«Природа всіх речей»

Природа всіх речей (fb2) - Природа всіх речей (пер. Анна Лелев) 2463K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Элизабет Гилберт

Елізабет Ґілберт Природа всіх речей

Пролог

Алма Віттекер прийшла в цей світ пліч-о-пліч із новим століттям — п’ятого січня 1800 року.

І зараз же здійняла довкола себе вихор думок.

Уперше глянувши на немовля, Алмина матір задоволено всміхнулась. Досі Беатрікс Віттекер не таланило привести на світ Божий спадкоємця. Перші три плоди зачаття витекли з неї гіркими цівками, так жодного разу й не ворухнувшись. Здоровий-здоровісінький синочок — остання її спроба — уже підійшов до порогу, за яким простирався білий світ, але вранці того дня, коли всі чекали на його появу, передумав і відійшов, заледве в той світ прийшовши. Після таких втрат будеш задоволена всяким дитям, якому пощастить вижити.

Пригортаючи до себе рожевощоке дитятко, Беатрікс шепотіла молитву голландською. Молилася, щоб її донечка виросла здоровою, розважливою і розумною, щоб ніколи не заводила знайомств з надміру напудреними дівчиськами, не реготала з непристойних оповідок, не сиділа за гральними столами з пройдисвітами, не читала французьких романів, не поводилась, як дикунка, і в жоден інший спосіб не зганьбила своєї добропорядної родини; словом, щоб не виросла eenonnozelaar — простачкою. Так завершилось материне благословення — або ж те, що можна назвати благословенням із уст такої строгої жінки, як Беатрікс Віттекер.

Повитуха — жінка з тутешніх, а родом із німецького краю — подумала, що то були пристойні пологи в пристойному домі, а отже Алма Віттекер — пристойне дитя. У спальні було тепло, супу й пива наливали досхочу, породілля трималася мужньо — все, як у справжніх голландців. До того ж повитуха знала, що їй заплатять, і то немало. А всяке немовля, за яке дають грошенята — пристойне немовля. Відтак повитуха й собі поблагословила Алму, хоч і без надмірного запалу.

Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця маєтку, їхнього захоплення не поділяла. Мало того, що вродилося дівча, то ще й негарне. Лице, як миска каші, а саме бліде, мов умащена глиною долівка. Як і всі дітлахи, вона завдасть зайвих клопотів. Як і всі клопоти, вони ляжуть, звісно ж, на її плечі. Втім, вона однаково поблагословила немовля, бо ж благословення новонародженого — обов’язок, а Ганнеке де Ґроот завжди свої обов’язки виконувала. Ганнеке віддячилася повитусі й перестелила постіль. У цьому їй допомагала, щоправда абияк, молоденька покоївка — балакуча селянка, яку тільки-но найняли на службу до маєтку, котрій кортіло не так наводити лад у спальні, як витріщатися на дитину. Ім’я покоївки не з’являється на цих сторінках, позаяк Ганнеке де Ґроот другого ж дня витурила те ледащо без жодного рекомендаційного листа. Втім, того вечора ледача покоївка, чию долю вже вирішили, упадала довкола дитинки й собі мріяла народити таку крихітку, а тому доволі щиро прощебетала маленькій Алмі слова благословення.

Дік Єнсі — високий, кремезний йоркширець, безжалісний здоровило, який залагоджував усі клопоти господаря дому на ниві заморської торгівлі (і, волею випадку, мешкав того січня у маєтку, чекаючи на відлигу в портах Філадельфії, щоб вирушити далі, до Голландської Ост-Індії), не мав що особливо сказати про новонароджене дитя. Правду кажучи, він і за інших обставин був не надто балакучий. Почувши, що місіс Віттекер привела на світ здорове дівчатко, містер Єнсі лише нахмурив брови і небагатослівно прорік: «Важка штука — те життя». Чи було то благословення? Важко сказати. Та хай уже — повіримо, що це воно й було. Не міг бо він мати на думці прокляття.

Натомість батько Алми — господар маєтку Генрі Віттекер — був задоволений своїм дитям. Ще й який задоволений. Байдуже, що то дівчинка, ще й незугарна. Алми він не поблагословив, бо не мав на це кебети. («У справи Господа я не втручаюсь», — частенько примовляв він.) Однак Генрі, без сумніву, одразу полюбив своє дитинча всім серцем. Втім, то був його плід, а Генрі Віттекер, хай там що, завжди любив плоди своєї праці.

Щоб відсвяткувати знаменну подію, Генрі зібрав плоди ананаса з найбільшої теплиці й порівну розділив їх між усіма мешканцями маєтку. Надворі падав сніг — панувала справжня пенсильванська зима — але чоловік цей володів кількома власноруч спроектованими теплицями з вугільними грубками — що не лише викликали заздрощі всіх без винятку садівників і ботаніків на американському континенті, а й зробили його казково багатим — тож якщо йому кортіло в січні ананаса, то, Їй-Богу, він міг його скуштувати. Як і вишень у березні.

Відтак Генрі подався до свого кабінету й розгорнув книгу, в якій щовечора занотовував усе, що трапилося за день у маєтку, — і ділові оборудки, й особисті трафунки. «До нас приїднався новий благуродний і інтерессний поддорожній», — написав він перше речення й далі докладно описав усі подробиці, час і вартість народження Алми Віттекер. Писав він на сором нерозбірливо. Кожне речення скидалося на переповнений притулок великих і малих літер, що тіснилися пліч-о-пліч у скруті, наповзаючи одна на одну так, мовби хотіли чкурнути геть зі сторінки. Слова писав він як йому заманеться, а від одного погляду на коми й крапки так і хотілося скрушно зітхнути.

Попри це, Генрі вперто вів свої записи. Йому важило на тому, щоб усе було занотовано на письмі. Він розумів, що всякий освічений чоловік з жахом сахнувся б від його писанини, але заразом знав, що вона не потрапить на очі нікому, крім його дружини. Коли Беатрікс оклигає, то перепише його нотатки, як звикле, у власну книгу, і закарлючки Генрі, акуратно виписані її рукою, стануть офіційним літописом їхнього маєтку. Беатрікс — супутниця його життя, і то добра супутниця. Вона зробить це заради нього — як і виконає ще з сотню інших завдань.

Дасть Бог, скоро вона знову візьметься за хатні справи.

А то писанини з кожним днем більшає.

Частина перша Дерево лихоманок

Розділ перший

Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромним подорожнім у цьому світі — всі ми в малих літах не більш як подорожні — отож її життя поки що не було ані шляхетне, ані надто цікаве: незугарне дівчатко збавило цей час без недуг і прикрих випадків, серед розкоші, майже не знаної в тогочасній Америці, навіть у заможній Філадельфії. А поки дівча підросте й знову прикує до себе нашу увагу, варто розповісти історію про те, як її батькові вдалося збити такі фантастичні статки. Бо року 1800-го то була не менша дивовижа, як і в усі інші часи, щоб неграмотний чоловік із бідної родини став найбагатшим жителем міста, а отже, шлях, яким Генрі Віттекер дістався до багатства, безперечно, вельми цікавий — хоч, може, й не шляхетний, чого й сам Генрі не заперечував би.

Генрі Віттекер народився року 1760-го в Ричмонді, селі на Темзі трохи вище за течією від Лондона. Він був наймолодшим сином у злиденній родині, де й без нього вже вистачало дітлашні. Хлопчик виріс у двох тісних кімнатчинах із глиняною долівкою й такою-сякою стелею. У горщиках на печі майже щоднини щось та й булькотіло, матір з чаркою не зналася, батько на сімейство руки не піднімав — одне слово, супроти інших тогочасних родин жили вони пишно. Мати навіть мала за хатою клаптик землі, де, мов істинна пані, вирощувала задля краси сокирки й люпин. Але сокирками й люпином Генрі було не здурити. Він змалечку спав коло стіни, за якою рохкали свині, й не бувало в його житті й хвилини, щоб злидні не завдавали йому сорому.

Хтозна, чи ображався б Генрі так сильно на свою долю, якби довкола не ясніло багатство, що на його тлі власна вбогість колола очі — проте хлопчак бачив довкруж не тільки статки, а й королівську розкіш. У Ричмонді височів палац, а навколо нього — прогулянкові сади, що звалися садами К’ю. Ними дбайливо й зі знанням справи опікувалася принцеса Авґуста, яка привезла зі собою з Німеччини цілий почет садівників, охочих перетворити справжні, скромні англійські луки на бутафорний царський ландшафт. На літо туди перебирався її син, майбутній король Ґеорґ III. Зійшовши на трон, Ґеорґ постановив собі перетворити К’ю на ботанічний сад, гідний будь-якого зі своїх суперників на континенті. Англійці — на своєму холодному, мокрому, відірваному від світу острові — пасли в ботанічному ділі задніх, і Ґеорґ III заповзявся наздогнати Європу.

Батько Генрі служив у садах К’ю Садівником. Простодушний чолов’яга, він користав повагою своїх господарів — утім, не більшою за ту, що на неї заслуговує всякий простий собі садівник. Містер Віттекер мав дар до збирання плодів — і глибоку шанобу до дерев. («На відміну від інших, — казав він, — вони віддячують землі за турботу».) Якось він урятував улюблену яблуню короля, прищепивши паросток хворого деревця до міцнішого стовбура й добре замазавши те місце глиною. Щепа того ж року вродила, а невдовзі з неї можна було натрусити не один кошик яблук. За це диво король власною персоною охрестив містера Віттекера «Яблуневим Чаклуном».

Попри непересічні таланти, Яблуневий Чаклун був звичайнісіньким собі чоловіком, що взяв собі за дружину сором’язливу жіночку, а втім, якимось робом привели вони на світ шістьох відчайдушних шибайголів (одного з яких кликали не інакше як «Гроза Ричмонда», а двійко його братчиків віддали Богу душу, махаючи кулаками в тавернах). Генрі, хоч і наймолодший, був серед них найбільший зірвиголова — та й по-іншому не могло бути, раз йому не судилося скінчити так, як його братам. То був упертий і живучий миршавий хлопчисько, сухоребрий відчайдух, який, зціпивши зуби, терпів стусани від своїх братчиків, й безстрашно підставляв себе під сокиру, коли його хто до цього під’юджував. Навіть тримаючись осібно від своїх братів, Генрі був збитошним дослідником, палієм заборонених вогнищ, пересмішником, який гасав дахами і брав на кпини добропорядних господинь, грозою дітлашні, хлопчиськом, який нікого б не здивував, якби дав сторчака з церковної дзвіниці чи втонув у Темзі, — але волею випадку доля ця його оминула.

Однак, на відміну від своїх братів, Генрі мав рису, що згладжувала його бешкетну натуру. А точніше, дві риси: мав кебету в голові й цікавився деревами. Обожнювати дерева, як його батько, він не обожнював, але інтерес до них виявляв, позаяк належали вони до тих небагатьох предметів у його злиденному світі, що їх можна було легко пізнати, а досвід уже підказував Генрі, що знання вивищують одних людей перед іншими. Коли хто хоче й далі жити (а Генрі хотів), і коли хто хоче рано чи пізно збити сякі-такі статки (а Генрі хотів), то все, що можна вивчити, треба вивчити. Латина, каліграфія, стрільба з лука, їзда на конях, танці — все то було недосяжне для Генрі. Зате в нього були дерева — і батько, Яблуневий Чаклун, який терпеливо взяв на себе клопіт навчити сина всього, що знав сам.

Ось так Генрі опанував усі садівничі знаряддя — глину, смолу з воском, ножі — та премудрощі: брунькування, стеблування, розщеплення, насадження й розважливе обрізання. Він навчився пересаджувати дерева навесні, коли земля волога й щільна, й восени, коли ґрунт пухкий і сухий. Дізнався, як підпирати й захищати абрикоси від вітру, як вирощувати в оранжереї цитрусові, як обкурити аґрус, щоб позбутися борошнистої роси, як позрізати засохле гілля зі смоківниць, а коли не вартує завдавати собі такого клопоту. Навчився оббирати понищену кору зі старого дерева й зрізати його без щему в серці й жалю до самого пня, щоб іще з десяток весен з нього знову пробуджувалося життя.

Генрі чимало почерпнув від свого батька, та все ж соромився його, вважаючи слабодухом. Якщо містер Віттекер направду Яблуневий Чаклун, міркував собі Генрі, то чому прихильність самого короля не озолотила його? Дурні, й то багатіють — і таких багато. Чому Віттекери досі живуть зі свиньми, коли ондечки зелені луки палацу й ошатні будиночки на Алеї фрейлін, де на французькій постелі почивають прислужниці королеви? Видершись одного дня на верхівку вигадливої огорожі довкола саду, Генрі угледів, як дама, вбрана в кремову сукню, вправлялась у верховій їзді на білому-білісінькому коні, а служниця розважала її, граючи на скрипці. Ото живуть люди тутечки, в Ричмонді, а у Віттекерів долівка, й та глиняна.

Але батько Генрі зроду не прагнув красот. Він тридцять років отримував ту ж нікчемну платню, жодного разу не завів мови про те, щоб її підвищили, й ні разу не поскаржився, що стільки років працює надворі в нестерпну спеку й дошкульні морози, що занапастив своє здоров'я. Його батько ступав життєвою стежкою якнайобережніше, надто коли мав діло з кращими за себе — а кращими він вважав геть усіх. Містер Віттекер порішив ніколи ані живої душі не образити й не ошукати, хоч би здобич сама йшла йому в руки. Своєму синові він сказав: «Генрі, не будь нахабою. Зарізати вівцю можна тільки раз. Та коли поводитись обачно, то стригти її можна щороку».

Маючи за батька такого покірного слабодуха, чи варто було Генрі сподіватися дістати від життя щось більше за те, що він міг ухопити власноруч? Заледве йому сповнилось тринадцять, як він сказав собі: треба заробляти грошики. Вівцю треба різати щодня.

От тільки де її взяти?

Саме в ту пору Генрі Віттекер і почав красти.

До середини 1770-х років сади в К’ю стали Ноєвим ковчегом, тільки ботанічним — колекція вже налічувала тисячі сортів, щотижня прибували нові й нові екземпляри: гортензії з Далекого Сходу, магнолії з Китаю, папороть з Вест-Індії. Ба більше, сади дістали нового, честолюбного наглядача: сера Джозефа Бенкса, який щойно повернувся з тріумфального вояжу довкола світу — він служив головним ботаніком на судні «Індевор», що ним керував капітан Кук. Тепер Бенкс, який працював задарма (йому йшлося, мовляв, тільки про славу Британської імперії, хоча подейкували, нібито про славу сера Джозефа Бенкса йому трішки, ну зовсім трішки, але теж ішлося), з шаленим запалом колекціонував рослини, маючи на думці створити направду дивовижний сад — гордість імперії.

О сер Джозеф Бенкс! Вродливий, розпусний, честолюбний, невтомний авантурник! Цілковита протилежність батька Генрі. Щедрий спадок завбільшки шість тисяч фунтів на рік зробив Бенкса в його двадцять три одним із найзаможніших у Англії чоловіків. Подейкували, що за вродою він теж перевершував усіх. Бенкс міг, і пальцем об палець не вдаривши, завиграшки розкошувати все своє життя, та він натомість поклав собі стати найхоробрішим дослідником рослинного світу — і обрав це покликання, не пожертвувавши ані краплиною своїх чарів. Бенкс із власної кишені заплатив мало не за всю першу експедицію капітана Кука, чим заслужив право взяти зі собою на корабель, де й так не було де яблуку впасти, двійко слуг темношкірих, двійко білошкірих, ще одного ботаніка, вченого секретаря, двох художників, рисувальника й пару італійських хортів. За час своїх мандрів Бенкс спокушав таїтянських королев, танцював у чому на світ народився на пляжі з дикунами й дивився, як юним дівчатам-язичницям наколювали малюнки на гузицях під сяйвом місяця. До Англії він привіз із собою одного чоловіка з Таїті на ім’я Омай, щоб тримати його за домашнього улюбленця, і з чотири тисячі екземплярів розмаїтих рослин — добра половина з яких доти не була знайома науці. Сер Джозеф Бенкс був найлегендарнішим зухом у Англії — і Генрі його обожнював.

Але все одно обкрадав.

Все саме йшло йому до рук. У вчених колах Бенкс мав славу не лише визначного колекціонера рослин, а й видатного скнари. У ті часи ввічливості й люб’язності порядні ботаніки вільно ділилися своїми знахідками з колегами, однак Бенкс усе тримав при собі. До К’ю з усіх усюд з'їжджалися професори, вельможі й колекціонери, закономірно сподіваючись отримати насіння, живці й екземпляри з величезного гербарію Бенкса — але той усім давав відкоша.

Юний Генрі захоплювався скупою натурою Бенкса (якби в нього були якісь скарби, він теж нізащо б ними не ділився), але невдовзі хлопець розгледів свій шанс на сердитих обличчях заморських гостей, які піймали облизня. Він чекав на них одразу за воротами К’ю, підстерігаючи відвідувачів, коли ті покидали сад, проклинаючи сера Джозефа Бенкса французькою, німецькою, голландською чи італійською. Генрі підходив до них, питав, які екземпляри їх цікавлять, і обіцяв роздобути їх до кінця тижня. Він завжди мав при собі записник і теслярський олівець — якщо чоловіки не розмовляли англійською, Генрі просив їх намалювати, що саме їм потрібно. А що всі вони вміли майстерно малювати рослини, то завиграшки пояснювали, за чим приїхали. Того ж вечора Генрі непомітно пробирався у теплиці, прослизав повз робітників, які в холодні ночі підтримували жар у велетенських печах, і цупив рослини для власного зиску.

Ця справа акурат йому пасувала. Хлопець добре розрізняв, де що росте, в його руках не загинув жоден живець, робітники його знали, а значить підозри він не будив, ще й майстерно приховував свої сліди. І, щонайважливіше, міг за всю ніч і ока не склепити. Цілий день Генрі працював з батьком у саду, а цілу ніч крав — рідкісні рослини й рослини цінні, венерині черевички, тропічні орхідеї, комахоїдні дивовижі з Нового Світу. Крім того, він зберігав усі малюнки, що їх отримував від високоповажного панства, й штудіював доти, доки не вивчав напам’ять кожну тичинку й пелюсточку кожнісінької квітки, про яку мріяв світ.

Як і всі вправні злодії, Генрі пильно дбав про свою безпеку. Він не звірив своєї таємниці жодній живій душі й ховав зарібки в кількох схованках у різних куточках саду в К’ю. Хлопець не стратив ні фартинґа. Його срібло дрімало в землі, як міцне кореневище. Він хотів, щоб воно накопичувалось і накопичувалось, аж поки не пробилося б на світ Божий і не купило б йому право називатися багатієм.

За рік у Генрі з’явилося кілька постійних клієнтів. Від одного з них, стариганя з Паризького ботанічного саду, який вирощував орхідеї, хлопець почув чи не першу похвалу в своєму житті: «Ти малий помічний шельма, еге ж?». За два роки Генрі вже вів жваву торгівлю, продаючи рослини не тільки поважним ученим, а й заможним лондонським дворянам, яким кортіло мати в своїй колекції екзотичні екземпляри. За три роки він таємно переправляв рослини до Франції й Італії, вправно обкутуючи живці мохом і воском, щоб ті пережили мандрівку.

Утім, по трьох роках злодійства Генрі Віттекера піймали на гарячому — і то не хто інший, як його рідний батько.

Містерові Віттекеру, який зазвичай міцно спав, однієї ночі сон ніяк не йшов, і він помітив, як його син опівночі вирушив кудись із дому. Батьківська тривога змусила його встати й піти назирці за сином — він побачив, як той заходить до теплиці, шукає те, що йому треба, зрізає й майстерно загортає у пакунок. Старий садівник одразу ж упізнав обережну руку грабіжника.

Містер Віттекер не був із тих батьків, які б’ють своїх синів, навіть коли ті заслуговують на прочуханку (а вони частенько на неї заслуговували), тож тієї ночі він не дав Генрі березової каші. Та й узагалі з ним про це мови не завів. Генрі й гадки не мав, що його піймали. Ні, містер Віттекер зробив дещо в стократ гірше. Другого дня вранці він найпершим ділом попросив про аудієнцію в сера Джозефа Бенкса. Таким злидарям, як Віттекер, не часто випадало перемовитися словом із таким джентльменом, як Бенкс, але за тридцять років невтомної праці батько Генрі заслужив якраз стільки поваги в К’ю, щоб наважитися потурбувати поважне панство, хоч би навіть один раз. Попри те, що був старим бідняком, він усе ж славився як Яблуневий Чаклун, рятівник улюбленого дерева короля, і завдяки цьому титулу й потрапив до господаря саду.

Містер Віттекер ледь не приповз до Бенкса на колінах, понуро схиливши голову, наче грішник, який збирається покаятись. Він зізнався у ганебному вчинку свого сина й насмілився припустити, що Генрі крав уже не перший рік. Сказав, що готовий зараз же зректися праці, тільки б його сина не кинули за ґрати й не скривдили. Яблуневий Чаклун пообіцяв вивезти свою сім’ю геть із Ричмонда і простежити, щоб ніхто з Віттекерів більше ніколи не зганьбив доброї честі К’ю, а заразом і Бенкса.

Бенкс — вражений шляхетністю садівника — звільняти його не захотів, а послав натомість за юним Генрі. А то була, знов-таки, незвичайна оказія. Якщо прийняти неграмотного садівника в своєму кабінеті було для сера Джозефа Бенкса справою винятковою, то зустрітися з шістнадцятирічним крадієм, синком неграмотного садівника — й поготів.

Може, вартувало просто наказати схопити хлопчака. Але за крадіжку карали шибеницею — і то ще молодших дітлахів, ніж Генрі, і то за значно менший переступ. Бенксові було неприємно, що на його колекцію хтось зазіхнув, але йому стало шкода батька, й він вирішив самотужки все з’ясувати перед тим, як кликати судового пристава.

А шибеником, що його сер Джозеф Бенкс прийняв у себе в кабінеті, виявився хирлявий, рудий, мовчазний, широкоплечий юнак із затуманеним поглядом, запалими грудьми і блідою шкірою, шершавою від вітру, дощу й палючого сонця. Хлопчина був хоч і надто худорлявий, зате високий і мав великі руки. Бенксу подумалось, що коли б він добре харчувався, то одного дня став би значною персоною.

Генрі не знав докладно, навіщо його викликали до контори Бенкса, але йому вистачило кебети запідозрити найгірше, і він не знаходив собі місця. Якби не його затята впертість, він би нізащо не переступив через поріг, не вибиваючи дрижаків.

Але ж, Господи, який то прегарний кабінет! І як вишукано Джозеф Бенкс вбраний — лискуча перука, чорний, як вороняче крило, оксамитовий костюм, напуцовані пряжки й білі панчохи. Заледве увійшовши до кімнати, Генрі вже оцінив подумки вишуканий письмовий стіл із червоного дерева, жадібно ввібрав очима пуделка з колекційними екземплярами, розставлені на полицях, і захоплено глипнув на чудовий портрет капітана Кука на стіні. Хай йому грець, та сама тільки рама до того портрета коштує добрих дев’яносто фунтів!

На відміну від батька, Генрі не схилив голови в присутності Бенкса, а виструнчився перед поважним паном, дивлячись йому просто в вічі. Бенкс, який сидів у кріслі, дозволив Генрі трохи постояти в тиші, чекаючи, мабуть, що той зізнається у скоєному чи благатиме про помилування. Проте Генрі ні в чому не зізнався, нічого не благав і навіть не понурив засоромлено голови, і якщо сер Джозеф Бенкс гадав собі, що Генрі Віттекер не має клепки й першим заговорить у такому драматичному становищі, то він зовсім не знав, хто такий Генрі Віттекер.

Відтак після довгої мовчанки Бенкс строго запитав:

— А скажи-но мені, чому б я не мав відправити тебе на шибеницю до Тайберна?

От і все, подумав Генрі. Піймався.

Однак хлопець гарячково шукав порятунку. Конче треба щось придумати — і то хутко. Недарма він змалку нахапався стусанів від старших братів — битися його навчили. Коли більший і сильніший суперник завдав першого удару, ти маєш єдиний шанс ушкварити йому у відповідь перед тим, як тебе зіб’ють на квасне яб(лу)ко — і ліпше витворити якусь несподіванку.

— Бо я — малий помічний шельма, — відказав Генрі.

Бенкс, який страх як полюбляв всілякі незвичайні оказії, від подиву аж розреготався.

— Правду кажучи, не бачу я від тебе ніякої помочі, юначе. Ти лиш крадеш мої скарби, зароблені важкою працею.

То не було запитання, але Генрі все одно відповів.

— Хіба трохи понадкушував, — сказав він.

— То ти цього не заперечуєш?

— Хай навіть я репетуватиму на цілий світ, хіба ж від того що зміниться?

Бенкс знову розсміявся. Може, він подумав, що хлопець тільки вдає з себе великого сміливця, але хоробрість Генрі була справжня. Як і його страх. Як і брак каяття, якого Генрі бракуватиме ціле життя.

Бенкс пішов іншим шляхом.

— Мушу сказати тобі, молодий чоловіче, що ти завдаєш великого горя своєму батькові.

— А він — мені, сер, — випалив Генрі.

Не сподіваючись таке почути, Бенкс знову гучно зареготав.

— Та невже? Якої ж кривди тобі завдав цей добродушний чоловік?

— Зробив мене бідним, сер, — відповів Генрі.

А тоді, зненацька все збагнувши, спитав:

— То ж він був, правда? То він виказав мене?

— Ясна річ. Твій батько — шляхетна душа.

Генрі стенув плечима.

— Для всіх, крім мене, еге ж?

Бенкс вислухав його і кивнув, великодушно визнавши його правоту. А тоді запитав:

— Кому ти продавав мої рослини?

Генрі почав називати імена, загинаючи пальці:

— Манчіні, Флад, Віллінк, Ле-Фавор, Майлз, Сетер, Івашевські, Фоєрль, лорд Лессіґ, лорд Ґарнер…

Бенкс махнув рукою, щоб той замовчав. Він витріщився на хлопця, не приховуючи свого здивування. Як не дивно, але коли б той перелік був скромніший, Бенкс розізлився б дужче. Але ж то були найшанованіші в ботаніці люди! Кількох з них Бенкс називав своїми приятелями. Як хлопчисько їх розшукав? Дехто з них роками не бував в Англії. Значить, малий переправляє товар морем.

Як так сталося, що той пуцьвірінок розгорнув під самісіньким його носом таку діяльність?

— Звідки ти взагалі знаєш, як поводитися з рослинами? — запитав Бенкс.

— Я змалку знався на рослинах, сер, все своє життя. Таким, певно, вродився.

— А ті всі чоловіки, вони тобі платять?

— Інакше як би вони дістали свої рослини? — відказав Генрі.

— То ти непогано заробляєш. Певно, за ті роки призбирав чимало грошенят.

Генрі був надто хитрий, щоб на таке відповідати.

— А як же ти розпорядився заробленим, юначе? — не вгавав Бенкс. — У свій гардероб ти, вочевидь, нічого не вклав. Та й грошенята твої, поза всяким сумнівом, належать К’ю. То де ж вони?

— Я все спустив.

— Спустив? Як?

— Програв, сер. Я, бачите, полюбляю грати в кості.

Правду каже хлопчисько чи бреше, подумав Бенкс, але відчайдух він ще той. Генрі його заінтригував. Адже Бенкс був тим чоловіком, що варвара тримав за домашнього улюбленця і сам мав славу напівварвара й — відверто кажучи — насолоджувався нею. Життєве становище змушувало його хоча б удавано захоплюватися аристократичним світом, тоді як у душі йому було до вподоби шаленство. І диви-но, який шалений задирака той Генрі Віттекер! У Бенкса вже майже згасло бажання передати цього чудного екземпляра в руки констеблів.

Генрі, який помічав усе, побачив, що на обличчі Бенкса щось змінилося — вираз лиця полагіднішав, в очах розквітла цікавість, розпустилася брунька надії на те, що його помилують. Захмелівши від бажання будь-що врятуватись, хлопець ухопився за ту бруньку надії ще один, останній раз.

— Не посилайте мене на шибеницю, сер, — сказав Генрі. — Потім про це пошкодуєте.

— Що ж тоді з тобою зробити?

— Візьміть до себе на службу.

— А нащо ти мені здався? — запитав Бенкс.

— Бо я кращий за всіх.

Розділ другий

Тож, зрештою, Генрі не повис на шибениці, а його батько не позбувся роботи в садах К’ю. Віттекерів — о диво! — помилували, а хлопчака всього лиш відправили на заслання — сер Джозеф Бенкс спровадив його в море, подивитись, як його змінить світ.

Був 1776 рік, капітан Кук збирався вирушити в третю навколосвітню подорож. Бенкс у тій експедиції участі не брав. Відверто кажучи, його не запросили. Та й у другу мандрівку теж не покликали, що зачепило його за живе. Капітанові Куку набридли примхи й повсякчасні намагання Бенкса привернути увагу до власної персони — і він, на превеликий сором, знайшов йому заміну. Цього разу Кук мандруватиме зі скромнішим, покірнішим ботаніком — чоловіком на ім’я Девід Нельсон, смиренним, досвідченим садівником із К’ю. Однак Бенксові кортіло хоч якось докластися до цієї виправи й нізащо не хотілося спускати ока з тих рослинних багатств, що їх збиратиме Нельсон. Думка про те, що за його спиною вестимуть важливі наукові дослідження, була йому геть не до вподоби. Отож він улаштував усе так, що Генрі взяли в експедицію як одного з помічників Нельсона. Хлопчиську було сказано за всім пильно спостерігати й на вус мотати, а потім доповісти Бенксу все до найменших подробиць. Зробити Генрі Віттекера своїми очима й вухами на судні — ліпшого завдання для того шибеника й не вигадаєш. До того ж заслати Генрі в море — добрий спосіб тримати його кілька років подалі від садів К’ю і з безпечної відстані визначити, що з нього може вирости. Три роки на кораблі — більш як досить часу, щоб виявилася його істинна натура. Ну а повісять Генрі на нок-реї як злодія, убивцю чи бунтівника… що ж, то буде проблема Кука, а не Бенкса, еге ж?

А може вийти й навпаки: хлопчисько виявить хист у якійсь справі, і тоді Бенкс триматиме його коло себе після того, як експедиція трохи вгамує його шал. Ось що Бенкс сказав Нельсону, знайомлячи його з Генрі:

— Нельсоне, познайомся зі своїм новим помічником, Генрі Віттекером з роду ричмондських Віттекерів. Він — малий помічний шельма, і ти переконаєшся, запевняю, що коли йдеться про рослини — він знає їх як свої п’ять пальців.

Згодом, залишившись із Генрі віч-на-віч, Бенкс дав йому останні настанови перед тим, як відправити хлопчиська в море:

— Як будеш на кораблі, синку, щодня загартовуй своє здоров’я. Слухай містера Нельсона — хоч він і нудний, але знає про рослини стільки, що ти за все життя не знатимеш. Твоя доля буде в руках старших моряків, і щоб ти ніколи слова кривого про них не сказав, інакше буде тобі непереливки. Від блудниць тримайся подалі, а то ще лиху хворобу схопиш. У плавання вирушає два судна — ти будеш на «Резолюшн», із самим Куком. Ніколи не заступай йому дороги. Ніколи до нього не говори. А як вже заговориш — що я забороняю тобі робити — то боронь Боже розмовляти з ним так, як ти зі мною говорив. На відміну від мене, його це зовсім не потішить. Ми з Куком ані на йоту не схожі. Коли йдеться про етикет, той чоловік — сущий деспот. Старайся не траплятися йому на очі, й буде тобі щастя. І наостанок скажу тобі, що на палубі «Резолюшн», як і на всіх суднах Його Величності, ти опинишся в товаристві, де будуть і пройдисвіти, і джентльмени. Будь мудрий, Генрі. Дивися, як поводитимуться джентльмени, і собі так роби.

З незворушного обличчя Генрі неможливо було здогадатися, що той відчуває, тож Бенкс і гадки не мав, як сильно хлопця вразила його остання пересторога. У словах Бенкса йому почувся натяк на щось неймовірне — припущення про те, що Генрі колись зможе стати джентльменом. Ба навіть не припущення, а наказ, і то якнайприємніший для його вуха: іди в білий світ, Генрі, й дивися, як стати джентльменом. За роки, сповнені тяжкої праці й самотності, що їх Генрі проведе в морі, ця випадкова фраза, цілком можливо, не виходитиме йому з голови. Можливо, він більше ні про що не зможе думати. Можливо, з часом Генрі Віттекер — той честолюбний, старанний хлопчина, який щодуху прагнув вибитися у вищий світ — віритиме, що дістав тоді обіцянку.

Генрі відчалив від берегів Англії у липні 1776 року. Третя експедиція Кука мала дві мети. Перша — поплисти на Гаїті, щоб повернути домашнього улюбленця сера Джозефа Бенкса — чоловіка на ім’я Омай — на його рідну землю. Омай втомився від придворного життя і тужив за домівкою. Став похмурий, товстий і упертий — Бенксові його улюбленець набрид. І друга — вирушити звідти на північ, уздовж тихоокеанського узбережжя американського континенту, в пошуках Північно-Західного проходу.

Поневіряння почалися, щойно Генрі піднявся на палубу. Його поселили в трюмі, біля кліток з курками й бочок. Зусібіч незадоволено кректали птиці й мекали кози, але Генрі ні на що не скаржився. З нього знущалися й глузували чолов’яги з руками, вкритими соляною кіркою, й зап’ястями завбільшки як ковадло. Старші моряки обзивали його річковим вугром, який ще не пробував на власній шкурі, що воно таке — суворий океан. У кожній експедиції, казали вони, хтось гине, і на їхньому судні Генрі першим накладе головою.

Вони його недооцінили.

Генрі був наймолодший, та — як невдовзі виявилося — не найслабший. Життя на кораблі було не дуже вже й гіршим за те, що він покинув на суші. Він вчився усього, що від нього вимагалося. Навчився висушувати зібрані містером Нельсоном рослини й готувати їх для наукового реєстру, малювати рослини просто неба — відганяючи мух, які сідали на пігменти, заледве він їх змішав, а ще — допомагати іншим на кораблі. Його змушували натирати оцтом кожну тріщинку на судні й вибирати блощиць з постелі старших моряків. Він допомагав корабельному м’ясникові солити й набивати в бочки свинину й навчився управляти пристроєм для опріснення води. Навчився ковтати власну блювоту, аби не виставляти на глум свою морську хворобу. Генрі переживав бурю, не виказуючи свого страху ні Богові, ні людям. Їв акул — і гнилі рештки риби в череві акули теж їв. Жодного разу не завагався.

Сходив на берег на Мадейрі, у Тенеріфе й у Столовій бухті. На мисі Доброї Надії вперше в житті зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії, які вразили його своєю розсудливістю, обізнаністю й багатством. Він бачив, як моряки програвали в карти всі свої заробітки до копійки. Бачив, як люди позичали гроші в голландців, які самі не грали. Генрі теж тримався осторонь. Перед його очима моряка з їхнього корабля піймали на шахрайстві й — за наказом капітана Кука — побили мало не до смерті. Генрі ж поводився чесно. Коли їхній корабель огинав в хурделицю мис Доброї Надії, хлопець цілу ніч трусився під тоненькою ковдрою — зуби так цокотіли, що один не витримав і зламався, але він усе одно не скаржився. Різдво він святкував на острові, де вітер пронизував до кісток, у товаристві морських левів і пінгвінів.

На Тасманії Генрі зійшов на сушу й побачив голих тубільців — або ж «індіанців», як їх (і всіх червоношкірих людей) називали британці. Він був свідком, як капітан Кук подарував індіанцям на згадку про цю історичну зустріч медалі з викарбуваним портретом Георга III й датою експедиції. Індіанці тут же викували з медалей риболовецькі гачки й наконечники для списів. У нього випав ще один зуб. Він бачив, як англійські моряки не вірили, що життя дикуна може мати хоч найменшу вагу, тоді як Кук марно намагався переконати їх у протилежному. Бачив, як моряки силоміць брали жінок, яких не могли вмовити, вмовляли жінок, яких не могли собі дозволити, й просто купували собі дівчат у їхніх батьків, якщо мали хоч кавалок заліза, щоб виміняти його на плоть. Генрі дівчат уникав.

Цілісінькі дні він проводив на палубі, допомагаючи містерові Нельсону малювати, описувати, складати й класифікувати ботанічні колекції. Не відчуваючи до містера Нельсона особливої симпатії, він усе-таки прагнув опанувати все, що той уже знав.

Генрі зійшов на сушу в Новій Зеландії, яка йому здалася тією ж Англією, тільки з вкритими татуюваннями дівчатами, яких можна було купити за пригорщу-другу копійчаних цвяхів. Він дівчат не купував. Хлопець бачив, як моряки з його судна купили в Новій Зеландії двійко беручких і завзятих братів — десяти і п’ятнадцяти років — в їхнього батька. Тубільці долучилися до команди помічниками. Вони прийшли з власної волі, заявили брати. Але Генрі знав, що хлопці уявлення не мають, що то значить — покинути своїх. Їх звали Тібура й Ґова. Вони пробували, було, заприятелювати з Генрі як із наймолодшим з команди, але той їх цурався. Тубільці були раби — і приречені. А з приреченими він не хотів мати діла. Генрі бачив, як хлопці з Нової Зеландії їли сире собаче м’ясо й тужили за домом. Рано чи пізно на них чекає загибель.

Він бував на острові Таїті, вкритому розкішною, запашною зеленню. Спостерігав, як капітана Кука вітали на Таїті як величного короля, вірного приятеля. Зустрічала «Резолюшн» юрба індіанців, які випливли назустріч кораблю й голосно вигукували ім’я капітана. Генрі бачив, як Омая — уродженця Таїті, знайомого з самим королем Георгом III — спершу вітали на рідній землі як героя, а тоді як непроханого зайду. І усвідомив, що тепер в Омая нема на цьому світі рідного дому. Він дивився, як таїтянці танцювали під звуки англійських волинок і ріжків, і як містер Нельсон, його статечний учитель ботаніки, одного вечора так начаркувався, що, оголившись до пояса, витанцьовував під таїтянські барабани. Генрі не танцював. На його очах капітан Кук наказав корабельному цирульникові відрізати обидва вуха одному з тубільців за те, що той двічі поцупив залізо з кузні на «Резолюшн». Він бачив, як один із таїтянських вождів спробував украсти в англійців кота й дістав за це канчуком по обличчі.

Бачив, як капітан Кук звелів вистрілити з гармат в бухту Матаваї, щоб справити враження на аборигенів, але ті, натомість, налякалися. Тихими ночами він бачив у небесах над Таїті мільйони небесних світил. Пив із кокосів, їв собак і щурів. Бачив кам’яні храми, всіяні людськими черепами. Дерся попри водоспади вузенькими стежками скелястих круч, збираючи для містера Нельсона, який не хотів туди видиратися, зразки папороті. Бачив, як капітан Кук силкувався втримати серед своїх підручних порядок і дисципліну, а ті віддавалися розпусті. Всі моряки й офіцери закохувалися в юних таїтянок, кожна з яких начебто володіла особливим, таємним мистецтвом кохання. Чоловіки навідріз відмовлялися відчалювати від острова. Генрі тримався від жінок подалі. Вони були привабливі, мали чарівні перса й розкішне волосся, незвично пахнули й не давали йому спокою уві сні — але майже кожна з них приховувала в собі французьку хворобу. Він встояв перед сотнею ароматних спокусниць. З нього кепкували. Та Генрі все одно встояв. Він прагнув до чогось більшого. Весь свій час присвячував ботаніці. Збирав гарденії, орхідеї, жасмин, плоди хлібного дерева.

Корабель знову рушив у плавання. Він був свідком, як за наказом капітана Кука аборигенові на островах Дружби відрізали по лікоть руку, бо той вкрав з їхнього судна сокиру. На тих самих островах вони з містером Нельсоном збирали рослини для своєї колекції, коли це тубільці влаштували на них засідку, відібрали в них одяг та — ще гірше — їхні ботанічні зразки й записники. Підсмалені на сонці, приголомшені, вони повернулися на судно в чому мати народила, проте Генрі ні на що не нарікав.

Він здалеку спостерігав за джентльменами на кораблі, пильно стежачи за їхньою поведінкою. Пробував говорити так, як вони. Вимовляти слова так, як вони. Поліпшив свої манери. Якось Генрі почув, як один офіцер сказав іншому:

— Хоч аристократія споконвіків була не більш ніж хитромудрою вигадкою, вона досі є найкращим способом стримати натовпи неосвіченого, пустоголового люду.

Він бачив, як офіцери раз по раз виявляли повагу до тубільця, схожого на аристократа (чи принаймні на уявлення англійців про особу шляхетну). На кожному острові, куди вони причалювали, офіцери з «Резолюшн» обирали серед аборигенів темношкірого чоловіка, який мав кращий головний убір ніж інші, чи більше татуювань, вищий спис або ж більше дружин, якого несли на ношах інші чоловіки, або котрий — не сподобившись жодної з цих почестей — був вищий за решту своїх земляків. Того чоловіка англійці шанували. Вели з ним перемовини, обдаровували, а часом і величали «королем». З цього Генрі виснував, що всюди, куди вирушають англійські джентльмени, вони неодмінно шукають собі короля.

Він виловлював черепах і їв дельфінів. Його кусали мурахи-шашелі. Тим часом корабель плив далі. Генрі бачив крихітних індіанців з гігантськими мушлями у вухах. Бачив, як тропічний шторм зафарбовує небеса блідо-зеленим — єдине, що наганяло страху на старших моряків. Бачив палаючі гори, що звалися вулканами. Вони прокладали собі шлях на північ. Знову позимніло. Він знову їв щурів. Судно пристало до західного узбережжя північноамериканського континенту. Там Генрі скуштував оленини. Бачив людей, які вбиралися в хутра й торгували бобровими шкурами. На його очах нога моряка заплуталася в якірному ланцюгу, й того потягнуло за борт, де він знайшов свою смерть.

Корабель плив ще далі на північ. Генрі бачив хатини з китових ребер. Купив вовчу шкуру. Разом з містером Нельсоном збирав примули, фіалки, смородину і ялівець. Бачив індіанців, які жили в землянках і ховали від англійців своїх жінок. Їв поточену личинками солонину. Позбувся ще одного зуба. Чув, як у Беринговій протоці завивають арктичної ночі морські чудовиська. Усі сухі речі, які в нього були, дощенту промокли, а відтак покрилися льодяною кіркою. Борода, хоч і негуста, примерзла до шкіри. Волосинки перетворилися на бурульки. Вечеря примерзла до тарілки, й він зостався голодний. Але Генрі не скаржився. Він не хотів, щоб серу Джозефу Бенксу потім доповіли, що він хоч раз на щось нарікав. Вовчу шкуру хлопець виміняв на пару снігоступів. Він бачив, як помер корабельний лікар містер Андерсон, і його поховали в морі — в моторошному світі вічної мерзлоти й мороку. В нього перед очима моряки заради розваги гатили з гармат по морських левах на березі, допоки там не зосталося жодної живої істоти.

Він бачив Аляску, землю росіян. Допомагав варити пиво з ялини, що його моряки мусили пити, хоч і терпіти не могли, бо іншого не було. Зустрічав індіанців, які мешкали в халупах, анічим не кращих за берлоги, де жили звірі, що їх вони полювали й споживали, а ще росіян, які застрягли на китобійній станції. Чув, як капітан Кук сказав про старшого російського офіцера (високого, вродливого блондина):

— Це, без сумніву, джентльмен із достойної родини.

Здавалося, що всюди — навіть у цій Богом забутій тундрі — важило на тому, щоб бути джентльменом із достойної родини. У серпні капітан Кук облишив свою затію. Ніякого Північно-Західного проходу їм знайти не вдалося, а шлях «Резолюшну» вже заступили велети-айсберги. Вони різко змінили курс і вирушили на південь.

І не зупинялися, поки не дісталися Гаваїв. Не варто було їм туди плисти. Краще б знемагали від голоду серед льодовиків. Гавайські королі виявилися бузувірами, а тубільці — зухвалими злодійчуками. Гавайці були геть не схожі на лагідних, приязних таїтянців — і жили їх на островах тисячі. Але капітан Кук будь-що потребував прісної води й не міг покинути порт, не заповнивши трюм. Туземці грабували корабельне добро, англійці жорстоко їх карали. Стріляли рушниці, індіанці проливали кров, вожді не тямили себе від люті, з обох боків лунали погрози. Дехто казав, що з кожною новою крадіжкою капітан Кук гнівався дедалі більше, ставав ще жорстокіший, шаленів і бісився, рвав і метав. Але індіанці цупили далі. Цьому конче треба було покласти край. Вони витягали цвяхи просто з корабля. Крали човни й зброю. Рушниці стріляли ще частіше — ще більше індіанців падали без духу. Генрі день і ніч стояв на чатах, й ока не склепивши. Жодна душа не спала.

Капітан Кук рушив на сушу, воліючи зустрітися з вождями, вмилостивити їх — назустріч йому вийшли натомість сотні розгніваних гавайців. За одну мить юрба перетворилася на розлючений натовп. У Генрі перед очима капітана Кука вбили — груди йому проштрикнули списом, череп проламали — і кров його змішалася з хвилями. Одна мить — і великого мореплавця не стало. Тубільці пошматували його тіло. Пізно ввечері індіанець в каное завдав їм найбільшої образи — жбурнув на палубу корабля кавалок капітанового стегна.

Генрі спостерігав за тим, як на знак помсти англійські моряки спалили дощенту ціле поселення. Вони заледве стрималися, щоб не вирізати всіх чоловіків, жінок і дітей на острові. Понівечені голови двох індіанців настромили на палю — і настромлять ще, пообіцяли моряки, якщо тіло капітана Кука не повернуть, щоб належно поховати. Другого дня мертвого капітана повернули на «Резолюшн», тільки без хребта й ніг, яких так ніде й не знайшли. Генрі бачив, як рештки командира корабля поховали в морі. Капітан Кук ніколи ні слова не сказав до Генрі, а Генрі — дотримуючись поради Бенкса — жодного разу не трапився йому на очі. Але Генрі Віттекер був живий, а капітан Кук — мертвий.

Він сподівався, що після трагедії вони повернуться до Англії, але даремно. Капітаном став чоловік на ім’я містер Клерк. Вони ще не сповнили своєї місії — віднайти Північно-Західний прохід. Щойно настало літо, корабель знову вирушив на північ, у нестерпний холод. Генрі обсипало попелом і пемзою з вулкану. Свіжі овочі вже давно поїли, доводилося пити солонкувату воду. Судно переслідували акули, ласуючи нечистотами з вбиралень. Вони з містером Нельсоном задокументували одинадцять нових видів полярної качки — і дев’ять з них з’їли. Він бачив, як повз їхній корабель ліниво проплив велетенський білий ведмідь. Спостерігав, як індіанці прив’язували себе до маленьких каное, вкритих хутром, і плавали в воді так, наче злилися зі своїм човном в одного звіра. Дивився, як індіанці мчали по льоду, а їхні пси тягнули їх уперед. Був свідком, як наступник капітана Кука — капітан Клерк — загинув у тридцять вісім років і знайшов свій останній притулок у морі.

Тож Генрі пережив уже двох англійських капітанів.

Вони вдруге відмовилися від затії з Північно-Західним проходом. Попливли на Макао. Він бачив цілі флотилії китайських джонок і знову зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії в чорній одежі й простих черевиках на дерев’яній підошві, якими аж кишіло довкола. Здавалося, що в кожному куточку світу хтось та й був у боргу перед якимось голландцем. У Китаї Генрі дізнався про війну з Францією і революцію в Америці. Вперше про них почув. У Манілі він побачив іспанський галеон, навантажений, як подейкували, сріблом на два мільйони фунтів. Свої снігоступи він виміняв на іспанський морський кітель. Зліг від дизентерії — всі вони злягли — але одужав. Генрі побував на Суматрі, а відтак на Яві, де вкотре побачив, як заробляють на хліб голландці. Узяв це собі на розум.

Вони востаннє обігнули мис Доброї Надії й взяли курс на Англію. 6 жовтня 1780 корабель без пригод причалив у Дептфорді. Генрі провів у морі чотири роки, три місяці й два дні. На сушу він зійшов двадцятилітнім молодиком. Упродовж усієї подорожі він поводився як годиться джентльменові. І сподівався, що його репутація дійде до вух сера Джозефа Бенкса. До того ж Генрі був пильним спостерігачем і ревним ботанічним колекціонером — як йому й було сказано — і тепер чекав, що зможе доповісти про свою працю господареві К’ю.

Він покинув корабель, одержав платню, дістався до Лондона. Місто потопало в безладі й бруді. 1780-й видався жахливим роком для Британії — розлючені натовпи, різанина, осатанілі противники католицизму, спалений дощенту маєток лорда Менсфілда, рукави, що їх відірвали від сутани Архиєпископа Йоркського й пожбурили йому в обличчя просто посеред вулиці, випущені на волю в’язні, воєнний стан — але Генрі про це не чув і перейматися не збирався. Він пройшов через ціле місто до площі Сохо, 32, прямісінько до помешкання Бенкса. Хлопець постукав у двері, назвав своє ім’я й завмер на місці, чекаючи на свою винагороду.

Бенкс відіслав його в Перу. Ось і винагорода для Генрі.

Бенкс здивувався, угледівши на порозі Генрі Віттекера. За ті кілька років він уже встиг забути про того хлопчиська, але був надто розумний і надто ввічливий, щоб це показати. Бенкс тримав у голові колосальні знання й чималу відповідальність. Він не лише наглядав за розростанням садів К’ю, а й опікувався незліченними ботанічним експедиціями по всьому світу. У 1780-х не було такого корабля, що причалив би в Лондоні й не мав на палубі рослини, насіння, цибулини чи живця для сера Джозефа Бенкса. До того ж він належав до вищого товариства й стежив за найновішими науковими розробками в Європі в усіх галузях — від хімії з астрономією до розведення овець. Простіше кажучи, сер Джозеф Бенкс не мав коли й угору глянути, й за останні чотири роки думав про Генрі Віттекера геть не так часто, як Генрі Віттекер про нього.

Втім, упізнавши в ньому сина садівника, він дозволив Генрі увійти в його особистий кабінет і запропонував йому чарку портвейну, від якої той відмовився. Він попросив хлопця розповісти йому про мандрівку все до найменших подробиць. Бенкс, ясна річ, знав, що «Резолюшн» щасливо прибув до Англії, й увесь час отримував листи від містера Нельсона, але Генрі був першим із членів команди, хто трапився Бенксу, тож він — пригадавши собі, що то за один — привітав його, знемагаючи від цікавості. Генрі говорив добрих дві години — розповів про рослини й особисті спостереження усе — до найменших подробиць. А що розповідав він невимушено і слів надто не добирав, то розповідь його виявилася істинним скарбом. Доки Генрі закінчив, Бенкс, на превелику втіху, довідався все, що його цікавило. Понад усе на світі Бенкс любив знати те, що, на думку інших, він знати не міг, а тут — задовго до того, як йому подадуть офіційний, політично бездоганний корабельний журнал із «Резолюшна», — він уже знав про все, що трапилося під час третьої експедиції Кука.

Розповідь Генрі з кожним словом усе більше вражала Бенкса. Він бачив, що останні кілька років Генрі не так вивчав, як завойовував ботаніку, а його теперішніх здібностей цілком вистачило б на першокласного садівника.

Хлопчака треба втримати коло себе, подумав Бенкс, перед тим, як його вхопить хтось інший. Бенкс і сам був вправним ловцем за головами. Він частенько користав зі своїх грошей і слави, щоб переманити з інших закладів та експедицій юнаків, які обіцяли далеко піти, й залучити їх до служби в К’ю. Нічого дивного, що з плином часу він теж втратив кількох молодиків, які спокусилися на надійне, тепле місце садівника в розкішних маєтках. Цього парубка він нізащо не випустить з рук.

Хай навіть Генрі погано вихований — Бенксові байдуже, лиш би мав кебету в голові. У Великій Британії водилося стільки природознавців, як макового зерня, та більшість з них були телепні й дилетанти. Бенкс, тим часом, знемагав за новими рослинами. Він би залюбки й сам вирушив у експедиції, але наближався вже до п’ятого десятка і невимовно страждав від подагри. Спухлий і зболений, він ледь не цілий день був прикутий до свого крісла за столом. І мусив посилати замість себе колекціонерів. А знайти їх було не так легко, як здається. Здорових молодих чоловіків було не так багато, як хотілося б — молодиків, згідних за нікчемну платню вмерти від малярії на Мадагаскарі, потрапити в кораблетрощу поблизу Азорських островів, дістати прочухана від розбійників в Індії, опинитися серед заручників у Гренаді, а то й просто щезнути назавжди на Цейлоні.

Фокус полягав у тому, щоб створити в Генрі враження начебто йому судилося до кінця життя працювати на Бенкса, й не дати хлопчиськові часу подумати, послухати чиєїсь поради, закохатися в якусь виклично вбрану дівицю чи скласти власні плани на майбутнє. Бенкс мусив переконати Генрі, що його майбутнє вже визначено наперед, і що воно присвячене К’ю. Генрі був упевнений у собі парубійко, проте Бенкс знав, що його статки, могутність і слава забезпечують перевагу — ба навіть створюють враження, що він є рукою самого божественного провидіння. Трюк був у тому, щоб та рука діяла швидко й не здригнувшись.

— Чудово, — сказав Бенкс, коли Генрі завершив свою розповідь. — Ти добре впорався. Наступного тижня їдеш в Анди.

Генрі на мить задумався: Що таке Анди? Острови? Гори? Країна? Щось таке, як Нідерланди?

Але Бенкс не замовкав, так, ніби все вже вирішено.

— Я оплачую ботанічну експедицію в Перу, яка вирушає в дорогу наступної середи. Твоїм наставником буде містер Росс Найвен. Затятий старий шотландець — може, й застарий, скажу тобі чесно — але такого твердого горішка ти ще не зустрічав. Дерева й, насмілюся сказати, цілу Південну Америку він знає як свої п’ять пальців. Щиро кажучи, для такої роботи я полюбляю наймати шотландців, а не англійців. Вони розважливіші й витриваліші, готові з неослабним запалом домагатися своєї мети, а саме цього й прагнеш бачити в людях, яких посилаєш за океан. Ти, Генрі, отримуватимеш сорок фунтів на рік, і хоч на такі заробітки молодому чоловікові не розжитися, робота ця почесна, на благо Британської імперії. А що ти ще парубок, то, безперечно, даси собі раду. Що ощадливіше ти житимеш тепер, Генрі, то багатшим станеш колись.

Генрі явно збирався щось спитати — Бенкс вирішив збити його з пантелику.

— Ти ж не розмовляєш по-іспанському, еге ж? — насупив він брови.

Генрі похитав головою.

Бенкс зітхнув так голосно, начебто назавжди в ньому розчарувався.

— Ну що ж, доведеться навчитися. Я все одно дозволяю тобі поїхати в цю експедицію. Найвен трохи балакає по-іспанськи, тільки трохи кумедно гаркавить. Та ти якось вже зумієш порозумітися з тамтешніми іспанськими можновладцями. Вони, знаєш, взяли Перу під свою опіку й часто завдають клопоту, але що поробиш, воно таки їхнє. Та коли б мені випала нагода, я б, Їй-Богу, обнишпорив кожен закуток джунглів. Страх як не люблю іспанців, Генрі. Ненавиджу мертву руку іспанського закону, яка стримує і нищить все, на що наткнеться. А їхня церква — то взагалі страхіття. Можеш собі уявити — єзуїти досі вірять, що чотири річки, які витікають з Андів, — то ті самі чотири райські річки, згадані в Книзі Буття? Тільки подумай, Генрі! Сплутати Оріноко з Тигром!

Генрі уявлення не мав, про що той говорить, але мовчав. За останні чотири роки він навчився відкривати рота тільки тоді, коли знав, що каже. Ба більше: він переконався, що співрозмовники, буває, гадають, що мовчанка — ознака розуму. Крім того, в його голові досі відлунювали слова: «то багатшим станеш колись»…

Бенкс закалатав у дзвінок — до кімнати зайшов блідий незворушний слуга, сів за письмовий стіл і витягнув кілька аркушів паперу. Бенкс, більше ні слова не промовивши до хлопця, продиктував:

— Сер Джозеф Бенкс, який ласкаво відрекомендував вас лордам-засідателям ботанічних садів Його Величності в К’ю, і так далі, і тому подібне… За наказом лордів, повідомляю вам, що вас, Генрі Віттекера, призначено колекціонером рослин для саду Його Величності, і так далі, і тому подібне… За винагороду й заробіток вам правитиме сорок фунтів на рік, за які ви оплачуватимете свої харчі й подорожні витрати, і так далі, і тому подібне…

Пізніше Генрі подумалась, що тих «і так далі, і тому подібне» з біса забагато як на сорок фунтів на рік, але хіба в нього був інший вибір? Заскрипіли пера — Бенкс, ліниво помахуючи листком у повітрі, щоб той висох, сказав:

— Твоє завдання, Генрі — цинхона. Тобі вона, мабуть, відома як хінне дерево. З нього одержують єзуїтську кору. Дізнайся про нього все, що тільки зможеш. Це дуже цікаве дерево, і мені б хотілося ретельніше його дослідити. Не заводь собі ворогів, Генрі. Стережися злодіїв, дурнів і розпутників. Веди детальні записи й неодмінно повідом мене, в якому ґрунті ти знайдеш екземпляри — піщаному, глинистому, болотистому — щоб ми спробували вирощувати його тут, у К’ю. Мисли, як шотландець! Що менше ти розкошуватимеш тепер, то більше розкошуватимеш у майбутньому, коли розбагатієш. Утримуйся від трунків, лінивства, жінок і смутку. Всі ці насолоди спізнаєш пізніше, коли станеш нікудишнім стариганом, як ото я. Будь уважний. Краще хай ніхто не знає, що ти досліджуєш рослинний світ. Захищай рослини від кіз, собак, котів, голубів, свійської птиці, комах, цвілі, моряків, солоної води…

Генрі слухав його упіввуха.

Він їде до Перу.

За тиждень, у середу.

Він досліджуватиме рослинний світ — за дорученням самого короля Англії.

Розділ третій

Після майже чотирьох місяців у морі Генрі прибув до Ліми. Він опинився у містечку на п’ятдесят тисяч душ — зубожілому колоніальному поселенні, де титуловані іспанські родини, бувало, обідали гірше за мулів, які тягнули їхні екіпажі.

Він приїхав туди сам. Росс Найвен, керівник експедиції (до якої, до речі, входили тільки вони двоє — Генрі Віттекер із Россом Найвеном) помер дорогою, щойно вони відчалили від узбережжя Куби. Старому шотландцю взагалі не можна було покидати Англії. Він мав сухоти, зблід, кашляв кров’ю, але вперто приховував свою недугу від Бенкса. Найвен не протягнув у морі й місяця. На Кубі Генрі нашкрябав Бенксові лист, повідомивши того про Найвенову смерть й висловивши рішучий намір продовжувати експедицію самотужки. На відповідь хлопець не чекав. Йому не хотілося вертатись додому.

Поки Найвен ще був живий, він навчив Генрі дечого про хінне дерево. За його словами, року 1630-го єзуїтські місіонери в Перуанських Андах зауважили, що індіанці з племені квечуа п’ють гарячий чай, заварений з потовченої кори, щоб вилікувати жар і мороз, які проймають від пронизливого холоду на височині. Спостережливий ченець замислився, чи та гірка потовчена кора не може вилікувати, бува, й гарячку, що її викликає малярія, — недуга, якої в Перу зроду не існувало, але яка в Європі споконвіків косила і попів, і бідняків. Тож монах відправив трохи кори хінного дерева до Рима (того огидного малярійного болота) вкупі з настановами, як той порошок приймати. Сталося диво: цинхона справді зупинила руйнівну ходу малярії — і ніхто не міг збагнути, чому. Хай там як, але виглядало на те, що кора повністю долала малярію, і то без побічних впливів — хіба що хворий довший час не міг чути — але то невелика ціна за врятоване життя.

До початку XVIII століття перуанська — або ж єзуїтська — кора була найціннішим товаром, що його везли з Нового Світу до Старого. Один грам чистої єзуїтської кори коштував стільки ж, як грам срібла. То були ліки для багатіїв, але в Європі ними аж кишіло, і ніхто з них не хотів умерти від малярії. Коли єзуїтська кора вилікувала Людовіка XIV, ціни стрибнули ще вище. Якщо Венеція багатіла від торгівлі перцем, а Китай — від продажу чаю, то єзуїтам статки приносила кора перуанських дерев.

Тільки британці не квапилися визнавати чудодійну силу цинхони — здебільшого через власні упередження проти іспанців та папістів, а почасти тому, що й далі вважали за краще пускати недужим кров, замість давати їм чудернацькі порошки. До того ж добути з хінного дерева ліки було не так легко. Існувало мало не сімдесят видів дерева, і ніхто достеменно не знав, яка саме кора діє найсильніше. Доводилося сподіватись на чесність збирача кори — зазвичай індіанця за шість тисяч миль. Порошки, що їх лондонські аптекарі продавали як начебто «єзуїтську кору», потрапляли до країни через таємні бельгійські канали й були переважно нікудишніми підробками. Втім, кора врешті-решт привернула увагу сера Джозефа Бенкса, який захотів дізнатися про неї більше. І тепер таке ж саме бажання — що приховувало в собі тонкий натяк на можливі багатства — виникло і в Генрі, який щойно очолив власну експедицію.

Невдовзі Генрі вже пробирався углиб Перу як чоловік, якого підганяють у спину кінчиком багнета — тільки за багнет йому правила його жадоба. Перед смертю Росс Найвен дав Генрі три слушні поради про те, як мандрувати Південною Америкою, і юнак мудро їх дотримувався. Перша: ніколи не взувай черевиків. Загартуй свої стопи, доки ті не стануть схожі на стопи індіанців, і назавжди забудь про прілі обійми мокрої звіриної шкури. Друга: позбудься важкого вбрання. Одягайся легко, щоб звикнути, як індіанці, до холоду. Так ти будеш здоровіший. І третя: як індіанці, щодня купайся у річці.

Ось і все, що знав Генрі, крім того, що цинхона обіцяє добрий заробіток і що росте вона тільки в високих Андах, у віддаленій провінції Перу під назвою Лоха. Він не мав ні порадника, ні мапи, ні книжки, які б ще щось йому підказали, тож мусив сам давати собі раду. Перед тим, як дістатися до Лохи, Генрі пережив річкові переправи, колючі чагарники, змій, хвороби, спеку, холод, дощ, іспанських можновладців і — найбільшу небезпеку — власну команду — впертих мулів, колишніх рабів і розлючених негрів, чиї говірки, образи й таємні змови він допіру починав розгадувати.

Босоногий і голодний, він прямував уперед. Щоб не вибитися з сил, жував листя коки, як індіанці. Вивчив іспанську, себто затявся, що вже може говорити по-іспанському і що люди вже можуть його розуміти. Коли ж не розуміли, він кричав на них щораз голосніше й голосніше, доки тим нарешті не ставало ясно. Врешті-решт він дістався до провінції під назвою Лоха. Розшукав і підкупив каскарильєрів, або ж «зрізувачів кори», — місцевих індіанців, які знали, де ростуть путні дерева. Та пошуків не припиняв і знайшов приховані від чужого ока гущавини, де росли хінні дерева.

Як син садівника, Генрі відразу ж помітив, що більшість дерев зачахли, хворі, з облупленою корою. Кілька цинхон мали стовбур завтовшки як його стан, але не більше. Він узявся обкладати мохом місця зі здертою корою, щоб ті позагоювалися. Каскарильєрів Генрі вчив зрізати кору поздовжніми смугами замість вбивати дерево, вирізаючи кору кільцями довкола стовбура. Інші хворі дерева він повирубував, щоб звільнити місце молодим. Генрі не покидав роботи, навіть коли сам хворів. Якщо недуга чи зараження звалювали його з ніг, він наказував індіанцям прив’язати його, як бранця, до мула, щоб далі щодня навідуватися до своїх дерев. Їв морських свинок. Застрелив ягуара.

У Лосі він провів чотири жалюгідні роки, сам босоногий і закоцюблий, ночував у халупі разом з босоногими й закоцюблими індіанцями, які палили кізяки, щоб зігрітися. Він далі піклувався про зарості цинхон, які за законом належали Іспанській королівській аптеці, та які Генрі потайки вважав своїми. Він був надто глибоко в горах, щоб у його справи втручався хтось із іспанців, а з часом навіть індіанцям він перестав надокучати. Виявилося, що найсильніщі ліки можна добути з хінних дерев із найтемнішою корою, а найкращу кору мають наймолодші пагони. Отож годилося їх обрізати. Він визначив і назвав сім нових видів цинхони, але з більшості з них жодної користі, на його погляд, не було. Генрі зосередився на найціннішому виді — так званій цинхоні червоній. Він щепив її до кореневища міцніших, стійкіших до хвороб видів цинхони, щоб одержати більше кори.

А ще він багато думав. Молодий чоловік на самоті в далеких лісах високо в горах має вдосталь часу на роздуми, тож Генрі вибудовував грандіозні теорії. Від покійного Росса Найвена він дізнався, що торгівля єзуїтською корою приносить Іспанії десятки мільйонів реалів на рік. Тоді чому сер Джозеф Бенкс хотів, щоб він усього лиш дослідив її, якщо вони могли б нею торгувати? І чому єзуїтську кору добувають лише в цьому закутку світу, куди годі дістатися? Генрі пам’ятав батькові слова про те, що людство споконвіку полювало за цінними рослинами перед тим, як їх вирощувати, і що полювати за деревом (як-от дертися за ним, проклятущим, на верхівки Анд) зовсім невигідно супроти того, якби його культивувати (себто навчитися вирощувати його деінде, у середовищі, що піддається керуванню). Він знав, що французи 1730-го року пробувати висадити цинхону в Європі, але зазнали невдачі, і тепер зрозуміло чому: вони знехтували висотою. У Долині Луари це дерево не виростиш. Цинхона потребувала високогірного, розрідженого повітря й вологого лісу — а у Франції таких місцин не було. І в Англії теж. Та й в Іспанії, раз на те пішло. Шкода. Підсоння до себе не привезеш.

Але за чотири роки роздумів ось що спало Генрі на думку: Індія. Генрі був готовий закластися, що цинхона ростиме й процвітатиме у холодних, вологих передгір’ях Гімалаїв — місці, де Генрі ніколи не був, але про яке чув від британських офіцерів у Макао. Ба більше: чому б не вирощувати це корисне, лікувальне дерево ближче до місцевостей, де спалахує малярія, ближче до місць, де воно направду потрібне? В Індії єзуїтська кора була на вагу золота — нею лікували лихоманки, які підточували здоров’я британським воякам і тамтешнім робітникам. Наразі ліки коштували надто дорого, щоб ними лікувати простих вояк і робітників, але ж все могло змінитися. У 1780-х, поки єзуїтська кора діставалася з Перу до європейських ринків, її ціна зростала на двісті відсотків, здебільшого через вартість перевезення. Настав час перестати полювати за цим деревом і почати вирощувати його задля прибутку ближче до місць, де його потребували. Генрі Віттекер, якому вже виповнилося двадцять чотири, вирішив, що найкраще за всіх це вдасться саме йому.

На початку 1785-го він покинув Перу, прихопивши не лише записки, розкішний гербарій і замотану в лляне полотно кору, а й голі кореневі живці й близько десяти тисяч насінин цинхони червоної. Ще він віз за собою кілька видів стручкового перцю і настурцій та декілька рідкісних фуксій. Але найціннішим скарбом був таємний згорток з насінням. Генрі два роки чекав, поки ті насінини проростуть, поки його найкращі дерева розквітнуть цвітом, якого не торкнувся мороз. Він цілий місяць висушував насіння на сонці, що дві години обертаючи його на другий бік, щоб не поцвіло, а вночі замотував його в полотно, щоб уберегти від роси. Знаючи, що насіння нечасто переживає плавання за океан (Бенксові, й тому не вдалося привезти додому насіння зі своїх мандрів з капітаном Куком), Генрі вирішив спробувати три способи пакування. Одну частину насінин він засипав піском, другу помістив у віск, а третю обклав сухим мохом. Кожну частину засунув у сечовий міхур бика, щоб захистити від вологи, а той прикрив від чужого ока вовною альпаки.

Монополією на цинхону досі володіли іспанці, а отже, за законом Генрі вважався контрабандистом. З огляду на новий статус, він вирішив триматися осторонь від жвавого тихоокеанського узбережжя й подався сушею на схід, через усю Південну Америку, маючи при собі паспорт французького торговця тканинами. Разом з мулами, колишніми рабами й незадоволеними індіанцями Генрі вирушив злодійським шляхом — від Лохи до ріки Самори, а відтак до Амазонки й Атлантичного узбережжя. Звідти він поплив до Гавани, тоді до Кадіса, а відтак додому, в Англію. Зворотна мандрівка тривала півтора року. На своєму шляху він не стрів ані піратів, ані лютих штормів, ані важких недуг. Не втратив жодного екземпляра. Все виявилося просто. Сер Джозеф Бенкс буде задоволений, подумав він.

Але коли Генрі вдруге зустрівся з ним у його затишній оселі на площі Сохо, 32, сер Джозеф Бенкс задоволений не був. А був ще більше постарілий, хворий і збентежений, ніж завжди, — тільки й усього. Його мучила подагра, спокою не давали наукові питання, які він сам же й вигадав, вважаючи їх важливими для майбутнього Британської імперії.

Бенкс силкувався придумати, як покласти край залежності Англії від заморської бавовни, і для цього відправив садівників до Британської Вест-Індії, де ті — поки що марно — намагалися вирощувати бавовну. Так само даремно він старався здолати голландську монополію на торгівлю прянощами, вирощуючи в К’ю мускатний горіх і гвоздику. Бенкс запропонував королю перетворити Австралію на колонію для злочинців (цю ідею він придумав якось на дозвіллі), але його ніхто не слухав. Він працював над створенням телескопа сорок футів заввишки для астронома Вільяма Гершеля, який жадав відкрити нові комети й планети. Але найдужче за все Бенксу хотілося мати повітряну кулю. Французи мали повітряні кулі. Французи експериментували з газами, легшими за повітря, і відправляли кулі з людьми в Париж. Англійці ж пасли задніх! Британська імперія, Їй-Богу, потребувала повітряних куль — заради науки й національної безпеки.

Тому того дня Бенкс не мав настрою слухати, як Генрі Віттекер запевняє його, мовляв, насправді Британській імперії потрібні плантації цинхони на середніх висотах індійських Гімалаїв — запевнення це аж ніяк не сприяло решті починань щодо бавовни, прянощів, відкриття комет і повітряних куль. У його голові роїлися тисячі думок, нога так боліла, що аж, а настирлива присутність Генрі так дратувала, що Бенкс пропустив повз вуха всю розмову. І тут сер Джозеф Бенкс скоїв рідкісну тактичну помилку — помилку, що пізніше дорого коштувала Англії. Втім, варто сказати, що й Генрі наробив у тій розмові з Бенксом чимало тактичних помилок. Ба навіть кілька поспіль. Першою помилкою були з’явитися на порозі його дому без попередження. Справді, він і раніше так робив, але Генрі вже не був тим нахабним парубійком, якому можна було пробачити таку погрішність у вихованні. Тепер то був дорослий чоловік (і до того ж кремезний), чий безперервний грюкіт у двері натякав на безсоромність і тілесну загрозу.

Крім того, Генрі прийшов до Бенкса з порожніми руками, а для ботаніка-колекціонера це непрощенна помилка. Його перуанська колекція досі була на палубі корабля з Кадіса, який безпечно став на якір у гавані. Колекція розкішна, але звідки Бенкс міг про це знати, коли всі екземпляри сховали від людського ока на торгівельному кораблі, в міхурах биків, бочках, джутових лантухах і в скляних скриньках Ворда? Генрі варто було прихопити зі собою що-небудь і особисто вручити Бенксові — якщо не живець самої цинхони червоної, то принаймні гарненьку розквітлу фуксію. Будь-що, аби тільки захопити увагу старого, м’яко переконати, що сорок фунтів на рік, які він виділяв на Генрі Віттекера, й Перу не пішли за вітром.

Але м’яко переконувати Генрі не вмів. Натомість він словесно напав на Бенкса, кинувши йому в обличчя різке звинувачення:

— Ви помиляєтесь, сер, коли просто досліджуєте цинхону замість продавати її!

Цей напрочуд непродуманий закид зробив із Бенкса дурня і водночас осквернив площу Сохо відразливим духом торгівлі — так наче сер Джозеф Бенкс, найзаможніший джентльмен у Британії, міг мати особисту потребу вдаватися до крамарства.

Заради справедливості скажемо, що розум Генрі дещо потьмарився. Він багато років провів на самоті в дрімучих лісах, а молодий чоловік у лісі може стати загрозливо вільним мислителем. Генрі стільки разів подумки обговорював цю тему з Бенксом, що вже не міг дочекатися, коли ж вони порозмовляють насправді. Генрі уявлялось, що все вже успішно домовлено. Генрі думалось, що розмова мала єдино можливе закінчення: Бенкс назве його ідею геніальною, познайомить Генрі з управителями Ост-Індської компанії, залагодить усі дозволи, роздобуде гроші й розпочне — не пізніш як завтра по обіді — цю честолюбну затію. Генрі мріялось, як плантації цинхони вже ростуть у Гімалаях, він уже став тим казковим багатієм, як колись пророкував Джозеф Бенкс, а лондонське товариство вже прийняло його як джентльмена в свої обійми. Ба більше: Генрі дозволив собі повірити в те, що вони з Джозефом Бенксом уже вважають один одного за дорогих, близьких приятелів.

Генрі Віттекер і сер Джозеф Бенкс могли б, ясна річ, стати дорогими й близькими приятелями, якби не одна маленька проблема: сер Джозеф Бенкс зроду не вважав Генрі Віттекера кимось більшим за невихованого та злодійкуватого шмаркача-роботягу, чиїм єдиним життєвим призначенням було витиснути з себе все до останньої краплі, догоджаючи великим світу цього.

— Крім того, — сказав Генрі, поки Бенкс намагався оговтатися від посягання на його почуття, честь і вітальню, — я думаю, що нам варто обговорити моє призначення до Королівського наукового товариства.

— Постривайте, — втрутився Бенкс. — Хто, заради Бога, запропонував призначити вас членом Королівського наукового товариства?

— Гадаю, це зробите ви, — відповів Генрі. — У винагороду за мою працю й винахідливість.

Бенкс на хвилю втратив дар мови. Його брови самоволі полізли на лоба. Він різко вдихнув. А тоді — на превелике нещастя для майбутнього Британської імперії — розсміявся. Він так нестримно реготав, що мусив прикладати до очей хустинку з бельгійського мережива, яка, цілком правдоподібно, коштувала більше, ніж будинок, у якому виріс Генрі Віттекер. Після виснажливого дня було приємно трохи собі пореготати, й Бенкс віддався веселощам усім тілом. Він так голосно гиготів, що слуга, який стояв за дверима, не витримав і з цікавості встромив голову до кімнати подивитися, чому там зненацька стало так весело. Бенкс так заходився від реготу, що не міг слова сказати. Що, мабуть, було й на краще, бо навіть коли б він і не реготав, то не міг би дібрати слів, які б передали всю безглуздість цього твердження про те, що Генрі Віттекер, який за всіма правилами ще дев’ять років тому мав гойдатися на шибениці в Тайберні, який мав тхорячий писок вродженого злодюжки, чия базгранина добряче тішила Бенкса всі ці роки, чий батько (бідолаха!) водився зі свинями — що цей юний пройдисвіт сподівається, що його запросять до найповажнішого й найшляхетнішого вченого товариства в усій Британії! Ото сміхота!

Сер Джозеф Бенкс, звісно ж, був усіма шанований голова Королівського наукового товариства — про що Генрі чудово знав — і якби він запропонував прийняти до товариства борсука з переламаною лапою, то його колеги гостинно прийняли б те створіння й навіть викарбували для нього почесну медаль. Але прийняти Генрі Віттекера? Дозволити цьому зухвалому крутію, брехливому шмарколизу, неотесаному селюку ставити перед своїм абияк нашкрябаним підписом ініціали «К.Н.Т.»?

Нізащо.

Коли Бенкс розреготався, шлунок Генрі сплюснувся в твердий кубик. Горло стиснулося так, наче довкола нього таки зав’язали петлю. Він заплющив очі й побачив кров. Він був здатен на вбивство. Генрі уявив, як убиває Бенкса, й ретельно обдумав можливі наслідки. Поки Бенкс нестримно реготав, у нього було вдосталь часу, щоб подумати, чим це все може скінчитися.

«Ні, — вирішив. — Не вбиватиму».

Коли він розплющив очі, Бенкс усе ще заходився від сміху, але Генрі вже став іншою людиною. Молодість, яка ще жевріла в його серці того ранку, назавжди згасла. З цього моменту йому йтиметься не про те, ким стати, а про те, як заробити. Ніколи йому не бути джентльменом. Ну і хай. До дідька клятих джентльменів. До дідька їх усіх. Генрі стане багатшим за всіх джентльменів, які жили на світі, і одного дня вони всі танцюватимуть під його дудку. Генрі зачекав, поки Бенкс перестав реготати, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

На вулиці тут же звернув у провулок і знайшов собі шльондру. Сперши її до стіни, він вибив з себе свою невинність, покалічивши і дівчину, і себе так, що та обізвала його тварюкою. Тоді ввалився до шинка, вижлуктив дві склянки рому й перерахував комусь ребра, за що його викинули на вулицю й віддубасили по нирках. Ну от і по всьому. Все, від чого Генрі останні дев’ять років утримувався, аби стати шанованим джентльменом, — все перепробував. Ще й так легко! Діло, ясна річ, неприємне, зате з ним покінчено.

Він найняв човняра, щоб той переправив його вгору по ріці до Ричмонда. Вже споночіло. Генрі, не зупиняючись, пройшов повз жалюгідну халупу, де жили його батьки. Своїх рідних він більше ніколи не побачить — та й не хотітиме. Хлопець пробрався у сади К’ю, знайшов лопату й викопав усі гроші, які заховав там у шістнадцять років. Під землею на нього чекав величенький згорток зі сріблом — він навіть не пригадував, щоб стільки свого часу ховав.

— Молодець, — похвалив він себе тодішнього: малолітнього, жадібного злодійчука.

Заночував Генрі коло річки, примостивши під голову замість подушки вогкий пакунок із монетами. Другого дня він повернувся до Лондона й придбав собі добротне вбрання. Під його пильним оком усю перуанську ботанічну колекцію — насіння, бичачі міхурі, взірці кори — вивантажили з корабля, що прибув із Кадіса, й перенесли на судно, яке прямувало до Амстердама. За законом, уся колекція належала К’ю. А пішло те К’ю під три чорти! Хай спробують його знайти.

Через три дні він поплив до Голландії й продав свою колекцію, ідеї й послуги Голландській Ост-Індській компанії — чиї прискіпливі й хитрі розпорядники прийняли його, до слова, без натяку на посмішку.

Розділ четвертий

Минуло шість років — Генрі Віттекер розбагатів і прямував до ще більшого багатства. Його плантація цинхони на голландському колоніальному острові Ява процвітала, проростаючи так легко, мов бур’ян у прохолодних, вогких, уступчастих горах під назвою Пенґаленґан — як Генрі й думав, тамтешнє середовище виявилося достоту таким, як у перуанських Андах і біля підніжжя Гімалаїв. Генрі сам жив на плантації, не спускаючи ока зі свого ботанічного скарбу. Світові ціни на єзуїтську кору тепер визначали його компаньйони в Амстердамі, дістаючи шістдесят флоринів з кожної сотні фунтів обробленої кори. Вони не встигали її обробляти. То була справжня золота жила — і то завдяки пильності Генрі. Він увесь час щось вдосконалював у своєму саду, який був тепер захищений від перехресного запилення менш життєздатними деревами й давав дієвішу й міцнішу кору за ту, що прибувала з самого Перу. До того ж вона не втрачала своїх властивостей під час перевезень і — не потрапляючи до рук капосних іспанців та індіанців — вважалася в світі надійним товаром.

Тепер голландські колонії були найбільшими в світі виробниками й споживачами єзуїтської кори, якою захищали своїх вояк, управителів і робітників по всій Ост-Індії від малярійної лихоманки. Це давало їм незліченні переваги над суперниками, надто англійцями. З твердим наміром помститися, Генрі докладав усіх зусиль, аби його товар узагалі не потрапляв на британський ринок, а якщо ж єзуїтська кора таки проникала в Англію чи її колонії, то щоб за неї правили втридорога.

А тим часом у К’ю, безнадійно пасучи задніх, сер Джозеф Бенкс таки спробував вирощувати цинхону в Гімалаях, але без знань і досвіду Генрі його затія кульгала. Британці марнували гроші, сили й ентузіазм, садячи не ті дерева не на тій висоті — й Генрі, холоднокровно посміхаючись, про це знав. У 1790-х в Індії сила-силенна громадян і підданих британської імперії щотижня вмирали від малярії, не маючи доступу до цілющої єзуїтської кори, тоді як здорові як бугаї голландці невтомно рухались уперед.

Генрі захоплювався голландцями й любив мати з ними справу. Він без зайвих слів розумів цих людей: працелюбних і невтомних кальвіністів, які копали канави, потягували пиво, говорили правду ввічі й не кидали грошей на вітер — які ще з шістнадцятого століття наводили лад у торгівлі й спокійно спали кожної ночі, певні, що Бог хотів, аби вони багатіли. Вихідці з країни банкірів, крамарів і садівників, голландці любили ті ж самі обіцянки, що й Генрі (себто лиш ті, що обіцяли зиск), і цілий світ тримали в полоні своїх височенних відсотків. Вони не засуджували його грубих манер і зухвалості. Дуже скоро Генрі Віттекер і голландці робили одне одного казково багатими. У Голландії дехто охрестив Генрі «принцом Перу».

До тієї пори Генрі став тридцятиоднорічним багатієм — настав час спланувати решту свого життя. По-перше, тепер йому випала можливість розпочати своє діло, ніяк не пов’язане з голландцями, тож Генрі ретельно перебирав усі варіанти. Копалини й самоцвіти його не цікавили, позаяк він у них зовсім не тямив. Як і в будівництві кораблів, книгодрукуванні й тканинах. Отож ботаніка. Але яка саме? Генрі не мав жодної охоти торгувати прянощами, хоч і міг на тому збити колосальні статки. Прянощами торгувало забагато держав, а витрати на захист своїх товарів від піратів і суперників, схоже, перевищували прибутки. Торгівлю цукром і бавовною Генрі теж не поважав, вважаючи цю справу каверзною і затратною — ще й без рабів не обійтися. А з рабством Генрі не хотів мати нічого спільного — не тому, що вважав його огидним явищем, а через те, що була то малоприбуткова, брудна й дорога справа, ще й у руках посередників, які мали чи не найгіршу на світі репутацію. По-справжньому його цікавили лікарські рослини — ринок, з якого ще ніхто не зумів одержати великого зиску.

Отож вирішено — лікарські рослини й аптекарська справа.

Далі належало визначитися, де йому жити. На Яві Генрі мав гарний маєток із сотнею слуг, але за роки він уже встиг зненавидіти тамтешнє підсоння, яке раз по раз насилало на нього тропічні хвороби, що руйнували його здоров’я до кінця життя. Потрібні були помірніші умови. Генрі радше б відрізав собі руку, ніж повернувся до Англії. Європейський континент його не приваблював: французи його дратували; в Іспанії життя було продажне й мінливе; про Росію й мови не могло йти; Італія — безглузда; Німеччина — надто строга; Португалія занепадала. Голландія, хоч і приязно до нього налаштована, була нудна.

А от Сполучені Штати Америки, вирішив Генрі — це шанс. Він ніколи там не був, але чув багато доброго. Особливо про Філадельфію — жваву столицю молодої держави. Казали, що то було місто з непоганим вантажним портом, осередок східного узбережжя країни, де жили діяльні квакери, аптекарі й працелюбні фермери. Подейкували, що там не побачиш пихатих аристократів (як у Бостоні), нудотних пуритан (як у Коннектикуті) й надокучливих скоробагатьків (як у Вірджинії). Місто — побудоване на раціональних засадах релігійної терпимості, вільної преси й благоустрою — заснував Вільям Пенн: чоловік, який вирощував у ваннах для купання саджанці дерев і уявляв свою метрополію величезним розплідником дерев та ідей. Філадельфія гостинно зустрічала всіх без винятку — окрім, ясна річ, євреїв. Почувши про це, Генрі вирішив, що Філадельфія — неозорий край нереалізованих прибутків, і поклав собі отримати з цієї місцини добрий зиск.

Та перед тим, як десь оселитися, Генрі хотів знайти собі дружину, а що дурнем він не був, то вирішив одружитися з голландкою. Йому потрібна була розумна й доброчесна жінка, по змозі якомога серйозніша, а де ж таку знайдеш, як не в Голландії? Всі ці роки Генрі коли-не-коли розважався з повіями, навіть тримав у своєму маєтку в Пенґаленґані юну яванку, але настав час вибрати собі порядну дружину. Йому пригадалася порада мудрого португальського моряка, який колись давно сказав йому:

— Генрі, бути багатим і щасливим — просто. Обери собі одну жінку, обери вдало, і віддай себе в її руки.

Отож він поплив у Голландію вибирати собі пару. І вибрав швидко й з розрахунком — дівчину з шанованого давнього роду ван Девендерів, які багато поколінь опікувалися ботанічними садами «Гортус» в Амстердамі. То були одні з найкращих дослідницьких садів у Європі — найдавніше в історії поєднання ботаніки, науки й торгівлі — і ван Девендери завжди бездоганно за ними доглядали. Вони аж ніяк не були аристократами й, тим більше, заможними, але Генрі й не шукав багатійки. Водночас, ван Девендери славилися в Європі як родина вчених — і це імпонувало Генрі.

На жаль, симпатія не була взаємна. Якоб ван Девендер, партіарх родини й «Гортуса» (а ще майстер вирощувати декоративні алое), чув про Генрі Віттекера, і те, що він чув, йому не подобалося. Він знав, що цей молодий чоловік мав злодійське минуле й зрадив батьківщину заради наживи. Такої поведінки Якоб ван Девендер не схвалював. Так, як і всі голландці, він любив гроші, але ні банкіром, ні спекулянтом не був. Він не оцінював людей за тим, скільки в них золота.

Втім, Якоб ван Девендер мав на виданні дочку, ліпшої за яку не знайти, — принаймні Генрі в цьому не сумнівався. Її звали Беатрікс, і була вона ані нечупарою, ані красунею — чим не ідеальна дружина? Огрядна й плоскогруда, вона була схожа на невеличке барильце й на ту пору, коли Генрі її зустрів, уже котилася до когорти старих дів. Більшість женихів Беатрікс ван Девендер відлякала б своїм розумом. Вона вільно володіла п’ятьма живими мовами й двома мертвими, а знаннями з ботаніки могла позмагатися з будь-яким чоловіком. Ця жінка явно не була кокеткою. І аж ніяк не окрасою вітальні. Вона вбиралася в усі відтінки кольорів горобиного пір’я. З глибокою недовірою ставилася до пристрасті, брехливих емоцій і краси, довіряючи лише всьому серйозному і надійному, набутій мудрості, а не імпульсивним потягам. Генрі вона видалась живим баластом — а саме цього він і потребував.

А що ж такого Беатрікс знайшла в Генрі? Тут на нас чекає невеличка таємниця. Вродливим Генрі не був. Вихованим теж. Зі своїм рум’яним обличчям, великими руками й неотесаними манерами він, ніде правди діти, скидався на сільського коваля. Ані серйозним, ані надійним не виглядав. Генрі Віттекер був запальний, крикливий забіяка, який по всьому світу мав ворогів. А останнім часом ще й почав заглядати в чарку. Хіба могла порядна дівчина з доброї волі вибрати собі за чоловіка такого лобуряку?

— Та він не має ніяких принципів, — обурено заявив Якоб ван Девендер.

— Ви прикро помиляєтеся, тату, — незворушно заперечила Беатрікс. — Містер Віттекер має чимало принципів. Просто не найкращих.

А що в Генрі гроші водилися, то дехто пліткував, мовляв, Беатрікс вони приваблювали більше, ніж вона вдавала. Крім того, Генрі мав намір забрати свою молоду жону до Америки, і хтозна — плескали язиками тамтешні нероби — чи не має вона якоїсь ганебної, таємної причини назавжди покинути Голландію.

Однак насправді все було значно простіше: Беатрікс ван Девендер вийшла заміж за Генрі Віттекера, бо їй сподобалася його вдача. Їй імпонували його сила, хитрість, могутність і великі надії, які той подавав. Генрі поводився грубувато, що тут скажеш, але й сама вона була далебі не ніжна квіточка. Вона з розумінням ставилася до його різких манер, так само, як він — до її. Беатрікс розуміла, що йому від неї потрібно, й відчувала, що зможе з ним разом трудитися — а може, навіть трохи ним верховодити. Отже, Генрі з Беатрікс побралися — швидко й без зайвих церемоній. Їхню спілку вдало опише одне голландське слово, з царини комерції: partenrederij — партнерство, засноване на чесній торгівлі й відкритості, коли завтрашні прибутки є наслідком сьогоднішніх обіцянок, а процвітання — плодом співпраці обох сторін.

Батьки її зреклися. Чи то пак Беатрікс їх зреклася. Її велика родина була невблаганна. Вона не схвалювала її шлюбу, а ван Девендери не змінюють своєї думки до кінця життя. Обравши Генрі й перебравшись до Сполучених Штатів, Беатрікс назавжди розірвала всі зв’язки з Амстердамом. Останнім, кого вона бачила зі своїх родичів, був молодший брат, десятирічний Деес: він плакав, коли вона від’їжджала, вчепився за спідницю й кричав:

— Її забирають від мене! Її забирають від мене!

Беатрікс розчепила братові пальці, сказала, щоб більше ніколи не ганьбив себе плачем на людях, і, обернувшись, пішла геть.

Вона взяла до Америки свою служницю — вправну дебелу молодицю на ім’я Ганнеке де Ґроот. А ще забрала з батькової бібліотеки «Мікрографію» Роберта Гооке, видану 1665 року, й безцінну колекцію ботанічних ілюстрацій Леонарта Фукса. Вона пришила до свого дорожнього вбрання десятки кишень, поклавши до кожної цибулини найрідкісніших тюльпанів із «Гортуса», кожну дбайливо обклала мохом. Крім того, захопила зі собою кілька десятків рахівничих журналів.

Подумки вона вже будувала свою бібліотеку, сад і — як виявиться пізніше — статки.

Беатрікс і Генрі Віттекер прибули до Філадельфії на початку 1793 року. Місто, не захищене мурами чи іншими укріпленнями, складалося на той час із жвавого порту, кількох кварталів з діловими й державними конторами, фермерських садиб і кількох гарненьких нових маєтків. То було місто щедрих можливостей — воістину родючий ґрунт для процвітання. Допіру рік тому там відчинив свої двері Перший банк Сполучених Штатів. Уся Співдружність Пенсильванія воювала з лісами — і мешканці, озброєні сокирами, волами й честолюбством, перемагали. Генрі придбав 350 акрів пологих пасовищ і незайманих лісів уздовж західного берега річки Скулкілл, маючи намір, як тільки випаде змога, купити ще більше земель.

Взагалі-то Генрі збирався розбагатіти до сорока, але так швидко, як то кажуть, гнав коней, що досягнув бажаного раніше.

Йому було тільки тридцять два, а він уже заощадив чимало фунтів, флоринів, гіней і навіть російських копійок. І планував заощадити ще більше. Однак тепер, по приїзді в Філадельфію, настав час похвалитися своїми статками.

Генрі Віттекер назвав свої володіння Білим Акром, обігравши так власне ім’я[1], і зараз же узявся споруджувати паладіанський маєток, який за розмірами пасував би лордові — такої розкішної споруди місто ще не бачило. То була простора, пропорційно збудована кам’яниця — оточена зі сходу й заходу гарними альтанками, з півдня — оздоблена галереєю з колонами, а з півночі — широкою терасою. До того ж Генрі збудував грандіозний каретний сарай, величезну кузню й чудернацьку сторожку, а до того всього ще кілька ботанічних приміщень — зокрема перші з багатьох теплиць, що стоятимуть осібно одна від одної, оранжерею, споруджену за взірцем славнозвісної оранжереї в К’ю, і основу парника, який пізніше розрісся до колосальних розмірів. Уздовж болотистого берега ріки Скулкілл — де ще якихось п’ятдесят років тому індіанці збирали дику цибулю — Генрі збудував власний приватний причал для барж на кшталт тих, що їх мали гарні старовинні маєтки вздовж Темзи.

У ту пору мешканці Філадельфії жили доволі скромно, тоді як Генрі задумав Білий Акр як безсоромний виклик самому поняттю ощадності. Він жадав, щоб його маєток аж кричав про його достатки. Заздрісників він не боявся. Заздрощі його, навпаки, добряче розважали, ще й давали неабиякий зиск, бо приваблювали до нього людей. Свій маєток Генрі збудував не лише так, що той розкішно виглядав здалеку — з річки одразу впадало в вічі, як він велично височить над рівниною, зухвало позираючи на місто по другий бік. Кожна найдрібніша деталь дихала багатством. Усі ручки на дверях були мідні, натерті до блиску. Меблі прибули прямісінько з лондонської майстерні Седдона, стіни декорували бельгійськими шпалерами, посуд був із кантонської порцеляни, погріб заповнили пляшками з ямайським ромом і французьким кларетом, лампи ручної роботи замовляли у Венеції, а бузок довкола маєтку вперше розквітнув у Османській імперії.

Генрі не перечив чуткам про своє багатство. Хай люди плещуть язиками про його начебто казковий капітал — йому це тільки на руку. Коли сусіди почали перешіптуватися, мовляв, у Генрі Віттекера коні підковані сріблом, він ні словом не заперечив. Насправді його коні мали не срібні підкови, а залізні, як і у всіх інших. Ба більше: Генрі сам їх підкував (він навчився цього в Перу — на бідолашних мулах, з поганенькими інструментами). Але для чого це комусь знати, якщо чутки страх які приємні?

Генрі знав, що людей приваблюють не тільки гроші, а й загадковий чар влади. Знав, що його маєток не просто зачаровує, а й лякає. Людовік XIV запрошував гостей на прогулянку своїми садами не лише, щоб їх весело розважити, а й щоб продемонструвати власну могутність: кожне екзотичне квітуче дерево, кожен мерехтливий водограй, кожна безцінна грецька статуя були всього лиш засобом чітко сповістити світові: не раджу оголошувати мені війну! Генрі прагнув, щоб Білий Акр висловлював те ж саме послання.

Крім того, поблизу бухти у Філадельфії він збудував великий склад і фабрику, щоб отримувати лікарські рослини з усіх куточків світу: блювотний корінь, квасію, ревінь, кору гваякового дерева, дикий ямс і сарсапарилу. Генрі вступив у спілку з аптекарем, вірним квакером на ім’я Джеймс Ґеррік — обидва зараз же почали виготовляти піґулки, порошки, мазі й настоянки.

Їхнє з Ґерріком діло розпочалося у дуже слушний момент. Улітку 1793-го у Філадельфії лютувала пошесть жовтої лихоманки. Вулиці були завалені трупами, в стічних канавах сироти чіплялися за своїх мертвих матерів. Люди гинули парами, сім’ями, цілими десятками, випускаючи на порозі смерті огидні річки чорного слизу з горлянки й кишок. Місцеві лікарі вирішили, що гарячку можна вилікувати в один-єдиний спосіб — до нестями прочищати хворим кишки, раз у раз викликаючи блювоту й бігунку, а найвідомішими в світі ліками для прочищення шлунку була рослина під назвою іпомея, яку Генрі вже ввозив цілими оберемками з Мексики.

Сам Генрі здогадувався, що іпомея ніякої цілющої сили не має, й забороняв своїм домашнім і челяді її пити. Він знав, що креольські лікарі з островів Карибського моря значно ближче знайомі з жовтою лихоманкою, ніж їхні північніші побратими — лікували хворих милосердніше: приписуючи їм зміцнююче пиття й спокій. Однак на зміцнюючому питті й спокої грошей не заробиш, тоді як іпомея давала нічогенький заробіток. Ось чому так вийшло, що наприкінці 1793 року третина жителів Філадельфії померла від жовтої лихоманки, а Генрі Віттекер подвоїв свої статки.

На зароблені гроші Генрі збудував ще дві оранжереї. За порадою Беатрікс він узявся вирощувати місцеві американські квіти, дерева й кущі й вивозити їх на продаж до Європи. Порада була слушна: американські луги й ліси роїлися ботанічними екземплярами, які для європейців виглядали екзотично й легко продавалися за океаном. Генрі вже набридло відправляти кораблі з бухти Філадельфії з порожніми трюмами — тепер він міг заробляти безперервно. Острів Ява, де вони разом з голландськими партнерами обробляли єзуїтську кору, приносив йому чималий заробіток, але на американських теренах можна було вхопити ще більше. Року 1796-го Генрі почав відправляти збирачів у гори Пенсильванії, де ті збирали корінь женьшеню на продаж до Китаю. І ще багато років він був єдиним американцем, який примудрився щось продавати китайцям.

Наприкінці 1798-го Генрі насадив у своїх американських оранжереях заокеанських тропічних екзотів, що їх продавав новій американській аристократії. Економіка Сполучених Штатів стрімко й несподівано зростала. Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон мешкали в розкішних заміських маєтках, і тепер кожному кортіло мати таку оселю. Зненацька молода нація взялася випробовувати межі марнотратності. Одні громадяни багатіли, інші — грузли в злиднях. Генрі впевнено рухався догори. Всі розрахунки Генрі Віттекера ґрунтувалися на принципі: «Я зароблю», і він неодмінно заробляв — на вивозі та ввозі товарів, на виробництві й найрозмаїтіших авантюрах. Гроші явно любили Генрі. Вони ходили за ним слідом, як те збуджене цуценя. Року 1800-го він без особливих зусиль став найбагатшим чоловіком у Філадельфії і одним із трьох найбільших багатіїв у Західній півкулі.

Отож коли того року — всього лиш через три тижні після смерті Джорджа Вашингтона — у Генрі народилася донька Алма, її батьком була цілковито нова істота, якої світ ще не бачив: могутній новітній американський султан.

Частина друга Сливка з Білого Акру

Розділ п'ятий

Вона була донька свого батька. Всі це відразу визнали. Насамперед Алма Віттекер була мов дві краплі води схожа на Генрі: руде волосся, червонувата шкіра, невеличкий ротик, широке чоло, ніс бульбиною. Доволі несприятлива картина для Алми, яка нескоро це збагнула. Обличчя Генрі значно більше пасувало зрілому чоловікові, ніж маленькій дівчинці. Втім, самого Генрі це анітрохи не обурювало; Генрі Віттекер полюбляв милуватися своїм відображенням, де тільки його бачив (у дзеркалі, на портреті, на дитячому обличчі), тому зовнішність Алми завжди його тішила.

— Відразу зрозуміло, хто її татуньо! — вихвалявся він.

Крім того, Алма була така ж розумна, як він. І сильна. Мале верблюжатко — невтомне й покірне. Ніколи не хворіло. Вперте. Як тільки дівча навчилося говорити, останнє слово мусило бути за нею. Якби її матуся — серце як криця — твердою рукою не вибила з неї все нахабство, дівчина виросла б відвертою грубіянкою. А так була просто настирлива. Вона прагнула зрозуміти світ і звикла добувати знання з найдальших закутків — так, наче від цього щоразу залежала доля всіх народів світу. Алма хотіла знати, чому поні — не коник. Чому простирадло іскриться, коли спекотної літньої ночі провести по ньому рукою? Її цікавило, що таке гриб — рослина чи тварина, і — почувши відповідь — чи це точно правда?

Батьки Алми якнайкраще надавалися до таких невтомних розпитувань: якщо вона ввічливо висловлювала свої запитання, то неодмінно діставала на них відповідь. Генрі й Беатрікс Віттекер терпіти не могли тупості й усіляко підтримували в своїй доньці дух допитливості. Навіть на запитання про гриб Алма дістала серйозну відповідь (цього разу Беатрікс процитувала знаменитого шведського ботаніка-систематика Карла Ліннея, який пояснив, як відрізнити мінерали від рослин, а рослин від тварин: «Каміння росте. Рослини ростуть і живуть. Тварини ростуть, живуть і відчувають»).

Беатрікс вважала, що чотирирічна дитина вже доросла до класифікації Ліннея. Ба більше: за освіту Алми вона взялася, як тільки та зіп’ялася на ноги. Беатрікс була переконана: якщо інші люди вчать своїх дітлахів лепетати молитви й катехизис, то її дитя можна навчити чого завгодно.

Таким робом, Алмі ще й чотирьох не виповнилося, як вона вже вміла лічити — англійською, голландською, французькою і латинською. На латинську налягали найдужче, бо Беатрікс твердо вірила, що той, хто не знає латини, ніколи не зможе написати і одного правильного речення ні англійською, ні французькою. Вона трохи займалася з нею і грецькою, але вже не так наполегливо.

(Навіть Беатрікс вважала, що дитині нема чого братися за греку, поки їй не сповниться п’ять.) Свою розумницю Беатрікс навчала самотужки — і з великим задоволенням. Батьку чи матері, які самі не вчать свою дитину мислити, нема виправдання. Крім того, Беатрікс гадала, що розумові здібності людства невпинно погіршуються ще з другого століття від Різдва Христового, й насолоджувалася думкою про те, що заснувала заради своєї доньки в Філадельфії такий собі приватний афінський ліцей.

Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця маєтку, думала, що молода дівоча голівонька Алми надмірно обтяжена наукою, але Беатрікс і чути про це хотіла, бо так навчали і її саму, і всіх дітей з родини ван Девендер — і хлопців, і дівчат — з незапам’ятних часів.

— Не говори нісенітниць, Ганнеке, — шпетила її Беатрікс. — Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка гарно їсть і добре почувається, не вмерла від надмірної науки.

Беатрікс надавала перевагу корисному, а не пустому; повчальному, а не веселому. Так звані «невинні розваги» викликали в неї підозру, а все дурне й непристойне — огиду. До дурного й непристойного, на її думку, належали: пивниці; нарум’янені жінки; дні виборів (чекай стовпотворіння людей); поїдання морозива; відвідини каварні, де продають морозиво; англіканці (насправді ті ж самі католики, чия релігія, стверджувала вона, суперечить моралі й здоровому глузду); чай (порядні голландки п’ють лише каву); люди, які взимку їздять на санях, не чіпляючи коням дзвоники (через що не чути, як вони наближаються в тебе за спиною!); недорога хатня челядь (невдячна економія); люди, які розраховуються з прислугою ромом замість грошей (сприяючи так пияцтву); люди, які приходять до тебе зі своїми клопотами, а тоді не хочуть дослухатися до розумної поради; новорічні святкування (новий рік настане так чи інакше — теленькатимете ви в дзвіночки чи ні); аристократія (мірилом шляхетності є поведінка, а не спадок); і діти, яких хвалять на кожному кроці (добру поведінку треба вимагати, а не винагороджувати). Беатрікс дотримувалась принципу: Laboripse Voluptas — праця вже сама по собі насолода. Вона вважала, що коли хтось байдужий до почуттів і тримається від них осторонь, це свідчить про його вроджену гідність; ба більше: була твердо переконана, що байдужість до почуттів є самою сутністю гідності. А найвище за все Беатрікс Віттекер ставила порядність і мораль — втім якби її змусили вибрати щось одне, то вона, мабуть, обрала б порядність.

І всього цього Беатрікс прагнула навчити свою доньку.

Що ж до Генрі Віттекера, то він, певна річ, ніяк не міг підсобити з класичними мовами, але високо цінував намагання Беатрікс навчити розуму їхню доньку. Тямущий, але неосвічений ботанік, він уже давно відчував, що грека з латиною були, мов ті два важкенні залізні засуви, які не давали йому прочинити двері до знань; він не дозволить, щоб їх зачинили ще й перед його дитиною. І взагалі — перед нею мають відкриватися всі дороги.

То чого ж Генрі навчив Алму? А нічого. Себто безпосередньо він нічого її не вчив. У Генрі не вистачало терпцю розказувати й пояснювати, крім того, він не любив, щоб його обсідали діти. Але якби занотувати, чого Алма почерпнула від батька мимохідь, вийшов би довгенький перелік. Насамперед вона навчилася не дратувати його. Варто було його розсердити, і її тієї ж миті виганяли з кімнати. Тож Алма ще з пелюшок затямила: батька сердити й дратувати не варто. Для неї то було непросто, бо доводилось рішуче тамувати всі свої вроджені пориви (а їй від народження кортіло саме цього: сердити й дратувати). Втім, вона помітила, що батько не має нічого проти серйозного, цікавого й виразного запитання від своєї доньки — якщо тільки вона не уриває його на півслові або (оце вже було важче) на півдумці. Часом її запитання його смішили, хоч Алма й не завжди розуміла, чому — як-от тоді, коли вона поцікавилася, чому кнур так довго морочиться зі свинею, тоді як бик дуже скоро злазить з корови. Почувши це, Генрі розреготався. Алма не любила, коли з неї сміялися. У такому разі вона ніколи не перепитувала.

Алма зауважила, що її батько втрачає терпець з робітниками, гостями, дружиною, з нею і навіть зі своїми кіньми — проте з рослинами ніколи не губить голови. З рослинами він завжди був милосердний, завжди їм усе пробачав. Інколи Алмі хотілося стати рослиною. Однак вона ніколи нікому в цьому не зізнавалася, бо тоді б виглядала по-дурному, а Генрі навчив її, що нема нічого гіршого, як пошитися в дурні.

— Люди — дурні, які тільки й мріють, щоб їх обвели круг пальця, — не раз казав він, давши доньці зрозуміти, що між бовдурами й розумниками — нездоланна прірва, і стояти треба на боці розуму.

Показувати, до прикладу, що ти мрієш про щось, чого мати ніяк не зможеш — нерозумно.

Від Генрі Алма дізналася, що в світі є далекі краї, куди деякі чоловіки мандрують і вже не вертаються, але її батько побував там і знайшов шлях додому. (їй було приємно уявляти, начебто він повернувся заради неї, щоб стати її татусем, хоч Генрі ніколи на таке не натякав.) Вона довідалася, що світ не зламав Генрі, бо він був мужній. І хотів, щоб і вона трималася мужньо, навіть за найстрашніших оказій — коли гримів грім, коли за нею гналися гуси, коли річка Скулкілл виходила з берегів чи коли у фургоні ремісника їхала мавпа з ланцюгом на шиї. Генрі не дозволяв Алмі такого боятися. Вона ще до кінця не зрозуміла, що таке смерть, як він уже заборонив їй її боятися.

— Люди кожного дня вмирають, — сказав він. — Але шанси, що це будеш ти, — вісім тисяч проти одного.

Вона побачила, що бувають тижні — надто як дощить — коли батькове тіло болить сильніше, ніж мав би терпіти будь-який християнин. Йому постійно боліла нога через те, що поламана кістка погано зрослася, і час від часу мучили хвороби, що їх він підхопив у тих далеких, небезпечних краях. Бувало, що Генрі не міг цілих два тижні встати з ліжка. Не дай Боже, щоб його хтось тоді потурбував! Навіть листи приносили навшпиньки. Через ці недуги Генрі більше не міг нікуди їздити і натомість приймав людей у себе. Ось чому в Білому Акрі завжди крутилося чимало гостей, а справи залагоджували у вітальні й за обіднім столом. Ось чому Генрі найняв чоловіка на ім’я Дік Єнсі — мовчазного голомозого здоровила з крижаним поглядом, який мандрував від імені Генрі й тримав людей у шорах від імені компанії Віттекера. Алма переконалася, що до Діка Єнсі краще не говорити.

Вона бачила, що батько не відвідує служби, але притримує для себе найкраще відгороджене місце в шведській лютеранській церкві, куди Алма з матір’ю ходили щонеділі. Матір Алми не надто симпатизувала шведам, але позаяк поблизу не було голландської реформатської церкви, шведи були краще, ніж нічого. Вони принаймні розуміли й приймали основні засади кальвіністського вчення: ми самі відповідаємо за власне життєве становище і, скоріш за все, приречені, а попереду нас не чекає нічого приємного. Беатрікс усе це було добре знайоме. Краще за всякі інші релігії, які лицемірно й геть непереконливо силкуються вас утішити.

Алмі не хотілося ходити до церкви — ліпше б вона в неділю зоставалася вдома, як тато, й займалася рослинами. У церкві було нудно, незатишно, ще й тхнуло тютюном. Улітку крізь прочинену браму, бувало, заходили індички й пси, шукаючи затінку від палючого сонця. А взимку в старій кам’яниці аж дрижаки пробирали. Як тільки через котресь із високих вікон з хвилястим склом пробивався промінчик світла, Алма підставляла йому своє личко, немов тропічна ліана в батьковій оранжереї, яка хотіла видертися нагору, ближче до сонця.

Алмин батько не любив церкви й релігії, але часто закликав Бога покарати його ворогів. Генрі ще чимало всього не любив — з часом Алма досконало вивчила весь список. Вона знала, що батько зневажає дебелих чоловіків, які тримають малих псів. Крім того, він презирливо ставився до тих, хто купував скакунів, а їздити на них не вмів. До того ж він ненавидів: вітрильники, на яких плавали на дозвіллі; інспекторів; дешеве взуття; все французьке (мову, їжу, народ); нервових канцеляристів; порцелянові блюдця, які розліталися на друзки в міцній чоловічій руці; поезію (але не пісні!); згорблені спини боягузів; злодійкуватих байстрюків, народжених повіями; брехливі язики; звуки скрипки; військо (будь-яке військо); тюльпани («цибуля з претензіями!»); блакитних сойок; кавування («клята гидка голландська звичка!») і — Алма ще не розуміла, що значать ці слова — рабство, і тих, хто вимагав його скасувати — і то однаково сильно.

Генрі бував запальний. Він міг обізвати й принизити Алму швидше, ніж хтось інший защепив би жилет («Ніхто не любить дурненьких і самовдоволених поросят!»), але бували моменти, коли їй здавалося, що він любить її, ба навіть гордиться нею. Одного дня до Білого Акру прийшов незнайомець, який хотів продати Генрі поні, щоб Алма навчилася на ньому їздити. Поні звали Соамз, він мав шерсть кольору карамелі й відразу сподобався Алмі. Чоловіки домовилися про ціну — зійшлися на трьох доларах. Алма, якій на ту пору було шість років, запитала:

— Перепрошую, сер, а вуздечка й сідло також входять у ціну?

Незнайомець промовчав, а Генрі розреготався:

— Попався, чоловіче! — проревів він, і цілий день, як тільки Алма потрапляла йому на очі, куйовдив їй волосся, примовляючи:

— Ото малий спритник в мене росте!

Алма бачила, що по вечорах батько прикладався до пляшок, і що ті пляшки часом приховували в собі небезпеку (він кричав на неї, виганяв з кімнати), а часом диво — як-от дозвіл посидіти на колінах у тата, який розповідав їй фантастичні історії і ласкаво називав «Сливкою», що нечасто траплялося. Такими вечорами Генрі казав їй:

— Завжди носи з собою вдосталь золота, Сливко, щоб викупити своє життя, якщо тебе викрадуть. Якщо треба, заший монети в поділ сукні, але завжди май гроші при собі!

Генрі розповідав, що на такі крайні випадки бедуїни в пустелі зашивають собі під шкіру коштовні камені. Він сказав, що й сам має під шкірою на животі зашитий смарагд, що для невтаємниченого ока це виглядає як шрам у місці, куди поцілила куля від рушниці, і що він ніколи і нізащо не покаже їй, де саме той смарагд — але він точно там є.

— Завжди треба мати чим відкупитися, Сливко, — сказав він.

Вмостившись у батька на колінах, Алма довідалася, що Генрі плавав по світу разом з видатним чоловіком на ім’я капітан Кук. Ті історії були найцікавіші. Одного дня на поверхню океану виринув велетенський кит із широко роззявленою пащею — капітан Кук скерував корабель прямісінького у черево кита, роззирнувся довкола, а тоді знову виплив на світ Божий — тільки з іншого боку! Якось Генрі почув на морі плач — зирк, а то русалка пливе по воді. Її поранила акула. Генрі взяв мотузку й витягнув русалку з води — вона померла в нього на руках, але перед тим — їй-Богу! — поблагословила Генрі Віттекера й напророкувала, що колись він розбагатіє. Ось як у нього з’явився цей великий будинок — завдяки благословенню русалки!

— А якою мовою розмовляла русалка? — запитала Алма, уявляючи, що то була не інакше, як грецька.

— Англійською! — відповів Генрі. — Заради Бога, Сливко, хіба б я рятував ту чортову русалку, якби вона балакала не по-нашому?

Перед матір’ю Алма відчувала страх і трепет, натомість батька — обожнювала. Вона любила його найбільше за все. Навіть більше, ніж поні Соамза. Її батько був колосом, а вона визирала в світ з-поміж його велетенських ніг. Супроти Генрі біблійний Бог здавався нудним і далеким. Як і Бог, Генрі не раз випробовував любов Алми — особливо після того, як відкорковував пляшку.

— Сливко, — казав він, — а побіжи-но до пристані так швидко, як тільки зможеш на своїх цибатих ногах, і подивися, чи не припливли таткові кораблі з Китаю?

Пристань була за сім миль від їхнього дому, ще й на тому березі річки. Неділя, дев’ята вечора, надворі пронизливий березневий дощ зі снігом, а Алма зістрибує з батькових колін і біжить. Слуга ловить її коло дверей і заносить назад до вітальні, інакше — у шість років, без накидки чи хоча б капелюшка, без копійки в кишені й кавальчика золота в подолі сукні — вона б, їй-Богу, виконала його просьбу.

Оце дитинство їй випало!

Алма не тільки мала сильних і розумних батьків, а й цілий маєток Білий Акр, що його могла досліджувати, як їй тільки заманеться. То була істинна Аркадія. Оце так простір для досліджень! Сам лише будинок був невичерпною скринькою чудес. У східній альтанці стояло незграбне опудало жирафи зі збентеженою, кумедною мордочкою. У передпокої лежало три гігантських ребра мастодонта, що їх викопав на поблизькому полі місцевий фермер і виміняв у Генрі за нову рушницю. Ще в будинку був бальний зал, сяючий і порожній, де колись — за перших приморозків пізньої осені — Алма знайшла колібрі, який випадково залетів знадвору й промчав повз її вухо чудернацькою траєкторією (наче блискуче малесеньке ядро з крихітної гарматки). У батьковому кабінеті жила майна — пташка, яка приїхала аж із Китаю і говорила схвильовано й красномовно (принаймні так казав Генрі), але тільки рідною мовою. Ще в домі були шкіри рідкісних змій, набиті соломою і тирсою. Полиці, заставлені коралами з Південних морів, стародавніми єгипетськими коштовностями з лазуриту й запорошеними турецькими альманахами.

А скільки там було місць, де можна було скуштувати чогось смачненького! Їдальня, вітальня, кухня, салон, кабінет, засклена тераса й веранди з затіненими альтанками. Там вони чаювали й снідали медяниками, каштанами й персиками (ще й якими персиками — з одного боку рожевими, з другого — золотистими). Взимку в дитячій кімнаті нагорі можна було пити бульйон і милуватися річкою унизу, яка виблискувала під сірим небом, наче поліроване люстерко.

Та надворі таємничих принад було ще більше. Будинок оточували величаві оранжереї з цикасами, пальмами й папороттю, обгорнутими товстим шаром чорної, смердючої дубильної кори, яка зберігала тепло. Вологість в оранжереях підтримувала шумна, грізна поливачка. У загадкових теплицях — таких спекотних, що можна було зомліти, делікатні заморські рослини відновлювали свої сили після довгих морських мандрів, а орхідеї хитрощами змушували цвісти. В оранжереях росли лимонні дерева, що їх кожного літа — наче хворих на сухоти — вивозили на вулицю на сонечко. В кінці дубової алеї причаївся невеличкий грецький храм, де можна було гратися в Олімп.

А ще в Білому Акрі була молочарня, а відразу коло неї — маслярня — звідки долинали привабливі пахощі алхімії, забобон і чаклунства. На дверях маслярні німецькі доярки малювали крейдою шестикутники, а перед тим, як переступити через поріг, бурмотали закляття. Сир не затвердне, казали вони Алмі, якщо його прокляне диявол. Коли Алма запитала матір, чи це правда, та обізвала її довірливою вівцею і прочитала довгу лекцію про те, як насправді робиться сир, — виявляється, свіже молоко вступає в цілком природну хімічну реакцію зі шматочком шлунка молодого теляти, а тоді сир кладуть у воскові форми, де він тверде при сталих температурах. Закінчивши урок, Беатрікс стерла шестикутники з дверей маслярні й вичитала доярок, обізвавши їх забобонними простачками. Втім, Алма помітила, що другого дня на дверях знову з’явилися крейдяні шестикутники. Хоч би що там було, а сир далі тверднув.

А ще довкола маєтку тягнулися незліченні акри лісистих земель — яких зумисне не обробляли — де водилися кролики, лисиці й олені, які брали їжу просто з рук. Батьки дозволяли Алмі — ні, заохочували її! — блукати лісами, пізнаючи світ природи. Вона збирала жучків, павуків і метеликів. Одного дня перед її очима велику смугасту змію живцем поглинула значно більша за неї чорна змія — від жахливого видовища, яке тривало кілька годин, неможливо було відвести погляд. Алма спостерігала, як тигрові павуки рили в землі глибокі тунелі, а вільшанки збирали з річкового берега мох і мул для своїх гнізд. Вона заприятелювала з гарненькою гусеничкою (гарненькою супроти інших гусениць) і замотала її в листочок, щоб пізніше забрати зі собою додому, але потім випадково сіла на нього і вбила свою приятельку. То був важкий удар для неї, але треба було жити далі. Ось що їй сказала мама:

— Перестань плакати — життя продовжується.

Тварини вмирають, пояснила вона. А деякі тварини, як-от вівці й корови, народжуються тільки для того, щоб вмерти. Не можна плакати над кожним. У вісім років Алма — разом з Беатрікс — уже розрізала голову ягняти.

До лісу Алма завжди вирушала в найзручнішому одязі, озброївшись спорядженням колекціонера: скляними пробірками, коробочками для зберігання, ватою і записниками. Вона гуляла в будь-яку погоду, завжди знаходячи для себе щось цікаве. Одного року хурделиця наприкінці квітня принесла зі собою дивне поєднання щебету співочих птахів і теленькання дзвіночків на санях — уже заради цього варто було вийти з дому. Алма переконалася, що нічого цікавого не знайдеш, коли ступатимеш по багнюці обережно, щоб не забруднити черевиків і подолу спідниці. Якщо вона поверталася додому з гарними екземплярами для свого гербарію, її ніколи не сварили за брудне вбрання.

Під час цих виправ Алму неодмінно супроводжував її вірний супутник — поні Соамз. Деколи вона їхала на ньому верхи через ліс, а інколи він ступав за нею слідом, як великий, добре навчений пес. Улітку йому на вуха чіпляли чудові шовкові китички, які відганяли мух. Узимку під сідло клали хутро. Кращого компаньйона для колекціонера, ніж Соамз, годі було шукати — Алма без упину з ним балакала. Для своєї господині він готовий був зробити що завгодно — тільки швидко перебирати ногами не міг. І деколи з’їдав зібрані нею екземпляри.

Дев'ятого літа, спостерігаючи за тим, як квіти розкривають і згортають свої пелюстки, Алма навчилася визначати час. Вона помітила, що козельці завжди розпускаються о п’ятій ранку, а стокротки й купальниця — о шостій. Щойно годинник вибивав сьому, розквітали кульбабки. О восьмій наставала черга курячих очок. Дев’ята: піщанка. Десята: луговий шафран. Об одинадцятій усе починало рухатися в зворотний бік. Опівдні закривалися пелюстки козельців. О першій — піщанки. О третій згорталися кульбабки. Якщо до п’ятої години — коли купальниця стуляла свої пелюстки, а вечірній первоцвіт — розкривав — Алми не було вдома з помитими руками, їй було непереливки.

Найдужче Алму цікавило, як побудований світ. Хто той головний механізм, що всім керує? Вона відщипувала в квіток пелюстки, роздивляючись, як вони влаштовані. Те ж саме робила з комахами й мертвими тваринками, які їй траплялися. Якось пізнього листопадового ранку Алма здивовано помітила в траві крокус — квітку, яку вона досі зустрічала тільки весною. Оце так знахідка! Ніхто не міг дати їй задовільної відповіді, що ці квіти собі думали, коли пробилися отак з-під землі холодної осені, безлисті й беззахисні, тоді як усе довкола поволі помирало.

— Це осінні крокуси, — сказала їй Беатрікс.

Ну так, явно й безсумнівно осінні — але навіщо вони розквітли? Вони що — дурненькі? Чи згубили лік часу? Заради яких таких важливих справ ці крокуси розпустили цвіт у перші ночі лютих заморозків? Ніхто не знав.

— Ці квіти просто так поводяться, — пояснила Беатрікс, але її відповідь Алму, на диво, не задовольнила. Коли ж донька не відступила, вона заявила:

— Не на всі запитання є відповіді.

Алму настільки приголомшила ця думка, що вона кілька годин не могла оговтатися. Глибоко вражена, вона сиділа заціпеніло й розмірковувала. Отямившись, Алма намалювала в своєму записнику таємничий осінній крокус, а поруч занотувала дату й свої запитання і заперечення. Записи велися старанно. Нотувати потрібно все — навіть те, чого не розумієш. Беатрікс навчила її завжди робити якомога точніші замальовки своїх знахідок і, при змозі, ділити їх на категорії, дотримуючись правильної класифікації.

Алмі подобалося робити ескізи, але закінчені малюнки переважно її розчаровували. Облич і тварин вона малювати не вміла (навіть метелики виглядали грізними), але з часом помітила, що непогано малює рослини. Серед її перших успіхів були доволі гарні зображення зонтичних — рослинок із порожнистим стеблом і пласким суцвіттям, які належали до тієї ж родини, що й морква. Її малюнки вийшли точні, але дівчині хотілося, щоб вони були не тільки точні, а ще й гарні. Вона так і сказала своїй матері, яка зауважила:

— Вони не мусять бути красиві. Краса заважає точності.

Під час своїх лісових прогулянок Алма, бувало, зустрічала інших дітей. Це її завжди насторожувало. Вона знала, хто ці непрохані гості, але ніколи з ними не розмовляла. То були діти батькових робітників. Маєток Білий Акр скидався на гігантського живого звіра, чиє велетенське нутро потребувало слуг — німецьких і шотландських садівників, яких батько наймав замість ледачих корінних американців, і голландських служниць, яких вимагала й на яких покладалася її мати. Домашня челядь жила в мансарді, а робітники з сім’ями — в будиночках і хатинах, розкиданих по всій території садиби. Будиночки також гарно виглядали — не тому, що Генрі переймався, щоб його робітникам затишно жилося, а тому, що терпіти не міг, як щось виглядало занедбано.

Коли Алма натрапляла в лісі на дітей, їй аж у животі хололо. Втім, вона мала свій спосіб, як пережити ці зустрічі, — вдавала, начебто нічого не відбувається. Алма проїжджала повз дітей на своєму вірному поні (який, як завше, рухався повільно й незворушно, наче холодна патока).

Проминаючи дітлахів, вона затримувала подих і дивилася просто перед себе, ані ліворуч, ані праворуч, доки ті нишпорки не лишалися позаду. Якщо вона їх не бачить, значить, їх не існує.

Діти робітників ніколи не займали Алми. Скоріше за все, їм було сказано її не чіпати. Генрі Віттекера всі боялися, а значить, і його доньки теж треба було боятись. Втім, деколи Алма підглядала за дітьми з безпечної відстані. Їхні ігри були грубі й незрозумілі. Вони одягалися не так, як Алма. Ніхто з дітей не мав на плечі набору ботаніка-колекціонера й не їхав верхи на поні з яскравими шовковими китичками. Вони штурхали одне одного й кричали, не цураючись лайливих слів. Алма боялася цих дітей, як вогню. Вони часто навідувались до неї у страшних снах.

Але з нічними жахіттями все просто: треба тільки знайти Ганнеке де Ґроот, яка жила в підвалі. Інколи це допомагало й заспокоювало. Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця, управляла цілим всесвітом Білого Акру, і ця могутність наділила її духом спокою і статечності. Ганнеке спала у власних покоях біля кухні в підвалі, там, де ніколи не гас вогонь. Вона жила в хмарині теплого підвального повітря, пропахлого солониною, що звисала з кожної балки. Ганнеке мешкала в клітці — принаймні, так здавалося Алмі — бо вікна і двері в її особистих покоях були заґратовані, позаяк одна тільки Ганнеке знала, де зберігається домашнє срібло й порцеляна, і видавала платню всім слугам і робітникам.

— Я живу не в клітці, — якось виправила Алму Ганнеке, — а в банківському сховищі.

Коли Алмі не давали спати жахіття, вона збиралася з духом і вирушала в моторошну подорож темними сходами, цілих три поверхи вниз, до найдальшого закутка в підвалі, де, вчепившись за ґратки на дверях до кімнати Ганнеке, кричала, щоб її впустили. Такі виправи завжди були ризикованою затією. Деколи Ганнеке вставала й, сонна й невдоволена, відчиняла свою «клітку» й дозволяла Алмі залізти до неї в ліжко. А деколи ні. Часом вона називала Алму малою дитиною, питала, для чого та докучає старій, втомленій голландці, й відсилала дівча назад лячними темними сходами до її спальні.

Але той рідкісний випадок, коли Ганнеке таки брала її до себе, вартував тих десяти, коли її проганяли, бо тоді Ганнеке розповідала різні історії, а вона стільки всього знала! З Алминою матір’ю Ганнеке зналася сто років, відколи та ще під стіл пішки ходила. Ганнеке розповідала про Амстердам — Беатрікс ніколи про нього не згадувала. З нею Ганнеке завжди розмовляла голландською, і для Алми та мова до кінця життя уособлювала затишок, банківські сховища, солонину й безпеку.

Алмі ніколи не спадало на думку шукати вночі розради в матері, чия спальня була за стіною. Її матір мала багато здібностей, але таланту заспокоювати серед них не було. Беатрікс Віттекер не раз казала: дитина, яка вже доросла до того, щоб ходити, говорити й думати, повинна вміти — без сторонньої допомоги — заспокоюватися сама.

А ще в них були гості — нескінченна вервечка відвідувачів, які прибували до Білого Акру мало не щодня, в екіпажах, верхи на конях, човнами й пішки. Батько Алми нічого так не боявся на світі, як нудьги. Він полюбляв збирати за вечерею людей, які б його розважали, розповідали новини з усіх куточків світу й підкидали ідеї для нових справ. Генрі Віттекеру не треба було двічі запрошувати гостей — вони приходили до нього охоче і з вдячністю.

— Що більше в тебе грошей, — пояснював Генрі Алмі, — то ввічливіше з тобою поводяться. Запам’ятай собі.

На ту пору в Генрі назбиралася ціла купа грошей. У травні 1803-го він підписав угоду з чоловіком на ім’я Ізраель Велен — державним чиновником, який відповідав за постачання ліків для експедиції Льюїса й Кларка західною Америкою. Генрі зібрав для нього чималі запаси ртуті, настоянки опію, ревеню, білого маку, кореня ятеоризи, каломелю, блювотного кореня, олова, цинку й солі сірчаної кислоти — справді лікувальні властивості мали тільки деякі з цих препаратів, тоді як прибуток приносили всі. Року 1804-го німецькі аптекарі вперше виділили з опійного маку морфін, і Генрі одним з першим вклав кошти у виробництво цієї корисної речовини. Через рік він отримав контракт на поставку медичних препаратів цілому американському війську. Тепер Генрі мав деякий вплив на політичні справи і користувався довірою громадськості, тому — так! — люди охоче з ним вечеряли.

Та це в жодному випадку не були світські вечері. Віттекерів особливо не запрошували до тісного, вишуканого кола вищого товариства Філадельфії. Коли вони тільки прибули до міста, їх одного разу запросили до себе на вечерю Енн і Вільям Бінґем на розі Третьої і Смерекової вулиць, але візит не вдався. За десертом місіс Бінґем — яка поводилася так, ніби мешкала в королівському палаці Сент-Джеймс — запитала Генрі:

— А звідки походить ваше прізвище — Віттекер? Ніколи такого не чула.

— З центральної Англії, — відповів Генрі. — Походить від слова Ворвікшир.

— То Ворвікшир — ваша родинна садиба?

— Не тільки вона. Куди нас, Віттекерів, посадять, там і наша садиба.

— Але ж ваш батько, сер, досі володіє землями в Ворвікширі?

— Мій батько, мадам — якщо він ще живий — володіє двома свинями й горщиком під ліжком. Хоча дуже сумніваюся, що в нього є ліжко.

Бінґеми більше ніколи не запрошували Віттекерів на вечерю. Однак ті зовсім не переймалися. Беатрікс усе одно не подобалися розмови й вбрання світських пань, а Генрі дратувала нудьга, що панувала у вишуканих вітальнях. Генрі натомість створив власне товариство, на другому березі річки, високо на своєму пагорбі. Вечері в Білому Акрі були не змаганнями з пліток, а вправами, що розвивали інтелект і діловий хист. Якщо десь там на світі жив собі молодий сміливець, який творив незвичайні подвиги, Генрі хотів бачити його в себе за столом. Коли через Філадельфію проїжджав шанований філософ, знаний науковець чи багатонадійний винахідник, його також запрошували на вечерю. Часом навідувалися і жінки — дружини поважних мислителів, перекладачки знакових книжок, талановиті акторки, які гастролювали Америкою.

Деяким людям вечері в Генрі були не з медом. Попри те, що стіл вгинався від наїдків — устриці, біфштекс, фазани — за столом у Білому Акрі бувало незатишно. Гостей допитували, з ними сперечалися, їх провокували. Ворогів зумисне садили поруч. Під час розмов, що нагадували скоріше словесну боротьбу, ніж ввічливу бесіду, від непорушних істин і каменя на камені не лишалося. Деякі поважні персони покидали Білий Акр з відчуттям, що їм завдано щонайглибшої образи. Інші гості — розумніші, а може, просто не такі чутливі чи охочіші знайти собі патрона — виходили з маєтку з прибутковою угодою, вигідним партнерством чи бажаним рекомендаційним листом для якогось впливового бразильця. Їдальня у Білому Акрі була небезпечним ігровим полем, але перемога могла назавжди змінити життєвий шлях гравця.

Алмі дозволяли сидіти за цим столом, де точилася боротьба, відколи їй виповнилося чотири, — не раз поруч із батьком. Їй не забороняли ставити запитання — тільки питати щось розумне. Дехто з гостей був зачарований дитям. Якось один фахівець з хімічної симетрії голосно сказав:

— Ти — справжня мала енциклопедія!

Алмі назавжди запам’ятався його комплімент. Інші вчені мужі, навпаки, не звикли, щоб їх розпитувало мале дівча. Але, як зауважив Генрі, якщо деякі знамениті науковці не можуть захистити своєї теорії перед малою дівчинкою, значить, вони шахраї, і їх треба вивести на чисту воду.

Генрі вважав — і Беатрікс з ним цілком погоджувалася — що нема такої теми, яка була б надто серйозна, складна чи бентежна, щоб її не можна було обговорювати в присутності дитини. Якщо Алма не розуміла, про що мова, гадала Беатрікс, то всього лиш діставала ще один привід поглибити свої знання, щоб наступного разу не згубити нитки розмови. Беатрікс навчила Алму, що коли на думку не спадає нічого розумного, щоб сказати, треба всміхнутися до того, хто говорив останнім, і ввічливо прошепотіти:

— Прошу вас, продовжуйте.

Якщо ж Алма нудилася за столом — що ж, це нікого не цікавило. Вечорами в Білому Акрі збиралися зовсім не заради дитячих розваг (Беатрікс, звісно, стверджувала, що в житті мало що повинне робитися для дитячої розваги), і що швидше Алма навчиться годинами спокійно сидіти на стільці з твердою спинкою, уважно дослухаючись до думок, яких їй було не до снаги зрозуміти, то краще для неї.

Ось так Алма провела ранні роки дитинства, слухаючи найдивовижніші розмови — з чоловіками, які вивчали, як розкладаються людські останки; з чоловіками, які збиралися ввозити до Америки добротні бельгійські пожежні шланги; з чоловіками, які зображали потворні каліцтва; з чоловіками, переконаними, що ліки можна не тільки ковтати, а й — не менш дієво — втирати в шкіру, через яку вони проникнуть до організму; з чоловіками, які досліджували органічну матерію сірчаних джерел; і з одним чоловіком, фахівцем із легеневих функцій водоплавних птиць (за його словами, в усьому світі природи не знайти захопливішої теми — але він так марудно бурмотів за столом, що йому ніхто не повірив).

Інколи вечірні посиденьки розважали Алму. Найдужче вона любила, коли приходили актори й дослідники, які розповідали чудернацькі історії. Бували вечори напружених суперечок. Бували й такі, коли нестерпна нудьга тривала до безкінечності. Часом вона засинала за столом із розплющеними очима, не падаючи зі стільця лише через невимовний жах перед материним осудом і завдяки корсету своєї вечірньої сукні. Проте один вечір Алма запам’ятала до кінця життя — пізніше він здавався їй апогеєм її дитинства. Того вечора до них завітав італійський астроном.

Було пізнє літо 1808 року. Генрі Віттекер придбав новий телескоп. Крізь добротні німецькі лінзи він милувався нічним небом, але розумів, що нічогісінько не тямить серед небесних світил. Він знався на зірках так, як знається кожен моряк, себто доволі добре, але з найновішими дослідженнями знайомий не був. На ту пору астрономія рухалася вперед семимильними кроками, і Генрі щораз частіше переконувався, що нічне небо стає для нього ще однією бібліотекою, з якої він ні слова не вміє прочитати. Тому коли Маестро Лука Понтесіллі, славетний італійський астроном, приїхав до Філадельфії, щоб виступити на засіданні Американського філософського товариства, Генрі заманив його до Білого Акру, влаштувавши бал на його честь. Подейкували, що Понтесіллі — великий прихильник танців, тож Генрі подумав, що він не зможе відмовитися від запрошення на бал.

Віттекери ще ніколи не влаштовували такої грандіозної затії. Пополудні до будинку прибули найкращі в Філадельфії кухарі — негри в накрохмалених білих строях — і взялися складати пірамідки безе й змішувати різнобарвні пунші. По всьому маєтку розставили панно з тропічних квітів, які досі ніколи не покидали запашних оранжерей. Раптом у бальній залі з’явився цілий оркестр — похмурі музиканти тинялися туди-сюди, налаштовуючи інструменти й нарікаючи на спеку. Алму відмили й затиснули в білосніжні криноліни, а вихор неслухняного рудого волосся пов’язали атласним бантом завбільшки як ціла її голова. Прибули гості — напудрені, закутані в хвилі шовку.

Стояла спека. Сонце пражило весь місяць, але той день видався найспекотнішим. Передбачивши незручності, пов’язані з погодою, Віттекери вирішили почати бал о дев’ятій, коли сонце вже зайшло, але в повітрі ще відчувалася нестерпна спека. Зала швидко перетворилася на задушливу, вологу оранжерею, в якій розкошували тропічні рослини, та аж ніяк не запрошені дами. Знеможених музикантів заливав піт. Спраглі свіжого повітря, гості висипали надвір — походжали верандами, опиралися на мармурові статуї, даремно сподіваючись, що камінь поділиться з ними своєю прохолодою.

Щоб утамувати спрагу, гості випили значно більше пуншу, ніж збиралися. Нічого дивного, що всі забули про стриманість — усіх поглинув дух легковажного шаленства. Музики облишили бальні церемонії й заграли жвавих мелодій на широкому моріжку. На вулицю винесли лампи й ліхтарі — довкола гостей закружляли миготливі тіні. Чарівний італійський астроном спробував навчити джентльменів з Філадельфії простеньких неаполітанських танцювальних кроків і покружляв у танці з усіма дамами — всі визнали його кумедним, сміливим, цікавим. На втіху гостям він навіть запросив до танцю негритянських кухарів.

Того вечора Понтесіллі мав прочитати лекцію про еліптичні орбіти й швидкість обертання планет, представивши детальні ілюстрації і розрахунки. Але в якийсь момент від цієї ідеї відмовилися. Хіба ж зможе таке розшаленіле товариство спокійно висидіти серйозну наукову лекцію?

Алма так ніколи й не дізнається, чия то була ідея — Понтесіллі чи її батька, але відразу після півночі зійшлися на тому, що славетний італійський маестро космології відтворить модель Всесвіту на великому лужку в Білому Акрі, використовуючи за небесні тіла самих гостей. Модель вийде не зовсім точного масштабу, заявив захмелілий італієць, але вона принаймні дасть дамам уявлення про життя планет і їхні взаємостосунки.

З удавано серйозним і водночас грайливим настроєм, Понтесіллі поставив Генрі Віттекера — Сонце — посередині моріжка. Відтак вибрав ще кількох джентльменів, які уособлювали планети, що розходилися на всі боки від свого господаря. На втіху всіх гостей, Понтесіллі обрав на ці ролі чоловіків, найбільш подібних до планет, що їх вони представляли. Так, крихітного Меркурія зображав миршавий, але поважний торговець зерном із Джермантауна. Позаяк Венера й Земля були майже однакові за розміром, але більші за Меркурій, Понтесіллі вибрав на ролі цих планет братів із Делавера — двійко чоловіків, однаковісіньких на зріст, статуру і зовнішність. Марс мав бути більший за торговця зерном, але меншим за братів із Делавера — відомий банкір із підтягнутою статурою був саме тим, ким треба. На роль Юпітера Понтесіллі взяв відставного капітана-товстопуза — щойно його опецькувате тіло з’явилося в сонячній системі, як усе товариство аж заходилося від сміху. Що ж до Сатурна, то тут у пригоді став журналіст із не таким огрядним, та все ж кумедним черевцем.

Так тривало доти, доки всі планети не вишикувалися на моріжку на відповідній відстані від Сонця й одне від одного. Тоді Понтесіллі показав їм, як рухатися по орбіті довкола Генрі, відчайдушно намагаючись втримати кожного сп’янілого джентльмена на його небесному шляху. Невдовзі дами почали голосно вимагати, щоб і їх залучили до розваги — відтак, Понтесіллі розмістив їх довкола чоловіків, щоб ті виконували роль супутників, обертаючись по своїй вузькій орбіті. (Матері Алми дісталася роль супутника Землі, яку вона зіграла з холодним місячним блиском.) На краю моріжка маестро створив сузір’я з найчарівніших красунь.

Знову заграв оркестр, і ансамбль небесних світил закружляв у найдивовижнішому й найгарнішому вальсі, який добрі люди з Філадельфії бачили в своєму житті. У центрі стояв і сяяв Генрі, король-Сонце із вогненною чуприною, довкола нього оберталися чоловіки, стрункі й огрядні, а довкола них крутилися жінки. У найдальших закутках Усесвіту виблискували сузір’я молоденьких дівчат — далекі, як незнані галактики. Понтесіллі виліз на високий садовий мур і, небезпечно похитуючись, диригував і командував цією феєрією, вигукуючи в літню ніч:

— Не сповільнюйтесь, чоловіки! Дами, не покидайте своїх траєкторій!

Алмі теж кортіло там бути. Вона ще ніколи не бачила такого захопливого видовища. Ще ніколи не було такого, щоб вона так пізно не спала, — хіба після нічних жахіть — і от, у розпалі веселощів про неї взагалі забули. Того вечора — як, зрештою і завжди — там не було жодної дитини, крім неї. Алма кинулася до паркана й гукнула до маестро Понтесіллі, який дивом досі звідти не впав:

— Сер, візьміть і мене!

Італієць витріщився на неї зі свого сідала, перед очима в нього все пливло: звідки тут взялася дитина? Він би вже відмахнувся від неї, якби Генрі раптом не зарепетував із центра Сонячної системи:

— Знайди для дівчинки місце!

Понтесіллі стенув плечима.

— Будеш кометою! — крикнув він Алмі, далі вдаючи, начебто однією рукою диригує Всесвітом.

— А що робить комета, сер?

— Літай в усіх напрямках! — скомандував італієць.

Так вона й зробила. Алма промчала між планетами, прошмигнула, кружляючи, кожною орбітою, гасала й вертілася так, що бант ледь не злетів із голови. Як тільки вона наближалася до батька, той кричав:

— Тримайся подалі від мене, Сливко, а то згориш дотла! — і відштовхував її подалі від свого вогненного, розпеченого тіла, скеровуючи її в іншому напрямку.

Раптом їй встромили до рук іскристий факел. Алма не бачила, хто саме це зробив. Досі їй забороняли мати справу з вогнем. Факел метав на всі боки іскри й кавалки розжареної смоли, а вона мчала космосом — єдине небесне тіло, яке рухалося не по строгій еліптичній орбіті. Її ніхто не зупинив.

Вона була кометою.

І справді вірила в те, що летить.

Розділ шостий

Дитинство Алми — точніше, найщасливіші й найневинніші дитячі роки — різко скінчилося в листопаді 1809 року, вдосвіта, в звичайнісінький вівторок, який, втім, виявився не зовсім звичайним.

Алма пробудилася з міцного сну, коли почула гучні голоси й звуки коліс, які проїхали по гравію. У кімнатах, де в таку годину завжди панувала тиша (як-от у коридорі за дверима спальні й у горішніх покоях слуг), було чутно кроки, які розбігалися в усіх напрямках. Вона встала в холодній спальні, запалила свічку, намацала шкіряні черевики й схопила шаль. Напевно, Білий Акр спіткало якесь лихо і, можливо, потрібна її допомога. Через багато років Алма зрозуміла, якою безглуздою була така думка (невже вона справді вірила, що може чимось допомогти?), але на той час вона — юна десятилітня панночка — все ще вважала себе важливою персоною.

Діставшись широких сходів, які вели вниз, Алма побачила в просторому вестибулі гурт чоловіків із ліхтарями. Посеред них стояв її батько, у пальті, накинутому поверх нічного вбрання, з виразом роздратування на обличчі. Була там і Ганнеке де Ґроот, з волоссям, схованим під чепець. І матір також. Значить, сталося щось серйозне. Алма ніколи не бачила, щоб мама серед ночі була на ногах.

Але там був ще хтось, хто відразу прикував до себе її погляд. Між Беатрікс і Ганнеке стояла дівчинка, трохи менша за Алму, з довгою білявою косою. Обидві жінки поклали руки на її тендітні плечі. Алмі здалося, що вона вже колись бачила ту дівчинку. Може, вона донька котрогось із робітників? Хтозна. Дівчинка — байдуже, чия — була прегарна, хоч при світлі ліхтарів її обличчя виглядало збентеженим і наляканим.

Проте Алму стривожив не так її страх, як те, що Беатрікс і Ганнеке так міцно стискали плечі дівчинки, наче то була їхня дитина.

Коли один з чоловіків ступив крок до дівчинки, жінки стали ще ближче одна до одної, ще сильніше вхопилися за дитя. Чоловік відступив — і мудро зробив, подумала Алма, бо вже встигла розгледіти вираз материного лиця: запеклу лють. Той же вираз проступав і на обличчі Ганнеке. Розлютовані лиця двох найдорожчих жінок у її житті сповнили Алму незбагненним жахом. Відбувалося щось незрозуміле.

У ту мить Беатрікс і Ганнеке одночасно підвели голови й глянули вгору, на сходи, де мовчки, втупившись униз, стояла Алма, тримаючи в руках свічку й свої великі черевики. Вони обернулися так, наче Алма покликала їх, відірвавши від чогось важливого, і їм це зовсім не сподобалося.

— Йди спати! — гаркнули вони на неї: Беатрікс англійською, Ганнеке — голландською.

Алма була б запротестувала, але проти їх об’єднаної сили вона була безпорадна. Її налякали їхні строгі, розгнівані обличчя. Вона ще ніколи їх такими не бачила. Її присутність була явно зайва і небажана.

Алма ще раз стурбовано глянула на красиве дівча посеред повної незнайомців кімнати й побігла до своєї спальні. Вона цілу годину сиділа на краю ліжка, вслухаючись у звуки, аж їй заболіли вуха, сподіваючись, що хтось надійде і все їй пояснить і заспокоїть. Але голоси стихли, коні протупотіли геть, а до неї так ніхто й не прийшов. Врешті-решт Алма впала на ліжко й зморено заснула, загорнута в шаль, притискаючи до себе черевики. Прокинувшись уранці, вона побачила, що натовп незнайомців забрався геть з Білого Акру.

А дівчинка зосталася.

Її звали Пруденс.

Тобто Поллі.

А точніше Поллі-яка-стала-Пруденс. Її історія була огидна. В Білому Акрі намагалися її приховати, але таке важко тримати в таємниці, тому за кілька днів Алма про все дізналася. Дівчинка була донькою старшого городника в їхньому маєтку, мовчазного німця, який вигадав нову конструкцію теплиці для динь, що дало немалий прибуток. За жінку городник узяв місцеву з Філадельфії. Вона походила з бідної родини, але славилася своєю вродою — і була всім відомою блудницею. Чоловік обожнював її, але втримати коло себе не міг. Про це теж усі знали. Дружина роками невтомно наставляла йому роги, навіть не стараючись приховати своїх походеньок. Він мовчки терпів — не помічав, а може, вдавав, нібито не помічає — аж тут ні з того ні з сього терпець йому увірвався.

Тієї ночі, у вівторок, у листопаді 1809 року, городник збудив свою дружину, яка мирно спала біля нього, виволік її за волосся надвір і перерізав їй горло від вуха до вуха. А тоді повісився на в’язі. Серед інших робітників Білого Акру зчинилася буча — вони повибігали зі своїх будинків подивитися, що там сталося. А посеред цього гармидеру, що його здійняли дві наглі смерті, стояла маленька дівчинка на ім’я Поллі.

Поллі була такого ж віку, як Алма, тільки делікатніша й напрочуд гарна. Наче філігранна фігурка, вирізьблена з найкращого французького скла, яку хтось оздобив парою блискучих, переливчасто-блакитних очей. Проте особливої краси дівчинці надавали вуста, схожі на крихітні рожеві подушечки — вони перетворювали її на маленьку спокусницю, що позбавляє душевного спокою, на мініатюрну Вірсавію.

Коли тієї трагічної ночі Поллі привели до Білого Акру в супроводі констеблів і кремезних роботяг, які хапали її своїми ручиськами, Беатрікс із Ганнеке відразу відчули, що дитині загрожує небезпека. Дехто з чоловіків запропонував віддати дівчинку до сирітського притулку, тоді як інші відверто заявляли, що охоче самі подбають про сирітку. Половина чоловіків у тій кімнаті вже колись злягалися з матір’ю дівчинки — для Беатрікс і Ганнеке це не було таємницею — і їм не хотілося думати про те, яка доля може чекати на цю маленьку красуню, на цей плід розпусти.

Обидві жінки, наче змовившись, вихопили Поллі з натовпу й притиснули до себе. То було ані продумане рішення, ані жест милосердя під покровом материнського тепла й доброти. Ні, то був інтуїтивний вчинок, продиктований глибоким, негласним жіночим знанням про те, як влаштований світ. Таке мале красиве дівча не залишають посеред ночі наодинці з десятьма збудженими чоловіками.

Але коли Беатрікс із Ганнеке захистили Полі, коли чоловіки подалися геть, — що було з нею робити? Тоді вони вже подумали й вирішили. Точніше, вирішила Беатрікс, позаяк тільки вона мала право вирішувати. І прийняла воістину приголомшливе рішення — назавжди залишити Полі собі, зараз же удочерити її, зробивши однією з Віттекерів.

Пізніше Алма дізналася, що батько був запротестував проти цієї ідеї (Генрі розсердився, що його підняли з ліжка посеред ночі, вже не кажучи про звістку, що в нього раптом з’явилася ще одна донька), але Беатрікс метнула на нього лютий погляд, і він розважливо замовк. Що ж, хай буде так. Їхня сім’я і так надто мала, а Беатрікс досі не спромоглася її поповнити. Хіба після Алми не народилося ще двоє немовлят? Невже він забув, що вони так і не зробили першого подиху? І хіба двійко тих мертвих діток не лежить тепер на лютеранському кладовищі й нема від них ніякого зиску? Беатрікс завжди мріяла про другу дитину, і ось — за волею провидіння — те дитя саме до них прийшло. Якщо вони візьмуть Поллі до себе, нащадків Віттекерів за одну ніч побільшає удвічі. Вигідно, як не крути. Беатрікс усе вирішила швидко й рішуче. Генрі згодився без жодного слова протесту. Зрештою, він і так не мав вибору.

Крім того, що дівчинка була красива, вона виявилася не такою вже простачкою. Коли все вляглося, Поллі виявила неабияку вихованість — ледь не аристократичну стриманість, якої ніхто не сподівався від дитини, в якої перед очима недавно загинули обоє батьків.

Беатрікс розгледіла в Поллі неабиякий потенціал і не уявляла для неї іншого достойного майбутнього. Вона була переконана, що порядна родина й правильний моральний вплив підштовхнуть дівчинку до іншого життєвого шляху, ніж той, сповнений пошуку чуттєвих насолод і розпусти, за який поплатилася життям її матір. Але найперше дівча треба було відмити. Черевики й руки бідолахи були вимащені кров’ю. Далі потрібно було дати їй нове ім’я. Поллі — так називали хіба що папуг і вуличних дівок. Віднині й надалі дівчинку зватимуть Пруденс[2], і це ім’я, сподівалася і вірила Беатрікс, вказуватиме їй на праведний шлях.

Отож не минуло й години, як усе було вирішено. І наступного ранку Алма Віттекер, прокинувшись, почула приголомшливу звістку про те, що в неї з’явилася сестра на ім’я Пруденс.

Поява Пруденс назавжди змінила життя в Білому Акрі. Коли Алма підросла й почала займатися наукою, вона дізналася, що поява нового елемента в контрольованому середовищі змінює його багатьма розмаїтими й непередбачуваними способами, але тоді, дитиною, вона відчула тільки вторгнення чогось лихого, наближення біди. Алма не прийняла зайду з розпростертими обіймами. Та й, зрештою, чому б вона мала це робити? Хіба хтось із нас колись приймав сердечно того, хто втручається в чуже життя?

Спочатку Алма уявлення не мала, що те дівчисько робить у їхньому маєтку. Пізніше вона дізналася про історію Пруденс (випитавши доярок, ще й німецькою!), але в той перший день ніхто їй нічого не пояснив. Навіть Ганнеке де Ґроот, яка зазвичай могла більше за інших розповісти про всілякі таємниці, сказала тільки:

— Це все воля Божа, дитинко, і то на краще.

Коли Алма не відступилася від неї, Ганнеке суворо прошепотіла:

— Май стримання і більше нічого мене не питай!

За сніданком дівчат познайомили. Про події минулої ночі ніхто ні словом не згадав. Алма очей не зводила з Пруденс, а та втупилася у свою тарілку. Беатрікс розмовляла з дітьми так, ніби нічого не сталося. Вона сказала, що по обіді з міста приїде така собі місіс Спеннер, щоб викроїти для Пруденс сукні з кращої матерії, ніж та, що на ній. Привезуть ще одного поні, і Пруденс муситиме навчитися на ньому їздити — що швидше, то краще. Крім того, в Білому Акрі з’явиться вчитель. Беатрікс вирішила, що на те, щоб навчати двох дівчат одночасно, їй піде надто багато сил, а що Пруденс ніколи не ходила до школи, молодий вчитель стане корисним поповненням у їхньому господарстві. Відтепер дитяча кімната перетвориться на клас. Алма, безперечно, навчить свою сестру орфографії, арифметиці й геометрії. Що стосується інтелектуального розвитку, Алма, звісно ж, пішла далеко вперед, але якщо Пруденс докладе всіх зусиль — і якщо сестра їй допоможе — то й вона досягне висот. Дитячий інтелект, заявила Беатрікс, навдивовижу гнучкий, а Пруденс ще досить юна, щоб наздогнати сестру. Людський розум за належних тренувань може виконати все, що ми йому накажемо. Треба лише наполегливо працювати.

Поки Беатрікс говорила, Алма розглядала Пруденс. Невже на світі є щось гарніше й бентежніше за її обличчя? Якщо краса заважає точності, як не раз казала її мати, то за кого тоді вважати Пруденс? Мабуть, за найменш точний об’єкт у світі й за найбільшу заваду! Алму враз охопило погане передчуття. Раптом вона зрозуміла дещо жахливе, над чим ніколи не мала причин задумуватися: вона — Алма — негарна. Поки їй не було з ким себе порівняти, їй таке і на думку не спадало. Пруденс була зграбна, Алма — неповоротка. Пруденс мала волосся, мов виплетене з золотаво-білого шовку, волосся Алми було на колір і дотик, мов іржа, і росло, як на зло, в усіх можливих напрямках, тільки не вниз. У Пруденс замість носа — пуп’янок, в Алми не ніс, а картоплина. З голови до п’ят усе в ній було не так.

Після сніданку Беатрікс сказала:

— А тепер, дівчатка, обніміться, як годиться сестрам.

Алма слухняно обняла Пруденс, але в її обіймах не відчувалося тепла. Коли вони стояли поруч, різниця ще більше впадала в очі. Алмі здалося, що більш за все вони з Пруденс схожі на кругленьке яєчко вільшанки й велику незугарну шишку, що якимось дивом опинилися в одному гнізді.

Ця думка викликала в неї бажання розревітися або дати Пруденс ляпаса. Вона відчувала, як на її лице найшла чорна хмара. Матір, напевно, теж це помітила, бо сказала:

— Пруденс, з твого дозволу мені треба поговорити з твоєю сестрою.

Беатрікс схопила Алму за руку, так сильно стиснувши, що аж запекло, і вивела її в коридор. Алмі навернулися сльози на очі, але вона змусила себе стримати плач, а тоді змусила ще раз, і ще.

Окинувши поглядом свою єдину кровинку, Беатрікс холодним, мов граніт, голосом прокарбувала:

— Щоб я більше ніколи не бачила на обличчі своєї доньки такого виразу, як бачила щойно! Ти мене зрозуміла?

Алмі вдалося пробурмотати тремтячим голосом одне слово («Але…») перед тим, як її змусили замовкнути.

— Бог споконвіку засуджує прояви ревнощів і злоби, — вела далі Беатрікс, — і твоя родина також завжди їх засуджуватиме. Якщо в твоїй душі причаїлися неприємні й жорстокі почуття, задуши їх відразу. Опануй себе, Алмо Віттекер. Ти все зрозуміла, що я сказала?

Цього разу Алма сказала одне слово («Але…») вже подумки, однак подумала, напевно, надто голосно, бо мати якимсь дивом його почула. Тепер Беатрікс остаточно розізлилася.

— Співчуваю тобі, Алмо Віттекер, що ти така безсердечна до інших, — відчеканила тепер уже по-справжньому розгнівана Беатрікс.

А останні три слова виплюнула, мов гострі уламки льоду:

— Працюй над собою!

Втім, Пруденс теж мусила над собою попрацювати, і то добряче!

По-перше, вона сильно відстала від Алми в навчанні. Та, чесно кажучи, хто б із дітей не пас порівняно з нею задніх? У дев’ять років Алма спокійнісінько читала «Записки» Цезаря в оригіналі і праці Корнелія Непота. Могла обґрунтувати, чому Теофраст перевершує Плінія. (Перший був істинним дослідником природи, тоді як другий усього лиш його наслідував.) Грецькою — мовою, яку Алма обожнювала й вважала химерною формою математики — вона володіла з кожним днем усе краще.

Натомість Пруденс уміла тільки читати й лічити. Вона мала приємний, мелодійний голос, а от над мовленням — кричущим свідченням її нещасливого минулого — треба було ще працювати й працювати. Відколи Пруденс оселилася в Білому Акрі, Беатрікс постійно чіплялася до її слів, немовби витягаючи гострим кінчиком в’язальної спиці фрази, що звучали по-простацьки чи грубо. Алму теж заохочували робити сестрі зауваження. Беатрікс наказала Пруденс більше ніколи не казати «спереді» й «взаді», а висловлюватися культурніше — «спереду» й «ззаду». «Фіґлі» звучали нетактовно в будь-якому реченні, як і «мужики». Коли хтось надсилав до Білого Акру листа, той ішов поштою, а не по пошті. Людина була не «хора», а хвора. До церкви йшли не «скоро», а невдовзі. Ходили не «туда», а туди. Не «спішили», а поспішали. У цій сім’ї не говорили, а розмовляли.

Слабше дитя вже б давно перестало розкривати рота. Зухваліше поцікавилось би, чому Генрі Віттекеру дозволяли лаятися, як портовому вантажнику, чому він міг сидіти за столом і обзивати іншого чоловіка «тупорилим ослом», дивлячись йому просто в вічі, і не почути при цьому ні слова зауваження від Беатрікс — тоді як решта членів родини мусили розмовляти, як адвокати. Втім, Пруденс не була ані слабкою, ані зухвалою. Вона виявилася створінням незворушним і пильним і щоденно працювала над собою так, наче гострила лезо своєї душі, дбаючи про те, щоб більше не скоїти однієї й тієї ж помилки двічі. П’ять місяців у Білому Акрі вистачило для того, щоб Пруденс навчилася бездоганно розмовляти. Навіть Алма не знаходила помилок, хоч ніколи не переставала за ними пильнувати. Інші складові образу Пруденс — її постава, манери, вбрання — також невдовзі стали досконалі.

Пруденс вислуховувала всі докори без нарікань. Вона, навпаки, прагнула почути зауваження — а надто від Беатрікс! Коли Пруденс виконувала якесь завдання абияк, або думала про щось нешляхетне, або ляпала щось, не подумавши, вона особисто зізнавалася в цьому Беатрікс, визнавала свою провину й добровільно вислуховувала нотації. Так Беатрікс стала для Пруденс не просто матір’ю, а матір’ю-духівницею. Алма, яка з самого малку приховувала власні огріхи й брехала про свої проступки, ніяк не могла збагнути, навіщо сестра так поводиться.

І почала ставитися до неї ще підозріливіше. У характері Пруденс було щось тверде, як діамант, а за ним, здогадувалася Алма, зачаїлося щось порочне, може, навіть саме зло. Дівчина здалася їй підступною і хитрою. Пруденс мала звичку бочком вислизати з кімнати, ніколи не оберталася ні до кого спиною, завжди нечутно причиняла за собою двері. До того ж Пруденс завжди була надміру до всіх уважна, ніколи не забувала важливих дат, неодмінно вітала служниць з уродинами й релігійними святами, й ще всяке-різне в тому ж дусі. Алмі здавалося, що та аж зі шкіри пнеться, аби показати, яка вона добра, як мужньо все зносить.

Алма не сумнівалася в одному: порівняння з такою бездоганною особою, як Пруденс, явно не йде їй на користь.

Генрі навіть кликав Пруденс «Наша маленька принцеса», супроти чого давнє прізвисько Алми — «Сливка» — здавалось убогим і простим. Біля Пруденс сама Алма почувалася вбогою простачкою.

Втім, бували й приємні моменти. Де-де, а в класі першість завжди належала Алмі. Пруденс ніяк не вдавалося наздогнати сестру в навчанні. Річ була не в тім, що дівчина лінувалася — зусиль вона справді не шкодувала. Бідолаха гнула спину над підручниками, як баскський каменяр. Для Пруденс кожна книжка була наче гранітна плита, яку вона, важко сапаючи, піднімала вгору під палючим сонцем. За нею було боляче спостерігати, але Пруденс не відступала й жодного разу не розплакалася. І таки робила успіхи — і то разючі, якщо зважити, в якій сім’ї дівчина виросла. Математика завжди даватиметься їй важко, але вона таки вбила собі в голову основи латини й з часом заговорила доволі пристойною французькою з милим акцентом. А манеру письма Пруденс відточувала доти, доки не почала писати, як справжня герцогиня.

Втім, усі зусилля на світі не могли заповнити прогалин у її освіті, тоді як Алма була обдарована розумовими здібностями, з якими Пруденс нізащо було не зрівнятися. Алма мала чудову пам’ять на слова й вроджений талант до арифметики. Вона обожнювала вправи, задачі, формули й теореми. Прочитати що-небудь один раз означало запам’ятати назавжди. Вона могла розібрати аргумент так, як добрий вояк розбирає гвинтівку, — у темряві, напівсонна, вона бездоганно розкладала все по пунктах. Обчислення викликали в неї ейфорію. З граматикою Алма була запанібрата — мабуть, тому, що змалку вчилася говорити кількома мовами відразу.

Крім того, вона обожнювала свій мікроскоп — магічне продовження правого ока, що давало їй змогу зазирнути в душу самого Творця.

Зваживши на це, можна було б припустити, що вчитель, якого Беатрікс найняла для дівчат, більше уваги присвячував Алмі, а не Пруденс. Але насправді все було не так. Він, навпаки, не робив між дівчатками жодної різниці, ставлячись до них як до двох абсолютно рівних вихованок. Учитель — непоказний молодий чоловік, британець за походженням — мав обличчя з блідою, як віск, шкірою, поцяткованою слідами віспи, й завжди стурбованим виразом, і раз у раз зітхав. Звали вчителя — недавнього випускника Единбурзького університету — Артур Діксон. Беатрікс вибрала його, прискіпливо допитавши десятки кандидатів, кожен з яких дістав відмову за те, що — серед усього іншого — був надто тупий, надто балакучий, занадто релігійний, недостатньо релігійний, надто радикальний, надто вродливий, затовстий чи надто часто заїкався.

У перший рік його служби Беатрікс часто сиділа в класі, схилившись у кутку над шиттям, і пильнувала, чи не зробить Артур якої помилки і чи поводиться з дівчатами пристойно. Врешті-решт вона заспокоїлася: молодий Діксон виявився блискучим знавцем наук і страшенним занудою, нездатним до якихось пустощів і геть-чисто позбавленим почуття гумору. Отож можна було з чистим серцем довірити йому чотири рази на тиждень займатися з юними представницями родини Віттекер, чергуючи природничі науки, латину, французьку, греку, хімію, астрономію, мінералогію, ботаніку й історію. Крім того, Алма діставала додаткові завдання з оптики, алгебри й сферичної геометрії, від яких Беатрікс — рідкісним жестом милосердя — звільнила Пруденс.

У п'ятницю від цього розкладу занять відступали — до маєтку приїжджали вчителі малювання, танців і музики, які доповнювали їхню науку. Вранці дівчата працювали разом з Беатрікс у її грецькому саду. То був тріумф практичної математики, де всі доріжки й фігурно підстрижені дерева відповідали строгим принципам евклідової симетрії (лише кулі, конуси й акуратно вистрижені трикутники, підрівняні, непорушні й геометрично правильні).

До того ж кілька годин на тиждень дівчата мусили вправлятись у рукоділлі. Вечорами Алму й Пруденс кликали за стіл, де за проханою вечерею вони мали підтримувати інтелектуальну бесіду з гостями з цілого світу. Якщо ж у Білому Акрі ніхто не гостював, Алма з Пруденс допізна сиділи в вітальні, допомагаючи батькові з матір’ю з офіційним листуванням. У неділю ходилося до церкви. Перед сном промовлялося багато молитов.

Решту часу вони могли займатися чим завгодно.

Втім, такий графік не був надто виснажливим — принаймні для Алми. Жвава й допитлива, вона зрідка втомлювалася. Алма насолоджувалася розумовими вправами, працею в саду й бесідами за вечерею. Пізно ввечері завжди охоче допомагала батькові дати лад із листами (інколи то була єдина нагода побути з ним наодинці). Вона навіть знаходила час для себе й присвячувала ці години винахідливим ботанічним експериментам. Алма вертіла в руках живці верби, розмірковуючи, чому ті деколи випускають корінці з бруньок, а деколи — з листочків. Кожну рослину, що потрапляла їй до рук, розтинала й запам’ятовувала, зберігала й класифікувала. Створила прекрасний hortussiccus — невеличкий гербарій.

З кожним днем Алма все більше закохувалася в ботаніку. Її приваблювала не так краса рослин, як їхня таємнича впорядкованість. Дівчину дедалі сильніше захоплювали системи, послідовності, класифікації й покажчики, а ботаніка дарувала вдосталь можливостей всім цим насолодитися. Алмі дуже подобалося, що, зайнявши своє місце в класифікації, рослина нікуди з нього не зрушувала. Рослинна симетрія підкорялася строгим математичним правилам, які сповнювали Алму спокоєм і глибокою повагою. До прикладу, кожному біологічному виду було властиве стале співвідношення між зубцями чашечки й кількістю пелюсток — і воно ніколи не змінювалося. То було своєрідне мірило. Незмінний, обнадійливий, непорушний закон.

Алма понад усе мріяла мати більше часу на вивчення рослин. У неї були чудернацькі фантазії. Їй уявлялось, як вона служить у природничому війську й живе у бараках, де на світанку прокидається від звуку мисливського ріжка й, вбрана в однострій, марширує разом з іншими юними природознавцями до праці в лісі, біля річки, в лабораторії. Іншим разом Алма фантазувала, начебто мешкає у такому собі ботанічному монастирі, у товаристві ботаніків, які так само захоплюються систематикою, як і вона, й, не втручаючись у дослідження одне одного, діляться між собою найцікавішими відкриттями, їй підійшла б навіть ботанічна в’язниця! (Алма не здогадувалася, що в світі справді існують такі притулки, де вчені скніють у чотирьох стінах, і що називаються вони «університетами». Але 1810 року маленькі дівчатка не мріяли про університети. Навіть якщо ними опікувалася Беатрікс Віттекер).

Алмі подобалося наполегливо працювати. А от п’ятниць вона терпіти не могла. Обтяжливі заняття малюванням, танцями, музикою дратували її, забирали час, який можна було присвятити тому, що її справді цікавило. Алма не вміла зграбно рухатися. Не могла відрізнити одне відоме полотно від іншого, а коли малювала обличчя, то персонажі її картин виглядали як не наляканими до смерті, то вже мертвими. Музичних здібностей у неї теж не було, тож коли Алмі виповнилося одинадцять, батько сказав більше не мучити її грою на фортепіано. Пруденс, навпаки, була в усіх цих заняттях неперевершена. Крім того, вона вміла бездоганно шити й з майстерною вишуканістю подавати чай і мала ще з десяток талантів, які дратували її сестру. Щоп’ятниці Алму переповнювали найчорніші, найзаздрісніші думки про Пруденс. У ті дні вона, скажімо, думала — і то не жартома — що залюбки обміняла б знання однієї з мов (будь-якої, крім грецької!) на просте вміння так гарно складати конверт, як це вдається Пруденс.

Всупереч — а, може, й завдяки — цьому Алма насолоджувалася заняттями, в яких перевершувала сестру, а одними з оказій, коли її перевага ставала особливо помітна, були славнозвісні вечері в маєтку Віттекерів, надто в розпалі напружених дискусій. З віком Алма почала висловлюватися щораз сміливіше, точніше, переконливіше. Пруденс, натомість, так і не навчилася впевнено триматися за столом. Вона переважно мовчала, виконуючи роль милої, але пустої окраси товариства, заповнюючи простір між гостями, не додаючи до бесіди нічого, крім своєї краси. До певної міри це робило Пруденс корисною. Її можна було посадити поруч із ким завгодно — вона ніколи не скаржилася. Сердешне дівча не раз садовили між двома найзануднішими, найглухішими старими професорами — ходячими мавзолеями — які длубалися в зубах виделками й засинали над тарілкою, стиха похропуючи в розпалі найгарячіших полемік. Пруденс ніколи не заперечувала й не просила про дотепніших співрозмовників. Здавалося, їй узагалі було байдуже, хто біля неї сидить: її постава й вираз лиця ніколи не змінювалися.

Алма тим часом рвалася у суперечки на всі можливі теми — від догляду за ґрунтом до молекул газу й фізіології сліз. Так, одного вечора до Білого Акру прибув гість, який щойно повернувся з Персії, де поблизу древнього міста Ісфаган знайшов екземпляри рослини, яка, на його думку, виділяє аміачну смолу — стародавній, коштовний складник лікарських засобів, що його походження досі було таємницею для західного світу, позаяк торгівлю ним контролювали бандити. Молодий чоловік трудився на благо британської корони, але розчарувався у своїх зверхниках і хотів поговорити з Генрі Віттекером, чи той би не хотів підтримати грошима його подальші дослідження. Генрі й Алма — діючи й мислячи як одне ціле, як то часто бувало під час вечірніх посиденьок, з обох боків накинулися на гостя з запитаннями, як двійко вівчарок, які заганяють у кут барана.

— А який клімат у тому регіоні Персії? — запитав Генрі.

— А висоти? — додала Алма.

— Та рослина росте на відкритих рівнинах, сер, — відповів гість. — А смоли в ній стільки, що вона витікає з неї цілими…

— Добре, добре, добре, — урвав його Генрі. — Так воно і є, як ви кажете, а нам доведеться не інакше як повірити вам на слово, бо ж ви привезли з собою мізерну щіпку тої смоли. Тоді скажіть мені, скільки ви платите перським чиновникам? Я маю на увазі данину за те, що ви отак блукаєте їхніми землями і збираєте скільки собі захочете смоли?

— Ну, вони хочуть трохи грошей, сер, але, по-моєму, сума невелика за…

— Компанія Віттекера ніколи не платить данини, — заявив Генрі. — Для мене це слово звучить огидно. Нащо ви взагалі комусь розказували, чим саме займаєтесь?

— Але ж як інакше, сер? Я ж не буду займатися контрабандою!

— Та невже? — підняв брову Генрі. — Чому б і ні?

— А ту рослину можна вирощувати деінде? — втрутилася Алма. — Розумієте, сер, нам вийде надто дорого щороку посилати до Ісфагана експедиції, щоб її зібрати.

— Я ще не мав нагоди дослідити…

— А на Катхіяварі вона буде рости? — запитав Генрі. — Ви маєте там знайомих?

— Чесно кажучи, не знаю, сер, я тільки…

— Або, може, її можна вирощувати на американському Півдні? — поцікавилась Алма. — Скільки води їй треба?

— Алмо, ти чудово знаєш, що я не збираюся нічого вирощувати на півдні Америки, — зауважив Генрі.

— Але ж, тату, кажуть, що в Міссурі…

— Алмо, їй-Богу, невже ти думаєш, що цей блідий англійський кліщ не зачахне в Міссурі?

Блідий англійський кліщ, про якого йшлося, тільки закліпав очима й, здавалося, втратив дар мови.

Проте Алма не вгавала, а тільки ще завзятіше розпитувала гостя:

— Як ви гадаєте, сер, чи не може рослина, про яку ви розповідаєте, виявитися тією ж, що про неї згадує Діоскорид у своїй праці «Про лікарські рослини»? Ото було б чудово, правда? У нашій бібліотеці є прекрасне раннє видання Діоскорида. Якщо хочете, я покажу вам його після вечері!

Беатрікс нарешті не витримала й зробила зауваження своїй чотирнадцятилітній доньці:

— Алмо, невже весь світ мусить знати, про що ти думаєш? Може, дасиш бідолашному гостю відповісти на одне запитання перед тим, як накинутися на нього з іншим? Прошу вас, молодий чоловіче, що ви хотіли сказати?

Але тут у розмову знову втрутився Генрі.

— Ви що, навіть живців мені не привезли? — запитав він спантеличеного гостя, який не знав, кому з Віттекерів першим відповідати й скоїв непростиму помилку — не відповів узагалі нікому.

Запала тривала мовчанка — всі не зводили з нього погляду. Але молодий чоловік так і не спромігся вичавити з себе хоч слово. Тоді Генрі роздратовано заговорив, обернувшись до Алми:

— Ет, облиш його, Алмо. Мене це не цікавить. Нічого він не продумав. Ти тільки глянь на нього! Всівся собі тут, вечеряє, попиває мій кларет і надіється, що я дам йому грошенят!

Алма послухала і облишила його в спокої, більше не питаючи нічого ні про аміачну смолу, ні про Діоскорида, ні про звичаї перських племен. Натомість вона з усмішкою повернулася до іншого джентльмена за столом — не помітивши, що той другий гість так само зблід, як полотно — і запитала:

— Отож судячи з вашої фантастичної статті, ви знайшли якісь незвичайні скам’янілості! Ви вже порівнювали ті кістки з сучасними зразками? Гадаєте, то справді зуби гієни? А печеру, на вашу думку, затопило? Ви читали нещодавню статтю містера Вінстона про доісторичну повінь?

Пруденс тим часом — тишком-нишком — обернулася, мовби нічого не сталося, до свого сусіда, приголомшеного молодого англійця, якому допіру так рішуче закрили рота, й прошепотіла: «Прошу вас, продовжуйте».

Того вечора перед сном, закінчивши свої підрахунки й молитви, Беатрікс, як завжди, прочитала дівчаткам щоденну нотацію.

— Алмо, — почала вона, — ввічлива бесіда не має перетворюватися на перегони до фінішної прямої. Якщо ти хоч деколи дозволиш своїй жертві закінчити думку до кінця, то, повір, переконаєшся, що це корисно й гарно. Справжня господиня підкреслює таланти своїх гостей, а не вихваляється безперестанку своїми власними.

Алма хотіла, було, заперечити: «Але…», проте Беатрікс не дала їй завершити:

— Більше того, не варто далі реготати над жартами після того, як усі віддали їм належне й посміялися. Я помітила, що ти останнім часом надто вже довго смієшся. Жодна зі знайомих мені порядних жінок не ґелґоче, як гуска.

Тоді Беатрікс обернулася до Пруденс.

— Хоч мені й подобається, Пруденс, що ти не береш участі в порожніх і надокучливих балачках, але те, що ти взагалі тримаєшся осторонь від розмови — то вже зовсім інше діло. Гості подумають, що ти тупа, а це ж не так. Для нашої родини буде велика ганьба, якщо люди гадатимуть, що тільки одна з моїх доньок уміє говорити. Я вже тобі не раз казала: скромність — це просто різновид марнославства. Позбудься її.

— Пробачте, мамо, — сказала Пруденс. — Сьогодні ввечері я погано почувалася.

— Тобі тільки так здається. Перед самою вечерею я бачила тебе з книжкою легковажних віршиків у руках. Ти собі любісінько байдикувала. Той, хто перед вечерею читає віршики, ніяк не може за якусь годину погано почуватися.

— Пробачте, мамо, — повторила Пруденс.

— Крім того, Пруденс, я хочу поговорити з тобою про поведінку містера Едварда Портера сьогодні за вечерею. Не можна дозволяти, щоб чоловік так довго дивився на тебе, як ото він. Такі погляди принизливі для всіх. Мусиш навчитися класти край такій поведінці чоловіків, рішуче заводячи з ними розмову на розумні, серйозні теми. Може, містер Портер скоріше б оговтався зі свого романтичного заціпеніння, якби ти заговорила з ним, наприклад, про російську кампанію. Треба бути не тільки вихованою, Пруденс, а ще й розумною. Ти — жінка і, ясна річ, завжди матимеш моральну вищість над чоловіками, але якщо не порозумнішаєш і не почнеш захищати власної позиції, з твоєї моралі буде мало зиску.

— Розумію, мамо, — відповіла Пруденс.

— Немає нічого важливішого за гідність, дівчата. Час покаже, хто її має, а хто — ні.

Сестрам Віттекер жилося б легше, коли б вони — як той сліпий і кривий — навчилися допомагати одна одній там, де котрась із них мала слабкість. Натомість вони мовчки шкутильгали пліч-о-пліч, наосліп намацуючи шлях через власні хиби й труднощі.

Варто віддати належне їм і їхній матері, яка пильно стежила за їхніми манерами — дівчата ніколи не сварилися. Жодного разу не сказали одна одній образливого слова. Коли йшов дощ, вони люб’язно крокували під однією парасолькою. На порозі ввічливо пропускали одна одну вперед. Пропонували одна одній останнє тістечко й найкраще місце біля коминка. На Різдво обмінювалися скромними, старанно дібраними подарунками. Одного року Алма купила для Пруденс, яка полюбляла малювати квіти (гарно, але не зовсім точно), чудову книжку з ботанічними ілюстраціями під назвою «Самовчитель малювання для дам: новий трактат про зображення квітів». Того ж року Пруденс пошила для Алми вишукану атласну подушечку для голок фіалкового кольору — улюбленого кольору Алми. Отож дівчата справді намагалися поводитися розважливо.

«Дякую за подушечку, — написала Алма Пруденс у коротенькій ввічливій записці. — Я користуватимуся нею щоразу, коли мені буде потрібна голка».

Рік за роком сестри Віттекер трималися одна з одною бездоганно ввічливо, тільки мотиви в них були різні. Для Пруденс бездоганна ввічливість була виявом її вродженої натури. Тоді як для Алми — колосальним зусиллям, постійним, мало не фізичним пригнобленням підлих інстинктів, що їх вдавалося придушити тільки завдяки строгій моральній дисципліні й страху перед материним осудом. Отож у Білому Акрі всі дотримувалися манер і жили, на позір, мирно. Та насправді між Алмою і Пруденс височів могутній мур, який жодного разу не похитнувся. Ба більше: його ніхто й не пробував зрушити з місця.

Якось узимку, коли дівчаткам виповнилося п’ятнадцять, до Білого Акру приїхав давній приятель Генрі з ботанічних садів Калькутти, який багато років провів за океаном. Стоячи на порозі, ще не обтрусивши снігу з пальта, гість гукнув:

— Генрі Віттекере, старий шельмо! Ану покажи мені своїх славнозвісних доньок, про яких я стільки чув!

Дівчата сиділи поруч у вітальні, переписуючи записи з ботаніки. Вони чули кожне його слово.

Генрі рявкнув:

— Алмо! Ану ходи сюди! Тебе хочуть бачити!

Алма кинулася в передпокій у радісному передчутті майбутнього знайомства. Глянувши на неї, незнайомець розреготався і крикнув:

— Та ні, дурню, я не її мав на увазі! Покажи мені ту свою красуню!

Анітрохи не образившись, Генрі відповів:

— Ага, то тебе цікавить наша маленька принцеса? Пруденс, ходи сюди! Тебе хочуть бачити!

Пруденс прослизнула до передпокою і стала біля Алми, яка не могла зрушити з місця — її ноги мовби засмоктувала густа, моторошна трясовина.

— Ось вона яка! — вигукнув гість, оглядаючи Пруденс так, ніби визначав її ціну. — Прекрасна, еге ж? А я сумнівався. Думав, що всі перебільшують.

Генрі махнув на нього рукою.

— Ет, ви всі зависокої думки про Пруденс, — сказав він. — По-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.

Як бачите, обидві дівчинки, цілком можливо, страждали однаково.

Розділ сьомий

Рік 1816-й — не тільки Білому Акру, а й чи не всьому світу — запам’ятався як «рік без літа». Виверження вулкану в Індонезії наповнило атмосферу Землі попелом і темрявою й принесло в Північну Америку посуху, а в більшість країн Європи й Азії — холод і голод. У Новій Англії загинув урожай кукурудзи, у Китаї — рису, а по всій північній Європі — вівса й пшениці. Сотні тисяч ірландців вмерли від голоду. Не маючи корму, коні й худоба гинули цілими табунами. У Франції, Англії та Швейцарії відбувалися голодні бунти. У Квебеку в червні випало дванадцять дюймів снігу. В Італії сипав коричнево-червонуватий сніг — нажахані люди подумали, що наближається кінець світу.

Цілий червень, липень і серпень того зануреного в темряву року Пенсильванія була закутана густим, холодним, непроглядним туманом. Нічого не росло. Тисячі сімей залишилися ні з чим. Втім, для Генрі Віттекера той рік видався непоганим. Навіть у напівмороку грубки в його теплицях зуміли зберегти тропічні екзоти живими. До того ж через великі ризики він і так ніколи не заробляв на хліб землеробством на відкритому ґрунті. Майже всі лікарські рослини Генрі привозив із Південної Америки, де клімат не змінився. Ба більше: через негоду люди хворіли, а хворі люди купували більше ліків. Отож Генрі практично нічого не втратив — ні на ботанічній, ні на фінансовій ниві.

Ні, того року Генрі дістав заробіток на спекуляціях нерухомістю, а задоволення — від рідкісних книг. Фермери цілими юрбами втікали з Пенсильванії, рухаючись на Захід з надією знайти там яскравіше сонце, родючіший ґрунт і гостинніше оточення. Генрі скупив чимало нерухомого майна, покинутого цими розореними людьми, і таким робом заволодів прекрасними млинами, лісами й лугами. Того року збанкрутіло багато філадельфійських знатних родин, які стали жертвами економічного занепаду, що його спричинила негода. То була чудова звістка для Генрі. Як тільки ще одна заможна родина розорялася, Генрі міг за безцінь купити їхню землю, меблі, коней, вишукані французькі сідла й перські килими, і — з найбільшою приємністю — їхні бібліотеки.

З часом звичка купувати розкішні видання переросла в Генрі у своєрідну манію. І манію, до того ж дивну, бо він і англійською добре читати не вмів, не кажучи вже, наприклад, про Катулла. Проте Генрі й не хотів читати цих книжок — йому просто кортіло здобути їх як своєрідні винагороди для своєї щораз більшої книгозбірні в Білому Акрі. Понад усе його цікавили медичні, філософські й вишукано ілюстровані ботанічні видання. Генрі знав, що ці фоліанти зачаровують його гостей не менше за тропічні скарби в його теплицях. Він навіть запровадив традицію вибирати (чи то пак, просити Беатрікс вибрати) перед вечерею одну цінну книжку, щоб показати товариству за столом. Цей ритуал приносив йому особливе задоволення, коли в нього гостювали відомі науковці, яким від бажання аж подих перехоплювало й запаморочувалося у голові; мало хто з учених мужів сподівався, що йому колись випаде нагода потримати в руках раннє видання Еразма Роттердамського, де на одному боці сторінки текст був надрукований грецькою, а зі звороту — латинською.

Генрі скуповував книжки жадібно — не по кілька томів, а цілими скринями. Серед них, ясна річ, треба було добирати справді достойні уваги видання, а Генрі до такої роботи очевидно не годився. Ця фізично й розумово виснажлива робота на довгі роки лягла на плечі Беатрікс, яка невтомно перебирала сотні книжок, добираючи найцінніше, а непотріб віддавала до публічної бібліотеки Філадельфії. Втім, пізньої осені 1816 року Беатрікс зрозуміла, що не дає собі ради з цим завданням. Книжки прибували до маєтку нескінченним потоком — вона просто не встигала їх перебирати. У возівні, де тільки було місце, лежали гори зачинених скринь, а в кожній з них — десятки томів. Щотижня одна шляхетна родина за іншою опинялася у фінансовій руїні, і на Білий Акр звалювалися як сніг на голову цілі приватні книгозбірні — з величезною горою книжок годі було дати раду.

Тому Беатрікс попросила Алму допомогти їй посортувати книжки. Їй це завдання пасувало найкраще. З Пруденс пуття не було б: у грецькій вона нічого не тямила, латини майже не знала, і ніколи б не зрозуміла, як розділяти книжки з ботаніки на видання до і після 1753 року (себто, до і після запровадження класифікації Ліннея). Натомість Алма, якій на ту пору вже виповнилося шістнадцять, взялася упорядковувати книгозбірню Білого Акру з завзяттям і знанням справи. Чудово орієнтуючись в історії, вона знала, з чим має діло, й виявилася палким, ретельним класифікатором. Ще й мала достатньо сили тягати важкі ящики й коробки. Року 1816-го погода була така мерзенна, що прогулянки обіцяли мало приємного, а працювати в саду було марно. Алма з радістю сприймала свою роботу в бібліотеці як своєрідне домашнє садівництво, отримуючи задоволення від фізичної праці й дивовижних відкриттів.

Вона навіть виявила в собі талант до реставрації книжок. Досвід готування гербаріїв дав Алмі навики роботи з матеріалами в палітурній майстерні — темній кімнатці, до якої можна було потрапити з бібліотеки через таємні двері. Там Беатрікс зберігала папір, тканини, шкіру, віск і клеї, потрібні для реставрації крихких стародруків. За кілька місяців Алма опанувала цю справу мало не досконало, і Беатрікс доручила їй цілу бібліотеку Білого Акру — і відсортовані видання, і ті, які ще тільки треба було класифікувати. Сама вона надто розповніла й не мала сили дертися на бібліотечні драбини, та й робота їй набридла.

Втім, у деяких читачів могли виникнути сумніви, чи варто було залишати порядну шістнадцятирічну дівчину напризволяще серед моря книжок, у яких невідомо що писало, чи варто було довіряти їй самій прокладати собі шлях серед океану вільнодумства. Можливо, Беатрікс думала, що вже завершила виховання Алми, зліпивши з неї молоду жінку, начебто прагматичну й порядну, свідому того, як не піддатися впливу порочних ідей. А може, Беатрікс не задумувалась над тим, на які книжки може натрапити Алма, відчинивши скрині. Або вірила в те, що простота й незграбність захищають дівчину від небезпек — борони Боже! — чуттєвості. А може, Беатрікс (яка вже от-от мала розміняти шостий десяток і потерпала від запаморочення й неуважності) просто втратила пильність.

Так чи інакше, Алма Віттекер опинилася на самоті — і саме тоді їй потрапила до рук одна книжка.

Вона так і не дізнається, кому вона раніше належала. Алма знайшла книжку в скрині, на якій не було ніяких позначок, — вона лежала серед звичайнісіньких, здебільшого медичних видань — кілька традиційних праць Галена, декілька останніх перекладів Гіппократа, нічого нового, нічого цікавого. Але між тими виданнями лежала груба, важка, оправлена в телячу шкіру книга під назвою «Cum Grano Salis», написана анонімним автором. Кумедна назва: «З дрібкою солі». Спочатку Алма подумала, що то трактат з куховарства на кшталт венеціанського передруку п’ятнадцятого століття праці «De Re Coquinaria», датованої четвертим століттям, яка вже була в бібліотеці Білого Акру. Але прогортавши кілька сторінок, Алма побачила, що книжка написана англійською, і ані ілюстрацій, ані переліків продуктів для кухарів там нема. Дівчина розгорнула книжку на першій сторінці, й від того, що вона там прочитала, в неї запаморочилося в голові.

«Мене дивує, — писав у вступі неназваний автор, — що ми від народження обдаровані дивовижними тілесними прутиками й отворами, які — навіть найменша дитина це знає! — є об’єктами істинної насолоди, але в ім’я цивілізації ми мусимо вдавати, начебто це — мерзота, якої боронь Боже торкатися, яку не можна показувати і якою заборонено насолоджуватися! Але чому б нам не дослідити ці дари плоті — свої й чужі? Тільки наш розум застерігає нас від такого захопливого заняття, лише вигадане нами поняття „цивілізації“ забороняє таку невинну розвагу. Мій розум, який теж був колись затиснутий лабетами суворих правил пристойності, багато років тому звільнився для найвишуканіших тілесних насолод. Я переконався, що прояви плотської чуттєвості можуть стати витонченим мистецтвом, якщо їм присвячувати стільки ж часу й зусиль, що й музиці, живопису чи літературі.

Далі на цих сторінках, шановний читачу, ти прочитаєш відверту розповідь про моє життя, сповнене еротичних пригод — що їх дехто називає порочними — яким я з великою приємністю і не причиняючи нікому шкоди віддаюся ще з часів своєї молодості. Коли б я був людиною релігійною, поневоленою почуттям сорому, я б назвав цю книжку зізнанням. Але я не соромлюся чуттєвості, й переконався, що чимало людських спільнот по всьому світу також не відчувають сорому за чуттєві насолоди. Я дійшов висновку, що брак такого сорому — це природний стан людської істоти, стан, що його спотворила наша цивілізація. З цієї причини я не зізнаюся у своїй незвичній історії, а просто розповідаю про неї. Сподіваюся і вірю, що моя оповідь буде повчальна й цікава не тільки для джентльменів, а й для сміливих, освічених дам».

Алма закрила книжку. Голос був їй знайомий. Особисто автора вона, звісно, не знала, але впізнала типаж: освічений письменник із тих, що часто вечеряли в Білому Акрі. Він належав до тих чоловіків, які могли заввиграшки написати чотириста сторінок про філософію природи коників-стрибунців, але вирішив натомість описати на чотирьохстах аркушах свої чуттєві пригоди. Це відчуття, що вона впізнає автора, що він знайомий їй, збентежило Алму і заразом заінтригувало. Якщо цей трактат написав поважний джентльмен, який так поважно висловлюється, то чи й сам текст — теж поважний?

Що б сказала Беатрікс? Алмі не треба було довго думати. Беатрікс сказала б, що ця книжка заборонена, небезпечна й огидна — справжнє гніздо пороку. Беатрікс наказала б тут же знищити трактат. А що зробила б Пруденс, якби раптом знайшла таку книжку? О, тій, певно, було б гидко навіть взяти її. А коли б книжка якось опинилася в її руках, то Пруденс слухняно принесла б її Беатрікс, щоб та її знищила, і дістала б на горіхи за те, що взагалі доторкнулася до такої мерзоти. Але ж Алма — не Пруденс.

Що ж тоді їй робити?

Вона позбудеться книжки й нікому про неї не скаже. Сьогодні ж по обіді. Не прочитавши більше ні слова.

Алма знову навмання розгорнула книжку. І знову почула знайомий, серйозний голос, який розповідав щось неймовірне.

«Мені кортіло дізнатися, — писав автор, — у якому віці жінка втрачає здатність діставати чуттєву насолоду. Мій приятель, власник публічного дому, який у минулому допомагав мені в багатьох експериментах, розповів про одну куртизанку, яка з насолодою віддавалася своїй справі з чотирнадцяти років до шістдесяти чотирьох, а тепер, коли їй сповнилося сімдесят, замешкала в місті неподалік від того, де я жив. Я написав тій жінці, а вона надіслала мені у відповідь напрочуд щирого й теплого листа. Не минуло й місяця, як я навідав її, і вона дозволила мені оглянути її геніталії, які майже не відрізнялися від геніталій набагато молодшої жінки. Вона продемонструвала, що досі здатна відчувати насолоду. Покривши розкішницю тоненьким шаром горіхової олії, вона погладжувала себе пальцями, доки не сягнула найсолодшого моменту…»

Алма закрила книжку. Її треба негайно знищити. Спалити в кухонній грубці. Не сьогодні по обіді, бо хтось може її побачити, а трохи пізніше, ввечері.

Вона ще раз розгорнула книжку навмання.

«Я переконався, — спокійнісінько продовжував оповідач, — що деякі люди потребують для доброго тілесного й душевного стану, щоб їх час від часу лупцювали по оголених сідницях. Я не раз був свідком того, як це піднімає настрій і чоловікам, і жінкам, та здогадуюсь, що в нашому розпорядженні нема корисніших ліків від меланхолії та інших душевних недуг. Два роки я приятелював з чарівною дівчиною, модисткою, чиї невинні, ба навіть ангельські півкулі стверділи й поміцнішали від регулярних шмагань, а скуштувавши батіжка, вона вже не згадувала про свої жалі. Як я вже описував раніше на цих сторінках, колись я тримав у своєму кабінеті вишукану канапу, яку зробив для мене лондонський майстер, оснащену на моє замовлення лебідками й мотузками. Та дівчина найдужче за все любила, коли я міцно прив’язував її до канапи, де вона брала до рота мого прутня й смоктала, як дитина смокче льодяника на патичку, тоді як мій помічник…»

Алма закрила трактат. Будь-хто, чий розум займався трохи вищими матеріями, відразу згорнув би ту книжку. Але ж душу Алми точив хробачок допитливості. Як же її бажання щодня пізнавати щось нове, незвичайне, справжнє?

Алма знову розгорнула книжку й, охоплена гарячковим збудженням і сумнівами, читала ще з годину. Сумління смикало її за спідницю, благаючи зупинитися, але вона не могла себе змусити відкласти книжку. Те, що Алма прочитала на тих сторінках, стривожило її, розбурхало й схвилювало. Коли ж вона відчула, що от-от знепритомніє від образів, які вилися, мов переплетені між собою стебла, в її голові, то нарешті швидко згорнула книжку й зачинила на замок у непримітній скрині, де та перед тим лежала.

Пригладжуючи фартух спітнілими долонями, вона поквапилася геть із возівні. Надворі, як і цілий рік, було холодно й хмарно, з неба сіялася неприємна мжичка. Повітря було таке густе, що здавалося, ніби його можна розрізати скальпелем.

Того дня Алма ще мала виконати кілька важливих завдань. Вона пообіцяла Ганнеке де Ґроот, що допоможе наглянути за тим, як бочки з сидром опускають на зиму до пивниці. Хтось розкидав папір попід бузком, який ріс уздовж паркану з боку південного лісу — потрібно прибрати. До чагарника за материним грецьким садом вдерся плющ — треба послати хлопчика, щоб його обрізав. Вона зараз же візьметься за ці обов’язки й виконає їх, як завжди, спритно.

Прутики й отвори.

Прутики й отвори не виходили їй з голови.

Звечоріло. У вітальні запалили лампи, розставили порцеляну. От-от мали прийти гості. Алма перевдяглася до вечері, нашвидкуруч вбравши дорогу сукню з легкого мусліну. Гостей треба було дожидатися у вітальні, але вона вибачилася й сказала, що на хвильку мусить забігти до бібліотеки. Переступивши поріг бібліотеки, Алма шаснула в таємні двері й зачинилася в палітурній майстерні. То були найближчі двері з міцним замком. Книжки вона при собі не мала. Та її й не треба було; образи, які та витворила в її уяві, — дикі й пронизливі — ціле пообіддя вперто не давали Алмі спокою.

У голові роїлися думки, які мордували її тіло. В міжніжжі боліло. Там чогось бракувало. Цілий день біль наростав. Нестерпне відчуття порожнечі між ногами здавалося не інакше як відьомськими чарами, каверзами диявола. Їй хотілося там щосили потерти. Спідниці тільки заважали. У тій сукні вона вмирала від сверблячки. Алма підняла поділ. Сидячи на стільчику в тісній, темній, зачиненій на замок палітурній майстерні, де тхнуло клеєм і шкірою, вона розвела ноги й почала пестити себе, встромила пальці, водила ними всередині й зовні, гарячково обмацуючи свої вологі пелюстки, намагаючись відшукати диявола, який там причаївся, й стерти його своєю рукою.

І знайшла. Вона терла його все сильніше й сильніше. А потім відчула, як усередині неї щось розкрилося. Біль у лоні обернувся на щось інше — спалах полум’я, вихор насолоди, жар, що виривається з розпеченої грубки. Алма повністю віддалася своїм відчуттям. Вона була невагома й безіменна, ні про що не думала й про все забула. А тоді перед її очима спалахнуло світло, яскраве, наче феєрверк, і все скінчилося.

Їй стало тепло й спокійно на душі.

Відколи Алма себе пам’ятала, її розум уперше звільнився від сумнівів і хвилювань, від клопотів і бентежних думок. А тоді з цього чудесного пухкого спокою зародилася одна думка й затьмарила собою все решту: треба буде зробити це знову. Не минуло й півгодини, як Алма вже стояла в передпокої Білого Акру, схвильована й розпаленіла, й приймала гостей. Того вечора серед них був серйозний молодий чоловік на ім’я Джордж Гокс, філадельфійський видавець вишуканих друкованих творів, книжок, часописів і журналів із ботаніки, а також статечний старший джентльмен Джеймс К. Пек, який викладав у коледжі Нью-Джерсі в Принстоні й недавно видав книжку про фізіологію негрів. Артур Діксон, блідолиций наставник сестер, теж, як завше, сидів за столом, хоча він майже не брав участі в розмовах, а цілий вечір стурбовано розглядав свої нігті.

Джордж Гокс, видавець ботанічних книжок, уже не раз гостював у Білому Акрі й дуже подобався Алмі. Сором’язливий, добродушний і страшенно розумний, він був схожий на великого, незграбного, вайлуватого ведмедя. Вбрання завелике, капелюх зсунуто набакир, а сам він переминався з ноги на ногу, не знаючи, де стати. Джорджа Гокса було нелегко розговорити, але коли він нарешті долучався до бесіди, слухати його була одна приємність. Про ботанічну літографію він знав більше за будь-кого в Філадельфії й друкував розкішні видання. Джордж Гокс розповідав про рослини, митців і палітурне ремесло з великою любов’ю — Алма обожнювала його товариство.

Другий же гість, професор Пек, вечеряв у них вперше, і Алма відразу його незлюбила. З усього було видно, що він зануда, ще й надокучливий. Тільки прибувши до маєтку, він на двадцять хвилин застряг у передпокої, переповідаючи з прискіпливістю Гомера всі перипетії своєї мандрівки з Принстона до Філадельфії. Вичерпавши цю захопливу тему, професор висловив своє здивування, що Алма, Пруденс і Беатрікс складуть компанію джентльменам за вечерею, адже бесіди, які вестимуть за столом, явно не їхнього розуму діло.

— Е, ні, — заперечив Генрі. — Думаю, ви скоро побачите, що моя дружина й доньки вміють непогано підтримувати розмову.

— Справді? — недовірливо перепитав гість. — І на які ж теми?

— Ну, — Генрі потер підборіддя, кинувши оком на своїх домашніх, — Беатрікс знає все, Пруденс тямить у мистецтві й музиці, а Алма — он та висока, міцна дівчина — розбирається в ботаніці краще за всіх.

— Ботаніка, — зневажливо повторив професор Пек. — Вельми корисна розвага для дівчат. Я давно здогадувався, що то єдина наукова царина, що пасує жіночій статі, бо ж у ній немає ані жорстокості, ані математичної точності. Моя донька теж гарно малює польові квіти.

— Як цікаво, — пробурмотіла Беатрікс.

— Так, доволі цікаво, — відповів професор Пек і обернувся до Алми. — Бачите, жіночі пальці піддатливіші. М’якші за чоловічі. Дехто каже, що вони краще підходять для такого делікатного заняття, як збирання рослин.

Алма, яка зроду не червоніла, зашарілася по самі вуха. Чому цей чоловік говорить про її пальці, піддатливість, делікатність і м’якість? Тепер всі дивилася на Алмині руки, які ще недавно занурювалися в її лоно. То було нестерпно. Краєм ока вона помітила, що її давній приятель Джордж Гокс співчутливо їй усміхається. Джордж червонів увесь час. Він вкривався рум’янцем щоразу, як на нього хтось дивився, щоразу, як мусив говорити. Мабуть, він співчував ніяковому становищу Алми. Відчувши на собі погляд Джорджа, Алма аж побуряковіла. Вперше в житті в неї відняло дар мови, хотілося, щоб ніхто на неї не дивився. Вона була готова на все, лиш би не сідати того вечора за стіл.

Проте Алмі пощастило — професора Пека найдужче цікавила власна персона, і коли подали вечерю, він узявся читати довгу, докладну лекцію, так нібито Білий Акр був аудиторією, а господарі дому — його студентами.

— Дехто, — почав він, акуратно згорнувши серветку, — заявив недавно, що темний колір шкіри негрів — це всього лиш шкірна хвороба, яку, ймовірно, можна змити, правильно дібравши хімічні речовини, й так зробити з негра здорову білу людину. Це неправда. Мої дослідження довели, що негри — не хворі білі люди, а окремий біологічний вид, що я зараз і продемонструю…

Алмі було важко його слухати. Її думки втікали до «Cum Grano Salis» і палітурної майстерні. Втім, того дня Алма вже не вперше почула про геніталії і людську сексуальність. На відміну від інших дівчат — яким батьки казали, що немовлят приносять індіанці, або що вагітність наступає, коли в маленькі прорізи в животі жінки вкладають сім’я — Алма знала основи людської анатомії — і чоловічої, і жіночої. У Білому Акрі було надто багато медичних трактатів і наукових книжок, щоб вона нічогісінько не тямила на цю тему, та й ботанічна термінологія, яку Алма знала як свої п’ять пальців, була сповнена сексуальних відтінків (сам Лінней називав запилення «шлюбом», квіткові пелюстки — «величною запоною над ліжком», а квітку з дев’ятьма тичинками й однією маточкою сміливо порівняв із «дев’ятьма чоловіками в спальні однієї нареченої»).

Крім того, Беатрікс нізащо не дозволила б, щоб її доньки виросли невинними ягнятками, які самі наражають себе на небезпеку — надто, зважаючи на трагічну історію рідної матері Пруденс. Тому Беатрікс, затинаючись, ніяковіючи й гарячково обмахуючись віялом, сама розповіла Алмі з Пруденс про найголовніші моменти людського розмноження. Та розмова нікому не була приємною, і всі хотіли якнайскоріше її спекатися — але інформація дійшла до адресата. Якось Беатрікс навіть застерегла Алму, що деяких частин тіла заборонено торкатися, хіба що вона вмивається, і що у вбиральні не можна затримуватися через небезпеку порочних потягів, які виникають, коли перебуваєш на самоті. Тоді Алма пропустила материні застереження повз вуха, бо ті звучали безглуздо: кому спаде на думку затримуватися у вбиральні?

Але коли до її рук потрапив трактат «Cum Grano Salis», Алма раптом усвідомила, що по всьому світу творяться неймовірні речі, пов’язані з чуттєвістю. Чоловіки й жінки займаються одне з одним справжніми дивовижами — і то не тільки заради розмноження, а просто для розваги — чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, діти й слуги, фермери й мандрівники, моряки й швачки, а деколи навіть одружені чоловіки й заміжні жінки!

Як Алма допіру виявила в палітурній майстерні, дивовижі можна витворяти навіть із самим собою. З тоненьким прошарком горіхової олії і без.

Чи інші люди теж таким займаються? Не лише гімнастичними трюками з проникненням, а й отакими таємними пестощами? Анонімний автор писав, що таке робить чимало людей — навіть шляхетні дами, якщо вірити його розповідям й досвіду. А Пруденс? Вона таким займається? Чи відчувала вона колись вологі пелюстки, вихор полум’я, спалах світла? Ні, це неможливо уявити; Пруденс навіть не пітніла. Її вираз лиця було важко витлумачити, вже не кажучи про те, що ховається у неї на споді й у її помислах.

А їхній учитель, Артур Діксон? Чи криється в його думках ще щось, крім нудних знань? Чи приховує його тіло ще щось, крім посіпувань і безперестанного сухого кашлю? Вона втупила погляд в Артура, вишуковуючи в ньому якихось ознак чуттєвого життя, але його постава й обличчя були непроникні. Алмі не уявлялось, як він здригається від насолоди, яку вона щойно пережила в палітурній майстерні. Уявити, як він лежить на ліжку, було важко, а як виглядає без одягу — і поготів. Їхній учитель начебто народився, сидячи на стільчику, вбраний у тісний жилет і вовняні бриджі, тримаючи в руках товсту книжку й сумно зітхаючи. Якщо він відчував потяг, то де й коли його задовольняв?

Алма відчула, як на її передпліччя лягла холодна рука. Материна.

— Що ти думаєш про трактат професора Пека, Алмо?

Беатрікс знає, що вона не слухала. Але звідки? Що ще було їй відомо? Алма швидко оговталася, намагаючись пригадати тих кілька фраз, які почула на самому початку вечері. У неї завжди була чудова пам’ять, але тепер чомусь на думку нічого не спадало. Кашлянувши, вона сказала:

— Перед тим, як висловити власну думку, я б воліла повністю прочитати книжку професора Пека.

Беатрікс кинула на доньку різкий погляд: здивований, докірливий, невдоволений. Натомість професор Пек сприйняв відповідь Алми як прохання продовжити розповідь — і заради присутніх за столом дам переповів по пам’яті добру половину першого розділу своєї праці. Зазвичай Генрі Віттекер не дозволив би набридати своїм гостям нудними лекціями, однак Алма бачила на його обличчі втому й виснаження — батько явно був на порозі одного зі своїх приступів. Тільки близький напад хвороби втихомирював тата, як-от тепер. Якщо Алма правильно здогадується — а батька вона вже добре вивчила — завтрашній день, а, можливо, й цілий наступний тиждень, він проведе в ліжку. А тим часом Генрі терпів монотонне бурмотіння професора Пека, наливаючи собі одну щедру порцію кларету за другою, і довго сидів із заплющеними очима.

Алма ж вивчала Джорджа Гокса, видавця ботанічних праць. Чи він таким займався? Пестив себе, щоб досягнути вершини насолоди? Неназваний автор трактату писав, що чоловіки займаються онанізмом частіше за жінок. Молодий, сповнений здоров’я і сил чоловік начебто може кілька разів на день довести себе до сім’явиверження. Сповненим сил Джорджа Гокса не назвеш, але він був молодий і мав огрядне, важке, спітніле тіло — тіло, яке точно було чогось сповнене. Чи Джордж займався цим недавно, може, навіть того ж дня? А що тепер робить прутень Джорджа Гокса? Безтурботно відпочиває? Чи його от-от охопить бажання?

Раптом трапилася найдивовижніша подія, яку тільки можна було собі уявити.

— Перепрошую, сер, — обізвалася Пруденс, спрямувавши свої слова й спокійний погляд на професора Пека, — якщо я вас правильно зрозуміла, ви начебто вважаєте різну текстуру людського волосся доказом того, що негри, індіанці, уродженці Сходу й білошкірі люди є представниками різних біологічних видів. Однак мене дивує ваше припущення. У цьому маєтку, сер, ми вирощуємо кілька видів овець. Може, ви помітили їх, під'їжджаючи до будинку сьогодні ввечері? Одні вівці мають шовковисту шерсть, другі — грубу, а треті — густі вовняні кучерики. Але ж ви, сер, точно не сумніваєтеся в тому, що попри різну шерсть, усі вони — вівці. Крім того, прошу вибачення, але я вважаю, що всі ці види овець можна успішно схрестити. Хіба з людьми не так само? Чому тоді не можна заявити, що негри, індіанці, виходці зі Сходу й білі люди представляють один і той же біологічний вид?

Всі прикипіли поглядом до Пруденс. Алма аж стрепенулася, наче на неї хтось вилив цеберко крижаної води. Генрі розплющив очі. Він поставив келих на стіл і, випроставши спину, нашорошив вуха. Навряд чи хтось із присутніх помітив, але Беатрікс і собі сіла прямо, мовби приготувавшись до подальшого витка розмови. Учитель Артур Діксон стривожено округливши очі, глянув на Пруденс і тут же схвильовано роззирнувся довкола так, ніби хтось міг звинуватити його в нестриманості. Оказія була направду незвичайна. За вечерею — та й узагалі за все своє життя — Пруденс ще ніколи не виголошувала такої довгої промови.

На жаль, Алма до того моменту не стежила за дискусією й не була до кінця певна, говорить Пруденс до теми чи ні, але — Господи милостивий! — дівчина нарешті заговорила! Ошелешені були всі, крім самої Пруденс, яка не зводила з професора Пека свого незворушного, спокійного погляду, широко розплющивши ясно-блакитні очі, й чекала на відповідь. Так, наче вона кожнісінького дня сперечалася з професорами Принстонського університету.

— Людей не можна порівнювати з вівцями, юна леді, — заперечив професор Пек. — Тільки тому, що двох тварин можна схрестити… Гм, ваш батько не буде проти, якщо я порушу цю тему в присутності дам?

Генрі, який тепер уважно дослухався до розмови, махнув професору рукою, мовляв, продовжуйте.

— Те, що двох істот можна схрестити, ще не значить, що вони належать до одного й того ж біологічного виду. Ви, напевно, знаєте, що коня можна схрестити з віслюком. Канарку з зябликом, півня з куріпкою, а козла з вівцею. Але від цього вони не стають однаковими з погляду біології. Більше того — добре відомо, що в негрів водяться інші види вошей і кишкових глистів, ніж у білих, що неспростовно доводить: вони належать до різних біологічних видів.

Пруденс ввічливо кивнула.

— Я помилилася, сер, — сказала вона. — Прошу вас, продовжуйте.

Алма далі сиділа мовчки, геть збита з пантелику. Для чого ці всі розмови про парування? І чому саме сьогодні?

— Якщо різниця між расами очевидна навіть для дитини, — вів далі мову професор Пек, — то вищість білої людини має бути зрозуміла всякому, хто хоч трохи знається на історії та походженні людства. Тевтонці й християни, ми цінуємо чесність, міцне здоров’я, ощадливість і моральність. Ми — господарі своїх бажань. А отже, ведемо перед. Інші раси, які рухаються все далі й далі від цивілізації, ніколи б не змогли винайти грошей, абетки чи промислового виробництва. А найбезпомічніші з усіх — негри. Вони надміру виражають свої емоції, що й призводить до горезвісного браку самовладання. Це видно з їхньої будови обличчя. Негри мають завеликі очі, губи, ніс, вуха — вони безсилі перед напливом відчуттів. Темношкірий чоловік здатний на найніжнішу приязнь і, водночас, на найжорстокіше насильство. Ба більше: негри не червоніють, а отже, не мають почуття сорому.

Після самих слів «червоніють» і «сором», Алма почервоніла від сорому. Того вечора вона взагалі втратила самовладання. Джордж Гокс знову співчутливо до неї всміхнувся — Алма зарум’янілася ще більше. Беатрікс кинула на неї такий спопеляюче-насмішкуватий погляд, що Алма злякалася, що дістане зараз ляпаса. Насправді їй хотілося, щоб хтось таки дав їй ляпаса — може б, він вибив з її голови дурні думки.

Пруденс — диво дивне! — знову заговорила.

— Цікаво, — промовила вона спокійним, стриманим голосом, — чи наймудріший із негрів перевершує за розумом найдурнішого білого? Я запитую про це вас, професоре Пек, тому, що торік наш учитель містер Діксон розповідав нам про карнавал, на якому він колись побував, і зустрів там колишнього раба з Мериленду, містера Фуллера, який славився своїм умінням швидко рахувати. За словами містера Діксона, варто було сказати цьому негрові, якого дня і о котрій годині ви народилися, і він тут же підраховував, скільки секунд ви прожили, сер, не забуваючи при цьому про високосні роки. Видовище було, мабуть, фантастичне.

Артур Діксон виглядав так, наче от-от знепритомніє. Професор, уже не приховуючи свого роздратування, відповів:

— Я бачив на карнавалах, юна леді, й віслюків, яких навчили рахувати.

— Я теж, — відказала Пруденс, так само тихо й незворушно, — але мені ніколи не траплявся на карнавалах віслюк, сер, який би не забував при цьому про високосні роки.

Почувши її сміливе зауваження, професор Пек аж здригнувся, але стримано кивнув і продовжив:

— Що ж, вам видніше. У відповідь на ваше запитання скажу, що серед представників кожного біологічного виду трапляються як ідіоти, так і великі ерудити. Але, так чи так, це не нормально. Я роками збирав і вимірював черепи білих і негрів та дійшов наразі до безперечного висновку, що череп білої людини, заповнений водою, містить у середньому на чотири унції більше, ніж череп негра, що свідчить про вищі розумові здібності.

— Цікаво, — м’яко зауважила Пруденс, — що б сталося, якби ви спробували заповнити череп живого негра знаннями, замість лити воду в череп мертвого?

За столом запанувала напружена тиша. Джордж Гокс за весь вечір не промовив ні слова і явно не збирався розкривати рота. Артур Діксон вдавав із себе трупа — вийшло дуже правдоподібно. Обличчя професора Пека побагровіло. Пруденс — порцелянова, бездоганна фігурка — чекала на відповідь. Генрі дивився на свою названу доньку поглядом, у якому зблиснуло зачудування, але з якоїсь причини вирішив мовчати — може, почувався надто зле, щоб вступати в бесіду, а може, його просто цікавило, куди далі поверне ця несподівана суперечка. Алма також не сказала ні слова. Щиро кажучи, їй не було що додати. Алмі вперше в житті забракло слів, а Пруденс вперше була така балакуча. Отож обов’язок відновити розмову за вечерею ліг на плечі Беатрікс, і та сповнила його як справжня голландка з загостреним почуттям відповідальності.

— Професоре Пек, — сказала Беатрікс, — мені було б дуже цікаво перечитати згадані вами дослідження про те, що в негрів і білих людей водяться різні види вошей і кишкових паразитів. Ви, бува, не маєте зі собою паперів? Я б залюбки їх проглянула. Біологія паразитів — така захоплива тема!

— Я не ношу при собі своїх праць, мадам, — відповів професор, до якого поволі поверталося відчуття власної гідності. — Та й вони мені не потрібні. У цьому випадку документальні підтвердження зайві. Різниця між вошами й кишковими паразитами в негрів і білих людей — загальновідомий факт.

На превелике здивування всіх присутніх, знову обізвалася Пруденс.

— Як прикро, — пробурмотіла вона, незворушна, мов статуя. — Пробачте нам, сер, але в нашому домі заборонено припускати, що коли якийсь факт начебто загальновідомий, то документальних підтверджень уже не потрібно.

Попри нездужання й втому, Генрі голосно розреготався.

— І це, сер, — гукнув він до професора, — загальновідомий факт!

Беатрікс, мовби нічого не сталося, обернулася до дворецького і сказала:

— Здається, час подавати пудинг.

Гості мали заночувати в Білому Акрі, але роздратований професор Пек, який зазнав за вечерею такої ганьби, вирішив натомість повернутися до міста й заночувати в готелі в середмісті, щоб удосвіта вирушити в важку дорогу до Принстона. Його рішення нікого не засмутило. Джордж Гокс запитав у професора Пека дозволу під’їхати до центру Філадельфії у його екіпажі, на що той неохоче згодився. Але перед тим, як попрощатися, Джордж попросив залишитися на хвильку наодинці з Алмою і Пруденс. За весь вечір він промовив заледве кілька слів, а тепер виявив бажання щось сказати, і то обидвом дівчатам. Отож Алма, Пруденс і Джордж утрьох подалися до вітальні, тоді як усі решта сновигали передпокоєм, збираючи свої плащі й пакунки.

Діждавшись ледь помітного кивка від Пруденс, Джордж заговорив до Алми.

— Міс Віттекер, — сказав він, — ваша сестра розповіла мені, нібито ви — просто щоб задовольнити власну цікавість — написали прецікаву працю про під’ялинник. Якщо ви не дуже втомлені, зробіть мені ласку — поділіться найголовнішими знахідками вашого дослідження.

Алма не знала, що думати. Таке дивне прохання і ще й у таку пору!

— Хіба ви ще не втомилися, щоб такої пізньої години слухати про мої ботанічні захоплення? — запитала вона.

— Анітрохи, — запевнив її Джордж. — Залюбки послухаю. Ваша розповідь щонайменше зніме з мене напругу.

Після цих слів Алма відчувала, що й сама стала не така напружена. Нарешті якась проста тема! Нарешті ботаніка!

— Що ж, містере Гокс, — почала вона, — як ви, певно, знаєте, Monotropa hypopitys, або ж під’ялинник звичайний, росте тільки в затінку й має бліде, блякле забарвлення. У минулому природознавці вважали, що під’ялинник не має пігментів через те, що в його середовищі бракує сонячного світла, але, на мою думку, ця теорія безглузда, адже в затінку ростуть папороті й мох найяскравіших відтінків зеленого. Провівши дослідження, я виявила, що під’ялинник тягнеться не тільки до сонця, а й у протилежний бік, що наштовхує на думку, чи не живиться він від якогось іншого джерела, а не сонячних променів. Я дійшла висновку, що під’ялинник черпає сили від рослин, на яких він росте. Іншими словами, це рослина-паразит.

— Що повертає нас до теми, яку ми обговорювали сьогодні ввечері, — зауважив Джордж, злегка всміхнувшись.

Господи, невже Джордж Гокс жартує? Алма гадала, що він на таке не здатний, але збагнувши його жарт, щиро розсміялася. Пруденс не сміялася, а просто сиділа й дивилася на них двох, гарна й байдужа, як картина.

— Можна й так сказати, — підтакнула Алма, розговорюючись усе більше. — Але на відміну від професора Пека з його вошами, я маю документальні підтвердження. Під мікроскопом я розгледіла, що стебло під’ялинника не має нікутикулярних пор, через які повітря й вода зазвичай потрапляють в інші рослини, ні якогось механізму для отримання вологи з ґрунту. На мою думку, під’ялинник бере корисні речовини й вологу від рослини, на якій паразитує. А мертвотно блідий він тому, що харчується їжею, яку вже перетравив його, так би мовити, господар.

— Дуже незвичне припущення, — зауважив Джордж Гокс.

— Що ж, поки що це тільки припущення, але, може, колись хімія доведе те, що мій мікроскоп наразі припускає.

— Надішліть мені, будь ласка, ваше дослідження цього тижня, — сказав Джордж, — я б хотів його опублікувати.

Алма була така зачарована цією несподіваною пропозицією (і така спантеличена дивними подіями того дня й схвильована розмовою з дорослим чоловіком, який зовсім недавно викликав у неї нескромні думки), що не звернула уваги на найзагадковіший елемент їхньої розмови — присутність її сестри Пруденс. Що вона тут узагалі робить? Навіщо Джордж Гокс чекав, доки Пруденс йому кивне? І коли — в який невідомий момент того вечора — Пруденс мала нагоду розповісти Джорджеві Гоксу про особисті ботанічні дослідження Алми?

У будь-який інший вечір ці запитання заполонили б думки Алми й не давали їй спокою, але сьогодні вона їх проігнорувала. Того вечора — яким завершувався найдивовижніший і найбожевільніший день у її житті — в голові Алми вихором кружляло стільки думок, що все це пройшло повз її увагу. Зачудована, втомлена і дещо збентежена, вона побажала Джорджу Гоксу на добраніч і залишилася разом з сестрою у вітальні, чекаючи, коли прийде Беатрікс зі своїми нотаціями.

При думці про Беатрікс ейфорія Алми згасла. Щовечірні материні лекції про їхні гріхи ніколи не бували приємні, та сьогодні Алма боялася їх ще більше. Того дня стільки всього сталося (книжка, плотські помисли, пестощі наодинці в палітурній майстерні), що на її лиці, певно, аж світилося почуття вини. Алма боялася, що Беатрікс це якось відчує. До того ж бесіда за столом видалася цілковитим фіаско: Алма виглядала тупою, як ступа, а Пруденс — хто б міг подумати — мало не наговорила професору грубощів. Беатрікс була незадоволена ними обома.

Алма й Пруденс сиділи у вітальні тихо, як миші, чекаючи на матір. Опиняючись удвох, вони завжди мовчали. Жодного разу їм не вдалося знайти приємної теми для розмови. Вони ніколи не теревенили про те, про се. І так буде завжди. Пруденс сиділа, склавши руки на колінах, Алма теребила в руках хустинку. Вона зиркнула на Пруденс, шукаючи на її обличчі сама не знаючи чого. Можливо, приязні. Тепла. Чогось, що б могло їх зблизити. Якоїсь згадки про події того вечора. Однак Пруденс — сяючи, як завше, своєю вродою — явно не збиралася вести задушевних розмов. Алма все ж вирішила спробувати.

— Пруденс, а те, про що ти сьогодні говорила? — запитала вона. — Від кого ти це почула?

— Від містера Діксона. Наш любий учитель полюбляє розмови про становище й важку долю африканської раси.

— Та невже? Ніколи не чула, щоб він про таке згадував.

— Тим не менше, ця тема його хвилює, — незворушно відповіла Пруденс.

— То він, значить, аболіціоніст?

— Еге ж.

— Господи, — видихнула Алма, дивуючись, що Артура Діксона може щось хвилювати. — Мамі з татом краще про це не знати!

— Мама знає, — відповіла Пруденс.

— Знає? А тато?

Пруденс промовчала. Алму переповнювали запитання — ціла купа питань — та Пруденс не виявляла великої охоти до розмови. У кімнаті знову запала тиша. Аж раптом Алма її порушила, дозволивши шаленому, божевільному питанню злетіти з її вуст.

— Пруденс, — запитала вона, — а якої ти думки про містера Джорджа Гокса?

— По-моєму, він порядний джентльмен.

— А я закохана в нього до нестями! — вигукнула Алма, вразивши сама себе цим абсурдним, несподіваним зізнанням.

Та не встигла Пруденс відповісти — якщо вона взагалі збиралася щось відповідати — як до вітальні ввійшла Беатрікс, обвівши поглядом обох доньок, які сиділи на канапі. Вона довго мовчала. Беатрікс свердлила дівчат суворим поглядом — спочатку зміряла очима одну, потім другу. Алму її мовчанка лякала більше за всякі нотації, бо вона таїла в собі незлічимі, жахливі наслідки. Беатрікс могла про все здогадуватися, все знати. Алма далі бгала в руках хустинку, надірвавши кутик. Пруденс далі сиділа незворушно.

— Я втомилася за цей вечір, — сказала Беатрікс, порушивши нарешті зловісну мовчанку.

Вона глянула на Алму й сказала:

— Сьогодні, Алмо, я вже не маю сили говорити про твої вади. А то ще більше розізлюсь. Тільки скажу, що якщо я ще раз побачу, що ти сидиш за столом, роззявивши рота, й витаєш у хмарах, то відправлю тебе вечеряти деінде.

— Але, мамо… — почала було Алма.

— Не виправдовуйся. Так роблять тільки нікчеми.

Беатрікс уже рушила до дверей, а тоді, обернувшись, глянула на Пруденс так, ніби щойно дещо згадала.

— Пруденс, — сказала вона, — сьогодні ти була молодчина.

Оце так дивина! Беатрікс ніколи їх не хвалила. Але хіба того дня не було дивним абсолютно все? Ошелешена Алма глянула на Пруденс, знову чогось шукаючи. Усвідомлення? Співчуття? Не меншого здивування? Однак Пруденс не подавала знаку й на Алму не дивилася. Тоді та підвелася з канапи й рушила нагору до спальні. Однак на нижній сходинці обернулася до Пруденс і ще раз здивувала саму себе.

— Доброї ночі, сестричко, — сказала Алма.

Вона вперше назвала Пруденс сестрою.

— І тобі, — тільки й відповіла та.

Розділ восьмий

Від зими 1816 до осені 1820 року Алма Віттекер написала ще три десятки статей для Джорджа Гокса — той опублікував усіх їх у своєму щомісячному журналі «Botanica Americana». Її праці не можна назвати новаторськими, зате ідеї були цікаві, ілюстрації — бездоганні, а аргументи — переконливі й логічні. Хай навіть дослідження Алми не надихали світ, вони надихали саму Алму, а для сторінок «Botanica Americana» її зусиль було більш як досить.

Алма писала ґрунтовні статті про лаврове дерево, мімозу й вербену. Писала про виноград і камелію, миртолистий апельсин і вирощування інжиру. Підписувалася вона «А. Віттекер». Вони з Джорджем Гоксом обоє вважали, що Алмі краще не публікуватися під жіночим іменем. У тогочасному науковому світі існував строгий поділ між «ботанікою» (коли рослини вивчали чоловіки) і «художньою ботанікою» (коли рослини вивчали жінки). «Художня ботаніка» часто анічим не відрізнялася від «ботаніки» — хіба тим, що одну галузь поважали, а іншу — ні, однак Алма все-таки не хотіла, щоб її зневажали як ботаніка «художнього».

Та ім’я Віттекер, звісно, прославилося у світі рослин і науки, тож багато ботаніків достеменно знали, хто така «А. Віттекер». Багато, але не всі. У відповідь на свої статті Алма деколи отримувала листи від ботаніків з різних куточків світу, надісланих на адресу друкарні Джорджа Гокса. Деякі з них починалися зі звертання «Дорогий сер». Інші були адресовані «Містерові А. Віттекеру». Алмі особливо запам’яталося послання до «Доктора А. Віттекера». (Почесний титул так їй полестив, що вона довго зберігала той лист.)

Відколи Джордж із Алмою почали ділитися одне з одним своїми науковими знахідками й разом редагувати статті, Джордж почав учащати до Білого Акру. На щастя, його сором’язливість розвіялася. Тепер він часто говорив за вечерею, а деколи навіть пробував жартувати.

Натомість Пруденс більше не брала участі в розмові. Її тирада про негрів того вечора, коли в них гостював професор Пек, була, мабуть, скороминущим нападом лихоманки, бо вона більше ніколи не повторила свого виступу й жодного разу не заперечила комусь із гостей. Відтоді Генрі немилосердно кепкував із Пруденс, називаючи її «нашим захисником смуглявих», але та відмовлялася вступати в суперечку. Вона знову стала незворушною, далекою, таємничою Пруденс, яка ставилася до всіх і до всього зі звичною байдужою, загадковою ввічливістю.

Дівчата дорослішали. Коли їм виповнилося вісімнадцять, Беатрікс нарешті припинила їхні заняття, оголосивши їхню освіту завершеною, і відіслала геть горопашного, надокучливого Артура Діксона, який почав викладати класичні мови в Університеті Пенсильванії. Це, напевно, означало, що дівчат більше не вважали за дітей. На місці Беатрікс Віттекер кожна матір вирішила б, що настав час наполегливо підшуковувати донькам чоловіків. Кожна матір гордо представила б Алму й Пруденс товариству й заохочувала б дівчат кокетувати, танцювати й відповідати на залицяння. То був би слушний момент замовити нові сукні, вигадати нові зачіски, намалювати нові портрети. Втім, Беатрікс про таке й думати не думала.

Правду кажучи, Беатрікс зовсім не дбала про те, щоб Пруденс із Алмою виросли бажаними нареченими. У Філадельфії подейкували, що Віттекери — зробивши своїх доньок такими премудрими й тримаючи їх осторонь від кращих родин — ніколи не видадуть їх заміж. Сестри ні з ким не приятелювали. Вони з самого малку вечеряли з дорослими вченими мужами й крамарями, а отже, їхні душевні якості явно нерозвинені. Їх ніхто не вчив правильно розмовляти з женихами. Коли хтось із молодих чоловіків, які гостювали в Білому Акрі, захоплювався лататтям у мальовничих ставках, Алма відразу ж його виправляла:

— Ні, сер, ви помиляєтеся. Це не латаття, а лотоси. Розумієте, латаття плаває на поверхні води, а лотос здіймається над водою. Тепер ви вже знаєте між ними різницю і більше ніколи не помилитеся.

Алма виросла по-чоловічому висока й широкоплеча. Здавалося, вона заввиграшки орудує сокирою. (Насправді розмахувати топірцем Алма не тільки вміла, а й частенько мусила — під час польових досліджень.) Але це не конче означало, що її ніхто не візьме заміж. Деяким чоловікам подобалися опасисті жінки, чиє міцне тіло свідчило про сильний характер, а комусь Алма здавалася ще й вродливою — принаймні з лівого боку. Всі знали, що вона має приємну, приязну вдачу. Втім, бракувало їй якогось невидимого, але дуже важливого складника, тож попри відверту чуттєвість, що крилася в її нутрі, присутність Алми в кімнаті не викликала в чоловіків думок про пристрасть.

До того всього, Алма сама вважала себе негарною. І думала так тому, що їй про це казали сотню разів, сотнями способів. Зовсім недавно вона почула «комплімент» від свого батька, який — хильнувши ввечері забагато рому — бовкнув ні з того ні з сього:

— Не переймайся, дитинко!

— Не перейматися чим, тату? — перепитала Алма, піднявши голову від листа.

— Не журися, Алмо. Мати гарне личко — ще не значить вхопити Бога за бороду. Багато жінок далеко не красуні, а їх усе одно кохають. От як твоя матір. Та вона ніколи не була гарна, а чоловіка знайшла, еге ж? А місіс Кавендіш, та, що біля моста живе? Вона ж страшна, як відьма, а чоловіку, бачиш, подобається, раз сімох дітлахів їй зробив. І для тебе хтось знайдеться, Сливко, і йому з тобою добряче пощастить.

І цим він хотів її втішити!

Пруденс, навпаки, славилася своєю красою — дехто називав її найвродливішою дівчиною у Філадельфії — але все місто казало, що вона холодна й неприступна. Пруденс викликала заздрість у жінок, а от чи викликала вона пристрасть у чоловіків — хтозна. Вона вміла вселити в чоловіків відчуття, що до неї краще клинців не підбивати, то вони й не підбивали. Чоловіки не зводили з неї очей — бо від Пруденс Віттекер відвести погляд було просто неможливо — але трималися від неї подалі.

Не було б нічого дивного, якби за сестрами Віттекер впадали мисливці за посагом. Справді, про їхні родинні статки мріяв не один молодик, але перспектива стати зятем Генрі Віттекера звучала скоріше як погроза, ніж несподіване щастя, та й ніхто все одно не вірив, що Генрі колись розпрощається зі своїми грішми. Хай там як, а навіть мрії про казкове багатство не приваблювали до Білого Акру женихів.

У будинку, ясна річ, постійно крутилися чоловіки, але вони приходили до Генрі, а не до його доньок. У будь-яку пору дня у вестибулі Білого Акру никали джентльмени, які сподівалися на аудієнцію з Генрі Віттекером. Тут можна було зустріти всіх: відчайдухів і мрійників, навіжених і брехунів. Вони прибували до маєтку зі зразками товарів, винаходами, кресленнями, проектами й судовими позовами. Пропонували акції, благали про позики, показували модель нової вакуумної помпи, обіцяли винайти ліки від жовтяниці, тільки б Генрі вклав гроші в їхні дослідження. І ніхто з них не приїжджав до Білого Акру заради такої приємної справи, як женихання.

А от Джордж Гокс виявився іншим. Він ніколи не просив у Генрі грошей, а навідувався до його будинку просто, щоб побалакати з ним і оглянути його трофеї в оранжереях. Генрі любив товариство Джорджа, бо той публікував у своїх журналах найновіші наукові знахідки й знав про все, що відбувалося у світі ботаніки. Джордж не поводився як залицяльник — ані фліртував, ані загравав — однак сестер Віттекер не ігнорував і добре до них ставився. До Пруденс завжди був уважний. А з Алмою розмовляв так, ніби вона була його авторитетним колегою-ботаніком. Алмі подобалися Джорджева лагідність і доброта, але їй хотілося більшого. З коханою дівчиною не ведуть наукових дискусій, думала вона. І це її страшенно засмучувало, бо ж Алма кохала Джорджа Гокса всім серцем.

То був дивний вибір. Джорджа ніхто б не назвав вродливим, проте Алмі він здавався найгарнішим з усіх. Вона відчувала, що вони пасують одне одному, ба навіть, що це само собою зрозуміло. Так, Джордж огрядний, блідий і незграбний — але ж Алма така сама. Він одягався абияк, але ж Алма теж не стежила за модою. Його жилети завжди були затісні, а штани — заширокі, але була б Алма чоловіком, то, мабуть, теж би так вбиралася, бо їй ніколи не вдавалося добре підібрати собі одяг. Чоло в нього було завелике, а підборіддя — замале, зате Джордж був володарем густої, лискучої, темноволосої, пишної чуприни, якої Алмі так і кортіло торкнутися.

Кокетувати Алма не вміла. Вона не знала, як його привабити, тож їй не залишалося нічого іншого, як писати одну за другою статті на ще не досліджені ботаніками теми. Між Джорджем та Алмою трапився лише один момент, який можна було б назвати ніжним. У квітні 1818 року Алма показала Джорджеві Гоксу під мікроскопом прекрасну колоніальну інфузорію (Carchesium polypinum) (чудово підсвічена й жива, з торочкуватими, квітучими стебельцями, вона радісно витанцьовувала в крихітному озерці ставкової води, обертаючи чашечками й колихаючи війками). Джордж несподівано схопив її ліву руку, стиснув її у своїх великих, вологих долонях і вигукнув:

— Оце так, міс Віттекер! Ви — геніальний мікроскопіст!

Його доторк, потиск рук, похвала — серце Алми ледь не вистрибнуло з грудей. Воно ж змусило її пізніше кинутися до палітурної майстерні, щоб укотре власноручно задовольнити своє бажання.

О, так — знову до палітурної майстерні!

З осені 1816 року Алма навідувалася до тієї майстереньки щодня, а деколи й по кілька разів на день, роблячи паузи лише під час менструацій. Ви, напевно, дивуєтесь, як вона знаходила час на такі заняття, маючи стільки справ і обов’язків, але вона просто не могла цього не робити — от і все. Тіло Алми — високе й чоловікоподібне, дебеле й поцятковане ластовинням, з крупними кістками, великими суглобами, широкими бедрами й міцними грудьми — перетворилося з роками на суцільний орган статевого бажання, хоч у це мало хто повірив би. Її переповнювала жадоба.

До того часу Алма прочитала трактат «Cum Grano Salis» стільки разів, що він міцно закарбувався у її пам’яті, і вона перейшла до іншого відвертого чтива. Щоразу, як батько скуповував чужі книгозбірні, Алма якнайпильніше перебирала книжки, видивляючись, чи не причаїлося, бува, за безневинними фоліантами, під звичайнісінькою на перший позір обкладинкою, щось небезпечне й заборонене. Так вона натрапила на Сапфо й Дідро, а ще на переклади кількох японських посібників з тілесних насолод, які її не на жарт розхвилювали. Алма знайшла французьку книжку про дванадцять сексуальних пригод, поділених на місяці, під назвою «L’annee Galante», в якій розповідалося про розбещених коханок, хтивих священиків, пропащих балерин і гувернанток, які не встояли перед спокусою. (Ох, ті багатостраждальні гувернантки, які піддалися спокусі! Цілими десятками ставали вони жертвами принижень і безчестя! Вони з’являлися чи не у всіх непристойних книжках! Навіщо ставати гувернанткою, думала Алма, якщо попереду тебе чекає саме лиш насилля і рабство?) Алма навіть прочитала посібник таємного лондонського клубу любительок батіжка, а також незліченні оповідки про римські оргії та безсоромні релігійні ініціації в індуїзмі. Всі ці книжки вона відкладала й ховала в скринях у старому сіннику в возівні.

Та це ще не все. Алма уважно перечитувала медичні журнали, де часом натрапляла на чудернацькі й незвичайні розповіді про людське тіло. Вона ознайомилася з серйозними теоріями про ймовірний гермафродитизм Адама та Єви. Читала наукові розвідки про волосся, яке росло на геніталіях у таких химерних кількостях, що його можна було зістригати й робити перуки на продаж. Дізналася статистичні дані про стан здоров’я повій у районі Бостона. Натрапляла на розповіді про моряків, які начебто спаровувалися з тюленями. Читала порівняння розмірів пеніса в різних расах і культурах, а також між різними видами ссавців.

Алма знала, що їй заборонено таке читати, але зупинитися не могла. Вона хотіла дізнатися все, що тільки можна. Через це чтиво в її думках тепер кружляв цілий карнавал тіл — оголених і шмаганих, принижених і зганьблених, які знемагали від бажання і втрачали себе (щоб потім знову знайти і віддатися ще більшим приниженням). У неї також прокинулося невідступне бажання класти собі до рота різні речі, точніше такі, що їх справжня леді ніколи собі до рота не покладе. Частини людських тіл і таке інше. А понад усе — чоловічого прутня. Його вона прагнула відчути в своїх вустах більше, ніж у лоні, бо їй кортіло якнайближче з ним запізнатися. Алма любила все досліджувати зблизька, а ще ліпше — під мікроскопом, тож нічого дивного, що вона жадала побачити, ба навіть спробувати на смак найпотаємнішу частину чоловічого тіла — таємне кубельце його буття. Думки про це, разом з щораз більшою чутливістю її вуст і язика, перетворилися на нав’язливе бажання, яке назрівало в ній доти, доки врешті не поглинуло її всю. Задовольнити це бажання можна було тільки пальцями і лише в палітурній майстерні — у безпечному мороці, який приглушував усі звуки, серед знайомих запахів шкіри й клею, за міцним замком на дверях. І вона задовольняла його, встромивши одну руку в міжніжжя, а іншу — до рота.

Алма знала, що нема гіршого пороку, ніж рукоблудство, і що воно навіть може зашкодити її здоров’ю. Та вона вкотре не змогла стриматися, щоб не дослідити все до кінця, і, докладно вивчивши цю тему, нічого доброго не дізналася. В одному британському медичному журналі вона прочитала, що діти, які змалку поживно харчувалися і багато бували на свіжому повітрі, ніколи не повинні відчувати ні найменших сексуальних потягів у своєму тілі й не мають цікавитися темою чуттєвих насолод. Невинні пустощі, що їх пропонує життя на лоні природи, заявляв автор, розважають молодих людей достатньо для того, щоб у них ніколи не виникало бажання досліджувати свої геніталії. В іншому медичному журналі писало, що раннє статеве дозрівання можуть спричинити нічне недержання сечі, побої в дитинстві, подразнення заднього проходу глистами і навіть (тут Алмі аж дух перехопило) «передчасний інтелектуальний розвиток». Ось і знайшлася причина, подумала вона. Адже коли розум надміру розвивати в малому віці, в ньому неминуче виникнуть порочні думки, і жертва шукатиме іншого способу задовільнити себе, окрім як вступити в статеві стосунки. Проблема ця стосувалася переважно хлопчиків, прочитала вона, але в рідкісних випадках траплялася і в дівчаток. Молоді люди, які самотужки задовольняли примхи свого тіла, в дорослому віці, вже одружившись, мучили своїх чоловіків і дружин, змушуючи їх до любощів кожнісінької ночі, і врешті-решт на їхню сім’ю чекали хвороби, моральний занепад і зубожіння. Рукоблудство руйнувало здоров’я — людина згорблювалася, починала кульгати.

Словом, звичка ця нічого доброго не обіцяла. Та попервах Алма й не мала наміру перетворювати самовдоволення на звичку. Вона цілком серйозно й щиро обіцяла зупинитися. Принаймні спочатку. Клялася, що перестане читати непристойне чтиво. Давала обіцянки, що більше не поринатиме у чуттєві фантазії про Джорджа Гокса і його змокрілу, темноволосу чуприну. Ніколи не уявлятиме, як кладе собі до вуст його таємничий орган. Присягалася, що більше не ступить ні кроку до палітурної майстерні, навіть якщо треба буде підклеїти книжку!

Але з часом її рішучість, ясна річ, згасла. Алма пообіцяла, що піде до палітурної майстерні ще однісінький раз. Однісінький раз дозволить цим збудливим, огидним думкам заполонити їй голову. Однісінький раз повертить пальцями в лоні й у вустах, відчує, як ноги стискаються, а лице пашить жаром, як тіло рветься на волю, у запаморочливий, дивовижний хаос. Однісінький раз.

А тоді, може, ще раз.

Невдовзі стало зрозуміло, що цю звичку не побороти, тож Алма не мала іншого вибору, як мовчки схвалити таку поведінку й далі так поводитися. Як інакше було їй тамувати жадобу, що наростала в ній з кожною годиною? До того ж вплив цього порочного заняття на її тілесний і душевний стан так відрізнявся від застережень у журналах, що їй подумалось, що, може, вона робить щось неправильно, і заняття помилково приносять їй користь замість шкоди? Як інакше пояснити те, що її таємна звичка не має жодного з тих жахливих наслідків, про які попереджали медичні журнали? Після візиту до палітурної майстерні Алма відчувала полегшення, а не слабість. Її обличчя наливалося здоровим рум’янцем, а не мертвотною блідістю. Так, нав’язливий потяг викликав у неї сором, але закінчивши справу, вона завжди відчувала чітку розумову ясність. З палітурної майстерні вона бігла до своїх досліджень, над якими трудилася з відчуттям, що робить важливу справу. Жвава, ясна свідомість, тілесний трепет від плодотворного натхнення, що проймало все її єство, штовхали її до подальшої наукової праці. Саме після таких візитів її розум був найясніший, найгостріший. Саме після них робота вдавалася найкраще.

Крім того, Алма тепер мала власне робоче місце. Власний кабінет — принаймні так вона називала те місце.

Повиносивши з возівні гори батькових книжок, вона зайняла одну з просторіших кімнат на першому поверсі, де колись тримали кінську упряж, і перетворила її на своє пристановище. Місце було прекрасне. Возівня у Білому Акрі займала гарну цегляну споруду, пишну й величну, з високими склепінчастими стелями й широкими, великими вікнами. Кабінет Алми розташувався у найліпшій кімнаті, де з вікон з північного боку струменіло м’яке світло, долівка була вкрита світлими кахлями, а крізь шибку виднівся материн бездоганний грецький сад. У кімнаті пахло сіном, пилом і кіньми й панував милий безлад: тут і там лежали книжки, сита, тарілки, каструлі, зразки рослин, листи, стояли глечики й старі бляшанки з-під солодощів. На своє дев’ятнадцятиліття Алма дістала від матері в подарунок камеру-люціду, яка давала їм змогу збільшувати й переносити контури ботанічних взірців на папір, створюючи точніші наукові ілюстрації. Тепер вона мала ще й чудовий набір італійських призм, почуваючись майже як Ньютон. У неї був міцний, масивний письмовий стіл і широкий, простий лабораторний стіл для експериментів. Замість звичайних крісел Алма сиділа на старих бочках, між якими було легше ходити в пишних спідницях. Вона була володаркою двох дивовижних німецьких мікроскопів, з яким навчилася працювати — за словами Джорджа Гокса! — як спритна вишивальниця. Першу зиму в кабінеті було неприємно працювати (так холодно, що замерзало чорнило), але невдовзі Алма роздобула металеву грубку, власноруч позаліплювала щілини в стінах сухим мохом — і її кабінет став урешті-решт на цілий рік таким затишним і славним пристановищем, про яке тільки можна було мріяти.

Там, у возівні, Алма зібрала свій гербарій, досконало вивчила класифікацію і почала проводити ще складніші експерименти. Свій примірник «Словника садівника» Філіпа Міллера вона перечитала стільки разів, що та книжка стала схожа на старовинний, заяложений фоліант. Алма ознайомилася з найновішими медичними дослідженнями про цілющу дію наперсника на хворих, які страждали від водянки, й використання копайського бальзаму для лікування венеричних хвороб. Вона невтомно вдосконалювала свої ботанічні ілюстрації, які — дарма що не бездоганно красиві — завжди були бездоганно точні. Алма працювала невтомно й старанно, пальці безтурботно пурхали над сторінками записників, а губи ворушилися, наче шепотіли молитву.

Якщо деінде в Білому Акрі життя протікало в щоденній діяльності й боротьбі, то ці дві місцини — палітурна майстерня і кабінет у возівні — стали для Алми келіями-«близнюками», де на неї сходили одкровення. Одна кімната була тісна й не мала вікон, друга — простора й приємно освітлена. В одній пахло старим клеєм, у другій — свіжоскошеним сіном. Одна надихала на таємні думки, інша — на ідеї, що їх можна було публікувати й поширювати. Ті дві кімнати містилися в окремих будівлях, їх розділяли моріжки й сади, між ними пролягала широка, всипана гравієм доріжка. Ніхто нізащо не помітив би між ними зв’язку.

Та обидві кімнати належали Алмі Віттекер і більш нікому, і в обох кімнатах вона заново народжувалася на світ.

Розділ дев'ятий

Одного дня восени 1819 року Алма сиділа за письмовим столом у возівні й читала четвертий том природничої історії безхребетних Жана-Баптиста Ламарка, коли в материному грецькому саду промайнула чиясь постать.

Алма не раз бачила, як через сад проходили в своїх справах робітники Білого Акру; зазвичай на землі щось дзьобала куріпка чи павич, але та істота була ані робітником, ані пташкою. То була невисока, охайна темноволоса дівчина років вісімнадцяти, вбрана в рожевий прогулянковий костюм, який їй дуже пасував. Походжаючи садом, дівчина безтурботно крутила в руках парасолю з зеленими торочками й китичками. Здалеку не було добре видно, але скидалося на те, що вона розмовляла сама зі собою.

Алма відклала Ламарка вбік і придивилася уважніше. Незнайомка нікуди не квапилася і за кілька хвилин знайшла лавку, на яку спочатку сіла, а потім — оце дивина! — лягла, просто на спину. Алма не зводила з неї погляду, чекаючи, що дівчина встане, але та, напевно, заснула.

Все це було дуже дивно. Того тижня у Білому Акрі були гості (фахівець із рослин-хижаків із Єльського університету й надокучливий науковець, який написав величенький трактат про вентиляцію в оранжереях), але ні той, ні той не приїхав з доньками. До робітників маєтку та дівчина теж, ясна річ, стосунку не мала. Жодному садівнику не вистачило б грошей купити своїй доньці таку вишукану парасолю, та й донька робітника нізащо б не прогулювалася отак безтурботно улюбленим грецьким садом Беатрікс Віттекер.

Заінтригована Алма покинула роботу й вийшла надвір. Вона підійшла до дівчини якомога тихіше, щоб її не збудити, але придивившись, побачила, що та й не збиралася дрімати, а, поклавши голову на пишні, чорні, як вороняче крило, кучері, мов на подушку, просто лежить і дивиться в небо.

— Добридень, — привіталася Алма, дивлячись на неї згори.

— О, добридень! — відповіла дівчина, анітрохи не збентежена появою Алми. — А я якраз дякувала небесам за те, що послали мені таку лавку!

Дівчина різко сіла, радісно всміхаючись, і поплескала по лавці, запрошуючи Алму присісти. Алма слухняно сіла, розглядаючи мимохідь свою нову знайому. Дівчина виглядала дивакувато. Здалеку вона здавалася гарнішою. Звичайно, фігура в неї була чудова, пишні кучері — чарівні, а ямочки на щічках — привабливі, проте зблизька в очі впадало, що обличчя її — пласке й кругле, наче блюдце, а зелені очі — надто вже великі й виразні. Вона раз у раз моргала. Всі ці риси надавали їй дитинного, не надто розумного й зовсім трішки божевільного вигляду.

Дівчина повернула до Алми своє незугарне личко й запитала:

— А тепер скажи мені — ти чула вчора ввечері, як дзвонили дзвони?

Алма задумалася. Вчора ввечері вона справді чула дзвони. На Фермонт-Гілл була пожежа, і дзвони по всьому місту били на сполох.

— Чула, — відповіла Алма.

Дівчина задоволено кивнула й, заплескавши в долоні, сказала:

— Я так і знала!

— Знала, що я вчора чула дзвони?

— Ні, знала, що вони справді існують!

— Здається, ми з вами незнайомі, — обережно сказала Алма.

— Ой, справді! Мене звати Ретта Снов. І всю дорогу сюди я пройшла пішки!

— Та невже? А звідки ж ти прийшла?

Вона б не здивувалася, якби та відповіла: «Зі сторінок книжки з казками!». Але дівчина натомість сказала:

— Он звідти, — й показала пальцем на південь.

Алма миттю все зрозуміла. За якихось дві милі вниз по течії від Білого Акру будувався новий маєток. Власником був заможний торговець тканинами з Мериленда. Значить, та дівчина — його донька.

— Я сподівалася, що десь тут поблизу житиме дівчина мого віку, — сказала Ретта. — Пробач мою відвертість, але скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять, — відповіла Алма, почуваючись набагато старшою, надто біля цієї крихітки.

— Неймовірно! — знову заплескала в долоні Ретта. — А мені вісімнадцять, не така вже й велика різниця, еге ж? А тепер скажи мені дещо, але тільки чесно. Як тобі моя сукня?

— Ну… — Алма нічогісінько не тямила в сукнях.

— Я теж так думаю! — вигукнула Ретта. — Не найкращий вибір, правда? Якби ти бачила інші мої сукенки, то зразу б зі мною згодилася, бо я маю просто фантастичні сукні! Але ж це не зовсім вже бридке, га?

— Ну… — Алма знову не могла підібрати слів. Однак Ретта й не чекала від неї відповіді.

— Ти надто добра до мене! Не хочеш мене образити! То ми вже з тобою приятельки! А ще в тебе таке гарне й міцне підборіддя. Глянеш на нього — і тобі відразу хочеться довіряти.

Ретта обійняла Алму за стан і притулилась до неї, схиливши голову їй на плече. У світі не було ані однісінької причини, чому б Алмі мав сподобатися її жест. Хоч ким та Ретта Снов була, з усього відразу ставало зрозуміло — перед нею дурненьке дівчисько, в якого замість голови — порожній глечик. Алма мала повно роботи, а та її відволікала.

З іншого боку, Алму ніхто ніколи не називав приятелькою.

Ніхто не питав її, якої вона думки про чиюсь сукню.

Ніхто не захоплювався її підборіддям.

Вони якийсь час просиділи на лавці в теплих, незвичних обіймах. А відтак Ретта відсторонилася, глянула на Алму й усміхнулася — чарівно й по-дитячому довірливо.

— Що тепер будемо робити? — запитала вона. — І як тебе звати?

Розсміявшись, Алма назвала своє ім’я і зізналася, що уявлення не має, що далі робити.

— А тут є ще дівчата? — поцікавилася Ретта.

— Є, моя сестра.

— Ти маєш сестру! Як тобі пощастило! Ходім її пошукаємо.

Вони встали й рушили стежкою далі, поки не натрапили в одному з розаріїв на Пруденс, яка стояла за мольбертом.

— Ось де твоя сестра! — вигукнула Ретта, кинувшись до Пруденс так, ніби виграла приз, і призом тим була Пруденс.

Пруденс — як завжди, стримана й ґречна — поклала пензлика на місце й ввічливо простягнула Ретті руку для потиску. Ретта потрусила її руку так, ніби страх яка щаслива була її бачити, а тоді, схиливши голову набік, відверто обвела її поглядом. Алма напружилася, чекаючи, що Ретта скаже, яка Пруденс гарна, або голосно запитає, як таке взагалі могло статися, що Алма й Пруденс — сестри? Таке питав кожен другий, хто вперше бачив Алму з Пруденс разом. Як так, що одна сестра — білошкіра, мов порцеляна, а друга — червона, як буряк? Як так, що одна така тендітна, а друга — така огрядна? Пруденс також напружилася у передчутті тих самих неприємних запитань. Але врода Пруденс, напевно, не зачарувала й не вразила Ретти, та й те, що вони сестри, її теж анітрохи не збентежило. Вона всього лиш пильно оглянула Пруденс з голови до п’ят, а тоді радісно заплескала в долоні.

— Тепер нас троє! — скрикнула вона. — Оце пощастило! Знаєте, що б ми зараз робили, якби були хлопчиськами? Ми б затіяли страшну бійку, билися, боролися й розквасили б одне одному носи до крові. А тоді, надававши одне одному стусанів, стали б друзяками нерозлийвода. Чесно! Я вже таке бачила! З одного боку, це, звичайно, весело, але мені не хотілося б рвати свою нову сукенку — хоч вона й не найліпша, як сказала Алма — тому дякувати Богу, що ми не хлопчиськи. А значить, можемо відразу стати вірними приятельками, без усяких там бійок. Так?

Але підтакнути їй ніхто не встиг, бо Ретта торохкотіла далі:

— Значить, усе вирішено! Тепер ми — трійко вірних приятельок! Тепер про нас треба скласти пісеньку. Хтось з вас вміє складати пісні?

Пруденс і Алма ошелешено перезирнулися.

— Ну тоді я сама складу! — не вгавала Ретта. — Одну секунду.

Ретта заплющила очі, заворушила губами й забарабанила пальцями по талії, мовби рахуючи склади.

Пруденс кинула на Алму запитальний погляд — та стенула плечима.

Після мовчанки, яка тягнулася так довго, що засоромила б будь-кого на світі, тільки не Ретту Снов, дівчина розплющила очі.

— По-моєму, готово, — заявила вона. — Тільки музику хай напише хтось інший, бо з мене музикант ніякий, але перший куплет я склала. Він ідеально описує нашу дружбу. Ось послухайте.

Кашлянувши, вона продекламувала:

— Ми скрипка, виделка й ложка, Танцюємо з місяцем трошки, Хочете нас поцілувати, Мусите вже поспішати!

Не встигла Алма розшифрувати цей геніальний віршик (і спробувати здогадатися, хто ж із них скрипка, а хто виделка з ложкою), як Пруденс розреготалася. Диво дивне — Пруденс ніколи не сміялася! Сміх її був чудний — різкий і гучний, зовсім не такий, якого сподіваєшся від такої лялечки.

— Хто ти така? — запитала Пруденс, коли нарешті заспокоїлася.

— Ретта Снов, мадам, — ваша найновіша й найвірніша приятелька.

— Що ж, Ретто Снов, — відповіла Пруденс, — я вірю тільки в одне — ти не інакше як божевільна.

— Всі так кажуть! — награно вклонилася Ретта. — Але я тут, а не деінде!

Так воно й було.

Невдовзі Ретта Снов стала постійною гостею Білого Акру. В дитинстві Алма мала кошеня, яке свого часу так само забрело до їхнього маєтку, а потім стало там повноправним господарем.

Те кошенятко — пухнастик із яскраво-жовтими смужками — просто зайшло собі одного сонячного дня до кухні в Білому Акрі, потерлося всім біля ніг, а тоді згорнулося клубочком коло вогню, тихенько муркочучи, й приплющило задоволено очі. Котик тримався впевнено, як у себе вдома, так що зрештою його пошкодували й не сказали, що то не його дім, а він тільки цього й чекав.

Ретта поводилася так само. З’явившись того дня у Білому Акрі, вона трималася так невимушено, начебто споконвіку там жила. Ретту ніхто ніколи не запрошував, але вона явно не належала до тих панянок, які звикли чекати на запрошення. Вона приходила тоді, коли хотіла, проводила в маєтку стільки часу, скільки їй хотілось, брала все, що їй впадало в вічі, і прощалася, коли була готова.

Ретту Снов ніхто — який жах! — не контролював, та її життю можна було позаздрити. Її мати полюбляла проводити час у товаристві; цілий ранок вона чепурилася, по обіді навідувала інших світських леді, а вечори присвячувала танцям. Батька ніколи не було вдома, а що він у всьому потурав доньці, то купив для неї, зрештою, надійного коня і двоколісний екіпаж, у якому дівчина роз’їжджала Філадельфією, сама обираючи, куди їй їхати. З ранку до вечора Ретта гасала в своєму екіпажі, мов весела, жвава бджілка. Хотілося їй до театру — вона їхала до театру. Хотіла подивитися на парад — знаходила парад. А як кортіло провести цілий день у Білому Акрі, чому б і ні?

За рік Алма натрапляла на Ретту в найнезвичніших місцях: то вона стояла на діжці в молочарні й грала сценку зі «Школи лихослів’я» так, що доярки аж за животи хапалися; то звісила ноги з причалу для барж в маслянисті води річки Скулкілл, вдаючи, ніби ловить пальцями рибу; то розрізала навпіл котрусь зі своїх розкішних шалей, щоб віддати половину служниці, яка щойно зробила їй комплімент. («Дивись, тепер у нас однакові шалі, значить, ми близнючки!») Ніхто не знав, що вона за одна, але проганяти її не насмілювалися. Не те що Ретта всіх зачарувала, її просто неможливо було спекатися. Не зоставалося нічого іншого, як змиритися.

Ретта навіть зуміла завоювати прихильність Беатрікс Віттекер, а то було неабияке досягнення. Здоровий глузд підказував, що Беатрікс мала би зненавидіти Ретту, яка уособлювала всі її найбільші страхи щодо дівчат. Беатрікс виховувала Алму й Пруденс так, щоб ті не виросли саме такими, як Ретта, — напудрена, пустоголова Ретта, самозакохана кралечка, яка нищила в болоті дорогі черевички до танцю, могла вмить розридатися і так само швидко зайтися сміхом, яка невиховано тицяла пальцем на людях, не прочитала ні сторінки й не мала розуму прикрити голову під дощем. Як Беатрікс могла відчути приязнь до такого створіння?

Передчуваючи можливий клопіт, Алма, щойно потоваришувавши з Реттою Снов, навіть пробувала заховати її від Беатрікс. Вона боялася, що варто тим двом зустрітися, як станеться найгірше. Однак Ретту не так легко було сховати, а Беатрікс не так просто обвести довкола пальця. Не минуло й тижня, як уранці за сніданком Беатрікс суворо запитала Алму:

— Що то за дитя з парасолею гасає останнім часом по моєму маєтку? І чому біля неї я завжди бачу тебе?

Алма, хоч-не-хоч, мусила познайомити Ретту з матір’ю.

— Як вам ведеться, місіс Віттекер? — доволі чемно спитала Ретта, навіть не забувши зробити реверанс, щоправда надто вже артистично.

— А тобі як ведеться, дитинко? — запитала у відповідь Беатрікс.

Беатрікс не прагнула почути щирої відповіді на це запитання, але Ретта поставилася до нього серйозно й перед тим, як відповісти, на якийсь час задумалася.

— Що ж, місіс Віттекер, якщо хочете, я вам розповім. Мені дуже погано. Сьогодні вранці в нас удома сталася жахлива трагедія.

Алма налякано на неї глянула, не в змозі втрутитися в розмову. Вона гадки не мала, куди та хилить. Ретта цілий день провела в Білому Акрі, в чудовому настрої, і Алма оце вперше почула про якусь жахливу трагедію в домі Снов. Подумки вона благала Ретту замовкнути, але дівчина не вгавала, так наче Беатрікс страх як кортіло почути її розповідь.

— Не далі як сьогодні вранці, місіс Віттекер, я пережила величезне душевне хвилювання. Одна з наших служниць — а точніше, моя молоденька покоївка з Англії — розридалася за сніданком. Коли ми поснідали, я пішла за нею до кімнати, щоб розпитати, чому ж вона так засмутилася. Ви нізащо не вгадаєте, що я почула! Виявилось, що саме цього дня три роки тому померла її бабуся! Коли я дізналася про цю трагедію, мені, вірите, самій сльози на очі навернулися! Я цілу годину проплакала на ліжку тієї бідолахи. На щастя, вона змогла мене заспокоїти. Хіба вам, місіс Віттекер, не хочеться від такого плакати? Втратити бабусю якихось три роки тому?

Від самої згадки про той випадок великі зелені очі Ретти наповнилися слізьми, які за мить перелилися через край.

— Що за купа нісенітниць! — вичитала її Беатрікс, карбуючи кожне слово, тоді як Алму після кожного складу проймала дрож. — Уявляєш, як часто, у моєму-то віці, я бачила, як у людей вмирають бабусі? По-твоєму, я мала оплакувати кожну з них? Смерть бабусі, дитинко, то не трагедія — а від того, що в когось три роки тому вмерла бабця, аж ніяк не треба ревіти. Бабусі вмирають, дитя моє. Так влаштований світ. Не помилюсь, якщо скажу, що таке воно призначення в бабці — вмерти, навчивши молодше покоління розуму й гідності. Крім того, навряд чи ти втішила свою покоївку, для якої було б більше користі, якби ти проявила стійкість і витримку, замість падати в сльозах на ліжко.

Ретта і бровою не повела, слухаючи її настанови, тоді як на Алмі не було лиця від хвилювання. Ось і прийшов Ретті Снов кінець, подумала Алма. Та зненацька Ретта розсміялася.

— Прекрасні зауваження, місіс Віттекер! Який незвичний підхід! Ви цілком праві! Смерть чиєїсь бабці більше ніколи не буде для мене трагедією!

Алмі здалося, що сльози Ретти так і поповзли вгору по її щічках, а тоді безслідно висохли на очах.

— А тепер мушу вас покинути, — сказала Ретта, бадьора, як весняний вітерець. — Я збираюся ввечері на прогулянку — треба поїхати додому й вибрати найкращий капелюшок. Обожнюю гуляти, місіс Віттекер, але тільки в найгарнішому капелюшку, не інакше.

Ретта простягнула Беатрікс свою руку, якій не зоставалося нічого іншого, як її потиснути.

— Як добре, що я познайомилася з вами, місіс Віттекер! Не знаю навіть, як подякувати вам за ваші мудрі настанови! Ви — цар Соломон серед жінок; не дивно, що ваші діти так вами захоплюються. Якби ви були моєю мамою, місіс Віттекер, уявляєте, яка б я була розумна! Не хочу вас засмучувати, але моя матуся в житті не сказала нічого розумного. А найгірше, що вона так густо намащує лице воском, маззю й пудрою, що стає як дві краплі води схожа на манекен у кравецькій майстерні. Уявіть собі, як мені не пощастило — мене виховував неосвічений кравецький манекен, а не така розумна жінка, як ви. Ну що ж, тоді бувайте!

І пострибала геть, а Беатрікс здивовано витріщилася їй услід.

— Оце так дивачка, — пробурмотіла Беатрікс, щойно Ретта пішла геть, і в будинку знову запанувала тиша.

Наважившись стати на захист своєї єдиної приятельки, Алма відповіла:

— Вона, безперечно, дивачка, мамо. Але, по-моєму, в неї добре серце.

— Добре серце в неї чи ні, Алмо, про це судити може тільки Бог. Та лице в неї недоладне. На ньому відображається все що завгодно, тільки не розум.

Ретта повернулася до Білого Акру наступного ж дня, привітавшись із Беатрікс Віттекер так радісно й доброзичливо, ніби та їй геть ні в чому не дорікала. Вона навіть принесла Беатрікс букетик квітів, що їх зухвало нарвала в садах Білого Акру. На превелике диво, Беатрікс узяла букет, не промовивши ні слова. Відтоді Ретті Снов дозволили проводити в маєтку стільки часу, скільки їй заманеться.

Те, що Ретта зуміла обеззброїти Беатрікс, здавалося Алмі справжнім досягненням. Це було схоже на чаклунство. Ще й усе трапилося так швидко! Якимось дивом, за одну коротку, відчайдушну розмову Ретта змогла запобігти доброї (принаймні достатньо доброї) ласки матріарха, діставши дозвіл навідуватися до маєтку, коли їй схочеться. Як їй це вдалося? Алма точно не знала, але здогадувалася. По-перше, Ретту було важко змусити замовкнути. До того ж Беатрікс з роками підупала й уже не мала охоти вести словесні баталії до переможного кінця. Хтозна, може, Алмина матір уже не була рівнею таким панянкам, як Ретта Снов. Але найголовніше ось що: хоч її мама терпіти не могла нісенітниць і лестощів, Ретта знала, що робить, коли назвала Беатрікс Віттекер «царем Соломоном серед жінок».

Напевно, те дівчисько не таке дурненьке, як здається.

Ось так Ретта зосталася в Білому Акрі. Восени 1819-го частенько бувало так, що Алма приходила рано-вранці до свого кабінету, щоб попрацювати над ботанічним дослідженням, а Ретта вже тут як тут — вмостившись у кутку на старій канапі, розглядала модні ілюстрації в останньому номері «Дамського журналу».

— О, привіт, дорогенька! — щебетала Ретта, підводячи на неї радісний погляд, так наче вони домовлялися про зустріч.

З часом Алма перестала дивуватися. Ретта їй не надокучала. Вона ніколи не торкалася наукового приладдя (хіба що призм, перед якими не могла встояти), а коли Алма цитькала на неї: «Люба, прошу тебе, заради Бога трохи помовч, дай я дещо порахую», Ретта замовкала й давала їй закінчити розрахунки. Як уже на те пішло, Алмі подобалося мати простодушну, дружелюбну компаньйонку. Таку собі пташину в клітці у куточку, яка мило туркотіла, поки Алма працювала.

До кабінету Алми, бувало, навідувався Джордж Гокс обговорити остаточні правки до тої чи тої наукової статті — присутність Ретти його завжди спантеличувала. Джордж ніколи не знав, як поводитися з Реттою Снов. Його, чоловіка дуже розумного й серйозного, тупість Ретти страшенно дратувала.

— І що Алма з містером Джорджем Гоксом сьогодні обговорює? — поцікавилася Ретта одного листопадового дня, коли їй набридло гортати ілюстровані журнали.

— Антоцеротових, — відповіла Алма.

— То, певно, щось бридке. Це якісь тварини, Алмо?

— Ні, люба, не тварини, — відповіла та. — Рослини.

— Їх можна їсти?

— Хіба що ти олень, — засміялася Алма. — І то дуже голодний.

— Як добре бути оленем, — розмірковувала Ретта. — Звісно, якщо ти не бідолашний олень, який потрапив під дощ, бо тоді тобі мокро й неприємно. Розкажіть мені про тих антоцеротових, містере Джордже Гокс. Але так, щоб було зрозуміло такому пустоголовому дівчиську, як я.

То було нечесне прохання, бо Джордж Гокс умів вести тільки вчені, ерудовані розмови, геть не пристосовані до пустоголових дівчисьок.

— Що ж, міс Снов, — зніяковіло почав він. — Це одні з найменш розвинутих рослин…

— Але ж, сер, так негарно казати!

— …і до того ж автотрофні.

— Їхні батьки, певно, ними пишаються!

— Ну… ем-м-м, — затнувся Джордж.

Він більше не знав, що казати. Тоді, змилосердившись над Джорджем, у розмову втрутилася Алма.

— Автотрофні рослини, Ретто, живляться їжею, яку виробляють собі самі.

— Ага, то я ніколи не зможу бути антоцеротовою, — сумно зітхнула Ретта.

— Ще чого! — пирхнула Алма. — Але якщо ти познайомишся з антоцеротовими ближче, то, може, сподобаєш їх собі. Під мікроскопом вони досить гарно виглядають.

Ретта махнула рукою.

— Ет, я навіть не знаю, куди там дивитися в той мікроскоп!

— Куди дивитися? — здивовано розсміялася Алма. — Та ж сюди, через окуляр!

— Але ж він такий маленький, а та вся дрібнота так моторошно виглядає! Мене аж починає нудити. А вас, містере Джордже Гокс, нудить, коли ви дивитеся у мікроскоп?

Джорджа таке запитання заскочило зненацька, він утупився в підлогу.

— А тепер цить, Ретто, — сказала Алма. — Нам із містером Гоксом треба зосередитися.

— Якщо ти ще раз на мене цитьнеш, я піду знайду Пруденс і надокучатиму їй, поки вона малюватиме свої квіти на горнятках і вмовлятиме мене поводитися, як шляхетна дама.

— Ну то йди! — добродушно засміялася Алма.

— От ви двоє, — відказала Ретта, — чесно, не розумію, для чого вам постійно стільки працювати. Хоча, якби не робота, ви б вешталися по крамницях і шинках — то, певно, так воно й на краще…

— Йди вже! — Алма жартома підштовхнула її до дверей.

І вітрогонка Ретта почимчикувала собі геть — Алма з усмішкою дивилась їй услід, тоді як Джордж Гокс стояв геть збитий з пантелику.

— Мушу зізнатися, що не розумію ні слова з того, що вона говорить, — сказав Джордж, щойно Ретта пішла.

— Можете не хвилюватися, містере Гокс. Вона вас теж не розуміє.

— Але цікаво, чому вона завжди крутиться коло вас? — задумався Джордж. — Невже хоче стати кращою у вашому товаристві?

Алма аж зарум’янілася, так їй стало приємно від його компліменту — приємно, що Джордж гадає, начебто її товариство може на когось добре впливати — але вголос вона сказала:

— Мотивів міс Снов ніколи не знаєш напевне, містере Гокс. Хтозна? Може, вона намагається зробити кращою мене.

До Різдва Ретта Снов зуміла так тісно заприятелювати з Алмою та Пруденс, що не раз запрошувала сестер Віттекер на обід до себе додому — відволікаючи Алму від її ботанічних досліджень, а Пруденс — від котрогось із її занять.

Обіди в Ретти виглядали безглуздо, як і пасувало її безглуздій вдачі. Гостям пропонували всяку всячину — морозиво, тістечка, грінки, а завідувала всім (якщо, звісно, слово «завідувати» сюди годиться) чарівна, але незграбна англійська покоївка Ретти. В їхньому будинку ніколи не було чути цікавих чи розумних розмов, зате Ретта завжди була готова до всіляких дурниць, розваг і веселощів, їй навіть вдалося вмовити Алму й Пруденс грати з нею в безглузді кімнатні ігри, задумані для значно молодших дітей — в «Пошту», «Відшукай замкову щілину» і в її улюбленого «Німого оратора». Страшенно дурнувате заняття, але й страшенно веселе. Річ у тім, що Алма й Пруденс ніколи в ігри не грали — ні одна з одною, ні наодинці, ні з іншими дітьми. Алма взагалі до ладу не розуміла, що таке гра.

Натомість Ретта Снов тільки те й робила, що забавлялася. На дозвіллі вона обожнювала розважати Алму й Пруденс, читаючи вголос статті з місцевих газет про різні трафунки. То було непристойно, але так смішно. Начепивши на себе шалик і капелюх, Ретта, розмовляючи з чужоземним акцентом, розігрувала найжахливіші сцени: немовлята падали в грубку, робітникам відтинало голови гілками, які падали з дерева, матерів з п’ятьма дітьми виштовхували з екіпажів у канави, повні води (ті тонули догори дриґом, тільки черевики виднілися з води, на очах у своїх безпомічних дітей, які нажахано репетували).

— З такого не можна сміятися! — протестувала Пруденс, але Ретта зупинялася допіру тоді, коли вони вже задихалися від реготу.

Деколи Ретта так заходилася сміхом, що не могла зупинитися. Вона втрачала самовладання, віддаючись нестримним веселощам. Інколи навіть валялася по підлозі, лякаючи всіх інших. В ті хвилини здавалося, що Ретту опанував чи то осідлав якийсь демон. Вона реготала, аж поки не засапувалася, а її обличчям проминало щось схоже на страх. Та коли Алма з Пруденс починали вже не на жарт за неї хвилюватися, Ретта приходила до тями. Вона зривалася на рівні, витирала піт із чола й вигукувала:

— Слава Богу, у нас є земля! А то де б ми сиділи?

Ретта Снов була найбільш чудернацькою панночкою у всій Філадельфії, але в житті Алми — і, як виявилося, Пруденс — вона грала особливу роль. Коли вони були втрьох, Алма почувалася майже нормальною — таке почуття в неї виникло вперше в житті. Сміючись разом з приятелькою і сестрою, вона уявляла себе простою дівчиною з Філадельфії, а не Алмою Віттекер з маєтку Білий Акр — заможною, заклопотаною, високою і негарною молодою жінкою, з головою, напхом напханою знаннями й мовами, з кількома десятками наукових публікацій під своїм іменем і з порочними еротичними образами, що творили в її думках давньоримську оргію. У товаристві Ретти все це зникало — Алма могла бути дівчам, звичайним дівчам, яке наминає глазуроване тістечко й хихоче з жартівливої пісеньки.

Ба більше: Ретта єдина на світі могла сотворити надприродне диво — розсмішити Пруденс. Сміх змінював Пруденс до невпізнання: з холодної красуні вона перетворювалася на милу школярку. В такі хвилини Алмі здавалося, що Пруденс теж може бути звичайною дівчиною з Філадельфії, і вона кидалася з обіймами до сестри, радіючи, що та поруч.

На жаль, близькість існувала між Алмою та Пруденс тільки в присутності Ретти. Щойно Алма і Пруденс покидали маєток Снов і рушали до Білого Акру, між сестрами знову западала мовчанка. Алма не втрачала надії на те, що вони навчаться підтримувати теплі взаємини й тоді, коли Ретти не буде поблизу, та все даремно. Всяка спроба згадати під час довгої дороги додому якийсь жарт чи витівку, що її вони утнули по обіді, викликала тільки зніяковілість, прикрість і сором.

Повертаючись так додому одного лютневого дня 1820 року, Алма — якій пообідні веселощі додали духу — зважилася ризикнути. Вона насмілилася ще раз завести мову про свої почуття до Джорджа Гокса. Алма, серед іншого, розповіла Пруденс, що Джордж назвав її одного разу геніальним мікроскопістом, і що це їй неабияк полестило. Алма зізналася:

— Колись я б хотіла мати такого чоловіка, як Джордж Гокс, — доброго, який підтримуватиме мої починання і яким я захоплюватимуся.

Пруденс нічого не відповіла. Після довгої мовчанки Алма ще раз спробувала завести розмову:

— Я постійно думаю про містера Гокса, Пруденс. А деколи навіть уявляю, як… обіймаю його.

Сміливі слова, але ж нормальні сестри якраз про таке й говорять. Хіба у всій Філадельфії прості дівчата не розповідають своїм сестрам, про яких женихів вони мріють? Невже вони не відкривають їм свого серця? Не описують одна одній омріяних майбутніх чоловіків?

Але спроба Алми щиро побалакати з сестрою закінчилася нічим. Пруденс тільки пробурмотіла:

— Ага, — і більше ні слова не сказала.

Решта дороги до Білого Акру минула в звичній мовчанці. Алма повернулася до свого кабінету, щоб закінчити роботу, яку їй вранці перервала Ретта, а Пруденс кудись щезла, займаючись, як завжди, якимись своїми справами.

Алма більше ніколи не заводила з сестрою відвертих розмов. Ретта мовби привідкривала таємничу заслону, яка розділяла Алму й Пруденс, та варто було сестрам залишитися наодинці, як заслона та знову щільно затулялася. І розтулити її ніяк не вдавалося. Інколи Алма уявляла, як би їм жилося, коли б Ретта була їхньою сестрою — наймолодшою, третьою сестричкою, розпещеною і пустотливою, здатною підкорити й найсуворіше серце й сповнити їхній світ теплом і любов’ю. Якби ж прізвище Ретти було Віттекер, а не Снов! Тоді усе було б по-іншому. Може тоді, в такому родинному колі Алма і Пруденс навчилися б довіряти одна одній, стали б близькими приятельками… сестрами!

Ця думка страшенно засмучувала Алму, але тут нічого було вдіяти. Як не раз казала їй мама, того, що є, вже не зміниш.

А те, чого не зміниш, треба мужньо терпіти.

Розділ десятий

Настав кінець липня 1820 року.

Сполучені Штати Америки переживали економічний занепад — перший за свою коротку історію — і того року торгівля Генрі Віттекеру не йшла. Ні, для нього в жодному випадку не настали скрутні часи, але незвичні труднощі відчувалися. У Філадельфії ринок тропічних екзотів уже наситився, а європейцям набридли американські рослини. Ще гірше було те, що кожен тамтешній квакер відкривав у ту пору власну аптеку й самотужки виготовляв пігулки, порошки і мазі. Ніхто з конкурентів поки що не перевершив за популярністю аптеки «Ґеррік енд Віттекер», але на п’яти їм уже наступали.

Генрі дуже хотілося почути пораду Беатрікс, але вона цілий рік нездужала. Їй постійно паморочилася голова, а в спекотну літню погоду її стан ще більше погіршився. Беатрікс ослабла, почала задихатися. Вона ніколи не нарікала й старалася не занедбувати своєї повсякденної роботи, але почувалася зле, а лікаря кликати не хотіла.

Беатрікс не вірила в лікарів, аптекарів і ліки — чудасія, коли зважити на їхню родинну справу.

Генрі теж підупав на здоров’ї. Йому вже було шістдесят. Напади давніх тропічних болячок тепер тривали довше. Планувати вечірні зібрання стало важче, бо ніколи не було знати напевне, чи матимуть Генрі з Беатрікс силу приймати гостей. Генрі через це злився й нудьгував, а його злість ще більше ускладнила життя в Білому Акрі. Його спалахи гніву ставали щораз дошкульніші. Хтось за це заплатить! Тому виродку кінець! Я зітру його з лиця землі! Служниці нишкли по кутках і ховалися, як тільки бачили, що він наближається.

З Європи теж надходили погані новини. Міжнародний представник і агент Генрі, Дік Єнсі — високий йоркширець, якого так боялася мала Алма, недавно прибув до Білого Акру з вкрай тривожними чутками: двійко хіміків у Парижі зуміли виділити в чистому вигляді так званий хінін, речовину, яка міститься в корі цинхони. Вони заявили, мовляв, та сполука є не що інше, як загадкова складова єзуїтської кори, яка так успішно лікує малярію. Зробивши таке відкриття, французькі хіміки зможуть виготовити з кори кращий засіб — сильніший, дієвіший, дрібніший порошок. Зможуть завиграшки покласти край пануванню Генрі над торгівлею ліками проти малярії.

Генрі картав себе (і Діку Єнсі теж трохи дорікав) за те, що вони цього не передбачили. «Треба було самим до такого додуматися!» — сказав Генрі. Але він був далекий від хімії. Неперевершений гербарист, безжалісний крамар, геніальний новатор, він усе ж ніяк не міг встежити за науковим поступом у світі. Нові знання з’являлися надто швидко. Ще один француз недавно запатентував механічний прилад для математичних розрахунків під назвою арифмометр, який умів ділити великі числа. Якийсь данський лікар заявив, що між електрикою і магнетизмом існує зв’язок, але Генрі не зрозумів, про що взагалі мова.

Одним словом, у ту пору з’являлося надто багато нових винаходів і нових ідей, дуже глибоких і складних. Більше не можна було знатися на всьому, відкушуючи добрий кавалок пирога з усіх можливих царин. Генрі Віттекеру цього вистачало, щоб відчути себе старим.

Однак не все було аж так зле. Дік Єнсі привіз Генрі одну чудову звістку: сер Джозеф Бенкс помер.

Чоловік, який завдавав усім страху й вважався колись найбільшим красенем у Європі, улюбленець королів, який об’їхав усю земну кулю й спав на піску просто неба з язичницькими королевами, який привіз до Англії тисячі нових ботанічних видів і відправив юного Генрі у світ широкий, де той став Генрі Віттекером, — той чоловік був мертвим.

Зігнилим мертвяком у склепі десь у Гестоні.

Коли Дік Єнсі прибув з цією новиною, Алма, котра якраз сиділа в батьковому кабінеті, переписуючи листи, охнула й сказала:

— Хай Бог упокоїть його душу.

— Хай Бог прокляне його душу, — виправив її Генрі. — Він хотів знищити мене, але я його переміг.

Усе справді виглядало на те, що Генрі переміг сера Джозефа Бенкса. Чи принаймні став йому рівнею. Попри болісні приниження, яких Генрі зазнав від Бенкса багато років тому, він домігся казкових успіхів. Генрі не тільки тріумфував у торгівлі цинхоною, а й мав ділові інтереси в усіх куточках світу. Він заробив собі ім’я. Майже всі сусіди боргували йому гроші. Сенатори, власники кораблів і крамарі всіх мастей прагнули його благословення, мріяли про його опіку.

За останні три десятки років Генрі збудував у Західній Філадельфії оранжереї, які затьмарювали все, що можна було побачити в К’ю. У Білому Акрі квітнули орхідеї, що їх Бенкс даремно намагався вирощувати на берегах Темзи. Почувши, що Бенкс придбав для свого звіринця в К’ю черепаху, яка важила чотириста фунтів, Генрі зараз же замовив двійко таких для Білого Акру — їх зловили на Галапагосах, і невтомний Дік Єнсі власноруч привіз їх до маєтку. Генрі зумів привезти до Білого Акру велике латаття з Амазонки — таке велетенське й міцне, що могло втримати на собі дитину на повен зріст — тоді як Бенкс за все життя навіть не бачив такого латаття.

Ба більше: Генрі розкошував не менше, а то й більше, ніж Бенкс. У такому величезному й грандіозному маєтку, як Генрі спорудив собі в Америці, Бенкс ніколи в Англії не жив. Його будинок мерехтів на пагорбі, мов гігантський сигнальний вогонь, кидаючи яскравий відблиск на ціле місто.

Генрі навіть одягався, як сер Джозеф Бенкс, уже багато років. Він усе життя пам’ятав, як його, малого хлопчака, заворожувало Бенксове вбрання, і, розбагатівши, зумисне все своє життя одягався так само, як Бенкс — і навіть краще. А відтак, 1820 року Генрі досі вбирався старомодно. Тоді як кожен другий американець давно почав носити звичайні штани, Генрі досі одягав шовкові панчохи й бриджі, вишукані сиві перуки з довгими косичками, блискучі сріблясті пряжки, жакети з широкими вилогами, блузи з оборками й гаптовані жилети яскравих відтінків лаванди й смарагду.

Отак по-старосвітськи, хоч і по-панському, вбраний у пістряву георгіанську одежу, Генрі виглядав на вулицях Філадельфії щонайменше диваком. Йому казали, що він схожий на воскову фігуру з музею Піла, та Генрі не зважав. Саме так він і прагнув виглядати — точнісінько, як сер Джозеф Бенкс у конторі К’ю 1776 року, коли злодійчука Генрі (худющого, голодного й честолюбного) привели до дослідника Бенкса (вродливого, елегантного й чудового).

Але тепер Бенкс був мертвим. Бароном, звісно, але мертвим. Тоді як Генрі Віттекер — добре вбраний імператор американської ботаніки, який виріс у злиднях — жив і процвітав. Так, йому боліла нога, дружина хворіла, французи, які торгували ліками від малярії, наступали йому на п’яти, американські банки один за одним лускали, у шафі лежала ціла купа перук, і сина в нього так і не народилося — але, їй-Богу, Генрі Віттекер таки взяв гору над сером Джозефом Бенксом.

Він сказав Алмі спуститися у погріб і принести йому плящину найкращого рому — цю подію треба відсвяткувати.

— Краще дві пляшки, — крикнув він навздогін.

— Може, не пий сьогодні так багато, — обережно сказала Алма.

Він тільки-но видужав після гарячки і не дуже добре виглядав. На його лиці застигла моторошна гримаса.

— Сьогодні ми питимемо стільки, скільки нам захочеться, мій друже, — сказав Генрі до Діка Єнсі, так ніби Алма була порожнім місцем.

— І навіть більше, — відповів Єнсі, кинувши на Алму докірливий погляд, від якого тій аж морозом сипонуло за спиною.

Вона терпіти не могла того чоловіка, яким її батько так захоплювався. Діка Єнсі, гордо заявив він колись Алмі, добре мати поруч під час суперечок, бо він залагоджує їх не словами, а ножами. Вони познайомилися в порту на острові Сулавесі 1788 року — Генрі бачив, як Єнсі кулаками змусив британських морських офіцерів ввічливо з ним розмовляти, не промовивши при цьому ні слова. Генрі зараз же найняв його за свого агента й охоронця, і відтоді вони гендлювали по світу разом.

Алма з самого малку боялася Діка Єнсі, як вогню. Його всі боялися. Сам Генрі називав Діка «дресированим крокодилом» і колись зізнався:

— Навіть не знаю, хто небезпечніший — дресирований крокодил чи дикий. Хай там як, а я б довго не тримав своєї руки в його пащі, дай йому Бог здоров’я.

Алма ще малою зрозуміла, що на світі є два типи мовчазних чоловіків: перші — покірні й послужливі, другі — такі, як Дік Єнсі. Замість очей у нього було двійко акул, які повільно кружляли по колу, і тепер у його погляді, яким він уп’явся в Алму, чітко читалося: «Принеси рому».

Тож Алма спустилася в погріб і слухняно принесла рому — дві повні плящини, по одній на кожного. А тоді пішла геть до возівні, зануритися в роботу й не бачити їхніх захмелілих облич. Далеко за північ вона заснула на канапі — хоч лежати на ній було незручно, повертатися додому не хотілося. На світанку Алма прокинулася й пішла через грецький сад до будинку поснідати. Однак підійшовши ближче, вона почула, що батько з Діком Єнсі ще й не думали лягати. Вони щосили горланили моряцьких пісень. Дарма, що Генрі вже років тридцять не був на морі — усі пісні він досі пам’ятав.

Алма зупинилася на порозі, притулилася до дверей і прислухалася. У сірому ранковому світлі по цілому маєтку відлунював батьковий голос — сумний, похмурий і виснажений. Здавалося, що то голосять привиди з океанських глибин.

Не минуло й двох тижнів, як уранці 10 серпня 1820 року Беатрікс Віттекер упала з парадних сходів у Білому Акрі.

Того дня вона прокинулася вдосвіта й, напевно, відчула в собі сили трохи попрацювати в саду. Беатрікс взула старі шкіряні черевики, зібрала волосся під цупкий голландський чепчик і рушила вниз по сходах. Але напередодні сходинки якраз наполірували воском, а шкіряні черевики Беатрікс мали надто слизьку підошву. Вона покотилася по сходах вниз головою.

Алма сиділа в своєму кабінеті в возівні, редагуючи статтю для «Botanica Americana» про клапани пухирника, які ловлять і перетравлюють комах, коли побачила, як до неї через грецький сад біжить Ганнеке де Ґроот. Алмі найперше подумалося, що стара економка дуже кумедно біжить — спідниці лопочуть, руки метляються, обличчя почервоніло й напружилось. Здавалося, що подвір’ям котиться, підстрибуючи, гігантська бочка з пивом, на яку хтось натягнув сукню. Та вже за мить Алма оговталася. Ганнеке явно розхвилювалася, а вона була не з тих жінок, які через будь-яку дрібницю здіймають переполох. Напевно, сталася якась біда.

Алма подумала: батько вмер.

Вона схопилася за серце. Будь ласка, тільки не це. Господи, тільки не тато.

Ганнеке вже добігла до дверей й, широко розплющивши перелякані очі, намагалася віддихатись. Економка закашлялася, глитнула й випалила:

— Je moeder is dood. Твоя матір померла.

Слуги занесли Беатрікс до спальні й поклали її на ліжко. Алма боялася ступити через поріг; їй мало коли дозволяли заходити до материної спальні. Вона побачила, що мамине обличчя зблідло. На чолі виросла ґуля, на розбитих губах запеклася кров. Шкіра була холодна на дотик. Слуги поставали довкола ліжка. Одна зі служниць піднесла до носа Беатрікс люстерко з надією, що та ще дихає.

— Де батько? — запитала Алма.

— Ще спить, — відповіла служниця.

— Не будіть його, — сказала Алма. — Ганнеке, послаб її корсет.

Беатрікс завжди була туго затягнута в добропристойний, міцний, задушливий корсет. Вони обернули її на бік, і Ганнеке послабила шнурування. Та це не допомогло — Беатрікс не дихала.

Алма обернулася до одного з молодших слуг — хлопчака, який, судячи з усього, вмів швидко бігати.

— Принеси мені salvolatile, — сказала вона.

Той здивовано на неї витріщився. Алма збагнула, що через поспіх і хвилювання звернулася до хлопчини латиною.

— Принеси карбонат амонію, — тут же виправилася вона.

Знову той самий погляд. Алма крутнулася й обвела очима всіх присутніх. Довкола неї — одні збентежені обличчя. Ніхто не розумів, про що вона говорить. Треба сказати по-іншому. Вона перебрала кілька варіантів. Спробувала ще раз.

— Принеси мені нашатирного спирту, — сказала вона.

Ні, ці люди й такого не чули. Цей термін щось каже хіба науковцям. Алма заплющила очі, силкуючись згадати народну назву речовини, яка їй була потрібна. Як її називають прості люди? Пліній Старший згадував про «аміачну сіль». Нею повсякчас користувалися алхіміки тринадцятого століття. Але згадки про Плінія ніяк їй не зарадять, та й середньовічна алхімія у пригоді не стане. Алма кляла свій мозок — смітник мертвих мов і нікому не потрібних знань. Вона марнувала дорогоцінний час.

Нарешті згадала. Розплющивши очі, рявкнула наказ, який цього разу подіяв:

— Нюхальні солі! — крикнула вона. — Знайдіть їх! Швидко! І принесіть мені!

Солі зараз же принесли. Їх знайшли скоріше, ніж Алма згадала їхню назву.

Алма піднесла кристалики солі матері до носа. Беатрікс з вологим, деренчливим хрипом вдихнула. Слуги й служниці, які зібралися довкола ліжка, вражено зойкнули й заохали, а одна жінка скрикнула:

— Слава Господу Богу!

Отож Беатрікс не померла, але цілий тиждень пролежала без тями. Алма й Пруденс по черзі сиділи біля матері, пильнуючи її днями й довгими ночами. Першої ночі Беатрікс знудило уві сні — Алма її вмила. Вона витирала й сечу й випорожнення.

Вона ніколи досі не бачила материного тіла — крім лиця, шиї та рук — але вмиваючи нерухому постать на ліжку, помітила, що в неї у грудях по кілька твердих гульок. Пухлини. Великі. Одна з пухлин вкрилася виразкою, звідки сочився гній. Від її вигляду Алму занудило. Згадалося грецьке слово: karkinos. Рак. Беатрікс, напевно, страждала від нього вже довший час. Місяцями, якщо не роками, жила в муках. Вона жодного разу не поскаржилася. У ті дні, коли біль ставав нестерпний, просто вибачалася й вставала зі столу, мовляв, їй паморочилася голова.

Ганнеке де Ґроот цілий тиждень майже не спала, і вдень, і вночі приносила компреси й бульйони. Ганнеке обгортала голову Беатрікс свіжими вологими пов’язками, змащувала виразки на грудях, приносила дівчатам хліб з маслом і змочувала водою потріскані вуста Беатрікс. Алмі було соромно за те, що деколи біля материної постелі її охоплювала нетерплячка, тоді як Ганнеке терпляче піклувалася про свою господиню. Беатрікс і Ганнеке все життя провели пліч-о-пліч. Вони разом виростали в ботанічних садах Амстердама. Разом припливли кораблем з Голландії. Обидві заради Філадельфії покинули своїх близьких і більше ніколи не бачили своїх батьків і братів із сестрами. Інколи Ганнеке оплакувала свою господиню й молилася голландською. Алма не плакала й молитов не шептала. Як і Пруденс — принаймні цього ніхто не бачив.

Генрі забігав до спальні в будь-яку пору дня і ночі, розхристаний і неспокійний. Від нього даремно було чекати допомоги. Краще б він узагалі не приходив. Генрі сидів біля дружини хвилину-другу, а тоді вигукував:

— Не можу більше цього терпіти! — і, горланячи прокльони, ішов геть з кімнати.

Він узагалі перестав про себе дбати, однак Алма не мала на нього часу. Вона спостерігала, як її матір в’янула під тонкими фламандськими простирадлами. То більше не була грізна Беатрікс ван Девендер Віттекер — то був жалюгідний, неживий предмет, смердючий і чахлий. Через п’ять днів Беатрікс перестала виділяти сечу. Її живіт набряк, став твердий і гарячий. Їй зосталося недовго.

Приїхав лікар, по якого послав аптекар Джеймс Ґеррік, та Алма відіслала його геть. Кровопускання й банки ніяк матері не допоможуть. Алма натомість передала через нього записку містерові Ґерріку з проханням приготувати для неї настоянку опію, яку б вона щогодини крапала матері до рота.

Сьомої ночі Алма спала в своєму ліжку, коли прийшла Пруденс — яка сиділа біля Беатрікс — і збудила її, торкнувши за плече.

— Вона заговорила, — сказала Пруденс.

Алма мотнула головою, щоб зрозуміти, де вона є. Моргнула, глянувши на свічку в руках Пруденс. Хто заговорив? Їй снилися кінські копита й крилаті звірі. Алма ще раз мотнула головою, згадавши нарешті, де вона.

— Що вона сказала? — запитала Алма.

— Попросила мене вийти з кімнати, — відповіла Пруденс рівним голосом. — Питала, де ти.

Алма накинула на плечі шаль.

— Ляж поспи, — сказала вона Пруденс, забрала в неї свічку й пішла до материної спальні.

Беатрікс лежала з розплющеними очима. Одне око налилося кров’ю і нерухомо застигло. Друге пильно дивилося на Алму, обмацуючи допитливо кожну рису її лиця.

— Мамо, — сказала Алма й озирнулася в пошуках чогось, що б їй можна було дати попити.

На столику біля ліжка стояло горнятко з холодним чаєм, що його недопила Пруденс, коли чергувала біля матері. Та Беатрікс нізащо не питиме клятого англійського чаю, навіть на смертному одрі. Але нічого більше не було. Алма піднесла горнятко до пересохлих материних губ. Беатрікс сьорбнула і, як Алма й передбачала, скривилася.

— Я принесу тобі кави, — вибачилася Алма.

Беатрікс ледь помітно хитнула головою.

— А що тобі принести? — запитала Алма.

Мовчанка.

— Покликати Ганнеке?

Беатрікс, здається, не почула — Алма ще раз повторила запитання, тепер уже голландською.

— Zalik Hanneke roepen?

Беатрікс заплющила очі.

— Zalik Henry roepen?

Мовчанка.

Алма взяла матір за руку — холодну й маленьку. Вони ніколи не трималися за руки. Минула хвилина-дві. Беатрікс не розплющувала очей. Алма мало не задрімала, коли матір заговорила — англійською.

— Алмо.

— Так, мамо.

— Ніколи не покидай…

— Я тебе не покину.

Але Беатрікс похитала головою. Вона не це мала на увазі. Ще раз заплющила очі. Алма знову чекала, відчуваючи втому, яка лягла на неї тягарем у цій темній кімнаті, де панувала смерть. Минуло багато часу, доки Беатрікс зібралася з силами й змогла вимовити повне речення.

— Ніколи не покидай батька, — сказала вона.

Що було Алмі казати? Що можна пообіцяти жінці на смертному ложі? Надто, якщо та жінка — ваша матір? Тоді пообіцяєш будь-що.

— Я ніколи його не покину, — відповіла Алма.

Беатрікс вдивлялася в обличчя Алми одним здоровим оком, немовби оцінюючи, наскільки її обіцянка щира. Вочевидь, вона була задоволена побаченим, бо знову заплющила очі.

Алма дала матері ще краплину опію. Дихання Беатрікс стало неглибоким, шкіра — холодною. Алма вирішила, що матір уже сказала свої останні слова, але за години дві, коли вона задрімала в кріслі, почувся хрипкий кашель, і Алма, здригнувшись, пробудилась. Вона подумала, що Беатрікс задихається, але та просто силкувалася ще щось сказати. Алма знову змочила матері губи ненависним чаєм.

Беатрікс сказала:

— Мені крутиться голова.

Алма відповіла:

— Я покличу Ганнеке.

Неймовірно, але Беатрікс усміхнулася.

— Ні, — сказала вона. — Hetis fijn. Це приємно.

Відтак Беатрікс Віттекер заплющила очі і — немовби з власної волі — померла.

Другого дня вранці Алма, Пруденс і Ганнеке вимили й одягнули покійницю, закутали її в саван і підготували до поховання. Мовчазна, сумна робота.

Попри місцевий звичай, тіло не поклали у вестибулі для відкритого прощання. Беатрікс не воліла б, щоб на неї дивилися, та й Генрі не хотів дивитися на труп дружини. Мовляв, він цього не терпить. Крім того, в таку спеку наймудріше й найбезпечніше було якомога скоріше поховати покійну.

Тіло Беатрікс ще за життя почало гнити, і тепер усі боялися, що воно швидко розкладатиметься. Ганнеке наказала одному з теслярів, які працювали в Білому Акрі зараз же витесати просту домовину. Щоб запобігти смороду, трійко жінок попідкладали під саван подушечки з лавандою, а як тільки домовина була готова, тіло Беатрікс поклали на підводу й завезли до церкви, де воно до самого похорону лежало в прохолодному підвалі. Алма, Пруденс і Ганнеке пов’язали на передпліччях чорні жалобні пов’язки. Їх вони носили ще півроку. Тканина так міцно стискала руку, що Алма почувалася немов підв’язане дерево.

По обіді в день похорону вони йшли за підводою, проводжаючи домовину на шведське лютеранське кладовище. Похорони були короткі, скромні, швидкі й добропристойні. Зібрався заледве десяток людей. Серед присутніх був аптекар, Джеймс Ґеррік. Впродовж усієї церемонії він аж заходився від кашлю. Алма знала, що роки праці з порошком іпомеї, який приніс йому добрі гроші, зруйнували його легені. Дік Єнсі теж там був — його лисина виблискувала на сонці, як зброя. Джордж Гокс теж прийшов — Алма мріяла кинутися йому в обійми. Вона неабияк здивувалася, побачивши там і блідого Артура Діксона — свого колишнього вчителя. Вона гадки не мала, звідки той дізнався про смерть Беатрікс, і навіть не підозрювала, що він відчував симпатію до своєї давньої господині, але її зворушило те, що Артур прийшов — вона так йому і сказала. Ретта Снов теж прийшла. Стояла між Алмою і Пруденс, тримаючи кожну з них за руку, незвично мовчазна. Того дня Ретта — віддамо їй належне — трималася так само стійко, як і всі Віттекери.

Ніхто не плакав, та й Беатрікс цього не хотіла б. Усе своє життя Беатрікс завжди вчила їх виявляти впевненість, терплячість і стриманість. Було б прикро виявити сентиментальність тепер, в останній момент, коли ця жінка так достойно трималася до самої смерті. Ніяких поминок, щоб випити лимонаду, поділитися спогадами про покійну й розрадити одне одного, після похорону в Білому Акрі не влаштовували. Алма знала, що матері подобалися вказівки, що їх Лінней — батько ботанічної класифікації — дав своїй родині на випадок своєї смерті: «Нікого не розважати й співчуттів не приймати».

Домовину опустили в свіжовириту могилу. Заговорив лютеранський священик. Літургія, молебень, Апостольський символ віри — все минуло швидко. Надгробного слова не виголошували, бо в лютеран такого не було прийнято, але проповідь, знайому і похмуру, прочитали. Алма щосили дослухалася, але пастор бубонів так монотонно, що вона вловлювала тільки окремі слова. Гріх — вроджений, почула Алма. Милість Господня — таїнство, яким обдаровує нас Бог. Милість не можна заробити чи змарнувати, її не можна ані примножити, ані скоротити. Милість мало кому дається. Ніхто не знає, хто її сподобився. Прийнявши хрещення, ми до смерті належимо Богу. Воздаймо хвалу Господу.

Палюче літнє сонце, яке вже спускалося за обрій, немилосердно обпікало Алмі обличчя. Від яскравих променів усі мружилися. Генрі Віттекер спантеличено заціпенів на місці. Він просив тільки про одне: прикрити віко соломою, коли домовину опустять у яму, щоб приглушити жахливий звук, коли перші грудки глини впадуть зі стуком на труну з його дружиною.

Розділ одинадцятий

Тепер господинею маєтку Білий Акр стала Алма Віттекер, якій на той час виповнилося двадцять.

Вона перейняла материну роль так легко, ніби ціле життя до неї готувалася — хоч, до певної міри, так і було.

Наступного дня після похорону Алма зайшла до батькового кабінету й узялася перебирати гори паперів і листів, маючи намір зараз же подбати про все те, про що зазвичай дбала Беатрікс. І не на жарт стривожилася, побачивши, що останні кілька місяців, ба навіть цілий рік, коли здоров’я Беатрікс занепало, багатьма важливими справами — рахунками, фактурами, листуванням — ніхто не займався. Алма розізлилася сама на себе за те, що не помітила цього раніше. На письмовому столі Генрі завжди творився безлад — потрібні документи валялися упереміш із мотлохом, однак Алма щойно тепер, уважніше роззирнувшись довкола, зрозуміла, як усе погано.

Ось що вона побачила: останні кілька місяців на столі Генрі нагромадилося стільки паперів, що важливі документи попадали на підлогу, утворивши такий собі геологічний пласт. Глибоко в шафі — який жах! — лежали гори коробок із нерозібраними паперами. Передивившись одну з них, Алма знайшла рахунки, що чекали оплати ще з минулого травня, відомості про заробітну плату, яку так і не нарахували, і листи — цілий пакунок листів! — від будівельників, які чекали на вказівки, від ділових партнерів, які мали термінові запитання, від заокеанських колекціонерів, юристів, патентного бюро, ботанічних садів з усього світу, від директорів найрізноманітніших музеїв. Якби Алма раніше дізналася, що стільки листів чекає відповіді, вона б давно про це подбала. Тепер усе дійшло до критичної межі. В ту мить корабель, повен Віттекерових рослин, стояв на якорі в порту Філадельфії: розвантажити його не можна було, бо капітанові не заплатили, а вартість його стоянки стрімко зростала з кожним днем.

А найгірше, що папери, які потребували негайної уваги, лежали вперемішку з безглуздими нотатками, на які не варто було гаяти часу, з купами нісенітної базгранини. Якась жінка з Західної Філадельфії нашкрябала записку, яку Алма насилу розібрала: її дитина проковтнула шпильку, і вона боїться, що дитя помре — чи може хтось із Білого Акру порадити їй, що робити? Вдова природознавця, який працював на Генрі п’ятнадцять років тому в Антигуа, скаржилася на злидні й просила призначити їй пенсію. Управитель саду в Білому Акрі багато місяців тому написав записку про те, що одного з садівників треба негайно звільнити, бо той після роботи розважається з кількома молодими жінками в своїй кімнаті, пригощаючи їх кавуном і ромом.

Невже її матір, серед усього іншого, займалася ще й таким? Шпильками, які хтось проковтнув? Безутішними вдовами? Кавуном і ромом?

Алма не бачила іншого виходу, як вичистити ці авгієві стайні, розбираючи папірець за папірцем. Вона вмовила батька сісти поруч із нею й допомогти їй зрозуміти, що означає це і те, чи варто той чи той судовий позов сприймати серйозно, чому ціна на сасапарель так різко підскочила за рік. Ні Алма, ні Генрі не змогли до кінця зрозуміти зашифрованої, потрійної системи рахівництва, що її вела Беатрікс, скоріш за все, на італійський манер, однак Алма краще знала математику й змогла більш-менш дати раду рахівничим книгам і водночас придумати на майбутнє простіший метод. Алма посадила біля себе Пруденс, щоб та писала, сторінка за сторінкою, ввічливі листи, тоді як Генрі — голосно обурюючись — диктував найважливіші відомості.

Чи сумувала Алма за матір’ю? Важко сказати. Вона не мала на це часу. Її поглинула трясовина роботи й розчарування, а це відчуття було дуже схоже на смуток. Алма почувалася втомленою і розбитою. Деколи вона піднімала голову від паперів, щоб запитати щось у матері й — дивлячись на крісло, де колись завжди сиділа Беатрікс — була вражена порожнечею, що тепер там панувала. Так почуваєшся, коли дивишся на те місце на стіні, де роками висів годинник, а тепер порожньо. Алма не могла змусити себе не дивитися туди; пустота щоразу її дивувала.

Та крім того, Алма ще й злилася на матір. Гортаючи сторінка за сторінкою заплутані документи, які накопичилися за багато місяців, вона думала, чому Беатрікс — знаючи про свою хворобу — ще рік тому не взяла собі когось у помічники. Навіщо вона складала папери в коробки й ховала їх у шафі замість попросити про допомогу? Чому Беатрікс нікого не навчила своєї складної системи рахівництва чи принаймні не сказала, де шукати документи за минулі роки?

Вона згадала, як багато років тому мати застерігала її:

— Доки сонце ще високо, ніколи не відкладай роботи, Алмо, з надією, що завтра матимеш більше часу — бо завтра буде стільки ж годин, як сьогодні, а раз занедбавши свої справи, більше їх не надолужиш.

Чому ж Беатрікс дозволила собі так занедбати свої справи?

Може, вона не вірила, що смерть уже близько.

Може, біль так затуманив їй голову, що вона була не в змозі стежити, що відбувається у світі.

А може — сердито подумала Алма — Беатрікс хотіла покарати тією роботою живих, покарати після своєї смерті.

Що ж до Ганнеке де Ґроот, Алма незабаром зрозуміла, що то свята жінка. Раніше вона не здавала собі справи, скільки роботи в маєтку виконує Ганнеке. Вона наймала й навчала десятки робітників, стежила за їхньою працею і суворо вичитувала. Завідувала погребами й збором урожаю, так наче вела кінноту за собою через поля й сади. Ганнеке наказувала своєму війську чистити срібло й мішати підливку, вибивати килими й білити стіни, солити свинину й посипати гравієм доріжку, топити смалець і готувати пудинг.

Врівноважена й строга, Ганнеке вміло тримала в шорах заздрощі, лінивство й дурість сотень людей, і, без сумніву, саме завдяки їй у маєтку панував лад після того, як Беатрікс занедужала.

Якось уранці, незадовго після материної смерті, Алма застала Ганнеке за тим, як та вичитувала трьох кухонних робітниць, вишикувавши їх попри стіну так, ніби збиралася їх розстріляти.

— Один добрий робітник замінить вас трьох укупі взятих, — гримала на них Ганнеке, — і повірте мені, як тільки я знайду одного доброго робітника, то в ту ж хвилину вас звільню! А тепер — за роботу, досить ганьбити себе неробством!

— Не знаю, як віддячити тобі за службу, — звернулася Алма до Ганнеке, коли дівчата пішли. — Маю надію, що колись я зможу більше допомагати тоді по господарству, та поки що мусиш робити все сама, доки я розберуся в батькових справах.

— Я завжди все робила сама, — відповіла Ганнеке: в її голосі не було чути нарікання.

— Ну так, Ганнеке, так воно, мабуть, і є. Працюєш за десятьох.

— Твоя матір, Алмо, працювала за двадцятьох. Ще й мусила дбати про твого батька.

Ганнеке вже обернулася, було, до дверей, та Алма взяла домоврядницю за руку.

— Ганнеке, — сказала вона втомлено й понуро, — а що робити, коли дитина проковтнула шпильку?

Не вагаючись і не цікавлячись, чому Алма про таке питає, Ганнеке тут же відповіла:

— Хай дитина вип’є сирий яєчний білок, а матір — заспокоїться. Скажи їй, що, скоріш за все, шпилька вийде через задній прохід, не заподіявши шкоди. Якщо ж дитина трохи старша, хай пострибає через мотузку, щоб прискорити процес.

— А дитина може від такого померти? — запитала Алма.

Ганнеке стенула плечима.

— Може. Але якщо сказати, що робити, й говорити з матір’ю впевнено, вона почуватиметься не так безсило.

— Дякую, — сказала Алма.

Що ж до Ретти Снов, то перші тижні після смерті Беатрікс дівчина кілька разів приходила до Білого Акру, однак ні Алма, ні Пруденс — які старалися нагнати домашні справи — не мали для неї часу.

— Можу вам допомогти! — заявила Ретта, але всі знали, що вона нічим допомогти не зможе.

— Тоді я щодня чекатиму на тебе в твоєму кабінеті в возівні, — врешті-решт, пообіцяла Алмі Ретта, коли від її послуг вкотре відмовилися. — Приходь, коли переробиш усю роботу. Доки ти вивчатимеш дивовижні речі, я розмовлятиму з тобою. Розкажу тобі незвичайні історії, які тебе здивують і розсмішать. Бо я маю просто приголомшливі новини!

Алмі важко було уявити, що колись їй вдасться знайти час, щоб посміятися чи подивуватися разом з Реттою, вже не кажучи про те, щоб продовжити власні дослідження. Після смерті матері вона надовго забула, що взагалі має якусь свою роботу. Тепер вона була простим писакою, переписувачем, рабою батькового письмового столу, управителькою гігантського господарства, яка пробиралася крізь джунглі занедбаних обов’язків. Вона два місяці майже не виходила з батькового кабінету. І батькові теж забороняла виходити — наскільки це було можливо.

— Мені потрібна твоя допомога, — вмовляла вона Генрі, — інакше ми ніколи не надолужимо.

Раптом, одного пізнього жовтневого пообіддя, не дочекавшись, доки вони закінчать розбирати папери, рахувати й вирішувати, Генрі встав і вийшов із кабінету, покинувши Алму й Пруденс з купою паперів у руках.

— Куди ти йдеш? — запитала Алма.

— Йду нап’юся, — відповів він злим, похмурим голосом. — Мене вже від того верне, їй-Богу.

— Тату… — запротестувала вона.

— Закінчиш сама, — твердо сказав він.

І вона закінчила.

З допомогою Пруденс і Ганнеке, та здебільшого самотужки, Алма навела в кабінеті бездоганний лад. Вона впорядкувала всі батькові справи — залагоджуючи один клопіт за іншим — допоки не виконала кожен указ, розпорядження, доручення і припис, не відповіла на кожного листа, не оплатила кожен рахунок, не заспокоїла кожного інвестора, не задобрила кожного торговця і не втихомирила кожного, хто прагнув помсти.

Коли вона закінчила, була вже середина січня — тепер Алма знала як свої п’ять пальців, як працює компанія Віттекера. Вона п’ять місяців носила жалобу. І не помітила навіть, як промайнула осінь — не зауважила ні її початку, ні кінця. Алма підвелася з-за батькового столу й розв’язала жалобну пов’язку на руці. Поклала її в останній кошик зі сміттям і непотребом, щоб потім усе разом спалити. Досить.

Алма пішла до палітурної майстерні за бібліотекою, зачинилася на замок і швидко задовольнила себе. Вона місяцями не торкалася свого лона — від такого знайомого, бажаного відчуття полегшення їй захотілося плакати. Плакала вона востаннє теж не один місяць тому. Ні, неправда, — не один рік тому. Двадцять перші уродини теж, як виявилось, промайнули минулого тижня так, що ніхто не помітив, — навіть Пруденс, від якої зазвичай можна було сподіватися невеличкого, ретельно дібраного подарунка.

Ну а що вона собі думала? Вона подорослішала. Стала господинею найвеличнішого маєтку у Філадельфії і, судячи з усього, управителькою однієї з найбільших у світі фірм, які ввозили рослини. Час дитячих розваг минув.

Алма вийшла з палітурної майстерні, роздягнулася і прийняла ванну — дарма, що то не була субота — і лягла спати о п’ятій по обіді. Вона спала тринадцять годин. Коли прокинулась, у будинку панувала тиша. Вперше за багато місяців маєток нічого від неї не потребував. Тиша звучала як музика. Вона, не кваплячись, одяглась, із насолодою випила чаю з грінкою. А тоді перейшлася через старий материн грецький сад, укритий памороззю, і дійшла до возівні. Настав час повернутися, хоч на кілька годин, до статті, яку вона покинула на середині речення того дня, коли мати скотилася зі сходів.

Коли Алма підійшла ближче, то здивовано побачила, що з комина в’ється димок. Вона увійшла до кабінету й побачила там Ретту Снов, яка — як і обіцяла — скрутилася на канапі під товстою вовняною ковдрою і міцно спала, чекаючи на неї.

— Ретто… — Алма торкнулася руки своєї приятельки. — Господи, що ти тут робиш?

Ретта вмить розплющила великі зелені очі. Пробудившись, дівчина явно не знала, де вона, й не впізнала Алми. Її обличчям промайнув моторошний вираз. Вона виглядала жорстокою, ба навіть небезпечною, і Алма налякано відсахнулася від неї, як від загнаного в кут пса.

Тоді Ретта всміхнулася, і той образ зник. Вона знову стала такою, як завжди, — приємною і ласкавою.

— Вірна моя приятелько, — сонно пробурмотіла Ретта, взявши Алму за руку. — Хто тебе найбільше любить? Більше за всіх на світі? Хто думає про тебе, коли всі решта сплять?

Роззирнувшись кімнатою, Алма побачила на підлозі невеличку гірку порожніх бляшанок з-під печива й недбало розкиданий одяг.

— Ретто, чому ти спиш у моєму кабінеті?

— Бо в мене вдома так нудно, що вмерти можна. Тут теж не дуже цікаво, але якщо набратися терпцю, то можна часом побачити чиєсь миле обличчя. Ти знала, що в твоєму гербарії завелися миші? Чому ти не заведеш собі тут кота, щоб їх половив? Ти коли-небудь бачила відьму? По-моєму, минулого тижня в возівні була відьма. Я чула, як вона реготала. Сказати твоєму батькові про це, як думаєш? По-моєму, тримати вдома відьму трохи небезпечно. Але він, певно, подумає, що я з'їхала з глузду. Хоча він, мабуть, вже так думає. У тебе є чай? Скільки можна терпіти такі холодні ранки? Невже ти не мрієш про літо? Де поділася твоя чорна пов’язка?

Алма сіла й притиснула до губ долоню своєї приятельки. Як приємно було слухати ці нісенітниці після серйозних подій останніх кількох місяців!

— Ніколи не знаєш, на яке з твоїх запитань відповідати найперше, Ретто.

— Почни з середини, — відповіла Ретта, — а тоді рухайся по черзі — то до початку, то до кінця.

— Як виглядала та відьма? — запитала Алма.

— Ага! Тепер ти ставиш забагато питань! — Ретта скочила з канапи й стрепенулася, щоб остаточно прокинутися.

— То як — працюємо сьогодні?

Алма всміхнулася.

— Думаю, так, працюємо. Нарешті!

— І що будемо сьогодні вивчати, люба моя Алмо?

— Utricularia clandestina, моя люба Ретто.

— Рослина?

— Еге ж.

— І, напевно, дуже гарна!

— А от і ні, мушу тебе розчарувати, — сказала Алма. — Але цікава.

— А що Ретта сьогодні вивчатиме?

Алма підняла дамський журнал, який валявся на підлозі біля канапи, й прогортала кілька сторінок, нічого з них не зрозумівши.

— Сукенки, в яких виходять заміж модні кралі, — безтурботно відповіла Ретта.

— То ти вибираєш собі весільну сукню? — любісінько поцікавилась Алма.

— Ну звісно!

— І що ж ти з нею робитимеш, пташко?

— Ох, я збиралася вдягнути її в день свого весілля.

— Геніальний план! — відповіла Алма й обернулася до свого робочого столу, маючи намір упорядкувати свої нотатки, зроблені ще п’ять місяців тому.

— Але в отих намальованих сукенках закороткі рукави, — далі теревенила Ретта. — Ще змерзну. Моя люба служниця порадила мені закутатися в шаль, але тоді ніхто не зможе помилуватися намистом, яке мені дозволила вбрати моя мама. А ще я б хотіла нести букетик троянд, але вони взимку не ростуть, та й дехто каже, що букети тримають ті, хто не має ніякого смаку.

Алма обернулася і глянула на свою приятельку.

— Ретто, — сказала вона, цього разу вже серйознішим тоном. — Ти що, справді виходиш заміж?

— Дуже на це сподіваюсь! — засміялася Ретта. — Мені казали, що як виходити заміж — то вже справді!

— І за кого ж ти виходиш?

— За містера Джорджа Гокса, — відповіла Ретта. — Того кумедного вченого. Я страшно тішуся, Алмо, що тобі дуже подобається мій наречений, бо це значить, що ми всі будемо приятелювати. Він захоплюється тобою, а ти — ним, тож, напевно, він добра людина. Чесно кажучи, я довіряю Джорджеві саме тому, що ти маєш до нього таку велику симпатію. Він попросив моєї руки невдовзі після смерті твоєї матері, але я не хотіла говорити тобі про це раніше, бо ти, бідолашна моя, так страждала! Я навіть не думала, що йому подобаюсь, але мама каже, що я подобаюся всім людям, хай благословить Бог їхні серця, бо по-іншому вони думати не можуть.

Алма сіла на підлогу. Що вона ще могла зробити?

Ретта підбігла до неї й сіла поруч.

— Диви-но! Ти так за мене хвилюєшся! Так переймаєшся моєю долею!

Ретта обійняла Алму за стан, як того дня, коли вони познайомилися, і міцно притиснула її до себе.

— Правду кажучи, я теж трохи хвилююся. Що такий розумний чоловік знайшов у такому дурненькому дівчиську? Мій батько так здивувався! Сказав мені: «Лоретто Марі Снов, я завжди думав, що ти вийдеш заміж за якогось вродливого дурня, який ходить у високих чоботах і полює заради потіхи на лисиць!». А тут — оце так так! — я виходжу за вченого. Подумати тільки, може, маючи такого премудрого чоловіка, я й сама з часом помудрішаю? Хоча, мушу сказали, що Джордж не так терпляче відповідає на мої запитання, як ти. Він каже, що друкування книжок з ботаніки — заскладна тема, та я й досі не знаю різниці між літографією і гравюрою. Я ж правильно кажу — літографія? То ж може бути, що я залишуся такою ж дурною, як і була! Хай там як, а ми житимемо якраз навпроти вас, по той бік ріки! Ото буде весело! Батько обіцяв збудувати для нас чудовий будиночок відразу біля Джорджевої друкарні. Ти муситимеш приїжджати до нас щодня! Ми всі троє ходитимемо на вистави в «Олд Друрі»!

Алма, яка досі не встала з підлоги, не могла вимовити ні слова. Добре, що Ретта лопотіла, сховавши голову в неї на грудях, і не бачила її лиця.

Джордж Гокс одружується з Реттою Снов?

Але ж Джордж був судженим Алми. Останні п’ять років вона так ясно собі це уявляла. Навідуючись до палітурної майстерні, Алма фантазувала про нього — про його тіло! Але вона плекала і скромніші фантазії. Як вони працюють пліч-о-пліч, проводять ретельні дослідження. Як вона виїжджає з Білого Акру в день весілля. Вони житимуть разом у маленькій кімнатці над друкарнею, де приємно пахнутиме чорнилами й папером. Алма уявляла, як вони помандрують до Бостона, а може, навіть далі — аж до Альп, де лазитимуть по каміннях, шукаючи сон-траву й переломник мохнатий. Він запитає її:

— Як тобі ця рослина?

А вона відповість:

— Гарна й рідкісна.

Він завжди був такий добрий до неї. Якось навіть узяв її руку в свої долоні. Вони стільки разів по черзі дивилися в один і той же мікроскоп, захоплюючись побаченим.

Що ж такого Джордж Гокс побачив у Ретті Снов? Їй пригадувалось, як Джордж, заледве глянувши Ретту, відразу розгублювався і ніяковів. Алма пам’ятала, як Джордж завжди спантеличено дивився на неї, коли Ретта щось казала, немовби шукаючи допомоги, підтримки чи пояснення. Ті миті, коли Джордж із Алмою перезиралися, почувши Реттині слова, були найсолодшими моментами близькості — принаймні Алма так собі уявляла.

Напевно, вона уявляла собі надто багато.

Глибоко в серці вона ще надіялася, що це просто ще одна з чудернацьких витівок Ретти, оманливий політ її уяви. Ще хвилину тому Ретта казала, нібито в возівні оселились відьми, тож усе було можливо. Та ні. Алма надто добре знала Ретту. Вона не жартувала. Ця Ретта була серйозна. Ця Ретта теревенила про клопіт із рукавами й шалями, який маєш, коли виходиш заміж у лютому. Ця Ретта справді хвилювалася через намисто, яке їй мала позичити матір, — хоч коштовне, Ретті воно було не зовсім до вподоби: що коли ланцюжок задовгий? Що як він заплутається у корсеті?

Алма зненацька встала й підняла Ретту з підлоги, їй увірвався терпець. Вона більше не мала сили спокійно сидіти і слухати її балаканину. Не знаючи, що робити далі, вона обійняла Ретту. Обіймати її було значно легше, ніж дивитися на неї. До того ж Ретта нарешті замовкла. Вона так міцно стиснула Ретту, що почула, як та, писнувши від несподіванки, різко вдихнула. Відчувши, що Ретта от-от знову заговорить, Алма цитьнула на неї і обійняла приятельку ще міцніше.

Вона мала незвично сильні руки (руки коваля, як у батька), а Ретта була така крихітна, з грудками, як у кролика. Деякі види змій так убивають свою жертву — стискаючи обійми все міцніше й міцніше, допоки та не перестає дихати. Алма ще сильніше її стиснула. Ретта знову писнула. Алма ще міцніше її здушила — так міцно, що її ноги відірвалися від землі.

Вона пам’ятала той день, коли вони зустрілися: Алма, Пруденс і Ретта. Скрипка, виделка і ложка. Тоді Ретта казала: «Якби ми були хлопчиськами, то затіяли б бійку». Але Ретта не вміла битися. Вона би програла. Ще й дістала б доброї прочуханки. Алма ще сильніше стиснула обійми довкола цього крихітного, нікчемного, дорогого їй дівчиська. Міцно-міцно заплющила очі, однак із куточків усе одно потекли сльози. Вона відчула, як Ретта обм’якла в її обіймах. Ще трохи — і вона б узагалі перестала дихати. Дурненька Ретта. Люба Ретта, яку — навіть тепер! — неможливо було зненавидіти.

Алма впустила приятельку на підлогу.

Ретта, охнувши, гупнулася і мало не підскочила, як м’яч, угору.

Алма змусила себе сказати хоч щось.

— Вітаю тебе — будь щаслива! — видушила з себе вона.

Ретта схлипнула й тремтячими руками схопилася за корсет. Всміхнулася, така простодушна і довірлива.

— Яка ж ти добра, Алмо! — сказала Ретта. — Як сильно ти мене любиш!

Алма на диво церемонно, наче б була чоловіком, простягнула Ретті руку для потиску, спромігшись на ще одне речення:

— Ти цього заслуговуєш.

— Ти знала? — накинулася Алма на Пруденс за годину, заставши сестру у вітальні за шиттям.

Пруденс поклала шиття на коліна й, склавши руки, мовчала. Проте Алма вперто чекала, доки сестра заговорить, їй не терпілося її на чомусь підловити. Але на чому? На її обличчі нічого не можна було прочитати, а якщо Алма сподівалася, що Пруденс Віттекер поведеться так нерозважливо, що першою заговорить за таких дражливих обставин, то вона зовсім не знала Пруденс Віттекер.

Серед мовчанки, що запанувала в кімнаті, Алма відчула, що її злість перетворюється з лютого обурення у відчуття якоїсь прикрої образи, спустошливого смутку.

— Ти знала, — змушена була нарешті спитати Алма, — що Ретта Снов виходить заміж за Джорджа Гокса?

Пруденс не змінилася на лиці, проте Алма помітила, як довкола сестриних вуст з’явилася тоненька біла лінія, немовби вона їх злегка стиснула. За мить лінія зникла — так швидко, як і з’явилася. Може, Алмі вона всього лиш привиділася.

— Ні, — відповіла Пруденс.

— Як так? — запитала Алма.

Пруденс мовчала, тож Алма продовжила.

— Ретта каже, що вони заручилися за тиждень після того, як померла наша мама.

— Ясно, — сказала Пруденс після довгої паузи.

— Ретта взагалі знала, що я… — Алма затнулася й мало не розплакалася. — Що він був мені небайдужий?

— Звідки я можу таке знати? — відказала Пруденс.

— Вона дізналася про це від тебе? — в Алминому голосі з’явилися різкі, нетерплячі нотки. — Це ти їй сказала? Більше ніхто, крім тебе, не міг сказати їй, що я кохаю Джорджа.

Біля вуст Пруденс знову з’явилася біла лінія, уже надовше. Тепер усе ясно. Вона злилася.

— Я думала, Алмо, — сказала Пруденс, — що за стільки років ти краще вивчила мій характер. Невже хоч хтось, хто приходив сюди попліткувати, ішов додому задоволеним?

— То Ретта приходила до тебе за плітками?

— Яка різниця, приходила вона чи ні, Алмо? Хіба я колись вибовкувала комусь чужі таємниці?

— Перестань відповідати мені загадками! — крикнула Алма.

А тоді вже тихіше запитала:

— То ти казала Ретті Снов, що я кохаю Джорджа Гокса, чи ні?

Алма зауважила, як повз двері промайнула тінь, затрималася нерішуче й зникла. Вона встигла розгледіти тільки фартух. Хтось — напевно, служниця — збирався зайти до вітальні, але вочевидь передумав і вислизнув геть. Чому в цьому будинку ніколи не можна побути на самоті? Пруденс теж помітила тінь, і їй це не сподобалося. Вона встала, підійшла до Алми і грізно глянула їй просто в обличчя. Сестри не могли подивитися одна одній в очі, бо були надто вже різні на зріст, але Пруденс зуміла зміряти Алму очима, хоч і була на цілий фут за неї нижча.

— Ні, — сказала Пруденс. — Я нікому нічого не казала і ніколи не скажу. Але твої натяки ображають мене й несправедливо зачіпають Ретту Снов і містера Гокса, які мають право самі вирішувати, одружуватися їм — на що я щиро сподіваюся — чи ні. А найгірше те, що своїми розпитуваннями ти принижуєш сама себе. Шкода, що твої мрії не справдилися, але ми мусимо радіти за наших друзів і побажати їм щасливої долі.

Алма хотіла щось сказати, але Пруденс урвала її на півслові.

— Перед тим, як говорити далі, Алмо, краще опануй себе. Інакше пошкодуєш про сказане.

Що ж, із цим важко посперечатися. Алма вже пошкодувала про те, що наговорила. Краще б вона взагалі не починала тієї розмови. Та вже пізно. Тепер треба якомога швидше з цим всім покінчити. Алма мала чудову нагоду замовкнути. Але — який жах! — вона не змогла стриматися.

— Я просто хотіла дізнатися, чи Ретта мене не зрадила, — випалила Алма.

— Та невже? — незворушно перепитала Пруденс. — Себто ти припускаєш, що наша з тобою приятелька, міс Ретта Снов, — найневинніше створіння, яке я зустрічала в своєму житті — навмисно вкрала в тебе Джорджа Гокса? Але навіщо, Алмо? Просто заради інтересу? І раз ти вже запитала — може, думаєш, що я теж тебе зрадила? Що вибовкала Ретті твою таємницю, щоб зіграти з тобою злий жарт? Думаєш, я заохочувала Ретту до лукавої гри — впадати за містером Гоксом? Думаєш, я хочу бачити, як ти каратимешся?

Господи, виявляється, Пруденс могла бути безжалісна. Була б вона чоловіком, із неї вийшов би грізний адвокат. Алма ще ніколи не почувалася так жахливо нікчемно.

Вона сіла в найближче крісло й утупилася в підлогу. Але Пруденс пішла слідом і, ставши над нею, знову заговорила:

— А тим часом, Алмо, я теж маю деякі новини, про які я тобі зараз же і розповім, раз уже зайшла мова на цю тему. Взагалі-то я збиралася почекати, доки наша сім'я вийде з жалоби, але, бачу, ти вже вирішила, що ми з неї вийшли.

Пруденс торкнулася передпліччя Алми — вже без чорної жалобної пов’язки — і Алма мало не здригнулася.

— Я також виходжу заміж, — оголосила Пруденс — у голосі її не прозвучало жодного натяку на торжество чи радість. — Містер Артур Діксон попросив моєї руки, і я погодилася.

В Алминій голові якусь мить було порожньо: хто такий Артур Діксон, заради Бога? На щастя, вона не промовила цього вголос, бо зараз же, звичайно, згадала, що то за один, і здивувалася, як їй таке взагалі могло вилетіти з голови? Артур Діксон — їхній учитель. Той згорблений бідолаха, котрий якимось чудом втовкмачив у голову Пруденс французьку й безрадісно допомагав Алмі опанувати грецьку. Оте зажурене створіння, яке раз у раз зітхало й жалісливо покашлювало. Надокучлива постать, про яку Алма не подумала жодного разу, відколи вони востаннє бачилися, а це було — коли? Чотири роки тому? Коли він нарешті покинув Білий Акр і став професором древніх мов в університеті Пенсильванії? Ні, стрепенулася Алма, неправда. Артура Діксона вона бачила зовсім недавно, на материному похороні. І навіть розмовляла з ним. Він висловив їй свої співчуття, а вона ще подумала, навіщо він приїхав.

Що ж, тепер усе зрозуміло. Він приїхав женихатися до своєї колишньої учениці, яка ще й виявилася найбільшою красунею у Філадельфії і, ніде правди діти, найбагатшою.

— І коли ж відбулися заручини? — запитала Алма.

— Якраз перед тим, як мама померла.

— Як?

— Як заведено, — холодно відповіла Пруденс.

— Це відбулося одного й того ж дня? — не вгавала Алма. Від самої думки її занудило. — Ви з містером Діксоном заручилися в той самий час, як Ретта Снов заручилася з Джорджем Гоксом?

— Я не знаю, що роблять інші, — відказала Пруденс, а тоді вже м’якшим голосом додала:

— Але здається, що десь так воно й було. Мої заручини відбулися, скоріш за все, на кілька днів раніше. Хоча це й так не має значення.

— Тато знає?

— Скоро дізнається. Артур збирався поговорити з ним після того, як мине наша жалоба.

— Але Пруденс, заради Бога, що Артур Діксон скаже татові? Та він боїться його як вогню. Не можу собі цього уявити. Артур замертво впаде, коли дійде діло до розмови! І чим ти займатимешся все своє життя, вийшовши заміж за вченого?

Пруденс випростала спину й поправила сукню.

— Ти, напевно, не знаєш, Алмо, але коли хтось оголошує про заручини, взагалі-то прийнято бажати нареченій щастя і здоров’я, надто коли наречена — твоя сестра.

— Ох, вибач, Пруденс… — спохопилася Алма, вдесяте за день засоромившись.

— Можеш не перейматися, — відповіла Пруденс і обернулася до дверей. — Я й не сподівалася почути від тебе щось інше.

У кожного в житті бував день, який хочеться назавжди стерти з пам’яті. Може, ми прагнемо забути його, бо він приніс нам такий глибокий смуток, що сама згадка про нього завдає нам нестерпного болю. А, може, хочемо назавжди викреслити якийсь день тому, що жахливо тоді повелися, виявили неймовірне себелюбство чи несосвітенну дурість. А може, когось образили, і тепер хочемо приглушити почуття провини. На лихо, в житті бувають дні, коли все трапляється нараз — коли наше серце розбите, а ми самі робимо дурниці й завдаємо непростимої образи іншим. Для Алми такий день настав 10 січня 1821 року. Вона зробила б усе, тільки б викреслити той день зі свого життя.

Вона так ніколи й не пробачила собі, що, почувши радісну звістку від своєї любої приятельки й сердешної сестри, найперше виказала ревнощі, самолюбство й (у випадку з Реттою) фізичне насилля. Чого їх завжди вчила Беатрікс? Гідність, дівчата, найважливіша в житті, і час покаже, в кого вона є. 10 січня 1821 року Алма показала себе жінкою, в якої нема ні краплини гідності.

Це не давало їй спокою ще багато років. Алма мучила себе, уявляючи — вкотре і вкотре — як вона могла по-іншому повестися того дня, коли б тільки вміла тримати себе в руках.

В уявних розмовах із Реттою Алма ніжно обіймала приятельку, щойно та згадувала ім’я Джорджа Гокса, і спокійно казала:

— Ото йому пощастило здобути твою руку!

В уявних розмовах з Пруденс вона ніколи не звинувачувала сестру в тому, що вона зрадила її таємницю Ретті, і, звісно, ніколи не казала, начебто Ретта вкрала в неї Джорджа Гокса, а коли Пруденс оголошувала про власні заручини з Артуром Діксоном, Алма тепло всміхалася, з любов’ю стискала в своїх долонях сестрину руку й казала:

— Важко уявити для тебе кращого обранця!

На жаль, накоєних помилок уже не виправиш.

Щоправда, 11 січня 1821 року — не далі як наступного дня! — Алма змінилася на краще. Вона швидко опанувала себе. Твердо пообіцяла собі прихильно ставитися до обох заручин. Вирішила грати роль стриманої молодої жінки, яка щиро радіє чужому щастю. І коли за місяць відбулося два весілля — одне, а за тиждень — друге — вона зуміла бути приємною і веселою гостею на обох подіях. Алма допомагала нареченим і ввічливо розмовляла з женихами. Ніхто не бачив, що її серце розколоте надвоє.

Але в душі Алма страждала.

Вона втратила Джорджа Гокса. Її покинула сестра і єдина приятелька. Одразу ж по весіллі Пруденс і Ретта перебралися на другий берег річки, до середмістя Філадельфії. Товариству скрипки, виделки й ложки настав кінець. Тепер в Білому Акрі зосталася сама тільки Алма (яка вже давно вирішила, що в їхньому тріо вона була виделкою).

Алму трохи заспокоювало те, що крім Пруденс, більше ніхто не знав про її кохання до Джорджа Гокса. Палких зізнань, що ними вона кілька років ділилася з Пруденс (Боже, як вона про це шкодувала!), вже не викреслиш із минулого, але Пруденс принаймні мовчала як могила, в якій таємниці поховано назавжди. Скидалося на те, що Джордж і гадки не мав, що Алма відчувала до нього симпатію, або що вона могла взагалі припускати, начебто йому небайдужа. Одружившись, він ставився до Алми так само, як і раніше. До весілля він був привітний і діловий — привітним і діловим залишився і після весілля. Алму це підбадьорювало і водночас страшенно засмучувало. Підбадьорювало, бо між ними не було відчуття зніяковіння, про її приниження ніхто не дізнався. Засмучувало, бо між ними, очевидно, ніколи нічого не було — хіба що в її фантазіях.

Згадувати про це було жахливо соромно. А не згадувати, як на лихо, було несила.

До того ж виглядало на те, що Алма до кінця свого життя мешкатиме в Білому Акрі. Батько її потребував. Із кожним днем це ставало все очевидніше. Пруденс Генрі відпустив без сварки (він, ясна річ, обдарував свою названу доньку доволі щедрим посагом і навіть великодушно поставився до Артура Діксона, хоч той і був занудою і пресвітеріанцем), однак Алму він не відпустить нізащо. Пруденс не мала для Генрі жодної цінності, тоді як Алма була йому вкрай потрібна, надто тепер, після смерті Беатрікс.

Отож Алма зайняла місце своєї матері. Цю роль довелось перейняти їй, бо подбати про Генрі більше ніхто не міг. Алма писала замість батька листи, оплачувала його рахунки, вислуховувала його нарікання, стежила за тим, щоб він не пив забагато рому, коментувала його плани й заспокоювала його, коли він гнівався. Генрі міг покликати Алму до себе в кабінет в будь-яку годину дня і ночі, і вона ніколи не знала, чого йому від неї треба, і скільки часу займе та чи інша справа. Часами від сидів за письмовим столом і шкрябав швейною голкою по купі золотих монет, намагаючись визначити, чи не підроблене золото, і хотів почути думку Алми. Деколи просто нудьгував і просив Алму принести йому горнятко чаю, зіграти з ним у крибедж чи нагадати йому слова старої пісні. Коли батькові щось боліло, або йому вирвали зуба чи наклеїли на груди пластир, він кликав Алму до свого кабінету, щоб поскаржитись на нестерпний біль. Або, ні з того ні з сього, йому кортіло просто перелічити їй усе те, чим він був незадоволений. («Чому в цьому домі молоде ягня смакує, як старий баран?» — роздратовано питав він. Або: «Ну для чого служниці вічно перекладають килими так, що ніколи не знаєш, де стати? Скільки ще разів я гепнуся на землю?».)

У дні, коли Генрі краще почувався і мав більше справ, він давав Алмі справжню роботу. Як-от казав написати погрозливого листа позичальнику, який заліз у борги. («Скажи йому, що він має два тижні, щоб почати вертати мені гроші, а то я зроблю так, що його діти проведуть решту життя в робітному домі», — диктував Генрі, і Алма писала: «Дорогий сер, зі щонайглибшою повагою мушу попросити Вас виплатити цей борг…») Або Генрі отримував з-за океану колекцію засушених рослин і просив Алму відживити їх у воді й швиденько накидати ескіз, доки ті не зів’януть. Або хотів, щоб Алма написала від його імені лист якомусь миршавцю на Тасманії, який заганяв себе до смерті, збираючи екзотичні рослини для компанії Віттекера.

— Напиши тому неробі, — казав Генрі й шпурляв доньці блокнот через стіл, — що мені нецікава його писанина про те, що він нібито знайшов таке-то й таке-то на берегах якоїсь затоки, назву якої він, певно, сам вигадав, бо її нема на жодній карті. Скажи йому, що мені потрібні практичні відомості. Мені начхати, що йому зле. Я теж погано почуваюся, але ж не докучаю йому зі своїми болячками! Напиши, що я обіцяю десять доларів за сотню екземплярів кожного виду, але опис мусить бути точний, а взірці має бути легко розпізнати. І хай перестане наклеювати сушені рослини на папір, бо вони тоді руйнуються, і він би, дідько його побери, мав би вже це затямити. Нехай в кожну скриньку Ворда кладе два градусники — один кріпить до самого скла, а другий вставляє в землю. І перед тим, як відправляти нові взірці, вмовить моряків забирати на ніч ящики з палуби, якщо обіцяють заморозки, бо я не заплачу йому ні шеляга ламаного за ще один ящик із чорною цвіллю замість рослини. Ага, і ще напиши, що я не збираюся платити йому наперед. Йому й так пощастило, що я його досі не вигнав, бо він тільки те й робить, що старається мене розорити. Заплачу, коли він ті гроші заробить.

(«Дорогий сер, — писала Алма, — компанія Віттекер висловлює Вам щиру вдячність за Вашу працю й просить вибачення за незручності, яких Вам довелося зазнати…»)

Цим більше ніхто не міг займатися. Тільки Алма. Все вийшло так, як і казала Беатрікс на смертному ложі: Алма не могла покинути батька.

Чи здогадувалася Беатрікс, що Алма ніколи не вийде заміж? Напевно, подумала Алма. Хто її захоче? Кому потрібна велетка добрих шість футів заввишки, голова якої аж тріщить від знань, а волосся такого ж кольору й форми, як півнячий гребінь? Найкращим — і, ніде правди діти, єдиним — кандидатом був Джордж Гокс, але і його не стало. Алма знала, що їй нема чого надіятися знайти собі годящого чоловіка, й навіть поділилася своїми міркуваннями з Ганнеке де Ґроот одного дня, коли вони разом обрізали самшит у старому грецькому саду Беатрікс.

— Моя черга ніколи не прийде, Ганнеке, — ні з того, ні з сього сказала Алма.

Щиро, без жалю. У голландській мові (а Алма завжди розмовляла з Ганнеке тільки голландською) було щось таке, що спонукало до щирості.

— Треба трохи почекати, — відповіла Ганнеке, відразу здогадавшись, що Алма має на увазі. — За тобою ще прийде чоловік.

— Вірна моя Ганнеке, — ніжно сказала Алма, — будьмо чесні з самими собою. Хто захоче надягти обручку на ці руки — грубі, як у перекупки, яка торгує рибою? Кому захочеться поцілувати цю голову — не голову, а якусь енциклопедію?

— Мені, — сказала Ганнеке й, притягнувши до себе Алму, поцілувала її в чоло. — Ось так. Досить нарікати. Ти завжди поводишся так, ніби все знаєш, але багато чого тобі невідомо. Твоя матір була така сама. За своє життя я багато чого побачила, тому повір мені — ти ще молода й вийдеш заміж і, може, навіть народиш діток. З цим теж не варто квапитися. Подивись на місіс Кінгстон з Локуст-стріт. Та їй вже п’ятдесят, не менше, а вона недавно народила своєму чоловіку близнят! Як жінка Авраама, кажу тобі. Вченим було б цікаво подивитися, що там у неї в утробі.

— Чесно кажучи, Ганнеке, я не вірю, що місіс Кінґстон вже п’ятдесят. І не думаю, що їй би сподобалося, якби в її утробу хтось заглядав.

— Я просто веду до того, що невідомо, дитинко, що тебе чекає в майбутньому, хоч ти й думаєш, що все знаєш. Крім того, хочу тобі сказати ще дещо.

Ганнеке перестала обрізати дерева, а її голос посерйознішав.

— Всі розчаровуються, дитя моє.

Алмі подобалося, як «дитя» звучить голландською. Kindje.

Ганнеке завжди називала так Алму, коли та була маленька й серед ночі налякано залазила до неї в ліжко. Kindje. Тепле-тепле слово.

— Я знаю, Ганнеке.

— Ні, не знаєш. Ти ще молода й думаєш тільки про себе. Ти не помічаєш, скільки горя довкола, як страждають інші люди. Можеш не сперечатися, це правда. Але я не звинувачую тебе. У твоєму віці я теж дбала тільки про себе. В молодості ми всі егоїсти. Тепер я мудріша. Шкода, що стару голову не поставиш на молоді плечі, а то ти теж була б мудра. Але колись ти зрозумієш, що в цьому світі страждання не минає нікого, навіть щасливих на позір людей.

— Що ж нам тоді робити з цими всіма стражданнями? — запитала Алма.

Священика, філософа чи поета вона нізащо б про таке не запитала, але від Ганнеке де Ґроот їй хотілося — відчайдушно хотілося — почути відповідь.

— Що ж, дитя моє, зі своїм стражданням можеш робити все, що тобі заманеться, — м’яко відповіла Ганнеке. — Адже воно належить тобі. Але скажу, що я роблю зі своїм. Хапаю його за загривок, жбурляю на землю і топчу черевиком. Раджу й тобі цього навчитися.

І Алма її послухала. Вона навчилася топтати розчарування своїми черевиками. Маючи міцні черевики, була готова до такого завдання. Алма змушувала себе стирати свої жалі в порох, який можна змести в канаву. І робила так щодня, а деколи й по кілька разів на день.

Минав місяць за місяцем. Алма допомагала батькові, допомагала Ганнеке, працювала в оранжереях і час від часу влаштовувала в Білому Акрі прохані вечері, щоб трохи розважити Генрі. Зі своєю давньою приятелькою Реттою вона бачилася нечасто. Ще рідше, вряди-годи, — з Пруденс.

За звичкою Алма ходила в неділю до церкви, але часто, сама того соромлячись, навідувалася після служби до палітурної майстерні, щоб, торкаючись свого тіла, звільнити голову від думок. Те звичне заняття не приносило їй більше радості, але дарувало відчуття хоч якоїсь свободи.

Вона постійно шукала собі різні справи, але їх було замало. За рік Алма відчула, як на неї насувається апатія — і не на жарт перелякалася. Їй кортіло зайнятися якоюсь роботою чи проектом, які б дали їй змогу проявити свої непересічні розумові здібності. Попервах їй стали в пригоді батькові торгівельні справи, які заповнювали її дні горами обов’язків, але невдовзі вправність Алми стала її ворогом. Вона занадто добре й спритно виконувала доручення компанії Віттекера. Незабаром, вивчивши все, що тільки можна, про ввезення й вивезення рослин, Алма могла виконувати всі завдання, які їй давав Генрі, за чотири чи п’ять годин. Надто швидко. Надто багато годин залишалися вільними, а значить, небезпечними. Вільні години спонукали її до роздумів про розчарування, які треба було натомість топтати черевиком.

У ту пору — за рік після обох весіль — Алма дійшла важливого й заразом приголомшливого висновку: виявилося, що Білий Акр — не такий уже й величезний маєток, як їй здавалося у дитинстві. А, радше, навпаки: крихітний притулок. Так, їхнє помістя виросло до понад тисячі акрів, добру милю тяглося понад річкою, мало величенький клапоть пралісу, грандіозну садибу, розкішну бібліотеку й цілу вервечку стаєнь, садів, оранжерей, ставків і струмочків — але коли воно все утворювало межі цілого світу (як-то для Алми), то здавалося далеко не величезним. Будь-яке місце, яке не можеш покинути, здаватиметься малим — а надто для природознавця!

Річ була в тім, що Алма змалку досліджувала природу в Білому Акрі й досконало вивчила помістя. Вона знала кожне дерево й камінчик, кожну пташку й зозулин черевичок. Кожного павучка, кожного жучка, кожну мурашку. Їй більше не було що досліджувати. Так, можна було вивчати незнайомі тропічні рослини, які щотижня прибували до багатющих оранжерей її батька — але ж це не відкриття! Ті рослини відкрив хтось інший! А завдання природознавця, як його розуміла Алма, — відкривати нове.

Та Алмі більше ніколи не випаде такої нагоди, бо вона вже досягнула меж своїх ботанічних кордонів. Усвідомлення цього лякало її та не давало спокійно спати, що, своєю чергою, лякало ще більше. Вона боялася занепокоєння, яке підкрадалося до неї. Майже фізично відчувала, як розум роздратовано нипає туди-сюди, загнаний у клітку її черепа, а вага ще не прожитих років загрозливо тисне на неї.

Природжений класифікатор, якому більше не було що класифікувати, Алма тамувала хвилювання, наводячи лад серед інших речей. Вона розібрала батькові папери й розклала їх за абеткою. Прибрала в бібліотеці, викинувши книжки, які не мали жодної цінності. Повиставляла на полицях слоїки для колекційних рослин за висотою і створила ще досконалішу систему зберігання документів. Ось як одного ранку в червні 1822 року сталося так, що Алма Віттекер сиділа на самоті в возівні, уважно перечитуючи наукові статті, які вона написала свого часу для Джорджа Гокса. Вона міркувала над тим, як краще впорядкувати старі видання «Botanica Americana» — за темами чи в хронологічному порядку. У цьому не було жодної потреби, зате ще одна година минула б скоріше.

У стосі журналів на самому споді Алма знайшла свою найпершу статтю про Monotropa hypopitys, яку написала в шістнадцять років. Ще раз її перечитала. Сам текст був написаний по-юнацькому, але наукові аргументи були слушні, а її висновки про ту розумну, бліду рослину-паразита досі не втратили ваги. Втім, придивившись до своїх старих ілюстрацій під’ялинника, вона мало не розсміялася, такі вони були грубі і незграбні. Ескізи виглядали так, наче їх робила дитина, хоч, по суті, так воно й було. Не те, що за останні роки Алма стала прекрасним художником, ті перші малюнки справді були доволі недоладні. Джордж мав добре серце, раз узагалі згодився їх надрукувати. Під’ялинник на її малюнку мав рости на підстилці з моху, а скидалося на те, що він пробивається крізь старий грудкуватий матрас. Нікому б і на думку не спало, що ті вбогі грудки на малюнку — то мох. Треба було виразніше їх вималювати. Справжній природознавець створив би ілюстрацію, з якої було б відразу зрозуміло, на якому саме виді моху росте Monotropa hypopitys.

Однак ще трохи поміркувавши, Алма збагнула, що й сама не знає, що то за вид моху. А потім зрозуміла, що взагалі не розрізняє їхні види. Скільки ж їх існує на світі? Декілька? Десяток? Кілька сотень? Не може бути — невже вона не знає?

Хоча звідки їй було про це дізнатися? Хіба хтось колись писав про мох? Чи принаймні про моховидних? На думку не спадало жодної авторитетної праці на цю тему. Цим ніхто фахово не займався. Та й кому хотілося таке вивчати? Мох — не орхідеї, не ліванські кедри. Малі, негарні, непоказні. Мох не мав лікувальних властивостей і не приносив прибутку, який би допоміг розбагатіти комусь на кшталт Генрі Віттекера. (Втім, Алма згадала, як батько розповідав їй, що обгортав цінні насінини цинхони висушеним мохом, щоб привезти їх неушкодженими на Яву). Може, Ґроновіус щось писав про мох? Цілком ймовірно. Але працям старого голландця вже сповнилося сімдесят років — вони вже надто застаріли, їм бракувало нових відомостей. Ясно було одне — мохом усі нехтували. Колись Алма навіть позакладала клаптиками моху — наче якоюсь ватою — щілини в потрісканих стінах возівні.

Вона мала його за нізащо.

Алма скочила зі стільця, закуталася в шаль, кинула до кишені велике збільшувальне скло й вибігла надвір.

Стояв свіжий, прохолодний ранок, небо затягло хмарами. Світла було якраз вдосталь. Їй не треба було далеко йти. Алма знала, що на пагорбку біля річки, у затінку поблизьких дерев, лежить купа вологих вапнякових брил. Там вона і знайде те, що шукає, бо якраз звідти приносила клаптики моху, щоб утеплити кабінет.

І не помилилася. Алма натрапила на перший валун на межі між лісом і скелястим узбережжям. Він скидався на величезного сплячого вола. І, як вона й думала і сподівалася, весь поріс мохом. Алма стала навколішки в високій траві й якомога ближче нахилилася до каменя. І там, на висоті щонайбільше дюйм від поверхні брили, розгледіла чудесний, крихітний ліс. У цьому замшілому світі нічого не рухалося. Вона схилилася так близько, що відчула запах моху — сирий, насичений, давній. Алма лагідно поклала руку на цей клаптик густого, малесенького лісу. Той стиснувся під її долонею, а тоді, наче пружинка, ні шелеснувши, відновив свою форму. В його відповіді було щось незвичайне. Мох був теплим і пружним на дотик, на кілька градусів теплішим за довколишнє повітря, і значно вологішим, ніж Алма думала. Так, наче в нього була своя, окрема погода.

Алма піднесла до очей збільшувальне скло й придивилася ще раз. Тепер мініатюрний ліс розпався на її очах на величні деталі. Алмі перехопило подих. Дивовижне королівство. Джунглі Амазонки з висоти орлиного польоту. Вона окинула очима приголомшливий пейзаж, простеживши поглядом стежечки, які розходилися на всі боки. Ось розкішні, родючі долини з карликовими деревцями з русалчиних кісок і малесенькими, посплутуваними ліанами. Ось ледь помітні струмочки, які цебенять крізь джунглі, а тут — мініатюрний океан у заглибині посередині каменя, де збирається вся вода.

По той бік океану — завбільшки як половина її шалі — вона помітила ще один материк моху. На цьому новому континенті все було по-іншому. Напевно, припустила Алма, на цей бік валуна потрапляє менше сонячного світла, ніж на той. Або трохи менше дощу? Так чи так, тут панував зовсім інший клімат. Мох утворював гірські кряжі, що простягалися завдовжки як ціла її рука, витонченими конусоподібними групками темнішої, насиченої зелені. Ще на іншій ділянці того ж каменя вона виявила клаптики маленької-премаленької пустелі, де ріс міцний, сухий, лускуватий мох, схожий на кактус. Трохи далі вона натрапила на глибокі, крихітні фіорди — такі глибочезні, що, на превеликий подив, навіть тепер, у червні, — мох, що ріс у їхніх глибинах, досі зберігав у собі холод ще не до кінця розталого зимового льоду. Втім, трапилися їй і теплі гирла, мініатюрні собори й вапнякові печери завбільшки з великий палець.

Відтак Алма підвелася й побачила, що простягалося перед нею — десятки таких валунів, яких годі було полічити, і кожен — укритий мохом, кожен — по-своєму особливий. Їй перехопило подих. Цілий світ! Ба навіть більше. Ціле небесне склепіння, побачене крізь один із могутніх телескопів Вільяма Гершеля. Безмежний Всесвіт! Перед нею розгорталися древні, недосліджені галактики — і до них рукою подати! Звідси було видно її дім. Вона бачила на річці Скулкілл знайомі старі човни. Чула, як перегукуються батькові садівники, які працюють у персиковому саду. Якби Ганнеке зателенькала в дзвінок, скликаючи на обід, вона б відразу його почула.

Світ Алми й світ моху весь цей час тісно переплітались, накладались і наповзали один на одного. Тільки один світ був гучний, величезний і швидкий, тоді як другий — тихий, крихітний і повільний, і лише один із них здавався безмежним.

Алма занурила пальці в коротке зелене хутро й відчула хвилю радісного передчуття. Воно може належати їй! Ніхто з ботаніків не присвячував себе всього дослідженню цього недооціненого типу рослин, тоді як Алма готова піти на таке. Вона має час і терпіння. Має знання. І, ясна річ, мікроскопи. Навіть видавця вона має — бо хоч що там сталося (чи не сталося) між ними, Джордж Гокс завжди з радістю надрукує наукові розвідки А. Віттекер, байдуже, про що в них ітиметься.

Усвідомивши це, Алма відчула, що її світ розширюється і, водночас, звужується, але до приємного, затишного масштабу. Він зменшився до незліченних дюймів, кожен з яких приховував у собі іншу можливість. Цього світу в мініатюрі їй вистачить до кінця життя. А найголовніше, збагнула Алма, те, що вона ніколи не вивчить про мохи все — бо вже тепер знати, що в світі його надто багато; мох росте всюди, а його видів на пальцях не злічити. Та вона скоріше зістаріється і помре, ніж зрозуміє половину з того, що відбувається на одних цих каменях. Ну і слава Богу! Адже це значить, що Алмі вистачить роботи до кінця життя. Досить байдикувати. Досить страждати. Може, навіть досить почуватися самотньою.

Тепер у неї є завдання.

Вона досліджуватиме мох.

Була б Алма католичкою, то, певно, перехрестилася б з вдячності за те, що Бог послав їй це відкриття, бо воно справді таїло в собі невагоме, чудесне відчуття, що його переживають навернені у віру. Та Алма не була побожна. Втім, навіть так в її серці зажевріла надія. Навіть так вимовлені нею слова звучали точнісінько як молитва:

— Благословенна хай буде праця моя, — сказала вона. — Починаймо.

Частина третя Викривлення значень

Розділ дванадцятий

Року 1848-го Алма Віттекер якраз почала писати нову працю — «Антологія мохів Північної Америки». За минулі двадцять шість років вона вже опублікувала дві книжки — «Антологію мохів Пенсильванії» й «Антологію мохів Північного Сходу США» — товсті, вичерпні, чудово оформлені видання, що їх надрукував її давній приятель Джордж Гокс.

Перші дві праці Алми отримали теплі відгуки від інших ботаніків. Кілька авторитетних журналів надрукували схвальні рецензії, назвавши її геніальним класифікатором мохоподібних. Вона опанувала цю тему, не лише досліджуючи мохи, які росли в Білому Акрі та довколишній місцевості, — Алма купувала, вимінювала й випрошувала взірці від інших ботаніків-колекціонерів з цілої країни та різних куточків світу. Це їй вдавалося доволі легко. Алма вже знала, як ввозити рослини, а з перевезенням моху не було жодного клопоту. Треба було тільки висушити його, запакувати в ящики й завантажити на корабель — і мох переживав мандрівку без анінайменших труднощів. Він займав мало місця й майже нічого не важив, тож капітани суден погоджувалися взяти його за додатковий вантаж. І ніколи не гнив. Висушений мох так чудово надавався до перевезення, що люди століттями використовували його як пакувальний матеріал. Уже на самому початку своїх досліджень Алма виявила, що батькові припортові склади заповнені кількома сотнями видів моху з усієї планети — порозпихані по найдальших закутках і ящиках, вони лежали занедбані й недосліджені, аж поки Алма не поклала їх під мікроскоп.

Завдяки таким пошукам та імпорту за двадцять шість років Алма зуміла зібрати екземпляри майже вісьмох тисяч видів моху, які зберігала в спеціальному гербарії в найсухішому сіннику в возівні. Хоч вона ніколи не виїжджала за межі Пенсильванії, її знання в царині світової бріології були неймовірно глибокі. Вона листувалася з ботаніками з усієї планети — від Вогняної Землі до Швейцарії — і уважно стежила за заплутаними дебатами таксономістів, які затято сперечалися в маловідомих наукових журналах про те, є та чи та гілочка Neckera чи Pogonatum новим біологічним видом, чи тільки різновидом виду вже задокументованого. Деколи Алма й собі вступала в дискусію, надсилаючи старанно аргументовані статті.

Ба більше: тепер вона підписувалася повним іменем. Уже не «А. Віттекер», а просто — «Алма Віттекер». Біля її імені не були вказані ніякі ініціали — ні згадки про вчені титули або членство в знаних наукових організаціях, як би то пасувало вченим мужам. Навіть «місіс» вона не була, а отже, й не мала тієї шани, що її надає дамам цей титул. До цього часу, ясна річ, усі вже знали, що вона — жінка. Та це нічого не важило. Мох мало кого цікавив, і, може, саме тому їй так легко дозволили ввійти в цю наукову царину. Її уперта наполегливість теж дала своє.

З кожним роком Алма щораз глибше пізнавала царство моху й тепер розуміла, чому ніхто його досі ретельно не вивчав: пересічній людині здавалося, що там немає що досліджувати. Коли хтось описував мох, то зазвичай не змальовував його властивостей, а писав, чого йому бракує, — а бракувало йому немало. Мохи не давали плодів. Не мали коріння. Виростали щонайбільше кілька дюймів заввишки, не маючи внутрішнього клітинного скелету, що їх би підтримував. Мохи не вміли пускати через свій організм воду. Вони навіть не парувалися. (Принаймні не так очевидно, як лілії чи яблуневий цвіт — зрештою, як будь-яка квітка — з чітко вираженими чоловічими й жіночими органами.) Мохи тримали своє розмноження в таємниці від неозброєного людського ока. З цієї причини їх ще називали промовистим іменем — криптогамні або ж тайношлюбні.

Хоч з якого боку глянь, мох видавався невигадливим, нецікавим, убогим, ба навіть примітивним. Супроти нього найпростіший бур’ян, що пробивався крізь звичайнісінький міський хідник, здавався досконалим витвором природи. Але мало хто усвідомлював те, про що дізналася Алма: мох на диво міцний. Він поїдає камінь, тоді як його самого практично жодна істота не їсть. Мох повільно смакує валунами, і цей руйнівний обід триває сотні років. Колонія моху здатна з часом перетворити скелю на купу гравію, а той гравій — на землю.

Під уступами оголеного вапняку колонії моху утворюють вологі, живі губки, які міцно тримаються за камінь і просто з нього п’ють насичену кальцієм воду. За якийсь час суміш моху з мінералом перетворюється на вапняковий мармур. На твердій, кремово-білій мармуровій поверхні назавжди застигають блакитні, зелені й сірі прожилки — сліди древніх колоній моху. Сама Базиліка святого Петра збудована з цього матеріалу, витвореного й поцяткованого давнім мохом.

Мох росте там, де не росте ніщо інше. Виростає на цеглі. Росте на корі дерев і черепиці. За Полярним колом і в духмяних тропіках; на хутрі лінивців, на мушлях равликів, на зігнилих людських кістках. Мох, помітила Алма, першим з усіх рослин знову з’являється на спаленій чи безплідній землі. Він мов той відчайдушний сміливець, який спонукає ліс відродитися до життя. Це рушійна сила воскресіння. Засохлий клаптик моху може сорок років дрімати, та варто його змочити водою, і він зараз же оживе. Мох потребує тільки часу, й Алмі почало здаватися, що часу в світі більш як вдосталь. Інші науковці, зауважила вона, припускали те ж саме. На початку 1830-х Алма вже прочитала «Принципи геології» Чарльза Лаєлла, який висунув теорію про те, що планета старіша, ніж ми собі гадаємо, і налічує кілька мільйонів років. Вона захоплювалася свіжою працею Джона Філліпса, який року 1841-го представив геологічну хронологію — ще давнішу за розрахунки Лаєлла. Філліпс вважав, що Земля вже пережила три ери природничої історії (палеозойську, мезозойську та кайнозойську), й розпізнав скам’янілі рештки флори й фауни з кожного періоду — зокрема, й закам’янілий мох.

Теорія про немислимо древній світ не вразила Алму, проте ошелешила багатьох людей, позаяк прямо суперечила біблійному вченню. Алма, натомість, мала свою особливу теорію про час, яку скам’янілі рештки з первісного океану, що на них посилалися у своїх дослідженнях Лаєлл із Філліпсом, тільки підтвердили. Алма взагалі вірила в те, що у Всесвіті одночасно існує кілька видів часу; як сумлінний класифікатор, вона навіть спробувала виокремити й назвати кожен з них. Найперше Алма визначила так званий «людський час» — хроніку обмеженої, смертної пам’яті, засновану на хибних спогадах із задокументованої історії. Людський час був коротким і горизонтальним утворенням. Він простягався прямою, вузькою лінією від недавнього минулого до ледь мислимого майбутнього. А найдивовижнішою особливістю людського часу було те, що він рухався надзвичайно швидко. Так швидко, немов у Всесвіті хтось клацнув пальцями. Хоч як то було прикро, але смертні дні Алми — як, зрештою, і всіх інших — належали до царини людського часу. А значить, болісно усвідомлювала Алма, вона недовго пробуде на цьому світі. Її життя — як і життя всіх решта — коротке, наче спалах світла. На іншому кінці спектра, припускала Алма, — «божественний час»: незбагненна вічність, де розвиваються галактики й де живе Бог.

Про божественний час вона нічого не знала. Та й ніхто не знав. Її страшенно дратували люди, які заявляли, начебто мають якесь розуміння божественного часу. Вивчення цього часу її не цікавило, бо, на думку Алми, людський розум ніяк не здатен його осягнути. То був час за межами часу. Тому вона залишила його в спокої. Втім, Алма відчувала його існування і здогадувалася, що він застиг у стані якоїсь грандіозної, безкінечної рівноваги. Коли ж спуститися з небес на землю, то Алма вірила ще в такий собі «геологічний час» — той, про який так переконливо писали Чарльз Лаєлл і Джон Філліпс.

До цієї категорії належала природнича історія. Геологічний час рухався так повільно, що майже дорівнював вічному, божественному часу. В такому темпі ростуть каміння й гори. Геологічний час нікуди не квапився й відлічував секунди, на думку вчених, у стократ довше, ніж припускали досі. А десь між геологічним часом і часом людським, вважала Алма, був ще один — «час моху». Супроти геологічного часу, час моху мчав зі сліпучою швидкістю, адже за тисячу років він розвивався до такого рівня, про який камінь міг не мріяти і за мільйон років. Однак порівняно з людським часом, час моху плинув повільно до божевілля. Пересічній людині могло здатися, що він узагалі не рухається. Проте мох таки рухався, і то з неймовірними успіхами. Сьогодні начебто нічого не відбувалося, але за років десять усе змінювалося до невпізнання. Просто мох рухався так повільно, що людство не могло відстежити його руху.

А от Алма могла. І стежила за ним. Задовго до 1848 року вона навчилася спостерігати за світом в уповільненому темпі часу моху. По краях вапнякових валунів Алма повставляла в камінь крихітні різнокольорові прапорці, щоб позначити межу, до якої дійшла кожна колонія, і спостерігала за цим тривалим видовищем ось уже двадцять шість років. Які види моху заповнять собою усю поверхню каменя, а які — відступлять? І скільки це триватиме? Вона спостерігала за тим, як це величне, безгучне, малорухоме царство зелені розширювало й звужувало свої володіння. І вимірювала їхній поступ довжиною нігтя й п’ятиліттями.

Вивчаючи час моху, Алма намагалася не перейматися власним смертним життям. Її захопив у свої лабети людський час, але цьому годі було зарадити. Зоставалось якомога краще прожити коротке життя мухи-одноденки. Їй уже виповнилося сорок вісім. Дрібниця для колонії моху — і немалі літа для жінки. Місячні в неї вже скінчилися. У волоссі з’явилася сивина. Якщо пощастить, думала Алма, вона зможе жити й працювати ще років двадцять-тридцять — щонайбільше сорок. Більше їй не було чого бажати — і вона мріяла про це щодня. Стільки всього треба вивчити — і так мало часу!

Якби мох знав, що Алми Віттекер скоро не стане, часто думала вона, то він би її пошкодував.

А тим часом життя у Білому Акрі йшло своїм звичаєм. Компанія Віттекера вже багато років не розширювала торгівлі рослинами — але й не скорочувала; вона, так би мовити, перетворилася у джерело стабільного прибутку, їхні оранжереї досі вважалися найкращими в Америці, а на території садиби росло понад шість тисяч видів рослин. На той час американці божеволіли від папоротей і пальм («птеридоманія», казали зухвалі журналюги), а Генрі, який вирощував і продавав сотні таких екзотів, заробляв на їхньому шаленстві купу грошей. Крім того, добрий заробіток приносили млини й ферми, які належали Генрі, а за останні роки він вигідно продав залізничним компаніям великий шмат земель. Генрі зацікавився торгівлею каучуком — новітньою галуззю, яка обіцяла чималі прибутки — й через своїх знайомих у Бразилії та Болівії зробив перші капіталовкладення у цю непевну, нову справу.

Отож Генрі Віттекер був, як не дивно, живий-живісінький. У вісімдесят вісім років він ще чувся при силі, що було доволі разюче, коли зважити на те, як важко він усе життя гарував і як голосно нарікав на свої болячки. В нього погіршився зір, але зі збільшувальним склом і при доброму світлі він міг дати раду своїм паперам. Коли не падав дощ, Генрі обходив по обіді своє помістя, тримаючи в руках міцний ціпок, вбраний — як завжди — наче заможний лорд вісімнадцятого століття.

Його дресирований крокодил — Дік Єнсі — далі спритно завідував заокеанськими справами компанії Віттекера, привозячи нові, прибуткові лікарські рослини, як-от сімарубу, хондодендрон і багато інших. Джеймс Ґеррік, квакер і давній діловий партнер Генрі, вже помер — аптекою тепер керував його син Джон, а лікувальні препарати марки «Ґеррік енд Віттекер» розходилися по всій Філадельфії та за її межами. Французькі суперники таки скинули Генрі з трону короля світової торгівлі хініном, але на рідних теренах йому добре йшло. Недавно він випустив новий засіб — «Бадьорі пігулки Ґерріка енд Віттекера» — суміш єзуїтської кори, мирри, сасафрасової олії й дистильованої води, яка начебто лікувала всі людські недуги — від триденної малярії й пухирчастої висипки до жіночого нездужання. Пігулки мали колосальний успіх. Вони не потребували великих затрат і приносили стабільний прибуток, надто влітку, коли по всьому місту спалахували хвороби й лихоманки, і кожна сім’я — байдуже, багата чи бідна — жила в страху перед епідемією. Матері давали ті пігулки дітям при всіх хворобах.

Довкола Білого Акру виросло місто. Там, де колись серед тиші стояли ферми, тепер вирувало міське життя з усіма його омнібусами, каналами, залізничними коліями, брукованими дорогами, заставами й пароплавами. З 1792 року, коли Віттекери прибули до Сполучених Штатів, населення країни подвоїлося, а на стягу тепер майоріло тридцять зірок. Урізнобіч поспішали потяги, випльовуючи гарячий попіл і золу. Пастори й моралісти побоювалися, що легкодухих жінок, які промчать отак у паротязі, де безупину погойдує і трусить, охопить пристрасний шал. Поети співали оди природі, дарма що та зникала просто перед їхніми очима. Якщо раніше у Філадельфії був один мільйонер — Генрі Віттекер, то тепер їх налічувався цілий десяток. Усе це було нове й незвичне. З іншого боку, холера, жовта лихоманка, дифтерія, пневмонія і смерть нікуди не зникли. Це все було старе як світ. Отож аптекарська справа любісінько процвітала.

Після смерті Беатрікс Генрі не одружився вдруге й не проявляв жодного інтересу до шлюбу. Він не потребував дружини — в нього була Алма. Алма добре ставилася до Генрі й вряди-годи, десь раз на рік, він навіть хвалив її за це. За той час вона навчилася влаштовувати своє життя, враховуючи батькові примхи й бажання. Зазвичай їй було приємно в його товаристві (вона любила батька, хоч яким він був), однак Алма чудово розуміла, що кожна година, проведена біля тата, — це час, який вона могла б витратити на вивчення моху. Її пообіддя й вечори належали Генрі, тоді як ранки Алма присвячувала власній праці. З роками батько вставав з постелі щораз пізніше, тому такий розклад усіх влаштовував. Інколи Генрі бажав запросити на вечерю гостей, але це траплялося далеко не так часто, як колись. Тепер вони вечеряли в товаристві не чотири рази на тиждень, а чотири рази на рік.

Генрі далі був капризним і нестерпним. Алма не раз прокидалася серед ночі від того, що Ганнеке де Ґроот, яка, здавалося, взагалі не старіла, торкалась її плеча зі словами:

— Дитинко, твій батько тебе кличе.

Тоді Алма вставала, куталася в теплий халат і йшла до батькового кабінету, де роздратований Генрі, який страждав від безсоння, шарудів паперами, вимагав налити йому чарку джину й зіграти з ним о третій ночі дружню партію в нарди. Алма, ані слова не кажучи, потурала його бажанням, знаючи, що наступного дня Генрі буде втомлений, а значить, вона матиме більше часу на свої заняття.

— Я тобі колись розказував про Цейлон? — питав він, і Алма давала йому виговоритися, аж поки він не засинав.

Часом вона й сама засинала, слухаючи його оповідки про давнє минуле. Розвиднювалося, і перші промені сонця освітлювали старого чоловіка і його сивоголову доньку, які задрімали просто в кріслах, так і не закінчивши партії в нарди. Тоді Алма прокидалася й прибирала в кімнаті. Кликала Ганнеке й дворецького, щоб ті допомогли їй перенести батька в ліжко. А відтак нашвидкуруч снідала й рушала до свого кабінету в возівні або ж до спостережного пункту серед замшілих валунів, де знову поринала в дослідження.

Так тривало понад два з половиною десятки років. І так, думала Алма, триватиме завжди.

Алма Віттекер вела спокійне, щасливе життя.

Щасливе цілком і сповна.

Натомість іншим не так пощастило.

Так, давній Алмин приятель Джордж Гокс не знайшов щастя у шлюбі з Реттою Снов. Ретта також почувалася нещасною. Втім, знаючи про це, Алма не відчувала ні втіхи, ні радості. На її місці інша жінка зловтішалася б цією своєрідною похмурою помстою за її розбите серце, однак Алма була не з тих, хто насолоджується чужими стражданнями. До того ж Алма більше не кохала Джорджа Гокса, хоч свого часу його шлюб завдав їй великого болю. Полум’я її кохання згасло багато років тому. Було б геть безглуздо далі кохати його всупереч обставинам, та й крім того, вона й так наробила чимало дурниць. Втім, Алма шкодувала Джорджа. Він мав добре серце й завжди був їй вірним приятелем, тільки дружину обрав собі на диво невдало.

Попервах статечний видавець ботанічних праць просто дивувався своїй безтурботній, жвавій нареченій, та з часом уже не приховував свого роздратування. У перші роки після того, як вони побрались, Джордж і Ретта час від часу вечеряли в Білому Акрі, проте Алма незабаром зауважила, що як тільки Ретта починала говорити, Джордж відразу супився й напружувався, так наче побоювався того, що вона збиралася сказати. Врешті-решт він узагалі перестав розмовляти за вечерею, мабуть, сподіваючись, що і його дружина вмовкне. Та його бажання не збувалося. Ретта хвилювалася, чому її чоловік мовчить, і теревенила за двох, що, натомість, змушувало Джорджа ще міцніше стулити вуста.

Через кілька років у Ретти з’явилася чудернацька звичка, яку Алмі було прикро бачити. Коли Ретта розмовляла, її пальці безпомічно пурхали довкола її губ, так наче вона силкувалася піймати щойно вимовлені слова чи навіть заштовхати їх назад. Деколи Ретті вдавалося урвати речення на середині якоїсь божевільної думки, і тоді вона притискала пальці до вуст, щоб не зронити більше ні слова. Однак бачити цей тріумф було ще важче, бо те останнє, дивне, обірване речення висіло ні в сих ні в тих у повітрі, тоді як Ретта нажахано дивилася на свого безмовного чоловіка, широко розплющивши очі, які благали про вибачення.

Після низки таких прикрих трафунків містер і місіс Гокс узагалі перестали приходити на вечерю. Алма бачилася з ними тільки в них удома, коли навідувалася на Арк-стріт, щоб обговорити з Джорджем деталі майбутньої публікації.

Заміжжя, як виявилось, не пасувало місіс Ретті Снов-Гокс. Вона явно не була створена для нього. Та й сама зрілість їй не личила. У світі дорослих існувало надто багато обмежень, від неї сподівалися надто великої серйозності. Ретта більше не була тим дурненьким дівчиськом, яке легковажно роз’їжджало по місту в своєму маленькому двоколісному екіпажі. Тепер вона була дружина й помічниця одного з найповажніших видавців Філадельфії й мала поводитися відповідно до свого нового статусу.

Ретті більше не годилося самій ходити до театру. По правді, їй і раніше не годилося, але ж цього ніхто не забороняв. Тепер же Джордж був проти. Йому не подобався театр. Крім того, Джордж змушував дружину ходити до церкви — і то кілька разів на тиждень — де Ретта так нудилась, що, як мала дитина, не могла встояти на місці. Після весілля їй уже не пасувало яскраво одягатися й співати, коли охота, пісеньки. Точніше, вона могла співати й деколи співала, однак це виглядало непристойно й тільки дратувало її чоловіка.

Що ж до материнства, то Ретта й цього обов’язку не могла сповнити. Невдовзі після шлюбу в домі Гоксів оголосили про вагітність, але та передчасно скінчилася. Наступного року стався ще один викидень, а за рік — іще один. Втративши п’яту дитину, охоплена глибоким розпачем Ретта перестала виходити зі своєї спальні. Її плач, казали, було чути сусідам на другому кінці вулиці. Бідолашний Джордж Гокс гадки не мав, що робити зі своєю згорьованою дружиною і кілька днів поспіль не міг працювати через її божевілля. Зрештою, він послав записку до Білого Акру, благаючи Алму прийти на Арк-стріт і посидіти біля своєї давньої безутішної приятельки.

Проте коли Алма прийшла, Ретта вже спала з великим пальцем у роті, а її прекрасне волосся розсипалося по подушці, схоже на голі чорні галузки на тлі бляклого зимового неба. Джордж пояснив, що аптекар прислав їм трохи настоянки опію, і та, вочевидь, допомогла.

— Тільки прошу тебе, Джордже, не захоплюйся цим, — застерегла його Алма. — Ретта вельми чутлива, і коли дати їй забагато опію, він їй зашкодить. Так, часами вона поводиться безглуздо, а деколи просто жахливо. Але, наскільки я знаю Ретту, для щастя їй потрібні тільки терпіння і любов. Може, варто трохи почекати…

— Вибач, що потурбував тебе, — сказав Джордж.

— Усе гаразд, — відповіла Алма. — Я завжди готова тобі допомогти — і Ретті теж.

Алма хотіла ще щось сказати — але що? Вона й так боялася, що висловилася надто вільно і, може, навіть натякнула, що з нього поганий чоловік. Сердешний Джордж. Він так втомився.

— Я твій друг, Джордже, — сказала вона, торкнувшись його плеча. — Можеш розраховувати на мене. І кликати в будь-який час.

Що ж, він її послухав. 1826 року, коли Ретта обрізала собі волосся, Джордж покликав Алму. Покликав у 1835-му, коли Ретта зникла на три дні, аж поки її не знайшли в Фіштауні, де вона покотом спала серед безпритульних дітлахів. Послав за нею 1842 року, коли Ретта напала на служницю, тримаючи в руках швейні ножиці, бо то, мовляв, не жінка, а привид. Служниця обійшлася кількома подряпинами, але більше ніхто не хотів носити Ретті сніданок. Знову звернувся за поміччю у 1846-му, коли Ретта почала писати довгі, незрозумілі листи, де сліз на папері було більше, ніж чорнила.

Джордж не знав, що робити з її вибриками і капризами. Вони не давали йому ні думати, ні працювати. А на той час він видавав понад п’ятдесят книжок на рік, а також низку наукових журналів і «Екзотичну флору в іноктаво» — нове, дороге видання, яке розповсюджувалося тільки за передплатою (виходило чотири рази на рік, проілюстроване величезними, розфарбованими вручну літографіями щонайвищої якості). Всі ці проекти потребували його цілковитої уваги. Він не мав часу на жінчині коники.

Алма теж не мала них часу, але все одно приходила. Часами, коли справи ставали геть кепські, вона навіть залишалася з Реттою на ніч і спала в подружньому ліжку Гоксів, обійнявши свою тремтячу приятельку, тоді як Джордж ночував на тапчані в друкарні. Хоч Алмі здалося, що він там проводить кожну ніч.

— Якщо я стану самим дияволом, — запитала Ретта Алму якось посеред ночі, — ти все одно мене любитимеш і будеш до мене добра?

— Я завжди тебе любитиму, — запевнила Алма єдину подругу в своєму житті. — І ти ніколи не станеш дияволом, Ретто. Тобі просто треба відпочити й перестати завдавати клопоту собі та іншим…

На ранок після таких нічних розмов вони всі втрьох снідали в великій їдальні. Розмова ніколи не йшла. Джордж і в найкращі дні був небалакучий, а Ретта сиділа то перезбуджена, то заціпеніла — залежно від того, скільки опію їй дали напередодні. Розум її майже завжди був затуманений. Інколи Ретта жувала якийсь шматок ганчірки, й ніхто не міг його від неї відібрати. Алма гарячково шукала тему для розмови, що підійшла б їм трьом, але ніяк не знаходила. Такої теми ніколи не існувало. З Реттою вона могла теревенити про якісь дурниці, з Джорджем розмовляти про ботаніку, а про що говорити з ними обома — вона ніколи не знала.

У квітні 1848-го Джордж Гокс знову послав за Алмою. Та саме працювала за столом, завзято намагаючись розкусити таємницю погано збереженого Dicranum consorbrinum, що його недавно надіслав їй колекціонер-любитель із Міннесоти, — аж раптом верхи примчав худорлявий хлопчак із нагальним посланням: міс Віттекер просять негайно прийти в будинок Гоксів на Арк-стріт. Стався нещасний випадок.

— Що трапилося? — запитала Алма, стривожено відірвавшись від роботи.

— Пожежа! — відповів хлопець, ледве стримуючи радість.

Хлопчиська обожнюють пожежі.

— О Боже! Хтось постраждав?

— Ні, мем, — явно розчаровано відповів хлопчак.

Як виявилося, Ретта влаштувала в своїй спальні пожежу. Чомусь вирішила спалити постіль і фіранки. На щастя, погода була вогка, і тканина не загорілась, а тільки почала тліти. Диму було більше, ніж вогню, але спальня все одно зазнала чималої шкоди. Ще більше постраждав моральний стан мешканців дому. Двійко служниць звільнилися. У такому домі ніхто не хотів жити. Ніхто не збирався терпіти господиню, яка геть з’їхала з глузду.

Коли Алма туди прийшла, на Джорджеві не було лиця. Ретті дали настоянки опію — вона міцно спала на канапі. В будинку тхнуло горілою травою після дощу.

— Алмо! — кинувся до неї Джордж.

Стиснув її руку. В минулому він зробив так тільки раз, більш як тридцять років тому. Тепер усе було інакше. Алмі стало соромно за те, що вона досі пам’ятала той випадок. Його зіниці розширилися від паніки.

— Вона більше не може тут залишатися.

— Вона твоя дружина, Джордже.

— Я знаю, хто вона така! Знаю! Але їй більше не можна тут жити, Алмо. Вона ставить під загрозу своє життя і всіх решту. Вона ж могла нас усіх вбити і спалити друкарню! Ти мусиш знайти для неї інше місце.

— Шпиталь? — спитала Алма.

Однак Ретта вже не раз бувала в шпиталі, де їй ніхто так і не зміг зарадити. Вона верталася додому ще в більшому збудженні, ніж до того.

— Ні, Алмо. Місце, де вона могла б жити постійно. Інший дім. Ти ж знаєш, що я маю на увазі! Більше вона тут і ночі не ночуватиме. Хай перебирається деінде. Ти мусиш мене за це пробачити. Тобі відомо більше, ніж всім, але навіть ти не знаєш, на що вона перетворилася. За минулий тиждень я ока не склепив. У цьому домі ніхто не спить зі страху, що вона знову щось витворить. Треба, щоб біля неї завжди чатувало двоє людей, а то вона наробить біди як не собі, то комусь іншому. Все, я більше не маю сили про це говорити! Ти розумієш, чого я прошу, я знаю. Ти мусиш зробити це заради мене.

Не замислившись ні на хвилину, чому це мусить бути саме вона, Алма взяла й зробила, про що її просили. Написавши кілька листів потрібним людям, вона швидко домовилася про те, щоб влаштувати свою подругу до божевільні Ґриффона в Трентоні, що в Нью-Джерсі. Її звели допіру рік тому, а доктор Віктор Ґриффон — поважана особа у Філадельфії, колишній гість Білого Акру — сам спроектував будинок шпиталю, щоб забезпечити розбурханим душам якнайбільший спокій. Він був найвідомішим американським лікарем, який закликав лікувати душевнохворих згідно з моральними засадами, і подейкували, що його методи були досить гуманні. До прикладу, хворих ніколи не приковували ланцюгами до стін, як колись прикували Ретту в філадельфійському шпиталі. Казали, що божевільня Ґриффона — спокійне, затишне місце з доглянутими садами та, звісно, високими мурами. Начебто доволі приємна. І доволі дорога, як переконалася Алма, коли заздалегідь заплатила за перший рік лікування Ретти. Їй не хотілося завдавати Джорджеві клопоту ще й з рахунком, а Реттині батьки давно померли, залишивши по собі самі борги.

З важким серцем Алма залагоджувала ці справи, проте всі зійшлися на тому, що так буде найліпше. Ретта матиме власну кімнату в притулку, щоб не завдати шкоди іншому хворому, за нею цілоденно доглядатиме медична сестра. Думка про це заспокоювала Алму. Крім того, у притулку використовували сучасні, наукові методи лікування. Душевну хворобу Ретти лікуватимуть гідротерапією, вертінням по колу на спеціальній дошці й лагідними моральними настановами. Вона не матиме доступу ні до вогню, ні до ножиць. У цьому Алму запевнив сам доктор Ґриффон, який перед тим визначив, що Ретта страждає від так званого «пересихання нервового джерела».

Отож Алма про все домовилася. Джорджу залишилося тільки підписати підтвердження про те, що його дружина божевільна, й разом з Алмою супроводити її до Трентона. Всі втрьох вони рушили в дорогу найнятим екіпажем, бо в потязі Ретта могла, чого доброго, знову щось встругнути. Зі собою взяли ремінь, на випадок якби Ретту довелось зв’язати, але та поводилася спокійно і мугикала пісеньки.

Коли вони прибули до божевільні, Джордж швидко рушив через моріжок до головного входу, тоді як Алма з Реттою крокували попідруч позаду, мовби насолоджувалися прогулянкою.

— Який гарний будинок! — сказала Ретта, окинувши оком ошатну цегляну споруду.

— Справді гарний, — відповіла Алма, якій аж від серця відлягло. — Рада, що тобі подобається, Ретто, бо це тепер твій новий дім.

Чи розуміла Ретта, що відбувається, було неясно, але збудженою вона не виглядала.

— Чудовий сад, — продовжувала Ретта.

— Еге ж, — підтвердила Алма.

— Хоч я терпіти не можу, коли квіти зрізають.

— Що ти таке кажеш, Ретто! Та ж ти дужче за всіх на світі любиш букет свіжозрізаних квітів!

— Мене покарано за жахливі злочини, — незворушно відповіла Ретта.

— Ніхто тебе не карає, пташко.

— А найбільше за всіх я боюся Бога.

— Бог нічого не має проти тебе, Ретто.

— Мене мучать загадкові болі в грудях. Деколи мені здається, що моє серце от-от розірветься. Не зараз, але дуже скоро.

— Тут ти зустрінеш друзів, які тобі допоможуть.

— В юності, — спокійно продовжувала Ретта, — я займалася непристойними речами з чоловіками. Ти знала про це, Алмо?

— Цить, Ретто.

— Не цитькай на мене. Джордж і так знає. Я не раз йому про це казала. Я дозволяла тим чоловікам робити зі мною все, що їм хотілось, і навіть брала від них гроші — хоч ти знаєш, грошей мені ніколи не бракувало.

— Цить, Ретто. Не мели дурниць.

— А ти колись хотіла розважитися з чоловіками? Коли ще була молода?

— Ретто, прошу тебе…

— Жінки з молочарні в Білому Акрі теж цим займалися. Вони показали мені, що робити з чоловіками, й підказали, скільки грошей брати з них за мої послуги. За ті гроші я купувала собі рукавички й стрічки. А одного разу купила і для тебе стрічку!

Алма сповільнила крок, щоб Джордж не чув, про що вони говорять. Але в душі вона знала — він уже все це чув.

— Ретто, ти втомилася, побережи свої сили…

— Невже ти ніколи не робила цього, Алмо? Невже ніколи не мріяла зайнятися чимось безсоромним? Хіба ти ніколи не відчувала дикого голоду в своєму нутрі?

Ретта схопила її за руку й жалібно зазирнула Алмі в обличчя, шукаючи там натяк на те, що хотіла почути. А не знайшовши, покірно похнюпила голову.

— Ну звісно, не відчувала. Бо ти добра. Ви з Пруденс обоє доброчесні. А я — втілення самого диявола.

Алмі здалося, що її серце от-от розіб’ється на друзки. Вона глянула на широкі, згорблені плечі Джорджа Гокса, який ішов попереду. І її охопив жагучий сором. Вона ніколи не мріяла зайнятися чимось непристойним із чоловіками? Ох, якби ж Ретта знала правду! Якби хто-небудь знав! Алма — сорокавосьмирічна стара діва з усохлим лоном — і то кілька разів на місяць вчащала потайки до палітурної майстерні. І то не один і не два! Ба більше: всі заборонені книжки її молодості — «Cum Grano Salis» і всі решта — досі жили в її пам’яті. Часом вона виймала їх зі скрині, захованої на сіннику в возівні, й знову перечитувала. Алма знала про дикий голод геть усе!

Алма відчувала, що вчинить нечесно, коли не запевнить цього знедоленого тендітного створіння у своїй підтримці й любові. Невже вона допустить, щоб Ретта гадала, начебто вона єдина зіпсована дівчина в цілому світі? Але ж на кілька кроків попереду ішов Джордж Гокс, який точно все чув. Тому Алма не втішила Ретти і навіть не поспівчувала їй. Сказала тільки:

— Оселившись у цьому новому домі, моя люба Ретто, ти зможеш щодня гуляти в саду. І тоді ти заспокоїшся.

Майже всю дорогу додому Алма з Джорджем мовчали.

— Про неї добре дбатимуть, — нарешті порушила мовчанку Алма. — Доктор Ґриффон особисто мене в цьому запевнив.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — сказав у відповідь Джордж. — Прийти на цей світ — сумна доля.

— Можливо, — обережно сказала Алма, здивована запалом, із яким він це сказав. — Але ми мусимо шукати в собі терплячість і смирення, щоб пережити випробування, які виникають на нашому шляху.

— Авжеж. Принаймні так нас завжди вчили, — відказав Джордж. — Знаєш, Алмо, бували моменти, коли я хотів, щоб Ретта знайшла полегшення в смерті замість терпіти безперервні страждання й мучити мене і всіх решту.

Вона не знала, що відповісти. Джордж не зводив із неї очей — його похмуре лице аж скривилося від болю. За якийсь час вона, затинаючись, витиснула з себе:

— Де є життя, Джордже, там є і надія. Смерть кладе всьому кінець. Дуже скоро вона прийде за нами всіма. І я б, напевно, не бажала, щоб до когось вона поквапилася.

Джордж заплющив очі й мовчав. Її слова навряд чи його заспокоїли.

— Я навідуватиму Ретту в Трентоні раз на місяць, — якомога невимушеніше сказала Алма. — Якщо матимеш охоту, приєднуйся. Я привозитиму їй свіжі примірники «Дамського журналу». Вона любить його читати.

За наступні дві години Джордж не промовив ні слова. Він то дрімав, то прокидався. Розплющив очі допіру тоді, як вони в’їжджали в Філадельфію. На ньому не було лиця. Щиро його жаліючи, Алма вирішила змінити тему. Кілька тижнів тому Джордж позичив Алмі нову книжку про саламандр, яка щойно вийшла друком у Лондоні. Можливо, згадка про неї бодай дрібку його розвеселить. Отож доки екіпаж поволі котився до міста, вона подякувала Джорджеві і, розповівши трохи про книжку, наприкінці сказала:

— Загалом, у тій праці чимало глибоких думок і ретельного аналізу, але вона препаскудно написана й жахливо оформлена — невже, Джордже, в англійців нема редакторів?

Джордж, який досі сидів, утупившись у підлогу, глянув на неї і ні з того ні з сього сказав:

— Твій швагер наробив собі недавно клопоту.

Він явно не почув ні слова з того, що вона йому розповідала. Крім того, Алма була вражена, що він про таке заговорив. Джордж зроду не пліткував, та з якого дива він узагалі згадав про чоловіка Пруденс? Напевно, його так стривожили події того дня, що він був сам не свій. Але щоб не ставити його в незручне становище, Алма вирішила підтримати розмову так, наче вони з Джорджем завжди обговорювали такі теми.

— Що він наробив? — запитала вона.

— Артур Діксон надрукував один зухвалий памфлет, — втомлено пояснив Джордж, — який йому вистачило розуму підписати своїм іменем. Він написав, що влада Сполучених Штатів Америки — моральна почвара, яка схвалює рабство.

Алму ця новина нітрохи не вразила. Пруденс і Артур Діксон роками були ревними аболіціоністами. Своїми майже радикальними поглядами, спрямованими проти рабства, вони прославилися на цілу Філадельфію. На дозвіллі Пруденс працювала в місцевій квакерській школі — вчила вільних негрів читати. Крім того, вона піклувалася про дітей у негритянському сиротинці й час від часу виступала на засіданнях жіночих спілок, які виступали за скасування рабства. Артур Діксон часто — чи то пак, невпинно — друкував памфлети і працював одним з редакторів «Визволителя». Правду кажучи, багатьом жителям Філадельфії Діксони зі своїми памфлетами, статтями й промовами вже набридли. («Як на чоловіка, який уявляє себе агітатором, — казав Генрі про свого зятя, — Артур Діксон — страшенний зануда».)

— Але що з того? — запитала Алма Джорджа Гокса. — Всі знають, що моїй сестрі з чоловіком небайдужа та справа.

— Цього разу, Алмо, професор Діксон перебрав міру. Він не тільки хоче, щоб рабство негайно скасували, а й вважає, що ми не повинні платити податків й дотримуватися американських законів, доки не приймуть це малоймовірне рішення. Він закликає нас вийти на вулиці зі смолоскипами, вимагаючи, щоб усіх негрів тут же звільнили.

— Артур Діксон? — Алма не витримала й повністю вимовила ім’я свого надокучливого колишнього вчителя. — Зі смолоскипами? Щось геть на нього не схоже.

— Прочитай сама і побачиш. Всі про це говорять. Кажуть, йому ще пощастило, що його не вигнали з університету. А твоя сестра, по-моєму, виступала на його захист.

Алма деякий час обдумувала почуте.

— Що ж, мене це трохи лякає, — нарешті визнала вона.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — повторив Джордж, втомлено провівши долонею по обличчі.

— Але мусимо шукати в собі терплячість і смирення… — знову, затинаючись, почала було Алма, але Джордж урвав її на півслові.

— Горопашна твоя сестра, — сказав він. — Ще й з купою дітлахів у хаті. Прошу тебе, Алмо, дай мені знати, якщо я можу якось допомогти твоїй сім’ї. Ти завжди була з нами така ласкава.

Розділ тринадцятий

Її горопашна сестра?

Що ж, може, й так… проте Алма не була в цьому певна.

Пруденс Віттекер Діксон не викликала до себе жалю — минув не один рік, а її далі неможливо було зрозуміти. Алма розмірковувала над цим наступного дня, розглядаючи свої колонії моху в Білому Акрі.

Родина Діксонів була таємницею за сімома замками! Ще один нещасливий шлюб. Пруденс і її колишній наставник були одружені двадцять п’ять років і народили шістьох дітлахів, однак Алма жодного разу не помітила між ними ані натяку на кохання, ніжність чи взаємне порозуміння. Ніколи не чула, щоб хтось із них сміявся. Мало коли бачила на їхніх обличчях усмішку. Вони навіть не злилися одне на одного. Чесно кажучи, Алма не помічала, щоб між ними промайнуло хоч якесь переживання. Що ж то за шлюб, у якому люди збавляють рік за роком у бепросвітній нудьзі?

Втім, довкола заміжжя її сестри завжди роїлося чимало запитань, починаючи від пекучої таємниці, через яку всі філадельфійські пліткарки багато років тому, коли Артур із Пруденс побралися, не могли спокійно спати: що сталося з посагом? Видаючи свою названу доньку заміж, Генрі Віттекер подарував їй щедру суму, але не було видно, щоб молодята витратити з неї хоча б пенні. Артур і Пруденс Діксон животіли як бідняки на його куцу університетську платню. Навіть не мали власної оселі. Та що там казати — вдома в них аж пробирало від холоду. Артур засуджував усякі розкоші, тому дім його був такий же холодний і блідий, як і його власна нудна й млява персона. Як голова сім'ї, він дотримувався засад стриманості, скромності, навчання й молитви, і Пруденс перейняла їх собі. З першого ж дня заміжжя Пруденс відмовилася від пишного вбрання й почала одягатися, мов квакерка: у шерсть, вовну й темні кольори, начіпляючи на голову незугарні капелюшки з козирком. На ній не було ніяких прикрас — ні брошки, ні годинника на ланцюжку, ні окрайчика мережива.

Построгішав не лише її гардероб. Харчувалася Пруденс так само скромно й невигадливо, як і вдягалася, — одним тільки кукурудзяним хлібом і патокою. Її ніколи не бачили з горнятком чаю чи лимонадом, не кажучи вже про келих вина. Коли в них народилися діти, Пруденс виховувала їх у тих же злиднях. Грушка, зірвана з поблизького дерева, була справжнім смаколиком для тих хлопчиків і дівчаток, яких навчили не заглядати на принадливіші делікатеси. Дітей Пруденс одягала так само, як і себе: в просте, акуратно залатане вбрання. Вона немов зумисно хотіла, щоб її діти виглядали голодранцями. А може, вони справді бідували, але ж на те не було причин.

— А де вона, в біса, поділа всі свої сукні? — бризкав слиною Генрі щоразу, коли Пруденс гостювала в Білому Акрі, вбрана в лахміття. — Вона що — напхала ними матраци?

Проте Алма бачила матраци Пруденс — вони були набиті соломою.

Філадельфійські нероби добряче поплескали язиками, мізкуючи, що Пруденс зі своїм чоловіком зробили з посагом Віттекера. Може, Артур Діксон грав на гроші і розтринькав усі статки на скачки й собачі бої? Може, він утримував другу сім’ю в іншому місті, й та жила в розкошах?

А може, голуб’ята закопали в землю скриню з казковими багатствами, а самі навмисно вдавали з себе злидарів? З часом таємницю розкрили: всі гроші пішли на боротьбу проти рабства. Невдовзі після весілля Пруденс нишком передала майже весь свій посаг на потреби Філадельфійського товариства борців проти рабства. Крім того, сім’я Діксон викуповувала на ті гроші рабів із неволі, по 1300 доларів за душу. Вони заплатили за те, щоб кількох невільників-утікачів перевезли до Канади, де їм гарантували безпеку. Оплатили друк незліченних памфлетів і трактатів. І навіть підтримували негритянські дискусійні клуби, де негрів учили боротися за свою ідею.

Усе це випливло на світ ще 1838 року, у статті про чудернацький спосіб життя Пруденс Віттекер Діксон, яку опублікував «Вивідач». Після того, як натовп лінчувальників спалив зал, де збиралися тутешні аболіціоністи, часопис узявся шукати цікавих — ба навіть потішних — історій про рух борців проти рабства. Коли відомий аболіціоніст привселюдно похвалив непоказну щедрість спадкоємиці Віттекерів, одному з газетярів спало на думку розшукати Пруденс Діксон. Історія відразу його заінтригувала — ще б пак, адже у Філадельфії ім’я Віттекер пов’язували зовсім не з проявами безмежної щедрості. До того ж Пруденс була гарна, мов намальована, — таке завжди впадає у вічі — і разючий контраст між її прекрасним личком і скромним способом життя робив з неї ще цікавішу героїню публікації. З витонченими кремово-білими зап’ястями, з тендітною шиєю, що визирала зі старого дрантя, вона скидалася на богиню в неволі — на запроторену в монастирі Афродіту. Газетяр не зміг перед нею встояти.

Стаття вийшла на першій шпальті, поруч із доволі вдалою гравюрою місіс Діксон. У публікації були викладені вже знайомі всім відомості про аболіціоністів, однак уяву філадельфійців захопило те, що Пруденс — яка виросла в королівських покоях у Білому Акрі — заявила, що вже багато років забороняє собі й своїм близьким користуватися будь-якими предметами розкоші, виготовленими руками невільників.

«У тому, щоб носити одяг із бавовни, вирощеної в Південній Кароліні, немає на перший позір нічого поганого, — цитував її слова автор статті, — але це не так, бо так до наших домівок проникає зло. Ми розбещуємо дітей, пригощаючи їх цукром, і вважаємо це невинною насолодою, але насолода ця стає гріхом, якщо цукор вирощений руками людей, яких тримають у невимовних злигоднях і муках. З цієї ж причини наша родина не п’є ані кави, ні чаю. Я закликаю всіх доброчесних філадельфійських християн вчинити так само. Якщо ми виступаємо проти рабства й водночас насолоджуємося його плодами, то ми не хто інші, як лицеміри, які чомусь гадають, що Господь поблажливо ставиться до нашого лицемірства».

Але Пруденс на цьому не зупинилася: «Ми з чоловіком мешкаємо по сусідству з родиною вільних негрів, до якої належать добрий і порядний чоловік на ім’я Джон Геррінґтон, його дружина Седі і трійко дітлахів. Вони бідують і ледве зводять кінці з кінцями. Ми пильнуємо за тим, щоб жити не багатше за них. Щоб наш дім не був розкішніший за їхній. Геррінґтони часто допомагають нам по господарству, а ми допомагаємо їм. Ми з Седі Геррінґтон обіруч вичищаємо піч. Мій чоловік разом з Джоном Геррінґтоном рубають дрова. Мої діти вчаться читати й лічити разом з дітьми Геррінґтонів. Вони частенько вечеряють з нами. Ми споживаємо ту ж їжу, що й вони, носимо такий самий одяг, що й вони. Взимку, коли Геррінґтони не мають чим обігріти дім, ми мерзнемо разом з ними. Нас зігріває думка про те, що нам нічого соромитися і що Христос вчинив би так само. В неділю ми ходимо на службу разом з Геррінґтонами — до їхньої скромної негритянської методистської церкви. У їхній церкві нема ніяких вигод — то чому наша церква мусить їх мати? Їхні діти часом не мають черевиків — то чому наші дітлахи мусять бути взуті?».

Тут уже Пруденс перехопила через край.

За наступні кілька днів у редакцію газети посипалися обурені відгуки від читачів. Деякі листи надійшли від нажаханих матерів («Донька Генрі Віттекера тримає своїх дітей босими!»), але більшість — від розлючених чоловіків («Якщо місіс Діксон любить чорношкірих африканців так сильно, як заявляє, то хай видасть свою найгарнішу білу донечку за чорнішого за чорне синка її сусідів — дуже хочеться на це подивитися!»).

Що ж до Алми, то її ця стаття роздратувала. У тому, як Пруденс розповідала про свій спосіб життя, Алма запідозрила легкий натяк на гордощі, ба навіть пиху. Не те щоб Пруденс була марнославна, як усі прості смертні (Алма ніколи не бачила, щоб та зазирала в дзеркало), вона поводилася пихато, але по-іншому — більш завуальовано, виставляючи напоказ свій аскетизм і жертовність.

Дивіться, як мало мені треба, натякала Пруденс.

Погляньте, яка я милосердна. Крім того, Алмі не сходило з думки ще одне: а може, темношкірі сусіди Пруденс — Геррінґтони — хотіли б одного вечора скуштувати щось інше, крім кукурудзяного хліба й патоки — чому б Діксонам просто не купити їм щось поїсти, замість і собі голодувати на знак безглуздої солідарності?

Газетна стаття наробила клопоту. Філадельфія, може, й була вільним містом, але це не означало, що його мешканцям було до вподоби, коли вишукані білошкірі дами водилися з нужденними неграми. Спочатку на родину Геррінґтонів посипалися погрози й напади — їх довели до того, що вони мусили перебратися в іншу дільницю. Відтак Артура Діксона закидали кінським гноєм, коли той ішов на роботу до Пенсильванського університету. Матері забороняли дітям бавитися з дітлахами Діксонів. На воротах їхнього будинку що другий день хтось чіпляв смужки південнокаролінської бавовни, а на ґанку насипав купку цукру — направду дивне й винахідливе попередження! А тоді одного дня в середині 1838 року Генрі Віттекер дістав непідписаного листа, в якому писало: «Краще закрийте рота своїй доньці, містере Віттекер, а то скоро від ваших складів тільки попіл залишиться».

Генрі ввірвався терпець. Досить того, що донька проциндрила його щедрий посаг, то тепер ще й його майно було під загрозою. Він викликав Пруденс до Білого Акру, маючи намір втовкмачити їй, що пора би вже взятися за розум.

— Тільки не кричи на неї, тату, — попросила його Алма напередодні тієї зустрічі. — Пруденс і так, напевно, стривожена й знервована. Події останніх тижнів і так їй допекли, та й вона, певно, більше хвилюється про життя своїх дітей, ніж ти — про свої склади.

— Сумніваюся, — буркнув Генрі.

Але Пруденс не виглядала заляканою чи занепокоєною. Вона зайшла до кабінету Генрі гордо, мов Жанна д'Арк, і безстрашно стала перед батьком. Алма приязно її привітала, однак Пруденс і не думала церемонитися. Як і Генрі. Той зараз же приступив до розмови.

— Бачиш, що ти наробила? Спочатку зганьбила нашу сім’ю, а тепер привела до батькового дому натовп лінчувальників? Оце така твоя подяка за все, що я для тебе зробив?

— Перепрошую, але я ніякого натовпу не бачу, — незворушно сказала Пруденс.

— Скоро він тут буде! — Генрі шпурнув Пруденс лист з погрозами — та прочитала його, і бровою не повівши.

— Попереджаю тебе, Пруденс, — я буду дуже незадоволений, якщо мені доведеться керувати своїми справами з обвугленого кістяка замість будинку. Що ти собі думаєш, коли граєш у ті свої ігри? Для чого ти наговорила то все тій газетці? Це так низько. Беатрікс це не сподобалося б.

— Я горджуся тим, що мої слова надрукували, — відповіла Пруденс. — І гордо повторю все до останнього слова будь-якому газетяреві з Філадельфії.

Пруденс тільки підкидала дров до багаття.

— Ти приходиш сюди в лахмітті, — у голосі Генрі щораз сильніше звучало роздратування, — бідна, як церковна миша, хоч я був до тебе щедрим. Приходиш зі злиденного пекла, де тебе тримає твій чоловік, і граєш тут із себе бідну й нещасну, щоб ми всі почувалися біля тебе нікчемами. Лізеш туди, куди тебе не просять, і підбурюєш людей розколоти це місто надвоє — і заодно розвалити мою компанію! І основне, що ти висмоктала все це з пальця! У Співдружності Пенсильванія нема ніякого рабства, Пруденс! То нащо ти далі товчеш воду в ступі? Хай Південь сам розбирається зі своїми гріхами!

— Шкода, що ти не поділяєш моїх поглядів, тату, — сказала Пруденс.

— Та мені наплювати на твої погляди! Але клянусь тобі — не дай Боже щось станеться з моїми складами…

— Ти впливова людина, — не дала йому договорити Пруденс. — Твій голос міг би допомогти нашій справі, а твої гроші могли б піти на благо цьому грішному світу. Прислухайся, що підказує тобі твоє серце…

— До дідька, що воно там мені підказує! Ти хочеш тільки одного — зіпсувати життя всім місцевим торговцям, які й так не мають коли вгору глянути!

— І що ж ти, тату, хочеш, щоб я зробила?

— Стулила рота й зайнялася своєю сім’єю.

— Всі, хто страждає, — моя сім’я.

— Чорта лисого! Проповідуй комусь іншому, а не мені! Люди в цій кімнаті — ось твоя сім’я!

— Така сама, як і всі решта, — відказала Пруденс.

Генрі замовк. Йому аж подих перехопило від її слів.

Навіть Алму вони приголомшили. У неї зненацька так сильно запекло в очах, ніби її хтось щойно уперіщив по переніссі.

— То значить, ми для тебе — не сім’я? — запитав, отямившись, Генрі. — Що ж, добре, дуже добре. Тоді ти більше мені не донька.

— Тату, не треба… — нажахано скрикнула Алма.

Однак Пруденс урвала її на півслові й дала таку ясну й спокійну відповідь, ніби роками повторювала її в думках. Може, так і справді було.

— Як хочеш, — сказала Пруденс. — Але знай — ти зрікаєшся доньки, яка завжди була тобі вірна і яка має право сподіватися на ніжність і співчуття єдиного чоловіка, якого вона пам’ятає як свого батька. Твій вчинок жорстокий і важким тягарем ляже на твоє сумління. Я молитимуся за тебе, Генрі Віттекер. І в своїх молитвах запитаю Господа на небесах, що сталося з совістю мого тата — чи, може, в нього її зроду не було?

Генрі зірвався на рівні й розлючено грюкнув обома кулаками по столу.

— Ти мала дурепо! — рявкнув він. — У мене ніколи її не було!

Це сталося десять років тому, і відтоді Генрі не бачив своєї доньки Пруденс, а Пруденс не шукала нагоди зустрітися з ним. Алма теж бачилася з сестрою кілька разів, навідуючись до будинку Діксонів з робленим виразом безтурботності й доброзичливості. Вона вдавала, начебто проїжджала їхньою дільницею у справах й заразом захопила невеличкі подаруночки племінникам і племінницям або — напередодні Різдва — кошик зі смаколиками. Алма знала, що сестра передасть подарунки й делікатеси якійсь убогішій сім’ї, але привозити їх не переставала. Коли їхні родинні стосунки дали тріщину, Алма пропонувала сестрі гроші, але Пруденс — як та й думала — відмовилася їх узяти.

Відвідини завжди відбувалися в прохолодній і незатишній атмосфері, і Алма завжди зітхала з полегшенням, коли вони добігали кінця. Щоразу, як вона бачила Пруденс, її гризло сумління. Хоч Алму й дратувала сестрина надмірна скромність і моральність, вона не могла погамувати в собі відчуття, що батько погано повівся під час тієї останньої зустрічі з Пруденс — чи то пак, вони з Генрі обоє повелися недобре. Той випадок виставив їх у негарному світлі: Пруденс твердо (хоч і лицемірно) стояла на боці Добра й Чесноти, тоді як Генрі всього лиш захищав своє майно й відцурався своєї названої доньки. А як же Алма? Що ж, Алма стала на бік Генрі Віттекера, принаймні так виглядало: не вступилася за сестру, зосталась у Білому Акрі після того, як Пруденс пішла геть.

Але ж вона потрібна батькові! Може, Генрі Віттекеру і бракує щедрості й милосердя, але він важлива персона і потребує її. Він не може без неї жити. Ніхто, крім неї, не може вести його справ — а справ у нього сила-силенна, і всі вони вимагають уваги. Так Алма себе переконувала.

До того ж аболіціонізм не зачіпав її за живе. Вона, цілком природно, вважала рабство огидним, але мала стільки різних клопотів, що це питання не обтяжувало її сумління кожного Божого дня. Зрештою, Алма жила за часом моху і просто не могла зосередитися на роботі — й дбати про свого батька — стежачи за найменшими порухами щоденної людської політичної драми. Так, рабство безглузде й несправедливе, і його неодмінно слід скасувати. Але ж у світі стільки всього несправедливого — бідність, тиранія, грабежі й убивства. Докладати зусиль, щоб подолати всяку несправедливість, і водночас писати змістовні книжки про американський мох і управляти справами родинної компанії, що діє по всьому світу, — просто неможливо.

Хіба не так?

І навіщо Пруденс зі шкіри пнеться, щоб виставити усіх довкола скупими нікчемами супроти неї самої, яка пожертвувала мало не всім?

— Дякую за твою доброту, — казала Пруденс щоразу, коли Алма навідувалася до них з подарунком чи кошиком з їжею, але в її словах ніколи не звучала щира вдячність і любов.

Пруденс трималася ввічливо — і холодно. Після таких візитів Алма поверталася з убогої домівки Пруденс до розкішного Білого Акру з відчуттям, що її допитали й винесли нищівний вердикт — так, наче вона постала перед суворим суддею, і той визнав її винною. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що з часом Алма почала навідувати Пруденс усе рідше й рідше — між сестрами пролягла глибока прірва.

І от тепер, коли вони поверталися екіпажем додому з Трентона, Джордж Гокс сказав Алмі, що Діксони опинилися в біді через підбурливий памфлет Артура Діксона. Тієї весни 1848 року Алма стояла біля валунів і, роблячи нотатки про ріст моху, міркувала, чи не відвідати їй знову Пруденс. Якщо її зять ризикує втратити місце в університеті, справа, вочевидь, серйозна. Але що Алма може сказати? Як може цьому зарадити? Яку допомогу запропонувати Пруденс, щоб та не відкинула її через пиху й удаване смирення?

Та, й крім того, Діксони самі заварили кашу! Хіба то не був логічний наслідок їхніх крайніх і радикальних поглядів? Які з Артура й Пруденс батьки, якщо вони наражають життя своїх шістьох дітей на небезпеку? А їхня справа була направду карколомна. Аболіціоністів частенько тягнули по землі й лупцювали — навіть у вільних північних містах! Північ не любила рабства, проте любила мир і стабільність, а противники рабства їх порушували. Розлючений натовп уже не раз нападав на негритянський сиротинець, де Пруденс безплатно навчала дітей. А борець проти рабства Елайджа Лавджой? Його вбили в Іллінойсі, а друкарські верстати, на яких він друкував памфлети й статті аболіціоністів, розтрощили й пожбурили в річку. Те ж саме могло статися тут, у Філадельфії. Пруденс і її чоловіку варто поводитися обачніше.

Алма повернулася думками до своїх замшілих каменів. Їй було що робити. За останній тиждень вона й так відстала, доки влаштовувала горопашну Ретту до божевільні доктора Ґриффона, і тепер не збиралася ще більше пасти задніх через нерозсудливу хоробрість своєї сестри. На неї чекали вимірювання — треба було їх провести.

На одному з найбільших валунів росло три колонії Dicranum. Алма спостерігала за ними двадцять шість років і недавно впевнилася в тому, що один з видів, без сумніву, рухався уперед, тоді як два інші — відступали. Алма присіла біля каменю, порівнюючи нотатки й малюнки, зроблені за більш як два десятки років. Вона геть нічого не розуміла.

Dicranum був найсокровеннішим захопленням Алми — самим осердям її любові до моху. Земля була вкрита сотнями, тисячами видів Dicranum, і кожен різновид мав свої, властиві тільки йому особливості. Алма знала про Dicranum більше за всіх на світі — і все одно цей клас не давав їй спокійно спати. Алма — яка все своє життя мізкувала над будовою і походженням — роками сушила голову над пекучими питаннями щодо цього складного класу. Звідки з’явився Dicranum? Чому він настільки різноманітний? Навіщо природа завдала собі такого клопоту й створила кожен вид на одну йоту іншим від решти? Чому одні різновиди Dicranum витриваліші за своїх родичів? Чи Dicranum споконвіку існував у такому розмаїтті, чи, може, одні види перейшли — перетворилися — на інші, тоді як предок зостався спільний?

Останнім часом наукові кола жваво обговорювали перетворення біологічних видів. Алма пильно стежила за перебігом дискусії. Про це говорили не вперше. Сорок років тому Жан Батист Ламарк із Франції заявив, мовляв, кожен вид на Землі змінився з моменту, коли його створено, через так зване «внутрішнє почуття», що закладене в організмі й спонукає його вдосконалюватися. А зовсім недавно Алма читала працю анонімного британського автора під назвою «Сліди природничої історії творення», який стверджував, що біологічні види здатні розвиватися і змінюватися. Автор не запропонував переконливого пояснення, як саме види можуть змінюватися, але наголосив на тому, що перетворення таки існує.

Такі теорії могли здійняти неабияку бучу. Припустити, що будь-яка істота може самотужки змінюватися, означало поставити під сумнів верховенство Бога. Згідно з засадами християнства, Господь створив усе живе на світі за один день, і жодне з його творінь споконвіку не змінювалося. Однак Алма дедалі сильніше переконувалася в тому, що насправді все мінялося. Вона тримала в руках взірці скам’янілого моху, геть не схожого на сучасний мох. І то була одна крихітна рослинка! Що ж тоді казати про велетенські викопні кістки ящероподібних істот, що їх Ричард Овен нещодавно охрестив «динозаврами»? Не було ні найменшого сумніву в тім, що ці гігантські тварини колись ходили по землі, а тепер — цілком очевидно — перестали. На зміну динозаврам прийшло щось інше, або вони перетворилися у якусь іншу істоту, а, може, просто зникли з лиця землі. Як пояснити такі масові вимирання й перетворення?

Як писав великий Лінней: Natura non facit saltum.

Природа не робить стрибків.

Проте Алма вважала, що таки робить. Хай навіть малесенькі стрибки — на заячий скік. У природі явно відбувалися метаморфози. Достатньо було поглянути на розведення собак і овець, на безперевний переділ влади й володінь між різними колоніями моху на цих найзвичайнісіньких вапнякових брилах на узліссі в Білому Акрі. Алма мала певні здогадки, але ніяк не могла зліпити їх докупи. Вона була твердо переконана, що одні види Dicranum виникли з інших, давніших його різновидів. Вважала, що один вид міг постати з іншого або взагалі призвести до вимирання цілої колонії. Алма не могла збагнути, як це відбулося, але в тому, що це справді так, — не сумнівалася.

Вона відчула, як груди їй стиснуло знайоме відчуття — бажання упереміш із гострою потребою. Залишилося ще дві години до заходу сонця, коли ще можна було попрацювати надворі, перед тим як повернутися до батькових щовечірніх завдань. Щоб дослідити ті питання так, як належить, їй потрібно було більше, значно більше годин. Та їх завжди бракуватиме! Того тижня вона й так змарнувала купу часу. Кожна жива душа на світі чомусь вважала, що Алмин час належить їй. А коли ж вона зможе нарешті присвятити себе науковим пошукам?

Спостерігаючи за тим, як сонце сідає за обрій, Алма вирішила, що не поїде до Пруденс. У неї просто нема на це часу. Читати свіжий бунтарський памфлет вона теж не мала охоти. Чим Алма може зарадити Діксонам? Сестра не хотіла ні чути Алминої думки, ні приймати її допомоги. Алмі було шкода Пруденс, але вона розуміла, що їхати туди — зайве, бо й так під час кожного її візиту всі почувалися не в своїй тарілці.

Відтак Алма обернулася до своїх каменів. Витягнула рулетку й ще раз виміряла розміри колоній. Нашвидкуруч занотувала дані в блокноті.

Ще дві години, і по всьому.

А роботі кінця-краю не видно.

Артур і Пруденс муситимуть навчитися уважніше дбати про своє життя.

Розділ чотирнадцятий

Через кілька днів Алма дістала записку від Джорджа Гокса, який просив її завітати на Арк-стріт до його друкарні й подивитися на дещо незвичайне.

— Наразі більше нічого тобі не скажу, щоб не зіпсувати несподіванки, — писав він, — але, гадаю, ти вельми зрадієш, побачивши це на власні очі, коли матимеш вільний час.

Що ж, вільного часу Алма не мала. Та й Джордж теж — і саме тому його записка була мов грім серед ясного неба. Раніше Джордж писав Алмі тільки у видавничих справах або коли ставалося якесь лихо з Реттою. Але відколи вони влаштували Ретту в шпиталь Ґриффона, з нею більше не траплялося нічого лихого, а Джордж з Алмою наразі над жодною книжкою не працювали. Що ж то за нагальна справа?

Алму взяла така цікавість, що вона тут же сіла в екіпаж і рушила на Арк-стріт.

Вона застала Джорджа в підсобці — той схилився над довгим столом, встеленим сліпучим розмаїттям форм і кольорів. Коли Алма підійшла ближче, то побачила, що це велетенська колекція зображень орхідей, складених у високі стосики. І не тільки малюнки, а й літографії, рисунки і гравюри.

— Я ще ніколи не бачив таких прекрасних ілюстрацій! — сказав Джордж замість привітання. — Отримав їх учора з Бостона. Така дивна історія з ними вийшла! Дивись, який талант!

Джордж простягнув Алмі літографію плямистої орхідеї роду Catasetum. Квітка була зображена так майстерно, що немовби виростала просто зі сторінки. Її пелюстки мали червоні цятки на жовтому тлі й виглядали вологими, наче жива плоть. Листочки були соковиті й м’ясисті, а з кореневих цибулинок, здавалося, можна струсити землю. Не встигла Алма добре розгледіти цю красу, як Джордж подав їй ще одну фантастичну гравюру — Регіsteria barkeri з золотистими суцвіттями — такими свіжими, що от-от сколихнуться від вітру. Той, хто розмалював цю літографію, був майстром текстури й кольору: пелюстки скидалися на м’який оксамит, а білі краплинки на кінчиках створювали враження, мовби суцвіття вкрите росою.

Коли Джордж простягнув їй ще один малюнок, Алма аж охнула. Такої орхідеї вона ніколи не бачила. Її крихітні рожеві пелюсточки були схожі на сукенки, що їх феї одягли б на бал-маскарад. Їй ще не траплялися такі ретельно вималювані, витончені зображення. Алма добре зналася на літографіях. Цей спосіб зображення винайшли всього лиш за чотири роки до її народження, і в бібліотеці Білого Акру вона зібрала чи не найвишуканішу в світі колекцію літографій. Алма думала, що їй відомі всі вади цього способу зображення, але ці малюнки довели, що вона помиляється. Джордж Гокс теж чудово розумівся на літографії. У Філадельфії не було талановитіших за нього майстрів. Але коли він передавав Алмі ще один малюнок — ще одну орхідею — його рука тремтіла. Він хотів, щоб вона побачила все — все й відразу. Алмі страшенно кортіло передивитися всі малюнки, але спершу треба було з’ясувати, звідки ж вони взялися.

— Стривай-но, Джордже. Скажи мені спочатку — хто це намалював? — запитала Алма.

Їй були відомі всі найкращі ботанічні ілюстратори, але цього художника вона не знала. Навіть сам Волтер Гуд Фітч так не намалював би. Якби вона хоч раз побачила щось подібне, то запам’ятала б назавжди.

— Напевно, хтось надзвичайно здібний, — відповів Джордж. — Його звуть Емброз Пайк.

Алма вперше чула це ім’я.

— А хто видає його ілюстрації? — спитала вона.

— Ніхто!

— А хто ж тоді їх замовив?

— По-моєму, ніхто не замовляв, — сказав Джордж. — Містер Пайк самотужки надрукував літографії у друкарні свого приятеля в Бостоні. Він знайшов орхідеї, зробив замальовки, надрукував і навіть власноруч розфарбував. Він надіслав мені свої роботи, пояснивши не більше, як оце я тобі. Вони прибули вчора в найзвичайнісінькій коробці. Але я мало не впав, коли її відкрив. Містер Пайк каже, що останні вісімнадцять років мешкав у Гватемалі й Мексиці й зовсім недавно повернувся додому, в Масачусетс. Ці орхідеї він намалював, перебуваючи в джунглях. Про нього ніхто не чув. Треба, щоб він приїхав до Філадельфії, Алмо. Може, ти б могла запросити його до Білого Акру? Його лист дуже скромний. Він написав, що присвятив цій справі ціле своє життя. І питає, чи міг би я надрукувати його ілюстрації.

— Ти ж надрукуєш, правда? — запитала Алма, яка тут же уявила, як ці розкішні малюнки виглядатимуть у вишуканому фоліанті.

— Ну звісно! Але спочатку треба зібратися з думками. Деякі з цих орхідей, Алмо, я бачу вперше в житті. Такої досконалої майстерності я ніколи не бачив.

— Я теж, — відповіла Алма, схилившись над столом і обережно перегортаючи ілюстрації.

Вони були такі чудові, що їх лячно було торкатися. Кожну з них вартувало сховати за склом. Навіть наймініатюрніші замальовки були справжніми шедеврами. Мимоволі вона глянула на стелю, чи та ціла, чи не накапає звідти на малюнки вода і їх не знищить. А що, як трапиться пожежа, чи в дім проникнуть грабіжники? Треба, щоб Джордж замикав кімнату на ключ. І рукавиці годилось би вдягти.

— Ти коли-небудь… — почав, було, Джордж і тут же від хвилювання затнувся.

Алма ще ніколи не бачила його таким збудженим.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ніколи.

Того ж вечора Алма написала лист містерові Емброзу Пайку з Масачусетса.

За життя вона написала тисячі листів — було серед них і чимало запрошень, і хвалебних послань — але тут вона не знала, з чого почати. Як звернутися до істинного генія? Врешті-решт Алма вирішила написати просто.

Дорогий містере Пайк,

мені прикро про це писати, але Ви завдали мені великої шкоди. Через Вас я більше ніколи не зможу захоплюватися ботанічними ілюстраціями, що належать не Вам. Тепер, коли я побачила Ваші орхідеї, світ ескізів, малюнків і літографії здаватиметься мені сірим і нудним. Наскільки мені відомо, невдовзі Ви приїдете до Філадельфії, щоб попрацювати разом з моїм дорогим приятелем Джорджем Гоксом над виданням книжки. Тому хотіла запитати Вас, чи не прийняли б Ви моє запрошення зупинитися на деякий час у Білому Акрі — моєму родинному маєтку? У наших оранжереях росте сила-силенна орхідей, декотрі з яких майже такі ж гарні в житті, як Ваші — на малюнках. Насмілюся сказати, що Вам буде приємно на них подивитись. Може, Ви навіть захочете їх намалювати. (Будь-яка з наших квіток вважатиме за честь мати портрет, намальований Вами!) Нам із батьком буде надзвичайно приємно з Вами познайомитися. Тільки повідомте мене, коли саме Ви плануєте приїхати, і я пошлю за Вами екіпаж на двірець. Ми подбаємо про те, щоб задовольнити всі Ваші потреби. Прошу Вас, не розчаруйте мене відмовою!

Щиро Ваша,

Алма Віттекер.

Він приїхав у середині травня 1848 року.

Алма працювала в своєму кабінеті за мікроскопом, коли побачила, що до брами підкотився екіпаж. З нього вийшов високий, худорлявий, рудоволосий молодий чоловік у коричневому вельветовому костюмі. Здалеку він виглядав років на двадцять, хоч Алма знала, що такого не може бути. Зі собою він мав тільки шкіряну валізку, яка, здавалося, кілька разів об’їздила разом з господарем довкола світу й до вечора розсиплеться на порох.

Перш ніж вийти назустріч гостю, Алма ще деякий час за ним поспостерігала. За своє життя вона бачила, як до Білого Акру прибували сотні гостей, і ті, хто приїжджав до них уперше, завжди поводилися однаково: завмирали на місці й вражено розглядали будинок перед собою, адже Білий Акр зачаровував і, водночас, лякав, надто з першого погляду. Помістя зумисно побудували так, щоб вселяти страх, і мало кому з гостей вдавалося приховати свій трепет, заздрощі чи страх — особливо, якщо вони не знали, що за ними спостерігають.

Але містер Пайк навіть не глипнув на маєток. Він, навпаки, зараз же обернувся до нього спиною і почав розглядати старий грецький сад Беатрікс — що його Алма з Ганнеке десятками років тримали в первозданному вигляді в пам’ять про неї. Гість ступив кілька кроків назад, так, наче хотів краще його роздивитися, а тоді зробив щось дуже дивне: поставив на землю валізу, зняв жакет, подався до північно-західного закутка саду, а тоді перетнув його широкими кроками по діагоналі до південно-східного кутка. Трохи там постояв, роззирнувся, а тоді виміряв кроками дві прилеглі сторони саду — його довжину й ширину — так землемір вимірює межі наділу. Дійшовши до північно-західного кута, він зняв капелюх, почухав голову, трохи постояв на місці, а тоді розреготався. Алма не чула його сміху, але бачила, як він сміється.

То вже було занадто — вона не витримала й вибігла з возівні йому назустріч.

— Містере Пайк! — гукнула вона, простягаючи йому руку для потиску.

— Ви, напевно, міс Віттекер! — відповів він, приязно всміхнувшись і потиснувши їй руку. — Не вірю власним очам! Скажіть мені, міс Віттекер, що то за божевільний геній завдав собі стільки клопоту, щоб розбити цей сад за строгими ідеалами евклідової геометрії?

— Це спало на думку моїй матері, сер. Коли б вона багато років тому не покинула цього світу, то дуже зраділа б, почувши, що ви розгадали її наміри.

— Та їх же кожен розгадає! Це ж золотий перетин! Ось тут — подвійні квадрати, кожен з яких містить сітку з квадратів, а стежки, що розділяють усю цю конструкцію навпіл, утворюють кілька трикутників зі співвідношенням сторін три-чотири-п’ять. Так приємно! Не можу повірити, що хтось завдав собі клопоту й зробив це в такому великому масштабі. Деревця самшиту ідеально сюди пасують. Вони мовби знаки рівності між частинами рівняння. Ваша матуся, певно, була чудесна особа.

— Чудесна… — Алма задумалася, чи можна так сказати про її матір. — Що ж, моя матінка була обдарована розумом, який працював із чудесною точністю, це справді так.

— Неймовірно, — відповів її співрозмовник.

Будинку він, схоже, взагалі не помічав.

— Приємно познайомитися з вами, містере Пайк, — сказала Алма.

— І з вами, міс Віттекер. У своєму листі ви виявили неабияку щедрість. Чесно кажучи, я оце вперше їхав сам у екіпажі — і мені сподобалося. Я вже так звик мандрувати поруч із верескливими дітлахами, бідолашними тваринами й гамірними чоловіками, які цмулять товсті сигари, що не знав, куди себе подіти під час такої довгої подорожі на самоті й у спокої.

— І чим же ви займалися? — всміхнулась Алма, вислухавши його жваву розповідь.

— Заприятелював із гарним краєвидом за вікном.

Не встигла Алма щось відказати на його доладну відповідь, як помітила, що на обличчі містера Пайка промайнув вираз занепокоєння. Вона простежила за його поглядом і обернулась — до масивних парадних дверей Білого Акру ішов слуга, тримаючи в руках валізку містера Пайка.

— Моя валіза… — пробурмотів той, простягаючи руку.

— Слуга просто занесе її у вашу кімнату, містере Пайк. Вона стоятиме коло вашого ліжка й чекатиме вас.

Той зніяковіло похитав головою.

— Ну звісно, — сказав. — Оце я дурницю бовкнув. Перепрошую. Я не звик до слуг і всього такого.

— Ви б хотіли тримати валізу при собі?

— Ні, ні. Пробачте, що я так відреагував, міс Віттекер. Але коли то ваш єдиний пожиток, трохи хвилюєшся, коли незнайомець кудись його несе!

— Ви маєте далеко не єдиний пожиток, містере Пайк. У вас є винятковий художній талант, якого ні я, ні містер Гокс ще ні в кого не зустрічали.

Він розсміявся.

— Ох! Дуже мило з вашого боку, міс Віттекер. Але в тій валізі — все решта, що я маю в цьому житті, і ті дрібнички мають для мене, мабуть, вищу цінність!

Тепер і Алма засміялася. Між ними не зосталося і крихти тієї стриманості, що зазвичай панує між двома незнайомцями. Може, її й узагалі не було.

— А тепер розкажіть мені, міс Віттекер, — повеселіло сказав гість, — які ще дивовижі існують у Білому Акрі? І чи правда, що ви, як мені казали, досліджуєте мох?

Ось як не минуло й години, а вони вже стояли пліч-о-пліч біля валунів, обговорюючи Dicranum. Алма збиралася спочатку показати йому орхідеї. Точніше, вона взагалі не мала жодного наміру показувати йому мох — бо досі він нікого не цікавив — але коли мова зайшла про її роботу, містер Пайк наполіг, щоб вона провела його до каменів.

— Мушу попередити вас, містере Пайк, — сказала вона, коли вони йшли разом через поле, — що більшість людей не бачить у моху нічого цікавого.

— Мене це анітрохи не лякає, — відказав той, — бо я завжди захоплювався темами, які іншим людям здаються нудними.

— О, я теж, — сказала Алма.

— Але скажіть, міс Віттекер, чим саме вас зацікавив мох?

— Своєю гідністю, — не задумуючись, відповіла Алма. — А ще спокоєм і розумом. Мені подобається, що на момент дослідження він недоторканний. Не так, як більші чи цінніші рослини, що їх уже розглядали й обмацували юрби ботаніків. Крім того, мене захоплює його скромність. Краса моху — в його вишуканій стриманості. Всі решта представники рослинного світу виглядають супроти моху простацькими і грубими. Розумієте, що я маю на увазі? Знаєте, як ото більші, яскравіші квіти часом схожі на недоумкуватих блазнів — стоять собі, ошелешені й безсилі, і тільки кивають, роззявивши рота?

— Вітаю вас, міс Віттекер. Ви щойно ідеально описали родину орхідей.

Алма охнула й затулила рота руками.

— Я образила вас!

Але містер Пайк усміхався.

— Та ні, що ви! Я тільки дражнюся. Ніколи не захищав і не захищатиму розуму орхідей. Я їх обожнюю, але визнаю, що зірок із неба вони не хапають — принаймні не за вашими мірками. Але було вельми цікаво послухати, як ви обороняєте розумові здібності моху! Наче пишете характеристику на його підтримку.

— Хтось же мусить його захищати, містере Пайк! Мох має таку шляхетну вдачу, а ним усі нехтують! Щиро кажучи, для мене мініатюрний світ моху — розкішний подарунок, прихований за непоказною оболонкою, і я маю велику честь його вивчати.

Емброз Пайк, схоже, зовсім не нудьгував. Коли вони дісталися до вапнякових брил, він засипав Алму запитаннями, а тоді так близько нахилився до колоній моху, що здавалося, нібито його борода виростає просто з каменя. Він уважно вислухав її розповіді про кожен різновид і міркування щодо можливих перетворень. Може, вона забагато говорить? Її матінка точно зробила б їй зауваження. Алма, навіть коли говорила, боялася, що її бідолашний співрозмовник от-от засне від нудьги. Але ж він, навпаки, спонукав її до розмови! Вона відчула себе вільною, випускаючи на свободу думки, що ниділи в переповнених погребах її розуму.

Рано чи пізно настає час, коли людина уже не може приховувати своїх захоплень і хоче поділитися ними зі спорідненою душею, а Алма десятки років тримала свої міркування при собі.

Невдовзі містер Пайк ліг на землю, щоб зазирнути під велику брилу й розглянути мох, що скупчився в уступах, прихованих від людського ока. З-під каменя стирчали тільки його довгі ноги, а сам містер Пайк захоплено описував, що бачить. Алма подумала, що ще ніколи не почувалася такою щасливою. Їй завжди хотілося комусь це показати.

— Хочу вас запитати одну річ, міс Віттекер, — прогуготів містер Пайк з-під скелястого уступу. — Яка істинна природа ваших колоній моху? Вони, як ви кажете, опанували мистецтво вдавати з себе спокійних і смиренних. Але з ваших слів випливає, що вони володіють непересічними здібностями. То хто ж він, отой ваш мох? Доброзичливий першопрохідець чи ворожий мародер?

— Себто, фермер чи пірат? — спитала Алма.

— Саме так.

— Точно не скажу, — відповіла Алма. — Може, і той, і той. Я сама постійно над цим думаю. Певно, мине ще років двадцять п’ять, доки я це з’ясую.

— Захоплююсь вашим терпінням, — сказав містер Пайк, викотившись нарешті з-під брили й невимушено простягнувшись на траві.

Пізніше, коли Алма познайомилася з Емброзом Пайком ближче, вона побачила, що він полюбляє лягати на землю, як тільки йому хочеться перепочити, — будь-коли і будь-де. Коли в нього був настрій, він міг любісінько впасти на килим у вітальні, надто якщо йому були до вподоби плин його думок і розмови. Цілий світ був його диваном. У цьому було стільки свободи! Алма й подумати не могла, що колись почуватиметься такою вільною. Того дня, коли він простягнувся на траві, вона акуратно сіла на найближчий камінь.

Тепер Алма побачила, що містер Пайк значно старший, ніж видався спочатку. Але тут не було нічого дивного — був би він такий молодий, як здавався, то б ніяк не міг створити таку силу-силенну ілюстрацій. Струнка постава й енергійна хода — ось що робило його схожим на студента. І ще скромне коричневе вбрання — однострій нужденного молодого вченого. Утім, зблизька його вік одразу впадав у вічі — особливо, коли він лежав на сонці, гепнувшись на землю без капелюха. Його лице було вкрите зморшками, засмагою і веснянками від багатолітньої праці просто неба, а рудувате волосся посивіло на скронях. Алма дала б йому років тридцять п’ять, щонайбільше тридцять шість. Більш як на десять років молодший за неї, але давно не юнак.

— Яке велике задоволення ви, мабуть, дістаєте від такого пильного вивчення світу, — продовжував Емброз. — По-моєму, більшість людей нехтують маленькими дивами. В деталях можна відкрити в стократ більше можливостей, ніж у загальній картині, але людям важко всидіти на місці.

— Але деколи мені здається, що мій світ надто вже детальний, — зауважила Алма. — Мені йдуть роки на те, щоб написати книжку про мох, а мої висновки такі складні й заплутані, як ті філігранні перські мініатюри, що їх розглядають хіба що під збільшувальним склом. Моя праця не приносить мені слави. Та й грошей теж — бачите, як мудро я використовую свій час!

— Але містер Гокс казав, що про ваші книжки добре відгукуються.

— Авжеж — десяток чоловіків зі всього світу, яким небайдужа бріологія.

— Цілий десяток! — вигукнув містер Пайк. — Не забувайте, мадам, що ви розмовляєте з чоловіком, який за своє довге життя нічогісінько не видав, і чиї сердешні батьки переживають, що їхній син — безсоромний лінюх.

— Але ж ваші ілюстрації — неперевершені, сер.

Він тільки махнув рукою.

— Ви гордитеся своєю працею? — запитав він.

— Так, — відповіла Алма, на хвилю задумавшись. — Але часом дивуюся, чому. Мені здаться, що більшість людей у цьому світі — особливо нещасні бідняки — були б щасливі, якби більше ніколи не мусили працювати. Тоді чому я так старанно працюю над темою, яка цікавить тільки жменьку людей? Чому я не вдовольнюся тим, щоб просто милуватися мохом чи навіть малювати його, коли мені так до вподоби його будова? Навіщо я морочуся з його таємницями й благаю дати відповідь про природу самого життя? Як бачите, мені пощастило народитися в заможній родині, а отже, я взагалі не маю потреби працювати. Тоді чому я нещасна, коли сиджу, склавши руки, коли дозволяю своїм думках рости врізнобіч, як оця трава?

— Бо вас цікавить світобудова, — просто пояснив Емброз Пайк, — і всі її чудесні творіння.

Алма зашарілася.

— З ваших слів виходить, що я займаюся грандіозною справою.

— Так воно і є, — так само просто відповів він.

Вони трохи посиділи мовчки. Десь у лісі позаду висвистував дрізд.

— Який чудовий сольний виступ! — вигукнув містер Пайк, дослухаючись до пташиного співу. — Аж хочеться йому поплескати!

— В Білому Акрі тепер найкраща пора, щоб слухати пташок, — сказала Алма. — Бувають ранки, коли можна вмоститися під вишнею на лузі й слухати цілий пташиний оркестр, який співає тільки для вас.

— Треба буде вибратися сюди якось уранці. У джунглях я дуже сумував за нашими американськими співочими пташками.

— Але ж там, мабуть, були незвичайні птахи!

— Так, незвичайні й екзотичні. Але ж це не те саме. На чужині страшенно сумуєш за знайомими звуками свого дитинства. Мені не раз снилося, як жалісливо туркочуть голуби. Їхній туркіт був такий реалістичний, що мені краялося серце. Я навіть не хотів прокидатися.

— Містер Гокс казав мені, що ви багато років провели в джунглях.

— Вісімнадцять, — відповів містер Пайк, збентежено посміхнувшись.

— Здебільшого в Мексиці й Гватемалі?

— Тільки в Мексиці й Гватемалі. Я хотів побачити більше світу, але ніяк не міг звідти поїхати, бо раз у раз натрапляв на нові й нові рослини. Знаєте, як то є — ви знаходите цікаву місцину, починаєте її досліджувати, а тоді вам починають одна за одною відкриватися таємниці, і ви вже не можете покинути того місця. До того ж у Гватемалі я натрапив на один вид орхідей — точніше, на найскромніших самітників-епіфітів — які ніяк не хотіли зробити мені ласку й зацвісти. А я сказав собі, що не поїду, доки не побачу їхнього цвіту. І не хотів відступати від свого. А вони й собі вперлися. Деякі з них змусили мене чекати років п’ять чи шість, доки дозволили нарешті зиркнути на їхні квіти.

— Чому ж ви все-таки повернулися додому?

— Через самотність.

Він був навдивовижу відвертий. Алма захоплювалася його щирістю. Вона б нізащо не зізналася в такій слабкості — відчувати самотність.

— Крім того, — сказав він, — я вже не мав здоров’я жити, де доведеться. Мав одну лихоманку за другою. Хоча, правду кажучи, вони були не такі вже й неприємні. Під час гарячки я мав дивовижні видіння і навіть чув голоси. Деколи так і кортіло податися услід за ними.

— За видіннями чи за голосами?

— За обома! Але я не міг так вчинити зі своєю матінкою. Її серце не витримало б, якби вона втратила в джунглях рідного сина. Їй би до кінця не давала спокою думка, що зі мною сталося. Втім, б’юсь об заклад, вона досі не знає, де я і що зі мною. Але принаймні знає, що я живий.

— Ваші родичі, певно, сумували за вами всі ці роки.

— Ох, мої бідолашні родичі. Я прикро розчарував їх, міс Віттекер. Вони такі поважні люди, а я все життя поневіряюся світами. Мені шкода їх усіх, а надто мою матусю. Вона думає, і, мабуть, має рацію, що я розтоптав на порох усі перлини, розсипані переді мною. Я покинув Гарвард, і року там не провчившись. Казали, що я подаю надії — тільки не зрозуміло, що вони мали на увазі під цим словом — але з університетським життям у мене не склалося. Через якусь особливість нервової системи я просто не міг всидіти на лекціях. Не шукав веселощів по студентських клубах і товариствах. Може, ви цього не знаєте, міс Віттекер, але університетське життя обертається саме довкола таких клубів і товариств. Як казала моя матінка, я завжди мріяв про одне — забитися в куток і малювати рослини.

— І дякувати Богу! — сказала Алма.

— Може, й так. Але моя матуся навряд чи з вами погодилась би, а тато зійшов у могилу, так і не пробачивши мені того, яку професію я обрав — якщо то, звісно, можна назвати професією. На щастя для моєї багатостраждальної матінки, мій молодший брат Джейкоб сповна виконав свій синівський обов’язок. Він слідом за мною подався на науку до університету, але, на відміну від мене, втримався там так довго, як належить. Він мужньо гриз граніт науки, заслуживши всіх відзнак і почестей, хоч деколи я хвилювався, щоб йому, бува, розум не помутнів через таку напругу, а тепер він проповідує з тієї ж кафедри у Фремінґемі, за якою мій тато з дідом стояли перед своєю паствою. Він добра людина, мій брат, і досягнув успіху в житті. Люди ним захоплюються. Я його обожнюю. Але не заздрю його життю.

— То ви походите з родини священиків?

— Так, і мав сам ним стати.

— І чому ж не стали? — сміливо запитала Алма. — Відійшли від Бога?

— Ні, — відповів він. — Достоту навпаки. Я занадто до нього наблизився.

Алмі кортіло запитати, що він мав на увазі під такою цікавою фразою, але вона відчувала, що й так зайшла задалеко, а її гість на цьому вмовк. Вони трохи посиділи мовчки, слухаючи спів дрозда. За якийсь час Алма помітила, що містер Пайк заснув. Так швидко! Щойно лежав із розплющеними очима, а за мить вже задрімав! Він же, мабуть, з ніг падав від утоми після довгої мандрівки, а вона засипала його запитаннями й докучала своїми теоріями про бріофітів і перетворення!

Алма тихенько встала й перейшла на другий бік ділянки з брилами, щоб іще раз глянути на свої колонії моху. Їй було так добре і спокійно. Яка ж приємна людина — той містер Пайк! Цікаво, як довго він гостюватиме в Білому Акрі. Може, їй вдасться вмовити його зостатися на ціле літо. Яке б то було щастя — жити поруч з такою приязною, допитливою особою! Він би став їй за молодшого брата.

Вона ніколи не уявляла собі, як це — мати молодшого брата, а тепер їй страшенно захотілося, щоб він у неї був, і щоб ним став не хто інший, як Емброз Пайк. Треба буде поговорити з батьком. Якби він погодився зостатися, вони б могли облаштувати для нього художню майстерню в одній зі старих молочарень.

Минуло десь із півгодини, коли Алма помітила, що містер Пайк заворушився. Вона повернулася до нього.

— Ви заснули, — всміхнулася вона.

— Е ні, — заперечив він, — мене здолав сон.

Все ще розкинувшись на траві, він потягнувся, наче кіт або немовля. Здавалося, він анітрохи не зніяковів через те, що задрімав перед очима в Алми, та й сама Алма не почувалася незручно.

— Ви, мабуть, втомилися, містере Пайк.

— Я почуваюся втомленим уже не перший рік.

Він сів, позіхнув і начепив на голову капелюх.

— Але ви дуже доброзичлива людина — отак дозволили мені трохи перепочити! Дякую!

— А ви були доброзичливі, вислухавши мої історії про мох.

— Мені було дуже приємно їх слухати. Сподіваюся почути ще. Засинаючи, я подумав, що вашому життю можна позаздрити, міс Віттекер. Тільки подумати — ви маєте змогу ціле життя присвятити дослідженню такої довершеної й витонченої рослини, як мох — ще й у затишку родини, яка вас любить.

— А по-моєму, для людини, яка вісімнадцять років прожила в джунглях Центральної Америки, моє життя мало б видаватися нудним.

— Анітрохи. Чесно кажучи, я мріяв про життя, яке було б трішки нуднішим за те, що я вів досі.

— Будьте обережні зі своїми бажаннями, містере Пайк. Нудне життя не таке цікаве, як ви собі гадаєте!

Він розсміявся. Алма підійшла ближче й, підгорнувши поділ сукні, сіла на траву поруч з ним.

— Хочу вам у дечому зізнатися, містере Пайк, — сказала вона. — Інколи мене лякає думка про те, що цей мох не має аніякісінької користі й цінності. Мені хочеться мати щось блискуче, щось розкішне, щоб запропонувати світу — як-от ваші малюнки орхідей. Я старанна й організована, але мені бракує яскраво вираженого таланту.

— Себто ви працьовиті, але не самобутні?

— Так! — відповіла Алма. — Саме так! Точно.

— Ет! — вигукнув він. — Я вам не вірю. Цікаво, навіщо ви взагалі стараєтеся повірити в такі дурниці?

— Ви маєте добре серце, містере Пайк. Сьогодні по обіді ви щедро обдарували одну немолоду панну своєю увагою. Але я знаю, чого насправді вартує моє життя. Моя робота серед цих брил цікавить хіба що корів і ворон, які цілими днями тільки те й роблять, що дивляться на мене.

— Корови й ворони прекрасно тямлять у талантах, міс Віттекер. Повірте мені на слово — я багато років малював виключно заради їхньої розваги.

Того дня Джордж Гокс склав їм товариство за вечерею у Білому Акрі. Джордж мав уперше побачитися з Емброзом Пайком і страшенно через це хвилювався — принаймні так, як може хвилюватися такий поважний старший чоловік, як він.

— Для мене велика честь познайомитися з вами, — усміхнувся Джордж. — Ваші роботи дали мені невимовну втіху.

Алму зворушила щирість Джорджа. Вона знала те, про що її приятель не міг розповісти художникові, — що весь минулий рік в оселі Гокса панував біль і страждання, а орхідеї Емброза Пайка звільнили його, хай і ненадовго, з тенет безпросвіття.

— Щиро дякую вам за такі підбадьорливі слова, — відповів містер Пайк.

— На жаль, моя подяка — це єдина винагорода, яку я можу наразі запропонувати, але вона від щирого серця.

Що ж до Генрі Віттекера, то він того вечора був у поганому настрої. Алма ще з відстані десяти кроків це побачила — краще б батько не вечеряв разом з ними! Вона забула попередити гостя про різку вдачу Генрі і тепер про це шкодувала. Бідолашного містера Пайка без його відома кинули на поталу вовкові, а вовк був явно голодний і розлючений. Крім того, Джорджеві чи їй самій треба було захопити з собою котресь із надзвичайних зображень орхідеї, щоб показати батькові, бо тепер виходило, що Генрі уявлення не мав, хто такий Емброз Пайк — знав тільки, що він ловець за орхідеями і художник, а такі люди в нього захоплення не викликали.

Не дивно, що відразу все пішло не так.

— Ану нагадай, що то за один? — запитав батько, дивлячись просто в очі новому гостю.

— Це містер Емброз Пайк, — відповіла Алма. — Як я вже тобі казала, він — природознавець і художник, з яким недавно познайомився Джордж. Він, тату, малює найвишуканіші ілюстрації орхідей, які я бачила в своєму житті.

— Ви малюєте орхідеї? — перепитав Генрі містера Пайка таким тоном, ніби спитав: «Ви грабуєте вдів?».

— Намагаюся, сер.

— Всі намагаються намалювати орхідеї, — буркнув Генрі. — Тут нема нічого нового.

— Слушне зауваження, сер.

— Що ж такого особливого в ваших орхідеях?

Містер Пайк задумався над його запитанням.

— Не знаю, що вам відповісти, — зізнався він. — Не впевнений, що в них є щось особливе, сер, крім того, що більше нічим я в житті не займаюся. Останні років двадцять я тільки те й робив, що малював орхідеї.

— Ну й безглузда робота!

— Не можу з вами погодитися, містере Віттекер, — незворушно відповів художник. — Лише тому, що я не можу назвати це роботою.

— А як ви тоді заробляєте на життя?

— Знову ж таки слушне зауваження. Але як ви, мабуть, бачите з мого вбрання, я, можна сказати, взагалі не заробляю.

— Я б таким не хвалився на людях, молодий чоловіче.

— Повірте мені, сер, я й не хвалюся.

Генрі придивився до нього, розгледівши і зношений костюм, і кошлату бороду.

— А що ж тоді сталося? — запитав він. — Чому ви бідні як церковна миша? Що, спустили всі гроші на вітер?

— Тату… — спробувала втрутитися Алма.

— На жаль, ні, — містер Пайк, здавалося, нітрохи не образився. — У моїй родині ніколи не було грошей, щоб їх спустити.

— Чим займається ваш батько?

— Наразі він мешкає на тому світі. А до того служив пастором у Фремінґемі, що в Массачусетсі.

— Тоді чому ви не стали пастором?

— Моя матінка теж не може цього зрозуміти, містере Віттекер. Боюсь, релігія викликає в мене забагато питань і доброго священика з мене не вийшло б.

— Релігія? — насупився Генрі. — А що, в біса, релігія має до діла з добрим священиком? Це робота — така ж, як і інші, молодий чоловіче. Підлаштовуєшся під свої обов’язки й тримаєш думки при собі. Так роблять — чи мали б робити — всі добрі священики!

Містер Пайк доброзичливо розсміявся.

— Якби ж хтось сказав мені про це двадцять років тому, сер!

— Якщо молодий, здоровий і розумний чоловік бідує в цій країні, йому нема виправдання. Навіть син священика мав би знайти собі якусь належну роботу.

— З вами багато хто погодився б, — відповів містер Пайк. — Зокрема, мій покійний батько. Проте я вже багато років живу так, як не годиться людині мого становища.

— А я — відколи себе пам’ятаю! — живу так, як люди мого становища і не мріють! Коли я приїхав до Америки, то мав десь стільки років, як ви. І побачив, що в цій країні гроші порозкидані на вулицях. Все, що мені треба було, — понаколювати їх своїм ціпком! То чому ж ви бідні? Яке ваше виправдання?

Містер Пайк глянув йому просто в очі й незлостиво відповів:

— Напевно, в мене не було доброго ціпка.

Алма голосно ковтнула слину й утупилася в свою тарілку. Джордж Гокс зробив те ж саме. Та Генрі, схоже, його не почув. Бували часи, коли Алма дякувала небесам за батькову щораз сильнішу глухоту. А той тим часом перекинувся на дворецького.

— Попереджаю, Бекере, — сказав Генрі, — якщо ти ще раз цього тижня змусиш мене їсти баранину, я когось пристрілю.

— Насправді він ні в кого не стріляє, — шепнула Алма містерові Пайку.

— Я так і зрозумів, — також пошепки відповів їй гість, — бо інакше я б уже був мертвий.

Решту часу Джордж, Алма й містер Пайк провели за приємною бесідою — спілкуючись здебільшого між собою — тоді як Генрі буркотів, кашляв і нарікав то на те, то на се, і навіть кілька разів задрімав, звісивши підборіддя на груди. Зрештою, йому вже виповнилося вісімдесят вісім.

Втім, на щастя, містера Пайка його поведінка анітрохи не бентежила, а Джордж Гокс уже до неї звик, тож Алма врешті-решт заспокоїлася.

— Не ображайтеся, будь ласка, на мого батька, — тихенько сказала вона містерові Пайку, коли Генрі вчергове задрімав. — Джордж уже добре знайомий з його дивацтвами, але тих, хто не знає нашого Генрі Віттекера, його вибрики можуть насторожити.

— Він наче ведмідь за столом, — відповів містер Пайк, і в його голосі прозвучало більше захоплення, ніж страху.

— О, так, — кивнула Алма. — Добре, що він, як усі справжні ведмеді, впадає в сплячку і дає нам трохи передихнути!

Її слова викликали усмішку навіть на обличчі Джорджа Гокса, однак Емброз далі міркував над чимось, розглядаючи сплячу постать Генрі.

— Мій тато теж був такий строгий, — сказав він. — Я завжди його боявся, коли він мовчав. Напевно, добре мати батька, який так вільно говорить і поводиться. Завжди знаєш, що про тебе думають.

— І не кажіть, — згодилася Алма.

— Містере Пайк, — сказав Джордж, змінюючи тему, — чи можу я поцікавитися, де ви тепер мешкаєте? Лист я надсилав на бостонську адресу, але щойно ви згадали, що ваша родина живе в Фремінґемі, то я вирішив перепитати.

— Наразі, сер, я не маю домівки, — відповів містер Пайк. — За тією адресою в Бостоні, про яку ви згадали, мешкає мій давній приятель Деніел Таппер, мій вірний друг ще з часів короткочасних студій у Гарварді. Його родина володіє невеликою друкарнею в Бостоні — далеко не такою славною, як ваша, але солідною й добре організованою. Вони переважно друкують памфлети, рекламні листівки й ще всяку всячину. Коли я покинув Гарвард, то кілька років працював у друкарні Тапперів складачем і побачив, що мені добре вдається. Там я й познайомився з мистецтвом літографії. Мені казали, що то важка справа, але я не мав із нею ніяких труднощів. Це майже те саме, що й малювання, тільки малюєш на камені — але що я вам пояснюю, ви ж обоє це знаєте! Вибачте! Я не звик розповідати про свою працю.

— А що привело вас до Мексики й Гватемали, містере Пайк? — м’яко поцікавився Джордж.

— Цим я знову ж таки завдячую своєму приятелеві Тапперу. Мене завжди цікавили орхідеї, і от одного разу Таппер вигадав план, за яким я мав на кілька років податися в тропіки й зробити з десяток ілюстрацій, а відтак ми б разом видали прекрасну книжку про тропічні орхідеї. Напевно, він думав, що після цього ми відразу розбагатіємо. Бачите, ми тоді були молоді, і він палко вірив у мене. Отож ми скинулися грішми — скільки хто мав — і Таппер посадив мене на корабель. Сказав, щоб я рушав і створив у світі гучну сенсацію. Але я, на жаль, не до того. Та йому взагалі не пощастило, бо — як я вже пояснював міс Віттекер — кілька років у джунглях розстягнулися у вісімнадцять. Ощадливість і впертість допомогли мені вижити там упродовж двох десятків років, і можу гордо сказати, що — коли не рахувати того першого капіталу — я жодного разу не позичив грошей ні в Таппера, ні в когось іншого. Та все ж, по-моєму, бідолашний Таппер думає, що повірив не в того, в кого треба. Коли я торік нарешті повернувся додому, він люб’язно дозволив скористатися їхнім родинним друкарським верстатом, щоб надрукувати кілька літографій з тих, що ви вже бачили, але в нього давно зникло бажання випустити в спілці зі мною книжку — і я його чудово розумію. Супроти його темпу я рухаюся надто повільно. Тепер він має власну сім’ю і не може марнувати часу на такі копійчані проекти. Та попри це, для мене Таппер — друг із великим серцем. Він дозволяє мені ночувати в нього на канапі, а я, відколи повернувся з Америки, знову допомагаю йому в друкарні.

— І які в вас тепер плани? — запитала Алма.

Містер Пайк здійняв руки вгору, неначе до неба:

— Я вже не пам’ятаю, коли востаннє складав якісь плани.

— Але чим би ви хотіли займатися? — запитала Алма.

— Мене ще ніхто про таке не питав.

— Ну от я питаю, містере Пайк. І дуже хочу почути від вас щиру відповідь.

Він глянув на неї своїми світло-карими очима. Вигляд у нього був страшенно втомлений.

— Що ж, тоді я вам відповім, міс Віттекер, — промовив він. — Я не хочу більше ніколи подорожувати. Мені хочеться провести решту своїх днів у такому тихому місці — й працювати в такому повільному темпі — щоб я чув, як плине моє життя.

Джордж із Алмою перезирнулися. Генрі мовби відчув, що щось проходить повз нього, — здригнувся, прокинувся й знову перетягнув усю увагу на себе.

— Алмо! — гукнув він. — Той лист від Діка Єнсі, що прийшов минулого тижня. Ти його прочитала?

— Прочитала, тату, — жваво відповіла вона.

— І що ти про це думаєш?

— По-моєму, погані новини.

— Ще б пак! Я був злий як дідько! А твої друзі що кажуть? — запитав Генрі, махнувши келихом на гостей.

— Думаю, вони не знають, що сталося, — відповіла Алма.

— То скажи їм, доню. Я хочу почути їхню думку.

Справжня дивина. Генрі ніколи не цікавився чужими думками. Але він ще раз махнув на неї келихом, і Алма заговорила, звертаючись відразу і до Джорджа, і до містера Пайка.

— Йдеться про ваніль, — почала вона. — Років п’ятнадцять тому один француз умовив мого батька вкласти гроші в плантацію ванілі на Таїті. А тепер ми дізналися, що плантація занепала, а француз зник.

— Разом з моїми грошиками, — докинув Генрі.

— Разом з батьковими грошима, — потвердила Алма.

— І то чималими, — додав Генрі.

— Чималими, — кивнула Алма.

Вона чудово про це знала, бо власноруч їх переказувала.

— Все мало вийти, — сказав Генрі. — Клімат там ідеальний. І ліани, основне, росли! Дік Єнсі сам їх бачив. Повиростали до шістдесяти п’яти футів заввишки. Той проклятущий француз казав, що ваніль там добре ростиме, і був правий. На ліанах з’явилися квітки — такі, як цілий кулак. Усе йшло так, як він і обіцяв. Як там той французик говорив, Алмо?

— Вирощувати ваніль на Таїті легше, ніж пускати вітри вві сні, — почервоніла Алма, глянувши скоса на своїх гостей.

Джордж увічливо згортав на колінах серветку, тоді як містер Пайк щиро розсміявся.

— То що ж пішло не так, сер? — запитав він. — Дозвольте поцікавитися…

Генрі сердито глянув на нього.

— Ліани не зародили. Квіти розцвіли й зів’яли, так і не давши ні одного триклятущого стручка.

— Чи можу я спитати, звідки ви отримали ту ваніль?

— З Мексики, — гаркнув Генрі, змірявши містера Пайка викличним поглядом. — Що, може ви, молодий чоловіче, скажете мені, що тут пішло не так?

Алма почала поволі розуміти, про що йому йдеться. Як вона могла недооцінювати батька? Хіба ж старий міг щось пропустити? Навіть сердитий і напівглухий, навіть уві сні він якимось робом рознюхав, хто сидить за його столом: знавець орхідей, який останні два десятки років проводив дослідження в Мексиці й поблизьких краях. А ваніль, згадала Алма, належить до роду орхідей. Він вирішив перевірити гостя.

— Vanilla planifolia, — промовив містер Пайк.

— Саме так, — потвердив Генрі й поставив келих на стіл. — Її ми й посадили на Таїті. Продовжуйте.

— Я бачив її по всій Мексиці, сер. Особливо її багато в Оахаці. Той ваш француз у Полінезії мав рацію — це справді сильна ліана, якій, мабуть, чудово підходить клімант, що панує в південних теренах Тихого океану.

— Тоді чому ті кляті рослини не родять? — проревів Генрі.

— Точно не скажу, — відповів містер Пайк, — бо ж я ніколи не бачив ваших ліан.

— Ага, то ти, значить, просто нікчема, який мазюкає орхідеї, га? — гаркнув Генрі.

— Тату…

— Однак, сер, — продовжував містер Пайк, анітрохи не образившись, — я маю деякі здогади. Коли ваш француз купував у Мексиці ванільні ліани, він міг випадково придбати один із сортів Vanilla planifolia, що його тубільці називають orejade burro — осляче вухо. Він ніколи не дає плодів.

— То він, виходить, йолоп! — сказав Генрі.

— Не конче, містере Віттекер. Розрізнити плодоносні й неплодоносні сорти planifolia зможе тільки той, хто на них уже зуби з'їв. Це дуже поширена помилка. Самі туземці їх постійно плутають. Більше того: мало який ботанік їх відрізнить.

— А ви зможете відрізнити? — не вгавав Генрі.

Містер Пайк затнувся. Йому явно не хотілось засмутити незнайомого йому чоловіка.

— Я поставив тобі запитання, хлопчику. Ти можеш відрізнити два види planifolia? Так чи ні?

— Ну, загалом — так, сер. Можу.

— Значить, той французик — справжній бовдур, — підсумував Генрі. — А я ще більший, раз вклав у нього свої гроші, бо п’ятнадцять років вирощував неплодоносну ваніль на тридцяти п’яти акрах родючих рівнин на Таїті, не заробивши з того ні копійки. Алмо, напиши сьогодні ж увечері до Діка Єнсі й скажи, хай викорчує до біса всю плантацію ліан і згодує їх свиням. А на тому місці посадить ямс. І ще скажи Єнсі — як тільки йому попадеться на очі той задрипаний жабоїд, хай і його згодує свиням!

Генрі встав і покульгав геть із кімнати, надто розлючений, щоб закінчити вечерю. Джордж з містером Пайком мовчки провели старого здивованим поглядом — такий чудернацький у своїй перуці й старих оксамитових бриджах і, водночас, такий сердитий!

Алма, натомість, тріумфувала. Француз програв, Генрі Віттекер програв, та й плантацію ванілі на Таїті вони теж, без сумніву, програли. А от Емброз Пайк — уперше склавши їм товариство за вечерею в Білому Акрі — щось виграв.

Хай навіть то була незначна перемога, але, зрештою, її йому таки зарахують.

Тієї ночі Алма прокинулася від дивного звуку.

Їй нічого не снилося, вона міцно спала, аж тут раз — і пробудилася, мовби хтось дав їй ляпаса. Вона пильно вдивлялася в темряву. В кімнаті хтось є? Ганнеке? Ні. Нікого. Вона знову відкинулася на подушку. Тиха, прохолодна ніч. Що ж порушило її сон? Голоси? Їй уперше за багато років пригадалася ніч, коли до Білого Акру привели серед гурту чоловіків малу Пруденс, заплямовану кров’ю. Бідна Пруденс. Усе-таки треба її відвідати. Варто більше піклуватися про свою сестру. Але їй просто бракувало часу. Довкола панувала тиша.

Алма вже майже задрімала, коли знову почула той самий звук. Тут же розплющила очі. Що то було? Точно якісь голоси. Але ж кому не спиться посеред ночі?

Вона підвелася, закуталася в шаль і спритно запалила лампу. Вийшла до сходів і глянула через перила вниз. У вітальні з-під дверей пробивалося світло. Було чути батьковий сміх. З ким він? Говорить сам до себе? Якщо Генрі щось хотів, то чому її ніхто не розбудив?

Вона спустилася по сходах і побачила, що батько сидить на канапі поруч із Емброзом Пайком. Вони переглядали якісь ілюстрації. Батько мав на собі довгу білу нічну сорочку й старомодний нічний ковпак, лице почервоніло від випитого. Містер Пайк досі мав на собі коричневий вельветовий костюм, а волосся було ще розкуйовдженіше, ніж уранці.

— Ми вас розбудили, — сказав містер Пайк, коли її побачив. — Вибачте.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитала Алма.

— Алмо! — вигукнув Генрі. — У твого хлопчини виникла геніальна ідея! Покажи їй, синку!

Генрі не захмелілий, збагнула Алма — він просто схвильований.

— Я не міг заснути, міс Віттекер, — сказав містер Пайк, — бо все міркував про ту ваніль на Таїті. І мені спало на думку, що може бути ще одна причина, чому ліани не дали плодів. Треба було почекати до ранку, щоб нікого не турбувати, але я не хотів упустити думки. Тому я встав і пішов униз пошукати паперу. І, напевно, розбудив своїм шумом вашого батька.

— Глянь, що він намалював! — гукнув Генрі, простягнувши Алмі аркуш паперу.

То був гарний, вимальований до найдрібніших подробиць ескіз цвіту ванілі — стрілочки вказували на різні частини квітки.

Генрі вичікувально дивився на Алму, поки та розглядала малюнок, який нічого їй не говорив.

— Перепрошую, — промовила Алма, — але я хвилину тому ще спала і, напевно, ще не до кінця пробудилася…

— Запилення, Алмо! — викрикнув Генрі, сплеснувши в долоні й тицьнувши пальцем на містера Пайка, мовляв, ти розповідай.

— Як я вже казав вашому татові, міс Віттекер, могло статися ось що: той ваш француз, може, й привіз із Мексики правильний сорт ванілі. Але ліани могли не дати плодів через те, що не відбулося запилення.

Навіть посеред ночі, навіть тоді, коли Алма пару хвилин як пробудилася, її розум працював як величезна, вишколена машина ботанічних розрахунків, і вона тут же почула, як заторохтіли кісточки рахівниці в її голові.

— Який механізм запилення ванільної орхідеї? — запитала вона.

— Точно не знаю, — відповів містер Пайк. — Ніхто не знає. Може, її запилює мураха, може, бджілка, а може, і якась мушка. Чи навіть колібрі. Та хоч що то є, ваш француз не привіз його на Таїті разом з рослинами, а місцеві комахи й птахи Французької Полінезії, очевидно, не здатні запилити цвіт орхідеї через їхню складну форму. Тому й нема плодів. І стручків нема.

Генрі знову сплеснув руками.

— І прибутку нема! — додав він.

— Що ж робити? — спитала Алма. — Зібрати всіх комах і пташок із мексиканських джунглів і перевезти їх живими в південні терени Тихого океану з надією знайти серед них запилювача?

— Думаю, що в цьому нема потреби, — сказав містер Пайк. — Я тому й не міг заснути, бо це питання не давало мені спокою. І, по-моєму, я знайшов відповідь. Ви б могли спробувати запилити їх самотужки, власноруч. Дивіться, я тут дещо намалював. Ванільну орхідею так важко запилити через те, що вона має надзвичайно довгий стовпчик, що містить і чоловічі, і жіночі репродуктивні органи. Їх розділяє носик — ось тут — який не дає рослині запилити саму себе. Треба просто підняти носик, встромити патичок у пильник, зібрати на кінчик патичка пилок, а тоді встромити його в тичинку іншої квітки. Так ви виконаєте роботу бджілки чи мурахи чи якоїсь іншої комахи, яка відповідає за це в природі. Тільки вам це вдасться краще, ніж їм, бо руками ви зможете запилити кожнісіньку квітку на ліані.

— Хто ж це зробить? — запитала Алма.

— Ваші робітники, — відказав містер Пайк. — Орхідея цвіте тільки раз на рік, і їм ця робота займе щонайбільше тиждень.

— А якщо робітники позбивають цвіт?

— Не мали б, якщо їх добре навчити.

— Але ж це дуже делікатна процедура.

Містер Пайк всміхнувся.

— Треба знайти малих хлопчаків з малими пальчиками й маленькими патичками. Їм точно сподобається така робота. У дитинстві я б із задоволенням таке робив. Та й на Таїті точно не бракує маленьких хлопчиків з маленькими патичками, еге ж?

— Ага! — вигукнув Генрі. — То що скажеш, Алмо?

— Геніальна ідея!

Їй ще подумалось, що Емброзу Пайку треба з самого ранку показати примірник Флорентійського кодексу з книгозбірні Білого Акру, який містить ранні ілюстрації ванільних ліан, виконані іспанськими францисканцями. Вони точно йому сподобаються. Алма не могла дочекатися цього моменту. Він досі не бачив їхньої бібліотеки! І взагалі мало де бував у Білому Акрі. Їм стільки всього треба побачити!

— Але це тільки припущення, — сказав містер Пайк. — Можна було спокійно почекати до ранку.

Алма почула якийсь шум і обернулася. На порозі стояла Ганнеке де Ґроот у нічній сорочці — огрядна, заспана й сердита.

— Ну от, тепер я розбудив цілий дім, — зітхнув містер Пайк. — Щиро перепрошую.

— Is er een probleem? — запитала Алму Ганнеке.

— Нічого не сталося, Ганнеке, — відповіла Алма. — Ми з джентльменами просто розмовляємо.

— О другій ранку? — обурилася Ганнеке. — Is dit een bordeel? Це що — публічний дім?

— Що вона каже? — спитав Генрі.

Він не тільки недочував, а так досі й не вивчив голландської, хоч був десятки років одружений з голландкою і ціле життя працював з вихідцями з Голландії.

— Вона питає, чи хтось хоче чаю або кави, — відповіла Алма. — Містере Пайк? Тату?

— Я буду чай, — сказав Генрі.

— Ви всі дуже милі, але я, мабуть, піду, — сказав містер Пайк. — Повернуся до своєї кімнати й обіцяю більше нікого не турбувати. Крім того, завтра ж неділя. Ви, напевно, рано вставатимете до церкви?

— Тільки не я! — вигукнув Генрі.

— Ви пізніше побачите, містере Пайк, — сказала Алма, — що в цьому домі одні дотримуються неділі, інші — ні, а дехто — тільки наполовину.

— Розумію, — відповів той. — У Гватемалі я часто втрачав лік дням і, боюсь, не раз працював у неділю.

— То в Гватемалі святкують неділю, містере Пайк?

— Ага — пиячать, бешкетують і влаштовують півнячі бої!

— Ну все — їдемо в Гватемалу! — вигукнув Генрі.

Алма давно не бачила батька в такому піднесеному настрої.

Емброз Пайк зайшовся сміхом.

— Чому б і ні, містере Віттекер, їдьте. Думаю, вас там шануватимуть. Але я вже покінчив із джунглями. І тепер, напевно, піду до своєї кімнати. Коли маєш нагоду виспатися на м’якій постелі, треба бути йолопом, щоб її змарнувати. Бажаю вам обом спокійної ночі, ще раз дякую за вашу гостинність і прошу щирого вибачення у вашої домоврядниці.

Після того, як містер Пайк вийшов з кімнати, Алма з батьком сиділи деякий час мовчки. Генрі розглядав ескіз ванільної орхідеї, що його намалював Емброз. Алма немовби чула його думки — вона знала батька як облупленого. І тепер чекала, поки він скаже вголос те, що збирається сказати, й водночас міркувала, що відповість на його слова.

Тим часом до кімнати повернулася Ганнеке — вона принесла на таці чай для Алми й Генрі й каву для себе. Невдоволено зітхнувши, поставила тацю на столик і всілася в крісло навпроти Генрі. Економка налила собі першій чаю, поклавши розпухлу щиколотку на покритий гарним вишиттям ослінчик для ніг. Хай Генрі й Алма самі про себе подбають. З роками дисципліна в Білому Акрі ослабла. Може, навіть занадто.

— Треба послати його на Таїті, — нарешті сказав Генрі, добрих п’ять хвилин помовчавши. — Зробимо його головним над ванільними плантаціями.

Ну ось. Те, що й сподівалася почути Алма.

— Цікава ідея, — зауважила вона.

Але батько не може відправити містера Пайка в Південні моря — цього не можна допустити! Ще нічого в житті вона не усвідомлювала так виразно. По-перше, Алма відчувала, що художнику це завдання не припаде до вподоби. Він сам сказав, що покінчив із джунглями. Він більше не хоче мандрувати. Він втомився і скучив за домом. А дому в нього не було. Йому потрібна домівка.

Потрібен перепочинок. Потрібне місце, де він зможе працювати — створювати малюнки й видання, до яких має талант від природи, де зможе чути, як плине життя.

Але річ не тільки в цьому — Алмі потрібен містер Пайк. Вона відчула крайню потребу змусити цю людину назавжди зостатися в Білому Акрі. Оце так рішення — людину, з якою вони знайомі заледве один день! Але сьогодні вона почувалася на десять років молодшою, ніж учора. То була найсвітліша субота за десятки років — ба навіть від самого її дитинства — і променем світла був не хто інший, як Емброз Пайк.

Це становище нагадало їй один день, коли вона ще була мала й знайшла в лісі крихітне осиротіле лисеня. Вона принесла його додому й благала батьків дозволити їй залишити його. Це трапилося в ті безтурботні часи, коли з ними ще не мешкала Пруденс, коли Алма вільно розпоряджалася цілим всесвітом. Генрі вона зуміла вмовити, але Беатрікс поклала всьому край. Дикі істоти мають жити в дикій природі. Лисеня відібрали від Алми, і більше вона ніколи його не бачила.

Що ж, цього лисеняти вона не віддасть. І Беатрікс більше не зможе стати їй на дорозі.

— Мені здається, ти зробиш помилку, тату, — сказала Алма. — Відправивши містера Пайка в Полінезію, ми змарнуємо його талант. Ванільною плантацією може керувати будь-хто. Ти ж сам чув його пояснення. Все просто. Він навіть намалював усі вказівки на папері. Надішли їх Дікові Єнсі, і хай той найме когось, щоб приглянув за процесом запилення. По-моєму, для талантів містера Пайка можна знайти краще застосування тут, у Білому Акрі.

— І чим же він буде тут займатися? — запитав Генрі.

— Ти ще не бачив його ілюстрацій, тату. Джордж Гокс вважає Емброза Пайка найздібнішим літографом нашого часу.

— А навіщо мені літограф?

— Може, настав час видати книжку про ботанічні скарби Білого Акру? У твоїх оранжереях є рослини, яких ще не бачив цивілізований світ. Їх треба намалювати.

— Для чого мені тратити на таке купу грошей, Алмо?

— Зараз я тобі щось розповім, — промовила Алма у відповідь. — Кажуть, К’ю планує надрукувати каталог гравюр та ілюстрацій своїх найбільш рідкісних рослин. Ти чув про це?

— А нащо їм це здалося? — спитав Генрі.

— Нащо? Щоб похвалитися, тату, — відповіла Алма. — Мені розповів про це один з молодих літографів, який працює в друкарні Джорджа Гокса на Арк-стріт. Британці запропонували йому непогану суму, щоб переманити його в К’ю. Той хлопчина доволі здібний, хоч до Емброза Пайка йому як до неба. Скоріш за все, він прийме їхнє запрошення. Каже, що та книжка має стати найпрекраснішою колекцією ботанічних ілюстрацій. Королева Вікторія власною персоною вкладає гроші в її друк. Над нею працюватимуть п’ять майстрів кольорових ілюстрацій і найталановитіші акварелісти. Вийде справжній фоліант. Майже два фути заввишки, каже той хлопчина, а завтовшки як Біблія. За нею полюватимуть всі ботанічні колекціонери. Її видання має ознаменувати відродження К’ю.

— Відродження К’ю, — зневажливо фиркнув Генрі. — Після смерті Бенкса К’ю більше ніколи не стане таким, як колись.

— А я чула зовсім протилежне, тату. Всі кажуть, що після того, як там збудували пальмову оранжерею, сади К’ю — чарівні, як раніше.

Може, безсоромно таке казати? Може, навіть гріх? Ворушити давню ворожнечу Генрі зі садами К’ю? Але ж вона сказала правду. Все так і є. Що ж, нехай у Генрі прокинеться суперницький дух, вирішила вона. У тому, щоб пробудити цю силу, нема нічого поганого. Останнім часом життя в Білому Акрі пливло надто вже мляво й повільно. Трохи конкуренції нікому не завдасть лиха. Вона тільки розганяє кров у старих жилах Генрі Віттекера — і в своїх теж. Хай у цій родині знову заб’ється пульс!

— Про Емброза Пайка, тату, ще ніхто не чув, — продовжувала вона. — Але коли Джордж Гокс видасть його ілюстрації орхідей, його ім’я буде у всіх на вустах. А коли К’ю опублікує свою книжку, всі великі ботанічні сади й оранжереї і собі захочуть замовити антологію — і всі як один проситимуть містера Пайка створити для них ілюстрації. Не гаймо часу, чекаючи поки його перетягне до себе хтось із наших конкурентів. Хай живе в нас — даймо йому притулок і підтримку. Вклади в нього гроші, тату. Ти ж бачиш, який він розумний, яка з нього користь. Дай йому шанс. Видаймо фоліант з ілюстраціями скарбів Білого Акру, яка перевершить усе, що досі виходило друком у царині ботаніки.

Генрі мовчав. Тепер було чути, як клацає рахівниця у його голові. Вона чекала. Він довго думав. Надто довго. Ганнеке тим часом удавано байдуже сьорбала каву. Ці звуки, схоже, відволікали Генрі. Алмі хотілося вибити горня з рук старої.

Алма спробувала востаннє — ще голосніше:

— Містера Пайка не буде важко вмовити зостатися з нами, тату. Йому потрібна домівка, але на життя багато не треба — його утримання нам майже нічого не коштуватиме. Всі його речі складені у валізі, яка вміститься у тебе на колінах. Як ти сьогодні сам бачив, він приємний співрозмовник. Думаю, тобі навіть сподобається у його товаристві. Та хоч що ти вирішиш, тату, я дуже прошу тебе не посилати цього чоловіка на Таїті. Щоб вирощувати ваніль, великого розуму не треба. Знайди для такої роботи іншого француза або найми якогось знудженого місіонера. Плантацією може управляти будь-який йолоп, а от намалювати ботанічні ілюстрації так майстерно, як Емброз Пайк, нікому більше не вдасться. Не змарнуй нагоди, щоб запросити його жити тут, з нами. Я нечасто даю тобі такі настирні поради, тату, але сьогодні прошу тебе про одне — не втрать цього шансу. Бо потім пошкодуєш.

Знову запала довга мовчанка. Ганнеке далі сьорбала каву.

— Йому потрібна майстерня, — нарешті сказав Генрі. — Друкарський верстат і все решта.

— Він може працювати в возівні разом зі мною, — відповіла Алма. — Там для нього більш ніж достатньо місця.

Отож усе вирішено.

Генрі пошкутильгав до своєї спальні. Алма й Ганнеке зостались, пильно дивлячись одна на одну. Ганнеке нічого не сказала, проте Алмі не подобався вираз її лиця.

— Wat? — не втрималася Алма.

— Wat voor spellet je speelje? — запитала Ганнеке.

— He знаю, до чого ти хилиш, — сказала Алма. — Я не бавлюся в ігри.

Стара економка стенула плечима.

— Як скажеш, — відповіла вона англійською, зумисно карбуючи кожне слово. — Ти ж господиня в цьому домі.

Відтак Ганнеке встала, допила одним духом каву й повернулася до своєї кімнати в підвалі — і нехай безлад у вітальні прибирає хтось інший.

Розділ п'ятнадцятий

Алма й Емброз стали нерозлучні. Невдовзі вони проводили разом мало не кожну хвилину. Алма сказала Ганнеке перевести містера Пайка з гостьового покою до колишньої спальні Пруденс на другому поверсі, через коридор від кімнати Алми. Ганнеке протестувала проти вторгнення чужинця у родинний флігель (це неправильно, казала вона, і небезпечно, адже ми не знаємо, що він за один), однак Алма відхилила її протест, і містер Пайк перебрався на нове місце. Алма самотужки звільнила простір для Емброза в возівні — в колишній комірчині по сусідству зі своїм кабінетом. Через два тижні прибули перші друкарські верстати. Незабаром Алма купила йому добротний секретер із довгими ящичками й широкими, неглибокими шухлядками, щоб класти туди ілюстрації.

— У житті не мав власного письмового столу, — сказав їй Емброз. — Тепер почуваюся, мов якась важлива персона. Як чийсь особистий секретар.

Між їхніми кабінетами були одні двері — й ті ніколи не зачинялися. Цілісінький день Алма й Емброз ходили туди-сюди — питали одне одного, як ідуть справи, показували то ту, то іншу цікавинку в слоїку для взірців чи на слайді мікроскопа. Вони щоранку їли грінки з маслом, обідали просто неба в полі й допізна засиджувалися, допомагаючи Генрі з листами чи переглядаючи старі видання з книгозбірні Білого Акру. В неділю Емброз ішов разом з Алмою до церкви, де слухав нудну, монотонну службу шведських лютеранів і покірно читав молитви поруч зі своєю супутницею.

Хоч що вони робили — розмовляли чи мовчали — вони ніколи не розлучалися.

Коли Алма працювала серед замшілих каменів, Емброз простягався поруч на траві з книжкою. Коли Емброз малював орхідеї в оранжереї, Алма підсувала крісло ближче до нього й розбирала свої листи. Раніше вона небагато часу проводила в оранжереї, але після приїзду Емброза те місце стало найчарівнішим у всьому маєтку. Той витратив добрих два тижні на те, щоб відчистити кілька сотень шиб — тепер усередину проникали потоки прозорого, яскравого світла. Вимив і навощив підлогу, аж та заблистіла. Ба більше: на великий подив Алми він ще тиждень потратив на те, щоб натерти до блиску листочки кожнісінької орхідеї банановими шкурками, доки ті засяяли, немов чайний сервіз, виглянсуваний відданим дворецьким.

— Що далі, Емброзе? — брала його на кпини Алма. — Може, тепер позачісуємо волоски на кожній папороті?

— Думаю, папороть була б не проти, — відповів він.

Щойно Емброз навів лад і блиск в оранжереї з орхідеями, у Білому Акрі сталося щось дивне: порівняно з нею решта споруд видалися зненацька сірими й тьмяними. Так, наче хтось відполірував на запиленому дзеркалі один кружечок, і решта поверхні почала виглядати проти нього по-справжньому брудною. Раніше цього ніхто не помічав — тепер же воно відразу впадало в очі. Емброз немовби відчинив двері до чогось невидимого, й Алма нарешті побачила правду, якої досі не бачила: хоч який вишуканий був Білий Акр, за чверть століття він поволі погруз у стан занепаду й запустіння.

Усвідомивши це, Алма заповзялася навести в цілій садибі такий блиск, як в оранжереї з орхідеями. Зрештою, коли востаннє мили шибки в інших оранжереях? Вона так і не змогла згадати. Хоч куди глянеш — всюди пліснява й пил. Усі огорожі треба побілити й полагодити, під'їздна доріжка заросла бур’янами, а в бібліотеці висить павутина. Усі килимки треба було добряче витріпати, а грубки — поладнати. Пальми у великій оранжереї роками ніхто не підрізав — вони мало не пробивалися крізь дах. У закутках комор валялися висохлі кісточки тварин — там роками мародерствували коти, мідь на каретах потьмяніла, а строї служниць виглядали безнадійно застарілими — бо так воно й справді було.

Алма заплатила швачкам, щоб ті пошили всім слугам нові однострої, і навіть замовила дві льняні сукні для себе. Вона запитала Емброза, чи не хотів би він дістати новий костюм, але той попросив натомість купити йому чотири нові пензлики. (Рівно чотири. Алма запропонувала купити п’ять. Але йому не треба п’ять. Чотири пензлики — це й так уже розкіш.) Вона найняла цілу роту молодих робітників, щоб ті навели в садибі блиск. Виявилося, що коли старі працівники Білого Акру вмирали чи звільнялися, їм ніхто не шукав заміни. Тепер у садибі працювало втричі менше людей супроти того, скільки їх було двадцять п’ять років тому — їм вкрай бракувало робочих рук.

Попервах Ганнеке не хотіла мати справи з новоприбулими.

— Я більше не маю ні здоров’я, ні душевних сил доводити невмілих робітників до розуму, — нарікала вона.

— Але ж, Ганнеке, — заперечувала Алма. — Поглянь, як спритно містер Пайк навів лад в оранжереї з орхідеями! Хіба ж тобі не хочеться, щоб увесь маєток виглядав так само гарно?

— У цьому світі забагато спритності, — відповіла Ганнеке, — й замало здорового глузду. Твій містер Пайк тільки створює іншим зайву роботу. Та твоя матінка крутилась би в труні, якби почула, що квіти хтось полірує.

— Не квіти, — виправила її Алма. — Листя.

Але з часом і Ганнеке здалася — незабаром Алма побачила, як та наказує молодим робітникам викочувати з погребу старі бочки з борошном і сушити їх на сонці — востаннє таке робили за президента Ендрю Джексона.

— Дуже не захоплюйтеся прибиранням, — застеріг її Емброз. — Трохи неохайності піде тільки на користь. От ти колись помічала, що найгарніший бузок той, який росте уздовж занехаяних комор і покинутих халуп? Деколи краса найяскравіше сяє на тлі легкої занедбаності.

— І це каже той, хто полірує орхідеї банановими шкурками! — засміялася Алма.

— Ох, так це ж орхідеї! — відповів Емброз. — Зовсім інша справа. Орхідеї — це священні реліквії, Алмо, і до них треба ставитися з благоговінням.

— Але ж, Емброзе, — сказала Алма, — вся ця садиба почала скидатися на священну реліквію… після священної війни!

Тепер вони називали одне одного «Алма» й «Емброз».

Минув травень. Промайнув червень. Настав липень.

Чи почувалася вона колись такою щасливою?

Ні, ще ніколи в житті вона не була така щаслива.

До приїзду Емброза Пайка Алмі добре жилося. Так, її світ виглядав тісним, а дні — монотонними, але в цьому не було нічого нестерпного. Своєю долею вона порядкувала якнайкраще. Вивчала мох, проводила бездоганні, сумлінні дослідження. Мала свої журнали, гербарій, мікроскопи, ботанічні розвідки, листування з заморськими ботаніками й колекціонерами, зобов’язання перед батьком. Власні традиції, звички й обов’язки. Власну гідність. Справді, вона була схожа на книжку, яку тридцять років поспіль розгортають на тій самій сторінці — але сторінці цілком непоганій. Вона почувалася життєрадісною. Задоволеною. Добре життя, як не крути.

Але вона нізащо не хотіла до нього повертатися.

У середині липня 1848 року Алма поїхала до божевільні Ґриффона відвідати Ретту — вперше, відколи її приятельку туди влаштували. Алма не дотримала своєї обіцянки, яку дала Джорджеві Гоксу, — навідуватися до Ретти щомісяця, але відколи до Білого Акру прибув Емброз Пайк, життя в садибі стало таке бурхливе й приємне, що вона просто забула про Ретту. Втім, у липні Алму вже почало гризти сумління, тож вона винайняла екіпаж, щоб поїхати на день до Трентона. Вона написала записку Джорджеві Гоксу, чи не має він охоти скласти їй компанію, але той відмовився. Він не пояснив, чому, проте Алма здогадалася, що йому буде нестерпно побачити Ретту в її теперішньому стані. Втім, скласти їй товариство зголосився Емброз.

— Але ж ти маєш тут багато роботи, — сказала Алма. — Та й сам візит не з приємних.

— Робота може зачекати. Я б хотів познайомитися з твоєю приятелькою. Чесно кажучи, хвороби уяви викликають в мене інтерес. Та й було б цікаво подивитися на шпиталь.

Діставшись без пригод до Трентона й порозмовлявши з лікарем, який опікувався Реттою, Алма з Емброзом пройшли до її кімнати. Вони застали Ретту в окремій кімнатці, де стояло охайно застелене ліжко і столик зі стільцем, лежав вузенький килимок, а на стіні, там, де раніше висіло дзеркало, зяяло порожнє місце — медсестра пояснила, що дзеркало забрали, бо воно засмучувало хвору.

— Ми спробували поселити її на якийсь час з іншою пані, — сказала медсестра, — але їй це не сподобалося. Вона почала шаленіти. Мала напади тривоги й жаху. Ми боялися, що її сусідка може постраждати. Краще, хай живе сама.

— Що ви робите, коли вона страждає від таких нападів? — запитала Алма.

— Крижані ванни, — відповіла медсестра. — І закриваємо їй очі й вуха. Здається, це її заспокоює.

Кімната виглядала досить приємно. Вікна виходили в сад, світла було вдосталь, однак Алма подумала, що її приятельці, напевно, тут самотньо. Хоч і охайно вбрана, з чистим волоссям, заплетеним в косу, Ретта все ж скидалася на примару. Бліда мов привид. Досі гарненька, але від її колишньої вроди залишилася одна тінь. Побачивши Алму, Ретта не виявила ні радості, ні занепокоєння, а на Емброза взагалі не звернула уваги. Алма сіла поруч з приятелькою і взяла її за руку. Ретта своєї руки не забрала. Алма помітила, що пучки на кількох пальцях забинтовані.

— Що з ними сталося? — запитала Алма медсестру.

— Вона кусає себе вночі, — пояснила та. — Ми ніяк не можемо її відучити.

Алма привезла подружці торбинку лимонних цукерок і букетик фіалок, загорнутий у папір, але Ретта тільки зиркнула на подарунки так, ніби не знала, котрий із них їсти, а котрим — милуватися. По останньому примірнику «Дамського журналу», що його Алма купила дорогою, вона теж тільки ковзнула поглядом. Алма запідозрила, що квіти, цукерки й журнал дістануться медсестрі.

— Ми приїхали тебе провідати, — нерішуче сказала Алма.

— Тоді чому ви не тут? — запитала Ретта — від настоянки опію її голос сів.

— Ми тут, люба. Просто перед тобою.

Ретта глянула на неї невидющими очима, а тоді знову обернулася до вікна.

— Я хотіла привезти їй призму, — сказала Алма Емброзу, — і забула. Вона обожнювала призми.

— Заспівай їй пісню, — шепнув Емброз.

— Я не вмію співати, — відповіла Алма.

— Думаю, їй байдуже.

Проте Алма не могла згадати жодної пісні. Натомість вона нахилилася до Ретти й прошепотіла їй на вухо:

— Хто любить тебе дужче за всіх? Хто любить тебе всім серцем? Хто думає про тебе, коли всі сплять?

Ретта мовчала. Алма обернулася до Емброза й схвильовано запитала:

— Ти знаєш якусь пісню?

— Багато різних, Алмо. Але її пісні не знаю.

Дорогою додому Алма й Емброз задумано мовчали.

Врешті-решт Емброз запитав:

— Вона завжди така була?

— Така задурманена? Ніколи. Вона завжди поводилася трохи божевільно, але в юності з нею було так весело. Мала нестримне почуття гумору й чари, перед якими ніхто не міг встояти. Її любили всі, хто знав. Вона розвеселила навіть нас із сестрою — а я вже тобі казала, що ми з Пруденс мало коли сміялися. Але з роками її недуга щораз більше давалася взнаки. А тепер, як бачиш…

— Так. Бачу. Бідолашне створіння. Мені так шкода божевільних! Коли я поруч з ними, то розумію їх усіх серцем. По-моєму, кожен, хто заявляє, мовляв, ніколи не почувався божевільним, бреше.

Алма задумалася над його словами.

— А мені здається, що я ніколи не почувалася божевільною, — сказала вона. — Цікаво, чи обманюю я тебе, коли так кажу. Не думаю.

Емброз усміхнувся.

— Звісно, що ні. Я мав би зробити для тебе виняток, Алмо. Ти не така, як усі решта. Твій розум ясний і здоровий. А нерви міцні, мов сейф. Ось чому біля тебе люди почуваються так спокійно.

— Справді? — Алма щиро здивувалася, почувши його слова.

— Авжеж.

— Цікаво. Мені ще ніхто такого не казав.

Алма визирнула в вікно екіпажу й задумалася. Раптом їй щось згадалося.

— Але ні, я вже чула такі слова раніше. Ретта колись сказала мені, що в мене міцне підборіддя.

— Ти вся випромінюєш міць і спокій, Алмо. Навіть твій голос заспокоює. Для тих з нас, хто відчуває, що життя жбурляє нас, як мірошник — полову, твоя присутність — неоціненна розрада.

Алма не знала, що відповісти на його несподіване зізнання й спробувала перевести тему.

— Але ж, Емброзе, — сказала вона. — Ти така врівноважена людина — невже ти колись почувався божевільним?

Той задумався на мить, а тоді сказав, ретельно добираючи слова:

— До стану, в якому перебуває твоя приятелька Ретта Снов, один крок — цього неможливо не відчувати.

— Емброзе, що ти таке кажеш!

Коли він змовчав у відповідь, Алма захвилювалася.

— Емброзе, — вже лагідніше сказала вона, — це ж неправда?

Але він не квапився з відповіддю.

— Я маю на увазі відчуття відчуженості від цього світу й приналежності до світу іншого.

— Якого такого іншого? — запитала Алма.

Той знову замовк — злякавшись, що цього разу вона перебрала міру, Алма запитала його ще раз, уже невимушеним тоном:

— Вибач, Емброзе. Я маю жахливу звичку — докучати запитаннями, доки не дістану задовільної відповіді. Напевно, така вже в мене натура. Сподіваюсь, ти не подумав, що я невихована.

— Усе гаразд, — відповів Емброз. — Мені до вподоби твоя допитливість. Тільки не знаю, як відповісти тобі так, щоб ти була задоволена. Нікому не хочеться втратити прихильності людини, якою захоплюєшся, оголивши перед нею душу.

Тож Алма облишила цю тему з надією, що вони більше ніколи не згадуватимуть про божевілля. Щоб трохи послабити напругу, вона витягнула з торбинки книжку й спробувала зосередитися на читанні. Карету немилосердно трясло, букви стрибали перед очима, а думки вперто поверталися до недавньої розмови, проте Алма все одно вдавала, начебто з головою поринула в книжку.

Вони їхали так досить довго, а тоді Емброз сказав:

— Я ще не розповідав тобі, чому багато років тому покинув Гарвард.

Алма відклала книжку й обернулася до нього.

— У мене був напад, Алмо, — сказав він.

— Божевілля? — запитала Алма прямо, як завжди, але при думці, яку відповідь може почути, їй аж на душі похололо.

— Можливо. Не знаю точно, як його назвати. Моя матінка думала, що я втратив розум. Друзі думали, що я втратив розум. Лікарі сказали, що збожеволів. Але я відчував, що то щось інше.

— Щось інше? — перепитала вона спокійним голосом, хоч сама ледь не тремтіла від хвилювання. — Може, одержимість духами? Зустріч з надприродним? Стирання меж матеріального? Натхнення з вогненними крилами?

Емброз не всміхнувся. Він не мав на думці жартувати.

Його зізнання так приголомшило Алму, що вона надовго замовкла. В її світогляді не було місця стиранню матеріальних меж. У житті Алми Віттекер не було нічого кращого й заспокійливішого за обнадійливу певність матеріальних кордонів.

Перед тим, як продовжити, Емброз пильно на неї глянув. Подивився так, мовби вона була термометром чи компасом, а він намагався визначити його покази, мовби вибирав напрямок, куди повернути розмову, спираючись виключно на характер її відповіді. Алма силкувалася приховати своє хвилювання. Мабуть, Емброза вдовольнив її вираз лиця, бо він повів мову далі:

— У дев’ятнадцять років я знайшов у Гарвардській бібліотеці добірку книжок Якоба Бьоме. Чула про нього?

Звичайно, чула. Вона мала власні примірники його книжок у книгозбірні Білого Акру. Алма читала Бьоме, проте захоплення він у неї не викликав. Якоб Бьоме — швець, який мешкав у XVI столітті в Німеччині — мав містичні видіння про рослин. Його називали одним із засновників ботаніки. Натомість Алмина матір вважала його клоакою середньовічних забобонів. Отож Якоб Бьоме був персоною суперечливою.

Старий швець вірив у так зване «означення всіх сутностей» — у те, що в будові кожної квітки, листочка, плода й дерева на Землі Бог заховав вказівки, які допоможуть людству досягнути досконалості. Весь світ природи — це божественний код, стверджував Бьоме, який містить доказ любові нашого Творця. Ось чому чимало лікарських рослин схожі за формою на хвороби, що їх здатні вилікувати, або на органи, яким вони йдуть на користь. Базилік з листками в формі печінки, вочевидь, лікує захворювання печінки. Чистотіл, який виділяє жовтий сік, здатний вилікувати жовтизну шкіри, яку викликає жовтяниця. Волоські горіхи, подібні за формою на мозок, позбавляють від головного болю. Мати-й-мачуха, яка росте поблизу холодних струмків, здатна лікувати кашель і застуду після перебування в крижаній воді. Спориш із його криваво-червоними цятками на листках затягує рани на тілі.

І так далі, до безкінечності. Беатрікс Віттекер завжди глузувала з його теорії («Майже всі листки мають форму печінки — то нам що, їх усіх їсти?»), й Алма перейняла її скептицизм.

Але тепер було не до нього, бо Емброз знову розглядав Алмине обличчя. Він відчайдушно шукав на її лиці дозволу продовжувати. І Алма, попри неабиякі душевні хвилювання, вкотре вдала незворушність. Емброз знову заговорив.

— Я знаю, що нинішня наука не погоджується з ідеями Бьоме, — сказав він. — І розумію чому. Якоб Бьоме працював у напрямку, протилежному до правильної наукової методології. Його мисленню бракує строгості й упорядкованості. Його праці пересипані уламками, скалками, друзками прозрінь. Він був ірраціональний. Легковірний. Бачив тільки те, що хотів бачити. Нехтував усім, що суперечило його поглядам. Він починав із теорій, а тоді допасовував до них факти. Таке ніхто не назве наукою — і матиме рацію.

Сама Беатрікс Віттекер не висловилась би краще, подумала Алма — але вголос не сказала, а тільки кивнула.

— І все ж… — Емброз замовк.

Алма дала приятелю час зібратися з думками. Він так довго мовчав, що вона подумала, що на цьому, певно, їхня розмова скінчиться. Але після тривалої мовчанки Емброз продовжив.

— І все ж, Бьоме сказав, що Бог залишив відбиток себе у світі й дав вказівки, щоб ми його відшукали.

Алма відразу ж розпізнала паралель і не втрималася:

— Як гравер, — сказала вона.

Почувши ці слова, Емброз обернувся й глянув на неї — на його лиці проступив вираз полегші й вдячності.

— Так! — сказав він. — Саме так. Ти мене розумієш. Тепер ти бачиш, як на мене — тоді ще молодого юнака — вплинула його теорія. Бьоме сказав, що той божественний відбиток — священні чари, і що ті чари — єдине вчення про Бога, яке потрібне людству. Він вірив у те, що ми можемо навчитися читати відбитки Бога, але для цього треба спершу кинутися у вогонь.

— Кинутися у вогонь, — спокійним голосом повторила Алма.

— Так. Зректися матеріального світу. Зректися церкви з її кам’яними стінами й літургіями. Честолюбства. Науки. Плотських бажань. Прагнення володіти й самолюбства. Дару слова — і того зректися! Тільки тоді побачиш те, що бачив Бог у момент творення. Тільки тоді прочитаєш послання, які Господь залишив для нас. Як бачиш, Алмо, після такого я не міг стати священиком. І студентом не міг. І сином. І, по-моєму, живим чоловіком теж.

— Ким же ти став? — запитала Алма.

— Я спробував стати вогнем. Припинив усю звичну життєву діяльність. Перестав розмовляти. Навіть їсти перестав. Я вірив, що зможу вижити на сонячному промінні й дощі. І доволі довго — хоч це й важко уявити — таки жив на одному сонці й дощі. Мене це не дивувало. В мене була віра. Розумієш, для матері я завжди був найпобожнішим сином. Мої брати вміли розсудливо мислити, тоді як я серцем відчував любов Творця. Змалку я, бувало, так глибоко занурювався в молитву, що мама трясла мене в церкві за плечі й давала на горіхи за те, що сплю під час служби, але ж насправді я не спав. Я… я спілкувався. А прочитавши Якоба Бьоме, хотів ще ближче запізнатися з божественним. Ось чому я відмовився від усього на світі й навіть харчів.

— І що трапилося? — запитала Алма, з острахом чекаючи відповіді.

— Я побачив Всевишнього, — відповів він, і очі його заблистіли. — Чи принаймні думав, що побачив. Мені спадали неймовірні думки. Я міг читати слова, сховані в деревах. Бачив ангелів в орхідеях. Я бачив нову релігію, розмовляв новою ботанічною мовою. Чув її гімни. Тепер я вже не згадаю тієї музики, та вона була розкішна. Ба більше: цілі два тижні я чув чужі думки. І дуже хотів, щоб вони почули мої, але вони не чули. Я радів — піднесено, захоплено. Відчував, що мене більше ніхто ніколи не поранить, ніхто мене не торкнеться. Я нікому не завдавав шкоди, але втратив бажання пізнавати цей світ. Я був… цілісний. І то ще не все. Мені відкрилися такі знання! До прикладу, я переназвав усі кольори! Бачив нові, приховані барви. Ти знаєш про такий колір — свіссен? Світло-бірюзовий. Його бачать тільки мушки. Це барва найчистішого Божого гніву. Ти, мабуть, подумати не могла, що Господній гнів — блідо-блакитний, але це справді так.

— Ні, не могла, — обережно зауважила Алма.

— Ну от, а я його бачив, — відповів Емброз. — Бачив, як свіссен оточує ореолом окремі дерева й людей. У деяких місцях я бачив світляний німб там, де взагалі не мало бути світла. Те світло не мало назви, зате мало звук. Хоч де я його бачив — чи то пак чув — завжди йшов за ним слідом. Утім, незадовго після цього я мало не вмер. Мій друг Деніел Таппер знайшов мене в кучугурі снігу. Інколи мені здається, що коли б не настала зима, я б міг і далі так жити.

— Без їжі, Емброзе? — запитала Алма. — Ти б так довго не витримав…

— Часом так мені здається. Я не кажу, що це розумно, але так здається. Мені хотілося стати рослиною. Деколи я думаю, що тоді — на дуже короткий час, завдяки своїй вірі — я таки став рослиною. Бо як інакше я прожив два місяці на дощовій воді й сонячному світлі? Мені згадалися слова Ісаї: «Всяке тіло — трава… справді, народ — то трава». Вперше за багато років Алма згадала, як малою мріяла стати рослиною. Звісно, вона була просто дитям, якому хотілося більше терплячості й любові від батька. Та навіть тоді вона не вірила в те, що справді стала рослиною.

Емброз розповідав далі.

— Коли мої друзі знайшли мене в сніговій кучугурі, вони відвезли мене до божевільні.

— До такої, як оце ми щойно були? — запитала Алма.

Він зажурено всміхнувся.

— О ні, Алмо. Вона була геть не схожа на цю.

— Ох, Емброзе, мені так шкода, — сказала Алма — на душі їй стало зовсім зле.

Вона бачила звичайні шпиталі для душевнохворих у Філадельфії, коли вони з Джорджем мусили кілька разів влаштовувати Ретту в такі притулки смутку й безнадії. Їй було не під силу уявити свого лагідного приятеля Емброза в місці, де панували злидні, сум і страждання.

— Не треба шкодувати, — відповів Емброз. — Це вже позаду. На щастя, я забув майже все, що там зі мною трапилось. Але досвід перебування в шпиталі назавжди вселив у мене страх. Я був такий наляканий, що більше ніколи не зміг повністю комусь довіритися. Коли мене звідти випустили, Деніел Таппер і його сім’я взяли мене під свою опіку. Були дуже милосердні до мене. Дали мені дах над головою й роботу в своїй друкарні. Я сподівався, що ще раз зможу дістатися до ангелів, але вже більш матеріальним способом. Безпечнішим, якщо можна так сказати. Мені бракувало духу ще раз кинутися в вогонь. Тому я навчився створювати гравюри — щоб наслідувати Господа, хоч я знаю, що це звучить грішно й зарозуміло. Я хотів залишити в світі свої відбитки, хоч досі не створив такої гарної гравюри, як мріяв. Зате я дістав заняття. І міг милуватися орхідеями. Орхідеї мене заспокоюють.

Алма якийсь час вагалась, а тоді, ніяковіючи, запитала:

— І тобі вдалося знову дістатися до ангелів?

— Ні, — всміхнувся Емброз. — На жаль, не вдалося. Але робота давала мені задоволення і відволікала увагу. Завдяки Тапперовій матінці я знову почав їсти. Однак я став іншою людиною. Уникав усіх дерев і людей, яких у моменти прозріння бачив забарвленими в свіссен — колір Господнього гніву. Я прагнув почути гімни нової релігії, свідком якої став, але не міг пригадати слів. Незабаром я вирушив у джунглі. Мої близькі вважали, що я роблю помилку, що я зійду там з розуму, а самотність зашкодить моєму душевному стану.

— І як — виявилися праві?

— Не знаю. Важко сказати. Як я вже казав тобі, коли ми вперше зустрілися, я страждав від нападів лихоманки. Вони підточували мої сили, та водночас я чекав їх із нетерпінням. Під час лихоманки бували миті, коли мені здавалося, що от-от, і я побачу відбиток Бога. Я бачив, що на листі й ліанах позаписувано накази й умови. Що гілки довкола мене утворюють закручені послання. Усюди були позначки, лінії зливалися в написи, але я не міг їх прочитати. Я чув відголос давньої, знайомої мені музики, але не міг вловити її звуків. Мені нічого не відкрилося. Коли я хворів, то мигцем бачив ангелів, які ховалися в орхідеях — і то тільки окрайчик їхньої одежі. Та щоб побачити навіть таку дрібницю, потрібно було ясне світло й цілковита тиша. Однак цього було замало. Зовсім не те, що колись. Побачивши один раз ангелів, Алмо, більше не вдовольняєшся окрайчиком їхнього вбрання. Через вісімнадцять років я вже знав, що ніколи не побачу того, що колись мені відкрилося, — навіть у крайній самотності джунглів, навіть у стані гарячкового марення — і тому повернувся додому. Але, здається, завжди сумуватиму за чимось.

— За чим же ти сумуєш? — запитала Алма.

— За чистотою, — сказав він, — і цілісністю.

Алма задумалася над його словами, сповнена смутку (і водночас неприємного відчуття, що в неї відібрали щось прекрасне). Вона не знала, як утішити Емброза, хоч він і не просив про втіху. Він божевільний? Та ні, не схоже. Їй подумалось, що до певної міри вона гордиться тим, що він довірив їй свої таємниці. Але які ж вони моторошні! Як їх правильно сприйняти? Вона ніколи не бачила ангелів, не споглядала таємного кольору Господнього гніву, не кидалася в вогонь. Їй навіть не було до кінця зрозуміло, що він мав на увазі — «кинутись у вогонь»? Як це робиться? І навіщо?

— Що ти тепер збираєшся робити? — запитала вона. І вимовляючи ці слова, проклинала свій недалекий, приземлений розум, який мислив категоріями буденної діяльності: чоловік тільки що розповів тобі про ангелів, а ти питаєш його про якісь плани.

Проте Емброз усміхнувся.

— Я мрію про спокійне життя, але не впевнений, що заслужив на нього. Дякую, що ви прихистили мене в своїй оселі. Мені страшенно подобається Білий Акр. Тут для мене рай — принаймні кращого раю на землі годі уявити. Я вже наситився світом і хочу спокою. Захоплююся твоїм батьком, який не засуджує мене й дозволив мені залишитися. Тішуся, що маю роботу, яка займає мій час і приносить задоволення. І щиро дякую тобі за товариство. Скажу чесно — я почувався самотнім ще з 1828 року — відколи мої друзі витягнули мене зі снігової кучугури й повернули на світ Божий. Після всього побаченого й через те, що більше побачити мені не вдасться, я завжди почуваюся самотнім. Але, по-моєму, в твоєму товаристві я не такий одинокий, як завжди.

Алмі аж сльози до очей підступили, коли вона це почула. Вона задумалася, що сказати у відповідь. Емброз так легко ділився з нею своїми таємницями, а вона не розповіла йому жодної. Він сміливо відкривав їй своє серце. І хоч його зізнання лякали, відповідь її теж мала бути смілива.

— Ти теж рятуєш мене від самотності, — сказала Алма.

Їй було важко в цьому зізнатися. Забракло духу подивитися йому в вічі, але принаймні голос не затремтів.

— Я й подумати про таке не міг, дорога Алмо, — лагідно відповів Емброз. — Ти завжди така сильна й рішуча.

— У кожного є свої слабкості, — відповіла Алма.

Вони повернулися до Білого Акру, до звичного й приємного повсякденного життя, проте Алма постійно поверталася думками до щойно почутого. Коли Емброз зосереджено працював — малював орхідею чи готував поверхню каменя для літографії — вона часом спостерігала за ним, шукаючи ознак хворого чи підлого розуму. Але ніяких прикмет не помічала. Якщо він і страждав від зорових ілюзій чи моторошних галюцинацій, то ніяк цього не видавав. Ніщо не свідчило про те, що в нього потьмарився розум.

Щоразу, як Емброз підіймав голову й перехоплював її погляд, він всміхався і тільки. Такий невинний, лагідний і довірливий. Його, схоже, анітрохи не насторожувало, що за ним спостерігають. Він не виглядав стурбованим, як людина, яка намагається щось приховати. І, здається, не шкодував про свої зізнання перед Алмою. Достоту навпаки — його ставлення до неї потеплішало. Він став ще уважнішим, підбадьорливішим і охочішим допомогти, ніж раніше. Незмінно перебував у доброму гуморі. Терпляче ставився до Генрі, Ганнеке й усіх решту. Часом виглядав утомленим, але тут не було нічого дивного, адже він тяжко працював. Так тяжко, як Алма. Ясна річ, що час від часу почуватимешся виснаженим. У всьому іншому він був такий, як і раніше, — її любий, задушевний друг. Надмірна релігійність йому теж не була властива, принаймні так здалося Алмі. За винятком щонедільних походів до церкви в її товаристві, Алма жодного разу не бачила, щоб він молився. Куди не глянь, Емброз виглядав добрим, спокійним у душі чоловіком.

Однак їхня розмова дорогою додому з Трентона розбурхала Алмину уяву. Вона ніяк не могла надати цьому всьому якогось сенсу, прагнула отримати переконливу відповідь на цю загадку: божевільний Емброз Пайк чи ні? А якщо не божевільний, то який же? Їй було важко приймати на віру дива й чудеса — але вважати дорогого приятеля безумцем теж було нелегко. Що ж він бачив під час своїх прозрінь? Сама вона ніколи не стикалася з божественним, та й не хотіла стикатися. Ціле життя Алма прожила, сприймаючи справжнє, матеріальне. Одного разу, коли їй під дією ефіру видаляли зуб, Алма бачила, як у неї в голові кружляли зірки, але вона навіть тоді знала, що це звичайнісінький вплив наркотика, і ті зорі не підказували їй, як побудовано Всесвіт. Однак під час видінь Емброз не перебував під дією ефіру чи якоїсь іншої речовини. Його божевілля було… божевіллям ясного розуму.

Впродовж кількох тижнів після розмови з Емброзом Алма часто прокидалася посеред ночі й навшпиньки спускалася до бібліотеки — читати праці Якоба Бьоме. Старого німецького шевця вона востаннє читала ще замолоду й тепер старалася сприйняти його твори з повагою і неупередженістю. Вона знала, що Бьоме читав Мільтон, що ним захоплювався Ньютон. Якщо такі світила відшукали в його словах мудрість — якщо він до глибини душі схвилював такого незвичайного чоловіка, як Емброз — то невже Алма зостанеться до нього байдужа?

Але в працях Бьоме вона не знайшла нічого, що б її зацікавило чи здивувало. Алмі здалося, що твори Бьоме сповнені застарілих принципів, неясних і окультних теорій. Він був мислителем старого, середньовічного штибу, якого алхімія з безоарами звели на манівці. Бьоме вірив у те, що самоцвіти й метали наділені могутністю й божественною міццю. У розрізаній головці капусти він бачив Господній хрест. Усе на світі, вважав Бьоме, є втіленим одкровенням вічної сили й божественної любові. Кожна частинка природи була verbum fiat — вимовленим словом Бога, створеним висловом, чудом, втіленим у плоті. Він стверджував, що троянди не символізують любов, а насправді є любов’ю — любов’ю сущою. Його видіння були апокаліптичні й водночас утопійні. Цьому світу невдовзі настане кінець, казав він, а людство опиниться в раю — всі люди стануть незайманцями, а життя буде суцільною радісною розвагою. Однак Божий розум був за своєю природою жіночим, стверджував він.

Бьоме писав: «Мудрість Бога — вічна діва, а не дружина, цнотливість і бездоганна чистота, яка слугує образом Божим… Вона є мудрістю незліченних чудес. У ній Святий Дух споглядає образ ангелів… Хоч вона дає плоть усім плодам, вона є не самим плодом у матеріальному вимірі, а витонченістю й красою плода».

Алма нічого не розуміла. Її дратували його слова. Через них вона нізащо б не перестала їсти, вчитися чи розмовляти, і зроду б не відмовилася від тілесних утіх і не жила на одному сонячному світлі й дощовій воді. Достоту навпаки: праці Бьоме викликали в неї охоту повернутися до свого мікроскопа, до моху, до спокою, яким віє від усього реального й відчутного на дотик. Чому людей на кшталт Якоба Бьоме не задовольняє сам лише матеріальний світ? Невже їм не видається дивовижним те, що можна бачити, чого можна торкатися, чия реальність не викликає сумніву?

«Справжнє життя витримає вогонь, — писав Бьоме, — а тоді чудеса захоплюватимуть вас одне за другим».

Його тексти, безперечно, захопили увагу Алми, але не викликали в неї запалу. І розуміння теж. Прочитавши Бьоме, вона взялася за інші праці з книгозбірні Білого Акру — запилені трактати на перетині ботаніки й богослов’я. Вона була налаштована скептично й, водночас, виклично. Перегорнула всі праці старих теологів і химерних, давно померлих чаклунів. Уважно перечитала Альберта Великого. Старанно дослідила все, що монахи понаписували чотириста років тому про мандрагору та єдинорогів. Їхні наукові аргументи немилосердно кульгали. У їхній логіці зяяли такі діри, що аж відчувалося, як крізь них дмуть вітри. У минулому вірили в такі дивовижі: що кажани належать до птахів, лелеки зимують під водою, комарі плодяться в росі, гуси вилуплюються з морських жолудів, а морські жолуді ростуть на деревах. Як історичний матеріал — досить цікаво, але нащо таке величати, Алма не розуміла. Чим середньовічні вчення привабили Емброза? То була, безперечно, захоплива стежка, от тільки встелена помилками.

Однієї задушливої ночі наприкінці липня Алма сиділа в бібліотеці, поставивши біля себе лампу й начепивши на кінчик носа окуляри, й гортала примірник «Arboretum sacrum», датований XVII століттям — його автор, як і Бьоме, намагався відчитати священні послання в усіх згаданих у Біблії рослинах — коли до кімнати зайшов Емброз. Побачивши його, Алма аж здригнулася, тоді як він аніскілечки не здивувався. Скоріше навпаки: він був, схоже, стурбований через неї. Емброз сів поруч із Алмою за довгим столом посередині просторої бібліотеки. На ньому була звичайна одежа. Він або перевдягнувся з нічної сорочки з поваги до Алми, або взагалі ще не лягав спати.

— Ти вже пару ночей поспіль не спиш, моя дорога Алмо. Так не можна, — сказав він.

— Я користаю з нічної тиші, щоб проводити дослідження, — відповіла вона. — Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

Він глянув на корінці старих фоліантів, розгорнутих на столі.

— Але ж ти не читаєш про мох, — тихо зауважив він. — Чим тебе все це зацікавило?

Їй було важко збрехати Емброзу. Алма взагалі не вміла обманювати, а дурити таку людину, як він, їй тим паче не хотілося.

— Я не можу дати ради твоїй історії, — зізналася вона. — І шукаю відповідь у цих книжках.

Він кивнув, але змовчав у відповідь.

— Я почала з Бьоме, — продовжувала Алма, — який виявився для мене китайською грамотою, а тепер перейшла до… всіх решту.

— Я завдав тобі клопоту своєю історією. Я боявся, що так може статися. Не треба було нічого казати.

— Ні, Емброзе. Ми з тобою найближчі приятелі. Ти завжди можеш мені довіритися. І навіть час від часу потурбувати. Для мене була велика честь вислухати твої зізнання. Мені дуже кортить краще зрозуміти тебе, але, на жаль, мені це не до снаги.

— І що ж ці книжки розповіли тобі про мене?

— Нічого, — відповіла Алма.

Вона не стрималася й розсміялася — Емброз і собі засміявся. Вона почувалася виснаженою. Він теж виглядав втомленим.

— Тоді чому ти не запитаєш мене?

— Бо не хочу тебе сердити.

— Тобі ніколи не вдасться мене розсердити.

— Але мене дратують помилки в цих книжках, Емброзе. Дивно, що вони не дратують тебе. Бьоме постійно перестрибує з одного на інше, суперечить сам собі, збивається з думки. Таке враження, що він хоче, відштовхнувшись від власних аргументів, застрибнути просто на небеса, але його логіка хибна.

Вона сягнула по книжку, розгорнула.

— Ось, до прикладу, в цьому розділі він намагається відшукати ключі до Господніх таємниць усередині рослин, про які згадує Біблія, — але що з того, якщо його свідчення попросту помилкові? Він витрачає цілий розділ на тлумачення «польових лілей», згаданих у Євангелії від Матвія, розбирає кожнісіньку літеру в слові «лілеї», шукає в його складах одкровення… Але ж, Емброзе, сама фраза «польові лілеї» неправильно перекладена. У Нагірній проповіді Христос ніяк не міг говорити про лілеї. У Палестині ростуть лише два види лілей — і обидва надзвичайно рідкісні. Вони не могли вкрити собою ціле поле.

Пересічним людям вони були незнайомі. Звертаючись до простолюду, Христос, скоріше, згадав би про якусь всюдисущу квітку, щоб слухачі зрозуміли його метафору. З цієї причини Христос, найімовірніше, говорив про польові анемони, можливо, Anemone coronaria — хоч це й невідомо напевне…

Алма замовкла. Її слова звучали безглуздо, мов якесь повчання.

Емброз знову засміявся.

— З тебе вийшов би прекрасний поет, люба Алмо! Я б із радістю прочитав твій переклад Святого Євангелія: «Погляньте на польові лілеї; як зростають вони, не працюють, ані не прядуть — хоча, скоріш за все, тут ідеться не про лілеї, а про Anemone coronaria, хоч це й невідомо напевне, та попри це, ми всі можемо погодитися з тим, що вони ні не працюють, ні не прядуть». Оце так вийшов би гімн! Як би він зазвучав під церковним склепінням! Мені б дуже хотілося почути, як його заспівала б паства. Цікаво, Алмо, раз уже про це зайшла мова, а що ти думаєш про вавилонські верби, на які євреї повісили свої ліри й заплакали?

— Ну от, тепер ти кепкуєш із мене, — сказала Алма, його слова зачепили й, водночас, потішили її самолюбство. — Але зважаючи на місцевість, йшлося, напевно, про тополі.

— А яблуко Адама і Єви? — запитав він.

Вона чулася по-дурному, але зупинитися не могла.

— Абрикос або айва, — відповіла. — Мабуть, абрикос, бо айва не така солодка, щоб спокусити молоду жінку. Так чи так, але точно не яблуко. Бо на Святій Землі не ростуть яблуні, Емброзе, а дерево в Едемському саду мало сріблясті листочки й створювало приємний затінок, що дуже схоже на більшість сортів абрикоса… Тому, коли Якоб Бьоме пише про яблука, Бога і Едемський сад…

Тепер Емброз так реготав, що аж мусив витирати сльози з очей.

— Моя дорога міс Віттекер, — з глибокою ніжністю сказав він. — Твій розум — справжнє чудо! До речі, отаке небезпечне мислення і є саме тим, що мало статися, якби жінці дозволили скуштувати плід із дерева знань. Саме цього і боявся Бог. Твій приклад — застереження для всього жіноцтва! Негайно припини все оте розумування й берися за мандоліну, шиття чи ще якесь безглузде заняття!

— По-твоєму, я плету нісенітниці, — сказала Алма.

— Ні, Алмо, не думаю. Ти прекрасна. Мене зворушило те, що ти стараєшся мене зрозуміти. Важко уявити відданішого друга! А ще більше мене зворушує те, що ти силкуєшся осягнути розумом — раціональним мисленням — те, чого неможливо осягнути. Тут не знайдеш точних принципів. Божественне, як сказав Бьоме, не має земного коріння, воно незбагненне і перебуває поза тим світом, що його ми сприймаємо. Отут і полягає різниця між моїм способом мислення і твоїм, моя люба. Я прагну сягнути одкровення на крилах, а ти рухаєшся до нього, впевнено ступаючи по землі, тримаючи в руках збільшувальне скло. Я — неуважний волоцюга, який шукає Бога на краю світу і мріє відшукати новий спосіб пізнання. Ти ж стоїш обома ногами на землі й дюйм за дюймом розглядаєш докази. Твій шлях — раціональніший і послідовніший, але я іншої стежки обрати не можу.

— Я справді маю жахливу звичку — все з’ясовувати до кінця, — зізналася Алма.

— Знаю, що маєш, але нічого жахливого в ній немає, — відповів Емброз. — Це природний наслідок того, що ти народилася з таким досконало відточеним розумом. Але для мене сприймати життя за допомогою самого лише здорового глузду — те ж саме, що обмацувати в темряві Боже обличчя, натягнувши цупкі рукавиці. Вивчати, зображати й описувати — цього замало. Деколи треба… стрибнути.

— Але я ніяк не можу осягнути розумом Господа, до якого ти стрибаєш, — відповіла Алма.

— А навіщо?

— Бо мені хочеться краще тебе пізнати.

— То запитай мене навпростець, Алмо. Не шукай мене в тих книжках. Я сиджу тут, перед тобою, і розкажу тобі про себе все, що захочеш.

Алма швидко згорнула товстий фоліант. Напевно, трохи зарізко, бо той закрився з глухим стуком. Вона посунула своє крісло так, щоб бачити Емброза, склала руки на колінах і сказала:

— Я не розумію твого розуміння природи, і це змушує мене хвилюватися за стан твого розуму. Не розумію, як ти заплющуєш очі на суперечливість, а то й узагалі безглуздя цих застарілих теорій. Ти гадаєш, начебто наш Господь — милостивий ботанік, який позаховував у кожному виді рослин вказівки, як людству стати кращим, однак я не бачу ніяких достовірних доказів цього. У світі існує стільки ж рослин, які можуть нас отруїти, скільки тих, що можуть вилікувати. Навіщо твій божественний ботанік дав нам, до прикладу, леукотое й вовчі ягоди, від яких гинуть коні й корови? Яке тут приховано одкровення?

— Але чому б нашому Господу не бути ботаніком? — запитав Емброз. — Ким би, на твою думку, мало бути божество?

Алма всерйоз задумалася над його запитанням.

— Може, математиком, — вирішила вона. — Тим, хто пише і стирає. Множить і ділить. Бавиться з теоріями й новими розрахунками. Виправляє давні помилки. Як на мене, це було б логічніше.

— Але ті математики, яких я зустрічав, Алмо, мають не надто співчутливе серце й не леліють життя.

— Ну от, — сказала Алма. — Це чудово пояснило б те, чому людство страждає, а наші долі такі непередбачувані — адже Бог додає нас і віднімає, ділить і стирає.

— Оце так зловісна теорія! Я б не хотів, щоб ти так похмуро дивилася на життя. Загалом я, Алмо, досі помічаю в світі більше чудес, ніж страждань.

— Я знаю, — відповіла Алма, — і саме тому за тебе хвилююся. Ти — ідеаліст, а значить, тебе чекає неминуче розчарування й, може, навіть, душевні рани. Ти шукаєш вчення про милосердя й чудеса, в якому немає місця щоденним скорботам. Ти як той Вільям Пейлі, який стверджував, що досконалість кожного творіння у Всесвіті — це доказ Божої любові до нас. Пригадуєш слова Пейлі про те, що будова людського зап’ястя, досконало пристосована для того, щоб збирати їжу й творити красне мистецтво, — не що інше, як свідчення любові Господа до людини? Але ж зап’ястя чудово надається і до того, щоб замахнутися сокирою на сусіда. Де ж тут доказ любові? Крім того, через тебе я почуваюся жахливою скиглійкою — сиджу тут і перераховую свої нудні аргументи, бо не можу жити в тому осяйному місті на пагорбі, де мешкаєш ти.

Вони деякий час посиділи мовчки, а тоді Емброз запитав:

— Ми сваримося, Алмо?

Алма задумалася над його питанням.

— Можливо.

— Але навіщо нам сваритися?

— Пробач, Емброзе. Я втомилася.

— Ти втомилася, бо щоночі сидиш у бібліотеці, допитуючись відповідей у чоловіків, які вже сотні років як померли.

— Я все життя спілкуюся з такими чоловіками, Емброзе. Ще й зі старішими.

— І через те, що вони не відповідають на твої запитання, ти нападаєш на мене. Як же я можу дати тобі задовільну відповідь, Алмо, якщо тебе розчарували в стократ розумніші за мене люди?

Алма обхопила голову руками. Вона геть стомилася.

Емброз тим часом продовжував, але вже лагідніше.

— Уяви собі, що б ми могли пізнати, Алмо, якби звільнилися від суперечок.

Вона глянула на нього.

— Я не можу звільнитися від суперечок, Емброзе. Не забувай, що я донька Генрі Віттекера. Я з цим народилася. Суперечка була моєю першою нянькою. Я все життя ділю з нею одну постіль. Скажу тобі більше: я вірю в суперечку й навіть люблю її. Це найпевніший шлях до істини, єдиний надійний арбалет, який уражає стрілами забобонне мислення й недолугі аксіоми.

— А що коли все закінчується тим, що ти тонеш у словах, але не чуєш… — затнувся Емброз.

— Не чуєш чого?

— Одне одного, мабуть. Не слів, а думок. Духу. Якщо ти спитаєш мене, у що я вірю, я скажу тобі ось що: у повітрі довкола нас, Алмо, вирують невидимі сили притягання — електричні, магнетичні, вогненні й змістовні. Нас оточує всесвітнє співчуття. Прихований спосіб пізнання існує, я в цьому не сумніваюся, бо бачив його на власні очі. Коли я замолоду кинувся у вогонь, то побачив, що двері до скарбниці людського розуму рідко прочиняються навстіж. Коли ж ми відчиняємо їх, усе стає явним. Припинивши всякі суперечки й дискусії, що їх ведемо подумки й з іншими людьми, ми можемо почути й відповісти на справжні запитання. Це могутня рушійна сила. Книга природи, написана ані грекою, ані латиною. Сукупність магічних знань, що ними — як я завжди вважав і прагнув — можна ділитися з іншими.

— Ти говориш загадками, — сказала Алма.

— А ти говориш забагато, — відповів Емброз.

Вона не знала, що на таке відповісти. Щоб не наговорити ще більше. Ображена й збентежена, вона відчула, як у неї защипало в очах.

— Проведи мене туди, Алмо, де ми можемо разом помовчати, — сказав, нахилившись до неї, Емброз. — Я довіряю тобі всім серцем і впевнений, що ти довіряєш мені. Я більше не хочу з тобою сваритися. Поговорімо без слів. Дозволь мені показати тобі, що я маю на увазі.

Яке незвичне прохання!

— Можемо помовчати разом і тут, Емброзе.

Той обвів поглядом простору, вишукано вмебльовану бібліотеку.

— Ні, — похитав головою він. — Не можемо. Тут надто просторо й шумно — довкола нас сперечаються всі ті померлі дідугани. Заведи мене в потаємне й тихе місце, щоб ми послухали одне одного. Я говорю, як божевільний, я знаю, але насправді це не так. Я точно знаю одне: щоб досягнути цілісності, потрібна наша згода. Я дійшов висновку, що не зможу стати цілісним самотужки, бо заслабкий для цього. Але відколи я зустрів тебе, Алмо, я почуваюся сильнішим. Не змушуй мене шкодувати про те, що я вже розповів тобі про себе. Я так рідко тебе про щось прошу, Алмо, але цього разу благаю піти мені назустріч, бо я не зможу по-іншому пояснити, про що мені йдеться, а якщо не покажу тобі, у що вірю, ти до кінця життя вважатимеш мене дурним шаленцем.

Вона тут же заперечила:

— Ні, Емброзе, я ніколи не думатиму так про тебе…

— Але ж ти вже думаєш, — урвав він її на півслові з відчайдушною наполегливістю. — Або невдовзі думатимеш. Тоді ти почнеш мене шкодувати чи зневажати, і я втрачу свого найдорожчого друга й тяжко через це сумуватиму. Перед тим, як ця прикрість станеться — якщо, звісно, вона ще не сталася — дозволь мені показати тобі, що я маю на думці, коли кажу, що природа в своїй безмежності не зважає на межі нашої смертної уяви. Дай мені довести тобі, що ми можемо спілкуватися без слів і суперечок. Мені здається, ми, дорога подруго, відчуваємо одне до одного вдосталь любові й ніжності, щоб цього домогтися. Я завжди мав надію зустріти когось, з ким би міг мовчки розмовляти. А познайомившись із тобою, надіюсь ще дужче, бо, схоже, між нами панує невимушене й співчутливе порозуміння, яке значно перевершує грубі, банальні почуття… Правда ж? Хіба ти не почуваєшся сильнішою, коли я поруч?

З цим важко було не погодитись. Але й визнати це не дозволяла гордість.

— Чого ж ти хочеш від мене? — запитала Алма.

— Хочу, щоб ти почула мій розум і душу. А я почув твої.

— Прочитав мої думки, Емброзе? Це ж дитяча забавка.

— Називай це як хочеш. Але я вважаю, що коли мова не стоїть на заваді, відкриється все потаємне.

— А я в таке не вірю, — сказала Алма.

— Але ж ти дослідниця, Алмо — чому б тобі не спробувати? Ти нічого не втратиш, а, навпаки, здобудеш. Але для цього нам потрібна цілковита тиша. Свобода від будь-яких втручань. Будь ласка, Алмо, тільки один раз. Заведи мене до найтихішого, найпотаємнішого закутка і спробуймо здобути там цілісність. Дозволь мені показати тобі те, чого я не в змозі передати словами.

Хіба в неї був вибір?

Вона провела його до палітурної майстерні.

Ні, Алма не вперше чула про телепатію. Читання думок було популярним заняттям. Деколи Алмі здавалося, що кожна друга панянка в Філадельфії перевтілилася в пророка-медіума. Куди не глянь, всюди можна було найняти на годину «посланця духів». Інколи їхні експерименти проникали в поважні медичні й наукові журнали, що страшенно обурювало Алму. Недавно їй трапилася стаття про патетизм — теорію, згідно з якою щастя можна прикликати навіюванням — що було схоже, скоріше, на якусь ярмаркову забаву. Дехто називав ці досліди наукою, тоді як Алма роздратовано відгукувалася про них як про розвагу — і то доволі небезпечну.

До певної міри, Емброз — спраглий знань і легковірний — нагадував їй усіх цих спіритуалістів, та з іншого боку, він не мав з ними нічого спільного. По-перше, Емброз ніколи про них не чув. Він жив надто відлюдно, щоб помітити новомодні захоплення магією. Не виписував френологічних журналів, де велися дискусії про тридцять сім здібностей, нахилів і почуттів, за які відповідають випуклості й западини на людському черепі. До медіумів теж не ходив. «Циферблат» не читав. Емброз ніколи не згадував у розмовах з Алмою про Бронсона Олкотта чи Ральфа Волдо Емерсона, бо йому ніколи не траплялися їхні імена. Втіхи й спілкування він шукав у товаристві середньовічних письменників, а не сучасних.

Крім того, він перебував у постійних пошуках біблійного Бога й духів природи. Відвідуючи з Алмою щонеділі шведську лютеранську церкву, він клякав і смиренно молився разом з усіма. Сидів, випроставши спину, на твердій дерев’яній лавці й без нарікань слухав проповідь. А коли не молився, то працював у тиші за друкарським верстатом, вимальовував портрети орхідей, допомагав Алмі з її дослідженням моху чи цілий вечір грав з Генрі в нарди. Емброз уявлення не мав, що твориться в світі. Як на те пішло, він намагався втекти подалі від нього — і сам домізкувався до своєї цікавої добірки ідей. Він і не підозрював, що половина Америки й мало не вся Європа намагаються прочитати думки одне одного. Йому просто хотілося прочитати Алмині думки, і щоб вона прочитала його.

І вона не могла йому відмовити.

Тож коли молодий чоловік попросив її відвести його до тихого, потаємного місця, вона вирушила з ним до палітурної майстерні. А куди ж іще? Вона не хотіла нікого будити, пробираючись до другого кінця будинку. Не хотіла, щоб їх застали разом у спальні. Крім того, вона не знала тихішого й потаємнішого місця, ніж палітурна майстерня. Алма подумки запевнила себе, що веде його туди саме з таких міркувань. Може, то й була правда.

Він не знав, що там були двері. Цього ніхто не знав — так майстерно приховали їхні контури за вигадливою давньою ліпниною на стіні. Після смерті Беатрікс до палітурної майстерні не заходив ніхто, крім Алми. Може, Ганнеке й знала про її існування, але стара економка мало коли навідувалася у це крило будинку, до далекої бібліотеки. Генрі теж, мабуть, про неї знав — зрештою, він сам її проектував — але його тепер також нечасто бачили в бібліотеці. Скоріш за все, він давно забув, що та майстерня взагалі існує.

Алма не прихопила зі собою лампи. Вона напам’ять знала всі обриси кімнати. Там стояв ослінчик, на якому вона сиділа, коли віддавалася на самоті сороміцьким утіхам, і невеликий письмовий стіл, за яким просто навпроти неї міг сісти Емброз. Вона показала йому, де сісти. Коли вона зачинила двері на ключ, вони опинилися удвох у цілковитій темряві, у тісній, потаємній, задушливій кімнатці. Ані морок, ані тіснота його, здається, не турбували. Саме про таке він і просив.

— Можна взяти тебе за руку? — запитав Емброз.

Алма обережно простягнула руку в темряві, доки не торкнулася кінчиками пальців його руки. Вони намацали долоні одне одного. Його рука була невелика й легка. Своя власна видалася важкою і вологою. Емброз поклав руки на коліна, долонями догори — Алма поклала свої долоні на його. Той дотик пронизав її несподіваним відчуттям: бурхливим, нестримним припливом кохання. Пронизав різко, мов схлип.

Але чого вона сподівалася? Що було дивного в тому, що вона відчувала піднесення, надмір почуттів, збудження? Її вперше торкнувся чоловік. Точніше, це траплялося й раніше — вперше навесні 1818 року, коли Джордж Гокс стиснув долоню Алми в своїх руках і назвав її геніальним мікроскопістом, і вдруге нещодавно, коли Джордж торкнувся її, засмучений через Ретту — та в обох випадках вона мимоволі торкалася чоловічого тіла однією рукою. Її ще ніколи не торкалися з почуттям, яке хоча б злегка натякало на близькість. За десятки років вона незліченну кількість разів сиділа на цьому ж ослінчику, розвівши ноги й високо задерши поділ спідниці, і, зачинивши двері й припавши, мов у обійми, до стіни, навпомацки тамувала свій голод пальцями. Якщо в цій кімнаті були молекули, що відрізнялися від інших молекул у Білому Акрі — чи взагалі від усіх інших молекул на світі — то їх пронизували десятки, сотні, тисячі слідів хтивих натуг Алми. І от тепер вона опинилася в тій самій палітурній майстерні, у добре знайомій темряві, посеред усіх цих молекул, наодинці з чоловіком, на десять років молодшим за неї.

Але що їй робити з цим любовним схлипом?

— Послухай моє запитання, — сказав Емброз, легенько стискаючи Алмину руку. — А тоді постав своє. І більше не буде потреби розмовляти. Ми знатимемо, що почули одне одного.

Емброз лагідно потис її руки. Тілом розлилося приємне відчуття.

Як не дати йому згаснути?

Чи не вдати, начебто вона читає його думки, аби тільки відтягнути час і сповна насолодитися новим відчуттям? Чи вийде ще раз влаштувати таку зустріч у майбутньому? Але що, як їх тут хтось застане? Що як Ганнеке заскочить їх сам на сам у майстерні? Що скажуть люди? Що вони подумають про Емброза, у чиїх намірах, як завжди, не було жодного натяку на якісь паскудства? Скажуть, що він бабій. Виженуть геть. А її вкриють ганьбою.

Ні, усвідомила Алма, вони більше ніколи так не робитимуть. Це буде єдиний момент у її житті, коли чоловік стискатиме її руки в своїх долонях.

Вона заплющила очі й відхилилася назад, спершись на стіну. Він не відпускав її рук. Його коліна торкалися її колін. Минуло багато часу. Десять хвилин? Півгодини? Вона жадібно вбирала в себе насолоду від його доторку. Запам’ятати її назавжди!

Приємне відчуття, що виникло в її долонях, розтеклося по всьому тілу й скупчилося в міжніжжі. А на що вона сподівалася? Її тіло вловлювало сигнали цієї кімнати, звикло до неї — а тепер з’явився новий подразник. Кілька хвилин вона опиралася цьому відчуттю. Добре, що її обличчя не видно, бо найменший промінчик світла вихопив би її перекошене, розчервоніле лице. Хоч вона сама все влаштувала, їй досі не вірилось: просто перед нею, у мороці палітурної майстерні, у найпотаємнішій святині її світу сидить чоловік.

Алма старалася дихати спокійно. Вона не піддавалася тому, що відчувала, проте її опір ще дужче підсилював приємне відчуття, що наростало в міжніжжі. У голландській є таке слово — uitwaaien — «йти проти вітру заради задоволення». Саме так вона почувалася. Завмерши на місці, Алма щосили опиралася дедалі сильнішому вітру, але той лише тиснув на неї з не меншою силою, і відчуття задоволення щораз зростало.

Минуло ще трохи часу. Ще десять хвилин? Півгодини? Емброз не ворушився. Алма теж. Його руки зовсім не тремтіли. Водночас, Алма відчувала, як він поглинає її всю. Відчувала його в своєму нутрі й довкола себе. Відчувала, як він перебирає волосинки на її потилиці й досліджує пучки нервових закінчень на її хребті.

«Уява — ніжна, — писав Якоб Бьоме, — і схожа на воду. Тоді як бажання грубе й палюче мов голод».

Алма відчувала їх обох — і воду, і голод. Уяву й потяг. А тоді, з жахом і шаленою радістю усвідомила, що от-от досягне добре знайомої вершини насолоди. Відчуття швидко наростало в її лоні — і зупинити його було неможливо. І Алма спізнала найвищу насолоду — при цьому Емброз не торкався її (тільки тримав за руки), вона не пестила себе, жоден із них навіть не ворухнувся, спідниця не була задерта догори, а руки не метушилися по тілу. Зненацька вона побачила спалах яскравого світла, так наче беззоряне літнє небо розітнула навпіл блискавка. Світ за заплющеними очима став молочно-білий. Вона відчула засліплення, екстаз, і тут же — сором.

Жахливий сором.

Що вона наробила? Що він відчував? Що почув? О Господи, які запахи він уловив? Та не встигла вона поворухнутись і відсторонитись, як відчула щось нове. Хоч Емброз і далі сидів, завмерши на своєму місці, Алмі несподівано здалося, що він раз у раз погладжує її ступні. Незабаром вона збагнула, що його погладжування — це насправді запитання — фраза, яка народжувалася просто з долівки. Вона відчула, як те запитання просочилося крізь її стопи й пронизало кістки ніг. Як, просковзнувши вологою стежкою, проникло до її лона. Здавалося, що в неї проникає звучний голос, слово, вимовлене вслух. Емброз щось запитував — але запитував із середини її нутра. Тепер вона почула.

Почула його бездоганно сформульоване запитання: Ти згідна?

Вона тихо задрижала у відповідь: ТАК.

А відтак відчула ще щось. Запитання, що його Емброз помістив усередині її тіла, перетворювалося у щось інше. Воно оберталося на її запитання. Вона не підозрювала, що хоче щось запитати Емброза, але тепер те питання аж рвалося назовні. Алма дозволила йому пройти через її груди й вийти через руки. А тоді взяла й поклала своє запитання в його розпростерті долоні:

Ти цього хочеш від мене?

Вона почула, як він різко вдихнув. І до болю стиснув її руки. А тоді розбив тишу на друзки, промовивши одне-єдине слово:

— Так.

Розділ шістнадцятий

Не пізніше як за місяць вони побралися.

Багато років Алма міркувала над тим, як саме вони дійшли до такого кроку — неймовірного й несподіваного стрибка в подружнє життя, але після того випадку в палітурній майстерні одруження здавалося неминучим. Що ж до того, що насправді сталося в тій крихітній кімнатці, то все це (від цнотливого оргазму Алми до мовчазної передачі думки) було схоже на чудо чи принаймні дивовижну оказію. Алма не могла знайти логічного пояснення тому, що трапилося. Люди не можуть чути думок одне одного. Алма в цьому не сумнівалася. Люди не здатні проводити такої напруги, такого бажання й відвертого чуттєвого вибуху самим лише доторком рук. І все ж — це сталося. Безперечно сталося.

Коли вони вийшли тієї ночі з майстерні, він обернувся до неї, — розбурханий і почервонілий — і сказав:

— Я б хотів до кінця своїх днів спати поруч із тобою щоночі й слухати твої думки.

Ось що він сказав! Не подумки, а вголос. Приголомшена, вона не могла знайти потрібних слів. Просто кивнула на знак чи то порозуміння, чи то згоди, чи здивування. Відтак вони розійшлися по своїх спальнях через коридор одна від одної — та Алма, звісно, не заснула. Хіба ж вона могла?

Другого дня, дорогою до валунів, Емброз почав розмову так, ніби нічого не сталося, мовби продовжуючи незакінчену бесіду. Ні з того ні з сього він сказав:

— Різниця в нашому з тобою життєвому становищі така велика, що, мабуть, не має значення. Я не маю нічого, чого могли б бажати інші, а ти маєш все. Може, ми є двома протилежностями, що врівноважують одна одну?

Алма уявлення не мала, куди він хилить, але мовчала.

— Я також думав над тим, — тихо зауважив він, — чи зможуть дві такі різнобічні особистості, як ми з тобою, знайти гармонію в спілці.

При слові «спілка» їй аж у серці й животі похололо. Образно він говорить чи буквально? Вона чекала, що буде далі.

Він продовжив, так само завуальовано, як і раніше:

— Напевно, знайдуться люди, які звинуватять мене в тому, що я понадився на твоє багатство. Більшої брехні годі вигадати. Я живу так ощадливо, Алмо, не тільки тому, що так звик, а й тому, що сам так хочу. Я не маю грошей, які б міг тобі запропонувати, але й від тебе нічого не потребую. Ти не розбагатієш, вийшовши за мене заміж, але й не збіднієш. Твого батька це навряд чи задовольнить, але ти, сподіваюся, не матимеш нічого проти. Так чи так, а наше кохання — незвичне, зовсім не таке, як зазвичай буває між чоловіками й жінками. Ми маємо між собою ще дещо спільне — щось ближче й ніжніше. Мені це було ясно з самого початку — сподіваюсь, тобі теж. Я хочу, щоб ми жили разом як одне ціле, у радості, піднесенні й безперестанному пошуку.

Алма склала докупи всю картину допіру по обіді, коли Емброз запитав її:

— Ти сама поговориш з батьком, чи краще мені? — то справді була пропозиція руки й серця. Чи то, радше, припущення.

Емброз не просив Алминої руки, бо, вочевидь, на його думку, вона вже йому її простягнула. Алма не могла цього заперечити. Вона б усе йому віддала. Кохала його до болю. Тільки тепер вона дозволила собі в цьому зізнатися. Втратити його було б так само боляче, як позбутися руки чи ноги.

Справді, їхнє кохання було незвичайне. Їй — майже п’ятдесят, він — ще досить молодий. Вона незугарна, він — вродливий. Вони познайомилися якихось кілька тижнів тому. Вірили в різні світи (Емброз — у божественний, Алма — в матеріальний). Але без жодного сумніву, подумала Алма, це кохання. І Алма Віттекер, безперечно, виходить заміж.

— Я сама поговорю з батьком, — відповіла Алма, ледь стримуючи свою безмежну радість.

Того ж дня перед вечерею вона застала батька в кабінеті — той схилився над паперами.

— Ти тільки послухай, що тут пише, — сказав він замість привітання. — Цей чоловік каже, що більше не може управляти млином. Його син — безголовий картяр! — розорив усю сім’ю. І він пише, що вирішив виплатити синові борги й хоче померти нікому нічого не винним. І я це чую від чоловіка, який за двадцять років ні разу не наробив дурниць. Що ж, тепер має всі шанси наламати дров!

Алма не знала, про кого він говорить, що його син за один і про який млин ідеться. Останнім часом з нею всі розмовляли так, ніби продовжували якусь обірвану раніше розмову.

— Тату, — сказала вона. — Я хочу з тобою поговорити. Емброз Пайк запропонував мені вийти за нього заміж.

— Добре, — сказав Генрі, — але послухай сюди, Алмо — той йолоп хоче продати мені ще свої поля з кукурудзою і вмовляє купити на додачу той старий амбар на пристані, що скоро звалиться в річку. Ти ж його бачила, Алмо. Тільки не зрозуміло, з якого дива він вирішив, що те розвалище чогось варте, і нащо воно взагалі мені здалося.

— Ти не слухаєш мене, тату.

Генрі навіть не підняв голови.

— Слухаю, — сказав він, перегорнувши листок у руці й вчитуючись у написане. — Уважно тебе слухаю.

— Ми з Емброзом хочемо одружитися, — сказала Алма. — Не треба влаштовувати ніяких церемоній і святкувань, хочеться тільки, щоб це сталося найближчим часом. Бажано до кінця місяця. Можеш не хвилюватися — ми залишимося в Білому Акрі. Ти нікого з нас не втратиш.

Після цих слів Генрі вперше глянув на Алму, відколи та зайшла до кімнати.

— Звісно, що не втрачу, — відповів Генрі. — Чому б тобі чи йому звідси їхати? Хіба той хлопець зможе забезпечити тобі таке життя, до якого ти звикла, за свою платню — ким він там працює? — знавця орхідей?

Генрі відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і подивився на доньку поверх старомодних окулярів у мідній оправі. Алма не знала, що далі казати.

— Емброз — добра людина, — нарешті промовила вона. — Його не цікавить багатство.

— Думаю, ти права, — відповів Генрі. — Але любов до бідності честі йому не робить. Хоча я думав, що таке може статися, ще багато років тому — коли ні ти, ні я навіть не чули про Емброза Пайка.

Генрі встав і, похитуючись, обвів поглядом книжки на полицях позаду себе. Він витягнув книжку про англійські кораблі. Алма змалку бачила там ту книжку, але ні разу не розгортала, бо англійські судна її не цікавили. Погортавши книжку, він знайшов усередині згорнутий аркуш паперу з восковою печаткою. «Алма» — було витиснуто на печатці. Він простягнув їй лист.

— Разом з твоєю матір’ю я склав року так 1817-го два документи. Один із них я дав твоїй сестрі Пруденс, коли та вийшла за свого клаповухого спанієля. Це рішення, яке має підписати твій чоловік — погодитись, що він ніколи не володітиме Білим Акром, — байдуже сказав Генрі.

Алма мовчки взяла документ. Вона впізнала материну руку по прямій «спинці» літери «А» в своєму імені.

— Емброзу не потрібен Білий Акр, і ніякого бажання ним володіти він не має, — наїжачено відповіла Алма.

— От і прекрасно. Тоді він спокійно його підпише. Ти, звичайно, дістанеш посаг, але мої гроші, мій маєток ніколи не будуть його. Маю надію, ти мене зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла вона.

— Ну й добре. А вже чи годиться містер Пайк тобі в чоловіки — то вже твоя справа. Ти — доросла жінка. Якщо ти думаєш, що він зможе задовольнити тебе в шлюбі, то я тебе благословляю.

— Задовольнити в шлюбі? — обурилася Алма. — Невже я така людина, що мене важко задовольнити, тату? Хіба я колись тебе про щось просила? Чогось вимагала? Хіба я завдам комусь страшних клопотів, коли стану чиєюсь дружиною?

Генрі стенув плечима.

— Не знаю. Побачиш.

— Ми з Емброзом відчуваємо одне до одного цілком природну симпатію, тату. Я знаю, що наша пара, може, виглядає дивно, але…

Генрі не дав їй договорити до кінця.

— Ніколи не виправдовуйся, Алмо. Так ти виглядаєш слабкою. Так чи інакше, хлопець він непоганий.

Він знову схилився над паперами на столі. Оце й усе благословення? Алма вагалася. Вона чекала, що батько ще щось скаже. Але він мовчав. Але, схоже, вона таки отримала дозвіл вийти заміж. Принаймні заборони не почула.

— Дякую, тату, — вона обернулася до дверей.

— І ще одне, — знову підвів голову Генрі. — Перед першою шлюбною ніччю нареченій прийнято давати поради щодо певних речей, які відбуваються в подружній спальні, якщо ти, звісно, ще нічого про таке не знаєш, а я здогадуюсь, що так воно і є. Я — чоловік і твій батько й нічого тобі порадити не можу. Якби твоя матір була жива, вона б тобі все розповіла. Ганнеке можеш нічого не питати: вона — стара діва, у тій справі не має кебети і померла б від розриву серця, якби дізналася, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку. Моя тобі порада — сходи до своєї сестриці Пруденс. Вона вже давно вийшла заміж і народила цілу купу дітлахів. І навчить тебе, як поводитися з чоловіком. Тільки не червоній, Алмо, — ти застара, щоб червоніти, і це виглядає смішно. Раз ти вже зібралася заміж, то, їй-Богу, зроби все так, як треба. Ляж у ліжко готова — так як ти готуєшся до всього решта. Ти не пошкодуєш, повір. І заодно відправ завтра мої листи, раз уже поїдеш до міста.

Алма ще не мала часу задуматися над самим поняттям шлюбу, як все вже було домовлено й вирішено. Навіть її батько відразу перейшов до теми спадку й подружньої постелі. Після цього все завертілося ще швидше. Другого дня Алма з Емброзом подалися на Шістнадцяту вулицю, щоб їм зробили дагеротип: їхній шлюбний портрет. Алма — як і Емброз — фотографувалася вперше в житті. На світлині вони вийшли такі неймовірно схожі одне на одного, що вона спочатку відмовлялася за неї платити. Алма глянула на фотографію тільки раз і більше не мала охоти її бачити. Вона виглядала набагато старшою за Емброза! Незнайомець, побачивши ту світлину, подумав би, що поряд з молодим чоловіком — його мати, дебела, похмура, з масивною щелепою. Що ж до Емброза, той скидався на виголоднілого бранця з божевільним поглядом, якого прив’язали до стільця. Одна рука вийшла нечітко. Розкуйовджене волосся виглядало так, наче Емброза щойно різко збудили зі страшного сну. Алмина зачіска виглядала неохайно й жалюгідно. Вся ця затія страшенно засмутила Алму. Натомість Емброз, побачивши світлину, розсміявся.

— Оце так блюзнірство! — вигукнув він. — Гірка ж випала мені доля — побачити себе в усій красі! Та я все одно надішлю фотографію своїм родичам у Бостоні. Сподіваюсь, вони впізнають рідного синочка.

Чи інші люди, які зібралися до шлюбу, теж потрапляють у таку круговерть? Алма не знала. Вона була нечастим свідком залицянь, заручин і шлюбних церемоній. Ніколи не вичитувала дамських журналів і не захоплювалася легким любовним чтивом, написаним для юних цнотливих дівчаток. (Вона, звісно ж, читала непристойні книжки про злягання, але нічого особливого вони їй не прояснили.) Одне слово, Алма була далеко не досвідченою кралею. Коли б Алмин досвід на любовному поприщі не був такий куций, вона б переконалася, що їхні заручини направду були квапливі й несподівані. За три місяці після знайомства вони з Емброзом не обмінялися ні любовним листом, ні віршем, жодного разу не обнялися. Їхні почуття були очевидні й незмінні, але пристрасті між ними не було. Інша жінка на місці Алми поставилась би до такого з пересторогою. Алмі, натомість, голова йшла обертом від запитань. Деякі з них були цілком приємні, але їх стільки клубочилося в її голові, що вона не могла думати ні про що інше. Чи Емброз тепер вважається її коханцем? Чи може вона так його називати? Чи належить вона йому? Чи можна тепер будь-коли взяти його за руку? Як він ставиться до неї? Як виглядає його тіло без одежі? Чи її тіло подарує йому задоволення? Чого він чекає від неї? На жодне з цих запитань вона не могла знайти відповіді.

До того ж вона була безнадійно закохана.

Алма, звичайно, завжди захоплювалася Емброзом, відколи його вперше зустріла, але дотепер — доки він не запропонував їй вийти за нього — не дозволяла собі з головою поринути в палке кохання — це здавалося їй надто сміливим, ба навіть небезпечним. Їй завжди вистачало просто бути поруч із ним. Алма охоче вважала б Емброза просто своїм любим приятелем, аби тільки це назавжди втримало його в Білому Акрі. Щоранку снідати разом грінками з маслом, милуватися його просвітленим обличчям, коли він говорить про орхідеї, спостерігати за тим, як майстерно створює гравюри, дивитися, як вмощується біля неї на канапі послухати її теорії про перетворення й вимирання біологічних видів — їй направду було б цього досить. Вона б не наважувалася мріяти про більше. Їй цілком вистачало Емброза в ролі друга, у ролі брата.

Навіть після трафунку в палітурній майстерні Алма не просила б більшого. Хоч що там сталося між ними в темряві, вона була готова залюбки вважати це унікальним моментом, ба навіть взаємною галюцинацією. Переконала б себе, що сама вигадала той потік слів, що плинув поміж ними в тиші, те збудження, що прокотилося її тілом через дотик їхніх рук. Минув би час, і вона б забула, що між ними щось було. Навіть після того випадку вона б не дозволила собі кохати його так відчайдушно, так глибоко, так безнадійно — хіба що б він сам їй це дозволив.

Але тепер вони побралися — і їй було дозволено. Алма більше не мала змоги — та й причини — стримувати свої почуття. Вона дозволила собі поринути в них з головою. Відчула палке захоплення, бурхливе натхнення, зачарування. Якщо раніше вона бачила на лиці Емброза світло, то тепер — небесне сяйво. Раніше їй просто подобалися його руки й ноги — тепер вони були досконалі, як у римської статуї. Його голос звучав немов вечірні піснеспіви. Його мимовільний погляд сповнював її серце боязкою радістю.

Вперше в житті від давшись до останку коханню, переповнена нестримною енергією, Алма ледве впізнавала саму себе. Її можливості здавалися безмежними. Сну вона, здається, взагалі не потребувала. Відчувала в собі сили запливти човном на вершину гори. Вона рухалася світом наче у полум’яному німбі. Алма ожила. Вона сприймала не лише Емброза, а й усіх і все з чіткою ясністю й захопленням. Раптом усе довкола стало чудесним. Хоч куди вона дивилася, всюди бачила гармонію і витонченість. Одкровення таїлися навіть у найменших дрібницях. Її накрила хвиля дивовижної самовпевненості. Зненацька їй вдавалося розв’язати ботанічні задачі, які роками не давали їй спокою. Вона понаписувала сповнені нетерпіння листи відомим ботанікам (чия слава завжди її лякала), піддаючи сумніву їхні висновки, чого ніколи не дозволяла собі робити раніше.

— Ви стверджуєте, що у вашого Zygodon шістнадцять війок, а перистома немає? — дорікала вона.

Або:

— Чому ви такі впевнені, що це колонія Polytrichum?

Чи:

— Я не погоджуюся з висновком професора Маршалла. Я розумію ваше небажання досягати згоди щодо криптогамії, але раджу вам не квапитися і не оголошувати про відкриття нового виду, докладно не вивчивши зібраних доказів. Сьогодні кожен вид має стільки назв, скільки бріологів його вивчає, але це не означає, що він є конче новий чи рідкісний. У своєму гербарії я маю чотири таких види.

Досі їй бракувало сміливості виявити свою незгоду, проте кохання додало їй відваги, а розум запрацював як бездоганний механізм. За тиждень до весілля Алма різко пробудилася серед ночі, раптово збагнувши, що між водорослями й мохом існує зв’язок. Вона десятки років спостерігала за мохами й водоростями, та аж тепер усвідомила істину: вони — родичі. У цьому не було анінайменшого сумніву. Насправді, подумала вона, мохи не просто схожі на водорості, що вилізли з моря на сушу; мохи і є водоростями, що вибралися на сушу. Як моху вдалося перетворитися з водяної рослини на сухопутну, Алма не знала. Але історія обох видів перепліталася. Інакше бути не могло. Водорості щось вирішили, задовго до того, як Алма чи хтось інший звернув на них увагу, і в вирішальний момент вийшли з води й перетворилися. Вона не знала механізму їхнього перетворення, але не сумнівалася, що воно відбулося.

Коли Алма це збагнула, їй захотілося кинутися через коридор і застрибнути в ліжко до Емброза — до того, хто розпалив її плоть і дух. Їй кортіло все йому розповісти, показати, продемонструвати, як влаштований Усесвіт. Вона не могла дочекатися світанку, коли вони знову побачаться за сніданком. Їй нетерпеливилося зазирнути йому в обличчя. Коли вже настане той час, коли вони ніколи не розлучатимуться — навіть уночі, навіть уві сні! Вона лежала в постелі й тремтіла від нетерпіння й надміру почуттів.

Яка величезна відстань між їхніми кімнатами!

Що ж до Емброза, то з наближенням весілля він став ще спокійніший, ще уважніший. Був дуже ніжний з Алмою. Деколи вона боялася, що він передумає, але ніяких ознак цього не було. Простягаючи йому постанову Генрі Віттекера, вона дрижала зі страху, однак Емброз підписав її без ніяких вагань і нарікань — навіть не прочитавши. Щоночі перед тим, як розійтися по своїх кімнатах, він цілував її веснянкувату руку, трошки нижче за кісточки пальців. Він називав її «моя друга душа, моя ліпша душа».

Емброз казав їй:

— Я дуже дивний чоловік, Алмо. Ти впевнена, що стерпиш мої дивацтва?

— Стерплю, — обіцяла вона.

Алма боялася, що от-от спалахне.

Що помре від щастя.

За три дні до весілля — скромна церемонія мала відбутися у вітальні Білого Акру — Алма нарешті навідалася до Пруденс. Відколи вони бачилися востаннє, минуло багато місяців. Але не запросити сестру на весілля було б неввічливо, тому Алма написала Пруденс записку — про те, що збирається вийти заміж за друга містера Джорджа Гокса — і повідомила про свій майбутній візит. Крім того, Алма вирішила скористати з батькової поради й розпитати Пруденс, що ж відбувається на подружньому ложі. Думка про майбутню розмову не дуже її тішила, але вона хотіла підготуватися до обіймів Емброза, та й питати про таке більше не було в кого.

Алма приїхала до будинку Діксонів раннього вечора в середині серпня. Вона застала сестру на кухні — та готувала гірчичні припарки наймолодшому сину, Волтеру, який переївся зелених шкірок від кавуна й тепер лежав, схопившись за живіт, у ліжку. Решта дітлахів тинялися кухнею, допомагаючи матері то з тим, то з іншим. У кімнаті не було чим дихати. У кутку, поруч із Сарою, тринадцятилітньою донькою Пруденс, сиділо двійко темношкірих дівчаток, яких Алма раніше не бачила — всі троє вичісували вовну. Всі дівчатка — і чорні, і білі — мали на собі найпростіші сукенки. Дітлахи, навіть з темною шкірою, підійшли до Алми, ввічливо її поцілували, привіталися з «тітонькою» і повернулися до своєї роботи.

Алма запропонувала допомогти Пруденс із припарками, але та відмовилася. Один із хлопчаків приніс Алмі бляшане горня з водою, набраною з помпи в саду. Вода була тепла й мала неприємний, болотяний присмак. Алма не хотіла її пити. Вона сіла на довгу лавку, не знаючи, куди поставити горня. Що казати, вона теж не знала. Пруденс, яка дістала Алмину записку кілька днів тому, привітала сестру з майбутнім одруженням, але обмін формальностями тривав щонайбільше хвилину, і на цьому тему було закрито. Алма похвалила дітей, чистоту на кухні, гірчичні припарки — вже не було що хвалити. Пруденс виглядала змарніло й втомлено, але ні на що не скаржилася і ніяких новин не розповідала. Алма й не питала. Вона боялася почути, в якому становищі опинилася їхня сім’я.

Через деякий час Алма зібралася з духом і спитала:

— Пруденс, можна порозмовляти з тобою наодинці?

Якщо її прохання і здивувало Пруденс, та ніяк цього не виявила. Втім, незворушне обличчя Пруденс ніколи не вміло виявляти найпростіших емоцій, зокрема й подиву.

— Capo, — гукнула Пруденс до найстаршої дівчинки. — Виведи всіх на вулицю.

Діти покинули кухню поважно й покірно, наче вояки, які йдуть на війну. Пруденс далі стояла, спершись спиною на велику колоду, що слугувала за кухонний стіл, згорнувши руки на чистому фартушку.

— Слухаю, — сказала вона.

Алма не знала, з чого почати. Не могла добрати слів, які б не звучали вульгарно чи грубо. Раптом вона страшенно пошкодувала, що послухала батька. Їй захотілося мерщій втекти з того будинку — назад до затишного Білого Акру, до Емброза, до місця, де з помпи лилася свіжа, холодна вода. Однак Пруденс не зводила з неї вичікувального, мовчазного погляду. Щось треба було казати.

— Вступаючи в подружнє життя… — почала Алма й відразу затнулась, безпомічно втупившись у свою сестру й усупереч здоровому глузду сподіваючись, що з безглуздого початку її речення Пруденс здогадається, про що та хоче спитати.

— Ну, я слухаю, — сказала Пруденс.

— Я зовсім не маю досвіду, — закінчила речення Алма.

Пруденс дивилася на неї мовчки й незворушно. «Допоможи мені, жінко!» — хотілося вигукнути Алмі. Коли б сюди Ретту Снов! Не теперішню, божевільну Ретту, а колишню — веселу й невимушену. Якби ж сюди Ретту, і щоб їм усім знову було по дев’ятнадцять! Вони б утрьох знайшли спосіб обережно обговорити цю тему. Ретта обернула б усе на сміх і говорила б відверто. Ретта позбавила б Пруденс від скутості, а Алму — від сорому. Але там не було нікого, хто б допоміг їм двом поводитися, як годиться сестрам. Крім того, Пруденс увесь час мовчала, навіть не намагаючись полегшити Алминих мук.

— Я не знаю, що робити на подружньому ложі, — пояснила Алма в пориві відчайдушної сміливості. — Батько сказав, що ти могла б мені порадити, як задовольнити чоловіка.

Пруденс ледь помітно підняла одну брову.

— Прикро, що він вважає мене знавцем у цій темі, — відповіла вона.

Алма подумала, що їй не варто було цього говорити. Та вже було пізно.

— Ти не так мене зрозуміла, — заперечила Алма. — Просто ти вже давно заміжня й маєш багато дітей…

— Шлюб — це не тільки те, на що ти натякаєш, Алмо. Крім того, деякі моральні принципи не дозволяють мені обговорювати з тобою те, до чого ти хилиш.

— Ну звісно, Пруденс. Я не хочу ображати твої почуття чи втручатися в твоє особисте життя. Просто те, про що я говорю, досі для мене загадка. Прошу тебе — зрозумій мене правильно. Мені не потрібна порада лікаря, я знайома з основами анатомії. Але я потребую поради заміжньої жінки, щоб зрозуміти, що може сподобатися моєму чоловіку, а що ні. Як підійти до мистецтва задоволення…

— Мистецтво потрібне, — відповіла Пруденс, — тільки тим жінкам, які торгують собою.

— Пруденс! — Алма крикнула так голосно, що сама здивувалася. — Подивись на мене! Ти бачиш — я зовсім не готова! Я що, схожа на молоду? Чи, може, на об’єкт бажання?

Досі Алма не усвідомлювала, як сильно боїться шлюбної ночі. Вона, ясна річ, кохала Емброза й була охоплена трепетним передчуттям, та від самої думки її кидало в дрож. Цей страх почасти пояснював, чому останні кілька тижнів вона півночі тремтіла під ковдрою, не в змозі заснути: Алма не знала, як поводитися в ролі дружини. Так, вона десятки років уявляла собі яскраві, непристойні, хтиві сцени, але при цьому була цнотлива. Уява — то одне, а два тіла поруч — зовсім інше. Як Емброз поставиться до неї? Як його зачарувати? Він був молодший за неї, вродливий, тоді як справедлива оцінка Алминої зовнішності в її сорок вісім звучала б так: вона була схожа скоріше на кущ ожини, ніж троянди.

Пруденс трохи зм'якла.

— Треба тільки мати бажання, — сказала Пруденс. — Чоловіка, який має згідливу й покірну дружину, не треба особливо задобрювати.

Її слова нічого не сказали Алмі. Пруденс теж, напевно, це відчула, бо додала:

— Повір мені — подружні обов'язки не такі вже й неприємні. Якщо твій чоловік буде з тобою ніжний, то не причинить тобі болю.

Алмі хотілося впасти на підлогу й заплакати. Невже Пруденс справді думає, що Алма боїться болю? Хто чи що може причинити біль Алмі Віттекер? Їй — в якої всі руки в мозолях? Яка може підняти дубову колоду, на котру так легко сперлася Пруденс, й завиграшки пожбурити її в другий кінець кімнати? В якої засмагла шия, а на голові не волосся, а чортополох? У першу подружню ніч Алма боялася не болю, а приниження. Їй страшенно хотілося знати, як представити себе Емброзу в вигляді орхідеї, якою була її сестра, а не замшілого каменя, яким була вона сама. Але такого не навчиш. Безглузда розмова — початок її приниження.

— Я вже й так відібрала в тебе забагато часу, — підвелась Алма. — У тебе хвора дитина. Вибач.

На мить Пруденс завагалась, так наче хотіла нахилитися до неї чи попросити сестру побути ще трохи. Втім, той момент промайнув так швидко, наче нічого й не було. Вона тільки сказала:

— Рада, що ти зайшла.

«Чому ми такі різні?» — хотілося крикнути Алмі. — «Чому ми не можемо стати ближчі?».

Натомість вона спитала:

— Ти приїдеш до нас на весілля в суботу? — хоч і підозрювала, що почує у відповідь відмову.

— Боюсь, що ні, — відповіла Пруденс.

Вона не пояснила, чому. Обидві й так знали: бо ноги Пруденс більше ніколи не буде в Білому Акрі. Генрі цього не потерпить, та й сама Пруденс теж.

— Що ж, тоді всього найкращого, — наостанок сказала Алма.

— І тобі, — відповіла Пруденс.

Допіру дійшовши до середини вулиці, Алма усвідомила, що тільки що наробила: вона попросила поради щодо мистецтва злягання не просто у втомленої сорокавосьмилітньої матері — з хворою дитиною вдома! — а в доньки хвойди. Як Алма могла забути про безчесне заняття матері Пруденс? Адже сама Пруденс навряд чи колись про це забувала й, мабуть, вела таке суворе й праведне життя на противагу ганебним порокам рідної матері. Та це не завадило Алмі ввірватися в її скромну, порядну й ощадну господу з питаннями про прийоми й ремесло спокуси.

Алма пригнічено сіла на покинуту бочку. Їй хотілось повернутися до будинку Діксонів і вибачитися, але як? Що вона могла сказати, щоб не погіршити й так неприємну ситуацію?

Як вона могла бути такою безтактною дурепою?

Де був її розум?

Напередодні весілля Алмі прийшли поштою два цікаві послання.

На першому конверті стояла марка Фремінґема, штат Массачусетс, а в куточку писало «Пайк». Алма відразу подумала, що то лист для Емброза, очевидно, від його родини, проте конверт був заадресований на її ім’я, тож вона його відкрила.

Дорога міс Віттекер,

прошу вибачення за те, що не зможу приїхати на Ваше весілля з моїм сином, Емброзом, але я ледве рухаюся і не зможу подолати таку далеку дорогу. Однак звістку про те, що Емброз збирається поєднати себе священними узами шлюбу, я сприйняла з великою приємністю. Мій син стільки років жив далеко від своєї сім'ї й суспільства, що я вже давно облишила надію на те, що він знайде собі наречену. До того ж дуже давно його юне серце глибоко зранила смерть дівчини, яку він кохав і обожнював — дівчини з порядної християнської сім'ї з нашої парафії, з якою, як ми всі думали, він планував одружитися. І я боялася, що його душа зазнала непоправної шкоди, що він більше ніколи не спізнає справжнього кохання. Можливо, я говорю з Вами надто відверто, хоча, думаю, він сам усе Вам розповів. Отож я дуже зраділа, отримавши звістку про його заручини, бо ж це значить, що його сердечна рана загоїлася.

Я отримала Ваш весільний портрет. Ви виглядаєте тямущою жінкою. На Вашому обличчі я не бачу ознак пустощів чи легковажності. Насмілюсь сказати, що моєму синові потрібна саме така жінка, як Ви. Він розумний хлопець — найрозумніший з усіх моїх дітей — і в дитинстві був найбільшою моєю радістю, хоч і змарнував багато років, роздивляючись хмари, зорі й квіти. Крім того, боюсь, що він вважає, начебто перехитрив християнство. Можливо, така жінка, як Ви, допоможе йому зійти з хибного шляху. Хочеться, щоб пристойний шлюб зцілив його від нехтування мораллю. Насамкінець шкодую, що не побачу весілля свого сина, але Ваша спілка сповнює мене надією. Материнське серце грітиме думка про те, що її дитя ошляхетнює свій розум, розмірковуючи про Бога під час старанного вивчення Святого Письма й щоденних молитов. Будь ласка, подбайте, щоб так воно й було.

Його брати і я вважаємо Вас членом нашої родини. Сподіваюсь, Ви це й так розумієте. Та сказати про це все одно годиться.

Щиро Ваша,

Констанс Пайк

Алма запам’ятала з її листа одне: дівчина, яку він кохав і обожнював. Матір була певна, що Емброз усе їй розповів, але він нічого їй не сказав. Хто та дівчина? Коли вона померла? Емброз поїхав з Фремінґема до Гарварда, коли йому заледве виповнилося сімнадцять, і відтоді туди не повертався. Виходить, вони мали роман — якщо справді мали — в дуже юному віці. Були ще зовсім дітьми. Напевно, та дівчина була красива. Алма уявила собі гарненьку кралечку, милу маленьку колі, бездоганне створіння з каштановим волоссям і блакитними очима, яке виспівувало медовим голоском гімни і гуляло з юним Емброзом серед весняних, розквітлих орхідей. Чи її смерть внесла свою лепту в його божевілля? Як звали ту дівчину? Чому Емброз ніколи не про неї не згадував? З іншого боку, хіба він мусив? Хіба в нього немає права тримати давні історії при собі? Чи Алма розповідала Емброзу про своє обшарпане, безглузде, помилкове кохання до Джорджа Гокса? Чи треба було йому розповісти? Але ж там не було про що розповідати. Джордж Гокс навіть не здогадувався, що він — дійова особа любовного роману, а це значить, що роману як такого взагалі не було.

І що тепер їй з цим всім робити? Найперше, з самим листом? Вона ще раз його перечитала, запам’ятала написане й заховала. Вона відповість місіс Пайк пізніше, напише щось коротеньке й безневинне. Краще б та їй узагалі нічого не писала! Тепер треба змусити себе забути прочитане.

Як же звали ту дівчину?

На щастя, її увагу привернув другий пакунок — загорнутий у коричневий вощений папір і перев’язаний мотузкою. На її здивування, його прислала Пруденс Діксон. Розгорнувши папір, Алма побачила нічну сорочку з м’якого білого льону, оздоблену мереживом. На вигляд вона була їй якраз. Гарна, проста сорочка — скромна, але жіночна, з пишними складками, високим комірцем, ґудзиками зі слонової кістки й широкими рукавами. Корсаж тьмяно виблискував чепурними квітами, вишитими блідо-жовтими шовковими нитками. Сорочка, від якої пахло лавандою, була акуратно складена й перев’язана білою стрічкою, під якою лежала записка, де бездоганним почерком Пруденс писало: «З найкращими побажаннями!».

Звідки Пруденс узяла таку розкішну сорочку? Власноруч вона б такої не пошила — напевно, замовила в умілої швачки. Але скільки ж їй це коштувало! Звідки вона взяла гроші? Адже родина Діксонів хтозна-коли відцуралася таких матеріалів — шовку, мережива, заморських ґудзиків, усілякої розкоші. За тридцять років Пруденс жодного разу не вбрала такої вишуканої речі. Одне слово, Пруденс той подарунок обійшовся чималим коштом — і грошовим, і моральним. Алмі підійшов клубок до горла. Що такого вона зробила для сестри, що та її так обдарувала? Як Пруденс могла обрати для неї такий подарунок, надто — зваживши на їхню останню зустріч?

Спершу Алма подумала, що мусить від нього відмовитися. Треба запакувати нічну сорочку назад й повернути її Пруденс, щоб та порізала її на шматки й пошила своїм донькам гарні сукенки, або — ймовірніше — продала й пожертвувала зароблене на боротьбу проти рабства. Та ні — це виглядатиме невиховано й невдячно. Подарунків не повертають. Навіть Беатрікс завжди так казала. Подарунків не можна повертати. Це вияв люб’язності. І прийняти його треба теж люб’язно. Алма мусить виявити смирення і вдячність.

Пізніше, коли Алма пішла до спальні й зачинила двері, стала перед дзеркалом і одягнула нічну сорочку, вона нарешті збагнула, що сестра підказувала їй зробити, і чому сорочку не можна повернути: Алма повинна була вдягти цю прекрасну річ у першу шлюбну ніч.

У ній вона виглядала розкішно.

Розділ сімнадцятий

Весілля відбулося у вівторок, 29 серпня 1848 року, у вітальні в Білому Акрі. Алма вбрала коричневу шовкову сукню, пошиту зумисне для цієї оказії. За свідків були Генрі Віттекер й Ганнеке де Ґроот. Генрі мав добрий настрій, Ганнеке — не дуже. Церемонію провів суддя з Західної Філадельфії, який раніше вів справи з Генрі, а тепер погодився зробити господарю дому послугу.

— Живіть у злагоді, — сказав він на завершення, коли наречені обмінялися клятвами. — Підтримуйте одне одного в горі й розділяйте радість.

— Партнери в науці, торгівлі й житті! — несподівано рявкнув Генрі й голосно висякався.

Більше нікого з друзів і родичів не було. Джордж Гокс надіслав з нагоди їхнього одруження ящик груш і записку про те, що він зліг з гарячкою і, на жаль, не зможе прийти. Аптека Ґерріка надіслала ще напередодні великий букет квітів. Від Емброза нікого не було. Його приятель Деніел Таппер із Бостона прислав уранці телеграму «молодчина пайк», але сам на весілля не приїхав. Дорога потягом з Бостона зайняла б не більше, як півдня, але порадіти за Емброза все одно ніхто не прибув.

Озирнувшись довкола, Алма здивувалася, як повужчало їхнє родинне коло. Товариство зібралося геть тісне. Так мало людей! Заледве вистачило на те, щоб визнати їхній шлюб законним. Як вони дійшли до такого відлюдного життя? Їй згадався бал, що його батьки влаштували 1808 року, рівно сорок років тому: як на веранді й великому лузі кружляли танцівники й музиканти, як вона бігала поміж них із факелом. Тепер здавалося неймовірним, що в Білому Акрі колись відбувалися такі видовища, лунав сміх, творилися всілякі безумства. Відтоді їхня господа перетворилася на згусток тиші.

З нагоди одруження Алма подарувала Емброзу розкішне антикварне видання «Священної теорії Землі» Томаса Барнета, яка вперше вийшла друком 1684 року. Теолог Барнет припускав, що наша планета — до Всесвітнього потопу — була гладкою сферою досконалої форми, сповнена «краси молодості й квітучої природи, свіжа й родюча, без жодної зморшки, рубця чи тріщини в своєму тілі; не мала вона ні скель, ні гір, ні порожнистих печер, ні глибоченних каналів, рівна й однорідна по всій своїй поверхні». Барнет називав її «первозданною Землею». Алма подумала, що її чоловікові сподобається — так воно й було. Уявлення про ідеал, мрії про незаплямовану вишуканість — в усьому цьому був Емброз до самих кісток.

Наречений натомість подарував Алмі квадратик із прегарного італійського паперу, згорнутий у крихітний, химерний конвертик, вкритий восковими печатками чотирьох кольорів. На кожному згині стояла різна печатка. Мила річ — така маленька, що вміщалася у долоні — і, водночас, дивна і трохи містична. Алма покрутила конвертик у руках.

— Як відкрити твій подарунок? — запитала вона.

— Його не можна відкривати, — сказав Емброз. — Хай завжди буде запечатаний.

— А що в ньому всередині?

— Любовне послання.

— Справді? — зраділа Алма. — Любовне послання! Я б хотіла його побачити!

— Я хочу, щоб ти його уявляла.

— У мене не така багата уява, як у тебе, Емброзе.

— Але ти, Алмо, так сильно любиш знання, що твоїй уяві піде на користь, коли щось залишиться нерозгаданим. Ми з тобою так близько пізнаємо одне одного. Нехай хоч щось зостанеться в таємниці.

Вона поклала подарунок до кишені. Він пролежав там цілий день — чудна, невагома таємниця.

Того дня вони повечеряли з Генрі та його приятелем-суддею. Генрі з другом перепили портвейну. Алма нічого не пила, Емброз теж. Її чоловік усміхався до неї щоразу, як вона дивилася в його бік — але ж він і раніше так робив, ще до того, як вони побралися. Нічим не примітний вечір, тільки вона вже стала місіс Емброз Пайк. Сонце заходило за обрій поволі, наче старигань, який, не кваплячись, шкандибає сходами вниз.

Нарешті після вечері Алма з Емброзом уперше пішли разом до Алминої спальні. Алма сіла на краю ліжка, Емброз — поруч із нею. Він узяв її руку. Після довгої мовчанки вона сказала:

— Я на хвилинку…

Їй кортіло одягнути нову нічну сорочку, але не хотілось роздягатися на його очах. Алма взяла сорочку й пішла до лазнички за рогом спальні — її облаштували в 1830-х, встановивши ванну й крани з холодною водою. Роздягнулася й одягнула сорочку. Вона не знала: хай волосся буде зібране чи краще розпустити. Розпущеним воно не завжди виглядало гарно, але спати зі шпильками було незручно. Алма трохи повагалась, тоді вирішила залишити його зібраним.

Повернувшись до кімнати, вона побачила, що Емброз теж перевдягнувся у нічну сорочку — простого крою, льняна, вона сягала йому до гомілок. Одяг він акуратно склав на кріслі. І тепер стояв по другий бік ліжка. Дрож пробігла її тілом наче військо на конях. Емброз виглядав цілком спокійним. Він нічого не сказав про її нічну сорочку. Жестом показав їй на ліжко, вона залізла під ковдру. Він ліг з іншого боку — тепер вони лежали поруч посередині. Тієї ж миті Алма нажахано подумала, що ліжко замале для них двох. Вони з Емброзом такі високі. Як там помістяться їхні ноги? А руки? А що, як вона хвицне його уві сні? Що, як мимоволі штурхне його ліктем в око?

Вона повернулася на бік, він повернувся на бік, вони опинилися обличчям одне до одного.

— Скарб душі моєї, — сказав Емброз.

Він узяв її руку, підніс до вуст і поцілував, акурат коло кісточок пальців, як робив щовечора цілий місяць після їхніх заручин.

— Ти подарувала мені душевний спокій.

— Емброзе, — відповіла вона, зачарована звуком його імені, замилована його обличчям.

— Сила духу найясніше являється нам уві сні, — сказав він. — Наші душі спілкуватимуться на такій близькій відстані. Саме тут, разом, посеред нічної тиші ми нарешті звільнимося від тенет часу, простору, законів природи й фізики. У своїх снах ми блукатимемо світом так, як нам заманеться. Розмовлятимемо з мертвими, обертатимемося на тварин і предмети, мчатимемо крізь час. Ми забудемо про розум і скинемо окови з наших душ.

— Дякую, — не до ладу бовкнула вона.

Що ж іще відповісти на такі несподівані слова? Може, це такі залицяння? Може, так у них у Бостоні прийнято? Вона переживала, чи в неї приємний подих. У нього подих був свіжий. Краще б він погасив лампу. Він зараз же, мовби прочитавши її думки, простягнув руку й загасив світло. У темряві було ліпше, затишніше. Їй хотілося поплисти до нього. Вона відчувала, як він знову взяв її руку й притиснув до губ.

— На добраніч, дружино моя, — сказав він.

Але руки не відпустив. І за кілька секунд — вона зрозуміла це з його дихання — заснув.

Шлюбна ніч викликала в Алми чимало фантазій, сподівань і страхів, але про такий розвиток подій вона навіть подумати не могла.

Амброз мирно й спокійно спав біля неї, легко й довірливо стиснувши її руку, тоді як Алма лежала в темряві з широко розплющеними очима, відчуваючи, як довкола згущується тиша.

Сум’яття огорнуло її, наче масляниста, вогка плівка. Вона шукала пояснення цій дивовижі, перебираючи в голові одну теорію за іншою, так як робить учений, коли експеримент йде шкереберть.

Може, він зараз прокинеться, і вони продовжать — чи то пак почнуть — шлюбні розваги? Може, йому не сподобалася її нічна сорочка? Може, вона виглядала надто скромною? Чи надто нетерплячою? А, може, йому хотілося бачити на її місці ту мертву дівчину? Чи згадував він своє давно втрачене кохання з Фремінґема? А, може, перенервував? Був неготовий до подружніх обов’язків? Та всі ці пояснення видавалися безглуздими, особливо останнє. Алма зналася на тих справах достатньо, щоб знати, що неспроможність вступити в зносини з жінкою завдавала чоловікам найтяжчого сорому — проте Емброз зовсім не виглядав засоромленим. Він навіть не спробував вступити з нею у зносини. Навпаки — спокійно й мирно спав. Наче заможний міщанин у розкішному готелі. Як король, виснажений від полювання й турнірів. Емброз спав, як мусульманський принц, натішившись удосталь з десятком гарненьких наложниць. Спав, як дитя у затінку дерева.

Алма й ока не склепила. Ніч видалася спекотна — їй було незручно так довго лежати на одному боці, боячись поворухнутись, боячись забрати від нього свою руку. Шпильки в волоссі впиналися в шкіру. Плече заніміло. Минуло багато часу, поки вона нарешті звільнилася від його потиску й обернулася на спину — та марно: сон до неї не йшов. Алма лежала заціпеніло, широко розплющивши очі, під пахвами виступив піт, у думках вона безуспішно шукала задовільного пояснення, чому все обернулося так дивно й прикро.

На світанку весело защебетали всі пташки на Землі, не помічаючи її страху. З першими променями сонця в Алми заіскрилася надія, що її чоловік прокинеться на світанку й обійме її. Може, подружня близькість виникне між ними при світлі дня.

Емброз справді прокинувся, але не обійняв її. Він пробудився миттєво, виспаний і задоволений.

— Які сни мені снилися! — сказав він і, ліниво потягуючись, витягнув руки над головою. — Не пам’ятаю, коли востаннє бачив такі сни. Яка ж то для мене честь — відчувати твою життєву енергію! Дякую тобі, Алмо! У нас сьогодні буде чудовий день! Тобі теж снилися чудові сни?

Алмі, ясна річ, нічого не снилося. Цілу ніч її тримав у своїх лабетах жах майбутнього пробудження. Та вона все одно кивнула. Що їй ще залишалося робити?

— Ти мусиш мені пообіцяти, — сказав Емброз, — що коли ми помремо — байдуже, хто з нас помре першим, — ми посилатимемо одне одному вібрації через межу, що відділяє мертвих від живих.

Вона ще раз, не задумуючись, кивнула. Це було легше, ніж думати, що сказати.

Невиспана й мовчазна, Алма спостерігала за тим, як її чоловік встав з постелі й вимив лице водою з миски. Потім узяв із крісла одяг і, попросивши вибачення, вийшов до лазнички, повернувшись звідти повністю вбраним і в доброму гуморі. Що ховається за його лагідною усмішкою? Алма не бачила там нічого, крім ще більшої лагідності. Він виглядав точнісінько так само, як і в перший день, коли вона його побачила — вродливий, усміхнений, сповнений сил двадцятилітній чоловік.

От дурепа.

— Залишу тебе на самоті, — сказав він. — І чекатиму тебе за сніданком. Ото день на нас чекає!

Алмі боліло все тіло. Огорнута жахливою хмарою заціпеніння й відчаю, вона встала з ліжка повільно, наче каліка, й одягнулася. Подивилася в дзеркало. Краще б не дивилася. За одну ніч вона постаріла на десять років.

Коли Алма нарешті спустилась униз, Генрі вже сидів за столом. Вони з Емброзом про щось безтурботно балакали. Ганнеке принесла Алмі чайник зі свіжозапареним чаєм, пронизливо на неї глянувши — так дивляться на всіх жінок вранці після їхнього весілля — та Алма відвела очі. Вона старалася не виглядати збайдужілою чи насупленою, але її сили вичерпалися, а очі, звісно, почервоніли. Її немовби вкрила пліснява. Але чоловіки, здається, нічого не помічали. Генрі розповідав історію, яку Алма чула вже з десяток разів — про ніч, коли йому довелося спати в задрипаній перуанській таверні в одному ліжку з пихатим французиком, який шварготів по-англійськи з безбожним акцентом, а сам невтомно запевняв, що ніякий він не француз.

Генрі розповідав:

— І той бовдур каже мені: «Я аглієць!», а я йому: «Ніякий ти не англієць, ти, йолопе, а француз! Чув би ти свій клятий акцент!». Де там, той штурпак знов за своє: «Я аглієць!». Тут я не витримав і сказав: «А з якого то ти дива англієць?». А він прокукурікав: «Я аглієць, бо мій жінка аглієць!».

Емброз аж захлинався від сміху. Алма витріщилася на нього, як на якийсь ботанічний екземпляр.

— То по його виходить, що я бісовий голландець, — закінчив свою історію Генрі.

— А я Віттекер! — докинув, регочучи, Емброз.

— Ще чаю? — запитала Ганнеке Алму, знову кинувши на неї той самий пронизливий погляд.

Алма стулила рота, похопившись, що занадто його роззявила.

— Ні, мені досить, Ганнеке, дякую.

— Сьогодні привезуть останні копиці сіна, — сказав Генрі. — Алмо, прослідкуй, щоб там все було, як годиться.

— Добре, тату.

Генрі знову обернувся до Емброза.

— Жінка в тебе те, що треба, особливо, як дійде до роботи. Мужик в спідниці — от хто вона така!

Друга ніч була така ж, як перша — і третя, і четверта, і п’ята. Всі ночі були однакові. Емброз з Алмою роздягалися так, щоб інший не бачив, лягали в ліжко й оберталися лицем одне до одного. Він цілував їй руку, бажав спокійної ночі й гасив лампу. Відтак Емброз поринав у сон зачарованого героя казки, а Алма лежала біля нього й мовчки страждала. З часом змінилось тільки одне — Алмі нарешті вдавалося заснути щоночі на кілька годин неспокійним сном, але тільки тому, що її тіло було до краю виснажене. Проте її сон раз у раз переривали страхітливі сни, які чергувалися з неспокійними, заплутаними, тривожними думками.

Вдень Алма з Емброзом були, як завжди, вірними соратниками в науці й міркуваннях. Він захоплювався нею ще дужче, ніж колись. Вона задубіло виконувала свої обов’язки й допомагала йому. Він хотів постійно бути коло неї — якомога ближче. І, схоже, не помічав, що їй це не до вподоби. Вона старалася цього не показувати. Вперто сподівалася, що все зміниться. Минуло ще кілька тижнів. Настав жовтень. Ночі похолоднішали. Нічого не змінилося.

Емброз здавався таким задоволеним їхнім шлюбом, що Алма — вперше в житті — злякалася, що божеволіє. Їй хотілось зім’яти його на квасне яблуко, йому ж вистачало поцілувати один квадратний дюйм її шкіри трохи нижче від середньої кісточки на лівій руці. Може, вона хибно уявляла собі природу подружнього життя? А, може, її провели навколо пальця? Як представниця роду Віттекерів вона аж закипіла від люті при думці, що її обманули. Та варто їй було глянути на обличчя Емброза — яке й у найбурхливіших фантазіях ніяк не могло належати негіднику — і її лють вкотре оберталася на прикре сум’яття.

На початку жовтня Філадельфія насолоджувалася останніми днями бабиного літа. Ранки були увінчані прохолодою й небесною блакиттю, пообіддя — оксамитові й ліниві. Емброз весь аж кипів енергією — щоранку вилітав з ліжка, як ядро з гармати. Йому вдалося змусити рідкісну орхідею Aerides odorata зацвісти в оранжереї. Генрі багато років тому привіз її з підніжжя Гімалаїв, але відтоді вона не випустила ані пуп’янка, доки Емброз не витягнув орхідею з горщика й не звісив її з балок у сонячному місці в кошику з кори й зволоженого моху. І от тепер вона зненацька розцвіла. Генрі радів. Емброз радів. Змальовував її з усіх ракурсів. Це буде гордість квіткової колекції Білого Акру.

— Коли щось по-справжньому любиш, рано чи пізно воно відкриє тобі свої таємниці, — сказав Емброз Алмі.

Якби він поцікавився її думкою, вона б із цим посперечалась. Вона кохала Емброза всім серцем, але він не розкривав перед нею своїх секретів. Алму гризла заздрість до його тріумфу з Aerides odorata. Вона заздрила і самій квітці, і турботі, якою він її оточив. Алма не могла зосередитися на своїй роботі, тоді як він досягав успіху за успіхом. Їй почала дошкуляти його присутність у возівні. Чому він постійно її перебиває? Його друкарські верстати голосно гуділи й тхнули гарячим чорнилом. Алмі ввірвався терпець. Вона почувалась так, ніби гниє живцем. З найменшого приводу спалахувала мов сірник. Одного дня, минаючи город у Білому Акрі, вона наткнулася на молодого робітника — той сидів на лопаті й ліниво витягував із пальця тріску. Вона вже колись бачила його, того лінивця. Він частіше справляв посиденьки на лопаті, ніж копав.

— Тебе звати Роберт, правда? — приязно всміхнулась вона.

— Роберт, — байдуже глянув на неї робітник.

— Що ти маєш зробити за сьогодні, Роберте?

— Перекопати цю грядку зі старим, зігнилим горохом, мем.

— І як — ти думаєш цим коли-небудь зайнятися? — сказала Алма — її тихий голос звучав загрозливо.

— Як бачите, я загнав собі тріску в палець.

Алма нахилилася над ним так, що все його вутле тільце опинилося в тіні. Вона вхопила його за комір, підняла на добрий фут у повітря і — трусячи ним як мішком із кормом — зарепетувала:

— Ану берися за роботу, ти, нікчемний довбню, а то я зараз тою твоєю лопатою відрубаю тобі яйця!

І відпустила його. Той голосно гепнувся на землю. Вибрався з-під її тіні квапливо, як кролик, і тут же від страху взявся щосили, як-небудь копати. Алма, струснувши плечима, пішла геть й зараз же повернулась думками до свого чоловіка. Може, Емброз просто не знав? Чи може хтось бути такий цнотливий, що, вступивши в шлюб, не знатиме про свої обов’язки й не здогадуватиметься про сексуальні взаємини між чоловіком і дружиною? Їй пригадалася книжка, яку вона прочитала багато років тому, коли ще тільки почала збирати непристойні тексти на горищі возівні. Вона не згадувала про неї добрих два десятки років. Порівняно з іншими та книжка була доволі нудна, але тепер саме вона виринула їй у пам’яті. Її назва звучала так: «Плоди шлюбу: настанови для чоловіків щодо статевого утримання; Порадник для одружених пар», автором був доктор Горшт.

За словами доктора Горшта, він написав цю книжку після того, як до нього за порадою звернулася скромна молода християнська пара, що не мала ніяких знань — ні теоретичних, ні практичних — про статеві взаємини, і лягаючи в подружнє ліжко, вони спантеличували одне одного такими дивними відчуттями, що почувалися так, наче їх хтось закляв. Врешті-решт через кілька тижнів після весілля горопашний новоспечений чоловік розпитав про все свого друга, який ошелешив його, сказавши, що для того, аби вступити у взаємини як годиться, той мусить устромити свій орган просто в «зволожений отвір» своєї дружини. Ця порада нагнала на бідолаху такого страху й сорому, що він помчав до доктора Горшта з запитанням, чи така чудернацька витівка доброчесна, і чи таке взагалі можливо. Доктор Горшт, зглянувшись на спантеличену юну душу, написав порадник про сексуальні механізми в поміч іншим молодятам.

Читаючи багато років тому цю книжку, Алма глузувала з написаного. Молодий хлопець — і геть нічого не тямить у сечостатевій системі? Та це повне безглуздя! Невже на світі справді є такі люди?

Але тепер їй уже було не до сміху.

Може, йому треба показати?

Тієї суботи Емброз раніше, ніж звикле, подався до спальні, сказавши, що прийме перед вечерею купіль. Алма пішла слідом за ним до кімнати. Сіла на ліжку, дослухаючись, як по той бік дверей у велику фарфорову ванну набирається вода. Було чути, як Емброз щось мугикає. Щасливий. Її сполеляли страждання й сумніви. Мабуть, він зараз роздягається. Вона почула сплеск води, коли він заліз у ванну, задоволене зітхання. А тоді настала тиша.

Вона встала й теж скинула з себе одежу. Зняла все — панталони й спідню сорочку, навіть повитягала шпильки з волосся. Якби мала на собі ще щось — скинула б і його. Вона знала, що її оголене тіло — негарне, але іншого в неї не було. Алма пішла й притулилася до дверей вбиральні, притиснувши до них вухо. Не конче було так робити. Були інші способи. Вона могла б навчитися терпіти все, так як є. Могла б покірно схилитися перед цими муками, цим дивним, неймовірним шлюбом-який-не-був-шлюбом. Могла навчитися приборкувати всі почуття, які викликав у ній Емброз, — її потяг до нього, розчарування в ньому, болісне відчуття відсутності, навіть коли вони були поруч. Якщо вона навчиться притлумлювати власне бажання, то втримає свого чоловіка — таким, як він є.

Ні. Ні, вона так не зможе.

Алма повернула клямку, налягла на двері й навшпиньки зайшла всередину. Він обернув до неї голову — його очі розширилися від страху. Вона мовчала — він теж мовчав. Алма відвела погляд від його лиця і насмілилася обвести очима все його тіло, яке щойно занурилось у прохолодну купіль. Він лежав у ванні у всій своїй оголеній красі. Шкіра молочно-біла — груди й ноги значно блідіші за руки. На грудях майже не росло волосся. Важко було уявити довершенішу красу.

Вона хвилювалася, що в нього взагалі може не бути геніталій? Думала, що проблема в цьому? Що ж, це не було проблемою. Він мав геніталії — цілком нормальні, навіть чималі. Вона наважилася пильно роздивитися той його милий відросток — блідого морського звіра, який гойдався у воді між його ногами серед гущавини мокрого волосся. Емброз завмер на місці. Його прутень теж не рухався. Йому не подобалося, коли на нього дивляться. Вона відразу це збагнула. Алма достатньо багато часу провела в лісі, спостерігаючи за лякливими тваринками, щоб уміти визначити, коли звірина не хотіла, щоб її бачили, — і цей звір між ногами Емброза теж цього не хотів. Та вона все одно на нього дивилася, бо не могла відвести погляд. Емброз дозволив їй це — але не з доброти душевної, а тому, що його немовби паралізувало.

Врешті-решт вона перевела погляд на його обличчя, відчайдушно вишукуючи на ньому якогось натяку на те, що він готовий впустити її до себе. Та Емброз, схоже, заціпенів від страху. Але чому він боїться? Вона стала навколішки перед ванною. Виглядало так, наче вона вклякла перед ним і про щось благає. Та ні — вона справді його благала. Його права рука з довгими загостреними пальцями лежала на краю ванни, схопившись за її фарфоровий обід. Вона один за одним повідгинала всі пальці. Він не чинив опору. Вона взяла його руку й піднесла до своїх вуст. Обхопила губами три його пальці. Вона нічого не могла зі собою вдіяти. Мусила мати хоч якусь часточку його тіла в своєму нутрі. Їй хотілося вкусити його, аби тільки пальці не вислизнули з її рота. Вона не хотіла його лякати, але й відпускати не хотіла. Замість вкусити, Алма почала смоктати. Всім своїм єством вона зосередилася на своїй жадобі. Раптом її вуста цмокнули — який вульгарний звук!

І з цим звуком Емброз прийшов до тями. Зойкнув і висмикнув свої пальці з її рота. Похапцем сів, розплескавши воду, й обома руками прикрив геніталії. Він виглядав так, ніби от-от помре від жаху.

— Будь ласка… — сказала вона.

Вони дивилися одне на одного як жінка й непроханий прибулець, який вторгся у спальню, — от тільки прибульцем була вона, а він виконував роль нажаханої жертви. Він витріщився на неї так, ніби вона була незнайомцем, який приставив йому ніж до горла, ніби вона збиралася використати його для найпорочніших утіх, а потім відсікти йому голову, вирізати нутрощі і зжерти його серце, наштрикнувши його на довгу, нагострену виделку.

Алма здалася. Хіба в неї був вибір? Вона підвелася й поволі вийшла з лазнички, тихенько причинивши за собою двері. Одягнулася. Зійшла сходами вниз. Її серце було таке пошматоване, що вона не знала, як досі живе.

Ганнеке де Ґроот вимітала порох із закутків у вітальні. Здавленим голосом Алма попросила економку підготувати гостьову спальню в східному крилі, де відтепер спатиме містер Пайк, доки для нього не знайдуть іншої кімнати.

— Waarom? — запитала Ганнеке.

Та Алма не могла їй пояснити. Їй хотілося кинутися в обійми Ганнеке й розплакатися, але вона стрималася.

— Хіба ж стара жінка бажає тобі зла? — спитала Ганнеке.

— Сама повідом, будь ласка, містера Пайка, де він тепер спатиме, — сказала Алма й рушила геть. — Я не маю сили.

Того дня Алма не вечеряла й спати лягла на канапі в возівні. Вона думала про Гіпократа, який вважав, що серцеві шлуночки нагнітають не кров, а повітря. Він був переконаний, що серце є продовженням легень — таким собі великим, м’язистим міхом, який вприскує повітря до внутрішнього горнила. Того вечора Алма подумала, що так воно і є. Вона відчувала в грудях пориви й свист вітру. Її серце немовби задихалося. А легені були налиті кров’ю. З кожним подихом вона тонула. І не могла позбутися цього відчуття. Алма відчувала, що сходить з розуму. Вона почувалась, як маленька божевільна Ретта Снов, яка теж колись спала на цій канапі, коли світ став для неї надто лячний.

Уранці за нею прийшов Емброз. Блідий, обличчя перекошене від болю. Він сів біля неї, хотів узяти за руку. Вона не дала. Емброз довго дивився не неї, не кажучи ні слова.

— Якщо ти силкуєшся щось мені мовчки сказати, Емброзе, — не витримала вона — в голосі її бриніла лють, — то я цього не почую. Говори, будь ласка, прямо. Зроби мені таку ласку.

— Пробач, — сказав він.

— Спочатку скажи, що саме я маю тобі пробачити.

Йому було важко говорити.

— Цей шлюб… — почав і тут же затнувся.

Алма глухо засміялася.

— Що це за шлюб такий, Емброзе, позбавлений чесних насолод, яких чоловік із дружиною мають повне право сподіватися?

Той кивнув. Він був у відчаї.

— Ти обманув мене, — сказала вона.

— А я думав, ми розуміємо одне одного.

— Справді? Що ти думав, ми розуміємо? Скажи мені прямо: яким ти уявляв наш шлюб?

Він задумався.

— Як обмін, — нарешті промовив Емброз.

— Обмін чим?

— Коханням. Думками й радістю.

— Я теж так надіялася, Емброзе. Але гадала, що ми будемо обмінюватися й дечим іншим. Якщо ти хотів жити як шейкер, то чому не втік і не приєднався до їхньої громади?

Він спантеличено глянув на неї. Та він не знає, хто такі шейкери! Господи, скільки всього той хлопчина не знає!

— Не сперечаймося, Алмо, не сварімось, — попросив він.

— Ти сумуєш за тією померлою дівчиною? У цьому річ?

Знову той самий спантеличений вираз.

— Та дівчина, яка давно померла, — повторила вона. — Про яку мені розповіла твоя матір. Та, яка багато років тому померла у Фремінґемі. Та, яку ти кохав.

Він ще ніколи не виглядав таким розгубленим.

— Ти говорила з моєю матір’ю?

— Вона написала мені лист. І розповіла про ту дівчину — про твоє справжнє кохання.

Обличчя Емброза було сповнене подиву.

— Але ж я ніколи не кохав Джулії, Алмо. Вона була любим дитям, дорогим другом моєї юності, але я не був у неї закоханий. Моя матінка, напевно, хотіла, щоб я в неї закохався, бо Джулія походила з багатої родини, але для мене вона завжди була не більше як простою сусідкою. Ми разом малювали квіти. Їй вони фантастично вдавалися. У чотирнадцять вона померла. За весь цей час я про неї майже на згадував. Чому ми взагалі говоримо зараз про Джулію?

— Чому ти мене не кохаєш? — запитала Алма, проклинаючи нотки відчаю у своєму голосі.

— Я кохаю тебе дужче за все на світі, — з не меншим відчаєм відповів Емброз.

— Я негарна, Емброзе. І завжди про це знала. Ще й до того стара. Але я маю те, про що ти мрієш — затишок, товариство. Ти б міг отримати їх і не принижуючи мене, одружившись зі мною. Я й так дала все це тобі й давала б до кінця життя. Мені б вистачило любити тебе сестринською, ба навіть материнською любов’ю. Але ж ти сам захотів одружитися. Сам заговорив про шлюб. Це ти сказав, що хочеш спати зі мною щоночі. Це ти дозволив мені прагнути того, про що я давно змусила себе забути.

Вона замовкла. Її голос переходив у крик. Цьому сорому не буде кінця.

— Я не женусь за грошима, — сказав Емброз зі сльозами смутку на очах. — Ти ж знаєш.

— Але ж ти користаєш з того, що вони дають.

— Ти не розумієш мене, Алмо.

— Я зовсім не розумію вас, містере Пайк. Просвітіть мене.

— Я запитав тебе, — сказав він, — запитав, чи ти згідна вступити зі мною у духовний шлюб — a manage blanc.

І не почувши відповіді, додав:

— Цнотливий шлюб, без контакту плоті.

— Я знаю, Емброзе, що таке manage blanc, — відрізала Алма. — Я говорила французькою ще коли тебе не було на світі. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки ти взяв, що я на таке піду.

— Бо я спитав тебе. Спитав, чи ти згідна, і ти погодилася.

— Коли?

Алма відчула, що коли він зараз же відверто не скаже їй правди, вона вирве йому волосся з голови.

— У твоїй палітурній майстерні тієї ночі, коли я застав тебе в бібліотеці. Коли ми разом сиділи в тиші. Я запитав тебе беззвучно: «Ти згідна?», і ти відповіла: «Так». Я чув, що ти сказала «так». Відчув, що сказала! Не заперечуй, Алмо, — ти почула моє запитання з-за межі, що розділяла нас, і відповіла ствердно! Хіба ж я кажу неправду?

У його погляді читалася паніка. Вона ж не могла видушити з себе ні слова.

— І ти теж запитала мене, — повів далі Емброз. — Мовчки запитала, чи саме цього я хочу від тебе. І я відповів «так», Алмо! І, по-моєму, навіть сказав це вголос! Я відповів так чітко, як тільки міг. І ти чула, як я це сказав!

Вона повернулася думками до тієї ночі в палітурній майстерні, до її безгучного вибуху чуттєвої насолоди, до відчуття, як його запитання пронизує її тіло, а її запитання — його. Що вона чула? Його запитання — чітке, як дзвін церковних дзвонів: «Ти згодна?». Звісно, що вона відповіла «так». Вона подумала, що він має на увазі: «Ти згодна прийняти чуттєві насолоди від мене?».

О Господи, вони хибно витлумачили свої запитання! Надприродна помилка! Єдине беззаперечне чудо в житті Алми Віттекер — і вона хибно його зрозуміла. Гіршого жарту вона ще не чула.

— Я просто питала тебе, — втомлено сказала вона, — чи ти хочеш мене. Чи хочеш мене повністю, так як хочуть одне одного коханці. І думала, ти питаєш мене те ж саме.

— Але я б ніколи не просив скористатися чиєюсь плоттю так, як ти це описуєш, — заперечив Емброз.

— Але чому ні?

— Бо я в це не вірю.

Алма не вірила власним вухам. Вона надовго втратила дар мови. Нарешті, спитала:

— Ти вважаєш подружні взаємини — навіть між чоловіком і дружиною — чимось огидним і порочним? Ти знаєш, Емброзе, що ділять між собою люди в шлюбі? Чи думаєш, що я зіпсована, бо хочу, щоб мій чоловік справді був мені за чоловіка? Невже ти не чув про втіхи, якими насолоджуються чоловіки й жінки?

— Я не такий, як інші, Алмо. Ми ж так давно знайомі — невже це справді тебе дивує?

— А який же тоді, якщо не такий, як інші?

— Йдеться не про те, який я, Алмо. Йдеться про те, ким я хочу стати. Точніше, ким був колись і ким хочу стати знову.

— Ну і ким, Емброзе?

— Ангелом Божим, — сказав Емброз — у голосі його бринів невимовний смуток. — Я сподівався, що ми разом станемо ангелами Божими. А таке неможливо, якщо не звільнитися від плоті й не злитися в небесній благодаті.

— Ох, до біса та твоя Господня благодать! — крикнула Алма.

Їй хотілося схопити його за шкварку й потрясти, як недавно того Роберта-робітника в саду. Хотілось посперечатися з ним про Святе Письмо. Єгова покарав мешканок Содому за те, що ті злягалися з ангелами — але ж тим принаймні випала така нагода! І тільки їй так пощастило — дістати вродливого ангела-недоторку!

— Емброзе, агов! — крикнула вона. — Прокинься! Ми не витаємо в небесах — ні ти, ні тим паче я. Як можна бути таким дурним? Глянь на мене, хлопчику! Своїми справжніми — смертними — очима! Хіба я схожа на ангела, га, Емброзе Пайк?

— Так, — стисло й зажурено відповів він.

Її гнів випарувався — його заступив важкий, як свинець, бездонний смуток.

— Тоді ти помилився, — відповіла Алма, — і тепер ми з тобою опинилися в чортзна-якій халепі.

Він більше не міг залишатися у Білому Акрі.

Це стало очевидно вже за тиждень — тиждень, впродовж якого Емброз спав у кімнаті для гостей у східному крилі, а Алма — на канапі у возівні. Молоді служниці глузували з них обох і підсміховувалися. Одружені якихось пару тижнів, а вже сплять не тільки в різних кімнатах, а й у різних будівлях… що ж, надто вже славний скандал, щоб тамтешні кумасі стрималися й не плескали про нього язиками.

Ганнеке намагалася закрити їм рот, але чутки розліталися навсібіч, як кажани в сутінках. Подейкували, що Алма надто стара й негарна, і Емброз її не стерпів, хоч скільки грошиків йому дісталося разом з її висохлою бандуркою. Казали, мовляв Емброза піймали на гарячому, коли він щось намагався поцупити. Що Емброз полюбляє гарненьких молодих дівчат, і якось його застали, коли він поклав руку доярці на гузницю. Вони теревенили про все, що їм тільки приходило в голову; а вигнати всіх Ганнеке не могла. Деякі плітки Алма й сама чула, а чого не почула, то легко собі уявила. Вистачало їхніх зневажливих поглядів.

Наприкінці жовтня, у понеділок по обіді, батько гукнув її до свого кабінету.

— І що? — запитав він. — Тобі вже набридла твоя нова забавка?

— Не смійся з мене, тату. Клянусь, я цього не витримаю!

— Тоді поясни, що сталося.

— Мені соромно про це говорити.

— Та не може бути! Думаєш, я не чув, що люди говорять? Навряд чи ти скажеш мені щось гірше, ніж я вже чув.

— Є речі, про які я не можу говорити, тату.

— Він тобі зрадив? Так скоро?

— Ти ж знаєш його, тату. Він би такого не зробив.

— Ми обоє його добре не знаємо, Алмо. То що тоді? Він щось вкрав у тебе… в мене? Вимучив тебе до смерті? Лупить тебе шкіряним ременем? По тобі цього не скажеш. Давай, кажи вже, дівчино. Що він такого наробив?

— Він більше не може тут залишатися, і я не можу пояснити тобі, чому.

— Я що, по-твоєму, з тих людей, які мліють, почувши правду? Я старий, Алмо, але ще не в могилі. І не думай, що не вгадаю, коли ще трохи подумаю над цим питанням. Ти що, його не хочеш? У цьому проблема? Чи, може, в нього нічого не виходить?

Вона промовчала.

— Ага, — сказав Генрі, — значить, я вгадав. То ви дотепер не виконали подружнього обов’язку?

Знову мовчанка.

Генрі сплеснув у долоні.

— Ну що ж, тут нема нічого такого. Вам же ж все одно добре одне з одним. Більшість людей і такого не має в шлюбі. Ти й так застара, щоб мати дітей, і багато сімейних пар незадоволені тим, що відбувається в них у ліжку. Та більшість з них, насправді. На світі нещасливих пар так багато, як цвіту в городі. Твій шлюб зійшов на пси скоріше, ніж в інших, але ти зберешся з духом і витримаєш це, Алмо, як витримуємо — чи витримували — всі ми. Хіба тебе змалечку не вчили зціплювати зуби й терпіти? Одна невдача ще не значить, що всьому кінець. Оберни це собі на краще. Раз він не розважає тебе під ковдрою, стався до нього як до брата. Брат з нього вийде непоганий. Нам всім добре в його компанії.

— Але мені не потрібен брат. Кажу тобі, тату, він не може тут далі жити. Ти мусиш зробити так, щоб він поїхав геть.

— А я кажу тобі, донько, що ще три місяці тому ми двоє стояли в цій самій кімнаті, і я слухав, як ти наполягала, що мусиш вийти за нього заміж — за чоловіка, про якого я нічого не знав, а ти знала приблизно так само. А тепер ти хочеш, щоб я його прогнав? Я що тобі, бультер’єр? Е ні, мені таке не подобається. Так не робиться. Чи тебе, може, пліткарки дратують? То налякай їх, як справжня Віттекер. Піди й знайди тих, хто з тебе сміється. Розбий голову тому, хто косо на тебе гляне. Буде їм наука. Вони скоро візьмуться чесати язики про когось іншого. Але вигнати назавжди цього чоловіка? Що він такого наробив? Не розважав тебе? Як тобі так вже хочеться мати в своєму ліжку молодого жеребця, то закрути роман з кимось із садівників. Є чоловіки, яким можна заплатити за такі розваги, так як платять жінкам. За гроші люди готові на все, а грошей тобі не бракує. Хочеш — потрать свій посаг на цілий гарем молодих чоловіків.

— Тату, ну будь ласка… — втрутилась вона.

— І взагалі — що ти пропонуєш мені зробити з нашим містером Пайком? — продовжував він. — Виваляти в смолі й протягнути його за каретою вулицями Філадельфії? Втопити його в Скулкіллі, прив’язавши до бочки, напханої камінням? Зав’язати йому очі, поставити до стіни й пристрелити?

Алма стояла, згораючи від сорому, не в силах видушити з себе ні слова. А що вона сподівалася почути від батька? Що ж, тепер це звучить безглуздо, але вона думала, що Генрі стане на її бік. Розлютиться, що з його донькою так вчинили. Алма навіть надіялася, що він затупотить по хаті, влаштувавши черговий показний скандал й розмахуючи руками мов комедіянт: як ти посмів так вчинити з моєю донькою? Щось такого штибу. Відповідно до гостроти й глибини її власної втрати й обурення. Але з якого дива вона так думала? Хіба вона колись бачила, щоб Генрі Віттекер когось захищав? І якщо він когось тепер і підтримував, то це Емброза.

Замість прийти на допомогу, батько її принижував. Більше того, Алма пригадала, як якихось три місяці тому вони з Генрі розмовляли про її шлюб із Емброзом. Генрі застеріг її — чи принаймні вголос зауважив — що «такий чоловік» навряд чи задовольнить її у шлюбі. Про що він тоді змовчав? Що було йому відомо тепер?

— Чому ти не заборонив мені вийти за нього заміж? — нарешті запитала Алма. — Ти щось підозрював. Чому ти нічого не сказав?

Генрі стенув плечима.

— Не моя то була справа вирішувати замість тебе три місяці тому. І тепер не моя. Якщо з ним треба щось зробити, то зробити це мусиш ти сама.

Думка про це приголомшила Алму: Генрі завжди все вирішував за Алму, відколи та була ще зовсім крихітка, — принаймні так їй завжди здавалося.

Вона не стрималася й запитала:

— Але що мені з ним робити?

— Та що собі хочеш, Алмо! Вирішуй сама. Містер Пайк не мій, щоб я ним розпоряджався. Ти привела його в наш дім — ти його й позбувайся, якщо так хочеш. І не тягни. Завжди краще обрізати, ніж рвати. Так чи так, а я хочу з цим пошвидше покінчити. За останні пару місяців наша сім’я втратила немало здорового глузду, і я б хотів, щоб він повернувся на місце. У нас забагато роботи, щоб тратити час на всякі дурниці.

Багато років Алма переконувала себе, що вони з Емброзом спільно вирішили, як йому жити далі, а насправді все було достоту навпаки. Емброз Пайк не був із тих людей, які самостійно ухвалюють рішення. Він скидався на неприв’язану кульку, яка металася сюди-туди від впливом могутніших сил, а могутнішими були всі довкола нього. Він змалку робив так, як йому було сказано. Мати сказала йому вступати в Гарвард — і він вступив. Приятелі витягнули його зі снігової кучугури й відправили до шпиталю для душевнохворих — і він покірно дав зачинити себе за ґратами. Деніел Таппер із Бостона звелів йому рушити в мексиканські джунглі й малювати орхідеї — і він подався туди й малював. Джордж Гокс запросив його до Філадельфії — і він приїхав. Алма запропонувала йому залишилися в Білому Акрі й намалювати розкішний каталог рослин, що їх вирощував її батько, і він мовчки взявся за роботу. Він ішов усюди, куди його вели.

Він прагнув стати ангелом Божим, а насправді — хай береже його Господь! — був просто ягням.

Невже вона справді намагалася придумати найкращий для нього план дій? Пізніше вона запевняла себе, що так, намагалась. Вона не розлучатиметься з ним; нема змісту наражати їх обох на такий скандал. Йому дадуть вдосталь грошей — ні, він не просив у неї ні копійки, але так треба. Назад у Массачусетс вона його не пошле не тільки тому, що ненавидить його матір (вона зненавиділа її після того єдиного листа!), а й через те, що думка про те, як Емброз до кінця життя спатиме на канапі свого приятеля Таппера, завдавала їй болю. Назад у Мексику він теж не поїде, про це не може бути й мови. Лихоманка й так ледь не загнала його у могилу.

Але й у Філадельфії він зоставатися не міг, бо його присутність завдавала їй нестерпних страждань. Господи, як він її принизив! І все ж, їй досі подобалося його лице — хай навіть бліде й заклопотане. Один тільки погляд на його обличчя викликав у ній нестерпну, непристойну хіть. Він мусить поїхати геть — якомога далі. Щоб вона не наражала себе на небезпеку знову його побачити.

Алма написала лист Дікові Єнсі — чоловіку з залізними кулаками, який вів справи її батька, — він на той час перебував у Вашингтоні, домовляючись про співпрацю з тамтешніми новими ботанічними садами. Алма знала, що невдовзі Єнсі вирушить на китобійному судні на південь Тихого океану. Він їде на Таїті — з’ясувати, що не так з плантацією ванілі, яка належить компанії Віттекера, й спробувати запровадити штучне запилення — метод, що його сам Емброз запропонував її батьку в перший вечір його візиту до Білого Акру.

Єнсі збирався відчалити на Таїті зовсім скоро, через два тижні. Треба було вирушити в дорогу до штормів, які лютували пізньої осені, й до того, як гавань замерзне.

Алма чудово про це знала. Тоді чому б Емброзу не поїхати разом з Діком Єнсі на Таїті? Достойне, ба навіть ідеальне рішення. Емброз міг би перейняти на себе управління плантацією. І це йому прекрасно вдавалося б, хіба ні?

Адже ваніль належить до родини орхідей. Генрі Віттекеру теж сподобається цей план; він із самого початку хотів відправити Емброза на Таїті, поки Алма, собі на горе, його не відрадила.

Чи було це вигнанням? Алма старалася так не думати. Кажуть, що Таїті — рай на Землі, переконувала вона себе. Зовсім не схожий на виправну колонію. Так, Емброз — чутлива натура, але Дік Єнсі захистить його від неприємностей. Робота буде цікава. Клімат на острові м’який і корисний для здоров’я. Та й кому б не хотілося побачити легендарні узбережжя Полінезії? Усякий ботанік чи торговець вхопився б за таку нагоду, тим більше за неї ще й заплатять.

Алма змусила замовкнути голоси, які нашіптували їй — так, це, звісно, вигнання, та ще й жорстоке. Вона заплющила очі на те, що прекрасно знала: Емброз — не ботанік, не торговець, а людина надзвичайно чутлива й обдарована, з чутливою душею і, мабуть, зовсім не готова до тривалої мандрівки на китобійному судні й життя на аграрній плантації в далеких Південних морях. Емброз, скоріше, дитя, а не дорослий чоловік, і він не раз казав Алмі, що в житті йому нічого не треба, крім затишної домівки й лагідного супутника.

Що ж, ми багато чого хочемо в житті, казала собі Алма, але не завжди це дістаємо.

Крім того, йому більше нема куди йти. Отак вирішивши, Алма — доки Дік Єнсі не повернувся з Вашингтона — влаштувала свого чоловіка в готель «Сполучені Штати» акурат навпроти великого банку, де в чималих таємних сейфах зберігалися гроші її батька.

У вестибулі цього ж готелю Алма через два тижні познайомила свого чоловіка з Діком Єнсі — кремезним, мовчазним Діком Єнсі з грізним поглядом і немовби висіченим із каменю підборіддям, який ні про що ніколи не питав і робив тільки те, що йому сказано. Що ж, Емброз теж зробив так, як йому сказали. Згорблений і блідий, Емброз ні про що не питав. Він навіть не поцікавився, чи надовго їде до Полінезії. Та й навіть якби спитав, Алма не знала б, що йому відповісти. Його не відправляють у заслання, подумки повторювала вона. Але їй самій було невідомо, скільки це триватиме.

— Містер Єнсі подбає про тебе, — сказала вона Емброзу. — Він простежить, щоб тобі, по змозі, нічого не бракувало.

Алма почувалася так, наче залишає немовля під опікою дресированого крокодила. В ту мить вона кохала Емброза так сильно, як ніколи, — себто, всією душею. Вона вже відчувала прірву, яка утвориться, коли він попливе на другий кінець світу. Втім, ще від першої шлюбної ночі вона не відчувала нічого, крім розверзлої прірви. Їй хотілося обійняти його — але обійняти його їй кортіло завжди, а зробити цього вона не могла. Він цього не дозволить. Вона жадала притулитися до нього, благати його зостатися, молити його покохати її. Та цього не можна було робити. З цього однаково нічого не вийшло б.

Вони потисли одне одному руки, так, як у материному грецькому саду того дня, коли вперше зустрілися. Біля ніг Емброза стояла та сама старенька шкіряна валізка, в якій були поскладані його речі. На ньому був той самий коричневий вельветовий костюм. З Білого Акру він нічого зі собою не взяв.

Її прощальні слова звучали так:

— Прошу тебе, Емброзе, зроби мені таку ласку — нікому не розповідай про наш шлюб. Хай ніхто не знає, що сталося між нами. Ти вирушаєш у дорогу не як зять Генрі Віттекера, а як його робітник. Інакше люди почнуть розпитувати, а я не хочу слухати нічиїх запитань.

Він кивнув на знак згоди. Ні слова не сказав. Виглядав хворим і виснаженим.

Алмі не треба було просити Діка Єнсі тримати її взаємини з містером Пайком у таємниці. Дік Єнсі тільки те й робив, що зберігав секрети; саме тому Віттекери так довго й тримали його на службі.

Саме тому Дік Єнсі і був їм потрібен.

Розділ вісімнадцятий

За наступні три роки Алма не дістала жодної звістки від Емброза. Вона взагалі майже нічого про нього не чула. На початку літа 1849 року Дік Єнсі написав, що вони прибули на Таїті живі-здорові, а плавання минуло без пригод. (Алма знала, що «без пригод» зовсім не означало, що воно минуло легко; для Діка Єнсі будь-яке плавання, яке не закінчувалося кораблетрощею або полоном у піратів, минало «без пригод».) Єнсі доповідав, що містера Пайка висадили на сушу в затоці Матаваї, передавши його під опіку колекціонера гербаріїв, місіонера преподобного Френсіса Веллса, і що містера Пайка ознайомлено з його обов’язками на плантації ванілі. Невдовзі після цього Дік Єнсі покинув Таїті й рушив залагоджувати справи Віттекера в Гонконзі. Після цього від нього не було жодної звістки.

Для Алми то була безутішна пора. А безутішність стомлює і швидко переходить у звичку — ось як кожен новий день став для Алми повторенням дня вчорашнього: сумним, самотнім і невиразним. Найважчою була перша зима. Алмі здавалося, що так зимно й похмуро ще ніколи не було; щоразу, як вона йшла від возівні до маєтку чи поверталася назад, над нею шугали невидимі хижі птахи. На неї відверто дивилися голі галуззя дерев, благаючи, щоб їх зігріти чи прикрити одежею. Скулкілл так швидко вкрилася товстою кригою, що чоловіки вночі палили на річці багаття й смажили на прутах биків. Варто було Алмі вийти надвір, як вітер ударяв їй в обличчя, хапав її і обгортав задубілим від морозу плащем.

Вона більше не спала в своїй спальні. Вона взагалі майже не спала. Після суперечки з Емброзом Алма практично перебралася до возівні й не уявляла, як знову зможе ночувати на подружньому ліжку. Вона перестала їсти разом з усіма й вечеряла тим самим, що снідала: супом із хлібом, молоком із патокою. Була млява й зажурена й відчувала охоту когось убити. З тими, хто був до неї найдобріший — як-от з Ганнеке де Ґроот — вона поводилася роздратовано й нетерпляче, а її сестра Пруденс і бідолашна давня приятелька Ретта більше не викликали в неї ні любові, ні співчуття. Батька вона уникала. Алма ледве давала раду паперам. Вона сказала Генрі, що той завжди ставився до неї несправедливо — що завжди мав її за служницю.

— А я ніколи й не говорив про справедливість! — крикнув Генрі й прогнав її назад до возівні, щоб вона себе опанувала.

Їй здавалося, що весь світ з неї глузує, і тому їй було важко подивитися цьому світу в вічі.

Алма завжди мала міцне здоров’я і ніколи не знала скорботи, що ховається в постелі недужого, але в ту першу зиму після від’їзду Емброза їй було важко вставати вранці з ліжка. Вона втратила інтерес до своїх досліджень. Не розуміла, чим її взагалі зацікавив мох — чи будь-що інше. Всі її давні зацікавлення заросли бур’янами. Вона нікого не запрошувала до Білого Акру. Не мала жодного бажання. Розмови нестерпно втомлювали, мовчанка — ще більше. Думки огортали її отруйною хмарою. Якщо котрась служниця чи садівник насмілювалися перейти їй дорогу, вона не раз кричала: «Невже я не можу й хвилини побути сама?» й кидалася в протилежному керунку.

Намагаючись розгадати таємницю Емброза, вона обшукала його кабінет, де він залишив усе так, як було. У верхній шухляді його стола Алма знайшла списаний записник, їй не пасувало читати таку інтимну реліквію, і вона це знала, але сказала собі, що якби Емброз хотів зберегти свої найпотаємніші думки в секреті, то не тримав би нотатки в такому очевидному місці — відчиненій верхній шухляді письмового стола. Але записник не дав їй ніяких відповідей. Навпаки, ще дужче її збентежив й налякав. Сторінки не були списані зізнаннями чи бажаннями, не був то і звичайний щоденник повсякденних дій на кшталт тих нотаток, що вів її батько. Жоден із записів не був датований. Чимало речень узагалі не були схожі на речення — просто уривки думок, а на кінці — багато тире й крапок:

Яка твоя воля —?.. Вічне забування усіх чвар… прагнути тільки розумного й чистого, дотримуючись самого лиш божественного мірила самовладання… Знаходити у всьому зв’язок… Чи ангели відчувають таку болісну відразу до себе й до мерзенної плоті? Все, що є зіпсоване в моєму нутрі, хай стане безкінечним і відродиться в образі, що не скалічить мене!.. Докорінно — відродитися! — у добродійній твердості!.. Мудрість дається тільки вкраденим вогнем або вкраденим знанням!.. Наука не має сили, вона в поєднанні обох — лінія, де вогонь народжує воду… Христе, будь моїм взірцем, заклади в моїй душі приклад!.. ПЕКУЧИЙ голод, коли його втамовано, породжує ще сильніший голод!

І так сторінка за сторінкою. Конфетті з думок. Воно починалося нізвідки, ні до чого не вело й нічого не підсумовувало. У царині ботаніки таку незрозумілу мову назвали б nomina dubia або nomina ambigua — облудні, невиразні назви рослин, через які їх неможливо класифікувати.

Одного пообіддя Алма нарешті не втерпіла й зламала печатки на вигадливо згорнутому аркуші паперу, що його Емброз подарував їй у день їхнього весілля — загадкову річ, «послання кохання», яке він наполегливо просив ніколи не відкривати. Вона розгорнула його численні згини й розпрямила папір. Посередині сторінки було одне слово, написане його елегантним, впізнаваним почерком:

Алма

Безглуздя.

Що він за людина? Точніше, ким він був? І ким стала Алма тепер, коли він поїхав? Хто вона така? Заміжня незайманка, яка цнотливо ділила постіль зі своїм витонченим молодим чоловіком аж цілий місяць. Чи має вона взагалі право величати себе дружиною? Мабуть, ні. Вона більше не витерпить, щоб до неї зверталися «місіс Пайк». Це ім’я стало жорстоким насміхом, і вона рявкала на кожного, хто наважувався вимовити його вголос. Вона досі Алма Віттекер — і завжди нею була.

Їй було важко опиратися думці про те, що коли б вона була вродливіша чи молодша, то змогла б умовити свого чоловіка кохати її так, як годиться чоловікові. Чому Емброз вибрав саме її для manage blanc? Та тому, що вона виглядала ідеальним претендентом на цю роль: проста, геть неприваблива жінка. Алма діймала себе роздумами ще й про те, чи не варто їй було стерпіти приниження їхнього шлюбного життя, як радив їй батько. Може, треба було згодитися на умови Емброза? Коли б вона проковтнула свою гордість і придушила власні бажання, то він — супутник її життя — досі був би поруч із нею. Сильніший духом витримав би.

Не далі як торік вона була щасливою, здібною, працьовитою жінкою, яка ні сном ні духом не знала про Емброза Пайка, а тепер він отруїв їй життя. Цей чоловік приїхав, осяяв її існування, зачарував її розповідями про чудеса й красу, розумів її і, нараз, не розумів, одружився з нею, розбив їй серце, дивився на неї своїми сумними, сповненими безнадії очима, змирився зі своїм вигнанням і от тепер поїхав геть. Як різко й приголомшливо змінюється життя — хлине нестримний потоп і залишає по собі самі друзки!

Пори року неохоче змінювали одна одну. Настав 1850 рік. Однієї ночі на початку квітня Алма прокинулася від моторошного, безликого жахіття. Вона стиснула себе за горло, задихаючись від останніх крихт нічного жаху. Запанікувавши, вона вчинила щось дуже дивне. Зіскочила з канапи у возівні й помчала, боса, усипаною гравієм доріжкою, через материн грецький сад до будинку. Завернула за ріг, добігла до дверей, що вели до кухні, й, штовхнувши їх, увірвалась усередину — серце несамовито гупало, в грудях бракувало повітря. Алма кинулася вниз — у темряві її ноги безпомилково намацували кожну стерту дерев’яну сходинку — й зупинилася допіру тоді, коли добігла до ґраток, які обгороджували спальню Ганнеке де Ґроот — найтепліший закуток у погребі. Вона схопилась за гратки й затрясла ними мов навіжений в’язень.

— Ганнеке! — закричала Алма. — Ганнеке, мені страшно!

Якби вона, пробудившись, хоч на мить зупинилась, а не кинулась бігти, то б стрималася. Алма, п’ятдесятилітня жінка, кидається в обійми своєї старої няньки. Яке безглуздя! Але вона не стрималася.

— Wieisdaar? — злякано крикнула Ганнеке.

— Ikbenhet Alma! — гукнула Алма, збиваючись на милозвучну, добре знайому голландську. — Допоможи! Мені приснився страшний сон!

Спантеличена, Ганнеке встала й, бурмочучи, відчинила двері. Алма кинулася їй в обійми — її руки скидалися на два могутні засолені окости — і розридалася мов дитя. Ганнеке здивувалася, але оговталася, повела Алму до ліжка, посадила її, обійняла й дала їй виплакатися.

— Ну, ну, — сказала Ганнеке. — Не переживай, від цього не вмреш.

Та Алмі здавалося, що бездна смутку вб’є її. У ній годі було намацати дно. Вже півтора року вона тонула в цій безодні й боялася, що потопатиме в ній до кінця життя. Алма виплакалася на шиї в Ганнеке, вихлюпнувши зі сльозами всі плоди свого давнього смутку. Вона, мабуть, пролила цілий кухоль сліз на груди Ганнеке, але та не рухалась і нічого не говорила, а тільки повторювала:

— Ну, ну, тихенько, дитино. Ти від цього не вмреш.

Коли Алма нарешті трохи заспокоїлася, Ганнеке сягнула по чисту ганчірку й витерла їх обох так невимушено, наче витирала кухонний стіл.

— Те, чого не уникнути, треба витерпіти, — сказала вона Алмі, стираючи сльози з її обличчя. — Ти не помреш від смутку — ніхто з нас від нього не вмер.

— Але як його витерпіти? — жалісливо спитала Алма.

— Належно виконувати свої обов’язки, — відповіла Ганнеке. — Не бійся роботи, дитинко. Вона дасть тобі розраду. Якщо тобі вистачило сил ридати, то вистачить і працювати.

— Але я кохала його, — сказала Алма.

Ганнеке зітхнула.

— Тоді ти зробила помилку й дорого за неї заплатила. Ти покохала чоловіка, який думав, що світ зроблений з масла. Чоловіка, який хотів бачити зорі посеред білого дня. Він був дурнем.

— Він не був дурнем.

— Він був дурнем, — повторила Ганнеке.

— Він був особливим, — сказала Алма. — Не хотів жити в смертному тілі. Він прагнув стати небесним створінням, і щоб я теж ним стала.

— Що ж, Алмо, скажу тобі ще раз: він був дурнем. А ти ставилася до нього, як до божого посланця. Та й не тільки ти — всі ви!

— Думаєш, він був негідником? З ницою душею?

— Ні. Але й божим посланцем теж не був. Просто дурень, кажу тобі. І якби ж безневинний — а ти ж стала його жертвою. Що ж, дитинко, ми всі часом стаємо жертвами дурнів, а деколи й нам самим бракує розуму, й ми в них навіть закохуємося.

— Мене більше жоден чоловік не захоче, — сказала Алма.

— Може, й так, — твердо відповіла Ганнеке. — Але мусиш це витерпіти — ти не перша. Ти надто довго грузнеш у смутку — твоїй матері було б соромно за тебе. Ти стала вразлива, а це не робить тобі честі. Думаєш, ти одна страждаєш? Читай Біблію, дитинко, цей світ — не рай, а долина плачу. Чи Бог, може, зробив для тебе виняток? Озирнись довкола, що ти бачиш? Одні страждання. Всюди, куди не глянеш, смуток. А якщо ти його не помічаєш з першого погляду, придивись уважніше. І відразу побачиш.

Слова Ганнеке звучали суворо, але сам звук її голосу заспокоював. Голландська мова була не така милозвучна, як французька, не така велична, як грецька, й не така шляхетна, як латина, але Алмі від неї робилося так затишно на душі, як від тарілки каші. Їй хотілося покласти голову Ганнеке на коліна й довіку слухати її бурчання.

— Здуй із себе порох! — продовжувала Ганнеке. — Твоя матінка встане з могили й не даватиме мені спокою, якщо я дозволю, щоб ти й далі блукала по дому й упивалася смутком, як вже робиш не один місяць. Твої кості цілі, ти стоїш на двох ногах. Чи ти, може, хочеш, щоб ми вічно за тобою побивалися? Хтось встромив тобі в око патик? Ні, не встромив — то перестань кривитися! Досить спати, як пес, на тому дивані в возівні. Займись роботою. Займися батьком — хіба ти не бачиш, що він хворий, старий і скоро помре? І дай мені спокій. Я застара для цих дурниць, і ти теж. У такому віці, після всього, що тебе навчило життя, буде шкода, якщо ти не візьмеш себе в руки. Йди назад до своєї кімнати, Алмо, — до своєї колишньої кімнати, у цьому домі. Завтра рано поснідаєш разом з нами всіма, як завжди, і віднині я надіюся, що ти сідатимеш за стіл вбраною так, як належить. З'їсиш все до останнього шматочка й подякуєш кухареві. Твоє прізвище — Віттекер, дитинко. Опануй себе. А тепер досить.

Алма зробила так, як їй було сказано. Вона повернулася, утихомирена й втомлена, до своєї спальні. Повернулася до сніданку, до своїх обов’язків перед батьком, до управління Білим Акром. Повернулася, наскільки їй вистачило сил, до життя, яке вела до приїзду Емброза. Пліток служниць і садівників неможливо було позбутися, але, як Генрі й передбачав, врешті-решт вони перейшли до інших скандалів і драм і перестали плескати язиками про Алмині біди.

Сама вона своїх нещасть не забула, але діри в полотні свого життя залатала, як уміла, й стала жити далі. Вона вперше помітила, що батькове здоров’я слабшає, і то швидко, як зауважила Ганнеке де Ґроот. Тут не було нічого дивного (Генрі вже сповнилося дев’яносто!), але все життя він здавався їй таким гігантом, таким взірцем людської незламності, що його теперішня слабкість вразила й налякала її. Генрі дедалі більше часу проводив у своїй кімнаті, геть збайдужілий до важливих справ. Він погано бачив, майже нічого не чув. Щоб хоч щось почути, мусив прикладати до вуха слухову трубку. Алма була потрібна йому як ніколи: і, скоріше як доглядальниця, ніж секретарка. Він жодного разу не згадав про Емброза. Про нього ніхто не згадував. Дік Єнсі писав, що ліани ванілі на Таїті нарешті дають плоди. От і вся звістка про втраченого чоловіка.

Однак Алма постійно про нього думала. Тиша в друкарні, розташованій поруч з її кабінетом у возівні, щодня нагадувала про його відсутність, як і запилені й занедбані оранжереї з орхідеями й нудьга за вечерею. Ще треба було обговорити з Джорджем Гоксом публікацію книжки Емброза про орхідеї — цим тепер займалася Алма. Ще одне нагадування — і то болісне. З цим неможливо було нічого вдіяти. Всіх нагадувань не стреш. Правду кажучи, жодного з них не стреш. Її смуток був невичерпний, але вона замкнула його в маленькому, покірному їй закутку свого серця. Це все, що було їй під силу.

Алма знову шукала втіхи й розради в роботі, як і раніше, коли їй бувало самотньо. Вона повернулася до праці над «Мохами Північної Америки». Повернулася до свого порослого мохом каміння, крихітних прапорців і позначок. Знову спостерігала за повільним розвитком і занепадом кожного виду. Знову відчула натхнення, яке востаннє відчувала два роки тому — впродовж тих п’янких, радісних тижнів перед весіллям — коли їй сяйнула думка про подібності між водоростями й мохом. Тепер вона вже не була так твердо переконана в своїй правоті, але їй досі здавалося цілком ймовірним, що водяна рослина обернулась у наземну. Тут щось таїлося — якесь поєднання чи зв’язок — але цієї таємниці вона розгадати не могла.

Шукаючи відповіді, намагаючись зайняти чимось свій розум, Алма знову занурилася у суперечки довкола мутації біологічних видів. Ще раз вдумливо перечитала Ламарка. Ламарк припускав, що біологічна трансмутація відбувається через надмірне або недостатнє використання певного тілесного органа. До прикладу, писав він, жирафи мають таку довгу шию тому, що від часу своєї появи деякі окремі жирафи так високо тягнулися, щоб з’їсти плід із верхівки дерева, що впродовж життя їхні шиї справді виросли. Відтак, цю особливість — видовжену шию — вони передали своїм нащадкам. І навпаки: пінгвіни мають крила, з якими нікуди не полетиш, саме тому, що вони перестали ними користуватися. Крила ослабли через бездіяльність, і цю характерну рису — пару куцих, непридатних до лету відростків — вони передали своєму потомству, визначивши таким робом природу свого біологічного виду.

Смілива теорія, та Алма не до кінця її розуміла. Якщо дотримуватися теорії Ламарка, думала вона, на Землі мало б відбуватися значно більше перетворень, ніж було насправді. Згідно з такою логікою, мислила Алма, у євреїв, які століттями практикують обрізання, вже давно мали б народжуватися хлопчики без крайньої плоті. У чоловіків, які все життя голять бороду, повинні були б з’являтися на світ сини, в яких узагалі б не росла борода. Жінки, які щодня завивають волосся, мали б народжувати кучерявих доньок. Але ж такого не відбувалося.

Та все ж, щось змінювалося — Алма в цьому не сумнівалася. І так думала не тільки вона одна. Ледь не всі вчені говорили про те, що один біологічний вид, ймовірно, здатний перетворитися на інший — може, не за чиєсь життя, але протягом тривалого проміжку часу — точно. Довкола цієї теми вирували неймовірні теорії й баталії. Енциклопедист Вільям Вевелл саме вигадав нове слово — «натураліст». Багатьох учених обурив цей недотепний новотвір, бо він мав зловісне звучання, схоже на жахливе слово «атеїст» — чому б далі не називати себе просто натурфілософами? Хіба це слово не побожніше й чистіше? Однак тепер між цариною природи й цариною філософії проводили межу. Щораз рідше траплялися священики, які працювали водночас ботаніками й геологами, позаяк дослідження світу природи надто часто суперечило біблійним істинам. Колись Бог являвся людям у чудесах природи, тепер ті самі чудеса кидали виклик Богові. Тепер вчені мусили вибирати, до котрого табору пристати.

Тоді як давні переконання здригалися й тремтіли на землі, що невпинно втікала з-під ніг, Алма Віттекер — наодинці в Білому Акрі — поринала в небезпечні роздуми. Вона міркувала про Томаса Мальтуса і його теорії про ріст населення, хвороби, природні лиха, голод і вимирання. Про Джона Вільяма Дрейпера і його прекрасні нові знімки Місяця. Про Луї Аґассіса та його теорію, згідно з якою, світ колись пережив льодовиковий період. Одного дня вона вирушила на довгу прогулянку до музею на вулиці Сенсома оглянути повністю реконструйовані кістки гігантського мастодонта, що змусило її знову замислитися над тим, яка древня наша планета, — та й, зрештою, всі планети. Алма вкотре задумалася над водоростями й мохами і тим, як одні перетворилися на інших. Знову зосередилася над Dicranum, розмірковуючи, як цей вид моху міг існувати в стількох розмаїтих формах; що витворило ці сотні, тисячі обрисів і структур?

Наприкінці 1850 року Джордж Гокс надрукував книжку Емброза про орхідеї — розкішне, дороге видання під назвою «Орхідеї Гватемали й Мексики». Всі, кому потрапляв до рук цей альбом, називали Емброза Пайка найталановитішим ботаніком-ілюстратором століття. Найкращі ботанічні сади хотіли найняти містера Пайка, щоб той зафіксував на папері їхні колекції, але Емброз Пайк поїхав геть — зник на другому кінці землі, вирощував ваніль на краю світу. Алма відчувала через це вину й сором, але не знала, як цьому зарадити. Вона щодня гортала цю книжку. Краса Емброзових ілюстрацій завдавала їй болю, але триматися осторонь від них вона теж не могла. Алма попросила Джорджа Гокса надіслати примірник альбому Емброзу на Таїті, але так і не дізналася, чи той його отримав. Вона розпорядилася, щоб усі кошти від продажу книжки надходили матері Емброза — ненависній місіс Констанс Пайк. Через це Алма обмінялася зі свекрухою кількома ввічливими листами. Місіс Пайк, на лихо, вважала, що її син утік від своєї дружини навздогін своїм божевільним мріям, тоді як Алма, на ще більше лихо, не стала розвінчувати її хибних переконань.

Раз на місяць Алма відвідувала свою давню приятельку Ретту в шпиталі Ґриффона. Ретта вже не впізнавала Алми — здається, вона перестала впізнавати саму себе.

Своєї сестри Пруденс Алма не бачила, але вряди-годи чула про неї звістки: бідність і скасування рабства, скасування рабства і бідність, вічно та сама невесела історія.

Алма міркувала над усім цим, але ніяк не могла з’ясувати до кінця. Чому їхні життя склалися так, а не інакше? Їй згадалося, як колись вона виокремила чотири види часу, що перетинаються й існують одночасно: божественний час, геологічний час, людський час і час моху. Подумала, що майже все життя мріяла жити в повільному, мікроскопічному часі моху. Дивне бажання, але пізніше вона зустріла Емброза Пайка, який жадав ще більшої дивовижі: жити в безкінечній порожнечі божественного часу — себто жити взагалі за межами часу. І він хотів, щоб вона жила там разом з ним.

Зрозуміло було тільки одне: найсумнішим, найбожевільнішим, найспустошливішим видом часу був, відколи існує світ, людський час. Алма щосили намагалася його ігнорувати.

Та дні минали один за одним.

На початку травня 1851 року до Білого Акру надійшов лист для Генрі Віттекера. Зворотної адреси не було, але краї конверта були облямовані чорною траурною смужкою. Алма читала всі листи Генрі, тож і тепер, сумлінно розбираючи листи в батьковому кабінеті, відкрила конверт.

Дорогий містере Віттекер,

пишу Вам, щоб представитися і, водночас, повідомити прикру звістку. Мене звати преподобний Френсіс Веллс, і ось уже тридцять сім років я проповідую в затоці Матаваї, що на Таїті. В минулому я вів справи з Вашим шановним представником містером Єнсі, якому відомо, що я — палкий любитель ботаніки. Я збирав рослини для містера Єнсі й показував йому місцини, де ростуть цікаві екземпляри, і так далі, і тому подібне. Крім того, я продавав йому морські створіння, корали й мушлі, які мене особливо цікавлять.

Нещодавно містер Єнсі попросив моєї допомоги з тим, щоб зберегти Вашу плантацію ванілі на острові — в цій справі у великій пригоді став приїзд, 1849 року, Вашого молодого працівника, містера Емброза Пайка. З превеликим сумом мушу повідомити Вам, що містер Пайк помер від зараження, яке в цьому тропічному кліматі призводить до швидкої й передчасної смерті бідолашного хворого.

Ви, мабуть, захочете повідомити його рідним, що Господь забрав до себе Емброза Пайка 30 листопада 1850 року. Якщо маєте охоту, передайте також його близьким, що містера Пайка поховали по-християнськи, і я простежив, щоб його могилу позначили невеликим каменем. Мені дуже шкода, що він відійшов. То був джентльмен із бездоганною мораллю й безкорисливою вдачею. Таких людей важко відшукати в тутешніх краях. Сумніваюся, що колись зустріну ще когось такого, як він.

Не маю чим більше розрадити Вас, окрім як запевнити, що тепер він живе в кращому місці і йому не доведеться страждати від кривд старості.

Щиро Ваш,

преподобний Ф. П. Веллс

Ця звістка завдала Алмі такого сильного удару, як сокира, що б’є по граніту: у вухах задзвеніло, кістки задрижали, перед очима застрибали іскри. З неї відщепили шматок — якийсь страшенно важливий шматок — і той полетів у повітря й зник назавжди. Якби вона стояла, то не втрималася б на ногах. Але Алма сиділа — і впала ницьма на батьковий стіл, притислася щокою до лагідного, вдумливого листа преподобного Ф. П. Веллса й розридалася так, наче пролилися всі хмари з небесного склепіння.

Хіба можна було тужити за Емброзом ще дужче, ніж вона досі тужила? Виявляється, можна. Невдовзі Алма виявила, що за одним пластом горя йде інший, так як на океанському дні — один пласт, за ним другий, а якщо копати глибше, то знайдеться ще й третій і четвертий. Емброз поїхав від неї так давно, що їй варто було б усвідомити, що він більше не повернеться, але їй ніколи не спадало на думку, що він може померти раніше за неї. Прості чари арифметики цьому суперечили, адже він був набагато молодший за неї. Як він міг померти першим? Емброз уособлював молодість. У ньому поєдналася вся невинність юності. Та все ж він помер, а вона досі жила. Вона послала його на смерть.

Смуток буває такий глибокий, що перестає бути схожим на смуток. Біль стає таким нестерпним, що тіло перестає його відчувати. Смуток сам себе припікає, зарубцьовується, гамує відчуття. Таке знечулення стає благодаттю.

Таку глибину смутку Алма пізнала, коли підняла голову з батькового столу, коли перестала ридати. Вона рухалася так, наче нею керувала якась різка, безжалісна зовнішня сила. Найперше Алма повідомила сумну новину батькові. Вона застала його в ліжку — той лежав, заплющивши очі; сіре, зморене обличчя скидалося на посмертну маску. Довелося ганебно прокричати звістку про смерть Емброза в слухову трубку, щоб Генрі нарешті зрозумів, що сталося.

— Що ж, і того вже нема, — сказав він і знову заплющив очі.

Алма розповіла новину Ганнеке де Ґроот — та стиснула губи, притисла руки до грудей і сказала тільки:

— God! — слово, яке голландською і англійською звучить однаково.

Алма написала листа Джорджеві Гоксу, повідомивши його про те, що трапилося, й подякувавши за те, що він виявив доброту до Емброза й ушанував честь містера Пайка, видавши розкішну книжку про орхідеї. Джордж відразу ж надіслав у відповідь записку, сповнену ніжності й ввічливого співчуття.

Незабаром Алма дістала листа від своєї сестри Пруденс, яка співчувала їй через смерть чоловіка. Вона не знала, хто розповів Пруденс. І не питала. У відповідь надіслала їй подячну записку.

Від імені батька Алма надіслала лист преподобному Френсісу Веллсу з подякою за те, що той повідомив їй сумну звістку про смерть їхнього цінного працівника й запитанням, чи можуть Віттекери щось зробити для нього у відповідь.

Вона написала записку матері Емброза, у якій переписала слово в слово лист преподобного Френсіса Веллса. Їй було страшно її надсилати. Алма знала, що Емброз був улюбленим сином місіс Пайк, хоч та й нарікала на те, що той став на «хибний шлях». Хіба могло бути по-іншому? Емброз був загальний улюбленець. Ця звістка вб’є її. Крім того, Алма не могла позбутися відчуття, що це вона погубила коханого сина цієї жінки — найкращого, найдорогоціннішого янгола Фремінґема. Надсилаючи жахливий лист, Алма сподівалася тільки на те, що християнська віра місіс Пайк хоч трохи зменшить силу удару.

Сама ж вона не шукала втіхи у вірі. Вона вірила в Творця, але ніколи не зверталася до Нього в хвилини відчаю — і тепер теж цього не робитиме. Її віра була заслабка. Алма погоджувалася з тим, що Господь — творець і рушійна сила Всесвіту, але їй він здавався лячною, далекою, ба навіть безжалісною особою. У того, хто створив світ, сповнений болісними стражданнями, даремно було просити розради від горя, що його цей світ завдавав. Розрадити могла тільки Ганнеке де Ґроот.

Після того, як Алма сповнила свої невеселі обов’язки — понаписувала й надіслала всім листи про смерть Емброза — їй більше не зоставалося нічого, окрім як звикнутися зі своїм удівством, соромом і смутком. Вона повернулася до досліджень моху — скоріше зі звички, ніж через бажання. Без роботи їй би самій настав кінець. Батькові дедалі гіршало. Її обов’язків щораз більшало. Світ звужувався.

І так би Алма й провела решту своїх днів, якби — через якихось п’ять місяців — не приїхав Дік Єнсі: погожого жовтневого ранку він піднявся широким кроком сходами Білого Акру, тримаючи в руках малу, потерту, шкіряну валізку, що колись належала Емброзу Пайку, й попросив порозмовляти з Алмою Віттекер віч-на-віч.

Розділ дев'ятнадцятий

Алма провела Діка Єнсі в батьковий кабінет й зачинила за ними двері. Вона вперше залишилася з ним у кімнаті наодинці. Єнсі був присутній у її житті, відколи вона себе пам’ятала, але поруч з ним вона завжди почувалася тривожно й ніяково. Його чималий зріст, мертвотно-бліда шкіра, лискуча голомоза голова, крижаний погляд, різкий профіль — усе надавало його постаті загрозливого вигляду. Навіть тепер, знаючи його майже п’ятдесят років, Алма не могла визначити його віку. Дік Єнсі був безсмертний. І через це викликав ще більший страх. Його боявся цілий світ — саме так, як цього хотілося Генрі Віттекеру. Алма ніколи не розуміла, чому Єнсі такий відданий Генрі і як тому вдається ним керувати, але ясно було одне: без цього страхітливого чоловіка компанія Віттекера працювати не могла б.

— Містере Єнсі, — сказала Алма, показавши рукою на крісло. — Прошу, влаштовуйтесь зручніше.

Він не сів. Стояв посередині кімнати й тримав в одній руці валізку Емброза. Алма силкувалася не дивитися на неї — єдину річ її покійного чоловіка. Вона теж стояла. Вочевидь, зручніше вони не влаштовуватимуться.

— Ви хотіли поговорити зі мною про щось, містере Єнсі? Чи, може, хочете побачитися з моїм батьком? Останнім часом він, як ви знаєте, нездужає, але сьогодні один із тих кращих днів, і в нього ясна голова. Він може прийняти вас у своїй спальні, якщо вам буде зручно.

Дік Єнсі далі мовчав. Його славнозвісна тактика: мовчанка як зброя. Коли Дік Єнсі мовчав, люди довкола нього наповнювали тишу словами. Вони говорили більше, ніж збиралися сказати. З-за своїх мовчазних мурів Дік Єнсі спостерігав за тим, як у повітрі кружляли секрети. А тоді привозив ці таємниці додому, до Білого Акру. В цьому полягала його сила.

Алма вирішила уникнути цієї пастки й не говорити, добре перед тим не подумавши. Отож вони ще хвилини зо дві простояли в тиші. Алма не витримала. Знову заговорила:

— Бачу, ви тримаєте валізу мого покійного чоловіка. Напевно, ви були на Таїті й забрали її звідти? Ви приїхали повернути мені цю валізу?

Дік Єнсі далі мовчки стояв на місці.

Алма продовжувала:

— Якщо ви хочете запитати, чи хотіла б я забрати цю валізу, містере Єнсі, то я скажу вам — так, хотіла б. Дуже. У мого покійного чоловіка було мало речей, тому для мене було б за щастя отримати на згадку єдину річ, яку він вельми цінував.

Той далі мовчав. Невже він хоче почути від неї благання? Може, треба йому заплатити? Чи він хоче виміняти її на щось? А раптом — ця думка промайнула в голові, як облудна, несподівана блимавка — він з якоїсь причини вагається? Чи здатний він сумніватися? З Діком Єнсі ніколи не знаєш напевне. Його думки неможливо вгадати. Алму охопила нетерплячка й водночас страх.

— Боюсь, мушу наполягати на тому, містере Єнсі, — сказала вона, — щоб ви пояснили причину свого приїзду.

Дік Єнсі був не з тих людей, які щось комусь пояснюють. І Алма знала це краще за всіх. Він не марнував слів на всілякі нікчемні пояснення. Він узагалі не витрачав слів намарно. З самого малку Алма ніколи не чула, щоб він промовив більш як три слова поспіль. А того дня Діку Єнсі вистачило всього двох слів, які він процідив крізь зуби, рушивши до дверей і жбурнувши їй при цьому валізу.

— Спаліть її, — сказав він.

Цілу годину Алма сиділа наодинці в батьковому кабінеті, втупившись у валізу, мовби силкуючись роздивитись — через зношену, поплямовану сіллю шкіру — що ховається усередині. Чому, заради Бога, Єнсі це сказав? Навіщо він завдав собі клопоту привезти їй ту валізу з другого кінця світу — щоб її спалити? Якщо так, то чому він сам її не спалив? І чи треба їй спершу відчинити валізу й подивитися, що всередині, чи ні? Чому він так довго вагався, перед тим, як її віддати?

Розпитати його про все це, звісно, не було змоги: він давно поїхав геть. Дік Єнсі рухався з неймовірною швидкістю; тепер він уже міг бути на півдорозі до Аргентини. Та навіть якби він зостався в Білому Акрі, то б не відповів на жодне з її запитань. Вона це знала. Такі розмови не входили до послуг, що їх надавав Дік Єнсі. Зрозуміло було одне: перед нею — дорогоцінна валіза Емброза, а ще дилема, що з нею робити.

Алма вирішила забрати її до свого кабінету в возівні, щоб там спокійно подумати на самоті. Вона поставила валізу на канапу в кутку — там, де багато років тому з нею щебетала Ретта, де Емброз любив простягнутися, звісивши на землю довгі ноги, де Алма спала в похмурі місяці після його від’їзду. Вона оглянула валізу. Два фути заввишки, півтора фута завширшки, шість дюймів завглибшки — простий прямокутник із дешевої волової шкіри кольору меду. Подряпана, поплямована й непримітна. Ручка, напевно, не раз ламалася, бо її кілька разів обмотали дротом і шкіряними смужками. Металеві кутики поржавіли від морського повітря й часу. Над ручкою ледь виднілися викарбувані ініціали: «Е. П.». Два шкіряні ремені скріпляли валізу докупи, наче попруга, затягнута попід черевом коня.

Замка — як і варто було сподіватися від Емброза — не було. Він є — точніше, був — такий довірливий. Може, якби валіза мала замок, вона б її не відкривала. Може, варто було б одного легенького натяку на якусь таємницю, і вона б відступила. А, може, й ні. Алма була з тих людей, які народжені досліджувати, дарма чим це може скінчитися, дарма, що доведеться зламати замок.

Вона без зусиль відкрила валізу. Всередині лежав складений жакет із коричневого вельвету, такий знайомий, що їй аж горло стислося. Алма витягла його й притисла до лиця, сподіваючись вловити в волокнах тканини запах Емброза, але відчула тільки дух плісняви. Під жакетом вона знайшла купу паперів: ескізи й рисунки на широких зазубрених аркушах кольору яєчної шкаралущі. Зверху лежав малюнок тропічного дерева пандана — вона відразу впізнала його за листям, що закручувалося вздовж стовбура по спіралі, й за товстими коренями.

Видно було віртуозну руку Емброза-ілюстратора — дерево було промальоване до найменших деталей. Проста замальовка олівцем — і така розкішна! Пильно роздивившись, Алма відклала її набік. Під першим малюнком лежав другий — детальний рисунок квітки ванілі, намальований чорнилом і майстерно зафарбований: здавалося, що квітка от-от злетить з аркуша.

Алма відчула, як у її серці народжується надія. Отже, в валізі ілюстрації, які Емброз створив, перебуваючи на півдні Тихого океану. Ця думка заспокоїла її з багатьох міркувань. По-перше, це значило, що, перебуваючи на Таїті, Емброз знайшов утіху в творчості, а не просто скнів у пустому відчаї. По-друге, тепер, діставши ці малюнки, Алма матиме щось від Емброза — щось чудове й відчутне на дотик, що нагадуватиме їй про нього. До того ж ці рисунки проллють світло на його останні роки життя: вона зможе побачити те, що бачив він, подивиться на світ його очима.

На третьому малюнку була кокосова пальма, проста, зроблена нашвидкуруч, незакінчена замальовка. Однак від четвертого малюнка їй перехопило подих. На ньому було зображене лице. Велика несподіванка, бо, наскільки Алма знала, Емброз ніколи не виявляв інтересу до зображення людських постатей. Емброз не був портретистом і ніколи себе таким не вважав. Проте ось він — портрет, детально промальований у манері Емброза пером і чорнилом. Голова молодого чоловіка, повернута праворуч. Його риси свідчили про полінезійське походження. Широкі вилиці, приплюснутий ніс, повні губи. Привабливий і сильний. Коротке, як у європейця, волосся.

Алма взяла до рук наступний малюнок: ще один портрет того ж молодого чоловіка, тільки тепер він дивиться ліворуч. Далі — зображення чоловічої руки. Вона належала не Емброзу. Плече ширше, ніж у нього, передпліччя — міцніше. За ним ішов рисунок людського ока, вималюваний до найменших деталей. Це не було око Емброза (його Алма впізнала б серед тисячі інших). Те око з пухнастими віями належало комусь іншому.

На наступному малюнку — молодий чоловік у повен зріст, голий, зображений ззаду, так, ніби він віддаляється від художника. Широка, мускулиста спина. Видно, як виступає кожен хребець.

Далі — оголений молодий чоловік спирається на кокосову пальму. Його обличчя вже було Алмі знайоме — те саме горде чоло, ті самі повні губи, ті самі мигдалевидні очі. На цьому малюнку він виглядав трохи молодшим, ніж на інших — майже хлопчик. Сімнадцяти чи вісімнадцяти років.

Більше ботанічних ілюстрацій не було. Всі решта малюнків, замальовок і акварелей у валізі зображали оголене тіло. Їх було понад сотня — і на всіх той самий молодий тубілець, пострижений по-європейському коротко. На деяких малюнках він немовби спав. На інших біг, тримав спис, піднімав камінь, закидав рибальську сітку — як атлет чи напівбог на давньогрецькій кераміці. На всіх малюнках він був голий-голісінький, ба навіть босий. На більшості малюнків пеніс був зображений переважно відвислим і розслабленим. На деяких — зовсім навпаки. На цих рисунках хлопець дивився на художника з відвертою, навіть здивованою прямотою.

— О Господи, — вихопилось в Алми.

І вона раптом збагнула, що вже давно повторює ці слова, з кожним новим разючим малюнком.

О Господи, о Господи, о Господи.

Алма Віттекер була жінкою, здатною швидко все з’ясувати, і далеко не безневинним ягням, коли йшлося про чуттєві насолоди. Уміст валізи підштовхував до одного висновку: Емброз Пайк — взірець чистоти, ангел Фремінґему — содоміт.

Їй пригадався його перший вечір у Білому Акрі. За вечерею він приголомшив їх обох — і Генрі, і Алму — своїми ідеями про ручне запилення ванільних орхідей на Таїті. Як він там сказав? Що це буде дуже просто, він обіцяє: треба тільки знайти малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Тоді це сприймалося як жарт. Тепер же його слова звучали порочно. Але вони все пояснювали. Емброз не міг сповнити свого подружнього обов’язку не тому, що Алма була стара, і не тому, що він хотів наслідувати ангелів, а тому, що він хотів малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Або — судячи з цих малюнків — великих хлопців.

О Господи, що він змусив її пережити! Якої брехні наплів! Як обвів її навколо пальця! Змусив її відчути огиду до своїх цілком природних бажань. Як він дивився на неї того пообіддя у лазничці, коли вона встромила його пальці собі до рота — так, ніби вона була дияволом у тілі жінки, що явився зжерти його плоть. Їй згадався рядок із Монтеня, що його вона прочитала багато років тому і відтоді запам’ятала назавжди — тепер він здавався жахливо слушним: «За моїми спостереженнями, дві речі завжди йдуть поруч: ангельські помисли й ница поведінка».

Емброз зі своїми ангельськими помислами, грандіозними мріями, вдаваною невинністю, напускною побожністю, шляхетними розмовами про зв’язок із божественними силами пошив її у дурні — і, найголовніше, куди це його привело! У горезвісний рай з охочим до содомітних утіх хлопчиком із гарненьким, виструнченим прутнем!

— Ах ти брехливий сучий син, — сказала вона вголос.

Інша жінка на її місці дослухалась би до поради Діка Єнсі і спалила валізу й усе, що було всередині. Проте Алма була надто старанним ученим, щоб спалювати хоч якісь докази. Вона заштовхала валізу під канапу в своєму кабінеті. Там її ніхто не знайде. У цю кімнату й так ніхто не заходить. Вона терпіти не могла, щоб їй переривали роботу, й тому навіть прибрати в своєму кабінеті нікому не дозволяла. Та й усім було байдуже, що там та стара діва робить у своїй кімнатці, заставленій дурнуватими мікроскопами, занудними книжками й слоїками з засохлим мохом. От дурепа. І життя її — комедія, жахлива, сумна комедія.

За вечерею їй було не до їжі.

Хто ще про це знає?

За ті кілька місяців після їхнього весілля вона чула — чи думала, що почула — всі найгірші плітки про Емброза, але не пригадувала, щоб хтось називав його мужоложцем. Чи злягався він з хлопчиками зі стайні? З молодими садівниками? То ось чого він хотів? Але коли Емброз цим займався? Хтось би та й розбовкав. Вони завжди були разом, Алма й Емброз, а пікантні таємниці недовго залишаються таємницями. Плітки — коштовні монети, що пропалюють дірки в кишенях, й, хоч як їх берегти, все одно губляться. Але про це ніхто ні слова не говорив.

А Ганнеке знає? — думала Алма, дивлячись на стару економку. Може, це тому вона була налаштована проти Емброза? Ми його не знаємо, стільки разів казала вона… А Деніел Таппер у Бостоні — вірний приятель Емброза? Чи, може, більше, ніж приятель? Телеграма, яку він надіслав у день їхнього весілля — «молодчина пайк» — чи був то якийсь зухвалий код? Але ж Деніел Таппер був одружений і мав цілу купу дітей, згадала Алма. Принаймні так казав Емброз. Та це однаково не мало значення. Люди могли, вочевидь, грати багато ролей, і всіх їх одночасно.

А як же його матінка? Чи місіс Констанс Пайк знала? Може, саме це вона мала на увазі, коли писала: «Може, пристойний шлюб зцілить його від нехтування мораллю?». Чому Алма не прочитала її лист уважніше? Чому не з’ясувала всього?

Як вона могла так недогледіти?

Після вечері вона ходила туди-сюди кімнатою. Почувалася так, наче її розрізали навпіл, а нутрощі вивернули. Її охопила нестримна цікавість, відполірована до блиску гнівом. Нездатна зупинитися, вона повернулася до возівні. Пішла до друкарні, яку більш як три роки тому так ретельно (й немалим коштом) облаштувала для Емброза. Тепер усі верстати були накриті простирадлами, меблі теж. Вона відкрила верхню шухляду, ще раз взяла записник Емброза. Розгорнула навмання й натрапила на уривок знайомих, містичних нісенітниць: не існує нічого, крім РОЗУМУ, а ним рухає уперед СИЛА… Не затьмарювати день, не сяяти фальшивим блиском… Покінчити з зовнішнім, покінчити з зовнішнім!

Вона згорнула записник й презирливо пхикнула. Більше ні слова! Невже не можна було писати ясно?

Алма повернулася до свого кабінету й витягла з-під дивана валізу. Цього разу вона уважніше оглянула її вміст. Завдання не з приємних, але його треба зробити. Вона пообмацувала краї валізи, шукаючи потаємного відділу, перевіряючи, чи не пропустила чогось, коли оглядала її вперше. Понишпорила в кишенях зношеного жакета Емброза, але знайшла там тільки огризок олівця.

Тоді знову повернулася до малюнків — трьох бездоганних рисунків рослин і десятків непристойних зображень одного й того ж вродливого молодого чоловіка. Раптом, придивившись ближче, їй вдасться дійти іншого висновку? Але ні, портрети були надто відверті, надто чуттєві, надто інтимні. По-іншому їх витлумачити було неможливо. Алма помітила, що на зворотному боці одного з портретів щось написано гарним, елегантним почерком Емброза. Напис тулився у кутку, схожий на невиразний, скромний підпис. Але то був не підпис, а тільки два слова з маленької літери: завтра вранці.

Перевернувши ще один портрет, Алма побачила в тому ж нижньому правому кутку ті ж самі два слова: завтра вранці. Один за одним, вона передивилася всі малюнки. На кожному тим самим гарним, знайомим почерком писало одне й те саме: завтра вранці, завтра вранці, завтра вранці…

Що це могло значити? Невже знову якийсь клятий код?

Вона взяла аркуш паперу й розклала фразу «завтра вранці» на окремі літери, склавши з них нові слова:

трава, ціна раз, танці

Ні, виходить якесь безглуздя. Переклала фразу французькою, голландською, латинською, грецькою й німецькою — нічого не зрозуміло. Прочитала навспак, призначила літерам цифри залежно від їхнього місця в абетці — даремно. Може, це ніякий не код. Може, він хоче таким робом щось відкласти? Може, завтра вранці з тим хлопцем мало щось статися, принаймні на думку Емброза? Що ж, дуже схоже на нього: загадково й таємниче. А, може, він просто відкладав момент злягання зі своєю вродливою тубільною музою? «Зараз я не буду тебе грати, хлопчику, але завтра вранці візьмусь за це першим ділом!». Може, так він беріг чистоту наперекір спокусі. Може, він ніколи й пальцем не торкнувся до того хлопця. Але навіщо тоді малював його оголеним?

Алмі спало на думку ще одне: а що, як ці малюнки виконані на замовлення? Чи хтось — якийсь інший содоміт, багатий — заплатив Емброзу, щоб той намалював цього хлопця? Але навіщо Емброзові були гроші, коли Алма подбала про те, щоб їх ніколи йому не бракувало? І чому б йому братися за таку роботу, якщо він — така витончена натура, чи принаймні вважав себе таким? Якщо він тільки вдавав із себе високоморальну людину, то, певно, мусив далі грати свою роль і по від’їзді з Білого Акру. На Таїті він не мав лихої слави, інакше преподобний Френсіс Веллс не завдав би собі клопоту й не прославляв Емброза Пайка як «джентльмена з бездоганною мораллю й безкорисливою вдачею».

Тоді навіщо? Навіщо він намалював цього хлопця? Оголеного й збудженого? Такого вродливого молодого супутника з таким виразним обличчям? Чому він витратив стільки зусиль на десятки малюнків? Чому не намалював замість них квіти? Емброз кохався у квітах, а на Таїті їх росло предостатньо! Хто був його музою? І чому Емброз зійшов у могилу, безперестанку збираючись зробити щось із цим хлопцем — і робити це, вічно й без кінця, завтра вранці?

Розділ двадцятий

Генрі Віттекер був при смерті. Чоловіка, якому сповнилося дев’яносто один, це не мало б дивувати, але Генрі його слабкість вразила й розлютила. Він багато місяців не вставав з постелі й ледве міг набрати повні груди повітря, але долі своїй вірити відмовлявся. Знесилений і змарнілий, він лежав, прикутий до ліжка, й гарячково блукав очима по кімнаті, наче шукаючи виходу. Здавалося, що Генрі силкується знайти, кого залякати, підкупити чи вмовити залишити його в живих. Він не міг повірити, що звідси не виберешся. Його охопив жах.

І що той жах сильнішав, то немилосерднішим тираном ставав Генрі зі своїми бідолашними доглядальницями. Він хотів, щоб йому безперестанку терли ноги, і вимагав — через страх задихнутися від запалення легень — вимагав, щоб йому високо підняли узголів’я. Спав без подушок, боячись, що втоне в них уві сні. З кожним днем, навіть втрачаючи сили, він ставав щораз агресивніший.

— Та в такому розгардіяші хіба худобі спати! — кричав він навздогін поблідлому, наляканому дівчаті, яке тут же бігло геть з його кімнати.

Алма дивувалася, звідки в нього беруться сили гаркати мов пес на прив'язі, якщо з кожним днем він марнів усе більше. Генрі був упертий, але його боротьба захоплювала, в його небажанні спокійно вмерти було щось королівське.

Він став легкий як пір'їнка. Його тіло перетворилося на старий конверт з довгими, гострими кістками, увесь вкритий болячками. Він не міг їсти нічого, крім яловичого бульйону, і то небагато. Та попри все голос Генрі, схоже, й не думав його покидати. До певної міри, це було прикро.

Своїм голосом Генрі завдавав чимало страждань добросердим служницями і доглядальницям, які піклувалися про нього, — як мужній англійський моряк, який тонув разом зі своїм кораблем, він горланив непристойних пісень, мовби збираючись з духом перед обличчям неминучої долі.

Смерть намагалася затягнути його на дно, але він відспівувався від неї.

— Був би радий всяк моряк засадить їй так і сяк!

— На сьогодні все, Кейт, дякую, — казала Алма молоденькій доглядальниці, якій не пощастило сидіти того дня біля Генрі, й проводила її до дверей, а Генрі репетував їй навздогін:

— Стара Кейт у Ліверпуль привезла своїх дівуль!

Генрі ніколи не поводився пристойно, а тепер йому взагалі було начхати. Він говорив усе, що хотів, — і, може, думала Алма, навіть більше, ніж йому хотілося. Був жахливо нестриманий. Горлопанив про гроші, про зірвані домовленості. Він звинувачував і провокував, нападав і захищався. Генрі навіть воював з мертвими. Він сперечався з сером Джозефом Бенксом, знову намагаючись його вмовити вирощувати цинхону в Гімалаях. Лаявся з давно покійним тестем:

— Я покажу тобі, ти, стара голландська свиня, яким багачем я стану!

Обзивав свого давно покійного батька холуєм і лизоблюдом. Вимагав, щоб до нього покликали Беатрікс і щоб та сиділа коло нього й принесла йому сидру. Де його жінка? Нащо така комусь здалася, якщо вона не доглядає за хворим? Одного дня він подивився просто в очі в Алмі й сказав:

— Думаєш, я не знаю, ким був той твій чоловік?

Алмі варто було скоріше відіслати доглядальницю з кімнати. Треба було зробити це відразу, але вона вагалася, чекаючи, що батько скаже далі.

— Думаєш, я ніколи не зустрічав таких, як він, коли їздив по світу? Думаєш, сам таким не був? Що, може мене взяли на «Резолюшн», бо я вмів добре плавати? Я був безволосим хлопчиськом, Сливко, молодим і зеленим, який моря в очі не бачив, але мав гарний, чистий зад. І я не соромлюсь про це говорити!

Він назвав її Сливкою. Востаннє Генрі називав її так багато — десятки — років тому. Останні місяці він узагалі не впізнавав свою доньку. Але тепер він назвав її ласкаво, як колись — явно знав, хто вона така, а значить і чудово розумів, про що говорить.

— Можеш іти, Бетсі, — сказала Алма доглядальниці, але та, схоже, не квапилася йти геть.

— Уяви собі, Сливко, що вони витворяли зі мною на кораблі! Зі мною, молодим і зеленим! О Господи, ото їм було весело!

— Дякую, Бетсі, — повторила Алма, випроваджаючи доглядальницю до дверей. — Можеш зачинити за собою двері. Дякую. Ти нам дуже допомогла. А тепер іди.

Генрі тим часом горлав жахливу пісню, якої Алма ще не чула:

— Давай, малий, не спи, вставай! Скоріше зад нам підставляй!

— Тату, — сказала Алма. — Перестань.

Вона підійшла ближче й поклала руки йому на груди.

— Будь ласка, припини.

Він перестав верещати й глянув на неї — очі його блищали. Він схопив її долоні своїми кістлявими руками.

— Подумай, Сливко, чому він одружився з тобою, — сказав Генрі голосно й виразно, як замолоду. — Б’юсь об заклад, не через твої грошики! І не через твою гарну гузницю! Значить, через щось інше. Нічого не ясно, еге ж? І мені не ясно.

Алма вивільнила свої руки. З його рота тхнуло гнилизною. Він був скоріше мертвий, ніж живий.

— Трохи помовч, тату, й випий бульйону, — сказала вона, уникаючи його погляду, й нахилила чашку йому до рота.

Щось їй підказувало, що доглядальниця підслуховує за дверима. А Генрі далі викрикував:

— А тепер усі втікаєм на мис! Ану ти, наймолодший, нагнись!

Вона влила йому до рота трохи бульйону, аби тільки перестав співати, але Генрі виплюнув його й відштовхнув її руку. Бульйон розлився на ліжку, чашка покотилася підлогою. Старий боєць мав ще порох у порохівницях. Він знову схопив її руку.

— Не будь така дурна, Сливко, — сказав він. — Не вір усяким виродкам і хвойдам. Їдь і сама все з’ясуй!

Цілий наступний тиждень, поволі зісковзуючи в могилу, Генрі говорив і горланив багато всього — непристойного й дошкульного — але одна фраза здалася Алмі такою доречною й невипадковою, що запам’яталася їй як останнє, що сказав батько перед смертю: «їдь і сама все з’ясуй».

Генрі Віттекер помер 19 жовтня 1851 року. Його смерть була як шторм, що бушував на морі. Він боровся до кінця, бився до останнього подиху. Коли він урешті-решт відійшов, запанувала приголомшлива тиша. Ніхто не міг повірити в те, що зміг пережити Генрі. Ганнеке, витираючи з ока сльозу, не так від смутку, як від втоми, пробурмотіла:

— Хай бережуться ті, хто вже на небесах!

Алма допомогла обмити батька. Вона попросила, щоб її залишили наодинці з покійним. Їй не хотілося молитися. Плакати теж не хотілось. Вона збиралася дещо перевірити. Піднявши простирадло, яким було накрите голе тіло, вона обмацала шкіру на животі, шукаючи пальцями й очима якогось рубця, гульки, чогось незвичного, маленького, чого не мало б там бути. Вона шукала смарагд, що його Генрі — як він сам поклявся їй десятки років тому, коли вона ще була дитиною — зашив собі під шкіру. Алма не відчувала огиди. Вона була натуралістом. Якщо камінь там, вона його знайде.

Завжди носи зі собою золото, щоб викупити своє життя, Сливко.

Нічого нема. Не може бути. Вона завжди вірила всьому, що казав батько. Але їй тут же спало на гадку, що, може, він запропонував той смарагд Смерті, коли життя його добігало кінця. Коли ні пісні, ні хоробрість, ні всі його хитрощі не допомогли викрутитися з цієї останньої, страшної угоди, він сказав їй:

— Ось, візьми мій найдорожчий смарагд!

І, може, Смерть його забрала, хтозна, думала Алма — але й Генрі прихопила зі собою теж.

Навіть її батькові не вдалося відкупитися від неї.

Генрі Віттекер помер і забрав зі собою свою останню витівку.

Вона успадкувала все. Заповіт, що його старий адвокат Генрі зачитав наступного дня після похорону, виглядав надзвичайно просто, буквально кілька речень. Генрі Віттекер залишав усе своє майно, йшлося в заповіті, своїй «єдиній рідній доньці». Всі його землі, фірми, гроші, все його майно відходило самій Алмі. І більше нікому. У заповіті не було згадки ні про його названу доньку Пруденс Віттекер Діксон, ні про вірних робітників. Ганнеке не дісталось нічого; Діку Єнсі — теж нічого.

Алма Віттекер стала однією з найзаможніших жінок у Новому Світі. До її рук перейшла найбільша в Америці компанія, що ввозила до країни рослини — останні п’ять років вона самотужки керувала її справами, а також половина багатої фармацевтичної компанії Ґерріка енд Віттекера. Алма була єдиною жителькою одного з найрозкішніших маєтків у Співдружності Пенсильванія, володіла правами на кілька прибуткових патентів і стала власником тисяч акрів родючих земель. Вона керувала десятками слуг і робітників, тоді як безліч людей з різних куточків світу працювали на неї за контрактом. Її теплиці й оранжереї могли позмагатися з найвишуканішими ботанічними садами в Європі.

Але їй це все не було за щастя.

Алма була виснажена до краю, батькова смерть її, звісно, засмутила, але його щедрий заповіт скоріше ліг тягарем на її плечі, ніж став для неї честю. Що їй було до гігантської компанії, що імпортує рослини, чи до жвавої фармацевтичної фірми? Навіщо їй здалися півдесятка заводів і шахт по всій Пенсильванії? Для чого їй маєток на тридцять чотири кімнати з рідкісними скарбами й зухвалими робітниками? Скільки теплиць треба ботаніку, щоб досліджувати мохи? (Відповідь проста: жодної.) Але все це тепер належало їй.

Коли адвокат пішов, спантеличена Алма, шкодуючи сама себе, рушила на пошуки Ганнеке де Ґроот. Їй хотілося, щоб її заспокоїла найближча людина, яка зосталась в неї у цілому світі. Вона застала стару економку біля великої, охололої печі в кухні — та стромляла ручку віника в комин, силкуючись збити ластівчине гніздо, але звідти на неї сипались тільки пил і сажа.

— Ганнеке, хіба ніхто не може тобі з цим допомогти? — запитала Алма голландською замість привітання. — Я покличу когось з дівчат.

Запилюжена й сердита Ганнеке позадкувала від печі.

— Думаєш, я їм не казала? — роздратовано запитала вона. — Але хіба в цьому домі знайдеться хоч одна християнська душа, крім мене, охоча встромити свою голову в комин, га?

Алма подала Ганнеке вологу ганчірку витерти лице, й вони обидві сіли за стіл.

— Адвокат уже пішов? — запитала Ганнеке.

— Тільки що, хвилин п’ять тому, — відповіла Ганнеке.

— Швидко він впорався.

— Йому не було що робити.

Ганнеке спохмурніла.

— То він, значить, все віддав тобі?

— Так, — кивнула Алма.

— А Пруденс — нічого?

— Нічого, — відповіла Алма, зауваживши, що про себе Ганнеке не питала.

— Дідько б його побрав, — кинула Ганнеке, трохи помовчавши.

Алма скривилась.

— Не кажи так, Ганнеке. Батька тільки день як поховали.

— Дідько б його побрав, ще раз кажу, — повторила економка. — Хай буде проклятий як запеклий грішник — забути про свою другу доньку.

— Вона б і так нічого від нього не прийняла, Ганнеке.

— Але ж ти знаєш напевне, Алмо! Вона — частина нашої родини, чи принаймні мала б нею бути. Твоя матір, якої нам дуже не вистачає, хотіла, щоб вона стала однією з нас. Сподіваюсь, ти подбаєш про Пруденс?

Алма здивовано на неї глянула.

— Яким це чином? Моя сестра не хоче мене бачити й відмовляється від усіх моїх подарунків. Я навіть тістечком не можу її пригостити, бо вона каже, що їй стільки не треба. Невже ти справді думаєш, що вона дасть мені поділитися з нею батьковим багатством?

— Так, вона дівчина горда, — сказала Ганнеке — в її голосі прозвучало більше захоплення, ніж хвилювання.

Алмі захотілося змінити тему.

— Ганнеке, що тепер буде з Білим Акром без батька? Я не хочу керувати маєтком без нього. Таке враження, що з цього дому вирвали величезне, живе серце.

— Я не дозволю тобі зневажити сестру, — сказала Ганнеке, так ніби не почула ні слова з того, що сказала Алма. — Коли Генрі лежить у могилі, грішний, дурний самолюбець, це одне, а коли ти поводитимешся так у житті — це зовсім інше.

Алма розгнівалася.

— Я прийшла до тебе за підтримкою і порадою, Ганнеке, а ти мене ображаєш.

Вона встала, збираючись піти геть із кухні.

— Ох, дитинко, сядь. Нікого я не ображала. Я просто кажу, що ти маєш перед сестрою немаленький борг, і мусиш подбати, щоб той борг виплатити.

— Я нічого сестрі не винна.

Ганнеке, вся чорна від сажі, сплеснула руками.

— Невже ти нічого не бачиш, Алмо?

— Якщо ти натякаєш на те, що між мною і Пруденс не найтепліші взаємини, то прошу тебе, Ганнеке, не звалювати всю вину на мої плечі. Вона в цьому винна такою ж мірою, як і я. Ми ніколи не любили проводити час разом, і всі ці роки вони відганяла мене від себе.

— Я не говорю про теплі взаємини. Багато сестер їх не мають. Я кажу про жертву. Мені відомо все, що відбувається в цьому домі, дитинко. Думаєш, ти одна приходила до мене в сльозах? Думаєш, тільки ти стукала в двері Ганнеке, коли в тебе краялося серце? Я знаю всі таємниці.

Глибоко вражена, Алма намагалася уявити, як її стримана сестра Пруденс в сльозах кидається в обійми економки. Ні, це неможливо. Пруденс ніколи не була така близька з Ганнеке, як Алма. Пруденс не знала Ганнеке з пелюшок, не вміла розмовляти по-голландськи. Як вони могли зблизитися?

Та все ж Алма не стрималася:

— Які таємниці?

— Чому б тобі самій не спитати Пруденс? — відповіла Ганнеке.

Алмі здалося, що економка навмисно не хоче говорити, і в неї урвався терпець.

— Я не можу змусити тебе все мені розповісти, — сказала Алма, переходячи на англійську.

Вона була надто сердита, щоб далі говорити старою доброю голландською.

— Хочеш тримати щось у таємниці — тримай. Але зі мною більше не грайся. Якщо знаєш про нашу родину щось, що мені вартувало б знати, краще скажи. Бо коли ти сидиш тут і глузуєш із моєї необізнаності — необізнаності в тому, чого я ніяк не можу знати — то я шкодую, що взагалі до тебе сьогодні прийшла. Мені треба вирішити, що робити зі всіма людьми, які живуть в нашому домі, і я тяжко сумую за татом. Тепер на мені лежить велика відповідальність. Я не маю ні часу, ні сил розгадувати твої загадки.

Ганнеке пильно глянула на Алму, ледь примружившись. Коли та закінчила, вона кивнула, так ніби одобрила тон і зміст Алминих слів.

— Що ж, добре, — сказала Ганнеке. — Ти коли-небудь задумувалась, чому Пруденс вийшла заміж за Артура Діксона?

— Перестань говорити загадками, — різко урвала її Алма. — Я вже сказала, що на сьогодні з мене досить.

— Я не говорю загадками, дитинко. Просто намагаюсь тобі щось сказати. Ти ніколи не дивувалася з їхнього шлюбу?

— Звісно, що дивувалася. Кому могло спасти на думку вийти за Артура Діксона?

— А й справді — кому? Гадаєш, Пруденс кохала свого вчителя? Ти роками бачила їх разом, коли він тут жив і вчив вас обох. Ти хоч раз помічала якісь ознаки того, що вона його кохала?

Алма замислилась.

— Ні, — визнала вона.

— Бо вона його не кохала. Вона все життя була закохана в іншого. Алмо, твоя сестра кохала Джорджа Гокса.

— Джорджа Гокса? — Алма змогла тільки повторити його ім’я.

Вона тут же уявила видавця ботанічних книжок — не такого, яким він став (втомленим шістдесятилітнім чоловіком, згорбленим і одруженим із божевільною), а такого, яким він був тридцять років тому, коли вона сама його кохала (велетнем із розкуйовдженою каштановою чуприною і скромною, лагідною усмішкою, поруч із яким було так спокійно на душі).

— Джорджа Гокса? — ще раз по-дурному перепитала вона.

— Твоя сестра Пруденс кохала Джорджа Гокса, — повторила Ганнеке. — І скажу тобі більше: Джордж Гокс теж її кохав. Б’юсь об заклад, вона досі його кохає, а він — її, до сьогоднішного дня.

Алма не могла повірити в те, що чує. Це було так само, якби їй сказали, що її тато з мамою були їй нерідними батьками, або що її звуть не Алма Віттекер і насправді вона живе не в Пенсильванії — так, ніби якась непохитна, явна істина розлетілася на друзки.

— Але за що Пруденс кохала Джорджа Гокса? — запитала Алма, надто приголомшена, щоб спитати щось розумніше.

— Бо він добре до неї ставився. Думаєш, Алмо, велике щастя бути такою гарною, як твоя сестра? Пам’ятаєш, як вона виглядала в свої шістнадцять? Пам’ятаєш, як чоловіки на неї витріщалися? Старі, молоді, одружені, робітники — всі до одного. Через поріг цього дому не переступала нога чоловіка, який би не дивився на твою сестру так, ніби хотів купити її для забави на одну ніч. І так було з самого малку. Те ж саме і з її матір’ю, але та була слабша й таки продалася. А Пруденс була дівчина скромна, порядна. Чому твоя сестра завжди мовчала за столом, га? Думаєш, вона була така дурна, що ні про що не мала власної думки? Чому на її лиці ніколи не було ніяких емоцій? Гадаєш, вона ніколи нічого не відчувала? Пруденс хотіла тільки одного, Алмо, — стати невидимою. Ти не знаєш, як це — коли все життя чоловіки їдять тебе очима, як товар, що продають на торгах.

Тут Алма не мала що заперечити. Вона, певна річ, не знала, як це.

Ганнеке тим часом продовжувала:

— Джордж Гокс був єдиним чоловіком, який дивився на твою сестру лагідно — не як на товар, а як на живу душу. Ти прекрасно знаєш містера Гокса, Алмо. Ти ж розумієш, що в товаристві такого, як він, молода жінка почувається в безпеці?

Вона, звичайно, розуміла. Біля Джорджа Гокса Алма завжди почувалася захищеною. Захищеною й поважаною.

— Ти ніколи, Алмо, не задумувалась, чому містер Гокс вчащав до Білого Акру? Невже він так часто приходив, щоб побачитися з твоїм батьком?

Ганнеке, змилостивившись, не сказала: «Думаєш, він так часто приходив, щоб побачитися з тобою?», але це невимовлене запитання висіло в повітрі.

— Він кохав твою сестру, Алмо. Залицявся до неї по-своєму, непомітно. І навіть більше: вона теж кохала його.

— Ти весь час це повторюєш, — втрутилась Алма. — Мені боляче це чути, Ганнеке. Я ж теж колись кохала Джорджа Гокса!

— Думаєш, я не знаю? — вигукнула Ганнеке. — Звичайно, ти його кохала, дитинко, бо він був із тобою ввічливий! А ти, така простодушна, зізналася в своїх почуттях сестрі. Невже така принципова молода жінка, як Пруденс, вийшла б заміж за Джорджа Гокса, знаючи, що він тобі небайдужий? Невже ти гадаєш, що вона б розбила твоє серце?

— То вони хотіли побратися? — не могла повірити Алма.

— Ну звичайно, хотіли! Вони були молоді й закохані! Але вона не могла завдати тобі такого горя, Алмо. Джордж попросив її руки незадовго до того, як померла твоя мати. Вона відмовила йому. Він попросив ще раз. Вона знову відмовила. Він просив ще кілька разів. Щоб не нашкодити тобі, вона не пояснювала йому свого рішення. А коли він не відступав від свого, пішла й кинулась на шию Артуру Діксону, який був під рукою і з яким було найлегше одружитися. Вона добре знала Діксона — той її ніколи б не скривдив. Не підняв би на неї руки й не принизив. Пруденс навіть його трохи поважала. Коли Діксон ще був вашим учителем, він познайомив її з тими ідеями, що рабство треба скасувати, і вони глибоко вплинули — й досі впливають — на неї. Вона поважала містера Діксона, але не кохала, й до нині не кохає, їй просто треба було вийти заміж за когось — байдуже за кого — щоб Джордж перестав надіятися і, як вона сподівалася, одружився з тобою. Пруденс знала, що Джордж любив тебе як свою приятельку, й мала надію, що він покохає тебе як жінку й зробить тебе щасливою. Ось що твоя сестра Пруденс зробила заради тебе, дитинко. А ти стоїш переді мною і заявляєш, що нічого їй не винна.

Алма довго не могла видушити з себе ні слова.

А тоді знову ляпнула дурницю:

— Але ж Джордж Гокс одружився з Реттою.

— Значить, з того нічого не вийшло, розумієш, Алмо? — твердо запитала Ганнеке. — Розумієш? Твоя сестра даремно відмовилася від свого кохання. Бо ж він не побрався з тобою. Він пішов і зробив те саме, що й Пруденс, — кинувся на шию першій-ліпшій, аби тільки з кимось одружитись.

«Мене він навіть не розглядав», — подумала Алма.

На превеликий сором, ця думка найперше прийшла їй до голови, і тільки потім вона почала усвідомлювати, на яку величезну жертву пішла заради неї сестра. Мене він навіть не розглядав. Але ж Джордж завжди вважав Алму не більш як своєю колегою в ботаніці й здібним юним мікроскопістом. Тепер усе стало на свої місця. Як він узагалі міг звернути увагу на Алму? Як міг розгледіти в ній жінку, якщо поруч була прекрасна Пруденс? Джордж ні сном ні духом не знав, що Алма кохала його, тоді як Пруденс — знала. Пруденс завжди це знала. А ще Пруденс, мабуть, здогадувалася — подумала Алма й ще більше занепала духом — що в цьому світі знайдеться мало чоловіків, які б погодилися одружитися з Алмою, і що Джордж був, напевно, найліпший претендент. Пруденс натомість могла вибрати собі кого завгодно. Ось як вона, мабуть, це сприймала.

Тому Пруденс віддала Джорджа Алмі — принаймні спробувала віддати. Та її жертва виявилась марною. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб прожити все життя в бідності й самозреченні зі скупим занудою, не здатним відчувати ніжність і любов. Відцуралася свого кохання заради того, щоб обдарований Джордж Гокс прожив усе життя з навіженою красунечкою, яка книжки в руках не тримала й тепер скніла в божевільні. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб Алма прожила все життя в повній самотності — і через це в зрілому віці не встояла перед чарами такого чоловіка, як Емброз Пайк, якого відштовхувало її бажання і який тільки й мріяв про те, щоб стати ангелом (чи то, як виявилось, кохати оголених таїтянських хлопчиків). Яким же безглуздим виявився той прояв доброти, та юнацька жертва Пруденс! Скільки горя вона завдала всім решту! Плачевна плутанина й ціла низка прикрих помилок — ось чим усе скінчилося.

Бідолашна Пруденс, нарешті подумала Алма. А за якийсь час: Бідолашний Джордж! І далі: Бідолашна Ретта! А тоді, коли вже на те пішло, Бідолашний Артур Діксон!

Як же їм всім не пощастило.

— Якщо ти кажеш правду, Ганнеке, — сказала Алма, — то це дуже сумна історія.

— Я тебе не обманюю.

— Чому ти раніше мені про це не розповіла?

— А для чого? — знизала плечима Ганнеке.

— Але навіщо Пруденс пішла на таку жертву заради мене? — спитала Алма. — Вона ніколи мене не любила.

— Байдуже, любила вона тебе чи ні. Пруденс має добре серце й живе так, як їй підказує совість.

— То вона пошкодувала мене, Ганнеке? Так?

— Скажу тобі, що Пруденс захоплювалася тобою. І завжди намагалася тебе наслідувати.

— Дурниці! Не може такого бути.

— Це ти городиш дурниці, Алмо! Вона з самого початку тобою захоплювалась, дитинко. Тільки подумай, якою ти здалась їй тоді, коли вона вперше сюди потрапила! Ти ж була така розумна, така обдарована! Вона так старалася тобі сподобатися. Але ти ніколи її не підбадьорювала. Ти хоч раз її похвалила? Хоч раз зауважила, як тяжко їй давалося не відставати від тебе в навчанні? Ти захоплювалася її талантами чи глузувала, що вони ніщо проти твоїх? Як ти могла бути така сліпа й не бачити її чеснот?

— Я ніколи їх не розуміла.

— Ні, Алмо, ти ніколи в них не вірила. Визнай це нарешті. Ти думаєш, вона тільки вдає доброту. Вважаєш її шарлатанкою.

— Просто в неї замість лиця — маска… — пробурмотіла Алма, намагаючись відшукати аргументи на свій захист.

— Так, маска, а що тут дивного? Вона не хоче, щоб її бачили й знали. Але я її знаю і кажу тобі, що за цією маскою ховається найкраща, найщедріша й найдостойніша жінка. Як ти цього не бачиш? Не помічаєш, що вона досі достойна похвали, що її добрі вчинки — від щирого серця? Що ще треба зробити, щоб заслужити твою повагу, Алмо? А ти жодного разу її не похвалила, а тепер, діставши цілий піратський скарб від свого батечка — старого дурня, який так само, як і ти, заплющував очі на страждання й жертви інших — збираєшся взагалі відвернутися від своєї сестри.

— Не треба, Ганнеке, — попросила її Алма, щосили борсаючись, щоб хвиля смутку не накрила її з головою. — Ти й так мене глибоко вразила, а тепер, коли я ще не оговталась, нападаєш на мене. Прошу тебе, Ганнеке, пошкодуй мене сьогодні.

— Але тебе вже й так усі пошкодували, Алмо, — відповіла економка, анітрохи не змилосердившись. — І, напевно, час уже перестати тебе шкодувати.

Сама не своя, Алма кинулася до свого кабінету у возівні. Сіла на зношену канапу в кутку, не в змозі більше витримати тягар на своїх двох ногах. Вона захекалась. Почувалась сама собі чужою. Її внутрішній компас — той, що завжди скеровував її до найпростіших істин у її світі — крутився як навіжений у пошуках надійної точки, на якій зупинитися, але ніяк не міг її знайти.

Мама померла. Батько помер. Чоловіка — хоч яким він там був чи не був — теж не було в живих. Її сестра Пруденс зруйнувала своє життя через Алму, й нікому від цього добре не стало. Життя Джорджа Гокса обернулося суцільною трагедією. Ретта Снов перетворилася на нещасну божевільну каліку. А Ганнеке де Ґроот — остання з живих, кого Алма любила й ким захоплювалась — не відчувала до неї і крихти поваги. Та й чому б вона мала її поважати?

Сидячи в своєму кабінеті, Алма нарешті змусила себе чесно оцінити своє життя. П'ятдесятиоднорічна жінка, здорова духом і тілом, сильна, як віл, освічена, як єзуїт, і багата, як лорд. Так, красою вона не вдалась, але зубів ще не погубила й не страждала від жодної болячки. На що їй узагалі скаржитися? Вона змалку купалася в розкоші. Не мала чоловіка, це правда, але й не мала ні дитини, ні батьків, які б потребували її опіки. Вона була здібна, розумна, старанна і хоробра (принаймні так їй завжди здавалось, але тепер вона вже в цьому засумнівалась). В її голові кружляли найсміливіші наукові теорії й винаходи століття, а в своїй рідній вітальні вона мала нагоду познайомитися із найбільшими геніями епохи. Її книгозбірні до сліз позаздрили б самі Медічі, а сама вона по кілька разів перечитала всі книжки зі своєї бібліотеки.

І чого ж Алма досягнула в житті з усіма цими знаннями й привілеями? Написала дві нікому не відомі книжки з бріології — книжки, яких ніхто особливо не чекав — і тепер працювала над третьою. Вона не присвятила ні хвилини свого життя комусь іншому, крім свого самолюбного тата. Незаймана, вдова, сирота, спадкоємиця, стара жінка й повна дурепа.

Вона думала, що все знає, а насправді не знала нічого.

Вона нічого не знала про сестру.

Нічого не знала про жертву.

Нічого не знала про чоловіка, з яким одружилась.

Нічого не знала про невидимі сили, які керували її життям.

Вона завжди вважала себе жінкою, сповненою гідності й житейської мудрості, а насправді була всім незадоволеною, старою принцесою — скоріше бараном, ніж ягням — яка в житті не ризикувала тим, що було їй дороге, й ніколи не від’їздила від Філадельфії далі, ніж до шпиталю для душевнохворих у Трентоні, що в Нью-Джерсі.

Цей сумний підсумок мав би видатися їй нестерпним, але з якоїсь причини не видався. Як не дивно, Алмі відлягло на душі. Дихання сповільнилось. Компас вирівнявся. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Завмерла на місці. Дала собі час засвоїти нову істину й стерпіла її, не здригнувшись.

Другого дня вранці Алма сама поїхала до контори давнього батькового адвоката й дев’ять годин просиділа з ним за столом, переписуючи заповіт, даючи вказівки й відкидаючи його заперечення. Адвокату не подобалось, що вона робить. Вона не послухала ні слова з того, що він казав. Він мотав своєю старою сивою головою, аж підборіддя трусилося, але вона ні на крок не відступила від свого. Тут вирішувала вона, і вони обоє це чудово розуміли.

Залагодивши справи в адвоката, Алма поїхала верхи на Тридцять дев’яту вулицю, де жила її сестра. Вже звечоріло, родина Діксонів закінчувала вечеряти.

— Йдемо прогулятися, — звернулась Алма до Пруденс; та, якщо й здивувалася через раптовий візит Алми, ніяк цього не виказала.

Жінки покрокували по Честнат-стріт, ввічливо взявшись попідруч.

— Як ти знаєш, — сказала Алма, — недавно помер наш тато.

— Так, — відповіла Пруденс.

— Дякую за твій лист зі співчуттями.

— Не треба дякувати, — сказала Пруденс.

Пруденс не приїхала на похорон. Ніхто й не сподівався, що вона приїде.

— Я сьогодні цілий день просиділа в батькового адвоката, — продовжувала Алма. — Ми переглядали заповіт. І знайшли там немало несподіванок.

— Перед тим, як ти закінчиш, — втрутилася Пруденс, — хочу тобі сказати, що сумління не дозволяє мені прийняти гроші від нашого покійного тата. Між нами виникли непорозуміння, яких я не могла й не хотіла залагоджувати, і з мого боку було б непорядно користати з його щедрості тепер, коли його нема.

— Тобі нема чого хвилюватися, — зупинившись, Алма глянула сестрі в вічі. — Він тобі нічого не залишив.

Пруденс, як завжди тримаючи себе в руках, ніяк на це не відреагувала.

— Ну тоді все просто, — тільки й сказала вона.

— Ні, Пруденс, — Алма взяла її за руку. — Зовсім не просто. Батько зробив дещо дивне, і я прошу тебе уважно мене вислухати. Він заповів цілий маєток Білий Акр і майже всі свої гроші Філадельфійському товариству борців проти рабства.

Пруденс і бровою не повела. Боже мій, ну вона й сильна, подумала Алма, якій мало не захотілося вклонитись сестриній витримці. Беатрікс гордилась би нею.

Алма продовжила.

— Але в заповіті був ще один пункт. Він дав вказівку, що його маєток відійде Товариству тільки за умови, що будинок у Білому Акрі стане школою для негритянських дітей, і що її директором будеш ти.

Пруденс пронизливо глянула на Алму, так ніби шукала на її обличчі ознак лукавства. Алмі було не важко вдати, що вона говорить правду, адже так справді писало в документах — принаймні тепер.

— Батько написав доволі довгий лист з поясненнями, — продовжувала Алма, — якого я можу тобі коротко переказати. Сказав, що зробив за своє життя мало добра, хоч доробився до великого багатства. Йому здалося, що він не дав світові нічого вартісного на знак подяки за свою щасливу долю. І подумав, що в майбутньому ніхто не подбає краще за тебе про те, щоб Білий Акр став осередком людської доброти.

— Так і написав? — як завжди незворушно запитала Пруденс. — Отими самими словами? Наш батько, Генрі Віттекер, написав «осередок людської доброти»?

— Так і написав, — підтвердила Алма. — Всі документи й вказівки вже складені. Якщо ти не пристанеш на ці умови — якщо не переїдеш до Білого Акру зі своєю сім’єю і не заснуєш там школи, як хотів батько, — то всі гроші й майно просто повернеться до нас із тобою, і нам доведеться продати його або якось по-іншому розділити. У такому випадку мені здається, було б шкода не виконати його бажання.

Пруденс знову пильно глянула на Алму.

— Я тобі не вірю, — сказала вона.

— Можеш не вірити, — відповіла Алма, — але так воно є. Ганнеке залишиться допомагати тобі по господарству й звикнутися з роллю управительки Білого Акру. Тато залишив Ганнеке щедрий спадок, але я знаю, що вона хоче зостатися й допомогти тобі. Вона тебе любить і хоче далі займатися чимось корисним. Садівники й квітникарі теж залишаться подбати про садибу. Студенти зможуть користуватися всіма книжками з бібліотеки. Містер Дік Єнсі далі керуватиме справами нашого батька за кордоном і дістане частку фармацевтичної компанії, що належить Віттекерам, прибуток від якої піде на потреби школи, платню робітникам і боротьбу проти рабства. Ти все зрозуміла?

Пруденс не відповідала.

Алма продовжувала.

— Ох, я забула про ще один пункт. Батько заповів чималу суму, щоб оплатити за перебування нашої приятельки Ретти в шпиталі Ґриффона до кінця її життя, щоб Джордж Гокс не мусив тягнути на собі тягар цих витрат.

Нарешті на обличчі Пруденс щось зворухнулось. Її очі зволожились, як і долоня, яку Алма тримала в своїй.

— Хоч що б ти казала, — відповіла Пруденс, — я нізащо не повірю, що наш батько цього хотів.

Та Алма не відступала.

— Не дивуйся так. Ти ж знаєш, він був чоловік непередбачуваний. Усі документи про власність й розпорядження про передачу майна складені чітко й законно, сама побачиш.

— Я прекрасно знаю, Алмо, що ти сама можеш скласти чіткі, законні документи.

— Але ж, Пруденс, ти так давно мене знаєш! Хіба я колись робила щось наперекір татові? Ну ж бо, Пруденс, подумай! Робила?

Пруденс відвела очі. А тоді її лице скривилось, витримка нарешті дала тріщину, й вона розплакалася. Алма притягнула свою сестру — свою неймовірну, мужню сестру, якої вона так до кінця й не пізнала — до себе, і двоє жінок довго стояли, мовчки обійнявшись, доки Пруденс не виплакалась.

Врешті-решт вона відступила і витерла очі.

— А що він залишив тобі, Алмо? — запитала вона; голос її тремтів. — Що тобі дісталося від нашого щедрого татуся в пориві благодійності?

— Про це не хвилюйся, Пруденс. Я маю більше, ніж коли-небудь потребуватиму.

— Але що саме він тобі заповів? Скажи!

— Трохи грошей, — відповіла Алма. — І возівню, точніше, все, що мені в ній належить.

— І що — тепер ти до кінця життя муситимеш жити в возівні? — запитала Пруденс, вражена й збентежена, знову схопивши Алмину руку.

— Ні, люба. Я більше не житиму в Білому Акрі, ні дня. Тепер він належить тобі. Але поки мене не буде, хай мої книжки й речі лежать у возівні. Коли я десь влаштуюсь, то пришлю за всім, що мені треба буде.

— Але куди ти їдеш?

Алма, не втримавшись, розсміялася.

— Ох, Пруденс, — сказала вона. — Якщо я скажу тобі, ти подумаєш, що я з’їхала з глузду!

Частина четверта Наслідки місій

Розділ двадцять перший

Алма відпливла на Таїті 13 листопада 1851 року.

У Лондоні щойно завершили будівництво Кришталевого палацу для Всесвітньої виставки. В Паризькій обсерваторії нещодавно встановили маятник Фуко. В Долину Йосеміті вперше ступила біла людина. По дну Атлантичного океану прокладали підводний телеграфний кабель. Джон Джеймс Одюбон помер від старості; Ричард Овен отримав Медаль Коплі за праці в галузі палеонтології; Жіночий медичний коледж Пенсильванії от-от мала закінчити перша група вісьмох жінок-лікарів; а Алма Віттекер — п’ятдесятирічна жінка — перебувала в ролі пасажира на борту китобійного судна, що рухалося в бік Південних морів.

Вона пливла без служниці, без приятельки, без провідника. Почувши, що Алма від’їжджає, Ганнеке де Ґроот розплакалася в неї на плечі, але швидко заспокоїлася і розпорядилася пошити Алмі практичну одежу в дорогу, зокрема дві прості сукні з льону й вовни з міцними ґудзиками (вони не надто відрізнялися від тих, що Алма носила на щодень), які Алма могла защіпати без сторонньої допомоги. У такому вбранні Алма була схожа на служницю, зате їй було вельми зручно й легко рухатися. Чому вона не вдягалася так усе життя? Коли дорожнє вбрання було готове, Алма попросила Ганнеке вшити в поділ суконь потаємні кишеньки, куди вона заховала золоті й срібні монети, щоб потім розплатитися за дорогу. Ці монети становили більшу частину багатства, яке залишилося в Алми в цілому світі. Не хтозна-які статки, але їй би мало цього вистачити — щиро сподівалась Алма — щоб ощадливо провести в мандрах два, а то й три роки.

— Ти завжди була така добра до мене, — сказала Алма Ганнеке, коли та принесла їй сукні.

— Що ж, я сумуватиму за тобою, — відповіла Ганнеке, — і плакатиму, коли ти поїдеш, але погодься зі мною, дитинко, — ми обидві застарі, щоб боятися великих змін у житті.

Пруденс подарувала Алмі на згадку браслет, сплетений з пасем її власного волосся (досі такого ж світлого й блискучого, мов цукор) і волосся Ганнеке (сірого, мов полірована сталь). Пруденс сама зав’язала браслет на Алминому зап’ясті — Алма пообіцяла ніколи його не знімати.

— Важко уявити дорогоцінніший подарунок, — сказала Алма, і слова її були від щирого серця.

Тільки-но Алма вирішила поїхати на Таїті, вона зразу ж написала листа преподобному Френсісу Веллсу, місіонеру в затоці Матаваї, і попередила його, що невдовзі приїде й залишиться на невизначений час. Вона розуміла, що, скоріш за все, прибуде до Папеете швидше, ніж туди дійде її лист, але з цим нічого не можна було вдіяти. Вона мусила вирушити в плавання, доки не настала зима. Їй не хотілося чекати так довго, щоб зрештою передумати. Алма сподівалася тільки, що по приїзді на Таїті вона матиме, де жити.

Вона збиралася три тижні. Достеменно знала, що брати, адже десятки років пояснювала колекціонерам рослин, як мандрувати в безпеці й з користю. Отож Алма спакувала арсенове мило, шевську смолу, мотузку, камфору, щипці, корок, коробочки для комах, прес для рослин, кілька водонепроникних індіанських гумових торбин, два десятки міцних олівців, три пляшечки індійського чорнила, бляшанку з акварельними фарбами, пензлики, шпильки, сітки, лінзи, мідний дріт, маленькі скальпелі, фланелеві ганчірки, шовкову нитку, аптечку й двадцять п’ять стосів паперу (до промокання й писання і просто коричневого). Вона задумалась, чи не прихопити зі собою пістолет, але стріляти добре не вміла й вирішила, що зблизька дасть собі раду зі скальпелем.

Пакуючи речі, Алма чула в голові батькові настанови, згадуючи всі рази, коли писала з його голосу листи або слухала, як він навчає молодих ботаніків.

Будьте уважні й обережні, казав Генрі. Упевніться, що серед членів експедиції є ще хтось, крім вас, хто зможе написати чи прочитати лист. Треба буде вам води — йдіть слідом за собакою. Будете голодувати — їжте комах перед тим, як тратити сили на полювання. Можете їсти все, що їдять птахи. Ваші найбільші вороги — не змії, леви чи канібали, а мозолі на ногах, неуважність і втома. Розбірливо пишіть у щоденниках і картах: якщо ви загинете, ваші записи знадобляться майбутнім дослідникам. У крайньому разі пишіть кров’ю.

Алма знала, що в тропіках треба вдягатися в світлий одяг, щоб не перегрітися. Знала, що коли втерти в тканину мильну піну й дати їй висохнути за ніч, одежа не пропускатиме води. Під спід краще вдягати фланелеву білизну. Подарунки треба привезти всім: і місіонерам (свіжі газети, насіння овочів, хінін, топірці й скляні пляшки), і тубільцям (ситець, ґудзики, дзеркала й стрічки). Вона запакувала один зі своїх улюблених мікроскопів — найлегший — хоч і переживала, що він не витримає довгої мандрівки. Взяла зі собою новесенький хронометр і маленький дорожній термометр.

Усе це вона помістила в скрині й дерев’яні коробки (з любов’ю встелені висохлим мохом), які вискладала пірамідкою надворі біля возівні. Побачивши, що всі потрібні їй речі вмістилися в невеличку купку, Алма відчула хвилю паніки. Як вона виживе з таким мізером? Що вона робитиме без своєї бібліотеки? Без гербарію? Як вона витримає по півроку чекати на звістку від сім’ї, на новини зі світу науки? А що як корабель потоне й усі її речі разом з ним? Раптом їй стало дуже шкода всіх тих безстрашних юнаків, яких Віттекери колись відсилали в ботанічні експедиції — якими наляканими й невпевненими вони, мабуть, почувалися, хоч і вдавали з себе сміливців. Від деяких із них вони більше ніколи не отримували звістки. Всі її приготування й пакування мали створити враження, начебто Алма — мандрівний ботанік, тоді як насправді вона їхала на Таїті зовсім не для того, щоб збирати рослини. Її справжній мотив причаївся в одному предметі, захованому на самому споді однієї з найбільших скринь: у шкіряній валізі Емброза, надійно перев’язаній і наповненій зображеннями оголеного таїтянського хлопця. Алма рушала на пошуки того хлопчини (якого вона подумки охрестила Хлопчиком) і була впевнена, що його знайде. Вона шукатиме Хлопчика по всьому острову, шукатиме так ретельно, мов екземпляр якоїсь рідкісної орхідеї. І з першого погляду його впізнає. Його лиця вона не забуде до кінця свого життя. Емброз усе-таки був геніальний художник і досконало передав його риси. Емброз немовби залишив їй мапу, якою вона тепер керувалася.

Алма не знала, що зробить з Хлопчиком, коли його відшукає. Але знала, що неодмінно його знайде.

Алма сіла на потяг до Бостона, провела три ночі в недорогому портовому готелі (де тхнуло джином, тютюном і потом попередніх гостей) і звідти відчалила в дорогу. Її корабель називався «Елліот» — китобійне судно 120 футів завдовжки, широке й міцне, як стара кобила, яке пливло до Маркізьких островів уже дванадцятий раз, відколи було збудоване. За кругленьку суму капітан погодився звернути вбік на 850 миль, щоб завезти Алму на Таїті.

Капітаном був містер Терренс із Нантакета. Його дуже поважав Дік Єнсі, який і домовився про місце для Алми на його кораблі. Якщо вірити Єнсі, містер Терренс був строгий капітан і краще за інших тримав своїх моряків у шорах. Терренс прославився тим, що полюбляв іти на ризик (всі знали, що під час бурі він підіймає вітрила, а не опускає, сподіваючись, що вітер додасть йому швидкості), та водночас був людиною побожною і тверезою й прагнув утримати на морі високий моральний дух. Дік Єнсі довіряв йому й багато разів плавав на його судні. Він завжди квапився й надавав перевагу капітанам, які вели судно швидко й безстрашно, а Терренс був саме такий.

Алма ще ніколи не була на кораблі. Точніше, була — і не на одному, коли їздила разом з батьком у філадельфійський порт оглядати прибулий вантаж, але плавати кораблем вона не плавала. Коли «Елліот» відчалив від берега, вона стояла на палубі, й серце її так швидко стукотіло, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Алма дивилась, як останні портові споруди наближалися до неї, а потім враз — з запаморочливою швидкістю — промайнули й опинились позаду. І ось вони мчали через велику Бостонську бухту, а позаду них на хвилях погойдувалися риболовецькі суденця. Надвечір Алма вперше в житті опинилася у відкритому океані.

— Я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви не відчували ніяких незручностей під час плавання, — пообіцяв капітан Терренс Алмі, коли та піднялася на палубу.

Вона цінувала його увагу, та невдовзі переконалася, що в цій мандрівці їй випаде небагато зручностей. Її каюта, поруч із капітанською, була тісна, тьмяна й тхнула нечистотами. Питна вода смерділа болотом. Корабель віз ціле стадо мулів до Нового Орлеана, і тварини без кінця ревіли. Їжа не смакувала й скріпляла шлунок (ріпа й солені коржики на сніданок, сушена яловичина й цибуля на вечерю), а погода, в найкращому разі, була непередбачувана. За перші три тижні плавання Алма так і не побачила сонця. На «Елліота» тут же наскочив сильний вітер — побив посуд, розкидав палубою моряків. Їй деколи доводилось прив'язувати себе до капітанського стола, щоб спокійно з'їсти свою яловичину з цибулею. Втім, вона люб’язно споживала те, що їй давали, й ні на що не скаржилась.

На кораблі, крім неї, не було жінок, та й освічених чоловіків не було. Моряки допізна різались в карти, реготали й галасували, заважаючи їй спати. Деколи вони, як одержимі, витанцьовували на палубі, аж поки капітан Терренс не пригрозив поламати їм їхні скрипки, якщо вони не вгомоняться. На палубі «Елліота» пливли терті калачі. Один моряк впіймав біля узбережжя Північної Кароліни яструба, заради розваги відтяв йому крила й дивився, як той стрибав палубою. Алма вжахнулась, але промовчала. Другого дня моряки, які їхали з глузду від нудьги, влаштували весілля двох мулів, вчепивши тваринам з цієї нагоди святкові паперові комірці. Стояв нестерпний галас і лемент. Капітан не втручався; він не бачив у цьому нічого поганого (мабуть, тому, подумала Алма, що женили їх по-християнськи). Алма зроду не бачила, щоб так поводилися.

Їй не було з ким говорити про серйозні матерії, тож вона перестала про них говорити. Вирішила бути завжди в доброму гуморі й балакати з усіма. Поклялася не наживати собі ворогів. Її стратегія видавалась слушною, адже їм треба було п’ять-сім місяців пливти на одному кораблі. Алма навіть дозволяла собі сміятися з моряцьких жартів, якщо ті були не надто непристойні. Вона не хвилювалася, що її можуть скривдити; капітан Терренс не терпів безцеремонності, а чоловіки не виявляли до неї ніякого інтересу. (Це її не здивувало. Якщо вона не цікавила чоловіків у свої дев’ятнадцять, то в п’ятдесят один її, ясна річ, узагалі ніхто не помічав.)

Її найближчим приятелем стала мавпочка, яку приручив капітан Терренс. Звали її Малюк Нік, й вона годинами сиділа з Алмою, легенько перебираючи лапками її одяг, завжди вишуковуючи щось нове й незвичайне. Малюк Нік був вельми розумною і допитливою тваринкою. Більш за все його цікавив волосяний браслет, що його Алма носила на зап’ясті. Він ніяк не міг утямити, чому такого браслета немає і на її другому зап’ясті — й щоранку перевіряв, чи не виріс він там, бува, за ніч. А відтак, змирившись, зітхав, мовляв:

— Ну чому ти не можеш хоч на день стати симетричною?

З часом Алма почала ділитися з Малюком Ніком нюхальним тютюном. Той акуратно клав дрібку собі в ніздрю, гучно чхав, а тоді засинав у неї на колінах. Що б вона робила, якби не він?

Вони обігнули Флориду й кинули якір у Новому Орлеані, щоб висадити на берег мулів. За тваринами ніхто не сумував. У Новому Орлеані Алма побачила незвичайний туман над озером Пончартрейн. Бачила гори мішків із бавовною і бочок із тростиновим цукром, що лежали на причалі, чекаючи, поки їх завантажать на кораблі. Бачила шеренги пароплавів, які простягалися, скільки сягало око, й ждали, коли настане їхня черга гребти вгору по Міссісіппі. У Новому Орлеані їй стала в пригоді її французька, хоч акцент тамтешніх мешканців збивав з пантелику. Вона милувалася будиночками й садками, всіяними морськими мушлями й оточеними підстриженими кущами, й зачаровано розглядала вигадливо вбраних жінок. Шкодувала, що має так мало часу, щоб все оглянути, бо невдовзі сказали повертатися на корабель.

Вони попливли на південь, уздовж мексиканського узбережжя. На судні лютувала лихоманка. Майже нікому не вдалося її уникнути. На палубі був лікар, але пожитку з нього було мало, тож незабаром Алма сама роздавала ліки зі свого дорогоцінного запасу послаблюючих і блювотних засобів. Медичною сестрою вона себе не вважала, але фармацевтом була доволі здібним, і своєю допомогою завоювала собі невелике коло прихильників.

За якийсь час Алма й сама захворіла й мусила триматися каюти. У гарячці їй ввижалися затуманені сновидіння і яскраві жахіття. Руками вона безперестанку торкалася свого лона й пробуджувалася від болісних і водночас солодкаво-приємних спазмів. Їй постійно ввижався Емброз. Вона щосили намагалася не думати про нього, але гарячка підточила мури її розуму, і всередину ринули страхітливо викривлені спогади. У своїх мареннях вона бачила його в ванні — оголеним, таким самим, як тоді по обіді — тільки тепер його прутень виструнчився, й Емброз хтиво шкірився до неї, змушуючи смоктати його, доки вона не задихалась. Іншим разом їй снилося, що Емброз тоне в ванні, й Алма прокидалася в поті, з жахом усвідомлюючи, що вбила його. Однієї ночі хтось прошепотів їй на вухо:

— Тепер ти дитина, а я — мати, — і вона прокинулася, закричавши й змахнувши руками. Але в кімнаті нікого не було. Голос говорив німецькою. Але чому саме німецькою? Що це значило? До ранку вона так і не заснула — лежала й міркувала над словом «мати» — Mutter по-німецьки — словом, що в алхімії мало значення «тигель». Той сон видавався безглуздим, але відчувався важким, мов прокляття.

Вона вперше пошкодувала, що наважилась на цю мандрівку.

Другого дня після Різдва гарячка забрала життя одного з моряків. Чоловіка замотали в парусину, поклали всередину гарматне ядро й обережно спустили в воду. Його смерть, схоже, нікого не засмутила — речі покійного моряки розділили між собою. Ввечері здавалось, що його взагалі ніколи не було на світі. Алма уявила, як моряки ділять її пожитки. Що б вони подумали про Емброзові малюнки? Хтозна. Може, такий скарб содомітської чуттєвості став би цінною знахідкою для котрогось із них. У плавання вирушали різні люди. Їй це було добре відомо.

Алма одужала. Погожий вітер доправив їх до Ріо-де-Жанейро, де Алма побачила португальські кораблі з невільниками, які пливли на північ, на Кубу. Бачила прекрасні пляжі, де рибалки ризикували своїм життям на плотах, не міцніших за дах курника. І віялові пальми, більші за всіх своїх родичів у оранжереях Білого Акру — їй до болю хотілося показати їх Емброзу. Вона не могла викинути його з голови. Цікаво, чи бачив він ті пальми, коли пропливав тут?

Щоб відволіктися, Алма годинами невтомно кружляла містом. Вона бачила жінок, які не носили капелюшків і, йдучи по вулиці, курили сигари. Бачила втікачів, торговців, брудних креолів і поштивих негрів, напівдикунів й елегантних квартеронів. Їй стрічалися чоловіки, які продавали як харч папуг і ящірок. Алма смакувала апельсинами, лимонами й лаймами. Так наїлася манго — пригостивши кількома плодами Малюка Ніка — що її аж посипало. Алма побувала на кінських перегонах і танцювальних виставах. Вона замешкала в готелі, яким управляло подружжя з різним кольором шкіри — така пара їй ще ніколи не траплялась. (Жінка — приязна, здібна негритянка, в якої все горіло в руках; чоловік — старий і білошкірий — байдикував.) Не минало й дня, щоб вона не бачила, як вулицями Ріо гнали невільників, пропонуючи закутих у кайдани людей на продаж. Для Алми те видовище було нестерпне. Їй ставало гидко й соромно за те, що вона роками не помічала цього мерзенного явища.

Незабаром корабель знову відчалив, узявши курс на мис Горн. Коли вони наблизились до мису, настали такі несподівані для тієї пори холоди, що Алма — й так загорнута в кілька прошарків фланелі й вовни — начепила на себе ще й чоловіче пальто й позичила російську шапку-вушанку. Закутану, її важко було відрізнити від чоловіків на палубі. Вона побачила гори на Вогняній Землі, але через люту негоду судно не могло пристати до суші. Після того, як вони обійшли мис, настали п’ятнадцять нещасливих днів. Капітан наполягав на тому, щоб вітрила не спускати, й Алма уявлення не мала, як мачти витримали таку напругу. Корабель нахилявся то на один бік, то на інший. «Елліот» немовби кричав від болю — бідолашне дерев’яне суденце немилосердно били й шмагали хвилі.

— Пройдемо, як буде на то воля Божа, — не відступав від свого Терренс, відмовляючись опустити вітрила й силкуючись нагнати до ночі ще двадцять вузлів.

— А що як хтось загине? — крикнула Алма наперекір вітру.

— Поховають у морі, — крикнув у відповідь капітан і погнав корабель далі.

Після цього настали сорок п’ять днів лютої холоднечі. Корабель без кінця штурмували хвилі. Часом буря так сильно шаленіла, що старші моряки співали псалми, щоб заспокоїтися. Інші сипали прокляттями й скаженіли, дехто мовчав — так ніби вже був мертвий. Буревій пошматував курятники і розкидав курчат по палубі. Однієї ночі рея розлетілася на друзки — такі дрібні, що хоч бери й розпалюй у печі. Другого дня моряки спробували прикріпити нову рею, але нічого з того не вийшло. Одного з моряків хвиля збила з ніг — той упав у трюм і поламав ребра.

Алма весь час вагалася між надією і страхом, розуміючи, що їй може в будь-яку мить прийти кінець, але вона жодного разу не закричала в паніці й не підвищила зі страху голос. Коли все скінчилось, і небо знову стало ясне, капітан Терренс сказав:

— А ви справжня донька Нептуна, міс Віттекер, — й Алма подумала, що такої приємної похвали вона ще не чула.

Врешті-решт у середині березня корабель причалив до Вальпараїсо, де на моряків чекало предостатньо борделів, щоб ті задовольнили свої любовні жадання, а Алма вирушила на оглядини цього химерного й гостинного міста. Багниста портова дільниця стояла на березі моря, який постійно затоплювало припливом, тоді як на крутих пагорбах красувалися будиночки. Вона цілими днями гуляла пагорбами й відчула, що її ноги знову зміцніли. У Вальпараїсо їй трапилося не менше американців, як у Бостоні, — всі вони їхали до Сан-Франциско шукати золото. Алма досхочу наїлася персиків і вишень. Перестріла релігійну процесію, що тяглася на півмилі, і хоч святий, на чию честь її влаштували, був їй невідомий, вона все одно приєдналася до натовпу й дійшла до величезного собору. Вона читала газети й надіслала листи додому до Пруденс і Ганнеке. Одного ясного прохолодного дня Алма вибралася на найвищу точку Вальпараїсо і звідти — в імлистій далечині — роздивилась засніжені вершини Анд. У серці її зяяла глибока рана через втрату батька. І це відчуття — сум за батьком, а не Емброзом, як завжди — дало їй дивну полегшу.

І ось вони знову вирушили в море, в широкі води Тихого океану. Потепліло. Моряки заспокоїлися. Вони вичистили палубу між дощок, завзято витерши давню плісняву й блювоту. А працюючи, щось собі наспівували. Вранці, коли на судні кипіла робота, здавалося, що то не корабель, а невеличке село. Алма звикла, що на самоті їй залишитися не вийде, й тепер присутність моряків її заспокоювала. Вона їх усіх знала й раділа їхньому товариству. Вони навчили її в’язати вузли й виспівувати моряцьких пісень, а вона чистила їм рани й проколювала чиряки. Алма скуштувала альбатроса, якого застрілив молодий моряк. Вони пропливли повз роздуту тушу кита, яка погойдувалася на хвилях, — увесь його жир дочиста зрізали інші китобійники, але живих китів поблизу не було.

Тихий океан — величезний і порожній. Тепер Алма нарешті зрозуміла, чому європейці так довго не могли відшукати Terra Australis у цих безкрайніх просторах. Ранні мандрівники припускали, що десь на цьому кінці землі мусить бути південний материк завбільшки з Європу, щоб планета перебувала в рівновазі. Але вони помилялися. Тут не було майже нічого, крім води. Коли на те пішло, Південна півкуля була протилежністю Європи: гігантський континент океану, поцяткований крихітними озерцями суші, розкиданими далеко один від одного.

Минав день за днем, а довкола простягалася сама лише блакитна порожнеча. Зусібіч — скільки сягала її уява — Алма бачила водяні прерії. Китів не було. Як і пташок. Зате шторм вони помічали за сотню миль, і той часто не обіцяв нічого доброго. Спочатку в повітрі западала тиша, а коли налітала буря, починали жалібно завивати вітри.

На початку квітня погода різко змінилися — небо враз почорніло, прикінчивши день на його середині. Повітря стало важке, запахло тривогою. Раптова переміна так стривожила капітана Терренса, що той спустив вітрила — і то всі до одного, а тим часом на них зусібіч полетіли блискавки. Хвилі перетворилися на чорні гори, що накочувалися на них зі всіх боків. Та зненацька шторм припинився — так само різко, як і почався — й небо знову просвітліло. Та замість полегшено зітхнути, моряки нажахано закричали, побачивши, що до судна наближається смерч. Капітан наказав Алмі спускатися в каюту, але та не могла зрушити з місця — надто величне було видовище. Тоді знову почувся страшний лемент — моряки побачили, що довкола корабля кружляють три смерчі, і то на загрозливо малій відстані. Алма стояла як заворожена. Один із них крутився так близько від корабля, що вона побачила, як довгі нитки води підіймаються по спіралі з океану аж до неба, закручуючись у велетенський стовп, що без упину вертівся. То було найвеличніше явище, яке вона бачила в своєму житті, — воно вселяло трепет і благоговійний страх. Повітря стало таке важке, що їй здавалося, що її барабанні перетинки от-от тріснуть, вона насилу вдихала повітря в легені. Наступні п’ять хвилин Алма була така ошелешена, що не знала, жива вона ще чи вже мертва. Не знала, в якому світі це діється. Їй подумалось, що її час у цьому світі вичерпався. Як не дивно, це її не засмутило. Їй не було за ким тужити. Вона ні про кого не згадала — ні про Емброза, ні про когось іншого. Ні про що не шкодувала. Стояла зачудована й готова до всього.

Коли водяні смерчі врешті-решт пролетіли повз, і море знову заспокоїлось, Алма подумала, що то були найщасливіші миті в її житті.

Вони пливли далі.

На півдні лежала далека й таємнича крижана Антарктика. На півночі, схоже, не було нічого — принаймні так казали знуджені моряки. Корабель тримав курс на захід. Алма сумувала за прогулянками на суші й запахом землі. Позаяк довкола не було ніяких рослин, які можна було б вивчати, вона попросила чоловіків витягнути їй з моря водорості. Алма не надто добре на них розумілася, але невдовзі побачила, що одні водорості мають корені, зібрані в клубок, тоді як інші — стиснуті в пучок. Одні були шорсткі на дотик, інші — гладкі. Вона міркувала, як зберегти водорості для досліджень так, щоб вони не перетворилися на слизькі чорні клапті. Їй так нічого з цього й не вийшло, зате вдалося збавити час. Алма також дуже зраділа, виявивши, що моряки обкладають наконечники гарпунів висушеним мохом — вона знову могла досліджувати своїх давніх друзів.

З часом моряки почали викликати в Алми щире захоплення. Як вони витримують таку довгу розлуку з сушею і її вигодами? Як їм вдається не зійти з розуму? Океан зачудовував її й водночас тривожив. Ніщо ніколи не діяло на неї так сильно. Океан здавався квінтесенцією матерії, таємничим шедевром. Однієї ночі вони пропливали полем прозорих, самосвітних смарагдів. Корабель збурював позаду себе химерні зелені й пурпурові молекули світла — здавалося, що «Елліот» тягне за собою по морю довгий, широкий осяйний шлейф. Видовище було таке красиве, що Алма дивувалась, як чоловіки не кидаються в воду, де п’янкі чари затягнуть їх униз назустріч смерті.

Ночами, коли до неї не йшов сон, вона ходила туди-сюди палубою босоніж, щоб шкіра на стопах згрубла перед тим, як вони прибудуть на Таїті. На водяному плесі колихалися видовжені відображення зір, що світилися, мов факели. Небо над головою було таке ж незнайоме, як і море довкола неї. Кілька сузір’їв — Ореон, Плеяди — нагадували їй про рідну домівку, але Полярної зірки не було видно, як і Великої Ведмедиці. Через те, що ці скарби зникли з небесної скарбниці, Алма почувалася безпомічною і розгубленою. Але небеса відшкодовували втрату новими дарунками. Перед її очима був Південний Хрест, Близнюки й розсип зір широкого Чумацького Шляху. Зачудована сузір’ями, Алма однієї ночі сказала капітанові Терренсу:

— Nihil astra praeter vidit et undas.

— Що це означає? — запитав той.

— Це з Горацієвих «Од», — відповіла вона. — «А тепер довкола тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь».

— Шкода, але я не знаю латини, міс Віттекер, — попросив вибачення капітан. — Я не католик.

Один зі старших моряків, який багато років прожив у Південних морях, розповів Алмі, що коли таїтянці обирають собі провідну зорю, то називають її авея — божество, яке вказує їм шлях. На Таїті зорі зазвичай називають фетія. До прикладу, Марс звуть фетія ура — червона зоря. Ранішня зоря — фетія ао, або ж зоря світла. Таїтянці — надзвичайно талановиті мореплавці, сказав моряк, не приховуючи свого захоплення. Вміють прокладати собі шлях у ніч, коли на небі нема ні місяця, ні зір, — тоді вони орієнтуються лише за океанськими течіями. Вони розрізняють шістнадцять різновидів вітру.

— Мене завжди цікавило, чи вони колись бували в нас на півночі до того, як ми дісталися до півдня, — сказав він. — Цікаво, чи допливали вони до Ліверпуля чи Нантакета в своїх каное? Може, й підпливали до самого берега й дивилися на нас, а тоді пливли геть, щоб ми їх не побачили. Я б зовсім не здивувався, якби так воно й було.

Алма вивчила кілька таїтянських слів. Дізналася, як буде зоря, червоний і світло. Вона попросила моряка навчити її ще кількох. Той згадав, що міг, бажаючи їй допомогти, але перепросив, мовляв, знає тільки морські терміни й слова, якими звертаються до гарненьких дівчат.

Вони так і не зустріли китів.

Чоловіки були розчаровані. Знуджені й непосидючі. З моря виловили все, що можна. Капітан боявся збанкрутіти. Деякі моряки — з тих, з якими Алма заприятелювала — хотіли похизуватися перед нею своїми мисливськими вміннями.

— Такої пригоди ви ще не бачили, — запевняли її.

Вони щодня виглядали китів. Алма теж. Але їй так і не пощастило хоч одного побачити, бо в червні 1852 року корабель причалив до берегів Таїті. Моряки подалися в один бік, Алма — в інший, і більше про «Елліот» вона ніколи не чула.

Розділ двадцять другий

З палуби «Елліота» Алма першими розгледіла скелясті гірські вершини Таїті, що впиралися в безхмарну небесну блакить. Був погожий, ясний ранок — вона щойно прокинулась і вийшла на палубу глянути на світ. Те, що постало перед її очима, заскочило її зненацька. Від краєвидів Таїті їй перехопило подих — але її вразила не їхня краса, а те, як дивно вони виглядали. Вона все життя чула розповіді про цей острів, бачила малюнки й картини, але й гадки не мала, що тут такі височезні, дивовижні гори. Вони були анітрохи не схожі на округлі пагорби Пенсильванії; зарослі, дикі схили — неймовірно круті, страхітливо гострі, шалено високі й сліпучо зелені. Густа зелень тяглася до самісінького узбережжя. Здавалося, що кокосові пальми виростають просто з води.

Алмі мурашки по спині забігали. Ось вона й допливла, буквально до самої середини водяної порожнечі — на півдорозі між Австралією й Перу — і з голови їй не виходило одне питання: звідки тут узагалі взявся острів? Таїті видався їй таємничою, надприродною плямою на безмежній, безкінечній океанській гладі — химерним собором, що вигулькнув зненацька з морських глибин. Алма гадала, що перед нею постане рай, принаймні так завжди описували Таїті. Думала, що буде зачарована його красою, що почуватиметься, наче потрапила до едемського саду. Хіба Бугенвіль не називав Таїті Новою Китерою, на честь острова, де народилась Афродіта? Та першим, що відчула Алма, був, чесно кажучи, страх. Цього ясного ранку, у цих теплих широтах, коли їй раптом явилась славнозвісна утопія, вона не відчувала нічого, крім загрози. Цікаво, як почувався Емброз? Їй не хотілося залишатися тут самій.

Але куди ж вона ще поїде?

Старий неквапливий корабель плавно увійшов у гавань Папеете — десятки видів морських птахів так швидко завертілися, закружляли довкола щогл, що Алма не могла їх ні порахувати, ні як слід роздивитися. Алму разом з її валізами висадили на жваву, різнобарвну пристань. Капітан Терренс повівся дуже люб’язно — найняв для Алми екіпаж, який мав доправити її до місіонерського поселення у затоці Матаваї.

Після стількох місяців, проведених у морі, її ноги дрижали, сама вона мало не трусилася від хвилювання. Довкола неї тлумився найрозмаїтіший люд — моряки, морські офіцери, крамарі, був навіть хтось у черевиках на дерев’яній підошві, певно, голландський торговець. Алма бачила двійко китайських продавців перлин з довгими, закинутими на спину косичками. Бачила аборигенів, напіваборигенів і ще всяку різну публіку. Огрядний тубілець мав на собі грубе вовняне пальто, явно куплене в британського моряка, під яким виднілися голі груди, а замість штанів — просту спідничину з трави. Тутешні жінки вбиралася абияк. Старші безцеремонно виставляли напоказ свої груди, молодші були вбрані в довгі сукні, а волосся скромно позаплітали в косички. Напевно, вони — новонавернені християнки, подумала Алма. Вона бачила жінку, загорнуту в щось схоже на скатертину й взуту в європейські чоловічі шкіряні, на кілька розмірів завеликі, черевики, яка продавала незнайомі їй фрукти. Бачила чудернацько вбраного чоловіка, який натягнув європейські штани замість жакета, а на голову начепив корону з листя. Ото дивак, подумала Алма, та на нього ніхто, крім неї, уваги не звертав.

Тубільці були вищі на зріст, ніж її земляки. Деякі жінки були такі ж високі й дебелі, як Алма. Чоловіки — ще вищі. Їхня шкіра мала колір начищеної міді. Одні чоловіки мали довге волосся й відлякували своїм виглядом, інші були коротко підстрижені й виглядали цивілізовано.

Алма бачила, як зграйка повій пурхнула до моряків з «Елліота», щойно ті зійшли на берег, й тут же почала зухвало пропонувати свої принади. У жінок було довге розпущене волосся, що спадало нижче за талію блискучими чорними хвилями. Зі спини вони всі виглядали однаково. Та варто було глянути їм у лице, як різниця у віці й вроді відразу ставала очевидна. Почалися торги. Цікаво, скільки таке коштує. Цікаво, що саме ті жінки пропонують. Скільки тривають їхні справи, де відбуваються. І куди йдуть моряки, якщо хочуть купити хлопців, а не дівчат? На пристані ніде не було видно, щоб таким торгували. Мабуть, усе відбувається у тихішому закутку.

Алма бачила немовлят і дітлахів найрізноманітнішого штибу — голеньких і одягнених, у воді й на суші, здалеку й просто на своєму шляху. Діти рухалися, як косяки риби, як зграйки пташок, кожне рішення приймалося миттю, гуртом: А тепер стрибаймо! А тепер біжімо! А тепер просімо! А тепер глузуймо! Їй трапився старий чоловік із розпухлою ногою, завбільшки як цілих дві. Його очі побіліли від сліпоти. Вона бачила невеличкі екіпажі, що їх тягнули найсумніші в світі маленькі поні. Зграю коричневих, плямистих песиків, які борюкалися в затінку. Трійко французьких моряків, уже захмелілих у таку ранню годину, які йшли попідруч, виспівуючи непристойних пісеньок. Вивіску більярдного салону й — невже! — друкарні. Земля захиталася в неї під ногами. Вона перегрілася на сонці.

Гарний чорний півень помітив Алму й рушив до неї поважно, наче гінець, якого послали їй назустріч. Він був такий набундючений, що Алма нітрохи б не здивувалась, якби в нього на грудях висіла стрічка з медаллю. Півень зупинився просто перед нею, величний і насторожений. Зараз він щось скаже або попросить показати йому документи, здалося Алмі. Не знаючи, що ще зробити, вона присіла й погладила поважну пташку, наче якогось пса. Неймовірно, але півень не відскочив убік. Вона ще трохи його погладила — той задоволено закудкудакав. Врешті-решт півень статечно вмостився коло її ніг і розпушив пір’я. Усім своїм виглядом він показував, що їхнє спілкування відбувається точнісінько за планом. Алму їхня простенька «розмова» чомусь заспокоїла. Незворушність і впевненість, з якою тримався півень, розвіяли її неспокій.

Відтак вони удвох — птах і жінка — мовчки чекали на пристані, чекали, що буде далі.

Від Папеете до затоки Матаваї було сім миль. Алма так шкодувала бідолашного поні, який мусив тягнути на собі її речі, що вийшла з екіпажа і пішла пішки поруч із ним. Як приємно було крокувати після стількох нерухомих місяців на морі! Мальовнича дорога пролягала в затінку мереживного листя пальм і хлібних дерев. Краєвид видався Алмі знайомим і водночас на диво чужим. Деякі види пальм росли в батькових оранжереях, тоді як решта були загадковими витворами з переплетеного листя й слизької, цупкої кори. Досі Алма тільки бачила пальми в оранжереях, але ніколи їх не чула. Вітер шелестів у їхній листві м’яко, мов шовк. Коли ж він дув сильніше, їхні стовбури рипіли, як старі двері. Пальми були живі й мали свій голос. Що ж до хлібних дерев, ті були величніші й вишуканіші, ніж вона собі уявляла. Нагадували в’язи з її рідних теренів — такі ж лискучі та величні.

Візник — старий таїтянець зі страшнуватими малюнками, наколеними на спині, й грудьми, ретельно змащеними олією — не міг збагнути, навіщо Алма так уперто йде пішки. Він явно боявся, що йому не заплатять. Щоб заспокоїти його, вона вирішила заплатити йому за половину дороги. Але це ще більше заплутало візника. Капітан Терренс наперед домовився з ним про ціну, а тепер все виходило зовсім по-іншому. Алма заплатила йому американськими монетами, а той дав замість решти цілу пригорщу брудних іспанських піастрів і болівійських песо. Алма ніяк не могла утямити, за яким курсом він рахує, аж поки не зрозуміла, що той вимінює старі тьмяні монети на блискучі нові.

Її висадили в затінку біля бананового гаю посеред місіонерського поселення у затоці Матаваї. Візник склав її багаж у невеличку пірамідку; вона виглядала точнісінько так само, як та, що сім місяців до того височіла навпроти возівні в Білому Акрі. Зоставшись на самоті, Алма роззирнулась довкола. Досить приємно, подумала вона, тільки трохи скромніше, ніж вона уявляла. Місіонерська церква була простою приземкуватою спорудою, вибіленою й з дахом із пальмового листя — довкола неї з’юрмилися такі ж побілені, накриті пальмовим листям хатини. Тут мешкало щонайбільше кілька десятків людей.

Громада — хоч яка вона там була — тулилася на березі річечки, що вела просто до моря. Річка перетинала пляж, вигнутий і подовгастий, засипаний щільним, чорним вулканічним піском. Через колір піску затока не сяяла бірюзою, як то зазвичай буває в Південних морях, а скидалася на величну бухту чорнила, якою повільно котилися важкі хвилі. Їх стримував риф, що виступав з води ярдів за триста від берега. Навіть з такої відстані Алма чула, як хвилі розбиваються об далекий риф. Вона набрала жменю піску — кольору сажі — й пропустила його крізь пальці. На дотик він був, як теплий оксамит, і зовсім не бруднив пальців.

— Затока Матаваї, — сказала Алма вголос.

Їй не вірилося, що вона там опинилась. Там, де побували всі найвідоміші мореплавці століття. І Волліс, і Ванкувер, і Бугенвіль. Капітан Блай півроку прожив на цьому самому пляжі. А найбільше Алму вразило те, що саме тут капітан Кук уперше зійшов на сушу на Таїті 1769 року. Неподалік від Алми, ліворуч, був високий виступ, звідки Кук спостерігав за проходженням Венери — він переплив цілий світ, щоб на власні очі побачити, як крихітна чорна планета проходить через сонячний диск. Лагідна річечка праворуч від Алми колись позначала останню в історії межу між таїтянцями й британцями. Щойно Кук зійшов на берег, представники обох народів стали по два боки від струмка й кілька годин насторожено розглядали одне одного. Таїтянці думали, що британці випливли з неба, а їхні величезні, разючі кораблі були островами — моту — які відкололися від зірок. Англійці силкувалися визначити, чи войовничі ті індіанці, чи загрожують вони їм. Таїтянки підійшли до самого краю річки й дражнили англійських моряків грайливими, викличними танцями. Небезпеки немає, вирішив капітан Кук, і відпустив своїх моряків до дівчат. Ті в обмін на тілесні утіхи дали їм залізні цвяхи. Жінки взяли цвяхи й повстромляли їх у землю з надією, що з них виросте дорогоцінне залізо, так як із галузки виростає дерево.

Алминого батька там не було. Генрі Віттекер прибув на Таїті через вісім років, під час третьої експедиції Кука, в серпні 1777 року. До того часу англійці й таїтянці вже звикли одне до одного — і навіть одне одного полюбили. Дехто з британських моряків мав на острові дружину й навіть дітей. Таїтянці кликали капітана Кука «Тутом», бо не могли вимовити його імені. Алма знала про це з батькових розповідей — розповідей, про які востаннє згадувала десятки років тому. Тепер вона все згадала. В юності тато купався в цій самій річці. Алма знала, що відтоді місіонери влаштовують у ній хрещення.

Опинившись нарешті на місці, Алма не знала, що робити далі. Довкола не виднілося ні душі, тільки дитина гралася самотньо біля річки. Хлопчик мав на вигляд не більш як три роки — голий-голісінький, він зовсім не хвилювався, що його залишили самого коло води. Алмі не хотілось покидати свої речі напризволяще, тож вона просто сіла на них зверху й чекала, поки хтось надійде. Її мучила спрага. Вранці вона була дуже схвильована й не поснідала на кораблі, тож тепер відчувала ще й голод.

Минуло багато часу, доки з однієї з дальших хатин вийшла дебела таїтянка в довгій, простій сукні й білому капелюшку, з мотикою в руках. Побачивши Алму, вона зупинилась. Алма підвелась і розправила сукню.

— Bonjour! — вигукнула вона.

Таїті офіційно належав Франції, тому Алма вирішила за краще говорити французькою.

Жінка чарівно всміхнулась.

— Тут говорять англійською! — гукнула вона у відповідь.

Алма хотіла спершу підійти ближче, щоб вони не мусили кричати одна до одної, але подумала, що не варто покидати багаж, хоч це й виглядало по-дурному.

— Мені потрібен преподобний Френсіс Веллс! — крикнула вона.

— Він сьогодні в саду! — весело крикнула у відповідь жінка й пішла далі своєю дорогою у бік Папеете, знову залишивши Алму наодинці зі своїми валізами.

У саду? Вони тут щось вирощують? Навіть якщо так, Алма не бачила ні загорожі, ні якихось насаджень. Що та жінка мала на увазі?

За наступні кілька годин повз Алму та кучугуру її скринь і валіз пройшло ще кілька таїтянців. Усі вони були приязні, але жодного з них її поява особливо не здивувала, й ніхто з нею довго не балакав. Від усіх вона почула одне й те ж: преподобний Френсіс Веллс сьогодні в саду. А коли він звідти повернеться? Ніхто не знав. Усі сподівалися, що до того, як стемніє.

Кілька хлопчаків оточили Алму й почали зухвало кидати камінці в її багаж, поціливши раз-другий і в ноги, аж поки огрядна стара жінка сердито їх не нагнала, й ті не втекли плескатися в річці. Надвечір групка чоловіків із вудками пройшла повз Алму на пляж і ввійшла в море. Вони стояли по шию серед лагідних хвиль, закидаючи вудки у воду. Спрагу й голод більше годі було витерпіти. Та все ж Алма не наважувалась піти геть і покинути свої речі без нагляду.

У тропіках швидко темніє. За стільки місяців у морі Алма вже в цьому переконалася. Тіні довшали. Дітлахи вибігли з води й помчали назад до своїх хатин. Алма спостерігала, як сонце квапливо заходило за скелясті вершини Муреа, далекого острова по той бік затоки. Її охопила паніка. Де вона сьогодні заночує? Над головою кружляли москіти. Таїтянці перестали звертати на неї увагу. Вони займалися своїми справами так, наче вона зі своїми речами була кам’яною брилою, що споконвіків стояла на пляжі. З дерев випурхнули на лови вечірні ластівки. Промені призахідного сонця відбивалися від води сліпучими зблисками.

Раптом Алма щось помітила у воді — до берега щось рухалося. Невелике каное, швидке й вузьке. Вона прикрила очі долонею й примружилася від світла, що відбивалося від води, силкуючись розгледіти людей, які в ньому сиділи. Ні, там сиділа тільки одна людина — і щосили гребла. Каное підлетіло до берега швидко, мов досконало направлена стріла — й з нього вискочив ельф. Принаймні це першим спало їй на думку: та це ж ельф! Та придивившись уважніше, Алма побачила, що перед нею насправді білошкірий чоловік із білосніжною чуприною і такою ж білою бородою, яку розвівав вітер. Низенький, кривоногий і моторний, він витягнув каное на берег із неймовірною для такого чоловічка силою.

— Преподобний Веллсе? — з надією крикнула Алма, геть непристойно розмахуючи рухами.

Чоловік підійшов ближче. Важко сказати, що дивувало більше — його крихітна постать чи його худорлявість. Він був Алмі по пояс, мав тіло, як у дитини, ще й кістляве. Щоки позападали, під сорочкою виступали гострі плечі. Штани трималися на вузенькій талії завдяки двічі обмотаній мотузці. Борода спадала до середини грудей. Він був узутий у чудернацькі сандалі, теж сплетені з мотузки. Капелюха не мав, і його лице сильно засмагло. Його одежа нагадувала, скоріше, лахміття. А сам він був схожий на поламану парасолю. На старого, мініатюрного вигнанця.

— Преподобний Веллсе? — ще раз запитала вона, вже не так упевнено, як раніше.

Той подивився на неї знизу вгору щирими, ясно-блакитними очима.

— Я преподобний Веллс, — відповів він. — Принаймні думаю, що досі ним є!

Він розмовляв із легким, невиразним британським акцентом.

— Преподобний Веллсе, мене звати Алма Віттекер. Сподіваюсь, ви дістали мій лист?

Він схилив набік голову, наче пташка, зацікавлений і незворушний.

— Ваш лист?

Сталось саме те, чого вона так боялася. Її тут ніхто не чекав. Алма глибоко вдихнула, міркуючи, як краще все пояснити.

— Я приїхала сюди відвідати вас, преподобний Веллсе, а може, й затримаюсь трохи надовше — як ви бачите.

Вона вибачливо махнула рукою у бік піраміди з багажем.

— Мене цікавить ботаніка, і я б хотіла дослідити тутешні рослини. Знаю, що ви теж, до певної міри, натураліст. Я приїхала з Філадельфії, що в Сполучених Штатах. А ще я б хотіла оглянути плантацію ванілі, яка належить моїй сім’ї. Генрі Віттекер був моїм батьком.

Її співрозмовник здивовано звів свої пухнасті білі брови.

— Генрі Віттекер був вашим батьком, так ви сказали? — запитав він. — А що, цей добрий чоловік уже відійшов?

— Так, преподобний Веллсе, на жаль. Торік.

— Мені прикро це чути. Нехай Господь прийме його до себе. Бачите, я роками по-своєму працював на вашого батька. Продав йому чимало екземплярів рослин, за які він люб’язно мені заплатив. Тільки я ніколи не бачив вашого батька, працював через його посланця, містера Єнсі. Він завжди був щедрим і чесним чоловіком, ваш добрий тато. За всі ці роки гроші від містера Віттекера не раз допомагали врятувати цей хутірець. Ми ж не завжди можемо розраховувати, що Лондонське місіонерське товариство зможе до нас сюди дістатися, правда ж? Але от на містера Єнсі й містера Віттекера ми завжди могли покластися. Скажіть мені, ви знаєте містера Єнсі?

— Дуже добре знаю, преподобний Веллсе. Я знайома з ним із самого малку. Він допоміг мені сюди приїхати.

— Ще б пак! Звісно, що ви його знаєте. Тоді знаєте й те, що він добра людина.

Алма не могла зізнатися, що їй би ніколи не спало на думку назвати Діка Єнсі «доброю людиною», та вона все одно кивнула. Так само вперше вона чула, щоб батька хтось називав щедрим, чесним і добрим. До таких слів ще треба звикнути. Їй пригадався один чоловік із Філадельфії, який колись обізвав її батька «двоногим хижаком». Та він би не повірив своїм вухам, якби почув, як того «двоногого» шанують тут, десь посеред Південних морів! При тій думці Алма всміхнулась.

— Я з великим задоволенням покажу вам плантацію ванілі, — продовжував тим часом преподобний Веллс. — Відколи нас покинув містер Пайк, управління нею перебрав на себе абориген із нашої місії. Ви знали Емброза Пайка?

Серце зробило в Алминих грудях пірует, але їй вдалося зберегти на обличчі байдужий вираз.

— Так, я була з ним знайома. Я досить тісно працювала зі своїм батьком, преподобний Веллсе, й насправді ми обоє вирішили відіслати містера Пайка на Таїті.

Ще багато місяців тому, перед від’їздом із Філадельфії, Алма сказала собі, що на острові нікому не розповість про свої взаємини з Емброзом. Усю дорогу вона подолала як «міс Віттекер», дозволивши світові вважати її старою дівою. Правду кажучи, вона, звісно, нею і була. Жодній розумній людині і в голову не прийшло б вважати, начебто вони з Емброзом вступили в шлюб. Ба більше: вона справді виглядала, як стара діва — й почувалася нею. Взагалі, Алма не любила обманювати, але вона приїхала сюди, щоб скласти докупи історію Емброза Пайка, й дуже сумнівалась, що хтось говоритиме з нею щиро, дізнавшись, що той був її чоловіком. Якщо Емброз направду виконав її прохання й нікому ні словом не прохопився про їхній шлюб, то навряд чи хтось міг запідозрити, що між ними існує якийсь зв’язок, окрім того, що містер Пайк працював на її батька. Що ж до Алми, то вона була всього лиш мандрівним природознавцем, донькою доволі заможного імпортера рослин і фармацевтичного магната; немає нічого дивного в тому, що вона мала свої причини приїхати на Таїті — дослідити мох, оглянути плантацію ванілі, що належала її родині.

— Що ж, ми дуже сумуємо за містером Пайком, — мило всміхнувся преподобний Веллс. — Мені його, напевно, найбільше не вистачає. Розумієте, його смерть стала великою втратою для нашого села. Якби ж то всі чужинці, які приїжджають сюди, показували такий добрий приклад для тубільців, як містер Пайк, приятель сиріт і грішників, ворог злоби, пороку й усякого іншого зла. Він мав добре серце, той ваш містер Пайк. Розумієте, я ним захоплювався, бо бачив, що він міг показати аборигенам — як це не під силу багатьом християнам — по-справжньому християнську поведінку. Розумієте, інші християни, які сюди приїжджають, не завжди стараються поводитись так, щоб підвищити авторитет нашої релігії в очах цього простого люду. А от містер Пайк був взірцем доброти. До того ж мав дар, який мені рідко траплявся в інших — він дуже легко знаходив спільну мову з тубільцями. Зі всіма тримався дуже просто й доброзичливо. На жаль, люди, які приїжджають на острів із далеких країв, не завжди так поводяться. Хоч Таїті і рай на землі, тут буває небезпечно, скажу я вам. Для тих, хто звик до, так би мовити, строгішої моралі європейського суспільства, цей острів і його мешканці стають спокусою, перед якою важко встояти. І новоприбулі з цього користають. Мені прикро про це говорити, але навіть дехто з місіонерів дере шкуру з цих людей, невинних як діти, хоч через слово Боже ми вчимо їх більше стерегтися. Але містер Пайк був не такий, не використовував їх.

Алма була приголомшена. Вона ще ніколи не чула, щоб хтось виголошував цілу промову під час знайомства (хіба за винятком того дня, коли вона зустріла Ретту Снов). Преподобний Веллс навіть не поцікавився, навіщо Алма Віттекер приїхала через цілий океан із Філадельфії, щоб тепер сидіти на купі клунків і скринь посеред місіонерського селища, а вже взявся вихваляти Емброза Пайка! Вона такого не сподівалася. І не думала, що її чоловіка, з валізою, повною таємних і непристойних малюнків, прославлятимуть як моральний взірець.

— Так, преподобний Веллсе, — тільки й сказала вона.

Неймовірно, але той і не думав зупинятися:

— Крім того, я полюбив містера Пайка як свого найдорожчого друга. Ви не можете собі уявити, як приємно мати такого розумного співбесідника в такій глушині. Повірте мені: я б пройшов з десяток миль, щоб ще раз побачити його лице або по-дружньому потиснути йому руку, якби ж це було можливо — але такого чуда не станеться, бо містера Пайка забрали до раю, а ми, міс Віттекер, залишилися тут самі.

— Так, преподобний Веллсе, — повторила Алма.

Що їй ще було казати?

— Можете кликати мене братом Веллсом, — сказав він. — А ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас сестрою Віттекер?

— Звісно, що ні, брате Веллс, — відповіла вона.

— А тепер можете приєднатися до нас для вечірньої молитви, сестро Віттекер. Бачите, ми трохи поспішаємо. Сьогодні почнемо трохи пізніше, ніж завжди, бо я цілий день був серед коралів і трохи загаявся.

Ах, серед коралів, подумала Алма. Ну звісно! Він цілий день був у морі, в кораловому саду!

— Дякую, — сказала Алма.

Вона знову глянула на свої валізи й завагалась.

— А де б я могла залишити свої речі, щоб вони нікуди не зникли? У своєму листі, брате Веллс, я питала вас, чи не могла б я на якийсь час замешкати в вашому селищі. Розумієте, я вивчаю мох і хотіла б оглянути острів…

Вона замовкла, збентежена ясним поглядом блакитних очей свого співрозмовника.

— Звичайно! — сказав він.

Алма чекала, що він ще щось скаже, але той мовчав. Це ж треба, він навіть нічого не запитав! Її поява анітрохи його не здивувала — так ніби вони ще десять років тому запланували собі цю зустріч.

— У мене достатньо грошей, — невпевнено додала Алма, — щоб заплатити місії за житло…

— Звичайно! — знову прощебетав преподобний Веллс.

— Я ще не вирішила, чи надовго тут залишусь… Але старатимусь вам не надокучати… Мені нічого особливо не треба…

Алма знову замовкла. Вона відповідала на запитання, яких він їй не ставив. Пізніше Алма побачила, що преподобний Веллс ніколи нікого ні про що не питав, але в ту мить їй це здавалося незвичним.

— Звичайно! — втретє вигукнув він. — А тепер ходімо разом з нами на вечірню молитву, сестро Віттекер.

— Звичайно, — повторила вона, змирившись.

Він повів її геть від її багажу — геть від усього, що вона мала в житті й що було цінне для неї, — і рушив широким кроком до церкви. Вона не мала іншого виходу, як піти слідом за ним.

Каплиця мала щонайбільше двадцять футів завдовжки. Всередині стояли шереги простих лавок, стіни були побілені й чисті. Чотири ліхтарі з китовим жиром підтримували в приміщенні напівморок. Алма нарахувала вісімнадцятьох вірян — усі тутешні таїтянці. Одинадцятеро жінок і семеро чоловіків. Алма роздивилась обличчя всіх чоловіків, скільки мала змоги (вона не хотіла видатися неввічливою). Хлопця з Емброзових малюнків серед них не було. Чоловіки були вбрані в звичайні штани європейського крою і сорочки, а жінки мали на собі такі ж самі довгі вільні сукні, що їх Алма бачила всюди, відколи зійшла на берег. Більшість жінок була в капелюшках, тільки одна — Алма впізнала в ній сувору пані, яка відігнала від неї малих бешкетників — мала на собі солом’яний бриль з широкими крисами, оздоблений вигадливим букетиком свіжозрізаних квітів.

За мить розпочалась найнезвичніша й найкоротша відправа, на якій бувала Алма. Спочатку всі заспівали псалом таїтянською мовою, хоч у руках ніхто псалтиря не тримав. Музика для Алминого слуху звучала дивно: негармонійна і різка, з немилозвучним багатоголоссям, під супровід одного тільки барабана, на якому вистукував хлопчина років чотирнадцяти. Ритм барабана не збігався зі словами пісні — принаймні Алмі так здалося. Жіночі голоси пронизливим лементом здіймалися над монотонним чоловічим співом. Вона не могла розрізнити в цій чудернацькій музиці мелодії. Вслухалася, щоб вловити знайомі слова (Ісус, Христос, Бог, Господь, Єгова), але так нічого й не піймала. Їй було ніяково сидіти мовчки, тоді як всі жінки довкола неї так голосно співали. А долучитися до дійства вона не могла.

Коли співи скінчилися, Алма подумала, що тепер преподобний Веллс виголосить проповідь, але той далі сидів на місці й, схиливши голову, молився. Він навіть не підвів голови, коли огрядна таїтянка в заквітчаному капелюшку встала й підійшла до простої кафедри. Жінка зачитала англійською короткий уривок із Євангелія від Матвія. Алмі було дивно, що вона вміє читати, ще й англійською. Хоч Алма була не з тих, хто звик молитися, знайомі слова її заспокоїли. Благословенні вбогі духом, смиренні, милосердні, чисті серцем; благословенні ви, коли вас скривджують і переслідують. Благословенні, благословенні, благословенні. Стільки благословень, так щедро їх роздано.

Відтак жінка згорнула Біблію і — далі розмовляючи англійською — гучно виголосила коротеньку й чудну проповідь.

— Ми народжуємось! — крикнула вона. — Повзаємо! Ходимо! Плаваємо! Працюємо! Народжуємо дітей! Старіємо! Дибаємо з ціпком! Але тільки в Господі знаходимо душевний спокій!

— Спокій! — повторила паства.

— Коли ми полетимо до небес, Бог буде там! Коли попливемо в море, Бог буде там! Коли підемо сушею, Бог буде там!

— Буде там! — вигукнули віряни.

Жінка простягнула перед собою руки й кілька разів швидко стиснула й розтиснула долоні. Тоді раз за разом закрила й відкрила рота. Засмикалася, як маріонетка. Дехто з присутніх загиготів. Але жінці, схоже, було байдуже. Раптом вона завмерла на місці й вигукнула:

— Подивіться на нас! Як ми розумно зроблені! Скільки в нас шарнірів!

— Шарнірів! — повторили парафіяни.

— Але шарніри заіржавіють! Ми помремо! Тільки Бог залишиться!

— Залишиться! — крикнули віряни.

— Король плоті не має плоті! Він дасть нам спокій!

— Спокій! — гукнули віряни.

— Амінь! — сказала жінка в заквітчаному брилі й повернулася на своє місце.

— Амінь! — повторили парафіяни.

Тоді преподобний Веллс підійшов до вівтаря й почав причащати. Алма стала в чергу разом зі всіма. Преподобний був такий крихітний на зріст, що їй довелося зігнутися майже навпіл, щоб дістати причастя. Замість вина Христову кров символізував кокосовий сік. А за Христову плоть слугувала маленька хлібна кулька з чогось липкого й солодкого — з чого саме, Алма не розпізнала. Голодна як вовк, вона жадібно її ковтнула.

Преподобний Веллс прочитав навдивовижу коротку молитву:

— Дай нам сили, Боже, стерпіти всі біди, дані нам. Амінь.

— Амінь, — хором сказали віряни.

На цьому служба скінчилася. Все тривало не довше як п’ятнадцять хвилин. Утім, цього часу вистачило — побачила Алма, коли вийшла надвір — щоб небо почорніло, а всі її речі зникли.

— Забрали? — сердито перепитала Алма. — Але хто і куди?

— Гм, — гмикнув преподобний Веллс, чухаючи голову й утупившись у те місце, де ще донедавна лежали Алмині клунки. — Важко сказати. Розумієте, може, то ті малі шибеники їх кудись забрали. Вони таке люблять. Але їх точно забрали.

Його слова нітрохи її не заспокоїли.

— Брате Веллс! — стурбовано закричала вона. — Я ж питала вас, чи не можна занести речі в безпечне місце! Мені вони потрібні вже, негайно! Їх же можна було поставити в якійсь хатині за зачиненими дверима! Чому ви цього не запропонували?

Преподобний Веллс закивав, щиро з нею погоджуючись, але при цьому він анітрохи не розхвилювався.

— Ми могли б занести ваші речі в хатину, звичайно. Але, розумієте, їх би й так забрали. Вони б забрали їх якщо не тепер, то пізніше.

Алма подумала про свій мікроскоп, папір, чорнило, олівці, ліки й слоїки для рослин. А що з її одежею? О Господи, а як же Емброзова валіза, напхом напхана непристойними, паскудними малюнками? Їй хотілось розплакатися.

— Але ж я привезла подарунки для місцевих, брате Веллс. Їм не конче було їх у мене красти. Я б сама їм усе дала. Я привезла їм ножиці й стрічки!

Той широко всміхнувся.

— Що ж, як бачите, ваші подарунки вони вже дістали!

— Але там є речі, які я вимагаю, щоб мені повернули — предмети дуже для мене важливі й дорогі.

Все-таки, він не такий уже черствий. Треба віддати йому належне. Він лагідно кивнув на знак, що розуміє — бодай трохи — її горе.

— Ви, мабуть, засмутилися, сестро Віттекер. Але запевняю вас — ваші речі не вкрали назавжди. Їх просто позичили на якийсь час. Мусите трохи потерпіти, і щось вам та й повернуть назад. Якщо там були якісь особливо цінні для вас речі, я можу попросити, щоб їх віддали. Деколи речі повертаються, якщо правильно попросити.

Алма подумки перебрала всі свої пакунки. Що їй потрібно вже і негайно? Попросити про валізку з содомітськими малюнками Емброза вона не могла, хоч їй і було нестерпно прикро втрачати свою найдорожчу річ.

— Мій мікроскоп, — ледь чутно сказала вона.

Преподобний Веллс ще раз кивнув.

— З ним може бути важкувато. Розумієте, мікроскоп у цих краях — неабияка дивовижа. Його ніхто в очі не бачив. Та мені самому він ніколи не траплявся! Та все ж я зараз же почну всіх розпитувати. Що ж, будемо сподіватися на краще! Мусимо знайти, де вам сьогодні переночувати. Трохи далі на пляжі, за чверть милі звідси, є хатина, яку ми допомогли збудувати містерові Пайку, коли він сюди приїхав. Там усе досі так, як було, коли він помер, Царство йому Небесне. Я думав, що там поселиться хтось із місцевих, але, по-моєму, ніхто не хоче туди заходити. Те місце тепер має тавро смерті, як бачите — тобто це вони собі так гадають. Вони, розумієте, люди забобонні. Але це гарна хатина зі зручним умеблюваннями, і якщо ви не вірите в забобони, то вам там добре житиметься. Ви ж не забобонна, правда, сестро Віттекер? Принаймні ви на таку не схожі. То як, підемо подивимось?

Алмі захотілося впасти на землю.

— Брате Веллс, — сказала вона, намагаючись не кричати. — Пробачте мені, будь ласка. Я подолала довгу дорогу. Тут усе мені незнайоме. Я досі не можу повірити, що втратила всі свої речі — берегла їх цілі п’ятнадцять тисяч миль, а от хвилину тому вони взяли й зникли! Я ні крихти не мала в роті, крім причастя, яке ви мені люб’язно дали, і востаннє їла вчора ввечері на китобійному судні. Для мене все нове і дивне. Мені дуже важко, я не можу зосередитися. Прошу мені вибачити…

Алма замовкла. Вона забула, що хотіла сказати. За що саме вона просила вибачення?

Преподобний Веллс сплеснув руками.

— Їжа! Ну звісно, вам треба поїсти! Пробачте мені, сестро Віттекер! Бачите, я сам нічого не їм, ну майже нічого. І забуваю, що іншим треба їсти! Моя дружина дала б мені чортів, якби побачила, який я невихований!

Не кажучи більше ні слова про свою дружину, преподобний Веллс кинувся до хатини, що стояла найближче до церкви, й постукав у двері. Відчинила огрядна таїтянка — та сама, що проповідувала того вечора. Вони перекинулись кількома словами. Жінка глянула на Алму й кивнула. Преподобний Веллс підстрибом поквапився назад до Алми на своїх кривеньких ніжках.

Невже це його дружина? — подумала Алма.

— Все вирішено! — сказав він. — Сестра Ману про вас подбає. Їжа в нас тут проста, але ж ви мусите щось поїсти! Вона вам принесе. Я також попросив її дати вам агу таото — ковдру, якою ми всі накриваємося уночі. А я принесу вам лампу. А тепер ходімо. Думаю, вам більше нічого не треба.

Алма могла назвати ще багато всього, що їй треба було, але обіцяна їжа й ночівля наразі її задовольнили. Вона рушила вздовж чорного піщаного пляжу слідом за преподобним Веллсом. Як на чоловіка з такими короткими, кривими ногами, він рухався надзвичайно швидко. Навіть широко ступаючи, Алма мусила наддати ходи, щоб за ним поспіти. Він розмахував ліхтарем, щоправда незапаленим — місяць саме зійшов і яскраво освітив небо. Алму налякали великі тіні, що метушилися по піску на стежці. Вона подумала, що то щурі, але придивившись ближче, зрозуміла, що це краби. Вони її стривожили. Зовсім немалі, з великим клешнями, що їх тягнули позаду себе, моторошно клацаючи. Краби тулилися до неї надто близько. Краще вже щурі, подумала Алма. Добре, що вона взута. Преподобний Веллс десь згубив свої сандалі після церковної служби, але краби його не турбували. Він далі безтурботно теревенив.

— Дуже цікаво, чи сподобається вам Таїті, сестро Віттекер, як ботаніку, — сказав він. — Багато хто розчаровується. Тут чудовий клімат, як бачите, але сам острів маленький, тому рослин тут хоч і багато, але всі вони одноманітні. Сер Джозеф Бенкс вважав Таїті убогим — я маю на увазі, з погляду ботаніки. Казав, що тутешні люди значно цікавіші за рослини. Може, він і мав рацію! Тут росте тільки два види орхідей — містер Пайк дуже засмутився, коли це почув, і завзято шукав іще — а коли ви дослідите всі пальми, а це станеться дуже швидко, вам тут більше не буде що вивчати. Тут росте ще дерево апаґе, яке здасться вам подібним на евкаліпт, але жінку, яка виросла в дрімучих лісах Пенсильванії, воно нічим не здивує, еге ж? Ха-ха-ха!

Алма не мала сили пояснювати преподобному Веллсу, що вона не зростала в дрімучих лісах. А той тим часом продовжував:

— На острові є прекрасний вид лавру, зветься таману — дуже корисне дерево. З нього роблять меблі. В ньому, бачите, не заводяться шкідники. Ще є сорт магнолії під назвою гуту — я надсилав його вашому батечку 1838 року. По всьому узбережжі ростуть гібіскус і мімоза. Вам сподобається наш горіх — може, ви бачили його біля річки? Як на мене, це найгарніше дерево на острові. Жінки шиють собі одежу з кори паперової шовковиці — вони називають її тапа — але тепер більшість полюбляє бавовну й ситець, що їх привозять моряки.

— Я привезла ситець, — зажурено пробурмотіла Алма. — Для жінок.

— О, вони будуть вам вдячні! — безтурботно зауважив преподобний Веллс, наче вже й забув, що Алмині речі хтось вкрав. — А папір ви привезли? Книжки?

— Привезла, — відповіла Алма, і на серці їй стало ще важче.

— Тут важкувато з папером, самі побачите. Вітер, сіль, дощ, комахи — гіршого клімату для книжок годі знайти! Я був свідком того, як усі мої папери зникли просто перед моїми очима!

І я, тільки що, мало не сказала Алма. Здається, вона ще ніколи не почувалась такою голодною і втомленою.

— От би мені таку пам’ять, як у місцевих, — продовжував преподобний Веллс. — Тоді б не треба було ніякого паперу! Те, що ми тримаємо в бібліотеках, вони тримають у голові. Проти них я почуваюсь недолугим. Наймолодший рибалка знає назви двох сотень зірок! Можете собі уявити, що знають старі! Колись я вів записи, але не міг дивитися, як вони псуються, коли я ще й рядка не дописав. Розумієте, в цьому родючому кліматі гарно ростуть не тільки дерева й квіти, а й пліснява й гнилизна. Це не місце для вчених! Але що таке історія, питаю я себе? Наше життя в цьому світі таке коротке! То нащо завдавати собі клопоту й записувати, що там з нами сталося за ту коротку мить? Якщо москіти дуже вам надокучатимуть вечорами, попросіть сестру Ману, хай покаже вам, як спалювати біля дверей сухий поросячий послід; він їх трохи віджене. Сестра Ману завжди всім допомагає. Раніше проповіді читав я, але їй це заняття припало до душі більше, ніж мені, та й місцевим подобаються її проповіді, тому тепер проповідує вона. Сім’ї в неї нема, то вона доглядає за свиньми. Годує їх із рук, щоб ті не порозбігалися від селища. Вона по-своєму багата. Одне порося може виміняти на місячний запас риби й інші скарби. Таїтянці шанують запечених поросят. Колись вони вірили, що запах риби приваблює богів і духів. Звичайно, дехто й досі в це вірить, хоч і вважає себе християнином, ха-ха-ха! Так чи так, а з сестрою Ману добре мати знайомство. В неї гарний голос. Острівна музика не має в собі нічого приємного для вуха європейця, але з часом ви до неї звикнете.

Значить, сестра Ману не одружена з преподобним Веллсом, подумала Алма. А хто ж тоді його дружина? І де вона?

А той тим часом невтомно продовжував:

— Якщо серед ночі ви побачите в затоці світло, не лякайтеся. Це всього лиш чоловіки, які ловлять рибу з ліхтарями. Дуже гарне видовище. Світло приваблює летючих риб, і ті застрибують просто в каное. Деякі хлопці вміють ловити їх голіруч. Кажу вам — може, на Таїті і бракує всяких-різних рослин, але морські чудеса покривають їх із лишком! Якщо хочете, я покажу вам завтра коралові сади он там, на рифі. І ви побачите, який Господь винахідливий. Ось ми й прийшли — хатина містера Пайка! Тепер вона стане вашою оселею! А точніше, вашою фаре! Тут хатину називають фаре. Як бачите, ви вже вивчили пару нових слів.

Алма подумки повторила це слово: фа-ре. Зберегла його в пам’яті. Вона падала з ніг від утоми, але навіть у такому стані Алма Віттекер не могла не нашорошити вух, коли чула нову, незнайому мову. В тьмяному місячному світлі, на пагорбку біля пляжу вона розгледіла маленьку фаре, сховану під мереживним листям пальм. Завбільшки вона була як найменша повітка в Білому Акрі, та виглядала доволі мило. Була схожа на літню дачу на морському узбережжі Англії, тільки зменшену в кілька разів. Від пляжу до дверей вела кривуляста стежинка, викладена потовченими дрібними й більшими мушлями.

— Дивна стежка, я знаю, але її прокладали таїтянці, — засміявся преподобний Веллс. — Вони не розуміють, для чого прокладати пряму стежину, навіть на найкоротшу відстань! Ви з часом звикнете до таких чудес! Добре жити трохи далі від пляжу. Бачите, ви на чотири ярди вище за лінію припливу.

Чотири ярди. Не так уже й високо.

Алма й преподобний Веллс піднялися кривулястою стежкою до хатини. Алма побачила, що роль дверей виконує проста заслона, сплетена з пальмового листя, яку проповідник відкрив легким поштовхом. Замка ніде не було видно — його там, певно, ніколи й не було. Він зайшов усередину і запалив ліхтар. Вони стали вдвох посеред маленької кімнати, накритої простим дахом із пальмового листя. Алма мало не зачіпала головою найнижчу балку. По стіні пробігла ящірка. На долівці лежало сіно, яке шелестіло під ногами. В кімнаті стояла коротка шорстка дерев’яна лавка без подушки, зате принаймні зі спинкою і підлокітниками. Був там і стіл з трьома стільцями — один із них зламався й перекинувся. Не стіл, а, скоріше, дитячий столик у вбогій дитячій. Вікна без фіранок і шиб виходили на всі боки. З меблів там стояло ще маленьке ліжко — трохи більше за лавку, а на ньому лежав тонкий матрац. Його, схоже, пошили зі старого вітрила, наповнивши чим-небудь, що було під рукою. Загалом, кімната пасувала б, скоріше, не їй, а комусь заввишки як преподобний Веллс.

— Містер Пайк жив так, як місцеві, — сказав він, — себто в одній кімнаті. Але якщо ви хочете мати перегородку, можемо вам тут її поставити.

Алмі було важко уявити, як у цій тісній кімнатці поміститься перегородка. Як поділити те, що не ділиться?

— Може, пізніше вам захочеться перебратися до Папеете, сестро Віттекер. Більшість так робить. У столиці, мабуть, більше цивілізації. Але й пороків більше, і зла. Але там можна найняти китайця, щоб виправ вам одежу, і ще всяке таке. Там повно португальців і росіян — з тих, що зістрибують з китобійних суден і лишаються на острові назавжди. Я не кажу, що португальці й росіяни — невідь-яка цивілізація, але там, розумієте, все-таки більше різного люду ніж тут, у нас!

Алма кивнула, хоч у душі знала, що нікуди зі затоки Матаваї не поїде. Тут жив на засланні Емброз, тут житиме й вона.

— За хатиною, біля саду є місце, де можна зварити щось поїсти, — продовжував преподобний Веллс. — Але дуже на сад не надійтесь, хоч містер Пайк і старався самовіддано про нього дбати. Всі так стараються, але після набігів свиней і кіз для нас там і гарбуза не лишається! Якщо захочете свіжого молока, можемо роздобути вам козу. Тільки скажете сестрі Ману.

На порозі, мовби почувши своє ім’я, тут же з’явилася сестра Ману. Напевно, вона йшла за ними назирці. Але в кімнаті, де вже стояла Алма з преподобним Веллсом, зовсім не було для неї місця. Алма навіть сумнівалась, що сестра Ману зі своїм широким заквітчаним брилем протиснеться в двері. Та якось вони всі помістилися. Сестра Ману розгорнула клуночок і почала викладати на крихітний столик їжу, використовуючи замість тарілок бананове листя. Алма ледве стрималась, щоб не накинутись на харчі. Сестра Ману простягнула Алмі бамбукове стебло, закрите вгорі корком.

— Питна вода! — сказала сестра Ману.

— Дякую за вашу доброту, — відповіла Алма.

Деякий час вони стояли й дивились одне на одного: Алма втомлено, сестра Ману насторожено, а преподобний Веллс — доброзичливо.

Врешті-решт преподобний Веллс схилив голову й промовив:

— Дякуємо тобі, Господи Ісусе й Боже, Владико наш, за те, що твоя раба сестра Віттекер щасливо до нас дісталася. Просимо тебе бути милостивою до неї. Амінь.

Після цих слів проповідник і сестра Ману нарешті пішли, й Алма накинулась на їжу, хапаючи її обома руками, й так швидко ковтала, що навіть на секунду не затрималась, щоб подумати, що саме вона їсть.

Вона пробудилася серед ночі від присмаку теплого заліза в роті. Вловила в повітрі запах крові й хутра. В кімнаті була якась тварина. Ссавець. Алма визначила це раніше, ніж згадала, де вона. Серце швидко забилося в грудях, доки вона збиралася з думками. Вона не на кораблі. І не в Філадельфії. Вона на Таїті — ага, нарешті зорієнтувалась! На Таїті, в хатині, де жив Емброз і де він пізніше помер. Як тут називають хатину? Фаре. Вона в своїй фаре, а з нею разом у кімнаті якась тварина. Раптом почулось скавуління, тонке й моторошне. Алма сіла в маленькому, тісному ліжку й роззирнулася. Крізь вікно проникало достатньо місячного світла, щоб побачити — посеред кімнати стояв пес. Малий песик, вагою фунтів зо двадцять. Він прищулив вуха й вишкірив на неї зуби. Не зводив із неї очиць. Скавуління перейшло в гарчання. Алма не мала охоти боротися з псом. Хай навіть малим. Вона подумала про це цілком спокійно. Біля ліжка лежало бамбукове стебло, наповнене прісною водою, яке дала їй сестра Ману. Єдина річ, до якої вона могла дотягнутися і використати як зброю. Алма задумалась, чи зможе вона вхопити бамбук, не злякавши пса? Ні, вона не мала жодного бажання вступати з ним у сутичку, але якщо вже доведеться битися, то нехай то буде рівний двобій. Вона повільно опустила руку на підлогу, не зводячи погляду з тварини. Пес гавкнув і підступив ближче. Алма забрала руку. Спробувала ще раз. Пес ще раз загавкав, цього разу вже зліше. Таки не вдасться їй дістати зброю.

Що ж, нехай. Вона не має сили боятися.

— Що тобі не так? — втомленим голосом запитала Алма пса.

Почувши її голос, пес вибухнув цілою зливою нарікань, гавкаючи так надсадно, що, здавалося, після кожного складу його тільце відривалося від землі. Вона байдуже за ним спостерігала. Глуха ніч. На дверях нема замка. Під головою — подушки. Вона втратила всі свої речі й спала в брудній дорожній сукні з позашиваними в подолі монетами — єдиним, що залишилось у неї після того, як усе її майно вкрали. В неї не було чим захищатися, крім короткого бамбукового стебла, та й до того вона не могла досягнути. Довкола її хатини кишіли краби й ящірки. А тепер ще й це: злий таїтянський пес у її кімнаті. Алма була така знесилена, що їй набридло хвилюватись.

— Йди звідси, — сказала вона псові.

Той загавкав ще голосніше. Вона покинула ту затію. Обернувшись до нього спиною, лягла на ліжко, знову намагаючись більш-менш зручно вмоститись на тонкому матраці. Пес не переставав гавкати. Його обуренню не було меж. Давай, нападай на мене, подумала Алма. А тоді заснула під його розлючений гавкіт.

Через кілька годин Алма знову пробудилась. У кімнаті посвітлішало. От-от мало зійти сонце. Тепер на долівці посеред кімнати сидів, схрестивши ноги, хлопчик і дивився на неї. Алма кілька разів моргнула й запідозрила, що тут не обійшлося без чарів: що за чарівник прийшов і обернув малого пса на дитину? Хлопчик мав довге волосся й серйозний вираз лиця. На вигляд йому було років вісім. На ньому не було сорочки, зате він мав на собі штани — щоправда, одна штанина була вдвічі коротша, так ніби хлопчик визволяв ногу з пастки й розірвав тканину навпіл.

Він тут же скочив на ноги, немовби чекав, коли вона встане. Підійшов до ліжка. Алма налякано відсахнулась, та раптом помітила, що він тримає щось у руці — простягає їй. Предмет лежав на його долоні й виблискував у перших променях сонця. Щось невеличке й мідне. Він поставив предмет на краю ліжка. Окуляр її мікроскопа.

— Ох! — охнула вона.

Почувши її голос, хлопчина втік геть. За ним безгучно захиталась хистка заслона, яку величали дверми.

Після цього Алма більше не змогла заснути, але й вставати не квапилась. Вона почувалася такою ж утомленою, як напередодні ввечері. Хто наступний прийде до її кімнати? Що це за місце таке? Треба знайти, чим зачинити двері — але чим? На ніч можна присунути до дверей столик, але ж його легко відсунути. Та й чи є взагалі сенс загороджувати двері, коли вікна — це не вікна, а пробиті в стінах діри? Вона збентежено й зажурено крутила в руках мідний окуляр. Де ж решта частин її улюбленого мікроскопа? Що то за хлопець? Можна було б кинутися слідом за ним і простежити, де він ховає решту її речей.

Вона заплющила очі й прислухалася до незнайомих звуків довкола. Їй здавалося, що вона от-от почує, як зійде сонце. Було виразно чути, як за дверима розбиваються об берег хвилі. Надто близько від її хатини. Краще було б поселитися трохи далі від води. Все здавалося надто близьким, надто небезпечним. Пташка, що всілася на дах прямісінько над її головою, дивно скрикнула. Її покрик скидався на слова: «Думай! Думай! Думай!».

Та вона тільки те й робила, що думала!

Нарешті Алма встала, змирившись з тим, що сон її остаточно покинув. Цікаво, де тут вбиральня, чи хоча б місце, яке б могло виконувати цю роль. Минулої ночі вона присіла за фаре, але надіялась, що десь поблизу є краща місцина. Алма переступила через поріг і мало не перечепилась через щось. Глянула вниз і побачила — просто на ґанку, якщо то, звісно, можна було назвати ґанком, — Емброзову валізку, яка спокійно чекала на неї, зачинена й міцно затягнута ременем. Вона присіла, розв’язала ремінь, відкрила валізку й швидко переглянула все, що лежало всередині, — малюнки були на місці.

На березі — ні праворуч, ні ліворуч, скільки було видно в світанковому присмерку — не виднілося ні душі: ні жінки, ні чоловіка, ні хлопця, ні пса.

Думай! — скрикнула пташка над головою. — Думай!

Розділ двадцять третій

Час ніколи не зупиняється — навіть у найдивніших і найнезвичніших ситуаціях — тож і для Алми в затоці Матаваї час проминув швидко. Поволі, спотикаючись, вона почала розуміти новий світ, у якому опинилася.

Як і в дитинстві, вперше відчувши потяг до пізнання, Алма почала з того, що обстежила свою оселю. Це зайняло їй небагато часу, бо мініатюрній таїтянській фаре було далеко до Білого Акру. Одна кімнатка, сякі-такі двері, три вікна без шибок, грубо збиті меблі й дах з пальмового листя — ось і все, що там було. Того першого ранку Алма ретельно обшукала всю хату в пошуках хоч найменшого сліду Емброза — нічого. Ознак присутності Емброза вона почала шукати ще раніше, ніж взялася за (цілком даремні) розшуки свого зниклого багажу. Що вона сподівалася знайти? Послання для неї, нашкрябане на стіні? Таємну схованку з малюнками? А може, в'язку листів чи щоденник, де він записував не тільки незрозумілі містичні бажання? Ні, після нього нічого не зосталось.

Змирившись, Алма позичила в сестри Ману віник й позмітала зі стін павутиння. Замість старого сіна насипала на долівку нове. Підбила матрац і прийняла фаре за свою нову оселю. А ще, за порадою преподобного Веллса, прийняла той прикрий факт, що її речі або рано чи пізно повернуться, або ні, і що цьому ніяк — геть ніяк — не зарадиш. І хоч ця думка її засмучувала, проте було в цьому щось на диво слушне, ба навіть справедливе. Втратити все, що тобі дороге, — наче вмить відбути покуту. Алма відчула, що вони з Емброзом зблизилися — обоє приїхали на Таїті, щоб втратити там усе.

І от, у єдиній сукні, що в неї зосталась, вона подалася досліджувати довколишній світ.

За хатиною стояла так звана гімаа — відкрита піч, де Алма навчилася кип’ятити воду й готувати кілька простих страв. Сестра Ману підказала їй, що можна зробити з місцевих фруктів та овочів. Алма не думала, що її кулінарні витвори смакуватимуть як сажа чи пісок — а саме так вони й смакували! — але вона не здавалась і гордилася, що може сама себе прогодувати, чого їй зроду не доводилось робити. (Автотроф, от хто вона така, сумно всміхнулась Алма; як би нею пишалася Ретта Снов!) Був там і жалюгідний клаптик саду, але з нього не було пуття; Емброз збудував собі хатину на палючому піску — даремно було навіть пробувати щось там вирощувати. Ящірок, які цілу ніч бігали туди-сюди по балках, теж неможливо було позбутись. Зрештою, плазуни допомагали боротися з москітами, тому Алма старалася не звертати на них уваги. Вона знала, що шкоди ящірки їй не заподіють, та все ж краще б вони не повзали по ній уночі. Але хоч не змії — то вже добре. На щастя, змії на Таїті не водилися.

Зате аж кишіло крабами, проте Алма з часом перестала зважати на крабів усіх можливих розмірів, які без упину крутилися в неї під ногами на березі. Вони теж були безневинні. Щойно запримітивши її своїми очицями на рухомих стеблинках, вони тут же квапливо дріботіли в протилежному керунку, поклацуючи клешнями. Невдовзі Алма звикла ходити босоніж, зрозумівши, що це значно безпечніше. На Таїті було надто спекотно, волого, піщанисто й слизько, щоб ходити взутій. На щастя, природа сприяла босоногій ходьбі — тут не росло жодної колючої рослини, а стежки були здебільшого викладені гладенькими камінцями або піском.

Алма вивчила береговий ландшафт і години припливу та відпливу. Купатися вона не любила, але змушувала себе заходити в повільні, темні води затоки Матаваї — з кожним тижнем трошки глибше. Добре, що риф захищав затоку від хвиль.

Вранці Алма звикла купатися в річці разом з іншими мешканками селища — такими ж опасистими й сильними, як вона сама. Таїтянці були одержимі чистотою, кожного дня мили волосся й тіло пінистим соком імбиру, що ріс вздовж узбережжя. Алма, яка не звикла щодня купатися, невдовзі дивувалася, чому вона все життя так не робила. Так само дуже скоро вона перестала звертати увагу на хлопчаків, які тлумилися біля річки й кепкували з жінок і їхньої голизни. Ховатися від них було марно; дітлахи ходили назирці і вдень, і вночі.

Таїтянкам було байдуже до їхніх насмішок. Їх більше хвилювало жорстке як дріт, вицвіле Алмине волосся, коло якого вони засмучено й стурбовано метушилися. Усі жінки мали красиве волосся, яке спадало їм на спину чорними хвилястими пасмами, і їм було страшенно шкода, що в Алми немає такого розкішного багатства, їй самій було шкода. Однією з перших фраз, які Алма вивчила таїтянською, було вибачення за те, що в неї таке волосся. Цікаво, чи є ще у світі таке місце, де б її волосся не вважалося трагедією? Мабуть, нема.

Як тільки хтось із нею починав розмову, Алма старалася схопити якомога більше таїтянських слів. Люди ставились до неї приязно й охоче допомагали — її спроби розмовляти їхньою мовою вони сприймали за гру. Алма найперше вивчила назви того, що траплялося в затоці Матаваї найчастіше: дерев, ящірок, риб, неба й гарненьких голубок ууайро (це слово звучало точнісінько як їхній неголосний клекіт). Далі, як тільки випала змога, взялася за граматику. Мешканці селища розмовляли англійською — хтось вільно, а хтось просто імпровізував — та Алма, давня любителька мов, як тільки випадала нагода, наполегливо розмовляла таїтянською.

Але ця мова виявилась зовсім не простою. Своїм звучанням вона нагадувала їй, скоріше, пташиний спів, ніж людське мовлення, а музичного слуху їй бракувало. Алма побачила, що таїтянська мова ще й до того нелогічна. Вона не мала строгих правил, як латина чи грека. Жителі затоки Матаваї гралися словами й крутили їх на всі боки, щодень їх міняючи. Часом вони доточували до них кавалки англійських і французьких слів, вигадуючи нові химерні слова. Таїтянці обожнювали малозрозумілі каламбури, що їх Алма могла б зрозуміти хіба що тоді, якби діди її дідів народилися на цій землі. Крім того, у затоці Матаваї розмовляли по-іншому, ніж у Папеете, місті за якихось сім миль звідтіля, — а там говорили зовсім не так, як у Таравао чи Теагупо. На одному боці острова одне й те ж речення могло означати щось зовсім інше, ніж на другому боці; сьогодні — мати інше значення, ніж учора.

Алма пильно придивлялася до тамтешніх людей, вивчаючи триб життя у цьому дивному місці. Найважливішою персоною була сестра Ману — вона не лише дбала про свиней, а й стежила за дисципліною в цілому селищі. Вона стояла на сторожі правил, пильнуючи за добрими манерами й поведінкою. Якщо преподобного Веллса все селище любило, то сестру Ману — боялося. Сестра Ману — чиє ім’я означало «птаха» — мала такий же зріст, як Алма, й такі ж міцні мускули, як чоловік. Вона б заввиграшки понесла Алму на спині. Жінок, які б заслуговували на такі слова, було не так і багато.

Сестра Ману завше мала на голові бриль з широкими крисами, щодня оздоблений іншими квітами, однак, купаючись у річці, Алма помітила, що чоло Ману помережане грубуватими білими шрамами. Двоє чи троє старших жінок теж мали на чолі такі загадкові позначки, але Ману мала ще й інші рубці: на її мізинцях бракувало останньої фаланги. Алмі її каліцтва видались дуже дивними — надто акуратні й симетричні. Що можна було робити, щоб відірвати собі пучки обох мізинців, ще й так рівно? Але спитати вона не наважилась.

Сестра Ману щоранку й щовечора калатала в дзвін, скликаючи вірян на службу, й ті — всі вісімнадцятеро дорослих жителів селища — слухняно приходили. Навіть Алма старалася не пропускати жодної релігійної відправи в затоці Матаваї, бо сестра Ману образилась би, а без її прихильності Алма довго не прожила б. Та й на службі було не так вже й важко всидіти; вона мало коли тривала більш як чверть години, а проповіді, які сестра Ману вперто виголошувала англійською, завжди її розважали. (Якби лютеранські зібрання у Філадельфії були такі ж короткі й цікаві, подумалось Алмі, вона б частіше ходила до церкви.) Алма уважно прислухалась і з часом вловила зміст окремих слів і фраз у нерозбірливих таїтянських наспівах.

Те ріма атуа : рука Божа.

Те мау пуре атуа : народ Божий.

Що ж до хлопчика, який тієї першої ночі приніс Алмі окуляр від її мікроскопа, виявилось, що він був одним із зграйки, до якої входило п’ятеро шибеників, що блукали по селищу й, не маючи іншого заняття, безперестанку бавилися, а тоді падали від втоми на пісок і, як собаки, там же засинали. Минув не один тиждень, поки Алма нарешті навчилася їх розрізняти. Того, хто з’явився тоді в її кімнаті й віддав окуляр до мікроскопа, звали Гіро. Він мав найдовше волосся й, схоже, найвищий статус у їхній ватазі. (Згодом вона дізналася, що у таїтянській міфології Гіро був королем злодіїв. Їй стало смішно, що вона вперше зустрілась із малим королем злодійчуків у затоці Матаваї, коли той повертав їй вкрадене.) Гіро був братом хлопця на ім’я Макеа, хоч, може, вони й не були справжніми братами. Вони казали, що Папеіга, Тіномана й ще один Макеа — теж їхні брати, але Алма сумнівалась, що це правда, бо всі п’ятеро були більш-менш одного віку, а двійко ще й називалися однаково. Вона нізащо б не могла визначити, хто їхні батьки. Ніщо не вказувало на те, щоб про тих дітлахів хтось піклувався, крім них самих.

У затоці Матаваї жили й інші діти, але вони ставилися до життя набагато серйозніше, ніж п’ятеро хлопчисьок із «ватаги Гіро», як їх подумки охрестила Алма. Ті інші діти щодня по обіді ходили до місіонерської школи на заняття з англійської й читання, навіть якщо їхні батьки не мешкали в селищі преподобного Веллса. Серед них були хлопчики з акуратно зачесаним коротким волоссям і усміхнені дівчатка з гарними косичками, вбрані в довгі сукенки. Вони займалися у церкві, а навчала їх весела молода жінка, яка в той день, коли Алма тільки прибула до селища, гукнула їй:

— Ми розмовляємо англійською!

Ту жінку звали Етіні — «білі квіти, розсипані стежкою», й вона бездоганно розмовляла англійською, з виразним британським акцентом. Казали, що її в дитинстві навчала сама дружина преподобного Веллса, і тепер Етіні вважалась найкращою вчителькою англійської на цілому острові.

Охайні, слухняні школярі приємно вразили Алму, та набагато сильніше її зацікавили п’ятеро неграмотних бешкетників з ватаги Гіро. Вона ще ніколи не бачила, щоб діти насолоджувались такою свободою, як Гіро, Макеа, Папеіга, Тіномана й другий Макеа. Малі королі свободи й веселуни! Наче якісь міфічні створіння, що пішли водночас від риби, птаха й мавпи, вони всюди — у воді, на деревах, на суші — почувалися як удома. З безстрашними криками вони звішувалися з ліан і, розгойдавшись, стрибали в річку. Гребли на маленьких дощечках до рифу, а тоді робили щось неймовірне — ставали на дошки й розтинали ними пінисті хвилі, що наростали й розбивалися об риф. Вони називали це заняття фагееї, й Алма не могла уявити, якими спритними й упевненими вони почувалися, коли так легко розсікали воду. Повернувшись на пляж, хлопчаки невтомно вовтузились і борюкались. Вони мали ще одну улюблену гру: робили собі ходулі, намащували тіло якимось білим порошком, вставляли під повіки галузки й бігали один за одним по піску, мов якісь цибаті, моторошні чудовиська. Запускали уо — повітряного змія з сухого пальмового листя. Набігавшись, грали в крем’яшки. Мали й свій звіринець, в якому жили щораз інші тваринки: коти, собаки, папуги й навіть вугрі (вугрі плавали в зроблених із каміння річкових загатах; на звук хлопчачих посвистів вони вистромлювали свої страшні голови з води, готові вхопити з рук шматочки фруктів). Час від часу ватага Гіро поїдала своїх улюбленців — хлопці обдирали з них шкіру й запікали на власноруч зробленому рожні. Тут було прийнято їсти псів. Преподобний Веллс сказав Алмі, що таїтянський пес смакує так само, як англійське ягня, але, знову ж таки, він востаннє куштував ягня десятки років тому, тож вона сумнівалась, чи варто йому довіряти. Алма сподівалась, що Роджера ніхто не з’їсть.

Роджером звали того малого пса, який навідався до Алми, коли та вперше ночувала у своїй фаре. Роджер, схоже, нікому не належав, але, напевно, сподобав собі Емброза, який і назвав його цим поважним, шляхетним іменем. Усе це Алмі розповіла сестра Етіні, яка, крім того, дала їй одну дивну пораду:

— Роджер нізащо вас не вкусить, сестро Віттекер, хіба що ви спробуєте його нагодувати.

Перші кілька тижнів, відколи Алма оселилась у своїй хатині, Роджер щоночі приходив до її тісної кімнатки й щосили на неї гавкав. Довгий час він ніколи не траплявся їй на очі за дня. Поступово, явно неохоче, пес таки заспокоївся, а його напади люті покоротшали. Якось уранці Алма, прокинувшись, побачила, що Роджер спить на підлозі біля її ліжка, а це значило, що вночі він зайшов до будинку без гавкоту. А це вже неабищо. Почувши, що Алма поворухнулась, Роджер загарчав і втік, але наступної ночі знову повернувся і відтоді більше не гавкав. Одного разу вона все-таки спробувала його нагодувати, а він, як і попереджала сестра Етіні, ледь її не вкусив. А взагалі вони добре ладнали одне з одним. Ні, дружелюбним Роджер не став, але він більше не виявляв бажання перегризти їй горло, а це вже досягнення.

Роджер був потворний. Мало того, що рудий і плямистий, він мав криву щелепу й сильно накульгував, а чималий кавалок його хвоста, схоже, зник у чиїйсь хижій пащі. Крім того, він був туапуу — горбатий. Та все ж Алмі подобалося мати його поряд. Емброз полюбив його за щось, подумала вона, цікаво тільки за що. Вона годинами розглядала пса, міркуючи, що той знає про її чоловіка, свідком яких сцен був. Їй було приємно в його товаристві. Не можна було сказати, що Роджер її захищав чи був їй вірний, але якусь прив’язаність до цієї хатини пес таки відчував. Знаючи, що він прийде уночі, вона не боялася засинати сама.

І це було на краще, бо Алма вже давно перестала сподіватися хоч на якусь безпеку чи можливість побути на самоті. Не було ніякого сенсу навіть пробувати означити якісь межі довкола своєї оселі чи тих кількох речей, що у неї залишились. Дорослі, діти, тварини, погода — всі і все в затоці Матаваї відчували за собою право вільно заходити до Алминої фаре просто так, у будь-яку годину дня і ночі. Щоправда, вони не завжди приходили з порожніми руками. З часом її пожитки почали повертатися — окремі їхні частини і деталі. Невідомо, хто приносив їй ці речі. Вона ніколи не бачила, коли це відбувалося. Здавалося, що сам острів спочатку глитнув її багаж, а тепер потрохи його викашлює.

У перший тиждень до неї повернувся стосик паперу, нижня спідниця, пляшечка ліків, згорток тканини, моток мотузки й щітка для волосся. Треба тільки трохи почекати, й усе повернеться, подумала вона. Але помилилась, бо речі зникали так само несподівано, як і з’являлися. На превелику радість, їй віддали ще одну дорожню сукню — як не дивно, з подолу ніхто не вийняв ні монети, а от капелюшків так ніхто й не повернув. Папір для писання теж принесли, але небагато. Аптечки вона так більше й не побачила, зате на ґанку з’явилась рівненька шерега скляних пляшечок для ботанічних екземплярів. Одного ранку Алма виявила, що зник один черевик — тільки один! — але їй було важко уявити, кому потрібен був один черевик, тоді як такі корисні акварельні фарби їй повернули. Наступного дня їй дісталась назад основа її дорогоцінного мікроскопа, зате окуляр хтось за це забрав собі. Це нагадувало хвилі, які то припливали до її оселі, то відпливали, приносячи зі собою й забираючи уламки її колишнього життя. Вона не мала іншого виходу, як змиритися з цим і щодня дивуватися з того, що знайшла, а що втратила, щоб наступного дня знову втратити і знову знайти.

Проте Емброзову валізку більше ніколи в неї не забирали. Того ранку, коли її повернули на ґанок, Алма поставила валізку на столик усередині фаре, й так вона там і стояла — недоторканна, мовби її охороняв невидимий полінезійський Мінотавр. Ба більше: не зникло жодне з зображень Хлопця. Вона не розуміла, чому до цього саквояжа і його вмісту поставилися так шанобливо, коли більше жодної речі не можна було залишити в затоці Матаваї напризволяще. Але запитати когось: «Чому ви не торкаєтесь цієї валізки і не крадете цих малюнків?» вона не наважувалась. Та й як їй було пояснити, що то за малюнки і чому той саквояж такий важливий для неї? Їй залишалось хіба мовчати, нічого не розуміючи.

Алма повсякчас думала про Емброза. На Таїті від нього не зосталось ні сліду, крім симпатії в серцях тубільців, але вона без упину шукала ознак його присутності. Все, що вона робила, все, чого торкалась, викликало в неї роздуми: чи він теж так робив? Як він проводив тут час? Якої він думки був про цю крихітну хатину, дивну їжу, незрозумілу мову, безперестанний гул моря, ватагу Гіро? Чи подобалось йому на Таїті? Чи він, як і Алма, вважав цей острів надто чужим і чудернацьким, щоб його полюбити? Чи засмагав він на сонці, як тепер Алма на чорному піщаному пляжі? Чи сумував за свіжими фіалками й тихим співом дрозда удома, як Алма навіть у ті хвилини, коли милувалась пишним гібіскусом і слухала гучні викрики зелених папуг? Який він був — сумний і зажурений чи радісний, бо знайшов рай на землі? Чи хоч раз згадував про Алму? Чи тут же викинув її з голови, радіючи, що звільнився від її бентежних бажань? А, може, він забув про неї, бо закохався у Хлопчика? А Хлопчик — де він тепер? Та й хлопчиком його не назвеш — подумки зізналася Алма, вкотре передивившись малюнки.

Зображена на них постать була схожа, скоріше, на юнака. А тепер, коли минуло вже два чи три роки, він уже став дорослим чоловіком. Однак Алма все одно називала його Хлопчиком і не переставала його всюди шукати.

Але в затоці Матаваї не було ні сліду, ні згадки про нього. Вона шукала його в обличчях усіх чоловіків, які проходили селищем, усіх рибалок, які ловили рибу на узбережжі. Коли преподобний Веллс розповів Алмі, що Емброз навчив одного таїтянця таємниці запилення ванільних орхідей (маленькі хлопчики, маленькі пальчики, маленькі прутики), вона подумала — це точно він. Але навідавшись на плантацію, застала там не Хлопчика, а кремезного чоловіка з пов’язкою на одному оці. Алма кілька разів ходила на ванільну плантацію, вдаючи, начебто її цікавить, що там відбувається, але не побачила нікого, хоч трохи схожого на Хлопчика. Раз на кілька днів вона казала, що їде збирати гербарій, а насправді поверталася в столицю Папеете, позичивши з плантації поні для довгого переїзду. Діставшись туди, Алма цілими днями блукала вулицями до самого вечора, вдивляючись у лиця перехожих. Поні дибало слідом за нею — кістлява тропічна версія Сомса, вірного приятеля її дитинства. Вона шукала Хлопчика на пристані, біля будинків розпусти, в готелях, де мешкали шляхетні французькі колоністи, в новому католицькому соборі, на ринку. Деколи перед нею виринав високий, статний тубілець із коротким волоссям, і вона підбігала до нього й легенько стукала по плечі, ладна запитати будь-що, тільки б той обернувся. Щоразу вона була певна: це він!

Але завжди помилялась.

Алма знала, що невдовзі їй доведеться розширити пошуки, шукати його за межами Папеете й затоки Матаваї, але не знала, з чого почати. Острів Таїті мав тридцять п’ять миль завдовжки й дванадцять — завширшки і за формою був схожий на криву вісімку. Чимало його ділянок було важко, а то й узагалі неможливо подолати. Варто було вийти за межі затіненої, піщаної дороги, що почасти огинала берегову лінію, і місцевість подекуди ставала непролазна. До вершин пагорбів тягнулися східчасті плантації ямсу, гаї кокосових пальм і хвилясті пасма трави, а їм на зміну зненацька приходили високі скелі й непрохідні джунглі. Алмі розповідали, що на високогір’ї ніхто не жив — самі лише верховинці: майже міфічні персонажі, які напрочуд вправно лазили по скелях. Ці люди не були ні мисливцями, ні рибалками. Дехто з них ніколи не торкався до морської води. Таїтянці, які жили серед скель, і ті, що мешкали на узбережжі, споконвіків ставилися одне до одного насторожено — між ними пролягала межа, якої ніхто не наважувався переступити. Може, Хлопчик належав до тих племен, що жили в верховині? Однак Емброз зображав його біля моря, з рибальською сіткою в руках. Алмі ніяк не вдавалося розгадати його таємниці.

Хтозна, чи не був Хлопчик моряком — помічником на китобійному судні, яке затрималося на якийсь час у порту? Якщо так, то вона ніколи його не знайде. Його могло занести в будь-який куточок світу. А може, його взагалі вже не було серед живих. Але відсутність доказів — як Алма чудово знала — це не доказ відсутності.

Треба шукати далі.

У місіонерському селищі вона нічого не дізналася. Брудних пліток про Емброза вона жодного разу не чула — навіть під час купань на річці, коли всі жінки плескали язиками, аж гай шумів. Про містера Пайка, за яким усі так сумували, ніхто слова кривого не сказав. Алма навіть наважилася запитати преподобного Веллса:

— А з ким тут містер Пайк приятелював найближче? Він мав друга, якого любив більше за інших?

Той тільки глянув на неї своїми ясними очима й відповів:

— Містера Пайка всі любили.

Це сталося в той день, коли вони пішли на могилу Емброза. Алма попросила завести її туди, щоб віддати шану покійному батьковому робітнику. Прохолодного й захмареного пообіддя вони разом вибралися на пагорб Тагара, де недалеко від вершини хребта було розташоване невелике англійське кладовище. Преподобний Веллс видався Алмі дуже приємним супутником, бо рухався він швидко й спритно будь-якою місцевістю й дорогою розповідав усілякі цікаві історії.

— Коли я сюди тільки приїхав, — сказав він того дня, підіймаючись на крутий пагорб, — я вирішив визначити, які рослини й овочі споконвіків ростуть на Таїті, а яких привезли сюди давні поселенці й дослідники, але, розумієте, з’ясувати таке, на жаль, дуже важко. Самі таїтянці мені з цим не допомогли, бо вони вірять, що всі тутешні рослини — навіть ті, що дають урожай — тут посадили боги.

— Греки казали так само, — задихано зауважила Алма. — Вони вірили, що виноградну лозу й оливкові гаї посадили боги.

— Ага, — кивнув преподобний Веллс. — По-моєму, люди забувають про те, що самі колись створили, правда? Тепер нам відомо, що всі полінезійські народи, поселяючись на новому острові, привозять зі собою корінь таро, кокосову пальму й хлібне дерево, але спитайте їх, і вони скажуть, що їх посадили боги. Деякі їхні історії схожі на казку. Вони вважають, начебто боги створили хлібне дерево подібним на людське тіло, щоб підказати людям — це дерево корисне. Нібито саме через це листки хлібного дерева схожі на руки — вони показують людям, що треба потягнутися до цього дерева й знайти там харчі. Взагалі таїтянці кажуть, що всі їстівні рослини на цьому острові схожі на частини людського тіла, що це, розумієте, божественне послання. Ось чому кокосову олію, яка допомагає, коли болить голова, роблять з кокоса, схожого на голову. Тутешній горіх, кажуть, лікує нирки, бо він сам нібито на них схожий. Яскраво-червоний сік рослини феї допомагає при хворобах крові.

— Природа всіх речей, — пробурмотіла Алма.

— Так, так, — підтакнув преподобний Веллс.

Алма сумнівалася, що він її почув.

— Гілки банана — такі, як ця, сестро Віттекер — також нібито символізують людське тіло. Через їхню форму їх використовують як жести примирення, жести людяності, так би мовити. Якщо хочете показати, що ви здаєтесь чи готові піти на компроміс, просто киньте таку гілку на землю під ноги своїм ворогам. Добре, що я дізнався про це відразу, коли приїхав на Таїті! Я кидав гілки банана в усі боки, аби мене не вбили й не з’їли!

— А що, вас справді могли вбити й з’їсти? — запитала Алма.

— Скоріш за все, ні, але місіонери завжди такого бояться. Чули один дотепний жарт про місіонерів? Якщо канібал з’їсть місіонера й перетравить його, а тоді помре, то чи воскресне перетравлене тіло місіонера в день Страшного суду? А якщо ні, то як святий Петро знатиме, які частини його тіла відправляти до раю, а які — до пекла? Ха-ха-ха!

— А містер Пайк говорив з вами про те, що ви мені тільки що розповіли? — запитала Алма, слухаючи його жарт упіввуха. — Про те, що боги надали рослинам певну форму, щоб підказати, як людина може з них скористатися?

— Ми з містером Пайком багато про що говорили, сестро Віттекер!

Алма не знала, як розпитати його детальніше, не видавши при цьому себе. Чому батьковий робітник мав би аж так її цікавити? Вона не хотіла викликати підозри. Але який дивний чоловік той преподобний Веллс! Щирий і водночас скритний. Коли заходила мова про Емброза, Алма пильно вдивлялася в його обличчя, шукаючи там якихось натяків, але воно завжди залишалось непроникним. Преподобний Веллс дивився на світ із одним і тим самим незворушним виразом. Його настрій не змінювався за жодних обставин. Він був постійний, як маяк. Щирість його була така абсолютна й бездоганна, наче маска.

Нарешті вони дійшли до кладовища з невисокими вибіленими на сонці надгробками, подекуди вирізьбленими в формі хреста. Преподобний Веллс відразу провів Алму до Емброзової могили — доглянутої й позначеної невеликим каменем. Вона була розташована в гарному місці, звідки виднілася ціла затока Матаваї і прозоре, безкрає море. Алма боялася, що, побачивши могилу, не зможе стримати емоцій, але вона, навпаки, почувалась спокійно, ба навіть відсторонено. Присутність Емброза тут не відчувалась. Не може бути, щоб він лежав під цим каменем. Алмі згадалось, як він любив простягнутися на траві, випроставши свої довгі ноги, й розповідати їй про чудеса й таємниці, доки вона вивчала свій мох. Їй здавалося, що він не тут, що він живе у Філадельфії, у її спогадах. Вона не могла уявити, як його кості гниють під її ногами. Емброзові не було місця в землі — він належав повітрю. Навіть за життя в ньому не було майже нічого земного. Тож як він міг лежати в землі після смерті?

— У нас забракло дерева на домовину, — сказав преподобний Веллс, — тому ми загорнули містера Пайка у виткану на острові тканину й поховали його в старому каное — тут часом так роблять. Розумієте, столярувати без інструментів важкувато, а коли в руки тубільцям потрапляє хороша деревина, вони не хочуть марнувати її на домовини, тож ми обходимося старими каное. Але тутешній люд, як бачите, поставився з повагою до християнських переконань містера Пайка. Його поховали головою на захід, обличчям до сонця, що сходить, як роблять усі християнські церкви. Я вже казав, що його тут любили. Сподіваюсь, він помер щасливим. Достойний то був чоловік.

— А він здавався щасливим, коли тут жив, брате Веллс?

— З часом він, як і всі ми, знайшов на острові багато цікавого для себе. Але орхідей йому бракувало, це точно! Як я вже казав, Таїті може стати розчаруванням для тих, хто приїжджає сюди досліджувати природу.

— А містер Пайк вам ніколи не здавався стурбованим? — насмілилась запитати Алма.

— Люди прибувають на цей острів з різних причин, сестро Віттекер. Як казала моя дружина, людей прибиває до берега, й ці відкинуті всіма чужинці переважно не здогадуються, де опинилися! Одні з них на вигляд порядні джентльмени, а потім виявляється, що на своїй батьківщині вони сиділи у в’язниці. А інші були порядними джентльменами, коли жили в Європі, а, приїхавши сюди, поводяться як злочинці! Ніколи не знаєш, що твориться в чужій душі.

Він не відповів на її запитання.

А як же Емброз? — хотілося їй запитати. Що творилося в його душі?

Але вона стрималась.

А тоді преподобний Веллс, як завжди життєрадісно, сказав:

— А он там, по той бік низької стіни, поховані мої доньки.

Від його слів Алмі відібрало мову. Вона не знала, що в преподобного Веллса були доньки, не кажучи про те, що вони померли на острові.

— Їхні могилки зовсім маленькі, — сказав він, — бо дівчатка довго не прожили. Жодна не дожила й до року. Ліворуч — Гелен, Елеанор і Лора. Праворуч біля них — Пенелопа й Теодозія.

П’ять мініатюрних надгробків, менших за цеглину. Алма не знала, що сказати. Нічого сумнішого вона в житті не бачила.

Глянувши на її приголомшене обличчя, преподобний Веллс лагідно всміхнувся.

— Але без горя нема радості. Їхня наймолодша сестричка Крістіна жива й здорова. Господь дав нам одну доньку, яку ми змогли виховати, й вона досі жива. Живе в Корнволлі й сама вже стала матір’ю трьох хлопчиків. Місіс Веллс живе з нею. Як бачите, моя дружина оселилась з нашою єдиною дитиною, яка зуміла вижити, а я залишився тут, скласти товариство мертвим.

Він зазирнув Алмі через плече.

— О, дивіться! — вигукнув. — Плюмерія розцвіла! Зірвемо кілька галузок і принесемо сестрі Ману. Хай вчепить собі на капелюшок до вечірньої служби. Думаю, їй сподобається!

Преподобний Веллс завжди збивав Алму з пантелику. Вона ще ніколи не зустрічала такого веселого чоловіка, який ні на що не нарікав, який так багато втратив і жив, маючи так мало. Пізніше вона дізналась, що в нього навіть домівки не було. Він не мав власної фаре. Ночував у місіонерській церкві, на лавці. Часто навіть не мав агу таото, щоб накритися. Він, як кіт, міг задрімати будь-де. В нього не було нічого, крім Біблії, — і навіть та деколи зникала на кілька тижнів, аж поки її хтось нарешті йому не повертав. Преподобний Веллс не тримав худоби й не доглядав за садом. Маленьке каное, на якому він веслував до коралового рифу, належало чотирнадцятилітньому хлопчаку, який його люб’язно йому позичав. На світі не було в’язня, монаха чи жебрака, подумала Алма, убогішого за цього чоловіка.

Проте, як виявилось, так було не завжди. Френсіс Веллс виріс у Корнволлі, у прибережному Фалмуті, у великій родині заможних рибалок. Хоч усіх подробиць своєї юності він розповісти Алмі не захотів («Не хочу, щоб ви почали мене зневажати, почувши, що я наробив!»), судячи з його слів, він був ще тим відчайдухом. До Господа його привів удар по голові — принаймні так преподобний Веллс описав своє навернення: корчма, шарпанина, «дали пляшкою по макітрі», а тоді… одкровення!

З того моменту він узявся за голову й почав вести побожне життя. Невдовзі одружився з дівчиною на ім’я Едіт, освіченою й доброчесною донькою пастора тамтешньої методистської церкви. Завдяки Едіт він навчився правильно розмовляти, мислити й поводитися більш шанобливо й гідно. Захопився книжками й «усілякими високими помислами». Прийняв висвячення. Щойно висвячений преподобний Френсіс Веллс із дружиною Едіт — молоді й схильні до віри в недосяжні ідеали — записалися в Лондонське місіонерське товариство й попросили відправити їх до найдальших язичницьких земель, щоб проповідувати там слово Спасителя. Лондонське місіонерське товариство радо прийняло Френсіса — нечасто вдавалося знайти священика, який до того ж був досвідченим і вправним моряком. Пещені кембриджські джентльмени до такої роботи не надавались.

Преподобний Френсіс і місіс Веллс прибули на Таїті року 1797-го, на палубі першого місіонерського корабля, який дістався до цього острова, у товаристві ще п’ятнадцятьох англійських протестантів. На ту пору бога таїтянців уособлював шестифутовий дерев’яний стовп, загорнутий у шматок тканини з паперової шовковиці й оздоблений червоним пір’ям.

— Коли ми зійшли на берег, — сказав він Алмі, — острів’яни були зачудовані нашим одягом. Один із них стягнув з мене черевик й, побачивши шкарпетку, налякано відскочив. Він, бачте, подумав, що я не маю пальців на ногах! Що ж, дуже скоро я не мав і черевиків, бо він їх у мене забрав!

Таїтянці відразу припали Френсісу Веллсу до душі. Йому сподобався їхній гумор. Вони чудово вміли робити гримаси й обожнювали дражнити одне одного. Це нагадало йому про веселі забави на пристані Фалмута. Тепер, щоразу як він надягав солом’яний бриль, дітлахи бігли за ним слідом, вигукуючи:

— Солом’яна головешка! Солом’яна головешка! — але йому це подобалось.

Так, йому були до вподоби таїтяни, але навернути їх до християнства він так і не зміг.

— У Біблії пише: «Тільки почують мене — і підкоряються мені; чужинці підлещуються до мене». Що ж, сестро Віттекер, може, дві тисячі років тому так і було! Але не тоді, коли ми вперше зійшли на Таїті! Попри всю їхню лагідність, ці люди опиралися всім нашим зусиллям навернути їх у християнство — і ще й як опиралися! Ми навіть дітей не могли переконати! Місіс Веллс заснувала для дітлахів школу, але їхні батьки скаржилися: «Нащо ви тримаєте мого сина? Які багатства він дістане від вашого Бога?». Але, бачите, ми полюбили тих учнів, такі то були добрі, милосердні й ввічливі діти. Тільки з ними був один клопіт: наш Господь їх нітрохи не цікавив! Коли бідолашна місіс Веллс старалася навчити їх катехизму, ті сміялися з неї.

Першим місіонерам жилося нелегко. Злидні й труднощі зводили нанівець їхні добрі наміри. Їхні проповіді зустрічали байдужими поглядами й кпинами. За перший рік двоє місіонерів померло. Як тільки на острові траплялася якась біда — в ній звинувачували місіонерів, натомість за несподівану благодать їм ніколи не дякували. Їхні речі зігнили, стали поживою для пацюків або зникли просто в них з-під носа. Місіс Веллс привезла з Англії тільки один родинний скарб: красивий годинник із зозулею, яка відбивала години. Вперше почувши удари годинника, таїтянці нажахано сипнули врозтіч. Вдруге вони принесли годиннику плоди й схилилися перед ним у побожному трепеті. Втретє вони його вкрали.

— Важко навернути людину до віри, — сказав він, — якщо твої ножиці цікавлять її більше, ніж твій бог! Ха-ха-ха! Але хіба можна звинуватити когось в тому, що він хоче ножиці, якщо він їх у житті не бачив? Хіба порівняно з кинджалом, зробленим з акулячого зуба, ножиці не здаються чудом?

Алма дізналася, що майже за двадцять років ані преподобний Веллс, ані хтось інший із місіонерів так і не зумів переконати бодай одного таїтянця прийняти християнство. Чимало інших полінезійських островів охоче прийшли до Істинного Бога, тоді як Таїті вперто опирався. Приязно, але вперто. Сендвічеві острови, острови Мореплавців, острови Гамб’є, Гавайські острови — навіть грізні Маркізькі острови! — прийняли Христа, тільки не Таїті. Таїтянці були дуже милі й веселі — і страх які затяті. Вони сміялися, реготали й танцювали й нізащо не хотіли відмовлятися від своїх утіх.

— Їхні душі викувані з міді й заліза, — нарікали англійці.

Втомлені й розчаровані, кілька місіонерів із тих, що першими прибули на острів, повернулися додому до Лондона, де незабаром виявили, що здатні чудово заробляти, описуючи свої пригоди в Південних морях під час виступів і на сторінках книжок. Одного місіонера випровадили з Таїті, погрожуючи списами — той спробував розібрати один із священних храмів на Таїті, щоб збудувати з тих каменів церкву. Що ж до тих, хто залишився на острові, вони присвятили себе іншим, простішим заняттям. Один почав торгувати мушкетами й порохом. Інший відкрив готель у Папеете, взявши собі не одну, а цілих дві дружини з місцевих, щоб зігрівали йому постіль. Один хлопчина — юний кузин Едіт Веллс на ім’я Джеймс — просто втратив віру, впав у відчай, найнявся на корабель як звичайний моряк, і більше про нього не чули.

Смерть, вигнання, зневіра, виснаження — гурт місіонерів змалів, так що в затоці Матаваї залишилися тільки Френсіс і Едіт Веллс. Вони навчилися розмовляти таїтянською й жити по-простому. За перші кілька років Едіт народила трійко дівчаток — Елеанор, Гелен і Лорі — які, одна за одною, повмирали ще немовлятами. Та Веллси не здавалися. Вони практично самотужки збудували невелику церковцю. Преподобний Веллс навчився робити з вибілених коралів вапняний розчин — він висушував їх у простенькій печі, поки ті не перетворювалися на порох. Побілена, церква виглядала привабливіше. З козячої шкіри й бамбука зробив ковальські міхи. Спробував посадити сад, висіявши в землю кволе, відсиріле англійське насіння. («Через три роки спроб ми нарешті зуміли виростити одну полуничку, — сказав він Алмі. — Ми з місіс Веллс поділили її навпіл. Моя дружина аж розплакалась, така вона була смачна. Відтоді в мене більше ні одна не виросла. Зате мені час від часу щастить з капустою!».) Преподобний Веллс купив чотирьох корів, та пізніше їх вкрали. Пробував вирощувати каву й тютюн — і даремно. З картоплею, пшеницею і виноградом теж нічого не вийшло. Свиням добре жилося на острові, тоді як ніякі інші тварини в тому кліматі не прижилися.

Місіс Веллс навчала жителів затоки Матаваї англійської — мова їм давалася швидко й легко. Вона навчила десятки тутешніх дітей читати й писати. Кілька дітлахів перебралося жити до Веллсів. Один хлопчик, геть неграмотний, за якихось півтора року зміг, не затинаючись, читати Новий Заповіт, але християнином він не став. Ніхто з них не став.

Преподобний Веллс сказав Алмі:

— Таїтянці часто питають мене: «А де докази, що ваш бог існує?». Вони хочуть, щоб я розповідав їм про чудеса, сестро Віттекер. Хочуть бачити, що доброчесні дістануть винагороду, а винні будуть покарані. Один безногий попросив мене, щоб я сказав своєму богу, щоб той дав йому нову ногу. А я кажу йому: «А де мені ту ногу шукати — тут чи деінде?». Ха-ха-ха! Бачите, я не вмів робити чудес і не міг їх вразити. Я бачив, як маленький хлопчик стояв біля могили своєї новонародженої сестрички й питав: «Чому Бог Ісус поклав мою сестричку в землю?». Він хотів, щоб я наказав Богові Ісусу воскресити те немовля, але ж я своїх власних дітей не міг воскресити, що вже казати про таке чудо? Я не міг дати їм ніяких доказів існування Спасителя, сестро Віттекер, крім тих, що моя дружина місіс Веллс називає «духовними». Тоді я довіряв — як і тепер довіряю — своєму серцю, а воно каже, що без любові нашого Господа мені кінець. Це єдине чудо, яке я можу підтвердити, й мені цього досить. А іншим, мабуть, ні. Але я не можу їх у нічому звинувачувати, бо ж вони не можуть зазирнути в моє серце. Не можуть побачити, яка там колись панувала темрява, і що прийшло їй на зміну. Але це єдине чудо, про яке я можу розповісти, і то не велике.

Крім того, Алма дізналась, що тубільці ніяк не могли зрозуміти, що то за такий англійський бог і де він живе? Довгий час жителі затоки Матаваї думали, що Біблія, яку носив зі собою преподобний Веллс, і була його богом.

— Їх дуже хвилювало, як це я так ношу свого бога під пахвою, лишаю напризволяще на столі, а то й узагалі позичаю його іншим! Розумієте, я старався пояснити їм, що мій бог — усюди. Тоді вони запитали: «А чому ми його не бачимо?». «Бо мій бог невидимий», — відповів я. А вони: «Тоді як ви не перечіпляєтесь об нього?». А я їм: «Якщо чесно, друзі, деколи перечіпляюсь!».

Лондонське місіонерське товариство не надсилало їм жодної допомоги. За десять років преподобний Веллс нічогісінько не дістав із Лондона — ні вказівок, ні грошей, ні підтримки. Відтак він узяв релігію у свої руки. Зокрема почав хрестити всіх, хто хотів охреститися. Усупереч правилам Лондонського місіонерського товариства, яке наполягало на тому, що хрестити язичників можна допіру впевнившись, що вони справді відкинули своїх старих ідолів і увірували в Спасителя. Але таїтянці хотіли хреститися, бо це було весело, але водночас не збиралися відмовлятися від своїх старих переконань. Преподобний Веллс поступився. Він охрестив сотні невіруючих і тих, хто вірив тільки упівсили.

— Хто я такий, щоб забороняти людям приймати хрещення? — запитав він Алму, яка дуже здивувалась, почувши його слова. — Щоправда, місіс Веллс цього не схвалювала. Вона, бачите, вважала, що перед хрещенням майбутні християни мусять пройти суворе випробування, щоб перевірити, чи щира їхня віра. Але мені це нагадувало інквізицію! Вона не раз казала мені, що в Лондоні хотіли, щоб ми насаджували єдину віру. Але ж навіть між нами з місіс Веллс нема єдиної віри! Я часто казав своїй дорогенькій дружині: «Едіт, люба, хіба ми приїхали на другий кінець світу для того, щоб стати іспанцями?». Люди хочуть пірнути в річку? То хай пірнають! Якщо хтось і приходить до Господа, то тільки з його власної волі, а не тому, що я щось зробив чи не зробив. То що такого поганого в хрещенні? Людина виходить з річки трошки чистішою, ніж зайшла, й, може, навіть трошки ближчою до раю.

Бувало й таке, зізнався преподобний Веллс, що він хрестив людей по кілька разів на рік або десяток разів поспіль. Він не бачив тут нічого поганого, та й все.

За наступні кілька років у Веллсів народилося ще двійко донечок: Пенелопа й Теодозія. Але й вони померли немовлятами і знайшли вічний спочинок на пагорбі поруч зі своїми сестричками.

На Таїті прибули нові місіонери. Але вони трималися подалі він затоки Матаваї й загрозливо вільних поглядів преподобного Веллса. Ці нові місіонери були строгіші з місцевими. Вона забороняли подружні зради й полігамію, посягання на чуже майно, працю в недільний день, крадіжки, дітовбивство й римо-католицизм. А Френсіс Веллс тим часом ще далі відійшов від традиційного місіонерства. Року 1810-го він переклав Біблію таїтянською, не діставши перед тим згоди Лондона.

— Розумієте, я не переклав цілу Біблію, а тільки ті уривки, які, на мою думку, мали б зацікавити таїтян. Моя версія набагато коротша за ту, з якою ви, сестро Віттекер, знайомі. Наприклад, я вилучив усі згадки про Сатану. З часом я переконався, що про Сатану з ними краще відверто не говорити, бо що більше тубільці дізнавалися про Князя темряви, то сильнішу повагу й інтерес він у них викликав. Я бачив, як одна заміжня жінка стояла навколішки в моїй церкві й щиро молилася, щоб Сатана послав їй за первістка хлопчика. Коли я спробував виправити цю прикру помилку, вона сказала: «Я хочу заслужити милість того єдиного бога, якого бояться всі християни!». Тому я вирішив більше не говорити про Сатану. Треба вміти пристосуватися, міс Віттекер. Треба вміти пристосовуватися!

Врешті-решт Лондонське місіонерське товариство дізналося про його пристосування й, вкрай незадоволене, надіслало лист, вимагаючи, щоб Веллси перестали проповідувати й негайно повернулися додому. Але ж Лондонське місіонерське товариство було на другому кінці світу — як воно могло їх до чогось змусити? На той час преподобний Веллс уже й так перестав проповідувати — він дозволив виголошувати проповіді сестрі Ману, хоч вона до кінця й не відмовилися від усіх своїх інших богів. Однак їй подобався Ісус Христос, і вона говорила про нього вельми красномовно. Звістка про це ще сильніше розлютила Лондон.

— Але ж я не можу звітуватися перед Лондонським місіонерським товариством, — мало не виправдовуючись сказав він Алмі. — Розумієте, їхній закон залишився в Англії. Вони уявлення не мають, яке тут життя. Тут я можу складати звіт тільки Творцю всіх наших благ, а я завжди твердо вірив, що Творець наших благ прихильний до сестри Ману.

Попри це, жоден таїтянець так і не прийняв християнства аж до 1815 року, коли король Таїті — король Помаре — відправив усіх своїх священних ідолів британському місіонеру в Папеете, разом з листом, написаним англійською, де він сказав, щоб його старих богів кинули в полум’я: він нарешті вирішив стати християнином. Помаре сподівався, що це рішення врятує його народ, бо в той час на Таїті сипалася одна біда за іншою. Кожен новий корабель привозив нові хвороби. Люди гинули цілими сім’ями — від кору, віспи, жахливих хвороб, породжених розпустою. Якщо року 1772-го капітан Кук нарахував на острові двісті тисяч душ, то до 1815-го їх залишилося всього лиш вісім тисяч. Хвороба косила всіх — верховних вождів, землевласників, простий люд. Сухоти забрали життя навіть королівського сина.

Через це таїтянці почали зневірюватися у своїх богах. Коли смерть навідується до стількох осель, засумніваєшся в будь-якій істині. Услід за недугами поширювалися чутки про те, що це англійський Бог карає таїтян за те, що ті відкинули Його сина Ісуса Христа. Страх цей підготував тубільців до увірування в Господа, й першим до нього навернувся король Помаре. А ставши християнином, він найперше наказав приготувати розкішний обід і перед усіма скуштував страви, не задобривши перед тим старих богів приношенням їжі. Люди з’юрмилися довкола короля, нажахано чекаючи, що розлючені божества уб’ють його на смерть. Але з ним нічого на трапилось.

Після цього вони всі до одного прийняли християнство. Ослаблий, принижений і спустошений, Таїті нарешті прийняв Христа.

— Хіба нам не пощастило? — запитав преподобний Веллс Алму. — Ну хіба не пощастило?

Він сказав це так само життєрадісно, як завжди. Для Алми ця його особливість завжди була загадкою. Вона ніяк не могла збагнути, що ховається за його вічною безтурботністю, якщо там справді щось ховається. Може, він цинік? Єретик? Простак? Його невинність удавана чи справжня? З його лиця, скупаного в ясних променях щирості, ніколи не можна було нічого сказати. Відкрите обличчя преподобного Веллса здатне було засоромити людей підозріливих, жадібних, жорстоких. Його обличчя змусило б почервоніти і брехуна. Воно не раз завдавало сорому й Алмі, адже вона ніколи не розповідала йому відверто про своє життя і те, що спонукало її приїхати на острів. Часом їй кортіло нахилитися, узяти його маленьку руку в свої величезні долоні й — відкинувши їхні ввічливі звертання «брате Веллс» і «сестро Віттекер» — сказати по-простому:

— Я не була повністю відверта з вами, Френсісе. І тепер хочу розказати вам усе, як є. Розповісти вам про свого чоловіка й наш химерний шлюб. Будь ласка, допоможіть мені з’ясувати, ким насправді був Емброз. Прошу вас, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього і що вам відомо про Хлопчика.

Проте вона не сказала. Він був посланцем Господа й доброчесним, одруженим християнином. Як їй було з ним про таке говорити?

Натомість преподобний Веллс був з нею відвертий — майже нічого не приховав. Сказав, що через кілька років після того, як король Помаре прийняв християнство, в них із місіс Веллс, доволі несподівано, народилась ще одна дівчинка. Цього разу немовля вижило. Місіс Веллс побачила в цьому Божу ласку — за те, що Веллси допомогли навернути Таїті до Бога. Через це дівчинку охрестили Крістіною. На ту пору вони мешкали в найгарнішій хатині в селищі, поруч з церквою, там само, де тепер жила сестра Ману, й були, звісно, дуже щасливі. Місіс Веллс вирощувала разом з донькою ротики й сокирки, виплекавши довкола хатини справжній англійський садочок. Дівчинка, як і всі тамтешні дітлахи, плавати навчилися скоріше, ніж ходити.

— Крістіна була моєю радістю й винагородою, — сказав преподобний Веллс. — Але моя дружина вважала, що Таїті — не місце для виховання юної англійки. Тут, бачте, забагато шкідливих впливів. Я б так не сказав, але місіс Веллс так собі думала. І коли Крістіна стала юною міс, вона забрала її до Англії. Відтоді я їх не бачив. І до кінця життя не побачу.

Алмі його доля здалась не тільки самотньою, а й страшенно несправедливою. Жоден добрий англієць не повинен залишатися тут, один як палець посеред Південних морів, і зустрічати старість у повній самотності. Їй пригадався тато в останні роки свого життя: що б він робив без Алми?

Преподобний Веллс немовби прочитав її думки, бо сказав:

— Я сумую за своєю дорогою дружиною і Крістіною, але зовсім без родини я не залишився. Сестра Ману й сестра Етіні для мене як справжні сестри. Крім того, в нашій місіонерській школі ми за ці роки виховали кількох обдарованих учнів із добрим серцем, яких я вважаю своїми дітьми, а дехто з них і сам став місіонером. Тепер наші місцеві учні проповідують на далеких островах. Таматоа Маре поширює Слово Боже на великому острові Раятеа. Патіі поширює Царство Спасителя на острові Гуангіне. Паумоана невтомно проповідує Слово Господнє на Бора-Бора. Всі вони — мої сини, і всіх їх я дуже люблю. На Таїті існує поняття таіо — своєрідне всиновлення, коли ви родичаєтеся з чужинцем. Вступивши в таіо з місцевим жителем, ви обмінюєтеся з ним своїми предками, стаєте членом його родоводу, а він — вашого. Родовід тут понад усе. Деякі таїтянці можуть назвати вам своїх предків до тридцятого коліна — як нащадки біблійних патріархів. Ввійти до їхнього родоводу — велика честь. Тож я маю біля себе своїх, так би мовити, таїтянських синів, які живуть на цих островах і тішать моє старе серце.

— Але ж їх нема поруч, — не стрималась Алма. Вона чудово знала, як далеко звідти до Бора-Бори. — Вони не допомагають вам і не потурбуються про вас, коли ви цього потребуватимете.

— Ваша правда, але мені спокійно від самої думки, що вони є. Вам, напевно, моє життя здається досить сумним. Але це не так. Я живу там, де маю жити. Розумієте, свою місію я ніколи не покину. Моя праця тут — це не доручення, сестро Віттекер. І не робота, після якої виходять на пенсію, а потім, здитинівши, мирно доживають свого віку. Моє завдання — до кінця своїх днів підтримувати життя у цій церковці, що схожа на той човник, який пливе вперед усупереч вітрам і негоді. В мій човник може застрибнути кожен, хто має охоту. Я нікого до цього не змушую, але хіба я можу його покинути? Моя люба дружина каже, що християнин з мене кращий, ніж місіонер. Може, вона й має рацію! Сумніваюсь, що мені вдалося хоч когось навернути в свою віру. Але ця церква — мій обов’язок, сестро Віттекер, і так буде завжди.

Йому, як дізналася Алма, було сімдесят сім років.

У затоці Матаваї він прожив довше, ніж вона на світі.

Розділ двадцять четвертий

Настав жовтень.

На острові запанувала пора, яку таїтянці називали Гіая — голодна пора, коли плоди хлібних дерев стає важко знайти й люди часто не мають що їсти. На щастя, в затоці Матаваї голод не лютував. Місцевий люд, звісно, не розкошував, але й від голоднечі не вмирав. Рятувалися рибою й коренем таро.

Ох, корінь таро! Нудний, прісний корінь таро! Подрібнений і товчений, варений і слизький, запечений на вугіллі й поскочуваний у вологі кульки — пої — його використовували всюди: їли на сніданок, давали під час причастя, кидали свиням.

Одноманітність кореня таро час від часу переривали крихітними бананами — солодкими, чудесними бананами, які можна було ковтати цілими — але навіть їх бувало непросто знайти. Алма з апетитом поглядала на свиней, але, як виявилось, сестра Ману берегла їх на чорний день. Тому свининою посмакувати не вдалося — сам лише корінь таро на сніданок, обід і вечерю, а вряди-годи, як пощастить, ще й величенька рибина. Алма все віддала б, щоб хоч один день не їсти кореня таро — але день без кореня таро означав день без їжі. Вона починала розуміти, чому преподобний Веллс взагалі перестав їсти.

Дні були одноманітні, спекотні й тихі. Всі розімліли й розлінилися. Роджер вирив у Алминому саду нору й спав там цілий день, висолопивши язика. Неоперені курчата шпорталися в землі в пошуках їжі, а тоді покинули й, зажурені, поприсідали в затінку. Навіть хлопчаки з ватаги Гіро — невтомні шибеники — аж до вечора дрімали в холодку, як старі пси. Тільки час від часу бралися неохоче до всіляких пустощів. Гіро десь роздобув сокиру, яку прив’язав до мотузки й гамселив нею по камені, наче бив у гонг. Один із Макеа стукав каменем по ободу від старої бочки. Алма здогадалась, що так вони грають музику, але їй вона видалась нудною і втомливою. Увесь Таїті був знуджений і виснажений.

За часів її батька острів палав у полум’ї війни й хіті. Вродливі молоді таїтянці й таїтянки так відверто й дико витанцьовували довкола ватри на цьому ж самому узбережжі, що Генрі Віттекер — юний і недосвідчений — мусив налякано відвертатися від цього видовища. Тепер же на острові панувала нудьга. Місіонери, французи й китобійні судна з усіма їхніми проповідями, канцелярщиною і хворобами вигнали диявола з Таїті. Могутні воїни всі до одного померли. Зосталися тільки ліниві дітлахи, які куняли в затінку, а для розваги вдовольнялися грюкотом сокири й обручів від бочки. Куди ті юнаки мали тепер виплескувати свій дикий шал?

Алма невтомно шукала Хлопчика, вирушаючи на щораз довші й довші прогулянки — сама, з Роджером, з безіменним кістлявим поні. Вона обійшла всі селища й хутори вздовж узбережжя по обидва боки від затоки Матаваї. Бачила всяких чоловіків і хлопців. Були серед них і гарні юнаки зі шляхетними рисами обличчя, якими так захоплювалися перші прибулі на острів європейці, але траплялися і молоді хлопці з покаліченими слоновою хворобою ногами, і хлопчаки з загноєними очима — наслідком венеричних хвороб їхніх матерів. Бачила дітей, скорчених і скоцюрблених від сухот кісткового мозку. Підлітків, які б виросли красенями, якби не рубці від віспи й кору. Алма натрапляла на майже порожні села, спустошені хворобами й смертю. На місіонерські селища, де панувала значно строгіша дисципліна, ніж у затоці Матаваї. Інколи вона навіть відвідувала церковні служби в тих поселеннях, де ніхто не співав таїтянською; люди шукали розради в пресвітеріанських гімнах, які виспівували з сильним акцентом. У жодній з парафій вона не зустріла Хлопчика. На своєму шляху Алма проминала втомлених робітників, заблудлих бродяг і мовчазних рибалок. Якось бачила одного старця, який сидів на палючому сонці й грав на таїтянській флейті в традиційний спосіб — дув у неї однією ніздрею: звук виходив такий журливий, що Алмі аж груди стиснуло від туги за рідною домівкою. Але Хлопчика вона так і не зустріла.

Пошуки її були даремні, розвідки закінчувалися нічим, але до затоки Матаваї і повсякденного життя у селищі вона щоразу поверталася з радістю. Алма завжди з вдячністю приймала запрошення преподобного Веллса попливти з ним до коралового саду. Їй стало зрозуміло, що його кораловий сад — це щось на кшталт її замшілих валунів у Білому Акрі — щось, що росте рясно й повільно, що можна вивчати десятками років, не знемагаючи від самотності. Алмі дуже подобалися розмови під час їхніх виправ до рифу. Преподобний Веллс попросив сестру Ману сплести Алмі такі ж сандалі, як у нього, з вузлуватого листя пандана, щоб вона могла ходити по гострих коралах, не ранячи ніг. Він показав Алмі циркову круговерть губок, анемон і коралів — усю привабливу красу мілких, прозорих тропічних вод. Розказав їй, як називаються барвисті рибки й розповів чимало історій про Таїті. І при цьому ніколи не розпитував про її власне життя. І вона зітхнула з полегшенням — не доведеться йому брехати.

Алмі припала до душі церковця в затоці Матаваї. У ній не було ані натяку на багатство й пишноту (деінде на острові Алмі траплялися значно розкішніші церкви), але короткі, виразні, незвичайні проповіді сестри Ману завжди приносили їй насолоду. Від преподобного Веллса вона дізналась, що історія Ісуса мала знайомі для таїтянців елементи, й саме вони допомогли першим місіонерам познайомити тубільців із Христовим вченням. Жителі Таїті вірили, що світ ділиться на по і ао — темряву й світло. Їхній найвищий бог Тароа, творець, народився у по — серед нічного мороку. Почувши про цей міф, місіонери пояснили таїтянцям, що Ісус Христос теж прийшов на світ у по — серед ночі, з’явившись із темряви й страждань. Їхні слова захопили уяву таїтян. Той, хто народжувався уночі, мав небезпечну, непересічну долю. По був світом мертвим, незбагненним і лячним. Смердючим, прогнилим і страшним. Наш Господь, проповідували англійці, прийшов, щоб вивести людство з по на світло.

Таїтянцям це було більш-менш зрозуміло. Христос принаймні викликав у них повагу, бо межа між по й ао була небезпечним тереном, і перейти з одного світу в інший могла здужати тільки надзвичайно смілива душа. По й ао — це щось на кшталт раю і пекла, пояснив преподобний Веллс Алмі, але вони сильніше взаємодіють, і там, де обидва світи перетинаються, царює божевілля. Таїтянці так і не перестали боятися по.

— Коли вони думають, що я не бачу, — сказав він, — то далі приносять пожертви богам, які живуть у по. Але, розумієте, вони це роблять не тому, що поважають чи люблять тих богів темряви, а для того, щоб підкупити їх, умовити далі залишатися в світі примар, тримати їх подалі від світла. Як бачите, з уявленням про по дуже важко боротися. Навіть коли настає день, по не перестає існувати в голові таїтянців.

— А сестра Ману вірить у по? — запитала Алма.

— Звісно, що ні, — як завжди незворушно відповів преподобний Веллс. — Ви ж знаєте, що вона вірна християнка. Але до по вона ставиться з повагою.

— То в духів вона все-таки вірить? — не відступала Алма.

— Звісно, що ні, — спокійно відповів преподобний Веллс. — Це ж не по-християнськи. Але, з іншого боку, вона їх не любить і не хоче, щоб вони навідувалися в селище, тому деколи не має вибору, як принести їм пожертву, щоб прогнати їх геть.

— Значить, вона таки вірить у духів, — сказала Алма.

— Та ні, не вірить, — заперечив преподобний Веллс. — Вона просто ними керує. Ви ще побачите, що на цьому острові є місця, куди сестра Ману не хоче, щоб хтось ходив. Кажуть, що в найвищих і найнедоступніших горах на Таїті можна ввійти в туман і назавжди в ньому розчинитися, потрапивши просто в по.

— Невже сестра Ману справді вірить, що це можливо? — запитала Алма. — Що людина може розчинитися?

— Та ні, звісно, — весело відповів преподобний Веллс. — Але їй дуже не подобається, коли хтось туди йде.

Алма задумалась: може, Хлопчик просто розчинився у по?

І Емброз разом з ним?

Алма не діставала ніяких новин із зовнішнього світу. До неї на Таїті не приходили листи, хоч сама вона часто писала додому до Пруденс і Ганнеке, а деколи навіть до Джорджа Гокса. Вона самовіддано передавала листи з китобійними суднами, знаючи, що шанси на те, що ті коли-небудь дістануться до Філадельфії, — мізерні. Алма дізналась, що преподобний Веллс, бувало, по два роки не діставав ані звістки від своєї дружини й доньки. А часом листи приходили після тривалої мандрівки морем такими розмоклими, що ні слова не можна було розібрати. Алмі здалося, що отримати такий лист — ще сумніше, ніж узагалі ніякого не отримати, але її приятель сприймав це так само, як і всі інші прикрощі: спокійно й покірно.

Алма почувалась самотньо, а надворі стояла нестерпна спека — навіть уночі пражило не менше, як удень. Алмина хатинка перетворилася на задушливу піч. Однієї ночі вона пробудилась від того, що чоловічий голос шепнув їй просто в вухо: «Слухай!». Але підвівшись на ліжку, вона побачила, що в кімнаті нікого нема — ні шибеника з ватаги Гіро, ні пса Роджера. Навіть вітер — і той не віяв. Алма вийшла надвір — серце гупало в грудях. Нікого. Вона побачила, що в ту безгучну, спекотну ніч затока Матаваї стала гладенька, мов люстерко. Небесні сузір’я відбивалися у воді, так ніби небо розділилося навпіл: одне — вгорі, друге — внизу. Видовище було таке умиротворене й бездоганне, що аж мурашки йшли по шкірі. Узбережжя наче було сповнене якихось невидимих істот.

Чи бачив таке Емброз, коли був тут? Два неба за одну ніч? Чи відчував він хоч колись цей страх і зачудування, це почуття самотності й водночас чиєїсь присутності? Може, то він щойно розбудив її, шепнувши на вухо? Вона спробувала пригадати, чи був той голос схожий на голос Емброза, але не була до кінця певна. Та й чи впізнала б вона голос Емброза, якби ще раз його почула?

Проте це було так схоже на нього — збудити її, щоб вона послухала. Ну так, звісно. Якщо хтось із мертвих і спробував би заговорити до живих, то це був би не хто інший, як Емброз Пайк — з усіма його піднесеними уявленнями про речі метафізичні й дивовижні. Він навіть мало не переконав Алму в тому, що чудеса існують, а вона в таке ніколи не вірила. Хіба в ту ніч у палітурній майстерні вони не поводилися, як чарівники, — говорили одне з одним без слів, розмовляли своїми стопами й долонями? Він хотів спати біля неї, казав Емброз, щоб слухати її думки. Вона хотіла спати біля нього, щоб нарешті віддатися тілесним бажанням і вкласти чоловічий прутень собі до вуст — а він просто хотів слухати її думки. Чому вона не дозволила йому слухати — і все? Чому він не дозволив їй торкнутися його?

Чи думав він про неї хоч раз, коли жив на Таїті?

Може, він пробував надіслати їй подумки послання, але між ними пролягла надто велика відстань. А може, подолавши широченну морську безодню між смертю й землею, слова ставали розмоклі й незрозумілі, як ті жалюгідні, нерозбірливі листи, що їх преподобний Веллс часом діставав від своєї дружини з Англії.

— Хто ти? — запитала Алма Емброза посеред свинцевої ночі, дивлячись на безгучну затоку, в якій відбивалося небо.

Її голос прозвучав на порожньому березі так голосно, що вона аж здригнулася. До болю в вухах дослухалась, чи не почує відповіді, але так нічого й не почула. Тільки хвильки ледь чутно билися об берег. Вода й повітря були схожі на розтоплене олово.

— Де ти тепер, Емброзе? — запитала вона вже тихіше.

Ні звуку.

— Покажи мені, де знайти Хлопчика, — прошепотіла Алма.

Емброз не відповідав.

Затока Матаваї не відповідала.

Небо не відповідало.

Вона дула на холодний попіл; там нічого не було.

Алма сіла й почала чекати. Їй згадалася історія про Тароа, першого бога таїтян, яку розповів їй преподобний Веллс. Про Тароа, творця. Тароа, народженого в мушлі. Впродовж безлічі століть Тароа лежав мовчки — єдина жива істота у Всесвіті. Світ був такий порожній, що коли він вигукнув у темряву, навіть відлуння не пішло. Він мало не помер від самотності. І з тієї глибоченної самотності й порожнечі Тароа створив наш світ.

Алма лягла на пісок і заплющила очі. Тут було приємніше лежати, ніж на матраці в задушливій фаре. Їй не заважали краби, які метушилися довкола. Закуті в свої панцирі, вони були єдиними створіннями, які рухалися на узбережжі, єдиними живими істотами на всьому світі. Вона пролежала на тій вузенькій смужці землі між двома небесами, доки не зійшло сонце, доки і з неба, і з моря не позникали зірки, але ніхто так їй нічого й не сказав.

Настало Різдво, а разом з ним — сезон дощів. Дощ приніс порятунок від пекельної спеки, а ще — на диво величезних равликів і вологі плями плісняви, що цвіла в складках Алминих зношених спідниць. Чорний пісок на узбережжі затоки Матаваї просяк вологою, наче пудинг. Через проливні дощі Алма мусила цілими днями сидіти вдома, де крізь воду, яка молотила по даху, не чула навіть власних думок. Природа помалу захоплювала її крихітну хатину. Популяція ящірок під дахом за одну ніч потроїлась — воістину біблійна пошесть! По всій фаре вони залишали після себе тугі бубки екскрементів і рештки напівперетравлених комах. У розмоклих глибинах єдиного черевика, що зостався в Алми в цілому світі, розрісся гриб. Грона бананів вона повісила на балку, щоб мокрі й нахабні пацюки не могли їх дістати.

Якось уночі Роджер навідався до неї, заступаючи на свою щовечірню вахту, й так і залишився з нею; він просто не наважувався вийти під зливу. Алмі хотілось, щоб він прогнав пацюків, але й на це у пса, очевидно, не стало духу. Роджер далі не дозволяв Алмі годувати його з руки — відразу на неї гарчав — але інколи куштував її їжу, якщо вона клала її на підлогу й оберталася. Деколи пес дозволяв їй погладити його по голові, поки він дрімав.

Бурі налітали зненацька. Було чути, як далеко в морі наростає шторм — вітри з південного заходу ревіли все голосніше й голосніше, наче потяг, який от-от прибуде на станцію. Якщо заповідалась особливо люта буря, морські їжаки виповзали з води, шукаючи вищого, безпечного місця. Часом вони знаходили притулок в Алминій хатині, і вона мусила ще уважніше дивитися під ноги. Дощ сипав стрілами. Річка на другому боці узбережжя каламутилась, поверхня затоки кипіла й плювалась. Що сильніше наростала буря, то ближче до Алми підступав світ. З моря до неї підкралися туман і морок. Спочатку зник обрій, потім острів Муреа вдалині, тоді риф, за ним узбережжя, і врешті вони з Роджером опинилися удвох серед імли. Світ стиснувся до розмірів Алминої хатини — крихітної й не надто захищеної від води. Стугонів вітер, моторошно гуркотів грім, періщив дощ.

А тоді злива на якийсь час ущухала і зненацька поверталося палюче сонце — яскраве, сліпуче — завжди ховаючись ще до того, як Алма встигала висушити свій матрац. З піску хвилями здіймалася пара. З гір віяв вологий вітер. Повітря над узбережжям потріскувало й колихалось, наче простирадло, яке хтось узявся витріпувати, — пляж немовби струшував із себе наслідки наруги, яку щойно пережив. Відтак кілька годин чи днів панувала спокійна, волога погода, доки не здіймався наступний буревій.

У такі дні Алма сумувала за своєю бібліотекою і просторим, сухим, теплим маєтком. Під час сезону дощів на Таїті вона б упала в сильний відчай, якби не одне чудесне відкриття: дітлахи в затоці Матаваї обожнювали дощ. Найдужче — ватага Гіро, та й чому б і ні? То був час ковзатися по багнюці, хлюпатися в калюжах і розрізати на дошці небезпечні, шалені хвилі повноводої річки. П’ятеро хлопчаків перетворювалися на п’ятьох видр, які не те що не боялися води, а насолоджувалися нею. Лінощі, які охоплювали їх у спекотний, посушливий сезон нудьги, змивала хвиля бурхливого, веселого життя. Хлопці з ватаги Гіро здавалися Алмі схожими на мох: у спеку той висихав і розм’якав, та варто було впасти доброму дощу, й він тут же оживав. Які незвичайні діти, рушії воскресіння! Вони кидалися у вир життя в цьому промоклому світі з такою самовідданістю, енергією і запалом, що Алма мимоволі поверталася думками у власне дитинство. Дощ і багнюка теж ніколи не ставали на заваді її дослідженням. Цей спогад викликав у неї різке, несподіване запитання: чому ж тепер вона ховається, зіщулившись, у хатині? Дівчинкою вона ніколи не втікала від негоди, то чому втікає тепер? Якщо на цьому острові нема місця, де можна сховатися від дощу, то чому б просто не вийти під зливу? Це запитання потягнуло за собою наступне: чому вона досі не попросила ватагу Гіро допомогти їй із розшуками Хлопчика? Хто скоріше знайде загубленого тутешнього юнака, як не його ровесники?

Щойно це збагнувши, Алма вибігла з хатини й окликнула п’ятьох шаленців, які саме захоплено кидалися грязюкою. Вони підкотилися до Алми одним слизьким, брудним, веселим клубком. Розсміялися, побачивши, як білошкіра пані стоїть посеред бурі на пляжі в промоклій сукні й мокне до нитки просто в них перед очима. Ото розвага, ще й безкоштовна!

Алма прикликала хлопчаків ближче й звернулася до них мішанкою таїтянської й англійської, енергійно жестикулюючи. Пізніше вона не могла згадати, як їй вдалося пояснити, чого їй від них треба, але основна думка звучала так: «Хлопці, настав час пригод!». Вона запитала, чи знають вони, в які саме місця в глибині острова сестра Ману радить нікому не ходити? Чи відомі їм усі заборонені місця, де живе гірський народ і де розташовані найвіддаленіші язичницькі села? Чи хотіли б вони провести туди сестру Віттекер і пережити неймовірні пригоди?

Хотіли б? Ну звісно, хотіли б! Їх так захопила її пропозиція, що вони вирушили в дорогу того ж дня. Точніше, тієї ж миті, й Алма, не вагаючись, пішла слідом за ними. Без мап, без їжі, без — о Господи! — парасоль, хлопчаки повели Алму в гори за межі місіонерського селища, далеко від маленьких прибережних сіл, де вона вже побувала раніше. Вони піднімалися вгору, у туман, у дощові хмари, до порослих джунглями гір, які Алма вперше побачила з палуби «Елліота» і які тоді здалися їй такими лячними й чужими. Дерлися все вище й вище — і не тільки в той день, а щодня упродовж цілого місяця. Кожного дня вони досліджували глухі стежки й здичавілі місцини, часто в проливний дощ, і неодмінно з Алмою, яка наступала їм на п’яти.

Спочатку вона хвилювалась, що не поспіватиме за ними, але незабаром усвідомила дві речі: по-перше, роки, які вона провела на природі, збираючи рослини, зробили її напрочуд витривалою, а по-друге, дітлахи поводилися дуже мило, зважаючи на її обмежені сили. В особливо небезпечних місцях вони сповільнювали крок, щоб Алма не зосталася позаду, й не змушували її стрибати через глибокі ущелини чи дертися вгору по мокрій скелі, що давалося їм заввиграшки. Деколи на крутому підйомі хлопчаки з ватаги Гіро ставали позаду неї й досить безцеремонно підсаджували вгору, впираючись руками в її широкі сідниці, проте Алма нічого не казала — вони ж просто старалися їй допомогти. Вони виявляли до неї доброту. Підбадьорювали під час підйомів, а якщо серед непролазних джунглів їх заставала ніч, брали її за руку й не відпускали, поки не діставалися до безпечного місця ночівлі. Під час тих переходів у темряві вони навчили її таїтянських бойових пісень — тих, що їх скандували чоловіки, щоб зібратись з духом перед обличчям небезпеки.

У Південних морях таїтянці славилися тим, що спритно лазили по скелях і безстрашно ходили по горах (Алма чула про острів’ян, які могли без вагань пройти тридцять миль на день непролазною місцевістю), й Алма теж відступати не збиралася — тільки не тоді, коли вона вирушила на лови, на головні лови свого життя, підказувало їй серце. То був її шанс відшукати Хлопчика. Якщо він досі на острові, ці невтомні діти його знайдуть.

Алма щораз більше часу проводила за межами селища, й це не залишилось без уваги.

Коли ласкава сестра Етіні нарешті спитала Алму, зі стурбованим виразом обличчя, де та проводить дні, Алма відповіла просто:

— Я шукаю мох, а п’ятеро ваших найспритніших юних природознавців мені в цьому допомагають!

У її словах ніхто не засумнівався, бо то був найкращий час збирати мох. Алма, звісно, помічала найрізноманітніші види моху на валунах і деревах, які вони минали дорогою, але не зупинялась, щоб придивитись ближче. Мох буде там завжди, вона ж шукала істоту невловиму, яку треба якомога швидше знайти, — чоловіка. Чоловіка, який знає таємниці. І щоб розшукати його, вона мусить рухатися у Людському часі.

Що ж до хлопчаків, ті обожнювали нову несподівану гру — водити чудернацьку старшу пані по всьому Таїті, зазираючи в усі заборонені місця й зустрічаючи народи, які жили в найдальших закутках. Вони показували Алмі покинуті храми й моторошні печери, де по кутках лежали людські кістки. Деколи в тих похмурих місцинах траплялися й живі таїтянці, але Хлопчика серед них не було. Вони відвели її в маленьке поселення на березі озера Маева, де жінки досі вбирали спідниці з трави, а чоловіки покривали лице жаскими татуюваннями, але Хлопчика й там не було. Не зустріли вони його ні в товаристві мисливців, яких вони проминули на ковзких стежинах, ні на схилах гори Орогена, ні біля підніжжя гори Аоріі, ні в довгих вулканічних тунелях. Ватага Гіро провела Алму на смарагдовий хребет на самій вершині світу — так високо, що він, здавалося, розколював навпіл небеса, бо по один бік від хребта дощило, а по другий бік — світило сонце. Алма піднялась на цю карколомну вершину, де ліворуч від неї простягалась темрява, а праворуч — сліпуче світло, але навіть тут — із найвищої оглядової точки, яку тільки можна уявити, там, де сходилися у двобої стихії, на перетині по й ао, — Хлопчика ніде не було видно.

Кмітливі дітлахи незабаром зметикували, що Алма щось шукає, але тільки Гіро — найрозумніший зі всіх — збагнув, що вона шукає не щось, а когось.

— Він не тут? — стурбовано питав Гіро Алму кожного вечора.

Він узяв собі за звичку розмовляти англійською й думав, що дуже майстерно її опанував.

Алма жодного разу не підтвердила, що шукає одну людину, але й не заперечила цього.

— Ми його завтра знайти! — клявся Гіро щодня, але ось уже минув січень із лютим, а Алма досі не знайшла Хлопчика.

— Ми знайти його наступної неділі! — обіцяв Гіро — «неділею» тут називали тиждень.

Але минуло ще чотири неділі, а Алма так і не знайшла Хлопчика. Настав квітень. Гіро ходив стурбованим і понурим. Він не знав, куди ще відвести Алму під час їхніх виснажливих виправ непролазними джунглями. Прогулянки перестали бути веселою розвагою, перетворившись на серйозний похід, і Гіро знав, що зазнає в ньому поразки. Інші учасники його ватаги, відчувши похмурий настрій Гіро, й собі занепали духом. Саме тоді Алма вирішила зняти з п’ятьох хлопчаків тягар накинутих нею обов’язків. Вони були замалі, щоб тягнути на собі тягар її тягаря; їй не хотілось бачити тих дітей згорбленими від хвилювань і відповідальності тільки через те, що вона попросила їх вистежити її примару.

Алма відпустила ватагу Гіро й більше ніколи не ходила з ними в гори. На знак подяки вона дала кожному хлопчаку по частині її дорогоцінного мікроскопа — які вони самі повернули їй цілими-цілісінькими за минулі кілька місяців — й потисла їм руки. Вона сказала їм таїтянською, що вони — найвеличніші воїни, які коли-небудь жили на світі. Подякувала їм за те, що відважно провели її незнаним для неї світом. Сказала, що знайшла все, що шукала. А тоді відпровадила їх назад, до їхнього колишнього заняття — невпинної, вільної гри.

Сезон дощів скінчився. Алма вже майже рік жила на Таїті. Вона згребла з долівки запліснявіле сіно й насипала свіже. Набила зігнилий матрац сухою соломою. Дні стали ясні й сухі — і популяція ящірок з кожним днем меншала. Алма зробила новий віник і змела зі стін павутину. Якось уранці, відчувши нестримну потребу відсвіжити в пам’яті мету свого приїзду, вона відчинила Емброзову валізку, щоб іще раз поглянути на портрети Хлопчика, й виявила, що за сезон дощів їх ущент понищила пліснява. Вона спробувала роз’єднати злиплі малюнки, але ті розпалися в її руках на бляклі, позеленілі клапті. Малюнками ще й поласувала якась мушка, подоїдавши крихти. Врятувати нічого не вдалося. Вона більше ніколи не побачить рис Хлопчикового обличчя й красивих ліній, накреслених рукою Емброза. Острів проковтнув останній доказ існування її таємничого чоловіка та його незбагненної, химерної музи.

Руйнування малюнків Алма сприйняла як ще одну смерть: тепер навіть примари не стало. Їй захотілось розплакатись, вона засумнівалась у своїй розсудливості. За останні десять місяців вона побачила силу-силенну облич на Таїті, і тепер задумалась, а чи могла вона взагалі визначити серед них Хлопчика, навіть якби той стояв просто перед нею? Може, вона таки його бачила? Чи не міг він бути одним із тих юнаків на пристані в Папеете в день її приїзду? Чи не могла вона багато разів проходити повз нього? А може, він узагалі жив у цьому селищі, а вона просто звикла до його лиця й не розпізнала, хто він насправді? Тепер їй більше не було з чим звіритися. Хлопчик завжди був скоріше уявний, ніж реальний, а тепер його взагалі не існувало. Вона зачинила валізку так, ніби опустила віко домовини.

Алма не могла далі жити на Таїті. Тепер у цьому не було сумнівів. Їй узагалі не варто було сюди приїжджати. Скільки зусиль, рішучості й коштів їй пішло на те, щоб дістатися до цього острова загадок, і от тепер вона ні сіло ні впало тут застрягла! Ще гірше те, що Алма стала тягарем для цього невеликого селища чесних душ, чиї харчі вона споживала, чиї запаси вичерпувала, чиїх дітей залучила для своїх безвідповідальних цілей. Що ж, прекрасно! Алма відчувала, що остаточно втратила нитку, яка вела її до життєвої мети, хоч якою тонкою та була. Вона перервала свої нудні, проте шляхетні дослідження моху, щоб кинутись у ці даремні пошуки примари, чи, радше, двох примар: Емброза й Хлопчика. І заради чого? Тепер вона знала про Емброза стільки ж, скільки й до приїзду сюди. Усі жителі Таїті описували її чоловіка точнісінько таким, яким він завжди здавався: лагідним, з доброчесною душею, неспроможним вчинити зло, надто добрим для цього світу.

Алмі спало на думку, що, цілком імовірно, ніякого Хлопчика взагалі ніколи не існувало. Інакше б Алма уже його знайшла чи хтось згадав при нього — принаймні б натякнув. Напевно, Емброз його вигадав. Ця думка засмутила Алму, як ніщо інше. Хлопчик був вигадкою самотнього чоловіка з нездоровою уявою. Емброз так тужив за приятелем, що намалював собі його. А витворивши уявного друга — вродливого, примарного коханця — знайшов духовний шлюб, якого все життя прагнув. Виглядало цілком правдоподібно. В Емброза психіка ніколи не була стійкою, навіть за найсприятливіших обставин! То був чоловік, якого його найближчий приятель запроторив до божевільні, який вірив, що Бог залишив відбитки своїх пальців на рослинах. Емброз бачив ангелів в орхідеях і колись вірив, що сам був ангелом — подумати тільки! Вона вирушила на другий кінець світу в пошуках привида, витвореного нездоровою, шаленою уявою самотнього чоловіка!

Ось така проста історія, яку вона ускладнила своїми даремними розшуками. Може, їй хотілось, щоб цей епізод виявився більш зловісним, щоб її власна повість виглядала ще трагічнішою. А може, вона хотіла, щоб Емброз виявився винним у мерзенних проступках, у содомії й порочності, щоб вона могла зневажати його, а не тужити за ним. Можливо, їй кортіло знайти тут, на Таїті, не одного Хлопчика, а багатьох — цілу юрбу малолітніх содомітів, яких Емброз — одного за одним — кривдив і розбещував. Але ніяких доказів його порочності не було. Насправді все було ось як: Алма, хтива дурепа, вийшла заміж за невинного молодого чоловіка, якому потьмарилося в голові. А коли той її не вдовольнив, зі злості вчинила з ним жорстоко: відправила на заслання сюди, в Південні моря, де він помер, самотній і збожеволілий, занурений у власні фантазії, загублений у забутому Богом селі, яким управляв — якщо таке, звісно, можна назвати управлінням! — простодушний, старий місіонер-невдаха.

А от чому за майже рік, що його Алма провела на Таїті, до Емброзової валізки з малюнками ніхто в її відкритій для всіх фаре навіть не торкнувся (крім природи), тоді як усі інші її речі позичали, цупили, розбирали й обнишпорювали… що ж, вона навіть не уявляла, як розгадати цю таємницю. І не мала більше сил дошукуватися відповіді на ще одне незбагненне питання.

Тут більше не було чого шукати.

Вона не мала причин далі тут зоставатися. Треба скласти план на ті роки життя, які ще в неї залишилися. Так, вона вчинила поспішний, необдуманий крок, і тепер поїде геть на наступному ж китобійному судні, що пливтиме на північ, і оселиться деінде. Вона знала тільки одне — у Філадельфію їхати не можна. Алма покинула Білий Акр і не може більше туди повернутись; це буде несправедливо щодо Пруденс, яка має повне право вступити у володіння маєтком без надокучливих настанов Алми. Так чи так, а повертатися додому принизливо, їй доведеться почати все спочатку. І придумати, як самій про себе подбати. Завтра вона пошле звістку в Папеете про те, що шукає каюту на доброму кораблі з порядним капітаном, який чув про Діка Єнсі.

Заспокоїтись вона не заспокоїлась, але принаймні вирішила, що робити далі.

Розділ двадцять п'ятий

Через чотири дні Алма прокинулася на світанку від радісних вигуків ватаги Гіро. Вона вийшла надвір, щоб подивитися, що там за метушня. П’ятеро шибеників ганяли туди-сюди узбережжям, підстрибували й перекидалися в ранніх променях сонця й голосно вигукували таїтянською.

Побачивши Алму, Гіро примчав кривулястою стежкою до її дверей.

— Завтра вранці тут! — крикнув він.

Його очі горіли від захвату — такого вона не бачила навіть у цього доволі збудливого дітвака. Алма спантеличено взяла його за руку, намагаючись трохи втихомирити й розібрати, що він хоче сказати.

— Що ти кажеш, Гіро? — запитала вона його.

— Завтра рано тут! — знову вигукнув той, підстрибуючи на місці, не в змозі стримати радості.

— Скажи по-таїтянськи! — попросила вона, перейшовши на його рідну мову.

— Теє о завтра вранці! — крикнув хлопець у відповідь: таїтянською його слова звучали так само безглуздо, як і англійською:

— Завтра рано тут!

Алма підвела голову й побачила, що на пляжі збирається натовп — посходилися жителі місіонерського поселення й мешканці поблизьких сіл. І всі такі ж збуджені, як хлопчаки. Вона побачила, що до узбережжя біжить преподобний Веллс, кумедно перебираючи кривими ногами. За ним бігла сестра Ману, сестра Етіні й місцеві рибалки.

— Дивіться! — гукнув Гіро, тицьнувши пальцем на море. — Завтра вранці приїхати!

Алма глянула на затоку й побачила — як вона відразу їх не помітила? — цілу флотилію довгих каное, які, з неймовірною швидкістю розсікаючи воду, наближалися до берега — за веслами сиділи десятки темношкірих гребців. Хоч вона вже довго мешкала на Таїті, її не переставали дивувати сила й моторність каное. Коли через затоку мчали такі флотилії, їй завжди здавалось, що вона спостерігає за прибуттям кораблів аргонавтів або Одіссея. А найбільше їй подобалась мить, коли, наблизившись до берега, гребці випинали м’язи для останнього зусилля, і каное вилітали з моря, наче стріли з величезних невидимих луків, перетворюючи прибуття на яскраве, приголомшливе видовище.

В Алми виникло багато запитань, але Гіро разом з усією юрбою вже кинувся вітати прибулих. Алма ще ніколи не бачила на березі стількох людей. Піддавшись загальному настрою, вона й собі побігла до човнів. Каное виглядали прегарно, навіть велично. Найбільше мало завдовжки футів із шістдесят, а на його носі стояв чоловік разючого зросту й тілобудови — явно очільник цієї експедиції. Він був із місцевих, але, як побачила Алма, коли підійшла ближче, мав на собі європейський костюм бездоганного крою. Селяни оточили його, виспівуючи вітальних пісень, й винесли його з каное на руках, як короля.

Люди принесли чужинця до преподобного Веллса. Алма протиснулася крізь натовп якомога ближче до середини. Прибулий нахилився до преподобного Веллса — і вони потерлися носами на знак традиційного дружнього привітання. Просяклим сльозами голосом преподобний Веллс сказав:

— Вітаємо вдома, благословенний сину Божий!

Незнайомець визволився з його обійм. Він із усмішкою обернувся до натовпу, й Алма вперше змогла роздивитись його лице. Вона його впізнала — і якби її не тримала на ногах людська тиснява, то від несподіванки впала б на землю.

Слова «завтра вранці», що їх Емброз писав на звороті кожного малюнка з Хлопчиком, — не були кодом. «Завтра вранці» не було ні мрійливим бажанням утопійного майбутнього, ні анаграмою, ні якимось таємним окультним знаком. Вперше в житті Емброз Пайк був відвертий: Завтра Вранці — це просто ім’я людини.

І ось, Завтра Вранці приїхав.

Алма розлютилась.

Лють охопила її найперше. Може, й безпідставно, але вона почувалась обдуреною. Чому за всі ці місяці пошуків і злиднів вона не почула жодної згадки про нього — про цю королівську персону, про цього обожнюваного гостя, чоловіка, зустрічати якого біг з веселими вигуками весь північний Таїті? Як так сталось, що їй ніхто навіть не натякнув на його ім’я та існування хоча б одним словом? Коли в розмові з Алмою хтось казав «завтра вранці», то ці слова завжди стосувалися чогось, запланованого на наступний день, і жодна жива душа не розповіла їй про те, що цілий острів боготворить якогось невловимого вродливого тубільця, який може ні з того ні з сього впасти просто з неба й зібрати цілий натовп шанувальників. Про таку особу ніколи не заходила мова. Як могла така важлива персона з’явитися отак раптом, як із-під землі вирости?

Юрба посунула до місіонерської церкви, хором вигукуючи й виспівуючи пісень, тоді як Алма мовчки стояла на пляжі, намагаючись усе обміркувати. Істини, в які вона твердо вірила не далі, як минулого тижня, тепер розколювались, наче лід ранньої весни. Примара, в пошуках якої вона сюди приїхала, таки існувала, тільки це був не Хлопчик, а, схоже, якийсь король. Що Емброз мав до діла з острівним королем? Як вони зустрілися? Чому Емброз зображав Завтра Вранці як простого рибалку, тоді як той, вочевидь, був чоловіком могутнім?

Знову закрутилися шестірні її впертого, невблаганного внутрішнього механізму роздумів і міркувань. Це ще дужче її розізлило. Вона вже не мала сили думати. І жодної охоти вигадувати нові теорії. Все життя, подумала Алма, вона тільки те й робила, що розмірковувала. Вона завжди прагнула тільки одного — пізнання, і от досі, після десятків років невтомних пошуків, далі не робила нічого, крім як думала, дивувалась і вгадувала.

Досить будувати здогади. Досить. Тепер вона хоче знати все. І не відступить, поки не дізнається.

Ще не дійшовши до церкви, Алма вже чула, що там відбувається. З невеличкої споруди долинав нечуваний досі спів. Не спів, а тріумфальний рев. У церкві вже не було місця, тож Алма стала на вулиці серед люду, який тіснився при вході й співав хором із усіма. Співи, що їх Алма чула в цій церкві раніше — голоси вісімнадцятьох парафіян з місіонерського селища преподобного Веллса — здавались тоненьким, пронизливим писком супроти того, що вона чула тепер. Вона вперше зрозуміла, як насправді звучить таїтянська музика й для чого їй потрібні сотні голосів, які б хором ревіли й горланили: щоб заглушити океан. Саме цим тепер і займалися люди, виражаючи своє шанування оглушливим ревом — прекрасним і небезпечним водночас.

Нарешті вони затихли, й Алма почула, як чоловік — чітким, гучним голосом — звернувся до пастви. Він говорив таїтянською, і його слова час від часу були схожі на спів. Алма протиснулась до дверей і зазирнула всередину: за кафедрою стояв Завтра Вранці, високий та прекрасний, і, піднявши до неба руки, звертався до парафіян. Алма надто погано знала таїтянську, щоб зрозуміти цілу проповідь, але збагнула, що чоловік палко засвідчував живого Христа. Але це ще не все: він приборкував цей людський тлум так, як хлопці з ватаги Гіро приборкували морські хвилі, за чим не раз спостерігала Алма. Його завзяття й витримка були непохитні. Він викликав у присутніх сміх і сльози, серйозний настрій і нестримні веселощі. Алма відчувала, що тембр і сила його голосу затягують і її у вир емоцій, хоч слова його залишались здебільшого незрозумілими.

Завтра Вранці виступав більш як годину. Він змусив їх співати; змусив їх молитися; він, здавалось, підготував їх до того, щоб вранці відважно кинутися в бій. Мама поставилась би до цього видовища з презирством, подумала Алма. Беатрікс Віттекер ніколи не була схильна до релігійних пристрастей; вона вважала, що ошаленілі люди забувають про свої манери й здоровий глузд, і яка тоді доля чекає на цивілізацію? Так чи так, Алма ще ніколи не чула в церкві преподобного Веллса — та й, зрештою, і деінде — такого гучного монологу, як той, що його щойно виголосив Завтра Вранці. То були не лютеранські повчання покірного пастора в Філадельфії і не простенькі, односкладові нотації сестри Ману, а промова справжнього оратора. Гуркіт бойових литавр. Демосфен, який виступив на захист Ктесифона. Перікл, який віддавав шану мертвим афінянам. Цицерон, який докоряв Катіліні.

У промові Завтра Вранці не було тільки одного — смирення й лагідності, які стали для Алми символом цього скромного приморського селища. У самій постаті Завтра Вранці теж не було нічого смиренного й лагідного. Вона ще ніколи не бачила такого холоднокровного відчайдуха. Їй згадався мудрий вислів Цицерона, так, як він звучав в оригіналі, величною латиною (єдиною мовою, яка, на її думку, могла позмагатися з цим оглушливим потоком таїтянського красномовства, який на неї линув):

— Nemo umquam neque poeta neque orator fuit, qui quem-quam meliorem quam se arbitraretur.

Ще ніколи не було на світі поета чи оратора, який би вважав когось ліпшим за себе.

Шаленим був весь день.

Звістка про приїзд Завтра Вранці швидко поширилася островом завдяки неймовірно дієвій місцевій системі телеграфу (прудконогі хлопчиська з гучними голосами), й на узбережжя затоки з кожною годиною сходилося все більше радісного люду. Алма хотіла розшукати преподобного Веллса і про все його розпитати, але крихітна постать пастира раз у раз розчинялася в натовпі, тільки час від часу можна було вгледіти то тут, то там його сяюче лице й пасма сивого волосся, яке розвівав вітер. До сестри Ману теж ніяк не виходило наблизитись — від збудження вона аж загубила свій величезний заквітчаний бриль і ридала, як школярка, серед натовпу радісних щебетух. Ватаги Гіро ніде не було видно — точніше, хлопчаки були всюди й відразу, але рухались так прудко, що Алмі було не до снаги піймати їх і розпитати.

Юрба на пляжі — наче за одностайним рішенням — розпочала святкування. Розчистили місце для боротьби й боїв навкулачки. Юнаки поскидали сорочки, понамащувалися кокосовою олією й зчепилися один з одним. Дітлахи мчали наввипередки узбережжям. На піску накреслили коло й зненацька почалися запеклі півнячі бої. По обіді прибули музики, тягнучи за собою всякі-різні інструменти: від місцевих барабанів і флейт до європейських ріжків і скрипок. З другого боку пляжу чоловіки завзято копали в піску яму для вогню й обкладали її камінням. Заповідався розкішний бенкет. Раптом Алма побачила сестру Ману — та, з’явившись мов з-під землі, вхопила свиню, притисла до піску й, на превеликий жах тварини, перерізала їй горлянку. Алму це видовище обурило. (Скільки часу вона чекала, щоб скуштувати свинини? Але варто було Завтра Вранці приїхати, і все — діло зроблене.) Озброївшись довгим ножем, Ману впевненою рукою радісно розібрала тушу. Нутрощі витягнула так легко, як цукерку з торбинки. Сестра Ману й ще кілька дебелих жінок піднесли тушу до відкритого вогню в ямі, щоб зісмалити щетину. Відтак вони загорнули її в листя й поклали на гаряче каміння. Услід за свинею смерть спіткала й добрий десяток курчат, безсилих перед нестримною хвилею святкових веселощів.

Повз Алму продріботіла гарненька сестра Етіні з оберемком плодів хлібного дерева. Алма кинулась до неї, торкнулась до її плеча й запитала:

— Сестро Етіні, скажіть, будь ласка, хто такий Завтра Вранці?

Енні, широко всміхнувшись, обернулась.

— Син преподобного Веллса, — відповіла вона.

— Син преподобного Веллса? — перепитала Алма.

Преподобний Веллс мав тільки доньок, і то вони всі померли, крім однієї. Якби сестра Етіні не розмовляла англійською так легко й вільно, Алма подумала б, що жінка обмовилась.

— Син за таіо, — пояснила Етіні. — Завтра Вранці — його названий син. Він і мій син, і сестри Ману теж. Усе наше селище вважає його за свого сина! Ми всі — одна родина за таіо.

— Але звідки він родом? — запитала Алма.

— Звідси, — відповіла Етіні, не приховуючи гордості. — Завтра Вранці — один із нас.

— А звідки тоді він приїхав сьогодні?

— З Раятеа, де він тепер мешкає. У нього там власне місіонерське селище. Він домігся величезних успіхів на цьому острові, який колись був найбільш вороже налаштований до істинного Бога. Люди, які приїхали разом з ним, — це ті, кого він навернув у християнство, тобто деякі з них. Він, звичайно, привів до Бога значно більше людей.

Алма, звісно, мала ще чимало запитань, але сестрі Етіні нетерпеливилося приєднатися до банкету, тож Алма подякувала їй і відпустила. Вона пішла до куща ґуави коло річки й сіла в його затінку обміркувати почуте, їй було про що подумати й у чому розібратись. Відчайдушно силкуючись осмислити всі ті неймовірні речі, які вона щойно почула, Алма пригадала собі розмову, яка відбулась багато місяців тому між нею та преподобним Веллсом. Їй невиразно пригадувалось, як преподобний Веллс розповідав їй про трьох своїх названих синів — трьох найобдарованіших випускників його місіонерської школи в затоці Матаваї, кожен з яких тепер сам очолював шановану місію на найдальших островах. Вона щосили напружувала пам’ять, аби пригадати всі подробиці тієї розмови, яка відбулась тільки один раз, ще й так давно, але спогади її були, як не прикро, геть нечіткі. Алмі здавалося, що преподобний Веллс згадував серед інших островів і Раятеа, але про «Завтра Вранці» він не сказав ні слова, це точно. Алма, безперечно, завважила б таке ім’я, якби хоч раз почула. Сповнені особистих асоціацій, ці слова відразу б прикували до себе її увагу. Ні, вона ніколи не чула цього імені раніше. Преподобний Веллс називав його якось інакше.

Сестра Етіні знову квапливо прочимчикувала повз, цього разу з порожніми руками, й Алма знову метнулась уперед і перехопила її. Вона знала, що надокучає їй, але стриматися не могла.

— Сестро Етіні, — запитала вона. — А як звати Завтра Вранці?

Та розгубилась.

— Його звати Завтра Вранці, — по-простому відповіла вона.

— А як його кличе брат Веллс?

— Он воно що, — в очах сестри Етіні зблиснуло розуміння. — Брат Веллс називає його таїтянським іменем — Таматоа Маре. А Завтра Вранці — його прізвисько, яке він сам собі вигадав, коли ще був малим хлопчаком! Йому подобається, щоб його так кликали. Він завжди був дуже здібний до мов, сестро Віттекер, — кращого за нього учня в нас із місіс Веллс, певно, й не було, ви самі побачите, що він розмовляє англійською набагато краще за мене — і ще змалечку він розпізнав, що його таїтянське ім’я звучить дуже подібно до тих англійських слів. Малий був, а такий розумний. І ми всі кажемо, що те ім’я йому пасує, бо він приносить надію кожному, кого зустрічає, — ви розумієте, про що я. Як новий день.

— Як новий день, — повторила Алма.

— Саме так.

— Сестро Етіні, — знову звернулась до неї Алма. — Пробачте, будь ласка, але мушу вас спитати ще одну річ. Коли Таматао Маре востаннє бував тут, у затоці Матаваї?

Сестра Етіні, не задумуючись, відповіла:

— У листопаді 1850 року.

І поквапилась геть. Алма знову вмостилась у затінку, спостерігаючи за тим, як довкола вирує веселий безлад. Спостерігала похмуро. Вона відчувала, що в її серці утворилася вм’ятина, так наче хтось із силою натиснув на нього великим пальцем.

У листопаді 1850-го на цьому острові помер Емброз Пайк.

Алмі ще нескоро випала нагода наблизитися до Завтра Вранці. Того вечора відбулося розкішне святкування — бенкет, гідний монарха, яким тут і вважався прибулий гість. Узбережжя заполонили сотні таїтянців — вони їли запечених поросят, рибу й плоди хлібного дерева, куштували пудинг з аррорута, ямс і цілі гори кокосів. Розпалили ватри, і люди пішли в танок — танцювали, звісно, не ті горезвісні непристойні танці, якими колись славився Таїті, а трохи пристойніший традиційний танок під назвою гура. В усіх інших місіонерських селищах на острові його б заборонили, проте Алма знала, що преподобний Веллс часом дозволяв його танцювати. («Я просто не бачу в цьому нічого поганого», — сказав він колись Алмі, якій спало на думку, що ця його улюблена фраза могла б стати для нього чудовим девізом.)

Вона бачила цей танок уперше — він зачарував її так сильно, як і всіх решту. Молоді танцівниці заквітчали волосся трьома галузками жасмину й гарденії, на шию повісили гірлянди з квіток. Повільна музика то стихала, то голоснішала. Обличчя деяких дівчат були поцятковані віспою, але у відблисках ватри вони всі як одна виглядали красунями. Хоч вони й були вбрані у вільні сукні з довгими рукавами, як того вимагала місія, все одно можна було вловити рухи їхніх ніг, рук і стегон. Звабливішого танцю Алма не бачила за все своє життя (вона чудувалась, що навіть їхні долоні виглядали звабливо) й не уявляла, яке враження цей танок справив на її батька 1777 року, коли на танцівницях не було нічого, крім спідничок із трави. Оце так видовище для юнака з Річмонда, який старався зберегти свою душу чистою!

Час від часу мускулясті чоловіки застрибували в коло, перериваючи гуру жартівлими фіглярськими сценками. Спершу Алма подумала, що вони хочуть веселощами розвіяти чуттєву атмосферу, але невдовзі своїми рухами чоловіки почали випробовувати межі пристойного. Раз у раз вони жартівливо підбігали до танцівниць, так ніби хотіли їх схопити, а дівчата граціозно кидалися врозтіч. Схоже, навіть найменші дітлахи розуміли, що ця сценка натякає на пристрасне бажання й відмову, й так гучно заливалися сміхом, що виглядали значно старшими за свої роки. Навіть сестра Ману — яскравий взірець християнської порядності — кинулась якоїсь миті в саму гущу й приєдналась до танцівниць гури, на диво спритно вихиляючи широкими стегнами. Коли за нею побіг один із юних танцівників, вона дала себе піймати — натовп аж заревів від захвату. Чоловік притиснувся до її стегон, зробивши кілька рухів, таких зухвалих і грубих, що ніхто б не міг засумніватися, на що вони натякають, але сестра Ману тільки кинула на нього вдавано грайливий погляд, не перестаючи танцювати.

Алма не зводила очей з преподобного Веллса, явно зачарованого видовищем. Біля нього рівно, як струна, сидів Завтра Вранці, вбраний бездоганно, наче лондонський джентльмен. Цілий вечір до нього підходили люди — вітали його й терлися носом об його ніс. Завтра Вранці з усіма тримався поштиво й велично. Більшого красеня вона в житті не бачила, мусила визнати Алма. Звичайно, краси в її тілесному вияві було на Таїті вдосталь, з часом до неї звикалось. Місцеві чоловіки були вродливі, жінки — ще вродливіші, а діти — найвродливіші зі всіх. Супроти неймовірної вроди таїтянців більшість європейців здавалися блідими й короткорукими горбанями! Це було сказано тисячі разів тисячами заворожених чужоземців. Тож краси тут не бракувало, й Алма нею вже намилувалась — але Завтра Вранці виявився красенем, якому тут не було рівних.

Його шкіра була темна й лискуча, усмішка — схожа на серпик місяця. Його погляд світився душевною щедротою і внутрішнім сяйвом. Від нього неможливо було відвести очей. Вже сама його постать, не кажучи про вродливу зовнішність, привертала увагу. Він був справжнім велетом, Ахіллом во плоті. За таким, як він, люди були готові ринутися в бій. Преподобний Веллс якось розповідав Алмі, що колись давно, коли мешканці островів у Південних морях воювали одне з одним, переможці перебирали трупи своїх супротивників, вишукуючи серед мертвих тіл тих, хто мав найвищий зріст і найтемнішу шкіру. А знайшовши убитих богатирів, вони пробивали їм груди й виймали кості, з яких потім виготовляли рибальські гачки, різці й зброю. Подейкували, що кості найдужчих чоловіків мають в собі могутню силу, а вирізані з них знаряддя й зброя роблять свого володаря непереможним. Із Завтра Вранці, зловтішно подумала Алма, вони могли б зробити цілий арсенал зброї — якби, звісно, зуміли його вбити.

Алма спостерігала за веселощами подалі від багать, намагаючись залишатися непомітною. Та всі так захопилися святкуванням, що її й не помічали. Бенкет тривав до пізньої ночі. Яскраве полум’я ватр здіймалося так високо й відкидало такі темні й покручені тіні, що, здавалося, от-от перечепишся за них, або вони схоплять тебе й затягнуть під землю, у по. Танці набрали шаленого темпу, діти гасали й стрибали, як одержимі. Алма подумати не могла, що візит знаного християнського місіонера здійме такий бешкет і гульбощі, але, знову ж таки, вона надто мало часу прожила на Таїті. Преподобного Веллса нітрохи не хвилювало те, що відбувалось, — він ще ніколи не виглядав щасливішим і бадьорішим.

Коли вже було давно за північ, преподобний Веллс нарешті помітив Алму.

— Сестро Віттекер! — вигукнув він. — Який я же невихований! Ходіть, я познайомлю вас зі своїм сином!

Алма підійшла до двох чоловіків, які сиділи так близько до вогню, що здавалось, ніби самі охоплені полум’ям. Становище вийшло незручне, бо Алма стояла, а чоловіки — за місцевим звичаєм — сиділи. Але вона не збиралась сідати. Не збиралась тертись носом об чужий ніс. Завтра Вранці простягнув свою довгу руку для ввічливого потиску.

— Сестро Віттекер, — сказав преподобний Веллс, — це мій син, про якого я вам розповідав. А це, мій любий сину, сестра Віттекер, яка приїхала до нас зі Сполучених Штатів Америки. Вона відомий природознавець.

— Природознавець! — повторив Завтра Вранці з вишуканим британським акцентом, зацікавлено кивнувши. — У дитинстві я любив природознавство. Мої друзі вважали, що я з глузду з’їхав, захоплюючись тим, що нікого більше не цікавило — листочками, комахами, коралами й усім решту. Але для мене то було приємне заняття й добра наука. Яке достойне життя — так пильно вивчати світ! Вам неабияк пощастило мати таке покликання!

Алма глянула на нього згори вниз. Бачити врешті-решт, так близько його обличчя — це незабутнє обличчя, лице, яке так довго не давало їй спокою й заворожувало її, лице, що через нього вона прибула сюди з другого кінця світу, лице, що так уперто виснажувало її уяву, лице, яке не давало їй просвітку й мало не стало її одержимістю, — було просто приголомшливо. Його обличчя так її ошелешило, що Алма не могла повірити, що її лице анітрохи не приголомшило його: як же це так — вона так тісно з ним знайома, а він зовсім її не знає?

Але звідки він, заради Бога, міг її знати?

Завтра Вранці спокійно дивився на Алму. Його вії були страшенно, недоладно довгі. Їхній вигляд не просто дивував, а обурював — не вії, а ціле віяло, надміру пишні торочки! Алма відчула, як у ній наростає роздратування — навіщо комусь такі вії?

— Приємно познайомитися, — сказала вона.

Завтра Вранці, поштиво як державний муж, відповів, що йому теж дуже приємно. А тоді відпустив її руку, Алма вибачилась і пішла, а Завтра Вранці знову обернувся до преподобного Веллса — свого щасливого, мініатюрного, сивоголового батька.

Він провів у затоці Матаваї тиждень.

Увесь цей час Алма не зводила з нього очей, намагаючись дізнатись — завдяки спостереженням зблизька — якомога більше про нього. Дуже швидко вона впевнилась, що Завтра Вранці люблять геть усі. Її, чесно кажучи, мало не дратувало те, якою сильною була та любов. Цікаво, чи вона ніколи не дратувала його самого. Йому ніколи не випадала нагода залишитися наодинці, хоч Алма й сама її шукала, сподіваючись поговорити з ним віч-на-віч. Здавалось, цього ніколи не трапиться — на його честь удень і вночі влаштовували обіди й вечері, зустрічі, зібрання й церемонії. Завтра Вранці ночував у хатині сестри Ману, куди невпинним потоком тягнулися відвідувачі. Королева Таїті Аїмата Помаре Вагіне Четверта запросила Завтра Вранці на чай до королівського палацу в Папеете. Усім кортіло почути — англійською, таїтянською чи обома мовами відразу — історію неймовірного успіху Завтра Вранці в ролі місіонера на острові Раятеа.

А найдужче її хотіла почути Алма, й за час візиту Завтра Вранці вона змогла скласти цілу історію з уривків розповідей розмаїтих слухачів і прихильників Великого Чоловіка. Раятеа, дізналась вона, був колискою полінезійської міфології, а отже, місцем, яке прийняти християнства ну ніяк не могло. На тому острові — великому й скелястому — народився й жив Оро, бог війни, чиї храми, всипані людськими черепами, вшановували людськими жертвами. Раятеа був місцем суворим (сестра Етіні сказала «важким»). Гора Темегані посередині острова вважалася вічним притулком усіх померлих у Полінезії. Казали, що верхівка гори завжди покрита пеленою туману, бо мертві не люблять сонячного світла. Жителі Раятеа не любили жартів — то був строгий народ, войовничий і величний. Зовсім не схожий на таїтянців. Вони дали відсіч англійцям. Дали відсіч французам. А перед Завтра Вранці не встояли. Він уперше прибув на Раятеа шість років тому, влаштувавши ціле видовище: приплив сам у каное, яке залишив, не допливши до острова. Він роздягнувся й, стрибнувши в воду, поплив до берега, з легкістю розтинаючи рокітливі буруни; тримаючи над головою Біблію, виспівував:

— Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного! Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного!

Острів’яни його помітили.

З того часу Завтра Вранці розбудував цілу проповідницьку імперію. Поруч із капищем язичницької богині він спорудив церкву, яку можна було легко сплутати з палацом, якщо не знати, що це молитовний дім. Тепер це була найбільша споруда в Полінезії. Вона трималася на сорока шести колонах, витесаних зі стовбурів хлібних дерев і відшліфованих акулячою шкірою.

Завтра Вранці налічив добрих три з половиною тисячі душ, які прийняли християнство. Перед його очима люди кидали старих ідолів у вогонь. Колишні капища стрімко перетворювалися зі святилищ, де здійснювали криваві жертвоприношення, на безневинні груди замшілого каменюччя. Він вбрав раятеанців у скромну європейську одежу: чоловіків — у штани, жінок — у довгі сукні й капелюшки. Хлопчаки вишиковувалися в чергу, щоб він обрізав їм волосся до пристойної довжини. Завтра Вранці наглядав за будівництвом шереги охайних вибілених хатин. Він навчив писати й читати людей, які до його появи абетки в очі не бачили. Тепер чотириста дітей ходили до школи й вивчали катехизм. Він подбав про те, щоб люди не просто бездумно повторювали слова Євангелія, а розуміли, про що йдеться. Для цього він самотужки навчив сімох місіонерів, яких нещодавно відправив на ще дальші острови — вони також пливли до берега, тримаючи над головою Біблію і оспівуючи ім’я Єгови. Часи неспокою, омани й забобон минули. Вбивству немовлят було покладено край. З полігамією покінчено. Дехто називав Завтра Вранці пророком; йому самому нібито більше подобалось «слуга».

Алма дізналась, що Завтра Вранці знайшов собі на Раятеа дружину на ім’я Теманава, що значило «гостинна».

Мав на острові і двох малих донечок — Френсіс і Едіт — названих на честь преподобного Веллса та його дружини. На островах Товариства він був найшанованішим чоловіком. Алма чула це так часто, що їй вже набридло це слухати.

— Подумати тільки, — казала сестра Етіні. — Він вчився у нашій маленькій школі в затоці Матаваї!

Нагода поговорити з Завтра Вранці випала Алмі аж через десять днів після його приїзду, пізно ввечері, коли він ішов на самоті короткою стежкою від хатини сестри Етіні, де щойно вечеряв, до оселі сестри Ману, де збирався заночувати.

— Можна з вами поговорити? — запитала вона.

— Звичайно, сестро Віттекер, — відповів Завтра Вранці, без жодних зусиль пригадавши її ім’я.

Він, схоже, анітрохи не здивувався, побачивши, як вона вигулькнула з темряви йому назустріч.

— Чи могли б ми порозмовляти десь у тихішому місці? — запитала Алма. — Я б хотіла обговорити з вами одну річ, але наодинці.

Він доброзичливо засміявся.

— Мої вам вітання, сестро Віттекер, якщо вам хоч раз вдалося побути наодинці у затоці Матаваї! Все, про що ви хочете зі мною поговорити, можете казати просто тут.

— Що ж, гаразд, — відповіла Алма, все-таки роззирнувшись довкола, чи ніхто їх не почує.

— Завтра Вранці, — почала вона, — наші з вами долі, по-моєму, переплітаються значно тісніше, ніж здається на перший погляд. Мене представили вам як сестру Віттекер, але я хочу, щоб ви знали, що в моєму житті був короткий проміжок, коли я називалася місіс Пайк.

— Можете не продовжувати, — лагідно урвав її Завтра Вранці, піднявши руку. — Я знаю, хто ви така, Алмо.

Вони довго дивилися одне на одного, не кажучи ні слова.

— Значить, знаєте, — нарешті сказала вона.

— Так, — відповів він.

Знову запанувала довга мовчанка.

— Я теж знаю, хто ви такі, — врешті-решт сказала Алма.

— Справді? — він і бровою не повів. — І хто ж я?

Але тепер, коли від неї чекали відповіді, вона не знала, що казати. Але сказати щось треба було, й Алма відповіла:

— Ви добре знали мого чоловіка.

— Ваша правда, знав. І навіть більше — я сумую за ним.

Його відповідь заскочила Алму зненацька, але краще приголомшливе зізнання, ніж суперечка чи заперечення. Уявляючи собі їхню розмову за кілька днів до того, Алма думала, що збожеволіє, якщо Завтра Вранці звинуватить її у підлій брехні або вдасть, начебто ніколи не чув про Емброза. Але він явно не збирався опиратися чи зрікатися знайомства з ним. Вона пильно глянула на нього, шукаючи на його лиці ще чогось, крім спокійної упевненості, але нічого не знайшла.

— Ви сумуєте за ним, — повторила вона.

— І завжди за ним сумуватиму, бо Емброз Пайк був найкращою людиною на світі.

— Усі так кажуть, — відповіла Алма, роздратовано відчуваючи, що її обвели довкола пальця.

— Бо так воно і є.

— Ви любили його, Таматоа Маре? — запитала вона, знову шукаючи на його обличчі найменшого натяку на занепокоєння.

Алма хотіла заскочити його зненацька, так, як він заскочив її. Але на його лиці не було ні краплини стурбованості. Він навіть оком не моргнув, коли вона назвала його на ім’я. Завтра Вранці відповів:

— Його любили всі, хто його знав.

— Але чи любили ви його особливо?

Завтра Вранці встромив руки в кишені й подивився на місяць. Він не квапився з відповіддю. Роззирався довкола, як чоловік, який безтурботно чекає на потяг. За якийсь час він знову глянув на Алму. Вони були майже однакові на зріст, зауважила вона. Її плечі не надто вужчі за його.

— По-моєму, вас дещо цікавить, — сказав він замість відповіді.

Алма відчула, що сідає на мілину. Треба запитати ще відвертіше.

— Завтра Вранці, — звернулась вона, — можна, я буду з вами відвертою?

— Авжеж, — відповів той.

— Я розповім вам дещо про себе — може, тоді ви відкритіше зі мною розмовлятимете. Вродженою рисою мого характеру — яку я не завжди вважаю чеснотою чи благословенням — є бажання дістатися до суті. Через це я прагну зрозуміти, ким був мій чоловік. Я приїхала сюди через півсвіту, щоб краще його зрозуміти, але досі мені це так і не вдалося. Скупі розповіді про Емброза, які я тут почула, ще більше мене заплутали. Наш шлюб, правду кажучи, був незвичний і тривав недовго, але це ніяк не заперечує кохання й турботи, що їх я відчувала до свого чоловіка. Я не є невинним дитям, Завтра Вранці. Мене не треба оберігати від правди. Зрозумійте мене, будь ласка, я не збираюся вас критикувати чи робити з вас свого ворога. Ваші таємниці залишаться таємницями, якщо ви наважитесь їх мені довірити. А я маю причини підозрювати, що ви знаєте секрети мого покійного чоловіка. Я бачила ваші портрети, які він намалював. І ті малюнки — думаю, ви розумієте, чому — змушують мене запитати вас, які стосунки існували між вами й Емброзом насправді? Чи можете ви задовольнити прохання вдови й розповісти мені все, що знаєте? Мене не потрібно шкодувати.

Завтра Вранці кивнув.

— Ви матимете завтра вільний час? — запитав він. — Скажімо, пізно ввечері?

Алма кивнула.

— Ви ще чуєтеся в силі? — додав він.

Його недоречне запитання збентежило Алму. Завтра Вранці помітив її зніяковіння й пояснив:

— Я просто хотів з’ясувати, чи ви здужаєте пройти пішки далеку дорогу? Ви — натураліст і, думаю, міцні й здорові, але краще все ж перепитати. Я б хотів вам дещо показати, але не хочу вас надто обтяжувати. Ви зможете видертися нагору по крутому схилу, як гадаєте?

— Думаю, зможу, — роздратовано відповіла Алма. — За рік я пішки перейшла цілий острів. Побачила на Таїті все, що можна побачити.

— Не все, Алмо, — заперечив Завтра Вранці, приязно всміхнувшись. — Ще не все.

Вони вирушили в дорогу на світанку. Завтра Вранці роздобув для їхньої виправи каное. Не хиткий човник, на якому преподобний Веллс навідувався до своїх коралових садів, а гарне суденце, міцне й добротне.

— Попливемо на Таїті-Їті, — сказав він. — Сушею ми добиратимемось туди кілька днів, а вздовж узбережжя допливемо за п’ять-шість годин. Ви добре почуваєтесь на воді?

Алма кивнула. Важко було сказати, що ховалося за його словами, — турбота чи поблажливість. Вона прихопила зі собою бамбукове стебло, наповнене прісною водою, і корінь таро на обід, загорнувши його в муслінову хустинку, яку прив’язала до пояса. Вбрала найзношенішу сукню — ту, що пережила всі найлютіші негоди. Завтра Вранці глянув на її босі ноги, які за рік на Таїті так згрубли й покрилися мозолями, як у робітника плантації. Подивився, але нічого не сказав. Він теж був босоногий. Однак від кісточок і вище виглядав як справжній англійський джентльмен. Завтра Вранці мав на собі, як завжди, чистий костюм і білу сорочку, тільки жакет скинув і, акуратно склавши, поклав його в каное замість подушки для сидіння.

Дорогою до Таїті-Їті — маленького, круглого, скелястого й далекого півострова з другого боку Таїті — не було сенсу розмовляти. Завтра Вранці зосередився на веслуванні, а Алма не хотіла щоразу обертатися, щоб щось сказати. Тому пливли вони в тиші.

У деяких місцях було важко веслувати, й Алма шкодувала, що Завтра Вранці не дав і їй весла, щоб вона допомагала штовхати каное уперед — хоча, чесно кажучи, він не потребував її допомоги. Завтра Вранці розтинав воду спритно й легко, без вагань минаючи рифи й течії, ніби пропливав цією дорогою сотні разів — а так воно, певно, й було. Добре, що вона надягла свій крислатий капелюх — сонце добряче припікало, а від зблисків на воді рябіло в очах.

Через п’ять годин праворуч вигулькнули скелі Таїті-Їті. Господи, Завтра Вранці плив просто на них! Невже вони розіб’ються об кручі? То ось вона — жахлива мета їхньої виправи? Раптом Алма побачила склепінчастий отвір у скелі, темну щілину, вхід до печери на рівні з водою. Завтра Вранці спрямував каное на велику хвилю й тоді — сміливо, аж дух перехопило — стрімко пролетів просто крізь шпару. Алма думала, що вода тут же винесе їх назовні, але він завзято веслував, майже ставши на рівні, й каное плюснулось на мокру гальку скелястого берега глибоко в печері. Справжнє чудо — от що це було! Навіть ватага Гіро, подумала Алма, не наважилась би на такий маневр.

— Вистрибуйте, — скомандував Завтра Вранці, і хоч він і не крикнув, Алма зрозуміла, що треба рухатись швидко, доки не прикотилась наступна хвиля.

Вона вискочила й побігла до найвищої точки — яка, щоправда, здалась їй занизькою. Одна велика хвиля, подумала вона, і їх змиє в море, де їм настане кінець. Але Завтра Вранці нітрохи не хвилювався. Він витягнув каное на берег.

— Можете мені допомогти? — ввічливо спитав.

Він показав пальцем на уступ над головою, й Алма збагнула, що він хоче поставити каное туди, щоб його не дістало море. Вона допомогла йому підняти каное, й разом вони заштовхали його на виступ, куди не сягав прибій.

Алма присіла на пісок — Завтра Вранці, задиханий, сів поруч.

— З вами все гаразд? — нарешті запитав він.

— Так, — відповіла Алма.

— Тепер треба трохи зачекати. Коли настане відплив, ви побачите вузьку стежку, якою можна обійти скелю й піднятися на плоскогір’я. Звідти я проведу вас до місця, яке хочу показати. Якщо ви, звісно, дасте раду.

— Дам, — сказала Алма.

— Добре. А тепер можемо трохи відпочити.

Він сперся на свій складений жакет і розслаблено випростав ноги. Хвилі, накочуючись, мало не лизали йому п’яти. Він явно знав, як вони поводяться у цій печері. Так дивно. Коли Алма дивилась на Завтра Вранці, який лежав на піску поруч з нею, її раптом пронизав спогад про те, як Емброз полюбляв отак зручно простягнутися на будь-чому — на траві, на канапі, на підлозі вітальні в Білому Акрі.

Вона дала йому десять хвилин перепочити, але довше терпіти не могла.

— Як ви познайомилися? — запитала вона.

Печера була не найтихішим місцем для розмови — вода розбивалась об камені, відлунюючи між вологих стін. Але було в цьому монотонному гуркоті щось таке, що робило цю печеру найнадійнішим закутком на світі, де можна було про все розпитати й відкрити всі таємниці. Хто міг їх почути? Хто міг їх побачити? Ніхто, крім духів. Хвилі витягнуть їхні слова з цієї печери й понесуть у море, де їх пошматують бурхливі хвилі й з’їдять риби.

Завтра Вранці відповів, не підводячись.

— У серпні 1850-го я повернувся на Таїті навідати преподобного Веллса, і Емброз уже був тут — так, як тепер ви.

— Що ви подумали про нього?

— Подумав, що він ангел, — не задумуючись, відповів він, навіть не розплющивши очей.

Він надто швидко відповідає на запитання, подумала Алма. Її не цікавили поспішні відповіді — вона хотіла почути всю історію. Їй не потрібні були висновки — її цікавило те, що трапилось перед ними. Вона прагнула уявити, як Завтра Вранці познайомився з Емброзом. Як вони розмовляли. Що думали, що відчували. І, звісно, чим вони займалися. Алма чекала продовження, але його не було. Трохи помовчавши, вона доторкнулася до його руки. Завтра Вранці розплющив очі.

— Будь ласка, — сказала вона, — продовжуйте.

Той сів і глянув на неї.

— Преподобний Веллс розповідав вам, як я потрапив до місії? — запитав він.

— Ні, — відповіла Алма.

— Мені було лише сім років, — сказав Завтра Вранці. — Може, вісім. Спочатку помер мій тато, потім мама, а тоді обидва брати. Мене взяла до себе одна з батькових дружин, але й вона померла. Тоді мною опікувалась ще одна татова дружина, але і її не стало. Невдовзі одне за одним повмирали всі діти інших жінок, які були одружені з моїм батьком. Ще були бабусі, але й вони відійшли.

Завтра Вранці замовк, задумавшись, а тоді додав:

— Ні, вони повмирали не в такому порядку, я помилився, Алмо. Спочатку померли бабусі, найслабші члени нашої родини. Так, спочатку бабусі, потім тато, а потім всі інші, як я й казав. Я теж захворів, але, як бачите, не помер. Але такі історії є у всіх на Таїті. Ви ж чули їх раніше, правда?

Алма не знала, що відповісти, і промовчала. Вона знала, що за останні п’ятдесят років смерть спустошила Полінезію, але їй ніхто не розповідав про те, як втратив своїх близьких.

— Ви бачили рубці на чолі сестри Ману? — запитав він. — Хтось пояснював вам, звідки вони взялися?

Алма похитала головою. Який стосунок це все має до Емброза?

— Це скорботні рубці, — пояснив Завтра Вранці. — Коли тутешні жінки тужать за померлими, вони ріжуть собі чоло акулячими зубами. Європейцям цей звичай здається жахливим, я знаю, але жінка так виявляє свою скорботу й водночас звільняється від неї. У сестри Ману більше рубців, ніж у решти, бо вона втратила всіх своїх близьких і серед них кількох дітей. Ось чому ми завжди ставилися одне до одного з симпатією.

Алму вразило, що глибоку любов між жінкою, яка втратила всіх своїх дітей, і хлопчиком, який втратив усіх своїх матерів, він назвав так просто — «симпатія». Надто кволо звучало це слово.

Тоді Алма згадала про ще одну тілесну ваду сестри Ману.

— А що з її пальцями? — запитала вона, піднявши долоні. — Що сталося з її пучками?

— Ще один символ втрати. Деколи люди, які пережили горе, відрізають собі пучки пальців. Після того, як європейці привезли нам залізо й сталь, робити це стало простіше.

Він сумно всміхнувся. Однак Алма не всміхнулась у відповідь — надто жахливий звичай. Завтра Вранці повів мову далі.

— Що ж до мого діда, про якого я ще не згадував, то він був рауті. Знаєте, хто такий раутії Преподобний Веллс не раз просив мене перекласти це слово, але це не так просто. Мій тато зупинився на слові «оратор», але воно не передає всієї почесності цього фаху. «Історик» — уже ближче, але теж не точно. Завдання рауті — бігти поруч із воїнами, які мчать у бій, і підтримувати їхню мужність, нагадуючи їм, хто вони такі. Рауті співає пісні про кревних предків кожного чоловіка, щоб воїни пам’ятали про славетну історію свого роду. Він дбає про те, щоб вони не забували про героїзм своїх пращурів. Рауті знає родовід кожного чоловіка на острові, починаючи з богів, і співає їм пісень, які вселяють у них відвагу. Така собі проповідь, тільки войовнича.

— А які слова в тих піснях? — запитала Алма, змирившись з його довгою, недоречною розповіддю.

Він привів її сюди не просто так, подумала вона, і, напевно, є причина, чому він їй про це розповів.

Завтра Вранці обернувся до входу в печеру й задумався.

— Англійською вони не звучатимуть з такою ж силою, але приблизно це щось таке: «Не спускай з них очей, доки їхня воля не похитнеться! Налети на них, мов блискавка! Ти — Арава, син Гоані, внук Паруто, який пішов від Тапунуї, котрий здобув голову могутнього Анапа, батька вугрів — ти цей чоловік! Розбий їх, як хвиля розбиває берег!».

Завтра Вранці вигукував ці слова на весь голос, і ті відлунювали від каменів, заглушуючи хвилі. Він обернувся до Алми, в якої руки покрилися гусячою шкірою: якщо ці слова пройняли її до самого серця, то уявити тільки, яке враження вони справляли таїтянською! — й сказав уже звичайним голосом:

— Жінки часом теж воювали.

— Дякую, — відповіла Алма, не розуміючи до кінця, за що саме дякує. — А що сталося з вашим дідом?

— Він помер, як і всі решта. З цілої сім’ї вижив я один. На Таїті це не така важка доля для дитини, як, напевно, в Лондоні чи Філадельфії. Тут діти з самого малку мають волю, а кожен, хто може вилізти на дерево чи закинути вудку в воду, здатний прогодувати себе. Вночі тут не замерзнеш від холоду. Я був такий самий, як ті хлопчаки, яких ви бачили на пляжі в затоці Матаваї, — у них теж немає рідних — хоч я, мабуть, був не такий щасливий, як вони, бо в мене не було своєї ватаги. Я не боявся, що моє тіло голодуватиме — духовного голоду, от чого я боявся, розумієте?

— Так, — кивнула Алма.

— Тому я дістався до затоки Матаваї, де було невелике селище. Кілька тижнів я здалеку спостерігав за місією. І побачив, що хоч вони жили скромно, та мали кращі речі, ніж люди по інших селах на острові. Вони мали такі гострі ножі, що ними можна було заколоти свиню одним ударом, і сокири, якими заввиграшки рубали дерева. Їхні хатини здалися мені розкішними. Я побачив преподобного Веллса, такого білого, що він здався мені привидом, але привидом доброзичливим. Він і розмовляв мовою привидів, але й мою мову трохи знав. Я спостерігав за тим, як він хрестив людей, — то була розвага для всіх. Сестра Етіні разом з місіс Веллс уже заснували школу, і я бачив, як туди ходять діти. Лежав під вікнами й слухав уроки. Я не був зовсім безграмотний. Знав назви півтораста риб, міг намалювати на піску мапу зоряного неба, але з погляду європейця я нічого не знав. Деякі діти ходили на уроки з грифельними дощечками. Я й собі змайстрував таку з плаского вулканічного каменя, відшліфувавши його піском. Тоді натер її соком подорожника, щоб вона стала чорна, й шкрябав на ній рисочки білим коралом. Чудовий то був винахід, от тільки з тієї дощечки нічого не стиралося!

Цей спогад викликав на його лиці усмішку.

— Наскільки я знаю, ви мали в дитинстві велику бібліотеку? А ще Емброз казав, що ви змалку розмовляли кількома мовами?

Алма кивнула. То Емброз таки згадував про неї! При цій думці її пройняла радісна дрож (він не забув про неї!) і водночас неспокій: що ще Завтра Вранці знав про неї? Явно набагато більше, ніж вона про нього.

— Я завжди мріяв колись побачити бібліотеку, — сказав він. — А ще — вітраж. Словом, одного дня преподобний Веллс вистежив мене й підійшов. Він був дуже добрий до мене. Думаю, вам не треба багато зусиль, щоб уявити його доброту, Алмо, бо ж ви з ним знайомі. Він дав мені завдання. Я мав передати послання одному місіонерові в Папеете. Він запитав, чи зможу я дещо передати його приятелю. Звісно, я погодився. Запитав його: «Що саме я маю передати?». А він простягнув мені дощечку з нашкрябаними рисками й сказав таїтянською: «Ось це моє послання». У душі я трохи завагався, але відразу ж побіг у Папеете. За кілька годин я розшукав того місіонера в його церкві на пристані. Він не знав ні слова по-таїтянськи. Я не розумів, як зможу передати йому послання, якщо не знаю, про що в ньому йдеться, і взагалі не можу порозумітися з тим чоловіком! Але я простягнув йому дощечку. Він глянув на неї й зайшов у церкву.

А коли вийшов, дав мені стосик паперу для писання. Я вперше бачив на власні очі папір, Алмо, й подумав, що ще ніколи не бачив, щоб із шовковиці зробили таку тоненьку, білу тканину — і ніяк не міг уявити, що ж то за вбрання пошиють з таких маленьких кавалків. Вирішив, що напевно їх зшиють докупи, й тоді вийде якась одежина.

— Я поквапився назад до затоки Матаваї, пробіг усі сім миль, і віддав папір преподобному Веллсу, який дуже зрадів, бо це, сказав він мені, й було його послання: він хотів позичити папір для писання. Я, Алмо, був таїтянським дитям і знав магію і чудеса, але його чарів я не зрозумів. Мені здалося, що преподобний Веллс якимось робом умовив дощечку сказати щось тому місіонерові. Напевно, він звелів їй звернутися до нього від його імені, щоб той виконав його бажання! Ох, як мені кортіло навчитися таких чарів! Я прошепотів бажання своїй жалюгідній подобі дощечки й нашкрябав на ній коралом кілька рисок. «Поверни мого брата зі світу мертвих», — ось що я їй наказав. Тепер мені дивно, чому я не попросив повернути мені мою маму, але тоді я більше сумував за братом. Може, тому, що він захищав мене. Я завжди любив свого брата — він був набагато сміливіший за мене. Думаю, ви не здивуєтесь, Алмо, коли почуєте, що моє заклинання не спрацювало. Але коли преподобний Веллс побачив, що я роблю, він сів поруч порозмовляти зі мною, і це стало початком моєї нової науки.

— Чого він навчив вас? — запитала Алма.

— Найперше, Божого милосердя. Потім англійської. А далі — читання.

Після довгої мовчанки він заговорив знову.

— Я був добрий учень. Ви ж, напевно, також?

— Так, я завжди добре вчилась, — відповіла Алма.

— Логічні міркування завжди давалися мені легко, як, мабуть, і вам?

— Так, — сказала Алма.

Що ще розповів йому Емброз?

— Преподобний Веллс став мені батьком, а я завжди був його улюбленцем. Мене він, мабуть, любить сильніше за свою рідну доньку й дружину. І точно сильніше за інших своїх названих синів. Зі слів Емброза я виснував, що ви теж були улюбленицею свого батька — що Генрі любив вас більше, ніж свою дружину?

Алма здригнулась. Сміливі слова! Вона не знала, що сказати. Але її відданість матері й Пруденс була така сильна попри всі роки й милі, що розділяли їх, і навіть попри межу, яка пролягає між живими й мертвими, — що вона не змогла чесно відповісти на це запитання.

— Але ж татусеві улюбленці завжди відчувають, що їх люблять найбільше, правда ж, Алмо? — запитав Завтра Вранці, вже м’якше підштовхуючи її до відповіді. — Їхня любов наділяє нас унікальною силою, еге ж? Якщо найважливіша для нас людина на світі вибрала нас з-поміж усіх інших, то ми звикаємо мати все, чого бажаємо. Хіба з вами такого не було? Як такі люди, як ми з вами, можуть не відчувати своєї сили?

Алма задумалась, чи має він рацію.

Звісно, що має.

Батько залишив їй усе своє майно, обділивши всіх решта. Він забороняв їй покидати Білий Акр не тільки тому, що потребував її, раптом збагнула вона, а й тому, що любив. Алма згадала, як він садовив її собі на коліна, коли вона ще була маленькою, й розповідав їй усілякі химерні історії. Згадала, як він сказав:

— А по-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.

Їй згадався той бал пізнього вечора в Білому Акрі, 1808 року, коли італійський астроном склав із гостей живу картину небес і повів їх у чудесний танець. Її тато — Сонце, центр усього — вигукнув через цілий Усесвіт:

— Знайдіть дівчинці місце! — й підштовхнув її вперед.

Алмі вперше в житті спало на думку, що то, мабуть, не хто інший, як він, Генрі, встромив того вечора їй до рук факел, довіривши тримати вогонь, випустивши її, мов ту прометеєву комету через моріжок у широкий білий світ. Більше ніхто не посмів би дати дитині вогонь. Більше ніхто не дозволив би їй долучитися до танцю.

Завтра Вранці тим часом продовжував.

— Мій тато завжди вважав мене кимось на кшталт пророка.

— Ви теж себе ним вважаєте? — запитала вона.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Я знаю, хто я такий. По-перше, я рауті. Оратор, як і мій дід. Я супроводжую воїнів і підбадьорюю їх співами. Мій народ зазнав чималих страждань, і я спонукаю їх знову зібратися з духом — але в ім’я Єгови, бо новий бог могутніший за наших старих богів. Якби це було не так, Алмо, весь мій народ був би досі живий. Ось що я проповідую: могутність. Я вважаю, що повідомляючи звістку про Творця й Ісуса Христа на цих островах, треба діяти не лагідно й переконливо, а сильно й рішуче. Ось чому я домігся успіху там, де інші зазнали невдачі.

Він розповідав про це Алмі доволі безтурботно. Так, ніби тут і говорити не було про що.

— Але це ще не все, — сказав він. — Колись вірили в існування таких собі посередників — посланців між богами й людьми.

— Таких, як нинішні пастори? — перепитала Алма.

— Маєте на увазі, як преподобний Веллс? — усміхнувся Завтра Вранці, знову глянувши на вхід у печеру. — Ні. Мій батько — добра людина, але я зараз говорю трохи про інше. Він не божественний посланець. Я маю на увазі не пастора. А… як би це його краще назвати?.. Гінця. Раніше ми вірили, що кожен бог має свого гінця. Коли ставалася біда, таїтянці благали тих гінців про допомогу. «Прийдіть у світ, — молилися вони. — Прийдіть на світло й допоможіть нам, бо тут війна, голод і страх, і ми страждаємо». Гінці не належали ні одному світові, ні другому — вони рухалися між ними.

— То ви вважаєте себе гінцем? — знову спитала Алма.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Гінцем я вважав Емброза Пайка.

Він тут же обернувся до неї після цих слів — його обличчя, всього лиш на мить, скривилося від болю. Алмі стиснулося в грудях, їй довелося докласти всіх сил, щоб не втратити самовладання.

— Ви теж його так сприймали? — запитав він, пильно вдивляючись їй в лице в пошуках відповіді.

— Так, — відповіла вона.

Нарешті вони дійшли до цього. Нарешті дійшли до Емброза.

Завтра Вранці кивнув — здавалось, йому впав із душі тягар.

— Він, знаєте, міг чути мої думки, — сказав він.

— Знаю, — кивнула Алма. — Він умів таке робити.

— Він хотів, щоб я слухав його думки, — додав Завтра Вранці, — але я не маю такого вміння.

— Так, — сказала Алма. — Я розумію. У мене теж його нема.

— Він бачив зло — як воно клубочиться. Він так і пояснював мені, що зло — це темні клубні. Він бачив смерть. І добро теж бачив. Хвилі добра довкола деяких людей.

— Я знаю, — сказала Алма.

— Він чув голоси мертвих. Чув мого брата, Алмо.

— Так.

— Казав мені, що якось уночі зміг почути світло зірок, але тільки тієї одної ночі. Він засмутився, що більше ніколи його не почує. Думав, що коли б ми з ним удвох спробували послухати, з’єднавши свої розуми, то почули б їхнє послання.

— Так.

— Він жив на світі в самотності, Алмо, бо другого такого, як він, не було. Ніде так і не знайшов собі дому.

Алмі знову стиснуло в грудях — від сорому, вини й жалю. Вона стиснула долоні в кулаки й притисла ними очі. Тільки не плакати. Коли опустила кулаки й розплющила повіки, Завтра Вранці дивився на неї, немовби чекаючи сигналу, немовби перевіряючи, чи не варто йому замовкнути. Але вона хотіла одного — щоб він не зупинявся.

— Чого йому хотілося, коли він був з вами? — запитала Алма.

— Він хотів мати супутника, — відповів Завтра Вранці. — Близнюка. Хотів, щоб ми були однакові. Але, як бачите, він помилився в мені. Думав, що я кращий, ніж насправді.

— У мені він теж помилився, — сказала Алма.

— Тож ви знаєте, як то буває.

— Що ж тоді ви хотіли від нього?

— Хотів кохатися з ним, Алмо, — не здригнувшись, похмуро відповів Завтра Вранці.

— Як і я, — відповіла вона.

— Значить, ми з вами однакові, — сказав Завтра Вранці, хоча ця думка явно його не заспокоїла. Їй теж не відлягло від душі.

— То ви кохалися? — запитала Алма.

Завтра Вранці зітхнув.

— Мені вдалося переконати його, що я теж невинний. Думаю, він вважав мене першим чоловіком, новітнім Адамом, а я дозволив йому в це вірити. Дозволив малювати мої портрети — ні, я з марнославства заохочував його малювати мене. Просив малювати мене так, як він зображав орхідеї, — безсоромно оголеним. Адже хіба в очах Господа між голим чоловіком і квіткою є якась різниця? Ось що я йому сказав. Ось як зблизився з ним.

— Але чи ви кохалися? — перепитала Алма, зібравшись з духом, щоб почути відверту відповідь.

— Алмо, — сказав Завтра Вранці, — ви дали мені зрозуміти, що ви за людина. Пояснили, що вами рухало бажання пізнання. А тепер хочу пояснити вам, що я за один — я завойовник. Не подумайте, що я хвалюсь. Просто така в мене натура. Може, ви ще ніколи не зустрічали завойовника, і вам важко це зрозуміти.

— Мій тато був завойовником, — відповіла Алма. — Я розумію вас краще, ніж ви собі можете уявити.

Завтра Вранці кивнув.

— Генрі Віттекер. О, так. Ви маєте рацію. Напевно, ви справді розумієте, про що я. І знаєте, що за своєю природою завойовник завжди домагається бажаного.

Після цих слів вони довго мовчали. Алма хотіла ще дещо спитати, але ніяк не могла наважитися. Але якщо вона не запитає про це зараз, то ніколи не дізнається відповіді, і тоді це запитання допікатиме їй до кінця життя. Вона знову набралася сміливості й запитала:

— Завтра Вранці, а як Емброз помер?

Той мовчав, і вона додала:

— Преподобний Веллс сказав мені, що він помер від зараження.

— Напевно, так і було, в самому кінці. Лікар сказав би вам те саме.

— А як він помер насправді?

— Про це не дуже приємно говорити, — сказав Завтра Вранці. — Його загнав у могилу смуток.

— Смуток? Що ви маєте на увазі? Як це сталось? — не відступала Алма. — Ви мусите мені розповісти. Я приїхала сюди не для приємних балачок і, повірте, готова почути все. Як саме це трапилося, скажіть?

Завтра Вранці зітхнув.

— За кілька днів до смерті Емброз дуже сильно порізався. Пригадуєте, як я розповідав вам, що тутешні жінки, які втратили близьких, роблять собі порізи на голові акулячим зубом? Але вони таїтянки, Алмо, і це таїтянський звичай. Місцеві жінки знають, як це робити безпечно. Якими глибокими мають бути порізи, щоб горе витекло з них разом з кров’ю, але при цьому не наробило їм біди. Рани відразу затягуються. Проте Емброз, на жаль, на цьому мистецтві самокаліцтва не знався. Він зовсім занепав духом. Світ його розчарував. Я його розчарував. А найгірше, що він сам розчарував себе. Він перестав бути опорою самому собі. Коли ми знайшли його в фаре, його вже було пізно рятувати.

Алма заплющила очі й побачила, як її коханий, її Емброз — його розумна, гарна голова — стікав кров’ю від завданих його ж рукою ран. Вона теж розчарувала Емброза. Він хотів одного — чистоти, тоді як їй хотілося насолоди. Вона відправила його у вигнання в це самотнє місце, й він помер тут жахливою смертю.

Алма відчула, як Завтра Вранці торкнувся її руки, й розплющила очі.

— Не мучте себе, — тихо промовив він. — Ви б ніяк не могли цього відвернути. Не ви послали його на смерть. Якщо хтось це і зробив, то це був я.

Та вона так і не змогла видушити з себе ні слова. Зненацька їй спало на думку ще одне жахливе запитання, й вона не мала іншого вибору, як його вимовити:

— Пучки пальців він теж собі відрізав? Так, як сестра Ману?

— Не всі, — відповів Завтра Вранці, і вона була вдячна за його делікатність.

Алма знову заплющила очі. Його руки художника! Їй пригадався — хоч вона зовсім не хотіла про це згадувати — той вечір, коли вона поклала його пальці собі до рота, жадаючи ввібрати його в себе. Емброз налякано здригнувся й відсахнувся від неї. Він був такий тендітний. Як він зміг так страшно себе скалічити? Її занудило.

— Це мій тягар, Алмо, — сказав Завтра Вранці. — І мені вистачить сили його нести. Віддайте його мені.

Коли до неї нарешті повернувся дар мови, Алма сказала:

— Емброз сам позбавив себе життя. Але преподобний Веллс поховав його по-християнськи.

Це було не запитання, а сповнене подиву твердження.

— Емброз був взірцевим християнином, — зауважив Завтра Вранці. — А мій батько, хай береже його Господь, — милосердний чоловік з великим серцем.

Алма, поволі складаючи з уривків цілу історію, запитала:

— А ваш батько знає, хто я така?

— Думаю, так, — відповів Завтра Вранці. — Тато знає про все, що відбувається на цьому острові.

— Але він так добре ставився до мене. Ніколи не втручався в мої справи, не допитував…

— Тут немає нічого дивного, Алмо. Мій батько — суще втілення доброти.

Знову запала довга мовчанка. А тоді:

— Але про вас, Завтра Вранці, йому теж усе відомо? Він знає, що відбулося між вами й моїм покійним чоловіком?

— Знову ж таки, думаю, що так.

— І попри це його любов… — Алма не змогла закінчити речення, а Завтра Вранці не збирався продовжувати його за неї.

Алма ще довго сиділа й приголомшено мовчала. Преподобний Френсіс Веллс, очевидно, мав надзвичайний дар співчувати й пробачати, що його неможливо було осягнути розумом і описати словами. Та врешті-решт у її голові визріло ще одне жахливе запитання. Огидне, божевільне запитання, але вона мусила почути відповідь.

— Ви взяли Емброза силою? — запитала вона. — Заподіяли йому кривду?

Її відверте звинувачення не образило Завтра Вранці, але він вмить постарів.

— Ох, Алмо, — зітхнув він. — По-моєму, ви не до кінця розумієте, хто такий завойовник. Я нікого не мушу силувати — якщо я вже вирішив, в інших немає вибору. Розумієте? Хіба я змушував преподобного Веллса прийняти мене за сина й любити мене сильніше, ніж він любить своїх рідних? Хіба силував острів Раятеа прийняти Єгову? Ви ж розумна жінка, Алмо. Спробуйте це зрозуміти.

Алма знову притисла кулаки до очей. Ні, вона не дозволить собі розплакатись, але тепер їй відкрилась жахлива правда: Емброз дозволив Завтра Вранці торкнутися його, тоді як від неї він з огидою відсахнувся. Це усвідомлення пригнітило її тяжче за все, що вона почула того дня. Їй стало соромно за те, що вона переймалася таким дріб’язком, який зачіпав її самолюбство й більш нічого, але нічого з цим вдіяти не могла.

— Що таке? — запитав Завтра Вранці, глянувши на її згорьоване лице.

— Я теж хотіла з ним кохатися, — нарешті зізналась Алма. — Але він відштовхнув мене.

Завтра Вранці подивився на неї з безмежною ніжністю.

— Ось у чому різниця між нами, — сказав він. — Ви відступили.

Нарешті настав відплив, і Завтра Вранці сказав:

— Поквапмося, поки є змога. Якщо йти туди, то вже.

Вони залишили каное на виступі, куди не досягала вода, й вийшли з печери. Як і обіцяв Завтра Вранці, вздовж підніжжя скелі тягнулася вузенька стежка, якою можна було впевнено йти. Вони пройшли кілька сотень футів, а тоді почали спускатися. З каное скеля виглядала стрімкою, прямовисною і недоступною, але тепер, ідучи слідом за Завтра Вранці, ставлячи стопи й долоні в ті самі місця, що й він, вона бачила, що стежка веде на саму вершину. Хтось наче витесав у скелі сходинки з опорами саме в тих місцях, куди було найзручніше спиратися. На хвилі внизу Алма старалася не дивитися, але вона довіряла досвіду свого провідника — як раніше ватазі Гіро — й своїм міцним ногам.

Піднявшись на кроків п’ятдесят, вони дійшли до гребеня. А відтак увійшли в густу смугу джунглів, видираючись крутим схилом, порослим вологими коренями й ліанами. Після кількох тижнів у товаристві ватаги Гіро Алма була готова до затяжних походів й витривала, мов шотландський поні, однак той підйом був направду небезпечний. На мокрому листі під ногами можна було легко посковзнутися, і навіть босоніж було важко намацати опору. Алма втомилася. Стежка давно закінчилась. Вона не розуміла, як Завтра Вранці знає, куди йти.

— Йдіть обережно, — кинув він через плече. — C’est glissant.

Він, мабуть, теж втомився, бо навіть не помітив, що тільки-що звернувся до неї французькою. Вона не знала, що він розмовляє французькою. Що ще він знає? Алма була вражена. Непогано, як для сироти.

Вони вийшли на трохи пологішу ділянку й тепер ішли вздовж струмка. За якийсь час у далині почувся приглушений гуркіт. Спочатку не було видно, що то за шум, але незабаром вони обігнули виступ у скелі й побачили водоспад футів із сімдесят заввишки — стрічка білосніжної піни з гуркотом спадала у збурене озеро. Сила, з якою вода лилась униз, здіймала пориви вітру, що їх огортала імла, витворюючи блідих примар. Алма хотіла зупинитись, але водоспад був не тим місцем, куди прямував Завтра Вранці. Він нахилився до неї, щоб гуркіт води не заглушив його слів, показав пальцем на небо й крикнув:

— А тепер знову вгору.

Вони повільно видерлися вгору попри водоспад. Дуже скоро Алма змокла до нитки. Вона хапалася за більші кущики подорожника й бамбукові стебла й молилася, щоб не висмикнути їх випадково зі землі. Біля верхівки водоспаду виднівся порослий високою травою горбок із гладеньким камінням і грудою валунів. Алма подумала, що це, мабуть, і є те плоскогір’я, про яке він говорив — їхнє місце призначення — хоч їй було незрозуміло, що в ньому такого особливого. Завтра Вранці підійшов до найбільшої брили — Алма пішла слідом за ним. А там виявився вхід до маленької печери — так акуратно висіченої в скелі, наче кімната в будинку; кожна стіна мала футів вісім заввишки. У печері було прохолодно й тихо і пахло сирістю й землею. Долівка була вкрита — щільно, наче килимом — найрозкішнішою ковдрою з моху, яку Алма Віттекер бачила в своєму житті.

Печера була не просто вкрита мохом — він пронизував її наскрізь. Не просто зелена — зеленюща. Її зелень була така яскрава, що цей колір, здавалось, от-от закричить, вирвавшись зі світу зорових образів до світу звуків. Мох скидався на товсту, живу шкіру, що обертала кожен камінь на міфічного, сплячого звіра. Неймовірно, але найглибші закутки печери виблискували найяскравіше, всіяні самоцвітами світляного моху Schistotega pennata — від побаченого Алмі перехопило подих.

Schistotega pennata або ж самосвітний мох — найрідкісніший печерний мох, штучний смарагд, що зблискує, мов кошаче око, у вічних сутінках геологічного мороку, неземна блискуча рослина, яка — варто на неї потрапити найтоншому промінцеві світла — сяятиме вічно, геніальний спритник, чиї блискітливі вічка ошукали впродовж століть сотні мандрівників, котрі вірили, що натрапили на прихований скарб. Але для Алми це й був справжній скарб, дивовижніший за всяке золото, бо він огортав цілу печеру надприродним, мерехтливим, смарагдовим світлом, який досі вона бачила тільки в мініатюрі, у стеблинках моху, побачених крізь мікроскоп…І от тепер вона стояла серед цілої гущі.

Від краси, яку вона побачила, щойно ввійшовши в цю чудесну печеру, їй відразу захотілось заплющити очі. Її було несила стерпіти. Алмі здалося, що вона не має права бачити це видовище без дозволу, без якогось релігійного розрішення. Вона не заслуговувала такого. Заплющивши очі, Алма відітхнула й переконала себе, що це їй примарилось. Але коли насмілилась розплющити повіки, печера нікуди не зникла. Вона була така прекрасна, що їй аж руки звело від бажання торкнутися до неї. Вона ще ніколи не жадала дотулитися до чогось так сильно, як тепер — до миготливого покрову з моху, їй кортіло зануритись у нього з головою. І тієї ж миті — ще стоячи посеред печери — вона вже почала за нею сумувати. І знала, що сумуватиме до кінця своїх днів.

— Емброз завжди казав, що вам тут сподобається, — промовив Завтра Вранці.

І після цих слів Алма нарешті розплакалась. Вона ридала гірко й безгучно — не в силах навіть схлипувати — а її обличчя скривилося від горя. У неї всередині щось розбилося, поранивши осколками серце й легені. Вона впала в обійми Завтра Вранці так, як застрелений воїн падає на руки свого товариша. Той не дав їй упасти на землю. Алма трусилася як скелет. Нестримно ридала. Вона так міцно до нього притулилася, що поламала б йому ребра, якби він був худорлявіший. Їй хотілося протиснутися крізь нього й вийти з другого боку — або, ще краще, щоб він знищив її, поглинув своїми нутрощами, стер, заперечив її існування.

Охоплена горем, вона спочатку цього не відчула, але пізніше помітила, що й він теж плакав — сльози тихо стікали його обличчям. Вона тримала його, так само, як він — її. Так і стояли вони, обійнявшись, у порослій мохом печері й виплакували його ім’я.

Емброз, ридали вони. Емброз.

Він більше ніколи до них не повернеться.

Врешті-решт вони, мов зрубані дерева, впали на землю. Одежа намокла, зуби цокотіли від холоду й втоми. Не кажучи ні слова й без найменшого зніяковіння Завтра Вранці й Алма скинули з себе мокрий одяг. Це слід було зробити, інакше вони б застудилися й померли. Тепер вони лежали не тільки виснажені й мокрі, а ще й голі. Лежали на моху й розглядали одне одного. Не оцінювали одне одного. Не спокушали. Завтра Вранці мав вродливе тіло — але це було й так очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо. Тіло Алми Віттекер було негарне — і це теж було очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо.

Вона взяла його за руку. Як дитя поклала його пальці собі до рота. Він дозволив їй. Не відсахнувся від неї. Тоді вона торкнулася його прутня — крайню плоть йому ще в дитинстві, як і всім хлопчикам на Таїті, обрізали акулячим зубом. Вона відчула потребу торкнутися його найсокровеннішого місця — він був єдиним, хто торкався Емброза. Алма не питала в Завтра Вранці дозволу на цей доторк; він мовчки дозволив його сам. Вони порозумілися без слів. Алма провела пальцями по його кремезному, теплому тілу, а тоді обхопила його прутня вустами.

Вона мріяла про це все життя. Стільки всього зреклася й ніколи не нарікала — то невже їй не можна зробити це хоча б раз? Вона не хотіла виходити заміж. Не хотіла бути вродливою і бажаною. Не хотіла мати довкола себе друзів і жити весело й легковажно. Не потребувала ні маєтку, ні бібліотеки, ні грошей. Вона стільки всього не хотіла й не потребувала. Їй навіть не хотілось, щоб незнані терени її древньої цноти нарешті дослідили, тепер, у її п’ятдесят три, — хоч вона знала, що варто їй захотіти, і Завтра Вранці задовольнить її бажання.

Але ось цього вона потребувала, хай тільки перший і останній раз у житті.

Завтра Вранці не зволікав, але й не квапив її. Він дозволив їй дослідити його й укласти до вуст те, що їй хотілось. Дозволив утягувати його в себе так, ніби вона втягувала через нього повні груди повітря — наче Алма була під водою, а він — єдиною ланкою, що сполучала її з зовнішнім світом. Увіткнувшись колінами в мох, зануривши лице в його сокровенний закуток, вона відчувала, як він грубшає у її вустах, стає гарячішим і поблажливішим.

Усе було точнісінько так, як вона собі завжди уявляла. Ні, ще краще, ніж вона сподівалась. А тоді він пролився у неї, і вона прийняла його сім’я як коштовний дар, як милостиню.

Вона була вдячна.

Після цього більше не було сліз.

Ту ніч вони провели разом, у тому високому, встеленому мохом ґроті. Повертатися до затоки Матаваї у темряві було надто небезпечно. Завтра Вранці міг спокійно гребти в каное (та й серед нічної прохолоди, казав він, пливти було легше), але він не хотів ризикувати й спускатися повз водоспад і вниз по скелі потемки. Знаючи острів як свої п’ять пальців, він, напевно, з самого початку розумів, що їм доведеться там заночувати.

Та Алму це зовсім не сердило. Ночувати просто неба було не зовсім зручно, але вони старалися влаштуватись якомога вигідніше. З круглих камінців завбільшки як більярдні кульки виклали невелике місце для багаття. Назбирали сухого гібіскусу, з якого Завтра Вранці за якихось кілька хвилин зумів добути вогонь. Алма назривала плодів хлібного дерева й, загорнувши їх у бананове листя, запекла на вогнищі, доки ті не потріскали. Ковдру вони зробили з того ж листя, потовкши його каміннями на таке собі м’яке полотно. Спали разом, накрившись цією саморобною ковдрою з бананового листя і притулившись одне до одного, щоб зігрітись. У печері було волого, але терпимо. Вони заховалися в норі, мов двійко лисиць. Прокинувшись уранці, Алма побачила, що сік з бананового листя залишив на її шкірі темно-сині плями — тоді як на тілі Завтра Вранці не було ані сліду. Плями злилися з кольором його тіла, тоді як на її світлій шкірі — чітко виднілися.

Здавалося мудрим не згадувати про події вчорашнього вечора. Але вони мовчали про них не через сором, а через почуття, ближчі до поваги. А ще через втому. Вони одягнулися, з’їли плоди хлібного дерева, що залишилися після вечері, спустилися попри водоспад, обережно зійшли стежкою зі скель, повернулися до печери, стягнули з виступу своє сухе каное й рушили назад до затоки Матаваї.

Через шість годин, коли вдалині завиднівся добре знайомий чорний пляж навпроти місіонерського селища, Алма обернулася до Завтра Вранці й поклала руку йому на коліно. Той перестав веслувати.

— Вибач, — сказала вона, — можна, я запитаю тебе ще дещо, вже востаннє?

Вона мусила дізнатися ще одну річ і мала спитати його вже, бо сумнівалась, що вони ще колись побачаться. Завтра Вранці кивнув головою, спонукаючи її продовжувати.

— Ось уже майже рік як Емброзова валіза — повна твоїх портретів — лежить у моїй фаре на узбережжі. Будь-хто міг би її взяти. І розповсюдити ті малюнки по всьому острову. Але жодна душа на цьому острові не поцупила їх. Чому?

— О, тут відповідь проста, — тут же відповів Завтра Вранці. — Вони всі бояться мене як вогню.

Після цих слів Завтра Вранці знову взявся за весла й скерував каное до берега. Коли вони причалили, якраз настав час вечірньої служби. Всі зустріли їх тепло й радісно. Завтра Вранці виголосив чудову проповідь.

Ніхто не питав, де вони були.

Розділ двадцять шостий

Через три дні Завтра Вранці покинув Таїті й повернувся до своєї місії на Раятеа — до своєї дружини й дітей. У ті дні Алма переважно трималась осторонь від людей. Сиділа здебільшого в своїй фаре в товаристві Роджера й міркувала над усім, що дізналася. Вона відчувала на душі полегшу й, водночас, тягар: полегшу — від звільнення від давніх запитань; тягар — від почутих відповідей.

Алма перестала ходити на ранкові купання в річці разом з сестрою Ману й іншими жінками, бо не хотіла, щоб ті бачили сині плями, що досі виднілися на її шкірі. Церковні служби відвідувала, але трималась непомітно позаду. Їй більше не випало нагоди побути з Завтра Вранці наодинці. Щоправда, вона бачила, що й він сам ніколи не залишався на самоті. Дивно, що вони взагалі зуміли побути удвох.

За день до від’їзду Завтра Вранці відбувся ще один бенкет на його честь — такий же гучний, як і два тижні до того. Знову були танці й розмаїті наїдки й напої. Знову музики, турніри з боротьби й півнячі бої. Знову багаття й зарізані поросята. Тепер Алма побачила, як його всі шанували, ще сильніше, ніж любили. Вона збагнула, яке відповідальне становище він займав і як гідно поводився. Йому на шию повісили десятки квіткових гірлянд — квіти звисали, мов важкі ланцюги. Його обдарували дарами: пара зелених голубок у клітці, оздоблений голландський пістоль XVIII століття, який більше не стріляв, Біблія, оправлена в козячу шкіру, коштовності для його дружини, сувої ситцю, мішки цукру й чаю, майстерно викуваний залізний дзвін для його церкви. Люди поскладали дарунки коло його ніг, і Завтра Вранці вдячно їх прийняв.

Надвечір на берег прийшло кілька жінок з віниками й узялися підмітати пляж для гри гару раа пуу. Алма ще ніколи не бачила, як грають гару раа пуу, але знала, що це таке, — преподобний Веллс якось їй розповідав. Гру — назву якої можна було б перекласти як щось на кшталт «ухопити м’яча» — традиційно грали дві команди жінок, які ставали одна навпроти одної на такому собі полі завдовжки десь із сотню футів. З обох кінців поля на піску креслили лінію, що позначала ворота. За м’яч слугував товстий клубок скручених докупи бананових листків, завбільшки з невеликий гарбуз, тільки легший. Метою гри, дізналась Алма, було вихопити м’яч в команди-суперника й пробратися до протилежного кінця поля, не віддавши його в руки суперника. Якщо м’яч потрапляв у море, гра продовжувалася у воді. Гравці могли робити що завгодно, аби не дати суперникам здобути перемогу.

Англійські місіонери вважали гару раа пуу збудливою грою, в яку жінкам грати не годиться, і тому в усіх інших селищах вона була заборонена. Чесно кажучи, місіонери мали рацію — гра справді не пасувала жінкам. Ті постійно травмувалися під час гри — ламали руки й ноги, розбивали голову, проливали кров. Гару раа пуу, як захоплено висловився преподобний Веллс, була «разючим проявом варварства». І жорстокість лежала в її основі. У давні часи, коли чоловіки готувалися до війни, жінки вправлялися у гару раа пуу. Щоб теж бути готовими, коли прийде час воювати. Тоді чому ж преподобний Веллс досі дозволяв гару раа пуу, тоді як інші місіонери забороняли її як нехристиянський вияв дикунства? А тому, що, як і з усім решта, він просто не бачив у цьому нічого поганого.

Але коли гра почалась, Алма мимоволі подумала, що тут преподобний Веллс грубо помилився: поєдинок гару раа пуу міг завдати колосальної шкоди. Щойно м'яч потрапляв у гру, жінки перетворювалися на грізних і, водночас, лячних істот. Ці лагідні й гостинні таїтянські жінки — чиї тіла Алма бачила під час ранкових купань, чию їжу куштувала, чиїх дітей гойдала на коліні, чиї піднесені голоси чула під час щирих молитов, чиє волосся бачила оздобленим квітами — вмить утворювали два ворожі війська пекельних чортиць. Алмі було важко сказати, у чому полягала суть гри: схопити м’яч чи відірвати своїй суперниці голову — а може, і те й те. Перед її очима мила сестра Етіні (сестра Етіні!) схопила іншу жінку за волосся й жбурнула її на землю — а та навіть не була близько до м’яча!

Натовп глядачів обожнював це видовище й голосно підбадьорював гравців. Преподобний Веллс теж вигукував разом з ними, й Алма вперше побачила того корнуолльського портового шибайголову, яким він був, доки Христос і місіс Веллс не втихомирили його агресію. Спостерігаючи за тим, як жінки кидалися за м’ячем і одна на одну, преподобний Веллс більше не був схожий на безневинного ельфа — він, скоріше, скидався на безстрашного маленького тер’єра-щуролова.

Раптом Алму зненацька збив з ніг кінь.

Принаймні відчуття було схоже. Але її звалив на землю не кінь, а сестра Ману, яка вибігла за межі поля й з усієї сили накинулася на Алму. Сестра Ману вхопила її за руку й затягла на поле. Юрба була в захваті. На березі стояв шалений гул. Алма краєм ока зауважила лице преподобного Веллса, розпашіле від несподіваного повороту подій — він аж скрикнув від радості. Вона глянула на Завтра Вранці — той тримався стримано й спокійно. Він був надто величною постаттю, щоб сміятися з такого видовища, але й засуджувати його не засуджував.

Алма не хотіла грати в гару раа пуу, але її думки ніхто не питав. Не встигла вона й оком змигнути, як опинилася у грі. Їй здалося, що на неї нападають з усіх сторін, але, скоріш за все, на неї й нападали з усіх сторін. Хтось кинув їй м’яч й штовхнув. Сестра Етіні.

— Біжи! — крикнула вона.

Алма побігла. Але не встигла відбігти, як її знову збили з ніг. Хтось ударив її рукою в груди, й вона впала на спину. Падаючи, прикусила язик й відчула в роті присмак крові. Алма подумала, чи не краще так і лежати на піску, щоб їй ще рук і ніг не поламали, але боялась, що безжалісний табун її просто затопче. Вона підвелась. Натовп знову заревів. Часу на роздуми не було. Жіноче юрмище потягнуло її за собою, вона не мала іншого вибору, як бігти слідом за ними. Алма уявлення не мала, де м’яч. Як хтось узагалі міг знати, де він? Раптом вона опинилася у воді. Її знову збили з ніг. Виринула, солона вода затекла в очі й горло. Хтось штовхнув її під воду, ще глибше.

Тепер вона по-справжньому злякалась. Ці жінки, як і всі таїтянці, вчилися плавати скоріше, ніж ходити, тоді як Алма трималася на воді невміло й нерішуче. Спідниці намокли й обважніли — це налякало її ще дужче. Хвилі, хоч і невеликі, набігали на неї одна за одною. Їй вдарили м'ячем у вухо — вона не бачила, хто його кинув. Хтось обізвав її пореіто, що буквально перекладалося як «устриця», але в розмовній мові так лайливо називали жіночі геніталії. Що Алма такого зробила, що її назвали так образливо — пореіто?

Зненацька вона знову опинилася під водою — трійко жінок спробували пробігти просто по ній. Їм це вдалося. Одна відштовхнулася ногами від Алминих грудей, скориставшись її тілом як опорою, як каменем, на який стають, переходячи через ставок. Друга вдарила її ногою в обличчя й, напевно, зламала їй носа. Алма ледве виборсалася на поверхню, хапаючи повітря й випльовуючи кров. Хтось голосно обізвав її пуа’а — свиня. Її знову штовхнули під воду. Цього разу, без сумніву, навмисно — дві дужі руки запхнули її голову під воду. Вона знову виринула на поверхню, помітивши, як повз пролетів м’яч. Десь здалеку почулися вигуки юрби на березі. На неї знову хтось набіг. Вона знову занурилась під воду. Але цього разу підвестись не вдалось: хтось сидів на ній верхи.

А далі сталося щось неймовірне: час завмер на місці. З розплющеними очима й ротом, з розквашеним носом, з якого в затоку Матаваї текла кров, знерухомлена під водою і безсила, Алма зрозуміла, що зараз помре. І приголомшено відчула, що заспокоїлась. А це не так і зле, подумала вона. Насправді все дуже легко. Смерть, якої всі так бояться і уникають, насправді найпростіша річ у світі, коли дійсно настає її час. Щоб померти, треба просто перестати старатися жити. Треба просто погодитися зникнути. Якщо Алма застигне нерухомо під важким тілом невідомої суперниці, вона без жодних зусиль зникне. Смерть покладе кінець усім стражданням. Настане кінець сумнівам. Сорому й вині. Всім її запитанням. А найголовніше, спогадам теж настане кінець. Вона може непомітно визволитися від життя. Емброз, зрештою, так і зробив. Яке то, мабуть, було для нього полегшення! Зовсім недавно вона шкодувала його за те, що він сам відібрав собі життя, але яке бажане звільнення він відчув! Йому можна позаздрити! І вона може піти слідом за ним на той світ. Хіба вона має причини боротися за ковток повітря? Який у цьому сенс?

Вона ще більше заспокоїлась.

Побачила бліде світло.

Відчула, що її запрошують у якесь гарне місце. Кличуть її до себе. Їй пригадалися материні останні слова: Het is fign.

Це приємно.

А тоді — за кілька секунд до того, як уже стало б надто пізно щось змінити — Алму раптом пронизала одна думка. Всім тілом вона відчула щось, що не підлягало обговоренню: вона, донька Генрі й Беатрікс Віттекер, з’явилася на цей світ не для того, щоб затонути в п’яти футах води. І ще одне: якщо їй доведеться когось убити, щоб врятувати своє життя, вона це зробить без вагань. І останнє, найважливіше усвідомлення: вона зрозуміла, що світ ділиться на дві категорії: тих, хто щосили хапається за життя, і тих, хто здається і вмирає. Так просто. І це стосувалося не тільки людей, а й усіх живих істот на землі, від найдовершенішого творіння до найскромнішого. Так було навіть у моху. То був механізм самої природи — рушійна сила існування, перетворення й мінливості — і пояснення, як був влаштований цілий світ. Пояснення, якого Алма шукала все життя.

Вона випірнула з води. Скинула з себе чуже тіло так легко, наче пір’їнку. З роз’юшеним носом і очима, які пекли від солоної води, з розтягненими зап’ястями й грудьми в синцях, вона виринула на поверхню й гарячково втягнула повітря. Алма роззирнулася довкола — хто та жінка, що тримала її під водою? Її люба подруга, безстрашна велетка сестра Ману, з головою, порубцьованою після всіх жахливих битв власного життя! Ману сміялася з виразу Алминого обличчя. Доброзичливо, ба навіть по-дружньому, але — сміялася. Алма схопила Ману за шию. Схопила так, ніби збиралася скрутити їй в’язи. І на весь голос викрикнула слова, яких навчила її ватага Гіро:

«Овау теє! То а гау а’е тау метуа і та ’ое! Е ’оре там ’соморе е має кве іа ’ео!». «Це я! Мій батько був могутнішим воїном, ніж твій! Ти навіть не можеш підняти мій спис!».

А тоді Алма ослабила потиск і відпустила сестру Ману. Тієї ж миті Ману проревіла їй в обличчя схвальний клич. Алма побрела до берега.

Вона не бачила довкола нічого і нікого. Якщо хтось на березі й кричав щось до неї, добре чи погане, Алма цього не чула.

Вона вийшла з моря так, ніби народилася в ньому.

Частина п'ята Доглядачка мохів

Розділ двадцять сьомий

Алма Віттекер прибула до Голландії в середині липня року 1854-го.

Вона провела в морі майже рік. Безглузде плавання, чи то пак цілий ланцюжок безглуздих плавань. Алма покинула Таїті торік у середині квітня, на палубі французького вантажного корабля, який прямував до Нової Зеландії. В Окленді їй довелося чекати два місяці, доки знайшлося голландське торговельне судно, охоче взяти її за пасажира до Мадагаскару, куди вона пливла в товаристві чималого стада овець і худоби. З Мадагаскару Алма попливла до Кейптауна на древньому голландському флайті — кораблі, збудованому за найкращими взірцями кораблебудування XVII століття. (То був єдиний відрізок її мандрівки, коли Алма по-справжньому боялася за своє життя.) З Кейптауна вона поволі рушила на північ вздовж західного узбережжя Африки, пересівши на інші судна в портах Аккри й Дакару. У Дакарі знайшла ще один голландський торговельний корабель, який прямував спочатку на Мадейру, тоді до Лісабона і через Біскайську затоку й Ла-Манш аж до Роттердама. У Роттердамі Алма придбала квиток на пасажирський пароплав (її перше плавання на пароплаві), яким пропливла вздовж узбережжя Голландії й через затоку Зюйдер-Зее — на південь до Амстердама. І там 18 липня 1854 року її мандрівка нарешті скінчилася.

Вона було б коротша й легша, якби з нею разом не подорожував її пес Роджер. Та Алма взяла його зі собою, бо коли настав час покидати Таїті, сумління не дозволило залишити його. Хто подбає про незугарного Роджера, коли її не буде? Хто нагодує його, не боячись, що пес вкусить? Вона не була до кінця впевнена, що ватага Гіро не з'їсть Роджера, щойно вона покине острів. (З Роджера не вийшло б ситної вечері, але від думки про те, як він обертається на рожні, її занудило.) А найважливішою причиною було те, що пес був останньою реальною ланкою, що з’єднувала її з покійним чоловіком. Коли Емброз помирав, Роджер, напевно, був поруч з ним у фаре. Алма уявляла, як вірний песик охороняв кімнату в передсмертну годину Емброза, проганяючи своїм гавкотом духів, демонів і решту жахіть бездонного розпачу. Уже тільки через це вона відчувала моральний обов’язок узяти його зі собою.

На жаль, дуже мало морських капітанів радіють товариству сумних, згорблених, неприязних песиків на своєму кораблі. Більшість з них відмовлялися брати на палубу Роджера й відчалювали без Алми, розтягуючи її мандрівку до безконечності. А навіть якщо не відмовлялися, Алмі часом доводилося платити подвійну ціну за те, щоб перебувати в товаристві Роджера. І вона платила.

Розрізала ще одну потаємну кишеньку в своїй дорожній сукні, а тоді ще одну, витягаючи одну золоту монету за другою. Треба завжди мати чим відкупитися.

Алма зовсім не переймалася тим, що її подорож тривала так нестерпно довго. Навпаки, вона цінувала кожну годину й радісно прийняла довгі місяці самотності на чужих кораблях і в незнаних портах. З того моменту, коли вона мало не втопилася в затоці під час бурхливого поєдинку гару раа пуу, Алма почала мислити як ніколи гостро й не хотіла, щоб хтось уривав її роздуми. Думка, що пронизала її тоді під водою, тепер не виходила їй з голови. Алма деколи не знала, чи то вона полює за нею, чи то думка намагається піймати її. Деколи вона була схожа на якусь істоту з невиразного сну — то наближалась, то зникала, то з’являлася знову. Алма вистежувала її з ранку до вечора, рішуче мережачи сторінку за сторінкою нерозбірливими записами. Навіть уночі її розум невтомно йшов назирці за тією думкою, так що вона прокидалася кілька разів за ніч, сідала в ліжку й писала ще і ще.

Втім, Алма, хоч і написала вже дві — майже три — книжки, не мала великого хисту до письма. Вона ніколи не вважала себе обдарованою письменницею. Її книжок про мох ніхто б ніколи не читав заради розваги, та й зрозуміти їх було до снаги хіба невеликій когорті бріологів. У неї був талант до систематизації — вона досконало пам’ятала відмінності між видами й гострим оком помічала найменші подробиці. Ні, оповідач із неї був ніякий. Але виборсавшись тоді на поверхню в затоці Матаваї, Алма вирішила, що тепер має що розповісти — і то дещо грандіозне. Її історія не була весела, але вона чимало всього пояснювала про світ природи. А точніше, пояснювала все.

Ось історія, яку хотіла розповісти Алма: світ природи — це місце крайньої жорстокості, де великі й малі істоти змагаються між собою, щоб вижити. У цій боротьбі за виживання сильні залишаються, слабкі — зникають з лиця землі.

Сама по собі ідея ця була не нова. Науковці вже десятки років говорили про «боротьбу за існування». Томас Мальтус описував цим поняттям сили, що через них популяції одних видів стрімко зростають, а інших — скорочуються. Овен і Лаєлл також використовували цю фразу в своїх працях про вимирання й геологію. Коли вже на те пішло, боротьба за існування була явищем очевидним. Та Алмина історія мала несподіваний поворот. Алма припустила й з часом повірила в те, що боротьба за існування впродовж тривалого часу не просто зумовила особливості життя на Землі, а створила це життя. Вона стала творцем приголомшливого розмаїття життя на планеті. Боротьба була механізмом. Боротьба була поясненням усіх найзагадковіших біологічних таємниць: видозміни, вимирання й мутації видів. Боротьба пояснювала все.

Ресурси на планеті обмежені. Боротьба за ці ресурси — запекла й безперестанна. Витримати всі життєві випробування вдавалося переважно тим, хто мав якусь особливість чи видозміну, що робили їх стійкішими, розумнішими, винахідливішими чи тривкішими за інших. Коли в представника певного виду з’являлась якась сприятлива відмінність, він передавав цю корисну ознаку своїм нащадкам, які таким чином насолоджувалися всіма перевагами домінування — себто, доки не з’являвся сильніший суперник або не зникав потрібний ресурс. У процесі безкінечної боротьби за виживання неминуче змінювалася сама будова й вигляд істоти.

Міркування Алми були співзвучні поняттю, яке астроном Вільям Гершель назвав «безперервним творенням» — явищем вічним і невпинним. Але Гершель вважав, що творення безперервне тільки в масштабі космосу, тоді як Алма була тепер переконана, що творіння триває безкінечно всюди, на всіх рівнях життя — навіть на мікроскопічному рівні, навіть на рівні людей. Боротьба всюдисуща, а світ природи щохвилини змінюється. Одні здобувають перевагу, інші — втрачають. Після пори достатку наставала гіа’іа — пора голоду. За несприятливих умов усе могло вимерти. А за сприятливих — перетворитися на щось інше. Вимирання й перетворення існували споконвіків, існували досі, й існуватимуть до кінця часів — і якщо це не «безперервне творення», то Алма не знала, що тоді назвати цим словом.

Вона нітрохи не сумнівалась, що боротьба за існування визначила біологію й долю людини. І найкращим прикладом цього, на думку Алми, був Завтра Вранці, чию родину всю до ноги знищили невідомі хвороби, привезені на Таїті європейцями. Його рід практично вимер, але Завтра Вранці чомусь не загинув. Якась особливість його тілобудови допомогла йому вижити, попри те, що Смерть скосила всіх довкола нього. Завтра Вранці вижив і породив нащадків, які, ймовірно, успадкували його переваги й дивовижну стійкість до хвороб.

Ба більше, подумала Алма, — боротьба за існування визначала й духовне життя людини. Завтра Вранці був язичником, який перетворився на побожного християнина — бо був хитрий і дбав про власну шкуру й помітив, куди рухається світ. Він відмовився від минулого на користь майбутнього. Завдяки його передбачливості його діти не знатимуть горя в новому світі, де всі шанують їхнього могутнього батька. (Чи принаймні не знатимуть горя доти, доки їх не захлесне наступна хвиля боротьби. Тоді їм доведеться самим боротися за себе. То буде їхня боротьба, від якої їх ніхто не врятує.)

Протилежністю йому був Емброз Пайк, чоловік, якого Бог щедро обдарував талантом, самобутністю, красою й доброчесністю — але якому просто бракувало вміння боротися. Емброз хибно сприйняв цей світ. Він хотів бачити його раєм, тоді як насправді світ був полем бою. Він ціле життя мріяв про вічне, незмінне й чисте. Тягнувся до божественного канону ангелів — і був скований, як і всі і все, невблаганними законами природи. До того ж Алма добре знала, що в боротьбі за існування перемагають не завжди красиві, талановиті, оригінальні й доброчесні; деколи переможцями стають найжорстокіші чи найвезучіші, чи, може, просто найупертіші.

Завдання — витримати випробування життям якомога довше. Шанси на виживання — мізерні, бо світ — не що інше, як нагромадження бід і незгасне горнило страждань. І ті, що виживають, формують цей світ, попри те, що світ одночасно формує їх.

Алма назвала свою гіпотезу «Теорією суперницьких змін» і вірила, що зможе її довести. Звісно, їй не вдасться довести її на прикладі Завтра Вранці й Емброза Пайка — хоч вони й житимуть вічно в її уяві велетенськими, романтичними, яскравими постатями. Сама згадка про них грубо суперечитиме науковому підходу.

А от мох підтвердить її теорію.

Алма писала швидко й багато. Вона не зупинялася, щоб перечитати написане, а просто шматувала старі чернетки й чи не щодня починала з чистого аркуша. Алма не могла писати повільніше, не мала жодної охоти. Як захмелілий пияк — який може бігти й при цьому не впасти, а от іти, не падаючи, не може — Алма могла розвивати свою гіпотезу тільки на шаленій швидкості. Вона боялася сповільнити темп і писати обдуманіше, щоб не спіткнутися, втратити терпець чи — ще гірше! — збитися з думки.

Щоб розповісти свою історію — історію перетворення видів на прикладі поступової трансформації моху — Алма не потребувала ні записів, ні доступу до старої книгозбірні в Білому Акрі, ані свого гербарію. Усього цього їй не треба було, бо повна класифікація моху вже існувала в її голові, заповнюючи кожен куточок її черепа назавжди вивченими фактами й подробицями. Крім того, вона (чи, скоріше, її мозок) мала напохваті всі теорії на тему перетворень видів і геологічної еволюції, понаписувані за останні сто років. Її розум був фантастичним сховищем, де на незліченних полицях стояли тисячі книжок і коробок, вишикуваних за абеткою у безкінечні тематичні каталоги.

Їй не потрібна була бібліотека — вона сама була бібліотекою.

Перші кілька місяців плавання Алма писала й переписувала основні постулати своєї теорії, доки не звела їх до десяти істинних тверджень.

Співвідношення суші й землі на планеті не завжди було таке, як тепер.

Судячи з викопних решток, мох пережив усі геологічні епохи, відколи зародилося життя.

Мох пережив усі ці розмаїті геологічні епохи завдяки процесу адаптаційних змін.

Мох здатний змінити свою долю, змінивши або своє місце проживання (тобто перебравшись у сприятливіший клімат), або внутрішню будову (тобто мутувавши).

Впродовж століть мутація моху виявлялася у безкінечному процесі привласнення й відкидання певних рис, що зробило мох пристосованим до різних умов: стійкішим до висихання, менш залежним від прямого сонячного світла й здатним ожити після багаторічної посухи.

Колонії моху змінюються так швидко й кардинально, що ці зміни, ймовірно, відбуваються безупинно.

В основі безупинних змін лежить суперництво й боротьба за існування.

Колись мох, скоріш за все, був іншою рослиною (ймовірно, водоростями).

З огляду на те, що світ зазнає постійних перетворень, мох може з часом стати чимось зовсім іншим.

Те, що стосується моху, стосується всіх живих істот.

Ця теорія навіть самій Алмі видалася сміливою і небезпечною. Вона знала, що ступила на слизький шлях — з погляду не лише релігії (це її не надто турбувало), а й науки. Рухаючись до висновку, як скелелаз — до вершини гори, Алма розуміла, що ризикує втрапити в пастку, яка за історію людства підстерегла не одного знаного французького мислителя — в пастку l’esprit de systeme, коли спочатку вигадують колосальне й захопливе універсальне тлумачення, а тоді пробують допасувати до нього факти й логічні міркування, дарма що тлумачення саме по собі безглузде. Проте Алма твердо вірила в те, що її теорія має сенс. От тільки як це довести на письмі?

Корабель був прекрасним місцем для писання — а кілька кораблів поспіль, які повільно тягнулися порожніми водами, — ще прекраснішим. Алмі ніхто не заважав. Роджер лежав у кутку її каюти й спостерігав, як вона працює — пес важко дихав, чухався й деколи виглядав страшенно розчарованим у житті, але так було б усюди, хоч де б вони замешкали. Вночі він інколи застрибував до неї на ліжко й умощувався біля колін. Часом будив Алму своїми стогонами.

Алма теж деколи стогнала уві сні. Як і під час її першої морської мандрівки, їй снилися яскраві й насичені сновидіння, в яких часто фігурував Емброз Пайк. У її сни навідувався і Завтра Вранці, часом зливаючись з Емброзом у дивні, чуттєві, химерні постаті: голова Емброза на тілі Завтра Вранці; з Емброзового горла чути голос Завтра Вранці; один чоловік, кохаючись з Алмою, раптом перетворюється на іншого. Але в цих чудернацьких снах не тільки Емброз і Завтра Вранці поєднувалися в одне — усе решта теж зливалося й перемішувалося. В Алминих найчарівніших нічних фантазіях стара палітурна майстерня в Білому Акрі перетворювалася у порослу мохом печеру; возівня ставала крихітною, але гарною кімнаткою в Ґриффоновому притулку для душевнохворих; запашні луги Філадельфії оберталися на поля теплого чорного піску; Пруденс зненацька вбиралася в одежу Ганнеке; сестра Ману обрізала пагони самшиту в евклідовому саду Беатрікс Віттекер; Генрі Віттекер веслував рікою Скулкілл у маленькому полінезійському каное.

Та хоч які ці образи були принадливі, сновидіння, як не дивно, не турбували Алму. Вони, натомість, сповнювали її приголомшливим відчуттям синтезу — так, ніби такі різні уривки її біографії нарешті сплелися в одне ціле. Все, що вона знала й любила на світі, складалося докупи в одну цілісну картину. Від цієї думки їй стало легко й радісно на душі. Вона знову пережила те саме відчуття, що досі переживала тільки раз, незадовго до весілля з Емброзом, — відчуття, що вона по-справжньому живе. І не просто живе, а має розум, який працює на повну силу, — розум, що бачить усе й усе розуміє, мовби споглядає на світ із найвищої вершини, яку тільки можна уявити.

Прокинувшись і перевівши дух, Алма одразу ж бралася за писання.

Визначивши десять постулатів своєї сміливої теорії, Алма приборкала дрож і гарячковий запал і почала писати історію Війн моху в Білому Акрі. Вона докладно описала ті двадцять шість років, що їх провела, спостерігаючи за наступами й відступами суперницьких колоній моху на купі каменюччя на узліссі. Особливу увагу Алма присвятила роду Dicranum, що пережив найрозмаїтіші перетворення з-поміж інших родин. Вона бачила і приземкуватий, непоказний Dicranum, і облямований незвичайними торочками. Одні його види мали прямі листочки, а інші — закручені; одні жили на зігнилих колодах біля каменів, інші — на найосвітленіших гребенях високих брил; одні множилися у каламутній воді, а інші стрімко розросталися біля посліду білохвостого оленя.

За десятки років досліджень Алма зауважила, що найподібнішими між собою видами Dicranum були ті, що росли один біля одного. І стверджувала, що це не випадково — виснажлива боротьба за сонячне проміння, ґрунт і землю змусила рослини впродовж тисячоліть виробити в собі ледь помітні зміни, що дали б їм крихітну перевагу над своїми сусідами. Ось чому на одному камені могло існувати три, а то й чотири види Dicranum: кожен із них знайшов у тому замкненому тісному середовищі свою нішу й тепер захищав власну територію незначними змінами. Тут не йшлося про щось надзвичайне (мохи не мусили цвісти, давати плоди чи мати крила); їм просто треба було відрізнятися саме настільки, щоб подолати своїх суперників — а на світі нема загрозливішого суперника, ніж той, що живе в вас під боком. Найзапекліші війни завжди точаться удома.

Алма з вичерпними подробицями описувала перемоги й поразки, що вимірювалися дюймами й десятками років. Вона пояснювала, як зміни клімату впродовж тих десятиліть дали одному виду перевагу над іншим; як пташки змінили долю моху; і як цілий всесвіт тих замшілих брил змінився за одну ніч — коли старий дуб біля загорожі впав, забравши за собою і затінок.

Вона писала: «Що сильніше потрясіння, то, схоже, швидше відбувається еволюція».

Вона писала: «Рушієм усіх змін є розпач і крайня потреба».

Вона писала: «Краса та розмаїття світу природи — всього лише видимі наслідки безкінечної війни».

Вона писала: «Переможець виграє — але тільки до того моменту, коли перестає вигравати».

Вона писала: «Це життя — інтуїтивний і складний експеримент. Деколи страждання увінчується перемогою — але наперед нічого не знати. Найвартісніше й найгарніше створіння — не обов'язково найвитриваліше. Природні баталії керуються не злим наміром, а єдиним могутнім і байдужим законом природи: існує надто багато форм життя й надто мало ресурсів, щоб усі вони вижили».

Вона писала: «Безперервної боротьби між видами неможливо уникнути, як і втрати, як і біологічної модифікації. Еволюція — жорстока математика й довга дорога часу, засмічена скам'янілими рештками незліченних невдалих експериментів».

Вона писала: «Тим, хто не готовий до боротьби за виживання, напевно, було б краще взагалі не пробувати жити. Єдиний непростимий злочин — обірвати експеримент зі своїм життям до моменту його природного кінця. Це ознака слабкості, що викликає жаль, бо життєвий експеримент і так швидко обірветься, в будь-якому випадку, тож варто відшукати в собі сміливість і допитливість і продовжувати боротьбу аж до остаточної й неминучої кончини. Втікати від бою за життя — боягузливо. Втікати від бою за життя — значить відцуратися від свого головного життєвого обов’язку».

Часом Алма мусила перекреслювати цілі сторінки списаного тексту, коли, підвівши голову від писанини, усвідомлювала, що хоч кілька годин не відривала руки від аркуша, писала вже давно не про мох.

Тоді вона робила квапливий обхід палуби — на кораблі, яким їй трапилось пливти того дня — а Роджер біг підтюпцем слідом за нею. Руки дрижали, а серце від надміру емоцій мало не вискакувало з грудей. Алма провітрювала голову й легені й обдумувала зроблене. Тоді поверталася до каюти, сідала за стіл із чистим аркушем паперу й починала писати все з початку.

І так сотні разів за чотирнадцять місяців.

Коли Алма прибула до Роттердама, її праця була практично готова. Не повністю, бо чогось там іще бракувало. Істота, що причаїлася в закутку її сновидінь, невдоволена й неспокійна, досі не зводила з неї очей. Це відчуття незавершеності гризло Алму, й вона вирішила не відступати від ідеї, доки остаточно її не приборкає. При цьому вона була впевнена, що більшість її постулатів неспростовно правильні. А якщо її теорія правдива, значить, вона тримає у руці доволі революційні сорок сторінок наукової розвідки. А що як її міркування хибні? Що ж, тоді вона — щонайменше — написала найдетальніший опис життя й смерті в одній колонії моху в Філадельфії, яка коли-небудь потрапляла на очі науковій спільноті.

У Роттердамі Алма зупинилася на кілька днів у єдиному готелі, де погодилися прийняти Роджера. Вони з Роджером до самого вечора блукали містом у даремних пошуках житла. Її щораз сильніше дратувало те, з якою відразою готельні службовці дивилися у їхній бік. Їй мимоволі подумалося, що коли б Роджер був гарним, милим песиком, їй би не довелося затрачати стільки зусиль, щоб знайти кімнату. Це видалось Алмі страшенно несправедливим, бо для неї цей малий рудий дворняга був по-своєму шляхетною твариною. Хіба він не переплив цілий світ? Скільки зарозумілих готельних клерків могли таким похвалитися? Але що зробиш, таке життя — упередження, приниження й решту неприємнощів.

Готель, що згодився їх прийняти, був занедбаною дірою, якою управляла підсліпкувата стара жінка, що зиркнула на Роджера з-за свого столу й сказала:

— Я мала колись такого самого кота.

«О Господи! — подумки вжахнулась Алма. — Ото жалюгідна тварина була».

— Ви ж не шльондра, га? — уточнила жінка. Алма ще раз сказала:

— О Господи! — цього разу вголос.

Вона вже просто не стрималась. Її відповідь, схоже, задовольнила власницю.

У потемнілому люстерку в готельному номері Алма побачила, що виглядає не надто пристойніше за Роджера. Боронь Боже їхати такою в Амстердам! Її вбрання було зношене й неохайне. Майже посивіле волосся — жорстке й розкуйовджене. З волоссям важко було щось вигадати, зате за два-три дні їй на замовлення пошили кілька нових сукенок. Вона вийшли не дуже гарні (викроєні за зразком тих давніх, практичних суконь, пошитих Ганнеке), зате нові, чисті й без латок. Алма придбала собі нові черевики. Вона сіла в парку й написала довгі листи Пруденс і Ганнеке, повідомивши їм, що дісталася до Голландії й планує залишитися тут на деякий час.

Гроші майже скінчилися. У подолах суконь ще були зашиті кілька золотих монет, але небагато. Вона й так залишила собі лиш дрібку батькової спадщини, й тепер, за стільки років у мандрах, витратила — одну коштовну монету за іншою — більшу частину свого скромного спадку. У неї зосталася сума, яка й близько не покриє найпростіших повсякденних витрат. Звісно, при крайній потребі вона завжди зможе роздобути більше грошей.

До прикладу, зайде в першу-ліпшу контору в порту Роттердама й, назвавши ім’я Діка Єнсі й назву батькової компанії — візьме позику під заставу майна Віттекерів. Але їй не хотілося цього робити. Вона вважала, що це майно по праву не належить їй. Для неї стало страшенно важливим — віднині й надалі — самій дбати про себе в цьому світі.

Відіславши листи й придбавши нову одежу, Алма разом з Роджером покинула Роттердам на пароплаві — найлегший відтинок їхньої мандрівки! — і вирушила в порт Амстердама. Зійшовши на берег, Алма залишила свої речі в скромному готелі біля пристані й найняла візника (якого за додаткових двадцять стіверів таки вдалося вмовити взяти Роджера за пасажира). Екіпаж завіз їх у тиху дільницю Плантаж, просто до воріт ботанічного саду «Гортус».

Алма ступила в промені надвечірнього сонця навпроти високого цегляного муру, що оточував сад. Роджер був біля її ніг, під пахвою вона тримала пакунок, загорнутий у простий коричневий папір. Біля воріт стояв молодий чоловік в охайному однострої сторожа — Алма підійшла до нього й запитала голландською, чи є на території «Гортуса» директор. Молодий чоловік підтвердив, що так, директор, звичайно, в саду, бо він приходить на роботу кожного дня цілий рік.

Алма всміхнулась. Ну звичайно, подумала вона.

— А можна з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Чи можу я поцікавитись, хто саме його питає і в якій справі? — спитав у відповідь сторож, осудливо глянувши на них із Роджером. Алма не мала нічого проти його запитань, але його тон їй не сподобався.

— Мене звати Алма Віттекер і моя справа — досліджувати мох і перетворення видів, — сказала вона.

— А навіщо директору з вами бачитись? — запитав сторож.

Алма рішуче випростала спину і, як рауті, взялася голосно перелічувати своїх родичів.

— Мій батько — Генрі Віттекер, якого дехто з ваших земляків колись називав «Принцом Перу». Мій дід по татові був «Яблуневим Чаклуном» при його величності Королю Англії Георгу III. Моїм дідом по матері був Якоб ван Девендер, знавець декоративних алое і директор цього ботанічного саду, який тридцять з лишком років провів на цій посаді, успадкувавши її від свого батька, який, своєю чергою, успадкував її від свого батька, і так далі, аж до року 1638-го, коли цей сад був заснований. Вашого нинішнього директора, наскільки мені відомо, звати доктор Діс ван Девендер. Він мій дядько. Його старша сестра має на ім'я Беатрікс ван Девендер. Вона була моєю матір’ю і поціновувачкою евклідової ботаніки. Мама моя народилась, якщо я не помиляюсь, за рогом он тієї будівлі, в будинку під стінами «Гортуса» — там само, де народжувалися всі ван Девендери з середини сімнадцятого століття.

Сторож здивовано на неї витріщився.

— А якщо ви, молодий чоловіче, стільки всього не запам’ятаєте, можете просто передати моєму дядькові Дісу, що з ним дуже хоче зустрітися його небога з Америки, — додала наостанок вона.

Розділ двадцять восьмий

Діс ван Девендер свердлив Алму поглядом з-над захаращеного стола в своєму кабінеті.

Хай собі. Відколи її кілька хвилин тому провели до його кімнати, дядько не сказав до неї ні слова й не запросив сісти. Він не був негречний — він просто був голландцем, а значить — обережним. Змірював її поглядом. Роджер сидів коло Алминих ніг, схожий на згорблену малу гієну. Пса дядько Діс теж оглянув з голови до лап. Загалом, Роджер не любив, коли на нього дивилися. Коли на нього витріщалися незнайомі люди, Роджер зазвичай обертався, хнюпив голову й сумно зітхав. Та раптом Роджер зробив щось неймовірне. Він покинув Алму, заліз під стіл і поклав голову на ноги доктора ван Девендера. Алма ніколи не бачила нічого подібного. Вона вже збиралася про це сказати, але дядько — нітрохи не зважаючи на пса — заговорив першим.

— Je lijkt niet op je moeder, — сказав він. Ти не схожа на матір.

— Я знаю, — відповіла Алма по-голландському.

Він повів мову далі:

— Ти як дві краплі води подібна на свого батечка.

Алма кивнула. З його голосу було зрозуміло, що її подібність до Генрі Віттекера не йшла їй на користь. Але ж вона їй справді ніколи не була на користь.

Дядько знову мовчки витріщився на неї. А вона — на нього. Його лице зацікавило її так само сильно, як її обличчя — його. Якщо Алма не була схожа на Беатрікс Віттекер, то цей чоловік був її копією. Разюча подібність — материне лице з усіма його рисами, тільки постаріле, чоловіче, бородате й сповнене в ту мить підозри. (Щоправда, підозра ще дужче підкреслювала його схожість із Беатрікс.)

— Як склалося життя в моєї сестри? — запитав він. — Ми чули про успіх вашого батька — всі європейські ботаніки про нього чули — але від Беатрікс ми так і не дістали жодної звістки.

Як і вона від вас, подумала Алма, але вголос не сказала. Насправді вона нікого в Амстердамі не звинувачувала в тому, що вони не зробили жодної спроби зв’язатися з Беатрікс з — гм, стривайте — 1792 року. Вона знала, якими були ван Девендери: впертими. Це нічого б не дало. Її матір ніколи не пішла б на поступки.

— Мама жила в достатку, — відповіла Алма. — Всім була задоволена. Облаштувала прекрасний класичний сад, яким захоплювалися у всій Філадельфії. Вона все життя разом з батьком торгувала рослинами, аж до самої смерті.

— А коли померла? — запитав дядько тоном, що пасував би поліцейському.

— В серпні 1820-го, — відповіла Алма.

Почувши дату, він спохмурнів.

— Так давно, — сказав. — І така молода.

— Вона померла раптово, — збрехала Алма. — Їй не довелося страждати.

Дядько на якийсь час затримав на ній погляд, а тоді сьорбнув кави й узяв шматочок французького тоста з тарілочки, що стояла на столі. Вона явно перебила йому підвечірок. Алма була готова ледь не все віддати, щоб і собі скуштувати шматочок. Він просто чудесно виглядав і пахнув. Коли вона востаннє їла тост із корицею? По-моєму, тоді його зробила для неї Ганнеке. Запах викликав у неї болісну ностальгію.

Та дядько Діс не запропонував їй кави й не збирався поділитися з нею своїм чудовим, золотистим, намащеним маслом тостом.

— Може, ви хочете, щоб я розказала вам щось про вашу сестру? — врешті-решт запитала Алма. — Ви були ще малі, коли вона поїхала, й, напевно, мало що пам’ятаєте. Якщо хочете, можу вам щось розповісти.

Дядько мовчав. Вона спробувала уявити його таким, як його завжди описувала Ганнеке, — славним десятирічним хлопчаком, який розплакався, коли його старша сестра втекла до Америки. Ганнеке не раз розповідала Алмі, як Діс чіплявся за спідниці Беатрікс, аж та мусила прогнати його геть. А ще вона розповідала, як Беатрікс наказала своєму малому братику, щоб той більше ніколи не показував світові своїх сліз. Алмі важко було це уявити. Тепер він виглядав страшенно старим і страшенно серйозним.

Вона сказала:

— Я виросла серед голландських тюльпанів, які повиростали з тих цибулин, що їх моя мама привезла зі собою до Філадельфії звідси, з цього саду.

Дядько вперто мовчав. Роджер зітхнув, покрутився й умостився ще ближче до його ніг.

Алма спробувала зайти з іншого боку.

— Хочу вам ще сказати, що Ганнеке де Ґроот досі жива. Сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте її з тих давніх часів.

Тепер обличчям старого промайнула нова емоція: подив.

— Ганнеке де Ґроот, — здивувався він. — Я багато років про неї не згадував. Ганнеке де Ґроот? Хто б міг подумати…

— Думаю, ви будете раді почути, що Ганнеке добре почувається, — сказала Алма.

В її словах було більше надії, ніж упевненості, бо Алма вже майже три роки не бачилась із Ганнеке.

— Вона управляє маєтком мого покійного батька.

— Ганнеке була служницею моєї сестри, — сказав Діс. — Вона прийшла до нас дуже молодою. Якийсь час була моєю нянькою.

— Так, — сказала Алма, — вона й мене няньчила.

— Тоді нам обом пощастило, — сказав він.

— Еге ж. Провести юність під опікою Ганнеке було одним із найбільших благословень у моєму житті. Вона не менше за моїх батьків вплинула на те, якою я стала.

Вони знову мовчки дивились одне на одного. Цього разу Алма вирішила не порушувати мовчанки. Вона тихо спостерігала за тим, як дядько наколов виделкою ще один шматочок французького тоста й умочив його в каву. А тоді неквапливо прожував, не згубивши жодної крихти. Треба дізнатися, де можна роздобути такий делікатес.

Нарешті Діс витер губи серветкою і сказав:

— Ви непогано говорите голландською.

— Дякую, — відповіла Алма. — Дитиною я часто розмовляла по-голландському.

— А як ваші зуби?

— З ними все гаразд, дякую, — сказала Алма.

Їй не було чого приховувати від цього чоловіка. Той кивнув.

— У всіх ван Девендерів міцні зуби.

— Пощастило зі спадком.

— У моєї сестри були інші діти, крім вас?

— Вона мала ще одну доньку — названу. Це моя сестра Пруденс, яка тепер керує школою в старому маєтку мого батька.

— Названу, — сухо повторив дядько.

— Моя матір не була обдарована плодючістю, — пояснила Алма.

— А ви? — запитав він.

— Я, як і моя матінка, теж не маю такого дару, — сказала Алма.

Відповідь була далека від правди, але принаймні на запитання вона відповіла.

— Хто ваш чоловік? — запитав дядько.

— На жаль, він уже помер.

Дядько Діс кивнув, але свого співчуття не висловив. Алмі стало смішно: її матір відповіла б точно так само. Факти є фактами. Смерть є смертю.

— А ви, сер? — насмілилася спитати вона. — Чи є у вас дружина?

— Вже покійна.

Алма кивнула — точнісінько, як він. Вийшло трохи фальшиво, але їй подобалась ця відверта, різка, незв’язна розмова. Гадки не маючи, коли й чим усе це може закінчитись, і чи її доля якось перетнеться з долею цього старого чоловіка, Алма відчувала, що вона на знайомій території — голландській території, території ван Девендерів. Давно вона вже не почувалась як удома.

— Як довго ви пробудете в Амстердамі? — поцікавився Діс.

— Не знаю, — відповіла Алма.

Такої відповіді він не сподівався.

— Якщо ви прийшли попросити про допомогу, — сказав він, — то ми не маємо, що вам дати.

Вона всміхнулась. Ох, Беатрікс, подумала Алма, як я скучила за тобою за стільки років.

— Мені не потрібна допомога, — сказала вона. — Батько залишив мені добрий спадок.

— Тоді що ви збираєтеся робити в Амстердамі? — насторожено запитав дядько.

— Я б хотіла працювати тут, у «Гортусі».

Тепер він по-справжньому злякався.

— О Господи! — сказав. — І ким же?

— Ботаніком. А точніше, бріологом.

— Бріологом? Та що ви взагалі знаєте про мох?

Тут Алма не стрималась і розсміялася. Сміятися було так приємно. Вона забула, коли востаннє це робила. Вона так голосно реготала, що мусила сховати обличчя в долонях. Це видовище, схоже, ще дужче роздратувало її бідолашного старого дядька. Зараз вона сама собі все зіпсує.

Чому вона вирішила, начебто її скромна слава вже дійшла до його вух? Ох, дурнувата гордість! Вгамувавшись, Алма витерла очі й усміхнулася.

— Я знаю, що захопила вас зненацька, дядьку Діс, — сказала вона, легко перейшовши на тепліший, приязніший тон. — Пробачте мені, будь ласка. Зрозумійте: я здатна подбати про себе сама й не приїхала сюди, щоб зіпсувати вам життя. Але річ у тім, що я — як науковець і класифікатор — маю певні вміння, які можуть стати в пригоді таким закладам, як ваш. І хочу твердо вас запевнити, що найбільшим задоволенням і радістю для мене стане можливість провести решту своїх днів тут, віддаючи свій час і сили закладу, який відіграв таку важливу роль в історії ботаніки й, водночас, історії моєї родини.

Після цих слів вона витягнула з-під пахви загорнутий у коричневий папір пакунок і поставила його на край стола.

— Я не прошу вас, дядьку, вірити мені на слово, — сказала Алма. — У цьому пакунку — теорія, яку я нещодавно розробила на основі досліджень, які провела за останні тридцять років свого життя. Деякі з викладених тут ідей видадуться вам надто сміливими, але я прошу тільки про одне — щоб ви прочитали їх неупереджено й, звісно, нікому про них не розповідали. Навіть якщо ви не погодитеся з моїми висновками, то принаймні складете собі думку про мої наукові здібності. Тільки прошу вас поставитися до цієї праці з повагою, бо це все, що я маю, і ким я є.

У відповідь — мовчанка.

— Ви ж читаєте по-англійськи? — запитала Алма.

Дядько звів одну сиву брову, мовляв, жінко, заради Бога, май совість. Перед тим, як залишити пакунок дядькові, Алма взяла зі стола олівець і запитала:

— Можна?

Той кивнув, і вона написала щось на обгортці.

— Це назва й адреса готелю в порту, де я зупинилась. Прочитайте цей текст без поспіху й дайте мені знати, якщо захочете ще раз зі мною зустрітися. Якщо за тиждень я не дістану звістки від вас, то повернуся сюди, заберу свою працю, попрощаюся з вами й піду своїм шляхом. І більше ніколи не турбуватиму ні вас, ні ваших рідних, обіцяю.

Поки Алма це говорила, її дядько настромив на виделку ще один трикутничок тоста. Але замість піднести його собі до рота, він зігнувся в кріслі й поволі простягнув одну руку вниз, пропонуючи гостинець Роджерові — й при цьому не зводячи очей з Алми й вдаючи, ніби уважно її слухає.

— Ой, вважайте… — Алма схвильовано перехилилася через стіл.

Вона вже хотіла застерегти дядька про те, що пес має жахливу звичку кусати кожного, хто хоче його нагодувати, та не встигла вона відкрити рота, як Роджер підняв свою криву голівку й — делікатно, як добре вихована дама — зняв з виделки шматочок цинамонового тоста.

— Отакої, — здивовано відхилилася назад Алма.

Але дядько так і не сказав ні слова про пса, тож Алма облишила цю тему. Вона розправила спідниці й зібралася йти.

— Було дуже приємно познайомитися з вами, — сказала вона. — Ця зустріч, сер, значила для мене більше, ніж ви можете уявити. Я ніколи не знала, як це — мати рідного дядька. Сподіваюсь, вам сподобається моя праця і що вона не надто вас ошелешить. На все добре.

Дядько у відповідь не сказав ні слова, тільки кивнув.

Алма рушила до дверей.

— Ходи, Роджере, — сказала вона, не обертаючись.

Вона трохи постояла, відчинивши двері, але пес і не ворухнувся.

— Роджере, — сказала вона вже суворіше, обернувшись до пса. — Пішли.

Пес далі лежав на ногах дядька Діса.

— Ну йди, песику, йди, — сказав Діс не надто переконливо, не посунувши ноги навіть на дюйм.

— Роджере! — гукнула Алма, нахилившись під стіл. — Ходи, досить грати вар’ята!

Їй ще ніколи не доводилося його кликати — пес завжди сам ішов слідом за нею. Та Роджер зіщулив вуха й навіть не думав вставати. Він нікуди не збирався йти.

— Це вперше таке, — вибачилася Алма. — Зараз я його винесу звідси.

Але дядько підняв руку.

— Та хай собі побуде тут зі мною одну-дві ночі, — сказав він байдужим голосом, так ніби йому було однаковісінько, зостанеться пес з ним чи піде геть.

Він навіть не дивився на Алму, коли це казав. Дядько — всього на мить — став схожим на хлопчика, який приніс із вулиці цуценя й умовляє маму взяти його собі. Ох, дядьку Діс, подумала Алма. Тепер ви піймалися.

— Гаразд, — відповіла Алма. — Він точно не надокучатиме вам?

Діс стенув плечима, наче йому було зовсім байдужісінько, й нанизав на виделку ще один шматочок тоста.

— Ми дамо раду, — сказав він і знову пригостив пса, просто з виделки.

Алма швидко вийшла з ботанічного саду й попрямувала до пристані. Їй не хотілося наймати екіпаж — вона б у ньому просто не всиділа. З порожніми руками й легким серцем, вона почувалась трохи схвильованою і по-справжньому живою. І голодною. Вона за звичкою оберталась назад, шукаючи очима Роджера, але той не чимчикував, як завжди, позаду. О Господи, вона щойно залишила свого пса й працю всього свого життя у кабінеті чоловіка, з яким була знайома якихось п’ятнадцять хвилин!

Оце так зустріч! Оце так ризик!

Але вона мусила ризикнути, бо хотіла бути саме тут — якщо не в «Гортусі», тоді в Амстердамі чи принаймні в Європі. У Південних морях вона страшенно сумувала за життям на півночі. Сумувала за зміною пір року і холодним, яскравим, бадьорливим зимовим сонцем. За холодним кліматом, від якого ціпеніло тіло й розум. Вона просто не створена для життя у тропіках — воно не підходить ні її зовнішності, ні вдачі. Дехто любив Таїті через те, що цей острів здавався їм райським садом — початком історії, проте Алмі не хотілося жити там, де історія тільки починалась; їй кортіло жити в теперішньому моменті людства, на вершині винаходів і поступу. Вона не хотіла мешкати в країні духів і примар — її вабило життя у світі телеграфу, потягів, новаторств, теорій і науки, у світі, який щодня змінювався. Вона жадала знову працювати в плодотворному й серйозному середовищі, серед плодотворних і серйозних людей. Знову користуватися усіма зручностями: переповненими книжковими полицями, слоїками для колекційних екземплярів, папером, який не гниє й не розпадається на клаптики, й мікроскопами, що не зникають посеред ночі. Вона мріяла про доступ до найсвіжіших наукових журналів. Про спілкування з колегами.

А найдужче — про сім’ю — сім’ю на кшталт тієї, в якій виросла вона сама: про проникливих, допитливих, цікавих і розумних людей. Їй знову хотілось відчути себе однією з роду Віттекер і жити серед Віттекерів. Але позаяк на світі більше не зосталося Віттекерів (крім Пруденс Віттекер Діксон, яка займалася своєю школою, й окрім представників батькового відразливого й невідомого клану, які ще не зігнили в англійських в’язницях), вона вирішила замешкати серед ван Девендерів.

Якщо ті її приймуть.

А що як ні? Що ж, або пан, або пропав. Хтозна, чи ван Девендери — скільки їх там є серед живих — так прагнуть її товариства, як вона — їхнього. Може, вони не захочуть прийняти її допомоги в «Гортусі». Може, вважатимуть її непроханим гостем, дилетанткою. Алма пішла на ризик, коли залишила свій трактат дядькові Дісу. Її праця могла викликати в нього що завгодно — нудьгу (мохи Філадельфії?), образу релігійних почуттів (безперервне творення?), тривогу науковця (теорія, що стосується всього світу природи?). Алма розуміла, що вона могла виставити її нерозважною, самовпевненою, наївною, вільнодумною, зіпсованою і навіть трохи схожою на французького філософа. Та з іншого боку, трактат був насамперед відображенням її здібностей, а їй хотілось, щоб, коли вже діло дійшло до знайомства, родина дізналася про її здібності.

Якщо ж ван Девендери й «Гортус» дадуть Алмі відкоша, вона розпрямить плечі й піде своєю дорогою. Може, так і залишиться в Амстердамі, а може, повернеться до Роттердама або переїде до Лейдена й замешкає біля тамтешнього університету. Крім Голландії, є ще Франція і Німеччина. Вона може пошукати праці деінде, може навіть в іншому ботанічному саду. Нелегке завдання для жінки, але можливе, адже батькове ім’я й слава Діка Єнсі додадуть їй авторитету. Вона знала всіх найвідоміших професорів бріології в Європі, з багатьма з них роками листувались. Можна розшукати їх і попроситися до котрогось із них у помічники. А якщо ні, то вона б могла викладати — звісно, не в університеті, а, скажімо, в якійсь заможній родині. Якщо не ботаніку, то чужоземні мови. Один Господь знає, скільки їх у неї в голові.

Алма годинами блукала містом. Вона не була готова повернутися до готелю. Все одно не зможе заснути. Вона сумувала за Роджером і водночас відчувала полегшу, бо він не плентався за нею позаду. Ще не вивчивши географії Амстердама, вона бродила цим містом з чудернацькими обрисами, губилась і знову віднаходила дорогу — навмання блукала вуличками, що перерізували впоперек гігантський лук з натягнутою тятивою, утворений п’ятьма величезними закрученими каналами. Алма знову й знову переходила через них десятками мостів із невідомими їй назвами. Прогулялася уздовж вулиці Геренґрафт, милуючись ошатними будинками з їх подвійними коминами й випнутими фронтонами. Проминула Палац. Натрапила на центральну пошту. Знайшла кав’ярню, де нарешті замовила собі французький тост, який з’їла з такою насолодою, як жодну іншу страву в житті, читаючи при цьому старий примірник «Тижневика Ллойда», який, мабуть, люб’язно залишив там якийсь британський мандрівник.

Настала ніч, а вона далі блукала містом. Проминула стародавні храми й нові театри. Бачила таверни, пивнички, салони розваг і зовсім непристойні заклади. Бачила старих пуритан у коротких плащах і жабо, які немовби вигулькнули з епохи Карла І. Бачила молодих жінок з оголеними руками, які вабили чоловіків у темні підворіття. Бачила — й чула запах рибальні, де консервували оселедець. Бачила плавучі будиночки вздовж каналів з охайними горщичками квітів і котами, які ліниво походжали довкола. Вона пройшла через єврейський квартал і бачила майстерні шліфувальників діамантів. Бачила шпиталі для знайд і сиротинці; друкарні, банки й контори; велетенський квітковий ринок, замкнутий на ніч. Повсюди довкола неї — навіть у таку пізню годину — гула торгівля.

Амстердам — збудований на болотах і палях, захищений помпами, шлюзами, закривками, землечерпалками й дамбами — здався Алмі не так містом, як вершиною, тріумфом людської працелюбності. Годі було уявити інше місто, де було б стільки винаходів. Тут були всі досягнення людства. Досконале місто. Їй хотілося зостатись тут назавжди.

Алма повернулася до готелю далеко за північ. Нові черевики понатирали ноги. Власниця не дуже зраділа, почувши, як та постукала в двері серед ночі.

— А де пес? — суворо запитала жінка.

— Я залишила його в свого приятеля.

— Гм, — гмикнула господиня.

І глянула на неї з таким осудом, ніби Алма сказала: «Я продала його цигану».

Вона дала Алмі ключ.

— Не забувайте, чоловіків до себе сьогодні не пускати.

Ні сьогодні, ні завтра, моя дорогенька, подумала Алма. Але дякую, що подумали, що я на таке ще здатна.

Вранці Алму розбудив грюкіт у двері. Стукала її давня приятелька, сварлива власниця готелю.

— На вас чекає екіпаж, леді! — розлючено крикнула жінка.

Алма, спотикаючись, підійшла до дверей.

— Але я не чекаю ніякого екіпажа, — сказала вона.

— Ну то він чекає на вас, — зарепетувала жінка. — Вдягайтеся. Той чоловік без вас не поїде. Казав, щоб ви збирали речі. Він вже заплатив за вашу кімнату. Не знаю, чому ті люди вбили собі в голову, що я тут хлопчик на побігеньках!

Алма, ще не оговтавшись зі сну, вбралася й спакувала свої дві сумки. Акуратно застелила ліжко — чи то сумлінно, чи то зволікаючи. Що за екіпаж? Невже її заарештували? Виганяють геть з країни? А може, то якесь шахрайство, трюк для туристів? Але ж вона не туристка.

Спустившись, Алма побачила візника в лівреї, який чекав на неї біля невеликого приватного екіпажа.

— Доброго ранку, міс Віттекер, — сказав він, припіднявши капелюха.

І закинув її сумки на переднє сидіння. От і справдилось найгірше передчуття — її посадять на потяг.

— Перепрошую, — сказала вона. — Але я не замовляла екіпаж.

— Мене послав за вами доктор ван Девендер, — сказав візник, відчиняючи двері. — Сідайте, він із нетерпінням на вас чекає.

Вони майже годину кружляли містом, доки дісталися до ботанічного саду. Алма подумала, що пішки дійшла б туди значно скоріше. І спокійніше. Прогулянка її б трохи заспокоїла. Нарешті екіпаж підкотив до чепурного цегляного будинку позаду «Гортуса» на вулиці Плантаж-Парклаан.

— Можете заходити, — кинув візник через плече, знімаючи її сумки. — Двері відчинені. Він уже на вас чекає.

Алмі було трохи ніяково заходити самій до чужої оселі, але вона зробила так, як їй сказали. Зрештою, та оселя була не зовсім чужа. Якщо вона не помиляється, тут народилася її мама.

У кінці коридора Алма помітила прочинені двері й зазирнула всередину. Вітальня. На канапі сидів дядько й чекав на неї.

Вона відразу побачила, що в нього на колінах — просто неймовірно! — умостився Роджер.

Тоді зауважила, що в правій руці дядько Діс тримав її трактат, легенько сперши його Роджерові на спину, так наче пес був його переносним письмовим столиком.

І нарешті вона помітила, що дядькове обличчя мокре від сліз. Промок навіть комірець його сорочки. І, схоже, борода. Підборіддя тремтіло, а очі сильно почервоніли. Так, ніби він проплакав не одну годину.

— Дядьку Діс! — кинулась до нього Алма. — Що сталося?

Старий чоловік ковтнув сльози й узяв її за руку. Його долоня була гаряча й волога. Деякий час він не міг вимовити ні слова. Міцно стиснув її пальці. І не збирався відпускати.

Врешті-решт він підняв другою рукою трактат.

— Ох, Алмо, — сказав він, не приховуючи сліз. — Хай благословить тебе Господь, дитинко. Ти така розумна, як твоя мати.

Розділ двадцять дев'ятий

Минуло чотири роки.

Для Алми Віттекер вони були щасливі, та й чому мало бути інакше? Вона мала домівку (дядько поселив її в домі ван Девендерів); мала сім’ю (чотирьох дядькових синів із чудовими дружинами й цілою юрбою дітлахів); регулярно листувалася з Пруденс і Ганнеке у Філадельфії; і мала відповідальне місце в «Гортусі». Її посада офіційно звалася Curator van Mossen — Доглядачка мохів. Для неї виділили окремий кабінет на третьому поверсі ошатної будівлі на тій самій вулиці, через два будинки від маєтку ван Девендерів.

Алма надіслала прохання переслати їй усі її старі книжки й записи з возівні в Білому Акрі, а ще її гербарій. День, коли прибув вантаж, став для неї справжнім святом; вона кілька днів розгортала пакунки, з головою поринувши у спогади. Як же їй бракувало кожної книжки, кожного тому! Алма дуже здивувалась і почервоніла, коли знайшла на самому споді валізи непристойні книжки, які колись давно читала. Вона вирішила залишити їх усіх, тільки добре сховати. По-перше, Алма не знала, як позбутися таких скандальних текстів і при цьому не зганьбитися. А по-друге, ці книжки все ще її збуджували. Попри далеко не молодий вік, у її тілі ще горіло безсоромне бажання, й бували ночі, коли воно вимагало її уваги — тоді вона під ковдрою знову торкалася свого добре знайомого лона, ще раз пригадуючи присмак Завтра Вранці, запах Емброза, гостроту найупертіших і найневблаганніших життєвих потреб. Тепер Алма навіть не пробувала їх побороти, давно впевнившись, що вони — її частина.

У «Гортусі» Алма діставала добру платню — вперше в житті — й мала помічника й секретаря, яких ділила з директором відділу мікології та наглядачем за папороттю (які стали її близькими приятелями — першими науковцями, з якими вона заприятелювала). Невдовзі Алма здобула репутацію не лише талановитого класифікатора, а й доброї кузини. Алма була приємно здивована, що так швидко звикла до метушні й галасу родинного життя, адже вона змалку жила доволі замкнуто. Вона сміялася з дотепних реплік дітей і внуків Діса за вечерею й гордилася їхніми численними досягненнями й талантами. Їй було приємно, коли дівчатка розповідали їй про свої зворушливі чи жахливі романтичні переживання й шукали в неї поради чи втіхи. В їхньому збудженні вона впізнавала Ретту; у стриманості — Пруденс; а в сумнівах — себе.

З часом уся родина ван Девендерів почала вважати Алму цінною знахідкою і для «Гортуса», і для їхньої родини — хоча, зрештою, це було одне й те ж. Дядько віддав їй невеликий, затінений закуток пальмової оранжереї й запропонував облаштувати там постійну виставку під назвою «Печера мохів». То було непросте завдання, яке водночас дало їй чимало задоволення. Мохи люблять рости тільки там, де народилися, й Алма добряче поморочилася, доки підібрала потрібні умови (правильну вологість, необхідне співвідношення світла й тіні, каміння, жорству й колоди, що годяться як підшарок), що спонукали б колонії моху розцвісти в цьому неприродному середовищі. Втім, цей фокус їй вдався, й незабаром у печері квітли мохи з усього світу. Виставка мала стати справою всього життя, бо в закутку з мохом треба було постійно розпилювати туман (за допомогою парових двигунів), утримувати прохолоду в заізольованих стінах і стежити, щоб туди не потрапляли прямі сонячні промені. Агресивний мох, що швидко ріс, треба було тримати в шорах, щоб рідкісніші, слабші види моху теж могли рости. Алма прочитала про японських монахів, які доглядали за моховими садами, прополюючи їх крихітними щипцями, і собі перейняла їхній досвід. Її можна було щоранку побачити в Печері мохів, де вона одну за одною витягала стеблинки непроханих бур’янів кінчиками міцних сталевих щипчиків при світлі гірничого ліхтарика. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Щоб печера мерехтіла, мов скарбниця смарагдів, — як та казкова замшіла печера на Таїті, що багато років тому виблискувала перед нею і Завтра Вранці.

Печера мохів стала популярним місцем у «Гортусі», але тільки для певної когорти відвідувачів: тих, хто прагнув поринути в прохолодний морок, тишу й мрії. (Словом, для тих, кого не цікавив білосніжний цвіт, гігантське латаття й натовпи галасливих родин.) Алма любила вмоститись у куточку печери й спостерігати за розмаїтим людом, який заходив до створеного нею світу. Вона бачила, як вони гладили клаптики моху, і їхні обличчя ставали спокійними, а рухи — розкутими. Алма відчувала душевну спорідненість із ними — з тими спокійними, тихими людьми.

У ту пору Алма також присвятила багато часу своїй теорії суперницьких змін. Дядько Діс — відколи прочитав її трактат 1854 року — наполягав, щоб вона опублікувала його, проте Алма ще тоді відмовилася давати його в друк, і досі не змінила своєї думки. Ба більше: вона забороняла йому обговорювати цю теорію з кимось іншим. Її відмова хіба розчарувала її любого дядечка, який вважав Алмину теорію не тільки важливою, а й, цілком імовірно, правильною. Він сказав, що вона надміру скромна й потайна. Що не хоче публікувати своєї теорії про безперервне творення й перетворення видів через страх, що її звинуватять у богохульстві.

— Тобі просто не вистачає сміливості стати боговбивцею, — сказав цей порядний голландський протестант, який ціле життя щонеділі чемно ходив до церкви. — Ну скажи, Алмо, чого ти боїшся? Будь зухвалою, дитинко, як твій батько! Давай, нароби в цьому світі гармидеру! Розбуди своїх противників — хай собі погавкають! «Гортус» заступиться за тебе! Ми самі можемо її надрукувати! Навіть під моїм іменем, якщо ти боїшся критики.

Та Алма не боялася церковного осуду — вона твердо вірила в те, що цю теорію ще можна спростувати. Була глибоко переконана, що в її аргументації існувала маленька прогалина, й вона ніяк не могла визначити, як її заповнити. Алма була вимоглива й педантична — і то добряче — й не мала жодної охоти публікувати теорію з прогалиною, хай навіть невеличкою. Вона не боялася образити почуттів вірян, як не раз казала дядькові; вона боялась образити щось значно священніше для неї: розум.

Бо ось де в Алминій теорії була прогалина: вона ніяк не могла збагнути еволюційних переваг альтруїзму й самопожертви. Якщо світ природи справді був таким, як виглядав, — цариною безсоромної й невпинної боротьби за виживання, і якщо секретом домінування, пристосування й довголіття була перемога над суперниками — то як зрозуміти поведінку когось на кшталт її сестри Пруденс?

Щоразу, як Алма згадувала про неї, коли заходила мова про теорію суперницьких змін, її дядько стогнав.

— Знову ти за своє! — казав він, смикаючи бороду. — Алмо, про Пруденс ніхто не чув! Усім байдуже!

Проте Алмі байдуже не було, й так звана «проблема Пруденс» не давала їй спокою, бо вона загрожувала зруйнувати цілу теорію. І до того ж зачіпала її особисто. Адже саме заради Алми Пруденс пішла на таку щедру самопожертву майже сорок років тому — й Алма досі про це пам’ятала. Пруденс, не кажучи ні слова, відцуралась свого єдиного справжнього кохання — з надією, що Джордж Гокс одружиться з Алмою, і що їхній шлюб зробить Алму щасливою. Те, що жертва, на яку пішла Пруденс, виявилась цілковито даремною, анітрохи не применшила її чесності.

Але навіщо вона це зробила?

З погляду моралі Алма могла відповісти на це запитання (бо Пруденс — добра й безкорислива), а от із погляду біології — не могла (для чого існує доброта й безкорисливість?). Алма прекрасно розуміла, чому дядько смикає бороду щоразу, як вона згадує ім’я Пруденс. Вона усвідомлювала, що у велетенському масштабі людської і природничої історії цей трагічний трикутник між Пруденс, Джорджем і нею самою такий мізерний, що порушувати це питання (ще й під час наукової дискусії) — щонайменше смішно. Та все ж, питання нікуди не зникало.

Навіщо вона це зробила?

Думаючи про Пруденс, Алма мусила знову й знову запитувати себе про це, а тоді безпомічно спостерігати, як її теорія суперницьких змін розпадається просто перед її очима. Бо ж, зрештою, Пруденс Віттекер Діксон була не одна така. Чому люди роблять вчинки, які виходять за межі їхніх власних інтересів? Алма ще могла висунути більш-менш переконливий аргумент про те, чому, до прикладу, матері йдуть на жертви заради своїх дітей (бо це гарантує продовження роду), а от пояснити, чому вояк біжить просто на частокіл багнетів, щоб захистити пораненого товариша, — вона не могла. Яку користь чи вигоду має цей вчинок для сміливого вояка чи його родини? Ніякої: пожертвувавши своїм життям, тепер уже мертвий вояк перекреслив не тільки власне майбутнє, а й продовження всього свого роду.

Алма не могла пояснити й того, чому в’язень, який вмирає від голоду, віддає свій харч однокамернику.

Або чому жінка стрибнула в канал, щоб урятувати чуже немовля, і сама затонула, — ця трагічна подія сталася не так давно неподалік від «Гортуса».

Алма не знала, чи повелась би вона так само за таких обставин, але інші, безперечно, поводилися — і, судячи з усього, доволі регулярно. Алма нітрохи не сумнівалась, що її сестра й преподобний Веллс (ще один взірець надзвичайної доброти), не вагаючись, віддадуть свою їжу, щоб порятувати від голодної смерті іншого, й так само рішуче ризикнуть своїм життям, щоб урятувати чуже немовля чи навіть чийогось кота.

Крім того, наскільки вона знала, у світі природи не було нічого подібного на такі крайні випадки людської самопожертви, як у людському суспільстві. Так, у бджолиному вулику, вовчій чи пташиній зграї чи навіть колонії моху окремі особини деколи гинуть заради добра цілої групи. Але ніхто не бачив, щоб вовк рятував життя бджолі. Ніхто не бачив, щоб стеблинка моху добровільно йшла на смерть, віддавши свій коштовний запас води мурашці — просто змилосердившись над нею!

Коли Алма і Діс рік за роком засиджувалися до пізньої ночі, обговорюючи це питання, ці аргументи позбавляли її дядька терпцю. Була рання весна року 1858-го, а вони далі про це сперечалися.

— Не будь занудним філософом! — сказав Діс. — Видай трактат таким, як він є.

— Але я така є і нічого не можу зі собою зробити, дядьку, — всміхнулась Алма. — Не забувай, у мене материн розум!

— Ти випробовуєш моє терпіння, небого, — відповів він. — Опублікуй його, і хай весь світ про нього говорить, а ми трохи відпочинемо, бо я вже втомився роками вишуковувати в ньому помилки.

Та Алма не збиралася відступати.

— Якщо я, дядьку, бачу в своїх аргументах прогалину, то інші точно її зауважать, і мою працю ніхто не сприйме всерйоз. Якщо теорія суперницьких змін справді правильна, то вона має справджуватися щодо всього світу природу — і, зокрема, людства.

— То зроби для людей виняток, — зітнув плечима дядько. — Як Аристотель.

— Я не маю на увазі Великого ланцюга буття, дядьку. Мене не цікавлять етичні й філософські аргументи; мені йдеться про універсальну біологічну теорію. Закони природи не допускають винятків, інакше вони не будуть законами. Пруденс підлягає закону тяжіння, а значить, теорії суперницьких змін теж мусить підлягати, якщо вона, звісно, правдива. Якщо ж ця теорія є винятком, значить, вона — хибна.

— Закон тяжіння? — закотив очі дядько. — Господи, дитинко, ти чула, що сказала? Тепер ти хочеш мати славу Ньютона!

— Я хочу мати рацію, — виправила його Алма.

Часом, коли Алма перебувала в безтурботному настрої, проблема Пруденс здавалася їй мало не комічною. За часів їхньої юності Пруденс завжди була проблемою для Алми, і навіть тепер — коли Алма навчилася любити, цінувати й глибоко поважати свою сестру — вона все одно залишалась для неї проблемою.

— Деколи мені хочеться, щоб у цьому домі більше ніколи не згадували про Пруденс, — сказав дядько Діс. — Я вже не можу чути її ім’я.

— Тоді поясни мені її поведінку, — не відступала Алма. — Навіщо вона всиновила сиріт негритянських рабів? Чому вона віддає останню копійку бідним? Який їй з цього зиск? Яка тут користь для її нащадків? Поясни мені!

— Алмо, вона — християнська мучениця, й час від часу насолоджується своїми муками — от тобі й зиск. Я знаю таких людей, моя дорогенька. Думаю, ти сама не раз зустрічала людей, які від допомоги іншим і самопожертви дістають стільки ж задоволення, скільки хтось інший — від грабунку й вбивств. Таких надокучливих екземплярів мало, але вони є.

— Ну от, ми знову зачепили саму суть нашої проблеми! — відповіла Алма. — Якщо моя теорія правильна, таких людей взагалі не мало б існувати. Мій трактат не називається «Теорія насолоди від самопожертви», дядьку, не забувай.

— Надрукуй його, Алмо, — втомлено сказав він. — Це гарний філософський трактат. Видай його таким, як він є, і хай інші люди дискутують на цю тему.

— Я не можу його видати, — не відступала вона, — доки в ньому буде про що дискутувати.

І їхня розмова кружляла й кружляла довкола одного запитання й закінчувалася, як завжди, тим, що заходила в один і той же сліпий кут. Дядько Діс глянув на Роджера, що скрутився в нього на колінах, і сказав:

— Якби я тонув у каналі, ти б урятував мене, мій друже, еге ж?

У відповідь Роджер замотиляв своїм чудернацьким куцим хвостом.

Алмі довелось визнати: Роджер, скоріш за все, врятував би дядька Діса, якби той тонув у каналі, горів у вогні, вмирав від голоду у в’язниці чи лежав під руїнами будинку, — і Діс, безперечно, пішов би на те саме заради нього. Дядько Діс і Роджер полюбили одне одного відразу й назавжди. Відколи вони познайомилися, їх завжди бачили разом — чоловіка та його пса. Після того, як чотири роки тому вони прибули до Амстердама, Роджер дуже швидко дав Алмі зрозуміти, що він більше не її пес — що, по суті, він ніколи й не належав ні їй, ні Емброзу, а весь час був псом Діса — просто так склалася його доля. Те, що Роджер народився на далекому Таїті, тоді як Діс ван Девендер жив у Голландії, було, на думку Роджера, прикрою помилкою, яку тепер, на щастя, виправили.

Що ж до ролі, яку Алма відіграла в Роджеровому житті, то вона була простим кур’єром, який мав перевезти вертлявого рудого песика через півсвіту, щоб поєднати пса й господаря у вічній і відданій любові, на яку вони мали повне право.

Вічна й віддана любов.

Чому?

Роджер був іще одним створінням, яке залишалося для Алми загадкою.

Роджер, і Пруденс — та була другою.

Настало літо 1858 року, а за ним — несподівана пора смертей. Нещастя почалися в останній день червня, коли Алма дістала від сестри лист з цілою низкою сумних новин.

— Мушу тобі розповісти про три смерті, — попередила її Пруденс у першому ж рядку. — Може, сестро, тобі краще сісти перед тим, як читати далі.

Алма не сіла. Вона читала цей скорботний лист з далекої Філадельфії, стоячи на порозі будинку ван Девендерів на вулиці Плантаж-Парклаан, і руки їй трусилися від хвилювання.

Найперше Пруденс написала, що померла Ганнеке де Ґроот — їй було вісімдесят сім. Стара економка відійшла на той світ у своїй кімнаті в підвалі Білого Акру, за ґратами, що надійно захищали її сховок. Схоже, вона померла безболісно уві сні.

— Ми не знаємо, як дамо тут раду без неї, — писала Пруденс. — Мені нема потреби нагадувати тобі, яка вона була добра і як ми всі її цінували. Мені — як, напевно, і тобі — вона була як мама.

Але як тільки вони знайшли Ганнеке мертвою, продовжувала Пруденс, як до Білого Акру прибіг хлопчик із запискою від Джорджа Гокса про те, що Ретта — «яка за роки божевілля змінилася до невпізнання» — померла в своїй кімнаті в Ґриффоновому шпиталі для душевнохворих.

Пруденс писала: «Важко сказати, що викликає сильніший жаль: смерть Ретти чи те, як сумно склалося її життя. Я намагаюся пригадати Ретту такою, якою вона була колись, — веселою й безтурботною. Але мені ніяк не вдається уявити її тією дівчинкою, якою вона була, доки її розум не потьмарився… Бо це, як я вже казала, було так давно, а ми всі були такі молоді».

А тоді — найстрашніша звістка. Не минуло й двох днів після Реттиної смерті, писала Пруденс, як помер і сам Джордж Гокс. Він щойно приїхав зі шпиталю Ґриффона, де давав розпорядження щодо похорону своєї дружини, і раптом упав посеред вулиці, перед своєю друкарнею. Йому було шістдесят сім.

«Вибач, що я більш як тиждень писала тобі цей невтішний лист, — додала наостанок Пруденс, — але в моїй голові роїлося стільки сумних і тривожних думок, що мені було важко писати. В це неможливо повірити. Ми всі розбиті горем. Може, я так довго відкладала писання, бо думала: нехай ще один день моя бідолашна сестра не знає цих новин і не страждає під їхнім тягарем. Я шукаю в своєму серці хоч дрібку втіхи, щоб поділитися з тобою, але нічого не знаходжу. Сама не знаю, де шукати розради. Хай Господь упокоїть їхні душі. Більше не знаю, що написати — прошу тебе, вибач. У школі все гаразд. Учні добре вчаться. Містер Діксон і діти передають тобі найщиріші вітання. Щиро, Пруденс».

Тепер Алма сіла й поклала лист біля себе.

Ганнеке, Ретта, Джордж — усі відійшли, усі нараз.

— Сердешна Пруденс, — вголос пробурмотіла Алма.

Сердешна Пруденс, бо тепер вона назавжди втратила Джорджа Гокса. Звісно, Пруденс втратила Джорджа ще багато років тому, але тепер втратила ще раз — цього разу назавжди. Пруденс усе життя кохала Джорджа, а він її — принаймні так сказала Алмі Ганнеке. Але Джордж зійшов слідом за бідолашною Реттою у могилу, навічно пов’язаний долею зі своєю нещасною мініатюрною дружиною, якої він ніколи не кохав. Усі можливості їхньої юності, подумала Алма, були змарновані — всі. Їй уперше спало на думку, як схоже в них із сестрою склалася доля — обидві були приречені кохати недосяжних їм чоловіків, і обидві вирішили кохати їх попри все. Кожен, звісно, вибирає свій шлях, і в стоїцизмі є певна шляхетність, але деколи трагічність цього світу неможливо стерпіти, а муки кохання, подумала Алма, найбезжалісніші з усіх.

Спочатку їй захотілося зараз же повернутись додому. Але Білий Акр більше не був їй домом, і від самої думки, що, увійшовши в старий маєток, вона не побачить Ганнеке де Ґроот, Алмі голова пішла обертом. Вона натомість пішла до свого кабінету й написала у відповідь лист, шукаючи в своєму серці дрібку розради й не знаходячи її. Звернувшись, проти своєї звички, до Біблії, вона процитувала Псалми. Написала сестрі: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце». Алма цілий день провела, зачинившись у своїй кімнаті, згорблена під тягарем горя. Їй не хотілось засмучувати свого дядька трагічними новинами. Він був такий радий почути, що його улюблена няня Ганнеке де Ґроот досі живе на світі; Алмі не вистачить духу повідомити йому про її смерть, як і про решту смертей. Вона не хотіла затьмарювати його життєрадісний настрій.

Не минуло й двох тижнів, як вона переконалася, що зробила правильно, бо дядько Діс зліг з гарячкою, і до вечора його не стало. То була одна з тих лихоманок, що прокочувалися Амстердамом щоліта, коли застояна вода в каналах починала немилосердно тхнути. Ще сьогодні вранці Діс, Алма й Роджер снідали разом, а вже до наступного сніданку дядька не стало. Йому було сімдесят шість. Ця втрата — слідом за трьома іншими — стала для Алми таким тяжким ударом, що вона ледве тримала себе в руках. Вона цілу ніч ходила туди-сюди кімнатою, притиснувши руку до грудей зі страху, що її ребра розкриються і серце впаде на землю. Вона так мало знала дядька — надто мало! Чому в них було так мало часу? Вчора він ще був тут, а сьогодні Бог уже покликав його до себе. Покликав їх усіх.

На похорон доктора Діса ван Девендера зібралося пів-Амстердама. Четверо його синів і двоє найстарших внуків несли домовину від будинку на Плантаж-Парклаан до церкви за рогом. Невістки й внуки плакали, тримаючись одне за одного; вони затягнули Алму до себе, й та знайшла втіху в тісному родинному колі. Діса всі обожнювали. Його смерть усіх спустошила. Крім того, родинний духівник розповів, що доктор ван Девендер усе життя був потайним взірцем милосердя; і серед присутніх було чимало тих, кому він роками допомагав, чи кого він навіть урятував.

Це відкриття було сповнене такої іронії — у світлі нескінченних опівнічних суперечок Алми й Діса — що Алмі захотілося нараз плакати і сміятися. Дядькова ціложиттєва щедрість, звичайно, ставила його на високу сходину на Маймонідовій драбині, але ж він міг хоч раз про це згадати! Як він міг сидіти поруч з нею і рік за роком заперечувати будь-який зв’язок між альтруїзмом і наукою, і при цьому таємно і невтомно займатися добрими справами? Алма була ним зачудована. Сумувала за ним. Їй захотілось розпитати його про все, по-доброму подражнити, — але його вже не було.

Після похорону найстарший син Діса, Елберт, який відтепер переймав управління «Гортусом», підійшов до Алми й люб’язно запевнив, що її становищу в їхній родині й у ботанічному саду нічого не загрожує.

— Про майбутнє можете не хвилюватися, — сказав він. — Ми всі хочемо, щоб ви залишилися з нами.

— Дякую, Елберте, — тільки й змогла вимовити Алма, й вони з братом обійнялись.

— Мене тішить те, що ви його любили так само, як і ми, — додав Елберт.

Але ніхто не любив Діса дужче, ніж його вірний пес Роджер. Як тільки Діс занедужав, руденький песик ні на крок не відходив від господаревого ліжка; не пішов навіть тоді, коли покійника звідти забрали. Він застрибнув на постіль і завмер на охололому простирадлі. Нічого не їв — навіть французького тоста, якого Алма приготувала для нього власноруч і крізь сльози хотіла згодувати йому з руки. Пес обернувся до стіни й заплющив очі. Вона погладила його по голові, заговорила до нього таїтянською і нагадала йому про його шляхетних предків, та Роджер навіть не писнув. За кілька днів його теж не стало.

Якби не чорна хмара смерті, яка заступила Алмі світ того літа 1858 року, вона б почула про те, що 1 липня у Лондоні відбулося засідання Ліннеївського товариства. Зазвичай Алма читала всі публікації найавторитетніших наукових товариств Європи й Америки. Але того літа думками вона витала деінде — і їй можна було пробачити. Доки вона тужила, на її столі накопичився цілий стос непрочитаних журналів. Догляд за Печерою мохів забирав останні сили. Все решта проходило повз неї.

Тому засідання товариства вона теж пропустила.

І почула про нього аж через рік, одного ранку наприкінці грудня, коли розгорнула примірник «Таймс» і прочитала рецензію на нову книжку містера Чарльза Дарвіна під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження придатних порід у боротьбі за життя».

Розділ тридцятий

Алма, звісно ж, чула про Чарльза Дарвіна; про нього всі чули. Року 1839-го він опублікував доволі популярну книжку про свою мандрівку на Галапагоські острови. Та книжка — захопливий опис мандрів — прославила його. Дарвін був вродженим оповідачем і передав своє захоплення світом природи невимушеним і дружнім тоном, який припав до вподоби читачам із найрозмаїтіших прошарків. Алма й сама захоплювалась талантом Дарвіна, бо самій їй ніяк не вдавалось писати так цікаво й доступно.

З його «Подорожі на кораблі „Біґль“» Алмі найбільше запам’ятався опис пінгвінів, які пливли посеред ночі в фосфоресцентних водах, залишаючи, за словами Дарвіна, «вогненний слід» у темряві. Вогненний слід! Алмі так сподобалась ця фраза, що вона пам’ятала її й досі, двадцять років опісля. Його слова пригадались їй навіть під час мандрівки на Таїті, тієї чарівної ночі на «Елліоті», коли вона побачила світіння на власні очі. Але більше нічого з тієї книжки вона згадати не могла, а Дарвін відтоді нічим особливим не відзначився. Він покинув мандри й зайнявся наукою, написавши, якщо Алма не помилялась, кілька непоганих і детальних розвідок про вусоногих раків. Але вона ніколи не вважала його чільним натуралістом свого покоління.

І от тепер, читаючи рецензію на його нову, дивовижну книжку, Алма побачила, що Чарльз Дарвін — красномовний знавець вусоногих раків, сумирний любитель пінгвінів — ховав свої карти. Як виявилось, він збирався показати світові щось грандіозне.

Алма поклала газету на стіл і схилила голову на руки.

Вогненний слід, ага.

Алма витратила майже тиждень на те, щоб дістати з Англії примірник «Походження видів», і весь той час прожила, мов у трансі. Вона знала, що не зможе належно відреагувати на цей поворот подій, доки не прочитає — слово в слово — те, що Дарвін сказав сам, а не те, що хтось сказав про нього.

Книжка прибула 5 січня — на її шістдесятий день народження. Алма пішла до свого кабінету, захопивши зі собою їжі й пиття, щоб протриматися деякий час, і зачинила двері. А тоді розгорнула «Походження видів» на першій сторінці, почала читати захопливу Дарвінову оповідь і відразу ж провалилась у глибоку печеру, де з усіх боків відлунювали її власні ідеї.

Ні, він не вкрав її теорії. Ця абсурдна думка жодного разу не прийшла їй до голови — адже Чарльз Дарвін зроду не чув про Алму Віттекер, та й не мав для цього причин. Але мов ті два дослідники, які двома різними стежками рушили на пошуки одного й того ж скарбу, вони з Дарвіном натрапили на ту ж саму скриню зі золотом.

Висновок, до якого вона дійшла на прикладі моху, він зробив, спостерігаючи за зябликами. Те, що вона бачила на валунах у Білому Акрі, він бачив на Галапагоському архіпелазі. Її валуни були не чим іншим, як архіпелагом у мініатюрі. Зрештою, острів є островом — байдуже, скільки він має завширшки: три фути чи три милі — а всі найдраматичніші події у світі природи відбуваються на незайманих, крихітних острівних полях бою. Прекрасна книжка.

Коли Алма її читала, душа борсалася між розпачем і прагненням помсти, між жалем і захопленням.

Дарвін писав: «Особин народжується більше, ніж може вижити. Житимуть вони чи помруть, визначає піщинка на шальках».

Він писав: «Одне слово, ми всюди бачимо чудові наслідки пристосування, у кожному куточку світу природи».

Алма відчула, що в її душі наростає така могутня хвиля суперечливих почуттів, що вона от-от зімліє. Її наче вогнем з печі всипало: вона мала рацію.

Вона мала рацію!

Вона продовжувала читати, а думки про дядька Діса без упину роїлися в голові. Думки нестримні й суперечливі: якби ж він дожив до цього дня! Дякувати Богові, він не дожив до цього дня! Як би він гордився і злився водночас! Дорікав би їй без кінця: «От бачиш, я ж казав тобі друкуватися!». Та все ж він би радів цьому визначному, схвальному підтвердженню теорії його племінниці. Вона не знала, як осмислити все це без нього. Їй страшенно його бракувало. Вона б залюбки вислухала його дорікання заради кількох підбадьорливих слів. Шкода, що батько не дожив до цього. Шкода, що мама не дожила. І Емброз. Шкода, що вона не опублікувала свого трактату. Алма не знала, що думати.

Чому вона не видала його?

Це питання боляче її жалило — та все ж, читаючи Дарвіновий шедевр (а то був таки шедевр!), вона знала, що ця теорія належить йому, що вона мусила належати саме йому. Навіть якби вона висунула її першою, вона б не висловилась краще за нього. Могло б статись і так, що до її аргументів ніхто б і не прислухався — але не тому, що вона жінка чи тому, що про неї ніхто не чув (хоча це теж не пішло б їй на користь), а просто через те, що вона не зуміла б переконати весь світ так красномовно, як Дарвін. Її наукові міркування були досконалі, а от письмо — кульгало. Алмин трактат мав сорок сторінок, а «Походження видів» — понад п’ять сотень, але вона не мала жодного сумніву, що Дарвінова праця у стократ приємніше читається. Дарвінова книжка була написана вправно. Задушевно. Грайливо. Вона читалась, як роман.

Він назвав свою теорію «природним добором». Геніально точний термін, простіший і гарніший за Алмину громіздку «теорію суперницьких змін». Старанно вибудовуючи свою теорію природного добору, Дарвін не був різкий і агресивний. Читач пізнавав у ньому свого лагідного сусіда. Він писав про той же похмурий і жорстокий світ, що його пізнала Алма, — світ безкінечних убивств і смерті — але в його мові не було ані натяку на жорстокість. Алма нізащо б не наважилась писати так м’яко; вона просто не знала б як. Її проза гриміла, як удар молотком; Дарвінове письмо звучало, мов псалом. Він прийшов не з мечем, а зі свічкою. Ба більше: на кожній сторінці він натякав на існування божества, жодного разу при цьому не згадавши про Творця! Виспівуючи хвалебні оди могутності часу, він творив відчуття дива. Він писав: «Що за безлік поколінь, яких не здатен охопити розум, змінювався один за одним упродовж довгих років!». Він був зачудований «прекрасними відгалуженнями» змін. Висловив чудове спостереження про те, що дива пристосування зробили кожне створіння на планеті — навіть найдрібнішого жучка — дорогоцінним, дивовижним і «шляхетним».

Він запитував: «Чи має ця могутність межу?».

Він писав: «Ми споглядаємо обличчя природи, осяяне радістю…»

Він підсумовував: «У такому погляді на життя є велич».

Алма дочитала книжку й дозволила собі розплакатись.

Перед обличчям такого розкішного й неймовірного досягнення їй залишалось тільки одне — плакати.

Року 1860-го «Походження видів» прочитали всі, і всі про це сперечалися, але ніхто не читав книжку так уважно, як Алма Віттекер. Під час дискусій у салонах на тему природного добору вона не розкривала рота — навіть коли про це заговорили її голландські родичі — зате ловила кожне слово. Вона побувала на всіх лекціях на цю тему й прочитала кожну рецензію, критику й відгук. Крім того, Алма час від часу перечитувала книжку, відчуваючи при цьому і дослідницький інтерес, і захоплення. Вона була науковцем і хотіла розглянути Дарвінову теорію під мікроскопом. Хотіла порівняти свою теорію з його.

А найдужче її цікавило те, як Дарвіну вдалося розв’язати проблему Пруденс.

Відповідь знайшлася швидко: ніяк.

Дарвін не подолав її, бо — доволі хитро — взагалі не згадав у цій книжці про людей. У «Походженні видів» ішлося про природу, а не про Людину. Тут Дарвін обережно зіграв свої карти. Він писав про еволюцію зябликів, голубів, італійських хортів, скакунів і вусоногих раків — але жодного разу не згадав про людей. Він писав: «Сильні, здорові й щасливі виживають і множаться», але при цьому не додавав: «І ми також є частиною цієї системи». Читачі з науковим стилем мислення самі дійдуть до такого висновку — і Дарвін чудово про це знав. Релігійні читачі теж дійдуть до такого висновку й назвуть його обурливим блюзнірством — але ж Дарвін насправді такого не казав. Так він захистив себе. Міг тепер сидіти в своєму затишному заміському будиночку в Кенті, безневинний перед обличчям обурених громадян: що поганого в звичайному обговоренні зябликів і вусоногих раків?

Алма гадала, що ця стратегія стала найяскравішим проявом Дарвінової геніальності: він розглянув лише частину проблеми. Може, решту він розгляне пізніше, але не тепер і не тут, не в своєму першому виваженому трактаті про еволюцію. Цей здогад так приголомшив Алму, що вона, зачудована, ледь не вдарила себе по чолі; вона ніколи й подумати не могла, що справжній учений не конче мусить братися відразу за ціле питання — байдуже, що він досліджує! По суті, Дарвін зробив точнісінько те саме, до чого дядько Діс роками намагався схилити Алму: він опублікував прекрасну теорію еволюції, яка стосувалася тільки царин ботаніки й зоології, полишивши людям змогу самим дискутувати про власне походження.

Їй страшенно захотілося поговорити з Дарвіном. Помчати через Ла-Манш до Англії, сісти в потяг до Кента, постукати в двері його будинку й запитати: «А як ви поясните поведінку моєї сестри Пруденс і явище самопожертви, маючи переконливі докази невпинної біологічної боротьби?». Але в ту пору з Дарвіном хотів порозмовляти кожен, а Алма не мала такого авторитету, щоб домовитися про зустріч з найпопулярнішим науковцем того часу.

Пізніше вона краще зрозуміла, хто такий Чарльз Дарвін, і їй стало очевидно, що він не з тих джентльменів, які люблять посперечатись. Він, мабуть, не дуже зрадів би нагоді подискутувати з нікому не відомим американським бріологом. Всміхнувся б до неї лагідно й сказав: «А що ви про це думаєте, мадам?» — і зачинив би перед нею двері.

Доки весь освічений світ силкувався скласти свою думку про Дарвіна, той, як не дивно, мовчки стояв осторонь. Коли Чарльз Годж із богословської семінарії у Принстоні звинуватив Дарвіна в атеїзмі, той і не пробував захищатися. Коли лорд Кельвін відмовився прийняти цю теорію (шкода, подумала Алма, бо його підтримка була б дуже вагома), Дарвін не заперечував. Прихильників він теж не намагався здобути. Коли Джордж Серл — знаний астроном-католик — написав, що теорія природного добору видається йому досить логічною і не загрожує католицькій церкві, Дарвін ніяк не відреагував на його слова. Коли англіканський пастор і письменник Чарльз Кінґслі проголосив, що йому теж подобається думка про те, що Бог «створив примітивні форми, здатні до саморозвитку», Дарвін ні словом не висловив своєї згоди. Коли богослов Генрі Драммонд спробував відшукати докази еволюції у Біблії, Дарвін узагалі тримався подалі від дискусії. Алма стежила за тим, як ліберально налаштовані священики прикривалися метафорами (мовляв, сім днів творіння, про які згадує Біблія, не що інше, як сім геологічних епох), тоді як конвервативні палеонтологи, як от Луї Аґассіс, з почервонілими від злості очима називали Дарвіна та його прибічників ницими віровідступниками.

Замість Дарвіна в цих баталіях воювали інші: знаменитий Томас Гакслі в Англії; красномовний Ейса Ґрей в Америці. Сам же Дарвін тримався від цих суперечок подалі, як і годиться англійському джентльменові. Натомість Алма всяку критику теорії природного добору сприймала на свою адресу, так само, як у душі тішилася кожній похвалі — бо ж тут розглядали не тільки Дарвінову ідею, а й її власну. Деколи їй здавалося, що ці дискусії засмучують і хвилюють її більше, ніж самого Дарвіна (мабуть, іще одна причина, чому йому вдалося представити цю теорію краще, ніж їй). З іншого боку, Дарвінова стриманість її розчаровувала. Їй хотілось струсонути його й підштовхнути до бою. На його місці вона б кинулась у бій, розмахуючи кулаками, як Генрі Віттекер. Їй би, звісно, дісталось по носі, але й суперники її теж ходили б із розквашеними носами. Вона билась би до останнього, щоб захистити їхню теорію (тепер Алма подумки називала його теорію «їхньою»)… Якби, звісно, взагалі її опублікувала. Чого вона не зробила. А отже, права воювати не мала. І тому мовчала.

Все це її дратувало, заворожувало, бентежило.

А найголовніше, як відразу зауважила Алма, ніхто так і не розв’язав проблеми Пруденс, яка її турбувала.

У теорії досі зяяла прогалина.

Вона досі була недосконала.

Та невдовзі увагу Алми спочатку відволікло, а потім міцно прикувало до себе щось інше.

У розпалі суперечки довкола Дарвінової теорії вона помітила, що на її тінистому узбіччі поволі вимальовується невиразна постать. Колись — коли Алма була молода — вона не раз помічала краєм ока, як у куточку предметного скельця щось рухається, і пробувала навести туди фокус (підозрюючи, що то може бути щось важливе) — так само й тепер вона зауважила у закутку щось незвичайне і, мабуть, значуще. Щось тут було не так. В історії Чарльза Дарвіна й теорії природного добору існувало щось, чого існувати не мало б. Вона покрутила ґвинт, підняла важіль й скерувала всю свою увагу на таємницю — і дізналася про чоловіка на ім’я Альфред Рассел Воллес.

Вперше Алма почула про Воллеса, зацікавившись, коли ж уперше згадали про природний добір, — а це відбулося 1 липня 1858 року на зібранні Ліннеївського товариства в Лондоні. Через траур Алма пропустила момент, коли наукові записки були опубліковані, але тепер повернулася до тодішньої публікації й пильно її перечитала. І тут же помітила одну незвичну річ: того дня, відразу після виступу Дарвіна, була представлена ще одна праця. Та друга стаття мала назву «Схильність різновидів невпинно віддалятися від оригінального виду», а її автором був такий собі А. Р. Воллес.

Алма відшукала й перечитала його статтю. У ній ішлося точнісінько про те саме, що висловив Дарвін у своїй теорії природного добору. По суті, там було написано точно те саме, що висловила Алма в своїй теорії суперницьких змін. Містер Воллес стверджував, що життя є невпинною боротьбою за існування: що бракує ресурсів для всіх; що розвиток популяції стримують хижаки, хвороби й нестача харчів; і що першими завжди гинуть найслабші. Далі в Воллесовій статті йшлося про те, що всяка видозміна виду, яка допомагає йому вижити, може врешті-решт змінити той вид назавжди. Вчений писав, що найуспішніші різновиди множаться, а найбільші невдахи — вимирають. Таким чином види з’являються, перетворюються, процвітають і зникають. Стаття була коротка, проста і до болю знайома.

Хто ж то такий?

Алма ніколи раніше про нього не чула. Дуже дивно, адже вона пильно стежила за світом науки і його представниками. Алма написала листи кільком колегам з Англії із запитаннями:

— Хто такий Альфред Рассел Воллес? Що про нього кажуть? Що трапилось у Лондоні в липні 1858 року?

Їхні відповіді ще дужче її заінтригували. Як виявилось, Воллес народився у Монмутширі поблизу Вельса в заможній родині, яку згодом спіткала скрута; він самотужки вивчився на топографа. Закоханий у пригоди, він не раз побував у джунглях і став завзятим колекціонером комах і птахів. Року 1853-го Воллес опублікував книжку під назвою «Пальми Амазонки та їхній ужиток», про яку Алма почула вперше, бо в той час якраз пливла з Таїті до Голландії. З року 1854-го він перебував на Малайському архіпелазі, де вивчав деревних жаб та інші створіння.

Там, у дрімучих лісах Сулавесі, Воллес підхопив малярію і ледь не помер. У гарячковому маренні, на порозі смерті, йому сяйнув здогад: теорія еволюції ґрунтується на боротьбі за існування. За якихось кілька годин він записав її на папері. А тоді надіслав нашвидкуруч написану статтю з Сулавесі аж до Англії, чоловікові на ім’я Чарльз Дарвін, з яким він колись мав нагоду познайомитися і яким вельми захоплювався. Воллес шанобливо запитав містера Дарвіна, чи має ця теорія еволюції хоч якусь цінність. Невинне запитання, позаяк Воллес ніяк не міг знати, що Дарвін сам трудився над тією ж самісінькою ідеєю ще з 1840 року. Насправді Дарвін уже написав тисячі дві сторінок, які згодом перетворилися у трактат «Походження видів», але не показував тієї праці нікому, крім свого вірного приятеля Джозефа Гукера з Королівського ботанічного саду в К’ю. Гукер не один рік умовляв Дарвіна видати трактат друком, але Дарвін — і Алма чудово його розуміла — вагався, почуваючи невпевненість чи сумніви.

І ось в історії науки трапився ще один дивовижний збіг обставин: виявилось, що Дарвінову геніальну й оригінальну ідею — яку він таємно плекав майже два десятки років — щойно висловив, достоту слово в слово, на другому кінці світу нікому не відомий тридцятип’ятирічний самоук-натураліст, який, до того всього, страждав від малярійної лихоманки.

Лондонські знайомі Алми писали, що лист Воллеса спонукав Дарвіна оприлюднити власну теорію природного добору — він боявся втратити авторство, якщо той опублікує її першим. Яка іронія, подумала Алма: Дарвін боявся програти в боротьбі за саму ідеї боротьби! Як справжній джентльмен, Дарвін вирішив представити Воллесового листа на зібранні Ліннеївського товариства і липня 1858 року — разом з власним дослідженням природного добору — та при цьому навести докази, що він першим висунув цю гіпотезу. Не минуло й півтора року, як «Походження видів» вийшло друком. Алмі здалося, що такий поспіх свідчив про те, що Дарвін запанікував — і було чого! — Воллес наступав йому на п’яти! Чарльз Дарвін мусив рухатись, діяти, пристосовуватись — як ті тварини й рослини, яким загрожує знищення. Алмі згадалася фраза з її власного трактату: «Що сильніша криза, то швидша еволюція».

Розмірковуючи над цим дивовижним випадком, Алма не сумнівалася в одному: теорію природного добору вперше запропонував саме Дарвін. Але її автором був не він один. Так, була ще Алма, але, крім неї, існував і ще хтось. Це усвідомлення було, мов грім з ясного неба. Якесь неймовірне наукове диво! Та все ж думка про те, що існує хтось такий, як Альфред Рассел Воллес, як не дивно, її втішила. Алма зраділа, що вона не одна опинилась у такому становищі. Тепер їх двоє. Віттекер і Воллес: заочні приятелі — хоча, Воллес, звісно, і гадки не мав про такі їхні стосунки, бо якщо про нього чув хоч хтось, то про неї — взагалі ніхто. Зате Алма це знала. Вона відчувала зв’язок із ним — із цим чудернацьким, дивовижним молодшим братом по розуму. Коли б у неї була сильніша віра, вона б подякувала Господу за Альфреда Рассела Воллеса, бо саме тендітне відчуття спорідненості допомогло Алмі гідно й розважливо — без руйнівного почуття образи, розпачу чи сорому — пережити всю ту галасливу метушню, що здійснялася довкола містера Чарльза Дарвіна та його колосальної теорії, що змінила цілий світ.

Дарвін, звичайно, увійде в історію, проте в Алми є Воллес.

І цього, принаймні на деякий час, достатньо.

Минули 1860-ті. В Голландії панувало затишшя, тоді як Сполучені Штати шматувала немислима війна. Впродовж тих жахливих років, коли з дому надходили звістки про безкінечну, жахливу бійню, Алма втратила інтерес до науки. У битві при Ентітемі загинув найстарший син Пруденс, який служив офіцером. Двоє її молодших внуків захворіли в військовому таборі й померли, так і не дійшовши до поля бою. Усе життя Пруденс воювала проти рабства, і ось йому настав кінець, але в боротьбі полягло троє її рідних дітей. «Я радію, а тоді плачу, — написала вона Алмі. — А потім знову плачу». Алма знову задумалась, чи не варто їй повернутися додому — й навіть написала про це сестрі — але та відрадила її покидати Голландію. «У нашій країні надто велика біда, щоб сюди їхати, — відповіла Пруденс. — Зоставайся там, де спокійніше, й дякуй Богові за той спокій».

Пруденс якимось чином зуміла влаштувати так, що школа працювала впродовж усієї війни. Вона не тільки вистояла під час конфлікту, а й взяла на науку нових дітей. Війна скінчилась. Президента вбили. Союз встояв. Будівництво трансконтинентальної залізниці завершилось. Алма подумала, що, може, саме ці грубі, металеві стібки могутньої залізниці й зішиють Сполучені Штати докупи. З безпечної відстані Америка здавалась Алмі місцем нестримного, бурхливого росту. Добре, що вона не там. Америка залишилась у її житті далеко позаду; навряд чи вона б упізнала той край, а він — її. Їй подобалось бути голландкою, вченою, однією з роду ван Девендер. Алма читала всі наукові журнали й у багатьох публікувалась. Вона вела жваві дискусії зі своїми колегами за кавою й тістечками. Щоліта «Гортус» відпускав її на місяць збирати взірці моху по всій Європі. Алма досить добре вивчила й полюбила Альпи, мандруючи їхніми величними вершинами з ціпком і валізкою колекціонера. Обходила і вологі, покриті папороттю ліси Німеччини.

Стала задоволеною життям літньою пані.

Настали 1870-ті. В спокійному Амстердамі Алма вступила у восьмий десяток свого життя, але своєї роботи не покидала. Подорожувати їй уже стало важко, але вона далі доглядала за Печерою мохів і час від часу читала в «Гортусі» лекції з бріології. Її зір погіршився, і Алма хвилювалася, що більше не зможе розрізняти мох. Готуючись до цього прикрого неминучого моменту, вона пробувала працювати з мохом у темряві, щоб навчитись розрізняти його види на дотик. І їй це добре вдавалось. (Алма не мала потреби дивитися на мох до кінця свого життя, зате інтерес до його вивчення в неї не згасне ніколи.) На щастя, тепер вона мала чудових помічників. Її улюблена юна кузина Марґарет — яку всі ніжно кликали Мімі — виявила глибоке зацікавлення до моху й невдовзі стала Алминою протеже. Закінчивши науку, дівчина почала працювати разом з Алмою в «Гортусі»; з допомогою Мімі Алмі вдалося закінчити ґрунтовну двотомну працю «Мохи Північної Європи», яку схвально сприйняла вчена спільнота. Видання було чудово проілюстроване, хоча з Емброзом Пайком художнику було не зрівнятися.

Зрештою, зрівнятися з Емброзом Пайком не міг ніхто.

Чарльз Дарвін тим часом здобував усе більше славу. Вона не заздрила його успіху; він заслужив на похвалу й гідно тримався. Їй було приємно бачити, що Дарвін далі працює над теорією еволюції — як завжди, ретельно й розсудливо. Року 1871-го він опублікував усебічний трактат «Походження людини», в якому нарешті застосував принципи природного добору до людей. Алмі подумалось, що він вчинив мудро, вичекавши стільки часу. Тепер головний постулат книжки (так, ми — мавпи) здавався очевидним висновком. Впродовж десятка років, відколи друком вийшло його «Походження видів», світ передбачав і завзято обговорював так зване «питання Мавпи». Вчені розділились на два табори, понаписували гори статей і без упину наводили спростування й докази. Схоже, перед тим, як спокійно винести свій добре побудований і виважено сформульований вердикт, Дарвін чекав, доки світ призвичаїться до тривожної теорії про те, що Бог, скоріш за все, не створив людство з пороху земного. Цю книжку Алма теж прочитала найуважніше зі всіх і була вельми нею захоплена.

Однак рішення проблеми Пруденс вона й тут не знайшла.

Алма нікому не розповідала про власну еволюційну теорію — і про свій тендітний, слабкий зв’язок із Дарвіном. Її досі набагато більше цікавив його таємний побратим — Альфред Рассел Воллес. Вона багато років пильно спостерігала за його діяльністю, відчуваючи гордість за його успіхи й смуток через його невдачі. Попервах здавалось, що Воллес завжди буде Дарвіновою приміткою — чи то прислужником, бо майже всі 1860-ті він писав статті на захист природного добору, а отже, самого Дарвіна. Та раптом Воллес зробив несподіваний поворот. У середині десятиліття він довідався про спіритуалізм, гіпнотизм і месмеризм і взявся досліджувати те, що поважні вчені називали «окультизмом». Алмі мало не вчувалось, як Дарвін невдоволено бурчить по той бік Ла-Маншу — бо імена обох чоловіків пов’язані назавжди, а Воллес узяв і віддався ганебному й антинауковому польоту фантазії. Те, що Воллес відвідував спіритичні сеанси, ходив до хіромантів і клявся, що розмовляє з мертвими, ще можна було якось пробачити, а от те, що він публікував статті з заголовками на кшталт «Науковий вимір надприродного», — ні.

Та Алма не могла нічого зі собою вдіяти — вона ще дужче полюбила Воллеса за його нетрадиційні переконання і палкі, сміливі аргументи. Її життя ставало щораз спокійнішим й стриманішим, і їй страшенно подобалось спостерігати, як Воллес — вільний, невгамовний філософ — зчиняє в науковій спільноті справжній гармидер. Він не мав ні крихти Дарвінової аристократичної пристойності; він сипав здогадами, заплутаними ідеями й непродуманими теоріями. Ніколи не затримувався надовго на одній думці, пурхаючи натомість від однієї вигадки до іншої.

Своїми найбожевільнішими фантазіями Воллес неминуче нагадував Алмі про Емброза, й цим подобався їй ще дужче. Як і Емброз, Воллес був мрійником. Непохитним прибічником чудес. Він казав, що немає нічого важливішого за дослідження того, що начебто суперечить законам природи, бо хто ми такі, щоб заявляти, нібито розуміємо ці закони? Будь-що є чудом, доки ми його не пізнаємо. Воллес писав, що чоловік, який уперше побачив летючу рибу, напевно, подумав, що він бачить диво, — а того, хто вперше ту летючу рибу описав, безперечно, обізвали брехуном. Алма обожнювала його жартівливі, вперті аргументи. Він був би чудовим співрозмовником за вечерею в Білому Акрі, не раз думала вона.

Втім, Воллес до кінця не занедбав своїх наукових розвідок. Року 1876-го вийшов друком його шедевр «Географічний розподіл тварин», який відразу ж назвали найвичерпнішою працею з зоографії. Незрівнянна книжка! Її читала Алмі вголос юна кузина Мімі, бо до того часу Алмі вже зовсім помутніло в очах. Алмі так припали до вподоби Воллесові думки, що в окремих місцях вона навіть голосно підтакувала.

Мімі піднімала очі від книжки й казала:

— Бачу, тітонько, той Альфред Рассел Воллес дуже вже вам подобається!

— Він король науки! — всміхалась Алма.

Проте зовсім скоро Воллес зруйнував свою нещодавно врятовану репутацію, вплутавшись у радикальну політику — гучно виступаючи за земельну реформу, виборче право для жінок, права убогих і знедолених. Він просто не міг стояти осторонь. Впливові друзі й прихильники намагалися знайти йому стабільну працю в солідних установах, але Воллес прославився таким радикалом, що ніхто не хотів ризикувати, наймаючи його до себе. Алма хвилювалася, що він не має за що жити. Вона здогадувалася, що він не вміє розумно розпоряджатися грошима. Воллес з усіх поглядів попросту відмовлявся грати роль порядного англійського джентльмена — може, тому, що він і не був порядним англійським джентльменом, а тільки підбурювачем з робітничого класу, який ніколи не думав перед тим, як щось сказати, й не робив паузи перед тим, як щось дати в друк. Його запал наробив чимало безладу, а суперечки чіплялися за нього цупко, мов реп’яхи, та Алмі не хотілося його цуратися. Їй подобалося дивитись, як він збурює світ.

— Покажи їм, хлопчику, — бурмотіла Алма щоразу, як чула про його новий скандальний вчинок. — Покажи їм!

Привселюдно Дарвін ніколи не сказав кривого слова про Воллеса, а Воллес — про Дарвіна, однак Алму завжди цікавило, що тих двоє чоловіків — однаково геніальних і таких різних за вдачею і манерами — думали в душі одне про одного. Відповідь на своє запитання вона дістала в квітні 1882 року, коли Чарльз Дарвін помер, і Альфред Рассел Воллес, згідно з письмовими вказівками Дарвіна, був одним із тих, хто ніс його домовину під час похорону.

Вони любили одне одного, збагнула вона. Любили, бо зналися.

Від цієї думки Алмі стало страшенно самотньо, вперше за десятки років.

Дарвінова смерть налякала Алму — вісімдесятидворічну й кволу. Йому було тільки сімдесят три! Вона й подумати не могла, що переживе його. Страх не покидав її ще багато місяців після того, як Дарвін відійшов. Здавалося, що разом з ним померла й частинка її особистої історії, про яку ніхто ніколи не дізнається. Про неї, звісно, й раніше ніхто не знав, але зв’язок між ними, безперечно, втратився — зв’язок, що так багато для неї значив. Невдовзі Алма теж помре, і тоді залишиться тільки одна ланка їхнього трикутника — молодий Воллес, хоча, зрештою, не такий і молодий — йому от-от виповниться шістдесят. Якщо далі все йтиме так, як раніше, вона помре, так і не познайомившись із Воллесом, так само, як не познайомилась із Дарвіном. Зненацька їй стало нестерпно сумно від думки про те, що так може статися. Цього не можна допустити.

Алма задумалась. Думала кілька місяців. І врешті-решт вирішила діяти. Вона попросила Мімі написати на поштовому папері «Гортуса» ввічливий лист, запросивши Альфреда Рассела Воллеса прочитати лекцію на тему природного добору навесні 1883 року в ботанічному саду «Гортус» в Амстердамі. Витрачений ним час і зусилля обіцяли компенсувати гонораром у дев’ятсот фунтів, а про всі дорожні витрати, звичайно, подбає «Гортус». Дійшовши до ціни, Мімі затнулась — але ж це чийсь заробіток за кілька років! — та Алма спокійно зауважила:

— Я за все заплачу з власної кишені, крім того, містерові Воллесу потрібні гроші.

Далі йшлося про те, що містера Воллеса гостинно запрошують зупинитися у затишному родинному маєтку ван Девендерів, зручно розташованому відразу поруч із садом, у найчарівнішій дільниці Амстердама. У ботанічному саду буде чимало молодих ботаніків, які з превеликим задоволенням покажуть славетному біологові всі принади «Гортуса» й міста за його мурами. Для ботанічного саду стане великою честю гостити такого визначного дослідника. Алма підписала лист: «Щиро ваша, міс Алма Віттекер — Доглядачка мохів».

І тут же дістала відповідь від дружини Воллеса — Енні (Алма була вражена, дізнавшись, що її батьком був знаменитий Вільям Міттен, хімік-фармацевт і видатний бріолог). Місіс Воллес писала, що її чоловік охоче приїде до Амстердама. Прибуде 19 травня 1883 року й залишиться на два тижні. Воллеси щиро дякували за запрошення й вельми щедрий гонорар. Запрошення, натякав лист, прийшло в дуже слушний час — так само, як і гроші.

Розділ тридцять перший

Він такий височезний!

Алма навіть не сподівалась. Альфред Рассел Воллес був такий же високий і цибатий, як Емброз. Йому було шістдесят — майже стільки ж, як Емброзу, якби той був живий. Він був у доброму здоров’ї, тільки трохи горбився. (Просто цей чоловік надто багато років провів над мікроскопами, розглядаючи взірці.) Він мав сиве волосся й густу бороду, й Алма ледь стрималась, щоб не підняти руку й не провести кінчиками пальців по його лиці. Вона погано бачила й хотіла краще пізнати риси його обличчя. Але це було б грубо й непристойно, і Алма притлумила своє бажання. І все ж, щойно вони познайомились, їй здалося, що вона вітає свого найдавнішого приятеля на цілому світі.

Спочатку його візит здійняв таку бучу, що Алма мало не загубилась у юрбі. Так, вона була жінка огрядна, але вже стара, а на великих зібраннях старих жінок відштовхують на марґінес, навіть коли вони оплатили те зібрання з власної кишені. Побачити знаменитого еволюційного біолога хотіли десятки людей: юні кузини Алми — всі як один завзяті молоді науковці — заполонили його увагу, оточивши його, мов чепуруни й кралі, впевнені у своєму успіху. Воллес був надзвичайно ввічливий і приязний — надто з молоддю. Він терпляче слухав, як вони хваляться власними розвідками й просять його поради. Їм, звісно, хотілось поводити його по Амстердаму, тож кілька днів минуло в легковажних прогулянках і гордих розповідях про рідне місто.

А далі був його виступ у Пальмовій оранжереї, довжелезні запитання вчених, журналістів і міських достойників, а опісля — неминуча, довга, нудна, офіційна вечеря. Воллес чудово тримався і під час лекції, і за вечерею. Терпляче відповідав на надокучливі запитання про природний добір від людей, які нічого в цьому не тямили, майстерно уникаючи суперечок. Напевно, його дружина попросила його поводитись якомога ввічливіше, подумала Алма. Молодчина, Енні.

Алма чекала. Вона була не з тих, хто боїться трохи почекати.

З часом ореол новизни, який оточував Воллесовий візит, розвіявся, і галаслива юрба помалу розійшлася. Молодь повернулася до інших розваг, і Алма мала нагоду поснідати разом з гостем кілька днів поспіль. Вона, звісно, знала його краще за інших і розуміла, що він не хоче безперестанку говорити про природний добір. Алма натомість розмовляла з ним на теми, що, як було їй відомо, любі його серцю: мімікрію метеликів, різновиди жуків, читання думок, вегетаріанство, згубні наслідки успадкованого багатства, його намір закрити фондову біржу, його план покласти кінець усім війнам, його підтримку індіанців і самоуправління Ірландії, його заклик, щоб британська влада попросила в світу вибачення за безчинства своєї імперії, його мрію збудувати для навчальних цілей модель Землі, що мала б чотириста футів у діаметрі і довкола якої люди могли б кружляти в велетенській кулі… і таке інше в тому ж дусі.

Іншими словами, він відпочивав біля Алми, а вона — біля нього. Коли його не сковували умовності, Воллес був надзвичайно приємним співрозмовником — охочим обговорити найрозмаїтіші теми й захоплення. Алма вже багато років не діставала такого задоволення від розмови. Уважний і ввічливий співбесідник, він не тільки говорив про себе, а й розпитував про її життя. І ось Алма розповіла Воллесові про своє дитинство в Білому Акрі, про те, як вона, п’ятирічна дівчинка, збирала ботанічні взірці на поні з шовковими китичками, про своїх дивакуватих батьків і їхні складні й водночас такі захопливі розмови за вечерею, про батькові розповіді про русалок і капітана Кука, про незвичайну книгозбірню в маєтку, про її сміховинно застарілу класичну освіту, про роки досліджень серед замшілих валунів у Філадельфії, про свою сестру — відважного борця проти рабства, і про свої пригоди на Таїті. Неймовірно — бо Алма десятки років не говорила ні з ким про Емброза — вона навіть розповіла йому про свого славного чоловіка, який малював орхідеї краще за всіх на світі й помер у Південних морях.

— Яке цікаве життя ви прожили! — сказав Воллес.

Алма знічено відвела погляд. Їй ще ніколи ніхто такого не казав. Вона почервоніла й знову відчула непереборне бажання торкнутися його лиця й провести по ньому рукою — так, як проводила рукою по моху, запам’ятовуючи пальцями те, що більше не могло милувати їй погляд.

Алма не знала, коли сказати йому найголовніше. Вона взагалі не планувала йому про це говорити. Коли його візит добігав кінця, Алма подумала, що, мабуть, узагалі йому не скаже. Вона щиро вважала, що їй досить просто познайомитися з цим чоловіком і заповнити прогалину, яка розділяла їх усі ці роки.

Але от у свій останній день в Амстердамі Воллес попросив Алму показати йому Печеру мохів, і вона провела його туди. Він терпеливо йшов садом, підлаштовуючись під її повільний крок.

— Мені так незручно, що я повзу як черепаха, — сказала Алма. — Тато колись називав мене малим верблюжатком, а тепер я пройду якихось десять кроків, і все — вже втомилась.

— Тоді будемо відпочивати щодесять кроків, — відповів Воллес і узяв її під руку.

То було у вівторок по обіді, надворі сіялася мжичка, й «Гортус» майже обезлюднів. У Печері мохів Алма з Воллесом були єдиними відвідувачами. Вона провела його від каменя до каменя, показуючи мохи з усіх континентів і пояснюючи, як їй вдалося поєднати їх усіх в одному місці. Воллес був зачарований — як і кожен, хто любив світ.

— Мій тесть був би на сьомому небі, якби це побачив, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Мені давно хотілось запросити сюди містера Міттена. Може, колись він і побуває тут.

— А я, — сказав Воллес, сідаючи на лавку посередині печери, — якби міг, приходив би сюди щодня.

— Я так і роблю — приходжу сюди щодня, — сказала Алма, сідаючи поруч. — І часто стою тут на колінах зі щипцями в руках.

— Ви створили для нащадків справжній шедевр, — сказав він.

— Дуже приємно почути такі слова від того, хто сам є автором шедевру, містере Воллес.

— Та що ви, — відмахнувся він від її компліменту.

Вони трохи посиділи серед приємної тиші. Алмі згадалось, як вона зосталась наодинці з Завтра Вранці на Таїті. Згадала, як сказала йому тоді:

— Наші з тобою долі переплітаються тісніше, ніж здається на перший погляд.

Тепер їй хотілося сказати те саме Альфредові Расселу Воллесу, але вона сумнівалась, чи не прозвучить це грубо. Вона не хотіла, щоб він подумав, нібито вона вихваляється власною теорією еволюції. Чи ще гірше — бреше. Або найгірше з усього — що вона претендує на шедевр, що належить йому або Дарвіну. Напевно, найкраще промовчати.

Та раптом він сам заговорив. Він сказав:

— Хочу вам сказати, міс Віттекер, що ці останні кілька днів, проведені з вами, були для мене дуже приємні.

— Дякую, — відповіла Алма. — А мені було приємно у вашому товаристві. Більше, ніж ви собі уявляєте.

— Ви так терпляче вислухали оті мої міркування про все на світі, — сказав він. — Таких, як ви, мало. За своє життя я вже не раз переконався, що коли я говорю про біологію, мене порівнюють із Ньютоном. Але як тільки заводжу мову про потойбічний світ, мене тут же називають божевільним, здитинілим йолопом.

— Не слухайте їх, — сказала Алма й погладила його по руці. — Мене завжди дратує, коли вас ображають.

Воллес трохи помовчав, а тоді сказав:

— Можна запитати вас про щось, міс Віттекер?

Вона кивнула.

— Чи можу я поцікавитись, звідки ви стільки всього про мене знаєте? Не думайте, що я серджусь, — навпаки, це дуже приємно — просто мені дивно. Ви займаєтесь бріологією, а я — зовсім іншим. Ви ні спіритуаліст, ні гіпнотизер. І при цьому знаєте мої праці в усіх можливих галузях як свої п’ять пальців, знаєте, хто мене критикує. Вам навіть відомо, ким є мій тесть. Як це так? Ніяк не можу зрозуміти…

Він замовк, вочевидь, злякавшись, що його слова прозвучали грубо. Їй не хотілось, щоб Воллес подумав, нібито він образив старшу пані. Й водночас не хотілось виглядати перед ним пришелепкуватою старою пліткаркою, яка одержимо стежить за кожним його кроком. Що ж їй було робити?

Вона йому все розповіла.

А коли нарешті закінчила, він трохи помовчав, а тоді запитав:

— Ви ще маєте ту статтю?

— Авжеж, — відповіла Алма.

— Можна її прочитати? — запитав Воллес.

Вони повільно, мовчки вийшли через задню браму «Гортуса» й увійшли до Алминого кабінету. Задихано піднявшись сходами, вона відчинила двері й запросила містера Воллеса вмощуватися зручніше за її письмовим столом. З-під канапи в кутку Алма витягнула запорошену шкіряну валізку — таку обшарпану, ніби вона кілька разів об'їхала довкола світу, а так воно насправді і було — й відчинила її. Всередині лежала єдина річ: трактат на сорок сторінок, написаний від руки й дбайливо закутаний, мов немовля, у фланель.

Алма вручила його Воллесові, а сама сіла на канапу. Він довго читав. Вона, мабуть, задрімала — як це тепер часто траплялося, у найневідповідніші моменти — бо за якийсь час збудилася від голосу.

— Коли ви, кажете, написали це, міс Віттекер? — запитав він.

Алма потерла очі.

— Там ззаду вказана дата, — відповіла вона. — Пізніше я ще дописувала дещо, деякі думки й усяке таке — ті всі додатки десь лежать тут, у кабінеті. А у ваших руках — оригінал, який я написала 1854 року.

Він задумався.

— То все-таки Дарвін був перший, — нарешті сказав.

— О, так, безперечно, — підтвердила Алма. — Дарвін був найперший і найскрупульозніший. У цьому немає жодного сумніву. Зрозумійте, містере Воллес, я зовсім не збираюсь претендувати…

— Але ви дійшли до такого висновку раніше за мене, — сказав Воллес. — Дарвін, звичайно, випередив нас обох, але ви висунули свою теорію за чотири роки до мене.

— Ну… — завагалась Алма. — Я вела зовсім не до цього.

— Але ж, міс Віттекер, — сказав Воллес голосом, дзвінким від радісного відкриття. — Це значить, що тепер нас троє!

Алмі перехопило подих.

Вона на мить подумки перенеслась до Білого Акру, в погожий осінній день 1819 року — день, коли вони з Пруденс познайомилися з Реттою Снов. Вони були такі юні, небо — ясно-блакитне, а кохання ще не поранило їхніх сердець. Тоді Ретта сказала, глянувши на Алму своїми блискучими, жвавими оченятами: «Тепер нас троє! Ото нам пощастило!».

Як там та пісенька, яку вигадала для них Ретта?

Ми скрипка, виделка й ложка, Танцюємо з місяцем трошки, Хочете нас поцілувати, Мусите вже поспішати!

Не дочекавшись від Алми відповіді, Воллес підійшов і сів поруч із нею.

— Міс Віттекер, — сказав він уже тихіше. — Ви розумієте? Тепер нас троє.

— Розумію, містере Воллес. Виглядає, що так.

— Неймовірний збіг обставин.

— Я теж ніколи не могла в це повірити, — відповіла вона.

Воллес довго мовчав, втупившись у стіну. Нарешті запитав:

— Хто ще знає про це? Хто може поручитися за вас?

— Тільки мій дядько Діс.

— А де ваш дядько?

— Уже, знаєте, помер, — відповіла Алма й, не стримавшись, засміялась.

Діс хотів би почути від неї саме таку відповідь. Ох, як же їй бракує того затятого старого голландця! Ото б йому сподобався цей момент!

— Але чому ви цього не видали? — запитав Воллес.

— Бо тут багато чого бракує.

— Що ви таке кажете! Тут є все. Уся теорія від початку до кінця. І набагато краще розписана, ніж той мій безглуздий лист, якого я писав у гарячці Дарвінові в п’ятдесят восьмому. Треба його опублікувати хоча б тепер.

— Ні, — заперечила Алма. — У цьому нема потреби. Справді, мені цього не треба. Досить того, що ви тільки що сказали, — що нас тепер троє. Для мене цього достатньо. Ви щойно ощасливили стару жінку.

— Але ми б могли це видати друком, — не відступав Воллес. — Я б міг представити трактат від вашого імені…

Алма накрила його долоню своєю.

— Ні, — твердо відповіла вона. — Повірте мені, прошу. В цьому немає потреби.

Вони трохи помовчали.

— Чи можна принаймні поцікавитись, чому тоді, в 1854-му, ви подумали, що ця праця недостойна, щоб її публікувати? — порушив мовчанку Воллес.

— Я не зробила цього, бо вважала, що теорії чогось бракує. І зізнаюсь вам чесно, містере Воллес, я й досі так вважаю.

— Чого ж саме в ній не вистачає?

— Переконливого пояснення людського альтруїзму й самопожертви з погляду еволюції, — відповіла Алма.

Вона задумалась, чи варто їй пояснити йому все детальніше. Але сумнівалась, що їй вистачить сил знову зануритись в аналіз тієї колосальної проблеми — розповісти йому про Пруденс і сиріт, про жінок, які витягують немовлят із каналів, і чоловіків, які кидаються у вогонь, щоб урятувати незнайомців, про зморених голодом в’язнів, які діляться останніми крихтами з іншими голодними в’язнями, і про місіонерів, які пробачили блудників, про сестер-доглядальниць, які піклуються про божевільних, і про людей, які любили псів, яких більше ніхто не міг полюбити, і про всіх-всіх інших.

Але вдаватися в подробиці не було потреби. Він відразу все зрозумів.

— Знаєте, мене теж цікавило це питання, — зізнався він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Цікаво, чи Дарвін теж над цим задумувався?

— Так, — підтвердив Воллес.

А тоді, задумавшись, замовк.

— Але, щиро кажучи, я ніколи достеменно не знав, якого висновку він дійшов. Він, знаєте, був дуже обережним і ніколи ні про що не заявляв, коли не був до кінця впевнений. На відміну від мене.

— На відміну від вас, — погодилась Алма. — Але я така сама, як він.

— Так, такі самі.

— Вам симпатизував Дарвін? — запитала Алма. — Мене завжди це цікавило.

— О, так, — тут же відповів Воллес. — Дуже. Він був найкращий серед людей. Геній нашого часу, чи то пак, усіх часів. Хто з ним зрівняється? Колись був Аристотель. Копернік. Галілей. Ньютон. А тепер є Дарвін.

— То ви ніколи на нього не ображалися?

— Господи, звичайно, що ні, міс Віттекер. У науці вся слава належить першовідкривачу, а отже, теорія природного добору — його заслуга. Скажу вам більше: тільки в нього було достатньо величі, щоб її створити. Він став Вергілієм нашого часу, який провів нас крізь рай, пекло й чистилище. Був нашим божественним провідником.

— Я теж завжди так думала.

— Ось що я скажу вам, міс Віттекер — мене анітрохи не засмутило те, що ви скоріше від мене висунули теорію природного добору, але я б страшенно зажурився, якби дізнався, що ви випередили Дарвіна. Розумієте, я від нього в захваті. І не хотів би побачити, що його скинули з трону.

— Я на його трон не претендую, молодий чоловіче, — м'яко відповіла Алма. — Не хвилюйтесь.

Воллес розсміявся.

— Мені дуже подобається, міс Віттекер, коли ви називаєте мене молодим чоловіком. Чудовий комплімент для того, хто вже розміняв сьомий десяток.

— Для тої, що вже розміняла дев’ятий, це не комплімент, а правда.

Він справді здавався їй молодим. Як цікаво склалось — найкращі роки свого життя вона провела в товаристві старих чоловіків. Усі ті розмови за вечерею, які хвилювали розум і уяву, коли вона, ще дитина, сиділа за столом із безкінечною шерегою геніальних учених. Роки, проведені в Білому Акрі, коли вони з батьком допізна говорили про ботаніку й торгівлю. Чотири щасливі роки тут, у Амстердамі, коли дядько Діс ще був живий. А тепер вона сама постаріла, й старих чоловіків довкола неї більше не зосталось! Тепер вона сиділа біля згорбленого сивого бороданя — дитини в свої шістдесят — і почувалась у цій кімнаті древньою черепахою.

— Знаєте, яка моя думка, міс Віттекер? Щодо вашого запитання про походження людського співчуття й самопожертви? Я вважаю, що еволюція пояснює майже все про нас і, безперечно, все про решту світу природи. Але я не вірю, що сама лише еволюція здатна пояснити унікальну людську свідомість. Розумієте, у такому гострому й чутливому інтелекті й емоціях немає жодної еволюційної потреби. На практиці нам не потрібен такий розум. Розуму, який вміє грати шахи, нам не треба, міс Віттекер. Нам не потрібен розум, здатний вигадувати релігії чи сперечатися про наше походження. Нам не потрібен розум, що змушує нас плакати в опері. Та й опери нам, взагалі-то, не потрібно, ні науки, ні мистецтва. Ані етики, моралі, гідності й самопожертви. Нам не потрібні любов і кохання — принаймні точно не такою мірою, як ми їх відчуваємо. Наша чутлива натура може стати тягарем, бо через неї ми неймовірно страждаємо. Тому я не вірю, що наш розум є наслідком природного добору, хоча в те, що саме природний добір дав нам наше тіло й більшість здібностей — вірю. Знаєте, звідки, на мою думку, у нас такий дивовижний розум?

— Знаю, містере Воллес, — тихо відповіла Алма. — Не забувайте, я прочитала майже всі ваші праці.

— Я скажу вам, звідки в нас такий незвичайний розум і душа, міс Віттекер, — продовжував він так, ніби й не чув її. — Ми маємо їх, бо у Всесвіті є вищий розум, який прагне возз’єднатися з нами. І цей вищий розум хоче, щоб ми його пізнали. Він закликає нас. Притягує нас до своєї таємниці й дарує нам дивовижний розум, щоб ми спробували досягнути до нього. Він хоче, щоб ми його знайшли. Жадає злитися з нами.

— Я знаю, що ви так думаєте, — сказала Алма, знову погладивши його руку, — і гадаю, що це дуже цікава теорія, містере Воллес.

— Думаєте, я маю рацію?

— Не знаю, — відповіла Алма, — але ця теорія прекрасна. Супроти всіх решту вона дає найпереконливішу відповідь на моє запитання. Та все ж ви відповідаєте на одну загадку іншою, і я не впевнена, що це можна назвати наукою — зате поезією можна. На жаль, як і ваш приятель містер Дарвін, я далі шукатиму аргументованішу відповідь емпіричної науки. Така вже моя вдача. Але містер Лаєлл погодився б із вами. Він казав, що створити людський розум могла тільки божественна істота. Моєму чоловікові припала б до вподоби ваша ідея. Емброз сам вірив у таку. Він прагнув возз’єднання з вищим розумом, про яке ви згадували. І помер у його пошуках.

Вони знову замовкли.

За деякий час Алма всміхнулась.

— Мене завжди цікавило, що містер Дарвін думав про вашу теорію — про те, що наш розум не підлягає законам еволюції, і що Всесвітом керує вищий розум.

Воллес теж всміхнувся.

— Він не погоджувався.

— Так я і думала!

— Ох, вона йому зовсім не подобалась, міс Віттекер. Він жахався, коли я заводив про це мову. Не міг повірити — після всіх наших баталій — що я знову втягую Бога в нашу суперечку!

— А ви що йому на те?

— Я старався пояснити йому, що ніколи не згадував про Бога. То він називав його ім’я. Я тільки казав, що у Всесвіті існує вищий розум, який прагне злитися з нами. Я вірю в світ духів, міс Віттекер, і ніколи б не згадав про Бога в науковій дискусії. Зрештою, я ж затятий атеїст.

— Ну звісно, мій любий, — відповіла Алма, вкотре погладжуючи його по руці.

Їй так подобалось його торкатися, подобалась кожна мить, проведена поруч із ним.

— Ви думаєте, що я наївний, — сказав Воллес.

— Я думаю, що ви чудовий, — виправила його Алма. — Найчудовіший з усіх, кого я зустрічала, і хто досі живий. І я дуже рада, що ще живу на цьому світі й маю нагоду познайомитися з такою людиною, як ви.

— Що ж, ви не одна в цьому світі, міс Віттекер, навіть якщо пережили всіх. Я вважаю, що нас оточує цілий сонм невидимих друзів і близьких, уже покійних, які впливають на наше життя й ніколи не покинуть нас.

— Гарна теорія, — зауважила Алма, ще раз погладивши його руку.

— Ви колись бували на спіритичному сеансі, міс Віттекер? Можемо піти якось разом. Ви зможете поспілкуватися з вашим чоловіком через межу між світами.

Алма задумалась над його пропозицією. Їй пригадалась та ніч у палітурній майстерні з Емброзом, коли вони розмовляли одне з одним через долоні: єдиний її дотик до містичного й незбагненного.

Вона досі не зрозуміла, що тоді трапилось. Досі не була впевнена, чи не було то все витвором її фантазії, потьмареної коханням і бажанням. Деколи їй здавалося, що Емброз справді був магічною істотою — таким собі плодом еволюційної мутації, народженим не за тих обставин або не в той історичний момент. Може, такого, як він, більше ніколи не буде. Може, він був невдалим експериментом.

Хай там як, а скінчилося все погано.

— Знаєте, містере Воллес, — відповіла Алма, — з вашого боку дуже люб’язно запросити мене на сеанс, але, напевно, я відмовлюсь. У мене був невеликий досвід із мовчазним спілкуванням, і я знаю, що те, що люди здатні почути одне одного через межу між світами, ще не значить, що вони розуміють одне одного.

Воллес розсміявся.

— Що ж, якщо ви передумаєте, пошліть мені звістку.

— Неодмінно. Але думаю, містере Воллес, що це ви, скоріше, пошлете мені звістку, коли я помру, під час котрогось із ваших спіритичних сеансів! Вам не доведеться довго чекати такої нагоди, бо я вже скоро піду звідси.

— Ви ніколи не підете. Душа лише тимчасово мешкає в тілі, міс Віттекер. А смерть їх просто роз’єднує.

— Дякую, містере Воллес. Мені дуже приємно це чути. Але не треба мене втішати. Я застара, щоб боятися великих життєвих змін.

— Знаєте, що я подумав, міс Віттекер? Ось я сиджу тут і виголошую свої теорії, і навіть на секунду не зупинився, щоб запитати вас, мудру жінку, у що вірите ви.

— Те, в що вірю я, напевно, не таке цікаве, як те, у що вірите ви.

— Мені все одно хотілось би про це почути.

Алма зітхнула. Оце так запитання! У що ж вона вірить?

— Я вірю в те, що наше життя скороминуще, — сказала вона.

І, трохи подумавши, додала:

— Вірю, що ми всі підсліпуваті й коїмо одну помилку за іншою. Що ми дуже мало розуміємо, а те, що розуміємо, є здебільшого хибним. Я вірю, що в житті неможливо вижити — це й так очевидно! — але якщо пощастить, можна доволі довго протриматись на світі. А якщо буде і везіння, і впертість, то від життя час від часу навіть вдасться дістати насолоду.

— Ви вірите в потойбічний світ? — запитав Воллес.

Вона вкотре погладила його руку.

— Ох, містере Воллес, я так стараюсь не сказати нічого, що б могло вас засмутити.

Він знову засміявся.

— Я не такий чутливий, як ви собі гадаєте, міс Віттекер. Можете сміливо поділитися зі мною своїми думками.

— Що ж, якщо ви вже так наполягаєте, то я скажу вам, що люди доволі вразливі. І коли Галілей оголосив, що ми не живемо в центрі Всесвіту, це, мабуть, стало для них страшним ударом — як і тоді, коли Дарвін сказав, що Бог не зробив чуда, створивши людину за одну мить. Думаю, більшості людей прикро таке чути. Це змушує їх почуватися нікчемними. І тому, містере Воллес, мені цікаво, чи отой ваш потяг до світу духів і потойбіччя не є всього лиш ознакою споконвічного бажання людей почуватися… важливими? Вибачте, я не хотіла вас образити. Чоловік, якого я кохала, мав таку ж потребу, як і ви, те ж саме бажання — з’єднатися з якимось таємничим божеством, вийти за межі свого тіла й цього світу, бути важливим у якомусь кращому світі. Мені він здався самотнім, містере Воллес. Прекрасним, але самотнім. Не знаю, чи ви теж самотні, але це змушує мене задуматись.

Воллес нічого на це відповів. А за якийсь час запитав:

— А ви, міс Віттекер, хіба не маєте такої потреби? Почуватися важливою?

— От що я вам скажу, містере Воллес. Я вважаю себе найщасливішою жінкою на світі. Так, моє серце — розбите, а більшість бажань не здійснилися. Мене розчаровувала власна поведінка й інші люди. Я пережила майже всіх, кого любила. На цьому світі в мене зосталась тільки одна сестра, якої я не бачила вже більш як тридцять років — і з якою я ніколи не була близька. У мене не було блискучої кар’єри. За все життя мені спала на думку одна оригінальна ідея — і, як виявилось, важлива, така, що могла зробити мене знаменитою — але я побоялась розповісти про неї іншим і змарнувала свій шанс. Я не маю чоловіка. Не маю нащадків. Колись мала статок, але віддала його. Зір покидає мене, а легені й ноги завдають великого клопоту. Напевно, я не доживу до наступної весни. Помру по інший бік океану від того місця, де я народилась, і мене поховають тут, далеко від моїх батьків і сестри. І тепер ви, напевно, думаєте, чому ця нещасна жінка називає себе щасливою?

Воллес мовчав. Занадто милосердний, щоб відповідати на таке запитання.

— Не хвилюйтеся, містере Воллес. Я не глузую з вас. Я справді вважаю себе щасливою. Щасливою, бо мала нагоду ціле життя досліджувати світ. І тому ніколи не почувалась нікчемою. Так, це життя — таємниця й дуже часто випробування, але якщо випадає змога знайти в ньому якісь факти, в жодному разі не варто її марнувати, адже знання — найкоштовніше, що в нас є.

Воллес далі мовчав, і Алма продовжила:

— Розумієте, я ніколи не відчувала потреби вигадувати ще якийсь світ, крім цього, бо наш світ завжди здавався мені величезним і прекрасним. І мені було дивно, чому інші вважають його замалим і незугарним — навіщо вигадують нові, чудернацькі світи або прагнуть жити деінде, за межами цього світу… але це не моя справа. Напевно, ми всі різні. Мені завжди хотілось тільки одного — пізнати цей світ. І тепер, коли моє життя добігає кінця, я можу сказати, що знаю про нього набагато більше, ніж тоді, коли тільки в ньому з’явилась. Ба більше: моя частинка влилась до того моря знань, що утворилось за цілу історію людства — стала, так би мовити, ще однією книжкою у гігантській бібліотеці. А це вже неабищо, сер. Кожен, хто може таке про себе сказати, прожив щасливе життя.

Тепер уже він погладив її по руці.

— Гарно сказано, міс Віттекер, — сказав Воллес.

— Дякую, містере Воллес, — відповіла Алма.

Схоже, на цьому їхня розмова добігла кінця. Вони обоє сиділи задумані й утомлені. Алма поклала свій рукопис до Емброзової валізки, заштовхала її під канапу й зачинила двері кабінету. Вона більше ніколи не покаже його жодній живій душі. Воллес допоміг їй зійти по сходах. Надворі було темно й туманно. Вони поволі попростували назад до маєтку ван Девендерів за два будинки звідти. Вона впустила його всередину — вони зупинились у коридорі й побажали одне одному на добраніч. Уранці Воллес від’їжджав, і вони більше ніколи не побачаться знову.

— Я дуже рада, що ви приїхали, — сказала йому Алма.

— А я дуже радий, що ви мене запросили, — відповів Воллес.

Вона простягнула руку й торкнулась його лиця. Він не відсахнувся. Алма вивчала його тепле обличчя на дотик. Його лице було лагідне — це відчувалось.

Опісля він рушив нагору до своєї кімнати, Алма залишилась у коридорі. Їй не хотілося спати. Почувши, як за Воллесом зачинилися двері, вона взяла свій ціпок й шаль і знову вийшла на вулицю. Стемніло, проте Алмі було байдуже; вона навіть удень мало що бачила, а в своїй дільниці орієнтувалась навіть наосліп. Вона відшукала браму до «Гортуса» — чорний хід, яким ван Девендери користувалися ось уже три століття — і ввійшла до саду.

Алма збиралась повернутися до Печери мохів і трохи поміркувати там на самоті, але дуже скоро задихалась і сперлася на найближче дерево, щоб трохи перепочити. Господи, яка ж вона стара! Як швидко все минуло! Вона була вдячна, що там росте дерево. Вдячна цьому прекрасному, огорнутому темрявою саду. Вдячна за те, що їй трапилось затишне місце, де можна перевести подих, їй згадались слова бідолашної божевільної Ретти Снов: «Слава Богу, що в нас є земля, а то де б ми сиділи?». Алмі запаморочилось у голові. Оце так вечір!

Нас було троє, сказав він.

Ну, звісно, було троє, а тепер вже тільки двоє. Незабаром буде тільки один. А тоді й Воллеса не стане. Але він принаймні дізнався про неї. Тепер про неї хтось знає. Алма притулилась обличчям до дерева, зачудована, як швидко все сталось, як неймовірно збіглися обставини.

Але в занімілому зачудуванні не стоятимеш вічно, і за якийсь час Алма спіймала себе на думці, що не знає, що то за дерево. Вона знала всі дерева в «Гортусі», але забула, куди саме забрела, й ніяк не могла пригадати. Запах був знайомий. Алма провела долонею по корі й тут же здогадалась — ну звичайно, це великий кошлатий гікорі, єдиний у всьому Амстердамі. Juglandaceae. Родина горіхових. Це деревце прибуло з Америки добру сотню років тому, швидше за все, із західної Пенсильванії. Через довгий стрижневий корінь його важко пересадити. Напевно, приїхало сюди крихітним саджанцем. Росте в низинах. Любить мулистий ґрунт; улюбленець перепілок і лисиць; стійке до морозів; вразливе до гнилі. Старе дерево. І вона теж — стара.

Зусібіч до Алми сходились лінії доказів, підштовхуючи її до останнього, моторошного висновку: скоро, дуже скоро настане її час. Вона знала, що це правда. Може, не сьогодні, але котроїсь ночі — завтра, позавтра. Теоретично вона не боялась смерті. Відчувала тільки повагу й велику шанобу до Генія Смерті, який вплинув на цей світ більше за всяку іншу силу. Та при цьому їй не хотілося вмирати просто зараз. Вона все ще хотіла побачити, що станеться далі, — хотіла ще сильніше, ніж завжди. Треба будь-що не дати себе втопити.

Алма вхопилась за велике дерево так міцно, як за коня. Притислася щокою до його мовчазного, живого стовбура. Вона запитала:

— Ми з тобою дуже далеко від дому, правда?

У темному саду, посеред безгучної міської ночі дерево мовчало.

Але ще трохи підтримало її тіло.

Подяки

За допомогу й натхнення авторка хоче подякувати Королівським ботанічним садам в К’ю; Нью-Йоркському ботанічному саду; ботанічному саду «Гортус Ботанікус» в Амстердамі; саду Бартрама; «Зе-Вудлендз»; музею «Ліберті-Голл»; інституту Есален; а також Марґарет Корді, Енн Коннелл, Ші Гембрі, Раї Еліас, Мері Блай, Лінді Шанкарі Баррері, Тоні Фройнду, Барбарі Пейка, Джоелу Фраю, Марі Лонґ, Стівенові Сайнону, Мії Д’Аванца, Кортні Аллен, Адамові Сколніку, Селесті Бреш, Рою Візерсу, Лінді Тамере, Крі ЛеФейве, Джонні Майлзу, Ерні Сесскін, Враяну Фостеру, Шерил Моллер, Деборі Люпніц, Енн Патчетт, Ейлін Мароллі, Карен Лессіґ, Майклові й Сандрі Флад, Томові й Діггу Гіґґінсам, Джанетт Тайнен, Джимові Новаку, Джимові й Дейву Кагіллам, Біллу Бардіну, Ерні Маршалл, Сарі Челфант, Чарльзові Бачену, Полу Словаку, Ліндсі Преветт, Міріам Фоєрл, Александрі Прінґл, Кейті Бонд, Террі й Деборі Олсон, Кетрін Ґілберт Мардок, Джону й Керол Ґілберт, Жозе Нансу, покійному Стенлі Ґілберту й покійній Шелдон Поттер. Особлива подяка доктору Робін Волл-Кіммерер (колекціонерці моху) й, безперечно, усім жінкам-науковцям, які жили на цьому світі.

«Насмілюсь запевнити вас, дорогий друже, що чимало вартих уваги, визначних наук і мистецтв з'явилися завдяки жіночій проникливості й гострому розуму, які проявляються як у логічних міркуваннях, на письмі, так і в творчості, у витворах фізичної праці. Я наведу вам силу-силенну прикладів».

Христина Пізанська (Крістін де Піза) «Книга про Град Жіночий»

Примітки

1

Англійською прізвище Генрі — Whittaker звучить подібно до White Acre — Білий Акр (тут і далі — прим. перекладача).

(обратно)

2

Prudence (англ.) — розважливість.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Частина перша Дерево лихоманок

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

Частина друга Сливка з Білого Акру

  Розділ п'ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев'ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

Частина третя Викривлення значень

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п'ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

Частина четверта Наслідки місій

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п'ятий

  Розділ двадцять шостий

Частина п'ята Доглядачка мохів

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев'ятий

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Подяки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg