«Соловей»

Соловей (fb2) - Соловей (пер. Дмитрий Кожедуб) 2542K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Кристин Ханна

Крістін Генна Соловей

Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові.

Мені тебе бракує.

Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі.

Ласкаво просимо, дитинко.

Розділ 1

9 квітня 1995 року

Узбережжя штату Орегон

Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття.

Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила.

Утратила.

Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад.

Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку.

Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення.

Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення.

Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще.

Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Насправді вже немає значення, де жити. Тож я складаю в коробки майже п’ятдесят років свого життя на узбережжі Орегону. Не так і багато я хочу взяти із собою, але є дещо особливе.

Я намагаюся дістати ручку, яка витягає драбину з горища. Вона спускається зі стелі, ніби галантний джентльмен подає мені руку.

Сходинки захиталися під моїми ногами, коли я полізла на горище, де пахло пліснявою. Над головою гойдається одненька лампочка, і я смикаю за мотузку, аби її ввімкнути.

Кімната схожа на трюм старого пароплава. Стіни обшиті широкими дерев’яними панелями. Павутиння, що звисає пасмами, надає всьому довкола сріблястого кольору. Кут нахилу стелі такий крутий, що я можу випростатись лише в центрі кімнати.

Я бачу крісло-гойдалку, яким користувалася, коли мої онуки були меншими, старе дитяче ліжечко, гойдалку «поні» на іржавих пружинах та крісло, яке реставрувала моя донька, коли захворіла. На складених уздовж стіни коробках написано «Різдво», «День Подяки», «Великдень», «Гелловін», «Посуд», «Спорт». У них речі, якими я вже не користуюся, але яких просто не могла позбутися. Для мене визнати, що я не прикрашатиму ялинку на Різдво, означало здатися. Та й розлучатися з будь-чим мені завжди було важко. У кутку стоїть саме те, що я шукала: стара валіза, вкрита туристичними наліпками.

Із певними зусиллями я тягну валізу до центру горища, де висіла лампочка. Я намагаюся стати навколішки, але відчуваю гострий біль, тож вирішую сісти.

Уперше за останні тридцять років я розкриваю валізу. Таця, що лежить зверху, наповнена дитячими реліквіями. Крихітні черевички, дитячі малюнки з усміхненим сонечком, табелі з оцінками.

Я піднімаю тацю та відставляю її вбік.

Речі на дні валізи лежать неохайною купою: кілька записників у потьмянілих шкіряних обкладинках, стос старих листівок, зв’язаних блакитною атласною стрічкою, картонна коробка, зім’ята з одного боку, кілька тонких збірок поезії Жульєна Розіньйоля та коробка з-під взуття із сотнями чорно-білих фотографій.

Зверху — старий, пожовклий шматок паперу.

Мої руки тремтять, коли я беру його. Це carte d’identite, посвідчення часів війни. Я бачу маленьке фото молодої жінки. Жульєтт Жервез.

— Мамо?

Я чую кроки свого сина на дерев’яних сходах. Кроки, ритм яких збігається з ритмом мого серця. Чи кликав він мене раніше?

— Мамо? Тобі не варто тут бути. Трясця! Сходи дуже хиткі.

Він підійшов до мене:

— Якщо впадеш…

Я торкаюся його ноги й хитаю головою. Не можу звести очей.

— Не треба, — це все, що я змогла вимовити.

Він опускається навколішки, а потім сідає поруч. Я відчуваю аромат його лосьйону після гоління та легкий запах диму. Він потай викурив надворі цигарку. Він кинув багато років тому, але почав знову після того, як мені поставили діагноз. Немає сенсу висловлювати свій осуд. Він лікар, і йому видніше.

Інстинкт підказує мені кинути світлину та закрити валізу. Саме це я робила все моє життя.

А тепер я помираю. Може, не надто швидко, але й не повільно, тож я не можу не озирнутися на своє життя.

— Мамо, ти плачеш.

— Хіба?

Я хочу розповісти йому правду, але не можу. Це ганебно. У моєму віці не варто боятися нічого, надто свого минулого.

Я лише кажу:

— Я хочу взяти цю валізу.

— Вона надто велика. Я перекладу все, що ти скажеш, у меншу коробку.

Його намагання мене контролювати викликає в мене усмішку.

— Я люблю тебе, і я справді хвора, тому дозволила тобі тут командувати. Але я ще не померла. Я хочу взяти цю валізу.

— Нащо вона тобі потрібна? Тут лише наші малюнки й інший непотріб.

Якби я розповіла йому правду набагато раніше або частіше танцювала, випивала і співала, можливо, він бачив би мене, а не звичайну матусю. Він любить неповну версію мене. Я завжди вважала, що хотіла саме цього: щоб мене любили та захоплювалися мною. Тепер же я прагну, аби мене знали.

— Нехай це буде моє останнє прохання.

Я бачу, що він хоче попросити мене не говорити так, але боїться, що голос його викаже. Він відкашлюється.

— Ти вже двічі змогла перебороти хворобу і зробиш це знову.

Ми обидва знаємо, що це неправда. Я слабка і не можу ні спати, ні їсти без ліків.

— Звісно ж, зроблю.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

Я всміхаюся. Американці бувають такими наївними.

Колись я поділяла цей оптимізм. Я вважала світ безпечним. Однак це було дуже давно.

— Хто така Жульєтт Жервез? — запитує Жульєн. Трохи дивно чути це ім’я від нього.

Я заплющую очі. У темряві я лину крізь роки і континенти. Проти своєї волі чи, може, з її згоди. Я згадую.

Розділ 2

Світло покинуло Європу.

Ми не побачимо його знову за життя.

— Сер Едвард Ґрей про Першу світову війну

Серпень 1939 року

Франція

В’янн Моріак залишила прохолодну кухню і вийшла на подвір’я. Цього чудового літнього ранку в Долині Луари все квітло. Легкий вітерець колихав білі простирадла, а троянди схилилися вздовж давнього кам’яного муру, який відгороджував маєток від дороги. Кілька працьовитих бджіл дзижчало над квітами. Здалеку долинуло пихкання потяга, а тоді почувся дзвінкий сміх маленької дівчинки.

Софі.

В’янн усміхнулася. Її восьмирічна донька, мабуть, бігала будинком, змушуючи батька догоджати їй, хоч вони й готувалися до суботнього пікніка.

— Твоя донька — справжній тиран, — сказав Антуан, з'явившись на порозі.

Він підійшов до неї. Його напомаджене чорне волосся виблискувало на сонці. Цього ранку він лагодив меблі — шліфував крісло, яке й так уже було гладеньке, мов атлас. Шар пилу вкривав його обличчя та плечі. Він був високим і кремезним чоловіком з широкими плечима, грубими рисами обличчя та темною щетиною, не давати якій перетворюватися на бороду коштувало багатьох зусиль.

Він обійняв її і притис до себе:

— Я кохаю тебе, Ві.

— Я теж тебе кохаю.

Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.

Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.

Дівчина без матері.

— Тепер ти доросла, — сказав батько В'янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком. З моменту їхнього приїзду сюди він не тримав її за руку, не обіймав за плечі і навіть не пропонував хустинки, щоб витерти сльози.

— А… але я лише дівчинка, — мовила вона.

— Уже ні.

Вона дивилась на свою молодшу сестру Ізабель, яка в чотири роки досі смоктала великий палець і не знала, що відбувається. Ізабель постійно запитувала, коли ж мама повернеться додому.

Раптом двері відчинилися. На порозі стояла висока худорлява жінка з носом, схожим на водопровідний кран. Її маленькі темні очі нагадували родзинки.

— Ці дівчата? — спитала жінка.

Батько кивнув.

— Вони вас більше не потурбують.

Усе сталося дуже швидко. В’янн не встигла нічого зрозуміти. Батько позбувся своїх доньок, мов старої білизни, та залишив їх незнайомці. У дівчат була така велика різниця у віці, що здавалося, ніби вони з різних родин. В’янн хотіла втішити Ізабель, але їй самій так боліло, що вона не могла думати про когось іншого, особливо про вперту, нетерпеливу та крикливу Ізабель. В’янн досі пам’ятала ті перші дні: як Ізабель верещала, а мадам лупцювала її. В’янн постійно вмовляла Ізабель:

— Ізабель, люба, перестань репетувати. Роби, що вона каже.

Але навіть у чотири роки Ізабель була неконтрольованою. Усе це зламало В’янн: туга за матір’ю, біль від усвідомлення того, що батько їх покинув, різка зміна оточення, надокучлива Ізабель та самотність.

Саме Антуан урятував В’янн. Першого літа після смерті мами вони стали нерозлучні. У ньому В’янн знайшла порятунок. У шістнадцять вона завагітніла, у сімнадцять вийшла заміж і стала господинею в Le Jardin. Два місяці потому в неї стався викидень, і на якийсь час вона знову втратила себе. Вона сповилася у своє горе, наче в кокон, і не могла дбати про когось чи щось — тим паче про плаксиву чотирирічну сестру.

Але це було давно. У такий чудовий день їй не хотілося поринати в ці спогади.

Вона стояла, притулившись до чоловіка, коли донька підбігла до них і заявила:

— Я готова, ходімо.

— Що ж, принцеса готова, тож потрібно йти, — сказав Антуан жартома.

В’янн усміхалася, коли повернулась до будинку по капелюх, що висів біля дверей. Вона була рудуватою білявкою з ніжною шкірою і неймовірно блакитними очима та завжди уникала сонця. Поки вона надягнула великий солом'яний капелюх і взяла мереживні рукавички та кошик для пікніка, Софі й Антуан уже вийшли з двору.

В’янн наздогнала їх на ґрунтовій дорозі біля будинку, на якій заледве міг вміститися автомобіль. Обабіч простягалися гектари скошених лугів. Подекуди зелень була всіяна червоними квітами маку та блакитними волошками. У цій частині Долини Луари на полях вирощували більше сіна, ніж винограду. Хоча звідси до Парижа було всього дві години потягом, здавалося, ніби це зовсім інший світ. Навіть улітку тут було мало туристів.

Інколи повз проїздили авто, велосипедисти та запряжені волами вози, але здебільшого вони йшли на дорозі самі. Родина мешкала майже за два кілометри від Карріву, містечка з населенням менше від тисячі жителів, відомого переважно як зупинка паломників, які вшановують Жанну Д’Арк. У місті не було промисловості, тож робочих місць бракувало. Знайти роботу можна було хіба що на аеродромі, який був гордістю Карріву. Він був єдиний у своєму роді на багато кілометрів.

Вузенькі вулиці, вистелені бруківкою, звивалися між будівлями з вапна, які незграбно тулилися одна до одної. Вапно відвалювалося від стін, а плющ намагався приховати занепад, який відчувався навколо. Селище будували абияк упродовж століть. Вулиці були звивисті, сходи криві, а алеї закінчувались глухими кутами. Кольори дещо оживили кам’яні будівлі: червоні навіси були прилаштовані до чорного металу, а залізні балкони прикрашали герані в керамічних вазонах. Скрізь було щось, що вабило око: вітрина з різнокольоровими макаронами, вербові кошики із сиром, шинкою та ковбасою, ящики з яскравими помідорами, баклажанами й огірками. Цього сонячного дня в кав'ярні було повно людей. Чоловіки сиділи за столиками, пили каву, курили коричневі саморобні цигарки і голосно сперечалися.

Типовий день у Карріву. Мсьє Ла Чоа підмітав вулицю біля свого закладу, мадам Клоне мила шибки своєї крамниці капелюхів, а кілька підлітків тинялися містом, копаючи ногами сміття та роздаючи направо й наліво цигарки.

На виході з міста вони повернули до річки. Уздовж берега тягнулась рівна, вкрита травою галявина. В’янн поставила кошик та розстелила скатертину в тіні каштана. З кошика вона дістала хрусткий багет, шматок дорогого сиру з подвійних вершків, два яблука, кілька скибок тонко нарізаної байонської шинки та пляшку шампанського Bollinger 1936 року. Вона налила чоловікові келих і сіла поруч із ним. Софі побігла до річки.

День промайнув у тумані теплого задоволення. Вони розмовляли, сміялися та їли. Надвечір, коли Софі награлась зі своєю вудкою, Антуан, майструючи для доньки вінок із ромашок, раптом промовив:

— Скоро Гітлер втягне всіх нас у війну.

Війна.

Усі говорили лише про це. В'янн не хотіла про неї чути. Тим паче не такого чудового літнього дня.

Вона затулила долонею очі від сонця й зупинила свій погляд на донечці. За рікою простягалась охайно зорана Долина Луари. Там не було парканів та огорож, лише кілометри зелених полів, дерев і поодинокі кам’яні будинки чи сараї. Крихітні білі квіточки кружляли в повітрі, мов шматочки бавовни.

Вона звелася на ноги й плеснула в долоні:

— Ходімо, Софі. Час додому.

— Не можна ігнорувати це, В’янн.

— Мені треба шукати собі проблеми? Навіщо? Ти захистиш нас.

Усміхаючись (можливо, аж надто), вона спакувала залишки їжі та повела родину назад до ґрунтової дороги.

Менш ніж за тридцять хвилин вони дісталися Le Jardin, кам’яного маєтку, який належав її родині вже триста років. Посірілий від старості, він мав два поверхи та блакитні віконниці на вікнах, що виходили в садок. Плющ обплів два димарі та цеглу під ними. Від земельної ділянки лишилося лише сім акрів. Ще дві сотні було продано впродовж двох останніх століть, оскільки статки її родини танули. Однак для В’янн було цілком достатньо сімох акрів. Їй не потрібно було більше.

В’янн зачинила за ними двері. На кухні із залізної рами над плитою звисали мідні й чавунні каструлі та сковороди. Жмутики лаванди, розмарину й чебрецю сушилися на дерев’яних балках під стелею. Позеленіла від старості мідна раковина була досить велика, щоб купати в ній маленького собаку.

Вапно на стінах подекуди злущилося, виставляючи на огляд стару фарбу. У вітальні дивним чином поєднувалися меблі й текстиль — невелика канапа, оббита тканиною, обюссонські килими, антикварна китайська порцеляна, ситець і вуаль. Деякі картини на стіні були неперевершені, інші ж — абсолютно аматорські. Кімната, трохи занедбана, однак затишна, нагадувала хаотичну суміш втраченого багатства та колишнього смаку.

Жінка зупинилась, дивлячись крізь двері зі скляними панелями, що виходили на задній двір, як Антуан бавиться із Софі на гойдалці, яку він для неї змайстрував.

В’янн обережно повісила капелюх на гачок біля дверей та надягла фартух. Софі й Антуан гралися надворі, а вона тимчасом готувала вечерю. Загорнувши свинячу вирізку в бекон, жінка зв’язала її мотузкою й поклала в гарячу олію. Поки свинина смажилася в печі, вона взялася за інші страви. Рівно о восьмій В'янн покликала всіх вечеряти; вона не могла стримати усмішки, почувши тупіт ніг, розмови та скрип стільців, поки родина вмощувалась за стіл.

Софі сіла на чільне місце за столом. Її волосся прикрашав ромашковий вінок, який Антуан сплів для неї біля річки.

В’янн поставила на стіл таріль, від якого линув чудовий аромат. Смажена шинка, хрусткий бекон та глазуровані у винному соусі яблука спочивали на ложі з картоплі. Поряд стояла миска свіжого гороху в маслі, приправленого тархуном із саду. І, звісно ж, там був багет, який В’янн спекла напередодні.

Як завжди, Софі говорила без упину. Цим вона нагадувала свою тітку Ізабель — дівчинку, яка не може втримати язика за зубами.

Коли вони нарешті перейшли до десерту із заварним кремом та збитими білками, від задоволення за столом запанувала тиша.

— Що ж, — заговорила В’янн, відсунувши напівпорожню тарілку з десертом убік, — час мити посуд.

— Ма-а-амо, — забідкалась Софі.

— Не скигли, — перебив її Антуан. — Ти вже доросла.

В’янн і Софі пішли на кухню, зайнявши свої позиції, як вони робили це щовечора — В’янн біля глибокої мідної раковини, а Софі біля кам’яного столу, — і почали мити й витирати тарілки. В’янн уловила солодкий і різкий запах цигарки, яку Антуан зазвичай запалював після вечері.

— Тато сьогодні не сміявся з жодної моєї історії, — поскаржилася Софі, поки В’янн ставила посуд на дерев’яну підставку, що висіла вздовж стіни.

— Не сміявся? Це точно тривожний знак.

— Він переживає через війну.

Війна. Знову.

В’янн прогнала доньку з кухні. Нагорі, у спальні Софі, В’янн присіла на велике ліжко, слухаючи балаканину дитини, поки та одягала піжаму, чистила зуби та готувалася до сну.

Жінка нахилилась, аби поцілувати її.

— Мені страшно, — сказала Софі. — Буде війна?

— Не бійся, — заспокоїла її В’янн. — Тато захистить нас.

Та говорячи ці слова, вона згадала, як її матір теж колись казала їй: «Не бійся».

Тоді її батько пішов на війну.

Софі це не переконало.

— Але…

— Жодних «але». Нема про що хвилюватись. А тепер спи.

Вона знову притислась губами до щоки дівчинки.

В’янн спустилася сходами вниз та вийшла надвір. Ніч була спекотна, а в повітрі пахло жасмином. Антуан сидів на стільці посеред газону, витягнувши ноги. Він застиг у незручній позі, схилившись набік.

Вона підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Видихнувши хмару диму та зробивши ще одну довгу затяжку, він підвів на неї очі. У місячному світлі його обличчя здавалося блідим і майже незнайомим. Він поліз до кишені свого жилета й витягнув папірець.

— Мене мобілізовано, В’янн. Як і більшість чоловіків у віці від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років.

— Мобілізовано? Але ж… війни немає. Я не…

— Я маю прибути на службу у вівторок.

— Але… але… ти поштар.

Він перехопив її погляд:

— Здається, тепер я солдат.

Розділ 3

В’янн дещо знала про війну. Може, не про вибухи, дим та кров, але про її наслідки. Хоч вона й народилася в мирний час, її дитячі спогади були пов’язані з війною. Вона пам’ятала, як ридала мама, прощаючись із батьком, як їй завжди було холодно й хотілося їсти. Та найбільше їй запам’яталося, як змінився її тато, повернувшись додому. Як він кульгав, став мовчазним і постійно зітхав. Саме тоді він почав пиячити, замкнувся в собі й махнув рукою на родину. Вона згадала грюкіт дверей, сварки, що спалахували зненацька й закінчувались ніяковим мовчанням. Згадала, як батьки спали в різних кімнатах.

Батько повернувся з війни геть іншою людиною. Вона робила все, щоб він її любив, та й сама щосили намагалася любити його, однак це було неможливо. Відтоді як він відправив її до Карріву, В’янн жила власним життям. Вона надсилала татові різдвяні листівки, але не отримала жодної у відповідь. Вони рідко спілкувалися. Що тут скажеш? На відміну від Ізабель, яка не могла з цим змиритися, В’янн зрозуміла і прийняла той факт, що після смерті матері їхня родина розпалась. Чоловік просто не хотів більше бути батьком для своїх доньок.

— Я знаю, як тебе лякає війна, — сказав Антуан.

— Лінія Мажино встоїть, — відповіла В’янн, намагаючись говорити переконливо. — Ти повернешся додому до Різдва.

Лінія Мажино — це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію. Німці не могли прорватися.

— Я кохаю тебе, Антуане Моріак, і чекаю, що ти до мене повернешся.

Пізніше вона не могла згадати, як вони зайшли в дім та піднялися сходами, як роздягали один одного. Вона лише пам’ятала його обійми і те, що він, як ніколи раніше, палко кохав її, вкриваючи її тіло гарячими поцілунками. Здавалося, його руки прагнули розірвати її, хоч і міцно стискали в обіймах.

— Ти сильніша, ніж гадаєш, Ві, — сказав він пізніше, коли вони лежали в тиші, притулившись один до одного.

— Це не так, — прошепотіла вона так тихо, що він не почув.

Наступного ранку В’янн хотіла, аби Антуан цілий день лишався в ліжку. Вона навіть переконувала його зібрати речі й крадькома, наче злодії, разом утекти.

Та куди їм було тікати? Війна нависла над усією Європою.

Коли вона закінчила готувати сніданок і мити посуд, то раптом відчула, як біль запульсував у її голові.

— Мамо, ти така сумна, — сказала Софі.

— Як я можу сумувати такого чудового літнього дня, коли ми збираємося навідати наших найліпших друзів? — відповіла В’янн і не зовсім природно всміхнулася.

Лише вийшовши з будинку і стоячи на подвір’ї під яблунею, вона зрозуміла, що була боса.

— Мамо! — нетерпляче покликала Софі.

— Уже йду, — відповіла жінка, прямуючи за донькою повз старий голубник (який тепер правив за сарай) та порожній хлів. Софі відчинила чорну хвіртку, зайшла до охайного сусідського подвір’я і побігла до невеликого кам’яного будинку з блакитними віконницями.

Софі постукала, але не дочекавшись відповіді, зайшла всередину.

— Софі! — голосно гукнула В’янн, утім її застереження не було почуте. У домі найкращих друзів показувати хороші манери було не обов’язково, а Рейчел де Шамплейн була ліпшою подругою В’янн уже багато років. Вони зустрілися за місяць після того, як батько ганебно покинув своїх дітей у Le Jardin.

Тоді вони і знайшли одна одну: В'янн, худа, блідолица й стривожена, і Рейчел, висока, мов хлопчисько, з неймовірно густими бровами та голосом, що нагадував сирену. Обидві були самітницями, поки не зустрілися. У школі вони стали нерозлучними й відтоді дружили. Вони разом вступили до університету і стали вчительками. Вони навіть завагітніли практично одночасно. А тепер жінки викладали в місцевій школі в сусідніх класних кімнатах.

Рейчел з’явилася у дверях, тримаючи на руках новонародженого сина Арієля.

Вони зустрілися поглядом. У ньому було все, що вони відчували й чого боялися.

— Думаю, сьогодні не зашкодить випити вина, — порушила мовчанку Рейчел.

— Щонайменше.

В’янн із подругою зайшли в залиту світлом невелику й охайну кімнату. Ваза з польовими квітами надавала граційності грубому дерев’яному столу, навколо якого стояли зовсім різні стільці. На шкіряному саквояжі в кутку вітальні лежав фетровий капелюх, який обожнював чоловік Рейчел Марк. Рейчел налила два келихи вина, дістала невелику глиняну тарілку тістечок caneles, і жінки пішли надвір.

На маленькому подвір’ї вздовж живоплоту росли троянди. Стіл та чотири стільці нерівно стояли на кам’яній веранді. Антикварні ліхтарі звисали з гілок каштана.

В’янн відкусила шматочок тістечка, насолоджуючись ванільною кремовою начинкою й хрусткою скоринкою. Вона сіла.

Рейчел умостилася навпроти, тримаючи немовля, яке солодко спало в неї на руках.

Здавалося, тиша була наповнена їхнім страхом та переживаннями.

— Цікаво, чи знатиме він свого батька, — заговорила Рейчел, поглянувши на дитину.

— Вони зміняться, — відповіла В’янн. Її батько брав участь у битві на Соммі, у якій понад три чверті з мільйона чоловіків загинули. Ті, хто повернувся додому, розповідали про звірства німців.

Рейчел однією рукою тримала малюка, а іншою гладила йому спинку.

— Марк погано вміє міняти підгузки. А Арі любить спати в нашому ліжку. Гадаю, тепер із цим проблем не буде.

В’янн ледь помітно всміхнулася. Це був лише жарт, але він допоміг.

— Хропіння Антуана — справжня халепа. Тепер хоч висплюсь.

— На вечерю їстимемо яйця-пашот.

— Прання буде вдвічі менше, — відповіла В’янн, але раптом її голос зірвався. — Я не витримаю цього, Рейчел.

— Звісно, витримаєш. Ми пройдемо крізь це разом.

— До того, як я зустріла Антуана…

Рейчел перебила її жестом руки:

— Я знаю. Знаю. Ти була худющою, мов гілка, тремтіла, коли починала хвилюватися, та мала на все алергію. Я це пам’ятаю. Але це в минулому. Ти будеш сильною. Знаєш чому?

— Чому?

Усмішка Рейчел зникла.

— Я знаю, що я велика. Величава, як мені кажуть, коли я купую бюстгальтери та панчохи. Але цього не достатньо, Ві. Іноді я потребуватиму твого плеча, щоб спертися на нього. Звісно, не всією своєю вагою.

— Отже, нам обом не можна розклеюватися.

— Саме так, — відповіла Рейчел. — Такий наш план. Переходимо на коньяк чи джин?

— Зараз десята ранку.

— Твоя правда. Певна річ. Випиймо по коктейлю.

У вівторок зранку, коли В’янн прокинулася, сонце заливало кімнату, виблискуючи на дерев’яних балках.

Антуан присів на крісло-гойдалку, що стояло біля вікна. Він зробив його з горіхового дерева, коли В’янн була вагітною вдруге. Кілька років це крісло ніби знущалося з них. То були роки викиднів. Три життя, що обірвалися впродовж чотирьох років: крихітні завмерлі серденька й посинілі рученята. А тоді якимось дивом дитині вдалося вижити. Софі. Це крісло було оповите маленькими сумними привидами, хоч були й хороші спогади.

— Може, варто відвезти Софі до Парижа, — сказав він, коли В'янн прокинулась. — Жульєн про вас подбає.

— Мій батько чітко дав зрозуміти, що не хоче жити разом зі своїми доньками. Не думаю, що він буде радий нам, — В’янн скинула із себе ковдру й підвелась, ступаючи босими ногами на затертий килимок.

— З вами все буде гаразд?

— Ми із Софі дамо собі раду. Однаково ти скоро повернешся. Лінія Мажино встоїть. Куди тим німцям до нас.

— На жаль, не можна сказати того ж про їхню зброю. Я зняв усі гроші з нашого рахунку. У матраці шістдесят п’ять тисяч франків. Витрачай їх помірковано, В’янн. Якщо додати твою вчительську зарплатню, вам цього вистачить надовго.

На неї почала накочуватись паніка. Вона мало тямила в їхніх фінансах. Ними порядкував Антуан.

Він повільно підвівся та обійняв її. Вона мріяла закоркувати це відчуття безпеки в пляшку, щоб потім напитися з неї в мить самотності та страху.

— Запам’ятай це, — подумала вона. Світло, що виграє на його неслухняному волоссі, кохання, яке випромінюють його карі очі, потріскані вуста, що цілували її лише годину тому.

Крізь відчинене вікно вона почула стукіт кінських копит на дорозі й торохкотіння воза, який він тягнув.

Мабуть, це мосьє Кіян віз квіти на ринок. Якби вона зараз була надворі, він зупинився б, дав би їй одну і сказав, що квітка не може зрівнятися з її красою. А вона усміхнулася б, подякувала й запропонувала б йому щось випити.

В’янн неохоче вивільнилася з обіймів. Вона підійшла до дерев’яного столика, налила в миску теплої води з блакитного глечика і вмилася. За тонкими золотаво-білими фіранками, в алькові, що правив їм за гардероб, жінка одягла білизну з підв’язками, натягла шовкові панчохи, причепила їх до підв’язок, а тоді вбралася в бавовняну сукню. Коли В’янн відсунула шторки й повернулася в кімнату, Антуана вже не було.

В’янн відсунула штори, аби світло наповнило приміщення.

Як це було завжди в спекотні літні місяці, Софі скинула ковдру на підлогу. Рожевий ведмедик Бебе притулився до її щічки.

В’янн взяла ведмедика, дивлячись на його кошлату мордочку. Торік Софі забула про Бебе, захопившись іншими іграшками, тож він просто сидів на полиці.

Тепер Бебе повернувся.

В’янн нахилилася, аби поцілувати доньку.

Софі перевернулась на спину й закліпала очима.

— Мамо, я не хочу, щоб тато їхав, — прошепотіла дівчинка. Вона потягнулася до Бебе і практично вирвала його з рук В’янн.

— Я знаю, люба, — зітхнула жінка. — Знаю.

В’янн підійшла до шафи й витягла звідти улюблену моряцьку сукню Софі.

— Я можу вбратися в ромашковий вінок, який зробив тато?

Зім’ятий вінок лежав на тумбочці. Маленькі квіточки вже зів’яли. В’янн обережно підняла його й надягла на голівку Софі.

В’янн думала, що дівчинка непогано тримається, аж поки вони не зайшли до вітальні, де побачили Антуана.

— Тату, — Софі торкнулася свого віночка. — Не йди.

Антуан став навколішки й стиснув Софі у своїх обіймах.

— Я маю стати солдатом, щоб захистити тебе і маму. Але я повернуся. Ти й оком не встигнеш змигнути.

В’янн почула, як зірвався його голос.

Софі зробила крок назад. Ромашковий вінок зсунувся набік.

— Ти обіцяєш, що повернешся?

Антуан упіймав стурбований погляд В’янн, яка стояла за спиною доньки.

— Так, — нарешті відповів він.

Софі кивнула.

Вони втрьох мовчки вийшли з дому. Тримаючись за руки, ішли під гору до дерев’яного сараю. Висока суха трава вкривала пагорб. Бузкові кущі, величезні, наче віз сіна, росли по периметру ділянки. Три маленькі білі хрести — це все, що лишилося в цьому світі на згадку про немовлят, яких втратила В’янн. Однак сьогодні вона не дозволила собі навіть затримати на них погляд. Їй і так було тяжко, і вона не могла звалити собі на плечі ще й вагу тих спогадів.

У сараї стояло їхнє стареньке зелене «Рено». Коли вони сіли в авто, Антуан завів двигун, увімкнув задній хід і рушив у напрямку дороги, їдучи коліями втоптаної трави. В’янн дивилась у маленьке брудне вікно. Позаду лишалась зелена долина з розмитими знайомими силуетами — червоними дахами з черепиці, кам’яними будинками, стогами сіна на полях, виноградниками й лісосмугами.

Вони надто швидко дісталися залізничної станції неподалік міста Тур.

На платформі юрмилися молоді чоловіки з валізами, жінки, які цілували їх на прощання, та заплакані діти.

Нове покоління чоловіків вирушало на війну. Знову.

— Не думай про це, — сказала собі В’янн. — Не згадуй, як це було минулого разу, коли скалічені чоловіки з обгорілими обличчями та втраченими кінцівками поверталися додому…

В’янн вчепилася в Антуанову руку, поки той купував квитки і вів їх до потяга. У вагоні третього класу було дуже спекотно й тісно. Вона сиділа рівно, досі тримаючи чоловіка за руку й поклавши сумочку собі на коліна.

На їхній станції виходило близько десятка пасажирів. В’янн, Софі й Антуан прямували слідом за іншими встеленою бруківкою вулицею до мальовничого селища, що було схоже на більшість невеличких поселень у провінції Турень. Як так вийшло, що насувалась війна, і це надзвичайно квітуче містечко з хиткими мурами збирало солдатів для бою?

Антуан смикнув жінку за руку, спонукаючи йти далі. Коли вона зупинилася?

Попереду височіли залізні ворота, нещодавно вбудовані в кам’яні стіни. За ними було споруджене тимчасове житло.

Ворота відчинилися. Новоприбулих вітав солдат на коні. Шкіряне сідло скрипіло при кожному кроці коня. Червоне від спеки обличчя вершника було вкрите пилом. Він потягнув за поводи, кінь зупинився та почав мотати головою й пирхати. Над ними пролетів літак.

— Панове, — заговорив він, — віддайте ваші папери лейтенантові біля воріт. Мерщій, ворушіться!

Антуан ніжно поцілував В’янн, від чого їй захотілось розридатися.

— Я кохаю тебе, — промовив він.

— А я тебе, — відповіла вона. Але тепер здавалося, що ці слова, які завжди були чимось фундаментальним, нічого не важать. Що таке кохання, якщо порівнювати з війною?

— І я, тату. І я! — заплакала Софі, кидаючись до нього.

Родина востаннє обійнялася, а тоді Антуан відсторонився.

— Бувайте, — сказав він.

В’янн не змогла відповісти. Вона дивилась, як він іде геть і зливається з натовпом молодих чоловіків, які сміються та щось жваво обговорюють. Велика металева брама зачинилася, і гуркіт металу розрізав гаряче, запилене повітря. А В’янн і Софі так і лишилися стояти самі посеред вулиці.

Розділ 4

Червень 1940 року

Франція

Середньовічний маєток велично височів на лісистому пагорбі. Він був схожий на принаду з вітрини кондитерської: карамельний замок з вікнами із солодкої вати й віконницями кольору зацукрованих яблук. Неподалік глибоке синє озеро віддзеркалювало хмари. В охайних садах, обговорюючи благопристойні теми, могли гуляти господарі маєтку і, що важливіше, їхні гості.

У належним чином оздобленій їдальні за вкритим білою скатертиною столом, розрахованим на двадцять чотири особи, випроставши спину, сиділа Ізабель Розіньйоль. Усе в цій кімнаті було бліде. Стіни, підлога і стеля були зі світло-бежевого каменю. У найвищій точці стеля сягала семи метрів. Усі звуки в цій холодній кімнаті лунали гучніше й були тут, наче в пастці, як і самі мешканці.

Мадам Дюфор стояла біля чільного місця столу. Вона була одягнена в чорну сукню, що не приховувала виїмку на її шиї завбільшки зі столову ложку. Брошка з діамантом була її єдиною прикрасою (лише одна коштовність, тож, леді, обирайте ретельніше, адже ніщо не кричить так голосно, як дешевизна). Її вузьке обличчя, яке переходило в гостре підборіддя, було обрамлене кучерями, настільки знебарвленими пероксидом водню, що це зводило нанівець прагнення мати молодший вигляд. «Суть у тому, — говорила вона стриманим, манірним тоном, — щоб бути тихими та цілком непримітними».

Усі дівчата за столом були вбрані в сині вовняні жакети й спідниці, які були шкільною формою. Узимку це було не так і погано, але цієї спекотної червневої днини такий одяг був нестерпний. Ізабель відчувала, що починає пітніти. Екстракт лаванди в її милі не міг приховати різкий запах поту.

Вона дивилася на нечищений апельсин на своїй тарілці, по обидва боки якої в чітко визначеному порядку були розкладені столові прибори. Виделка для салату, обідня виделка, ніж, ложка, ніж для масла, виделка для риби.

— Тепер, — сказала мадам Дюфор, — візьміть потрібний прибор. Тихіше, будь ласка, тихіше. І почистіть апельсин.

Ізабель взяла виделку і спробувала встромити її гострі зубці в товсту шкірку, але апельсин вислизнув і випав із тарілки, яка голосно задзвеніла.

— Лайно, — пробурмотіла вона і впіймала апельсин, перш ніж той встиг впасти на підлогу.

— Лайно? — мадам Дюфор стояла поруч із нею.

Ізабель підстрибнула на місці. Боже милий, ця жінка рухалась, наче кобра в очереті.

— Вибачте, мадам, — сказала Ізабель, поклавши апельсин на місце.

— Мадемуазель Розіньйоль, — мовила мадам, — чому два роки в нас так мало вас навчили?

Ізабель знову штрикнула апельсин виделкою. Не надто граційно, зате ефективно. Тоді вона поглянула на мадам і всміхнулась.

— Узагалі-то, мадам, якщо учень не може навчитися, це означає, що вчитель не може навчити.

За столом залунали схвильовані зітхання.

— Еге ж, — відповіла мадам. — Отже, це через нас ви досі не вмієте належним чином з’їсти апельсин.

Ізабель спробувала розрізати шкірку, але срібний ніж зісковзнув і дзвінко вдарився об тарілку.

Мадам Дюфор простягнула руки й схопила Ізабель за зап’ястки.

Усі дівчата спостерігали за ними.

— Світські розмови, дівчата, — сказала мадам, ледве всміхнувшись. — Ніхто не схоче вечеряти зі статуєю.

Наче за сигналом, дівчата почали тихо обговорювати теми, які не цікавили Ізабель: садівництво, погоду, моду. Прийнятні теми для жінок. Ізабель почула, як дівчинка поруч із нею сказала:

— Я в захваті від алансонського мережива, а ти?

— Мадемуазель Розіньйоль, — озвалась мадам. — Ідіть до мадам Алард і скажіть їй, що наш експеримент завершено.

— Що це означає?

— Вона зрозуміє. Ідіть.

Ізабель швидко вискочила з-за столу, поки мадам не передумала.

Обличчя мадам скривилося від гучного скрипу ніжок стільця по кам’яній підлозі.

Ізабель усміхнулась:

— Знаєте, насправді я не люблю апельсинів.

— Невже? — відповіла мадам саркастично.

Ізабель хотілося вибігти з цієї задушливої кімнати, але їй вже вистачало неприємностей, тож вона змусила себе йти повільно, розправивши плечі й задерши підборіддя. На сходах (якими дівчина в разі потреби могла спуститися з трьома книгами на голові) вона роззирнулась навсібіч, переконалась, що навколо нікого немає, і побігла вниз.

У коридорі вона сповільнила крок і знову виструнчилась. Діставшись кабінету директорки, вона вже навіть устигла заспокоїти дихання.

Дівчина постукала.

Почувши відповідь, Ізабель відчинила двері.

Мадам Алард сиділа за оздобленим золотом столом із червоного дерева. Середньовічні килими звисали з кам’яних стін, а склепінчасте вікно виходило на сади, які більше нагадували витвір мистецтва, ніж природу. Навіть пташки рідко сюди прилітали. Мабуть, відчували цю задушливу атмосферу і летіли геть.

Ізабель усілась, надто пізно згадавши, що їй не пропонували сісти. Вона знову звелася на ноги:

— Вибачте, мадам.

— Сідайте, Ізабель.

Вона так і зробила, щільно притискаючи щиколотки одну до одної, як і годиться леді, та склавши руки.

— Мадам Дюфор попросила переказати вам, що експеримент завершено.

Мадам узяла одну зі своїх авторучок і постукала нею по столу.

— Чому ви тут, Ізабель?

— Я ненавиджу апельсини.

— Перепрошую, що?

— Якби я і збиралася з’їсти апельсин — що, мадам, було б дивно, оскільки я їх не люблю, — я скористалася б своїми руками, як роблять американці. Як усі роблять. Навіщо виделка та ніж, коли їси апельсин?

— Я мала на увазі, чому ви в цій школі?

— A-а, ви про це. Ну, зі школи монастиря Святого Серця мене виключили. Ні за що, маю сказати.

— А зі школи Святого Франциска?

— У них були причини мене виключити.

— А зі школи, що була до того?

Ізабель не знала, що відповісти.

Мадам поклала ручку.

— Вам майже дев’ятнадцять.

— Так, мадам.

— Думаю, вам час піти.

Ізабель встала.

— Мені повернутися на урок з апельсинами?

— Ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі, що ви маєте покинути школу, Ізабель. Абсолютно очевидно, що вас не цікавить те, чого ми тут навчаємо.

— Як їсти апельсини, коли можна розмазувати плавлений сир та хто важливіший — другий син герцога, донька без права на спадок чи посол якоїсь країни? Мадам, хіба ви не знаєте, що діється у світі?

Може, Ізабель і жила далеко від цивілізації, але вона все знала. Навіть тут, за барикадами з живоплоту та ввічливості, вона знала, що відбувалось у Франції. Прокидаючись у своїй келії посеред ночі, поки її однокласниці спали, вона слухала «Бі-бі-сі» на своєму радіо, мати яке дівчатам було заборонено. Британія і Франція оголосили війну Німеччині, а Гітлер просувався вперед. По всій Франції люди запасалися їжею, установлювали спеціальні завіси на вікна і вчилися жити в темряві, наче кроти.

Вони готувалися, хвилювалися, а потім… нічого.

Місяць за місяцем нічого не відбувалося.

Спершу люди говорили лише про Велику війну та втрати, яких зазнало дуже багато родин. Але час минав, про війну лише говорили, й Ізабель чула, як учителі називають її «смішною війною», війною балачок. Реальний жах коївся в інших частинах Європи: у Бельгії, Нідерландах і Польщі.

— Хіба під час війни манери не мають значення, Ізабель?

— Зараз вони нічого не важать, — імпульсивно відповіла Ізабель і за мить про це пошкодувала.

Мадам встала.

— Ми ніколи не були закладом, який вам підходить, але…

— Мій тато запроторить мене ще кудись, аби позбутися, — сказала Ізабель. Вона радше була готова вивернути всю правду, ніж слухати чергову брехню. Дівчина багато чого засвоїла в різних школах та монастирях, які понад десять років були її домом. Насамперед вона зрозуміла, що може покладатися лише на себе. І аж ніяк не на свого батька чи сестру.

Мадам поглянула на Ізабель. Її ніздрі ледь помітно розширились, що було ознакою ввічливого, але очевидного несхвалення:

— Чоловікові важко пережити втрату дружини.

— Це дівчинці важко пережити втрату матері, — відповіла Ізабель, зухвало посміхаючись. — Утім, я втратила обох батьків, чи не так? Одна померла, а інший відвернувся від мене. Важко сказати, що болить більше.

— Боже мій, Ізабель, вам обов'язково завжди казати все, що спадає на думку?

Ізабель усе життя слухала таку критику, але чому вона мусила тримати язик за зубами? Однаково її ніхто не слухав.

— Отже, ви їдете сьогодні. Я надішлю вашому батькові телеграму. Томас посадить вас на потяг.

— Сьогодні? — закліпала очима Ізабель. — Але… тато не схоче мене бачити.

— Наслідки, — сказала мадам. — Може, тепер ви зрозумієте, що про них варто думати.

Ізабель знову була сама в потязі, який віз її назустріч невідомому.

Крізь брудне подряпане вікно вона бачила, як повз неї пролітають поля, червоні дахи, кам’яні будинки, сірі мости та коні.

На вигляд усе було таке, як і завжди, і це її дивувало. Наближалася війна, і дівчина думала, що це якось позначиться на пейзажі, трава змінить колір, дерева посохнуть чи не літатимуть пташки. Однак, сидячи в потязі до Парижа, вона відзначила, що нічого не змінилося.

На Ліонському вокзалі потяг зі свистом зупинився. Ізабель узяла свою маленьку валізу та поклала її на коліна. Вона дивилась, як повз неї проходять пасажири, котрі залишають вагон. Із голови знову не йшло питання, про яке вона намагалась не думати.

Тато.

Їй хотілося вірити, що він буде радий її бачити, що нарешті простягне до неї руки і з любов’ю вимовить її ім'я, як він робив це, коли мама ще була тією ланкою, яка їх єднала.

Ізабель подивилась на свою потерту валізу.

Така маленька.

Більшість дівчат у її колишніх школах приїздили з купою торб, зв’язаних шкіряними пасками. Вони тримали на своїх столах фотографії, якісь маленькі сімейні реліквії на тумбочках і фотоальбоми в шухлядах.

В Ізабель було лише одне фото в рамці. Світлина жінки, яку вона хотіла згадати, але не могла. Коли вона намагалася, то в пам’яті спливали лише розмиті силуети: людей, котрі плакали, лікаря, який хитав головою, і мами, яка щось казала про те, що потрібно міцно тримати сестру за руку.

Наче це допомогло. В’янн швидко покинула Ізабель, як і тато.

Дівчина усвідомила, що лишилась у вагоні сама. Стиснувши валізу в одягнутій у рукавичку руці, вона встала й вийшла назовні.

На платформах було повно людей. Потяги вишикувалися в ряди, а дим наповнював повітря, підіймаючись угору аж до високої склепінчастої стелі перону. Десь пролунав свисток. Величезні залізні колеса почали рухатись. Платформа вібрувала під її ногами.

Її батько істотно вирізнявся з-поміж натовпу.

Коли він помітив її, роздратування змінило вираз його обличчя на гримасу похмурої рішучості.

Він був високим, щонайменше метр вісімдесят п’ять на зріст, але Велика війна зігнула його. Принаймні колись Ізабель чула, що хтось так казав. Плечі дивилися вниз, ніби його думки тягнули донизу всю його поставу. Його рідке волосся було сиве та незачесане. Чоловік мав плаский ніс, схожий на шпатель, і тонкі губи. Цього спекотного літнього дня він був одягненим у пом’яту білу сорочку із закатаними рукавами, неохайно зав’язану краватку та вельветові штани, які не завадило б випрати.

Вона ж намагалась поводитись… як доросла. Можливо, саме цього він від неї хотів.

— Ізабель.

Вона стисла ручку валізи обома руками.

— Тату…

— Знову вигнали.

Вона кивнула, ковтнувши клубок у горлі.

— Як ми знайдемо іншу школу в такі часи?

Це був її шанс.

— Я… хочу жити з тобою, тату.

— Зі мною? — він здавався роздратованим і здивованим. Та хіба це ненормально, коли дівчинка хоче жити зі своїм батьком?

Вона зробила крок йому назустріч.

— Я могла б працювати в книжковій крамниці. Я не заважатиму тобі.

Дівчина застигла в очікуванні. Вона чула, як платформою сновигали люди, над головою махали крилами голуби й плакали діти.

— Звісно, Ізабель.

— Ходімо додому.

Батько невдоволено зітхнув і пішов геть.

— Агов, — озвався він, озирнувшись. — Ти йдеш?

Ізабель випросталась на простирадлі серед трави, яка випромінювала солодкий аромат. Перед нею лежала відкрита книга. Десь поряд на квітці заклопотано дзижчала бджола. У тиші це звучало ніби маленький мотоцикл. Був напрочуд спекотний день. Минув тиждень відтоді, як вона повернулась додому, до Парижа. Хоча все ж не зовсім додому. Вона знала, що батько досі міркував, як би її здихатись. Однак вона не хотіла про це думати такої чудової днини, коли в повітрі пахло вишнями і зеленою травою.

— Ти надто багато читаєш, — зауважив Крістоф, жуючи соломину. — Це що, любовний роман?

Дівчина повернулася до нього, закривши книгу, що розповідала про Едіт Кавелл, яка була медсестрою під час Великої війни. Героїнею.

— На війні я могла б стати героїнею, Крістофе.

Він зареготав:

— Дівчина? Героїня? Абсурд.

Ізабель різко звелася на ноги, скинувши свій капелюх і рукавички.

— Не сердься, — сказав він, усміхаючись. — Я просто втомився від розмов про війну. А те, що від жінок на війні немає користі, то це факт. Ваше завдання — чекати, коли ми повернемось.

Він підпер однією рукою щоку і подивився на неї з-під пасма білявого волосся, яке спадало йому на очі. Його блейзер у яхтенному стилі й широкі білі штани красномовно підкреслювали те, ким він був, — привілейованим студентом університету, який не звик працювати. Багато його однолітків добровільно кинули університет, аби піти до армії. Але не Крістоф.

Ізабель піднялася схилом угору й рушила садом до порослого травою пагорба, де стояв його «Панар» з відкидним верхом.

Вона вже сіла за кермо і завела двигун, коли підбіг Крістоф. На його в традиційному уявленні привабливому обличчі виблискував піт, а на руці висів порожній кошик для пікніків.

— Кинь усе це назад, — сказала вона, широко всміхаючись.

— Ти не керуватимеш машиною.

— Здається, керуватиму. Сідай.

— Це моє авто, Ізабель.

— Ну, якщо вже говорити точно, — а я знаю, як ти цінуєш факти, Крістофе, — це авто твоєї матері. І я вважаю, що жіночу машину має вести жінка.

Ізабель щосили намагалась не сміятися, коли він закотив очі, пробурмотів «добре» та нахилився, щоби поставити кошик за сидінням Ізабель. Потім він повільно обійшов авто спереду і всівся поруч із нею.

Він ще не встиг як слід закрити дверцята, а вона вже ввімкнула передачу й натиснула педаль газу. Авто на мить ніби завагалося, а тоді рушило, здіймаючи куряву.

— Боже, Ізабель. Повільніше!

Однією рукою вона притримувала солом’яний капелюх, а іншою кермувала. Вона трохи пригальмувала, коли вони промайнули повз інше авто.

— Господи, повільніше, — повторив він.

Звісно, він знав, що вона не збирається його слухатись.

— Сьогодні жінка може піти на війну, — сказала Ізабель, коли рух на паризьких вулицях усе ж змусив її скинути швидкість. — Думаю, я могла би бути водієм карети швидкої. Або могла б розгадувати шифри. Чи зачаровувати ворогів, щоб вони розповідали мені про своє розташування та плани. Пам’ятаєш ту гру?

— Війна — це не гра, Ізабель.

— Я знаю це, Крістофе. Але якщо війна прийде сюди, я можу бути корисною. От про що я.

На вулиці Адмірала Коліньї їй довелося вдарити по гальмах, аби не зіткнутися з вантажівкою. Від театру Комеді-Франсез до Лувра тягнулася колонна. Насправді вантажівки були скрізь, а рух регулювали жандарми. Деякі будівлі та пам’ятники були обкладені мішками з піском, що мали захищати під час атак, яких тут не бачили відтоді, як Франція вступила у війну.

Чому тут так багато поліцейських?

— Дивно, — пробурмотіла Ізабель, насупивши брови.

Крістоф визирнув у вікно, аби побачити, що відбувається навколо.

— З Лувра вивозять цінності, — сказав він.

Ізабель побачила можливість проскочити затор і натисла на газ. За кілька хвилин вона вже припаркувалась біля книжкового магазину її батька.

Вона помахала Крістофу на прощання і зайшла в крамницю. Це було довге та вузьке приміщення з нагромадженими від підлоги до стелі книгами. Роками її батько намагався тут щось змінити, а тому майстрував книжкові полиці. Унаслідок такого «покращення» утворився лабіринт. Стелажі вели в різні боки, углиб крамниці. У самому її кінці були книги для туристів. Деякі ряди були добре освітлені, у той час як інші лишалися в затінку. Для того, аби освітити кожен закуток, бракувало розеток. Однак батько знав назву кожної книги на кожній полиці.

— Ти спізнилась, — сказав він із-за свого столу. Чоловік щось робив за друкарською машинкою. Можливо, писав чергову збірку віршів, які ніхто не купував. Його пальці були вкриті синіми плямами. — Мабуть, хлопці для тебе важливіші за роботу.

Вона сіла на стілець за касовим апаратом. За тиждень, який вона провела з батьком, Ізабель зрозуміла, що найкраще не сперечатись, як би складно не було стриматись. Вона нервово стукала ногою по підлозі. Слова, фрази — виправдання — рвалися назовні. Було важко приховувати від нього те, що вона відчувала, але вона знала, як він хотів її позбутися, тож тримала язик за зубами.

— Ти це чуєш? — заговорив він згодом.

Здається, вона задрімала.

Ізабель випросталась. Вона не чула, як підійшов батько, але тепер він, насупившись, стояв поруч із нею.

У крамниці справді лунав дивний звук. Зі стелі сипався пил, а книжкові шафи легенько потріскували, що нагадувало клацання зубів. Повз вітражі на дверях линули тіні. Сотні тіней.

Люди? Чому так багато?

Тато пішов до дверей. Ізабель зісковзнула зі стільця й рушила за ним. Коли він відчинив двері, вона побачила, як вулицею біжить натовп, заповнюючи тротуари.

— Що це діється? — прошепотів батько.

Ізабель прослизнула повз чоловіка й почала прокладати шлях у тисняві.

Раптом на неї наскочив чоловік. Так сильно, що вона мало не впала, а він навіть не вибачився. Інші люди пробігали повз них.

— Що таке? Що сталося? — запитала вона розпашілого чоловіка, який намагався вирватися з натовпу.

— Німці заходять у Париж, — відповів він. — Потрібно тікати. Я пережив Велику війну. Я знаю…

Ізабель саркастично посміхнулась.

— Німці в Парижі? Неможливо.

Чоловік кинувся геть, проштовхуючись уперед та розмахуючи руками.

— Треба йти додому, — сказав батько, зачиняючи крамницю.

— Цього не може бути, — мовила вона.

— Найгірше завжди може виявитися правдою, — зловісно відповів чоловік. — Не відходь від мене, — додав він, зливаючись із натовпом.

Ізабель ще ніколи на відчувала такої паніки. Скрізь навколо них було чути, як заводяться автомобілі та зачиняються дверцята. Люди кричали й гукали один одного, намагаючись не загубитися.

Ізабель трималася біля батька. Через божевілля на вулицях вони не могли рухатися швидко. Метро було переповнене, тож їм довелося йти пішки. Додому вони дісталися вже в сутінках. Руки в чоловіка так тремтіли, що він зумів відчинити парадні двері їхнього багатоквартирного будинку лише з другої спроби. Потрапивши всередину, вони проминули ненадійний ліфт і поквапилися сходами до своєї квартири на п’ятому поверсі.

— Не вмикай світла, — різко попередив тато, відчинивши двері.

Ізабель рушила за ним у вітальню й підійшла до вікна. Вона відсунула фіранку та визирнула назовні.

Десь далеко щось гуділо. Коли звук став гучніший, шибки задзвеніли, наче лід у склянці.

Вона почула свист, а за секунду побачила чорну флотилію в небі, що летіла, мов пташиний ключ.

Літаки.

— Фріци, — прошепотів батько.

Німці.

Німецькі літаки летіли над Парижем. Свист посилився, став схожий на жіночий крик, а потім десь — можливо, у другому окрузі — бомба вибухнула з моторошним яскравим спалахом, і щось загорілось.

Сирена сповістила про повітряну атаку. Батько затулив штори й потягнув її геть із квартири, униз. Їхні сусіди робили те саме. Вони зносили пальта, дітей, тварин у вестибюль, а потім крутими кам’яними сходами до підвалу. Люди сиділи в темряві, притулившись один до одного. У повітрі відчувався запах цвілі, поту та страху. Останній був найрізкіший. Бомбардування супроводжувалося пронизливим скрипом і гудінням. Стіни підвалу трусились, а зі стелі сипалась порохнява. Якась дитина почала плакати, і втішити її було неможливо.

— Заради Бога, заспокойте цього малого, — вигукнув хтось.

— Я намагаюся, мсьє. Йому страшно.

— Нам усім страшно.

Зрештою запанувала тиша. Вона була ще гірша за шум. Що лишилось від Парижа?

Коли все скінчилося, Ізабель заледве могла поворухнутись.

— Ізабель?

Їй так хотілося, аби тато її пригорнув, узяв за руку та заспокоїв — бодай на мить. Однак він розвернувся й попрямував нагору темними крутими сходами підвалу. У квартирі Ізабель одразу кинулась до вікна, аби глянути на Ейфелеву вежу. Споруда досі стояла, вивищуючись над стіною чорного диму.

— Не крутися біля вікна, — сказав чоловік.

Вона повільно повернулась. Єдиним джерелом світла в кімнаті був його ліхтар, від якого в пітьмі йшов хворобливо жовтий промінь.

— Париж устоїть, — промовила вона.

Він не відповів, лише насупився. Цікаво, чи згадував він Велику війну та все те, що побачив в окопах. Може, його рана знову нагадала про себе, з кожним вибухом бомби завдаючи ще більшого болю.

— Іди спати, Ізабель.

— Як узагалі зараз можна заснути?

Він зітхнув.

— Ти скоро дізнаєшся, як мало у світі неможливого.

Розділ 5

Уряд брехав їм. Їх знову і знову переконували, що Лінія Мажино не пропустить німців до Франції.

Брехня.

Ані бетон та сталь, ані французькі солдати не могли спинити Гітлера, а урядовці втекли з Парижа, наче злодюжки. Казали, буцімто вони подалися до Тура, щоб обміркувати там стратегію. Та яка могла бути від неї користь, коли ворог захоплював Париж?

— Ти готова?

— Я вже сказала, що не поїду, тату. — Утім, вона вбралась для подорожі, як він і просив, — у червону сукню в горошок та черевики на низьких підборах.

— Ми вже про це говорили, Ізабель. Скоро приїдуть Гамберти, щоб забрати тебе. Ви всі їдете в Тур. А там, я сподіваюся, твоя кмітливість допоможе тобі знайти дім сестри. Бачить Бог, ти завжди була експертом з утеч.

— Отже, ти мене виганяєш. Знову.

— Годі, Ізабель. Чоловік твоєї сестри на фронті. Вона залишилася сама з донькою. Ти зробиш так, як я кажу. Ти залишиш Париж.

Чи знав він, як боляче їй було чути ці слова? Чи це взагалі хвилювало його?

— Тобі завжди було начхати на мене і В’янн. Та й вона хоче бачити мене не більше за тебе.

— Ти їдеш, — відрубав він.

— Я хочу залишитись і боротися, тату. Хочу бути, як Едіт Кавелл.

Він закотив очі.

— Пам’ятаєш, як вона загинула? Її стратили німці.

— Будь ласка, тату.

— Годі. Я бачив, на що вони здатні, Ізабель. А ти не бачила.

— Якщо це так жахливо, то їдьмо зі мною.

— Залишити їм квартиру і крамницю? — Він схопив її за руку і потяг сходами вниз. Її солом’яний капелюх і валіза билися об стіни, а дихати було важко.

Нарешті він відчинив двері і витяг її на проспект Бурдоне.

Хаос. Пил. Натовп. Вулиця була схожа на живого дракона. Люди ледве просувалися вперед, здіймали куряву, сигналили клаксонами, кричали, просили про допомогу, діти плакали, а в повітрі висів важкий запах поту.

Автомобілі були навантажені коробками та валізами. Люди використовували все, що бачили, — тачки, велосипеди й навіть дитячі візочки.

Ті, хто не міг собі дозволити пальне для автомобіля чи велосипед, ішли пішки. Сотні, тисячі жінок і дітей трималися за руки й несли стільки, скільки могли. Валізи, кошики для пікніків, хатніх тварин.

Найстарші та наймолодші відставали.

Ізабель не хотіла ставати частиною цього безнадійного й беззахисного натовпу жінок, дітей і старих. Поки молоді чоловіки гинули за них на фронті, їхні родини тікали на південь чи захід. Та яка була гарантія, що там безпечніше? Війська Гітлера вже захопили Польщу, Бельгію та Чехословаччину.

Натовп поглинув їх.

Якась жінка наштовхнулась на Ізабель, пробурмотіла вибачення й рушила далі.

Ізабель ішла за батьком.

— Я можу бути корисною. Будь ласка. Я буду медсестрою чи водитиму карету швидкої. Я можу забинтовувати чи навіть зашивати рани.

Поряд із ними просигналив автомобіль.

Батько озирнувся, і вона побачила полегшення на його обличчі. Ізабель упізнала цей погляд: він означав, що тато позбувається її. Знову.

— Ось вони, — сказав він.

— Не відсилай мене, — просила вона. — Будь ласка.

Він повів її крізь натовп туди, де стояло запилене чорне авто. До даху були прив’язані старі брудні матраци, вудки та клітка з кроликом усередині. Багажник не зачинявся, бо в нього була напхана сила-силенна кошиків, валіз і ламп.

Мсьє Гамберт стискав кермо автівки абсолютно блідими, пухкими пальцями, наче машина була конем, який будь-якої миті міг утекти. Він був низеньким опасистим чоловічком, який цілими днями працював м’ясником у крамниці біля татового магазину. Його дружина Патриція була дебелою жінкою із типовою зовнішністю селянки. Вона палила цигарку й дивилась у вікно, наче не вірила в те, що діється навколо.

Пан Гамберт опустив скло й виглянув назовні.

— Привіт, Жульєне. Вона готова?

Батько кивнув:

— Вона готова. Дякую тобі, Едуарде.

Патриція нахилилась, аби теж перекинутися кількома словами з батьком крізь відчинене вікно.

— Ми їдемо лише до Орлеана. І вона має заплатити свою частку за пальне.

— Звичайно.

Ізабель не могла поїхати. Це було боягузтво. Це було неправильно.

— Тату…

— До зустрічі, — сказав він досить рішуче, аби нагадати, що вона не має вибору. Він кивнув у напрямку автомобіля, і дівчина попленталася до нього.

Вона відчинила задні дверцята й побачила трьох маленьких брудних дівчаток, які, тулячись одна до одної, їли крекери, пили з пляшечок і гралися ляльками. Найменше вона хотіла їхати з ними, але все-таки проштовхнулась усередину, вмостившись поруч із трьома незнайомими дітьми, які пахли сиром та ковбасою, і зачинила дверцята.

Обернувшись на сидінні, вона дивилась на батька крізь заднє скло. Її погляд був прикутий до його обличчя. Кутики його рота були трохи опущені донизу. Натовп сновигав навколо нього, наче вода, що омивала скелю. За кілька секунд вона вже бачила лише стіну з брудних незнайомців позаду машини.

Ізабель знову повернулась на сидінні обличчям уперед. Молода жінка за вікном дивилася просто на неї. Її очі були здичавілими, волосся нагадувало пташине гніздо, а до грудей вона притискала немовля. Авто рухалося повільно, а часом узагалі надовго зупинялося. Ізабель дивилась, як її нажахані й спантеличені земляки проходили повз. Час від часу хтось кидався на капот чи багажник, благаючи про щось. Вікна були зачинені попри те, що в салоні було неймовірно спекотно.

Спершу їй було сумно через від’їзд, а тоді в ній спалахнуло полум’я гніву. Воно було гарячіше за розпечене повітря в смердючій машині. Їй так набридло, що її мали за непотріб. Спочатку її покинув батько, а потім відштовхнула В’янн. Вона заплющила очі, аби сховати сльози, які їй несила було стримати. У темряві, що тхнула ковбасою, потом і димом, поряд із галасливими дітьми вона згадала, як її вперше відіслали геть.

Довга подорож потягом… Ізабель сиділа поруч із В’янн, яка лише плакала, шморгала носом і вдавала, що спить.

А потім мадам із гачкуватим носом та її слова: «Вони не завдаватимуть клопоту».

Хоч тоді їй було лише чотири, Ізабель думала, буцімто зрозуміла, що таке самотність. Однак вона помилялася. Упродовж трьох років, які вона провела в Le Jardin, у неї принаймні була сестра, хоч В’янн ніколи й не було поруч. Ізабель пам’ятала, як вона спостерігала за В’янн та її друзями з вікна на другому поверсі. Вона молилася, щоб про неї згадали й покликали до себе. Коли В’янн вийшла за Антуана та звільнила мадам Дюма (звичайно, це було несправжнє її ім'я), Ізабель повірила, що була частиною родини. Але недовго. Коли у В’янн стався викидень, з Ізабель попрощалися. За три тижні, о сьомій годині, вона вже була у своєму першому інтернаті. Тоді вона справді зрозуміла, що таке самотність.

— Агов! Ізабель! Ти взяла їжу? — спитала Патриція. Вона озирнулась і дивилась на дівчину.

— Ні.

— А вино?

— Я взяла гроші, одяг і книги.

— Книги, — повторила Патриція з презирством і знов розвернулась обличчям уперед. — Це дуже знадобиться.

Ізабель визирнула у вікно. Що ще вона встигла зробити не так?

Минали години. Авто повільно рухалося на південь. Ізабель тішилася з того, що курява вкрила вікна й затуляла жахливу картину.

Люди. Скрізь. Перед ними, позаду, з боків. Натовп був настільки щільний, що машина просувалась на лічені метри. Здавалось, ніби вони їдуть через бджолиний рій, який на мить розділяється, а потім знову збирається докупи. Сонце нещадно пекло. Смердючий салон автомобіля перетворився на піч. Надворі спраглі жінки човгали в напрямку… чого? Ніхто не знав, що саме відбувалося позаду них і чи було безпечно попереду.

Машина смикнулась і різко зупинилася. Ізабель вдарилась об переднє сидіння.

— Лайно, — пробурмотів мсьє Гамберт.

— Мсьє Гамберт, — манірно застерегла Патриція. — Тут діти.

Літня жінка, проходячи повз них, наскочила на капот автомобіля.

— Усе, мадам Гамберт, — відповів він. — У нас скінчилося пальне.

Патриція стала схожа на рибу, яку викинуло на берег:

— Що?

— Ти ж знаєш, дорогою я зупинявся біля кожного стовпа. У нас немає пального і не буде.

— Але ж… що нам робити?

— Знайдемо, де зупинитися. Може, я переконаю брата нам допомогти, — аби нікого не зачепити, Гамберт обережно відчинив дверцята і вийшов на ґрунтову дорогу. — Дивіться, Етамп уже недалеко. Ми винаймемо кімнату, візьмемо щось поїсти, а ранок покаже.

Ізабель підскочила. Вона задрімала й точно щось пропустила. Невже вони збиралися просто кинути машину?

— Гадаєте, ми можемо дійти в Тур пішки?

Патриція знов озирнулася. Вона здавалась такою ж спустошеною, якою почувалася й Ізабель.

— Може, одна з твоїх книжок стане тобі в пригоді. Звісно ж, було дуже розумно взяти їх, а не хліб чи воду. Ходімо дівчата. Виходьте.

Ізабель потягнулася по валізу, яку прилаштувала під сидінням. Знадобилися певні зусилля, аби її витягти. З вигуком, сповненим рішучості, вона зрештою вивільнила її, відчинила дверцята машини й вийшла назовні.

Її одразу ж оточили люди, які штовхались та лаялися.

Хтось спробував вирвати валізу з її рук. Проте дівчина вчепилася в неї й не відпускала. Коли вона притисла свій багаж до тіла, повз неї пройшла жінка, яка ледве штовхала навантажений різним добром велосипед. Жінка поглянула на Ізабель. В її темних очах читалися безнадія та виснаженість.

Хтось знову наштовхнувся на Ізабель, і вона мало не впала. Лише щільність натовпу не дала їй гепнутись у пил та бруд. Збираючись відповісти на вибачення, вона раптом згадала про Гамбертів.

Пробираючись до іншого боку авто, дівчина покликала:

— Пане Гамберт!

Та відповіді не було. Лише нескінченне тупотіння ніг по дорозі.

Вона вигукувала ім’я Патриції, але її крик глушили сотні черевиків та шин, що з гулом рухалися вперед. Люди проштовхувалися повз неї. Якби вона зараз упала, вони затоптали б її на смерть.

Стискаючи гладеньку ручку валізи, Ізабель долучилася до натовпу, що рухався в напрямку містечка Етамп.

Кілька годин по тому стемніло, та вона все ще йшла. Ноги гуділи, пухирі завдавали болю з кожним кроком. Її супроводжував голод. Він ніби постійно штовхав її гострим ліктем, але що вона могла вдіяти? Дівчина зібрала речі, щоб зустрітися із сестрою, а не для нескінченної мандрівки. У неї був примірник «Мадам Боварі», книга під назвою «Віднесені вітром», яку читали всі, та трохи одягу. Жодної води чи їжі. Вона думала, що вся ця подорож триватиме лише кілька годин, і аж ніяк не очікувала, що муситиме йти в Карріву пішки.

Ізабель зупинилася на вершині невеликого пагорба. Місячне світло осявало тисячі людей, які оточували її. Тиснява і штовханина змусили її рухатися вперед. Сотні людей обрали цей схил для відпочинку. Жінки й діти розташувалися обабіч дороги, у полі, у ровах та ярах.

Ґрунтова дорога була всіяна зламаними машинами та різними речами — забутими, викинутими, розчавленими або ж надто важкими, щоб нести далі. У траві, під деревами чи вздовж канав, обійнявшись, спали жінки з дітьми.

Ізабель дісталась околиці Етампа. На дорозі, що вела до міста, юрмилися люди.

І вона знала.

В Етампі не буде, де зупинитися, не буде їжі. Біженці, які прибули сюди раніше за неї, змели з полиць усе їстівне, мов сарана. Вільних кімнат не буде. Гроші їй не допоможуть.

То що їй робити?

Іти на південний захід у напрямку Тура та Карріву. Що ж іще? Маленькою дівчинкою, повертаючись у Париж, вона вивчила карти цього регіону. Вона знала місцевість. Якби ж вона лише могла зараз думати.

Ізабель відділилася від натовпу, який прямував до залитих місячним світлом кам’яних будинків, і рушила через долину. Скрізь навколо неї в траві сиділи чи спали під ковдрами люди. Вона чула, як вони ворушаться і перешіптуються. Сотні людей. Тисячі. На іншому боці поля дівчина знайшла стежку, що вела на південь уздовж низького кам’яного муру. На мить вона зупинилась, аби заспокоїтись, а тоді рушила далі. Через кілька кілометрів стежка вивела її до лісу, зарослого високими, тонкими деревами.

Вона зайшла глибоко в хащі і намагалася не зважати на біль у пальці ноги, шлунку й на те, що в горлі пересохло від спраги. Раптом вона відчула запах диму.

І смаженого м’яса. Голод зробив її рішучою та нерозсудливою.

Дівчина побачила мерехтіння полум’я й рушила до нього. Останньої миті вона подумала про можливу небезпеку та спинилася. Під ногою хруснула гілочка.

— Ти можеш підійти, — сказав чоловічий голос. — Ти ходиш по лісу, наче слон.

Ізабель застигла на місці. Якою ж вона була дурною. Для самотньої дівчини тут могло бути небезпечно.

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Це була правда. Він міг підійти до неї в темряві й перерізати горлянку. Однак вона не могла думати про щось інше, окрім ниття в порожньому шлунку та запаху смаженого м’яса.

— Мені можна довіряти.

Вона вдивлялася в темряву, намагаючись його розгледіти, але не могла:

— Ви сказали б так, навіть якби не можна було.

Він засміявся:

— Справді. А тепер іди сюди. У мене тут кролик на вогні.

Дівчина рушила до багаття. Під місячним світлом стовбури дерев навколо неї здавалися сріблястими. Вона рухалась неквапливо, готова негайно тікати в разі потреби. Біля останнього дерева між нею та вогнищем вона зупинилась.

Коло багаття, притулившись спиною до стовбура, сидів молодий чоловік. На вигляд він був лише на кілька років старший за Ізабель.

Через помаранчеве мерехтіння полум’я його було складно роздивитись. Він мав довге, густе й темне волосся, яке, здається, ніколи не бачило гребінця чи мила. Його латаний одяг нагадав їй про біженців, які ще недавно сновигали Парижем, збирали пляшки та просили дрібняки. У нього був хворобливий вигляд людини, яка ніколи не знала, коли їстиме наступного разу.

Однак він пропонував їй харчі.

— Я сподіваюся, що ви джентльмен, — промовила вона з темряви.

Знову почувся сміх.

— Не сумніваюсь, що сподіваєшся.

Вона вийшла на світло.

— Сідай, — сказав він.

Вона всілася на траві навпроти нього. Він нахилився та передав їй пляшку вина. Дівчина пила так довго, що він аж засміявся, коли вона повернула йому пляшку і витерла вино з підборіддя.

— Яка гарненька п'яниця.

Вона не знала, як на це відповісти.

Він усміхнувся.

— Ґаетан Дюбуа. Друзі звуть мене Ґает.

— Ізабель Розіньйоль.

— А, соловейко.

Вона знизала плечима. Це спостереження не було оригінальним. Її прізвище означало «соловейко». Мама називала В'янн та Ізабель своїми соловейками, коли цілувала їх на ніч. Це був один з небагатьох спогадів Ізабель про неї.

— Чому ви покидаєте Париж? Чоловіки мають залишитись і битися.

— Ворота в’язниці відчинили. Мабуть, краще, щоб ми билися за Францію, а не сиділи за ґратами, коли прийдуть німці.

— Ви сиділи у в’язниці?

— Це тебе лякає?

— Ні. Просто це… несподівано.

— А боятися варто, — відповів він, відкинувши волосся з очей. — Утім, зі мною ти в безпеці. У мене на думці зовсім інше. Я збираюсь навідати матір та сестру, а потім долучитися до якогось полку та вбити стільки покидьків, скільки зможу.

— Щастить вам, — зітхнула вона. Чому чоловікам було так просто робити все, що заманеться, а жінкам так складно?

— Ходімо зі мною.

Ізабель вистачало розуму, щоб не довіряти йому.

— Ви так кажете тому, що я гарна, і ви думаєте, що зрештою, якщо я залишуся, то опинюся з вами в ліжку, — відповіла вона.

Хлопець прикипів до неї поглядом. Було чути шипіння, коли жир із дичини крапав на полум’я. Він зробив великий ковток вина і знову передав їй пляшку. На мить вони ледь торкнулися один одного руками.

— Я міг би оволодіти тобою просто зараз, якби хотів саме цього.

— Хіба що змусивши силою, — відповіла дівчина, не в змозі відвести погляду.

— Аж ніяк, — сказав він так, що по її шкірі пробігли мурашки, а дихати стало складно. — Але я не про це. Я пропоную тобі йти битися разом зі мною.

Ізабель відчула щось настільки нове, що не могла збагнути, що саме. Вона знала, що гарна. Для неї це був лише сухий факт. Люди завжди їй це казали. Вона бачила, з яким бажанням на неї дивилися чоловіки, роблячи компліменти її волоссю, зеленим очам, пухким губам і витріщаючись на її груди. Дівчата в школі не хотіли, щоб вона і близько підходила до хлопців, які їм подобалися. Вони називали її зарозумілою ще до того, як вона встигала сказати хоч слово.

Краса була ще одним приводом не сприймати її серйозно, не помічати її. Дівчина звикла до уваги іншого типу. Та й вона не була невинною, коли йшлося про пристрасть. Хіба її виключили зі школи Святого Франциска не через те, що вона цілувалася з хлопцем під час меси?

Однак це було нове відчуття.

Навіть у пітьмі він, без сумніву, міг бачити її красу, але дивився ніби крізь неї. Можливо, він був достатньо розумним, аби помітити, що вона може запропонувати світові більше, ніж гарненьке личко.

— Я можу робити щось важливе, — тихо сказала вона.

— Звісно, можеш. А я міг би навчити тебе користуватися зброєю.

— Я маю потрапити в Карріву й переконатися, що з моєю сестрою все гаразд. Її чоловік на фронті.

Він зосереджено глянув на неї крізь багаття.

— Ми навідаємося до твоєї сестри в Карріву та до моєї матері в Пуатьє, а потім вирушимо на війну.

Він говорив про це, наче про якусь пригоду. Так, ніби вони збиралися втекти та долучитися до цирку, дивитися на бородатих жінок і чоловіків, які ковтають мечі.

Саме на це вона чекала все своє життя.

— Непоганий план, — відповіла вона, не в змозі приховати усмішку.

Розділ 6

Наступного ранку Ізабель розбудили сонячні промені, які пробивалися крізь листя дерев над її головою.

Вона підвелась і поправила спідницю, яка задерлася вночі, оголивши її білі підв’язки й подерті панчохи.

— Не треба заради мене чепуритися.

Ізабель глянула ліворуч і побачила Ґаетана. Вона вперше могла добре його розгледіти. Він був високим і сухотілим, одягненим у жебрацьке лахміття. З-під зношеного кашкета дивилося загострене неголене обличчя. Він мав широкі брови, різко окреслене підборіддя та глибоко посаджені очі з довгими віями. Його погляд був гострий, наче кінчик його підборіддя; у ньому можна було чітко прочитати голод. Минулого вечора вона могла б подумати, що так він поглядає лише на неї. Але тепер вона розуміла, що так він дивиться на весь світ.

Він зовсім не лякав її. Ізабель не була схожою на В’янн, яку легко охоплював страх і тривога. Однак Ізабель не була дурною. Якщо вона збиралася подорожувати з цим чоловіком, то мусила з’ясувати деякі речі.

— Отже, — сказала вона. — В’язниця.

Він подивився на неї, піднявши чорну брову, ніби хотів спитати: «Уже боїшся?»

— Такі дівчата, як ти, нічого про це не знають. Я міг би сказати, що це наче бути Жаном Вальжаном,[1] і ти подумала б, що це романтично.

Таке вона чула постійно. Усе знову зводилося до її зовнішності. Звісно ж, гарненька білявка може бути лише вузьколобою та недалекою.

— Ви крали їжу, щоб прогодувати родину?

Він якось криво всміхнувся. Один кутик його рота здіймався вище за другий.

— Ні.

— Ви небезпечний?

— Це як подивитися. Як ти ставишся до комуністів?

— Отже, ви політичний в’язень.

— Щось таке. Однак, як я вже сказав, така гарненька дівчина, як ти, не може нічого знати про виживання.

— Вас здивує, скільки я знаю, Ґаетане. В’язниці бувають різні.

— Невже, красуне? І що ти в цьому тямиш?

— То що ви накоїли?

— Я взяв те, що мені не належить. Така відповідь тебе влаштує?

Крадій.

— І вас упіймали.

— Це очевидно.

— Це не все, що я хотіла почути, Ґаетане.

— Ґает, — сказав він тихо, підходячи до неї.

— Я ще не вирішила, чи ми друзі.

Він торкнувся її волосся, накручуючи пасма на свій брудний палець.

— Ми друзі. Не сумнівайся. А тепер ходімо.

Коли він простягнув їй руку, вона спершу завагалася, але все ж стиснула її. Вони вийшли з лісу на дорогу і знову злилися з натовпом, який поглинув їх, ніби взявши в кулак. Однією рукою Ізабель ухопилася за Ґаетана, а іншою — тримала свою валізу.

Вони йшли кілометр за кілометром.

Навколо ламалися автомобілі. Коні зупинялися й відмовлялись іти далі. Ізабель почувалася виснаженою через спеку, пил та спрагу. Поруч із нею шкутильгала жінка. Вона плакала чорними від бруду сльозами. Потім на її місці опинилася старша пані в шубі. Вона дуже пітніла, бо, мабуть, одягла на себе всі прикраси, які мала.

Сонце пекло дедалі сильніше. Діти плакали, схлипували жінки. Їдкий сморід поту наповнював повітря, але Ізабель так до цього звикла, що практично не помічала запаху людей.

Була майже третя година, найбільш спекотна частина дня, коли їх проминув підрозділ французьких солдатів, які тягли по землі свої гвинтівки. Солдати рухались неорганізовано, в довільному порядку. Поруч прогуркотів танк, розчавлюючи покинуті на дорозі речі. На ньому, низько схиливши голови, сиділо кілька блідих бійців.

Ізабель відпустила Ґаетанову руку й почала проштовхуватися крізь натовп до солдатів.

— Ви не туди йдете! — закричала вона і здивувалась від того, наскільки хрипким був її голос.

Ґаетан накинувся на вояка, штовхнувши його так сильно, що той налетів на танк.

— Хто б’ється за Францію?

Отетерілий солдат похитав головою:

— Ніхто, — щось блиснуло, й Ізабель побачила ніж, який Ґаетан приставив до чоловікового горла. — Ну ж бо, зроби це. Убий мене.

Ізабель відтягла Ґаетана. У його очах вона побачила невимовну лють, яка налякала її. Він міг це зробити. Він міг перерізати горлянку цьому чолов’язі. Раптом їй спало на думку: «Вони відчинили в’язницю». Може, він був небезпечнішим за крадія?

— Ґаете? — сказала вона.

Її голос привів його до тями. Він струснув головою й опустив ножа.

— Хто б’ється за нас? — спитав він із гіркотою в голосі й закашлявся від порохняви.

— Ми битимемося, — відповіла вона. — Скоро.

Позаду сигналив автомобіль. Ізабель не звертала уваги. Від машин уже не було жодної користі. Ті з них, які ще були на ходу, ледве рухались, наче сміття в брудній річці.

— Ходімо, — вона відтягла його від деморалізованих військових.

Вони йшли далі, досі тримаючись за руки, однак згодом Ізабель почала помічати, що поведінка Ґаетана змінилася. Він мало говорив і перестав усміхатися.

У кожному місті натовп ставав дедалі меншим. Люди залишалися в Артене, Сарані й Орлеані. Їхні очі розпачливо спалахували, коли вони лізли в торби та кишені, шукаючи гаманець із надією, що буде де витратити гроші.

Однак Ізабель і Ґаетан рухалися далі. Вони йшли цілий день, а коли настала темрява, знесилені, заснули. Прокинувшись, вони знову вирушили в дорогу. На третій день Ізабель ледве могла поворухнутися від виснаження. Майже між усіма пальцями на її ногах були червоні пухирі, з яких текла рідина. Кожен крок завдавав болю. Через зневоднення нестерпно боліла голова, а порожній шлунок нив від голоду. Пил постійно потрапляв у горло та очі, змушуючи її кашляти.

Дівчина зупинилася біля свіжої могили на узбіччі, позначеної неохайно збитими у формі хреста палицями. Вона на щось наступила: це був мертвий кіт. Ізабель похитнулась уперед і мало не впала навколішки, але Ґаетан утримав її.

Вона вчепилася в його руку і встояла.

Скільки часу минуло до того, як вона щось почула?

Година? День?

Бджоли. Вони дзижчали над головою, а вона відмахувалась від них. Вона облизала сухі губи, і їй пригадалися чудові дні в садку, коли навколо теж літали бджоли.

Ні.

Не бджоли.

Вона знала цей звук.

Насупившись, вона зупинилася. Її думки плуталися. Що вона намагалася згадати?

Дзижчання ставало голоснішим, наповнювало повітря, а потім з'явилося шість чи сім літаків. Вони нагадували маленькі розп’яття на тлі блакитного безхмарного неба.

Ізабель затулила очі від сонця долонею, спостерігаючи, як літаки наближаються та знижуються…

Хтось закричав: «Це німці!»

У далині кам’яний міст вибухнув стовпом полум’я і диму.

Літаки і далі знижувались над натовпом.

Ґаетан кинув Ізабель на землю і накрив її тіло своїм. Увесь світ перетворився на суцільний звук: гуркіт двигунів літаків, кулеметні черги, її серцебиття, галас людей. Кулі рівними смугами розривали землю, люди кричали. Ізабель побачила, як жінка злетіла в повітря, наче ганчір'яна лялька, а потім впала на землю.

Дерева розліталися на друзки. Спалахувало полум’я, і все було оповите димом.

А потім… тиша.

Ґаетан перекотився на бік.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

Вона відкинула волосся з очей і сіла.

Скрізь були покалічені тіла, вогонь та клуби чорного диму. Люди кричали, плакали, вмирали.

— Допоможіть мені, — простогнав літній чоловік.

Ізабель підповзла до нього й раптом відчула, що земля волога від його крові. З-під розірваної сорочки було видно рану на животі. Нутрощі мало не вивалювалися назовні.

— Може, тут є лікар, — це все, що вона змогла сказати. А тоді знову почула його. Дзижчання.

— Вони повертаються.

Ґаетан допоміг їй звестися на ноги. Дівчина мало не послизнулася на просякнутій кров’ю траві. Неподалік упала бомба, і пролунав вибух. Ізабель побачила, як біля мертвої жінки плакав малюк у брудному підгузку.

Вона зупинилася біля дитини. Ґаетан потягнув її вбік.

— Я мушу допомогти.

— Твоя смерть не допоможе малому, — заревів він, боляче смикнувши її до себе. Ізабель була розгубленою. Вони оминали пошматовані машини та тіла. Більшість людей неможливо було врятувати. З-під розірваного одягу лилася кров і стирчали кістки.

На околиці міста Ґаетан затягнув Ізабель у маленьку кам’яну церкву. Тут були й інші. Вони ховалися в закутках та серед лав, притискаючись до своїх близьких.

Літаки гуркотіли над головою під акомпанемент кулеметних черг. Вітраж розлетівся на друзки, які кольоровими скельцями посипалися на землю. Дерев’яні балки ламалися, падало каміння. Кулі літали скрізь, прибиваючи руки та ноги до підлоги. Вівтар вибухнув.

Ґаетан їй щось сказав, а вона щось відповіла. Чи, може, їй просто здалося, що відповіла. Перш ніж вона це зрозуміла, зі свистом вибухнула ще одна бомба, підірвавши дах над їхніми головами.

Розділ 7

За міськими стандартами, початкова школа була невелика, але досить простора для дітей Карріву й добре обладнана. Перш ніж стати школою, ця будівля правила за стайні багатому землевласникові. Оскільки за формою вона нагадувала літеру «П», центральне подвір’я було місцем збору торговців. У споруди були сірі кам’яні стіни, вікна з блакитними рамами та дерев’яна підлога. Сусідній маєток розбомбили під час Великої війни, а потім так і не відбудували. Як і більшість шкіл у маленьких французьких поселеннях, навчальний заклад був розташований на околиці міста.

В’янн стояла біля столу у своєму класі й дивилася на світлі дитячі обличчя перед нею. Поруч із партою кожної дитини на підлозі лежав протигаз. Тепер малеча носила їх скрізь.

Відчинені вікна та кам’яні стіни трохи рятували від сонця, та все одно було дуже гаряче. Хоч і без цієї спеки не виходило на чомусь сконцентруватися. З Парижа надходили жахливі новини. Люди навколо говорили лише про похмуре майбутнє і страшне сьогодення: німці в Парижі. Лінія Мажино не встояла. Французькі солдати гинули в окопах і тікали з фронту. Уже три ночі, відтоді як їй зателефонував батько, вона не могла спати. Ізабель перебувала невідомо де між Парижем та Карріву, а від Антуана не було жодної звістки.

— Хто хоче провідміняти дієслово? — спитала вона втомлено.

— Хіба нам не треба вчити німецьку?

В’янн нарешті збагнула, про що її запитали. Учні з цікавістю дивилися на неї.

— Перепрошую? — мовила вона і відкашлялась, аби виграти час.

— Нам слід було б вивчати німецьку, а не французьку.

Це був юний Жилль Фурньє, син м'ясника. Його батько і троє старших братів пішли на фронт, залишивши його з матір’ю наглядати за крамницею.

— А ще вчитися стріляти, — підтримав Франсуа. — Моя мама каже, ми теж маємо навчитися вбивати німців.

— Моя бабуся каже, що ми повинні тікати звідси, — сказала Клер. — Вона пам’ятає останню війну і думає, що ми дурні, бо лишаємося.

— Німці ж не перейдуть Луари,[2] чи не так, мадам Моріак?

У першому ряду, по центру, склавши руки на дерев’яній парті й широко розплющивши очі, сиділа Софі. Чутки гнітили її, як і В’янн. Дівчинка дві ночі поспіль засинала в сльозах, переживаючи за тата. Тепер вона принесла до школи Бебе. Поруч сиділа її не менш перелякана найкраща подруга Сара.

— Боятися — це цілком нормально, — сказала В’янн, підійшовши до них. Те саме вона казала Софі й собі минулої ночі, але слова звучали фальшиво.

— Я не боюся, — відповів Жилль. — У мене є ніж. Я вб’ю кожного брудного фрица, який з’явиться в Карріву.

Очі Сари розширилися від страху:

— Вони прийдуть сюди?

— Ні, — відповіла В’янн. Та заперечувати це було непросто. У голосі відчувався її власний страх. — Французькі солдати — ваші батьки, дядьки й брати — найвідважніші у світі чоловіки. Я впевнена, що вони просто зараз б’ються за Париж, Тур та Орлеан.

— Але Париж уже захоплено, — заявив Жилль. — Що сталося з французькими солдатами на фронті?

— У війнах є битви і маленькі сутички. Є і втрати. Однак наші чоловіки ніколи не дозволять німцям перемогти. Ми ніколи не здамося, — вона підійшла ближче до учнів. — Але ми теж маємо виконувати свої обов’язки. Ті, хто залишився тут. Ми мусимо бути сміливими, сильними та вірити в краще. Ми мусимо жити далі, щоб наші батьки, брати і… чоловіки могли потім повернутися до нормального життя, правда ж?

— А як щодо тітки Ізабель? — спитала Софі. — Дідусь казав, що вона вже мала би бути тут.

— Мій двоюрідний брат теж утік із Парижа, — сказав Франсуа. — І теж досі не з’явився тут.

— Мій дядько каже, що на дорогах небезпечно.

Пролунав дзвоник, й учні позіскакували зі своїх місць. Вони миттю забули про війну, літаки та страх. Вони були восьми- та дев’ятирічними дітлахами, у яких закінчився літній навчальний день. І поводилися вони відповідно: кричали, сміялися, говорили наперебій і, штовхаючись, бігли наввипередки до дверей.

В'янн зраділа дзвонику. Вона була лише вчителькою. Що вона могла знати про такі загрози? Як вона могла заспокоїти дитину, коли її власний страх рвався назовні? Жінка взялася за звичні справи — прибирання різних дрібниць, які залишили після себе шістнадцятеро дітлахів, вибивання крейди з губки, складання підручників. Зрештою вона поклала папери й олівці у свій шкіряний портфель і дістала з нижньої шухляди столу сумочку. Надягнувши солом’яний капелюх, В’янн вийшла з класу.

Вона йшла тихими коридорами, махаючи колегам, які були ще зайняті. Кілька аудиторій були зачинені, оскільки вчителів-чоловіків мобілізували.

Біля класу Рейчел вона зупинилась і побачила, як та кладе свого сина у візочок і тоді котить його до дверей. Рейчел планувала взяти відпустку на цю чверть, аби бути вдома з Арі, але війна зруйнувала всі плани. Тепер вона не мала іншого вибору, окрім як брати дитину із собою на роботу.

— У тебе такий вигляд… Я почуваюся так само, — сказала В’янн, коли її подруга підійшла. Темне волосся Рейчел через вологість стало вдвічі об’ємнішим.

— Я в такому відчаї, що навіть уважатиму це за комплімент. До речі, у тебе на щоці крейда.

В’янн витерла обличчя й нахилилася до візочка. Немовля міцно спало.

— Як він?

— Як на десятимісячного, який замість того, аби бути вдома з матусею, їздить містом під ворожими літаками та цілий день слухає крики десятирічних дітей? Нормально, — вона всміхнулась і відкинула з обличчя волосся. Вони пішли коридором. — У моєму голосі чути тривогу?

— Не більше, ніж у всіх нас.

— Це і тобі пішло б на користь. Усі твої усмішки і прикидання викликають у мене алергію.

Рейчел спустила візочок із трьох кам’яних сходинок на алею, що вела до порослого травою ігрового майданчика. Раніше на ньому тренувалися коні, розвантажували свій товар крамарі. Посеред двору бив чотирьохсотрічний кам’яний фонтан.

— Ходімо, дівчата! — покликала Рейчел Софі і Сару, які сиділи на лаві. Дівчатка одразу пішли за жінками, неперервно про щось розмовляючи й тримаючись за руки. Друге покоління найкращих подруг.

Вони звернули в провулок і вийшли на вулицю Віктора Гюго біля бістро, де, сидячи на кованих стільцях, літні чоловіки попивали каву, курили й обговорювали політику. Попереду В’янн побачила трьох виснажених жінок. Їхній одяг був подертий, а обличчя жовті від порохняви.

— Бідолашні, — зітхнула Рейчел. — Елен Руаль зранку казала мені про щонайменше десяток біженців, які пізно вночі дісталися міста. Новини вони принесли погані. Хоча ніхто не вміє так перекручувати історії, як Елен.

Зазвичай В’янн сказала б, що Елен — пліткарка, але не цього разу. За словами тата, Ізабель залишила Париж кілька днів тому, а в Le Jardin її досі не було.

— Я хвилююся за Ізабель, — сказала вона.

Рейчел взяла В’янн під руку.

— Пам’ятаєш, як твоя сестра вперше втекла з інтернату в Ліоні?

— Їй було сім.

— І вона подолала шлях до Амбуаза. Сама. Провела дві ночі в лісі, але таки дісталася потяга.

В’янн мало що пам’ятала з тих часів, окрім власного горя. Коли вона втратила першу дитину, то впала у відчай. Антуан називав той період утраченим роком. Вона й сама так вважала. Коли Антуан запропонував відвезти Ізабель у Париж, В’янн відчула полегшення.

Нічого дивного, що Ізабель утекла з інтернату, до якого її заслали. В’янн досі було соромно за те, як вона ставилася до своєї молодшої сестри.

— Їй було дев’ять, коли вона вперше сама повернулася в Париж, — сказала В’янн, намагаючись заспокоїти себе цією історією. Ізабель була сильною і цілеспрямованою. Завжди.

— Якщо я не помиляюся, за два роки її виключили зі школи через те, що вона втекла, аби подивитися на мандрівний цирк. А пам’ятаєш, як вона вилізла з другого поверху гуртожитку по простирадлу? — всміхнулася Рейчел. — Ізабель дістанеться сюди, якщо схоче.

— Хай допоможе Бог тому, хто спробує її зупинити.

— Вона от-от з’явиться. Обіцяю. Хіба що вона зустріла принца у вигнанні й нестямно в нього закохалася.

— А таке з нею статися могло.

— От бачиш, — підштовхнула подругу Рейчел. — Тобі вже краще. А тепер ходімо до мене, вип’ємо лимонаду. Це те, що треба в таку спеку.

Після вечері В'янн вклала Софі в ліжечко, а сама спустилася вниз. Вона була надто схвильованою, щоб розслабитись. Тиша в домі не давала їй спокою. Попри свою розмову з Рейчел, вона не могла позбутися тривоги за Ізабель.

Не знаходячи собі місця, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх.

Під багряно-рожевим вечірнім небом розпросторилися широкі поля. Її подвір’я не відрізнялося від багатьох інших: доглянуті яблуні росли якраз між будинком та оповитим трояндами й виноградом кам’яним муром. За огорожею виднілася дорога до міста і гектари полів, то там, то тут усіяних стрункими деревами. Праворуч простягався густий ліс, куди вона тікала з Антуаном, щоб побути наодинці, коли вони були молодшими.

Антуан.

Ізабель.

Де вони? Він на фронті? Вона йде пішки з Парижа?

«Не думай про це».

Вона мала щось робити. Працювати на землі. Зосередитися на чомусь іншому.

Одягнувши старі рукавиці та взувши чоботи, вона рушила на город, розташований між сараєм і хлівом. Картопля, цибуля, морква, броколі, горох, боби, огірки, томати й редис росли на охайних, доглянутих грядках. На схилі між городом і сараєм рясніли ягоди — рівні ряди малини й ожини. Жінка нахилилася й почала висмикувати бур’ян.

Початок літа був важливим періодом. Звісно, найспекотніша пора року могла все зіпсувати, але, якщо бути розсудливим і не нехтувати прополюванням бур’яну, за рослини можна не переживати. В’янн завжди дбала, щоб грядки були рівні й упорядковані твердою, але ніжною рукою. Городик давав їй навіть більше, ніж вона віддавала йому. Тут вона знаходила спокій.

Жінка не одразу збагнула, що щось сталося. Спочатку В’янн відчула вібрацію і глухий стукіт, а потім до неї долинув голос. Запах, який вона вловила, різко відрізнявся від солодких пахощів її саду. Він був їдкий та різкий, наче тхнуло чимось гнилим.

Знаючи, що вимастить обличчя, В’янн усе ж витерла чоло і підвелася. Запхнувши брудні рукавиці в кишені штанів, вона рушила до хвіртки. Та перш ніж вона встигла до неї підійти, наче нізвідки з’явилося троє жінок. Вони стояли на дорозі просто за парканом. Літня жінка, вбрана в лахміття, притискала до себе двох інших — молоду з немовлям на руках та дівчинку-підлітка з порожньою пташиною кліткою і лопатою. Вони здавалися хворими. Молода мати сильно тремтіла. Їхніми обличчями стікав піт, а в очах читався відчай. Літня жінка простягнула свої брудні руки.

— Ви можете дати нам трохи води? — спитала вона, але в голосі відчувалась невпевненість.

В’янн відчинила хвіртку.

— Звичайно. Може, бажаєте зайти, перепочити?

Жінка похитала головою:

— Ми попереду. Для тих, хто позаду, нічого немає.

В’янн не розуміла, про що говорить ця пані, але це не мало значення. Очевидно, що вони потерпали від виснаження та голоду.

— Зачекайте хвилинку, — В’янн пішла в будинок і зібрала для них трохи хліба, моркви та сиру. Вона наповнила пляшку з-під вина водою і повернулась назад, пропонуючи їм харчі. — Тут небагато, — сказала вона.

— Це більше, ніж ми бачили, відколи залишили Тур, — відповіла молода жінка невиразним голосом.

— Ви були в Турі? — запитала В’янн.

— Пий, Сабіно, — сказала літня жінка, прикладаючи пляшку до губ дівчинки. В’янн уже збиралася спитати про Ізабель, аж раптом жінка різко вигукнула:

— Вони тут.

Молода мама застогнала і міцніше притиснула до себе малюка, який був абсолютно незворушним. Його крихітні пальчики були сині. Немовля померло.

В’янн добре знала, що це за горе. Його чіпкі пазурі роздирали серце і змушували матір сподіватися, навіть коли надія вже давно згасла.

— Ідіть усередину, — сказала літня жінка В’янн. — Замкніть двері.

— Але…

Обшарпана трійця пошкандибала геть, наче подих В’янн раптом став отруйний.

А тоді вона побачила натовп, що рухався полем у напрямку дороги.

За ними тягнувся запах. Запах поту та бруду. Коли вони підійшли ближче, суцільна юрба почала набирати форми окремих постатей. Вона бачила людей на дорозі та в полі. Вони йшли, шкутильгали, рухалися в її бік. Дехто штовхав перед собою велосипеди та візки. Гавкали собаки, плакали діти. Було чути кашель та схлипування. Люди плентались дорогою, наближаючись до неї. Голоси ставали дедалі виразніші.

В’янн не могла допомогти всім. Вона кинулась у дім і замкнула за собою двері. Жінка бігала з кімнати в кімнату, скрізь зачиняючи двері та вікна. Нарешті вона закінчила й зупинилася посеред вітальні. Її серце вискакувало з грудей.

Будинок почав легенько труситися. Вікна цокотіли, а з дерев’яних балок під стелею посипалася порохня.

Хтось почав гупати в парадні двері. Стукіт кулаків, що був схожий на вибійні молоти, змушував В’янн здригатися.

Софі прибігла вниз, притискаючи до себе Бебе:

— Мамо!

В’янн міцно обійняла доньку. Тимчасом атака посилилася. Хтось почав стукати в задні двері. Мідні каструлі та сковорідки, що висіли на кухні, дзвеніли, наче церковні дзвони. Вона почула, як на дворі скрипить насос. Вони качали воду.

В’янн повернулася до Софі:

— Почекай тут. Сідай на канапу.

— Не кидай мене!

В’янн змусила доньку сісти. Узявши біля каміна залізну кочергу, вона піднялася сходами. У спальні жінка обережно, щоб її не помітили, визирнула у вікно.

Надворі були десятки людей — переважно жінок і дітей, які нагадували зграю голодних вовків. Їхні голоси зливалися в суцільне відчайдушне завивання.

В’янн відійшла від вікна. А що як двері не витримають? Такий натовп міг би зламати не лише двері, а й стіни.

Налякана, вона знову пішла вниз і з полегшенням видихнула, побачивши, що Софі в безпеці. В’янн сіла поруч із донькою та взяла її на руки. Дівчинка скрутилася калачиком, як вона робила, коли була набагато меншою. В'янн гладила кучеряве волосся дитини. Краща й сильніша мати зараз розповіла б якусь історію, але жінка була такою нажаханою, що не могла говорити. У голові крутилася лише молитва без початку та кінця. «Будь ласка».

Вона міцніше стисла Софі й сказала:

— Спи, Софі, я тут.

— Мамо, — озвалася Софі. Її голос було ледве чути через гуркіт. — А що як там тітка Ізабель?

В'янн поглянула на маленьке серйозне личко Софі, вкрите потом і пилом.

— Хай допоможе їй Бог, — подумала вона.

Побачивши сірий кам’яний будинок, Ізабель відчула себе цілком знесиленою. Біль від мозолів на її ногах був нестерпний. Ґаетан відчинив перед нею хвіртку, і дівчина почула гучне скрипіння.

Спираючись на хлопця, вона підійшла до парадних дверей і двічі постукала. Коли скривавлені кісточки її пальців торкнулися деревини, дівчина здригнулася.

Ніхто не відповів.

Ізабель почала стукати обома кулаками і спробувала вигукнути ім’я сестри, але її голос був надто хрипкий, щоб видавати звуки.

Вона відступила, мало не падаючи навколішки.

— Де ти можеш поспати? — спитав Ґаетан, підтримуючи її за талію, щоб вона не впала.

— Заднє подвір’я. Альтанка.

Він повів її кругом будинку на заднє подвір’я. Оповита запахом жасмину, вона нарешті опустилась навколішки. Вона не помітила, що він кудись пішов, а тоді повернувся з ледь прохолодною водою, яку дівчина сьорбала просто з його долонь. Цього було замало. Її шлунок бурчав від голоду та завдавав сильного болю. Утім, коли він знову кудись зібрався, вона простягла до нього руки й попросила не залишати її саму. Він ліг поруч і поклав руку так, щоб Ізабель могла схилити на неї голову. Вони лежали на теплій землі й дивилися вгору крізь густі зарості виноградної лози, що обплела альтанку. П’янкий аромат жасмину, троянд і землі був просто казковий. Та навіть тут, у цій тиші, було неможливо забути, що вони пережили… і про зміни, що наближалися.

Вона помітила, як змінився Ґаетан, як злість та безсила лють стирали співчуття з його очей та усмішку з губ. Він майже не говорив після бомбардування, а коли й казав щось, то його голос був монотонний та різкий. Тепер вони вже більше знали про війну, про те, що на них чекало.

— Тобі було б безпечніше тут, з твоєю сестрою, — сказав чоловік.

— Мені не потрібна безпека. А моїй сестрі не потрібна я.

Вона повернулася, щоб поглянути на нього. Місячне сяйво падало нерівними візерунками. Воно підсвічувало його очі та рот у той час, як ніс і підборіддя лишалися в темряві. Він знову здавався якимось іншим. Постарілим, змученим, злим. Від нього відгонило потом, кров’ю, брудом і смертю. Утім, як і від неї.

— Ти чув про Едіт Кавелл? — спитала вона.

— Я схожий на освічену особу?

На мить вона замислилась, а тоді відповіла:

— Так.

Він замовк, й Ізабель зрозуміла, що здивувала його.

— Я знаю, хто це. Вона врятувала життя сотень льотчиків Альянсу під час Великої війни. Вона відома своїм висловом «патріотизм — це ще не все». І це твоя героїня. Жінка, страчена ворогом.

— Жінка, яка щось у житті зробила, — сказала Ізабель, вивчаючи його. — Я сподіваюся, що ти — злочинець і комуніст — допоможеш мені зробити те саме. Можливо, я і справді така навіжена й імпульсивна, як про мене кажуть.

— Хто каже?

— Усі, — вона замовкла. Колись вона вирішила, що ніколи нікому не довірятиме, але все ж вона вірила Ґаетану. Він дивився так, наче вона була якоюсь важливою. — Ти візьмеш мене із собою. Як обіцяв.

— Ти знаєш, як скріплюють такі угоди?

— Як?

— Поцілунком.

— Перестань дражнитися. Я серйозно.

— Що може бути серйозніше за поцілунок на порозі війни? — Він ледь помітно всміхнувся. Чистий гнів знову блищав у його очах. Це лякало її й нагадувало, що вона нічогісінько про нього не знає.

— Я могла б поцілувати чоловіка, який був би достатньо сміливим, аби взяти мене із собою в бій.

— Здається, ти нічого не знаєш про поцілунки, — зітхнув він.

— Наче ти багато знаєш.

Ізабель відвернулася від нього. А потім, намагаючись здаватися байдужою, знову повернулась до нього обличчям і відчула його подих на своїх віях.

— Я хочу взяти тебе із собою, — сказав він.

Ґаетан повільно обійняв її та притягнув до себе.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, і їхні губи майже торкнулися. Вона не знала, говорив він про війну чи питав дозволу на поцілунок, але тієї миті це не мало жодного значення. Ізабель ставилася до поцілунків з хлопцями, як до дріб’язку, який нічого не означав. Ніколи раніше дівчина справді не жадала поцілунку.

— Так, — прошепотіла вона і нахилилась до нього.

Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше вона зрозуміла, про що йшлося в романтичних оповідях, які вона читала. Вона збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. Востаннє вона казала ці слова мамі, коли їй було чотири. Її зізнання раптом змінило вираз обличчя Ґаетана. Його усмішка була така бліда й фальшива, що вона нічого не могла зрозуміти. — Що таке? Я щось не так зробила?

— Ні. Звісно, ні, — відповів він.

— Нам пощастило знайти один одного, — сказала вона.

— Нам не пощастило, Ізабель. Повір мені. — Він знову нахилився до неї, щоб поцілувати.

Вона цілком віддалася цьому поцілункові, дозволила йому стати цілим усесвітом. Тепер вона знала, що означає бути важливою для когось.

Прокинувшись, В’янн насамперед звернула увагу на тишу. Десь співала пташка. Жінка лежала нерухомо й прислухалася. Поруч із нею Софі щось бурмотіла уві сні.

В'янн підійшла до вікна й відсунула фіранку.

У дворі гілки яблунь звисали з дерев, наче зламані руки. Хвіртка трималася на одній завісі. Через дорогу виднілося стоптане поле й понівечені квіти. Біженці залишили по собі своє майно та сміття — валізи, дитячі візки, надто важкі пальта й наволочки.

В'янн спустилася вниз та обережно прочинила парадні двері. Не почувши шуму, вона повернула замок.

Її город було знищено. Люди вирвали все, що здавалося їстівним, виривши земляні насипи.

Нічого не лишилося. Почуваючись розбитою, вона пішла на заднє подвір’я, яке також було спаплюжене.

Вона вже збиралася повернутись у будинок, коли почула звук, схожий на скавчання. Можливо, плач дитини.

Знову. Невже хтось покинув немовля?

Вона обережно рушила через подвір’я до дерев’яної альтанки, оповитої трояндами й жасмином.

Ізабель, згорнувшись клубочком, лежала на землі. Її сукня була подерта, обличчя в порізах та синцях, а ліве око сильно набрякло. До сукні був приколотий шматок паперу.

— Ізабель!

Підборіддя її сестри ледь заворушилось, і вона розплющила запалене око.

— Ві, — сказала вона хрипким голосом. — Дякую, що не впустила мене.

В’янн підійшла і нахилилася до неї.

— Ізабель, ти вся в крові та синцях. Тебе не…

Ізабель не одразу її зрозуміла.

— A-а. Це не моя кров. Принаймні здебільшого, — вона роззирнулась навколо. — Де Ґает?

— Що?

Ізабель схопилась на ноги і мало не впала.

— Він мене кинув? Кинув, — вона заплакала. — Він залишив мене.

— Ходімо, — ніжно сказала В'янн. Вона завела сестру в прохолодний затишок будинку, де Ізабель скинула залиті кров’ю черевики, які вдарились об стіну й гепнулись на підлогу. Ідучи до ванної, розташованої під сходами, вона залишала криваві сліди.

Поки В’янн гріла воду та наповнювала ванну, Ізабель сіла на підлогу, розкинувши ноги в сторони. Її ступні були замащені кров'ю. Вона щось бурмотіла й витирала сльози, які на її щоках перетворювалися на грязюку.

Коли ванна наповнилась, В’янн повернулася до Ізабель і допомогла їй роздягтися. Ізабель була, наче дитина. Вона не пручалася і лише схлипувала від болю.

В’янн розстібнула сукню Ізабель, яка колись була червона, і відкинула її вбік, побоюючись, що від найменшого подуву її сестра може впасти. Мереживна білизна Ізабель місцями теж була заляпана кров’ю.

Ізабель зчепила зуби і ступила у ванну.

— Відкинься назад.

Ізабель зробила, як їй наказали, і В’янн почала лити гарячу воду сестрі на голову, дбаючи, щоб вона не потрапила в очі. Миючи брудне волосся і побите тіло Ізабель, вона весь час повторювала безглузді слова, які мали б заспокоїти дівчину.

Вона допомогла Ізабель вилізти з ванни й витерла її м’яким білим рушником. Ізабель, відкривши рота, дивилася на неї порожніми очима.

— Може, тепер поспиш? — спитала В’янн.

— Посплю, — пробурмотіла Ізабель, схиливши голову набік.

В’янн принесла сестрі нічну сорочку, яка пахла лавандою і трояндами, та допомогла її вдягнути. Очі Ізабель самі заплющувалися, поки В’янн вела її у спальню нагорі і вкривала легким простирадлом. Ізабель заснула ще до того, як її голова торкнулася подушки.

Ізабель прокинулась у темряві. Але ж вона пам’ятала денне світло.

Де вона?

Вона сіла на ліжку так різко, що в неї запаморочилося в голові. Вона кілька разів швидко вдихнула й видихнула, а тоді роззирнулася навколо.

Спальня в Le Jardin. Її стара кімната. Вона не навіювала їй теплих почуттів. Як часто мадам Дюма зачиняла її тут «задля її ж добра»?

— Не думай про це, — сказала вона вголос.

А тоді зринув ще гірший спогад: Ґаетан. Він покинув її після всього, що з ними сталося. Ця згадка сповнила її глибоким відчаєм, так добре їй відомим.

Невже життя її нічого не навчило? Люди йдуть. Вона це знала. Особливо часто вони йдуть від неї.

Ізабель одягла синю домашню сукню, яку В’янн залишила для неї на ліжку. Тримаючись за металевий поручень, вона спустилася сходами вниз. Кожен сповнений болем крок був для неї наче тріумф.

Унизу було тихо, лише з радіо неголосно лунали звуки. Вона була певна, що це Моріс Шевальє співає про кохання. Чудово.

В’янн поралася на кухні. На ній був картатий фартух, одягнений на блідо-жовту сукню. Хустка з квіточками покривала її волосся. Жінка чистила картоплю спеціальним ножем. Позаду неї щось булькотіло в чавунній каструлі.

Від запаху в Ізабель аж слина покотилася.

В’янн поквапилась витягти для неї стілець з-за маленького столика, що стояв у кутку:

— Ось, сідай.

Ізабель усілася. В’янн принесла їй заздалегідь підготовлену тарілку. На ній лежали великий шматок теплого хліба, сир, паста з айви та кілька шматків шинки.

Ізабель узяла хліб своїми червоними, подряпаними руками, піднесла до обличчя й відчула його аромат. Її руки тремтіли, коли вона намазувала на хліб сир, присмачуючи зверху фруктами. Із дзенькотом поклавши ніж, дівчина жадібно відкусила шмат хліба. Це була найсмачніша їжа в її житті. Тверда скоринка паляниці, м’яка середина, фрукти й сир мало не змусили її знепритомніти. Вона їла, наче ошаліла, навіть не помічаючи чашки чорної кави, яку сестра поставила поруч із нею.

— Де Софі? — спитала Ізабель. Її щоки були набиті їжею. Вона не могла зупинитися навіть задля пристойності. Дівчина потягнулася по персик, відчула його приємну достиглість і відкусила шматочок. Сік потік її підборіддям.

— Вона в сусідів, грається із Сарою. Пам’ятаєш мою подругу Рейчел?

— Пам’ятаю, — відповіла Ізабель.

В’янн і собі налила маленьку чашку еспресо та сіла за стіл.

Ізабель не стримала відрижки:

— Вибач.

— Думаю, деякими манерами зараз можна знехтувати, — усміхнулася В’янн.

— Ти не знайома з пані Дюфур. Вона точно дала б мені добрячої прочуханки за такий злочин, — Ізабель зітхнула. Тепер їй боліло в шлунку. Вона відчувала, що може виблювати. Дівчина витерла підборіддя рукавом.

— Які новини з Парижа?

— Свастика майорить над Ейфелевою вежею.

— А як тато?

— Каже, що нормально.

— Закладаюся, що переживає за мене, — сказала Ізабель із прикрістю в голосі. — Дарма він позбувся мене. Хоча коли він робив інакше?

Вони зустрілися поглядами. Це був один із небагатьох їхніх спільних спогадів. Відчуття, що їх покинули. Та В’янн, вочевидь, не хотіла про це згадувати.

— Ми чули, що понад десять мільйонів людей стали біженцями.

— Натовп — це ще не найгірше, — відповіла Ізабель. — Там були переважно жінки, діти і старі. А вони просто… нищили нас.

— Дякувати Богові, усе скінчилося, — сказала В’янн. — Найкраще думати про хороше. Хто такий Ґаетан? Ти говорила про нього, коли була ледь при тямі.

Ізабель потяглася до подряпини на зовнішньому боці руки, та надто пізно зрозуміла, що не треба було її чіпати. Знову потекла кров.

— Можливо, це він залишив? — сказала В’янн, коли пауза затяглася. Вона дістала зіжмаканий аркуш паперу з кишені фартуха. Це була записка, приколота до сукні Ізабель. Вона вся була вкрита брудними й кривавими відбитками пальців. На папірці було написано: «Ти не готова».

Ізабель здалося, що світ вислизає з-під її ніг. Реакція наївного дівчиська, і вона це розуміла, та однаково їй було дуже боляче. Він хотів узяти її із собою до того поцілунку, однак потім відчув, що їй чогось бракує.

— Він ніхто, — сказала вона похмуро, зім’явши записку. — Просто брехун із чорнявим волоссям та різкими рисами обличчя. Він — ніхто, — вона поглянула на В’янн. — Я піду на війну і байдуже, хто що думає. Я водитиму швидку чи робитиму перев’язки.

— Заради Бога, Ізабель! Париж окуповано. Нацисти контролюють місто. Що з цим може вдіяти вісімнадцятирічна дівчина?

— Я не ховатимуся тут, поки нацисти нищать Францію. І кажімо відверто: ти ніколи не мала до мене особливих сестринських почуттів, — її обличчя напружилось. — Щойно я зможу ходити, мене тут не буде.

— Тут ти будеш у безпеці, Ізабель. Ось що справді має значення. Ти маєш лишитися.

— У безпеці? — пирхнула Ізабель. — Думаєш, це має значення, В’янн? Дозволь розповісти тобі, що я там бачила. Французькі солдати тікають від ворога. Нацисти вбивають невинних. Можливо, ти можеш заплющити на це очі, але я — ні.

— Ти залишишся тут, у безпеці. І ми більше про це не говоритимемо.

— Хіба я колись була з тобою в безпеці, В’янн? — спитала Ізабель, помітивши по очах сестри, що завдає їй болю.

— Я була молодою, Ізабель. Я намагалася бути тобі матір’ю.

— Прошу тебе, не починаймо з брехні.

— Після того як я втратила дитину…

Ізабель відвернулась і пошкутильгала геть, перш ніж устигла сказати щось надто прикре. Дівчина зціпила руки, які досі тремтіли. Ось чому вона не хотіла повертатися до цього будинку й бачити сестру. Ось чому її не було тут роками. Надто багато болю було між ними. Аби приглушити думки, вона зробила радіо голосніше.

Раптом крізь шипіння на радіохвилі зазвучав невідомий голос:

— Говорить маршал Петен…

Ізабель насупилась. Петен був героєм Великої війни, лідером, якого обожнювала Франція. Дівчина додала гучність.

В’янн підійшла до неї.

— …Я можу припустити, куди вирушив французький уряд…

Перешкоди перебивали повідомлення.

Ізабель нетерпеливо стукнула по радіоприймачу.

— …наша звитяжна армія героїчно б’ється проти ворога, який переважає нас чисельно та в озброєнні…

Перешкоди. Знову вдаривши приймач, Ізабель вигукнула:

— Чорт!

— …у ці болісні години я думаю про нещасних біженців на наших дорогах. Я висловлюю їм свої співчуття та хвилююся за них. З важким серцем я кажу вам, що сьогодні потрібно припинити боротьбу.

— Ми перемогли? — спитала В'янн.

— Тс-с-с! — різко перебила її Ізабель.

— …Минулої ночі я звернувся до ворога і спитав, чи готовий він поговорити зі мною як солдат із солдатом після того, як битва скінчиться. Поговорити, аби припинити кровопролиття.

Старий і далі бубонів про «важкі дні», «страждання», а найгірше — про «долю батьківщини». А потім він вимовив слово, якого Ізабель ніколи не чула у Франції: «Здавайтеся».

На своїх скривавлених ногах Ізабель пошкутильгала геть із кімнати. Вона рушила на заднє подвір’я, адже їй було дуже потрібне свіже повітря.

Здатися. Франція. Здається Гітлеру.

— Може, це на краще, — тихо промовила її сестра.

Коли це тут з’явилася В’янн?

— Ти ж чула про маршала Петена. Таких героїв, як він, годі й шукати. Якщо вже він каже, що потрібно припинити боротьбу, то, мабуть-таки, потрібно. Я впевнена, що він домовиться з Гітлером.

В’янн потягнулася до сестри.

Ізабель відсахнулась. Від заспокійливого дотику В’янн її аж пересмикнуло. Вона поглянула сестрі у вічі:

— З таким, як Гітлер, не можна домовитись.

— То ти знаєш більше за наших героїв?

— Я знаю, що не можна здаватися.

В’янн видихнула з розчаруванням.

— Якщо маршал Петен уважає, що здатися — це найкраще для Франції, то так воно і є. Принаймні війна скінчиться, і наші чоловіки повернуться додому.

— Ти дурна.

— Нехай, — відповіла В’янн і повернулась у будинок.

Ізабель підняла очі до яскравого безхмарного неба. Як скоро в ньому кружлятимуть німецькі літаки?

Вона не знала, чи довго простояла там, малюючи у своїй уяві найгірші картини. Вона згадувала, як нацисти відкрили вогонь по невинних жінках та дітях, як фарбували зелену траву в колір їхньої крові.

— Тітонька Ізабель?

Ізабель почула тоненький голосочок, який наче лунав десь здалеку. Вона повільно повернулась.

Гарненька дівчинка стояла біля задніх дверей Le Jardin. Її шкіра була бліда, немов порцеляна, як і в її матері, а очі, які на такій відстані здавалися чорними, мов два вуглики, були схожі на батькові. Вона немов зійшла зі сторінок казки про Білосніжку чи Сплячу Красуню.

— Невже ти Софі? — сказала Ізабель. — Коли я востаннє тебе бачила… ти смоктала палець.

— Я досі інколи так роблю, — змовницьки всміхнулася Софі. — Ви ж нікому не скажете?

— Я? Ніхто не зберігає таємниць краще за мене, — Ізабель підійшла до неї, а в голові крутилося: «Це моя небога». Родина.

— Хочеш відкрию тобі свою таємницю, щоб ми були квити?

Софі серйозно кивнула, а її зіниці розширилися.

— Я можу ставати невидимкою.

— Ні. Не можете.

Ізабель побачила В’янн, яка знову вийшла з будинку.

— Спитай свою маму. Я прокрадалась у вагони потягів, вилазила з вікон, тікала з монастирських темниць. Це тому, що я вмію зникати.

— Ізабель, — суворо покликала В’янн.

Софі захоплено дивилася на Ізабель:

— Це правда?

Ізабель поглянула на В’янн.

— Зовсім не складно зникнути, коли ніхто на тебе не дивиться.

— Я дивлюся на вас, — сказала Софі. — Ви можете стати невидимкою просто зараз?

Ізабель засміялася.

— Звісно, ні. Магія має бути неочікуваною. Згодна? А тепер, може, зіграємо в шашки?

Розділ 8

Капітуляція була гіркою пігулкою, але маршал Петен був людиною честі, героєм останньої війни з Німеччиною. Так, він був старим, однак В’янн була переконаною, що завдяки своєму віку він міг краще оцінити обставини. Він дав їхнім чоловікам можливість повернутися додому, тож це не буде, як у часи Великої війни.

В’янн розуміла те, чого не могла збагнути Ізабель. Петен здався заради Франції: щоб зберегти життя, націю та її спосіб існування. Справді, умови капітуляції були важкі: Франція була розділена навпіл, на дві зони. Окупована зона — північ та прибережні регіони (разом із Карріву) — лишалася під контролем нацистів. Центр країни — територія на південь від Парижа і на північ від моря — був вільною зоною. Нею керував новий колабораціоністський уряд, який дислокувався у Віші. Його очолив маршал Петен.

Одразу після капітуляції у Франції почався дефіцит їжі. Мило для прання неможливо було дістати. На харчові талони годі було й сподіватися. Телефонний зв’язок став ненадійний, як і пошта. Нацисти відрізали будь-яке сполучення між містами й містечками. Єдиним дозволеним видом пошти були офіційні німецькі листівки. Однак для В’янн це були не найгірші зміни.

Жити з Ізабель було нестерпно. Кілька разів після капітуляції, коли В’янн тяжко працювала, щоб урятувати свій сад, вона бачила, як Ізабель стоїть на подвір’ї й дивиться в небо, наче там от-от має з’явитися щось жахливе.

Ізабель говорила лише про те, які нацисти чудовиська і що вони збираються знищити французів. Звісно ж, вона не вміла тримати язик за зубами, та оскільки В’янн не хотіла цього слухати, її аудиторією стала Софі. Ізабель забивала голову бідолашної дівчинки страшними картинами, через що дитині снилися жахіття. В’янн не наважувалася лишати їх удвох, тож сьогодні, як і завжди, вона повела їх із собою в місто, аби дізнатися, що можна отримати на харчові талони.

Вони вже дві години стояли в черзі біля крамниці м’ясника. Ізабель майже весь час скаржилась. Вочевидь, усе це здавалося їй безглуздим.

— В'янн, поглянь, — сказала Ізабель. — Боже мій.

Більше драматизму.

— В’янн, дивись!

Жінка повернулася, щоб попросити сестру замовкнути, і побачила їх.

Німці.

Скрізь уздовж вулиці зачинялися вікна і двері. Люди зникли так швидко, що В’янн раптом залишилася на тротуарі сама з донькою й сестрою. Вона схопила Софі та потягла до вже зачиненої крамниці м’ясника.

Ізабель уперто не зрушила з місця.

— Ізабель, — зашипіла В’янн, але дівчина не ворухнулася. Її зелені очі блищали ненавистю, а вродливе бліде обличчя було вкрите подряпинами й синцями.

Зелена вантажівка зупинилася перед Ізабель. У кузові на лавах один навпроти одного сиділи солдати, недбало тримаючи на колінах рушниці. Вони були молодими, добре поголеними й енергійними. На головах вони мали новенькі шоломи, а на сіро-зеленій формі виблискували приколоті медалі. Вони не здавалися монстрами, а були просто хлопчиськами. Побачивши Ізабель, солдати почали всміхатися й махати їй.

В’янн схопила Ізабель за руку та відтягла вбік.

Повз них із гуркотом проїжджали військові машини, мотоцикли і вантажівки, укриті маскувальною сіткою. Броньовані танки гриміли по бруківці. А потім з’явилися солдати.

Дві довгі шеренги марширували містом.

Ізабель сміливо йшла поруч із ними вулицею Віктора Гюго. Німці махали їй руками. Вони більше нагадували туристів, ніж завойовників.

— Мамо, не можна залишати її саму, — сказала Софі.

— От чорт! — В’янн схопила Софі за руку й побігла за Ізабель. Вони наздогнали її в наступному кварталі.

Міська площа, зазвичай дуже залюднена, була майже порожня. Лише кілька мешканців наважилися лишитися тут, коли німецькі машини зупинилися біля будівлі мерії.

З’явився офіцер. Принаймні В’янн припустила, що офіцер, бо він вигукував накази.

Солдати обійшли навколо площі, заповнивши її. Вони зірвали прапор Франції й замінили його на нацистський — велику чорну свастику на червоно-чорному тлі. Коли стяг був на місці, солдати зупинилися, витягнувши праві руки вгору й вигукнувши: «Хайль Гітлер!»

— Якби я мала зброю, — сказала Ізабель, — я їм показала б, що не всі з нас хотіли здаватися.

— Тихо, — шикнула В’янн. — Через твої балачки нас усіх повбивають. Ходімо.

— Ні. Я хочу…

В’янн повернулась обличчям до Ізабель.

— Годі. Ти не привертатимеш до нас уваги. Затямила?

Ізабель ще раз кинула сповнений ненависті погляд на солдатів, а тоді пішла за В’янн.

Вони вислизнули з головної вулиці й шмигнули у вузенький провулок, який вів до алеї за крамницею жіночих капелюшків. Вони чули, як солдати співають. Раптом пролунав постріл. Потім ще один. Хтось закричав.

Ізабель зупинилася.

— Не смій, — сказала В’янн. — Уперед.

Вони йшли темними алеями, чуючи голоси, що наближаються. Цього разу, щоб вийти з міста, їм знадобилося більше часу, ніж зазвичай, але зрештою вони все ж дісталися ґрунтової дороги й тихцем пішли додому повз кладовище. Потрапивши в будинок, В’янн зачинила двері й замкнула їх зсередини.

— От бачиш? — одразу заговорила Ізабель. Вочевидь, вона чекала, коли можна буде поставити це запитання.

— Іди у свою кімнату, — сказала В’янн доньці. Що б не збиралася сказати Ізабель, вона не хотіла, аби Софі це чула. В’янн зняла капелюх та сіла на порожній кошик. Її руки тремтіли.

— Вони тут через аеродром, — кинула Ізабель, ходячи туди-сюди по кімнаті. — Я не думала, що це станеться так швидко, навіть попри капітуляцію. Я не вірила… Я думала, наші солдати все одно битимуться. Я думала…

— Припини гризти нігті. Ти ж знаєш, потече кров.

Ізабель була схожою на навіжену. Її довге біляве волосся випадало з коси, а побите обличчя скривилося від люті.

— Нацисти тут, В’янн. У Карріву. Їхній прапор майорить над мерією, Тріумфальною аркою та Ейфелевою вежею. Вони не пробули в місті і п’яти хвилин, а вже почали стріляти.

— Війна скінчилася, Ізабель. Так сказав маршал Петен.

— Війна скінчилася? Скінчилася? Хіба ти їх не бачила? Їхню зброю, їхні прапори, їхню пихатість? Потрібно тікати звідси, Ві. Ми візьмемо Софі й залишимо Карріву.

— І куди вирушимо?

— Будь-куди. Може, у Ліон. У Прованс. Як називається місто в Дордоні, де народилася мама? Брантом. Ми могли б знайти її подругу. Ту баскійку. Як її звали? Пані Бабіну. Вона могла б нам допомогти.

— У мене через тебе голова болить.

— Головний біль — найменша з твоїх проблем, — парирувала Ізабель і знову почала кружляти кімнатою.

В’янн підійшла до неї.

— Ти не робитимеш дурниць. Зрозуміла?

Ізабель заричала з відчаю й пішла нагору, грюкнувши дверима.

Капітуляція.

Це слово не йшло Ізабель із голови. Тієї ночі вона лежала в гостьовій спальні на першому поверсі та дивилася в стелю. Відчуття безвиході так міцно охопило її, що вона ледве могла думати адекватно.

Невже вона мала всю війну просидіти в цьому домі, наче безпорадне дівчисько? Прати, стояти в чергах по їжу та замітати підлогу? Невже вона мала стояти осторонь і спостерігати, як ворог грабує Францію?

Скільки себе пам’ятала, вона завжди почувалася самотньою. Однак тепер це почуття особливо загострилося. Вона застрягла тут, у селі, без друзів. Вона не могла знайти собі заняття.

Ні.

Мало бути щось, що вона могла б робити. Навіть тут і тепер.

Сховати цінні речі.

Це було все, що спадало на думку. Німці перериють кожен будинок, у цьому вона не сумнівалася. Вони заберуть усе цінне. Французький уряд боягузів знав про це. Саме тому в Дуврі замінили картини на підробки.

— План не дуже, — пробурмотіла вона. Однак це було краще, ніж нічого.

Наступного дня, коли В’янн та Софі пішли в школу, Ізабель узялася до справи. Вона проігнорувала прохання В’янн сходити в місто по харчі. Дівчина і бачити не могла нацистів, а за один день без м’яса не сталося б нічого поганого. Натомість вона обнишпорила будинок. Відчиняла комірки, порпалася в шухлядах та заглядала під ліжка. Вона брала все, що має цінність, і ставила на розкладний стіл у їдальні. Скарбів було багато. Мереживо, сплетене її прабабусею, набір срібних сільничок та перечниць, лімозький посуд, що колись належав їхній тітці, кілька невеликих імпресіоністських картин, скатертина з алансонського мережива, кілька фотоальбомів, світлина в срібній рамці, на якій було зображено В’янн з Антуаном і маленькою Софі, перли її матері, весільна сукня В’янн та інше. Ізабель склала все, що змогла, в оббиту деревом шкіряну валізу й потягла її по витоптаній траві, здригаючись щоразу, коли вантаж натикався на камінь чи щось подібне. Вона добряче захекалась і спітніла, поки дісталася сараю.

Сарай здавався меншим, ніж вона його пам’ятала. Сінник — колись єдине місце у світі, де вона була щасливою, — насправді був маленькою конструкцією на другому поверсі. Над хиткою драбиною крізь дірки в даху можна було побачити небо. Скільки годин вона провела тут на самоті зі своїми книжками, уявляючи, ніби її хтось шукатиме? Тут вона чекала на свою сестру, яка завжди десь гуляла з Рейчел чи Антуаном.

Ізабель відігнала ці спогади.

Центральна частина сараю була не більш ніж десять метрів завширшки. Цю споруду збудував їхній прадід, ще коли родина була заможною. Тепер тут стояв лише старенький «Рено». Скрізь були розкидані запчастини від трактора, укриті павутинням драбини, й іржаве фермерське приладдя.

Дівчина замкнула сарай та підійшла до авто. Дверцята з боку сидіння водія насилу піддалися й зі скрипом відчинилися. Вона залізла всередину, завела двигун, проїхала вперед на пару метрів і зупинилася.

Тепер люк підвалу можна було відчинити. Він був близько півтора метра завдовжки й трохи більше від метра завширшки. Спуск у підвал було майже неможливо помітити, особливо тепер, коли його вкривав пил та старе сіно. Ізабель відчинила люк, притуливши його до пом’ятого бампера машини, і спустилася в темряву, де тхнуло цвіллю.

Тримаючи валізу за ремінь, вона ввімкнула ліхтар, затисла його під пахвою та повільно поповзла драбиною вниз, сходинка за сходинкою, поки не дісталася дна. Валіза гучно впала на брудну підлогу біля неї.

Як і сінник, у дитинстві ця яма здавалася їй більшою. Підвал був близько двох з половиною метрів завширшки і три завдовжки. З одного боку на стіні висіли полиці, а на підлозі лежав старий матрац. Раніше на полицях стояли діжки з вином, але тепер тут залишився один ліхтар.

Вона відтягла валізу в дальній кут, а потім повернулася в будинок, де взяла трохи їжі, простирадла, медикаменти, батькову мисливську рушницю і пляшку вина. Усе це вона перенесла в підвал і розставила на полицях.

Коли вона піднялася драбиною, у сараї стояла В’янн.

— Заради Бога, що ти тут робиш?

Ізабель витерла брудні руки об спідницю.

— Ховаю твої скарби й роблю припаси на випадок, якщо доведеться ховатися від нацистів. Спустись і подивися. Здається, я непогано попрацювала, — вона знову спустилася драбиною, В’янн рушила за нею. Увімкнувши ліхтар, Ізабель гордо вказала на батькову рушницю, їжу та медикаменти.

В’янн одразу кинулася до скриньки з коштовностями їхньої матері та відкрила її.

Зверху лежали брошки, сережки й намиста, а на дні, на синьому оксамиті, виблискували перли, які бабуся надягала в день свого весілля, а тоді передала їх своїй доньці.

— Можливо, колись доведеться продати це, — сказала Ізабель.

В’янн закрила скриньку.

— Це наш спадок, Ізабель. На весілля Софі і на твоє. Я ніколи цього не продам, — вона нетерпляче зітхнула й повернулася до Ізабель. — Ти дістала їжі в місті?

— Я була зайнята тут.

— Ну, звичайно. Важливіше сховати мамині перли, ніж нагодувати небогу вечерею. Чудово, Ізабель. — В’янн полізла драбиною нагору, висловлюючи своє незадоволення гнівними зітханнями.

Ізабель теж вилізла з підвалу і, щоб сховати люк, переставила «Рено» на колишнє місце. Потім вона надійно сховала ключі за зламаною дошкою в стійлі. Нарешті дівчина зняла кришку розподільника авто й поклала її поруч із ключами.

Коли вона повернулася в будинок, В’янн смажила картоплю на кухні.

— Сподіваюся, ти не голодна.

— Не голодна, — вона намагалась не дивитися В’янн в очі. — До речі, я сховала ключі та кришку розподільника в першому стійлі за зламаною дошкою.

У вітальні вона ввімкнула радіоприймач і сіла поруч із ним, сподіваючись почути новини від «Бі-бі-сі».

Спершу лунало лише рипіння, але потім невідомий голос мовив: «Це «Бі-бі-сі». Говорить генерал де Голль».

— В’янн! — гукнула Ізабель у напрямку кухні. — Хто такий генерал де Голль?

В’янн зайшла у вітальню, витираючи руки об фартух.

— Що…

— Тихо, — прошипіла Ізабель.

«…багаторічні лідери французької армії сформували уряд. Під приводом того, що наша армія зазнала поразки, цей уряд близько підійшов до ворога».

Ізабель дивилась на маленький дерев’яний приймач, наче паралізована. Цей чоловік, якого вони ніколи не чули, звертався до народу Франції. «Під приводом поразки. Я знала!»

«…звісно, ворог досі має перевагу на землі та в повітрі. Танки, літаки і тактика німців поставили наших генералів у неймовірно скрутне становище. Однак невже останнє слово вже було сказане? Невже надії немає? Невже це остаточна поразка?»

— Боже мій, — мовила Ізабель. Це було те, чого вона так чекала. Виявляється, можна було щось удіяти, якось допомогти. Капітуляція не була остаточна.

«Що б не сталося, — вів далі де Голль, — полум’я французького опору ніколи не згасне».

Ізабель навіть не помітила, що плаче. Французи не здалися. Тепер їй залишалося лише збагнути, що робити далі.

Через два дні після окупації Карріву нацисти скликали вечірнє зібрання. Присутність була обов’язкова. Без винятків. Утім, навіть попри це, В’янн мусила вмовляти Ізабель, аби вона туди пішла. Як і завжди, Ізабель не вважала, що правила для неї, і зухвало висловлювала своє незадоволення. Ніби нацистам було не байдуже, що думала імпульсивна вісімнадцятирічна дівчина про окупацію її країни.

— Зачекайте тут, — нетерпляче сказала В’янн, коли все ж витягла Ізабель та Софі з будинку. Жінка обережно зачинила за ними зламану хвіртку.

По дорозі до них підійшла Рейчел із немовлям на руках і Сарою, яка пленталася поруч.

— Це моя найкраща подруга Сара, — сказала Софі, дивлячись на Ізабель.

— Ізабель, — усміхнулась Рейчел, — рада знову тебе бачити.

— Невже? — парирувала Ізабель.

Рейчел підійшла ближче.

— Це було дуже давно, — сказала вона ніжно. — Ми були молодими, дурними та егоїстичними. Мені шкода, що ми погано до тебе ставилися, ігнорували тебе. Це, мабуть, було дуже боляче.

Ізабель хотіла щось сказати, але одразу ж передумала. Уперше їй забракло слів.

— Ходімо, — сказала В’янн. Вона була роздратованою, адже Рейчел сказала Ізабель те, чого вона сама не змогла. — Не можна спізнюватися.

Навіть пізно ввечері надворі було дуже тепло, і В’янн швидко почала пітніти. У місті вони злилися з натовпом, який заповнив вулицю. Двері та вікна були зачинені навіть попри нестерпну спеку. Більшість вітрин були порожні. Німці їли дуже багато. Навіть гірше: вони залишали тарілки з їжею на столиках кафе. Це було жорстоко, зважаючи на те, що матері вже починали підраховувати кількість припасів у погребах, аби їх вистачило, щоб прогодувати дітей. Пропагандистські плакати нацистів були скрізь: у вітринах і на стінах крамниць. На плакатах були зображені німецькі солдати в оточенні дітей. Підписи мали підбадьорити французів, аби вони прийняли своїх завойовників і стали вірними громадянами Рейху.

Коли натовп дістався мерії, бурмотіння припинилося. Зблизька все видавалося ще гіршим. Люди сліпо йшли в будівлю, де біля дверей стояла охорона, а вікна були зачинені.

— Нам не варто заходити, — сказала Ізабель.

Рейчел, яка стояла між сестрами, цокнула язиком. Вона зручніше взяла малюка та почала гладити йому спинку.

— Нам наказали зібратися тут.

— Це ще одна причина сховатися, — відповіла Ізабель.

— Ми із Софі заходимо, — сказала В’янн, хоч, варто було визнати, у неї теж було погане передчуття.

— Не подобається мені все це, — пробурмотіла Ізабель.

Наче гігантська стонога, натовп рушив до величезної зали. Колись із її стін звисали гобелени — пережиток часів, коли Долина Луари була місцем для королівського полювання. Однак тепер усе це зникло. Натомість скрізь була свастика та пропагандистські плакати із закликом: «Вірте в Рейх!» І, звісно ж, великий портрет Гітлера.

Під картиною стояв чоловік у чорному кітелі, прикрашеному медалями й залізними хрестами, штанях до колін та до блиску начищених черевиках. На правій руці в нього була червона пов'язка зі свастикою.

Коли зала заповнилася, солдати зі скрипом зачинили дубові двері. Офіцер став до них обличчям, скинув праву руку догори і сказав:

— Хайль Гітлер.

Натовп почав перешіптуватися. Що вони мали робити?

— Хайль Гітлер, — неохоче відповів дехто. У кімнаті відчувався запах поту, рідини для чищення шкіряних виробів та цигаркового диму.

— Я штурмбанфюрер гестапо Вельдт, — французькою із сильним акцентом сказав чоловік у чорній формі. — Я тут, аби стежити за дотриманням умов перемир’я від імені батьківщини та фюрера. Ті з вас, хто дотримуватиметься правил, не матиме особливих труднощів.

Він прокашлявся.

— Правила в нас такі: усі радіоприймачі, зброю та амуніцію потрібно негайно здати до мерії. Усі службові авто буде конфісковано. Усі вікна обладнають спеціальними завісами, якими потрібно користуватися. Комендантська година починається о дев’ятій вечора. Після заходу сонця заборонено вмикати світло. Ми контролюватимемо всі запаси їжі — вирощені чи завезені.

Вельдт зробив паузу та поглянув на людей, які стояли перед ним.

— Бачите, усе не так і погано. Ми гармонійно співіснуватимемо, чи не так? Однак варто пам’ятати, що за будь-який акт саботажу, шпигування чи опір вас буде жорстко покарано. Вирок за таку поведінку — страта.

Діставши з кишені пачку цигарок, він витяг із неї одну. Запалюючи її, німець так пильно вдивлявся в людей, наче хотів запам’ятати кожне обличчя.

— Також ми заявляємо, що хоч багато хто з ваших боягузливих солдатів і повертається, чоловіки, узяті нами в полон, залишаться в Німеччині.

В’янн відчула, як аудиторією прокотилася хвиля збентеження. Вона поглянула на Рейчел: обличчя подруги вкрилося плямами, що було тривожним знаком.

— Марк й Антуан повернуться додому, — рішучо заявила Рейчел.

Штурмбанфюрер вів далі:

— Тепер ви можете йти, адже я впевнений, ми зрозуміли один одного. Офіцери залишаться тут до восьмої сорок п’ять. Вони прийматимуть вашу контрабанду. Не запізнюйтесь. І… — він доброзичливо всміхнувся. Не ризикуйте життям заради радіоприймача. Що б ви не сховали, ми знайдемо це. А якщо знайдемо… смерть. — Він сказав це так недбало і з такою щирою усмішкою, що зміст його слів не одразу можна було збагнути.

Натовп якусь мить вагався, не знаючи, чи безпечно вже йти. Ніхто не хотів робити перший крок. Аж раптом усі рушили назовні крізь відчинені двері.

— Виродки, — сказала Ізабель, коли вони вийшли на алею.

— А я була певна, що вони дозволять нам лишити зброю, — мовила Рейчел. Вона запалила цигарку і глибоко вдихнула дим.

— Запевняю, я залишу нашу рушницю, — голосно сказала Ізабель. — І наш приймач.

— Тихіше, — шикнула В’янн.

— Генерал де Голль вважає…

— Я не хочу слухати цю маячню. Ми мусимо сидіти тихо, поки чоловіки не повернуться додому, — відрубала В’янн.

— Боже мій, — огризнулася Ізабель, — невже ти думаєш, що твій чоловік щось змінить?

— Ні, — відповіла В’янн. — Я думаю, що ти зміниш. Ти і твій генерал де Голль, про якого ніхто раніше не чув. А тепер ходімо. Поки ти виношуєш план порятунку Франції, я маю подбати про мій город. Ходімо, Рейчел. Ми, дурепи, лишатимемось осторонь.

В’янн міцно стисла руку Софі і швидко пішла вперед. Вона навіть не озирнулася, аби поглянути, чи Ізабель іде за ними. Вона знала, що її сестра позаду, шкутильгає на своїх понівечених ногах. Зазвичай у такій ситуації В’янн чемно пішла б поряд, але зараз вона була надто розгнівана.

— Може, твоя сестра і не помиляється, — сказала Рейчел, коли вони проходили біля церкви на околиці міста.

— Рейчел, якщо ти станеш на її бік, я тебе приб’ю.

— Як би це сказати… Можливо, твоя сестра в дечому має рацію.

В’янн зітхнула:

— Не кажи їй цього. Вона й так нестерпна.

— Їй доведеться навчитися правильно поводитися.

— Сама її вчи. Вона вже довела, що не може виправитись чи прислухатись до голосу розуму. Вона жила у двох приватних пансіонатах, але так і не навчилася тримати язик за зубами чи вести пристойну розмову. Два дні тому, замість того, щоб піти в місто по м’ясо, вона сховала всі цінні речі і зробила для нас схованку. Про всяк випадок.

— Я, мабуть, теж сховаю своє добро. Хоч у мене і не надто його багато.

В’янн стисла губи. Не було сенсу більше про це говорити.

Скоро Антуан буде вдома і приборкає Ізабель.

Біля хвіртки Le Jardin В’янн попрощалася з Рейчел та її дітьми.

— Мамо, чому ми мусимо віддавати їм наше радіо? — спитала Софі. — Воно ж татове.

— Ми не віддамо його, — втрутилась Ізабель, наздогнавши їх. — Ми його сховаємо.

— Ми його не ховатимемо, — заявила В’янн. — Ми виконуватимемо те, що нам кажуть, і поводитимемося тихо, доки Антуан не повернеться додому. Він знатиме, що робити.

— Вітаю в середньовіччі, Софі, — сказала Ізабель.

В’янн різко відчинила хвіртку, забувши, що біженці її зламали. Вона знову захиталась на одній завісі. В’янн знадобилася вся її мужність, аби вдати, наче нічого не сталося. Жінка попрямувала в будинок; відчинивши двері, вона одразу ввімкнула на кухні світло.

— Софі, — сказала В’янн, знімаючи капелюх. — Накрий, будь ласка, на стіл.

В’янн проігнорувала бурмотіння дочки — воно було передбачуване. Лише за кілька днів Ізабель навчила свою небогу непокори.

В’янн запалила плиту й почала куховарити. Коли картопляне пюре та суп були майже готові, вона почала прибирати. Звісно ж, Ізабель їй не допомагала. Зітхнувши, вона наповнила раковину водою, щоб помити посуд. Жінка була така заклопотана, що не одразу почула, як хтось стукає в парадні двері. Пригладивши волосся, вона вийшла у вітальню. Ізабель, яка сиділа з книгою на дивані, одразу підвелася. Вона читала, поки В’янн готувала і прибирала. Чого і слід було очікувати.

— Ти на когось чекаєш? — спитала Ізабель.

В’янн похитала головою.

— Може, не відчинятимемо? — запропонувала Ізабель. — Вдамо, ніби нас немає вдома.

— Це, мабуть, Рейчел.

У двері знову постукали.

Дверна ручка повільно повернулась, і двері відчинилися.

Звісно, це має бути Рейчел. Хто ж іще?

У будинок зайшов німецький солдат.

— О, перепрошую, — сказав він жахливою французькою. Чоловік зняв свій військовий кашкет, затис його під пахвою й усміхнувся. Він був привабливим — високим і широкоплечим, з тонкими губами, блідою шкірою та світло-сірими очима. В’янн припустила, що він був приблизно її віку. Його уніформа була ретельно відпрасована і здавалася зовсім новою. Піднятий комір прикрашав залізний хрест. З його шиї на ремінці звисав бінокль, а широкий шкіряний пасок підперізував його стан. Позаду нього, за гілками орхідей, вона побачила залишений на узбіччі мотоцикл, до якого була прилаштована коляска, де лежали кулемети.

— Мадемуазель, — звернувся він до В’янн, трохи нахиливши голову та стукнувши черевиками.

— Мадам, — виправила вона, намагаючись говорити зухвало, хоч навіть їй самій її голос здавався наляканим. — Мадам Моріак.

— Я капітан Вольфґанґ Бек, — він простягнув їй аркуш паперу і знову клацнув підборами. — Я не дуже добре говорю французькою. Пробачте за це, — коли він усміхнувся, на його щоках з’явилися глибокі ямки.

Вона взяла аркуш і насупилася:

— Я не знаю німецької.

— Чого вам треба? — вимогливо спитала Ізабель, підійшовши до В'янн.

— Ваш дім дуже гарний. До того ж він поряд з аеродромом. Я помітив це, коли приїхав. Скільки у вас спалень?

— А що? — сказала Ізабель тієї ж миті, коли В’янн відповіла: «Три».

— Я зупинюся тут, — сказав капітан своєю ламаною мовою.

— Зупинитеся? — сторопіла В’янн. — Тобто… залишитеся тут?

— Так, мадам.

— Залишитеся? Ви? Чоловік? Нацист? Ні, ні, — Ізабель захитала головою. — Ні.

Усмішка не зникла з обличчя капітана.

— Ви були в місті, — сказав він, дивлячись на Ізабель. — Я помітив вас, коли ми приїхали.

— Ви помітили мене?

Він усміхнувся:

— Думаю, кожен чоловік мого взводу з плоті та крові помітив вас.

— Цікаво, що ви заговорили про кров, — відповіла Ізабель.

В'янн штрикнула сестру ліктем.

— Вибачте, капітане. Моя молодша сестра буває дуже впертою. Однак я одружена, мій чоловік зараз на фронті, а я живу тут із сестрою і донькою, тож було б дуже недоречно, якби ви залишилися тут.

— Тобто ви радше залишите будинок мені. Мабуть, для вас це дуже важко.

— Залишимо? — не второпала В’янн.

— Гадаю, ти не зрозуміла капітана, — озвалась Ізабель, не зводячи пильного погляду з чоловіка. — Він заселяється у твій дім, а цей шматок паперу — наказ, відповідно до якого він може це зробити. І відповідно до умов перемир’я Петена, звісно ж. Ми або дамо йому кімнату, або маємо вимітатися з будинку, який належав нашій родині поколіннями.

Солдат знітився.

— Боюся, що наразі така ситуація. Багато інших селян зіткнулися з подібною дилемою.

— Якщо ми залишимо дім, то чи отримаємо його потім назад? — спитала Ізабель.

— Не думаю, мадам.

В’янн наважилася зробити крок йому назустріч. Може, їй вдасться з ним домовитись.

— Думаю, мій чоловік скоро повернеться додому. Може, ви почекаєте?

— На жаль, я не генерал. Я просто капітан Вермахту. Я виконую накази, мадам, а не віддаю їх. І мені наказано розташуватися тут. Однак, запевняю вас, я джентльмен.

— Ми йдемо, — сказала Ізабель.

— Ідемо? — В’янн не могла повірити, що сестра таке каже. — Це мій дім.

Повернувшись до капітана, вона мовила:

— Я можу сподіватися, що ви поводитиметесь як джентльмен?

— Звичайно.

В’янн поглянула на Ізабель, яка повільно хитала головою.

Жінка знала, що не має особливого вибору. Вона мусила дбати про Софі, доки Антуан не повернеться, а тоді він владнає всі ці негаразди. Звісно, він скоро повернеться, адже перемир’я вже підписане.

— Унизу є маленька спальня. Вам буде там зручно.

Капітан кивнув:

— Дякую, мадам. Я принесу свої речі.

Щойно за капітаном зачинилися двері, Ізабель накинулася на В’янн:

— Ти здуріла? Ми не можемо жити під одним дахом із нацистом.

— Він сказав, що він із Вермахту. Це те саме?

— Мене не цікавить їхня ієрархія. Ти не бачила що вони хочуть з нами зробити, В’янн. А я бачила. Ми підемо звідси. Ходімо до сусідів, до Рейчел. Ми можемо жити з нею.

— Будинок Рейчел замалий для нас, і я не залишу свій дім німцям.

На це в Ізабель відповіді не було.

В'янн відчула, як від хвилювання в неї до горла підкотився клубок.

— Іди, якщо мусиш, а я дочекаюсь Антуана. Ми здалися, тож він скоро повернеться.

— В’янн, будь ласка…

Парадні двері гучно заскрипіли. Знову почувся стукіт.

В’янн попленталась до дверей і відчинила їх тремтливою рукою.

Капітан Бек стояв на порозі. В одній руці він тримав кашкет, а в іншій — маленьку шкіряну валізу.

— Вітаю знову, мадам, — сказав він, ніби був відсутнім досить довго.

В’янн почухала шию, знітившись під пильним поглядом чоловіка. Вона швидко пішла назад, запрошуючи його за собою:

— Сюди, капітане.

Повернувши голову, вона затримала погляд на вітальні, яку оздоблювали три покоління жінок їхньої родини. Золотаві стіни кольору свіжої випічки, кам’яна підлога, укрита обюссонськими килимами, важкі дерев’яні меблі, оббиті мохером та гобеленовою тканиною, порцелянові лампи, золотаво-червоні фіранки, антикваріат і різні скарби, що лишилися з часів, коли Розіньйолі були заможними торговцями. Донедавна на стінах висів живопис. Тепер лишилися тільки найпростіші картини: цінні Ізабель сховала.

Проминувши все це, В’янн рушила до маленької гостьової кімнати, розташованої під сходами. Перед зачиненими дверима, ліворуч від ванної, обладнаної на початку двадцятих років, жінка зупинилася. Вона відчувала дихання чоловіка позаду себе.

В’янн відчинила вузеньку кімнату з великим вікном, закритим синьо-сірими шторами, що діставали дерев’яної підлоги. На пофарбованому комоді стояв синій глечик і миска. Дубовий гардероб із дзеркальними дверима був розташований у кутку спальні. Біля подвійного ліжка стояла тумбочка, а на ній — антикварний годинник із позолоченої бронзи. Речі Ізабель були розкидані скрізь, ніби вона збиралася в тривалу відпустку. Швидко їх зібравши та сховавши валізу, В’янн повернулася до капітана.

Його багаж гучно впав на підлогу. Вона поглянула на нього і з елементарної ввічливості злегка всміхнулась.

— Не варто хвилюватися, мадам, — сказав він м’яко. — Нам наказали поводитися як джентльмени. Моя мати вимагала б того самого, і, правду кажучи, я боюся її більше за свого генерала.

Ці слова ошелешили В'янн. Вона не мала жодного уявлення, що відповісти цьому незнайомцеві, котрий був одягненим, як ворог, а схожим на юнака, якого вона могла б зустріти в церкві. А що як вона скаже щось не те?

Він залишався на пристойній відстані від неї.

— Я перепрошую за незручності, мадам.

— Мій чоловік скоро повернеться додому.

— Ми всі сподіваємося невдовзі повернутися додому.

Ще одне незрозуміле зауваження. В’янн ввічливо кивнула й залишила його наодинці, зачинивши за собою двері.

— Скажи мені, що він не залишиться, — підбігла до неї Ізабель.

— Він каже, що залишиться, — відповіла В’янн, утомлено відкинувши волосся з очей. Лише зараз вона усвідомила, що тремтить. — Я знаю, як ти ставишся до нацистів. Але нехай він цього не знає. Я не дозволю тобі наражати Софі на небезпеку через твоє дитяче бунтарство.

— Дитяче бунтарство! Та ти…

Двері гостьової кімнати відчинилися, й Ізабель замовкла.

Капітан Бек, широко всміхаючись, упевнено крокував до них. Раптом він побачив у кімнаті радіо та зупинився.

— Не хвилюйтеся, пані. Я з радістю віднесу ваш приймач комендантові.

— Невже? — ніяк не вгамовувалась Ізабель. — По-вашому, це вияв доброти?

В’янн відчула, як у грудях щось стислося. Усередині Ізабель починалася буря. Щоки її сестри зблідли, губи перетворилися на тоненьку лінію, а очі звузилися. Вона дивилася на німця так, ніби могла вбити його самим лише поглядом.

— Звичайно.

Він усміхнувся, трохи збентежившись. У паузі він трохи заспокоївся і раптом зауважив:

— У вас прекрасне волосся, мадемуазель.

Коли Ізабель насупилася, він спитав:

— Це пристойний комплімент, чи не так?

— Ви так думаєте? — відповіла Ізабель.

Бек усміхнувся.

Ізабель пішла на кухню, а тоді повернулася з ножицями.

Його усмішка зникла.

— Ви не так мене зрозуміли.

В’янн спробувала зупинити дівчину:

— Ізабель, не треба.

Але Ізабель зібрала своє густе біляве волосся в кулак. Зловісно дивлячись на привабливе обличчя капітана Бека, вона відрізала свій довгий хвіст і простягнула йому.

— Нам же, мабуть, заборонено мати щось прекрасне. Чи не так, капітане Бек?

В’янн заледве могла дихати.

— Будь ласка, пане, не звертайте на неї уваги. Ізабель — просто дурне норовливе дівчисько.

— Ні, — відповів Бек. — Вона розлючена. А розлючені люди на війні припускаються помилок і вмирають.

— Як і окупанти, — огризнулась Ізабель.

Бек розсміявся.

Ізабель видала звук, який нагадував гарчання, і крутнулася на підборах. Вона кинулась нагору і так грюкнула дверима, що будинок аж затрусився.

— Думаю, вам варто з нею поговорити, — сказав Бек. Він подивився на В’янн, і жінка відчула, що вони розуміють один одного.

— Така… вистава не в тому місці може бути дуже небезпечною.

В’янн залишила його у вітальні та пішла нагору. Ізабель сиділа на ліжку Софі й тремтіла від люті.

Подряпини, які вкривали її шию та щоки, нагадували їй про те, що вона побачила й пережила. А тепер ще й волосся було нерівно відрізане.

В’янн кинула речі Ізабель на незастелене ліжко та зачинила за собою двері.

— Що, в ім’я всіх святих, ти собі думала?

— Я можу вбити його уві сні. Просто перерізати йому горлянку.

— І ти думаєш, що вони не шукатимуть капітана, у якого є наказ розквартируватися тут? Боже мій, Ізабель! — Вона глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. — Я знаю, що між нами не все гаразд, Ізабель. Я знаю, що погано ставилася до тебе в дитинстві. Я була надто молодою й наляканою, щоб допомагати тобі. Тато ставився до тебе ще гірше. Але зараз справа не в нас. Ти більше не можеш бути імпульсивною дівчинкою. Ідеться про мою доньку. Твою небогу. Ми мусимо її захищати.

— Але…

— Франція капітулювала, Ізабель.

— Хіба ти не чула генерала де Голля? Він сказав…

— А хто такий цей генерал де Голль? Чому ми маємо його слухати? Маршал Петен — герой війни і наш лідер. Ми мусимо довіряти своєму урядові.

— Ти жартуєш, В’янн? Режим Віші співпрацює з Гітлером. Як ти можеш не усвідомлювати всієї небезпеки? Петен помиляється. Невже треба сліпо йти за лідером?

В’янн обережно підсунулась до Ізабель. Вона вже починала трохи її боятися.

— Ти не пам’ятаєш останньої війни, — сказала вона, склавши руки разом, щоб не тремтіли. — А я пам’ятаю. Я пам’ятаю батьків, братів та дядьків, які не повернулися додому. Я пам’ятаю, як діти в моєму класі тихо плакали, коли приходили телеграми з поганими новинами. Я пам'ятаю чоловіків, які поверталися додому на милицях із порожніми штанинами, або ж без рук, або з понівеченими обличчями. Я пам’ятаю, яким був тато до війни і як він змінився, коли повернувся. Як він пив, грюкав дверима і кричав на нас. Я пам’ятаю історії про Верден та Сомму й мільйони французів, які гинули в окопах, залитих кров’ю. І пам’ятаю звірства німців. Вони були жорстокими, Ізабель.

— Я про це й кажу. Ми мусимо…

— Вони були жорстокими тому, що ми воювали з ними, Ізабель. Петен не дав нам знову пройти крізь це. Він нас урятував. Він зупинив війну. Тепер Антуан й інші чоловіки повернуться додому.

— У світ Гітлера? — в’їдливо посміхнулась Ізабель. — Полум’я французького опору ніколи не згасне. Так сказав де Голль. Ми щосили мусимо боротися. За Францію, Ві.

— Годі, — сказала В’янн.

Вона сиділа так близько до Ізабель, що могла прошепотіти їй щось на вухо чи поцілувати її. Однак вона цього не зробила. Натомість жінка монотонно мовила:

— Ти займеш кімнату Софі нагорі, а вона житиме зі мною. І пам’ятай, Ізабель, він міг би застрелити нас. І всім було б байдуже. Ти не провокуватимеш цього солдата в моєму домі.

В’янн побачила, що її слова нарешті було почуто.

— Я постараюсь тримати язик за зубами, — сказала Ізабель.

— Роби, а не старайся.

Розділ 9

В’янн зачинила двері спальні й притулилася до них, намагаючись заспокоїтися. Вона чула, як у своїй кімнаті Ізабель роздратовано ходить туди-сюди, і від її кроків тремтить підлога. Як довго В’янн стояла там, намагаючись опанувати себе? Здавалося, ніби вона годинами бореться зі своїм страхом.

За звичайних обставин вона знайшла б раціональні аргументи для сестри, сказала б те, про що вони так довго мовчали. В’янн розповіла б Ізабель, як шкодує через те, що погано ставилася до неї, коли та була маленькою. Хтозна, може, Ізабель зрозуміла б її.

Після смерті матері В’янн стала абсолютно безпорадною. Коли тато вислав дівчат до цього маленького містечка під холодний і суворий нагляд жінки, яка не любила їх, у серці В’янн… щось згасло.

В іншій ситуації вона, можливо, поділилася б з Ізабель тим, що в них було спільне: розповіла б, як її зламала смерть мами й те, що батько їх покинув. Як він поставився до неї, коли в шістнадцять років вона прийшла до нього вагітною й закоханою… Тоді він дав їй ляпаса і заявив, що вона його зганьбила. Як Антуан відштовхнув батька і сказав: «Я на ній одружуся».

А тато відповів: «Вона вся твоя. Можете забирати будинок. Але її вересклива сестра теж дістанеться вам».

В’янн заплющила очі. Роками вона намагалася не згадувати про це і майже все забула. Але як тепер вона могла відмахнутися від цих спогадів? Вона повелася з Ізабель точнісінько так, як із ними вчинив їхній батько. Про це В’янн шкодувала найбільше у своєму житті.

Однак тепер був неслушний час, щоб виправляти скоєне.

Зараз вона мусила робити все, щоб уберегти Софі, поки не повернеться Антуан. Ізабель просто доведеться це усвідомити.

Зітхнувши, жінка пішла вниз, щоб поглянути, як там вечеря.

Її картопляний суп кипів занадто сильно, тож вона зняла з каструлі кришку і зменшила вогонь.

— Мадам? Із вами все гаразд?

Вона здригнулася від його голосу. Коли він зайшов? Вона глибоко вдихнула й поправила волосся. Його англійська була жахлива.

— Так, дякую.

— Пахне смачно, — сказав він, стоячи позаду неї.

Вона поклала дерев’яну ложку біля плити.

— Можна глянути, що ви готуєте?

— Звісно, — відповіла вона. Вони обоє вдали, що її думка має значення. — Це просто картопляний суп.

— А моя дружина, на жаль, не дуже добре готує.

Він стояв поруч із нею, як це колись робив Антуан: голодний чоловік, який спостерігає за приготуванням вечері.

— То ви одружений, сказала вона. Чомусь його слова її заспокоїли.

— Скоро в нас ще й син народиться. Ми плануємо назвати його Вільгельмом. Хоч мене й не буде поруч, коли він народиться. Тож, звісно, це рішення мусить прийняти його матір.

Це була така… життєва історія. В’янн обережно поглянула на чоловіка. Він був майже однакового з нею зросту, і це її чомусь нервувало. Дивлячись просто йому в очі, вона почувалася вразливою.

— Дасть Бог, ми всі скоро будемо вдома, — сказав чоловік.

«Він теж хоче, щоб усе це скінчилося», подумала вона з полегшенням.

— Час вечеряти, капітане. Ви приєднаєтеся до нас?

— Я мав би це за честь, мадам. Хоч вам, мабуть, приємно буде дізнатися, що зазвичай я працюватиму допізна й вечерятиму в компанії офіцерів. Також я часто братиму участь у різних операціях. Тож інколи ви взагалі не помічатимете моєї присутності.

В’янн залишила його на кухні й понесла столове срібло в їдальню, де мало не наштовхнулася на Ізабель.

— Не треба тобі лишатися з ним наодинці, — прошипіла Ізабель.

Капітан зайшов у кімнату.

— Ви гадаєте, що я скористаюся вашою гостинністю, а тоді завдам вам шкоди? Подумайте про це. Я приніс вино. Мені подобається «Сансер».

— Ви принесли нам вино? — перепитала Ізабель.

— Як зробив би будь-який вдячний гість, — відповів він.

В’янн злякалася, але вона не могла змусити Ізабель замовкнути.

— Ви знаєте про Тур, капітане? — спитала Ізабель. — Як ваші літаки стріляли в невинних жінок та дітей і скидали на нас бомби?

— «На нас»? — перепитав він задумливо.

— Я була там. Про це свідчать сліди на моєму обличчі.

— Це, мабуть, було дуже неприємно.

Ізабель заклякла. Її зелені очі контрастували з червоними плямами й синцями на блідій шкірі:

— Неприємно.

— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.

Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.

— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.

В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.

В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.

— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.

— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?

— Один ковток, мабуть, не буде…

Ізабель доїла суп і встала з-за столу.

— Перепрошую. У мене болить живіт.

— У мене теж, — сказала Софі. Вона звелася на ноги й пішла з кімнати слідом за тіткою, наче цуценя, яке йде за дорослим собакою.

В’янн сиділа рівно, тримаючи ложку над тарілкою супу. Вони залишали її з ним наодинці.

У грудях знову сильно тьохкало. Вона обережно поклала ложку й витерла губи серветкою.

— Пробачте моїй сестрі, капітане. Вона імпульсивна й уперта.

— Моя старша донька така ж. Думаю, коли вона підросте, нам варто чекати неприємностей.

Це настільки здивувало В’янн, що вона повернулась до нього.

— У вас є донька?

— Жизела, — відповів він, усміхаючись. — Їй лише шість, але мати вже навіть не може змусити її почистити зуби. Наша Жизела радше збудує фортецю, ніж читатиме книгу, — зітхнув він і знову всміхнувся.

Її збентежило це відкриття про чоловіка. В’янн намагалася придумати, що відповісти, але нерви були надто напружені. Вона взяла ложку й знову почала їсти.

Здавалося, вони вічність сиділи в ніяковій тиші.

— Дякую, було дуже смачно, — закінчивши вечеряти, сказав капітан, і В’янн почала прибирати зі столу.

На щастя, він не пішов із нею до кухні. Він лишився в їдальні сам, попиваючи вино, яке приніс. Жінка знала, що воно має присмак осені — груш та яблук.

Коли В’янн нарешті домила, витерла тарілки й розставила посуд на свої місця, надворі було вже темно. Вона вийшла на осяяне зорями подвір’я, щоб бодай мить побути в спокої. По кам’яній стіні пробігла тінь. Мабуть, кіт.

Позаду себе В’янн почула кроки, спалах сірника, а тоді вловила запах сірки.

Вона зробила маленький крок назад, прагнучи розчинитися в пітьмі. Якби жінка могла рухатися достатньо тихо, то, можливо, змогла б обійти будинок і прослизнути в інші двері, не привертаючи його уваги. Та, наступивши на гілку, вона почула під ногою тріск і завмерла.

Він вийшов із саду.

— Мадам, — сказав він, — виходить, ви теж любите дивитися на зорі. Вибачте, що потурбував вас.

Вона боялася поворухнутися.

Він підійшов ближче, ставши поруч із нею, наче в цьому не було нічого незвичайного, і дивлячись на її фруктовий сад.

— Одразу й не скажеш, що тут іде війна, — сказав він.

В’янн вловила в його голосі смуток і подумала, що в них є дещо спільне: вони обоє далеко від людей, яких люблять.

— Ваш… командир… він сказав, що всі військовополонені залишаться в Німеччині. Що це означає? А як же наші солдати? Ви ж не захопили їх усіх.

— Я не знаю, мадам. Дехто повернеться. А багато хто — ні.

— Це ж треба! Яка мила картина: двоє нових друзів, — пролунав різкий голос Ізабель, розрізаючи повітря, наче сталевим ножем.

В’янн здригнулася, налякана, що її заскочили тут — із німцем, з ворогом, з чоловіком.

Ізабель стояла в місячному світлі, одягнена в костюм карамельного кольору. В одній руці вона тримала валізу, а в іншій — найкращий капелюшок В’янн.

— У тебе мій капелюх, — сказала В’янн.

— Можливо, мені доведеться чекати на потяг. Моє обличчя ще не загоїлося після нацистської атаки. — Кажучи це, вона всміхалася Бекові. Та насправді це була не усмішка.

Бек легенько схилив голову.

— Здається, вам є про що поговорити. Я піду. — Галантно кивнувши головою, він повернувся в будинок і зачинив за собою двері.

— Я не можу тут лишатися, — сказала Ізабель.

— Звісно, можеш.

— Мене не цікавить дружба з ворогом, Ві.

— Чорт забирай, Ізабель! Не смій…

Ізабель підійшла ближче.

— Я наражу вас із Софі на небезпеку. Рано чи пізно. І ти це знаєш. Ти сказала, що я маю захистити Софі. Лише так я зможу це зробити. Я відчуваю, що вибухну, якщо лишуся, Ві.

Злість В’янн кудись вивітрилася. Без неї вона відчула втому. У цьому між ними завжди була суттєва різниця. В'янн підкорялася правилам, а Ізабель бунтувала проти них. Навіть у дитинстві, коли вони сумували, то по-різному виражали свої емоції. Після смерті матері В’янн постійно мовчала і вдавала, що батькова відмова від них не завдала їй болю, а Ізабель гнівалася, кудись тікала й постійно вимагала до себе уваги. Мама поклялася, що колись вони стануть найкращими подругами. Однак тепер це пророцтво здавалося як ніколи малоймовірним.

У цій ситуації Ізабель мала рацію. В’янн постійно боятиметься того, що її сестра може сказати чи зробити в присутності капітана. Правду кажучи, жінці бракувало сил, щоб усе це витримати.

— Як ти їхатимеш?

— Потягом. Я надішлю телеграму, коли доїду.

— Будь обережна. Не роби дурниць.

— Я? Та ніколи.

В’янн міцно обійняла Ізабель, а тоді відпустила її.

Дорога до міста була така темна, що Ізабель не бачила навіть своїх ніг. Навкруги було неймовірно тихо й тривожно, що аж перехоплювало дух. Нарешті вона дісталася аеродрому. Дівчина почула тупіт чобіт по втоптаній землі та гуркіт мотоциклів і вантажівок, які їздили вздовж натягнутого колючого дроту, що захищав склади боєприпасів.

Раптом, наче нізвідки, із гуркотом з’явилася вантажівка. Її фари були вимкнені. З’їхавши з дороги, вона застрягла в канаві.

У місті орієнтуватися було не легше, адже магазини були зачинені, ліхтарі вимкнені, а вікна запнуті фіранками. Тиша була моторошна й неспокійна. Її кроки здавалися надто гучними. Вона розуміла, що зараз діє комендантська година, і з кожним кроком вона її порушує.

Дівчина опинилася на якійсь алеї й пішла вибоїстим тротуаром, торкаючись рукою фасадів магазинів, аби не збитися зі шляху. Коли вона чула голоси, то завмирала й ховалася в темряві, доки вони не змовкали. Здавалося, до залізничної станції на околиці міста вона йшла вічність.

— Стій!

Ізабель почула це тієї ж миті, коли на неї впало світло прожектора. Під ним вона здавалася згорбленою тінню.

Німецький вартовий із гвинтівкою підійшов до неї.

— Ти ж просто дівчисько, — вигукнув він, підходячи ближче. — Ти хіба не чула про комендантську годину? — спитав він суворо.

Вона подивилася на нього зі сміливістю, якої насправді не відчувала.

— Я знаю, що не можна бути тут так пізно. Але це терміново. Я маю їхати в Париж. Мій батько хворий.

— Де твоє посвідчення?

— У мене його немає.

Він спустив гвинтівку з плеча і взяв її в руки:

— Жодних поїздок без посвідчення.

— Але…

— Іди додому, дівчино, поки не постраждала.

— Але ж…

— Швидко! Поки я не передумав.

Усередині Ізабель усе кричало. Їй довелося зробити над собою зусилля, щоб піти геть, не сказавши нічого вартовому.

Дорогою додому вона навіть не трималася в затінку. Вона виставляла свою зневагу до комендантської години напоказ, привертаючи до себе увагу. Частина її єства хотіла, щоб її знову зупинили, аби вона могла вивільнити лайку, що лунала в голові.

Це не могло бути її життям. Вона, наче в пастці, замкнена в одному домі з нацистом у місті, яке здалося бою жодного опору. В’янн була не єдиною, хто волів удати, що Франція не здалася і не була завойована. Власники крамниць і кафе всміхалися німцям, наливали їм шампанське й продавали найкраще м’ясо. Селяни просто знизували плечима і жили далі. Так, вони бурмотіли щось несхвальне, хитали головами й могли неправильно вказати дорогу, коли їх запитували, але це були й усі вияви бунту. Не дивно, що німецькі солдати були такими зарозумілими. Вони взяли місто без бою. Хай йому грець, та вони всю Францію так узяли.

Однак Ізабель ніколи не зможе забути те, що побачила в полі біля Тура.

Удома вона знову піднялася нагору, у спальню, яка належала їй у дитинстві, та зачинила за собою двері. За мить вона відчула запах тютюнового диму й мало не закричала від люті.

Він був унизу й палив цигарку. Капітан Бек, з його кам’яним обличчям і фальшивою усмішкою, міг би викинути їх із будинку, якби захотів. З приводом чи без нього. Її розпач перетворився на гнів, якого вона раніше ніколи не відчувала. Здавалося, ніби всередині неї цокає бомба. Один хибний рух чи слово — і вона вибухне.

Вона пішла в спальню В’янн і відчинила двері.

— Щоб залишити місто, потрібна перепустка, — заявила вона, відчуваючи, як її гнів наростає. — Покидьки не дозволяють сісти на потяг, щоб зустрітися з родиною.

— Отже, нічого не вдієш, — відповіла В’янн із темряви.

Ізабель не знала, що саме почула в голосі сестри — полегшення чи розчарування.

— Завтра підеш у місто. Ти стоятимеш у чергах, поки я в школі, і дістанеш усе, що зможеш.

— Але…

— Жодних «але», Ізабель. Ти залишаєшся, і час тобі вже почати виконувати свою частину роботи. Я маю знати, що можу на тебе покластися.

Упродовж наступного тижня Ізабель намагалася поводитися якнайкраще, але це було неможливо, поки з ними під одним дахом жив цей чоловік. Вона не могла спати ночами. Дівчина просто лежала в темряві, малюючи в уяві найжахливіші картини.

Цього ранку, задовго до світанку, вона перестала боротися з безсонням і встала з ліжка. Вона вмилася, одягла просту бавовняну сукню, зібрала своє розтріпане волосся під хусткою й пішла сходами вниз.

В’янн сиділа в темряві на дивані й плела. Поруч із нею стояла гасова лампа. У штучному світлі, яке виокремлювало її з темряви, В’янн здавалася блідою та хворою: цього тижня вона теж спала небагато. Жінка здивовано глянула на Ізабель:

— Ти так рано встала.

— У мене попереду довгий день стояння в чергах, — відповіла Ізабель. — Перший у черзі отримує найкращу їжу.

В’янн відклала плетіння й підвелася. Поправивши сукню (через нього вони не спускалися вниз у нічних сорочках), жінка пішла на кухню, а тоді повернулася з продовольчими талонами.

— Сьогодні м’ясо.

Ізабель схопила талони й вийшла з дому назустріч темряві.

Поки вона йшла, зажеврів світанок, осяявши світ навколо — світ, що був схожий на Карріву, але здавався таким чужим. Коли вона минала аеродром, повз неї проїхала невелика зелена машина з літерами POL позаду.

Гестапо.

Аеродром гудів, наче вулик. Вона помітила чотирьох вартових: двох біля нещодавно споруджених воріт і двох біля дверей будівлі. Легкий ранковий вітер колихав нацистський стяг. Кілька літаків були готові до зльоту — щоб бомбити Англію й решту Європи. Охоронці походжали навпроти червоних табличок із написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. ПОКАРАННЯ — СМЕРТЬ».

Ізабель рушила далі.

Коли вона прийшла, біля дверей крамниці м’ясника вже стояли чотири жінки. Вона стала в кінець черги.

Саме тоді на дорозі, під самим бордюром, дівчина помітила шматок крейди. Вона точно знала, як його можна використати.

Вона озирнулась навколо, але ніхто на неї не дивився. Чого б хтось звертав на неї увагу, коли скрізь були німецькі солдати? Чоловіки в уніформі ходили містом, наче павичі, купуючи все, що заманеться. Дуже галасливі й веселі, вони завжди були ввічливими, відчиняли двері перед жінками та шанобливо піднімали кашкети, але Ізабель не можна було ввести цим в оману.

Вона нахилилася, підняла шматочок крейди і сховала його в кишеню. Це було дуже хвилююче й приємно. Ізабель стала чекати на свою чергу, нетерпляче притупуючи ногою.

— Доброго ранку, — привіталася вона й простягнула продовольчий талон дружині м’ясника, утомленій жінці з рідким волоссям і тонкими губами.

— Свиняча гомілка, один кілограм. Це все, що лишилося.

— Самі кістки?

— Німці забирають найкраще м’ясо, мадемуазель. Вам узагалі пощастило. Свинина заборонена для французів, але гомілок вони не хочуть. То ви берете чи ні?

— Я візьму, — вигукнув хтось позаду.

— І я! — закричала інша жінка.

— Я беру, — сказала Ізабель. Вона взяла невеличкий пакунок, загорнутий у папір і зав’язаний мотузкою.

Через дорогу вона почула стукіт солдатських чобіт по бруківці, брязкання зброєю, чоловічий сміх і солодке туркотіння французьких жінок, що зігрівали їх у ліжку. Троє німців сиділи в кафе неподалік.

— Мадемуазель, — помахав їй один із них. — Випийте з нами кави.

Дівчина стисла в руці лозовий кошик із загорнутими в папір скарбами та вдала, що не чує солдатів. Вона звернула за ріг, у вузький і звивистий провулок — такий же, як і решта в місті. Проходи між будинками були такі тісні, що здалеку здавалося, ніби це глухі кути. Однак місцеві чудово тут орієнтувалися — так само, як човняр знає болотисту річку. Вона непомітно рушила далі. Магазини в цьому провулку були зачинені.

На плакаті у вітрині покинутої крамниці жіночих капелюшків був зображений згорблений старий із гачкуватим носом, який, тримаючи в руках торбинку з грішми, здавався жадібним і лихим. Позаду нього були мертві тіла й кров. Вона побачила напис «Єврей» і зупинилася.

Вона знала, що потрібно йти далі. Зрештою, це була лише пропаганда, спроба ворога звинуватити євреїв у всіх бідах світу, зокрема і в цій війні.

І все ж.

Вона поглянула ліворуч. Менш ніж за двадцять метрів від неї простягалася головна вулиця міста. Праворуч був вузенький прохід.

Вона дістала з кишені шматочок крейди. Переконавшись, що навколо нікого немає, вона намалювала на плакаті якомога більшу літеру V, що символізувала перемогу.

Хтось боляче схопив її за зап’ясток. Крейда впала на бруківку, закотившись у шпарину на дорозі.

— Мадемуазель, — сказав чоловік, притиснувши її до зіпсованого нею плаката так, що вона не могла його бачити, — ви знаєте, що цього не можна робити? Знаєте, що це карається на смерть?

Розділ 10

В’янн заплющила очі й подумала: «Повертайся швидше, Антуане».

Це було все, що вона собі дозволила. Лише це маленьке прохання. Як вона могла впоратися з усім сама? З війною, з капітаном Беком та Ізабель.

Вона хотіла розчинитися в мріях, удати, що її звичний світ не перевернувся, що за зачиненими дверима гостьової кімнати не було нікого, що Софі спала з нею минулої ночі, бо вони заснули, читаючи книжку, що Антуан цього прохолодного ранку був надворі, рубав дрова на зиму, яка настане вже за кілька місяців. Скоро він зайде в дім і скаже: «Усе, я поїхав розвозити пошту». Можливо, він розкаже їм про якусь нову поштову марку, лист з Африки чи Америки і вигадає пов’язану з ним романтичну історію.

Натомість вона поклала в’язання в кошик біля дивана, взула черевики й пішла рубати дрова. Скоро настане осінь, а тоді зима. Зруйнований біженцями сад нагадав їй, що її виживання було під загрозою. Вона підняла сокиру й важко нею вдарила.

Вдихнула. Підняла. Приготувалась. Ударила.

Кожен удар відлунював болем у руках і плечах. Піт стікав градом, і її волосся швидко змокло.

— Будь ласка, дозвольте мені.

Жінка застигла із сокирою в руках.

Бек стояв поруч у штанях, черевиках і тоненькій білій футболці. Його бліді щоки почервоніли від ранкового гоління, а біляве волосся було вологе. Краплі падали на футболку, ніби маленькі сірі промінчики.

В’янн почувалася ніяково у своєму халаті, робочих черевиках та із заплутаним волоссям. Вона опустила сокиру.

— Є речі, які мають робити чоловіки. Ви надто тендітна, щоб рубати дрова.

— Але я можу.

— Звісно, можете, але навіщо? Ідіть до доньки, мадам. Я можу зробити для вас цю дрібницю. Інакше моя мати відлупцює мене батогом.

Вона хотіла поворухнутися, але не могла. Тоді чоловік підійшов та обережно забрав у неї сокиру. Якусь мить В’янн усе ще інстинктивно трималася за руків’я.

Їхні погляди зустрілися.

Жінка забрала руку й відсахнулася так різко, що мало не впала. Та Бек упіймав її за талію. Пробурмотівши: «Дякую», В’янн розвернулася й пішла геть, тримаючи спину якомога рівніше. Їй знадобилася вся її мужність, щоб не пришвидшити крок. І все ж, коли вона дійшла до дверей, їй здалося, ніби вона бігла з Парижа. В’янн скинула завеликі на неї черевики, які зазвичай взувала, коли працювала в саду, і вони гучно впали на підлогу. Останнє, що їй було потрібне, — це великодушність чоловіка, який загарбав її дім.

Вона зачинила за собою двері й пішла на кухню, де, увімкнувши плиту, поставила каструлю з водою на вогонь. Підійшовши до сходів, В’янн покликала доньку снідати.

Жінці довелося кликати ще двічі, а тоді пригрозити, перш ніж Софі спустилася вниз. Волосся дівчини було скуйовджене, а погляд — похмурий. На ній знову була моряцька сукня. За десять місяців відсутності Антуана вона виросла з неї, але таки й далі її носила.

— Я прокинулась, — сказала дівчина, підходячи до столу й сідаючи на своє місце.

В’янн поставила перед донькою миску кукурудзяної каші. Цього ранку вона навіть поклала зверху столову ложку персиків із їхніх запасів.

— Мамо, ти чуєш? Хтось стукає у двері.

В’янн похитала головою (вона чула лише удари сокири) й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Рейчел із немовлям на руках і Сарою, що тулилася до неї.

— І ти збираєшся йти в школу з такою зачіскою?

— О, Боже! — В’янн почувалася дурепою. Що з нею таке? Сьогодні був останній навчальний день перед літніми канікулами. — Ходімо, Софі. Ми спізнюємося.

Жінка знову побігла в дім і заходилася прибирати зі столу. Софі ідеально вилизала тарілку, тож В’янн поклала її в мідну раковину, щоб помити пізніше. Вона накрила кришкою каструлю з кашею, сховала персики й побігла нагору збиратися.

Дуже швидко вона розчесала волосся і вклала його рівними пасмами. Схопивши капелюшок, рукавички й сумочку, В’янн вибігла в садок, де на неї чекала Рейчел із дітьми. Капітан Бек стояв біля сараю. Його біла футболка була мокра й місцями прилипла до грудей, показуючи волосся на них. Він недбало закинув сокиру на плече.

— Вітаю, — сказав чоловік.

В’янн відчула на собі пильний погляд Рейчел.

Бек опустив сокиру.

— Це ваша подруга, мадам?

— Рейчел, — стримано відповіла В’янн. Моя сусідка. А це Капітан Бек. Він… розквартирувався в нас.

— Вітаю, — знову сказав Бек і ввічливо кивнув.

В’янн, поклавши руку на спину Софі, легенько підштовхнула доньку, і вони повільно пішли крізь високу траву у фруктовому саду на запилену дорогу.

— Він привабливий, — зауважила Рейчел, коли вони підійшли до аеродрому, за колючим дротом якого кипіла робота. — Ти мені цього не казала.

— Хіба?

— Я впевнена, що ти сама це знаєш, а тому твоє питання викликає цікавість. Який він?

— Він німець.

— Солдати, які оселилися в Клер Моро, схожі на сосиски з ногами. Я чула, що вони пиячать, наче свині, і хроплять на всі заставки. Тож, мабуть, тобі пощастило.

— Це тобі пощастило, Рейчел. У твоєму домі ніхто не оселився.

— Нарешті хоч якась користь із бідності, — вона взяла В’янн під руку.

— Не хвилюйся так, В’янн. Я чула, їм наказали поводитися «пристойно».

В’янн поглянула на свою найкращу подругу.

— Минулого тижня Ізабель відрізала своє волосся на очах у капітана й заявила, що краса, мабуть, заборонена.

Рейчел не змогла стримати усмішки:

— Та невже.

— Це не смішно. Через її норов нас могли вбити.

Усмішка Рейчел зблякла.

— Може, поговориш із нею?

— Добре, я можу поговорити. Та коли вона когось слухала?

— Ви робите мені боляче, — сказала Ізабель.

Чоловік відірвав її від стіни і потяг вулицею, рухаючись так швидко, що їй доводилося бігти за ним; на кожному кроці вона наштовхувалася на кам’яні стіни провулку. Коли вона спіткнулася об булижник і мало не впала, він схопив її міцніше.

«Думай, Ізабель». Він не у формі, тож, мабуть, із гестапо. А це погано. Він бачив, як вона псує плакат. Чи вважається це актом саботажу, шпигунства або опору німецькій окупації?

Вона ж не підривала мостів і не продавала таємниць Британії.

«Я просто малювала… це мала бути ваза з трояндами… А не символ перемоги. Лише ваза. Жодного опору. Просто дурне дівчисько малює на єдиному клапті паперу, який вдалося знайти. Я ніколи навіть не чула про генерала де Голля».

А що, як вони їй не повірять?

Чоловік зупинився перед дубовими дверима з молоточком у вигляді чорної голови лева.

Він чотири рази постукав.

— К-куди ви мене тягнете? — Може, це був чорний вхід до штаб-квартири гестапо? Про жахливі допити гестапівців ходило багато чуток. Казали, що це був справжній садизм, але напевно ніхто не знав.

Двері повільно відчинив старий чоловік у береті. Самокрутка звисала з його пухких, у коричневу цяточку губів. Він побачив Ізабель і насупився.

— Відчиняй, — прогарчав чоловік поруч з Ізабель, і старий відійшов.

Ізабель затягли в задимлену кімнату. У неї почали пекти очі, поки вона роззиралась навколо. Це був занедбаний магазин, де колись торгували жіночими капелюшками, різним причандаллям для шиття й іншими дрібницями. У тьмяному світлі вона побачила порожні вітрини, відсунуті до стіни. Вішаки для капелюхів неохайною купою лежали в кутку. Вікно було замуроване, а задні двері, які виходили на головну вулицю, зачинені зсередини на колодку.

У кімнаті було четверо чоловіків. Високий із сивиною, одягнений у лахміття, стояв у кутку. Якийсь хлопець сидів поруч зі старим, який відчиняв їм двері. Привабливий молодий чоловік у подертому светрі й поношених штанях сидів за кавовим столиком.

— Хто це, Дідьє? — спитав старий.

Ізабель уперше поглянула на того, хто її сюди притягнув. Він був кремезним, схожим на здорованя з цирку, і мав завеликі щелепи.

Вона стояла якомога рівніше, розправивши плечі й піднявши підборіддя. Вона знала, що здається до смішного юною в цій спідниці-шотландці й приталеній блузі, але не збиралася показувати їм, що боїться.

— Я спіймав її, коли вона малювала «V» на німецьких плакатах, — відповів смаглявий чоловік, який привів її. Дідьє.

Ізабель стисла праву долоню в кулак, намагаючись непомітно витерти з пальців крейду.

— Що ти можеш на це сказати? — спитав старий у кутку. Вочевидь, він був тут головним.

— У мене немає крейди.

— Я бачив, як вона це робила.

— Ви ж не німець, — звернулася Ізабель до здорованя. — Закладаюся, що ви француз. І ви, — мовила вона до старого. — Ви ж торгуєте свининою.

Хлопчиська вона пропустила, звернувшись до привабливого чоловіка в дірявому одязі:

— Ви, здається, голодний. Думаю, ви носите речі брата чи щось, що змогли знайти. Ви комуніст.

Він усміхнувся їй, і його обличчя цілковито змінилося.

Та дівчина боялася чоловіка в кутку. Головного. Вона зробила крок йому назустріч.

— Ви, можливо, арієць. Гадаю, ви змушуєте решту бути тут.

— Я знаю його все моє життя, мадемуазель, — сказав м’ясник. — Я пліч-о-пліч бився з його батьком при Соммі. І з вашим. Ви ж Ізабель Розіньйоль, чи не так?

Вона не відповіла. Може, це пастка?

— Мовчиш, — заговорив більшовик. Він підвівся зі свого місця й підійшов до неї ближче. — Гаразд. Чому ти малювала «V» на плакаті?

Ізабель знову змовчала.

— Я Генрі Наварр, — сказав він, стоячи досить близько, щоб торкнутися її. — Ми не німці й не працюємо на них, мадемуазель, — він багатозначно поглянув на неї. — Не всі з нас сидять, склавши руки. Отже, чому ви замальовували їхні плакати?

— Це все, що я змогла вигадати, — сказала вона.

— Тобто?

Вона видихнула.

— Я чула промову де Голля по радіо.

Генрі повернувся на своє місце в кутку й лише поглянув на старого. Двоє чоловіків ніби спілкувалися між собою без слів. Тепер вона зрозуміла, хто тут ватажок: гарненький комуніст. Генрі.

Нарешті Генрі повернувся і знову заговорив до неї:

— Якби ти могла зробити щось… більше, ти зробила б це?

— Про що ви? — спитала вона.

— У Парижі є чоловік…

— Власне, ціла група, з Музею людини, — виправив його кремезний чоловік.

Генрі підняв руку:

— Не говорімо більше, ніж потрібно, Дідьє. Отже, там є чоловік, друкар, який ризикує життям, створюючи брошури, які ми можемо розповсюджувати. Можливо, якщо ми змусимо французів прокинутись, у нас буде шанс, — Генрі поліз у шкіряну сумку, що висіла на його стільці, і дістав стос паперів. Заголовок одразу впав їй в очі: «Хай живе генерал де Голль».

Далі йшов відкритий лист до маршала Петена з критикою капітуляції. У кінці було написано: «Nous sommes pour le général de Gaulle. Ми підтримуємо генерала де Голля».

— То як? — тихо спитав Генрі, але в цьому єдиному слові Ізабель почула заклик до боротьби, на який вона так чекала. — Ти їх розповсюдиш?

— Я?!

— Ми комуністи та радикали, — сказав Генрі. — За нами вже стежать. Ти дівчина. До того ж гарна. Тебе ніхто не підозрюватиме.

Ізабель не вагалась:

— Я зроблю це.

Чоловіки почали їй дякувати, але Генрі перервав їх.

— Друкар ризикує життям, пишучи ці листівки. Хтось ризикує життям, друкуючи їх. Ми ризикуємо, коли приносимо їх сюди. А саме тебе, Ізабель, можуть упіймати на їх розповсюдженні. Не роби помилок. Це не малювання «V» на плакаті. За це страчують.

— Мене не спіймають, — сказала вона.

Генрі всміхнувся:

— Скільки тобі років?

— Майже дев’ятнадцять.

— І як така юна особа приховає все це від родини? — спитав він.

Родина — не проблема, — відповіла Ізабель. Їм до мене байдуже. Але… у моєму будинку мешкає німецький солдат. І мені доведеться порушувати комендантську годину.

— Це буде нелегко. Я зрозумію, якщо ти боїшся, — Генрі почав відвертатися.

Ізабель вихопила брошури з його рук:

— Я ж сказала, що зроблю це.

Ізабель була в захваті. Уперше від початку перемир’я вона не була самотньою у своєму прагненні щось зробити для Франції. Чоловіки розповіли їй про десятки інших угруповань на кшталт їхнього по всій країні. Вони готувалися до опору й збиралися підтримати де Ґолля. Що більше вони говорили, то більше її приваблювала можливість долучитися до них. Так, вона знала, що їй варто боятися: вони досить часто їй це повторювали.

Однак це було смішно — німці страчують когось через розповсюдження кількох папірців. Вона була певна, що зможе викрутитись, якщо її спіймають. Скільки разів вона тікала із закритої школи чи сідала на потяг без квитка і зрештою виходила сухою з води? Її краса завжди давала змогу порушувати правила безкарно.

— Як нам із тобою зв’язатися, коли надійде нова партія? — спитав Генрі, відчиняючи двері, щоб випустити її.

Вона визирнула надвір.

— Квартира над магазином капелюхів мадам ла Фой ще вільна?

Генрі кивнув.

— Відкрийте штори, коли матимете брошури. Я прийду так швидко, як зможу.

— Стукай чотири рази. Якщо ми не відповімо, іди геть, — сказав він.

Трохи помовчавши, він додав:

— Будь обережною, Ізабель.

Він зачинив двері.

Опинившись на самоті, вона заглянула у свій кошик. Брошури були накриті червоно-білою лляною тканиною. Зверху лежала загорнута в папір свиняча гомілка. Прикриття було так собі. Треба вигадати щось краще.

Ізабель минула провулок і вийшла на галасливу вулицю. Починало сутеніти. Вона провела з чоловіками цілий день. Магазини зачинялися, і єдиними, хто досі тут тинявся, були німецькі солдати й кілька жінок, які вирішили скласти їм компанію. За столиками в кафе сиділи чоловіки у формі. Вони їли найкращу їжу й пили найкраще вино.

Дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб іти неквапливо. Та щойно вона вийшла за межі міста, одразу ж побігла. Біля аеродрому вона вже добряче спітніла й ледве дихала, але не сповільнилася. Ізабель добігла аж до свого подвір’я. Зачинивши за собою хвіртку, дівчина зігнулась, намагаючись відсапатися: їй кололо в боці.

— Мадемуазель Розіньйоль, вам зле?

Ізабель різко виструнчилась. Серце скажено калатало в грудях.

Капітан Бек стояв поруч. Він був тут раніше за неї?

— Капітане, — сказала вона, відчайдушно намагаючись заспокоїти стукіт у грудях. — Там був конвой… Я… побігла, щоб не ставати в нього на шляху.

— Конвой? Я нічого не бачив.

— Це було трохи раніше. Іноді… я поводжуся по-дурному. Втратила лік часу, розмовляючи з подругою, і… — Вона осяяла його своєю усмішкою і відкинула назад волосся, наче їй було важливо, що він думає про її зовнішній вигляд.

— Сьогодні були довгі черги?

— Нескінченні.

— Будь ласка, дозвольте, я занесу ваш кошик усередину.

Вона глянула на кошик і побачила краєчок брошури, що виглядав із-під тканини:

— Ні, я…

— Я наполягаю. Ви ж знаєте, ми — джентльмени.

Він стис лозову ручку своїми довгими пальцями з акуратними нігтями. Коли він рушив у напрямку будинку, вона одразу пішла за ним.

— Я сьогодні бачила багато людей біля мерії. Що там робить поліція Віші?

— Вам не варто через це хвилюватися. — Він зупинився біля дверей, чекаючи, поки вона відчинить. Вона незграбно покрутила ручку й штовхнула двері. Хоч капітан і мав повне право заходити, коли схоче, він чекав, поки його запросять, наче був тут гостем.

— Ізабель, це ти? Де ти була? — з темряви раптом з’явилася В’янн, вийшовши на світло.

— Черги були просто жахливі.

Софі швидко встала з підлоги біля каміна, де вона гралася з Бебе.

— Що ви сьогодні дістали?

— Свинячу гомілку, — відповіла Ізабель, схвильовано поглядаючи на кошик у руці Бека.

— І це все? — різко спитала В’янн. — Як щодо рослинної олії?

Софі знову сіла на килимок на підлозі. Було очевидно, що вона розчарована.

— Я покладу гомілку в комору, — сказала Ізабель і потяглася до кошика.

— Будь ласка, дозвольте мені, — втрутився Бек. Він пильно дивився на Ізабель. Чи, може, їй так лише здавалося?

В’янн запалила свічку і простягнула її Ізабель.

— Не марнуй свічки. Іди мерщій.

Бек попрямував через темну кухню й галантно відчинив двері в підвал.

Ізабель ішла попереду, освітлюючи дорогу. Дерев’яні сходи скрипіли під її ногами, поки вона не дійшла до втоптаної земляної підлоги й не поринула в прохолоду підземелля. Здавалося, ніби дерев’яні полиці замкнули коло, у якому стояла вона й Бек. Навколо них тріпотіло полум’я свічки.

Дівчина спробувала опанувати тремтіння своїх рук, коли потягнулася до загорнутої в папір свинини. Вона поклала харчі на полицю.

— Принеси три картоплини й ріпу, — гукнула В’янн. Від її голосу Ізабель аж підскочила.

— Здається, наче ви нервуєтеся, — сказав Бек. — Я вжив правильне слово, мадемуазель?

Свічка почала шипіти.

— У місті сьогодні було багато собак.

— Гестапо. Вони люблять своїх вівчарок. Не переживайте через це.

— Я боюся… великих псів. Якось один укусив мене, коли я була малою.

Бек усміхнувся.

«Не дивися на кошик». Але було запізно. Вона помітила, що папери стало ще більше видно під тканиною.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Ви знаєте нас, дівчат. Ми всього боїмося.

— Про вас я цього не сказав би, мадемуазель.

Вона обережно простягла руку до кошика й забрала його. Не розриваючи зорового контакту, вона поставила кошик на полицю, туди, куди не падало світло. Лише після цього вона змогла полегшено зітхнути.

Вони дивилися один на одного, попри ніякову тишу.

Бек кивнув.

— Тепер я мушу йти. Я зайшов лише взяти деякі папери для сьогоднішніх зборів, — він розвернувся й пішов нагору.

Ізабель рушила за капітаном. Коли вона зайшла в кухню, там стояла В’янн, схрестивши на грудях руки й насупившись.

— Де картопля й ріпа? — спитала В’янн, пильно дивлячись на Ізабель.

— Я забула.

— То йди і принеси, — зітхнула В’янн.

Ізабель знову пішла в підвал. Узявши овочі, вона підійшла до кошика й піднесла до нього свічку. Ось він, маленький трикутничок паперу, що визирає назовні. Вона швидко забрала листівки з кошика й запхала їх собі за пояс. Відчуваючи, як папір торкається її шкіри, вона, усміхаючись, пішла нагору.

Ізабель вечеряла разом із сестрою й небогою, поглинаючи водянистий суп і вчорашній хліб. Вона хотіла щось сказати, але нічого не спадало на думку. Софі ж навпаки розповідала одну історію за іншою. Ізабель нервово стукала ногою, чекаючи на гуркіт мотоцикла біля будинку, на тупотіння німецьких чобіт, на різкий стукіт у двері. Вона свердлила поглядом кухню й двері підвалу.

— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказала В’янн.

Ізабель проігнорувала зауваження сестри. Коли вони доїли, дівчина підскочила і раптом запропонувала:

— Я помию посуд, Ві. Чому б вам із Софі не дограти в шашки?

— Ти помиєш посуд? — В’янн підозріло поглянула на Ізабель.

— Облиш, я ж пропонувала допомогу й раніше, — відповіла Ізабель.

— Не на моїй пам’яті.

Ізабель зібрала порожні тарілки й решту посуду. Вона запропонувала допомогти, лише щоб було, чим зайняти руки.

Зрештою, більше їй не було чого робити. Вечоріло. В’янн, Софі й Ізабель грали в карти, але Ізабель не могла зосередитися. Вона була надто схвильованою. Дівчина вигадала недоладну відмовку й покинула гру, удавши, що стомилася. У своїй кімнаті нагорі Ізабель лягла на застелене ліжко, повністю вдягнена. Вона чекала.

Було вже за північ, коли Бек повернувся. Вона чула, як він заходить у двір, а тоді вловила дим його цигарки. Він зайшов у будинок, стукаючи чобітьми, а близько першої ночі знову запала тиша. Утім, вона досі чекала. О четвертій ранку Ізабель встала з ліжка, одягла товстий чорний светр і картату твідову спідницю. Розстібнувши кишеню легкого літнього пальто, вона сховала туди папери, тоді одягла його й підперезалася паском. Талони на харчування дівчина поклала в передню кишеню.

Спускаючись униз, Ізабель здригалася від найменшого шарудіння. Здавалося, вона вічність ішла до парадних дверей. Нарешті відчинивши їх, дівчина тихенько замкнула їх за собою.

Ранок був холодний і темний. Десь закричала пташка, яку вона, мабуть, розбудила, відчиняючи двері. Ізабель вдихнула аромат троянд. Цієї миті все здавалося таким буденним.

Відтепер вороття не буде.

Вона йшла до хвіртки, постійно озираючись на будинок. Їй здавалося, що Бек у своїх чоботях стоїть позаду і, схрестивши руки на грудях у войовничій позі, стежить за нею.

Однак вона була сама.

Її першою зупинкою був будинок Рейчел. Тепер пошту майже ніколи не приносили, але жінки на кшталт Рейчел, чиї чоловіки ще не повернулися, перевіряли поштові скриньки щодня, сподіваючись на якісь новини.

Ізабель засунула руку в кишеню і дістала звідти один єдиний аркуш. Вона відкрила поштову скриньку й, поклавши туди листівку, закрила її.

На дорозі вона знову роззирнулася й нікого не побачила.

Вона зробила це!

Наступною зупинкою була ферма старого Ріве. Він втратив на фронті сина й усім своїм єством був комуністом і революціонером.

Коли вона доставила останню брошуру, то почувалась нездоланною. Бліді сонячні промені лише починали осяювати вапнякові будівлі в місті.

Цього ранку вона виявилася першою в черзі, тож отримала повну пайку олії. Сто п'ятдесят грамів на місяць. Дві третини чашки.

Скарб.

Розділ 11

Щодня того довгого спекотного літа В’янн прокидалася й одразу бралася до роботи. Вона (разом із Софі й Ізабель) засадила та розширила город, а також перетворила пару старих книжкових шаф на клітки для кроликів. Також жінка обгородила відкриту альтанку дротяною сіткою. Тепер найромантичніше місце садиби смерділо гноєм, який вони збирали, щоб удобрити город. В обмін на їжу вона прала речі старого фермера Ріве. В’янн дозволяла собі розслабитися лише в неділю зранку, коли водила Софі в церкву (Ізабель відмовлялася туди ходити), а тоді пила каву з Рейчел у затінку її подвір’я. Найкращі подруги просто розмовляли, сміялися й жартували. Іноді Ізабель складала їм компанію, але вона радше воліла бавитися з дітьми, ніж сидіти з жінками. В’янн це влаштовувало.

Домашні клопоти були необхідністю, способом підготуватися до зими, яка, хоч і була ще далеко, але, мов небажаний гість, могла прийти в найнесподіваніший момент. Та важливішим було те, що робота розраджувала В’янн. Коли вона працювала на городі, варила полуничне варення чи збирала огірки, вона не думала про Антуана й про те, що від нього так давно не було жодної звістки. Незнання гризло її зсередини: може, він потрапив у полон? Може, він поранений? Чи загинув? А може, одного дня вона побачить, як він, усміхаючись, іде цією дорогою?

Туга за ним. Нестримне бажання його побачити. Хвилювання за нього. Саме ці почуття охоплювали її вночі.

У світі, сповненому поганих звісток і тиші, хорошою новиною було те, що капітан Бек провів більшу частину літа в походах. За його відсутності життя здавалося більш-менш звичним. Ізабель без жодних нарікань виконувала все, про що її просили.

Настав прохолодний жовтень. В’янн разом із Софі поверталася додому зі школи. Вона відчувала, що один із її підборів відламувався, а тому було складно тримати рівновагу. Її лайкові черевики, які вона носила впродовж кількох останніх місяців, не були для цього призначені. Вона часто спотикалася, бо підошва біля пальців почала відклеюватися. Дістати нові речі на кшталт черевиків завжди було неабияким клопотом. Купити щось на продуктові талони — зокрема і їжу — взагалі було неможливо.

Щоб не впасти і притримати Софі біля себе, В’янн поклала руку доньці на плече. Нацистські солдати були всюди. Вони їздили на вантажних автомобілях чи мотоциклах із колясками, обладнаними кулеметами. Вони марширували площею, затягуючи переможні пісні.

Раптом їм посигналила військова вантажівка, і вони зійшли на узбіччя, щоб дати конвою проїхати. Ще нацисти.

— Це тітонька Ізабель? — спитала Софі.

В’янн глянула туди, куди показувала Софі. Це справді була Ізабель: вона вийшла з провулка, стискаючи в руці свій кошик. Вона здавалася… «таємничою» — лише це слово спадало на думку.

Таємничою. Раптом чимало шматочків мозаїки почали складатися докупи. Незначні недоладності стали цілісною картиною. Ізабель часто залишала Le Jardin удосвіта — набагато раніше, ніж було потрібно. Вона завжди мала десятки заплутаних виправдань, які мало хвилювали В’янн: зламані підбори, зірвані вітром капелюхи, за якими вона бігла, щоб упіймати, собака, який налякав її та не давав пройти.

Невже вона тікала, щоб побути з хлопцем?

— Тітонько Ізабель! — погукала Софі.

Не дочекавшись відповіді чи дозволу, Софі побігла вулицею. Вона оминула трьох німецьких солдатів, які кидали один одному м’яч.

— Чорт забирай, — пробурмотіла В’янн. — Вибачте, — сказала вона, обійшовши солдатів, і перейшла на інший бік вулиці.

— Що ви сьогодні дістали? — спитала Софі в Ізабель і полізла рукою в кошик.

Ізабель ляснула Софі по руці. Сильно.

Софі скрикнула й відсмикнула руку.

— Ізабель! — різко мовила В’янн. — Що ти робиш?

Ізабель зашарілася:

— Вибачте. Я просто втомилася. Весь день простояла в чергах. І заради чого? Заради телячої кістки, на якій і м’яса немає, та бляшанки молока. Це дуже прикро. Але я не мала поводитися грубо. Вибач мені, Софі.

— Може, якби ти не тікала так рано, то й не втомлювалася б так, — сказала В’янн.

— Я не тікаю, — відповіла Ізабель. — Я йду по їжу. Я думала, саме цього ти від мене хочеш. І, до речі, нам потрібен велосипед. Прогулянки в такому взутті вбивають мене.

Якби ж В’янн могла прочитати погляд своєї сестри. Це була провина? Чи, може, занепокоєння або відкрита непокора? Якби вона не знала її краще, то сказала б, що це гордість.

Софі взяла Ізабель за руку, і вони втрьох пішли додому.

В’янн старанно намагалася не помічати зміни в Карріву. Тепер нацисти зайняли весь вільний простір: стіни були обклеєні плакатами (нові антиєврейські брошури були огидні), а червоно-чорні прапори зі свастикою майоріли над дверима й на балконах. Люди почали виїжджати з Карріву, залишаючи свої домівки німцям. Подейкували, що вони вирушали до «вільної зони», але ніхто не знав напевно. Магазини зачинялися і вже ніколи не відчинялися знову.

Жінка почула кроки позаду себе й сказала:

— Ходімо швидше.

— Мадам Моріак, можна вас на хвильку?

— Боже, він що, переслідує тебе? — пробурмотіла Ізабель.

В’янн повільно озирнулася:

— Капітане, — мовила вона. Люди на вулиці пильно стежили за В’янн, несхвально мружачи очі.

— Я хотів сказати, що сьогодні буду пізно і, на жаль, не встигну на вечерю, — сказав Бек.

— Яка прикрість, — відповіла Ізабель гірко-солодкавим голосом, схожим на пересмажену карамель.

В’янн намагалася всміхнутись. Вона не розуміла, чому він зупинив її.

— Я залишу щось для вас…

— Ні-ні. Ви надто люб’язна. — Раптом він замовк.

В’янн теж стояла мовчки.

Нарешті, важко зітхнувши, паузу перервала Ізабель:

— Ми йдемо додому, капітане.

— Я можу вам чимось допомогти, капітане? — спитала В’янн.

Бек підійшов ближче.

— Я знаю, як ви хвилюєтеся за свого чоловіка, тож я дещо перевірив.

— О…

— На жаль, новини невтішні. Ваш чоловік, Антуан Моріак, потрапив у полон разом із багатьма іншими чоловіками з вашого міста. Він у таборі для військовополонених. — Бек простягнув їй список імен і стос офіційних поштових листівок. — Він не повернеться.

В’янн майже не пам’ятала, як вони вийшли з міста. Вона знала, що Ізабель тримала її, змушуючи переставляти ноги, а Софі сипала запитаннями, гострими, наче рибальський гачок: «Хто такі військовополонені? Що мав на увазі капітан, коли казав, що тато не повернеться? Він ніколи не повернеться?»

В’янн зрозуміла, що вони прийшли додому, коли відчула аромат свого саду. Вона кліпала очима, почуваючись як людина, котра щойно вийшла з коми і зрозуміла, що світ цілковито змінився.

— Софі, — рішучо сказала Ізабель, — зроби мамі філіжанку кави. Відкрий молоко.

— Але…

— Іди, — відрубала Ізабель.

Коли Софі пішла, Ізабель повернулася до В’янн і торкнулася її обличчя своїми холодними руками:

— З ним усе буде гаразд.

В’янн здавалося, ніби вона розпадається на частини, утрачає кров, кістки. Стоячи там, вона поринула в думки, які так старанно відганяла: про життя без нього. Жінка почала тремтіти, а зуби шалено зацокотіли.

— Ходімо в будинок, вип'єш кави, — сказала Ізабель.

У будинок? Їхній будинок? Там скрізь буде його привид — вм’ятина на дивані, де він читав, гачок, на який він вішав пальто. І ліжко.

Вона захитала головою, намагаючись заплакати, але сльози не текли. Ця новина спустошила її. Жінка не могла дихати.

Раптом В’янн згадала про його светр, який був на ній. Вона почала скидати із себе одяг, не звертаючи уваги на крики Ізабель. Вона зняла светр й пригорнулася обличчям до м’якої вовни, намагаючись відчути аромат його улюбленого мила.

Однак В’янн відчула лише власний запах. Вона опустила светр і вп’яла в нього погляд, силуючись згадати, коли востаннє він його вдягав. Одна нитка стирчала. Вона відкусила її, зав’язавши вузлик, аби врятувати рукав. Тепер пряжа була дуже цінна.

Тепер.

Коли світ поринув у війну, усе стало дефіцитним, а твого чоловіка немає.

— Я не знаю, як жити самій.

— Про що ти? Ми були самі роками. Відколи померла мама.

В’янн кліпнула очима. Слова сестри здавалися трохи нерозбірливими, наче звучали десь далеко.

— Це ти була сама, — сказала вона. — А я — ніколи. Я зустріла Антуана в чотирнадцять, завагітніла в шістнадцять і вийшла за нього, щойно мені виповнилося сімнадцять. Тато віддав мені будинок, аби позбутися мене. Тож, бачиш, я ніколи не була сама. Тому ти така сильна, а я… ні.

— Доведеться буди сильною, — відповіла Ізабель. — Заради Софі.

В’янн зітхнула. Ось воно. Причина, чому вона не могла випити отруту чи стрибнути під потяг. Жінка взяла коротеньку відірвану нитку та прив'язала її до гілки яблуні. Червона пряжа виділялася на зеленому й коричневому тлі. Відтепер щодня, коли вона йтиме до хвіртки чи збиратиме яблука, вона дивитиметься на цю нитку й думатиме про Антуана. Щоразу вона молитиметься. Йому та Богові. «Повертайся додому».

— Ходімо, — сказала Ізабель, обійнявши В’янн і пригорнувши її до себе. У будинку відлунював голос чоловіка, якого там не було.

В’янн стояла на подвір’ї Рейчел. Цього холодного пізнього вечора небо над її головою було кольору диму. Листя на деревах — коричневе, помаранчеве і яскраво-червоне — починало темнішати з країв. Скоро воно впаде додолу.

В’янн дивилася на двері, мріючи не бути тут, але вона прочитала список імен, який дав їй Бек. Марк де Шамплейн також був у ньому.

Коли вона нарешті набралася сміливості й постукала, Рейчел майже миттєво відчинила. На ній була стара сукня й вовняні панчохи. Ґудзики кардигана були застебнуті неправильно. Через це вона здавалася по-чудернацьки кривою.

— В’янн! Заходь. Ми із Сарою готуємо рисовий пудинг. Узагалі-то це просто вода з желатином, але я додала туди трохи молока.

В’янн силувано всміхнулася. Вони зайшли на кухню, де подруга налила їй чашку гіркої сурогатної кави. Це все, що вона мала. В’янн заговорила про рисовий пудинг, коли Рейчел перервала її питанням:

— Що сталося?

В’янн уп’яла в неї погляд. Вона хотіла бути сильною, але не могла стримати сліз, які навернулися на очі.

— Лишайся на кухні, — наказала Рейчел Сарі. — Якщо твій брат прокинеться, візьми його на руки. А ти, — звернулася вона до В’янн, — ходімо зі мною. — Вона взяла жінку під руку й повела її через маленьку вітальню до спальні.

В’янн сіла на ліжко й поглянула на подругу. Вона мовчки простягнула їй список, який дав Бек.

— Вони військовополонені, Рейчел. Антуан, Марк та інші. Вони не повернуться.

Три дні по тому, морозного суботнього ранку, В’янн стояла у своєму класі перед купкою жінок, які сиділи за партами, що були для них замалі. Вони здавалися втомленими й настороженими. Тепер ніхто не почувався спокійно, збираючись у групи. Достеменно не було відомо, які саме розмови про війну заборонені. До того ж жінки Карріву були виснаженими. Днями вони вистоювали черги за їжею, якої було обмаль. А коли не стояли в чергах, то скрізь шукали харчі або ж намагалися продати танцювальні черевики чи шовкові шарфи, щоб купити нормальну хлібину. У кутку сиділи Софі й Сара. Притулившись одна до одної, вони читали книжки.

Рейчел переклала сонне немовля з одного плеча на інше й причинила двері в клас.

— Дякую, що прийшли. Я знаю, як важко тепер робити щось, окрім найнеобхіднішого. — Жінки схвально забубоніли.

— Навіщо ми тут? — утомлено спитала мадам Фурньє.

В’янн вийшла вперед. Вона ніколи не почувалася комфортно в присутності декого з цих жінок, яким вона одразу не сподобалася, коли переїхала сюди в чотирнадцять років. Коли ж В’янн «підчепила» Антуана — найгарнішого хлопця в місті — вони почали ще більше її недолюблювати. Утім, ті дні були давно в минулому. Тепер В’янн була люб’язна з цими жінками, навчала їхніх дітей і часто навідувалася до їхніх крамниць, але колишні кривди таки залишили осад.

— Я отримала список французьких військовополонених із Карріву. Мені страшенно прикро, але мушу сказати, що ваші чоловіки — як і наші з Рейчел — у цьому списку. Мені сказали, що вони не повернуться додому.

Вона зробила паузу, очікуючи на їхню реакцію. Горе від втрати змінило обличчя навколо неї. В’янн відчувала те саме, та все одно на це було важко дивитися, і її очі знову наповнили сльози. Рейчел підійшла і взяла її за руку.

— Я маю листівки, — сказала В’янн. — Офіційні. Щоб ми могли написати своїм чоловікам.

— Де ти взяла так багато листівок? — спитала мадам Фурньє, витираючи очі.

— Вона попросила свого німця про послугу, — сказала Елен Руаль, дружина пекаря.

— Це неправда! І він не мій німець, — відповіла В'янн. — Він солдат, який реквізував мій дім. Чи, може, мені треба було віддати Le Jardin німцям? Піти й лишитися ні з чим? Вони захопили кожен будинок чи готель із вільними кімнатами. Я не одна така.

Знову почався гамір. Дехто з жінок схвально кивав, а інші хитали головами.

— Я наклала б на себе руки, перш ніж дозволити одному з них поселитися в моєму домі, — кинула Елен.

— Та невже, Елен? Ти серйозно? — спитала В’янн. — А перед тим ти вбила б своїх дітей чи викинула б їх на вулицю на поталу долі?

Елен відвернулася.

— Вони захопили мій готель, — сказала інша жінка. — Здебільшого вони поводяться як джентльмени. Хіба що трохи неохайні.

— Джентльмени!.. — немов зашипіла Елен. — Ми свині, яких готують на забій. От побачите. Свині, які відмовились боротися.

— Ти давно не приходила до мене по м’ясо, — зауважила мадам Фурньє з докором на адресу В’янн.

— Моя сестра приходить замість мене, — відповіла В’янн. Вона знала, чому вони так несхвально на неї дивляться. Вони думали, що в неї були якісь привілеї. — Я ніколи не прийму їжу чи будь-що інше від ворога.

Раптом вона знову відчула себе школяркою, до якої чіпляються популярні дівчата.

— В’янн намагається допомогти, — сказала Рейчел досить різко, щоб змусити всіх замовкнути. Вона взяла листівки й почала роздавати їх присутнім.

В’янн сіла і подивилася на свою чисту листівку.

Почувши скрегіт олівців, вона й сама почала писати.

Мій любий Антуане!

Із нами все гаразд. Софі росте, і хоч цього літа в нас багато клопотів, ми знайшли час, щоб побути біля річки. Ми думаємо про тебе з кожним подихом і молимося, щоб ти вцілів. Не хвилюйся за нас і повертайся додому.

Я кохаю тебе, Антуане.

Її почерк був такий дрібний, що вона переживала, чи зможе він його розібрати.

І чи отримає він листівку.

І чи він узагалі ще живий.

Заради Бога. Вона знову заплакала.

Рейчел поклала руку їй на плече.

— Ми всі відчуваємо те саме, — тихо сказала вона.

Жінки почали вставати з місць одна за одною. Вони мовчки віддавали В’янн свої листівки.

— Не дозволяй їм кривдити себе, — сказала Рейчел. — Вони просто налякані.

— Я теж налякана, — відповіла В’янн.

Рейчел притисла листівку до грудей. Вона ніби намагалася торкнутись кожного міліметра цього шматка паперу. «Як тут не боятися?»

Пізніше, коли вони прийшли в Le Jardin, мотоцикл Бека з обладнаною кулеметом коляскою стояв у траві за воротами.

Рейчел повернулася до неї:

— Хочеш, ми зайдемо з тобою?

В’янн цінувала турботу, яку бачила в погляді Рейчел. Вона знала, що коли попросить про допомогу, то отримає її. Але яка саме підтримка була їй потрібна?

— Ні, дякую. Усе гаразд. Він, мабуть, просто щось забув і скоро поїде. Він тепер рідко тут буває.

— Де Ізабель?

— Хороше питання. Вона тікає щоп’ятниці ще вдосвіта. — В’янн нахилилася до подруги й прошепотіла: — Думаю, вона зустрічається з хлопцем.

— Це добре.

На це В’янн не відповіла.

— Він надішле наші листівки? — спитала Рейчел.

— Сподіваюся.

В’янн на секунду затримала погляд на Рейчел, а тоді сказала:

— Скоро дізнаємося. — Вона повела Софі в будинок. Зайшовши всередину, жінка звеліла доньці йти нагору читати. Софі вже звикла до наказів, а тому не сперечалася. В’янн намагалася відгородити її від Бека.

Він сидів у їдальні, розклавши на столі папери. Коли вона зайшла, він підвів погляд. Крапля чорнила впала з його ручки на білий аркуш.

— Мадам. Я радий, що ви повернулися.

Жінка обережно підійшла, міцно тримаючи стос листівок. Вони були зв’язані мотузкою.

— У мене тут… кілька листівок… написаних подругами… для чоловіків… але ми не знаємо, куди їх надсилати. Я сподівалася… ви допоможете нам.

Вона нервово переступала з однієї ноги на іншу.

— Звісно, мадам. Я з радістю зроблю вам цю послугу. Хоч це займе досить багато часу. — Він ввічливо встав. — Так сталося, що зараз я складаю список для свого керівництва. Вони хочуть знати імена деяких учителів вашої школи.

— О, — вигукнула вона, не знаючи, навіщо він їй це каже. Він ніколи не говорив про свою роботу. Вони взагалі мало розмовляли.

— Євреї. Комуністи. Гомосексуалісти. Масони. Свідки Єгови. Ви знаєте таких людей?

— Як ви знаєте, капітане, я католичка. Ми не говоримо про таке в школі. Я взагалі заледве знаю, хто такі гомосексуалісти й масони.

— Але ви знаєте інших.

— Я не розумію…

— Я не чітко висловився. Вибачте. Я був би дуже вам вдячний, якби ви назвали мені імена вчителів-євреїв і комуністів.

— Навіщо вам їхні імена?

— Це формальності. Ви ж знаєте нас, німців: ми любимо складати списки. — Він усміхнувся й дістав для неї стілець.

В’янн подивилася на чистий аркуш на столі, а тоді на листівки у своїй руці. Якщо Антуан отримає звістку, то, можливо, відповість. Може, вона дізнається, чи він живий.

— Це не таємна інформація, капітане. Будь-хто може назвати вам ці імена.

Він підсунувся ближче.

— Доклавши певних зусиль, мадам, я міг би дізнатися адресу вашого чоловіка й відправити йому посилку. Це було б красно?

— «Красно» — неправильне слово, капітане. Ви хотіли спитати, чи було б це добре.

Вона тягнула час. Та найгірше, що вона була впевненою, що він про це знає.

— Я дуже вдячний, що ви навчаєте мене вашої прекрасної мови. Я перепрошую. — Він простягнув їй ручку. — Не хвилюйтеся, мадам, це прості формальності.

В’янн хотіла сказати, що нічого не писатиме, але який у цьому сенс? Він із легкістю міг би дізнатися потрібні імена в місті. До того ж Бек за таку непокору міг викинути її з власного будинку. І що тоді?

Вона сіла й почала писати імена. Нарешті вона закінчила, піднявши ручку над аркушем.

— Готово, — сказала вона.

— Ви забули про вашу подругу.

— Невже?

— Так, потрібні всі імена.

Вона нервово кусала губи й дивилася на список. Раптом жінка усвідомила, що вчинила неправильно. Та, зрештою, який вона мала вибір? Він став господарем у її будинку. Що було б, якби вона не скорилася? Відчуваючи, як біль зводить її шлунок, вона повільно записала останнє ім’я.

Рейчел де Шамплейн.

Розділ 12

Напрочуд холодного ранку наприкінці листопада В’янн прокинулася зі сльозами на щоках. Їй знову снився Антуан.

Зітхнувши, вона обережно встала з ліжка, намагаючись не розбудити Софі. В’янн спала в одязі. На ній був вовняний халат, светр з довгими рукавами, вовняні панчохи, фланелеві штани (вона підігнала Антуанові під свій розмір), в’язана шапка та рукавички. Жінка одягла зверху ще й кардиган, але їй усе одно було холодно.

Вона залізла рукою під матрац і дістала шкіряний гаманець, який їй дав Антуан. Там лишалося зовсім небагато грошей. Скоро їм доведеться жити лише на її зарплатню вчительки.

В’янн поклала гроші на місце (коли прийшли холоди, їх перераховування стало для неї одержимістю) і пішла вниз.

Тепер їм бракувало всього. Уночі труби замерзали, тож до полудня води не було. Щоб можна було вмитися, В’янн залишала повні відра біля плити й каміна. Газу й електрики бракувало, як і грошей, щоб за них платити. Вогонь на плиті був такий слабкий, що ледве можна було скип’ятити воду. Вони рідко вмикали світло.

Жінка розпалила камін, загорнулася в пухову ковдру і сіла на диван. Поруч лежала купа пряжі, яку вона одержала, розпустивши старий светр. Вона плела шарф для Софі на Різдво. Ці вранішні години — єдиний вільний час, який вона мала.

Залишившись наодинці скрипіння зі скрипучим будинку будинком, вона зосередилася на блідо-блакитній пряжі й на тому, як спиці входять у м’яке в’язання, створюючи те, чого раніше не існувало. Цей колись такий буденний ранковий ритуал заспокоював В’янн. Іноді вона згадувала, як її мама сиділа поруч і навчала: «Один сюди, два сюди, правильно… чудово…»

Або Антуана, який спускався сходами в шкарпетках і, усміхаючись, питав, що вона робить…

Антуан.

Парадні двері повільно відчинилися, впустивши всередину потік холодного повітря. Зайшла Ізабель. На ній була стара вовняна куртка Антуана, високі черевики й зав’язаний навколо голови та шиї шарф, який ховав усе, крім очей. Вона побачила В’янн і різко зупинилася.

— О, ти вже прокинулась. — Дівчина зняла шарф і повісила куртку на гачок. Без сумніву, на її обличчі можна було прочитати почуття провини. — Я перевіряла, як там кури.

В’янн перестала в’язати.

— Ти могла б і сказати мені, хто він. Хлопець, з яким ти потай зустрічаєшся.

— Хто зустрічатиметься з хлопцем у такий мороз? — Ізабель підійшла до В’янн і потягла її до вогню.

Від тепла В’янн здригнулася. До цієї миті вона не усвідомлювала, як їй холодно.

— Ти, — сказала вона і, як не дивно, усміхнулася. — Ти цілком могла б тікати в холод, щоб побачитися з хлопцем.

— Це мав би бути просто неймовірний хлопець. Може, Кларк Ґейбл.

У кімнату забігла Софі і притулилася до В’янн.

— Це так приємно, — сказала вона, простягаючи до матері свої рученята.

На якусь чудову мить В’янн забула всі турботи, а тоді знову заговорила Ізабель:

— Ну, я вже краще піду. Хочу бути першою в черзі до м’ясника.

— Спершу ти маєш щось з`їсти, — нарешті відповіла В’янн.

— Віддай мою порцію Софі, — сказала Ізабель, знову вдягаючи куртку й зав’язуючи шарф.

В’янн провела сестру до дверей, спостерігаючи, як та зникає в темряві. Потім жінка повернулася в кухню і, запаливши лампу, пішла в комору. Два роки тому тут було повно копченої шинки, банок із качиним жиром і сосисок, пляшок із шампанським оцтом, бляшанок із сардинами й банок із джемом.

А тепер тут не лишилося майже нічого, крім кавового напою з цикорію. Залишки цукру ледь укривали дно скляного контейнера, а борошно було цінніше за золото. Дякувати Богові, попри безлад, улаштований біженцями, город дав хороший урожай овочів. Вона законсервувала кожен фрукт та овоч, навіть дрібноту.

В’янн дістала шматок хліба, який от-от мав зіпсуватися.

Варене яйце і шматок тосту — не такий уже й поганий сніданок для дівчинки, хоч, звісно, могло бути й краще.

— Я хочу ще, — сказала Софі, доївши.

— Більше немає, — відповіла В’янн.

— Німці забирають усю нашу їжу, — сказала Софі, саме коли Бек, одягнений у сіро-зелену уніформу, вийшов зі своєї кімнати.

— Софі! — різко перебила В’янн.

— Так, юна леді, це правда, що ми, німецькі солдати, беремо багато їжі, яку виробляють у Франції. Але ж чоловікам, які воюють, потрібно їсти, чи не так?

— Хіба не всім потрібно їсти? — насупилася Софі.

— Так, мадемуазель. І ми, німці, не лише беремо, а й даємо щось нашим друзям. — Він засунув руку в кишеню і дістав плитку шоколаду.

— Шоколад!

— Ні, Софі, — сказала В’янн, але Бек причарував її доньку, показуючи фокус: у його вправних руках шоколадка то зникала, то знову з’являлася. Нарешті він віддав її Софі, яка, радісно пискнувши, одразу здерла з неї обгортку.

Бек підійшов до В’янн.

— Ви сьогодні… якась сумна, — тихо сказав він.

В’янн не знала, що відповісти.

Бек усміхнувся й пішов геть. Жінка почула, як його мотоцикл завівся й поїхав.

— Смачна шоколадка, — сказала Софі, облизуючи губи.

— Знаєш, було б краще з’їдати по шматочку щовечора, ніж запихати в себе все й одразу. Я вже не кажу про те, що треба ділитися з іншими.

— Тітонька Ізабель каже, що ліпше бути зухвалим, ніж покірним. Каже, що коли стрибнути зі скелі, то принаймні ти летітимеш, перш ніж упасти.

— Авжеж, це схоже на Ізабель. Ти краще спитай її, як вона зламала зап’ясток, стрибаючи з дерева, на яке взагалі не мала залазити. Усе, ходімо до школи.

Надворі, на узбіччі вкритої брудною кригою дороги вони зачекали на Рейчел із дітьми й разом рушили до школи.

— У мене скінчилася кава чотири дні тому, — сказала Рейчел. — Це на випадок, якщо тобі цікаво, чому я поводжуся, наче відьма.

— Це я останнім часом дуже нестримана, — відповіла В’янн. Вона чекала, коли подруга почне їй заперечувати, але Рейчел знала В’янн досить добре, щоб зрозуміти, коли за звичайною фразою криється щось більше. — Просто… Я постійно думаю про одну річ.

Список. Вона написала його кілька тижнів тому, але нічого не сталося. Та все ж у неї на серці було тривожно.

— Антуан? Голод? Смертельний холод? — усміхнулася Рейчел. — Яка з цих дрібничок так тебе непокоїть?

Пролунав шкільний дзвоник.

— Швидше, мамо, ми спізнюємося, — сказала Софі, схопивши її за руку й тягнучи за собою.

В’янн ішла за донькою кам’яними сходами. Вона, Софі й Сара зайшли в її клас, де вже було повно учнів.

— Ви спізнилися, мадам Моріак, — усміхнувся Жилль. — За це вас потрібно покарати.

Усі почали сміятися.

В’янн зняла пальто й повісила на гачок.

— Ти, як завжди, дуже кумедний, Жиллю. Побачимо, чи ти так само жартуватимеш після тесту з правопису.

Цього разу діти застогнали, і В’янн не могла не всміхнутися від розпачливого виразу їхніх облич. Здавалося, вони такі розчаровані. Правду кажучи, у цьому холоді й темній кімнаті, де світла було так мало, що навіть тіні не могли утворитися, складно було почуватися інакше.

— Який же холодний ранок! Може, щоб розігнати кров, пограємо у квача?

Цього разу кімнату наповнив схвальний гамір. В’янн заледве встигла схопити пальто, перш ніж юрба веселих дітлахів винесла її з класу.

Вони пробули надворі лише кілька секунд, коли В’янн почула гуркіт машин, що наближалися до школи.

Діти цього не помічали і грали далі. Здається, тепер вони звертали увагу хіба що на літаки.

В’янн пішла до рогу будівлі та зазирнула за нього.

Чорний «Мерседес-Бенц» із ревом зупинився на під’їзній алеї. Крила автомобіля були прикрашені прапорцями зі свастикою, що тріпотіли від вітру. Позаду була машина французької поліції.

— Діти, — В’янн поквапилася назад на подвір’я, — ідіть-но сюди. Станьте біля мене.

З-за рогу з’явилося двоє чоловіків. Одного з них вона бачила вперше. Це був високий елегантний і майже розпещений блондин у довгому чорному шкіряному пальті й ідеально начищених чоботях. Його піднятий комір прикрашав залізний хрест. Іншого чоловіка вона знала. Він багато років працював поліцейським у Карріву. Поль Жульєр. Антуан давно казав, що він був підступним боягузом.

— Мадам Моріак, — привітався французький полісмен, офіціозно кивнувши.

Їй не подобався його погляд. Так дивились один на одного хлопці, коли збирались знущатися над слабшою дитиною.

— Вітаю, Полю.

— Ми приїхали по декого з ваших колег. Вам немає через що хвилюватися, мадам. Вас немає в списку.

Список.

— Чого вам треба від моїх колег? — спитала вона. Її голос було заледве чути, хоч діти стояли мовчки.

— Сьогодні декого з учителів буде звільнено.

— Звільнено? Але чому?

Нацистський агент махнув своєю блідою рукою, наче відганяв муху.

— Євреям, комуністам і масонам, — посміхнувся він презирливо, — більше не можна викладати в школі та працювати на державній службі чи в органах судової влади.

— Але…

Нацист кивнув французькому полісмену, вони розвернулися й удвох рушили до школи.

— Мадам Моріак? — хтось смикнув її за рукав.

— Мамо? — схлипувала Софі. — Хіба вони можуть так вчинити?

— Звісно, можуть, —відповів Жилль. — Кляті нацистські покидьки.

В’янн мала б нагримати на нього за такі слова, але вона не могла думати про щось, окрім списку, який сама склала для Бека.

В’янн боролася зі своїм сумлінням годинами. Решту дня вона й далі викладала, хоч і не пам’ятала як. Усе, про що вона могла думати, — це погляд Рейчел, коли вона виходила зі школи разом з іншими звільненими вчителями. Нарешті опівдні, хоч у школі тепер і бракувало викладачів, В’янн попросила іншого вчителя наглянути за її класом.

Вона стояла біля міської площі.

Дорогою сюди В’янн думала, що вона скаже, але коли побачила нацистський стяг над мерією, її рішучість похитнулася. Скрізь, куди не кинь оком, були німецькі солдати. Вони ходили парами, їздили верхи на шикарних угодованих конях і сновигали вулицями в блискучих чорних «Сітроенах». На іншому боці площі нацист дмухнув у свій свисток і, погрожуючи гвинтівкою, змусив літнього чоловіка стати навколішки.

Уперед, В’янн.

Вона піднялася кам’яними сходами до зачинених дубових дверей, де молодий охоронець зупинив її, попросивши назвати мету візиту.

— Я хочу бачити капітана Бека, — сказала вона.

— А-а…

Вартовий, відчинивши перед нею двері, тицьнув на широкі сходи й жестом показав номер два.

В’янн зайшла в головну залу мерії. Тут було повно чоловіків у військовій формі. Вона намагалася не дивитися нікому в очі й, поквапившись до сходів, побігла вгору під пильним поглядом фюрера, чий портрет затуляв більшу частину стіни.

На другому поверсі вона зустріла ще одного чоловіка в уніформі й спитала:

— Я можу бачити капітана Бека?

— Так, мадам.

Він провів її до дверей у кінці коридору й постукав. Почувши відповідь, він відчинив для неї двері.

Бек сидів за гарно оздобленим золотом чорним столом, що, вочевидь, принесли сюди з якогось із великих навколишніх будинків. Позаду нього на стіні висів портрет Гітлера й різні карти. На столі стояла друкарська машина й копіювальний прес. У кутку було згромаджено конфісковані радіоприймачі, але найгірше те, що там лежала їжа. Безліч коробок з їжею, величезна кількість консервованого м’яса й круги сиру, що були викладені попід стіною.

— Мадам Моріак, — сказав він, швидко підвівшись. — Яка приємна несподіванка. — Він підійшов до неї. — Чим я можу вам допомогти?

— Я щодо вчителів, яких ви звільнили.

— Не я, мадам.

В’янн поглянула на відчинені двері, підійшла до нього ближче й стишила голос:

— Ви казали, що той список — проста формальність.

— Мені шкода. Чесно. Саме так мені сказали.

— Вони потрібні нам у школі.

— Те, що ви прийшли сюди… може бути небезпечно. — Він підійшов до неї впритул. — Вам не варто привертати до себе увагу, мадам Моріак. Не тут. Є один чоловік… — Він поглянув на двері й замовк. — Ідіть, мадам.

— Шкода, що ви до мене звернулися.

— Мені теж, мадам. — Він із розумінням подивився на неї. — А тепер ідіть. Будь ласка. Вам не варто тут бути.

В’янн повернулася спиною до капітана Бека й купи їжі під портретом фюрера та вийшла з кабінету. Коли вона спускалася сходами, солдати, розглядаючи її, усміхалися один до одного, напевне, жартуючи, що ще одна француженка впадає за привабливим німецьким солдатом, який розбив їй серце. Однак лише вийшовши надвір, вона усвідомила, яку зробила помилку.

На площі було кілька жінок, які бачили, як вона виходить із нацистського лігва.

Однією з них була Ізабель.

В’янн побігла сходами в напрямку Елен Руаль, дружини пекаря, яка привезла хліб у комендатуру.

— Пристосовуєтеся, мадам Моріак? — глузливо зауважила Елен, коли В’янн пройшла повз неї.

Ізабель майже бігла до неї через площу. Важко зітхнувши, В’янн зупинилася, чекаючи на сестру.

— Що ти там робила? — вимогливо спитала Ізабель. Вона говорила надто голосно, чи, може, В’янн просто так здалося.

— Сьогодні вони звільнили вчителів. Не всіх. Лише євреїв, масонів та комуністів. — Від спогадів їй стало зле. Вона згадала тихий коридор і розгубленість учителів, які залишилися. Ніхто не знав, що робити, як кинути виклик нацистам.

— Лише їх, кажеш? — відповіла Ізабель, а її обличчя стало суворим.

— Я не це мала на увазі. Я просто пояснюю, що вони не звільнили всіх. — Навіть їй самій це здавалося слабким виправданням, тож вона замовкла.

— Це не пояснює, чому ти була в їхній штаб-квартирі.

— Я… подумала, що капітан Бек міг би нам допомогти. Допомогти Рейчел.

— Ти просила Бека про послугу?

— Я мусила.

— Французькі жінки нічого не просять у нацистів, В’янн. Боже мій, ти мала б це знати.

— Я знаю, — парирувала В’янн зухвало. — Але…

— Але що?

В’янн більше не могла тримати це в собі.

— Це я дала йому список імен.

Ізабель заклякла. Здавалося, що вона навіть не дихає. Те, як вона поглянула на В’янн, було гірше за ляпас.

— Як ти могла так вчинити? Ти видала їм Рейчел?

— Я н-не знала, — почала заїкатися В’янн. — Звідки я могла знати? Він сказав, що це формальність. — Вона схопила Ізабель за руку. — Пробач мені, Ізабель. Присягаюся, я не знала.

— Тобі потрібно просити пробачення не в мене, В’янн.

В’янн відчувала їдкий глибокий сором. Як вона могла бути такою дурепою? І як, в ім’я всього святого, їй тепер усе виправити? Вона поглянула на годинник. Уроки скоро скінчаться.

— Іди до школи, — сказала В’янн. — Забери Софі й Сару та приведи додому. Я маю дещо зробити.

— Що б це не було, сподіваюся, ти добре подумала.

— Іди, — утомлено повторила В’янн.

Каплиця Святої Жанни була маленькою кам’яною норманською церквою на околиці міста. У її середньовічних стінах та за нею був розташований монастир сестер святого Йосипа — черниць, які опікувалися сирітським притулком і школою.

В’янн зайшла в церкву. Її кроки по холодній кам’яній підлозі відбивалися луною, а дихання перетворювалося на пару. Вона зняла рукавички й опустила кінчики пальців у крижану святу воду. Жінка перехрестилася й пішла до порожньої лави. Ставши навколінки, вона заплющила очі й схилила голову в молитві.

Їй було потрібне напуття і прощення, але вперше в житті вона не могла дібрати слів для молитви. Як можна було пробачити такий дурний і безглуздий вчинок?

Бог побачить її провину та страх і засудить її. Жінка опустила складені руки й знову сіла на дерев’яну лаву.

— В’янн Моріак, це ти?

Настоятелька Марія-Тереза підійшла й сіла поруч із В’янн.

Вона чекала, поки В’янн заговорить. У них завжди так було. Уперше, коли В’янн прийшла до матінки по пораду, їй було шістнадцять, і вона була вагітною. Саме паніматка підтримала її, коли батько назвав її своєю ганьбою. Саме вона поспіхом спланувала весілля та вмовила тата В’янн віддати їй з Антуаном Le Jardin. Матінка казала В’янн, що дитя — це завжди диво, і що молоде кохання все витримає.

— Ви знаєте, що в моєму домі живе німецький солдат? — нарешті озвалася В’янн.

— Вони живуть у всіх великих будинках і готелях.

— Він спитав мене, хто з учителів нашої школи єврей, комуніст і масон.

— І ти йому сказала.

— Ізабель каже, що я дурепа. Хіба не так?

— Ти не дурепа, В’янн. — Вона поглянула на жінку. — Твоя сестра квапиться із судженнями. Наскільки я пам’ятаю, вона завжди була такою.

— Я постійно питаю себе, чи дізналися б вони ці імена без моєї допомоги.

— Вони звільнили євреїв по всьому місту. Хіба ти не знаєш? Мсьє Пенуар більше не керівник поштового відділення, суддя Браяс також утратив посаду. Я отримала звістку з Парижа. Директорку коледжу Севіньє змусили звільнитися, як і всіх євреїв, які співали в Паризькій опері. Можливо, їм потрібна була твоя допомога, а може, й ні. Хоча, звісно ж, вони дізналися б потрібні імена і без тебе, — сказала матінка ніжним і водночас суворим тоном. — Але тепер важливо не це.

— Про що ви?

— Думаю, на цій війні нам доведеться зазирнути глибоко в себе. Ідеться про нас, а не про них.

Сльози застелили очі В’янн.

— Я не знаю, що робити. Антуан завжди про все дбав. Вермахт і гестапо — це для мене занадто.

— Не думай про них. Думай про те, хто ти. Про те, на які жертви ти готова йти, а що тебе зламає.

— Це все ламає мене. Я мала б бути, як Ізабель. Вона така впевнена в усьому. На цій війні для неї є лише чорне й біле. Її ніщо не лякає.

— Ізабель теж зіткнеться з кризою віри. Як і всі ми. Я була тут під час Великої війни. Я знаю, що найважче лише починається. Ти маєш бути сильною.

— Завдяки вірі в Бога.

— Так, звісно, але не лише завдяки вірі. Боюся, молитов і віри буде замало. Дорога праведності часто небезпечна. Будь готовою, В’янн. Це лише перше випробування. Зроби з нього висновки. — Матінка нахилилася до В’янн та обійняла її. В’янн притулилась обличчям до її вовняного одягу.

Після цього їй стало трохи краще.

Настоятелька встала, взяла В’янн за руку й допомогла їй підвестися.

— Може, цього тижня знайдеш час провідати дітей і провести для них урок? Їм сподобалося, як ти вчила їх малювати. Ти ж знаєш, тепер вони недоїдають. Але, хвалити Бога, у сестер чудовий сад. Козяче молоко й сир — це справжній дарунок небес. Утім…

— Так, — сказала В’янн. Усі мусили затягувати паски, але особливо складно це було для дітей.

— Ти не сама і не все від тебе залежить, — мовила паніматка тихо. — Проси про допомогу, коли ти її потребуєш, і сама допомагай, коли можеш. Думаю, саме так потрібно служити Господові, один одному й собі в такі тяжкі часи, як тепер.

«Не все від тебе залежить».

Дорогою додому В’янн думала про слова настоятельки.

Віра завжди допомагала їй. Коли мама почала кашляти, а тоді кашель посилився в страшні напади, після яких на хустинці лишалися краплини крові, В’янн почала молити Бога про все. Про допомогу. Про напуття. Про спосіб обдурити смерть, яка вже стояла на порозі. У чотирнадцять років вона пообіцяла Богові зробити будь-що за порятунок своєї матері. Коли її молитви лишилися без відповіді, вона знову звернулася до Господа й попросила дати їй сили впоратися зі своєю самотністю, байдужістю, мовчазною злістю, нападами люті п’яного батька й істериками Ізабель, яка вимагала постійної уваги.

Знов і знов вона зверталася до Бога, благала про допомогу й клялася у своїй вірі. Їй хотілося думати, що вона не сама контролювала своє життя, а що воно йшло за Його планом, хоч вона цього й не бачила.

Тепер же її надія була дуже слабка й гнітюча.

Вона була сама, і ніхто інший не керував тим, що відбувається. Ніхто, крім нацистів.

Вона зробила страшну помилку. Вона не могла все виправити, хоч і сподівалася на таку можливість. Так чи інакше, правильно було б визнати свою відповідальність і провину та вибачитися. Хай там що, а вона хотіла залишатися хорошою жінкою.

І вона знала, що має робити.

Вона знала, але підійшовши до воріт будинку Рейчел, не змогла поворухнутися. Ноги були важкі, як і тягар на її серці.

Жінка глибоко вдихнула й постукала. Почулися кроки, а тоді двері відчинилися. Рейчел тримала сина, який спав, в одній руці й пару вовняних штанців — і іншій.

— В’янн, — усміхнулася вона. — Заходь.

В’янн ледве переборола своє боягузтво. «О, Рейчел, я просто зайшла привітатися». Натомість вона знову глибоко вдихнула й зайшла в будинок слідом за подругою. Вона сіла на своє звичне місце в м’якому кріслі біля вогню.

— Потримай Арі, я зроблю нам кави.

В’янн узяла сонне немовля на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, і вона, погладивши по спинці, поцілувала його в голівку.

— Я чула, що Червоний Хрест привіз якісь посилки до таборів військовополонених, — сказала Рейчел, заходячи в кімнату з двома філіжанками кави. Одну вона поставила на столик поруч із В’янн. — Де дівчата?

— У мене, з Ізабель. Мабуть, вчаться стріляти.

Рейчел засміялася.

— Могло бути й гірше. — Вона скинула штанці з плеча й, поклавши в солом’яний кошик до решти шитва, сіла навпроти В’янн.

В’янн вдихнула солодкий аромат немовляти. Коли вона підвела очі, Рейчел пильно дивилася на неї.

— Це один із тих днів? — спитала вона тихо.

В’янн невпевнено всміхнулася. Рейчел знала, як сильно В’янн іноді тужила за померлими немовлятами і як сильно хотіла ще дітей. Коли Рейчел завагітніла Арі, для їхніх стосунків це було трохи складно. Щастя для Рейчел… і трохи заздрощів.

— Ні, — сказала В’янн. Повільно підійнявши голову, вона поглянула в очі найкращої подруги. — Я маю тобі дещо сказати.

— Що?

В'янн зітхнула.

— Пам’ятаєш той день, коли ми писали листівки, а капітан Бек чекав на мене, коли ми повернулися додому?

— Так. Я пропонувала піти з тобою.

— Якби ж я тоді погодилася. Хоча навряд це щось змінило б. Він просто зачекав би, поки ти підеш.

Рейчел почала підводитись.

— Він не…

— Ні-ні, — швидко перебила В’янн. — Ідеться не про це. Того дня, коли я повернулася, він працював за столом у їдальні: щось писав. Він… попросив мене скласти список імен. Бек хотів знати, хто з учителів у школі єврей чи комуніст. — Вона зробила паузу. — Він також питав про гомосексуалістів і масонів, наче люди говорять про такі речі.

— Ти сказала йому, що не знаєш, правда ж?

Від сорому В’янн відвела погляд, але лише на секунду. Вона змусила себе сказати:

— Я дала йому твоє ім’я, Рейчел. Разом з іншими.

Рейчел заклякла. Кров відлила від її обличчя, зробивши темні очі дуже виразними.

— І вони нас звільнили.

В’янн проковтнула клубок у горлі й кивнула.

Рейчел підвелася й пішла геть, ігноруючи благання В’янн і не дозволяючи їй торкнутися себе. Вона рушила в спальню і грюкнула дверима.

Час минав повільно під монотонні зітхання, молитви й скрипіння стільця. В’янн дивилася, як рухаються маленькі чорні стрілки годинника над каміном. Вона погладжувала спинку дитини їм у такт.

Нарешті двері відчинилися. Рейчел повернулася в кімнату. Її волосся було скуйовджене, наче вона хаотично водила по ньому руками, а обличчя вкривали плями, що свідчили про тривогу чи гнів. Можливо, все одразу. Її очі були червоні від сліз.

— Мені так прикро, — підводячись, сказала В’янн. — Пробач мені.

Рейчел стояла перед нею, дивлячись на неї звисока. Та гнів, що спалахнув у її очах, раптом згас.

— Кожен у місті знає, що я єврейка, В’янн. Я завжди цим пишалася.

— Я знаю. Я собі так і казала. Але я не мала йому допомагати. Пробач. Я ні за що у світі не скривдила б тебе. Сподіваюся, ти це розумієш.

— Звісно, розумію, — тихо сказала Рейчел. — Але, Ві, ти маєш бути обережнішою. Я знаю, що Бек молодий, привабливий, привітний і ввічливий, але він нацист, а вони небезпечні.

Зима 1940 року була найхолодніша на пам’яті багатьох. Сніг ішов щодня, укриваючи дерева й поля, а з гілок звисали бурульки.

Однак Ізабель все одно щоп’ятниці прокидалася вдосвіта й розповсюджувала «терористичні листівки», як їх тепер називали нацисти. Остання висвітлювала військові операції в Північній Африці й інформувала французів про те, що зимова нестача харчів виникла не через британську блокаду, як свідчила нацистська пропаганда, а через те, що німці забирали все, що виробляла Франція.

Ізабель поширювала брошури вже кілька місяців, але, правду кажучи, не бачила, що вони якось впливають на мешканців Карріву. Чимало селян досі підтримували Петена. Більшості взагалі було байдуже. Дуже багато її сусідів дивилися на німців, як на «юнаків», «ще зовсім хлопчиків», і жили далі, опустивши голови й намагаючись уникати небезпеки.

Звісно ж, нацисти помітили листівки. Деякі французи й француженки використовували кожну нагоду втертися їм у довіру й віддавали листівки, які знаходили у своїх поштових скриньках. І це був лише початок.

Ізабель знала, що німці шукали тих, хто друкував і розповсюджував брошури, але шукали вони не надто старанно. Тим паче цими зимовими днями, коли всі говорили лише про бомбардування Лондона. Вочевидь, німці розуміли, що слів на папері не досить, щоб змінити перебіг війни.

Сьогодні Ізабель лежала в ліжку поруч із закутаною, наче крихітна лялечка, Софі і В’янн, яка спала з іншого боку від дівчинки. Тепер вони втрьох ночували в ліжку В’янн, за останні місяці стягнувши сюди всі ковдри, які змогли знайти. Ізабель дивилася, як її дихання перетворюється на білі хмарки пари.

Вона знала, якою холодною здасться підлога, попри вовняні панчохи, у яких вона лежала в ліжку. Дівчина розуміла, що зараз їй тепло востаннє за день. Вона змусила себе вилізти з-під купи ковдр. Софі щось забурмотіла й повернулась до матері, щоб зігрітися.

Торкнувшись ногами підлоги, Ізабель відчула біль у гомілках. Вона здригнулася й, шкутильгаючи, вийшла з кімнати.

Здавалося, вона цілу вічність спускалася сходами. Ноги страшенно боліли. Кляте обмороження! Цієї зими всі на це страждали. Усі думали, що це було через брак масла й жиру, але Ізабель знала, що причина — холодна погода, діряві шкарпетки та вбоге взуття.

Вона хотіла розпалити вогонь, аби бодай на мить відчути тепло, але в них закінчувалися дрова. Наприкінці грудня вони почали розбирати сарай на дошки й палити їх, так само як і ящики для інструментів, старі стільці та все, що можна було знайти. Ізабель налила собі чашку окропу й випила його: тепла рідина заповнила порожній шлунок, створюючи ілюзію, що в ньому щось є. Вона з’їла шматочок черствого хліба, обгорнулася газетним папером, а тоді вдягла куртку Антуана та свої рукавиці й чоботи. Дівчина закутала голову й шию у вовняний шарф, та все одно, коли вийшла надвір, від холоду їй перехопило подих. Ізабель зачинила двері й пішла назустріч хуртовині. Обморожені пальці завдавали болю з кожним кроком, а руки крижаніли навіть у рукавицях.

Навколо панувала тривожна тиша. Глибокими кучугурами вона рушила до хвіртки та вийшла на втоптану білосніжну дорогу.

Через холод і сніг їй знадобилося три години, аби рознести брошури; цього тижня вони були присвячені операції «Блискавка» — фріци лише за одну ніч скинули 32 000 бомб на Лондон. Коли настав світанок, він був ніякий, наче бульйон без м’яса. Ізабель була першою в черзі по м’ясо, але скоро підійшли й інші. О сьомій ранку дружина м’ясника відчинила віконце й відімкнула двері.

— Восьминоги, — сказала жінка.

Ізабель відчула різке розчарування.

— М’яса немає?

— Не для французів, мадемуазель.

Позаду вона почула бурмотіння жінок, які хотіли м’яса, й тих, хто знав, що їм не дістанеться навіть восьминіг.

Ізабель взяла загорнутого в папір восьминога й вийшла з крамниці. Принаймні вона дістала бодай щось. Купити молоко було неможливо: ані за продуктовими талонами, ані на чорному ринку. Після двох годин стояння в черзі їй пощастило роздобути ще трохи сиру камамбер. Вона накрила харчі в кошику товстим рушником і пошкандибала вулицею Віктора Гюго.

Проходячи повз кафе, забите німецькими солдатами і французькими полісменами, вона відчула запах свіжозвареної кави та круасанів, від чого її шлунок забурчав.

— Мадемуазель.

Француз-поліцейський рішуче кивнув, показуючи, що йому потрібно її обійти. Вона відійшла вбік і побачила, як він вішає плакати на вітрину покинутого магазину. Перший плакат інформував:

ОГОЛОШЕННЯ:

РОЗСТРІЛЯНІ ЗА ШПИГУНСТВО:

ЄВРЕЙ ДЖЕЙКОБ МАНСАРД,

КОМУНІСТ ВІКТОР ЯБЛОНСКІ ТА ЄВРЕЙ ЛУЇ ДЕВРІ.

`

На другому було написано:

ОГОЛОШЕННЯ

ВІДТЕПЕР УСІ ФРАНЦУЗИ, ЗААРЕШТОВАНІ

ЗА БУДЬ-ЯКІ ЗЛОЧИНИ ЧИ ПОРУШЕННЯ,

ВВАЖАЮТЬСЯ ПОЛОНЕНИМИ.

У ВИПАДКУ ВОРОЖИХ АКТІВ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ

У ФРАНЦІЇ БУДЕ РОЗСТРІЛЯНО ПОЛОНЕНИХ.

— Вони розстрілюють звичайних французів нізащо? — сказала вона.

— Не переймайтеся, мадемуазель. Ці попередження не для таких прекрасних жінок, як ви.

Ізабель втупила погляд у чоловіка. Він був гіршим за німців — француз, який чинив таке з власним народом. Тому вона й ненавиділа режим Віші. Яка користь від самоврядування для половини Франції, якщо люди перетворюються на нацистських маріонеток?

— Вам зле, мадемуазель?

Такий уважний. Такий турботливий. Цікаво, що він зробив би, якби вона назвала його зрадником і плюнула в обличчя? Вона стисла кулаки в рукавичках.

— Усе гаразд, дякую.

Дівчина бачила, як він переходить вулицю. Упевнено, виструнчившись. Його кашкет рівно сидів на короткому каштановому волоссі. Німецькі солдати в кафе тепло його привітали, поплескали по спині і всадили посередині.

Ізабель з огидою відвернулася.

А тоді вона побачила його: сріблястий велосипед, що стояв попід стіною біля кафе. Одного погляду стало, аби вона уявила собі, як це могло полегшити їй життя і біль, якби вона могла їздити на ньому в місто щодня.

Зазвичай велосипед мали б охороняти солдати в кафе, але цього темного засніженого ранку нікого з них надворі не було.

«Не роби цього».

Її серце почало шалено калатати, а долоні в рукавицях спітніли. Дівчина роззирнулась. Жінки в черзі по м’ясо не бачили нічого навколо й навіть не дивилися одна на одну. Вікна кафе навпроти замерзли, а чоловіки всередині були лише розмитими силуетами.

Такі самовпевнені.

«А дехто з них був одним із нас», — подумала вона з гіркотою.

Раптом усе, що ледве її стримувало, розчинилося. Вона міцно стисла кошик і пошкутильгала вкритою ожеледицею бруківкою. Тієї миті світ навколо ніби затьмарився, а час зупинився. Вона чула власне дихання, бачила хмарки пари перед собою. Будівлі перетворилися на величезні білі брили, а сніг засліплював її, аж поки вона не побачила блискуче срібне кермо і два чорні колеса.

Вона знала, що зробити це можна в єдиний спосіб. Швидко. Не озираючись і не зупиняючись.

Десь загавкав собака. Голосно грюкнули двері.

Ізабель досі йшла. Від велосипеда її відділяло п’ять кроків.

Чотири.

Три.

Два.

Ізабель ступила на тротуар, схопила велосипед і стрибнула на нього. Дівчина їхала вулицею, а велосипед бряжчав на кожній вибоїні. Звернувши за ріг, вона мало не впала, але все-таки втрималася і поквапилася в напрямку головної вулиці.

Усе, вона повернула в провулок, злізла з велосипеда й постукала у двері. Чотири рази.

Вони повільно відчинилися. Побачивши її, Генрі насупився.

Ізабель зайшла всередину.

У маленькій кімнаті ледь жевріло світло. Єдина лампа стояла на старому дерев’яному столі. Тут був лише Генрі. Він робив ковбасу з м’яса й жиру. З гаків на стіні звисали цілі кружальця ковбас. У кімнаті пахло м’ясом, кров’ю і тютюновим димом. Вона затягла за собою велосипед і зачинила двері.

— Ну, привіт, — сказав він, витираючи руки рушником. — Хіба в нас запланована зустріч?

— Ні.

Він зиркнув на неї.

— Це не твій велосипед.

— Я вкрала його, — відповіла вона. — Просто в них з-під носа.

— Це велосипед Алана Дешампа. Принаймні був його. Коли почалася окупація, він кинув усе і поїхав з родиною в Ліон. — Він підійшов ближче. — Нещодавно я бачив, як солдат СС їздив на ньому містом.

— СС? — ентузіазм Ізабель згас. Про солдатів СС та їхню жорстокість ходили жахливі чутки. Вочевидь, їй варто було спершу подумати…

Він підійшов ще ближче. Так близько, що вона відчувала тепло його тіла.

Ізабель ще ніколи не лишалася з ним наодинці. Так близько. Вона вперше помітила, що його очі, не карі і не зелені, а швидше каро-сірі, нагадували їй туман глибоко в лісі. Вона побачила шрам на його брові. Це міг бути наслідок жахливої рани, яку недбало зашили. Їй раптом стало цікаво, яке життя привело його сюди і змусило стати комуністом. Він був щонайменше на десять років старшим за неї, але часом здавався навіть старішим, ніби пережив якусь серйозну втрату.

— Доведеться його перефарбувати, — сказав Генрі.

— У мене немає фарби.

— У мене є.

— Ти не міг би…

— Поцілунок, — відповів він.

— Поцілунок? — повторила вона повільно. До війни вона сприймала такі речі як належне. Чоловіки завжди жадали її. Вона хотіла повернути це відчуття, пофліртувати з Генрі, однак від самої думки про це чомусь ставало сумно й трохи ніяково, ніби тепер поцілунки не означали нічого, а флірт — ще менше.

— Один поцілунок — і я сьогодні пофарбую твій велосипед. Зможеш завтра його забрати.

Вона зробила крок і нахилилася до нього.

Вони з легкістю наблизилися один до одного, наче їм і не заважали всі одягнені на них куртки, шари газетного паперу та вовняного одягу. Він обійняв її і поцілував. На одну прекрасну мить вона знову стала Ізабель Розіньйоль, пристрасною дівчиною, яка приваблювала чоловіків.

Коли він відпустив її, вона відчула себе… спустошеною. Їй було сумно.

Ізабель мала б щось сказати, пожартувати чи вдати, що відчуває більше, ніж насправді. Так вона вчинила б раніше, коли поцілунки означали щось більше. Чи, можливо, менше.

— Ти ще щось хотіла сказати, — зауважив Генрі, пильно її вивчаючи.

— Ні, нічого.

Генрі ніжно торкнувся її щоки:

— Неправда.

Ізабель думала про все, що для неї зробив Генрі. Саме він привів її до об’єднання «Вільна Франція» і дав їй шанс. Він вірив у неї. І все ж, коли він її цілував, вона думала про Ґаетана.

— Він не захотів мене, — сказала Ізабель. Вона вперше відкрила комусь правду. Це зізнання стало дня неї самої несподіванкою.

— За інших обставин я змусив би тебе його забути.

— А я дозволила б тобі спробувати.

Вона побачила смуток у його усмішці.

— Синя, — сказав він через деякий час.

— Синя?

— У мене є синя фарба.

Ізабель усміхнулася:

— Підійде.

Пізніше, коли вона стояла в чергах, щоб отримати бодай трохи їжі, збирала хмиз у лісі й тягла його додому, вона думала про той поцілунок.

Знову і знову вона казала собі: «Якби ж лише…»

Розділ 13

Чудового весняного дня наприкінці квітня 1941 року Ізабель лежала на вовняній ковдрі в полі навпроти будинку. Солодкий аромат стиглої пшениці наповнював її ніздрі. Заплющивши очі, вона майже змогла забути, що гуркіт мотору в далині належить німецьким вантажівкам, які перевозять солдатів і французькі продукти на залізничну станцію в Турі. Після страшної зими було приємно відчувати, як сонячні промені вводять її в забуття.

— Ось ти де.

Ізабель зітхнула й сіла.

На В’янн була картата синя сукня, знебарвлена через жорстке саморобне мило. Голод підкосив її за зиму, загостривши вилиці та зробив глибшою ямочку на шиї. На голові вона зав’язала старий шарф, що ховав волосся, яке втратило свій блиск і перестало витися.

— Це принесли для тебе. — В’янн простягнула їй аркуш паперу. — Приніс чоловік. Тобі, — сказала вона, ніби це потрібно було ще раз пояснити.

Ізабель незграбно звелася на ноги і взяла папірець. На ньому нерівним почерком було виведено: «Фіранки відкриті». Вона нахилилася, підняла ковдру й почала її складати. Що це означало? Вони раніше ніколи її не кликали. Мабуть, сталося щось важливе.

— Ізабель! Не хочеш нічого пояснити?

— Ні.

— Це був Генрі Навар. Син власника готелю. Не знала, що ви знайомі.

Ізабель розірвала записку на дрібні клаптики й пустила їх за вітром.

— Ти ж знаєш, що він комуніст, — сказала В’янн пошепки.

— Мені треба йти.

В’янн схопила її за зап’ясток.

— Невже ти тікала з дому цілу зиму на побачення з комуністом? Ти ж у курсі, як нацисти до них ставляться. Бути поміченою з цим чоловіком небезпечно.

— Гадаєш, мені не байдуже, що думають нацисти? — вирвавшись, кинула Ізабель. Вона побігла полем босоніж. Удома, схопивши черевики, вона стрибнула на свій велосипед. Сказавши «бувай» отетерілій В'янн, Ізабель поїхала запиленою дорогою.

У місті дівчина проминула покинутий магазин капелюхів, переконалася, що фіранки відкриті, звернула у встелений бруківкою провулок і зупинилася.

Вона поставила велосипед біля вапняної стіни й постукала чотири рази. Лише після цього Ізабель раптом збагнула, що це може бути пастка. Ця думка змусила її зробити різкий вдих, вона почала швидко озиратися навсібіч, але вже було пізно.

Генрі відчинив двері.

Ізабель забігла всередину. Кімнату наповнював тютюновий дим й аромат кавового напою з цикорію. У повітрі також висів важкий запах крові, адже тут робили ковбасу. Кремезний чоловік, який колись схопив її — Дідьє — сидів на старому стільці. Він відхилився назад та обперся спиною на стіну так, що дві передні ніжки стільця не торкалися підлоги.

— Не треба було приносити записку до мене додому, Генрі. У моєї сестри виникли запитання.

— Нам потрібно було негайно з тобою поговорити.

Ізабель відчула легке хвилювання. Невже вони нарешті попросять її зробити щось більше за кидання брошур у поштові скриньки?

— Я слухаю.

Генрі запалив цигарку. Вона відчула на собі його погляд, коли він видихнув сірий дим і поклав сірник.

— Ти чула про префекта з Шартра, якого катували за те, що він комуніст?

Ізабель спохмурніла.

— Ні.

— Він перерізав собі горло уламком скла, але не видав нікого. — Генрі загасив цигарку підошвою черевика й поклав недопалок у кишеню куртки. — Він збирає групу таких людей як ми, що хочуть відгукнутися на заклик де Голля. Він, хто перерізав собі горлянку, намагається зв’язатися з Лондоном, щоб особисто поговорити з де Голлем. Він хоче організувати рух «Вільних французів».

— Він не помер? — спитала Ізабель. — Перерізав лише голосові зв’язки?

— Не помер. Це називають дивом, — сказав Дідьє.

Генрі уважно дивився на Ізабель.

— Я маю дуже важливий лист. Його потрібно передати нашому зв’язковому в Парижі. На жаль, за мною пильно стежать. Як і за Дідьє.

— Зрозуміло, — сказала Ізабель.

— Я подумав про тебе, — мовив Дідьє.

— Про мене?

Генрі засунув руку в кишеню й дістав зім’ятий конверт.

— Ти віддаси це нашій людині в Парижі? Він чекатиме від сьогодні впродовж тижня.

— Але… у мене немає посвідчення.

— Так, — тихо сказав Генрі. — Тож якщо тебе впіймають… — Загроза зависла в повітрі. — Звісно, ніхто й слова поганого про тебе не скаже, якщо ти відмовишся. Це небезпечно.

Небезпечно — не те слово. По всьому Карріву розвішували повідомлення про страти в окупованій зоні. Нацисти вбивали французів за найменші порушення. Допомога рухові «Вільних французів» могла щонайменше закінчитися її ув’язненням. Однак вона вірила у вільну Францію так само, як її сестра вірила в Бога.

— Отже, ви хочете, щоб я дістала перепустку, поїхала в Париж, передала лист і повернулася додому. — Сформульоване в такий спосіб, завдання не здавалося таким уже й небезпечним.

— Ні, — відповів Генрі. — Ти маєш лишитися в Парижі й бути нашою поштовою скринькою, так би мовити. У наступні місяці буде багато таких посилок. У твого батька там квартира, чи не так?

Париж.

Ось куди вона так хотіла відтоді, як батько вигнав її. Залишити Карріву і стати частиною спільноти, яка протистоїть цій війні.

— Мій батько не дозволить мені лишитися в нього.

— То переконай його, — сказав Дідьє, осудливо на неї позираючи.

— Він не той, кого можна легко переконати, — зауважила вона.

— Отже, ти не зможеш цього зробити. Добре. Маємо відповідь.

— Зачекайте, — сказала Ізабель.

Генрі підійшов ближче. У його очах вона могла прочитати, що він волів би, аби вона відмовилася від цього завдання. Безперечно, він хвилювався за неї. Вона підняла голову й поглянула на нього.

— Я зроблю це.

— Тобі доведеться брехати всім, кого любиш, і постійно жити в страху. Ти зможеш? Ти ніде не почуватимешся в безпеці.

Ізабель похмуро засміялася. Приблизно таким і було її життя з дитинства.

— Ви наглянете за моєю сестрою? — спитала вона Генрі. — Подбаєте, щоб вона була в безпеці?

— За нашу роботу має бути винагорода, — сказав Генрі. Він із сумом дивився на неї. У цьому погляді була правда, яку вони всі засвоїли. Ніхто не був у безпеці. — Сподіваюся, ти переконаєшся в цьому.

У чому й була переконана Ізабель, то це в тому, що їй випав шанс зробити щось важливе.

— Коли я їду?

— Коли дістанеш посвідчення, а це буде нелегко.

«Що собі думає це дівчисько?»

Записка від чоловіка, як у шкільному подвір’ї? Від комуніста?

В’янн розгорнула жилавий шматок баранини, який цього тижня був їхнім пайком, і поклала його на стіл.

Ізабель завжди була невгамовною. Наче за покликом природи, вона любила порушувати правила. Безліч черниць і вчителів засвоїли, що її неможливо контролювати чи стримати.

Але таке! Це не поцілунок із хлопцем на танцях, утеча в цирк чи відмова носити корсет і панчохи.

Ідеться про війну й окуповану країну. Як Ізабель досі могла думати, що її вчинки не матимуть наслідків?

В’янн почала дрібно різати баранину. А тоді додала дорогоцінне яйце і шматок черствого хліба, приправивши все сіллю й перцем. Вона робила із суміші котлети, коли почула, як до будинку під’їхав мотоцикл. Жінка підійшла до дверей і прочинила їх, аби визирнути назовні.

Коли капітан Бек злізав із мотоцикла, його голова та плечі здійнялися над кам’яною стіною. За кілька секунд під’їхала зелена військова вантажівка і зупинилася поруч. У двір зайшли ще троє німецьких солдатів. Чоловіки розмовляли біля оповитого трояндами муру, який збудував її прапрадід. Раптом один із них підняв кувалду та вдарив по огорожі, яка одразу похитнулася. Камінь розлітався на друзки, а пелюстки троянд сипалися на землю.

В’янн кинулася надвір.

— Капітане!

Ще один удар кувалди.

— Мадам, — мовив Бек із нещасним виглядом. В’янн непокоїло те, що вона досить добре його знала, аби розрізняти настрій. — У нас наказ знести всі стіни вздовж цієї дороги.

Поки один солдат руйнував огорожу, двоє інших підійшли до парадних дверей, регочучи з якогось жарту. Не питаючи дозволу, вони пройшли повз В’янн і зайшли в будинок.

— Мої співчуття, — сказав Бек, переступаючи через каміння й підходячи до неї. — Я знаю, що ви любите троянди. І, як це не прикро, мої люди мусять провести реквізицію у вашому домі.

— Реквізицію?

Солдати вийшли з будинку. Один ніс картини, що висіли над каміном, а інший — м’який стілець із вітальні.

— Це був улюблений стілець моєї бабусі, — прошепотіла В’янн.

— Мені шкода, — сказав Бек. — Я не міг цього зупинити.

— Що ж таке діється…

В’янн не знала, відчувати полегшення чи занепокоєння, коли Ізабель під’їхала на своєму велосипеді до купи каміння й поставила його біля дерева. Між їхнім маєтком і дорогою більше не було огорожі.

Ізабель була дуже гарною. Навіть попри те, що її обличчя почервоніло й блищало від поту після поїздки на велосипеді. Блискуче біляве волосся підкреслювало його риси. Її поблякла червона сукня сиділа на ній ідеально.

Солдати зупинилися й витріщилися на дівчину, тримаючи скручений обюссонський килим із їхньої вітальні.

Бек зняв свій кашкет. Він щось сказав солдатам, і вони поквапилися до вантажівки.

— Ви знесли нашу огорожу? — спитала Ізабель.

— Штурмбанфюрер хоче бачити всі будинки з дороги. Хтось поширює антинімецьку пропаганду. Ми знайдемо й заарештуємо їх.

— Думаєте, варто таке робити через невинні папірці? — сказала Ізабель.

— Вони аж ніяк не невинні, мадемуазель. Вони закликають до тероризму.

— Так, тероризму допустити не можна, — відповіла Ізабель, схрестивши руки на грудях.

В’янн не зводила з Ізабель погляду. Щось із нею було не так. Її сестра стримувала свої емоції, була спокійною, наче кіт перед стрибком.

— Капітане, — заговорила Ізабель після паузи.

— Так, мадемуазель?

Повз них пройшли солдати, виносячи обідній стіл.

Ізабель зачекала, поки вони їх проминуть, а тоді підійшла до капітана.

— Мій тато хворий.

— Невже? — спитала В’янн. — Чому я про це не знаю? Що з ним?

Ізабель не звертала на В’янн уваги:

— Він попросив мене приїхати в Париж і доглянути його. Але…

— Він хоче, щоб ти доглядала його? — скептично спитала В’янн.

— Ви ж знаєте, мадемуазель, щоб поїхати, вам потрібна перепустка, — відповів Бек.

— Я знаю. — Ізабель заледве дихала. — Я… подумала, ви могли б дістати її для мене. Ви сім’янин. Я певна, ви розумієте, як важливо виконати прохання батька.

Дивно, але поки Ізабель говорила, капітан крадькома поглядав на В’янн, ніби йшлося про неї.

— Так, я можу дістати для вас перепустку, — мовив капітан. — Для такої термінової родинної справи.

— Я дуже вдячна, — сказала Ізабель.

В’янн була приголомшеною. Невже Бек не бачить, що її сестра маніпулює ним? І чому він поглянув на В’янн, перш ніж відповісти їй?

Коли Ізабель отримала, що хотіла, вона повернулася до велосипеда. Тримаючи за кермо, вона повела його в сарай. Гумові колеса стрибали на нерівній поверхні.

В’янн кинулася за нею.

— Тато хворий? — спитала вона, наздогнавши сестру.

— Із ним усе гаразд.

— То ти збрехала? Але чому?

Ізабель замислилася лише на мить, та це було помітно.

— Думаю, немає сенсу брехати. Усе й так очевидно. Я тікала щоп’ятниці, щоб зустрічатися з Генрі, а тепер він кличе мене в Париж. У нього маленька квартирка на Монмартрі.

— Ти з глузду з’їхала?

— Здається, я закохана. Трохи. Мабуть.

— Ти збираєшся перетнути окуповану нацистами Францію, щоб провести кілька ночей у Парижі в ліжку чоловіка, якого ти, можливо, кохаєш? Трохи.

— Так, — сказала Ізабель. — Це неймовірно романтично.

— Ти, мабуть, мариш. Може, у тебе якась психічна хвороба?

Вона поставила руки в боки й несхвально пирхнула.

— Якщо кохання — це хвороба, то я, вочевидь, її підчепила.

— Святий Боже! — В’янн склала руки на грудях. — Я можу якось зупинити це безумство?

Ізабель подивилася на неї.

— Ти мені віриш? Гадаєш, я поїхала б через окуповану Францію задля забавки?

— Це тобі не втеча в цирк, Ізабель.

— І… ти думаєш, що це в моєму дусі?

— Звичайно, — знизала плечима В’янн. — Така дурість.

Здавалося, Ізабель занепала духом.

— Просто тримайся подалі від Бека, коли я поїду. Не довіряй йому.

— Це так у твоєму стилі. Ти турбуєшся так сильно, щоб застерігати мене, але не досить, щоб залишитися зі мною. Найважливіше те, чого хочеш ти. Ми із Софі можемо хоч згинути.

— Це неправда.

— Та невже? Їдь у Париж, розважайся, але щосекунди пам’ятай, що ти кидаєш свою небогу й мене. — В'янн озирнулася й поглянула на чоловіка, який спостерігав, як грабують її будинок. — Із ним.

Розділ 14

27 квітня 1995 року

Узбережжя штату Орегон

Я зв’язана, наче курча, яке збираються підсмажити. Я знаю, що ці сучасні паски безпеки — хороша річ, але від них у мене починається клаустрофобія. Я з покоління, яке не чекало захисту від будь-яких небезпек.

Я пам’ятаю часи, коли кожен мав приймати розумні рішення. Ми знали про ризик, але все одно йшли на нього. Я пам’ятаю, як летіла на своєму старому «Шевроле», втискаючи педаль газу в підлогу, курила цигарку й слухала «Lady, Miss Clawdy» через маленькі динаміки, а діти тим часом стрибали по задньому сидінню, наче кеглі для боулінгу.

Мабуть, мій син думає, що я спробую втекти. Це обґрунтоване побоювання. За останній місяць моє життя перевернулося з ніг на голову. На моєму подвір’ї стоїть табличка «Продано», і я покидаю свій дім.

— Хіба не гарна алея? — каже мій син. Він завжди так робить. Заповнює паузи словами. Він добирає їх дуже обережно. Це робить його хорошим хірургом. Безцінним.

— Так.

Він звертає на парковку. Як і вздовж під’їзної алеї, тут цвітуть дерева. Маленькі білі квіточки падають на землю, наче шматочки тканини в ательє у кравця.

Поки ми паркуємося, я незграбно борюся з паском безпеки. Мої руки тепер мене не слухаються. Це так мене бісить, що я лаюся вголос.

— Я допоможу, — каже син, звільняючи мене від паска.

Він виходить з авто і з’являється біля моїх дверей, перш ніж я встигаю взяти сумочку.

Він відчиняє двері і, підтримуючи мене за руку, допомагає вийти з авто. Поки ми долаємо малесеньку відстань від парковки до входу, мені доводиться двічі зупинятися, аби перевести подих.

— Дерева такі гарні цієї пори року, — каже він, поки ми йдемо через стоянку.

— Так.

Це сливові дерева. Вони розкішні, рожеві, але я чомусь раптом згадую, як цвітуть каштани вздовж Єлисейських Полів.

Мій син міцніше бере мене за руку. Він розуміє мій біль від того, що я покидаю дім, який майже п’ятдесят років був моєю святинею. Але тепер час дивитися вперед і не озиратися.

Будинок для людей похилого віку Оушн Крест.

Правду кажучи, це місце здається непоганим. Можливо, трохи занадто індустріалізоване. Зачинені вікна, ідеальний газон на галявині перед входом й американський прапор над дверима. Це довга й низька споруда. Думаю, зведена в сімдесяті, коли майже все було огидне. Тут два крила, розташовані з обох боків подвір’я, де, як я думаю, літні люди сидять у візках, повернувшись до сонця, і чекають. Дякувати Богові, я житиму не в східній частині будівлі, де тримають інвалідів. Принаймні поки що. На щастя, я ще здатна давати раду собі та своєму житлу.

Жульєн відчиняє переді мною двері, і я заходжу. Я одразу бачу реєстратуру, прикрашену в стилі курортного готелю. Довершує картину риболовецька сітка з мушлями, що висить на стіні. Я уявляю, як на Різдво тут вішають плетені прикраси й панчохи. Після Дня Подяки на стіні, мабуть, висить напис «Хо-хо-хо».

— Ходімо, мамо.

Так, звісно. Не час байдикувати.

Чим тут пахне? Пудингом із тапіоки та курячим супом з локшиною.

М’яка їжа.

Я йду далі. Чого я ніколи не роблю, то це не зупиняюся.

— От і прийшли, — каже мій син, відчиняючи двері кімнати 317А.

Тут гарно, правда. Невеличка одномісна квартирка. Кухня розташована в кутку біля дверей. З порога видно обідній стіл з чотирма стільцями й вітальню, де навколо газового каміна стоїть журнальний столик, диван та два стільці.

У кутку — новенький телевізор із вбудованим відеомагнітофоном. Хтось (мабуть, мій син) поставив до книжкової шафи кілька моїх улюблених фільмів. «Жан де Флоретт», «На останньому подиху», «Віднесені вітром».

Я бачу свої речі: зв’язана мною вовняна хустка висить на спинці дивана, мої книги стоять на полицях. У невеликій спальні тумбочка біля мого боку ліжка заставлена пляшечками з пігулками. Такі собі невеличкі джунглі з пластикових помаранчевих циліндрів. Мій бік ліжка. Смішно, але деякі речі не змінилися після смерті мого чоловіка. І це одна з них. Лівий бік ліжка мій, навіть якщо я сплю в ньому сама. Біля ліжка стоїть моя валіза, як я й просила.

— Ти ще можеш передумати, — каже він тихо. — Поїхали зі мною додому.

— Ми вже про це говорили, Жульєне. Ти надто заклопотаний. Ти не мусиш переживати через мене цілодобово.

— Думаєш, я переживатиму менше, якщо ти будеш тут?

Я поглянула на своє дитя, знаючи, що моя смерть спустошить його. Я не хочу, щоб він бачив, як я повільно вмираю. Не хочу, щоб це бачили його доньки. Я знаю, як це. Якщо ти побачив деякі речі, їх уже неможливо стерти зі своєї пам’яті. Я хочу, аби вони пам’ятали мене такою, як я є, а не такою, якою я стану, коли рак здолає мене.

Він веде мене в маленьку вітальню й садить на диван. Потім наливає трохи вина і вмощується поруч.

Я розмірковую про те, як почуватимусь, коли він поїде. Упевнена, він думає про те саме. Зітхнувши, він дістає зі свого портфеля стос конвертів. Зітхання заміняє слова. У ньому я відчуваю, що переходжу від одного стану до іншого. У цій новій, спрощеній версії мого життя мій син мусить дбати про мене, а не навпаки. Це незручно для нас обох.

— Я сплатив рахунки за поточний місяць. Я не знаю, що робити з цими речами. Думаю, тут переважно мотлох.

Я беру листи і продивляюся їх. «Персональний» лист зі Спеціального олімпійського комітету… повідомлення від дантиста, що з моменту мого останнього прийому минуло шість місяців.

Лист із Парижа.

На ньому багато червоних позначок, наче поштова служба пересилала його з місця на місце або ж не туди доставила.

— Мамо? — каже Жульєн. Він такий спостережливий. Нічого не пропустить. — Що це?

Він тягнеться до конверта, який я не хочу йому давати, але пальці мене не слухаються. Моє серце починає калатати.

Жульєн відкриває конверт і дістає сірувато-бежеву картку. Запрошення.

— Тут написано французькою, — каже він. — Щось про Військовий хрест. Отже, це про Другу світову? Це для тата?

Авжеж. Чоловіки завжди думають, що війна — це їхня справа.

— Тут у куточку щось написано від руки. Що це?

Війна. Це слово огортає мене, розправляє свої чорні крила, стає таким великим, що я не в змозі відвернутися. Проти свого бажання я беру запрошення на зустріч провідників у Парижі.

Вони хочуть бачити мене.

Як я можу піти туди, не згадавши жахливих речей, які робила, таємницю, яку берегла, чоловіка, якого вбила… і того, якого мала б убити?

— Мамо? Хто такий провідник?

Я ледве знаходжу сили, щоб вимовити:

— Це той, хто допомагав людям під час війни.

Розділ 15

Опір починається, коли ви ставите собі запитання.

А потім питаєте про це когось іншого.

Ремко Камперт

Травень 1941 року

Франція

Тієї суботи, коли Ізабель вирушила в Париж, В’янн була дуже заклопотаною. Вона попрала одяг, розвісила його сушитися, прополола город та зібрала кілька ранніх овочів. Наприкінці довгого дня жінка винагородила себе ванною й помила голову. Вона витирала волосся рушником, коли почула стукіт у двері. Стривожена неочікуваним візитом, В’янн застібнула корсет і пішла відчиняти. На її плечі стікала вода.

За дверима стояв капітан Бек у своїй польовій формі.

— Капітане, — сказала вона, відкидаючи мокре волосся з обличчя.

— Мадам, — відповів він, — ми з колегою сьогодні рибалили. Я приніс вам нашу здобич.

— Свіжа риба? Чудово. Я засмажу її для вас.

— Для нас, мадам. Для вас, Софі і мене.

В’янн дивилася на Бека й рибу в його руках. Вона знала, що Ізабель не прийняла б цього дарунка. Вона знала й те, що її друзі й сусіди сказали б, що також його не прийняли б. Їжа. Від ворога. Відмовитись — це питання гордості. Усі це знали.

— Я не вкрав і ні в кого її не забрав. Жоден француз не має на неї більше прав, ніж я. Нема нічого поганого в тому, щоб узяти її.

Він мав рацію. Це була риба з місцевої річки. Він не конфіскував її. Коли вона простягла руку до риби, тягар раціональності міцно притис її.

— Ви рідко їсте з нами.

— Тепер усе інакше, адже ваша сестра поїхала, — відповів він.

В’янн відійшла, пропускаючи його в дім. Він, як і завжди, одразу зняв кашкет і пішов у свою кімнату. Лише коли клацнула ручка його дверей, В'янн усвідомила, що стоїть на тому самому місці, тримаючи в руках мертву рибу, загорнуту у свіжий випуск газети «Pariser Zeitung», яку німці друкували в Парижі.

Вона пішла на кухню. Поклавши рибу на стіл, В’янн помітила, що він уже її помив і навіть почистив від луски. Вона ввімкнула плиту й поставила чавунну сковорідку на вогонь, наливши в неї повну ложку безцінної олії. Поки смажилися картопля й цибуля, вона приправила рибу сіллю й перцем і відклала її вбік. Дуже скоро дім заповнив спокусливий аромат. Софі прибігла на кухню й зупинилася там, де раніше був стіл.

— Риба, — вимовила вона з благоговінням.

Звільнивши ложкою місце, В’янн поклала рибу між овочами. Краплинки жиру застрибали в посудині, а рибина одразу вкрилася скоринкою. Нарешті вона додала до страви кілька консервованих лимонів, спостерігаючи, як вони тануть на сковорідці.

— Іди скажи капітанові Беку, що вечеря готова.

— Він їстиме з нами? Тітоньці Ізабель це не сподобалося б. Перед від’їздом вона наказала ніколи не дивитися йому в очі й намагатися не залишатись із ним в одній кімнаті.

В’янн зітхнула. Привид її сестри досі був тут.

— Це він приніс рибу, Софі, і він живе тут.

— Так, мамо, я знаю. Але вона сказала…

— Іди поклич капітана вечеряти. Ізабель тут немає. А тепер іди.

В’янн повернулася до плити. За кілька секунд вона вже несла важку керамічну таріль зі смаженою рибою, овочами й консервованими лимонами. Усе це було прикрашене петрушкою. Терпкий лимонний соус на дні сковороди мав просто казковий аромат. Вона принесла їжу в їдальню, де поряд із Софі вже сидів капітан Бек.

На стільці Антуана.

В’янн оступилася.

Бек ввічливо встав, дістав для неї стілець і взяв таріль з її рук.

— Має належний вигляд, — сказав він щиро. Він знову вжив не зовсім правильне слово.

В’янн сіла на своє звичне місце за столом. Поки вона думала, що сказати, Бек налив їй вина.

— Чудове «Монраше» 1937 року, — сказав він.

В’янн знала, що на це відповіла б Ізабель.

Бек сидів навпроти неї, а Софі — ліворуч. Вона розповідала про те, що сьогодні було в школі. Коли дівчинка на секундну замовкла, Бек сказав щось про риболовлю, і вона засміялася. В’янн відчувала відсутність Ізабель так сильно, як раніше відчувала її присутність.

«Тримайся якнайдалі від Бека».

В’янн чула її застереження так чітко, наче його вголос вимовили біля неї. Вона знала, що в цьому її сестра мала рацію. Зрештою, В’янн не могла забути той список, звільнення вчителів і те, як Бек сидів за своїм столом із купою їжі під ногами й портретом фюрера на стіні.

— … моя дружина розчарувалася в моєму вмінні вправлятись із сіткою після того… — розповідав він з усмішкою.

Софі сміялася.

— Мій тато якось упав у річку, коли ми рибалили. Пам’ятаєш, мамо? Він сказав, буцімто риба така велика, що потягла його за собою. Так, мамо?

В’янн повільно закліпала очима. Вона не одразу помітила, що розмова дійшла й до неї.

Усе це… щонайменше здавалося дивним. Коли раніше Бек сидів із ними за столом, розмови були рідкістю. Хто міг говорити, коли поруч була розгнівана Ізабель?

«Тепер усе інакше, адже ваша сестра поїхала».

В’янн зрозуміла, що він мав на увазі. Напруга в домі зникла, зокрема за цим столом.

Що ще зміниться без неї?

«Тримайся якнайдалі від Бека».

Як В’янн могла це зробити? І коли востаннє вона так приємно вечеряла… і чула сміх Софі?

Коли Ізабель вийшла з вагона, на Ліонському вокзалі було повно німецьких солдатів. Оскільки вона взяла велосипед із собою, та ще й на додачу мала валізу, то постійно на щось натикалася, а нетерплячі парижани штовхали її. Вона місяцями мріяла повернутися сюди.

У її мріях Париж був такий, як і раніше, не зачеплений війною.

Але цього вечора понеділка, після тривалої подорожі, вона побачила правду. Може, будівлі й лишилися на місці й поза Ліонським вокзалом не було видно слідів бомбардування, але навіть серед білого дня тут було якось темно. Коли вона їхала на велосипеді бульваром, у навколишній тиші відчувався відчай.

Її любе місто було схоже на колись прекрасну куртизанку, яка тепер зістаріла, стала занедбаною й непотрібною коханцям. Менш ніж за рік це магічне місце втратило свою сутність. Усюди лунав тупіт німецьких чобіт, а на кожному монументі майоріла свастика.

Єдиними машинами, які вона бачила, були чорні «Мерседес-Бенц», прикрашені маленькими прапорцями зі свастикою, вантажівки Вермахту й сірі танки. Скрізь уздовж бульвару штори на вікнах були опущені. Мало не за кожним рогом були зведені барикади. Дорожні знаки вказували напрямок німецькою, а годинники показували німецький час.

Ізабель не підводила очей, коли проїздила повз групки німецьких військових і кафе обабіч тротуарів, заповнених людьми у формі. Повернувши на бульвар Бастилїї, вона побачила літню жінку на велосипеді, що намагалася проїхати повз барикаду. На її шляху стояв нацист і лаявся німецькою, якої вона, вочевидь, не розуміла. Жінка розвернула свій велосипед і поїхала геть.

Аби дістатися книжкової крамниці, Ізабель знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Коли вона нарешті зупинилася біля входу, її нерви були на межі. Дівчина поставила велосипед біля дерева. Тримаючи валізу в спітнілих під рукавичками долонях, вона підійшла до дверей. У вікні Ізабель побачила своє відображення: нерівно відрізане біляве волосся, бліде обличчя з нафарбованими яскраво-червоними губами (це єдина косметика, яка в неї лишилася). На ній було її найкраще вбрання для подорожей: синій картатий жакет, а також капелюх і спідниця, які до нього пасували. У неї були не найкращі рукавички, але тепер ніхто не звертав на таке уваги.

Вона хотіла бути гарною, аби вразити батька. Показати, що вона доросла.

Скільки разів у своєму житті вона переживала через волосся й одяг, перш ніж повернутися у свою паризьку квартиру й дізнатися, що тато у від’їзді, В’янн «надто зайнята», щоб приїхати із села, а поки Ізабель на канікулах, про неї подбає якась подруга батька? Доволі часто. Тож у тринадцять років вона перестала їздити додому на канікули. Краще було сидіти в порожній кімнаті гуртожитку, ніж проводити час із людьми, які не знають, що з нею робити.

Однак тепер усе інакше. Генрі, Дідьє, а також їхнім таємничим друзям із руху «Вільних французів» було потрібно, щоб Ізабель жила в Парижі. Вона їх не підведе.

Штори на вітринах книжкової крамниці були запнуті, а ґрати, які захищали скло, — зачинені. Вона смикнула двері, але вони не відчинилися.

О четвертій годині в понеділок? Вона підійшла до тріщини у фасаді, яка завжди була батьковим сховком, знайшла там ключ і відчинила двері.

Вузенька крамничка ніби затамувала подих у темряві. Тут панувала абсолютна тиша. Не було чути, як її батько гортає сторінки улюбленого роману чи щось шкрябає на папері, намагаючись писати вірші, які були його пристрастю, поки мама не померла. Дівчина зачинила двері й клацнула вимикачем.

Нічого.

Вона навпомацки дійшла до столу і знайшла свічку в старому мідному підсвічнику. Після ретельного обшуку шухляд вона виявила сірники й запалила її.

Тьмяне світло відкрило її очам хаос у кожному куточку крамниці. Половина полиць була порожня. Деякі були зламані чи висіли криво. Книги купою валялися на підлозі. Плакати були зірвані. Здавалося, наче тут шаленіли мародери, шукаючи якийсь потаємний сховок і знищуючи все на своєму шляху.

Тато.

Ізабель швидко вийшла з крамниці, навіть не поклавши на місце ключ. Вона кинула його в кишеню жакета й стрибнула на велосипед. Дівчина їхала невеличкими вулицями (одними з небагатьох, де не було барикад), поки не дісталася вулиці де Гренеля, а звідти рушила додому.

Квартира на бульварі де ла Бурдоне належала родині її батька понад сто років. З обох боків вулиці стояли будинки з піщанику з чорними залізними балконами і вкритими шифером дахами. Вирізьблені з каменю херувими прикрашали карнизи. Приблизно за шість кварталів звідси в небо здіймалася Ейфелева вежа. На вулицях були десятки магазинних вітрин із привабливими навісами й кав’ярень зі столиками, розставленими просто біля входу. Верхні поверхи були житловими приміщеннями. Зазвичай Ізабель неквапливо ходила тут по тротуарах, зазираючи у вітрини і спостерігаючи за метушнею навколо. Але не сьогодні. Кафе й бістро були порожні. Жінки в поношеному одязі та з утомою на обличчях стояли в чергах по їжу.

Дістаючи ключ із сумочки, Ізабель дивилася вгору, на зашторені вікна. Відчинивши двері, вона зайшла в темний вестибюль разом із велосипедом. Пристебнувши його ланцюжком до труби й проминувши невеличкий ліфт, що був завбільшки з труну і, вочевидь, тепер не працював через брак електроенергії, дівчина пішла вузькими сходами, які звивалися навколо шахти ліфта. Нарешті вона дісталася п’ятого поверху, де було двоє дверей. Одні вели в лівий бік будівлі, а інші, праворуч, належали їм. Вона відімкнула квартиру і зайшла всередину. Ізабель здалося, наче вона почула, як відчинилися двері сусідів. Коли вона повернулася, щоб привітатися з мадам Леклерк, двері швидко зачинилися. Вочевидь, стара носата пані стежила за всіма, хто приходить і йде з квартири 6В.

Дівчина ввійшла до квартири й зачинила за собою двері.

— Тату?

Хоч на дворі був білий день, через штори на вікнах тут було темно.

— Тату?

Ніхто не відповів.

Правду кажучи, їй полегшало. Вона затягла валізу у вітальню. Ця темрява нагадала їй давні часи. Тоді у квартирі було похмуро й тхнуло пліснявою, але вона здавалася живою та було чути кроки, від яких скрипіла дерев’яна підлога.

«Тихо, Ізабель, мовчи. Твоя мама тепер з янголами».

Вона клацнула вимикачем. Оздоблена прикрасами люстра з дутого скла ожила. Її скляні гілочки сяяли, наче були з якогось іншого світу. Ізабель роззирнулася навколо в цьому слабкому світлі й помітила, що зі стін зникло кілька картин. У кімнаті, що відбивала тонке чуття стилю її матері, було зібрано антикваріат, який залишився від попередніх поколінь. Два вікна, тепер запнуті шторами, мали відкривати з балкона чудовий вид на Ейфелеву вежу.

Ізабель вимкнула світло. Не було сенсу витрачати дорогоцінну електроенергію, поки вона чекала. Дівчина сіла за круглий дерев’яний стіл під люстрою. Упродовж багатьох років за його нерівною шерехатою поверхнею минуло безліч вечерь. Її рука ніжно гладила подряпини на деревині.

«Дозволь мені лишитися, тату. Будь ласка. Я поводитимуся добре».

Скільки їй тоді було? Одинадцять? Дванадцять? Вона була непевна. Однак на ній точно була блакитна форма дівчачої школи при монастирі. Здається, це було в іншому житті. А тепер вона знову тут, готова благати його — любити її  — дозволити їй лишитися.

Як довго ще чекати? Дівчина не знала, скільки просиділа в темряві, згадуючи свою матір, бо вже майже забула, яким було її обличчя. Нарешті вона почула кроки й клацання замка.

Двері відчинилися, й Ізабель звелася на ноги. Вона чула, як він іде коридором повз маленьку кухню.

Вона мала б бути сильною й рішучою, але сміливість, яка була такою ж органічною її рисою, як і зелені очі, завжди кудись зникала в присутності батька. Так було і тепер.

— Тату? — озвалася вона в темряву. Вона знала, як він ненавидить несподіванки.

Ізабель почула, як він застиг.

Тоді клацнув вимикач, і світло залило кімнату.

— Ізабель, — сказав він, зітхнувши, — що ти тут робиш?

Вона знала, що не можна показувати свою нерішучість цьому чоловікові, якому було байдуже до її почуттів. Тепер у неї було завдання.

— Я повернулася, щоб жити з тобою в Парижі. Знову, — додала вона, секунду подумавши.

— Ти залишила В’янн і Софі самих із нацистом?

— Повір мені, їм буде безпечніше без мене. Рано чи пізно я зірвалася б.

— Зірвалася б? Та що з тобою? Ти повернешся в Карріву завтра вранці.

Він пройшов повз неї до дерев’яного буфета, що стояв біля обклеєної шпалерами стіни. Наливши собі склянку бренді, він спустошив її трьома великими ковтками й налив ще одну. Допивши і її, він повернувся до доньки.

— Ні, — сказала вона.

Це єдине слово розпалило її. Чи казала вона йому колись таке? Вона повторила це знову:

— Ні.

— Даруй, що?

— Я сказала ні, тату. Цього разу я не коритимусь тобі. Я не поїду. Це і мій дім. Мій дім, — на останніх словах її голос зірвався. — Я дивилася, як мама шиє ці портьєри на своїй машинці. Цей стіл вона успадкувала від свого двоюрідного дідуся. На стінах моєї спальні — мої ініціали. Я намалювала їх маминою помадою, коли вона не бачила. Закладаюся, що в моїй потаємній кімнаті, моїй фортеці, досі вздовж стін сидять мої ляльки.

— Ізабель…

— Ні. Ти не виженеш мене, тату. Надто часто ти це робив. Ти мій батько. Це мій дім. У країні війна, — вона нахилилася й підняла валізу, що стояла під ногами.

У блідому світлі люстри вона бачила, як поразка поглиблює зморшки на щоках її батька. Його плечі опустилися. Чоловік налив собі ще бренді й жадібно випив. Вочевидь, він не міг дивитися на неї без дози алкоголю.

— Тут немає вечірок, — сказав він. — І немає твоїх університетських кавалерів.

— Виходить, такої ти про мене думки? — відповіла вона, а потім змінила тему. — Я була біля книжкової крамниці.

— Нацисти, — коротко кинув він. — Одного дня вони забігли й забрали всі роботи Фройда, Манна, Троцького, Толстого, Моруа. Вони все це спалили. І музику також. Я краще зачиню крамницю, ніж продаватиму лише те, що вони дозволяють. Так я і вчинив.

— То як ти заробляєш на життя? Поезією?

Він гірко й невиразно засміявся:

— Тепер не найкращий час для таких шляхетних захоплень.

— Тоді як ти платиш за електрику та їжу?

У виразі його обличчя щось змінилося.

— У мене хороша робота в готелі «Де Крійон».

— В обслузі? — Їй було складно уявити, як він наливає пиво німцям.

Він відвів погляд.

Ізабель відчула щось неприємне в животі.

— На кого ти працюєш, тату?

— На вище німецьке командування в Парижі, — відповів він.

Ізабель зрозуміла, що це за відчуття. Сором.

— Після того, що вони зробили з тобою під час Великої війни…

— Ізабель…

— Я пам’ятаю, як мама розповідала, яким ти був до війни і як вона зламала тебе. Я мріяла, що одного дня ти згадаєш, як був батьком. Але все це була брехня, чи не так? Ти просто боягуз. Тієї ж миті, як нацисти повернулися, ти побіг їм служити.

— Як ти смієш судити мене й те, через що я пройшов? Тобі вісімнадцять!

— Дев’ятнадцять, — парирувала вона. — Скажи мені, тату, ти носиш окупантам каву, ловиш для них таксі, коли вони збираються в ресторан «Maxim’s»? Ти їси їхні недоїдки?

Він наче зів’яв на її очах. Постарів. Вона чомусь пошкодувала про такі різкі слова, хоч то була правда, і він на це заслужив. Але вже не можна було відступати.

— То ми домовилися? Я житиму тут, у своїй старій кімнаті. Ми навіть не мусимо розмовляти, якщо ти так хочеш.

— У місті немає їжі, Ізабель. Принаймні для нас, парижан. По всьому місту розклеєні оголошення, які навіть забороняють нам їсти пацюків. І це можна зрозуміти. Люди їдять морських свинок. Тобі буде краще в селі, де є сад.

— Мені не потрібен комфорт. Чи безпека.

— То що ти забула в Парижі?

Вона зрозуміла свою помилку. Своїми ж словами вона встановила пастку й потрапила в неї. Її батько був багато ким, але не дурнем.

— Я тут, щоб зустрітися з другом.

— Тільки не кажи, що мова про хлопця. Скажи, що ти розумніша за це.

— У селі нудно, тату. Ти ж мене знаєш.

Він зітхнув і налив собі ще склянку. Ізабель побачила його красномовний погляд. Скоро він, хитаючись, піде геть, щоб побути на самоті з думками.

— Якщо ти залишишся, то маєш виконувати деякі правила.

— Правила?

— Ти приходитимеш додому до комендантської години. Завжди, без винятків. Ти не будеш надокучливою. Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться. Ти ходитимеш у магазини щоранку і діставатимеш нам щось на продуктові талони. І ти знайдеш роботу, — він замовк і поглянув на неї, примруживши очі. — І якщо ти потрапиш у таку ж халепу, як твоя сестра, я тебе викину. Крапка.

— Я не…

— Мені байдуже. Робота, Ізабель. Знайди її.

Він усе говорив, коли вона розвернулася й пішла геть. Вона зайшла до своєї старої спальні й грюкнула дверима.

Вона впоралася! Хоч раз вона все зробила правильно. Хіба не байдуже, що він злий та недоброзичливий? Вона тут. У своїй спальні, у Парижі. І вона залишається.

Кімната була менша, ніж вона пам’ятала. Стіни були пофарбовані в яскраво-білий колір. Тут стояло двомісне ліжко із залізним каркасом і балдахіном, на дерев’яній дощаній підлозі лежав старий вицвілий килим, а крісло епохи Людовіка XV, вочевидь, знало кращі часи. Зашторене вікно виходило на внутрішнє подвір’я будинку. Маленькою дівчинкою вона завжди знала, коли її сусіди виносять сміття, бо чула, як вони стукають кришками баків. Поклавши валізу на ліжко, вона почала розпаковуватися.

Назад Ізабель повернулася з тим же одягом, який узяла із собою, тікаючи з Парижа. Речі, які дівчина носила постійно, були затерті, тоді як решта одягу, який вона успадкувала від мами — прекрасні сукні-чарльстон, спідниці-кльош, вечірні вбрання із шовковою бахромою, вовняні костюми, що, здавалося, були як на неї шиті, і крепові сукні — весь час так і висіли в гардеробі. Тут була ціла купа капелюшків і бальних черевичків для бальних танців та прогулянок садами Родена під руку з «правильним» хлопцем. Одяг на будь-який випадок. Але в Парижі більше не було «правильних» хлопців. Тут взагалі майже не було хлопців. Вони всі були полоненими в німецьких таборах чи десь переховувалися.

Коли одяг повернувся на вішаки в гардеробі, вона зачинила дверцята з червоного дерева й відсунула шафу вбік, щоб відкрити таємний хід за нею.

Її фортеця.

Ізабель нахилилась і відчинила двері, вбудовані в білу фільонкову стіну, натиснувши на правий верхній кут. Перед нею відкрилася комора близько два на два метри. Навіть десятирічною дівчинкою їй доводилося тут нахилятися. Звісно ж, її ляльки були на місці: деякі попадали, але інші стояли рівно.

Ізабель зачинила двері у свої спогади й поставила шафу на місце. Вона швидко переодяглась у рожеву шовкову нічну сорочку, яка нагадувала їй маму. Вона досі трохи пахла трояндами. А може, їй просто здалося. Вийшовши з кімнати, щоб почистити зуби, дівчина зупинилася біля зачиненої батькової кімнати.

Вона чула, як він пише. Його чорнильна ручка шкрябала грубий папір. Час від часу він лаявся й замовкав. (Не було жодних сумнівів, саме тоді він випивав.) А далі почувся глухий звук, наче пляшка (чи, може, кулак) грюкнула об стіл.

Готуючись до сну, Ізабель закрутила волосся, умилася й почистила зуби. Прямуючи назад у спальню, вона знову почула, як батько лається. Цього разу голосніше, мабуть, через випивку. Вона зайшла в кімнату й зачинила за собою двері.

«Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться».

Вочевидь, це означало, що її батько терпіти не міг перебувати з нею в одній кімнаті.

Дивно, що вона цього не помітила, коли жила з ним кілька тижнів після виключення зі школи — до її заслання в село.

А й справді, тоді вони ніколи разом не їли. Жодного разу не говорили про щось бодай трохи важливе. Якимось чином вона цього не помітила. Вони разом працювали в крамниці. Невже вона була такою вдячною вже за саму його присутність, що не звертала уваги на його мовчання?

Утім, тепер вона це помічала. Вона пробула в Парижі вже три дні. Три нестерпно тихі дні.

Він постукав у двері її кімнати так сильно, що вона навіть зойкнула від несподіванки.

— Я йду на роботу, — сказав батько крізь двері. — Продуктові талони на столі. Я залишив тобі сто франків. Дістань усе, що зможеш.

Вона почула його важкі кроки в коридорі. Потім двері зачинилися.

— І тобі на все добре, — пробурмотіла Ізабель, якій було прикро через його тон.

А тоді вона згадала.

Сьогодні саме той день.

Вона скинула ковдру, зіскочила з ліжка і, не вмикаючи світла, одяглася. Ізабель ретельно продумала своє вбрання: сіра сукня, чорний берет, білі рукавички й остання пара чорних черевичків. На жаль, у неї не було панчіх.

Вона критично роздивлялася себе в дзеркалі, але побачила лише звичайне дівчисько в бляклій сукні з чорною дамською сумочкою.

Вона вкотре відкрила свою сумку й поглянула всередину. Прорізавши тоненький отвір у підкладці, дівчина засунула туди товстий конверт. На перший погляд, здавалося, що сумочка порожня. Навіть якщо її зупинять (хоча навіщо? дев’ятнадцятирічна дівчина просто йде обідати), то нічого не побачать, окрім паперів, продуктових талонів, посвідчення особи, прописки й перепустки для поїздок. Саме те, що там і мало б бути.

О десятій Ізабель вийшла з квартири. Надворі її зустріло яскраве тепле сонце. Вона сіла на велосипед і поїхала в напрямку набережної.

Коли дівчина дісталася вулиці Ріволі, чорні машини, зелені військові вантажівки з паливними баками й чоловіки на конях заполонили все навколо. Парижани ходили по тротуарах та їздили лише кількома вулицями, де їм це було дозволено. Щоб роздобути їжу, вони вистоювали в чергах, які простягалися на цілі квартали. Їх легко можна було відрізнити завдяки зневірі на обличчях і тому, як вони поспішали пройти повз німецьких солдатів, не дивлячись їм у вічі. Біля ресторану «Maxim’s», під знаменитим червоним тентом, вона побачила купку нацистів у високих чинах, які чекали, щоб зайти всередину. Ходили чутки, що найкращі продукти з усієї країни звозили до цього ресторану, аби подавати вищому командуванню.

А тоді вона помітила її — залізну лаву біля входу у Французький театр.

Ізабель натиснула на гальма й різко зупинилася. Знявши одну ногу з педалі, вона стала нею на землю. Дівчина мало не вивихнула щиколотку, коли перенесла на неї вагу. Уперше її хвилювання трохи межувало зі страхом.

Її сумочка раптом стала неймовірно важкою. Її долоні й волосся під обідком фетрового капелюшка почали пітніти.

Візьми себе в руки.

Зрештою, вона була агентом, а не наляканою школяркою. Й усвідомлювала, на який ризик іде.

Поки вона там стояла, до лави підійшла жінка й сіла спиною до Ізабель.

Жінка. Вона не чекала, що зв’язковим буде жінка, але це її чомусь заспокоїло.

Ізабель глибоко вдихнула й пішла з велосипедом через пішохідний перехід, повз кіоски, де продавали шарфи та різні дрібниці. Підійшовши до жінки, вона промовила те, що їй наказали:

— Гадаєте, мені сьогодні знадобиться парасолька?

— Я думаю, буде сонячно.

Жінка повернулася. У неї було темне волосся, охайно зачесане назад, і яскраво виражені східноєвропейські риси обличчя. Їй було близько тридцяти, але, здавалося, в неї був погляд старшої людини.

Ізабель почала відкривати сумочку, але жінка різко перервала її:

— Ні. Іди за мною, — сказала вона і швидко встала.

Ізабель трималася позаду неї. Вони йшли широкими, усипаними гравієм просторами, творінням Наполеона, і неймовірна вишуканість Дувра величаво огортала їх своєю красою. Хоч тепер і важко було повірити, що колись тут бували королі й імператори, а не розвішані скрізь стяги зі свастикою й німецькі солдати, які сиділи на лавах у саду Тюїльрі. У провулку жінка шмигнула в невеличку кав’ярню. Пристебнувши велосипед до дерева, Ізабель зайшла за нею та сіла навпроти.

— Конверт у тебе?

Ізабель кивнула. Тримаючи сумочку на колінах, вона відкрила її, дістала лист і передала жінці під столом.

Двоє німецьких офіцерів увійшли в бістро й сіли неподалік.

Жінка нахилилась уперед і поправила капелюх Ізабель. Це був дивний інтимний жест, ніби вони були сестрами чи найкращими подругами. Нахилившись іще ближче, жінка прошепотіла їй на вухо:

— Ти чула про колабораціоністів?

— Ні.

— Це французи — чоловіки й жінки, які працюють на німців. Вони є не лише у Віші. Завжди будь насторожі. Вони люблять видавати нас гестапо. І якщо вони вже дізналися твоє ім’я, за тобою завжди стежитиме гестапо. Не довіряй нікому.

Вона кивнула.

Жінка відсунулась і поглянула на неї.

— Навіть своєму батькові.

— Звідки ви знаєте про мого батька?

— Ми хочемо зустрітися з тобою.

— Ви вже зустрілися.

— Ми, — сказала вона тихо. — Будь на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Сімон завтра опівдні. Не спізнюйся, не бери велосипед і дивися, щоб за тобою не стежили.

Ізабель здивувало, як швидко жінка підвелася. За мить її вже не було. Ізабель залишилася сама під пильним поглядом німецьких військових за сусіднім столиком. Вона змусила себе замовити каву з молоком (хоча знала, що молока не буде, а кава буде цикорієва). Швидко допивши, дівчина вийшла з кафе.

На розі вона побачила оголошення, приклеєне до вікна. У ньому повідомлялося про страти за якісь правопорушення. Поруч, на вітрині кінотеатру, висів жовтий плакат, який застерігав: «Євреям вхід заборонено».

Коли вона відстебнула велосипед, поруч вигулькнув німецький солдат і вона на нього наштовхнулася.

Він дбайливо спитав, чи з нею все гаразд. Вона награно всміхнулася й кивнула:

— Так, дякую.

Поправивши сукню, вона затисла сумочку під пахвою та всілася на велосипед. Не озираючись, дівчина поїхала геть від солдата.

Їй вдалося. Вона дістала посвідчення, приїхала в Париж, змусила тата дозволити їй залишитися і передала перше секретне повідомлення для «Вільних французів».

Розділ 16

Ізабель не було вже тиждень, і В’янн мусила визнати, що жити в Le Jardin стало легше. Жодних істерик, завуальованих зауважень у бік капітана Бека. Ніхто більше не змушував В'янн вести якісь безглузді битви в уже програній війні. Однак іноді без Ізабель у будинку було надто тихо, а в тиші думки В’янн ставали надміру голосними.

Як-от зараз. Вона вже кілька годин не спала. Просто дивилася у стелю своєї спальні й чекала світанку.

Нарешті жінка встала й спустилася сходами вниз. Вона налила собі філіжанку гіркої кави з жолудів, пішла на заднє подвір'я і примостилася на улюблений стілець Антуана під розлогими гілками тисового дерева, слухаючи, як кури сонно порпаються в багні.

Гроші майже скінчилися. Тепер їм доведеться жити на її скромну платню вчительки.

Як їй із цим упоратися? Самій…

Вона допила огидну каву. Відносячи чашку назад у темний і вже теплий будинок, вона помітила, що двері кімнати капітана Бека відчинені. Він пішов, поки вона була надворі. Добре.

Жінка розбудила Софі і, послухавши про її останній сон, приготувала їй сніданок, який складався із сухого тоста з персиковим джемом. Потім вони вдвох пішли в місто.

В’янн квапила Софі, як могла, але та була в кепському настрої і, ледве плентаючись, постійно на щось скаржилася. Коли вони прийшли до крамниці м’ясника, було вже далеко за полудень. Черга тягнулася вздовж вулиці. В'янн стала в кінці й нервово поглянула на німців на площі.

Черга рухалася вперед. На вітрині В’янн побачила новий пропагандистський плакат. На ньому був зображений усміхнений німецький солдат, який дає хліб французьким дітям. Поруч висіло нове оголошення: «Євреям вхід заборонено».

— Що це означає, мамо? — спитала Софі, показуючи на напис.

— Тихо, Софі, — шикнула на неї В’янн. — Я тобі вже казала. Про деякі речі більше не можна говорити.

— Але отець Джозеф каже…

— Тихо! — В’янн нетерпляче смикнула Софі за руку.

Нарешті підійшла черга В’янн. Вона зробила крок уперед і побачила перед собою сиву жінку, чия шкіра за кольором і текстурою нагадувала вівсянку.

В’янн насупилася.

— Де мадам Фурньє? — спитала вона, протягнувши жінці свій талон на м’ясо. Вона сподівалася, що ще трохи лишилося.

— Євреям сюди не можна, — відповіла жінка. — У нас залишилося трохи копченого голуба.

— Але ж це крамниця Фурньє.

— Уже ні. Тепер вона моя. То ви берете голуба?

В’янн узяла маленьку баночку копченої голуб’ятини та кинула її у свій лозовий кошик. Вона мовчки потягла Софі надвір. На іншому боці вулиці перед банком стояли німецькі вартові, нагадуючи французам, кому тепер він належить.

— Мамо, — скиглила Софі, — не можна…

— Тихо!

В’янн схопила Софі за руку. Дорогою додому дівчинка всіляко показувала своє незадоволення. Вона ображено зітхала й щось бурмотіла.

В'янн не звертала на неї уваги.

Коли вони підійшли до зламаної хвіртки Le Jardin, Софі вирвала руку та повернулась обличчям до В’янн.

— Як вони можуть просто забрати крамницю? Тітонька Ізабель щось би зробила. А ти просто боїшся!

— І що я маю робити? Вийти на площу й вимагати, щоб мадам Фурньє повернули її крамницю? І що, гадаєш, мені за це буде? Ти ж бачила плакати в місті, — вона заговорила тихіше. — Вони страчують французів, Софі. Страчують.

— Але…

— Жодних «але». Нині дуже небезпечний час, Софі. Ти маєш це зрозуміти.

На очі Софі навернулися сльози:

— Як же я хочу, щоб тато був тут…

В’янн міцно обійняла доньку.

— Я теж.

Вони довго стояли, обійнявшись, а тоді повільно відпустили одна одну.

— Сьогодні маринуватимемо огірки, як тобі таке?

— Це цікаво.

В’янн не могла не погодитися.

— Тоді ти назбирай огірків, а я поки почну готувати маринад.

В’янн дивилась, як її донька біжить поміж яблунь, гілки яких згинаються під вагою плодів. Коли вона зникла з поля зору, хвилювання В’янн повернулося. Що вона робитиме без грошей? Урожай був добрий, тож вони матимуть овочі та фрукти, але що робити взимку? Як Софі буде здоровою без м’яса, молока й сиру, як вони куплять нове взуття? Зайшовши в будинок, вона почала тремтіти, хоч там і було спекотно. На кухні вона вхопилася за стіл й опустила голову.

— Мадам?

В’янн розвернулася так швидко, що мало не перечепилась через власні ноги.

Він сидів на дивані у вітальні й читав книгу біля лампи.

— Капітане Бек, — сказала вона тихо. В’янн підійшла ближче, склавши руки разом, щоб вони не так тремтіли. — Я не бачила вашого мотоцикла.

— Такий чудовий день. Я вирішив прогулятися.

Бек підвівся.

Жінка помітила, що він нещодавно підстригся й порізався, коли голився сьогодні вранці. На його блідій щоці було добре видно маленький червоний поріз.

— Здається, ви засмучені. Може, це через те, що ви нормально не спали відтоді, як поїхала ваша сестра?

Вона здивовано поглянула на нього.

— Я чув, як ви ходите вночі.

— То ви теж не спите, — недоладно відповіла вона.

— Я часто не можу заснути. Думаю про дружину й дітей. Мій син такий малий. Невідомо, чи він узагалі мене пам’ятатиме.

— Те саме я думаю про Антуана, — сказала вона, і сама здивувалася такій відвертості. В’янн знала, що не можна бути такою відкритою з цим чоловіком — з ворогом, — але зараз вона була надто втомленою й наляканою, щоб лишатися сильною.

Бек дивився на неї. У його очах вона бачила відчуття втрати, яке було знайоме їм обом.

Вони були так далеко від людей, яких любили, і їм було так самотньо.

— Я не хотів би вам заважати, але маю для вас новини. Провівши розслідування, я дізнався, що ваш чоловік у таборі Офлаґ у Німеччині. Мій друг служить там вартовим. Ваш чоловік офіцер. Ви це знали? Без сумніву, він поводився хоробро на полі бою.

— Ви знайшли Антуана? Він живий?

Він дістав зіжмаканий і брудний конверт.

— Цього листа він написав вам. Тепер ви можете надсилати йому посилки. Думаю, це дуже його збадьорить.

— Боже мій… — Її ноги підкосилися.

Він упіймав її і провів до дивана. Коли вона сіла, з її очей градом полилися сльози.

— Це так люб’язно з вашого боку, — прошепотіла вона, беручи листа й притискаючи його до грудей.

— Мій друг передав листа мені. Вибачте, але відтепер ви спілкуватиметесь лише через листівки.

Він усміхнувся, і в неї виникло дивне відчуття, що він знав про довгі листи, які вона ночами складала у своїй голові.

— Дякую, — сказала вона. Якби ж це слово не було таке коротке…

— На все добре, мадам, — сказав він, розвернувся й залишив її на самоті.

Зім’ятий брудний лист тремтів у неї в руках. Літери в її імені попливли, щойно вона почала читати.

Моя кохана В’янн,

по-перше, не хвилюйся за мене. Я в безпеці. Годують мене досить непогано. Правда. Дірок від куль у мені немає.

Мені пощастило зайняти в бараку верхнє ліжко. Це дає змогу мені певною мірою побути наодинці. Крізь маленьке вікно вночі я бачу місяць. Він нагадує мені про тебе.

Їжі нам вистачає. Я вже звик до кавалків із борошна й маленьких шматочків картоплі. Не дочекаюся, коли потраплю додому та скуштую твоєї їжі. Я мрію про неї і, звісно ж, про вас із Софі. Постійно.

Будь ласка, кохана, не хвилюйся. Будь сильною і чекай на мене. Ти мій промінь сонця в темряві, земля під моїми ногами. Я виживу завдяки тобі. Я сподіваюся, що теж даю тобі сили, Ві. Що заради мене ти будеш сильною.

Обійми сьогодні міцно мою доньку і скажи їй, що десь далеко тато думає про неї. І скажи їй, що я повернуся.

Я кохаю тебе, В’янн.

P.S. Червоний Хрест привозить нам посилки. Я був би просто щасливий, якби ти передала мені мої рукавиці.

Зима тут холодна.

В'янн дочитала лист й одразу почала перечитувати його знову.

Рівно за тиждень після прибуття в Париж Ізабель мала зустрітися з людьми, які розділяли її пристрасть до звільнення Франції. Вона нервувалася, мандруючи невідомо куди повз блідих парижан і ситих німців. Зранку вона ретельно дібрала одяг і вбралася в блакитну сукню зі штучного шовку з чорним паском. Вона звечора зробила зачіску, а сьогодні вранці зачесала волосся назад охайними хвилями, щоб воно не падало на обличчя. На ній також був блакитний берет з колишньої школи при жіночому монастирі, білі рукавички і жодного макіяжу.

«Я актриса, а це моя роль, — думала вона, йдучи вулицею. — Я закохана школярка, яка потай зустрічається з хлопцем…»

Саме під таку легенду мав пасувати її одяг. Вона була певна, що змусить німців їй повірити, якщо ті щось спитають.

Через установлені скрізь барикади, аби дістатися місця зустрічі, їй знадобилося більше часу, ніж вона очікувала. Та врешті-решт вона вийшла на бульвар Сен-Жермен.

Вона стала біля ліхтаря. Машини ледве рухалися бульваром. Було чути гудки, гуркіт двигунів, стукіт кінських копит і велосипедні дзвінки. Та навіть попри весь гамір, ця колись залюднена вулиця, здавалося, стала якоюсь неживою і безбарвною.

Біля неї зупинилося поліцейське авто. З нього вийшов жандарм у плащі. У руках він тримав білу палицю.

— Гадаєте, мені сьогодні знадобиться парасолька?

Ізабель аж підскочила. Вона надто захопилася полісменом, який тепер переходив дорогу і прямував до жінки, що вийшла з кафе.

— Д-думаю, сьогодні буде сонячно, — відповіла вона.

Чоловік схопив її за передпліччя, стиснувши його, мов у лещатах (влучнішого слова годі було й дібрати), і повів вулицею, яка раптом спорожніла. Неймовірно, але поліцейська машина змусила парижан зникнути. Ніхто не хотів бути заарештованим чи стати свідком чийогось арешту.

Ізабель намагалась роздивитися чоловіка, але вони йшли надто швидко. Вона кинула оком на його черевики, які стукотіли по тротуару: стара шкіра, подерті шнурки, дірка біля великого пальця лівої ноги.

— Заплющ очі, — сказав він, коли вони переходили дорогу.

— Навіщо?

— Роби, що кажу.

Хоч Ізабель була не з тих, хто сліпо корився наказам, але вона так сильно хотіла бути частиною їхнього руху, що послухалася. Вона заплющила очі й рушила далі, спотикаючись через власні ноги.

Нарешті вони зупинилися. Він чотири рази постукав у двері. Потім вона почула кроки, двері різко відчинилися, і їй в обличчя дмухнув їдкий запах тютюнового диму.

Лише тепер вона збагнула, що їй могла загрожувати небезпека.

Чоловік затяг її всередину, і двері зачинилися.

Ізабель розплющила очі, хоч їй і не дозволяли цього робити. Мабуть, краще було одразу показати свій характер.

Вона не одразу розгледіла кімнату. Тут було темно, а повітря здавалося важким від диму. Усі вікна закривали фіранки. Єдиним джерелом світла була гасова лампа, яка відчайдушно боролася з тінями й димом.

Троє чоловіків сиділи за дерев’яним столом перед переповненою попільничкою. Двоє були молодими. На них були латані жакети й заношені штани. Посередині вмостився худющий старий із вощеними сивими вусами. Дівчина його впізнала. Біля стіни стояла жінка, яка була зв'язковою Ізабель. Вона була одягненою в чорне, наче вдова, і палила цигарку.

— Мсьє Леві? — звернулася вона до старого. — Це ви?

Він зняв дірявий берет зі своєї лисої голови і стис його в руці.

— Ізабель Розіньйоль.

— Ви знаєте цю жінку? — спитав один із чоловіків.

— Я був постійним клієнтом книжкової крамниці її батька, — відповів Леві. — Я чув, що вона імпульсивна, недисциплінована й чарівна. Зі скількох шкіл тебе виключили, Ізабель?

— Як сказав би мій батько, їх було надто багато. Утім, яка тепер користь від знання того, де має сидіти другий син посла під час прийому? — парирувала Ізабель. — І я досі чарівна.

— І досі така ж прямолінійна. Гаряча голова і необдумані слова можуть убити всіх у цій кімнаті, — сказав він обережно.

Ізабель зрозуміла свою помилку й кивнула.

— Ти дуже молода, — сказала жінка в чорному, видихнувши дим.

— Уже ні, — відповіла Ізабель. — Сьогодні я навмисне вдяглася так, щоб здаватися молодшою. Хто запідозрить дев’ятнадцятирічну дівчину в чомусь незаконному? Хто, як не ви, має знати, що жінка здатна на те ж, що й чоловіки.

Мсьє Леві уважно її роздивлявся.

— Наш друг дуже тебе хвалив.

Генрі.

— Він каже, ти кілька місяців розповсюджувала наші брошури. За словами Анук, учора ти теж гідно трималася.

Ізабель глянула на жінку, Анук, яка ствердно кивнула.

— Я зроблю все заради нашої справи, — сказала Ізабель. Вона застигла в передчутті. Їй ніколи не спадало на думку, що незважаючи на шлях, який вона подолала, їй могли відмовити в долученні до організації людей, які мали спільну з нею мету.

Нарешті мсьє Леві сказав:

— Тобі знадобляться фальшиві документи. Нове посвідчення особи. Це ми тобі зробимо, але потрібен час.

Ізабель полегшено видихнула. Її взяли! Вона відчувала своє покликання. Нарешті вона робитиме щось важливе. Вона знала, що це станеться.

— Поки що нацисти настільки зарозумілі, що не вірять, буцімто опір їм може бути успішний, — сказав Леві. — Але вони зрозуміють… і тоді небезпека для нас зросте. Ти не повинна нікому казати про зв’язок із нами. Нікому. Зокрема своїй родині. Це заради них самих і заради тебе.

Для Ізабель не становило складнощів приховувати свою діяльність. Нікого особливо й не хвилювало, куди вона ходила і що робила.

— Ясно, — сказала вона. — То… що я маю робити?

Анук відійшла від стіни й перетнула кімнату, переступивши через стос брошур на підлозі. Ізабель не могла як слід роздивитися заголовок. Там було щось про бомбардування військово-повітряними силами Британії Гамбурга й Берліна. Вона залізла в кишеню та дістала маленький, завбільшки з колоду карт пакунок, загорнутий у папір і обв’язаний мотузкою.

— Ти маєш доставити це в тютюнову крамницю в старому кварталі Амбуаза. У ту, що неподалік від замку. Це потрібно зробити до завтра, до четвертої години пополудні, — вона простягнула Ізабель пакунок і половину розірваної банкноти номіналом у п’ять франків. — Дай продавцеві банкноту. Він покаже іншу половину, тоді віддай пакунок і йди. Не озирайся. Не говори з ним.

Узявши пакунок і банкноту, вона почула різкий і короткий стукіт у двері. У кімнаті одразу зависла напруга. Усі дивились один на одного. Ізабель згадала, яка небезпечна ця робота. За дверима міг бути полісмен чи нацист.

Постукали ще тричі.

Мсьє Леві спокійно кивнув.

Двері відчинились, і в кімнату зайшов гладкий чоловік. Його голова нагадувала яйце, а обличчя вкривали старечі цятки.

— Я знайшов його, коли він блукав неподалік, — сказав старий і затяг усередину британського пілота у формі.

— Боже мій, — прошепотіла Ізабель. Анук похмуро захитала головою.

— Вони всюди, — пошепки мовила Анук. — Падають із неба, — вона силувано всміхнулася. — Утікачі з німецьких в'язниць, збиті льотчики.

Ізабель не відводила погляд від пілота. Усі знали, яким було покарання за допомогу британським військовим. Про це красномовно говорили оголошення по всьому місту: ув’язнення або смерть.

— Знайдіть йому якийсь одяг, — сказав Леві.

Старий почав щось говорити льотчику, але той, вочевидь, не розумів французької.

— Зараз вони знайдуть для вас одяг, — пояснила Ізабель.

У кімнаті запанувала тиша. Вона відчувала, що всі дивляться на неї.

— Ти говориш англійською? — тихо спитала Анук.

— Досить непогано. Два роки в швейцарському пансіоні.

Знову тиша. Тоді заговорив Леві:

— Скажи пілотові, що ми сховаємо його, поки не придумаємо, як йому вибратися з Франції.

— Ви це можете? — сказала Ізабель.

— Не тепер, — відповіла Анук. — Тільки цього йому не кажи. Просто поясни, що ми на його боці, і він у відносній безпеці. І скажи, що він має робити те, що йому кажуть.

Ізабель підійшла до льотчика. Зблизька вона побачила подряпини на його обличчі й розірваний рукав форми. На його волоссі була засохла кров, і вона раптом подумала: «Він скидав бомби на Німеччину».

— Не всі ми сидимо склавши руки, — сказала вона чоловікові.

— Ви говорите англійською, — відповів він. — Дякувати Богові. Мій літак розбився чотири дні тому. Відтоді я переховуюся в темних закутках. Я не знав, куди йти, поки цей чоловік не привів мене сюди. Ви мені допоможете?

Вона кивнула.

— Як? Ви можете відправити мене додому?

— У мене немає відповідей. Просто робіть усе, що вам скажуть. І ще одне, мсьє.

— Так, мем?

— Вони ризикують життям, щоб допомогти вам. Ви це розумієте?

Він кивнув.

Ізабель повернулася до своїх нових колег:

— Він усе розуміє й робитиме, як ви накажете.

— Дякую, Ізабель, — сказав Леві. — Де нам із тобою зустрітися, коли повернешся з Амбуаза?

Почувши запитання, Ізабель на диво швидко знайшла, що відповісти.

— У книжковій крамниці, — сказала вона впевнено. — Я хочу знову її відкрити.

Леві подивився на неї:

— Що на це скаже твій батько? Я думав, він зачинив крамницю, коли нацисти почали диктувати, що йому продавати.

— Мій батько працює на нацистів, — відповіла вона з гіркотою в голосі. — Його думка мало чого варта. Він наказав мені знайти роботу. Це і буде моєю роботою. Ви всі зможете бачити мене, коли потрібно. Це ідеальний варіант.

— Авжеж, — сказав Леві, але його слова прозвучали так, наче він був не згоден. — Гаразд. Анук принесе тобі нові документи, коли ми дістанемо посвідчення. Нам потрібне твоє фото.

Він примружив очі.

— І ще одне, Ізабель. Дозволь мені трохи побути старим і нагадати молодій дівчини, яка звикла діяти імпульсивно, що тепер це неприпустимо. Ти знаєш, я друг твого батька. Принаймні був ним, доки він не показав свого справжнього обличчя. Час подорослішати і робити те, що тобі кажуть. Завжди. Без винятків. Це для твоєї ж і нашої безпеки.

Ізабель стало соромно через те, що він мусив усе це їй казати в присутності інших.

— Звісно.

— І якщо тебе впіймають, — додала Анук, — то поводитимуться з тобою по-особливому, зважаючи на те, що ти жінка. Розумієш? Для нас вони вигадують особливі покарання.

Ізабель проковтнула клубок у горлі. Іноді вона думала про ув’язнення і страту. Але про це вона не думала, хоч і варто було б.

— Ми вимагаємо один від одного — або принаймні сподіваємося на це — давати решті два дні.

— Два дні?

— Якщо тебе впіймають і… допитуватимуть. Намагайся не казати нічого два дні. Це дасть нам час, щоб зникнути.

— Два дні, — повторила Ізабель. — Це не так уже й довго.

— Ти дуже помиляєшся, — похмуро відповіла Анук.

За наступні шість днів Ізабель чотири рази залишала Париж. Вона відвозила пакунки в Амбуаз, Блуа та Ліон. Вона більше часу проводила на вокзалах, ніж у квартирі батька, що задовольняло їх обох. Поки вона днями стояла в чергах по їжу й поверталася додому до комендантської години, її татові було байдуже, що вона робить. Утім, тепер вона знову була в Парижі, готова перейти до наступної стадії свого плану.

— Ти не відкриєш крамниці.

Ізабель пильно дивилася на батька. Він стояв біля заштореного вікна. У блідому світлі помешкання здавалося гарним, але занедбаним. Його досі прикрашав антикваріат, який збирали кілька поколінь родини. На стінах граційно висіли картини у важких позолочених рамах (деяких бракувало, адже батько, вочевидь, продав їх: на стіні від них лишилися самі чорні тіні). Якби можна було підняти штори, з вікна відкрився б неперевершений вид на Ейфелеву вежу.

— Ти ж казав мені знайти роботу, — вела вона далі вперто. Загорнутий у папір пакунок у її сумочці надавав їй сил для розмови з татом. До того ж він уже був трохи п’яним. Незабаром він розвалиться у великому кріслі у вітальні та завиватиме уві сні. У дитинстві через ці жалібні звуки їй хотілося заспокоїти його. Але більше такого бажання не виникало.

— Я мав на увазі роботу, за яку платять, — відповів він сухо і налив собі ще склянку бренді.

— Чому б тобі вже не взяти глека? — сказала вона.

Він пропустив шпильку повз вуха.

— Я цього не терпітиму. Годі. Ти не відкриєш книжкової крамниці.

— Я це вже зробила. Сьогодні. Весь вечір там прибирала.

Він завмер. Його густі сиві брови поповзли вгору.

— Ти прибирала?

— Так, прибирала, — відрубала вона. — Знаю, це дивує тебе, тату, але мені вже не дванадцять, — вона підійшла ближче. — Я зроблю це. Я так вирішила. Так я матиму час, аби стояти в чергах по їжу, і зароблятиму трохи грошей. Німці купуватимуть у мене книжки. Обіцяю.

— Ти з ними фліртуватимеш? — спитав він.

Вона відчула нотки докору.

— Каже чоловік, який на них працює.

Він витріщився на неї, а вона на нього.

— Добре, — сказав він нарешті. — Роби, як знаєш. Але комора в задній частині крамниці моя. Моя, Ізабель. Я зачиню її, заберу ключ, а ти поважатимеш моє бажання і триматимешся якнайдалі від тієї кімнати.

— Чому?

— Немає значення.

— Ти там зустрічаєшся з жінками? На дивані?

Він похитав головою.

— Ти дурне дівчисько. Дякувати Богові, твоя мати не дожила до цього часу й не бачить, ким ти стала.

Це дуже сильно зачепило Ізабель.

— Як і ти, тату, — парирувала вона. — Як і ти.

Розділ 17

У середині червня, в передостанній день навчальної чверті, В’янн стояла біля дошки та відміняла дієслово, коли почула вже знайомий звук мотору німецького мотоцикла.

— Знову солдати, — гірко зауважив Жилль Фурньє. Останнім часом хлопчик був постійно розлюченим. Але як його за це звинувачувати? Нацисти забрали м'ясну крамницю його родини й віддали її колабораціоністам.

— Залишайтеся тут, — сказала вона учням і вийшла в коридор. У школу зайшло двоє чоловіків — офіцер гестапо в довгому чорному плащі та місцевий жандарм Поль, який став великим цабе, відколи почав співпрацювати з нацистами. Його пасок урізався в живіт. Скільки разів вона бачила, як він іде вулицею Віктора Гюго, тягнучи їжі більше, ніж його родина може з’їсти, тоді як сама вона стояла в довжелезних чергах із продуктовим талоном, на який можна було дістати мізерну кількість харчів!

В’янн пішла їм назустріч, склавши руки на талії. Вона почувалася невпевнено у своїй поношеній сукні із затертим комірцем і манжетами. Хоч вона й акуратно намалювала на голих литках лінії, які мали видаватися швами, але було очевидно, що це лише її маленькі хитрощі. На ній не було панчіх, і через це вона почувалася вразливою поруч із цими чоловіками. З обох боків коридору почали відчинятися двері. Учителі виходили, аби дізнатися, що потрібно офіцерам. Вони дивилися один на одного й мовчали.

Гестапівець рішуче йшов до класу мсьє Парецкі в дальньому кінці будівлі. Гладкий Поль намагався не відставати, а тому захекано тягнувся вслід за ним.

За кілька секунд французький полісмен витяг мсьє Парецкі з класу.

В’янн насупилася, коли вони проходили повз неї. Старий Парецкі, який колись давно навчав її арифметики, а його дружина доглядала за шкільними квітами, з жахом подивився на неї.

— Полю, — різко спитала В’янн, — що відбувається?

Поліцейський зупинився:

— Його в чомусь звинувачують.

— Я нічого не зробив! — кричав Парецкі, намагаючись звільнитися з лап Поля.

Офіцер гестапо помітив метушню й пожвавішав. Він швидко підійшов до В’янн, стукаючи по підлозі своїми закаблуками. Блиск у його очах змусив В’янн затремтіти від страху.

— Мадам, чому ви нам заважаєте?

— В-він мій друг.

— Невже? — сказав він, розтягуючи слово. — То ви знаєте, що він поширює антинімецьку пропаганду?

— Це газета, — мовив Парецкі. — Я просто кажу французам правду. В’янн! Поясни їм!

В’янн відчула, що тепер усі дивляться на неї.

— Ваше ім’я? — вимогливо спитав німець, відкриваючи блокнот і дістаючи олівець.

Вона нервово облизала губи.

— В’янн Моріак.

Він записав.

— Ви розповсюджуєте листівки разом із мсьє Парецкі?

— Ні! — вигукнула вона. — Він просто мій колега-вчитель, пане. Ні про що інше я не знаю.

Гестапівець закрив записник.

— Хіба вам не казали, що краще не ставити жодних запитань?

— Я нічого такого не хотіла, — ледве вимовила жінка, бо в горлі в неї страшенно пересохло.

Його обличчя повільно розпливлося в посмішці. Це так налякало В’янн, що їй знадобилася мало не хвилина, аби усвідомити його подальші слова.

— Вас відсторонено, мадам.

Здавалося, її серце перестало битися.

— В-вибачте, що?

— Я про ваше вчителювання. Вас відсторонено. Ідіть додому, мадам, і не повертайтеся. Учням не потрібен такий приклад, як ви.

Наприкінці дня В’янн із донькою поверталася додому та час від часу навіть відповідала на нескінченні запитання Софі, але на думці в неї було лише одне: «Що тепер робити?»

Що робити?

О цій порі кіоски й крамниці вже були зачинені, а вітрини та прилавки — порожні. Скрізь були розвішані оголошення: ЯЄЦЬ НЕМАЄ, МАСЛА НЕМАЄ, ОЛІЇ НЕМАЄ, ЛИМОНІВ НЕМАЄ, ВЗУТТЯ НЕМАЄ, ПАПЕРОВИХ ПАКЕТІВ НЕМАЄ.

Вона ощадливо використовувала гроші, залишені їй Антуаном. Більш ніж ощадливо, хоч спершу і здавалося, що цих грошей досить багато. Вона витрачала їх лише на найнеобхідніше — дрова, електроенергію, газ, їжу. Але більше цих грошей не було. Як вони із Софі виживуть без її вчительської зарплатні?

Удома їй наче затуманило розум. Вона приготувала каструлю капустяного супу, додавши в нього дрібно порізану моркву, яка була м’яка, наче локшина. Після обіду В’янн узялася до прання. Вивісивши одяг сушитися, вона почала зашивати шкарпетки і робила це, поки надворі не стемніло. Софі постійно скиглила, тож жінка надто рано вклала її в ліжко.

Залишившись на самоті і почуваючись так, наче до її горла приставили ніж, вона сіла за обідній стіл і взяла листівку та ручку.

Любий Антуане,

у нас закінчилися гроші, а я втратила роботу.

Що мені робити? Зима прийде за кілька місяців.

Вона підняла ручку. Написані синім чорнилом слова здавалися величезними на білому папері.

Закінчилися гроші.

Що вона за жінка, якщо хоче надіслати такий лист своєму чоловікові-військовополоненому?

Вона зім’яла листівку та кинула її в холодний, укритий сажею камін. Біла паперова кулька самотньо лежала на ложі з попелу.

Ні.

Це не можна залишати в будинку. А що як Софі знайде і прочитає її? Вона дістала листівку, винесла її на заднє подвір’я й кинула в альтанку. Кури розтопчуть і порвуть її.

В’янн сіла в улюблене крісло Антуана. Через такі раптові зміни їй паморочилося в голові. Усередині ожив страх. Якби ж вона могла почати все спочатку. Вона витрачала б ще менше грошей… вона обійшлась би без багатьох речей… вона мовчки дала б їм забрати мсьє Парецкі.

Позаду неї заскрипіли двері.

Кроки. Дихання.

Вона могла підвестися й піти геть, але була надто втомленою.

Бек стояв поруч.

— Не бажаєте келих вина? Це «Шато Марго» 1928 року. Здається, це був хороший рік.

Вино. Вона хотіла сказати: «Так, будь ласка» (можливо, зараз їй як ніколи був потрібен келих вина), але не могла. Відмовитись теж не було сили, тож вона просто мовчала.

В’янн почула, як він витяг корок із пляшки та налив вино в келих. Бек поставив біля неї повну склянку. Вона відчула багатий, солодкий і п’янкий аромат.

Наливши келих і собі, капітан сів поруч із нею.

— Я їду, — сказав він після довгої паузи.

Вона поглянула на нього.

— Не радійте так. Це лише на деякий час. На кілька тижнів. Я не був удома вже два роки, — він зробив ковток. — Може, моя дружина зараз сидить у нашому садку й думає, хто ж до неї повернеться. Чи я такий, яким був колись. Я бачив багато… — він замовк. — Ця війна не така, якою я її уявляв. Усе змінилося за такий тривалий час, ви згодні?

— Так, — сказала В’янн. Вона часто про це думала.

У тиші вона чула, як кумкає жаба і як над їхніми головами на вітру тріпоче листя запашного жасмину. Соловей співав сумну й самотню пісню.

— Ви наче сама не своя, мадам, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви не проти, що я втручаюся.

— Мене сьогодні звільнили зі школи, — вона вперше вимовила ці слова вголос. З її очей одразу градом полилися гарячі сльози. — Я… привернула до себе увагу.

— Це небезпечно.

— Гроші, які залишив мій чоловік, скінчилися. Я безробітна. Скоро настане зима. Як мені вижити? Як прогодувати й зігріти Софі? — вона подивилася на нього.

Їхні погляди зустрілися. Вона хотіла відвернутись, але не могла.

Він буквально вклав келих їй у руку, зімкнувши навколо нього її пальці. Від його теплого дотику до її холодних рук В’янн затремтіла. Раптом вона згадала його кабінет і купу їжі в ньому.

— Це лише вино, — знову сказав він. Аромат черешень, запашної землі й лаванди дістався її носа, нагадуючи про життя, яке в неї було раніше, про ночі, коли вони з Антуаном сиділи тут і пили вино.

Від невеличкого ковтка їй забракло подиху. Вона вже забула, як це приємно.

— Ви прекрасна, мадам, — сказав він голосом, не менш солодким за вино. — Мабуть, вам уже давно цього не казали.

В’янн звелася на ноги так швидко, що вдарилась об стіл і розлила вино.

— Не варто казати таке, капітане.

— Ваша правда, — підвівся він. Його подих пахнув червоним вином і м’ятною жувальною гумкою. — Не варто.

— Будь ласка… — сказала вона, не в змозі закінчити речення.

— Ваша донька не помре з голоду цієї зими, мадам, — сказав він тихо, наче розповідав їй таємницю. — У цьому ви можете бути впевнені.

У В’янн наче камінь звалився з душі. Жінка пробурмотіла щось нерозбірливе й пішла в будинок. Вона вмостилася в ліжку поруч із Софі, утім, ще довго не могла заснути.

Колись у книгарні збиралися письменники й учені. Найкращі дитячі спогади Ізабель були пов’язані з цією запліснявілою кімнатою. Поки тато сидів у коморі з друкарською машинкою, мама читала Ізабель різні історії та розігрувала з нею сценки. Тут вони були щасливі, поки мама не захворіла, а батько не почав пиячити.

«Ось, моя Ізі, іди посидь у татка на колінах, поки я пишу твоїй мамі вірш».

А може, вона просто вигадала цей спогад? Сплела його з ниточок своїх бажань та міцно загорнулась у нього. Вона вже не знала.

Тепер у темних закутках юрбилися німці.

За шість тижнів, відколи Ізабель відкрила крамницю, серед солдатів, вочевидь, розійшлася чутка про те, що тут за касовим апаратом часто можна побачити гарненьку французьку дівчину.

Вони йшли потоком. Одягнені в бездоганно чисту форму, вони голосно розмовляли, штовхаючи один одного. Ізабель без упину з ними фліртувала, але ніколи не залишала крамниці, доки та не спорожніє. Вона завжди виходила через задні двері в чорній накидці з каптуром, насунутим на очі, навіть у літню спеку. Солдати були веселими та завжди усміхненими хлопчиська, які теревенили про гарних дівчат і купували французьку класику «прийнятних» авторів для своїх родин. Однак вона ніколи не забувала, що вони — вороги.

— Мадемуазель, ви така чарівна, але не звертаєте на нас уваги. Ми не переживемо це, — мовив німецький офіцер і простягнув до неї руку.

Вона мило засміялася й граційно ухилилася від його дотику.

— Ви ж знаєте, мсьє, у мене не може бути улюбленців, — вона боком просунулася до каси. — Бачу, у вас збірка поезій. Закладаюся, що вдома на вас чекає дівчина, яка буде рада отримати від вас такий подарунок.

Друзі почали підштовхувати його вперед і говорити наперебій.

Ізабель саме брала в нього гроші, коли дзвоник над дверима весело закалатав.

Ізабель очікувала побачити ще німецьких військових, але це була Анук, одягнена, як завжди, у все чорне. Вбрання більше пасувало до її характеру, ніж до погоди. Акуратний чорний светр із V-подібним вирізом, пряма спідниця, чорний берет та рукавички. У яскраво червоних губах вона тримала незапалену цигарку марки «Голуаз».

Жінка зупинилась у дверях. Позаду неї було видно алею з червоними геранями та зеленню.

Почувши дзвінок, німці озирнулися.

Анук зачинила за собою двері. Вона запалила цигарку й зробила глибоку затяжку.

Ізабель зустрілася поглядом з Анук, яку відділяли від неї половина крамниці й троє німецьких солдатів. За ті тижні, що Ізабель була кур’єром (вона їздила в Блуа, Ліон, Марсель, Амбуаз та Ніццу, не кажучи вже про щонайменше десяток доставок у Парижі, які вона здійснила під своїм новим іменем — Жульєтт Жервез, використовуючи фальшиві документи, які Анук якось передала їй у бістро просто під носом у німців), вона найчастіше бачилася саме з Анук і, навіть попри різницю у віці, що становила не менше від десяти років, вони стали подругами. Настільки, наскільки можуть дружити жінки, які живуть паралельними життями. Ізабель навчилася бачити те, що ховалося за похмурим виразом обличчя Анук та її небагатослівністю. Це був сум. Безмежний сум. І гнів.

Анук рухалась із гордою поставою та презирливим поглядом, який ставив чоловіків на місце, перш ніж вони встигали відкрити рота. Німці мовчки дивилися на неї й відходили з дороги. Ізабель почула, як один із них сказав «нежіночна», а інший — «вдова».

Здавалося, Анук узагалі їх не помічає. Вона зупинилися біля каси і знову зробила велику затяжку. Дим оповив її обличчя, і на якусь мить не стало видно нічого, крім червоних губ. Вона відкрила сумочку й дістала маленьку коричневу книгу. Ім’я автора — Бодлер — було вигравіюване на шкіряній обкладинці. І хоч вона була така подряпана й затерта, що назву було неможливо прочитати, Ізабель знала, що це за книга. «Квіти зла». Вони використовували її, щоб повідомити про зустріч.

— Я шукаю ще щось цього автора, — сказала Анук, видихнувши дим.

— Вибачте, мадам. Бодлера більше немає. Може, візьмете Верлена? Чи Рембо?

— Ні, не треба, — Анук розвернулася і вийшла з крамниці. І лише коли знову задзеленчав дзвоник, її чари розвіялись, і солдати знову заговорили.

Коли ніхто не дивився, Ізабель сховала маленьку збірку поезії. Усередині було повідомлення, яке вона мала передати, а також було зазначено час, коли це потрібно зробити. Місце було звичне: лава біля Французького театру. Повідомлення було сховане під форзацом, який відклеювали та приклеювали десятки разів.

Ізабель дивилася на годинник: аби ж лише можна було прискорити час. У неї було нове завдання.

Рівно о шостій вечора вона вигнала військових із крамниці та зачинила її. На вулиці вона зустріла шеф-кухаря і власника сусіднього бістро, мсьє Депарда, який палив цигарку. Бідолаха, здається, був такий самий стомлений, як і вона. Іноді, коли вона бачила, як він пітніє над фритюрницею або чистить устриць, то думала, як йому живеться, зважаючи на те, що він годує німців.

— Добрий вечір, мсьє, — привіталася вона.

— Добрий вечір, мадемуазель, — відповів він.

— Важкий день? — поцікавилася вона.

— Так.

Вона простягнула йому стару збірку дитячих казок.

— Це для Жака та Жижи, — сказала вона з усмішкою.

— Почекайте тут, — він побіг у кафе і повернувся з маленьким пакуночком, заляпаним жиром. — Картопля фрі, — сказав він.

Ізабель була надзвичайно вдячна. Тепер вона не лише їла недоїдки ворога, а й дякувала за них:

— Дякую.

Залишивши велосипед у крамниці, вона вирішила не спускатися в залюднене, але гнітюче безмовне метро, а піти додому пішки, дорогою насолоджуючись жирною та солоною картоплею. Куди не кинь оком, німці заходили в кафе, бістро й ресторани, тоді як бліді парижани квапилися додому, аби встигнути до комендантської години. Поки вона йшла, їй двічі здалося, що за нею стежать, та коли вона озиралася, позаду нікого не було.

Вона не знала, що саме змусило її зупинитися на розі біля парку, але раптом вона зрозуміла, що щось не так. Інакше, ніж завжди. Вулиця перед нею була заповнена нацистськими машинами, які сигналили одна одній. Десь хтось кричав.

Ізабель відчула, як по шиї пробігли мурашки. Вона знову швидко озирнулася, але нікого не побачила. Останнім часом їй часто ввижалося переслідування. Її нерви працювали понаднормово. Золотий купол Будинку інвалідів виблискував під блідими променями сонця. Її серце закалатало, і від страху вона почала пітніти. Кислий запах поту змішався з жирним ароматом смаженої картоплі, і на секунду її шлунок неприємно стиснуло.

Усе гаразд. Ніхто за нею не стежить. Вона поводиться як дурепа.

Вона повернула на вулицю Гренель.

Щось привернуло її увагу, змусивши зупинитися.

Попереду вона побачила тінь. Там, де її не мало бути. Рух там, де ніщо не мало рухатися.

Вона перейшла через дорогу між машинами, які ледве їхали. На іншому боці вулиці вона швидко пройшла повз групу німців, які потягували вино в бістро, і рушила до багатоквартирного будинку на наступному розі.

Там, сховавшись за густими кущами перед низкою оздоблених блискучих чорних дверей, вона побачила чоловіка, який схилився над великою мідною урною за деревом.

Ізабель відчинила ворота і зайшла на подвір’я. Вона почула, що чоловік відійшов, стукаючи черевиками по асфальту.

Потім він завмер.

Ізабель чула, як у кафе, що було розташоване далі по вулиці, німці сміються і щось кричать бідолашній втомленій офіціантці.

Був час вечеряти. Єдина година на день, коли всі вороги розважалися й набивали свої черева їжею та вином, що належали французам. Вона обережно визирнула з-за кімнатного лимонного дерева.

Чоловік зігнувся, намагаючись бути якомога менш помітним. Його обличчя було брудне, а одне око так набрякло, що не розплющувалося. Його ніяк не можна було прийняти за француза: на ньому була форма британських льотчиків.

— Боже мій, — прошепотіла вона. — Ви англієць?

Він мовчав.

— Британські повітряні сили? — спитала вона англійською.

Його очі здивовано розширилися. Він намагався вирішити, чи можна їй довіряти. Нарешті він повільно кивнув.

— Як давно ви тут ховаєтеся?

Після довгої паузи він відповів:

— Цілий день.

— Вас упіймають, — сказала вона. — Рано чи пізно.

Ізабель знала, що потрібно як слід його допитати, але на це не було часу. Щосекунди небезпека для них обох зростала. Це було диво, що цього британця ще не впіймали.

Вона мала або допомогти йому, або йти геть, поки не привернула до себе увагу. Звісно ж, розумніше було піти.

— Бульвар ла Бурдоне п’ятдесят сім, — швидко сказала вона англійською. — Я йду туди. О дев’ятій тридцять я вийду покурити. Тоді й підходьте до дверей. Якщо ви пройдете туди непомітно, я вам допоможу. Ви мене зрозуміли?

— Звідки я знаю, що можу вам довіряти?

Вона засміялася.

— Це я роблю дурницю. Я обіцяла не бути імпульсивною. Що ж…

Ізабель розвернулася і вийшла із саду, зачинивши за собою ворота. Вона швидко пішла вулицею. Дорогою додому її серце калатало, і вона обмірковувала своє рішення. Утім, уже нічого не вдієш. Вона не озиралася. Нарешті вона зупинилась біля дубових дверей з мідною ручкою посередині. Голова боліла й паморочилася від страху.

Покрутивши ключем у замковій щілині, вона повернула ручку і зайшла в темний вестибюль. Там було повно велосипедів та візків. Дівчина підійшла до гвинтових сходів і сіла на нижню сходинку в очікуванні.

Вона поглянула на свій годинник щонайменше тисячу разів і щоразу казала собі не робити цього, але о дев’ятій тридцять усе одно вийшла надвір. Уже було темно. Оскільки всі вікна були зашторені, а ліхтарі не горіли, на вулиці було, наче в печері. Повз неї проїздили машини з вимкненими фарами, які можна було почути чи вловити запах вихлопних газів, але видимими вони ставали, лише коли на них падало місячне світло. Вона запалила коричневу цигарку, зробила глибоку затяжку й повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Я тут, міс.

Ізабель відійшла назад і відчинила двері.

— Тримайтеся позаду. Дивіться вниз. Не підходьте надто близько.

Поки Ізабель вела його крізь вестибюль, вони постійно натикалися на велосипеди та дерев’яні візки. Вона ще ніколи не підіймалась на п’ятий поверх так швидко. Дівчина затягла його у квартиру й зачинила за ним двері.

— Знімайте одяг, — сказала вона.

— Даруйте?

Вона ввімкнула світло.

Тепер вона бачила, що він набагато вищий за неї. У нього були широкі плечі, але худорляве обличчя, а ніс, здається, йому ламали раз чи два. Він був підстриженим так коротко, що його волосся було швидше схоже на пух.

— Ваша форма. Знімайте її. Хутко.

Чим вона думала? Її батько прийде додому, побачить льотчика і здасть їх обох німцям.

Де вона сховає його форму? Черевики також їх викажуть.

Він нахилився і зняв костюм.

Вона ще ніколи не бачила дорослого чоловіка в спідньому та футболці, тож відчула, що зашарілася. — Не треба так червоніти, міс, — усміхнувся він, наче це була буденна ситуація.

Вона взяла його форму та простягла руку, щоб забрати ідентифікаційні жетони. Він віддав їй два маленькі диски, що висіли в нього на шиї. На обох була однакова інформація. Лейтенант Торренс МакЛіш. Його група крові, віросповідання й особистий номер.

— Ідіть за мною. Тихо. Як ви кажете… на кінчиках пальців.

— Навшпиньки, — прошепотів він.

Вона завела його у свою спальню. Дуже повільно дівчина відсунула шафу, яка приховувала потаємну кімнату.

Цілий ряд скляних лялькових очей витріщився на неї.

— Це якось моторошно, міс, — сказав він. — І тут замало місця для дорослого чоловіка.

— Залазьте. Сидіть тихо. Будь-який зайвий звук може нас виказати. Сусідка мадам Леклерк дуже допитлива, до того ж, імовірно, вона колабораціоністка. Ви мене зрозуміли? Мій батько також скоро буде вдома. Він працює на вище німецьке командування.

— От тобі й маєш.

Вона не зрозуміла, що він мав на увазі. Дівчина так спітніла, що одяг почав прилипати до грудей. Про що вона думала, пропонуючи цьому чоловікові допомогу?

— А що як мені треба буде… ну, ви розумієте? — спитав він.

— Терпіть, — вона запхнула його в кімнату, давши йому подушку й ковдру зі свого ліжка. — Я повернуся, коли зможу. Сидіть тихо, гаразд?

Він кивнув:

— Дякую.

— Я дурепа. Яка ж дурепа, — сказала вона, не перестаючи хитати головою.

Зачинивши двері, Ізабель переставила шафу назад. Не зовсім туди, де вона стояла, але поки що згодиться. Потрібно було позбутися його форми та жетонів, перш ніж повернеться батько.

Дівчина босоніж бігала по квартирі. Вона не знала, чи почують сусіди знизу звук шафи, яку совають, і чи помітять, що тут тупцяє надто багато людей. Береженого Бог береже. Вона запхнула костюм пілота в пакет з універмагу і притисла його до грудей.

Раптом вона відчула, що виходити з квартири небезпечно. Власне, як і залишатися тут.

Вона тихо прокралася повз помешкання Леклерк і побігла сходами вниз. Надворі вона почала жадібно ковтати повітря.

Що далі? Вона не могла викинути пакет будь-де і не хотіла, щоб хтось інший ускочив через це в халепу…

Уперше вона була вдячна за те, що в місті так темно. Вона ступила на тротуар і фактично розчинилася в темряві. На вулицях було мало парижан, а німці надто переймалися поглинанням французького вина, щоб визирати назовні.

Ізабель знову глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися. Подумати. Комендантська година, мабуть, от-от почнеться, хоч зараз це точно не найбільша її проблема. Тато скоро повернеться.

Річка.

Вона була лише за кілька кварталів звідси, а вздовж набережної росли дерева.

Дівчина повернула на маленьку вуличку із барикадами та рушила до річки повз припарковані військові вантажівки.

Ще ніколи вона не рухалася так повільно. Один крок — один вдих. Останні двадцять метрів між нею та берегом Сени наче розтягувалися з кожним її кроком. Нарешті вона спустилася сходами й опинилася біля річки. Вона чула, як у темряві хвилі б'ються об дерев’яні човни. Їй знову здалося, ніби вона чує позаду кроки, але коли вона завмерла, вони стихли. Ізабель чекала, що зараз хтось підійде до неї та вимагатиме документи.

Нічого. Їй почулося.

Минула хвилина. Потім ще одна.

Вона кинула пакет, а тоді й жетони в каламутну воду. Чорні хвилі миттєво поглинули докази.

Та все одно, піднімаючись сходами, перетинаючи вулицю і прямуючи додому, вона не переставала тремтіти.

Біля дверей квартири вона зупинилась, аби причепурити руками мокре від поту волосся та відліпити від тіла блузку.

Світло було ввімкнене. Люстра. Її батько згорбився над обіднім столом, розклавши перед собою папери. Він здавався виснаженим і дуже худим. Їй раптом стало цікаво, як часто він їв останнім часом. За ті кілька тижнів, що вона провела вдома, вона жодного разу не бачила його за трапезою. Вони їли окремо, як робили й усе інше. Вона припустила, що він харчувався недоїдками вищого німецького командування. Але тепер почала сумніватися.

— Ти спізнилася, — сказав він грубо.

На столі стояла напівпорожня пляшка бренді. Ще вчора вона була повна. Як йому вдавалося діставати собі бренді?

— Німці ніяк не хотіли йти, — вона підійшла до столу й поклала перед ним кілька франків. — Сьогодні був вдалий день. Бачу, твої друзі з вищого командування дали тобі ще бренді.

— Нацисти так просто нічого не дають, — відповів він.

— Точно. Отже, ти це заслужив.

Пролунав звук, наче щось упало на дерев’яну підлогу.

— Що це було? — сказав батько, підвівши очі.

Ще один звук. Ніби хтось шкрябав деревом по дереву.

— У квартирі хтось є, — мовив батько.

— Не сміши мене, тату.

Він швидко звівся на ноги й вийшов із кімнати. Ізабель кинулася за ним:

— Тату…

— Тихо, — прошипів він.

Він ішов коридором у темну частину квартири. На комоді біля вхідних дверей він узяв свічку в мідному підсвічнику та запалив її.

— Ти ж не думаєш, що хтось сюди заліз? — спитала вона.

Він суворо поглянув на неї, примруживши очі.

— Я більше не повторюватиму. Прикуси язика, — від нього тхнуло бренді та цигарками.

— Але чому…

— Замовкни.

Чоловік повернувся до неї спиною й пішов по нерівній підлозі вузького коридору в напрямку спалень.

Проминувши маленьку комору для пальт, він рушив за мерехтливим світлом свічки до старої кімнати В’янн. У ній залишилося лише ліжко, тумбочка та письмовий стіл. Нічого зайвого. Повільно ставши навколішки, він зазирнув під ліжко.

Переконавшись, що там порожньо, він пішов до кімнати Ізабель.

Цікаво, чи він чув, як калатає її серце?

Він обшукав кімнату — під ліжком, за дверима, за шторами, які закривали вікно.

Ізабель змушувала себе не дивитися на шафу.

— От бачиш? — сказала вона голосно, сподіваючись, що пілот почує голоси й сидітиме тихо. — Тут нікого немає. Серйозно, тату, робота на ворога робить тебе параноїком.

Він повернувся до неї. У світлі люстри його обличчя здавалося дуже втомленим.

— Знаєш, боятися не так уже й шкідливо.

Це була погроза?

— Боятися тебе, тату? Чи нацистів?

— Хіба ти не бачиш, Ізабель? Варто боятися всіх. А тепер іди звідси. Мені треба випити.

Розділ 18

Ізабель лежала в ліжку і прислухалася. Переконавшись, що батько заснув, вона встала і знайшла нічний горщик її бабусі.

Вона повільно відсунула шафу від стіни. Настільки, щоб відчинити приховані дверцята.

Усередині було темно й тихо. Лише як слід прислухавшись, вона почула, як він дихає.

— Мсьє? — прошепотіла вона.

— Привіт, міс, — пролунала відповідь із темряви.

Вона запалила гасову лампу біля свого ліжка та піднесла до нього.

Він сидів, спираючись на стіну й витягнувши ноги. У слабкому світлі він здавався молодшим.

Вона дала йому горщик і помітила, як він зашарівся.

— Дякую.

Вона сіла навпроти нього.

— Я позбулася ваших жетонів і форми. Ваші черевики доведеться трохи порізати. Ось ніж. Завтра я дістану вам батькові речі. Хоч не думаю, що вони підійдуть.

Він кивнув і спитав:

— То який у вас план?

Вона нервово всміхнулася.

— Я ще не знаю. Ви пілот?

— Лейтенант Торренс МакЛіш. Військово-Повітряні сили Великої Британії. Мій літак упав біля Реймса.

— І відтоді ви блукаєте сам? У військовій формі?

— На щастя, ми з братом у дитинстві часто гралися в піжмурки.

— Тут ви в небезпеці.

— Це я вже зрозумів, — він усміхнувся, і це дивовижним чином змінило його обличчя, нагадавши їй, що насправді він лише юнак, який тепер далеко від дому. — Якщо вам від цього полегшає, я збив три німецькі літаки.

— Вам потрібно повернутися до Британії.

— Не можу не погодитися. Але як? Усе узбережжя огороджене колючим дротом та охороняється собаками. Я не можу покинути Францію на човні чи літаку.

— У мене є… друзі, які розв’язують такі питання. Завтра ми підемо до них.

— Ви дуже хоробра, — сказав він м’яко.

— Або дурна, — відповіла вона, не знаючи, хто з них має рацію. — Мені часто кажуть, що я дуже імпульсивна й некерована. Думаю, завтра я це почую від моїх друзів.

— Ну, міс, я вас не можу назвати інакше, ніж сміливою.

Наступного ранку Ізабель почула, як батько йде повз її кімнату. За кілька секунд вона вловила запах кави, а потім вхідні двері зачинилися.

Вона вийшла зі своєї спальні й пішла в батькову кімнату. На підлозі скрізь валявся одяг, ліжко було незастелене, а порожня пляшка з-під бренді лежала на столі. Вона відсунула штору, визирнула у вікно й побачила, як батько йде тротуаром. Він притискав свій чорний портфель до грудей (наче його поезія була комусь потрібна). Чорний капелюх був низько насунутий на очі. Згорблений, наче замучена секретарка, він прямував до метро. Коли він зник з очей, Ізабель підійшла до його шафи та почала шукати старий одяг. Безформний светр із високим коміром і затертими рукавами, старі вельветові штани без кількох ґудзиків, залатані ззаду, та сірий берет.

У своїй кімнаті Ізабель обережно відсунула гардероб і відчинила двері. У таємній кімнаті так сильно тхнуло потом і сечею, що їй довелося затулити ніс і рот рукою.

— Вибачте, міс, — сказав МакЛіш, знітившись.

— Одягніть це. Умийтеся з глечика, а я буду у вітальні. Потім відсунете шафу назад. Рухайтеся тихо. Унизу сусіди. Вони можуть знати, що мій батько вже пішов і тут залишилась одна людина.

За хвилину він зайшов до кухні, вдягнений у лахміття її батька. Він нагадував хлопчика з казки, який виріс за одну ніч. Светр тріщав на його широких грудях, а штани були замалі, тож він не міг застібнути їх на талії. Він напнув берет на маківку, наче ярмулку.

Нічого не вийде. Як вона вестиме його містом серед білого дня в такому вигляді?

— Я впораюся, — сказав він. — Я йтиму за вами. Довіртеся мені, міс. Я блукав тут у формі. Це не так уже й складно.

Відступати було пізно. Вона знайшла його та сховала. Тепер потрібно відвести його в безпечне місце.

— Тримайтеся щонайменше за квартал від мене. Якщо я зупинюся, ви теж зупиняйтеся.

— Якщо мене схоплять, ідіть далі. Не озирайтеся.

Схоплять означає заарештують. Вона підійшла до нього й поправила берет. Їхні очі зустрілися.

— Звідки ви, лейтенанте МакЛіш?

— Іпсвіч, міс. Повідомите моїм батькам… якщо доведеться?

— Не доведеться, лейтенанте, — вона глибоко вдихнула. Дивлячись на нього, вона думала про ризик, на який зважилася, аби допомогти йому. Фальшиві документи були в сумочці. За ними вона — Жульєтт Жервез із Ніцци, хрещена в Марселі, студентка Сорбонни. Якщо щось станеться, це посвідчення — її єдиний захист. Підійшовши до дверей, вона відчинила їх і визирнула. На майданчику нікого не було. Дівчина жестом показала, що можна виходити, і додала:

— Ідіть. На вулиці постійте біля зачиненого магазину капелюхів, а тоді йдіть за мною.

Він вийшов з квартири й зачинив двері.

Один. Два. Три…

Ізабель тихо рахувала, з кожним кроком малюючи у своїй уяві найгірше. Не в змозі більше цього витримувати, вона залишила квартиру та рушила вниз.

Навколо було спокійно.

Він стояв там, де вона сказала. Вона задерла підборіддя і пройшла повз, не дивлячись на нього.

Усю дорогу до Сен-Жермен вона йшла швидко, не озираючись. Кілька разів дівчина чула, як німецькі солдати свистять і кричать: «Ані руш!» Двічі вона чула постріли, але не дивилась у тому напрямку.

Коли вона дійшла до червоних дверей квартири на вулиці Сен-Сімон, то вся спітніла.

Ізабель швидко постукала у двері чотири рази.

Двері відчинилися.

Перед нею стояла Анук. Вона здивовано подивилася на неї та відійшла, пропускаючи її всередину.

— Що ти тут робиш?

Позаду неї за столами сиділо кілька чоловіків, яких Ізабель уже зустрічала. Перед ними лежали різні мапи, які вони вивчали при свічках.

Анук збиралася зачинити двері, та Ізабель сказала:

— Нехай будуть відчинені.

Після цих слів у повітрі зависла напруга. Вона помітила, як обличчя людей навколо змінилися. Мсьє Леві почав ховати мапи.

Ізабель виглянула назовні та побачила, як МакЛіш крокує тротуаром. Він зайшов у приміщення, і вона зачинила за ним двері. Усі мовчали.

Уся увага була прикута до Ізабель.

— Це лейтенант Торренс МакЛіш із Військово-Повітряних сил Британії. Льотчик. Минулого вечора я знайшла його, коли він ховався в кущах біля мого будинку.

— І ти привела його сюди, — сказала Анук, запалюючи цигарку.

— Йому потрібно повернутися до Британії, — відповіла Ізабель. — Я думала…

— Ні, — перебила Анук. — Не думала.

Леві відкинувся назад на своєму стільці, дістав із кишені цигарку, запалив її та почав вивчати пілота.

— У місті є й інші. А ще втікачі з німецьких в’язниць. Ми хочемо допомогти їм вибратися, але узбережжя й аеродроми неприступні, — він зробив глибоку затяжку, від чого цигарка почорніла. — Ми працюємо над цією проблемою.

— Я знаю, — спокійно сказала Ізабель. Вона відчувала всю вагу своєї відповідальності. Вона знову вчинила нерозважливо? Вони розчаровані? Вона не знала. Може, варто було покинути МакЛіша? Дівчина збиралася про щось спитати, коли почула голоси в іншій кімнаті.

— Хто тут ще? — насупившись, спитала вона.

— Інші, — відповів Леві. — Вони завжди тут. Тобі не варто цим перейматися.

— Нам справді потрібен план для льотчиків, — мовила Анук.

— Ми майже переконані, що могли б вивезти їх з Іспанії. Звісно, спершу їх потрібно туди провезти.

— Піренеї, — сказала Анук.

Ізабель бачила Піренейські гори, тож розуміла, що має на увазі Анук. Гострі вершини здіймалися аж до хмар і були зазвичай вкриті снігом чи оповиті туманом. Її мама обожнювала Біарріц, маленьке прибережне містечко неподалік. Дуже давно, за кращих часів, її родина двічі їздила туди у відпустку.

— Кордон з Іспанією охороняють як німці, так і іспанці, — зауважила Анук.

— Увесь кордон? — спитала Ізабель.

— Ну, звісно, не весь. Але хто знає, де вони є, а де немає? — відповів Леві.

— Гори нижчі біля Сен-Жан-де-Люз, — зазначила Ізабель.

— Так, і що з того? Їх усе одно не перейдеш, і деякі дороги охороняють, — сказала Анук.

— Найкраща подруга моєї мами була басконкою. Її батько випасав кіз і постійно переходив гори пішки.

— Ми про це думали. Навіть раз спробували, — сказав Леві. —Але ні про кого з учасників походу відтоді не чули. Оминути німецькі пропускні пункти біля Сен-Жан-де-Люз складно одному, не кажучи вже про кількох людей. Навіть якщо і вдасться, потім потрібно пішки перейти через гори. Це майже неможливо.

— Майже неможливо та неможливо — не одне й те саме. Якщо пастухи можуть перейти гори, то льотчики точно на це здатні, — сказала Ізабель, і їй одразу спала на думку ідея. — Жінка легко могла б пройти через пропускні пункти. Особливо молода жінка. Ніхто не підозрюватиме гарненької дівчини.

Анук і Леві перезирнулися.

— Я зроблю це, — вела далі Ізабель. — Або хоч спробую. Я проведу цього льотчика. Є інші?

Мсьє Леві спохмурнів. Вочевидь, такий перебіг подій здивував його. Між ними клубився дим його цигарки.

— Ти колись раніше ходила в гори?

— Я в хорошій формі, — відповіла вона.

— Якщо тебе впіймають, то арештують… або вб’ють, — сказав він тихо. — Абстрагуйся на секунду від своєї імпульсивності й подумай про це, Ізабель. Це не передавання папірців. Ти бачила плакати, розклеєні по всьому місту? Чула про винагороду за людей, які допомагають ворогові?

Ізабель серйозно кивнула.

Важко зітхнувши, Анук запхнула недопалок у переповнену попільничку. Вона довго й пильно дивилася на Ізабель, а тоді підійшла до дверей позаду столу і, відчинивши їх, свиснула на манер якоїсь пташки.

Ізабель насупила брови. Вона чула якісь звуки з тієї кімнати: совання стільців, чиїсь кроки.

У кімнату зайшов Ґаетан.

Вбраний він був убого. Вельветові штани були залатані на колінах, подерті знизу і трохи на нього закороткі. Светр висів на його худорлявому тілі, і з нього стирчав комір. Його чорне волосся, яке вже не завадило б підстригти, було відкинуте з обличчя: його риси стали ще гостріші, наче в хижого звіра. Він дивився на неї так, ніби вони були в кімнаті самі.

В одну мить усе перестало існувати. Почуття, які вона намагалася забути, наринули з новою силою. Від одного погляду на нього їй перейняло подих.

— Ти знайома з Ґаетаном, — сказала Анук.

Ізабель відкашлялась. Він увесь цей час знав про неї, але вирішив триматися осторонь. Уперше відтоді, як Ізабель долучилася до цієї організації, вона відчула, яка насправді юна. Самотня. Вони всі про це знали? А може, насміхалися над її наївністю позаочі?

— Знайома.

— Отже, — сказав Леві після ніякової паузи, — Ізабель має план.

Ґаетан не всміхнувся.

— Невже?

— Вона хоче пішки провести цього пілота й інших через Піренейські гори до Іспанії. До британського консульства, я думаю.

Ґаетан вилаявся собі під ніс.

— Ми маємо спробувати, — сказав Леві.

— Ти справді усвідомлюєш ризик, Ізабель? — спитала Анук. — Якщо тобі вдасться, нацисти про це дізнаються. Вони тебе вистежать. Кожному, хто вкаже нацистам на людину, яка допомагає льотчикам, обіцяють десять тисяч франків.

Ізабель завжди реагувала на все прямолінійно. Коли хтось залишав її позаду, вона йшла за ним. Коли хтось казав, що вона не може чогось зробити, вона робила це. Вона перетворювала кожну перепону на вихід.

Але це…

Вона злегка затремтіла від страху і майже йому піддалася. А потім подумала про свастику над Ейфелевою вежею, про В’янн, змушену жити з ворогом, й Антуана в таборі для полонених. І про Едіт Кавелл. Звісно ж, вона також іноді боялася. Але Ізабель не дасть страхові стати на її шляху. Пілоти потрібні Британії, щоб і далі бомбити Німеччину.

Ізабель повернулася до льотчика.

— Ви сильний чоловік, лейтенанте? — спитала вона англійською. — Встигнете за дівчиною, переходячи через гори?

— Встигну, — відповів він. — Особливо за такою гарною, як ви, міс. Я нізащо не випущу вас із поля зору.

Ізабель поглянула на співвітчизників.

— Я відведу його до консульства в Сан-Себастьяні. Далі нехай ним опікуються британці.

Ізабель ніби спостерігала мовчазну розмову — неозвучені переживання й запитання. Рішення було прийняте в тиші. Іноді просто необхідно йти на ризик, і всі в кімнаті це знали.

— Знадобиться кілька тижнів, аби все спланувати. А може, і більше, — сказав Леві. Він повернувся до Ґаетана. — Нам негайно потрібні гроші. Ти поговориш зі своєю людиною?

Ґаетан кивнув й одягнув чорний берет, що лежав на буфеті.

Ізабель не могла відвести погляду. Вона була зла на нього. Знала та відчувала це. Але коли він підійшов ближче, гнів кудись зник. Їхні очі зустрілися, а потім він пройшов повз, відчинив двері і вийшов надвір. Двері клацнули за ним.

— Отже, — сказала Анук. — План. Почнімо.

Ізабель просиділа за столом у квартирі на вулиці Сен-Сімон шість годин. Сюди приходили інші члени організації й отримували завдання: зібрати речі для пілотів та інші припаси. Вони роздивлялися мапи, складали маршрути й почали продумувати мережу конспіративних квартир уздовж шляху. У якусь мить усе це почало здаватись реальним, а не просто зухвалою ідеєю.

Лише коли мсьє Леві нагадав про комендантську годину, Ізабель підвелася з-за столу. Вони намагалися вмовити її залишитися на ніч, але це могло викликати підозру в батька. Натомість вона позичила в Анук важкий чорний бушлат, який добре правив за маскування.

На бульварі Сен-Жермен було моторошно тихо. Вікна були щільно завішені, а ліхтарі не горіли.

Ізабель трималася ближче до будинків, радіючи, що стерті підбори її черевиків не стукають по тротуару. Вона прокрадалася повз барикади й групи німецьких солдатів, які патрулювали вулиці.

Дівчина була вже майже вдома, коли почула рев двигуна. Німецька вантажівка з увімкненими синіми фарами їхала позаду.

Притиснувшись до кам’яної стіни, вона перечекала, поки вантажівка проїде повз і зникне в темряві. Потім усе знову затихло.

Заспівала пташка. Дуже знайомо.

Ізабель чекала на нього, сподіваючись…

Вона повільно виструнчилася. Поруч із нею в горщику чарівно пахла якась квітка.

— Ізабель, — покликав Ґаетан.

Вона ледве бачила його обриси, але вловила запах гелю для волосся, грубого господарського мила й цигарки.

— Як ти дізнався, що я працюю з Полем?

— А ти думаєш, хто тебе порадив?

Вона набурмосилася.

— Генрі.

— А хто розповів Генрі про тебе? Я від самого початку сказав Дідьє наглядати за тобою. Я знав, що зрештою ти вийдеш на нас.

Він простягнув до неї руку і прибрав пасмо волосся з обличчя. Від цього жесту в ній зажевріла надія. Вона згадала, як сказала: «Я тебе кохаю», — і їй стало ніяково. Вона не хотіла згадувати, як почувалася поряд із ним, як він годував її смаженим кроликом і ніс на руках, коли вона вже не могла йти… як показав їй, наскільки важливим може бути один поцілунок.

— Пробач, що скривдив тебе, — сказав він.

— Чому ти так вчинив?

— Це вже немає значення, — зітхнув він. — Мені не варто було сьогодні виходити з кімнати. Краще мені не бачитися з тобою.

— А мені не краще.

Він усміхнувся.

— Ти завжди кажеш усе, що спадає тобі на думку, чи не так, Ізабель?

— Завжди. Чому ти покинув мене?

Він торкнувся її обличчя. Так ніжно, що їх хотілося розридатися. Це було схоже на прощання.

— Я хотів забути тебе.

Вона хотіла сказати щось іще, можливо, «поцілуй мене», «не йди» чи «скажи, що я тобі не байдужа», але було запізно. Момент було втрачено. Ґаетан відступав назад і танув у пітьмі. Він ніжно вимовив:

— Будь обережною, Із.

Та перш ніж вона відповіла, він зник. Вона відчувала його відсутність усім своїм єством.

Ізабель трохи постояла, поки серцебиття не сповільнилося, а тоді пішла додому. Вона ледве ступила на поріг, як хтось затягнув її всередину. Двері з грюкотом зачинилися.

— Де в дідька ти була?

Її батько дихав на неї перегаром, який, здавалося, намагався чимось перебити. Можливо, жував аспірин. Вона спробувала вивільнитися, але він тримав її дуже міцно, майже обіймаючи. Така хватка цілком могла залишити синці.

Раптом він відпустив її. Вона відступила, шукаючи вимикач. Коли вона ним клацнула, нічого не відбулося.

— Більше нам нічим платити за світло, — сказав батько і запалив гасову лампу. У мерехтливому світлі здавалося, що він зліплений з воску, який поступово тане. Його зморшкувате обличчя геть обвисло, повіки трохи набрякли й посиніли. На пласкому носі можна було чітко розгледіти пори завбільшки із головку на шпильці. Та хай яким стомленим і старим він здавався, найбільше її занепокоїв його погляд.

Щось сталося.

— Ходімо зі мною, — кинув він різко. Він провів Ізабель повз комору до її кімнати. Там він розвернувся й поглянув на неї.

Позаду нього, освітлена лампою, стояла відсунута шафа. Двері потаємної кімнати були відчинені. Сильно тхнуло сечею. На щастя, льотчика там уже не було.

Ізабель похитала головою, не в змозі щось сказати.

Чоловік присів на краєчок її ліжка, схиливши свою голову.

— Боже милий, Ізабель. Від тебе самі халепи.

Вона не могла поворухнутися. Чи думати. Вона дивилася на двері спальні, розмірковуючи, чи зможе втекти з квартири.

— Нічого такого, тату. Просто хлопець, — те що треба. — Побачення. Ми лише цілувалися.

— Усі твої хлопці мочаться в комірчині? Ти, мабуть, дуже популярна, — він зітхнув. — Годі цих шарад.

— Шарад?

— Минулої ночі ти знайшла льотчика і сховала його в комірчині, а сьогодні відвела до мсьє Леві.

Мабуть, їй почулося.

— Вибач, що?

— Збитий льотчик, який мочився в комірчині й залишив брудні сліди в коридорі. Ти відвела його до мсьє Леві.

— Я не розумію, про що ти кажеш.

— Молодець, Ізабель.

Коли він замовк, її ще більше охопила тривога.

— Я знаю, що ти приїхала сюди як підпільний кур’єр і працюєш на мережу Поля Леві.

— Я-як…

— Мсьє Леві — мій давній друг. Коли нацисти захопили місто, він прийшов і відірвав мене від пляшки бренді. Влаштував мене на роботу.

Ізабель ледве могла стояти. Їй не хотілось наближатися до батька, тож вона сіла просто на килим.

— Я не хотів, аби ти в це вплутувалася, Ізабель. Тому насамперед я відіслав тебе з Парижа. Я не хотів ризикувати тобою. Але я мав здогадатися, що ти сама знайдеш небезпеку.

— А як щодо інших випадків, коли ти відсилав мене геть? — Вона одразу пошкодувала, що спитала, але слова вихопилися самі.

— Я кепський батько. І ми обоє це знаємо. Принаймні став таким після смерті твоєї мами.

— Звідки нам було знати? Ти ніколи не намагався бути батьком.

— Я намагався. Ти просто не пам’ятаєш. Утім, тепер уже пізно про це згадувати. У нас є серйозніші проблеми.

— Атож, — відповіла вона. Усе її минуле наче перевернулося з ніг на голову. Вона не знала, що думати чи відчувати. Краще змінити тему. — Я… планую дещо. Мене певний час не буде.

Він поглянув на неї.

— Я знаю. Я говорив із Полем, — після цих слів він надовго замовк. — Ти ж розумієш, що відтепер твоє життя зміниться? Ти житимеш у підпіллі. Не зі мною чи з кимсь іншим. Тобі не можна буде проводити на одному місці більше, ніж кілька днів. Ти не зможеш абсолютно нікому довіряти. І ти більше не будеш Ізабель Розіньйоль. Ти будеш Жульєтт Жервез. Нацисти й колабораціоністи завжди шукатимуть тебе, а якщо знайдуть…

Ізабель кивнула.

Їхні погляди зустрілися. У цю мить Ізабель відчула між ними зв’язок, якого не було ніколи раніше.

— Військовополонених вони ще трохи жаліють. Але ти на це не зможеш розраховувати.

Вона знову кивнула.

— Ти до цього готова, Ізабель?

— Готова, тату.

Тепер кивнув він.

— Ту, кого ти шукаєш, звуть Мішлін Бабіну. Вона подруга твоєї мами, яка мешкає в Уррюні. Її чоловік загинув під час Великої війни. Думаю, вона прихистить тебе. І скажи Полю, що мені терміново потрібні фото.

— Фото?

— Фото льотчиків, — після тривалої паузи він нарешті всміхнувся. — Серйозно, Ізабель? Ти й досі не второпала?

— Але…

— Я підробляю документи, Ізабель. Саме тому я працюю на вище командування. Я починав із написання брошур, які ти розповсюджувала в Карріву, але… виявляється, поет має навички шахрая. Хто, по твоєму, дав тобі ім’я Жульєтт Жервез?

— А-але…

— А ти подумала, що я працюю на ворога. Хоч я і не звинувачую тебе.

Раптом вона побачила в ньому когось нового: не жорстокого та байдужого чоловіка, яким він здавався завжди, а людину зі зламаною долею. Вона підійшла й присіла біля нього. Вона дивилася на батька, а гарячі сльози рікою текли з її очей.

— Чому ти відштовхнув мене та В’янн?

— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, яка ти вразлива, Ізабель.

— Я не вразлива.

Його обличчя скривилося: у ньому заледве можна було вгадати усмішку.

— Ми всі такі, Ізабель. Саме цього нас навчає війна.

Розділ 19

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Усі чоловіки, які будь-яким чином допомагатимуть пілотам збитих ворожих літаків, що спускаються на парашутах чи здійснюють аварійні посадки, сприятимуть їхній втечі, приховуватимуть їх чи допомагатимуть у якийсь інший спосіб, будуть розстріляні на місці.

Жінки за подібний злочин будуть відправлені в концентраційні табори в Німеччині.

— Здається, мені пощастило, що я жінка, — пробурмотіла Ізабель собі під ніс. Як це німці й досі не помітили, що станом на жовтень 1941 року Франція перетворилася на країну жінок?

Навіть вимовивши ці слова, вона відчула в них фальшиву браваду. Вона хотіла почуватися сміливою, як Едіт Кавелл, але тут, на залізничній станції, яку патрулювали німецькі солдати, їй було страшно.

Однак відступати було пізно. Після місяців підготовки вона і четверо льотчиків були готові випробувати план утечі.

Цього холодного жовтневого ранку її життя зміниться. Сівши в потяг, що прямує до Сен-Жан-де-Люз, вона перестане бути Ізабель Розіньйоль, дівчиною з книжкової крамниці, яка мешкає на бульварі ла Бурдоне.

Відтепер вона Жульєтт Жервез, кодове ім’я — Соловей.

— Ходімо, — Анук узяла Ізабель під руку й відвела її від оголошення до квиткової каси.

Вони готувалися дуже ретельно, й Ізабель добре знала план. Була лише одна проблема: усі їхні спроби зв’язатися з мадам Бабіну були безуспішні. Про цей важливий момент — пошук провідника — Ізабель муситиме подбати сама. Лейтенант МакЛіш, одягнений як селянин, стояв неподалік і чекав на сигнал. Усе, що в нього лишилося з бортового аварійного комплекту — дві таблетки берзедрину і маленький, наче ґудзик, компас, приколотий до комірця. Йому видали фальшиві документи, тож тепер він — фламандський фермер. МакЛіш мав посвідчення та дозвіл на роботу, але батько Ізабель не міг гарантувати, що це врятує його у разі ретельної перевірки. Він відрізав халяви своїх черевиків та зголив вуса.

Ізабель й Анук витратили багато годин, щоб навчити його, як потрібно поводитися. Вони нап’яли на нього мішкуватий плащ і зношені, брудні робочі штани. Відтерши нікотинові плями з його вказівного й середнього пальців, вони навчили його курити так, як це роблять французи — тримаючи цигарку між кінчиками великого та вказівного пальця. Тепер він знав, що перед тим, як перейти вулицю, потрібно спершу подивитися ліворуч, а не праворуч. І він ніколи не мав наближатися до Ізабель, якщо вона сама цього не зробить. Йому наказали прикидатися глухонімим, а також усю дорогу в потязі читати газету. Він мусив придбати власний квиток і сидіти окремо від Ізабель. Це стосувалося й решти. Коли вони прибудуть до Сен-Жан-де-Люз, пілоти мають іти далеко позаду неї.

Анук повернулась до Ізабель. У її очах можна було прочитати: «Ти готова?»

Дівчина повільно кивнула.

— Кузен Етьєн сяде в потяг у Пуатьє, дядько Еміль — у Рюффеці, а Жан-Клод — у Бордо.

Інші льотчики.

— Добре.

Ізабель мала вийти з потяга в Сен-Жан-де-Люз із чотирма пілотами — двома британцями й двома канадцями — і перетнувши гори, потрапити в Іспанію. Прибувши туди, вона мусить надіслати телеграму. «Соловей заспівав», — означатиме, що все вдалося.

Вона поцілувала Анук в обидві щоки і, пробурмотівши «бувай», швидко пішла до каси.

— Сен-Жан-де-Люз, — сказала вона й протягнула касирові гроші. Узявши квиток, вона рушила до платформи С.

Дівчина жодного разу не озирнулася, хоч їй дуже цього хотілося.

Пролунав гудок локомотива.

Ізабель зайшла у вагон і сіла з лівого боку. Поступово інші пасажири почали займати свої місця. У вагоні з’явилися кілька німецьких військових і сіли навпроти неї.

МакЛіш зайшов у вагон останнім. Він проминув Ізабель, навіть не глянувши на неї. Чоловік сильно сутулився, намагаючись здаватися нижчим. Коли двері зачинилися, він усівся в протилежній частині вагона й одразу розгорнув газету.

Знову пролунав свисток, і величезні колеса почали обертатися, набираючи швидкість. Вагон трохи підстрибував і хитався з боку в бік, а тоді перейшов на рівномірний рух. Колеса стукали по залізних рейках.

Німецький солдат навпроти Ізабель оглянув вагон. Його погляд зупинився на МакЛіші. Він штовхнув свого друга в плече, і вони обидва підвелися.

Ізабель нахилилася до них.

— Вітаю, — сказала вона з усмішкою.

Солдати одразу сіли на місця.

— Вітаю, мадемуазель, — відповіли вони в унісон.

— У вас хороша французька, — збрехала вона.

Кремезна жінка, що сиділа поруч, з огидою пирхнула й прошепотіла французькою:

— Тобі має бути соромно.

Ізабель мило засміялася.

— Куди ви прямуєте? — спитала вона військових. Вони кілька годин мали провести в цьому вагоні, тож непогано було б відвернути їхню увагу на себе.

— Тур, — сказав один.

— Онзен, — мовив інший.

— У мене із собою є колода карт. Ви знаєте якісь ігри?

— Так. Авжеж! — відповів молодший.

Ізабель дістала із сумочки гральні карти. Вона роздавала їх із радісним сміхом, коли ще один льотчик зайшов у вагон і пройшов повз німців.

Пізніше, коли підійшов кондуктор, вона показала свій квиток. Узявши його, він попрямував далі.

Коли він підійшов до МакЛіша, пілот вчинив так, як йому й казали, — передав свій квиток, не відриваючись від читання. Інший льотчик зробив те саме.

Полегшено видихнувши, Ізабель відкинулася на своєму сидінні.

Ізабель разом із чотирма пілотами без пригод дісталася Сен-Жан-де-Люз. Двічі вони проходили (звичайно, окремо) повз німецькі пропускні пункти. Вартові заледве кидали оком на фальшиві посвідчення й казали «дякую». Вони не видивлялися збитих льотчиків і, звісно ж, не могли нічого запідозрити про їхній зухвалий план.

Тепер Ізабель з чоловіками наближалася до гір. Біля підніжжя вона зайшла до невеличкого парку, що простягався вздовж річки, і сіла на лаву. Пілоти з’являлися один за одним. Першим прибув МакЛіш. Він сів поруч із нею.

Інші розмістилися так, щоб усі могли один одного чути.

— Ваші таблички у вас? — спитала вона.

МакЛіш дістав із кишені сорочки аркуш паперу, на якому було написано: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Решта льотчиків зробили те саме.

— Якщо вас зупинить німецький солдат, покажіть йому своє посвідчення і табличку. Не говоріть.

— І поводьмося як дурні. Для мене це буде легко, — зашкірився МакЛіш.

Ізабель була надто схвильованою, щоб усміхатися.

Вона зняла полотняний рюкзак і віддала його МакЛішу. Там було найнеобхідніше: пляшка вина, трохи свинячої ковбаси, дві пари товстих вовняних шкарпеток та кілька яблук.

— В Уррюні чекайте, де хочете. Та, звісно ж, не разом. Не піднімайте голови, удавайте, що читаєте книгу. Не дивіться ні на кого, поки не почуєте, як я кажу: «Ось ти де, кузене, ми скрізь тебе шукаємо». Зрозуміли?

Вони всі кивнули.

— Якщо я не повернуся до світанку, ідіть кожен окремо до По і знайдіть готель, про який я вам казала. Жінка на ім’я Еліан вам допоможе.

— Будь обережною, — сказав МакЛіш.

Глибоко вдихнувши, Ізабель залишила їх і вийшла на головну дорогу. За пару кілометрів, коли вже почало сутеніти, вона проминула хиткий міст. Дівчина рухалася вузькою ґрунтовою стежиною, що підіймалася дедалі вище до вкритого зеленню підніжжя. Місячне світло осявало сотні маленьких білих цяток — кіз. На цій висоті вже не було людських домівок — лише приміщення для тварин.

Нарешті вона побачила його: двоповерховий будинок, наполовину зроблений із дерева. У нього був червоний дах — точнісінько такий, як описував її батько. Не дивно, що вони не змогли зв’язатися з мадам Бабіну. Будинок наче був навмисно збудований так, щоб тримати людей на відстані. Побачивши її, кози почали бекати і стрибати одна на одну. У неохайно запнутому вікні вона роздивилася світло. З димаря весело виривався дим, наповнюючи повітря своїм запахом.

Коли вона постукала, двері ледь прочинилися. Дівчина побачила лише одне око та рот, майже повністю схований під сивою бородою.

— Добрий вечір, — сказала Ізабель. Вона чекала, поки старий відповість, але він мовчав. — Я прийшла до мадам Бабіну.

— Навіщо? — вимогливо спитав чоловік.

— Мене прислав Жульєн Розіньйоль.

Чоловік якось дивно клацнув язиком і відчинив двері.

Першим, що побачила Ізабель усередині, був великий чорний казан, який висів на гачку над вогнем у велетенському каміні. У ньому щось варилося.

За величезним подряпаним столом у дальньому кінці широкої кімнати, обшитої шалівкою, сиділа жінка. Спершу здалося, що вона вдягнена в чорне ганчір’я, але коли старий запалив лампу, Ізабель побачила, що на ній чоловічий одяг: грубі бриджі та лляна сорочка зі шнурівкою на вирізі. Її волосся мало колір металевої стружки, і вона палила цигарку.

Та попри те, що минуло п’ятнадцять років, відколи Ізабель востаннє бачила цю жінку, вона її впізнала. Дівчина пам’ятала, як сиділа на пляжі в Сен-Жан-де-Люз і чула жіночий сміх. Мадам Бабіну тоді сказала: «Ти матимеш багато клопоту з цією маленькою красунею, Мадлен. Колись хлопці роїтимуться навколо неї». А мама відповідала: «Вона надто розумна, аби марнувати життя на хлопців, чи не так, моя Ізабель?»

— Твої черевики схожі на пироги з багном.

— Я прийшла сюди пішки від залізничної станції Сен-Жан-де-Люз.

— Цікаво, жінка ногою підштовхнула до неї стілець. Я Мішлін Бабіну. Сідай.

— Я знаю, хто ви, — сказала Ізабель. Більше вона нічого не додала. Нині інформація була небезпечна. З нею треба було поводитись обережно.

— Невже?

— Я Жульєтт Жервез.

— А мені що з того?

Ізабель нервово поглянула на чоловіка, який пильно за нею стежив. Їй не хотілося повертатися до нього спиною, але вибору не було. Вона сіла навпроти жінки.

— Хочеш цигарку? Сині «Голуаз». Я віддала за них три франки та козу, але воно того варте, — жінка зробила дуже глибоку затяжку і випустила сизий дим. — То навіщо ти прийшла?

— Жульєн Розіньйоль уважає, що я можу вам довіряти.

Мадам Бабіну зробила ще одну затяжку, а тоді загасила цигарку об підошву свого черевика. Недопалок вона поклала в нагрудну кишеню.

— Він каже, що його дружина була вашою близькою подругою. Ви хрестили його старшу доньку, а він хрещений вашого молодшого сина.

— Був. Німці вбили обох моїх синів на фронті. А мій чоловік загинув під час попередньої війни.

— Він нещодавно вам писав…

— Нині пошта паскудно працює. Чого він хоче?

Ось воно. Найбільший недолік плану. Якщо мадам Бабіну колабораціоністка, то все скінчено. Ізабель тисячу разів уявляла цю мить. Планувала найменші паузи. Вона вигадувала такі фрази, які убезпечили б її.

Але тепер вона зрозуміла, що це було марно. Потрібно просто зробити рішучий крок.

— На мене в Уррюні чекають чотири збиті пілоти. Я хочу відвести їх до британського консульства в Іспанії. Ми сподіваємося, що британці переправлять їх назад в Англію, аби вони і далі бомбили Німеччину.

Запала тиша. Ізабель чула, як стукає її серце, над каміном цокає годинник, а десь далеко бекає коза.

— І що? — нарешті ледь чутно озвалася мадам Бабіну.

— Мені потрібен провідник-баск, щоб перейти Піренеї. Жульєн подумав, що ви можете мені допомогти.

Уперше Ізабель відчула, що цілком заволоділа увагою жінки.

— Поклич Едуардо, — сказала мадам Бабіну чоловікові, який одразу кинувся виконувати її прохання. Двері так сильно грюкнули, що стеля аж затрусилася.

Жінка дістала з кишені недопалок і знову запалила його. Вона мовчки зробила кілька затяжок, вивчаючи Ізабель.

— А що ви… — почала Ізабель.

Жінка приклала жовтий від тютюну палець до губ.

Двері відчинилися, і до кімнати влетів чоловік. Ізабель одразу помітила, що він був широкоплечим і вайлуватим, та відчула запах алкоголю.

Він схопив її за руку, підняв і жбурнув об стіну. Вона зітхнула від болю і спробувала звільнитись, але він затис її, упершись коліном поміж її ніг.

— Ти знаєш, що німці роблять із такими, як ти? — прошепотів він. Його обличчя було так близько, що вона не могла сфокусуватися на ньому. Вона бачила лише темні очі й густі чорні вії. Від нього тхнуло цигарками та бренді. — Ти знаєш, скільки вони нам заплатять за тебе і твоїх пілотів?

Ізабель відвернулася, щоб не дихати його перегаром.

— Де ці твої льотчики?

Його пальці впилися в її плечі.

— Де вони?

— Які льотчики? — ледь вимовила вона.

— Льотчики, яким ти допомагаєш утекти?

— Я-які льотчики? Я не розумію, про що ви.

Він загарчав і вдарив її головою об стіну.

— Ти попросила нас допомогти тобі перевести пілотів через Піренеї.

— Щоб я, жінка, перейшла Піренеї? Ви, мабуть, жартуєте. Я не знаю, про що ви.

— Тобто мадам Бабіну бреше?

— Я не знаю мадам Бабіну. Я лише хотіла спитати дорогу. Я заблукала.

Він усміхнувся, показавши темні від тютюну й вина зуби.

— Розумниця, — сказав він, відпустивши її. — Жижки не тремтять.

Мадам Бабіну підвелася:

— Молодець.

Чоловік відступив, щоб вона могла підійти.

— Я Едуардо, — він повернувся до жінки. — Погода хороша. А вона сильна. Чоловіки можуть сьогодні переночувати тут. Якщо вони не слабаки, я заберу їх завтра.

— Ви проведете нас? — спитала Ізабель. — В Іспанію?

Едуардо поглянув на мадам Бабіну, а та подивилася на Ізабель:

— Ми з великою радістю допоможемо вам, Жульєтт. То де твої льотчики?

Задовго до світанку мадам Бабіну розбудила Ізабель і відвела на кухню, де в каміні вже палав вогонь.

— Кави?

Ізабель руками зачесала волосся й зав'язала на голові бавовняний шарф.

— Ні, дякую, вона надто дорога.

Літня жінка всміхнулася.

— Ніхто ні в чому не підозрюватиме жінку мого віку. Це допомагає мені добре торгуватися. Ось, тримай, — вона простягнула Ізабель тріснуту порцелянову філіжанку гарячої чорної кави. Справжньої кави.

Ізабель узяла чашку обома руками й глибоко вдихнула знайомий аромат, який більше ніколи не прийматиме як щось належне.

Мадам Бабіну сіла поруч.

Вона зазирнула в темні очі жінки й помітила в них співчуття, яке нагадало їй про матір.

— Мені страшно, — зізналася Ізабель. Вона вперше комусь це казала.

— Так і має бути. Усім нам варто боятися.

— Якщо щось станеться, ви сповістите Жульєна? Він досі в Парижі. Якщо ми… не впораємося, скажіть йому, що Соловей не полетів.

Мадам Бабіну кивнула.

Поки вони сиділи, в кімнату один за одним зайшли пілоти. Ще була глупа ніч, і всі були заспані. Однак настав час вирушати.

Мадам Бабіну подала сніданок із хліба, солодкого лавандового меду й козячого сиру. Усівшись за стіл, чоловіки почали прожогом ковтати їжу.

Двері відчинилися і в кімнату ввірвався потік холодного нічного повітря. Він заніс усередину сухе листя, яке почало кружляти по підлозі й прилипати до каміна. Полум’я затремтіло. Двері зачинилися.

На порозі стояв Едуардо. У приміщенні з низькою стелею чоловік здавався гігантом. Він був типовим баском — з плечима, достатньо широкими, щоб перенести людину через бурхливий потік річки Бідасоа. Його обличчя було наче вирізьблене з каменю тупим лезом. Його плащ був надто тонкий для такої погоди, а латки вкривали більшу його частину.

Він дав Ізабель пару баскських черевиків, що називалися «еспадрильї». Вони мали мотузяну підошву, яка, вочевидь, підходила для такої нерівної місцевості.

— Погода нормальна для подорожі, Едуардо? — спитала мадам Бабіну.

— Скоро стане холодно. Не можна зволікати, — знявши з плечей ганчір'яний рюкзак і кинувши його на підлогу, він звернувся до чоловіків: — Це еспадрильї. Знайдіть пару собі за розміром.

Тим часом Ізабель стояла поруч і перекладала.

Чоловіки слухняно підійшли і, схилившись над рюкзаком, почали вибирати взуття.

— Мені жодні не підходять, — сказав МакЛіш.

— Спробуй натягти якісь, — відповіла мадам Бабіну. — На жаль, у нас не взуттєва крамниця.

Коли чоловіки змінили свої армійські черевики на легші, Едуардо вишикував їх у шеренгу. Він по черзі роздивлявся їхній одяг.

— Дістаньте все з кишень і залиште тут. Іспанці можуть заарештувати вас за будь-що. Навряд чи вам хочеться втекти від німців, а тоді опинитися в іспанській в’язниці.

Він дав кожному з них бурдюк із вином з козячої шкури й палиці, які він вирізав із сучкуватих гілок. Закінчивши приготування, він ляснув кожного по спині так, що чоловіки аж захиталися.

— Тиша, — сказав Едуардо. — Завжди.

Вони вийшли з будинку на нерівну місцину, де паслися кози. Небо осяював бляклий синій місяць.

— Ніч — наш союзник, сказав Едуардо. — Ніч, швидкість і тиша, — він розвернувся і помахом руки наказав усім зупинитися. — Жульєтт ітиме позаду, а я попереду. Коли йду я, ідете й ви. Ідете однією шеренгою. Ніхто не розмовляє. Ніхто. Вам буде холодно, ви зголоднієте і скоро втомитеся. Але йдіть далі.

Едуардо розвернувся спиною до чоловіків і пішов пагорбом угору.

Ізабель відчувала холод кожною клітинкою свого тіла. Він щипав її за щоки й проникав крізь вовняну куртку. Притримуючи рукою, одягненою в рукавичку, обидві частини комірця, дівчина теж почала підніматися на вкритий травою пагорб.

Близько третьої ранку йти стало важче. Місцевість стала ще крутішою, місяць заховався за хмари й лише зрідка визирав, залишаючи їх майже в цілковитій темряві. Ізабель чула, як важко дихають чоловіки. Вона знала, що вони змерзли. Більшість із них не мала належного одягу для такого холоду та черевиків за розміром. Під їхніми ногами ламалися гілочки, а камінці розліталися навсібіч, нагадуючи звук дощу. Перші ознаки голоду скрутили її порожній шлунок.

Почало дощити. Крижаний вітер підіймався з долини, здуваючи подорожніх, що йшли один за одним шеренгою. Дощ перетворився на град, який молотив по незахищених ділянках шкіри. Ізабель почала нестримно труситися. Дихання перетворювалося на пару, але вона йшла далі. Вище, вище, вище, вище за маківки дерев.

Попереду хтось скрикнув і гучно впав. Ізабель не розгледіла, хто саме, адже ніч міцно стисла їх у своїх обіймах. Чоловік попереду неї зупинився, й Ізабель підійшла ближче. Перечепившись об камінь, він вилаявся.

— Не зупиняймося, панове, — намагалася підбадьорювати їх Ізабель.

Коли вони піднімалися, Ізабель із кожним кроком було дедалі важче, але Едуардо не давав їм перепочити. Він зупинявся, лише щоб перевірити, чи вони досі йдуть за ним, а тоді знову дерся скелястим пагорбом, наче гірський олень.

Ноги Ізабель палали від болю. Хоч на ній і були еспадрильї, та все одно з’явилися мозолі. Кожен крок був агонією і справжнім випробуванням сили волі.

Година минала за годиною. Ізабель стало так складно дихати, що вона не могла навіть попросити води, але вона знала, що Едуардо однаково не слухав би її. Вона чула, як попереду неї МакЛіш, задихаючись і сковзаючи, сипле прокльонами й кричить від болю, бо пухирі перетворюють його ноги на відкриті рани.

Вона більше не могла йти. Вона ледве пересувала ноги й силувалася, щоб не заплющити очі.

Нахилившись уперед, аби опиратися вітру, Ізабель закрила шарфом ніс і рот. Від дихання шарф нагрівався, і тканина ставала вологою, а тоді замерзала.

— Тут, — почула вона з темряви низький голос Едуардо. Вони піднялися так високо в гори, що тут точно не було ані німецьких, ані іспанських патрулів. Загрозу для їхніх життів становила лише стихія.

Ізабель спіткнулась і, скрикнувши, важко приземлилася на кам’яну брилу, але через втому її це не хвилювало.

МакЛіш, важко дихаючи, опустився поруч.

— Господь усемогутній, — простогнав він і нагнувся вперед. Вона схопила його за руку й підтримала, щоб він не скотився вниз.

Вона чула какофонію голосів: «Дякувати Богові… нарешті». А тоді вони один за одним попадали на землю. Ноги більше не могли їх тримати.

— Ні, не тут, — сказав Едуардо. — Хатина пастуха. Он там.

Ізабель звелася на ноги. Вона тремтіла, обійнявши себе руками, наче могла втримати тепло у своєму тілі. Дівчина змерзла, наче бурулька. Її свідомість боролась із заціпенінням. Аби думки не плуталися, доводилося постійно хитати головою.

Вона почула кроки і зрозуміла, що поруч із нею в темряві стоїть Едуардо. Їм в обличчя бив крижаний дощ.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

— Я страшенно змерзла. І навіть боюся поглянути на свої ноги.

— Мозолі?

— Думаю, не менші за тарілку. Не можу точно сказати, від чого мокрі мої черевики — від дощу чи від крові.

На очі їй навернулися сльози, але одразу ж замерзли, склеївши разом вії.

Едуардо взяв її за руку й відвів до хижі, де одразу розпалив багаття. Лід у її волоссі перетворився на воду, що почала скрапувати на підлогу. Чоловіки попадали там, де стояли. Вони поклали рюкзаки на коліна й заходилися шукати їжу. МакЛіш покликав Ізабель до себе.

Дівчина прослизнула між чоловіками і впала поруч із ним. Слухаючи їхнє плямкання, відрижки й зітхання, вона налягала на сир і яблука, які прихопила із собою.

Ізабель не знала, коли заснула. Однієї миті вона поглинала свої харчі, а іншої Едуардо вже будив їх. Слабке світло пробивалося крізь брудні шибки хижі. Вони спали цілий день і прокинулися лише пізно ввечері.

Едуардо запалив вогонь, зварив ячмінної кави та роздав їм по чашці. На сніданок у них був черствий хліб і твердий сир. Непогано, але не достатньо, аби втамувати голод, який лишився відучора.

Чоловік спритно, наче гірський козел, попрямував угору, ідучи слизькою звивистою стежкою, укритою інеєм.

Ізабель останньою вийшла з хижі. Вона поглянула на стежку. Сірі хмари ховали вершини гір, а сніжинки заспокоювали все навколо, доки єдиним звуком не стало їхнє дихання. Силуети чоловіків, які йшли попереду, зникали, перетворюючись на маленькі чорні цятки на білому полотні. Вона рушила назустріч холоду, прямуючи за чоловіком перед нею. У снігу, що падав, вона не бачила перед собою нічого, крім нього.

Темп, який задавав Едуардо, був нестерпний. Він ішов крутою стежкою без зупинок, ніби й не помічаючи лютого морозу, який перетворював дихання на полум’я, що розриває легені зсередини. Ізабель підбадьорювала чоловіків, коли ті починали відставати. Вона вмовляла й дражнила їх, аби вони лише рухалися далі.

Коли на них знову спустилася ніч, вона подвоїла свої зусилля. Попри біль у шлунку, утому й спрагу, вона не зупинялася. Якби хтось із них відстав більш ніж на кілька метрів від людини попереду, він міг би назавжди загубитися в цій холодній темряві. Відстати на кілька кроків означало померти.

Зойкнувши, попереду Ізабель хтось упав. Вона підбігла й побачила одного з канадських льотчиків на колінах. Він сильно хрипів, а його вуса обледеніли.

— Більше немає сил, красуне, — сказав він, намагаючись усміхнутися.

Ізабель сіла поруч й одразу ще гостріше відчула холод.

— Ти Тедді, правильно?

— Так. Слухай, я труп. Просто йди собі далі.

— Тедді, у тебе є в Канаді дружина чи дівчина?

Вона не бачила його обличчя, але почула, як він зітхнув.

— Ти нечесно граєш, красуне.

— Немає ніякої чесності, коли йдеться про життя та смерть, Тедді. Як її звуть?

— Еліс.

— Вставай заради Еліс, Тедді.

Ізабель відчула, як він знову рухається і починає підводитись. Вона дозволила йому спертися на неї.

— Гаразд, — сказав він.

Дівчина відпустила його й почула, як він іде далі.

Вона важко зітхнула й затремтіла. Від голоду болів шлунок. Їй так хотілося хоч ненадовго зупинитися. Натомість вона повернулася в тому напрямку, у якому рухалися чоловіки, і попленталась далі. Її думки знову почали розпливатися. Усе, про що вона могла думати, — лише про кожен наступний крок.

Незадовго до світанку сніг перетворився на дощ, від якого їхні вовняні пальта наскрізь промокли й значно поважчали. Ізабель заледве помітила, що вони почали спускатися вниз. Єдина різниця полягала в тому, що чоловіки частіше падали, ковзаючи на мокрих скелях і злітаючи перевертом униз по кам’янистому гірському схилу. Їй залишалося лише спостерігати й допомагати їм підводитися, коли вони нарешті збиралися із силами. Видимість була така погана, що вони постійно боялися загубити один одного чи збитися зі стежки.

На світанку Едуардо зупинився та вказав на печеру, що заховалася на схилі гори. Чоловіки зайшли всередину і повсідалися, витягнувши ноги. Ізабель чула, як вони відкривають рюкзаки й роздивляються залишки їжі. Десь углибині печери пробігла тварина, дряпаючи кігтями по втоптаній землі.

Ізабель теж зайшла всередину. Звідусіль навколо стирчало коріння. Едуардо нахилився й запалив невеличке багаття з моху, який він вранці зібрав та запхав за пояс.

— Їжте та спіть, — сказав він, коли маленький вогник затанцював. — Завтра ми зробимо останній ривок.

Він дістав свій бурдюк, зробив кілька ковтків і вийшов із печери.

Ізабель і чоловіки були такими втомленими, що навіть тріскіт сирої деревини, який нагадував постріли, не викликав у них жодної реакції. Ізабель сіла біля МакЛіша і втомлено схилилася на нього.

— Ти дивовижна, — сказав він тихо.

— Кажуть, я не вмію приймати розумні рішення. Можливо, це непоганий доказ.

Вона тремтіла від холоду чи виснаження.

— Дурненька, але смілива, — сказав він, усміхаючись.

Ізабель була йому вдячна за розмову.

— Я така.

— Я так і не подякував тобі як слід… за те, що врятувала мене.

— Не думаю, що я вже врятувала тебе, Торренсе.

— Зви мене Торрі, — сказав він. — Так мене кличуть друзі.

Він сказав ще щось, здається про дівчину, яка чекає на нього в Іпсвічі, але вона вже не чула.

Коли вона прокинулася, ішов дощ.

— Дідько, — мовив один із чоловіків. — Як же там гидко.

Едуардо стояв біля печери, широко розставивши свої міцні ноги. Його обличчя та волосся були мокрі від дощу, але він, здавалося, цього не помічав. Позаду нього була суцільна темрява.

Льотчики відкрили рюкзаки. Їм уже не треба було казати, коли час їсти: вони знали розпорядок. Коли зупиняєшся, пий, їж та спи. Коли тебе будять, їж, пий і підводься, хай як тобі болить.

Чоловіки підводилися зі стогонами. Хтось лаявся. Ніч була дощова, а місяць заховався і кругом була суцільна темрява.

Вони перейшли вершину — на висоті майже тисячу метрів, де вони провели попередню ніч — і вже були на півдорозі до підніжжя, але погода дедалі погіршувалася.

Коли Ізабель вийшла з печери, мокрі гілки вдарили її в обличчя. Відкинувши їх, дівчина попрямувала далі. Її ціпок глухо стукав у такт кожного її кроку. Дощ зробив сланцевий ґрунт ковзким, наче лід, і стікав по рівчаках разом із ним. Ізабель чула, як попереду бубонять чоловіки. Мозолі на її ногах завдавали сильного болю. Устигати за Едуардо було неймовірно складно. Його ніщо не могло зупинити чи змусити рухатися повільніше, тож льотчикам залишалося одне — не відставати.

— Дивіться! — вигукнув хтось.

Десь далеко блимнуло світло. Білі цятки прорізали темряву.

— Іспанія, — сказав Едуардо.

Це видовище збадьорило подорожніх. Вони продовжили свій шлях, стукаючи палицями й упевненіше відчуваючи ґрунт під ногами, адже ландшафт поступово вирівнювався.

Скільки минуло годин? П’ять? Шість? Ізабель не знала. Але достатньо, щоб ноги, як і поперек, почали страшенно боліти. Вона постійно випльовувала дощ і витирала очі, а порожнеча в її шлунку була, мов скажений звір. Спускаючись униз звивистою стежиною, дівчина побачила, як на обрії займається бліде денне світло, як його розтинає лавандовий промінь, а тоді небо починає вигравати рожевим і жовтим сяйвом. Ноги боліли так сильно, що вона стиснула зуби, аби стримати крик.

Коли сутінки спустилися вчетверте, Ізабель цілковито втратила відчуття часу й простору. Вона не знала, де вони та скільки ще триватиме ця агонія. Усі її думки злилися в одну, яка пробивалася крізь її підсвідомість із кожним болісним кроком. Консульство, консульство, консульство.

— Стійте, — сказав Едуардо, піднявши руку.

Ізабель наштовхнулася на МакЛіша. Його щоки розчервонілися від холоду, губи потріскалися, а дихання було важке.

Неподалік від зеленого схилу вона побачила патруль солдатів у світло-зеленій формі.

Її першою думкою було: «Ми в Іспанії», — а тоді Едуардо штовхнув їх за дерева.

Там вони просиділи досить довго, перш ніж рушити далі.

За кілька годин Ізабель почула шум води. Коли вони підійшли до річки, цей звук заглушив усе навколо.

Нарешті Едуардо зупинився і зібрав чоловіків навколо себе. Він стояв у брудній калюжі. Його еспадрильї зникли під шаром багна. За ним виднілися сірі гранітні скелі, на яких, попри всі закони гравітації, росли довгі й тонкі дерева. Навколо величезних валунів то тут, то там стирчали кущі.

— Ховатимемося тут до ночі, — пояснив Едуардо. — За тим хребтом річка Бідасоа. На іншому її березі — Іспанія. Ми вже близько, але це ще нічого не означає. Між річкою і вашою свободою сновигають патрулі із собаками. Вони стрілятимуть в усе, що рухається. Тож завмріть.

Ізабель дивилась, як Едуардо кудись іде. Коли він зник, вони сіли перепочити, розташувавшись за гігантськими каменями, що були захищені зваленими деревами.

Годинами їх заливав дощ, перетворюючи багно на справжнє болото. Ізабель тремтіла, притиснувши коліна до грудей і заплющивши очі. Як не дивно, вона поринула в глибокий сон, який, утім, скінчився надто швидко.

Опівночі Едуардо розбудив її.

Коли Ізабель розплющила очі, то насамперед помітила, що дощ припинився. Небо над їхніми головами було всіяне зорями. Вона втомлено звелася на ноги й зіщулилась від болю. Дівчина могла лише уявити, як палають ноги льотчиків, адже лише їй знайшли взуття за розміром.

Під покровом ночі вони рушили вперед. Їхні кроки тонули в гулі річки.

І от нарешті вони стояли серед дерев перед гігантським яром. Далеко внизу шуміла вода. Хвилі з гуркотом розбивалися об каміння.

Едуардо знову попросив їх підійти ближче.

— Ми не перепливемо. Дощі перетворили ріку на чудовисько, що проковтне нас. Ідіть за мною.

Вони пройшли кілька кілометрів уздовж річки, а тоді Едуардо ще раз їх спинив. Вона почула якийсь скрип і періодичний стукіт, ніби човен хитається на хвилях.

Спершу нічого не було видно, а потім на протилежному боці спалахнуло яскраве світло ліхтарів, майнувши через бурхливий потік і осяявши хиткий навісний міст над ущелиною. Неподалік був іспанський блокпост, і навколо патрулювали вартові.

— Матір Божа, — сказав один із пілотів.

— Щоб мене… — мовив інший.

Ізабель і чоловіки сховалися за кущами. Вони чекали, спостерігаючи за світлом ліхтарів.

Лише після другої години ночі Едуардо нарешті кивнув. На протилежному боці не було жодного руху. Якщо їм пощастить, вартові спатимуть на постах.

— Ходімо, — прошепотів Едуардо, допомагаючи чоловікам устати. Він підвів їх до провислого містка: у нього були канатні поручні, а крізь шпарини в крихких дерев’яних дошках можна було розгледіти пінистий потік. Деяких дощок бракувало. Від вітру міст розхитувався в різні боки і скрипів.

Ізабель глянула на чоловіків. Більшість із них були блідими, наче привиди.

— По одному кроку за раз, — сказав Едуардо. — Дошки на вигляд ненадійні, але вони витримають вашу вагу. Ви маєте хвилину, щоб перейти на той бік. Це період між спалахами прожекторів. Коли перейдете через міст, падайте навколішки і повзіть під вікнами хижі вартових.

— Ви вже колись це робили? — спитав Тедді тремтливим голосом.

— Безліч разів, Тедді, — збрехала Ізабель. — А якщо дівчина може це зробити, то в дужих льотчиків узагалі не має бути проблем. Правда ж?

Він кивнув.

— Ще б пак.

Ізабель дивилась, як Едуардо переходить міст. Коли він опинився на іншому боці, вона покликали решту. Відраховуючи шістдесятисекундні інтервали, вона відправляла їх на хиткий міст, затамовуючи подих і стискаючи кулаки, поки чоловіки не опинялися на протилежному березі.

Нарешті настала її черга. Вона скинула мокрий каптур із голови, зачекала, поки світло ліхтаря проскочить повз неї, а тоді пішла. Міст здавався дуже ненадійним. Але він витримав чоловіків, тож має витримати і її.

Вона схопилася за мотузки і ступила на першу дошку. Міст почав хитатися. Поглянувши вниз, вона побачила білий потік метрів за тридцять під нею. Зціпивши зуби, вона пішла далі — крок за кроком, поки не дісталася іншого боку, де одразу впала навколішки. Світло прожектора промайнуло над нею. Вона поповзла до кущів, де, притиснувшись до землі, ховалися льотчики й Едуардо.

Едуардо відвів їх до непомітного насипу й нарешті дозволив поспати.

Коли сонце знову встало, Ізабель прокинулася і, мов у тумані, закліпала очима.

— Тут не так уже й погано, — прошепотів Торрі.

Ізабель сонно роззирнулася навколо. Вони лежали в канаві, схованій за деревами, неподалік від брудної дороги.

Едуардо дав їм вина. Його усмішка була не менш яскрава, ніж сонце, що засліплювало їх.

— Он там, — сказав він, вказуючи на молоду жінку на велосипеді, яка проїжджала неподалік. Позаду неї в сонячному сяйві мерехтіло місто з безліччю башт, годинникових веж і шпилів церков. Воно було схоже на малюнок із дитячої книжки… — Альмадора відведе вас до консульства в Сан-Себастьяні. Вітаю в Іспанії.

Ізабель умить забула, чого була варта дорога сюди і страх, який постійно їх переслідував.

— Дякую, Едуардо.

— Наступного разу не буде так просто, — сказав він.

— Цього разу теж було нелегко, — відповіла вона.

— Вони не чекали на нас, але скоро чекатимуть.

Звісно, він мав рацію. Їм не довелося ховатися від німецьких патрулів і маскувати свій запах від собак. До того ж іспанські вартові не були достатньо пильними.

— Коли наступного разу приведеш ще пілотів, я буду тут, — пообіцяв він.

Вона вдячно кивнула й повернулася до чоловіків, які були такими ж виснаженими, як і вона:

— Ходімо, панове, нам час іти.

Ізабель і чоловіки попрямували ґрунтовою дорогою до молодої жінки на старому іржавому велосипеді. Назвавши свої вигадані імена, вони рушили звивистою стежкою слідом за Альмадорою. Подолавши кілька кілометрів, вони нарешті опинилися перед вишуканою будівлею карамельного кольору в старій частині Сан-Себастьяна. Ізабель чула, як десь далеко хвилі б’ються об стіну на набережній.

— Дякую, — звернулася Ізабель до дівчини.

— Немає за що, — відповіла та іспанською.

Ізабель поглянула на чорні блискучі двері.

— Ходімо, панове, — сказала вона, піднімаючись кам’яними сходами.

Дівчина тричі сильно постукала й подзвонила у дзвінок. Їм відчинив чоловік у лаконічному чорному костюмі.

— Я маю побачити британського консула, — звернулася до нього Ізабель.

— Він на вас чекає?

— Ні.

— Мадемуазель, консул зайнятий…

— Я привела чотирьох британських льотчиків із Парижа.

Очі чоловіка трохи заокруглилися.

МакЛіш підійшов ближче.

— Лейтенант Торренс МакЛіш. Військово-Повітряні сили Британії.

Інші теж назвалися, стоячи плечем до плеча.

Двері відчинилися. За кілька секунд Ізабель уже сиділа в незручному шкіряному кріслі й дивилася на втомленого чоловіка по інший бік великого столу. Пілоти струнко стояли позаду неї.

— Я привела вам із Парижа чотирьох збитих льотчиків, — гордо сказала Ізабель. — Спершу ми їхали потягом на південь, а тоді перейшли через Піренеї.

— Перейшли пішки?

— Мабуть, доречніше буде сказати перелізли.

— Ви перейшли через Піренеї і потрапили з Франції до Іспанії, — він відкинувся у своєму кріслі. Від усмішки не лишилося і сліду.

— Я можу зробити це знову. Що більше буде бомбардувань, то більше збитих льотчиків. Аби їх рятувати, нам знадобиться фінансова підтримка. Гроші на одяг, документи та їжу. І ще треба щось давати людям, які прихищають нас по дорозі.

— Зателефонуйте до МІ9, — втрутився МакЛіш. — Вони заплатять стільки, скільки знадобиться групі Жульєтт.

Чоловік похитав головою:

— Дівчина переводить пілотів через Піренеї. Хіба це не диво?

МакЛіш усміхнувся до Ізабель.

— Справді диво, сер. Я казав їй те саме.

Розділ 20

Вибиратися з окупованої Франції було складно й небезпечно. Повернутися ж назад було просто, принаймні для усміхненої двадцятирічної дівчини.

Уже за кілька днів після прибуття в Сан-Себастьян, після нескінченних зустрічей і розпитувань Ізабель знову їхала потягом у Париж. Вона сиділа на дерев’яній лаві у вагоні третього класу й дивилася на Долину Луари. У вагоні було холодно та повно балакучих німецьких військових і наляканих французів, які опустивши голови, тримали руки на колінах. У неї в сумочці був шматок твердого сиру і яблуко, але, попри нестерпний голод, вона їх не діставала.

Їй здавалося, що вона привертає увагу своїми потертими коричневими штанами й вовняним пальто. Її щоки були подряпані й обвітрені, а губи потріскались і пересохли. Але найсерйозніші перетворення відбулися в неї всередині. Гордість за те, що їй вдалося у Піренеях, змінила її, зробила більш зрілою. Уперше в житті вона точно знала, чого хоче.

Ізабель зустрілася з агентом МІ9 та обговорила з ним план утечі. Вона була їхнім головним зв'язковим. Вони називали її Солов’єм. У її сумочці було сто сорок тисяч франків. Достатньо, аби подбати про сховки, придбати харчі й одяг для льотчиків і людей, які пускали їх до себе. Вона пообіцяла своєму зв’язковому Єну (кодове ім’я Вівторок), що незабаром прибудуть й інші пілоти. Коли вона відправляла Полю послання — «Соловей заспівав», то пишалася, як ніколи раніше.

Коли в Парижі дівчина вийшла з потяга, уже майже настала комендантська година. Під темним небом осіннє місто тремтіло від холоду. Вітер гнув голі дерева, стукав квітковими кошиками й зривав на вулицях навіси.

Щоб пройти повз свій старий будинок на бульварі ла Бурдоне, Ізабель трохи змінила курс. Підійшовши до нього, вона відчула… мабуть, тугу. Дім був так близько, але вона не зайшла всередину. Вона вже кілька місяців не бачила свого батька — відтоді як вони почали складати план утечі. Їм було небезпечно зустрічатися. Натомість вона пішла до маленької брудної квартири, яка останнім часом правила їй за дім. Столи та стільці з різних гарнітурів, матраци на підлозі, рефрижератор, який нічого не охолоджував. Після останнього орендатора килим тхнув тютюном, а стіни були вологі.

Біля дверей вона зупинилася й озирнулась. На вулиці було тихо й темно. Дівчина засунула ключ у замок і легенько повернула його. Почувши клацання, вона відчула небезпеку. Щось було не так, не на своєму місці — тінь, де її не мало бути, бряцання металу в сусідньому бістро, покинутому власником кілька місяців тому.

Ізабель повільно повернулася й почала вдивлятися в темряву. То тут, то там стояли вантажівки, кілька маленьких похмурих кав’ярень освітлювали прилеглі тротуари: а всередині виднілися силуети солдатів. Над колись залюдненим кварталом висіла аура спустошення.

На іншому боці вулиці стояв вимкнений ліхтар, який ледь можна було розгледіти.

Він був тут. Вона знала це, хоч і не бачила його.

Ізабель обережно, крок за кроком, спустилася сходами. Вона була певна, що чує його дихання. Він дивиться на неї. Дівчина інстинктивно відчувала, що він чекатиме на її повернення, хвилюватиметься.

— Ґаетане, — сказала вона ніжно. Її голос був спокусливим і принадним, наче намагався заманити його. — Ти вже кілька місяців мене переслідуєш. Навіщо?

Нічого. Холодний колючий вітер приносив лише тишу.

— Іди сюди, — благала вона, а її підборіддя почало тремтіти.

Знову нічого.

— То хто з нас не готовий? — сказала вона. Ця тиша була дуже болісна, але вона все розуміла. З огляду на ризик, на який вони йшли, кохання було, мабуть, найбільш небезпечним вибором.

А може, вона помиляється, і його там немає? Може, він ніколи її й не чекав. Може, вона просто дурненька дівчинка, котра прагне уваги чоловіка, якому вона не потрібна, і просто стоїть посеред порожньої вулиці.

Ні.

Він десь тут.

Ця зима була ще гірша за попередню. Розгніваний Бог карав Європу свинцевим небом та снігом, що не припинявся день за днем. Лютий мороз був жорстоким додатком до цього похмурого й огидного світу.

Карріву, як і більшість маленьких містечок в окупованій зоні, перетворився на острів відчаю, відрізаний від усього навколо. У селян було обмаль інформації про те, що діється у світі. Вони не мали часу порпатися в пропагандистських газетах у пошуках істини, коли потрібно було докладати неймовірних зусиль, аби вижити. Вони знали лише те, що нацисти стали злішими та жорстокішими, відколи американці втрутились у війну.

Холодного похмурого ранку на початку лютого 1942 року, коли гілки дерев стали ламкими від морозу, а віконні шибки нагадували потріскану кригу на ставку, В’янн, прокинувшись удосвіта, дивилася на стелю своєї спальні. У голові й очах пульсував біль. Вона спітніла та почувалася хворою. Коли жінка глибоко вдихнула, легені розсік пекучий біль, і вона зайшлася кашлем.

Уставати з ліжка не хотілося, але ще менше хотілося помирати з голоду. Цієї зими дедалі частіше від їхніх продуктових талонів не було жодної користі. Їжі просто не було, як і взуття та одягу. У В’янн закінчилися дрова і гроші, аби платити за електроенергію. Оскільки газ був страшенно дорогий, навіть просте купання стало великою проблемою. Вони із Софі спали, притулившись одна до одної, наче цуценята, під цілою горою ковдр. В останні місяці В’янн почала палити все дерев’яне та продавати коштовності.

Тепер на ній був практично весь одяг, який вона мала — фланелеві штани, спіднє, яке вона сама зв’язала, старий вовняний светр і шарф. Утім, коли вона встала з ліжка, то все одно тремтіла. Її ноги торкнулися підлоги, і вона здригнулася від болю, якого завдавало обмороження. В’янн узяла вовняну спідницю й одягнула поверх штанів. Вона так схудла, що спідницю довелося пришпилити на талії. Кашляючи, вона спустилася вниз. Повітря, яке вона видихала, перетворювалося на хмарки, які одразу ж зникали. Вона прошкандибала повз двері гостьової кімнати.

Капітана не було вже кілька тижнів. Як би неприємно не було це визнавати, тепер його відсутність була гірша за присутність. Коли він був тут, у них було що їсти і чим розпалити вогонь у каміні. Він не дозволяв, щоб у домі було холодно. В’янн їла якомога менше харчів, які він діставав: вона казала собі, що мусить голодувати, але яка мати дозволить страждати своїй дитині? Невже В’янн мала морити Софі голодом, аби довести свою відданість Франції?

У темряві жінка натягла ще одну пару дірявих шкарпеток на ті дві, які вже були на ній. А потім загорнулася в ковдру й одягнула рукавички, які зв’язала з дитячого простирадла Софі.

У вкритій морозними візерунками кухні В’янн запалила гасову лампу й повільно вийшла з нею надвір. Важко дихаючи, вона піднімалася слизьким, укритим кригою пагорбом до сараю. Двічі жінка послизнулася й упала на замерзлу траву.

В’янн навіть крізь товстелезні рукавиці відчула, якою крижаною була металева ручка на дверях сараю. Аби їх відчинити, їй довелося налягти всією своєю вагою. Усередині вона поставила ліхтар на підлогу. У неї була така слабкість, що навіть думати про те, щоб відсунути авто, їй було важко.

Зробивши ще один болючий вдих, жінка зібралася з духом і пішла до машини. Переставивши важіль коробки передач у нейтральну позицію, вона схилилася над бампером і почала щодуху штовхати. Авто повільно покотилося вперед.

Нарешті В’янн відчинила люк підвалу, взяла лампу й повільно спустилася драбиною вниз. Відтоді, як її звільнили, а гроші скінчилися, вона продавала родинні скарби один за одним: картини — щоб годувати кроликів та курчат, чайний сервіз «Limoges» — щоб купити мішок борошна, срібну сільничку та перечницю — аби придбати пару курей.

Відкривши мамину скриньку для коштовностей, В’янн дивилася на її вельветову обшивку. Нещодавно тут було багато штучних прикрас і навіть кілька цінних екземплярів: сережки, філігранний срібний браслет, кована брошка з рубіном. Тепер лишилися самі перли.

В’янн зняла одну рукавичку, взяла намисто і стисла його в долоні. Воно сяяло на світлі, наче шкіра молодої жінки.

Це була остання річ із родинного спадку, що зв’язувала її з матір’ю.

Тепер Софі не одягне ці перли на своє весілля і не передасть їх власним донькам.

— Але цієї зими їй буде, що їсти, — сказала В’янн. Вона не знала, від чого так змінився її голос — від горя, смутку чи полегшення. Їй пощастило мати щось на продаж.

Жінка дивилася на перли, відчуваючи їхню вагу і те, як вони нагріваються від тепла її тіла. На мить В’янн побачила, як вони блиснули. Потім вона похмуро одягла рукавичку й вилізла драбиною нагору.

Минуло ще три тижні спустошливого холоду, а Бека все не було. Якось уранці наприкінці лютого В’янн прокинулася з головним болем і лихоманкою. Кашляючи, вона встала і, затремтівши, повільно взяла ковдру з ліжка. Жінка загорнулася в неї, але це не допомогло. Вона дрижала, мов осиковий лист, хоч на ній і були штани, два светри і три пари шкарпеток. Надворі завивав вітер, стукаючи у віконні шибки — укрите морозом блискуче скло за запнутими темними фіранками.

Вона повільно дала раду своїм ранковим справам, намагаючись не вдихати повітря глибоко, щоб не закашлятися. Попри біль в обморожених ногах, вона зготувала Софі скромний сніданок — водянисту кукурудзяну кашу. Потім вони удвох вийшли надвір, де йшов сніг.

Вони мовчки попленталися в місто. Сніг невблаганно засипав дорогу й дерева обабіч.

На маленькому клаптику землі на околиці міста стояла церква. З одного боку від неї текла ріка, а з іншого вона було огороджена вапняковими стінами старого абатства.

— Мамо, з тобою все гаразд?

В’янн згорбилася. Стиснувши руку доньки, вона відчула лише, як труться одна об одну їхні рукавиці. Повітря обпікало легені.

— Так, усе гаразд.

— Тобі треба було поснідати.

— Я не голодна, — відповіла В'янн.

— Еге ж, — кинула Софі й рушила далі крізь снігопад.

В’янн завела Софі в каплицю. Усередині було досить тепло, тож у них з рота більше не виривалася пара. Угорі неф мав форму арки, з'єднаної дерев’яними балками, що нагадували складені в молитві руки. Вітражі виблискували різними кольорами. На лавах сиділо багато людей, але такого холодного дня ніхто не розмовляв.

У залі пролунав церковний дзвін, і гігантські двері з грюкотом зачинилися, відрізавши приміщення від тієї крихти сонячного світла, яке пробивалося крізь сніг.

Отець Джозеф, добрий літній священик, який служив у цій церкві все життя В’янн, підійшов до кафедри.

— Сьогодні ми молитимемося за наших чоловіків, яких із нами немає. Ми молитимемося, щоб ця війна скінчилася… і ми молитимемося, щоб Бог дав нам сили протистояти ворогові й лишитися тими, хто ми є.

Це була не та проповідь, яку хотіла почути В'янн. Попри холод, вона прийшла в церкву, аби у своїй недільній проповіді панотець утішив її, надихнув її такими словами, як «честь», «обов’язок» та «відданість». Однак сьогодні ці ідеали здавалися напрочуд далекими. Про які ідеали може йтися, коли ти хвора, змерзла й голодна? Як вона могла дивитися в очі сусідам, коли брала харчі у ворога, хай які це були крихти? Інші були ще голодніші.

Вона так заглибилася у свої думки, що не одразу помітила, як скінчилася служба. В’янн встала і раптом відчула, що в неї паморочиться в голові. Аби не впасти, жінка вхопилася за лаву.

— Мамо?

— Усе гаразд.

Ліворуч від них пройшли парафіяни — переважно жінки. Усі вони, закутані в кілька шарів вовни й газетного паперу, здавалися кволими, були такими ж худими й виснаженими, як і вона.

Софі взяла В’янн за руку та повела до відчинених навстіж дверей. Зупинившись на порозі, В’янн знову пройняла дрож, і вона закашляла. Жінка не хотіла знову виходити в той холодний і білий від снігу світ.

Вона переступила через поріг (через який її переносив Антуан після їхнього весілля… чи то був поріг Le Jardin?) і пішла назустріч хуртовині. В’янн закуталась у грубий в’язаний шарф, міцніше затягуючи його довкола горла. Зіщулившись, вона попленталася крізь густий мокрий сніг.

Коли вони дісталися зламаної хвіртки у їхньому подвір’ї, В’янн важко дихала й сильно кашляла. Вона обійшла навколо мотоцикла з кулеметом у колясці та опинилася в саду, де стояли дерева з голими гілками. «Він повернувся, — подумала вона без ентузіазму. — Тепер Софі поїсть…» Вона вже була майже біля дверей, коли відчула, що падає.

— Мамо!

Вона чула голос Софі, чула в ньому страх і думала: «Я лякаю її», їй було шкода, але її ноги були надто слабкі, і вона так втомилася… так втомилася…

Десь відчинилися двері. Її донька закричала: «Капітане!» а тоді вона почула тупіт чобіт.

В’янн упала і вдарилася головою об притрушену снігом сходинку. У голові крутилося: «Я трохи відпочину, а тоді встану і приготую Софі обід… але з чого?»

Раптом вона відчула, що пливе чи, можливо, летить. Жінка не могла розплющити очей, бо була надто втомленою, до того ж боліла голова. Однак вона відчувала, що рухається. «Антуане, це ти? Ти мене тримаєш?»

— Відчини двері, — сказав хтось, а тоді вона почула, як тріщить деревина. — Я зніму її пальто, а ти поклич мадам де Шамплейн, Софі.

В’янн відчула, як її кладуть на щось м’яке. На ліжко.

Вона облизала свої сухі потріскані губи й спробувала розплющити очі. Це коштувало їй чималих зусиль і вдалося лише з другої спроби. Усе навколо здавалося розмитим.

Капітан Бек сидів поруч на ліжку в її спальні. Він тримав її за руку і схилився до її обличчя.

— Мадам?

Вона відчувала його тепле дихання.

— В’янн! — вигукнула Рейчел, зайшовши в кімнату.

Капітан Бек миттєво встав.

— Вона знепритомніла на вулиці, мадам, і вдарилася головою об сходинку. Я відніс її сюди.

— Дякую, — кивнула Рейчел у відповідь. — Тепер я подбаю про неї, капітане.

Бек не зрушив з місця.

— Вона не їсть, — зауважив він стримано. — Усю їжу віддає Софі. Я помітив.

— От що значить бути матір'ю під час війни, капітане. Тепер… якщо дозволите… — вона сіла поруч із В’янн. Бек зі стурбованим виглядом постояв ще кілька секунд, а тоді вийшов із кімнати.

— Виходить, ти віддаєш їй усе, — ніжно сказала Рейчел, погладивши мокре волосся В’янн.

— А що мені ще робити? — мовила В’янн.

— Не помирати, — відповіла Рейчел. — Ти потрібна Софі.

В’янн важко зітхнула й заплющила очі. Вона глибоко заснула.

Їй снилося, що вона лежить у великому чорному полі, яке розкинулося навсібіч. Вона чула, як із темряви її гукають люди, чула, як вони підходять до неї, але не мала бажання рухатись. Вона просто спала, спала і спала. Прокинувшись, вона побачила, що лежить на дивані у вітальні, а поруч у каміні танцює полум’я.

Жінка повільно сіла, відчуваючи сильну слабкість.

— Софі?

Двері гостьової кімнати відчинилися і з'явився капітан Бек. На ньому була фланелева піжама, вовняний кардиган і його черевики.

— Добрий вечір, мадам, — усміхнувшись, привітався він. — Радий, що вам краще.

Вона була одягнена у фланелеві штани, два светри, шкарпетки і в'язану шапку. Хто її одягав?

— Як довго я спала?

— Лише день.

Він пішов на кухню. За кілька секунд капітан повернувся із чашкою гарячої кави з молоком, скибкою блакитного сиру, шматком шинки й шматком хліба. Він мовчки поставив їжу на столик біля неї.

Її шлунок болісно забурчав. Вона поглянула на капітана.

— Ви вдарилися головою і могли померти.

В’янн торкнулася лоба й намацала ґулю.

— Що буде із Софі, якщо ви помрете? — спитав він. — Ви про це подумали? — він підійшов ближче.

— Вас так довго не було. Нам бракувало їжі.

— Їжте, — сказав він, пильно дивлячись на неї.

Їй не хотілося відвертатися. В’янн соромилася того полегшення, яке відчула з його поверненням. Коли вона нарешті відвела погляд, то побачила їжу.

Жінка простягнула руку і взяла тарілку. Солоний запах шинки в поєднанні з різким ароматом сиру п’янив, переповнював її та спокушав, не лишаючи їй жодного вибору.

На початку березня весною ще навіть не пахло. Минулої ночі війська союзників бомбардували завод «Renault» у Булонь-Біянкур, убивши сотні людей на околицях Парижа. Через це парижани, зокрема й Ізабель, були знервованими й роздратованими. Американці втрутились у війну, і тепер бомбардування стали суворою реальністю.

Цього холодного дощового вечора Ізабель їхала на своєму велосипеді розмитою сільською дорогою. Від дощу волосся прилипло до обличчя й затуляло очі. У тумані звуки здавалися голоснішими. Було чути крик фазана, потурбованого хлюпанням її коліс по розмитій дорозі, постійне гудіння літаків над головою й мукання худоби на пасовищі. Єдиним її захистом був вовняний каптур.

Наче намальована вугіллям на пергаменті непевною рукою, повільно почала з’являтися берегова лінія. Дівчина побачила мотки колючого дроту з обох боків воріт пропускного пункту. Поруч на стільці сидів німецький вартовий. Його гвинтівка лежала на колінах. Коли Ізабель наблизилася, він встав і націлив на неї зброю.

— Ані руш!

Вона натиснула на гальма й мало не впала, бо колеса застрягли в багні. Дівчина злізла з велосипеда. У підкладці її пальто були зашиті купюри по п’ятсот франків та фальшиві документи для льотчика, який переховувався неподалік.

Ізабель усміхнулася німцеві й пішла до нього, перестрибуючи через ями.

— Документи, — сказав він.

Вона простягнула йому посвідчення на ім’я Жульєтт.

Він ледь глянув на нього без жодного ентузіазму. Вочевидь, йому не дуже подобалося стояти на цьому тихому пункті пропуску під дощем.

— Проходьте, — сказав він із нудьгою в голосі.

Вона поклала посвідчення в кишеню, сіла на велосипед і поїхала геть на мокрій дорозі так швидко, як могла.

За півтори години Ізабель дісталася околиці містечка Брантом. Тут, у вільній зоні, не було німецьких військових, але французька поліція довела, що є не менш небезпечною, тож Ізабель не втрачала пильності.

Століттями Брантом уважався священним місцем, здатним зцілити тіло й душу. Після страшної епідемії чуми, яку прозвали «Чорною смертю», та Столітньої війни ченці ордену святого Бенедикта збудували тут абатство. З одного боку його захищали височенні скелі, а з іншого — річка Дронн.

Навпроти печер на околиці міста розташовувалась одна з найновіших схованок: таємна кімната в покинутому млині, що стояв на трикутній ділянці землі між печерами й річкою. Дерев’яні лопаті млина, укриті лишайником, ритмічно оберталися. Вікна були забиті дошками, а на кам’яних стінах хтось намалював антинімецькі графіті.

Ізабель зупинилася посеред вулиці й озирнулась, аби переконатися, що за нею ніхто не стежить. Нікого не було. Вона пристебнула велосипед до дерева на околиці, перейшла через дорогу, а тоді спустилася до дверей підвалу й тихо їх відчинила. Решта дверей млина були забиті, тож потрапити всередину можна було лише крізь ці.

Дівчина спустилась у темний запліснявілий підвал і потягнулася до гасової лампи, що стояла на полиці. Запаливши її, вона пішла потаємним ходом, який використовували бенедиктинці, аби тікати від так званих варварів. Вузькі й круті сходи вели на кухню. Штовхнувши двері, вона потрапила у вкриту пилом і павутинням кімнату. Ізабель підіймалася сходами, поки не дісталася таємного приміщення за однією з комор.

— Ось вона! Вище носа, Перкінсе!

Маленьку кімнату освітлювала лише одна свічка. Двоє чоловіків підвелися й виструнчилися. Вони обидва були вдягнені як французькі селяни, але одяг не пасував їм за розміром.

— Капітан Ед Перкінс, міс, — сказав кремезніший чоловік. — А цей бевзь — Єн Траффорд чи якось так. Він валлієць. Я американець. Чорт забирай, які ми раді вас бачити! Ми вже почали дуріти в цій комірчині.

— Лише почали? — спитала Ізабель. З її одягу крапала вода, тож під ногами утворилася калюжа. Понад усе вона хотіла залізти в спальний мішок і подрімати, але спершу треба було владнати справи.

— Кажете, Перкінс?

— Так, міс.

— Звідки ви?

— Бенд, штат Орегон, міс. Мій батько — водопровідник, а мати готує найсмачніший яблучний пиріг у всій окрузі.

— Яка погода в Бенді цієї пори року?

— А що тепер? Середина березня? Думаю, там холодно. Снігу вже немає, але ще не потеплішало.

Вона покрутила головою, щоб утамувати біль у плечах. Велосипед і сон на підлозі давалися взнаки.

Вона розпитувала чоловіків, поки не переконалася, що вони ті, за кого себе видають, — два збиті льотчики, які вже кілька тижнів чекають на шанс утекти з Франції. Нарешті вона дістала з рюкзака скромну вечерю. Вони втрьох сіли на поїдений мишами килим, прилаштувавши посередині свічку. Багет, шматок сиру камамбер і пляшку вина вони передавали по колу.

Американець, Перкінс, майже не замовкав, а валлієць мовчки жував, навіть не дякуючи, коли йому пропонували вино.

— Мабуть, за вас десь хвилюється чоловік, — зауважив Перкінс, коли Ізабель закрила рюкзак. Вона всміхнулася. Для неї це було звичне питання, особливо від чоловіків її віку.

— А ваша дружина, мабуть, чекає на звістку від вас, — відповіла вона. Так вона реагувала завжди, спускаючи їх на землю.

— Ні, — сказав Перкінс. — Це не про мене. До таких, як я, дівчата не шикуються в чергу. А тепер…

Вона насупилася.

— Що тепер?

— Я знаю, що не по-геройськи так думати, але, коли я вийду з цієї будівлі посеред міста, назви якого навіть не можу вимовити, мене може застрелити якийсь хлопець, проти якого я нічого не маю. Я можу померти, намагаючись перейти ваші пагорби…

— Гори.

— Мене можуть застрелити на кордоні з Іспанією нацисти чи іспанці. Чорт, я можу просто замерзнути на смерть на тих клятих пагорбах.

— У горах, — повторила вона, дивлячись на нього. — Цього не станеться.

Єн гучно зітхнув:

— Бачиш, Перкінсе. Ця худенька дівчина нас урятує, — валлієць утомлено всміхнувся їй. — Я радий, що ви тут, міс. Цей хлопець уже дістав мене своєю балаканиною.

— Нехай говорить, Єне. А завтра в цей час вам знадобляться всі сили, щоб не померти.

— На пагорбах? — спитав Перкінс із широко розплющеними очима.

— Так, — відповіла вона з усмішкою. — На пагорбах.

Американці. Вони ніколи не слухають.

Наприкінці травня весна повернула життя, кольори і тепло в Долину Луари. Робота на землі заспокоювала В’янн. Сьогодні, коли вона виривала бур’ян і саджала овочі, повз Le Jardin пройшов цілий караван із вантажівок, солдатів та «Мерседес-Бенц». Відколи американці втрутилися у війну п’ять місяців тому, нацисти перестали вдавати із себе чемних. Тепер вони завжди були зайнятими, марширували і збиралися біля складів зі зброєю. Гестапо та СС скрізь шукали саботажників і повстанців. Потрапити до списку терористів було дуже просто. Гуркіт літаків над головою майже не припинявся, утім, як і бомбардування.

Як часто цієї вести хтось підкрадався до В’янн у черзі по їжу чи просто на вулиці й питав її про останні випуски новин від «Бі-бі-сі»?

«У мене немає радіо. Це заборонено», — завжди відповідала вона. І це була правда. І все ж щоразу, коли її про це питали, вона починала тремтіти від страху. Усі вони вже вивчили нове слово: колабораціоністи. Французи й француженки, які виконували брудну роботу нацистів, шпигували за друзями і сусідами, повідомляли про будь-які справжні чи вигадані порушення. Через них багатьох заарештовували за різні дрібниці та забирали до штабу командування, звідки вони часто не поверталися.

— Мадам Моріак! — погукала Сара, забігши у двір повз зламану хвіртку. Вона здавалася слабкою й надто худою. Її шкіра була така бліда, що крізь неї було видно судини. — Допоможіть моїй мамі.

В’янн сіла на землю і відсунула солом’яного капелюха на потилицю.

— Що сталося? Якісь новини про Марка?

— Я не знаю, мадам. Вона не говорить. Коли я сказала, що Арі потрібно погодувати й переодягти, вона затремтіла й відповіла: «Яке це має значення?» Вона на задньому подвір’ї: просто сидить і дивиться на своє шиття.

В’янн звелася на ноги, зняла рукавиці й запхала їх у кишені своїх робочих джинсових штанів.

— Зараз подивимося. Поклич Софі й підемо разом.

Поки Сара була в будинку, В’янн умилася біля колонки та зняла капелюх. Замість нього вона зав’язала на голові хусточку. Коли з’явилися дівчата, В’янн віднесла інвентар у сарай, і вони втрьох рушили до сусіднього будинку.

Коли В’янн відчинила двері, трирічний Арі спав на килимку. Вона взяла його на руки, поцілувала в щічку, а тоді повернулася до дівчат:

— Чому б вам не погратися в кімнаті Сари? — Вона підняла фіранку й побачила Рейчел, яка одна сиділа на подвір’ї.

— Із мамою все гаразд? — спитала Сара.

В’янн розгублено кивнула:

— Тепер біжіть.

Коли дівчата вийшла з кімнати, вона віднесла Арі в спальню Рейчел і поклала його в колиску. Жінка не вкрила його, адже надворі було дуже тепло.

Рейчел сиділа на своєму улюбленому дерев’яному стільці під каштаном. Кошик із шиттям стояв біля її ніг. На ній був комбінезон кольору хакі та капелюх без полів. Вона курила маленьку коричневу саморобну цигарку. Поруч стояла пляшка бренді й порожня склянка.

— Рейч?

— Бачу, Сара покликала підкріплення.

В’янн підійшла ближче. Вона поклала руку на плече подруги. Жінка відчувала, як Рейчел тремтить.

— Щось із Марком?

Рейчел похитала головою.

— Дякувати Богові.

Рейчел узяла пляшку й налила собі ще бренді. Вона спустошила її великими ковтками та поставила склянку на місце.

— Вони видали новий закон, — сказала вона нарешті. Вона повільно відкрила ліву долоню й показала зім’яті шматки жовтої тканини у формі зірок. На кожній чорним було написане слово «ЄВРЕЙ». — Тепер ми маємо це носити, — сказала Рейчел. — Мусимо пришити їх до одягу. Дозволено носити три предмети верхнього одягу. І носити їх на людях треба постійно. Я мусила купляти це за свої продуктові талони. Якщо ми це не носитимемо, то будемо «суворо покарані». Що б це не означало.

В’янн сіла поруч із нею.

— Але ж…

— Хіба ти не бачила в місті плакати, що виставляють євреїв хижими тваринами, ласими до грошей лихварями, які хочуть заволодіти всім? Я це переживу… але як же Сара? Їй буде так соромно… і без цього складно буди одинадцятирічною дитиною, В’янн.

— Не роби цього.

— Якщо тебе впіймають без цих знаків, то одразу заарештують. Про мене вони знають. Я зареєстрована. А ще… Бек. Він знає, що я єврейка.

Жінки замовкли. В’янн знала, що вони обидві думають про арешти в Карріву і людей, які «зникали».

— Ти можеш переїхати у вільну зону, — сказала В’янн м’яко. — Це лише за сім кілометрів звідси.

— Євреї не можуть отримати посвідчення, а якщо мене впіймають…

В’янн кивнула. Тікати було небезпечно, особливо з дітьми. Якщо Рейчел упіймають, коли вона перетинатиме кордон без посвідчення, її заарештують. Або стратять.

— Мені страшно, — сказала Рейчел.

В’янн узяла подругу за руку. Вони дивилися одна на одну. В’янн хотіла щось сказати, дати Рейчел якусь надію, але не могла нічого вигадати.

— Буде ще гірше.

В’янн теж так думала.

— Мамо?

Сара вийшла на подвір'я, тримаючи Софі за руку. Дівчата були наляканими й спантеличеними. Вони розуміли, наскільки все погано, пізнали якийсь новий вид страху. Те, як їх змінила війна, краяло В’янн серце. Лише три роки тому вони були звичайними дітьми: сміялися, гралися і, пустуючи, не слухалися матерів. Тепер вони рухалися обережно, наче боялися, що під ногами можуть бути бомби. Обидві були худими. Через погане харчування в них навіть уповільнився статевий розвиток. Темне волосся Сари досі було довге, але вона почала висмикувати його уві сні, тож з’явилися залисини. Софі ж тепер нікуди не ходила без Бебе. Набивка бідолашної рожевої іграшкової тваринки сипалася по всьому будинку.

— Сюди, — сказала Рейчел. — Підійдіть-но сюди.

Дівчата послухалися. Їхні руки сплелися так міцно, що здавалося, ніби вони сплавлені. У певному сенсі так і було. Як Рейчел і В’янн, їх поєднувала міцна дружба. Можливо, це було єдине, що в них лишилося. Сара сіла поруч із мамою, і Софі нарешті її відпустила. Вона підійшла до В’янн.

Рейчел дивилася на В'янн. Цей погляд передавав увесь її біль. Як вони могли пояснити таке дітям?

— Ці жовті зірки, — сказала Рейчел, показуючи огидні шматки тканини з чорним маркуванням. — Тепер ми мусимо постійно носити їх на своєму одязі.

— Але… навіщо? — насупилася Сара.

— Ми євреї, — відповіла Рейчел. — І ми пишаємося цим. Ти маєш про це пам’ятати, навіть якщо люди…

— Нацисти, — сказала В’янн різкіше, ніж сама того хотіла.

— Нацисти, — виправилася Рейчел, — хочуть, аби ми… соромилися цього.

— Люди глузуватимуть із мене? — здивувалася Сара.

— Я теж таке носитиму, — сказала Софі.

Від цих слів Сара збадьорилася.

Рейчел узяла доньку за руку й мовила:

— Ні, дитинко. Цього ви не зможете робити разом.

В’янн бачила страх, сором і спантеличення Сари. Вона намагалася всміхатися й бути сильною, хоч сльози і застеляли її очі.

— Гаразд, — сказала вона нарешті.

Це було найсумніше, що В’янн чула за три останні роки горя.

Розділ 21

Коли в Долину Луари прийшло літо, воно було настільки ж спекотне, наскільки холодною була зима. В’янн відкрила вікно своєї спальні, аби впустити свіже повітря, але цього задушливого червневого вечора не було ані найменшого вітерцю. Вона відкинула зіпріле волосся з обличчя й важко опустилася в крісло біля ліжка.

Софі схлипнула. У цьому звуці В’янн почула невиразне, протяжне: «Мамо», — і вмочила ганчірку в миску з водою, яку вона поставила на єдину тумбочку, що в них лишилася. Вода була така ж тепла, як і все інше в цій кімнаті. Жінка викрутила ганчірку над мискою, спостерігаючи, як скрапує зайва вода, і поклала мокру тканину доньці на чоло.

Софі пробурмотіла щось незрозуміле й почала несамовито крутитися.

В’янн притримувала дівчинку, нашіптуючи їй на вухо ніжні слова. Своїми губами вона відчувала жар її тіла.

— Софі, — мовила вона благально. — Я тут, — вона повторювала це знову й знову, поки Софі на заспокоїлась.

Лихоманка посилювалася. Уже кілька днів Софі нездужала. Спершу В’янн думала, що вона просто не хоче виконувати хатні обов’язки, які вони розділили між собою. Робота на городі, прання, консервація, шиття. В’янн постійно намагалася зробити більше. Навіть тепер, посеред літа, вона непокоїлася про майбутню зиму.

Однак цього ранку В’янн зрозуміла, що відбувається насправді (через що почувалася жахливою матір'ю, адже не помітила цього одразу): Софі хвора. Дуже хвора. Лихоманка мучила її цілий день, і температура дедалі зростала.

— Може лимонаду? — спитала вона.

Жодної відповіді.

В'янн нахилилася і поцілувала Софі в гарячу щоку.

Кинувши ганчірку в миску з водою, вона пішла вниз. На столі в їдальні стояла коробка, яку вона мала наповнити — посилка для Антуана. В’янн почала збирати її ще вчора і вже надіслала б пакунок, якби Софі не погіршало.

Вона була майже на кухні, коли почула доньчин крик.

В’янн побігла нагору.

— Мамо, — хрипіла Софі, заходячись кашлем. Це був жахливий звук. Вона крутилася на ліжку, намагаючись скинути ковдри. В’янн спробувала заспокоїти доньку, але Софі була наче дика кішка: пручалася, кричала та кашляла.

Якби ж у неї був сироп доктора Колліса Брауна. Він чудово втамовував кашель, але, звісно ж, його вже не лишилося.

— Усе гаразд, Софі. Мама тут, — сказала В’янн заспокійливо, але її слова не допомагали.

Біля неї раптом з’явився Бек. Вона мала б розгніватися через те, що він зайшов у її спальню, але вона була надто втомленою і наляканою, щоб брехати собі.

— Я не знаю, як їй допомогти. У місті взагалі неможливо дістати аспірин чи антибіотики.

— Навіть за перли?

Вона здивовано поглянула на нього:

— Ви знаєте, що я продала мамині перли?

— Я мешкаю з вами, — він на секунду замовк. — Я знаю про все, що ви робите.

Вона не знала, що відповісти.

Бек дивився на Софі:

— Вона всю ніч кашляла. Я чув.

Софі раптом застигла.

— Вона одужає.

Він засунув руку в кишеню й дістав маленьку пляшечку з антибіотиками:

— Візьміть. Це має допомогти.

Вона підвела очі. Чи було б перебільшенням сказати, що він рятує життя її доньки? Чи, може, він просто хотів, щоб вона так думала? Вона ще могла раціонально пояснити, чому бере його їжу: зрештою, він же має їсти, а вона для нього готує.

Але це була справжня безкорислива послуга і, вочевидь, борг доведеться повертати.

— Беріть, — сказав він ніжно.

Вона взяла пляшечку. Якусь мить вони обоє тримали її. Вона відчула дотик його пальців.

Їхні погляди зустрілися, і між ними щось проскочило. Відповідь.

— Дякую, — сказала вона.

— Будь ласка.

— Сер, Соловей тут.

Британський консул кивнув:

— Нехай заходить.

Ізабель увійшла в темний, оздоблений червоним деревом кабінет, розташований у кінці довгого коридору. Перш ніж вона встигла підійти до столу, чоловік за ним підвівся:

— Радий знову тебе бачити.

Вона сіла в незручне шкіряне крісло й узяла склянку бренді, яку він їй запропонував. Останній перехід через Піренеї виявився важким, навіть попри чудову липневу погоду. Один з американських льотчиків не схотів виконувати накази «дівчиська» і покинув їх. Казали, що його заарештували іспанці. «Янкі», — сказала вона, хитаючи головою. Більше нічого не потрібно було казати. Вона працювала зі своїм зв’язковим Єном (із кодовим ім’ям Вівторок) від самої появи їхнього маршруту втечі. З допомогою людей Поля вони створили складну систему конспіративних квартир по всій Франції і сформували групу партизан, готових віддати своє життя, щоб пілоти потрапили додому. Французи вночі пильно вдивлялися в небо, вишукуючи підбиті літаки й парашути. Вони прочісували вулиці, удивляючись у тіні, заглядали в кожен сарай у пошуках солдатів військ Альянсу. Повернувшись в Англію, пілоти не могли знову вилітати на завдання, адже знали, як працює мережа, тож вони готували колег до найгіршого, учили тікати, розповідали, як знайти допомогу, а також забезпечували їх французькою валютою, компасами й фотографіями для фальшивих документів.

Ізабель потягувала бренді. Досвід навчив її бути обережною з алкоголем після походу. Зазвичай вона була дуже зневодненою, особливо в літню спеку.

Єн підсунув до неї конверт. Вона взяла його, перелічила банкноти всередині й поклала гроші в кишеню плаща.

— За останні вісім місяців ти привела нам вісімдесят сім льотчиків, Ізабель, — сказав він. Лише в цій кімнаті, коли вони були сам на сам, він використовував її справжнє ім’я. В офіційному спілкуванні з МІ9 її звали Соловей. Для інших працівників консульства й деінде в Британії вона була Жульєтт Жервез. — Думаю, варто пригальмувати.

— Пригальмувати?

— Німці шукають Солов’я, Ізабель.

— Це не новина, Єне.

— Вони намагаються розгадати твій маршрут. Нацисти прикидаються збитими льотчиками. Якщо ти підбереш одного з них…

— Ми обережні, Єне. Ти ж знаєш. Я особисто допитую кожного. Наша мережа в Парижі працює неперервно.

— Вони шукають Солов’я. Якщо тебе знайдуть…

— Не знайдуть, — вона встала.

Він теж підвівся:

— Будь обережною, Ізабель.

— Я завжди обережна.

Він обійшов навколо столу, узяв її під руку і вивів із будівлі.

Ізабель дозволила собі трохи насолодитися красою Сан-Себастьяна, пройтися стежкою над прірвою, де нуртували хвилі. Приємно було бачити будинки без свастики. Утім, такі миті повернення до звичайного життя були надто великою розкішшю для неї. Вона відправила кур’єром послання Полю:

Любий дядечку,

сподіваюся, з вами все гаразд.

Я на нашому улюбленому місці біля моря.

Наші друзі доїхали без проблем.

Завтра о третій я відвідаю бабусю в Парижі.

З любов’ю,

Жульєтт

Вона повернулася в Париж обхідним шляхом, зупиняючись у кожній конспіративній квартирі — в Карріву, Брантомі, По та Пуатьє — і роздаючи гроші помічникам. Харчування й одяг для пілотів, які чекали у схованках, діставати було дуже непросто, а оскільки кожен чоловік, жінка чи дитина (хоч переважно жінки), які допомагали працювати їхньому рятівному маршруту, ризикували життям, їхня робота мала бути належним чином оплачена.

Ходячи вулицями Карріву (закутавшись у плащ і накинувши на себе капюшон), Ізабель завжди згадувала про сестру. Вона почала сумувати за В’янн і Софі. Спогади про те, як вони грали в карти чи шашки біля каміна, як В’янн навчала її плести (принаймні намагалася) та про сміх Софі, зігрівали їй душу. Іноді вона міркувала про те, що В’янн дала їй справжній дім.

Утім, було пізно про це думати. Ізабель не хотіла наражати В’янн на небезпеку своєю появою в Le Jardin. Звісно ж, Бек спитає, що вона так довго робила в Парижі. Може, навіть перевірить її слова.

Вийшовши з потяга в Парижі, вона опинилася в натовпі людей у темному одязі з бляклими очима, які наче зійшли з картин Едварда Манча. Коли вона проходила повз Будинок інвалідів, на вулиці опустився невеликий туман, знебарвлюючи дерева навколо. Більшість кав’ярень були зачинені. Столи й стільці були неохайно скинуті в купи під подертими навісами. Через дорогу розташовувалася квартира, яку вона називала домом останні кілька місяців. Темне вбоге горище над покинутим магазином ковбасних виробів. Стіни досі пахли свининою і спеціями.

Вона почула, як хтось вигукнув: «Ані руш!» Пронизливі свистки, крики людей. Кілька солдатів Вермахту в супроводі французьких полісменів оточили купку людей, які одразу впали на коліна й підняли руки вгору. Вона побачила жовті зірки в них на грудях.

Ізабель проковтнула клубок у горлі.

Поруч вигулькнула Анук, узявши Ізабель під руку.

— Привіт, — сказала вона голосом, від якого Ізабель одразу прийшла до тями й згадала, що за ними стежать. Принаймні Анук цього остерігалася.

— Ти наче персонаж американських коміксів, який уміє отак з’являтися і зникати. Тінь, здається.

Анук усміхнулася.

— Як твої останні канікули в горах?

— Нічого особливого.

Анук нахилилася до неї:

— Ми чули, тут щось планується. Німці наймають жінок для канцелярської роботи в недільну ніч. Подвійна оплата. Усе дуже таємно.

Ізабель дістала з кишені конверт із грішми й передала Анук, яка кинула його у свою сумочку.

— Кажеш, нічна робота? Канцелярська?

— Поль вибив тобі місце, — сказала Анук. — Починаєш о дев’ятій. Коли закінчиш, іди до батькової квартири. Він чекатиме на тебе.

— Гаразд.

— Це може бути небезпечно.

Ізабель знизала плечима:

— А що тепер безпечно?

Того вечора Ізабель ішла містом до відділку поліції. Асфальт під її ногами гудів від звуку машин, що проїздили неподалік. Багато машин.

— Гей, ти!

Ізабель спинилася і всміхнулась.

Німець підійшов до неї з гвинтівкою напоготові. Він поглядом шукав жовту зірку в неї на грудях.

— Я сьогодні працюю, — сказала дівчина, указуючи на будівлю поліцейського відділку поруч. Хоч вікна й були завішені, там точно було повно людей. Скрізь сновигали солдати Вермахту і французькі жандарми, що було незвично для такої пізньої години. У дворі вервечкою стояли автобуси. Водії скупчилися поряд, палячи й розмовляючи між собою.

Полісмен схилив голову набік:

— Іди собі.

Ізабель закуталась у комір свого тьмяно-коричневого плаща. Хоч надворі й було тепло, вона не хотіла привертати до себе уваги. Для цього найкраще було вдягатися в усе коричневе. Вона покрила своє біляве волосся чорним шарфом, зав’язавши його на кшталт тюрбана з великим вузлом спереду. На ній узагалі не було макіяжу, вона навіть не нафарбувала губи.

Проходячи повз натовп чоловіків у формі французьких полісменів, дівчина опустила голову. Лише зайшовши всередину, вона зупинилася.

Ізабель опинилась у просторій залі зі сходами з обох боків та дверима через кожні кілька метрів. Але сьогодні це місце було схоже на майстерню. Сотні жінок сиділи за щільно зіставленими столами. Телефони неперервно дзвонили, а поліцейські бігали туди-сюди.

— Ви тут, щоб допомагати із сортуванням? — спитав стомлений жандарм за столом біля найближчих дверей.

— Так.

— Я знайду вам місце. Ходімо зі мною, — він почав водити її кімнатою.

Столи стояли так близько, що Ізабель довелося боком проходити до того, на який він указав. Коли вона всілася, то мало не торкалася ліктями жінок поруч із нею. На столі стояло повно коробок.

Вона відкрила одну і побачила стос карток. Витягнувши першу-ліпшу, вона почала читати.

СТЕРНГОЛЬЦ, ІСААК

Раст-авеню, 12

4-й муніципальний підрозділ

швець (виробник сабо)

Далі була інформація про його дружину та дітей.

— Ви маєте відбирати євреїв, народжених за кордоном, — сказав жандарм, якого вона й не помітила.

— Що, пробачте? — спитала вона, узявши іншу картку. Ця була на ім’я «Берр, Сімон».

— Та коробка. Порожня. Відділяйте євреїв, народжених у Франції від народжених деінде. Нам потрібні лише останні. Чоловіки, жінки та діти.

— Навіщо?

— Вони євреї. Яка різниця? А тепер до роботи.

Ізабель знову розвернулась обличчям до столу. Перед нею були сотні карток, а в кімнаті була щонайменше сотня жінок. Масштаб цієї операції годі було уявити. Що все це означає?

— Як давно ви тут? — спитала вона жінку, яка сиділа поруч.

— Кілька днів, — відповіла та, відкриваючи ще одну коробку. — Учора мої діти вперше за кілька місяців не голодували.

— А що ми робимо?

Жінка знизала плечима:

— Я чула, як вони казали про якусь операцію «Весняний вітер».

— І що це означає?

— Я не хочу знати.

Ізабель пробігла пальцями по картках у коробці. Аж раптом її погляд зупинився на одній.

ЛЕВІ, ПОЛЬ

вулиця Бландін, 61, кв. С

7-й муніципальний підрозділ

професор літератури

Дівчина так швидко підхопилася, що штовхнула свою сусідку, яка вилаялась через затримку в роботі. Картки попадали на підлогу. Ізабель одразу нахилилась і зібрала їх, наважившись запхнути справу мсьє Леві в рукав.

Коли вона підвелася, хтось схопив її за руку і потягнув вузьким проходом. Вона постійно натикалася на інших жінок.

Раптом її різко розвернули й так сильно штовхнули, що вона вдарилась об стіну.

— Що це означає? — прогарчав французький полісмен, стискаючи її руку досить міцно, щоб залишити синець.

Чи відчував він картку в її рукаві?

— Мені шкода. Дуже шкода. Я маю працювати, але я хвора. Грип, — вона закашляла так гучно, як могла.

Ізабель проминула його і вийшла з будівлі. Надворі вона й далі кашляла, поки не звернула за ріг, а тоді побігла.

— Що це може означати?

Ізабель визирала надвір з-за темної фіранки в їхній квартирі. Тато сидів за столом і нервово стукав по дереву вимащеними чорнилом пальцями. Добре знову бути тут, із ним, після багатомісячної відсутності, але вона була надто схвильованою, аби насолодитися відчуттям сімейного затишку.

— Ти, мабуть, помиляєшся, Ізабель, — сказав батько після другої склянки бренді. — Ти казала про десятки тисяч карток. Це ж усі євреї Парижа.

— Питання в тому, що це означає, тату, — відповіла вона. — Німці збирають дані на всіх паризьких євреїв, народжених за кордоном. На чоловіків, жінок, дітей.

— Але навіщо? Поль Леві має польське походження, але він живе тут уже десятки років. Він бився за Францію під час Великої війни, його брат загинув за цю країну. Уряд Віші запевнив нас, що ветеранам не варто боятися нацистів.

— Вони якось наказали В’янн скласти список імен, — сказала Ізабель. — Її попросили назвати всіх євреїв, комуністів та масонів у їхній школі. Потім їх усіх звільнили.

— Навряд чи їх звільнять двічі, — він допив склянку й налив собі ще одну. — І ці імена збирає французька поліція. Німці зробили б це інакше.

Ізабель не знала, що на це відповісти. Вони повторювали одне й те саме ось уже три години.

Була друга ночі, а вони так і не могли второпати, навіщо уряду Віші і французькій поліції імена паризьких євреїв, народжених за кордоном.

Вона помітила, як надворі спалахнуло світло. Піднявши фіранку, дівчина поглянула вниз.

Шеренга автобусів із вимкненими фарами їхала бульваром. Вони нагадували величезну стоногу, що розтягнулася на кілька кварталів.

У дворі, біля поліцейського відділку, вона бачила десятки автобусів.

— Тату… — Перш ніж вона договорила, на сходах почулися кроки, що наближалися до їхньої квартири.

Під двері просунули якийсь памфлет.

Батько встав з-за столу й підняв його. Повернувшись до кімнати, він знову сів біля свічки.

Ізабель стояла поруч.

Батько поглянув на неї.

— Це попередження. Тут сказано, що поліція збере всіх євреїв іноземного походження і відправить до таборів у Німеччині.

— Ми базікаємо замість того, щоб діяти, — сказала Ізабель. — Ми мусимо сховати наших друзів із цього будинку.

— Їх небагато, — відповів чоловік. Його руки тремтіли. Їй раптом знову стало цікаво, що ж таке він побачив під час Великої війни.

— Це те, що ми можемо зробити, — відповіла Ізабель. — Ми можемо прихистити декого з них. Принаймні на сьогодні. Завтра ми знатимемо більше.

— Прихистити. А де нині безпечно, Ізабель? Якщо це робить французька поліція, ми нічого не зможемо вдіяти.

Ізабель не мала відповіді.

Вони мовчки вийшли з квартири.

У такому старому будинку рухатися тихо було складно. До того ж її батько ніколи не мав легкої ходи. Від бренді його відчуття рівноваги стало ще гіршим. Він вів її вузькими звивистими сходами до квартири під їхньою. Двічі спіткнувшись, чоловік вилаявся. Нарешті він постукав у двері.

Він почекав десять секунд, а тоді постукав ще раз. Сильніше.

Двері дуже повільно відчинилися. Спершу на кілька сантиметрів, а тоді — повністю.

— А, Жульєне, це ти, — сказала Рут Фрідман. На ній було чоловіче пальто, одягнене на довгу нічну сорочку, з-під якої стирчали босі ноги. У її волоссі, покритому шарфом, були бігуді.

— Ти бачила памфлет?

— Бачила. Це правда? — прошепотіла вона.

— Не знаю, — відповів її батько. — Вулицею цілу ніч їздять автобуси й вантажівки. Ізабель сьогодні була в поліцейському відділку. Вони збирають дані на всіх євреїв іноземного походження. Думаю, тобі варто поки що відвести дітей до нас. У нас є схованка.

— Але… мій чоловік ветеран війни. Уряд Віші обіцяв захистити нас.

— Не впевнена, що ми можемо довіряти уряду Віші, мадам, — сказала Ізабель. — Будь ласка. Сховайтеся поки що.

Рут якийсь час просто стояла із широко розплющеними очима. Жовта зірка на її пальто нагадувала про те, як змінився світ. Нарешті жінка розвернулась і вийшла з кімнати. Менш ніж за хвилину вона повернулася з двома доньками.

— Що нам брати?

— Нічого, — сказала Ізабель. Вона повела Фрідманів нагору. Коли вони опинилися в їхній квартирі, батько відвів їх до таємної кімнати в спальні й зачинив за ними двері.

— Я приведу Візняків, — сказала Ізабель. — Не став поки шафу на місце.

— Вони на третьому поверсі, Ізабель. Ти ніколи…

— Зачини за мною двері. Не відчиняй, поки не почуєш мій голос.

— Ізабель, ні…

Але вона вже бігла сходами, ледь торкаючись перил. Коли дівчина була вже майже на третьому поверсі, то знизу долинули голоси.

Вони піднімалися.

Вона спізнилась. Ізабель зіщулилась, сховавшись за ліфтом.

Двоє французьких полісменів з’явилися на сходовому майданчику. Молодший двічі постукав у двері Візняків. Почекавши лише пару секунд, він вибив двері. Усередині закричала жінка.

Ізабель підійшла ближче.

— …мадам Візняк? — спитав полісмен. — Вашого чоловіка звуть Еміль, а дітей Антон та Елен?

Ізабель визирнула з-за рогу.

Мадам Візняк була дуже вродливою. Вона мала шкіру кольору свіжих вершків і шикарне волосся, яке ніколи раніше не було таким неохайним, як тепер. На ній був мереживний пеньюар, який, мабуть, коштував купу грошей. Її син та донька, яких вона притисла до себе, були наляканими.

— Збирайте речі. Лише найнеобхідніше. Вас перевозять, — сказав старший поліцейський, продивляючись список імен.

— Але… мій чоловік полонений неподалік Пітів’є. Як він нас знайде?

— Після війни ви повернетесь.

Мадам Візняк насупилась і провела рукою по сплутаному волоссю.

— Ваші діти були народженими у Франції, — сказав поліцейський. — Вони можуть лишитися. Їх немає в моєму списку.

Ізабель не могла більше ховатися. Вона вийшла на сходовий майданчик.

— Я нагляну за ними, Лілі, — сказала вона, намагаючись здаватися спокійною.

— Ні! — закричали діти, притискаючись до матері.

Поліцейські повернулися до неї.

— Як вас звати? — спитав один із них в Ізабель.

Вона застигла. Яке ім'я їй назвати?

— Розіньйоль, — відповіла вона нарешті, хоч без відповідних документів чинити так було небезпечно. Однак якби вона назвалася Жервез, вони точно запитали б, що вона тут робить о третій ночі та чому пхає носа в чужі справи.

Полісмен перевірив список і махнув рукою.

— Ідіть. Сьогодні ви мене не цікавите.

Ізабель поглянула на Лілі Візняк.

— Я заберу дітей, мадам.

Здавалося, Лілі не розуміє, що відбувається.

— Гадаєш, я залишу їх?

— Думаю…

— Досить, — крикнув старший поліцейський, стукнувши прикладом гвинтівки по підлозі. — Ти! — сказав він Ізабель. — Забирайся. Це тебе не стосується.

— Мадам, будь ласка, — благала Ізабель. — Я подбаю про них.

— Подбаєш? — насупилась Лілі. — Але про нас має дбати французька поліція. Нас у цьому запевняли. Мати не може покинути дітей. Колись ти зрозумієш, — вона повернулася до дітей. — Збирайте речі.

Полісмен поруч з Ізабель м’яко торкнувся її руки:

— Ідіть, — вона побачила в його очах застереження, але не знала, що він хоче — налякати чи захистити її. — Швидко.

Ізабель не мала вибору. Якщо вона залишиться й вимагатиме відповідей, рано чи пізно її ім’я передадуть у відділок чи навіть німцям. З огляду на те, що робила її організація й батько, вона не мала права привертати уваги. Навіть питаючи, куди забирають її сусідів.

Мовчки, опустивши очі (бо, коли дивилася на них, не довіряла сама собі), вона рушила повз поліцейських у напрямку сходів.

Розділ 22

Повернувшись із квартири Візняків, Ізабель запалила гасову лампу й пішла у вітальню, де за столом спав батько. Його голова лежала на твердій деревині, ніби він раптом відключився. Позаду нього стояла напівпорожня пляшка бренді, яка нещодавно ще була повна. Вона поставила пляшку на сервант, сподіваючись, що він не згадає про неї вранці.

Вона мало не простягнула руку, щоб погладити його сіре волосся, у якому з’явилися залисини. Їй хотілося торкнутися його з любов’ю, по-дружньому.

Натомість дівчина пішла на кухню, де заварила трохи гіркої чорної кави з жолудів. Там вона знайшла маленьку буханку огидного сірого хліба. Тепер парижани могли дістати лише його. Вона відламала шматок (що, цікаво, сказала б мадам Дюфор, побачивши, як вона їсть на ходу?) і почала повільно його жувати.

— Ця кава смердить лайном, — сказав батько, піднімаючи голову, коли вона повернулась у кімнату.

Вона простягнула йому чашку.

— На смак ще гірше.

Наливши філіжанку й собі, Ізабель сіла поруч. У світлі лампи особливо чітко виділялися його зморшки. Шкіра під його очима була наче з воску.

Вона чекала, поки чоловік щось скаже, але він просто витріщався на неї. Під його пильним наглядом вона допила каву (мусила, щоб проковтнути хліб), а тоді відсунула порожню чашку вбік. Ізабель зачекала, поки він знову засне, а тоді пішла у свою кімнату. Утім, спати вона не могла. Вона схвильовано лежала на ліжку впродовж годин. Зрештою вона встала і пішла назад у вітальню.

— Я вийду перевірити, що там, — заявила вона.

— Не треба, — сказав чоловік, досі сидячи за столом.

— Я не робитиму дурниць.

Ізабель ще раз зайшла у свою спальню та переодяглася в блакитну літню спідницю й білу блузу з короткими рукавами. Сховавши брудне волосся під тоненьким шовковим шарфом, вона зав’язала його на підборідді і вийшла з квартири.

На третьому поверсі дівчина побачила, що двері квартири Візняків відчинені. Вона зазирнула всередину.

З кімнати винесли все, крім найбільших меблів. Шухляди комоду були висунуті. Одяг і різні дешеві дрібниці валялися на підлозі. Там, де на стінах раніше висіли картини, лишилися прямокутні сліди.

Вона зачинила за собою двері. У вестибюлі Ізабель на мить зупинилася, щоб зібратися з думками, а тоді вийшла на вулицю.

Автобуси їздили туди-сюди один за одним. Крізь брудні вікна вона бачила десятки дитячих облич, які притискалися до скла. Поруч сиділи їхні матері. Тротуари були порожні.

Ізабель побачила на розі полісмена й підійшла до нього.

— Куди їх везуть?

— Велодром.

— Стадіон? Навіщо?

— Вам тут не місце. Ідіть, інакше запхну вас в автобус і поїдете з ними.

— Мабуть, я так і зроблю. Мабуть…

Полісмен нахилився до неї і прошепотів:

— Ідіть, — він схопив її за руку і відтягнув убік. — Нам наказано стріляти в усіх, хто намагатиметься втекти. Ви мене зрозуміли?

— Ви стріляли б у них? У жінок та дітей?

Полісмен мав нещасний вигляд:

— Ідіть.

Ізабель знала, що має лишитися тут. Так було б розумніше. Але вона могла дістатися велодрому майже так само швидко, як і автобуси. Він був лише за кілька кварталів. Може, там вона дізнається, що відбувається.

Уперше за кілька місяців барикади на вулицях Парижа ніхто не охороняв. Вона обійшла одну й побігла вулицею до річки повз зачинені магазини й порожні кафе. За кілька кварталів, захекавшись, вона зупинилася через дорогу від стадіону. Нескінченна шеренга автобусів стояла вздовж величезної будівлі та викидала пасажирів. Коли двері зі скрипом зачинялися, автобуси від’їжджали, а на їхнє місце прибували інші. Вона бачила безліч жовтих зірок.

Сотні євреїв — чоловіків, жінок і дітей — мали збентежений і розпачливий вигляд, коли їх гнали до стадіону. Більшість мала на собі кілька шарів одягу: більше, ніж потрібно в липневу спеку. Поліцейські патрулювали периметр, наче ковбої, які випасали худобу. Вони свистіли, кричали і штовхали людей.

Родини.

Ізабель побачила, як полісмен ударив жінку кийком так сильно, що вона впала навколішки. Вона встала й наосліп простягнула руки до маленького хлопчика, захищаючи його своїм тілом.

Дівчина побачила молодого полісмена-француза й почала продиратися до нього крізь натовп.

— Що відбувається?

— Це вас не стосується, мадемуазель. Ідіть геть.

Ізабель озирнулася на велодром. Вона бачила людей, скупчення тіл, родини, які намагались триматися разом. Поліцейські кричали на них, підштовхуючи в напрямку стадіону, грубо піднімали жінок і дітей, коли ті падали. Вона чула дитячий плач. Вагітна жінка стояла на колінах, хитаючись і стискаючи живіт.

— Але… Їх тут надто багато… — сказала Ізабель.

— Їх скоро депортують.

— Куди?

Він знизав плечима:

— Я нічого не знаю.

— Але ви мусите знати бодай щось.

— Робочі табори, — пробурмотів він. — У Німеччині. Це все, що мені відомо.

— Але… це жінки та діти.

Він знову знизав плечима.

Ізабель нічого не розуміла. Як могли французькі жандарми робити таке з парижанами? З жінками та дітьми.

— Навряд чи діти можуть працювати, мсьє. А тут, мабуть, тисячі дітей та вагітних жінок. Як…

— Ви бачите на мені офіцерські погони? Я схожий на мозковий центр? Я просто роблю те, що мені кажуть. Мені кажуть арештувати паризьких євреїв іноземного походження, і я виконую наказ. Потрібно розділити натовп: самотніх чоловіків веземо в Дрансі, а родини — на Велодром. Націлюємо на них гвинтівки, готуємося стріляти. Уряд хоче відправити всіх французьких євреїв іноземного походження в робочі табори на Сході, і ми починаємо звідси.

Євреїв з усієї Франції? Ізабель забракло повітря. Операція «Весняний вітер».

— Тобто це відбувається не лише в Парижі?

— Ні. Це лише початок.

В’янн цілий день простояла в чергах під палючою літньою спекою, і заради чого? Заради двохсот грамів сухого сиру й огидного хліба?

— Ми можемо сьогодні скуштувати полуничний джем, мамо? Він перебиває смак цього хліба.

Коли вони вийшли з крамниці, В’янн так міцно притисла Софі до себе, наче та була зовсім маленькою.

— Можливо, трішки. Ми мусимо економити. Пам’ятаєш, якою жахливою була минула зима? Наступна не за горами.

В’янн помітила групу солдатів, які крокували, виблискуючи на сонці своїми гвинтівками. За ними, грюкаючи по бруківці, їхали танки.

— Сьогодні щось відбувається, — сказала Софі.

В’янн теж про це думала. Скрізь було повно французьких полісменів, жандарми заходили в місто великими групами.

Опинитися на тихому та акуратному подвір’ї Рейчел було полегшенням. В’янн так чекала на цей візит. Лише тут вона досі почувалася собою.

Коли В’янн постукала, Рейчел підозріливо визирнула з-за дверей, але, побачивши, хто прийшов, усміхнулася й відчинила двері настіж, пускаючи сонячне світло в порожній будинок.

— В’янн! Софі! Заходьте, заходьте.

— Софі! — вигукнула Сара.

Дівчатка обійнялися, ніби не бачились кілька тижнів. Розлука на час хвороби Софі стала для них справжнім випробуванням. Сара взяла Софі за руку й повела на подвір’я, де вони всілися під яблунею.

Рейчел лишила двері відчиненими, щоб вони могли чути дівчат. В’янн зняла з голови квітчастий шарф і засунула його в кишеню її спідниці.

— Я тобі дещо принесла.

— Ні, В’янн. Ми про це говорили, — сказала Рейчел. На ній був комбінезон, який вона зшила з душової завіси. Її літній кардиган — колись білий, а тепер посірілий від тривалого носіння й багаторазового прання — висів на спинці стільця. В’янн бачила контури жовтої зірки, вишитої на її светрі.

В’янн пішла до столу на кухні й відкрила шухляду зі столовим сріблом. За два роки окупації там майже нічого не лишилося. Вони вже перестали лічити, скільки разів німці ходили від одного будинку до іншого й «експропріювали» все, що їм було потрібно. Скільки разів вони вдиралися посеред ночі й забирали все, що їм заманеться? Усе це зрештою опинялося в потязі, що прямував на схід.

Тепер більшість шухляд, комодів і скринь у місті були порожні. У Рейчел лишилося кілька виделок, ложок і ніж для хліба. Діставши з кошика хліб і сир, В'янн розрізала їх навпіл і поклала свою частинну назад. Коли вона підняла голову, у Рейчел в очах стояли сльози:

— Я хотіла сказати тобі: нічого нам не давай. Тобі самій це потрібно.

— Як і тобі.

— Я мала б зірвати цю кляту зірку. Тоді принаймні я змогла б стояти в чергах по їжу, коли вона буде.

Для євреїв постійно з’являлися нові обмеження: їм було заборонено їздити на велосипедах, а в громадських місцях було дозволено з’являтись лише з третьої до четвертої пополудні, щоб вони могли щось купити. Проте до того часу вже майже нічого не лишалося.

Перш ніж В’янн встигла щось відповісти, з дороги почувся гуркіт мотоцикла. Вона впізнала цей звук і пішла до дверей.

Рейчел, що стояла поряд із нею, одразу зіщулилася:

— Що діється?

— Зараз дізнаюся, — сказала В’янн.

— Я йду з тобою.

В’янн рушила через садок до хвіртки. Відчинивши її, вона вийшла на дорогу. Рейчел дріботіла за нею.

— Пані, — мовив Бек, знімаючи кашкет і взявши його під пахву. — Мені прикро, що мушу вас потурбувати, але я маю вам дещо сказати, мадам Моріак, — він зробив незначний наголос на слові «вам». Це прозвучало так, ніби в них були якісь секрети.

— У чому справа, капітане? — спитала В’янн.

Він роззирнувся, а тоді нахилився до неї:

— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — сказав він тихо.

В’янн подумала, що він неправильно дібрав слова:

— Що, вибачте?

— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — повторив він.

— Цей будинок належить мені та моєму чоловікові, — втрутилася Рейчел. — Чому я маю звідси їхати?

— Завтра не матиме значення, кому належить цей будинок.

— Мої діти… — почала Рейчел.

Нарешті Бек поглянув на Рейчел:

— Ваші діти нас не цікавлять. Вони народилися у Франції. Їх немає в списку.

Список.

Це слово лякало. В’янн тихо мовила:

— Про що ви взагалі?

— Про те, що коли вона залишиться тут до завтра, то післязавтра її вже тут не буде.

— Але…

— Якби вона була моєю подругою, я придумав би, де сховати її на один день.

— Лише на день? — спитала В’янн, пильно дивлячись на нього.

— Це все, що я хотів сказати, пані, хоч і не мав би цього робити. Мене… покарають, якщо про це хтось довідається. Будь ласка, якщо вас запитають, не згадуйте про мій візит, — клацнувши підборами, він розвернувся й пішов геть.

Рейчел поглянула на В’янн. Вони чули про облави в Парижі, про депортованих жінок і дітей. Але ніхто в це не вірив. Як таке може бути? Важко було уявити, як французька поліція забирає десятки тисяч людей із домівок посеред ночі. Це не могло бути правдою.

— Ти йому довіряєш?

В’янн замислилася над питанням подруги. Її саму здивувала власна відповідь:

— Так.

— То що мені робити?

— Вези дітей у вільну зону. Сьогодні ж, — В’янн не могла повірити, що каже таке.

— Минулого тижня мадам Дюран спробувала перетнути кордон. Її застрелили, а дітей депортували.

На місці Рейчел В’янн теж подумала б про це. Одна справа — тікати самій, і зовсім інша — ризикувати життями дітей. А що як вони ризикуватимуть життями, залишаючись тут?

— Твоя правда. Це надто небезпечно. Але, я думаю, тобі варто зробити, як радить Бек. Сховайся. Це лише на один день. Потім, можливо, ми знатимемо більше.

— Де ховатися?

— Ізабель готувалась до такого, а я вважала її дурепою, — вона зітхнула. — У сараї є підвал.

— Якщо вони дізнаються, що ти переховуєш мене…

— Так, — обірвала її В’янн. Вона не хотіла чути, що це карається на смерть. — Я знаю.

Щоб раніше вкласти Софі спати, В’янн кинула снодійне в її лимонад. (Навряд чи так вчинила б хороша мати, але ще гірше було б залишити Софі саму чи взяти її із собою. Поганий вибір. Та що вдієш?) Чекаючи, поки донька засне, В’янн нетерпляче походжала по кімнаті. Вона чула кожен порив вітру, кожен скрип балок старого будинку. О шостій вона вдягнула свій садовий комбінезон і пішла вниз.

Бек сидів на дивані біля гасової лампи. Він тримав маленьке фото своєї родини в рамці. На ньому була зображена його дружина Гільда й діти — Жизела та Вільгельм.

Коли вона зайшла в кімнату, він підвів на неї очі, але не встав.

В’янн до пуття не знала, що їй робити. Їй хотілося, аби він зник, сховався за дверима своєї кімнати, адже вона не могла повністю йому довіряти. Але ж він ризикував кар’єрою, щоб допомогти Рейчел. Як можна було не зважати на це?

— Відбуваються погані речі, мадам. Немислимі речі. Я готувався бути солдатом і воювати за свою країну, щоб моя родина могла мною пишатися. Це був гідний вибір. А що про нас думатимуть, коли ми повернемося? Що думатимуть про мене?

Вона сіла поруч із ним:

— Я теж переживаю через те, що про мене подумає Антуан. Я не мала складати для вас той список. Я мала економніше ставитися до грошей. Я мала б бути розсудливішою, щоб зберегти свою роботу. Можливо, варто було слухатися Ізабель.

— Не звинувачуйте себе. Думаю, ваш чоловік сказав би вам те саме. Мабуть, ми, чоловіки, надто швидко хапаємося за зброю.

Він повернувся і поглянув на її вбрання.

На ній був комбінезон і чорний светр. На голові був зав’язаний чорний шарф. Вона нагадувала шпигунку-домогосподарку.

— Їй небезпечно тікати, — сказав він.

— Як і лишатися.

— Ось воно, — мовив він. — Жахлива дилема.

— Але що небезпечніше? — спитала В’янн.

Вона не чекала на відповідь, але він таки сказав:

— Думаю, лишатися.

В’янн кивнула.

— Вам не варто йти, — застеріг він.

— Я не можу кинути її саму.

Бек обміркував її слова і зрештою кивнув.

— Ви ж знаєте, де земля мсьє Фретта? Він там випасає корів.

— Так. Але…

— За сараєм є стежка. Вона веде до пункту пропуску, який охороняють найменше. Іти далеко, але дістатися туди варто до комендантської години. Це я кажу про всяк випадок. Якби когось таке цікавило. Хоч я таких не знаю.

— Мій батько, Жульєн Розіньйоль, мешкає в Парижі на бульварі ла Бурдоне, 57. Якби я… одного дня не повернулась додому…

— Я подбав би, щоб ваша донька дісталася Парижа.

Він підвівся, досі тримаючи в руках фото.

— Я йду спати, мадам.

Вони стояли поряд.

— Я боюся вам довіряти.

— На вашому місці я більше боявся б, якби не довіряв.

Вони були так близько.

— Ви хороша людина, капітане?

— Раніше думав, що хороша, мадам.

— Дякую, — мовила вона.

— Зарано дякувати, мадам.

Він залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

В’янн знову всілася. О пів на восьму вона зняла шаль із гачка біля кухні.

— Будь мужньою, — думала вона. — Лише цього разу.

Накинувши шаль на голову й плечі, вона вийшла надвір.

Рейчел із дітьми чекала на неї за сараєм. Поруч стояв візок на колесах. У ньому спав Арі, загорнутий у простирадла. Біля нього лежали деякі пожитки, які Рейчел вирішила взяти із собою.

— Маєш фальшиві документи? — спитала В’янн.

Рейчел кивнула:

— Не знаю, наскільки якісно вони зроблені, але мені довелося віддати за них свою весільну каблучку, — вона подивилась на В'янн. Вони зрозуміли одна одну без слів.

— Ти впевнена, що хочеш піти з нами?

— Упевнена.

— Чому ми маємо тікати? — спитала налякана Сара.

Рейчел поклала руку на голову доньки й поглянула на неї:

— Мені потрібно, щоб ти була сильною, Capo. Пам’ятаєш, про що ми говорили?

Сара повільно кивнула:

— Заради Арі й тата.

Перейшовши через дорогу, вони рушили полем до переліска. Коли вони дісталися рідкого лісу, В’янн відчула себе в безпеці. Поки вони дійшли до землі Фретта, надворі була ніч. Вони знайшли стежку, яка вела далі в хащі, де товсте коріння пробивалося крізь сухий ґрунт. Через це Рейчел було доволі складно штовхати дитячий візок, який знову й знову з грюкотом підстрибував на доріжці. Арі схлипував уві сні й жадібно смоктав великий палець. В’янн відчувала, як по її спині тече піт.

— Мені вже давно було необхідне тренування, — важко дихаючи, сказала Рейчел.

— Як я люблю такі прогулянки лісом, — відповіла В’янн. — А як щодо вас, мадемуазель Сара? Що вам подобається в нашій пригоді?

— На мені немає тієї дурної зірки, — сказала Сара. — А чому Софі не з нами? Вона любить ліс. Пам’ятаєте, як ми гралися, шукаючи сховані речі? Вона завжди все знаходила першою.

Між деревами попереду В'янн побачила спалах світла й чорно-біле маркування пропускного пункту.

Ворота були освітлені неймовірно яскравими прожекторами. Поруч стояв німецький вартовий. Його гвинтівка виблискувала під неприродним сяйвом. Перед ним була невеличка черга з людей, які хотіли перетнути кордон. Це було дозволено лише тим, у кого було все гаразд із документами. Якщо фальшиві посвідчення Рейчел викриють, її та дітей заарештують.

Це було так несподівано. В’янн зупинилася.

— Я напишу, якщо зможу, — сказала Рейчел.

У горлі В’янн застряг клубок. Навіть у найкращому випадку вона, можливо, ще кілька років не побачить своєї найкращої подруги. Або взагалі ніколи. У цьому новому світі не було гарантованого способу тримати зв’язок із тими, кого любиш.

— Не дивися на мене так, — сказала Рейчел. — Скоро ми знову будемо разом, питимемо шампанське й танцюватимемо під джаз, який тобі так подобається.

В’янн витерла сльози:

— Ти ж знаєш, якщо ти танцюватимеш на людях, я вдам, що не знаю тебе.

Сара смикнула її за рукав:

— Попрощайтеся за мене із Софі.

В’янн стала навколішки й обійняла Сару. Вона могла б тримати її так вічно, проте мусила відпустити.

Вона простягнула руки до Рейчел, але та відсахнулася:

— Якщо я тебе обійму, то розплачуся, а мені не можна плакати.

В’янн важко опустила руки.

Рейчел повернулася до візка. Вони втрьох подолали останній відрізок стежки. Візок стрибав, поки вони не вийшли з-під захисту дерев і не долучилися до черги біля пропускного пункту. Чоловік із велосипедом пройшов перевірку й поїхав далі. За ним рушила літня жінка, яка штовхала візок із квітами. Рейчел була вже майже в голові черги, аж раптом пролунав свисток, і хтось почав кричати німецькою. Вартовий націлив кулемет на натовп і відкрив вогонь.

Маленькі червоні спалахи розрізали темряву.

Верещала якась жінка, а чоловік поруч із нею впав на землю. Черга миттєво розсмокталася: люди почали тікати навсібіч.

Усе відбулося так швидко, що В’янн не встигла відреагувати. Вона бачила, як до неї біжать Рейчел та Сара. Вони кинулися назад у напрямку дерев. Сара — попереду, а Рейчел із візком — за нею.

— Сюди! — гукнула В’янн, але її голос потонув у звуках пострілів.

Сара впала навколішки.

— Capo! — кричала Рейчел.

Підбігши до дівчинки, В’янн підхопила її на руки. Вона занесла її в ліс, поклала на траву й почала розстібати пальто.

Груди дитини були вкриті кульовими отворами. Кров лилася рікою.

В’янн зняла свою шаль і притисла до ран.

— Як вона? — ледве дихаючи, спитала Рейчел. — Це кров? — Жінка впала на траву біля доньки. Арі почав плакати у візку.

На пропускному пункті миготіло світло, а солдати збиралися разом. Собаки гавкали.

— Ми маємо йти, Рейчел, — мовила В’янн. — Негайно, — вона звелася на ноги, взяла Арі з візка й простягнула його Рейчел, яка, здавалося, нічого не тямила. В’янн викинула все з візка й обережно поклала в нього Сару, підклавши їй під голову ковдру Арі. Стиснувши ручки візка скривавленими руками, вона підняла задні колеса й почала його штовхати. — Ходімо, — сказала В’янн. — Ми її врятуємо.

Рейчел ледь помітно кивнула.

В'янн штовхала візок по товстому корінню й багнюці. Її серце вистрибувало з грудей, а страх залишав кислий присмак у роті, але вона не зупинялась і не озиралася. Жінка знала, що Рейчел іде позаду, адже чула крик Арі. Якщо їх хтось і переслідував, вона не хотіла цього знати.

Коли вони дісталися Le Jardin, В’янн ледве проштовхнула важкий візок через канаву на узбіччі й затягла на пагорб у сарай. Коли вона нарешті зупинилася, Сара застогнала від болю.

Рейчел опустила Арі. Потім вона взяла Сару з візка й ніжно поклала на траву. Арі верещав і тягнув руки до матері.

Жінка схилилася над Сарою та побачила її понівечені груди. Вона поглянула на В’янн із таким болем, що тій забракло повітря. А тоді Рейчел знову опустила очі й поклала руку на бліду щоку своєї доньки.

Сара підняла голову:

— Ми вже за кордоном? — Кров підборіддям стікала з її безбарвних губ.

— Так, — відповіла Рейчел. — Так, тепер ми в безпеці.

— Я поводилася сміливо, правда ж? — мовила Сара.

— Так, — відповіла Рейчел надломленим голосом. — Дуже сміливо.

— Мені холодно, — пробурмотіла Сара. Вона тремтіла.

Сара конвульсивно хапнула повітря й повільно видихнула.

— Тепер ми їстимемо цукерки. І макарони. Я люблю тебе, Capo. І тато тебе любить. Ти наша зіронька, — голос Рейчел зірвався. Тепер вона плакала. — Наше серденько. Ти ж знаєш це?

— Скажіть Софі, що я… — Сара заплющила очі. Вона зробила останній подих і застигла. Її губи були розтулені, але не рухалися.

В’янн стала навколішки біля Сари. Вона перевірила її пульс, але його не було. Нависла моторошна, в’язка тиша. В’янн могла думати лише про звук дитячого сміху і про те, що без нього світ спорожніє. Вона пізнала смерть, горе, що розриває тебе на шматки й навіки лишає зламаною, і не уявляла, як Рейчел і досі дихає. За інших обставин В'янн присіла б поруч, узяла б її за руку і дала поплакати. Чи обійняла б. Чи поговорила б. Чи не казала б нічого. Зробила б те, що потрібно було Рейчел: для цього В’янн звернула б гори. Та зараз це було неможливо. У цьому було ще одне жахіття нинішньої ситуації: у них навіть не було часу, щоб погорювати.

В’янн мусила бути сильною заради Рейчел.

— Потрібно поховати її, — якомога ніжніше сказала В’янн.

— Вона ненавидить темряву.

— З нею буде моя мама, — сказала В’янн. — І твоя. Ви з Арі маєте сховатися в підвалі. Я подбаю про Сару.

— Як?

В’янн знала, що Рейчел питає не про те, як сховатися в сараї. Вона питає, як жити після такої втрати. Як відпустити свою дитину, як дихати після того, як прошепочеш: «Прощавай».

— Я не можу залишити її.

— Ти мусиш. Заради Арі, — В’янн звелася на ноги.

Рейчел зробила вдих, надірваний, мов розбите скло, нахилилась і поцілувала Сару в щоку.

— Я завжди любитиму тебе, — прошепотіла вона.

Нарешті Рейчел устала. Вона взяла Арі на руки, міцно притисла до себе й знову заплакала.

В’янн узяла Рейчел за руку та відвела подругу в сарай.

— Я прийду по вас, коли буде безпечно.

— Безпечно, — повторила Рейчел монотонним голосом, дивлячись на відчинені двері сараю.

В’янн відсунула машину й відчинила люк.

— Унизу є ліхтар. І їжа.

Тримаючи Арі, Рейчел спустилася драбиною й зникла в темряві. В’янн закрила люк і поставила авто на місце, а тоді пішла до бузкового куща, який її мати посадила тридцять років тому. Тепер він був високий і розрісся вздовж муру. Під бузком, майже непомітні через літню зелень, стирчали три маленькі білі хрести. Два з них вони встановили після її викиднів, і ще один — у пам’ять про її сина, який прожив менше від тижня.

Рейчел стояла тут, поруч із нею, коли ховали її хлопчиків. Тепер В’янн ховала доньку своєї найкращої подруги. Найкращу подругу її дочки. Як міг милостивий Бог дозволити такому статися?

Розділ 23

В останні хвилини перед світанком В’янн сиділа біля свіжого могильного пагорба. Вона хотіла помолитися, але віра її покинула, залишившись у житті зовсім іншої жінки.

В’янн повільно підвелася.

Коли небо набуло прекрасного лавандово-рожевого кольору (наче доля глузувала з них), жінка пішла на заднє подвір’я, де кури затріпотіли крилами, злякавшись її несподіваної появи. Вона кинула скривавлений одяг на землю і почала відмивати його під колонкою. Потім, знявши з мотузки для білизни нічну сорочку, вона вдягнула її й пішла в дім.

В'янн неймовірно стомилася — душею й тілом, але відпочити не було змоги. Вона запалила гасову лампу й сіла на диван. Заплющивши очі, вона спробувала уявити, що Антуан поруч із нею. Що вона йому сказала б? «Я вже не знаю, що робити. Я хочу захистити Софі, але яка ж це безпека, якщо вона мусить рости у світі, де люди безслідно зникають лише тому, що моляться іншому Богу? А що як мене заарештують…»

Двері гостьової кімнати відчинилися. Вона чула, як Бек підійшов до неї. Він був у своїй формі, щойно поголений. Вона знала, що він чекатиме на її повернення. Хвилюватиметься за неї.

— Ви повернулися, — сказав він.

Вона була певна, що він бачить сліди крові чи бруду на ній. На скроні чи на зовнішньому боці долоні. На мить між ними запала тиша. В’янн знала, що Бек чекає, поки вона погляне на нього, розповість, що сталося. Однак жінка просто сиділа мовчки. Якщо вона відкриє рота, то може закричати. Якщо розплющить очі, то може заплакати, почати вимагати, аби він пояснив, чому в дітей стріляють у темряві нізащо.

— Мамо? — гукнула Софі, зайшовши в кімнату. — Тебе не було в ліжку, коли я прокинулася, — сказала вона. — Я злякалася.

— Вибач, Софі.

— Ну, я маю йти, — сказав Бек. — На все добре.

Коли за ним зачинилася двері, Софі підійшла ближче. Її погляд був трохи туманний, утомлений:

— Ти лякаєш мене, мамо. Щось сталося?

В’янн знову заплющила очі. Вона мусить повідомити доньці жахливу новину. А що потім? Вона обійме її, гладитиме по голові й дасть поплакати. Вона має бути сильною. Як же вона стомилася бути сильною.

— Ходімо, Софі, — сказала вона, підвівшись. — Спробуймо ще поспати.

Того дня В’янн очікувала побачити в місті солдатів із гвинтівками напоготові, поліцейські авто на площі, собак, що прагнуть зірватися з повідців, офіцерів СС у чорній формі — словом, щось, що свідчило б про неприємності.

Однак усе було, як завжди.

Вони із Софі цілий день простояли в чергах у Карріву, хоч В’янн і знала, що це марнування часу. Вони тинялися від однієї вулиці до іншої. Спершу Софі говорила без упину, та В’янн майже не помічала її. Як вона могла зосередитися на звичайній розмові, коли Рейчел з Арі ховалися в її підвалі, а Сара була мертвою?

— Ми вже можемо йти, мамо? — спитала Софі близько третьої. — Тут уже нічого немає. Ми марнуємо час.

Мабуть, Бек помилився. Або ж надміру перестраховувався.

Звісно ж, ніхто не арештовуватиме євреїв о такій порі. Усі знали, що арешти ніколи не відбуваються під час прийомів їжі. Для цього нацисти були надто пунктуальними й організованими. До того ж вони обожнювали французьку їжу та вино.

— Так, Софі. Можемо йти додому.

Вони вийшли з міста. В’янн була насторожі, але на дорозі було навіть менш людно, ніж зазвичай. На аеродромі було тихо.

— Сара може зайти до нас? — спитала Софі, коли В’янн відчинила зламану хвіртку.

Сара.

В’янн поглянула на Софі.

— Здається, ти засмучена, — зауважила донька.

— Так і є, — тихо сказала В’янн.

— Ти думаєш про тата?

В’янн глибоко вдихнула, а тоді сказала ніжно:

— Ходімо зі мною, — вона повела Софі до яблуні, де вони присіли на траву.

— Мамо, ти мене лякаєш.

В’янн розуміла, що робить усе неправильно, але не мала жодного уявлення, як вона має вчинити. Софі була надто дорослою для брехні й надто малою для такої правди. В’янн не могла їй сказати, що Сару застрелили при спробі перетнути кордон. Дитина могла б ненароком обмовитися про це комусь.

— Мамо?

В’янн притулила долоні до худенького обличчя доньки.

— Сара померла минулої ночі, — промовила вона тихо.

— Померла? Але ж вона не була хворою.

В’янн спробувала опанувати себе:

— Так іноді трапляється. Господь несподівано забирає людей. Вона тепер у Раю. Зі своєю бабусею і твоєю.

Софі швидко підвелася і, відсахнувшись від неї, відступила назад:

— Думаєш, я дурна?

— П-про що ти?

— Вона єврейка.

В’янн лякало те, що вона бачила в очах своєї дитини. У її погляді не лишилось ані крихти юності. У ньому не було невинності, наївності й надії. Не було навіть горя. Лише гнів.

Краща мати зуміла б перетворити цю злість на біль втрати, а потім — на спогади, але В’янн неспроможна зараз бути хорошою матір’ю. Вона не могла вигадати нічого, що не було б брехнею чи мало якийсь сенс.

Вона відірвала смужку мережива від свого рукава:

— Бачиш шматок червоної пряжі серед гілок?

Софі підняла голову. Пряжа вже трохи втратила колір, але досі виділялась на тлі коричневого віття, зеленого листя й нестиглих яблук. Вона кивнула.

— Я повісила це туди, аби пам’ятати твого тата. Чом би тобі не зробити те саме для Сари, і ми згадуватимемо про неї щоразу, коли виходитимемо надвір.

— Але ж тато не помер! — вигукнула Софі. — Чи ти теж брешеш…

— Ні, ні. Просто ми пам’ятаємо тих, кого немає поряд, так само як і тих, кого ми втратили, хіба не так?

Софі взяла смужку мережива. Трохи похитуючись, вона прив’язала її до тієї ж гілки.

В’янн так хотіла, щоб Софі повернулася до неї та обійняла, але донька просто стояла на місці, дивлячись на мереживо повними сліз очима.

— Так болітиме не завжди, — це все, що змогла вигадати В’янн.

— Я тобі не вірю.

Нарешті Софі поглянула на неї:

— Я піду подрімаю.

В’янн змогла лише кивнути. Зазвичай її засмутила б така напруга між нею і її донькою. Однак зараз вона просто зітхнула і звелася на ноги. Жінка обтрусила траву зі спідниці й пішла до сараю. Там вона відкотила «Renault» і відчинила льох.

— Рейч? Це я.

— Дякувати Богові, — прошепотіла Рейчел із темряви. Вона піднялася хиткими сходами та вийшла на світло, тримаючи в руках Арі.

— Що сталося? — утомлено спитала вона.

— Нічого.

— Нічого?

— Я була в місті. Здається, усе гаразд. Можливо, Бек дарма панікував, але, я думаю, тобі варто пересидіти тут ще одну ніч.

Обличчя Рейчел скривилося:

— Мені потрібні підгузки. А ще швидко прийняти ванну. Від нас із Арі тхне.

Немовля почало плакати. Вона відкинула вогкі кучері зі спітнілого обличчя і щось йому прошепотіла.

Вийшовши із сараю, вони попрямували в будинок Рейчел.

Вони були вже майже біля парадних дверей, коли під’їхала машина французької поліції. З авто вийшов Поль і ступив на подвір’я, тримаючи в руках гвинтівку.

— Ви Рейчел де Шамплейн? — спитав він.

Рейчел насупилася:

— Ви знаєте, хто я.

— Вас депортують. Ходімо зі мною.

Рейчел притисла Арі.

— Не забирайте мого сина…

— Його немає в списку, — сказав Поль.

В’янн схопила чоловіка за рукав:

— Ви не можете зробити цього, Полю. Вона француженка!

— Вона єврейка, — він націлив гвинтівку на Рейчел. — Ворушіться!

Рейчел почала щось говорити, але Поль схопив її за руку і, витягши на дорогу, кинув на заднє сидіння машини.

В’янн знала, що має лишатися на місці, але за мить вона вже бігла за авто й стукала по капоту, благаючи, щоб полісмен пустив її в салон. Поль ударив по гальмах, дозволивши їй всістися на задньому сидінні, і натиснув на газ.

— Ти не мусиш тут бути, — сказала Рейчел, коли вони проїздили повз Le Jardin.

— Ніхто не мусить тут бути, — відповіла В’янн.

Ще тиждень тому вона, мабуть, просто покинула б Рейчел. Вона відвернулася б, відчуваючи розкаяння та провину, але вирішила б, що захист Софі важливіший за будь-що інше.

Однак минула ніч змінила її. Вона досі була вразливою й наляканою, але тепер вона також була розгніваною.

У місті на багатьох вулицях з’явилися барикади. Скрізь були поліцейські авто, з яких витягали людей із жовтими зірками на грудях і гнали на залізничну станцію, де на них чекали вагони для перевезення худоби. Сотні людей, вочевидь, притягли сюди з усіх навколишніх містечок.

Поль зупинив машину і відчинив дверцята. В’янн, Рейчел й Арі долучилися до натовпу єврейських жінок, дітей та літніх чоловіків, які пленталися до платформи.

Поїзд уже чекав, випльовуючи чорний дим у повітря. На платформі стояли два німецькі солдати. Одним із них був Бек. У руках він тримав батіг. Батіг.

Однак усім цим безумством опікувались поліцейські-французи. Вони шикували людей у шеренги й сортували їх: чоловіків пхали в один вагон, а жінок і дітей — в інший.

Попереду якась жінка з дитиною на руках спробувала втекти. Жандарм вистрелив їй у спину. Вона впала замертво, а малюк покотився просто під ноги полісмену, який тримав пістолет.

Зупинившись, Рейчел повернулася до В’янн:

— Візьми мого сина, — прошепотіла вона.

Натовп штовхав їх.

— Забери його. Урятуй, — благала Рейчел.

В’янн не вагалася. Вона знала, що тепер ніхто не може лишатися осторонь. І хоч як вона боялася за життя Софі, вона раптом ще більше злякалася того, що її доньці доведеться жити у світі, де хороші люди не роблять нічого, аби зупинити зло, де хороша жінка не простягне руку подрузі. Вона схопила немовля.

— Ти! — гукнув жандарм до Рейчел, сильно вдаривши її прикладом гвинтівки в плече. — Ворушися!

Рейчел глянула на В’янн. У її очах промайнула вся історія їхньої дружби — секрети, обіцянки, яких вони дотримувалися, мрії, у яких їхні діти були близькими, наче сестри.

— Тікай звідси, — прокричала Рейчел. — Іди.

В’янн послухалася. Не встигнувши отямитися, вона вже розвернулась і проштовхувалась крізь натовп, геть від платформи, геть від солдатів із собаками, геть від смороду страху й ударів батога, геть від плачу жінок і дітей. Вона не спинялася, доки не добігла до краю платформи. Тоді, міцно тримаючи Арі, вона озирнулась.

Рейчел стояла у дверях вагона. Її обличчя та руки були досі вкриті кров’ю доньки. Вона помітила В’янн і підняла скривавлену руку. А тоді вона зникла серед інших жінок. Двері вагона зачинилися.

В’янн упала на диван. Арі невпинно кричав. Його підгузок був мокрий і тхнув сечею. Вона мала б устати й подбати про нього, але не могла поворухнутись. Вона буквально фізично відчувала тягар утрати, який душив її.

У вітальню зайшла Софі.

— Чому Арі в тебе? — спитала вона налякано. — Де мадам де Шамплейн?

— Її немає, — відповіла В’янн. Вона не мала сил, аби вигадувати якусь брехню. Та й навіщо?

Неможливо було захистити її доньку від зла, що коїлося навколо.

Ніяк.

Софі зростатиме, знаючи надто багато. Знаючи, що таке страх, утрата й ненависть.

— Рейчел народилася в Румунії, — стримано пояснила В’янн. — До того ж вона єврейка, а це тепер злочин. Уряду Віші байдуже, що вона прожила у Франції двадцять п’ять років і вийшла заміж за француза, який воював за цю країну. Її депортували.

— Наш уряд депортував її? Я думала, таке роблять нацисти.

В’янн зітхнула.

— Сьогодні це робила французька поліція. Хоча нацисти теж там були.

— Куди її відвезуть?

— Не знаю.

— Вона повернеться після війни?

Так. Ні. Сподіваюся. Як би відповіла хороша мати?

— Сподіваюся.

— А що буде з Арі? — спитала Софі.

— Він залишиться з нами. Його не було в списку. Мабуть, наш уряд уважає, що діти самі можуть про себе подбати.

— Але, мамо, що нам…

— Що нам робити? Не маю жодного уявлення, — вона зітхнула. — Поки наглянь за дитиною. Я схожу до них додому й принесу його колиску та одяг.

В'янн уже була майже біля дверей, коли Софі спитала:

— А як щодо капітана Бека?

В’янн завмерла. Вона згадала, як він стояв на платформі з батогом. Батогом, яким заганяв жінок і дітей у вагони для худоби.

— Так, — сказала вона. — Як щодо капітана Бека?

Виправши свій просякнутий кров’ю одяг, В’янн вивісила його сушитися на задньому подвір’ї. Виливаючи мильну воду на траву, вона намагалася не звертати увагу, якою червоною вона була. Жінка приготувала вечерю для Софі й Арі (хоч і не пам’ятала, що саме) і вклала їх спати, але коли в будинку стало темно й тихо, вона знову потрапила в полон емоцій. Вона була неймовірно розлюченою та спустошеною.

В’янн не могла повірити в те, які моторошні й огидні її думки, які безмежні її злість та горе. Жінка відірвала смужку від комірця і вийшла з будинку. Вона пам’ятала, як Рейчел подарувала їй цю блузу. Три роки тому.

— У Парижі всі таке носять.

Яблуні розкинули над нею свої руки. Лише з другої спроби їй удалося прив’язати шматок тканини до гілки — між Антуановою та Сариною стрічкою. Упоравшись, вона відступила на кілька кроків.

Сара.

Рейчел.

Антуан.

Кольори попливли перед її очима. Лише тоді вона зрозуміла, що плаче.

— Будь ласка, Боже, — В'янн почала молитися, дивлячись на клаптики тканини, мережива та пряжу, що тріпотіли серед нестиглих яблук. Яка тепер користь від молитов, коли тих, кого вона любить, немає?

Біля Le Jardin зупинився мотоцикл, і за кілька секунд вона почула його голос:

— Мадам?

Вона повернулась обличчям до нього.

— Де ваш батіг, капітане?

— Ви були на станції?

— Як воно, бити француженок?

— Невже ви думаєте, що я на таке здатен, мадам? Мене від цього нудить.

— І все ж ви там були.

— Як і ви. Ця війна змусила всіх нас бути там, де ми не хочемо.

— Для вас, німців, це не така й велика проблема.

— Я намагався допомогти їй, — сказав він.

Раптом В’янн відчула, як уся її лють і горе повертається. Він справді намагався врятувати Рейчел. Якби ж вони послухалися його і лишилися в схованці. Вона захиталася. Бек підбіг і підтримав її.

— Ви радили сховати її вранці. Вона цілий день просиділа в тому жахливому підвалі. А ввечері я подумала… що все гаразд.

— Фон Ріхтер змінив розклад. Виникли проблеми з потягами.

Потяги.

Рейчел махає їй на прощання.

В’янн поглянула на нього:

— Куди її забрали?

Це було перше конкретне запитання, яке вона йому поставила.

— У трудовий табір у Німеччині.

— Я переховувала її цілий день, — повторювала В’янн, наче тепер це мало якесь значення.

— Вермахт уже цього не контролює. Тепер це справа гестапо та СС. Вони… жорстокіші, ніж солдати.

— Навіщо ви там були?

— Я виконував наказ. Де її діти?

— Ваші люди застрелили Сару біля пропускного пункту.

— Боже мій, — пробурмотів він.

— У мене її син. Чому Арі не було в списку?

— Він народився у Франції, і йому немає чотирнадцяти. Французьких євреїв не депортують, — він глянув на неї. — Поки що.

В’янн перехопило дух:

— Вони прийдуть по Арі?

— Думаю, скоро вони депортуватимуть усіх євреїв, незважаючи на вік і місце народження. І коли це почнеться, буде небезпечно переховувати будь-якого єврея.

— Дітей депортують. Самих, — навіть після того, що вона вже бачила, їй стало моторошно. — Я обіцяла Рейчел захистити його. Ви мене видасте? — спитала вона.

— Я не монстр, В’янн.

Це вперше Бек назвав її на ім’я.

Він підійшов ближче.

— Я хочу захистити вас, — сказав він.

Гіршого він сказати не міг. Вона почувалася самотньою вже кілька років, але тепер справді лишилася сама.

Він ніжно торкнувся її плеча. Від цього все її тіло наче пронизало струмом. Не в змозі контролювати себе, вона дивилася на нього.

Він був так близько. На відстані поцілунку. Один подих, кивок, дотик — варто було хоч трішки його підштовхнути, і він би це зробив. На мить В’янн забула, хто вона й що сталося за останню добу. Їй так хотілось забутися, полегшити свій біль. Вона злегка схилилася вперед і відчула його дихання на своїх губах. А тоді вона згадала. Усе одразу. Лавина гніву накрила її. Вона відштовхнула його так сильно, що він мало не впав.

Вона витерла губи, ніби вони торкнулися його.

— Нам не можна цього робити, — сказала вона.

— Звісно, не можна.

Проте коли їхні погляди зустрілися, вони обоє знали, що є дещо гірше, ніж поцілувати не ту людину.

Це хотіти цього.

Розділ 24

Літо скінчилося. На зміну теплим золотим дням прийшли дощі й похмуре небо. Утім, Ізабель була такою зосередженою на своєму маршруті, що не помічала погоди.

Прохолодного осіннього вечора вона вийшла з вагона потяга і злилася з натовпом, тримаючи в руках букет осінніх квітів.

Поки вона йшла бульваром, усе навколо, голосно сигналячи, заполонили німецькі машини. Солдати впевнено крокували між заляканими парижанами. У холодному повітрі тріпотіли прапори зі свастикою. Дівчина швиденько спустилася в метро.

У тунелі було повно людей. Скрізь була розклеєна нацистська пропаганда, яка демонізувала британців та євреїв та обіцяла, що фюрер розв’яже всі проблеми.

Раптом пролунала сирена, яка повідомляла про повітряну атаку. Світло зникло, й усі опинилися в темряві. Вона чула бурмотіння людей, дитячий плач і кашель літніх чоловіків. Десь далеко вона почула важкий удар, а тоді вибух. Мабуть, знову бомблять Булонь-Біянкур, що ж іще? Завод «Renault» виготовляв вантажівки для німців.

Коли нарешті пролунав сигнал, який означав, що атака скінчилася, ніхто не рухався ще кілька секунд, доки не ввімкнулося світло.

Ізабель була вже майже біля потяга, коли почула свисток.

Вона застигла. Нацисти й французькі колабораціоністи йшли тунелем і щось обговорювали. Вони вказували на людей, відтягували їх убік і змушували ставати навколішки.

Поруч із нею вигулькнула гвинтівка.

— Документи, — сказав німець.

Ізабель стисла квіти в одній руці, а іншою почала нервово відкривати сумочку. У неї в букеті було повідомлення для Анук. Звісно ж, такий обшук не був чимось несподіваним. Відколи війська Альянсу почали перемагати в Північній Африці, німці постійно зупиняли людей і вимагали в них документи. На вулицях, у крамницях, на залізничних станціях, у церквах. Скрізь чатувала небезпека. Вона простягнула йому фальшиве посвідчення.

— Я їду на обід із подругою моєї матері.

До нациста підійшов француз, уважно подивився на документ і похитав головою. Німець повернув Ізабель посвідчення і сказав:

— Іди.

Ізабель усміхнулася, вдячно кивнула й поквапилася на потяг, устигнувши забігти у вагон якраз перед тим, як двері зачинилися.

Поки Ізабель дісталася шістнадцятого муніципального підрозділу, вона встигла заспокоїтись. Вулицями ширився вогкий туман, роблячи розмитими будівлі й баржі, що повільно пливли Сеною. Імла посилювала кожен звук. Десь від землі відскакував м’яч (мабуть, гралися дітлахи). Повільно стишуючись, пролунав гудок якоїсь баржі.

На бульварі дівчина звернула за ріг і попрямувала до одного з небагатьох бістро, де горіло світло. Його навіс тріпотів від вітру. Вона пройшла повз порожні столи до вуличної каси та замовила каву з молоком (звісно ж, без кави і молока).

— Жульєтт? Це ти?

Ізабель побачила Анук і всміхнулася.

— Габрієлло! Рада тебе бачити, — Ізабель простягнула Анук квіти.

Анук замовила каву. Поки вони сьорбали на холоді свій напій, Анук сказала:

— Я вчора говорила з дядьком Генрі. Він сумує за тобою.

— Із ним щось сталося?

— Ні. Ні. Навпаки. Він запланував вечірку на вечір вівторка. Попросив віддати тобі запрошення.

— Мені принести подарунок?

— Ні, але можеш передати йому листа. Ось він.

Ізабель узяла конверт і запхнула його під підкладку сумочки.

Анук поглянула на неї. Навколо її очей залягли глибокі тіні. На щоках та лобі з’явилися нові зморшки. Такий спосіб життя починав даватися взнаки.

— З тобою все гаразд, подруго? — спитала Ізабель.

Анук утомлено, але щиро всміхнулася:

— Так, — вона зробила паузу. — Учора я бачила Ґаетана. Він буде на зібранні в Карріву.

— Навіщо ти мені це кажеш?

— Ізабель, ти найбільш прямолінійна людина, яку я колись зустрічала. Усі твої думки й почуття можна прочитати в очах. Ти сама не помічаєш, як часто згадуєш його?

— Невже? Я думала, що добре це приховую.

— Насправді це мило. Це нагадує мені, за що ми боремося. За прості речі. Дівчина, хлопець, їхнє майбутнє, — вона поцілувала Ізабель в обидві щоки, а тоді прошепотіла: — Він теж про тебе говорить.

На щастя для Ізабель, цього дня наприкінці жовтня в Карріву лив дощ.

Такої погоди ніхто ні на кого не звертав уваги, навіть німці. Дівчина накинула каптур і підняла комір плаща, але дощ усе одно заливав її обличчя та стікав по шиї, коли вона витягала велосипед із потяга та вела його платформою.

На околиці міста вона застрибнула на нього. Оминаючи площу й обравши найменш людний шлях, Ізабель заїхала в Карріву. Через непогоду на вулицях було майже порожньо. Лише жінки та діти стояли в чергах по їжу. З їхніх пальт і капелюхів стікала вода. Німці переважно сиділи в приміщеннях.

Коли дівчина дісталася готелю Бельву, то почувалася геть виснаженою. Вона злізла з велосипеда і, пристебнувши його до ліхтаря, зайшла всередину.

Над головою задзвенів дзвоник, сповіщаючи про її появу німецьких військових, які сиділи у фойє та пили каву.

— Мадемуазель, — мовив один з офіцерів, простягаючи їй круасан із шоколадом. — Ви змокли до нитки.

— Французи не знають, що робити, коли йде дощ.

Вони засміялися.

Ізабель, усміхаючись, пройшла повз них. Підійшовши до столу реєстратури, вона подзвонила у дзвоник.

Із задньої кімнати вийшов Генрі, тримаючи тацю з кавою. Він помітив її і кивнув.

— Хвилинку, мадам, — сказав Генрі, підносячи тацю до столика, за яким сиділи двоє агентів СС, що у своїй чорній уніформі були схожі на павуків.

Повернувшись до стійки, Генрі звернувся до неї:

— З поверненням, мадам Жервез. Радий вас знову бачити. Ваша кімната вже готова. Ходімо зі мною…

Вона пішла за Генрі вузьким коридором, а тоді сходами на другий поверх. Там він засунув ключ у замок і, повернувши його, відчинив двері в маленьку кімнату з одномісним ліжком, тумбочкою і лампою. Чоловік пропустив її всередину, зачинив двері ногою, а тоді обійняв її.

— Ізабель, — мовив він. — Який я радий тебе бачити, — відпустивши її, він відступив назад. — Новини з Роменвіля… Я хвилювався.

Ізабель скинула каптур.

— Так.

В останні місяці нацисти серйозно взялися за тих, кого вважали саботажниками і повстанцями. Нарешті вони зрозуміли, яку роль у цій війні відіграють жінки, тож ув’язнили понад двісті француженок у Роменвілі.

Вона зняла пальто й кинула його на бильце ліжка. Діставши з підкладки конверт, вона віддала його Генрі.

— Тримай, — сказала вона, передаючи йому гроші від МІ9. Його готель був однією з їхніх основних конспіративних схованок. Ізабель було до вподоби, як вони давали прихисток британцям, янкі й повстанцям просто під носом у нацистів. А сьогодні вона залишиться в цій малесенькій кімнаті.

Вона взяла стілець біля подряпаного письмового столу і присіла.

— Зустріч призначено на сьогодні?

— На одинадцяту. У покинутому сараї на фермі Анґелера.

— Про що йтиметься?

— Я не в курсі.

Він сів на краєчку ліжка. За виразом його обличчя дівчина зрозуміла, що він говоритиме про щось серйозне, і зітхнула.

— Я чув, нацисти зі шкіри пнуться, щоб знайти Солов’я. Кажуть, вони намагаються з’ясувати ваш маршрут.

— Я знаю, Генрі, — вона підняла одну брову. — Сподіваюся, ти не розповідатимеш мені, як це небезпечно.

— Ти надто часто це робиш, Ізабель. Скільки вже походів на твоєму рахунку?

— Двадцять чотири.

Генрі похитав головою.

— Не дивно, що вони так відчайдушно тебе шукають. Ми чули про ще один маршрут. Він проходить крізь Марсель та Перпіньян і також успішно функціонує. Можуть виникнути неприємності, Ізабель.

Його турбота зворушила дівчину. До того ж було так приємно почути своє ім’я. Добре було знову стати Ізабель Розіньйоль, навіть ненадовго, посидіти з кимось, хто її знав. Вона надто багато часу проводила в схованках із незнайомцями.

Однак Ізабель не бачила сенсу говорити про це. Її маршрут був неоціненний і вартий ризику.

— Ти ж наглядаєш за моєю сестрою, правда?

— Так.

— Той нацист досі в неї живе?

Генрі відвів погляд.

— У чому річ?

— В’янн звільнили з роботи.

— Чому? Учні люблять її. Вона чудова вчителька.

— Кажуть, вона ставила надто багато запитань офіцеру гестапо.

— Це не схоже на В’янн. Тож у неї немає жодного заробітку. На що ж вони живуть?

Генрі стало ніяково.

— Ходять чутки…

— Які чутки?

— Про неї і того нациста.

Ціле літо В’янн ховала сина Рейчел у Le Jardin. Вона ніколи не виходила з ним надвір, навіть у сад. Не маючи документів, вона не могла вдавати, що він хтось інший, а не Аріель де Шамплейн. Софі доводилося лишатися з дитиною вдома, тож кожен похід В’янн у місто коштував їй нервів, бо тривав досить довго. Вона розповіла всім, кому могла, що Рейчел депортували з обома дітьми.

Це все, що вона змогла вигадати.

Сьогодні, після довгого важкого дня, який вона провела в чергах, щоб почути, що нічого не лишилося, В’янн ішла з міста з відчуттям поразки. Ходили чутки про нові хвилі депортації та облав по всій Франції. Тисячі французьких євреїв тримали в таборах для військовополонених.

Удома В’янн повісила мокрий плащ на гачок біля дверей. Вона не сподівалася, що він висохне до завтра, але принаймні вся вода стече на підлогу. Жінка зняла брудні чоботи і зайшла в будинок. Софі, як завжди, чекала на неї біля дверей.

— Зі мною все гаразд, — сказала В’янн.

Софі похмуро кивнула:

— Із нами теж.

— Викупаєш Арі, поки я готуватиму вечерю?

Софі взяла Арі на руки й вийшла з кухні.

В’янн зняла з голови шарф. Поставивши кошик у раковину, аби він висох, вона пішла в комору, щоб узяти шматочок ковбаси та кілька маленьких картоплин і цибулин.

На кухні вона ввімкнула плиту й поставила розігріватися чорну чавунну сковорідку. Крапнувши трохи безцінної олії, вона обсмажила ковбасу.

Розламуючи м’ясо дерев’яною ложкою, В’янн спостерігала, як воно змінює колір і вкривається апетитною коричневою скоринкою. Коли воно стало хрустким, вона додала нарізану картоплю, цибулю й часник. Часник стрибав по сковорідці, наповнюючи повітря своїм ароматом.

— Смачно пахне.

— Капітане, — мовила вона тихо. — Я не чула вашого мотоцикла.

— Мене впустила мадемуазель Софі.

Вона зменшила вогонь, накрила пательню кришкою і повернулася до нього. За мовчазною згодою вони не згадували той вечір у саду. І все ж ця напруга постійно висіла між ними.

Певним чином тоді все змінилося. Тепер Бек зазвичай вечеряв із ними. Їли вони переважно те, що він приносив. Він ніколи не брав багато: хіба що трохи шинки, борошна та кілька сосисок. Аби відбудувати стіну, яка між ними впала, капітан відкрито говорив про свою дружину та дітей, а вона — про Антуана. Він постійно ввічливо пропонував В’янн відправляти Антуанові посилки, у які вона клала різні дрібниці — старі зимові рукавиці, забуті Беком цигарки, дорогоцінний джем.

В’янн намагалася ніколи не лишатися з Беком наодинці. Це була найбільша зміна. Вона не виходила ввечері на подвір’я і лягала спати разом із Софі. Вона недостатньо собі довіряла, щоб лишатися з ним тет-а-тет.

— Я приніс вам подарунок, — сказав він.

Він простягнув їй стос паперів. Свідоцтво про народження дитини, народженої в червні 1939 року в Етьєна та Еймі Моріак. Хлопчика звали Даніель Антуан Моріак.

В’янн поглянула на Бека. Хіба вона казала йому, що вони з Антуаном хотіли назвати сина Даніелем? Мабуть, казала, хоч і не пам’ятала цього.

— Тепер небезпечно переховувати в себе єврейських дітей. Принаймні скоро стане небезпечно.

— Ви так ризикуєте заради нього. Заради нас, — сказала вона.

— Заради вас, — відповів він тихо. — Це фальшиві документи, мадам. Не забувайте про це. Усім кажіть, що ви всиновили його в родичів.

— Я ніколи не скажу, що ви допомогли мені дістати ці документи.

— Я не за себе хвилююся, мадам. Арі має негайно стати Даніелем. Цілком. А ви маєте бути дуже обережною. Гестапо та СС… дуже жорстокі. Перемоги Альянсу в Африці — це серйозний удар для нас. І це рішення щодо євреїв… це невимовне зло. Я… — він замовк і глянув на неї. — Я хочу захистити вас.

— Ви вже це робите, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Він зробив крок до неї, а вона — до нього, хоча знала, що це помилка.

У кухню забігла Софі.

— Арі голодний, мамо. Він постійно ниє.

Бек зупинився. Погладивши її руку, він узяв зі столу виделку. Він наколов на неї апетитний шматок ковбаси, хрумкий кубик картоплі й трохи смаженої цибулі.

Поглинаючи їжу, він не зводив із неї погляду. Він був так близько, що В’янн відчувала його подих на своїй щоці.

— Ви чудовий кухар, мадам.

— Дякую, — стримано відповіла вона.

Він відійшов.

— Шкода, що я не можу лишитися на вечерю, мадам. Мушу йти.

В’янн відвернулась і всміхнулася Софі.

— Накривай стіл на трьох, — сказала вона.

Поки на плиті готувалася вечеря, В’янн посадила дітей на ліжко.

— Софі, Арі, ідіть сюди. Я маю з вами поговорити.

— Що сталося, мамо? — схвильовано спитала Софі.

— Євреїв, народжених у Франції, теж депортують, — вона зробила паузу. — Дітей також.

Софі різко вдихнула і глянула на трирічного Арі, який весело стрибав на ліжку. Він був замалим, щоб прикидатися кимось іншим. Вона може сказати, що відтепер його звуть Даніель Моріак, але він не зрозуміє чому. Якщо він віритиме в повернення матері й чекатиме на це, то рано чи пізно зробить помилку, через яку його депортують. Можливо, через нього їх усіх уб’ють. Вона не може так ризикувати. Вона мусить розбити його серце, аби захистити їх усіх.

«Пробач мені, Рейчел».

В’янн обмінялася із Софі сповненими болю поглядами. Вони обидві знали, що робити, але як могла одна мати вчинити так із дитиною іншої?

— Арі, — тихо сказала вона, обіймаючи його личко своїми долонями. — Твоя мама тепер в Раю з янголами. Вона не повернеться.

Він перестав стрибати.

— Що?

— Її більше немає, — повторила В’янн, відчуваючи, як сльози течуть її обличчям. Вона повторюватиме це, поки він не повірить. — Тепер я твоя мама, і тебе зватимуть Даніель.

Він насупився, гучно цмокаючи ротиком і дивлячись на свої пальчики, ніби щось рахував.

— Ви ж казали, що вона повернеться.

— Не повернеться, — із болем відповіла В'янн. — Її немає. Як кроленяти, яке ми втратили минулого місяця, пам’ятаєш? — Вони закопали його на подвір`ї з пишною церемонією.

— Немає, як кроленяти? — Його карі очі наповнилися слізьми, а ротик затремтів. В’янн обійняла його та почала гладити по спинці. Вона не могла його заспокоїти, але й не могла відпустити. — Розумієш… Даніелю?

— Ти будеш моїм братом, — сказала Софі надламаним голосом. — Справжнім.

Серце В’янн розліталося на друзки, але вона знала, що лише так може врятувати сина Рейчел. Вона молилася, щоб він був досить малим, аби забути, що колись був Арі. Це була найсумніша молитва в її житті.

— Скажи це, — мовила вона спокійно. — Назви мені своє ім’я.

— Даніель, — сказав він спантеличено, намагаючись догодити їй.

Того вечора, поки вони вечеряли, мили посуд і перевдягалися перед сном, В’янн змусила його повторити це з десяток разів. Вона молилася, щоб цього було достатньо, аби захистити його, щоб його документи пройшли перевірку. Вона більше ніколи не назве його Арі, навіть подумки. Завтра вона коротко підстриже його. Завтра вона піде в місто й розкаже всім (пліткарка Елен Руаль буде першою), що всиновила дитину своєї покійної кузини з Ніцци.

— Боже, допоможи нам усім.

Розділ 25

Ізабель, сховавши своє золотаве волосся й одягшись у все чорне, прокрадалася порожніми вулицями Карріву. Комендантська година вже настала. Блідий місяць інколи освітлював бруківку, але переважно ховався за хмарами.

Дівчина прислухалася до навколишніх звуків і завмирала, коли чула кроки чи гуркіт вантажівок. На околиці міста вона перелізла через оповитий трояндами паркан, не звертаючи уваги на голки, і рушила по чорній мокрій стерні. Вона була на півдорозі до місця зустрічі, коли над її головою пролетіли три літаки — так низько, що дерева й земля задрижали. Кулемети відкрили вогонь.

Менший літак робив віражі, перехиляючись з боку на бік. На його крилі Ізабель помітила американський розпізнавальний знак. За кілька секунд вона почула свист бомби й нелюдське виття, а тоді щось вибухнуло.

Аеродром. Його бомбардували.

Літаки знову проревіли над головою. Ще один залп — й американський літак було підбито. З нього заструменів дим. Жахливий звук розрізав темряву: крутячись у повітрі, літак мчав униз, відбиваючи своїми крилами місячне сяйво.

Удар був такий сильний, що Ізабель аж підскочила й відчула, як земля дрижить у неї під ногами. Сталь розтинала ґрунт, а гвинти розліталися в різні боки. Збитий літак ковзнув у ліс, ламаючи дерева, наче сірники. Запах диму наповнив повітря, а тоді зі страшенним гуркотом машина вибухнула.

У небі з'явився парашут, під яким, схожа на малесеньку цятку, гойдалася людина.

Ізабель продиралася крізь поламані дерева. Дим застилав їй очі.

Де він?

Її метке око зауважило білу тканину, і вона кинулася до неї.

Зім’ятий парашут лежав на порослій чагарником землі, а поруч із ним — пілот.

Неподалік Ізабель почула голоси та кроки. Вона молилася, щоб це були її товариші, які йшли на зустріч, але ніхто не міг знати напевно. Нацисти затримаються на аеродромі, проте ненадовго.

Вона впала навколішки, відстібнула парашут і стрімголов кинулася з ним якнайдалі. Старанно сховавши його в купі опалого листя, вона повернулася до пілота, схопила його за руки й потягла в ліс.

— Поводьтеся тихо. Ви мене розумієте? Я повернуся, але ви маєте лежати мовчки.

— Звісно, — сказав він мало не пошепки.

Ізабель закидала чоловіка листям і гілками, але, відійшовши, побачила в багні свої сліди, у яких тепер зібралася вода. До того ж вона лишила глибокі канави, тягнучи його по землі. Чорний дим клубочився навколо. Полум’я підбиралося дедалі ближче.

— Лайно, — пробурмотіла Ізабель.

Вона почула голоси. Кричали люди.

Вона спробувала витерти руки, але лише розтерла багно.

З лісу до неї йшли три постаті.

— Ізабель, — гукнув чоловік. — Це ти?

Увімкнувся ліхтар, який освітив Генрі, Дідьє… та Ґаетана.

— Ти знайшла пілота? — спитав Генрі.

Ізабель кивнула:

— Він поранений.

Десь гавкали собаки. Нацисти були вже близько.

Дідьє озирнувся:

— У нас обмаль часу.

— Ми не дотягнемо його до міста, — мовив Генрі.

Ізабель прийняла рішення миттєво.

— Я знаю, де неподалік можна його сховати.

— Це погана ідея, — сказав Ґаетан.

— Швидше, — підганяла Ізабель. Вони стояли в сараї біля Le Jardin, зачинивши за собою двері. Непритомний пілот лежав на брудній підлозі. Плащ і рукавиці Дідьє були заляпані його кров’ю. — Відсуньте машину.

Відкотивши «Renault», Генрі й Дідьє відчинили льох. На знак протесту ляда заскрипіла й гучно вдарилася об крило автівки.

Ізабель запалила гасову лампу. Тримаючи її в одній руці, вона спускалася вниз хиткою драбиною. Її запаси їжі були частково використані.

Вона підняла лампу:

— Несіть його сюди.

Чоловіки обмінялися стурбованими поглядами.

— Не певен, що це хороша думка, — сказав Генрі.

— Який у нас вибір? — обірвала його Ізабель. — Тягніть його сюди.

Ґаетан і Генрі спустили непритомного льотчика в темний вогкий підвал і поклали на матрац, що зашурхотів під вагою його тіла.

Генрі занепокоєно глянув на дівчину. Нарешті він виліз із підвалу:

— Ходімо, Ґаетане.

Ґаетан дивився на Ізабель.

— Доведеться поставити машину на місце. Ти не зможеш вилізти, поки ми не повернемося. Якщо з нами щось станеться, ніхто не знатиме що ви тут, — вона була певна, що він хоче торкнутися її, і сама бажала цього. Однак вони стояли нерухомо. — Нацисти скрізь шукатимуть пілота. Якщо тебе впіймають…

Вона опустила голову, щоб приховати свій страх.

— Не дай їм мене впіймати.

— Думаєш, я не хочу тебе захистити?

— Знаю, що хочеш, — відповіла вона тихо.

Перш ніж він встиг ще щось сказати, його покликав Генрі:

— Ходімо, Ґаетане. Треба знайти лікаря й придумати, як їх завтра звідси витягти.

Ґаетан відійшов від неї. Здавалося, між ними простягся цілий світ.

— Коли ми повернемося, тричі постукаємо та свиснемо, тож не застрель нас.

— Я спробую, — сказала вона.

Він на секунду замовк.

— Ізабель…

Вона чекала, але йому було більше нічого сказати. Лише її ім’я, вимовлене з жалем, що стало такою звичною річчю. Зітхнувши, він розвернувся й поліз драбиною нагору.

За кілька секунд ляда зачинилася. Вона чула, як вони ставлять «Renault» на місце.

А тоді запала тиша.

Ізабель почала панікувати. Вона знову в замкненій спальні, а мадам Дюма з-за дверей кричить, щоб вона замовкла й припинила постійно щось просити.

Вона не змогла б вийти звідси, навіть якби це було терміново.

«Припини. Заспокойся. Ти знаєш що робити». Вона підійшла до полиць, відсунула батькову рушницю й дістала медикаменти. Там були ножиці, голка з нитками, алкоголь, бинти, хлороформ, бензедрин і пластир.

Поставивши поруч лампу, вона схилилася над пілотом. Його форма була просякнута кров’ю, тож було дуже складно віддерти тканину. Коли їй нарешті це вдалося, вона побачила величезну діру в його грудях і зрозуміла, що нічого не зможе вдіяти.

Дівчина сиділа поруч, тримаючи його за руку, поки він не зробив останній подих і не завмер. Його губи повільно розтулилися.

Вона обережно зняла з його шиї жетони. Їх треба було сховати. Подивившись на них, вона прочитала:

— Лейтенант Кіт Джонсон.

Ізабель погасила лампу й лишилася в темряві з мерцем.

Наступного ранку В’янн одягнула джинсовий комбінезон і фланелеву сорочку Антуана, яку вона трохи вкоротила під себе. Утім, вона була такою худою, що одяг усе одно висів на ній. Доведеться знову вшивати. Чергова посилка для Антуана вже стояла на кухонному столі, готова до відправки.

Софі погано спала вночі, тож В’янн дозволила їй ще трохи відпочити. Вона пішла вниз, щоб зробити кави, і мало не наштовхнулася на капітана Бека, який міряв кроками вітальню.

— Вибачте, капітане.

Бек ніби не чув її. Вона ніколи не бачила його таким схвильованим. Його зазвичай напомаджене волосся було незачесане. Одне пасмо постійно падало на обличчя, і він щоразу лаявся, відкидаючи його. При собі він мав пістолет, хоча раніше ніколи не носив його в будинку.

Він швидко пройшов повз неї. Гнів спотворював його привабливе обличчя.

— Учора збили літак, — сказав він, нарешті поглянувши на неї. — Американський літак. Його називали «Мустангом».

— Я думала, це і є ваша мета — збивати їхні літаки.

— Ми шукали всю ніч, але не знайшли пілота. Хтось ховає його.

— Ховає? Сумніваюся. Він, мабуть, уже мертвий.

— Тоді ми мали б знайти тіло, мадам. Ми знайшли парашут, але тіла не було.

— Але хто міг зважитись на таку дурість? — спитала В’янн. — Хіба ви не… страчуєте людей за подібне?

— Одразу.

В’янн ще ніколи не чула, щоб він так говорив. Вона відступила, а тоді згадала батіг, який він тримав у руках, коли депортували Рейчел.

— Вибачте за мої емоції, мадам. Однак ми намагалися поводитись якнайкраще, і от що ми отримуємо натомість від багатьох французів. Брехня, зрада і саботаж.

Шокована В’янн стояла з відкритим ротом.

Він помітив, що вона дивиться на нього і спробував усміхнутися.

— Пробачте ще раз. Це я не про вас, звісно. Просто комендант звинувачує мене в тому, що ми не знайшли пілота. Сьогодні я мушу це зробити, — він підійшов до дверей і відчинив їх. — Якщо я не…

Крізь відчинені двері вона помітила на своєму подвір’ї сіро-зелені обриси. Солдати.

— Гарного вам дня, мадам.

В’янн провела його до сходинки перед будинком.

— Зачиніть усі двері, мадам. Пілот може бути у відчаї. Навряд чи ви хочете, щоб він удерся у ваш дім.

В’янн повільно кивнула.

Бек долучився до солдатів і рушив попереду. Їхні собаки гучно гавкали, обнюхуючи землю біля зламаної огорожі.

В’янн поглянула на пагорб і помітила, що двері сараю привідчинені.

— Капітане! — гукнула вона.

Капітан і його люди зупинилися. Собаки рвалися з повідців.

Аж раптом жінка подумала про Рейчел. Саме там вона сховалася б, якби втекла.

— Н-нічого, капітане, — мовила вона.

Він різко кивнув і повів загін за собою в напрямку дороги.

В’янн швидко взула чоботи. Коли солдати зникли з поля зору, вона побігла до сараю. Двічі жінка мало не впала, послизнувшись на мокрій траві. Нарешті вона набрала повні груди повітря й відчинила двері.

Вона одразу помітила, що машину рухали.

— Я йду, Рейчел! — В’янн поставила авто на нейтральну передачу й відкотила. Нахилившись, вона намацала ручку й підняла ляду.

Вона взяла ліхтар, увімкнула його і посвітила в темряву.

— Рейч?

— Іди звідси, В’янн. Негайно!

— Ізабель? — В’янн спустилася драбиною вниз. Ізабель, що ти… — Ставши на землю, вона повернулася й освітила приміщення.

Її усмішка миттю згасла. Сукня Ізабель була вся в крові. У її скуйовдженому білявому волоссі застрягло листя й гілочки. Обличчя було таке подряпане, наче вона дерлася крізь ожинник.

Але це було не найгірше.

— Пілот, — прошепотіла В’янн, дивлячись на чоловіка на матраці. Вона так злякалася, що ненароком вдарилась об полицю. Щось впало на підлогу й покотилося. — Той, якого вони шукають.

— Не треба було тобі сюди спускатися.

Мені не треба було? Ти дурепа! Знаєш, що вони з нами зроблять, якщо знайдуть його тут? Як ти могла привести таку небезпеку в мій дім?

— Мені шкода. Просто зачини підвал і постав машину на місце. Коли ти завтра прокинешся, нас тут уже не буде.

— Тобі шкода, — повторила В’янн. Її охопив гнів. Як її сестра могла таке вчинити, ризикувати їхніми із Софі життями? А тепер тут ще й Арі, який досі не розуміє, що має бути Даніелем. — Через тебе нас усіх уб’ють, — В’янн відійшла до драбини. Вона хотіла бути якнайдалі від пілота… і своєї нерозсудливої егоїстичної сестри. — Щоб до завтрашнього ранку вас тут не було, Ізабель. І більше не повертайся.

Ізабель зухвало показувала свою образу.

— Але…

— Не треба, — перебила її В’янн. — Я стомилася вибачатися перед тобою. Я погано ставилася до тебе в дитинстві, мама померла, тато пиячив, мадам Дюма кривдила тебе. Це все правда, і я хотіла бути тобі сестрою, але годі. Ти така ж легковажна, як і завжди, проте тепер через тебе можуть когось убити. Я не можу ризикувати Софі. Тобі більше тут не раді. Якщо повернешся, я сама тебе здам, — В’янн піднялася драбиною і зачинила двері підвалу.

Щоб не запанікувати, В'янн мусила вигадати собі якесь заняття. Вона розбудила дітей, нагодувала легким сніданком і взялася за щоденні справи.

Зібравши останні осінні овочі, вона почала маринувати огірки й цукіні та консервувати гарбузове пюре. Однак вона постійно думала про Ізабель і пілота в сараї.

Що їй робити? Це питання не давало їй спокою цілий день. Будь-який варіант був небезпечний. Вочевидь, вона мусить просто мовчати про пілота. Мовчання — це завжди найбезпечніше.

А що як Бек, гестапо та СС зі своїми псами самі знайдуть схованку в сараї? Якщо пілота знайдуть на території садиби, де мешкає Бек, комендант буде не в захваті. Це стане приниженням для Бека.

«Комендант звинувачує мене в тому, що ми не знайшли пілота».

Принижені чоловіки бувають небезпечними.

Може, варто сказати Беку? Він хороша людина. Він намагався врятувати Рейчел. Дістав документи для Арі. Він відправляв посилки В’янн її чоловікові.

Може, вона зможе переконати Бека забрати пілота й відпустити Ізабель? Льотчика відправлять у табір для військовополонених, що не так і погано.

Ці питання мучили В’янн після вечері та коли вона вклала дітей спати. Сама ж вона навіть не намагалася заснути. Це було неможливо, бо її родині загрожувала небезпека. Думки про це знову розбурхали її гнів на Ізабель. О десятій вона почула кроки та стукіт у двері.

Вона відклала шиття й підвелася. Відкинувши з обличчя своє волосся, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх. Її руки несамовито тремтіли.

— Капітане, — сказала вона. — Ви сьогодні пізно. Приготувати вам щось поїсти?

— Ні, дякую, — пробурмотів він і недбало пройшов повз неї, чого раніше ніколи не робив. Він пішов у свою кімнату й повернувся з пляшкою бренді. Наливши собі велику порцію в тріснуту кавову чашку, він випив усе до дна та налив ще.

— Капітане?..

— Ми не знайшли пілота, — сказав він, перехиливши другу чашку і наливаючи третю.

— О…

— Гестапо, — він глянув на неї. — Вони вб’ють мене, — промовив він тихо.

— Авжеж ні.

— Вони не люблять, коли їх розчаровують.

Допивши третю чашку, він ударив нею об стіл так, що та мало не розбилася.

— Я все обшукав, — сказав він. — Кожен закуток цього Богом забутого містечка. Я шукав у підвалах, у льохах, у клітках для курей. У кущах, купах сміття. І що я маю? Скривавлений парашут без пілота.

— З-звісно ж, ви не могли обшукати все, — спробувала вона його втішити. — Може, вам усе ж принести щось поїсти? Я залишила вам вечерю.

Раптом він завмер. Примруживши очі, він тихо вимовив:

— Це неможливо, але… — Він схопив ліхтар і кинувся до комори в кухні.

— Що ви робите?

— Я обшукую ваш будинок.

— Ви ж не думаєте…

Її серце калатало, поки він бігав із кімнати в кімнату, викидав пальта із шаф, відсовував диван.

— Задоволені?

— Чи задоволений я, мадам? Цього тижня ми втратили чотирнадцять пілотів і бозна-скільки механіків. Завод «Мерседес-Бенц» розбомбили два дні тому, усі працівники загинули. Мій дядько працює там. Тобто, я думаю, працював.

— Мені шкода, — сказала вона.

В’янн глибоко вдихнула, вирішивши, що все скінчилося, але він рушив надвір.

Вона кинулася за ним, щоб схопити його за рукав, але було надто пізно. Він ішов за світлом свого ліхтаря, кинувши відчиненими двері на кухню.

Вона бігла за ним.

Він різко відчинив двері голубника.

— Капітане, — вона спробувала заспокоїтись, витираючи вологі долоні об штани. — Тут ви не знайдете нічого й нікого, капітане. І ви це знаєте.

— Ви брешете, мадам? — він був не злим. Він був наляканим.

— Ні. Ви знаєте, що не брешу, Вольфґанґу, — відповіла вона, вперше назвавши його на ім'я. — Ваше керівництво ні в чому вас не звинувачуватиме.

— У цьому й біда з вами, французами, — сказав він. — Ви не бачите правди, навіть коли вона мов на долоні. — Він кинувся повз неї в сарай.

Він знайде Ізабель та пілота…

Що тоді буде?

Їх усіх заарештують. Чи навіть гірше.

Він нізащо не повірить, що вона про це не знала. Уже пізно вдавати невинність. Пізно сподіватися на його шляхетність, на те, що він пожаліє Ізабель. В’янн йому збрехала.

Бек відчинив двері сараю та роззирнувся. Поклавши ліхтар, він запалив гасову лампу, а тоді оглянув кожен сантиметр приміщення.

— Б-бачите? — сказала В’янн. — Ходімо назад у будинок, вип’єте ще бренді.

Він глянув униз. На підлозі лишилися ледь помітні сліди шин.

— Якось ви казали, що мадам де Шамплейн ховалася в підвалі.

Ні. В’янн хотіла щось сказати, але коли відкрила рота, не змогла нічого вичавити.

Він відчинив двері «Renault», увімкнув нейтральну передачу і відкотив машину.

— Капітане, будь ласка…

Він нахилився. Його пальці обмацували підлогу, шукаючи краї ляди.

Якщо він її відчинить, усе буде скінчено. Він застрелить Ізабель або заарештує та відправить у в’язницю. В’янн із дітьми також заарештують. Його вже не вблагаєш.

Бек дістав із кобури пістолет і звів гачок.

У відчаї шукаючи якусь зброю, В’янн побачила біля стіни лопату.

Він підняв ляду й щось прокричав. Підвівшись, він прицілився. В’янн схопила лопату й щосили вдарила його. З жахливим звуком метал глибоко врізався в його потилицю. Кров струменем полилася йому на спину.

Два постріли пролунали одночасно. Один — із пістолета Бека, а інший — із підвалу.

Бек захитався й розвернувся. У його грудях зіяла діра завбільшки з цибулину. З неї теж текла кров. Над одним оком звисав жмуток волосся та шкіри.

— Мадам, — прошепотів він, упавши навколішки. Його пістолет висковзнув із руки. Ліхтар зі стукотом покотився нерівними дошками.

В’янн кинула лопату й нахилилась до Бека, який лежав долілиць у калюжі власної крові. З останніх сил вона перевернула його. Він уже був блідим, мов крейда. Кров текла з ніздрів і з кожним видихом перетворювалась на бульбашки.

— Мені шкода, — сказала В’янн.

Бек ледве розплющив очі.

В’янн хотіла витерти кров із його обличчя, але зробила ще гірше. Її руки були червоні.

— Я мусила вас зупинити, — сказала вона тихо.

— Скажіть моїй родині…

В’янн бачила, як життя покидало його, як груди перестали підійматися і як перестало битися серце.

Вона чула, як позаду її сестра піднімається драбиною.

— В'янн!

В’янн не могла поворухнутися.

— З тобою… все гаразд? — важко дихаючи, спитала Ізабель хриплим голосом.

Вона була блідою і вся тремтіла.

— Я вбила його. Він мертвий, — відповіла В’янн.

— Ні, не ти. Я вистрелила йому в груди, — сказала Ізабель.

— Я вдарила його по голові лопатою. Лопатою.

Ізабель підійшла ближче.

— В’янн…

— Не треба, — вибухнула В’янн. — Я не хочу чути твоїх вибачень. Ти розумієш, що накоїла? У мене в сараї мертвий нацист.

Перш ніж Ізабель встигла щось сказати, пролунав гучний свист, і в сарай заїхав віз, запряжений мулом.

В’янн схопила пістолет Бека, звелася на ноги, балансуючи на слизькій від крові мостині, і націлила зброю на незнайомців.

— Не стріляй, В’янн, — вигукнула Ізабель. — Це друзі.

В’янн поглянула на одягнених у лахміття чоловіків на возі, потім на свою сестру, яка була в усьому чорному, бліда, як молоко, та із синцями під очима.

— Атож.

Вона відійшла вбік, але досі цілилася в чоловіків, котрі скупчилися на хиткому возі. Позаду них лежала соснова труна.

Вона впізнала Генрі — чоловіка, який керував готелем у місті. З ним Ізабель буцімто втекла в Париж. Комуніст, у якого «трохи» закохалася Ізабель.

— Звісно ж, — сказала В’янн. — Твій коханець.

Генрі зіскочив із воза та зачинив двері сараю.

— Що, в біса, сталося?

— В’янн ударила його лопатою, а я застрелила, — пояснила Ізабель. — У нас тут невелика сестринська суперечка щодо того, хто все-таки його вбив. Але він мертвий. Це капітан Бек. Солдат, який тут розквартирувався.

Генрі перезирнувся з одним із незнайомців — юнаком із гострим обличчям і надто довгим волоссям.

— У цьому й проблема, — сказав той.

— Ви можете позбутися тіла? — спитала Ізабель. Вона притискала руку до грудей, ніби її серце билося надто швидко. — І пілота також: він не вижив.

Кремезний розпатланий чоловік у залатаному плащі й коротких штанях зістрибнув із воза.

— Позбутися тіл — найлегше.

Хто ці люди?

Ізабель кивнула:

— Вони прийдуть шукати Бека. Моя сестра не витримає допиту. Ми мусимо сховати її та Софі.

Отакої! Вони говорили про В’янн, ніби її тут не було.

— Якщо я втечу, це лише доведе мою провину.

— Ти не можеш лишатися тут, — сказала Ізабель. — Це небезпечно.

— Тепер ти хвилюєшся за мене, Ізабель. Після того як наразила нас із дітьми на небезпеку й змусила мене вбити порядну людину.

— В’янн, будь ласка…

В’янн відчувала, що стає черствою. Щоразу, коли вона думала, що гірше вже бути не може, ця війна робила нові сюрпризи. Тепер вона вбивця, і в цьому винна Ізабель. Останнє, що вона зараз збиралася робити, це тікати з Le Jardin за порадою сестри.

— Я скажу, що Бек пішов шукати пілота й не повернувся. Що я, звичайна французька домогосподарка, можу знати про таке? Він був тут, а тепер немає. Таке життя.

— Не найгірше пояснення, — зауважив Генрі.

— Це моя провина, — сказала Ізабель, підійшовши до В’янн. Жінка бачила, як шкодує її сестра, як її мучить почуття провини, але В’янн було байдуже. Вона надто переживала за дітей, щоб перейматися почуттями Ізабель.

— Так, твоя, але ти перекинула її й на мене. Ми вбили хорошу людину, Ізабель.

Ізабель трохи похитнулася.

— Ві. Вони прийдуть по тебе.

В’янн кортіло сказати: «І хто в цьому винен?», — але коли вона глянула на Ізабель, слова застрягли в горлі.

З-під пальців Ізабель текла кров. На мить увесь світ завмер, перетворився на суцільний шум: балаканина чоловіків поруч із нею, стукіт мулового копита по дерев’яній підлозі, її власне важке дихання. Непритомна Ізабель упала на підлогу.

Перш ніж В’янн встигла закричати, чиясь рука затулила їй рота. Наступної миті її почали відтягувати від сестри. Вона пручалася, але чоловік, який тримав її, був надто сильним.

Вона бачила, як Генрі впав навколінки біля Ізабель і розстібнув її плащ та блузу. Кульовий отвір був просто під ключицею. Генрі розірвав свою сорочку і притиснув до рани.

В’янн щосили штурхонула ліктем свого охоронця, вивернулася з його обіймів і кинулася до Ізабель, послизнувшись і ледь не впавши на залиту кров’ю підлогу.

— У підвалі є аптечка.

Чорнявий чоловік, який раптом дуже розгубився, швидко стрибнув у підвал і повернувся з медикаментами.

Руки В’янн тремтіли, коли вона ретельно протирала їх спиртом.

Вона глибоко вдихнула й замість Генрі притисла сорочку до рани, яка пульсувала під її руками.

В’янн мусила викручувати сорочку двічі, але врешті-решт кровотеча зупинилася. Вона ніжно підняла Ізабель і побачила вихідний отвір кулі.

Дякувати Богові.

Жінка ніжно поклала Ізабель назад.

— Буде боляче, — прошепотіла вона. — Але ж ти сильна, Ізабель.

Вона залила рану алкоголем. Ізабель здригалася, але не приходила до тями й не кричала.

— Це добре, — сказала В’янн. Звук власного голосу заспокоїв її, нагадавши, що вона мати, а матері дбають про свої родини. — Добре, що вона непритомна.

Вона взяла з аптечки голку й заправила в неї нитку. Змочивши голку в спирті, В’янн нахилилася до рани й дуже обережно почала зшивати розірвану плоть. Це не зайняло багато часу. Вона не надто добре впоралася, але на більше зараз вона була не здатна.

Зашивши вхідний отвір, вона відчула себе впевненіше і взялася до вихідного, а тоді заходилася бинтувати рану.

Нарешті вона закінчила й поглянула на свої скривавлені руки та спідницю.

Ізабель була дуже блідою та зовсім на себе не схожою. Її волосся було брудне та сплутане. Одяг просяк її власною кров’ю і кров’ю пілота. Вона була така молодою.

В’янн відчула такий пекучий сором, що її мало не знудило. Невже вона справді сказала своїй рідній сестрі забиратися й ніколи не повертатися?

Як часто Ізабель чула це від власної родини, від людей, які мали б любити її?

— Я заберу її до схованки в Брантомі, — сказав брюнет.

— Ні, не забереш, — відповіла В’янн. Вона бачила, як троє чоловіків стоять біля воза й про щось домовляються. Вона підвелася.

— Вона з вами нікуди не поїде. Через вас вона тут.

— Це ми тут через неї, — відповів чорнявий. — Я забираю її. Негайно.

В’янн підійшла ближче до молодика. Сила, яку вона побачила в його очах, раніше налякала б її, але тепер вона забула про страх та обережність.

— Я знаю, хто ти, — мовила В’янн. — Вона розповідала мені про тебе. Ти той хлопець із Тура, який кинув її із запискою, наче бездомного собаку. Ґастон, правильно?

— Ґаетан, — відповів той так тихо, що їй довелося нахилитися ближче. — І хто б казав. Хіба не ти відмовилася бути їй сестрою, коли вона цього так потребувала?

— Якщо спробуєш забрати її, я тебе вб’ю.

— Ти мене вб’єш? — усміхнувся він.

Вона кивнула головою на тіло Бека:

— Я вбила його лопатою, а він мені подобався.

— Годі, — втрутився Генрі, ставши між ними. — Вона не може тут лишатися, В’янн. Подумай. Німці прийдуть шукати капітана. Не можна, щоб вони знайшли тут жінку з вогнепальним пораненням і фальшивими документами. Розумієш?

До них підійшов здоровань.

— Ми поховаємо капітана й пілота. І сховаємо мотоцикл. Ґаетане, ти відвезеш її до схованки у вільній зоні.

В’янн переводила погляд з одного чоловіка на іншого.

— Але вже комендантська година, кордон за сім кілометрів звідси, а вона поранена. Як…

Не закінчивши своє запитання, вона вже знала відповідь.

Труна.

В’янн відступила назад. Ідея була така жахлива, що вона захитала головою.

— Я подбаю про неї, — сказав Ґаетан.

В’янн не вірила йому.

— Я їду з вами. До кордону. Коли побачу, що ви провезли її у вільну зону, піду назад.

— Ти не зможеш, — мовив Ґаетан.

Вона поглянула на нього.

— Тебе здивує, що я насправді можу. А тепер забираймо її звідси.

Розділ 26

6 травня 1995 року

Узбережжя штату Орегон

Це кляте запрошення переслідує мене. Присягаюся, воно ніби живе.

Тривалий час я його ігнорувала, аж от цього сонячного весняного ранку я знову бачу його на стійці. Дивно. Я не пам’ятаю, як прийшла сюди.

Якась інша жінка простягає руку. Це не може бути моя рука: лише не це кістляве жахіття з випнутими венами, яке б’ють дрижаки. Ця інша жінка бере конверт.

Її руки тремтять ще сильніше, ніж зазвичай.

Ми будемо раді бачити вас на зустрічі AFEES у Парижі 7 травня 1995 року, на п’ятдесяту річницю завершення війни.

Уперше родини та друзі провідників зберуться, щоб подякувати та вшанувати видатного Солов’я, також відомого як Жульєтт Жервез, у великій бальній залі готелю «Ilе de France» в Парижі о 19:00.

Поруч зі мною задзвонив телефон. Я тягнуся до слухавки, і запрошення падає на стіл.

— Алло.

Хтось говорить до мене французькою. Чи мені просто ввижається?

— Ви щось продаєте? — питаю я збентежено.

— Ні! Ні. Це щодо запрошення.

Я мало не впускаю слухавку від здивування.

— Було дуже складно знайти вас, мадам. Я щодо завтрашньої зустрічі провідників. Ми збираємося, аби вшанувати людей, завдяки яким рятівний маршрут Солов’я був такий ефективний. Ви отримали запрошення?

— Так, — відповідаю я, стискаючи слухавку.

— На жаль, перше запрошення, яке ми надіслали, повернулося назад. Пробачте за затримку, але… ви приїдете?

— Люди хочуть бачити не мене, а Жульєтт, якої вже давно немає.

— Ви помиляєтеся, мадам. Зустріч із вами багато б означала для багатьох людей.

Я так сильно кладу слухавку, ніби намагаюся вбити нею комаху.

Але раптом мене захоплює ідея повернення додому. Я не можу думати ні про що інше.

Роками я тікала від спогадів. Я ховала їх на запиленому горищі подалі від допитливих поглядів. Я казала чоловікові, дітям і самій собі, що в мене нічого не лишилося у Франції. Я думала, що зможу переїхати в Америку, почати нове життя й забути все, що я мала робити, аби вижити.

Тепер я вже не в змозі забути.

Невже я обдумую рішення? Свідоме та виважене рішення?

Я телефоную своєму турагенту й замовляю квиток у Париж через Нью-Йорк. Тоді пакую валізу. Вона невелика, схожа на багаж якоїсь бізнес-леді для дводенної подорожі. Я кладу нейлонові панчохи, кілька пар штанів і пару светрів, сережки з перлами, які мені подарував чоловік на сорокову річницю нашого шлюбу, і ще кілька найнеобхідніших речей. Я не маю уявлення, що може мені знадобитися, та й не можу ясно мислити. Потім я чекаю. Нетерпляче.

Викликавши таксі, я телефоную синові та натрапляю на автовідповідач. Пощастило. Не знаю, чи змогла б я сказати йому правду.

— Привіт, Жульєне, — кажу я якомога бадьоріше. — На вихідні я лечу в Париж. Мій рейс о першій десять. Я зателефоную, коли прилечу. Поцілуй за мене дівчат.

Я замовкаю, думаючи, як він засмутиться, отримавши це повідомлення. Усі ці роки я дозволяла йому думати, що я слабка. Він бачив, як я покладаюся на його батька й погоджуюся з усіма його рішеннями. Він мільйон разів чув, як я кажу: «Якщо ти так вважаєш, милий». Я стояла на узбіччі його життя замість того, щоб пустити його у своє. Це моя провина. Не дивно, що він любить неповну версію мене. «Я мала розповісти тобі правду».

Поклавши слухавку, я помічаю, що таксі вже приїхало. Я виходжу з кімнати.

Розділ 27

Жовтень 1942 року

Франція

В’янн сиділа на возі поруч із Ґаетаном. Біля них підстрибувала труна. У темряві лісу було складно знайти стежку: вони постійно зупинялись і розверталися. Раптом пішов дощ. За останні кілька годин вони не перекинулися і словом, лише час від часу хтось показував напрямок.

— Там, — нарешті сказала В’янн, коли вони наблизилися до узлісся. Між деревами спалахувало світло, перетворюючи їх на чорні смужки на білому тлі.

Кордон.

— Стій, — мовив Ґаетан, натягнувши віжки.

В’янн не могла не згадати ніч, коли вона востаннє тут була.

— Як ви перетнете кордон? Уже комендантська година, — спитала вона, склавши руки, щоб ті не тремтіли.

— Я буду Лоуренсом Олів’є — убитим горем чоловіком, який везе додому свою покійну сестру, щоб поховати її.

— А що як вони перевірять, чи вона дихає?

— Тоді хтось таки помре, — відповів він тихо.

В’янн одразу вловила прихований сенс його слів: він сказав, що готовий загинути, щоб захистити Ізабель. Ґаетан повернувся і пильно подивився на неї. Вона знову побачила в його сірих очах дику енергію. І не лише її. Він терпляче чекав, поки вона відповість. Чомусь для нього думка В’янн мала значення.

— Мій батько повернувся з Великої війни іншою людиною, — сказала вона тихо. Її саму здивувала така відвертість. Вона ніколи про це не говорила. — Став злим. Жорстоким. Почав сильно пиячити. Поки мама була жива, він ще тримався… — вона тремтіла. — Але після її смерті здався. Він змусив мене й Ізабель жити з незнайомкою. А ми ж були просто дітьми з розбитим серцем. Різниця між нами в тому, що я це прийняла. Я викреслила його зі свого життя і знайшла іншу людину, яка любить мене. А Ізабель… вона не вміє визнавати поразку. Вона роками билася об холодну стіну батькової байдужості, відчайдушно намагаючись змусити його любити її.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Ізабель здається незламною. У неї сталева оболонка, але вона лише захищає крихке серце. Не кривдь її. Ось про що я прошу. Якщо ти не кохаєш її…

— Я кохаю.

В'янн уважно вивчала його.

— Вона про це знає?

— Сподіваюсь, що ні.

Ще рік тому В’янн не збагнула б такої відповіді. Вона не зрозуміла б, що в кохання є темний бік, що його приховування може бути найкращим варіантом.

— Я не знаю, чому так легко забуваю, як я люблю її. Ми починаємо сваритися і…

— Сестри.

В’янн зітхнула.

— Мабуть. Хоч я мало була їй сестрою.

— У тебе ще буде шанс.

— Ти в це віриш?

Його мовчання було красномовною відповіддю. Нарешті він сказав:

— Бережи себе, В’янн. Їй потрібен буде дім, коли все це скінчиться.

— Якщо скінчиться.

— Так.

В’янн злізла з воза. Її чоботи потонули в багнюці.

— Не певна, що вона вважає мій дім своїм, — мовила вона.

— Ти маєш бути сильною, — сказав Ґаетан. — Коли нацисти прийдуть по свого офіцера. Ти знаєш наші справжні імена. Це небезпечно для нас. І для тебе.

— Я буду мужньою, — відповіла вона. — А ти скажи моїй сестрі, що вона має навчитись боятися.

Ґаетан уперше всміхнувся, і В’янн нарешті зрозуміла, як цей худий чоловік у лахмітті зумів закохати в себе Ізабель. Його усмішка осявала все його обличчя. Вона була в його очах, на щоках. На підборідді навіть з’явилась ямочка. Ця усмішка промовляла: «Я не вмію приховувати почуттів». Будь-яку жінку вразила б така відкритість.

— Гаразд, — сказав він. — Твоїй сестрі я можу сказати що завгодно.

Вогонь.

Він оточує її, танцює навколо. Яскраво-червоні смуги з’являються та зникають. Полум’я обпалює її обличчя.

Воно скрізь, аж раптом… його більше немає.

Світ стає крижаним, білим і прозорим. Вона тремтить від холоду, дивиться, як пальці синіють, стають крихкими і ламаються, наче шматочки крейди. Вони падають вниз на її крижані ноги.

— Ізабель.

Співає пташка. Соловей. Він наспівує таку сумну мелодію. Солов’ї символізують утрату, хіба ні? Утрачене кохання, яке не тривало довго чи якого взагалі не існувало. Здається, є про це вірш. Ода.

Ні, це не пташка.

Чоловік. Мабуть, приборкувач полум’я. Принц, який ховається в крижаному лісі. Вовк.

Вона шукає сліди на снігу.

— Ізабель. Прокинься.

Вона чула його голос у своїй уяві. Ґаетан.

Насправді його тут не було. Вона була сама. Завжди сама. Було б дивно, якби це був не сон. Їй було спекотно, холодно і боляче водночас. Вона почувалася знесиленою.

Раптом вона щось згадала — гучний шум. Голос В’янн: «Не повертайся».

— Я тут.

Вона відчувала, що він сидить поруч. Матрац прогнувся під його уявною вагою.

Щось холодне й вогке торкнулося її лоба. Це було так приємно, що вона вмить забула про все. А тоді вона відчула, як його губи торкнулися її. Він щось сказав, але вона не зрозуміла. Вона напрочуд глибоко відчула кінець поцілунку, як і його початок.

Він був такий… справжній.

Вона хотіла сказати: «Не кидай мене», — але на могла зробити це знову.

Вона стомилася благати людей любити її.

До того ж насправді її тут не було, тож який у цьому сенс?

Вона заплющила очі й відвернулася від чоловіка, якого не було поруч.

В’янн сиділа на ліжку Бека.

Смішно, що вона так про нього думала, але так уже склалося. Вона сиділа в кімнаті, яка вже стала його, сподіваючись, що колись перестане так вважати. У руках вона тримала маленьке фото його родини.

«Вам би сподобалась Гільда. Ось, вона прислала вам штрудель, мадам. За те, що даєте раду такому бевзю, як я».

В’янн проковтнула клубок у горлі. Вона більше не плакала за ним. Але лише Господь знає, як їй хотілося поплакати через те, що сталося з нею. Через те, що вона накоїла і ким стала. Їй хотілося плакати за чоловіком, якого вона вбила, і за сестрою, яка теж уже могла бути мертвою. Це був простий вибір — убити Бека, щоб урятувати Ізабель. То чому ж В’янн одразу накинулася на Ізабель? «Тобі тут не раді». Як вона могла сказати таке своїй сестрі? А якщо виявиться, що це останні слова, які та від неї почула?

Дивлячись на світлину, вона чекала на стукіт у двері. Пройшло сорок вісім годин із моменту смерті Бека. Нацисти мали з’явитися з хвилини на хвилину.

Питання було лише в тому, коли вони прийдуть. Вони постукають у двері і вдеруться в дім. Вона годинами намагалася уявити, що ж їй робити. Може, варто піти до коменданта й повідомити, що Бек зник?

(Ні, це дурість, жоден француз такого не зробив би.)

Чи краще чекати, поки вони самі прийдуть до неї?

(Теж не найкращий варіант.)

А може, спробувати втекти?

Це змусило її згадати про Сару. Про ту ніч, після якої вона завжди пам’ятатиме кров на обличчі дитини.

— Мамо? — покликала Софі, стоячи у дверях із дитиною на руках.

— Ти маєш поїсти.

Дівчина сильно підросла, і тепер на зріст вона була майже як В’янн. Коли вона встигла? Але вона така худа. В’янн пам’ятала, як у її доньки були пухкенькі щічки-яблучка, а в очах грали бісики. Тепер вона була як і всі навколо: худющою і здавалася старшою за свій вік.

— Вони скоро прийдуть, — відповіла В’янн. За останні два дні вона так часто це повторювала, що ці слова нікого не дивували. — Ти пам’ятаєш, що робити?

Софі похмуро кивнула. Вона знала, як це важливо, навіть якщо не здогадувалася, що сталося з капітаном. Як не дивно, вона навіть не питала.

— Якщо мене заберуть… — сказала В’янн.

— Не заберуть, — перебила Софі.

— А що як заберуть?

— Ми почекаємо три дні, а тоді підемо в монастир до матінки Марії-Терези.

Хтось постукав у двері. В’янн так швидко схопилася на ноги, що вдарилась об стіл і впустила фото. Скло на ньому тріснуло.

— Нагору, Софі. Хутко.

Очі Софі округлилися, але вона нічого не сказала. Дівчина міцніше притисла до себе малюка та побігла сходами. Коли В’янн почула, що двері спальні зачинилися, вона розгладила латану чорну спідницю. На ній також був сірий вовняний кардиган. Для респектабельності. Вона охайно закрутила і вклала волосся, яке підкреслювало її худе обличчя.

Знову постукали. Вона глибоко вдихнула. Коли вона відчинила двері, її дихання було майже рівне.

На порозі стояли два озброєні солдати СС. Нижчий із них відштовхнув В’янн і зайшов у будинок. Він ходив із кімнати в кімнату, відсовував речі, а різні дрібниці падали на підлогу. Біля кімнати Бека він зупинився та звернувся до неї:

— Це кімната капітана Бека?

В’янн кивнула.

Другий солдат швидко підійшов до В’янн і нахилився до неї. Він дивився на неї з висоти свого зросту. На голові в нього був блискучий військовий кашкет.

— Де він?

— З-звідки я знаю?

— Хто нагорі? — вимогливо спитав солдат. — Я щось чую.

Це вперше її спитали про Арі.

— Мої… діти, — її голос, що звучав надто м’яко, видавав брехню. Вона відкашлялась і спробувала ще раз. — Ви можете піднятися, але, будь ласка, на будіть малюка. У нього… грип. Чи, можливо, туберкульоз, — останнє вона сказала, бо знала, як нацисти бояться захворіти.

Він кивнув іншому німцеві, який упевнено пішов нагору. Вона чула, як він там ходить. Стеля скрипіла. За кілька секунд він спустився і сказав щось німецькою.

— Ходімо з нами, — сказав вищий солдат. — Упевнений, вам нічого приховувати.

Він схопив В’янн за руку і потягнув до чорного «Сітроена», що стояв біля хвіртки. Він кинув її на заднє сидіння і зачинив дверцята.

В’янн мала хвилин п’ять, щоб обміркувати ситуацію. Потім авто зупинилося, і її повели вгору кам’яними сходами до мерії. На площі було повно солдатів і місцевих. Коли під’їхав «Сітроен», селяни швидко почали розходитися.

— Це В’янн Моріак, — сказала якась жінка.

Нацист боляче стискав її руку, але вона не вимовила ні слова, поки він тягнув її в будівлю, а тоді вниз вузькими сходами. Нарешті вони зайшли у відчинені двері, які він гучно грюкнув, зачиняючи за собою.

Щоб звикнути до темряви, її очам знадобилося кілька секунд. Вона була в маленькій кімнаті без вікон, з кам’яними стінами й дерев’яною підлогою. Посеред кімнати стояв стіл із чорною лампою, яка кидала на нього трохи світла. За столом і перед ним стояло по дерев’яному стільцю з рівними спинками.

Вона чула, як двері за нею відчинилися, а тоді знову зачинилися. Вона знала, що позаду неї хтось стоїть. Вона відчувала, як його подих тхне сосисками і цигарками, а від нього самого смердить потом.

— Мадам, — мовив він так близько до її вуха, що вона здригнулася. — У вас є якась зброя? — сказав він жахливою французькою. Своїми довгими пальцями він обмацав її вище від пояса, а тоді спустився до ніг.

— Зброї немає. Це добре, — він обійшов її та всівся за стіл. Блакитні очі блищали під чорним кашкетом. — Сідайте.

Вона зробила, як він сказав, тримаючи руки на колінах.

— Я штурмбанфюрер фон Ріхтер. Ви мадам В’янн Моріак?

Вона кивнула.

— Ви знаєте, чому ви тут? — спитав він, дістаючи з кишені цигарку й запалюючи її сірником.

— Ні, — відповіла вона. Її голос і руки злегка тремтіли.

— Капітан Бек зник.

— Зник? Ви впевнені?

— Коли ви востаннє його бачили, мадам?

Вона насупилася.

— Я не надто стежу за ним, але, якщо добре подумати… увечері два дні тому. Він був дуже схвильованим.

— Схвильованим?

— Казав про збитого пілота. Він був у розпачі через те, що його не знайшли. Капітан уважав, що його хтось переховує.

— Хтось?

В’янн змусила себе не відвертатися і не стукати знервовано ногою по підлозі. Їй коштувало чималих зусиль не почухати шию, яка сильно свербіла.

— Він цілий день шукав того пілота. Коли він повернувся додому, то був… схвильованим, інакше не можу описати. Він випив цілу пляшку бренді й розбив дещо в будинку від люті. А потім… — Вона замовкла й насупилася ще дужче.

— Що потім?

— Я певна, що це нічого не означає.

Він так сильно вдарив долонею по столу, що лампа аж затрусилася.

— Що?

— Капітан раптом сказав: «Я знаю, де він ховається». Він схопив зброю, вибіг із будинку й грюкнув дверима. Я бачила, як він заскочив на мотоцикл і помчав дорогою. Більше… нічого. Він не повернувся. Я думала, він має справи в комендатурі. Як я вже казала, я не в курсі, коли він має приходити.

Чоловік глибоко затягнувся цигаркою. Її кінчик зайнявся червоним, а тоді знову згас. Попіл упав на стіл. Він уважно вивчав її з-за димової завіси.

— Чоловік так просто не залишив би таку прекрасну жінку, як ви.

В’янн не ворушилася.

— Що ж, — нарешті сказав він, кидаючи недопалок на підлогу. Він різко підвівся й наступив підбором на цигарку, яка ще тліла.

— Мабуть, молодий капітан був не таким вправним зі зброєю, яким би мав бути. Вермахт, — він похитав головою. — Вони часто розчаровують. Дисципліновані, але не досить… енергійні.

Він обійшов навколо столу й підійшов до В’янн. Вона встала. Цього вимагав етикет.

— Невдача капітана — моє везіння.

Його погляд уп’явся в бліду шкіру над її грудьми.

— Мені потрібне нове житло. Готель «Бельву» мене не влаштовує. Думаю, ваш будинок кращий.

Коли В’янн вийшла з мерії, вона почувалася, наче її щойно викинуло з моря на берег. Вона хиталася і тремтіла, долоні пітніли, а чоло свербіло. На площі було багато солдатів. Тепер чорна форма СС була скрізь. Вона почула, як хтось крикнув: «Ані руш!», — й озирнулася. Солдат із рушницею кинув двох жінок із жовтими зірками на вбогих плащах навколінки. Схопивши одну з них, він поставив її на ноги, а інша заверещала. Це була мадам Фурньє, дружина м'ясника. Її син, Жилль, кричав:

— Не забирайте мою маму! — Він кинувся до двох французьких полісменів, що були неподалік.

Жандарм грубо схопив хлопчика:

— Не будь дурнем.

В’янн не мала часу на роздуми. Вона бачила, що її колишній учень у біді, тож рушила до нього. Заради Бога, він же ще дитя. Одноліток Софі. В’янн була його вчителькою, відколи він навчився читати.

— Що ви робите? — спитала вона, надто пізно усвідомивши, що мала б говорити менш вимогливим тоном.

Полісмен повернувся до неї. Поль. Він був ще гладшим, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє. Його обличчя так роздалося, що очі здавалися напрочуд маленькими.

— Не втручайтеся, мадам, — сказав Поль.

— Мадам Моріак, — кричав Жилль, — вони забирають мою маму на потяг! Я хочу з нею!

В'янн поглянула на матір Жилля, мадам Фурньє, котра була дружиною м'ясника, і побачила в її очах приреченість.

— Ходімо зі мною, Жиллю, — мовила В’янн, не роздумуючи.

— Дякую, — прошепотіла мадам Фурньє.

Поль потягнув Жилля до себе.

— Годі. Хлопчисько влаштував сцену. Він піде з нами.

— Ні! — вигукнула В’янн. — Полю, будь ласка, ми ж усі французи, — вона сподівалася, що, назвавши його на ім’я, нагадає йому, як раніше вони були однією громадою. Вона навчала його доньок. — Хлопчик — громадянин Франції. Він народився тут!

— Нам байдуже, де він народився, мадам. Він у мене в списку. Тож піде з нами, — його очі звузилися. — Хочете подати скаргу?

Мадам Фурньє плакала, стикаючи синову руку. Інший полісмен дмухнув у свисток і штовхнув Жилля дулом свого пістолета.

Жилль і його мати розчинилися в натовпі, який гнали до залізничної станції.

«Нам байдуже, де він народився, мадам».

Бек мав рацію. Те, що Арі — француз, не захистить його.

Вона міцно стисла сумочку під пахвою та пішла додому. Дорога до Le Jardin, як завжди, перетворилася на багно й добряче попсувала її взуття.

Діти чекали у вітальні. Вона полегшено опустила плечі, стомлено всміхнулася й поклала сумку.

— Усе гаразд? — спитала Софі.

Арі одразу з усмішкою кинувся обіймати її, гукаючи: «Мамо», ніби хотів показати, що зрозумів правила їхньої нової гри.

В’янн міцно обійняла малюка.

— Мене допитали й відпустили. Це добра новина, — сказала вона Софі.

— А яка погана?

В’янн поглянула на доньку. Софі росла у світі, де її однокласників, як худобу, кидали у вагони під дулом пістолета й забирали кудись, звідки вони, можливо, ніколи не повернуться.

— Тут житиме інший німець.

— Такий, як капітан Бек?

В’янн подумала про тваринний блиск у крижаних очах фон Ріхтера і про те, як він її «обшукав».

— Ні, — відповіла вона тихо. — Я так не думаю. Без потреби не розмовляйте з ним. Не дивіться на нього. Намагайтеся бути непомітними. До того ж, Софі, тепер вони депортують і євреїв, народжених у Франції. Дітей також. Кидають у потяги й висилають до трудових таборів, — В’янн міцніше притисла сина Рейчел. — Тепер він Даніель. Твій брат. Завжди. Навіть коли ми самі. Ми всиновили його в родичів із Ніцци. Не можна припускатися помилок. Інакше вони заберуть його і нас. Зрозуміла? Я не хочу, щоб хтось перевіряв його папери.

— Мені страшно, мамо, — прошепотіла дівчинка.

— І мені, Софі, — відповіла В'янн. Тепер вони разом були в серйозній небезпеці. Перш ніж вона встигла ще щось додати, у двері постукали, і штурмбанфюрер фон Ріхтер зайшов до будинку. Він стояв струнко, мов штик. Обличчя під чорним військовим кашкетом не передавало жодних емоцій. На його формі було кілька срібних хрестів. До лівої нагрудної кишені був пришпилений значок у формі свастики.

— Мадам Моріак, — сказав він. — Бачу, ви йшли додому під дощем.

— Саме так, — відповіла В’янн, відкидаючи мокре волосся з обличчя.

— Треба було попросити моїх людей підвезти вас. Така прекрасна жінка, як ви, не мусить місити багно, наче корова.

— Дякую, наступного разу я звернуся до них.

Ріхтер, не знімаючи кашкета, почав роздивлятися все навколо. Вона була певна, що він помітив сліди на стіні, де колись висіли картини, порожню полицю над каміном і вицвілу підлогу, де десятиліттями лежали килими. Усе це забрали.

— Так. Згодиться, — він глянув на дітей. — А хто в нас тут? — спитав він ламаною французькою.

— Мій син, — відповіла жінка, підходячи ближче. Вона не сказала «Даніель», щоб Арі раптом не виправив її. — І моя донька Софі.

— Не пам’ятаю, щоб капітан Бек казав про двох дітей.

— А чого б він про це казав, штурмбанфюрере? Не думаю, що це має значення.

— Що ж, — сказав він, різко кивнувши Софі. — Принеси мої валізи, дівчинко, — а тоді він звернувся до В'янн: — Покажіть мені кімнати. Я виберу, яка стане мені до смаку.

Розділ 28

Ізабель прокинулась у темній кімнаті. Від болю.

— Ти отямилася? — спитав голос поруч із нею.

Вона знала, що він належить Ґаетанові. Скільки разів за останні два роки вона уявляла, як лежить із ним у ліжку.

— Ґаетане, — сказала вона. Вимовивши його ім’я, вона згадала все.

Сарай. Бек.

Вона так швидко сіла, що їй запаморочилася голова.

— В’янн, — промовила вона.

— З твоєю сестрою все гаразд. — Він запалив гасову лампу й поставив її на перевернутий ящик. Тьмяне світло оповило їх. Вони були наче в маленькому овальному світі серед темряви. Вона торкнулася рани на плечі й здригнулася.

— Цей покидьок улучив у мене, — сказала вона, дивуючись, як могла таке забути. Вона згадала, як ховала пілота і як її знайшла В’янн… згадала, як сиділа в підвалі з мертвим льотчиком…

— І ти в нього.

Вона згадала, як Бек відчинив люк і націлив на неї пістолет. Згадала два постріли… те, як вона ледве вилізла з підвалу. Чи розуміла вона, що поранена?

В’янн тримає закривавлену лопату. Поруч лежить Бек у калюжі крові.

В’янн тремтить, бліда, мов крейда. «Я вбила його».

Інші спогади були сплутані. Крім гніву В’янн. «Тобі тут не раді… якщо повернешся, я сама тебе здам».

Ізабель повільно лягла. Біль від цього спогаду був сильніший, ніж від вогнепального поранення. Цього разу В’янн правильно вчинила, прогнавши Ізабель. Про що вона думала, ховаючи пілота в садибі сестри, коли поруч живе капітан Вермахту? Не дивно, що люди їй не довіряють.

— Давно я тут?

— Чотири дні. Здається, рана вже гоїться. Твоя сестра добре її зашила. Учора тебе перестало лихоманити.

— А… В’янн? Звісно, з нею не все гаразд. Як вона?

— Ми захистили її, як могли. Вона відмовилась сховатися. Генрі та Дідьє закопали тіла, вичистили сарай і розібрали мотоцикл на запчастини.

— Її допитуватимуть, — сказала Ізабель. — А вбивство чоловіка її переслідуватиме. Вона не вміє ненавидіти.

— Це зміниться до кінця війни.

Ізабель відчула, як її шлунок стиснувся від сорому й жалю.

— Знаєш, я люблю її. Принаймні хочу любити. Чому я одразу про це забуваю, коли ми починаємо про щось сперечатися?

— Вона сказала приблизно те саме біля кордону.

Ізабель спробувала перевернутися, і біль у плечі одразу нагадав про себе. Глибоко вдихнувши, вона зробила над собою зусилля й відсунулася. Лише тепер вона зрозуміла, як він близько і яке маленьке це ліжко. Вони лежали поруч, мов коханці. Вона дивилася на нього, а він — на стелю.

— В’янн ішла з вами аж до кордону?

— Ти лежала в труні на возі. Вона хотіла переконатися, що ми перетнули кордон. — У його голосі вона відчула усмішку чи принаймні уявила її. — Вона обіцяла вбити мене, якщо я про тебе не дбатиму.

— Моя сестра таке сказала? — спитала Ізабель недовірливо. Утім, вона знала, що Ґаетан не той чоловік, який брехатиме, щоб помирити сестер. У профіль риси його обличчя були напрочуд гострі. Він не дивився на неї та лежав якомога ближче до краю ліжка.

— Вона боялася, що ти помреш. Ми обоє боялися.

Він вимовив це так тихо, що вона ледве почула.

— Як у давні добрі часи, — сказала вона обережно, намагаючись не бовкнути зайвого. Утім, ще дужче вона боялася взагалі нічого не казати. Хтозна, скільки ще можливостей випаде в цей непевний час. — Ми з тобою вдвох у темряві. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Здається, та ніч у Турі була в іншому житті. Я була ще дівчиськом.

Він не відповів.

— Подивися на мене, Ґаетане.

— Поспи, Ізабель.

— Ти ж знаєш, що я говоритиму, поки ти не відповіси.

Він зітхнув і повернувся на бік.

— Я думаю про тебе, — сказала вона.

— Не треба, — перервав він різко.

— Ти цілував мене, — сказала Ізабель. — Це був не сон.

— Ти не можеш цього пам’ятати.

Ізабель відчула щось дивне у його словах, невеличке тьохкання в грудях.

— Ти хочеш мене так само сильно, як і я тебе, — промовила вона.

Він похитав головою. Вона чула лише його дихання.

— Ти вважаєш мене надто молодою, надто невинною, надто імпульсивною. Я зрозуміла. Люди все життя мені це кажуть. Я незріла.

— Річ не в цьому.

— Але ти помиляєшся. Може, я й була такою два роки тому. Я справді сказала, що кохаю тебе, і це, мабуть, прозвучало, наче я божевільна, — вона глибоко вдихнула. — Але тепер це не божевілля, Ґаетане. Це, мабуть, єдине, що досі має сенс. Я маю на увазі кохання. Ми бачили, як поруч вибухають будинки, як заарештовують і депортують наших друзів. Хтозна, чи ми ще колись їх побачимо. Я могла загинути, Ґаетане, — сказала вона пошепки. — Я кажу це не як школярка, яка хоче поцілувати хлопця. Ти знаєш, що це правда. Що, як один із нас завтра помре? Знаєш, про що я тоді шкодуватиму?

— Про що?

— Про нас.

— Не може бути ніяких нас, Із. Не тепер. Я від початку намагався тобі це пояснити.

— Якщо я пообіцяю припинити це, ти відповіси чесно на одне запитання?

— Лише одне?

— Одне. А тоді я засну. Обіцяю.

Він кивнув.

— Якби ми не ховалися тут, якби світ не розпадався на шматки, якби це був звичайний день звичайного життя, ти хотів би, щоб ми були разом, Ґаетане?

Вона бачила, як скривилося його обличчя. Біль свідчив про його кохання.

— Це не має значення, хіба ти не розумієш?

— Лише це й має значення, Ґаетане. — У його очах вона могла прочитати, що він кохає її. Навіщо після цього слова?

Вона стала мудрішою. Тепер вона знала, яке нетривке життя та кохання. Може, вона кохатиме його лише сьогодні, може, тиждень, а може, поки не постаріє. Можливо, він буде коханням усього її життя… чи коханням на час війни… а може, він лише її перше кохання. Вона лише знала, що в цьому жахливому світі знайшла те, на що і не сподівалася.

І вона не втратить це знову.

— Я так і знала, — подумала Ізабель з усмішкою. Вона відчувала його дихання на своїх губах. Це було не менш інтимно, ніж поцілунок. Дівчина перехилилася через нього й вимкнула лампу.

У темряві вона притулилася до нього й глибше зарилася під ковдри. Спершу Ґаетан лежав напружено, ніби боявся торкнутись її, але зрештою розслабився. Він перекотився на спину й захропів. Через якийсь час вона заплющила очі й поклала руку йому на живіт. Вона відчувала, як він дихає. Її рука ніби гойдалася на хвилях літнього океану.

Нарешті вона заснула.

Її переслідували нічні жахіття. Якоюсь потаємною частиною мозку, не прокидаючись, вона чула власні схлипування та голос Софі: «Мамо, ти забрала собі всю ковдру». У своєму сні вона сиділа на стільці, і її знову допитували. «Хлопчик. Даніель. Він єврей. Віддайте його мені», — казав Фон Ріхтер, націлюючи на неї пістолет… раптом його обличчя розтануло й перетворилось на Бекове.

Він тримав фото своєї дружини і хитав головою, один бік якої був скалічений… а тоді на підлозі вона побачила скривавлену Ізабель: «Пробач, В’янн». В’янн кричала: «Тобі тут не раді…»

Важко дихаючи, В’янн розплющила очі. Це жахіття мучило її вже шість днів. Вона прокидалася виснаженою і схвильованою. Настав листопад, а від Ізабель не було жодної звістки. Вона вилізла з-під ковдри. Підлога була холодна, але не настільки, як стане за кілька тижнів. Жінка зняла зі спинки ліжка шаль і накинула на плечі.

Фон Ріхтер зайняв горішню спальню. Вона звільнила для нього цілий поверх і переїхала з дітьми в меншу кімнату внизу, де вони разом спали у двомісному ліжку.

Кімната Бека. Не дивно, що він їй тут сниться. Його запах нагадував, що чоловіка, якого вона знала, більше не було на світі. Вона його вбила. В’янн хотіла спокутувати цей гріх, але що вона могла вдіяти? Вона вбила людину — гідну людину. Не мало значення, що він був ворогом чи навіть те, що вона зробила це, аби врятувати сестру. Вона знала, що зробила правильний вибір. Річ була в самому вчинку. У вбивстві.

Вона вийшла зі спальні й тихенько зачинила за собою двері.

Фон Ріхтер сидів на дивані, читав роман і пив справжню каву. Її аромат був неймовірно спокусливий. Нацист жив тут уже кілька днів, і щоранку будинок наповнював багатий запах смаженої кави. Фон Ріхтер навмисно робив так, щоб вона його відчувала. Але їй він не запропонував ані ковтка. Минулого ранку він вилив цілу чашку в раковину: і роблячи це, усміхався до неї.

Він був людиною, яка отримала трохи влади і вхопилася за неї обома руками. Вона зрозуміла це за кілька годин після того, як він з’явився в її домі. Він вибрав собі найкращу кімнату, забрав найтепліші ковдри, подушки та свічки, залишивши В’янн одну-єдину гасову лампу.

— Штурмбанфюрере, — сказала вона, поправивши безформну сукню й поношений кардиган.

Він не відривав очей від німецької газети:

— Ще кави.

Вона взяла його порожню чашку, пішла на кухню і, наповнивши її, швидко повернулася.

— Альянс марнує час у Північній Африці, — заявив він, поставивши чашку на столик.

— Так, штурмбанфюрере.

Він схопив її рукою за зап’ясток досить сильно, щоб лишити синець.

— Сьогодні мої люди прийдуть на вечерю. Ви її приготуєте. І тримайте хлопчиська подалі від мене. Він ниє, як свиня.

Він відпустив її.

— Так, штурмбанфюрере.

В’янн швидко рушила до спальні й зачинила двері. Вона нахилилася до Даніеля й розбудила його.

— Мамо, — пробурмотів він, не виймаючи з рота великого пальця. — Софі так голосно хропе.

В’янн усміхнулася й погладила Софі по голові. Попри війну, страх та голод, дівчинка якимось дивом могла міцно спати.

— Ти наче буйвол, Софі, — піддражнювала доньку В’янн.

— Дуже смішно, — відповіла Софі, сідаючи на ліжку. Вона глянула на зачинені двері. — Пан Колорадський Жук ще тут?

— Софі! — прошипіла В’янн, схвильовано озираючись на двері.

— Він нас не чує, — мовила Софі.

— Усе одно, — сказала В’янн тихо. — Не уявляю, чому ти порівнюєш нашого гостя з жуком, який їсть картоплю. — Вона стримувала усмішку.

Даніель обійняв В’янн і нагородив її вологим поцілунком.

Гладячи його спинку й нюхаючи м’яку щічку, вона почула, як завівся двигун авто.

Дякувати Богові.

— Він їде, — прошепотіла вона хлопчикові. — Ходімо, Софі, — жінка віднесла Даніеля у вітальню, де досі пахло свіжою кавою й чоловічим одеколоном, і почала свій день.

Люди називали Ізабель імпульсивною, скільки вона себе пам’ятала. А ще необачною та бездумною. За останні кілька років вона виросла достатньо, аби зрозуміти, що це правда. Дівчина завжди спершу діяла, а потім думала про наслідки. Може, тому що вона так довго була самотньою. У неї ніколи не було людини, яка б її вислухала, — найкращого друга. Їй ні з ким було поговорити про її проблеми, ніхто не міг допомогти у їх розв’язанні.

До того ж вона ніколи не вміла контролювати своїх емоцій. Можливо, через те, що їй не було чого втрачати.

Тепер вона знала, що таке боятися й хотіти чогось — або когось — так сильно, що від цього крається серце.

Колишня Ізабель просто сказала б Ґаетанові, що кохає його, а далі пан або пропав.

Нова Ізабель навіть не намагалася цього зробити. Вона не знала, чи витримає ще одну відмову.

І все ж.

Вони були на війні. Час перетворився на розкіш, яку ніхто не міг собі дозволити. Завтрашній день здавався чимось ефемерним, наче поцілунок у темряві.

Вона стояла в маленькій коморі з похилим дахом, яка правила їм за ванну кімнату. Ґаетан приніс кілька відер гарячої води, й Ізабель ніжилася в мідному чані, доки вода не охолола. Люстро на стіні було потріскане й висіло криво. Через це її віддзеркалення здавалося уривчастим, а один бік її обличчя відбивався вище за інший.

— Як ти можеш боятися? — спитала вона у свого відображення. Вона переходила Піренеї в сніг, перепливала крижану ріку Бідасоа під світлом іспанських прожекторів. Якось вона попросила агента гестапо пронести повну валізу фальшивих документів крізь німецький пропускний пункт, «адже він здавався таким сильним, а вона надто втомилася від подорожі», але ніколи не нервувалася так, як зараз. Раптом вона усвідомила, що жінка може змінити все своє життя одним рішенням.

Глибоко вдихнувши, Ізабель загорнулася в подертий рушник і повернулася до кімнати. Вона зупинилась, почекала, поки стишиться серцебиття (однак цього не сталося), а тоді відчинила двері.

Ґаетан у своєму лахмітті, на якому лишилася її кров, стояв біля заштореного вікна. Вона нервово всміхнулася, тримаючи рушник, який зав’язала на грудях.

Він завмер, ніби перестав навіть дихати.

— Не роби цього, Із.

Його очі звузилися. Раніше вона сприйняла б це за прояв гніву, але тепер знала, що це не так.

Рушник упав на підлогу. Тепер на ній лишалася сама пов’язка, яка закривала рану.

— Чого ти від мене хочеш? — спитав він.

— Ти знаєш.

— Ти невинне дитя. Тепер війна. Я злочинець. Які ще потрібні аргументи, щоб ти трималася від мене якнайдалі?

— За інших обставин я змусила б тебе за мною бігати, — сказала вона і зробила крок йому назустріч. — Ти зі шкіри пнувся б, аби побачити мене голою. Але в нас немає на це часу.

Раптом її накрила хвиля суму. Так у них було із самого початку. Вони не мали часу. Вони не могли залицятися один до одного, закохатися, одружитись і завести дітей. Можливо, завтрашній день для них не настане. Шкода, що її перший раз буде зіпсований жалем. Її не покидало відчуття, що вони втратили те, що щойно знайшли. Але такий тепер був цей світ.

Одне вона знала напевно: вона хоче, щоб він став її першим чоловіком. Вона хотіла назавжди запам’ятати його.

— Черниці завжди казали, що я погано скінчу. Думаю, вони мали на увазі тебе.

Він підійшов і притулив долоні до її обличчя.

— Ти мене лякаєш, Ізабель.

— Поцілуй мене, — усе що вона могла сказати.

З першим дотиком його губ усе змінилося. А може, змінилася сама Ізабель. Вона тремтіла від бажання, затамовувала подих, розчинялась у його руках. Вона розбивалась на друзки й наново відроджувалася. Слова «Я кохаю тебе» рвалися назовні. Але ще сильніше вона хотіла їх почути. Аби їй бодай раз сказали, що її кохають.

— Ти шкодуватимеш про це, — промовив він.

Як він міг таке сказати?

— Ніколи. А ти шкодуватимеш?

— Я вже шкодую, — прошепотів він і знову поцілував її.

Розділ 29

Наступний тиждень став для Ізабель справжнім блаженством. Довгі розмови при свічках і тримання за руки. Вони прокидалися серед ночі, сповнені пристрасті, кохалися і знову засинали.

Цього дня, як і попередні, Ізабель прокинулася втомленою. Рана на її плечі почала загоюватися, тож тепер вона і свербіла, і боліла водночас. Вона відчувала тепло сильного тіла Ґаетана, який лежав поруч. Вона знала, що він не спить. Може, через те, як він дихав чи як терся своєю ногою об її. Вона просто знала. Останніми днями вона вивчала його. Помічала абсолютно все, що він робить. Вона намагалася запам’ятати найменші деталі.

Ізабель прочитала безліч романтичних повістей і мріяла про вічне кохання. Однак вона й не уявляла, що старий матрац може стати для неї цілим світом, її оазою. Вона перехилилася через Ґаетана й запалила лампу. У її блідому сяйві вона притулилася ближче до нього, водячи рукою по його грудях. Серед сплутаного волосся був маленький сивий шрам. Вона провела по ньому кінчиком пальця.

— Мій брат кинув у мене камінь. Я не встиг ухилитися. Жорж, — сказав він із любов’ю. Його тон нагадав Ізабель, що брат Ґаетана — військовополонений.

Вона майже нічого не знала про його життя. Його матір була швачкою, а батько вирощував свиней… він жив десь у лісі в будинку без водогону та з однією кімнатою на всіх. Він відповідав на її запитання про все це, але нічого зайвого не казав. Мовляв, більше любить слухати про її пригоди, через які її виганяли зі шкіл. «Це краще за історії про бідняків, які намагаються звести кінці з кінцями», — пояснював він.

Так чи інакше, попри всі розмови й розповіді, вона відчувала, що їхній час спливає. Вони більше не могли тут лишатися. Вона була готовою рушати. Можливо, не переходити Піренеї, але їй уже точно досить було лежати.

Як вона може залишити його? Вони можуть більше ніколи не побачитись.

Це найбільше її лякало.

— Я змирився з цим, — сказав Ґаетан.

Вона не розуміла про що він, але відчувала в його голосі порожнечу. Її огортав сум, змішуючись водночас із радісними відчуттями.

— Змирився з чим? — спитала вона, хоч і не хотіла чути відповіді.

— Що кожного разу, як ми цілуємося, це прощання.

Вона заплющила очі.

— Іде війна, Із. І я маю повертатися.

Вона розуміла це, але в грудях усе одно все стискалося.

— Так, — мовила вона, не бажаючи продовжувати цієї розмови.

— В Уррюні збирається група, — сказала вона. — Я маю там бути в середу ввечері, якщо пощастить.

— Нам рідко щастить. Ти вже мала б це зрозуміти.

— Ти помиляєшся, Ґаетане. Тепер, коли ми зустрілися, ти ніколи мене не забудеш. Це вже щось. — Вона нахилилася, щоб поцілувати його.

Він щось прошепотів, здається, що «цього не достатньо». Але їй було байдуже. Вона не хотіла цього чути.

У листопаді мешканці Карріву почали перелаштовуватися на зимовий режим виживання. Тепер вони знали те, чого не розуміли торік: життя може бути ще гірше. Війна йшла по всьому світу. У Африці, Радянському Союзі, Японії, на якомусь острові під назвою Гуадалканал. Оскільки німці билися на стількох фронтах, харчів стало ще менше. Як і дров, газу та електроенергії.

Цієї п’ятниці ранок був особливо холодний і похмурий. Не найкращий день для вилазки, але В’янн вирішила, що час настав, їй знадобився якийсь час, аби зібратися з духом і вийти в люди з Даніелем. Вона знала, що рано чи пізно це доведеться зробити. Він був майже лисим, і щоб хлопчик здавався меншим, вона знайшла для нього одяг, більший на кілька розмірів. Вона робила все, щоб замаскувати його.

Ідучи містом, вона змушувала себе не горбитися. З обох боків від неї пленталися діти — Софі та Даніель.

Даніель.

Біля пекарні вона стала у хвіст черги. Затамувавши подих, вона чекала, поки хтось спитає про хлопчика, але жінки в черзі були надто втомленими й голодними, щоб звертати на нього увагу. Коли В’янн нарешті дісталася каси, на неї поглянула Івет. Ще два роки тому вона була вродливою жінкою з чудовим волоссям мідного відтінку й чорними, як вугілля, очима. Тепер, після трьох років війни, вона постаріла.

— В’янн Моріак. Давно не бачила вас із донькою. Привіт, Софі, ти так виросла. — Вона перехилилася через стійку. — А хто цей симпатичний юнак?

— Даніель, — відповів він гордо.

В’янн поклала руку на його підстрижену голову.

— Я всиновила його в Антуанової кузини з Ніцци. Вона… померла.

Івет відкинула кучеряве волосся з очей та уважно глянула на малюка. У неї самої було троє синів. Один — трохи старший за Даніеля.

Серце В’янн вискакувало з грудей.

Івет підійшла до маленьких дверей, які відділяли крамницю від пекарні.

— Лейтенанте, — сказала вона. — Можете підійти сюди?

В’янн міцніше стисла ручку лозового кошика. Вона стукала по ньому пальцями, ніби по клавішах піаніно.

З кімнати вийшов гладкий німець. У руках він тримав кілька свіжих багетів. Він побачив В’янн і зупинився.

— Мадам, — вимовив він із набитим ротом.

В’янн ледь помітно кивнула.

Івет сказала солдатові:

— На сьогодні більше хліба не лишилося, лейтенанте. Якщо я спечу ще, то відкладу найкращий для вас і ваших людей. Цій бідолашній жінці не дісталося навіть учорашнього багета.

Очі чоловіка звузилися. Він підійшов до В’янн, гупаючи ногами по кам’яній підлозі. Він мовчки кинув напівз’їдений багет у її кошик. Кивнувши, він вийшов із крамниці, змусивши дзвоник над дверима шалено калатати.

Вони лишилися самі. Івет підійшла ближче до В’янн. Так близько, що їй хотілося відступити.

— Я чула, у вашому домі тепер живе офіцер СС. А що сталося з привабливим капітаном?

— Він зник, — упевнено відповіла В’янн. — Ніхто не знає, де він.

— Ніхто? А чому вас привозили на допит? Усі бачили, як ви заходите до мерії.

— Я звичайна домогосподарка. Що я можу знати про таке?

Погляд Івет затримався на В’янн, ніби вона оцінювала її відповідь. Нарешті вона відійшла.

— Ви хороша подруга, В’янн Моріак, — сказала вона тихо.

В’янн кивнула й рушила з дітьми до дверей. Дні, коли вона ходила по крамницях, просто щоб побазікати з подругами, давно спливли. Тепер було небезпечно навіть дивитися комусь в очі. Дружні розмови залишилися в минулому там само, як масло, кава та свинина.

На вулиці В’янн зупинилась на кам’яній сходинці. Крізь тріщину з неї пробивалася трава. На жінці було зимове пальто, яке вона зшила зі старої ковдри. Щось подібне вона бачила в журналі: двобортне, до колін, з широкими лацканами й ґудзиками, які вона відрізала від улюбленого твідового жакета матері. Надворі було доволі тепло, але скоро їй доведеться загортатися в кілька шарів газетного паперу, перш ніж одягти на светр пальто.

В'янн накинула на голову шарф і туго зав’язала його на підборідді. Холодний вітер ударив їй в обличчя і погнав опале листя бруківкою, закручуючи його навколо її ніг.

Вона міцно стисла одягнену в рукавичку руку Даніеля. Їй одразу стало зрозуміло, що щось сталося. Скрізь сновигали німецькі солдати й французькі жандарми. Вони сиділи в машинах, на мотоциклах, марширували туди-сюди, збиралися в групи біля кав’ярень.

Що б тут не відбувалося, це могло означати лише щось недобре. Найкраще було триматися подалі від солдатів — особливо відколи війська Альянсу почала перемагати в Північній Африці.

— Даніелю, Софі, ходімо додому.

Вона хотіла звернути за ріг праворуч, але вулиця була забарикадована. Усі двері й вікна були зачинені. Бістро спорожніли. У повітрі висіло жахливе відчуття небезпеки.

На наступній вулиці теж була споруджена барикада, яку охороняло двоє нацистів, що одразу націлили на неї гвинтівки. До них прямувала група військових.

В’янн схопила дітей за руки й прискорила ходу, але на кожній вулиці натикалася на барикади з вартовими. Вантажівки й автобуси з’їжджалися до міської площі.

Біля площі В’янн зупинилась, важко дихаючи, і притисла до себе дітей.

Навколо панував хаос. Автобуси вишикувались у ряд. З них потоком виходили пасажири. У них у всіх на грудях були жовті зірки. Жінок і дітей гнали на площу, по периметру якої стояли нацисти. Французькі полісмени витягували людей з автобусів і зривали з жінок прикраси.

— Ти! — крикнув жандарм літньому чоловіку неподалік від В’янн. — Стояти!

Спираючись на ціпок, чоловік із сивою бородою повернувся до полісмена, який сердито пройшов повз В’янн.

Він схопив старого за штани. Той намагався втримати їх, але жандарм штовхнув його на скляну вітрину, і та розбилася. Офіцер стягнув із нього штани й побачив обрізаний пеніс. Полісмен сильно вдарив чоловіка прикладом гвинтівки.

— Мамо! — крикнула Софі.

В’янн затулила доньці рота долонею.

Зліва від них молоду жінку кинули на землю, а тоді потягли за волосся крізь натовп.

— В’янн?

Вона повернулася й побачила Елен Руаль, яка несла маленьку шкіряну валізу й тримала за руку хлопчика. Старший син теж стояв поруч. На грудях у нього була жовта зірка.

— Забери моїх синів, — просила Елен у відчаї.

— Тут? — роззирнулася В’янн.

— Ні, мамо, — втрутився старший хлопець. — Тато сказав мені дбати про тебе. Я тебе не покину. Якщо ти відпустиш мою руку, я просто йтиму за тобою. Найкраще тримаймося разом.

Позаду них пролунав ще один свисток.

Елен штовхнула молодшого сина до В’янн.

— Його звуть Жан-Жорж, як і його дядька. У червні йому виповниться чотири. Родичі мого чоловіка мешкають у Бургундії.

— У мене немає його документів… якщо я його візьму, мене вб’ють.

— Ти! — кинувся до Елен нацист. Він схопив її за волосся. Старший син ледве втримав жінку на ногах.

Аж раптом вони розчинилися в натовпі. Хлопчик лишився біля В’янн, він плакав навзрид і кричав: «Мамо!»

— Ми маємо йти, — сказала В’янн Софі. — Негайно. — Вона так сильно стисла руку Жан-Жоржа, що той заверещав ще сильніше. Щоразу, як він кликав матір, вона здригалась і молилася, щоб він замовк. Вони йшли вулицями, оминаючи барикади й солдатів, які ламали двері та зганяли євреїв на площу. Їх двічі зупинили, але дозволили йти далі, адже на них не було жовтих зірок. Вийшовши за місто, жінка мусила сповільнитися, але не спинилася, навіть коли обидва хлопчики заплакали.

В’янн зупинилася лише біля Le Jardin.

Біля будинку стояв чорний «Сітроен» фон Ріхтера.

— О, ні, — сказала Софі.

В'янн глянула на злякану доньку й побачила в її очах відображення власного жаху. Раптом вона зрозуміла, що має робити.

— Ми мусимо спробувати врятувати його, інакше ми не кращі за них, — сказала вона. Менш за все на світі вона хотіла вплутувати в це доньку, але який у неї був вибір? — Я мушу врятувати цього хлопчика.

— Як?

— Ще не знаю, — зізналася В'янн.

— Але ж фон Ріхтер…

Наче почувши своє ім’я, нацист з’явився біля парадних дверей у бездоганно чистій формі.

— А, мадам Моріак, — сказав він, а його очі звузилися. — Ось ви де.

В’янн намагалася заспокоїтись.

— Ми ходили по крамницях.

— Не найкращий для цього день. Євреїв збирають для депортації. — Він підійшов ближче, витоптуючи своїми чоботами мокру траву. Він стояв біля яблуні, з якої опало листя. На гілках тріпотіли шматочки тканини. Червоний. Рожевий. Жовтий. Білий. А ще чорний — на честь Бека.

— А хто цей гарний парубок? — спитав фон Ріхтер, провівши пальцем у чорній рукавиці по щічці дитини.

— С-син подруги. Його мати померла від туберкульозу цього тижня.

Фон Ріхтер різко відсахнувся, ніби вона згадала про бубонну чуму.

— Цієї дитини не має бути в будинку. Зрозуміло? Ви негайно відведете його до притулку.

Притулок. Матінка Марія-Тереза.

Вона кивнула.

— Звісно, штурмбанфюрере.

Він махнув рукою, ніби казав: «Іди», — та рушив геть. Потім зупинився й повернувся до В’янн.

— Я хочу, щоб сьогодні ви вечеряли вдома.

— Я завжди вдома, штурмбанфюрере.

— Завтра нас уже тут не буде, тож ви маєте добре нагодувати мене та моїх людей.

— Вас не буде? — спитала вона з надією.

— Завтра ми займемо решту Франції. Більше жодної вільної зони. Було помилкою дозволити вам, французам, десь керувати. Хорошого дня, мадам.

В’янн не рухалася, тримаючи дитину за руку. Вона чула, як рипнула хвіртка, а тоді завівся двигун авто.

Коли він поїхав, Софі спитала:

— Матінка Марія-Тереза сховає його?

— Сподіваюся. Відведи Даніеля в дім і зачини двері. Не відчиняй нікому, крім мене. Я скоро повернуся.

Як на свій вік Софі здавалась неймовірно мудрою.

— Добре, мамо.

Коли двері будинку зачинилися, вона сказали хлопчикові:

— Ходімо, Жан-Жорже, ми йдемо гуляти.

— До моєї мами?

В’янн не могла на нього дивитися.

— Ходімо.

Поки В’янн із дитиною йшла назад у місто, почав накрапати дощ. Жан-Жорж постійно плакав, але В’янн була такою схвильованою, що ледве його чула.

Як вона може просити матінку Марію-Терезу так ризикувати?

Але що ще вона могла зробити?

Вони пройшли повз церкву до монастиря. Орден сестер святого Йосипа започаткували в 1650 році шестеро жінок, які просто хотіли допомагати бідним. З часом кількість його членів по всій країні зросла до кількох тисяч. Так було, поки після Французької революції держава не заборонила релігійні організації. Деякі з шести сестер — засновниць ордену за свою віру стали мученицями: їх було страчено на гільйотині.

В’янн підійшла до дверей абатства й постукала важким залізним молотком.

— Чому ми тут? — схлипував Жан-Жорж. — Моя мама тут?

— Тс-с-с!

Двері відчинила черниця в білому апостольнику й чорному каптурі.

— А, це ти, В’янн, — сказала вона з усмішкою.

— Сестро Агато, я хочу поговорити з настоятелькою, якщо це можливо.

Сестра відступила. Її вбрання сягало підлоги.

— Зараз пошукаю її. Ви почекаєте в садку?

В'янн кивнула.

— Дякую.

Вона з Жан-Жоржем ішла холодним монастирем. У кінці коридору вони звернули ліворуч і опинилися у великому саду. Трава під ногами замерзла. Фонтан із мармуровими лев’ячими головами правив за декор. Де-не-де стояли кам’яні лави. В’янн присіла на одну з холодних лав, укритих від дощу, і посадила поруч хлопчика.

Довго чекати не довелося.

— В’янн, — сказала паніматка, тягнучи поділ своєї спідниці по траві. Її пальці стискали велике розп’яття, яке на ланцюжку звисало з її шиї. — Рада тебе бачити. Давно ти не заходила. А хто цей юнак?

Дитя поглянуло на неї.

— Моя мама тут?

В’янн та настоятелька зустрілися поглядами.

— Його звуть Жан-Жорж Руаль, матінко. Я хотіла б поговорити з вами віч-на-віч.

Паніматка плеснула в долоні. Поруч з'явилася молода черниця, яка забрала хлопчика. Коли вони лишилися самі, настоятелька сіла біля В’янн.

В'янн не могла впорядкувати своїх думок, тож запала тиша.

— Мені шкода твою подругу Рейчел.

— Як і багатьох інших, — відповіла В’янн.

Матінка кивнула.

— По радіо ми чули жахливі речі про те, що коїться в таборах.

— Може Всевишній…

— Він мовчить, — промовила матінка: у її голосі вчувалося розчарування.

В’янн глибоко вдихнула.

— Елен Руаль та її старшого сина сьогодні депортували. Жан-Жорж тепер сам. Його мати… залишила дитину мені.

— Залишила тобі? — матінка замислилася. — Небезпечно тримати вдома дитину з родини євреїв, В’янн.

— Я хочу захистити його, — прошепотіла вона.

Настоятелька глянула на неї. Вона мовчала так довго, що страх В’янн почав пускати коріння.

— І що ти збираєшся робити? — спитала вона нарешті.

— Сховаю його.

— Де?

В’янн мовчки дивилася на матінку.

Обличчя настоятельки зблідло.

— Тут?

— Притулок. Кращого місця не знайти.

Матінка встала і знову сіла. Потім знову підвелася. Її руки потяглися до розп’яття. Нарешті жінка повільно присіла. Вона розправила плечі й випростувалася: рішення було прийняте.

— Дитині потрібні документи. Свідоцтво про хрещення. Це я… зможу дістати, але посвідчення особи…

— Я дістану його, — сказала В’янн, хоч не мала жодного уявлення, як це зробити.

— Ти ж знаєш, що переховувати євреїв незаконно. Тебе депортують. Якщо пощастить. А останнім часом у Франції не щастить нікому.

В’янн кивнула.

Настоятелька мовила:

— Я візьму хлопчика. І я… могла б знайти місце для інших дітей з єврейських родин.

— Для інших?

— Звичайно, є й інші, В’янн. Я поговорю з одним знайомим, який працює у Фонді допомоги дітям. Думаю, він знає чимало родин і дітей, які переховуються. Я скажу, щоб він чекав на тебе.

— На мене?

— Тепер ти про це подбаєш. І якщо ми вже ризикуємо життями заради однієї дитини, то можемо спробувати врятувати більше. — Настоятелька швидко звелася на ноги й узяла В’янн під руку. Жінки рушили уздовж саду. — Ніхто не повинен нічого знати. Дітей потрібно навчити правильно поводитися і знайти для них документи, які пройдуть інспекцію. До того ж ти маєш влаштуватися тут на роботу. Може, учителькою. На неповний день. Це дасть нам змогу платити тобі трохи грошей і пояснить, що ти робиш тут із дітьми.

— Добре, — сказала В’янн. Вона тремтіла.

— Не бійся, В'янн. Ти чиниш правильно.

У цьому вона не сумнівалась, але все одно була нажаханою.

— От що вони з нами зробили. Ми боїмося власної тіні. — Вона глянула на паніматку. — То що мені робити? Приходити до наляканих голодних жінок і просити віддати мені їхніх дітей?

— Запитуй, чи вони бачили, як їхніх друзів гнали на потяги і кудись везли. Питай у них, на що вони готові піти, щоб урятувати дітей від такої долі. А тоді хай кожна сама вирішує.

— Не уявляю, як прийняти таке рішення. Хтозна, що робила б я, якби мені запропонували віддати Софі й Даніеля незнайомцеві.

Настоятелька нахилилася ближче.

— Я чула, один із тих жахливих есесівців мешкає у твоєму домі. Ти розумієш, що ви із Софі будете в страшній небезпеці?

— Звісно. Але як мені пояснити їй, що нічого не робити — найкращий варіант у такі часи?

Матінка зупинилась. Вона поклала долоню на щоку В’янн і ніжно всміхнулася.

— Будь обережною, В’янн. Я вже була на похороні твоєї матері. Не хочу побувати на твоєму.

Розділ 30

Холодного дня в середині листопада Ізабель і Ґаетан залишили Брантом та сіли на потяг, що прямував до Байонни. У вагоні було повно німецьких солдатів, які були ще зосередженішими, ніж зазвичай. Ще більше їх було на платформі, коли вони дісталися пункту призначення.

Ізабель тримала Ґаетана за руку, поки вони просувалися крізь море сіро-зелених уніформ. Двоє молодих коханців на шляху до курортного містечка.

— Моя мама любила пляж. Я тобі казала? — спитала Ізабель, коли вони минали двох офіцерів СС.

— Ви, багаті дітки, бачите лише найкраще.

Вона всміхнулася.

— Ми не були багатими, Ґаетане, — пояснила вона, коли вони залишили станцію.

— Ну, бідними ви точно не були, — мовив він. — Я знаю, що таке бідність. — Після короткої паузи він додав: — Я міг би колись стати багатим. Колись, — повторив він, зітхнувши. Вона знала, про що він думає. Вони думали про це постійно. Чи існуватиме Франція в майбутньому? Ґаетан сповільнив ходу.

Ізабель побачила, що привернуло його увагу.

— Не зупиняйся, — попередив він. На дорозі перед ними встановили барикаду. Скрізь були солдати з гвинтівками.

— Що відбувається? — спитала Ізабель.

— Вони нас помітили, — мовив Ґаетан. Він міцніше стис її руку, і вони попрямували крізь рій німецьких військових.

Дебелий вартовий із квадратною головою став їм на шляху й наказав показати документи.

Ізабель простягнула йому посвідчення Жульєтт. Ґаетан показав свої фальшиві папери, але солдата більше цікавило те, що діється за його спиною. Він ледь глянув на посвідчення і віддав їх назад.

Ізабель невинно всміхнулася йому.

— Що тут сьогодні відбувається?

— Більше немає жодної вільної зони, — махнув вартовий, показуючи, щоб вони проходили.

— Немає вільної зони? Але ж…

— Ми захоплюємо всю Францію, — відповів він різко. — Годі прикидатися, що ваш сміховинний уряд Віші щось вирішує. Ідіть собі.

Ґаетан потягнув її за собою.

Вони йшли кілька годин. У спину їм постійно сигналили німецькі вантажівки й машини, вимагаючи їх пропустити.

Лише діставшись прибережного містечка Сен-Жан-де-Люз, вони позбулися компанії нацистів. Вони йшли порожньою набережною, яка високо здіймалася над водами Атлантичного океану. Могутні люті хвилі стримувала лише смужка жовтого піску. У далині зелений півострів був усипаний будинками басків — із білими стінами, червоними дверима й дахами, укритими черепицею. Бліду блакить неба вкривали хмарки, що розтяглися рівними вервечками. На вулиці не було ані душі. Зрештою, як і на пляжі.

Уперше за останні години Ізабель могла нормально дихати.

— Що значить вільної зони більше немає?

— Точно нічого хорошого. Твоя робота стане ще небезпечнішою.

— Я вже пересувалась окупованими територіями.

Вони зійшли кривими сходами вниз, до дороги.

— Коли я була маленькою, ми проводили тут відпустку, — сказала вона. — Поки моя мама не померла. Принаймні мені так казали. Я погано пам’ятаю.

Вона хотіла таким чином почати нову розмову, але у відповідь на свої слова знову почула тишу. Ізабель відчувала, як сильно їй його бракує, хоч вона і тримала його за руку. Чому вона не намагалася більше про нього дізнатися, коли вони мали час? Вони йшли далі в напрочуд ніяковій тиші.

У вечірній імлі Ґаетан уперше побачив Піренеї.

Шпилясті, укриті снігом гори впиралися у свинцеве небо. Їхні вершини губилися серед хмар.

— Чорт забирай! Скільки разів ти переходила ці гори?

— Двадцять сім.

— Ти — диво, — сказав він.

— Це правда, — відповіла вона з усмішкою.

Вони йшли темними порожніми вулицями Уррюні повз зачинені крамниці й бістро, де було повно літніх людей. За містом починалася ґрунтова дорога, що вела до підніжжя гір. Нарешті вони дісталися хатини. Її димар випускав білі струмені.

— З тобою все гаразд? — спитав він, помітивши, що вона йде повільніше.

— Я сумуватиму за тобою, — прошепотіла вона. — Скільки ти можеш тут пробути?

— До завтрашнього ранку.

Ізабель хотіла відпустити його руку, але це було так складно. Вона боялася, що коли це зробить, то вже ніколи більше його не торкнеться. Ця думка паралізувала її. Однак у неї був власний обов’язок. Вона відпустила його долоню і тричі різко постукала У двері.

Мадам відчинила. На ній був чоловічий одяг. Затягуючись цигаркою, вона сказала:

— Жульєтт! Заходьте, заходьте. — Вона впустила Ізабель і Ґаетана до кімнати, де навколо столу стояли четверо пілотів. У каміні палав вогонь, а над ним у чорному чавунному казані щось кипіло. Ізабель відчула аромат страви — козячого м’яса, вина, бекону, грибів та шавлії. Насичений запах нагадав їй, що вона цілий день не їла.

Мадам зібрала чоловіків і представила їх один одному. Троє британських льотчиків та американський пілот. Британці кілька днів чекали на американця, який з’явився лише вчора. Завтра Едуардо вестиме їх через гори.

— Радий із вами познайомитися, — сказав один із них, потиснувши руку Ізабель. — Нам не збрехали, коли казали, що ви гарна.

Чоловіки почали говорити навперебій. Ґаетан долучився до них. Ізабель підійшла до мадам Бабіну й простягнула їй конверт із грошима, який мала доставити майже два тижні тому.

— Вибачте за затримку.

— На те була поважна причина. Як ти почуваєшся?

Ізабель покрутила плечем.

— Краще. За тиждень буду знову готова до походу.

Мадам запропонувала Ізабель цигарку. Дівчина зробила глибоку затяжку й видихнула дим, вивчаючи чоловіків, які тепер були її підопічними.

— Як вони?

— Бачиш того високого й худого, з носом, як у римського імператора?

Ізабель не могла стримати усмішки.

— Бачу.

— Каже, що він лорд чи якийсь герцог. Сара з По сказала, що з ним можуть бути проблеми. Не хоче слухатися наказів дівчини.

Ізабель узяла це до уваги. Льотчики, які не хотіли слухатися жінок, траплялися досить часто, але щоразу це було наче випробування.

Мадам дала Ізабель зім’ятий брудний лист.

— Один із них попросив мене передати це тобі.

Вона швидко відкрила конверт і прочитала написане почерком Генрі повідомлення:

Твоя подруга Джей пережила німецьке свято, але в неї гості.

Не приходь. Я нагляну за нею.

Із В’янн усе гаразд. Після допиту її відпустили, але в неї живе новий солдат чи солдати. Ізабель кинула лист у вогонь. Вона не знала, хвилюватися чи відчувати полегшення. Інстинктивно вона поглядом відшукала Ґаетана, який, розмовляючи з пілотом, спостерігав за нею.

— Я бачу, як ти на нього дивишся.

— На Лорда Великий Ніс?

Мадам Бабіну зареготала.

— Я стара, але не сліпа. На того молодого красунчика з голодними очима. Він теж на тебе так дивиться.

— Завтра його вже тут не буде.

— Отакої.

Ізабель поглянула на жінку, яка за останні два роки стала її подругою.

— Я боюся відпускати його, хоч це і дурість, зважаючи на те, яку небезпечну роботу я роблю.

У темних очах мадам вона бачила розуміння та співчуття.

— За звичайних часів я порадила б тобі бути обережною. Сказала б, що він молодий, уплутався в щось небезпечне, а молоді люди в небезпеці можуть бути ненадійними, — вона зітхнула. — Але тепер ми такі обережні мало не з усім. Навіщо додавати в цей список ще й кохання?

— Кохання, — промовила Ізабель тихо.

— На війні розбите серце болить так само, як і в мирний час. Попрощайся зі своїм молодим чоловіком як слід.

Ізабель чекала, поки в домі все затихне. Принаймні настільки, наскільки це можливо, коли на підлозі сплять, хропуть і крутяться чоловіки. Тихо вилізши з-під ковдри, вона вийшла надвір.

Над головою сяяли зорі. У місячному світлі кози здавалися сріблясто-білими цятками на темному схилі.

Вона стояла біля дерев’яного паркана. Довго чекати не довелося.

Ґаетан підійшов ззаду і обійняв її. Вона притулилася до нього.

— У твоїй руках я почуваюся в безпеці, — сказала вона.

Він не відповів, і вона зрозуміла, що щось не так. Вона повільно повернулась і поглянула на нього.

— Що сталося?

— Ізабель. — Те, як він вимовив це, налякало її. Вона подумала: «Ні, не кажи мені. Що б там не було, не кажи мені». Навколишня тиша посилювала звуки — бекання кіз, її серцебиття, стукіт каменя, який десь далеко котився по схилу.

— Пам’ятаєш зустріч, на яку ми йшли в Карріву, коли ти знайшла пілота?

— Так, — відповіла вона. За останні кілька днів вона дуже уважно вивчила найдрібніші нюанси його емоцій. Тож вона знала, про що б він не говорив, це буде щось неприємне.

— Я йду з групи Поля. Воювати… в інший спосіб.

— У який це інший спосіб?

— Зброєю, — мовив він тихо. — Бомбами. Усім, що знайдемо. Я долучуся до партизанів, які мешкають у лісах. Працюватиму з вибухівкою, — він усміхнувся. — І крастиму компоненти для неї.

— Твій досвід має тобі допомогти, — ця шпилька не справила очікуваного враження.

Його усмішка зникла.

— Я вже не можу просто доставляти папери, Із. Я маю робити більше. І… думаю, ми якийсь час не бачитимемося.

Вона кивнула на знак згоди, але подумала: «Як? Як мені розвернутись і піти геть, залишивши його?» Тепер було зрозуміло, чого він так боявся від самого початку.

Його погляд був не менш інтимним за поцілунок. У ньому вона бачила відображення власного страху. Вони можуть уже ніколи не побачитися.

— Кохайся зі мною, Ґаетане, — сказала вона.

Як востаннє.

В’янн стояла під проливним дощем біля готелю «Бельву». Вікна запотіли, але вона бачила, що всередині натовп у сіро-зелених військових формах.

— Ну ж бо, В’янн, тепер це твій обов’язок.

Вона розправила плечі й відчинила двері. Над головою весело задзеленчав дзвоник, і чоловіки в кімнаті перевели увагу на неї. Вермахт, СС, гестапо. Вона почувалася, наче ягня на бійні.

Генрі глянув на неї з-за стійки та обережно рушив до неї крізь натовп.

Він узяв її за руку і прошипів:

— Усміхайся.

Вона спробувала, але не була певна, що в неї вийшло.

Він підвів її до свого столу й відпустив руку. Займаючи своє місце за великим чорним телефоном і касовим апаратом, він щось говорив, сміявся, ніби з якогось жарту.

— Ваш батько, так? — сказав він голосно. — Номер на дві ночі?

Вона кивнула.

— Дозвольте, я покажу вам вільну кімнату, — мовив він нарешті.

Вона вийшла за ним із фойє у вузький коридор. Вони пройшли повз маленький стіл зі свіжими фруктами (лише німці могли собі таке дозволити) і порожню вбиральню. Він провів її сходами, і нарешті вони потрапили в малесеньку кімнатку. У ній було лише ліжко й зашторене вікно.

Генрі зачинив двері.

— Ти не повинна тут бути. Я ж повідомив тобі, що з Ізабель усе гаразд.

— Так, дякую, — вона глибоко вдихнула. — Мені потрібні посвідчення. З усіх моїх знайомих ти єдиний, хто міг би допомогти.

Він насупився.

— Це небезпечне прохання, мадам. Для кого папери?

— Для єврейської дитини, яка тепер переховується.

— Де переховується?

— Не думаю, що ти хочеш знати, правда ж?

— Так. Справді. Там безпечно?

Вона мовчки знизала плечима. Де тепер було безпечно?

— Я чув, штурмбанфюрер фон Ріхтер мешкає в тебе. Спершу він жив тут. Це небезпечна людина. Мстива та жорстока. Якщо він тебе впіймає…

— А що робити, Генрі, стояти осторонь і спостерігати?

— Ти нагадуєш мені твою сестру, — сказав він.

— Повір, я не така смілива.

Генрі довго мовчав, а тоді мовив:

— Я дістану тобі папери. Але ти муситимеш навчитися сама їх підробляти. Я й так надто заклопотаний.

— Дякую. — Вона поглянула на нього і згадала записку, яку він їй доставив багато місяців тому. Тоді В’янн припустила, що в нього роман з її сестрою. Тепер вона знала, що Ізабель від самого початку виконувала небезпечні завдання. Важливі завдання. Ізабель не розповідала В'янн про це, щоб захистити її, хоч через це і видавалася дурепою. Вона скористалася тим, що В’янн завжди думала про неї найгірше.

В’янн було соромно, що вона так легко повірила в брехню.

— Не кажи Ізабель, що я роблю це. Я хочу захистити її.

Генрі кивнув.

— Бувай, — сказала В'янн.

Перш ніж вона покинула кімнату, він додав:

— Твоя сестра пишалася б тобою, — В’янн не відповіла. Ігноруючи підсвистування німецьких солдатів, вона вийшла з готелю і попрямувала додому.

Тепер уся Франція була окупована німцями, але на життя В’янн це не надто вплинуло. Вона досі проводила дні в чергах. Найбільшою проблемою був Даніель. Вона досі воліла ховати його від селян, хоч її історію про всиновлення ніхто не ставив під сумнів.

Вона лишала дітей удома, за зачиненими дверима, тож поки була в місті, весь час нервувалася. Цього дня, діставши все, що могла, на продуктові талони, вона зав’язала на шиї шарф і вийшла з крамниці м’ясника.

Плентаючись вулицею Віктора Гюго, вона так глибоко поринула у свої турботи, що не одразу помітила поруч із собою Генрі.

Вона роззирнулась навколо, але більше нікого не побачила. Від крижаного вітру стукали віконниці й тріпотіли навіси.

Він простягнув їй багет.

— Начинка досить незвична. Рецепт моєї матері.

Вона зрозуміла. Усередині були папери. Вона кивнула.

— Хліб із такою начинкою складно дістати. Їж розважливо.

— А що як мені знову знадобиться… хліб?

— Знову?

— Голодних дітей так багато.

Він зупинився, повернувся до неї і стримано поцілував у щоку.

— Тоді приходьте до мене знову, мадам.

Вона прошепотіла йому на вухо:

— Скажи моїй сестрі, що я про неї питала. Наша остання зустріч була не з найкращих.

Він усміхнувся.

— Я постійно сперечаюся з братом, навіть під час війни. Зрештою, ми ж брати.

В’янн кивнула, сподіваючись, що це правда. Вона поклала багет у кошик до сухої суміші для бланманже й вівсянки, які їй вдалося сьогодні дістати, і накрила клаптиком тканини. Здавалося, кошик став важчий. Стиснувши його ручку, вона пішла далі.

Жінка вже майже проминула площу, коли її погукали.

— Мадам Моріак. Яка несподіванка.

Його голос був наче олія, на якій вона мало не послизнулася. Вона облизала губи й розправила плечі, намагаючись випромінювати впевненість. Він повернувся минулого вечора з тріумфом, розповідаючи, як легко було захопити решту Франції. В’янн нагодувала його і його людей вечерею. Вони випили величезну кількість вина, а тоді він викинув недоїдки курям. В’янн та діти лягли спати голодними.

Він був у своїй прикрашеній свастиками і хрестами формі та курив, повільно видихаючи дим мало не їй в обличчя.

— Ви вже закінчили з покупками на сьогодні?

— Можна й так сказати, штурмбанфюрере. Сьогодні на продуктові талони вдалося дістати зовсім небагато.

— Можливо, якби ваші чоловіки не були такими боягузами, жінкам не довелося б голодувати.

Вона спробувала зобразити усмішку.

Він уважно вивчав її бліде обличчя.

— З вами все гаразд, мадам?

— Так, штурмбанфюрере.

— Дозвольте понести ваш кошик. Я відведу вас додому.

Вона міцніше вхопилася за кошик.

— Це не обов’язково…

Він простягнув до неї руку в чорній рукавиці. Вона не мала іншого вибору, окрім як віддати йому лозовий кошик.

Він пішов поруч із нею. Рухаючись вулицями Карріву з офіцером СС, вона почувалася надто помітною.

Фон Ріхтер розповідав про неминучу поразку Альянсу в Північній Африці, про боягузтво французів і жадобу євреїв. Говорив про очищення Європи від євреїв, ніби це був рецепт якоїсь страви.

Утім, через шум у голові вона ледве його чула. Коли В’янн наважилася глянути на кошик, то побачила, що багет стирчить з-під червоно-білої тканини.

— Ви дихаєте, як загнаний кінь, мадам. Вам зле?

Ось воно.

Вона вдала кашель і затулила рота рукою.

— Вибачте, штурмбанфюрере. Не хотіла вас цим турбувати, але боюсь, я підхопила від того хлопчика грип.

Він зупинився.

— Хіба я не казав не розповсюджувати біля мене свої мікроби?

Він кинув їй кошик, який боляче вдарив її в груди. В’янн схопила його, боячись, що багет випаде, розламається, і він побачить фальшиві папери.

— Мені так шкода. З мого боку це було дуже необачно.

— Я не прийду на вечерю, — сказав він, крутнувшись на підборах.

В’янн кілька секунд постояла на місці задля годиться, а тоді поквапилася додому.

Тієї ночі, коли фон Ріхтер уже кілька годин як був у ліжку, В’янн вислизнула зі спальні й попрямувала у порожню кухню. Вона повернулася до своєї кімнати зі стільцем і тихенько зачинила двері. Поставивши стілець біля тумбочки, жінка присіла. При світлі єдиної свічки вона витягла з-під пояса документи.

В’янн дістала власне посвідчення й почала уважно його вивчати. Потім вона розгорнула Біблію. На кожній сторінці, де було вільне місце, вона почала тренуватися ставити фальшиві підписи. Спершу від хвилювання її почерк був нерівний, але що більше вона пробувала, то спокійніше почувалася. Коли її руки перестали тремтіти, вона підписала нове свідоцтво про народження Жан-Жоржа, назвавши його Емілем Дюваль.

Але самих документів було недостатньо. Що буде, коли війна скінчиться й Елен Руаль повернеться? Якщо В’янн тут не буде (з огляду на ризик, вона мала враховувати таку ймовірність), Елен не знатиме, ні де шукати сина, ні як його звуть.

Потрібно було створити картку, яка містила б усю інформацію про нього: хто він насправді, хто його батьки, усі відомі родичі. Усе, що вона зможе згадати.

Вона вирвала з Біблії три сторінки і на кожній склала список.

На першій сторінці темним чорнилом над молитвою вона написала:

1. Арі де Шамплейн

2. Жан-Жорж Руаль

На другій вона вивела:

1. Даніель Моріак

2. Еміль Дюваль

На третій:

1. Карріву. Моріак

2. Абатство Святої Трійці

Вона обережно скрутила кожну сторінку в невеличкий циліндр. Завтра вона сховає їх у трьох різних місцях. Одну — в брудній банці в сараї, прикидавши цвяхами. Другу — у старій бляшанці з-під фарби в хліву. А третю закопає в коробочці в курнику. Картки зі справжньою інформацією вона залишить настоятельці в абатстві.

Якщо картки і списки скласти разом, після війни за ними можна буде ідентифікувати дітей і повернути їх родинам. Було небезпечно писати все це, але якщо вона цього не зробить, а тоді з нею щось станеться, як батьки знайдуть своїх малюків?

В’янн довго дивилася на свою роботу. Так довго, що діти почали крутитися й бурмотіти щось уві сні, а полум’я свічки затріпотіло. Вона поклала руку на спину Даніеля, щоб заспокоїти його. А потім і сама вмостилася в ліжку, однак ще довго не могла заснути.

Розділ 31

6 травня 1995 року

Портленд, штат Орегон

— Я тікаю з дому, — кажу я молодій дівчині, яка сидить поруч. Вона має волосся кольору цукрової вати і більше тату, ніж байкер клубу «Пекельні янголи», але вона, як і я, сидить сама в аеропорту, де повно заклопотаних людей. Як я зрозуміла, її звуть Фелісія. Відтоді, як дві години тому оголосили про затримку нашого рейсу, ми стали супутницями. Це було природно. Вона зауважила, як я колупаюся в огидній картоплі фрі, яку так люблять американці, а я помітила, що вона дивиться на мене. Вочевидь, вона була голодною. Я покликала її і запропонувала купити їй поїсти. Ставши матір’ю, ти лишаєшся нею завжди.

— А може, насправді я нарешті повертаюся додому після стількох років. Іноді правда — складна штука.

— А я тікаю, — каже вона, сьорбаючи газовану воду, що я їй купила. — Якщо Париж не досить далеко, наступна зупинка — Антарктика.

Я дивлюся на все залізяччя на її обличчі й татуювання і відчуваю між нами дивний зв'язок, спорідненість. Ми тікаємо разом.

— Я хвора, — повідомляю я, несподівано для самої себе.

— Це хоч не щось на кшталт герпесу? У моєї тітки він був. Це так огидно.

— Ні, у мене рак.

— А… — сьорб. Сьорб. — То чому ви летите в Париж? Хіба вам не потрібна хіміотерапія?

Я починаю казати, що більше не хочу лікуватися, але раптом зациклююсь на іншому її питанні. «Навіщо ви летите в Париж?» Я замовкаю.

— Зрозуміло. Ви помираєте, — вона трусить великим стаканчиком із льодом, що торохтить усередині. — Втратили надію і все таке.

— Якого біса?

Я так остовпіла від її слів («Ви помираєте»), що не одразу зрозуміла, що почула голос Жульєна. Я піднімаю очі й дивлюся на сина. На ньому синя спортивна куртка, яку я цього року подарувала йому на Різдво, та модні джинси. Його волосся скуйовджене, на плечі висить шкіряна подорожня сумка. Здається, він не дуже задоволений.

— Париж, мамо?

— Посадка на рейс 605 компанії «Air France» почнеться за п’ять хвилин.

— Це наш, — каже Фелісія.

Я знаю, про що думає мій син. Маленьким хлопчиком він благав мене повезти його в Париж. Хотів побачити місця, про які я розповідала йому перед сном. Хотів знати, як воно — іти ввечері вздовж Сени, купувати витвори мистецтва на площі Вогезів чи сидіти в громадському саду Тюїльрі, поглинаючи смакоту з шикарної пекарні «Laduree». Я завжди відмовляла, наполягаючи, що я тепер американка і моє місце тут.

— Просимо пройти на посадку пасажирів із дітьми до двох років, людей, яким на посадку потрібно більше часу, а також пасажирів першого класу…

Я висуваю ручку своєї валізи.

— Це про мене.

Жульєн стоїть переді мною, ніби збирається не пустити.

— Ти отак раптом сама летиш у Париж?

— Вирішила в останню хвилину. Чому б і ні? — Я всміхаюся так щиро, як можу за цих обставин. Я образила його, хоч і не збиралася.

— Річ у тому запрошенні, — каже він. — Ти ніколи не розповідала мені правди.

Навіщо я йому зателефонувала?

— Ти надто драматизуєш, — відповідаю я, відмахнувшись. — Річ не в цьому. А тепер мені час на посадку. Я зателефоную, коли…

— У цьому немає потреби. Я лечу з тобою.

Раптом я бачу в ньому хірурга. Людину, яка розглядає кров та кістки, аби докопатися до проблеми.

Фелісія закидає свій камуфляжний рюкзак на плече і кидає порожній стаканчик у смітник.

— От вам і втеча.

Я не знаю, що відчуваю: полегшення чи розчарування.

— Ти летітимеш поруч зі мною?

— Узявши квиток останньої миті? Ні.

Я йду за гарною молодою жінкою в біло-блакитній уніформі. Вона бере мій квиток, бажає приємного польоту, я киваю й рушаю далі.

Я йду тунелем. Чомусь у мене починається невеликий напад клаустрофобії. Я ледве дихаю і не можу перетягти коліщатка валізи через металевий поріг.

— Я тут, мамо, — каже він тихо, бере валізу й легко піднімає її. Його голос нагадує мені, що я мати, а матері не можуть собі дозволити розклеюватися на очах у дітей. Навіть якщо їм страшно, а діти вже дорослі.

Стюардеса дивиться на мене й робить таку гримасу, мовляв «цій старій потрібна допомога». Мешкаючи там, де я опинилась, у тому загоні для старих, я навчилася впізнавати цей вираз обличчя. Зазвичай це мене бісить, я розправляю плечі та відштовхую молодь, яка думає, що сама я не впораюся. Однак зараз я втомлена і налякана, тож допомога мені не завадить. Я дозволяю їй провести мене до мого місця біля вікна. Я вирішила побалувати себе квитком першого класу. Чом би й ні? Мені вже немає сенсу заощаджувати.

— Дякую, — кажу я стюардесі, усідаючись на своє місце. Мій син заходить наступний. Коли він усміхається стюардесі, я чую, як вона ледь помітно зітхає, і думаю: «Авжеж». Жінки мліли за Жульєном, відколи в нього змінився голос.

— Ви летите разом? — питає вона. Я розумію, що таким чином вона хвалить його за те, що він хороший син.

Жульєн нагороджує її ще однією неперевершеною усмішкою.

— Так, але квитків поруч ми взяти не встигли. Я на три ряди позаду неї. — Він протягує їй свій квиток.

— Я впевнена, що можна залагодити це питання, — щебече вона, поки Жульєн кладе наш багаж на полицю над моїм сидінням.

Я дивлюся у вікно, очікуючи побачити купу людей у помаранчевих маніжках, які махають руками й розвантажують валізи, але бачу лише, як вода заливає скло і тече срібними смужками по моєму відображенню.

— Дуже вам дякую, — каже Жульєн і сідає поруч зі мною. Він застібає пасок безпеки навколо талії.

— Отже, — мовить він після довгої паузи, під час якої всі пасажири встигли пройти повз нас, а гарненька стюардеса (яка поправила волосся й освіжила макіяж) запропонувала нам шампанського. — Запрошення.

Я зітхаю.

— Запрошення. — Так. З цього все починається. Чи цим закінчується. — Це зустріч. У Парижі.

— Я не розумію.

— Я ніколи й не хотіла, щоб ти зрозумів.

Він бере мене за руку. Його цілющий дотик так заспокоює.

На його обличчі я бачу все своє життя. Бачу дитину, яка з’явилася, коли я вже давно здалася. Бачу власну вроду, яку колись мала. Бачу… своє життя в його очах.

— Я знаю, що ти хочеш мені щось розповісти, хоч це для тебе й важко. Просто почни.

Я не можу стримати усмішки. Мій син такий американець. Він вважає, що життя кожної людини можна структурувати в історію, яка має логічний початок і кінець. Він нічого не знає про такі жертви, які неможливо цілком забути. Звідки йому знати? Я захищала його від цього.

Тим не менш. Я тут, у літаку, лечу додому та маю нагоду зробити інший вибір, який відрізнятиметься від того, який я зробила, коли біль був ще надто сильний і здавалося, що неможливо будувати майбутнє, тримаючись за минуле.

— Потім, — кажу я. Цього разу це правда. Я розповім йому історію моєї війни. Війни моєї сестри. Не все, звісно. Найгіршого він не почує, але дещо я відкрию. Цього буде досить, щоб він побачив справжню мене. — Слухай, я виснажена. — Я відхиляюсь у своєму величезному кріслі й заплющую очі.

Як мені почати з початку, коли я можу думати лише про кінець?

Розділ 32

Якщо ти проходиш крізь пекло, не зупиняйся.

— Вінстон Черчилль

Травень 1944 року

Франція

За останні вісімнадцять місяців, що минули, відколи нацисти окупували всю Францію, життя стало ще небезпечнішим, якщо таке взагалі можливо. Французьких політв’язнів інтернували в Дрансі та ув’язнювали у Френі, а сотні тисяч євреїв депортували до концентраційних таборів у Німеччині. Притулки в Неї-сюр-Сені та Монтереї були порожні, адже дітей теж висилали до таборів. Понад чотири тисячі дітлахів, яких тримали на велодромі Вель д’Ів, розлучили з батьками і самих вивезли до Німеччини. Війська Альянсу здійснювали бомбардування день і ніч. Арешти були неперервні: людей забирали за найменші порушення, ув’язнювали чи депортували. Невинних заручників страчували за речі, про які вони нічого не знали. Кожен чоловік у віці від вісімнадцяти до п’ятдесяти років мусив працювати в трудових таборах. Ніхто не був у безпеці. Жовтих зірок на одязі більше не було. Люди не розмовляли з незнайомцями і не дивилися нікому в очі. Електроенергії не було теж.

Ізабель стояла на перехресті, чекаючи, коли можна буде перейти дорогу, але перш ніж її дірявий черевик устиг торкнутися бруківки, пролунав свисток. Вона відійшла в затінок каштанового дерева.

Цими днями Париж був наче жінка, яка кричить. Галас, галас, галас. Свистки, постріли, гуркіт вантажівок, крики солдатів. Фронт війни посунувся. Війська Альянсу висадилися в Італії, і нацисти не змогли відтіснити їх назад. Втрати робили німців ще агресивнішими. У травні вони вбили понад триста римлян. Це було помстою за партизанські бомбардування, унаслідок яких загинуло двадцять вісім німців. Нарешті Шарль де Голль повністю очолив збройні сили «Вільної Франції». Цього тижня планувалося щось грандіозне.

Колона німецьких військових крокувала бульваром Сен-Жермен до Єлисейських Полів. Попереду на білому коні їхав офіцер.

Коли вони пройшли, Ізабель перейшла через дорогу й розчинилася в натовпі німців, які збиралися на тротуарі. Вона дивилась під ноги, стискаючи сумочку. Її вбрання було таке ж поношене, як у більшості парижан. Вона пройшла повз довгі черги домогосподарок і дітей, які стояли біля пекарні та крамниці м’ясника. За останні два роки індивідуальні раціони постійно скорочувалися. Люди мали жити, отримуючи вісімсот калорій на добу. На вулицях не було жодного собаки, кота чи пацюка. Цього тижня можна було дістати трохи крохмалю та квасолі. Більше нічого. На бульварі ла Гар лежали купи меблів, картин і прикрас, які забрали в депортованих людей, їхнє майно сортували, запаковували та відправляли до Німеччини.

Ізабель зайшла в кав’ярню «Два маго» на бульварі Сен-Жермен і сіла біля стіни. Вона нетерпляче чекала на лаві, оббитій кротовим хутром, під пильним оком статуй китайських мандаринів, які витріщалися на неї. Жінка, яка могла бути Сімоною де Бовуар, сиділа за столиком надворі. Вона щось захоплено писала, схилившись над аркушем паперу. Ізабель відкинулася в зручному кріслі. Дівчина була виснаженою. Лише за останній місяць вона тричі перейшла Піренеї та обійшла кожну схованку, щоб заплатити людям, які їм допомагали. Тепер кожен крок був небезпечний, адже вільної зони не існувало.

— Жульєтт.

Вона підняла голову й побачила свого батька. Він постарів за ці роки. Як і всі вони. Голод, відчай і страх далися взнаки. Його шкіра мала колір і текстуру піску. Її вкривали численні глибокі зморшки.

Він був таким худим, що голова здавалася надто великою для тіла.

Чоловік сів навпроти неї та поклав руки на подряпаний стіл із червоного дерева.

Вона нахилилася вперед і накрила його долоні своїми. Коли вона їх забрала, то вже тримала в руці згорнуті фальшиві посвідчення, які він приніс у рукаві. Вона майстерно запхнула папери за пояс і всміхнулася офіціантові, який щойно до них підійшов.

— Кави, — сказав тато втомленим голосом.

Ізабель похитала головою.

Офіціант повернувся з чашкою ячмінної кави і знову зник.

— Сьогодні в них було засідання, — мовив батько. — Зібралося нацистське командування. Представники СС теж були. Я чув слово «Соловей».

— Ми обережні, — відповіла вона тихо. — Ти ризикуєш більше за мене, крадучи бланки для посвідчень.

— Я старий. Мене вони не помічають. Мені здається, тобі варто перепочити. Нехай хтось інший ходить через гори.

Вона суворо подивилася на нього. Чи казав хтось таке чоловікам? Жінки були невід’ємною частиною Опору. Чому чоловіки цього не розуміли?

Він зітхнув, побачивши відповідь у її погляді.

— Тобі потрібне житло?

Ізабель була вдячна за пропозицію. Вона нагадала їй, як багато вони пройшли. Вони не стали близькими людьми, але працювали разом, а це вже щось. Він більше її не проганяв, а тепер навіть запросив до себе. Це дало їй надію, що колись, коли війна скінчиться, вони зможуть сісти і по-справжньому поговорити.

— Я не можу. Це надто великий ризик для тебе.

Вона не була в їхній квартирі вже понад півтора року. Як і в Карріву. Весь цей час вона не бачила В'янн. Ізабель рідко проводила в одному місці більше від трьох ночей. Її життя перетворилося на нескінченну вервечку потаємних кімнат, брудних матраців та підозрілих незнайомців.

— Ти щось чула про сестру?

— Мої друзі наглядають за нею. Кажуть, вона не ризикує, поводиться тихо. Вони з донькою в безпеці. З нею все буде гаразд, — сказала вона з надією в голосі.

— Ти сумуєш за нею, — мовив він.

Ізабель раптом усвідомила, що згадує минуле. Якби ж вона могла його відпустити. Так, вона сумувала за сестрою. Вона сумувала за В’янн роками, усе своє життя.

— Ну… — він різко встав.

Вона звернула увагу на його руки.

— Твої руки тремтять.

— Я кидаю пити. Не найкращий час, щоб пиячити.

— Не впевнена, — відповіла вона з усмішкою. — Нині пияцтво здається не таким уже й поганим варіантом.

— Бережи себе, Жульєтт.

Її усмішка зникла. Тепер їй було дуже важко прощатися з будь-ким. Ніколи не знаєш, чи ви ще побачитеся.

— І ти себе.

Північ.

Ізабель у темряві сховалася за розбитою кам’яною стіною. Вона була глибоко в лісі, одягнена, як селянка — у зношеному джинсовому комбінезоні, черевиках на дерев’яній підошві та блузі, зшитій зі старої душової завіси. Вітер доносив до неї запах диму від вогнищ, але полум’я вона не бачила.

Позаду неї хруснула гілочка.

Вона ще більше зігнулася й затамувала подих.

Свист. Це солов’їна пісня. Чи щось схоже. Вона теж відповіла свистом.

Ізабель почула кроки, а тоді:

— Із?

Вона встала й розвернулася. Повз неї промайнув промінь світла, а тоді зник. Дівчина переступила через колоду й опинилася в Ґаетанових обіймах.

— Мені бракувало тебе, — сказав він, поцілувавши її. Вони не бачилися понад вісім місяців. Вона хвилювалася щоразу, коли чула, що потяг зійшов із рейок, готель з окупантами злетів у повітря чи відбулися сутички німців із партизанами.

Він узяв її за руку й повів лісом. Навколо було так темно, що вона не бачила ані його, ані стежки під ногами. Ґаетан не вмикав ліхтаря. Він знав ці хащі як свої п’ять пальців, адже прожив тут більш ніж рік.

Нарешті вони вийшли на велику, порослу травою галявину. На ній вишикувалися люди з ліхтарями, розмахуючи ними туди-сюди так, що світло падало поміж дерев.

Ізабель почула гуркіт літака над головою. В обличчя дмухнув потік повітря і запах вихлопних газів. Літак пролетів так низько, що дерева аж захиталися. Раптом з’явився парашут. Він спускав на землю величезний ящик.

— А ось і зброя, — сказав Ґаетан. Смикнувши Ізабель за руку, він повів її схилом угору, до табору глибоко в лісі. По центру горіло велике багаття. Полум’я не було видно за густими деревами. Навколо нього зібралося кілька чоловіків. Вони курили й розмовляли між собою. Більшість із них втекла сюди, щоб уникнути примусової депортації до трудових таборів у Німеччині. Опинившись тут, вони взяли в руки зброю і почали партизанську війну проти німців. Таємно, під покровом ночі. Їх називали макі. Вони підривали потяги, склади з боєприпасами і робили все, що могли, аби зупинити потік чоловіків і товарів із Франції до Німеччини. Припаси та інформацію вони отримували від військ Альянсу. Вони постійно ризикували життями: узявши їх у полон, ворог чинив жорстокі розправи. Їх спалювали живцем, били струмом, виколювали очі. Тому кожен боєць макі мав у кишені пігулку з ціанідом.

Чоловіки були немитими, голодними й виснаженими. Більшість із них носила коричневі вельветові штани та чорні берети. Весь одяг був затертий і латаний.

Незважаючи на те, що Ізабель вірила в їхню спільну справу, вона не хотіла б лишитися тут сама.

— Ходімо, — сказав Ґаетан. Він повів її повз багаття в маленький брудний намет із брезентовим клапаном. У ньому лежав один спальний мішок, купа брудного одягу та пара заляпаних багнюкою черевиків. Як завжди, тхнуло брудними шкарпетками і потом.

Ізабель нагнулась і залізла всередину.

Ґаетан сів поруч і закрив брезентову завісу. Він не запалив лампи (чоловіки побачили б їхні силуети й почали б підсвистувати).

— Ізабель, — сказав він. — Я сумував.

Вона нахилилася до нього, а він обійняв і поцілував її. Коли все скінчилося, вона глибоко вдихнула.

— У мене повідомлення з Лондона для твоєї групи. Поль отримав його сьогодні о п’ятій вечора. «Ридання осінніх скрипок».

Вона почула, як він зітхнув. Було очевидно, що слова, які вони отримали по радіо від BBC, були шифром.

— Це важливо? — спитала вона.

Його руки ніжно гладили її обличчя. Ще один поцілунок. Цього разу сповнений суму. Ще одне прощання.

— Настільки важливо, що я маю негайно йти.

Вона змогла лише кивнути.

— Часу завжди обмаль, — прошепотіла вона. Кожну мить, яку вони могли провести разом, у них забирали. Вони зустрічалися, ховались по темних закутках чи брудних наметах, кохалися, але після цього вони ніколи просто не лежали й не розмовляли як коханці. Завжди хтось із них мусив іти. Щоразу, як він обіймав її, вона думала, що бачить його востаннє. І чекала, поки він скаже, що кохає її.

Вона невтомно повторювала собі, що це війна. Що він кохає її, але боїться цього, боїться втратити її, боїться, що коли відкриється, йому болітиме ще сильніше. Іноді вона навіть вірила в це.

— Наскільки небезпечно буде там, куди ти збираєшся?

Знову тиша.

— Я знайду тебе, — прошепотів він. — Може, я приїду в Париж, ми підемо в кінотеатр і освистуватимемо випуски новин, а тоді прогуляємося садами Родена.

— Як закохані, — сказала вона, спробувавши всміхнутися. Вони завжди казали таке один одному. Мріяли про життя, яке, мабуть, уже неможливо повернути.

Він торкнувся її обличчя так ніжно, що їй на очі навернулися сльози.

— Як закохані.

За останні півтора року, відколи градус війни зріс і агресія нацистів посилилася, В’янн знайшла і сховала в притулку тринадцятеро дітей. Вона прочісувала околиці, виконуючи вказівки Фонду допомоги дітям. Матінка зв’язалася з Американським об'єднаним єврейським комітетом із розподілення фондів — єврейською доброчинною організацією в Сполучених Штатах, яка рятувала дітей з єврейських родин. Вони виводили В’янн на дітлахів, які потребували допомоги. Іноді матері з’являлися просто на її порозі. Вони плакали й у відчаї благали врятувати малюків. В’янн не відмовляла нікому, хоч постійно була нажаханою.

Теплого червневого дня 1944 року, за тиждень після того, як Альянс висадив понад сто п’ятдесят тисяч солдатів у Нормандії, В’янн стояла у своєму класі в притулку, дивлячись на втомлених дітей за партами. Звісно ж, вони були виснаженими.

За останній рік бомбардування майже не припинялися. Повітряні атаки були такі регулярні, що В’янн уже не відводила дітей у підвал щоразу, як уночі лунала сирена. Вона лишалася з ними в ліжку та обіймала, поки все не припинялося.

Хоч це ніколи й не припинялося надовго.

Вона плеснула в долоні, щоб привернути їхню увагу. Може, гра збадьорить їх.

— Знову повітряна атака, мадам? — спитав Еміль. Йому вже було шість, і він ніколи не згадував про маму. Коли його про неї питали, він казав, що вона «померла від хвороби». Він узагалі не пам’ятав, що колись його звали Жан-Жорж Руаль.

Як не пам’ятав, ким він був раніше, і п’ятирічний Даніель.

— Ні, це не атака, — відповіла вона. — Як на мене, тут дуже спекотно. — Вона потягла за свій комір.

— Це тому, що вікна зачинені, мадам, — сказала Клодін (колишня Бернадетт). — Матінка каже, вона як копчена шинка у своєму вовняному вбранні.

Діти засміялися.

— Це краще, ніж мороз, — зауважила Софі, й усі закивали на знак згоди.

— Я тут подумала, — сказала В’янн, — сьогодні хороший день для…

Не встигнувши договорити, вона почула гуркіт мотоцикла надворі, а за кілька секунд — кроки, що гучно відлунювали в коридорі.

Усі завмерли.

Двері класу відчинилися.

У кімнату зайшов фон Ріхтер. Він підійшов до В’янн, зняв кашкет і затис його під пахвою.

— Мадам, — сказав він. — Ви не могли б вийти зі мною в коридор?

В’янн кивнула.

— Хвилинку, діти. Почитайте тихенько, поки мене немає.

Фон Ріхтер боляче схопив її за руку й витяг на подвір’я. Поруч дзюрчав порослий мохом фонтан.

— Я тут, щоб спитати про вашого знайомого. Генрі Наварра.

В’янн щосили намагалася тримати себе в руках.

— Про кого, штурмбанфюрере?

— Про Генрі Наварра.

— А, так. Власник готелю. — Вона стисла долоні в кулаки.

— Він ваш друг?

В’янн похитала головою.

— Ні, штурмбанфюрере. Я просто знаю його. Це маленьке містечко.

Фон Ріхтер сканував її поглядом.

— Якщо ви брешете мені про таку дрібницю, цікаво, про що ще ви мені брехали?

— Ні, штурмбанфюрере…

— Вас бачили з ним. — Його подих тхнув пивом і беконом, а очі звузилися.

«Він уб’є мене», — подумала В’янн. Вона була дуже обережною, ніколи не кидала йому виклик, ніколи без потреби не дивилася в очі. Але останнім часом передбачити його дії було складно.

— Це маленьке місто, але…

— Його заарештували за допомогу ворогові, мадам.

— О, — усе, що вона змогла вимовити.

— Я ще поговорю з вами про це, мадам. У маленькій кімнаті без вікон. І повірте, я виб’ю з вас правду. Я дізнаюся, чи ви працюєте з ним.

— Я?

Він так стис її руку, що мало не зламав її.

— Якщо я дізнаюся, що ви були в курсі, я допитаю ваших дітей… ретельно… а тоді відправлю вас до в’язниці у Френі.

— Не чіпайте їх, благаю вас.

Вона вперше просила його про щось: від відчаю в її голосі він завмер. У нього пришвидшилося дихання. Його блакитні очі заблищали від збудження. Більш ніж півтора року вона поводилась у його присутності якомога тихіше, ніколи не привертала його уваги, ніколи не казала нічого, крім «так», «ні» та «штурмбанфюрере». І от усе зійшло нанівець. Вона виявила слабкість, і він це помітив. Тепер він знав, як завдати їй болю.

За кілька годин В’янн опинилася в кімнаті без вікон у нетрях мерії. Вона сиділа рівно, учепившись у підлокітник так сильно, що аж побіліли кісточки на руках.

Вона сиділа на самоті досить довго та обмірковувала, що їй найкраще казати. Що їм відомо? У що вони повірять? Чи видав її Генрі?

Ні. Якби вони знали, що вона підробляє документи і ховає дітей євреїв, її уже заарештували б.

Двері зі скрипом відчинилися, а тоді знову зачинилися.

— Мадам Моріак.

Вона підвелася.

Фон Ріхтер повільно обійшов її, буквально пожираючи поглядом. На ній була блякла полатана сукня й черевики-оксфорди на дерев’яній підошві. Немите волосся було сховане під картатою хусткою, зав’язаною на лобі. Помада давно витерлася, тож її губи були бліді.

Він став упритул біля неї, склавши руки за спиною.

В’янн знадобилася вся її мужність, щоб підняти голову, а коли вона нарешті глянула йому в очі, то зрозуміла, що втрапила в халепу.

— Вас бачили на площі з Генрі Наварром. Його підозрюють у співпраці з макі — тими боягузами, які живуть у лісі, наче тварини, і допомагають ворогу в Нормандії.

Коли війська Альянсу висадилися в Нормандії, макі активізувалися по всій країні, ріжучи проводи поїздів і закладаючи під них бомби. Нацисти були не в змозі знайти та покарати партизанів.

— Я ледве знайома з ним, штурмбанфюрере. Я нічого не знаю про людей, які працюють на ворога.

— Ви маєте мене за дурня, мадам?

Вона похитала головою.

Фон Ріхтер хотів її ударити. Вона бачила це в його погляді. Огидне, хворе бажання. Воно зародилося в ньому, коли вона почала благати його про щось. Тепер вона не знала, що з цим робити.

Він провів пальцем по її щелепі. Вона здригнулася.

— Невже ви справді така невинна?

— Штурмбанфюрере, ви прожили в моєму дому півтора року. Ви бачили мене щодня. Я годую дітей, працюю в саду й викладаю в притулку. Як я можу допомагати Альянсу?

Його пальці ковзнули по її губах.

— Якщо я дізнаюся, що ви мені брешете, я зроблю вам боляче, мадам. І мені це сподобається. — Він прибрав руку. — Але якщо ви кажете правду, я поки що пожалію вас. І ваших дітей.

Вона затремтіла від самої лише думки, що він може дізнатися, що мешкає під одним дахом із єврейською дитиною. Це пошило б його в дурні.

— Я ніколи не збрехала б вам, штурмбанфюрере. Ви маєте знати це.

— От що я знаю, — сказав він, нахилившись до її вуха. — Сподіваюся, що ви мені не брешете, мадам.

Він відійшов.

— Ви боїтеся, — мовив він із посмішкою.

— Мені нічого боятися, — відповіла вона тихо.

— Побачимо. А поки що йдіть додому, мадам. І моліться, щоб я не дізнався, що ви мені брешете.

Того ж дня Ізабель ішла вкритими бруківкою вулицями Уррюні. Її кроки відлунювали навколо. Дорогою сюди з Парижа дві її останні «пісні» — майор Фоулі та сержант Сміт — чудово виконували накази і без пригод минули пункти пропуску. Вона вже деякий час не озиралася, але була певна, що вони йдуть за нею, як вони й домовлялися, на відстані близько ста метрів.

На вершині схилу вона побачила чоловіка, який сидів на лаві. Він тримав табличку з написом: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Як не дивно, така проста хитрість досі дурила нацистів.

Ізабель підійшла до нього.

— У мене є парасолька, — сказала вона англійською із сильним акцентом.

— Схоже, скоро піде дощ, — відповів він.

Вона кивнула.

— Ідіть щонайменше на п’ятдесят метрів позаду мене.

Вона знову рушила схилом угору. Сама.

Поки вона дісталася хатини мадам Бабіну, почало сутеніти. Коли дорога звернула вбік, вона зупинилася, щоб зачекати на льотчиків.

Першим її наздогнав чоловік, який сидів на лаві.

— Вітаю, мем, — мовив він, знімаючи берет. — Майор Том Дауд, мем. Передаю вам найкращі побажання від Сари з По, мем. Вона першокласна господиня.

Ізабель стомлено всміхнулася. Вони такі… дивні, ці янкі, з їхніми усмішками та гучним голосом. З їхньою вдячністю. Не такі, як британці, які дякували коротко, швидко тиснучи руку. Вона вже точно не могла сказати, скільки разів американці обіймали її так міцно, що вона мало не падала.

— Я Жульєтт, — сказала вона майору.

Наступним з’явився майор Джек Фоулі. Він широко всміхнувся й мовив:

— Височенькі гори.

— Я тоді не розчув твого імені, — сказав Дауд, простягаючи руку. — Дауд. Чикаго.

— Фоулі. Бостон. Радий знайомству.

Сержант Сміт замикав шеренгу. Він прийшов за кілька хвилин.

— Вітаю, джентльмени, — сказав він скуто. — Оце так прогулянка.

— Це лише початок, — засміялася Ізабель.

Вона провела їх до будинку і тричі постукала.

Мадам Бабіну трохи прочинила двері, побачила Ізабель у шпарину і, всміхнувшись, відійшла, пропускаючи їх усередину. Як завжди, чавунний казанок висів над полум’ям у вкритому сажею каміні. На столі вже стояли склянки з теплим молоком та порожні тарілки.

Ізабель роззирнулась.

— Де Едуардо?

— У сараї ще з двома пілотами. У нас проблеми з припасами. Усе через кляті бомбардування. Півміста розбито вщент. — Вона поклала руку Ізабель на щоку. — У тебе втомлений вигляд, Жульєтт. З тобою все гаразд?

Дотик був такий приємний, що Ізабель на мить притулилася до її руки. Вона хотіла розповісти подрузі про свої проблеми, скинути тягар, але війна позбавила її і цього привілею. Кожен тягнув свій хрест самотужки.

Ізабель не сказала мадам Бабіну, що гестапівці розширили зону пошуків Солов’я, що вона хвилювалася за батька, сестру й небогу. Який у цьому сенс? У всіх були родини, за які вони переживали.

Ізабель узяла жінку за руку. У їхніх життях тепер було так багато жаху, але було й це — дружба, загартована вогнем і міцніша за крицю. Після стількох років самотності, які вона провела в монастирях та інтернатах, Ізабель не приймала як належне той факт, що тепер вона мала друзів, людей, про яких дбала і які дбали про неї.

— Усе гаразд, подруго.

— А як там твій красунчик?

— Досі підриває склади та колії. Ми бачилися якраз перед висадкою в Нормандії. Я знала, що планується щось грандіозне. Упевнена, він у вирі подій. Я боюся…

Ізабель почула, як десь заревів двигун. Вона глянула на мадам.

— Ви на когось чекаєте?

— Аж сюди ніхто не заїжджає.

Пілоти теж почули шум. Вони замовкли. Сміт дивився вгору. Фоулі дістав з-за пояса ніж.

Надворі почали бекати кози. Повз вікно промайнула тінь. Перш ніж Ізабель устигла крикнути, двері злетіли з петель і кімнату наповнило світло, а з ним — кілька агентів СС.

— Руки за голови!

Ізабель сильно вдарили в потилицю прикладом гвинтівки. Вона хитнулася вперед.

Ноги підкосилися, і дівчина впала, гепнувшись головою об кам’яну підлогу.

Та перш ніж втратити свідомість, вона почула:

— Вас усіх заарештовано.

Розділ 33

Коли Ізабель отямилась, вона була прив’язана за зап’ястки та щиколотки до дерев’яного стільця. Мотузки так сильно врізалися в шкіру, що вона не могла поворухнутися. Пальці заніміли. Зі стелі звисала одна лампочка — бульбашка світла в темряві. У кімнаті тхнуло пліснявою і сечею. Крізь тріщини в стінах сочилася вода.

Десь перед нею спалахнув сірник.

Дівчина почула, як ним тернули об пачку, уловила запах сірки й спробувала підняти голову, але від цього стало так боляче, що вона мимоволі застогнала.

— Добре, — сказав хтось. — Тобі болить.

Гестапо.

Він узяв десь у темряві стілець і сів перед нею.

— Біль, — сказав він. — Або без болю. Обирати тобі.

— У такому разі без болю.

Він сильно вдарив її. Рот наповнив різкий металевий присмак. Вона відчувала, як кров тече підборіддям.

«Два дні, — подумала вона. — Лише два дні».

Вона мусила витримати допити впродовж сорока восьми годин і не назвати жодних імен. Якщо вона зможе, її батько, Ґаетан, Генрі, Дідьє, Поль та Анук матимуть час, щоб сховатися. Скоро вони знатимуть, що її заарештували, а може, вже знають. Едуардо їм повідомить, а тоді заляже на дно. Такий був план.

— Ім’я? — спитав він, діставши з нагрудної кишені записник та олівець.

Кров крапала їй на коліна.

— Жульєтт Жервез. Але вам це і так відомо. У вас мої документи.

— Так, у нас є документи, за якими тебе звуть Жульєтт Жервез.

— То навіщо питаєте?

— Хто ти насправді?

— Я насправді Жульєтт.

— Місце народження? — ліниво спитав він, роздивляючись свої охайні нігті.

— Ніцца.

— А що ти робила в Уррюні?

— Я була в Уррюні? — удала вона здивування.

Він випростався і знову з цікавістю глянув на неї.

— Скільки тобі років?

— Двадцять два чи близько того. Дні народження більше не мають значення.

— Ти здаєшся молодшою.

— А почуваюся старшою.

Він повільно підвівся.

— Ти працюєш на Солов’я. Мені потрібне його ім’я.

Вони не знали, хто вона.

— Я нічого не знаю про цю пташку.

Ще один різкий удар в обличчя. Її голова сильно вдарилась об спинку стільця.

— Розповідай мені про Солов’я.

— Я ж вам сказала…

Цього разу він ударив її залізною лінійкою по щоці. Вона відчувала, як кров тече з розсіченої шкіри.

Він посміхнувся й повторив:

— Соловей.

Ізабель щосили намагалася сплюнути, але спромоглася вичавити лише краплю крові, яка впала на коліно. Вона потрусила головою, аби в очах прояснилося й одразу пошкодувала про це.

Він ритмічно ляскав закривавленою лінійкою по своїй долоні.

— Я ротмістр Шмідт, комендант гестапо в Амбуазі. А хто ти?

— Він уб’є мене, — подумала Ізабель. Вона спробувала вивільнитись, важко дихаючи й досі відчуваючи присмак крові. — Жульєтт, — прошепотіла вона, уже не вірячи, що переконає його.

Вона не витримає два дні.

Саме про такий ризик її попереджали. Це був жахливий наслідок того, що вона робила. Як це могло здаватися їй пригодою? Через неї її та всіх її знайомих уб’ють.

— Ми спіймали більшість твоїх співвітчизників. Навіщо тобі помирати, щоб захистити мерців?

Невже це правда?

Ні. Якби це було правдою, її вже теж убили б.

— Жульєтт Жервез, — уперто повторювала вона.

Він ударив її так сильно, що стілець захитався і впав на підлогу. У той момент, як він ударив її ногою в живіт, її голова гепнулась об підлогу. Такого болю вона ще ніколи не відчувала. Вона чула, як він каже:

— А тепер, мадемуазель, назвіть ім’я Солов’я. — Вона не змогла б відповісти, навіть якби хотіла.

Він знову щосили копнув її ногою.

Разом зі свідомістю повернулась агонія.

Усе боліло. Голова, обличчя, тіло. Щоб підняти голову, знадобилися неабиякі зусилля та мужність. Вона досі була прив’язаною за зап’ястки та щиколотки. Мотузки до крові натерли шкіру.

— Де я?

Навколо було темно. І не так, як у кімнаті з вимкненим світлом. Це була якась інша, непроглядна темрява, що тиснула на її понівечене обличчя. Вона відчувала, що стіна за якихось кілька сантиметрів від неї. Ізабель спробувала поворухнути ногою, і тим самим пробудила біль. Мотузки ще сильніше врізалися в тіло.

Вона була в якомусь ящику.

Було холодно. Вона знала, що при світлі побачила б, як її дихання перетворюється на пару. Волосся в носі замерзло. Вона несамовито тремтіла.

Дівчина закричала від жаху, але крик повернувся до неї відлунням і зник.

Як же холодно.

Ізабель тремтіла і схлипувала. Тепер кожен подих перетворювався на іній на губах. Повіки злиплися.

«Думай, Ізабель. Не здавайся».

Вона трохи поворухнула тілом, пересилюючи холод та біль.

Вона досі сиділа і була прив’язаною.

Голою.

Дівчина з огидою уявила, як він її роздягає, торкаючись її тіла, поки вона не при тямі.

У цій смердючій темряві вона почула якийсь сторонній звук. Спершу Ізабель подумала, що так пульсує її кров чи стукає серце, відчайдушно намагаючись не зупинитися, але це було щось інше.

Десь поруч гудів мотор. Вона раніше чула цей звук, але що це було?

Ізабель смикнулась і знову поворушила пальцями, аби позбутися почуття відмирання, яке охопило її кінцівки. Спершу ноги боліли, потім їх наче почали лоскотати, а тепер… нічого. Вона поворухнула єдиним чим могла — головою, — і вдарилася об щось тверде. Вона була голою, прив’язаною до стільця в…

Мороз. Темрява. Гудіння. Тіснота…

Холодильник.

Вона запанікувала, спробувала звільнитися, перекинути свою в’язницю, але ці зусилля лише виснажували її. Вона не могла поворухнутися. Пальці на руках та ногах її не слухалися. «Тільки не так, будь ласка».

Вона замерзне на смерть. Чи задихнеться.

Ізабель заплакала, але сльози миттєво перетворювались на крижинки на її щоках. Вона подумала про всіх, кого любила: В’янн, Софі, Ґаетана, батька. Чому вона не казала їм, як любить їх, — щодня, коли була така можливість? А тепер вона помре, так і не попрощавшись із В'янн.

«В’янн», — подумала вона. Більше нічого. Лише ім’я. Частково молитва, частково жаль, частково прощання.

На кожному стовпі на міській площі висів труп.

В’янн зупинилась як укопана. Вона не могла повірити в те, що бачила. Під одним із тіл стояла літня жінка. Міцно натягнуті мотузки жахливо скрипіли. В’янн поволі рушила через площу, намагаючись не підходити до стовпів.

Обличчя мерців посиніли й набрякли.

Близько десяти чоловіків. Здається, усі французи. З їхнього вигляду можна було припустити, що це макі — безстрашні партизани лісів. На них були коричневі штани, чорні берети й пов’язки з триколором.

В’янн підійшла до жінки й торкнулася її плеча.

— Не треба вам тут бути, — сказала вона.

— Мій син, — прохрипіла жінка. — Не можна його тут лишати.

— Ходімо, — мовила В’янн уже не так ніжно. Вона забрала жінку з площі. На вулиці ла Ґранде та висмикнула руку й пішла геть, щось бурмочучи крізь сльози.

По дорозі до крамниці м’ясника В’янн побачила ще три тіла. Здавалося, у Карріву ніщо не дихало. В останні місяці Альянс майже неперервно бомбардував місцевість, і деякі будівлі зрівнялись із землею. Щось постійно руйнувалося й розбивалось.

У повітрі тхнуло смертю. Навколо панувала тиша, а небезпека чатувала в кожній тіні, за кожним рогом.

У черзі біля крамниці В’янн почула, як жінки тихо розмовляють між собою.

— Помста…

— У Тюлі ще гірше…

— Ви чули про Орадур-сюр-Ґлан?

Навіть попри арешти, депортацію і страти, В’янн не йняла віри новим чуткам. Учора вранці нацисти зайшли в маленьке поселення Орадур-сюр-Ґлан неподалік від Карріву й зігнали мешканців до церкви, нібито для перевірки документів.

— Кожну людину в місті, — прошепотіла жінка, з якою розмовляла В’янн. — Чоловіків. Жінок. Дітей. Нацисти розстріляли всіх, потім зачинили двері та спалили церкву, — її очі були мокрі від сліз. — Це правда.

— Не може бути, — сказала В’янн.

— Моя Діді бачила, як вагітній жінці прострелили живіт.

— Вона бачила? — спитала В’янн.

Жінка кивнула.

— Діді кілька годин ховалася за кролячою кліткою і бачила, як місто палає. Каже, що ніколи не забуде ті крики. Коли церква зайнялася, не всі ще були мертвими.

Мабуть, це була помста за штурмбанфюрера, якого макі захопили в полон.

Чи може таке статися тут? Може, наступного разу, коли війна зробить неприємний для них поворот, гестапо та СС зженуть мешканців Карріву до мерії і розстріляють?

Вона взяла трохи олії, яку цього тижня давали на продуктові талони, та вийшла з крамниці, накинувши на голову каптур.

Хтось схопив її за руку й сильно смикнув убік. Вона мало не впала.

Затягнувши її на темну алею, він показав обличчя.

— Тату! — вигукнула В’янн. Вона була такою приголомшеною його появою, що нічого іншого вимовити не змогла.

Вона побачила, що з ним зробила війна. Як вона поглибила зморшки на його чолі, як залишила під утомленими очима мішки, як знебарвила його шкіру та змусила волосся посивіти. Він був дуже худим. Його щоки вкривали старечі пігментні плями. Такий кепський вигляд у нього був, лише коли він повернувся з Великої війни.

— Ми можемо десь поговорити? — спитав він. — Я не хотів би зустріти твого німця.

— Він не мій німець, але можемо.

Вона не могла звинувачувати його за те, що він не хотів потрапляти на очі фон Ріхтеру.

— Будинок поруч із моїм порожній. Для німців він надто малий. Можемо зустрітися там.

— За двадцять хвилин, — сказав він.

В’янн знову накинула каптур на сховане під шарфом волосся й рушила геть. Дорогою з міста вона гадала, що ж змусило її батька тут з’явитися. Вона знала, чи принаймні здогадувалася, що Ізабель мешкає з ним у Парижі, хоч це було лише припущення. Напевно, їй було відомо лише те, що її сестра і тато живуть окремими життями в одному місті. Вона не отримувала звісток від Ізабель з тієї жахливої ночі в сараї, хоч Генрі й казав, що з нею все гаразд.

Вона швидко пройшла повз аеродром, не помічаючи літаків, які досі диміли після останньої повітряної атаки.

Біля хвіртки перед будинком Рейчел вона зупинилася й роззирнулась. Здається, ніхто за нею не йшов і не стежив. Вона сковзнула у двір і зайшла в покинутий дім. Парадні двері були давно зламані й покосилися.

Усередині панувала темрява. Усе навколо вкривав пил. Майже всі меблі реквізували або ж покрали мародери. На місці картин на стінах лишилися порожні квадрати. У вітальні зостався лише брудний двомісний диван зі зламаною ніжкою. В’янн присіла, нервово стукаючи ногою по підлозі.

Вона гризла нігті на руках, а тоді почула кроки. Жінка підійшла до вікна й підняла фіранку.

Біля дверей стояв її батько. Хоч цей згорблений старий і не був на нього схожим.

Вона впустила його в будинок. Коли він глянув на неї, його зморшки стали ще глибшими. Шкіра нагадувала розталий віск. Він провів рукою по рідкому волоссю. Довгі білі пасма вирівнялися, наче наелектризовані.

Чоловік повільно підійшов до неї, трохи накульгуючи. Коли вона побачила, як він рухається, перед очима миттєво промайнуло все її життя. Вона ніби чула, як мама каже: «Пробач йому, В’янн. Він сам не свій і не може пробачити собі… лише ми можемо це зробити».

— В’янн. — Він вимовив її ім’я дуже ніжно, і вона згадала ті часи, коли він ще був собою. Вона вже й забула про це. З часом вона сховала думки про нього в глибинах пам’яті. А тепер усе пригадалося. Це лякало її. Він так часто завдавав їй болю.

— Тату.

Він сів на диван, який прогнувся під його скромною вагою.

— Я був жахливим батьком для вас, дівчата.

Це було так несподівано і правдиво, що В’янн розгубилася.

Він зітхнув.

— Надто пізно виправляти це.

Вона присіла поруч із ним.

— Ніколи не пізно, — мовила вона обережно. Невже це правда? Невже вона зможе йому пробачити?

Так. Відповідь прийшла так само раптово, як і він.

Він повернувся до неї.

— Я мушу так багато сказати тобі, але в мене обмаль часу.

— Лишайся тут, — сказала вона. — Я подбаю про тебе і…

— Ізабель заарештували за співпрацю з ворогом. Вона у в’язниці в Жиро.

В’янн різко вдихнула. Жаль був нестерпний, як і почуття провини. Якими були її останні слова сестрі? «Не повертайся».

— Чим ми можемо зарадити?

— Ми? — сказав він. — Це мило, але недоречно. Ти не мусиш нічого робити. Залишайся тут, у Карріву, і тримайся якнайдалі від неприємностей, як робила досі. Захищай мою онуку. Чекай на чоловіка.

В’янн так кортіло сказати йому: «Тепер я інша, тату. Я допомагаю переховуватися дітям євреїв». Вона так хотіла, щоб він бодай раз пишався нею.

«Ну ж бо. Скажи йому».

Але як вона може таке зробити? Він здавався таким старим, зламаним і розгубленим. Лише тінь чоловіка, яким він колись був. Йому не треба було знати, що В’янн теж ризикувала життям, що він міг утратити обох доньок. Нехай думає, що вона в безпеці. Що вона боягузка.

— Ти будеш потрібна Ізабель, коли все це скінчиться. Ти скажеш їй, що вона правильно вчинила. Вона переживатиме. Думатиме, що мала б лишитися з тобою, захищати тебе. Згадає, як покинула тебе з нацистом. Це мучитиме її.

В’янн знала, що за цими словами ховається сповідь. Він розповідав власну історію, маскуючи її за історією Ізабель. Насправді він хотів сказати, що переживав через своє рішення піти до війська під час Великої війни, мучився, знаючи, як це позначилося на його родині. Він усвідомлював, як сильно змінився, повернувшись додому. Замість того, щоб зблизити його з дружиною та дітьми, біль віддалив його від них. Він шкодував, що відштовхнув їх, кинув на мадам Дюма багато років тому.

Мабуть, це був неймовірно важкий тягар. Уперше вона поглянула на своє дитинство як доросла людина, крізь призму мудрості, яку їй дала ця війна. Бої зламали її батька, вона знала це. Мама постійно про це казала, але лише тепер В’янн її зрозуміла.

Він зламався.

— Ви, дівчата, будете частиною покоління, яке пам’ятатиме все це, — сказав він. — Цих спогадів… буде складно позбутися. Ви мусите триматися разом. Покажи Ізабель, що її люблять. На жаль, я цього ніколи не робив. А тепер надто пізно.

— Ти ніби прощаєшся.

Вона побачила відчай у його очах і зрозуміла, навіщо він прийшов. Що хотів сказати. Він збирався пожертвувати собою заради Ізабель. Вона не знала, як саме, але знала, що це так. Саме в такий спосіб він вирішив спокутувати провину за всі ті рази, коли розчаровував їх.

— Тату, — сказала вона, — що ти збираєшся робити?

Він поклав руку їй на щоку. Батьків дотик був такий теплий і приємний. Вона й не знала — чи не зізнавалася собі, — як їй його бракувало. А тепер, коли вона уявила інше, краще майбутнє, спокуту, воно раптом почало танути.

— Що б ти зробила, аби врятувати Софі?

— Будь-що.

В’янн не зводила очей із цього чоловіка, який, перш ніж війна змінила його, навчив її любити книги, писати й милуватися заходом сонця. Вона вже давно цього не згадувала.

— Я маю йти, — сказав він, простягнувши їй конверт. На ньому кривим почерком було виведено: «Ізабель і В’янн». — Прочитайте це разом.

Він підвівся й повернувся до виходу.

Вона не була готовою втратити його, тож схопилась і вчепилася в нього. Клаптик тканини відірвався від манжета й лишився в її долоні. Вона дивилась на нього: шматок коричневої з білим бавовни. Схожий на ті, що вона прив’язала до гілки яблуні. На згадку про людей, яких вона втратила.

— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла вона. Це була щира правда. Завжди. Коли любов перетворилася на біль, вона відштовхнула її, але якимось чином якась крихта того почуття збереглася. Любов дівчинки до свого батька. Незмінна. Нестерпна, але непорушна.

— Чому?

У його очах стояли сльози.

— Як я можу тебе не любити?

Він востаннє затримав на ній погляд і поцілував в обидві щоки, а тоді ледь чутно промовив:

— Я люблю тебе.

І пішов.

В'янн дивилася йому вслід. Коли він зник, вона повернулася додому. На подвір'ї жінка зупинилася під яблунею. За ті роки, що вона прив’язувала до дерева клаптики тканини, воно вмерло, а фрукти стали гіркі. Інші яблуні були цілком здорові й родючі, але це дерево спогадів було таке ж безживне й понівечене, як і розбомблене місто, де воно росло.

Вона прив’язала коричневий клаптик батькового манжета поруч із тим, що належав Рейчел.

А потім зайшла в будинок.

У каміні палав вогонь. У домі було тепло й пахло димом. Яке марнотратство. Вона зачинила двері й насупилася.

— Діти! — покликала вона.

— Вони нагорі, у моїй кімнаті. Я приніс їм шоколаду і гру для забави.

Фон Ріхтер. Що він тут робить посеред білого дня?

Чи бачив він її батька?

Чи знав він про Ізабель?

— Ваша донька подякувала за шоколад. Вона така гарненька.

В’янн не збиралася показувати свій страх. Вона мовчки намагалася втамувати прискорене серцебиття.

— Але ваш син, — він зробив акцент на останньому слові. — Він зовсім на вас не схожий.

— Мій ч-чоловік, Ан…

Фон Ріхтер кинувся до неї так швидко, що вона навіть не помітила. Він боляче схопив її за руку і почав крутити. В’янн ледве скрикнула, коли він штовхнув її об стіну.

— Ви знову мені брехатимете?

Він тримав обидві її руки за головою.

— Будь ласка, — сказала вона, — не треба…

Вона знала, що не можна благати.

— Я перевірив записи. У вас із Антуаном лише одна дитина. Дівчинка, Софі. Інших ви поховали. То хто цей хлопчик?

В’янн була надто наляканою, щоб мислити ясно. Вона лише знала, що не може сказати правду, інакше Даніеля депортують. І хтозна, що зроблять із нею… та Софі.

— Кузина Антуана померла, народжуючи Даніеля. Ми всиновили хлопчика до війни. Ви знаєте, як тепер складно з офіційними паперами, але в мене є його свідоцтво про народження та хрещення. Тепер він наш син.

— Тоді він ваш племінник. А хто його батько? Комуніст? Чи єврей?

В’янн судомно ковтнула слину. Він не здогадувався про правду.

— Ми католики. Вам це відомо.

— На що ви готові піти, щоб він залишився з вами?

— На все.

Він почав повільно розстібати кожного ґудзика на її блузі. Потім його рука полізла до її грудей. Він сильно стиснув її сосок, і вона скрикнула від болю.

— На все? — спитав він.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— У спальні, будь ласка, — сказала вона. — Тут діти.

Він відступив назад.

— Після вас, мадам.

— Ви залишите Даніеля?

— Ви ведете зі мною переговори?

— Саме так.

Він схопив її за волосся й потягнув до спальні. Зачинивши двері ногою, він штовхнув її до стіни. Від удару вона зойкнула. Він притис її, задер спідницю і зірвав білизну.

В’янн відвернулася й заплющила очі, почувши, як розстібається його пасок.

— Дивися на мене, — наказав він.

Вона не ворушилась і майже не дихала. І не розплющувала очей.

Він знову вдарив її, але вона все одно не поворухнулась.

— Якщо дивитимешся на мене, Даніель залишиться.

Вона повернула голову й повільно розплющила очі.

— Так краще.

Вона зціпила зуби, скинула його штани й розсунула ноги, віддаючи на поталу своє тіло і душу. Жоден звук не зірвався з її вуст.

Вона не відверталася.

Розділ 34

Ізабель намагалася повзти геть від… чого? Її щойно вдарили чи обпекли? Чи замкнули в холодильнику? Вона не пам’ятала. Вона тягла свої скривавлені ноги по підлозі. Кілька сантиметрів за ривок. Усе боліло. Голова, щоки, щелепа, зап’ястки та щиколотки.

Хтось схопив її за волосся і смикнув. Брудні пальці змусили її відкрити рота, куди хлюпнули бренді. Її знудило, і вона його виплюнула.

Її волосся ніби тануло. Крижана вода текла по обличчю.

Дівчина повільно розплющила очі.

Поруч стояв чоловік і палив цигарку. Від її смороду в неї заболіло в шлунку.

Як давно вона тут?

«Думай, Ізабель».

Її притягли в якусь вогку, задушливу камеру. Вона двічі бачила світанок, правильно?

Двічі? Чи лише раз?

Чи дала вона своїм людям достатньо часу, щоб сховатися? Вона не могла нормально думати.

Чоловік щось говорив, ставив якісь запитання. Його рот відкривався й закривався, з нього виривався дим.

Вона інстинктивно здригнулась і припала до землі. Чоловік позаду боляче вдарив її ногою в спину. Вона застигла.

Отже… Двоє чоловіків. Один спереду й один позаду. «Зверни увагу на того, який говорить».

Що він каже?

— Сядь.

Вона не хотіла коритися, але не мала сили. Ізабель насилу залізла на стілець. Шкіра на її зап’ястках була роздерта. З ран текли кров і гній. Вона прикрила руками свою наготу, але це не надто допомогло. Він, мабуть, знову хотів прив’язати її литки до стільця.

Коли вона сіла, їй в обличчя кинули щось м’яке. Річ упала на коліна. Вона повільно глянула вниз.

Сукня. Не її.

Вона притисла її до голих грудей і підвела очі.

— Одягай, — сказав він.

Її руки тремтіли, коли вона встала й почала незграбно натягувати синю лляну сукню, яка була щонайменше на три розміри більша, ніж вона носила. Їй знадобилася мало не вічність, щоб застібнути корсет.

— Соловей, — мовив він, зробивши глибоку затяжку. Кінчик цигарки зайнявся червоним. Ізабель рефлекторно притислась до стільця.

Шмідт. Так його звали.

— Я не знаю нічого про пташок, — відповіла вона.

— Ти Жульєтт Жервез, — сказав він.

— Я вже сотню разів це повторювала.

— І ти нічого не знаєш про Солов’я.

— Саме так.

Він різко кивнув. Ізабель почула кроки, а тоді двері за її спиною відчинилися.

Вона думала: «Мені не боляче. Це лише тіло. Вони не дістануться моєї душі». Ці слова стали її мантрою.

— З тобою ми закінчили.

Від його посмішки по її шкірі побігли мурашки.

— Ведіть його.

Чоловік у кайданах мало не впав поруч із нею.

Тато.

Вона бачила жах у його очах, і розуміла який у неї вигляд: розбита губа, набряклі від чорних синців очі, розсічена щока… опіки від цигарок на руках, засохла кров у волоссі. Вона мала стояти тихо, але не могла. Зціпивши зуби від болю, вона пошкутильгала до нього.

На його обличчі не було жодних синців, а губи не були розбиті.

Вони не били, не катували його. Отже, його ще не допитували.

— Я Соловей, — сказав батько чоловікові, який її мучив. — Ви це хотіли почути?

Вона похитала головою і промовила «ні» так тихо, що ніхто не почув.

— Соловей — це я, — сказала вона, ледве тримаючись на скривавлених ногах, укритих опіками. Вона повернулася до свого ката.

Шмідт засміявся.

— Ти, дівчисько? Сумнозвісний Соловей?

Її батько щось сказав англійською німцеві, але той не зрозумів.

А Ізабель зрозуміла: вони могли перемовлятись по-англійськи.

Вона стояла на відстані витягнутої руки від тата, але не наважувалася торкнутись його.

— Не роби цього, — благала вона.

— Уже зробив, — відповів він. Він дуже повільно всміхнувся їй. Біль стис її груди. Спогади хвилями накочувались на неї, руйнуючи стіну, яку вона збудувала за роки самотності. Згадала, як він хапав її та крутив навколо себе, як струшував із неї пил, коли вона падала, і, зітхаючи, казав: «Не так голосно, жахіттячко моє, ти розбудиш свою маму…»

Вона витирала очі та пришвидшено й уривчасто дихала. Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати. Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.

— Тільки не так, — прошепотіла вона.

— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно.

Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.

Ізабель шкандибала за ними.

— Соловей — це я! — кричала вона.

Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.

— Я Соловей!

Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.

Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.

— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.

Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.

— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.

Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Постріли.

У В'янн боліло все тіло.

Вона лежала в ліжку між дітьми, намагаючись не згадувати жахливих подробиць учорашнього зґвалтування.

Жінка повільно пішла до колонки, щоб умитися холодною водою. Але щоразу торкаючись синців, вона здригалася.

В’янн одягла м’яту сукню з корсетом та спідницю-кльош.

Усю ніч вона не спала й просто лежала на ліжку, притулившись до дітей. Спершу вона плакала від того, що він із нею зробив, а тоді гнівалася на себе, бо не змогла цього зупинити.

Вона хотіла вбити його.

Хотіла вбити себе.

Що тепер подумає про неї Антуан?

Їй хотілося згорнутись калачиком у темному кутку і більше ніколи звідти не вилазити.

Але навіть сором був надто великою розкішшю для неї. Як вона може думати про себе, коли Ізабель у в’язниці, а тато збирається її рятувати?

— Софі, — сказала вона, коли вони доїли свій сніданок — тости та яйця-пашот. — У мене сьогодні є справи. Ти залишишся з Даніелем. Замкни двері.

— Фон Ріхтер…

— Його не буде до завтра, — В'янн відчула, як її обличчя палає. Вона не мала б цього знати. — Він мені сказав… учора, — на останньому слові її голос зірвався.

Софі встала.

— Мамо?

В'янн швидко витерла сльози.

— Усе гаразд. Я маю йти. Поводьтеся добре, — вона поцілувала їх обох на прощання і прожогом вилетіла з дому, аби не почати шукати приводів лишитися.

Як, наприклад, Софі та Даніель.

І фон Ріхтер. Він сказав, що не повернеться на ніч, але хтозна? А що як він постійно за нею стежить? Та якби вона надто багато думала «а що як», то не могла б нічого робити. Рятуючи дітей євреїв, вона навчилася діяти, незважаючи на свій страх.

Вона мусила допомогти Ізабель…

(Не повертайся.)

(Я сама тебе здам.)

…і татові, якщо вдасться.

Вона зайшла в потяг і сіла на дерев’яну лаву у вагоні третього класу. Інші пасажири, переважно жінки, сиділи, опустивши голови та склавши руки на колінах. Високий гауптштурмфюрер стояв біля дверей зі зброєю напоготові. Загін брутальних міліціянтів уряду Віші сидів в іншій частині вагона.

В'янн не дивилася на своїх сусідок. Від однієї з них тхнуло часником і цибулею. Через цей сморід і задуху В’янн почало піднуджувати. На щастя, їхати їй було недалеко. Близько десятої ранку вона вже вийшла з потяга на станції поблизу містечка Жиро.

Що тепер?

Сонце вже було високо над обрієм. Місто заціпеніло. В’янн відчувала, як по її спині тече піт. Чимало будинків було зруйновано бомбардуваннями. На кам’яних стінах покинутої школи був намальований синій лотаринзький хрест.

На вузьких брукованих вуличках вона зустріла лише кількох осіб. Час від часу повз неї проїздила дівчинка на велосипеді чи хлопчик із візком, але здебільшого навколо панувала тиша.

А тоді закричала жінка.

В’янн звернула за ріг і побачила міську площу. До фонтану був прив’язаний труп. Кров забарвлювала воду під його ногами в червоне. Його голову тримав армійський пасок. На перший погляд могло здатися, що він просто розслаблено стояв, адже очі були розплющені. Дірки від куль пошматували його светр. Кров залила груди і ноги.

Це був її батько.

Ізабель провела останню ніч, скрутившись у темному кутку вогкої камери.

Жах через смерть батька не відпускав її.

Скоро і її вб’ють. У цьому вона не сумнівалася.

Минали години. Час вона могла вимірювати лише кількістю вдихів та видихів або за серцебиттям. Подумки вона писала прощальні листи батькові, Ґаетанові, В’янн. Вона перетворювала спогади на речення, які намагалася запам’ятати, але всі вони закінчувалися словами «Мені шкода». Нарешті по неї прийшли солдати. Залізний ключ повернувся в старому замку, і поїдені хробаками двері відчинилися, шкрябаючи підлогу. Вона хотіла пручатися, кричати «НІ», але сил більше не лишилося.

Її силою підняли на ноги. Жінка, яка статурою нагадувала танк, кинула їй черевики та шкарпетки і щось сказала німецькою. Вочевидь, французької вона не знала.

Вона віддала Ізабель посвідчення на ім’я Жульєтт. Брудне й пожмакане.

Черевики були надто тісні, але Ізабель була вдячна і за них. Жінка витягла її з камери та повела вгору сходами. Вони вийшли з будівлі й опинилися на залитій сонцем площі. Біля сусіднього будинку стояло кілька солдатів із гвинтівками. Вони були заклопотані своїми справами. Вона побачила прив’язане до фонтана й понівечене кулями тіло батька й закричала.

Усі на площі поглянули на неї. Солдати засміялися, тицяючи пальцями в її бік.

— Тихо, — прошипіла кремезна німкеня.

Ізабель збиралася щось сказати, аж раптом побачила, як до неї крокує В’янн.

Її сестра рухалась якось незграбно, ніби не контролювала власне тіло. На ній була подерта сукня, яка колись подобалася Ізабель. Її золотаве волосся поблякло й поріділо. Обличчя було худе і порожнє, наче фарфорова китайська чашка.

— Я тут, щоб допомогти тобі, — сказала В’янн тихо.

Понад усе на світі Ізабель хотіла підбігти до сестри, упасти перед нею навколіш                                                                        ки і благати про прощення, а тоді обійняти її із вдячністю. Сказати: «Пробач» і «Я люблю тебе». Але вона не могла цього зробити.

Вона змусила себе знову завдати В’янн болю.

— Він теж хотів допомогти, — сказала вона, кивнувши головою на батька. — Іди звідси. Будь ласка. Забудь про мене.

Німкеня потягла Ізабель уперед. Її ноги палали від болю. Вона думала, що її ведуть на розстріл, але чомусь вони пройшли повз тіло батька. Вона опинилася в провулку, де стояла вантажівка.

Жінка заштовхала Ізабель у кузов, і вона одразу забилася в куток. Брезентові борти опустилися, і її оповила темрява. Коли завівся двигун, вона схилила голову між колін і заплющила очі.

Вона прокинулась, коли авто зупинилося. Десь пролунав свисток.

Хтось відкинув борти, і світло залило кузов так яскраво, що Ізабель не бачила нічого, крім силуетів чоловіків, які рухалися в її бік і покрикували: «Бігом! Бігом!»

Її витягли з вантажівки й кинули на бруківку, наче мішок зі сміттям. Уздовж платформи стояли чотири порожні вагони для перевезення худоби. Перші три були надійно зачинені. У четвертому, ще відчиненому, було повно жінок і дітей. Галас був нестерпний — вереск, плач, гавкіт собак, крики солдатів, свистки, гудіння потяга.

Нацист кинув Ізабель у натовп. Її штовхали щоразу, як вона зупинялася, поки перед очима не вигулькнув вагон.

Він підняв її та запхав усередину. Лише щільність натовпу не давала дівчині впасти. Нові пасажири все прибували. Вони плакали, міцно тримали дітей за руки й намагалися знайти хоч кілька сантиметрів вільного простору, аби можна було нормально стояти.

На вікнах були залізні ґрати. У кутку Ізабель побачила одну єдину діжку.

Їхній туалет.

Валізи лежали купою на тюках сіна.

Шкутильгаючи та відчуваючи біль, щоразу, як робила крок, Ізабель проштовхувалась повз заплаканих жінок і наляканих дітей у задню частину вагона. У кутку вона помітила жінку, яка стояла осторонь, демонстративно склавши руки на грудях. Її сиве волосся ховалося під чорним шарфом.

Зморшкувате обличчя мадам Бабіну розпливлося в усмішці, оголюючи коричневі зуби. Ізабель була така рада бачити подругу, що мало не заридала.

— Мадам Бабіну, — прошепотіла Ізабель, міцно обіймаючи її.

— Думаю, ти вже можеш звати мене Мішлін, — відповіла та. На ній були завеликі чоловічі штани і фланелева сорочка. Вона торкнулася скривавленого обличчя Ізабель.

— Що вони з тобою зробили?

— Найгірше, на що були здатні, — відповіла вона, намагаючись говорити звичним голосом.

— Не думаю, — Мішлін секунду помовчала, а тоді нахилила голову Ізабель до відра, що стояло в них під ногами. У ньому була каламутна вода, яка вихлюпувалася за вінця, бо підлога хиталася під вагою стількох тіл. У відрі плавав дерев’яний черпак.

— Пий. Поки ще є, — мовила вона.

Ізабель зачерпнула смердючої води. Мало не виблювавши, вона таки змусила себе випити. Дівчина випросталась, простягнула черпак Мішлін, яка допила решту, і витерла губи рукавом.

— Ми втрапили у справжню халепу, — сказала Мішлін.

— Мені шкода, що я втягнула вас у це, — відповіла Ізабель.

— Ти ні в що мене не втягувала, Жульєтт, — мовила Мішлін. — Я хотіла бути частиною цього.

Пролунав ще один свисток, і двері вагона зачинилися, зануривши їх у темряву. Потяг смикнувся. Люди падали один на одного, на підлогу. Немовлята верещали, а діти схлипували. Хтось мочився у відро. Цей сморід змішався із запахом поту і страху.

Мішлін обхопила рукою Ізабель. Вони вилізли на тюки сіна і всілися.

— Я Ізабель Розіньйоль, — прошепотіла вона. Темрява одразу проковтнула її ім’я. Якщо вона помре в цьому потязі, то нехай хоч хтось знає, хто вона така.

Мішлін зітхнула.

— Ти донька Жульєна та Мадлен.

— Ви знали це від самого початку?

— Так. У тебе мамині очі й батькова вдача.

— Його стратили, — мовила Ізабель. — Він сказав їм, що Соловей — це він.

Мішлін узяла її за руку.

— Ну звісно ж. Колись, коли ти станеш матір’ю, ти зрозумієш. Пам’ятаю, як я думала, що твої батьки не підходять один одному: тихий інтелектуал Жульєн і твоя жвава мати. Я думала, що в них немає нічого спільного. Але тепер знаю, що кохання часто буває саме таке. Знаєш, це все війна. Вона зламала його, як цигарку. Назавжди. Вона намагалася врятувати його. Щосили.

— Коли вона померла…

— Так. Замість того, щоб опанувати себе, він пиячив і цим робив ще гірше. Чоловік, яким він став, — зовсім не той, яким він був, — сказала Мішлін. — Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання.

Години тягнулися повільно. Потяг часто зупинявся, щоб підібрати ще жінок із дітьми або щоб перечекати бомбардування. Жінки допомагали одна одній чим могли. Вода скінчилася, а діжка із сечею була переповнена. Коли потяг починав зупинятися, Ізабель бігла до вікон і намагалася крізь ґрати роздивитися, де вони, але бачила лише солдатів, собак, батоги… і жінок, яких гнали у вагони, наче худобу. Вони писали свої імена на шматках паперу чи тканині і пхали в щілини у стінах вагона, без надії сподіваючись, що так їх запам’ятають.

Другого дня всі вже були виснаженими, голодними й так хотіли пити, що мовчали, аби зберегти слину. Спека і сморід були нестерпні.

Бійся.

Хіба не це їй сказав Ґаетан? Тієї ночі в сараї В’янн попросила його передати їй ці слова.

Тоді Ізабель не зовсім зрозуміла суть, але точно розуміла тепер. Вона вважала себе непереможною.

Але що вона зробила б інакше, якби мала таку можливість?

— Нічого, — прошепотіла вона в темряву.

Вона зробила б усе це знову.

І це не кінець. Кожен день — це шанс на порятунок. Вона не могла здатися. Ніколи.

Потяг зупинився. Ізабель випросталась і розплющила затуманені очі. Усе тіло боліло після допитів. Вона почула грубі голоси й гавкіт собак. Свисток.

— Прокидайтеся, Мішлін, — сказала Ізабель, ніжно штовхнувши жінку.

Мішлін підвелася.

Сімдесят пасажирів — жінок і дітей — повільно виходили зі стану заціпеніння. Ті, що сиділи, почали вставати. Жінки інстинктивно трималися купи.

Ізабель здригнулась від болю, звівшись на ноги в тісних черевиках. Вона трималася за холодну руку Мішлін.

Гігантські двері вагона з грюкотом відчинилися. Сонячне світло засліпило всіх усередині. Ізабель одразу побачила офіцерів СС із собаками, що гарчали й гавкали. Вони вигукували накази в бік жінок із дітьми. Слова не завжди можна було розібрати, але суть не викликала сумнівів. «Злазь. Уперед. Шикуйтеся».

Жінки допомагали одна одній спуститися. Не відпускаючи руки Мішлін, Ізабель ступила на платформу.

Кийок ударив її по голові так сильно, що вона захиталась і впала навколішки.

— Уставай, — сказала якась жінка. — Ти мусиш.

Ізабель дозволила допомогти собі звестися на ноги. У голові паморочилося, і вона притулилася до тієї жінки. Мішлін зайшла з іншого боку та обхопила дівчину за талію.

Ліворуч від Ізабель свиснув батіг і розсік плоть на щоці жінки, яка тримала її. Кров текла з рани, але вона не зупинялася.

Жінки вишикувались у нерівні шеренги й рушили крізь відчинену браму, оточену колючим дротом. Попереду майоріла сторожова вежа.

Перед Ізабель з'явилися сотні чи навіть тисячі жінок, схожих на привидів, що рухаються на тлі якогось сірого фантастичного краєвиду. Вони були вкрай виснаженими, їхні впалі очі здавалися скляними, а волосся було коротко обстрижене. Одягнені вони були в брудні мішкуваті сукні. Дехто не мав взуття. Самі жінки та діти. Жодних чоловіків.

Біля сторожової вежі вона побачила бараки.

Перед ними в багнюці лежало тіло жінки. Ізабель переступила через нього, надто слабка щоб подумати щось, окрім «не зупиняйся». Останню жінку, яка зупинилася, вдарили так сильно, що вона більше не підвелася.

Солдати виривали з їхніх рук валізи, знімали намиста, сережки та каблучки. Забравши в них усе цінне, їх завели в якусь кімнату. Вони заливались потом і мало не мліли від спраги. Жінка схопила Ізабель за руки й відтягла вбік. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, її роздягли. Як і решту. Нігті шкрябали її спину. Усе волосся на її тілі поголили: пахви, голову, інтимні зони. Робили це так грубо, що пішла кров.

— Швидко!

Ізабель стояла поруч з іншими поголеними, змерзлими й роздягненими жінками. Її голова досі гула від ударів. А потім їх погнали до іншої будівлі.

Вона раптом згадала історії, які чула від МІ9 та «Бі-бі-сі». Розповіді про євреїв, яких труїли газом у концентраційних таборах.

Дівчина почала трохи панікувати, коли вони опинились у гігантській кімнаті з безліччю душових голівок.

Ізабель стала під однією з них. Вона несамовито тремтіла. Попри крик вартових, полонених і гавкіт собак, вона почула, як гуде вентиляційна система. Щось рухалося до них трубами.

Ось воно.

Двері гучно зачинилися.

Крижана вода потекла на Ізабель, проймаючи її до кісток. Однак усе швидко скінчилося, і їх знову кудись погнали. Марно намагаючись прикритися руками, вона долучилася до натовпу. Одну за одною їх обробили речовиною проти вошей. А тоді Ізабель видали неоковирну сукню, пару брудного чоловічого спіднього і два ліві черевики без шнурків.

Вона притиснула своє нове майно до липких грудей. Її заштовхали до схожого на сарай приміщення, заставленого дерев’яними нарами. Ізабель залізла на одні з них. Поруч лежали дев’ять інших жінок. Вона повільно одяглась, а тоді зупинила погляд на помості над нею.

— Мішлін? — прошепотіла вона.

— Я тут, Ізабель, — відповіла її подруга згори.

Ізабель була надто втомленою, щоб казати щось іще. Вона чула, як надворі ляскають шкіряні паски та свистять батоги, і як кричать жінки.

— Ласкаво просимо до Равенсбрюка, — сказала її сусідка.

Ізабель відчувала, як кістляве стегно цієї жінки торкається її ноги.

Вона заплющила очі, намагаючись абстрагуватися від звуків, запахів, страху і болю.

«Виживи», — подумала вона.

Просто виживи.

Розділ 35

Серпень.

В’янн дихала якомога тихіше. У задусі спальні, яку вона колись ділила з Антуаном, кожен звук здавався надто гучним. Пружини скрипнули, коли фон Ріхтер перевернувся на свій бік. Вона спостерігала, як він дихає. Коли він почав хропіти, жінка відсунулась і відклеїла вологе простирадло від свого голого тіла.

За останні місяці В’янн дізналася, що таке справжній біль, сором і приниження. Утім, вона також навчилася виживати. Вона чудово могла визначати настрій фон Ріхтера, знала, коли не попадатися йому на очі й мовчати. Іноді, коли вона робила все правильно, він майже не помічав її. Неприємності починалися, коли в нього траплявся поганий день. Як, наприклад, учора.

Він прийшов додому злий, щось бурмочучи про бої в Парижі. Макі почали війну на вулицях. В’янн одразу зрозуміла, чого йому захочеться.

Завдати їй болю.

Вона швидко вклала дітей у ліжко в спальні на першому поверсі та пішла нагору.

Це було найгірше. Він змушував її приходити до нього, і В’янн це робила. Вона знімала одяг, щоб він його не порвав.

Одягаючись, В’янн помітила, як боляче їй підіймати руки. Вона зупинилася біля завішеного вікна. Перед нею розкинулися побиті бомбами поля. Дерева були зламані. Деякі досі тліли. Апокаліптичний краєвид. Аеродром перетворився на зруйноване звалище підбитих літаків і вантажівок. Відколи генерал де Голль очолив армію «Вільної Франції», а війська Альянсу висадилися в Нормандії, бомбардування стали регулярними по всій Європі.

Чи живий ще Антуан? Може, він тепер у таборі дивиться крізь тріщину в стіні барака чи в забите дошками вікно. Дивиться на місяць, який колись світив на дім, сповнений кохання? А ще Ізабель. Її не було лише два місяці, але це здавалося вічністю. В’янн постійно переживала за неї.

Спустившись униз, вона запалила свічку. Світла давно не було. У ванній вона поставила свічку біля раковини і глянула на себе в овальне дзеркало. Навіть у тьмяному сяйві було помітно, що вона бліда й кістлява. Блякле волосся спадало на обличчя. За роки страждань її ніс, здавалося, видовжився, а обличчя стало вилицюватим. На скроні був синець. Скоро він потемнішає. Навіть не дивлячись на себе, вона знала, що на її плечах лишилися сліди його рук, як і на лівій груді.

Він ставав дедалі жорстокішим. Злішим. Війська Альянсу дісталися півдня Франції та почали звільняти міста. Німці програвали війну, і фон Ріхтер ніби мстився за це В’янн.

Вона роздяглася й помилася під прохолодною водою. Жінка терла себе губкою, поки шкіра не почервоніла, але все одно не почувалася чистою. Ніколи не почувалася.

Не в змозі більше витримувати, вона витерлась і знову одягла нічну сорочку, накинувши зверху халат. Зав’язавши його на талії, вона вийшла з ванної зі свічкою.

Софі чекала на неї у вітальні. Склавши руки і стиснувши коліна, дівчина сиділа на дивані — останніх нормальних меблях у кімнаті. Решту з них реквізували чи спалили.

— Чому ти так пізно не спиш?

— Я могла б і тебе про це спитати, але ж не варто, правда?

В’янн затягла пасок на халаті. Від нервів вона завжди щось робила руками.

— Ходімо в ліжко.

Софі глянула на неї. Їй було майже чотирнадцять, і обличчя дівчини почало набувати дорослих рис. Очі здавалися чорними на тлі блідої шкіри, а вії були густі та довгі. Від недоїдання її волосся порідішало, але кучері досі лишилися. Вона надула пухкі губи.

— Слухай, мамо. Скільки ще ми будемо прикидатися?

Сум та гнів у її прекрасних очах краяв В’янн серце. Вочевидь, вона не могла нічого приховати від своєї доньки, яка через війну була позбавлена дитинства.

Що мала сказати мати своїй майже дорослій дитині про всю огиду цього світу? Як вона могла розповісти правду? Як вона могла розраховувати, що донька засуджуватиме її менше, ніж вона сама себе засуджує?

В’янн сіла поруч із Софі. Вона подумала про їхнє колишнє життя — про сміх, поцілунки, родинні вечері, Різдвяні ранки, перші слова.

— Я не дурна, — сказала Софі.

— Я ніколи не вважала тебе дурною, — вона глибоко вдихнула. — Я лише хотіла захистити вас.

— Від правди?

— Від усього.

— Це неможливо, — гірко відповіла Софі. — Хіба ти ще не зрозуміла? Рейчел немає. Сара мертва. Дідусь мертвий. Тітонька Ізабель… — її очі наповнилися слізьми. — І тато… коли ми востаннє отримували від нього звістку? Рік тому? Місяців вісім тому? Він уже, мабуть, теж мертвий.

— Твій батько живий. Як і тітка. Я відчула б, якби вони загинули, — вона поклала руку на серце. — Відчувала б отут.

— Серцем? Ти відчула б серцем?

В’янн знала, що війна, страх і відчай робили Софі більш цинічною, але все одно було важко за цим спостерігати.

— Як ти можеш так просто… іти до нього? Я бачила синці.

— Це моя війна, — відповіла В’янн тихо, ледве витримуючи сором.

— Тітонька Ізабель задушила б його уві сні.

— Так, — погодилася вона. — Ізабель — сильна жінка. А я — ні. Я просто… мати, яка намагається захистити дітей.

— Думаєш, ми хочемо, щоб ти рятувала нас такою ціною?

— Ти ще молода, — сказала В’янн, опустивши плечі. — Коли ти сама станеш матір’ю…

— Я ніколи нею не стану, — перебила Софі.

— Мені шкода, що я розчарувала тебе, Софі.

— Я хочу його вбити, — мовила Софі.

— Я теж.

— Ми могли б задушити його подушкою, коли він спатиме.

— Думаєш, я про це не мріяла? Але це надто небезпечно. Бек уже зник, і він жив у цьому будинку. Хочеш, щоб іще з одним офіцером таке сталося? Тоді вони точно не зводитимуть з нас очей, а нам це не потрібно.

Софі сумно кивнула.

— Я витримаю те, що зі мною робить фон Ріхтер, Софі. Але я не витримаю, якщо втрачу тебе чи Даніеля. Або якщо мене від вас заберуть. Чи якщо вас скривдять.

Софі не відводила погляду.

— Я ненавиджу його.

— Я теж, — прошепотіла В’янн. — Я теж.

— Сьогодні так спекотно. Думаю, це чудовий день, щоб поплавати, — сказала В’янн з усмішкою.

Реакцією був схвальний гамір.

В’янн вивела дітей із класної кімнати в притулку. Вона не відпускала їх далеко, поки вони йшли монастирем. Коли вони проходили повз кабінет настоятельки, двері відчинилися.

— Мадам Моріак, — усміхнулася матінка. — Ваша компанія, схоже, у досить веселому настрої для пісні.

— Не в таку спеку, матінко, — вона взяла настоятельку під руку. — Ходімо з нами на ставок.

— Чудова ідея цього вересневого дня.

— Тримайтесь один за одним, — сказала В’янн дітям, коли вони вийшли на дорогу. Дітлахи одразу вишикувались вервечкою. В’янн затягла пісню, і вони вмить її підхопили. Голосно співаючи, вони плескали в долоні та підстрибували.

Цікаво, чи вони взагалі помічали зруйновані будинки? Купи брухту, які колись були чиїмись домами? Чи, може, хаос став природною та невід’ємною частиною їхнього дитинства?

Даніель, як завжди, тримав В’янн за руку. Він боявся надовго від неї відходити. Це засмучувало жінку. Вона не знала, чи ще якась частина його пам’ятає все, що він втратив — матір, батька, сестру. Вона хвилювалася, що коли він спить і притискається до неї, то знову стає Арі.

В’янн плеснула в долоні.

— Діти, переходьте дорогу уважно. Софі, ти за старшу.

Діти обережно перейшли вулицю і побігли вгору по схилу до широкого ставка, який був одним з улюблених місць В’янн. Тут Антуан уперше її поцілував.

На березі учні почали роздягатися. За кілька секунд вони вже були у воді.

Вона глянула на Даніеля:

— Не хочеш погратися у воді зі своєю сестрою?

Даніель прикусив нижню губу, дивлячись, як діти хлюпаються в ставку.

— Не знаю…

— Можеш не плавати, якщо не хочеш. Можеш просто намочити ноги.

Він задумався. Потім відпустив її руку та пішов до Софі.

— Він досі не відходить від тебе, — сказала матінка.

— А ще в нього нічні жахіття.

В’янн хотіла додати: «Бачить Бог, у мене теж», але раптом її почало сильно нудити. Вона пробурмотіла: «Вибачте», — і побігла по густій траві до переліска, де нахилилась і виблювала. У її шлунку майже нічого не було, але нудота не припинялися.

Вона відчула, як рука настоятельки ніжно гладить її по спині.

В’янн випросталась. Вона спробувала всміхнутися.

— Пробачте. Я не… — вона замовкла. Правда мало не збила її з ніг. Жінка повернулася до матінки: — Я блювала і вчора вранці.

— О ні, В’янн. Дитина?

В’янн не знала, плакати, кричати чи лаяти Бога. Вона стільки молила його про ще одну дитину.

Але не тепер.

Не від нього.

В’янн не спала цілий тиждень. Вона була втомленою і наляканою. Ранкова нудота посилювалась.

Вона сиділа на ліжку, дивлячись на Даніеля. Він уже виріс зі своєї піжами. Худенькі зап’ястки та щиколотки стирчали з рукавів і штанин. На відміну від Софі, він ніколи не скаржився на голод, на те, що доводиться читати при свічці, на огидний хліб. Він не пам’ятав іншого.

— Агов, капітане Ден, — сказала вона, відкинувши вологі чорні кучері з його очей. Він перевернувся на спину і всміхнувся їй своїм беззубим ротиком.

— Мамо, мені снилися цукерки.

Двері спальні різко відчинилися. На порозі з’явилася захекана Софі.

— Мамо, ходімо швидше.

— Софі, я…

— Негайно!

— Ходімо, Даніелю. Здається, вона не жартує.

Він потягнувся до неї. Хлопчик уже був надто великий, щоб носити його на руках, тож вона міцно обійняла його й відпустила. В’янн дістала єдиний одяг, що пасував йому за розміром — парусинові штани та светр, який вона зв’язала з такої цінної синьої вовни. Коли він одягнувся, жінка взяла його за руку і повела у вітальню. Парадні двері були відчинені.

Калатали дзвони. Церковні дзвони. Ніби десь грала музика. «Марсельєза»? О дев’ятій ранку у вівторок?

Софі стояла надворі під яблунею. Повз будинок крокував стрій нацистів. Далі пішла техніка. Танки й вантажівки їхали одне за одним і здіймали навколо куряву.

Чорний «Сітроен» зупинився на узбіччі. З нього вийшов фон Ріхтер і рушив до неї. Його черевики були брудні, очі ховалися за темними окулярами, а губи злісно стислись у тонесеньку лінію.

— Мадам Моріак.

— Штурмбанфюрере.

— Ми залишаємо ваше вбоге містечко.

Вона мовчала. Якби вона відкрила рот, то сказала б щось таке, за що її вбили б.

— Війна ще не скінчилася, — прошипів він, але вона чомусь не була в цьому впевнена.

Його погляд ковзнув по Софі й зупинився на Даніелі.

В’янн не рухалася. Її обличчя не виражало жодних емоцій.

Він глянув на неї. Свіжий синець на її щоці змусив його посміхнутись.

— Фон Ріхтер! — гукнув хтось. — Облиш уже свою французьку хвойду.

— Знаєш, ти справді була моєю хвойдою.

Вона зціпила зуби, щоб нічого йому не відповісти.

— Я тебе забуду, — він нахилився ближче. — Цікаво, чи забудеш мене ти.

Він зайшов у будинок і повернувся зі своєю шкіряною валізою. Більше не дивлячись на неї, він сів у машину та зачинив за собою дверцята.

Щоб не впасти, В’янн ухопилася за хвіртку.

— Вони йдуть, — сказала Софі.

Ноги В’янн підкосилися. Вона впала на коліна.

— Він пішов.

Софі стала навколішки біля В’янн і міцно її обійняла.

Босоногий Даніель стрімголов біг до них.

— І я! — кричав він. — Я теж хочу обійматися! — він кинувся на них так сильно, що вони всі попадали на суху траву.

Упродовж останнього місяця, відколи німці залишили Карріву, хороші новини про перемоги Альянсу приходили звідусіль, але війна ще не скінчилася. Німеччина не капітулювала. З вікон нарешті можна було зняти завіси. Однак В’янн не могла розслабитися. Після того як поїхав фон Ріхтер (вона більше ніколи не вимовить уголос його імені, але не може перестати про нього думати), її охопило хвилювання за Ізабель, Рейчел та Антуана. Вона писала Антуанові листи майже щодня і вистоювала в чергах, аби їх відіслати, хоч Червоний Хрест і повідомляв, що пошта не доходить. Вони не отримували від нього звісток уже понад рік.

— Ти знову ходиш туди-сюди, мамо, — сказала Софі. Вона сиділа на дивані, притиснувшись до Даніеля. Між ними лежала розгорнута книга. На полиці над каміном стояло кілька світлин, які В'янн принесла з підвалу в сараї. Вона хотіла знову створити в Le Jadrin домашню атмосферу.

— Мамо?

Голос Софі повернув В’янн до тями.

— Він повернеться, — сказала Софі. — Як і тітонька Ізабель.

— Так.

— Що ми скажемо татові? — спитала Софі. З її погляду В’янн зрозуміла, що вона вже давно хотіла спитати про це.

В’янн поклала руку на свій досі плаский живіт. Жодних ознак вагітності не було, але вона добре знала своє тіло. Усередині неї росло життя. Залишивши вітальню, вона відчинила парадні двері і боса вийшла на порослі м’яким мохом сходи. Намагаючись не наступити на гострий камінь, жінка пішла на дорогу й рушила в місто.

На кладовище праворуч від неї два місяці тому впала бомба. На землі лежали розбиті кам’яні плити. Скрізь були великі вирви. Стукаючи кістками від вітру, з гілок звисали скелети.

Десь далеко дорогою йшов чоловік.

Вона ще багато років запитуватиме себе, що витягло її з дому цього спекотного осіннього дня саме в цю хвилину. Утім, вона знала відповідь.

Антуан.

Вона побігла, забувши про свої босі ноги. Лише опинившись за пару кроків від нього, вона різко зупинилася. Йому вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що її збезчестив інший чоловік.

— В’янн, — сказав він голосом, який вона ледве впізнала. — Я втік.

Він так змінився. Риси обличчя загострилися, а волосся посивіло. Запалі щоки та підборіддя вкривала біла щетина. Він був неймовірно худим. Ліва рука звисала під дивним кутом. Ніби була зламана, а тоді неправильно зрослася.

Він так само думав про неї. Вона бачила це в його очах.

Його ім’я зірвалося з її вуст.

— Антуан…

В’янн відчула, як по її щоках течуть сльози. Він теж плакав. Вона підійшла й поцілувала його. Коли він відхилився, вона побачила чоловіка, якого не знала раніше.

— Я можу краще, — сказав він.

Жінка взяла його за руку. Більш за все на світі вона хотіла притулитися до нього, відчути їхній зв’язок, але сором від того, що вона пережила, звів між ними стіну.

— Я думав про тебе щоночі, — мовив він дорогою додому. — Уявляв тебе в нашому ліжку в тій білій нічній сорочці… Я знав, що тобі самотньо, як і мені.

В’янн не могла вимовити і слова.

— Я тримався завдяки твоїм листам і посилкам.

Біля зламаної хвіртки Le Jardin він зупинився.

Вона раптом поглянула на будинок його очима. Хвіртка, що тримається на петлі, розбита стіна, мертва яблуня, на який замість червоних фруктів висять брудні клапті тканини.

Він штовхнув хвіртку.

— Чекай, — сказала вона.

Вона має сказати йому зараз. Потім буде надто пізно. Усе місто знало, що нацисти жили в будинку В’янн. Він почує плітки. Якщо за вісім місяців народиться дитина, люди щось запідозрять.

— Без тебе було важко, — почала вона, намагаючись дібрати потрібні слова. — Le Jardin поруч з аеродромом. Німці звернули на це увагу. Тут жило двоє офіцерів…

Парадні двері з грюкотом відчинилися.

— Тату! — до них через подвір’я бігла Софі.

Антуан незграбно став на одне коліно і, розкинувши руки, обійняв її.

В’янн відчувала, як її огортає біль. Він удома, як вона і мріяла, але вона знала, що так, як раніше, уже бути не може. Він змінився. Вона змінилася. Вона поклала руку собі на живіт.

— Ти така доросла, — сказав Антуан доньці. — Коли я їхав, тут жила маленька дівчинка, а тепер — молода жінка. Ти маєш розповісти все, що я пропустив.

Софі глянула на В’янн.

— Не думаю, що варто говорити про війну. Ніколи. Вона скінчилася.

Софі хотіла, щоб В’янн збрехала.

У дверях з’явився Даніель, одягнений у короткі штанці, червоний в’язаний светр і поношені черевики. Притискаючи до грудей книжку, він насупився, зістрибнув зі сходів і рушив до них.

— А хто цей гарненький юнак? — спитав Антуан.

— Я Даніель, — відповів хлопчик. — А хто ви?

— Я тато Софі.

Очі Даніеля розширились від подиву. Він випустив з рук книгу і кинувся до Антуана з криками:

— Тату! Ти повернувся!

Антуан пригорнув і підняв дитину на руки.

— Потім поясню, — сказала В’янн. — А тепер ходімо в дім святкувати.

В’янн тисячу разів уявляла, як її чоловік повертається з війни. Спочатку вона малювала у своїй уяві, як він кидає валізу і підхоплює її своїми великими сильними руками.

А тоді в її домі оселився Бек, змусивши її відчувати щось таке, що вона досі відмовлялася визнавати. Коли він розповів їй про ув’язнення Антуана, її очікування змінилися. Вона уявляла чоловіка схудлим, у лахмітті, але все одно тим самим Антуаном.

Однак чоловік за столом був чужим. Він низько схилився над тарілкою і склав навколо неї руки. Він обгризав кожну кістку, ніби їжу мали от-от забрати. Коли до нього дійшло, який вигляд він має збоку, він зашарівся і тихо перепросив.

Даніель не замовкав, а Софі та В’янн уважно вивчали того, хто був тінню Антуана. Він здригався від кожного звуку й дотику. Біль у його очах було неможливо не помітити.

Після вечері, поки В’янн мила посуд, він уклав дітей у ліжко. Вона зраділа можливості побути без нього, відчуваючи через це ще сильнішу провину. Він був її чоловіком, коханням усього її життя, але коли він торкався її, їй хотілося втекти. Тепер, стоячи біля вікна їхньої спальні, вона нервово чекала на нього.

Він підійшов ззаду. В’янн відчула його руки на своїх плечах, чула, як він дихає. Вона так хотіла притулитися до нього, але не могла. Його долоні пестили її плечі, руки, а тоді спустились на стегна. Потім він ніжно розвернув її обличчям до себе.

Антуан опустив комір її халата і поцілував плече.

— Ти така худа, — сказав він хрипким голосом, сповненим пристрасті і ще чогось. Чогось нового. Мабуть, утрати.

— Як порівняти із зимою, я набрала вагу, — відповіла вона.

— Так, — сказав він. — Я теж.

— Як ти втік?

— Коли вони почали програвати війну, стало… важко. Мене так сильно били, що я перестав відчувати ліву руку. Я вирішив, що краще хай застрелять мене при спробі втечі, ніж закатують до смерті. Коли ти готовий померти, план виникає сам собою.

Час розказати йому правду. Може, він зрозуміє, що зґвалтування — це теж тортури. Що вона теж була полоненою. Це не її провина. Вона вірила, що він зрозуміє, але навряд чи в цій ситуації річ була в провині.

Він обхопив її обличчя і підняв підборіддя.

Поцілунок був сповнений суму. Це було наче вибачення, нагадування про те, що вони колись мали. Коли він роздягав її, вона тремтіла. Вона бачила червоні сліди та його тілі, глибокі шрами на лівій руці.

Вона знала, що Антуан не скривдить її, але все одно їй було страшно.

— У чому річ, В’янн?

Вона дивилася на ліжко. Їхнє ліжко. Але могла думати лише про нього. Фон Ріхтера.

— П-поки тебе не було…

— Нам обов’язково про це говорити?

Вона хотіла зізнатися в усьому, плакати в його обіймах, почути, що все буде гаразд. Але як щодо Антуана? Він теж пройшов крізь пекло. Шрами на його грудях були схожі на сліди від батога.

Він кохав її. Вона відчувала це.

Але він чоловік. Якщо вона скаже, що її зґвалтували і тепер в ній росте дитина, це знищить його. З часом він спитає, чи вона могла зупинити фон Ріхтера. А може, колись поцікавиться, чи їй сподобалося.

Вона могла б розповісти йому про Бека, навіть про те, що вбила його, але вона не могла зізнатися Антуанові, що її ґвалтували. Дитина народиться раніше. Діти часто народжувались на місяць раніше.

Вона не знала, чи ця таємниця зрештою розлучить їх.

— Я могла б розповісти тобі все, — сказала вона тихо. Сльози сорому, утрати та кохання заливали її обличчя. — Я могла б розповісти про німецьких офіцерів, які жили тут, про те, яким важким було життя, про те, як ми ледве виживали, про те, як Сара померла в мене на очах, як мужньо поводилася Рейчел, коли вони запхали її у вагон для худоби, і як я пообіцяла врятувати Арі. Я могла б розповісти, як загинув мій батько, а Ізабель заарештували та депортували… але, думаю, ти все це знаєш. — пробач мені, Господи. — То може, й на варто про це говорити. Може… — вона побачила червоний рубець на його лівому біцепсі. — Можливо, краще забути минуле та рухатися далі.

Він поцілував її.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона заплющила очі, чекаючи, що від його дотику її тіло оживе, але, коли вони злилися, як робили це безліч разів, вона нічого не відчула.

— Я теж тебе кохаю, Антуане, — вона щосили намагалася не плакати.

Холодний вечір листопада. Антуан повернувся майже два місяці тому.

Від Ізабель не було жодної звістки.

В’янн не могла заснути. Вона лежала в ліжку поруч із чоловіком, слухаючи, як він тихо хропе. Раніше вона ніколи від цього не прокидалася, а тепер почала.

Ні.

Це неправда.

Вона повернулась на бік і глянула на нього. У місячному сяйві він здавався незнайомцем: худий і сивий у тридцять п’ять років. Вона встала і вкрила його важкою пуховою ковдрою своєї бабусі.

В’янн одягнула халат. Унизу вона почала безпричинно блукати кімнатами. Ніби шукала своє колишнє життя чи кохання до чоловіка, якого втратила.

Усе було не так, як раніше. Вони стали чужими. Вона знала, що він теж це відчуває. Війна прірвою залягла між ними.

Діставши зі скрині у вітальні покривало, жінка загорнулась у нього і вийшла надвір.

Повний місяць висів над понівеченими полями. Вона стала під деревом. Відмерла чорна гілка без листя була наче арка в неї над головою. На ній досі висіли клаптики тканини.

Прив’язуючи свої спогади до цієї гілки, В'янн наївно вважала, що потрібно лише вижити. Двері позаду неї тихо відчинились. Як і завжди, вона відчувала присутність свого чоловіка.

— В’янн, — мовив він, обіймаючи її. Вона хотіла пригорнутися до нього, але не могла. Вона дивилася на першу стрічку, яку прив’язала до дерева. Антуанову. Її колір змінився, як і вони.

Жінка більше не могла чекати. Живіт збільшувався.

Вона розвернулась і глянула на нього.

— Антуане.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона глибоко вдихнула і сказала:

— У мене буде дитина.

Він завмер.

— Що?.. Коли?

Вона згадала інші рази, коли була вагітною. Згадала, як вони були разом у горі та радості.

— Думаю, термін близько двох місяців. Мабуть, це сталося… того дня, коли ти повернувся додому.

Вона бачила кожен вияв емоцій у його очах. Здивування, хвилювання і нарешті щастя.

— Я знаю, чому ти так боїшся. Але не хвилюйся, Ві, ми її не втратимо, — сказав він. — Не тепер, коли ми стільки всього пережили. Це диво.

Її очі наповнилися сльозами. Вона спробувала всміхнутися, але провина душила її.

— Ти так багато пережила.

— Як і всі ми.

— Тому ми і віримо в дива.

Невже таким чином він давав зрозуміти, що знає правду? А що він скаже, коли дитина народиться раніше?

— Щ-що ти маєш на увазі?

У його очах теж стояли сльози.

— Забудь про минуле, Ві. Найголовніше те, що ми завжди кохатимемо один одного. Саме в цьому ми заприсяглися, коли нам було чотирнадцять. Біля ставка, коли я вперше поцілував тебе, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — їй так пощастило зустріти цього чоловіка. Не дивно, що вона закохалась у нього. Вони знайдуть шлях назад до серця одне одного.

— Ця дитина стане нашим новим початком.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона. — Я хочу про все забути.

— Ми не мусимо забувати, В’янн, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її. — Ми маємо згадати.

Розділ 36

Лютий 1945 року. Сніг присипав купу голих тіл біля нещодавно збудованого в таборі крематорію. Смердючий чорний дим струменів із димарів.

Під час ранкової переклички Ізабель стояла на своєму місці й тремтіла. Від холоду легені боліли, вії злипалися, а пальці рук та ніг палали в агонії.

Перекличка мала б уже закінчитися, але свистка ще не було.

Сніг усе летів. Деякі жінки в шерензі почали кашляти. Одна з них упала обличчям у брудний сніг і не вставала. Пронизливий вітер гуляв табором.

Нарешті з’явився офіцер СС на коні та почав їх роздивлятися. Він бачив усе: підстрижене волосся, укуси бліх, сині від морозу пальці та ярлики, якими позначали євреїв, гомосексуалістів і політичних в’язнів. Десь далеко падали й вибухали бомби.

Коли офіцер указував на якусь жінку, її одразу витягали з шеренги.

Він тицьнув пальцем на Ізабель, і її так сильно смикнули, що вона ледве втрималася на ногах.

Солдати оточили обраних жінок і змусили їх вишикуватися в два ряди. Свисток. «Бігом! Раз! Два! Три!»

Ізабель рушила вперед. Ноги боліли від холоду, а легені розривалися. Мішлін крокувала поруч.

Вони відійшли на пару кілометрів від воріт, коли повз них пронеслася вантажівка з повним кузовом голих трупів.

Мішлін спіткнулася. Ізабель простягнула руку, щоб утримати подругу.

Вони рухалися далі.

Нарешті вони прийшли до засніженого поля, укритого туманом.

Німці знову розділили жінок. Ізабель відтягли від Мішлін і кинули до інших політичних в’язнів.

Нацисти збили їх докупи, кричали і кудись показували, поки Ізабель не зрозуміла, що саме.

Жінка поруч із нею заверещала, коли побачила, для чого їх сюди привели.

— Припини, — сказала Ізабель, коли кийок так сильно вдарив жінку, що та впала.

Ізабель не рухалась, поки нацисти закидали їй на плечі шкіряні ремені й закріпляли їх на талії. Її запрягли поруч з одинадцятьма іншими молодими жінками. Позаду до їхньої упряжі було прилаштоване кам’яне колесо завбільшки з автомобіль.

Ізабель спробувала зробити крок, але не змогла.

По спині пройшовся батіг, розсікаючи її плоть. Вона стисла ремені та спробувала знову. Вони були виснаженими. Ноги примерзали до землі, але вони мусили рухатися, щоб не отримати батога. Ізабель нахилилася вперед і потягла, аби зрушити колесо з місця. Ремені врізалися в груди. Одна з жінок впала, інші тягли далі. Конструкція заскрипіла й колесо покотилось.

Вони тягли, тягли і тягли, прокладаючи дорогу в снігу. Решта жінок з лопатами та візками розчищали шлях.

Тим часом вартові стояли біля вогнищ, перемовлялися між собою і сміялися.

Крок.

Крок.

Крок.

Ні про що інше Ізабель думати не могла. Ані про холод, ані про спрагу та голод, ані про бліх чи обмороження. І точно не про нормальне життя. То було найгірше. Через це вона могла оступитися, привернути до себе увагу й отримати удар батогом або навіть гірше.

Просто зосередься на русі.

Нога підвернулася. Вона впала на сніг. Жінка поруч із нею простягла руку. Ізабель вхопилася задубілими пальцями за посинілу долоню і підвелася. Зціпивши зуби, вона зробила ще один болючий крок. А тоді ще один.

О 3:30 ночі пролунала сирена, як завжди гукаючи їх на перекличку. Як і дев’ять її сусідок, Ізабель спала в усьому одязі, який мала. У черевиках та спідньому, що не підходили за розміром, у мішкуватій сукні з ідентифікаційним номером на рукаві. Але це не допомагало зігрітися. Вона намагалася заохочувати жінок бути сильними, але й сама починала слабнути. Це була жахлива зима. Вони гинули. Хтось швидко — від тифу чи катувань, а хтось повільно — від голоду та холоду.

Ізабель уже кілька тижнів лихоманило, але температура була не досить висока, щоб її перевели в лікарняне крило. Минулого тижня її так сильно побили, що вона втратила свідомість під час роботи. А тоді її побили за те, що вона впала. Її тіло, яке, мабуть, не важило і сорока кілограмів, кишіло вошами і було вкрите відкритими ранами.

У таборі Равенсбрюк було небезпечно від самого початку, але тепер, у березні 1945 року, стало ще гірше. За останній місяць сотні жінок застрелили й отруїли в газових камерах. Єдиними, кого лишали живими, були хворі, слабкі, старі, а також жінки, які потрапили під директиву під назвою «Ніч і туман». Політичні в’язні. Такі як Ізабель та Мішлін. Жінки з руху Опору. Ходили чутки, що нацисти боялися вбивати їх тепер, коли їхнє становище у війні стало хитким.

— Ти витримаєш.

Ізабель здалося, наче вона кудись пливе й раптом починає падати.

Мішлін Бабіну втомлено всміхнулася їй.

— Не плач.

— Я не плачу, — відповіла Ізабель. Вони обидві знали, що той, хто вночі плакав, уранці помирав. Сум і почуття втрати наповнювало їх із кожним подихом. Але не можна було здаватись. Ані на мить.

Ізабель знала це. У таборі вона давала ворогу відсіч єдиним можливим способом — дбаючи про інших бранок та допомагаючи їм бути сильними. У цьому пеклі вони мали лише одна одну. Вечорами вони лягали, перешіптувалися між собою та тихенько співали, намагаючись зберегти спогади про те, ким вони були. За дев’ять проведених тут місяців Ізабель знайшла і втратила дуже багато друзів.

Але тепер Ізабель була втомленою та хворою.

Мабуть, пневмонія. І, можливо, тиф. Вона тихо кашляла, робила свою роботу й намагалася не привертати уваги. Найменше вона хотіла до «намету» — маленької цегляної будівлі з брезентовими стінами, куди жінок із невиліковними хворобами відводили помирати.

— Виживи, — прошепотіла Ізабель.

Мішлін підбадьорливо кивнула.

Тепер вони були просто зобов’язані вижити. Минулого тижня нові в’язні принесли новини: росіяни просувалися вглиб Німеччини, змітаючи нацистську армію. Аушвіц звільнили. На заході Альянс вигравав одну битву за іншою.

Боротьба за виживання тривала. Війна наближалася до завершення. Ізабель мусила дожити до перемоги Альянсу та звільнення Франції.

Пролунав свисток.

В’язні миттєво затихли. Перед шеренгою йшло троє офіцерів СС із собаками.

З’явився комендант табору. Він зупинився, склав руки за спиною і щось вигукнув німецькою. Ізабель почула слова: «Ніч і туман».

Офіцер СС показав на неї. Інший кинувся крізь натовп, збиваючи жінок із ніг. Він схопив кістляву руку Ізабель і смикнув до себе. Вона спіткнулася, сподіваючись, що черевики не спадуть. Якщо вона їх загубить, то проходить решту зими босою.

Неподалік інший офіцер тягнув Мішлін.

Ізабель могла думати лише про черевики.

Офіцер СС щось крикнув. Ізабель упізнала одне слово.

Їх переводили до іншого табору.

Її охопила лють. Вона не переживе похід до іншого табору.

— Ні, — пробурмотіла вона. Розмови із собою стали звичними. Місяцями, стоячи в шерензі та виконуючи роботу, що жахала її, вона постійно щось нашіптувала собі під носа. Сидячи над ямою, що правила за туалет, оточена жінками, хворими на дизентерію, вона говорила до себе. Спочатку вона розповідала собі історії про майбутнє та згадувала минуле.

Тепер це були окремі слова. Щось нерозбірливе, просто щоб нагадати собі, що вона людина, що досі жива.

Вона спіткнулась і впала обличчям у брудний сніг.

— Вставай, — крикнув хтось. — Бігом!

Ізабель не могла поворухнутись, але якщо вона далі лежатиме, її відшмагають батогом чи ще гірше.

— Підводься, — сказала Мішлін.

— Я не можу.

— Можеш. Швидко. Поки вони не побачили, що ти впала, — Мішлін допомогла їй підвестися.

Ізабель та Мішлін долучилися до інших жінок, які крокували периметром уздовж цегляної стіни табору під пильним поглядом солдата на сторожовій вежі.

Вони йшли два дні. Подолали близько сімдесяти кілометрів. Уночі падали на холодну землю, притискалися одна до одної, щоб зігрітися, та молилися, аби побачити світанок. А потім їх будив свисток, і вони рухалися далі.

Скільки вмерло дорогою? Вона хотіла запам’ятати їхні імена, але була такою голодною, знесиленою і так змерзла, що мозок ледве працював.

Нарешті вони дісталися залізничної станції, де їх запхали у вагони для худоби, у яких тхнуло смертю та екскрементами. Чорний дим здіймався в білосніжне небо. Дерева стояли голі. Ніде не було видно пташок. У лісі більше не можна було почути живих істот.

Ізабель залізла на тюки сіна, складені вздовж стіни, та зіщулилася. Вона притисла скривавлені коліна до грудей та обхопила руками щиколотки, щоб зберегти бодай дещицю тепла.

Біль у грудях був нестерпний. Коли почався напад кашлю, вона прикрила рота й нахилилася вперед.

— Ось ти де, — мовила Мішлін із темряви, сідаючи на тюк поруч із нею.

Ізабель полегшено зітхнула, та її одразу ж знову здолав напад кашлю. Вона затулила рота долонею і відчула на ній кров. Дівчина відкашлювала її вже кілька тижнів.

Ізабель відчула, як суха рука торкнулася її лоба, й одразу знову закашлялася.

— Ти вся гориш.

Двері зачинилися. Вагон хитнувся, і гігантські залізні колеса рушили з місця. Жінки почали падати одна на одну, а потім нарешті повмощувалися. Принаймні за такої температури їхня сеча замерзне в діжці та не розливатиметься на підлогу.

Ізабель притулилася до подруги й заплющила очі.

Десь далеко вона почула пронизливий свист. Падала бомба. Потяг різко загальмував, і бомба вибухнула досить близько від вагона, що він аж затрусився, а повітря наповнив запах диму та вогонь. Наступна могла впасти просто на них і всіх їх повбивати.

За чотири дні, коли потяг нарешті дістався пункту призначення (вони зупинялися разів із десять, аби на потрапити під бомбардування), двері вагона відчинилися. Перед ними простягався білий пейзаж, який розбавляли лише чорні пальта офіцерів СС, що чекали надворі.

Ізабель сіла, здивовано помітивши, що їй не холодно. Власне, їй було так спекотно, що вона аж спітніла.

Вона бачила скільки її друзів померло за ніч, але не було часу тужити, прочитати молитву чи попрощатися. На платформі свистіли й щось кричали нацисти, рухаючись у їхньому напрямку.

— Бігом! Бігом!

Легеньким поштовхом Ізабель розбудила Мішлін.

— Візьми мене за руку, — сказала Ізабель.

Тримаючись за руки, вони обережно злізли з тюків. Ізабель переступила через труп, з якого хтось уже зняв взуття.

На іншому боці платформи з в’язнів формували шеренгу, й Ізабель пошкутильгала туди. Жінка перед нею спіткнулася й упала на коліна.

Офіцер СС схопив її та вистрелив в обличчя.

Ізабель не зупинялася. Відчуваючи то холод, то жар і ледве тримаючись на ногах, вона пленталася засніженим лісом, поки не побачила інший табір.

— Хутко!

Ізабель прямувала за іншими жінками. Вони зайшли у відчинену браму, минаючи натовп схожих на скелетів чоловіків і жінок у смугастих піжамах, які дивилися на них з-за огорожі.

— Жульєтт!

Вона почула своє ім’я. Спершу для неї це був просто звук, але потім вона згадала.

Вона була Жульєтт. А до того — Ізабель. І Солов’єм. А не просто А-5491.

Вона поглянула на в’язнів-привидів, що ланцюжком вишикувались позаду.

Хтось махав їй. Жінка із сірою шкірою, гострим носом і запалими очима.

Очі.

Ізабель упізнала цей утомлений, проникливий погляд.

Анук.

Ізабель підійшла впритул до огорожі з ланцюгів.

Їхні пальці сплелися, торкаючись крижаного металу.

— Анук, — сказала вона, відчувши, як зривається її голос. Вона закашляла і затулила рота.

Сум у темних очах Анук був нестерпний. Її подруга дивилася на будівлю, з димаря якої струменів смердючий чорний дим.

— Вони вбивають нас, аби приховати те, що скоїли.

— Генрі? Поль?.. Ґаетан?

— Їх усіх заарештували, Жульєтт. Генрі повісили на площі. А інші… — вона знизала плечима.

Ізабель почула, як солдат СС щось до неї кричить, і відійшла від огорожі. Вона хотіла сказати Анук щось важливе, але лише закашляла. Вона затулила рота й повернулася в шеренгу.

Вона побачила, як губи її подруги прошепотіли: «Прощавай», — але Ізабель не змогла відповісти. Вона так утомилася від прощань.

Розділ 37

Навіть такого ясного березневого дня квартира на бульварі ла Бурдоне нагадувала мавзолей. Усі меблі й підлогу вкривав товстий шар пилу. В’янн підійшла до вікон і позривала завіси, уперше за кілька років упустивши в кімнату світло.

Було видно, що в квартирі вже певний час ніхто не мешкав. Мабуть, відколи батько вирушив рятувати Ізабель.

Картини досі висіли на стінах, а меблі лишилися на місці, хоч деякі з них були порубані на дрова і складені в кутку. На обідньому столі стояла порожня супова миска з ложкою. На камінній полиці виструнчилися збірки його поезій, які він сам і видавав.

— Не схоже, що вона тут була. Треба перевірити готель «Лютеція».

В’янн знала, що має зібрати родинні надбання. Ці залишки іншого життя. Але вона не могла цього зробити. Не хотіла. Може, потім.

Разом з Антуаном та Софі вони вийшли з квартири. На вулицях усе починало оживати. Парижани нагадували метеликів, які після багаторічної темряви нарешті побачили світло. Та все одно скрізь були черги по їжу, бо харчів і досі бракувало. Може, німці й відступали на всіх фронтах, але війна ще не скінчилася.

Вони пішли в готель «Лютеція», який під час окупації був штабом Абверу. Тепер тут приймали людей, які поверталися з таборів.

В’янн стояла у вишуканому фойє, де зараз ніде було і яблуку впасти. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що вчинила правильно, залишивши Даніеля з матінкою Марією-Терезою. Її оточували худющі, лисі люди з порожніми очима, одягнені в лахміття. Вони були схожими на живих мерців. Між ними сновигали лікарі, працівники Червоного Хреста і журналісти.

До В’янн підійшов чоловік і тицьнув їй в обличчя поблякле чорно-біле фото.

— Ви її бачили? Останнє, що ми про неї чули, — те, що вона в Аушвіці.

На фото була гарненька усміхнена дівчинка з велосипедом. На вигляд їй було не більше від п’ятнадцяти.

— Ні, — сказала В’янн. — Мені шкода.

Скрізь були схвильовані родини. Вони тримали в руках знімки своїх близьких та благали дати їм хоч якусь інформацію. Стіна праворуч була вкрита фотографіями і записками з іменами й адресами. Антуан підійшов до В’янн і поклав руку їй на плече.

— Ми її знайдемо, Ві.

— Мамо? — гукнула Софі. — З тобою все гаразд?

Вона глянула на доньку.

— Може, варто було лишити тебе вдома.

— Надто пізно захищати мене, — відповіла Софі. — Ти ж сама розумієш.

В’янн ненавиділа цю реальність. Вона взяла доньку за руку й рішуче пішла крізь натовп. Антуан плентався поруч. Ліворуч вона побачила купку худих, як скелети, чоловіків у брудних смугастих піжамах. Як вони вижили?

Вона не усвідомлювала, що знову зупинилася, поки перед нею не виринула жінка.

— Мадам? — тихо сказала співробітниця Червоного Хреста.

В’янн відірвала погляд від чоловіків.

— Я шукаю декого… мою сестру, Ізабель Розіньйоль. Її заарештували за допомогу ворогу й депортували. А ще мою найкращу подругу — Рейчел де Шамплейн. Її теж депортували. Її чоловік Марк був військовополоненим. Я… не знаю, що з ними і як їх шукати. І… у мене є список дітей євреїв із Карріву. Я маю передати їх батькам.

Худенька сива жінка дістала аркуш паперу й записала імена, які їй назвала В’янн.

— Я зараз піду перевірю записи. А щодо дітей, ходімо зі мною.

Вона провела їх трьох до кімнати в кінці коридору. Там за столом сидів старий чоловік із довгою бородою, обкладений стосами паперів.

— Мсьє Монтан, — сказала співробітниця Червоного Хреста. — Ця жінка має інформацію про дітей євреїв.

Літній чоловік поглянув на неї червоними очима та характерним жестом підкликав їх до себе.

— Заходьте.

Працівниця Червоного Хреста вийшла з кімнати. Після гамору у фойє було незвично опинитися в тиші.

В’янн підійшла до столу. Її долоні були вологі від поту. Вона витерла їх об спідницю.

— Мене звати В’янн Моріак. Я з Карріву.

Вона відкрила сумочку і дістала список, який учора склала з трьох частин, які зберігала під час війни. Вона поклала його на стіл.

— Мсьє, тут кілька дітей з єврейських родин, яких удалося сховати. Вони в притулку при абатстві Святої Трійці під наглядом настоятельки Марії-Терези. Я не знаю, як повернути їх батькам. Окрім першого в списку. Арі де Шамплейн зі мною. Я шукаю його родину.

— Дев’ятнадцятеро дітей, — сказав він тихо.

— Я знаю, це не багато, але…

Він подивився на неї, наче вона героїня, а не просто налякана жінка, якій удалося вижити.

— Вони всі могли загинути в таборах разом зі своїми батьками, мадам.

— Ви можете знайти їхніх рідних?

— Я спробую, мадам. Та, на жаль, більшість із цих дітей — тепер справді сироти. Списки, що надходять із таборів, переважно однакові: мати мертва, батько мертвий, родичів у Франції немає. Мало хто з дітей вижив, — він провів рукою по рідкому сивому волоссю. — Я надішлю ваш список у Фонд допомоги дітям у Ніцці. Вони намагаються єднати родини. Дякую вам, мадам.

В’янн постояла ще секунду, але чоловік більше нічого не казав, тож вони втрьох вийшли з кабінету і знову опинилися серед натовпу.

— Що нам тепер робити? — спитала Софі.

— Зачекаємо, що скаже працівниця Червоного Хреста.

Антуан указав на стіну з фотографіями й іменами зниклих безвісти.

— Варто пошукати тут.

Вони перезирнулися, розуміючи, як це боляче — стояти й дивитися на ці фото. Однак вони підійшли до стіни і почали переглядати знімки та записки одну за одною.

Вони простояли так майже дві години, поки не з'явилася жінка з Червоного Хреста.

— Мадам.

В’янн озирнулася.

— Мені шкода, мадам. Рейчел та Марк де Шамплейн у списку загиблих. А на Ізабель Розіньйоль записів немає.

Почувши слово «загиблі», В’янн відчула невимовне горе, однак стримала свої емоції. Вона подумає про Рейчел пізніше, на самоті. Вона вип’є келих шампанського під тисовим деревом і поговорить з подругою.

— Що це означає? Як це немає записів на Ізабель? Я бачила, як її забрали.

— Їдьте додому й чекайте на сестру, — мовила жінка. Вона торкнулася руки В’янн. — Не втрачайте надії. Ще не всі табори звільнили.

Софі глянула на матір.

— Може, їй вдалося якось сховатися.

В'янн торкнулася обличчя доньки й злегка із сумом всміхнулася.

— Ти така доросла. Це змушує мене пишатися та водночас крає мені серце.

— Ходімо, — потягнула її за руку Софі. В’янн дозволила доньці вести її: зараз вона більше почувалася дитиною, ніж матір’ю. Вони вийшли із залюдненого фойє готелю на залиту сонцем вулицю.

За кілька годин дорогою додому, сидячи у вагоні третього класу, В’янн розглядала крізь вікно розбомблені сільські околиці. Антуан спав поруч, притулившись головою до брудного вікна.

— Як ти почуваєшся? — спитала Софі.

В’янн поклала долоню на живіт. Вона відчула легесенький поштовх і взяла Софі за руку.

Дівчина спробувала її висмикнути, але В’янн наполягла. Вона притулила руку доньки до свого живота.

Софі відчула рух, і її очі розширилися. Вона поглянула на В’янн.

— Як ти можеш…

— Ця війна всіх нас змінила, Софі. Даніель — тепер твій брат, адже Рейчел… немає. Справжній брат. А це дитя не винне в тому… як його створили.

— Дуже важко забути, — сказала вона тихо. — Я ніколи не пробачу.

— Кохання має бути сильнішим за ненависть, інакше в нас не буде майбутнього.

Софі зітхнула.

— Мабуть, — відповіла вона надто дорослим для дівчинки її віку тоном.

В’янн поклала свою долоню на руку доньки.

— Ми завжди нагадуватимемо одна одній про ці страшні часи. І будемо сильними один заради одного.

Перекличка тривала кілька годин. Ізабель упала навколішки, але, торкнувшись землі, подумала: «Виживи», — і змусила себе знайти сили, щоб підвестися.

Периметр охороняли вартові із собаками, обираючи жінок для газової камери. Ходили чутки, що їх знову збираються перевести. Цього разу в Маутгаузен, де вже замордували тисячі людей: радянських військовополонених, євреїв, льотчиків Альянсу, політичних в’язнів. Подейкували, що зайшовши туди, ніхто вже не повертався назад.

Ізабель закашляла. Кров бризнула на її долоню. Вона швидко, щоб цього не помітили солдати, витерла її об брудну сукню.

Її горло палало, а голова пульсувала від болю. Вона була в такій агонії, що не одразу розібрала звук моторів.

— Ти це чуєш? — спитала Мішлін.

Ізабель відчула, як серед в’язнів прокотилася хвиля пожвавлення. Однак у неї все так боліло, що було важко на чомусь сконцентруватися. Легені ніби рвалися на шматки з кожним вдихом.

— Вони їдуть, — сказав хтось.

— Ізабель, дивися!

Спершу вона бачила лише яскраве блакитне небо, дерева та полонених. А потім помітила.

— Вартові кудись зникли, — сказала вона хрипким, тремтливим голосом.

Ворота відчинилися, і в табір заїхали американські вантажівки. Солдати сиділи на капотах і в кузовах, притискаючи до грудей гвинтівки.

Американці.

Ноги Ізабель підкосилися.

— Міш…лін, — прошепотіла вона. Її голос був такий же надломлений, як і її дух. — Ми… вижили.

Та весна стала кінцем війни. Генерал Ейзенгауер поставив вимогу щодо капітуляції Німеччини. Американці перетнули Рейн і ввійшли в Німеччину. Війська Альянсу, які вигравали битву за битвою, почали звільняти табори. Гітлер жив у бункері.

Але Ізабель досі не повернулась додому.

В’янн зачинила поштову скриньку.

— Вона наче зникла.

Антуан не відповів. Вони кілька тижнів шукали Ізабель. В’янн годинами стояла в чергах, щоб зробити кілька дзвінків, надсилала нескінченні листи в різні відомства та лікарні. Минулого тижня вони були в таборах для біженців, але це нічого не дало. Ніде не було й сліду Ізабель Розіньйоль. Наче вона зникла з лиця землі разом із сотнями тисяч інших людей.

А що як Ізабель вижила в таборах, і її вбили за день до приходу військ Альянсу? Казали, нібито, коли звільнили табір під назвою Берґен-Бельзен, солдати знайшли там купу ще теплих тіл.

Навіщо вони це зробили?

Щоб в’язні нічого не розповіли.

— Ходімо зі мною, — сказав Антуан, узявши її за руку. Вона вже не здригалася від його дотиків і не намагалася їх уникнути, але й не могла розслабитися. Відколи він повернувся, вони вдавали закоханість і обоє це розуміли. Він казав буцімто не хоче кохатися з нею через дитину, і вона погоджувалася, що це на краще. Але вони знали в чому річ.

— Я маю для тебе сюрприз, — мовив він, ведучи її на заднє подвір`я.

Небо над ними було яскраво-лазурове. Під тисом розкинулась тоненька смужка прохолодної тіні. Під навісом кілька курчат борсалися в багнюці.

Між гілкою тису й залізним вішаком для капелюхів, який Антуан, вочевидь, знайшов у сараї, було натягнуте старе простирадло. Він підвів В’янн до стільця на кам’яній терасі. За роки його відсутності мох та бур’ян укрили цю частину подвір’я, тож її стілець хитався на нерівній поверхні. Вона обережно присіла. Чоловік осяяв її своєю усмішкою.

— Ми з дітьми цілий день над цим працювали. Це для тебе.

Ми з дітьми.

Антуан сів перед простирадлом і театрально підняв руку.

— Леді та джентльмени, а також діти, кістляві кролі й курчата, що тхнуть лайном…

Даніель захихотів за простирадлом, а Софі шикнула на нього.

— У найкращих паризьких традиціях я представляю вам дует «Le Jardin». Головну партію виконує мадемуазель Моріак. — Він ефектно смикнув простирадло, за яким було сховано нерівну дерев’яну платформу. На ній стояли Софі і Даніель. На обох були покривала, що правили за плащі, та корони з якогось блискучого металу, до яких вони приклеїли гарненькі камінці і шматочки кольорового скла.

— Привіт, мамо! — помахав Даніель.

— Тс-с-с, — перебила його Софі. — Усе пам’ятаєш?

Даніель серйозно кивнув.

Вони взялися за руки та обережно повернулися до В’янн, похитуючись на дерев’яному настилі.

Антуан підніс до рота сріблясту губну гармоніку й видав сумну ноту. Вона надовго зависла в повітрі. А тоді він заграв.

Софі заспівала високим чистим голосом.

— Брате Якове, брате Якове…

Вона присіла, Даніель підстрибнув і затягнув:

— Чи ти спиш? Чи ти спиш?

В’янн засміялася і затулила рота рукою.

Діти співали далі. В’янн бачила, якою щасливою була Софі: вона знову грала цю маленьку виставу для своїх батьків — колись таку звичну для них усіх річ. А яким зосередженим був на своїй ролі Даніель!

Це було надзвичайно просто й водночас чарівно. Як уривок із колишнього життя.

Радість струменіла всередині В’янн.

«Усе буде добре», — подумала вона, дивлячись на Антуана. Вона сиділа в тіні дерева, яке посадив її прапрадід, а повітря наповнювали голоси їхніх дітей. «Усе буде добре», — думала вона, наче намагаючись переконати свою другу половину.

Коли пісня скінчилася, В’янн несамовито зааплодувала. Діти ефектно вклонилися. Даніель, заплутавшись у простирадлі, упав на траву і зі сміхом підвівся. В’янн засипала дітей поцілунками та компліментами.

— Яка чудова ідея, — сказала вона Софі. Її очі були повні любові та гордості.

— Я був дуже зосередженим, мамо, — гордо заявив Даніель.

В’янн не могла їх відпустити. Майбутнє, яке вона уявила, гріло її душу.

— Це ми з татом усе придумали, — сказала Софі. — Як раніше, мамо.

— Я теж допомагав, — мовив Даніель, надимаючи маленькі груди.

Вона засміялася.

— Ви неймовірно співали і…

— В’янн, — покликав її Антуан.

Вона не могла відвести очей від усмішки Даніеля.

— Ти довго вчив слова?

— Мамо, — сказала Софі тихо. — Хтось прийшов.

В’янн озирнулась.

Антуан стояв біля задніх дверей із двома чоловіками. Обидва були вбрані в зношені чорні костюми та чорні берети. Один із них тримав затертий портфель.

— Софі, наглянь хвилинку за братом, — сказав Антуан дітям. — Нам треба поговорити з цими мсьє, — він поклав руку В’янн на поперек і допоміг їй підвестися. Вони мовчки зайшли в будинок.

Коли двері зачинилася, чоловіки звернулися до В’янн.

— Я Натаніель Лернер, — сказав старший. У нього було сиве волосся і шкіра чайного кольору. Старечі пігментні плями вкривали його щоки.

— А я рабин Горовіц, — назвався другий чоловік.

— Чим ми можемо вам допомогти? — спитала В’янн.

— Ми прийшли по Арі де Шамплейна, — тихо сказав рабин. — У нього є родичі в Америці — у Бостоні, — і вони зв’язалися з нами.

В’янн упала б, якби Антуан її не втримав.

— Ми розуміємо, що ви самотужки врятували дев’ятнадцять дітей з єврейських родин. І це при тому, що у вас мешкали німецькі офіцери. Це вражає, мадам.

— Це героїзм, — додав рабин.

Антуан поклав руку В’янн на плече.

— Рейчел була моєю найкращою подругою, — мовила вона. — Я намагалася допомогти їй втекти до вільної зони, щоб уникнути депортації, але…

— Її доньку вбили, — сказав Лернер.

— Звідки ви знаєте?

— Це наша робота. Збирати історії та об’єднувати родини, — відповів він. — Ми поговорили з кількома жінками, які були з Рейчел в Аушвіці. На жаль, вона не витримала там і місяця. Її чоловіка, Марка, вбили в шталагу 13А. Йому пощастило менше, ніж вашому чоловіку.

В’янн не відповіла. Вона розуміла, що чоловіки дають їй час оговтатись.

— Даніель — Арі народився за тиждень до того, як Марк вирушив на війну. Він не пам’ятає своїх батьків. Найбезпечніше було змусити його повірити, що він мій син.

— Але він не ваш син, мадам, — Лернер говорив м’яко, але його слова були наче удари батога.

— Я пообіцяла Рейчел урятувати його, — сказала вона.

— І ви це зробили. Але настав час повернути Арі його рідним.

— Він цього не зрозуміє, — відповіла вона.

— Може й ні, — мовив Лернер. — Та все ж.

В’янн шукала Антуанової підтримки.

— Ми любимо його. Він член нашої родини. Він має лишитися з нам. Ти ж хочеш, щоб він лишився, Антуане?

Її чоловік похмуро кивнув.

Вона повернулася до чоловіків.

— Ми могли б усиновити його, виростити як свого. Але у єврейських традиціях. Ми скажемо йому, хто він, і водитимемо в синагогу…

— Мадам, — зітхнув Лернер.

Рабин підійшов до В’янн і взяв її за руки.

— Ми знаємо, що ви любите його, і він любить вас. Ми знаємо, що Арі надто юний, щоб усе це зрозуміти. Що він плакатиме й сумуватиме за вами — можливо роками.

— Але ви все одно хочете його забрати.

— Ви думаєте про розбите серце одного хлопчика. Я ж думаю про горе мого народу. Розумієте? — його обличчя зблідло. — Ця війна вбила мільйони євреїв, мадам. Мільйони. Ціле покоління загинуло. Тим із нас, хто вижив, потрібно згуртуватися, аби відродитись. Здається, що коли один маленький хлопчик не пам’ятатиме, хто він, це не так страшно, але для нас він — майбутнє. Ми не можемо дозволити вам виховувати його в чужій вам релігії. Арі мусить бути зі своїм народом. Його мати хотіла б цього.

В’янн подумала про людей, яких бачила в готелі «Лютеція». Про тих скелетів із наляканими очима, про всипану фотографіями стіну.

Мільйони загинули.

Ціле покоління.

Як вона могла відмовити рабину? Завадити Арі возз’єднатися зі своїм народом, з його родиною? Вона була готовою битися на смерть за своїй дітей. Але тут битися не було з ким. Обидві сторони багато втратили.

— Хто його забере? — спитала вона, і її голос зірвався.

— Двоюрідна сестра його матері. У неї одинадцятирічна донька та шестирічний син. Вони любитимуть Арі як рідного.

В’янн не мала сил, навіть щоб кивнути чи витерти сльози.

— Може, вони присилатимуть мені фото?

Рабин глянув на неї.

— Щоб почати нове життя, він мусить забути вас, мадам.

В'янн знала, що він має рацію.

— Коли ви його заберете?

— Зараз, — сказав Лернер.

Зараз.

— І ми нічого не можемо вдіяти? — спитав Антуан.

— Ні, мсьє, — відповів рабин. — Арі має повернутися до свого народу. Йому пощастило, у нього є живі родичі.

В’янн відчула, як Антуан узяв її за руку. Він повів її до сходів, однак ноги відмовлялися слухатися.

У спальні її сина (ні, не її) вона ходила наче сновида, збираючи його одяг та нечисленні речі. Стару плюшеву мавпу, шматок закам'янілого дерева, який він знайшов біля річки минулого літа, і ковдрочку, яку В'янн зшила з одягу, що був для нього замалий. На одному боці ковдри вона вишила: «Даніелю з любов’ю від мами, тата і Софі».

Уперше прочитавши це, він спитав: «А тато повернеться?» Вона кивнула і сказала, що рідні люди завжди знаходять шлях додому.

— Я не хочу втрачати його. Не можу…

Антуан міцно обійняв її, і вона розридалася. Коли В’янн нарешті заспокоїлася, він прошепотів:

— Ти сильна. Ми мусимо триматися. Ми любимо його, але він не наш.

Вона так утомилася бути сильною. Скільки ще втрат вона зможе пережити?

— Хочеш, я йому скажу? — спитав Антуан.

Вона дуже цього хотіла, але це мусила зробити мати.

Вона склала речі хлопчика в полотняний рюкзак і вийшла з кімнати без Антуана. Їй знадобилися всі її сили, щоб просто дихати і рухатися. Вона зайшла до своєї спальні й дістала із шафи маленьке фото, на якому були зображені вони з Рейчел. Це був єдиний знімок Рейчел, який вона мала. Його зробили десять чи дванадцять років тому. Вона написала на звороті їхні імена, сховала фото в рюкзак і вийшла з кімнати. Не звертаючи уваги на чоловіків, вона вийшла на заднє подвір’я, де діти — досі в простирадлах та коронах — гралися на саморобній сцені.

Троє чоловіків ішли за нею.

Софі глянула на них.

— Мамо?

Даніель сміявся. Цікаво, чи довго вона пам’ятатиме цей звук? Не досить довго. Спогади — навіть найкращі — з часом блякнуть.

— Даніелю… — вона відкашлялася й повторила знову: — Даніелю, підійди, будь ласка.

— Що сталося, мамо? — спитала Софі. — Ти наче плакала.

Вона підійшла ближче, стискаючи в руках рюкзак.

— Даніелю.

Він усміхнувся їй.

— Хочеш, щоб ми ще раз заспівали, мамо? — спитав він, поправивши корону.

— Даніелю, можеш підійти до мене? — знову сказала вона. Він підбіг, притримуючи простирадло руками, щоб не перечепитись.

Вона стала на коліно і взяла його за руки.

— Я не знаю, як тобі це пояснити, — вона закашляла. — З часом я тобі все розповіла б. Коли ти став би старший. Ми сходили б у твій старий будинок. Але часу немає, капітане Ден.

Він насупився.

— Ти про що?

— Ти ж знаєш, як ми тебе любимо, — мовила вона.

— Так, мамо, — відповів Даніель.

— Ми полюбили тебе одразу, щойно ти з’явився в нашому житті, але спершу ти був частиною іншої родини. У тебе була інша мама, інший тато. І вони теж тебе любили.

— У мене була інша мама?

— О ні… — прошепотіла позаду Софі.

— Її звали Рейчел де Шамплейн, і вона любила тебе всім серцем. Твоїм татом був мужній чоловік на ім’я Марк. Хотіла б я бути тією, хто розповість тобі про них все, але я не можу, — вона витерла сльози. — Тому що кузина твоєї мами теж тебе любить і хоче, щоб ти жив із ними в Америці, де повно їжі й іграшок.

Його очі наповнилися сльозами.

— Але ти моя мама. Я не хочу їхати.

Вона хотіла сказати: «Я теж не хочу, щоб ти їхав», — але це ще більше його налякало б.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тобі там сподобається, капітане Ден. Твоя нова родина обожнюватиме тебе. Може, у них навіть буде цуценя, як ти завжди хотів.

Він заплакав, і вона обійняла його. Мабуть, найбільших зусиль у її житті коштувало відпустити його. Вона підвелася. Двоє чоловіків одразу ж підійшли до них.

— Привіт, юначе, — сказав рабин, обдаровуючи Даніеля широкою усмішкою.

Даніель ридав.

В’янн узяла його за руку і провела крізь будинок на подвір’я. Повз мертву яблуню з пам’ятними стрічками і зламану хвіртку до синього «Пежо», припаркованого на узбіччі.

Лернер сів за кермо, а рабин стояв біля задніх дверцят. Двигун завівся, і з вихлопної труби вирвався дим.

Рабин сумно глянув на В’янн і сів на заднє сидіння, залишивши дверцята відчиненими.

Софі й Антуан підійшли та нахилилися, щоб обійняти Даніеля.

— Ми завжди любитимемо тебе, Даніелю, — сказала Софі. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш нас.

В’янн знала, що лише вона могла посадити Даніеля в авто. Він довіриться лише їй.

З усього жаху, який вона пережила під час цієї війни, ніщо не завдало їй такого болю, як ця мить. Вона вела Даніеля до машини, яка забере його від неї назавжди. Він умостився на задньому сидінні.

Хлопчик дивився на неї заплаканими збентеженими очима.

— Мамо?..

Софі раптом вигукнула:

— Зачекайте хвилинку! — вона побігла в будинок, а за мить повернулася з Бебе і простягнула іграшку Даніелю.

В’янн зазирнула в його очі.

— Ти маєш їхати, Даніелю. Довірся мамі.

Його нижня губа тремтіла. Він притис іграшку до себе.

— Так, мамо.

— Будь слухняним хлопчиком.

Рабин нахилився і зачинив дверцята.

Даніель притулився до вікна, утискаючи пальчики в скло. Він плакав навзрид і репетував:

— Мамо! Мамо!

Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.

— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.

Розділ 38

Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.

Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.

Чекала на щось. На когось.

Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.

Двері відчинилися.

— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.

— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.

Як і Ізабель, Мішлін була худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.

— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.

Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.

— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.

Ізабель поглянула на неї порожніми очима.

— Хочеш, я поїду з тобою?

Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.

— Куди мені їхати?

— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.

— Правда?

— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.

— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.

— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.

Мішлін допомогла дівчині підвестися.

Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.

Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.

— Розіньйоль?

Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.

— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.

— Не говори про себе в минулому часі.

— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…

— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.

— Тепер ти говориш у минулому часі, — правду кажучи, Ізабель узагалі не пам’ятала тієї дівчини, яка без роздумів долучилася до руху Опору. Дівчини, яка бездумно привела пілота у квартиру свого батька, а іншого — у сарай сестри. Дівчини, яка пішки переходила Піренеї та закохалася під час втечі з Парижа.

— Ми вижили, — сказала Мішлін.

За останній тиждень Ізабель багато разів чула ці слова. Ми вижили. Коли американці з’явилися, щоб звільнити табір, ці слова були на вустах у кожного в’язня. Тоді Ізабель відчула справжнє полегшення. Після побоїв, холоду, приниження, хвороб, примусових походів на морозі вона вижила.

Однак тепер вона не знала, яким далі буде її життя. Вона не могла знову стати тією, ким була, але як їй рухатися далі? Вона востаннє помахала Мішлін на прощання й сіла в машину Червоного Хреста.

Пізніше, у потязі, вона прикидалася, що не помічає, як люди витріщаються на неї. Вона намагалася сидіти рівно, але не могла, тож притулила голову до вікна.

Вона заплющила очі й миттєво заснула. У гарячці їй знову примарився вагон для худоби, заплакані діти та жінки, які відчайдушно намагаються їх заспокоїти… а тоді двері відчинилися, і вона побачила собак…

Здригнувшись, Ізабель прокинулася. Вона була такою дезорієнтованою, що їй знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона в безпеці. Дівчина торкнулася чола зовнішнім боком долоні. Гарячка повернулася.

За дві години потяг прибув до Карріву.

Вижила. Але чому вона нічого не відчувала?

Ізабель підвелася і, долаючи біль у ногах, пошкандибала з вагона. Коли вона ступила на платформу, її знову почав душити кашель. Вона нахилилася, відкашлюючи кров у долоню. Коли дівчина знову змогла дихати, то спробувала випростатись. Вона почувалася спустошеною. І старою.

Її сестра стояла на краю платформи. В’янн була на пізньому терміні вагітності. На ній була полатана сукня, а її біляве волосся з рудуватим відтінком стало довшим і хвильками лягало на плечі. Вона вдивлялася в натовп, що виходив із потяга, не помічаючи Ізабель.

Ізабель підняла свою висохлу руку вгору.

В’янн помітила її та зблідла.

— Ізабель! — гукнула В’янн і кинулася до неї. Вона торкнулася запалих щік Ізабель.

— Не підходь надто близько. У мене з рота смердить.

В’янн поцілувала потріскані сухі губи Ізабель і прошепотіла:

— Вітаю вдома, сестричко.

— Удома, — повторила за нею Ізабель. Це слово не викликало в неї жодних асоціацій. Думки плутались у голові.

В’янн ніжно обійняла Ізабель і притисла до себе. Ізабель відчула дотик м’якої шкіри сестри й лимонний аромат її волосся. В’янн гладила її спину, як робила це, коли вони були зовсім маленькими. Ізабель подумала: «Я вижила».

«Я вдома».

Коли вони прийшли в Le Jardin, Ізабель помилася і лягла в тепле ліжко.

— Ти вся гориш, — сказала В’янн.

— Так. Гарячка ніяк не відпускає.

— Я принесу тобі аспірин, — В’янн хотіла встати.

— Ні, — мовила Ізабель. — Не залишай мене. Будь ласка. Побудь зі мною.

В’янн умостилася в маленькому ліжку. Побоюючись, що найменший дотик може залишити синці, вона обережно притулилась до Ізабель.

— Мені шкода щодо Бека. Пробач… — сказала Ізабель і закашлялась. Вона так давно хотіла це сказати. Тисячу разів уявляла цю розмову. — …І за те, що я ризикувала тобою та Софі.

— Ні, Ізабель, — відповіла В’янн ніжно. — Це ти мені пробач. Я завжди підводила тебе. Відколи тато кинув нас на мадам Дюма. І як я могла повірити в історію про роман, коли ти втекла в Париж? Це постійно гризло мене, — В’янн нахилилась до неї. — Ми можемо почати все спочатку? Бути сестрами, як хотіла мама?

Ізабель щосили намагалася лишатися при тямі.

— Я дуже цього хочу.

— Я так пишаюся тим, що ти зробила на цій війні, Ізабель.

Очі Ізабель наповнилися сльозами.

— А ти як, Ві?

В’янн відвернулася.

— Після Бека тут жив інший нацист. Поганий.

Цікаво, чи усвідомлювала В’янн, що торкається живота, вимовляючи ці слова? Що почервоніла від сорому? Ізабель зрозуміла, що пережила її сестра. Вона чула безліч історій про жінок, зґвалтованих солдатами, які в них квартирувалися.

— Знаєш, що я зрозуміла в таборах?

В’янн глянула на неї.

— Що?

— Вони не дістануться мого серця. Не змінять того, ким я є. Моє тіло… вони зламали швидко, але не моє серце, Ві. Що б він не зробив, він зробив це з твоїм тілом, а воно зцілиться, — вона хотіла ще щось сказати, можливо «Я люблю тебе», але знову почався кашель. Коли напад скінчився, вона лежала на спині, ледве дихаючи.

В’янн поклала холодну мокру ганчірку на її гаряче чоло.

Ізабель дивилася на кров на ковдрі і пригадала останні дні життя своєї матері. Вона теж так відкашлювала кров. Вона подивилась на В’янн і зрозуміла, що її сестра також про це подумала.

Ізабель прокинулась на дерев’яній підлозі. Вона тремтіла від холоду і водночас заливалася потом.

Вона нічого не чула. Ані пацюків і тарганів, що сновигали скрізь, ані води, що крапала зі стін, ані кашлю та плачу. Вона повільно сіла. Усе боліло. Кістки, шкіра, голова, груди. Вона вже не відчувала м’язів, але суглоби та зв’язки все одно були в агонії.

Вона почула торохкотіння. Постріли. Вона прикрила голову і забилася в куток.

Ні.

Вона була в Le Jardin, не в Равенсбрюку.

Це просто дощ торохкотів по даху.

Вона повільно підвелася на ноги, відчуваючи, як паморочиться в голові. Як давно вона тут?

Чотири дні? П’ять?

Вона підійшла до тумбочки, на якій поруч із мискою прохолодної води стояв порцеляновий глечик. Вимивши руки, вона бризнула водою в обличчя й одягла те, що для неї приготувала В’янн, — сукню, яку носила Софі, коли їй було десять років. І все одно вона була завелика для Ізабель. Вона почала довгу повільну подорож сходами вниз.

Парадні двері були відчинені. Обриси яблунь на подвір’ї здавалися розмитими через дощ. Ізабель підійшла до дверей, удихнувши солодке повітря.

— Ізабель, — підійшла ззаду В’янн, — я зварю тобі бульйон. Лікар сказав, тобі можна.

Ізабель кивнула, дозволивши В’янн думати, ніби кілька ложок бульйону, які витримає її шлунок, щось змінять.

Вона вийшла під дощ. Світ був повен звуків: співу пташок, церковних дзвонів, стукоту важких крапель по даху. Вузькою ґрунтовою дорогою рухалося багато транспорту. Автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Люди сигналили один одному, махали руками, щось кричали. Вони поверталися додому. Повз будинок проїхала американська вантажівка. У кузові сиділи усміхнені солдати, які вітали перехожих.

Побачивши їх, Ізабель згадала розповідь В’янн про те, що Гітлер скоїв самогубство, а Берлін оточений і скоро впаде.

Невже це правда? Невже війна скінчилася? Вона не знала, не могла згадати. Цими днями в її свідомості панував справжній безлад.

Ізабель пошкандибала до дороги, не одразу усвідомивши, що вона боса (її побили б за загублені черевики). Однак вона не зупинялася. Тремтячи, кашляючи, витираючи мокре від дощу обличчя, вона пройшла повз розбомблений аеродром, який тепер зайняли військові Альянсу.

— Ізабель!

Вона озирнулася, відкашлюючи кров на долоню. Тепер вона тремтіла від холоду. Її сукня наскрізь промокла.

— Що ти тут робиш? — спитала В’янн. — І де твоє взуття? У тебе тиф і пневмонія, а ти вийшла під дощ, — В’янн зняла пальто й накинула на плечі Ізабель.

— Війна скінчилася?

— Ми вчора про це говорили, пам’ятаєш?

Через дощ Ізабель погано бачила. Краплі стікали по її спині. Вона глибоко вдихнула і відчула сльози на очах.

Не плач. Вона знала, що це важливо, але не пам’ятала чому.

— Ізабель, ти хвора.

— Ґаетан обіцяв знайти мене, коли скінчиться війна, — прошепотіла вона. — Я маю повернутися в Париж, щоб він міг знайти мене.

— Якщо він шукатиме тебе, то прийде сюди.

Ізабель не зрозуміла. Вона похитала головою.

— Він був тут, пам’ятаєш? Після Тура. Він привів тебе додому.

Мій соловей, я привів тебе додому.

— Він більше не вважатиме мене привабливою, — марно спробувала всміхнутися Ізабель.

В’янн обійняла Ізабель і ніжно розвернула її.

— Ми напишемо йому листа.

— Я не знаю, куди його надсилати, — сказала Ізабель, притулившись до сестри.

Як вони дісталися дому? Вона не знала. Вона невиразно пам’ятала, як Антуан відніс її сходами нагору, поцілував у чоло, як Софі принесла гарячий бульйон, але якоїсь миті вона, мабуть, заснула, бо, отямившись наступного разу, зрозуміла, що настала ніч.

В’янн спала в кріслі біля вікна.

Ізабель закашляла.

В’янн одразу схопилася на ноги й поправила Ізабель подушки. Вона занурила ганчірку в миску, а тоді поклала на чоло Ізабель.

— Хочеш ще бульйону?

— Господи, ні.

— Ти нічого не їси.

— Воно в мені не затримується.

В’янн підтягла крісло ближче до ліжка. Вона торкнулася гарячої вологої щоки Ізабель та зазирнула в її порожні очі.

— Я щось для тебе маю, — В’янн встала і вийшла з кімнати. За кілька секунд вона повернулася з жовтим конвертом і простягнула його Ізабель. — Це нам. Від тата. Він був тут, перш ніж вирушив до Жиро.

— Справді? Він сказав тобі, що хоче здатися, аби мене врятувати?

В’янн кивнула і віддала Ізабель листа.

Її ім’я розпливалося перед очима. Погане харчування зіпсувало зір.

— Можеш прочитати?

В’янн відкрила конверт, дістала лист і почала читати.

Любі Ізабель і В’янн!

Те, що я роблю зараз, я роблю зі спокійною душею. Я шкодую не через свою смерть, а про своє життя. Я шкодую, що не був вам батьком.

Я міг би виправдовуватись. Мовляв, мене зламала війна, я багато пиячив, не міг жити без вашої матері. Але це все не має значення.

Ізабель, я згадав, як ти вперше втекла до мене. Ти сама дісталася Парижа. Ти просто хотіла, щоб тебе любили. А коли я побачив тебе на платформі, то просто відвернувся.

Як я міг не бачити, що ви із В’янн — мій скарб?

Пробачте мені, донечки, за все. І знайте, що я люблю вас усім своїм зраненим серцем.

Ізабель заплющила очі та відкинулася на подушках. Усе життя вона чекала на ці слова, на його любов. А тепер відчувала лише втрату. Вони не віддавали один одному свою любов, коли мали час, а тоді їхній час збіг.

— Бережи Софі, Антуана та немовля, В’янн. Любов — така непевна штука.

— Не роби цього, — сказала В’янн.

— Чого?

— Не прощайся. Ти одужаєш, розшукаєш Ґаетана, ви одружитеся і будете тут, коли народиться моє дитя.

Ізабель зітхнула і заплющила очі.

— Це було б чудово.

За тиждень Ізабель сиділа в кріслі на задньому подвір’ї, закутана у дві ковдри та плед. Травневе сонце гріло її, але вона все одно тремтіла від холоду. Софі сиділа на траві біля неї й читала їй книгу. Її небога намагалася різними голосами читати репліки персонажів. Іноді, хоч як погано почувалася Ізабель, це викликало в неї усмішку і навіть сміх.

Антуан намагався змайструвати колиску з того, що В'янн не встигла спалити під час війни. Усі знали, що В’янн скоро народить. Вона рухалася повільно і завжди трималася за поперек.

Із заплющеними очима Ізабель насолоджувалась цим звичайним днем. Десь далеко лунали церковні дзвони. Останній тиждень їх було чути постійно. Дзвін ознаменовував закінчення війни.

Софі раптом замовкла на півслові.

— Читай далі, — сказала Ізабель, чи, можливо, їй лише здалося, що вона вимовила це вголос.

— Ізабель, — покликала її сестра багатозначним тоном.

Вона підняла голову. В’янн стояла поруч. Її рудувате волосся було сховане під старим капелюшком без крисів.

— До тебе прийшли.

— Скажи лікарю, що зі мною все гаразд.

— Це не лікар, — усміхнулася В’янн. — Це Ґаетан.

Ізабель здалося, що її серце вистрибнуло з грудей. Вона спробувала встати, але одразу впала на крісло. В’янн допомогла їй підвестися, однак вона все одно не могла поворухнутися. Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

В’янн поцілувала її в щоку.

— Ти прекрасна, — сказала вона.

Ізабель повільно повернулася. Він стояв у дверях. У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був тут.

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.

Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.

— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.

Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням.

Тато. Мама. Софі.

Антуан. Мішлін. Анук. Генрі.

Ґаетан.

В’янн.

Вона глянула на сестру і згадала, як мама казала, що одного дня вони стануть найкращими подругами. Що час поєднає їхні долі.

В’янн кивнула. Вона теж плакала, тримаючи руку на животі.

«Не забувай мене», — подумала Ізабель. Якби ж вона мала сили сказати це вголос.

Розділ 39

7 травня 1995 року

Десь над Францією

У салоні літака вмикається світло.

Я чую, як вмикається система оповіщення. Вона попереджає, що ми починаємо посадку в Парижі.

Жульєн нахиляється і пристібає мій пасок безпеки. Перевіряє, чи все гаразд.

— Як воно, знову бути в Парижі, мамо?

Я не знаю, що відповісти.

За кілька годин поруч зі мною лунає телефонний дзвінок.

Ще сонна, я беру слухавку.

— Алло?

— Мамо, ти поспала?

— Так.

— Уже третя. О котрій ти збираєшся на зустріч?

— Прогуляймося спершу Парижем. Я буду готова за годину.

— Я зайду по тебе.

Я встаю з ліжка завбільшки із штат Небраска й іду до мармурової ванної. Приємний теплий душ приводить мене до тями, і я остаточно прокидаюся. Сівши перед трюмо з великим овальним дзеркалом з підсвіткою й поглянувши на своє обличчя, я раптом усвідомлюю.

Я вдома.

Не має значення, що я громадянка Америки і що провела більшу частину свого життя в Сполучених Штатах. Я вдома.

Я старанно роблю макіяж. Потім збираю сиве волосся в пучок. Мої руки не перестають тремтіти. У дзеркалі я бачу елегантну літню жінку з оксамитовою шкірою, блідо-рожевими губами і тривогою в очах.

Це найкраще, на що я здатна.

Відійшовши від дзеркала, я дістаю із шафи білі зимові штани та светр, які привезла із собою. Мабуть, із кольором я прогадала. Я не думала про це, коли збирала речі.

Коли з’являється Жульєн, я вже готова йти.

Він веде мене коридором, наче я сліпа та немічна. Ми минаємо вишукане фойє готелю й виходимо під чарівні весняні промені паризького сонця.

Він просить швейцара впіймати таксі, та я наполягаю на своєму:

— Ми підемо на зустріч пішки.

Він насуплюється.

— Але ж це на острові Сіте.

Я здригаюся від його вимови, але це моя провина.

Швейцар усміхається.

— Мій син любить карти, — кажу я. — І він ще ніколи не був у Парижі.

Чоловік киває.

— Це далеко, мамо, — починає Жульєн. — А ти…

— Стара? — усміхаюсь я. — А ще я француженка.

— Ти на підборах.

— Я француженка, — повторюю я.

Жульєн дивиться на швейцара, який розводить руками і каже:

— Нічого не вдієш, мсьє.

— Гаразд, — здається Жульєн. — Ходімо.

Я беру його під руку і на якусь мить, коли ми ступаємо на тротуар, знову почуваюся молодою. Повз нас, сигналячи, проносяться машини. Хлопці ганяють на скейтбордах, оминаючи туристів та місцевих мешканців. Повітря наповнене запахами каштанового цвіту, свіжого хліба, кориці, бензину й вихлопних газів. Ці аромати завжди нагадуватимуть мені про Париж.

Праворуч я бачу одну з улюблених кондитерських моєї матері. Згадую, як вона купувала мені тістечка.

— Мамо?

Я всміхаюся йому.

— Ходімо, — кажу я владно, затягуючи його в маленьку крамницю. Я стаю в кінці довгої черги.

— Я думав, ти не любиш тістечок.

Я не звертаю уваги й роздивляюсь вітрину з різнобарвною смакотою.

Коли підходить моя черга, я купую два тістечка — кокосове та малинове. Дістаю з торбинки кокосове і даю Жульєну.

Ми знову на вулиці. Ідемо. Він відкушує шматочок і застигає.

— Нічого собі, — каже за хвилину. А тоді знову: — Оце так.

Я всміхаюся. Кожен пам’ятає свій смак Парижа. Цей буде його.

Облизавши пальці й викинувши торбинку, він знову бере мене під руку.

Біля охайного маленького бістро над Сеною я кажу:

— Випиймо вина.

Лише п’ята година. Саме час для цього.

Ми сідаємо на терасі, під навісом із розквітлих каштанів.

На протилежному боці вулиці, вздовж річки, стоять зелені кіоски, де продається все — від картин до старих номерів «Vogue» і брелоків у вигляді Ейфелевої вежі.

Ми їмо картоплю фрі з паперового пакетика і сьорбаємо вино. Один келих переходить в інший. Спускаються сутінки.

Я й забула, як швидко в Парижі летить час. Попри весь гамір, місто занурює людей у стан спокою. У Парижі можна отак просто посидіти з келихом вина.

Уздовж Сени вмикаються ліхтарі й починають світитися вікна квартир.

— Уже сьома, — каже Жульєн. Він постійно стежить за часом. Такий американець. Не може просто сидіти й нічого не робити.

Я киваю, і він сплачує рахунок. Щойно ми встаємо, на наші місця сідає гарно вбрана пара: обоє палять цигарки.

Під руку з Жульєном ми йдемо до Пон-Неф, найстарішого мосту через Сену. Під ним розташований острів Сіте, який раніше був серцем Парижа. Собор Паризької Богоматері з височенними білими стінами нагадує гігантського хижого птаха, що розкинув прекрасні крила. Світло ліхтарів, що стоять над водою вздовж берега, відбивається в Сені, скидаючись на золоту корону, що виринає з хвилі.

— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.

Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.

Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.

Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.

— Мамо? Ти тремтиш.

— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.

Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.

— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.

— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.

— Мусимо, — відповідаю я.

Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.

Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація». Більшості бейджів уже немає, але підписаний моїм ім’ям на місці.

Я впізнаю ім’я на бейджі під моїм, і моє серце стискається. Я беру бейдж і чіпляю на груди, але не відводжу погляд від іншого імені. Я беру той бейдж і дивлюся на нього.

— Мадам! — гукає жінка з-за столу позаду неї. — Ми чекали на вас. Ваше місце…

— Усе гаразд, я постою.

— Дурниці, — вона бере мене за руку. Я не маю бажання опиратися. Вона веде мене крізь натовп до платформи, на якій сидять троє літніх жінок. Молодий чоловік у м’ятій синій спортивній куртці та штанах кольору хакі — вочевидь, американець — стоїть на подіумі. Коли я з’являюся, він замовкає.

У кімнаті панує тиша. Я відчуваю, що всі дивляться на мене.

Я проходжу повз трьох інших жінок і сідаю на порожній стілець перед мікрофоном.

Промовець дивиться на мене і каже:

— Сьогодні в нас дуже особлива гостя.

Я бачу Жульєна в іншому кінці кімнати. Він стоїть, склавши руки на грудях і насупившись. Звісно, він не розуміє, чому це мене посадили на видноті.

— Бажаєте щось сказати?

Чоловік, мабуть, двічі повторює запитання, перш ніж я усвідомлюю зміст його слів.

У залі так тихо, що я чую скрип стільців і тупіт ніг по килиму, чую, як жінки обвіюють себе віялами. Я хочу сказати: «Ні, ні, ні, тільки не я», — але як я можу бути такою боягузкою?

Я повільно підводжуся і підхожу до трибуни. Збираючись із думками, я дивлюся на інших жінок і бачу їхні імена: Алмадора, Еліен та Анук.

Мої пальці стискають дерев’яні краї трибуни.

— Моя сестра Ізабель була пристрасною жінкою, — тихо кажу я. — Вона все робила на повну. Коли вона була маленька, ми постійно за неї переживали. Вона завжди тікала з інтернатів, вилазила у вікна й застрибувала в потяги. Я вважала її нерозсудливою та безвідповідальною. Під час війни вона використала це проти мене. Сказала, що тікає в Париж із коханцем, і я повірила. Повірила. Усі ці роки я шкодую про це. Я мала б зрозуміти, що вона їде не за чоловіком, а тримається за свої переконання, робить щось важливе, — я на секунду заплющую очі і згадую: Ізабель стоїть, обійнявши Ґаетана, та дивиться на мене повними сліз очима. З любов’ю. А тоді заплющивши очі, промовляє слова, які ніхто з нас не почув, і робить останній подих на руках у чоловіка, який кохає її.

Тоді я бачила в цьому лише трагедію. Тепер бачу й красу.

Я пам’ятаю кожну деталь тієї миті на моєму задньому подвір’ї, коли над нашими головами розкинувся тис, а повітря було наповнене ароматом жасмину.

Я дивлюся на ім’я на другому бейджі в моїй руці.

Софі Моріак.

Моя прекрасна дівчинка, яка стала імпозантною, мудрою жінкою, яка все своє життя була поруч зі мною, завжди переживала за мене й опікала, наче квочка. Боялась. Вона завжди трохи боялась навколишнього світу після того, що ми пережили. І це краяло мені серце. Але вона завжди вміла любити, моя Софі. І коли рак прийшов по неї, вона не боялася. У кінці я тримала її за руку, а вона заплющила очі й сказала: «Тітонько… ось і ти».

Скоро і я долучуся до своєї сестри та доньки.

Я знову переводжу погляд на людей у залі. Мої сльози їх не бентежать.

— Ізабель, мій батько Жульєн Розіньйоль та їхні друзі створили рятівний маршрут Солов’я. Разом вони врятували понад сто сімнадцять чоловіків.

Я ковтаю клубок у горлі.

— Я мало спілкувалася з Ізабель під час війни. Вона трималась якнайдалі, щоб не наражати мене на небезпеку. Я не знала про все, що вона зробила, поки вона не повернулася з табору Равенсбрюк.

Я витираю очі. Більше не чути скрипу стільців і тупоту ніг. Присутні нерухомо дивляться на мене. Я бачу Жульєна. На його гарному обличчі читається подив. Він не знав усього цього. Уперше в житті він розуміє, що між нами швидше ціла затока, а не просто міст. Я тепер не просто його мати, його продовження. Я самостійна жінка, і він не знає, що з цим робити.

— Ізабель, яка повернулася з концентраційного табору, була не тієї жінкою, яка пережила бомбардування під Туром і переходила Піренеї. Ізабель, яка повернулася додому, була зламаною і хворою. Вона не була впевнена ні в чому, крім того, що зробила, — я дивлюся на людей переді мною. — Напередодні її смерті ми сиділи вдвох під деревом, вона взяла мене за руку і мовила: «Ві, з мене досить». Я відповіла: «Чого досить?» А вона сказала: «Мого життя. Досить». Так і сталося. Я знаю, що вона врятувала декого з присутніх у цій залі, але ви також рятували її. Ізабель Розіньйоль померла героїнею та коханою жінкою. Вона не могла обрати інший шлях. Усе, чого вона хотіла, — щоб її пам’ятали. Тож я дякую всім вам за те, що ви цінуєте її життя, що пам’ятаєте її всі ці роки.

Я відходжу від трибуни.

Присутні підводяться і несамовито аплодують. Я бачу, як чимало літніх людей плаче і раптом розумію: це рідні чоловіків, яких вона врятувала. Кожен із тих чоловіків повернувся додому і створив родину. На світ з’явилося багато людей, які завдячують своїм життям хоробрій дівчині, її батьку та їхнім друзям.

Мене підхоплює вир вдячності, спогадів і фотографій. Кожен у цій залі хоче подякувати мені особисто і сказати, як багато для нього значать Ізабель та мій батько. Жульєн підходить до мене, наче охоронець. Я чую, як він каже:

— Здається, нам багато про що треба поговорити.

Я киваю і тримаюся за його руку. Я виконую роль посла своєї сестри, збираючи подяку, на яку вона заслужила.

Натовп починає рідішати. Люди йдуть до бару по келих вина. Чийсь знайомий голос каже:

— Привіт, В’янн.

Навіть після стількох років я впізнаю його очі. Ґаетан. Він нижчий, ніж я пам’ятаю. Трохи згорблений, а на засмаглому обличчі видно глибокі сліди часу. Його довге сиве волосся майже сягає плечей. Так чи інакше, а я впізнала б його будь-де.

— В’янн, — каже він. — Я хочу познайомити тебе зі своєю донькою.

З-за його спини виходить прекрасна молода жінка в шикарній чорній сукні та яскравому рожевому шарфі. Вона підходить до мене і всміхається, наче ми подруги.

— Я Ізабель, — каже вона.

Я сильніше хапаюся за руку Жульєна. Чи розуміє Ґаетан, що б це означало для Ізабель?

Звісно, розуміє.

Він нахиляється, цілує мене в обидві щоки й шепоче:

— Я кохав її усе своє життя.

Ми ще кілька хвилин говоримо — буквально ні про що, а тоді він іде.

Я відчуваю, яка я втомлена. Виснажена. Я відпускаю руку сина, іду на тихий балкон і ховаюся під покровом ночі. Собор Паризької Богоматері сяє поруч. Світло падає на темні хвилі Сени. Я чую, як вони б’ються об кам’яну набережну та гойдають човни.

З’являється Жульєн.

— Отже, — починає він, — твоя сестра — моя тітка — була в концентраційному таборі в Німеччині за те, що допомогла створити маршрут втечі для збитих пілотів. І цей маршрут передбачав перехід через Піренейські гори?

Це саме так героїчно, як він описує.

— Чому я ніколи про це не чув? І не лише від тебе. Софі теж нічого не розповідала. Чорт забирай, я навіть не знав, що люди тікали через гори і що існував спеціальний концентраційний табір для жінок, які чинили опір нацистам.

— Це чоловіки розповідають історії, — відповідаю я. Це найпростіша й найчесніша відповідь на його запитання. — А жінки просто живуть із тим, що сталося. На тій війні ми були як тіні. Коли вона скінчилася, на нашу честь не влаштовували парадів, ми не отримували медалей, про нас не згадали в роботах з історії. На війні ми робили те, що мусили, а коли вона завершилася, зібрали уламки нашого життя і почали все спочатку. Твоя сестра щосили намагалася про все це забути, як і я. Може, це була ще одна моя помилка — дати їй забути. Може, варто було про це говорити.

— Отже, Ізабель вирушила рятувати пілотів, тато був військовополоненим, а ви із Софі лишилися самі.

Я знаю, що він уже інакше на мене дивиться. Думає, скільки ще він не знає.

— Що ти робила під час війни, мамо?

— Я виживала, — кажу я тихо. І раптом відчуваю нестерпний сум за донькою, адже насправді ми виживали разом. Усупереч усьому.

— Мабуть, це було нелегко.

— Нелегко, — мене дивує власне зізнання.

Ми дивимося один на одного — мати і син. Він роздивляється мене поглядом хірурга, який нічого не пропускає. Ані нових зморщок, ані прискореного серцебиття.

Він торкається моєї щоки та ніжно всміхається. Мій хлопчик.

— Гадаєш, минуле може змінити мої почуття до тебе? Ти справді так думаєш, мамо?

— Місіс Моріак?

Я рада, що нас перебили. На це запитання я не хочу відповідати.

Я розвертаюсь і бачу привабливого чоловіка. Він американець, але не зовсім типовий. Можливо, з Нью-Йорка. У нього коротке волосся, на якому вже починає з’являтися сивина, та стильні окуляри. Він одягнений у чорний блейзер, дорогу білу сорочку і світлі джинси. Я йду до нього і простягаю руки. Він робить те саме, наші очі зустрічаються, і я оступаюся. У моєму віці таке трапляється часто, але Жульєн миттєво підхоплює мене.

— Мамо?

Я дивлюся на чоловіка переді мною і бачу хлопчика, якого так сильно любила. Бачу жінку, яка була моєю найкращою подругою.

— Аріель де Шамплейн, — шепочу його ім’я наче молитву.

Він міцно обіймає мене, і в пам’яті зринають усі спогади. Коли він нарешті відпускає мене, ми обоє плачемо.

— Я завжди пам'ятав вас із Софі, — каже він. — Мені говорили забути, і я намагався, але не міг. Я шукав вас роками.

Я знову відчуваю, як стискається серце.

— Софі померла п’ятнадцять років тому.

Арі відводить очі.

— Я роками засинав з її м’якою іграшкою, — тихо каже він.

— Бебе, — згадую я.

Арі дістає з кишені моє з Рейчел фото в рамці.

— Моя мама подарувала мені його, коли я закінчив коледж.

Я дивлюся на знімок крізь сльози.

— Ви із Софі врятували мені життя, — каже Арі.

Я чую, як дихає Жульєн, і розумію, що в нього багато питань.

— Арі — син моєї найкращої подруги, — пояснюю я. — Коли Рейчел забрали в Аушвіц, я сховала його в себе, хоч у нас і жив нацист. Це було… страшно.

— Ваша мати дуже скромна, — каже Арі. — Під час війни вона врятувала дев’ятнадцятеро дітей із єврейських родин.

Я помічаю скептицизм в очах свого сина і всміхаюся. Діти бачать нас не такими, які ми є.

— Я Розіньйоль, — промовляю я тихо. — Теж свого роду Соловей.

— Тато знав про це? — питає Жульєн.

— Твій батько… — Я замовкаю і глибоко вдихаю повітря. Твій батько. Ось вона, правда, яку я завжди приховувала.

Я все життя намагалася про це забути, але тепер розумію, що це було марно.

Антуан був справжнім батьком Жульєна. Не біологія визначає батьківство. А любов.

Я торкаюся його щоки.

— Ти повернув мене до життя, Жульєне. Коли я взяла тебе на руки після всього жаху, я знову змогла вільно дихати. Знову змогла покохати твого батька.

Раніше я не розуміла цього. Жульєн урятував мене. Його народження було дивом, коли навколо панував відчай. Він знову зробив із мене, Антуана й Софі родину. Я назвала його на честь батька, якого полюбила надто пізно. Софі стала старшою сестрою, як завжди хотіла.

Нарешті я розповім синові свою історію. Буде боляче згадувати, але в ній будуть і щасливі миті.

— Ти розкажеш мені все?

— Майже все, — відповідаю я з усмішкою. — У француженки мають бути таємниці, і одну я таки збережу.

Я всміхаюся їм — двом своїм хлопцям, які мали б зламати мене, але якимось чином урятували. Кожен по-своєму. Завдяки їм тепер я знаю, що насправді має значення. Це не те, що я втратила. Це мої спогади. Рани загоюються. А любов залишається.

Ми залишаємося.

Подяка

Ця книга — плід любові. Як жінка під час пологів, я часто відчувала втому та відчай, думала, що не таким усе я собі уявляла. Але якимось дивом усе склалося докупи.

Щоб народилася одна-єдина книга, яка могла б реалізувати свій потенціал і знайти свого читача, потрібні зусилля величезної кількості відданих, невтомних, непересічних особистостей. Упродовж двадцяти років кар’єри мене підтримували справді неймовірні люди. Я хочу нарешті — хоч і з надзвичайним запізненням — присвятити кілька абзаців тим, хто вплинув на мою кар’єру, кому я завдячую своїми творами. Це Сьюзан Пітерсон, Леона Невлер, Лінда Ґрей, Елайза Ворз, Роб Коен, Чіп Пбсон, Ендрю Мартін, Джейн Беркі, Мег Ралі, Джина Чентрелло, Лінда Марроу та Кім Гові. Я дякую всім вам за те, що повірили в мене ще до того, як я сама повірила в себе. Особлива дяка Енн Петті, яка змінила напрямок моєї кар’єри й допомогла мені знайти свій шлях.

Дякую працівникам видавництв St. Martin’s та Macmillan. Ваша підтримка й ентузіазм дуже вплинули на мою роботу. Я вдячна Саллі Річардсон за невичерпне завзяття та дружбу. Моєму чудовому редакторові Дженніфер Ендерлін — за те, що підштовхує мене до нових звершень. Ти неймовірна. Також моя подяка Елісон Лазарус, Енн Мері Толберг, Лізі Сенз, Дорі Вайнтрауб, Джону Мерфі, Трейсі Ґест, Мартіну Квіну, Джеффу Капшью, Лізі Томазелло, Елізабет Каталано, Кетрін Періс, Астрі Берзінскас та неперевершеному Майклу Сторрінґсу.

Люди часто кажуть, що письменництво — самотня професія. Це правда, але і її можна перетворити на чудову вечірку з цікавими, неймовірними гостями, які говорять не зрозумілими для більшості людей фразами. У мене є кілька особливих людей, які дуже підтримують, коли я цього потребую, не бояться налити текіли, коли це доречно, і разом зі мною святкують маленькі перемоги. Насамперед я дякую своєму чудовому агентові Андреа Чірілло. Чесно, без тебе я не впоралась би, і що важливіше — і не схотіла б цього. Меґан Ченс, мій перший і останній читачу, червона ручка долі, я дякую тобі від усього свого серця. Без нашої співпраці роман не було б завершено. Я вдячна Джилл Марі Лендіз: цього року ти дала мені неоціненний письменницький урок, завдяки якому «Соловей» вийшов таким, яким він є.

Я дякую своїй колезі Татьяні де Росней, чия великодушність стала неочікуваним даром під час написання цього роману. Вона знайшла час у своєму щільному графіку, аби зробити деталі книги якомога точнішими. Я завжди буду за це вдячна. Звичайно, лише я відповідальна за будь-які помилки й хиби.

І звісно ж, я надзвичайно вдячна своїй родині: Бенджаміну, Такеру, Кайлі, Сарі, Лоуренсу, Деббі, Кенту, Джулі, Макензі, Лорі, Лукасу, Лоґану, Френку, Тоні, Жаку, Дані, Даґу, Кеті та Леслі. Усім, хто поділився своїми історіями. Я всіх вас люблю.

Примітки

1

Жан Вальжан — головний герой роману Віктора Гюго «Знедолені».

(обратно)

2

Луара — найдовша річка у Франції.

(обратно)

Оглавление

Крістін Генна Соловей

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

  Розділ 10

  Розділ 11

  Розділ 12

  Розділ 13

  Розділ 14

  Розділ 15

  Розділ 16

  Розділ 17

  Розділ 18

  Розділ 19

  Розділ 20

  Розділ 21

  Розділ 22

  Розділ 23

  Розділ 24

  Розділ 25

  Розділ 26

  Розділ 27

  Розділ 28

  Розділ 29

  Розділ 30

  Розділ 31

  Розділ 32

  Розділ 33

  Розділ 34

  Розділ 35

  Розділ 36

  Розділ 37

  Розділ 38

  Розділ 39

  Подяка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg