«Марина — цариця московська»

Марина — цариця московська (fb2) - Марина — цариця московська 2818K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис МАРИНА — ЦАРИЦЯ МОСКОВСЬКА

...А зроблю я крильця

диявольські

і дияволом полечу...

Замість передмови, або пролог про житіє Дмитрія і Марини, які буцімто колись уклали спілку з самою нечистою силою

Симпатичний томик (а втім, солідний том на більш як півтисячі сторінок солідного формату) з привабливою назвою «100 великих таємниць», справді містить сто досі нерозгаданих таємниць світової історії. Вони поділені на три рубрики: «Таємниці землі і Всесвіту», «Загадки природи і людини» і, власне, «Таємниці історії». В останній на 24-му місці йде він — «Розстрига чи царський син?» («Чи ти ба, — пригадую, подумалось мені тоді, — виявляється, це й досі когось ще цікавить-хвилює, хоч уже й минуло звідтоді, як за водою спливло, чи не чотириста — а мо, й більше — літ!..»)

А йде він після вічної загадки про невловиму (була вона чи не була?) Атлантиду, після гадання про кам’яні колоси Єгипту, після Стоунхенджа, Ельдорадо (досі, досі шукають фантастичну країну, багату на золото, срібло й дорогоцінне каміння!), про попередників Колумба, загадку Туринської плащаниці та ордена тамплієрів, про досі нерозгаданого Робін Гуда (то міф він чи реальність?), про Жанну д’Арк, про «Летючий голландець» та про доктора Фауста і ще про дещо не менш загадкове.

А після нього все та ж злива нерозгаданих таємниць світової історії: хто був Сірано де Бержерак та Залізна маска, чи були отруєні Моцарт і Наполеон, хто такий Джек-різник, таємниця загибелі літака «Максим Горький» та лінкора «Імператриця Марія», убивство Кірова, останній політ Валерія Чкалова, загибель дирижабля «Гінденбург», де поділася Янтарна кімната, реквієм по лінкору «Новоросійськ», хто стріляв у Джона Кеннеді, загибель Гагаріна і багато-багато інших інтригуючих загадок і таких же таємниць, які все ще привертають увагу допитливих...

Серед них і він (власне, його нерозгадана таємниця) — «Розстрига чи царський син?», що ось уже впродовж чотирьох століть хвилює істориків цей чи не центральний епізод часів Смути на Русі, і все ще залишається загадкою із загадок, таємницею із таємниць.

(Між іншим, у матеріалі згадуваного видання, що розповідає про Лжедмитрія І, чомусь вміщено зображення... Лжедмитрія II. Теж одна із загадок?)

Отож...

«17 травня 1606 року у Москві була вбита людина, яка називала себе сином Івана Грозного, визнана своєю матір’ю, боярами і народом, і яка стала російським царем. Пізніше та ж мати і ті ж бояри зречуться його і стануть називати його вже не царським сином, а розстригою і єретиком Гришкою Отреп’євим. Коли ж вони були щирими? Коли цілували запилені чоботи «царського сина» і повзали перед ним на колінах, шукаючи милостей, чи тоді, коли, не отримавши бажаного, штурхали спотворений труп «розстриги» і публічно на нього плювали?

Ким насправді була ця людина, назавжди залишилося загадкою. Офіційна історіографія, плутаючись у протиріччях, схильна вважати її збіглим монахом із галицьких дворян Григорієм Отреп’євим.

Слідчу справу про «убієння царевича Дмитрія» аж ніяк не можна вважати за достовірне джерело, оскільки князь Василій Шуйський, який проводив слідство і став пізніше царем Василієм IV, «двічі зрікався тих висновків, що їх зробило слідство під його керівництвом, і двічі викривав самого себе в неправдивому проведенні цього слідства» («100 великих тайн». — С. 379).

Вперше визнавши самозванця справжнім Дмитрієм, він тим самим перекреслив навіть сам факт смерті царевича, а вдруге, вже скинувши і згубивши названого Дмитрія, Шуйський раптом заявив, що справжній Дмитрій був вбитий за повелінням Бориса Годунова (а не вбив сам себе в нападі буцімто падучої, як стверджували висновки слідчої справи.) Безперечно, Шуйський знав істину краще, аніж хто б то не був, але яке із трьох його свідчень — правда, а які два — брехня?

І ще процитуємо «100 великих тайн»:

«Отже, «три версії Шуйського» лягли в основу подальших історичних досліджень про особу царя Дмитрія Івановича, і всі історики пізніших часів уже будували свої дослідження, вибираючи зручну для себе версію, ґрунтуючись при цьому на власних поглядах і упередженнях або відкрито плутаючись у всіх трьох версіях».

«Питання про смерть царевича Дмитрія і про вину Бориса Годунова у цій смерті не раз здавалося в архів невирішеним і знову добувалося звідти любителями вирішити його на користь Бориса. Нікому це не вдавалося...» — писав М. І. Костомаров.

А завершив свій земний шлях Микола Іванович Костомаров, буржуазно-ліберальний історик, як прийнято було його за часів есересерії титулувати (то була неперевершена епоха ярликів!), у 1885 році в Петербурзі.

Більше століття минуло звідтоді, а віз, як писав байкар, і нині там.

Бо все ще з архіву виймається істориками справа про «убієння царевича Дмитрія» і такою ж невирішеною повертається у все той же архів.

Щоб знову і знову її звідти видобувати.

Щоб знову і знову її туди запроторювати, все в тій же іпостасі — невирішеною. Бо ж і справді це ще «нікому не вдавалося», тож вона там і лежить благополучно. З надією: а раптом усе якось само собою розв’яжеться? А воно чомусь не розв’язується.

Взагалі, це була неординарна особистість, син (чи не син) царя Івана Грозного, російський цар Дмитрій Іванович! Особливо лякала й дивувала московитів буцімто «нецарська» поведінка Дмитрія та різні його чи не чудернацькі примхи. Це він, зокрема, велів поставити перед своїм палацом у Кремлі статую мідного (але ж і блищала, як сонце заглядало до Кремля, просто жовтим вогнем спалахувала!) Цербера з трьома головами — «адського стража», три щелепи якого (і додумався ж цар! Що він — мала дитина? Знайшов іграшку!) могли відкриватися і закриватися, відтворюючи при цьому клацаючий звук. Як наче збиралися кого живцем згламати! А згламати було чим — три голови з трьома жахливими ротяками! (Не забуваймо: за грецькою міфологією Цербер (Кербер) — лютий триголовий пес, який стереже вихід з Аїда (пекла). Щоб умилостивити Цербера, греки клали в труну медовий коржик, що його померлий мав віддати тій триголовій псині. В переносному значенні Цербер — найзліший і найлютіший страж.) А це — історія із статуєю Цербера — було всього лише безневинним дивацтвом Дмитрія, який любив подібні прибамбаси, як би ми сьогодні сказали. Проте хоч і безневинні, але — небезпечні, адже той мідний Цербер дуже лякав богобоязливих і простецько-наївних московитів, котрі не розуміли розіграшів і кожну таку витівку сприймали всерйоз. А тому московити з острахом згадували того триголового мідяного пса перед входом до царського палацу, що так загрозливо — та ще добре перед тим начищений піском — спалахував проти сонця, наче віщуючи щось недобре. Наче бідами погрожував Москві.

А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», еще ни разу не мылся в бане со своей «поганой царицей». (Себто царське подружжя милося, але — нарізно. А це на Русі у ті часи вважалося чи не гріхом. Ба, ба навіть підозріння викликало, а чому це муж та жона, що, як відомо, одна сатана, не миються у лазні разом, га? Який «поганий» приклад цар подає іншим, га? Га??? Ні, тут щось теєчки... не так. Не інакше як вони не той, не християни. А він, мабуть, так і не руський. Бо руські царі ходять у лазню лише зі своїми «женушками» і таке там витворяють, таке!..) Тож і виходило, що Дмитрій зовсім-зовсім і не «крові царської»!

А ще опозиція почала звинувачувати царя, що він — чорнокнижник (жахливе у ті часи звинувачення), знається на «чорних» чаклунських книгах, бо зело грамотний дуже. А відтак, він — «чаклун і єретик, який уклав спілку з нечистою силою». Оскільки такі чутки повзли й повзли по Москві, то лише дехто вважав Дмитрія незвичайною людиною, більшість — підсобником диявола! Вважалося, що він ще за молодих літ, ледь чи не хлопчиком, намагався встановити контакт з нечистою силою. І встановив. Ось чому його «грамота не від Бога, а від диявола».

Буцімто (так розповідали і при цьому божилися-заприсягалися) «он в Польше продал бесам душу и написал им кровью рукописание», — судили в Москві й пересуджували. Біси обіцяли зробити його царем, а він їм за це обіцяв від Бога відступитися — жах, жах!

Інші ж запевняли: ні, не зв’язувався Дмитрій з бісами, понеже він сам і є... біс. «Он явился в человеческом виде, чтобы смущать христиан и творить себе игрушку с теми, кто отпадает от христианской веры».

Куди вже далі! Але знаходилися й такі, котрі стверджували (клялися й божилися при цьому та на хресті заприсягалися, самі в те щиро вірячи), що Дмитрій — «восставший из гроба мертвец, некогда живший, а потом умерший и оживленный бесовской силой на горе христианству». (Щось на кшталт сучасних зомбі.)

А далі... Далі розказували про Дмитрія і не такі страхіття! Навіть через роки після його загибелі у багатьох від тих розповідей волосся на голові сторч ставало! Буцімто якось «пішов Гришка Отреп’єв по льоду під Москворецький міст і хотів було утопитися в ополонці, де баби своїм мужикам портки полоскали, аж тут — тиць! Лукавий! З ріжками та з хвостом, нечиста личина. Ей, ей, кричить, постривай топитись! Краще мені віддайся. Весело на світі поживеш. Я можу тобі багато злота-срібла дати і великою людиною зробити!» (Дехто із слухачів ні-ні та й думав: і пощастило ж тому Гришці! От мені б такого біса здибати!..) Гришка Отреп’єв і говорить йому: «Зроби мене царем на Москві!» — «Тільки й ділов-то? — дивується лукавий. — Это мы могем. Але ти віддай мені душечку свою і угоду кровію напиши!..» — «Тільки й дєлов-то, — у свою чергу дивується Гришка. — Это мы могем...» І віддав нечистому душу свою і кровію написав про спілку з тим бісом, будь він неладний, не при ночі будь його згадано!.. Ось таким робом, якщо вірити народній ясі, й отримав якийсь там Гришка Отреп’єв московський престол...

І все ж варто зазначити, що попри ці байки, вельми популярні тоді в народі, ще жоден самозванець у всесвітній історії — а їх там було та було! — не користувався такою підтримкою, як Дмитрій Іванович! Історики сходяться в одному: народ щиро і непримусово любив Дмитрія і навіть був готовий покарати його хулителів. Більше того, якщо хто зважувався назвати Дмитрія «несправжнім», то за словами сучасника, «той і пропав: будь він монах чи мирянин — відразу ж уб’ють або втоплять!»

Любити — любили, але ж вони, як підоспіла лиха година, його і вбили.

Але як би там не було, а Дмитрій (чи Григорій Отреп’єв, який видавав себе за Дмитрія, — якщо це відповідає істині), назавжди зберігся в історичній пам’яті руського народу. Про нього й досі існують незабуті легенди й передання та пісні, у яких правда і фантазія вже навічно переплелися і де билиця, а де вигадка — хто й уторопає. Оскільки був він незвичайною людиною, то й виступає в народних піснях чаклуном всемогутнім і намагається — у все тих же історичних піснях — вилетіти з палацу, у який вже увірвалася ошаліла юрма, що її вели і нацьковували бояри-змовники.

А поделаю крыльца дьявольски, Улечу нунь я дьяволом...

Він буцімто і полетів. Ще й досі десь літає на Русі. А тіло, що його тоді, у травні 1606 року, у Кремлі розтерзала юрма, зовсім і не його тіло. То він чиєсь замість себе ошалілій черні підсунув...

Не відстає в тих переданнях та піснях від Дмитрія і вона, цариця його. Бо теж володіє чаклунством, як і муж-цар її.

«Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала, незрозуміла і відторгнута людьми і часом, — свідчить сучасний історик. — Тільки в образі чаклунки вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народові, і він одразу ж ув’язнив її навічно в Коломенській башті».

З тієї башти Коломенського кремля — восьмий, найвищий, ярус! — вона — чаклунка! — врешті-решт і випурхнула сорокою-білобокою. І теж звідтоді десь літає у небесах Росії — слідом за мужем своїм, царем і бісом, якого вона так любила, так любила...

А була вона — буцімто чарівниця, як у піснях співається (а може, й справді нею була, чарівницею?) — всього лише дівчиною з далеких від Москви Карпат, юною графинею, до того фатального (а раптом і щасливого — хто тепер достеменно скаже?) одруження з царем Русі, з Дмитрієм Івановичем, про якого й нині співають, що крильця він таки добув собі диявольські і дияволом полетів...

Повість перша. Самбір. У замку королівського старости

I. І квітла вона чічкою з карпатських полонин...

Це про неї, шістнадцятилітню — тоді — шістнадцятилітню! — нічим до того не вдатну дочку воєводи і нікому в прин­ципі, крім домашніх, не відому, таку собі юну панночку, хоч і з родовим титулом ясновельможна, — як шанобливо величали панів, гетьманів та їхніх дружин при звертанні до них чи в розмові про них, — так ось це про неї, але пізніше, через віки та віки писатимуть (дивуючись при цьому):

«Хто ж така ця Марина Мнішек, яка з першого погляду безтямно закохала в себе самозванця — претендента на російський престол, і так, що він заради неї готовий був від усього відмовитись? Янгольської краси жінка чи демон, перед якими не міг встояти запальний авантюрист?

Ні, Марина далеко не красуня, у ній не видно жіночої чарівливості (а як на мене, то вона якраз і володіла чарівливістю. — В. Ч.). Але зовнішність, як відомо, буває оманлива, а можливо, художник навмисне на перший план виніс у портреті не миловидність або чарівливість, а інші властивості її натури — сильну волю, загострене себелюбство, гордість. Бо як інакше пояснити, що в Марини не бракувало женихів, залицяльників-кавалерів, навіть найзнатніших? Усі вони нещадно боролися між собою за її руку і серце. Навіть доходило до дуелей. Але холодна панна залишалася байдужою, наче відчувала, що не прийшов її час, що майбутній її вибранець допоможе їй досягнути, хай і не небесного престолу, але найвищого на землі — царського, і терпляче чекала» («100 великих любовниц». — Москва: «Вече», 2002).

Між іншим, Марина одночасно потрапила і в інше московське видання, ледь чи не енциклопедичне: «100 великих авантюристов» (треба гадати, як велика авантюристка у другому випадку і такого ж розміру коханка у першому (Москва: «Вече», 2003).

І якщо вірити згаданим виданням, дочку воєводи «вела гордыня». А ще ж усім відома характеристика її, зроблена О. С. Пушкіним: Марина Мнішек (далі подається мовою оригіналу) «...была самая странная из всех хорошеньких женщин, ослепленная только одною страстью — честолюбием, но в степени энергии, бешенства, какую трудно и представить себе». (Сьогодні, у світлі відомих історичних фактів, можна засумніватися щодо «ослепленной только одной страстью — честолюбием», — як і щодо «бешенства». Олександр Сергійович, працюючи над трагедією «Борис Годунов», не побачив у ній всього лише юну дівчину. А може, він уявляв її зовсім іншою? Але хай...)

Московський уряд у своїх грамотах її обзиватиме «еретицею, богомерзкой, латынския веры люторной (?), прежних воров женою, от которой все зло Российского государства учинилось...».

Так уже і все зло Російської держави? Слава Богу, доступні вже в наші дні дані поступово починають Марину реабілітувати.

«...ім’я сандомирського воєводи Юрія Мнішека буде зустрі­чатися в них (документах Смутного часу. — В. Ч.) особливо часто. І виною всьому історія царевича Дмитрія Івановича і Марини Мнішек, яка ніколи б не відбулася без участі цього вельможі. Зовсім несподівано щедрий благодійник і захисник віри виявиться одночасно таким, що не гребує ніякими моральними перепонами, честолюбцем і серебролюбцем. Як таке могло відбутися і чому всі ці негативні якості були перенесені пізніше на зовсім непричетну до махінацій батька Марину Мнішек?» (В. Козляков).

І все ж в інших уиданнях уперто гнуть своє, традиційне:

«Марина Мнішек... ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою долю...»

А в неї, як опинилася в башті Коломенського кремля (восьмий ярус), уже не було ні життя, ні майбутнього. І це та Марина Мнішек, буцімто авантюристка, якій небеса у 26 літ, як превелику милість, послали швидку кончину.

Із книги «100 великих казней» (все того ж видавництва «Вече», Москва, 2000): «Сподіваємось, що небеса зжалилися над нею, послали (їй) швидку кончину...»

То хто ж вона насправді: жінка, у якої у 26 років зосталося лише минуле? Самбірське дитинство і рання — там же — юність? Препишне вінчання у Кракові в присутності короля Речі Посполитої у 1606 році? Тріумфальний в’їзд до столиці Московського царства? Коронація за участю Патріарха Московського? 9 днів перебування у статусі цариці московської, коли вона так і підписувалася: Марина, цариця московська? А потім — стрімка і всепоглинаюча катастрофа, що тривала аж до 1614 року, останнього року її перебування в цьому світі? Заслання, поневіряння по Русі з надією повернути собі втрачене? Загибель трьох чоловіків (з двома вінчана, двох кохала)? Страта чотирирічного сина, прозваного «ворьонком» і «выбледком»? Останнє ув’язнення у Кремлі, але не в московському, і народні передання про її чаклунство? Те минуле, що його вона згадувала, розуміючи: майбутнього у неї вже немає і бути не може...

А згадуючи своє не таке вже й велике минуле — принайм­ні, за роками, 26 усього ж бо літ! — бачила себе п’ятнадцяти­літньою в Самборі...

У ті часи, про які й піде мова, воєводами в Давній Русі та інших слов’янських державах називали вождів, полководців, а також правителів міст чи округів.

Її батько, граф Юрій Мнішек, і був сандомирським воєводою (нині про нього в енциклопедіях пишуть як про авантюриста (а втім, можливо, він таким і був), одного з ініціаторів збройної інтервенції польсько-литовських феодалів проти Російської держави на початку XVII ст.).

У Самборі він був ще й королівським старостою.

У Самборі і минуло її життя — народження, дитинство, піддівство, рання юнь, коли до неї, тоді вже шістнадцятилітньої, посватався, закохавшись перед цим, російський царевич, — аж до вісімнадцяти років...

Розказувала нянька її багатолітня і вірная — чи не мати названа, — бабця Софія. Колись, гейби не за нашого життя, ачей і не за життя наших батьків, а ще раніше, була в тих краях маленька дерев’яна «хортеця» (так бабка вимовляла, і, так од неї перейнявши, вимовляла й маленька Маринка, а матінка тоді зело гнівалася, що її доня псує мову просторіччям та різними покручами простолюдинів, холопів, а батько лише посміхався!), і сидів у тім укріпленні князь із своїми людьми. Князь був не злим, але й не добрим, а таким... Яким і належить князям бути. А навколо «хортеці» були непроходимі бори, верховіттям у негоду шуміли, шуміли, шуміли... Тоді й доріг у краї на було, тільки по Дністру й плавали... У тій «хортеці» люди ховалися од ординських набігів — клята татарва могла у будь-який день на прудких конях вигулькнути. Що й траплялося чи не щоліта. Не встиг добігти до укріплення, за палісад його дубовий сховатися — поминай як звали! Заарканять тебе і в люту неволю, у самий Крим поженуть — пропала на віки вічні людина! Ось такечки тоді й жили — слава Богу, непроходимі бори рятували. Татари остерігалися у них і носа сунути. Тож спасалися в гущавинах, де ревіли ведмеді. Та ще за гострим частоколом укріплення. Хоч ти князь, хоч простолюдин — усі ховалися. Лиха годинонька була. З віку в вік ординці тоді шарпали Україну — просвітку не було. А край той ніяк тоді не звався. І «хортеця» не мала ймення. (Люди між собою її іноді називали «новоосілим городищем».)

А була в князя донька. Гарненька така, жвавенька і до всього на свою біду цікавенька. Все їй покажи-розкажи і розтовкмач що й до чого. Князь-удівець дуже любив свою доню і беріг її, у всьому їй потакав. Як вона скаже, так і буде. Беріг князь свою доньку, беріг і не вберіг. Якось вибралась та цікавенька до всього князівна за палісад та й пішла у бір, хоч князь їй те суворо забороняв. А вона пішла. Буцімто подивитися на світ білий — який він? Бо ж за частоколом їй зело набридло — одне і те ж. А так кортіло подивитися на світ білий — от і пішла. Та швидко й заблудилася. Мовби ж і недалеко відійшла од палісаду, а вже й не второпає, у яку руч їй брати, аби хоч назад додому повернутися. Всюди бір шумить, пустка, ніякого білого світу і на позір немає, десь звірі гарчать, і не відає вона, у який бік іти, аби до «хортеці» вийти. Куди не поткнеться — всюди зарості непроходимі. Страшно, моторошно, сичі ухкають, десь ведмеді ревуть, а на білий світ, що її так цікавив, і знаку немає.

Три дні княжі люди в борах навколишніх князівну шукали, кричали-гукали — глухо. Потім ще три дні, ще... Аж тоді й знайшли. Тільки й того, що теплу. Але нездатну жити — князівна вже й на ногах не трималася.

Коли її надибали врешті-решт — собаки нюхливі допомогли вийти на її слід, — князівна вже й говорити не могла — така квола та негодяща була. (Марина, слухаючи, нищечком сльозу пускала, шкода було невідомої їй княгиньки.) Тільки злякано шепотіла: «Світу білого... ніц, немає. Самі бори... Усюди самі бори, а світу білого й немає...» Себто хотіла сказати: куди вона не йшла, у який бік не повертала, де не блукала хащами, а ніде ні доріг не бачила (бо їх там тоді й не було), ні людей, ні хоч якогось просвітку — самі лише бори шуміли верховіттям, навіть небо затуляючи. Тож і не побачила вона світу білого... Допоки її донесли до фортеці, кволий вогник життя ще якось у ній тлів, а тоді й він згас... Закінчила вона своє молоде життя все з тими ж словами (сама лякалась, коли їх вимовляла): «Світу білого ніде ніц, немає. Самі лише бори... Самі бори...»

От князь погорювавши й ухвалив: на честь загиблої дочки і в її пам’ять назвати те місце Самібори — з наголосом на «о». Так і повелося звідтоді Самібори, Самібори... А з часом назва скоротилася до Сам-бір. А потім так, як і нині — Самбір.

Сьогодні Самбір — одне з найстаріших міст на Прикарпатті, розташоване на лівому березі Дністра за 73 кілометри від обласного центру Львова, на перехресті доріг Львів — Ужгород, Дрогобич—Перемишль.

Першою друкованою згадкою про місто вважається 1241 рік. Того року ординці спалили й сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперішній Старий Самбір), а вцілілі мешканці знайшли притулок у добре укріпленому посаді (передмісті), що звався Погонич.

На березі Дністра, де в нього впадали швидкоплинні Страв’яжа та Дубровка, між Карпатами з одного боку і великими болотами з другого, — це був добре захищений природою край. Шуміли там дрімучі бори-ліси, де наші предки займалися нагінним полюванням, — від слів «погон», «погоня» і виникла назва Погонич. Утікачі розбудували його, і звідтоді посад Погонич став зватися Новим Самбором, а пізніше й просто Самбором.

Про назву міста розповідають кілька легенд (загалом десять), і всі вони мовби правдиві. Так, за однією з них, назва міста походить від згадуваного вже словосполучення «самі бори» (на придністровських околицях тоді й справді шуміли самі бори) або від назви червоної верби, званої «самбірка», зарості якої були в тих краях вельми поширеними — і біля Старого Самбора і біля Нового Самбора. Ще інші вважають, що назва походить від старослов’янського чоловічого імені (було таке) Самбір. Або від кельтського слова «самбора» — тиша. Існують й інші припущення, але яке з них відповідає істині, тепер уже й не скажеш.

Династії польських королів та магнатів, віками здійснюючи нещадну полонізацію місцевого українського населення, володіли Самбором від 1349-го і по 1772 рік, коли розпалося Польське королівство. З історії відомо, що в кінці ХVI — на початку ХVII ст. королівським старостою Самбора був великий польський магнат сандомирський воєвода Юрій (Єжи) Мнішек. Як представник короля Речі Посполитої, він здійснював адміністративні та судові функції на Самбірщині. (Староство — адміністративно-територіальна і господарська одиниця у феодальній Польщі, Великому князівстві Литов­ському (та й нині Польща поділена на 49 воєводств) та на загарбаних ними українських землях, і надавалося воно в тимчасове чи вічне користування вищим урядовцям за службу — їм і належали прибутки із старостинських маєтностей, чиї селяни нещадно експлуатувалися і трудилися на користь старости.)

Мешкав королівський староста Юрій (Єжи) Мнішек із своєю родиною у міському замку, що в ті часи й до кінця XIX ст. був найважливішим тамтешнім об’єктом.

Знаходився він там, де нині в Самборі площа Замкова.

Замок... Укріплене житло феодала доби середньовіччя з оборонними, господарськими, культовими та іншими будівлями, звичайно ж оточене високим кам’яним муром з кількома вежами і потужною в’їзною брамою.

Як писатиме Леся Українка, «...пан гуляв у себе в замку, / У ярмі стогнали люди, / І, здавалось, що довіку / Все така неволя буде».

Сьогодні від Самбірського замку залишилися тільки рештки оборонних ровів та валів із залишками бастіонів, а також місток через Млинову.

А колись він був грізно-неприступно-величним, улюбленим місцем відпочинку королів, їхньою літньою резиденцією у тих мальовничих краях. Своє значення замок втратив аж в кінці ХVIII ст., а вже у 1792 році міський уряд, викупивши його будівлі, відкрив там бровар (пивоварний завод), а в 1825 році на території замку спорудили приміщення повітової лікарні — нині Самбірська центральна районна лікарня. А колись... А тоді...

Процитуємо перший опис замку, що подається в люстрації — інвентарному описі Самбірської економії — за 1686 рік:

«При в’їзді до замку з міста перед брамою є міст мурований з поруччям (основа збереглася до нашого часу). Перша брама з дерева, квадратна, вкрита новим дахом, до неї подвійні двері. На тій брамі вгорі дві кімнатки з однією стінкою, в котрій були двері. Із сіней вхід до малої кімнатки з трьома вікнами без дверей, поруч друга кімнатка.

З цієї брами, зліва, є вхід до кордегарди (кімнати для тимчасового відпочинку варти), в ній є карцер. При виході з кордегарди друга брама, на якій зверху було дві комори. Навколо тих комор, над брамою — ґанок без баляс (баляси — виточені фігурні стовпчики поручнів балкона, сходів і т. ін., а також поручні). Над самою брамою великий купол, вкритий ґонтом. З правого боку стояв великий старий будинок (мабуть, вартівня).

Замкова каплиця побудована з дерева на кам’яному фундаменті, накрита ґонтом. Мала невеличку башту, покриту бляхою. Всередині вівтар з образом розп’ятого Ісуса Христа, накриття оздоблене червоними гербами з френзелями, обрус вишитий червоним шовком, чотири лави для сидіння людей. Каплиця всередині вся помальована, мала шість вікон. Хори також помальовані і решітки дерев’яні з вікнами, звідки король з королевою деколи слухали службу Божу. Була також сповідальня (конфесіал) для вислуховування сповідей. Підлога була з кам’яних плит.

Далі палац, у якому зупинялися король з королевою, потім ще один палац. Галерея перед дверима, в якій підлога кам’яна, баляси дерев’яні навколо галереї, над галереєю великий купол покритий ґонтом, двері до палацу подвійні.

В сінях шість вікон з кватирками, оправлених оловом. Два великих столи, по обидва боки лави, підлога кам’яна. Навколо було кілька інших кімнат, що сполучалися між собою дверима.

Палац хоч і великий, але був обставлений скромно, весь під дахом, до якого були прикріплені дві великі драбини.

Посередині площі стояла альтанка, покрита ґонтом. Напроти стояв свіжовимуруваний будинок з пивницею (підвалом), можливо, мисливський будиночок, збоку велика кухня, стайня і декілька інших панських будинків. Кругом замку готів паркан з дерева. Окремо на підзамчу знаходилася пивоварня з двома великими і чотирма малими бочками (чанами), далі винарня, скарбниця і три млини».

Хоч як не дивно, але кам’яних оборонних мурів замок не мав; дерев’яний — правда, дубовий — палісад, та й потому. Але і його нелегко було взяти штурмом, він теж надійно захищав. А втім, вороги так ніколи і не штурмували Самбірський замок, аж доки він сам від часу не зруйнувався...

Життя в Самбірскому замку йшло своїм узвичаєним ходом, дещо навіть буденним, але для маленької Маринки воно було сповнене таємниць і пригод, що їх вона — маючи добру фантазію — здебільшого уявляла і потім вірила, що саме так воно і є. Як вірила і в те, що біля фонтана й особливо в саду живуть якісь добрі «дива». Світ, що ховався за палісадом, був її світом, її батьківщиною і справді здавався їй таємничим світом, незвичайним, таким, якого ніде більше немає, світом, повним розваг і безтурботних гульок. У Самборі вона була найщасливішою — до шістнадцяти-вісімнадцяти літ. Хоча... Мабуть, ні, найщасливішою вона буде у Кракові, на власних заручинах — королева з королев! — і потім дев’ять днів у Москві царицею. Аж цілих-цілих дев’ять днів!.. Але в Самборі... В Самборі вона почувалася безтурботним пташам, без гріхів, без клопотів, без турбот, переповнена рожевими мріями про свою будучину, дівча-піддівок, яке ставало вже дівчиною на виданні, дівчиною-вишенькою, котра почала розквітати, півонія, що так червоно-вогняно-гаряче заполум’яніла.

— Ти — моє янголятко, — казала, бувало, їй мати, і вона таки почувалася тоді безгрішним і безтурботним янголятком.

— Бо ти — дитятко-курчатко, — ласкаво-лагідно казала й бабця Софія.

То були її найщасливіші роки.

Не було в палаці королівського старости такого куточка, де б вона не побувала, в саду чи й біля фонтана, вздовж і впоперек вибігала замкове подвір’я. Усе їй було цікаве в Самборі, світі її великому-великому, адже вона тоді відкривала для себе життя, всюди буваючи: від мурованого мосту перед в’їзною брамою і до замкової каплички з розп’яттям Ісуса Христа у вівтарі, не кажучи вже про палац, у якому колись зупинялися королі і де вони, Мнішеки, були повноправними господарями. І палацу, і навколишнього краю. Особливо любила бувати в мисливському будинку батька, бігала на пивоварню — там такі гарні бочки стояли, на винарню, до млинів, де поралися загадкові і трохи аж лячні мірошники, білі від млива... А сад з фонтаном, а... Все, все у замковому світі їй було вдивовижу! Виховательки і доглядачки (та й гайдуки теж) ледве встигали за нею — самотньою воєводину дочку не залишали й на мить. Така була сувора вказівка самого пана воєводи.

Кілька разів дівчину возили на її бажання до Дністра на прогулянку, де вона залюбки гуляла в супроводі няньки (але неодмінно з доброю охороною гайдуків чи надвірних козаків). Додому поверталася засмаглою, обвітреною, з очима, повними захоплення, з прутиками червоної верби — такими гарними, вони довго потім стояли у неї у вазочці і звалися так загадково — самбірки. (Очевидно, то був краснотал. Шелюга. Або червоний верболіз, званий по-місцевому самбірками.)

Влітку староста влаштовував для своєї родини поїздки в гори, звані, як вона дізналася, Карпатами, на полонини, куди вони вибиралися довгим поїздом, що складався з десятка карет, візків та сотні вершників, які скакали обіч. Десь на полонині Мнішеки зі своїми слугами та гайдуками отаборювалися бувало й на кілька днів. (Тоді спали в наметах, що так вабило Маринку.) А вечорами — багаття, танці і співи біля огнищ найнятих музик. Їй запам’яталися смерекові гори, бескиди, бурхливі річки, що, нуртуючи, неслися з гір, зелені полонини, по яких білими хмарками ходили вівці. Любила слухати трембітарів, які грали (трембітарили) на своїх довгих берестяних дудках... Це їй запам’яталося на все життя, і коли вже в далекій Москві, на Волзі чи й у Коломні згадуватиме ті поїздки в Карпати, то в душі озиватимуться трембіти і здаватимуться їй рідними. Хоч батько й запевняв, що то всього лише «хлопська музика», груба для витончених вух шляхти...

Коли підросла, любила вибиратися з батьком на полювання — одного разу навіть дивилася, як на рогатину брали ведмедя. Жахалася, як він ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати зі своїх грудей рогатину...

То був бурий карпатський ведмідь, здоровенний! А ще як звівся на задні лапи, то й з добрим дядьком зростом зрівнявся.

Від болю й наруги він так ревів, що в неї аж у вухах позакладало, і вона дуже тоді злякалася.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали його гайдуки. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доленька...

Потім Маринці той ведмідь навіть снитиметься. А приходячи в її сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!» І вона довго полохатиметься при одній згадці про ведмедя та прохатиме пильніше в’їзд до брами пантрувати, аби в замок не проник бува ведмідь... Жахатиметься, мабуть, від отого парадоксального: «Я тобі нічого лихого не вчиню, тіко уб’ю тебе!»

І тоді, як ведмедя убивали, загнавши йому в груди рогатину (вона враз почервоніла, коли ведмідь, захрипівши, почав валитися на бік і мисливці гуртом добивали його), вона так злякалася, здійнявши крик, що всі її заспокоювали, запевняючи, ще «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він пішов до своїх ведмежих праотців, у ті Карпати, де прадіди наші спочивають...». А якось гайдук, молодий парубок, як у них, у горян, кажуть, файний леґінь, щось тицяв їй і казав, посміхаючись білозубою посмішкою під чорними вусами: «Заспокойся, панночко графине, ось тобі чічка...»

— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?

— По-нашому квітка...

І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!

— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...

І заспівав:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!

І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...

А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:

«Ой, Марічко, чичири, чичири, чичири, Розчеши ми кучері, кучері, кучері». «Я би тобі чесала, чесала, чесала, Коби мамка не знала, не знала, не знала. Мати буде дивити, дивити, дивити, Як ся буду ганьбити, ганьбити, ганьбити».

І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.

Ой, Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...

І вона ще й заздрила невідомій Марічці, яку леґінь любив, а її ще ніхто не любив і ніхто їй так гарно, до сердечного щему не співав...

Бабця Софія аж руками своїми маленькими та сухенькими сплеснула, як побачила в неї карпатську квітку.

— Чічко ти моя, чічко, — ласкаво казала. — Будеш ти й справді здорова і гарна, як наші чічки з полонин...

А ще ж були прийоми, на які звідусіль і навіть з Польщі з’їжджалися ясновельможні гості, і тоді в замку ставало аж тісно від карет. Підрісши, Марина любила бувати на тих прийомах-гульках, на балах, де танцювала й веселилася напропале, часто міняючи плаття. Бувало й по кілька за вечір. Уже починаючи з шістнадцяти літ у неї стільки було платтів, що й з ліку збивалася, коли заходжувалася їх рахувати. Щодень по кілька разів перевдягалася — стрункенька, гарненька, будь-яке платтячко було їй до лиця, тож і любила часто вбиратися і дефілювати двором замку в оточенні виховательок та подруг...

Тільки замкового підземелля, льохів його страшних змалку боялася — там, казали, темно, вогко, повно жаб і вужів. Брр!!! Лякалася навіть до окованих залізом дверей, що вели до підземелля, близько підходити. Часто в замок кінні гайдуки та жовніри приганяли селян із старостинських маєстатностей і зачиняли їх у тих жахливих льохах. (Батько казав: то — лотри, вони погано працювали, були лінивим бидлом, пся крев, яке потребує добрих нагаїв!) Їх часто й пороли різками та нагаями біля кордегарні, а потім відпускали. Щоб швидко пригнати нових, і все повторювалося, і в підземеллі замку завжди хтось мордувався, тож там, казали, чути було стогони — навіть тоді, коли в підземеллі нікого й не було...

Шеренг молодих шляхтичів, претендентів на її руку та серце, не було. Тоді, у 1602 році, й пізніше. Як не було й залицяльників. І тим більше, дуелей з-за неї. Жаль, було б здорово, аби молоді шляхтичі ставали з-за неї на прю до бар’єра. Але чого не було, того не було. Та й не так це вирішувалося в їхньому світі. Не дівиці на виданні вибирали, а — їхні батьки. За кого скажуть, за того шляхтянки її кола і йшли — до чого тут дуелі. Як і любов. Накажуть іти — підеш. А про любов ніхто тебе й питати не буде.

Вирішував батько. А він вирішувати долю Марини не квапився. Чекав, вибираючи потрібного — з його точки зору — жениха. Тому в її колі з матримоніальними пропозиціями зверталися не до них, шляхтянок на виданні, а до їхніх батьків. З ними й вирішували женихи все, що треба, а їх, шляхтянок на виданні, лише ставили до відома: підеш за такого-то шляхтича, і все тут. Отож, батько вичікував, спо­стерігаючи, як підростає Маринка, вичікував єдиного шансу, виграшного, без промаху, а вона безтурботною пташкою щебетала-зростала у рідному Самборі...

— Бабусечко, розкажи мені казку, тільки страшну-престрашну! Щоб я швидко заснула.

— Нащо тобі страшні, голубко? У світі й без нас страху багацько — цур йому! Краще я тобі розкажу про хороших людей...

Хороші люди, на переконання бабці Софії — і це Маринка вже знала, — лише бідні люди. Тож бабусині казки були неодмінно про бідних-бідних (що таке бідність, Маринка ніяк не могла збагнути) і починалися десь так:

— Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатинки, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Та ще мав жінку та цілу громаду дітей. І сам на знав, скільки їх в його тісній хатинці пищить, верещить, просить їстоньки...

Марина чомусь захоплено вигукувала:

— І я хочу в такій бідній-бідній хатинці жити, де діти пищать, верещать і просять їстоньки...

— Тобі не можна у бідних жити, бо ти ясновельможна панночка і в замку живеш графському.

— А мені набридло в замку жити! Я хочу в бідній хатці пожити — це ж так, напевне, цікаво!

— Господь з тобою! Люди не відають, як тої бідності спекатись, а ти сама до неї хочеш. Цур їй, цур, бо ще наврочиш! Ти забула, у якій ти родині на світ білий з’явилася?

Мнішеки були знатною і відомою в Польщі магнатською родиною. (Магнатство перекладається з латини, як багата, знатна, велика людина; тоді в середньовічній Європі — великі землевласники.)

Але походив рід Юрія Мнішека із шляхти, дрібного дворянства. У Великому князівстві Литовському, до складу якого входили й українські землі у ХV—ХVI ст., існувала специфічна інституція — Рада панів. У 1492 році під час війни з Тевтонським орденом «пани» поставили Великому князівству ультиматум: не підемо воювати, поки Рада не буде наділена повноваженнями. І частково навіть з правом приймати закони. Згодом Рада панів починає домагатися, аби тільки їй належала законодавча функція у Великому князівстві Литовському. «Пани» також займали і вищі посади в державі. Згодом на місцях це призвело до ліквідації удільних князів і введення старост — зрозуміло, що ними теж ставали члени Ради.

Але магнатське всевладдя недовго протрималося. У зв’язку з турецько-татарською експансією висунулась воєнна становість — шляхта. Постійні тодішні війни згуртували цю соціальну групу, яка невдовзі заявила про свої політичні права і почала вимагати перерозподілу повноважень на свою вигоду. І вже в ХVI ст. шляхта взяла в свої руки місцеве самоуправління. Об’єднання королівств Польського і Великого князівства Литовського в єдину державу Річ Посполита стало політичною перемогою шляхти. Звідтоді вона отримала найкращі можливості — від права вето в сеймі до права пропінації — виготовлення горілки і торгівлі нею. І хоч магнати все ще залишалися відчутною політичною силою, але їм уже доводилося рахуватися з інтересами шляхти, головним чином на сеймах, де вони купували навіть голоси дрібного дворянства, яке звідтоді вже багато що вирішувало. Верхівка шляхти, багатіючи, поступово переходила в магнатство.

Мнішеки й походили з такої шляхти, але, будучи спритними і хижими, швидко вивищилися над усіма й одними з перших стали магнатами. Найвідомішими в тій родині згодом стануть її батько Юрій (Єжи) Мнішек (та, власне, він усіх Мнішеків з небуття витягне на світло історії), і вона, Марина, тоді всього лише донька воєводи. Якась там маленька, веселенька і грайливенька донечка. Коли її, бувало, ще малою, піддівком, питали, ким вона хоче бути, Маринка без затримки, як про щось уже наперед вирішене, дзвінко відповідала:

— Царицею!..

— Гляди, як виростеш, не передумай, — сміялась матінка. — А що вже мене ощасливиш! Не кожна мати може по­хвалитися, що дочка її цариця.

— Я неодмінно тебе обрадую, матусю!

І обрадує...

Виявляється, і таке може бути у світі білому. Пізніше вона б усе віддала, аби такого не сталося, а тоді — ніде правди діти — таки хотіла стати царицею. (Та і яка дівчина на її місці і в її віці не забажає стати царицею? Чи бодай принцесою і неодмінно знайти собі принца?) Але мріяла вона стати царицею не в якійсь там Русі, про яку тоді нічого не знала (тільки й чула, що є така — Русь, та й по тому), а царицею у якомусь чи не казковому царстві. Як ото в казках починається: якось в одному царстві-государстві жила-була цариця... От і вона хотіла бути такою царицею — ще як була малою. А підрісши, й геть забула про ту свою забаганку стати царицею — переросла свою напівдівочу мрію.

Один з біографів знаменитої полячки справедливо зауважить, що «ніщо не готувало Марину Мнішек до долі майбутньої російської цариці».

Марина (в латинському варіанті Маріанна) була четвертою дочкою воєводи Юрія Мнішека та його дружини Ядвіги, уродженої Тарло. Всього в їхній сім’ї було п’ятеро синів і п’ятеро дочок. («Постарався, щоб було порівну: і тих, і тих», — казатиме граф.)

Царевич Дмитрій Іванович, хоч він і був сином царя (якщо тільки був), так і не потрапив до когорти ста великих аристократів, що про них московське видавництво «Вече» (2003) видало окрему книжку, а от Марина Мнішек, поза всякими сумнівами — аристократка. Від німецьких, французьких і грецьких слів, що означають перший, кращий, знатний. У згаданому виданні зайняла достойне — цілком законне! — місце — після Перикла, Сулли, Ганнібала Барка, Гая Юлія Цезаря, хана Батия, Рішельє, але перед Олівером Кромвелем, Антіохом, Кантеміром, графом Рум’янцевим, Кутузовим, Боліваром, Джорджем Байроном, Отто Бісмарком, фон Гінденбургом, Маннергеймом, Пілсудським, Уїнстоном Черчиллем, Олександром Колчаком, Петром Врангелем, Шарлем де Голлем, чиє аристократичне походження не викликає сумнівів, і багатьма, багатьма іншими.

А все тому, що рід Мнішеків (Мнішків) — старовинний рід, який започаткувався ще в чеських землях, а з ХV ст. осів у Моравії. Польська гілка роду з’явилася у 20-ті роки ХVI ст., коли Міколай Мнішек з-за переслідувань імператора Фердінанда був змушений переселитися в Польщу, де став швидко підніматися вгору по службових посадах. Із них найзначніша — маршалок. У 1530 році був отриманий титул королівського дворянства. Згодом Міколай Мнішек став бургграфом Краківського замку, мав у Польщі великі володіння, а з 1551 року йому була призначена щорічна пенсія у 400 злотих — велика на той час сума!

Оскільки він був близьким до короля Сигізмунда-Августа, його діти швидко посіли високі посади. Старший син Ян Мнішек мав університетську освіту, отримав посаду старости, спершу луковського, згодом красноставського.

Його брат Єжи (пізніше стане Юрієм) увійшов у поль­ську історію не лише як батько претендентки на російський престол, але і як близький друг короля Сигізмунда-Августа. Як і Ян, він теж навчався в університеті, потім займав посади коронного кравчого, радомського кастеляна, сандомирського воєводи і старости у кількох областях. Склав навіть родовід сім’ї Мнішеків, у якому «не поскупився» на старовинність свого роду, започаткувавши його — звичайно ж, це була бурхлива фантазія пана Юрія — від Карла Великого та імператора Оттона. Але... Що не напишеш во славу себе, рідного!

Юрій Мнішек брав активну участь у Лівонській війні, штурмував Псков у 1581 році на чолі 200 кінників. На тій війні прославився і повернувся чи не героєм. А маючи численні володіння (та й слава вдатного вояка закрутила йому голову, як і «походження» від Карла Великого та від Оттона), вів розкішне життя, повне гульок та різних пригод. А розкішне життя вимагає і величезних коштів, яких Юрій Мнішек не мав. Проте брав у борг (ходив по магнатах — доки йому довіряли — чи не з простягненою рукою). Тож борги мав постійно — і борги колосальні! І всім був винен: і королю, і своїм дітям та їхнім дружинам, і багатьом-багатьом магнатам. У них він постійно позичав різні — здебільшого значні — суми і потім ламав голову, як їх спекатися. (Борг, як відомо, має ту неприємну особливість, що береш чужі гроші і ненадовго, а віддаєш — принаймні, маєш віддавати — свої і назавжди!) Щодо боргів, то пан воєвода постійно клявся-заприсягався, що неодмінно їх віддасть — ось тільки не відав, де взяти нові тисячі, десятки й сотні тисяч злотих, аби повернути позичене. Тому часто не платив податки і навіть не гребував (а втім, борги змушували) шахраювати. Зрештою, у 1603 році був змушений — борги чи не за горло взяли — продати частину своїх володінь і повернув кредиторам 24 тисячі злотих. Мізер з того, що був винен! Він уже не міг все повернути, а в борг йому — щоб узяти новий і розплатитися ним за старий, — уже ніхто не давав ані злотого. Ось чому пан воєвода, взятий в кільце невиплаченими сумами, покладав великі надії на царевича Дмитрія. Ставши царем — з його, Мнішековою, допомогою, — він посприяє йому розплатитися з кредиторами. (Політичні вигоди — само собою.) Так чи інак, а через свої численні борги пан воєвода вже уникав відвідувати шляхетні зібрання, адже там чи не кожному був щось та винен, — панство дивилося на нього косо.

Зрештою, за допомогою Дмитрія, який дав на свої заручини з Мариною 300 тисяч рублів та коштовності, деякі значні суми він таки поверне, і в першу чергу королю. У його величності теж напозичав чимало. (Забігаючи наперед, скажемо, що всі наступні представники роду Мнішеків — після Юрія та дочки його Марини, цариці московської, — були політичними і військовими діячами, дипломатами і вченими. У 1783 році Мнішеки отримають графський титул в Австрії, але вже в середині XIX ст. їхній рід почне згасати. Останні представники роду виїдуть до Франції, продавши в Польщі родовий маєток, і там за ними, як кажуть, і слід западе.)

А ось серед жінок найзначнішою представницею роду Мнішеків стане вона, Марина, дочка Єжи (Юрія) Мнішека.

«Четверта дочка пана Єжи Мнішека виросла в батьків­ському домі серед розкоші і пишнот Самбора, — писатимуть історики та біографи знаменитої полячки. Вона, звичайно ж «з дитинства слухала розповіді про знаменитості їхнього роду, про ті великі послуги, що їх Мнішеки протягом століть виявляли німецьким імператорам». І як вердикт винесуть: ті розповіді, мовляв, не минули просто так — «характер Марина здобуде гордий», виросте честолюбивою і «заради цих якостей могла все принести в жертву». (Вже в Москві, ставши царицею, Марина й справді чи не вперше у своєму житті покаже себе гордою шляхтянкою, гоноровитою царицею. І навіть владною та рішучою. Але ж — не забуваймо — її до того зобов’язував титул цариці — іншою Марина, ставши володаркою Московського царства, і не могла бути. Навіть і тоді, коли, втративши все, зазнає переслідувань, а потім і повного краху. В тім числі й життя. Але і його — крах — вона зустріне достойно, у всякому разі з гордо піднятою головою. Сильною виявиться жінкою. Може, й справді такою її виховала слава їхнього знаменитого роду?!)

Батько керував королівським доменом і був, по суті, намісником в Самборі і Львові. У віданні пана воєводи перебували королівські апартаменти в Самбірському замку (його він будував-розбудовував і прикрашав чи не щоліта, не шкодуючи витрат — про що постійно й слав королю звіти). Відомо, що воєвода Юрій Мнішек вів розкішне життя магната — численні прийоми, полювання, гучні бенкети на свята і без свят, воєнні походи і просто численні розваги, що їм, здавалося, не було кінця-краю... Між іншим, ім’я цього «гуляки» записано золотими буквами серед імен найвизначніших і найщедріших благодійників на спеціальній плиті з червоного мармуру в церкві Святого Андрія Львівського в Самборі, а прадавній самбірський монастир бернардинців, заснований у ХV ст., був ним заново відбудований, і з прибутків графа щороку йшла значна частина на користь ченців. Крім того, в літописі ордена бернардинців воєвода Юрій Мнішек, як покаже час і події, не гребував порушувати моральні принципи, страждав честолюбством, марнославством та серебролюбством. А тому схильний був до різних махінацій. Навіть згодом пожертвує дочкою в ім’я своїх цілей, а її, Марину, він любив, бодай і по-своєму. І це в одній особі: благодійник і махінатор, щедродавець і шахрай — трапляється і таке в роду людському. А можливо, причиною цього було його постійне бажання прославитись — за будь-яку ціну, аби лише вивищитися в Речі Посполитій і стати над усіма, вкупі з королем. І стати ще знатнішим та знаменитішим — на віки. Себто залишити і свій слід на землі, довести, що він недарма жив у цьому світі. І це йому, врешті-решт, удасться, і досить швидко.

А поки що він був зразковим батьком, таким же воєводою та старостою і займався дітьми. Сини навчалися в університетах Франції та Італії, а ось дочки (за тодішніми звичаями) залишалися вдома, вдома і вчилися. Та готувалися, як і годиться, до заміжжя. Марина рано навчилася читати й писати — навчателем її і вихователем був чернець-бернардинець. А тому, за мірками Речі Посполитої, Марина як для молодої дівчини була цілком освіченою і добре вихованою. Ба навіть вишколеною — для світських балів і вищого товариства, котре в їхньому колі всуціль було ясновельможне.

Воєвода старанно готував своїх дочок до світського життя — десь чи не на королівському рівні. І в той же час старанно оберігав від спокус великого світу, виховував їх скромними і цнотливо-чистими...

Доця — завжди мамина, синок — батьків. Недарма ж і поговірка є: мамина доця, батьків синок. Так уже заведено в людей. Але у Мнішеків все буде не так. Мати — добра, але мала якийсь некерований, нестримний характер. Заводилася з найменшої причини, бодай і мізерної, не вартої уваги — та ще ясновельможної пані, — мабуть, такою вже вдалася. Тільки що — так і спалахує. Як сухий порох. Тоді й словом може образити, і під гарячу руку лящика дати. Тому краще — тобі краще — їй не перечити, а мовчати. Або й взагалі уникнути матусі. Навіть, якщо вона й права. У такі хвилини — ось тільки вгадай, коли вони настануть, — краще їй під руку не потрапляти. Слава Богу, пані Ядвіга, дочка сандомирського хорунжого, чим вона завжди пишалася, — швидко спалахує, але так же швидко — дяка Богові! — і відходить. І знову стає доброю, лагідною і навіть аж ніжною, — іноді Маринці здавалося, що в її матінці ховається ще одна матінка — лиха й недобра. І ту, другу, матінку треба остерігатися — тобі ж і краще буде. Мати насварить тебе нізащо і таке накаже, таке... Потім і сама буде плакати — разом з тобою — та проситиме у тебе вибачення... І ви помиритесь, як дві подружки, — до наступного спалаху матінки, що станеться невзабарі.

Батько ж — повна протилежність матері. Тихий, вдома — але тільки вдома! — спокійний, за будь-яких обставин витриманий. Рідкісна взагалі риса для гоноровитого пана з титулом ясновельможний. Та ще для магната, воєводи і, зрештою, королівського старости. Швидких рішень — та ще зопалу — не приймає, доки не переконається, як воно насправді і що. Та й тоді не покарає, навіть якщо ти стовідсотково винувата. Хіба що легенько пожурить. А ще він умів слухати — пильно, уважно, терпляче. А вже тоді прийме правильне рішення і ніколи тебе не зобидить і згарячу не насварить. І за це Марина любила батька і вірила кожному його слову, адже в батька воно незмінно справедливе і добре. Хоч вона й матінку любила, але батька ніби аж більше. За те, що завжди до неї був справедливим — як вона була маленькою. На різні дріб’язки, милі дитячі пустощі, без яких не обходиться жодне дитинство, — уваги не звертав. Казав, бувало, посміхаючись: та це ж діти. Що, мовляв, з них візьмеш. Треба терпіти їхні вибрики, виростуть — наберуться розуму й статечності. І ніколи-ніколи не підвищував на неї голосу. Як і на інших своїх дітей, Марининих сестер і братиків, а вони часом таке витворяли, таке, що й бонни з ними не могли впоратись...

Тож Марина за порадою і захистом йшла не до матері, яку трохи боялася і яку остерігалася, а тільки до батька. (Мати тоді дуже ревнувала і знову спалахувала.) Пан воєвода завжди вислухає уважно і допоможе. А коли вона не права, лише скаже поблажливо: не треба так чинити, Маринко, тут ти не маєш рації...

Батькові вона вірила — ні на мить не сумніваючись у його правоті, тож батькове слово для неї, зразкової його доці, було законом. Матір могла й не послухати (хоч матінка часто й кричала, шуміла, здіймаючи іноді несусвітній рейвах, навіть погрожувала дочці), а батька, хоч він мовби прямо й не наполягав на своєму, — ніколи.

— Ми — Мнішеки, — казав, бувало, гордо батько, і вона слідом за ним, пишаючись, теж гордо повторювала: так, ми — Мнішеки! І цим все було сказано. (Матінка і тут ревнувала, адже вона належала до роду Тарло, яким так гордилася.)

І все ж за батьком тягнувся один гріх — ще з самої його юності. Вельми, між іншим, бурхливої — гулякою він був відмінним. І кавалером теж, панночки ясновельможні про нього неодмінно перешіптувалися: о Юрій!.. Тоді він разом з братом Міколаєм по молодості вляпався в одну темну і негарну для уродзонного шляхтича історію (а втім, вона, здається, по­клала початок багатствам братів Мнішеків та впливові батька в суспільстві — як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло). Займався він тоді з братом звідництвом. (У порядному товаристві й не скажеш про це — як і про геморой.)

Річ у тім, що брати Мнішеки, молоді, честолюбиві, які багнули будь-що вивищитися над усіма і навіть наблизитися до короля та верховної влади в королівстві, нічого кращого не придумавши, зайнялися доставкою коханок і різних знахарок королю Сигізмунду Августу, який у таких жіночках відчував постійну потребу. Гоноровиті шляхтичі вважали принизливим для себе займатися звідництвом (мабуть, так воно насправді й було, це незавидне «ремесло»), бодай і для його мосці круля, а брати Мнішеки не вважали це чимось недостойним їхньої шляхетської гідності. Мовляв, усі засоби годяться, якщо вони допомагають вивищитися при дворі. Брати Мнішеки, молоді, енергійні відчайдухи, позбавлені моральних принципів, готові були на все. Вони якось викрали з варшавського монастиря бернардинок відому у вищому світі красуню Барбару Гізанку, до якої був небайдужим король-ловелас, але як він не старався, як не підбирав ключик до серця вередливої панни, нічого в його милості не виходило.

Викрадену шляхтянку брати Мнішеки — авантюрна взагалі історія! — доставили прямо в королівські покої, де вона на диво швидко зробилася коханкою короля, народила йому дочку і ледь не стала королевою.

Його величність потрапив тоді в залежність від кмітливих і підступних викрадачів красуні, і про це дізналася шляхта.

Спалахнув скандал. Замалим не галаслива сварка. Запахло ганьбою. На братів Мнішеків тоді вже показували пальцями (після того й самі пальці мили). Гоноровиті шляхтичі — а вони всі уродзонні й пихаті, — відмовилися подавати братам руку. Але ситуацію виправив сам король, захистивши своїм авторитетом звідників. З одного боку, це врятувало братів від ще більшої ганьби, а з другого — ледь все ж таки їх не згубило. Особливо коли після наглої смерті короля братів-звідників на сеймі 1573 року звинуватили мало не в діях, що нібито стали причиною раптової смерті короля. А ще звинуватили їх у тому, що вони буцімто пограбували державну скарбницю (користуючись близькістю до монарха) і вивезли всі коштовності з одного із королівських замків. Це вже було серйозно. Над братами нависла загроза суду. І — ганьба на все життя, що в них ще зоставалося. Брати заметалися, як у западні, докладаючи всіх мислимих і немислимих зусиль, використовуючи всіх знайомих та покровителів, доки не виправили ситуацію. Мнішеки тоді щасливо уникли суду. Чудом, ледь-ледь не загримівши в підземелля королівської в’язниці для особливо небезпечних злочинців.

На їхнє щастя, у звинувачення тоді не вистачило доказів (кінці брати встигли сховати у воду), і Мнішекам вдалося ніби виправдатися — за відсутністю доказів.

Але їм усе ж тоді довелося в спішно-пожежному порядку залишити королівський двір і навіть Краків. І ще довго-довго — хоч вони й намагалися вести зразкове життя — за ними тяглося відгоміння тієї темної історії. Навіть аж до смерті брата Міколая у 1537 році. Остаточно виправдовуватися довелося вже самому Юрієві. І виправдовуватися ще не один рік.

Але він зумів вибратися з брудної історії навіть чистим, згодом став сенатором, воєводою і вигулькнув на поверхні вищого польського світу яко чистий і непорочний. Та й заможний. На той час він став багатієм (казали, надарма ж брати обчистили колись королівський замок! Та й до державної скарбниці мали доступ!). Так було насправді чи не так, але з часом Юрій Мнішек вернув собі чисте ім’я і став користуватися в Речі Посполитій навіть авторитетом. Його негарне минуле шляхта ніби йому нарешті вибачила. Чи вдала, що забула про нього.

Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.

Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.

Високий лоб (над ним вона завжди носила два разки коралів — любила їх), злегка овальне лице, чорні стрілки химерно вигнутих брівок, виразні, задумливі очі, рівний носик, маленький чутливий рот з гарно окресленими губками, в міру пухкенькими... Руки довгі, пальці тонкі й теж довгі, музикальні, тонка талія...

Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)

Така вона на портреті з Вишневецького замку.

Такою вона буде і на московському престолі, тільки на гордій голівці тоді додасться корона цариці...

У вісімнадцять, як погодилась за царевича вийти, скидалася на піддівка. Але з малолітства сильна була духом. А ще покорою батькові-матері. Особливо батеньку рідному, якого шанувала над усе — авторитет його в сімействі Мнішеків був вище всього.

І вона ладна була померти, а волю батька виконати. Її листи, писані батькові з Росії, незмінно починалися такими рядками:

«Високоповажний і найчесніший во Христі отець!..»

«Ласкавий пане батечко...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям, отче...»

«Ясновельможний, наймилостивіший батюшка мій родитель...»

І т. д., і т. п.!

А закінчувалися незмінними запевняннями:

«З найнижчою моєю покірливістю довіряю себе вашим ласкам...»

«Милостивого пана мого батенька найпокірніша слуга і дочка Марина, цариця московська...» (Навіть перебуваючи в статусі цариці, законно коронованій на Московське царство, так писала вітцеві, підкреслюючи в листах, що вона в першу чергу — служка свого батенька.)

«Найнижчий слуга — і це теж уже будучи царицею! — і дочка слухняна...»

«Засвідчую найнижче моє пошанування і найщиріше доручаю себе вашій батьківській ласці...»

«Найнижча слуга і дочка слухняна Марина, цариця...» — і т. д., і т. п.

А її ще й сьогодні російські джерела називають «честолюбивой и властной»... Гм-гм... І звичайно ж, стандартно титулують «авантюристкою». А яка, судячи з листів її до батька («помірна слуга і дочка слухняна Марина»), вона пройдисвітка, як ще називають авантюристів?

Такою покірною дочкою свого батька вона була й тоді, в Самборі, коли невідь-звідки взявшись у їхньому замку з’явився (не з неба ж він упав) царевич Дмитрій, якого дехто вже тоді величав збіглим монахом-розстригою. (Розстригою на Русі з давніх-давен називали служителів релігійного культу, позбавлених духовного сану, або ченців, позбавлених монашества, — саме таким і був Григорій Отреп’єв до своєї з’яви в Самборі. Хоча в принципі його ніхто не розстригав, він сам, кинувши своє монашество, перебіг у Литву, а потім і в Польщу — себто розстригся. Але в народі за ним назавжди закріпилося оте зневажливе: розстрига!)

«Де-не-десь, у якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них були три сини, як соколи... Дійшли літ, — час їм женитись...»

І подалися вони шукати собі царівен...

От і вона чекала такого парубка-царевича, який приб’ється в пошуках жони до них у Самбір і візьме її собі за царицю. А чого? У казках все можливе, у казках навіть жаба і та царицею стала...

Казка так і називається: «Царівна-жаба». Їй бабуся Софія розказувала.

І ще бабуся Софія — а вона була з місцевих — знала, як це робиться.

— Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить сумний, а цар питає:

— Чого ти, синку, такий сумний?

— Женитися хочу.

— То женись.

— А дозволиш взяти, кого я схочу?

— Дозволю.

— То я піду, пошукаю собі жінку...

Так їй бабця Софія розказувала (батько, правда, гнівався, аби хлопка не морочила Марині голову своїми хлопськими казками, — не того Марина роду-народу! І навіть вдавався до своєї крутої панської лайки, що незмінно починалася згадкою про якогось пса — «Пся крев!..»).

— Не буду, не буду хлопських казок розказувати панночці ясновельможній, бо ж вона роду не простого, а панського. Тому й не буду, — клялася та божилася бабця Софія, а тільки вони залишалися удвох, Маринка й прохала бабусю:

— Заспівай мені пісню...

— Дак пісні ж у мене прості, як батечко твій каже, хлопські. А ти ж панського роду...

— А ти просту і заспівай.

Бабцю Софію двічі не треба було просити (та ще пісень співати, а знала вона їх та знала!).

Ой чорна я, си чорна, (Вона й справді була чорна, як жук.) Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?

Марина захоплено ляскала в долоні, так їй подобалась ця пісня хлопська. А бабуся Софія — рада старатися:

Іванко, та й Іванко, Сорочка-вишиванка, Високий та стрункий, Високий та стрункий, Ще й на бороді ямка.

І Маринка, не втримавшись (пісню вона вже знала), підхоплювала й собі, і її дзвінкий голос покривав постарілий і вже чи не вилинялий голос няньки:

Марусе ти, Марусе, Люблю я твою вроду. Люблю дивитися, Люблю дивитися, Як ти ідеш по воду.

Співаючи, Марина потай заздрила якійсь Марусі, адже сама вона ніколи по воду не ходила (ясновельможна ж пані!) і вже напевне ніколи й не піде — який жаль. І жаль був ще й від того, що ніякий хлопець їй не співав (ясновельможна ж панійка!), як той Іванко своїй Марусі... То де ж її Іванко, — а в кожної дівчини мусить бути свій, єдиний у світі Іванко, — високий та стрункий, — і він неодмінно мусить прийти до своєї дівчини, до Маринки, і отак заспівати їй: «Люблю я твою вроду...».

От вона малою (та вже й піддівком) чекала — прийде до неї (на коні воронім прилетить) у Самбір царевич: агов, пані Марино, я царевич такий-то, такого-то царя син, хочу тебе взяти собі за жінку, адже дуже люблю дивитися на твою вроду. Та ще як ти несеш воду... Підеш за мене, як я царем стану після свого батенька, а тоді й ти царицею станеш...

— Піду, піду, — скаже вона йому без затримки, бо гарний царевич до неї прийде (як бабуся Софія каже на своїй хлопській мові: файний леґінь). Тож чекала. У Самбірському замку. Царевича свого. Який на її глибоке переконання мав таки з’явитися. Треба було лише чекати його. А чекаючи, потихеньку зростати, вродою наливатися, аж доки й не надійде пора дівоцтва. То де мій царевич? Файний леґінь. Чому бариться?

Батько лише весело гмикав: нащо, питав, тобі царевич? Та й де він візьметься? Та й у кожного царевича вже неодмінно є своя царівна. А ти — дай тільки строк — вийдеш за графа. Ми, Мнішеки, графи, то й зять у нас має бути графом. Тож і не треба вище себе стрибати.

А вона вперто чекала царевича.

Чекала, чекала, чекала, сама посміюючись зі своїх дитячих мрій, — і таки дочекалася.

На свою голову.

Самбірський замок, зазначають історики й краєзнавці, є відомим в українській історії... Ні, ні, не великими — чи будь-якими — баталіями біля своїх стін (яких там ніколи й не було), а тим, що саме тут самбірський староста Юрій (Єжи) Мнішек прийняв збіглого російського монаха Григорія Отреп’єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного (а раптом він ним і був насправді — хто тепер достеменно скаже?) — Дмитрія. В історії відомий, як Лжедмитрій І. Юрій Мнішек, пан староста самбірський і воєвода сандомирський, пообіцяв самозванцю допомогти, але за це забаг одружити його зі своєю донькою Мариною...

Що було, то було — забаг. (Та й хто на його місці в подібній ситуації не забагне — хіба той, хто сам собі ворог, а таких вдень з вогнем не знайдеш.)

Царевича Дмитрія вважав за такого, що посланий їм самим Провидінням. Єдиним шансом вирватися з буденщини — свій високий статус королівського старости, для інших недосяжний, пан Юрій вважав, що вже переріс. А бажання піднятися ще вище тільки подразнювало його самолюбство, тому шанс, посланий Провидінням, не можна було упускати. Крім усього, він принесе їм і багатство, а вони на той час вже дещо збідніли, позалазили в борги, хоча старанно те і втаємничували, але криве та погане, як не ховай, а воно таки гляне!

І звичайно ж вивищить їх над самим королем Речі По­сполитої, не кажучи вже про шляхту, і прославить їх на віки вічні. Адже, як був певний пан воєвода, зібралися вони з Мариною не куди-небудь, а в саму Історію. І це при тому, що для такої примхливої і перебірливої пані, що її давні греки звали музою Кліо й зображували із згортком папірусу чи пергаменту, Мнішеки були надто пересічною шляхтою, а бач... Путі Господні, як і путі пані Історії, часто бувають незвідомими... Чи — завжди незвідомими.

Один з біографів Марини цілком слушно зауважує:

«Швидше всього, доля Марини Мнішек склалася б, як звичайно, закінчилася б більш-менш вдалим заміжжям, що примножило б родові зв’язки і багатства сім’ї Мнішеків. Але спокуса шлюбу з майбутнім московським царем виявилася такою великою, що всі учасники драми заплющили очі на дивні обставини з’яви царевича Дмитрія Івановича із небуття».

Марина, зазвичай, і того разу повірила батькові. Коли він їй сказав: це справді Дмитрій, справді син царя Івана...

І Марина на все життя, що в неї ще лишалося, повірила — інакше й бути не могло: Дмитрій — істинний син царя Івана, тирана з тиранів. Але тут царевич не винуватий, батьків при народженні — тирани вони чи не тирани — не вибирають. Головне, що він царевич, і вона тому вірила і пишалася, що до неї посватався не хто-небудь, а сам царевич! Як у казці! Їй-бо, як у казці!.. І вона квітла тією чічкою з карпатських полонин, що її колись подарував їй молодий гайдук, як полювали ведмедя, файний парубок-леґінь. І вона, замріявшись, ні-ні та й наспівувала:

— Ой чічко ти, си чічко...

І квітла — тією квіткою, що її на полонині і в горах називають чічкою.

А над прадавнім Самбором, над замком королівського старости голубіло таке високе і таке бездонне небо, на якому корабликами пливли білі хмарки, та десь співали трембітарі, а їй здавалося, що у світі білому ось-ось щось станеться і життя її круто зміниться, адже до неї посватався сам царевич. Це ж треба! Про що мріяла, те й збулося. Як ніби царевичі тільки те й роблять, що сватаються до провінційних дівок.

II. Царя без цариці не буває, або Опісля Григорія Отреп’єва

...Десь у якомусь царстві, а може, й королівстві жили собі чоловік та жінка. І була у них дочка, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре.

Усі в тому царстві — а може, й королівстві — звали її «бідовою».

Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів — от свати прийдуть...

Аж — гульк! — аж ось і вони приходять...

Це із казок, що їх розказувала маленькій Маринці бабця Софія, вірна її нянька, звана в сім’ї Мнішеків на французький манір бонною, як вони бувало сиділи вечорами біля теплої грубки, де під завивання хуги воєводина дочка залюбки слухала казки...

З офіційної хроніки

Іван IV (Іван Васильович Грозний), великий князь московський (з 1533), перший російський цар (1547), син великого князя всія Русі Василія III, мав од п’яти офіційних дружин (з неофіційними їх більше) восьмеро дітей, але, помираючи, залишив після себе лише двох синів: слабоумного Федора від першої жони Анастасії Романової і маленького Дмитрія від останньої — Марії Нагої, котрому і судилося на віки вічні увійти в історію під ім’ям самозванця Лжедмитрія І.

Федір, підтриманий більшістю бояр, був посаджений на трон, а Дмитрія з матір’ю і дядьками відправили у заслання до Углича. Там 15 травня 1591 року царевич за загадкових обставин загинув.

Одна з книг із серії «Дитяча енциклопедія» «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007) побудована за інтригуючим принципом (досить лише заглянути до змісту): «Загадкові знаки», «Загадкові події», «Загадкові країни», «Загадкові постаті», «Загадкові долі»...

Так ось IV розділ, що зветься «Загадкові постаті», розповідає у тім числі й про нього — про «царського сина Гришка Отреп’єва» (набрано в лапках). Та і який підручник з історії про той період, не кажучи вже про серйозні наукові дослідження епохи Смутного часу в Московії, що згодом переросла в громадянську війну в Росії, обійдеться без нього, без царевича Дмитрія Івановича, який ніби й з’явився для того, щоб створити в історії загадки, він же Лжедмитрій І, він же — справді детектив! — «Гришка Отреп’єв», про якого хто тільки не писав, починаючи з часів Олександра Пушкіна, чи ще й раніше!

«За стінами Московського Кремля, — пише цитоване видання, — напевне зберігається більше таємниць, ніж у Мадридському дворі, та й дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія І. Хто він насправді? Принц чи жебрак? Монарх чи чернець? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення й версії».

Углич — місто обласного підпорядкування Ярослав­ської області Росії, райцентр. Розташований на березі Волги. З 1280 року — столиця Углицького князівства, залежного від Москви. Знане нині чи не у всьому світі тим, що саме тут, в Угличі, у 1591 році загинув царевич Дмитрій Іванович. Граючись у дворі, він раптом упав з ножовою раною в горлі і швидко помер. Його мати з родаками звинуватила у вбивстві москов­ських служилих людей, які тоді перебували в місті, і їх одразу ж прикінчили городяни, які збіглися на крик Марії Нагої...

Згодом прибула з Москви слідча комісія. Висновок її розслідування був такий: царевич, граючись ножем, у нападі епілепсії сам на нього і наколовся...

Офіційна довідка

Епілепсія (від грецьких слів, що перекладаються, як «нападаю», «схоплюю») — падуча хвороба, психічне захворювання з хронічним перебігом, яке характеризується приступами розладів свідомості, що здебільшого супроводжуються загальними судомами. Напад починається раптово, іноді у хворого виникає передчуття його (епілептична аура), головний біль, дратівливість тощо. Розрізняють генуїнну епілепсію (природжена, істинна, або епілептична хвороба) і симптоматичну (спричинювану захворюваннями головного мозку — пухлинами, травмами, хронічним алкоголізмом, інфекційними захворюваннями тощо). При епілепсії порушується діяльність нервової системи, змінюється психіка, знижуються розумові здібності. Так званий великий епілептичний напад супроводжується судомами всієї мускулатури, може припинитися дихання (обличчя стає синюшним, з рота витікає піна), статися мимовільні сечовипускання й дефекація. Після нападу хворий засинає. При так званому малому нападі (триває кілька секунд) потьмарюється свідомість, але судом немає. Бувають і інші форми епілепсії. Лікування — суто індивідуальне, комплексне. Але...

Лікуванню це захворювання практично не піддається...

Цитата — як інформація для роздумів

«...А ось тепер цікаве запитання: звідки відомо, що царевич Дмитрій страждав епілепсією? Дивовижно, але дані про цю хворобу царевича усіма істориками беруться тільки з «углицької справи». Всі свідки дружно стверджували, що Дмитрій страждав «падучою» хворобою, але невідомо, чи була ця хвороба вродженою, а якщо ні, то все одно неясно, з якого віку він захворів, — а чи хворів царевич Дмитрій на епілепсію взагалі? Чи не була ця «падуча» симуляцією, що робилася з намови матері та інших осіб, зацікавлених у створенні образу «хворого царевича»? В ту епоху ставали дорослими. рано, і син Івана Грозного міг бути здоровіший розумом, як його ровесники нині, а мова йшла про трон — у таких випадках принци (царевичі) будь-яких країн, виховані з раннього дитинства відповідним способом, і поводилися відповідно до обставин. Деякі історики гадають: царевич Дмитрій не загинув в Угличі, а був підмінений з метою майбутнього захоплення влади сімей­ством Нагих...» («100 великих загадок истории». — Москва: «Вече», 2002).

Ця версія також пояснює, чому царевич Дмитрій ні в монастирях, де він перебував роками, ні в Польщі, де пізніше з’явився як чернець Гришка Отреп’єв, ні під час походу на Москву, ні за свого царювання в Кремлі ніколи не хворів на «падучу». Нападів епілепсії у нього — жодного! — ніхто й ніколи не спостерігав. Він був абсолютно здоровим молодим чоловіком. То де ж поділася його епілепсія, якою він буцімто страждав в Угличі за свого малолітства? Царевич вилікувався? Але ж відомо, що від епілепсії — навіть за сучасних досягнень медицини — не виліковуються.

Запитання, запитання...

2 червня 1591 року «Освячений собор» і Боярська дума ухвалили: «Царевичу Дмитрію смерть учинилась Божим судом». На тій підставі (використавши висновок урядової слідчої комісії) Боярська дума так і ухвалила: «Судьба царевича была в Божьих руках, а на все Его воля».

Коротко і... не зовсім ясно. Власне, зовсім не ясно, адже протоколи слідства так і залишилися таємницею для сучасників. У народі знали тільки про смерть царевича — несподівану, нез’ясовану і загадкову.

Згодом до Москви урочисто-шанобливо привезуть мощі нового чудотворця святого великомученика Дмитрія, царевича з Углича. Буде збудована — з роками — вельми гарна церква царевича Дмитрія на Крові в Угличі.

І ось починаючи з 1602 року в Москві почали ширитись чутки, що царевич Дмитрій тоді в Угличі у 1591 році, себто одинадцять років тому, насправді врятувався і всі ці роки переховувався у надійних людей та по монастирях, а це й об’явився.

Царем тоді в Московії був Борис Годунов.

Борис Годунов (1552—1605)

Годунови належали до захирілого боярського роду, але один з них, Дмитрій Годунов, потрапив в опричний корпус і зробив при дворі Івана Грозного непогану кар’єру. Його небіж Борис після смерті батька увійшов у сім’ю дядька і рано опинився при дворі. Пізніше він побрався з дочкою Малюти Скуратова, а його сестра стала жоною царевича Федора, чим він значно зміцнив своє становище. Він і далі успішно просувався по службі, не дивлячись на небезпечну близькість до підозрілого царя та його опричників, і в тридцять років став боярином.

Після смерті Івана Грозного виявився біля самого керма влади. В результаті найгострішої боротьби в боярській верхівці він до 1595 року при Федорі Іоанновичу (синові Івана Грозного) став фактичним правителем Московської Русі. Годунову вдалося отримати перемогу над суперниками, організувавши справу так, щоб патріарх Іов «умовляв» Бориса прийняти корону. Тут він сповна виявив свої здібності майстра закулісних інтриг, політичних комбінацій, вмілого поєднання силових засобів з підкупами й умовлянням. У роки правління Федора і в перші роки свого царювання Борис Годунов чимало зробив для зміцнення Московської. держави та дворянства, здійснив успішні зовнішньополітичні заходи, розширив торгові відносини з європейськими державами. Його повелінням були закладені міста Царицин, Самара, Саратов, Томськ та ін.

Але його заходи, спрямовані на прикріплення до землі селян і зміцнення кріпосного права, привели до збідніння населення, а неврожаї 1601—1603 років і страшний голод поставили країну на межу загибелі. З’ява Лжедмитрія I і війна, що почалася, довершили справу: Борис Годунов, який багато хворів, помер у квітні 1605 року від апоплексичного нападу.

Звинувачення в тому, що Борис Годунов був винуватцем загибелі малолітнього царевича (за умови, що царевич Дмитрій і справді тоді загинув) в Угличі, які поширювалися і за його життя й міцно увійшли в народні передання та пізнішу історію, не можуть вважатися доведеними фактично. І не підтверджуються сучасними дослідниками. Більше того, нині визнано, ще смерть Дмитрія не була в інтересах Бориса і не входила у його плани.

Та й до всього ж правителем Московської Русі в рік загибелі царевича Дмитрія, як і пізніше, аж до 1598 року був Федір Іоаннович...

Цар Федір Іоаннович (1557—1598)

Федір, син Івана Грозного був останнім царем з роду Рюриковичів. До загибелі старшого брата Івана, убитого Грозним, йому була приготовлена доля удільного князя подалі від Москви.

Він був одружений з Іриною Годуновою, сестрою Бориса і племінницею близького до царя боярина Дмитрія Годунова. Дітей у них не було, і коли Федір виявився спадкоємцем престолу, Іван Грозний надумав його розлучити з дружиною, але син учинив спротив батькові. Від народження він був розумово і фізично неповноцінним: «скорбєл ногами». (Хоча, як точніше — головою.) Він був дуже набожним, але при цьому любив дикі забави, що нерідко закінчувалися кров’ю, та «потехи» на кшталт бою мисливця з ведмедем. Блідий на вид, він завше посміхався, і його посмішка просто сяяла, вражаючи оточуючих своєю неприродністю. Грозний справедливо вважав, що син його Федір не здатний керувати державою, тож у заповіті призначив опікунську раду в складі чотирьох бояр-регентів, членів Боярської думи. Коронація відбулася 31 травня 1584 року. Хворобливий, слабкої статури Федір не витримав довгої церемонії і передав знаки царської влади — скіпетр і державне яблуко — двом боярам. Він узагалі не був готовим до ролі царя, не вмів владарювати, йому не під силу було виконувати навіть двірцеві ритуали, що були надто обтяжливими для нього, слабака із слабаків. Тож Федір в основному віддавався релігії. За його розпорядженням на Русі було засноване патріаршество (першим прийняв цей найвищий духовний сан митрополит Іов.)

Федора називали «тихим», себто недоумкуватим. Проте роки його правління відзначилися найгострішою боротьбою за вплив між боярськими кланами та зміною «головних осіб». До цієї боротьби приєднувалися міські низи, постійно чинився розбій у державі, як нині кажуть, порядка не було й на гран. За часів царювання Федора Русь вела війни із Швецією, кримськими татарами і турками, на півдні з’явилися нові фортеці, почалося успішне завоювання (власне, продовжилося) Сибіру.

Жорстока боротьба серед бояр не затихала й на день. В результаті перемогу отримав Борис Годунов і його оточення. Впливом на слабоумного царя Борис завдячував своїй сестрі, цариці Ірині, яка мала над мужем велику владу.

Після смерті Федора Іоанновича, згідно з його духовним заповітом, Москва мала присягати його вдові, але цариця Ірина (казали, ще вражена убивством царевича Дмитрія в Угличі, що лучилося за сім років до кончини Федора, брата його по батькові) постриглася в черниці і решту життя провела в Новодівичому монастирі, заснованому «на Москві» князем Василієм III на так званому Дівочому полі. («По преданию, название этого места произошло во времена владычества над землей русской монголо-татар, когда будто бы «москвичи приводили туда девиц в дар варварам, а при отдаче их подносили на головах своих монголо-татарским послам молоко и мед в серебряных позолоченных чашах».)

До ста великих загадок історії (Атлантида, Всесвітній потоп, боввани острова Пасхи, місце знаходження батьківщини шумерів, етруски і їхня таємниця, місце знаходження могили Александра Македонського (чи Чингісхана), загадка сфінкса, чаша Грааля, доля Жанни д’Арк (чи була вона спалена), хто був Залізна маска, посмертна таємниця Моцарта, хто убив Наполеона, хто стріляв у Леніна, чи був убитий Йосиф Сталін, таємниця Янтарної кімнати, убивство Джона Кеннеді та багато-багато інших) належить досі так достовірно й не розгадана потаєминка «Чи загинув в Угличі царевич Дмитрій?».

Сьогодні існують лише вельми суперечливі дані. Хоча на перший погляд, ніби й достовірні — одні історики з документами в руках свідчать: загинув, був убитий; інші — теж з фактами на руках — доводять: ні, не був убитий, а був підмінений іншим хлопчиком, якого й убили — під виглядом царевича Дмитрія... Тож царевич Дмитрій тоді уцілів, в Угличі була лише інсценізація його «загибелі».

Але кому вона була потрібна?

І — для чого?

Хто був зацікавлений в «інсценізації» загибелі малого Дмитрія?

А потрібна вона була боярам Нагим, чия представниця Марфа (Марія) і народила від царя Івана IV сина Дмитрія.

Помираючи, Іван Грозний передав трон не сповна розуму сину Федору — більше не було кому, розумово здібного сина він сам убив ціпком. Найменшому Дмитрію виділив лише удільне князівство зі столицею в Угличі. І Марія Нага, остання жона Грозного, з сином Дмитрієм — тоді однорічним — та численною ріднею відбули в почесне заслання, клянучи на чім світ стоїть свого померлого мужа-царя. Ображена була до глибини душі.

А втім, «ображена» — не те слово. Надто м’яке. Її просто лють праведна тіпала, що з нею і її сином так вчинив покійничок. Та ще й від того, що їй навіть не дозволили бути присутньою на коронації Федора — бодай як найближча родичка, якою вона вважалася.

І це було не просто приниженням, ні. Це було великим приниженням, і вже за одне це Нагі зненавиділи Бориса Годунова, який за недоумкуватого Федора фактично був правителем держави і сидів у Кремлі, як ніби справді законний цар! Ненавиділи його Нагі до скреготу зубовного! Розуміючи це — він не був дурним чи недалеким, — Борис прислав до Углича довірену особу, дяка Михайла Битяговського, — з великими повноваженнями. Для щоденного і препильного нагляду за Нагими в Угличі.

А вже посланець Годуна постарався. Він оточив їх потрійним кільцем наглядачів, нишпорок усе того ж Годуна. І навіть позбавив їх тих законних повноважень, що їх мали інші удільні князі. Ще й відібрав у них контроль над прибутками князівства, що надходили до удільної скарбниці. (Не удільні князі, а наче притики!) Нагі з царевичем Дмитрієм опинилися чи не в ролі прохачів, вони не завжди мали навіть, чим розплатитися з прислугою. Було від чого ненавидіти, проклинати Бориса і бажати йому швидкого кінця!

Ось тоді, принижені Годуном, позбавлені прибутків, ненавидячи Бориса, Нагі й вирішили захопити владу в Кремлі, скинувши ненависного їм Годуна. До всього ж той, будучи фактичним правителем при недоумкуватому Федорі Івановичі, який посів трон, почав розпускати чутки, що порочили Дмитрія і Нагих. Буцімто Дмитрій як син від сьомої (чи шостої) жони Івана Грозного офіційно не мав права на престол — його батько не був вінчаний з Марфою (Марією) Нагою. А ось як у царя Федора Івановича, мовляв, з’явиться синок, він і стане в подальшому царем Русі... А щодо Дмитрія, то він усього лише... усього лише князь Углицький, адже народився від неосвяченого церквою шлюбу своїх батьків. (Пізніше англійський дипломат Джіль Флетчер свідчитиме: «За підступами Годунова наказано не поминати Дмитрія в церквах в числі інших членів царського дому, як незаконнонародженого».)

Годунов не хотів, аби Дмитрій дожив до свого повноліття. Адже якщо цар Федір помре бездітним (до того і йшлося, та і яка б дитина могла бути в недоумкуватого самодержця!), син Івана Грозного, прижитий ним від Марфи Нагої, — найбільш вірогідний претендент на престол. У крайньому разі в нього буде більше права на престол, ніж у Годунова, котрий спав і бачив себе в золотих снах царем Русі. Тому й виникла загроза життю царевича Дмитрія, і Нагі на потаємній сімейній раді вирішили не чекати трагічної розв’язки, а діяти. Негайно. Аби упередити Годунова в його чорних задумах. Та для цього Нагим треба було будь-що зберегти Дмитрія і, почекавши, доки він виросте і стане дієздатним, заявити про його права на трон. А отже, й права самих Нагих. Та як уберегти Дмитрія, якого Годун — чи його спадкоємці — забагнуть позбутися — як конкурента в боротьбі за трон? Найкращим виходом із ситуації, що склалася, було б, аби він раптово... помер. Чи — загинув, що суть справи не міняє. Загинув (чи помер), звісно, не насправді, а лише «для блізіру». Аби уберегти царевича від змови й справжньої загибелі — доки він не виросте і не заявить про свої права на трон Русі.

Що й було зроблено. Царевича Дмитрія успішно підмінили іншим хлопчиком з Углича — приблизно одного з ним віку і дещо схожим на нього. (Нещасного малого спокусили подарунками зіграти — на якийсь час — роль царевича, не посвячуючи його в плани, що насправді він буде зарізаний. Малий, нічого не підозрюючи, але спокусившись «дарами», погодився. І поплатився за те своїм юним життям.) Отож, нещасного зарізали і в ґвалті, що виник, оголосили про загибель сина Івана Грозного. Якого відразу ж таємно вивезли з Углича, аби в інших краях переховувати його доти, поки він не виросте, і вже тоді можна буде заявити про його спадкові права на трон. Адже Борис Годунов за будь-якої ситуації буде мати менше прав на трон, аніж законний син царя Івана.

Задумка Нагих блискуче вдалася. Царевич Дмитрій, оголошений буцімто загиблим від рук підлого вбивці Годуна, вцілів, виріс (Годунов, на щастя, повірив, що синок Грозного загинув в Угличі) і, зрештою, заявив про свої права на російський трон — бодай і з допомогою поляків.

Що було далі — відомо.

А тому царевич Дмитрій Іванович — він же Лжедмитрій І, — вважають деякі історики, міг бути (і, очевидно, був) справжнім сином Грозного, царевичем Дмитрієм. Той, який з’явився в Польщі під виглядом Гришки Отреп’єва, збіглого монаха. Про це чорним по білому так і написано у книзі «100 великих загадок русской истории» (Москва: «Вече», 2006).

Що ж стосується Бориса Годунова і звинувачень його в убивстві царевича Дмитрія, то...

Думки істориків і спеціалістів діляться навпіл.

На тих, хто все ще звинувачує його в підлому вбивстві Дмитрія, і на тих, хто доводить невинність його в цій справі.

Ось лише дві цитати:

«Углицька слідча справа не дає нам матеріалів для обвинувачення... Бориса Годунова й викриття його в діях по плану, зарані заготовленому» (В. Клейн. «Углическое следственное дело о смерти царевича Дмитрия». Т. І. — Москва, 1913).

«Причетність Бориса Годунова до вбивства царевича Дмитрія (що царевич Дмитрій насправді був убитий, тут не піддається сумнів. — В. Ч.) вірогідна» («История СССР с древнейших времен и до наших дней». Т. 2. — Москва, 1960).

Отож, поповзли по Москві й Московії вражаючі чутки. Розказували (передаючи з уст в уста, аби царські служки не підслухали і не схопили розповсюджувачів чуток), що насправді царевич Дмитрій у 1591 році не загинув, а щасливо врятувався, виріс у добрих людей, які захищали його й берегли, потім він перебував у різних монастирях, ставши іноком Гришкою Отреп’євим. Через роки перебрався в Литву та Річ Посполиту, де й відкрив своє «царське походження». (У Москві боявся відкритися, адже його відразу б знищили!) Буцімто тоді в Угличі його підмінили іншим хлопчиком, якого насправді вбили, а його, Дмитрія, справжнього сина Івана Грозного, добрі люди порятували, тож він виріс у чужих сім’ях. Лише перед смертю один з його вихователів відкрив йому таємницю та порадив ховатися від підступного Бориса Годунова в монастирях... Чому від Бориса Годунова, як царем тоді на Русі був Федір Іоаннович? Та тому, що недоумкуватий Федір насправді правити не міг — усім заправляв на Русі, фактично вже тоді будучи царем, хитрий, кмітливий та підступний боярин Борис Годунов, чия сестра була замужем за Федором і мала на нього, недалекого, великий вплив...

Легенда про Григорія Отреп’єва, який став Царевичем Лжедмитрієм

Якщо руський цар Дмитрій Іванович (він же Лжедмитрій I) і справді самозванець (а це остаточно так досі й не доведено і навряд чи буде коли доведено із стовідсотковою точністю) якийсь Григорій Отреп’єв, як переконують нас і російські дореволюційні видання, і радянські (сприймемо це як тимчасовий постулат, як твердження без доказів, але як вихідне), то життя його до 1602 року, коли він з’явився в Самбірському замку старости Юрія Мнішека, таке.

Родом з провінційних російських дворян. Зубожілих, ясна річ, і добре підупалих... Дворяни відомі на Русі з XII ст. Спершу це були слуги при дворах князів чи бояр, а згодом вони перетворилися на дрібних власників землі (помість, звідси — поміщики), яку одержували за військову чи адміністративну службу. Вони були, до речі, опорою великокнязівської влади в боротьбі проти боярської сваволі й сепаратизму, виступали за об’єднання руських земель у централізовану державу. 1497 року Судебник узаконив створення дворян­ства, їхні економічні й політичні позиції значно зміцнилися. Згодом вони складають привілейований стан землевласників і разом з духівництвом стають панівним класом за феодалізму. Поділялися на прошарки: титуловане дворянство, спадкоємне, служиле, дрібнопомісне тощо.

Отреп’єви, дрібнопомісні дворяни, належали до служилого стану, але вже в часи, про які йде мова, і геть збідніли, втратили й те, що мали, і на службі котувалися невисоко — трохи вище холопів. Але вперто величали себе господами (хоч були у знатніших господ всього лише слугами, навіть землі вже не маючи).

— Ми — дворяни...

На словах.

Справжнє ім’я Григорія (якщо насправді він — дворянин Отреп’єв, а не царський син) Юрій. Домашні звали хлопчика ласкаво — Юшкою. Його предки буцімто колись прибули на Русь з Литви і, з часом асимілювавшись, стали руськими. Рік народження його невідомий, але гадають, що, за легендою, це сталося тоді (чи приблизно тоді, плюс-мінус якийсь рік-два), як у Івана Грозного і цариці Марфи Нагої з’явився синок Дмитрій. Юрій (він же Юшка) народився буцімто в Коломні, під Москвою — де через роки, між іншим, закінчить своє земне життя цариця Марина.

За іншими джерелами вважається, що родове гніздо Отреп’євих було на Мнозі, притоці Костроми.

Батько рано загинув (його зарізали в п’яній бійці, що тоді в Москві було досить звичайним явищем.) Юшку виховувала мати, яка сина любила. Вона ж і навчила малого читати Священне Письмо, що його звідтоді він добре знав. На рівні зразкового ченця. Згодом Юшку відправили на навчання до Москви. В домі дяка Єфім’єва — свого родака — малий на­вчився писати. Вельми грамотно і красиво. Так красиво, що згодом, коли він стане ченцем, йому довірятимуть переписувати книги на патріаршому дворі, — а таке місце отримати без каліграфічного почерку було неможливо. Тоді в московських приказах високо цінували каліграфічне письмо — чітке, рівне, гарне, власне, мистецтво. Тож каліграфія (або ще краснопис, чистописання, перекладається з грецької як красивий почерк, мистецтво красиво та чітко писати, а не шкрябати, як курка лапою по піску) високо цінувалася, а каліграфи були чи не на вагу золота, ними дорожили і їх оберігали.

Навчання юному Отреп’єву давалося надзвичайно легко, він виявив просто-таки феноменальні здібності до нього. Тож його хвалили і ставили за приклад іншим, пророкували йому велике майбутнє на «монашеской стезе», що вже тоді не дуже вабила Юшку. У монастирі він не мав собі рівних і швидко — завдяки тямовитості, коли все схоплював на льоту, та своєму знаменитому каліграфічному почерку — вивищився над іншими. Згодом, як при царському дворі перед повели бояри Романови, його навіть запідозрять: а чи не знається він бува з нечистою силою, що такий «зело вумний»?

Згодом Юшку візьмуть на службу до боярина Михайла Романова, якого вже тоді багато хто вважав спадкоємцем московської корони. У Романова юнак вчився на стрілецького воєводу, але... Може б, і став Отреп’єв стрілецьким воєводою, та все урвалося зненацька, як Романови потрапили в немилість при дворі, а їхніх прихильників почали переслідувати й карати. Під час сутички Юшку Отреп’єва в якійсь колотнечі ледь не позбавили живота — він встиг сховатися в монастирі й принишкнути там. Йому тоді було 20 років, і за участь у бунті на нього чекала шибениця. Сховавшись у монастирі, юний Отреп’єв змушений був прийняти постриг і нове ім’я — Григорій. Що й допомогло йому замести сліди. Монах Григорій притаївся за принципом: і я не я, і вина не моя...

Але певно його пам’ятали, бо юнак, замітаючи сліди, скитався по різних монастирях, ніде довго не затримуючись. З часом його ніби залишили в спокої, почалося буденне і вельми прісне життя мніха, що аж ніяк не приваблювало Юшку, а тепер Гришку Отреп’єва. Життя в чернечих келіях провінційних монастирів — та ще після боярських теремів, куди він недавно вільно заходив, — не прийшлося до душі Григорію (та й чорна ряса йому набридла). І юнак, врешті-решт кинувши чергову обитель, подався до Москви. В пошуках кращого пристанища чи служби, на якій можна було б щось мати. Потикавшись, помикавшись, нічого путнього не знайшовши, Отреп’єв знову опинився в монастирі, але того разу в Чудовому — аристократичному кремлівському монастирі, куди не кожен навіть найзразковіший монах міг потрапити. Отреп’єв потрапив, увійшов у довір’я до архімандрита Пафнотія, який охоче йому протегував. Там Григорій став займатися літературною працею — виявився у нього і такий талан. Писав легко, грамотно і гарно. Згодом, згадуючи, хвастатиме: «Живучи-де в Чудовом монастыре у архимандрита Пафнотия, я в келии да сложил похвалу московским чудотворцам Петру и Алексею, и Ионе» — чим і привернув до себе увагу монастирських зверхників. Отці звернули увагу на літературний хист новоявленого мніха, і Пафнотій висвятив його в диякони (нижчий духовний чин, з якого колись починали всі майбутні зверхники чернечого служіння), і Григорій стає келейником Пафнотія. І ледь чи не його довіреною особою. Життя нарешті вгамувалося-владналося, було ситим, затишним і спокійним — з перспективою на зростання. Досить швидко про Григорія пішла слава як про «скусного» у створенні різних од та похвал і взагалі — каліграфа вище будь-яких похвал. Тож і не дивно, що про нього швидко дізнався патріарх Іов і велів забрати його у свою канцелярію — «для книжного письма», як пізніше виправдовуватиметься владика. Патріарх високо цінував монаха Григорія — за каліграфічний почерк, що серед монахів було рідкістю, за вміння блискуче складати канони святим, його знали і теж шанували єпископи і весь Священний Собор. Коли патріарх Іов з’являвся в соборі чи в Думі, серед його почту незмінно був і Григорій Отреп’єв. (Згодом він хвастатиме, що «патриарх-де, видя мое досужество», увів його в коло знатних, і в «славу-де я вошел великую».)

Тямковитим від природи Григорій виявився аж-аж. Ним не могли нахвалитися. Те, що іншим і за рік не давалося, він освоював за місяць. Його цінували, і досить швидко молодий монах став придворним у патріарха, увійшовши в коло тих, кому владика найбільше довіряв і кого шанував.

Перед Отреп’євим відкривалися непогані перспективи, але...

Свою кар’єру, що так швидко й надійно розпочалася, зіпсував собі він сам — якось необережно (чи слава голову закрутила) похвастав у Москві, що він, якщо захоче, зможе навіть... Навіть стати царем Москви!

Це вже було занадто, щоб якийсь там мніх та претендував на царський престол! Та й бахвальство інока дійшло до царя, і той наказав схопити Григорія-балакуна та заслати його на покаяння в Кирилів монастир.

За довгий язик та глупе пащекування...

«Нема дурних гибіти в глушині», — вирішив Григорій і взяв ноги в руки. Спершу втік у Галич, підмосковне містечко, потім і до самої Москви, набравшись нахабності, заявився. Щоправда, там принишк, сподіваючись, що все швидко забудеться і вляжеться. По якомусь часі він ризикнув зайнятися навіть шахраюванням (та й жити за щось треба ж було): організував збір пожертвувань на будівництво буцімто якогось монастиря в глибинці. Зібрані кошти, ясна річ, привласнив, що й дало йому змогу якийсь час безбідно пожити в столиці. Але хтось його ніби впізнав — як збіглого монаха Кирилового монастиря, — тож Григорію довелося знову брати ноги в руки. Оскільки влада ним серйозно зацікавилась, мусив тікати аж за межі царства. І Григорій разом з іншими двома монахами-розстригами Варлаамом та Мисаїлом накивав п’ятами з Московського царства. (Згодом, вже після загибелі Лжедмитрія I, Варлаам напише свій знаменитий «Извет», у якому не стільки лаятиме самозванця, як виправдовуватиметься в тому, що він колись мав необережність знати майбутнього російського царя і колобродив з ним по Русі.)

Отож, виїхавши з Москви, троє ченців на чолі з Григорієм Отреп’євим, що був у них заводієм, на найнятій підводі спершу дісталися Новгород-Сіверського (нині місто Чернігів­ської області, райцентр на Десні), що був удільним центром князівства Київської Русі, потім його загарбала Литва, у якої містечко «перезагарбала» Росія після російсько-литовської війни 1500—1503 років, пізніше захопить Польща, і лише у 1654 році Новгород-Сіверський повернеться до України.

Не затримавшись довго в Новгород-Сіверському, трійця подасться на Київ, де побуде трохи менше місяця в Печерському монастирі. І хоч її там ніхто не чіпав, гайне ще далі. Невдовзі Григорій опинився в князя Костянтина Острозького, де пробув літо, добре відпочив і, вельми грамотний, розумний, привітний, теж сподобався князеві та його жоні, що навіть отримав від них «щедрий дарунок».

На той час Острог (сьогодні місто Рівненської області, Україна, на річці Вілії — притока Горині) в другій половині XIV ст. належав Литві, а до XVII ст. — князям Острозьким. (Після Люблінської унії 1569 року — у складі шляхетної Польщі.) Київський воєвода князь Костянтин Костянтинович Острозький був багатим, впливовим і знатним магнатом, володів великими маєтностями на Правобережній Україні і в Галичині. Брав участь у придушенні козацько-селянських повстань Косинського і Наливайка, але залишався прихильником православ’я. В Острозі він створив свою школу, відкрив друкарню і всіляко підтримував культурне життя краю. А загалом це був веселий добродушний чоловік, який намагався взяти від життя все найкраще і ніколи не занепадав духом.

Ось до нього влітку 1602 року і заявився збіглий москов­ський чернець і так припав до душі князеві, що й прожив у його замку на всьому готовому всеньке літо. Правда, спершу ченцю в Острозі не пощастило — кінні гайдуки вигнали його нагаями за ворота замку втришия. Але Григорій був не з тих, хто легко здавався, а був з тих, хто, вигнаний через двері, повертається через вікно. Йому вдалося вдруге проникнути в княжий замок і навіть зазнайомитись і заприязнитися з самим князем, що було ой як не просто. Костянтин Костянтинович був вельми підозрілим на нові знайомства і не дуже довіряв різним волоцюгам, які тинялися повсюдно, але московському ченцеві він, здається, повірив. Як і його розповіді про те, що він, збіглий чернець, насправді — азм єсмь царевич Дмитрій, син царя Івана. (Це згодом підтвердить син князя Януш Острозький.) Хоча насправді повірив князь розповідям московського збіглого монаха чи тільки вдав, що повірив, не відомо, але відомо, що в нього Отреп’єв прожив до осені. А тоді — не відомо, з яких причин — подався в Гощу на Волині до княжого маршалка Гаврила Гойського, керівника аріанської школи. Там він наполегливо опановував ази польської мови, вчив латину та вдосконалював свої знання в богословстві, що потім йому добряче знадобиться. Був, як уже мовилося, тямковитим, тож грамота йому як завше давалася легко, що ж до оволодіння польською мовою, то він значно і значно просунувся вперед.

Проте, не знайшовши в Гощі впливових покровителів, чернець одного дня, нікого не застерігши, раптово зник.

Виринув він уже в маєтку Адама Вишневецького, великого любителя гульбищ (його ще величали «бражником»), розвеселого взагалі чоловіка, який ніколи не печалився, бо на все у нього була готова команда: «Наливай! Щоб за нами не журилися!..»

Першим, хто з ясновельможного панства розпустив у Речі Посполитій ясу про дивом врятованого сина «тирана Грозного» царевича Дмитрія, який опинився на теренах королівства в пошуках захисту й допомоги, і був князь Адам Вишневецький із знаменитої династії княжої сім’ї магнатів. Буцімто йому збіглий чернець Чудова монастиря «відкрив» своє справжнє, себто царське, походження[1]...

«Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом...»

Звичайно. Хоча саме в Росії воно було (та й досі ще є) чи не наймасовішим. Згадаймо хоча б найзнаменитішого самозванця, донського козака Ємельяна Пугачова, який видавав себе за імператора Петра III. Після поразки повстання він був четвертований у Москві на Болотній площі 10 січня 1775 року. Перед виконанням вироку зачитали ухвалу: «Учинить смертную казнь, а именно — четвертовать, голову воткнуть на кол, части тела разнести по частям города и наложить на колеса, а после на тех же местах сжечь», — що й було зроблено, а закривавлену голову «Петра III» кат підніме вгору за волосся...

Чи його предтечу, менш в історії знаного Тимофія Анкудинова (1617—1654), який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василія Шуйського; він досить довго гастролював по Європі, намагаючись зібрати військову силу, доки не був схоплений і не виданий Москві. В серпні 1654 року на площі Великого ринку в Кремлі йому спершу відрубають ліву руку і ліву ногу, потім праву руку і праву ногу і нарешті голову. Кати понаштрикують відрубані частини тіла «царевича Івана Васильовича» на кілки, виставлять їх на всезагальні оглядини (для «устрашения бунтовщиков»), а потім викинуть їх до сміттєвої ями...

За часів Івана Болотникова діяв, правда, безуспішно і невідомо де зрештою зник, самозванець Лжепетро, який видавав себе за царевича Петра, нібито сина Федора Івановича (хоч у того й не було синів). Швидше за все він був схоплений разом з Болотниковим і страчений після нього. В історії російського самозванства Лжепетро не залишив яскравого сліду.

Успішно діяв на Балканах (Чорногорія) самозванець Степан (Стефан) Малий, який видавав себе за російського царя Петра III. На всенародному зібранні чорногорців (його спершу супроводжував успіх, і успіх досить значний) Стефан Малий, він же «Петро III», був визнаний не лише руським царем, але й государем Чорногорії. Протягом шести років фактично правив країною і — доволі успішно. Так, він запровадив низку реформ, зокрема судову, відділив церкву від держави, закликав до миру і взаємопорозуміння між племенами, наладив ділове співробітництво з російською владою і був визнаний нею як правитель Чорногорії. За іронією долі, Стефан Малий (прізвисько самозванця походить не від буцімто його малого зросту — зростом він якраз удався, — а від того, що монарх Чорногорії проголосив себе приналежним до простого, сиріч малого, за тодішньою термінологією, народу, він же Петро III) вів переговори — як буцімто Петро III — з графом Орловим, який вбив справжнього Петра III, але самозванця визнавав — з політичних міркувань — за буцімто справжнього Петра III. Але врешті-решт Стефан Малий — він же буцімто Петро III — загинув від рук найманого вбивці — грек Станко Класомунья, взятий Стефаном на службу, підкуплений турками, вночі перерізав своєму повелителю горло...

Після того на два чи й більше століття в Росії із самозван­ством був передих. А потім знову почали з’являтися любителі видавати себе за когось — зрозуміло, що за відомих історичних осіб. Їх виявилися прямо-таки десятки, сипонули вони як з міха. Чи точніше — зі скриньки Пандори, з якої, на думку давніх греків, вихопилися підступність, хитрість, брехливість і велемовство. В посудині Пандори були сховані всі вади люд­ства, нещастя й хвороби, що їх і випустила Пандора — надто цікавою вона була, — на світ білий, на лихо людству. Спадкоємців престолу вигулькнуло ще більше. За свідченнями істориків, «потомків», наприклад, Миколи Романова в Росії і за кордоном уже назбиралося чи не півсотні.

За підрахунками Марини Нечаєвої, одного з авторів книги «Воскресшие Романовы», протягом усього XX ст. самозванці росли як гриби після дощу. В найрізноманітніших куточках світу «знаходилися» царевичі Олексії, княгині Анастасії, княгині Марії чи й самі Миколи II.

Члени імператорської сім’ї, які нібито «дивом врятувалися», почали з’являтися у 1918—1919 роках. Найвідоміша самозванка Анна Андерсон, яка часом успішно видавала себе за велику княгиню Анастасію, дочку Миколи II і Олександри Федорівни. (Анастасія, реальна, історична, була розстріляна зі своєю сім’єю, її смерть підтвердили очевидці, в тім числі й головний учасник розстрілу Яків Юровський, а її останки знайдені на початку 90-х, ідентифіковані і захоронені у 1998 році у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга.) Офіційна справа «Анастасії Романової» тривала до 1977 року. Вчені вважають, що самозванку насправді звали Францішкою Шануківською, вона була німкенею польського походження. У 1961 році суд в Гамбурзі виніс остаточний вердикт: Анна Андерсон (яка, до речі, не володіла російською мовою, хоча лицедійкою була непоганою і для декого свою роль грала переконливо) не є великою княгинею Анастасією Миколаївною. Хряснувши зі зла дверима, «княгиня» перебралася до Америки, де нарешті вгомонилася — померла у 1984 році і тепер, очевидно, в інших світах, якщо вони є, видає себе за все ж ту велику княгиню Анастасію.

Але прецедент Анни Андерсон викликав цілу зливу «врятованих Анастасій»: Наталія Біліходзе, Елеонора Альбертова (Крюгер), Євгенія Сміт, Надія Іванова-Васильєва — це лише чотири найвідоміші самозванки, які видавали себе за молодшу цареву дочку.

За свідченням спеціалістів, «пройдисвітами як завжди рухало одне: матеріальна вигода». Себто вони не дуже й сподівалися, що їх визнають за «спадкоємців престолу», але поки суть та діло, вони встигнуть дещо гребонути. Особливо з імператорських фондів. Іноді такі самозванці роками гастролювали по Росії, існуючи виключно за рахунок «російської гостинності». «Живим» бачили у ті роки навіть Миколу II: протягом 1925—1928 років він негадано вигулькував то в Барнаулі, то в Смоленській чи Тверській губерніях. (Між іншим, два лже-Миколаї були схоплені і розстріляні.)

Найвідоміших цесаревичів Олексіїв було двоє: поляк Міхаїл Голеневський та канадець Олексій Таммет-Романов. З’являвся і син буцімто вцілілого цесаревича Олексія, який навіть у 2000 році видав на-гора власноруч змайстровану книжку «Історія душі, або Портрет епохи», присвячену долі царевича Олексія.

Вигулькнув з небуття і ще один Микола II («в миру» Микола Миколайович Дальський), «син» царевича Олексія, якого нібито було вивезено з Єкатеринбурга за наказом Юровського, головного ката царської сім’ї. Імператором він проголосив себе у 1992 році і навіть висував свою кандидатуру на президентських виборах. У 1996 році він «вінчався на царство» в м. Ногінську. Своїм «височайшим повелінням» самозванець чомусь скасував вибори 2000 року (на яких програв) і через рік скінчив свої земні дні.

На російський престол також претендував Олелько II, який одночасно заявив претензії і на український, неаполітанський і сербський «трон».

Валерій I, який балотувався у 1996 році на пост губернатора Тюменської області, — ще один, третій за рахунком, Микола II. Серед імператорових «спадкоємців» найвідоміший Олексій Брумель, керівник Міжнародного орденського капітула нової еліти світу Монархічного двору, що його сам же й заснував і куди охоче приймав усіх бажаючих походити в «імператорових спадкоємцях». У 1991 році він проголосив себе регентом Російської монархії — до обрання — все ж таки був архіскромним! — царя законного. На цю посаду він пропонував Олександра Солженіцина і навіть Бориса Єльцина. Проте, не отримавши від них аніякої відповіді, сам оголосив себе Імператором Всеросійським. А в 1994 році цей «Імператор Всеросійський» призначив Володимира Жириновського монархом... Естонії і на цьому зрештою заспокоївся. Але, як сказано у Святому Письмі, його ж царствію не буде кінця, адже все нові й нові любителі позмагатися за імператорський трон — уявний, а не реальний — все ще з’являються.

Отож, повторимо ще раз: «Самозванство аж ніяк не можна назвати чисто руським феноменом, але в жодній іншій країні це явище не було таким частим і не відігравало таку значну роль у взаємовідносинах суспільства і держави, як у Росії».

Чернець Григорій Отреп’єв оголосив себе царевичем Дмитрієм раптово — сніг на голову літнього дня! Костянтин Вишневецький велів своїм писарчукам дослівно записати його розповідь. За словами Григорія, виходило, що його справжнє ім’я Дмитрій, адже він єдинокровний син Івана Грозного, якого ще маленьким хотіли було вбити в Угличі. Його тоді порятував якийсь чоловік, що став для нього на довгі роки вихователем. Він і підмінив царевича іншим хлопчиком такого ж приблизно віку. Нещасного — сприйнявши його за царевича — тоді зарізали, а він, істинний царевич Дмитрій, уцілів і роками переховувався у свого рятівника. (Конкретні факти та імена царевич уникав називати, аби не зашкодити своїм рятівникам.) Ось так він у доброї людини ріс-зростав, а перед смертю його вихователь і відкрив йому, що насправді він царський син, який дивом тоді в Угличі врятувався.

Потім він опиниться у якійсь «дворянській сім’ї». Аби не викрити себе і добре замести сліди, хто він насправді, ті «дворяни» і порадили йому сховатися в монастирі і прийняти там постриг та чернече ім’я — так він став Григорієм Отреп’євим. Чого він утік з Московії у Польщу? Та того, що один монах упізнав його, хто він насправді (якось про те дізнався), тож довелося рятуватися... Перебуваючи в Києві, в Печерському монастирі, він буцімто дуже «разболелся» і, боячись, що помре, вирішив відкритися тамтешньому ігумену, хто він насправді, — аби з чистою душею піти на той світ, якщо така воля Господня... Але владика не повірив і показав йому та його супутникам на двері: «Четыре-де вас пришло, — велів, — четверо и подите вон из обители».

У маєтку Вишневецького Григорій теж «разболелся» і, гадаючи, що він на смертному одрі, «відкрився» князеві, хто він насправді. Себто розповів «перед смертю» (якої насправді не відбулося і чернець швидко одужав) про своє «царське походження».

В замку Вишневецького Григорія прийняли привітно, і сам князь уважно вислухав його «одкровення», хто він насправді. У пана Адама були свої рахунки з царем Борисом Годуновим — він ніяк не міг вирішити спірні прикордонні питання з Московською державою, мав зуб на Бориса і намагався повернути собі Прилуцьке та Снетинське городища у Сіверській землі. Цар Борис не йшов на поступки, отже, його треба було замінити іншим царем, більш поступливішим. Спершу це здавалося нездійсненним — як це Адам Вишневецький зможе поміняти царя в сусідній державі? Аж тут, наче на замовлення, з’явився претендент на московський престол. Правда, спершу князь — після «одкровень» свого гостя — лише посміювався, що в його слугах ходить син російського царя, а далі почав уважніше прислухатися до розповідей ченця, якого наче саме Провидіння до нього прислало. Ось хто поверне князеві спірні землі, треба лише цього бродягу посадити на батьківський престол. Швидко чи ні, а князь став називати ченця «царевичем князем Дмитрієм Івановичем Углицьким» і, нарешті визнавши його, заходився возити царевича з собою в кареті як диво яке. Чернець ожив, швидко видужав і вже більше не збирався нагло помирати. А князь його все возив і возив з належним йому пошанівком по різних панах. Зокрема відвіз — теж з усім належним пошанівком — свого гостя до Вишнівця, до свого двоюрідного брата Костянтина Вишневецького, жоною якого була старша дочка воєводи Юрія Мнішека Урсула. З юних літ вона — не байдужа до гарних парубків, — якось будучи в Самборі, мрійливо шепнула сестрі:

— У нас з’явився один молоденький монах з Московії, збіглий розстрига. Буцімто сам царевич Дмитрій... Красунчик!.. Такий... ум... ввічливий, а як уміє гарно говорити — заслухаєшся! Стільки знає. Лицар! Істиний лицар! І де він такий у дикій Московії взявся?..

Марина тоді ввічливо промовчала, думаючи про щось своє, — та й захоплення Урсули молодиками її не цікавило. На збіглого монаха, про якого захоплено розповідала Урсула, й уваги тоді на звернула, не підозрюючи, що той збіглий монах — на просто монах, а її подальша доля. Щасна і трагічна. Через Урсулу Мнішеки вперше тоді почули про сина «тирана Грозного». Тоді ж ним зацікавився і пан воєвода Юрій Мнішек, гадаючи, а що йому з цього може перепасти? (У всьому він шукав лише вигоду для себе.) Виходило багато що. Якщо, звичайно, посадити претендента на московський престол.

Швидко чи ні, а чутки про сина «тирана Івана» швидко — завдяки Вишневецькому — почали ширитися і в Литві, і в Польщі. Дійшли ті чутки й до Москви, де тоді правив цар Борис. Посольський приказ розпустив свої чутки: буцімто Отреп’єв — самозванець, а з Москви втік після того, як прославився єретиком. Він нібито відкидав родительський авторитет, повставав проти самого Бога, вірив у «чернокнижье». Московська влада вимагала негайно повернути їй збіглого монаха Отреп’єва, який до всього ж ще, виявляється, був у Москві «осужден судом».

Але царевичем уже зацікавився король Сигізмунд III, велів доставити до нього збіглого московського монаха у Краків і поставив про це до відома папського нунція Клавдія Рангоні, представника Папи Римського при своєму дворі. А перед тим запросив до себе Адама Вишневецького, аби той йому особисто доповів про сина «тирана Грозного», який дивом врятувався і який має всі законні права на московський престол... Слухаючи князя Вишневецького, його величність ще трохи вагався — а чи не пройда цей збіглий монах, тож лише 15 березня 1604 року царевич Дмитрій нарешті удостоївся аудієнції у його мосці короля, а потім і в папського нунція Клавдія Рангоні.

На той час у поляків були свої непереливки, і досить значні. Королівство, не маючи достатньої військової сили, розпочало війну з Молдовою і швидко почало її програвати. Все через той же брак достатніх сил. Зрештою, в тій війні їм і зовсім стало скрутно. Тоді поляки, запхавши до кишені власну гордість і те презирство, з яким вони ставилися до українських козаків, називаючи їх хлопами і розбійниками (лотрами), звернулися до тих же козаків з проханням допомоги. А по суті — рятунку. Наобіцявши їм з безвиході за це «права і вольності», яких потім, як і завжди, не виконали і не дотрималися. Це було у їхній звичайній практиці: як припече, прохали допомоги і все обіцяли, а як загроза минала, нічого з обіцянок — обіцянка-цяцянка — не виконували.

Та не встигла Річ Посполита закінчити війну з Молдовою, як почалася війна зі шведами. І знову поляки прохали допомоги у козаків та обіцяли — знову! — їм свої милості. Того разу сейм навіть видав новий закон, який повертав козакам старовинні права, хоча з деякими обмеженнями. Аби лишень козаки допомогли їм у війні зі шведами.

Козаки допомогли полякам і у цій війні (на тих полях битви наклав головою легендарний козацький ватаг, герой багатьох дум і легенд, овіяний славою Самійло Кішка).

Після війни козацтво повернулося в Україну, розійшлося по «волостях» і зажадало, аби з України були виведені польські війська, бо для її охорони досить і козаків. Поляки на той час втратили значну частину свого війська, й козацтво взяло гору.

За таких умов, не отямившись од війни з Молдовою та зі шведами, король не зважився ще й на похід проти Москви, а тому, прийнявши царевича Дмитрія, пообіцяв йому... Гм-гм, якось невиразно — офіційно не хотів, аби королівство брало участь у поході, а панам порадив збирати військо від себе. Як кажуть, приватним способом.

Тоді ж Дмитрій познайомився з воєводою Юрієм Мнішеком, який так і запалився йому допомагати, і, разом з ним прибувши до Самбора, поселився у замку королівського старости як вельми і вельми поважна особа, де й відбулася їхня перша зустріч — Марини, дочки воєводи, яка на той чає єдина з чотирьох дочок воєводи була вільною, і його, московського царевича Дмитрія. В присутності, звичайно, воєводи. Про те, щоб зустрітися з царевичем у саду біля фонтана тет-а-тет та ще й темної ночі за всіма правилами інтимного рандеву, і мови не могло бути. Нонсенс! Для таких зустрічей Маринка ще була надто юною і недосвідченою — шістнадцять років! — та й до того ж маминою і батьковою (особливо батьковою) донечкою, яку вони берегли як зіницю ока — як і честь її, репутацію. І не могли їй дозволити нічого, бодай і безневинного побачення віч-на-віч, що могло кинути тінь на її зразкову репутацію та дівочу честь...

Таємне побачення з Мариною

«...Що пропонував Марині Мнішек (і чи пропонував узагалі) вчорашній збіглий чернець з Московської держави, невідомо; сцена біля фонтана у Самбірському замку, що належить пушкінському генію, не більш як поетична вигадка...» (В. Козляков).

Так-так, мова йде про «Бориса Годунова».

...Опальний Пушкін після заслання в Одесу вже другий рік мешкав у с. Михайлівському Псковської губернії в маєтку своїх рідних, під наглядом — так вважалося — місцевої влади. А втім, та влада не заважала йому жити в Михайлівському собі на втіху, робити візити сусідам і крутити численні романи й адюльтери з гарними жіночками, — а що ще треба молодому «повесе», як величав себе Пушкін. Усе встигаючи, Олександр Сергійович, — а він любив усю повноту життя і про­сто купався в ній, — багато писав у засланні. (А втім, яке то заслання? Радше перебування на дачі в селі, у батьків.)

Отож у 1825 році він задумав у Михайлівському (після того, як з величезним захопленням прочитав епохальну працю Карамзіна «Історія держави Російської») і там же й написав «Комедию о настоящей беде Московскому государству, о царе Борисе и Гришке Отрепьеве» — Писал раб Божий Александр сын Сергеев Пушкин в лете 7333 на городище Ворониче» (первісна назва відомої трагедії) — це з листа до князя В’яземського.

«Изучение Шекспира, Карамзина и старых наших летописей, — писатиме Пушкін, — дало мне мысль облечь в формы драматические одну из самых драматических эпох новейшей истории. Я писал в строгом уединении, не смущаемый никаким чуждым влиянием. Шекспиру подражал я в его большом и широком изображении характеров, в необыкновенном составлении типов и простоте; Карамзину следовал я в светлом развитии происшествий; в летописях старался угадать образ мыслей и язык тогдашнего времени».

Трохи пізніше, але того ж року Пушкін «с прелестным чистосердечием, придающим такую привлекательность гениальным натурам, сообщил своему корреспонденту: «Трагедия моя окончена! Я перечел ее вслух и бил в ладоши, и кричал: ай да ІІушкин, ай да сукин сын!..»

Отже, «Борис Годунов» (Санкт-Петербург, в типографии департамента народнаго просвещения, 1831).

СЦЕНА БІЛЯ ФОНТАНА

Ніч. Сад. Фонтан[2].

Діють: Самозванець, Марина

Після монологу Самозванця (його зізнання, що він «рожден не боязливым; / перед собой вблизи видал я смерть; / Пред смертию душа не содрогалась...», а тут — «неодолимый трепет...»).

— Нет, это страх. День целый ожидал /Я тайного свидания с Мариной...

Зізнається, ще «любовь мутит мое воображенье...».

І тут з’являється Марина.

Самозванець: Она!.. вся кровь во мне остановилась.

Марина: — Димитрий? Вы?

Самозванець: Волшебный, сладкий голос! (Идет к ней.) Ты ль наконец? Тебя ли вижу я, / Одну со мной, под сенью тихой ночи? / Как медленно катился скучный день? / Как медленно заря вечерня гасла! / Как долго ждал во мраке я ночном...

А що ж Марина? Здається, кинеться йому в обійми: шепіт, любовні речі, трелі самбірського солов’я... Чого ще треба на такому романтичному побаченні вночі в саду біля фонтана для шістнадцятилітньої дівчини, якою тоді була Марина? Тим більше в коханні їй зізнавався не хто інший, як царевич. ЦАРЕВИЧ!!! Чи багатьом дівчатам її віку — та й не тільки її — вночі на побаченні зізнаються в любові царевичі?

То що ж вона, дочка воєводи?

— Я здесь тебе назначила свиданье / Не для того, чтоб слушать нежны речи / Любовника... — Кадуб води холодної на голову закоханого царевича, і далі дівчина вимагає, аби Дмитрій «души своей / Мне тайные открыл теперь надежды. / Намеренья и даже опасенья...» — Себто все перевела в практичну площину: які його задумки, плани і що вона з них матиме. А любов... Любов — се таке... Про любов можна і потім поговорити, а зараз кажи, що я матиму з цього нічного рандеву в замку батька, у саду біля фонтана.

Що ж вимагає від царевича воєводина дочка романтичної пори у саду на побаченні з ним біля фонтана? Дарма Дмитрій хоче, аби вона бачила у ньому лише коханого: «О, выслушай моления любви...».

Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.

Не юноше кипящему, безумно Плененному моею красотой, Знай: отдаю торжественно я руку Наследнику московского престола, Царевичу, спасенному судьбой.

Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.

Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)

Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.

Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву — / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».

Що й говорити, молода та рання. Така практична, що аж вуха в’януть слухати її вимоги. Як то бідному царевичу сіє було слухати, адже він сподівався, що вона його покохає як юнака, а не як царевича, який «очистить» трон і посадить її біля себе. Гм...

Залишившись сам, Самозванець — нарешті його прорвало! — в чому тільки не звинувачує Марину, якій мить тому клявся в ніжній і вірній юнацькій любові:

Нет — легче мне сражаться с Годуновым Или хитрить с придворным езуитом, Чем с женщиной — черт с ними; мочи нет. И путает, и вьется, и ползет, Скользит из рук, шипит, грозит и жалит. Змея, змея!.. Недаром я дрожал. Она меня чуть-чуть не погубила. Но решено: заутра двину рать.

От що може натворити жінка в історії. Власне, дівча наївне! Закоханий, аби їй догодити, відразу ж готовий «двинуть рать» — бідна, бідна Москва! Слава нашим жінкам, земляни!

Здається, Дмитрій Іванович, царевич російський — чи той, хто за оного себе так талановито видавав, — не був відвертим з Мариною. Ні біля фонтана (хоч такої зустрічі насправді й не було), ні будь-де, коли перебував у Самбірському замку в гостях у воєводи Юрія Мнішека і часто вів з ним тет-а-тет «задушевні» бесіди, обмірковуючи разом з майбутнім тестем свій план походу на Москву. На який (похід) ще треба було зібрати військову силу, і вони цим — Дмитрій і воєвода — тоді були зайняті. Тож було їм тоді — особливо Дмитрію — не до Марини, хоч у неї він таки й справді закохався — з усім жаром юного парубоцького серця. Припала вона йому до душі, що вже тут. Діло, як кажуть, молоде.

Марина теж — реальна, а не пушкінська, — не могла піддавати сумнівам його походження, бо щиро вірила, що він є справжній царський син, який дивом-чудом тоді в Угличі врятувався, — про це свідчать історичні дані. Тож не могла реальна Марина називати його самозванцем, як називає його Марина пушкінська в трагедії «Борис Годунов». Він теж ніколи — і це підтверджують історичні джерела, — ніколи не називав себе самозванцем. Як ніколи й на мить не сумнівався в тому, що він — справжній син Івана Грозного. Пушкін зображував Дмитрія як свідомого обманщика — авантюриста, який не вірив у своє справжнє покликання, а діяв в силу «честолюбивых замыслов, пользуясь обстоятельствами времени».

Шіллер, наприклад, у незавершеній трагедії «Дмитрій Самозванець» виставляє Самозванця як людину, яка упевнена у своєму царському походженні. Пушкін подав Дмитрія відвертим авантюристом, для цього дещо навіть змінив деякі «частности в обрисовке своего героя». В одному з листів (до графа Бенкендорфа, квітень 1830 р.) Пушкін зазначав: «Все смуты похожи одна на другую. Драматический писатель не может отвечать за слова, которые он влагает в уста исторических лиц. Он должен заставлять их говорить сообразно их известному характеру. Нужно, таким образом, обращать внимание лишь на общий дух, в котором задумано все произведение, и на впечатление, которое оно имеет произвести. Моя трагедия вполне искреннее произведение, и я не могу, по совести, вычеркивать то, что мне кажется существенным».

Але повернемось до сцени біля фонтана в трагедії «Борис Годунов». Дмитрій був у Марину безтямно закоханий, і вона не відхилила — реальна Марина — його палке почуття, ним вона була потішена і зворушена, і не примушувала вона — демониця в Пушкіна — негайно йти на Москву — не було ще тоді з чим іти. Та й не Маринина це була справа. Такою Пушкін побачив Марину — жорстокою, гордою, зарозумілою і величною — аналог Катерини II, — і це його право. Тим більше, він писав художній твір, де вільний був так чи так трактувати своїх героїв. Тому й показав у всіх трьох сценах трагедії і в знаменитій біля фонтана Марину «тщеславною до того, что она сознательно идет за авантюристом, лишь бы он окружил ее престижем власти». Тож і подав її в дусі тодішньої російської історіографії — авантюристкою. Чи — аферисткою. Зарозумілою. Зазначав, що «истинные гении трагедии никогда не задумывались над правдоподобием». Можливо. Його Марина готова піти на будь-який обман, аби лишень стати царицею. Зрештою (у Пушкіна) їй байдуже, хто він, Дмитрій, насправді — царевич чи самозванець і злодій, — аби лишень захопив Москву і зробив її царицею. Жорстока, по суті, злочинниця, яка штовхає його на злочин. А насправді вона не могла піддавати сумнівам його походження і не піддавала. Тому й не називала його в житті самозванцем, бо вірила, що він справді царський син. Вірив у те, що він син Грозного, і сам Дмитрій, і в тій вірі його ніхто не міг похитнути. І сам себе — як у Пушкіна — він ніколи не називав самозванцем. Та й не міг би себе таким назвати, адже був глибоко переконаний, що він — рідний син Івана Грозного. (Між іншим, народ у трагедії «Борис Годунов» — як і в реальності — зустрічав Лжедмитрія як справжнього свого царя.)

У Марину закохався не хто інший, як царевич, і Марина цьому — що він царевич — щиро й нерушно вірила. Як вірив у те і він сам. Але в геніальній трагедії «Борис Годунов» Марина подана (чи такою її уявляв Олександр Сергійович, крім «Історії...» Карамзіна не маючи під руками інших джерел) як вмістилище чи не всіх негативів підступної жінки. Справді, читаючи бодай сцену біля фонтана в Самбірському замку в саду, бачиш, що дочка воєводи нещира, підступна, корислива. А ще ж себелюбка. Марнославка. Жорстока і недобра, холодна і готова на будь-що, аби свого домогтися.

Почуття любові їй ні до чого (про це чи не прямо говорить сам Дмитрій на побаченні), головне — аби посісти москов­ський трон. Бувала в бувальцях жінка. Фурія, одне слово. Змія, як називає її Дмитрій, коли сам на сам залишається біля фонтана. (Між іншим, у природі фурія — дуже отруйна змія, схожа на вужа, що розповсюджена в Австралії.) Ледь чи не Горгона — бідна, бідна Марина!

Вона явно страждає — прямо клінічний випадок — непомірною гординею, надто високої думки про себе. Готова на обман. І взагалі, на підлість в ім’я своїх корисливих цілей. Самовладна, така собі залізна леді тих часів. Примушує Дмитрія запхати до кишені свою любов до неї, вести полки на Москву й «очищати» Кремль... Єзуїт в жіночому вбранні, та й годі.

Навіть самого самозванця «чуть-чуть не погубила» — за його зізнанням.

Чи не забагато негативу для такої гарної дівчини, якою була Марина?

Не була Марина такою в житті. Принаймні, тоді, у Самборі, в замку батечка свого. Шістнадцятилітнє юне дівча було наївно-романтичним, поетично-мрійливим, яке витало десь у хмарах, у світі, нею вигаданому і створеному її бурхливою фантазією. І там, у тому світі, для неї на першому плані звичайно ж була вона — ЛЮБОВ. Романтична і піднесена. Та й у тій ситуації, у яку вона потрапила, коли до Самбора приїхав Дмитрій, все за неї вирішував її батько. Як він ухвалював, так зразкова і наївна доня і чинила. Та й Дмитрій в основному мав справу лише з воєводою, який усе й вирішував, — Маринине слово там не важило рівно нічого. (То, можливо, правий був Бєлінський, коли, розбираючи трагедію «Борис Годунов», писав, що «эта пьеса для него — Пушкина — была истинно Ватерлоовской битвой, в которой он развернул во всей широте и глубине свой гений и, несмотря на то, все-таки потерпел решительное поражение».)

Тоді ж як Марина, за свідченням істориків (хоча б професора О. Грішберга), була дещо іншою. «Главным фактором в этих событиях были тайные штучки Юрия Мнишека; роль же его дочери Марины скорее пассивна, нежели активна». Це свідчить великий знавець життя Марини Мнішек, який опрацював усі наявні на сьогодні документи, факти та свідчення. І далі: «Она являлась почти жертвой честолюбивых устремлений отца и своей собственной безудержной гордыни» (Була все ж таки гордою?)

В. Козляков:

«В воображении юной панны Марины могли рисоваться какие угодно романтические картины, ведь она, как и другие, не знала реальную историю Григория Отрепьева». (Її, між іншим, і досі ніхто точно на знає і навряд чи коли знатиме.) І далі: «Сам Юрий Мнишек и его дочь Марина увидели перед собою человека, уже полностью вошедшего в образ “московского царевича”, и у них, ни тогда, ни потом не возникало сомнений в том, что они имеют дело с настоящим потомком царского рода».

Феномен полячки, яка залишилася в історії руською царицею, досі ще не розкритий. Не банальна вона авантюристка — та це було б надто прямолінійно, — не зла й не жорстока, не підступна і не лиха, адже в першу чергу вона й сама постраждала і випила до кінця свою гірку чашу.

Один російський письменник назвав її «царицею Смути». Інший справедливо зауважив, що «существует стойкое отрицательное обаяние, изменить которое вряд ли когда-нибудь удастся. Писать о ней трудно. Слишком много штампов приходится преодолевать, оставаясь на почве исторических фактов.

Самый распространенный образ Марины Мнишек — это роскошная фурия, обольстившая сначала самозваного царевича Дмитрия Ивановича и продолжившая в России «темное дело» приведения в католичество доверчивой «москвы» (так поляки тогда звали всех русских)».

Із свідчень отця Павла Пирлінга:

«Между Самбором и Астраханью лежит целая бездна. По этому страшному пути пришлось пройти молодой, одинокой женщине. Условия, среди которых она жила это время, были самыми ужасными. Неужели, испытав все это, Марина не может рассчитывать на снисхождение ввиду обстоятельств, смягчающих ее вину». (Та й у чому вина цієї дівчини? Що вона, повіривши царевичу Дмитрію, вийшла за нього заміж? Так це її особиста справа.)

Досі історики, не позбавлені уяви, намагаються — вперто намагаються — розібратися, хто ж вона, Марина, насправді — ангельської вроди беззахисна жінка чи демон, перед якою не міг встояти «пылкий авантюрист»?

...Не було того нічного рандеву у саду Самбірського замку біля фонтана, що його створив своєю уявою автор «Бориса Годунова», не було, але хочеться, щоб воно таки... було. Сьогодні, завтра, позавтра.

І завжди. І хай би у Самборі сьогоднішньому де-небудь біля фонтана — можна для такої події й фонтан спорудити, — у якомусь саду — можна й сад насадити, — зустрічаються вони — бронзові Марина і Дмитрій, дочка самбірського воєводи і російський царевич, і це стало б окрасою нинішнього Самбора.

III. Червоний штандарт з чорним орлом

«...Року 1604-го якийсь Московитянин, що мешкав у домі воєводи Сандомирського Юрія Мнішека, назвався Москов­ським Царевичем Дмитрієм, про якого давніше кружеляла поголоска, що він за малих літ убитий був підступами Боярина тамтешнього Годунова, який по ньому в Москві царював. Та цей, що Царевичем себе називав, стверджував і маніфестував, що він насправді Царевич, який врятувався від смерті через убивство іншого немовляти, церковничого сина, на місце його підставленого. З боку Царя Годунова доведено в Польщі листування з Послами, котрі вбитого Царевича досконало знали, що той Царевич справді неживий, а волоцюга, котрий себе ним називає, є позбавлений дияконства чернець Гришка Отреп’єв. Але, не дивлячись на такі докази, двоякі інтереси взяли свою силу. Воєвода Мнішек прагнув бачити дочку свою Марину Царицею Московською, видавши її заміж за того, хто назвав себе Царевичем тамтешнім, з яким у них було про те домовлено, і задля того клопотався за нього у Короля Польського і в Сенаті, а Король з Поляками, користуючись такою нагодою, хотіли, зробивши претендатора отого Царем Московським, поділитися з ним царством його і задовольнити тим загальну ворожнечу свою до Царства Московського. І тому вирішено виставити всі сили Польські супроти сил Московських на користь Самозванця...» («Історія Русов Малой Россіи, сочинение Георгія Конискаго, Архиепископа Бълорускаго»).

Відрекомендувавши дочку своєму гостеві, воєвода, поки тривала їхня зустріч, не залишав молодих наодинці й на мить. Але царевич швидко забув про присутність воєводи — як тільки-но глянув на те юне створіння, дочку його майбутнього гетьмана на час походу на Москву.

Царевич — хоч і бувалий, між іншим, у цьому ділі, — з першого погляду як хлопчик закохався в шістнадцятилітню воєводину дочку і світ для нього — поза Маринкою — як начеб і перестав існувати. Є Марина — є світ. Нема Мари­ни — і світу білого немає. Він на якийсь час навіть забув і про свій похід на Москву. Та й дівчина радо зустріла царевича. Навіть зашарілася і від того ще звабнішою стала. І вірила, що з неї не спускає захоплених очей не хто інший, як сам царевич. Син російського царя Івана Грозного, що його малим ледь було не вбили — жах, жах! І який дивом врятувався і всі ці роки — жах, жах, хоча й романтично! — переховувався по чужих сім’ях та монастирях, а це в пошуках рятунку й допомоги прибився до Польщі, де й відкрився, хто він насправді. Батько йому вірив, тож повірила царевичу й Марина.

На тому першому їхньому побаченні вона була в білому платті, легка, грайливо-граційна, пурхала якимось незнаним метеликом. Квіткою полум’яніла. А як вона дзвінко, ще якось по-дитячому, щебетала! А як сміялася. І рожевіла, як випадково зустрічалися їхні погляди. А царевич був такий смішний — і тим, що губився в її присутності, хоч він був старшим за неї і здавався досвідченим у відношеннях з жінками, і своєю польською мовою, і галантністю, що нею він намагався її вразити. Чи — бути вишуканим, а це йому вдавалося не просто. Змалечку він, переховуючись по чужих сім’ях, не пройшов належний двірцевим лоск та етикет, як то вона пройшла. На довершення молодий гість Мнішеків так розгубився під час їхньої першої зустрічі, що баришні довелося брати ініціативу в свої руки. Вдосталь натішившись розгубленістю Дмитрія (але ж яка мила й гарна розгубленість!), грайливо його питала:

— Його величність звідки прибув? Чи не з казки, бува, царевич? У казках царевичі завжди такі, як моя няня каже, файні лицарі. Хоч не зовсім і зграбні. Але такі щиросердні.

— Із казки, ясновельможна панночко, із казки, — посміхався Дмитрій, не спускаючи з неї захоплених очей. — Жив та був я у своїх батьків. От якось батечко й каже матінці: «Ану спечи паляницю Дмитрію. Нехай іде у світ — може, десь знайде свою долю». Матінка спекла паляницю, поклала мені в торбинку і каже: «Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайдеш хоч трохи гаразду, кращу долю для себе, то й повертайся додомоньку...»

— От пішов я у світ широкий, — розказував далі царевич, як і перше не спускаючи з неї закоханих очей. — Де тільки я не побував. Сім царств обійшов, у семи королівствах побував...

— Бідненький, — співчутливо щебетала Марина. — Напевне ж, добряче ніжки свої натрудив? Невже в семи царствах і стількох королівствах не знайшлося для тебе кращої долі?

— Атож! Скрізь добра доля, але не краща і не найкраща! А я багнув знайти не лише кращу, а й — найкращу!

— Довго ж царевичу довелося ноги бити!.. Чи то пак коня ганяти, бо ж найкращої долі, мабуть, і в світі немає? А якщо де й були такі, то їх уже давно інші, спритніші порозхоплювали.

— Що шукаєш — те й знаходиш.

— То виходить, що царевич таки знайшов свою найкращу долю? Ах, ах, як це, напевне ж, цікаво. І де ж царевич знайшов її — найкращу свою долю?

— В королівстві польському, у місті Самборі, в королів­ському замку, ясновельможна панночко! — вигукував царевич у захопленні. — Ясновельможна панночка і є моєю найкращою в світі долею! О, панно Марино! Тільки глянув я на тебе, так і збагнув: ось вона! Доля моя! Більше й шукати не треба! Я біля ніг ясновельможної панночки. Змилуйся, зжалься наді мною і покохай мене, найкраща діво польського королівства!

Пан воєвода, позиркуючи то на царевича, то на свою дочку (до їхньої пустої, як він вважав розмови, не прислухався), швидко збагнув, що з цього щось може бути.

І в першу чергу для нього. Царевич щось розповідав про свої минулі мандри по російських монастирях, про службу в патріарха, а вона сміялася й іноді захоплено ляскала в долоні, вигукуючи: «Та невже?..»

«Він уже в сільці, — задоволено думав воєвода. — Цей царевич з першого погляду закохався в мою дочку, і це треба сповна використати. Таке трапляється лише раз на віку, тож мушу мати з цього добрий зиск. А може, й прославлюся на віки, як моя дочка стане царицею».

Звівся, прийнявши для себе якесь важливе рішення.

— Я радий, що молоді люди так душевно познайомилися, і, здається, не без взаємних симпатій. Чудово, просто чудово, що пан і панночка засимпатизували одне одному, — я допоможу вам спіймати своє щастя.

Марина зашарілася і стала ще гарнішою.

— Я закоханий у вашу незрівнянну дочку, пане воєводо! — вигукнув, схопившись, царевич. — Для мене ясновельможна панночка тепер більше важить, ніж сам похід на Москву!

— Не спіши, царевичу, клястися та забувати похід на Москву. Це можна сполучити — і похід, і ясновельможну панночку. Тим більше, молодому царевичу, як він посяде в Москві батьків трон, потрібна буде цариця. Царя без цариці не буває.

І цим пан воєвода все вирішив.

Хоч як не дивно, але жених Марині не сподобався. Власне, не зовсім сподобався. Та ще з першого разу (а Марина вірила тільки у любов з першого разу, і ні в яку іншу). Так, женишок, називала вона його про себе. Тільки й того, що царевич. І взагалі, взагалі... Він такий смішний, цей завтрашній цар Московії. На позір звичайний, нічого царського в ньому ані на гран. Звичайний молодик, який не зовсім твердо володів польською мовою і почувався явно незручно у незвичному для нього гусарському вбранні — венгерці. Та він просто незграбним був у тій венгерці — куртці з високою талією і нашитими впоперек шнурами, що так гарно і хвацько сиділа на бравих польських гусарах. А танцювати — хоча б ту ж венгерку — і поготів не вмів. Він, здається, взагалі не тямив танцювати. Ах, ах! Ні, ні, він їй з першого разу не дуже сподобався. Ні виду, ні... Короткорослий — таких баришні-подруги її називали — пхе! — куцаками. Або — короткуватими. Чи не короткозорий — повний букет! Та й короткомовний був — скаже слово-друге й мовчить. Тільки захоплено «їсть» її очима. Загалом дещо приземкуватий, а ось у плечах широкий, і це — за малого зросту. Руки в нього мовби сильні, але ніби різної довжини. Чи то їй так здається? А може, він парубок як парубок, а в неї надто завищені вимоги до нього. Не писаний він красень — ну то й що? Зате ж царевич, і цим усе сказано. А що рудуватий (швидше світло-рудий), то Бог з ним. Ніс, правда, смішним «башмачком». Та ще й — леле! — якісь плями, нарости на шкірі. На вигляд загалом якийсь... Якийсь наче дурачок. Руський дурачок Ванька. Хоч і царський синок...

В крайньому разі, не юний граф. І навіть не файний, як бабця Софія каже, парубок карпатський, що їх тут називають леґенями (вони того цілком заслуговують). І не подарує їй чічки, найкращої квітки з високих полонин, де білими хмарками ходять вівці й грають-співають трембітарі... Та й відати він не відає, що то воно таке — справжня карпатська чічка.

І не співатиме їй, як співають карпатські леґені своїм дівчатам:

Ой Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...

Спохопилася... Та що це вона його — з якої статі-речі? — порівнює з карпатськими леґенями — він-бо царевич, завтрашній цар Росії, і якимось там файним парубком йому по чину не положено бути!

Та й вона не якась там Марічка з пісні, а — ясновельможна графиня, і ніколи не співатиме, як співають тутешні дівчата:

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?..

А він, Дмитрій, не тутешній парубок, хоч і файний, але простенького роду, і не співатиме їй:

Марусе ти, Марусе, Люблю я твою вроду. Люблю дивитися, Люблю дивитися, Як ти ідеш по воду...

Подумала так і засміялась — сама до себе.

А тут і бабця Софія, як вирнула.

— Не вередуй, моя красулечко, — ласкаво казала, як співала: — Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.

Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне — що він царевич. Все інше — у тім числі і його вигляд — не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І — не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше — не варте уваги.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»

Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:

Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...

За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, — милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»

В кінці 1603-го — на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством — як стане царем — віддячить своїх благодійників.

25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши — хоч і ненадовго — царем, так і не виконає, — але це інша тема.)

А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:

«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)

Обіцяючи женитися на Марині Мнішек, царевич Дмитрій (а ми будемо так його титулувати) підтверджував свої обіцянки клятвами в ім’я Трійці:

«Усмотрели есме и улюбили себе, будучи в королевстве Польском, в дому чесны, великого роду, житья честного и побожого приятеля и товарища, с которыми бы мне, за помичью Божиею, и милости и любви неприменяемой житие свое проводити, ясновельможную (ее милость) панну Марину Мнишковну... дочь ясновельможного пана Юрия Мнишека, Львовскаго, Самборскаго, Меденицкаго и проч старосты, жуп (старшина, начальник округи) Руских купника... которого мы, испытавши честность, любов и доброжелательство (для чего мы взяли его за отца); и о том мы убедительно его просили, для большего утверждения взаимной нашей любви, чтобы выщереченную дочь свою панну Марину за нас выдал замуж...» (В оригіналі царевич просив воєводу поетичніше: аби той дозволив «поміняти» її милості статус дочки на становище жони.)

Ні, таки не сподобався бородавчатий жених Марині одразу. Не сподобався, але все ж погодилась за нього вийти. Батько на тім наполіг. Умовив дочку, що є вищі інтереси за дівочі — сподобався — не сподобався. Виходь! А вона була слухняною дочкою свого батенька. Як родитель скаже, так і чинила-робила. Сказав виходити заміж за московського царевича, вона й дала згоду. Противитися волі батька не звикла. Не так була вихована. А батько з її заміжжя — та й до всього ж такого престижного, що ще престижнішого за нього годі й шукати! — за московського царевича мав одержати вигоду. Ще і яку! Та й хто б на його місці з такого родичання та не отримав би вигоди!

У травні 1604 року, як квітли вишні, відбулася попередня домовленість. Претендент на її руку і серце підписав шлюбний контракт, за яким на знак вдячності вдруге пообіцяв батькові Марини виплатити один мільйон злотих, а також віддати своїй жоні Смоленське і Новгород-Сіверське князівства. А ще — як вона дала згоду — міста Новгород та Псков разом з думними людьми, дворянами, духовенством, з передмістями і селами.

Ще й пообіцяв Марині, що Новгород і Псков будуть назавжди позбавлені від опіки Москви. Себто уділ закріплювався за нею «на віки вічні» — це ж треба! (Як пізніше, вже в радянські часи, один з героїв фільму «Іван Васильович змінює професію», звертаючись до царя — за кінострічкою — лжецар, — у гніві праведному вигукне: «Ты что же это... казенные земли раздаешь?!»)

До всього ж царевич урочисто зобов’язувався за рік перевести православне царство Московське в католицьку віру. Якщо ж не виконає своєї обіцянки, Марина матиме право на розлучення з ним і право знову вийти заміж. Але подаровані їй землі й прибутки при цьому будуть за нею збережені. Ось це й зіграло вирішальну роль у згоді Марини. Переведення православ’я в католицтво (а втім, вона розуміла, що це — химерія) її менше всього цікавило — вона не була затятою католичкою-фанатичкою, хоч її й виховували ченці. Вабило інше: на випадок розлучення вона все збереже за собою. Оскільки ж царевич їй не подобався — чи подобався, але не дуже, — то жити з ним довго вона не збиралася. Принаймні так тоді вирішила про себе. А там... Там видно буде. Час та обставини покажуть.

Контракт був підтверджений в присутності капеланів, скріплений («запечатаний») гербовою печаткою з ім’ям «царевича Дмитрия Ивановича» і підписаний ним же: «Дмитр царевич рукою своею».

Крім книги історичних досліджень «100 великих авантюристов», царевич Дмитрій Іванович також потрапив — в обох випадках як Лжедмитрій I — і до іншого видання, але вже під назвою більш благороднішою: «100 великих монархов» (обидві книги видало московське видавництво «Вече», 2003 і 2005).

Уявляєте? Великий авантюрист, якщо вірити першому виданню, і в той же час — великий монарх. І це він — одна і та сама особа, Лжедмитрій I, який на московському троні перебував щось менше року (в якості, виходить, великого монарха, та й трон той буцімто захопив незаконно). Але там і там встиг стати великим — а втім, історія знає і не такі казуси! Батько (якщо батько) нашого героя Іван IV Грозний, наприклад, потрапив до видання «100 великих диктаторов» і водночас до «100 великих монархов». Як, наприклад, В. Ленін та Й. Сталін потрапили одночасно до книг «100 великих диктаторов» і «100 великих людей», а грузин Йосиф Сталін ще й до видання «100 великих россиян».

В анотації до видання «100 великих монархов» зазначається, що читач у ньому знайде матеріали «не только о тех правителях, чье величие признано всем миром», «не только о святых и победоносных владыках, но и о жестоких тиранах, и даже о монархах, снискавших славу авантюристов, — и тем не менее оставивших в истории неизгладимый след».

Отож, і про царевича Дмитрія, який все ж таки побув руським монархом, а будучи ним (ще й авантюристом), «оставил в истории неизгладимый след».

Ще б пак! Про нього написано гори літератури різних жанрів, викривальних і не дуже, науково достовірних і фантазій пригодницько-детективного напрямку (а скільки ще з часом буде написано!), його імені не чули хіба що глухі, а побувши на троні всього нічого, він ухитрився залишити в Росії справді «неизгладимый след».

Він один з небагатьох монархів, до якого навічно прилипло оте сакраментальне: самозванець. Воно стало ледь чи не другим його ім’ям.

Самодержець-самозванець.

Самозванцями, як ми знаємо, величають тих, хто видає (видавав) себе за іншу особу, незаконно присвоїв собі чуже ім’я, звання тощо.

До терміну «самозванець» Тлумачний словник україн­ської мови (т. IX, стор. 37) наводить і приклад з І. Кулика: «Ну що ж, доведеться судитися з ним, притягати його за самозванство».

Царевича Дмитрія Івановича, знаного як Лжедмитрій I Самозванець, — історія судить чотириста з гаком літ. Хто тільки не звинувачував його у всіх гріхах! Яких лише доказів його самозванства не наводили судді та історики, а й досі так і не довели — за чотириста з гаком років! — хто ж він насправді: самозванець, авантюрист-пройда чи істинний син Івана Грозного, який колись дивом врятувався в Угличі?

Це й дало підстави авторові «100 великих монархов» (К. В. Рижову) заявити: «Кто был этот неизвестный, теперь установить трудно. Некоторые историки полагают, что он вполне мог быть настоящим Дмитрием. Другие считают его самозванцем (называют и подлинное имя ловкого авантюриста — Григорий Отрепьев), — однако и в этом случае нельзя не видеть во многих его поступках несомненной внутренней убежденности в том, что он именно тот, за кого себя выдает...»

Хоча офіційно про нього у всіх виданнях напишуть, як про факт буцімто достовірний і доведений: Лжедмитрій I (р. н. — невідомий — п. 17(27) у 1606) — політичний авантюрист-самозванець, який видавав себе за російського царевича Дмитрія Івановича, російський цар 1605—06. Походження Л. І не з’ясовано. Визнано (на якій підставі? На основі чого? — В. Ч.), що це був збіглий монах Чудова монастиря Григорій, в миру Юрій Отреп’єв, колишній боярський холоп... (Якщо й холоп, що сумнівно, то, зумівши коронуватися на трон Московського царя, він був холопом видатним!)

Історія ж свідчить про ще й такий загадковий факт: в оточенні царевича справді перебував якийсь Григорій Отреп’єв. 26 лютого 1605 року єзуїти, які були з Дмитрієм у Путивлі, записали: «Сюди привели Гришку Отреп’єва, відомого у всій Московії чаклуна і розпусника... І ясно стало для руських людей, що Дмитрій Іванович зовсім не те, що Гришка Отреп’єв. Крім усього, Отреп’єва показували в Путивлі «перед всіми, явно викриваючи в тому неправду Борисову». Згодом Отреп’єва бачили в Москві, а вже потім Дмитрій відправив його в Ярославль, де його сліди й загубилися. Яка його подальша доля — невідомо. Правда, пізніше з’являться чутки, що то був «Лжеотреп’єв», а насправді збіглий монах Леонід. Але як справедливо зауважує історик: «Дуже багато у всій цій історії було збіглих монахів з однаковими біографіями і різних «Лже...».

Це буде так писатися через роки й століття, а тоді, у 1602 році, як він з’явився в Самборі, в палаці королів­ського старости Юрія Мнішека, багато хто й справді повірив, що він — дивом врятований в Угличі син Івана Грозного (а раптом він і справді дивом врятований в Угличі син Івана Грозного, а ніякий не самозванець?), привітний, ввічливий і взагалі приємний молодик, котрий і справді чи не усім здавався царським сином...

Та й що з того, що про нього писатимуть у всі прийдешні віки як про видатного авантюриста, коли й про неї писатимуть (теж у всі прийдешні віки) як про «політичну авантюристку», що вона, мовляв, «в інтересах здійснення загарбницьких планів польсько-литовських феодалів щодо Російської держави (далися вони їй! Що вона — без них жити не могла? Вона, тоді шістнадцятилітнє дівча, піддівок, як на Україні кажуть, маленька татова донечка, яка і світу білого крім Самбірського замку не знала, а що таке політика — уяви не мала!) 1606 року вступила в шлюб з Лжедмитрієм І».

Авантюра з французької перекладається дещо аж безневинно (але — буквально): пригода. (В літературі навіть напрям є — авантюрна література, себто пригодницька.) А далі вже йде пояснення: ризикована, сумнівна щодо честі справа, розрахована на випадковий успіх і здійснена без урахування реальних сил та конкретних обставин. Як правило, — застерігають спецвидання, — авантюра приречена на невдачу. Переносне — явно злочинна дія, шахрайська махінація. Особливо небезпечним є політичний авантюризм.

За словником іноземних слів, авантюрист — шукач пригод, безпринципний ділок, пройдисвіт... Авантюристу крім усього притаманні віра в удачу, багата фантазія, потяг до пригод, прожектерство, сміливість, рішучість, любов до зовнішніх ефектів (згадаймо хоча б безсмертного Хлестакова з безсмерт­ного «Ревізора» безсмертного Миколи Васильовича Гоголя!), обман, міфотворчість, гра, уміння плести інтриги.

«Вони люблять ризикувати і стараються у власних авантюрах підкоряти собі оточуючих. Це уміння і наполегливість можуть привести таких людей не просто до перемоги, але й до серйозних успіхів. Луї-Бонапарт, наприклад, став спершу президентом, а потім імператором Франції.

У XVII ст. на території Російської держави діяло більше 20 самозванців, вісімнадцяте ж сторіччя знає приблизно 40 випадків самозванства. Часто вони так «вростали» у свою роль, що справді починали ототожнювати себе з тими, за кого себе видавали. Так, Пугачов плакав, коли роздивлявся привезений портрет царя Павла, чиїм сином себе «вважав». Сьогодні «вони будують фінансові піраміди, плетуть політичні інтриги, створюють свої релігії, шпигують, підробляють твори мистецтва, продають статую Свободи й Ейфелеву вежу».

Це із видання «100 великих авантюристов», де знайшов своє місце і Григорій Отреп’єв, Лжедмитрій I, а за ним іде вона — Марина Мнішек.

АВАНТЮРИСТКА. Інформація для роздумів

Довгий час здавалося, що авантюризм — це вотчина гіршої половини роду людського. Себто чоловіків. Бо тільки вони, мовляв, здатні до сумнівних пригод. Але проста арифметика доводить, що й чарівні представниці прекрасної половини роду людського не пасуть тут задніх. І їм теж присутній авантюризм. Часом і гостріший, хльосткіший за чоловічий.

Серед ста видатних авантюристів жіноцтво має аж 23 свої представниці. Не багато (менше половини), але й не мало — майже четверта частина.

І це ті представниці прекрасної половини людства планети Земля, які самою природою — чи ким там? — створені для краси, ніжності, любові, для сім’ї, для материнства, зрештою. (Не забуваймо: є — є! — жіночі колонії і тюрми!) І вони в більшості своїй матері — найсвятіша місія в роду людини — і разом з тим авантюристки й аферистки. От вам і прекрасна половина роду людського, оспівана в піснях і думах, одах і панегіриках. Хоча б у таких, як у російського генія: «Я помню чудное мгновенье, / Передо мной явилась ты. / Как мимолетное виденье, / Как гений чистой красоты!»

Ні-ні та й виринуть то там, то там такі «генії» (тільки не чистої краси, як би їм належало бути за самою своєю природою), як...

Як хоча б росіянка Валентина С., хазяйка фірми «Властилина»,— слово, слово яке відкопала для свого шахраювання — владарка, володарка, повелителька! Чи не сама цариця. Вона й стала символом сьогоднішніх авантюристок, їхнім найвищим «досягненням».

«Владарка-володарка» збирала з наївних громадян гроші — збирала відкрито, ледь чи не під охороною закону, — обіцяючи їм гігантські відсотки. Гроші до неї текли з усіх міст Росії, а також із України, Білорусії, Казахстану... Щоденно «Властилина» збирала до 70 мільярдів рублів — частину суми привласнювала, решта йшла на виплату тим, хто вклався раніше. Зрештою, вона взяла ноги в руки і разом з чоловіком та дітьми зникла в невідомому напрямку. Її розшукували сім місяців і таки знайшли й заарештували. Тоді ж перевірили дані про зв’язки фірми з 70 підприємствами і 170 банками і їхніми філіалами по всій країні. Сумнівів не залишалося: фірма «Властилина» — класична фінансова піраміда, шахрайська операція по викачуванню грошей із довірливих громадян.

Загальна кількість обдурених Валентиною С. своїх співгромадян, які довірили їй свої кровні, понадіявшись на великі відсотки, сягала 24 тисяч!

Сума завданої шкоди була оцінена в 536 мільярдів рублів і 2, 6 мільйонів доларів (загальна ж заборгованість склала трильйон рублів!).

Такі вони, сьогоднішні авантюристки, ті, хто мав би бути в першу чергу геніями чистої краси, але аж ніяк не аферист­ками.

То що — і справді невмируще плем’я авантюристок, без діянь яких не обходиться жодне століття, у яке не заглянь? А сьогодні й поготів жіночий авантюризм сягнув свого найвищого злету, і жінкам часом вдається те, що й приснитися не може найвинахідливішим представникам гіршої половини роду людського. Себто чоловікам.

Принаймні у творенні афер і шахраювання представниці прекрасної половини роду людського їм ні в чому не уступають.

Але з часом усе змінюється. В тім числі й жіночий авантюризм. На жаль, не на краще. Сьогодні жінок, може, й менше серед закоренілих авантюристів, але їх чомусь дуже багато з’являється серед терористів.

І зокрема, серед терористів-смертників. Особливо в мусульманському світі, де жінка взагалі — річ чоловіка, його власність.

Час од часу в пресі з’являються повідомлення на кшталт хоча б такого: у Багдаді в людному місці прогриміли вибухи. Загинуло 47 чоловік і 72 поранені. За повідомленням поліції, вибухи здійснили смертниці.

І подібні атаки жінок-терористок стали в останні роки вже чи не звичним явищем.

Як «живі бомби» жінок терористи використовують вже давно — лише за період з 1985-го по 2006 рік смертницями стали 220 представниць прекрасної половини люд­ства — 15 відсотків від загального числа подібних терактів. Починаючи з кінця 1980-х років у світі відбулася своєрідна «фемінізація» тероризму.

У багатьох західноєвропейських країнах за кількістю терористів на долю жінок припадає: в Німеччині — 47 відсотків, в Італії — 44 відсотки, у Франції — 46 відсотків, в Іспанії — 21 відсоток. Існують — хоча б у Непалі — терористичні групи, які складаються лише з жінок, — у Німеччині, в Латинській Америці, в Палестині. В інших тергрупах — власне, бандах — саме жінки виступають їхніми організаторами, керівниками і основними членами — до 80 відсотків.

Починаючи з 1990-х років ряд ісламістських терористичних угруповань поставили «на потік» фемінізацію своїх тергруп. І здійснюють масове рекрутство молодих жінок на незавидні ролі самовбивць. Вважається, що жінок легше підготувати до ролі терориста-самовбивці: вони більш керовані, ніж чоловіки. І це — примхливі і часом неврівноважені наші красуні?! І краще піддаються ідеологічній обробці. Жінки в людних місцях менше привертають до себе увагу співробітників служб безпеки та поліції, їм легше заховати на тілі вибухові пристрої (що в першу чергу їх же й рознесуть на непривабливе шмаття тельбухів та шматків тіл).

І жінки (переважно молоді) замість того, аби жити під сонцем і насолоджуватися життям, що дається кожному лише раз, кохати і бути коханими, народжувати і виховувати дітей (що може бути прекраснішим за любов і святішим за материнство!), обвішуються вибухівкою і йдуть в людні місця, підривають себе і тих, хто волею випадку виявиться поруч, мирних і безневинних громадян, здебільшого дітей та жінок, чи тих, хто годиться їм у батьки. В ім’я чого? Аллах знає. Аби їх розірвало на шмаття разом з безневинними людьми і розкидало їхні нутрощі — пхе! — і частини тіл...

Усе це наводить на думку, що ті 23 авантюристки із 100 видатних авантюристів, що їх наводить спецвидання, у порівнянні з терористками-смертниками і вбивцями людей — усього лише безневинні янголи.

Отож, про Марину Мнішек, до якої навічно прилипло: авантюристка.

Хоч вона всього-на-всього вийшла заміж — може, й невдало, та й з волі, до речі, батька, якого у всьому слухалася, — за претендента на московський престол, а потім і за царя. Стаття про неї так і починається: «Вся ця авантюра, — пише цитоване видання, — була справою рук перш за все самого Мнішека (попри сприяння короля Сигізмунда III), його найближчих родичів і союзників. Чому 56-літній сенатор зважився подібно до Кортеса покорити із жменькою найманців величезну державу? Причини прості: по-перше, жадібність, обтяжена великими боргами, а по-друге, все та ж фамільна гординя, мрія про возвеличення будь-якою ціною. Марина навряд чи була посвячена у всі інтриги, що ними починається московська експедиція її батька і жениха. Вірогідно, вона прийняла пропозицію «царевича» цілком добровільно».

Зрештою, їй все одно надходив час заміжжя, а тут така вигідна, як тоді казали, партія. Такий жених! Як на її місці не погодитись вийти заміж за царевича і стати царицею?

Та й щедрими дарунками Дмитрій підкорив її серце — дарунки та ще коштовності вона любила, як і кожна жінка, як і кожна молода особа її віку.

Та і як було Марині не взяти шлюб з Дмитрієм Івановичем, який руським царем (бодай і з додатком «самозваний», про це ні-ні та й доходили до неї чутки, хоч вона їм і не вірила) таки став. А про те, що «історія самозванця, який прийняв ім’я царевича Дмитрія, належить до числа найдраматичніших епізодів руської історії», вона збагне значно пізніше, коли вже й сама на віки вічні отримає тавро авантюристки.

Мрії були звичайно ж дівочі (та й хто з дівчат її віку не мріє про царевича-принца із казки?), а царевич раптом і насправді з’явився — реальний і в плоті, а не якась казкова фата моргана. І це її спершу аж налякало. Принаймні, вразило. Подумала і збулося? Так, ніби царевичі тільки те й робили, що сваталися до дівчат, які по наївній молодості вірили в казки і чекали різних там принців. Та ще й на білому коні!

Маринка довго не хотіла вірити в реальність того, що відбулося. Навіть, коли з’явився Дмитрій, їй все одно ще довго здавалося, що все це — її гра, уява, мрії її красиві й наївні, і ось-ось все скінчиться, адже будь-який сон, бодай і чарівний, неодмінно скінчиться до білого ранку, а натомість почнуться звичайні сірі будні. Але час минав, а золотий сон не зникав у ранковому тумані, царевич Дмитрій, здається, надовго оселився у їхньому замку, і вона, зрештою, збагнула й переконалася: та це ж насправді! Не сон, а яв. Така ж золота, як і сон. І збагнувши, злякалася — чи не накличе вона бува на себе й на свою сім’ю лихо, зв’язавшись із царевичем чужого царства-державства? Але батько сказав, пильно дивлячись їй в очі (і був він серйозний як ніколи):

— Марино, ти маєш шанс стати царицею (вона тоді все ще всерйоз не сприйняла його слів), а я... Я маю шанс стати тестем царя. Уявляєш — ти цариця, а я — тесть царя. І батько цариці московської — кому ще таке може випасти на віку? Та й чи випаде коли-небудь? А нам, Мнішекам, випадає. Тільки не впустити б везіння, що його посилає нам доля. А заодно ми, Мнішеки, маємо шанс позмагатися славою і відомістю із самим королем Речі Посполитої. Ба навіть перевершити його у славі. Він король, а ми, Мнішеки, хоч і не королі, але... Але, одне слово, царі! Скільки в королівстві уродзонних шляхтичів, знатних і славних, а доля цей шанс посилає лише нам. Бо ми — Мнішеки! Перевершимо у відомості навіть королів!

Вона, слухаючи батька, якого завжди й у всьому звикла слухатися і вірити йому звикла, раптом відчула, що їй...

Що їй чомусь стало страшно.

Вона — цариця? Казна-що таке. Графиня — інша річ, воєводина дочка — інша річ, але тільки не цариця. Та ще самої Московії — цур йому, пек!

— Невже це... насправжки?

Батько глянув на неї якось відчужено, наче був зайнятий своїми важливими думками, і відповів, як про щось уже наперед вирішене:

— Відступати нам уже нікуди! Все вже закрутилося і всьо­му даний хід. І всім уже керує Божа воля і саме Провидіння. Московський престол буде наш! Його тимчасово займає нині боярин із захирілого роду Борис Годунов, але це — сьогодні. Завтра він буде наш — якщо ми не відступимося і не схибимо. Такі шанси доля посилає лише раз — маємо цим скористатися і взяти своє. Та й нагода зараз сприятлива. Московія бунтує проти Годуна, не хоче сприймати його за царя. Всі тільки й говорять про істинного царя, Дмитрія, і чекають його прибуття в царство. І всі вийдуть його зустрічати, як істинного царя, царя-рятівника, і впадуть до його ніг. Тож великого війська, аби здійснити експедицію на Москву, й не треба. Досить доброго загону, як натовпи московитів вийдуть навстріч з хлібом-сіллю, і в цьому криється запорука нашого успіху. Народ хоче Дмитрія, чекає на нього, ми й привеземо в Московію Дмитрія — ось вам істинний цар, любіть і жалуйте! І справу буде зроблено, тож ніякої орди для походу на Московію й не треба — і холопи, і дворяни, і бояри, і всі-всі інші тільки й чекають Дмитрія. Ось чому маємо скористатися цим шансом, який справді раз на віку буває. А може, й раз на тисячу років!

І Марині Мнішек у неповні шістнадцять років історія вже зарезервувала місце серед ста найзначніших коханок та авантюристок. Справді-бо.

У книзі «100 великих любовниц» (є й така, видана у Москві, «Вече», 2002) Марина Мнішек посіла нині 29-те місце. Після таких великих коханок (справді великих і справді коханок на відміну од неї), як Клеопатра, маркіза де Помпадур, Мерілін Монро, Нефертіті, Елізабет Тейлор, Лукреція Борджіа, Бріджит Бардо та інші. А вже після неї йдуть Айседора Дункан, Сафо (сама Сафо!), Едіт Піаф, Жорж Санд (вона ж Аврора Дюдеван), Марія Каллас, Софія Потоцька, Жаклін Кеннеді, Єва Браун, Мадонна, Інесса Арманд, Катрін Денев, Лілія Брік, Симона Сіньйоре, Лариса Рейснер і багато, багато інших. (Жаль, що з цього списку чомусь випала Роксолана, вона ж Лісовська Настя, українка з Рогатина (нині Івано-Франківщина), бранка, захоплена людоловами в ясирі, яка зуміла стати коханкою, а потім і дружиною турецького султана Сулеймана, а ставши султаншею, відіграла значну роль у політичному житті Османської імперії 20—50-х років XVI ст.) І це вона, тоді шістнадцятилітня донька самбірського старости, яка, власне, і коханців до Лжедмитрія не мала. Потрапила вона і до аналогічного видання «100 великих авантюристов» (Москва, «Вече», 2003) — разом з Лжедмитрієм I, але має окрему статтю. Перед такими авантюристами, як Ернан Кортес, Франсіско Пісарро (авантюристи з авантюристів!) та інші, а після неї йдуть такі шукачі пригод, як Генрі Морган, Степан Разін, граф Сен-Жермен, Ванька Каїн, Джованні Казанова (сам Казанова після неї!), Ємельян Пугачов, граф Каліостро, маркіз де Сад, Луї-Наполеон Бонапарт, Олена Блаватська, Сонька Золота Ручка, Григорій Распутін, Мата Харі, Борис Савінков, Сон Мен Мун, Сергій Мавроді і ще багато-багато інших їм подібних.

Навряд чи Марина Мнішек посідає серед них «законне» місце, але щось у цьому та є. Удостоїлась дочка воєводи потрапити де такої не вельми почесної когорти! За які-такі заслуги? Невже й справді було за що?

Царевич Дмитрій, живучи в Самборі у замку старости, у ті дні в основному тільки з воєводою і зустрічався. Бачилися вони чи не щодень, здебільшого в замкових покоях, хоч іноді прогулювалися й алеями саду — збоку здавалося, що вони про щось тихо та мирно собі бесідують. Навіть любісінько. Говорили вони лише віч-на-віч і сторонніх у свої розмови не посвячували. Хоча король мовби не схвалив їхнього задуму йти походом на Москву, аби відібрати в Годунова трон, але й не перечив. Був у курсі підготовки до походу і, коли треба було, де в чому й допомагав, стараючись не афішувати своєї участі в підготовці експедиції Дмитрія-царевича. А коли хто запевняв, що він є самозванець, король лише невиразно гмикав — чи то погоджуючись, чи то заперечуючи сказане. Але час од часу із Самбора до Кракова від воєводи Мнішека мчали до короля гінці. Поверталися вони, очевидно, з добрими вістями, після яких зустрічі воєводи з царевичем ставали частішими й тривалішими.

Гінці, що вихоплювалися із Самбірського замку, мчали не лише до Кракова, а й в усі інші краї — на добрих конях. Десятки й десятки. Куди — того ніхто не знав.

Не знала того й Марина.

Та й бачилася дівчина з московським царевичем лише зрідка, коли-не-коли. І неодмінно в присутності третіх осіб: або то була її бонна, або наставники, бернардинські монахи. А частіше всього духовник Мнішеків, пробощ (себто парох — парафіяльний священик) самбірського костьолу бернардинців Франтішек Помаський. Чи монах-бернардинець Бенедикт Анзеріна, якому пізніше судитиметься стати голов­ним духовником усіх поляків. Він буде з Мариною навіть на засланні. На тих стрічах сторонні мовби в очі й не кидалися, залишаючись десь позаду, але їхня присутність (таке було прохання батька) була обов’язкова. У присутності сторонніх осіб, особливо монахів, дівчина не дозволяла собі зайвого слова. Та й що важило б її слово, адже все одно буде так, як вирішить батько. До всього ж вихована була в цноті — до весілля ніяких інтимних зустрічей, ніякої, прости Господи, любові. Чи бодай захоплення. Так, дружня розмова, що ні до чого не зобов’язує. Звичайна світська бесіда з другом їхньої сім’ї. Царевич Дмитрій на той час якось непомітно став другом їхньої сім’ї і особливо його глави, пана воєводи, з яким він щодня щось вирішував, і тоді також щодня із Самбора у невідомі краї мчали і мчали гінці на добрих конях.

Бувало, що Марина зустрічалася з царевичем і в присутності батька.

О, то були незабутні — попри сторонні особи — зустрічі. Говорив на тих стрічах (батько зазвичай відмовчувався, надаючи ніби волю молодим — «малдонкам») здебільшого Дмитрій.

І здебільшого обіцяв.

О, він умів обіцяти — красиво і переконливо. І це в нього виходило якось природно, і його обіцянкам — це Марина відчувала — всі вірили. Навіть батько. Вірили й тоді, коли гість запевняв, що він є істинний син царя Івана і неодмінно повернеться у Москву, в Кремль на трон, що законно належить йому. Слухаючи царевича, всі вірили (він був переконливий і природний у своїх переконаннях), що він і справді син царя Івана.

Дмитрій умів обіцяти — з шиком, з розмахом, із щедрістю, що всіх вражала. Але виконання своїх обіцянок незмінно пов’язував із воцарінням у Кремлі, тож усі його обіцянки починалися на один манір: «Коли я...» Себто коли він захопить Москву і стане царем.

Речі Посполитій він обіцяв цілі краї і землі, що їх відчикрижить від Московського царства і навічно передасть поль­ському королівству. Обіцяв і панові воєводі Юрію Мнішеку, головному своєму спільнику, який тільки тим і займався, що підготовкою походу на Москву. Обіцяв, як живописав словесними фарбами — яскравими і вражаючими. Обіцяв Марині... І всім, всім, хто допомагає йому — чи ще буде допомагати, — пошвидше всістися на трон у Кремлі... Але землі ніколи під ногами не втрачав — це Марина відчувала, і твердо вірив, що неодмінно виконає свої обіцянки. А ще обіцяв — це він ще раніше обіцяв у Кракові представнику Папи Римського, — перейти з православ’я у католицтво і неодмінно «побратати» православну Москву з католицькою Польщею. Тоді у замку всі говорили про майбутнє весілля Марини Мнішек з російським царевичем як про факт уже доконаний. Але воєвода поставив головну умову: царевич Дмитрій має прийняти католицтво не на словах, а на ділі. Без цього — воєвода про це прямо йому казав — шлюб неможливий. Католичка Марина не може вийти заміж за православного, бодай він і царевич. Тільки за малжонка однієї з ним віри.

Для Дмитрія це було не просто: щоб бути царем у Московії, треба залишатися православним, а щоб здобути царство, мати підтримку польського королівства, а заодно й Марину, без якої він уже тоді не уявляв свого життя, треба було прийняти католицтво. Зрештою, вирішив; доки не посяде трон, католицтво своє зберігати в таємниці (з цим погоджувалися й зверхники католицизму, навіть сам нунцій). І царевич Дмитрій став католиком в Страсну суботу 17 квітня 1604 року. А 24 квітня він уже як правовірний католик пише про те, що «лобызает ноги» папи Климента VIII: «Я избегнул рук лютейшего тирана (Годунова) и ушел от смерти, от которой еще в самом течении моего детства избавил меня Всемогущий Бог дивным и воистину необычным своим промыслом, направил в эту страну, подвластную его величеству королю польскому и сохранил доныне в безвестии и тайне. Настало время, когда я должен был наконец открыться и предстать пред его величеством королем. Когда явился я к нему и когда я прилежно присмотрелся к цветущему состоянию католической веры по обряду Святой Римской церкви, я постепенно стал прилагать свое сердце к восприятию и познанию ее и обрел наконец сокровища ценнейшее и царство много славнейшее и лучшее, чем то, которого я лишился великим нечестием тирана». І далі спадкоємець московського трону «нижайший слуга Дмитрий Иванович царевич России и наследник Московской монархии» зрікався «греческой схизмы» та заявляв про своє «воссоединение с римско-католической верой».

«Кто знает, на что благоволил Он присоединить меня к Своей церкви». І далі те, заради чого й було написано по­слання: Дмитрій просив, аби його послання носило «секретный характер», і ще просив, «сохранить сие до времени в тайне».

Католицька церква погодилась сіє зберегти до слушного часу в таємниці.

Було вирішено: допоки Дмитрій не посяде трон, католицтво його утаємничити, — з цим погодилися всі ієрархи.

Ось тоді Марина дізналася від батька, що царевич Дмитрій попросив її руки вже офіційно. І дізналася про це не від самого претендента на її руку і серце, як то й годилося б у такій ситуації, а від батька.

І батько пообіцяв віддати за нього свою дочку — не застерігши про це навіть головну винуватицю події. Лише сказав:

— Пишайся, дочко. Російський царевич, православний за вірою, заради тебе прийняв католицтво. Тебе, дочко моя, чекає блискуча кар’єра!

Марина заплакала. Не від радощів, що її чекає блискуча будучина, а від того, що батько, виявляється, віддав її за Дмитрія, а її навіть до відома не поставив. Не поцікавився її згодою. Лише постфактум сказав. Наче продав чи обміняв якийсь товар. Але ні в батька тоді для неї вже не було часу, ні в Дмитрія — в літо 1604 року вони були зайняті збиранням війська для походу на Московію. І Марина майже не бачила їх — ні батька, ні жениха. Але образа не вщухала: як це з нею навіть не порадилися, не запитали бодай для годиться її згоди. Без неї її засватали. Однак образу мовчки в собі носила. Вона не проти була стати жоною царевича, але... але чому ж вони її про те навіть не запитали, не поцікавилися її думкою?

У вересні 1604 року в Глинянах відбувся генеральний огляд війська, набраного для походу, на якому Юрія Мнішека вибрали похідним гетьманом, а військо поділили на роти. Звідти мали вирушати через Фастів і Васильків на Київ і далі... Далі на Москву.

Марина Мнішек мала чекати свого судженого вдома, у Самборі, як зразкова наречена чекає нареченого з походу. Домовленість була: як тільки Дмитрій увійде в Москву — а про те, що він туди увійде, ніхто в Самборі, як і у всій Речі По­сполитій, не сумнівався, — й утвердиться в Кремлі, настане черга їй, Марині, вирушати в Москву...

Але її все ще ятрила образа, що її видали заміж без неї. Правда, в останній день, як царевич з її батьком і військом мали залишати Самбір, у неї відбулася розмова з женихом.

— О, панно ясная, я щасливий у цьому житті удвічі... Ні, утричі. Що народився в цьому світі, що вцілів і мене не зарізали колись в Угличі Годунові служки, і третє моє щастя полягає в тому, що я живу в той час у світі білому, коли в ньому живе панночка ясная, незрівнянна Мариночка...

Так царевич велемовно, але ж і гарно-гарно казав, і Марині було приємно його слухати. Але вона дозволила собі — від повноти щастя — злегка повередувати:

— Ах, пане Дмитрію! Не було б мене, була б інша Мариночка. Світ, на ваше чоловіче щастя, не без жінок.

— Не без жінок! На наше чоловіче щастя, — погодився він. — Але ще однієї такої, як панночка Маринка, у світі немає і бути не може.

— Та невже? Пан фантазує...

— Не може бути! — затято вигукував він. — Бо панночка ясная єдина у світі білому. Одна-єдина. І я щасливий, що Провидіння послало її саме мені. Не знаю тільки, за які мої заслуги я уподобився такого щастя!

Досі їй ще ніхто таких слів не говорив, хоч вона їх і чекала — як чекає таких слів кожна жінка, і часто буває, що й не дочікується.

О, як вони звучали, його слова, тоді у саду, як вони сиділи на лаві, а він — царевич! — опустився перед нею на одне коліно і говорив, говорив, говорив... І слова його були красиві й божественні, ті слова, що їх багнуть хоч раз у житті почути всі жінки.

Навіть її охоронець, няня Софія, яка зазвичай сиділа тихо й німо збоку і щось вишивала — нечутна, як тінь, — так навіть вона, облишивши вишивання, слухала розкривши рота. І хоч ця проста жінка не все могла збагнути з вишуканої мови закоханого царевича, але слухала, як наче б він їй сповідувався в коханні.

До того Марина не була такою щасливою, як того дня, коли по обіді в саду на лаві слухала освідчення царевича... Чи багатьом дівчатам освідчуються в любові саме царевичі?

Відчувала себе не на лаві, а наче над усім світом білим, десь ближче до сонця, біля хмаринок білих у блакитному самбірському небі, і навіть чула зелений шум Карпат і гук трембіт на полонинах...

Отямилась.

Царевич опустився перед нею на обидва коліна.

— Звідтоді, як я, бідний чернець, котрий за порятунком прибув до королівства і побачив панночку ясную, світ для мене наче перемінився. Став золотим. До панночки ясної я не був таким щасливим. Присягаюся! Все життя вірно любити панночку ясную! Смію лише мріяти, аби панночка ясная і мене так само вірно покохала, як я її. За її кохання я готовий віддати все, все — і Москву, і царський престол...

— О-о!!. Яка нечувана жертва, — посміхалась вона, задоволена з його клятви, і — рожевіла, пишніла. — Та все ж, гадаю, московського престолу віддавати нікому не треба. Хоч я готова кохати пана і без престолу.

— О-о!!! Я хотів це почути! І я це почув. І тому я утричі щасливий!!!

Царевич схопився і ледь чи не затанцював біля лави, на якій вона сиділа.

Марина квітла.

Няня Софія тихо посміхалася беззубими яснами...

— Присягаюся родом своїм царським! — він навіть вдарив кулаком себе в груди. — Присягаюся перед ясновельможною панночкою: я візьму Москву — чого б мені не коштувало! Царський престол у Кремлі буде моїм! І тоді під бемкання малинових дзвонів панночка в’їде в Москву і в Кремлі, в Грановитій палаті, посяде свій трон — поруч із моїм.

Опустився перед нею, поклав голову їй на коліна і затих.

І Марина поклала руки йому на голову, пестила його м’яке волосся і вже бачила, як вона під малиновий передзвін в’їжджає у Кремль царицею. О боги, для цього варто було народитися і жити і чекати в Самборі під зелений шум Карпат казкового принца. І він з’явився.

Триста літ по тому, після описуваних тут подій, україн­ський поет Олександр Олесь (в миру Олександр Кандиба) створить шедевр української лірики — поезію «Сміються-плачуть солов’ї», що стала на віки воістину всенародною піснею:

Сміються-плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди... Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада, — Весна іде назустріч нам, Весна в цей час нам рада...

Ах, Олександре Івановичу, Орфею наш срібноголосий! І через століття після Вашої божественної пісні все так же сміятимуться і все так же плакатимуть солов’ї, і все так же зустрічатимуться закохані. І буде істина Ваша істиною на всі прийдешні покоління:

Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде...

На жаль.

А може, на щастя. (Те, що не повторюється і вдруге не дається, більше бережуть і мають від того більше щастя.)

І того ясного (над замком сяяв веселий і голий місяць-молодик) вечора, як вони востаннє зустрічалися, теж сміялися і теж плакали невгамовні солов’ї у самбірських садках, і Дмитрій цілував її руки-рученьки білі, не зважуючись бодай нахилитися до її личка, аби припасти до дівочих губ...

Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде...

Ось тієї ночі вона й покохала його — солов’ї, що наче збожеволіли тоді в Самборі і вочевидь у всіх Карпатах, її до того спонукали.

Лови летючу мить життя, Чаруйсь, хмілій, впивайся, І серед мрій і забуття В розкошах закохайся. Поглянь: уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці мрійно шелестить, Траві струмок воркоче. Чого ж стоїш без руху ти, Коли весь світ співає? Налагодь струни золоті — Бенкет весна справляє! Сміливо йди під дзвін чарок, З вогнем, піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості. Як іскра, що в тобі горить І згаснути не вспіла, Гори! Життя — єдина мить, До смерті — вічність ціла!

І справді, була у них до ранніх їхніх смертей, справді вічність ціла.

І вічно, протягом тієї вічності згадуватиме Марина, графиня ясновельможна шістнадцяти літ, той вечір у Самборі і солов’їв, що шаленіли тоді, здавалося, у всьому карпатському краї; вечір, коли вона вперше відчула, що кохає, і вперше відчула, що її кохають...

Штандарт (від нім. прапор) — в арміях деяких країн це полковий прапор, в інших державах — обов’язковий прапор царської особи чи такий, що піднімається у тому місці, де ця особа перебуває. У запорожців на білих корогвах були тільки червоні хрести, а в городових козаків — позолочені орли. У польських королів штандарт був червоно-жовтий із золотим орлом на ратищі. Царевич Дмитрій, відштовхуючись од королівських знамен, вибрав для свого штандарта червоне полотнище, а на його полі велів помістити чорного орла. Без хижого орла з міцними ногами, великим гачкуватим дзьобом і такими ж пазурами не обходились російські монархи, тож взяв його на озброєння перед походом на Москву і син Івана Грозного. А втім, царевич тут не був винахідником: хижий орел був гербовою фігурою ще в давніх вавилонян, воєнним знаком у персів, у греків теж (зокрема в атрибутиці Зевса), у давніх римлян — знак легіонів; використовували цього пернатого хижака і християни як ознаку божественного натхнення і зображували разом з євангелістом Іоанном. Двоголового орла взяв і царевич Дмитрій.

Але крім штандарта — придумати похідне знамено легше легшого! — потрібна була ще й військова сила. І сила значна. Чи не першими під червоний штандарт з чорним орлом претендента на московський престол з’явилися гінці донських козаків: тільки-но до них дійшли чутки, що син Івана Грозного живий і збирає удальців-молодців, як донське військо готове було йти на Москву. У відповідь царевич послав на Дон свій штандарт з чорним орлом, а гінців зобов’язав від його імені підписати з козаками «Союзний договір».

В літературі про Лжедмитрія (будемо його так іноді йменувати — історична традиція!) вважається, що «Отрепьев с самого начала обратил свои взоры в сторону запорожцев».

«Вирішальною виявилася підтримка, виявлена самозванцю запорозькими і донськими козаками. Царевич був правий, коли з самої своєї з’яви в Самборі в кінці 1603 року раз по раз звертався із закликами до козацтва. Ось хто на довгі роки став головною політичною силою. На відміну від найманців шляхетського війська, яке трималося лише на регулярній платні, козаки були не позбавлені поезії та романтики війни. Все, що їм недоплачували, вони, не гребуючи нічим, могли взяти самі...»

Ще з документальних свідчень:

«У черкас (казаков) запорожских в полку видел Отрепьева, но уже «розстрижена», старец Венедикт: Гришка ел с казаками мясо (очевидно, дело было в пост, что и вызвало осуждение старца) и назывался царевичем Дмитрием».

І далі автори книги «100 великих авантюристов» пишуть, що Отреп’єв їздив на Запоріжжя «по весне» і що в «Сечи его с честью приняли в роте (такого підрозділу, як рота, що входить до складу батальйону, або може бути й окремо, Січ Запорозька не мала. — В. Ч.) старшин Герасима Евангелика.

Сеч бурлила. Буйная запорожская вольница точила сабли на московского царя. Сведения о нападении запорожцев совпадают по времени со сведениями о появлении среди них самозваного царевича. Именно у запорожцев в 1603 году началось формирование повстанческой армии, которая позже приняла участие в московском походе самозванца. Казаки энергично закупали оружие, вербовали охотников».

Звернемося до найавторитетнішого знавця Запорозької Січі історика Дмитра Івановича Яворницького («Історія запорозьких козаків», том другий, видання 1991 р. , переклад І. Сварника):

«Коли запорожці повернулися із шведського походу на Низ, серед них з’явилася людина, яка згодом розхитала підвалини всієї Російської держави і ледь не стала причиною підкорення Росії польській короні, — Лжедмитрій І, або Дмитрій-царевич. Про перебування згаданого царевича Дмитрія у Запоріжжі є прямі вказівки, невідомо лише точно, якого саме року він був там — 1601, 1602 чи 1603-го. Зрештою, хронологічна розбіжність не має тут ніякого значення, — суттєве лише те, що з появою Дмитрія на Русі настали тривожні часи, а цих часів завжди очікували козаки, які скрізь шукали здобич і воєнну славу. У тривожні часи російське козацтво відігравало провідну роль, і всі самозванці спиралися переважно на козаків. Тому в усіх походах Дмитрія І та його наступників українські козаки також брали найактивнішу участь, причому в цій справі найголовнішу роль відігравали власне так звані українські, або черкаські, козаки і другорядну власне запорозькі, чи низові.

Назвавшись російським царевичем у Польщі й отримавши дозвіл збирати військо для походу на Москву, Лжедмитрій І 1604 року послав своїх агентів на Дон і Запоріжжя запрошувати козаків до себе на службу. Останнім Дмитрій надіслав навіть свій стяг на знак особливої до них уваги; козаки вельми охоче відгукнулися на такий заклик. У даному разі їх привабила жадоба до багатої здобичі, пристрасть до далеких походів, принадливість самої справи. Під стягом Дмитрія зібралося кілька тисяч поляків і дві тисячі донських козаків, з якими він і виступив у південні краї Московської держави. У місті Севську до нього приєдналося 12 тисяч українських козаків, із них 8 тисяч кінноти й 4 тисячі піхоти, армата становила 12 справних гармат... Дмитрій особливо зрадів, коли до нього з’явилися запорозькі козаки, по-перше, тому, що їх прийшло багато, по-друге, тому, що вони були знані своєю мужністю. Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському вій­ську в середині 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі...»

Остання фраза із наведеної цитати з фундаментальної праці Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» (т. 2, стор. 119) закінчена трьома крапками, тоді ж як в оригіналі — комою. Повністю вона така:

«Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині січня 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі, але зазнав поразки».

Але зазнав поразки...

Сьогодні Севськ — місто, центр Севського району Брян­ської області Російської Федерації. Розташований на р. Сев, при впадінні в нього річки Мариці (басейн Дніпра), на автотрасі Москва—Київ, 142 км від обласного центру. Одне з семи міст Брянської області.

Відоме з 1146 року у складі Чернігівського князівства. (З 1708 року по 1728-й Севськ входив до складу Київської губернії і лише з 1944 року увійшов до складу Брянської області.) Належав до Великого князівства Литовського (з 1336 р.), у 1585 році приєднаний до Московської держави.

Одна з найдавніших прикордонних фортець московитів. За царювання Івана Грозного Севськ було значно укріплено, гарнізон служилих людей підсилений козаками, які мали там свою Козацьку слободу, звідтоді фортеця відігравала чи не головну роль на південно-східних рубежах Московського царства. Він і став першою п’яддю московської землі, на яку ступив царевич Дмитрій зі своїм — не вельми, правда, добре зорганізованим військом — і зазнав першої поразки від царських полків.

Першої, але, як час та події покажуть, і останньої за весь той похід.

Далі його чекатимуть лише перемоги. До них було недалеко, але ж поразку під Севськом треба було пережити, вистояти і не зломитися, не втратити віри в успіх задуманого. А це — особливо для поляків — виявилося не простою справою. Вони побачили в ній крах усім своїм сподіванкам під знаменами російського царевича Дмитрія увійти до Москви.

В короткому викладі Дмитра Яворницького в його «Історії запорозьких козаків» перша битва претендента на московський престол біля села Добриничі на Севській землі відбулася так.

«На той час Дмитрій мав 15 чи 20 тисяч війська. Перед початком битви він поділив усе своє військо на три частини: першу становили поляки та росіяни, які перейшли на його бік (3—8 тисяч); другу — козацька кіннота (8 тисяч); третю — козацька піхота (4 тисячі). Останні мали у своєму розпорядженні армату і були в резерві. Проти Дмитрія діяли 60 тисяч російських ратників, висланих царем Борисом Годуновим під проводом князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського. Битву розпочав сам Дмитрій. Він із польськими й руськими військами кинувся на один фланг московського війська і, відкинувши його, рушив на головне царське військо, стрільців; за ним поскакали українські й запорозькі козаки. Стрільці виставили поперед себе пересувні укріплення у ви­гляді саней із сіном і, підпустивши на певну відстань поляків і козаків, дали по них сильний залп. Не чекаючи такого залпу, козаки похитнулися і повернули назад. За козаками повернули й поляки. Тоді росіяни кинулися переслідувати втікачів, але наштовхнулися на козацьку піхоту з гарматами. Піхота почала стріляти по російських ратниках із гармат, але, зім’ята силою, уся полягла, проте дала можливість Дмитрію утекти і врятуватися від росіян. Розбитий під Добриничами, самозванець утік спочатку в місто Рильськ, а звідти в місто Путивль.

Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця...»

Сьогодні Путивль — місто Сумської області, Україна, райцентр на р. Сейм (басейн Дніпра).

Відомий (за Іпатіївським літописом) з 1146 року, був однією з фортець, які захищали Київську Русь від нападів половців.

Був центром удільного Путивльського князівства, належав Литві. З 1500 року — Росії. Якийсь час належав Польщі, але з 1618 року знову відійшов до Росії. Українським став з 1926 року.

В Путивлі, на тодішньому українсько-російському прикордонні і зализував рани царевич Дмитрій Іванович після своєї першої поразки, завданої йому військами Бориса Годунова...

У тих краях армія претендента на московський престол залишила три великі братські могили з тілами 600 руських найманців. Тоді ж загинуло 20 польських шляхтичів і 100 пахолків (слуг). Буцімто Дмитрій Іванович, об’їжджаючи поле брані і бачачи «такое множество убитых его людей... сильно сожалел и плакал».

На випадок успіху під Севськом Дмитрій міг вирушити в напрямку Калуги й Тули (звідти до Москви вже було рукою подати), але після поразки змушений був відійти до Путивля ледь чи не в паніці. Битва біля села Добриничі на Севщині показала, що його військо, набране нашвидкуруч в Речі Посполитій, не відзначалося ані завзяттям, ані звичайним професійним умінням і трималося виключно лише на платні.

Як свідчитиме ротмістр Станіслав Борша, військо постійно «вимагало у царя грошей», які у нього не завжди були. Зрештою, лицарство поставило перед царевичем ультиматум: «Якщо не даси грошей, то зараз же йдемо назад до Польщі!» (Деякі гарячі кричали Дмитрію: «Ей, ей, не задирай носа, ти будеш на палі!..») Дмитрій розумів, що найманці вони і є найманці, ці волоцюги служать кому завгодно — хто більше заплатить, — і воюють не за ідею, а за гроші, то які до них претензії! Плати обіцяне, плати своєчасно, і все тут. Спершу Дмитрій платив — на його бік перейшов Чернігів і його скарбниця надійшла в розпорядження царевича. Якраз тоді, коли, за словами Станіслава Борші, «лицарство просило у царя грошей, скаржачись на потребу в одязі і харчах». Дмитрій розплатився, і на якийсь час «лицарство» затихло, але досить швидко знову заспівало свою пісеньку: грошей! Відступивши до Путивля, Дмитрій не мав достатньої суми, аби розплатитися з вояками, — у війську почав визрівати бунт, відверта непокора. А тут ще й царське військо почало тиснути — царевич почувався не зовсім добре. І вже потай гадав: хто швидше його доконає — нестача грошей чи військо Годуна? На щастя, керманичі царевого війська затупцювалися на місці, і це дало царевичу хоч якийсь передих, але... Але його все настирливіше і настирливіше заганяло в глухий кут власне військо. Зрештою, скінчилося тим, що частина вояцтва — та ще після поразки на Севщині — залишила його і повернула назад. До Польщі. Серед зрадників — як про себе називав царевич бунтівників та вимагачів грошей — опинився і...

І сам воєвода Юрій Мнішек.

Той Юрій Мнішек, батько Дмитрієвої нареченої, який ним особисто був поставлений гетьманом на час московського походу.

І ось гетьман — сам гетьман! — почав квапно збиратися додому. 4 січня 1605 року він заявив про своє повернення «до коханої ойчизни» — це ж треба! Правда, завтрашній Дмитрів тесть почав зсилатися на своє буцімто «нездоров’я». Це був чи не удар нижче пояса, і завданий ким — його першим помічником, чи не головним організатором московського походу, його натхненником, одним з найактивніших учасників змови! Та ще й батьком Марини, завтрашньої його жони. Себто його тесть... І отак... Після першої ж поразки?

Дмитрію було так незручно, що він навіть уникав дивитися в лице воєводі, аби не слухати його брехні та посилань на якесь «нездоров’я». (Правда, очі у воєводи трохи почервоніли і він злегка підкашлював, але через це залишити його, Дмитрія, напризволяще?) А ще Юрій Мнішек мотивував свій несподіваний від’їзд тим, що йому, мовляв, треба бути у Кракові, аби «взяти участь у роботі сейма» — він був сенатором... Воєвода бурмотів, уникаючи дивитися на царевича, що він, мовляв, їде в Польщу «за підмогою» й, отже, невдовзі повернеться. Але повернеться з «добрим військом і шляхетним лицарством». Але Дмитрій вже надивився на те «лицарство» і волів би не мати з ним справу. Лицарі грошей і наживи! Платиш — вони виявляють своє лицарство, тільки забарився з платнею — і з того шляхетного лицарства й сліду не лишається. Вся надія була на козаків дон­ських та запорозьких і на тих руських людей, які переходили — все ще переходили — на його бік. З ненависті до Годуна.

Царевич вірив воєводі і... не вірив. Зрештою, махнув рукою: якщо пан воєвода вирішив повернути голоблі (так і сказав: повернути голоблі, чим дуже образив гоноровитого воєводу, але хай терпить! заслужив), втративши віру в перемогу свого зятя, — його воля. Затримувати силоміць пана воєводу і похідного гетьмана він, звісно, не буде. Щасливої дороги! Привіт Марині. Сподіваюсь, що хоч вона не відсахнеться від царевича, бо інакше царицею їй не стати...

Разом з похідним гетьманом у Польщу, як свідчить Станіслав Борша, «пішла велика частина лицарства». Перевелось, виходить, лицарство, ой перевелось!.. Дмитрій ще трохи поумовляв те лицарство лишитися з ним (гроші ось-ось будуть, і він розплатиться сповна), але марно. Не допомогло навіть посилання, що одна поразка в поході ще нічого не означає. Сьогодні поразка, завтра перемога, але... Але все було марно.

Лицарство пішло. Накивало п’ятами, дременуло, аж курява піднялася за їхніми кіньми! Втекло, кинувши Дмитрія напризволяще. Це таки й справді був удар нижче пояса і удар від кого? Від своїх. Але Дмитрій і цей удар витримав. І витримав з достоїнством, не похитнувся і не відступився від своїх планів ні на крок. Був певний, що його підтримає Путивль та інші міста. Весь час, попри поразку царевича, до нього прибували цілі делегації від міст Воронежа, Оскола, Бєлгорода, Валуйок, Борисового, Єльця, Ливнів, і всі в один голос заявляли про свою підтримку сину царя Івана і про перехід на його бік. І в цьому була запорука його майбутніх перемог.

Дмитрій тримався, духом не занепадав, щодня з ранку й до вечора був зайнятий комплектуванням нових загонів і як ніколи твердо вірив у свою перемогу, яка вже не за горами — південь (увесь південь) Московського царства був за ним. А це вже щось!

До ста великих воєн світу (єгипетсько-хетські, греко-перські, війни Александра Македонського, Пунічні війни, римсько-македонські, громадянські війни в Римі, римсько­-парфянські, римсько-германські, візантійсько-арабські, русько-візантійські, Хрестові походи, монгольські завоювання, Столітня війна, війни Русі з Казанським ханством, англо-іспанські, Тридцятилітня війна, русько-турецькі, Семилітня війна, англо-американські, громадянська війна США, русько-японська, балканські війни, Перша світова, громадянські війни в Росії, Іспанії, Друга світова, арабо-ізраїльські, афганська, русько-чеченські війни і багато-багато інших, тут не названих за браком місця (а їх, повторюємо, тільки великих було загальним числом 100), належать і русько-польські війни (ХVII ст.). Велися вони в основному за прикордонні землі — Смоленську та Сіверську, які увійшли до складу Росії у ХVI ст.; за землі Великого князівства Литовського і за Україну, яка тоді перебувала у складі Польщі. І хоч після закінчення Лівонської війни русько-польське протистояння тривало, то спалахуючи, то на якийсь час затихаючи, все ж у 1587 році між двома державами було укладено 15-літнє перемир’я. Проте у 1604 році, коли «з’явилася людина, яка видавала себе за дивом врятованого сина царя Івана Грозного царевича Дмитрія, якого звідтоді називають Лжедмитрієм I», русько-польські війни, так гаразд і не затихнувши, спалахнули з новою силою і по містах і селах Русі знову понеслася кривава віхола, якій не було початку і, здавалося, ніколи не буде й кінця. «Бо на Русі, — як співалося в одній з тогочасних частушок, — воюють усі — праведні і грішні, кращі і гірші, від царя до холопа владарює на Русі злоба».

«Сто великих войн» (Москва: «Вече», 2003):

«За різними джерелами, на початку походу Лжедмитрій мав від 2 до 8 тисяч чоловік (за іншими даними, 12 і більше тисяч. — В. Ч.). 21 жовтня він зайняв перше місто на руській території — Моравськ. Невдовзі самозванцю відкрив ворота Чернігів. Народ, тільки-но закріпачений, розорений кількома десятиліттями воєн за царя Івана й оприччиною, хотів бачити у «дивом врятованому Дмитрії» «доброго царя», здатного звільнити селян від дворянського гніту. Цар Борис спочатку недооцінив небезпеку, що йшла від Лжедмитрія, і обмежився оголошенням про самозванство...

Звідтоді як Путивль відчинив ворота перед Дмитрієм (і це після його поразки під Севськом), на бік претендента на престол стали Рильськ, Бєлгород, Курськ, Кроми, Лівни, Єлець, Воронеж та інші міста. Борис Годунов (а його військо відзначилося там пасивністю), нічого кращого не придумавши, відіслав «послання Сигізмунду, звинувачуючи його в порушенні угоди про перемир’я. Польський король звинувачення в порушенні угоди відкидав, заявивши, що поляки, литовці й українські козаки, які перебувають у військах Лжедмитрія, діють як приватні особи, без офіційного схвалення королівської влади. В дійсності уряд Польщі був зацікавлений в ослабленні Русі і не чинив перешкод самозванцю вербувати до своїх рядів підданих Речі Посполитої. Та й слабкість королівської влади в Польщі не дозволяла їй чинити перепони своєвільним діям магнатів» — у тім числі й головному польському підпомагачеві Юрію Мнішеку.

Зазнавши першої поразки на Севщині (біля села Добриничі), Дмитрій, відступивши до Путивля, де від нього відколовся Юрій Мнішек з багатьма шляхтичами (а вони забрали з собою чимало корогв), звернувся по допомогу до Сигізмунда. Той ще раніше обіцяв усіляко сприяти Дмитрію, коли в Кракові відбулася їхня зустріч, але... Але на той час ситуація дещо змінилася, і Сигізмунд, хоч і симпатизував Дмитрію, але заради нього воювати з Москвою не зважився. Не мав для того достатніх сил, як і міцної влади. Хоча й обіцяв — але на словах, на словах — усіляко «сприяти панові Дмитрію царевичу і другу нашого королівства».

Дмитрій зрозумів, що його красиві та ввічливі слова нічого не варті — навіть того паперу, на якому вони були писані. А тому почав розсилати грамоти до селян та посадських людей, живописуючи словесами та обіцяючи всіх — УСІХ!!! — по­звільняти від повинностей. На випадок приходу його до влади у Москві. І це діяло. На той час у південних степах збилося чимало збіглих селян, які нізащо не хотіли повертатися до своїх панів і готові були стати з ними на прю. Вони охоче й масово поповнювали армію Дмитрія.

«Обійдуся і без допомоги Сигізмунда», — збадьорів Дмитрій, і, скільки перебував у Путивлі, стільки й розсилав навсібіч свої грамоти — «прелестные письма». Вони робили своє — до війська царевича щодень прибували чи не цілі натовпи охочих повоювати з Годуном.

Особливо цінним поповненням для царевича став чотиритисячний загін донських козаків-відчайдух, кожний з яких був вартий доброго десятка Годунових вояків. Крім того, на бік Дмитрія перейшли гарнізони Оскола, Валуйок, Бєлгорода, Царево-Борисова та інших міст. Тоді ж спалахнули гарячі баталії біля міста Кроми, що його захищали прихильники Дмитрія.

Кроми Годунова рать так і не спроможеться взяти. А невдовзі не стане й самого царя.

На руку Дмитрія, царем став 16-річний синок Годуна Федір — бояри не без підстав побоювалися, що, не маючи батьківського досвіду й розуму, він не зможе подолати Смуту. А тому почали схилятися до підтримки царевича Дмитрія, сподіваючись, що, ставши царем, він зможе врешті-решт загнуздати козацьку і селянську вольницю. Царський воєвода Басманов під Кромами організував змову — на користь претендента на престол. Коли 7 травня той підійшов до Кромів з авангардом, що складався з трьох польських корогов і трьох тисяч руських ополченців, уся царська армія одностайно — для Дмитрія це стало зоряним часом — перейшла на його бік.

Отже, шлях на Москву був відкритий. Зазнавши всього лише однієї поразки і не провівши жодної великої битви — у них і не було потреби, — царевич Дмитрій зовсім негадано — навіть для самого себе — виграв похід. Ще не дійшовши до Москви, він уже виграв кампанію — його похід завершився швидко і блискуче. Далі його всюди зустрічатимуть як царя, і шлях до престолу буде всіяний чи не трояндами. Про це він негайно написав у листі до Марини і відрядив до Самбора одного з кращих своїх гінців... Про Марину він не забував і в поході, згадуючи воєводину дочку чи не щодня.

І в той час як Річ Посполита вже готова була позадкувати й поставити хрест на «синові тирана Івана», якого ще не так давно активно підтримувала, як зоря його почала зненацька яскраво світитися і підніматися над московськими обріями. Уже в наші дні історики справедливо напишуть, що «вирішальною виявилася підтримка, яку виявили самозванцю козаки — запорозькі та донські», що царевич мудро вчинив, коли на самому початку своєї затії, і особливо коли з’явився у Самборі в кінці 1603 року, раз по раз звертався із закликами до козацької вольниці — ось хто на довгі роки став його головною рушійною силою... І разом з тим в «Очерках по истории Смуты в Московском государстве ХVI—ХVII вв.» його автор С. Платонов справедливо писатиме, «зрозуміло, що не воєнні сили і не особиста відвага самозванця принесли йому перемогу», хоча вони й відіграли вирішальну роль, але... Навряд чи Дмитрію вдалося б узяти Москву — чи навіть дійти до неї. Суть була в іншому. Як вважають, південь Московської держави виявився найбільш готовим прийняти царевича Дмитрія. (Похід північним шляхом на Москву, наприклад, виявився б менш успішним.)

Оскільки південь Московії був за ним, Дмитрію після першої і останньої поразки на Севщині більше не довелося вступати в серйозні битви з прихильниками царя Бориса. Тільки-но південними краями Московії пронеслася чутка про воскреслого сина Івана Грозного, як на його бік почали переходити міста і в його табір звідусіль з’їжджалися всі, хто був незадоволений правлінням Бориса Годунова. Та й жахливий голод, що його тоді пережила Московія (винуватим було визнано Бориса Годунова), вдарив по авторитету царя — всі тепер покладали надії лише на царевича Дмитрія, і його зоря, яскраво спалахнувши, засяяла, здавалося, над усім світом білим, а не тільки над Руссю. Тільки йому тоді вірила Русь і тільки з ним забагла йти до кращого життя. Син Івана Грозного здавався тоді московитам найсправедливішим царем, і з ним московити вже готові були йти в огонь і воду. Куди завгодно, аби проти ненависного Годуна. Втративши значну частину польських найманців під Путивлем, Дмитрій навзамін отримав цілі полки, що день у день формувалися з люду, який з усіх країв плавом плив до царевича з єдиною вимогою: веди нас, Димитрію, на Москву!

Такі вісті швидко летіли Московією, Литвою, Польщею. Долетіли вони й до Самбора, і воєвода Юрій Мнішек чи не вперше пожалкував, що так зопалу залишив царевича, але... Справу було зроблено, він таки залишив царевича в найкритичніші його дні, тож тепер доведеться будь-що виправляти свій промах.

З московського походу Юрій Мнішек повернувся сам не свій. Мав таке відчуття, що він — побитий шолудивий пес, вигнаний із зграї чи з хазяйського двору; пес, який, затиснувши між ногами хвоста, плентається з опущеною головою, а на нього всі тикають пальцями:

— Бери його!.. Кусь-кусь!!.

А все тому, що поквапився Юрій Мнішек залишити зграю, пардон, рушення царевича Дмитрія Івановича під Путивлем, ой поквапився!.. Що б було йому ще хоч трохи затриматися в таборі претендента на російський престол, дивись, ситуація з поразкою якось би й вирівнялася. А він... Ноги в руки і — гайда в ойчизну! Злякався відповідальності за програну битву на Севщині — він-бо похідний гетьман і до поразки, як за великим рахунком, має пряме відношення. Кепський з нього виявився похідний гетьман!

Та що тепер. Хто знав, хто міг передбачити, що справи Дмитрія так різко підуть вгору — і це після відчутної поразки! А він, похідний гетьман війська царевича, опинився чи не в ролі дезертира. І це він, відомий у Речі Посполитій воєвода, королівський староста з найширшими повноваженнями — сам собі цар і владика, — сенатор і взагалі в королівстві поляків відома особа. Пан воєвода, ніколи не страждаючи скромністю, любив, бувало, про себе говорити (правда, ховаючись за особовий займенник «ми», що вживається для називання двох чи багатьох осіб разом узятих, але неодмінно разом з тим, хто говорить): ми — відомі історичні особи. Себто уникав відвертого якання і разом з тим... якав. Вельми елегантно.

Ми — відомі історичні особи.

І ось ця «відома історична особа» малодушно втекла з табору царевича Дмитрія, як тільки той зазнав поразки.

Поквапився...

Але треба було якось виправити ситуацію — все ж таки він... відома історична особа. Особливо йому ніяково було перед дочкою, яка просто... просто боготворила його і вважала батька еталоном чесності, порядності і, безперечно, зваги. А він...

Марина дивилася такими зажуреними (невже щось відчула?) очима, чистими, невинно-дитячими, німо питаючи: що? Що сталося, що ти покинув Дмитрія на пограниччі Московщини і повернувся до Самбора, звідки зовсім недавно з таким шиком виїжджав у похід з царевичем та найманим військом, погрожуючи і нахваляючись «зітерти, пся крев, Годуна в порошок!»?

І воєвода, не витримавши того погляду, крикнув:

— Чого?.. Чого на мене так дивишся? Що ти знаєш... дівча неоперене? Що тямиш у воєнній справі?.. Я довів Дмитрія до границь Московії... Ну, зазнав він деякої... е-е... поразки, але... Це — війна, де доля може повернутися будь-яким боком. І тим, і тим... Сьогодні пан, а завтра пропав! Чи навпаки: сьогодні пропав, а завтра, дивись, вже й пан... (У Марини так і вертілося на кінчику язика: «А чому ж ти, батечку, так швидко залишив Дмитрія, якщо сьогодні... пропав, а завтра — пан?» Подумала, подумала і промовчала.) А щодо Дмитрія, то в нього... У нього все гаразд... Ну... виникла певна ситуація, не зовсім... е-е... зручна. Але вона швидко виправиться. Воєнний похід — це воєнний похід. Сьогодні добре, а як завтра фортуна повернеться — хто наперед скаже? І потім... І потім...

— Пся крев!.. — раптом чи не визвірився пан воєвода, але відчуваючи усім своїм єством, що дочка йому не вірить — чи не вперше, — і не схвалює його вчинку. — Пся крев!!! — по­вторив уже тихіше. — Я повернувся, — почав наче виправдовуватись, хоч його ніхто — і тим більше Марина — ні в чому не звинувачував, принаймні, відкритим текстом, — повернувся не тому, що перебуваю зараз в нездоров’ї... Хоча й мав право повернутися через своє нездоров’я! А тому, що... днями в Кракові збирається на своє чергове засідання сейм. Я — сенатор і зобов’язаний бути на сеймі. Ще й доповісти сеймові, як розпочався похід Дмитрія і як він триває... І сеймові, й особисто його мосці крулю. А заодно й вибити допомогу, якої Дмитрій зараз так потребує. Ось чому я повернувся в королівство від границь Московії, а не тому, що там Дмитрія вояки Годуна трохи той... поскубли! — вигукнув майже переможно, з переконанням, що він чи не герой і заслуговує не на осуд, а ледь чи не на шану!

Марина зітхнула і нічого не сказала, тільки в очах її — чистих, невинно-дитячих — забриніли сльозинки і віями скочувалися на щічки.

Це й геть вивело воєводу з себе.

— Що?.. Що ти... тямиш?.. Що? Що? У військовій справі. Займайся своїми платтями, а я... вирушаю, й негайно, до Кракова, де мене чекає... чекає робота в сеймі. Доповідь його величності...

Пан воєвода ще тільки збирався до Кракова, як з Кракова негадано примчав гонець: його величність запрошує пана воєводу негайно прибути до нього із звітом про похід царевича Дмитрія до границь Московії і що там, врешті-решт, сталося, на Севщині?

— Слава Богу, я вчасно повернувся з походу, — полегшено перевів подих пан воєвода. — Ах, як здорово, що я своєчасно повернувся з походу! Бо дехто подумав, що я... що я... А я повернувся для доповіді його величності.

І все ж пан воєвода подався до Кракова з відчуттям власної провини. Гірше того, з відчуттям побитого пса, який, опустивши голову і затиснувши між ногами хвоста, плентається не знаючи куди, але кожну мить очікуючи нових стусанів...

Пся крев! І це він — особа в королівстві відома. Майже... Ні, не майже, а точно: історично відома особа!

Два дні його мосць протримав пана сандомирського воєводу в своїй приймальні, і це були найтяжчі дні у житті пана воєводи.

При авдієнції, що врешті-решт сталася на третій день, коли пан воєвода не знав, що й діяти, і подумки розпрощався зі своєю посадою королівського старости, був присутній (на сейм приїхав) литовський канцлер Лев Сапега, давній неприхильник Мнішека.

Король мовчки (але красномовно) глянув на свого канцлера (це буде недоброю ознакою), і канцлер почав першим.

І почав явно недоброзичливо по відношенню до воєводи (не останньої, між іншим, особи в королівстві):

— Я застерігав пана воєводу, радив йому не втручатися у справу із воскреслим синком Івана Грозного. (Що було, то було, тут воєводі нічим було крити.) Більше того, як канцлер, я вимагав, аби пан воєвода, будучи офіційною особою королівства... Офіційною, а не приватною, — наголосив канц­лер, — негайно повернувся з того... е-е... сумнівного походу. Що явно схожий на авантюру і може — за негативного повороту подій, — дещо... е-е... підмочити репутацію королівства. Вимагав негайно повернутися...

— Але ж я й повернувся! — вигукнув Мнішек, в ту мить вперше зрадівши, що він таки повернувся, і повернувся своєчасно. — Я провів Дмитрія лише до границь Московії й одразу ж повернувся.

— Гм... — гмикнув король, — це дещо міняє ситуацію. Похвально, що пан воєвода не пішов далі з претендентом на російських престол, бо це було б уже явне втручання у справи сусідньої держави. А як ситуація покращиться, тоді... Тоді королівство, відповідно, й своє ставлення до царевича змінить. А поки що треба утримуватися від офіційної участі Речі Посполитої у цій справі. Але це — поки що.

На той час ситуація ускладнилась тим, що сейм не прийняв запропонованих королем пропозицій відносно московських справ, а король у свою чергу не погодився на пункт постанови сейму про «московського государика».

«Усіма силами і з усією ретельністю... вживати засобів, щоб пригасити хвилювання, що з’явилося у зв’язку із появою московського государика, і щоб ні королівство, ні Велике князівство Литовське не отримали якої-небудь шкоди від московського государика, а з тими, які б осмілилися порушити як би то не було і в який би то не було спосіб наші домовленості з іншими державами, вчиняти так, як вчиняють із зрадниками!»

Виходить, пан воєвода ледь чи не став... зрадником. Адже він від імені королівства найактивніше займався справами... «московського государика». Ба, ба навіть зібрав йому вій­сько! Ба, ба навіть повів те військо до границь Московії... Але як добре, що своєчасно отямився і дійшов лише до границь Московії, повернувшися назад...

На його щастя, король не погодився з такою ухвалою сейму, і це вже було рятунком від звинувачення Юрія Мнішека, королівського старости, у непокорі закону Речі Посполитої, хоча й не виправдовувало його повністю.

Довгообразе лице короля, пещене й холодно-неприступне, було цього разу наче б привітним — слава богам! — коли він дивився на воєводу.

Посмикуючи за звичкою кінчик вуса, король вельми прихильно говорив з паном воєводою і своїм старостою.

Щоправда, й застеріг його, вельми ласкаво і незлостиво:

— Пан воєвода має дещо... мм... притлумити свій запал у справі допомоги царевичу Дмитрію у заволодінні москов­ським престолом. Або робити це так — на першому етапі, — щоб збоку складалося враження, ніби це не офіційна позиція королівства, а особиста справа пана Мнішека та інших шляхтичів. Як і військо царевича Дмитрія має бути найнятим — не за злоті із державної скарбниці, а на особисті пожертвування шляхти. Але тільки-но справи царевича підуть на краще, він буде перемагати Годуна і, більше того, розпочне успішний наступ на Москву, пан воєвода тоді зможе діяти відкрито.

Навіть... навіть офіційно — від імені королівства. Це робиться для того, аби коли Дмитрій у Москві буде ділити пиріг, ми не виявилися зайвими. А поки що... Поки що наша позиція — вичікувальна. Подивимось, хто кого подолає: Годун Дмитрія чи Дмитрій Годуна!

Ясно, що після цього просити у його величності вій­ськову силу на поміч Дмитрію Юрій Мнішек вже не зважився. Радий, що його хоч не заарештували у Кракові, пан воєвода повернувся до Самбора дещо збадьорілим.

Хоча й мовив Марині (дочка все так само німо дивилася на батька дитинно-невинними очима, дещо, правда, зажуреними):

— Про царевича — забудь! Але — поки що. Так треба. А ось тільки Дмитрій візьме ситуацію під свій контроль, тоді все переміниться, і ми, Мнішеки, знову будемо на коні. І не виключено, що Москва буде наша! А ситуація має ось-ось змінитися. Як на мене — на краще. Дуже багато в Московії невдоволених Годуном — це на руку Дмитрію.

Ситуація й справді — на подив королівства й особливо Лева Сапеги — швидко і круто змінилася — на користь Дмитрія.

Невдовзі він, ще вчора побитий, знову опинився на коні, і справи його різко пішли вгору. Воєвода Мнішек навіть уже почав жалкувати, що так зопалу його залишив у Путивлі. Вісті, які доходили до королівства, свідчили: Дмитрій, швидко переживши поразку та зализавши рани й перегрупувавши сили, розпочав успішний наступ на Москву.

Виходило, що воєвода — що б там не погрожував йому канцлер, — таки поквапився, коли залишав Дмитрія під Путивлем. Тож тепер доводилося робити добру міну при поганій грі. Це був його ляпсус, промах, груба помилка. І цього ляпсусу припустився він, обережний і хитрий, який все звик наперед прораховувати — на кілька ходів. І раптом... У дитинстві, як він падав, йому змащували забиті місця лярдом — топленим свинячим салом, смальцем. І ось тепер у нього було таке відчуття, що йому треба з ніг до голови обмазуватися лярдом, — упав він добряче і добряче забився...

Непокоїло й інше: а раптом царевич Дмитрій, образившись на воєводу, відмовиться від Марини як од нареченої? І вони, Мнішеки, програють за крок до вимріяного царського трону.

Доводилося розігрувати все ту ж добру міну при поганій грі і вдавати, що нічого не змінилося, все йде, як і передбачалося, і пан воєвода на білому коні, а його дочка — ось-ось стане царицею.

Про всяк випадок, — а раптом Дмитрій візьме Москву, — Мнішекам треба було підстрахуватися, аби не опинитися на узбіччі історії, — воєвода послав до царевича гінця зі своїм листом, у якому вітав з успішним наступом на Москву і запевняв його, що він зайнятий у Речі Посполитій найважливішою справою — збирає «добре військо» на поміч царевичу і що невдовзі він з’явиться з ним у Московії; що Марина вірно його чекає, коханого свого, не минає жодного дня, аби вона про нього не думала і не молила Бога послати йому побіду...

Ще і ще вітав царевича з успіхом (тепер усе залежало од того, чи пробачить царевич йому втечу з-під Путивля), що його він заслужено здобув після тимчасової поразки, висловлював тверду впевненість: Москва і Московія перейдуть на його бік і царевич Дмитрій як переможець — інакше й бути не може, — увійде до столиці царства. Як істинний син Івана Грозного, законний претендент на царський престол...

«Рубікон перейдено, — наголошував воєвода у своєму листі, — про відступ не може бути й мови! Попереду тільки перемога. На чолі рушення царевич має йти тільки вперед! Від однієї побіди до іншої! Ще вражаючішої. За Рубіконом попереду царевича чекає царство, і він змінить свій статус і стане повноправним царем-владикою! А вірна Марина чекатиме свого коханого у Самборі і молитиме Бога, аби він посилав Дмитрію самі лише перемоги!»

«Господи, — молився воєвода ночами, як не спалося, — тільки б Дмитрій не програв, тільки б не охолов до Марини, тільки б обвінчався з нею в Москві, а вже тоді ми, Мнішеки, візьмемо своє. Ой візьмемо!.. Історія ще нас запам’ятає!..»

Історія й справді Мнішеків запам’ятає. Як, у якому статусі — то вже інша річ. Але Мнішеки таки й справді увійдуть в історію Російської держави на віки вічні.

Росія захвилювалася, забурлила, заклекотіла.

Як на околицях царства, так і в центрі почали збиратися повстанські загони — династія Годунових доживала останні місяці. Цe Дмитрій, — а він не був позбавлений як політичного, так і ситуативного чуття, — відчув одразу ж і швидко переконався — та й вивідники його працювали у всіх напрямах, доносячи, що твориться на Русі Московській: ситуація складається як ніколи йому на руку. Доля посилала надійний шанс — тільки б його не упустити, не забаритися з походом, а з’явитися йому, законному претенденту на московський трон, своєчасно — не раніше й не пізніше. З Росії надходили обнадійливі вісті, що козаки, збіглі холопи, кріпаки свої надії на звільнення з кріпацтва, що його так затято утверджував ненависний Годунов, уже пов’язують з ім’ям царевича Дмитрія, якому треба було лише очолити народний виступ.

І він його очолив.

У свою чергу Годунов мав значні військові сили, що їх очолювали досвідчені в ратному ділі воєводи, але діяли вони, як мерзле горить — «вяло и нерешительно». «Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця» (Д. І. Яворницький).

Зазнаючи краху , Годунов у всьому винив своїх бояр (про це він їм заявляв відкрито, звинувачуючи їх у всіх провалах): це вони роздули історію з самозванцем, щоб скинути його, Бориса, з престолу — частка правди в цьому звичайно ж була, і разом з тим підозрілий і недовірливий Борис довірив боярству свою армію! Бояри почали потихеньку перебігати на бік претендента на престол, якому повсталі посадські люди та козаки почали здавати фортецю за фортецею, а багатьох воєвод приводили в його табір зв’язаними... Дмитрій хоч і втратив частину найманців, але швидко поповнював ряди свого війська за рахунок козаків, стрільців, посадських людей, селян, котрі звідусіль до нього стікалися, озброював їх, вибирав їм командирів, гуртував з них сотні, і його військо зростало чи не щодень. І — на ходу. Військо Годунова ріділо, відходило із занепалим духом і взагалі було не дуже боєздатним. (Більше як півроку воно не могло взяти Кроми, у яких засів отаман Корела з донцями, і таких прикладів було чимало.) Дворяни самовільно кидали цареве військо і роз’їжджалися по своїх маєтках. Борис Годунов уже злякався. Відчуваючи свій швидкий кінець, метався, як у западні. До всього ж він дуже у ті місяці хворів, і хвороба прогресувала. Від безсилля цар засилав у табір супротивника таємних убивць з наказом будь-що порішити самозванця і привезти йому голову, але ті, прибувши в табір царевича, переходили на його бік... Цар Борис вже почав вагатися: а раптом самозванець ніякий не самозванець, а справжній син Івана Грозного? Велів привезти до Москви його матір, жону Івана Грозного Марфу Нагу, і випитував у неї: чи насправді її син Дмитрій живий, а чи його таки немає в цьому світі.

— Кажи чесно, стара відьмо! — сікався до цариці. — Інакше тобі... Я за себе не ручаюся, а заплічних справ майстри у мене в наявності.

Але Марфа Нага відповідала чомусь невиразно, плуталась, щось белькотіла, і важко було збагнути: Дмитрій живий і він істинний її син, чи то все ж таки від його імені діє пройда-самозванець?

На царицю махнули рукою.

В розпачі — а раптом самозванець і справді син Грозного, який дивом врятувався тоді в Угличі? — Годунов прискіпливо допитав князя Василія Шуйського, який тоді, у році 1591-му, їздив до Углича як голова урядової комісії, вивчав справу про вбивство — якщо вбивство! — царевича Дмитрія.

Ось як ті події описані у трагедії «Борис Годунов» О. Пушкіна:

ЦАРСКИЕ ПАЛАТЫ

ЦАРЬ.

Послушай, князь Василий, Как я узнал, что отрока сего... Что отрок сей лишился как-то жизни, Ты послан был на следствие; теперь Тебя крестом и Богом заклинаю, По совести мне правду объяви: Узнал ли ты убитого младенца И не было ль подмены? Отвечай.

ШУЙСКИЙ.

Клянусь, тебе...

ЦАРЬ.

Нет, Шуйский, не клянись, Но отвечай: то был Царевич?

ШУЙСКИЙ.

Он.

ЦАРЬ.

Подумай, князь... Я милость обещаю, Прошедшей лжи опалою напрасной Не накажу. Но если ты теперь Со мной хитришь, то головою сына Клянусь — тебя постигнет злая казнь, Такая казнь, что царь Иван Васильич От ужаса во гробе содрогнется.

ШУЙСКИЙ.

Не казнь страшна, страшна твоя немилость; Перед тобой дерзну ли я лукавить? И мог ли я так слепо обмануться, Что не узнал Димитрия? Три дня Я труп его в соборе посещал... ...Нет, государь, сомненья нет: Димитрий Во гробе спит.

ЦАРЬ.

Довольно; удались. (Шуйский уходит.) Ух, тяжело!.. дай дух переведу — Я чувствовал: вся кровь моя в лицо Мне кинулась — и тяжко опускалась... Так вот зачем тринадцать лет мне сряду Все снилося убитое дитя! Да, да — вот что! Теперь я понимаю. Но кто же он, мой грозный супостат? Кто на меня? Пустое имя, тень — Ужели тень сорвет с меня порфиру, Иль звук лишит детей моих наследства? Безумец я! Чего ж я испугался? На призрак сей подуй — и нет его. Так решено: не окажу я страха, — Но презирать не должно ничего... Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!

Шапка Мономаха і справді виявилася важкою...

16 квітня 1605 року цар Борис раптово помер у Кремлі — казали, буцімто з відчаю прийняв трутизну, але швидше всього його докінчив апоплексичний напад, крововилив у мозок. Рідко хто тоді на Русі не обрадувався кончині ненависного Годунова. «Це Господь його прибрав!» — казали і щиро вірили тому. І всі були певні, що царевича Дмитрія веде на царство сам Господь.

Усе складалося на руку царевичу, щастило йому як ніколи. Але все ж до Москви він ще не квапився (плід має повністю дозріти і сам впасти до ніг). Виявляючи незайву обережність, просувався повільно, хоч його й кликали звідусіль: швидше! Йди швидше до нас, царю наш! Дмитрій висилав поперед себе гінців з листами, в тім числі й до столиці слав «прелест­ные письма», і коли пронеслися чутки, що істинний цар уже близько, Москва захвилювалася. (Писатимуть пізніше: «Загудела, как пчелиный улей».) Хто спішно озброювався, хто вже готувався врочисто зустрічати сина царя Івана.

А невдовзі в Красне село (багате торгове місце в околицях столиці) прибули посланці Дмитрія Івановича Гаврило Пушкін і Наум Плещев — теж з «прелестными письмами». І всіх підняли на ноги. І московити зустрічали посланців новоявленого царя як героїв-визволителів. Озброївшись, красносільці кинулись тлумом до столиці, дорогою до них приєднувалися охочі «погулять с дубинушкой». Натовпи швидко розігнали стражу, захопили Китай-город і вихлюпнули на Красну площу. У відчаї — але це вже не могло зарадити, — Годунови вислали проти них стрільців з наказом розігнати чернь, але стрільці масово переходили на бік повсталих. З Лобного місця Гаврило Пушкін зачитав «прелестное письмо» царевича Дмитрія, у якому він обіцяв свої милості всім — від бояр до чорних людей.

І хоч Годунови зачинилися в Кремлі, повсталі зім’яли варту і позахоплювали фортечні ворота. Бояри, які виходили до народу, вже агітували не за Годунових, а за царевича Дмитрія. Богдан Бельський, колишній опікун малолітнього сина Івана Грозного, привселюдно дер горло і клявся, що він сам особисто спас сина Грозного в Угличі тоді, у 1591 році, і царевич Дмитрій є законним претендентом на престол. Якщо хто в натовпі повсталих ще й вагався, то заява Бельського позбавила їх останніх вагань. Народ, вигукуючи «Дмитрій, Дмитрій!!!», увірвався в Кремль і заходився громити двори Годунових — їхні тереми й палати, а заодно і двори тих бояр, які ще вагалися переходити на бік Дмитрія. Як і тих торгівців, які нажилися на недавньому голоді.

Богдан Бельський пішов далі. Забравшись до царських палат, заявив, що він буде правити ім’ям Дмитрія-царевича, покіль той не прибуде до Москви. Збирався хоч кілька день побути виконуючим обов’язки царя, щоб потім при нагоді й без неї хвастати: «Еге ж, був якось і я руським царем!», але його відтіснили інші бояри, більш спритніші. (Біля трону — та ще поверженого владики — завжди тісно.) Дмитрій тим часом велів через своїх посланців схопити патріарха Іова — за його відданість Годунову, а головне — тому, що той дещо знав з життя Дмитрія, коли він був у нього келійником, — нащо царевичу зайві свідки його минулого, не зовсім престижного життя. Коли патріарха «низложили», інший прихильник царевича Дмитрія князь Василій Голіцин із стрільцями з’явився на подвір’ї Годунових, велів схопити і задушити царевича Федора Борисовича (сина Годунова) та його матір — що й було зроблено. Сина з матір’ю душили привселюдно, власне, живцем терзали нещасних на потіху народу. (Царевич, коли затягли йому удавку навколо шиї, висолопив язика — чим дуже потішав чернь, і вона свистом та улюлюканням відправила на той світ синка Годунова. А з матері його, жони Годунова, позривали одяг і тягали майже голу немолоду жінку по двору, і всі бажаючі реготали й потішалися, доки нещасна й не сконала — і від наруги, і від сорому, що вона, в літах, гола перед людом. Учорашня цариця, якій ще вчора ця ж сама чернь низько-низько кланялася чи не до землі як «матушке-государыне». О люди, люди!..)

Народна стихія ніяк не могла вгамуватися — чернь крушила боярські «подворья» (тих, які чомусь не квапилися заявляти про свій перехід на бік Дмитрія), прикінчувала всіх, хто потрапляв їй під руку, — і правих, і винуватих. Зрештою, аби ще більше потішитись, винесли з Архангельського собору труп царя Годунова, і чернь довго над ним посеред двору глумилася, доки й не понівечила тіло, як наче стерво яке. Потім на селянському возі, накритому хмизом, відвезли на якесь кладовище десь на околиці Москви і там зарили його як собаку бродячого. (Згодом до трупа Годунова підзахоронять трупи — теж розтерзані — його жони та сина, задушених з наказу князя Голіцина, і довго танцюватимуть над їхньою могилою — і таке на Русі бувало, прости Господи!)

20 липня царевич Дмитрій врочисто в’їхав до Москви. Попереду царя, який в’їжджав у захоплену ним столицю на білому коні, несли його штандарт — червоне знамено з чорним орлом, що зазвичай хижо розчепірив свої крицеві пазурі...

Москва вирувала й клекотіла, як у повінь бурхливу, і, здавалося, що щасливіших людей за московитів уже немає у світі білому і бути не може. Охоплені якимось збудженим сум’яттям, люди давили один одного і по трупах поривалися вперед — куди? До чого?

Обабіч вулиць, якими проїжджав на білому коні переможець, бігли горласті, підстрибували, розмахували руками й кричали:

— Слава, слава царевичу Дмитрію!!!

В ту мить сам царевич не міг повірити, що йому так легко і просто пощастило взяти столицю загалом сильного, щоб не сказати могутнього, Московського царства.

15 серпня 1604 року царевич Дмитрій — йому тоді виповнилося десь плюс-мінус двадцять років, юнак юнаком, здавалося б, ще зелений і недосвідчений, тим більше в ратних справах, колишній чернець, Божа людина (щоправда, сповнений молодецтва й завзяття), — так ось 15 серпня 1604 року на чолі нашвидкуруч зібраного війська, яке й військом неможливо було назвати (якщо не рахувати козаків), галаслива галайстра, виступивши із Самбора в похід неблизький, в жовтні досягнув меж Московського царства і хоч в січні 1605 року зазнав сильної поразки — першої і єдиної за увесь похід, — але вже 20 червня того ж року (хоч і не поспішав, не квапився, йшов повільно, але вірно) молодик урочисто увійшов до Москви. Як згодом писатимуть, «приветствуемый радостными восклицаниями народа».

І це він, вчорашній збіглий монах, якийсь там — якщо вірити чуткам — Гришка Отреп’єв. Бог зна хто і що, без будь-якого досвіду не лише в ратному ділі, а й у командуванні людьми, власне, їхнім тлумом. Тільки й того, що знав Святе Письмо і вмів гарно писати. Справді, феномен. В історії таких прикладів не густо. Коли б його доля і далі складалася так блискуче, як сам похід, Росія мала б ще одного видатного військового і державного діяча, неперевершеного монарха, може, й рівня Петра Першого. (Чи Петро був би йому рівнею!) Але не будемо поспішати, всьому свій час — перемогам і поразкам. У тім числі й поразці Дмитрія Івановича, вже як він став царем. (Для нього виявилося легшим взяти владу, аніж потім її утримати.)

Отож, Дмитрій Іванович, на все про все потративши трохи менше року — 11 неповних місяців, власне, десять, — здобувши ряд перемог зі своїм нечисленним, зібраним там і там військом, що складалося в основному з відчайдух, авантюристів, любителів легкої наживи і таких же пригод необтяжливих, якихось там конфедератів, каліфів на годину чи, радше, конкістадорів без спільної ідеї, воістину тріумфальним маршем увійшов до столиці. Увійшов, дотримуючись принципу давніх латинян: аут цезар, аут нігіль! Або цезар, або нічого! Увійшов в галасі вітань і радощів тамтешнього люду, який вбачав у Дмитрові чи не героя, царя-визволителя, за яким усі тоді — на перших порах — готові були іти в огонь і воду, і взагалі будь-куди. Хоч і до чорта на болоті! А вже на боротьбу за краще життя і справедливість і поготів. А ще через місяць, після того як він легко й без бою взяв Москву, 30 липня Дмитрій Іванович, сей везучий молодик, вінчався на царство царським вінцем. Урочисто і з додержанням, як би ми сьогодні сказали, усіх юридичних і процесуальних норм — себто законно.

Молодий, невідь-звідки взявшись, неодружений. Без цариці, тож йому належало ще одружитися, не відкладаючи се діло на потім. Крім першого вінчання — на царство, — мало відбутися ще й друге, шлюбне. Вінчання вінцем має кілька значень: крім основного, шлюбного церковного обряду, ще й акт покладання на голову вінця на знак високої влади (царської, королівської тощо). Ось таке, друге вінчання і було здійснене над Дмитрієм Івановичем, молодиком двадцяти з чимось років, який усього лише за 10—11 місяців, не поспішаючи, захопив не таке вже й слабке царство, як Московське, і на всіх законних правах був увінчаний короною на верховну монаршу владу.

Як пізніше — вже в іншому столітті і з іншого приводу — писатиме поет: «Да, были люди в наше время. Богатыри — не вы...» Правда, далі йде рядок, що прямо стосується нашого героя: «Плохая им досталась доля...» Але... Але про ту «плохую долю», що так швидко після його тріумфу після захоплення Москви (а втім, яке захоплення, коли столицю піднесли йому на синьому блюдечку із золотим обідочком), — вигулькне невідомо звідки, як з неба звалившись, жахна і неправдоподібно-незаслужена, — пізніше.

А тоді...

А тоді він був не лише на білому коні, а й на вершині — сліпучо-білій, для інших і за тисячу років недосяжній, — щастя, успіхів, неймовірного везіння. Іноді його аж насторожувало. Власне везіння. І він ні-ні та й непокоївся: так довго одній людині таланити не може — тут щось не так. За везінням неодмінно йде його антипод — невезіння. У житті людському завсігди світла смуга змінюється темнішою (чи й чорною) і навпаки. Людина має все спізнати — радість і біду... Але одганяв од себе ті лихі передчуття: пріч, пріч, я везучий! Я все можу, я не такий, як інші, вам до мене зась! Сказав колись — ще будучи ченцем Чудова монастиря, — що можу й царем стати, і — став. Спробуйте й ви утнути такий фокус, якщо у вас жижки не трясуться, — не вийде. Диво не повторюється на замовлення. Воно йде до того, хто сильний, одчайдушний і везучий.

Йому поки що щастило. Неймовірно. Але навіть на вершині свого чи не фантастичного на перших порах везіння він не забував далекий Самбір і юну дівчину-графиню з гарним йменням Марина, якою захопився з першого погляду. То було, як французи кажуть: ку де фудар — удар грому, любов з першого погляду... Ку де фудар! Маючи вдосталь жінок, ніколи в цьому ділі голоду не знаючи, вибір завжди у нього був широкий і — нате вам! Ку де фудар! Удар грому! Чи не тому він і не міг забути самбірське життя. Та й жінок і дівиць у Москві — вибирай — не хочу! Особливо дворянок і бояринь, а він... тільки й думав про ту самбірську юну графиню з гарним йменням Марина!

— Гонця! — гукнув він, як тільки-но був вінчаний на царство і ще не встиг завертітися-закрутитися у веремії гульбищ. — Негайно гонця! Найкращого і найвірнішого! На крилатому коні! Пора обрадувати Самбір! Ку де фудар! Удар грому! То хай і буде ку де фудар!!.

— Бабусенько Софієчко, чогось мені... сумно. Весело, а направду сумно. І наче тяжко на душі. Як ніби там... кішечка вередлива гострими кігтиками шкребеться — по серденьку моєму... Млосно мені... Скільки в Самборі повітря, та й у Карпатах його до безміру, а мені, як наче б... дихати нічим. Млію день у день, млоїть мене якась знемога... Сни негарні, лихі мені сняться... Ой, бабусенько Софієчко, розрадь мене, голубко сива.

— Знаю, знаю, хто тебе і що млоїть, — Москва тобі з думки не сходить — як там Дмитрик твій...

— Ой, бабусю, як ти гарно кажеш — Дмитрик... Слухала б тебе вік. Проте неспокій душу крає. Коли б знала, чи скоро він у Москву увійде — царем-государем російським? Чи не забув мене за своїми успіхами?

— Похід оружною силою — не прогулянка в гори на полонини.

— Воно й так, але... Коли Москва опиниться біля ніг царевича, чи не забуде він мене, провінційну баришню із Самбора? Та й що для нього тепер якийсь там Самбір? Глушина, край світу...

— А хто ще недавно танцював і співав, як отримував од Дмитрика листи: ах, ах, як мене кохає царевич!!. Як у казці!

— Я, бабусю, я. Але ниньки на серці в мене осіння погода: то хмарно, то ясно, то сухо та затишно, то мжичка занудлива й крижана, безпросвітна... Поворожи мені, бабусю...

— Яка я... ворожка?

— Ворожка, ворожка! Ти вгадуєш, що завтра-позавтра лучиться і яким боком доля повернеться. Поворожи. Або втіш мене, або вбий, якщо вісті лихії...

— Господь з тобою, дитино! Я тебе до життя першою на руки прийняла, пуповину тобі перев’язувала, то чому маю тебе... вбивати? Бодай і лихими вістями — цур їм! Хай ідуть від нас, від замку, від Самбора туди... На болота, у хащі дрімучі. А поворожити — поворожу. Сьогодні субота — сьогодні й поворожу. Субота для бабських ворожінь — найвірніший день. Замовлю собі сон віщий, він і скаже-покаже, як там твій суджений.... У Москві вже чи ще ні... Хоч чує душа — все в тебе складається добре. А що далі буде, то... Поживемо — побачимо...

Ну що б, здавалося, таке — сон? Як свідчить наука — фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів...

Гм... Так-то воно і... І досі наука точно не встановила: а що ж це таке — сон? Бо маємо золотий сон, що дає приємне сновидіння, відчуття щастя, насолоди, але маємо й лихий, страшний — цур йому!

Бабця Софія могла у себе викликати віщі сни.

Замовляла їх перед сном — ніби якісь послуги. І віщий сон неодмінно до неї приходив — як з іншого світу, незбагненного і недоступного сьогодні людині.

Отож, бабця й замовила віщий сон на Марину — що чекає дівчину в найближчі дні. Які вісті — добрі чи — тьху, тьху! — лихі прилетять до неї?

В суботу ввечері довго молилася до образу Діви Мрії, молилась, аж доки не відчула на душі полегкість і чистоту, що її окропила сльозами. Взяла шматочок хліба, посипала дрібкою солі і поклала його під подушку. Та й лягла, велівши (кому? Собі? Чи силам якимсь потойбічним?): приснись мені сон, та не який-небудь, а — віщий... Просвіти мене, що завтра-позавтра з Мариночкою буде, які вісті її чекають?

І тихо заснула, як дитина невинна й безгрішна...

— Бабусечко Софієчко, чи замовляла ти віщий сон на мене? — вранці, як тільки-но з’явилася няня, друга мамка її, кинулась до неї Марина, на якусь мить забувши, що вона вже царська наречена і мовби цариця, бо відчувала себе маленьким дівчатком-курчатком, як називала її бабця, коли вони були наодинці і нікого з Мнішеків не було поруч. — Замовляла? Сон віщий?

— А то ж який іще.

— І він приходив до тебе?

— Приходив, дитино, приходив.

— І що тобі снилося?

Марина завмерла, аж дихання, що враз посилилося, стримала.

— Буцімто стою я біля брами, що в замок веде, на подвір’ї його. Стою по сей, значить, бік, а ось по той бік у браму хтось грюкає. Наче вимагає, аби йому хутчій відчинили. Рано-раненько так, ні світ ні зоря, тільки зоря-зоряниця почала світитися. І хто б це, думаю? Відчиняє варта браму, а там... (Марина завмерла не дихаючи.) А там... Кінь. Похідний. Змилений, з розкуйовдженою гривою. На задні ноги звівся, а передніми копитами б’є у браму. Та ірже, як не каже: відчиняйте пошвидше!..

— Кі-інь? — Марина перевела стримуваний подих і явно розчаровано зітхнула: — Ну й що ж, що кінь? А де ж тут віщий сон?

— Сон, моя голубко, прямо нічого й ніколи не каже. Він картинки подає, а вже ти їх і тлумач... От і мені коня послав. Цей сон треба такечки товмачити: то не простий кінь.

— А який же?

— А такий... Посланий до нас самим царем Дмитрієм. Кінь, який копитами бив у браму, вимагаючи, щоби йому відчинили, означає гінця, який на коні вже мчить з Московії у Самбір. З вістями від Дмитрія до тебе. Ось-ось той кінь з гінцем домчить до Самбора, і вершник загупає в браму: відчиніть! Ім’ям його величності відчиніть! З важливими вістями до пана воєводи. Ось що означає кінь у моєму сні. А ще зуби шкірив — то вісті він принесе добрі.

— Шкірив зуби і... добрі вісті? Який тут зв’язок?

— Щоб ти знала, дитино моя, коняка шкірить зуби, коли посміхається. Доброту свою показує.

— Тебе цікаво слухати, бабусечко, але, даруй, я вже наслухалась твоїх казочок...

— Ще послухаєш. Повір мені, мчить до Самбора гонець від царя Дмитрія з добрими вістями. Не інакше як цар у Москві вже. От чому кінь шкірив зуби і посміхався. Буде такечки, а не інакше.

Сьогодні пошта — звичне для нас поняття: поштові відправлення, що їх пересилають підприємства зв’язку, листи, газети, журнали, посилки, грошові перекази, а також під терміном «пошта» розуміється ще й установа для пересилання кореспонденції...

У ті часи такої пошти у світі ще не було. Але пошта існувала чи не з правіку. Принаймні ще в Ассирії, Персії, Єгипті, Стародавньому Римі було налаштовано естафетний зв’язок за допомогою кінних і піших посланців.

Потім у Західній Європі з’явилася централізована королівська пошта. В Росії (на Україні теж) була повинність населення виставляти для княжих, згодом царських, гінців коней з повозами. А вже потім почали створювати поштові станції (ямські двори) з кіньми і поштарями...

Це сьогодні в Києві є науково-дослідний інститут поштового зв’язку, а тоді...

— Капітана Маржерета до мене! — крикнув на ходу цар Дмитрій, і миттєво перед ним виріс Жак Маржерет — високий, худий, рудий, аж вогнистий, в ластовинні, що не прикрашало його як вояку, а робило дещо добродушним, начальник його охорони, француз на польській службі. — Гінця! Найкращого! Найнадійнішого і скусного!..

— Буде тобі гонець, царю-государю!..

Листа в Самбір до воєводи Мнішека цар написав особисто (з передачею його Марині) — виникло таке бажання, як згадав юну графиню, наречену свою. Тож обійшовся без писарчуків. Та й Марина зрадіє, що він сам, власноручно написав їй вістку. Виводив своїм рівним, чітким і красивим каліграфічним почерком, наче малював чи на полотні вишивав, посміхаючись, бо уявляв, як радітиме Марина, коли читатиме написаного ним особисто листа.

МОСКВА, КРЕМЛЬ.

Згодом, через віки для правителів Радянського Союзу, Червоної імперії, це буде офіційна адреса, що нею вони по­стійно користуватимуться. Але першим цю титулатуру — нічого такого не думаючи, — вжив він, цар Дмитрій. І написав оте — МОСКВА, КРЕМЛЬ, — аби Марина з першого рядка його послання зрозуміла: він уже не просто в Москві, а в самому Кремлі, а отже, уже цар Московський.

Далі йшов короткий текст:

«Панночці ясновельможній, цариці Марині у Самбір, в королівський замок пана воєводи Мнішека!

Кохання моє!

Я, твій Дмитр, уже в Москві. Із зело великою радістю зустріла мене Москва — яко свого царя!

Я в’їхав у Кремль на білому коні і став царем руським. Царице, любове моя, я вже тебе давно не бачив. Чекаю тебе у Москві, у Кремлі — там і для тебе поставлено трон. Не барися!

Дмитр, цар руський».

Аж тут і гонець, що його привів капітан Маржерет.

— Готуйся в Самбір!.. У замок воєводи Мнішека! Лети! Міняй коней! Щоб швидше вітру! — До капітана: — Виділи моєму гінцю гідну охорону — загін добрих молодців. І таких же коней! І — мчи! У Самбір! У Самбір! У Самбір! Туди, куди поривається і моя душа. До ясної панночки. У Карпати. Так гори там називаються. Ліси правічні, бескиди, полонини. Там гарні краї — я до Львова їздив. Там Марина! Єдина у світі! Іншої такої немає. Маленька моя графиня, а тепер і цариця. З Богом, гонець!

І сталося так, як і напророчив бабці Софії її віщий сон: коли гонець ні світ ні зоря з далекої Московії дістався нарешті Самбірського замку, у нього не стачило сили навіть постукати в браму.

Він лежатиме на шиї в коня, обхопивши її руками, а кінь, загарцювавши, стане дибки і вдарить передніми ногами в лунку браму...

Гуп-гуп!.. Відчиняйте, мовляв, швидше, нагальні вісті, летючи з вітром наввипередки, я вам приніс...

Коли ще сонна варта, деручи роти від позіхів, відчинить браму, гонець прохрипить:

— Від царевича Дмитрія, вінчаного на царство в Москві, цариці Марині Мнішек — царське послання у власні руки...

Зсунеться з коня і впаде йому під ноги.

Вже мертвим.

І ніхто не зможе витягти з його закляклих, як закостенілих, пальців цидулку, обмотану шматком шкіри і скріплену царською печаткою, а коли прибіжить Марина і погладить гінцеві руку, мертві пальці його повільно розімкнуться і Марина візьме цидулку з листом, писаним царевичем manu propria — власноручно. І коли прочитає перші два слова — МОСКВА, КРЕМЛЬ, — то вже з них їй стане все втямки.

— Спасибі тобі, царський віснику. Своєю смертю ти оживив мене і вдихнув у мене нове життя.

І поведе до фонтана, коня напувати...

А тим часом замком, як з-за мурів виглянуло сонце, вже вістка летітиме: царевич Дмитрій на царство в Москві вінчаний, цариця Марина веде коня напувати...

А побіля замку йшла розвесела жіночка, яка десь нічку прогуляла, а це, вертаючись додому, пританцьовувала та приспівувала (і в замку чутно було):

Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку, Люблю тя дуже. Ой хоч сватай, хоч не сватай, Хоч так присилайся, Щоб та слава не пропала, Що ти залицявся...

Царевич Дмитрій у Москві!..

Царевич... Ба, ба не царевич, а вже цар руський, бо в самому Кремлі вже вінчаний на царство.

Під радіння усієї Москви-матінки!

Під бемкання малинових дзвонів!

Тріумф і повна перемога Дмитрія! Самозванець він, як дехто пасталакає, чи істинний син тирана Івана, тепер уже не суть важливе — царевич переміг. А переможці завжди праві.

Тріумф і повна перемога! Як свого часу казав Гай Юлій Цезар: прийшов, побачив, переміг!..

Чи як сказано в Євангелії: хто має вуха слухати, хай слухає!

Так воєвода пан Юрій Мнішек у ті дні невтомно повторював:

— Хто має вуха слухати, хай слухає! Царевич Дмитрій вінчаний у Московському Кремлі на царство! Царевич Дмитрій віднині цар російський!

І навіть відрядив з цією новиною гінця у Краків до його величності — маючи на увазі, що новина про тріумфальний в’їзд царевича до Москви і вінчання його на царство до короля примчить першою саме від нього, від Юрія Мнішека! А заодно послав цидулку й канцлеру Леву Сапезі. Канцлер був проти того, аби Річ Посполита «встрявала в авантюру з царевичем». Що це, мовляв, безперспективна справа, зарані приречена на програш. Ще й вимагав, аби воєвода Мнішек негайно повернувся до королівства і не афішував своєї участі в авантюрі... І ось тепер він, Юрій Мнішек, у своїй супліці вітав (не без підпільного єхидства) пана канцлера із вступом Дмитрія до Москви і його вінчанням на царство.

Пан канцлер має прикусити язика свого державного! Його, Мнішекове, взяло гору. Та й пан круль на його боці — що тепер важить якийсь там канцлер литовський!

Дмитрій не зрікся Марини. Більше того, в посланні він в черговий раз називає її коханою і підкреслює — як і раніше підкреслював, — що з нетерпінням чекає воєводу Мнішека із своєю донькою у Москві.

«У Кремлі для тебе, моя кохана, вже поставлено трон — не барися!»

Цей рядок з послання царя Дмитрія його дочці пан воєвода, не втримавшись, переписав у свій лист, посланий його величності (переписав великими літерами — знай наших!), — хай його величність зрадіє. А заодно вписав його — теж великими літерами — і в лист, посланий канцлеру, — хай пан канцлер скреготне зубами (а що йому ще лишається робити?) і хай помре із заздрощів. Хай лікті кусає, що не по його вийшло!

Ще б пак, погрожував чи не карою воєводі, а дочка воєводи стала царицею — її жде не діждеться цар Дмитрій! Мнішеки вже збираються до Москви. І Марина як цариця тепер рівна самому королю, а про якогось там канцлера і мови не йде. Що їм, Мнішекам, якийсь там канцлер! Бодай і охоронець державної печатки, глава канцелярії та уряду. Що їм якийсь там Лев Сапега, як він, Юрій Мнішек, — тесть самого царя! І цим все сказано.

І воєвода Юрій Мнішек у ті дні був на білому коні — наче не Дмитрій увійшов до Москви, а він особисто, його брови були круто вигнуті на високому чолі, кінці вусів хвацько підкручені вгору, очі горіли — гостро й пронизливо!

Гусар! Хвацький гусар!

Швидкий і рвійний, він, здавалося, у ті дні не знав утоми і спину — все йому вдавалося і весь світ, як він був певний, знаходився вже в його кишені! Хто тепер посміє виступити проти Мнішеків і бодай хоч щось їм наказувати?!. Тепер буде наказувати він, воєвода і тесть самого царя, Юрій Мнішек!

Із Самбора чи не щодня мчали гінці з посланнями воєводи Мнішека новому руському цареві, у яких він ще і ще вітав його з блискучою перемогою — «із захопленням Москви та поверненням на отчий трон». Ще і ще підкреслював, як вірно чекає його вірна Марина, повна любові до його величності. Вона тільки й мріє про той день, коли нарешті прибуде до свого коханого. А це станеться невзабарі — віват, віват!!!

Як кажуть французи — ле вен е тіре, іль фо ле буар: вино розкупорене, його треба вже пити!

І пан воєвода Юрій Мнішек на вершині тодішніх своїх успіхів влаштував хіба ж такий бенкет, його довго-довго пам’ятатиме Самбір. І про той бенкет, свято із свят, теж до Москви було відправлено послання. Взагалі, у ті дні і місяці між Самбором і Москвою гінці мчали як за розкладом. Якщо Мнішеки, попри тріумф, ще начеб чогось вичікували, то молодий цар вже почав виявляти нетерпіння і день свій починав з традиційного:

— Чи примчав гонець із Самбора?

І якщо він вже чекав його біля ґанку царевих палат, той день для закоханого Дмитрія був просто-таки чудовим, і він вкотре рахував дні, що їх залишилося пережити до приїзду коханої. Але — от диво! — чекаючи воєводину дочку з далеких Карпат, задарма він часу не гаяв. Та й не було йому коли нидіти світом — не таким він вдався. Своє брав за будь-яких обставин.

Від природи своєї він був веселим, компанійським та безжурним молодиком, який любив веселе товариство, невгамовне життя та молодецькі забави. Любив повноту життя, черпав його як джерельну воду повними пригорщами, не відмовляючи собі навіть у малому, — раз-бо на світі живеш! Та й шиконути любив. З розмахом, що всіх у Москві вражав. Похмурих, як і нудних, біля себе не терпів. «Бог дав життя — радуйся! — нагадував підданим. — А прийде час помирати, будемо помирати — оце так диво! Хіба ми кращі за своїх прадідів, дідів і батьків? Але перед цим треба пожити. У своє задоволення».

Любив, коли навколо нього вирувало життя, квітли по­смішки — особливо в жінок, і щоб неодмінно «радувалися радощі». Навколо нього. Взагалі, у світі білому.

Старий царський палац у Кремлі йому геть не сподобався — аж носом його величність завертів. Ще б пак! Якийсь він... мм... несвіжий чи що. Затхлий, напівтемний, а тому похмурий, з вузенькими слюдяними віконцями, швидше схожими на бійниці, через які відстрілюються, але не для життя — світлого і радісного. Та й не хотілося Дмитрію розпочинати життя з Мариною в палаці із запахом прокислих щів, у якому до нього жили Годунови і де ще не вивітрився їхній дух.

Дмитрій велів збудувати в Кремлі новий палац — просторий і світлий-пресвітлий. Та не один, а одразу ж два. Для себе і для цариці Марини.

А поки що в очікуванні приїзду коханої жони жив...

У своє задоволення жив новий цар. З розмахом і на широку ногу, інакше не міг. За обідом — велелюдним і щедрим (московити його називали «обильным»), де і яств було на вибір, і питва, в гамірній компанії (самітництва Дмитрій не терпів, воно діяло на нього гнітюче, тому жив з людьми і для людей) незмінно грали музики «скусные» — чого не було за попередніх царів. Попередні владики обідали нудно, в самоті споживали одноманітну їжу, не відчуваючи од неї ні радощів і ні з ким не спілкуючись, запивали ті бідні страви прогірклим квасом.

А при новому цареві...

Новий цар, не стомлюючись, вигукував:

— Чого носи повісили, московити? Ви ж як і всі — раз у світі живете. А тому... веселіше! Музики — не вгавайте! Щоби навколо мене була сама лише весела радість. Нудних і сумних не терплю. Раз на світі живу. Веселімося!

І всі навколо царя веселилися, і разом зі своїми гостями веселився й цар, маючи від того втіху превелику та смак життя відчуваючи.

Сучасники наче змовилися, у своїх спогадах наголошуючи, що новий московський цар був «падок до женщин», що він — «обольщал боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь».

Справді-бо веселим... гм-гм... розвеселим був новий руський цар «розливу» 1605 року. І це в часи Смути, що тоді полонила Русь! Хоча, як по правді сказати, неоригінальним був. Його батечко цар Іван у цьому ділі хіба ж таке витворяв! Виходить, яблуко від яблуні недалеко падає?

Але коли його величність за вельми активним царюванням та встигав ще й «обольщать боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь»? Та й скільки він там встиг до того пробути на царстві — з червня 1605 року по травень 1606-го, коли в Москву прибуде Марина? Але він у всьому перед вів, тож і в усьому ділі зело встигав — і державою керував, і жіночу стать «обольщал» та пишні обіди й різні забавки влаштовував. А втім, діло молоде. Дмитрію, як уже мовилось, було тоді двадцять з чимось, молодий, не дурний, не хворий і нічого з себе, повний сил та снаги. Та нерозтраченої любові. А хто в молодості, та ще маючи для цього чоловічу спромогу, не грішить?

Стрибав, одне слово, новий руський цар в оту саму, у гречку.

Особливо закрутив тоді — і про це збереглися достовірні дані, — з дочкою поверженого ним Годунова Ксенією-красунею. Коли повсталий люд під керівництвом бояр душив Борисового сина, знищуючи його як можливого претендента на трон, а заодно й матір його, Борисову жону-царицю, а потім їх, розтерзаних, разом з видобутим трупом царя закопували десь на околиці Москви на занехаяному, зарослому бур’янами кладовищі, дочка, дивом вціливши, перевдягнувшись у просте вбрання, сховалася серед «дворовых девок». А вже пізніше, як пристрасті вляглися, вигулькнула. А тут новий цар накинув на неї хтивим оком і взяв її під свій захист, чим і врятував Годунову дщер...

Не зачепив дочку Годуна, хоч мав причини ненавидіти не лише главу роду, а й потомство його, яке тоді в Москві називали поріддям.

Хто, як не Федір, син Бориса і потім цар Русі, велів матір Дмитрія Марію Нагу постригти в монахині і заслати в Білоозеро, а братів її позапроторювати до тюрем — навіть їхнім слугам сікли голови, як капусту на городі восени, а багатьох угличан — хоч вони й не винні були, — заслали до Сибіру.

Але він Ксенії — хоч вона й була дочкою Годуна, — не зачепив і пальцем. Ба навіть полюбив її. Була Ксенія високою, стрункою, з лебединим станом і ходою, з м’яким каштановим волоссям, що так і спадало розкішною зливою на плечі, гарна й лицем, із звабливими грудьми, що їх на Русі ласкаво називали «сиськами». І голубими, такими довірливими і в той же час манливим та спраглими до любові очима. Гріх було таку звабу-здобу обминути. Та ще молодому, яким був тоді новий цар Русі.

Закрутив з нею велелюбний цар чи не напропале! (Дехто вже думав, що Дмитрій на ній навіть жениться — мовби до того йшлося.) Любощі почалися в очікуванні приїзду цариці Марини. І це кохаючи — так, так, Марину він кохав, як і раніше, хоч минав уже другий рік, коли він її вперше побачив у Самборі, тоді шістнадцятилітнє дівча юне. Але... одне другому для нього не було завадою — Марина Ксенії, а Ксенія Марині. Його ви­стачило б на кілька таких пар! Та й Марини поруч не було — як уже мовилося, чи не два роки Дмитрій постився — власне, мав би поститися, аби тримався берега, — а стільки терпіти без любові він не міг. Юна цариця все барилася і барилася з прибуттям до Москви, а так баглося любові, жіночої ласки в постелі, тепла...

Самотньому йому не спалося і в царських теремах, як під боком не було зваби. Тож з красунею Ксенією, молодою, з нерозтраченою ніжністю та спокусами, він ночами таке витворяв, таке... І — що дивно, — не приховував свого захоплення, любощів своїх з дочкою Годуна — про це швидко дізналася вся Москва. А втім, шила в мішку на втаїш — та він його й не ховав, діючи за відомим постулатом: раз-бо на світі живеш. На цьому. А на тому... Давно відомо, що на тому ні вина, ні жінок не буде. То чому мають його ніченьки пропадати в самотині? Допоки немає Марини, допоки вона бариться з приїздом, крутив з Ксенією. А приїде Марина, буде Марина замість Ксенії — та й по тому.

Але, як уже мовилося, шила в мішку не сховаєш. Та ще коли його й не ховаєш. Те, що стало відомо Москві, невдовзі стало відомо і в Польщі — подібні вісті не лежать на місці, їм і гінців на добрих конях не треба (чи бодай сучасної пошти). Вони зело летючі, неспинимі і чи не найшвидші в цьому світі (крім хіба що думки-мрії): чули? А чи знаєте ви, що новий цар... І полетів, полетів людський поговір...

Дійшли чутки про забавки царя Дмитрія з Годуновою дочкою й до Самбора. Не близька відстань, а бач... Пан воєвода, приховавши од Марини цю неславу, спішно написав цареві листа, прозоро в ньому натякаючи: йому, графу Мнішеку, зело відомій особі в Речі Посполитій, непристойно везти свою дочку, непорочну і чисту, до Москви. Та ще знаючи, що його величність закрутив адюльтер з іншою... Та ще з дочкою ненависного Годуна!

— Тільки й ділов-то? — здивувався цар Дмитрій, прочитавши ввічливого, але вельми прозорого листа свого... ну, майже тестя. — Та й не монах я — хоч колись ним і був, — аби плоть свою гнітить і од жінок, як од сатани сахатися. Хоча й монахи різні бувають — сам бачив. Надивився... Та й чого це пан воєвода зело переймається? Мене вистачить не на одну Марину. Були б дівки, а за мною не станеться... А Ксенія... Сьогодні є Ксенія, а завтра немає Ксенії — то й уся річ.

Коханці — дещо, правда, винувато, сказав:

— Ти, Ксюшечко, той... вибач, спокуслива і на любов та ласку багата. Рада б душа в рай та... гріхи не пускають. Солодкі були з тобою ніченьки, але... Пора і честь знати. Тесть погрожує дочку свою не привезти до Москви. А мені без Марини аж ніяк не можна. Втюрився я в неї зело. Два роки звідтоді минає, а забути воєводину дщер несила. Тож настав нам той... час розлучатися...

Ксенія — в плач. Діло звичне для дівиць, коли їх кидають. А раптом розчулить коханця слізьми горючими? Але... Не на того напала. Була вона не першою (і, вочевидь, не останньою), яку Дмитрій кидав. (Навіть будучи монахом, той... крутив з монахинями.) Тож звик до сліз покинутих коханок на кшталт «Я тобі віддала... молодість свою, повірила тобі, а ти...»

Це швидко збагнула Ксенія (та й згадала під руку поговірку «Москва сльозам не вірить»). Урвавши лиття рясних сліз, вдалася до іншого, на її думку, ефективнішого способу, аби вплинути на зрадливого коханця — кинулася його азартно дубасити. Власне, кігтиками гострими шкрябати йому, безсовісному, противнюще його лице. Але й Дмитрій — не промах. Та й мав він вже таку мороку — вдруге не дасть себе пошкрябати. Негоже-бо цареві ходити з пошкрябаним лицем — воно ж у нього державне. Не лише його особисте лице, а й лице всього царства-державства. Відскочивши від нігтів Ксенії, гукнув варту. Капітан Маржерет із своїми молодцями виявився на висоті — Ксенію встигли відтягти від його величності, перш ніж вона встигла нанести шкоду його державному лицю.

— Не дурій, дівко! Та й крім царя мужиків на Русі вистачає — слава Богу. А з царем... Побалувалася і досить. Оближися та втрися. А будеш зайве пасталакати, намагатимешся цареві його яснії державні баньки виколупати — пеняй тоді на себе!

Ксенія й здалася. Цар відійшов, але все одно — для порядку — велів відправити коханку в один із віддалених жіночих монастирів, де вона, казатимуть, потім і народить синочка — викапаний Дмитрій. А цар через якийсь час після розлучення з Ксенією знову відчув себе святим та непорочним і як і раніше слав та слав гінців до Самбора, підганяючи воєводу Мнішека швидше виїхати зі своєю дочкою до Москви, де він потерпає без коханої Марини. «Дня-деньочка немає, щоби я про Маринку зело кріпко не думав», — клястиметься в своїх посланнях Мнішекам.

І це була правда. Навіть тоді, коли Дмитрій інших жіночок кріпко-міцно обіймав та милував-цілував. Це до кінця свого чернечого життя із солодким щемом і тугою згадуватиме — царські милування — Годунова дочка.

Крім вістей про царські походеньки, у Самбір до Мнішеків надходили й інші вісті, вже серйозніші. А часом і суперечливі. І це вже були не квіточки на кшталт молодечих забавок царя з Годуновою дочкою, а ягідки.

З одного боку, запевняли, що народ — «москва» — його любить і «ласкає», а з другого — пересуджували, що він — народ, «москва», — не зовсім і довіряє новому цареві. Чому? Воєвода, міркуючи так і сяк, губився у здогадках: любить народ, «ласкає» царя і в той же час йому... не довіряє. Дивно. Дуже дивно. Щось має бути одне з двох. Більше того, пащекували — ну й народ! — буцімто Дмитрія попри все підозрюють у самозванстві. Отакої! Знову кінці з кінцями не сходяться. Визнали його як законного царя, як істинного сина царя Івана і... І підозрюють у самозванстві. Ну й народ! Ну й «москва».

Згодом воєвода переконався: ситуація з царем Дмитрієм таки є неоднозначною. Люблять та «ласкають» і в той же час підозрюють у самозванстві. Що, мовляв, він ніякий не Дмитрій, а — Гришка Отреп’єв, збіглий чернець.

Буцімто в Москві вже чимало невдоволених новим царем. За те, що він надто любить іноземців (на Русі їх ніколи не шанували, як і їхніх звичаїв, вважаючи їх чи не дикунськими, а все, що істинне, то руське), їсть і п’є лише з ними (хоча міри у «возлиянии» ніколи не перебирає), але гірше, що не дотримується постів. Ще й ходить в іноземному вбранні — гребує, руським, чи що? (З російських царів-імператорів на іноземне «платье» перейде цілком і повністю лише Петро Перший.) Музику завів якусь «не нашенську». (А яку треба було заводити? Та і яке це мало значення — чия музика? Музика є музика, і все тут!) Ще гірше передавали... Що, мовляв, Дмитрій хоче відібрати у православних монастирів їхні «достояния» (це вже монахи старалися і розповсюджували подібні чутки, відчувши, що новий цар їх не любить). Ще гіршими були чутки на рівні звинувачень: розтринькує державну скарбницю. Готується до війни з турками. Щось там на шведів нахваляється — аби догодити Сигізмунду, королю Польському. А ще — і це теж звучало як найбільше збочення царя — хоче женитися на полячці. («Хіба в Московії мало наречених?»)

Викликало тривогу й те, що серед незадоволених новим царем перед повів князь Василій Шуйський із знатного на Русі роду, який спить і бачить себе царем Русі. Це вже було й зовсім кепсько. Шуйський має свою партію в Москві, вельми впливовий боярин, може й лиха завдати Дмитрію. А він, безпечний, уваги на те не звертає — коли б не поплатився за свою сліпоту. Чи доброту.

Невдовзі після того, як Дмитрій в’їхав до Москви й облаштувався в Кремлі як новий владика царства, негадано розкрилася проти нього змова. Це ж треба! Лихі передчуття Юрія Мнішека — а він зазнайомився з Шуйським особисто, коли був у Москві, — швидко й підтвердилися. Шуйського, слава Богу, було викрито. В тому, що він поширював погані чутки про нового царя, казав, що він самозванець і хоче знищити на Русі православ’я, а натомість запровадити католицтво, адже служить полякам, а не руським... На щастя, князя-пліткаря схопили і віддали суду собору, що складався з духовенства, бояр та простих людей, — як собор рішить, так і буде. Воля його.

Князя Шуйського на тім соборі позбавили честі, відібрали в нього (і в його братів, теж учасників змови) маєток. Позбавили це сімейство навіть боярства. А самого Василія засудили до смертної кари — як, під впливом татарщини, казали в Москві: секір башка! Все, кінець головному змовнику і підбурювачу. Відтяли б сокирякою його дурну голову, і цар Дмитрій не мав би більше клопотів, і все було б законно, адже не він позбавив живота Шуйського, а — собор. Але Дмитрій негадано втрутився в роботу собору і велів смертну кару Шуйському замінити засланням у Галич. Проте Шуйський і до місця заслання не встиг доїхати, як Дмитрій під свій добрий настрій і свою незлостивість велів Шуйського повернути назад у Москву, простив його (як і його двох братів), повернув їм маєток та боярство — на свою голову. О, як він, необачний, про свою доброту згодом — дуже швидко! — пошкодує. Тим більше, князь Шуйський хоч для виду ніби й покаявся, а насправді — підступна твар (горбатого могила виправить!) — і далі займався своїм шкідництвом. Шкодуватиме цар Дмитрій, що помилував Шуйського. Ой як шкодуватиме! Але буде каяття, та не буде вороття. Бо знехтував цар порадою давніх латинян: лат фіде, сед куї, віде — довіряй, але дивись кому. Атож, кому.

А тим часом після того, як новий патріарх — архієпископ рязанський грек Ігнатій, який був возведений у найвищий у православ’ї сан натомість скинутого Іова, 21 липня вінчав — урочисте і пишне дійство було! — Дмитрія на царство, новий цар уже на всіх законних підставах взявся наводити лад в Московському царстві. Виявився він енергійним, невгамовним і до верховної влади мав неабиякі здібності й покликання. Задумів — у тім числі й на здійснення реформ — у нього виявилося чимало. (Один з князів — Хворостинін — так про нього скаже: «Гостротою думки і смислом здравим та ученістю книжною він себе «давно искусив».)

Новий цар почав з нововведень, які можна назвати реформами: розширив склад Думи — представницького виборного органу центрального управління, — увівши до неї як постійних членів вище духовенство, заснував (правда, на польський манір) нові чини: мечника, підчашія, підскарбія. Сам прийняв титул імператора (або цезаря). Для Русі то й геть було дивиною — ІМПЕРАТОР!!! Русь споконвіку до князів звикла. Ну, ще до титулу царя-государя, що його увів Іван Грозний. Хоча на Русі з давніх-давен про недалеку людину казали: без царя в голові. Або ще: це було за царя Панька, як земля була тонка. Чи — за царя Гороха, як людей було трохи... А ось із святою шанобливістю царем (небесним) називали Господа. Проте звикли, що Грозний, князь московський, та раптом царем-батюшкою став. А тут — імператор! Від латинян Дмитрій узяв той титул. Так, казали, ще Август у Римі йменувався — повелитель і володар, що наказує і владарює. Тож коли цар Дмитрій проголосив себе ще й імператором, насторожилися: а чи не хоче він бува і Русь їхню на латин­ський манір перехрестити?

Та католикам, які його до Москви привели, віддати? Слід бути насторожі.

Новий імператор тим часом подвоїв жалування служилим, одночасно намагаючись покращити становище безправних холопів: заборонив записи в спадкове холопство. Було надано прощення всім, хто перебував в опалі за попереднього режиму. Судочинство оголосив безплатним, селянам дозволив іти від своїх поміщиків, якщо ті не годували їх під час голоду. Дозволений був виїзд з держави, а також вільний переїзд всередині країни. «Я не хочу кому б то не було завдавати клопіт, — говорив, бувало, цар Дмитрій. — Хай мої володіння будуть для всіх вільними. Я збагачу свою державу вільною торгівлею». Ще казав іноді: «Я-де хоч і син царя Івана, знаного на Русі тирана і душогубця, але тиранії та беззаконня, що їх мій отець допускав, я не допущу. Люд мій буде вільним і не боятиметься самодурства влади — я правитиму, дотримуючись законів Русі і законів Божих. Я хоч і цар, хоч і в Кремлі, але такий же, як і всі. Щосереди та щосуботи до мене кожний може прийти і побалакати зі мною...»

Дмитрій Іванович забаг утвердити на самодержавній Русі, яка звикла до царя-самодержця і без нього не уявляла себе, нездійсненне — європейську демократію. Правда, з конституційним, як би сьогодні сказали, монархом. Такою собі англійською — як у нинішні часи — королевою в штанях. Оскільки ж руські до цього ще не були готовими, в силу своєї тодішньої дрімучої відсталості, коли всюди правили «лєшіє» — в казках і в реальності, — то й вирішив обіпертися на іноземців. І швидко опиниться «не ко двору». А не таких царів, яких вона знала до цього, Русь не захоче сприймати. В грищах з дияволом завжди перемагає диявол. Дмитрій цього не врахував, усе це й приведе його швидко до краху, і все на Русі тоді повернеться на круги своя. Русі у всі часи потрібні були лише івани грозні. Навіть за так званого народовладдя поет все одно заявляв: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!» І «товарищ маузер» завжди знаходився, і Русь тільки його і слухала. Навіть правитель типу англійської королеви — царствує, а не управляє, — Русі ніколи не був потрібний. Русь багла споконвіку Івана Грозного. Не вийде Дмитрію наблизити Московське царство до європейських держав — чим пізніше займеться Петро Перший. Круто, самовладно, і це йому вдасться. (А може, тоді такі часи вже настали.) Це Дмитрія і погубить. Надто випереджав він свій час. Але про це Марина не здогадувалася. Та й не могла цього збагнути, адже все ще перебувала у світі казок і не мала здатності — враховуючи її молодість та недосвідченість — до аналітичних прогнозів. Вона все ще витала в царстві дівочих мрій. Дмитрій був для неї прибульцем з казки, якого в реальності не було, — це і її швидко приведе до краху, з якого вона так і не виборсається і якого не збагне до кінця, хоч і намагатиметься врятуватися, але ще більше занурюватиметься у безодню, з якої не буде виходу.

І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи — знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні зносини з Папою Римським та Польщею — не в останню чергу, аби вони визнали його новий титул імператора, або цезаря. (Після імператора Гая Юлія Цезаря, який колись запровадив у Римі свою одноособову владу, його ім’я стало титулом римських і візантійських імператорів.) І взагалі, він тримався незалежно — як правитель Московії. Папа, єзуїти і сам король Сигізмунд, які хотіли зробити Дмитрія ручним, покірним знаряддям, явно прорахувалися. Більше того, Дмитрій Іванович, ставши царем та проголосивши себе ще й імператором (офіційно себе імператором, а Росію імперією проголосить 1721 року вже не раз тут згадуваний Петро Перший), відмовився уводити в Московії католицизм, як раніше обіцяв, коли був у Кракові на прийомі в короля (але тоді він змушений був це обіцяти). І навіть відмовився допустити до державного керма єзуїтів, добре знаючи про їхні підступи. Особливо обурило Польщу те, що цар відрікся від того, що раніше їй обіцяв, коли був ще претендентом на престол, а саме: робити будь-які земельні поступки Речі Посполитій. (Правда, навзамін допомоги, що королівство йому виявляло, пообіцяв Польщі грошову винагороду, але й цю обіцянку не виконав.) Усівшись на троні в Кремлі, Дмитрій Іванович став не просто незалежним, а — проросійським царем, дбаючи в першу чергу лише про інтереси Росії. Обіцяв він — все тоді ж, як був ще претендентом на престол свого батька, — віддати Польщі Смоленську й Сіверську землі, але, ставши царем, недвозначно заявив польському послу Корвін-Гансевському, що передача російських земель кому б то не було, в тім числі й Польщі, є абсолютно неможливою. Заодно відмовив Сигізмунду у вимозі зводити в Москві костьоли і запроваджувати римсько-католицьке духовенство, особливо єзуїтство.

— Від цього буде велика шкода православ’ю! — твердо заявив.

Тоді поляки йому пригадали... Ходили чутки, що царевич Дмитрій, ще будучи в Самборі нікому не відомим претендентом на російський престол, відвідував Львів. (Про це у Львівському літописі є фраза під роком 1605-м, що «того ж року цар московський — себто Лжедмитрій — ся явил і во Львові був». Одначе в примітках цілком слушно зазначається, що про цей візит в інших джерелах звістки не знаходимо. «В хроніці міста Львова» Д. Зубрицького про цей факт згадки немає.) І далі одна промовиста цікавинка: «Однак відомо, що, прибувши до Москви, самозванець відправив у Львів на 300 карбованців соболів для будівництва там православної церкви Успіння Богородиці. Цей дарунок міг бути і не пов’язаним з відвідуванням Лжедмитрієм Львова, а зроблений з метою привернути до себе православне населення міста». Про це є згадка і в Соловйова в його «Истории России с древнейших времен».

Так само не підтримав Дмитрій Іванович Папу, який у своїх посланнях до російського царя наполягав на об’єднанні церков — католицьких і православних. Будучи претендентом на престол, Дмитрій обіцяв увести католицтво в Росії, а ставши на чолі тієї Росії, навідріз відмовився те робити. Хоча й надав католикам волю в своєму царстві. Як, між іншим, і протестантам усіх напрямів.

Мріючи про загальне християнське ополчення проти османських загарбників, як про те скрізь говорив, зайнявся підготовкою до майбутньої війни з турками-османами. На Гарматному дворі велів відливати побільше гармат, мортир та рушниць. Сам особисто випробовував у стрільбі щойно відлиті гармати, стріляв з них (до речі, вельми влучно), сам навчав ратних людей, як брати земляні фортеці, тож ліз разом зі стрільцями на вали, не дивлячись, що його іноді штовхали в тій колотнечі, збивали з ніг і навіть давили... Але невгамовний цар тільки безтурботно сміявся, чухав забиті місця і знову водив люд на приступи фортеці, показуючи, як це треба робити.

Здавалось, що його ніщо не могло вивести з рівноваги і доброго настрою, у якому він зазвичай щодня перебував і який був його нормальним станом. А ще він майже щодня відвідував Думу (коли не траплялося інших нагальних справ). Терпляче слухав безконечні спірки думних діячів (а там були майстри будь-яке, хоч і найпростіше, діло заговорити, заморочити і запроторити в глухий кут). Іноді обривав промовців зі словами: «Скільки годин ви міркуєте без ладу і смислу, а я ось в одну мить вирішу цю справу, на яку ви витратили цілий день і так ні до чого й не дійшли». І миттєво вирішував, і всі потім дивуватимуться: ах, який у них розумний та винахідливий цар і як він здорово царює!

А ще Дмитрій любив поговорити — тут йому не було рівних. Часто у вирішенні тих чи тих питань наводив паралелі з історії (він мав добру пам’ять і зело був начитаний), згадував подібні випадки з власного життя. Щосереди й щосуботи — нечуване до того явище в руському самодержавстві — приймав чолобитників і всім надавав можливість поговорити з ним і висловити все, що хто хоче. Терпляче вислуховував скаржників, і якщо вони були незаслужено скривджені, допомагав їм охоче.

Таких монархів Русь до нього не знала — простих, не гордих, не самозакоханих власною величчю, не засліплених титулами своїми і можливостями творити все, що вони захочуть, — здебільшого, антизаконне. Часто, пообідавши, він пішки ходив — навіть без охорони! — містом, заглядав до різних майстерень — «Як тутечки у вас? Чим допомогти вам?». Любив поспілкуватися з майстровитим людом. Навіть брав до рук інструменти і сам пробував щось там змайструвати, кажучи при цьому: «Майстровитий чоловік ніде й ніколи не пропаде. Як виженуть мене з Кремля, — сміявся білими зубами, — зроблюся майстром та й піду по Русі-матінці — робота буде, жінки будуть — що ще треба скусному чоловікові?»

І незмінно додавав:

— Для щастя земного у світі цьому білому.

А йдучи вулицею, нерідко зупиняв стрічних і затівав з ними відверті розмови — про життя-буття, що їм болить і що заважає, і як би вони хотіли, щоби до ладу на Русі було?..

Особливо любив говорити на теми релігійні, тоді дуже болючі.

«Чому ви зневажаєте іншовірців? — дивувався. — Що таке латинська віра, лютеранська? Вони такі ж християнські, як і грецькі. Бо й вони в Христа вірять, себто брати ваші по вірі».

І додавав з глибокою переконаністю:

— Хай усякий вірить по совісті своїй. Я хочу, щоб у моїй державі всі відправляли богослужіння за своїм обрядом.

Церковні ієрархи і монахи аж зубами скреготіли на ті слова їхнього царя — так їм не хотілося визнавати інші віри як рівні їхній вірі, але цар наполягав на своєму: треба шанувати усіх. Як би ми сьогодні сказали — відзначався віротерпимістю, йому не був притаманний релігійний фанатизм. Правда, монахів він не любив (сам побувавши в монастирях) й іноді називав їх дармоїдами і лицемірами. Мабуть, мав на те всі підстави, набуті ним за особистого чернечого життя. Але цією відвертістю наживав собі численних і впливових ворогів — монахи про нього розносили хіба ж такі чорні вісті!

А часто, коли йому ставало, як він казав, тісно й душа вимагала чогось такого-розтакого, скочивши на коня, мчав світ за очі, дивуючи всіх своєю майстерністю верхової їзди.

Поганявши коня до піни на крутих боках і крупі, зіскакував і, бадьорий та посвіжілий, йшов займатися іншими нагальними справами, що їх не відкладав на потім, а неодмінно з ходу вирішував. І все він встигав: і державними справами займатися і... І в гречку стрибати. А будучи велелюбним, маючи вдо­сталь коханок, до Марини Мнішек в Самбір, як зразковий і цнотливий наречений, чи не щотижня гнав гінців з листами (як завжди, особисто ним написаними рівним каліграфічним почерком), у яких клявся-заприсягався Марині в любові та все благав її і підганяв хутчій вирішувати свої справи і їхати до нього в Москву на царство... «Трон тебе чекає, кохання моє незрівнянне! Ох і повладарюємо ми з тобою удвох!.. Дасть Бог, Московське царство, що відгородилося од світу білого на своїй Русі дрімучій, наблизимо до Європи і зробимо його не останнім царством у тій же Європі — воно на те заслуговує. Принаймні не «лєшіє» будуть владарювати на Русі, не змії-гориничі, а мужі зело вчені і до усього скусні...

(«Жду тебе не діждуся і щодень з дороги далекої тебе виглядаю, Мариночко моя».)

А сам думав (хоч поки що те від неї утаємничував), що землі Новгородські, обіцяні їй із селами й людьми, не віддасть. Нащо їй якась Новгородчина, коли вона буде царицею всієї Русі. Та й негоже цареві землі державні, казьонні розбазарювати, Русь дрібнити, від чого вона в минулому вже зазнавала лиха. Покликання царя не зменшувати своє царство, а навпаки — збільшувати його, множачи його славу. Був певний, що Марина, прибувши до Москви і ставши царицею, сама це збагне, і вони з нею славно будуть владарювати — во славу усього царства-государства!

А тим часом у Самборі, ще не відаючи, що Дмитрій вже в’їхав до Москви на білому коні під рев ошалілого люду, з’явилися такі, які готові були свідчити проти царевича Дмитрія. Правда, вони з’являлися й раніше — час од часу. І воєвода Мнішек час од часу наказував гайдукам: таких шептунів, які будуть пасталакати, що буцімто Дмитрій ні­який не царський син, а — самозванець, не слухати, а негайно хапати і запроторювати їх до підземелля замку — там місця для всіх вистачить! Хай там і гниють. А хто не буде гнити — тим допоможемо живцем згнити! Хай потім пасталакають на тому світі, а на цьому ми їм роти позатикаємо. Бо всі ті шептуни — всього-на-всього нишпорки Бориса Годунова, який і посилає їх, аби опорочували царевича, який і без того натерпівся лиха. Тож тільки й чули від воєводи (це як він ще був у Самборі):

— Хапайте людішек Годунова! В підземелля їх!

Марина тоді обурювалася не менше батька: як вони можуть?.. Сміють??. Забувши честь і гідність, опорочувати й знеславлювати доброго царевича, який стільки натерпівся, рятуючись від Годунова?!. Нащо вони обзивають його якимось там... самозванцем, коли він істинний царський син і Москва його чекає і ніяк не дочекається?!.

Але все то були справді... людішки. Без роду-племені, без звань. Пройди різні! Пройдисвіти продажні! Гірше, коли почали з’являтися хулителі знані. Як-от старець Варлаам Яцький. Прибув він аж з Києва, з тамтешньої Лаври, добре знаний у православному світі. На Русі старцями споконвіку називали (з наголосом на «а», бо з наголом на «і» — старцí — то вже жебраки) поважних духовних осіб, пустельників і самітників — таким і був у Києво-Печерській лаврі Варлаам. Ледве в світі цьому тримався, а бач, не полінився до Самбора припертися. Щоб «изобличить проходимца Гришку Отрепьева», якого знав ще по Києву і тоді ж буцімто переконався, що він той... самозванець. Так, ніби в нього на лобі написано хто він такий — самозванець чи не самозванець! Звідтоді правдоборець загорівся бажанням вивести царевича Дмитрія на чисту воду.

Кажуть, цей «обличитель» був такий незлагідний та сварливий — попри вік і святість свою, — що навіть з монахами не завжди уживався. Тому й самітником був, бо всі од нього сахалися. І ось приперся... Спершу в Краків, буцімто до самого короля, а тоді повернув голоблі в Самбір. Казали: сам король велів його з Кракова відправити до Самбора — до того, на кого він громи і блискавки метав. До воєводи Юрія Мнішека, головного підпомагача царевича.

У Самборі старця було звинувачено в змові проти царевича Дмитрія, і воєвода велів його схопити та без зайвих слів кинути до підземелля — як такого, що діяв «по наущению» царя Годунова.

Нібито сам царевич велів зняти з нього «монашеское платье» і «бити и мучити его». Але, як потім дізналася Марина, то була обмова на царевича, який, навпаки, просив воєводу випустити старця і не мучити його, бо він зело знаний у православному світі.

«Бог йому судія, — сказав тоді царевич. — Я й не таких хулителів пережив, переживу й цього. Та з нього вже порох сиплеться, скільки йому зосталося у цьому світі стежку топтати, хай спокійно доживає свого віку».

Так старець і вцілів у замковій в’язниці. Хоч його й не випустили, але, зваживши на прохання царевича, не чіпали. Та й Марина просила старшого над гайдуками дядька Прокопа на чинити зла старцеві («Старе, як мале — не відає, що чинить») і зберегти йому життя. Власне, остаток життя. Тільки щоби про її прохання на дізнався пан воєвода. Хай буде певний, що старцеві завдають кривди у підземеллі.

Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.

— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.

І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.

Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...

Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».

Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.

Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.

— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.

Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:

Доле ж моя, доле, чом ти не такая, Ой чом ти не такая, як доля чужая. Що людина робить, да в жупані ходить, А я роблю, дбаю і свити не маю...

— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...

— Господь з тобою, що ти кажеш таке? — жахалася добра бабця. — Твоя доля — гарна жіночка щасна. Вона дбає, аби в тебе в господі все водилося, а нивка твоя врожаїлась...

— Ба-абусю, — сміялась Маринка, — у мене не господа, а — замок. Королівський. Та й нивки в мене немає, я ж не селянка. Я — графиня.

— Це так, до слова в мене вихопилося — про господу і нивку. А ти хоч і графиня, а все їдно маєш оброблювати свою нивку в житті. Ту, що тобі, як і всім нам, послав Господь.

— Для цього у нас слуг повно, усіляких робітників.

— А все їдно маєш нивку свою сама оброблювати. Тому й стережися — доля твоя хоч і щасна, але її треба оберігати. Бо її можуть і той, викрасти.

— Хто це мою долю може викрасти?

— Коби я відала. Мабуть, злі люди. Злі та лихі.

— І гайдуки тоді не захистять?

— І гайдуки... Та й де набереш на всі випадки гайдуків. От ти квіткою квітнеш, а в житті... Хіба ж такі суховії бувають. А від лихої долі й мури замку не захистять.

— А можна мені побачити свою долю?

— Чого ніц, того ніц... Про свою долю можна лише дізнатися. Та й то... Як підслухаєш розмову віщих птахів.

— А де їх можна... підслухати?

— Коби я знала... Віщих птахів Господь посилає. Та ти не думай чого такого... Кожному Господь посилає порівну: і радість, і біду.

— А нащо біда?

— Людина все мусить спізнати.

— А я не хочу біди!

— Хто її хоче, дитино моя. Але вона у всіх буває.

— У всіх, та не у всіх. Я велю варті краще пильнувати замок, і не проникне у нього біда!

Марині з бабцею було гарно, затишно, і хоч вона була графиня, а бабця проста селянка, але відчувала до неї приязнь, як до рідної людини. Бо все життя бабця Софія була з нею — приймала її народження (вона ж ще й повитуха) і потім оберігала, як добрий янгол, навчала її уму-розуму — по-своєму, звичайно, і потай, щоб граф Мнішек чого не запідозрив та не заборонив Марині з селянкою знатися.

Матінка, бувало, сердилася:

— Що ти віриш тій старій карзі, бабі-язі?. Та й хто вона, а хто ти — згадай! Ти графиня знатного в королівстві роду, а вона... Холопка, яка з нашої милості у твоїх няньках ходить... Чого ти так горнешся до неї? От велю її вигнати геть, і її виженуть геть!

Але вигнати — хоч і нахвалялася — бабцю не збиралася, бо знала: ніхто так її дочку не береже, як та стара карга, знахарка і ворожея. За вірність і тримали Софію в графському замку. І це її — просту-простісіньку селянку. Софія ніколи не мала своєї сім’ї, як узяли її до Мнішеків у прислуги ще дівчиною, так і виросла в прислузі. І юність свою зустріла, і зістарилася. Сім’ю їй замінила Маринка, яку вона потай вважала за свою донечку...

Вже як посватався царевич Дмитрій, Марина й запитала свою добру няньку, яка у ворожінні мастачкою була:

— Чи буду я царицею? Поворожи мені, бабцю Софієчко...

— Будеш, будеш, дитино моя. Я вже потай од тебе на долю твою ворожила. Невзабарі станеш царицею, і року не мине, як висватають тебе на царство. Правда, в чужому краї се відбудеться.

У добрих очах бабці, що завше до Маринки зоріли двома зірочками ясними, раптом майнула якась тінь. Марина злякалася.

— Що, бабцю, що? — швидко запитала з серцем, що хололо.

— Будеш ти щасною, — гнула своє стара. — Але, даруй, недовго.

— Так тобі підказало твоє ворожіння?

— Так мені підказало моє ворожіння. Всього з гороб’ячий скік поцарствуєш.

— Що ти... мелеш?

— Якщо мелю — борошно буде. А кажу я так, бо брехати не звикла. Кажу, як ворожба моя підказує, — хоч карай мане за це, хоч милуй, а такечки й буде.

— А після того твого «буде» що ще... буде?

Але тут бабця негадано вколола собі пальчика (вона саме вишивала) і ойкнула. На білому полотні запломеніла червона крапелька. Бабця сунула пальчика до рота і більше не промовила й слова, хоч як не доскіпувалася в неї Марина про долю свою — як вона царицею стане.

Тільки другодні, хоч Марина й не питала її більше про свою долю, стара, зітхнувши, повернулася до перерваної розмови.

— Ой, Маринко, ой, дитинко, не ходила б ти в цариці...

— Піду, — як затялась Марина. — Така доля не кожному випадає — посісти царський престол — то чому маю від нього відмовлятися?

— На тім престолі всяко може бути. Та ще в чужому краї. Не своєю ти їм будеш, Маринко, Москві нам чужій. Тож і не повернешся ти з Москви тієї, з того царства-державства, далекого, чужого і лихого.

— Якщо не повернуся — а чого я маю в Самбір повертатися? — то виходить, що довіку буду царицею?

І зненацька аж розгнівалася, чого раніше з нею не траплялося.

— Не віщуй мені більше, не віщуй, бабцю! Про мою долю в Московії. Як буде — так хай і буде!

Вірна її нянька замугикала — як затужила:

Доле моя, доле, чом ти не такая, Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Марина тоді й подумати не могла, що в далекій Московії, заперта в башті Коломенського кремля, вона пригадає цю пісню бабусі Софії, а пригадавши, заспіває, як заридає:

Доля моя, доле, чом ти не такая, Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Але це буде потім, потім (та й чи буде?), а тоді, того дня над Кремлем Московським вже маяв червоний штандарт із чорним орлом. І той орел був віднині і її орлом. Дарма, що чорний, але з ним вона пов’язала свою долю, що її вже в неї не так і багато лишалося — на все про все одинадцять років.

А потім — віки вічності.

А над Самбором, над замком королівського старости, який вже був у Москві, ним завойованої, голубіло таке безтурботне небо її такої до того безтурботної юності та десь далеко-далеко в Карпатах, як відлуння (чи як сон її дитинства), грали трембіти — і що вони їй віщували? Від чого застерігали?..

ІV. І оголосили їх нареченою і нареченим...

«...От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов», — із казок, що їх розказувала Марині бабця Софія, як вони, бувало, зимовими вечорами, повними хуги й тріскучого морозу, тулились до теплої грубки, де воєводина дочка залюбки слухала казки...

«В цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин».

З весільної обрядовості

Заручини — обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим.

На Україні заручини ще називали (подекуди й нині називають) полюбини, хустки, рушники, сватанки. Це — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб і водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки й родичі. Усі всідалися до столу, а молодих виводили на посад. На хліб, накритий рушником, старший староста клав руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником.

Молода перев’язувала старостів рушником, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

І тільки після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу, бо інакше це буде безчестям — та ще й доведеться відшкодувати матеріальні збитки за образу. Але й після заручин молоді спілкувалися виключно на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця (у деяких краях на забавках мали бути присутні батьки або старші родичі). Це не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, зневажатиме вся громада. Траплялося, що таких дівчат били мотуззям від дзвону. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізичної кари хлопця і дівчини за перелюбство.

На ознаку того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку для коси або вінок. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде до шлюбу — не буде щастя в подружньому житті.

А вже потім запрошені всідалися за щедро накриті столи, і починалося гульбище до пізньої ночі: всі їли, пили, веселилися і славили молодят, кажучи на їхню адресу багато гарних і теплих слів та побажань.

І звичайно ж співали. Багато і щедро — співучий народ український. Та й пісень знає — на всі випадки життя, радісні й сумні, веселі й печальні, — тисячі й тисячі. А найперше співали «Ой ти, дівчино, зарученая», що найбільше підходила до такої події.

«Ой ти, дівчино, зарученая, Чом же ти ходиш засмученая?» «Ой ходжу, ходжу засмученая, Що не за тебе зарученая!»

Співали неспішно, з легким сумом і в той же час — якось це в них поєднувалося — з невмирущою бадьорістю.

«Ой ти, дівчино, словами блудиш — Сама не знаєш, кого ти любиш!» «Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю! Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь, Тільки не знаю, з ким повінчаюсь. Вийду на поле, гляну на море — Сама я бачу, що мені горе. Сама я бачу, чого я плачу: Свого милого в вічі не бачу. Буду стояти на тім камені, Поки не прийде милий до мене. Буду терпіти велику муку, Поки не скаже: «Дай, серце, руку!» Вийду на поле, на ту мураву, Де я з миленьким мала забаву. З різного цвіту вінки сплітала, Біленьким личком всіх чарувала. Ти присягався переді мною Буть моїм мужем, а я — жоною».

Казали: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. У Марини шлюб склався добре, життя пішло наперекіс... Але всьому своя черга.

А ось слова з пісні про те, що «Свого милого в вічі не бачу», у випадку із заручинами Марини Мнішек, як ні до кого іншого, відповідають дійсності. І не були вони якоюсь там метафорою, а були вони правдою.

Баз мене мене женили...

Є така поговірка на Україні — вочевидь її знали і в Самборі року 1605-го. Та й нині трапляється, що одружують дівчину (або й жінку) без присутності молодого, і то не є парадоксом чи перебільшенням, чи якоюсь грою весільного обряду. Заручують (як і офіційно реєструють шлюб) без молодого, але за наявності офіційно завіреної його згоди — це якщо жених перебував... Ну, наприклад, на фронті (такі випадки траплялися в роки Другої світової), або коли жених бідував у лікарні в тяжкому стані і з якихось причин треба було негайно з ним оформити шлюб чи бодай заручини; у далекій мандрівці чи й у місцях ув’язнення — таке й нині трапляється, так зване «одруження за довідкою».

Подібна форма заручин була давним-давно відома — коли на обряді була присутня одна лише половина — наречена, а нареченого представляла його довірена особа.

Ось такі заручини відбулися і року 1605-го в сім’ї Мнішеків.

Наречений, він же московський цар Дмитрій Іванович, у Річ Посполиту з відомих причин приїхати не міг, а тому прислав на власні заручини довірену особу. Цар не міг залишити Москву і поїхати заручатися в чужу державу. Замість його величності, але з його згоди і за його монаршим повелінням в Річ Посполиту і поїхав високопоставлений його довірений. Та й не надавали московити якогось особливого значення заручинам, вважаючи, що головне дійство — вінчання — відбудеться у Москві, в кремлівських палатах. Але воєвода Мнішек наполіг — і тут його вищий світ королівства підтримав, — щоб заручини все ж відбулися, і відбулися на батьківщині молодої: не здійснивши акт заручин, молода не змогла б їхати до Москви. (Власне, вона змогла б, але вже як приватна особа, з якою ще невідомо, чи повінчається цар, — а раптом передумає? А вона припреться до нього в Москву — неслави тоді не оберешся. А так вона їхатиме заручена, вже майже його жона. І майже цариця, офіційна особа, яку Московське царство змушене буде зустрічати на найвищому рівні.)

Заручини вирішили справляти не в Самборі — все ж таки провінція, далека околиця королівства, місце не вельми престижне для такої події, а в самій Польщі, у Кракові, ще недавній столиці королівства, де все ще зберігалася столична пишнота, — там і відбулося заочне заручення нового російського царя з дочкою польського воєводи.

В історії збереглися свідчення очевидців і учасників церемонії, що їй одразу ж було надане державне значення, на кшталт того, що молода сяяла-квітла в пишному білому платті, що так їй личило, підкреслювало її молодість і свіжу юність, а на голові вона мала корону з брильянтами і самоцвітами.

Дівоча талія в молодої була — на заздрість іншим панійкам на диво тоненькою, біле плаття її облягало щільно, а далі воно розходилося віялом, наче перевернутим донизу бокалом, — пишне-препишне, до самих коштовних черевичків на струнких ніжках...

«22 листопада 1605 року (за григоріанським календарем, що був прийнятий в Речі Посполитій) відбулося вінчання московської цариці (slub carowey Mockiewskiey) Марини Мнішек через посла царя Дмитрія Івановича. (Укладення шлюбу per procura через особливо довірену особу допускалося в католицькій церкві, хоч і не визнається православ’ям.)

До того були домовленості царських гінців з воєводою Юрієм Мнішеком, що тривали в кінці літа 1605 року.

В Річ Посполиту для здійснення такої вседержавної церемонії прибув посол московського царя з дорученням не лише просити у короля дозволу на шлюб царя з підданою королівства Мариною Мнішек, а й з інструкціями, як саме мають відбутися заручини, були також привезені дарунки для нареченої. Правда, із застереженням, що для руських Марина Мнішек стане дружиною царя лише після здій­снення обряду православним патріархом. Хоча, на думку католицьких ієрархів, Марина ставала жоною царя вже після заручин в Речі Посполитій, адже ті заручини прирівнюються до фактичного шлюбу...

Гуляв Краків того року, ох і гуляв!

Ні до того, ні після у славному-преславному Кракові, чи не від часів самого пана Крака, засновника і володаря первісної фортеці на місці нинішнього міста, таких урочистостей не спостерігалося, як тоді, коли воєвода Юрій Мнішек справляв заручини, що їх польською стороною було сприйнято як весілля, хоч і без молодого, коли вся шляхетна Польща і звичайно ж Литва зібралися на те дійство.

Хто тільки не вшанував своєю присутністю заручини Марини Мнішек з московським царем — від самого короля Речі Посполитої його величності Сигізмунда III до... до останнього свояка з численного роду Мнішеків, не кажучи вже про ясновельможне панство та перших осіб королівства. Всі державці були там — магнати, сенатори, графи, воєводи, всі уродзонні та можні, представники чи не всіх славних родів, увінчаних гербами Речі Посполитої...

Гуляв Краків, святкувала Польща свою чи не найбільшу на той час побіду! Ще б пак! Таке в королівстві лучилося, таке!.. Полячка заручувалася з московським царем! Таке справді могло трапитись лише раз чи не на тисячу років. День 22 листопада 1605 року був воістину зоряним часом для Мнішеків, їхнім найвищим злетом і тріумфом. Навіть поети були запрошені на таку церемонію, два Яни — Жабциць і Юрковський — і тут же, римуючи один поперед одного рядки, майстри ліричного пера славили Гіменея і саму пані фортуну, дякуючи якій «два великих народи, польський і московський, поєдналися в особі царя Дмитрія Івановича і чарівної дщері Марини, дочки воєводи сандомирського графа, сенатора Юрія Мнішека, а тепер вже цариці московської».

Впадаючи в поетичний раж, Марину величали «найславетнішою слов’янською дщерью», наголошували, що вона «прикрашена доброчинностями, як небо зорями» — і т. д., і т. п. в тому ж велеречивому дусі, скільки в кого вистачало снаги і поетичного порівняння, романтичного пафосу, афектацій та метафор, не кажучи вже про героїчно-величальні епітети...

Усі тільки й говорили, що про майбутнє весілля, яке відбудеться у Москві, в Грановитій палаті Кремля, та про коронацію — теж у Кремлі, Марини Мнішек на російську царицю; що на те весілля — епохальне, історичне для обох держав, та й для усієї Європи! — вже заздалегідь були запрошені король Сигізмунд III, королевич Владислав, шведська принцеса Анна, папський нунцій Рангоні, посли і посланники, сенатори Польської корони та Великого князівства Литовського і... І, як би ми сьогодні сказали, ледь чи не увесь бомонд — найвишуканіше аристократичне товариство Польщі й Литви, що разом тоді складали єдину державу Річ Посполиту, що з польської перекладалася як республіка, офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часів Люблінської унії 1569-го і до 1795 року.

Краків був улюбленим містом Марини Мнішек — це крім Самбора, на її другій батьківщині, де вона народилася і виросла. Хоча Самбір довгий час і належав польським королям, але все ж це була Україна, приєднаний до королівства край, що став її вітчизною. Тоді ж як Польща була етнічною батьківщиною, землею її пращурів, прадідів, дідів і батьків, краєм, з якого походило коріння славного роду Мнішеків. І в тому краї Краків — старовинне польське місто, оповите своєю, тільки йому притаманною красою і зачаруванням вкупі з легендами і переданнями, чарувало завжди.

«Не в один день Краків будувався», — кажуть в Польщі, коли хочуть наголосити; не все зразу, треба набратися терпіння та старання, і все тоді — але поступово — буде.

Буваючи в Кракові, Марина любила гуляти схилами Вавельського пагорба, де колись починалася фортеця князя Крака, легендарна, що стала початком Кракова, названого так на честь свого першого ватага, і де були кафедральний собор та королівська резиденція; любила рано-вранці блукати його вуличками й тихими бульварами, коли ще стелився туман з Вісли, чи в полудень, як сонце піднімалося над Ринковою площею, коли з головної башти Марьяцького костьолу лунали звуки «Гейнали»...

Якщо в’їжджати в місто через Флоріанські ворота, то по­трапиш на одну з найгарніших вулиць Кракова, що на Ринковій площі замикається Марьяцьким костьолом — найвідомішою готичною спорудою Польщі.

Найвища башта костьолу була водночас і найвищою спорудою міста. З неї добре проглядався навколишній простір, навіть по той бік оборонних мурів, а тому з головної башти костьолу дозорці зірко-пильно оглядали далекі околиці і коли хто з них завбачав ворогів, то відразу ж трубив сигнал небезпеки. Йому відповідали трубачі з інших веж — а їх було чимало на оборонних мурах, і городяни, покидавши все, заходжувалися спішно озброюватись і бігти до оборонних стін та займати на них свої місця...

Легенда розповідає... А втім, то не легенда, а — бувальщина, те, що справді колись давним-давно було. Оточила татарва Краків. Тоді часто таке траплялося. Та так оточила, що куди не глянь — дими здіймаються біля шатер, скриплять вози, сюди й туди носяться вершники в кудлатих баранячих шапках і вивернутих назовні кожухах на низьких і теж кудлатих конях...

Чужинська орда людоловів раз по раз йде на приступ міста, мурзи її підганяють, спокушаючи багатою здобиччю, але взяти його не може — хоч і поклала біля мурів багато своїх ординців, над трупами яких вже кружляє і каркає вороння...

І вирішили татари вдатися до хитрощів. Звечора знялися й відійшли геть, але ні світ ні зоря, коли особливо міцний сон склеює повіки, тихенько, ховаючись за нерівності ґрунту, почали підповзати до стін. Найгустіше повзли до брами. А над Віслою туман піднявся, на місто стелеться — нападникам зело на руку. Радіють нападники, гадають, що непоміченими в тумані вони таки дістануться стін.

Але дозорний, який всю ніч не стуляв очей, все ж загледів людоловів з високої башти Марьяцького костьолу. Підняв трубу і затрубив тривогу. Та зіграти сигнал тривоги до кінця йому так і не вдалося — дзизнула смертоносна стріла і, пробивши йому горло, урвала його трубний клич: «До зброї, городяни!..»

Звідтоді і щоденно, кожну годину з’являється трубач на башті і трубить «Гейналу» — старовинну воєнну пісню польських лицарів. Як і тоді, як і в сиву давнину, він повертається лицем по черзі до всіх чотирьох сторін світу, але, як і того трагічного дня, мелодія «Гейнали» несподівано уривається. Як і в далекому минулому, коли ворожа стріла трагічно обірвала життя пильного стража. (І нині о дванадцятій дня радіо транслює «Гейналу» по всій Польщі, в той же час ця мелодія є й позивними Краківської астрономічної обсерваторії як сигнал точного часу.)

Ось і знаменита Ринкова площа, збоку здіймається Ратушна башта, далі тягнуться амбари із зерном, гауптвахта. У підземеллі башти — тюрма «Доротка», у якій три найпохмуріших склепи виділені для тортур нелюдських. Ох і відлунало там за віки передсмертного крику! Аж волосся в городян сторч стає на голові, як згадують підземелля Ратушної башти, те жахне місце, у яке потрапити бояться всі. Але життя є життя і в нього свої закони. По сусідству з «Дороткою» — веселий кабачок «Свідніца», де всю ніч лунає розвесела музика, ллється рікою вино та пиво, а ноги самі просяться в танок...

Ратуша завжди препильно охороняється, адже на першому поверсі її знаходиться міська скарбниця. Там стоїть скриня, а в ній — всі міські фінанси. Скринею відають три скарбники. Тож запирається вона на три ключі, і кожен скарбник має лише один з них, а тому скриню вони можуть відкрити лише всі разом і одночасно.

А в Панській залі польські королі приймають присягу громадян Кракова, там висять старовинні картини, попід стінами — лави, викладені подушками з червоного сап’яну, а стіни задраповані коштовними тканинами.

Поряд з ратушею довжиною в сто метрів тягнуться будівлі Сукеніць — торгові ряди. Там тісно туляться крамнички та ятки, у яких можна геть все чисто купити.

У Кракові знаходиться і перший польський університет, де, крім природничих наук, вивчається і алхімія. Буцімто там колись вчився знаменитий доктор Фауст.

У кожного старовинного будинку на Ринковій площі своя легенда, чи якась таємнича історія — така моторошна, що од неї аж дух захоплює. Особливо моторошні легенди снуються навколо будинку «Під Кшиштофорами», що названий так по зображенню Ісуса Христа над порталом. Місце там дороге, тож будинки тісно туляться один до одного і тягнуться лише вгору. В одному з таких будинків, оповитих переданнями, і відбулися заручини Марини Мнішек з російським царевичем Дмитрієм.

Церемонію державних заручин проводив краківський кардинал Мацієвський (між іншим, двоюрідний брат Юрія Мнішека). А місце для проведення таких урочистостей було вибрано в центрі Кракова, на Ринковій площі, будинок (під номером 9, що й нині, правда, перебудований, стоїть на своєму місці) ксьондза Фірлея — до речі, свояка Мнішеків. Спершу хотіли було урочистості провести в головному краківському костьолі, що найбільше відповідав такій знаменній події вседержавного значення, але... Руський посол, який на заручинах мав представляти московського царя, був православного обряду і, ясна річ, навідріз відмовився заходити до католицького собору. Тому було віддано перевагу дому Фірлея, теж підходящому для таких торжеств — воістину історичних, адже сама подія була заздалегідь оголошена державного подією Речі Посполитої!

У просторій і препишній залі, де хоч конем гасай, неспішно розташовувалися високодостойні ясновельможні гості — приїхав король Сигізмунд III зі своїм двором, поруч з ним прилаштувався — але стоячи — королевич Владислав.

Московський посол і особистий представник руського царя і його довірена на заручинах особа Афанасій Власьєв — дебелий бородатий чолов’яга, вельми імпозантний і представницький, який прибув до Польщі з почтом у кількості 200 служилих людей, дворян і думних дяків, був милостиво допущений до королівської руки — мить повагавшись, він усе ж таки підійшов і ґречно до неї доторкнувся бородою.

Ось вже гості займають свої місця — кожен заздалегідь йому виділене, відповідно до його чину, рангу і ваги, що її він мав у королівстві, — гамір потроху вщухає, лише там і там чується збуджений шепіт графинь. Кардинал Мацієвський урочисто вбраний — «облаченный» — вже готовий починати обряд. Він високий, як і московський посол дебелий, імпозантний, в розкішному вбранні до самої підлоги, що робить його ще величнішим і ще імпозантнішим.

Наречена продефілювала — красиво, як наче пропливла, не торкаючись коштовними черевичками підлоги, — до вівтаря (у залі для такої нагоди була споруджена капличка з вівтарем). Як писатимуть — власне згадуватимуть — учасники того дій­ства, Марина була у «білому алтабасовому платті, прикрашеному перлами і коштовним камінням». А ще наречена була увінчана «короною, від якої по волоссю немало було перлів (дочка воєводи над усе любила ці прикраси) і коштовних каменів». (Один з іноземних посланників тоді ж повідомить в Італію: «Княжна Мнішек була вбрана коштовним камінням, що його я, сміло можу сказати, ніде не бачив; але найбільше вирізнялися разки перлів, вплетені в розпущене волосся княжни, ...що прикрашали також корону на маківці її красивої голівки».)

Отож, в супроводі двох вельми поважних сенаторів, чиї мундири були розшиті золотом, Марина врочисто підійшла — ба, ба підпливла, легка і граційна, — до вівтаря, разом із своїм свідком — королівною Анною. Ще вчора дівча — суще дівча вісімнадцяти літ (ну, може, молода дівиця), якесь наче наївне і аж простецьке, схоже на дочку провінційного збіднілого поміщика, Марина раптом в один день перетворилася — як за помахом чарівної палички — на принцесу, до якої вже й підступитися було зась! Щось воістину царське вирізьбилося в ній, величне, недоступне — чи не божественне. Не йшла, а пливла — гордовита й велично-недосяжна для простих смерт­них, бодай і ясновельможних родів. Навіть сам король — не кажучи вже за королевича Владислава — вражено похитав головою, подивувавшись дочці воєводи Мнішека. А ще вона виявилася вродливою. Теж, наче за помахом чарівної палички, в один день стала кралею. Гай-гай, коли б її вірна нянька, бабця Софія, глянула в цю мить на свою доцю, як вона потай про себе називала Марину, то нізащо б не впізнала у цариці Марині ту Маринку, яку вона знала і яку, власне, й виховала.

— Справді ясновельможна пані і цариця! — тільки б і вигукнула простодушна і наївна бабця Софія, дивуючись тому незвичайному перевтіленню (слóва «метаморфоза» вона не знала, та й не зрозуміла б його), що відбулося з її вихованкою, якій вона на сон грядущий біля теплої грубки розказувала карпатські казочки...

Московський посол Афанасій Власьєв виголосив спіч — правда, не зовсім зграбно та вишукано, адже не був він велемовним і солов’єм не вмів заливатися, заявивши, що він «прибув для цього... е-е... діла (так і нарік — «діла»!) з волі свого государя».

І почалося... Власне, змагалися допущені до слова, влаштовуючи чи не лицарські турніри з велемовства та різних словесних викрутасів, вельми витончених, піднесених і поетичних...

Великий канцлер Великого князівства Литовського Лев Сапега наголосив: те, що нині в будинку пана Фірлея (хоча б мало відбуватися в головному костьолі Кракова — державна ж бо справа!) відбувається, є дією і волею самого Господа, а також Провидіння, тож є «символом єднання двох народів». Великий канцлер нестримно хвалив великого царя Дмитрія, наголошуючи про його історичне призначення в цьому світі. А щодо Марини Мнішек, то заявив таке: «Якою б не була великою честь носити корону, польська жінка цілком достойна її — скільки царівен Польща дала вже Європі!» — вигукнув він наостанку.

Інші виступаючі кенарями солодкомовними заливалися щодо «славного дому дівиці», вказуючи на її «блискуче виховання (о, якби ті слова почула бабця Софія, то теж розквітла б пишним квітом — незважаючи на свій вік!), багатство доброчинностей». Своя порція похвали дісталася звичайно ж і батькові нареченої, достойному воєводі графу і мужу Юрію Мнішеку, який так блискуче виховав свою дочку і завдяки чиїй допомозі, мовляв, царевич Дмитрій став царем.

Кардинал Мацієвський теж вихваляв Дмитрія — як «великого государя великої Росії», заявивши, що «Божою милістю і влаштуванням Росія нарешті найшла собі Великого царя», який бере собі в подружжя «свободолюбиву шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».

А ще говорив — ні, радше виспівував! — що «Бог послав благо і цареві Дмитрію, і всім його підданим — його величність цар зав’язує з його величністю королем, милостивим государем нашим, дружбу, а з цим королівством з його численними людьми вільними — спорідненість. При цьому святому подружньому союзі його царська величність великий государ зуміє цю прихильність віддати зі свого боку його величності королю приязнь, а королівству віддячити великою любов’ю».

З його виступу — ба, ба палкої промови — виходило, що нарешті Москва знайшла собі «достойного государя, що ненависний «Годун» (як називали в Польщі Годунова), який посмів продовжити лінію «тирана Івана», вже мертвий, а «шлюб милостивого царя Дмитрія Івановича відкриває такі чудові загальнополітичні перспективи», що... що просто дух захоплює! Та й сам король Сигізмунд III виявив милість руському цареві — слава його мосці крулю Речі Посполитої! І нарешті, «бажаючи ще більше виявити свою вдячність, цар Дмитрій Іванович через тебе, пане, — кивок в бік посла Афанасія Власьєва, — в подружжя собі бере вільну шляхтянку, дочку благородного сенатора із благородного роду».

А наостанку кардинал Мацієвський сказав: «В цьому славному королівстві, де всі вільні, не раз траплялося, що князі, королі, славні монархи брали собі дружин із вільних шляхетських родів і домів.

Марина Мнішек вперше у своєму житті була в центрі вседержавної уваги — квітла пишним квітом, з честю витримавши таке нелегке для неї дійство, як ніби вона до цього тільки те й робила, що виходила заміж за самодержців та збільшувала й примножувала славу не лише свого роду, а й усього Польського королівства, — віднині її ім’я було поставлено в один ряд з іменами інших великих дружин монархів... До цього нікому не відома приватна особа, вона раптом піднялася в ранг державної особи, рівною чи не самому королю!

І настала та хвилююча мить, коли всі бажаючі вдовольнили себе виступами. Хор заспівав «Veni Creator» («Прийшов Творець»). Присутні, як і велить ритуал, на хвилину опустилися на коліна — в єдиному релігійному екстазі. (Правда, на коліна не стали лише московський посол Афанасій Власьєв та шведська принцеса княжна Анна.)

І почався власне обряд заручин, що його багато хто сприйняв за саме весілля.

А потім настала ще хвилюючіша мить — обмін каблучками. Московський посол, урочисто відкашлявшись та по­гладжуючи свою розкішну бороду, з добру лопату завбільшки, «вийняв з маленького ящичка алмазний перстень з великим і гострим вершком, завбільшки з чималу вишню, і дав його кардиналу, а вже кардинал надів його нареченій на палець, а від нареченої посол взяв перстень (для передачі його нареченому) і поклав його у згадуваний ящичок».

Посол в пориві щедрості й урочистої схвильованості велів викупити за 100 червінців килимок, на якому під час церемонії стояла Марина Мнішек — віднині його цариця, — аби відвезти його до Москви.

Потім численні гості, привітавши молоду з заручинами (заочно привітали й московського царя), від вівтаря пройшли до їдальні на бенкет: попереду цариця — вже цариця! Ще величніша і ще недоступніша навіть і для шляхти, горда й холодна. І коли вона встигла перетворитися на царицю? — Марина Мнішек, за нею шведська принцеса Анна, свідок молодої, а вже потім — московський посол.

Там почали вручати цариці дарунки, що їх від імені матері цариці (вона нездужала і не була присутня на таких не­ймовірних урочистостях рідної дочки) приймала спеціально виділена для такого дійства знатна шляхтянка, графиня. За знаком Афанасія Власьєва близько сорока дужих московитів в соболевих шубах (незважаючи на загалом теплу погоду в Кракові, але — престиж, престиж!), у високих хутряних шапках, теж із соболя і горностая, почали виносити дарунки царя Дмитрія Івановича і його матері Марії (Марфи) Федорівни, і тим дарункам не було кінця. Також за традиційним руським православним звичаєм наречену (вважалося, що в цей час біля неї незримо був присутній цар-наречений) благословили іконою, і знову несли й несли дарунки — золото, срібло, коштовності, брильянти, рубіни, золоті кубки, соболі, перли тощо — і, здавалося, їм ніколи не буде кінця, як і коштовному камінню та різним дорогоцінним виробам...

Першим тост виголосив його величність король Речі Посполитої Сигізмунд III і пив «за здоров’я цариці Марини, знявши капелюха і трохи піднявшись з крісла». (О, як у ту мить заздрили Марині шляхтянки та графині, хоч зовні чи не улесливо кланялись їй, «якійсь там дочці якогось там воєводи!»)

Другою на тому обіді після його мосці короля безперечно була вона, Марина Мнішек, дівиця вісімнадцяти років — «якась там дочка якогось там воєводи!» — а вже потім цар — незримо — Дмитрій Іванович і решта за ранжиром і згідно з родовитістю їхніх родів та посад, що їх займали, зі званнями і регаліями...

А далі лучився невеликий казус. Здійснюючи заручини, що його поляки вперто називали вінчанням, кардинал Мацієвський, як і велить звичай, запитав московського посла (він-бо представляв на дійстві молодого): «Чи не обіцявся великий цар комусь іншому?» Велетень-посол, знизавши плечима — кремезний чолов’яга, — добродушно і дещо аж по-простецькому, наче на сільській свадьбі, відповів: «Хіба я знаю, цар нічого не доручав мені на цей випадок».

Хтось з присутніх не вельми ввічливо шикнув на по­сла — що він, мовляв, меле несуразне, — і посол, збагнувши, де він і як належить представнику царя, розгублено пробурмотів: «Якби він давав обіцянку іншій, то не послав би мене сюди».

Тим часом граф Мнішек шепотом підказав дочці, аби вона виголосила тост за царя, і вона виголосила тост за здоров’я великого московського царя — під час виголошення здравиці зверталася до московського посла як до довіреної особи його величності. Між іншим, посол рішуче відмовився сідати біля цариці — навіть як довірена особа монарха, заявивши при цьому, що за московським звичаєм йому, «холопу, не положено їсти з царями», і це ще більше піднесло Марину в очах присутніх.

А після врочистого і вельми щедрого обіду, де страви були найвишуканіші, а вина найліпші і лилися вони рікою, почалися танці — тут уже розпоряджався двірцевий маршалок і два гетьмани Речі Посполитої — галантні до всього ж кавалери.

Танці розпочав сам король у парі з Мариною — вже царицею. Марина ледь не зомліла від щастя, що з нею, ще вчора якоюсь там провінційною баришнею з якогось там провінційного Самбора, танцює сам — САМ!!! — король Речі Посполитої, але швидко оволоділа собою — у неї виявилося як наче б професійне, від народження вироблене вміння швидко пристосовуватись до обставин, що швидко змінюються, — і павою попливла в танку. Чим навіть вразила його мосць, а він на жінках розумівся!

За царицею і королем закружляли в парах інші гості. На танцях «прислужували» головні вельможі, в тім числі й канцлер Лев Сапега, а також схвильований до безміру батько новоявленої цариці Юрій Мнішек та московський посол. Останній, правда, боявся навіть доторкнутися до руки своєї нової повелительки, злякано заявивши, що він «недостоїн такого щастя, аби бодай торкнутися цариці».

Марина також танцювала (що-що, а танцювати вона вміла і любила — в самбірському замку в неї були чудові навчителі, італійці та француз, найняті для цього воєводою) з королівною Анною, яка на час церемонії заручин виконувала обов’язки матері молодої, а повертаючись з танців, розпашіла й почервоніла, низько кланялась королю, а потім, пройшовши на своє місце, церемонно кланялась королівні Анні (а та — їй) і сідала.

Згодом батько нареченої-цариці заходився дякувати його мосці крулю. Король у свою чергу вітав Марину, а Марина — теж у свою чергу дякувала його величності. Зрештою, Сигізмунд голосно привітав Марину Мнішек, «найяснішу квітку нашого королівства і нашої ойчизни», із вступом у шлюб і здобуттям нового звання. І тут Марина (не без підказки батька — «Марино, дочко моя, підійди й опустися до ніг його величності, нашого милостивого государя, мого і твого благодійника, подякуй йому за його ласку і милість»), забувши, що вона вже цариця, кинулась до ніг його величності. Король був зворушений, підхопився, підняв Марину й поставив на ноги — ще й зняв перед нею капелюха і ще раз привітав Марину із шлюбом та здобуттям нового звання... І по-батьківськи порадив нареченій, аби вона «свого мужа, що його їй несподівано дав Господь, вела до сусідської любові і дружби на благо нашого королівства». Ще й нагадав і побажав, аби Марина «не забувала, що вихована в королівстві Польському, що саме тут Бог возвеличив її справжнім достоїнством, що тут її батьки і близькі, що вона має турбуватися про збереження доброго сусідства між Річчю Посполитою і Московським царством, між цими великими державами, і вести свого мужа, щоби він своїм дружелюбством і зичливістю зміцнював добре сусідство і готовність виявляти послуги і оберігати те, що з любов’ю йому зроблено нами, нашим королівством і твоїм вітцем»; щоби вона (Марина) «навіювала любов свому мужу до польських звичаїв і вела його до великої і гарної дружби з польським народом».

А далі король, знявши капелюха, перехрестив дочку воєводи...

Марина від розчулення «заплакала і впала з батьком до ніг його величності». Правда, московський посол, гордовитий, хоча й простецький Афанасій Власьєв, несподівано обурився. Що московська (вже московська!) цариця впала до ніг короля, але йому тактовно і ввічливо роз’яснили, що поки пані Марина знаходиться в Польському королівстві, вона залишається підданою короля. Посла це не заспокоїло, але він вдав, що погодився з таким тлумаченням вчинку московської цариці.

Аби заспокоїти царевого посла, його величність велів дати йому свою карету, щоб відвезти його до посольської квартири, — що було особливою милістю короля, і це врешті-решт таки заспокоїло московита.

Правда, обід закінчився для посла не вельми приємно: деякі його супутники, члени офіційної делегації на заручинах московського царя, втративши міру — щедра дурничка, та й питво було вишуканим! — так напилися, що надто вільно поводилися за столами і вражали господарів — уродзонних шляхтичів, — що «їли надто брудно, хапали їжу руками з блюда», а жирні пальці, за руським звичаєм, витирали об власні бороди! Чи — що гірше — об розкішні обруси, якими були заслані столи.

Але й це ще не все. Відзначилася й друга сторона — себто уродзонні шляхтичі. Російські дворяни, захмелівши, втратили пильність і вже в посольстві, куди їх попривозили ледь теплими, виявили, що «поляки-негодяи поотрезывали у них ножи, покрали у них лисьи шапки и две, кажется, шапочки, усаженные жемчугом, но посол приказал молчать». Аби не стати причиною скандалу — все ж таки це заручини московського царя, а не банальна пиятика.

На тім і закінчилися препишні урочистості, яких до того не знав славний-преславний Краків, а винуватиця їх, воєводина дочка, а тепер московська цариця — пощастило ж дівчині! Чудо з чудес! Чи доля така, Провидіння таке? Зрештою, воля Всевишнього? — після повернення до Самбора в супроводі королівни Анни пішла провідати свою хвору матір та розповісти їй про те неймовірне дійство, зване заручинами, на якому вона квітла в центрі вседержавної уваги під добрим поглядом самого короля, і похвастати, що віднині вона, дочка пані Ядвіги, вже цариця московська.

У материних покоях тихо перешіптувалася між собою прислуга і пахло ліками, якимись травами, зіллям тощо. Мати нездужала, була кволою і блідою, але з такої нагоди звелася з постелі, у сорочці підійшла до дочки, обняла її і розплакалася. Крізь світлі материнські сльози бурмотіла, що вона все... все знає, бо їй розповідали нарочиті гінці про те дійство, що їх батько присилав у Самбір з Кракова.

І чомусь ще дужче заплакала.

Марина теж не втрималась, тож вони — мати й дочка — якийсь час плакали одна в одної на грудях, а королівна Анна, стоячи збоку, щасливо осміхалася і теж витирала сльози зі своїх небесно-голубих очей...

Марина вперше так щиро і ніжно, як любляча дочка, тулилася до м’яких і теплих материних грудей і вперше відчувала, що ж це за розкіш у світі білому — материні груди, до яких можна притулитися і відчути себе в ласці, затишку і теплі. І Марина у матері на грудях не просто плакала, а, як домашні потім казатимуть, ревіла, окроплюючи неньчині груди своїми щирими сльозами. Пані Ядвіга, хоч тоді й почувалася зовсім кепсько од болячок, що обсідали її зусібіч, аж ніби поздоровішала від доччиних сліз, рада, що нарешті порозумілася з дочкою, котра раніше більше хилилася до батька, аніж до неї, а це згадала, хто ж її матінка рідна.

— Прости, прости за все заблудлу дочку свою, — шепотіла у матері на грудях Марина, — я така щаслива, що знову знайшла тебе, найріднішу мені людину. Я люблю, люблю тебе, люблю і любитиму. Тільки люби й ти мене — хоч іноді. Люби свою молодшу дочку, яка зважилася стати царицею.

— Це тебе батько до цього підбив, наш славний воєвода, якому я ніколи не зважувалася перечити, тож і тепер перечити не буду. А те, що ти стала царицею, лякає не лише тебе, а й мене. Проте покладемось на Провидіння і волю Господню. Так було Йому вгодно, щоби ти, кровиночка моя беззахисна, стала царицею сусідньої держави. Господи, вимовити страшно, подумати лячно, а тобі ж доведеться в чужій Московії царицею бути. Один Господь знає, як воно там складеться в чужому краї, а ти ж далі Самбора досі не бувала ніде. Хіба що в Кракові. І раптом... раптом цариця сусідньої держави!.. У мене й тіло терпне, як згадаю. Та й передчуття якісь недобрі обсідають, але я жену їх пріч од себе, з думкою, що все буде добре, добре, добре...

Увечері Маринку вітала її вірна нянька, бабця Софія.

І нянька наївна запитала, чи буде вона їй сьогодні перед сном розказувати казки. Марина ледь не розсміялася. Але стрималася і лише кволо махнула рукою:

— Ох, бабцю! Які казки... Що було — те вже загуло. За водою Дністра кудись попливло, і ніколи воно вже не повернеться. Я вже не та, що вчора була. Це ти залишилася тією, якою й була все життя — старою дитиною. Бабусею-дитинкою, а я... Я вже зовсім не та. Зрозумій це і не ображайся на мене. Та і які казки... Те, що відбулося зі мною в Кракові, є неймовірною казкою, яка тобі й на думку не спаде.

— Слухаюсь, царице, — і бабця Софія чи не вперше в ноги поклонилася тій, кого ще не так давно забавляла своїми нехитрими оповідками і вважала ледь чи не за рідну свою дитину, але не образилася. Марина права, світ міняється і люди у ньому теж. То тільки вона, старий засушений опеньок, яка була, така й залишилася і такою й піде зі світу цього. У якому щось вона й так вже забарилася — без сім’ї, без рідні. Навіть відірвавшись від люду свого карпатського. Та й від самих Карпат, які, правда, ще іноді приходять до неї у сни зеленими полонинами, на яких так файно трембітарили файні хлопці, і вона тоді відчуває себе молодою-молодою... Господи, невже й вона колись була молодою-молодою і за нею навіть — аж не віриться тепер — упадали такі файні хлопці із зелених, із карпатських полонин, називаючи її чічкою весняною...

А невдовзі після заручин (о, ще добрий місяць про них у Кракові ходитиме яса превеликая, і всі дивуватимуться і передаватимуть з уст в уста такі вражаючі подробиці, яких насправді й не було) московський посол Афанасій Власьєв зі своїми людьми відвідав у Самборі воєводу Юрія Мнішека (мав, вочевидь, якесь потаємне доручення свого царя до батька Марини). А потім посол, повеселілий (мабуть, все з тієї потаємної розмови вирішилося полюбовно), вручив родакам пана старости від імені царя Дмитрія Івановича (уважний цар, не забув за монаршими клопотами родину свого тестя, кожного його родака не обійшов своєю увагою) щедрі дарунки.

Обдаровані були шурин царя, староста Станіслав Мнішек, — йому було піднесено «шаблю і меч, оправлені в золото і прикрашені камінням». Врочисто підніс їх — шаблю і меч — московський посол Афанасій Власьєв, аж сам замилувався дорогою зброєю, і, мабуть, пошкодував, що йому не доводиться мати таку зброю, хоч і служить царям вірно. Але — кожному своє. По його заслугах.

Брату Марини посол підніс дорогі соболеві хутра — «три чорно-бурі лисиці», а також «кречетів із золотими дзвониками». Не забув, виходить, його величність, як з братом своєї нареченої полював у лісах під Самбором і яким заядлим полювальником той виявився.

Багато соболів та разків перлів московити дарували і матері Марини, та й усі інші родаки, близькі й далекі, а їх назбиралося чимало, всі були потішені увагою московського царя, а тепер ще й їхнього родича.

Мнішеки були задоволені. І дарунками, і увагою його величності. Марина квітла, стаючи день від дня все гарнішою та звабливішою, і далекий, майже незнайомий їй наречений (та й скільки вони бачилися до того, адже він більше спілкувався з її батьком), а тепер уже й чоловік, здавався їй ще й нічого. Вона вже була ладна проголосити його найкращим у світі — як бабця Софія каже, файним лицарем. Існував живописний портрет Дмитрія Івановича — Лжедмитрія I, що разом з портретом самої Марини зберігався у Вишневецькому замку. Молодий юнак стоїть, обпершись правою рукою на бильце крісла, а лівою обіперся об стегно... Він у захисному обладунку лицаря. Овальне, злегка видовжене лице з короткою зачіскою, вельми привабливе. Юне і, як кажуть, собі на умі. Стрілки брів, замислені очі, гарно окреслений рот. Молодий, молодий... Такому б жити та жити. Хоча невмолима доля щодо Дмитрія вже розпорядилася по-своєму...

(Обидва портрети — Дмитрія і Марини — молодих і симпатичних, талановито виконані, що колись зберігалися у Вишневецькому замку, нині чомусь знаходяться в Історичному музеї Москви — жаль.)

А ще посол повідомив, що його величність, дізнавшись від посланців із Кракова як відбувалися заручини, лишився вельми задоволений і до далекої Речі Посполитої, через доли й ліси, до численної рідні цариці знову полетіли дарунки, якими Дмитро Іванович висловлював свою «радість» і своє «задоволення». (Так підкреслював пан посол.) Тестеві було послано 300 тисяч рублів (з обіцяного до заручин мільйона), його синові 50 тисяч злотих, дружині Марині брильянтовий перстень, «четки жемчужные» (перли були «наподобие большого гороха» — так в описі), «браслет с алмазами» і «золотой ларчик», багато золотих блюд та іншого посуду із благородного металу. А ще їй було прислано прикраси із образами Ісуса та Марії, «усякие алмазы». Крім того, в окремій шкатулці було (сама шкатулка — дорогоцінність) 56 значних алмазів, 136 штук брильянтів на ланцюгові із червоного золота і багато інших прикрас золотих. І навіть просто золоті зливки.

Крім усього, Москва повідомила воєводу Мнішека (а він на той час уже став чи не героєм усієї Речі Посполитої), що «не минає і години — аж до пізнього вечора, — аби цар не згадував про пана воєводу і його дочку». І в кожному посланні — гінці мчали без відпочинку, міняючи лише коней, — нагадування, аби Мнішеки швидше прибували до Москви.

Марину це неймовірно тішило, і вона по кілька разів перечитувала листи царя, писані ним особисто, захоплено вигукуючи:

— Ах, Дмитрій!.. Ах, Дмитрій, я навіть і не підозрювала, що ти такий... нетерплячий.

І всі її вітали в замку та дивувалися, як цар Дмитро її міцно-міцно любить, — щаслива! Дай Боже, щоб інші чоловіки так любили жінок, як цар Дмитро Мариночку, і тоді нарешті у світі білому настане «справжнє життя».

І коли після всіх пертурбацій (деталі опускаємо, Мнішеки кілька разів визначали день від’їзду до Москви і кілька разів його з різних причин переносили на пізніше), Москва нарешті отримає точну дату від’їзду, від царя (служба гінців у нього таки й справді працювала бездоганно!) прилетить чи не найрадісніший лист, у якому буде повідомлено про відправку бояр для зустрічі Мнішеків на границях Московії.

— Нас зустрічатимуть на кресах Московського цар­ства! — чи не на одній нозі стрибала Марина з листом в руках, і оченята її сяяли, і те сяйво навіть трудно передати на папері — його треба бачити і відчувати. — Ах, ах! Померти можна від радощів! Ну й Дмитро, ну й вигадник! Як він нас чекає — хіба можна його за це не кохати?

З іншого листа московського царя:

«Отримавши повідомлення про благополучний виїзд до нас найяснішої цесарівни, жони нашої, не тільки ми через те велику радість отримали. Господа Бога просячи, щоб у тій подорожі її благословив, але також послали ясновельможних бояр наших: Михайла Олександровича Нагово, намісника Велико-Пермського і Кострамського, князя Василія Михайловича Мосальського, дворецького нашого, великого губернатора Сіверської землі і намісника Нижнього Новгорода, щоби вони на кордонах государства нашого государиню цесареву іменем нашим привітали і прийняли, а потім з належним пошанівком в престольний град наш препроводили».

Шлях із Самбора де Московії Марині слався (так було вирішено на домашній раді у воєводи Юрія Мнішека) спершу до Любліна, куди мала прибути на Страсну неділю (останній тиждень перед Пасхою), де перед вечірнім богослужінням неодмінно запалить страсну свічку. У Любліні вона разом з усіма Мнішеками відпразнує католицьку Пасху. Все й відбудеться так, як задумав отець, — з неодмінним висповідуванням в костьолі, де Марина причаститься Святих Тайн. А ще в Любліні Марина отримає від Дмитрія Івановича чергового гарного листа, переповненого ніжностями та клятвами в любові й вірності, а заодно й 5 тисяч «червоних злотих» — на дорогу до Смоленеька. А вже там Марину чекатимуть люди царя з новими подарунками. Заодно його величність благав її та пана воєводу не баритися, щоби встигнути до Москви проїхати зимовим шляхом — до настання весняного бездоріжжя.

Отож, нарешті настав довгоочікуваний день від’їзду. Воєводину дочку проводжав у далеку і незнану Московію увесь Самбір, для якого від’їзд Марини Мнішек на царство був, безперечно, подією з подій.

Міщани у призначений для від’їзду час висипали галасливою галайстрою на вулиці, якими мав рухатися урочистий кортеж воєводи «з найяснішою панночкою», там і там махали руками услід вервечці пишних карет, возів та вершників, які супроводжували поїзд, радіючи, що вони уподобилися проводжати «нашу царицю».

— Повертайся до нас у гості, царице, ми тебе завжди-завжди будемо чекати!

— Повернуся, — Марина схвильована і розпашіла, виглядаючи з найрозкішнішої карети, посилали землякам повітряні поцілунки. — Неодмінно повернуся до вас, люди мої, — бодай на гостину в рідному краї!

Тільки бабця Софія, котра теж вийшла на шлях провести свою панночку, стояла, обома руками спираючись (ноги вже погано тримали) на вишневий костур, і по її маленькому зморш­куватому личку, схожому на суху маківку (лише маленькі очі були ще світлими й живими і, як і перше, зоріли ясними зорями), котилися сльози — стара добре знала (недарма ж її звали ворожкою): цариця Марина, панночка її люба, яку вона потай вважала за свою названу дочку, вже ніколи-ніколи не повернеться в рідні краї...

Але на ті сльозинки старої бабці ніхто з самбірців не звернув тоді уваги. (Та якби й звернув хто, то подумав би, що то стара плаче з радощів, що їхнє місто уподобилося на свою царицю.) А бабця Софія плакала ще й від того, що в метушні проводів Марина забула з нею попрощатися і бабця не поцілувала її по-материнському в щічку, як потай цілувала її маленькою...

У Марини буде короткий вік. Це знала бабця Софія — чи не єдина у всьому Самборі, адже нічку перед Марининим від’їздом ворожила. Та ще й сон віщий замовляла — тож і випав Марині короткий вік — у тім ворожінні, у сні тому віщому, а досі ні ворожіння, ні віщі сни не підводили бабусю Софію. Як вони показували їй, так і виходило насправді.

Тому й плакала бабця Софія, безсила хоч що-небудь змінити у цьому жорстокому світі, що і їй долю перехамаркав, і Марині теж намірився вчинити. Плакала тихо й безгучно, бо знала, що ніхто вже не зможе змінити Маринину долю на кращу, тож і бачить її бабця востаннє... У цьому, звичайно, світі.

Ой, Маринко, Маринко, не ходила б ти в руські цариці.

— Ох, Маринко...

Марина вже залишала Самбір, залишала з легким неспокоєм — все ж таки попереду слалася далека і незнана їй дорога в невідомі краї (досі вона, крім Кракова, ніде не бувала), як хтось тихо... Ні, не озвався, а наче зітхнув — тяжко й гірко:

— Ох, Маринко...

Маринкою її називала лише одна людина — бабця Сафія. Мати, коли сердилася чи була чимось невдоволена, — а вона сердилась постійно з-за усякого дріб’язку, не вартого уваги, тож і постійно була чимось невдоволена — такий уже характер мала, самоїдський, — сердито підбираючи губи, чи не загрозливо тягла: «Ма-аріа-анно-о?!.» Батько звав її просто: Марина. Всі інші — ясновельможною панночкою або графинею. І тільки бабця Софія дозволяла собі називати її Маринкою, Мариночкою, і це в неї виходило якось лагідно і гарно — Марина аж квітла.

Але тут вона згадала, що в метушні від’їзду так і не по­прощалася з бабцею, не отримала її благословення...

Вийшло й зовсім негарно — жаль.

З ким-ким, а з бабцею вона повинна була попрощатися як годиться... Та що вже тепер, як не тільки бабця, а й Самбір залишився позаду, і довжелезна вервечка карет, візків та верш­ників, вихопившись на шлях, тільки закурила — коні добрі, застояні, ситі, чом би й не мчати!

Але чого вона так зітхнула: «Ох, Маринко...»

Марина хотіла було налаштуватися на мажорний лад, але виходив, попри її силування і старання, мінор... І чого б то? Адже їде вона, поспішає не куди-небудь, а до свого коханого (віднині вона була переконана, що таки кохає малознаного їй Дмитрія), їде в царство, де має стати його володаркою і повелителькою (як руські кажуть, владичицею), а не має від того ні радощів, ні задоволення, ні простого спокою. Та й уявити себе володаркою — владичицею — в чужому царстві аж ніяк не годна. Чи не тому й на душі мінор? Щоб не сказати, зажура. Гнала од себе її пріч і не могла відігнати. Може, тому, що залишала не просто рідний Самбір, а саму себе, ту Марину-Маринку, якої більше вже не буде; залишала дитинство, безтурботну і безжурну юність свою, що минула в очікуванні чогось такого-розтакого.

Попереду нічого того, що було в Самборі, вже не буде у її житті. Як не буде й попереднього життя. І тієї Маринки, що її вона залишила назавжди у Самборі, де самі бори, самі бори... Карпати, полонини, згуки трембіт... Попереду буде зовсім-зовсім інша Марина, не схожа на ту, що її вона залишила у Самборі. Попереду буде Марина Юріївна, владичиця російська...

Карета, запряжена четвериком, котиться легко, швидко і, здається, безжурно, а вона ніяк не може відігнати від себе передчуття, що здавалися їй лихими.

— Ох, Маринко...

Різка і крута переміна її життя. І цю переміну треба прийняти як належне. Одне життя її вже закінчилося, а друге — зовсім-зовсім інше — ось-ось почнеться. Чи вже почалося, як Самбір залишився за валкою...

Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, — карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.

І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди — бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму — по вінця...

І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.

«Гейнала»!

Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...

Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві — чому? З якої такої причини?

І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй — як і колись посилав городянам, — сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...

Але що їй — везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, — загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.

Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.

— Вйо!!. Вйо!!. — долітають до неї вигуки візників.

— Вйо!!. — ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...

Вйо!..

Вйо!!.

Вйо!!!

А тим часом у Самборі осиротіла бабця Софія (без Маринки їй наче сонечко зайшло) тяжко переймалася, що так і не повідала своїй вихованці останню казочку. Скільки вона повідала воєводиній дочці, а останньої так і не розповіла.

Ось вона, нерозказана казочка баби Софії Маринці, цариці московській:

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

І що б то, здавалося, за казочка простесенька й наївна, а бач, побивалася бабця Софія, що не розповіла її наостанку Маринці.

Але Маринка пам’ятала інше. Те, що казали давні латиняни:

— Аут цезар, аут нігіль!

АБО ЦЕЗАР, АБО НІЧОГО!..

Але ж, батечку мій! Який же то справді мед солодкий і які ж то справді бджоли гіркі!..

Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці

І. Весільний поїзд: Самбір—Москва

«Через село весілля йшло...» — це в Тараса Шевченка.

Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів — від литовських рубежів до самої Москви — часто й по бездоріжжю...

Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, — так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих — карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...

Ось таким поїздом — з уточненням, однак, весільним, — і вирушила цариця — вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, — Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...

Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову — собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай і з собачою головою, свого вірного і надійного заступника.

І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця — «тобі ж і краще буде»).

— Поїдемо з Христофором!

— Із... Песиголовцем??? — жахнувся батько, воєвода Мнішек.

— Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!

— Із святим... з собачою головою? — не міг заспокоїтись воєвода.

— Хай буде й так: із собачою, — затялася Марина.

Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись — ще ж мовби вчора — такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою — владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.

— Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...

— За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або — «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, — молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.

Сказала — як зав’язала.

Весільний поїзд Марини Мнішек вирушив у далеку Московію на чолі з святим Христофором... Так, так, із Песиголовцем. Бо в нього, як була переконана Марина, хоч і собача голова, але серце — людське. Переповнене бажанням захистити людей, прийти їм на поміч. А це нині така рідкість. (А втім, це велика рідкість і сьогодні, коли пишуться ці рядки.)

14—15 квітня — два дні поспіль — переправлялися через Дніпро біля Орші (нині Вітебська область, Білорусія) — з правого на лівий берег. А тому два дні, що переправа була благенькою, нашвидкуруч зведеною, а почет Марини, власне її весільний поїзд, нараховував більше двох тисяч учасників. Нічогенько! Та майже стільки було коней: лише двір одного воєводи Юрія Мнішека, разом з гусарами, жовнірами та піхотою, нараховував 460, а двір самої цариці — 251 людину. А ще ж свої почти мали двори князя Костянтина Вишневецького і коронного маршалка Адама Вольського, котрі супроводжували Марину, і кожен з яких нараховував теж чи не по півтисячі чоловік і коней.

Але ж і інші знатні шляхтичі — пся крев, гонорові! — з родаків і свояків Мнішеків — хоча б Ян і Станіслав Мнішеки, Сигізмунд Тарло, Мартин (гофмейстер двору Марини Мнішек) та Юрій Стадницькі, Станіслав Немоєвський — хоч і мали скромніші почети, проте немалі. (Без власних почтів були лише ксьондз Помаєвський та інші святі отці.) А ще ж були меншого рангу шляхтичі, але неодмінно з великим гонором, котрі в гусарських мундирах гарцювали на конях, численні піші слуги.

Крім усього, весільний поїзд, як і годиться, супроводжували численні музики, що своїми трубами, бубнами та барабанами ледь чи не лякали навколишніх селян, котрі жахалися, зачувши той ґвалт і музику. Чи сприймали кавалькаду за ряджених, що кудись повертаються з чийогось багатого весілля. А хто, особливо в надвечір’я, вбачав у них розбійницьку зграю, що їх тоді тинялося дорогами!

Вибралися на високу кручу, прямуючи до піщаного узвозу, що ним мали спускатися до переправи на той берег. Гай-гай!.. Яка ж вона з високої кручі тоненька, переправа. Наче протягнена нитка через сині води з правого берега на лівий!

Марина, відхиливши фіранку, визирнула у віконце й похолола, бо в першу мить здалося, що карета зависла над прірвою, — далеко внизу велично синів широкоплинний Дніпро, про який вона раніше лише чула і про який їй часто співала бабця Софія. Запам’ятались лише якісь рядки з однієї пісні, щось на кшталт, що сімсот річок — ще й чотири — в Ніпр (так її няня вимовляла назву Дніпра) «упали»...

Панна Хмелевська, її фрейліна, яка їхала з нею в одній кареті і прислужувала Марині вже як цариці, заплескала в свої маленькі (вона сама теж маленька, тендітна, схожа на фарфорову ляльку, що їй яскраво підмалювали щічки) долоньки:

— Ах, ах!.. Ми, ясновельможна панночко, нарешті досягли Борисфена, — здається, так давні — чи які там? — греки колись називали цю річку. Там, внизу, голубіє водами незрівнянний Борисфен, знаний у цих краях як Дніпро або ще Славута — у слов’ян. Ах, ах, ясновельможна панночко, далеко внизу голубіє справжній — щонайсправжнісінький Борисфен!

— А за ним, по той його бік вже скоро й Московія, — чомусь зітхнула Марина. — Теж... справжня-щонайсправжнісінька.

Її схвилював не так Дніпро своєю величчю — хоча теж схвилював, — як думка, що по той його бік, де ген-ген простяглося Задніпров’я, має початися Московська земля, земля Московського царства, куди вона їхала царицею, гаразд ще не усвідомлюючи, а що ж це таке — цариця і в чому будуть полягати її монарші обов’язки. Та й чи вийде з неї цариця, в цьому вона й сама тоді ще не була переконана. Тож думала-гадала: як то її зустріне загадкова й далека Московія — як свою прийме чи як чужу? Очевидно, в руському краї, та ще ставши їхньою царицею, доведеться ставати руською, і це їй — з роду славних Мнішеків! Тих Мнішеків, які були на одній нозі з імператорами і королями!

— Ах, ах, моя панночко ясновельможная, цариця московськая, — плескала в свої маленькі долоньки маленька фрейліна панночка Хмелевська, одна з родовитих дівчат у її почті, і її кругленьке лялькове личко з рожевими щічками так і сяяло, наче не Марина їхала царицею в Московію, а вона сама. — Я така щаслива, що причетна до самої пані історії. До твоєї поїздки, царице, в Московію. Колись... ах-ах! — знову плескала в долоньки та дзвінко-дзвінко вигукувала: — Як у мене будуть дітки-янголятка, я розказуватиму їм, як я, їхня мамочка, мала щастя й фортуну добру супроводжувати царицю Марину в Московію. Саму царицю Марину!.. Ах, ах!.. Я всім-всім про це розказуватиму! Про все-все...

— Про що... все-все? — Марина посміхнулась, але посмішка її чомусь вийшла зажуреною.

— А про те, що я... всього лише фрейліна, їхала в одній кареті з московською царицею — ах, ах! Із справжньою-щонайсправжнісінькою московською царицею!

— Так вже й... справжньою, — знову посміхнулась Марина (її забавляла дещо лялькова фрейліна), але й цього разу посмішка її вийшла невеселою.

— Ваша величносте, гляньте, гляньте, — фрейліна тицяла ручкою у віконце, де по той бік Дніпра у його Задніпров’ї блищали озерця й річечки, над якими кружляв великий білий птах.

— Орел! — вигукувала ще дзвінкіше — і звідки у неї бралася та дзвінкість, — фрейліна і радувалася, як радується щаслива дитина барвистій цяцьці. — Там... літає! Справжній орел! Ах, ах! Він летить... Летить вітати тебе, царицю його краю! Ось чому ти справжня цариця, адже тебе вітають навіть орли.

— Мені б твій оптимізм і наївну твою віру, — зітхнула Марина.

А тим часом весільний поїзд, розтягнувшись по кручі барвистою змією, вже почав спускатися узвозом до води, туди, де внизу виднілася переправа, біля якої вже метушилися кінні й піші — чиї вони? Свої чи, може, чужі? А втім, у цих краях вже немає своїх, тут усі чужі. Ті люди, яких колись за Лівонської війни приходив у ці краї підкорювати її батько, а тепер ось їде сюди й вона. Теж їх підкорювати, тільки вже не силою зброї. А чим?.. Сама себе запитувала і не знаходила відповіді. Чи ж вдасться їй те, що раніше не вдалося її батькові — підкорити ці краї? Чи не робить вона помилки, погодившись поїхати з рідного і такого затишного Самбора в бозна-чиї краї?

— Ми спускаємось!.. Ваша величносте, ми спускаємось до Борисфену! — сяючи, плескала в долоньки панна Хмелевська. — На той берег його, на якому, я чула, має початися Московія. Може, й за тими озерами та річками, над якими літає орел! Твоя Московія, ясновельможная панночко. Ось чому ти, панночко ясновельможная, маєш бути щасливою... Ні, най-найщасливішою у світі, — торохтіла фрейліна (вона взагалі не могла мовчати, бодай хоч трохи, як ніколи не знала, що це таке — невеселий настрій, туга, нудьга і взагалі — непереливки). — Досі ти мала всього лише Самбір, а тепер маєш всю Московію! Ах, ах!.. Я навіть уявити не годна таке щастя! Та посміхнися, моя панночко, порадій — за всю дорогу я не бачила жодної посмішки на твоєму личку! А ти ж цариця! По той бік Дніпра твоє царство! У якому тебе чекає цар Дмитрій. Уявляєш?

Проте Марина хоч і намагалася це уявити, але так і не змогла.

А тим часам погода почала чомусь різко псуватися, на Дніпрі розгулявся весняний вітер, якийсь розбишакуватий, як запевняла панна Хмелевська, вітрисько. Хвилі пішли горою, нашвидкуруч наведену переправу почало розхитувати-розгойдувати, і деякі її частини вже зносило за течією, вертіло ними, наче вони попали у вирви... Їх знову стягували докупи, а хвилі їх знову розривали — морока була превелика. Ледве впорались за два дні (ночували на березі в наметах, що страшенно сподобалось панні Хмелевській). Весільний поїзд, як добре військо, не просто було переправити — багатьом довелося скупатися в холодних весняних водах Дніпра...

— Ах, ах! — метушилася на березі панночка Хмелевська і плескала в долоньки. — Як це, напевно, здорово — скупатися в самому Дніпрі?!.

Вигукувала, доки якийсь мокрий гусар, що саме скупався в тому Дніпрі разом зі своїм конем, не сказав їй щось таке, що цнотлива панночка, зашарівшись, хутчій сховалася в наметі.

Воєвода Юрій Мнішек, під орудою якого рухався весільний поїзд його дочки, велів жовнірам взятися за переправу, як за свого противника, але браві вояки, подлубавшись кілька годин (багато з них ще й скупалося), так і не змогли їй дати лад.

Тоді воєвода — певно, з безвиході — звернувся до святих отців, прохаючи їх молитвами «зміцнити переправу». Але чи святі отці того разу недбало поставились до дорученого їм завдання, чи слово їхнє не дійшло до небес (а заодно й до Дніпра), але тільки і після їхніх молитов велика ріка не вгамувалася. Навпаки, ще дужче розгулялася, і благенька переправа сама вже ледве трималася купи, скрипіла й на очах розсипалася...

Квітень того року — всупереч своїй назві, коли все має квітнути, — видався зовсім не квітучим, але вельми холодним. Сонце сяяло і не гріло, і небо хоч і було голубим, але чомусь дихало холодом, і води Дніпра хоч і блакитніли, але блакить та не бадьорила, а проймала до кісток.

Лише в кінці другого дня якось впорались з клятою переправою і, слава Богу, переправились без втрат, не рахуючи тих, хто, скупавшись в холодній воді, надсадно бухикав.

І весільний поїзд вже лівим берегом покотився все тією ж галасливою юрмою-галайстрою — то відходячи далеко вбік од Дніпра, то знову до нього наближуючись, але неухильно прямуючи до Смоленська.

Іржали коні.

Скрипіли колеса.

Скакали вершники, і груддя вологої землі летіло з-під копит коней.

Гусари, гарцюючи там і сям та носячись сюди й туди вздовж валки, співали хвацьких молодецьких пісень, у яких самі себе й славили як шляхетних лицарів, які можуть запросто й світ підкорити! А втім, якщо судити з їхніх пісень, світ від можа й до можа — від моря й до моря — тримався тільки тому, що були вони — шляхетні лицарі!

18 квітня нарешті переїхали офіційний кордон Московського царства на річці Іваті (для весільного поїзда там заздалегідь було наведено міст — вельми, до речі, пристойний). Але на порубіжжі поїзд весільний чомусь зустріли не знатні бояри, що їх для цього буцімто заздалегідь послав цар, а якихось чотири «худо» зодягнених московити: «людішки не знатні». Це дещо аж розчарувало воєводу Мнішека. Але — робити нічого, рушили далі. В супроводі тих «худо» зодягнених московитів не знатного роду. Рушили вже по московській землі. Під грім труб і гуркіт барабанів (музики старалися). Воєвода почав непокоїтись. Встрічні московити надто підозріло оглядали поїзд і були явно розбійниками з великої дороги. Принаймні, так здавалося панові воєводі. Особливо московити витріщалися на ксьондза Савицького. Можливо, тому, що він був у тих краях першим ченцем-єзуїтом, якого московити тамтешні бачили в живі очі. Забувши про царицю, все доскіпувалися, якої він віри, якого сану і чи багато в поїзді цариці ченців та католицьких попів...

Урешті-решт, це змусило отця Савицького прочитати учасникам весільного поїзду щось як цілу проповідь, у якій він застеріг співвітчизників від необережної поведінки, аби бодай мимовільно — Боже борони, свідомо! — «не посіяти непорозуміння чи ворожнечу і не законфліктувати з мешканцями Московської держави».

— Нема краю без звичаю, — завершив свій імпровізований виступ отець Савицький, — а тому треба ставитися не лише лояльно, а й дуже обережно і неодмінно з повагою до звичаїв людей, через чиї землі ми будемо далі рухатися...

До отця відразу ж приєднався воєвода Мнішек і видав у дорозі кілька наказів з роз’ясненням, як полякам триматися в землях московитів та як урегульовувати спірки та непорозуміння між поляками і «москвою» — якщо такі, звичайно, виникнуть в дорозі. Хоч краще, аби вони не виникали.

Але гоноровиті гусари навіть не захотіли прислухатися до наказів та порад пана воєводи, заявляючи, що тутешня чернь і хлопи не є для них достойними людьми, аби ще на них звертати увагу, — пся крев! Вони всі лотри і розбишаки, тоді ж як ми — ясновельможне панство і мусимо тримати бидло в покорі! Зрештою, вони супроводжують не кого-небудь, а саму царицю московську, тож московити — від хлопів до бояр — мають перед нею, повелителькою, листом стелитися.

Марина, почувши такі заяви гусар, промовчала — вона вже почала входити в роль цариці. Їй лестило, що учасники весільного поїзду вже звертаються не до її батька, хоч він і вважався на час подорожі старшим, а до неї і виконують лише її вказівки. Це починало дратувати гоноровитого воєводу, який не звик терпіти непокору від кого б то не було, а особливо від власної дочки, тож він намагався гнути своє. Та раптом дочка — Єзус Марія! Матка Боска! До того покірна батькові — почала показувати зубки. Свій норов! І навіть дозволила собі відхиляти батькові вказівки і заохочувала те робити інших. Принаймні, так почало здаватися панові воєводі. Пан воєвода кипів, змушений привселюдно — дочка все ж таки й справді цариця — погоджуватися з думкою Марини. Тож звідтоді її вказівки все більше й більше брали гору, і пан воєвода мирився з цим — принаймні поки що.

Проїздили пустельними, щоб не сказати, глухими краями, де іноді за цілий день і села не бачили. Лише якісь дими на обріях, що, там і там здійнявшись до неба, так само загадково й зникали. Мандрувати у ті часи та ще землями Московії було вельми небезпечно. На торгових шляхах орудували зграї розбійників, які нападали на купецькі каравани, а тому купці ніколи не їздили поодинці, а об’єднувалися у великі і добре озброєні загони. Стоянки таких купців нагадували воєнний табір і називалися товаром. (Кожна стоянка — це товар.) А тому й слово «товариш» тоді мало дещо інший смисл — той, хто належав до одного табору, до одного загону й одного товару.

Знаючи це, воєвода Мнішек був щомиті напоготові і до цього закликав гусар та жовнірів. Але поки що Бог милував. Правда, якось, коли поїзд котився покинутою дорогою мимо ліска, трапилася пригода. З гиком і свистом раптом з того ліска вихопилася якась галайстра на «худых лошадишках». Вершники, хто у що вбраний, в основному лісові люди, сиріч розбійники, сиділи на конях охляп і були озброєні загостреним кіллям, вилами чи й просто знаменитими руськими «дубінушками», або різним «дрекольем». Галайстра та вигулькнула з наміром пограбувати проїжджих, але наткнулася на добре організований захист жовнірів та гусар. Вони й розбили тих «худых людишек», а кількох з них наздогнавши, добре відлупцювали і пригнали до поїзда. То були густо зарослі — тільки носи й стирчали на їхніх обличчях — мужички, які в тамтешніх краях промишляли розбоєм.

— Пся крев!!! — спалахнув пан воєвода і велів гусарам: — Пустити цих лотрів і розбишак під шаблі!!! А коней їхніх забрати!

Гусари вже збиралися виконати наказ пана воєводи — та й чого довго воловодитися з розбійниками, дороги від них треба очищувати, і за цим повинна слідкувати держава, — але тут у справу несподівано втрутилася Марина.

— Стривайте, — веліла гусарам, — коней можете забрати, а цих людішек відпустіть. Я не хочу розпочинати своє знайомство з Московією із пролиття крові.

— Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!

— А я сказала... сказала вам: відпустіть. А тому й виконуйте моє повеління!

«Худі людішки», почувши, що перед ними цариця московська, почали дружно кланятись їй до землі (дехто з них попадав на коліна і бив поклони), називали її матушкою та дякували — за дароване життя.

— Бес попутал, — бурмотіли, кланяючись та мнучи в руках облізлі вовчі малахаї, що правили їм за шапки. — Век не забудем твоей милости, матушка наша. Дай-то Бог тебе здоровьица и долголетия на троне в Москве. А мы хоч и худые людишки, но будем тебя славить-то.

Марина була потішена — це ж уперше на московській землі її як свою царицю визнають московити, бодай і «худые людишки». А тому випросталась і наче аж зростом повищала, а лице її, зазвичай веселе і привітне, трохи по-дитячому ще припухле, раптом зробилося холодним і владним. Такою її до того не бачив і батько. Подивований, лише буркнув гусарам:

— Виконуйте повеління цариці!

Розбійників і лотрів (правда, забравши їхніх конячин — з поганої вівці хоч шерсті жмут) відпустили з миром.

Задкуючи, вони все кланялись і кланялись Марині, як заведені, та раз по раз величаючи її матушкою.

— Єжай спокойно, матушка, до самої Москви тебя и твоїх людішек, тоїсть господ, ніхто й пальцем не тронєт-то. Спіши до свого білого ворона.

— До якого це... білого ворона? — Марина вже хотіла було сідати до карети, як і зупинилась, повернувшись до тих лотрів. — Ви про що, панове... Тоїсть людішки.

— А того, матушка наша. На Русі раз на сто років з’являється білий ворон. І несе він або добро, або зло. Це вже як повезе Русі, знацця. Він уже з’явився в Москві, і ти до нього спіши, матушко царице. До білого ворона свого.

— І що білий ворон цього разу приніс Русі? — поцікавилась Марина.

— Поживем — увидим, коли зрячие-то. Може, добро приніс, а може, і зло — нам до зла на Русі не звикать-то. А ти поспішай, матушко.

— Чого маю поспішати, як білий ворон сто років живе, — сам казав.

— Не те вчула, матушко. Не так мій сказ пойняла. Це ворон білий раз на сто років на Русь прилітає. А в самого у нього вік недовгий. Башку йому могут свернуть — у нас на єнтоє дєло много скусних мастєров. Та й білі ворони довго не живуть. Бо вони білі, знацця, не такі як інші. Тому й поспішай, матушко ти наша! Може, ще й поспієш, покєдова єму не почнуть башку сворачивать. Та крилишки йому подрєзать, у нас і на єнто мастаки єсть.

— Про що тобі пасталакав руський лотр і розбишака? — запитав її батько.

— Та-а... байку про якогось білого ворона, який прилітає на Русь раз на сто років і якому неодмінно руські скручують, як він сказав, башку. Буцімто він уже цього разу прилетів, і я маю до нього поквапитись. Бо вік у нього короткий. Він білий ворон, а білі ворони довго не затримуються у світі.

— Не треба, дочко, слухати пасталакання хлопів!

— А мені здається, що той хлоп має слушну рацію — на жаль. Вік у білих воронів і справді може бути недовгим.

Стурбований пан воєвода звелів перешикувати весільний поїзд і наперед відрядив загін гусар — для розвідки, чи не чекає їх ще де-небудь засідка волоцюг, якими аж кишіли дороги Московії. Марина в супроводі охорони й жінок та фрейлін їхала ближче до кінця поїзда, де ніхто не міг здогадатися, що цариця саме там, а не на чолі кавалькади.

Але дорожні пригоди на тому не скінчилися. Майже з кожного села — великого чи малого, чи й просто хутірця десь у вибалку, — мимо якого гамірно і велелюдно проїздив весільний поїзд, часто й з піснями (гусари хвацько виводили своїх похідних), на дорогу неодмінно виходили цілими гуртами селяни — чоловіки, жінки, діди, діти. Виходили вітати царицю і щось у неї просити — нагода ж бо яка! Коли ще мимо твого Богом забутого закутку проїде «справжня» цариця московська! Тож неодмінно щось у неї просили (проси побільше, дасть менше, і на тім слава Богу!). А найперше просили захисту від боярського та дворянського свавілля й утисків та звичайно ж надії на краще.

Білобороді діди, схожі на біблійних апостолів, у білих сорочках до колін, врочисто, з набожною святістю несли ікони (виходив своєрідний хресний хід, бо й хрести несли), якими й вітали — осіняли — поїзд цариці. Чутки про те, що на Русь їде хоча й іноземка, але «справжня» цариця, яка стоїть за простий народ, збудоражили ті краї від Дніпра й до Москви. Особливо ж на шляху слідування Смоленськ—Вязьма—Дорогобуж—Москва, через які проїздив кортеж, і всіх підняли на ноги. Народ заворушився, всі хапали ікони та хрести і бігли на дорогу. Та й коли ще таке трапиться, що мимо твого села проїздитиме сама цариця!

Гусарам було суворо заборонено відганяти з дороги таких прохачів. Зупинялися. До селян, як старший поїзда, виходив пан воєвода Юрій Мнішек. Власне, виїздив на гарному коні, буланому в яблуках, і від імені цариці вислуховував, морщачись від крику-галасу та сліз, коли всі разом галасували про те, що в них наболіло на душі, і від імені цариці обіцяв...

Навіть не дуже прислухаючись, про що просили холопи Московської Русі царицю Марину — чи не все одно, про що?

Що таке обіцянка, знали й самі селяни, адже вони були творцями тих поговірок, що ходили на Русі: обіцянка-цяцянка, а дурень їй радий. Знали, але вірили, що то десь так (обіцянка-цяцянка), а їм і справді цариця що пообіцяє — те й виконає, і життя їхнє неодмінно стане кращим. Чи, принаймні, хоч трохи терпимішим. Простіше, людським. Тим, яким воно й повинно бути. Чогось більшого вони й не прохали. Лише людського життя. Пан воєвода від імені цариці обіцяв...

Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.

А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.

З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» — патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником — як нині кажуть, оратором).

— Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльо­зами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі — та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.

Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.

Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.

І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.

— Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, — наша цариця, — кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). — Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.

І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.

Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.

— Встаньте, люди мої, — веліла їм Марина.

— Не встанемо, не встанемо, матушко ти наша, — голосили жінки, колінкуючи до Марини. — На тебе, як на Бога, остання надія наша. Клятий Годун нас у ярма позапрягав, боярам своїм на поталу віддав, а вони чинять, що хочуть! Мають нас за бидло, а ми такі ж Божі створіння, як і вони. А просвітку нам від них немає. Клятий Годун...

— Але ж Годуна вже немає в Кремлі, — подивувалася Марина. — І навіть у цьому світі. Сьогодні царює на Русі Дмитрій Іванович.

— А ми тебе й благаємо, матушко, заступитися за нас перед царем Дмитрієм Івановичем. Хай він дасть нам хоч дихнути. Визволи нас з кріпацтва, у яке Годун нас ще далі позаганяв...

— Ледве-ледве голод пережили, — кричали з другого боку. — Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається — шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.

— Бидло ми для них, худоба!

— Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.

— Кріпаки? — Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).

— Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, — шепнула старша фрейліна. — За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.

— Людина — чиясь власність? — не йняла віри Марина.

— Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити — і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.

— Це ж просто... просто розбій!

— Розбій, матушко, розбій, — загули селяни.

— Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, — твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. — Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! — Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.

Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді — в листопаді — закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.

— Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, — благали селяни. — Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.

З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.

Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?

І мусила обіцяти — нічого не вдієш.

— Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, — таки вжила це слово, хоч і не хотіла, — обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!

Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.

— Зворушити мало, — одказувала Марина. — Нещасним треба допомагати.

— Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? — не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.

Марина мовчала.

— Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми — ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.

— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?

— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.

Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.

Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.

— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!

Далі ніби все наладилося.

«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».

В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».

Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».

З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)

А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.

Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.

— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.

— Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві — що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.

Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...

Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному — дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» — чисті ізби, — хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», — а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети — добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче — хоча куди вже дужче? — посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все — карети, коні, люди — були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.

Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), — гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».

— Погода поки що не є в моєму віданні, — сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. — Звертайтеся за більш точнішою адресою — до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.

Але гусари раптом почали вимагати — і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! — збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...

Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були ви­слані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших — по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», — 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна — звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III — за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)

У Смоленську на Марину чекало перше випробування, адже це була, по суті, перша зустріч у першому російському місті Марини Мнішек з її новими підданими. Всі хотіли узріти нову московську царицю — яка вона? А тому чи не все місто висипало зустрічати царицю, про наближення якої вістка вже долетіла до міста. Оскільки цариця мала зупинитися у фортеці, де було безпечніше і де охорона була надійною, всі вали і мури були як обсипані людом. (Пізніше один з тих, хто супроводжував Марину Мнішек, свідчитиме, що «народу буде до кількох десятків тисяч, які чолом били і соболів дарували».)

ДО КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ, ЯКІ ЧОЛОМ БИЛИ І СОБОЛІВ ДАРУВАЛИ...

Навіть сама Марина не сподівалася на таку зустріч її нових підданих. Коли вона, підтримувана гусарами, вийшла з розкішної карети, оббитої соболями, що її в Смоленськ доставили дванадцять білих коней (перед в’їздом їх старанно повідмивали від грязюки), як до неї рушило місцеве духовенство з образом Пресвятої Богородиці. Під малиновий передзвін смоленських храмів отці піднесли ікону, аби цариця приклалася до неї губами. Що й зробила Марина. Потім піднесли хліб і сіль — ці православні звичаї були Марині, як і всім її співвітчизникам, дещо дивними і незнаними, але довелося звикати й до них. Адже — на чиєму возі їдеш, того й пісні співай, істина давня, але вірна.

Бемкали дзвони, народ на мурах кричав: «Слава цариці московській», з-за хмар раптом виглянуло сонце і все залило яскравим сяйвом — у Марини аж з душі відлягло. Перше ви­пробування вона витримала, і всі лишилися задоволені новою царицею і зичили їй многая літа, гарного весілля і доброго владарювання на Русі.

— Ты наша матушка, а мы твои детки! — вигукували на стінах, і Марина була зворушена до сліз і в ту мить вірила, що вона й справді ощасливить своїх «деток».

Коли закінчилася церемонія зустрічі, бояри влаштували щедрий обід для воєводи Юрія Мнішека, а цариця, зіславшись на дорожну втому, обідала окремо із своїми людьми — скромно і непримітно.

Пан воєвода на радощах чи не перебрав на обіді, тож наступний день, стогнучи й крекчучи, прокачався в ліжку, негоден до подальшої дороги. Лише 23 квітня йому трохи полегшало, тоді ж відслужили католицьку месу (що було не­звично для православних, які, товплячись, ламали всі огорожі та дивувалися незвичній їм музиці й самому обряду), але мусили звикати. Кожна з сторін мусила до чогось звикати: православні до католиків, католики до православних, але звикання йшло з трудом, і досить було однієї іскри... Тим більше, поляки й «москва» раптом почали задиратися. Ініціаторами сутички виступили гості, які — як потім писатимуть історики — надто рано відчули себе господарями країни, яку вони ще не могли спізнати по-справжньому. «Оскільки ж наші суворо з «москвою» обходилися, — свідчитиме один з учасників весільного поїзду цариці, — то призначили суддів і записали правила. Але тих правил ніхто не виконував...»

Поляки намагалися показати свою зверхність.

Московитам це не сподобалось одразу.

— Ми ще придивимося, які у цариці слуги, — нахвалялися вони. — Щe не встигли й приїхати до нас, як уже забагли в наших ізбах хазяями поставати. Чи не рано, дорогі наші гості? А ми такі... Як гості не шануватимуть наших дідівських звичаїв, можемо таким гостям і від воріт поворіт влаштувати!

Що згодом — і досить швидко — так і станеться...

Того ж дня, як воєвода Юрій Мнішек, оклигавши після бенкету, зміг вибратися на коня, весільний поїзд цариці залишив гостинний Смоленськ — смоляни проводжали його за фортечну браму. Знову довелося переправлятися через Дніпро, але цього разу з лівого берега на правий. Дніпро все ще був бурхливим і невгамовним, хвилі хіба ж так розбушувалися на його просторах, і переправа ледве трималася купи. Як і під Оршею, де вперше переправлялися через Дніпро, тільки з правого берега на лівий, так в Смоленську теж лучилася пригода — кілька учасників весільного поїзду опинилися у воді, дехто (переважно слуги) навіть втопився.

Далі дорога слалася на Вязьму, а від неї вже прямцем на Москву. І хоч дорога була дещо кращою, але все одно лучалися пригоди, адже попереду було чимало річок, через які переправлялися теж не без приключок. І Марина вже почала непокоїтись, чи вдасться їй коли-небудь дістатися омріяної Москви, де її — як передавали гінці — з великим нетерпінням чекав цар Дмитрій, чи вона, як фата моргана, маревом блукає на обрії... Білі коні знову почали на грузьких дорогах вибиватися з сил, поопускавши голови й хвости, брели, заляпані весняним багном, і це Марині видавалося недобрим віщуванням. Та й час од часу виникали спірки її співвітчизників — надто гоноровитих, до речі, — з місцевим населенням, де-де вже доходило й до сутичок, які ледве вдавалося панові воєводі якось гасити. А все тому, що поляки вже уявляли себе господарями Московії, а московитів — чи не своїм бидлом. («Ми, пся крев, ясновельможні, а вони — хлопи! Тож мають нам, панам своїм, коритися покірно й смиренно!»)

Марина гадала, що це всього лише неминучі витрати, обумовлені довгою і тяжкою дорогою та весняним бездоріжжям і погодою, коли зверху сіялось, а знизу хлюпотіло... Гадала, не підозрюючи, що то був лише початок чогось жахливішого, що врешті-решт усе зведе нанівець...

Старша фрейліна Марія (взагалі, вона була німкенею польського походження і мала потрійне ім’я — Луїза-Марія-Вільгельміна, але Марина, аби простіше, звала її лише одним ім’ям — Марією) завжди наче відчувала — і як це їй вдавалося? — коли цариці нудно, тоді й з’являлася в її кареті — ласкою покірною і лагідною.

— Фрейлейн Марино, — так вона за німецьким звичаєм дозволяла собі звертатися до цариці, як звертаються німці до незаміжніх жінок, — знову занудьгувала? Нічого не вдієш — дорога до Москви довга й одноманітна. Та ще й весняна сльота. Але в гарній бесіді час минає швидко, тож я й спробую з дозволу фрейлейн Марини розважити її бесідою. Та заодно й у дечому її просвітити — звичайно, із згоди самої фрейлейн Марини. Минулого разу, якщо мені не зраджує пам’ять, ми з фрейлейн Мариною любесенько бесідували про родовід її мужа, царя Дмитрія Івановича, який тому Іванович, що батьком його є цар Іван. Ось про царя Івана й почнемо. Фрейлейн Марині варто знати, яким був батько її мужа. Так, на всяк випадок. А раптом знадобиться? Та й треба знати родовід мужа.

Марія й так дозволяла собі розмовляти з царицею. Вона була старшою серед її фрейлін (з німецької перекладається як панночка), що складалися з дівчат та неодружених жінок не простих родів. Марія теж, як і велить етикет, була неодруженою, хоч вік уже й підпирав її до цього дійства.

В довгій і, таки ніде правди діти, нудній дорозі Марія (вона ж Луїза-Марія-Вільгельміна) таки розважала царицю Марину, а заодно й просвіщала її, що було не зайвим: на Русі Московській (Московській, підкреслювала, адже раніше була Київська Русь, але то зовсім інша держава), так ось на Русі Московській правителі-монархи звалися великими князями. Себто головні, такий титул собі присвоїли князі Московські. Пізніше вони себе титулуватимуть уже як князі — великі! — ВСІЯ РУСІ. Великим князем всія Русі з 1533 року і був великий московський князь Іван IV Грозний, тиран, між іншим, з тиранів, яких і світ ні до нього, ні після не знав.

Природа відпочила на останніх Рюриковичах. Прадід Івана Грозного, великий князь Василій Темний, слабував на розум та волю. Батькові тирана було вже за п’ятдесят, коли народився спадкоємець. Інші в сім’ї бабці Софії Палеолог страждали від нервових хвороб. Брат царя Юрій був не сповна розуму.

Сам Іван чи не щодень скаженів від люті — з приводу і без. Коли на нього находили напади роздратування, у нього на губах виступала піна, казали, як у коней. Гнів виникав з найменшого приводу. Жертвами ставали не лише люди. Так, Іван якось велів порубати на шматки слона. Бідна тварина провинилася тим, що відмовилася опускатися перед царем на коліна. Мабуть, був божевільним — не інакше, розповідала старша фрейліна Марія. Він тільки те й робив, далі жахала вона Марину, що страчував невинних людей, нещасних своїх підданих. «Навіть, — ще з більшим жахом додавала пані Марія й блідла, — власноручно... Так, так, своїм гостро заточеним посохом проштрикував на смерть приближених, тих, хто йому чимось не догодив чи видався підозрілим... Навіть не пощадив свого старшого сина Івана — провалив йому голову, і той помер у муках... Убивав він, ох і вбивав! А під час Лівонської війни, захопивши Полоцьк, цар Іван у 1563 році проголосив себе князем Полоцьким і велів усіх євреїв з їхніми сім’ями потопити в річці, а бернардинських ченців перебити, латинські церкви поруйнувати дотла! Часто Іван Божевільний, якого чомусь прозивали благородно — Грозним, — на гарненькому лиці пані Марії проступав просто-таки переляк, — влаштовував повальний гріх!.. Ходили дикі чутки про розпусту російського царя. Безберегу і злочинну. Вінчання Івана Божевільного на царство відбулося у 1547 році — великим князем він на той час побув десь із чотирнадцять літ. І відбулося за прикладом київського, теж великого князя Володимира Мономаха, із покладанням вінця, золотого ланцюга і барм царя Костянтина і було зело врочистим... Ось з того часу, — просвіщала московську царицю старша фрейліна, — руські владарі і стали йменуватися царями-государями всієї Русі. Але зберігаючи в своєму титулі, за традицією, і звання великих князів. Звідтоді Московська Русь стала унітарною — себто єдиною, яка інших об’єднує, — монархічною державою. За Івана Грозного, якому годилося б бути Божевільним, — нагадувала пані Марія, — всі монархи, в тім числі й муж твій Дмитрій Іванович, стали називатися на Русі царями...

— Ах, як... цікаво, — Марина ледве стримала позіх (карету гойдало-хилитало, і це навівало міцний сон, з яким вона надсилу боролася).

— Буде ще цікавіше, моя дорога ясновельможна панночко, як я перейду до безконечних женінь царя Івана. Він був вельми женолюбивым, ця, даруй, худоба-скотиняка! Женився вісім чи дев’ять разів, не рахуючи численних наложниць. Сам же він хвастав, що збезчестив 1000 дівчат. Навіть перед смертю поліз під юбку до невістки — дружини сина Федора.

Спершу він женився на Анастасії Романовій — «кроткой голубице» — і прожив з нею тринадцять років. І вона йому народила синів... Другою жоною після смерті Анастасії стала Марія Темрюковна, дочка казанського князька, — вельми гарна, але й вельми... гм-гм... вільного норову й поведінки, недостойної матрони. Коханців міняла чи не щодня.

— Справді, вельми цікаво, — буркнула Марина. — Принаймні, вже стає цікавіше.

— Тому згодом цар зачинив її у Кремлівському палаці без права виходу — довічно. Там вона й сконала — мабуть, цареві слуги допомогли їй відправитись в інший світ, де заміжній жінці можна мати ще й коханців. Пізніше, перебравши багато наречених, Іван вибрав бояриню Марфу Сабурову. Але чи не відразу ж після вінчання вона раптом померла, хоч до того була здоровою і на хворість не скаржилась...

— Виявляється, у Кремлі й таке могло бути?

— Буцімто Марфу Сабурову отруїли — з наказу царя. Чимось вона йому не догодила чи він швидко до неї охолов... Потім була Анна Колотовська. І хоч за православними правилами дозволялося женитися лише до трьох разів («Ого!» — вигукнула Марина), Іван, задушивши митрополита Філіппа, який не давав йому дозвіл на ще одне вінчання, домігся права вінчатися стільки разів, скільки він сам хотів... Анна Колотовська, як і її попередниця Марія Темрюковна, відзначалася пристрастю до добрих молодців — цар старів і став їй байдужий. У її коханцях був і молодий князь Ромодановський. Він проникав у палац Анни під виглядом... боярині Ірини. І сталося так, що та «бояриня Ірина» впала в око самому царю Івану. Він одразу ж забаг провести з нею ніч кохання і велів негайно стелити постіль... Аж тут і виявилось, що то ніяка не «бояриня Ірина», а князь Ромодановський...

— Ax, ax, як любить вигукувати панна Хмелевська, плескаючи при цьому в долоньки, — це страшенно цікаво, — вигукувала Марина, і з її сну-дрімоти й сліду не лишилося. — Розказуй, Маріє, що було далі... Це ж так здорово! Поліз, даруй, до «боярині Ірини», а вона раптом виявилася — ха-ха-ха! — князем Ромодановським!

— Справді весела історія! Але не для самого князя Ромодановського. Бо цар власноручно убив Ромодановського своїм гострим посохом — проштрикнув князеве серце наповал, щоби знав, як до цариці на любовні пригоди бігати.

— Справді... не весело, — зітхнула Марина. — Ох, любов, до чого вона тільки не доводить чоловіків. Та й жінок... Але що було далі?

— Цар віддав Анну своїм опричникам, і вони її гуртом ґвалтували доти, поки це їм не набридло. А потім Анну по­стригли в черниці.

— Які жорстокі ці руські! І взагалі, оригінали: зґвалтували царицю, а тоді відправили її до монастиря.

— Але й це ще не все, моя ясновельможна панночко, — захоплено — чому захоплено? — розповідала далі Марія. — Під ім’ям схимомонахині Дар’ї Анна під замком провела 54 роки, доки й не померла од старості.

— 54 роки під замком?

— Атож! А тим часом у царя Івана був шлюб з княгинею Марією Долгоруковою. Її — буцімто за втрату цноти ще до шлюбу — цар велів запхати під лід Москва-ріки, що й було зроблено.

— Бідна, бідна Марія!..

— Еге ж. Загуркотіла під лід за те, що буцімто не вберегла своє дівоцтво, — а що було насправді тому причиною, хто тепер скаже. Після того цар Іван довго не женився, а задовольняв свою хіть непомірну із тими жінками, які щовечора його обмивали і змащували мазями... Але розпуснику й цього було мало, — жахно розказувала далі старша фрейліна. — Казали, що опричники викрадали для нього дівиць і навіть заміжніх жінок!

— Який жах, — Марина, здається, справді-таки почала жахатися. — Та невже ж так і було?

— Було, було, ясновельможна панночко, такий у тебе... е-е... тесть. Чоловік, чию жінку хапали опричники, мусив ще й радуватись, якщо його жону повертали од розпусника-царя живою. Так, наприклад, віднявши в одного дяка жону і дізнавшись, що дяк сприйняв це як образу (не міг же він в такій ситуації ще й радуватись — не божевільний же він!), Грозний, який насправді Божевільний, велів повісити зґвалтовану ним дячиху над порогом її будинку. Що й було виконано опричниками, такими ж лютими, як і їхній схиблений цар. В іншого дяка жона в подібній ситуації була повішена над столом — тільки за те, що її чоловік не виявив бурхливої радості з того, що жону його зґвалтував — привселюдно — цар-государ...

— Страшні звірства чинив Іван і в Новгороді, — розказувала далі пані Марія, — де спершу дубцями було перебито ігуменів та монахів.... А вже потім хапали всіх підряд — навіть жінок та дітей. Замучених, але ще напівживих, їх скидали у річку Волхов з мосту. Рікою плавали опричники і баграми та сокирами добивали тих, хто випливав. І таке чинилося в Новгороді протягом п’яти тижнів!

— І після цього цар Івана знову одружувався?

— Ще й як. Оскільки треба було, аби в царя була цариця, то він взяв собі в жони сімнадцятилітню Анну Васильчикову...

— Бідна Анна...

— Еге ж, бідна-бідна! Жоною деспота-царя схибленого вона пробула всього лише три місяці й померла.

— Мабуть, допомогли їй відправитися на той світ?

— Атож. Не без цього. А потім у царя була Василіса Мелентьєва, чийого законного мужа Грозний велів отруїти. Аби заволодіти його жоною. Мужа отруїв, жоною його заволодів, але й з нею недовго прожив. Аби відомстити цареві за вбивство мужа, Василіса зраджувала його з коханцями. Цар від люті аж сатанів... А втім, він завжди сатанів, бо сам був дияволом у плоті людській. Так ось, коханця він убив — посохом своїм гострим груди йому проштрикнув. І велів пристойно його поховати — навіть у домовині. І приготував ще одну домовину. У неї й поклали царицю Василісу і закопали — живою, поруч з її коханцем...

— Ти мене й геть розвеселила, — зітхнула Марина. — Та гаразд... Як там далі було в царя Івана по жіночій лінії, все ж він мовби мені тесть.

— Нарешті Іван женився на дочці боярина Федора Нагого Марфі, яка і народила йому сина Дмитрія — нинішнього царя Московії і твого мужа, найясніша пані... Живучи з нею, цей тиран і відправився на той світ, а цариця Марфа Нага тому й уціліла і нині живе та здраствує, що цар першим помер. Не встиг її звести у могилу, як інших своїх дружин... Цариця Марфа буде тебе зустрічати в Кремлі разом із сином своїм царем Дмитрієм Івановичем.

Марина довго мовчала, вражена розповіддю Марії про шлюбні пригоди Дмитрієвого батька, а тоді зітхнула (як Марії здалося — тяжко) і мовила кудись у простір, поперед себе:

— Сподіваюсь, його синочок, цар і мій муж Дмитрій, не буде таким велелюбним і жорстоким, як його вінценосний батечко?

— О ні, ні, цар Дмитрій зовсім-зовсім не такий, як його божевільний батечко!

Марина з подивом глянула на свою старшу фрейліну.

— Звідки ти знаєш, що так речеш? Аби мене заспокоїти? Один Господь знає, який насправді цар Дмитрій, синок Івана Грозного, котрому, як ти кажеш, годилося б зватися Божевільним. До речі, як він закінчив свої земні дні — Грозний, котрий насправді мав би зватися Божевільним?

— Сливе, Господь таки покарав ката-царя і послав йому якусь жахливу хворобу. Цар почав живцем гнити. Зсередини. Він і дух свій смердючий спустив не зовсім ще старим, але на вигляд був уже старезним дряхлим дідом.

За життя це був розповнілий брезклий і малорухливий чоловік. На вигляд був старіший своїх 53 років. Обличчя його було неприємним, жорстоким, з відвислим носом, гидливо стиснутими губами і масивним підборіддям. Він швидко постарів, онемощів, висох і зсутулився. Коли він помре, тіло його розбухне. Від нього йтиме гидотливий запах, а шкіра звисатиме шматтям. Туди йому й дорога!

І обидві вмовкли, цариця і її старша фрейліна. Карета похитувалась, підстрибувала на нерівностях — здавалося, що дорога з них лише і створена, — і швидко їх заколисала, і вони обидві, притулившись одна до одної — цариця і її служка, — смачно похропіли...

Біля Дорогобужа весільний поїзд цариці Марини зу­стрів кравчий царя князь Ликов і передав листа, у якому цар Дмитрій «радувався щасливому в’їзду пана воєводи і цариці, жони своєї, в державу свою». А ще передавав, що «при потребі наказано забезпечити їм усілякі зручності в дорозі». І що він «з радістю чекає їхнього приїзду».

Невдовзі в дорозі вигулькнув і посол Афанасій Власьєв, який було покинув весільний поїзд цариці ще в Смолен­ську і помчав наперед із невеликим загоном, безперестанно міняючи коней, — аби порадувати царя, що жона його вже в Смоленську, який «зело здорово вітав свою царицю».

І вигулькнув теж із посланням царя Дмитрія Івановича, у якому той просив воєводу Юрія Мнішека, аби він «принаймні, на ста конях приїхав раніше до Москви для того, аби усно обговорити приготування до весілля та інші церемонії...». Заодно посол привіз Марині нові «дуже багаті дарунки» від свого повелителя. Зокрема й «брильянтову корону і пов’язку на шляпу». А знаючи пристрасть Марини до перлів, передав їй через посла «чотири нитки великого східного жемчугу і кілька десятків трохи менших». А ще передав пару золотих годинників — «одні у барані, другі у верблюді», аби ясновельможна могла рахувати години й хвилини, які ще лишалися до зустрічі з її любим мужем, котрий з великим нетерпінням чекає її у Москві.

Марина була задоволеною.

Воєвода Юрій Мнішек теж.

У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви — вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з її супутників, цариця бояр, які її супроводжували від Смоленська, обрадувала парою крашених яєць «и вышитыми платками от своей руки», а кращих служилих людей «одарила очень красивым куском полотна». Заодно веліла на честь її прибуття до Вязьми повипускати з тюрем в’язнів, аби вони змогли помолитися за її подальшу дорогу до Москви.

Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.

Невгамовна фрейліна Хмелевська оббігала чи не весь палац і, повернувшись до цариці, захоплено плескала в долоньки:

— Ах, ах, панночко ясновельможная, цариця москов­ська! Це так символічно, що ти знаходишся в палаці того Годуна, який багнув царя Бориса зжити з цього звіту! Але сам змушений був його залишити... І ось ти в його палаці, а завтра-позавтра будеш у Кремлі. Ах, ах скільки цікавого колись буду розказувати своїм майбутнім дітям! Ах, ах!.. Як я рада і горда, що причетна до самої історії! І як би було здорово, аби наші не затівали спірок і чварів недобрих з «москвою»!.. Я переконана: ніякі розбрати до добра не доведуть. Особливо нас, ми ж бо в чужій країні, яка ще тільки-тільки має стати нашою — якщо взагалі коли стане.

Бідна фрейліна, вона наче відчувала, що від конфліктів поляків з «москвою» постраждає однією з перших... І накладе у тих чварах головою. А в неї ж така була гарненька білява голівка — як у ляльки.

Та й сама вона була гарненькою, чи не казковою лялькою... Дуже хотіла після закінчення служби в цариці Марини вийти заміж — як фрейліна, вона не мала на це права. Фрейліни мали залишатися дівчатами, а жінки неодруженими. І панна Хмелевська назавжди залишиться дівчиною, і тих майбутніх дітей, що їм вона збиралась розказувати біля теплого каміна про свою причетність до пані історії, у неї так ніколи й не буде...

4 травня воєвода Юрій Мнішек, тесть царя Дмитрія Івановича, урочисто, як наче висока державна особа, в’їхав зі своїми людьми до Кремля. Оскільки ж у Москві був на той час інший календар, як у Польщі, то сталося це не 4 травня, а 25 квітня за польським календарем, себто воєвода повернувся на десять днів назад. Перед в’їздом до столиці цар прислав воєводі та його знатним родичам кращих коней, а з царської конюшні для пана воєводи був приготовлений баский кінь із сідлом, прикрашеним золотом.

Вже в передмісті пана воєводу, який їхав на тому подарованому коневі з позолоченим сідлом (наче полководець вступав у щойно захоплене місто), зустріли з поклонами найзнатніші дворяни та бояри московські — їх було буцімто аж... «Аж до полутора тысяч». Це хіба ж так потішило пана воєводу і налаштувало його на урочистий лад та піднесені думки про власну персону. Особливо коли пан воєвода дізнався, що його зу­стрічає «сам» боярин Петро Басманов, найвпливовіший серед бояр і особистий друг царя. Приємно було й те, що боярин вирядився в гусарський костюм, аби потішити пана воєводу. Басманов їхав на коні поруч з воєводою і розказував йому, як його величність зрадіє, коли нарешті побачить у Кремлі батька своєї жони...

Історія зберегла свідчення, що саме тоді через Москва-ріку був наведений «дивовижний міст», зроблений «винахідливо, без опор, а тільки на одних канатах». До Кремля польські гості їхали крізь стрій «вершників, досить пристойно зодягнених», які стояли у два ряди і вітали пана воєводу як найдорожчого гостя.

Пан воєвода таким прийомом був здорово потішений і тільки вертів навсібіч головою, дивуючись, які знатні люди його зустрічають і щиро вітають. Збереглися також свідчення, що в день приїзду панові воєводі дали відпочити з дороги і на знак прихильності й приязні прислали багаті яства і напої з царського столу — Юрій Мнішек схвильований і захмелілий бенкетував чи не до ранку. Тим більше, його розважав один з найближчих до царя служителів князь Іван Хворостинін, який приїхав «провідати пана воєводу та виявити радість з приводу його приїзду в царство його Московське». Князь і воєвода не стомлюючись чаркували, а потім, відкинувши всякий етикет, обнялися — на знак братства між двома народами — польським та московським — і затягли на все горло якусь пісню... Що то була за пісня, вони й самі не знали, адже пан воєвода щось співав по-своєму, по-польськи, а князь затягував на свій, на московський лад, але обидва залишилися один одним дуже задоволені...

Другодні воєводу, який тихо стогнав від всеношної, проведеної за бенкетним столом, урочисто провели до Кремля — наче посла якої-небудь іноземної держави (пан воєвода вкотре був потішений і зворушений чи не до сліз). В царських палатах воєводу зустрів Дмитрій Іванович, новий руський цар. Як свідчать очевидці, він сидів «на троне, в одеянии, украшенном жемчугом, драгоценными камнями, в высокой короне, со скипетром в правой руке». Це ж треба, подивувався воєвода, який пам’ятав Дмитрія зовсім іншим, коли він як простий смертний жив у нього в Самборі, і вони чи не щодень зустрічалися, і воєвода тоді царевича по-панібратськи, ляскав рукою по плечу й частенько називав його просто Дмитром... Тепер же перед ним був зовсім інший «Дмитро», до якого боязко було й підступитися, — ліворуч і праворуч трону, на якому возсідав цар, товпилися в пишних вбраннях верхові (себто двірцеві) бояри та дворяни. На прийомі також був присутній Патріарх Московський, увесь Освячений собор, вся Боярська дума і всі знатні і найзнатніші бояри — прийом відбувався в Грановитій палаті Кремля.

Воєвода був милостиво допущений до царської руки і навіть після того, як ткнувся губами в царську руку, «говорил речь», буцімто — за словами одного шляхтича, який був при тому присутній, — промова воєводи так розчулила царя, що він нібито «плакал, как бобр». (Так і написано в спогадах.)

Злива пошанувань, одна одної вишуканіша і вражаючіша, линула на воєводу в Москві — бенкети, що змінювали один одного і були чим далі, тим розкішніші, — йшли безконечною вервечкою, де можна було від яств і питія швидко відкинути ноги — навіть витривалому і досвідченому в такому ділі. Екзотичні страви, вишукані вина, солодкозвучна музика і танці красунь з осиними таліями і звабливими грудьми та личками біля столів бенкетуючих теж змінювали одне одного. В кінці вечора, який закінчився лише наступного ранку, музикам і танцівницям від імені царя неодмінно вручали гарні й коштовні дарунки.

Цар Дмитрій Іванович незмінно був на тих посиденьках в центрі уваги, веселий не в міру, жартував — часто вдаючись до крутих і солоних словечок. І від тих його жартів присутні — так велено було — аж за животи хапалися, чим і потішали володаря Кремля. Він часто виходив перевдягатися і заявлявся то в гусарському (польському) вбранні, то в московському, і його парчеві жупани були розкішні, підбиті хутрами соболів і «унизанные жемчугом и всякими украшениями».

Догоджаючи тестеві, цар возив його на полювання, своє, царське, де якось на очах у воєводи вбив ведмедя — нарочито виставленого на царську забаву й потіху. (Із спогадів одного шляхтича: «Там среди других зверей выпустили также медведя, которого никто не смел трогать первым и с ним биться, сам царь, бросившись, убил с одного удара рогатиной так, что даже рукоятка сломалася. И саблей отсек ему голову. «Москва» радостно закричала, увидев это. Все обедали там же в шатрах».)

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, — якщо рахувати з 1147 року, коли — за Іпатіївським літописом — суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», — вже виповнилося 459 років.

Для міста — та ще для столиці — всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою — села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж — «крепост­ци») — «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!

Зіграла свою видатну історичну роль у заснуванні Москви теж жіночка. Гарна і вельми спокусливо-зваблива молодичка, жона постарілого боярина Кучки. Така вона була гарна, що князь Юрко Довгорукий (і тут йому знадобилися його довгі руки й нахабство, яке часто навіть світом править) — як глянув, так і закохався в неї до безтями. І простягнув свої довгі руки до Кучкихи. А вона... Вона, бісова жінка, забувши про свого законного (хоч і постарілого на той час, але ж Богом їй даного мужа!), так і прилипла до прийшлого князя — молодого, сильного, вдатного з себе і вельми нахабного, що жінкам теж подобається. І так полонила Юрка, що Юрко той, не довго думаючи, убив Кучку (братів його теж повбивав, у домовини їх поскладав, а домовини пустив, як кажуть, у вільне плавання Плавучим озером в глухих лісах), — аби той не заважав йому любесенько користуватися його жоною. (Нe будь жмикрутом: сам покористувався, передай ближньому!) А фортечку його — разом з селами — захопив собі. Треба гадати, як придане його коханки. І тоді ж убивця Кучки та викрадач його жони «вызде на гору и обозрев с нее очима своими (ясно, що не чужими) семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя (тим більше, задарма їх відхопив, чому б і «не возлюбить»), и повелевает на месте том вскоре соделати мал древен град и прозва его званием реки тоя Москва-град по имени реки, текущая под ним». Справді-бо, матиме рацію А. Дюма-батько, коли пізніше вигукне: шерше ля фам! Ось яку видатну роль у виникненні Москви колись відіграла жінка, яка успішно закрутила голову молодому й дієвому князеві, — слава вам, жінки наші!

Забравши боярські села, Юрко Довгорукий (от уже й справді довгорукий!) почав облаштовуватися у загарбаному краї, що його він вважав за придане своєї коханки.

Князь звичайно ж там постійно не жив, приїздив туди час од часу зі свого Володимиро-Суздальського князівства, куди, звісно, забрав і свою коханку, приїздив здебільшого з друзями «попировать» та відпочити від трудів праведних — в тім числі і з коханкою, — а городком керував його намісник — тіун.

Мешкав він зі своїми отроками в старих хоромах Кучки і турбувався не стільки захистом містечка, як тим, аби своєчасно зібрати з городян і навколишніх селян данину та забезпечити виконання на вигоду князя різних повинностей.

На княжому дворі накопичувалося і накопичувалося добро. В просторих клітях зберігалося зерно-жито та інші харчові запаси, в льохах — м’ясо, мед, вино та пиво, в коморах — «тяжкий» товар — заготовки та вироби із заліза і міді, сувої тканин та інше майно.

На конюшні стояли сотні, а може, й тисячі коней, на скотарнях — цілі стада корів, овець, кіз.

Було де гульнути. Тож Юрко і запрошував до себе в Москов питних своїх братів. В інші дні жив у Володимирі з жінкою страченого ним Кучки, там і минали його хмільні ночі... (Існує легенда, що вона, захоплена ним зваба, й досі бігає за князем Юрком. Сидить він нині в центрі Москви, неподалік резиденції сучасного столоначальника (Мосрада), на високому постаменті на бронзовому коні, викинувши вперед п’ятірню: тут, мовляв, буде град Москва! Тож кажуть, що іноді місячними ночами (вдень Юрко зайнятий у вигляді пам’ятника), як Москва велелюдна поринає в сон, на крупі бронзового коня з’являється в білій сорочинці вона, зваба з оголеними руками та стегнами. Всівши позад Юрка на крупі коня, вона обхоплює руками бронзового свого коханця, який буцімто від її дотику враз оживає... (У справжньої жінки і мертвий оживе — давно відомо!)

У 1366 році літописці записали, що молодий князь Дмитрій Іванович (пізніше, після відомої перемоги на Куликовому полі, він стане Донським) зі своїм двоюрідним братом і союзником Володимиром Андрійовичем «и со всеми бояры старейшими сдумаша ставити город камен Москву, да еже усмыслиша, то и сотвориша. Toe же зимы повезоша камение к городу...».

Загалом довжина стін Кремля досягла двох тисяч метрів, було споруджено дев’ять башт, в тім числі п’ять проїзних з воротами. В бік сучасної Красної площі вели три проїзні башти, до берега Неглінної вели Боровицькі і Троїцькі ворота. Від останніх через Неглінку був перекинутий перший в Москві кам’яний міст. Величезну за тим часом кам’яну фортецю, на спорудженні якої трудилися дві тисячі чоловік та ще й пригнані навколишні селяни з кіньми, спорудили всього лише за рік.

І тоді ж на її стінах з’явилися гармати. А з’явившись — «заговорили» — Кремль за свою історію витримав не один штурм.

Звідтоді, як виникла Москва камен, її і стали звати білокам’яною.

І пролягли від Москви на всі сторони світу дороги — на захід вела Волоколамська. Сходилися дороги в центрі міста, утворюючи перші радіальні вулиці, що вели від Кремля на виїзд з Москви. І головною була Велика вулиця (нею і в’їжджатиме до Білокам’яної цариця Марина Юріївна).

Новий Кремль, ще більший, буде споруджено у 1485—1495 роках і разом з системою оборони та ровом — глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий дім!) і шириною зверху до 35 метрів — завершать у 1516 році італійські майстри. Коли у 1525 році з Москви буде послано до Римського Папи посла, то з його слів запишуть, що Москва — «це — найславніший із усіх городів Московії, як по своєму розташуванню... так і... з-за зручного розташування рік, багатства помешкань і гучної відомості своєї як вельми укріпленої фортеці». Міські будівлі тяглися довжиною тільки берегом Москва-ріки на п’ять миль. Будинки загалом дерев’яні, але вони просторі, великі і не занадто низькі. Колоди величезні привозилися для них з Герцінського лісу. Майже всі будинки мають при собі окремі сади, як для користування овочами, так і для задоволення, від чого рідко який город є таким великим по своїй окружності. В кожному кварталі є окрема церква, а на видному місці знаходиться храм на честь Богородиці Діви... У головній частині града впадає в ріку Москву річка Неглінна, яка рухає зернові млини. При впадінні ця річка утворює півострів, на краю якого споруджена мистецтвом і талантом зодчих дивовижно красива фортеця з баштами і бійницями... Майже третина міста омивається двома річками, раніше була оточена широким ровом, наповненим водою, що її провели із тих же річок...»

На кресленнях кінця ХVI ст. Москва вже має чотири фортеці, звані «городами»: Кремль, Китай-город, Білий город і Скородом. Того століття російська столиця переживала бурхливий розквіт, розширювався її феодальний центр — Кремль, на Верхньому посаді почали селитися бояри і дворяни, а ті ремісники, що їх витіснювали з центру, засновували нові слободи за Неглінною та Яузою і за самою Москва-рікою.

Був значно зміцнений Великий посад. Спершу його оточували звичайні для Давньої Русі дерев’яні зруби — плетиво з тонкого лісу й хмизу, засипане утрамбованою землею, що їх називали «кита» (від цього й виникла назва нової фортеці — Китай-город). Але довго Великий посад та інші посади, що швидко росли, залишалися неукріпленими. В кінці ХVI ст. й було зведено два нові пояси оборонних укріплень — другий і замкнув у своє кільце увесь тодішній град. У новій фортеці стіни, що тяглися лівим берегом Москва-ріки на дев’ять кілометрів і серпом оточили Кремль та Китай-город, стали зватися Білим городом, або — Цар-городом. У стіні було 29 башт, а з зовнішнього боку стіну огинав рів, наповнений водою з річок Чортория та Сівки. Будівництвом стін і башт Білого города, що тривало з 1584-го по 1591 рік, керував московський майстер-городник Федір Савельєв, на прізвисько Кінь. Той Кінь, який і у Смоленську збудував фортецю.

Оскільки орди кримського хана Кази-Гірея часто налітали на Москву жахливою віхолою, було в році 1591-му споруджено ще одну лінію укріплень, що охоплювала вже всю територію Москви на обох берегах Москва-ріки. Це була дерев’яно-земляна фортеця, що тяглася на 15 кілометрів. Із зовнішнього боку вирили рів та збудували 50 башт, 34 з яких — проїзні. Ця фортеця і була названа Білим городом.

Ось такою була Москва — величезне місто-фортеця з кількома ярусами оборони, добре захищене і зміцнене, коли в ньому з’явилася Марина Мнішек, місто, про яке вже тоді говорили, що воно (Москва) «удвічі більше Праги», «більше тосканської Флоренції», «більше Лондона»...

У ХIV ст. вже були второвані торгові шляхи від Москви на всі сторони світу — на північ у Двінську землю і на Печору (цей шлях був настільки безпечним, що саме ним втікали з Москви жони і діти московських князів, ховаючись від татарського нашестя). Торгові шляхи, що вели на Захід, зокрема у Велике князівство Литовське і Польщу, тоді йшли через Смоленськ. Щоправда, це був незручний шлях. Дорога тяглася через ліси, прямо по пеньках та корчах недавно зрубаних дерев, перетинала численні болота, що іноді тяглися на кілометри і не завжди були покриті мостами й гатками. Іноземні мандрівники постійно скаржилися на труднощі шляху. Один з них від Смоленська до Москви нарахував на дорозі 533 не завжди справні й надійні мости!

Дорога влітку була вельми тяжкою і повільною. Взимку, коли сніг загачував пні та нерівності ґрунту, а лід сковував річки й болота, поїздка ставала значно швидшою і легшою. Тоді взимку 500 верст можна було легко проїхати за три доби.

...Ні, ні, його величність навіть за хмільними і гамірливими гульками, за безконечними, здавалося б, бенкетами, на яких щедро їлося і особливо пилося, не забував про свою головну мету тодішніх днів — підготовку до весілля з Мариною Мнішек. Весілля мало бути не простим весіллям, а — державним, коли царство здобувало собі царицю, — ось чому Дмитрій ані на день не забував про подію, яка його невзабарі чекала — як головного учасника тих торжеств. І цар як ніколи був веселий і збуджений, якийсь наче аж крилатий — принаймні, таке мав відчуття в душі, крилатий! І не в міру бурхливий. Жінок він, хоч ще не мав і тридцяти, та й життя до воцаріння вів невлаштоване, а спізнав уже чимало і на любов не був голодним, а ось женитися мав уперше.

«Добігався, — тільки й мовив сам собі. — Тепер, Дмитре, тпру! Загнуздають тебе, ще й поганяти тобою будуть!»

Але — от дивно! — в душі він багнув того, щоб його загнуздали. І загнуздала вона, Маринка із Самбора, люба його серцю полячка, яка ж іще, напевне, й чоловіків не знала. Він має бути в неї першим. Першим і єдиним. Бо нікому її не віддасть. Так він мріяв про неї не один рік, і ось його золота мрія вже була близькою до здійснення. Мине лише кілька лічених днів — може, тиждень, — і він нарешті обійме свою обраницю, за якою так знудьгувався за останні роки.

І він радів і веселився, і з нетерпіння — швидше б уже їхала вона, — аж стрибав на місці.

«З цього часу цар Дмитрій Іванович, — писатиме історик і біограф Марини Мнішек, — занурюється в якийсь екстатичний стан веселощів і свободи, причина яких очевидна — його справжні почуття до Марини Мнішек. Він уважний до своїх гостей (себто до поляків на чолі з Юрієм Мнішеком) і винахідливий у розвагах. Бенкети, один багатший другого, змінюються лицедійствами та музикою...»

І за всіма цими приємними клопотами Дмитрій не забував й на годину, що у Вязьмі — вже у Вязьмі! — перебуває його кохана. Часто несподівано схоплювався з-за веселого столу, в самий розпал чаркування, і мчав до матері — так він вперто називав тепер черницю Марфу Нагу, — в Кремлівський Вознесенський монастир, де після прибуття до столиці мала зупинитися цариця. Аби ще і ще раз переконатися: до зустрічі його коханої все готове і готове на найнайвищому рівні, вище якого вже немає і бути не може. Черниця Марфа Нага, матінка його нещаслива (була царицею, а потім опинилася у вигнанні з дитям, ще потім — у монастирі, на довгі й довгі роки втратила сина, а це, зустрівши його, хоч і визнала за сина, але ні-ні та й десь глибоко в душі ворушився черв’ячок сумнівів: а чи він це, синок її рідний?), так ось черниця Марфа мала приготувати свою «дочку» (так вона вже називала Марину) до здійснення таїнств шлюбу і познайомити її із звичаями царського двору...

А тим часом у Вязьму були послані з нарочитими боярами нові подарунки: «8 очень богатых ожерелий, а также 8 кусков лучшей парчи». (Дмитрій чи не щодень вражав її дарунками — і коли він встигав, зайнятий царюванням?) Заодно до Вязьми в дарунок цариці царські конюхи і слуги — але під надійною охороною стрільців, — пригнали табун дорідних ногайських коней — бахматів. Їх цариця від щедрот роздала своїм дворянам — уродзонним шляхтичам її почту. І навіть слугам — за вірну службу!

Залишилися на місці і ті шатра, у яких цар бенкетував з воєводою Юрієм Мнішеком, тестем своїм, та відпочивав від мисливських забав, — за розробленим ним планом, у тих шатрах, як виїде з Вязьми, мала Марина провести останню ніч перед в’їздом до Білокам’яної.

Ось тут ми й підходимо до дещо... гм-гм... не дуже цнотливих новин, про те, що сталося, як Марина, виїхавши з Вязьми, долаючи дорогу на Москву, вже перед столицею зупинилася на останню ночівлю...

І буцімто в тих шатрах.

Але все це — чутки, чутки, як і всі чутки — чи, принаймні, більшість з них — бездоказові, не підкріплені достовірними фактами. Одне слово, глухі чутки, що їх все ж записав — бодай і як чутки, — Станіслав Немоєвський, свояк Юрія Мнішека і, звісно, учасник весільного поїзду цариці. Так ось він...

Буцімто цар Дмитрій Іванович особисто приїжджав «уночі incognito». Вітати свою царицю.

Буцімто, приїхавши туди інкогніто — під виглядом якогось стрілецького воєводи чи перевіряючого боярина, цар, як вони залишилися тет-а-тет у великому шатрі, і вітав Марину з прибуттям до столиці його — і вже і її — царства, а вранці, ні світ ні зоря, подався до столиці, аби вже там привселюдно і врочисто вітати-зустрічати свою обраницю.

Але так це було насправді чи не так — хто тепер скаже достовірно — в той чи в той бік. Відомо, що царевич був і ненаситний, і нетерпеливий до жінок, тож міг зважитись на будь-яку авантюру — та ще зважаючи на те, що він її чекав з нетерпінням аж цілих два роки...

А з другого боку — це чутки.

Чутки, чутки, чутки, ніким достовірно не доведені (як, між іншим, і не спростовані). Просто чутки. Хоча і — це давно відомо — в кожній чутці (як, між іншим, і в кожному анекдоті) є своя частка правди.

До речі, про чутки...

Мовби коли в Підмосков’ї, на в’їзді до столиці, ставили шатра — все ті ж, у яких Марина мала провести свою останню ніч перед прибуттям до Білокам’яної, — цар Дмитрій Іванович таки приїздив. Але вдень. Хоча теж інкогніто, оточений всього лише десятком вершників. І їздив туди виключно для того, аби на власні очі переконатися, що там все гаразд. Приїздив, можна б сказати, з інспекційною метою, аби переконатися ще і ще, що там і справді все готове до зустрічі цариці, — шатра на своїх місцях, і в них Марині буде вельми зручно, затишно й безпечно (заодно подбав і про додаткову охорону). А ще цар — як кажуть, за одним рипом — оглянув гусар — навіть кілька разів їх вишикував і ганяв, як на плацу, аби вони красиво і хвацько зустріли царицю. Також проінспектував алебардників, муштрував і стрільців. Звідти його величність послав її величності нову карету і 12 коней «в яблуках» — вся Вязьма, не кажучи вже про царицю, була вражена таким дарунком. (Пізніше керівник царської охорони Жак Маржерет захоплено згадуватиме урочистий в’їзд Марини Мнішек до столиці в кареті, запряженій ногайськими жеребчиками («білі з чорними плямами, яко тигри чи леопарди, які були так схожі, що трудно було відрізнити одного коня від іншого коня...»).

Це, як уже мовилося, чутка № 1 — про те, що цар інкогніто інспектував тих, хто під Москвою мав зустрічати царицю й прискіпливо оглядав приготовлені для неї шатра, місця для урочистої зустрічі, охоронців і слуг...

Чутка № 2 — це та, що він буцімто вночі — теж, звісно, інкогніто — провідав царицю в одному з тих шатер, як вона ночувала перед в’їздом до Москви, і теж лишився... гм-гм... задоволеним. Але яка з цих чуток правдива, билиця, а не поговір, не якийсь там апокриф, — хто тепер підтвердить.

Одне можна сказати (давнє і мудре): диму без вогню не буває... Щось таки... гм-гм... «горіло», коли по Москві поповзли такі чутки. Та й шила, як відомо, в мішку не втаїш.

Але ж існує ще й третя чутка — чутка № 3 — про ті події.

Буцімто коли боярин і довірена особа царя Петро Басманов зустрів на під’їзді до Москви царицю Марину з почтом і супроводжував її (на чолі знатних бояр та дворян) до Москва-ріки, де був наведений — уже згадуваний тут — «дивовижний міст» без опор, а тільки підвішений на канатах, то там нібито був і сам... цар. Буцімто вулицями у дві шеренги стояли все ті ж «пристойно зодягнені» вершники, серед яких — все та ж чутка № 3 — на якійсь вулиці, чи вже при в’їзді до Кремля, — і був присутній цар Дмитрій — звісно, інкогніто. Для цього вбраний як «простий дворянин».

Вважається, що Марина, зарані і старанно дотримуючись всіх канонів, готувала себе до того дня, коли вона приїде до Москви і зустрінеться зі своїм повінчаним подружжям. Та заодно готувалася й до зустрічі зі своїми новими підданими; а для цього моменту треба було мати чисту, відкриту душу — без гріхів, без дратувань і, не доведи Господи, недобрих задумів. Вона мала бути чистою, як безгрішна дитина. А тому істинній християнці треба було висповідатися і причаститися, себто прилучитися до Святих Тайн.

Приступаючи до Тайн, людина спершу має поститися кілька днів, а відвідуючи церковні служби, згадувати свої гріхи, сумувати і молити Господа про помилування її. А вже тоді йти до священика, який здійснює сповідь біля аналою, на якому лежить хрест і Євангеліє, та каятись у гріхах.

Ось тут така людина має бути як ніколи щирою, правдивою і відвертою — без цього вона на може долучитися до Святих Тайн. Отець, бачачи щиросердечне покаяння, покладає вінець єпитрахилі на схилену голову того, хто кається, і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи її хресним знаменням.

Поцілувавши хрест, відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причастя своїх Тайн. Після цього він підходить до святої чаші і причащається святих Тайн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.

Після причастя читаються ще подячні молитви.

Звичайно, в похідних умовах цей ритуал був дещо простішим. Рано-вранці Марина запросила до себе отця Каспара Савицького і вперше висповідалась у нього і причастилася — за всіма канонами. І відчула таку легкість на душі, ясність і чистоту в тілі і помислах, що, зворушена і подивована тим новим для неї станом, аж заплакала. І сльози її були радісні, ті сльози, що очищують душу. Відчувала: віднині душа її чиста й відкрита, помисли її благі й добрі, і вся вона аж світилася тихою радістю й умиротворенням. Все. Віднині вона вручала себе долі і готова була до майбутніх випробувань, відчуваючи, що вони будуть нелегкими. Але чим вони будуть тяжкішими, тим з більшим достоїнством вона їх зустріне.

Отець Савицький, благословивши Марину, лагідно, але настирливо просив її впливати на московського царя, аби він виконав свої обіцянки, дані королю Сигізмунду ще під час свого перебування в Речі Посполитій, і пообіцяв і в майбутньому допомагати своїй духовній дочці, — якщо, звичайно ж, цариця в майбутньому дасть йому можливість бувати у неї в Кремлівському палаці...

А закінчив своє напучення притчею про святого Христофора, під чиїм омофором і рухався її весільний поїзд:

— Це трапилося давним-давно, коли Христофор — до речі, його ім’я тоді було Репрев, що з грецької перекладається як «пригноблений», «осуджений» і взагалі «поганий», — ще не спізнав істинної віри, віри Господа нашого. Він був тоді поганином, язичником. І шукав собі могутнього володаря, якому й бажав служити. От пішов він на службу до царя, думаючи, що цар наймогутніший. Але швидко виявилося: цар теж боїться. І боїться Сатани. Покинув він царський двір і запропонував свої послуги Сатані. Але швидко виявилося, що й Сатана не всемогутній, адже тремтить, як побачить хрест... І тоді він пішов на пошуки такої великої сили, більшої за яку вже й бути не могло. І знайшов таку силу — силу вчення Христа. Але щось і тут його ще непокоїло. Зустрівшись з убогим пустельником, він звернувся до нього із запитанням, що його хвилювало: «Де Христос?» — «Всюди», — відповів старець. «А як же мені служити Йому?» Пустельник і відповів: «Молись і трудись»... Сей заповіт святий Христофор і нам заповів: Господь усюди, а тому — молись і трудись... Бог, кажу, всюди, і своїми молитвами і трудами ти будеш всюди Йому служити. Тому й передаю тобі, дочко наша, заповіт святого Христофора, під чиїм захистом ти їдеш в Московію, в царство своє: всюди, де б ти не була — на батьківщині чи й далеко за її межами, молись і трудись нашому Господу, адже Він усюди. У тім числі й у Московії. І коли ти завжди будеш з Господом, то й Господь завжди буде з тобою, дщер моя. І в радощах, і в печалі, у щасті й у горі. І ти витримаєш усі випробування, які Він тобі пошле, дочці своїй. Пам’ятай, Господь посилає лише ті випробування, які людина здатна витримати.

В дорозі було зачитано послання папи Павла V, у якому римський понтифік наставляв Марину, як їй, католичці, поводитися в чужій православній країні, запевняв дщер свою, що «мы будем впредь изъявлять твоей светлости чувства отцовской нашей любви; тебя, подобно новому растению, посаженному в ветрограде Господнем, будем орошать честными благословениями, чтобы, принося ежегодно счастливый плод, ты множилась подобно виноградной лозе, осеняющей дом твой. Благословением Господним, дочь моя, да будут благословенны все сыны твои, от которых мы ожидаем, что они будут такими, какими их хочет видеть церковь... то есть всегда готовыми к распространению веры Христовой».

I Марина Мнішек, духовно очищена й просвітлена, сіла до розкішної карети і вирушила у своє майбуття, повторюючи, як заклинання: що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть. Тож, як належить чеснотливій християнці, прийму його ви­пробування, і це лише зміцнить мене у вірі моїй.

За церемонією, затвердженою самим царем, Марина в кареті спершу мала під’їхати до шатер, поставлених «перед самим градом», а вже там царицю у всій пишноті зустріне «Государев двор».

«Коли вийшла цариця до шатер, там зустріли її від імені царя і звернулися до неї із вдячними речами, приймаючи її у свій столичний град і також радуючись її щасливому і доброму здоров’ї та приїздові...»

І далі:

«Там же, виїхавши влад і святково, воєводи, князі, думні бояри і увесь царський двір зустріли царицю із звичайними для свого народу церемоніями».

І там же подарували Марині від царя карету.

Ще одну.

О, що то була за карета! Диво з див! Марина до кінця свого життя не зможе її забути. Де взяти фарб, аби змалювати ту карету, де взяти слів, бодай і найзахопливіших, аби достойно описати той витвір московських каретників!

Біографи Марини Мнішек ще довго писатимуть, що то була «казкової краси карета», опис якої залишили члени почту польських послів: «Висока велика карета» була «за москов­ським зразком, червоним золотим глазетом покрита, всередині оббита соболями і вся визолочена, і золотими зорями помережана; ступиці коліс покриті листовим золотом, а спиці пофарбовані блакиттю. Спереду, де має бути скриня, стояли два чоловіки, зодягнені по-англійському, тримаючи в руках золоті розани», зверху карети — золотий орел; з боків вона прикрашена коштовним камінням, перлами і золотом. А ще хтось загледів, що «всередині лежали подушки, прикрашені перлами». В кареті сидів «гарний маленький арап (східна екзотика, модна тоді при дворах європейських монархів), який тримав на золотому ланцюжку мавпочку, з якою грався...».

На початку ХVI ст. в Москві жив голландський резидент Ісаак Масса, який залишив записки про Московію того часу. Він пише, що познайомився в Москві з одним дворянином, який лікувався від ран. Дворянин той добре малював і на прохання Масса зробив для нього два малюнки. На одному з них він відобразив урочистий в’їзд у Москву Марини Мнішек.

На малюнку видно, що процесія розтяглася на Смоленській дорозі уздовж стін Білого міста до тверських воріт і звідти повернула до Кремля...

З радістю пересівши в диво-карету, «прикрашену з боків сріблом і царськими гербами», Марина рушила в бік Кремля. Карета їхала повільно — з боків йшли особливі візники, які тримали в руках повіддя. Капітан Жак Маржерет відзначає, що в її охороні були чотири загони польської кавалерії на вельми добрих конях і в багатому вбранні, потім загін гайдуків, які виконували роль охоронців... А ще поруч йшла рота гусар і піхоти її батька, воєводи Мнішека, німецькі алебардники з царської охорони і московські стрільці. А ще було 300 німецьких драбантів — «в оксамитовому вбранні, кожний з яких мав у руці широку відполіровану алебарду (сокира у вигляді півмісяця, насаджена на довгий держак із списом на кінці). На всіх алебардах золотом викарбуваний двоголовий орел; над орлом царська корона, а з боків латинськими буквами виведено: «Дмитрій Іванович».

Далі зазначається, що знатні пани (поляки) йшли в голові процесії, а «москва» — себто мешканці столиці — їхали перед каретою.

Годі, годі чекати ще більш пишнішої зустрічі. Марина була не просто подивована, а так вражена й навіть розгублена, що мало що усвідомлювала з того, що творилося навколо неї. Іноді їй здавалося, що це якийсь дивний сон, якому ніколи не буде кінця-краю! А ще іноді здавалося, що вона присутня на власному похороні, що її везуть не в Кремль у царські палати, а кудись на врочистий похорон... (Досить швидко вона переконається, що то й справді був її власний похорон, власне, його репетиція.)

Ледь дісталися стін Кремля, як люди для «звершення урочистостей» і з нагоди «щасливого прибуття» Марини Мнішек «затрубили і вдарили в бубни». Глашатаї, дужі й горласті — у кожного не горло, а ієрихонська труба, — почали вигукувати у свої чи не мідні горлянки:

— Слава цариці Марині Юріївні!!!

І люд з обох боків процесії тієї ж миті дружно підхоплював:

— Слава цариці Марині Юріївні!!!

Звуки труб і удари бубнів не затихали доти, поки нова цариця не в’їхала через Боровицькі ворота до Кремля і не зупинилася біля Вознесенського монастиря, вражена, оглушена почутим і побаченим, і в ту мить мало що усвідомлювала, і їй все ще здавалося, що вона присутня на власному похороні.

Біля входу до Вознесенського монастиря невістку чекала «мати», черниця, а колись цариця Марфа Нага, вся в чорному, худа і жовта на вигляд.

І тільки тоді цар Дмитрій Іванович — а він був у числі зу­стрічаючих царицю на вході де монастиря, — побачив нарешті свою наречену, як вона вийшла з карети. І — розгубилася. Мружачись, озиралася в оточенні фрейлін, усе ще мало усвідомлюючи, де вона і куди потрапила... І в той же час була явно захоплена, вражена, щоб не сказати, приємно ошелешена тією зустріччю, що їй влаштувала «москва» на вулицях і в самому Кремлі — фортеці великих князів московських, а потім і царів.

Аж тут раптом — і треба ж такому статися! — над Кремлем, над його оборонними мурами й баштами, палацами і храмами та над боярськими палатами шугнуло вгору кимось чи чимось сполошене вороння. І до біса ж його виявилося!..

Єзус Марія! В першу мить Марина аж злякалася, як воно зненацька закружляло в неї над головою чорними хмарками, то опускаючись на мури, то знову із все тим же моторошним, як їй здалося, карканням злітаючи вгору. Ах, як недоречно! Щоправда, фрейліна Хмелевська в долоньки заплескала, вигукуючи своє звичне: «Ах, ах, як красиво і незвичайно!.. Де ще таке побачиш?»

І все ж урочистість моменту була явно зіпсована. Цариця, а вона, вийшовши з карети, хотіла було рушати до царевої матері, Марфи Нагої, яка її зустрічала, затупцювалась на місці, не розуміючи, до чого тут вороння. Невже і воно входить в ритуал зустрічі? Гм... Дивні в цих московитів звичаї та традиції. І як їй взагалі поводитись у такій ситуації?

Лише згодом вона дізнається, що не в традиціях суть, що то не звичаї московитів, усе трапилось непередбачено.

Оскільки клятого вороння розвелося в Кремлі[4] пребагацько (та й з ним ніхто не боровся), воно почувалося вільготно і часто з галасом кружляло над царською фортецею у найнепідходящі моменти державного життя Московії. Вижити його не було аніякої можливості, тож цар і велів бодай на час прибуття до Кремля цариці Марини розігнати чорне птаство, що може викликати небажані асоціації, аби воно своїм карканням не зіпсувало бува цариці першого враження, — а це ж... Це ж історична мить!

Для цього було задіяно чи не сотню стрільців та інших служилих людей, вручено їм в якості зброї довжелезні палиці і послано на мури та вежі з суворим повелінням: як тільки карета цариці буде наближатися до Кремля, розігнати палицями нахабну галич. Бодай за межі царської резиденції.

Але стрільці з палицями, хоч і заздалегідь позаймали свої позиції на мурах та баштах, певно заґавились і шугнули нахабне птаство якраз у ту мить, коли цариця вже виходила з карети біля ґанку Вознесенського монастиря, де її зустрічала царева, — а тепер вже, кажуть, і її, — мати Марфа Нага та різний народ — від високопоставлених до простолюдинів, які все ж таки зуміли вдертися до Кремля, хоч їх туди й не пускали.

Сполохана стрільцями, які розмахували довжелезними палицями, галич і сипонула вгору (а куди ж їй ще діватися?). І закружляла над Кремлем з таким карканням, що хоч вуха затуляй! Це дещо й зіпсувало урочистість моменту. Від того ґвалту над головою Марина, наче спіткнувшись на рівному місці, вражено озиралася, не розуміючи, що діється і чого це раптом при її появі закружляло вгорі вороння, каркаючи на всі лади.

Тим часом стрільці — раді старатися — давай палицями ще і ще шугати вороння, і воно, збите з пантелику, здіймаючись вгору, каркало й кружляло — виражаючи, звісно, цим свій протест, що його позганяли з мурів. А цариця й сприйняла те каркання на свою адресу. Проте швидко оговталась, хоч серце й тенькнуло: ой, недобрий це знак з воронячим карканням. Але вдала, що нічого особливого не сталося. Лише насмішкувато сказала своїм фрейлінам:

— Я й не підозрювала, що в Кремлі стільки вороння! Але каркає воно навіть мило.

Фрейліни не збагнули тонкої іронії своєї повелительки (лише панна Хмелевська заплескала за звичкою в долоньки, вигукуючи: «Ах, ах, як мило каркає вороння з Кремля!!!»).

Але в цю мить залунали вигуки простого народу (підсилені боярськими горлянками):

— Осанна!!. Цариці Марині Юріївні осанна!!!

І Марина Юріївна, вмить забувши про вороння у неї над головою, гордо випросталася і рушила до царевої матері Марфи Нагої, яка в свою чергу вже рушила до своєї невістки, а тепер ще й дочки.

І хоч Марину заздалегідь застерегли: за руськими звичаями (а на чиєму возі їдеш — того й пісні співай!) невістка має урочисто величати свекруху мамою, вона вирішила утриматись від такої ніжності. (Та й чого це має називати чужу жінку мамою?) Принаймні, поки що. А там... там видно буде, як воно складеться.

Цар Дмитрій, який навіть уваги не звернув на якесь там вороння та його каркання, — звик до нього, бо в Кремлі чого-чого, а вороння завжди вистачало, — був чи не на сьомому небі, найвищому небі руського блаженства.

А піднявшись — злетівши в одну мить! — на сьоме небо, ледь чи не затанцював там. Збулася й друга його велика мрія тих років. Перша — повернутися в Кремль царем-государем, вже одинадцять місяців як успішно була ним здійснена. Він уже цар Московський, і все тут! І ось здійснювалася і друга його золота мрія — заволодіти знатною шляхтянкою з гарним йменням Марина. Знатна шляхтянка й чарівна молода жінка... Ба, ба дівчина вже належить йому. Вінчання, коронація, і — будуть вони царствувати у своє задоволення, і не буде щасливіших людей за них у всьому світі!

Цар Дмитрій і цариця Марина!.. Звучить!.. Кремль їхній, а все інше... все інше їм ніпочім! Та й бояри за ним стоять горою, простий народ вигукує йому славу, а коли він з’являється на вулицях Москви, чи не листом перед ним стеляться. Всі, всі, і бояри та дворяни, і служилі, і простий народ. І вся, вся їхня «москва», як поляки величають руський народ. У порівнянні із своїм батьком-тираном Іваном Грозним він буде добрим царем і все зробить, аби наблизити дрімучу Русь до освіченої, цивілізованої Європи. Ще й дякуватимуть йому, як переконаються, що простий цар, не злий, а добрий — це таки далебі краще, як цар із йменням Грозний. Хитнувшись вперед, застиг, впиваючись захопленими очима у те небесне створіння, що раптом прибуло до нього в Кремль. Дивився на ту Марину, яку він майже два роки тому залишив у Самборі. Тоді вона була на вигляд піддівок, юне, дещо наївно-захоплене дівча, а нині — чи не дама в прекрасному платті і вся в прикрасах, що їх з ходу й не охопиш очима («Вона була зодягнена за французьким звичаєм, у плаття з білого оксамиту, що було прикрашене коштовним камінням і перлами»), і від того ще гарнішою. Видно було, що вона не просто вражена, а — розгублена. Але щаслива і тому теж здавалася ще гарнішою, ще незвичайнішою, такою, яку посилають самі небеса. Вона була переповнена нерозтраченою юністю, сповнена жіночих зваб і чарів. Вона була така чарівна, гарна, осяйна, наче щойно розквітла квітка, і в той же час вражена чи не по-дитячому, схвильована, з рожевими від хвилюваннями щічками, що в Дмитрія і подих перехопило.

«Так ось яка вона... уродзонна шляхтянка, — між тим збуджено думав Дмитрій. — Моя!.. Моя!.. Моя!..»

«Моя!!!» — хотілося йому крикнути на всю Москву.

Марина, здається, впізнала його в натовпі царедворців, ледь посміхнулась йому — звабливо й манливо, і щоки її наче спалахнули жаром — вона стала ще вродливішою.

Він широко заусміхався їй, хотів було рвонутися з місця і, розштовхавши бояр та дворян, кинутись до неї, але...

Але в цю мить наречену загородила його мати, черниця Марфа Нага, висока, худа і жовта. Вона й повела невістку в монастир, залишивши молодого ні з чим. Рвонувшись було до нареченої, він так і застиг з простягненими руками...

Згідно з руським звичаєм, цар Дмитрій Іванович хоч і перебував у статусі молодого, але до весілля не міг бачитися з нареченою...

Довелося підкоритися — не порушувати ж (хоч ти, приміром, і цар-государ!) прадавню весільну традицію русичів, освячену терпеливим чеканням не одного покоління молодих, що їх споконвіку називали на Русі князями. Та й заборонений плід, як відомо, від заборони стає ще солодшим.

Та й (вдамося ще раз до підсилювального сполучника) скільки там залишилося чекати гучного весільного дня — всього нічого.

— Витерплю, — сміявся цар, перебуваючи на той час ще й у ранзі весільного князя, і сміявся завзято і був як ніколи в доброму настрої, не підозрюючи, що над його головою вже почали згущатися ті хмари, що їх йому так і не вдасться розігнати, — пізно спохопиться. — Два роки я ждав свою любоньку-зазнобушку, тож можна почекати ще кілька днів. Сподіваюсь, моє святе терпіння буде сповна винагороджене в першу ж, після весілля, ніченьку...

Він так і сказав, мрійливо й захоплено, аж примружившись: ніченьку...

І по-сороміцькому підморгнув — знай, мовляв, наших!

Молодий був цар Дмитрій, безшабашний одчайдух!

Але бояри у високих соболевих шапках дуже серйозно закивали розкішними, що їх хотілося назвати дрімучими, бородами: так, так, як заведено на Русі в першу ніч після весілля молодий, який терпляче чекає, сповна отримає належне йому!..

До коронації Марини Мнішек на царство Московське залишалося шість днів. 8 травня після коронації відбудеться обряд вінчання (повторне, але вже московське, після краківського), і тоді ж весільний поїзд, але вже тільки з двома особами — царем Дмитрієм і царицею Мариною — нарешті вирушить у свою останню подорож: із Грановитої палати Кремля до Великого палацу все того ж Кремля або, точніше, як запише потім літописець, «до постельних хоромів».

P. S. ІЗ СТАТТІ ОДНІЄЇ МОСКОВСЬКОЇ ГАЗЕТИ: «ЗАГАДКИ СЕРЦЯ КРАЇНИ. ЧОМУ ЙОГО ОБМИНАЮТЬ ГРОЗИ І ЛЮБЛЯТЬ ВОРОНИ»

«Московський Кремль не тільки головна столична знаменитість і резиденція царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни.

Яку енергетику він випромінює, чи випадково саме тут знаходиться «серце країни»?

У районі Кремля спостерігаються природні аномалії. Наприклад, неподалік бушує гроза, а там ні. КРЕМЛЬ — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВОРОН (виділення моє. — В. Ч.). Їх манить сюди особлива природна енергетика, невідома вченим-орнітологам.

Згідно з археологічними даними, Кремль виник на місці давнього Дяківського городища 2000 років тому. В околицях Боровицького горба кілька століть поспіль знаходилося святилище — величезний камінь. До нього йшли натовпи людей — хто просто вклонитися, а хто з надією зцілитись.

Ще один священний символ, за версією дослідника московських тайн Вадима Бурлака, ховається під Водовозною баштою. Навколо цього місця ще в дослов’янську епоху здійснювалися ритуальні таїнства. За його словами, десь там знаходиться так званий Центр початку, уособленням якого є срібний скіфський знак.

«Правда, в наступні часи на території Кремля і навколо нього існувало близько 40 монастирів, так що це місце стало вже не язичницькою, а православною святинею. Такі співпадіння ніколи не бувають випадковими. Москва сама по собі дуже цікаво розташована, а Кремль — у самому її центрі. Якщо взяти геологічну карту Москви, то відразу ж все стає видно. Уявіть собі звізду, від якої в різні боки розходяться промені — розломи. Геологічно і метафізично Кремль якраз у центрі цієї звізди. Чи не звідси амбіції вождів, що правили?» — запитує Станіслав Єрмаков, культуролог, спеціаліст із вивчення загадкових місць. На жаль, доводиться визнати, що енергетика у Кремлі не тільки світла. Не дивно: на Красній площі, там, де нині розташовані гостьові трибуни, знаходилось місце публічних страт.

При Земському приказі (на тому місці нині Державний історичний музей) була боргова тюрма. Справами про грабунки і вбивства відав Розбійницький приказ, який знаходився у Костянтино-Єлінській башті Кремля. Слідство завжди су­проводжувалося тортурами, тому башту й прозвали Питошною. А деякі частини тіл підслідних, які у ході дізнання здавалися катам «зайвими», ночами викидалися у рів.

Кажуть, радянські вартові у розташованих неподалік Спаських воротах осінньо-зимовими ночами часом заклякали від жаху — з боку Костянтино-Єлінської башти час од часу лунали чи то жахливі завивання вітру, чи то стогони і крики.

Розповідають і таку історію.

В одну із світлих червневих ночей 1950 р. поблизу від Костянтино-Єлінської башти на кам’яній кладці стіни кремлів­ський курсант виявив темну, схожу на криваву пляму. Вона на очах спершу почала збільшуватися в розмірах, а потім стала повільно стікати вниз. Курсант вже збирався було доповісти начальству про страшне видіння, але засумнівався — вирішив для початку позвати товаришів по службі. На їхніх очах пляма безслідно пішла у землю.

Існує думка, що десь у надрах Кремля страшний деспот, любитель чарівництва і окультизму Іван Грозний, заховав свою легендарну бібліотеку. За версією В. Бурлаки, це може бути не вся «ліберія», а тільки її найстрашніша «чорна частина» — книги з чарівництва і чорної магії, які з усього світу везли грізному повелителю посли і купці. «Коли на кінець життя Грозний згадав, як багато він нагрішив, то вирішив замурувати «чорні книги» у Кремлі, наклавши на них прокляття», — говорить дослідник.

Разом з книгами у стіні було замуровано й монаха, який допомагав цареві знищувати бібліотеку. Напередодні смерті видіння замурованого переслідувало тирана. Нібито і через століття якась нематеріальна сутність лоскотала нерви мешканцям держрезиденції.

Один з кремлівських службовців якось напередодні Страсного тижня далеко за північ засидівся в робочому кабінеті. Раптом по кімнаті при зачинених дверях і вікнах пронісся протяг, заворушивши на столі папери. Гуркнулась, на скалки розбилася товста кришталева попільниця з недопалками. Несамовитий до того атеїст, чиновник довго, до самозабуття, хрестився...

Деякі чиновники з адміністрації зізнавалися, що працювати в президентській резиденції ночами не дуже приємно — періодично чуються якісь звуки, що напружують нерви, поскрипування. Можливо, дух історії, незважаючи на всі багатомільйонні ремонти останніх років, як і раніше витає в тих стінах...

«Якщо ми хочемо позбавити Росію проблем, що дісталися нам ще від радянської влади, ми повинні прибрати Мавзолей. Упокоєння там Леніна було свого роду містичним актом. Те ж саме стосується й інших комуністичних могил. Можливо, поховані там люди і не бажали країні зла, але на їхніх душах занадто багато гріхів», — вважає С. Єрмаков.

II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»

Вознесенський дівочий монастир у Кремлі біля Спаських воріт (як казали, «под навесом зубчатых твердынь») був заснований великою княгинею Євдокією (в чернечому постригу Єфросинія) Дмитрівною, жоною князя Дмитрія Донського, яка на сімнадцять років пережила свого великого мужа.

Монастир назвали в ім’я Вознесіння Господа. І було це в році 1407-му.

В келіях Вознесенської обителі знаходили притулок лише інокині з княжих і боярських сімей. Дякуючи їх щедрим внескам та особливому опікунству великих княгинь і ца­риць, монастир швидко перетворився на один з найбагатших у Москві, мав дорогу утвар, унікальні ікони, прикрашені перлами, коштовним камінням та срібними ризами.

В історії Вознесенської обителі збереглося передання про чудесне явлення святих... І трапилося це під час правління великого князя Василія у страшні роки випробувань, коли кримський хан Мехмет-Гірей обступив із своїм військом Москву і Москва тремтіла, очікуючи неминучої погибелі. Ось тоді одній схимниці — вона залишилася в історії безіменною — і привиділися великі святителі Сергій-чудотворець та Варлаам Хутинський, які й допомогли відстояти Москву, надихнувши московитів на подвиги, і своїми молитвами врятували град від погибелі... Звідтоді над Спаськими воротами Кремля (до того дива вони звалися Фроловськими) і представлені преподобні Сергій та Варлаам в молитовному предстоянні перед Богом. Звідтоді й зберігся звичай проходити в Спаські ворота Кремля без шапки.

У вересні 1917 року інокині Вознесенського монастиря змушені будуть залишити свої намолені келії. Під час артилерійського обстрілу з Воробйових гір один снаряд пробив стіну святої обителі, а вибухом розкидало всю церковну утвар. У 1929 році соборний храм розібрали, але саркофаги великих княгинь все ж уціліли, їх перенесли в підвали Архангельського собору. У 1930-ті роки Вознесенський монастир знесли, а на його місці побудували приміщення для Школи червоних курсантів ім. ВЦВУ, у якому потім розташовувалася Президія Верховної Ради СРСР, нині ця будівля належить Уряду Російської Федерації.

За свого існування монастир був місцем перебування царських наречених — із стін цієї обителі вони переходили на престол уже руськими царицями. Саме до Вознесенського монастиря під урочистий передзвін і радість народу — була, була народна радість! — подолавши 600-кілометровий шлях до Кремля, прибула інокиня Білозерського монастиря Марфа Нага — мати чудом врятованого в Угличі царевича Дмитрія. В селі Тайницькому, куди її спершу привезли, вона не вагаючись визнала Дмитрія Івановича за «свого сина». А потім її поселять у палатах Вознесенського монастиря Кремля, де вона через три дні «по-материнському» благословить Дмитрія на царство. І плакатиме з радощів, що нарешті уподобилася лицезріти живого свого синочка, законного государя Русі.

До Вознесенської обителі Кремля і прибула Марина Мнішек — під все те ж калатання дзвонів на церквах, соборах і храмах Москви — «превелику радість народу простого». Церемонія в’їзду Марини Мнішек до Першопрестольної описана багатьма очевидцями, які були вражені її пишністю та розкішшю — під малиновий передзвін незліченних дзвонів. Їхала мимо ошатно вбраних двірських, очі сліпили сяючі обладунки кавалерії, під вигуки й крики московитів, які збіглися подивитися на свою нову царицю.

Біля Спаських воріт Кремля вишикувалися 50 барабанщиків і 50 трубачів, які, за словами голландця Паерле, «производили шум несносный, более похожий на собачий лай (ну й загнув голландець! Чи він того дня був не в гуморі!), нежели на музыку, оттого, что барабанили и трубили без всякого такта, как кто умел». Не догодили, виходить, хвацько-браві барабанщики і трубачі витонченому слуху голландця!

На східцях Вознесенської обителі Марину Мнішек зустрі­чала Марфа Нага і благословила полячку як свою невістку. Теж під малиновий передзвін і під бурхливі вигуки простого народу. (Черниці, вишикувавшись рядами, кланялись і кланялись прибулій цариці.) Серед зустрічаючих не було лише головного винуватця приїзду полячки — царя Дмитрія Івановича. За руським звичаєм він не мав права до весілля бачитися з нареченою, яка жила в монастирі під наглядом Марфи Нагої та інших інокинь. Сестрою називали вони і царицю, а вона їх... Вона їх — ніяк. Та й не цікавили царицю якісь там черниці, бодай і з боярських та дворянських родів.

Аби наречена не нудьгувала в монастирі — не вельми підходяще місце для молодої! — цар велів «весьма красиво убрать кельи в монастыре, где жила его мать, ибо прежде всего невесту должны были отвезти туда на восемь дней, дабы она могла научиться московским обычаям».

Марині, вихованій в розкоші і свободі, справді були не­звичними суворі порядки монастиря, хоч він і звався ніби ніжно — дівочий. Як і дерев’яні стіни, обтягнуті чорним сукном, пісні черниці в чорнющому похмуро-похоронному вбранні, які не знали, що таке радість життя — а раз на світі живеш! — що їх цариця відмовлялася називати сестрами. З якої причини? Які вони їй сестри? Вона життя любить, його радість, волю і багне щастя, а вони нидіють у молитвах та поклонах, що їх б’ють з ранку й до вечора — жах, жах! Марина серед них у своєму білому платті з атласу, різко виділялася — як біла ворона в чорній зграї. До всього ж цар Дмитрій велів, аби вона, як зразкова невістка, при зустрічах тричі кланялась його матері і зверталася до неї лише неодмінно «с пышной речью» — таке придумав!

Але мусила коритися — поки що. А там, як стане царицею, видно буде. І все ж монастирське життя, бодай і на кілька днів, гнітило її — тюрма тюрмою! Зрештою їй так набридла пісна кухня обителі, що вона навідріз відмовилась споживати її страви. Та й не черниця вона, не відлюдниця, то чому має терпіти зайвини? І Дмитрію Івановичу нічого не залишилося, як послати їй гарний посуд і польських кухарів — вони й заходилися готувати для Марини та її двору смачні і вишукані страви, про які й не чули в монастирі. (Запах тих страв дратував черниць, але христові наречені змушені були терпіти.) Проте католицьких духівників цар велів усе ж не пускати до Марини у Вознесенську православну обитель. Марина й тут змушена була коритися — поки що, хоч її фрейліни, які не збиралися міняти свою віру на православну і тим більше притримуватися її, спробували було влаштувати щось схоже на бунт, але цар велів їм передати: вони вільні, їх ніхто під наглядом не тримає, тож можуть хоч сьогодні повернутися до своєї Речі Посполитої. Фрейліни притихли.

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти — всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів — не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж ви­знала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)

Марині не було чого ображатися на свекруху, хоч матір’ю її називати за руським звичаєм все ж відмовилась. (У наших предків чомусь здавна до свекрух не було симпатії, адже вважалося, що вони — лихі. В Україні навіть прислів’я було: хата чужая, як свекруха лихая. І зібралися чи не зневажливі слова: свекруха, свекрушисько. І навіть — свекрушище. Але Марина так і не встигне спізнати Марфу Нагу, хто вона — свекруха чи свекрушисько-свекрушище.)

У східнослов’янських мовах (хоча б українській та росій­ській) дівка — не завжди означає щось принизливе, зневажливе, хоч так іноді й здається (особливо інтелігентному слухачеві). Але це тому, що дівчина — мовби поетичніше, ніжніше — мабуть, так воно і є. У поезіях — авторських чи народних — це слово своє, найбільш уживане, адже всюди — дівчина, дівчинонька, як зіронька, сяє... Хоча трапляється і своєрідний гібрид: дівка-дівчинонька. Згадаймо хоча б у М. Вовчка: «Дівоньки-голубоньки! Як оце поміж вами дівчина, як зоря ясная, сяє!» Але трапляється — зокрема у піснях — і дівка.

Згадаймо:

Дівка в сінях стояла, На козака моргала: «Ти, козаче, ходи, Мене вірно люби, Серце моє!»

Та й виступає слово «дівка» як синонім слів «кохана», «наречена».

А втім, дівка — більш простіше, народніше. І в той же час це слово з симпатією: «Гарна дівка, як засватана», «козак не без щастя, дівка — не без долі».

Часто означає воно дівчину, якій уже час одружуватися:

«Я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов» (П. Мирний).

«Не встигнуть батьки й озирнутися, а дочка — вже дівка на виданні».

Про несміливу, соромливу людину:

«Мов засватана дівка».

«Засиділась — посивіла в дівках» — про тих, хто довго не виходить заміж, про старих дів.

Звідси й дівоцтво (дівування) — як збірне до «дівка». (Діва — вже давно застаріле, колись було в поезії врочисто-піднесене, але сьогодні викликає хіба що посмішку.)

«Заворожить їх за ворітьми молодик, хмелем вдарить у голову терпкий поцілунок — і навіки попливе дівоцтво, як хвиля по річці» (М. Стельмах).

І хоч Марину Мнішек у Москві часто називали дівкою (навіть в устах бояр — «дівка з Польщі»), але це теж не було принизливим. Руські часто жінку, приміром, називають бабою, а дівчину — дівкою...

Звідси й дівич-вечір, дівчачий вечір, вечір дівки — обрядова вечірка молодої напередодні весілля.

На Україні (а полячка за національністю Марина Мнішек все ж таки народилася на Україні, в Самборі, де й минуло її дівування) дівич-вечір — це й дівичник (рос. девишник), вечорина, вечориник, заграванки... (До чого ж симпатичне слівце — «заграванки»!)

Влаштовувалися напередодні весілля як символ прощання з вільним життям дівчини. Такі вечори робилися окремо — як в оселях молодої, так і молодого. Вважалося, що це — обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Але в домі нареченої дівич-вечір відзначався особливою поетичністю, ліричністю. Дівчата — подруги молодої — вили гільце, що його оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків. Для гільця найбільше годилася гілка вишні або сосни. Гільце зазвичай символізувало незайманість, красу та молодість. Разом з гільцем виготовляли вінки для молодого і молодої — як символ наречених. І неодмінно одягання вінків супроводжувалося ритуалом — на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжку, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата надівали на голову весільний вінок.

Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила його біля нареченої і накривала їх рушником, посипала житом...

Ось після цього ритуалу молодих вже називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на своє весілля...

Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь — не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім — він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)

Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:

— Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.

— Не остання, не остання! — кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, — таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. — У такого царя, як наш, — ­хай Господь доточує йому і доточує віку! — не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!

— І все ж, — цар був явно потішений улещуванням двірських, — парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — дозволяли собі й таке захмелілі двірські. — У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!

— Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!

— Жаль, але до батечка мого мені далеко, — чи не щиро журився Дмитрій Іванович. — Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.

— Але якби панство, — цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, — знало, яка це дівчина — Марина з Польщі! Іншої такої — світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!

— Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! — погоджувалися служилі.

Мине не так і багато часу — лічені дні, — як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.

І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...

Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) — крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона — вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, — опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона — цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!

Таке трапляється лише раз...

На тисячу років.

І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...

Коронація і вінчання.

І вона вже законна цариця.

Руського царства-государства.

І вона вже — перша дама того царства-государства і його повелителька.

Матушка руського люду.

Справді, таке годі уявити — навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!

Але ж до минулого вже не було вороття — попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її — вона цариця?

«Ой леле!» — вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася — цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!

Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію — якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.

Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.

Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.

Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою — з якої це причини?

А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...

А заміжжя — се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...

А коронація...

Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля — потім. У цьому він вбачає свій резон.

А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...

Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.

Годиться.

А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, — цікаво, як вона там, у Самборі?

Але й жахатися немає підстав — втішала себе. Вона просто виходить заміж — у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві — теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.

Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що — дівчина.

І має попрощатися зі своїм дівоцтвом — воно ж у неї чесним було. Цнотливим.

І тут її фрейліни, які було занудьгували в руському монастирі — тюрма для них тюрмою! — раптом, наче змовившись, загаласували в один голос:

— Дівич-вечір!..

— Дівич-вечір!!.

— Дівич-вечір!!!

І вона зрозуміла, що мусить, як і велить звичай, влаштувати своєму двору, панночкам своїм розвагу — дівич-вечір.

— Ах, ах, як це здор-рово! — захоплено — вона завжди захоплена, щаслива — вигукувала панна Хмелевська і плескала у свої маленькі долоньки. — Це ж так р-романтично!.. Дівич-вечір у Кремлі! Ах, ах!.. Умри, а кращої розваги не придумаєш!

Фрейліни й напосіли, бджілками золотистими загули: дівич-вечір, дівич-вечір, дівич-вечір...

Їх можна зрозуміти — набридло їм у монастирі, де в чорному чорними тінями ходять пісні черниці, моляться та поклони б’ють — не набридне їм!

І їй теж раптом захотілося розвеселих посиденьок — раз-бо на світі живеш! Раз-бо з дівоцтвом своїм прощаєшся!

Дівич-вечір у Кремлі... Справді, як любить вигукувати панна Хмелевська — ах, ах!!!

Дівич-вечір...

А чому це вона мусить влаштовувати дівич-вечір?

Тому, що дівчина...

Що дівчина...

Зразкова й цнотлива при тому.

Тому, що дівчина...

Ще дівчина...

Ще...

Боялася сама собі зізнатися, що вона — дівчина. Боялася того, що станеться після весілля, як вони залишаться ­удвох, як настане їхня перша шлюбна ніч. Вона вже як жона, а він — як муж.

Боялася того і... хотіла.

Багла. До солодкого щему в молодому тілі. І боялася теж до солодкого щему. Юна графиня, яку батько тримав у зразковій цноті. Не мала коханців (які коханці в дівчини?). Ні в кого не закохувалася. Не спізнала навіть платонічної любові. Дівчина... Дівчина-графиня. А це вже й цариця.

А після кожного весілля неодмінно настає шлюбна ніч. Як світлий сонячний ранок після темної ночі. Коли подружжя залишаються удвох у постільних хоромах і вона вперше мусить в одній сорочинці лягати в ліжко з чужим молодим чоловіком. Який чомусь вже буде називатися її мужем. І пригорне він до себе молоду жону — і солодко від того зарані стає, щемко і наче аж острах бере... Бояться того дівчата — власне, тіль-тіль, але й прагнуть того. Бо ж самотній без пари, без любові, старій діві — що то за життя. Так було до неї — завжди було до неї, — так буде й після неї. Завжди буде. Писатиме ж поет через віки: «Закувала зозуленька / В зеленому гаї, / Заплакала дівчинонька / — Дружини немає...»

Тож сьогодні вона має провести своє чесне дівоцтво. Берегла його, цноту свою, леліяла — тож має подякувати дівоцтву своєму і провести його з любов’ю та сумом. Бо ж ніколи воно більше до неї не повернеться і не буде вона у Москві такою безтурботною пташкою, якою була в рідному Самборі.

— Панночки мої. — Фрейліни її зграйкою оточили, защебетали: «Що панночка хоче?.. Що панночка ясновельможная бажає?» — Панночка ваша ясновельможная бажає веселитися. Та й чого нам сумувати, бодай і в монастирі? Не черниці ж ми. Хоч я ніколи не думала, що можу опинитися в монастирі... Бодай і на кілька днів. Але — опинилася. Мабуть, така вже моя доля. Проте дяка Богу, що хоч не черниця. Тож погуляймо, панночки мої, може, це остання моя дівоча ніченька. Погуляємо та й проведемо моє дівоцтво...

Треба було — як велить звичай — звити гільце. Оздобити його квітками, стрічками... Вишневого гільця не знайшли — де ті вишні у Москві! — а соснову гілочку фрейліни її десь роздобули. (Чи не відломили її від сосни, що в Кремлі росла?)

Вином кухмістер забезпечив.

— А пісні... Пісні свої маємо, — щебетали фрейліни. — І ніженьки свої, щоб танцювати... Проведемо твоє дівоцтво, найясніша наша панночко, государиня наша. Ой, проведемо! Як і належить. Раз-бо дівоцтво втрачається, тож треба його провести.

Черниці Вознесенського монастиря осудливо позиркували на ті приготування. Підбирали сухі синюваті губи (і чого вони у них якісь неживі, не рожеві, а синюваті?). У святій обителі, де треба лише молитися, молитися і молитися, гульки влаштовувати? Відколи монастир стоїть, у ньому такого не було — «отродясь»!

Царевій матері, суворій Марфі Нагій, черниці нашептали...

— Що за гульки в святій обителі затівають твої фрейліни, дівки твої безбожницькі? — суворо запитала Марину царева мати — висока, худа, вся в чорному, з чорним аскетичним лицем і теж чомусь із синюватими губами. — Ти вже цариця — які гульки?

— Тому й хочу погуляти, що вже цариця, — визивно відповіла їй Марина, попри те що Марфа Нага називала її дитям, ніжно­стей до неї не відчувала. — Чи у вас, московитів, не прийнято проводжати дівич-вечір?

— Що це таке... ді... дівич... як ти кажеш, вечір? Чи не дєвішнік, бува?

— Дєвішнік, дєвішнік. Будемо проводжати моє дівоцтво.

— Дєвічєство?

— Дєвічєство, дєвічєство...

Марфа Нага подумала, подумала, пожувала синюватими губами...

— Се добре. Коли дєвічєство проводжають, — аж подобріла. — Я теж колись проводжала своє дєвічєство... Гай-гай, як то давно було! Забрав його в мене той ізверг... Тиран цар Іван... Хоча... У всіх нас одна доля — у мене дєвічєство забрав цар Іван, у тебе його забере цар Дмитрій... Ой, кричала ж я... Як він... Сорочку з мене зривав, бо заголити її йому було лінь... Як згріб у свої жадібні ручища... Як цноти мене позбавляв, дівоцтва мого Богом береженого. А потім хрюкав... Як ситий кабан, який вдовольнив свою хіть... А я тоді була... Як препишна здоба. Було що в мене брати, чого мене позбавляти. Він і взяв, і позбавив, і наситився... А я багла любові, якої і «для блізіру» не було. А було злягання. Ба, ба просте зґвалтування... Не спізнала я ні тоді, ні пізніше — ні ласки, ні любові. Він тільки вдовольнив свою хіть, хтивий кабанюра! А до мене йому було байдуже. Товк мене, бувало, й до ранку. Навіть слова до мене не промовивши — лише сопів, сопів, сопів, будь він неладний! Та й не в святій обителі будь згадано.

Марина вражено на неї дивилася — так ось яка вона, царева мати.

— А Дмитрій тебе любить, тож і приголубить. Хоч доля з ним і круто обійшлася, але ніжностей він своїх не втратив — дістануться тобі.

— Ваш син, паніматко, — почала було Марина, але Марфа Нага її перебила.

— Син мій, кажеш?

— А то ж чий іще?

Марфа довго мовчала — висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.

— Може, й мій, — пожувала синіми губами. — Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...

— Але ж ви його... визнали.

— Визнала? — знову пожувала синюшними губами. — Ви­знала, еге ж, — ствердно кивнула. — Бо так треба було.

— Для кого... треба?

— Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... — Зітхнула. — Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...

І пішла — висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»

Мине не багато днів, як Марфа Нага — коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, — на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів — усього лише через кілька лічених днів, — а тоді Марфа Нага інакше, як «дитя моє», «синова моя», Марину і не називала...

Вчувалася їй — наче вона того ранку була в Самборі, — пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.

«Ой маю я чорні брови, Маю карі очі! Чом ти мене, козаченьку, Любити не хочеш?»

Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, — правда, це було ще в Самборі, — а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини — це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?

А вона багла кохання.

Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?

Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!

Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.

— Ах, панночко наша ясновельможная, цариця Москов­ська, ах, ах, — невідь-чому ахкала панна Хмелевська і звично плескала у свої маленькі долоньки. — Ах, ах, яке пречудове у тебе життя! І наше життя теж пречудове — біля твого, царице наша, ах, ах!..

Це вона серед ночі раптом потягла всіх у двір монастиря.

— Подивімося на московську ніч — ах, ах!.. Московські ночі бувають тільки в Москві, — мудро вирішила панна Хмелев­ська, — а тому ходімо дивитися на московську ніч, ах, ах!..

Вони тоді потомилися од дівич-вечора, наспівалися, натанцювалися (черниці обурювалися, що «литва не дає їм спочивати», але що для фрейлін, які розгулялися, значили чиїсь там обурення!). Вина було вдосталь, тож провели Маринин дівич-вечір як годиться і після півночі галасливою юрбою висипали у двір — дивитися на московську ніч.

— Ах, ах, дівич-вечір у Кремлі! — за своїм звичаєм вигукуючи, плескала в долоньки панна Хмелевська, як вони після гульок своїх дівочих висипали в монастирський двір, що одночасно був і кремлівським двором.

Соборною площею Кремля походжала варта — стрільці з бердишами. На вигнутих лезах їхніх бердишів блищав місяць.

Марина звела голову — у темному зоряному небі над Кремлем висів молодик — якийсь маленький, ляльковий і беззахисний. То була перша фаза місяця — місячний серп, або місяць, що росте.

Щойно народжений місяченько іграшково сяяв серпиком на тлі чорнющого неба над Кремлем. Світла від нього майже не було — сама лише краса. Якась дитяча, казкова. Але враження від тієї казковості псувала нічна варта, яка перегукувалася десь у пітьмі:

— Пантруй!.. Пантруй!!

Захмелілі її фрейліни, взявшись за руки, пустилися в танок по колу, у якому була Марина. А пустившись в танок, вигукували на всі голоси:

— Дівич-вечір у Кремлі — радуйся, наша панночко!..

Фрейліни, розійшовшись, співали й танцювали завзято, і Марина, підхопивши од них веселість, танцювала в колі і теж щось співала, а що саме, й згадати потім не могла. Із башт кремлівських мурів уже визирали стрільці — що зчинилося у Кремлі, де за нічної пори ані згуку не трапляється? Хіба яка ворона спросонку каркне.

«Дівич-вечір» — долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона — нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..

Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..

А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами — теж нічний дозір? — і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.

Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.

Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...

І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?

Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську — на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...

Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою до весілля, от і прийшов під виглядом стрільця. І стрільці це знають, тому так красномовно позиркують на царицю...

— Панночки, — звернулася вона до своїх фрейлін, — а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?

— Запросити, запросити! — зашуміли фрейліни. — Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!

— Ах, ах, — плескала в долоньки панна Хмелевська, — стрільці нам постріляють і розвеселять нас — р-романтично!

— Стріляти ми могем, — сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:

— Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...

— Упізнала, упізнала, Дмитре, — таким же гарячим шепотом відповіла вона.

Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.

Хто його знає — може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:

— Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!

Коли всі гамірним гуртом — фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, — і стрільці царя — зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю — раз-бо на світі живеш!

Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, — так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...

А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.

Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.

Кухмістер не поскупився.

Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.

Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї — хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, — всі наче й забули.

Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли — досі в їхньому пісному — чи то пак зразковому — житті такого не траплялося.

І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)

Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...

Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.

Цариця Марина — це потім казатимуть — була якась... якась не така. В очах її було щось таке... Наче вона сеї ночі спізнала якусь таїну. Яку, між іншим, належить спізнати кожній жінці...

Цар Дмитрій у ті дні постійно підкреслював свою незмінну і вірну любов до Марини. І навіть до її родичів виявляв — теж посилену — шану. Так, другодні після приїзду Марини до Москви він прийняв рідних і приближених пана воєводи. Прийом був присвячений вшануванню Марини, з якою цар, як наречений, все ще тоді не міг бачитися. Одночасно це був і прийом польських послів — себто державний захід.

На прийомі від імені цариці виступив гофмейстер її двору Мартин Стадницький. Шлюбний союз Дмитрія і Марини він назвав єднанням двох народів і підкреслив, що це — запорука боротьби християнських країн проти «бусурманів».

«Захотів Господь вашу царську милість, — звертався до царя, — з’єднати з народом, який мало відрізняється від вашого народу в мові і звичаях, рівний йому за силою, відвагою, хоробрістю в бою, мужністю...» Далі, вихваляючи рід Мнішеків, пан гофмейстер вдався до історичних аналогій, нагадавши про Софію Вітовтівну (1371—1454), жону Василія І. Згадав і Василія IIІ, який був одружений з Оленою Глинською, рід котрої походив з Великого князівства Литовського. Закликав забути минулі розбрати, припинити «свирепое и варварское кровопролитие» і об’єднатися для спільної боротьби з «бусурманами» християн... Дмитрія Івановича він раз по раз підкреслено поштиво величав «вашою царською милістю», і це приємно було слухати цареві.

Насамкінець пан гофмейстер двору Марини Мнішек підкреслив, що він «поляк, людина народу вільного», який «звик говорити вільно»...

Але головним його побажанням Дмитрію Івановичу було побажання «свергнуть полумесяц из полуночных краев» і «озарить полуденные края своею славою», і в «столице предков своих на старости лет увидеть потомство свое»...

Але прийом той ледь було не закінчився дипломатичним скандалом. Посли Речі Посполитої — Міколай Олесницький та Олександр Госевський — вручили Дмитрію Івановичу по­слання короля Сигізмунда III до московського царя, але чомусь у тому посланні цар Дмитрій Іванович називався не государем Московським, а всього лише «великим князем»...

Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович — цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».

На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.

Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки — свого.

Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) — зам’яти чи, навпаки, — роздмухати?

Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.

Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.

В палатах знову запала гнітюча мовчанка. Тепер уже й московити задумалися: а чи не перегнули вони бува палицю?

Забираючи послання свого короля, посли не втрималися, щоб не нагадати невдячному московському князеві (так вони чомусь вперто йменували московського царя) про зичливе до нього ставлення їхнього короля, як і всього королівства Польського.

Але тут Дмитрій Іванович раптом спалахнув і, не втримавшись, вступив у суперечку з послами, що було нижче його високого рангу. Але царя зачепило за живе те, що посли посміли його назвати невдячним.

І тут посол Міколай Олесницький, знехтувавши дипломатичним протоколом, вступив у перепалку з царем (правда, знову нагадавши, що він поляк — «людина народу вільного», тож звик говорити правду за будь-яких обставин).

І почав докоряти.

Цареві! Що, мовляв, поляки свого часу прийняли його, допомогли йому, зрештою, проливали свою кров під час походу на Москву, а він, Дмитрій Іванович, чим відповів? Замість «вдячності — невдячність, замість дружби — ворожнеча», ще й «дружбою та милостями короля нехтує», що це взагалі, вигукував, «причина для пролиття крові людської!».

Московити зашуміли, ладні хоч цю мить стати на герць з поляками, але Дмитрій Іванович, збагнувши, чим це може скінчитися, швидко розрядив обстановку, звелівши Афанасію Власьєву таки взяти злополучне послання.

Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.

Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».

Поляки насупились, але промовчали.

Московити — гроза грозою, хмара — хмарою — теж зціпили зуби.

Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.

Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.

Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося — те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити — своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...

Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», — так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина — це свідчення одного з її приближених — теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».

Востаннє перед весіллям цар порадував свою наречену щедрим дарунком, приславши їй «сани, у которых крылья и оглобли обиты бархатом, расшиты серебром, у хомута было подвешено сорок соболей». (Себто сорок зв’язок по сорок шкурок у кожній — нечувана щедрість!) До саней запрягли білого коня, у якого «узда серебром переплетена, с шапкой и капором, украшенными жемчугам, а в санях покрывала шерстяное и стеганое, лучшими соболями подшиты».

У тих санях, як свідчитиме капітан Жак Маржерет, Марину увечері 7 (17) травня, «дабы избежать давки», перевезли із монастиря «в крепость», чи «верхние покои дворца», де й були зроблені останні приготування до коронації та весілля.

Власне, до коронації.

Ні, власне, до вінчання.

А втім тоді, 8 (18) травня 1606 року, в Москві у Кремлі одночасно відбулося і вінчання, і коронація. (Хоча спершу, здається, все ж таки відбулася коронація, а весілля трохи згодом.)

Отож, 7 травня молоду з усією осторогою, як коштовний наповнений сосуд, коли боялися його розхлюпати, перевезли з Вознесенського монастиря, де вона все ще перебувала в статусі дівчини-нареченої, до верхніх покоїв Великого кремлів­ського палацу, де вона вже мала стати малжонкою — молодою жоною молодого царя...

Коронація, як писатимуть у «Щоденнику Марини Мнішек»[5], відбулася 8 травня 1606 року, під час якої виникло багато непорозумінь і чи не прямих конфліктів.

А все від того, що подібного випадку до того не було в російській історії (заручини без царя в чужій державі, а весілля у його). Тож ті урочистості по-різному намагалися оцінити обидві сторони, причому кожна тягнула ковдру на себе. Правда, в адміністрації царя заздалегідь заготовили «Чин» шлюбного обряду, що повторював своїми положеннями порядок, який був прийнятий у московських великих князів та царів при їхніх одруженнях.

Але тут все ускладнило те, що жоною царя повинна була стати іноземка. Та ще й не хрещена в православну віру, що в московитів і взагалі було нонсенсом. Те, що вони зазвичай класифікували, як «из ряда вон выходящим». Правда, ніби відчуваючи всі труднощі, Дмитрій Іванович просив нунція Рангоні і свого тестя Юрія Мнішека виклопотати дозвіл пап­ської курії на те, щоб Марина Мнішек все ж таки причастилася у православного патріарха. (Згоди самої Марини на те ніхто не питав, вважаючи, що буде так, як ухвалить папська курія та батько нареченої.)

Рим відповів — як відрізав! — затятою відмовою.

Заборонив категорично і, як кажуть, без права оскарження.

Така затята впертість папського престолу дуже дорого обі­йдеться молодому подружжю, яке таким — не в останню чергу і за відмови папського престолу на причастя — побуде лише якихось дев’ять днів. І стане однією з причин їхньої трагедії — принаймні, вона підігріє настрої московитів перед бунтом 17 травня 1606 року, що й поставить у долі молодих останню крапку.

Католики (в основному, поляки) вважали, що нічого незвичайного — «из ряда вон выходящего» — у цій історії, як твердили московити, немає. Навпаки, випадок, коли цариця католичка, а цар православний, посприяє об’єднанню двох вір. А отже, й двох народів. (Не без підпільної, напевне, думки, що верх у майбутньому об’єднанні звичайно ж візьмуть вірні Папи Римського. І це відчували московити — відчували не без підстав, — тож цього вони зело остерігалися.)

А вийшла мішанина вір, обрядів тощо. І вона, як уже мовилося, стала однією з причин травневої пожежі у Москві в році 1606-му. І ніякого об’єднання, ніякого союзу двох християнських держав коронація підданої польського короля Марини Мнішек на російський престол не принесла. Та й смисл весілля Дмитрія Івановича з Мариною Мнішек по-різному був сприйнятий як московитами, так і почтом Марини, що ще дужче розбурхало конфлікт, який їм так і не вдасться загасити.

Як були певні поляки, Марина Мнішек їхала до Москви після краківських заручин вже як цариця, і треба було лише коронацією в Москві підтвердити цей постулат.

І раптом виявилося, що верхівка Кремля так не вважає. Для православних московитів Марина Мнішек на час приїзду до Москви ніякою московською царицею не була. Ще не була. А була тим, ким вона й була: польською шляхтянкою, дочкою сандомирського воєводи та претенденткою — у зв’язку із заміжжям з царем Дмитрієм Івановичем — на російський престол. А щоб стати російською царицею — верхівка Кремля мовби ж і не була проти, аби полячка нею стала, — претендент­ці ще треба було змінити віру — католицьку на православну. Що у зв’язку з категоричною забороною папського престолу було абсолютно неможливим. Як і поміняти ім’я (у зв’язку із зміною віри). А вже потім, мовляв, можна буде ставити питання про коронацію і оголошення її московською царицею. Правда, щодо виходу заміж за руського царя, то тут все було в ажурі. Московити не були проти. Цього й сама Марина багнула. А ось змінити ім’я (тут би вона ще подумала) і віру?.. Ні, віру міняти вона навідріз відмовилась — цим теж пришвидшила свій кінець. Та й римський престол їй це заборонив чинити, а порушити його заборону вона б ніколи не зважилася.

Але врешті-решт якось все мовби утряслося (конфлікт був просто загнаний у глибину з поверхні), і зовні обряд відбувся мовби ж благополучно — на високому державному рівні із вседержавною пишністю й відповідною урочистістю, коли навіть простолюдини — а їх добре перед тим пригостили за рахунок царської скарбниці, — вигукували, підкидаючи вгору шапки (протилежна стать підкидала вгору чепчики):

— Уря, уря!!! Цар-батюшка наш жениться!.. Слава, слава цариці, матушці нашій!..

І це було оголошено актом схвалення царського шлюбу, що його здійснив простий московський народ. (Бояри та дворяни були наперед згодні з царським шлюбом з полячкою.)

Іван I (Іван Данилович Калита) — великий князь московський з 1325 року, великий князь володимирський (1328—1340 pp.), онук Олександра Невського, своє прізвисько Калита (грошовий мішок) отримав за багатство і заощадливість. Одним з перших він почав об’єднувати північно-східні руські землі навколо Москви. Вів обережну політику щодо Золотої Орди, навіть домагався — диво з див! — припинення татарських наскоків на підвладну йому землю. Хитрий руський мужичок у княжому званні, він почав неспішно (поспішиш — людей насмішиш, віковічна істина!), тихо і непомітно увійшовши в довір’я до татар, перетворювати своє на той час маленьке і нічим не примітне князівство на центр майбутньої Русі. Для цього перш за все треба було перетворити Москву на ідеологічний осередок, а глава Руської церкви митрополит Петро знаходився у Володимирі. Калита переманив його до себе. Митрополит Петро (до речі, з України) і напророчив йому: якщо він, московський князь, збудує храм во славу Богородиці і упокоїть його в ньому, то Москва стане центром руських земель.

Калита це, як кажуть, прийняв до відома і того ж ро­­ку (1326) на найвищому місці московського пагорба заклав храм в ім’я Успіння Богородиці. У ньому й було поховано митрополита Петра, і звідтоді він шанується московитами як «святитель» Москви. А сам Успенський собор в Кремлі став одним з найдавніших храмів на Соборній площі Кремля.

Вже в часи Івана III (1462—1505) Успенський собор, як казали, «обветшал» і потребував негайної перебудови. Іван III запросив псковських майстрів спорудити новий собор. Вони щось там спорудили, але... 20 травня 1474 року недобудований собор обвалився. Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Арістотеля Фіораванті. Зразком для храму став Собор Успіння Божої Матері у Володимирі.

Майстер (католик, до речі) у 1473 році спорудив православний храм — тоді ж його і було освячено. І тоді ж літописець записав, що «та церковь чудна велми величеством и высотою, и светлостью, и звонностью, и пространством».

Вважалося, що це був не просто храм, де здійснювалися моління Богу та обряди; храм був як ніби пристанищем самого Бога. Він втілював ідею земного неба, у якому перебуває Господь.

Один з найнятих живописців тих часів Діонісій зі своїми помічниками розписав композиції «Різдво Івана Предтечі», «Похвала Богоматері», «Поклоніння волхвів», «Апостол Петро зцілює недужих», «Сім отроків ефеських, які сплять» тощо. Пізніше собор було розписано заново, живописці створили іконостас. Але головною святинею стала ікона «Володимирська Богоматір», що її Іван III переніс із Володимира до Москви (а взагалі, вона була взята, по суті викрадена, з Києва), яка й стала заступницею Московської Русі. (Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року зберігається в Третьяковській галереї.) Звідтоді й протягом століть Успенський собор Кремля став місцем найважливіших державних церемоній, а також місцем поховань глав Руської церкви (митрополитів, потім патріархів). У ньому вінчали на царство московських царів, там же відбувалися їхні шлюби, в Успенському соборі Кремля вінчали на царство й Марину Мнішек — як ще раніше царевича Дмитрія Івановича.

Церемонія коронації Марини Мнішек почалася з урочистого — чи не зі священним трепетом — виносу царської корони.

Під малиновий передзвін кремлівських дзвонів корону окропили святою водою і під молебень — із все тим же сакральним трепетом — понесли до Успенського собору.

Над Кремлем, і здавалося, що й над усією Москвою плив все той же малиновий передзвін, коли кожний дзвін звучав як окремий акорд і в той же час у гармонії з іншими. Це й називалося малиновим передзвоном, і ягода малина, як то можна було подумати, тут була ні при чім. Означення «малиновий пере­дзвін» походило від назви бельгійського міста Малин, у якому вперше почали виготовлювати такі мелодійні дзвони.

Біля входу до собору коронаційні регалії зустрів патріарх з єпископами і супроводжував їх до храму. Коли вони зникли в соборі, була витримана пауза, і тільки тоді до найславетнішої і найзначнішої святої обителі Русі вирушила процесія. Складалася вона з півтори сотень дворян «в парчовой одежде». За ними велично простували чотири дворянина з бердишами і п’ятий — мечник князь Михайло Скопін-Шуйський, майбутній герой у боротьбі з другим Лжедмитрієм.

А вже потім виступав (у літописі буде зазначено «шествовал») цар Дмитрій Іванович, рвійний, підтягнений — молодець молодцем. Він не йшов, а наче з радощів чи збудження пританцьовував. А був він у короні.

По праву руку його супроводжував посол Речі Посполитої — і в той же час представник цариці — Міколай Олесницький (так наполягли поляки), а по ліву руч — глава Боярської думи князь Федір Мстиславський — так наполягли московити.

А вже потім ішла вона, Марина Мнішек, цариця москов­ська, «одетая по-московски, — згадуватимуть потім поляки з несхваленням, — в богатую одежду, украшенную жемчугами и драгоценными камнями по вишневому бархату».

Цариця не йшла, а пливла і здавалась повітряною, безперечно, ще молодшою, хоч і була молодою, таким гарним схвильованим і наче трохи зляканим дівчам, яке все ще до кінця не може збагнути, що ж нині діється, який спектакль, що в ньому вона має грати одну з головних ролей...

Її вели — під руки, так треба було за ритуалом, — з правого боку батько, воєвода Мнішек, відповідно вбраний у багату і пишу одіж (він грав роль не лише батька цариці, а й головного представника її народу і віри — поляків), а під ліву руч — княгиня Параскева Мстиславська як представниця — так наполягли московити — православного люду Москви. А за нею сунули знатні гості з Речі Посполитої і такі ж знатні боярині і дворянки Московського царства.

До собору і далі по його східцях була «розіслана дорога — оксамит на червоному сукні, — яким всі й простували» — велично, гордо і пишно.

Гості старалися не принизити авторитету свого князівства, господарі — свого царства. А всіх разом супроводжували з боків вісім німецьких алебардників, які врочисто несли сокири у вигляді півмісяця, насаджені на довгі держаки із списами на кінці, а трохи позаду йшла царська охорона, яка чомусь теж складалася з іноземців — «рыцери и драбонты».

Процесія неспішно, але й не повільно, а розмірено й урочисто пройшла розісланою «дорогою» (червоне сукно аж полум’яніло під сонцем) і поволі зникла в соборі.

А над Кремлем все плив і плив малиновий передзвін із численних храмів, соборів та церков, простолюдини того дня гуляли за державний рахунок, підкидали вгору шапки й кричали:

— Цар-батюшка женится — уря, уря!!!

— Віват, віват!.. — кричали поляки. — Hex жиє наша славна Марина, цариця руська!!.

І горді були, що саме вони подарували Московії царицю і за це їм «москва» має бути безмежно вдячна.

— Нєх жиє!!. Нєх жиє!!!

— Пущай жівьот, — вигукувала «москва» і милостиво додавала: — А там... посмотрим... Уря, уря!!!

Поляки тоді не знали, що вигук «ура» (крім виявлення загального схвалення) означає ще й бойовий заклик до атаки...

Варто зазначити ще й ось що. Вінчання призначили на четвер 8 травня. І це було порушенням руського звичаю (правда звичай цей не був узаконений церквою): не влаштовувати шлюби перед п’ятницею, що вважалася пісним днем. (П’ятниця на Русі вважалася постницею.) Але Дмитрій Іванович сприйняв це як дріб’язок і не звернув на нього уваги — що йому теж буде поставлено на карб.

(Існує розповідь очевидця тих подій німецького найманця Буссова: «На весіллі й коронації відбулася чимала спірка між царем і московськими вельможами з-за одягу. Цар і польські вельможі хотіли, аби наречена, коли її поведуть у церкву, була в польському вбранні, до якого вона звикла з юності, тоді як у чужому (себто руському) вона не вміла триматися. Московити вимагали, щоб під час вінчання, згідно зі звичаями їхньої країни, вона була зодягнута так же, як і цар. Після довгої суперечки цар сказав: «Добре, я не стану відміняти звичай моєї країни, уступлю моїм боярам... Адже річ йде про один лише день».

«І попросив свою наречену, аби вона зодягла руське вбрання, — згадує далі Буссов, — на що та, врешті-решт, погодилась. Тоді на наречену зодягли дороге царське вбрання, у якому її і відвели у церкву та обвінчали з Дмитрієм. Але наступного дня, 9 травня, Дмитрій велів принести своїй цариці нові польські плаття з проханням, щоб вона зодягла і носила їх з поваги до нього, оскільки вчора був день руських вельмож і він хотів догодити своїй країні, a сьогоднішній і всі наступні дні тепер будуть належати йому. Він буде царствувати і вчинятиме так, як йому буде вгодно, а не так, як хочуть московити. З того дня цариця зодягалася по-польському...»)

Але повернемося до вінчання. Цар і цариця сиділи в соборі на золотому і срібному тронах — правда, в руському вбранні. Оксамитове, з довгими рукавами плаття цариці було так щедро всипано коштовним камінням, що навіть непросто було визначити його колір...

А тим часом в Успенському соборі знову ледь було не спалахнув скандал між католиками і православними.

Річ у тім, що руські боялися, аби католики (питання віри тоді стояло надто гостро) не осквернили своєю присутністю православний храм. Підозріння в першу чергу впало на посла Речі Посполитої Міколая Олесницького, який був у шапці — в храмі! — дещо незвичній для руських і яку вони назвали «мегеркою с перьями». Правда, спершу руські звернули увагу не так на форму головного убору польського посла, як на те, що він, зайшовши до храму, не зняв того головного убору. Руські, навіть до хати заходячи, першим ділом поштиво знімали головні убори, а тут у храмі, в Божій обителі, посол не зняв своєї «мегерки с перьями». Це вкрай обурило набожних московитів — поляк-католик не шанує їхньої віри, явно демонстративно стовбичить у святому Божому домі в клятій «мегерці з пір’ям».

Оскільки в храмі вже шушукалися, осудливо позираючи на нечемного гостя, якому все ж таки забракло культури поведінки, думний боярин Афанасій Власьєв дещо делікатно — не зважившись про те говорити прямо, — попрохав посла дати йому його шапку. Буцімто щоб... потримати її.

Пан посол, в першу мить нічого не збагнувши, зняв свою мегерку і дав потримати дяку. Але той відразу ж передав її слузі, і мегерку швидко було винесено з храму.

Урок всім був зрозумілий, але тільки не панові послу. Він, і за цим разом нічого не збагнувши, обурився: як? «Москва» забрала його шапку і кудись винесла з церкви??. Та це ж... це ж грабіж серед білого дня!!!

— Пан дяк має негайно повернути мені шапку!!!

Але натомість пан дяк, замість того аби прямо сказати, що в храмі треба знімати головний убір, почав ніяково жартувати, що шапка пана посла, мовляв, «буде», «вже скоро буде». Та й у церкві тепер, мовляв, не студено, щоби стояти в шапці.

Пан посол, розійшовшись не на жарт, почав підвищувати голос, вимагаючи, аби йому негайно повернули шапку. Пригрозив ледь чи не дипломатичним демаршем!

— Мегерку!!. — вже кричав, порушивши урочистість того, що відбувалося в Успенському соборі.

Але думний дяк шкірив зуби і чомусь хитро підморгував.

— Шапку? — розігрував із себе невинного. — Яку... ша-шапку?..

— Мою, пся крев!!!

— Ах, мегерку з пір’ям, шапчину пана посла? — все ще клеїв дурня думний дяк. — А навіщо панові послові в церкві шапка? Сонце в тім’я йому тут не пече, та й хіба не бачить пан посол, що в Божому домі ніхто не має на голові шапки? Це ж Божа обитель. Та й царя треба поважати, царицю, які саме вінчаються.

Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...

Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно по­сміювалася, кажучи:

— Надули ми литву, надули!!.

З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина — член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).

Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком — ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим — на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув — повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» — так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.

Бурмотіння без кінця і краю...

Що, мовляв, зі співу священика по книгах нічого не можна було второпати, крім хіба що одного — «Господи, помилуй», що його вони, священики — пан Станіслав не полінився навіть порахувати — повторювали «більше ста разів». (Нині такий чин молитви зберігся в руській старообрядницькій церкві.)

Сама ж винуватиця тих подій була так схвильована і так вся переповнилася очікуванням чогось незвичайного, що ось-ось мало статися, що навіть не відчувала того «бурмотіння», терпляче чекаючи головного — покладання корони на її голову, тож молитовна частина для неї пролетіла швидко.

І ось вони — священики зі своїм «бурмотінням» та безконечними повторюваннями «Господи, помилуй» — нарешті вмовкли.

Пан Станіслав теж нарешті зміг перевести дух — ху-ух! Слава Богу, перша частина скінчилася.

І тоді почався власне обряд коронації.

Двоє найстарших владик — імпозантні, пишно-білобороді, в осяйному вбранні — взяли корону, що стояла перед вівтарем на позолоченій тарелі і з якої весь обряд Марина не спускала погляду, відчуваючи, як блискуча осяйна корона притягує її до себе і заворожує, — потім узяли барми, що лежали на другій тарелі, і понесли їх — корону і барми — на витягнутих руках до патріарха. Несли неспішно, урочисто, а Марині хотілося вигукнути: та швидше, швидше! Скільки мені чекати? Не вимотуйте з мене душу!..

Патріарх, благословивши корону, покадив навколо неї пахучим димком з кадильниці. Зробивши кілька кроків, підійшов до Марини... А далі все довгоочікуване дійство звершилося швидко і... просто. Підійшовши до Марини, патріарх, як писатимуть очевидці коронації, «возложил корону на голову великой княгине». (До тієї миті покладання монаршої корони на голову Марини вона за православним обрядом вважалася лише великою княгинею, царицею вона стане після покладання на голову корони.)

Патріарх благословив Марину, яка стояла не дихаючи (навіть не вірячи в ту мить, що все вже здійснилося і вона нарешті — цариця московська!), нахилившись (він був вищим за Марину), торкнувся губами оголеного плеча цариці і щось сказав — Марина вловила лише два слова: «Цариця наша».

Як і вимагає обряд коронації, Марина (про це її застерегли ще у Вознесенському соборі), хитнувшись, поцілувала патріарха (він схилив перед нею голову) у його митру, прикрашену перлами.

Отримавши поцілунок, патріарх відійшов на своє місце. Тим часом владики попарно піднімалися на трон і благословляли велику княгиню, яка вже з цієї миті стала царицею російською, — торкалися двома пальцями її чола та пліч, потім благословляли її хрестом, і цариця мусила кожного з них цілувати в митру.

І лише тоді на царицю «возложили» барми.

Процитуємо ще один документ (подія, що відбувалася тоді в Кремлі, варта того). На коронації Марини Мнішек на російську царицю і потім на її весіллі з царем Дмитрієм (ці дві церемонії йшли одночасно, але одна за одною, а де й зливаючись в єдине дійство) був присутній православний архієпископ Єлассонський Арсеній. І ось які спогади про ту подію (цитується за виданням: Арсеній Єлассонський. «Мемуары из русской истории. Хроники Смутного времени». — М., 1998. — С. 131—132):

«Коли настало 8 травня, то з великим чином, урочистістю і честію поєднавшись, цар Дмитрій з Марією (Марину архі­єпископ чомусь називає Марією) вийшли із палацу в супроводі всіх бояр, синкліту, чоловіків і жінок, зі славою і урочистістю великою. Вся підлога палацу і шлях, що веде в соборний храм Пречистої Богородиці, і вся підлога соборної церкви були заслані оксамитовою парчою, витканою золотом. При вході до церкви їх зустрів патріарх з архієреями і благословив їх чесним і святим хрестом. Співаки проспівали їй царське многоліття. Патріарх, взявши обох, в супроводі архієреїв зійшов на приготовлене високе місце посередині церкви, все покрите і прикрашене оксамитовою із золотом парчою. Зверху на цьому високому місці стояли три срібловизолочені лави з коштовними подушками для патріарха, для царя і нареченої Марії. Вони сіли на ці лави, а архієреї сіли на східцях вищого місця на золототкані подушки. Перед Царськими дверима на приготовленому і гарно вбраному столику лежала царська одіж цариці. Патріарх, цар і всі архієреї, які сиділи з ними, встали, патріарх сказав: «Благословен Бог наш». Під час читання молитов патріархом і архієреями, по чину, два архієрея принесли царське вбрання, кожний по одному, по чину. Патріарх, прийнявши їх, благословив їх і поклав на царицю Марію за допомогою архієреїв. Цар, будучи наперед коронований царським вбранням, стояв (на своєму місці). При покладанні на царицю всіх вбрань, коли патріарх прочитав молитви, співаки проспівали «Аксіос» і багатоліття. При покладенні одягу і після прочитання молитов цар і цариця, обоє вбрані в царське вбрання, зійшли вниз і, в супроводі патріарха, зійшли на високий царський трон, де зосталися для вислуховування божественної літургії. Патріарх почав божественну літургію, і по закінченню її співаки проспівали царське многоліття по чину. Після божественної літургії протопоп Феодор повінчав їх посередині церкви перед святими вратами. І після вінчання свого обоє вони не побажали причаститися Святих Тайн. (Це й буде поставлено царському сімейству на карб, як чи не найбільший їхній злочин!) Це дуже засмутило всіх, не тільки патріарха і архієреїв, але і всіх, хто бачив і хто чув. Отже, це була перша й велика печаль і стало початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі».

Те, що царське подружжя (цариця Марина, правда, була католичкою, але ж цар Дмитрій був і залишився руським, православним, хоч буцімто й приймав у Польщі чужу віру) не захотіло причаститися Святих Тайн, вразило присутніх, як ножем різонуло. Особливо православних московитів.

І це справді, як зазначає цитований вище автор, стало «початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі». А для царя Дмитрія стане загибеллю швидкою. Як, у принципі, й для Марини, котра після тієї урочистої коронації і не менш урочистого вінчання не надто переживе свого мужа.

До всього ж, стало відомо про потаємне католицтво руського — РУСЬКОГО! — царя, тож і не дивно, що відмова від причастя була сприйнята московитами як «осквернение святынь».

За шлюбним «Чином» цариця Марина мала прикластися до ікони Володимирської Божої Матері, а заодно і до образів митрополитів Петра та Іони.

Марина відмовилася це зробити, чим викликала в московитів прямо-таки шалений напад гніву, що його вже нічим не вдасться загасити.

Після цілування ікони — найсвятішої ікони для Московії — цариця мала отримати причастя з рук московського патріарха Ігнатія.

На помазання царицю мали покликати архідиякон та протодиякон, і вони кликали її величність, але...

Але від миропомазання, як свідчить архієпископ Арсеній Єлассонський, ЦАР ДМИТРІЙ І ЦАРИЦЯ МАРИНА ВІДМОВИЛИСЬ.

Нечуване до того явище на Русі!

Ой, як їм це дорого обійдеться!

Правда, вони погодилися лише виконати звичайний руський весільний обряд — мала утіха для московитів.

Цар і цариця не виконали обряду миропомазання лише тому, що Римський Папа заборонив їм це робити — необачний! Хоч і вважається непогрішимим. Але саме він — намісник Бога на землі — своєю забороною призведе царське подружжя до загибелі.

Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)

Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року — яка точність! — до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря — йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.

Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть — все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.

Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.

Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою — схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу — грецької і Заходу — латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)

До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами — спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжно­стей — таким собі каменем спотикання — була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) — за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня — запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.

Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна — що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.

Почала литися перша кров — завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе — на якийсь час — православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників — знищити, а потім посмертно реабілітовувати — так поширилася у світі білому?)

Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів), це коли виникала критична ситуація в церкві. Аж до Сьомого собору, 787 року, коли імперія ще була єдиною, греки і латиняни брали у них участь спільно. Але після Сьомого собору не відбулося жодного спільного собору — це як Римська імперія розділилася на дві, східну і західну.

Кожний з імператорів — один на сході, другий на заході — вважав, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Тоді ж остаточно розділилася і церква: східна вважала себе головною, а західна — себе.

Минали століття, бажання примирити християнські церкви було, але... Всі спроби зробити це на ділі зникали, як вода в піску. І тоді папа Євген IV скликав латинських єпископів на собор у Флоренції, грецьких єпископів запросив імператор. На тому соборі його учасники мовби дійшли до примирливої угоди. І все ж, ні ті, ні ті (ні латиняни, ні греки) не були по-справжньому готовими піти назустріч одне одному, тож і на церковному житті протягом подальших століть ухвали Флорентійського собору аж ніяк не відбилися.

Звідтоді вони — колись дві рідні церкви-сестри — во­йовниче непримиренні.

Звідтоді, на переконання латинян, Церква Христова може бути лише там, де віруючими керує Папа Римський, спадкоємець Святого Петра. І всі таїнства, що відбуваються поза пастирським піклуванням папи, є незаконними. І що взагалі, наполягають католики, не може бути церкви там, де Папі Римському не виявлять беззастережливу покірність.

З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви — під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.

Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...

Нічим не міг зарадити й Дмитрій Іванович — церковні канони залишалися церковними канонами, де він не владний був. Та й до всього ж сам він необачно відмовився від причастя — чи не за компанію з Мариною?

Відмова царського сімейства від причастя була розцінена московитами як знехтування ним Божественного, освяченого обряду, адже царями в Російській державі ставали лише через обряд миропомазання, що не було того разу здійснено. Та й причастя, коли б до нього вдалася Марина, символізувало б її перехід у православ’я. На це Марина, пам’ятаючи сувору і категоричну заборону папського престолу, не могла зважитись. Мине не так і багато днів до бунту, що спалахне в Москві, цариці Марині Мнішек (а заодно й цареві Дмитрію Івановичу) все це пригадають. І буде в Марини Юріївни каяття, але вже не буде — ніколи-ніколи не буде — вороття! Який жаль!

Коли після всіх подій у Кремлі 17 травня, трагічного для Марини 17 травня, буде вибрано 29 травня князя Василія Шуйського новим царем, Дмитрія Івановича буде звинувачено — заднім числом, звичайно, — ще й у тому, що він «взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы, и... венчал ее царским венцом (нехрещену. — В. Ч.) и учиняти хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...». Хоч останнього Дмитрій Іванович якраз і не збирався робити, але хто йому тоді, під час бунту, повірив би!

Про «осквернення» кремлівського Успенського собору «расстригой» Гришкой Отреп’євим писав у богомільній грамоті і патріарх Гермоген у листопаді 1606 року: «Многих вер еретиков аки в простой храм введен безо всякого пристрашия, не усомнясь нимало, великое зло учинил, к чудотворному образу Пречистыя Богородицы, еже Евангелист Лука Духом Святым наставляем написа, и ко всем честным образом и к чудотворцовым Петровым и Иониным мощем приводя велел прикладыватся скверной своей люторские веры невесте, с нею же в той же великой церкви и венчася, все злое свое желание получил».

(По правді кажучи, Марину Мнішек постійно звинувачували в Москві «в лютеранській вірі», тоді ж як вона до лютеранства — одного з основних напрямів протестантизму — ніколи не належала і не мала ніколи наміру належати, просто цим — лютеранством — Марину Мнішек її вороги багнули зайвий раз зневажити й оганьбити.)

Під час вінчання в Москві царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни відбувся повторний обмін обручками, що ніби затверджував попередній шлюб, проведений у Кракові. Таким чином, Дмитрій Іванович і Марина Юріївна нарешті оголошувалися шлюбним подружжям, з усіма юридичними наслідками, що звідси витікають. Все. Далі, як у народі кажуть: муж і жона — одна сатана!

Варто наголосити, що вінчання, яке відбулося після коронації на прохання і бажання самої цариці, здійснювалося скромно і якось навіть по-домашньому — на відміну від коронації. Свідками вінчання було небагато осіб, в основному родичі: з боку царя Нагі та найбільш приближені бояри, з боку цариці — її батько і кілька теж найближчих родичів.

Усе здійснювалося так, як і велів «Чин».

«Народ в те поры из церкви выслати».

І вислали народ, себто попросили його залишити собор.

Обряд здійснив протопоп Феодор, «коруны на блюде» тримав конюший Михайло Нагой і сваха — жона Андрія Нагого. Як і велить звичай, молодих, трохи вже стомлених ритуалом коронації, причастили церковним вином і обсипали їх з «мисы» золотими — на щастя, на здоров’я, на багатство.

Молодий і молода разом вийшли з собору на яскраве сонце, що щедро заливало Кремль. Все було, як і належить бути при подібних церемоніях.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, «при выходе из церкви ее (молоду) вел за руку император Дмитрий, и по левую руку ее вел Василий Шуйский», майбутній цар.

Марину вели два царі під руки: нинішній Дмитрій і завтрашній Шуйський, який поки що був у чині боярина. Але вже завтра-позавтра, принаймні, дуже швидко після царського шлюбу він стане і царем, і одночасно тюремником Марини Мнішек, цариці, якій так поклонявся і яку так славив, як свою володарку і повелительку Московського царства-государства.

Коли в Кремлі за князя Івана III тривало будівництво Великого палацу, почали на Соборній площі споруджувати палату, що її пізніше буде названо Грановитою. За історичними документами 1487 року, «повелением великого князя Ивана Васильевича всея Руси основал палату велику Марко Фрязин на великого князя дворе, где терем стоял».

Невдовзі до неї приєдналася ще Золота палата для прийому послів та для інших урочистих випадків, але з часом уціліла лише Грановита. Розташована вона на західному боці Соборної площі. Вважається, що суворі пропорції і кубічний об’єм надають всьому вигляду Грановитої палати «характер благородної простоти і ясності». Стіни її викладені з цегли і облицьовані з головного фасаду камінням, обтесаним на чотири грані (звідси і її назва — Грановита).

Будувалася вона у 1487—1491 роках, коли Москва вже об’єднувала навколо себе сусідні князівства і стала на чолі молодої централізованої Російської держави, коли «изумленная Европа была ошеломлена внезапным появлением на ее восточных границах огромной империи и сам султан Баязет, перед которым Европа трепетала, впервые услышал высокомерную речь московита».

Із Соборної площі в Грановиту палату вели Золоті Червоні сходи. З чотирьох маршів і трьох майданчиків (згодом їх прикрасять білокам’яними левами). Ці парадні сходи слугували лише для виходу царя під час особливо урочистих церемоній, а потім їх запирали витонченою решіткою, що була розписана золотом і фарбами. В той же час для входу іноземних послів і торгового люду були інші сходи — середні і Благовіщенські (Благовіщенськими дозволялося сходити лише християнам).

Всі сходи вели на Красний верхній ґанок — Передні переходи, а вже звідти — до помешкання великокнязівського палацу. Крім головного входу, в палац із Соборної площі вів і другий вхід — із західного боку, де був Боярський майдан, на якому зазвичай товпилися служилі бояри і двірцевий люд, там же виголошувалися царські укази.

Але перш ніж потрапити до Грановитої палати, треба було пройти через Святі сіни, де й збиралися запрошені до царя. Святі сіни (вони були прикрашені композиціями на сюжети Священного Письма) були початком входу в Тронну залу.

А над Святими сіньми була влаштована таємна кімната для жіночої половини царської сім’ї. За давніми звичаями жінки не могли бути присутніми на урочистих прийомах та офіційних святах. Стіни і стеля таємної кімнати були оббиті щільно ви­стьобаною тканиною та англійським сукном, а підлога — товстою повстю. У певному місці була «глядацька решітка», яка завішувалася прозорою шовковою тканиною, через яку було добре видно. Там цариця й царівни з цікавістю розглядали заморських гостей, спостерігали бенкети, багатолюдні зібрання бояр, духовенства та інші пишні державні урочистості.

У ті часи Грановита палата була головною Тронною залою — найбільшою на Русі. Колони в центрі прикрашували ліпні роботи в давньогрецькому стилі — зображення птахів, звірів тощо. Навколо стовпа — визолочена решітка, а на ній стояли різні прикраси.

Біля стіни здіймався царський трон, до якого вели чотири сходинки.

На південному сході палати — космогонічний цикл відкривався зображенням Бога Саваофа в оточенні небесних сил. На завершення сюжету — Спаситель людства — Ісус Христос.

Окремо була композиція з царем Федором Іоанновичем «Всея самодержцем Руси сидит на троне», на голові його вінець, прикрашений перлами й коштовним камінням, з правого боку біля царя стоїть правитель Борис Годунов.

Він «зодягнений» у верхній золотий одяг і в боярській шапці, — стоїть в одному ряду із спадкоємцем російського престолу. Історики вважають, що це було зроблено не без вказівки самого Бориса Годунова, який уже тоді мріяв про царський трон. І вже тоді наблизився до нього впритул.

Кожному запрошеному на бенкет до Грановитої палати відводилося окреме місце — згідно з його чином та рангом, і самовільно займати інше місце категорично заборонялося. Чим знатніший був гість, тим ближче його місце було до царя. Чим важливіші гості, тим пишніший влаштовувався прийом.

Виставлявся дорогий посуд — золоті й срібні чаші, чарки, сердолікові, яшмові, янтарні; ковші, прикрашені яскравою емаллю і коштовним камінням, карбовані кубки, заздравні братини.

На столи ставилися дивовижні речі з посольських дарів — наприклад, німецький годинник «на слонах», посуд у вигляді барсів і левів, ароматичні курильниці, потішні кубки. Один з іноземців вражено згадуватиме:

«Ми бачили безліч превелику золотого посуду, яку й ­уявити неможливо. Посуду було стільки, що його з трудом могли б умістити тридцять венеціанських возів».

Обіди в Грановитій палаті тривали довго, по п’ять-шість годин. Із спогадів одного посла: «Час од часу цар пив за здоров’я кого-небудь. Той вставав, а за ним і всі інші. Поклонившись, знову сідали». І далі він пише, що за час обіду йому довелося вставати 65 разів!

Як наставав вечір, у Грановитій палаті запалювали вогні і далі бенкетували, вставали, пили, сідали, знову вставали, пили... І такі «фізкультурні вправи» із вставанням-сіданням тривали, здавалося, безконечно — життя в Московському царстві-государстві тоді наче зупинялося...

Але того разу, як вшановувалося молоде царське по­дружжя, церемонія була скромнішою: в присутності небагатьох гостей — як з боку молодого, так і з боку молодої. (Так забагла Марина Юріївна, яка надто стомилася під час церемоній в Успенському соборі і багла, щоб усе пошвидше нарешті скінчилося і їй дали спокій!)

Як свідчать очевидці, цар і цариця на бенкеті в Грановитій палаті сиділи за багатим бенкетним столом зовсім недовго — «до третьей ествы». Не було чомусь і «мусики» й танців, що їх любили обоє.

Далі, як зазначає вже згадуваний Станіслав Немоєв­ський, «обед высокие молодые имели у себя в комнате, даже и в спальне, кроме некоторых дам из родни, которые провожали молодых, никто не входил».

Перехід молодих у «постельные хоромы» супроводжував лише воєвода Юрій Мнішек і тисяцький.

Але варто зазначити, що тисяцьким був... так, так, всюдисущий князь Василій Шуйський, який дуже швидко, очоливши заколот, стане новим руським царем.

А тоді, провівши молоде подружжя до входу в царські покої Великого кремлівського палацу, він кланятиметься цариці «истово», запевняючи молодих, що їхнє вінчання було «зело радісним» і запам’яталося всім московитам, ставши великою державною подією.

Ще й побажав, як і водиться, молодим ночі, повної любові...

Вже в ті часи Московський Кремль славився своїм Великим палацом.

А втім, велико-пишним він стане не одразу... Може, тому, що його заклав — напроти Грановитої палати на найвищому горбі Кремля — не хто інший, як Іван Данилович Калита, який вів майже чернечий спосіб життя. Тож і палац його був невеликих розмірів і відзначався простотою. Власне, це були невеликі дерев’яні хороми, що слугували для князів літніми покоями (взимку вони жили в будинках, що добре опалювалися). Але вже за Дмитрія Донського та сина його Василія Дмитровича великокнязівський палац значно розширили, і в ньому з’явилася пишнота, така не характерна для Калити. Дах теремів позолотили, а в дворі поставили годинник. (Як відзначалося в літописі за 1404 рік, «на всякий час ударяет молотом в колокол, размеряя и рассчитывая часы нощные и дневные; не без человек ударяще, но человековидно, самозвонно и самодвижно, страннолепно некакого сотворено есть человеческой хитростью, призмечтано и преухрищено».

Але великокнязівський палац все ще був, як і боярські хороми тих часів, з кількох маленьких особняків, що з’єднувалися між собою переходами. У другому ярусі знаходилися «постельные палаты», а сам князь із сімейством мешкав у верхніх надбудовах — теремах; у нижньому ярусі жили княжі слуги, і все мало далебі сільський вигляд.

Але вже князь Іван III, заходившись перетворювати Москву на таку столицю, яка б відповідала величі і славі Руської держави, запросив досвідчених зодчих з Італії, і чужоземні майстри (своїх тоді на Русі не знайшлося) зруйнували ту кремлівську старовину і замінили її новими величними будівлями. Заодно Іван III зайнявся й усім Кремлем. Його було захищено подвійним, а місцями й потрійним рядом стін з бійницями й баштами та мостами, що піднімалися, решітками у воротах. З’явилися золотоглаві собори і разом з ними препишний палац. Звідтоді Кремль і став гордістю Росії. Як прийнято казати, «достойным воплощением ее силы и величества». Сам же княжий палац став зразком для всіх майбутніх палацових споруд. Правда, за минулі століття Великий палац кілька разів перебудовувався, прикрашався й розширювався — відповідно до зростаючої сили та міці Руської держави. Не раз із Кремлем й усім містом палац горів, але, як Фенікс з попелу, знову і знову здіймався, відбудовувався — ще кращим як був.

Перший поверх Великого кремлівського палацу (поверхи тоді звали ярусами) займала прислуга і нижчі бояри на государевій службі, а верхній — цар зі своїм сімейством.

На другому ярусі Великого кремлівського палацу і були, крім усього іншого, постельні покої російських государів, до входу в які боярин Василій Шуйський, догідливий та услужливий — листом слався перед царем Дмитрієм, — і привів молоде подружжя...

— Дозвольте вам, ваша величносте, — до царя, — і ваша величносте, — до цариці, — побажати доброї ночі і, коли не буде ніяких повелінь, розкланятись.

Повелінь не було, і боярин Василій Шуйський, розкланюючись, як наче він був нижчим служкою при царському дворі, а не одним із найзнатніших бояр, — позадкував — і кланявся, коли задкував, — та й зник — як його й не було. І тієї ж миті, нарешті позбувшись опіки, цар Дмитрій, полегшено зітхнувши, що їх зоставили удвох, підхопив на руки покірну Марину. Цариця аж зажмурилася від задоволення і міцно-міцно обхопила його за шию руками. І цар поніс її на другий ярус, легко долаючи круті східці та відчуваючи у своїх руках молоде пружне тіло, тепле й покірне, вдихаючи пахощі все того ж дівочого тіла, що так його дурманили, тож і здавалося йому, що східці втікають з-під його ніг...

А цариця, притискаючись до його сильного тіла, щось муркотіла йому на вухо, бентежачи й розпалюючи його чоловічу силу, пристрасть його, що й без того в ньому нуртувала.

І йому здалося, що подолав він східці на другий ярус одним махом і одним махом заніс жону свою молоду до спочивальні, де під розкішним позолоченим балдахіном стояло розкішне ложе — вже постелене для ночі любові...

Це ж треба!.. На думку вчених (як ніби вони в цьому щось тямлять!), любові з першого погляду взагалі просто... просто не існує. Не більше не менше!..

Це ж треба, га? Любов, запевняють такі вчені, зароджується довго (якщо не з першого погляду, то з якого — з другого-третього, п’ятого-десятого? З... надцятого, зрештою?), за кілька етапів.

А відразу, з ходу буває лише помутніння розуму — отакої!

В психіатрії існує навіть спецтермін для цього явища — «місячний удар».

То що спіткало царевича Дмитрія, як він два роки тому вперше побачив у Самборі Марину Мнішек, гарненьку юну графиню, дочку сандомирського воєводи і самбірського королівського старости? Любов з першого погляду? Чи — помутніння розуму? Чи, зрештою, «місячний удар»? Здається, як він вперше її побачив у Самборі, в замку королівського старости, ночі в Карпатах, над бескидами й полонинами були навдивовиж зоряними, ясними і — місячними. Таки місячними.

Вочевидь казковими були та чарівливими. Такі, що хоч кого можуть звести з ума-розуму. То, може, вони й звели царевича з ума-розуму, зачарували його й полонили назавжди. Та й дівчата тамтешні допомогли своїми співанками:

Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому. Тільки світи миленькому, Як іде додому...

Співала тоді й душа Дмитрія.

Власне, заспівала, як вперше побачив Марину.

Наче хто його огнем обпік і в полон назавжди взяв. І він не хоче — досі не хоче — того солодкого полону, і в той же час... хоче його. Як і вириватися з нього на буцімто волю. Що йому воля без Марини. Приїхав тоді до поляків просити допомоги й підтримки, військової сили для походу на Москву, а побачив воєводину дочку і — все... Навіть про похід на Москву тоді забув — Марина все собою затулила. То виходить, що таки існує любов з першого погляду? Хоча дівчат та жіночок молоденьких він і до неї мав та мав (у декого з цього племені навіть закохувався) і після зустрічі з Мариною матиме...

Навіть мріючи про воєводину дочку, інших мав. Такий уже вдався, щедрий на любов. Але її, навіть інших голублячи, не міг забути — диво з див!

Невже вона й справді його карпатськими чарами полонила? Та так полонила, що він два роки звідтоді тільки й мріяв про неї?

Чи це якесь Боже навождення? Мана? Наслання йому? Недоброзичливці — а вони у нього ніколи не переводилися! — кажуть, що своїм женінням на полячці він просто віддячив полякам за їхню підтримку у справі походу на Москву. Ось тому він, мовляв, і побрався з якоюсь там провінційною полячкою з якогось там Самбора.

Але ж коли він увійшов до Москви і в Кремлі був коронований на царство, потреба в поляках уже тоді відпала. Навпаки, вони навіть заважали йому. Тож про полячку та одруження з нею він уже міг і не думати. Принаймні, міг ще тягнути з цією справою і тягнути, водячи поляків за носа. І ніякі поляки, як він вже отаборився в Кремлі, не змогли б його оженити на своїй графині. І сам пан воєвода не зміг би присилувати його до шлюбу з Мариною.

А він, ставши царем, тільки те й робив, що слав гінців до Самбора, до пана воєводи: швидше, швидше вирушайте до Москви, де я вас жду не діждуся.

І ось він нарешті діждався свого щастя — Марина в Кремлі. Ба, ба у його обіймах, з яких їй уже не вирватися.

А все це почалося того дня, коли він два роки тому вперше побачив у замку королівського старости Марину Мнішек, юну графиню, дочку воєводи. Побачив і закохався. З першого, щонайпершого погляду!

От і не вір у любов з першого погляду. До його послуг чи не всі боярині й дворянки Московії, їхні батьки тільки й мріють — а хто й мріяти боїться, — аби породичатися із самим царем, стати його тестем, а він... Світу білого з-за Марини із Самбора не бачить?

За останню тисячу років про любов стільки наговорено і стільки написано, що й осягнути його годі! Не під силу воно, мабуть, і нинішньому Інтернету! Але тільки сьогодні вчені нарешті спромоглися (чи — умудрилися) виділити три основних типи любові — гм!..

Любов-дружба. Спокійні, м’які відносини, як кажуть, без травм, що межують з дружбою. Вважається ідеальним варіантом для довгого і благополучного сімейного життя. Виникає на основі взаєморозуміння, взаємовиручки, поваги одне до одного. І то — не відразу. Але все ж, це той випадок, коли про людину говорять «рідна душа».

Любов-пристрасть. Її часто сприймають за Велику Любов. Але пристрасть швидко минає — як тільки зіткнеться з побутом. Хоча трапляються випадки, коли мудрі щасливці переводять любов-пристрасть у любов-дружбу.

І нарешті, любов з розрахунку.

Частіше всього це почуття зрілих людей, які пережили вже чимало пригод на ниві закохання. Вони вибирають не серцем, а розумом. Мовляв, мені ця людина підходить, буду її любити. (У молодих теж трапляється таке: треба женитися (виходити заміж), а тут така підходяща кандидатура.)

Взагалі ж учені вважають, що любов — яка б вона не була — триває насправді один-два роки. Плюс-мінус. A потім... Потім або взагалі зникає, або переходить на рівень дружби, ніжності, прив’язаності. І тільки фатальна пристрасть, вважається, ніколи не згасає. Якщо навіть закохані не можуть бути разом, вони все одно зберігають у пам’яті образ коханого і чекають нової зустрічі терпляче — часто роками й роками. А деякі навіть примудряються вічно — до скону літ — зберігати вірність одне одному.

А ось Велика Любов (неодмінно з великих літер) ніби поза згадуваною класифікацією сердечних почуттів. Вона не належить ні до першого типу, ні до другого, ні до третього — сама по собі. І від неї не рятує ні досвід, ні склад характеру. Полонити вона може у будь-якому віці і за будь-яких обставин.

І навіть призвести — за нещасливого чи фатального розвитку подій — до згубних наслідків. Тоді вона переросте у якесь психічне захворювання (хоча, в принципі, кожна любов — це свого роду захворювання), нав’язливу ідею-фікс. Якщо вона стане запаморочною, світ тоді для таких нещасних закоханих звузиться до розмірів п’ятака!

Якщо звичайна любов триває загалом гладко — познайомились, позустрічалися, одружилися, то Велика Любов — не доведи Господи її спізнати! — зовсім інше. За Великої Любові постійно виникають між закоханими якісь перепони, що їх постійно треба переборювати, роблячи при цьому фатальні помилки, що тільки ще і ще погіршує справу. Це, зрештою, варіант Ромео і Джульєтти, який відомо, до чого призводить.

В літературі такі закохані майже ніколи не бувають довго щасливими. Хіба що в казках: і стали вони жити-поживати і добра наживати! В літературі часто як альтернатива земному щастю подається ефектна смерть в обіймах. З розрахунку, що разом вони будуть в іншому світі. А втім, письменники не люблять хепі-ендів, щасливих кінців.

Аби цікавіше було, аби твір нещасливою кінцівкою видавлював сльозу в читачів. (Особливо в молодих читачок.)

А ось психологи вважають, що Велика Любов є фундаментом для справжнього — не фатального, як у художніх творах, — щастя.

Можливо. Хоча всі три — чи скільки їх там? — видів любові ведуть до щастя. Якщо тільки ми самі — чи обставини — не знищать вимріяне нами щастя.

Вочевидь, що Марина Мнішек (а втім, вона, здається, й сама це добре розуміла) вибрала Дмитрія, незнайомого їй до того російського царевича, не серцем, не завдяки пристрасті, котрої, як за великим рахунком, то й не було, а виключно розумом. Може, й з розрахунку...

Так, так, швидше з розрахунку. Мені ця людина підходить, і я буду її любити. Він — царевич, вийшовши за нього — ось і розрахунок, — я стану царицею. А хто з жінок зможе відмовитися від такої перспективи?

Та й заміж іти вже час їй підоспів. А тут така партія! Такий жених! Цар. І ти — цариця. То хто б на її місці відмовився? Хто б знайшов у собі сили відхилити таку партію, кращої за яку — умри, а не дочекаєшся.

Та й батько наполіг. Власне, видав її за Дмитрія. Пообіцяв Дмитрію, навіть не питаючи її на те згоди. Як станеш, Дмитрію, царем, Марина твоя. Такий вибір і король схвалив. Ватикан благословив — почалася велика гра, і вона в ній опинилася як ніби дрібна фігура. Пішачок якийсь. Де вже тут відмовлятися. Здається, все королівство вимагало: йди, Марино, за російського царевича. Царицею станеш. Московію ми тоді спробуємо до своїх рук прибрати.

І вона пішла. І стала російською царицею. І їй навіть почало здаватися, що вона його любить. Дмитрія з бородавкою на носі, ближче до лівого ока.

Тому це і не була, і не могла бути Велика Любов — Боже борони! І не любов-пристрасть, не любов-дружба. Це була любов з розрахунку, яка раптом почала переростати у щось більше. Ніби у справжню любов земну. Якої вона так багла — як багне її кожна жінка. Бог з нею, з Великою Любов’ю! Була б просто... просто любов (царство вже є, корона вже її). Звичайна земна любов жінки і чоловіка. Навіть не любов-пристрасть (про фатальну і мови не може бути — цур їй пек!). Це була швидше любов-дружба. Але породжена любов’ю з розрахунку. Такою непростою виявилася у неї проста любов. Так, вона була певна тоді, коли на широкому подружньому ложі в спочивальні Великого кремлівського палацу вона лежала з ним, і обоє вони, стомлені ніччю любові, але щасливі, — відпочивали від того, що всю ніч відбувалося між ними — з їхньої згоди, з їхнього хотіння нестримного і з їхньої... любові.

Марина була задоволена і...

І навіть щаслива. З ним, з царевичем Дмитрієм, який став царем Русі.

І вірила тоді, що вона таки кохає Дмитрія, що Бог послав їй саме того, єдиного у світі білому, з ким вона не лише спізнає земне жіноче щастя, що його має спізнати кожна жінка, адже для цього вона й з’являється під сонцем, виринувши з пітьми небуття, а й утвердиться разом з ним на цій землі. (Що вона навіки увійде в історію Польщі, Росії та України — виросла ж бо на її теренах, у карпатському Самборі і звідти пішла у вічність — і про неї протягом століть напишуть чимало книг, історичних досліджень тощо, і не думала, і не гадала, і не повірила б, коли б їй хто про це сказав, — за її короткого життя, що сяйнуло білою блискавкою і згасло, залишивши незнищенний слід.)

Вона ще ніколи не відчувала ТАКОЇ щасливої втоми, як тоді в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року, після любові, коли вони були невситимі і багли ще і ще насолод і того щастя, що зветься любов’ю... Вона кричала на найвищому злеті очманілого блаженства, кричала, вимагаючи ще і ще того божевільного, до того їй незнаного блаженства.

Він був досвідченим у любові і сповна дарував їй те, чого вона досі не знала і навіть гаразд не уявляла, що це таке — кохання чоловіка і жінки.

Осяйний серпик молодого місяця давно вже зблід за віконцем, наче розчинився у ранковому небі над Кремлем, а вони все кохалися і не знали втоми і не могли насититись — бо ж хіба буває в любові ситість?

Перед ранком вона несподівано задрімала, просто поринула в легку дрімоту, що заколихала її і понесла, наче на хвилях дивного, їй досі незнаного моря (виявляється, і такі моря є у світі людей) понесла...

Лежала голісінькою, вільготно розкинувшись на широкому подружньому ложі під балдахіном, і не відчувала сорому, хоч уперше була з чоловіком у постелі, та ще й негліже.

Поринала в легкий серпанок сну, посміхалася уві сні і щось напівсонно муркотіла, гойдаючись на хвилях до того незнаного їй моря... А коли розплющила очі, він стояв над нею і милувався її гарним молодим тілом.

— Безсоромний, — і вона млосно потягнулася, ще і ще демонструючи — в спочивальні горіли товсті свічі — своє розкішне тіло, і мала від того утіху, мружилась і звабливо й безсоромно до нього посміхалася.

— Я кохаю тебе, Маринко-графине...

— Я вже цариця, — вона знову млосно потяглася. — Але як ти мене кохаєш?

Він нахилився, підхопив її на руки і закружляв з нею по царській спочивальні, під стінами якої перегукувалася варта.

— Кохаю... Кохаю...

— Ось тепер, на твоїх руках я відчуваю, як ти мене кохаєш... А саме слово «кохаю» на мене не діє, хоч воно й красиве і таке бажане... А те, що ти зараз робиш... О-о!.. Переконує, як ти мене, як ти мене кохаєш, царю мій...

Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.

— О-о, як ти мене кохаєш, — шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.

І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже й не бажала, як тоді, бо все спізнала, що належить спізнати у цьому світі кожній жінці.

Залишалося спізнати лише нещастя. Недарма ж кажуть: щастя без нещастя не буває. Чи навпаки: нещастя без щастя...

І в цьому Марина Мнішек дуже швидко переконає­ться...

Але тоді вона, обхоплюючи його руками за шию, шепотіла:

— Ми будем... будем... будем...

— Що — будемо? — подивувався він. — Чому будемо, як ми вже є.

— Ми будемо завжди. Завжди і завжди будемо! Ми!

— Ти так говориш, як начеб над нами нависла якась загроза, — подивувався він. — Але що може загрожувати цареві? Самому цареві у його царстві-государстві, у неприступному Кремлі. У мене вірні бояри і дворяни, які власними бородами ладні мести переді мною шлях. Один Василій Шуйський з його вірністю чого вартий! У мене є військо, підлегла мені Боярська дума.

Цар Дмитрій, як швидко покажуть наступні події, жорстоко помилявся. Не було у нього вірних бояр і дворян, а Василій Шуйський посилено й спішно готував проти нього змову. І вже бачив себе на троні. І не було у Дмитрія надійного війська — воно за один день перекинеться на бік його супротивників.

А що було у Дмитрія Івановича, швидкоплинного руського царя?

А була у Дмитрія Івановича велика віра у своє стійке везіння і, як би сьогодні сказали, непотоплюваність. І він мав для такої віри, що швидко перекреслить його життя, здавалося б, усі підстави. Все йому досі сприяло, рятувало його, оберігало і вело до перемоги — від однієї до іншої, до ще іншої. Справді-бо. Його з матір’ю на самому початку життя відправили в заслання — як на вірну загибель. Без права й думати про батьків трон. Як і про своє царське походження. Більше того, в Угличі, де його наче в насмішку зробили князем, його хотіли брутально зарізати, мов собача яке шкодливе й нікому не по­трібне. Але він уцілів. Ну хіба це не везіння? Потім чи не двадцять років поневірявся, переховувався від нишпорок Годуна в добрих людей, то по монастирях під личиною якогось Гришки Отреп’єва. Уцілів. Але тільки заїкнувся, хто він насправді, як довелося тікати з Московського царства у світ широкий. Уцілів. У Польщі йому допомогли і оружною силою повернутися на Русь і під малинове бемкання дзвонів увійти до Москви й утвердитися в її Кремлі державному. Він був усіма визнаний як законний спадкоємець російського престолу, коронований на російського царя, — то що може тепер йому загрожувати? Він мелодий, здоровий, повний сил та енергії, не дурний, тямковитий. У нього попереду ще життя та життя. І — не яке-небудь, а — царське! То що йому тепер може загрожувати?

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Тому, якого одні визнають істинним сином царя Івана і законним царем Русі, а інші ще продовжують його обзивати самозванцем, якимось там Гришкой Отреп’євим, під чиїм ім’ям він довгий час переховувався, як равлик у своїй мушлі, яку він уже покинув. І якого рідна мати визнала за свого сина.

ТО ЩО ЙОМУ МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Йому, царю-государю Московської Русі, який уже проголосив себе цесарем, імператором всеросійським.

І в особистому житті йому щастить — та дівчина-графиня, у яку він два роки тому безтямно закохався у Самборі, ще будучи збіглим монахом, стала його законною жоною і царицею царства його...

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ???

— То що мені може загрожувати? — забувшись, вигукує він уголос в тиші царської спочивальні.

І посміхається якось навіть дитинно (як малюк, котрому нарешті дали довгоочікувану цяцьку), посміхається безпечний, щасливий і від посмішки (йому так посмішка личила) стає просто-таки привабливим. І вона захоплено милується ним, в ту мить щиро вірячи, що любить його, що в них справжня велика (хай і без великих літер) любов. А що ще треба двом у цьому світі? Та ще тим двом, які мають найвищу владу в своєму царстві-государстві?..

А тому любов, любов, любов... Поки любиться. Поки ще є час для любові. (Бо може таке статися, що не буде часу для любові.) Все інше — потім, потім... Потім.

І вони знову в передранковій млі опинилися на широкому подружньому ложі, і він на ній... Вона випростала руку, щоб міцніше обняти його й притягти до себе, перед тим як вони зіллються в екстазі, у злеті своїм найвищім, як рука її раптом почала тремтіти й кудись показувати...

Вона намагалася щось сказати, але голос їй не корився, вона тільки ворушила губами, що враз зробилися білими-білими, а лице її наче скував жах-жахота...

— Там... там... Оно-но... У кутку, — нарешті змогла вона прохрипіти, і Дмитрій, різко повернувши голову туди, куди вона показувала тремтячою рукою, теж застиг вражений — у напівоберті голови. Бо там, у кутку спочивальні, ЩОСЬ БУЛО... Власне, ХТОСЬ БУВ. Сторонній. Виходить — третій...

У царській спочивальні. Під час любові царя з царицею.

Що таке може статися, він мить тому й подумати не міг, адже такого, був він певний, не могло ніколи бути...

І в ту мить як Марина тремтячою рукою почала показувати кудись у куток спочивальні Великого Кремлівського палацу, що був під препильною охороною варти, раптом почав мерк­нути, наче згасати світлий ранок — мовби там, за Великим кремлівським палацом, над Кремлем і над Москвою сонце зайшло за хмари... Чи й узагалі почало кудись провалюватися, у якісь тартарари бездонні й безпросвітні...

У спочивальні з’явилися сутінки, а по кутках зачорніли вечірні діди, як називають іноді хатню тінь.

Але то були просто згустки смерку в кутках і попід стінами, що невідь-де раптово взялися. Куди дивиться варта? Чим зайнята варта???

А там, у тім кутку, куди тремтячою рукою показувала зблідла цариця, з’явилася спершу нечітко окреслена постать людини, що ставала все виразнішою, наче наливалася живою плоттю... Старець не старець, монах не монах, а якийсь білобородий ветхий дідуган таки з’явився, нізвідки виринувши в чернечій рясі, але з осяйною митрою на білій голові...

...Але з осяйною митрою на голові...

З отією митрою, що є головним убором вищого духовен­ства християнської церкви під час богослужіння.

І зокрема митрополитів... Виходить, те привиддя старця, що з’явився в царській спочивальні, як сніг на голову літнього дня, було привидом, марою не просто старця, старигана-дідугана якогось там, а митрополита?

Але чого він з’явився у царській спочивальні Великого Кремлівського палацу, та ще у першу шлюбну ніч царського подружжя? І чого він привиджується з неживими очима, дух померлого? Чи мана? Наслання бісів? Чи то їм просто... просто ввижається?

Контури того привиддя були неясними, нечітко окресленими, те жахне видиво тремтіло й колихалося, як тремтить бува й колихається в полі нагріте повітря, і здавалася та мара нереальною, оманливою, ніби вона є і — протри лишень очі, схаменися, — як її й немає... Але все ж видно було, що то постать людська. Митра — єдина реальна річ у тому видиві — неприродно спалахувала холодним білим огнем...

Та ось привид почав зводити руки, рукава його чернечої сутани закотилися, з’явилися кістляві руки мерця... Самі лише кістки.

Мара розплющила неживі очі, розкрила мертві уста, і Марина на мить зомліла, і що було далі — не пам’ятала...

У ті роки по Москві ходила-гуляла моторошна — для декого й жахна — легенда, що в Кремлі, у неприступній фортеці російських князів та царів, у граді їхньому...

А втім, може, то й не легенда. Легенда — се народне сказання, оповідання про події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою, і воно завжди героїчно-поетичне. Швидше всього то був поговір, пересуди-поголоски, зрештою, чутки чи лиха слава. Так ось, ходила слава у Москві, ніби в Кремлі за височезними й товстелезними його мурами, що їх препильно охороняє вдень і вночі варта, коли й миша непоміченою не може туди прошмигнути, почав раптом з’являтися якийсь старець у сяючій митрі й чернечому вбранні. Вигулькував він мовби нізвідки, проникав крізь стіни і через будь-які перепони — як безтілесний дух, як тінь лиха... І неодмінно з’являвся перед якоюсь бідою. Казали, — несамовито хрестячись, — що то буцімто — по митрополичій митрі вгадували — дух загубленого Іваном Грозним руського митрополита Філіппа...

Всі знали, які звірства ще не так давно чинив за свого життя звірячого цар Іван, прозваний чомусь не Сатаною, а всього лише Грозним. А тому ніхто й не дивувався, що в Кремлі з’являється дух однієї з його жертв.

Найраніше криваве звірство Івана Васильовича, великого князя і государя всія Русі, припадає на 1547 рік, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, коли він ще тільки-но готувався стати царем. Неупереджений літописець, фіксуючи тільки факти, запише: «...велел великий князь — Иван Васильевич, семнадцати годочков, — казнити Федора княжь Иванова сына Овчины Оболенского... И князя Федора посадили на кол на лугу за Москвою-рекою против города». Батько жертви давно вже був на тому світі, а син його Федір був не лише однолітком російського великого князя, а й товаришем його дитячих ігор... Потім, як пишуть історики, «начинается кутерьма, кровавое непотребство... Царь начинает убивать бессистемно (мовби убивство за якоюсь системою — це ніби краще). Убивает сам своим остро заточенным посохом, убивают его подручные».

Так у Московському царстві-государстві почалося велике кровопролиття. Грозний називав убитих ним людей чародіями і ворогами Христа і Росії.

Убивали щодня і чи не щогодини.

«Если выпадал мирный денек... то кутили, устраивая свальный грех, а то на коней и грабить, резать. Опричные жертвы еще никто не сосчитал. Счет им ведется на десятки, если не на сотни тысяч. Обычно сжигали дотла села, наполовину опустошили и вырезали города: Клин, Тверь, Псков, Новгород, Вышний Волочек, Торжок...»

Ще з одного свідчення:

«...они вешали женщин, мужчин и детей, сжигали их на огне, мучили клещами и иным способом, чтобы узнать, где были их деньги и добро...» («100 великих диктаторов». — Моск­ва: «Вече». — С. 286—292).

Скільки було офіційних дружин у Грозного, історики й досі плутаються — вісім чи дев’ять. (Коханок він міняв чи не що­дня.) Тоді й виникла проблема: за православними канонами вінчатися можна було лише до трьох разів. А цар уже давно переступив цей обмежувальний рубіж. Тож почав ламати церковних ієрархів, і вони мовби дали добро на ще одне вінчання царя, але митрополит Філіпп виявив йому моральний спротив, не погоджуючись на п’яте чи яке там вінчання царя Івана. Цар спалахнув, осатанів від люті (а втім, із стану осатанілої люті він ніколи й не виходив, то був його звичайний стан) і велів опричникам прикінчити незгідливого главу Руської православної церкви (тоді сану патріарха на Русі ще не було).

Царський кат Малюта Скуратов задушив митрополита Філіппа власними руками, що вже тоді були по плечі в крові невинних жертв... Тіло митрополита викинули на смітник — на розтерзання бродячим псам.

Цар обвінчався з черговою своєю жоною — у п’ятий чи який там раз. За знищеного ним митрополита швидко й забув — своїх жертв він ніколи не пам’ятав, як негадано в Кремлі почав з’являтися привид старця, у якому швидко було впізнано митрополита Філіппа — по сяючій митрі. І з’являлося те привиддя лише перед якоюсь бідою...

Вперше та мара виникла у царській спочивальні у 1584 році, незадовго до несподіваної кончини кривавого царя...

Звідтоді митрополит Філіпп, чи дух його, ні-ні та й вигулькував у Кремлі як розпливчасте марево, і це неодмінно віщувало царському сімейству якесь лихо. (З’явився він і перед кончиною Бориса Годунова, чим дуже нажахав його і пришвидшив кінець.)

З’явився старець Філіпп і того разу — в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року у спочивальні царя Дмитрія — білобородим ветхим дідом в чернечій рясі, але з митрополичою митрою на голові. Привиддя те було прозорим і просвічувалося, розпливалося й хилиталося, але все ж зберігало людські обриси.

...І раптом випростана рука її почала тремтіти, та рука, що багла його обійняли і притиснути до себе, до тіла свого пружного, молодого.

Дмитрій Іванович, усе ще в полоні любовної пристрасті, що нуртувала у ньому й охоплювала його солодким вогнем, повернув голову туди, куди вона показувала, і в сутінках, що невідь-де вранці з’явилися у спочивальні, побачив у кутку примару.

Чітко і виразно побачив — у чернечій рясі, підперезаній якоюсь вірьовкою, але в осяйній митрополичій митрі...

І тоді до його вух нарешті пробився жахний крик Марини...

Привиддя в кутку з неживими очима й порожнім беззубим ротом повільно зводило кістляві руки мерця...

І в ту мить, як закричала Марина, примара та і щезла...

Наче розчинилася в повітрі.

Або через стіну із спочивальні Великого кремлівського палацу кудись просочилася...

Марина нарешті отямилась і довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Глянула в куток, тамуючи жах-жахоту, але там нікого не було, жодної мари чи привида, і здалося, що все то... все то їй наснилося.

Ну, звичайно ж наснилося, наснилося, наснилося...

Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих — у спочивальні вже був світлий ранок — десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...

— Ну й привиділось нам...

— Обом одночасно? — скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. — Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.

— У нього були наживі очі — заспокойся. Він нічого не міг бачити.

Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками — таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...

— Це нам... приснилося, — раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. — Приснилося і все! Годі про це.

— Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, — по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. — Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті — мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...

— Що це ще за їден? — звів він голову.

— Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...

— Цікаво, — без цікавості буркнув він. — І що ти хочеш сказати?

— Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця — нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?

— Я цар, а ти — цариця.

— У мене й досі мурашки по спині повзають, хоч я й цариця. Для того привиддя нема перепон навіть у царських палацах. І чого приперся до нас той старець? Невже яку біду нам віщує? — І заплакала: — За віщо... За які гріхи мене так зустрічає Москва? Нащо нам послано ту мару? Дух той безтілесний якоїсь загубленої людини? І яку біду вона нам віщує?..

— А яку біду нам може віщувати безтілесний дух, коли ми з тобою владики царства-государства? — Дмитрій пильно дивився на неї, і в очах його було німе запитання: так я кажу чи не так? Владики ми чи не владики?

— Звідки я знаю? Іноді мені здається, що ми хоч і в граді, званому Кремлем, і захищені мурами та баштами, але ми такі беззахисні, такі... І що завтра-позавтра нас чекає...

— Що чекає?

— Якесь лихо... Ой чекає... Лихо-пеня і біда — все разом.

Дмитрій схопився, тупнув ногою. Ледь чи не закричав:

— Затям: усе, що ми лицезріли в кутку, — мана! Наслання, — вигукував уже впевнено. — І взагалі... це всього лише... всього лише сон. Нам просто приснився негарний сон. Кремль охороняє така варта, що й привид не зуміє у нього проникнути. Кажу: влада в наших руках. Бояри і дворяни за нас. І очолює їх найвірніший мені боярин, знатний боярин Василій Шуйський. Ти пригадуєш, як він тебе представляв народу?

І врочисто прорік знатний боярин Василій Шуйський:

— А найяснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна (у вседержавному підлабузництві знатний боярин навіть переплутав її ім’я), царица и матушка наша и всеа Русии!!

Це пізніше, через якийсь там десяток днів, ставши царем російським, знатний боярин Василій Іванович Шуйський заявить на увесь голос (а голос він мав — дай Боже!), звинувачуючи Дмитрія Івановича:

— Взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы и помазал ее миром, и венчал ее царским венцом, и учинити хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...

Що ж, і майбутні царі, коли треба, можуть займатися підлабузництвом і гнутися при цьому в три погибелі, а коли досягнуть свого, то хіба ж таку пісню заспівають!..

Ніхто так не змінював свої показання у справі вбивства чи не вбивства царевича Дмитрія в Угличі у році 1591-му, як Василій Іванович Шуйський, знатний боярин і згодом цар Московської Русі (пробуде на престолі щось близько чотирьох років): спершу він, Шуйський, як голова офіційної урядової слідчої комісії, яка прибула в Углич для розслідування інциденту, визнав факт загибелі малолітнього царевича Дмитрія. І це признання, що царевича Дмитрія було вбито, лягло в основу офіційного висновку московського уряду. (За тодішніми даними слідчої комісії Шуйського, царевич Дмитрій, який хворів на епілепсію, під час нападу буцімто смертельно поранив себе ножичком. Смертельно!)

Та коли 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис Годунов, якому вірою і правдою служив боярин Шуй­ський — щоправда, радше прислужував, — а до Москви з військом наближався царевич Дмитрій, якого як законного спадкоємця російського престолу вже вітали бояри і простий народ, Василій Шуйський без пояснення причин раптом почав свідчити протилежне тому, що він свідчив у 1591 році, а саме: царевич Дмитрій, виявляється, тоді, у 1591 році, в Угличі не загинув. Насправді царевича тоді було щасливо врятовано від убивства, і він тепер, живий і здоровий, наближається до Москви, аби посісти батьків трон!

Коли ж 20 червня 1605 року Дмитрій увійшов у Москву, що здалася йому без бою, і його визнала за рідного сина Марфа Нага, Василій Шуйський почав змінювати свої показання — вже вдруге, — заявивши, що тоді, у 1591 році, в Угличі таки було вбито саме царевича Дмитрія, а отже, нині у Москві на троні всівся не хто інший, як Самозванець.

Шуйського було схоплено і засуджено на смерть.

Дні його були вже лічені, але добрий Дмитрій раптом — несподівано чому? — простив його, і Шуйський, поклявшись йому у вірності — колінкував перед своїм рятівником, — почав спідтиха готувати переворот, що його йому й удасться за Смутного часу здійснити.

Люди Шуйського прикінчать царя Дмитрія Івановича — під час заколоту в Москві, а сам Шуйський, ставши новим царем, звинуватить Дмитрія — на той час уже мертвого — у самозванстві.

Проте коли Василій Іванович Шуйський був правдивим і щирим? Чи тоді, коли виніс офіційний вердикт у 1591 році про загибель царевича Дмитрія? Чи тоді, коли у 1605 році, як Дмитрій наближався до Москви і на його бік переходили бояри, війська і простий люд, «воскресив» його і оголосив істинним сином царя Івана й, отже, законним претендентом на російський трон?

Чи тоді, коли затіявши змову, вбив царя Дмитрія і, сам ставши царем, оголосив його самозванцем, Лжедмитрієм?

Коли? Коли? Коли?

Багато запитань, але відповіді так і немає.

І це теж одна із загадок історії, що напевне ж так уже ніколи й не буде розгадана.

III. Дев’ять днів царського весілля

ДЕНЬ ПЕРШИЙ — 8 ТРАВНЯ

Марина Мнішек, польська графиня із Самбора 18 років, буде коронована на російську царицю 8 (18) травня 1606 року патріархом Ігнатієм (тоді ж відбудеться і її весілля з царем Дмитрієм Івановичем), а вже 17 (27) травня того ж року повстання в Москві, що його поляки назвуть «злополучним бунтом», а руські літописи «убієнієм Рострігіних», — по­збавить її трону і, зрозуміло, монаршої влади, а бояри-змовники захоплять молоду царицю в полон і вивезуть її з Кремля...

І лише тоді, отямившись від, здавалося б, безконечного весілля, що теж триватиме дев’ять днів, Марина Юріївна нарешті збагне: російською царицею вона побула всього лише... дев’ять днів.

А втім, в історії це не одинокий випадок такого швидкого царювання.

Історія знає точно такий же — чи приблизно такий — прецедент, коли королевою Англії була Джейн Грей — теж дев’ять днів. Рівно дев’ять днів.

Джейн Грей доводилась дочкою Генріху Грею, маркізу Дорсета (згодом він одержить титул герцога Саффолк­ського) і леді Френсіс Брендон. Складалося так, що спершу Джейн і не повинна була стати королевою. Навіть і не мріяла посісти трон. З дитячих літ її більш за все хвилював власний розвиток і самовдосконалення. Вона багато й охоче вчилася, вгризаючись, як кажуть, в граніт науки. Добре знала латину, грецьку, французьку й італійську мови, пізніше оволоділа іспанською. А ще пізніше ця безмірно талановита дівчина оволоділа давньоєврейською та арабською.

Увесь свій вільний час, — а вона вела пуританське життя, ніколи не брала участі в придворній метушні, — віддавала читанню, ставши на той час найосвіченішою жінкою. І не тільки Англії.

Після смерті короля Генріха VIII трон успадкував його син Едуард VI, ровесник Джейн. До всього ж вони були друзями. Ба навіть більше, Джейн з часом мала стати дружиною Едуарда VI, але...

Едуард VI у році 1553-му раптово помирає — у шістнадцятирічному віці, і Джейн Грей стає дружиною Гліфорда Дадлі, четвертого сина герцога Нортуберлендського. (Існує версія, що Джейн силою примусили за нього вийти.)

Герцог був регентом молодого короля і подбав, аби він, помираючи, викреслив з акта про престолонаслідування своїх зведених сестер Мері й Елізабет як прямих спадкоємців Едуарда. Вони згодом будуть визнані рішенням парламенту незаконнонародженими. І тоді ж леді Джейн повідомили, що відтепер вона — королева.

Дівчина від тієї вістки зомліла. Не від щастя, від ляку. І довго потім доводилося чи не гуртом переконувати юну леді прийняти корону, до якої вона ніколи не прагнула. Зрештою її таки умовили погодитись на монарший трон. «Якщо мені призначено царювати, — сказала засмучена Джейн, — то я прошу Божого благословення на керування країною на славу Бога і на користь свого народу».

10 липня, через чотири дні після смерті Едуарда VI, Джейн Грей Дадлі проголосили королевою Англії. Як водиться, у боротьбі за владу треба було негайно знешкодити інших претендентів на трон, себто заарештувати і запроторити до Тауера Мері й Елізабет.

Джейн завагалася це робити — беззаконня!

Попереджені претендентки на трон встигли вчасно сховатися, і за ними, як кажуть, і слід охолов. Але досить швидко Мері проголосить себе королевою і почне активно збирати біля себе прихильників, розсилаючи листи у всі графства й міста.

З новою силою спалахнула боротьба за владу.

На боці Джейн, що явно була в тій боротьбі пасивною, поклавшись на волю Божу, виступила аристократія, за Марією (Мері) стояли сквайри і простий люд. Це був конфлікт не стільки між королевами, скільки між аристократією і простим людом.

Мері-Марія розгорнула бурхливу діяльність, обіцяючи всі блага простолюдинам, якщо ті підтримають її до кінця. Мері була хитрою, підступною, рішучою та дієвою і великою популіст­кою — вона всім і все обіцяла, обіцяла, обіцяла. Обіцяла, навіть зарані знаючи, що всіх обіцянок вона здійснити, навіть ставши королевою, не зможе. Але все одно обіцяла. А простолюдини завжди люблять обіцянки і легко купуються на них.

Мері швидко стала популярною і обіцяла блага ще з більшим запалом. Навіть вже вірячи, що вона неодмінно виконає ті обіцянки.

Війська почали переходити на бік Марії — навіть команди кораблів, посланих заарештувати Марію, стали на її бік.

Бачачи таке, лорди покинули Джейн.

Всього лише на дев’ятий день свого правління королева Джейн зосталася одна-однісінька — якщо не рахувати її батька.

Прийшли солдати Марії, аби заарештувати Джейн.

«Зійди, дитя, з трону, тут тобі не місце», — заявили їй.

Джейн покірно залишила трон.

Колишня Мері, а тепер Марія Тюдор зійшла на трон під ім’ям Марії I.

Зігнорувала дев’ятиденне правління своєї кузини. І хоч її проголосили королевою 19 липня 1553 року, але початком свого правління вона вважала 10 липня, день смерті Едуарда. Виходило, що ніякої королеви Джейн, протягом бодай і дев’яти днів, не було.

Але Джейн була, її разом з двома фрейлінами взяли під варту. Також були заарештовані її чоловік, батько і герцог Нортумберлендський.

Його стратили 22 серпня 1553 року.

Чоловік Джейн, з яким вона встигла прожити лише два місяці, опинився в похмурому підземеллі в’язниці (вся його провина полягала в тому, що він був чоловіком Джейн — протягом двох місяців), де днями вирізував на стіні ім’я своєї коханої дружини, готуючись разом з нею зійти на плаху, — він любив юну королеву.

Перед вікнами темниці, до якої було запроторено Джейн, Марія веліла поставити плаху, де щодня на очах у нещасної Джейн відрубували голови.

У тім числі відрубили голову й Гліфорду Дадлі, чоловікові Джейн.

І невдовзі леді Джейн, вчорашню королеву, нарядили у все чорне і повели до тієї плахи. Її фрейліни плакали і падали, не в змозі йти.

Джейн легко піднялася на ешафот і тихо звернулася до юрби, тримаючи в руках молитовник:

— Добрі люди, я прийшла сюди вмерти... Урочисто свідчу: я не винна перед Богом. А тепер, добрі люди, в останні хвилини мого життя не залишіть мене своїми молитвами.

Ставши на коліна, вона прочитала псалом, зняла вуаль, розстебнула комір плаття, аби оголити шию, і сама собі зав’язала очі білою хусткою...

Кат припав до її ніг, благаючи жертву простити його за те, що він зобов’язаний нині зробити. Джейн як могла втішала його, а потім голосно мовила:

— Прошу вас, кінчайте скоріше!

Опустила голову на плаху і звернулася до неба, у якому в ту мить так ясно засяяло сонце, виглянувши з-за похмурих хмар:

— Господи, до рук Твоїх передаю дух мій!..

У світлі ранкового сяючого сонця блиснула сокира й піднялася вже червоною, а в корито біля плахи покотилася голівка юної королеви... Народ ахнув і завмер.

— Молімося, люди добрі! — хтось крикнув на площі, і вся площа почала тихо молитися, аби Господь прийняв душу убієнної раби Божої Джейн...

А побула вона королевою усього лише дев’ять днів.

Марія I, жорстока й свавільна, правитиме п’ять років і встигне заслужити прізвисько Кривава.

Марина Мнішек побуде російською царицею, законно коронованою, теж дев’ять днів. А потім їй теж випаде арешт і загибель у Коломенському кремлі.

Але ті дев’ять днів її царювання і водночас дев’ять днів її весілля з царем Дмитрієм Івановичем були всуціль веселими.

Просто-таки розвеселими!

А потім...

Потім...

Якось уже так повелося, що коли жінка, наприклад, зраджує свого чоловіка (явище не таке вже й поодиноке в роду хомо сапієнса), причому робить це майже відкрито, навіть особливо не криючись, то муж її законний чомусь дізнається про те, як правило, останнім.

Уже всі сусіди та знайомі знають, а чоловік усе ще перебуває в благодушному незнанні. Себто хлопає вухами, благовірний.

І нарешті дізнається тоді (Як? Коли? Та не може цього бути! Я ж їй так довіряв!!!), коли практично вже не можна нічого змінити. І тим більше покращити ситуацію чи переграти її на краще.

Так сталося і з царем Дмитрієм Івановичем, тоді, у травні 1606 року, під час розвеселих гульок з нагоди вдалого весілля, — тільки з тією різницею, що зрадила його не дружина. Але про ту зраду він дізнається практично останнім, за мить до власної загибелі...

Царське весілля після 8 травня, коли Дмитрій і Марина були урочисто повінчані (Марина ще й коронована на царицю російську — подвійна причина для веселощів), тривало ще цілих дев’ять днів. Аж до трагічного 17 травня, коли вже й справді нічого неможливо було змінити. Зрада була організована на найвищому рівні і майстерно проведена — очевидно, за неї взялися досвідчені в цьому ремеслі люди.

Урочистості з нагоди царського весілля котилися, як по добре второваній дорозі — гучно, гамірно, весело, від усієї широкої руської душі. День за днем тривали бучні гульки, багатолюдні учти на найвищому рівні, бенкети, вишукане частування. Щедрі столи (море яств і хмільного зілля), за якими возсідали доброзичливі до молодих співтрапезники, і ті бенкетарі, радуючись дармовим пригощанням, — від душі пили та їли і славили, славили, славили — аж-аж! — царя й царицю з такою визначною подією у їхньому молодому житті. І так з ранку й до вечора, з ранку й до вечора — цілих-цілих дев’ять днів та вечорів (іноді гульки затягувалися й за північ!).

Цар був веселун (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися), а цариця — веселуха (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися) — до пари мужу свому.

Веселощам у кремлівських палатах не було краю (як здавалося, їм не було й початку, адже вони тривали й тривали, взявши чи не в суцільну облогу державний Кремль).

Та й що таке веселощі — стан внутрішнього задоволення, радісного настрою, безтурботності, коли море по коліна, схильності до розваг, жартів, співання пісень, танців і таке інше...

Веселилися, пили веселуху, як здавна на Русі називають розвеселе зілля, і здавалося, що кінця веселощам і радощам тим не буде й не може бути — недарма ж воно, весілля, звалося царським! Гуляти — так гуляти. Широка руська натура вміє гульнути!

А втім, на якийсь там день — п’ятий-сьомий — це вже було не весілля, а швидше (тільки молоді про те ще не здогадувалися) тризна по весіллю, такий собі бенкет під час чуми. Поминальна, зрештою, учта — те, що й поминки, одне із значень слова «тризна». Або ще — частина поховального обряду. І перетворилося те весілля на тризну якось непомітно, ніби між іншим. І всі те вже побачили, крім хіба що молодих...

Важко й нині збагнути (історики не перестають дивуватися та висовувати про своє дивування безконечні версії, що так нічого й не пояснюють, бо таке й пояснити неможливо) — чому в той непростий час цар Дмитрій затіяв у Кремлі багатоденні гульки-застілля, коли втрачався лік дням і ночам? Міг би його величність гуляти й довше, якби не настало трагічне для нього 17 травня. Чому, коли вже всі у Москві — майже всі — знали про бунт, що посилено готувався, а цар Дмитрій того ні сном ні духом... Дізнається, як і у випадку, коли мужа зраджує жона, останнім. Тоді, коли вже нічого для порятунку не можна було зробити, а доводилося брати ноги в руки, щоб тікати з Кремля... Чим закінчилася та втеча — відомо.

На тих безконечних гульках, горді, що цариця москов­ська — їхня, — бенкетували й гості, ті поляки, які прибули до Москви у почтах Марини Мнішек та воєводи Юрія Мнішека, і гуляли як напропале.

Про те, що визріває зрада — підступна, кривава, безпощадна і вельми численна, войовнича і жорстока, знали на той час, як уже мовилося, всі, крім головного призвідця тих бенкетів, Дмитрія Івановича, який на той час уже проголосив себе навіть імператором, але з головою пірнув у ті гульбища, нічого з-за них не бачив і нічого не чув. Не глухий же він, не сліпий, не якийсь там безпомічний та безвладний. Був певним, що в царстві-государстві його шанували порядок, мир і вірність йому як цареві, що всі тільки тим і зайняті, що радіють та веселяться з нагоди царського весілля та коронації полячки на російську царицю. (Чи, може, цар не хотів показати своїм польським друзям слабкість свого правління, що під ним уже хитається трон? Але тоді він — самовбивця.)

Важко це збагнути і хоч якось пояснити, коли всі знали, що день у день готується в Кремлі й поза Кремлем державний, по суті, переворот, що вона, змова, вже визріла, як гігантський гнійник, змовники вже й не приховували своїх намірів, готуючись до штурму Кремля, а цар гуляв... День у день, день у день — аж цілих-цілих дев’ять днів. Гуляв би й довше, та змовникам набридло чекати, коли ж він нарешті нагуляється. Та й ситуація була сприятливою — напасти на нього під час гульбищ. Хмільних і розвеселих.

Цар з царицею гуляли дев’ять днів.

Ті дев’ять днів, коли ще можна було щось зробити на власне врятування.

Отож, царське весілля тривало дев’ять днів...

ДЕНЬ ДРУГИЙ — 9 ТРАВНЯ

9 травня 1606 року припало на великий православний церковний празник — Николи весняного, і в день той весільні урочистості й гульки були визнані московитами як блюзнірство. Відверте нехтування прадідівськими законами та звичаями.

З давніх-давен Русь відзначала два Николи (Миколи): весняного — 9 травня, коли, власне, й починалася весна-красна, і зимного, 19 грудня. Перший Никола-Микола вважався трав’яним (поговірка була: прийшов би Никола, а тепло буде. До Николи кріпись, хоч і перервись, а з Николою живи — не тужи), другий — морозяним; один приходив на Русь із травою, а другий із зимою. На Русі споконвіку, ще з пра-праслов’янських часів, рік ділили на дві частини: зиму і літо. Або на зимове і літнє сонцестояння — Коляда і Купала. Тому в давніх казках із зимою бореться не весна, а літо — гарна, між іншим, молода дівчина.

За народною фенологією, весна починалася тоді, коли пташка-вівсянка засвище свою пісеньку: «Кидай сани — бери віз!», а щука-риба хвостом лід почне розбивати. Якщо рання весна починалася у квітні, то власне весна — 9—10 травня — якраз на Николу весняного. Цього дня і славили Николу весняного. Інші заходи в цей день, та ще веселі, пов’язанні з гульками, не схвалювалися. Заодно це було й свято конюхів, адже цього дня у Московії виводили коней на зелену молоду траву. Казали: Никола весняний коней відгодує, а осінній — у двір зажене. Тому православне населення цього дня замовляло благосні молебні з водосвяттям. А ще вважалося великою милістю Божою, якщо припускався весняний дощик.

І Боже борони влаштовувати цього дня весілля!

Це знали навіть іноземці.

«Цього дня, — свідчив голландець Ісаак Масса, — ні за що в світі не можна було грати весілля!»

Згодом в одній з історичних пісень — «Григорій Отре­п’єв» — дорікнуть цареві Дмитрію:

Его свадьба была не в указаной день: Да на вешний праздник Миколин день Да бояра-ты пошли ко заутрени, Да Гришка с Маришкой в баину пошол; Да бояра-ты идут от заутрени, Да и Гришка с Маришкой из баины иде...

(Виходить, того дня такий празник великий був, що православним на Русі навіть заборонялося ходити в лазню!)

Але Дмитрій Іванович (чи не знав про те, а його ніхто не застеріг, чи на православний празник безпечно рукою махнув, вважаючи, що оскільки він цар-государ, то йому все дозволено?) таки затіяв весільні гульки.

Сучасник тих подій німець Конрад Буссов, автор «Московської хроніки», з жалем згадуватиме про той катастрофічний промах царя Дмитрія, який нехтуванням великого празника сам собі виніс вирок і значно цим допоміг змовникам успішно здійснити задумане:

«Ці весільні дні були проведені в розкоші і веселощах, в бенкетах і трапезах, із співанням і танцями. Тут були не тільки усякі музичні інструменти, які тільки можна придумати, але також і чудовий хор із 32 голосів, якого тільки може побажати владика. Дмитрій виписав його із Польщі».

9 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДРУГИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ (Продовження)

День той веселий (другий день царського весілля) почався із суперечки, що їх пізніше сперечальники делікатно назвуть дебатами.

Але то була навіть не спірка, а — справжні чвари, викликані непомірним гонором пана посла Речі Посполитої Міколаєм Олесницьким.

А почалося все — не рано й не пізно того дня. Запрошені на застільні урочистості чекали, доки цар і цариця гарно виспляться, — у молодих відомо, які ночі, та ще на другий день після весілля, подружжя лише під ранок поснуло, надолужуючи прогаяне вночі, а гості чекали, доброзичливо переморгуючись. Мовляв, знаємо, самі колись були молодими і були в нас шлюбні ночі!

Урочистості почалися хоч дещо й пізнувато, але мовби мирно й ладком.

Цар і цариця з’явилися трохи стомлені нічкою любові, але в доброму гуморі, задоволені життям, а нічкою щонайперше, і тільки солодко мружились, все ще перебуваючи в полоні нічної любові. Неспішно всілися на своїх тронах (у цариці трон був трішки меншим за трон її мужа-царя) і, посміхаючись, привітали своїх гостей.

Якщо поруч із царем сіли, як їм і було положено за рангом, ринда і мечник, то біля цариці — родичі її матері — жона хорунжого Сигізмунда Тарло і племінниця Марини Юріївни, княгиня Анна Сангушко з литовського роду князів Коширських, — вона приїхала в Москву зі своїм вітчимом Станіславом Мнішеком, який теж усівся поближче до цариці, — знай наших! Також на обіді були присутні члени Боярської думи, що їх поляки називали «сенаторами московськими», чимало високопоставлених царських слуг, родичі й друзі воєводи Мнішека, який за столом почувався чи не головним. Ще б пак! Батько цариці, тесть царя, було від чого запишатися!

На столи виставили різне коштовне начиння, золотий посуд, почали носити різноманітні яства й напої, залунала музика — можна було починати урочистий обід. Цар Дмитрій лагідно переглянувся з царицею (вона була хоч і втомленою після бурхливо проведеної ночі, але щаслива), посміхнувся їй і приготувався мовити слово зі свого трону.

Але тут і почалося...

Власне, почав посол Речі Посполитої, не в міру гоноровитий себелюбець пан Олесницький.

Засовавшись, як наче під ним щось виявилося мульке, він схопився і...

І — поніс...

Його наче прорвало. І це — в присутності царя і цариці, знатних гостей, членів Боярської думи! Забувши про дипломатичний етикет — чи знехтувавши ним, — пан посол почав розмахувати руками й кричати — майже кричати, — що його мосць ображено і — пся крев! — зневажено! І це його — посла Речі Посполитої, відомого в Європі королівства!

Цар Дмитрій скинув брови на лоба — хто і в чому образив пана посла дружнього Московському царству-государству Польського королівства?

А що виявилося? Чого роз’єрепенився пан посол? Забувши про ту дипломатію, яку він як посол і представляв.

— Я вимагаю до себе такого ж ставлення, яке було до московського посла Афанасія Власьєва у Кракові під час заручин ясновельможної Марини Мнішек!

Тоді король Сигізмунд III, який був присутнім на тих заручинах, запросив до свого столу московського посла. До свого столу!.. І ось тепер пан посол Речі Посполитої, заявивши, що під час заручин у Кракові він грав далеко не останню роль, вимагав, аби його посадили за царським столом у Столовій палаті Кремля, де й мало відбутися дійство.

Цар Дмитрій на той ультиматум посла, який розбушувався не на жарт, вимагаючи до своєї персони якоїсь незвичайної уваги, промовчав.

Навіть весело промовчавши, щось навіть гмикнувши.

І вже хотів було почати своє царське казання, як тут негадано схопився... Хто б ви думали? Батько цариці воєвода Юрій Мнішек і привселюдно, явно провокуючи скандал, заявив, що це — відмова посадити пана посла за царський стіл — є невдячністю по відношенню до його мосці круля Речі Посполитої, а тому він, воєвода Юрій Мнішек, на знак солідарності з паном послом відмовляється брати участь у святковому обіді!..

Так-таки і сказонув! Матка Боска! Цариця Марина зблідла і засовалась на своєму троні, не знаючи, що їй далі робити. Такого вибрику од батенька рідного вона не чекала. І де? На царському обіді в Кремлі — з нагоди її весілля. На другий день того весілля і її коронації. Матка Боска! Єзус Маріє! Таке зчинити на весільному обіді, не давши цареві навіть слова мовити?!.

Та це ж... Це ж провокація з боку її батечка. Благально глянула на мужа-царя, мовби кажучи німо: та вживи ж ти якихось заходів! Вгамуй мого батенька, що розійшовся на весіллі рідної дочки. Він зіпсує нам весільні урочистості.

Але його величність зберігав на диво незворушливий спокій, жодним словом не прореагувавши на погрозу воєводи і свого тестя залишити святковий обід, так і не розпочавши його.

Пан воєвода — всі вже за столом покашлювали і гмикали — ще якусь мить чекав, сподіваючись, що цар особисто буде прохати його залишитися і він, для форсу повіднікувавшись, милостиво залишиться.

Але цар не вмовляв.

Більше того, його величність навіть рота не розкрив. Сидячи на своєму троні, дивився кудись убік. Принаймні, мимо пана воєводи, який все ще клекотів від «святого гніву», але й чекав умовлянь царя.

Цар мовчав.

Пауза затягувалася.

Панові воєводі, оскільки його ніхто не благав залишитися, доведеться виконати свою погрозу — аби не бути смішним. Він уже, очевидно, й пошкодував, що зопалу встряв у се діло — на дідька йому здався той пан посол! — але діло зроблене. Слова вимовлені, і назад їх до рота не загониш.

Цар все ще зберігав мовчанку, що ставала явно загрозливою.

Останні хвилини, коли ще можна було «благородно» покомизитися, вже щезли. Панові воєводі нічого не зосталося, як демонстративно залишити застільне царське зібрання.

Йшов він до виходу повільно, підкреслено повільно, все ще сподіваючись, що його величність схаменеться, зупинить його і попросить не залишати святкового обіду (він-бо батько — БАТЬКО!!! — молодої цариці!), але царського запрошення залишитися не почулося.

Цар Дмитрій зберігав уперту мовчанку. Зберігав доти, поки пан воєвода не залишив палату.

На царицю Марину аж незручно було дивитися — вона була сама не своя, ще й близька до зомління.

Цар Дмитрій таки проявив свій характер. Шкода, що тільки на тому обіді. І тільки по відношенню до свого тестя, якому раптом забаглося продемонструвати свій гонор шляхетний! Але шляхтич є шляхтич — та ще польський, — і без гонору він аж ніяк не може обійтися. То — його друга натура.

— Владико, — раптом тихо (але так тихо, щоб усі в палаті почули) звернувся цар до якогось церковного чина в багатому вбранні (очевидно, то був єпископ чи архієпископ), — благословіть яства і питіє, та й з Божою поміччю почнемо нашу трапезу.

Церковний чин з готовністю благословив яства й питія багатого столу і всіх присутніх за столом і, першим піднявши кубок, надпив з нього — урочистий обід 9 травня 1606 року в Кремлі благополучно почався.

Залишилися свідчення очевидців та учасників того дій­ства, що його величність цесар на святковому обіді був не в «руському костюмі», як ревниво зауважили московити, а в любому йому гусарському, хоча руський цар-государ мав би бути лише в руському вбранні...

Щоденний одяг російського царя у ті часи майже нічим не відрізнявся від щоденного одягу знаті. Основою ж руського чоловічого костюму була сорочка (рубаха по-російськи), що неодмінно мала доходити до колін з розрізом біля коміра — здебільшого посеред грудей. Коміра сорочка не мала, до неї пристібували неширокий круглий комір, що звався ще «ожерельем», із дорогої тканини, щедро розшитий перлами та камінням.

Якщо в народному костюмі простолюдинів сорочка була верхнім одягом — піджаків і курток тоді, ясна річ, не було, — то в костюмі знаті — нижнім.

Одягалися портки — вузькі, без розрізу, кріпилися вони шнурком. Знатні люди носили по двоє портків — верхні сукняні або шовкові. (Взимку вони могли бути на хутрі.)

Поверх сорочки-рубахи часто надівалася ще одна сорочка, верхня, а вже поверх неї — зіпун, що в народі звався азямом. Поверх зіпуна багаті зодягали кафтан — розкішне вбрання, що розширювалося донизу за рахунок клинів, вшитих у бокові шви. (Багаті носили становий кафтан, пошитий по фігурі, «по стану», він мав короткі до ліктів рукава.) Шили кафтани з різних тканин (простолюдини з полотна, із сермяги, бояри — із шовку, тонкого сукна, оксамиту чи парчі).

Увесь інший одяг зодягався поверх кафтана і був приналежністю боярського і дворянського костюмів. Парадним одягом була ферязь — особливий вид кафтана, пошитого з дорогої тканини. Також одягом знаті був охабень — нешироке довге розкішне вбрання з довгими вузькими рукавами.

Чи не найзнатнішим руським одягом була шуба. Її носили всі — від селян до бояр і самого царя. В Давній Русі шуби ніколи не шили хутром назовні. Яким би дорогим не було хутро, воно слугувало лише підкладкою. Зверху шубу покривали різними тканинами, багаті дорогими, бідні — чим прийдеться. Селяни шили шуби на овчині, зайці, знать — на куниці, соболі, песці чи на «чорно-буром лисьем меху». Руська шуба була масивною і довгою — аж до підлоги, прямою, що розширювалася донизу (іноді й до чотирьох метрів), зав’язувалася спереду шнурками. Шили її з довгими рукавами, що опускалися чи не до колін і мали спереду на рівні ліктя прорізи для продівання рук.

Взувалися в чоботи, носки яких у багатих неодмінно задиралися вгору, халяви короткі, зрізані до колін кутом. Шили їх із кольорової шкури, сап’яна, оксамиту, парчі і прикрашали вишивкою та коштовним камінням.

Головні убори, шапки, мали вид конуса або ковпака і були з опушкою. Найбільш поширена шапка-мурмолка — невисокий ковпак з дорогої тканини з відворотами. Серед багатих були поширені хутряні шапки, так звані горлатки. Це був хутряний високий циліндр, що розширювався доверху, з оксамитовим чи парчевим верхом.

Доповнював вбрання бояр чи дворян високий — до пліч — посох — неодмінна приналежність знаті. Солідно так і владно.

Ось так мав зодягатися і руський цар. Але це на щодень, в особливо ж урочистих випадках — наприклад, прийом послів — цар вбирався в одяг, що вражав іноземців своєю розкішшю і багатством. В «облачение — орнат — царя входило платно — длинное расписное одеяние без ворота, сильно расширенное книзу и имеющее широкие недлинные рукава. Платно застегивалось встык, а по бортам подолу и краям рукавов обшивалось орнаментально полоской. Сверху надевали круглый, довольно широкий воротник — бармы. Бармы застегивались сзади на пуговицы, расшивались жемчугом, каменьями, на них нашивались также небольшие иконки.

Поверх барм надевался золотой «наперсный» крест или окладень — золотая цепь, состоящая из двуглавых орлов. Наперсный крест носился на персях, т. е. на груди. Облачение дополнялось скипетром (жезлом) и державой — полым золотым шаром с крестом, символизирующим власть царя над миром».

На голову цар зодягав різні головні убори — від тафьї до «шапки Мономаха», традиційного головного убору руських царів. Шапка Мономаха являла собою невисокий конусоподібний головний убір із опушкою з соболя і хрестом зверху. Царським взуттям були короткі чоботи із сап’яна або оксамиту з дорогим шиттям...

Знатні люди — і цар в тім числі, — одночасно зодягали кілька одягів, що мало символізувати їхні статки. Це вбрання, довге і важке, носили незалежно від пори року і навіть у теплих приміщеннях та ще й улітку. В урочистих випадках знать — на прийомах послів, у палаці — надягала одночасно по п’ять чи шість одягів, що вражало іноземців пишнотою і багатством.

Іноді таке вбрання боярина чи дворянина важило 15—20 кілограмів, тому, зодягнені так, вони були малорухливими і від цього зберігали горду поставу, бо ж і нахилитися не могли.

В парадних випадках шубу зодягали навіть влітку і навіть у помешканнях — хоч і парилися у ній, як у добрій лазні.

...Коли Дмитрію Івановичу запропонували як цареві все це зодягти для урочистого обіду в кремлівських палатах, а зверху ще й соболеву шубу, як і належить руському цареві, він здивувався.

— Шубу в місяці травні? У теплому приміщенні???

Спершу цар жахнувся, а далі розсміявся, уявивши себе таким тлустим і неповоротким, схожим на боввана, — кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й соболева шуба, довжелезна, важенна, внизу шириною чи не до чотирьох метрів, посох до плеча, сап’янові чоботи і хутряна шапка з соболя, і вдруге жахнувся й потім вдруге засміявся. Та хай навіть і шапка Мономаха (її він все ж таки пізніше надіне), все одно не міг себе уявити в такому помпезному вбранні. Хоч і був руським, але не звик за свого життя до такого вбрання, бо зодягався просто, як переховувався від Годунових вивідників, потім життя по монастирях у чернечій рясі, а коли втік у Литву та Польщу — звик до тамтешнього, легкого й елегантного європейського вбрання, зокрема до вбрання гусар. Пригадавши все те, подумав, рукою махнув.

— «Не по Сеньке шапка», як кажуть у народі, — сміявся молодо й розкотисто. — Та й у царському вбранні, розкішному і важкому, буду я бовван бовваном! А я ж ще молодий, до недавнього часу — парубок. А тому надіну я гусарський костюм — гарний, простий, легкий, зручний і молодецький.

І з’явився на урочистому обіді 10 травня в гусарському вбранні: зверху венгерка, куртка з високою талією, що підкреслювала його парубоцьку поставу, — з нашитими впоперек шнурами, знизу — вузькі штани, напіввідкриті черевики — легкий, зручний і елегантний європейський одяг. Красивий і, головне, — молодецький (а себе він попри монарший титул все ще вважав молодиком, парубком хоч куди, бравим, як руські казали, парнем).

Зашушукалися дворяни й бояри у своїх каптанах, ферязях, охабнях, у важких довгополих шубах, тяжких улітку. У них ні нахилитися, ні ворухнутися, тож сиділи за столами — ще й у хутряних шапках, — як наче по кілку проковтнувши. А цар у своєму гусарському вбранні був легкий на підйом, моторний і швидкий. А що не руське то вбрання, не царське — його не хвилювало. Чи не все одно, у що він вбраний, головне, аби в тому вбранні йому було добре — все інше не суть важливо. Все одно він буде вести Московське царство до Європи — хай звикають. Він хоч і цар, а до нього запросто може будь-хто підійти і висловити йому свої претензії чи побажання, чи скаргу. Тож чому він має вбиратися, як опудало городнє? І потім, у травні місяці паритися в шубі соболевій — бовван-бовваном!

І цариця Марина Юріївна за тим же історичним свідченням була не в руському вбранні, як то годилося за тамтешнім звичаєм бути російській цариці, а у своєму звичному їй і любому польському.

Основою руського жіночого костюма була довга сорочка (все та ж рубаха, що й у чоловіків), а поверх неї — у знатних — ще одна. Рубахи мали довгі вузькі рукава з прорізами для рук і називалися довгорукавними.

Поверх другої сорочки — шушун, довгий, майже до підлоги сарафан, що саме тоді входив у моду, вузький, який не мав зборок і розширювався у подолі за рахунок бокових клинів. Шушун мав широкі плечики і неглибокий виріз на грудях (а Марина, як на біду, любила широкі вирізи на грудях) і на спині. До нього позаду пришпилювали висячі (фальшиві або відкидні) рукава, у які ніколи не продівали руки.

Шушун знаті був звужений донизу. Верхній одяг руського костюма одночасно слугував і парадним одягом. Це був літник — накладне вбрання довжиною до п’ят, що дуже розширювалося донизу — за рахунок вшитих бокових клинів. Широкі, схожі на дзвони рукава були досить довгими, тож доводилося модницям тримати руки зігнутими в ліктях, щоб кінці рукавів не волочилися по землі. До літника пристьобували невеликий круглий хутряний — зазвичай бобровий — комір. Його фарбували в чорний колір, щоб підкреслити білизну і рум’яна лиця.

І звичайно ж неодмінна шубка з довгими відкидними рукавами. Руки просовувалися в прорізи в полах шубки, вище талії. До шубки пристьобували круглий хутряний комір.

Із взуття — чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими — до десяти сантиметрів — каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, по­критий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.

Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, — але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.

Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.

Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними — ледь чи не скривдженими.

По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це — батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...

Зате гості — поляки — веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!

Яств — різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, — було вдосталь, хмільного питія — не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки — весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.

Гості старалися.

Особливо налягали на веселуху — хмільні напої, на різні варенухи та меди... А від них так вдаряє в голову і часто й ноги відбирає!

Конрад Буссов, який на тім бенкеті і пив і їв мало, а лише спостерігав за тим, що діялося в кремлівських палатах, пізніше засвідчить у своїй «Московській хроніці»:

«Поляки на радощах так перепилися, що при роз’їзді, направляючись на свої квартири, надто бешкетували (чи уявляли себе в ролі переможців? — В. Ч.). Вони порубали (навіть так? — В. Ч.) і обранили шаблями московитів, які зустрічалися їм на вулицях. Жінок знатних князів і бояр вони витягували силоміць із карет і вдосталь знущались над ними, що руські мовчки запам’ятовували, думаючи свою думу».

Думаючи свою думу...

Все спостерігали — особливо безчинства гостей, чию співплемінницю вони обрали собі за царицю, — все за­пам’ятовували і...

І думали думу свою.

В тім числі й ті, хто був на царській службі і мав доступ до Кремля, придворні бояри і дворяни, стрілецькі воєводи і слуги...

Так почало визрівати повстання...

10 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — ТРЕТІЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Того дня цариця Марина приймала духовенство на чолі з патріархом Ігнатієм. Цариця сиділа на троні, а духовенство низько їй кланялось, ледь чи не замітаючи перед собою підлогу бородами розкішними, істинно руськими.

Відкланявшись, піднесли матушці «рысьи меха, соболей, бокалы, парчу».

«Невдовзі багато хто з церковних ієрархів будуть анафем­ствувати «розстригу», який посадив на царство не хрещену в православії дівку «люторкские веры», і забудуть, як самі вітали свою імператрицю», — зауважить один з тих, хто писатиме про Марину Мнішек.

Правда, іноземне вбрання Марини Мнішек їм тоді, за першого вітання цариці, все ж не сподобається, але вони — патріарх, архімандрити, єпископи, ігумени та ін., як згадуватиме Арсеній Єлассонський, знову пішли у палац «з численними подарунками царю і цариці...». Вищим клірикам московської церкви чомусь здалося, що за першим разом, як вітали царицю-матушку, вони зробили надто скромні «подношения» — якісь там «рысьи меха, соболей, бокалы та парчу» піднесли. Біднувато, як для володарки Кремля і царства-государства Московського! Тому «наступної неділі патріарх, архимандрити, ігумени і ми пішли до палацу з численними дарунками цареві і цариці, що складалися із срібнопозолочених ікон, оксамитів золототканих, срібновизолочених кубків, оксамитів і соболів». І далі Арсеній Єлассонський пише, що вони «прийшли до палацу, коли там вже чекали вельми багато знатних бояр та інші особи, які прийшли з численними дарами і багли їх піднести царю і цариці. (Це ті дарувальники багатих дарів, котрі, як цар і цариця втратять владу, будуть шпигати їх як «дєвку з Польщі» і збіглого «розстригу» Гришку Отреп’єва».) Зайшовши до золотої палати слідом за архієреями, патріарх спочатку благословив царя і царицю, які сиділи на царських багатих тронах, і сів праворуч біля царя на меншому троні, гарно вбраному. Піднявшись, патріарх підніс цареві всі дарунки, попередньо і потім благословив його, також він підніс дарунки і цариці, благословивши її. Точно так же благословили царя і царицю всі архієреї і вручили дарунки, а архімандрити і ігумени піднесли дари царю і цариці, поклонившись їм. Отже, не здалося приємним патріарху, архієреям, боярам і всьому народові, які бачили царицю, зодягнену в невідому іноземну одіж, яка мала на собі польське вбрання, а не руське, як то було прийнято в царському чині і як це робили царі раніше. Все це вельми сильно (всіх) засмутило. Це й слугувало причиною і приводом до багатьох бід, до погибелі царя і всього народу обох національностей, руських і поляків».

Доки духовенство, хоч і незадоволене іноземним вбранням царя й цариці, все ж не без підлабузництва «золотило ручку» цариці, цар тим часом вітав польських жовнірів, які — разом з російськими козаками — складали основну його військову силу, пообіцявши їм виплатити по 100 злотих кожному, а тому вони дружно гаркнули «віват» цареві і пообіцяли за таку щедру платню горою стояти за його величність.

Розчулений цар розпорядився надалі готувати для жовнірів тільки на царській кухні і готувати тільки їхні національні, себто польські, страви.

Тут і стався фатальний «прокол».

Річ у тім, що 10 травня польським жовнірам приготували на царській кухні «кушання по-польськи», в тім числі й варену та смажену телятину.

Всього лише варену і смажену телятину — звичайнісіньку страву, як на теперішні руські виміри, але що тоді, року 1606-го, зчинилося у Москві!

Це як руські кухарі, загледівши, що на царській кухні варять і смажать телятину (для поляків, правда, але ж і для царя та цариці водночас), та розповіли про те московитам. Як свідчить цитований вище К. Буссов, після тієї злополучної телятини «у цареві стали дуже сумніватися і руським почали казати, що він, мабуть, поляк, а не московит, адже телятина вважається у них (московитів. — В. Ч.) нечистою і її не їдять».

І додає красномовну фразу:

«Вони (московити) це мовчки стерпіли, очікуючи зручного випадку».

Ось до чого призвела всього лише варена і смажена телятина, яку залюбки споживали поляки (а з ними і цар Дмитрій) і яку в ті часи традиційно не вживали московити, вважаючи таке м’ясо нечистим...

Всього лише варена і смажена телятина, якась там печеня з телятини, що її любив споживати (розпробувався, ще коли перебував у поляків) цар Дмитрій, і як дорого йому обійдуться його кулінарні уподобання!

Телятина — м’ясо не тільки дуже смачне, але й дієтичне — не жирне і не дуже ситне. На продаж ідуть туші бичків і теличок від трьох до п’яти місяців, яких вирощують у спеціальних загонах...

Це з Інтернету, всесвітньої павутини: «Російська кухня. М’ясні блюда», рік 2008-й.

Ще з того ж Інтернету.

Оскільки в телятині практично немає жиру, її треба готувати у якій-небудь рідині, приготувавши в соусі, запікати на решітці і постійно поливати соусом. Добре приготувати телятину зможе досвідчений кулінар... Дуже цінується вирізка — найвишуканіша частина телятини, що розташована між тонким філеєм і крижами. Такий філей використовується для приготування ростбіфів на сильному вогні — так м’ясо стає смачнішим і вкривається рум’яною скоринкою...

Телятину можна варити, тушити, смажити на сковороді і на грилі або запікати.

Якщо ж ви шукаєте нетрадиційний підхід, подайте телятину під полуничним чи шоколадним соусом або під соусом із чорниці та імбиру — так телятина здобуває особливий, вишуканий смак.

Із телятини готують чимало найсмачніших страв... Наприклад, телятина в омлеті, битки по-козацькому, котлети з грибами, ескалопи, зрази, галушки з телятини, різні запіканки, смажені тощо. До 1917 року телятина в Росії була однією з найпопулярніших страв.

І ось з-за цієї смачної, традиційної і популярної в Росії страви в році 1606-му 10 травня цар Дмитрій і цариця Марина, даруйте, погоріли так, що один з них — цар — навіть розплатився своїм життям.

Тільки за те, що велів на його царській — кремлівській! — кухні приготувати страви із вареної і смаженої телятини і разом з поляками уминав їх, як кажуть, за обидві щоки!

А річ у тім, що м’ясо новонародженої або зовсім молодої домашньої чи дикої тварини (ягняти, теляти, козеняти, поросяти, лосеняти) майже у всіх народів (чи принаймні у більшості з них) заборонялося вживати в їжу. Вважалося необхідним, щоб те чи інше маля тварини перестало споживати молоко матері, тільки тоді його можна було використовувати в їжу. Звичайний строк — 12 тижнів.

До середини XVIII ст. у руських суворо заборонялося (ще язичницькі заборони) споживати в їжу таку телятину, звану молодивом. З кінця ХІХ — початку XX ст. церква дозволяла привозити на продаж м’ясо молодих телят, але тоді, в часи Дмитрія Івановича, таке м’ясо — молодиво — суворо забороняли споживати. Воно — молодиво — вважалося нечистим, їсти його був гріх великий.

У поляків такої заборони не існувало (віри вони були іншої, не православної, як руські, а — католицької), і вони спокійно споживали молодиво — в даному випадку телятину, не підозрюючи, що таке м’ясо на Русі вважається нечистим (а втім, якщо й знали, то вважали такі заборони дивацтвом) і жоден русич (росіянин) не мав права — якщо він був русичем, взяти до рота бодай шматочок. Це вважалося чи не святотатством — споживати «нечисте» м’ясо, гріхом великим, за який і церква могла покарати.

Цього цар Дмитрій чи не знав, чи, швидше за все, махнув рукою на такі чисто моральні заборони, як на дивацтва своїх підданих, і з задоволенням їв на бенкеті смаженину із молодої телятини — смакота!

На свою біду. Як подумаєш, від чого іноді залежить хід історії, її круті повороти й кульбіти, — навіть від кулінарії. Навіть особисті гастрономічні пристрасті царя можуть змінити хід історії. Коли руські кухарі розголосили, що на царській кухні готують телятину і її споживає сам цар — цар споживає телятину — жах, жах!!! — Москва захвилювалася.

Було від чого — руський цар, виявляється, споживає нечисту їжу! Телятину, яку до рота не візьме жоден православний на Русі!

А цар їв телятину у своє задоволення. То, може, він взагалі і не православний? Може, він такий же католик, як і любі його серцю поляки, що споживають молодиво?!

Наївні, але на лихо фанатичні московити, які у справі дотримання чистоти віри і звичаїв предків були святішими за самого Папу Римського (чи за свого патріарха), захвилювалися, охоплені гнівом та обуренням.

Глухе ремствування, нарікання, недобрий гомін та осуд царя, що наростав, як снігова грудка, яка котиться із засніженої гори, не вщухав, стаючи просто ворожим. І досить небезпечним для руського царя.

Швидко злополучна телятина стала причиною з’ясування... національності нового царя Московської Русі.

Гадали на вулицях — збуджено, гамірно, ледь до бійок не доходячи, — так: якщо цар Дмитрій споживає нечисте м’ясо телятини, яку не буде споживати жоден істинно руський чоловік, холоп, боярин чи й сам владика, то, виходить, він і... не руський???

А коли так, то виходить, що він не є насправді сином руського царя Івана Грозного, за якого себе видає.

А коли він не істинний син царя Івана, йшли далі у своїх гаданнях розбурхані московити, то він...

Він — ЛЖЕДМИТРІЙ!!!

САМОЗВАНЕЦЬ!!!

Ось до чого може довести — і довела у році 1606-му в Московському царстві-государстві (і не в якомусь там казковому, а — в реальному) якась там телятина!

Всього лише телятина, м’ясо молодого теляти, — а як вона змінила хід історії Московської держави, не кажучи вже про долю самого Дмитрія.

Дорого ж йому обійшлася та злощасна телятина — ніжна, рум’яна, смачна, під грибним соусом, — що її він з превеликим апетитом уминав на обіді 10 травня! Адже тоді як московити дізналися, що цар їсть — ЇСТЬ!!! — телятину — блюзнірство!!! — царя Дмитрія й було оголошено неруським за походженням, а відтак і не сином Івана Грозного, а отже — Лжедмитрієм, Самозванцем, і народ, до краю вражений, забурливши, розлюченим натовпом, що все змітає на своєму шляху, помчав 17 травня штурмувати Кремль...

...Звідтоді як я, бувало, замовлю в ресторації смаженину з телятини під грибним соусом — найнайпопулярніша сьогодні в Росії страва! — то неодмінно згадую сумну долю царя Дмитрія Івановича та як почалася його трагедія, після того коли він з апетитом мав необережність ум’яти — даруйте — таку саму смаженину з телятини під грибним соусом та як та злополучно-злощасна телятина (правда, разом з іншими фактами) допомогла боярину Василю Шуйському стати нарешті царем руським...

11 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

День цей нічим особливим не був відзначений в історії святкування царського весілля та коронації Марини Мнішек. А втім, дещо й відбулося. Принаймні, був завуальований — користуючись мовою дипломатів, — «прокол» з послом Речі Посполитої.

Воєвода Юрій Мнішек, як умову свого примирення із зятем-царем, висловив побажання, аби цар таки прийняв польських послів, як належить їхньому рангу.

Цар, аби не роздмухувати конфлікт з тестем, охоче погодився і 11 травня прийняв польських послів — офіційно, як цар-государ Московії.

Був він того дня веселий, привітний, в розчудесному настрої — ніченька його, що минула з молодою царицею, була вщерть переповнена любов’ю, — балакучий, щедрий на жарти, часом і крутуваті, аж солоні — в істинно руському дусі.

Був він того дня у російському костюмі.

Правда, зодягати, як його до того зобов’язував сан, царський костюм і костюм особливий, для урочистих прийомів, Дмитрій навідріз відмовився!

Ще й весело розсміявся, знову уявивши себе в царському «облачении»: кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й довжелезна і важка шуба — у травні місяці, в закритому помешканні! А ще ж архіурочисте «облачение» платно з коміром (барми), з вишитими іконками — просто смішно! — з «наперсним» хрестом чи окладенем — золотим ланцюгом, зі скіпетром і державою. Ні стояти, ні повернутися в такому «облачении». Ні навіть ворухнутися, ще й доведеться паритися, як у добрій лазні. Ні, ні, від такого вбрання Дмитрій-цар навідріз відмовився — чим ще більші викликав підозріння у московитів щодо свого походження. (Не руський він, не руський, якщо не хоче облачатися в урочисту одіж руського царя!)

Але треба було хоч раз зодягнутися — все ж таки руський він — у щось руське. Хоч на день змінити польський гусарський костюм, такий зручний для нього, легкий, у якому він почувався добре і вільно. Почувався не дрімучим руським царем, а європейським монархом. Тож Дмитрій 11 травня нарядився руським. Але — простим, як руські кажуть, парнем. Вбрався у широку сорочку (рубаху) і в порти. Вузькі штанини заправив у сап’янці. Правда, сорочка простора, довга із довгими рукавами та круглим вирізом і розрізом біля коміра, але хай. Головне, що вона, сорочка, навипуск, підперезався широким плетеним поясом — танцювати і взагалі веселитися у такому вбранні можна, і це вже добре. Правда, всі руські — а особливо знать — носили вуса і бороди, довгі й розкішні (стригли волосся на голові «під горшок» лише простолюдини), а багаті голови начисто голили. А ось вуса і бороди носили розкішні — особлива гордість кожного істинного руського боярина чи дворянина, не кажучи вже про царя. Але Дмитрій і цей давній руський звичай порушив, голив бороду наголо, і це теж викликало серед московитів до нього нарікання та неприязнь як до чужака.

Бояри на званий обід прийшли всі у трьох чи в чотирьох одягах, тлусті, як боввани. Але вбрання їхнє було з тонких сукон, шовків, оксамиту й парчі, що були привезені до Москви зі Сходу й Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії, Фландрії та Англії і були дуже дорогими, що викликало у їхніх носіїв особливу гордість і пиху — знай наших! Хоч виряджені й потіли за столами, як у лазні, але всім демонстрували своє розкішне і дороге вбрання, а отже, свій статок.

Поляки були в довгих жупанах, приталених, із стоячими комірами, застебнутими на ряд густо нашитих ґудзиків. Підперезані були широкими поясами з густим орнаментом, багато оздобленими, що підкреслювало статок їхніх власників. Поверх жупанів накинуті делії, довгі, з коміром, що лежав на плечах, з довгими рукавами, все — з венеціанського оксамиту, італійської парчі, турецького шовку. На голові в кожного рогатівка — шапочка з отвором, хутряна з розрізом над лобом, прикрашена султаном з пір’я, вузькі штани, дорогі сап’янові чоботи... Шляхта, одне слово, можна і гоноровита!

Марина Юріївна була у звичному їй польському вбранні.

Того дня, як писатимуть історики, російській цариці «продемонстрували лапландців» — доволі екзотичних підданих Московського царства, про яких Марина до того і чути, звісно, не чула.

Лапландці і сьогодні найчисленніший неслов’янський народ Мурманської області Росії (лопарі, або фінською «мешканці окраїнної землі», або ще — саами).

Кольські сваами — етнонаціональна спільнота, близька саамам Скандинавського півострова (Норвегія, Швеція, Фінляндія). У цього маленького північного народу не одна, а цілих десять самостійних мов. Більшість з них православні, але й досі у них збереглася віра в духів — господарів озер і річок... Існує поклоніння священним каменям — валунам, скельним виступам тощо. Поклонялися також високим пням — сейдам. Їм робили жертвоприношення. (Деякі із сейдів, зокрема антропоморфного вигляду, мають свої імена.) Мають вони і своїх служителів культу (нойда, нойд, кебун), які виконують функції шаманів, жреців чи чародіїв. Використовують бубон (каїнус, кобдас) або спеціальний пояс — почень.

В середині ХV ст. після приєднання Новгорода до Москви південь Кольського півострова заселили руські, а саами — самоназва сваамів — північні і західні території. Основним зайняттям саамів було оленярство, рибальство, морське і сухопутне полювання. Вели вони напівкочовий спосіб життя.

У часи Івана Грозного й пізніше у кожній саамській сім’ї зберігалися свої божки.

Кілька таких божків, загорнутих у ганчірочку камінців, лапландці, вони ж лопарі, вони ж саами, піднесли й цариці Марині і були страшенно щасливі, як діти щасливі, коли руська цариця веліла прийняти од них їхніх божків-камінців жменьку, загорнутих у ганчірочку.

Марину лопарі своїми божками зворушили чи не до сліз, і вона пообіцяла піклуватися про них — чим у свою чергу зворушила дітей Півночі теж чи не до сліз.

Потім перед царицею виступив їхній шаман. Незважаючи на тепло в палатах, він був зодягнений у хутра, стрибав перед царицею, щось гортанно співав і бив у бубон — як пояснили, виганяв із кремлівських палат, і зокрема від цариці, злих духів. Чим ще і ще зворушив царицю, і вона в пориві розчуленості назвала загадкових лопарів — «дітьми моїми».

Лопарі (вони ж лапландці, вони ж саами) теж вкотре розчулилися і виконали перед «великою російською царицею» свої обрядові танці зі співами й гупанням у бубони, а ще намагалися їй розказати свої дитячі казки (майне) про Тале (дурного людоїда), про равків (вурдалаків) та про чарлях (карликів), а також порадувати царицю — велику, руську! — своїми міфами, що по-їхньому називаються ловта, й історичними переданнями — сакни чи й бувальщинами (бойса) та виконати різні імпровізації (муштолли)...

Марина засовалась на троні, не зважуючись своєю відмовою образити цих дорослих дітей. Особливо коли вони забагли пограти «великій руській цариці» на своїх інструментах нів’ята, хоуфф та камах. Нe зважилась заперечити, так їй чомусь шкода стало цих північних людей і її нових підданих.

Прощаючись, лопарі од усього серця затанцювали й заспівали як діти, подарували «великій руській цариці» кілька зв’язок шкурок білих песців і пішли — власне, їх повели — задоволені як ніколи, що їх так ласкаво прийняла «велика руська цариця».

Задоволена таким екзотичним народцем зосталася й Марина. І навіть захоплено плескала в долоні, як її фрейліна Хмелевська.

Того ж дня цар Дмитрій нарешті офіційно прийняв поль­ських послів, з якими вирішив помиритися, — на чолі з воєводою Юрієм Мнішеком — із своїм тестем цар ще раніше залагодив конфлікт. У свою чергу пан воєвода, подякувавши цареві за добрі побажання, висловлені ним під час прийому послів Речі Посполитої, запропонував тост за «видатного царя-государя Московії Дмитрія Івановича» — теж на знак зміцнення між ними стосунків добрих і майже родинних.

А пан посол, скандальний Міколай Олесницький, виголосивши тост за царя Дмитрія Івановича — вітіюватий і довжелезний! — вручив йому дарунки, привезені польськими послами, а саме: «33 штуки особенных бокалов, разнообразных и очень искусной работы». Цареві була також вручена і «очень дорогая цепь», витвір справжнього мистецтва.

Зрештою, було знайдено й компроміс у відносинах до польських послів: поруч із столом царя було поставлено «столик», за який і посадили пана посла Міколая Олесницького та воєводу Юрія Мнішека, — і поляки, і цар лишилися задоволені.

Прийом загалом відбувся невимушено і з повагою, що її поляки виявляли цареві, а цар у свою чергу полякам.

Сам обід проходив як завжди весело, гамірно — з музикою, танцями і співом. Вважається, що московські веселощі (пов’язані з царським весіллям) для Дмитрія були таким же тріумфом, як ще раніше для Марини Мнішек — краківські заручини. «Ось тільки обоє вони не могли розпізнати ясно, де закінчуються урочистості і починається лицемірство з боку тих підданих, які веселилися разом з ними» (В. Козляков).

12 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — П’ЯТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Цього дня «танцювали до ранку».

Але не це виявиться головною родзинкою того дня, коли все тривали веселощі в Кремлі з нагоди царського весілля, яким — веселощам, — здавалося, ніколи не надійде край. Буцімто того дня, «щоб ще більше порадувати царицю, яка нудьгувала за польською кухнею (себто, по суті, європейською. — В. Ч.) від самого свого приїзду до столиці, знову дозволили царициним кухмістерам готувати страви для царського столу, а прислужували за обідом «дворяни царські і чашничі».

Марина Юріївна була задоволена звичною їй від самого дитинства кухнею. І зовсім не тому, що вона буцімто погордувала російською, ні. Вона до неї просто ще не встигла звикнути — та й не могла звикнути за лічені дні свого перебування в столиці Московського царства-государства.

У кожного народу своя національна кухня — відома істина, — що здається тому народові і найкращою, і найсмачнішою, і найсвоєріднішою, і, безперечно, істинною. Тією, без якої той народ — чи окремі його представники — просто не уявляють свого життя. (Справді-бо спробуйте, наприклад, слов’ян посадити на східну кухню, індійську, в’єтнамську чи корейську або китайську — нічого не вийде, хоч самі по собі згадувані кухні, можливо, й прекрасні і заслуговують похвали.)

Давньоруська кухня почала розвиватися ще у ІХ—Х ст. і досягла свого найбільшого розвитку у ХV—ХVI ст., а голов­ні її компоненти збереглися й у наші дні. Вважається, що першим її компонентом став руський хліб з кислого (дріжджового) житнього тіста — некоронований король на руському столі, без якого і не можна уявити руське меню. А за ним виникли і всі інші види руських хлібних і борошняних виробів: відомі сайки, баранки, сочники, пишки, млинці, пироги тощо. Ці вироби готувалися виключно на основі кислого тіста — такого характерного для руської кухні протягом усього її історичного розвитку. Пристрасть до кислого тіста, до квасного породила руські киселі — вівсяний та житній, що з’явилися задовго до сучасних, переважно ягідних, киселів.

Велике місце в меню займали каші та кашиці, які ще у слов’ян-язичників були обрядовою, урочистою їжею. Ця хлібна і борошняна їжа урізноманітнювалася рибою, грибами, лісовими ягодами, овочами, м’ясом. Тоді ж з’явилися класичні руські напої — різноманітні меди, кваси, збитні...

На самому початку розвитку руської кухні відбулося розділення руського столу на пісний (рослинно-рибно-грибний) і скоромний (молочно-яєчно-м’ясний). Більше пощастило пісному столу, адже більшість днів у руському обрядовому році саме пісні — від 192 до 216. Звідси в руській кухні багато (постів дотримувалися суворо) грибних і рибних блюд, а також каш, овочів, лісових ягід і трав (кропива, лобода тощо). Не кажучи вже про капусту, горох, ріпу, огірки, тож і подавали на стіл салат огірковий, салат буряковий, картопляний тощо. Кожний вид грибів — грузді, рижики, опеньки, білі, сморчки, печериці тощо — солили і варили окремо, що практикується й нині. Рибу споживали у в’яленому, відварному, соленому, запеченому і рідше смаженому вигляді. (В літературі збереглися колоритні назви цих рибних страв руської кухні: сиговина, тайменина, щучина, палтусина, сомовина, лососина, осетрина, севрюжина, белужина та інші.) Юшку теж подавали до столу приготовлену лише з однієї якоїсь риби: окунева, єршова, налім’я, стерляжа та ін.

Загалом страв було чимало, навіть пребагацько — це за назвами, але за змістом вони мало відрізнялися одна від одної. Смакові якості досягалися в основному за рахунок різних масел — олії, оливкового, конопляного, горіхового — та застосування прянощів. Частіше всього використовували часник, хрін, кріп — у досить великих кількостях, а також петрушку, аніс, коріандр, лавровий лист, чорний перець і гвоздику, пізніше з’являться імбир, кардамон, кориця, аїр, шафран.

Любили рідкі гарячі страви, що спершу отримали спільну назву — «хлєбово». Себто це щі, похльобки, приготовлені на рослинній сировині, а також різні затірухи, заварухи, болтушки, саламати та інші різновиди борошняних супів.

М’ясо та молоко споживали рідко коли, і приготування їх не відзначалося якоюсь складністю. М’ясо здебільшого варили у щах або кашицях, молоко пили сире, томлене або кисле. З молочних продуктів готували сир і сметану, пізніше навчилися виготовляти вершки й масло.

З часом кухня простого народу ще більше спрощувалася, кухня боярства, дворян і особливо знаті стає ще вишуканішою. Тож у багатих поряд із солониною та вареним м’ясом почали з’являтися страви, приготовлені на вертелах, — себто м’ясо «верченое». З’являється солонина відварна, шинка. Удосконалюються пісні страви — балик, чорна ікра, яку їли навіть вареною.

Настає деяке різноманіття супів — похмєлки, солянки, розсольники...

Під впливом татар руські починають споживати пельмені і вони швидко стають чи не національною їжею. Пізніше з’явиться лапша, страва з прісного тіста, а також різні варення — не лише з ягід, що не дивно, а й навіть з моркви з медом, з редьки в патоці.

На боярському столі з’являється багато є страв — часом до 50, а за царським столом їх кількість збільшується і до 150—200. Великі й розміри цих страв. Для них відбираються найбільші лебеді, гуски, індички, найбільші осетри чи белуги. Такі обіди тривають 6—8 годин поспіль.

І в той же час кухарське мистецтво — уміння комбінувати продукти, впливати на смак — було ще на вельми невисокому рівні. А тому руська кухня, на відміну від французької чи німецької, довгий час не знала і не бажала сприймати різні фарші, рулети, паштети і котлети. Не кажучи вже про запіканки, пудинги. Багато прянощів із-за їхньої дорожнечі, так само як оцет і сіль, ще і в ХVII ст. в народі споживали не в процесі приготування страв, а ставили на стіл і використовувати вже під час їди. Залежно від бажання кожного. Один з авторів так писав: «Ествы же обычай готовить без приправ, без перцу, имбирю, малосольны и безукусны». І далі: «А как начнуть ести и в которой естве мало уксусу и соли, и перцу, и в те ествы прибавляють на столе». Звідтоді і стало правилом ставити на стіл на час їжі сіль в солонці, перець у перечниці, гірчицю і оцет в окремих баночках. Теплова обробка їжі полягала в нагріванні теплом руської печі. Сильним або слабим, трьох ступенів — «до хлебов», «после хлебов», «на вольном духу», але завжди безконтактно з вогнем, або з температурою, що трималася у печі.

Велику роль за руським столом відігравав хліб. За щами чи другою рідкою стравою у селах зазвичай з’їдали від півкілограма до кілограма житнього хліба. (Білого хліба, пшеничного, в Росії фактично до XX ст. не знали. Його їли зрідка лише заможні класи, називаючи булкою, і на нього дивилися як на їжу празникову.)

До того як з’являться в Росії французькі кухарі, що реформують руську кухню, було далеко.

Ще у ХVIII ст. за багатим святковим столом подавали:

1. Горячее (щи, похлебка, юшка).

2. Холодное (окрошка, ботвинья, студень, заливная рыба, солонина).

3. Жаркое (мясо, птица).

4. Тельное (отварная или обжаренная рыба).

5. Пироги (несладкие), кулебяка.

6. Каша (иногда подавали со щами).

7. Пирожное (сладкие пирожки, пироги).

8. Заедки...

Марині Мнішек, яка звикла до європейської кухні, до витворів французьких кулінарів і кухарів (а саме вони господарювали на кухні у пана воєводи Юрія Мнішека), було і не­звично, і тяжко звикати до руської кухні, що була тоді на значно і значно — в порівнянні з європейською — нижчому рівні.

Як вона часом не силувала сабе, розуміючи, що це кухня не лише її мужа, а й народу, чиєю царицею вона стала, але так і не могла звикнути — та ще за ті дев’ять днів її життя у Кремлі. Втрачаючи терпець, вона з роздратуванням відсовувала від себе миски й тарілки, вигукуючи: «Ну не можу я звикнути до цього... цього хльобового! До кислого хліба, до щів, до пісних страв!.. До похльобок, до затірух і заварух!.. До болтушок та борошняних супів! Та ще й самій солити й перчити за столом ці несмачні страви!..»

Бачачи таке, Дмитрій вирішив не неволити жону-царицю. Звикла до своєї кухні, європейської, що значно смачніша й різноманітніша, так і готуйте їй страви європейської кухні, наказував кухарям. Для чого неволити царицю? А з часом вона, дивись, і звикне до руської кухні. (Але звикнути вона просто не встигне за ті дев’ять днів, що випали їй після весілля.)

Кyxapi готували на царській кухні іноземні страви — це було одним з факторів ненависті до полячки, яка, ставши руською царицею, буцімто гордувала руськими яствами.

П’ятий день царського весілля, себто 12 травня, був особливим ще й тому, що, за свідченням Конрада Буссова, московити, спостерігаючи за всім, що відбувалося у Москві (цар з царицею зодягаються в чужі вбрання, нехтуючи руськими, готують і споживають лише «іноземні яства», явно гребуючи руськими і т. д., і т. п.), все більше й більше переконувалися, що тут щось не так, і утверджувалися у своїх підозріннях щодо Дмитрія Івановича. «12 травня в народі почали відкрито говорити, що цар — поганий, він не ходить більше до церкви так часто, як раніше, живе, у всьому дотримуючись чужоземних церемоній і звичаїв, жре нечисту їжу (випадок з телятиною), до церкви ходить не помившись (звідки простолюдини про таке, якщо воно й було, дізнатися? — В. Ч.), не кладе поклонів перед святим Миколаем, і хоч з першого дня весілля до сьогоднішнього дня щоранку готується лазня, він із своєю язичницькою царицею ще не мився. Очевидно він не московит, et per conseguens non Demetrius, а отже, й не справжній, не істинний Дмитрій».

Це вже було серйозне звинувачення, що викликало не менш серйозну тривогу. Принаймні, мало б викликати у Дмитрія, і йому треба було вжити якихось заходів, але...

Цареві Дмитрію за щоденними гульками, випивками, танцями, співами та «мусікою» не було коли звертати увагу на настрій московитів та ті чутки, що вже почали ширитись у столиці його царства-государства...

13 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ШОСТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

У царя Дмитрія Івановича знову званий царський обід.

Той самий званий обід, що триває ось уже шостий день після вінчання. Його величність більше нічим не зайнятий, крім як святковими, урочистими, розвеселими обідами, що тривали далеко за північ — почавшись о другій годині дня. Здебільшого в Грановитій палаті. Тими обідами зайнята його величність, що, почавшись чинно, переростають у розвеселі гульки та різні забави (жарти, сміхи, танці, співи з незмінною «мусікою»). Недарма ж вже у наші дні історики зазначатимуть, що «з діяльністю (а була ж ще й діяльність!) Дмитрій Іванович поєднував любов до веселого життя і забав». Часто на шкоду не лише царству, а й собі та — як час швидко покаже — власному життю.

Згадуваного числа місяця травня у його величності за обідом, що носив скоріше домашній характер, обід для своїх, веселилися особливо гамірно. Із поляків були присутні тесть воєвода Мнішек та посли Міколай Олесницький (з ним цар вже остаточно помирився), а від московитів думський дяк Афанасій Власьєв і князь Василій Мосальський, не рахуючи бояр нижчого рангу. Це був — день 13 травня, — чи не найвеселіший день, хоч усі дні після приїзду до Москви Марини Мнішек були в царя веселими-розвеселими.

Цар знову перевдягнувся в любий йому польський гусарський костюм і, не всидівши на своєму троні, часто схоплювався, запрошував царицю до танців. У них гарно виходила мазурка, в швидкому темпі, що вражав московитів. А ще поляки танцювали свій «великий танець», як називають вони краков’як. Танцювали й полонез, менует, венгерку.

Ох і танцював цар! І коли він устиг навчитися польських танців!

Першою не витримувала цариця й, сміючись та посилено дихаючи, поверталася на свій трон, а цар і далі продовжував таке витинати, таке...

Багнув ще і ще танців, іноді ні з того ні з сього підхоплював тестя і вшкварював ще й з ним. Хоч пан воєвода і не скаржився на здоров’я, але й він довго не витримував.

Потім Марина танцювала з батьком, а далі всі родичі Мнішеків ще і ще вдавалися до свого любого краков’яку: веселитись — так веселитись!

З анонімного «Щоденника Марини Мнішек»:

«Церемонії в танці такі були: всі пани, які бажали служити в танцях при цариці, спершу цілували руку цареві, потім ішли своїм порядком, знявши шапки, пан воєвода із паном послом розташовувалися в самому кінці, тут же перед царем. Коли танцювали одні пани приближені, вони всі знімали шапки, крім посла (затятий пан посол ніяк не хотів розлучатися зі своєю мегеркою з пір’ям! — В. Ч.), котрий знімав її, лише проходячи мимо царя...»

Танцювали до упаду!

Танцювали напропале, веселилися теж напропале!

І це після безконечних — до ранку — танців 12 травня!

Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».

О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював — природжений танцюрист, не інакше!

Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..

А тим часом...

А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної — напропале!

І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру — православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.

Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.

Москва — доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, — повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.

Чутки — одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», — збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?

Змовники старалися.

Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.

Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але — береженого Бог береже) радив однодумцям:

— Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей — які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.

І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:

— Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.

І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.

— Клянемося, боярине!!!

— Росія вас не забуде, — пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. — І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!

А в царських палатах все ще танцювали й веселилися — теж напропале.

(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)

Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!

І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.

14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Це була середа, пісний день.

День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні — повністю! — м’ясні та молочні продукти.

День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.

Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.

Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються, але забувши, що вона ще й цариця саме руська) у середу, у пісний день, влаштувала розкішний обід — скоромний, м’ясний — і «пригощала всіх панів московських у своїх палатах».

Про скоромні, м’ясоїдні гульки та розваги — з танцями й піснями — у пісний день швидко стало відомо всій Москві — добровільні рознощики вістей старалися. А про м’ясоїдні гульки в пісний день роздзвонила в першу чергу кремлівська прислуга.

І ті вісті тільки посилювали невдоволення та обурення, що вже переростало у відкрите ремствування: як? Цариця православної Русі у пісний день влаштувала скоромні, бісівські гульбища?!

І це вона, їхня матушка?

Та хто вона така, що посміла кинути виклик православній Русі?

Та як вона після цього ще й сміє бути їхньою царицею — якась там дєвка з Польщі лютерської віри?

Геть, геть таку царицю!!!

А разом з нею і того... царя, прости Господи!!!

Геть, геть (вон, вон) її поляків з православної Москви!!!

У Москві вже відкрито готувався бунт, але цар Дмитрій, захоплений гульками, ще й у пісну середу влаштував танці бісівські.

У середу 14 травня царя вперше застерегли. Про лихо, що насувається на Кремль і на його владу. А воно, як вийде з берегів... О, назад у ті береги народну стихію вже не загониш. Поки московити не відведуть душечки свої, — а на Русі здавна бунти люблять — чим кривавіші, тим кращі!

Застерігали. Сміливці. Бо цареві й слова не можна було мовити про якусь там тривогу в Москві. Але знайшлися смільчаки, які проникли в царські палати і щось почали квапно казати хмільному веселому цареві про те, що вони бачили і що чули, про різні «сборища», які погрожували «изменой», але цар навіть не дослухав їх.

— Хто такі? — накотився на своїх рятівників. — Як проникли в Кремль? Як посміли зіпсувати мені радість? Які «сборища»? Яка «измена»? Наказати! Батогами!! Кого? Та всіх, хто розповсюджує такі чутки.

І розвеселі гульки тривали далі — сьомий день після весілля. Тривали, як і вчора-позавчора..

Правда, жовніри трохи запанікували. А втім, радше насторожились, бо й до них доходили якісь недобрі чутки. Не дочекавшись од царя вказівок, на свій страх і ризик посилили в Москві охорону і застерегли своїх «бути в повній, — пся крев! — готовності». Про всяк випадок! А раптом...

Усі вже бачили, що Москва готова до бунту — по­трібна лише зачіпка. Іскра, що спалахне всепожираючим полум’ям.

А червоного півня на Русі здавна уміли пускати!

Гості з Речі Посполитої, які приїхали чималим тлумом на весілля Марини Мнішек, гоноровиті й вельможні, аж ніяк не рахувалися з московитами, вже відкрито називаючи їх холопами і своїми підданими.

Гульбища наростали, хоч, здавалося б, куди більше.

Потім швидко прийде каяття, та не буде вороття.

Зітхатимуть: що, мовляв, тепер говорити, так Господь Бог захотів звершити і покарати нас за наші беззаконня, адже ми Його вже чи не забули, вдаючись до розкошів.

15 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ВОСЬМИЙ ДЕНЬ — І ПЕРЕДОСТАННІЙ — ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Москва вже була по самі вінця переповнена чутками (а багато хто спостерігав це на власні очі) про брутальну поведінку гостей, про те насилля, що у столиці царства творили польські та литовські люди, які й тут «возомнили» себе панами над бидлом.

Правда, анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» зазначить, що то, мовляв, був поговір, наклеп на гостей та одноплемінників цариці.

«Учинили беспорядки, возведя поклеп на одного из поляков, якобы он насиловал боярскую дочь, о чем была на следующий день жалоба царю и расследование, на котором совсем этого не обнаружилось».

Марина все ж запитала — делікатно, правда, своїх гостей: чи було таке?

Гості дружно й обурливо відповіли: не було, ваша величносте!

Цариця повторила, що такого не було, і веліла скаржників зразково наказати батогами і гнати їх утришия — що й було зроблено. І всі в Кремлі загуділи: наклепи, наклепи! А після того як «наклепників» покарали, заспокоїлись і знову повсідалися за бенкетні столи на чолі з царицею та царем. Але укладач розрядних книг (такий собі літопис щоденних подій царського двору) безсторонньо засвідчив: було. П’яний поляк і справді прямо на вулиці зґвалтував боярську дочку... Та якби тільки він один!

Пізніше, як усе вже скінчиться, літописець так само безсторонньо писатиме:

«А литва и поляки в Московском государстве учили насильство делать: у торговых людей жен и дочерей имать сильно, и по ночам с саблями людей побивать и у храмов вере крестьянской и образом поругатца...»

Куди вже далі.

Але й це не насторожило безпечного царя.

Більше того, саме того дня, в четвер 15 травня, в передостанній день царського весілля, знову доповіли («якісь руські») про змову. Боярину Басманову, який один з небагатьох був до кінця вірний цареві і, як вважалося, ходив у його улюбленцях, — цар йому довіряв.

Але тільки не того разу.

Вислухавши те, що передавали «якісь руські», що в Москві вже завершується підготовка до бунту, стривожений Басманов відразу ж пішов до царя, який саме танцював у цариці Марини разом з її гостями, — венгерка з його гусарського костюму була нарозпаш!

Не просто було вірному Басманову відірвати захмелілого та веселого царя від танців, але він те зробив.

— Чого тобі, Басмане? — невдоволено запитав захеканий од танців цар. — Ти відірвав мене від веселощів у моєї цариці — у тебе справді нагальні вісті?

— Справа не терпить зволікань.

— Викладай! Та пошвидше, я хочу ще танцювати. І цариця моя хоче дати роботу своїм струнким ноженятам...

Але як тільки вірний Басманов заходився викладати те, що йому вже було відомо про змову, як цар його нетерпляче перебив:

— Будя, Басман, будя!!! Я вже ситий цими чутками ось покедова, — ребром долоні провів у себе по горлі. — І взагалі... Взагалі, я цього й слухати не хочу — набридли всілякі чутки. Та страхи, що нічим не підтверджені. І взагалі... взагалі, я, Басмане, не терплю донощиків, а тому буду їх наказувати. Донощиків! І тебе, Басман, можу наказати — за розповсюдження неперевірених даних. Висмоктаних з пальця чуток!

Басманов неспокійно затупцяв на місці.

— Воля ваша, але...

— Ніяких «але»! Я кажу: йди геть, Басмане! Йди, поки я і тебе не велів відшмагати батогами!

Але тут до його величності підійшов тесть, пан воєвода Мнішек, — він теж був явно стривожений.

— Почекай, боярине, — спинив Басманова, який уже почав було задкувати від царя. — Гадаю, — повернувся воєвода до царя, — що боярин Басман... Ні, ні, не гадаю, а певний: боярин Басман приніс тобі не чутки, а справжні і тяжкі для нас вісті. Лихі вісті. У правдивості їх я не радив би сумніватися.

— І пан воєвода туди ж? — цар похитнувся, але встояв. — Що ви хочете, воєвода і боярин?

— Дорога кожна година — не день.

— Вже й година дорога?

— Атож. Ко-ожна-а, — повторив воєвода по складах. — У Москві й справді твориться щось непотребне, вороже нам. Треба діяти і діяти негайно, ваша величносте. Сьогодні!

— Ч-чому сьо-огодні? — знову хитнувся цар. — Я люблю все... все завтра.

— Завтра-позавтра вже може бути пізно.

— О-он як? — цар недовірливо дивився то на тестя свого, то на боярина. — Я й не знав, що ви такі... такі панікери. Москва, як і вся Русь, за мене. За царя Дмитрія. І взагалі... взагалі, не псуйте мені настрою — він у мене добрий. Сьогодні в мене багато гостей. Я запросив їх на вечір у свій новий кремлів­ський палац — ось там ми г-гульнемо! І будемо завершувати весілля і братися за державні справи. А сьогодні-завтра ми ще гуляємо. Сьогодні у мене буде багато-багато гостей!

— Ваша величносте, — чи застогнав, чи крикнув Басманов. — Отямтесь!

— Ваша величносте, справді — отямтесь, — підхопив і воєвода. — Треба негайно вживати заходів — доки не пізно. Але спершу варто посилити охорону.

— Я дивуюся, — засміявся Дмитрій, — які ви, — говорилося до воєводи, — поляки... e-e... малодушні! І боязливі. Руські кажуть: лякана ворона і куща боїться. Та гаразд, — повернувся до Басманова. — Збільш на ніч варту. І щоб я більше не чув вашого пасталакання про якусь ніби змову. Москва мені вірна, Москва за мене. І за мою царицю. Вce! Досить! Бажаю сьогодні танцювати і радуватись.

І підхопивши під руку царицю, розчервонілу, розпашілу, як розквітлу, полетів з нею у танок...

Увечері його величність гуляла зі своїми гостями в новому кремлівському палаці, збудованому за його вказівкою. Грало з такого приводу сорок музик — танці тривали чи не до ранку. Тієї ночі цар був особливо веселий, невгамовний, і всі дивувалися: який цар, виявляється, невтомний і винахідливий у танцях...

Таким же винахідливим і невтомним він був і в постелі, але про це знала — і теж дивувалася — лише одна цариця...

16 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДЕВ’ЯТИЙ — І ОСТАННІЙ — ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

В ніч із 15-го на 16 травня, як зазначається в «Щоденнику Марини Мнішек», поляки (а вони вже, на відміну від царя, почали боятися того, що насувалося) схопили «шість шпигунів, які прийшли до фортеці — себто в Кремль — на розвідку», — справа вже, очевидно, наближалася до розв’язки, якщо й у самому Кремлі з’явилися вивідники ватажків заколоту. Долі схоплених були вирішені швидко і без зайвої тяганини-маруди: «трьох убили, а трьох замучили». Оскільки це вже було серйозно — з’ява вивідників у самому Кремлі (і як вони пройшли під брамою? З вартою домовилися?), поляки спішно посилили всюди охорону, проте, як швидко час покаже, то вже були запізнілі заходи.

Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)

— Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, — пригрозив.

Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув:

— Ось що... Негайно збільшіть кремлівську варту! Особливо біля в’їзних воріт — щоб там і миша непоміченою не прошмигнула. Сьогодні ще погуляємо, проводжаючи моє весілля, а завтра займуся вашими чутками та страхами! А поки що збільшіть, як я сказав, варту! Поставте під брами кращих стрільців.

Їх і поставили — Басманов особисто відібрав кращих з кращих. Ще й пригрозив їм пильнувати в обидва, вуха тримати на маківці голови і нікого без особливого на те дозволу і ногою в Кремль не пускати!

Але то вже було запізніле розпорядження царя — щодо збільшення варти біля кремлівських воріт. Головний змовник, боярин князь Василій Шуйський, ще раніше нього розпорядився до ранку захопити всі ворота Москви — і кремлівські теж.

Одночасно він впустив у Москву військо, яке до того стояло неподалік столиці, збираючись у похід на Крим.

Шуйський відмінив похід, велівши війську йти походом на Москву.

Вночі вірне Шуйському військо увійшло до Першопрестольної і почало займати вигідні позиції для нападу.

У всіх міських воротах, в тім числі й у кремлівських, вже були вірні Шуйському стрільці. Загони московитів, незадоволені царем Дмитрієм, вночі озброївшись, теж вийшли на позиції.

Рахунок часу пішов на години.

Всі чекали лише умовного сигналу для виступу...

16 травня вночі цар Дмитрій зі своєю царицею вже був обікладений у Кремлі, як ведмідь у барлозі. А втім, і в Кремлі вже готувалися до виступу. Всі чекали сигналу, і він нарешті пролунав...

Того останнього перед непоправною бідою 9-го дня царського весілля його величність та її величність і їхніх гостей розважали скоморохи.

Взагалі, скоморошество, як вид придворного мистецтва, почалося ще з язичницьких грищ. Але тільки-но розпочалася боротьба з язичництвом, так почалася і боротьба із скоморошеством. У розпал тієї боротьби на Русі навіть слухання пісень розглядалося як тяжкий гріх.

Протягом всього руського Середньовіччя тривала затята боротьба з музичними веселощами скоморохів та з інструментами, що ними вони користувалися. (Починаючи з ХI і аж до середини ХVII ст. музичні інструменти скоморохів вважалися предметом ідолослужіння, бісівським атрибутом, дияволовим «искушением» — різні там сопелі, гуслі, бубони...)

Церква постійно переслідувала, зживаючи зі світу білого скоморохів — аж до ХVII ст., коли спеціальною постановою Стоглавого собору 1551 року були заборонені всі грища — «и в гусли, и в смычки, и сопели, и всякую игру, зрелища и пляски, а вместе с ними и игры в кости, шахматы и камни». І все ж, незважаючи на таку сувору заборону, скоморохи мали велику популярність серед усіх верств руського суспільства.

Іван Грозний довгий час любив слухати музику скоморохів і навіть — серед свідчень князя Курбського — «участ­вовал в их плясках во время пиров». Для царя Івана скоморохів — хоч він і ставився до мистецтва скоморохів як до низького, холопського — набирали в Новгороді і «по всем городам и волостям».

І все ж, не хто інший, як сам цар Іван, своїм указом врешті-решт заборонив скоморошество, а їхні музичні інструменти велено було знищувати. Голштинський мандрівник Адам Олеарій свідчив, що патріарх «велел разбить все инструменты кабацких музыкантов, какие оказались на улицах, затем запретил русским вообще инструментальную музыку, велел забрать инструменты в домах, и однажды пять телег, полных ими, были отправлены на Москву-реку и там сожжены».

Були заборонені всі види інструментів — брязкальця, біла, підвіски, що шумлять, бронзові дзвоники, варган, бубна, брунчалка, гуслі, гудок... А сопелі, було сказано в ухвалі, «простонародные гусли считать орудием, собирающим бессовестных бесов».

У Давній Русі існували двоє понять — мусікія (музика) і співи. (Мусікією називалася тільки інструментальна музика.) Гра на струнних музичних інструментах називалася гудінням, а на духових — сопінням.

Музичні інструменти в Давній Русі застосовувалися у різних сферах — в придворному, княжому побуті, а в ратній справі головну роль виконували барабани. Шанувалися і гуслі — під їхню музику виконувалися епічні пісні, сказання тощо. Гуслярі були людьми вельми шанованими. Героїчні пісні-слави співали при зустрічах князів, які поверталися з походів, при сходженні на княжий престол, але вже в Московській Русі на їх місце прийшли «Заздравні чаші» — многолітствування царям, князям і патріархам.

В останній день урочистого святкування царського весілля, що мав бути завершальним, з веління Дмитрія Івановича в Кремль, у Грановиту палату доставили скоморохів, і вони чи не до ранку тішили царя з царицею та їхніх гостей, танцювали, грали і співали — особливо пісню-славу цареві Дмитрію Івановичу, поєднуючи її з многоліттям.

В центрі їхнього «ансамблю», що розташувався на підвищенні, був гуслист, біля нього старалися скрипалі, флейтисти, бандуристи, бубнярі... Грали, співали і танцювали скоморохи від душі — особливо коли співали царю Дмитрію пісні-легенди, пісні-слави на честь його царювання, як воїну великому і славному, який не так давно переміг самого Годуна, проклятого в народі...

Цар Дмитрій таки був потішений.

Цариця Марина схоплювалася з трону і азартно плескала в долоні.

Хоч колись Стоглавий собор і заборонив скоморошество, але цар Дмитрій тієї ночі, потішений їхнім мистецтвом, пообіцяв повернути їх народу руському.

Скоморохи, низько поклонившись Дмитрію Івановичу, збадьорені його обіцянкою відновити їхнє мистецтво, ушкварили таке многоліття цареві, що цариця Марина — многоліття і її стосувалося, — аж сльозу від зворушення пустила...

А вранці, тільки-но засіріло, по всій Москві поповзли чутки: цар Дмитрій таки й справді не руський. І навіть не Божий чоловік. Він з бісівського племені, адже в нього почали ночами скоморохи зі своїми сопелями та гуслями збирати «бессовестных бесов», то, виходить, і сам цар належить до бісів. Там і там лунали кличі:

— Не пущать у Кремль бесов!..

— Вон из Кремля бесовского царя!!

На царстві Московському Дмитрій Іванович пробув щось трохи менше року. Але, як і нині оцінюють історики, «багато потрудився над тим, щоб утвердити нову модель московського государя, готового стати в один ряд з європейськими королями та імператорами. І річ тут не стільки у створенні християнської ліги проти Турецької імперії (давня ідея, у погоні за якою вже розбилися честолюбні задуми самого Івана Грозного). І навіть не в титулі «імператор», що його він присвоїв без огляду на «батюшку» царя Івана. Дмитрій змахувався на більше — він хотів переробити тих, ким керував. Зробити те, чого ніколи не прощають сучасники і майже завжди виправдовують історики. За словами французького капітана Маржерета, який близько бачив внутрішнє життя кремлівського палацу в роки правління царя Дмитрія Івановича (тут явна помилка, адже у Дмитрія Івановича немає «років правління», царем він був менше року: червень 1606 — травень 1606), цар давав своїм підданим «потроху розпробувати, що таке вільна країна, яка керується милосердним государем». Найяскравішими показниками нових віянь стали його стосунки з боярами: «Він поводився іноді занадто запросто з вельможами, які виховані і вирощені в такому приниженні і страсі, що без вказівки не сміють говорити в присутності свого государя, а втім, згаданий імператор умів інакше якось являти велич і достоїнство, присутнє такому, як він, государю, до того ж він був мудрим, достатньо освіченим, щоб бути вчителем для всієї Думи» (В. Козляков).

Так оцінювали першого руського імператора його сучасники-іноземці, але зовсім не так його оцінювали співвітчизники, які звикли до монаршого батога.

IV. 17 травня 1606 року, Москва, Кремль, фінал дев’ятиденних веселощів царського весілля

День цей — 17 травня 1606 року — стане першим днем краху Марини Мнішек. Або — початком московської катастрофи.

Те, що сталося того дня, польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным».

А втім, як той день не називай, а катастрофа є катастрофою. Як словники трактують такий термін: раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація; тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.

Все почалося раннім ранком 17 травня, почалося катастрофічно, себто — дуже швидко, спричиняючи — таке трактування цього терміну — негативні, трагічні наслідки...

А втім, «почалося» — занадто м’яке формулювання того, що трапилося 17 травня 1606 року у столиці Московського царства-государства...

Все звалилося, як з неба.

І все водночас шугнуло й загуркотіло, наче в бездонну прірву, туди, звідки вороття уже не буде і бути не могло.

В одну мить, наче щось тріснуло, гахнуло і провалилося.

В одну мить пролунав жахливий вибух, і все пішло шкереберть — в тім числі й світопорядок. Принаймні, так тоді здавалося.

В одну мить змінився хід історії, і вона — пані Історія — стрімко пішла — ба, ба понеслася! — але іншим, зовсім протилежним шляхом (а може, й бездоріжжям, через перепони й буреломи, загати й запруди). Хоча... В перший день московської катастрофи ще й наперед визначеного шляху не було — все завертілося, як у кривавій віхолі-круговерті, що все крушила, нищила, трощила навколо і виходу з якої вже, здавалося, не було і бути не могло. Як немає виходу — і бути не може — із ситуації, що зветься кінцем світу.

Все зникло в одну мить, світ, до того спокійний і сонячний, з наперед усталеним порядком і ходом, наче тріснув і розвалився.

Це була не просто невдача чи катастрофа, це справді був крах.

Крах, коли здавалося, що катастрофи зазнав не лише режим царя Дмитрія Івановича, це була — так тоді здавалося — катастрофа всього Московського царства-государства в часи Великої Смути, після якої зіп’ятися на ноги і хоч якось оклигати воно вже не зможе.

Раннього ранку 17 травня над Москвою пролунав набат, несподіваний, неочікуваний, моторошний, трагічний — як і всі набати. Сигнали тривоги, що подаються у випадку загальної тривоги, якого-небудь нещастя — пожежі, нападу ворогів тощо... Подаються вони — він — ударами дзвону — так було споконвіку на Русі, яка вже мовби й звикла до набатів, після яких часто наставав кінець одного світу і починався вже інший.

Але того ранку ніякого ворога ні в Москві, ні біля Москви, ні взагалі на пограниччі царства не було й не передбачалося. Як згодом виявиться, ворог все ж таки був, але сидів він у Кремлі й ім’я йому було цар Дмитрій Іванович — зі своєю царицею Мариною Юріївною.

І тоді в Москві ударив не один набат, як не один дзвін ударив на сполох, — їх було багато, набатів і дзвонів, і вони в одну мить мов оглушили Москву, адже одночасно підготовлені люди закалатали у всі дзвони по всій Москві. І те бемкання, як на пожежу, ще й не затихло, як з усіх усюд до Кремля вже понеслися якісь збуджені, розбурхані люди — простолюдини й холопи, посадські й ремісники-торгівці, князі й бояри. Що сталося — спершу ніхто гаразд ще й не тямив, з тих, хто з дрюччям (російською «дрекольем»), не розбираючи дороги, ошаліло й очманіло, але переповнений рішучістю все нищити, нищити й нищити, нісся до Кремля.

Повсюди лунало:

— Пожежа!.. Пожежа!!. У город! У город!! Город горить!!!

Під терміном «город» звичайно ж мався на увазі Китай-город і Кремль.

Про пожежу, яка буцімто вже лютувала «в городі», кричали нарочито — найняті змовниками горлодери.

Кричали, аби не насторожити варту Кремля. І взагалі — царя та його прихильників. Мовляв, не проти царя-батюшки — хай царствує, — все це зчинилося, а проти пожежі, що ось-ось знищить увесь Кремль, а потім і Москву-матінку.

— Пожежа!.. Пожежа!!! — під бемкання дзвонів, що роздирали душу, кричали огласники. — Город горить!!!

І хоча ніде не видно було не лише моря вогню, а й хоча б якогось там язика червоного диму, а люди неслися як... як на пожежу. Вірили в ту мить, що Москва й справді горить і її треба рятувати.

Але бігли всі чомусь з дрекольєм, а що тим дрюччям, бодай і загострено-замашним, проти вогню вдієш?

Але бігли як... як на пожежу, і бігли чомусь до Кремля, хоч над ним ані полум’я, ані диму чомусь не було видно.

Але юрби неслися як на пожежу, все змітаючи на своєму шляху, чинячи при цьому гірше, аніж вчинила би пожежа, якби вона раптом спалахнула. Змело те збіговисько й кремлівську варту.

Охорона царя Дмитрія Івановича, що складалася з іноземців (їх навзагал називали «німцями») і руських стрільців, була захоплена зненацька. Так само зненацька і була зметена, як розбурханий вал трощить і змітає на своєму шляху греблю.

І натовп із все тими ж криками «Пожежа!.. Пожежа!!! Город горить!!!» нестримною лавиною, дикою, ошалілою і вже, здавалося, некерованою, якою здавна славляться страшні руські бунти у смутний і в не смутний час, увірвалася в Кремль і запрудила його до країв...

Здавалось, що все, кінець. Навіть російській державності. І в першу чергу кінець для царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни.

Ще коли вдарили у набат і московити кинулися до Кремля, першими на Красну площу примчали бунтівні бояри, серед яких де-не-де були помічені й князі на чолі з боярином князем Василієм Шуйським та вірний йому військовий загін.

І хоч тривога й сум’яття охопили всю Москву, але спочатку становище Дмитрія Івановича ще не було критичним.

Цар Дмитрій Іванович попри все — і попри свої прорахунки і дев’ятиденну бездіяльність, коли він без угаву гуляв у Кремлі, а ночами «крутив» любов з царицею, попри всі свої промахи, все ще був популярним у народі — як новий цар, котрий неодмінно покращить їхнє життя. Бо сам, переховуючись од Годуна, зазнав поневірянь і знає, почім ківш лиха.

Це розуміли бунтівні бояри на чолі з Шуйським. Як і те, що московити незадоволені не так самим царем, як іноземцями, зокрема поляками, які, прибувши до Москви з весільним поїздом Марини Мнішек, чинили що хотіли — як у завойованому місті.

На цьому — але тільки на першому етапі бунту, — і вирішили «грати» бояри на чолі з Шуйським, розуміючи, що відкритий виступ проти царя може закінчитися для них невдачею.

У першу чергу це розумів кмітливий і винахідливий боярин князь Шуйський — був він підступний і хитрий. І до біса винахідливий та, попри все, везучий. Він, аби відвести підозру від себе і від своїх справжніх цілей, діючи за руським принципом «кинуть тень на плетень», звелів своїм людям спершу кричати про якусь буцімто міфічну пожежу (Москва неодноразово горіла — разом з Кремлем, — часто й вигорала дотла, — тож московити її боялися), а потім — на другому етапі — кричати, що поляки, мовляв, хочуть «извести государя».

Це був єдино вірний, хоч і підступний хід у тій ситуації, і натовпи, нацьковані і спрямовані людьми Шуйського (та й поляки для цього вже дали привід, і не один), кинулися штурмувати двори й будинки, заздалегідь помічені крейдою, які займали польські вельможі та посли Речі Посполитої, — у тім числі й той, що його займав воєвода Юрій Мнішек.

Натовп спершу біг бити поляків і рятувати свого царя.

Дзвони бемкали і бемкали на сполох. Натовпи розділилися: одні кинулися громити по Москві будинки, у яких постоєм стояли поляки, інші, разом із озброєними людьми Шуйського — на штурм Кремля, все ще вигукуючи:

— Поляки хотят извести нашого государя! Бей поляков!!! Защитим царя Дмитрия Ивановича!!!

Ті крики стрільці з кремлівської охорони сприйняли за чисту монету і спершу й собі приготувалися захищати царя Дмитрія Івановича, аж тут виявилося, що все так і трохи... не так.

І стрільці розгубилися — чим і скористалися люди Шуйського.

А розгубилися стрільці ось чого.

Стрілецькі слободи у ті часи у Замоскворіччі займали і відігравали особливу роль у тамтешньому житті.

Їх називали з великої літери — Стрілецькі слободи. (Слободами — від свобода — у ті часи в Київській Русі, на Україні і в Росії називали поселення, жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків; у містах — квартали, де мешкали люди однієї професії чи національності, зрештою — велике село, селище; а ще слободами тоді називалися пільги та привілеї, які надавалися тим, що селилися на незайманих землях, як слободами називали і самі незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту.)

Стрільцями на Русі стали називати в середині ХVI ст. нове військо. Колись — первісно — термін «стрілець» означав стрільця з лука, адже ворога він вражав стрілою, якою стріляв. Але стрільці хоч пізніше й звалися стрільцями, проте були озброєні вогнепальною ручною зброєю — пищалями, як у давнину називали рушниці, і сокирами — бердишами.

Вони до XVII ст. складали основу руської піхоти (хоча були й кінні стрільці). Це було військо з тих, хто перебував на государевій службі, служилі люди, набрані в основному не з чорних людей, а з поміщицьких селян. Звання «стрілець» було пожиттєвим і спадковим: стрілецькі сини та племінники теж ставали стрільцями — було їх на той час у Московії щось із 12 тисяч і кількість їх з року в рік зростала.

Стрільці (їхні голови отримували за службу цілі маєтки) одержували за свою службу невелике грошове й хлібне жалування та дворове місце біля 30 кв. сажнів, город, право користуватися вигоном і пастівниками. Вони звільнялися від посадського тягла, могли займатися — як і посадські — безмитною дрібною торгівлею — навинос чи в наметах — і навіть мати лавки. Тож майже всі стрільці ставали торгівцями — часом і на шкоду службі, — чи ремісниками — зброярами, ковалями, чоботарями тощо.

Мешкали вони в особливих стрілецьких слободах, у кожній з яких було від 500 до 1000 стрільців з їхніми сім’ями. Полки, які на той час охороняли Кремль і Китай-город, селилися в центрі міста — на Моховій проти Боровицьких воріт Кремля — та в інших місцях.

У мирний час несли охоронну службу по всій Росії. Один з таких стрілецьких полків, що охороняв Кремль, а в ньому царя з його сімейством, виявився, як кажуть, не на висоті — простіше, позадкував перед озброєними людьми Шуйського та натовпом змовників. Хитрий Шуйський знав, як узяти стрільців за зябра. Їхнім вразливим місцем були слободи і сім’ї в них. Воєнні люди були прив’язані до свого добробуту і боялися його втратити — часом і на шкоду службі. Люди Шуйського пригрозили стрільцям: якщо вони не відступляться від царя, народ пустить червоного півня по їхніх слободах, мужики зґвалтують їхніх жінок та дочок — доки вони охоронятимуть царя. І стрільці, забувши про свій обов’язок ратний по охороні Кремля, відступили — перед загрозою знищення їхнього добробуту та сімей... І доля царя та цариці була вирішена. Завдяки відступництву тих, хто їх мав охороняти...

Як усе вибухнуло «народним гнівом», як дзвони по всій Москві вдарили в набат, як ошаліла юрба-юрма ринулася штурмувати царську твердиню Кремль і змела його варту, що виявилася такою ненадійною, адже стрільці на той час уже всі поспіль поперетворювалися на крамарів-гендлярів, першим до царициних покоїв вбіг воєвода Басманов — блідий, простоволосий (десь загубив свою пишну боярську шапку) і чи не з порога крикнув:

— Ваша величносте?!. Марино Юріївно?!. У Москві — бунт! Бунтівники вже захопили Кремль — царська варта нас більше не захищає. Вона здалася заколотникам! Стрільці виявилися ненадійними — ганьба їм, служилим, на царській службі! Ваша величносте, — спасайтеся як можете. Вся надія лише на Бога і... І на удачу. Якої вже, мабуть, не слід і чекати. Все загинуло в одну мить! А я ж застерігав царя Дмитрія!.. Ще вчора застерігав! Та що тепер. Після бою кулаками не махають. Спасайтеся, ваше величносте! Вас уже нема кому захистить. А я зараз застережу Дмитрія Івановича та, може, чим йому допоможу...

І вибіг — блідий, простоволосий, розпачливий, з криком:

— Спасайтеся, спасайтеся хто може!!!

В палацових покоях цариці зчинилася всеохопна паніка, відчай... Крики, плачі жінок переповнювали покої ще вчора такого, здавалося, надійного кремлівського палацу.

Марина заснула пізно, лягла вже під ранок — в обіймах Дмитрія заснула солодким — після любові, як після купелі, — сном, тож, розбуджена нагло, ніяк не могла втямити, що трапилося... Що триває? Їй здалося, що до них прийшло чи не всесвітнє лихо — всьому кінець, крах і надії на порятунок, якщо вже про те застеріг Басманов, — немає...

«Русский народ — титульная нация, имеет ту же роль, что и римляне в Риме, монголы в Орде, греки в Византии.

Хочешь быть русским? Становись!» — з Інтернету.

Ось короткий список неруських прізвищ в Росії:

Адашеви — від золотоординського князя.

Глинські — від в. кн. Вітовта, які отримали в уділ м. Глинськ.

Камаєви — від Камай-мурзи.

Кантемири — білоординський рід.

Касимови — від касимівських царевичів.

Кадишеви — від казанського мурзи Іваная Кадиша.

Котстрови — від казанського мурзи.

Кочубеї — від кримського татарина Кочубея.

Кудашеви — від золотоординського хана.

Мамаєви — від кримського мурзи Мамая.

Мансурови — від кримського бека Мансура.

Муратови — золотоординський рід.

Мурзіни — від ногайського князя Каная.

Мустафіни — від казанського царевича Муртази Мустафича.

Тенішеви — від Теніш-мурзи золотоординського роду.

Тюменські — сибірський рід.

Умарови — казанський рід.

Урусови — від ногайського князя.

Чегодаєви — білоординський рід.

Шахматови — кримський рід.

Юсупови — від ногайського князя Юсуфа, правнука Едигея.

Якушеви — від казанського князя...

А ще ж графські роди — Апраксіни, Аракчеєви, Баранови, Зубови, Матюшкіни, Мордвінови, Орлови-Давидови, Протасови-Бахметьєви, Ростопчини, Строганови, Уварови і т. д. і т. п. Всі вони походили — руські графи — від мурз із Золотої Орди, від татарських виходців, від золотоординських баскаків, від мордовських татар, від кримських татар тощо.

А ще ж боярські роди неруського походження: Адашеви, Бібікови, Булгакови, Веньямінови-Зернови, Годунови (від мурзи Чета), Денісьєви, Карандеєви, Кобякови, Назарьеви, Наришкіни, Поліванови, Ратаєви, Сабурови, Урусови, Хітрови, Шишкіни, Юшкови, Язикови тощо. Всі вони також походили від мурз, золотоординців, татарських князів, кримських татар та їхніх царевичів, емірів тощо. Але найбільше, звісно, від мурз.

А ще ж були дворянські — руські! — роди з неруськими прізвищами, чиї предки були вихідцями із волзьких, кримських татар, ногаїв тощо. Перейшовши на службу до руських царів, вони поодружувалися з руськими, швидко асимілювалися і поставали руськими знатними родами — їхні діти, онуки, не кажучи вже про правнуків, — узагалі чистокровними стовідсотковими руськими, — так збагачувалася і міцніла Русь, охоче приваблюючи до себе знатних, кмітливих і відважних інородців, переплавляючи їх у казані, з якого вони виходили вже справжніми руськими, і тільки прізвища їхні — неруські — говорили, що коріння їхнє серед тюркських племен і народів. До численних російських боярських, графських та дворянських родів, чиє родове коріння в Золотій Орді, походить і рід Басманових (це вже видно з їхнього прізвища). Петро Басманов був сином Федора Басманова, який відзначився в ратному ділі при служінні московським князям, а потім і царям. А втім, Федір Басманов трохи спіткнувся — з повеління Івана Грозного убив свого батька, який чомусь не прийшовся до двору царя. А умова була така: не вб’єш свого батенька, якого вже терпіти не міг жорстокий Іван Грозний, будеш сам убитий — вибирай, боярине.

І боярин Федір Басманов вибрав — убив рідного батечка на догоду цареві. І став в історії відомий як улюбленець Івана ІV, без якого той «не міг ні веселитися на бенкетах, ні лютувати в злодійствах». За участь у захисті Рязані він був нагороджений золотою медаллю і невдовзі отримав чин крайчого. І раптом... Раптом чимось не догодив Грозному — а догодити йому не кожен із смертних міг, — жорстокий цар щось запідозрив і велів стратити свого вірного друга Федора Басманова. Що й було негайно вчинено. (А може, то його спіткала така кара Господня — за убивство рідного батька?)

Петро, син Федора, по його загибелі зостався малолітнім. Мати вийшла вдруге заміж за боярина князя Василя Голіцина, в чиєму домі Петрик отримав добру на той час освіту. Згодом, як виріс, був звільнений царем Федором Іоанновичем від родової опали, був пожалуваний у стольники, і звідтоді починається стрімке вивищення Петра Басманова над іншими. І слава, що за словами Карамзіна, була успадкована від «батька та діда» та тим, що він завжди відстоював добро і воював із злом, — рідкісна звичка навіть у наш час. Борис Годунов, який бачив у ньому одні лише достоїнства, відправив його у званні воєводи для побудови фортеці на річці Валуйці, згодом він стає окольничим. А з 1604 року був посланий разом з князем Трубецьким проти Самозванця, Гришки Отреп’єва, буцімто руського царевича — для захисту Чернігова. Оскільки Чернігів уже був захоплений царевичем Дмитрієм, заперся в Новгород-Сіверську, організував надійну оборону, а отримавши підкріплення, навіть відігнав царевича від міських стін.

Цар Борис Годунов викликав до Москви воєводу Петра Басманова, а для врочистого в’їзду до столиці послав йому власні сани. Цар Борис щедро віддячив воєводі, піднісши йому золоте блюдо з червінцями, чимало срібного посуду, багатий маєток, сан думного боярина і дві тисячі рублів — великі на той час гроші! І назвав його кращим і надійним захисником отєчєства, що відразу ж вивищило Петра Федоровича над усіма боярами, котрі, в свою чергу, заздрили йому немилосердно. Ще б пак! Боярин Петро став єдиним царським радником. Служив вірою і правдою Годунову, а після його смерті перейшов до сина його Федора, який заявив йому: «Служи нам, як служив і отцю моєму».

Петро Басманов клянеться у вірності і приводить своє військо до присяги Федору Борисовичу. Це було 17 квітня. А вже 7 травня цілком несподівано перебігає в табір царевича Дмитрія Івановича, титулованого на Русі як самозванець і єретик. Що стало тому причиною — невідомо. Вочевидь, кмітливий і розумний та далекоглядний Петро Федорович побачив, що перемагає Самозванець, а не цар і, щоб не спізнитися до поділу пирога, перебіг на його бік. Чим і відкрив Дмитрію Івановичу шлях на Москву — цього йому Дмитрій Іванович, ставши царем, не забув. Під час царювання Дмитрія Івановича Петро Басманов відігравав чи не головну роль при його дворі і швидко вивищувався, але... Все зіпсував злополучний ранок 17 травня 1606 року, коли загримів набат у Москві і народ увірвався у Кремль.

Тієї ночі Басманов ночував у палаці царя (чи не до ранку «трапезничали»). Розбуджений вранці шумом-гамом, Басманов, не вагаючись і на мить, вирішив захищати свого пана до останнього. З мечем в руках він з’явився в дверях, загороджуючи вхід у внутрішні покої, де знаходився цар Дмитрій Іванович, встиг розсікти голову одному дворянину, який увірвався з наміром негайно прикінчити Самозванця, накинувся на другого, але...

Але сам упав під ударами ножа дворянина Татіщева...

На цьому рід Басманових урвався — особливо із смертю бездітної вдови і єдиної дочки брата Петра Федоровича у 1642 році.

Дмитрія біля неї не було, хоч він усю ніч був у неї і з нею, — тільки його подушка сиротливо лежала незім’ятою — закохане подружжя спало на одній і добряче її перетовкло.

Хтось із переляканих фрейлін крикнув, що цар Дмитрій, як тільки все зчинилося, схопився і напівроздягнений кудись побіг...

— І... нічого не сказав? — була вражена Марина.

— Що він міг сказати, як його наче вихором видуло із спочивальні вашої величності. Напевне, його величність кинувся готувати оборону. Вся надія тепер на його величність. Зуміє сам спастися — спасе і нас...

Але надії на царя вже не було. Навіть на її співвітчизників. Та й що вони могли вдіяти, як їх самих — кожного в будинку — оточили розлючені московити. Вже пролилася перша кров.

Вже кров лилася по Москві.

Збіговисько вже не лише захопило Кремль, а й увірвалося в царські покої кремлівського палацу...

В царициних покоях металося простоволосе жіноцтво, перелякане і в сльозах, не здатне що-небудь втямити. Та й не могло воно вчинити хоч якийсь опір розлюченим натовпам, які вже багли крові...

Цариця теж металася в самій сорочці, доки хтось із фрейлін не подав їй спідницю і накидку з чужого плеча...

Зрештою пролунала порада:

— Біжімо в підвал — там нас ніхто не знайде!

Це була хоч якась ясність, і жіноцтво з верхнього ярусу палацу кинулося на нижній ярус і ще глибше — у льохи, що були під палацом.

Разом з усіма побігла й цариця. В тій метушні, в тім сум’ятті, де годі було хоч щось збагнути й тверезо оцінити, здавалося, всі забули — навіть вірні їй фрейліни, не кажучи вже про служниць, — про царицю свою.

Цариця була полишена сама на себе, і разом з усіма (вже наближалася тупотнява ніг, галас і мат, крики перших жертв, розпачливі й моторошні) побігла й Марина...

Як вона дісталася підвалу під першим ярусом палацу, де до того, звісно, ні разу не була, — не пам’ятала. Біда, як кажуть, навчить, покаже і розкаже. Здається, її туди принесла хвиля, — ні, вал переляканого жіноцтва, що, перечіпаючись і падаючи, котився вниз... Але вже коли вона опинилася в напівтемному, з низьким склепінням підвалі, де купами збивалися жінки й верещали — там виявилися ще й пацюки, — царицю нарешті хтось із уже отямлених упізнав.

— Ваша величносте, панночко найяснішая, — підбігла якась фрейліна. — Вам тут зле залишатися. Ще й пацюки мерзенні... бррр! — як ніби вони були головною в ту мить проблемою. — Ви чуєте — тупіт ніг наростає... Ось-ось сюди увірвуться кровожерливі варвари... Спасайтеся, поки не пізно.

Як спасатися? Де спасатися? Мить тому вона гадала, що порятунок тут, у льосі, а тепер, виявляється, ще треба кудись за тим рятунком бігти.

Але ніхто не міг порадити бодай кутка надійного. Нічого кращого не придумавши, Марина кинулася з льоху — та й від пацюків у неї по спині мурахи побігли, — назад, на другий ярус палацу. Туди, звідки вона й прибігла, охоплена панікою...

Жіноцтво все ще металося сюди й туди: одні, шукаючи рятунку внизу, в льосі, спускалися туди з другого ярусу, інші, навпаки, шукали порятунку нагорі, тож з плачем піднімалися з льоху, де вони спершу хотіли було сховатися, на верхній ярус.

В покоях ще панували вранішні сутінки. Перед Мариною суцільною вервечкою — одні ж бо піднімалися вгору, інші спускалися вниз — пливли жіночі обличчя — перелякані, з виряченими очима й розкритими від крику ротами, закудлані, майже не зодягнені, і Марина нікого не могла впізнати. Та й було її жіноцтво без звичних білил та рум’ян, без прикрас і навіть без зачісок, і їх годі було розпізнати, хто є хто.

Як і що збагнути — в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...

Але це її й рятувало — поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.

Цариці — яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва — вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, — та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...

Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її — царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:

— Де вона?

— Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?

— Гдє? Ігдє она — царица-самозванка?!.

(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успен­ському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», — навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)

Збуджена юрба металася у покоях цариці, шукаючи царицю і ніяк не могла її знайти, і від того ще дужче злилася.

— Да гдє же она — дєвка з Польщі?? — Мат-перемат.

Марині здорово пощастило, що московити ще не знали її в лице — а на вигляд у ній нічого царського чи величного: маленька, ладненька, юна ще дівчина — це її й порятує. В перші години бунту, коли годі було сподіватися не лише на милосердя, а й навіть на здоровий глузд. Упізнали б її, дєвку з Польщі, і Марині б настав кінець. Під гарячу руку. Під перше бажання убивати, убивати, убивати! Але ті, хто увірвався в покої, не знали її в лице — слава Богу. Хоча в тій метушні-колотнечі й здибували її раз по раз.

Та й надто збудженим було те юрмисько — як мисливці на ловитві, на гонах, коли женуться за своєю жертвою...

Її навіть штовхнули й обматюкали, аби не плуталася під ногами, й відтиснули зі східців під стіну разом з іншими жінками, котрі або спускалися вниз, або все ще піднімалися нагору.

Один бородатий (борода руська, лапотна) в якійсь сірячині (по-їхньому сермязі) вишкірив на неї рота з жовтими гнилими зубами — на Марину пахнуло смородом, — і крикнув їй:

— Чаво, дєвка, плутаєш под ногами?! Ану брись, стерва господская, нам царица нужна! Пошла вон, царская курва!!.

Потім анонімний автор запише у «Щоденнику Марини Мнішек»:

«Коли вона піднімалася, її зіштовхнули із східців, не знаючи, хто це, адже, думаю, якби її упізнали, то її не залишили б серед живих...»

Воістину!

Це був порятунок, але... Крихкий, нетривкий, ненадійний.

Навіть не тимчасовий, а — миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.

Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.

«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...

Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим — та й кожна тремтіла за своє життя, — але свою царицю не видало.

А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди — нападники і жертви, чулися крики — нападників і жертв — голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», — немає нічого непостійнішого за людську сутність...

І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:

— Да где же она подевалася... ать-переать...

Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.

— Признавайтесь, где она — царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!

Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?

За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...

Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці — розлючені мужички методично обшукували палац — кімнату за кімнатою.

Кинулись до спочивальні — зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:

— ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо — там єнта дєвка із Польщі!

І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмоль­ський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.

Ян Осмольський — а він вартий того, аби був названий по імені, — кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.

— Панове, панове, — він ще називав тих мужичків диких панами, — застерігаю: тільки через мій труп!

— Добром, — вони ще згадали добро! — просимо: відійди геть, пан хороший!

Камердинер повторював, як затятий:

— Тільки через мій труп, панове!!.

— Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..

Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.

— Получай, пан хороший!

Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.

— Ламай, братци, двері!!

— Це, дозвольте вам сказати, хамство! — кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. — Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, — вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, — розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!

Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.

— Не смійте, браві мужички! — і плескала в долоньки. — Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам — фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!

— А це ми зараз і хочемо перевірити.

На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, — в руках він тримав здоровенну дубину.

— Ану відійди, стерво, від дверей!

— Це я — стерво? — вкрай була обурена панна Хмелевська. — Що чують мої вуха? Я — стерво — ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, — ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю — ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!

— Ти що там пасталакаєш, стерво?!

Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.

— Получай, шлюха!

Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.

Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.

Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.

І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.

— Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?

І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:

— Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!

Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).

Чи, як говорять, лій, кебету.

Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все — кінець її величності.

В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...

І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість — дещо навіть аж комічну — перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.

Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники — бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?

Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні — хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:

— Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику — спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..

Двері вже падали.

Ще мить, ще півмиті...

Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) — обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.

Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво — як уже тріщали, вивалюючись, двері — і звернула увагу цариця.

Змиг ока — і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.

Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.

Цариця була тендітної комплекції, та ще й маленького зросту — дівча-дівчам. Шмигнувши під спідницю своєї гофмейстерини, її величність там і принишкла — в повній темноті (спідниця опускалася до самих п’ят її власниці), притулившись до теплих і дебелих ніг пані Барбари.

Все відбулося так миттєво, майже на межі свідомості, що ніхто не встиг і подивуватися з такої винахідливості цариці Марини Юріївни, як одразу ж з тріском та гуркотом впали двері і до покою увірвалися ті, кого автор «Московської хроніки» Конрад Буссов пізніше назве «мужланами і грубими мужиками», і загорлали:

— Ага, попались, девки?!.. Сейчас мы вас ищо и трахать будемо! Признавайтесь, где ента самая... ать-переать, еретица, жена царя? Ну?!.. Иначе поставим вас ра... — і вжив далі цілу низку непотребних слів.

Надамо слово очевидцю — Конраду Буссову:

«...мужлани і грубі мужики запитали гофмейстерину і дівиць: “Де цар і де його цариця?” Вони відповіли: “Це ви повинні знати, де ви залишили царя (серед тих “грубих мужланів та мужиків” були — теж такі мужлани, як свідчить цитований автор, “князья та бояре”), ми не представлені його охороняти”. Тоді руські сказали: “Ах ви, безсоромні шлюхи, куди ви поділи цю польську... — мат, — царицю?” Гофмейстерина запитала (для більшої переконливості, чи була сміливою і спокійною, — склала руки на грудях): що вони від неї хочуть? Вони відповіли непристойно на брутальній московській мові...» — що її і ми тут не будемо наводити.

І далі автор «Московської хроніки» пише, що ті, хто увірвався у покої цариці, «спокусили (точніше — зґвалтували? — В. Ч.) всіх дівиць. Один князь велів відвести до себе додому одну, другий — іншу, так поводилися вони з дочками польських вельмож. Гофмейстерина, під спідницею якої сховалася цариця, була старою товстою матроною, вона зберегла свою честь (охотників її спокушати, очевидно, просто не знайшлося. — В. Ч.) разом з царицею, але її облаяли такою-сякою і примусили сказати, де цариця. Вона відповіла (стоячи непорушно на одному місці, відчуваючи, як до її ніг під спідницею злякано тулиться цариця, тому й не робила жодного руху й не сходила з місця. — В. Ч.): «Сьогодні вранці о першій годині ми провели її до батька, сандомирського воєводи, вона ще там».

Хоч як не дивно, але заколотники повірили цим словам гофмейстерини (та й мовлені вони були спокійно й переконливо, грубим чи не чоловічим голосом) і залишили спочивальню. Правда, на прощання, як свідчитимуть у своєму звіті посли Міколай Олесницький і Олександр Госевський, «мужлани і грубі мужики», серед яких були й князі та бояри, добряче таки пограбували жінок, позривали з них прикраси (навіть серги виривали з вух), і бідні, перелякані чи не на смерть жінки «залишилися в одних сорочках».

Але все ж вони — гадаємо, — були ще й раді, що в тій кривавій колотнечі залишилися живими... А коштовності, вбрання... Дідько з ними, життя дорожче. А речі наживні.

Коли «мужлани й грубі мужики» нарешті подалися далі, порозсовувавши по пазухах награбовані речі, — шукати єретицю і в спочивальні залишилися самі лише фрейліни, гофмейстерина, все ще не ворушачись, тихо мовила, нахиливши голову вниз, до своєї спідниці:

— Ваша величносте, даруйте, що потурбую, але загроза вже минула і ви можете, якщо забажаєте, залишати свій не зовсім... е-е... пристойний сховок.

Край спідниці гофмейстерини задрався вгору, і звідти визирнула зляканим звірком голівка цариці, повела сторожко сюди-туди очима. Переконавшись, що все гаразд і сторонніх у спочивальні немає, обережно вибралася з-під пишної спідниці своєї гофмейстерини.

— Чому пані говорить, що сховок у неї під спідницею не зовсім пристойний? Може, тому, що він не зовсім естетичний? — весело, незважаючи на ситуацію, запитала її величність. — Коли біда тобі в очі загляне, не до естетики тоді. Та й сховок пані Барбари виявився якраз зручним.

— Правда? — зраділа володарка тієї спідниці, що на віки стала історичною. — Я рада, що допомогла вашій величності — бодай своєю спідницею.

— Я під вашою спідницею, пані Барбаро, почувалася як ніколи затишно.

— Правда? — аж засяяла пані Барбара Казановська. — Але вам, ваша величносте, там, — показала на свою спідницю, — справді було затишно? А часом що-небудь там, — знову показала на спідницю, — не пахло? Бо я могла з переляку і той...

— Заспокойтесь, дорога моя Барбаро, ніщо під вашою спідницею не пахтіло — хоч ситуація була й критичною, — засміялася цариця. — А якби й справді там щось... мм... пахло, то... Я була така злякана і так тулилася до ваших ніг, теплих, м’яких і повних, що з переляку й не відчула б... Кажу, мені там було затишно — як у рідної мамки на руках у дитинстві.

Фрейліни нарешті перевели подих і почали посміхатися.

— А взагалі... дотепно. Оригінально і пікантно — російська цариця під спідницею своєї гофмейстерини, — сміялася Марина, сміялася якось збуджено й уривчасто, мабуть, від пережитого. — Умри, а дотепніше не придумаєш! Коли мій Дмитрик, — вона так і вигукнула — Дмитрик, — пригадавши в ту мить свою няньку бабцю Софію та її мову, — коли мій Дмитрик, — повторила вона ще веселіше, — дізнається, де переховувалася його цариця, — ото буде сміху! Жаль, що панна Хмелевська не порадіє зі мною, не заплескає у свої долоньки і не вигукне: ах, ах, як дотепно! Як пікантно! — зітхнула. — Мені так жаль панну Хмелевську, вона загинула, намагаючись мене порятувати, — як це благородно. Як загинув і мій камердинер Ян Осмольський — я ніколи їх не забуду: панночку Хмелевську і пана Осмольського! А ось цар Дмитрик мій буде сміятися, як дізнається, що лучилося з його царицею, — ох і сміятиметься. Він так гарно вміє сміятися!

Марина раптом миттєво урвала сміх, глянувши на враз неприродно закам’янілі лиця своїх фрейлін.

— Що?.. — шепотом поспитала, голос чомусь раптом пропав. — Що???

— Ваша величносте, хіба ви... хіба ви...

— Не витягуйте з мене душу, кажіть!

— Хіба ви не знаєте, що він... що він убієнний?

— Хто-о... він? — шепотом перепитала Марина, хапаючись за груди, — серце в ту мить як не вискочило з її грудей. — Хто він... убієнний?

— Ну... він...

— Ваша величносте, — наперед ступила її рятівниця гофмейстерина Барбара Казановська. — Опануйте себе. Що сталося — те сталося, і назад вже нічого не переграєш. Мужайтеся! Ми думали, що ви знаєте... Його величності, російського царя, а вашого любого мужа Дмитрія Івановича, більше немає...

— Але тільки в цьому світі! — в один голос вигукнули фрейліни. — Він є, але вже в іншому, у кращому, не земному світі. А в цьому світі...

— Що в цьому світі? — запитала Марина, хоч і розуміла, що це запитання зайве.

— У цьому світі його убито. Ті мужлани і мужики, які — чуєте? — ще безчинствують у царському палаці...

У тиші, що раптом настала, чути було гупання, тупотняву ніг, крики, брутальну московську мову...

— Вони і вбили руського царя Дмитрія Івановича. Він став першою жертвою злощасного заколоту. Ваша величносте, хоч як нам тяжко це казати, але ви вже... вже удова. Та ще й невідомо, чи вдасться хоч вас уберегти. Злощасний заколот московських мужланів триває... Вони все ще шукають вашу величність, аби відправити вас слідом за вашим мужем, а їхнім царем. А шукаючи, на ходу грабують, а жінок ще й ґвалтують. Чи додому забирають, щоби там уже вволю натішитись... І заправляє ними боярин князь Василій Шуйський. Той, кого не так давно цар Дмитрій Іванович порятував від шибениці. Шуйський і віддячив йому за це — кулею в груди...

Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство

Роль народних мас і особи в історії — одна з головних проблем історичного матеріалізму, що її взяли на озброєння основоположники марксизму-ленінізму, створивши своє вчення про роль народних мас і особи в історії. За ним виходить, що народ є головним суб’єктом історичного руху. Себто народні маси відіграють вирішальну роль у всіх сферах суспільного життя. А вже революційна боротьба народних мас — справжня, справжня р-революці-йна! — розв’язує докорінні суперечності суспільства та його ладу, забезпечуючи при цьому неодмінно суспільний прогрес. Про це щось там доводитиме ще К. Маркс.

Але яку прогресивну роль відіграли народні маси тоді, у травні 1606 року, в Москві? Крім того, що допомогли своїми виступами — сліпими й криваво-погромницькими — князеві Василію Шуйському дорватися до найвищої у Московському царстві влади і стати царем, — більше ніякої. А втім, до дечого це таки призведе. Царювання Шуйського виявиться далебі гіршим за царство поверженого народними масами Дмитрія Івановича, і невдовзі в Московськім царстві-государстві спалахне громадянська війна. А з нею — голод, руїна, смерті... Тисячі, десятки тисяч смертей і нещасть. Аж доки Шуйський не буде зметений з трону, — більше нічого «прогресивного» народні маси своїм виступом у травні 1606 року не принесуть...

Василій Шуйський був із знатного роду, а такі високі титули, як боярин, воєвода, князь, ще і ще вивищили його над іншими знатними у Московській державі. Був він сином боярина князя Івана Шуйського і походив з роду відомих князів Шуйських, потомок великих князів Суздальських і Нижньогородських, які, в свою чергу, були потомками князя Андрія II Ярославича.

Було чим і пишатися, і гордитися, і самовеличатися. І зрештою, домагатися — відверто вимагаючи її — верховної влади в царстві-государстві. Себто влади царської.

А вінця царського Василій Шуйський домагався — маючи на те деякі підстави, а в певні періоди навіть законні, у порівнянні з іншими претендентами, — чи не все життя, але...

Все зіпсував Борис Годунов, який і перехопив царський вінець — для своєї власної, зрозуміло, голови. Бо хто ж добуває царський вінець для чужої?

Знаючи, що князі Шуйські — одні з реальних претендентів — за знатністю їхнього роду і колишньою близькістю до Івана Грозного — на царство та корону, Борис Годунов, ставши царем — як, то інша мова, — жорстоко і цілеспрямовано їх переслідував.

За натурою своєю (до речі, неординарною) Василій Шуйський був хитрий і водночас підлесливий мужичок (i це він — боярин, воєвода і князь із знаного князівського роду!): де треба гнутися — гнувся, аж ніяк цим не гидуючи, де треба було догодити — догоджав, прислужуватися — охоче прислужувався, показати гонор — показував (перед, звісно, нижчими). Де треба було бути добрим, був добрим, жорстоким — був і таким. Але більше був улесливим, вмів тримати ніс по вітру, як звір, загнаний у пастку, гостро відчував небезпеку і вправно обминав капкани, тож і не дивно, що невдовзі став єдиним із князів Шуйських, котрий уцілів. Більше того, зумів навіть залишитися при службі в Кремлі. І це — при постійному і стійкому переслідуванні Шуйських, що його чинив Годунов. Василь Іванович не був винахідливим, буцімто боявся будь-якого нового кроку і в той же час виявляв завидні терпеливість та стійкість, що межувала чи не з тихою та непримітною мужністю.

Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою — весільним боярином — на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв — не змігши заявити про себе в ратному ділі.

Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова — ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він за знатністю більш достойний його, ніж Борис Годунов, але... Не виграв. Хоч нічого особливого й не програв. А втім, Годунов, ставши царем, велів схопити і відправити у заслання Івана Петровича та Андрія Івановича Шуйських, велівши їх у засланні прикінчити без пролиття крові. Шуйських охоче задушили... Але Василій Іванович, тоді головний Шуйський, дивом уцілів і вивернувся майже із зашморгу. Чи завдяки своїй винахідливості та спритності (був як в’юн, якого, слизького і вертлявого, не просто було схопити рукою). На той час, як Борис Годунов утвердився на троні, Василій Шуйський став беззаперечним главою роду Шуйських і, як писатимуть історики, на довгі роки покорився цареві, якось приборкавши своє непомірне честолюбство та бажання вивершитися над усіма. І над царем у тім числі.

А коли він, на чолі слідчої комісії побувавши в Угличі, підтвердив смерть малолітнього царевича Дмитрія та непричетність до неї царя, Годунов ніби на якийсь там час аж подобрів до нього.

Але швидко знову запідозрив у ньому головного свого суперника і претендента на трон. І оточив Шуйського цілим гуртом шпигунів та вивідників і донощиків, які слідкували за кожним кроком нелюбого цареві князя... І все ж, не маючи явних доказів, щоб звинуватити його у зраді, Борис як міг — а міг він багато, цар-бо! — дозоляв і пакостив — не по-царському, звісно, Шуйському своєю підозрою. Навіть в особисте життя князя втручався, віднявши у нього сімейне щастя. Не дозволяв йому навіть женитися (було, було й таке). Кілька разів відсторонював його від двору, заборонивши опальному князеві навіть у Кремлі з’являтися, а потім знову приближував. Грався з ним, як кіт з мишею. Багатьох людей тоді карав без суду й слідства, тільки за підозрою, що вони з симпатією ставилися до Шуйських. Трудно було за таких умов уціліти, навіть обережному та винахідливому, але Василій Іванович — от вже в’юн! — зумів вивернутися і вціліти, кожен раз завчасно вивертаючись од небезпеки та виявляючи при цьому завидну витримку й обережність — чого-чого, а цих якостей у нього було із запасом.

Але становище його постійно було хистким і небезпечним: один хибний крок — і все. Поминай як звали. Але того єдиного невірного кроку Василій Іванович, завдяки своєму почуттю небезпеки, завжди щасливо уникав. Натомість, вміло догоджав тим, хто був при верховній владі (тих, хто був нижче, він у крайньому разі просто відмітав з дороги, а то й знищував без жалю, а часом і без потреби, — щоб не плуталися під ногами).

Годунову, як сильному і підступному цареві, який тих, кого в чомусь запідозрював, не милував ніколи, — Василь Іванович служив вірно і навіть затято-запобігливо. Цим рятувався, завдяки цьому тримався на поверхні. І був, як казали, непотоплюваним. (Скільки Годунов не намагався його втопити, він, як той поплавець, завжди вихоплювався на поверхню і надійно тримався над небезпечною глибиною.)

Годунов його не просто не любив (цар Борис нікого не любив, у кожному вбачаючи підступних конкурентів на владу, а кого любив, тим теж було не мед, бо немає гіршої любові у світі, як царська до своїх підлеглих: сьогодні ти пан, а завтра — пропав!), а не терпів. І повсюди робив йому підніжки, намагаючись його спіймати на чомусь, викрити у невірності й знищити, але...

Князь Шуйський був не промах, контролював кожен свій крок і кожне своє слово, завжди був насторожі і напохваті та служив і служив, підкреслюючи свою незмінну вірність, тож підозрілий і винахідливий у покаранні цар Борис не міг його в чомусь викрити і схопити за зябра. Тож мусив терпіти, хоч цілком йому і не довіряв, відчуваючи в ньому сильнішого й підступнішого конкурента, який лише вдає, що вірно служить, а насправді чекає зручного моменту, щоб дати підніжку.

Василій Іванович на своїй службі ходив, як би ми сьогодні сказали, по мінному полю, але так жодного разу там, де інші схиблювали, не схибив, тож і не підривався, завжди залишаючись на службі і на поверхні царського болота, котре й не таких, як він, затягувало на дно.

Завжди знав, що треба цареві, і тільки те й робив. І цар Борис аж руки чухав, але схопити в’юна Шуйського не міг. Шуйський незмінно упереджав всі його дії і робив так, що Годунову нічого не залишалося, як терпіти хитрого князя. Хоча аби спровокувати його, загнати на слизьке, раз по раз доручав йому небезпечні справи, аби він нарешті дав маху. Не виходило. Шуйський умів триматися, невірних кроків не робив і добре годив Годунову, ненавидячи його.

У 1591 році, коли Годунов послав його на чолі урядової комісії до Углича розслідувати заплутане діло з буцімто убивством засланого туди сина Івана Грозного, царевича Дмитрія, Шуйський і тоді вивернувся. Царевич був законним претендентом на трон — як син царя Івана. У той час як Борис Годунов законних прав на трон, який захопив, не мав. І доки царевич Дмитрій був би у цьому світі, доти Годунов і почувався б непевно. Годунов багнув знищити царевича як свого суперника, але намагався те зробити руками інших, аби не заплямувати себе на царстві. Для нього єдино прийнятливою була б версія загибелі царевича Дмитрія. А чутки тоді ходили різні. Одні заявляли, що Дмитрій таки загинув, інші — що він дивом таки уцілів. І це нервувало Годунова. Шуйський це добре знав, тож урядова комісія під його орудою ухвалила і винесла вердикт (той, що був зело потрібний Годунову!): буцімто царевич Дмитрій справді загинув — зарізавшись ножиком під час дитячих ігор, коли на нього напала падуча. Виходило, що царевич таки загинув, і загинув від нещасного випадку, бо ніхто його не убивав.

Це було офіційне рішення офіційної урядової комісії, і воно мало переконати, що: а) царевича немає в цьому світі, і отже, він не буде претендувати на трон; б) він сам «зарізався», цар Борис — як дехто пасталакає — тут ні при чім.

Борис Годунов рішенням слідчої комісії, що її очолив Василій Шуйський, лишився задоволений. І навіть похвалив Шуйського. Ще й по-панібратському поплескав його по плечу: правильно служиш, боярине і князю, так і далі служи.

І Шуйський служив.

Борис Годунов мовби став йому нарешті довіряти більше... І звідтоді Василій Іванович твердо-твердо підтримував цю версію, вердикт своєї комісії, що царевич Дмитрій мертвий і стояв на цьому горою, але...

Доти, поки при владі був Борис Годунов. Щойно він загадково й нагло помер у 1605 році, як колишній голова слідчої комісії по розслідуванню справи загибелі царевича Дмитрія раптом різко змінив свою думку. Але перед цим, у році 1604-му, ще за життя Годунова, як царевич Дмитрій з’явився на руському прикордонні, Шуйський на Красній площі при великому збіговиську народу кілька разів заявляв про те, що це самозванець, адже він, Василій Шуйський, ось цими руками хоронив справжнього царевича в Угличі. Заспокоєний цими запевненнями, цар Борис у січні 1605 року послав Шуйського з військом проти Дмитрія на допомогу пораненому князю Мстиславському. Новий воєвода, якого з Москви виряджало багато чиновних стольників і стряпчих, знайшов військо біля Стародуба в лісах, між засіками, де воно, підсилене дружинами, все ж ховалося від супротивника, дещо занепале духом від попередньої поразки.

Шуйський виступив до Севська, у нього тоді було 70-тисячне царське військо. Проти п’ятнадцяти тисяч у Дмитрія. І все ж претендент на руський престол завдав відчутного удару Шуйському та Мстиславському, хоч і змушений був відступити. Але Шуйський з Мстиславським, маючи значну перевагу в живій силі, чомусь не стали переслідувати Дмитрія, що й порятувало царевича від розгрому, а затіяли чи не до весни облогу міста Кроми. А тим часом у квітні раптово помер Годунов. Царем став його син Федір і відкликав Шуйського з Мстиславським до Москви як нездатних перемогти Дмитрія. Чи таких, що не хотіли цього робити. Швидше друге.

А в травні до Москви надійшла вістка, що царське військо присягнуло Дмитрію — грім серед ясного неба прогримів над Кремлем! А першого червня приїхали до столиці посли від претендента на царський престол — Наум Плещев та Гаврило Пушкін — і з Лобного місця зачитали грамоту на ім’я Шуй­ського і Мстиславського. Народ почав хвилюватися: а раптом Дмитрій і справді син царя Івана? Але інші запевняли, що насправді царевич несправжній, самозванець. Ось тоді й послали за Шуйським оголосити всенародно правду: чи справді він поховав царевича в Угличі в році 1591-му? Шуйський примчав і при всьому народові відповів, що царевич тоді врятувався від убивць, а замість нього був убитий і похований якийсь попович. Це й вирішило долю Годунових. Натовп увірвався до Кремля, Федора стягли з престолу й відправили під вартою до боярського дому Бориса, а через кілька днів молодий цар і його мати були задушені людьми Дмитрія. А брати Шуй­ські разом з князем Мстиславським спішно виїхали навстріч Дмитрію. Царевич їх прийняв в Тулі, спершу говорив з ними невдоволено, але згодом, змилостившись, простив їх...

А пізніше, як царевич із своїм військом і народом, що його вітав, підходив до Москви, Василь Шуйський знову заявив, що царевич тоді, у 1592 році, залишився в Угличі живим. Що нині до Москви йде не якийсь там Лжедмитрій, збіглий монах Гришка Отреп’єв, як розповсюджують чутки прихильники Годунових, а — СПРАВЖНІЙ ЦАРЕВИЧ ДМИТРІЙ ІВАНОВИЧ, СИН ЦАРЯ ІВАНА, а отже, законний претендент на російський престол. І Шуйському повірили — все ж таки колишній голова слідчої комісії, — і Москва зустріла урочисто царевича Дмитрія і проголосила його царем Росії.

Цар Дмитрій залишився задоволений такою заявою князя Шуйського — хрест князь цілував при всьому народові! — і пообіцяв його приблизити до себе і дати йому велику владу.

Василій Іванович теж лишився задоволений — обіцянками нового царя і тим, що він не прогадав, як почалася Смута, а правильно зорієнтувавшись, прийняв єдино вірне рішення, приставши на бік царевича Дмитрія. (Чи вцілів тоді в Угличі у 1591 році малолітній син царя Івана чи ні, Шуйський на той час вже й сам не пам’ятав достеменно, та й суть була не в тому, пам’ятав він чи ні, а в тому, що вибрав того, хто переміг і став царем.)

Шуйському вірили.

Шуйський старався, — а міг він багато що, — вірно служив новому цареві, але... Час ішов, спливали місяці, а новий цар всупереч своїм обіцянкам все не приближував Шуйського до себе і до влади. Він за нього просто забув — в ейфорії своєї перемоги, а потім багатоденного весілля з царицею Мариною...

Шуйський образився (а він був надто образливим, хоч і вмів, як треба було, приховувати свої образи) і затаїв проти царя ненависть: ти мене обманув, пообіцявши вділити мені влади, не виконуєш своїх обіцянок тим, хто тобі допоміг, — постривай же! Ти ще згадаєш Шуйського. Порожні твої обіцянки-цяцянки вилізуть тобі боком. Не вмієш цінувати вірних слуг, матимеш зайвих ворогів, а тобі вони зараз ні до чого.

І ось через торгових людей Москви (конкретно через торгівця Федора Конєва і якогось Костю-лікаря) поповзли чутки вражаючі. Буцімто їм сам Шуйський доручив таємно розповсюджувати в народі чутки, що насправді цар Дмитрій Іванович є самозванцем. І ті чутки стали поширюватися і поширюватися: Шуйський, мовляв, свідчить, що в Москві на престолі Лжедмитрій, який, захопивши владу, намагається викорінити православ’я, а навзамін йому запровадити католицизм... Влада заходилася розплутувати клубки тих чуток, вони й привели до князя Шуйського.

Князя Шуйського велено було схопити.

Князя Шуйського й схопили. Яко злочинця. Багато хто з бояр дивувався: коли ж це князь Шуйський говорив правду? Чи тоді, коли в угоду Годунову стверджував, що царевич в Угличі «насправді зарізався» і він сам поховав його «своїми руками», чи тоді, коли, рятуючись від можливих репресій — царевич Дмитрій вже підходив до Москви, — оголосив, що він, претендент на російський престол, є істинним сином царя Івана (замість нього тоді в Угличі, мовляв, було «зарізано» і поховано іншого, якогось поповича), чи тепер, коли він, знову помінявши свої показання, заявляє, що насправді цар Дмитрій є самозванцем?..

Земський собор заходився розбирати справу. Але як не піднімали на дибі князя Шуйського (а Москва здавна славилася своїми майстрами заплічних справ), він не видав своїх однодумців.

Князя Шуйського Земський собор засудив до смертної кари — за брехливі свідчення, що їх він міняв, та за розповсюдження шкідливих чуток, що їх він поширював, аби опорочити руського царя.

Справа, як кажуть, запахла смаленим.

Одночасно із засудженням Василія Шуйського до страти засудили і його братів — але тільки до позбавлення волі.

(За деякими іноземними джерелами на тім суді цар Дмитрій сам оспорював Шуйського і викрив його у наклепі — говорив, як свідчитимуть іноземці, з таким мистецтвом і розумом, що весь Собор був зело подивований і повірив Дмитрію, а не Шуйському, смертний вирок якому був підтверджений вдруге.)

На 25 червня було призначено виконання вироку.

Шуйського привезли на Лобне місце, на плаху — все, кінець!

Народ чекав видовиська — як князеві будуть відрубувати голову. Це завжди цікавить народ, у якого так мало в житті трапляється видовиськ. (Театрів, цирків, засідань різних рад тоді не було, та їх і не було чим транслювати для всіх.)

Отож, Шуйського із зв’язаними руками звели на ешафот.

Вже була йому прочитана сказка — себто оголошення провини.

Уже приречений попрощався з народом, заявивши, що помирає за правду, за віру і народ християнський. (Говорив, казатимуть свідки, спокійно і навіть велемовно.)

Уже його поставили біля плахи на коліна.

Уже поклали його голову на плаху (відкотивши з шиї комір, де має цюкнути сокира).

Уже кат взявся за сокиру і почав її піднімати над приреченим, цілячись йому в оголену шию, на якій билася синя жилка — удар, звичне для ката діло, — і відрубана голова із стукотом впаде з плахи, і все буде кінчено. І коли б все так і сталося, як і мало б статися, у царя Дмитрія поменшало б на одного впертого ворога, а майбутні змовники позбулися б свого заводія. Можливо, тоді і змови 17 травня — що її організує Шуйський, — не було б. Як не було б і перевороту, і цар Дмитрій уцілів би на троні. Ще й життя б собі зберіг.

І це сталося усього лише за мить, як кат, гекнувши, опустив би свою гостро відточену сокиру на шию Шуйському, якому вже була зачитана сказка і який уже попрощався з народом.

Отож, кат уже заніс угору сокиру. Лишилося тільки опустити її — змиг ока — на шию приреченому.

І в цей час...

Справді, як у казці сталося те, що нині називають хепі- ендом — щасливим кінцем.

Воістину щасливий для приреченого, доленосний, такий, що трапляється лише в одного з тисячі приречених...

Як уже кат заніс сокиру, приготувавшись гекнути й опустити її на шию засудженому (бачив, як на тій дряблій шиї, наче куряча шкіра, билась сполошено синя жилка), як...

Як до ешафота чи не галопом-алюром примчав вершник, посланець царя.

— Стійте!!! — крикнув голосно і владно. — Іменем царя-государя — спиніться!..

Кат з шумом передихнув і, повільно опустивши свою жахливу сокиряку, поставив її біля плахи — на гострому лезі заграли сонячні зайчики.

Гонець, сидячи на коні, зачитав царське помилування.

Смертна кара князеві Шуйському замінялася засланням у містечко (неподалік Москви) Галич, але маєток Шуйських переходив до державної скарбниці. А втім, що значить втрата якогось там маєтку, коли збережено життя!

Мине тиждень, і, вінчаючись на царство, Дмитрій Іванович оголосить прощення всім опальним (амністує їх).

Всі заслані могли повертатися до своїх постійних місць проживання.

Повернулися і Шуйські — а втім, вони ще й доїхати до місць заслання на той час не встигли.

Шуйським повелінням царя Дмитрія було повернуто боярство, що його раніше відібрав Земський собор, і всі їхні вотчини. А Василію Івановичу — і всі його попередні посади — справді, хепі-енд, казка, адже в Московському царстві покараних ніколи не милували, а смертну кару завжди охоче виконували — ні сокир, ні плах там ніколи не бракувало.

Шуйський повернувся до Москви знову боярином, оклигав, отямився від пережитого і, роздивившись, що та як, поспілкувавшись із вірними людьми, одразу ж відновив свої інтриги.

Проти свого рятівника.

Ба навіть почав готувати змову, маючи на меті, вбивши царя Дмитрія, вчинити державний переворот.

Проти свого рятівника.

Тільки тепер він уже діяв обережніше і готував переворот більш надійніше, не з кондачка, старанніше й акуратніше. І царська влада Дмитрія Івановича, а з ним і його життя повисли на волосині...

Потім казатимуть (як усе зчиниться, і Дмитрій втратить не лише владу, а й життя): щоб знав, як прощати ворога. Російські царі нікого й ніколи не прощали — навіть невинних знищували (один Грозний чого вартий!) — так, на всякий, як кажуть, пожежний випадок.

Дмитрій Іванович проявив не лише м’якосердість та великодушність, а й м’якотілість, забувши, що при владі у Москві можуть бути лише жорстокі, безжалісні правителі, яких усі бояться як вогню, адже в Москві споконвіку главенствував не закон, а воля диктатора. (Чим більший самодур виявлявся біля державного керма, тим краще, на більшу користь це йшло Московії.)

Цар Дмитрій хотів запровадити у Москві дрімучій європейське правило, де головою всьому мав бути закон, де правителя ніхто не мав боятися, а сам правитель мав бути правдивим і дотримуватися демократії. Та й добрим Дмитрій був за своєю натурою, не злим, умів прощати людям. І до всього ж не хотів починати своє царювання з пролиття крові. І за це поплатився життям. Бо на Русі споконвіку на добро відповідали здебільшого злом, а того, хто тебе рятував, запросто відправляли на плаху.

Не врахував цього цар Дмитрій і поплатився за це 17 травня 1606 року.

Тим більше, князь Шуйський, порятований ним од вірної загибелі, добро не вмів цінувати, вважаючи це чимось несуттєвим, таким, що плутається між ногами у великій грі, тож і відповів на добро, йому виявлене, — злом. Та й злопам’ятним він був — на відміну від свого рятівника. Тому й відправив свого рятівника на плаху.

На ту плаху, од якої його і врятував цар Дмитрій Іванович.

А втім, хто на що здатний, той тим і віддячує.

«Правління його було дуже нещасливим і повне бунтів і заколотів, а також війн із зовнішніми ворогами (головно з поляками). Однією з головних подій на Русі за його царювання була громадянська війна» — це з історії.

Але це буде потім.

А тоді...

Спершу між ним, тоді помилуваним, врятованим від сокири та повернутим до служби, і його рятівником царем Дмитрієм Івановичем склалися ніби ж добрі стосунки. Цар Дмитрій навіть дозволив йому одружитися.

Річ у тім, що цар Борис не лише мучив князя своїми чи не маніакальними підозрами, оточив його шпигунами й наглядачами та постійно намагався Шуйського зловити на зраді чи спробах її вчинити (Шуйський все це терпів, виявляючи завидне терпіння і витримку), а й навіть заборонив йому...

Навіть до того опустився цар Борис, що заборонив нелюбому боярину... одружуватися.

Унікальний випадок в історії монаршої Русі-Росії. Бувало, що тамтешні царі забороняли своїм підданим багато чого (у тім числі й несправедливо їх переслідували, вбивали їх, навіть своїх рідних, як, наприклад, Іван Грозний власноруч убив свого сина, а Петро Перший свого сина відправив на страту), все це — звичайна справа, але щоб навіть заборонити женитися...

Це ж треба! І що цареві Борису стукнуло в голову, що він придумав і, як кажуть, втілив у життя таку заборону? Захочу — і не дозволю тобі одружуватися! І — не дозволив. Мабуть, його величність саме так помстився нелюбому князеві — нелюбому і невірному, який цілив на його тронне місце. І хоч така помста для його величності була дріб’язковою, не гідна його сану, але Годунов і до неї, аби дозолити князеві, вдався. І заборонив йому женитися не на комусь конкретно, що було б зрозуміло, а — узагалі.

Взагалі!

І боярин князь Шуйський змушений був підкоритися дикій забаганці царя і тому не женився. А роки його тим часом спливали, як за водою Москви-ріки, Василій Іванович старів, йому вже перевалило за п’ятдесят, а він усе ще бурлакував, боячися порушити волю царя і цим накликати на себе нові біди. Вже був добряче підстаркуватим, але все ще залишався одинаком — бо що вдієш. Спробуй порушити царську заборону та обзавестися сім’єю, як вмить опинишся у вигнанні. Там і медовий (та й не тільки медовий) місяць проведеш. Сам-один. А що за медовий місяць для одного!

І ось цар Дмитрій, простивши Шуйського за зраду (Борис Годунов лише підозрював Шуйського в бажанні посісти його трон, відчуваючи в ньому потенційного зрадця, людину, схильну до віроломства, — як покаже час, Годун тут не помилявся), — дозволив одружитися. Ще й пообіцяв йому свій царський захист. А одружитися дозволив, коли захоче і з ким захоче.

На радощах постарілий Шуйський низько кланявся за таку милість Дмитрію Івановичу — чи не колінкував перед ним. Ще й руку поцілував цареві, запевнивши останнього, що він таку милість не забуде, подався щасливий та збадьо­рений. Готувати — з власної ініціативи змову проти свого благодійника (невже й справді руська душа загадкова, як про те торочать чи не одне століття?), а заодно й женитися.

Нарешті женитися.

Але спершу вирішив зайнятися змовою — так своєрідно віддячував своєму рятівникові.

Людина з’явилася на Землі, за найновішими даними, понад два мільйони років тому. Приблизно 200—150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська», а приблизно 100—40 тисяч років тому з’явилися наші далекі предки — хомо сапієнси, люди розумні.

Тоді й з’явився матріархат, споріднені роди почали об’єднуватися в племена (патріархат з’явиться пізніше), зародилися релігійні вірування, різні звичаї, мистецтво (найдавніші вірування — тотемізм, анімізм, магія), тоді почали творитися казки та міфи.

Родові громади розпадалися на окремі сім’ї.

Почалося приручення диких тварин (хоча б собаки), було винайдено лук і стріли. Зрештою, з’явилося землеробство та скотарство, люди почали переходити до осілого способу життя.

Приблизно п’ять тисяч років до н. е. заходилися оброблювати мідь.

Перша писемність виникла 4—5,5 тисяч років тому до н. е.

Від Різдва Христового — як пишуться ці рядки — минуло 2008 років.

Тоді ж, з появою хомо сапієнса (чи й на пізній стадії неандертальського життя), з’явилася любов. Можливо, спершу якісь почуття, схожі на взаємну симпатію. А разом з любов’ю (а може, й раніше) з’явилася вона. Зрада. Перехід на бік ворога, віроломство, порушення вірності у коханні, дружбі. Відмов­лення від своїх переконань, поглядів тощо. І звичайно ж віддячування за добро, тобі зроблене, — злом.

І звідтоді зрада вірно і... незрадливо служить людству. Це любов може зникнути. Дружба розпадеться, а зрада ніколи не залишить суспільство хомо сапієнс, вона як тінь. Всюди, у яке століття не заглянь, у яку епоху чи суспільство (незалежно, примітивне чи високоцивілізоване — все одно), вона, зрада, вічна і невмирущо-незнищима. Можна б сказати, що безсмертна. Всі її ненавидять, але чи не всі при потребі вдаються до її послуг. Тож у кожного хомо сапієнса є — має, має бути! — свій персональний зрадник! Той, хто неодмінно тебе при нагоді зрадить, відступиться від тебе, ще й нацькує на тебе недоброзичливців, опорочить тебе, розтопче. Од­наково — хоч у простих смертних, хоч у богів.

Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.

Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.

Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.

Чи така вже порода людей?

А боротися з цим... Безнадійно. Зрада була, є і буде — покіль на планеті Земля існуватиме рід людський, і з цим неможливо боротися (можна скільки завгодно приймати закони: «Громадяни! Не зраджуйте один одного!» — дарма) і побороти її, зраду, яка приросла до людини, як до неї приростає власна шкура, просто неможливо.

Знайшовся свій Іуда Іскаріот і в оточенні царя Дмитрія, в ролі якого виступив знатний боярин князь Василій Шуйський. Охоче і цілком добровільно і без будь-якої принуки. Той боярин і князь, якого Дмитрій по доброті своїй душевній врятував від смертної кари, простив його, наблизив до себе і який, покаявшись за вчинене, подякував за виявлену йому доброту і невзабарі віддячив чорною невдячністю. Своєму рятівникові і благодійнику. Ще й відправив його, рятівника свого і благодійника, на загибель...

Окрилений царською милістю, боярин князь Шуйський подався од Дмитрія Івановича — готувати проти нього змову. А заодно і своє запізніле весілля, хоч у 53 роки, а таки вирішив обзавестися «зазнобушкою» і взагалі — сім’єю.

Тим паче наречену собі вже давно назнав. Нею мала стати княгиня Буйносова-Ростовська — значно і значно молодша за добряче вже підтоптаного жениха. Та й до всього ж вельми непоказного. Щоб не сказати, мізерного. Був то на вигляд рано постарілий (наче якийсь зношений передчасно) маленький дідок, достоту некрасивий, з підсліпуватими очицями, що завше сльозилися. Правда, начитаний старичок, досить розумний, хитрий та підступний, хоча й дуже скупий. Прямо-таки жмикрут-скупердя.

Буйносова-Ростовська аж носиком закрутила: пхе! Що з того, що він князь. Вона теж княгиня. З відомого роду. А як за такого йти...

Але — пішла.

Княгиня хоч і не була красунею, проте ще зберігала привабливість — по-своєму була звабною. І що її примусило піти за такого підсліпуватого скупого дідка — вік би його не бачити!

По-перше, вона вже таки добряче засиділася у дівках. А все тому, що хоч і належала до відомого княжого роду, проте рід її на той час вельми занепав, збіднів до краю. Тож для такої нареченої — хоч вона і з княжого роду — жениха й не знаходилося. Та ще з княжого роду, а нижче князя йти вона не хотіла. Молоді князі, пошуковці багатих наречених, обминали Буйносову-Ростовську, пхе, без статків! Шукали княгинь багатих, аби їхніми статками позатикати власні дірки, тож Буйносова-Ростовська і залишалася старою дівою. А старій діві, та ще із збіднілого роду, і геть проблематично вийти заміж. Кому, якому князеві така потрібна. Хоч вона й княгиня.

Так би й звікувала своє дівоцтво у самотині княгиня Буйносова-Ростовська, відкувала б зозулею-зигзицею, коли б не князь Василій Шуйський. За підстаркуватого жениха (що він начитаний та розумний — пхе! — сплять не з начитаними та розумними) жодна з вільних княгинь не схотіла йти — перебирали. А Буйносовій-Ростовській не довелося перебирати. Сватають — нарешті! — йди, бо інакше у дівоцтві — нікому не потрібному — і мекне твоє життя. А Шуйський хоч і мізерний на вигляд, ні риба ні м’ясо, але добре знаний боярин і князь, якому новий цар дозволив женитися, не бідний, рід його відомий, він при владі, і при Грозному був у Кремлі (навіть дружкою його на царському весіллі виступав), і при Годунові, хоч той його і не любив та все давив його до нігтя, не останнім був. І ось тепер при Дмитрії Івановичу він чи не перша особа серед бояр у Кремлі. Вийшовши за такого, і вона засвітиться у Кремлі, перед поведе серед бояринь при дворі. А що старий поставою та лицем не вдався, то... З лиця, кажуть мудрі, воду не пить.

Пішла за нього.

І все ж довго княгиня звикатиме до своєї непоказної, плюгавенької пари, у якої очі сльозилися і руки тремтіли. Так тяжко звикала, що навіть після весілля в першу шлюбну ніч виштовхала молодого старого князя з подружнього ложа. Та він уже й не годився для любові... Хіба що мацати молоду та слинити її дорідні тілеса. Так вона, сміючись, казатиме подругам — княгиня не була цнотливою.

Ще й веліла молодому старому князеві сходити до знахарів-кудесників, аби вони відновили йому його чоловічу силу, а поки що в очікуванні чуда спала сама. Власне, качалася на широчезному подружньому ложі — як була до заміжжя самотньою, так і в заміжжі опинилася в самоті.

Але добре було, що хоч позбулася образливого прізви­ська — стара діва. А подруги їй підморгували чи не єхидненько: ну, як, мовляв, молодий старий князь? Тримається? Стоїть? А княгиня їм у відповідь підморгувала: де вже там... Сам ледве стоїть... Ха-ха! Вся надія була на знахарів-кудесників — раптом напоять його таким зіллям, таким, що...

В очікуванні чудес від знахарів-кудесників (про них казали: вони такі, що й мертвого піднімуть) князь Василій Шуй­ський не дуже й печалився. Хоч і спав сам у своїй превеликій спочивальні на превеликому подружньому ложі. Та й не було коли сумувати, на різні дріб’язки час витрачати. У ті дні він посилено готував змову проти свого рятівника, царя Дмитрія Івановича, цілячись звичайно ж на його місце.

Себто на трон руських царів. Це було головним. А виконання подружніх обов’язків... то таке. Почекає княгиня Буйносова-Ростовська — не злиняє. Довше чекала стара діва, почекає ще. Хай буде вдячна, що він хоч узяв її, стару діву! Як упорається з тим самозванцем, надто добрим (за своєю добротою далі власного носа не бачить), тоді вже й звернеться до знахарів-кудесників. Може, вони й порятують його підупале чоловіче достоїнство, що ще якимось дивом у нього залишилося.

І князь Василій Шуйський, помилуваний так необачно царем Дмитрієм, цілком присвятив себе підготовці змови — проти царя Дмитрія Івановича.

Після свого весілля з княгинею Буйносовою-Ростовською князь Василій Шуйський наче збадьорився, ожив і хоч, власне, так і не спізнав з одруженням лобові, що інших надихує й окрилює, але, як уже мовилося, ожив.

І ще завзятіше — вірно служачи цареві, — взявся за підготовку бунту, як начеб квапився. При зустрічах у Кремлі з царем Дмитрієм Івановичем — а він на той час став своїм у московській цитаделі монархізму, — незмінно виявляв йому шану, клявся у вірності, а відійшовши, займався підготовкою змови. Дмитрій Іванович був третім царем, якому він служив. З першими двома — Грозним і Годуном — у нього нічого не вийшло, хоч він і не полишав мрії утвердитися на царстві, а ось третього вирішив будь-що скинути з трону. Але по­трібні були спільники — надійні, дієві, авторитетні — серед боярства. Першими до нього пристали князі Василій Голіцин та Іван Куракін. Вони залучили бояр, котрі з якихось причин були невдоволені Дмитрієм Івановичем. (Та й догодити усім, та ще боярам, навіть не кожний цар здатний!)

Старшим (воєводою змовників) на таємному зібранні за завішеними вікнами вибрали його, боярина і князя Василія Шуйського — служив двом попереднім владикам, «послужить» і третьому. Та й ніхто з бояр не прагнув очолити змову — на випадок провалу першому відітнуть голову звичайно ж главареві, а цього ніхто з бояр не хотів. Але на тій таємній раді бояри ухвалили: перш за все треба вбити царя, бо тільки так можна його позбавити трону, — це рішення прийняли одноголосно. Тих, хто вагався чи сумнівався, — не було. А що робити з царицею Мариною Юріївною, тоді не дійшли згоди. Одні жадали і її крові, інші радили відправити полячку у заслання, треті — виміняти у когось на когось, четверті... Ухвалили: вирішення долі цариці відікласти на потім, спершу треба порішити царя, захопити владу, а вже потім дійде черга і до тієї «дєвки з Польщі», якій вони, визнаючи її про людське око царицею, кланяються за руським звичаєм до землі (хребти в бояр виявилися, незважаючи на вік, таки добре гнучкими). Хоча, мабуть, доведеться і її той... кокнути. Невелике цабе, єретичка сяка-така!..

Отож, бояри ухвалили: спершу вбити царя, а вже потім рішати, хто з них, змовників, посяде трон навзамін убієнного... Галасували і шуміли довго.

Зрештою, потомилися і поклялися між собою: новий цар — кого б не вибрали — не повинен нікому мститися за минулі образи, а ось управляти Російським царством він має за спільною радою, прислухаючись до думки кожного.

А поки що старшим обрати Василія Шуйського.

І Шуйський почав обережно залучати до змови інших бояр, працювати з стрільцями, аби вони бува не виступили на боці царя. Найбільше, що йому вдалося зробити, це перетягнути на свій бік 18-тисячне військо, новгородське і псковське, яке стояло біля Москви, готуючись до походу на Крим. (На московське військо була мала надія, воно могло виступити за царя, а новгородці та псковичі — так склалося ще з часів Івана Грозного, який позбавив їх вольностей і залив їхні вотчини кровію, — охоче погодилися побити московського царя, до якого вони здавна відчували неприязнь.)

Ще однієї ночі зібралися в будинку Василія Шуйського — добре, що ніч видалася темною і мрячливою, коли гудів вітер і вили собаки, — всі довірені: бояри, купці, сотники з п’ятдесятниками, які представляли полки.

На тім зібранні Шуйський востаннє заявив: Дмитрій — ні­який не син царя Івана, а — самозванець. Визнали — і Шуйський у тім числі — його істинним царем лише для того, аби звільнитися від Годунова. Та й гадали, що такий розумний, хоробрий молодик буде захисником православної віри та старих звичаїв, але швидко виявилося, що цар любить лише іноземців, байдужий до святої віри, оскверняє храми Божії і, нарешті, він женився на «поганій полячці». «Якщо ми, — запевняв Шуйський своїх змовників, — зарані не подумаємо про себе, то нам ще гірше буде. Мусимо вийти на смертний герць із царем. От я, наприклад, для врятування православної віри готовий на все, аби тільки ви мені допомогли «усердно». А тому кожний сотник має оголосити своїй сотні: цар — самозванець і затіває зло із своїми поляками. Хай ратні люди радяться з цивільними громадянами, як посприяти ділом, аби позбутися такої біди, а якщо всі будуть заодно, то й боятися нічого — за нас буде кількасот тисяч, а за нього — п’ять тисяч поляків, які, до речі, живуть не разом у Москві, а всі по різних місцях і з ними, розпорошеними, впоратися буде не складно».

Ще ухвалили: оскільки певності, що більшість буде за ними, все ж не було, то домовилися за першим набатом кинутись до палацу з криком, що, мовляв, поляки б’ють государя, оточити Дмитрія, як ніби для захисту, і порішити його. А в ніч з 16-го на 17 травня у Москву ввести загін новгородців та псковичів, захопити всі 12 воріт Москви і нікого не впускати ні в Кремль, ні з Кремля. Першими — близько четвертої ранку 17 травня — вдарити в набат «на Ильинке, у Ильи Пророка», на новгородському дворі, а вже тоді «разом заговорять всі дзвони московські».

Сам Шуйський має в супроводі своїх приближених того ранку в’їхати до Кремля через Спаські ворота, тримаючи в одній руці хрест, а в другій меч. А під’їхавши до Успенського собору, зійти з коня (кінь неодмінно має бути білої масті), прикластися до образу Володимирської Богоматері і крикнути до народу:

— Во ім’я Боже ідіть на злого єретика!..

Все колись кінчається — і добре, і погане. Доведено віковим досвідом людства, і тут нічого не вдієш.

А втім, що погане кінчається — добре, бо як же інакше жити у світі, а ось що хороше — жаль. Але ж знову: тут нічого не вдієш, все у волі Бога.

Скінчилося все хороше і в Марини Мнішек — раптово, негадано. Трагічно. І не просто хороше у її житті, а — найпрекрасніше, яке тільки може бути у жінки, — ночі, повні пристрасної любові, дні, повні урочистих веселощів, коли вона разом з Дмитрієм возсідала на троні у великій залі Грановитої палати. Гадала, що таке царювання її на російському престолі триватиме вічно, аж ні. Всього лише з 8-го і до 17 травня.

Всього лише дев’ять днів.

Невже так мало, так скупо — всього нічого доля вділила їй щастя?

На Бога не ремствувала, бо все у волі Бога. Але ніколи не думала, що вона так мало заслужила у цьому світі щастя-везіння.

Всього лише дев’ять днів.

А потім... Потім її чекатиме не просто невезіння (якби ж то невезіння), а — крах!

Стрімкий, нищівний, непоправимий. Після дев’яти днів її царського весілля... Хто б міг подумати, хто б міг передбачити.

Цар Дмитрій спав у неї під боком, пригрівшись, притулився до неї, усім тілом своїм вбираючи в себе її тіло, і мирно посопував.

Скільки його не застерігали (один Басманов як старався) — все марно. Не вірив, вважав таких розповсюджувачів чуток панікерами і ледь чи не ворогами. А тому про якусь змову, що буцімто готується проти нього в Москві, і слухати не хотів. Веселився, як перед погибеллю. І він її врешті-решт діждався.

Десь за зубчатими кремлівськими стінами ось-ось мало зійти сонце й засвітити на землі білий день — тільки вже не для нього, не для царя Дмитрія Івановича.

Надходив ранок 17 травня 1606 року, спливали останні миті їхнього безтурботного щастя, що пливло й веселилося у Кремлі в любові, радощах, танцях і співах, в юнацькій безжурності. Коли вдарить набат, Дмитрій схопиться першим і прожогом вибіжить із спочивальні, з поквапу навіть не мовивши до неї жодного слова і не попрощавшись з нею, вибіжить — навіки.

А поки що спливали останні хвилини її царювання і їхніх молодих забавок, їхнього хмільного закохання, після якого надійде гірке похмілля. В ту мить, як вона ще додивлялася останні безпечні сни у нього під боком, бояри на чолі з Василієм Шуйським вже вийшли на лови... І ловитва їхня буде для них успішною...

Отож, в суботу 17 травня відбулося у Москві те, що польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным», себто убивством царя, законно вінчаного на царство, Дмитрія Івановича, якого одні вважали істинним сином царя Грозного, а інші — самозванцем...

Цар Дмитрій Іванович того ранку, коли ще й на світ не зазоріло, вдарив набат у столиці і коли з усіх боків до Кремля понеслися люди з криками «У город! В город!! Горить город!!!» (кричали, горло дерли, хоч ніде ніякої пожежі й не видно було; ні диму, ні вогню — навіть знаку на буйство вогню) і стрілецька охорона царя та придана їй «німецька» були швидко розсіяні, сам цар був зненацька застуканий у покоях цариці...

Ще відчуваючи звабливе і солодке тепло тіла коханої жінки, пружного, м’якого і спокусливого, Дмитрій Іванович, як куля з пищалі, вилетів з покоїв цариці. Дорога була кожна хвилина, хоча поспішність, якою б вона не була — це він теж відчув, — уже мало чим могла зарадити.

Не затихаючи й на мить, бемкали й бемкали над Москвою дзвони, і Дмитрій тоді ще встиг подумати: біда загрожує не так йому, як Москві, і треба щось негайно робити, аби врятувати столицю. І тільки як уже вибіг з покоїв цариці, то збагнув: біда загрожує не Москві, а йому особисто, що дзвони своїм бемканням, набатом, який рвав душу, накликали біду на нього.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, спочатку був «убитий в галереї проти покоїв імператора» його «секретар» Петро Федорович Басманов, який і став першою жертвою «злощасного» бунту 17 травня. А з ним «кілька стрільців з його охорони», і для Дмитрія це був сигнал того, що вб’ють і його, що жертв буде багато і кров проллється щедро. І той перший удар по першій жертві роз’яреного натовпу наніс Михайло Татіщев, той Татіщев, якому — за свідченням Жака Маржерета — добрий Петро Басманов незадовго до 17 травня «випросив свободу». Врятований од вірної загибелі Басмановим, Татіщев і вбив його, свого рятівника. Треба гадати, що так — гм-гм — своєрідно віддячив своєму спасителю.

Татіщеву однієї жертви виявилося мало.

Впоравшись з Басмановим, своїм рятувальником, Татіщев повів за собою збіговисько і разом з ним — чи попереду нього — увірвався в царські покої з криком:

— Гдє??? Гдє он, самозванєц???

Цар встиг (двері вже були заблоковані людським тлумом) вистрибнути у вікно, що його одним махом вибив важким підсвічником. («Выкинеся ис полаты», — запише автор «Нового літописця».)

А далі... Далі деякі розбіжності в історичних джерелах, у свідченнях очевидців та учасників тих подій.

За першим свідченням, царя буцімто, як він вистрибнув з вікна, зразу й порішила роз’ярена юрба. (Історична пісня про Григорія Отреп’єва: «Выпадал из окошка о середу. О середу кирпичную убился и смерти».)

Друга версія: царя спершу взяли під охорону стрільці, ті з них, які ще залишалися йому вірними, і навіть мали намір відвести (чи віднести) його до цариці-матері у Вознесенський монастир, але...

Марфа Нага, оцінивши ситуацію — а вона вміла ніс тримати по вітру і вухо її було гострим, як і розум, — що гору беруть бунтарі, за якими, зрозуміло, до слушного часу ховаються бояри кремлівські, раптом назвала Дмитрія своїм... лжесином. І миттєво відреклася — над Москвою все ще гудів набат — од нього («ныне знаю ево окаянново; называла есмь его сыном себе страха ради смертново» — її буцімто слова), і доля молодого царя була вирішена.

Третя версія.

Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?

Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.

На якийсь час цар нібито врятувався, але...

Версія четверта — найбільш істинна і правдива.

За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...

Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому відомими законами, що суть — беззаконня. Царя відразу ж почали шарпати, а ті, хто не дотягнувся до нього (ліс рук одночасно тягнувся, щоб розтерзати свою жертву), заходився верескливо, фальцетами, бо зривалися голоси, кричати-верещати:

— Смерть йому!!! Смерть єретику й відступнику од нашої віри!!!

І тут наперед вихопився один (ім’я царевбивці нині відоме: Григорій Валуєв) із натовпу (пізніше стане відомо, що його до того заздалегідь підмовив сам Шуйський), висмикнув з-під армяка рушницю — ручну пищаль з коротким стволом (щось схоже на пізніші обрізи) і без жодного слова, кваплячись, як ніби боячись, що йому хтось може завадити це зробити, вистрілив цареві в груди.

Цар не встиг нічого сказати, удар у груди — і з розкритого рота царя хлинула червона кров, а сам він мертвим упав під ноги юрмі. Тій юрмі озвірілій, яка тут же, ще теплого, хоч і мертвого царя, заходилася топтати, штурхати його, бити палицями, тягати сюди й туди, улюлюкаючи та вигукуючи: «Смерть йому, смерть!!!» — хоч цар і так уже був мертвий. Смерть його була легкою. Він навіть не встиг сказати те, що збирався сказати, як відразу ж після спалаху на цівці пищалі й удару в груди провалився в чорне небуття, у те небуття, де людей нині більше, як у цьому світі...

І лише згодом натовп на чолі з убивцею царя (він дуже пишався з цього і почувався чи не героєм) подався до старої цариці, до Марфи Нагої, у Вознесенський монастир.

— Матушко, ми вбили твого сина!..

— Мого сина Дмитрія убили, але давно, в Угличі, — буцімто відповіла їм Марфа Нага.

За історичними джерелами, вона буцімто прямо не визнала тоді, чи Дмитрій її син, а відповіла ніби нейтрально, з деяким двозначним відтінком і змістом:

— Питати треба було, поки він був живий, а тепер, коли його убили, він уже не мій син, бо належить сирій землиці...

І розумій цю відповідь як хочеш.

Одні сприйняли її як достовірне свідчення Марфи Нагої, що Дмитрій — це всього лише якийсь Гришка Отреп’єв, монах-авантюрист, пройда-самозванець, інші, що цариця відповіла інакше: Дмитрій Іванович — це мій син, себто цар він справжній, але... Але коли ви вже його вбили, взявши гріх на душу, то що тепер... Тепер спокутуйте краще свої гріхи перед Господом — якщо зумієте їх спокутувати.

Смертельна небезпека царицю Марину Мнішек усе ще не залишала — у будь-яку мить (а натовп як і перше безчинствував у царських покоях, убивав, грабував — головне, насилував жінок) могли взятися і за неї...

Але поки що Бог милував, хоч натовп — ніким прямо не керований і не вгамований (такі натовпи, поки вони самі не перебісяться, вгамувати неможливо) все ще шалів у кремлівському палаці — убиваючи, по ходу грабуючи і по ходу насилуючи полячок із почту цариці, її гарненьких фрейлін...

Отримавши першу перемогу (і першу, і вирішальну — царя вбито!), бояри-змовники на чолі з Василієм Шуйським зібралися, аби, бодай і на ходу, вирішити, що робити з тілом царя? Щоб потім не казали, що цар і цього разу буцімто зумів урятуватися. Така думка аж налякала Шуйського, холодок поповз у нього по спині: а раптом Дмитрій і цього разу врятується, втече на козацьке прикордоння Московії, до тих, до донців, збере там ватаги і вирушить з ними знову на Москву? Хоч він і певний був, що царя таки вбито, царя Дмитрія Івановича, — вирішив ще раз, але вже разом з боярами, в цьому переконатися. І заодно треба було зробити все, аби якомога більше московитів та різних простолюдинів теж на власні очі переконалися, що царя Дмитрія Івановича таки й справді убито. Ось, дивіться, його тіло.

Вирішивши так, веліли тіло царя Дмитрія Івановича, а заодно й тіло боярина Басманова, на три дні виставити для загального огляду за кремлівськими воротами — «среди рынка», себто на площі, що пізніше буде названа Красною. Чи як говорили (про це є свідчення в автора «Нового літописця») — «на Пожаре». Так тоді називалося те місце, місце виконання страт.

Голі тіла (з них натовп ще раніше встиг познущатися і позривати одяг) Дмитрія Івановича і його вірного воєводи Петра Басманова волоком (за ноги) відтягли за Спаські ворота і «посреди рынка», чи то пак «на Пожаре», виставили їх для загального огляду.

Глашатай горло дер:

— Московити — дивіться! В оба зріть!!. Перед вами тіло убієнного царя Дмитрія Івановича — щоб потім не пасталакали, що він буцімто той... утьок і спасся. Не утьок і не спасся єретик — вот лежит перед вами во всей своей наготе. А возле него Басманов-воевода. Зрите и передавайте другим, что видели тело настоящего царя Дмитрия Ивановича, убиенного во Кремле!

Московити на площу приходили натовпами — подивитися на розтерзаного царя. Та ще — ха-ха! — і голого.

Дітей приводили: «Оно-но, смотрите, детки, царь-батюшка голышом лежит окаянный. И стыда ему нет! А ищо царем был».

За свідченням польських послів, «среди рынка» стояв невеликий стіл, а на ньому й лежало розпластане, проштрикнуте не раз і посічене шаблями тіло руського царя Дмитрія Івановича, що його приволокли з Кремля за ноги «всему народу на глумление».

А під стіл поставили невеличку лаву, на яку, наче якогось дохлого пса, кинули тіло Петра Басманова — ноги царя, що звішувалися зі столу, торкалися тіла боярина.

Натовпи цікавих (це ж таке видовисько — голий цар на площі, де ще таке побачиш, у якому царстві-государстві?) товпилися, роздивлялися, цмокали язиками: «как ево, бедненького, посекли!..»

Коли змовники увірвалися в палац і вбили Дмитрія, то знайшли у його покоях маску скомороха, що відразу ж було розцінено як факт державного злочину царя.

«Вот этой самой харе, этому идолу и поклонялся чародей и еретик Гришка Отрепьев, а не Богу истинному!»

Так було сказано народу, і ту злополучну маску скомороха потім кинуть на труп Дмитрія.

А ще хтось, потішаючись та злословлячи, застромив до білих безкровних уст убитого дудку — яко страм...

Три дні — в суботу, неділю і понеділок — до убієнного царя та його боярина постійно стояла черга, що не міліла й не уривалася, — одні відходили, другі їм навзамін приходили. І не лише для того, щоб подивитися на мертвого царя. Більшість приходила, аби поглумитися над тілом. Юрма як збожеволіла, люди (а втім, їх тоді важко було назвати людьми) штурхали тіло палицями, кидали у нього принесене з собою груддя, лупили його дрюччям. Скинувши зі столу, тягали тіло по землі. Навіть жінки з дітьми тягали й верещали од задоволення. І намагалися у трупів царя та його воєводи виколупати очі — хоч якась та розвага.

Спостерігали те дійство (хоч це й м’яко сказано) — глумління над тілами мертвих (а всі були християнами і постійно відвідували церкви, де так побожно-набожно молилися), польські посли Міколай Олесницький та Олександр Госев­ський. Не втримавшись, занесли до свого звіту сакраментальну (а радше всього мстиву) фразу:

— Так поводилися з тим, хто себе називав непереможним!

Браво, панове посли! Хоч мертвому, а ви таки відомстили щедро, і хоч не тягали за ноги, як московити, мертве тіло, не штурхали його ногами, не плювали на нього, не намагалися, як інші, виколоти в трупа очі, — все ж таки ви посли, дипломати! — але однією фразою шпигнули його не менше, як інші, не такі освічені, як ви, і взагалі неграмотні...

Лише в ніч з понеділка на вівторок понівечені тіла — убитих вже неможливо було й упізнати — нарешті забрали з «рынка», з нинішньої Красної площі. А забрали тому, що підоспіла коронація нового царя.

Але пристрасті, криваві й люті, все ще клекотіли в Москві. Досить сказати, що сім годин поспіль тривала різанина, і ніхто не міг вгамувати натовп, що розбушувався. Потім підрахують: поляків було вбито 1200 чи 1300 чоловік, руських — 400. За іншими даними, поляків полягло 2135 чоловік. (За найновішими даними — 1500 поляків і 2000 руських.)

І хоч повстання було піднято буцімто для захисту православної віри в Руській землі, все ж серед простого люду ще довго вважалося, що це взагалі нечиста справа. Та й багато хто в Москві був за Дмитрія, і за зброю такі взялися, почувши, що нібито поляки б’ють їхнього царя. Такі, побачивши розтерзаний труп царя, довго не могли отямитися і збагнути, що ж вони натворили і в ім’я чого?

А змовники тим часом були заклопотані іншим: як вибрати нового царя? Заодно треба було вибирати і нового патріарха, адже попереднього, Ігнатія, прихильники Дмитрія, змістили було з престолу.

І ось 19 травня о шостій ранку в Кремлі почав збиратися різномастий люд: купці, ремісники, бояри, стрільці, простолюдини. Шум і гам стояв неймовірний, кожний поривався щось вигукнути, і ніхто нікого не слухав. Та ось до народу вийшли бояри в препишних вбраннях, з великими посохами в руках, що ними вони державно гупали, як цюкали, різні придворні чини і духовенство. Було запропоновано вибрати нового патріарха, а він, у свою чергу, мав очолити тимчасовий уряд і розіслати грамоти для збирання людей по всіх містах... Але тут з натовпу почали кричати горласті, що бояри не туди гнуть, що спершу треба вибрати царя, адже цар зараз більш потрібніший, ніж патріарх... Бояри змушені були погодитися з натовпом, який все ще був озброєний дрюччям (а хто й сокирами, списами і пищалями). Навіть запитали в того натовпу: кого ви, православні, хочете вибрати царем? І тут натовп закричав:

— Шуйського!!! Царем волимо бачити боярина князя Василія Івановича Шуйського!!!

Ніхто з бояр, спостерігаючи, як у натовпі розмахують дрюччям та сокиряками, не зважився заперечити: Шуй­ського — то й Шуйського.

— Шуйського!!! Шуйського!!! — вже загрозливо кричали з натовпу.

Так Василія Шуйського було «вибрано» новим царем Русі — як вважатимуть сучасники, «викрикнуто на царство».

Того ж дня цар, якого викрикнули на площі, в Успенському соборі цілував хрест і поклявся перед спільниками по змові, що, будучи царем руським, він без боярського суду віднині нікого не засудить до смерті, не буде відбирати вотчини й майно у рідних злочинця, не буде слухати доносів, а буде КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ ІЗ СПІЛЬНОЇ ЗГОДИ БОЯР. (Це новий цар змушений був повторити чи не тричі.) Того ж дня були складені грамоти з переліком злодіянь убитого Дмитрія — щоправда, більше уявних, аніж реальних. Хоча й писалося в тих грамотах про його потаємні обіцянки королю відносно передачі спірних земель, про намір ввести католицтво та про бажання перебити всіх... бояр. А ще від імені цариці Марфи Нагої були розіслані особливі грамоти, у яких вона — буцімто вона — зрікалася Дмитрія і оголошувала його самозванцем...

1 липня 1606 року проводир змови, боярин князь Василій Іванович Шуйський, вінчався на царство. Нарешті він домігся того, про що потай мріяв ще за царів Грозного, Годунова та сина його Федора Іоанновича.

Якісь права на російський престол — і то за відсутності законних претендентів на нього — він таки мав: за знатністю свого роду і близькістю до престолу. Правда, в питаннях свого родоводу він явно перегнув палицю, оголосивши про походження бояр Шуйських від... Від кого б ви думали? Від самого кесаря Августа! От уже справді де Рим, а де Крим! Від Августа, але якимось кандебобером через Рюрика до їхнього прародителя Олександра Невського. Правда, сам він такий заплутаний родовід не міг пояснити і від цього навіть дещо страждав. Бо з Августом з Давньої Римської імперії дуже хотілося породичатися старичку, але й пояснити це «родичання» не було аніякої можливості. Однак походження його від Олександра Невського давало йому перевагу над іншими претендентами на російський престол, і зокрема перед Василієм Голіциним.

І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочисто­стей — не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.

Тож вінчався Василій Іванович надто скромно — наче вступав у таємний шлюб. Чи соромився своєї мізерності, адже непоказним вдався як для царя. Такий собі... князьок. Підстаркуватий і нічим не видатний.

Казанський митрополит Гермоген, відомий супротивник царя Дмитрія, зійшовши слідом за Шуйським на свій, патріарший, престол, спохопився і вирішив дотриматись потрібного чину. Своїм дужим голосом він виголосив:

— Вінчається на царство Московське і царство Руське раб Божий Василій Шуйський!..

І дав новообраному цареві поцілувати хреста, а вже потім вінчав його на царство короною російських царів.

На тім і скінчилися урочистості. А все тому, що Москва «вибрала» на царство Шуйського чисто умовно, без Земського собору. Його просто викрикнула купка бояр, і тому Шуйський, при вінчанні на царство змушений був дати «крестоцеловальную запись», згідно з якою зобов’язувався всі найважливіші справи вирішувати лише разом з боярами. Своє царювання Шуйський розпочав з грамот, повних брехні і наклепів. Як дотепно зауважить історик Ключевський, «свое царствование он открыл рядом грамот, распубликованных по всему государству, и в каждом из этих манифестов заключалось по меньшей мере по одной лжи». Шуйський хоч і пообіцяв у своїй «крестоцеловальной записи» «судити истынным праведным судом», але, за словами літописця, «не помня свого обещания, нача мстить людям, которые ему грубиша: и думных дяков и стольников и дворян многих разосла по городам, по службам, а у иных у многих поместья и вотчины поотнима». Заодно були обнародувані фальшиві свідчення, що нібито Дмитрій хотів перебити всіх дворян і «обратить» руських в латинство і лютеранську віру. Карамзін, визнаючи деяку легковажність Дмитрія, визнавав ті «свідчення» як суцільну вигадку. Крім того, треба було скликати Земський собор, аби він схвалив вибори Шуйського на царя. Свого часу в подібній ситуації скликати Земський собор не побоявся навіть Годунов, але Шуйський вагався. За нього стояла не така вже й численна партія в Москві (значніша в Новгороді), але в решті землі Руської його не знали. Що ж до Пскова, то там просто ненавиділи це прізвище, пам’ятаючи, як дід Василія Івановича князь Андрій чинив звірства у їхньому місті, тамтешній намісник за часів малолітства Грозного. А тому Шуйський, на відміну від Годунова, і не міг зважитися на скликання Зем­ського собору, котрий, як свідчить історик Соловйов, міг його й не вибрати царем. Це розумів і сам Шуйський. Запевняв: він цілував хрест на тім, щоб без суду з боярами бояр, гостей і торгових людей не страчувати смертією і їхніх маєтків не віднімати. А про Земський собор там немає й слова. Більше того, він повсюдно розіслав грамоти, у яких запевняв: його просили на престол митрополити, архієпископи, єпископи і весь освячений Собор, а також бояри, дворяни і різні люди Московської держави. Одночасно від московських бояр була послана грамота — заодно й від дворян та дітей боярських, — що царевич Дмитрій справді помер і був похований в Угличі (було посилання на матір царевича), а на престол сів Гришка Отреп’єв. Мати царевича клялася у своїй грамоті, що вона зі страху визнала самозванця за свого сина. По містах і селах, всюди, куди проникали грамоти, народ хвилювався: як могло таке трапитись, що якийсь Гришка Отреп’єв «прельстил» і матір царевича, і всіх московських урядців? Що ж це виходить: зовсім недавно Москва радувалася спасінню царевича Дмитрія, а тепер повідомляє, що на престолі сидів чорнокнижник, вор і самозванець, а не царевич?.. До всього ж раптом почали ширитися чутки, що насправді цар Дмитрій у ніч на 17 травня врятувався. І тоді Шуйський, аби позбутися нового лиха, що загрожувало його царству, велів з великими урочистостями перенести тіло царевича Дмитрія з Углича до Москви, де царевича й зарахували до лику святих. Але й це не подіяло, адже чутки про щасливе врятування царя Дмитрія у ніч на 17 травня не лише не припинилися, а з’являлися ще більш переконливішими...

Зрештою, останки малолітнього царевича Дмитрія були оголошені нетлінними, а відтак за канонами церкви і святими...

Нетлінність — властивість тіла людського не зазнавати після смерті природного процесу розкладу. Такі тіла частіше називають нетлінними, іноді — вічними. Але їх треба відрізняти від муміфікованих — природного процесу висихання трупа чи окремих його відмерлих частин живого організму. Вважається, нетлінню тіла сприяє поява так званого «запаху святості» — особливого солодкавого аромату (запахів квітів тощо), що іноді супроводжує нетлінні тіла.

Ось як описує ту виставу, влаштовану царем Шуйським із буцімто «справжнім тілом» царевича Дмитрія, убитого (не забуваймо: Шуйський кілька разів за Годунова і після його смерті змінював свої свідчення на явно протилежні) в Угличі, в році 1591-му, Конрад Буссов у своїй «Московській хроніці»:

«...Князь Дмитрій, невинно убієнний в юності (тут явна помилка, адже драма в Угличі трапилася, коли царевич Дмитрій був ще дитинного віку, років 3—4-х. — В. Ч.) — великий святий у Бога, він, мовляв, пролежав 17 років у землі (насправді — 16. — В. Ч.), а його тіло таке ж нетлінне, як ніби він тільки вчора помер. І горіхи, що були у нього в руці, коли його убили, — ще теж не зотліли і не зіпсувалися, точнісінько так, як і гріб, не зіпсований землею, і зберігся як новий. Хто бажає його бачити, хай сходить до царської церкви, де він виставлений; церква завжди відчинена, щоби кожний міг туди зайти і подивитися на нього. Шуйський підкупив кількох здорових людей, які повинні були удавати з себе хворих. Одному веліли на чотирьох повзти до тіла св. Дмитрія, іншого повели туди під виглядом сліпого, хоч у нього були здорові очі і хороший зір. Вони повинні були молити Дмитрія про зцілення. Обидва звичайно ж виздоровіли, паралічний встав і пішов, сліпий прозрів, і вони сказали, що їм допоміг св. Дмитрій.

Цьому повірили дурні простолюдини, і таке нечуване і страшне ідолопоклонство почалося перед тілом, що Господь Бог розгнівався і одну людину, яка вдавала з себе сліпу і хотіла, щоб св. Дмитрій знову зробив її зрячою, там ще, у церкві, по­збавив зору. Іншого, який вдавав із себе хворого і велів нести себе до Дмитрія, щоб знайти там допомогу, Бог покарав так, що в церкві він помер. Коли це кривляння призвело до того, що навіть діти почали завбачати, що це тільки чистий обман і підлог, Шуйський звелів зачинити церкву і нікого більше до неї не пускати, оголосивши, що надто багато людей турбувало св. Дмитрія. Вони його розсердили, треба залишити його на якийсь час у спокої і доти йому не набридати, поки він не повернеться в гарний стан настрою і духу».

Коментарі, як кажуть, зайві...

Варто тільки додати, що за тілом буцімто царевича Дмитрія до Углича були послані ростовський митрополит Філарет, а з ним двоє Нагих — Григорій і Андрій, а самі мощі були виставлені не десь у церкві, як пише цитований автор, а в Архангельському соборі Кремля. Цим шулерством новий цар ніби принародно намагався дати зрозуміти, що й перший Дмитрій, і всі ті, хто з’явиться за ним (а про те, що Дмитрію вдалося врятуватися 17 травня у Москві, не говорили хіба що німі та сліпі), не більше як самозванці. Але тут, як на лихо Шуйському, князь Григорій Шаховський, який відомий був своєю відданістю Дмитрію, втік з Москви до Путивля, зібрав там мешканців і оголосив їм, що цар Дмитрій живий і переховується в надійних людей від своїх ворогів. Путивльці одразу ж повстали проти Шуйського, а за ними виступили проти Шуйського й інші сіверські міста. До них пристав і чернігівський воєвода Андрій Телятевський...

Почалося хвилювання і в самій Москві.

І тут сталося — і треба ж такому трапитись! Якось ідучи до обідні, цар Василій побачив багато народу біля палацу — натовп розпалили звісткою, що цар говоритиме до народу. Шуйський зупинився і раптом, заплакавши з прикрощів, що йому так не таланить на престолі, сказав боярам, що його оточували: він, мовляв, їм невгодний, тож не треба видумувати різні способи, як його позбутися, що, вибравши його царем, вони можуть і скинути його, якщо він їм чимось невдатний, і що він залишить престол без спротиву... Тож нічого й народ будоражити... Сказавши це, Василій віддав боярам царський посох та шапку:

— Якщо так, вибирайте кого хочете!

І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.

— Тоді карайте винуватих! — велів Шуйський.

Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів — найбільш горластих — схопили, висікли батогами і кудись зіслали.

Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.

Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.

«Убивство власного царя, вінчаного на царство, — справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», — зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.

Що ганебне — це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви — якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть — «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.

Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні — остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі — Грозний і Петро I на прізвисько Великий — убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I — за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством — сином, дочками та дружиною-імператрицею — був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства — як і будь-які інші, — ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.

Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.

Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас — на державному рівні — діяли пресловуті по­двійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи — це погано, а свої...

Свої — герої, борці і т. д. і т. п!

Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, — тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу — так звана «боротьба із самодержавством».

Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.

Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.

Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)

Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця — Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, — писатиме одне видання, — але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», — дай Боже!

Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а — як би ми сьогодні сказали — перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському цар­стві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.

Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерз­кие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.

Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.

Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королів­ства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...

Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.

...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.

— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?

— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.

— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...

В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.

І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).

— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?

— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.

— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...

Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:

— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?

Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):

— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!

— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...

— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?

— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.

— Чим я Москві не догодив?

— Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?

Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.

Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...

Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)

Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся — розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...

— Геть, геть!!. — кричав цар. — Я вам не Борис...

Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...

— Пошли, братцы, теперя царя ловить! — крикнув він до натовпу.

Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.

Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст — ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.

Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках — вів їх якийсь боярин.

У розпачі — вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки — кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.

Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.

А юрма вже ось-ось.

Роздумувати більше не було коли. Дмитрій зістрибнув на підвіконня і загледів по той бік довгу драбину, що її приготували для ілюмінації, і почав по ній спускатися у двір до стрільців. Але на другому чи третьому щаблі нога його сковзнула кудись у порожнечу і він полетів униз...

Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю — це він миттєво збагнув.

Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.

Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.

Самостійно встати вже не зміг. Сидячи, хапався руками за землю, вертівся, тримаючи витягнену поперед себе покалічену ногу — болю не відчував, адже ще перебував у шоковому стані.

Тут до нього нарешті підбігли стрільці, що тримали у дворі варту.

— Ваша величносте, що з вами?

Цар ще знайшов у собі сили, щоб відповісти чи не з гумором:

— А що буває з молодцями, які стрибають з такої висоти? Ногу поламав, дихати нічим... Здорово ж я шарахнувся вниз. Навіть у молодості, коли за дєвками бєгал, так не стрибав...

В очах у нього все ще пурхали чорні комашки, тож бачив стрільців як у тумані. Хрипів, надсадно дихаючи, і все ще намагався встати.

Розгублені стрільці хлюпнули на царя водою з берестяного ківшика, взяли його за руки й ноги, перенесли й поклали на якийсь плаский камінь під стіною. Він був нагрітий сонцем, і від тепла Дмитрію стало трохи легше, але озноб все ще не минав. Від болю, що наростав, цар втрачав свідомість — на короткі проміжки часу, майже миттєво, і виринав як з небуття. Стрільці тупцювалися розгублено, про щось між собою радилися й озиралися (у двір долітав рев натовпу), не знаючи, що їм робити з царем. Дмитрій збагнув, що вони можуть його зрадити і перейти на бік заколотників, а тому вирішив діяти.

— Ви — на государевій службі, клятву давали государя свого охороняти, — нагадав їм. — Пам’ятайте про це. А коли станете на мій бік, отримаєте щедру царську нагороду (стрільці ніби ожили). Дам вам хороших дєвок та маєтки зрадників бояр!

— Ваша величносте, ми — з вами! — вдарив себе в груди старший варти.

Стрільці обережно взяли його під руки й ноги і тільки рушили до малого палацу, де мовби ще юрми не було, як тут навстріч зненацька вигулькнув гурт збуджених мужиків з кіллям в руках. Попереду бігли їхні заводії — змовники-бояри.

— Ану віддайте нам його, — змовники кинулися до стрільців. — Зачем вам царь? Нам он нужнее, а мы вам другого изберем!

— Прочь, прочь от царя! — кричали стрільці, наставляючи на той гурт пищалі. Хтось із них навіть вистрелив — але вище голів. Для остраху.

— Ах вы... — закричав якийсь боярин, — с-сукины с-сыны!!! У кого пуляете? У народ православный? Та мы вас... Мы вас сметем! На колья вас посадим! В месиво растопчем!

Стрільці не відступали (від болю, що терзав його все дужче й дужче, Дмитрій вже мало що усвідомлював), усе ще гороїжилися пищалями.

Мужички загрозливо загули, заматюкалися відбірним московським матом, але виступити проти озброєних стрільців не зважилися. Тоді хтось з бояр злорадно крикнув:

— Ей, стрільці?!. Ми зараз підемо у вашу Стрілецьку слободу і винищимо ваших женушек і дєток, а по ізбах ваших красних пєтухов пустім!

— За... віщо? — розгубилися стрільці.

— А за те, що не віддаєте нам ізмєнніка, плута і обманщика!

— Та что с ними гуторить. Не понимают, пущай на себя пеняют! Пошли, братцы, громить ихнюю слободу. А они пущай сидят со своим царем!

— Айда, братцы, Стрелецкую слободу жечь!..

Цієї погрози виявилося досить. Стрільці, опустивши пищалі, позадкували, залишивши на землі царя...

Розуміючи, що це вже кінець, Дмитрій намагався встати, бодай звестися на одну, здорову, ногу, аби стоячи зустріти смерть, але так і не встав. Не було об що обіпертися, та й біль, що туманив йому зір, позбавляв його сили. Все пливло, й земля під ним хилиталася...

В цю мить з натовпу і вискочив — як чортик із заморської шкатулки — боярський отрок Григорій Валуєв. Миршавенький такий, ніякого виду, але надто швидкий, не ходив, а стрибав.

У його руках невідь-де взялася пищаль.

— Получай, ізмєннік!!.

І вистрелив цареві в груди.

Куля відкинула царя на спину, він видихнув криваву піну з рота — разом з рештками повітря — і застиг.

— Кончай ево, братцы! — крикнув їхній поводир боярин, хоч цар уже був мертвий.

До трупа підбігли охочі познущатися з мертвого — хто з дрюччям, хто з відібраною в когось шаблею — і почали рубати й шматувати тіло, що лежало перед ними навзнак.

Натішившись, схопили труп за ноги, потягли його в другий двір і там кинули на тіло воєводи Басманова — теж поколоте й порубане.

Потім заходилися зривати з трупів одяг (дехто його вже приміряв на себе).

Стрільці кремлівської варти із загрозливими алебардами й пищалями тупцялися позаду натовпу, ні-ні та й розводили руками:

— Оно, конешно, жалко царя, но что мы могли сделать-то?

Про те, що вони ратні люди на государевій службі, якось і забули, тільки їхній старший все ще зітхав:

— Жалко царя-батюшку, не успел нам девок обещанных дать и богатства изменников бояр...

Сталося так, що з «вини» погоди смерть Дмитрія Івановича одразу ж — а тоді чи не всі були забобонними — пов’язали з... чарівництвом. Річ у тім, що до того дня — до 17 травня — погода в Москві була просто чудова: тепла, тиха, сонячна. Здавалось, що весна вже повністю вступила у свої права — все навколо зеленіло, шуміло молоде листя, тягнулася вгору смарагдова трава, розпускалися перші квіти, з благословенних голубих небес лилося чи не літепло. А сонечко... Як яскраво сяяло сонечко — благодать Божа! Як казали на Русі: хто помер, той кається.

Царя спершу поховали (сяк-так загребли) «за Серпуховскими воротами в убогом доме». Мабуть, на цвинтарі для бездомних, безрідних та бідних. (Труп туди потягли волоком, прив’язавши його до коня.) Того дня в Москві пронеслася буря, десь зірвало дах і щось там вихором розкидало... Це відразу ж було визнано недобрим знаком того, що покійний цар був... бісом!

Не більше не менше! На довершення до всього почала різко псуватися погода. Так різко і в такий поганий бік, що це насторожило московитів, схильних до забобонів та маловірства.

Несподівано загули чи не крижані вітри, посунули низькі набряклі хмари, з яких засіялась холоднюща мжичка вперемішку зі снігом, — сонце зникло, а з ним і перше весняне тепло.

На Москву напосіли холоди — небувалі для травня місяця, і такі пронизливі, що здавалося, зима знову повертається, відвоювавши у весни всі права. І тривали ті холоди (московити вже почали діставати зимові вдяганки, теплі шапки та рукавиці) аж цілих вісім днів. Як кажуть, ні з того ні з сього, а радше з доброго дива. Ніколи таких холодів не було у травні місяці в Москві і — нате вам! З якого лиха? (Жак Маржерет писатиме, що ті холоди «погубили всі хліба і навіть траву на полях».)

Таку незвичайну переміну погоди, її різке погіршення відразу ж пов’язали із загибеллю «Розстриги». Про це й поповз­ли Москвою чутки — одна однієї жахніша! Всі пов’язували незвичайний холод з убієнням царя — мовляв, мстить чаклун православним за своє убивство! Говорили (шепотом, роблячи круглі очі), що тіло страченого царя буцімто володіє якимось магічним впливом на погоду, — ось чому на Москву опустився такий жахливий «хлад», а разом з ним і «мразь».

Чутки ширилися, лякали людей (холоднеча не вгамовувалася), і московити вже таке казали, таке... Буцімто хтось загледів, як над могилою Дмитрія-чаклуна піднімалися із землі якісь підозрілі голубі вогники... Дійшло до того, що люди вже боялися з настанням темряви виходити з будинків.

Занепокоїлась і нова влада. А занепокоївшись, веліла: тіло царя викопати і знову закопати — але вже значно і значно глибше. Ще й привалити яму великою каменюкою!

І так було зроблено, тіло викопали і неподалік знову закопали його «в убогом доме», але вже значно і значно глибше. Але в першу ж ніч окаянне тіло якимось робом вибралося з могили (відвернувши ту важенну каменюку, що була зверху покладена) і буцімто до ранку самовільно гуляло цвинтарем. А потім саме... закопалося. Але осторонь цвинтаря, у чверть версти від «убогого дому»! Це ж треба!

Як таке могло лучиться? Гадали так і сяк (навіть влада гадала) і дійшли ось до чого. Десь перед убивством царя в Москву приїздили лопарі — мешканці північної Лапландії — буцімто кланялись Дмитрію-царю і данину йому вручали. А про лапландців з давніх-давен ходили моторошні чутки, що вони — чарівники. Всі до одного. Та такі «скусные», що навіть тямлять воскрешати мертвого. Мовляв, «велять убить сами себя, а после оживают».

Знайшлися очевидці, які клялися-божилися, та ще й заприсягалися, що таки справді бачили, як мертвий Дмитрій ходив цвинтарем! Жах, жах! Волосся сторч ставало на головах тих, хто слухав ті свідчення. Не інакше, рішили, як Дмитрій ще за життя навчився в лопарів-лапландців бісівського мистецтва, а тому лиха від нього тепер не обберешся!

Чутки чутками, а влада — і особливо духовенство — занепокоїлась. Що мертвий цар ночами тиняється в своєму «убогому домі» — непорядок! Це як кожний мертв’як почне ночами колобродити — лиха не минути. Та й мертв’яки таке можуть натворити, таке!..

Треба було щось робити з мертвим «колдуном и чародеем». Духовенство внесло рацпропозицію, а вже влада втілила її у життя: тіло Лжедмитрія викопали — вже вкотре! — відвезли до сільця Нижні Котли, де його при всьому чесному народі й спалили. Правда, за першого разу це не вдалося. Коли труп кинули в огонь, то обгоріли лише руки й ноги, а саме тіло залишилося цілим. Була дана команда: мертв’яка порубати на шматки і знову кинути у вогонь. Цар-чаклун нарешті згорів. А вже потім його прах зібрали, перемішали з порохом, зарядили до гармати і вистрелили ним у той бік, звідки він і прийшов у Москву. Себто в бік Польщі. І лише тоді витівки мертвого царя нарешті припинилися, слава Богу!

Жак Маржерет з сумом закінчить своє повідомлення про того, чиє життя перетворилося на попіл і прах, що в діяннях царя Дмитрія «светилось некое величие, которое нельзя выразить словами».

АКТУАЛЬНА ЦИТАТА

«Казка обернулась для Марини Мнішек жорстокою сутичкою з дійсністю. Досі надії самі вели її і все, що їй залишалося, — це підкорятися ритуалам, у яких їй було відведене почесне місце. Вона тільки-тільки почала освоюватись у ролі цариці, а життя чи не варварським чином показало їй, що не терпить відношення до себе, як до декорації на чиїйсь п’єсі» (В. Козляков).

Медового місяця у неї не вийшло після весілля, як би то мало бути.

Дев’ять днів, усього лише дев’ять днів — який то медовий місяць?..

І відразу ж гіркота. Можливо, й на все життя, що в неї ще лишилося.

Та й смертельна небезпека все ще нависала над нею, переслідувала її день у день, дихала в потилицю, ганялася за нею, і здавалося, що ось-ось її таки здожене і схопить кістлявими пальцями за горло, — отакий медовий місяць їй випав!

Марина мала стати другою жертвою — після царя Дмитрія Івановича (переслідування і вбивства поляків не враховувалися), і лише тоді ошаліла юрма, якось задовольнившись убивством цариці та глумлінням над її тілом — якщо воно станеться, убивство, — заспокоїлась би. Мета досягнута. Цар і цариця мертві є.

Але поки що знищений був лише цар, цариці все ще вдавалося рятуватися, і це ще більше розпалювало переслідувачів, як полювальників, що йдуть по сліду і ніяк не можуть наздогнати свою здобич-жертву...

Марину шукали в царському палаці, і вона, рятуючись, ледве встигала перебігати з одного покою в інший, а юрма, горлаючи і лихословлячи, йшла за нею слідом — відчуваючи, що цариця зовсім поруч. Ось-ось вона її наздожене і відведе душу.

І вона б її спіймала, адже на той час полювальники заполонили майже увесь царський палац, — більше Марині ніде було ховатися і нікуди було бігти.

Коло вже замкнулося.

Власне, замикалося.

Рятунку цариці вже не було — вона мала бути вбита, а її молоде тіло розтоптане й понівечене, відтягнене за ноги стрункі в кремлівський двір (звичайно ж голе, зі своїх жертв бунтарі зривали одяг) і кинуте на загальний огляд та глумління.

Але тут несподівано прийшов рятунок — коли Марина, змирившись зі своєю сумною долею, вже й руки опустила. І прийшов з того боку, з якого вона його й не чекала.

Порятунок прийшов від... Шуйського.

Від того, хто все це й затіяв, — від убивці царя Дмитрія. Давно відомо — а на Русі особливо, — що нема нічого жахливішого за некерований натовп, який, втрачаючи здоровий глузд і людську подобу, все крушить на своєму шляху, осатаніло, озвіріло і не заспокоїться доти, поки не обіп’ється крові своїх жертв. А може, й потоне в ній.

І ще було відомо: юрма, навіть розправившись з жертвами, вже буде не в силі зупинитися і може тоді розправитися навіть з тими, хто її нацькував, хто у неї був заводієм.

Це відчули змовники-бояри: натовп виходить з-під контролю і крушить все на своєму шляху, вимагаючи все нових і нових жертв. А знищивши чужих, ось-ось почне знищувати і своїх. Що праві, що винуваті — їй, юрмі, тепер все одно — аби було з ким розправлятися.

І тоді — все. Крах! Навіть для зачинщиків і заводіїв бунту, що часто подається в історії як всенародне повстання за соціальну справедливість.

Це відчули бояри-змовники і, занепокоєні та стривожені, звернулися до свого проводиря: треба щось робити з натовпом, що, увірвавшись до Кремля, все нищить на своєму шляху і вже починає замахуватися навіть на них, на бояр.

Пора було рішуче приборкувати розпашілу юрму погромників та убивць. Руки у юрми вже по лікті в крові, а вона все ще багне крові.

Це вже почав розуміти і сам Шуйський. Відчував небезпеку від погромів. Натовп — якщо він ніким не керований, починає діяти за своїми, тільки йому самому й зрозумілими законами. Спалахнувши, бунт — та ще на Русі — вже не може зупинитися сам по собі. Він шириться, як вогонь по сухій соломі, чи — гірше — по бочках з порохом...

Зупинити його вже ніщо не може. Тобто зупинити його може лише сила, яка здатна завдати стихії рішучої відсічі.

Ріку, розбурхану й переповнену, треба заганяти у її ж береги.

Випустити пар, бо інакше казан сам себе й підірве. Тож треба було спішно застосовувати проти роз’яреної юрби силу і заганяти її у звичайні береги — інакше вона знищить і Кремль, і Москву, і взагалі все царство.

Успіх та пролита кров надихають натовп на пошуки все нових і нових жертв.

Та й Шуйський на той час уже схаменувся і став тверезіти, розуміючи, що за все це колись комусь — а радше йому — доведеться відповідати. Бодай перед історією, а перед нею не вибрешешся, як то можна вибрехатися перед сучасниками. Убивство царя Дмитрія, законно коронованого на царство, вже лягло плямою, що не змити, на його репутацію.

Не вистачало ще й убивства цариці. Та й убивство жінки, в принципі безневинної, це більша ганьба, як убивство чоловіка. Якщо в перші години бунту Шуйський був не проти знищити одним махом і царицю — про це сам і вказівки давав своїм спільникам, то пізніше, побачивши, що стихія, як жахлива пожежа, вже некерована, вирішив цариці не чіпати. Досить з нього і вбивства царя. Дав команду своїм боярам: починайте вгамовувати те юрмисько, що й геть розперезалося, хутчій наводьте лад та порядок у Кремлі, бо інакше й саме царство буде знищене.

Ще велів: царицю Марину знайти — вона десь переховується в палаці, — і пальцем її не зачіпаючи, взяти під охорону. Всі коштовності і речі цариці, які ще вціліли від грабіжників, описати і відправити їх, як і все царицине майно, до скарбниці. (Скріпити рішення державною печаттю!) А саму царицю...

Царицю не чіпати. Відправити її... Куди? А біс його знає куди. Спершу треба знайти царицю, виколупати її із закапелку, а вже потім подумаємо, куди її оприділити. Але коштовності її — до державної скарбниці!

Марина не шкодуватиме за втраченими коштовностями, адже її, як уже в наші дні писатимуть історики, тоді осліпив лише блиск корони, а не блиск золота. І тоді, і пізніше вона шукатиме не багатство і навіть не владу, як таку, а шану і сяйво визнання... Марина Мнішек була єдиною, кому все ж таки складно чим-небудь дорікнути... Вона просто вийшла заміж за сина царя Івана — то в чому ж її провина? Трималася в тій кривавій веремії бадьоро, не втрачаючи духу, — до честі їй сказати. Коли її утішало вціліле оточення, зокрема фрейліни, казала: «Позбавте мене ваших передчасних утіх і сліз малодушних. Визнана одного разу за царицю сеї держави, ніколи не перестану бути нею».

І Марина Юріївна, коли цар Шуйський сам злякався по­громників з натовпу, була врятована.

Правда, лише на якийсь час.

Правда, при цьому була взята під варту. І це вона — цариця російська. А що вдієш, доводилося коритися і дякувати долі та Господу, що хоч життя вдалося зберегти, — їй же тільки вісімнадцять. Ще, по суті, й не жила. І хай їй вдалося зберегти своє життя лише на якийсь там час, та все ж...

Але навіть взята під охорону стрільців (тих вояків, які підкорилися боярам-змовникам і зрадили царя, котрого мали берегти як зіницю ока) і відправлена до свого батька, вона все ще не почувалася в безпеці.

Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли — тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.

У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти — стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи — як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.

Отож, оточивши двір воєводи і тестя поверженого царя, батька тієї «дєвки з Польщі», яка стала царицею на Pycі, взяли будинок, у якому він мешкав, у щільне кільце.

Захисники покладалися на «мощные каменные кладовые», які були під будинком, — що, до речі, колись належав цареві Борису Годунову — і де вони у крайньому разі могли довго тримати кругову оборону. Та й сам будинок був досить міцним, його дрюччям не взяти. Навіть і ручними пищалями. Але це знали й нападники, а тому, готуючись до штурму «фортеці головного ляха», підкотили гарматну пищаль.

Вогнепальна зброя, що звалася навзагал пищалями, ділилася тоді на два види — на ручну рушницю і на артилерійські гармати. Ручні пищалі називалися недомірками (вони були короткоствольні), завісними (їх носили за плечима на ремені) тощо. А ось пищалі-гармати за призначенням поділялися на фортечні, облогові (стінобитні), полкові й польові. Снарядами слугувала кам’яна картеч, шматки заліза, спеціально нарубленого, — вони, розлітаючись, добре хурчали, неслися віялом і дуже спустошували піхотні ряди, — а також ядра. (Не плутати з духовим дерев’яним музичним інструментом, що був у Давній Русі і теж звався пищаллю, адже при грі — «пищав».)

Аби взяти неприступний будинок воєводи Юрія Мнішека, з-за товстих стін якого оборонці могли довго відбиватися, нападники й прикотили гарматну пищаль — облогову, себто стінобитну, — і підводою підвезли ядра.

Доля будинку Юрія Мнішека, у якому він тоді мешкав у Москві, наперед була вирішена — тільки-но перед ним встановили гармату-пищаль для прямої наводки.

Але тут — гармату вже встигли зарадити ядром і вже підпалили фітіль — зненацька на чолі стрілецького загону примчав думний дворянин Михайло Татіщев, котрий кількома годинами раніше прикінчив воєводу Басманова і штурмував царя Дмитрія Івановича, перед тим як його буде вбито. Але цього разу він був присланий з іншою метою.

— Слушай мою команду! — гарцюючи на коні, закричав він до тих мужичків, котрі метушилися з палаючим фітілем біля гарматної пищалі. — Отста-авить! Не сметь стрелять, мужичье!..

Мужички неохоче відступилися від гарматної пищалі — але палаючий фітіль не загасили, сподіваючись його все ж використати «у ділі».

Тим часом думний дворянин відрядив свого посланця в будинок до воєводи, і той, розмахуючи руками й вигукуючи, щоб по ньому не стріляли, пішов у дім передати воєводі: «ізмєннік», тобто цар Дмитрій Іванович, страчений, а тому «житію його і царствію надійшов кінець».

— Ми привезли повеління князя Василія Шуйського дарувати живота воєводі та його людям і челяді з пахолками, — вигукував посланець Татіщева. — Хай воєвода хвалить Господа і не лякається, що йому буде завдано шкоди. І дочку його з усіма її людьми ми зберігаємо во здравії!

Пан воєвода напевне ж полегшено перевів подих, почувши, що дочка, слава Богу, жива й здорова, хоча й одночасно засмутився — від того, що його зятя-царя вбито. Жаль було царя Дмитрія. Тепер дочка Марина мовби вже й не цариця. І сталося це майже одразу ж після такого тріумфу, коли московити коронували Марину на царицю свою, — який жаль!..

Але це вже в минулому.

Що сталося — те сталося, і його вже не переграти. Тепер треба було думати про власну безпеку і про те, як вберегти життя дочці, яку він, виявляється, так необачно умовив у Самборі вийти заміж за царевича Дмитрія і стати царицею... Марина його тоді послухалася — доця вона слухняна, — тепер напевне ж кляне батька... Який жаль!..

Але треба було домовлятися з новою владою Московського царства про власну безпеку. Тим більше, натовп розлючених мужиків і не збирався розходитися. Он якийсь здоровило все ще розмахує палаючим фітілем, і гармата, заряджена до бою, готова пульнути ядром по будинку... Воєвода вирішив і про це поговорити з думним боярином та заручитися гарантією на збереження йому і його людям життя — хай відганяє геть думний боярин від його дому натовп, що все ще готовий штурмувати будинок.

Та тільки-но воєвода виткнувся з будинку, вигукуючи, що він іде на переговори, власне, тільки-но виткнув носа, як тієї ж миті дзизнула стріла, кимось вправним пущена з натовпу, і впилася в стіну будинку всього лише на лікоть вище його голови.

Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!

Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок, вже кудись потягли свою пищаль. Пан воєвода нарешті полегшено перевів подих... Але та стріла, пущена йому в голову, що не дістала його голови всього лише на відстань ліктя (у ті часи лікоть був не лише місцем з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука, а й давньою мірою довжини на Русі, приблизно півметра), ні-ні та й свистітиме у його снах — дзум! Біля самої голови його свистітиме, і пан воєвода тоді просипатиметься в холодному поту: пся крев! Як він тоді вцілів — Матка Боска!

Нова влада нарешті вгамувала заколотників — застосувавши, звісно, силу. Стрільці, які ще день-два тому так і не зважилися захистити свого государя, у якого були на державній службі, тепер ревно кинулися виконувати накази нової влади: пищалями та алебардами (а де й нагаями) порозганяли натовпи, витіснили їх із Кремля.

Швидко чи ні, а центр Москви було очищено від заколотників, що їх бояри-змовники й випустили на вулиці. Москва поволі вгамовувалася, вже вірячи, що все найгірше залишилося позаду і «мужичье» нарешті закликане до порядку, — виходить, нова влада таки чогось варта! Принаймні, силу має. А з силою треба миритися і підкорятися їй. Як і взагалі належить підкорятися владі, якою б вона не була. Вчора була одна влада — влада царя Дмитрія Івановича, їй і служили, сьогодні прийшла нова влада — влада Василія Шуйського, — будемо і їй служити. Вибору немає. Сказано ж бо: кожна влада від Бога, а ми всі ходимо під Богом, тож маємо коритися.

Московити потроху заспокоювалися, тільки поляки (ті, що вціліли у тій веремії), пограбовані, побиті, понівечені й принижені, все ще не вірили, що їм вдалося пережити московську катастрофу. Але ні-ні та й сумнівалися — чи ж насправді вдалося пережити? Тож усе ще не могли отямитись. І все ще чекали вирішення своєї долі. Чекали найгіршого, розуміючи, що все це добром не скінчиться, що після вбивства царя й арешту цариці їм можна чекати всього. У тім числі й найгіршого — та ще в чужій країні, де кожен московит вбачає у них чи не заклятих ворогів і де «москва» взагалі налаштована проти них вороже. А батьківщина їхня — Річ Посполита — так далеко. Це ж треба ще якось дістатися від Москви до кордонів Московії на річці Іваті, переправитись біля Смоленська на той бік Дніпра... Як до нього дістатися? Як подати королю вістку про себе — має ж їх король порятувати, підданих своїх. Бо якщо не він, то хто? Вся надія тільки на нього, на короля. Правда, непокоїлись: раптом його мосць скаже: а я вас не посилав до тієї Москви, самі встряли, самі й викручуйтесь...

А поки що вчорашні гості царя Дмитрія і вчорашні чи не господарі Москви — принаймні, такими себе вони вважали до 17 травня, — в один день поставали заручниками нової влади. Як вона вирішить, так з ними і буде вчинено. Більше всього, нова влада їх по голівці не погладить, адже це вони у своєму обозі привезли до Москви якогось Дмитрія, на царський престол його посадовивши. Вони заварили кашу, вони й мають її розхльобувати.

Трималися за воєводу Юрія Мнішека — більше не було за кого триматися. Уціліє пан воєвода, уціліють і вони.

А пан воєвода тим часом слав своїх людей до Кремля, прохаючи нову владу, аби вона сказала де його дочка Марина. Якщо ж вона під домашнім арештом, то чому б її не звільнити і не відіслати до нього — дочку до батька? Це було б по-божеському, по-християнському.

Кремль мовчав, і це означало щось загрозливе. Пан воєвода не знав, що йому робити, як зненацька до його будинку, що все ще був перетворений на невелику фортецю, де жовніри вдень і вночі були при обороні, примчав посланець. Від кого б?­ Та від посла Афанасія Власьєва. Але це була мала утіха. Пан посол не належав до нової влади. Як прихильник поверженого царя, він перебував в опалі і хоч уцілів під час бунту, але його ось-ось мали відправити на заслання, як відправляли — виганяли з Москви — всіх прихильників Дмитрія Івановича.

Зі своєї волі й доброти пан посол прислав свою людину, аби заспокоїти пана воєводу, про якого у нього ще з часів Кракова були найкращі враження. А заодно й утішити його: Марина жива й здорова. І хоч вона перебуває під домашнім арештом, але її життю вже ніщо не загрожує. Доля її ось-ось має вирішитися.

Пан воєвода спершу не повірив тому: а раптом це... це всього лише утіха, а Марина вже на тім світі? Але тут примчав посланець від князя Василія Голіцина, одного з головних членів Боярської думи, теж з утішною для воєводи вісткою: його дочка Марина перебуває «во здравії». Більше того, пан воєвода, аби переконатися, що це так, може — влада йому це дозволяє — відвідати свою дочку в Кремлі. Аби на власні очі переконатися, що вона жива й здорова. Хай і пограбована «мужичьем», але то не головне. А головне, що вона жива й здорова.

Не просто було панові воєводі зважитися на поїздку до Кремля. Хоч стрільці мовби й очистили центр Москви від «мужичья», але їхні зграї ще рискали повсюдно і нападали на людей непростого звання. Могли напасти й на пана воєводу. Та й у самому Кремлі ще були зграї тих бунтарів, од яких всього можна було чекати.

Спершу пан воєвода хотів було захопити з собою жовнірів, але йому порадили цього не робити. Для московитів іноземні солдати —­ що шпичка в ніс, можуть, звернувши на них увагу, напасти й на самого пана воєводу, а тоді чекай непереливків. До всього ж з’ява жовнірів — іноземних солдат — у Кремлі, та ще в такий час, може спровокувати криваву сутичку. Ні, це неможливо. Хай пан воєвода правильно «уразумєєт» — тільки без жовнірів.

Але самому їхати до Кремля? Пан воєвода на таке не міг зважитись — це безрозсудливо. Вірна загибель, адже «москві» не можна й на гран довіряти! Зрештою зійшлися на тому, що пан воєвода може взяти з собою трьох озброєних слуг. Сам він буде четвертим, а це вже... Це вже, вважай, загін.

З трьома слугами — то й з трьома — якось проскочить. Та й сам він не з лопуцька — Бог поможе і захистить.

У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.

Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:

— Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що — жизня набридла?

Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу — доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.

Першими в покоях цариці (вже, на жаль, колишньої!) пана воєводу зустріли фрейліни. Зграйкою вискочили — ще злякані, деякі з синцями, не зовсім добре зодягнені, але як радісно защебетали: ах, пане воєводо! Ах, пане воєводо, що ми пережили в цьому клятому Кремлі, що пережили...

— Дякуйте Господу, що хоч живими залишилися. У Москві наших людей багато полягло. Та й досі безпеки немає — все може статися, — Москва сльозам не вірить! (Це сказав, як загледів, що деякі фрейліни плачуть.) Тримайтеся за свою пані — якось врятуємось...

Аж тут і Марина вибігла — легка на згадку.

Не вибігла, а наче випливла — все така ж маленька, граційна, струнка. Та й скільки їй? Стривай, та їй же всього... Всього лише сімнадцять. Вісімнадцятий пішов — ой леле! І вже — цариця. І вже колишня. І це у неповні вісімна­дцять — з ким ще таке могло трапитися? Всього лише дев’ять деньочків!.. О боги, боги, за що така несправедливість?.. Хоча... на Бога не можна ремствувати. Як Бог ухвалить, так і буде. Все у Його волі.

Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...

— Ти жива, доцю? — з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). — Жива?

— Як бачиш, тату...

— Жива-а... — полегшено перевів подих пан воєвода. — І це вже добре. Моя найменшенька жива...

— Тільки й того...

— У наш час і в цій дикунській країні...

— Не говори так, тату...

— Але ж це... Це так. Як я кажу.

— Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь — я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...

— Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.

— Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася — поки що врятувалася, це всього лише випадок.

— Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше — переживемо. Я подбаю про наше майбуття...

— До нього ще треба дожити...

— Я подбаю про наше завтра.

Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, — залізо.

— Побачення закінчено!!!

— Що?.. Як?.. — розгублено озирнувся пан воєвода. — Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.

— Побачення закінчено, — повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). — Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?

— Переконався, панове.

— А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, — було показано кудись угору. — Пан воєвода має залишити палацові покої.

— А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?

— Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, — знову показали кудись угору. — Все у волі Божій.

— Коли вирішиться?

— Невзабарі...

— Та-ату...

— До-очко?..

На тім побачення їхнє й скінчилося — наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся — від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, — в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа — Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, — то як бути?

Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.

Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього — ба, ба витріщався! — як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...

Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:

«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».

Хоч бояри — та й сам Шуйський, — злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна душа багла, — жахливішого звіра за того, який все терзає на своєму шляху, немає. Витіснені нарешті з Кремля, бунтівники вихлюпнулися на вулиці Москви. Та й почали там грабувати, палити, убивати — в першу чергу поляків і литовців, які приїхали до Москви у почті цариці і поводилися в столиці чужого царства, ніде правди діти, не вельми коректно й тактовно, як то належить бути гостям... Були вони розселені по різних будинках — необачно, як покажуть наступні події, адже розрізнені, вони при потребі не могли спільно захищатися, влаштувавши кругову оборону. А тому опинилися маленькими острівцями серед розбурханої стихії. Народного гніву, як писатимуть пізніше...

А втім, це свідчило — за словами Жака Маржерета — про те, що вони вірили в істинність царя Дмитрія і не чекали нічого лихого від московитів (хоч самі своєю нерозумною політикою, часом хамовитою брутальністю і прискорили те лихо, у яке згодом потраплять). У своїх «Записках» Маржерет з цього приводу так пише:

«Я гадаю... що воєвода (Юрій Мнішек) привів би більше військо із своєю дочкою-імператрицею, як було, і знайшов би спосіб розташувати поляків близько один від одного, замість того щоб поселити їх на значній відстані від влади руських».

Поселені нарізно, часом і далеко один від одного, та ще й поводячись у Москві, як у завойованому місті, поляки швидко відчули, як гостинність московитів змінюється неприкритою ворожістю, а потім і кривавим бунтом.

Власне, повстанням проти поляків, що не лише змело з трону самого Дмитрія Івановича, а й позбавило його життя.

Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.

Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх — до одного — повбивали. Найжорстокішими способами.

За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю — їх усіх до одного винищили теж!

І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!

Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склін­ського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, — незбагненно, в чому полягала його провина?

Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий — теж мученицькою карою — навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви — католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.

Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного — як блискавка — правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, — там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені — коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.

Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня — себто майже тиждень.

Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно — пізніше — визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.

Марину така невизначеність її долі хвилювала, але разом з тим і ніби трохи заспокоювала. Той факт, що новим царем Московії став Василій Шуйський, трохи заспокоював. Це був той князь Шуйський, який ще зовсім недавно — 8 травня — не просто був на весіллі царя Дмитрія і цариці Марини та на її коронації, а й відіграв під час тих урочистостей головну роль, будучи офіційним представником служилого боярства і князівства. Він не лише тоді ласкаво ставився до Марини, вдаючись чи не до державного підлабузництва, а якими тільки словами — правда, то виявилися нещирі словеса, — громо­гласно величав Марину!

Зокрема виголосив і такий пасаж (спіч, як би сьогодні сказали), звертаючись до неї, до цариці Марини:

«...А наияснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна всеа Русии!..»

У всіх і досі на слуху це урочисто-державне звертання князя Шуйського до Марини Мнішек, виголошене мовби ж щиро. Принаймні, без принуки. То не може ж тепер князь Шуйський, ставши царем, змінити про Марину свою думку і обзивати її негарними словесами... Чи й замахнутися на неї та на її життя. Він же щиро святкував її весілля та коронацію, святкував як один з найродовитіших бояр, а не як дрібний служка. А боярину і князеві такого рангу негоже міняти свою думку і після восхваління її тут же принижувати й обзивати, адже цим він у першу чергу принизить себе і ще раз доведе, що він міняє свої думки частіше, як інші сорочки... А тому це вселяло надію, що новий руський цар хоч і прийшов до влади внаслідок кривавого перевороту, але з Мариною нічого не вчинить лихого — як і з її почтом, що дивом уцілів під час бунту. Та й чутки ходили, що Василій Шуйський вже як цар Русі висловив своє бажання розпочати переговори з Польським королівством про подальшу долю тих поляків, які опинилися у Москві, — це теж вселяло надію на краще.

Московському урядові невигідна була загибель сімейства Мнішеків у Росії — як і знущання над ними ошалілого натовпу. Ось чому Василій Шуйський вжив усіх заходів, аби зберегти це сімейство під час погрому 17 травня 1606 року.

За кілька днів до офіційного вінчання на царство Василія Івановича до Речі Посполитої було відправлено посольство, якому зокрема наказувалося: «...а Сандомирского воеводу с дочерью и со всеми его приятели, которые были приехали к расстриге на свадьбу, и тех панов, которые приехали с расстригою, лутчих людей приговорил государь разослати по городам, а желнырей и худых людей хлопцов велел государь перебрав отпустити в Литву. А приказал государь о воеводе Сандомирском с товарыщи боярину князю Ивану Васильевичу Голицыну».

Головними полоняниками Боярська дума вважала «сандомирского воеводу с дочерью». У дипломатичних документах царський титул Марини Мнішек велено було не згадувати. Як не говорилося й про колишнього царя чи імператора Дмитрія Івановича, а лише про «розстригу» Гришку Отреп’єва, «злом и проклятом волхве», «богоотступнике» і « смердящем псе». Заодно про весілля його з Мариною говорилося, що «и взем за ся проклятый у поляка у воеводы Сандомирского дщерь римские ереси и не крестив, поведя венчати ю царским венцем в соборной и апостольской церкви, и свящее миром некрещенную помазати повеле», — себто цим Москва відмовлялася визнавати Марину Мнішек та її вінчання на царство. А відтак, вона, мовляв, ніяка не російська цариця, а всього лише «дщерь сандомирского воеводы», що її повінчав на царство «смердящий пес». А ще підкреслювалося: це авантюра воєводи Юрія Мнішека, котрий «себе... и дочери своей безчестье и убытки великие починил», що «вся смута и кровопролитье от него сталось».

І разом з тим новий руський цар навіть потурбувався про... кухню цариці. Це вже було щось. І щось красномовне, знакове. А розпорядився Василій Іванович, аби Марині Мнішек під час її перебування під арештом у Кремлі «давали все необходимое в крепости, но так как готовившихся там блюд она не могла есть, отдали приказ, чтобы там же готовили еду для нее по-польски».

Польські страви (власне, європейські, до яких звикла Марина) звідтоді готовили на кухні її батька і щоденно в судках привозили Марині у її кремлівську «крепость» — і Марині, і її фрейлінам та слугам.

— Дівчатоньки, будемо сподіватися на краще, — казала за обідом Марина своїм фрейлінам. — Тим, кого задумали знищити, так годити з їжею не будуть. Вище голівоньки, фрейліни мої дорогі! Сподіваймося на краще... Хоча... Кращого після того, що лучилося 17 травня, для нас, мабуть, у Москві вже годі й сподіватися...

Марина все ще остерігалася, аби її не отруїли тихцем (трутизну можна було підсипати в судки, коли їх везли до Кремля, а потім все звалити на пана воєводу — мовляв, на його кухні його кухарі готували, при чім тут ми?). Чи щоб з нею не вчинили те, що вчинили з сім’єю Бориса Годунова після його смерті.

Правда, нова влада хоч і уникала величати — та ще офіційно — Марину Мнішек царицею, але ж ставилася до неї мовби підкреслено поштиво — певно, враховуючи, що попри все вона — вінчана цариця.

Але так довго тривати не могло. Та й чому це вона, повержена цариця, мала залишатися у Кремлі, де вже підбирав палати собі новий цар. Ось-ось щось мало статися.

І невдовзі воно й сталося. Швидше, аніж вона сподівалася. 23 травня боярин з роду Шуйських — високий та худий, з великим носом, що здавався вороном, зачитав Марині повеління нової влади, за яким вона мала негайно залишити Кремль і перебратися в дім свого батька, воєводи Юрія Мнішека, де вона почуватиметься в повній безпеці.

Недовге збирання (та й дорога недалека, батько мешкав чи не поруч з Кремлем), і Марина Мнішек з фрейлінами залишила державний форпост Русі. Як час покаже — назавжди.

Але за Кремлем, хоч він і був державним символом Русі, вона ніколи не сумуватиме і не жалкуватиме. Як їй легко дістався той Кремль, так само легко вона його й залишила — Бог з ним! Живуть же люди без Кремля, чому вона не може без нього жити?

Не шкодувала і за втраченими коштовностями, надарованими їй царем, духовенством та боярством (їм несть ліку), що їх у перший день перевороту в неї відібрали і передали до державної скарбниці, — Бог з ними, коштовностями! Живуть же люди без них, проживе й вона. Було б лише життя.

А ось за «арапчонком» пошкодувала. І навіть прохала було повернути їй те негреня, чумазого маленького хлопчика, що їй — у вигляді живої ляльки — подарував Дмитрій, як вона в’їздила до Москви, і якого в неї чомусь відібрали в перший день перевороту. Нащо він їм здався?

А те чорне, як вуглина, кучеряве хлоп’я чужого і далекого їй африканського народу так припало їй до душі. Воно було таке потішне з білими зубами й очима, непосидюче, комічно-потішне, що ним вона потішалася, як живою лялькою. І її фрейліни теж...

Повертати «арапчонка» відмовилися. І це при тім, що вона погоджувалася із втратою коштовностей, а прохала залишити при ній лише негреня. Нащо воно їй було? Не інакше як вісімнадцятилітня шляхтянка, яка хоч і стала царицею, але все ще була дівчам і любила іграшки.

Проте відмовили.

Марина подумала і махнула рукою: відмовили — то й відмовили! Бог з ним, з «арапчонком». Живуть же без нього люди, проживе й вона. Невелика втрата, аби більших втрат не було.

Їм виділили кілька карет, надійну охорону із стрільців (а втім, після того як стрільці зрадили Дмитрія, вона в їхню надійність щось не дуже вірила), і Марина зі своїми фрейлінами залишила Кремль без жалю і навіть жодного разу, як залишали той Кремль, не виглянула з карети, хоча й залишила у ньому частку — та яку! — свого життя. Живуть же люди без Кремля — то чому вона не може без нього прожити?

Було б життя.

Життя, правда, було, але все ще життя з тривогами, з непевністю у завтрашньому дні. Їй усього лише замінили місце проживання — всього лише. Просто змінився домашній арешт — у зв’язку з переїздом, а на новому місці вона все так же залишиться під арештом.

Як, між іншим, і її батько, і всі співвітчизники з її почту. Себто доля їхня досі так ще й не була вирішена, а тому можна чекати всього. Це ж бо дрімуча Русь, а коли вона стане цивілізованою європейською державою — одному Богові відомо. А він своїх намірів простим смертним не відкриває.

Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його — «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно — вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю — московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.

Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась — тут вона нарешті буде в безпеці.

Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.

— Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!

У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.

— Мариночко, радосте моя! — спохопився: — Величносте російського царства.

— Тату!.. — кинулась до нього Марина, вони обнялися й завмерли на якусь мить.

Жовніри і обслуга гармати — всі завмерли як по команді «струнко». Гості воєводи та його слуги розмахували руками й кричали:

— Віват!.. Віват!.. Віват її величності цариці Марині Юріївні, славній дочці Жечі Посполитої!!! Віват, віват славному воєводі Жечі Посполитої Юрію Мнішеку!!!

Юрій Мнішек, злегка обнявши дочку за плечі, повів її до будинку і теж витирав сльозу — треба гадати, радісну. Дочка йшла з ним дрібненькими кроками, маленька, тендітна — дівча дівчам. У руці тримала настільний бронзовий підсвічник — єдине, що вона для чогось прихопила в Кремлі, — на згадку про своє недовге, але щасливе заміжжя і царювання, що так нещасливо закінчилося...

— Хто б міг подумати, коли я із Самбора виїздила весільним поїздом, що так швидко закінчиться моє... моє щасливе царювання аж протягом... Протягом дев’яти днів, — раптом сказала Марина і заплакала, німо й безгучно.

— Bсe у волі Господа нашого, — як міг утішав її воєвода. — А нам Його промисли невідомі. Ти жива, і це головне, а все інше... Інше ми переживемо.

Нахилився до дочки, шепнув:

— Не відчаюйся, моя маленька донечко, яка стала росій­ською царицею. Ходять чутки, що насправді Дмитрій врятувався, встиг зникнути зі своїми людьми і зараз на Дону збирає військо для походу на Москву. Тому й не будемо квапитися з поверненням додому — а раптом Дмитрій ще повернеться?

Марина на рівному спіткнулася...

Не минуло й тижня, як Марина повернулася до батька, а 30 травня воєводу Юрія Мнішека разом з його приближеними раптом викликали до Кремля — на ясні очі нової влади. І викликали як головного посібника Розстриги, самозванця Гришки Отреп’єва, якого воєвода Юрій Мнішек привіз у Москву й посадив на царство — буцімто як істинного сина царя Івана Дмитрія Івановича... Пан воєвода був вражений і обурений. Кричав:

— Якщо я привіз вам, як ви кажете, самозванця, якогось там Гришку Отреп’єва, то чому ви цього самозванця, цього Гришку Отреп’єва, та одразу ж зустріли як царя-визволителя й коронували на царство? Я що — вас примусив його коронувати, визнавати за царя?!.

Але як тільки пан воєвода прибув до Кремля (а він мав прибути — діватися було нікуди, та й пригрозили в разі відмови доставити його силою), як йому відразу ж влаштували допит.

Спершу думні дяки встановили особу викликаного («Так, я, Юрій Мнішек, шляхтич Речі Посполитої, підданий його мосці короля, самбірський королівський староста і сандомирський воєвода», — змушений був підтвердити викликаний), а тоді за нього взялися думні бояри.

Засипали запитаннями і навіть пригрозили — наче голов­ного винуватця того, що творилося в Московському царстві-государстві, — судити — «істинним судом».

І в чому тільки його не звинувачували. Запахло, як то кажуть, смаленим. Згодом анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» писатиме про ті допити:

«Всю провину за смуту, за вбивство, що відбулося, за кровопролиття вони поклали на пана воєводу, нібито все це відбулося через те, що це він привіз до Москви Дмитрія (якого вони називали зрадником). А пан воєвода пояснював і доводив свою невинність. Пригадали й те, «що тебе, пан воєвода, Бог дивом врятував (за це йому дякуй), адже з тобою те ж саме мало відбутися, що з Розстригою лучилося...»

Зрештою, панові воєводі дали можливість день відпочити — «подумати гарненько» — тож відпустили додому, якщо можна назвати домом дім, у якому він тимчасово проживав у Москві. А через день знову нагально викликали до Кремля на ясні очі суворої комісії (Марина провела батька як на плаху, благала його «триматися» і розцілувала батька в обидві щоки), і все почалося спочатку.

Пан воєвода стійко захищався на допиті і доводив, що він діяв під впливом самої «москви». Сиріч руських, московитів, які визнали «ту людину своїм государем (логіка була залізною, це відчули судді і засовались), а отже, він ні в чому не хотів іти проти волі московських панів-радних, тобто проти Боярської думи».

Запевняв, що він щиро багнув «отримати дозвіл панів сенаторів московських відносно кондицій, на яких він домовився з покійним і завдяки яким міг би дочку свою віддати в подружжя покійному».

Але тут його зупинили (здається, посол Афанасій Власьєв рятував свого симпатика ще з часів Кракова):

— У нас государ робить що хоче, не радячись з панами думними, не так, як у вас, у Польщі!

Найзначнішим звинуваченням було те, буцімто пан воєвода приїхав у Москву «для війни».

— Про війну чи про якусь зраду й не думав, — виправдовувався пан воєвода, — адже і дочки своєї з собою не привозив би (це пролунало переконливо) і не дав би її в подружжя покійному, якби для цього з ним (тобто для війни) приїхав.

Зачепили й питання віросповідання. На звинувачення увести «латинську віру», пан воєвода відповідав у тому дусі, що він, мовляв, як батько слідкував, аби дочка його для спасіння душі від віри своєї не відступала. А тому хотів би, щоб вона «в призначених їй володіннях капеланів у костьолах своїх мала, за зразком багатьох інших».

Воєвода все відмітав з порогу і ні з чим не погоджувався, гнув і гнув своє, часом з оборони переходячи в наступ. Але зрештою стало йому втямки: якщо він бодай в чомусь не по­ступиться, не визнає себе винним хоч у якихось — хай навіть і другорядних деталях, — слідча боярська комісія від нього не відступиться, адже їй треба будь-що довести, що вона теж у чомусь права, а не просто так смикає підданого короля Речі Посполитої; потрібні були якісь дані, отримані від тестя самозваного царя, які виправдали б їхню змову та вбивство царя.

І воєвода змушений буде піти на деякі поступки і підтвердити достовірність угоди 25 травня 1604 року, текст якої було знайдено в покоях самозванця. Не віднікувався він і від того, що «писав йому розстрига з Москви листа за своєю рукою і дав йому місто Смоленськ (точніше, пообіцяв, бо міста так і не дав. — В. Ч.) з усім повітом, а також Северу всю (теж пообіцявши — не дав. — В. Ч.) і дозволив йому в них костьоли ставити і монастирі римські». (До костьолів та монастирів справа, звісно, так і не дійшла.)

Це вже було щось — у справі зізнання Юрія Мнішека слідчій боярській комісії, і це «щось» мовби виправдовувало дії змовників (вони рятували і віру свою, і землю свою від розкрадання її самозваним царем). Це зізнання бояри веліли перекласти російською мовою і зачитати його біля Кремля — на Лобному місці...

Далі події для Мнішеків розвивалися по-різному: то обнадійливо, коли здавалося, що ось-ось все закінчиться і їх з миром відпустять на батьківщину, то раптом загрозливо. То по якомусь часі знову обнадійливо, але повний рятунок усе не приходив. Мнішеків — і Марину в тім числі — тримали в Москві все літо 1606 року «под крепкой стражей».

Це лякало поляків, і вони мали підстави чекати від Кремля чогось ще гіршого. А обнадіювало те, що від нової влади Москви до Речі Посполитої було відряджено посла, авторитетного князя Григорія Волконського. А з ним — що й зовсім було утішно і давало хоч якусь надію на швидке визволення з московського полону, — відпустили деяких поляків, які служили воєводі Мнішеку. Це вже було ніби початком чогось доброго для поляків. До всього ж Мнішекам, Вишневецьким, Стадницьким та іншим вельможам, які вціліли під час травневої катастрофи, нарешті дозволили написати додому листи. І навіть дозволили у них повідомити родичів та знайомих на батьківщині, що з ними відбулося у Москві і як вони почуваються...

Марина відразу ж сіла писати листа матері у Самбір і списала кілька аркушиків, розповідаючи все, що з нею трапилося особисто і що відбулося у Москві 17 травня та в наступні після бунту дні... Розуміла, що до Самбора — як і до Польщі — вже долетіли вісті про повстання в Москві проти царя Дмитрія Івановича, тож хай краще мати не гадає, що і як, а прочитає з її листа, що насправді відбулося...

Написала, перечитала, мить подумала і...

І порвала листа. На дрібні шматочки.

Посиділа, опустивши голову й безвільно поклавши руки на стіл, а тоді раптом схопилася, взяла чистий аркуш і швидко вивела:

«Дорога матусю! За мене не хвилюйся, зі мною — попри все, що сталося у Москві, — все гаразд. Я жива й здорова. Твоя Марина...»

Подумала і раптом дописала (великими літерами — після слів «твоя Марина»): «цариця московська»...

Написала, бо вважала себе істинною — себто вінчаною, — царицею московською, і в цій вірі її так ніхто й не зможе похитнути — ні обставини, ні люди... Словам батька про те, що «цар Дмитрій нібито живий», вона тоді не дуже повірила. І швидко їх забула, сприйнявши як слабеньку втіху, святу неправду, що до неї, аби її збадьорити, вдався батько, як раптом...

Грім і блискавки серед ясного неба!

А втім, грім і блискавки і серед ясного неба так би не вразили Мнішеків з усіма їхніми співплемінниками у Москві, як вісті, що Дмитрій... живий! Цар Дмитрій, виявляється, уцілів під час бунту 17 травня. Буцімто його під час того злощасного заколоту не вбили (було вбито когось іншого, схожого на нього), він дивом — і це, виходить, вдруге? — врятувався і зумів вислизнути з найближчими йому людьми з Москви, — коли переконався, що вікторія схиляється на бік бунтівних бояр-зрадників.

Такі чутки — одна одної нібито достовірніша, — пронеслися в Москві вже 1 липня, і тоді ж вони дісталися будинку Мнішеків, що його, як і перше, охороняла гарматна пищаль із достатнім запасом пороху, картечі та ядер, яка так досі, слава Богу, ще жодного разу не вистрілила, хоч обслуга й знаходилася при ній невідлучно.

Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...

Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.

Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.

Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...

Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Москов­ського царства.

Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...

Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.

«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»

Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...

«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»

Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...

І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):

«Ой маю я чорні брови, Маю карі очі! Чом ти мене, козаченьку, Любити не хочеш?» «Як ти хочеш, дівчинонько, Щоб тебе любити, Зроби місток через ярок, Щоб добре ходити!»

І хоча пан воєвода, бувало, й не терпів — ще як вони жили у Самборі, — що донька його, шляхтянка й графиня, співає хлопські, як він був переконаний, пісні, сердився і забороняв дочці співати такі пісні, але того разу в Москві терпляче слухав і навіть сам поривався дочці підспівати, але обмежувався простим підмугикуванням, адже не знав слів тієї пісні, як і самої хлопської мови, що нею тамтешній люд говорив у Самборі...

А Марина, вірячи, що саме так воно є і так буде, виводила своїм дзвінким дівочим голоском:

«Прийди, прийди, мій миленький, Звечора до мене; Зготувала стара ненька Вечерю для тебе! Ми сядемо вечеряти В сінях на порозі, Та будемо дивитися Які в кого брови!»

І в той час, як з’явилися чутки про те, що цар Дмитрій насправді живий, «москва» раптом почала вимагати... крові поляків. Вимагала, вважаючи їх головними винуватцями Смути в Московському царстві, під час якої було багато вбито «їхніх людей».

«Москва» (в смислі москвичі) вимагала вчинити розправу над «литвою»: над Мариною знову нависла загроза.

Бояри, аби уникнути зайвого кровопролиття, спішно перевели Мнішеків — чи не таємно — у нове помешкання. Дo будинку посла Афанасія Власьєва, який на той час уже був відправлений у заслання. Той притулок Мнішеків одразу ж було взято під охорону, і до Марини нікого не пускали. Лише родака старосту Станіслава Мнішека. Аби він переконався, що Мнішеки живі й здорові, хоч загроза над ними нависає, тож аби нічого лихого не сталося з ними, їх і переведено до іншого будинку та взято під варту...

12 липня Боярська дума ледве стримала натовп «миру», який вимагав помсти за вбитих під час травневих подій московитів. Окремі горлодери, які багли крові, вигукували на адресу поляків:

— Хай вам так же дістанеться, як і братам нашим!

Це вже було й зовсім кепсько.

Тривога наростала.

А тут ще й пронеслися нові чутки, ще вражаючіші: буцімто цар Дмитрій, який справді врятувався — в цьому вже в Москві ніхто не сумнівався, — почав збирати рать для нового походу на Москву.

Повстання проти Кремля під проводом Дмитрія — чи того, хто себе за нього видавав, — почалося в Сіверській землі і стало, по суті, початком громадянської війни в Росії.

І тоді бояри прийняли рішення негайно порозсилати поляків і литовців, які залишалися в Москві, «по разным крепостям».

Тим більше, ситуація в державі, різко погіршившись, змінилася не на користь царя та його бояр. Починаючи з серпня 1606 року повстання проти царя Василія Шуйського спалахнуло з новою силою і почало ширитися серед сіверських, польських, рязанських та українських міст — там збиралася велика рать для походу на Москву.

Ясно стало, що в таких умовах тримати далі в Москві жону вбитого царя Марину просто небезпечно. Як і її батька та їхніх співвітчизників. При наближенні повстанської раті до Москви московити можуть знову повстати і перебити недобитих поляків.

І полякам веліли прощатися між собою, адже їх вирішено було порозсилати по різних містах і селах Московського царства.

Вишневецького, Яна Мнішека і Сигізмунда Тарло відправили на північний схід від столиці — у різні замосковські міста.

Інших поляків та «литву», «котра прийшла з Розстригою посла по городам: у Ярославль, на Кострому, в Галич, повеле посадити їх на дворех і приставити до них приставів і берегти велів (цар Шуйський) наміцно» — із свідчення «Нового літописця».

Відсилали поляків — прямо спішна масова евакуація відбувалася, — і в Ростов, у Твер, Вологду, на Білоозеро... З одного боку, це було зроблено для самої ж безпеки поляків, а з другого — їх порозсилали в різні краї ще й тому, щоб завадити їм спілкуватися між собою. Та й з тих далеких країв, із глушини ні поляки, ні «литва» не могли влаштувати втечу.

Що ж до цариці Марини Мнішек, то її з фрейлінами та слугами і неодмінно з батьком вирішено було вислати ще далі (як вважалося, у холодні краї) — в Ярославль.

Так вирішив цар Шуйський — буцімто для «спасіння» самої цариці та її батька. Так їм і було оголошено. А то, мовляв, їх по­вбивають московити. Хоча насправді цар остерігався (з появою раті нового самозванця під старим ім’ям), що виникне заколот у столиці і Мнішеки врятуються. Чи навпаки, їх таки повбивають повсталі московити, а він навіть послав до Речі Посполитої посла, сподівався миром — хоч і з якимись по­ступками, — вирішити це питання, що вже йому і набридло, і водночас почало його тривожити. А доти, поки все владнається, Марина Мнішек і має жити подалі від Москви.

А тим часом почала розгортатися громадянська війна на Русі, затіяна новим Дмитрієм, що його буде згодом названо Лжедмитрієм II (чи, може, то й справді Дмитрій Іванович, який дивом врятувався?). Невдовзі прийшла дуже тяжка для царя вістка: у битві, на яку Шуйський покладав стільки надій, новий самозванець наголову розбив урядові війська!

Шлях на Москву самозванцю був відкритий, і це пришвидшило висилку Мнішеків зі столиці царства.

Приготування були недовгими — Мнішеків підганяли в спину. За реєстром, що був складений у Кремлі, на заслання до Ярославля разом з Мариною Юріївною та її батьком відправляли 375 їхніх співвітчизників. Були виділені необхідні карети для панства і візки для пахолків-слуг і 300 стрільців для охорони.

16 серпня 1606 року довга вервечка карет та візків в оточенні 300 кінних стрільців поспішно залишила Москву і по­прямувала до Ярославля, граду, заснованого близько 1010 року київським великим князем Ярославом Мудрим і названого на його честь — з 1463 року Ярославль перебував у складі Московського великого князівства, а потім і царства.

Нова кремлівська влада таки постаралася — для поляків було виділено чи не сотню карет, не рахуючи візків для слуг та майна, і та велелюдна кавалькада в оточенні трьох сотень стрільців бравих, вийшовши з Москви, попрямувала не вниз, де колись була нижня Русь, Ростово-Суздальська, з Нижнім Новгородом при впадінні Оки у Волгу, а взяла круто вгору, на північ, прямуючи одним із торгових шляхів, що слався зі столиці царства на північ — через Ярославль і далі на Вологду і Дмитрів... Але вигнанцям, на щастя, далі Ярославля у верхній Волзі не треба було, тож вирушили з надією, що далі їх і не запроторять.

Марина з батьком, — але в різних каретах, — їхали в середині валки, що додатково захищалася ще й жовнірами, а попереду, з боків і позаду скачуть стрільці — кінне цареве військо.

Стрільці зодягнені в довгі, що доходять їм до кісточок, каптани із кольорового сукна. Кожний полк має каптани якогось одного кольору, — стрільці, що супроводжували валку, були всі, як один, у яскраво-червоному вбранні, тож, рухаючись шляхом, маками квітли. Коміри в каптанів стоячі і застібуються на кольорові петлиці, шапки типу мурмолок з хутряними околишами, через ліве плече в кожного шкіряний ремінь, до якого привішуються зарядці. Усі озброєні пищалями і сокирами. «Начальники людей», як називаються старші, мають більше барвистих петличок, пояси їхні багаті, коміри з хутряними опушками.

Стрільці гарцюють на конях — ситих і доглянутих, — гарцюють раді, що їх послано не проти нового самозванця, де можна й голову зложити, а супроводжувати поляків на верх­ню Волгу — просто розвага, прогулянка гарними літніми днями. Поки туди дістануться та назад неквапливо повернуться, дивись і заколот нового (чи старого — хто їх розбере!) Дмитрія вляжеться. Або він гору візьме, або його розіб’ють. Тож повернувшись з ярославльського походу, вони або царю присягнуть, Шуйському Василію Івановичу, якщо він гору візьме, або новому (чи старому — хто їх розбере) самозванцю — якщо він візьме гору — скільки там ділов-то!

Не впервой! На цьому стояла і стоятиме Руська земля.

Марина Юріївна заспокоїлась і вже цілком належала дорозі, що слалася й слалася попереду. — як і тоді, коли вона не так давно весільним поїздом їхала до Москви, сповнена райдужних мрій і надій.

Але цього разу веселощів мало — не знала, що її чекає попереду. Як і подумати не могла, що в якомусь там Ярославлі їй доведеться жити у вигнанні аж цілих два роки! Добре, що хоч з Москви до Ярославля послана вказівка: Марина Мнішек — «вінчана цариця», а тому з нею слід поводитися «помягче».

Всю дорогу Марина думала не так про себе, як про Дмитрія — невже то він затіяв новий похід на Москву? Невже він і справді врятувався під час бунту 17 травня?

В останні дні у Москві тільки й чуток було, що про врятованого царя, який уже веде рать на Москву, і Шуйському, який влаштував антизаконний, та ще й кривавий бунт і відібрав у нього владу, — не поздоровиться.

Спершу вона не повірила цим чуткам (хоча глибоко в душі й хотілося повірити в се чудо), але коли вісті ледь чи не всю Москву заполонили, як і те, що в Сіверській землі вже почалося повстання проти Шуйського і що очолює його цар Дмитрій, який насправді уцілів, повірила...

Повагавшись, таки повірила, що Дмитрій і справді під час бунту вцілів, а замість нього було вбито когось іншого. Та й не бачила вона мужа-царя убитим. А той розтерзаний натовпом труп, що був виставлений на Красній площі як ніби труп царя Дмитрія, був понівечений до невпізнанності. Більше того, той труп — буцімто як труп царя Дмитрія — так ніхто й не визнав за труп царя Дмитрія. Та й до всього ж на лиці трупа була маска скомороха — де вже там було впізнати царський то труп чи не царський.

Напевне ж, у того Дмитрія — справжній він чи несправжній, — сила була превелика, якщо він затіяв похід на Москву і якщо в Москві так злякалися, що спішно відправили її подалі від столиці у якусь глушину, в край дрімучих лісів, якими тоді славилася Русь.

Але дарма стараються бояри-зрадники на чолі зі своїм царем! Узявши Москву, Дмитрій візьме і Ярославль і поверне її до Кремля. І в них знову будуть веселі застілля і ночі, повні шаленої любові... (Про те, що, ставши царицею, їй треба було якось і царством керувати, вона тоді ще не думала — надто молодою була.)

...Скриплять колеса, скачуть вершники, вигуки, галас, метушня...

Все далі й далі їде караван від Москви (а заодно й від Польщі), їде кудись у незбагненну їй глибинну Русь, яка десь там на півночі, за дрімучими лісами, за болотами і далями неміряними...

Скачуть стрільці — попереду, обіч валки, позаду...

До встрічних кричать:

— Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!

Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами — з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються — у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.

— Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!

Скриплять колеса, скачуть вершники — галас, крики...

Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:

— Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.

У ті дні погода була явно не для каяття — холодно, сиро, хмарно.

День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини — попри ту мряку і заслання невідь-куди — буяло красне літо.

Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.

Він іде походом на Москву.

Він візьме Москву.

А повернувшись до Кремля, відрядить своє військо до Ярославля — звільняти її з полону.

І від того, навіть за мрячливої й занудливої погоди, на душі в неї буяло літепло. Вірила у свою будучину, неодмінно щасливу. Та й скільки їй там виповнилося — усього вісімнадцять.

Всього нічого.

Життя ще тільки-но починається, і попереду його буде багато-багато.

І буде воно неодмінно щасливим — бо як же інакше. І будуть вони з Дмитрієм правити Руссю ще довго-довго, і ніхто вже — ніякі бояри, ніякі Шуйські — не посміють стати їм на заваді...

І від повноти щастя, що її тоді охопило, від віри, що цар Дмитрій неодмінно візьме Москву і визволить її з неволі, Марина Юріївна, вінчана цариця Русі, похитуючись у кареті, все наспівувала й наспівувала про себе давню карпатську пісню, що її колись навчила бабуся Софія (най здорова вона буде!):

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка? Іванко, та й Іванко, Сорочка-вишиванка, Високий та стрункий, Високий та стрункий, Ще й на бороді ямка...

Таким їй — коли їхала у ярославське вигнання, здавався Дмитрій, Дмитрик її, який ось-ось, взявши Москву, звільнить її з неволі. І що це саме про нього, а не про якогось Івана, була пісня, що вона її співала, адже вони з Дмитриком і справді, як співається у пісні:

У полі два дубочки, Обидва зелененькі. Ми ж так і паровані, Ми ж так і паровані — Обоє чорнявенькі.

Вірила в те щиро (може, навіть аж наївно), вірила, що саме так і є — було і буде, як вона співає, — власне, душа її співає, — вірила, не підозрюючи, що все то були всього лише дівочі мрії...

Хоч вона вже дев’ять днів — аж цілих, цілих дев’ять днів! — і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною — ба навіть дівчам! — тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.

Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, ви­словлювали кондоленцію — співчуття — з приводу її такого короткочасного заміжжя, — вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:

— Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось повернеться, і ви ще будете його підданими.

Повагавшись, впевнено додавала:

— І — моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння — ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною — так мене вчила ще моя бабця Софія!..

Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі — дався він їй! — проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля — дався він їй!

Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося — якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.

Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі — у якомусь там Ярославлі, дався він їй! — аж цілих два роки...

Поселили їх...

Сиріч розселили...

А втім, поселити їх — чи розселити — було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.

Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина — місце йому знайдеться!)

Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».

Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:

«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»

Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город — десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі — про всяк випадок — від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.

У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому — двори з’єднувалися між собою хідником, — цариця зі своїм почтом, в третьому — напроти — пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярослав­ського воєводи, — щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові — виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» — себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.

Ярославці теж не довіряли чужим «панам» і ставилися до них з підозрою і чи не вороже. Принаймні спершу. Вірили офіційній пропаганді, що поляки — є призвідці Смути в Московії і від них можна всього чекати. Особливо від їхньої цариці, до якої збіглий цар Дмитрій неодмінно пришле своїх людей і ті влаштують ярославцям якусь каверзу, а тому треба бути насторожі і завжди напоготові. Намагалися навіть шкодити засланцям. Часом так, що стрільцям доводилося не стільки слідкувати, аби засланці не спробували «взяти ноги в руки», — хоча як їм, числом близько чотирьох сотень, та непоміченими втекти з міста? — як охороняти їх від недобре налаштованих до них місцевих мешканців. А коли невдовзі після приїзду в покоях цариці спалахнула пожежа, поляки згарячу та поквапу подумали було, що в Ярославлі починається проти них такий бунт, який спалахнув 17 травня у Москві. Слава Богу, швидко виявилося, що всьому причиною була неполагоджена піч — як тільки її вперше затопили, так вона й спалахнула, нагнавши на поляків — і особливо на Марину — чималого жаху...

І в той же час засланці хоч і були взяті під препильну варту, але мали право тримати своїх коней і навіть зброю, хоч частину її у них все ж відібрали.

Правда, пристави постійно намагалися відібрати у поляків і решту зброї, але ті заявили рішучий протест: шаблі, то їхні фамільні шаблі, вони є їхньою гордістю, і віддати її «холопам», пся крев, не збираються!..

Щe й заявили:

— Зброю не віддамо, хоч би й життя за це довелося по­класти!

Коли ж ні погрози, ні прохання здати зброю не допомогли, пристави влаштували набат (він нагадав полякам про московський набат 17 травня), і «мужичье», що збіглося на бемкання ярославських дзвонів, як на пожежу, почало вимагати, аби «литва» здала зброю — щоби вони могли спокійно спати.

Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно, мовляв, не застосувало ту зброю проти них. Але «пани» вкотре навідріз відмовилися здати свої фамільні шаблі, давали слово, що шаблі лише для самозахисту при них, а проти мешканців Ярославля, які їх прихистили, вони їх застосовувати не будуть.

Так тривало не один місяць — аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.

Не домігшись свого — царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, — пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.

«Литва» переселятися відмовилася.

Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі — навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...

— Наше утримання тут терпиме, — казав воєвода. — А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто — тих, хто вціліє, — просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков — по-їхньому.

В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив — прямо-таки викохав! — широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони — майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді — по тій бороді та вбранні — сприймали його ледь чи не за свого...

Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти — «хоч показатися», — але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...

Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з яро­славцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем — як доходили чутки — все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе — фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!

Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.

Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі — виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то — омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був — хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...

До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними — раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, — ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».

І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі — правда, за окрему плату, але невелику.

З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король Сигізмунд III пам’ятає про них і робить все, аби визволити їх з неволі, що це скоро й станеться. З Москви навіть приїздив до пана воєводи Мнішека представник Боярської думи окольний Михайло Кривой-Салтиков, щоб з паном воєводою обмізкувати справи «які із-за Розстриги трапилися». Передав слова царя Шуйського, що поляків ніхто довго тримати в засланні не збирається. Більше того, цар навіть велів відпустити в Річ Посполиту старшого брата пана воєводи — красноставського старосту Яна, разом зі своїм почтом та купцями, в кількості сімдесяти чоловік.

Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.

Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки — це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.

Поступово, але неухильно режим охорони ставав м’якішим, а по весні 1607 року (якраз була річниця в’їзду цариці Марини до Москви) їм навіть дозволили продавати коней, що у них ще лишилися, та зброю, аби мати кошти «для кращого житія». І ще писалося в царському посланні й геть дивовижне: якщо хто з поляків захоче перейти на службу до царя Шуйського, то — «милості просимо». Засланці ожили, почали наряджатися в краще своє вбрання і гуртами прогулювалися вулицями Ярославля. Навіть затівали розмови з його мешканцями, запевняючи їх, що вони теж «ихние». Сиріч «ихнего царя люди». Правда, аби не дратувати місцеву владу та царських приставів, уникали називати Марину царицею російською, а величали її тільки дочкою сандомирського воєводи... Коли це дійшло до Марини, вона лише гірко посміхнулася.

— Я розумію шляхтичів. Вони, забувши про свій гонор і колишню пиху, навіть ладні піти на службу до своїх поневолювачів — Бог їм судія!

Вона вже не вірила не тільки чужим, а й навіть своїм, підозрюючи їх у тому, що вони вже визріли і ладні її продати зуздром, аби такою ціною викупити собі волю... І це вони, вчорашні шляхтичі, еліта польського королівства, гонорові й хизуваті шляхтичі, окраса Речі Посполитої!

А втім, люди є люди, і ніщо людське їм не зайве. Шляхтичі теж хочуть жити. А тому зла на них не мала. Навіть образи. Кожен намагається вижити як може — Бог їм судія!

Навесні 1607 року Марина вже було втратила й рештки віри, що цар Дмитрій — якщо він справді живий — коли-небудь візьме Москву і звільнить її з неволі. Аж раптом у Яро­славлі «двое немцев, неизвестно откуда взявшихся, — запис у «Щоденнику Марини Мнішек», — проходя мимо нашего двора, поведали нам тайком, что Дмитрий точно жив».

Марина, коли їй про це розповіли, враз ожила, а решта засланців занепали духом. Вони вже налагодили добрі стосунки з новою владою Москви і, як росіяни кажуть, «якшаться» з царем Дмитрієм, якщо він навіть і справді живий, вже не входило у їхні плани.

— Бог їм судія, — тільки й зітхнула Марина.

Москва, певно, занепокоїлась активізацією повстанців — це відразу ж змінило ситуацію і в самому Ярославлі. Як тільки надходили вісті, що цар Дмитрій десь розбив той чи той загін царського війська, як пристави в один день ставали добрішими і ласкавішими і чи не упередженими до поляків — так, про всяк випадок. А раптом цар Дмитрій і справді захопить Москву? Тому діяли за принципом, що його через століття висловить одна з героїнь Степана Руданського: треба, добрі люди, всюди приятеля мати. Це коли вона одночасно тулитиме свічки і Богові, і чорту.

А якось стрільці підіслали до поляків свого чоловіка, і той повідав по великому секрету, що «цар Дмитрій і справді живий і з великою силою йде проти Шуйського».

Поляки повісили носи, а Марина відчула, як у неї за плечима наче крила ростуть. Батько зітхав:

— Коли б цар Дмитрій своєю з’явою під Москвою не натворив нам лиха. Я, звичайно, радий, що він живий і повертається до столиці, але... Треба б було йому прислати до нас свою людину і все узгодити: як нам діяти. Бо інакше Шуйський може дати команду нас винищити — як зайвих свідків. Не доведи, Господи!..

А тут ще поповзли чутки, що якийсь Болотников зі своїм військом з’явився, що він посланець самого Дмитрія, його головний воєвода, і що буцімто царські війська терплять од нього поразку. Ще казали: коли він об’єднається з військом царя Дмитрія, то вже точно режиму Шуйського не воскресати!

В серпні 1607 року в польській колонії несподівано помер монах-бернардинець отець Бенедикт Анзерина, духовний глава ярославської колонії підданих Речі Посполитої. (За царя Дмитрія він мав стати головним поширювачем католицької віри в Росії, хоча й не став. Не встиг.) До всього ж він був головною опорою сім’ї Мнішеків у вигнанні і духовним батьком цариці Марини.

Марина тяжко пережила втрату. (У «Щоденнику Марини Мнішек» з’явиться такий рядок: «Так, очевидно, має бути, коли сиротіють діти, які позбулися люблячого батька».)

Смерть отця Бенедикта для Марини стала справжнім потрясінням — з ким вона тепер буде спілкуватися, хто підтримуватиме її душу в неволі? (З батьком у неї, по суті, вже не було ніяких відносин — пан воєвода жив своїм життям, а дочка своїм, і вони все далі й далі віддалялися одне від одного, навіть не шкодуючи про те.)

За отцем Бенедиктом Марина плакала, як за рідним батьком. Веліла все зробити, аби його тіло згодом — як надійде воля — було доставлено в Польщу. (Інших поляків, які помирали в засланні, ховали «за городом» у так званих «Божих домах», на непрестижному кладовищі, де в основному ховали невідомих покійників, різних бродяг та самовбивць. Або тих, хто помер «нечистою» смертю, — без покаяння.)

Давно відомо, якими б не складалися обставини, непростими, складними й навіть тяжкими, а життя своє бере. На те воно й життя. Із звичного, второваного шляху, яким воно йде, його не збити. Та й люди залишаються людьми — за будь-яких обставин. Зі своїми радощами, часом і маленькими, але таким необхідними, аби триматися у цьому світі. А що жінкам, наприклад, заповідано самою природою чи Богом, те вони неухильно й здійснюють.

Молоді фрейліни Марини, яких вона звала дівоньками, панночками, занудьгувавши чи не в заперті добровільному, почали виходити на гулянки, де збиралася місцева молодь, і швидко з усіма перезнайомилися. А з багатьма й подружилися, і — ніде правди діти — звернули увагу на тамтешніх парубків, які виявилися ще й — гм-гм — нічогенькими. Це як на позір вродливих і знатних панянок, царициних фрейлін. Тому швидко молодість взяла своє.

Минуло трохи більше року звідтоді, як поляки опинилися в ярославському полоні, а зміни сталися в їхньому житті просто вражаючі. Зокрема у житті царициних фрейлін, дівоньок її, панночок молоденьких і на вигляд гарненьких. Вони багли любові, і вони її знайшли. У полоні. Недарма ж кажуть: що хто шукає, той те і знаходить.

Як засвідчує автор «Щоденника Марини Мнішек», в польській колонії Ярославля не зосталося жодної дівчини, яка б... не вийшла заміж.

За місцевих парубків.

І хоч Марина залишилася сама, без своїх фрейлін, але не печалилася з того. Обіймаючи своїх дівоньок, побажала їм щастя-долі — будучи полячками, вони несподівано поставали господинями нових російських сімей у Ярославлі.

Горді і знатні полячки, фрейліни цариці, одна за одною повиходили заміж за простих руських парубків і поставали їм хіба ж такими вірними дружинами! І майже в усіх них склалося добре життя, поступово асимілювавшись, вони постають росіянками. Як і їхні діти, а про батьківщину свою, як і про царицю Марину, яка завезла їх у незнайому Росію, швидко й забудуть і ніколи не жалкуватимуть, що назавжди осіли в російській глибинці. І всі віру свою батьківську, католицьку, поміняють на православну, що й стане їм рідною. Марина спершу не могла дати собі ради: як це можна так швидко і легко поміняти віру батьків своїх на віру чоловіків своїх, але виявилося, що можна.

— Бог вам судія, — додала Марина своє звичне, коли не знаходила слів. — Яке вибрали життя, таким і живіть, панночки мої. До вподоби вам руські хлопці, повиходили за них — щасти вам!..

Влітку 1607 року згасла було віра, що цар Дмитрій ось-ось повернеться до Москви, раптом знову — вкотре! — ожила. Почали надходити вісті, що Дмитрій успішно просувається до руської столиці. Як і військо його воєводи Івана Болотникова. Перемога повстанців здавалася реальною та близькою, і Марина у ті дні знову почала жити вірою в швидке чудо. Аж тут до Москви прибули посли Речі Посполитої Станіслав Вітовський і князь Ян Соколинський — домовлятися про строки повернення на батьківщину польських засланців.

Московський уряд був ніби не проти відпустити поляків, але прохав зачекати — доки царське військо впорається з бунтівниками Болотникова. У жовтні, коли царські воєводи захопили Тулу, з бунтом Болотникова і справді було покінчено, і полякам оголосили, що вони «небезпремінно зимовим шляхом поїдуть у свою Польщу».

Переговори послів Речі Посполитої з московським урядом тривали трудно і довго — увесь 1607-й рік і значну частину наступного. То те ставало на заваді, то те, то ті виникали перепони, то ті, то та сторона висувала якісь додаткові вимоги, то та... Здавалось, цьому не буде кінця.

І все ж 15 квітня досягли попередніх умов, а в травні 1608 року було досягнуто в цілому домовленості щодо пана воєводи Юрія Мнішека і його дочки Марини (її вперто обидві сторони намагалися не титулувати царицею — одна з умов Москви). Їх вирішено було перевезти з Ярославля до Москви. Правда, поки що до Москви. А там, сказали бояри, видно буде. Не виключено, що вже з Москви пан воєвода зі своєю дочкою нарешті зможе виїхати на свою кохану батьківщину.

Заслання Марини Мнішек, що тривало двадцять один місяць, добігало краю. Серед поляків почалася радісна метушня, всі квапно збиралися в дорогу... Збиралися всі, аж тут Юрія Мнішека було додатково повідомлено: він має право взяти з собою до Москви «лише кількох шляхтичів». Решта ж ще мала залишатися в Ярославлі. Поки що.

Ті, хто мав їхати з паном воєводою, раділи, ті, хто мав залишатися в Ярославлі, бодай і на недовгий час, засумували.

Із «Щоденника Марини Мнішек»:

«А в місті була печаль і ридання». Тим, хто залишався, доводилося утішати себе надією, що і їх обіцяли вивезти, але через три тижні. «Отож виїхали всі жінки (крім дівчат, що повиходили у Ярославлі заміж і вже поставали підданими московського царя) і юнаки, більше всього шляхтичі, челядь не дозволили брати більше шести на визначене число. Після цього зосталося ingenere (загалом) — 162 добрих молодці».

В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві — зі своєю дочкою, — де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.

Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.

В угоді були й такі пункти:

«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».

Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:

«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».

Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи криво­тлумачень.

І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови — в обмін на право залишити Московське царство — нарешті залишити...

Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.

А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі По­сполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».

За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.

Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек — не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю — мусили дати! — з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події — після того, як вони виїхали з Москви, — що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)

2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх су­проводжував — за умовами угоди — руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким — який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» — недовго й до біди.

Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.

Але не так сталося, як гадалося.

Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.

Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:

— Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі — ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?

І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):

— Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.

— Але ж там ваша батьківщина.

— Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут — у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.

Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:

— Я, до вашого відому, цариця російська. — Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. — Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!

Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.

— Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться — ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму цар­стві — чого б це мені не коштувало. — Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: — Хоча б і життя!

Повторила замислено:

— Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і — драла. Задерши спідницю. Я — цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав — зі змови, — із того — змови — й закінчить!

Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть:

«Сучасники і потомки не шанували Шуйського, несть числа звинуваченням, що «возводились» на нього за життя і по смерті». А між тим, пишуть далі історики, не можна не визнати, що в його житті було немало моментів, коли він виявляв істинну мудрість, мужність і навіть велич душі. Нещаслива доля його достойна не стільки хули, скільки жалю чи співчуття...

Ще пишуть...

Правління його було нещасливим, повне бунтів та змов, а також війн із зовнішнім ворогом, головно з поляками.

Найтяжчою подією на Русі під час його царювання була громадянська війна...

Він прийшов до влади в результаті змови, в результаті змови (але вже проти нього) він і піде.

З Інтернет-видання:

«В Москві становище Шуйського було неміцним. В народі його не любили, але не хотіли й поміняти на кого-небудь іншого. Ось чому не увінчалися успіхом всі спроби скинути його з престолу. (Чому ж, остання вдалася. — В. Ч.) Перша така спроба була зроблена ще 17 лютого 1609 року. Змовники в числі 300 чоловік, на чолі з Григорієм Сунбуловим, князем Романом Гагаріним і Тимофієм Грязним, звернулися до бояр з вимогою скинути Шуйського, але бояри не взялися за цю справу і розбіглись по домівках чекати кінця перевороту. Один лише боярин князь Василій Голіцин з’явився на площу. Змовники кинулись за патріархом в Успенський собор і почали вимагати, аби той ішов на Лобне місце. Гермоген не схотів іти, його притягли силоміць і поставили на Лобне місце. Змовники знову стали кричати народу, що Шуйський вибраний незаконно самими лише своїми підтакувачами, без згоди землі, що кров християнська ллється за людину недостойну і ні на що не здатну, дурну, нечестиву, пиятика і блудника. Але замість схвальних вигуків змовники почули з натовпу: «Сів він, государ, на царство не сам собою, вибрали його великі бояри і ви, дворяни і служиві люди, пиятики і ніякого безуму ми у ньому не знаємо; та якби він, цар, вам і невгодний був, то не можна його без великих бояр і всенародного зібрання із царства звести». Тоді змовники стали кричати: «Шуйський таємно убиває і у воду саджає братію нашу, дворян і дітей боярських, жінок і дітей, і таких, побитих, дві тисячі!» Патріарх запитав їх: «Як же це могло статися, що ми нічого не знаєм?!. У який день і хто саме загинув?» На це змовники нічого не змогли відповісти врозумливого і переконливого і заходилися читати грамоту: «Князя ж бо Василія Шуйського однією Москвою вибрали на царство, інші ж міста того не відають, і князь Василій Шуйський нам на царстві не люб і для нас кров ллється і земля не змириться: щоб вам вибрати на його місце іншого царя?» Патріарх відповідав: «Досі Москві ні Новгород, ні Казань, ні Астрахань, ні Псков і ніякі інші міста не указували, а указувала Москва всім містам; і що кров ллється, то це робиться з волі Божої, а не по хотінню нашого царя». Сказавши це, Гермоген пішов додому. Змовники, які не знайшли ні в кого підтримки, не змогли його утримати. Вони з криками і лайками кинулись до палацу, але Шуйський не злякався, він вийшов до них і з твердістю запитав: «Нащо ви, клятвозлочинці, увірвалися до мене з такою нахабністю? Якщо хочете вбити мене, то я готовий, але звести мене з престолу без бояр і всієї землі ви не можете». Змовники, бачачи всюди невдачу, втекли в Тушино до злодія».

Василій Шуйський досягнув того, чого хотів усе життя, — став царем. Як швидко виявиться — на свою біду.

Царем йому вдалося побути трохи більше за скинутого ним Дмитрія Івановича, але не набагато: всього лише чотири роки (1606—1610).

Його царювання почалося з нещасть, нещастям і завершилося і незбагненно: для чого він усе життя поривався стати царем, він — відомий боярин і князь? (Мало йому було цих титулів?) Щоб зазнати найбільшого лиха у своєму житті і так безславно його завершити?

Воістину, якби знав, де впасти... А втім, люди завжди мудрі не «до», а чомусь здебільшого «після»...

Не встиг Василій Іванович упоратися з першим Лжедмитрієм та насолодитися захопленою владою, що нарешті таки дісталася йому, як він посів царський трон, — вимріяна і довгоочікувана, — як негадано — сніг на голову літнього дня! — вигульк­нув — мало йому було першого — другий Лжедмитрій. (І чому на цих самозванців «пощастило» саме йому?)

І все довелося починати спочатку.

Хоча ні, спочатку було необачне для нього «Уложение» від 9 березня 1607 року. Щоб згуртувати сили панівного класу та припинити боротьбу з-за селян між феодалами, Шуйський і видав те злополучне — і для народу, і для нього особисто — «Уложение» від 5 березня 1607 року. Воно ви­знавало кріпосних селян закріпаченими за тими власниками, за якими були записані в «писцовых книгах» початку 1590-х років. Указ встановлював строк у 15 років для розшукування збіглих селян. І тоді вся селянська Русь (а вона тоді була в основному селянською) повстала проти того «Уложения» та його автора, проклявши його клятіше, ніж раніше проклинали укази Грозного чи Годуна.

По всій Русі прокотилися хвилі заворушень, і уряду Шуйського з величезними труднощами вдалося придушити селян.

Новий цар не встиг і дух перевести, як тут і з’явився Лжедмитрій II.

З ним довелося боротися, напруживши чи не останні сили. А втім, спершу верх почав брати він, новий самозванець (мало йому було першого!): у 1608 році він розбив під Болоховим воєвод Шуйського і надовго та міцно отаборився в Тушино. На щастя. Бо коли б він не засів у Тушино, а відразу ж після своєї перемоги вирушив на Москву, то міг би її тоді й узяти.

А втім, якщо вже бути точним і послідовним, то першим на голову Шуйського звалився той, кого нині в енциклопедіях називають керівником великого антифеодального повстання селян 1606—1607 років у Росії — так, так, Іван Ісайович (р. н. невідомий — п. 1608).

За соціальним статусом холоп князя Телятівського, Чернігівщина. (Завдяки своєму холопу якийсь там князь Телятівський потрапив навіть в історію.) Невгамовний холоп зумів утекти від свого власника до донців і зробився там козаком. Скільки він покозакував — невідомо, але в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив у полон. Людолови продали його іншим людоловам, у Туреччину, де він кілька літ прогибів рабом-веслярем на галерах. Якщо взяти до уваги, що гребцями на галери відбирали лише молодих, міцних та витривалих, то вочевидь таким і був Іван Болотников.

Звільнили його з рабства, де його чекала стовідсоткова (рабів-пенсіонерів на заслуженому відпочинку, як відомо, не буває) загибель, німецькі кораблі, які перехопили турків на морі.

По звільненню опинився у Венеції, де жив і працював у якогось німця — там і вивчив німецьку мову (згодом у його повстанському війську служитимуть і німці).

Додому повернувся через Німеччину і Польщу.

У Польщі він почув, що буцімто цар Дмитрій не був убитий під час бунту в Москві 17 травня, а втік і нині перебуває у Самборі, в жони воєводи Юрія Мнішека, який на той час уже був у Москві зі своєю дочкою. Там з ним і зазнайомився недавній турецький галерний раб. І присягнув на вірність «царю Дмитрію», який нібито врятувався під час бунту, організованого Шуйським. «Новий Дмитрій», благословляючи його, як кажуть, на подвиги, буцімто йому сказав:

— Я не можу зараз тобі багато дати. Ось тобі 30 дукатів, шабля і бурка. Задовільнися поки що малим. Їдь з моїм листом у Путивль до князя Шаховського. Він видасть тобі з моєї казни досить грошей і поставить тебе воєводою та начальником над тисячами воїнів. І ти підеш з ними далі. Якщо Господь буде милостивий до тебе, ти спробуєш щастя проти моїх підданих-клятвопорушників. Скажеш, що ти мене бачив і говорив зі мною віч-на-віч у Самборі і цього листа отримав з моїх рук. Як і моє благословення. Дій! Я гадаю, ти здатний на щось значне. Ти пройшов холопство і рабство, маєш тепер побути і паном!

У Путивлі князь Шаховський вручив йому загін із 12 тисяч чоловік.

І — почалося. Селянське повстання, що його з успіхом на перших порах і очолив колишній холоп і раб, а потім представник нового старого царя Дмитрія. Спершу Василій Шуйський вислав проти нього загін під орудою князя Трубецького. Чим би воно закінчилося — невідомо, але князь Трубецькой, здрейфивши, відступив. І — все. Це стало сигналом для повстання холопів та іногородців. Міста дружно почали проголошувати царем Дмитрія і слали до Болотникова допоміжні загони, холопи і селяни повставали проти своїх панів і спішили до народного вождя, який всюди діяв від імені «царя Дмитрія Івановича», якого влада проголосила самозванцем і другим Лжедмитрієм, а народ сприйняв його за істинного, дивом врятованого царя.

До Болотникова приєдналася мордва, багнучи звільнитися від московського гніту, ополченці, різна вольниця, що прийшла з Литви.

Міста — одне за одним, одне за одним — почали переходити на бік Болотникова: Кроми, Мценськ, Одоєв, Алексін, Калуга... Вони лежали в зоні наступу «посланця царя Дмитрія» і, як писатимуть у «Карамзінському хронометрі», «в тих українах, в польських и в северских городах люди по наваждению бояр и воєвод и всяких людей побивали (як то було цареві Шуйському слухати ті вісті, що чи не щодень долітали до Москви!) разными смертьми бросали с башен, а иных за ноги вешали и к городовым стенам распинали и многими разноличными смертьми казнили и прожиточных людей грабили, а кого побивали и тех называли изменниками, а они будто стоят за царя Дмитрия».

I це згодом буде в енциклопедіях названо великою селян­ською війною. Хоча... Війна є війна, як би вона не називалася.

То як було слухати такі донесення царю Василію про те, що чинилося у його царстві-государстві, де мовби ані влади не було, ані царя, бо ніхто тоді не міг людей захистити від... людей. А втім, гніватися він міг хіба що на себе, адже своїм бунтом 17 травня у Москві відкрив зелену вулицю громадянській війні з усіма її звірствами у Росії... А громадянська війна тому й громадянська, що одні громадяни б’ють інших, таких же громадян своєї країни.

Рідко хто після того — та ще на шляху слідування ватаг Івана Болотникова — зважився б стверджувати, що «цар Дмитрій» та не врятувався — горе б йому було! По країні знову поповзли чутки про чудесне врятування царя Дмитрія Івановича. Їх поширювали, зокрема, ті його прихильники, які не належали до вищої знаті і не були у змові з Шуйським. Ці чутки доходили не лише до Шуйського, позбавляючи його сну та уваги до жони-княгині, про яку він тоді вже й забувати почав (і це при тому, що дехто намагався його звинуватити в розпусті!) — не до неї тоді було бідному цареві. Як і не до цариці Марини Мнішек, живої жони убитого царя, яка раптом почала заявляти про свої права на трон у Росії. Ті чутки доходили й до неї, і вона все більше й більше їм вірила. Як і головному козирю розповсюджувачів тих чуток: мовляв, труп, який публічно виставили біля кремлівської стіни, не був «царем Дмитрієм» і тому йому наділи на лице маску скомороха, щоб ніхто не помітив збриту чорну бороду, якої ніколи не було у царя.

Ці докази доходили і до Шуйського (він уже й сам почав сумніватися — а раптом і справді замість царя Дмитрія було вбито когось іншого?), і до Марини доходили, і вона вже твердо вірила, що її вінценосний чоловік і справді дивом врятувався, а тепер іде на Москву, пославши поперед себе військо якогось Болотникова.

Шуйського вже відверто зневажали (про любов до нього і мови не було): він був уже старий за тодішніми мірками, невдатний з себе, підсліпуватий, не вмів і не міг керувати державою і навести у ній лад, а тому не міг викликати у підданих до себе добрі почуття та повагу. (Та й хто і де і коли любив слабкого царя!) Викликало незадоволення і те, що Шуйський добровільно обмежив свою владу на користь бояр, чого жоден руський цар не робив. І хоча ще під час його вінчання новгородський митрополит Ісидор і проголошував (із Чину вінчання Бориса Годунова): «Богом возлюбленный, Богом избранный, Богом почтенный и Богом нареченный», піддані бачили — не сліпі ж вони були! — що Бог тут ні при чім і посилання на Нього є посиланнями всує.

Що не робив Василій для зміцнення своєї доволі розхитаної і слабкої влади, але все було марно. Мешканці Севських міст убивали царських гінців, а послані ним грамоти, не читаючи їх, привселюдно спалювали. Самого ж Василія оголосили безчесним зрадником, який замахнувся на істинного царя. Поволжя аж до Астрахані відмовилося визнавати його царем. Ширилися чутки про те, що цар Дмитрій врятований і вже веде боротьбу з узурпатором Шуйським, який незаконно позбавив його трону, сам усівшись на нього, тож під його прапорами збирається велике військо і перед у ньому веде Іван Болотников, який уже йде — хай тремтить тиран! — до Москви, і всі міста на його шляху без вагань визнають його владу. Лише Коломна спробувала було протистояти Болотникову і за це й поплатилася повним розоренням.

Василь Шуйський не знав де подітися у Кремлі. Особливо запанікував, коли біля села Троїцького — 50 верст од Москви! — царська рать на чолі з Мстиславським кинулась тікати і ледве врятувалася од повстанців.

22 жовтня 1606 року Болотников зупинився в селі Коломенському — 7 (сім!) верст од Москви!

Знаходилось воно на шляху з Москви у Коломну і, за легендою, було засноване мешканцями цього міста, які втікали од Батия. Вперше згадується в грамоті (заповіті) Івана Калити під 1339 роком. Від самого свого початку це була вотчина московських великих князів, потім царів. (Нині Державний художній, історико-архітектурний і природно-ландшафтний музей-заповідник, що розташований на південь од центра Москви і входить до Московського державного об’єднаного музею-заповідника Коломенське-Лефортово-Любліно-Ізмайлово.) В Коломенському казанському храмі знаходиться одна з найшанованіших в сучасній Росії ікон Богородиці — «Дер­жавна».

Василій III збудував там у 1529—1532 роках знамениту шатрову церкву Вознесіння (на честь народження сина, майбутнього Івана Грозного). Водночас храм Вознесіння слугував також і сторожовою баштою на випадок татарських набігів: як тільки зчинялася колотнеча, з башти подавався тривожний сигнал. Удень димом, вночі — вогнем. Сигнал відразу ж передавався далі, й зрештою його вже бачили з дзвіниці Івана Великого у Москві.

І ось сторожа з дзвіниці Івана Великого у Москві (по суті, вже з Кремля) угледіла високі стовпи густого сизого диму, що змінилися вночі яскравим вогнем — у Москві, а в першу чергу у Кремлі зчинилася тривога: в Коломенському дим! В Коломенському темної ночі палає вогонь! А сіє означало одне: в Коломенському, біля воріт Москви, ворог. І паніка в душі царя Василія досягла найбільшої напруги: в Коломенському за сім верст од Москви Болотников! Усього лише за сім верст од столиці царства. Здавалось, лише диво може врятувати царя Василія.

І диво, що тоді врятувало царя Василія, — правда, лише на кілька лічених років, — таки сталося. А все ось із-за чого тоді — на порозі Москви, вже під її воротами, — програв Іван Болотников.

Перше: замість того, аби йти форсованим маршем на Москву (та й скільки там того ходу — сім верст!), Болотников раптом зупинився в Коломенському, давши таким чином змогу Шуйському передихнути, отямитись і перегрупувати свої сили. А зупинившись в Коломенському, Болотников, на безмежне щастя Шуйського, для чогось затіяв будівництво... острогу. Дався він йому! Але народний ватаг збудував його — а це ж час, дорогоцінний час, протягом якого цар Василій збирав сили! — зміцнив його деревом і валом — заради якої такої потреби? І засівши в тому острозі, замість того аби йти на столицю, до якої залишалися сім верст, почав слати до Москви та в інші міста грамоти, підбурюючи бідних проти багатих, менших проти знатних, та закликав цілувати хрест законному государю Дмитрію Івановичу, якого ніхто і в живі очі не бачив, а все це — слова, слова, що перетворювалися на словеса. Тоді як треба було діяти — сім верст до Москви! Жоден ватаг повстанців-бунтівників ще не підходив так близько до столиці держави. І Болотников цим не скористався, за що й поплатиться згодом і своїм життям, і життями своїх послідовників. І що з того, що ополчення його під Москвою зростало (себто були сили, щоб іти на Москву) — вже у передмісті столиці діяли загони переважно з холопів, що виділилися з його війська і своїми набігами — набігами, а не наступом! — тримали Москву в страсі та на осадному положенні.

Друге: московити вже були готові підкоритися Болотникову (тоді спливали чи не останні дні Шуйського), прохаючи лише показати їм царевича Дмитрія, і вже навіть почали з цього приводу вести переговори, але Дмитрій так і не з’явився.

Болотников вільготно сидів у своєму добре укріпленому (хоч на нього ніхто й не нападав) острозі в селі Коломенсько­му. За сім верст од столиці, що їх йому — з-за його необачності — так і не вдасться пройти.

Нерішучість селянського вождя, його нерозумне сидіння в селі Коломенському — дивно, а для чого він взагалі затіяв війну з Москвою? — дало змогу Шуйському як слід підготуватися до рішучого наступу на бунтарів. (Марина подумки гнівалась на Болотникова: чому, чому він не йде на Москву, золоті деньочки втрачаючи, адже з його рук вже вислизала перемога.)

Почали отямлюватися не лише окремі люди, а й цілі міста (мовляв, Болотников тому застряв перед воротами Москви, що в нього немає достатньої сили, хоч вона в нього якраз і була), аби взяти столицю царства, тож міста почали сумніватися: а чи справді Дмитрій живий, якщо його ніде не видно? А сумніваючись, переходили на бік Шуйського, котрий від того й геть ожив. І як на ту біду, в самому таборі Болотникова відбувся розкол — чим завжди страждала многостраждальна Русь, і воно поділилося на два табори. В одному опинилися дворяни та боярські діти, а в другому — холопи, козаки та інший люд. У других вождем залишився Болотников, перші вибрали собі вождями Істома Пашкова та братів Ляпунових. Кінчилось тим, що перший табір перейшов на бік Шуйського, а Болотников усе ще — незбагненно чому? — сидів у своєму добре укріпленому острозі, ведучи чи не барське життя. А тим часом Шуйський встиг зміцнити оборону Москви, його військо значно поповнилося за рахунок перебіжчиків та переходу на його бік деяких міст. А Болотников все ще безтурботно й безпечно сидів у своєму острозі — чого? Допоки? І Шуйський, бачачи такий промах народного вождя, у якого, як виявилося, були неабиякі воєнні здібності, вирішив перейти в наступ.

І почав успішно гнати повстанців, які зазнали при цьому великих втрат.

Зрештою, цар запропонував народному вождю здатися, обіцяючи йому за це високий чин.

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу — покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог — далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, — але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято — хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія — скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, — з’явився ще один самозванець — Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятів­ського, який раптом розбив царських воєвод — під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.

Але й цар не дрімав. Зібравши велике військо, він узяв в кільце Тулу.

Облога тривала три місяці. Царські війська раз по раз штурмували місто, у якому вже спалахнув голод. У захисників не було набоїв, але вони трималися — ось де Болотников нарешті виявив героїзм і стійкість — жаль, що запізно. Та й тримався він в основному в Тульському кремлі.

Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду — притоку Оки, на якій розташоване місто.

Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.

За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою — бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.

Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні — будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»

Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю — велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.

Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем — картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі — Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув — і врочисто — голос, голос який — труба! — поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.

Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити — одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!

18 жовтня цар урочисто — як переможець селянського бунту — під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні — тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.

Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту — Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.

Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник — на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.

Болотникова, як головного заводія, довго допитували — «с пристрастием», — а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.

Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І — ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!

— Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, — як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не так давно стільки набрався ляку, коли він стояв за сім верст од Москви. А сам подумав: коли б він тоді не засів — з якої трясці? — у своєму острозі в Коломенському, взяв би, ірод, Москву. Не знав би тоді цар, куди й тікати!

Марина Мнішек, коли до неї дійшли вісті про придушення повстання Болотникова, відчула себе чи не мертвою.

Ще живою, але вже мертвою. І не жаль їй було якогось там збіглого хлопа і турецького раба, а відчай був, що то ж посланець Дмитрія. Якщо він загинув, все програвши, то, виходить, Дмитрій тепер не піде походом на Москву?

Впоравшись з бунтом селян, цар Василій тільки-тільки почав отямлюватися й відходити душею (ну, тепер нарешті спокійно поцарюю!), як зненацька з’явився... Теж Лжедмитрій, але під номером два.

Це ж треба!

І де вони беруться, самозванці, яка земля їх родить? Невже й справді не бояться плахи? Невже й справді їм влада дорожча за все на світі — і навіть за власне життя?! То ж що це таке — влада? Та ще верховна.

І що таке людина — буцімто хомо сапієнс, людина розумна.

Але в тім-то й лихо, що розумна...

Лжедмитрій IІ, розбивши під Болоховом царське вій­сько, облаштувався в Тушино — 12 верст від Москви, кут, що утворює Москва-ріка з її притокою Сходнею.

Облаштувався ґрунтовно — як у себе вдома. Одне слово, засів, тож в історії про його перебування в Тушино збережеться термін — сидіння, а сам він отримає «звання» Тушинського вора.

У XIV столітті на московських землях — московськими вони тоді називалися від ймення ріки Москви, а не від царства однойменного, — що тоді належали слов’янським племенам в’ятичів, двома століттями раніше відібрані у фінських племен мере, зокрема в басейні Москви-ріки та Волго-Окського межиріччя починають селитися вихідці з України, найбільше з Київської та Чернігівської земель. Вони успішно колонізовували ті землі, заселяли їх своїм людом. Так, київський вельможа Родіон Рябець прибув туди з сином Іваном та двором численністю в 1700 чоловік (це майже половина населення Києва, яке вижило від нашестя Батия) і влаштувався на службу до Івана Калити. Московський цар виділив йому землю в нинішньому Волоколамському районі Московської області.

Син Родіона Рябця Іван носив прізвисько Квашня — за пухке тіло. Від нього згодом піде дворянський рід Квашніних. Один з синів його вдався в батечка, гладкого та огрядного («зело телом велик»), тож отримав прізвисько Туша — від нього й ведуть свій рід Тушини, які служили воєводами в багатьох московських містах, а сільце, яке він заснував, стало зватися на честь свого осадника — Тушино.

Там і засів Лжедмитрій II, від місця свого «сидіння» прозваний, як уже згадувалося, Тушинським вором.

Спершу він вигулькнув у Стародубі — тепер Брянської області РФ, а на час першої літописної згадки 1096 року — належав Київській Русі, з XIV ст. — у складі Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої, ще згодом у складі Російської держави. Як потім казатимуть, підозрілий молодик, який назвався родаком Нагих і заходився поширювати чутки, що цар Дмитрій живий. А коли стародубці напосіли на нього, — зізнавайся, мовляв, хто ти за їден? — він раптом самого себе й оголосив Дмитрієм — оце тобі й на! Стародубці, не думаючи, не гадаючи і не сподіваючись, мовби царя отримали. Хто він був насправді, ніхто не міг з певністю сказати. А тепер і поготів. Ясно одне було — Дмитрій він чи не Дмитрій, але на Дмитрія він і геть був несхожим — ні зовнішністю, ні характером. Це була людина загалом темна, груба, неосвічена, недалека, але жорстока й хитра. Польський ротмістр Маскевич, який добре знав претендента на царську корону, схарактеризував його так: «Мужик грубий, звичаїв гидких, в розмові лихослівний».

Походження його воістину «темне». Не то шкільний вчитель з білоруського містечка Шклова (але ж його всі сучасники дружно називають неосвіченим, а тут — вчитель!), чи то руський вихідець, чи то попович за саном, чи то вихрещений єврей (а може, й нехрещений), що й зовсім малоймовірно. Та ще хтось може єхидно зауважити: мовляв, усюди шукають руку євреїв!

Буцімто самозванець, вийшовши з литовських володінь у московські землі (за підтримки поляків, які багли сіяти смуту в Московії, аби ослабити її — традиція вже на той час), спершу видавав себе за московського боярина Нагого, а коли стародубці взяли його на дибу — зізнався, що він «є справжній Дмитрій Іванович, який уцілів під час бунту в Москві 17 травня». Ба він, напустивши на себе прегрізного вигляду, змахнув палицею, що в нього мала символізувати посох, і закричав: «Ах, ви сякі-такі діти, я — государ!» Ось тоді стародубці кинулись до його ніг, запричитали: «Винуваті, государ, не впізнали тебе, помилуй нас».

— Тож-бо, — задоволено сказав незнайомець з грізним-грізнющим виглядом. — Глядіть мені!

— Раді тобі служити і живота свого за тебе покласти! — вигукували надто довірливі стародубці.

Його відразу ж оточили шаною, до нього без зайвих слів приєднався козацький ватаг Іван Заруцький та Миховицький з польсько-руським загоном та ще кілька тисяч северців, любителів погуляти, повоювати і добра пограбувати. Чи як тоді казали, вести «воровскую жизнь».

З цим військом він узяв Карачев, Брянськ, Козельськ. В Орлі до нього надійшло підкріплення з Польщі, Литви та від Запоріжжя, і невдовзі новий Дмитрій отримав перемогу над військами Шуйського (тут його виручив український князь Роман Ружинський, який привів до Лжедмитрія 13 тисяч козаків-запорожців, реєстрових та городових, він і обійняв загальне керівництво усім польсько-українським військом Лжедмитрія II.)

«Чого ж то вони (українські козаки. — В. Ч.) такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія-першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки? Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, «син царя Івана Грозного», насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорозького козака, в той час як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! (Як, між іншим, і нині. — В. Ч.) Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала «царевичеві» до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж «істинного царевича». Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.

Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої — подобається нам це чи ні — була на той час Україна (Б. Сушинський. «Козацькі вожді України»).

Ружинський не раз рятуватиме Лжедмитрія в тих чи тих битвах, що зчинялися, як він «сидітиме» в Тушино. Так, зокрема, він розбив рать воєводи Андрія Ртищева (козаки не просто тоді перемогли російське військо, а «витяли, мов траву»).

В Тушино почали збігатися російські дворяни, які не визнавали Шуйського за царя, згодом вони подадуться під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда III, і звернуться до нього з проханням дати згоду на царювання в Московії його сина Владислава.

У царя Василія було малувато сил для боротьби із самозванцем, тож він змушений був звернутися за допомогою до шведів. За це їм довелося віддати Корелу (Кексгольм) з повітом. Корелу шведи взяли, але реальної допомоги Московському царству так і не надали — Шуйський у ті часи тримався при владі лише завдяки своєму племіннику Скопін-Шуйському. Талановитий полководець, вельми популярний в народі, він разом з ополченням на початку 1610 року звільнив північ і велику частину Замосковського краю від військ Тушинського вора та його спільників поляків. Головною силою Лжедмитрія були козаки Ружинського, які відстоювали свою вольницю («У нашого царя, — писатиме один з поляків, — усе робиться як по Євангелію, всі рівні у нього на службі»). Проте коли в Тушині з’явилися родовиті люди, то почалися спірки про старшинство, вигулькнула заздрість, суперництво один з одним — вже було не до походу на Москву, до якої залишалося всього лише якихось 12 верст — усього нічого. Майже півтора року тривало тушинське «сидіння» Лжедмитрія II. І це — за 12 верст од Москви! Чому Тушинський вор не зробив спробу захопити столицю «свого» царства, як ще раніше Болотников, — невідомо. Тим більше, до нього в табір збіглося багато польських, українських, білоруських та руських авантюристів і чимало противників Шуйського (у тім числі й ростовський митрополит Філарет Микитович Романов). Сидячи в Тушині — хоч і мав достатню силу, аби взяти Москву, — Лжедмитрій II закликав народ переходити на його бік. Тим, хто переходив, віддавав землі «ізменников» бояр і дозволяв навіть силоміць женитися на боярських дочках! Швидко його табір перетворився на добре укріплене місто, у якому було аж тісно: 7 тисяч польських воїнів, 10 тисяч козаків і кілька десятків тисяч різного озброєного наброду.

Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби — це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова — сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.

І Росія розділилася на два табори: одні визнавали Шуйського, інші — Дмитрія, перші спішили до Москви, другі до Тушина. Вплив Лжедмитрія зростав, йому стали підкорятися міста: Ярославль, Кострома, Вологда, Муром, Кашин та багато інших. Але так довго тривати не могло. Поляки і руські «вори», які нишпорили по містах, швидко налаштували проти себе руський люд. Спершу він вірив грамотам «Дмитрія», які звільняли руських від будь-яких податків, але швидко побачили, що доведеться давати. І давати стільки, скільки з них захочуть брати — із Тушина раз по раз мчали збирачі податі, повсюди безчинствували польські та руські зграї грабіжників...

Руські вже сумнівалися, що в Тушині сидить справжній Дмитрій. Швидко чи ні, а деякі міста почали його зрікатися за той — як би сьогодні сказали, «беспредел», що чинили його люди.

Тоді нарешті була зроблена спроба тушинців захопити Москву — запізніла аж-аж! Москву не вдалося взяти. А тим часом з півночі йшов Скопін-Шуйський із шведами, у Пскові й Твері тушинці були розбиті і розбіглися хто куди, а радше на великі дороги — грабувати. Москва була звільнена від облоги. Першими під владу Шуйського повернулися міста Галич, Кострома, Вологда, Білоозеро, Устюжино, Городець, Бежецький Верх, Кашин. До них приєдналися Володимир і Ярославль. Ці міста, виганяючи тушинців, утворювали між собою союзи, збирали за свій рахунок війська.

Шуйський миттєво вловив цю переміну в громадській свідомості і в своїх грамотах почав звертатися прямо до земель, із вмовлянням зберегти єдність і зібратися всім разом. «А если вскоре не соберутся, — писав, — а станут все врозь жить и сами за себя не станут, то увидят над собою от воров конечное разорение, домам запустение, женам и детям поругание; и самим себе будут, и нашей христианской вере, и своему отечеству предатели». (Умілі були писарі в Кремлі, тямили, як складати в даний момент «воззвания» до народу!)

Лжедмитрія почали залишати поляки, які перебігали під Смоленськ до короля Сигізмунда III. Бачачи, що досидівся в Тушині до краху, Лжедмитрій злякався і, перевдягнувшись простим селянином, втік до Калуги, де знову зажив — правда, тимчасово — в розкоші. Б’ючи байдики. Із тих міст, що йому не так давно присягнули, у нього залишилися лише Коломна і Кашира.

Але перестало щастить і Москві.

Весною в Москві скінчився хліб. Новий через облогу підвезти було неможливо. Харчі подорожчали, в столиці почалося хвилювання. Діти боярські та чорні люди приходили до царя з криком: до чого досиділися? Хліб дорожчає, а промислів ніяких немає.

Щоб збити ціни на хліб, Шуйський переконав пустити в продаж хліб із багатих монастирських запасів, що знаходилися у Москві. Це трохи заспокоїло народ. У цей час Скопін-Шуйський з новгородським ополченням і великим шведським загоном генерала Делагарді виступив на допомогу Москві. Одночасно вгору по Волзі виступив з Астрахані боярин Федір Шереметєв, і доля самозванця повисла на волосині. Але тут польське військо під командуванням короля Сигізмунда II обіклало Смоленськ. До внутрішньої смути додалася війна зовнішня. Але Шуйського врятувало те, що Лжедмитрій, покинувши Тушино, перебрався до Калуги. Частина його прихильників подалася за ним, інша частина перейшла до московського царя. Зрештою, Москва звільнилася від облоги Тушинського вора, в березні Скопін і Делагарді врочисто в’їхали до столиці. Цар Василій не мав дітей, але мав двох братів. Старший після нього, Дмитрій, вважав себе спадкоємцем престолу. Але народною любов’ю з усього роду Шуйських користувався тільки племінник Скопін-Шуйський. Руські люди тільки його вважали спадкоємцем і тільки у ньому вбачали свій порятунок. Дмитрій Шуйський, який себе вважав спадкоємцем, затаїв проти племінника ненависть. 23 квітня на хрестинах у князя Івана Воротинського князь Скопін раптом занеміг — пішла кров з носа. До того був здоровий і раптом... Прохворівши два тижні, молодий князь помер. Для Василія-царя це був черговий удар. По Москві, а потім і по Русі поповзли чутки, що молодого князя отруїли, що це буцімто вчинила жона Дмитрія Шуйського, щоб прибрати чоловікового суперника у боротьбі за трон. Цар Василій — а він усі надії покладав на небожа Скопіна — теж зліг. Називав себе нещасливим царем, Богом не благословенним.

А далі посипалися, як із гори снігова грудка покотилася, на ходу обростаючи й обростаючи, все нові і нові невдачі та нещастя на московського царя Василія Івановича Шуй­ського. І тим невдачам та нещастям, здавалося, не буде ліку. Смута, що було притихла, знову ожила і почала набирати силу. Далі — гірше. Боярин Прокопій Ляпунов підняв проти Василія всю Рязанську землю, князь Дмитрій Шуйський був наголову розбитий польським гетьманом Жолкевським біля Клушина. Самозванець, засівши в Калузі, почав збирати — вельми успішно — нову армію і знову намагався вирушити на Москву. Змовник Прокопій Ляпунов перетягував на свій бік бояр і дворян, як колись те робив сам Шуйський, виступаючи проти царя Дмитрія. Швидко чи ні, а бояри та дворяни на чолі з Ляпуновим домовилися за допомогою москвичів скинути з трону царя Василія. 17 липня поводир змовників Ляпунов з великим натовпом увірвався до кремлівського палацу і заявив Шуйському: «Чи довго за тебе буде литися кров християнська? Земля запустіла, нічого доброго не робиться у твоє правління. Зжалься над нами, над погибеллю нашою, поклади посох царський, а вже ми якось самі собі дамо раду!»

Шуйський вигукнув: «Ти сміливий мені це говорити, коли бояри мені нічого такого не говорять!» І вихопив ніж, готовий захищатися до останнього. Хирлявий на вигляд, він в одну мить ніби в плечах поширшав і зростом побільшав, а ніж у його руці загрозливо спалахував відблиском свічок.

— Н-ну, — кричав цар, — хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.

Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.

Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали — довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя — чого з ним панькатися — одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.

Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».

Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору — як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».

— Це воля всього московського народу? — приречено запитав цар — по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.

— Так, государю, це воля всього московського народу, — повторив йому свояк його. — Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.

— Гм... — цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. — Карету мені й жоні моїй!

І відразу ж виїхав з Кремля — народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, — разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати москов­ським стрільцям гроші — заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його — законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.

Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.

Негайно! Сієї ж миті — з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.

Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи, невже це мені за гріхи мої, що я скинув з трону Дмитрія і вбив його?» — майнула розпачлива думка). Якусь мить повагавшись, Шуйський навідріз відмовився постригатися в монахи.

— Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!

Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.

— Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! — насмішкувато вигукнув заводій змовників.

Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.

Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...

— Розтулити йому рота? — запитав один із людей Ляпунова. — Це ми могем.

— Біс з ним, хай німує, — махнув рукою Ляпунов. — Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.

І тоді Шуйський раптом закричав:

— Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...

— Із жалобою? — з’єхидничав Ляпунов. — На кого й до кого?

— До народу! — бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. — Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!

— Ха! — Ляпунов взявся руками в боки. — Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?

Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.

— Будя! — сказав Ляпунов. — Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!

— Ізмєннік!! — хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною — горлом у царя почала сочитися кров. — Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.

— Клявся, — шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. — Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив — ставши ізмєнніком і вором!

Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення — хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.

Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.

— Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, — підсумував свої дії Ляпунов. — А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!

Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.

— Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...

Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський — невідомо.

Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили по­збавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати — до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покров­ського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав — кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, — «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...

Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.

Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.

З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.

Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:

— Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.

Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:

— Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.

— Мені його шкода, цього вчорашнього государя, — замислено мовив король. — Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося — хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм. Тільки трохи краще — бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж — хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.

У жовтні 1611 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, взявши після довгої облоги Смоленськ, — як казали, «навічно» повернув його Польщі, — урочисто в’їхав до Варшави. Кавалькада його була довга, здавалося, що безконечна, але відразу за позолоченою каретою його мосці коненята тягли простий селянський візок, у якому сидів колишній руський цар Василій Шуйський та два його брати...

Hа площі відбулася препишна зустріч короля його підданими.

На тій зустрічі, на очах у всього люду до короля підвели руського царя і веліли висловити свою покірливість його величності.

І раптом сталося те, чого ніхто навіть з поляків не сподівався: вчорашній цар Московської Русі Василій Іванович Шуйський — правда, пристойно зодягнений з такого приводу, раптом...

Раптом за давнім руським звичаєм уклонився в пояс, доторкнувшись рукою до землі, а коли його підвели до короля, поцілував йому руку. Кажуть, що то було видовисько велике — ще б пак! Жоден король Речі Посполитої не повертався з походу із такою «здобиччю». Тож було те видовисько великим, предивним, яке викликало до поверженого царя жалість.

Але не у всіх. Воєвода Юрій Мнішек вимагав суду над Шуйським — за вбивство Дмитрія. Вимагав настирливо, але сейм віднісся до поверженого царя із співчуттям і ухвалив суду над Шуйським не влаштовувати — буде з нього і так ганьби. Та й старість треба поважати.

Ухвалу сейму підтвердив король, але велів усіх трьох братів Шуйських ув’язнити в Густинському замку під Варшавою — так закінчилося похмуре і нещасливе царювання Василя Івановича. Посадили його в замок під препильну варту, утримання йому виділили, як свідчитимуть сучасники, «паскудне» — це видно із списку речей та одягу, що залишилися після нього. Помре він тихо та непомітно, засне й не прокинеться, через рік по тому, у 1612 році, і десь там, неподалік замку його й зариють — як наче якогось безіменного жебрака, безрідного бродягу.

Коли вісті про кончину Шуйського дійшли до Москви, кілька князів висловилися з цього приводу. Князь Кагирєв-Ростовський сказав, що цар Василій був розумний, хоч тепер його розум уже нікого не дивує і не може вважатися... розумним, а його хитрість, здатність заплутати інтригу тоді сприймали за тямковитість. Коли ж йому довелося цей розум показати в державних справах, то всі побачили з боку Василія ряд помилок, розгубленість перед бідою, нездатність керувати державою... Інший князь — Хворостинін — назвав його нечестивцем, який, залишивши Бога, звертався до бісів і, мовляв, був схильний до волховання. До єресі. І загалом був безчесним, який ні до кого не мав жалю, а любив лише донощиків та різних нашіптувачів. Народ його ніколи не любив, не шанував, тож на його смерть не звернув аніякої уваги. Наче Московська Русь і не мала такого царя, як Василій Іванович Шуйський...

По смерті Василя Івановича в чужій землі майже три роки Русь залишатиметься без царя і фактично без центральної влади. Її роздиратимуть міжусобиці і польсько-шведська інтервенція. Зі свого офіційного зображення (мініатюра з «Тітулярніка») Шуйський хитро скосив око з-під насунутої на лоба шапки Мономаха, наче ось-ось підморгне і скаже: «А що — спробували, як без мене, га? Було б мене не чіпати, то й не була б Русь аж цілих три роки без царя-батюшки!»

А може, то тільки так здається, може, на тій мініатюрі зо­бражений нещасливий дідок з довгою густою бородою, якого всі не любили і царювання якого всім — у тім числі й самому Василію Івановичу — завдало стільки лиха і потрясінь.

Його прах знаходитиметься в чужих палестинах ще два­дцять три роки, аж доки року 1635-го не буде перевезено до Москви — який-не-який, а все ж таки цар!

Вигнаний за життя з Кремля, Василій Шуйський повернеться до нього по своїй смерті, але повернеться вже навічно.

На північному боці Боровицького горба у Кремлі — Архангельський собор: зведений за Івана III італійським майстром Алевізом Новим як великокняжа усипальниця Московської держави.

Різні там лежать князі, герої, мученики, святі. Біля іконо­стаса похований Василій Темний — онук Дмитрія Донського. На великий престол він зійшов ще дитиною (маючи близько десяти років), і в Московському князівстві відразу ж почалися міжусобиці, що тривали двадцять років. Князь навіть осліпив свого двоюрідного брата Василія Косого — під час тих перетурбацій за престол. Думав, що й це зійде йому з рук — великий-бо князь! Аж ні. Його самого осліпили (тому він і став Темним, себто незрячим) — що творив, те й заслужив. Тепер обидва князі лежать рядком — кат і його жертва, обидва осліплені. Невже й справді має рацію народна мудрість, яка застерігає: не рий яму ближньому!

Із 54 поховань собору 52 знаходяться під землею. Князі великі й удільні поховані в тесаних білокам’яних гробах, скритих під підлогою, а над похованнями зведені цегляні надгробки. У XVIII ст. на них були встановлені білокам’яні плити з написами і орнаментом. (У 1903 році, аби зберегти надгробки від руйнування, їх сховали у мідні чохли.)

Перша гробниця біля західних воріт, ближче до північної стіни — царя Василія Шуйського, померлого в Польщі у 1612 році, де він перебував в ув’язненні, прах якого був перевезений до Москви і похований в Архангельському соборі у 1635 році.

На підлозі собору розташовані дві раки із святими мощами. В одній з них покояться останки святого благовірного князя Михайла Чернігівського, мученика, убитого в Золотій Орді у 1245 році, у другій — святого страстотерпця (так називали у християн мучеників, які постраждали за релігійні переконання). Ім’я йому — Дмитрій.

Просто Дмитрій.

Так, так, молодший син царя Івана Грозного, буцімто — офіційна версія — убитий у 1591 році в Угличі. (Хоча при чім тут страстотерпія, маленький царевич Дмитрій — якщо його таки справді убито було в Угличі, — до релігії і, тим більше, боротьби за свої переконання не мав аніякого відношення.)

Перевезений з Углича і похований в Архангельському соборі Кремля царем Василієм Шуйським, котрий ще за Бориса Годунова їздив до Углича з урядовою комісією, аби встановити причини загибелі молодшого сина Івана Грозного. Той самий Василій Шуйський, який потім скинув з трону і велів убити царя Дмитрія Івановича, який буцімто і був істинним сином царя Івана.

А тоді, в часи Шуйського, з Углича привезли до Москви останки хлопчика — нібито Дмитрія, нібито справді убитого в Угличі у 1591 році.

Коли у 1812 році Архангельський собор був пограбований наполеонівськими солдатами, були зруйновані княжі надгробки, була викрадена й рака святих чернігівських чудотворців. Тоді ж зникли й мощі святого хлопчика-царевича Дмитрія. Потім вони буцімто знайшлися, і їх по великому чину повернули до собору у 1813 році. Звідтоді вони й там.

Але сама рака, у якій зберігалися мощі царевича, так і не була знайдена, тож на кошти одного московського купця була виготовлена нова, срібна, на яку поклали срібний барельєф з викарбуваними на ньому княжими регаліями. Пізніше перед ракою поставили срібний підсвічник з круглою чашею, що її підтримують чотири визолочені двоголові орли. На чаші виливними буквами зроблено напис: «1832 года усердием граждан города Углича».

На кришці раки — лик царевича у віці, коли він загинув. (Якщо він тоді й справді загинув — ось у чім питання!) Із срібла викарбуване княже вбрання і те намисто, яке схопив убивця, занісши руку над дитиною.

Над чолом царевича два вінці: один — земний, другий — небесний, мученика.

За склом позолоченого кіота зберігаються його особисті речі: дерев’яні складні із зображенням «Деісус» та срібний позолочений ковчежець з різними зображеннями царевича Дмитрія на кришці. В самому ковчежчику зберігається волосся царевича, горіхові шкаралупинки, дві ладанки із шовкової тканини та інші речі.

Але чи справді там знаходяться мощі убитого царського дитяти у 1591 році, а чи когось іншого, котрого тоді зарізали під виглядом царевича, — хто тепер скаже? Сам Шуйський, тоді голова слідчої комісії, тричі змінював свої свідчення: спершу, що так, царевича убили, потім — коли царевич Дмитрій підійшов до Москви, — що ні, то вбили іншого хлопчика, а царевич Дмитрій тоді насправді уцілів, і втрете, організувавши проти царя Дмитрія змову, заявив, що ні, царевича Дмитрія тоді в Угличі у 1591 році таки справді вбили, а той, хто прибув до Москви, є самозванець.

Можливо. Але коли Василій Шуйський був щирим і правдивим — за яким із трьох своїх свідчень? Чи тоді, коли він заявляв, що царське дитя було вбито чи тоді, коли заявляв, що воно вціліло, виросло і перетворилося на царя, якому Шуйський присягав на вірність?..

Цього так досі ніхто з істориків з певністю і не може сказати. І вже, мабуть, і не скаже достовірно: мощі царевича Дмитрія, убитого в Угличі у 1591 році, справді лежать у раці Архангельського собору, чи якогось іншого хлопчика, а мощі справжнього Дмитрія у 1606 році змовники Шуйського спалили, а попіл та недогорілі кістки, зарядивши до жерла пищалі, вистрелили на захід, у бік Польщі, звідки він приходив до Москви, де був урочисто вінчаний на царство московське (Шуйський тоді на хресті присягнув, що він — істинний син царя Івана).

Та ще — як гласить уже сучасна яса в ранзі передання-легенди, ні-ні та й між зубцями кремлівських стін у темряві іноді мелькає розпливчаста фігура.

Так, так, Лжедмитрія І.

Буцімто — найновіші кремлівські легенди! — востаннє привид самозванця проявився (привидівся) напередодні державного перевороту в Росії — серпневої ночі 1991 року.

«Чи не від того, — запитувала одна з московських газет, — так істерично тремтіли руки в тодішніх гекачепістів? Можливо, і їм було якесь видіння?»

Недарма ж вважається: Московський Кремль — не тільки улюблене місце князів, царів, імператорів та генсеків з вождями, не тільки це є головною столичною знаменитістю і резиденцією все тих же князів, царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни...

Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»

Слово «смута» мовби аж симпатичне. Принаймні звичне нам. Принаймні у першому значенні — смуток, сум, журба... — кого вони не відвідували, на кого не находили?! А «журба» ще й поетичне слово. Згадаймо хоча б знамениту українську пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая...»:

...Журюся й я над річкою... Біжить вона, шумить. А в мене бідне серденько І мліє, і болить. Ой річенько, голубонько! Як хвилечки твої, Пробігли дні щасливії І радощі мої! До тебе, люба річенько, Ще вернеться весна, А молодість не вернеться, Не вернеться вона!

Чи не правда, мила й зворушлива журба? Себто смуток, смута...

Правда, «смута» — це ще й невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею і т. ін.

Це вже далебі гірше, принаймні тут (усе, що викликане горем, невдачею) поезії немає.

Але ще гірше друге його значення: смута — заколот, заворушення, безпорядки, незгоди, розбрат, чвари — яка вже тут поезія!

Правда, воно подається (друге значення) з позначкою: «застаріле».

Гай-гай! Звідколи це чвари-розбрати — особливо в нашій Україні, особливо серед політиків та їм подібним — стали застарілими?

Невмируща смута (у другому значенні), як і невмирущі в роду людському чвари-розбрати... Безпорядки-заворушення та різні незгоди між хомо сапієнсами, людьми ніби ж розумними і — єдиними представниками розумного життя на планеті Земля. То вони в році 1606-му й аж до 1615-го в Московії найяскравіше (чи найчорніше, не знаю, як краще висловитися) проявилися, стали класикою цього явища. Але ж, закінчившись у Московському царстві, вони насправді ніколи... не закінчувалися. І не закінчуються. Така вже людська порода! Хоча б і в тому ж Московському царстві, хоч статус його звідтоді й кардинально змінився.

У 1922 році російський письменник Олексій Толстой, пориваючи з еміграцією, куди він було подався після подій 1917 року в Петрограді (ото вже тоді була смута! Всім смутам смута!!!), писав у своєму «Відкритому листі», що він пориває з еміграцією і повертається в СРСР, у нову Росію, визнає Радянську владу, бо тільки вона, мовляв, виступає як єдина сила, здатна «припинити “руську смуту” і вивести отєчєство на новий рівень розвитку»...

Гай-гай, хоч з часів смути у Московському царстві й минуло вже тоді триста з чимось літ, а смута в Росії все ще лютувала — тільки у новій якості, в червоній упаковці... Смута колишнього Московського царства триває й нині (та й не тільки на Московії), то затухаючи, то спалахуючи з новою силою... А тоді, на початку 1600-х років, вона, люта й кривава, анархічна й зла, лише сягала своїх вершин...

Смута — вона у всі часи — смута.

Жорстока, кривава, руйнівна, що все змітає на своєму шляху. І творцями її і натхненниками виступають здебільшого і ті, й ті... І верхи, і низи. Монархи зі своєю аристократією та дворянством, і їхні піддані, яких тоді прозивали одним словом — чернь.

Але часто перші «допомагали» другим.

Власне, підштовхували їх до смути.

...Йому, барону Едуарду фон Фальц-Фейну, російському дворянину, підданому Князівства Ліхтенштейн, майже сто років.

Він нині чи не один з останніх очевидців подій 1917 року, що за комуністичного режиму йменуватимуться Великою Жовтневою соціалістичною революцією, а насправді були все тією ж — один з її різновидів — Смутою.

Барон згадує в інтерв’ю:

— Дивно, але за тиждень до бунту в Петрограді ніхто з дворян і не пронюхав, що таке відбудеться. Розмов на цю тему не було взагалі. Мій дідусь по матері, генерал, входив до почту імператора... Вже в еміграції я запитав його: як же так? Ти мав великі зв’язки при дворі імператора. Невже ти не відчував — треба щось зробити, інакше така політика погубить Росію? Дід зітхнув: «Я не знав, що люди так бідно живуть. Я вертівся в іншому світі — бали, випуски офіцерів, звані обіди в палаці... І того, що назріває вибух, ніхто не відчував». Я вам чесно скажу: на дворянах теж лежить вина за революцію. Хоча й революція... Як завжди низи за таких бунтів та повстань стають жорстокими руйнівниками. Спалили наш маєток. Як кажуть, ні вам, ні нам. Досі дивуюсь: для чого його було палити, адже там можна було влаштувати... Ну хоча б дитячий садок. А так... Усе пішло прахом, за димом...

Відповідаючи на запитання, чи є в Росії можливість знову стати монархією, відповів, як вирок виніс:

— Виключено. Так, я особисто обожнюю імператорську сім’ю. Але проблема в тому, що в царському режимі не було справедливості, і якщо не вийшло в Росії мати царя — то, по-моєму, вдруге не треба випробовувати долю — цар у Росії більше не потрібний!..

І це теж наслідки Смути.

Руську Смуту початку XVII ст. іменують не інакше, як дітищем руської аристократії.

«Що таке Смута в генеральному смислі? — запитує Інтернет-видання і відповідає: — Перш за все загострення постійної боротьби за демаркацію політичних повноважень між руською аристократією і руськими государями. Можна сказати, Смута — дітище старомосковської знаті, нею випестувана і поставлена на ноги, те її дітище, що їй самій і нанесло страшенну шкоду».

Суспільний устрій Росії базувався на компромісі між величезною владою московських государів і присутністю багатого і людного, добре освіченого класу служилої аристократії, «сильних людей». Вони мали великий досвід у воєнній справі, у керуванні країною, що накопичувався впродовж багатьох століть. Цей клас хоч і потребував сильної верховної влади, але в той же час остерігався посилення влади монархів, адже це урізало б їхні давні права та пільги, великі землеволодіння, участь у вирішенні політичних справ. Вона прагнула, аби при державному устрої Росії була сильна аристократична рада, яка б ділила владу з монархом і по можливості була сильнішою за нього.

На боці монархів у Русі-Росії завжди було чисельне, вельми витривале й войовниче дворянство, а також сила приказних людей, які складали нижчі поверхи апарату керування. Питання поділу влади між аристократією і монархами завжди породжувало суперечки: царі домагалися посилення власної влади, другі намагалися її урізати. Монархи намагалися загнуздати аристократію, виступаючи за необмежене єдиновладдя. Вони — монархи й аристократія — були зацікавлені один в одному і в той же час прагнули послабити протилежну сторону. Потрібний був баланс між ведучими громадськими групами. Коли рівновага була непорушною, Росія ставала непереможною, але коли рівновага зникала, на країну звалювалися чисельні біди.

Коли у 1598 році трон посів Борис Годунов, попередня династія Рюриковичів припинилася зі смертю царя Федора Іоанновича. Він не залишив спадкоємців. А той спосіб, завдяки якому Годунов зійшов на трон, був незвичним для Русі, тому вважали, що він не мав прав на престол. А нової правлячої династії йому не вдалося започаткувати — надто рано і несподівано він помер. Правління його загалом було невдалим.

А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.

З Інтернет-видання:

«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосков­ського боярства.

Значна частина населення країни була введена в спокусу жахливими деталями історії 1591 року, коли в Угличі загинув справжній царевич Дмитрій, а після спалахнув жахливий бунт. Більшість говорять, що хлопчик став жертвою придворної боротьби. Здогадно, вбивство відбулося з наказу і не без відома Бориса Годунова. Але останньої правди у цій заплутаній справі немає й досі: джерела не дозволяють точно сказати, чи зарізався царевич випадково, чи був він убитий надісланими душогубами, чи врятувався він... Руська Православна Церква канонізувала невинноубієнного страдальця, царевича Дмитрія (і це при тому, що й вона не мала точних доказів його смерті-загибелі. А раптом він тоді врятувався? — В. Ч.), завбачаючи в його кончині страшний гріх убивства. Поява у 1604 році «чудом врятованого» царевича, який пішов забирати «батьківський престол», збентежила багатьох. Якщо Борис Годунов був не «природним» государем, а вибраним, то він не мав і права на престол... А тому в очах підданих програвав у порівнянні з сином першого руського царя...

Незадоволення багатьох знатних родів, що їх пригнічували за Бориса Годунова, а також селян, та ще активна допомога з боку поляків і литовців дозволили самозванцю відновити свої сили навіть після кількох тяжких поразок. Він вів справжню велику війну проти законного царя. Але швидше всього, програв би, якби в розпал тієї боротьби не помер Борис Годунов. Тоді Москва відчинила ворота Лжедмитрію І, російські воєводи перейшли на його бік, минулі недоброзичливці присягнули йому на вірність... Так завершився перший акт великої Смути».

Після загибелі Лжедмтрія І організаторові змови треба було збирати Земський собор, але це в умовах тодішнього часу було не простою справою. Прибічники Лжедмитрія I і стійкі противники й вороги змовників керували гарнізонами в багатьох містах Росії. Що з того, що Дмитрія не стало, але ж його армія залишилася. І Шуйський скористався способом, запровадженим у старомосковську політичну практику ще Борисом Годуновим: царя вибирали, чи, точніше, «викрикували» москвичі. Цією простою процедурою й обмежився новий цар. Тому й довелося йому протягом усього свого правління збройною силою відстоювати свій престол. Його противники тоді успішно виступали проти нього. Прихильники Лжедмитрія I не визнали факт загибелі свого вождя і відмовилися підкорятися новому государю.

І що з того, що бунт вдалося придушити, але від того Смута не затихла.

З’явився новий самозванець, і все пішло на круги своя.

Тип політичного авантюриста — особливий тип авантюриста — і тоді, і пізніше, у XVIII ст., і в наші дні.

У XVIII ст. на Балканах з’явився самозванець: дехто Степан Малий (він і справді був малого зросту, хоча підписувався, що він, Стефан, «з малими добрий, із злими злий!»). Видавав себе за російського імператора Петра III, знищеного його дружиною Катериною II — за допомогою її коханців (графа Олексія Орлова та ін.). Він навіть зумів стати — правда, лише на якийсь там час, — царем Чорногорії. І коли він урешті-решт загинув (типовий кінець для авантюриста епохи Смути), знайшлися такі, які видавали себе за... Стефана Малого, який, буцімто уникнувши загибелі, щасливо — дивом — врятувався. На Балканах пронеслася чутка: «Він повернувся. Зустрічайте воскреслого імператора». Хоч по всій Чорногорії й оголосили, що Стефан Малий — самозванець, пройда і бродяга, простий народ йому вірив. І всі потяглися до «воскреслого» Стефана Малого, всі повірили у його чудесне воскресіння. І всі визнали Лжестефана за істинного Стефана — він же буцімто Петро III — уцілілого. Насправді його звали Стефаном Зановичем і з першим Стефаном у нього спільним було лише ім’я, він не був на нього схожим.

І таких Лжестефанів на Балканах з’явилося не багато і не мало — 24! (Двадцять чотири Лжепетра III. І це лише в одній Чорногорії — крихітній балканській країні.)

Один з авторів, який писав про самозванство, слушно зазначав: «Істинний європейський авантюрист небезпремінно поривався в Росію, на околицю цивілізованого світу, в країну фантастичних можливостей».

І кожний з них невтомно проголошував перед народом:

«Покайтеся, молітеся! Може статися, сподобитесь побачити сонце-імператора!»

(Під титулом «сонце-імператор» черговий самозванець звичайно ж мав на увазі себе.)

Самозванці здебільшого видавали — і видають — себе за реального (живого чи покійного) чоловіка (хоча б як Ламберт Сімнел в Англії ХV ст. за графа Уорика, племінника Едуарда IV, який знаходився в ув’язненні), але трапляються випадки, коли вони видають себе за особу, яка ніколи не існувала. Зазвичай це діти або родичі яких-небудь знаменитостей (згадаймо з літератури «тридцять синів лейтенанта Шмідта»). Ті, хто стає об’єктом самозванства, це, як правило, особи, що користуються впливом, відомістю у тім суспільстві і в той час, коли там діють самозванці. В минулому (починаючи з часів Давньої Персії і до XX ст.) це переважно монархічні особи та їхні родичі. Особливу роль самозванство здобуло в Росії завдяки Лжедмитрію I. Пізніше воно теж не затихало — Ємельян Пугачов видавав себе за Петра III, досягнув у цій грі великих успіхів, хоча й кинув країну в стан кризи. Але це — видатні випадки самозванства, здебільшого ж вони маловідомі — «селянські» та «козацькі» царі. Варто зауважити, що у всі часи люди видавали себе якщо й не за царів та різних правителів, то бодай за тих чи тих аристократів меншого рангу, впливових чиновників. (Як, наприклад, — літературний випадок — Хлєстаков видавав себе за городничого — «Ревізор» М. Гоголя.) Чимало європейців у романтичну епоху видавали себе за представників тих чи тих екзотичних народностей: француз, відомий в Англії під ім’ям Джордж Салманазар, оголосив себе уродженцем Формози і залишив вигадані етнографічні описи цього острова і навіть граматику «формозької мови», а княжна Тараканова часто відрекомендовувалася в Європі перською (або турецькою) принцесою. На початку ХIХ ст. в Англії Мері Уїлкокс видавала себе за азіатську «принцесу Карабу» і теж видумала мову, писемність і звичаї цієї вигаданої нею країни.

У нові часи самозванці почали видавати себе за відомих акторів кіно і театру, співаків, спортсменів — хоча з появою фотографії та телебачення це стало трудніше вдавати. Від самозванства, застерігають історики, треба виокремлювати випадки, коли обманом переконана, наприклад, з дитинства іншими людьми у своєму походженні, людина і сама у це щиро вірила. Деякі історики вважають, що Лжедмитрій I міг щиро вважати себе царевичем. Як, наприклад, Анна Андерсон, найвідоміша самозванка, яка видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.

Найвідоміші самозванці

У давнину: Гаумата, який видавав себе за вбитого сина Кіра Великого, Смердіса (Бардію), Андріск — видавав себе за Філіппа, сина останнього царя Македонії Персея, лже-Неронів набереться аж три. Олександр Балас — претендент на трон Селевкидів, лже-Олексіїв теж набереться як мінімум троє, вони видавали себе за вбитого Олексія II Комніна, Ороферн Никифор видавав себе за каппадокійського царевича (160—156 рр. до н. е.).

Самозванці Європи

Англія

Лже-Маргарет — ніби Маргарет Норвезька Діва, королева Шотландії, померла у 7 років.

Джек Кед — видавав себе за Джона Мортимера, побічного сина останнього графа Марчського.

Перкін Уорбек— видавав себе за сина Едуарда IV.

Франція

Матюрен Брюно — видавав себе за дофіна Луї Бурбона (Людовіка XVII), який помер у Тампле у віці 10 років. (У нього було кілька послідовників.)

Португалія

«Король Пенамакора» — справжнє ім’я невідоме. Видавав себе за Себастьяна I, загиблого під час Хрестового походу в Африку.

Альвареш — аналогічно.

У Норвегії Зігурд Магнуссон Слембе — претендував на трон Норвегії, а Сверре навіть захопив престол Норвегії.

Тіль Колуп — видавав себе за імператора Фрідріха II.

Але найбільше самозванців було в Росії (це рахуючи обох Лжедмитріїв).

Осіновік видавав себе за сина царевича Івана Івановича, тобто за онука Івана Грозного.

Був навіть Лжедмитрій № 3 — Сидорка, псковський злодій.

Іван Луба (Фаустин) — видавав себе за сина Марини Мнішек.

Ілейко — видавав себе за Петра, нібито сина царя Федора Івановича, що його нібито підмінили лжецарицею Феодосією.

Анкудінов видавав себе за неіснуючого сина царя Василія Шуйського.

Воробйов Іван Андрійович — видавав себе за царевича Семена Олексійовича.

Інші самозванці видавали себе за царевича Олексія Олексійовича.

Ємельян Пугачов — за Петра III.

Кремнєв Гаврило — аналогічно.

Чернишов Петро Федорович — аналогічно.

Богомолов Федот Іванович — аналогічно.

Княжна Тараканова — видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни.

Каракасал — видавав себе за сина джунгарського хана, якого брати позбавили престолу, піднімав бунти серед башкирів та киргизів, був у 1738 році проголошений башкирським ханом («Султан-Гірей»), розбитий в Джунгарії щез невідомо де.

Самозванці XX століття

«Романови, які врятувалися від розстрілу», та їхні потомки. (Згадувана Анна Андерсон видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.)

Євгенія Сміт — аналогічно.

Наталія Петрівна Біліходзе — аналогічно.

Елеонора Крюгер — аналогічно.

Надія Іванова-Васильєва — аналогічно.

Магдалена Верес — аналогічно.

Боодтс Марджа — вел. кн. Ольга Миколаївна.

«Бабуся Аліна» (Аліна Карамідас) — вел. кн. Марія Миколаївна.

Сюзанна Катаріна де Грааф — вел. кн. Олександра Миколаївна.

Олексій Пуцято — царевич Олексій.

Василій Філатов — аналогічно.

Михайло Голеневський — аналогічно.

Олексій Таммет-Романов — аналогічно.

Джозеф Верес — аналогічно.

Анатолій Іонов — син вел. кн. Анастасії.

Микола Дальський — син царевича Олексія, «коронувався» у 1997 році як «Микола III».

Олексій Брумель — називав себе регентом дому Романових, пропонував оголосити царем Єльцина або Солженіцина, а потім оголосив царем самого себе.

Інші європейські самозванці

Алексіс Брімейєр — принц Анжуйський Дураццо Романов Долгорукий де Бурбон-Конде.

Майкл Роджер Лафосс — претендент на трон Шотландії як потомок по лінії Стюартів.

Еухеніо Ласкорз — мешканець Іспанії, оголосив себе спадкоємцем Палеологів.

Хільда Толедано — ніби дочка Карлуша I Португаль­ського.

Пьєр Плантар — оголосив себе спадкоємцем Меровінгів.

Самозванці Сходу

Ходзьо Соун — самозванець, який оголосив себе аристократом з дому Ходзьо...

За Лжедмитрія II в Росії з’явився Лжепетро, родом муромець, незаконний син «посадської женки», згадуваний Ілейка, який до того ходив з бурлаками по Волзі. Він і назвався царевичем Петром, буцімто сином царя Федора Івановича. І навіть було зібрав своє військо, але був розбитий і страчений.

Однак це не зупинило самозванців. У часи Василія Шуйського з’явився в Астрахані «царевич» Августа, потім «князь» Іван. З’явився й третій царевич Дмитрій, який назвався онуком Грозного (від царевича Івана), у заволзьких степах вигулькнув «царевич» Федір Клементій. За ним Савелій, Семен, Василій, Єрошка, Гаврилко, Мартинко — всі буцімто сини царя Федора Іоанновича.

Але з усієї цієї братії прославився і дечого навіть досягнув лише Лжедмитрій II.

Хто він був насправді — невідомо. Всі, хто знав першого Лжедмитрія — царя Дмитрія Івановича, — дружно засвідчували: другий самозванець аніскілечки не був схожим на першого — ні зовнішністю, ні характером. Це була досить брутальна людина, неосвічена, темна, жорстока і хитра. Хоча — й бувала в бувальцях. За характером і складом душі — авантюрист. І авантюрист вельми здібний, наче для цього й народжений — цього в нього не відбереш.

Володів і артистичними здібностями. Як тоді казали — лицедій. І лицедіяв добре. Хоча зовні це був мовби неохайний молодик (за своєю зовнішністю він не слідкував), нечепурний (казали, некукібний), з маленьким, на перший позір простеньким і непривітним личком, з маленькими очицями, густо зарослий бородою, — лінь було голитися, тоді як цар Дмитрій, за якого він себе видавав, завжди старанно голився. Явно був недалекий, до знань тупуватий і своїм видом, як і характером, не викликав симпатій, що їх незмінно викликав до себе цар Дмитрій, симпатичний на позір, елегантний, надзвичайно освічений і розумний. Він умів триматися межи людьми будь-яких станів — від простих і до знатних — і всюди був своїм, вмів гарно співати і танцювати, був привітним, щирим і всіх вражав і підкупляв своїм умінням говорити з людьми — недарма ж у нього так закохалася Марина Мнішек. Бесідуючи з ним, вона й на мить не сумнівалася, що він за походженням високого роду. Та й не тільки Марина, Дмитрій завжди користувався успіхом у жінок — вони до нього так і липли, так і липли. Тут він навіть перебирав, вибирав. Та й усі, хто з ним спілкувався, свідчили: цар Дмитрій користувався успіхом і симпатією у всіх, з ким знайомився і з ким спілкувався, і був зело вихований, з манерами, що підкупляли навіть представниць вищого світу. По всьому видно було, що він і справді не простого роду, добре навчений і вихований — галантний кавалер.

Такому б тільки царем і бути, але... На Русі тоді потрібні були жорстокі царі, а Дмитрій був надто освіченим, добрим і м’яким. На свою біду.

Однією з перших, зафіксованих історією спроб розправитися з главою держави є спроба, здійснена 336 року до н. е., коли Філіппа II Македонського зарізав власний охоронець. Як зазначає американський історик Майлз Хадсон, наявність охорони не завжди гарантує безпеку державному діячеві або політику. Охоронці здатні захистити від зовнішніх загроз. Але відомі випадки — і їх, до слова, чимало, — коли охоронці самі замахувалися на життя тих людей, яких вони охороняли з обов’язків служби. А давно відомо: від хатнього злодія не вбережешся. Тим більше, від власного охоронця. За це й по­платився Філіпп II Македонський.

Звідтоді фізичне усунення небажаних правителів стало досить поширеним способом вирішення політичних проблем.

У 210 році до н. е. жертвою замаху — правда, невдалого, — став Цінь Ші Хуань — перший імператор об’єднаного Китаю.

Загибли насильницькою смертю і кілька римських імператорів. З них найвідоміший — Юлій Цезар, якому змовники завдали більше 40 ран...

У середньовічній Європі найбільш показовим прикладом є замахи на двох королів Франції.

Генріх III Валуа був убитий у 1589 році — монах-домініканець Жак Кліман під час особистої авдієнції ударив його стилетом. І це відбулося в присутності гвардійців-охоронців. (Отже, ще раз: навіть відбірна охорона не завжди може врятувати свого підопічного!)

Його наступник Генріх ІV Наваррський загинув у 1610 році — якийсь Равальяк заскочив на ходу в карету короля і наніс йому кілька смертельних ударів ножем...

Це був другий, але вже вдалий — не для жертви — замах на короля.

Перший — невдалий для зловмисника — відбувся п’ятнадцятьма роками раніше. 22 грудня 1595 року Генріх IV приймав приближених, які поздоровляли його з перемогою над католицькою Лігою. Несподівано до короля, невідь-звідки взявшись, підбіг, як підстрибнув, молодик і зробив спробу вдарити монарха кинджалом у груди. Може б, він і поцілив би в груди, але Генріх саме в цю мить нахилився, щоб підняти з колін якогось немолодого двірцевого чина. І це королю тоді врятувлао життя — удар прийшовся йому в рот. Власне, в зуби, що теж врятувало його величність. Кинджал лише вибив королю зуб. Нападник — Жан Гере — був схоплений і після короткого суду відправлений на шибеницю. Від дами з косою його величність тоді відкупився всього лише одним зубом і порізаним язиком та губами. Одне слово, дешево.

Минуло п’ятнадцять спокійних років, король уже й забув про той неприємний для нього випадок (тільки шрам на губі й нагадував про нього).

14 травня 1610 року його величність їхав у відкритій колясці на прогулянку по Парижу. Був гарний весняний день, тож у короля був відповідний настрій — такий же сонячний, як і день. Його величність розмріявся і почувався так, наче він живе вічно і ще цілу вічність буде жити. А втім, король був розвеселим гулякою, любив усі радощі життя і брав від нього все, що можна було, і в той же час прославився як мудрий державний діяч. Усе встигав: і життям насолоджувався, і державою керував.

Вуличка була вузька. Раптом шлях попереду королівській кареті перегородили якісь непрезентабельні візки.

Карета зупинилася, і в ту мить — теж невідь-де взявшись — до неї підбіг рудий здоровань, зістрибнув на підніжку і раз за разом — в якийсь там змиг ока, ніхто й отямитись не встиг, — тричі наніс його величності удари кинджалом у груди.

«Здається, я поранений!» — встиг вигукнути король і впав мертвий на дно карети...

Що ж стосується Росії, то тут перелік вбитих князів, царів та імператорів починається ще з X століття. Перший у цьому списку — київський князь Ігор. Розбивши його нечисленну дружину, древляни прив’язали князя до верхівок двох дерев і навпіл розірвали...

Тільки за півтори сотні літ перед падінням монархії в Росії були убиті чотири імператори.

Петро ІІІ загинув у 1762 році внаслідок двірцевого перевороту, який влаштувала його власна жона, пізніше імператриця Катерина II. Обставини смерті Петра суперечливі. Його вивезли в Ропшу під Санкт-Петербург і чи то там зарізали, чи задушили рушничним ременем — навряд чи правда про це коли-небудь стане відомою.

Не менш трагічна доля чекала і сина Петра III, імператора Павла I. Він також загинув унаслідок змови. І також невідомо, що відбулося в його спальні в Михайлівському замку 11 березня 1801 року, чи то його вбили важкою табакеркою, чи задушили шарфом...

Через 80 років помер Олександр I — смертельно поранений осколком бомби, яку народоволець Ігнатій Греневицький кинув під колеса його карети. До цього російський імператор уже пережив кілька замахів.

У 1917 році був вивезений в Єкатеринбург і розстріляний Микола II із сім’єю...

У цій когорті знищених російських монархів, починаючи з X століття і завершуючи 1917 роком ХХ століття, царю Дмитрію Івановичу, відомому як Лжедмитрій І і який пробув при владі у Кремлі 11 місяців, належить серединне місце — його вб’ють через 661 рік після вбивства на Русі великого київського князя Ігоря. І до вбивства останнього російського імператора Миколи II разом із його сімейством (своєрідний рекорд!) на Русі ще 311 років будуть ні-ні та й прикінчувати своїх правителів, тих, яким спершу співатимуть осанну, а потім пускатимуть їх в розход. (На Русі, ба, ба навіть і в світі, це досить типове явище!)

Медового місяця — найсолодшого місяця в житті молодожонів, коли вони напропале віддаються, потопаючи в любові, радощам першого зближення, Дмитрій Іванович не встиг спізнати.

Після весілля царю Дмитрію Івановичу випало прожити — водночас і в статусі молодого — всього лише дев’ять днів. (Виходить, і медовий місяць у нього тривав усього лише дев’ять днів — надто короткий як для такого щастя строк!)

Але прожив він ті дев’ять днів, на яке розтяглося царське його весілля, неймовірно радісно, безтурботно і весело — в застіллях, танцях та співах (ночі минали в шаленій любові) — жалкувати за ними він не мав підстави. (А втім, він не мав і часу на жалкування, якби й хотів жалкувати.)

Дев’ять днів суцільних радощів у Кремлі, в його Грановитій палаті та в покоях Великого палацу.

Життя людське занадто коротке, аби жити нудно, вважав Дмитрій.

Колись з медом, що став символом чогось солодкого, його еталоном, приємного й найбажанішого, у слов’ян пов’язувалося найкраще життя.

Дмитрію випало цього щастя — медового місяця — всього лише дев’ять днів, що їх він відгуляв сповна. Як начеб востаннє, що так і станеться.

— Веселому — свій час, — бувало, казав цар. — Як і праці. Сьогодні у мене веселощі медові, завтра праця полинова.

Праці у нього завтра вже не буде — як і самого завтра.

А ще молодий цар, бувало, частенько казав:

— Я не хочу показати підданим, що я їх боюся, що в мене страхи, а тому, боячись їх, я, мовляв, їх і пригнічую. Ні і ні! Зрештою, я підданим дав волю, хай роблять, що хочуть, але в рамцях законів. Якщо я їм потрібний, хай терплять мене. Ми разом мусимо йти до Європи. Русь дрімуча має стати Руссю цивілізованою, де діють закони, а не самодурство новітнього Грозного, мого батенька.

В цьому й полягала його головна похибка. Русь не любить (і ніколи не любила ні до нього, ні після нього) царів, які підданим дають волю. Русь любить лише такого царя (і до нього так любила, і після нього), якого вона боїться, який заливає її кровію великою — як заливав той же Іван Грозний!

До всього ж у Дмитрія не було досвіду лідера, або царя, що так необхідний людині, яка зважилася керувати Росією, — що тоді, що тепер. (Як казав герой однієї радянської кінокомедії: «От ви говорите: цар, цар!!! А ви думаєте, нам, царям, легко? У всіх два вихідні, а ми, царі, працюємо без вихідних».)

Це — гумор. Реальність, звісно, інша, але не така вже й далека від слів героя згадуваної кінокомедії: думаєте, нам, царям, легко?

Не було у Дмитрія досвіду царя, без чого, як уже зазначалося, царювати — та ще на дрімучій Русі — було непросто. (А втім, і тепер теж.)

Сказав же якось президент (теперішній цар) Російської Федерації: той, хто хоч раз напився крові, вже не зупиниться, якщо не дати йому, як треба, в рило!..

ДАТИ В РИЛО.

Знамениті слова і, головне, підходять що до минулого, що до сьогодення, підійдуть і до майбутнього.

ДАТИ В РИЛО!!!!

Сиріч у пику. Або ще (даруйте за жаргон) — у морду!

Чи більш літературне — по фізіономії.

Так ось Дмитрій не вмів нікому дати в рило (у пику-морду, у фізіономію, або ще як руські казали і кажуть: по мордасям!). Не вмів і, на свою біду, гадав, що це не входить в обов’язки царя — гай-гай, як він катастрофічно помилився!

Тому й погорів — на одинадцятий місяць свого аж надто м’якого царювання, цивілізованого, демократичного, європейського. Користуючись мовою сьогоднішнього президента російського: не давав у рило.

А навзамін давав волю підданим.

Вони й скористалися нею — дали йому в те злощасне рило. Діючи за відомим принципом: якщо цар не дає нам у рило, то ми дамо цареві в оте саме рило. А мав би — поселившись у Кремлі, — бути насторожі. Вже тоді знаходилися підстави для тривоги, що її Дмитрій, розгулявшись, гнав од себе пріч.

Коли князь Мосальський у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» звернувся до народу: «Что же вы молчите? Кричите: да здравствует царь Дмитрий Иванович!» — то, як відомо, далі йде багатозначна ремарка:

«Народ безмолвствует».

А зовсім же недавно (теж за трагедією О. Пушкіна) народ, коли йому казали: «Димитрию Россия покорилась... Димитрий к нам идет с любовью, миром... Подымете вы руку на царя Законного, на внука Мономаха?», народ відповів: «Вестимо нет!».

А в результаті Дмитрій пробув при владі трохи менше року (коронація — червень 1605-го, загибель — травень 1606-го) — всього нічого.

А все тому, що — правий тут президент Росії — не давав у рило!

Нікому. Ще й мріяв дрімучу Русь вивести в цивілізовану Європу.

Він загинув тоді — під час кривавого бунту 17 травня, — а чутки, що він буцімто врятувався, були всього лише чутками. Так декому хотілося. В тім числі й Марині, вона вірила, що Дмитрій живий. Чудом врятувався. А чим скінчилася її віра? А тим, що змушена була піти до Лжедмитрія ІІ. Оце тобі, мовляв, і все чудо-юдо. Вірила, що Дмитрій живий, отримуй Дмитрія! Правда, він трохи не такий, як перший Дмитрій, але то дріб’язок. Принаймні його теж звати Дмитрієм і він буцімто теж син царя Івана, а все інше... Не суть важливо.

Міг бути і Дмитрієм, істинним сином царя Івана, а міг бути й Гришкою Отреп’євим, самозванцем, ченцем-розстригою, Лжедмитрієм — хто тепер скаже достовірно.

Правий автор-упорядник книги «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007):

«За стінами Московського Кремля напевно зберігається більше таємниць, аніж у Мадридському дворі, та в дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія I. То хто він насправді? Принц чи жебрак? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення і версії».

По-різному писали про Марину Мнішек руські історики впродовж тих 394 років, що минають (як пишуться ці рядки у 2008 році) з дня її загибелі. По-різному, але переважно недоброзичливо (якщо не по-чорному), забуваючи, що її, тоді, по суті, юну дівчину, потім молоду жінку, закрутив вир подій, а доля їй випала тяжка, незавидна, чи не мученицька, і все ж вона з честю її витримала, чим і заслужила в панів істориків бодай милості. І якщо й не поблажливості, то бодай співчуття і розуміння як тих обставин, у яких вона тоді необачно опинилася, так і її трагічної долі.

По-різному пишуть і сьогодні. Теж здебільшого з неприязню, а часом і з явним сарказмом чи з іронією, намагаючись у чомусь її затаврувати, — що й зовсім не годиться. Та й недостойно пера чоловіків-істориків, які забули, що вона все ж таки жінка. І як жінка мала притаманну жінкам слабкість, що її навіть облагороджувала.

Особливо «бурхливо» пишуть в науково-популярній літературі, де можна — аби догодити читачеві, — не притримуватися ніяких берегів — тут усі гудуть чи не в одну дудку. Не зовсім мелодійну. Ось хоча б дві цитати:

«...Першою дамою Московської держави Марина побула рівно 9 днів. Ще голова крутилася від гамірливих і пишних празників, коли почалося повстання. Причини його відомі. Але в чашу народного невдоволення Марина додала і свої краплі. Вона поставила вимогу, щоб коронували не тільки її чоловіка (він, між іншим, був коронований задовго до її коронації, тут зміщення двох подій. — В. Ч.), але і її, а московити це сприйняли як блюзнірство. Крім того, вона готувалася вийти на церемонію не в московському національному вбранні, а в європейському — з напівоголеними грудьми, що шокувало навіть царське оточення.

Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після того не збиралася уступити своє місце іншій. Як тільки на історичну сцену вийшов Лжедмитрій Другий, вона відразу ж ЗАКРУТИЛА ІЗ НИМ РОМАН (виділення моє. — В. Ч.). Вони тайно обвінчалися, і Марина на увесь світ заявила, що вона — московська цариця. (Між іншим, Марина московською царицею стала ще до Лжедмитрія Другого. — В. Ч.). Від нього в неї народився син Іван. Але друга авантюра закінчилася так же швидко...» («100 великих любовниц». — М.: «Вече», 2002).

Як бачимо, наша героїня з волі авторів популярних видань вже стала великою коханкою — якою вона ніколи не була. Але пишуть. Із швидкістю та безшабашністю кавалерійського наскоку: «...вона одразу ж закрутила... роман». Наче вона їхала колись із Самбора до Москви лише заради того, аби з кимось там — якщо й не з царем, то бодай з претендентом на царський престол, — «крутить романи». Але така легкість пера недостойна авторів серйозних досліджень: закрутила роман! Наче з бульварної жовтої преси!

І далі з цього ж видання:

«...А Мнішек уже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зірку і зробила чергову ставку на нового кандидата (себто на Лжедмитрія II, але тут було не все так просто і не все залежало від її волі. — В. Ч.). Польський король намагався було її навести на розум, напоумити, пообіцявши навзамін московського царства маленьке, але своє володіння — Самбір або Гродно. На що Марина відповіла, що коли вона стане московською государинею (формально вона нею вже була. — В. Ч.), то піднесе йому дорожчий подарунок — Варшаву».

І завершується пасаж повідомленням, що Марина була «любвеобильная». Хоч у її житті — такому короткому і такому трагічному — було всього лише троє чоловіків — як за сьогоднішніми мірками, не так і густо. Та ще на фоні тих секс-бомб з племені так званих кінозірок, що їх завзято пропагує наша преса. А щодо велелюбності Марини, то... Не такий уже це великий гріх для жінки — бути велелюбною. Зрештою, жінки для цього й створені — для любові. Великої! І Бог їм, як кажуть, у поміч! А будуть вони, жінки наші, велелюбними, будемо й ми з любов’ю. Великою. Що нам і треба, га? Чи хтось гадає інакше?

Не відстає від вищепроцитованого джерела й інше, тотожне йому:

«Центральними фігурами смутного часу були польська красуня Марина Мнішек і два її чоловіки, один із яких видавав себе за руського царя Дмитрія, а коли його розтерзали до невпізнанності... московські жителі, то з’явився і другий претендент на його місце. Він теж назвався Дмитрієм...

А втім, і Лжедмитрій (Другий) був хлопцем хоч куди. Марина розділила з ним постіль і невдовзі зачала дитину, що її у череві матері прозвали «ворьонком». Правда, дитина не була винуватою, що її папашу звали «вором». У ті часи на Русі так називали не тільки представників кримінальних структур, а взагалі всіх зловмисників, бунтівників, екстремістів. Перший Лжедмитрій був прозваний Тушинським вором (за те, що ставка його була в підмосковному Тушині), другий — Калузьким вором — правив Руссю з Калуги». (Тут усе переплутано: Лжедмитрій I не сидів у Тушині, тож його — принаймні за його правління — вором Тушинським не прозивали. Тушинським вором був наречений Лжедмитрій Другий, чия ставка справді знаходилася в Тушині. І Калузьким вором прозивали теж його, бо він і в Калузі «сидів».)

Прямо вражає та легкість, з якою пишуться подібні пасажі, ті бойові коні, на яких, гарцюючи, налітають на Марину автори подібних белетризованих видань — добре підсолонених. На догоду невибагливій публіці.

А втім, нічого дивного. Часом, аби догодити читачеві, завоювати його прихильність, хіба ж так мережать!..

Творять хіба ж таке любителі, й особливо любительки, як нині модно висловлюватися, піар-ходів та різних шоу!

Що з того, що Марина вийшла заміж буцімто за лжецаря. Але ж вийшла за живого і з його згоди-любові. В той час як історія знає і не такі прецеденти!

Наприклад, молдавська поетеса — жаліючи, позначимо її лише ініціалами Л. Л. — у 2000 році «вийшла» заміж за молдавського господаря (царя) Штефана чел Маре (Стефана Великого), який правив у 1457—1504 роках!

Той господар Молдови має необережність стояти на постаменті у вигляді пам’ятника, і, зрозуміло, як і кожен пам’ятник, безпомічний, і за себе постояти — хоч і стоїть на постаменті — не може.

Тим більше відбитися від екзальтованих жінок, схиблених ще й на політиці та шоу-піарах. Там необачного господаря, який нікуди не міг податися зі свого постаменту, і застукала поетеса Л. Л. Яка забагла з господарем... одружитися. Незважаючи на те, що його більш як півтисячоліття вже не було в цьому світі!

Але раптом виявилося, що пан господар за свого життя вже був офіційно одружений. Проте одна з його дружин, на своє нещастя, була руською за походженням. Тоді однопартійці поетеси Л. Л. прямо у сквері, де стоїть на постаменті той господар, оформили йому розлучення, а потім священик — його навіть ім’я збереглося, отець Петро Бубуруз, — прямо у сквері обвінчав поетесу і пам’ятник. Поетеса дала на те свою згоду.

Отримавши позитивну відповідь поетеси, панотець без зайвої тяганини обвінчав Стефана Великого з тією поетесою, у якої вочевидь не всі були вдома! Навіть не утруднив себе запитанням, чи пан господар Стефан Великий бажає по своїй волі обвінчатися з поетесою Л. Л.? Та й для чого питати якийсь там пам’ятник, котрий, як відомо, і говорити не здатен. А оскільки ж він пам’ятник, то й утекти зі свого постаменту теж не може. Довелося бідолашному Стефану Великому вінчатися з поетесою Л. Л. (Нині вона мешкає в Голландії, де в пошані нетрадиційні шлюби.) І поетеса хоч таким, даруйте, кандебобером, але стала «царицею». Принаймні, «жоною» царя.

Все почалося значно серйозніше та складніше. І не у якійсь там фанатичній (чи фантастичній) велелюбності («любве­обильности») Марини Мнішек річ. Дуже складною була у ті смутні часи політична ситуація, у якій вона опинилася, великий тиск було на неї вчинено.

Марину Мнішек просто використали в нечесній грі, вона стала мимовільною заручницею тих махінацій, що їх розкрутили, починаючи від самого короля Сигізмунда III і закінчуючи її рідним батечком, воєводою Юрієм Мнішеком, якого вона звикла слухатися ще змалечку.

Походження нового «царя Дмитрія» (він же Лжедмитрій II, просто Вор, пізніше Тушинський вор), як справедливо пише один з авторів, оповито ще більшою завісою таїни, як обставини життя його попередника.

Найпершим «званням», що його Лжедмитрій II отримав, було — Стародубський вор, адже з’явився він, як уже писалося, на пограниччі Литви в містечку Стародуб.

А втім, як бути точним, спершу там з’явилися дві людини, одна з яких назвалася Андрієм Нагим, а друга — московським піддячим (помічник дяка) Олексієм Рукіним.

«А приидоша неведомо откуда и сказаша, что пришли от царя Дмитрия к ним. И сказаша стародубцам, что царь Дмитрий присла их наперед себя для того, таки ль ему все рады: а он жив скрыте от изменников».

Стародубці напосіли на піддячого, аби він їм розповів, де знаходиться цар Дмитрій.

«Возопиша единодушно, что все мы ему рады, скажите нам, где он ныне, и пойдем все к нему головами».

Олексій Рукін і зізнався:

«Здеся есть у вас царь Дмитрий».

Стародубці спершу не повірили і влаштували піддячому чи не «пытки с пристрастием», після яких він заявив, що та, друга людина, яка прийшла з ним у Стародуб, і є цар Дмитрій.

«Асей есть царь Дмитрий, кой называетца Ондреем Нагим», і тоді «стародубцы же все начаша вопити и начаша звонити в колокола».

Про це пише і ротмістр Міколай Мархоцький, який служив Лжедмитрію II разом з козаками Ружинського, у своїй «Історії Московської війни». Спершу «царя Дмитрія» у Стародубі сприйняли за шпигуна і посадили до холодної у містечку Пропойськ. Він спершу назвався Андрієм Нагим, якого переслідує цар Василій Шуйський, аби «уничтожить все «дмитриево племя», а по нашему — родичей». А вже тоді «Нагой» і об’явився царем Дмитрієм.

«Царь Дмитрий очень оригинально сумел доказать, что он царь: взяв в руки палку, он набросился с руганью на стародубцев: «Ах вы... вы еще не узнаете меня? Я — государь!» І стародубці миттєво повірили, що він і справді цар.

І все ж загадку походження другого Лжедмитрія, що всіх хвилювала, так нікому й не вдалося встановити — ні його ворогам, ні союзникам. У тім числі й цареві Шуйському, який намагався вивідати, хто ж він, його головний противник. Але справжнього імені його так і не було встановлено: «цар Дмитрій», «вор», «царик», та й усе.

Білоруський священик Федір Філіппович у своєму «Баркулабівському літопису» пише, що то був вельми жалюгідний чоловічок.

«Каждому забегаючи, послугуючи, а имел на себе одеяние плохое: кожух плохий, шлык баряный, в лете в том ходил». І що в Стародубі його «москва по знаках царских и по писаных листах, которы он, утекаючи с Москвы по замках написавши давал, через тыи уси знаки его признали, иж он ест правдивый, певный царь восточный Дмитр Иванович, праведное солнце».

Звичайно, всіх цікавило, звідки самозванець так добре знав історії Лжедмитрія І? Вважається, що це воєвода Юрій Мнішек відкрив другому самозванцю тайни самозванця першого.

Як писатиметься в посольській грамоті царя Михайла Федоровича в році 1615-му, що була направлена королю, Юрій Мнішек «пришел к тому другому вору в табор... и дочь свою за тового другого вора дал, и с ним был в таборех многое время, и на всякое зло ево научил, и обычаи всякие прежняво вора растриги тому вору рассказал».

Один з істориків (С. Ф. Платонов) найточніше підкреслив відмінності між першим і другим «царевичами Дмитріями»: «Расстрига, выпущенный на московский рубеж из королевского дворца и панских замков, имел вид серьезного и искреннего претендента на престол. Он умел воодушевить своим делом воинские массы, умел подчинить их своим приказаниям и обуздать дисциплиною... он был действительным руководителем поднятого им движения. Вор же вышел на свое дело из Пропойской тюрьмы и объявил себя царем на Стародубской площади под страхом побоев и пыток. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в своем стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».

Ті, хто добре знав Лжедмитрія I і служив йому, бачили, що Лжедмитрій II — це зовсім інша людина, але...

Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.

Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».

Це — такі «зізнання» і такі «визнання» — допомогли декому для досягнення влади творити міф.

Так змушена була діяти і Марина Мнішек — визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...

Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, — той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).

Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».

Ще знаходячись у Москві, воєвода разом з іншими по­слами адресував королю Сигізмунду III «Меморіал», що був, по суті, планом, як діяти «воскреслому Дмитрію», аби цього разу справа нарешті вдалася і дві держави — Річ Посполита і Московське царство — нарешті б створили унію. Воєвода Мнішек, якщо судити по його «Меморіалу», вже тоді був не лише готовий виявити підтримку «воскреслому» Дмитрію, а й схиляв до того його мосць пана круля.

В «Меморіалі» все розписано: і як діяти новому Дмитрію, як себе тримати з боярами, які були винуватими в травневих подіях у Москві, як організувати особисту охорону та вести справи в канцелярії (погоджуючись на вжиток «народної» мови, а не латинської — поки що), про те, що треба вже зараз відправляти молодих людей на навчання до Європи — вони потім будуть опорою новому режиму, — а головне полягало в тому, що треба все робити для того, аби вдалося нарешті створити унію з католицизмом.

Для себе і своєї дочки воєвода хотів перш за все надійних гарантій її царському титулу і цілісності майна як у Москов­ській державі, так і в Речі Посполитій, щоб при «зміні обставин вона була під захистом королівства», щоб «сенатори і піддані по городах дали присягу її царській величності, як своїй государині на підданство і послушаніє», щоби був складений реєстр всім «вещам, забранным у Сандомирского воеводы Юрия Мнишека и дочери его Марины», — далі йде перелік тих речей та коштовностей, починаючи з окованого сундука.

І ще багато про що писав — навіть ставив умови та ультиматуми — у своєму «Меморіалі» Юрій Мнішек.

Шлях, що з Москви слався до Польщі, був неблизьким, але воєводу з дочкою чомусь повезли ще довшим шляхом, вибираючи чи не манівці.

Можливо для того вибрали обхідний шлях, аби люди «царя» Дмитрія не перехопили кортеж поляків: через Углич, Твер і Білу до литовського кордону. І все ж не виключено, що про такий «хитрий» шлях дізнався «цар» Дмитрій, який тоді перебував у Тушині, — як вважається, не без допомоги людей воєводи Мнішека.

Тож і не дивно, що тушинський загін на чолі з ротмістром Зборовським швидко наздогнав біля Білої кавалькаду поляків.

Воїни Шуйського, що її охороняли, порозбігалися від гріха подалі — ніхто з них не захотів за якусь там «дєвку з Польщі» накладати головою.

Марині було врочисто оголошено, що вона, російська цариця, з цієї миті вільна і може їхати в Тушино до свого вінчаного мужа — царя Дмитрія Івановича, котрий чекає її там з великим нетерпінням — «з ласкою і любов’ю превеликою». Як законну царицю російську і свою теж законну жону.

Чи могла Марина відмовитися від пропозиції повернутися до свого мужа, за яким все ще мала тугу? Та й для чого їй було повертатися в Самбір (чи й у Польщу) після дев’яти днів свого заміжжя і царювання? Аби вислуховувати кпини й насмішки шляхти? У Кракові на заручинах і коли вона виїздила в Москву вже як цариця, їй шалено заздрили вельможні шляхтянки, тепер же вони будуть відводити свої душі в насмішках з її дев’ятиденного царювання... Ні, додому вона не могла повернутися. Та й попри все вважала себе законно вінчаною царицею Московської Русі — щоб там не було.

Як свідчить очевидець, коли ротмістр Зборовський, скочивши з коня, опустившись на одне коліно, поклав перед нею свою шаблю і передав бажання Дмитрія її бачити, Марина неймовірно зраділа.

Ось тоді до царя Василія і дійшла вістка, що «вор послал людей под Дмитров переимат Юрья Сендомирсково с дочерью и послов литовских».

Розлючений цар Василій дав указівку воєводам «беречь послов литовских и Юрья Сендомирсково», але вже було пізно. «Юрья Сендомирсково» з дочкою вирвався на волю. Чи як би сьогодні сказали військові, на оперативний простір. А далі... Далі шукай вітра в полі!

За воєводою, котрий, знехтувавши царевим указом щодо курсу, яким йому належало рухатися, повернув до Волги, були послані навздогін царські воєводи зі стрільцями.

16 серпня втікачі стали станом, і там же їх наздогнали царські воєводи, але... Люди Юрія Мнішека несподівано вчинили їм збройну відсіч, напавши на стрільців, котрі їх наздогнали.

Сутичка була рішуча, хоч і недовга.

Діти боярські і стрільці, почувши, що поляки б’ють государевих людей смертним боєм, кинулись... Ні, не виручати своїх. Взяли ноги в руки і дали драла. Воєвода з дочкою нарешті змогли вільно зітхнути.

Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову стали станом — в очікуванні посланців від Лжедмитрія.

«Вважається, що Марина Мнішек відразу ж прийняла правила гри і «признала» самозванця своїм чоловіком. Але джерела прямо свідчать про протилежне, суперечачи поширеній думці про її готовність жертвувати всім заради одного честолюбства і збереження царських почестей. Присутність Марини Мнішек у Тушинському таборі була вигідна перш за все тушинському «царю Дмитрію». Вона підтверджувала в очах решти країни істинність і «легітимність» знову чудесно врятованого царя Дмитрія Івановича. Конрад Буссов, який на той час опинився в таборі другого самозванця, писав, що тільки в Тушині було отримано вістку про перехоплення цариці посланими для цього людьми і про те, що вона знаходиться в дорозі під Москвою, був влаштований салют. «Дмитрій... зрадів і розвеселився, наказав випалити кілька разів із великих гармат, а всі ратники по всьому таборі мали на знак радощів 3 чи 4 рази вистрелити з мушкетів та інших рушниць».

Полковник Олександр Зборовський, перехопивши Марину Мнішек біля Волги, повіз її в табір Лжедмитрія II. Але дорогою до Тушина, де тоді була ставка Лжедмитрія II, заїхали в Любениці, що неподалік Царевого Займища, де тоді стояв табором польський гетьман Ян Сапега. Як свідчить «Щоденник Яна Сапеги», а його вели гетьманові секретарі, 19 серпня 1608 року гетьман особисто зустрів царицю. Зустрів її з усім пошанівком, як і належить зустрічати царицю, — Марина лишилася задоволеною. Більше того, на честь прибуття Марини Мнішек гетьман влаштував огляд свого війська. Воно криками вітало царицю, яка стояла разом з гетьманом на узвишші. Проходячи мимо узвишшя, полки віддавали честь цариці і гетьману.

Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й геть­мана.

Марина лишилася задоволеною.

— Наче побувала вдома, у Польщі, — казатиме вона розчулено.

Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.

Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».

По дорозі гетьман розважав царицю своїми велико­світськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді — і цариця, і гетьман — щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані — особливо Марина, — що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.

Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою — а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.

Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушин­ским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».

Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо — без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.

Зі свого боку, воєвода Мнішек сподівався, що тільки-но «цар Дмитрій» повернеться до Москви — тоді це здавалося цілком реальним, — він має виконати зобов’язання першого Дмитрія по відношенню до його дочки і до нього самого, і тоді Мнішеки стануть спадковими володарями Смоленської і Сіверської земель, і нарешті здійсниться його давня мрія щодо об’єднання двох держав і двох християнських церков.

Визнати нового Дмитрія за істинного мусив і посол Речі Посполитої Міколай Олесницький. Оскільки ж він на той час ще не мав інструкцій свого патрона, як діяти офіційно, то діяв на свій страх і ризик, будучи переконаним, що його мосць урешті-решт таки офіційно визнає Лжедмитрія за істинного Дмитрія.

Але ще й тоді Марина не знала, що «цар Дмитрій», який чекав її в Тушині, насправді інший Дмитрій, — в цьому їй ще належало розчаруватися і випити до дна свою гірку чашу та з примусу визнати якогось жевжика-самозванця за того, хто був її мужем і котрого вона так щиро кохала — з усім запалом дівочого серця.

Уже в її почті не сумнівалися, хто такий насправді «воскреслий Дмитрій», тушинський царьок, одна лише Марина все ще перебувала в невіданні. І чим довше вона в ньому перебувала, тим гіркіше розчарування чекало її попереду. Але що станеться, те станеться, і ніхто вже й нічого переграти не міг. Марина їхала — весела й радісна, наспівуючи пісеньки, — до своєї ганьби, що затьмарить її світлий образ.

Веселилася, сподіваючись, що нарешті вона, з’єднавшись із дивом уцілілим мужем і царем, заживе щасливо і зоря її яскраво спалахне і ніколи більше не буде тьмяніти. Наївна! Як їй гірко доведеться розчаруватися. Всі в її почті знали, що «цар Дмитрій» — то якась пройда, що затіяв криваву гру в Росії, а Марина все ще була наче глуха і сліпа. Вже й секретарі гетьмана Сапеги записали до «Щоденника Яна Сапеги» (не без іронії, що була ледь-ледь прикрита), що Дмитрій тушинський — несправжній, а Марина все ще веселилась, веселилась, веселилась...

Але недарма кажуть: все погане, що ховається, неодмінно гляне на світ білий, а все тайне колись та стане явним.

Все сталося дорогою, зненацька і звалилося на голову Марини каменем з неба, після чого вона так і не змогла вже отямитись і повернути собі добрий веселий настрій та легкість душі й райдужні сподіванки, з якими вона тоді їхала в Тушино.

Дорогою до Тушина Марину зненацька — з власної ініціативи — застеріг один «молодий польський дворянин», не підозрюючи, чим це все швидко для нього, необачного, закінчиться.

Ось як про те пише Конрад Буссов:

«Дорогою, приблизно за 18 миль до табору, коли цариця в кареті радувалася і співала, один молодий польський дворянин набрався духу, під’їхав до карети і сказав: «Марино Юріївно, милостива пані, ви дуже веселі і співаєте, і варто було б радуватись і співати, якби вам трапилося зустріти законного государя, але це не той Дмитрій, який був вашим чоловіком, а інший».

Так і сказав, під’їхавши до карети цариці.

Так і сказав, необачний! Краще б йому було промовчати — всі мовчали, а йому що — найбільше треба було? І хай би й далі цариця перебувала в невіданні, хай... Вже б у Тушині вона сама на власні очі переконалася б, що то зовсім інший Дмитрій, хай... Але молодий дворянин надто був чесним і вважав, що недостойно так обманювати царицю, і вихопився наперед, не відаючи, як дорого йому обійдеться той вчинок лицарський. Його буде негайно знищено — за його язик. За передчасне розкриття таємниці. Хоча він знав те, що знали всі в почті Марини і в таборі Лжедмитрія.

Юнака буде схоплено й обеззброєно, і сумно закінчиться його доля серед ворожих йому просторів Московії. А він же хотів як краще. Вчинив благородно, сказавши правду, бо не міг далі терпіти, що всі обманюють царицю, а вона всім вірить, їде весела і пісеньки наспівує...

Почувши таке з уст молодого шляхтича, Марина в першу мить оніміла. Але повірила шляхтичу і нарешті збагнула, що всі її дурять — дивляться в очі і брешуть. І так занепала духом, що де вже там було веселитися і співати пісень. Хотіла негайно повернути назад. Та й для чого їй їхати в Тушино, коли там зовсім не її Дмитрик, а якийсь пройда, самозванець-авантюрист...

Сльози текли по її щоках, цариця плакала, сама не відчуваючи, що вона гірко плаче. Здавалось, усі надії-сподіванки на краще в одну мить рухнули і померли.

Її печаль і сльози загледів один з тих польських вельмож, яких послав Дмитрій навстріч цариці, і запитав: а чому це ясновельможна пані вже не весела, сумна і гірко плаче?.. Що стряслося? Чому вона плаче, коли, навпаки, має радіти, адже їде не до кого-небудь, а до свого мужа, який з нетерпінням чекає її в Тушині?

— Це так, судар, — відповіла йому Марина. — Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.

І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.

— Як його звати-величати? — швидко запитав вельможа.

Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.

— Взяти того балакуна! — розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.

— Зрадник! — було йому заявлено.

Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...

Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...

— Ти недостойний бути воїном короля!!!

Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...

І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.

І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою — який там «цар» засів? Справжній чи...

Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:

— Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, — показав на свої очі, — упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.

Марина тоді сонцем засяяла.

— Правда, тату? Бо таке говорять, таке...

— Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій — справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?

Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила — рідному батечкові.

І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...

Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи люд­ській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...

А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...

Для Марини це було не просто ударом обуха по голові, це був — крах.

Властиво продовження того нищівного краху — тільки ще більш стрімкішого, — що спіткав її 17 травня 1606 року в Москві...

...І було їй сказано: істинний цар Дмитрій Іванович тоді, під час бунту 17 травня 1606 року в Москві, насправді був убитий. А той, до кого вона їде і співає веселі пісеньки, насправді зовсім інша людина. Він лише прибрав собі ім’я убитого, назвавшись Дмитрієм Івановичем...

Для чого так вчинено? А для того, що так... треба. Всі інші пояснення — потім, потім. Тож якщо Марина Юріївна хоче повернути собі Московське царство і знову посісти трон у Кремлі, має визнати ту людину за свого мужа, з яким два роки тому вона вінчалася у Кремлі... Себто за істинного, справжнього царя Дмитрія Івановича, який буцімто вцілів під час злощасного бунту... Це говориться Марині Юріївні для того заздалегідь, аби вона, приїхавши до Тушина та вгледівши, кого їй видають за її мужа... Ну, одне слово, щоб чого такого... м-м... не натворила і була готова до всього. У тім числі й ви­знати чужого за свого мужа, і визнати привселюдно. А вже він проголосить її царицею російською.

Марина Юріївна відчула, як під нею крутиться земля — це ж добре, що хоч її зарані попередили і вона ще має час підготуватися до зустрічі з «царем Дмитрієм Івановичем», але мову в неї тоді відібрало. Отямившись, дала слово зробити так, як від неї вимагають — визнати того чоловіка за істинного царя Дмитрія і свого вінчаного — гріх перед Богом — мужа. Погодилась, хоча й збагнула, що має чинити щось таке... таке, що на Русі називають «воровством», але інакше вже не могла.

Тa в неї не було й вибору — як і іншого способу повернути собі втрачений трон...

Додому, на свою батьківщину, вона вже не повернеться. Ніколи. Принаймні до кінця свого життя, а жити їй, двадцятилітній, залишалося всього нічого — якихось там шість років.

Їдучи в Тушино, вона раз по раз плакала — хоча сліз уже й не було, — а плачучи, шепотіла лише одне слово: «ката­строфа».

Це була катастрофа, і вона свідомо на неї йшла. І це була не нова катастрофа, це було відлуння тієї катастрофи, що спіткала її у Москві 17 травня два роки тому. Її продовження.

А може, й завершення.

Так, так, швидше всього — завершення. Що триватиме ще чотири роки — аж до того трагічного 1614 року...

Катастрофа (грец. kataσtroϕη′ — переворот, кінець, загибель) — несподіване лихо, подія, що спричинює тяжкі наслідки, руйнування, крах.

А ще — тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті, — із тлумачного словника.

Все так і відбудеться, як словники тлумачать термін «ката­строфа»: переворот, загибель, кінець, тяжке потрясіння, крах...

За свідченням секретарів гетьмана Сапеги, 6 вересня відбулася перша зустріч Марини Мнішек — як цариці — з тушинським «царем Дмитрієм».

Марина ще й оговтатись не встигла, що він, тушинський «Дмитрій», зовсім не той, на якого вона сподівалася, як він в оточенні кінних вояків, з шиком і гамором, з гиком і свистом з’явився в обозі Яна Сапеги, де вона тоді перебувала зі своїм почтом.

Приїхав, аби зустрітися з нею, з Мариною Мнішек. Хизувався, хоч у самого душа теленькала: а раптом Марина «не визнає» його? Відмовиться його визнати за справжнього Дмитрія, за мужа свого? Тоді — все. Тільки стане про це відомо, як йому одразу ж свої дадуть ногою під зад — котись далі! Бо якщо жона-цариця не визнає його за мужа свого, з яким дев’ять днів у Кремлі святкувала весілля своє царське і дев’ять ночей ділила з ним любов, то все. Сподіватися Дмитрію більше не буде на що.

Але за натурою своєю той, хто видавав себе за Дмитрія, був не лише хитрий, підступний та жорстокий, а й цинічний. А відтак гадав, що й усі інші у цьому світі суть циніки, бо всі в цьому світі гравці. У тім числі й ця гоноровита полячка, їхня графиня. Тож має «визнати» його. Бодай це й пахне цинізмом. Хоча... Що таке цинізм? Відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальнопоширених норм моралі (а хто їх поширив?), етики, до всього, що користується загальним ви­знанням (а може, він не визнає цього «загального визнання»?), відвертість, доведена до безсоромності... Овва! Все це — велемовність. Красивість тих, кому ліньки на щось зважитись. А насправді, кожен у цьому світі цинік, він був переконаний. Тільки приховує — до певного часу — свій цинізм. А він не буде приховувати. Бо це — гра. Життя в цьому світі. Гра і не більше. Гра за владу — ще й кривава боротьба, — за вивищення над усіма. І Марина це має збагнути — якщо ще не збагнула. Бо інакше не бути їй царицею російською. А вона дуже хоче бути царицею російською, тож хай визнає його за істинного царя. Удвох і захоплять владу в Московії. Все інше — не суть важливо. Все інше виправдає влада, і люди проголосять їх тоді святими та праведниками. І самі ж будуть тому вірити.

З такими думками він і примчав зі своїми людьми до обозу гетьмана Яна Сапеги...

І та зустріч — перша! — відбулася. Як тушинський «цар» приїхав до обозу Сапеги, у якому тоді перебувала Марина Мнішек. Зі своїми людьми.

Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».

І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, — додають секретарі, — але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».

Вийшло, що Марина тоді — у першу свою зустріч з тушинським «царем» — не визнала у ньому свого законного чоловіка.

Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...

Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...

Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.

Та якби тільки вона одна.

Міколай Мархоцький, польський прихильник тушин­ського «царя», згадуватиме:

«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця — як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».

Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.

В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.

Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.

Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.

Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...

І тоді взялися за Марину.

Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.

І взялися за Марину як слід.

— Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. — кричав воєвода Мнішек. — Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..

— Я — цариця російська, — стримано відповіла Марина.

— Цариця! — вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. — Вона — цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! — Як він боляче її ранив, рідний батечко. — А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею — чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!

За «Щоденником Яна Сапеги», 6 вересня в гетьманському обозі тривали переговори.

Умовляли Марину.

Визнати тушинського «царя» за свого мужа законного.

Говорили вже відверто: так, тушинський «цар» — це не істинний цар Дмитрій, не її коханий муж... Тушинський «цар» взагалі й не цар. Хто? А Бог його знає, хто він насправді. Про­йдисвіт, якими здавна славиться Русь. Можливо, догравшись у «царя Дмитрія», він уже й сам не знає, хто він насправді є. Може, він уже насправді повірив, що він — цар Дмитрій і ніхто інший. Хоча — пройда, аферист — не більше. Та що з того, що він самозванець? Самозванці ніколи не переводилися на Русі. Були і будуть. Ну й що з того? Але ж він допоможе — як Марина йому допоможе, — прийти Марині на царство. І утвердитись у Москві царицею.

А любити його... Любити його від Марини ніхто й не вимагає. Їй усього лише треба зіграти свою роль. Може, й головну роль у своєму житті. Все інше буде зроблено за неї.

— Зіграти роль?

— Так, так, всього лише трохи полицедійствувати, — солов’їними голосами заливалися пан посол (і дядько Марини) і пан воєвода (і батько Марини). — Хіба це так... тяжко? Визнати якогось там типа за... за мужа свого. Лицедії все життя грають і — нічого. Живі, здорові.

— Але ж то — лицедії. А я...

— І ти маєш побути лицедійкою. В ім’я чого? В ім’я вищих політичних інтересів. В ім’я і для блага Речі Посполитої. А може, й для блага самої Московії. Аби припинити у ній Смуту і відновити порядок і справедливість. Все одно в Москві немає законних претендентів на царський престол. Династія Рюриковичів закінчилася. От Дмитрій — чи хто він там насправді — і започаткує з тобою нову династію. Зрештою, в ім’я честі сім’ї Мнішеків. Аби з тебе не сміялися, що ти побула царицею усього лише дев’ять днів. Ти маєш нею побути до кінця свого життя — довгого, притому. Але разом з Дмитрієм.

Так наполягали її дядько і її батько, якому вона вірила і якого завжди слухала, будучи зразковою дочкою. Принаймні до того дня.

Якщо вона визнає тушинського «вора»... Пардон, «царя» за мужа свого, то разом з ним, але вже як цариця повернеться у Москву. А якщо не визнає?

О, тоді й гадати не треба, в один голос вигукували її дядько і її батько. Тоді тобі доведеться повертатися до Польщі і ховатися в глушині. Хоча б у Самборі, адже з неї всі будуть кепкувати, пальцями на неї тикати. Дивіться, мовляв, дивіться, ось та, котра побула царицею у Москві аж цілих дев’ять днів! Ха-ха-ха!!!

— Титул цариці мені належить по праву. Я — вінчана цариця, і маю право на царські почесті!

— Але тільки-но ти повернешся до королівства, як все це зникне. І нічого, крім посмішок гордовитої шляхти, не буде. А повернешся до Дмитрія яко його законна жона — царицею з ним у Москву-матінку в’їдеш, і будуть тобі тоді хіба ж такі царські почесті. Вибирай! Себто визнай тушинського «вора»... е-е, «царя», і все прикладеться.

Марина ніколи не бачила мужа свого мертвим, тож їй не просто було повірити, що він мертвий, але...

Але і той, хто себе видає за нього, не був її мужем. Чужа людина. Самозванець. Пройда-пройдисвіт. Авантюрист. Проноза. Пролаза. Шахрай. Махлер. Крутій. Ошуканець. Плутня-крутня. Дурисвіт. Обманщик. Шельма. Шалапут.

То, виходить, і вона має стати... стати такою? Дури­світкою...

— Ах, все це емоції. Слова-словеса. А треба всього лише зіграти свою роль. Бажано вдало. Ставки в такій грі величезні. Такі великі, більших за які вже й не може бути. І таку гру не кожному смертному чи смертній посилає доля. Зважуйся! Вдруге так не поталанить. Другого разу взагалі не буде.

9 вересня «цар Дмитрій» (чи той, хто за нього успішно і не без талану себе видавав) разом з послом Олесницьким вдруге прибув до гетьманського обозу — та, власне, його пан посол і привіз: або — або.

Або вона таки визнає його за мужа свого і стане царицею, або... Другого «або» і бути не може. Лише перше. І — єдине.

Оскільки ж мала відбутися угода (у росіян — сдєлка), можна ще сказати, справа, операція, угода із совістю, умовляння, зрештою змова, то варто про все заздалегідь домовитися і все гарненько розікласти по поличках. Пунктик за пунктиком. Графу за графою. Умову за умовою...

Так домовитись, як домовляються сторони при укладанні будь-якої угоди.

Отже, вона має укласти угоду (неписану і писану), а вже ту угоду затвердить представник короля Сигізмунда III в Москві — серйозна річ. А вже тоді кожна зі сторін присягнеться.

І Марина Юріївна теж. У Тушині. Там же відбудеться і її повторна коронація на російську царицю — для гарантії. Двічі короновану царицю вже ніхто не скине з престолу. Це відбудеться урочисто, на очах у всіх тушинців, і рознесеться по всій Русі великій. Як знак того, що погублена було справедливість відновлена. Ось лише після того Марина Юріївна стане легітимною — двічі коронованою, чого ще треба? — царицею російською.

Перед народом вона з’явиться в багатому коронаційному платті, з царськими регаліями: корона, держава, скіпетр.

Коронуватиметься тією короною (ні, ні, не шапкою Мономаха, якою коронувалися всі великі князі московські), що була виготовлена у Відні і привезена до Москви ще за царювання Бориса Годунова, нею коронувався перший Дмитрій. Себто імператорська корона. (У такій короні зображений на монетах 1606 року сам Дмитрій Перший.)

І тільки після цього Дмитрій з Тушина переїде до Москви і повернеться у Кремль — на престол своїх предків, імператор Московський і чоловік Маріанни Мнішековни, Георгія воєводи і Тарловини уродзонна дщер, імператриця Росії.

І обоє вони стануть повноправними, законними, Богом даними правителями Московського царства. (Правда, Москву ще доведеться силою брати, але сила в тушинського «царя» є.)

Отже, від Марини Юріївни чекають згоди, а потім і — угоди.

10 вересня 1609 року посол Міколай Олесницький і воєвода Юрій Мнішек відвезли свою племінницю і дочку до Тушина, в табір тамтешнього «царя».

Душа Марини німо кричала-волала, але вона її душила в собі, душила...

А душа невгавала: як ти нелюба будеш любити?

А Марина їй: а хто тобі сказав, душе моя, що я буду... буду любити нелюба? Хіба можна нелюба любити? Нелюб він того й нелюб, що його не люблять. От і я не любитиму. Досить з мене того, що царицею буду. Двічі коронованою. А любов... Любов — то таке. Можна й без любові прожити. (Дуже швидко вона переконається, що — не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.

Сумніви все ще мала і — значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька — їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.

В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:

У городі бузина Перерубленая, — Одступися, препоганий, Я полюбленая. У городі бузина. На їй листу нема, — Не ходи і не люби, Коли толку нема!

І так далі, в тому ж дусі. І — відчаї. Але од таких співів, якщо те її бурмотіння можна було назвати співом, хотілося плакати... Так хотілося плакати! І це їй — Марині Юріївні, цариці російській! Найрознещаснішій жінці у всьому світі білому!

Конрад Буссов, «Московська хроніка»:

«...І хоч цариця чудово розуміла, що її годують даремними надіями, їй все ж довелося виявляти більше радощів, аніж у неї було на душі, для того аби ніхто не загледів фальшиву гру. І все ж вона не поїхала прямо в табір до Дмитрія, а веліла спорудити в чверті милі окремий табір для себе і для тих, хто був при ній, і вони з Дмитрієм стали посилати вісті одне одному і, нарешті, порішили, щоби батько цариці їхав до Польщі, а вона зостанеться у таборі свого мужа Дмитрія... Але від подружнього життя вони мусили утримуватися, покіль Дмитрій не оволодіє московським престолом і не сяде на ньому. В цьому Дмитрій мав поклястися перед Богом, після чого він радісно відправився до цариці: обоє відмінно впорались зі своєю справою і вітали одне одного з плачем і сльозами, дуже ласкаво і закохано. Цього дня дякуючи цій комедії (комедії!!! — В. Ч.) багатьох людей вразила повна сліпота. Перед всім народом вона виявила Дмитрію належну повагу, так, якби він був її любим подружжям і государем, і він їй теж. Це рознеслося по всій країні, і багато хто вирішив, що він verus Demetrius[6], — звідусіль князі й бояри, а таких було багато, йшли до нього в табір і здавалися».

І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!

В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо — припустимо таке — вінчання було таємним?)

Тож повернемося до початку — як усе було.

Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:

«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».

Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» — той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові — не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.

Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. — В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».

В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).

І далі в цього ж автора:

«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».

«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»

(За кинджал вона таки хапалася — у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)

Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):

«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По суті, і Марина, і Лжедмитрій II були абсолютно вільними. Канонічні правила не ставили їхньому союзу ніяких перепон... А втім, в очах деяких суддів законний шлюб колишньої цариці з Тушинським вором ще обтяжує її провину: з точки зору самої Марини, то було б, мабуть, непослідовністю... Помилковості долі тільки б порушили її душевну рівновагу. В самотині та вигнанні її пристрасність перетворилась на екзальтацію. Марина вся поринула у свої переживання. Але в самій собі вона здобула могутню силу спротиву. А тому, коли новим капризом долі чи власним поривом вона знову була кинута у вихор подій, то не ухилялась від ролі, що їй випала: навпаки, вона прийняла її, ризикуючи погубити себе навіки».

Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».

А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.

Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і — смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити — з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.

Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він — «той Дмитрій», її чоловік.

То для чого з ним було ще й вінчатися — та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)

Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, — сказали собі декотрі, — якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»

І чутки пішли гуляти — із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.

Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.

Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.

У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а — вишуканої їжі (страв).

«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, — писала в одному з листів, — як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».

(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)

А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.

Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».

Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушин­ського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.

Конрад Буссов:

«Єдиною причиною їх (міст. — В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників — солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».

Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди — хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.

Лжедмитрій запив.

Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою — як перед погибеллю.

Тверезим свого «царя» в Тушині вже ніхто не бачив. І самі пили — теж як перед погибеллю.

Розчарувалися у своєму протеже й поляки. Та й малися тому причини. Тільки сліпі не бачили, що в Тушині всі вже перестали навіть вдавати, що їхній «царик» і є буцімто чудом врятований цар Дмитрій Іванович.

«Про того свого підставного государя, — писалося у щоденнику королівського походу, — наші самі гучно говорять, що він не Дмитрій, руські — теж, що не той; але, не маючи другої особи, наші тримаються його, щоб домогтися виплати за вислугу, а нещасні руські, боячись тиранства Шуйського, раді були кому завгодно, аби лишень врятувати своє життя».

Королівські комісари ще свідчили: Дмитрій здавався їм втіленням всіх гріхів, людиною взагалі «мізерною, неосвіченою, без честі й совісті, страшним огудником, гнобителем, пиятиком і розпусником...».

А тому поляки (ті, які ще на той час вціліли і не забігли безвісти), трималися за «ім’я Дмитрія, а не за людину».

Лжедмитрій II таким і був — пиятиком і розпусником, людиною справді мізерною, яка вже ні в кого не викликала симпатій.

Єдине, що залишалося Дмитрію на час свого «сидіння» в Тушині, то це — пити, пити, пити, коли одні гульки змінювалися іншими, нічні переходили у денні, а денні, навпаки, у нічні, і, здавалося, цьому ніколи не буде кінця-краю. Як і питним братам, любителям випити на дурничку, що тоді оточували «царя». Пияком Лжедмитрій ІІ зарекомендував себе відмінним і на диво витривалим — він міг пити до безміру, не втрачаючи при цьому ґрунту під ногами і ясності свого жорстокого розуму. Лише ставав червоним, наче наливався буряковим соком, і надто лихословив.

Вважається, що горілку (рос. водка) винайшли у... Кремлі. І що це буцімто сталося — епохальне відкриття, щоб ми й робили нині без нього! — ні багато ні мало, а — 405 років тому. Себто 1503 року від Різдва Христового.

Це так і, як любив казати Шельменко, герой відомої комедії Г. Квітки-Основ’яненка, трішечки й не так.

Річ у тім, що дещо, схоже на те розвеселе зілля, що його нині ми споживаємо, випадково отримали ще у ІV ст. александрійські алхіміки.

Звичайно ж, вони шукали свій незбагненно який, але неодмінно філософський камінь. (А заодно намагалися шляхом переплавки прості метали перетворити на благородні.) У них для цього було й обладнання, ними самими й придумане, — власне кажучи, перегонні апарати. Так, так, прообрази майбутніх самогонних, таких популярних у народі у всі часи й епохи. Навіть за епохи розвинутого комунізму, що його невтомно будували в СРСР.

Бозна-якої саме, але неодмінно «філософської», ті апарати так і не дали, навзамін неї видавши «на-гора» якусь дивну рідину, що її треба вживати з горя. Попробувавши її, засмучені — що ніяк не вдається винайти філософський камінь, — алхіміки та різні шукачі еліксиру збадьорились. Хоч отриманий напій і не нагадував «філософський камінь», але до філософії після вживання того трунку тягло. До отого сакраментального: «Вася, ти мене п-поважаєш?..» Було приємним і швидко викликало р-розвеселий настрій. Як і піднесення — на душі і в усьому тілі, коли хотілося гори — і ті порозкидати. І всі невдачі та негаразди тоді відходили на задній план. Узагалі зникали, як їх і не було, а навзамін приходила радість життя, бажання поспівати і щось таке утнути, таке...

Після того диво-напою взагалі хотілося ще і ще жити.

І — співати.

І життя тоді здавалося розпрекрасним, кращого й не треба було бажати.

Ось чому винахідники назвали той трунок водою життя: «аква віта».

Вирішили засекретити свій винахід — як стратегічний, а вживати його лише самим — щоби веселіше жилося і співалося, щоби життя ставало ще кращим.

Але ж хіба сховаєш шило в мішку? Та ще від нашого народу. Який, між іншим, теж багнув той... роз-розпрекрасного життя.

«Аква віта» досить швидко стала в народі «оковитою». І під цим воістину безсмертним ім’ям фігурує й нині, приносячи її споживачам той... т-таке р-розпрекрасне життя. Правда, тяжке вранці, на похмілля — та ще як перебереш, — але це вже окрема тема.

Європейці спершу вживали «оковиту» (а ще кажуть, що Європа передова!) як напівфабрикат для настоянок, араби — в основному для духів. А руські спершу використовували цей напій як... антисептик. (Анти — префікс, що вживається для творення слів із значенням «протилежний», «ворожий чому-небудь». Антисептики — хімічні речовини, за допомогою яких знезаражуються рани або запобігають їхньому зараженню.)

Оковита стала антисептиком для душі й тіла.

Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)

І пішов той «антисептик» гуляти по Русі — що й нині благополучно робить.

Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак — еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».

Але споживали продукт тих апаратів — самогон — лише прості люди, чернь.

У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок — з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».

Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту — від анісівки — літера «а» до яблунівки — літера «я».

Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II — звезений його грабіжниками з різних маєтків.

Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь — від «а» до «я», — злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.

— А т-тепер, — похитувався, — х-хочу до... ца... цариці своєї — ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...

Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:

— Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..

Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась — вона ж усе-таки цариця! — і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя — із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»:

— Хай пан негайно йде звідси, — казала, — бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!

Барбару — таки огрядна була і грізна на вигляд дама! — «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому — що цілком виключалося, — то почула б у відповідь: «А що тут такого — ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)

Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя — просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б — тільки вийди за табір, — відповідати за свої діяння.

Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи — якщо він не розплатиться з ними за службу, — відібрати гроші в нього силою.

Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали — особливо на Поволжі — за поживою. І — грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» — теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.

Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту — допоки не розквитається з ними за «вірну службу».

Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?

Марина могла нарешті вільно зітхнути — нічні візити «коханого чоловіка» в її намет на якийсь час припинилися.

Але це сьогодні так, а що буде завтра? І до чого допиячить тушинський «цар», якого всі інакше як «цариком» і не називали. Варта, що тримала його під домашнім арештом, була препильна.

Лжедмитрій нарешті прохмелився і запанікував. Боявся, що його уб’ють свої. Заметався, як у западні, з однією лише думкою: тікати! Негайно брати ноги в руки. Давати драла. Куди? А куди завгодно, хоч і до чорта на кулички, аби лишень подалі від Тушина і від поляків, які, оточивши його вартою, нахвалялися йому «нарешті порахувати царські ребра». Якщо він, звісно, не розплатиться з ними.

Лжедмитрій і радий був би розплатитися, але — не мав чим. А невиплачене жалування за службу полякам сягало за цифри з багатьма нулями.

І тушинський «царик» вирішив тікати...

Королівські комісари із ставки його величності під Смоленськом, які ще вчора вели Лжедмитрія II до влади (без підтримки поляків він би не зумів досягнути навіть того, чого досягнув, дійшовши до Тушина) і які зневажливо відгукувалися про свого підпанка («мізерний, неосвічений, без честі й совісті, страшний огудник, пиятик та розпусник»), прорахувалися. Коли думали, що вони пильно й надійно стережуть «царика».

Отямившись від гульбищ, «царик» обвів круг пальця варту і накивав п’ятами з Тушина. Сталося це 27 грудня 1610 року.

Марина Мнішек нічого не знала про втечу «царя» і свого «мужа», а сам Тушинський вор про існування своєї «цариці» та «жони» просто забув — як про щось несуттєве. Та й не до того було. Коли береш ноги в руки і рятуєш власну шкуру, вона тоді стає дорожчою за будь-чию іншу, в тім числі й жінчину. Де вже йому було думати про жону в статусі «цариці» — тут хоч би самому вискочити із западні!

Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого — разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня — знай наших! — якого буцімто навіть... «любив».)

А далі свідчення розходяться.

За одними його вивезли в санях з тесом — тонкими дош­ками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, — за другими, що й зовсім кепсько, — «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!

А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він у «боярина, якому довіряв, узяв бахмута (ногайський кінь) і втік до одного донського отамана». (Невідомо, правда, куди саме втік і де саме перебував той «надійний донський отаман».) А вже далі втікав і справді у санях — слава Богу, що хоч не під гноєм. Буцімто його прикрили згадуваним тесом, зверху, на дошки, під якими, не дихаючи, лежав утікач, посадовили кілька чоловік, так і вивезли його в Калугу». Утік, як далі зазначається, «покинувши царські регалії і жону».

І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!

Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...

Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися — ганьба, ганьба!

Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)

І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)

Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку — вершину ліричного послання!

Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):

«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. — В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, — неможливо! — В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».

Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.

Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:

Так, як Данте любив Беатріче, Як Петрарка Лауру любив, Так люблю я тебе, моя пташко, Хоч тобі я і серце розбив...

Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):

Неначе цвяшок в серце вбитий, Оцю Марину я ношу...

Але — досить іронії!

Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?

Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?

А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій — у статусі жони:

«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»

Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи — запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?

А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.

Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися росій­ського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.

Дмитрій — її єдиний шанс повернутися до Москви — та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.

Тушинський табір вирував і клекотів.

Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився — як культурна людина — лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).

Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій — відпрацьований матеріал! — але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет, названий у ставці вора «патріархом» (митрополит Ростовський і Ярославський). Зрештою, прийняли ухвалу: не вірити ні Василію Шуйському в Москві, ні «Дмитрію» в Калузі, а на руський трон бажано запросити «потомство» Сигізмунда III — його сина, королевича Влади­слава. Марина, коли до неї дійшли такі вісті, була безсилою що-небудь змінити. Після кількох безсонних ночей нарешті твердо упевнилась в думці, що вона нікому в Тушині не потрібна, що тільки з Дмитрієм — її єдиним шансом — вона може повернутися до Москви. (Тоді ще вірила, що зможе повернутися до Москви!)

Здавивши в собі образу і гнів, що Дмитрій її кинув, по суті, напризволяще — всі рахунки потім, потім, — вирішила боротися за Дмитрія.

Наче проснувшись від довгого летаргічного сну, до того пасивна і, здавалось, до всього байдужа, вона враз змінилася — як збагнула, що крім неї самої їй не зможе вже ніхто допомогти. І кинулась у той вир, що тоді клекотів у Тушині. Кинулася з головою — як з кручі у воду.

З’явившись у таборі тувинців, Марина (збереглося історичне свідчення, чи все це легенда?) з розпущеним волоссям (фурія, істинна фурія, богиня помсти у давньоримській міфології, на яку в одну мить перетворилася до того тиха й безініціативна цариця), напівзодягнена, рішуча й відважна, з очима, що палали і від того здавалися такими прекрасними, вона буцімто бігала з одного табору в інший, що вже ворогували між собою, закликаючи вояків бути... вояками, а не якимись там... бабами! І зберігати вірність її мужу, «істинному цареві Дмитрію Івановичу, та виступити згуртовано на його захист...» І таки домоглася свого, буцімто після її такого відчайдушного демаршу у вигляді чи не Валькірії, скандинавської діви-воїна, близько трьох тисяч чоловік на чолі з князями Трубецьким та Засекіним, піддавшись її чарам і палкій промові, вражені мужністю цариці, подалися в Калугу — до Лжедмитрія ІІ. І це було все, на що була здатна Марина в Тушині. Не мало, але й... замало.

(Свій подвиг в образі фурії чи діви-воїна Валькірії Марина Мнішек повторить у Калузі — про це є навіть картина художника Шарлєманя, яка називається «Марина Мнішек підбурює калужан до помсти за смерть Тушинського вора».)

Польське воїнство, яке перебувало в Тушині, вирішило повернутися до Сигізмунда III, свого короля. Ухвалило: не служити більше ніякому «царику». Заодно й поклялося віднині вірно служити «отчизне, матке нашей». Згадали й Марину Мнішек і прохали короля для «цариці її милості» залишити кілька замків, які вона отримала від «померлого царя Дмитрія», — як на царицю російську вони вже не по­кладали на неї ніяких надій.

Але Марина Юріївна не могла вже повернутися додому — це було б повним крахом усіх її надій і сподіванок. Ще й стала б посміховищем — дев’ятиденна цариця! — в очах своїх гоноровитих співвітчизників. Особливо заздрісної шляхти.

У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):

«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».

Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».

Прохає допомоги чи бодай поради:

«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! — В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».

Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...

Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки — рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.

У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.

«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».

Зізнавалася королю, як рідному батькові:

«Якщо ким щастя свавільно грало — так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Москов­ського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».

Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.

«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»

І все ж вона не хоче показати себе зломленою, а натомість вкотре проголошує себе московською царицею, заявляючи, що від цього статусу вона ніколи не відмовиться.

«Всього лишила мене мінлива фортуна, одне тільки законне право на московський престол залишилося при мені, скріплене вінчанням на царство, утверджене визнанням мене спадковою двократною присягою всіх державних москов­ських чинів».

І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:

«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».

І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану — він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».

І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову — чи продовжити стару — боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною — годі плакатися в чужі жилетки!

Зважившись на поїздку до Калуги, цариця вбирається в чоловічий — гусарський! — костюм — віднині ніяких жіночих слабкостей! Вперед!

Але тут виявилося: одного чоловічого костюму замало. Потрібний ще й дозвіл, аби вона могла залишити Тушино — це ж треба!

Змушена прохати «воїнство», аби воно відпустило її в Калугу до мужа свого. «Воїнство» — в дусі єзуїтів — дозволило їй залишити Тушино, але тільки... самій. Без права будь-кого брати з собою! Ще й прислали їй листа, у якому чи не насмішкувато писали, що «цариця прислала просьбу, щоби їй дозволили поїхати до мужа. Їй це дозволили, але під страхом смерті заборонили будь-кому рушити від війська з прапором...».

Навіть король не міг домовитися з «тушинськими поляками», а де вже було їй те зробити. На щастя, деякі з них вже почали шкодувати за Дмитрієм (він з Калуги надсилав їм «ласкаві», так звані «прелестные письма», обіцяючи — вкотре! — все, чого вони захочуть!). Тушинці почали вагатися — що робити? Підтримати короля чи Марину — як законну царицю? Іти за нею чи видати її Сигізмунду? Або Москві? І загроза, що її можуть видати Москві — вона просто стане розмінною картою в політичній грі, — була дуже реальною.

Усе зваживши, цариця вирішує втікати з Тушина. Потай. Ось тоді вона рішуче — у ті дні її вже не визнавали піддані — зодягається в гусарський костюм. Все. Немає більше місця жіночим слабкостям, нидінню, скаргам... Все, все, все!!! Віднині вона — фурія! ФУРІЯ!!! Діва-воїн Валькірія — вперед! Тільки вперед. Всі мости вже спалені, і назад, для відступу, шляху вже немає. Вперед — це значить до Калуги, до Дмитрія, і там треба все починати спочатку. Звідти, зібравши та перегрупувавши сили, йти на Москву. Бо в Кремлі вже й так засидівся Василій Шуйський. Хоч трон під ним і хитається — чутки доходять, — але він все ще сидить. Йому треба допомогти залишити його. І це зробить вона з Дмитрієм. Тож тільки вперед, до Калуги, де Дмитрій збирає нові сили для походу на Москву.

Втеча з Тушина до Калуги відбулася в ніч з 23-го на 24 лютого 1610 року.

Вдень за нею пильно слідкували, але з настанням темряви нагляд послаблювався — куди, мовляв, жінка проти ночі побіжить? Навколо краї пустельні, морозяні, все загачено снігом, тільки вовки виють під місяцем, од проміння якого іскриться сніг.

Марина тому й вибрала ніч, що ніхто в цей час не сподівався, що вона зважиться вирушити в далеку дорогу, тож нагляд за нею до ранку ставав не дуже пильним. Можна б сказати, ніякого нагляду вночі за нею не було, тож тікати й вирішила саме в нічну пору. І буцімто лише в супроводі двох — правда, надійних слуг, служниці і служника, що й зовсім мало­ймовірно. Краї там були дикі й глухі, загачені снігами, і втрьох зважитись на далеку подорож краями, де вночі рискають сіроманці, а вдень зграї двоногих розбійників...

Дорогою втікачі, збившись зі шляху (не дивно, ніч була глупа, до самого ранку мело і не видно було ані цяточки), опинилися у Дмитрові, де було військо гетьмана Сапеги, яке воювало там з військом Василя Шуйського.

Втікачі на те побоїще й напоролися, як тільки засіріло.

Марині ще й пощастило, що потрапила в розташування не царських військ, бо тоді подорож для неї й закінчилася б, а в польське.

Гетьман до неї поставився приязно, лише буркнув: «Роби, як хочеш». Марина якось зв’язалася з Калугою. Звідти надійшла­ відповідь: таємно вибиратися з польського війська і прямувати в Калугу до Дмитрія, не давши полякам можливості відправити її під Смоленськ у табір Сигізмунда.

Варто зазначити, що поява у польському війську цариці Марини — та ще й в гусарському вбранні — зчинила фурор. Чи щось схоже на нього. І всі поляки збіглися подивитися, а яка ж вона, полячка, котра російська цариця?

Буцімто Марина Мнішек заявила перед солдатами Сапеги:

— Як мені, руській цариці, з такою ганьбою повертатися до моїх рідних у Польщу, то краще вже загинути в Росії — це у відповідь на запитання, як вона зважилася глупої морозяної ночі в чужих краях мандрувати. — Я розділю з моїм мужем усе те, що нам Бог визначив!

Конрад Буссов засвідчує, що Марина Юріївна перед втечею з Тушина «веліла зробити (очевидно — виготовити. — В. Ч.) собі з червоного оксамиту чоловічий костюм польського по­крою, наділа його (між іншим, її перший чоловік цар Дмитрій Іванович любив носити такі костюми. — В. Ч.), озброїлась рушницею та шаблею (о, це вже щось!), а також взула чоботи та шпори і вибрала гарного швидкого коня». Як зазначає один з авторів, котрі писали про Марину Юріївну та її втечу з Тушина, червоний оксамит гусарського костюму повинен був ефектно виглядати на тлі підмосковних снігів!

Відразу ж було повідомлено короля Сигізмунда про те, що «цариця, приїхавши у Дмитрове, увійшла в лицарське коло в тім гусарськім костюмі, у якому приїхала, і своїм лицем і сумною мовою збунтувала вельми багатьох з товариства п. Сапеги».

А Міколай Мархоцький повідомляв, що він чув оповіді тих, хто оборонявся у дмитровській фортеці, сапежинців: «Саме у той час цариця, яка перебувала у Дмитрові, показала свій мужній дух. Коли наші приступили до оборони валу, а німці з московитами пішли на штурм, вона вискочила зі свого помешкання і кинулась до валу. «Що ви робите, злодії, я — жінка — і то не злякалась!» Так, дякуючи її мужності, вони успішно захистили фортецю і самих себе».

25 лютого, як трохи стихла завірюха, снігова крутіж ніби почала влягатися, Марина Юріївна вирішила їхати далі — з Дмитрова до Калуги.

Вона була енергійна, весела і дуже впевнена у собі, як і в тому, що вона задумала. Врешті, відчула свою силу і вміння повести за собою людей. (У той час вона перероджувалася на очах.)

«Цариця, надумавши перебратися в Калугу, умовила чотирьох із двадцяти моїх товаришів, — свідчить Міколай Мархоцький, — її супроводжувати. Пан Сапега хотів цьому перешкодити, але вона сказала: «Ніколи тому не бувати, щоб він для своєї вигоди мною торгував, у мене є три з половиною сотні донських козаків, і якщо буде потрібно, я дам бій». І Сапега їй більше не чинив перешкод. Цариця поїхала з тими, кого умовила з моєї компанії. В чоловічому наряді, взявши сани й коня, вона діставалася коли на санях, а коли й верхи».

«...И отправилась прямо в Калугу, к тому обманщику, с которым она тайно побраталась...»

Все б нічого у наведеній цитаті, але чомусь дивує оте — «побраталися».

Марина з Дмитрієм?

Жінка з чоловіком? Щось такого, зізнатися, не доводилося раніше здибувати, аби жінка з чоловіком браталася? З якого б це дива? Жінка з чоловіком може лише заприязнитися. Чи — що більш типово — кохатися і врешті-решт побратися.

Побрататися — поклястися одне одному у взаємній дружбі, НАЗВАТИСЯ (виділення моє. — В. Ч.) БРАТАМИ...

Чи побрататися — близько зійтися з ким-небудь, але виявляючи при цьому братні почуття. Чоловік до чоловіка, що було типово, наприклад, для козаків-січовиків, запорожців. Та й у народних думах співається про названих братів. Але щоб жінка з чоловіком... побраталася?

Хоча з натягом можливе (у значенні «близько зійтися»), але ж оті «братні почуття». Якось вони не зовсім звичні між жінкою та чоловіком. Очевидно, тут щось інше, автор просто вжив не зовсім підходяще слово для даного випадку. Не могла Марина «побрататися» з Дмитрієм — тоді ж у чому річ?

А ось як розповідає Конрад Буссов (він на той час мешкав у Калузі) про приїзд туди перевдягненої в чоловіче вбрання цариці. (Не забуваймо, Марина Мнішек, утікши з Тушина, з’явилася в Калузі на баскому коні, а її гусарський костюм з червоного оксамиту полум’яним вогнем горів на тлі засніжених просторів.)

«У Калузі перед ворітьми вона сказала варті (очевидно, її сприйняли, та ще й в гусарському костюмі, за чоловіка. — В. Ч.), що вона довірений коморник Дмитрія із спішним і дуже важливим до нього донесенням, про яке ніхто, крім нього самого, не повинен знати. Цар відразу ж збагнув, у чому річ, велів козакам гарненько охороняти ворота, а коморника впустити. Той відразу ж поїхав до кремля, до царського ґанку, зістрибнув там з коня, представши перед очі свого государя, і тим подарував йому велику радість. А позаяк привезений царицею з Польщі жіночий почет поїхав... назад у Польщу, то вона взяла собі новий почет з німецьких дівчат, батьки яких мешкали у тих місцях. Гофмейстериною над ними призначила теж німкеню і весь час доброзичливо і прихильно ставилася до німців...»

А вже потім, як Марина дещо влаштувалася в Калузі, настала потреба на якийсь рівень ставити свої відносини з Дмитрієм. Тоді й почалося те, що деякі джерела передають словом «побраталися».

Ясність у тему «братання» вніс брат Марини Юріївни Станіслав, який прямо написав, що вона (сестра його Марина) «повінчалася з тим франтом, котрий присвоїв собі ім’я Дмитрій».

Прямо тобі якийсь фортель (несподіваний вчинок, витівка, адже викидати фортель — те саме що викидати фокуси), що його вчинила Марина Юріївна із Лжедмитрієм II, якого чи не вперше в історичних джерелах названо — чи не з пошанівком — франтом. (Франт — той, хто вдається до франтівства, модно й нарядно зодягається, чепурун. А таким Лжедмитрій, здається, не був. Як і схильності до франтування не мав.)

У щоденнику королівського походу від 16 квітня 1610 року записано:

«Отримано вістку, що той Дмитрій вдруге і відкрито вінчався у Калузі з царицею».

Дивно. Адже публічна церемонія вінчання означала відмову від визнання самозванця тим же самим Дмитрієм, справедливо зауважує один з істориків.

Це так, але — з одного боку. А з другого — вінчання у православному храмі мало переконати тих руських прихильників самозванця, які звинувачували Марину в «лютеранстві» та «єретицтві», що вона теж православна. Адже після вінчання у православному храмі (ПРАВОСЛАВНОМУ!!!) католичка Марина Юріївна вже ставала мовби православною, тому що дотрималася обрядів Руської церкви.

Ще й нині пишуть дослідники, що «в Калузі мешканці радісно вітали царицю, яка з’явилася на їхні очі юним воїном у шоломі і з волоссям до пліч».

А тут ще й вінчання у православному храмі. Своя полячка Марина Мнішек, своя! Які тепер можуть бути до неї претензії, що вона, мовляв, не шанує руських звичаїв і т. д, і т. п., що лунали ще не так давно. Отже, це був тонкий політичний хід, привернути на свій бік православних підданих Московського царства.

«Почалося калузьке життя більш спокійне, як тушинське, адже тут не було манірних (радше бундючних. — В. Ч.) польських вождів, не було військових зборів, ініціаторами яких виступали польські роти. Тут влаштовувалися бенкети, було постачання. Тільки поведінка чоловіка ускладнювала життя Марині, але і в цій ситуації вона старалася виокремити для себе позитивне, адже на його тлі намагалася мати вигляд набагато кращий».

Присутність в калузькому таборі цариці Марини сприяла популярності «царя». Непомітно Марина починає втручатися у справи, допомагає чоловікові зібрати нові сили. У листі до гетьмана Сапеги вона писала, що «справи їхні були майже в занепаді, хилилися до кінця», але є надія на краще, адже не все ще втрачено.

І скромно додавала, що не приписує це нікому (в тім числі й собі. — В. Ч.), а — «особливому дару, від Бога нам даному, що Він... зволить виправляти чи, вірніше, — благополучно закінчувати наші справи...».

Особисто Марина теж чекала «Божого дару»: на той час вона була вагітна, відчувала дитину під серцем і сподівалася, що це теж стане одним з дарунків Бога — але вже їй особисто. А може, і Росії. Син царя — це спадкоємець престолу, який цар про це не мріє. Лише б народився хлопчик, а не дівчинка... Лише б хлопчик, молила, прохала Бога.

З першим Дмитрієм і мужем першим своїм вона так і не встигла завести дитинча, хоч і мала з ним велику любов. Бо скільки з ним прожила, як приїхала до Москви як цариця і жона — всього лише дев’ять днів. Та й ті минули в гульках, яким край поклав лише травневий путч у Москві.

А ось з Дмитрієм Другим... Гм, мовби ж його й не кохала (принаймні, ще не встигла покохати), а бач... Відразу ж і завагітніла. А втім, це, звичайно ж, на краще, спільне дитинча міцніше зв’яже їх, перетворить їхнє радше політичне єднання на міцну сім’ю.

У ті дні вона вставала з молитвою на устах, дякуючи Господу, що носить під серцем дитину, і закінчувала його із все тією ж молитвою-дякою Господу за такий щедрий дарунок.

Вагітність давалася їй відносно легко, як кажуть, на користь: жінка розквітла, щічки зарожевіли, гарні очі засяяли добротою і зичливістю до людей і до світу білого, і вона — така молода — видавалася ще молодшою, прямо дівчиною.

Дивувало, що Дмитрій до неї — це Марина як жінка відчувала — навіть жінок не знав. Принаймні любові у його бурлацькому житті ще не було. А тут відразу ж — і цариця, і любов. І скоро він батьком стане. І жона на очах квітне. Тож часом незграбно жартував, приховуючи за жартами свою радість:

— Коли б ти не була мені жоною, то я неодмінно б у тебе закохався. — І додавав уже серйозно: — Ти наче той пуп’янок, що розквітнув раннім ранком — теплим, літнім...

Ба, ба, дивувалась вона, чоловік її, виявляється, ще й поет у душі!

Марина й справді квітла.

Та й сама почала круто мінятися — на краще. До всіх була привітною і зичливою, з посмішкою на устах, і все наспівувала, мугикала веселі безжурні пісеньки...

— Моя добра няня, бабця Софія, бувало, казала: вагітна жінка, аби дитина у неї народилася гарною, такою і має бути: веселою, доброю, до всіх зичливою, з піснею на устах — без крапелиночки зла чи чогось недоброго...

І сам Дмитрій ніби змінився, теж помолодів, збадьорився в очікуванні спадкоємця. Казав:

— Цариця має народити мені лише спадкоємця. Тільки царевича!

Все складалося як ніколи добре в Калузі, за високими й надійними мурами, все сприяло задуманому успіхові.

30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.

Нарешті, нарешті!!!

«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.

Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».

За деякими підрахунками під прапорами Дмитрія виступили 1600 гусар, тисяча козаків і ще більше інших... Мабуть, таки різного наброду...

Прилетіли гарні вісті, що гетьман Жолкевський, посланий Сигізмундом на Москву, успішно розбив московське військо під командуванням брата царя князя Дмитрія Шуйського — віват, віват!!! Ця вістка стала як цілющий бальзам на рану, збадьорила тих, хто ще сумнівався в успіхові «царика».

Тому й почали на бік Дмитрія переходити деякі міста — вони, як і люди, теж тримають ніс за вітром!

Дмитрій стрімко просувався в напрямку до Москви. Все складалося як ніколи добре.

«На Москву, на Москву, на Москву!» — ладна була ви­співувати з ранку й до вечора Марина, як ніколи весела і щасливо-безтурботна.

Нарешті щаслива! Нарешті була впевнена у перемозі!

Відряджаючи з Калуги мужа в похід, наказувала йому, ведучи за міські ворота його коня за вуздечку:

— Як тільки візьмеш Москву, в чому я ні мить не сумніваюся, так відразу ж уводиш мене у Кремль, а я тобі за це народжу сина-спадкоємця, царевича руського...

16 липня 1610 року військо Дмитрія підійшло до столиці і зупинилося в селі Коломенському. Марина Мнішек, зі своїм почтом наздогнала чоловіка теж неподалік Коломенського і зупинилася в Ніколо-Угрешському монастирі. І там стала чекати розвитку подій. Від Дмитрія вже майже з-під самої Москви чи не щодень прилітали на баских конях посланці: царевич ось-ось під малиновий передзвін увійде в Москву, хай цариця його чекає в монастирі. Тільки він візьме Москву, як відразу ж забере до себе й царицю.

Тим часом Василій Шуйський досиджував на престолі останні місяці — перед безславним і насильницьким по­стриженням у ченці.

Здавалося, шлях на Москву вільний, як вільний і московський престол. І ще здавалося: досить Дмитрію зробити ще одне, останнє зусилля, і він — у Москві омріяній, у Кремлі її державному, яко законний цар-государ...

І Дмитрій як ніколи був твердо впевнений в успіхові свого походу і вже бачив себе на престолі (це ж треба, якийсь там бродяга із Шклова, «худого» роду, ніхто, власне, і раптом — російський цар-государ!.. Таке й уві сні не може приснитися). Але...

Як не щастить, так не щастить. Як бідному женитись, то й день малий.

Ще вчора він нахвалявся всім поставити язика поперек рота (та й самого рота набік повернути), як сьогодні вже й капець прийшов. І не лише нахвалкам, а й справам його. А бодай ти не знав, що сьогодні за день!

Фортуна знову зіграла з ним злий жарт і повернулася до нього спиною.

24 липня до Москви з Можайська підійшов гетьман Жолкевський, явно вороже налаштований до Дмитрія. Хоч ще вчора належав до тих поляків, які підтримували саме Дмитрія, а сьогодні повернув проти нього!

Повідомляв короля, що «всі у Москві поклялись не приймати на царство вора, який називає себе Дмитрієм, а навпаки, битися з ним». І цим звідомленням наче підштовхував його мосць виступити й собі проти Дмитрія-вора.

Хрестоцілувальний запис боярському урядові на чолі з князем Федором Мстиславським (і про це Жолкевський застерігав короля) прямо сповіщав:

«Вора, хто називається царевичем Дмитрієм, на московське государство не хотіти».

Мовляв, з ким завгодно, хоч з чортом-бісом, тільки не з Дмитрієм.

Гетьман став табором «на Хорошевських луках на Москві річці» — за милю від столиці. Став, явно вороже налаштований до Дмитрія, — отакої!

Боярська дума тим часом закликала гетьмана до переговорів «про хороше діло» і просила допомогти їй у боротьбі з вором...

Гетьман зробив усе, аби використати нову ситуацію на свою вигоду та укласти з боярським урядом угоду про запрошення королевича Владислава на російський престол... «Зрадники!..» — лютував Дмитрій. Особливо коли дізнався, що Жолкевський пообіцяв «знищити самозванця, якщо він осмілиться оспорювати у короля щастя». Московити постали перед вибором: або король на їхньому престолі, або самозванець — третього не дано. Навіть поговірка тоді виникла: краще королевичу служити, аніж від своїх холопів побитими бути.

Семи... Перша частина складних слів, що означає: той, який має сім однакових одиниць, предметів, ознак і т. ін., наприклад, семибарвний, семиметровий, семипелюстковий, семиповерховий і т. ін. А ще семиборство — легкоатлетичні змагання з семи видів спорту.

Згадаймо: семигодинний, семигранний, семигривенний, семиденка, семиділ (хто береться виконувати одночасно багато справ, не завершуючи жодної), семизір’я, семикласник, семикратний, семимильний (це до щастя намагаються йти семимильними кроками), семипілка, семипудовий, семирічка, семиряча — людина, яка носить одяг із домотканого грубого і нефарбованого сукна і належить до соціальних низів...

У Росії було відоме і таке явище, як «Семибоярщина» — боярський уряд із семи чоловік, що прийшов до влади після усунення з престолу Василя Шуйського і залишив у Росії вельми колоритний слід...

Здавалося, що Смута — протистояння государя з аристо­кратією, — закінчилася перемогою останньої. Цар був скинутий з престолу, силоміць пострижений у ченці, виданий полякам і вивезений ними за межі Московського царства.

Переворот відбувся відносно легко і ніби без пролиття крові — найбільш «благородний» варіант змови. І вовки ситі, і вівці цілі. Збулася давня мрія руської знаті: над нею немає більше царя, повновладна господарка у державі віднині вона. Створено новий уряд без царя. Тепер тільки насолоджуватися так удало захопленою владою! Але країна перебувала в такому стані, що бояри, члени нового уряду, навіть і не бралися ні за що. Тому й не зважувалися вводити нові закони чи щось міняти в керуванні. Та й уряд, дещо зневажливо прозваний «семибоярщиною», був безсилий хоч що-небудь змінити. Розгубилися. Виявляється, взяти владу — це одне, а керувати країною — це вже щось інше. Ніхто з семи бояр не хотів брати на себе відповідальності, старшого не було, а без нього не було і ладу.

Потрібен був... цар.

Виявляється, потрібен був цар, якого «семибоярці» так необачно скинули.

Виявилось... Знать, яка так жадала позбутися сильної руки царя-батюшки, здійснивши переворот, так і не могла впоратися з владою, що негадано опинилася в її руках. Вона, по суті, виявилася яловою.

І ще виявилось. Суть політичного устрою Росії — це монарх, дворянство, Церква і також знать. Вони борються між собою і водночас співробітничають. Якщо хтось один з них захопить владу одноосібно, це нічого доброго не принесе. Бояри-змовники, знаходячись ніби ж при владі, кинулись шукати ту саму... владу. А де її візьмеш, як немає царя?!.

І тоді «семибоярці» заходилися шукати собі царя — замість скинутого. Лжедмитрій II, який ще й мав якусь силу, хоч його воїнство на той час і значно порідішало і навіть ще загрожував Москві, вже нікого не влаштовував.

І тоді аристократія кинулась шукати собі іншого владику. Навіть серед чужих. З будь-яких країв. Який завгодно, аби зумів у них бути царем. (Як говориться, хоч сова, аби з другого села.)

Восени «семибоярці» таємно впустили до Москви польське військо, передали фактично владу в руки керівників польського гарнізону. Ще й пообіцяли вінчати на царство королевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. І навіть поквапилися випустити нові монети з ім’ям Влади­слава — «...государя всеа Русии». За це поляки пообіцяли відігнати від Москви Лжедмитрія.

І все ж переговори «семибоярців» з поляками ні до чого не могли привести. Сигізмунд III таємно бажав московського престолу для себе, а не для сина. До всього ж він вимагав віддати полякам Смоленськ. А тут ще й патріарх Гермоген, який невгамовно закликав врятувати Русь і Церкву від розорення, почав таврувати як зрадників «семибоярців».

Пригрозив їм прокляттям. Заявив, що воцаріння Влади­слава може відбутися лише після того, як царевич перейде у православну віру, а польський гарнізон залишить Москву. І закликав усіх стояти «за веру неподвижно».

Тряс білою бородою, розмахував посохом, здіймав руки до небес, закликаючи до себе у спільники сили небесні.

«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без царя, власне, безвладдя, — і скінчилася. Процарювало-провладарювало «семибоярство» щось близько двох місяців...

До Дмитрія і Марини прибули посли гетьмана Жолкев­ського з пропозицією відступитися від Московського престолу — за це їм були обіцяні різні милості...

А тим часом уже стало відомо про присягу королевичу Владиславу.

Перший боярин Боярської думи князь Мстислав­ський, повідомляючи про присягу Владиславу, у грамоті від 39 серпня писав:

«Марину Мнішкову, яка була за убитим розстригою, Гришкою Отреп’євим і з нинішнім вором по московському государству ходить, государинею московською не називати і смути ніякої наперед у Московському государстві не робити і відвести її у Польщу».

Знаючи все це, як і про офіційну заяву Боярської думи та її спілку з гетьманом Жолкевським, Дмитрій, вигнавши гетьманських послів, вирішив було оружною силою добути столицю. 2 серпня він вдався до рішучого штурму Москви.

Із свідчення очевидця:

«Цар, бажаючи увірватися в Москву або підпалити її, розділив військо на дві частини. З однією частиною, у якій були і руські, пішов у тил руським (військам, вірним Боярській думі, себто тоді ще «Семибоярщині». — В. Ч.) і став обходити Москву на далекій відстані від Троїцької дороги, щоб у Москві не загледіли його руху...»

Але маневр не вдався, Дмитрій підійшов до міських стін запізно, коли вже добре розвиднилося. Він ще встиг підпалити посад, проте розвинути успіх і перейти в атаку не встиг — підоспіли загони воєводи Салтикова і вдарили у спину атакуючим...

І цього удару виявилося досить.

Гетьман Жолкевськиий писатиме боярам, які вже були спільниками поляків:

«А про вора, що називається царевичем Дмитрієм Івановичем, мені, гетьману, з бояри думати... як би того ворога відігнати чи убити».

Після запеклої битви поляків з московитами з одного боку і Дмитрія з його військом з другого настало недовге затишшя, а тоді Дмитрій почав відходити. Аби уберегти від розгрому рештки свого війська. Відходив, на чім світ стоїть клянучи поляків. Не міг збагнути:

— Вони ж мене привели сюди, поляки! У Московію допомогли мені дістатися, визнали мене за законного царя московського престолу, чому ж вони зараз виступають су­проти мене?!.

— В таких випадках кажуть: змінилася політична ситуація, — розвела Марина руками. — Мені самій неприємно від такої дволичності моїх співвітчизників, але такі... такі факти. Їм зараз вигідніше виступити проти нас у супрязі з московитами. Доведеться відійти, аби не зазнати краху.

Протрубили відхід...

А тим часом московські бояри і гетьман Жолкевський вирішили переслідувати Дмитрія до переможного кінця. У наказі по їхньому об’єднаному війську наголошувалося: «Щоб крові християнської більше не розливав і земля б у тиші зосталася». А для цього треба було знищити Дмитрія — питання навіть так уже стояло.

Дмитрій спішно відходив, випереджаючи переслідувачів на один день. Гетьман Жолкевський вкупі з московським військом його переслідував. Невдовзі вони підійшли до Ніколи-Угрешського монастиря, де, за їхніми даними, мала перебувати цариця Марина. Виявилося, що там уже й «царик», який встиг утекти з-під Москви.

Коли настав світанок, усе навколо було оточене москов­ським військом та полками Жолкевського — здавалось, миша непоміченою не прошмигне.

Це збагнули й оточені. На ранок перед ними постала дилема: або прийняти бій з об’єднаними силами і накласти у нім головою — але за що, в ім’я чого? — або домовитися з нападниками про подальшу службу вже у них. А заодно й вирішити долю «царика» — нікому за нього не хотілося помирати. Ні руським, ні полякам...

Добровольців у таборі Дмитрія на той ранок не виявилося — Дмитрій і Марина оголосили те зрадою. Але це мало чим могло зарадити справі і вирівняти ситуацію на користь оточеним. Розв’язка невмолимо насувалася. Треба було спішно щось робити.

Марина привселюдно зреклася поляків і свого короля, які зрадили її. Заодно зреклася і свого війська, яке теж її зрадило. Військо похмуро її слухало. Тупцювалися й пирхали коні, під їхніми копитами скрипів сніг.

Сліпучий од сонця, він боляче різав очі, і в Марини по щоках текли сльози — від того блиску і від образи, що її зрадили ті, кого вона вважала найріднішими їй, на чию вірність вона покладалася, як на кам’яний мур...

Що ж, все у світі змінюється. Сьогодні друг тобі друг, а завтра — зрадник і ворог. Вірність у дружбі залежить від багатьох обставин — кому потрібна така дружба.

Як і вірність лише на якийсь там час, доти, поки це буде вигідно.

Того ж вечора свої люди застерегли Дмитрія й Марину: їхнє військо збирається заарештувати «царську парочку» і видати її полякам та руським і такою ціною купити собі прощення. А можливо, й життя. Що ж, і тут вони праві — все у світі купується і все у світі продається... На тім стояв і стоятиме рід людський.

Тієї ж ночі з рештками ще вірних їм людей, переважно козаків, донців та запорожців, — Дмитрій і Марина таємно залишили Ніколо-Угрешський монастир і подалися до Калуги, котра ще зоставалася їм вірною...

Ніч була місячна, іскрився сніг і страшенно скрипів під копитами коней та під полозками саней.

Десь у темних хащах вили вовки.

Жити не хотілося, але жити треба було. Ще треба. Та й не втрачали втікачі надії на Калугу. То Москва їх зрадила, а Калуга їм допоможе.

Потім виявиться, що цар Дмитрій тоді «вдався до хитрощів». І це засвідчив — очевидно, щоб виправдати свій промах, що його круг пальця обвів уночі «царик», — сам гетьман Жолкевський. У своєму посланні королю.

Він, «царик», нібито удавано погодився із зробленими йому пропозиціями — відмовитись від Москви і взагалі піти з Росії у Польщу, де його король наділить «Самбором або Гродним». Буцімто самозванець гордо відповів:

«Я віддам перевагу службі в селянина і таким способом зароблятиму на шматок хліба, аніж приймати що-небудь від його величності короля!»

Гм-гм... (Марина Мнішек, додавав пан гетьман, теж була такої думки.)

Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».

Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.

Переслідувати його було вже пізно. Та й не було поки що у тім нагальної потреби, адже головні сили «царика» були від нього відірвані. А при ньому залишилися лише козаки та «маленькі бояри». Всі вони подалися до Калуги, і встигнуть примчати під захист її мурів раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Але, гмикнув гетьман, щасливої дороги! Довго в Калузі «царик» не просидить. Головне, що врятована Москва, і не сьогодні-завтра царем руським стане поляк Владислав.

Уже опинившись у Калузі зі своїм добре поріділим вій­ськом, Лжедмитрій раптом запропонував іншому гетьманові, Яну Сапезі, «прощення» — якщо він, гетьман, повернеться до нього, «царя Дмитрія», на службу. Ні більше ні менше! Зі свого боку Марина Юріївна пообіцяла гетьману заступитися за нього перед королем, якщо той звинуватить його у «зраді».

Гетьман Сапега, посміявшись з тих пропозицій Калузького вора, повідомив короля: якщо його милість йому доручить, то він постарається якомога м’якішими засобами схилити «того франта», сиріч Лжедмитрія, «ввірити себе його милості короля», а для цього він, гетьман, уже послав до Калуги п. Валевського, якому доручив «переконувати самозванця до цього».

А в цей час «Семибоярщина» відправила своє посольство під Смоленськ у ставку короля — для «затвердження присяги королевичу Владиславу».

У Москві вже були готові визнати об’єднання двох держав, якщо престол посяде королевич Владислав, і впустити до столиці польський гарнізон, аби він допомагав їм обороняти її від самозванця.

Дмитрій зі своїми людьми був оточений в Калузі, як ведмідь у барлозі, військами короля. Надії на порятунок уже не було. На останній раді в гетьмана Жолкевського вирішили: ще раз спробувати гуртом умовити Лжедмитрія II та Марину Мнішек залишити Росію, пообіцявши їм навзамін який-небудь «удільчик, у Польщі чи Литві...».

Коли ж вони не пристануть на цю пропозицію, об’єднаному війську взяти штурмом Калугу, оплот Лжедмитрія, його самого скарати на горло, труп, як і труп першого Дмитрія, спалити, попіл зарядити до гармати і вистрелити ним у яке-небудь болото. Що ж до Марини Мнішек, то, враховуючи, що вона все ж таки жінка (та й піддана короля), відправити, не питаючи на те її згоди, під домашній арешт у Самбір.

І на тім поставити крапку в Смуті, що все ще не вгавала в Московській державі...

Але зовсім інші наміри мали Дмитрій та Марина. Обоє вони й не думали здаватися на милість переможців, а ще збиралися «повоювати за свої попрані права».

11 грудня 1610 року.

ПОЛЮВАННЯ ПІД КАЛУГОЮ

Анекдоти вічні, і не суть важливо, який з них і коли народився — в далекому минулому, сьогодні чи ще завтра з’явиться на світі білому.

Суть у тому, що вони несуть нам сьогодні.

Хоча б ось такий, який, звичайно ж, виник у наші дні.

Офіцер велить взводу взяти лопатки і рити окопи.

Наївний солдатик і питає: а для чого треба рити окопи?

— Ворог нападе, нам потрібне укриття.

Тоді наївний солдатик пропонує інший варіант:

— Може, ми самі на ворога нападем, хай краще він риє окопи?!.

Логіка залізна — для всіх віків минулих і майбутніх підходить.

Справді-бо, не треба ховатися од ворога, який нападає, в окопах. Хай краще він ховається в тих окопах!

Лжедмитрій, утікаючи до Калуги, вирішив більше не наступати, а рити окопи і ховатися в них — себто відсиджуватися — допоки? — за фортечними мурами. Вони міцні, на перших порах ніби й захистять, але ж... Така позиція — копати окопи і ховатися в них — супротивнику дає можливість наступати. Замість того, щоб його загнати в окопи.

І супротивник, скориставшись наданою йому можливі­стю, перейшов у наступ — з наміром, звичайно ж, викурити Лжедмитрія II з окопів.

Така придибенція.

«...Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього...»

Що творилося в Московській державі в кінці 1610 року!

Дійшло до того, що сам король, аби хоч якийсь край по­класти жадобі й розбоям, змушений був заборонити війську «пустошити (у Росії. — В. Ч.) землі, виводити полон, руйнувати церкви, розорювати села, мучити підданих».

Але це вже мало чим могло зарадити. Король був далеко, у Варшаві, а польські війська у засніженій Росії, охопленій до всього ж ще й смутою.

У Москві, яку на запрошення «Семибоярщини» зайняли поляки, відкрито ділили державну скарбницю, ділили чини, посади, маєтки і вотчини, бо все продавалося і на все були покупці. Із Москви та з інших міст царства щодня вирушали загони, які годилося б назвати зграями грабіжників, «на охоту» і «на ловитву».

У самій Москві лютували хапуги, які розтягували все, що траплялося під руки. Навіть золоті статуї апостолів у людський зріст, що були виготовлені за Годунова, переплавляли в золоті зливки і ними розплачувалися з німецьким найманим вій­ськом із Швеції. Не пощадили і статую «Ісуса з чистого золота, вагою, напевне, в тридцять тисяч червоних золотих».

Міколай Мархоцький не щадив співплемінників, пишучи:

«Наші, охоплені жадібністю, не пощадили і Господа Ісуса, хоч дехто пропонував його відіслати в цілості до Краківського замкового костьолу — в дарунок на вічні часи. Але отримавши Ісуса з московської скарбниці, наші розрубали його на шматки і поділили між собою».

Все це доходило до Калуги й обурювало Лжедмитрія II. Але не грабіж — грабіж був звичним явищем, а те, що поляки його вдруге зрадили, а його земляки, руські, «йому набридли». Не чекаючи більше нічого доброго від тих і тих, він сказав собі: «Я мушу набрати турків і татар, які й допоможуть мені повернути мої спадкові володіння, а якщо я не отримаю ці володіння, то розорю і зруйную їх так, що вони небагато будуть після того варті, а поки я живий, я Росію у спокої не залишу!».

Може б, і не залишив, але йому самому жити залишалося вже всього нічого.

Правда, він збирався закликати собі на допомогу служилих татар Ногайської орди, які кочували неподалік Астрахані і давали «шерть» (присягу) московським царям («Тепер їхні царевичі даватимуть шерть мені»), але не вистачило життя. До фатального для нього 11 грудня 1610 року залишалося вже надто мало часу.

Правда, в Калузі, в таборі Лжедмитрія з’явився касимів­ський цар Ураз-Мухаммед із служилими татарами і цілував руку самозванцю, і навіть — на знак «вічної дружби» — обмінявся з ним позолоченим шоломом та ножем із чистого золота, але...

Але досить швидко він перебіжить од Лжедмитрія до короля Сигізмунда, що й стане фатальним. Для обох «царів». Для татарського і для руського. Насправді ж Ураз-Мухаммед приїхав до Калуги тому, що Лжедмитрій тримав у тамтешній фортеці жінок і дітей членів свого «государевого двору» — як заручників. («Будете мені вірні — ваші жінки та діти будуть живими, але тільки зрадите мене — посічу їх на капусту», — заявив Лжедмитрій.)

Касимівський цар і приїхав до Калуги з наміром перехитрити «царика», якого не шанував, а лише вдавав, що шанує, і визволити з полону свою жону та дітей, серед яких були і його спадкоємці у статусі царевичів. Приїхав, гадаючи, що про його перехід на бік короля Лжедмитрій — ні гу-гу.

Але Джедмитрій про зраду касимівського царя вже знав. Це й стало фатальним. І не лише для касимівського царя — для обох...

Лжедмитрій тоді затято мстив усім іноземцям, які зрадили його під Москвою, мстив безжалісно і криваво. Німецьким найманцям, і в першу чергу польським.

Як свідчить Конрад Буссов, в Калузі «майже кожного ранку знаходили посеред ринку від шести до дванадцяти «мертвих поляків, убитих уночі». То були переважно дворяни, але траплялися серед них і холопи, які приїздили з товарами для торгівлі.

Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.

Цього не врахував Лжедмитрій.

І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!

Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)

А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».

Що й було вчинено.

Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.

Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.

Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.

І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.

Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.

Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.

11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.

Там його і прикінчить Петро Урусов — буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...

«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»

Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець — «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».

Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року — всього лише через чотири роки після першого...

Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртов­ський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди — «того воровского тела смотреть».)

А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам — це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.

Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.

А саме вбивство Калузького вора відбулося так.

За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».

Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні — так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.

Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за товстими мурами калузької фортеці, сяк-так зализавши рани — душевні, — загуляв напропале!

Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців — поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і — гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.

Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде — будем помирати.

А що вона прийде — не сумнівався.

Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе — тільки заґався.

Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.

І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.

Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю — на простори, де можна було і звіра вполювати — здебільшого зайців, — і на природі душу від міської суєти відвести.

Сам обкладений з усіх боків полювальниками, калузький цар любив вибиратися на полювання. Щоб інших — чотириногих — обкладати. Тоді складалося враження, що не за ним полюють, а він на ловитві душечку відводить.

Та й любив він молодецькі забави, коли забуваєш про все. Навіть про небезпеку, що тоді йому постійно загрожувала.

На тих ловах та гульках його й підстеріг Петро Урусов, той Урусов, якого він ще не так давно врятував від шибениці — на свою голову. Може, й справді праві ті, хто мудро радить: не рятуй приреченого, він може виявитися твоїм ворогом.

Він і врятував від загибелі свого убивцю. Забувши ще про одне застереження: щоб не мати зла, не роби добра.

День був як на замовлення. Засніжені простори іскрилися під сонцем. Сніг смачно рипів під полозками саней та копитами коней.

Усе було вкрите пухнастою білою ковдрою, навіть дороги занесло-загатило. Обрії — аж синіли.

Від людей і коней йшла пара. Все навколо було казкове, всюди слалися безмежні руські простори — є де на ловитві душі відвести.

«Самозванець велів везти за ним двоє саней, різних напоїв, різного роду медів, горілки, що ними пригощав у полі бояр і кращих татар, зокрема... Урусова».

Як згодом виявиться, для сміливості, аби він «відважніше» напав на свого рятівника і благодійника. А того дня ще й частувальника.

Далі:

«Самозванець був у полі в доброму настрої. Біля його саней пускали (але ж їх десь треба було перед цим наловити. — В. Ч.) зайців, цькували їх, напившись. Урусов задумав іншого роду полювання, іменно змову. Серед того гамору він перш за все спрямував кілька десятків татар на руських бояр, а сам з іншими кинувся на государя, вони схопили коней та візника і вбили самозванця, який сидів у санях. Перш за все, один, пролітаючи на коні, відрубав йому ліве плече разом з рукою, потім інші, зіскочивши з коней, страшно порубали його і зараз же зірвали з нього одяг. Вони порубали і чимало руських... Тіло убитого лежало у санях у полі, поки за ним не приїхали з міста».

Отож, голову Лжедмитрію одним змахом кривої шаблі (жертва не встигла нічого й збагнути, як уже не мала чим думати) відрубав Урусов — той Урусов, якого ще зовсім недавно Лжедмитрій врятував від шибениці за убивство невинного.

Конрад Буссов писатиме, що «князі, бояри, козаки і місцеві мешканці відправились за місто, оглянули місце полювання, знайшли свого царя, розрубаного навпіл, який лежав в одній тільки сорочці (його багату царську одіж розхапали убивці. — В. Ч.), поклали його на сани і ВІДВЕЗЛИ В КРЕМЛЬ ДО ЦАРИЦІ... (Виділення моє. — В. Ч.)

Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього. Через кілька днів він був похований за московським (православним?) обрядом у кремлівській церкві у Калузі...»

«...поклали його на сани і відвезли в Кремль до цариці...»

На той час Марина вже почала звикати — потроху, помаленьку — до другого свого чоловіка, другого Дмитрія. Попри все. Навіть попри його часті розвеселі загули, коли він тринькав дорогоцінний час на якісь там посиденьки замість того, аби цілеспрямовано йти до своєї мети, якою був і залишався руський престол. Зголосився царем руським, так і ставай ним, була певна Марина. Як росіяни кажуть: назвався груздем, лізь у кузовок.

Не сприймаючи його — навіть ставши його дружиною вінчаною, — Марина несподівано почала до нього... звикати. Диво дивнеє! Ні, ні, про кохання тут і мови не було. А ось якусь симпатію до нього раптом почала відчувати. Іноді їй здавалося, що вона його навіть розуміє. Не у всьому схвалює, але — розуміє. Часом і обурювалась з того, що він вів таке безшабашне життя, де треба було діяти і діяти; а починала його розуміти.

А відтак наче жаліти почала, відчуваючи, що їй іноді аж шкода його стає. Маленької простої людини, яка раптом зважилася звалити на свої плечі такий тягар, що будь-кого міг загнати до могили, — не маючи аніякого досвіду, навіть серед знатних не повертівшись, забагнути... царем стати. Це ж треба мати щось у собі таке... таке авантюрне, відважно-відчайдушне, аби зважитись на таке, що не кожному боярину чи дворянину, який уже досить повертівся у Кремлі, під силу.

А він зважився. І вже за одне це вона його почала поважати. І ще відчувала: щоби вціліти в цьому жорстокому світі і досягти свого, їм треба бути разом. То перший Дмитрій вів її, тоді наївне і геть недосвідчене ще дівча, а цього Дмитрія вона має вести. Підтримувати його і надихати, і може, навіть... навіть кохати його. І допомагати, і берегти по можливості його. І річ не в тім, що він був недосвідченим, а ще й у тім, що він, зважившись захопити царський трон, раптом відчув страх. Від того, що сам і затіяв. І той страх — це вона відчувала — був постійно з ним, сидів глибоко у ньому, сховавшись у його нутрі, і ні-ні та й визирав звідти зляканим звірком на світ білий, холодив його душу, і він тоді, рятуючись від липкого страху, вдавався до загулів. Він постійно відчував над собою той меч, що висів над ним на кінській — чи якій там? — волосині, — як то він колись висів над сіракузьким тираном Дамоклом. Він пояснював той меч, що завше висів над ним, як ознаку тих небезпек, що владар зазнає постійно, — незважаючи на зовні безтурботне життя.

Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.

«А вона ж у мене, — сумно посміхаючись, додавав, — усього лише одна-однісінька...»

Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.

І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою — як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною — великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.

Невідомо було — навіть їй, — якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає — руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напу­ск­ну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути — жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався — ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, — таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова — здається, у Білорусії.

Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)

Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був — чи міг бути — ніжним.

Диво з див!

І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жор­стокість чи ніжність?

У першу їхню ніч — ще в Тушині — він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.

В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись — як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново — чи вдруге — відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю — вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?

В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він — як вона вже лежала біля нього в ліжку — обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І — дочекалася. А він, милуючись нею голенькою — в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію — Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:

«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій — кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє — гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»

...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...

Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим — вони його й підведуть, — а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...

Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді — у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...

І раптом...

Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.

І — все.

То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.

Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...

І тоді козаки кинулися бити татар.

Але Дмитрія те вже не могло повернути.

Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах — з Дмитрієм Другим.

Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?

Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?

Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним — хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...

Потім в одному з донесень у польський табір писатимуть:

«Коли про це повідомили государиню, вона вибігла з фортеці навстріч покійнику, з якого татари зірвали навіть сорочку, рвала на собі волосся і кричала-голосила, щоб і її також вбили, що вона не хоче жити без свого друга...»

Те, що чинила Марина Юріївна, отримавши вістку про загибель чоловіка, стандартно для подібної ситуації — так, власне, й чинять жінки, дізнавшись про загибель свого єдиного, але... Але чинять жінки прості, сільські, Марина ж як графиня, вихована зовсім в іншому середовищі, не могла привселюдно рвати на собі волосся й кричати (в оригіналі — «вопила»), як сільська баба, хоча б що там не відчувала в душі після загибелі Дмитрія. Це було не в її характері, а виховання її як ясновельможної панночки не дозволило б їй цього робити.

Це перше.

Друге.

В душі вона, може, й відчувала щось подібне, як Дмитрія привезли порубаного, але не могла бігати розпатланою по місту — вона тоді була вагітною на передостанньому місяці — де вже там бігати по місту і «вопить». Вона тоді ледве рухалась, притримуючи руками великий живіт, і почувалася не зовсім добре, особливо на восьмому і дев’ятому місяці вагітності. А про те, що вона, як графиня, певним чином вихована, не могла влаштовувати такі неконтрольовані дії, повторювати не буду. Тим паче рвати на собі волосся та одяг. Не могла, хоч би як не любила Дмитрія. Це не притаманно членам того стану, до якого вона за народженням і вихованням належала. Вона вміла тримати при собі свої почуття, навіть ховати їх глибоко, якими б тяжкими чи трагічними вони не були.

Більше правий німецький хроніст, який так писав про Марину Мнішек у ті тяжкі для неї дні:

«Яким печальним і сумовитим днем був той день 11 грудня для благочестивої цариці Марини Юріївни, легко уявити, адже обидва її чоловіки протягом усього тільки кількох років один за одним були умертвлені: Дмитрій I — 17 травня 1606 року, в Москві, а Дмитрій ІІ — тут, у Калузі, 11 грудня 1610 року, коли вона була на останніх місяцях вагітності...»

Не було коли Марині оплакувати загибель чоловіка і впадати у відчай — хоч вона і тяжко пережила його наглу смерть.

Дізнавшись про загибель Дмитрія Другого, Калузького вора, гетьман Ян Сапега, кинувши все — навіть католицьке Різдво Христове і застілля, що з цього приводу влаштовували його співплемінники, подався із своїм полком до Калуги. Аби, скориставшись розбратом, що виник після убивства Дмитрія, захопити фортецю — «ім’ям королей». На той час гетьман Сапега, який спершу підтримував було Дмитрія Другого, поміняв свою політичну орієнтацію і переметнувся на бік короля та його сина Владислава, якого московські бояри забагли бачити на руському престолі. Але не знаючи про цей політичний кульбіт Сапеги, Марина Мнішек, боячися помсти з боку татар, передала гетьманові, який уже був під мурами фортеці, з одним вірним їй мужиком записку, сховану у свічці.

«Звільніть мене, звільніть ради Бога! Мені залишилося жити всього два тижні! Ви користуєтесь доброю славою, зробіть це! Врятуйте мене, врятуйте! Бог буде вам вічною нагородою!»

Марина була у відчаї, коли в місті почалися погроми. Козаки нападали на татар, татари оборонялися, і в тій колотнечі цариця остерігалася за своє життя.

Але Ян Сапега не міг з ходу взяти добре захищену фортецю, тож звернувся з посланням «до цариці, бояр і миру». Звичайно ж, про добровільну здачу міста. Але мешканці Калуги відмовилися здаватися чужоземцям, якими тоді були в Росії поляки.

Кілька днів поляки стояли під містом не в змозі його взяти. Почалися переговори з калужанами, що тривали три дні. Але все марно, домовитись гетьману з калужанами так і не вдалося.

Марина, не знаючи, що Ян Сапега вже виступає від імені короля, намагалася йому допомогти, але в неї теж нічого не вийшло. Та й хто в неї був під рукою? Лише жіноцтво з її почту. А згодом, коли татар нарешті було вгамовано і верх взяли донці, Марина й зовсім заспокоїлась і вже не поривалася закликати Яна Сапегу в місто.

На четвертий день калужани влаштували засаду і зненацька перебили гетьманських посланців — сокира війни була пущена в діло.

Вчинивши так, калужани повідомили гетьмана:

«Кому Москва поцілує хрест, тому і ми поцілуємо, якщо королевичу, то і ми королевичу».

І гетьману нічого не лишилося, як відступитися від стін Калуги не солоно сьорбавши. (Правда, відступаючи, він дорогою все ж захопив кілька калузьких містечок, але це не було бальзамом на зачеплене самолюбство гетьмана, який так і не зміг узяти місто.)

А з Москви тим часом надходили невтішні вісті — як для цариці Марини Мнішек, так і для польських військ, які все ще перебували на території Московської Русі у статусі окупаційних...

На початку 1611 року до Москви підійшло Перше Земське ополчення. Воно мало намір силою зброї звільнити столицю від польських військ і було налаштоване рішуче.

Почалися бої. Відчувши непереливки, тодішній аристо­кратичний уряд і польські гарнізонні офіцери спробували було змусити патріарха написати штурмуючим послання із закликом відійти геть. І взагалі — розпустити по домівках ополчення. Але Гермоген навідріз відмовився це робити. Навпаки, він благословив створення Земського ополчення.

Патріарха схопили й ув’язнили, його довго морили голодом, знущалися із старого, намагаючись силою змусити його зректися навіть патріаршого престолу, але все марно. Патріарх незрушно стояв на своєму. Переконавшись, що їм патріарха не зломити, його просто... Просто умертвили, накинувши на худу шию старого преміцний шовковий шнурок. Кат, затягуючи той шнурок (патріарх не чинив спротиву, а лише швидко читав молитви, готуючись до зустрічі з Господом), вперся коліном патріарху у впалі груди, поламавши йому кості... Душа патріарха відразу ж відлетіла на небеса.

Стійкість, з якою владика Руської церкви витримав тортури, і мужня його загибель за віру й отєчєство, надихнули тоді чи не всі патріотичні сили, які намагалися будь-що очистити території своєї країни від окупантів і нарешті поставити крапку в Смуті.

Але ситуація в Московському царстві стала чи не критичною і набула вже загрозливих відтінків. 1611 рік ледве-ледве не став останнім в історії Московського царства. Його розпад сягнув закритичних меж. Далі розпадатися вже не було куди. Московія підійшла до порогу своєї загибелі. По всіх містах і землях Русі нишпорили зграї «воровських казаков», іноземних найманців, бунтівників різних мастей і взагалі багато різного наброду, готового жити лише розбоями і грабунками.

Централізованої влади на Русі вже не було — паралізовані її залишки нічого не могли вдіяти.

В Москві сидів польський гарнізон.

Смоленськ, який до того стримував натиск інтервентів, був ними захоплений — король Сигізмунд III гучно святкував свою перемогу.

Проти Росії затіяли війну і шведи, захопили Новгород Великий та ряд інших міст. Перше Земське ополчення зібрало надто різношерсту «публіку» у вигляді війська — від козаків та людей «високородного» аристократа Дмитрія Трубецького до дворянських полків з різних міст, до різних, як тоді казали, «шаек» бродяжного люду і зграй відвертих грабіжників.

Між лідерами ополчення не було згоди, сили ополченців танули з кожним місяцем, вичерпувалися харчові запаси. Прогодувати таку масу людей не було чим, і багато хто з ополченців подався на села грабувати селян.

Виходило, що на початку 1612 року Московського царст­ва-государства ніби й не було. Не було царя, патріарха і взагалі — будь-якої законної та централізованої влади, армія ополченців перетворилася на набрід голодранців, столиця, а також головні міста Півночі і Заходу Росії знаходилися під контролем окупаційних корпусів. Здавалось, Московській дер­жаві більше не воскресати. Здавалось, що Смута врешті-решт таки погубила Росію... «І все ж, російській цивілізації вистачило життєстійкості, та й милості Господньої, щоби впоратися з цією катастрофічною ситуацією», — писатимуть пізніше.

А Марина Мнішек усе ще залишалася в Калузі, самотня і ніби усіма забута, покинута і нікому не потрібна. Мешкала чи не на пташиних правах. Цариця — не цариця та ще всія Русі, а так... Невідомо й хто. Це гнітило і ні-ні та навіювало думки: а чи не пора з таким життям нарешті покінчити? До Самбора — ой далеко! Та й чи варто туди повертатися — на посміх шляхти гоноровитої?!.

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила — та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв — інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого — як вона протрималася у фортеці зі своїм жіноцтвом той час, сама не відає, — вона народила...

Вважається, що коли б вона, приміром, народила дівчину, то калужани на таку подію й уваги не звернули б. І Марині тоді довелося б залишати місто — як такій, що нікому не потрібна. Хто б тоді й згадав, що вона вінчана — двічі! — з російськими царями і коронована — теж двічі — на російську царицю.

Але Марина народила сина — гарненького міцненького хлопчика, викапаний батько. У цариці народився син. Себто спадкоємець. Претендент — як виросте — на російський престол! Законний, адже син вінчаної цариці і царя, у свою чергу сина Івана Грозного. Такого завжди можна буде використати у боротьбі за верховну владу.

І це вмить збагнули противники Москви.

З повідомлення німецького хроніста:

«Невдовзі... вона народила сина, якого руські вельможі з її дозволу і згоди взяли у неї і пообіцяли виховати його в тайні, щоб він не був убитий переслідувачами (що врешті-решт таки й станеться, враховуючи непрості часи й обставини Смути. — В. Ч.), а якщо Бог дарує йому життя, став би в майбутньому государем на Русі. Її ж, царицю, в той час утримували і шанували по-царському».

Ті, хто тоді претендував на верховну владу, покладали великі надії на сина Дмитрія Другого. Адже його можна буде використати в майбутньому, як прапор у боротьбі за владу — Смута не затихала на Русі.

Марининого сина-царевича вирішено було назвати Іваном.

Іван Дмитрович, царевич російський!

З ним, як підросте, і підуть на Москву.

Смута здавалася вічною, і Марина, хотіла вона того чи ні, — знову опинилася у вирі політичної боротьби.

І в неї знову спалахнула божевільна — чи не маніакальна — ідея: розпочати боротьбу за Москву, але вже з сином-царевичем. Уже як мати царевича. Та й до всього ж вона двічі вінчана й коронована на російське царство, цариця руська, якій на вірність присягало Московське царство. І тієї присяги ніхто не відміняв. І що з того, що її противники називають її «воровской женкой», вона все ще титулувала себе як «Марина, милостию Божьей царица и великая княгиня всеа Русии».

Але потрібна була військова сила, яка б підтримала її з сином на перших порах і на яку вона могла б обіпертися. А з нею і вірна людина поруч, знана, відома, авторитетна і рішуча, котра б зважилася разом з нею колись таки вирушити на Москву.

І така сила з’явилася — невдовзі після того, як вона народила сина.

Марину, як царицю російську, велику княгиню і матір царевича, спадкоємця російського престолу, бодай ще й не визнаного, — взяли під свій захист донські козаки.

На той час їх було числом 1500.

Не багато — всього лише 1500, — та ще як для такого діла, завоювання царства, але й не мало — аж півтори тисячі шабель!

Та ще донців! Козаків з козаків! Кожен з яких чорту брат!

Але Марина, як почула якої кількості загін в отамана, спершу було засумнівалася.

— Хай кожен з них і вартий десятьох, — почала обережно.

— Вартий, вартий! Кожен десятьох, — підтвердив отаман.

— Кожен вартий десятьох, — повторила Марина. — Але з такою малою силою розпочинати похід на Москву?

На це в отамана була своя (тверда і впевнена) відповідь:

— Мала, кажеш, царице, сила? Але не забувай: з малої іскри великий вогонь буває!

Була в отамана свята віра і сподіванка: досить роздмухати полум’я боротьби і вирушити з першими хоробрими на Москву, як спалахне не вогонь, а пожежа превелика і до них всі незадоволені Москвою, — а таких чи не півцарства набереться, — почнуть дорогою приєднуватися (в першу чергу селяни та інші, «гулящі»), і загін, щодня зростаючи, швидко перетвориться на військо, яке й візьме Москву.

— Іскра хоч і мала, а поле спалить, — був певний отаман.

Правда, уточнював:

— Якщо вона — лиха...

У його розумінні лихі люди, це люди завзяті, відчайдушні, істинні лицарі, які за правду готові із самим сатаною на герць-двобій стати.

Марина зітхнула.

— Я ще в Самборі чула: лиха іскра поле спалить, але й сама щезне...

— І ми колись щезнемо, але вогонь великої пожежі встигнемо роздмухати! А там... Там на Бога й удачу молодецьку залишиться надія. Нe ризикнувши — як можна виграти? Та й ризик для козака — звичне діло. Або пан, або пропав! Або на коні, або під конем — іншого козаку не дано. Я все життя своє ризикую, а бачиш, досі поки що живий, і — на коні!

Це так казав він, отаман Іван Заруцький, якому судитиметься до всього ж ще й стати останньою любов’ю Марини Мнішек.

І до неї, до любові, було вже близько.

До загибелі — трохи далі.

Але любов і загибель їхні вже тоді йшли поруч з ними, рука в руку, і вони вже тоді відчували — і любов, і загибель, але, радіючи першому, не захотіли думати про друге. Зрештою, як Бог дав, так і буде. А дав їм Бог багато — любов велику, то що у порівнянні з нею значить загибель? Всього нічого. А там і справді: або пан, або пропав!

Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець

Це — Іван Мартинович Заруцький. В одній, як кажуть, іпостасі. Один із героїв книги «100 великих казаков» (Москва: «Вече», 2007). Йому знайшлося місце серед таких великих козаків Росії та України, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Дежньов, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Гладкий, Потанін, Суриков, Каледін, Мамонтов, Дутов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов, і багато-багато інших — більш чи менш значних імен.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

Івана Заруцького зазвичай відносять до авантюристів Смутного часу, що став справжньою трагедією Російського царства. Більше того, він замахувався і на шапку Мономаха, щоб «бути при ній у Московському Кремлі». А втім, за свій авантюризм (а який справжній козак та ще в ті часи не був авантюристом — навіть у доброму значенні цього слова, якщо так можна висловитись) він дорого заплатив. Поляки, як слушно зауважить Богдан Сушинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», — «дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами (у складі військ Дмитрія Івановича. — В. Ч.) король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став...»

Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.

Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була — під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин — «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...

Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...

Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім — китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах — червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.

Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»

Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла — від щастя і повноти жіночого задоволення.

Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».

Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.

Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме — хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль — від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище — Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.

Як відомо, терен — дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях — устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати — та не маю сліз, хочу вдаль полинути — терном шлях заріс».) Терни — зарості цих колючих рослин...

Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його — така символіка — з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».

П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...

Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив — та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму — мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону — де й став козаком.

Там Заруцький пробув щось з десяток літ, став професійним козаком і навіть, як свідчить один з істориків, зробився «серед козаків уже головою». Себто став отаманом. І до Дмитрія Івановича на службу пішов уже «человеком значительным». І далі: «Был он храбрым мужем, наружности красивой и статной». (I те і те — мужність і врода — і кинулось в очі Марині, як вона з ним познайомиться.)

А між козакуванням на Дону (це російські автори чомусь опускають) і службою в Дмитрія Івановича була служба на Україні, де він став полковником (абикого на таку посаду не візьмуть) Новгород-Сіверського полку.

Так, на Чернігівщині та Сіверщині і перехрестилися шляхи козацького полковника Івана Заруцького і російського царевича Дмитрія Івановича, який свій похід на Москву розпочинав саме з тих українських країв і за відчутної допомоги українських козаків... Полковник Іван Заруцький, який на той час уже був наказним гетьманом (на час походу) зі своїми козаками, а їх під його командуванням було до 12 тисяч відчайдух — значна на той час сила! — не просто допоміг царевичу Дмитрію у його битвах з царськими військами, а, власне, виручив його. Ба навіть порятував претендента на російський престол — зокрема у битві з військом Годуна під Севськом, під Новгород-Сіверським, на території Московії під містечком Кроми, під Рильськом і Путивлем...

У тому, що тоді Дмитрій не просто переміг і зміг невдовзі вирушити на стольний град Московії, величезна заслуга саме козаків Заруцького. І величезна, і вирішальна — Дмитрій виграв завдяки військовому таланту та мужності Івана Заруцького — козака, отамана, полковника і гетьмана України.

Про це зокрема пише і згадуваний вже тут письменник Богдан Сущинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», в есеї «Іван Заруцький»:

«Яcна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королю війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московити здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польщею».

Здавалось, що після таких блискучих перемог Заруцький мав би іти з Дмитрієм на Москву, але з невідомих нам причин тоді — 1605 року — Заруцький несподівано зникає. Про наступні півтора року його життя й військової діяльності майже нічого не відомо — де він був, чим займався. Бувши головною військовою силою Дмитрія Івановича, він його чомусь залишає — принаймні у Москву з ним не вступає і в Кремлі біля нового царя не займає належне місце, як його гетьман.

Іван Заруцький зникає з поля зору хроністів та літописців аж до початку Селянської війни під проводом Івана Болотникова, у військах якого він пробув до літа 1607 року, де командував великим козацьким загоном, беручи найактивнішу участь у боях з царськими військами.

А вже коли на Русі раптом з’явився «второлживый самозванец» Лжедмитрій II, Іван Заруцький від Болотникова перейшов до нього — «на царську службу». Прибув він до Лжедмитрія в Тушино, де у претендента на російський престол була головна ставка — на чолі п’ятитисячного загону козаків, кожний з яких важив за десятьох. На той час це була значна сила. Та ще таких професійних вояків, якими споконвіку були козаки. Зраділий такій підмозі, Лжедмитрій II відразу ж «пожаловал казачьего атамана в бояре и приблизил к своей особе». Правда, польські пани на чолі з гетьманом Жолкевським, певно вбачаючи в особі Заруцького свого конкурента «при царській особі», не прийняли його до свого кола. І конкурент по впливові на Дмитрія дієвий, і надто він був самолюбивим, та ще й простого — «худого» роду, а вони ж усі суціль ясновельможні пани. Тож всіляко йому шкодили і робили все, аби козацький отаман і боярин московський не став головним командиром (до цього йшлося) над російською частиною війська «второлживого самозванца». Але все ж, скріпивши зуби, мусили з козацьким отаманом і гетьманом рахуватися. Тим більше коли військо царя Василія Шуйського влітку 1609 року зробило спробу захопити Тушино. Саме козаки Івана Заруцького, виявляючи чудеса героїзму у бою на березі річки Химки, і порятували Лжедмитрія II від краху, що було над ним навис. Російське військо вони тоді розігнали, а багатьох вояків узяли в полон, і вони невдовзі перейшли на бік Тушинського вора.

Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...

«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому — «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? — В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! — В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого — козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне — молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! — В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»

А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).

Не завжди — далеко не завжди! — потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так звані гени сексуальної невірності саме у жінок. Бідні, бідні жінки. Завжди їм дістається, завжди їх виставляють крайніми!)

Правда, у французів є прислів’я: можна знайти жінку, у якої не було коханців, але неможливо знайти жінку, у якої був тільки один коханець. Уф!.. Дотепно аж-аж! Парадоксальна гра словесами, змагання в оригінальності. Не більше. Тож хай сія гра залишиться на совісті французів, які, судячи з вищенаведеного прислів’я, і геть не цінують — чи, навпаки, високо цінують? — жінок.

Ще правда: чоловіки на відміну від жінок завжди «в бойовій готовності». (Мовляв, природа вимагає продовження роду. Можливо. А тому допомагає чоловікам, пардон, їхній велелюбності, посилюючи у них виробництво — прямо виробничий процес! — сперми. Для продовження, мовляв, роду.)

Приклад? Та хоча б — за браком місця — один. Султан Марокко Мулай Ісмаїл, який помер у 1727 році, був батьком більше тисячі дітей! Себто самотужки значно і значно продовжив рід людський, принаймні марокканський.

Виявляється, із 1154 людських суспільств, культур, цивілізацій, що їх дослідили антропологи та етнографи, лише близько 15 відсотків дотримуються моногамії (одношлюбності), в інших чоловіки мали й по кілька жінок, по 3—5 і навіть по 30 у вождів. (Гареми у цей перелік не входять.)

То, може, хомо сапієнсу загрожує небезпека — як ген зради набере сили, — знищення моногамного шлюбу?

Але все це, в принципі, гадання на кофейній гущі.

З біологічної точки зору для генетичного різноманіття, може, й потрібна часта переміна партнерів, але... Але все це руйнує психіку — адже людина вже давно перестала бути твариною, а тому таке «стрибання» веде до серйозних захворювань. Доведено: у крові одиноких людей без сім’ї збільшується рівень протеїну під назвою інтерлейкін-шість, що веде до закупорення судин і до інсультів та сердечних нападів. Себто потрібна поруч одна, але вірна і надійна подруга, яку можна було б навіть назвати рідною.

Просто людському серденьку важливо відчувати міцну прив’язаність. Ось у чому суть, ось чому люди багнуть створювати сім’ї, а жінки найтяжкіше переносять самотність, що є для них неприкаяною. А ген зради — це атавізм, що дістався нам від далеких предків, яким треба було виживати, як можна більше мати партнерок для злягання. Аби лишень вона завагітніла, а там хай і трава не росте!

Сьогодні не велелюбність, а відчуття самотності штовхає людей на пошуки люблячої душі поруч, на зближення.

Всього лише одним слівцем «любвеобильная», кинутим ніби між іншим, російську царицю Марину було в один мент перетворено на таку собі... Клеопатру, знану світові єгипетську царицю-владарку, яка й справді не знала міри в любові. Правда, поєднувала цю благородну пристрасть з непомірною жадобою до влади. Від любові вона врешті-решт і загинула, перегравши сама себе. Це про неї історики писатимуть, що вона, «володіючи красою Олени, пристрастю Сафо і розумом Аспазії, могла б стати другою Семірамідою, але, будучи рабинею своїх бажань, залишилася тільки куртизанкою».

Аспазія — одна з найвидатніших жінок Стародавньої Греції, народжена 470 р. до н. е., дружина Перикла. Відзначалася розумом, освіченістю і красою. В домі Аспазії збиралися художники, поети й філософи.

Семіраміда (справжнє ім’я Шаммірамат, Шамірам) цариця Ассирії в IX ст. до н. е. Вела завойовницькі війни в Мідії, з її ім’ям (а вона була і вродливою, і напрочуд розумною!) пов’язують спорудження «висячих садів», що вважаються одним із «семи див світу».

Клеопатра, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв, була розумною і освіченою. У шістнадцять неповних літ вийшла заміж за рідного брата тринадцяти літ Птолемея-Діоніса, якого не без її допомоги буде благополучно відправлено на той світ.

«Клеопатра отримала чудову освіту, — пише автор статті про єгипетську царицю в збірнику «100 великих любовниц» (цариця, власне, й відкриває той вельми специфічний список). — Вона вільно володіла кількома мовами, вивчала філософію, добре знала літературу і грала на кількох музичних інструментах. Одне слово, це була освічена дівчина, яка успадкувала від своїх предків політичний розум. «У неї, — зазначає історик Гуго Вілльріх, — як у справжньої дочки Птолемея, не було нічого жіночого, окрім як тіла й хитрощів. Свою зовнішність, таланти, всю себе Клеопатра завжди підкоряла холодному розрахунку, завжди пам’ятаючи про інтереси дер­жави, чи, вірніше, свої особисті вигоди». Але крім обачного розуму, вона володіла й незвичайно хтивою натурою. Будучи дружиною тринадцятилітнього хлопчика, Клеопатра для задоволення своїх пристрасних бажань утримувала цілий сераль молодих вродливих чоловіків, що й у ті часи вважалося аморальним».

Була коханкою Гея Помпея, прозваного Великим, потім була видана заміж за другого її брата Птолемея XIII, хворобливого шістнадцятилітнього юнака, котрий теж буде вбитий з її наказу, але так хитро, що доказів цьому так і не буде знайдено.

А вже прославилась у всьому тодішньому світі (та й у нинішньому теж) як коханка Юлія Цезаря, від якого народила сина Птолемея-Цезаріона (згодом буде вбитий з наказу імператора Августа).

Отримала не вельми привабливе прізвисько «єгипетська блудниця» (і дещо привабливіше — «нільська сирена»).

Коханка римського полководця Антонія. У храмі Венери була встановлена її статуя — як «александрійської куртизанки», що глибоко зневажило єгиптян і, як запевняли, самих богів.

Розуміла, що тільки близькість з римським полководцем дозволить їй владарювати в Єгипті. «Якщо Клеопатра, будучи коханкою Цезаря, розігрувала роль Аспазії — завжди чарівлива, дотепна, яка вишукано висловлювалася, коли говорила про політику, літературу й мистецтво, — пише вищецитоване видання, — без зусиль піднімаючись до всебічного розуму диктатора, — то з Антонієм, який нестримно захоплювався, не знав міри ні в чому, вона так же легко перетворювалася на велелюбну вакханку, куртизанку найнижчого ґатунку, потураючи його грубим інстинктам. Вона пила, вільно ви­словлювалась, цинічно жартувала, співала еротичні пісні, танцювала, сварилася з коханцем, відповідаючи йому вуличною лайкою. Грубому римлянину було залюбки отримувати побої від маленької ручки цариці і бачити, як із її божественного ротика, створеного для хорів Софокла і Сафо, вилітають слова, які вона чула в казармах».

Антоній, згодом все програвши, заколеться власним кинджалом, а Клеопатра прийме смерть від отруйної змійки...

Ні, не була Марина новітньою Клеопатрою (чи Клеопатрою свого часу) — як не була й Мессаліною.

Хто в римському світі, який важко було чим здивувати, та не знав Мессаліни, дочки сенатора, жінки напрочуд вродливої, велелюбної, хтивої до безміру, владолюбної, вітряної, яка була ніби в полоні всіх людських вад, ґанджів і пороків; жінка, яка тримала в підкоренні нещасного, слабкого розумом і, ніде правди діти, таки дурнуватого імператора Клавдія (за нього, 50-літнього, вона вийшла заміж — погоня за владою! — у 16 неповних років).

Знаменита безберегою розпусністю, жорстокістю і владолюбством, що теж не знало ніяких меж...

Урешті-решт закінчила тим, чим і мала закінчити, — була вбита кинджалом... Її ім’я стало прозивним для жінок, які, займаючи високе становище, відзначаються порочною поведінкою — ні, не була новітньою Мессаліною Марина Мнішек, хоч би як і хоч би в чому її не звинувачували!

Не була вона і новітньою царицею на кшталт Нефертіті, чий образ «здійнявся з попелу через тридцять століть, хвилюючи нашу уяву і змушуючи ще і ще раз задуматись про тайну краси, що це — «посуд, у якому порожнеча, чи вогонь, що мерехтить у посуді»?

І аж ніяк не була новітньою Сафо з її лірикою — тема любові й жіночої краси.

Не була вона й княгинею Ольгою, дочкою бідного перевізника, яка вважається рівноапостольною, покровителькою Росії (хоч владарювала в Україні, у Києві, де й похована) і «духовною матір’ю руського народу».

Як не була й новітньою Жанною д’Арк, спершу спалена, а потім канонізована католицькою церквою.

І Марфою-посадницею з вільного Новгорода, який заграбастала Москва, не була: коли її страчували, Марфа знайшла мужність вигукнути своїм катам і тим, хто, поставившись до її долі байдуже, не захистив її перед катами: «Помираю громадянкою новгородською!»; чи Катериною Медичі, французькою королевою, чиє тіло після кончини її син, король Генріх III, велів кинути у спільну могилу з жебраками та бомжами; чи Єлизаветою Тюдор (англійська королева), яка царювала 45 років, залишивши після себе сильну країну і безліч легенд, що стали сюжетами прекрасних літературних і драматичних творів; не була вона ні грішницею, ні святою, ні... Ні княгинею Таракановою, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни, безнадійно боролася за руський престол і закінчила свої дні у Петропавлівській фортеці, де померла від сухот, так і не відкривши нікому таємниці свого походження. (Скоріш за все, вона й сама її не знала.) Як не була й «кавалерист-дівицею» Надією Дуровою, чи народною героїнею, якою для Болгарії стала Юлія Вревська. І тим більше — терористкою на кшталт Софії Перовської. Чи святою на кшталт преподобної мучениці Єлисавети. Не була ні Надією Крупською, ні Розою Люксембург, ні тим більше есеркою Марією Спиридоновою, ні тим більше Євою Браун, адже тоді й Гітлера ще не було. І ніколи б не могла зрівнятися у популярності із всенародною улюбленицею «рабинею Ізаурою». Пригадуєте, стандартний серіал бразильський, який колись було зчинив фурор серед радянських глядачів після демон­страції по телебаченню цього «мила», головну роль у якому зіграла актриса Луселія Сантос.

Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:

— Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!

Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!

Не була, не була, не була...

А ким же вона була?

...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це — ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.

Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!

«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, — писатиме вона наприкінці життя, — все інше — тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».

Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.

«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».

Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.

Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й — життя.

«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».

16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.

«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти — це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.

Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.

«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».

Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).

Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...

Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.

Але була вона і залишилася — ще раз повторимо — Мариною Мнішек, єдиною в історії людства і неповторною, і такою вона й залишиться на віки вічні — теж по-своєму неперевершеною.

І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель — як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.

І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.

І наче ожила і заново народилася.

А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді — після вбивства Дмитрія і пологів Марини — було не до любові.

Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».

Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.

Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.

Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.

Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність — яке вже там захоплення чоловіками!

Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою — так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...

Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він — молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику — спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, — велику любов! Послав, аби порятувати — в першу чергу порятувати! — і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.

А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...

«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. — В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». — Москва: «Вече», 2003).

Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці — як і взагалі у тих краях, — було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.

— Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, — сказав, граючись оголеною шаблею, — на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, — той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, — нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!

Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього — маленька на високого — справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.

Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..

«Гарний, гарний козак, — думала, позиркуючи на Заруцького. — І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»

Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.

У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберег­ти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьо­му, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.

Але — хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.

Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна — нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них — цвинтар.

Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати — не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась — цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. — Додавала упевнено: — Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)

Заодно й застерігала породіллю, нагадуючи про різні табурації, що оберігали жінок «на сносях». Породіллі заборонялося споживати горілку (та Марина її майже не вживала), дивитися на змій (ба, ба, а де цих створінь нині загледиш? Хіба що двоногих, цих на Русі завжди було і є щедро), зу­стрічатися з каліками, сліпими та хворими, чи не тому до Марини пускали лише здорових, вдатних із себе й безперечно вродливих — породілля має дивитися лише на красу, «щоби дитина була красивою», казала повитуха.

А ще поменше показуватися «у своєму положенні» на людях. Чому? Та тому... Вважалося; чим менше людей знатиме про вагітність, тим легше пройдуть пологи.

Чим менше людей знатимуть про вагітність...

Тим, мовляв, краще. Бодай з морально-етичних міркувань, не кажучи вже про звичаї передпологових обрядів.

Гай-гай, якими ж бо наївними і чисто-цнотливими були наші предки! Ось переді мною номер газети, що виходить в Україні. Великими червоними літерами набраний заголовок:

«ІМ’ЯРЕК ДОЗВОЛИЛА СФОТОГРАФУВАТИ ЖИВОТИК».

«Популярна співачка (далі йде ім’я і прізвище такої собі естрадної співачки, котра на естраді під «фанеру» просто розкриває ротик) знаходиться вже на восьмому місяці вагітності. За кордоном нині модно знаменитим майбутнім мамочкам демонструвати публіці оголений животик у глянцевих журналах і отримувати за це гонорари. Переймають цю практику й наші глянці — зокрема сьогодні вийшов номер українського журналу, де опублікована ексклюзивна фотосесія «ім’ярек» з оголеним животиком під назвою «В очікуванні дива». Переговори про фотозйомку вагітної співачки з її менеджером велися практично три місяці, хоча суму, отриману за угоду, обидві сторони не розголошують. (На фотографії співачка з явним задоволенням демонструє свій «животик».) Також вона (співачка) розповіла, що її чоловік не буде присутнім при пологах, як це сьогодні модно...» — Гм-гм... Так, так, повідомляється, як про велике диво, що «чоловік не буде присутнім при пологах (а йому для чого там, пардон, треба бути присутнім? Аби витріщатися на се «діло»?), як це нині модно...

Як подумаєш, все нині модно. Навіть заглядати у ті природні щілини людини, куди наші цнотливі предки старалися не заглядати й іншим не радили те робити. Тож і не дивно буде, якщо яка-небудь «зірка» (а це звання нині отримати простіше простого, навіть сама співачка може себе так назвати — «зіркою»), займатиметься в ліжку, даруйте, сексом, і неодмінно під скрекіт кіно- і телекамер — за великий, звісно, гонорар. Бо все продається і все купується. Та Бог з ними — з такими продавцями і такими покупцями!

Коли у Марини Мнішек почалися пологи, жіноцтво заметушилося, забігало, щось там мудруючи, обставили породіллю різними оберегами: повідчиняли двері і всі замки, порозв’язували всі вузли — щоби дитина легше вийшла у цей світ, — ще й обкурювали Марину зіллям.

Породілля лише раз крикнула, як маля й з’явилося.

— Хлопчик, — радо сказала повитуха, підхоплюючи новонародженого. — Який синок опецькуватий та гарний! Пху, пху, пху, щоб не зурочити!

Пуповину, як і велить звичай, відітнула на сокирі (щоб новонароджений господарем був). Дівчинці відрізали на гребені — щоби була доброю пряхою.

Марина не могла повірити (пологів вона таки боялася).

— Уже... все?

— Все, все, — метушилися жінки, теж раді, що все так легко скінчилося, без клопотів і зайвої мороки. — Царевича народила, радуйся, царице!

Марина посміхнулася і...

І заснула. Спала довго, міцно і щасливо (уві сні посміхалася), а проснувшись свіжою та бадьорою, запитала:

— Як мій царевич?

— Вставай, вставай, матінко царице, твого царевича будемо до купелі нести. Вода дає силу малому і чистоту, оберігає його від злих духів.

У ночви з теплою водою клали свячене зілля. Якщо дівчатам у купіль додавали меду та молока (щоби гарними були), то хлопчикам неодмінно коріння дев’ясила — щоби сильними були. Або й сокиру клали — щоби вмів майструвати, як виросте.

— Але яка сокира, — хтось з жінок жахнувся, — яке майстрування, як цариця народила царевича для Русі. Він царствувати буде, а не майструвати.

Сміялися. Бо й справді — яка сокира. Царевич царствувати буде, а не сокирою махати... Марина посміхнулася, слухаючи своїх жінок, а тоді й стривожилась.

— Боже, — шепотіла, — пошли моєму синочку царство російське — царювати він має, а не сокирою махати!

Скупаного хлопчика обсушували біля печі — себто прилучали його до домашнього вогнища.

«О боги, — зітхала Марина, — хто скаже, де моє домашнє вогнище у цьому світі?..»

Требі було вже годувати немовля, а в Марини, як на гріх, пропало молоко, — та й де воно могло взятися після того, що вона пережила, як побачила порубаного і посіченого чоловіка свого...

Але й тут знайшли вихід.

Сказали боярину, що був старшим при дворі цариці, він комусь гикнув-свиснув, почувся тупіт уже за брамою фортеці. Невдовзі до фортеці привезли міщанку, яка народила і чиє дитинча негадано померло, а молока в неї було повно — вона й стала Марининій дитині мамкою, покіль в останньої не з’явиться молоко. Хоча цариці й не обов’язково своєю груддю готувати маля — ще зіпсує собі фігуру. Годувати можуть й інші — хіба мало на Русі жінок, у яких груди переповнені цілющим молоком?..

Про те, що синові треба давати ім’я — нарікати його в цьому світі, — Марина спершу й не подумала, утішившись радістю, що пологи, яких вона боялася, так відносно легко відбулися, — аж баба-повитуха за ім’я нагадала.

— Ім’яречення вже на порозі, — нагадала значуще. — Пора, матінко царице, давати ім’я царевичу твому. Ім’я дасть синові щастя та благополуччя — як його наречеш, так він і буде жити. Тож вибери ім’я святого, якого скоро будемо відзначати. А для цього треба йти до батюшки у церкву, підношення йому зробити, щоби святий отець гарне ім’я схвалив твоєму синові.

Та виявилось, що не Марина має вибирати ім’я синові своєму, а бояри та дворянство. Бо син не просто син, а — царевич, майбутній цар Росії.

Зібравшись, бояри та дворяни разом з козацьким отаманом боярином Заруцьким на тій раді ухвалили: син цариці Марини є сином царя Дмитрія, онуком царя Грозного, а по сьому бути йому на честь діда свого Іваном. Іваном Дмитровичем.

Так син її став Іваном, а по батькові Дмитровичем. Так про те і в церкві отець Пафнутій гучно — голос в отця, як труба! — оголосив:

— Син цариці її високості Марини Юріївни наречений ім’ям Іван!

І дзвонили в Калузі дзвони, а козаки Заруцького з рушниць та пищалей стріляли — во славу царевича Івана Дмитровича. І всі в Калузі раділи, що саме у них народився цар росій­ський — многія йому літа!!!

А вже тоді, як ім’я було вибране й оголошене народу, настав час хрестин, аби прилучити новонародженого царевича Івана Дмитровича до християнського світу.

Хрестили в церкві, маля тримав на руках отаман Іван Заруцький, як хрещений батько царевича.

Тримав свого похресника гордо — не кожному-бо з простих смертних випадає сіє — хрестити і стати хрещеним батьком завтрашньому цареві Русі.

Марина, схвильована і трохи аж бліда, маленька й тендітна, схожа на дівчину, стояла у церкві поруч з отаманом Заруцьким, і коли позиркувала на нього, то мовби злегка рожевіла. Гарний козацький отаман, як намальований. Високий, статний, лице біле, чорний вус...

Руки у нього певно сильні, сповиточок з малям тримає, як лялечку.

«З таким, напевне ж, надійно в житті, — під час обряду хрещення думає цариця. — Такий од усіх бід світу захистить. Та й козаки у нього як орли».

Бояри, дворяни, служилі люди її двору заповнили церкву.

Гуде бас отця Пафнутія.

Пливе голубий запашний димок від його кадильниці.

Триває хрещення царевича Івана, а мати його не так на сина дивиться, як на його хрещеного батька.

«Господи, — подумки благає Всевишнього цариця, — по­шли мені цього отамана — я ж така у світі білому нині самотня! Хіба я, зазнавши стільки лиха, не заслужила такого лицаря, захисника і коханого?..»

Над Калугою, над засніженими просторами лине малиновий передзвін, і всі, хрестячись, радіють, що у них народився цар Русі...

А Марина у церкві все ще позиркує на козацького отамана, як на рятівника свого.

«З таким і на Москву можна йти», — думає.

Вірить, що піде з ним і на Москву, бо вона — мати російського царевича, — і місце йому, як виросте, неодмінно буде у Кремлі — на троні...

Син Марини Мнішек, царевич Іван Дмитрович, був хрещений за православним обрядом — на це мати його, хоч і була католичкою, погодилась. Мусила погодитись, аби в майбутньому до її сина не було претензій, що він, мовляв, не руський, адже мати — полячка, не православної віри, а батько невідомо хто за походженням і невідомо яку віру він насправді сповідував. І хай супротивники Дмитрія Другого, прозваного Тушинським, а потім Калузьким вором, за аналогією з батьком прозвали хлопчика «ворьонком» (а він, якому всього кілька місяців, — при чім? Що батька його вором дражнили? Та й батьків діти при своєму народженні не вибирають).

«— ...час би вже й звикнути, що я краду. Я нічого не можу з собою зробити... Я знаю, що красти дуже погано. Але все ж краще, як бути убивцею чи алкоголіком...»

Це з оповідання (випадково, але, як кажуть, до теми, потрапило автору під руку) одного зарубіжного автора, яке так і називається: «Крадійка».

І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається — проти своєї волі — крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію — від двох грецьких слів — красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)

Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському — воровка.

Річ у тім, що так — ворами — на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина — «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків). Батьків — «воры» вони чи ні — для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно — і на віки вічні — прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок — сын Марины Мнишек».

«Марина разделила с ним (Лжедмитрієм) ложе и вскоре зачала ребенка, прозванного народом еще во чреве матери «воренком». Правда, далі йде фраза про те, що «ребенок не был виноват, что його папашу звали «вором» — спасибі й на тім.

Автор «Нового літописця» зафіксує, що «сердомирсково дочь Маринка, которыя была у вора, родила сына Івашка. Колужския ж люди все тому обрадовашесь, и назваху ево царевичем, и крестиша ево честно».

Залишається додати: Марина, як свідчитиме професор О. Гіршбер, біограф Марини Юріївни, «сама отдала калужанам своего сына, чтобы те крестили его по вере своей».

Невдовзі почало збиратися Земське ополчення, яке згодом буде назване першим. Його очолив думний дворянин і рязанський воєвода Прокопій Ляпунов. Він виступив з ідеєю об’єднання земських сил — для того, аби вибрати царя з «пригодних бояр». Себто виходило, що він виступив і не за прихильників царя Василія Шуйського, і не за прихильників самозваного царя, яким був Дмитрій Другий, а отже, місця царевичу Івану мовби й не знаходилось. Прилетіли грамоти-заклики Ляпунова і до Калуги.

Калуга завирувала, не зважуючись остаточно визначитися за кого вона — за королевича Владислава чи за сина Марини Мнішек, — шальки терезів усе ж неухильно схилялися в бік королевича Владислава.

І тоді козацький отаман Іван Заруцький вирішив залишити Калугу — далі там перебувати Марині Мнішек із сином Іваном ставало небезпечно. Якщо калужани все ж таки визначаться за королевича Владислава.

В козацькому обозі Заруцького Марина з немовлям виїхала в Тулу, виїхала спішно, наче втікала від Калуги, яка ще вчора оберігала її і раділа народженню царевича Івана, а це раптом засумнівалася, за кого їй виступити оружною силою... Слава Богу, що козаки Івана Заруцького, які підтримували кандидатуру царевича Івана Дмитровича, усіляко підкреслювали цариці свій пошанівок до неї.

Тула то й Тула. Звичайно, це не Москва, до якої поки що не дістатися, але десь треба було після Калуги отаборюватись, тож Марина й погодилась на Тулу.

Виїхали в Тулу, але вже в дорозі Ляпунов усе переграв і збір призначив у Коломні. До Коломни й повернув Іван Заруцький, а вже звідти він мав іти через Серпухов на Москву, а Марина поки що мала залишатися в Коломні.

«Піскаревський літописець»:

«И она с малым пожила немного в Колуге, и перевели ея на Коломну воевода князь Дмитрий Трубецкой да Ивашка Заруцкой, да Прокопей Ляпунов по козачьему воровскому умышлению».

Тоді ж Земське ополчення прийняло хрестоцілувальний запис:

«Яз имярек целую сей святый и животворящий крест господень на тому, что нам за православную христианскую веру и за Московское государьство стояти и от Московского государьства не отстати, а королю и королевичу полскому и литовскому креста не целовати, и не служити и не прямити ни в чем никоторыми делами, и с городы нам за Москов­ское государьство на полских и на литовских людей стояти заодин».

Про царицю Марину Мнішек та її сина царевича в тім записі не було й слова, і це Марину як підрубало. Але трималася. Все ж таки майбутнім царем її синка вважали козаки Заруцького, під охороною яких і знаходилася вона з дитиною. І хай козаків було не так і багато, але все ж це була сила. Та й отаман їхній не останню скрипку відігравав у Земському ополченні і поклявся їй, що тільки царевича Івана Дмитровича буде оголошувати на царство руське.

Сьогодні Коломна, невелике промислове місто, є центром Підмосков’я — 113 (за іншими даними — 115) км на південний схід від Москви.

Розташована Коломна на правому високому березі Оки, при впадінні в неї Москва-ріки. Річковий порт і залізнична станція на лінії Москва—Рязань. З 1971 року — філіал Дер­жавного музею-заповідника декоративного мистецтва.

Колись село, великокнязівська і потім царська усадьба.

Вперше згадується в Лаврентіївському літописі за 1177 р. як прикордонне містечко Рязанського князівства. У 1301-му — приєднане до Московського князівства (Іван Калита згадує його у своїй духовній грамоті за 1339 рік).

З початком ХVI ст. Коломна як важливий стратегічний пункт (після падіння Золотої Орди і приєднання до Москви Рязані) уведена в систему південної «засечной черты». У 1525—1531 pp. були зведені фортечні споруди. Довжина стін близько 2 км. Висота — 21 м, товщина — до 4,5 м. Фортеця мала 17 башт, у тім числі 4 проїзних — місто вона захищала надійно і ніколи не була взята силою.

Тоді ж на місці старого дерев’яного Василій III звів кам’яний кремль, що не поступався Московському.

Поневіряння Марини Юріївни «по городах и весях» Московської Русі все ще тривало: Москва, Ярославль, Тушино, Калуга, Тула (правда, недовго) і ось тепер Коломна...

В Коломні (вірячи, хоч надія й кволою була, що це остання її перекочівка перед в’їздом до Москви) вона облаштувалася ґрунтовно, з усіма зручностями і, судячи по всьому, збиралася там бути довго.

Коломна була головним пунктом на шляху з Рязані до Москви, і нею опікувався проводир ополчення Прокопій Ляпунов — це було Марині на руку.

Коломна однією з перших пристала до руху по звільненню Москви, що тоді почав зароджуватися, і стала місцем зібрання значної частини ополченців. Там і вирішено було поселити Марину Мнішек з сином — під захистом людей Ляпунова та козаків Заруцького. До того часу, поки ополчення не вирішить свою головну задачу — очищення від іноземців Москви, а вже потім буде вирішуватися питання про обрання нового царя. На щастя Марини, крім Заруцького, її підтримував і Ляпунов. Він частково — правда, лише частково, але й це щось важило, — визнавав права її сина Івана на російський престол. («Погодився Ляпунов рязанський частково, погодиться й повністю», — заспокоював царицю Заруцький.)

У Коломні вибрали найбезпечніше місце, яке до всього було зручно й охороняти, — тамтешній кремль.

У кремлі («Жаль, що не в Московському», — не без гумору казала Марина) і поселили царицю.

За свідченням «Піскаревського літописця», Коломна на той час стала мовби удільним центром Марини Мнішек та її сина.

Облаштували там її, як уже мовилося, ґрунтовно (у крайньому разі так, аби вона нарешті відчувала і захист, і твердий ґрунт під ногами), як царицю. І не тільки з приближеними, а й увесь — а він на той час дещо розрісся — її двір, до складу якого увійшли навіть руські боярині та дворянки.

«А была за нею Коломна вся, а чины у нее были царския все: бояре, и дворяне, и дети боярские, и стольники, чашники, и ключники, и всякие дворовые люди. А писалася царицею ко всем боярам и воеводам. А боярыни у нея были многия от радные и мать Трубецкого князя Дмитрия была же».

І далі літописець зазначає, що «у Заруцково же с казаками бысть з бояры и з дворяны непрямая мысль: хотеху на Московское государство посадити воренка калужского, Маринкина сына; а Маринка в те поры была на Коломне».

Оскільки й самому Заруцькому з козаками це було не просто зробити, він і почав гуртувати навколо себе та Марини дворян, дітей боярських та посадських мешканців з містечок Московської держави, аби гуртом посадити сина Марини Мнішек — вона ж вінчана і коронована цариця російська! — на престол.

Марина нарешті могла заспокоїтись. І навіть повірити, що не все ще втрачено. Вона в статусі російської цариці, Коломна — її тимчасова столиця, у неї свій, царський двір — що ще треба? Царствуй в очікуванні ще кращих часів і бережи сина.

І життя її в Коломні (хоч і не на довгий час) було справді царським. Та ще під захистом дворян Ляпунова і козаків Заруцького! Чи не так, як у пушкінській «Казці про рибалку та рибку», — пригадуєте:

Старичок к старухе воротился. Что ж? Пред ним царские палаты, В палатах видит свою старуху, За столом сидит она царицей, Служат ей бояре да дворяне, Наливают ей заморские вина; Заедает она пряником печатным; Вокруг стоит ее грозная стража, На плечах топорики держат. Как увидел старик — испугался; В ноги он старухе поклонился, Молвил: «Здравствуй, грозная царица! Ну, теперь твоя душенька довольна...»

Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.

І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, — чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син — царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!

Але...

Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати — тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.

Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання — вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:

Не хочу быть вольною царицей, Хочу быть владычицей морскою, Чтобы жить мне в Окияне-море, Чтоб служила мне рыбка золотая И была б у меня на посылках...

Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.

Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві — і це її погубить.

Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя — у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.

Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.

Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.

Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.

Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення головний удар.

Скориставшись тим, що Ляпунов почав наводити мости до гетьмана Сапеги, закликаючи його виступити (що було, зрештою, необачно і наївно) «за православну нашу віру», а також несподівано повів мову про майбутній союз Речі Посполитої та Московського царства (це був далекий і правильний приціл вождя земців), його звинуватили у... зраді. Буцімто Ляпунов хотів змовитися з поляками на шкоду Москві.

У таборі земців стався розкол. Як свідчитиме «Карамзин­ський хронограф», «Прокофья называли изменником, будто Прокофей пишет в Москву к полякам и к литве, и показали ему грамотку, будто ево Прокофьевой рукой».

Спалахнув бунт, і Ляпунова, не розібравшись в суті й повіривши обмовкам, козаки вбили... Потім спохопилися — «за поспешно де Прокофья убили, Прокофьевыя вины нет», але справу було зроблено. Наступ на Москву зірвано, а сам табір земців був розчахнутий навпіл. З-під Москви, яку вже можна було взяти, почали роз’їжджатися «столники и дворяне и дети боярские городовые... по городам и по домам своим, бояся от Заруцкого и от казаков убойств».

Залишилися лише ті, хто раніше служив Дмитрію Другому і Марині Мнішек у Тушині і в Калузі.

І хоч вплив отамана Заруцького в ополченні зріс, але в нього вже не було достатніх сил, аби взяти Москву.

Боярська дума, діючи з Москви, намагалася опорочити козацького отамана. На початку 1612 року в грамотах, підписаних членами Боярської думи, писалося по містах, що козаки «поругались» над лівонською королевою Марією Володимирівною (дочкою великого князя старицького Володимира Андрійовича), Ксенією Годуновою (в чернецтві Ольгою) та іншими черницями... «А как Ивашко Заруцкий с товарищи Девич монастырь взяли, они и церковь Божию разорили, и образы обдирали, и кололи поганским обычаем и черниц... на которых прежде сего и зрети не смели, ограбили до нага, и иных бедных черниц и девиц грабили и на блуд имали; а как пошли из монастыря, и они и досталь погубили и церковь и монастырь выжгли».

Зрештою, події під Москвою і зовсім зайшли в глухий кут. І тоді Іван Заруцький вирішив зробити остаточну ставку на сина Марини Мнішек. А ще буцімто — ходили такі чутки — отаман Заруцький забаг сам стати царем.

З «Піскаревського літописця»:

«Ивашка Заруцкой, умысля своим воровским обычаем, сослався з жонкою, с Маринкою, которая была за Ростригою, с Сердомирскою дочерью, жену свою постриг, а сына своево послал на Коломну к ней, Маринке, в стольники, а хотел на ней женитца, и сести на Московское государьство, и быти царем и великим князем».

Ініціатором створення другого земського ополчення виступив Нижній Новгород — попри все треба було звільняти свою столицю від іноземних військ. Організатором нового ополчення став земський староста купець Кузьма Мінич Сухорук (або ще — Кузьма Мінін), і в місті почали збирати кошти на друге ополчення. В лютому 1612 року невелика армія вирушила у похід — бійців у ній ще було мало, спорядження нужденне. З таким військом іти на Москву було передчасно. І тоді ополчення очолив князь Дмитрій Пожарський, якого в народі поважали за мужність, стійкість і воєнну кмітливість. Повівши рать містами Поволжя, Пожарський постійно поповнював її ряди, добував коней, збирав кошти.

Кілька місяців військо Пожарського і Мініна простояло в Ярославлі, там було створено уряд — Раду всія землі. Вона оголосила себе законною по всьому Московському царству, почала карбувати монети, збирати податки, зайнялась судовими справами і навіть заснувала власні прикази. У Ярославлі ожила російська державність.

І лише тоді друге земське ополчення вирушило до Москви.

Його кількість сягала 30 тисяч чоловік.

Загони ополченців займали міста — Твер, Володимир, Рязань та інші, перерізавши шляхи до Москви зі сходу і північного сходу.

Найманці теж висловили бажання приєднатися до земської раті, але їм у цьому було гордо відмовлено.

«Наемные люди из иных государств нам теперь не надобны... Теперь все Русское государство избрало за разум, правду, дородство и храбрость к ратным и земским делам стольника и воеводу князя Дмитрия Михайловича Пожар­ского-Стародубского... Где соберется доходов — отдем нашым ратным людям, а сами мы, бояре и воеводы, дворяне и дети боярские, служим и бьемся за святые Божии церкви, за православную веру и свое отечество без жалованья... Так, уповая на милость Божию, оборонимся и сами, без людей...»

На початку серпня авангард другого ополчення піді­йшов до Білого города і став табором між Тверськими і Петровськими воротами. Другий загін ополченців через кілька днів отаборився між Тверськими і Нікітськими воротами. Ці загони блокували смоленську дорогу, якою повинен був підійти польський гетьман Ходкевич з підкріпленням для московського гарнізону. 20 серпня третій загін ополченців зайняв район Арбатських воріт, козаки Трубецького розташувалися біля Яузьких воріт і на Воронцовому полі.

Москва була взята чи не в кільце. Польський гарнізон почав відходити до Кремля під натиском ополченців і там, врешті-решт, був заблокований. Всього ж у Кремлі було оточено близько трьох тисяч поляків та німецьких найманців. Почала відчуватися гостра нестача продуктів, води.

Але тут з боку Вязьми до Москви підійшов із своїм вій­ськом, що нараховувало до дванадцяти тисяч чоловік, Ходкевич. Гетьман велів відправити в Кремль обікладеним полякам 400 возів з продуктами, але так і не зміг виручити від голоду своїх співвітчизників.

І тоді князь Пожарський організував загальну контратаку, в результаті якої військо Ходкевича, зазнаючи великих втрат, змушене було відступити.

27 жовтня 1612 року, позбавлений підтримки зовні, повністю вичерпавши запаси продуктів та пороху, польський гарнізон здався на милість переможцям. Король Сигізмунд III, який спішив на допомогу полякам у Москві, дізнавшись про їхню капітуляцію, повернув назад.

(Пізніше ті, хто пережив облогу та голод і вцілів, згадуватимуть із жахом, що поляки в Кремлі, обложені з усіх боків, використовували в їжу котів та собак (траплялися й випадки канібалізму), «смакували» шкури та паски, жи´ли від луків, їли траву, сіно, все, що міг прийняти шлунок. Багато поляків тоді повмирали з голоду.)

В жовтні керівники ополчення, яке повністю звільнило Москву, розіслали у всі руські воєводства грамоти про скликання Земського собору, на якому мали вибрати царя...

Ні посадський чоловік Кузьма Мінін, ні тим більше князь Дмитро Пожарський, хоч і звільнили Москву, але на верховні посади у зв’язку з цим претензій не висловили. Не кажучи вже за трон, що тоді був незайнятий, як би то на їхньому місці могли вчинити інші визволителі батьківщини. Ми, мовляв, звільнили царство, нам і царями по праву бути. А перед цим неодмінно затіяли б боротьбу ще й між собою — кінця б смуті тоді не було! — за все той же трон, котрий на той час на Русі був «нічий». Ні і ні. Вони просто зробили своє, не розраховуючи навіть на вдячність потомків, не кажучи вже про сучасників. Те, що не кожному дається: зібрали народну силу, звільнили батьківщину, зібрали Земський собор, аби він вибрав царя — не з них двох. Хоч князь Пожарський на престол і міг би претендувати. Належав він до давнього, з часом, правда, збіднілого княжого роду. Царську службу розпочав рано. Перший бойовий досвід отримав на південному прикордонні в сутичках з кримськими татарами. І все ж «худородність» його була причиною того, що в «малих» воєводах він став ходити лише у 30 років.

Після звільнення Москви, під час якого він — як і Кузьма Мінін — проявив особисту звагу і був тяжко поранений, отримавши від нового царя боярський титул, служив воєводою в Новгороді, потім керував приказами у Москві, а в 1618 році очолив захист Москви від військ польського королевича Владислава та запорожців гетьмана Сагайдачного.

За свій подвиг він матиме більше, аніж царський трон, — стане найпопулярнішим національним героєм Росії. Разом зі своїм соратником купцем Кузьмою Мініним. Це про них та їхній ратний подвиг складуть на Русі народні пісні:

Поднялися те добры молодцы, Поднялися те Руси верные, Что Пожарский князь с купцом Мининым, Вот два сокола, вот два ясные, Вот два голубя, вот два верные, Поднялися вдруг, пустилися, Пособиравши рать, рать последнюю...

Мініну, котрий теж отримає боярський титул, буде встановлено пам’ятник в Нижньому Новгороді, а в Москві (своє життя він завершить невдовзі після тих подій, що прославлять його на віки, у 1616 році) на Красній площі — спільний з князем Пожарським.

Дмитрій Пожарський надовго переживе свого соратника Мініна і помре в Суздалі, де його поховають у 1642 році. Там йому буде встановлено пам’ятник — як Мініну в Нижньому Новгороді.

У 1818 році вони обидва — Мінін і Пожарський — стануть на постаменті в Москві на Красній площі — пам’ятником Івана Мартоса. Хоч і через 200 років, але Росія віддячить своїм визволителям.

І пам’ятник їхній буде першим пам’ятником у Москві, поставленим не на честь царя, а на честь народних героїв. (Нині входить до числа ста великих пам’ятників світу.)

Як писатиме творець пам’ятника Іван Петрович Мартос (до речі, українець з містечка Ічня, що на Чернігівщині): «Козьма Минин возымел великое намерение спасти Отечество на самом краю гибели... Тогда снова подняла свою голову поникшая Русь, сыны ее проснулись после долгого оцепенения, со всех сторон стали собираться воины, чтобы пасть славною смертью за Отечество, и во главе этого бесстрашного воинства Минин поставил Пожарского...»

Мартос відобразив момент, коли Мінін звертається до пораненого Пожарського із закликом очолити руське вій­сько і вигнати поляків з Москви... На ньому, правда, антична туніка — і це поверх портков, — дещо схожа на російську вишиту сорочку (волосся його підстрижене «в кружок»), але цим підкреслено руський національний характер.

Відкриття пам’ятника 20 лютого 1818 року перетворилося на загальні урочистості: «стечение жителей было неимоверное: все лавки, крыши Гостиного Двора, лавки, устроенные для дворянства около кремлевской стены и сами башни Кремля были усыпаны народом, жаждущим насладиться сим новым и необыкновенным зрелищем...»

Буде піднятий над Москвою — високо-високо вище за всіх її царів — і отаман Іван Заруцький, боярин, на перших порах один з керівників Земського ополчення. Тільки «пам’ятник» йому буде страшним. Але теж на віки вічні.

Як і цариці Марині Мнішек.

Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив — вельми енергійно! — аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», — казатиме про главу церкви отаман.)

«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»

Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)

Патріарх домігся свого — новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воров­ство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».

Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон — «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)

В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу — не більше не менше!

Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.

Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.

(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)

Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста — особливо в Кострому та Ярославль — були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».

В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскарев­ського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. — В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством — але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».

Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.

— А може, нам і справді... обвінчатися? — гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. — Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?

— А чого ж... Я не проти, — як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. — Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?

— Але я — цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?

— Як ти мене гарно назвала — Іванко, — аж розквітнув отаман і вже відкрито дивився на неї закоханими очима. — Ти ж моя Маринка... Звідки ти знаєш таке ім’я, як Іванко?

— Від няні своєї, від бабці Софії, яка живе нині в Самборі, най здорова буде! Вона часто мені співала одну пісню про Іванка, що я й запам’ятала... — посміхнулася крізь пелену суму. — Хочеш, я тобі її заспіваю?

Не чекаючи, що він скаже, тихим, але приємним голосом повела:

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?

І раптом Іван Заруцький, підкрутивши чорного вуса, хвацько підхопив:

Марусе ти, Марусе, Люблю я твою вроду, Люблю дивитися, Люблю дивитися, Як ти ідеш по воду.

І обоє вони, не змовляючись, у два голоси, що так злилися в один, заспівали, закохано дивлячись одне на одного:

У полі два дубочки, Обидва зелененькі, Ми ж так і паровані, Ми ж так і паровані — Обоє чорнявенькі...

Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.

Але обом їм навіть кохання вже було мало.

Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та — особливо як з’явилося друге земське ополчення, — і стала примарною. І це вони зрозуміли — кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...

«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».

Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».

На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах Рязані) посланий загін зазнав великої поразки від воєводи Мирона Вельяминова — буцімто тільки в полон їх потрапило 727 чоловік, не рахуючи «кошів» (обозу) та «наряду» (артилерії).

«И стал там воровати...»

«Воровати» — це на тодішньому жаргоні означало не красти, а, як би ми сьогодні сказали, займатися політичною діяльністю. Адже «ворами» на Русі називали, як уже раніше мовилося, не лише представників кримінальних структур, а й також всіх бунтівників, типу Разіна, Пугачова, Болотникова та їм подібних, відомих і маловідомих; зрештою, екстремістів. Тому й Дмитрій Другий був названий вором, а сина його (і Марини Мнішек теж) за аналогією з прізвиськом батька — назвали «ворьонком». Хоча до чого тут кількох років від роду безневинна дитина, яких узагалі слов’яни називали безгрішними, янголами?

А суть у тому, що мати того малюка все ще претендувала на роль російської цариці (якою вона, між іншим, і була за правом вінчання на царство), і цього виявилося досить, аби прозвати її новонародженого сина «ворьонком», таким собі політичним діячем із соскою в роті, бунтівником-зловмисником і на довершення екстремістом! А все тому, що його мати проголосила своє дитинча спадкоємцем престолу і в майбутньому, зрозуміло, російським царем — за сприятливих обставин. Та ще й враховуючи, що претензії Марини Мнішек на трон у Кремлі підтримував досить активно й дієво отаман Іван Заруцький зі своїми козаками. А це вже була військова сила з політичними претензіями. Ще й нині пишуть, що коли Марина Мнішек після загибелі Лжедмитрія Другого пристала до козаків Івана Заруцького, то для неї, мовляв, «почалося нове, повне пригод життя — у стані козацької вольниці», що «там, у шатрі отамана, знайшла свої перші іграшки її дитина, трирічний хлопчик, якого Заруцький со товариші, не довго думаючи, проголосили царем. Але всерйоз цю кандидатуру, крім козаків, ніхто не розглядав» («100 великих казней». — Москва: «Вече», 2000).

Життя цариці Марини Мнішек у стані козацької вольниці, життя суцільних переїздів і військових сутичок, наступів і втеч, навряд чи було повне пригод (та і які пригоди, швидше похідні злигодні і безконечні поразки, втрати, відчай. Хоча... Могли бути й пригоди. Так, так, пригоди).

Її головний сподвижник і захисник Іван Заруцький зазнавав поразку за поразкою у боротьбі за трон у Кремлі, аби на ньому посадити Марину з сином, а самому стати біля неї одесную. Але все це були мрії і благі побажання та поривання. Задумки, що їх так і не вдалося реалізувати, бо натомість були невдачі, поразки, відступи, гасання «по городам и весям» Русі, по її фортецях і острогах.

Особливо починаючи з літа 1613 року, коли в Москві вінчався на царство Михайло Федорович Романов, недалекий в принципі молодик, мамин синок, якому судитиметься на 300 з чимось літ заснувати в Росії правлячу монархічну династію Романових.

У березні 1613 року представники Земського собору прибули до костромського Іпатіївського монастиря, де був на богоміллі Михайло Федорович і його мати черниця Марфа. Вони передали майбутньому государеві царський посох. Він повернеться до столиці (до речі, пропозиції зайняти царський трон він злякався і відбивався від неї як міг, ледь не плачучи) і влітку 1613 року змушений буде вінчатися на царство.

Михайлові — радше Михайлику, такому собі... ні, навіть не парубку ще, а чи не підпарубчаку, виповнилося всього лише шістнадцять рочків. Був він з боярської сім’ї Романових, яка користувалася значною популярністю в Москві. На Великому земському зібранні, за активної підтримки московитів, він і був вибраний новим руським царем і на цей раз вже ніби законним. Свою роль відіграли і родинні зв’язки Романових з останньою гілкою Рюриковичів: дід Михайла Микита Романов був братом Анастасії Романової, жони Івана Грозного. Значним впливом користувався і батько Михайла патріарх Філарет, який свого часу постраждав від Годунова і був силоміць пострижений в ченці та засланий.

Михайло від самого свого народження вдався хворобливим, та й до того ж слабохарактерним, тож влада знаходилася в руках його батька Філарета (тоді митрополита), матері Марфи та боярського оточення.

Їм і вдалося досягнути деяких результатів, коли розорена під час Смути країна поволі отямлювалася, була відновлена державна влада, створено місцеве управління, заново були напрацьовані закони, почала діяти судово-поліцейська влада — простіше кажучи, на Русі вже утверджувався порядок.

І як результат цих зусиль, Смута почала відходити в минуле, Русь була збережена, хоча до повного ладу ще було далеко.

На той час гетьман Ян Сапега, який багато допомагав Марині, помер у Москві (вересень 1611 року). Для Марини це була відчутна втрата.

Крім того, після обрання на царство Михайла Романова чимало міст, які присягали їй та її сину, перейшли на бік нового царя, а тих воєвод, яких їм призначав Заруцький, було вигнано.

Московський уряд звернувся з грамотою до донців, у якій писав, що король Сигізмунд III закликає Заруцького не «робити смуту», обіцяючи йому за службу дати на вибір Великий Новгород, Псков з передмістями і навіть Смоленськ, а також «учинить его у себя боярином и владетелем». (Таких послань Заруцький від польського короля не отримував.) І закликав донців не підтримувати «Ивашка Заруцково с Маринкой и ее воренком».

Князь Дмитрій Пожарський був пожалуваний за свій подвиг боярством, Мінін отримав звання думного дворянина. Навіть Дмитрій Трубецькой, колишній боярин Тушинського вора і сподвижник Івана Заруцького, не лише зберіг пожалуваний йому «вором» сан, але й отримав від нового царя багату область Вагу, що була колись у Годунова і Шуйського... І Заруцький, хоч і був одним з керівників першого земського ополчення, зрозумів, що місця йому під егідою нової влади немає. І не буде. Зібравши своїх людей, він і вирушив до Михайлова, де «протягом літа й зими боровся з Москвою».

Як завжди — безуспішно. Тож урешті-решт переконався, — а він ніколи не втрачав ґрунту під ногами, був тверезим реалістом і не витав десь у позахмар’ї, — у марноті своїх зусиль, що на Москві йому правителем не бути. Як не бути й Марининому синові царем.

Більше того, Москва — вже маючи законного царя — почала збирати сили проти нього, козацького отамана, який усе ще являв собою загрозу столиці царства. На той час він вважався головним творцем Смути, і новий цар поклав собі будь-що знищити козацьку вольницю, в обозі якої перебувала полячка Марина Мнішек, вінчана на російський трон, із сином своїм Іваном.

Іван Заруцький на той час отаборився у Лебедяні, куди стікалося, як вважалося, «все разбойничье отребье со всей Руси».

Розбити бунтівного козацького отамана, який не визнавав центральну владу, а все ще носився з мрією посадити на трон сина Марини Мнішек, новий цар доручив князеві Івану Одоєвському.

На допомогу йому кинули воєвод Михайлова, Зарайська, Єльця, Брянська, а також Суздаля і Володимира. (Пізніше до них приєднаються воєводи Рязані, Таруси, Тули і ще кількох міст.)

Проти кількох тисяч козаків Заруцького була зібрана велика сила, тож і генеральний бій був жорстокий і кривавий, коли ні та сторона не могла взяти гору, ні та... Січа тривала більше двох діб — перемагали то ті, то ті. Козаки Заруцького стояли на смерть, виявляючи чудеса героїзму. І хоч переможців у битві не виявилося, Заруцький з Мариною відійшли.

Почалася погоня урядових військ за невловимим отаманом козацьким. І за ним, і за царицею Мариною Мнішек та її «ворьонком». Заруцький був обікладений з усіх боків, і в нього залишався лише один шлях відступу — на Дон. Під Воронежем Заруцький змушений був прийняти бій з урядовими військами. Цілих п’ять днів з 29 червня по 3 липня 1613 року тривало під Воронежем побоїще.

За свідченням «Нового літописця», «Он же многих воронежцев побил и перелезе через Дон и с Маринкою и пойде к Астрахани степью», де, як пізніше свідчитимуть джерела, повів себе «крайне нерозумно...».

...А вже потім історик чи не меланхолійно — принаймні з ноткою суму — зауважить: через пару днів усе було скінчено, козацький ескорт розбігся...

Ще раніше безіменний автор «Нового літописця» — теж чи не меланхолійно — процитує повідомлення, послане переслідувачами в Астрахань:

«И ведем их к вам в Астрахань скованных с собою вместе».

А вже з Москви до Астрахані буде надіслане грізне повеління стрілецьким головам, які мали конвоювати полоняників до столиці царства: на випадок якого-небудь нападу в дорозі з метою звільнення «воров», «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

На превелику радість стрілецьких голів, за довгу дорогу від Астрахані до Москви ніхто на загін не напав з метою звільнення затриманих, як і самі затримані не робили спроб якось звільнитися, тож їх «у цілості й сохранності», але таємно і з усіма пересторогами, доставили у пункт призначення, — і «Маринку с выбледком», і козацького отамана Ивашка Заруцького...».

Що так воно закінчиться, ясно було ще тоді, як Іван Заруцький з царицею і царевичем з Воронежа подався на Астрахань.

Чому на Астрахань? Та хоча б тому, що більше вже не було куди.

І ось воно, далеке пониззя Волги, її дельта.

Ще не так давно Астрахань (спочатку Аштаракань, Адьяж-Тархань, Хаджі-Тархань і навіть Хазітархань, Хазір і Зітрихань та Цитрикань) була столицею однойменного ханства (із 60-х рр. XV ст.). З 1556 року — в складі Росії.

У ті часи, коли Іван Заруцький, рятуючи Марину з сином, прямував до Астрахані, там ще тоді, як скаже один історик, «зберігали живу пам’ять про часи колишнього татарського царства». Це, власне кажучи, був тоді, як зауважить інший історик, «воєнний пост, далеко висунутий за межі народної руської осідлості», де основним заняттям тоді були рибний і соляний промисли, а також торгівля з купцями Персії та Середньої Азії. Тоді ще «московські люди не відчували себе господарями Нижнього Поволжя».

Край той, розташований на Прикаспійській низовині, багатий на солоні озера (найбільше — Баскунчак), був пустельно-степовим краєм, десь у чорта далеко — якщо міряти відстань від Москви, — чи ще й далі, щедрий у дельті на солонці, солончаки й рухомі піски... Волга там поділялася на багато рукавів (найбільший — Ахтуба), зарослих непрохідними очеретяними нетрями, у яких могла заховатися не одна армія, а не тільки нечисельний загін отамана Заруцького та почет Марини Мнішек.

Там і гадав сховатися — загубитися — отаман Іван Заруцький. Але це у крайньому, і до того ж, несприятливому випадку.

Квапились. Йшли вдень під пекучим серпневим сонцем, що немилосердно пряжило з білесих вигорілих небес, йшли солончаками й пісками, де приволзькі вітри відразу ж і сліди замітали, часто рухалися й ночами, благо, ті були зоряними, повними білого блиску, — над Нижнім Поволжям у серпні так яскраво світить Чумацький Шлях, що аж очі сліпить, — холодний і недосяжний.

Війська в Заруцького було зовсім мало — значна частина його, десь 2250 вершників, переметнулися на бік царя Михайла Федоровича або, як зазначить «Новий літописець», «воротилися с поля». Ті ж, стійкі та вірні козаки, котрі залишилися з отаманом, були вкрай виснажені безкінечними переходами, починаючи від Воронежа (а як точніше, то й від Калуги), пораненими, а дехто й духом занепав. Таких теж було чимало. А всі разом потерпали ще й від безнадії та зневіри — і мало їх, і відірватися від погоні, яка значно і значно їх переважала, все не вдавалося, аби хоч на день дати коням і вершникам передих... Пізніше один ногайський татарин, якого московити захоплять в полон, розказуватиме, що бачив у степу «сакму» (сліди), залишені загоном Заруцького (там, де їх не позадувало піском): «...по сакме угадывают, що люди с ним невеликие...».

І ще додав ногайський татарин, якого московити загребли в полон: на тім шляху, яким відходив отаман зі своїми козаками, бачили «многих мертвых людей от ран, и лошади и седла по шляху пометаны были».

Року 1518-го донські козаки вперше уклали угоду з Московським царством, що на той час, міцніючи, ставало відчутною силою, з якою не рахуватися вже не можна було.

Угоду вольні до того козаки з Дону, які нікому не корилися — ні Москві, ні татарам та кримцям, ні заволзьким ханам, — уклали з великим князем московським Василієм III, він на той час боровся за централізацію російської держави та зміцнення самодержавства. Василій вже приєднав Псков, повернув до своєї корони захоплений Литвою Смоленськ, пізніше приєднає Рязанське, Новгородське і Сіверське князівства, розпочав боротьбу з Кримським і Казанським ханствами. Ось з ним уперше, як владикою Москви, і вступили у зносини донські козаки. Ні, ні, не про визнання над собою влади московитів, а всього лише про бойовий союз.

На той час донські козаки починали себе відчувати руськими. Принаймні вже зараховували себе до руського етносу. Хоча за національним складом ті, хто звався донськими козаками, були різними. Переважна більшість — вихідці (простіше втікачі) з Русі. Але чимало серед них було й українських козаків (їх тоді ще називали черкасами дніпров­ськими, пізніше малоросіянами), асимільованих половців з Придніпров’я та Донщини, різних тюркських племен з Азова та Криму й Волги і Передкавказзя (тоді навіть існували так звані донські татари). Зустрічалися серед них і мордва, алани, хозарці, залишки печенігів, чорних клобуків, ті, кого називали бродниками, і ще багато вихідців з тюркських племен, різномовна і різнонаціональна голитьба і вольниця. Але переважна більшість хоч і вважала себе вольницею, належала до «московських людей». (Яких, правда, Москва час од часу намагалася підкорити і розшукувала їх як утікачів.)

Усі вони — воїни-кочовики з різних народів і племен — з часом розчинилися в козацькому середовищі як «воєнні люди» і поставали просто козаками (як начеб то була національність) — вольними людьми на Дону, Волзі, на річці Яїк і в тих прикордонних з Руссю краях, що їх тоді називали Полем, Степом або Старим Полем.

Але користувалися вони однією мовою, російською. (Як то на Дніпрі серед черкас дніпровських, попередників запорожців, мова теж була одна — українська.) Оскільки тоді такого поняття, як «національність», не існувало, як і поняття «народ» (хоча козаки все ж вважали себе народом, окремим і незалежним), то й національність, нікого не цікавила. Козак та й усе. І цим все сказано. Правда, тоді існувало поняття «язык» (мова), тож народ ототожнювався з тією мовою, якою він спілкувався. Та ще з «вірою». Оскільки ж донські козаки вже говорили російською мовою (це була мова їхнього міжнаціонального, як би ми сказали, спілкування, із вкрапленням тюрксизмів) і були вони православними, то й вважали себе руськими. Хоч багато хто з них і не належав до слов’янського етносу і не вважав «мову Москви» своєю рідною, але й вони визнавали себе руськими — «в общем и целом». Вважалися «московськими — сиріч руськими — людьми», хоч Москві й не корилися і часто ходили проти неї оружною силою.

До 1518 року, коли вони вперше уклали угоду з москов­ським князем про воєнний союз.

Так почалася їхня прикордонна служба Московському царству.

І на той час починає створюватися різношерста вольниця донських козаків (їх звали ще «справжніми»), котра почала зватися служилим козацтвом. До них в першу чергу відносилися городові козаки, які, прийшовши із степів донських чи волзьких, одне слово, з «татарського краю», осідали в тих чи тих містах Московського царства — як правило, прикордонних. Їх московські владики вже могли використовувати на війні.

А вже з часів Івана Грозного служилі і городові козаки почали отримувати від Москви земельні «дачі».

«Служити велено казакам сторожевая служба с земель, а земель им веленo дати по 20 четь человеку, а на сторожах им велено быти о двуконь, или к коню мерин добр». (Мерин — каст­рований жеребець.)

«Справжні козаки» являли собою особливу соціальну групу. Оскільки вони несли службу, тому звільнялися від будь-яких податків. Чимало з них — особливо їхня верхівка — з часом ставали дворянами і поміщиками. Таких козаків, які не платили податків і мали своїх виборних отаманів, називали ще «беломестными». Вони розселялися на прикордонні Московського царства і виконували на півдні роль прикордонного захисту. Їх влада час од часу «перебирала» (огляди, ревізія, перепис) і «худых и бесконных» залишала без подальшої служби (надані їм маєтки відбиралися), а «добрых и лутших», навпаки, жалували більшою платнею і навіть наділяли їх селянами.

Але у Полі, на Дону, на Волзі, на Яїку йшло своє життя, де козаки залишалися вільними, незалежними воїнами-кочовиками. Це були «справжні» — на їхнє переконання — козаки.

На заклик московського уряду присягати (цілувати хрест) на вірність царю-государю відповідали хитро (часом прикидаючись наївняками):

«Мы, холопы ваши, живучи на Дону и на степи по запольным речкам, своим скверным беззаконным житьем недостойны к такой страсти приступити — креста целовати...»

Але хто хотів, міг легко з Дону перейти на службу до царя, досить було прийняти присягу і поцілувати хрест на вірність.

Крім служилих і вільних козаків (ті, які себе величали справжніми), на Дону були ще й так звані «гулящі козаки», або — «гулящі люди». (Смисл цих термінів тоді був інший, аніж сьогодні.)

Це були не ті козаки, що гуляли-бенкетували (хоч і вони любили при нагоді гульнути), a безробітні, які чомусь не могли (чи не хотіли) піти на службу царську, виписані з козацького стану, тож їх ще називали «шалтай-болтай».

Час од часу вони наймалися на яку-небудь службу чи роботу, створювали ватаги промисловиків (добували звіра, рибу) і знову тинялися без роботи і певних занять.

Якщо козак при черговому переписі чи ревізії випадав із козацького стану, втрачаючи навіть коня, то й перетворювався на гулящого. Або чекав служби, коли йому ось-ось має пофортунити, або із загоном таких, як і сам, ходив у набіги на інші землі. Чи йшов у Степ (Поле) і ставав там вільною голитьбою, але — козаком. Там гулящі часто одружувалися з місцевими жінками — здебільшого татарського походження. У таких сім’ях жінка була повноправною господинею, але чоловік, хоч і шанувався, перебував чи не на правах гостя. (Таких на Україні споконвіку називали приймаками — прийнятими в сім’ї жінок зі сторони, які нічого не мали свого, навіть кутка.) Діти від таких змішаних шлюбів звалися «болдирями» (себто син болгарки, сиріч татарки).

Крім служилих, городових, вільних (справжніх) і гулящих козаків особливе місце в російській історії займали і так звані «казаки воровские». (Тодішній російський сленг, що його перекласти неможливо. Адже тоді поняття «вор» (злодій) означало не кримінального, а державного злочинця, «умышлявшего воровство противу государя». Хоча й не виключалася елементарна крадіжка.) У перекладі українською воровский — злодійський. Таких воров у ті часи на Україні називали ворохобниками, розбійниками. Хоча українська мова має і дієслово ворюватися (ворати), себто, орючи, займати, захоплювати зайву або чужу ділянку землі.

Сьогодні про таких кажуть: опозиція. Або — озброєна опозиція до правлячого режиму. (До них, тодішніх опозиціонерів, зі зброєю приставали і таті, розбійники, різні, як би ми сказали, кримінальні елементи — їх тоді звали «шішами».)

Загін отамана Заруцького і складався з таких козаків. Навзагал вони звалися донським, і це відповідало істині, але в масі своїй то були в основному гулящі козаки, які не мали постійної служби та роботи (а часом і свого коня), а перебували «гульнею», тимчасовими роботами на промислах, а хто й ходив «иные земли промышляти». Вони легко приставали до того чи того отамана (часом теж «гулящого», розбійницького), якщо він обіцяв їх повести добувати «зіпунішки». Такі «вори», будучи вільними і незалежними, як дикі коні, які не знали вузди, не визнавали над собою нічиєї влади, а тим більше царської, постійно бунтували проти Москви та проти її посягань на їхню волю й охоче приставали до будь-кого, хто обіцяв їх повести бити царських воєвод. (Такі й складали основну масу повстанських військ Болотникова, Разіна, Пугачова.) Вони визнавали над собою лише владу своїх отаманів, що їх самі й обирали — «викрикували» на своєму козацькому Колі.

Були вони досвідченими кінними воїнами, по-своєму відважними, і могли терпіти будь-які злигодні, вперто йдучи до перемоги. Одне слово, були відчайдухами і лізли чи не в саме пекло, не боялися ні чорта, ні Бога, ні царських воєвод, ні чиїхось там ханів, і в той же час, якщо їх бувало заганяли в глухий кут царські воєводи, могли й перебігти на їхній бік, б’ючи чолом цареві та присягаючись йому віднині вірно служити. Отаманів своїх вони тоді в’язали і видавали царським воєводам — в обмін на збереження їм життя. Цe такі воруваті козаки та їхні отамани зраджували Болотникова, Разіна, Пугачова, в’язали їх, видавали владі, купуючи таким чинам собі «живот».

Цього не врахував отаман Заруцький, коли набрав до свого загону гулящих та воровських козаків. Як свого часу Болотникова, а пізніше Разіна та Пугачова, ці гулящі воров­ські козаки зрадять і його, і він поплатиться не лише волею, а й самим життям.

Але тоді він ще вірив козакам, які хоч і звалися воров­ськими та гулящими, але ж носили горде ймення — донські!

Іван Заруцький, гублячи своє життя (але сам того ще не усвідомлюючи), рятуючи Марину Мнішек із маленьким сином від царських воєвод, надто квапився до Астрахані, останнього свого прихистку в Московському царстві-государстві. Квапився, намагаючись хоч на день відірватися від переслідувачів, тому не мав часу навіть для того, аби по-християнському поховати померлих в дорозі од ран козаків. Квапився, сподіваючись (і не без підстав), що вісті про тодішню веремію — політичні переміни в Московії, як і слід чекати, до Астрахані ще не дійшли — на таку далеку околицю Московського царства вони доходять із значним запізненням. Що і як змінилося на той час у Москві, астраханці ще напевне ж не відають. Навіть і того не знають, що Москва вже має нового царя. А воєводою в Астрахані сидів окольничий князь Іван Хворостинін, посаджений туди ще першим царем Дмитрієм, — на нього й покладав свої сподіванки Заруцький. Щоправда, це ще не означало, що астраханці все ще живуть під присягаю «царю Дмитрію». А з ними і ногаї, які теж не так давно давали «шертву», присягу, саме царю Дмитрію. І все ж на них і покладав свої останні надії отаман Заруцький: присягали Дмитрію Івановичу, присягнуть і царевичу Івану Дмитровичу та його матері — російській цариці Марині. До всього ж Заруцький вперто переконував чи не кожного встрічного, що цар Дмитрій, проти якого в Москві зрадники бояри на чолі з Шуйським підняли бунт, насправді живий (і, здається, багатьох таки в цьому переконав). Він, мовляв, перебуває зараз у Персії, де збирає вірних людей та всіх охочих погулять — для походу на Москву...

Правда, глава Великих ногаїв бей Іштерек був певний, що сам Заруцький і є «цар Дмитрій» — так його переконали, і наївний татарин ту ясу сприйняв на віру, що теж було Заруцькому на руку. Це пришвидшить збирання військової сили в Астрахані та в заволзьких степах для походу на Моск­ву. Чим і буде Заруцький зайнятий у зиму 1613—1614 pp. І в тім збиранні, казали, козацький отаман «не зупинявся ні перед якими способами», аби лишень зібрати побільше різноплемінного люду, слов’янського й тюркського, для задуманого походу, аби нарешті посадити Марину Юріївну з сином на царський престол. А самому стати біля них одесную. Отаман усе ще вірив, а тверезий же був і розсудливий, якого неможливо було провести на полові, що такий похід можливий і Марина посяде трон, а він біля неї стане головним воєводою царства.

Потрібна була спілка з ногаями. (Тоді навіть існувала божевільна пропозиція, невідомо ким висунута: для зміцнення спілки з войовничими ногаями влаштувати шлюб цариці Марини Мнішек з одним кековатом, главою кочових ногайських улусів, — дурниця, звісно! Ні на який копил не лізе, але хай потеревенять, язики почешуть!..)

Збираючи сили і в першу чергу покладаючись на ногаїв, Заруцький та Марина Мнішек водночас відправили з посланником Іваном Хохловим грамоти до перського шаха Аббаса: про створення союзу для боротьби з Московією.

Але найбільші надії Заруцький тоді покладав (крім дон­ських та волзьких козаків) на все тих же ногаїв, які ще не дуже довго перебували під важкою рукою московських государів і войовничості не розгубили. І тих, і тих, і тих він поки що успішно переманював на свій бік, розсилаючи у заволзькі степи «прелестные письма», в яких обіцяв кочівникам (якщо вони пристануть до нього оружною силою) великі вольності — аж до створення свого царства. На кшталт колишнього Астраханського.

Складніше було з мешканцями Астрахані (не такими наївними, як ногаї, дикі діти пустельних степів). Тут отаман, завше обережний, і припустився похибки, вдавшись, аби пошвидше залучити астраханців до майбутнього походу на Москву, до всіляких утисків, що їх згодом буде названо терором. Його першими жертвами стали кількасот астраханців — в їх числі й сам воєвода Хворостинін, який чомусь раптом засумнівався в правдивості слів отамана і головного воєводи — чи ж бува не воровського? — цариці Марини.

Астраханці не вибачили отаману тих жертв, що він їх учинив під гарячу руку. А тут ще й грамоти з Москви теж невчасно підоспіли.

У них закликано дітей боярських, дворян, голів стрілецьких, сотників, отаманів, козаків і стрільців, і гостей, і усяких «жилицких людей отстать от Ивашки Заруцково и от Маринкина (сина) злого заводу».

До всього ж Марина Мнішек необачно заборонила в місті «колокольные звоны», вони, мовляв, «перепугают маленького царевича Ивана Дмитриевича». (Марина боялася дзвонів ще з часів московського бунту 1606 року, коли під набат було вчинено замах на її мужа-царя.)

Поповзли чутки, буцімто отаман Заруцький насправді святотатець, адже нібито велів виготовити собі стремена з кадила, взятого з Троїцького монастиря.

Чуткам у ті часи в Астрахані не було ліку — одна змінювала другу. Вражаюча — ще більш вражаючу.

Чуткам вірили і чинили згідно з тим, що комусь вчулося.

В отамана Заруцького в числі інших були і такі улюблені поговірки: дуба смаленого правити. Себто говорити нісенітницю.

І друга: не знаєте ви смаленого вовка. Іншими словами: не зазнавали ви ще труднощів, не зустрічалися зі справжньою небезпекою (стріляними вовками він називав тих, хто багато пережив, отримав гарт і був далебі витривалішим за інших).

Казав Заруцький астраханцям (у відповідь на їхні звинувачення, звернені до нього):

— Я — страховисько? Сатана в образі людини? Ех ви, наївняки! Простачки! Не бували в бувальцях. Якщо мене ви так називаєте, то не бачили ви ще справжнього смаленого вовка!

Астраханці, як покаже майбутнє, і справді тоді ще не бачили смаленого вовка. Вони й не підозрювали, що оголошений ними сатанаїлом отаман Заруцький і в підметки не годитиметься майбутньому сатані, який теж під личиною козацького отамана-«государя» прийде й захопить їхнє місто. Правда, це станеться через півстоліття по тому.

Коли астраханські воєводи почнуть збирати для відсічі військо, Степан Разін (а його загін вже тоді нараховував до десяти тисяч шабель, воно було поділено на тисячі на чолі з тисяцьким та сотні на чолі з сотниками), співатиме, йдучи до Астрахані:

Уж и чтой-то это, братцы, Мне тошным-тошно, Мне сегодняшний денек Да грустненько? Уж я в Астрахань зайду — Выжгу, вырублю, Астраханского воеводу Я под суд возьму...

Він і справді «зайде в Астрахань», усе там випалить і вирубає, як і обіцяв, посилаючись на свій настрій, що йому, мовляв, «тошным-тошно».

Коли підходитиме до Астрахані, у природі буде зловісна призвістка: зашумлять раптом дощі з градом, стане холодно, а коли хмари нарешті трохи розійдуться, в небі веселковим цвітом заграють три стовпи — над ними будуть кола на кшталт вінців.

— Бути біді! Бути гніву Божому! — хреститимуться охоплені жахом люди, вплутуючи Господа в бунт козацький.

За допомогою астраханських зрадників Стенька легко захопить місто, і почнеться тоді несусвітна різанина.

Півтисячі люду буде страчено за вказівкою бунтівного отамана: одних рубатимуть мечами, інших бердишами, ще інших колотимуть списами — кров людська невинна струмками потече міськими вулицями. Силоміць покозачені, астраханці змушені будуть здійснювати обряд присяги «великому государю і отаману Степану Тимофійовичу, войску служить і зрадників виводити».

Ось тоді астраханці й згадають слова отамана Заруцького, якого вони колись звинувачували чи не у всіх гріхах: не бачили ви ще смаленого вовка!

Побачили, скажуть астраханці...

Але це буде через півстоліття, а тоді, у 1614 році, астраханцям здавалося, що страшнішого «изверга» за Івана Заруцького і в світі немає, — наївні! Справді, не бачили ще смаленого вовка!

Але в одному вони — отамани козацькі — виявляться рівними — і Заруцький, і Разін: їх обох видадуть свої. Щоби життям своїх отаманів викупити у царя-батюшки власні животи...

Похапають козаки своїх отаманів, руки їм поскручують спершу сирицею, а тоді і в залізо їх по руках і ногах закують, видадуть царським воєводам, як кажуть, тепленькими: беріть! А нам за це живота подаруйте. Чолом б’ємо царю-батюшці!

Але це буде потім, потім, але — буде. Неодмінно. Така вже руська натура. Як припече — викупляти своє життя життям ближнього.

А тоді чуткам про Івана Заруцького вірили. Навіть і не­ймовірним, адже вважалося, що чутки — то глас народний і Божий водночас. Тож вірили. Навіть тим, що буцімто на Пасху козаки готують в Астрахані масове побоїще — неугодних своєму отаманові людей.

Останній чутці астраханці так повірили, що не спали всю ніч. Поголовно. А не спали тому, що готувалася до найгіршого, і вирішили не чекати покірно, як чекає віл обуха, а свиня колієвої швайки, а самим напасти. На того, хто вирішив на них напасти. Пам’ятаючи, що напад — то найкраща оборона. А тут ще й нові агітаційні грамоти з Москви надійшли: не коритися Заруцькому.

Пометикувавши так і сяк, астраханці — найбільш рішучіші з них — вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.

Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.

На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці — найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки — до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.

«Нам все одно куди йти, — казали козаки. — Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, — аби добути побільше зипунів».

На думку отамана, маючи такі сили, вже можна було навесні починати похід на Москву — дорога до столиці довга і дорогою всі незадоволені Москвою та її утисками будуть приєднуватися до «війська цариці Марини та царевича Івана Дмитровича», таким чином повстанське військо в поході зростатиме чи не щодень.

Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!

А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.

На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно — і це була підступна думка Москви — нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.

Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.

Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку — від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».

Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі — і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».

Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали:

«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»

Заодно й гнівом Господнім його страхали:

«А Бог тебе терпети за то не учнет, и сам ты то видишь и ведаешь, что нигде Бог неправде твоей не пособствует, а помогает правде, и злой совет твой и умысел обличает, а ты от прежнего своего злого умышленья отстати не хочешь...»

Але й посилання на кару Господню не було головним. Головним була умова, аби отаман відстав «од Маринки».

А поки суд та діло, поки отаман думатиме, чи відколюватися йому від Маринки, чи ні, цар велів зібрати добру рать. Отаман дивуватиметься: невже, казав, я такий знатний і страшний Москві, що сам цар-государ проти мене зібрав одну з наймогутніших своїх ратей?

Цар-государ і зібрав проти нього рать. Швидко. Як сьогодні б сказали, оперативно.

І зібрав не одну, — дуже-бо, мабуть, остерігався «Ивашка Заруцково», — а цілих дві: «судову» на чолі з боярином князем Іваном Одоєвським та окольничим Семеном Головіним і «кінну» під орудою воєводи стольника князя Юрія Сулешева і князя Микити Борятинського. Їм було дано суворе повеління: «воровски людем воевати не дати и над воры поиск учинить».

Воєводи заслали до Астрахані чимало лазутчиків-вивідників з різних станів. Велено їм було вивідувати: «про Ивашка Заруцково, и про Маринку и сына ее и про астраханских всяких людей; где ныне вор Ивашка Заруцково и Маринка с сыном в Астрахани? И будет в Астрахани, и астраханские люди им прямят ли? И будет прямлят и сколько ныне в Астрахани всяких ратных людей всякого ратного бойца и сколько юртовских татар? И что у Ивашки Заруцково и у Маринки, и у астраханских людей умышление?»

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» — царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека — «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони били в набат, а самі астраханці, озброєні хто чим попало, з усіх усюд збігалися до кремля, де, зливаючись в одну галасливу орду, взяли кремль із Заруцьким, Мариною Мнішек із сином та з їхніми людьми у міцну облогу.

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

— Здавайся, вор, — кричали знизу нападники. — Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода — наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик — по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.

Царевич тихо плакав — його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.

Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.

— Яка ж ти гарна, ваша величносте, — сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. — Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.

— І ти мені, отамане, люб, — сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. — Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...

І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):

— Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?

Отаман подумав і відповів твердо:

— Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати — смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена — щоби жити на ній, не тужити. По можливості.

— Поки маємо змогу, — луною відгукнулася Марина. — Але ж ми вже не маємо такої змоги.

Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.

— Ти чуєш, що вони кричать?

— Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.

— І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями — на конях і піші.

— Спішать, — погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати — що б там не було.

Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки — як вони казали, пуляли, — і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.

Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.

Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.

— Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, — зі­тхнула Марина, пригортаючи до себе сина.

— Не пощадять, — погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.

— Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.

— Так, далеко, — погодився отаман, думаючи про щось своє.

— Якщо стрибнути зі стіни униз, то все тоді скінчиться? Для нас? — запитала, ще міцніше притискаючи до себе малого свого гусарика.

— Атож. Скінчиться. Хоча б для нас, — погодився отаман і знову пахнув голубим димком, таким мирним і по-домашньому затишним.

— А падаючи вниз, — доскіпувалася Марина, — ми полетимо... вгору? На небесі? — з надією запитала, роблячи останній крок до зубчастого краю стіни.

— Униз, коли звідси шугонути, так точно полетимо — каменюками, — підтвердив отаман і додав по хвилі замислено: — А ось чи полетимо ще й на небесі, якщо здуру зі стіни шибанути, — не відаю. Ще не доводилось туди літати. Хоча... й доведеться. Мо’ й невзабарі, — ще подумав і вже впевнено додав: — Мабуть, що такечки, цур йому пек! Полетимо, Маринко, на небесі, як вріжемося зі стіни у землю. Якщо й не ми самі, то душі наші вже точно!

— Коли це так, то я й смерті не боялася б, Іванку.

— А ти й не бійся, Маринко. Як у нас, на Україні, кажуть: двом смертям не бувати, а одної не минувати.

Докурив і другу люлечку і мав такий вигляд, ніби він на щось нарешті зважився. Стукнув люлькою об край стіни, витрушуючи з неї попіл, і сказав, як підсумував:

— Все! Такечки й діємо!

Марина запитливо глянула на отамана (і запитливо, і з надією, що враз ожила у її світлих очах, що аж засяяли).

— Як — діємо?

— А такечки, як я оце й задумав...

— Ей, отамане, пане Івашку, — у кілька горлянок загукали внизу. — Годі тобі длятися — віддавай нам Маринку з ворьонком, а сам іди куди хош! Хоч і в Персію, якщо ти туди зібрався. Але спершу поторгуємось: ти нам воровку, а ми тобі волю... Га??? А хош — до нас переходь. На службу до царя-батюшки.

— Якщо й перейду коли на службу до царя, то хіба що до небесного, — сказав отаман і як вирок виніс. Кому? Вочевидь, собі...

І ще гукнув воріженькам своїм унизу:

— Ей, ви?!. Поки я тут, у цьому світі, я, отаман Іван Заруцький, буду тут і воювати. А там, як казав сліпий, — побачимо! І ви маєте присягнути цариці московській Марині Юріївні та її сину царевичу Івану Дмитровичу. Не зробите цього — пеняйте на себе!!.

До Марини повернувся:

— Відійди, царице, від краю стіни. Те, що ти задумала, — ще рано вершити. Щe не все втрачено, моя любове. Та й рано нам іти на службу до якогось там царя, як у нас, — кивнув на Марининого сина, — свій цар росте... Бережімо його. А поки що — гайда збиратися!

Марина й не ворухнулась. Лише запитала:

— Куди збиратися? На Москву, в нас немає війська достатнього. Всі проти нас. Тож збиратися можемо хіба що на той світ.

— Кажу, не спіши поперед батька в пекло. Ще встигнемо туди. Будемо прориватися. Із цього кремля на волю, у степи за Волгу. Там ногайці мають до нас приєднатися — от тобі для початку й буде військо. У мене міцна домовленість з їхнім ханом, який зветься беєм — Іштереком його звати. Надійний татарин. І сила у нього є. Для початку нам її ви­стачить, а там і Русь підніметься, — і додав, загадково по­сміхаючись: — Є в мене одна задумка, як з кремля вирватися. Вони, — кивнув униз, на нападників, — думають, що зело вумні. Може, й такечки. Але ж і я не ликом шитий. Удасться моя задумка, вирвемося на волю, у степи заволзькі — погуляємо. Ой, погуляємо! Аби лишень ногайці не передумали та не зрадили бува нас.

І — як у воду подивився. Зрадили його ногайці, і про це він дізнається через кілька день. А поки що він готував прорив на найближчу ніч, діючи за принципом: або пан, або пропав. Сміливість міста бере.

Зовні здавався незворушливим, дещо навіть лінькувато-сонним (хоча голова його у ті дні аж розколювалася від думок), а коли надто козаки йому набридали запитаннями на зразок «Як нам тепер діяти, пане отамане?», у відповідь ледь чи не насмішкувато намугикував:

Ой горе тому, хто має жону: Втоптана стеженька до його дому. Ой гірше тому, хто єй не має: Поночі ходить, та й сь розшибає. Ой біда тому та й жонатому, Як тому горшкові та й щербатому — Зісподу кипить, зверху збігає, Куди ся оберне — щастя не має...

Історія зберегла лише скупі дані: в ніч на 12 травня 1614 року, як ночами на Нижньому Поволжі вже співали солов’ї (залящали вони і в самому кремлі Астрахані), Іван Заруцький, захопивши з собою Марину Мнішек із сином та її почет (власне, те, що від нього на той час залишилося, хоч вона й називала його своїм двором), а ще прихопивши для повної гарантії «аманатів», сиріч заручників (це й була задумка отамана, астраханці відмовилися стріляти по «аманатах» — свої ж бо люди), вирвався з Астрахані і, як би ми сьогодні сказали, пішов на оперативний простір.

Пішов і був такий — як у воду впав зі своїми козаками, царицею Мариною та її двором, з усім людом, який до нього пристав...

Ще збереглися скупі дані.

Стрілецький голова Василій Хохлов не став переслідувати загін Заруцького — марудно та й небезпечно. Можна ще й голови позбутися (а вона і в стрілецького голови одна-єдина), тож поспішно зайшов — як ускочив — до Астрахані. Благо з відходом Заруцького місто було вільним і не було аніякої мороки його зайняти.

Увійшовши до Астрахані, Хохлов вдав, що він взяв її приступом, і відразу ж послав цареві в Москву (поминувши свого старшого, боярина Одоєвського, за що той на нього був зело сердитий) побідну реляцію: «Астрахань государю челом бьет».

Така вість цареві страшенно сподобалась, і його величність щедро за неї нагородив: «И государь Василья Хохлова за его астраханскую службу пожаловал шубу отлас золотной на соболех, да придачи в четверть пятьдесят рублев».

А тим часом козацький отаман Іван Заруцький швидким маршем вирушив угору понад Волгою, як казали, у бік Московського царства і невдовзі став табором «на ногайському боці».

У ті часи ногайцями називали нащадків різних монголь­ських і тюркських племен, які входили колись до складу улусу золотоординського хана Ногая (звідси і самоназва), що змішалися з тюркомовними половцями і прийняли їхню мову.

Ногайська орда — феодальне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі річки Яїк (туди й прямував Іван Заруцький), займала територію від Південного Прикаспія до Приуралля, Тури й Ками. І від Волги до Іртиша. У середині XVI ст. вона розпадеться на Велику Ногайську орду (на схід від Волги), що буде підкорена Росією, та Алтиульську і Малу Ногайську орди, що пізніше перекочує в південноукраїнські степи, де у свою чергу розпадеться на ряд ще дрібніших орд і спершу перейде під протекторат Росії, а згодом емігрує з українських степів до Туреччини, де й загубиться її слід.

На ногайців з приволзьких степів і покладав надію Іван Заруцький, власне, на її летючу кінноту як майбутнє ядро свого війська, але...

Марно покружлявши на ногайському боці і не надибавши там кочовищ (а ті, знаючи, що козацький отаман до них іде, поспішно зникли у безкраїх степах), зупинився станом.

Навсібіч розіслав вивідників з наказом роздобути «язика».

Козакам вдалося спіймати кількох ногайських пастухів і дізнатися від них про неприємну новину для Заруцького. Виявляється, тамтешній хан (бей) Іштерек таки зрадив його, хоч і присягався ще в Астрахані служити «цариці Маринці та її синкові царевичу Івану Дмитровичу», і перебіг на бік московитів, як більшої, у порівнянні із Заруцьким, сили.

Більше того, як виявиться, стрілецький голова Василій Хохлов навіть привів ногайського бея Іштерека до присяги царю Михайлові Федоровичу і що Іштерек від імені підвладних йому ногайців склав московському цареві «шерпу», все ту ж присягу та поклявся йому служити вірно, а «вора Івашка Заруцького більше не «празднувати» і цариці Марині з її ворьонком не служиті...

Дізнавшись про це, Іван Заруцький тільки й мовив:

— Без ногайців у мене немає сили. Похід на Москву поки що відкладається — йдемо на Низ, до моря.

14 травня Заруцький, марно поблукавши в ногайських степах, спішно повернув до... Астрахані. З якої ще недавно так же спішно чи не з боєм вибирався.

Вирішив іти не вгору по Волзі од Астрахані, а, навпаки, спуститися від Астрахані «на Низ», до моря.

Але пройти на Низ до моря, поминувши Астрахань, не було як.

Під Астраханню, наче очікуючи його повернення, отаманові перегородили дорогу царські раті.

Козакам довелося йти на прорив.

— Диявол, — кричали Заруцькому стрільці, — покайся і змирися! Видай нам воровську царицю з її виблядком, а сам поганяй куди хочеш! Інакше тобі, дияволу, доведеться горіти в огні пекельному!!.

— Якщо й диявол я, то — кращий із всіх представників цієї нечистої породи, — одказував отаман і дав команду своїм козакам: — Вперед!!. Нас чекає море, а за морем Персія!!.

Отаман таки прорвався крізь суцільний стрій царських стрільців, піших і кінних. Пронісся вихором, і стрільці розбігалися з криком: «Диявол!!. Істинний диявол!!.»

Але той стрімкий і прямо блискучий прорив надто дорого обійшовся «дияволу» — майже все його і без того нечисельне військо полягло, пробиваючи отаманові та Марині Мнішек вузький прохід...

Чимало й у полон попало — навіть частина почту Марини, що все ще був з нею — на чолі з її найвірнішою фрейліною, яка її колись порятувала, Барбарою Казановською. Жаль було Марині старшої фрейліни, але вдіяти вже нічого не могла. Аби самій не потрапити стрільцям у лапи, довелося пожертвувати Барбарою. У Москву в побідній реляції буде відзначено окремим рядком: «И Варку Казановскую бабу взяли».

Дізнавшись про несподіваний прорив Івана Заруцького і напрямок, куди він подався, боярин князь Іван Одоєвський 6 червня 1614 року організував «крепкую» погоню.

24 червня 1614 року урядові загони наздогнали втікачів на Яїку, що буде перейменований Катериною Другою після повстання Пугачова на р. Урал. Як ніби річка в чомусь могла бути винною! Яїк бере свій початок на схилах Уралтау і впадає в Каспійське море, утворюючи дельту. В гирлі — безліч рукавів (найбільші Яїцький і Золотий, багатий на рибу і птаство), густо зарослих непрохідними очеретами, що шуміли у своєму невгамовному гомоні так, як і сотні, і тисячі років тому... А ще там багато озер, єриків, островів, що здаються такими глухими, як наче там причаївся кінець світу. На одному з них — затишному і, здавалося, неприступному, якого і знайти у тих джунглях-нетрях годі й думати, надибали притулок втікачі. Заруцький мав намір там передихнути, зализати рани, а вже як погоня, не знайшовши їх, поверне до Астрахані, податися далі до моря, але...

На тому острові їх і оточили — як звіра у його лігві — царські стрільці. І як вони їх винюхали, як надибали сліди? Не інакше, як їм ногайські знавці «сакми» (слідів) допомогли, купуючи цим собі царську прихильність...

Як уже вище було сказано, це сталося 24 травня. Острів Ведмежий, невеликий за розмірами, на якому особливо й не було де сховатися — та ще й цілому загону з кіньми, був узятий в кільце. Стрілецьким головам Гордію Пальчикову і Савостяну Онучинку, які очолювали зведений загін стрільців, доповіли, що, мовляв, миша не вислизне непоміченою з острова, що стрільці готові до штурму.

Ще було сказано, що втікачі встигли окопатися і зайняти кругову оборону в наспіх виритих ямках та інших укриттях. Із вогнепальної зброї у них рушниці й пищалі, але набоїв мають обмаль. Щодо обозу, то його у «воров» немає, коні знаходяться у видолинку під вербами. Там перебувають жінки з почту Марини Мнішек і сама вона зі своїм вибледком. Для них нап’яли намети, біля яких виставлено козацьку охорону...

Коли стрільці розпорошеними шеренгами зробили було спробу захопити табір втікачів, їх зустрів шквальний і прицільний вогонь.

Стрільці відступили до краю води, серед них виявилися вбиті й поранені — козаки Заруцького були досить вправними стрільцями. Стало ясно, що з наскоку і в лоб їх не взяти. Принаймні, доти, поки є в них набої для рушниць та «наряди» для пищалей...

— Гм... — сказав один стрілецький голова.

— Гм... — додав другий.

— Постарайтеся, — напучували їх голови, — побільше погуторити з козаками. Вони хоч і козаки, а теж жити хочуть. Гуторьте з козаками, а не з вором Заруцьким. Скажіть їм нашу волю: якщо вони не здадуться і не видадуть нам вора з Маринкою та її ворьонком, то ім’ям государя будуть знищені і лежатимуть на тім острові доти, поки птаство не порозкльовує їхні тіла. Нас багато, а їх в отамана мало.

— Передайте, — велів другий стрілецький голова, — якщо козаки покинуть вора, ми пропустимо їх і вони зможуть піти куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.

Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.

Їм дали день і ніч.

Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися — навіть за шаблі хапалися.

Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..

Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...

(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)

5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».

«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».

Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.

Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі — передня частина церкви за папертю, — сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.

В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.

Полоняників везли закованими в залізо.

Охороні — стрілецьким головам — був даний суворий наказ: на випадок якого-небудь нападу чи спроби звільнити затриманих Соловйову і Голчину слід негайно «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

(Повністю наказ Москви був трохи ширший:

«Михаилу и Баиму везти Марину с сыном ея выбледком[7] и Ивашка Заруцково с великим бережением, скованных и станом ставиться осторожливо, чтобы на них воровские люди безвестно не пришли. А будет на них прийдут откуда воровские люди, а им будет они в силу, и Михаилу и Баиму — Маринку с «воренком» и Ивашку побито до смерти, чтоб их воры живых не отбили».)

Так-таки у наказі (офіційному, якщо хочете, державному) і вжито: «Маринку с выбледком...»

Москва не погребувала навіть нецензурщиною (в офіційному документі): «выбледок». Але... Тут теж можна меланхолійно зауважити: такі тоді були норови, таке розуміння нецензурщини (а втім, самого поняття «нецензурні вислови» тоді, вочевидь, не було), і таке — теж розуміння — порядності — одне з пізніших складових дворянських верств у смислі благородності. І звичайно ж такий тоді був рівень культури, коли й самого розуміння порядність—непорядність ще не існувало. Як і толерантності та гідності. А якщо й було, то вельми своєрідне.

Так-таки і названо було дитину матері: «выбледком». А вся провина Марини перед Москвою була провиною політичною. Простіше кажучи, боротьба за владу, у якій і вона брала участь. Вона, юна дівчина, полячка за національністю, графиня із Самбора, яка вийшла заміж за російського царевича, який запевняв, що він — син царя Івана Грозного, і про це їй тоді всі вуха прогуділи. Так це було чи не так, син він істинний царя чи самозванець — звідки їй було знати, як цього й досі ніхто не знає. Та й про Дмитрія різне говорили. В тім числі й те, що він таки справжній син царя.

Його з бурхливою радістю зустріла й прийняла Москва, коронувала законно на царство своє — яких ще треба було доказів для Марини в істинності походження Дмитрія?!. Вона за нього вийшла заміж — як і всі дівчата й жінки роду люд­ського обзаводяться парами. Переїхала на батьківщину свого чоловіка, де її архіурочисто зустріли московити і влада. Через кілька днів її офіційно коронували на царицю московську, присягнули їй, — то в чому ж її провина? Чого це вона раптом стала головною призвідницею Смути?

Потім, правда, її чоловіка-царя уб’ють (хоч мертвого його вона так і не бачила), а ще потім почалося... Лжедмитрій II, отаман Заруцький, Смута і все інше, з нею пов’язане.

Із Смутою, а не з Мариною.

А що вона знову вийшла заміж, то й тут гріха немає — всі вдови намагаються — якщо поталанить і знайдеться підходяща пара, — знову вийти заміж. А хто був її другий чоловік — перший Дмитрій, який уцілів, чи Дмитрій № 2 — то вже не суть важливо, адже попри все офіційно вона як була, так і залишилася російською царицею. Ба, ба їй вдруге московити присяглися на вірність, і вдруге її було короновано...

І ось, коли вона стала матір’ю, її безневинне дитя спершу назвали «ворьонком», а потім — так же офіційно, на найвищому рівні — «выбледком», — навіть до такого рівня опустилася державна влада!

«Выбледок» — син, даруйте, бляді...

Прошу пардону...

Вас цікавить, а хто ж така блядь? Ви, звичайно ж, знаєте, кого з жінок (та й не тільки з жінок) називають цим малосимпатичним слівцем. Хто вона ця... гм-гм... персона. Хоча б тому, що по всій Росії (і Україні теж) продавався не так давно — а нині ще й досі де-де продається — солідний том специфічного словника з вельми несолідною назвою — «Русский мат», у якому наведено увесь руський мат, розставлено, як кажуть, всі точки над «і».

Зверніться до Всесвітньої Павутини, зокрема до росій­ського Інтернету, і там на файлі «Русский мат» прочитаєте, що «мат (матерщина, матерный язык) — разновидность ненормативной — всього лише — лексики в русском и других славянских языках. Согласно общепринятой морали (ба, ба мораль згадали, вже легше!), публичное употребление мата может расцениваться как хулиганство («употребление» в словнику «Русский мат» і в Інтернеті, очевидно, не розглядається як хуліганство?). Однако в настоящее время употребление мата не редкость во всех слоях и половозрастных группах общества. В современной литературе он также широко распространен. Известны и более ранние случаи употребления (в виде «ребусов» с многоточием) мата в литературе, в частности в произведениях классических авторов: Пушкин, Маяковский и др. Замысловатая и забористая матерная ругань называется трехэтажным матом, или, например, частная разновидность: большой и малый шлюпочный загиб».

Так ось серед багатющих — воістину архібагатющих! — запасів руського мату є й слівце «блядь».

Ще цитата з Інтернет-видання:

«БЛЯДЬ — женщина легкого поведения (шлюха), в более узком значении — проститутка (ср. церк.-слав. «блудница»). Слово было запрещено к печати императрицей Анной Иоанновной, до этого же считалось нормативным. Переносный смысл: нехороший человек. Бля — редуцированная форма «блядь», употребляемая в основном в качестве междометия, в качестве элемента сложных нецензурных конструкций (обычно для «усиления» предшествующего нецензурного слова или выражения.)

«Блядь» — «блудница», от славянского «блудь» — заблуждение, ошибка, грех. Ср. др. — «блячти» — «заблуждаться, ошибаться».

Блин — распространенный эвфемизм слова «блядь» (в значении междометия). (Залишається додати, що вигук «бля», «бляха» — напр. бляха-муха — теж, очевидно, звідти.)

«Выбледок» (перекладу на українську мову не підберу) означає син отієї самої, про яку ми, посилючись на «Русский мат» і на відповідний файл Інтернет-видання, і ведемо мову... Так, так, син бляді. Жінки легкої поведінки (шлюхи, проститутки і взагалі нехорошої), якою цариця Марина (на відміну, наприклад, від іншої російської імператриці, Катерини II) ніколи не була і не могла бути.

Але державна Москва назвала її бляддю, а сина її «выбледком», і так це й пішло ось уже яке століття гуляти в літературі, науці (науці!), а це ось і в Інтернеті вигулькнуло.

«А Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

Це на випадок, якщо вони дорогою від Ведмежого острова на річці Яїк і до Астрахані, потім від Астрахані і далі, далі аж до Москви, та зроблять спробу втекти...

Чи хто їх спробує звільнити — блядь з її виблядком.

Тоді їх і належало «побити до смерти».

За всю довгу дорогу вони не зроблять спроби втекти (та і як утечеш, як їх везли, оточивши щільним строєм стрільців!), і ніхто не зробить спроби їх звільнити.... Ще б пак, як Заруцького — його віз голова Баїм Голчин, — «берегли» 130 стрільців і 100 «астраханських охотників», а Марину з сином віз голова Михайло Соловйов, і її «берегли» до самої Москви 500 стрільців — про втечу при такій охороні нічого було й думати!

І кінчилось все тим, що «Ивашка Заруцково и Маринку с выбледком для обличения их воровства привезли к Москве, и в живота их волен Бог, да государь. Живот ли им велить дати (себто помилує на життя), или по их злым делам, велит казнити».

І вся Москва збіглася дивитися, як везли руську царицю (як точніше, першу руську імператрицю), у якої дитинча було «выбледком». Потім багато виявиться таких, котрі, осіняючи себе хрестами, клястимуться-божитимуться і заприсягатимуться ім’ям Господа, що бачили на голівці того «Маринкиного выбледка» маленькі ріжки... Ще інші додаватимуть — теж присягаючись і осіняючи себе хресними знаменнями, — що бачили у «выбледка» ще й маленький хвостик...

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а — літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок — є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, — од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а — нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»

Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.

На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.

Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.

І для Ісуса життя почалося вічне...

Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.

І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.

Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести — як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало — дякуймо за це долі...»

Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Москов­ського царства — перший — весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...

Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню — похитувалась у такт руху і наспівувала, — пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії:

Туман яром, туман долиною, За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого...

Пісня, що її співала їхня цариця, закута в залізо, у латану серм’ягу вбрана, на селянському возі сидячи, була не знана московитам (та й мови, якою її було співано, вони не розуміли), але чомусь вона таки взяла їх за душу, щемка і дещо аж тужлива.

Під тим дубом криниця стояла, В тій криниці дівча воду брало. Опустило золоте відерце, Засмутило козакові серце. «Ой хто ж теє відерце дістане, Той зо мною на рушничок стане».

І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:

Обізвався козак молоденький: «А я твоє відерце дістану І з тобою на рушничок стану».

Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш — на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...

Сльозинки витираючи — і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? — головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:

«А я твоє відерце дістану, І з тобою на рушничок стану»...

Міркуючи над дивною, майже неймовірно-фантастичною і в той же час реально-історичною долею Марини, менше щасливою і більше трагічною, з високими злетами і тяжким падінням у прірву, з якої вже не було їй вороття, я почувався точнісінько, як Поет, коли Він в одному зі своїх творів гірко вигукнув:

Неначе цвяшок в серце вбитий, Оцю Марину я ношу. Давно б списать несамовиту Так що ж? Сказали б, що брешу, Що на панів, бачиш, сердитий Та все такеє і пишу...

Хоч на панів я ніколи не був сердитим (у них, як кажуть, своє життя, у мене своє), але Марину довго носив — неначе цвяшок, в серце вбитий. І чого б це? Та й хто вона мені? Графиня юна, віддалена від мене чи не на 400 років, а бач...

Але, як читач уже переконався, таки «списав несамовиту». Воістину — несамовиту, тож і вживаю ці слова не для літературної красивості.

Залишилося найтяжче — фінал.

І я мушу і його списати, бо все ще — все ще — «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу...»

Тож мушу, мушу і фінал списати.

Ось тільки — як?

Щоб не сказали, «що брешу», що «на панів, бачиш, сердитий / Та все такеє і пишу...».

Про подальшу долю (якої в них уже залишилося всього нічого) Івана Заруцького, Марини Мнішек та її сина Івана збереглися лише сухі офіційні дані. Щоправда, достовірні.

Ось вони:

«На Москве же тового Заруцково посадили на кол, а Воренка... повесиша, а Марина умре на Москве».

Та ще «Карамазінський хронограф» уточнить, що місце страти було «за Москвою рікою».

Ніякого суду над ними не було.

Просто новий цар отрок Михайло (чи бояри від його імені — певніше друге) велів (веліли) «вора Ивашка Заруцкого посадити на кол... Воренка — повесиша, а Маринку умертвити...».

І так усе було і вчинено.

Івана Микитовича Заруцького привезли до Земського приказу, де відразу ж і почався допит.

— Вор Івашко Заруцково, визнаєш себе винним перед престолом, государем і царством Московським?

— Але я сам би хотів почути, в чому полягає моя вина — перед престолом, государем і царством Московським?

Боярин із Земського приказу, який у підвалі того приказу вів допит, ошкірився.

— Якщо тобі, воре і самозваний боярине самозванця Лжедмитрія, відшибло баки, охоче нагадаємо. Ти винний у тому, що вчиняв смуту в государстві, яко вор, ізмєннік і разбойнік! Підбивав до непокори государю і чернь, і служилих людей. Проливав кров християнську. Присягнув спершу Лжедмитрію Хторому, а потім Маринці, воровке і бляді, а потім і царевичу, виблядку Івану, розсилав смутні грамоти, підбурюючи до непокори чернь, посадських і служилих людішек. Вів війну з московитами і силою примучував їх до присяги царевичу Івану. Підсилав убивць, аби іспортіть князя Пожарського. Вижог і висік багато городов на Русі. Ти есть главний враг государства. Хотів посадить на трон Маринкиного выблядка і много чинив іних злих і богомерзких ділов. Для обліченія тебе у воровстві і привезено до Москви. Визнавай себе винуватим — за це обіцяю тобі легку смерть-то. Не покаєшся, смерть тебя жде тіжолая-тіжолая!..

— У вас своя правда, у мене — своя. Я не вор і не ізменнік. А Марина Юріївна не воровка і не блядь, а законно вінчана і коронована цариця московська. А син її, царевич Іван Дмитрієвич — законний претендент на престол Москов­ського царства. Я й хотів його посадити на трон — законне його місце.

Боярин подав знак катам.

— Починайте! Як надобно чинити з вором і ізменніком, так і чиніть — Бог у поміч!

Далі допит тривав із так званим «пристрастием». Себто з тортурами. А полягав він у тому, що отамана спершу били батогом (кнутом) — товста ремінна смуга в палець завтовшки і близько п’яти ліктів завдовжки.

Отаману міцно зв’язали сирицею руки і підняли вгору, а вже потім зв’язали реміняччям ноги; один кат сів на ремінь і заходився витягувати тіло так, що руки вийшли із суглобів і стали врівень з головою, а другий кат бив по спині батогом. Бив затято, з хеканням і придиханням, бив на совість, як наче б виконував якусь дуже важливу роботу. А був він здоровий, сильний, тож і удари його відзначалися швидко. Тіло катованого почало надуватися, шкіра лопатись — відкривалися виразки як від ножа — кати знали своє ремесло і били (один одного змінюючи, бо швидко видихалися) на совість.

Так отаману було нанесено близько ста ударів, а потім кати так потомилися, що змушені були якийсь час відпочивати та віддихуватися. Дивувалися: чи вони поглухли, що вже нічого не чують, чи катований і справді жодного разу не застогнав...

Передихнувши, знову бралися за своє: перев’язали жертві руки й ноги, проділи через них колоду і поклали катованого на жевріюче вугілля.

У Заруцького — ані пари з уст.

— Сільон, сільон, єдрьонная мать! — наче аж з повагою вигукували кати.

І знову дивувалися: чи вони таки справді поглухли, чи їх — стогонів — і справді немає?

Стогонів не було чути.

— Сільон, сільойн, єдрьонная мать!!!

Міцний отаман, але й вони не ликом шиті. Не таких до нелюдського крику доводили, закричить та вовком завиє і цей Івашка...

Зі злості і від безсилля били катованого ногами і палицями, кололи його ножами, кліщами виривали шматки шкіри і м’яса — мовчить отаман, як у рот води набрав!

Та чи він залізний, дивувались кати і доходили до висновку, що він — заговорений. Чаклун він, характерник, тому й болю не відчуває.

Але є в них у запасі ще один засіб — не втерпить отаман, так завиє, що й волосся на голові сторч стане.

А втім, з волосся й почали.

Виголили його на маківці голови, а тоді заходилися лити на виголене місце воду — по крапелиночці: кап-кап-кап...

І знову — кап, кап, кап...

Рівномірно і методично.

Спершу ніби нічого не відбувається, подумаєш, вода на голову, на тім’я капає-крапає, але швидко...

Швидко це безневинне, як на перший погляд, капання на тім’я холодної води — рівномірне й методичне — виявиться такою мукою, що її ніхто не може витримати, найстійкіші впадають у відчай і втрачають присутність духу...

Заруцький і цю «процедуру» витримав.

Без жодного звуку-стогону — наче закам’янів.

— Нелюдь!!! Нелюдь!!! — кричали кати, самі нелюди і самі лякалися.

Зійшлися на тому, що перед ними або ж вовкулак, перевертень в образі та подобі людській, або й, прости Господи, нежить, нечиста сила, погань, що її споконвіку і звали на Московській Русі нежитем. Істота така без плоті й душі — все, що не живе людиною. Це й не мертвяк, але й не привид, а істота особлива — дух, кікімора, лєшій... Нежить, одне слово. Яка і не живе, і не помирає, вона просто є. Існує.

А ще нежить без тіла-плоті, а цей отаман його має — так тож він ману напускає! Насправді він нежить, погань, нечиста сила, у нього нічого немає, а він такого туману напустить, що здається, що він людина. А ти його лупцюєш, надриваєшся, а йому й байдуже! Буцімто тіло його б’ють, а він сам стоїть збоку й насміхається, гад окаянний! Убити його мало, як з порядних людей — до них себе зараховували і кати, — насміхається! А сам нежить, прости Господи!

І кати поспіхом хрестяться і прожогом з підземелля, де катували отамана, повибігали — цур йому!..

З усіх руських монархів, починаючи з часів Давньої Русі, лише один великий київський князь Володимир Мономах мав мужність (а заодно й людяність та милосердя) закликати (його заклик навіть став поговіркою): «Не вбивайте, не веліть убивати, навіть якщо хто і буде винуватим у чиїй-небудь смерті».

Але, на жаль, це був чи не поодинокий (серед руських монархів) глас вопіющого в пустелі: руські монархи завжди убивали своїх політичних противників. Часом і особисто. Як, наприклад, уже згадуваний Іван Грозний — великий, прямо патологічний любитель смертних страт «с пристрастием», чим жорстокіше чинив, тим більше потішав свою, мабуть, нелюдську (хоч іншої й немає) душечку. Дійшов до того, що власноруч прикінчив власного сина.

Це при ньому почали застосовувати варіння живих людей у маслі, вині, воді. Був невтомний у справі винахідливості, як ще вигадливіше страчувати підданих, і мав од того просто-таки неймовірну насолоду. Приміром, новгородського архієпископа Леоніда з його наказу зашили у ведмежу шкуру і кинули на розтерзання псам. А здирання шкури з живих було його найулюбленішим видовиськом.

Починаючи з часів київського князя Ростислава (ранішніх даних просто не збереглося), який, розгнівавшись на Григорія Чудотворця, велів йому зв’язати руки, на шию почепити важенну каменюку і кинути у воду, князі, а потім царі на Русі були невтомні на вигадливі страти. Доходило до того, що цим «ремеслом» займалися навіть ієрархи православної церкви. Татарський хан Менчу Темір видав ярлик митрополиту Кирилу страчувати за хулу православної церкви та за інші порушення наданих духовенству привілеїв. І тільки у 1230 році були спалені живцем за чаклунство чотири волхви.

Страчував Дмитрій Донський (у 1379 році боярина Вельяминова чи пізніше сурозького гостя Некомита), князь Гізослав, захопивши Київ, десятками страчував його мешканців.

Страчували на Русі і тоді, коли це передбачав закон, і тоді, коли закон про це не згадував.

Смерть через повішення вважалася принизливою, а тому її застосовували до військових, які перебігали до противника. Широко застосовувалося утоплення, спалювання живцем (особливо за релігійне дисидентство), заливали горло розтопленим свинцем — у першу чергу фальшивомонетникам. З 1672 року цей вид смертної кари був замінений відрубуванням ніг та лівої руки злочинцеві. За зневагу царя, за замах на його життя, за зраду й самозванство — четвертували. За Петра I, який мав титул Великого, особливо широко застосовували так зване колесування.

«До ешафота прив’язували в горизонтальному положенні андріївський хрест, зроблений із двох колод. На кожній були виямки на відстані одна від одної на один фут. На цьому хресті розтягували злочинця так, щоб лицем він був звернений до неба, кожна кінцівка його лежала на одній із половинок хреста, і в кожному місці він був прив’язаний де хреста. Потім кат, озброєний залізним чотирикутним ломом, наносив удари в частину члена, яка лежала над виямком. Таким способом переломлювалися кістки кожного члена у двох місцях. Операція закінчувалася двома чи трьома ударами по животу і переломлюванням хребта. Розламаного таким способом злочинця клали на горизонтально поставлене колесо так, щоб п’ятки сходилися із задньою частиною голови, і залишали його у такому положенні помирати».

Закопування живцем у землю призначалося, як правило, жінкам за убивство чоловіків. Петро І увів до списку офіційних страт аркебузирування, себто розстріл. Широко застосовувалося повішення — особливо учасників бунтів, повстань та заворушень. Підвішували на гак за ребро — страчений мав висіти боком, з опущеними вниз руками, головою і ногами. (Першим серед українців, кого так було страчено в Стамбулі, був знаменитий Байда.)

І ще багато інших способів, як жорстоко стратити людину, застосовувало російське самодержавство впродовж віків та віків. (Царське, на відміну від самодержавства червоного — СРСР, — коли особливо лютий терор установили вожді Ленін та Сталін і їхні прісні, лише розстрілювали, із свідчення есересерівського ката: «...постріл здійснювався револьвером системи «наган» майже впритул у ліву потиличну частину голови в області лівого вуха, адже там розташовані життєво важливі органи...»)

Але був на Русі і в Росії ще один — чи не найнайжорстокіший вид страти, що міг тривати добу і більше безперервно.

САДІННЯ НА ПАЛЮ (За Інтернет-виданням)

«Ужасная дикая казнь, пришедшая в Европу с Востока. Но во Франции она была в употреблении в эпоху Фредегонды. Она обрекла на эту мучительную смерть молодую, очень красивую девушку из знатного рода. Суть этой казни состояла в том, что человека клали на живот, один садился на него, чтобы не дать ему пошевелиться, другой держал его за шею. Человеку вставляли в задний проход кол, который затем вбивали посредством колотушки; затем вколачивали кол в землю. Хотелось бы также отметить, что когда Англией правил монарх с неправильной сексуальной ориентацией (его звали Эдуард I), то когда мятежники ворвались к нему, то они его умертвили путем засовывания в анальный проход раскаленного кола.

Это была одна из очень популярных форм массовой расправы, так как на небольшом участке земли можно было выставить целый лес кольев с умирающими на них. Такое зрелище прекрасно служило целям запугивания. Длинный заостренный кол, чаще деревянный, реже железную спицу, вгоняли в задний проход приговоренного. Часто осужденного поднимали на веревке и подвешивали над колом, острие его смазывали жиром и вводили в задний проход, а затем опускали тело, пока под собственным весом оно не насаживалось на кол.

Приговоренного заставляют стать на колени (так робили частіше) и пригнуться к земле, выставив зад, перед тем как начать забивать туда кол.

На картинках часто изображали, что острие кола выходит изо рта казненного. Однако на практике такое встречалось крайне редко. Тяжесть тела заставляла кол войти все глубже и глубже, и, чаще всего, он выходил под мышкой или же между ребер. В зависимости от угла, под которым вводили острие, и судорог казненного, кол мог выйти и сквозь живот.

Счастлив был тот, кому кол по пути пронзал жизненно важные органы, приводя к быстрой смерти, но чаще осужденные мучились на колах в течение одного-двух дней. Иногда, чтобы усилить мучения, недалеко от острого конца прибивали перекладину, которая предохраняла от пронизания тела насквозь и тем самым продляла агонию осужденного на день или два. Случалось, что во время сиденья на колу проводился последний допрос казнимого, а священник давал ему предсмертное напутствие.

Часто на рисунках изображено, как кол загоняют женщине во влагалище. Надо сказать, что нигде в литературе не упоминается такое сажание на кол, так как при этом кол разорвал бы матку, и женщина мгновенно бы умерла от сильного кровотечения. А весь смысл этой казни был в медленной, мучительной смерти. На Востоке часто женщине перед казнью набивали перцем влагалище, чтобы усилить ее страдания.

Иногда кол вбивали до тех пор, пока он не протыкал насквозь тело осужденного, словно вертел, но такое было очень редко, так как означало бы быструю смерть. На практике чаще всего кол вводили до тех пор, пока он не разрывал кишки, после этого его устанавливали в землю.

В Африке схожая казнь пользовалась широкой популярностью. Зулусы использовали казнь для воинов, проваливших выполнение своих заданий или проявивших трусость.

На Руси эту казнь любил Иван Грозный, не забывал про нее и Алексей Тишайший, рассаживая рядами на колья участ­ников восстания Разина, Петр І. Последний, узнав о связи его постриженной в монахини жены, Авдотьи Лопухиной, с майором Глебовым, пришел в дикую ярость от ревности. Глебов получил все: дыбу, пытку огнем, капанье воды на темя, кнут. Затем «...его посадили на кол. Так как дело было зимой, его, уже сидящего на колу, укутали в шубу, на ноги ему надели теплые сапоги, нахлобучили шапку, опасаясь, что он слишком быстро замерзнет. Глебов промучился почти 30 часов. Все же он нашел в себе силы, когда Петр подошел к колу, изругать своего мучителя и плюнуть ему в лицо...».

(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)

«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.

Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»

Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.

На те дійство — посадження на палю — збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало — життя суворе, — а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).

Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зу­стрів мужньо — з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки — солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:

Заросли шляхи тернами На тую країну. Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутися Ніколи додому...

— Характерник!!! — кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. — Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він — пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!

Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» — Стороженко.)

В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...

Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».

«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.

Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).

Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він — ані пари з уст! Характерник, чаклун — не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих — ані стогону, ані словечка!..

Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить — що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...

І то була правда.

Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:

— Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...

Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана — грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить — і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків — побратимів своїх...

А хто в муках дві ночі й день на палі конав — невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...

Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків — Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю — знай наших!) «слухав Петро І».

А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...

Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті

СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»

Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, — сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали — на офіційному рівні — і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...

«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» — це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.

«И Ивашко за свои злые дела...»

Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.

Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?

Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на руський престол, невідомо хто насправді, але відомо, що Лжедмитрій II.

Вся трійця — мати, батько і син, — титулувалися так: «Государь царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Русси, и государыня царица и великая княгиня Марина Юрьевна всея Русси и царевич и великий князь Иван Дмитриевич всея Русси».

(Іван Заруцький і прийняв свою жахливу смерть тільки тому, що діяв від імені цієї монаршої трійці.)

«Чотирирічного сина Марини стратили — його публічно повісили» — це із статті «Воренок — сын Марины Мнишек».

І це було жахливіше видовисько, аніж те, коли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою садовили на палю Івана Микитовича Заруцького, — принаймні отаман був дорослим, знав, на що йшов і що його чекає у разі провалу, чого не скажеш про дитину неповних чотирьох років.

«Страта дитини, про яку ми по крихтах зібрали свідчення сучасників, не відіграла в історії абсолютно ніякої ролі, крім хіба що тієї, що ніякий «Іван Дмитрович» уже ніколи не претендував на роль руського царя. А втім, такі заходи коли-не-коли зупиняли самозванців.

Невідомими залишилися формула обвинувачення, вирок, склад суддів. Незрозуміло, який злочин могли інкримінувати дитині. Крім того, що це дитя колись у недалекому майбутньому могло стати причиною для смути. Немало таких ось «залізних масок» безвинно перебували в тюрмах по всьому світу. Але царських «бастардів» не страчували тільки за те, що вони народилися. На Русі для цього взагалі слугували келії монастирів. Урешті-решт підіслали б убивцю, чи що, а вранці оголосили б, що «младенець випадково сам ножичком зарізався», як це було прийнято на святій Русі. Можна було б і в бочці з мальвазією (солодке вино з винограду такої ж назви) утопити за добрим агліцьким звичаєм. Або як турки практикували — шовковий шнурок на шию, і все тут. Але бусурмани для нас не указ. Наше православне государ­ство вибрало таку страшну і сувору кару, як публічна страта. Можливо, вона повинна була слугувати уроком усякому, хто посміє хоч би подумати «воровським шляхом» пролізти на російський престол. А може, хтось із бояр завважив це символічним — зі смертю дитини почався смутний час, смертю невинного ж дитяти і закінчиться.

Треба було бути Нострадамусом, аби передбачити, що 300 років по тому після сходження на трон першого з династії Романових останні з його потомків загинуть у вогкому підвалі дому Іпатьєва. І знову це будуть невинні діти... Прокляття Марини Мнішек настигло убивць через століття. Може й правильно назвали її чародійкою...» («100 великих казней»).

Страшну сцену страти малолітнього дитяти описав голландський поет Еліас Геркман у 1625 році, майже ще по гарячих слідах. Та й голландець він, а не руський, — повіримо йому. Він старанно зібрав свідчення очевидців про той неймовірний, на перший погляд, випадок дикунства в Московській Русі. Як воно було, процитуємо поета, аби не фантазувати:

«Багато людей, що заслуговують довіри, бачили, як несли цю дитину з непокритою головою (на місце страти). Позаяк у цей час була метелиця і сніг сік хлопчика по лицю, то він кілька разів питав плачучим голосом: «Куди ви мене несете?..» Проте люди, які несли дитину, що не зробила нікому шкоди, заспокоювали його словами, доки не принесли його (як овечку на заклання) на те місце, де стояла шибениця, на якій і повісили нещасного хлопчика, як вора, на товстій вірьовці, сплетеній з мочал. Оскільки дитина була мала і легка, то тією вірьовкою по причині її товщини не можна було добренько затягнути вузол і напівживу дитину залишити помирати на шибениці...»

Це сьогодні одна з популярних київських газет, ніби й справді нічого не відаючи, з удаваним, чи не наївно-дитинним подивом запитує (невідомо кого): «І чого це у нас (мається на увазі більше Росія) так багато політичних убивств?» (Їх і справді нині багато, замовних, крім побутових.)

А відповідь на своє суто риторичне запитання газета могла б знайти у Києві, столиці однойменної Русі, на Аскольдовій могилі — так нині в українській столиці зветься частина мальовничого природно-архітектурного парку на правому березі Дніпра. Саме там в кінці IX ст. (882 р.) князь Олег вбив київських князів Аскольда і Діра. Першого з них і поховано на місці загибелі. Згодом там спорудили дерев’яну церкву (що-що, а на Русі люблять на місці убивства споруджувати церкви!), потім звели цегляну церкву-ротонду. Письменник М. Загоскін згодом напише роман «Аскольдова могила», а композитор О. Верстовський за цим твором створить однойменну оперу (1835 p.).

Ось від тієї київської могили на мальовничих дніпров­ських кручах, де нині люблять гуляти кияни, і почалися на Русі політичні убивства. Замовні. Принаймні перші із зафіксованих історією, хоч насправді вони були й раніше: князь Олег замовив те політичне убивство у боротьбі за владу і буцімто сам його й здійснив. Як кажуть, на всі руки майстер!

Від тієї могили і почалися на Русі могильні справи.

Русь споконвіку відзначалася жорстокістю і... добротою (та ще співчуттям до гнаних і переслідуваних). Можна б сказати і навпаки: Русь здавна славилась добротою і жорстокістю. І як це у неї поєднувалося (і що дивно, і досі поєднується!) — одному Господу відомо.

Русь здавна була шалена (неистова, московською мовою) і добра. Сердечна і співчутлива, й жорстока була на всіх рівнях — від царя-батюшки і до останнього холопа.

Всі були жорстокими і... добрими.

Добрими і... жорстокими.

Убивали царі (як би ми сьогодні сказали, політичних своїх противників) і чернь була під стать їм, жорстокою. Особливо коли бунтувала. А бунтувала Русь завжди, в кожному столітті, ллючи кров, як воду.

Особливо жорстокими, прямо нелюдями, були релігійні фанатики, яких на Русі теж жаліли і вважали таких божевільних-фанатиків навіть святими і чудотоворцями.

Нині у всіх довідниках написано, що старообрядництво (розкол) — релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Виник у зв’язку з реформою Руської православної церкви, здійсненої патріархом Никоном. З метою усунення обрядово-догматичних розходжень з грецькою православною церквою (виправлення богослужебних книг, уніфікація обрядів, запровадження проповіді тощо — звичайна справа).

Розкол почався з того — на рівному місці, — що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) — всього лише.

Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.

Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!

Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».

Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.

Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.

«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.

У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. — Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»

Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.

Аввакум — «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.

Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.

Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.

Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями — двома...

Вогонь лютував на Русі, кров лилася — винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.

Звідтоді кров ллється і ллється. У всі часи це вважалося благом.

Один відомий радянський письменник і поет, громад­ський діяч і майже класик, лауреат багатьох державних премій СРСР, орденів та інших відзнак, Герой Соціалістичної праці (були тоді й такі «герої»), якось заявив в одній із своїх поем: «Но дело прочно, когда под ним струится кровь!»

«Увы» — як кажуть самі росіяни. Хоч система, якій він служив, і була заснована на крові, а отже, за його переконанням, мала бути «прочною», вона врешті-решт розпалася. Кров людська не виявилася тим цементом, який мав зцементувати будівлю справедливості.

Романови започаткували свою династію з убивства безневинного хлопчика, царевича Івана, але його кров теж не виявилася цементом. Минуть століття, і династія Романових рухне — теж на крові, коли буде вбито малолітнього царевича Олексія у 1918 році.

«Дело прочно, когда под ним струится кровь»...

Гай-гай, не виявилося воно «прочним». Але...

Але, як сказав один російський прем’єр, предотепний і парадоксальний у своїх висловах: «Не можна навіть і думати, що настане час, коли буде легше».

Невже й справді права була — і — буде! — бабця Софія зі своєю наївною казочкою про лисичку та бджоли, що її вона так і не встигла розповісти Марині на прощання?

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

А втім, хто нині слухає якісь там, даруйте, бабські казочки!..

Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

...Ведмідь ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати із своїх грудей рогатину — гострющу ножаку, насаджену на дерев’яний держак (нею у ті часи користувалися піші воїни у битвах), бурий карпатський ведмідь, здоровенний, з доброго дядька завбільшки — як зводився на задні лапи.

Ревів так, що на полонинах і трембітарі позатихли.

Він ревів від болю й наруги, у неї аж у вухах позакладало. І вона — мале дівча — дуже тоді злякалася і на все життя те жахне видовисько запам’ятала — хоч і воліла б його за­бути.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали медоїда вбивці, гайдуки пана королівського старости і самбірського воєводи. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доля-доленька. А ту долю-недолю, яка кому випаде, і на коні не обскачеш.

Потім їй той карпатський ведмідь навіть снитиметься. А приходячи у її сполохані сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Вона не хотіла, щоби її убивали, а тому жахно кричала уві сні й просипалася, охоплена ляком-переляком. Її заспокоювали, запевняючи, що того «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він, поцілений рогатиною замашною, подався до своїх ведмежих праотців — у ті Карпати, де прапрадіди наші спочивають і куди всі ми підемо, як урветься наш земний шлях. У кого який — довгий, або й короткий, яка вже кому планида випаде...».

Але вона довго потім не могла заснути у такій затишній і безпечній самбірській фортеці свого батька, не могла, боячись, що вуйко медоїд з рогатиною в грудях знову з ревом увірветься в її сни і ревітиме, що він їй нічого лихого не заподіє, а «тіко уб’є її». А вона так хотіла жити.

Тоді ще хотіла жити...

...Прокинулася охоплена якоюсь неясною тривогою, що спопеляла її, пожираючи вогнем пекучим і болючим.

Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях... Вона прокинулася... Ні, не прокинулася, а ніби виринула з небуття.

На солом’яній потерусі, що нею була заслана кам’яна підлога башти. Накрита рядниною, вона правила їй за вбогу постіль.

Важко дихала. Серце — як не вискочить, тож мала таке відчуття, що це у її грудях стирчала та страхітлива рогатина. У вухах, у всьому її єстві все ще ревів бурий карпатський ведмідь... На полонині, де його на ловитві й поцілили гайдуки рогатиною в груди...

Схопившись, як вискочивши зі сну свого тяжкого й тривожного, не могла втямити: де вона? У Самборі? Так, так, здалося, в Самборі, на милій батьківщині своїй. О, як би вона дорого заплатила, аби й справді опинитися в Самборі — в дитинстві і юності своїй безхмарній та безтурботній, прокинутися юною графинею, яка тільки-но почала відкривати світ білий...

Здавалась сама собі маленьким зляканим дівчатком, якого батько взяв із собою в Карпати на полювання, куди виїздили вони довгим цугом... Ведмідь, який ревів, намагаючись вирвати з грудей своїх криваву рогатину, вразив її на все життя, і вразив, і нажахав... І навіть у сни її — ще як піддівком була — часто приходив. Ревів, стоячи на задніх лапах, передніми силкуючись з останніх сил вирвати криваву рогатину зі своїх грудей... І казав їй людською мовою:

«Не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе... І підеш ти в ті Карпати, де праотці твої спочивають...»

Охоплена ляком-страхів’ям, вона закричала:

— Дурний ведмедю!!! Це не мене мають убити, а — тебе. Щоби ти пішов до своїх ведмежих праотців у ті Карпати, де пращури спочивають...

Закричала і прокинулась, важко, з хрипом дихаючи... Де вона? Невже й справді в Самборі, у батьковому замку?.. Розплющила очі і побачила низьку склепінчасту стелю вгорі, напівкругле баштове помешкання з дикого каменю, відчула — як ворухнулася — солому під собою, на якій вона заковизла на часинку в тяжкому сні, і все збагнула: та ж вона не в Самборі, дівчатко-курчатко, не в батьковому затишному й безпечному замку, а в Коломні... У башті восьмого ярусу тамтешнього кремля, і не дівчатко-курчатко вона, а повержена російська цариця, ув’язнена в башті, і чекає страти. Рішення Московського Кремля. Як він вирішить, так і буде з нею вчинено. З нею, жінкою молодою, яка ще й не жила у цьому світі, але у неї вже вбили двох чоловіків і третього, коханого, з яким вона так і не встигла повінчатися... Мати маленького синочка, якого повісили на Лобному місці як державного злочинця — чотирьох неповних років. Повісили перед тим Кремлем, у якому вона дев’ять днів — аж цілих-цілих дев’ять днів — царицею була.

...Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях.

Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...

У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.

У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...

До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...

А хотіла заснути — міцним і непробудним сном.

Бажано — вічним.

Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.

Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.

Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...

Заснути, заснути, заснути...

Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.

Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...

А коли не спала, то не жила — жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги, вчинені над нею, теж десь тоді зникали. Тліла, зотлівала, терзалася, відчуваючи, як поволі, але невблаганно згасає, затухає у ній її сутність, як вона сама вмирає у собі...

Розуміла, що довго не протримається в башті Коломен­ського кремля. Та й не дадуть їй протриматися в цьому світі воріженьки її, як називала ще бабця Софія ворогів... Воріженьки... І вона неодмінно має піти з цього світу. Щезнути, бажано безслідно, щоб і пам’ять про неї на Русі зникла.

Сама не піде — допоможуть піти, головній, виявляється, призвідниці російської Смути. Або голодною смертю замучать — вже й не пам’ятала, коли їй давали їсти, лише пила воду. Жадібно хлебтала з якогось черепочка, що воріженьки їй просовували через дірку в дверях башти...

Мала вона вмерти. Чим швидше, тим краще.

Всі вже в Кремлі, тільки в тому, що з великої букви, у Московському, з нетерпінням очікували її смерті. А вона все ще жила у цьому світі.

Що відбулося потім — після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили — «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом — московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.

А страта — смертна!!!— та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» — тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.

І «світила» їй не одна смерть, а кілька — на вибір. На­приклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі — і в Європі теж — спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.

Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався — злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля — як таку посадиш на палю?

Але — карати смертю. І — негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій — повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, — за це була більшість бояр, — чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само — тихо та непомітно — її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею — як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?

Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії — і по сей день.

Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Ма­ринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як — «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте — «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.

Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?

Думка істориків уже наших днів:

«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».

Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність — було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, — Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, — там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.

Ще раніше в Іванківському монастирі померла й одна з жінок царевича Івана Івановича, сина Івана Грозного, Параскева Михайлівна з роду Солових. (Не дивно, що пізніше саме в той монастир буде посаджено і найбільшу злодійку серед руського жіноцтва поміщицю Салтичиху.)

Марину Юріївну утримували в прибудові, що звалася «застенком», до кам’яного соборного храму Усікновенія глави Іоанна Предтечі, — найпохмуріше і найлютіше місце монастиря, з яким і справжня в’язниця не могла позмагатися. Ті, хто туди потрапляв, — переважно жінки, які чимось провинилися, — до життя вже ніколи не поверталися, і як скінчувалися їхні земні дні, того вже ніхто не знав.

Звідти, як казали, для ув’язнених була одна дорога — пряма і широка, але — на небесі, до Бога.

— Творець відбирає до Себе ті душі, які витримали Його випробування, ожили в любові Його ще на землі, — сказала Марині стара немічна черниця, що якимось ще робом трималася в цьому світі.

Приносячи ув’язненій раз на кілька днів воду та якогось сухарика — як то їй було дозволено, — вона жалісливо дивилася на Марину і підбадьорливо шамкотіла беззубим ротом:

— Тримайся, жіночко. Кажуть, ти цариця, але ти — раба Божа. А по Божому промислу земна дорога до Царства Небесного пролягає через скорботи. Тому Господь сказав до Адама: «Ти в скорботі будеш... усі дні свойого життя».

Піднімала довгий скрючений палець і, шморгаючи гострим носиком, повчально казала Марині:

— Щоби ми змогли довести нашу до Господа любов вірну і досягти спасіння, треба спокутувати свої гріхи перед Ним. Кайся, блуднице, і грішнице превеликая. Господь через хвороби й страждання очищає душу в огні Духа Свого Святого. Апостол Петро застерігає: «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування... Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, тіштеся, щоб і у з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись...»

Марина ловила себе на тому, що уважно прислухається до порад старої і, здавалося б, уже ні на що не придатної черниці, а слухаючи її, забуває де вона і що з нею, і їй тоді легше, наче під натиском слів тієї черниці страждання од неї відступають.

— Яко в муках народжується дитина, тако через страждання заради Бога, зі світу тлінного, тимчасового, у світ духовний й вічний переходить людська душа... Себто задруге народжується. Блаженні ті, хто вмирає в Господі, учить нас святий Іоанн Богослов. Вони від праць своїх заспокояться... Страждання — це людська доля. Хоч ти йдеш спасенним шляхом, хоч одержуєш від Господа покарання за своє нечестя...

І ще застерігала: у тому, що людина приймає в свою душу зло та грішить, винна сама людина. Бо вона, користуючись даною їй Богом свободою у виборі духа-наставника, часто обирає не Бога, а сатану.

І кричала, здіймаючи довгі кістляві руки до низької стелі келії:

— Покайся, грішнице і блуднице! Впади перед Богом! Ти прийняла у душу свою не духа Божого, а сатану. Сатану! — тряслася, бризкаючи слиною. — Маєш його вигнати з себе! Тебе чекає геєна огненная! Геєна, а не Царство Небесне, не рай Божий. Кайся і спокутуй свої гріхи! Мусиш до Бога піти очищеною. Але — квапся! У тебе дуже мало залишилося днів, а тоді настане перед тобою вибір: або в геєну йти, або до Бога!

Згадуваний уже тут руський посол у Речі Посполитій Федір Желябужський (колишній підданий Марини Мнішек, городовий воєвода калузького царя Дмитрія Івановича), повідомляючи польську владу, що хоч син Маринкин і «кажнен» (страчений), але сама Маринка не була страчена. Вона, мовляв, «на Москве от болезни и с тоски по своей воле умерла...».

Пізніше в Річ Посполиту без будь-якої незручності чи ні­яковості та сорому передадуть, що Маринка померла «с тоски по своем выблядке».

(Згодом, правда, з’явиться поговір в ранзі плітки, що, мовляв, чотирирічний царевич Марини Юріївни насправді врятувався (неодмінно дивом) і нібито живе у дворі литовського канцлера. Як виявиться вже у 1640 році, того самозванця звали Іваном Лубою, але з того «дива не вийшло пива». На ще одного царевича, «дивом врятованого», ніхто уваги не звернув і справа ця, як кажуть, згасла, не принісши ні шкоди, ні смути.)

Але повернемося до донесення Федора Желябужського. Повідомляючи, що Марина Мнішек померла «с тоски по своей воле», посол далі додає одну красномовну фразу: «...а государю было и боярам для обличенья... надобна она жива».

Себто для викриття її «злого умислу» царю і боярам по­трібно було, аби Марина Мнішек залишалася живою, — щоб її перед миром викрити і засудити яко злочинницю.

Чи справді збирався уряд Москви зберегти життя цариці Марині для того, аби потім влаштувати над нею публічний суд? І для цього її було відправлено з Москви до Коломни... На той час, поки буде готуватися над нею суд.

Чому суд? Та ще публічний? А тому, що її тоді вважали (та й нині ще деякі історики вважають) головною причиною всіх бід, що прийшли до Росії під час Смути, всього зла, що відбулося в Руськім царстві-государстві під час усе тієї ж Смути. Тож суд мав бути показовим — на острах іншим.

Арсеній Єлассонський так прямо про те й писав: це вона, Марина Мнішек, «послужила причиною всіх бід, як колись Олена для великого міста Трої».

Пригадуєте Олену — найчарівнішу, за давньогрецькими міфами, жінку, дочку Зевса? За порадою Одіссея, який теж до неї сватався, численні женихи, від яких Олені не було відбою, поклялися визнати її вибір і завжди її захищати. Олена повінчалася з Менелаєм і народила Гермону. У спірці трьох богинь за яблуко Еріди Олена була обіцяна Афродітою Парісу — він і завіз її до Трої. Після його загибелі Олена стала жоною Дефіоба. А після падіння Трої вона повернулася додому у Спарту. А вже звідти після загибелі чергового коханця (скільки їх у неї було!) втекла на острів Родос, де й була вбита.

Її образ століттями надихав живописців, поетів, письменників (трагедії Софокла, Еврипіда), музикантів (хоча б Глюка, Оффенбаха, Штрауса).

Але Олену іноді називають усього лише прадавнім мінойським божеством рослинності, родючості і світла, що стала популярною героїнею давньогрецького епосу.

За деякими міфами, боги Олену воскресили, і вона стала на острові Левка жоною ще й Ахілла.

Була символом природи, що вмирає і оживає.

З часом вислів «Прекрасна Олена» став прозивним, її вважали причиною всіх роздорів, чвар і того лиха, що спіткало Трою. Та, власне, вона й стала причиною Троян­ської війни — після того, як Паріс викрав її, тоді жону царя Спарти.

За «Іліадою», греки зібрали 100 000 воїнів, 1186 кораблів, проти Трої виступили найвідоміші тодішні герої — облога Трої тривала десять років, але врешті-решт твердиня була взята. І все це з-за Прекрасної Олени, яка стала таким собі яблуком розбрату. Страшна, виходить, жінка! І врода її не так прекрасна, як теж страшна!

Ось з цією Оленою Прекрасною і порівнювали деякі автори Марину Мнішек. Але якщо з-за першої і була зруйнована Троя, то Московське царство з-за Марини Мнішек не було знищене, воно вистояло в роки Смути, впоравшись із тією Смутою, яку буцімто породила дочка сандомирського воєводи і самбірського королівського старости, жона двох Дмитріїв і коханка отамана Заруцького. Але не треба забувати про головну між ними відмінність: Олена була міфічною героїнею часів підкорення Трої, а Марина Мнішек — реальною історичною особою. І хай «руські джерела називають її головною причиною всього зла, що спіткало Московську Русь, але можна й по-іншому подивитися на неї — як на жертву обставин. Своєю трагічною долею вона якщо і не відмінила зроблених нею помилок, то у всякому разі спокутувала їх» (В. Козляков).

Усі прагнуть жити якомога довше.

Довше, довше, довше...

Якщо й не вічно (жаль, що безсмертя все ж таки немає!), то принаймні прожити довгий вік. Хоча б і сто років. Усього лише якихось там сто років.

Прагнуть — така вже порода людства, адже всім хочеться довго жити в цьому світі. Хоча й не розуміють, що це таке прожити багато. Наприклад, сто років. І які проблеми при цьому можуть виникнути і виникають. І частіше всього такі, що їх уладнати неможливо.

Але всі, повторюємо, прагнуть жити довше (довше, довше, довше), а він якось перед своєю кончиною зізнався:

«Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш!»

Нічого собі! Людині Бог послав довгий вік, а вона ще й бурчить з цього приводу — нам би його клопоти!

А прожив він — художник-карикатурист, автор близько сімдесяти тисяч дотепних малюнків (веселий був чоловік, усе життя трудився!) Борис Є. — 108 років. (Може б, і ще більше прожив, якби не бурчав, що довго живе!)

«Я думаю, — скаже один з тих, хто писатиме про нього, — що він помер із усвідомленням виконаного обов’язку. Мені здається, що це найвища форма щастя».

Звичайно, шкода, що рідко якому землянину вдається досягнути такого щастя — повністю виконати свій обов’язок у цьому світі і вичерпати себе до краплинки.

А тому, що не кожному випадає довге життя. Тож переважній і переважній більшості землян незрозумілі скарги 108-річного художника: «Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш».

Оскільки всі (переважна більшість) живуть не так і довго (навіть на свій вік), то й не випадає їм скаржитись на втому від довгого життя. Хi6a хто повторить про себе розпачливі рядки Поета:

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду; Нема куди прихилиться — Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, (ба, ба, чому це у молодості тягне втопитися?) Щоб не нудить світом; (ба, ба, чому це молодий має нудити світом?) Утопився б — тяжко жити, А нема де дітись. В того доля ходить полем — Колоски збирає, А моя десь, ледащиця, За морем блукає...

Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!

Бо які нарікання на довге життя, якщо — це ще якщо — вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.

А втім, 70—80 років — це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 — Божий дар, про який усі мріють.

Тому скаржитись — якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби — на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.

Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 — двадцять шість! — років — така її доля, скажемо словами Поета.

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує...

Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з україн­ського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга — станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...

А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:

«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».

«Замечательных...»

(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» — книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)

З Інтернет-видання.

Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...

Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на свиню, собаку чи й жовту кішку. Разом з місяцем вона старіє й молодіє. Нелюдськими здібностями її, як і кожну відьму, наділила нечиста сила — з нею відьми кровію підписують угоду. Тепер чекай лиха! Та й привиддям вона може з’являтися, примарою. Білою марою, що наскрізь просвічується, а тіні од неї ніколи не буває. Єдина змога врятуватися од відьми, яка прикинеться білою марою, — брати ноги в руки і — тікати, тікати! Чимдуж і чимскоріш. А втікаючи — не озиратися. Озирнешся і — все. Поминай як звали!..

Всі тільки й судили-пересуджували, яке лихо спіткає Моск­ву від того, що в ній вигулькнула Марина. Виходило ніби й так: коли Марина вперше з’явилася в Першопрестольній у 1606 році, одразу ж загинув цар Дмитрій, а коли вона вигулькнула вдруге (повернувшись з ярославського заслання), втратив царство Василій Шуйський. За третьою з’явою цариці Марини в Москві має померти цар Михайло Романов. Зведе його зі світу білого ця чаклунка. Для цього вона і в Москву прибула. (Те, що Марину туди силоміць привезли, — не бралося до уваги.)

Чутки ширилися, ширилися (вже запевняли, що в Москві буде або ж пожежа, або ж «хлад и мразь»), доки й не дійшли до Кремля.

Бояри сполошилися. Виходило, що так воно і є: за першою з’явою Марини в Москві загинув Дмитрій, за другою — Василій Шуйський, за третьою і справді надійде черга Михайлові Романову.

І тоді була дана команда: спішно вивезти Марину Мнішек з Москви! Куди завгодно! Аби подалі від Кремля. Хоч і до чорта на кулички. Від таких лихих басаврючок усього можна чекати!

Перебрали надійні закутки, куди можна було б запроторити царицю Марину. Зрештою, зупинилися на Коломні. Кремль там надійний, мури високі, башти міцні...

Ухвалили — зробили. Виділили добрий загін стрільців, Марину посадили до закритого візка і в оточенні кінних вояків таємно на світанні вивезли з Москви. А вже в Коломні й запроторили «відьму» до восьмого ярусу кремлівської башти — сиди, поки вирішиться твоя доля-доленька!..

І вона чекала. Гицелів, підісланих убивць.

Швидше б уже приходили. Після всього, що вона пережила й спізнала, після всіх втрат їй уже немає сенсу залишатися в цьому світі.

Швидше б уже! Смерть прийде до неї рятівницею, забере її з цієї кривавої веремії, що чомусь зветься життям.

Швидше, швидше б уже приходила її смертонька. А з нею і небуття. На довгі й довгі віки. На цілу вічність, якій немає і ніколи не буде кінця. Синок її на тім світі, у небутті тому, кохані чоловіки теж там, то їй уже пора до них, адже тут у неї, крім воріженьків, більше нікого вже немає... Хай приходять ті кремлівські ведмеді і вбивають її — «не заподіявши їй нічого лихого». Убивають за те, що вона хотіла бути царицею. А будучи вінчаною царицею, хотіла нею бути й насправді — всього лише.

Хотіла, хотіла, хотіла...

Царицею бути на Русі Святій.

Це ж так здорово — царицею бути.

Та й хто від цього хотіння відмовиться з доброї волі. ­Я, мовляв, не хочу бути царицею... Так не буває. Хоча...

Наївна! Дівчина-графиня, молода цариця! Яка ще вчора багла царицею стати. Власне, не стати, — нею вона була з травня 1606 року, — а залишитися нею, так хотіла... А нащо. Хіба світ клином зійшовся на царстві, на вищій владі, хоч що таке влада, вона ще гаразд і не знала. Але багла.

Ще вчора-позавчора ішла до цього, переборюючи перепони, зазнаючи краху, втрачаючи рідних їй людей і близьких, аж доки не опинилася у восьмиярусній башті Коломенського кремля... І нарешті — хоч пізно-запізно — збагнула: таж і без царства можна жити.

Історія знає й прямо протилежні випадки.

Була у Швеції королева — з 1644 року — справжня, щонайсправжнісінька. Законна претендентка на трон, законно коронована — Христина-Августа. Року 1654-го вона зненацька зреклася престолу. Ні, ні, її «не пішли». Навпаки, всі були за неї. Сенат її умовляв залишитися. А вона як затялася: ні і ні. Заявила: престол передає братові, а сама... Сама вибирає собі життя простої жінки. Простої-простісінької, не обвішаної такими високими монаршими титулами. І житиме як звичайна особа — у своє задоволення, не обтяжена королівським титулом, мандруватиме світом, насолоджуючись радощами життя, кохання... І — зреклася. І щасливо жила як проста жінка...

Принц Едуард був сином англійського короля Георга V. Закохався — на свою біду (чи на своє щастя) — в американку Уолліс Сімпсон. На той час вона була замужем, але й це не завадило принцу в неї закохатися. І закохатися так, що...

Аж тут помирає Георг V, і королем стає він, Едуард, принц і законний спадкоємець трону. Стає королем під ім’ям Едуард VIII. А заодно — автоматично — й адміралом британ­ського флоту, фельдмаршалом та маршалом ВВС.

Ставши королем, Едуард вирішує побратися з коханою, але парламент і кабінет міністрів виступили проти того, аби якась — розлучена! — американка та раптом стала англій­ською королевою. І тут Едуард показав свій характер: не буде весілля з американкою, не буде й коронації. Протистояння тривало довго. Аж доки некоронований король не зрікся престолу — щоб одружитися з Уолліс Сімпсон, американкою, яка розлучилася зі своїм чоловіком.

Після зречення монаршої влади Едуард одружиться з коханою і проживе з нею щасливо — аж до своєї смерті від раку у 1972 році...

У двадцять шість років вона втратила трьох своїх чоловіків, по суті страчених. Двоє підступно вбиті, третій скараний лютою карою — за те, що допомагав їй, коханій своїй, повернутися до Москви. Двох із них — першого і третього, бодай і неофіційного свого чоловіка, вона так кохала, так кохала... І маленького синка, янголятко її безневинне, що його привселюдно було повішено на тлі кремля, любила — чи є де в історії подібний прецедент?

Втративши сім’ю, втратила й батька-матір... Батько, якого вона послухавши, поїхала до Москви в обійми царя Дмитрія і потім усе життя слухала, зник невідомо де, кинувши її напризволяще на Русі дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...

«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»

«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»

Батькові як заціпило — на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...

Двічі вінчана на царство, вона так і не стала царицею — лише «ворожкою» і «бляддю». А тому тепер хотіла вже не царства, а смерті. Нічого вже так не хотіла, як вічного забуття. Спершу її (разом з її чоловіком-царем) престолу позбавив якийсь Василій Шуйський, плюгавенький, але меткий боярин, котрий в очі служив, а поза очі лихо готував (його потім самого таким робом скинуть з престолу — все повертається на круги своя!) із боярами-змовниками.

Вдруге її позбавило престолу (не позбавивши царського статусу) Земське зібрання, вибравши на трон Михайла Романова, пересічного, ще зеленого молодика. Знехтувавши при цьому правами її сина-царевича, якого було поспішно оголошено «ворьонком» і «выблядком». А заодно було знехтувано і її правами матері-цариці.

Вона і з цим не могла змиритися, вона, двічі вінчана на царство — перший раз у Кремлі, освячена самим патріархом, коли їй на вірність присягало все боярство, все дворянство, разом з воїнами, служилим людом і черню...

Вона знову відстоювала свої права і права свого сина — теж як могла.

І вона чогось досягла. Опинилася в кремлі, до якого багнула повернутися. Правда, не в Московському, а в Коломенському, та все ж...

І ось тепер уперше вже не хотіла царства, а вперше забагла смерті — не своїм ворогам, як раніше, а — собі.

Коли Максима Горького, великого пролетарського письменника — його тодішній офіційний титул, щось на зразок царя від літератури, — близькі знайомі запитали, як він почувається в СРСР, куди повернувся — необачно! — з Італії, від сонячних берегів Сорренто, де жив над морем на білій-білій віллі, — запитали, як він почувається, він, обігруючи власний псевдонім та ім’я, відповів з присутнім йому гумором і парадоксальністю (дещо печальною): «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО».

Але як би там не було, а Максим Горький усе ж був улюбленцем тодішньої не в міру жорстокої влади. І все ж — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО». Дотепник!

У Марини Мнішек, після того як її з острова Ведмежого на Яїку було приконвойовано до Москви, де повішено її сина і страчено коханого, життя було воістину — без парадоксів і обігрування — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКИМ».

В’ячеслав Козляков, автор найоб’єктивнішої (я б сказав, найсправедливішої книги, що відповідає історичній істині) книги про Марину Мнішек, так почав свою розповідь:

«Вона була полькою, але залишилася в пам’яті російською царицею... Вона мала кількох чоловіків, але вони насправді не були її чоловіками... Вона мешкала в будинках (у кількох містах. — В. Ч.), у яких ніколи не бувала, її смерть пов’язують з ув’язненням у «Маринкіній башті» Коломенського кремля, але померла вона зовсім в іншому місці... «Дівка-іноземка» із народних пісень обернулася сорокою, вона виступає в руських билинах підручницею Змія-Горинича — в той час як її небесною захисницею була Свята Діва Марія...

То хто ж вона — перша руська імператриця чи самозванка?

...У цієї історичної героїні, названої сучасним письменником «царицею Смути», існують стійкі негативні чари, змінити які навряд чи коли-небудь удасться. Писати про неї трудно, надто багато штампів доводиться переборювати, залишаючись на ґрунті історичних фактів.

Найпоширеніший образ Марини — це розкішна фурія... Яка забагла «привести в католицтво довірливу «москву»...

Але сто разів правий автор, коли пише, що Марина Мнішек залишиться в руській історії однією з тих героїнь, чиє ім’я і через століття володіє принадливістю і тайною нерозгаданої долі...

Автор розповідає, як він, відвідавши Коломну, побував у тамтешній «Маринкіній башті», звідки вона «випурхнула сорокою», лякаючи коломчан і весь руський мир своєю «недоладною чаклунською судьбою».

У башті автор зустрів дітей, які там гралися, і запитав, що вони знають про Марину Мнішек і хто вона така?.. Один з хлопчиків із «непередаваемой радостью, когда ученик точно знает ответ, вспомнил»:

«Ах, да это была украинская царица!»

Вона до кінця своїх земних днів вірила, що народ, який двічі їй присягав, який коронував її у головній святині — Успенському соборі, буде вірним їй і відданим.

«Сама Марина нікого не страчувала і не грабувала... Ненависть до неї сучасних потомків багато в чому несправедлива.

...Надто рано прийшла вона в руське життя, надто екзотичною квіткою виявилась вона в ньому...

...Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала такою, яку не зрозуміли, відторгнена людьми і часом. Тільки в образі чарівниці вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народу, і він тут же ув’язнив її назавжди в коломенську башту...»

«Але в тім і принадлива чарівливість уроків історії, що їх нікому не хочеться вчити, що ніщо в нашому житті не зникає і все пов’язане з усім. Далека історія далекого століття продовжує зваблювати і притягувати, і нам самим собі не пояснити чому. І навіть коли ми мимохідь погортаємо історію Марини Мнішек, не сподіваючись дізнатися чого-небудь нового про неї, давно вже прописаній по розряду історичних злочинців, вона раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі лунає у її душі та Божественна музика.

Бачила себе в Успенському соборі Кремля. Сиділи вони з Дмитрієм на своїх тронах — цар на золотому, а вона на срібному.

Вже їх благословили чесним і святим хрестом, уже проспівано царське многоліття...

Патріарх благословляє корону Російського царства, кадить навколо неї, а тоді, помолившись, покладає їй на голову. Зі словами: «Царице наша...»

Патріарх торкається сухими губами плеча цариці, а вона, звівшись навшпиньки, торкається губами його осяйної митри...

І вже Марину, царицю російську, вітають архієреї і благословляють її хрестом, а вона кожного з них цілує в митру...

А над Кремлем Московським все пливе і пливе малиновий передзвін, і натовп перед собором співає російській цариці многая літа...

Ті многая літа, що, як покаже час, виявляться такими куцими...

З того дня і почалися її біди, що їм і досі немає кінця.

Минає вже восьмий рік, як її короновано на царицю російську, восьмий рік її злигоднів і смертного лиха, що ось-ось нарешті скінчиться.

Дай Боже, щоб те многоліття її царське нарешті скінчилося.

А забариться вона у цій башті, у світі цьому, прийдуть дебелі гицелі, накинуть їй на шию шовковий шнурок, як турки-османи із своїми невгодними їм родичами розправляються, відсилаючи їх до Аллаха, і потім велять літописцям до писань своїх записати: «Маринка умре на Москве...»

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

І вона й справді «умре на Москве» — після того, як повісили на Лобному місці її синочка і посадили на палю коханого...

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

Проте вона ще була у цьому світі. Правда, життя її гірше смерті, але ще жила. Невідомо для кого і невідомо для чого.

І уві сні її — як іноді вдавалося заснути — з’являвся бурий карпатський ведмідь... Ревів з рогатиною в грудях, і вона жахалася. Уві сні. Незбагненно чому, адже ведмідь казав їй людською мовою: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Хай би і вбив. І було б добре. І вона б тоді не прокинулася, а тіло воріженьки зариють десь уночі, і слід від ями зарівняють. Щоб і знати ніхто не знав, де вона знайшла свій вічний спочивок.

А натомість уві сні вона кричала медоїду в розпачі:

«Це ті, хто загнав тобі рогатину в груди, казали так: «Вуйку, вуйку, не дурій. Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо...»

Прокинувшись, охоплена жахом, важко дихала, і серце її, ще чомусь живе, билося сполошеною птахою... Розуміла: той ведмідь, який хоче її вбити, — у Кремлі. Московському. І вони справді її уб’ють — не тепер, то в четвер, але не пізніше. Довго її тут тримати не будуть. Сама не помре — допоможуть померти. Уб’ють, адже бояться, що вона буде жити.

Тісна і вогка башта.

Під ногами перетліла солома і якесь дрантя — замість постелі.

Затхле повітря. По стінах бігають павуки. (Єзус Марія, як вона колись боялася павуків, а тепер вони їй і байдужі!) В кутку — відхоже місце. І все.

Підходила до вузького віконця-бійниці.

На оборонній стіні кремля сиділа сорока і, стріпуючи крилами, щось скрекотіла на своїй незбагненній мові.

Ох, сороко, сороко, — ти на волі. Як би я хотіла побути на твоєму місці. На волі. І стати сорокою — щоби не жити більше межи людьми.

А сорока безтурботно скрекотіла та й скрекотіла. А потім знялася і кудись полетіла — що їй, птаха вільна.

А ще видно було Марині на кремлівському подвір’ї озброєних людей, що всюди ватагами вешталися. Нагнали їх у кремль з однією метою — її стерегти. Царицю московську. А де вона дінеться, заперта у башті восьмого ярусу кремля? Але все одно стрільцям велено тримати царицю «под крепким караулом» і «глаз с нея не спускать»! і в той же час варту застерігали: не можна красуні-цариці дивитися в обличчя. Як і розмовляти з нею. Ніц, ніззя! Бо як глянеш на неї, то відразу ж закохаєшся і згинеш...

Важкі дубові двері оковані залізом, заперті на амбарний замок.

Подала, їй — унизу дверей кругла дірка — якась рука, жовта й худа, плошку з водою.

Їжі забули подати, та вона й не хотіла її. Тільки жадібно пила, як загнаний звір, хлебтала жадібно і не могла загасити вогонь, що нуртував у її нутрі і пік її боляче і тяжко. І від нього не було спасу.

І днями — коли й ночами — стояла біля віконця-бійниці, дивилася на кавалок видимого їй світу білого.

...Сходило сонце — за кремлем, за його мурами, за Коломною, за Москвою-рікою, за Окою і Коломенкою, десь там, на Русі їхній дрімучій і загадковій, сонце сходило. Мабуть, їхнє. Руське. Бо її воно не гріло, а майже пекло. Ой, пекло, кляте руське сонечко! І де тільки вони його таке знайшли — пекуче. А втім, на Русі їхній все їхнє — ліси дрімучі, доли несходимі і всюди відьми, чорти-біси, різні духи, лєші, домовики, вовкулаки, водяники, упирі, змії гориничі... Все руське і руським духом просякнуте, чужим їй, ворожим і незбагненним...

З вузького вікна — радше бійниці — видно було їй бані церков та храми, дахи боярських та митрополичих палат. І повен двір озброєних бердишами (їхні леза спалахують проти сонця) стрільців, полонителів її. В ранковому небі пливли білі пухнасті хмаринки корабликами, як пливли вони і вік тому над Руссю, і віки тому, як пливтимуть вони і тоді, коли її не стане... Сісти б на яку з них і полинути... Куди? А куди завгодно. Хоч і на край світу, аби лишень подалі від Коломни, від Москви, від Русі їхньої, де вона необачно забагла стати царицею. І стала. Собі на радість і собі ж на горе. Радість була всього лише на кілька хмільних розвеселих днів, а горе — до кінця її життя. А втім, його у неї вже лишилося небагато. Пошвидше б надходив край. І — рятівне забуття...

На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока — довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни — шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...

Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.

І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...

В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, — Самбір, Карпати...

Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.

Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він — світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...

Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...

Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...

Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила — одне життя, бодай і одне, але ж людське, — в цьому світі врятувати! І хай це мало — одне-однісіньке життя, — але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...

Невідомо, як Марина Мнішек, молода жона молодого царя і сама цариця, графиня із Самбора, закінчила земне своє життя, коротке, але таке багате на карколомні злети і такі ж падіння: у Москві чи «на Москві»? Чи, як за легендою, в Коломні. Ніхто не знає, де вона похована, як ніхто не знає, від чого урвалося її земне життя — від лютої змії-туги в неволі чи їй «допомогли» піти з цього світу?

І те могло бути, і те. Але одне ясно: десь справді вона «умре на Москве». І туга її могла забрати на той світ, і підісланий кат міг накинути на шию шовковий шнурок.

Доки в іншому Кремлі, у тому, що з великої літери, у Московському, гадали бояри, що з бранкою коломенською краще зробити — суд над нею влаштувати і всім миром на плаху «воровку» спровадити чи залишити все як є, хай голод-спрага все докінчить, чи убивцю підіслати із шовковим шнурком, усе міг вирішити мороз. Зима 1614 року рано завітала в Підмосков’я, видалась не лише сніжною, а й скажено лютою...

Вдарили морози. Усіма забута, заперта в холодній кам’яній башті, легко зодягнена, Марина не могла там довго протриматися.

Якщо протрималася, то одну ніч — не більше. Вочевидь, її не стане наприкінці 1614 року, в грудні місяці. Але ніхто в Коломні не знав, що сталося з царицею Мариною і де вона поділася. Оскільки ж на кремлівських мурах завжди сиділи сороки, то й виникла легенда, що вона, чаклунка і відьма, перетворившись на сороку, літає — і досі літає — у світі білому.

Недарма ж народна яса вважала її відьмою-чародійкою. Недарма ж і досі живе легенда, що вона, перевтілившись у сороку-білобоку, вилетіла через вузьку бійницю восьмиярусної башти Коломенського кремля і, знявшись над тим кремлем, над Коломною, розтанула у високому небі...

Так, так, десь вона й досі літає у небі високому, у небі дзвінкому — за доброї днини і за чорних грозовіїв...

...І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

А ще кажуть... У башті тій Коломенського кремля, званій «Маринкіною баштою», іноді чути стукіт жіночих каблучків...

Швидкий і невловимий...

Там таїна.

Вічна і нерозгадана.

Як і доля самої Марини Мнішек.

Її перший чоловік, молодий цар-життєлюб Дмитрій Іванович, якось подарував їй крихітний жемчужний кораблик, що несеться срібними хвилями.

Казав, підносячи дарунок:

— Кохання моє, як тобі коли трудно буде в житті, загадай бажання і скажи: «Кораблику, кораблику, понеси мене морем синім в омріяну країну щастя».

І стане мій кораблик великим і ти зійдеш хистким трапом на його палубу під вітрила летючі, і він понесе тебе в краї незнані, синім морем-окіяном...

Досі доглядачі Коломенського кремля упевнені, що дух Марини не покинув ці стіни. Відчуття того, що хтось пильно дивиться на тебе в потилицю і супроводжує в прогулянці по баштах, тут відчуває на собі майже кожний. А втім, співробітники музею звикли до цього, багато хто з туристів, які бувають там, вірять, що дух Марини допомагає в щасливій любові...

Кремль (кремник) — центральна укріплена мурами й баштами частина феодального міста на Русі. Вперше згадується в літопису під 1331 р. як «кремник». До XV ст. кремль називали дитинцем, з XVI—XVII ст. — «град», «город». Стіни кремля спочатку були дерев’яно-земляні, а з XI ст. — кам’яні або цегляні. Мури часто оточували ровом з водою. В кремлі розташовувалися палац князя, храми, будинки бояр і церковної знаті.

Найвідоміші — Кремль Московський, кремлі у Пскові, Новгороді, Ростові, Нижньому Новгороді, Казані, Ко­ломні...

Коломенський кремль спорудили на високому правому березі, на злитті річок Москви і Коломенки. У свій час він був місцем ставки Івана Грозного при підготовці походу на Казань.

Його оточує цегляна стіна.

В центрі кремля — п’ятиглавий Успенський собор. На північ од нього — невелика Воскресенська церква, або ще церква Вознесіння (1532), нині видатний пам’ятник російської архітектури, один із перших шатрових храмів.

Далі — Тихвінський собор у псевдоруському стилі.

«Пропонуємо вам здійснити незвичайну поїздку в один з найдавніших городів Підмосков’я — Коломну. Знайомство з містом почнеться з борту теплохода, на якому ви здійсните екскурсію по р. Оці, далі продовжите екскурсію по місту пішки. За багатством пам’ятників Коломну називають Підмосковним Суздалем. Історія міста зіткана з дивовижних історичних фактів і подій, таємничих легенд і передань. Храми, монастирі і фортечні стіни Коломенського кремля досі зберігають пам’ять про це.

Історична частина Коломни — це унікальний комплекс, що склався у ХIV—ХІХ ст. Коломенський кремль (площа 24 кв. км) оточений фрагментами фортечної стіни із сімома баштами. На території кремля — Соборна площа (духовний центр міста) і найбільш важливі пам’ятки історії і архітектури ХІV—ХІХ ст.: Успенський кафедеральний собор, шатрова дзвіниця, Троїцький Ново-Голутвин монастир, Тихвінський собор, церква Ніколи Гостинного. Після прогулянки вас чекає пікнік на мальовничій галявині в передмісті Коломни. В меню пікніка: юшка, шашлик, картопля, копчена риба, свіжі овочі, випічки, чай-вода». (Застереження: пікнік влаштовується на обладнаному від дощу місці.)

Ще зазначається, що Коломенський кремль — унікальний пам’ятник руської історії і культури, перлина руського оборонного зодчества, що він захищав московські рубежі від наскоків орд казанських і кримських ханів, до середини ХVI ст. займав одне з ключових місць в оборонній системі Московської держави.

Від кремля частково збереглися цегляні стіни, шість башт, П’ятницькі ворота, Успенський собор, архієрейський дім, дзвіниця.

І — увага! — збереглася так звана «Маринкина башта».

«Як і з будь-якою середньовічною фортецею, з Коломенським кремлем пов’язано багато легенд і передань» — це з путівника.

І далі:

«Є передання про те, що після розгрому польського нашестя в Коломенській башті кремля була ув’язнена жона обох Лжедмитріїв і коханка бунтівного козацького отамана Івана Заруцького — Марина Мнішек.

За однією з легенд, вона померла тут «з туги за волею», за другою — «обернулась сорокою і вилетіла через вікно-бійницю».

Так звідтоді і називають одну з шести уцілілих башт Коломенського кремля — «Маринкиною». Викладена вона з рудої з червонуватим відливом цегли, кругла в діаметрі, має вісім ярусів. В останній, восьмий, ярус з вузькими віконцями-бійницями, що був під самим дахом, і ув’язнили Марину Мнішек, російську (московську) царицю...

«Щороку в Коломні з’являються скарбошукачі — триває полювання за «Маринкиними скарбами», — це з газетної статті «Таємниця Маринкиної башти».

І далі авторка пояснює, хто ж така Маринка: «це Марина Мнішек, означена у Великій радянській енциклопедії як «авантюристка, дочка польського магната, дружина Лжедмитрія I і Лжедмитрія II».

«Тут, в Коломні, у 1614 році в ув’язненні закінчився земний шлях 26-річної Марини, яка забажала стати російською царицею. За легендою, зазнавши фіаско у мріях про росій­ський трон, вона змушена була награбовані багатства зарити. Звідтоді коштовності ці не дають спокою шукачам скарбів, і вони з різних міст пориваються сюди, але кожного разу несподівано припиняють пошуки і, охоплені жахом, вдаються до втечі. Якщо вірити легенді, то, заривши свої скарби, Марина наклала на схрон страшні закляття. Нібито вона досі відганяє від них численних скарбошукачів».

«Дивне почуття охопило мене, — пише інша авторка, — як тільки переступила поріг «Маринкиної башти», — атмосфера нерозгаданої таємниці. Кажуть, що вночі тут можна почути ледве вловимий стукіт каблучків жіночих черевичків. Але довго в самотині тут залишатися не можна — виникає відчуття чужої присутності, легкого дихання, і ніби бачиш очі гордої полячки, що сяють і пропалюють тебе наскрізь.

За свідченням сучасників — ні, не дає авторам таких «сенсаційних» статей спокою тема буцімто схованих Мариною скарбів! — у день весілля у 1605 році посол Власьєв подарував їй дорогоцінний камінь «Нептун» і шкатулку з коштовностями вартістю 5 мільйонів рублів. Доля унікального каменя досі не відома, але якщо вірити легенді, він разом із рештою коштовностей теж зберігається десь у коломенській землі... Я шукаю відповіді на ці питання, дивлячись на портрет польської панночки з такою незвичною долею. Її називають злою і жорстокою, підступною і хитрою, а багато хто з сучасників навіть були впевнені, що вона — справжня відьма. Але коли вона починала з благословення батька свій авантюрний шлях, їй було всього шістнадцять, і відпущено було долею на все про все одне десятиріччя.

«В супроводі охоронця через вервечку довгих, темних вузьких коридорів піднімаюсь численними східцями на самий верх таємничої башти, куди екскурсантів ніколи не водять, — пише інша авторка. — Від запаморочливої висоти захоплює дух. Красиве старовинне місто лежить внизу як на долоні. Може, у цього самого вікна багато століть тому стояла Марина Мнішек? І серце моє раптом завмерло, і мурахи забігали по спині від прилучення до таємниці. Про що думала ця жінка в останні дні свого бурхливого життя? Може, дорікала собі за зв’язок з отаманом Заруцьким — навіщо довірилась йому? Чи згадувала вона першу і єдину свою любов — самозванця Дмитрія I, якого встигла покохати за честолюбство і відвагу і з яким прожила найщасливіші свої дні. Чи, може, стоячи тут біля вікна, плакала молода мати про те, що вже ніколи не побачить свого сина? Він дорого заплатив за авантюру своєї матінки — був повішений...

Але мій охоронець вірить, що вона — відьма. Він розповідав мені, що бунтівний дух Марини досі бродить у башті. До речі, один з міфів про таємниці «Маринкиної башти» гласить, що, викинувшись з башти, у яку її ув’язнили, вона не розбилась, а перетворилася на ворону. Тому є «підтвердження»: вороння чомусь кружляє виключно над «Маринкиною баштою», а до інших башт Коломенського кремля не летить. Пояснити цей дивний феномен ніхто не може.

Цікаво, чи знайдуть коли-небудь скарб, котрий, як стверджують старожили, «відьма» Марина зачарувала. Кожний, хто посміє на нього замахнутися, починає відчувати непереборний страх і якщо не покине це місце, то й взагалі може позбутися розуму. «Як тільки починаємо копати, — зізнався мені один із скарбошукачів, — так тікати хочеться не оглядаючись. Але завтра вдень знов прийдемо...»

Диваки: хто ж скарби шукає удень? Вони відкриваються тільки вночі».

І великими літерами газета набрала кілька рядків.

Ось вони:

«П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ЛЕЖАТЬ В КОЛОМЕНСЬКІЙ ЗЕМЛІ СХОВАНІ МАРИНОЮ МНІШЕК КОШТОВНОСТІ. СТРАШНЕ ЗАКЛЯТТЯ ВІДГАНЯЄ ВІД НИХ СКАРБОШУКАЧІВ».

І вчувалася мені у башті восьмого ярусу тиха, ледь-ледь чутна пісня, що бриніла й бриніла.

Прислухався. І раптом вловив знайомі слова.

Хтось невидимий, але там незримо присутній, співав:

Їхали козаки Із Дону додому, Підманули Галю, Забрали з собою.

А може, подумалось мені тоді, у башті Коломенського кремля, не сорокою вона вилетіла звідти, і не на жемчужному кораблику попливла за море синє, за океан, а й справді її забрали з собою козаки.

Ой ти, Галю, Галю молодая, Підманули Галю, Забрали з собою. «Поїдемо з нами, З нами, козаками, Лучче тобі буде, Як в рідної мами...»

...Добігав свого кінця рік 2008-й. Усе так було, як і тоді, коли майже чотириста років тому урвав свій біг 1614-й...

І тоді, і тоді Підмосков’я — зазвичай мальовниче влітку — було щедро загачене снігами. Здавалось, що в світі цьому — ні доріг, ні людського сліду...

А тільки сніги, сніги, сніги, аж синюваті від морозів.

Під сонцем іскристі, вони сліпили зір своєю різкою білизною, од якої в очах пурхали чорні метелики, під вітром куріли, як дули поземки, у віхолу все зникало на дні білої завії.

Тільки там і там — як стихала куревійниця, — з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.

Не вгавали заметілі.

Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...

Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою — покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?

Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвіт­ньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими — чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...

Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...

І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмов­ляв:

Поїдемо з нами, З нами, козаками, Лучче тобі буде, Як в рідної мами...

Та ще розказують... Іноді — особливо як віхола-юга розгуляється, — місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська — Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.

Куди рухається?

А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого — крім собачої голови — ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.

Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати — скільки б і куди він не їхав.

— Спиніться! — хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.

Проте крикнути вже не може — вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...

А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще — ВСЕ ЩЕ — намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...

Київ — Самбір — Москва — Коломна — Київ 2008

Примітки

1

Вважається, що першим його ім’я було Уар. (Сьогодні це ім’я має по­значку: застаріле, рідковживане.) Його носив святий мученик, чия пам’ять відзначається православною церквою 19 жовтня. А вже під час хрещення немовля і було назване Дмитрієм.

(обратно)

2

Цікаво, що в романі Ф. Булгаріна «Димитрий Самозванець» Марина зустрічається з царевичем не біля фонтана, а просто в саду на лаві.

(обратно)

3

У 1667 році на Московському соборі св. Христофор Песиголовець буде категорично заборонений, але старообрядці його й донині шанують — незважаючи на те, що в нього «песья глава». В старообрядницькій церкві Покрови у Москві висить ікона із зображенням святого з собачою головою, якій старообрядці поклоняються чи не найбільше. Ватикан лише у 1969 році вивів Христофора Песиголовця «за штат», за списки офіційних святих.

(обратно)

4

А втім, з воронням у Кремлі й нині борються і які тільки заходи, аби його розігнати, не застосовують! Найкраще — але на якийсь час — допомагає певна музика, що її за допомогою гучномовців час од часу «крутять» над Кремлем.

(обратно)

5

У 1834 році в Санкт-Петербурзі вийшли «Сказания современников о Дмитрии Самозванце», четверту частину якого складав буцімто щоденник Марини Мнішек та польських послів. Авторитет цього петербурзького видання, що його випустила у світ друкарня Імператорської Російської академії, був високий і він ніби «застовбував» за тим «Щоденником» автор­ство Марини Мнішек, тоді ж як насправді Марина Мнішек (щоденників вона взагалі не вела — ніколи) до нього не мала аніякого відношення. Як гадають деякі історики, автором так званого «Щоденника Марини Мнішек» міг бути шляхтич Авраам Рожнятовський, який вів історію Марини Мнішек починаючи з осені 1604 року.

(обратно)

6

Істинний Дмитрій (лат.).

(обратно)

7

А втім, це, як кажуть, діла да-авно минулих днів! Ось сумна достовірність часів Другої світової. Жінок, які, перебуваючи на окупованій території СРСР у 1941—1943 роках і частково й наступного року, і які народили дітей, після звільнення Радянською Армією всіх гамузом називали «німецькими суками» (варіант: «вівчарками») та «блядями». А їхніх народжених на окупованій території дітей відповідно — «выбледками». Таких відразу ж після звільнення відправляли на північ в концентраційні табори — разом з «выбледками». Тільки за те, що вони, покинуті своїми, які втікали аж до Волги, були поґвалтовані окупантами, — про що й розповідає... хоча б фільм «Одна війна».

(обратно)

Оглавление

Замість передмови, або пролог про житіє Дмитрія і Марини, які буцімто колись уклали спілку з самою нечистою силою

Повість перша. Самбір. У замку королівського старости

  I. І квітла вона чічкою з карпатських полонин...

  II. Царя без цариці не буває, або Опісля Григорія Отреп’єва

  III. Червоний штандарт з чорним орлом

  ІV. І оголосили їх нареченою і нареченим...

Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці

  І. Весільний поїзд: Самбір—Москва

  II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»

  III. Дев’ять днів царського весілля

  IV. 17 травня 1606 року, Москва, Кремль, фінал дев’ятиденних веселощів царського весілля

Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство

Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»

Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець

Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає... Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg