«Знахідка на все життя»

Знахідка на все життя (fb2) - Знахідка на все життя 2330K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Яковлевич Огульчанский

Огульчанський О. Я ЗНАХІДКА НА ВСЕ ЖИТТЯ Повісті

ЗНАХІДКА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Мисливець за колоском

Тієї пори, коли привільний таврійський степ полум’янів соняхами і гороїжився пшеницями, стежинкою йшов чоловік Подорожанин, худорлявий старий, був одягнутий аж ніяк не по сезону. День стояв спекотливий, а на ньому — важка брезентова куртка, такі самі штани, на ногах — похідні черевики з товстелезними підошвами. Лише голову його прикрашав солом’яний бриль, які носять влітку. За плечима він ніс вицвілий заплічник.

Навкруги, доки око сягне, розлігся неозорий колосковий обшир. Безгоміння оточувало мандрівника: жнива ще не розпочалися. Степову тишу порушували тільки жайворони, що подавали голос з синього-синього неба — таке небо буває лише на півдні.

З усього було видно, що чоловік уже давно в дорозі, — він важко переставляв ноги, а його одяг був припорошений степовим пилом.

Крокуючи вздовж пшеничного поля, чоловік жадібно оглядав наїжачене колосся, а його було — як піску на березі моря. Він ішов та йшов, щось шукаючи. А шукав він один-єдиний колосок. Який, спитаєте ви? Він і сам не знав, бо ніколи й не бачив його, хоча вже давно малював в уяві свою знахідку до найменших подробиць. Той колосок повинен триматися на міцному стеблі, повненький, булавоподібний, ще й чотиризерний і обов’язково вусатий. Цей вусатий красень матиме не більше й не менше — рівно сорок вісім зернят, і будуть вони золотаві, з червоненькою поздовжньою борозенкою. На самоті чоловік уже не раз подумки милувався тими зернятами — вони сонячними скалками переливалися у нього з долоні на долоню, стікали між пальцями.

Не одне літо подорожанин, шукаючи свою мрію — колосок, блукає степами. Видивляв його на пшеничних клинах, а пізніше — на різних сільськогосподарських виставках. Це був упертий шукач. Він добре розумів, що значно легше знайти голку у скирті соломи, ніж серед колоскового океану — золотавого вусаня, якого, може ще й не створила у своїй велетенській лабораторії матінка-природа. Проте його ніколи не охоплювала зневіра бо інтуїція вченого підказувала йому: шукай, знайдеш! Він вірив в успіх і день у день невтомно оглядав пшеничні моря.

…Той день у селекціонера розпочався, як і завжди, рано. Він прокинувся удосвіта, випив склянку чаю, який скип’ятив на похідній спиртівці, і, заполонений своїми думками, не звертаючи уваги на дощ, який раптом почав накрапати, рушив оглядати ниви. Крокував серед ланів знайомих пшениць. Он золотаві поля ростовчанки, миронівської, одеської. Десь серед них ховається його вусань — остання ланка досліду, який він започаткував кілька років тому у далекій африканській країні. Якщо успіх — він створить новий сорт, який за короткий час заволодіє ланами всієї країни, а то, дивись, і всієї планети. Дослідник уже й назву дав своїй пшениці — «Золотий вусань»!

Отож вперед! І старий пришвидшив ходу. Вигулькнуло сонечко, і знову спекота заволоділа степом.

…Вже надвечір попереду забовванів кучерявий гайок. Украй стомлений мандрівник вирішив там заночувати. Прямував він по обніжку вздовж дорідної миронівки. Багато степових трав скупчилося на цій вузенькій смужці неораної землі. Сліпуче посміхалися білолиці ромашки, озерцями синіли волошки, раз у раз перетинали стежинку в’юнкий мишачий горох та переступень, а одного разу він помітив кущик запашного чебрецю — виходить, уцілів отут патріарх степу!

Не зогледівся мисливець, як уже й скінчився пшеничний лан. Далі, аж до гайка, — зелений клин люцерни. Отакої! Доведеться обходити нецікаве для нього поле. На якусь мить зупинився край озимини і раптом помітив кущик нетреби, а поруч поодиноку міцненьку стеблину пшениці і… колосок-вусань. У мисливця перехопило подих, бо колосок був точнісінько такий, яким він подумки його малював… Невже це — він? Золотий вусань!!! Подорожанин закляк на місці. Може, марево? Протер очі. Ні, за кілька кроків вітерець гойдав його мрію. Наблизився до неї обережно, наче боявся, що вона сховається у хащах люцерни або щезне, мов примара. Якусь хвильку він стояв навколішки біля своєї знахідки і оглядав її від прикоріння до кінчиків гострих, як голочки, остюків, намагався запам’ятати рослину до найменших подробиць. А колосок справді був пречудовий: струнке невисоке міцне стебельце з білуватими вузликами, важкий чотирикутний колос і довгі золотаві вуса — остюки. Красень! Намилувавшись досхочу, чоловік вирішив, що час глянути й на зернятка. Які вони? Скільки їх? Це дуже важливо, бо від цього залежить — чи той це колосок, за яким він полює. Він не зірвав колосок, не зім’яв його між долонями, а все робив, як і належить дослідникові. Насамперед слід підшукати Зручне місце. Де влаштуватися? Під гайком! Відтак він витяг із заплічника ножа, обережненько викопав рослину, загорнув її у ганчірку і, притискаючи дорогоцінний згорток до грудей, поспішив до байраку… А вже там влаштувався під гіллястим дубом на типчаковій галявині. Тонкі й довгі, як у музиканта, пальці дослідника рухалися впевнено: не вперше йому доводиться мати справу з колоском! Розпочав він з ледь помітної жовтуватої лусочки, що стирчала між остючками на маківці колоска. Вийняв її обережненько, за нею ще одну, і ось уже перше зернятко лежить у нього на долоні. Воно червоно-золотаве, повненьке, схоже на маленьку діжечку… Науковець озброївся лупою, яку дістав з внутрішньої кишені куртки, і оглядав зернятко так, як ювелір роздивляється рідкісної краси діамант. Він знав багато сортів пшениць, тож міг по зовнішньому вигляду своєї знахідки майже безпомилково визначити її біологічні властивості. І чим довше він розглядав зернятко, тим світлішим ставало його обличчя, а обвітрені вуста пристрасно шепотіли: «Он яке ти уродилося! Нічого не скажеш — природа-ненька не поскупилася. Таким я й уявляв тебе. Оце зрідню тебе з далеким твоїм африканським родичем, і тоді зашумить, заколоситься безмежними ланами „Золотий вусань“… Схилять тоді свої колоски миронівська та одеська перед новим володарем степів…» Мрії, мрії…

Мандрівник поклав зернятко на шматок паперу, лусочки відклав окремо і продовжував розпочате діло. Працюючи, він зберігав усе до останньої крихітки, що виймав з колоска.

Все це знадобиться, коли він працюватиме над створенням нового сорту. У колосочку дослідник виявив рівно сорок вісім зернят. «Це і є мій колосок!» — остаточно впевнився він.

Уже в напівтемряві він склав дорогоцінні зернятка у посудинку для особливо важливих знахідок, яка нагадувала звичайнісінький жолудь. І вже зібрався був покласти свій скарб у картонну коробочку, аж тут сон здолав його й він, затиснувши у кулаці «жолудь», упав на траву і вмить заснув. Нелюдське напруження й безсоння далися взнаки. Дослідник спав міцним сном найщасливішої у світі людини, а у місячному сяйві сріблилося над ним зоряне небо.

Хом’ячок був точнісінько такий, як усі його родичі: мав пухнасту рудувату спинку, синяво-чорний живіт, білі плями на боках і вирячені чорні очиці, а от хвостик у нього був не руденький, а чисто білий. Жив він у глибокій норі під кущем терену, поряд з дубом. Нір у нього було дві, по обидва боки чагара. Про всяк випадок. Глибоко під землею нори з’єднувалися в одному просторому приміщенні — хатці. О, хатинка у Білохвостика була чудова: простора вітальня, численні комори для харчу, їдальня та ще спаленька з м'якою постіллю. Господар підземних хоромів над усе цінував лад і охайність.

Цілісінький день він спав, а прокидався тоді, коли його сусідка, сова-сплюшка, що жила у дуплі старого дуба, заводила свою вечірню пісню: «Сплю, сплю, сплю!» Всі сусіди, заколисані її піснею, засинали. Лише хом’ячок прокидався: вночі він ішов на полювання. Прокинувшись, він нашвидку вмивався і перевіряв свої комори — чи не вдерся, бува, який зайда в його володіння? Тоді вилазив на поверхню, ставав там стовпчиком і пильно оглядав усе навколо. Він добре бачив у нічній пітьмі. Так було й сьогодні.

Біг Білохвостик упевнено — він добре знав усі стежинки навколо своєї хатки, всі горбки, ямки, корчі… Раптом він зупинився — запахло буркуном. Звірок якийсь час уважно оглядав рослину, а тоді заходився рити землю, добираючись до коріння. Земля була м’яка, тому робота просувалася швидко. Згодом йому почали траплятися корінці.

Гострими зубами звірок перегризав їх і складав купкою поруч. Коли корінців зібралося чимало, хом’ячок позапихав їх до рота — у защічні клумачки. Щоки в нього роздулися, мов кульки, і він помчав до своєї хижі. Духмяні корінці, як і належить дбайливому господареві, склав у коморці і знову подався до куща.

Вже над ранок Білохвостик навідався у гайок. Одразу ж відчув якийсь незнайомий запах — під дубом спала людина. Нічні звірки на диво сміливі. Хом’ячок підбіг до хропуна, ретельно обнюхав його від черевиків до голови і несподівано надибав на згорточки, які апетитно пахтіли зерном. Звірок відволік їх у свою комірчину і знову повернувся під дерево. Цього разу нічний мисливець знайшов жолудь, який теж чомусь пах зерном. Білохвостик підхопив його передніми лапами, звівся стовпчиком. У защічний клумачок жолудь не вміщався. Тоді, притримуючи його зубами, мов курець гавайську сигару, хом’ячок поспішив до свого кубельця. Вже світало.

На той час прокинулась і проспівала свою ранкову пісню зорянка. Пора й на боковеньку. Хом’ячок затулив нору жмутком сухої трави і почав готуватися до сну.

Перед сном господар нори довгенько шкріб кігтями й вилизував свій живіт (заросився під час мандр), старанно вимивав щоки та вуса. Коли покінчив з туалетом, ліг у постільку, згорнувся калачиком і заснув. Саме тоді й прокинувся під деревом мандрівник. Він якусь хвильку лежав із заплющеними очима, з насолодою слухаючи спів пташок, а тоді рвучко звівся на ноги і відразу кинувся до своїх зерняток. Їх не було. Довго шукав селекціонер дорогоцінний жолудь, але так і не знайшов…

Славко Сіроштан

Славко з матір’ю та дідом Опанасом жили край села, якраз там, де від самісіньких тинів розпочинається колгоспна нива. Коли у жнива виходив він ранком за ворота, то бачив золотаве море, що розлилося до самого небокраю. Як на всіх морях світу, на ньому часом здіймалися шторми, і тоді колоскові хвилі плескалися під самою хатою. З недавнього часу Славко дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану. Щоночі сниться тепер йому синій простір. Не встигає повіки стулити, як опиняється далеко у відкритому морі…

Ось він стоїть за штурвалом сейнера, ось милується дивовижними мешканцями морських глибин, яких рибалки щойно витягли тралом на палубу.

Ніколи в житті Славко на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку Називати його човном могли тільки люди з багатою уявою. І ніякої океанської живності не доводилося йому бачити, та й не тільки океанської. У їхньому ставку водилися лише пічкурики та краснопірки… І якщо казати правду, то він зовсім не був схожий на моряка. Уявіть собі вузькоплечого голованя, на безбровому обличчі якого, мов два озерця, — великі сині очі мрійника, підпухлі дівчачі губенятка та ще біляста чуприна. Отакі дітваки його віку — семикласники — зачитуються віршами Володимира Сосюри та й самі потай римують рядки про місяць і зорі, космонавтів і верби. А він, Славко Сіроштан, бачте, уявляє себе Христофором Колумбом двадцятого сторіччя. А сталося це з хлопцем-степовиком тому, що він віднедавна дивиться на світ очима дідуся Опанаса…

Старий Сіроштан за чверть віку встиг обгасати всі моря й океани планети. Професія у нього — кращої не знайти на всьому флоті — судновий механік! Довелося борознити моря й на хитких рибальських сейнерах, і на гігантських траулерах. Плавав доти, доки не опинився у бухті Преображенія, що на березі Японського моря, яку частенько взимку відвідують грізні гості тайги — усурійські тигри. Неждано-негадано з’явиться коло рибальських причалів оте смугасте диво, очманіло огляне все навколо і знову вертає у ліс…

У тій бухті старий Сіроштан починав рибалити, там і залишив рибальський флот, щоб повернутися у рідне приазовське село Тарасівку. Нікого з рідні у нього там не залишилося, окрім онука Славка та невістки Христини, а син загинув, рятуючи корів під час пожежі на колгоспній фермі. Він перший кинувся у палаючий корівник. Корівок врятував, а сам не повернувся…

За кілька вечорів онук подумки повторив дідусеву одіссею, і обвіяли його буревії усіх морів і океанів: дід Опанас був вельми талановитим оповідачем. Він не лише розказував, а й показував різні морські диковинки. Чималий дідусів вантаж складався з колекції чудернацьких раковин, засушених морських зірок, риб і крабів, а між ними був цар раків — величезний омар. Були серед його багажу й носи риби-пилки, і смугасті шкіри морських отруйних гадюк, і величезні білі зуби кашалотів, а крім цього — ще персонажі відомих книжок та казок. Зробив їх сам дідусь з галузок, горіхів та корінців. Правду кажучи, природа сама створила всі ті фігурки, дідусь лише допомагав їй. Тут були і кремезний Тарас Бульба, і цілий загін мисливців з оповідок Остапа Вишні, і безліч дідів-морозів… Славко оглядав це диво й зачудовано слухав дідусеві байки…

Так несподівано в його життя увірвався новий, небачений світ.

Дідова кімната невдовзі перетворилася на справжнісінький музей — острівець океану серед неозорого приазовського степу…

«Лінощі — то найгрізніший ворог людства», — любив повторювати старий Сіроштан. Він рано прокидався й одразу ставав до роботи. Роботи тієї вистачало, дуже підупало господарство Сіроштанів без господаря. За останні п’ять років, відколи він не був у рідних, он як виріс онук — так і чекай, до моря попроситься. Славко здивовано стежив, як пересувається старий по двору: він карячкувато ставив ноги, немов по тонкій кризі переходив річку… Морська звичка…

Та недовго старий затримався при хаті. Якось уранці подався до колгоспної контори.

— Приймайте на роботу моряка, — попросив він.

— На пасіку хочете? Краса! Тиша, бджілки гудуть, квіточки, — відповіли йому.

— Нізащо в світі не піду, — відрізав старий Сіроштан. — Страх не люблю тиші. Не звик. Мені треба, щоби поряд щось деренчало й гепало. Та й за пацієнтами скучив.

— За пацієнтами? Та ви, дідусю, часом, не лікар Айболить?

— Угадали! Він самий, тільки лікую я не бегемотиків та вуханців полохливих, а машини. Я механік!

І влаштувався дідусь у колгоспній майстерні. Там днював і ночував, бо пацієнтів тих було без ліку. Завзято «лікував» поважні електромотори, карбюратори, магнето…

У Славка теж є своя кімната. З єдиного вікна видно колючі чагарі аґрусу та розлогу сливу на городі в сусіда, вусатого пузаня дядька Коко… Насправді його Кость Костьович Ажгайгуде, а оте півняче «Коко» йому приліпили односельці за громовитий бас. Його дружині, високій чорноокій пташниці Ївзі, частенько доводиться угамовувати басовика, коли той занадто розійдеться.

— Тихше бубони, Костику, — лагідно каже вона, — пожалій шибки, вони ж, як від землетрусу, деренчать.

Віднедавна і у Славковій кімнатці сталися зміни — з’явилися дідусеві дарунки. На підвіконні — сейнер, правда, маленький, але все на ньому, як на справжньому: капітанський місток, щогли, якорі, — а на полиці поруч з книжками вишикувалися чудові морські раковини. Славко частенько притуляв їх до вуха і, затамувавши подих, слухав таємниче гуркотіння морських хвиль…

Окремо на полиці лежав особливий дідів гостинець. На перший погляд то був звичайний пеньочок, обплутаний корінцями, які стирчали на всі боки, мов голочки на їжакові.

— Візьми, хлопче, цього горішка, — сказав якось дідусь, вручаючи внуку цей дарунок.

— Горіх?! — украй здивувався онук.

— Атож, він самий, але не простий, а горішок-заковика. Мріяв я сам вирізати з нього героя однієї цікавої книжки… Так і не зробив. Спробуй ти. Але спершу помандруй по географічній карті. Є таке приморське місто Саара-де-лос-Антунес. Якраз тамечки і знайшов я це диво, а назва тієї країни допоможе тобі розбити горішок. Іще підкажу: бачив я в тебе на полиці одну цікаву книжку… — І дідусь таємниче посміхнувся.

— О, це для мене дрібничка, — кинувся Славко до карти, яка висіла на стіні…

Онукові тоді здалося, що те місто з довгою і чудернацькою назвою обов’язково має бути на берегах Австралії. Він довгенько нишпорив по всіх куточках далекого континенту, але так і не знайшов того міста. Чекала його поразка й на американській землі, і лише згодом він відшукав Саару-де-лос-Антунес на іспанському березі, недалечко від Гібралтарської протоки… Отож Іспанія… Це поки що нічогісінько не говорило хлопцеві, хоч як він оглядав той дарунок. Зрозумів тоді Славко — таки міцний дідів горішок.

А от одного ранку підійшов він до полиці, глянув на корінець і аж стенувся від подиву: між плетивом корінців він побачив чіткий обрис дивовижної конячки з довгими волохатими ногами, головою на тонкій шиї і обчухраним хвостом. Дивно, як він цього раніше не помічав? Похапцем одрізав Славко зайві корінці, і перед ним постала, схиливши голову до землі, понура шкапа.

Щось схоже він уже бачив десь на малюнку. Стривай, та це ж Росінант — шкапа славного ідальго Дон-Кіхота з книжки Сервантеса. Він узяв з полиці книжку і прочитав вірша, присвяченого тому буцефалу:

Я, що звуся Росінантом, Правнук вірного Баб’єки, А що зроду був худенький, Дон-Кіхоту я придався. Хоч обидва ми кощаві, Я, як треба, бігать можу За вівсом хоч би й галопом. Я меткий, мов Ласаріліо, Що вино в сліпого викрав, Підмінивши на солому.

— Молодчина козачина! Розгепав горіха, — похвалив дідусь онука, уважно оглядаючи шкапу. — Але чого вона варта без лицаря? Потрібен і цибань — ідальго Дон-Кіхот.

— Ото буде діло! — радо підхопив Славко.

— А змайструвати лицаря вже легко. За голову правитиме горіх, з корінців зробиш ноги й руки, дебела соломина — спис, а лицарський тулуб, закутий у блискучу броню, зроби з жолудя, — порадив дід. — Відшукай тільки такого пукатенького.

— Зроблю! — підхопився онук. — Завтра ж буде й лицар.

Але ще довго не сідлав вершник свого Росінанта, і лежала конячка догори ногами на полиці. Бо саме почалися у школярів літні канікули, а з ними й літні турботи. Головною турботою семикласників був, звичайно, металобрухт…

Той пам’ятний для Славка день розпочався рано. На світанку снився йому, як і завжди, океан. Він, легесенький, мов пір’їнка, лежить горілиць у теплій воді. Вітерець-задирака лоскоче йому живота і ледь-ледь розгойдує синю-синю воду. У небі юрмляться білі, як мамина хустка, мартини. До чого ж хороше Славкові! Ось уже й до острівця він підпливає. На кучерявих пальмах гойдаються мавпи… Та неждано з-за дерев здійнялася чорна-пречорна хмара, наче зміюка величезна та ротата. Вона загагакала оскаженіло, скаламутила воду і нагло роззявивши зубасту пащу, кинулася на Славка. Відчай стис йому серце, він зіщулився і… прокинувся.

У кімнаті панувала зеленкувата напівтемрява, у віконце вже зазирав прозорий ранок, а знадвору долинав притишений гамір. Славко прислухався: чути було бубоніння дядька Коко. Що ж трапилося такої ранньої пори? Славко прожогом кинувся з кімнати.

Десь за Терешковим гайком полум'яніла ранкова зоря, і навколо панувала справжня тиша, яка буває лише літом у ті урочисті хвилини, коли сходить сонечко. Лише під хатою сусіда — метушня. Хлопець побачив бригадира. Пузань був забрьоханий, наче його щойно витягли з болота. У нього чомусь була розірвана сорочка.

— Ой лишенько, — бігала навколо чоловіка тітка Ївга. — Звідки тебе принесло такого?

— У гостях побував, моя голубко, — вимушено всміхнувся бригадир.

— Швиденько кажи мені, Костику, хто тебе так пригостив?

— Сатанюка! Трясця його матері!

— Тьху на тебе, — замахала руками Ївга. — Чи ти, чоловіче, при своєму розумі, що таке верзеш? Діло кажи.

— Я діло й кажу. Гукни мені, голубко, лікаря, хай ногу обслідує. Здається, вивихнув. Вогнем пече! Ой, ой, і поворухнутися не можу! Як я живий лишився, не збагну. — гудів бригадир.

— За лікарем я побіжу, — озвався Славко.

— Жени, хлопче. Виручай сусіда.

Славко помчав вулицею, а тітка Ївга схопила свого пузаня на оберемок і потягла у двір, щоб менше людей бачило отаке страмовисько.

Не встиг посланець як слід розбігтися, як його зупинила доярка тітка Лепестина. Вона була відома на все село тим, що перша узнавала всі новини. Як це їй у такому ділі щастило, ніхто до пуття не знав.

— Стривай, хлопче, — кинулася вона навперейми Славкові. — Куди це ти розігнався?

— За лікарем.

— А чого?

— Бригадир ногу зламав.

— Ой матінко рідна! — сплеснула руками тітка. — Він же пізно ввечері був у нас на фермі. Лагодив мотоцикла. Колупався, колупався та й лишив його, а сам навпрошки через Терешків гайок додому подався. Що могло трапитися? Чи не лісовики там об’явилися? Га?

Славко не став слухати тітчиних розпатякувань, а щодуху помчав до лікарні.

Кость Костьович мовчав, наче у рота води набрав. Навіть своїй жінці до пуття нічого не розказав про нічну пригоду. На цей раз першим довідалося про дядькову приключку у гайку хлоп’я, тобто Славко Сіроштан.

Чоловіча розмова

— Давай сюди, хлопче, є важлива справа! — прогудів на всю вулицю бригадир, хоча Славко стояв, вважай, поруч.

— Дядько Ко… Костю Костьовичу, ви кажіть, я й тутечки почую, — нашорошився хлопець.

— Е, ні, — похитав головою бригадир. — У нас буде важлива розмова.

— Яка розмова?.. — допитувався Славко, гарячково пригадуючи, що він міг учора накоїти. Наче нічого, якщо не рахувати дядькових слив. Але ж то дрібнички: якоюсь там сливиною поласував! Певно, Оленка нацвірінькала. Вона, авжеж вона! Ну, начувайся, ябедо…

Кость Костьович пильно стежив за хлопцем.

— Ну, чого ти мнешся? Хутчій, кажу, біжи, — квапив хлопця бригадир. — Кажу ж тобі — у нас важлива розмова, чоловіча!

Все ще вагаючись, Славко зайшов до сусідського двору.

— Ходімо, голубе, до світлиці, — мовив бригадир.

Слідом за господарем, який, спираючись на палицю, кульгав попереду, Славко увійшов до кімнати, середину якої займав великий стіл, застелений строкатою скатертиною.

— Прошу до столу, — чемно запросив бригадир гостя.

— Мені й тутечки гарно.

І Славко, про всяк випадок, влаштувався на краєчку лави під дверима…

— Як знаєш, хоч — сиди там, — погодився господар. —

це ти, голубе, за старосту в сьомому класі? — поцікавився він.

— Ага, в сьомому «Б».

— Ото й добре, — прогудів бригадир. Аж тут тихесенько відхилилися двері, й у шпарці з’явилася руденька як лисячий хвостик, кіска, а тоді й рожеве вушко.

— Оленко, причини двері. Без тебе обійдемося. Чуєш мене, у нас чоловіча розмова! — гримнув бригадир.

— Хве-е-е… теж мені мужчини зібралися! — почулось у відповідь.

Ображений до глибини душі, батько аж підхопився.

— Киш мені, цокотухо, а то я… — крикнув на дочку так, що аж шибки забряжчали.

Оленку мов вітром здуло.

— Скажи, хлопче, скільки повинен ваш клас зібрати металобрухту? — неждано-негадано поцікавився бригадир.

— Аж п’ятсот кілограмів, — враз пожвавішав Славко.

— А у наявності скільки?

— Соромно й казати. Може, кілограмів п’ятдесят нашкребли по дворах, — спохмурнів хлопець, — не більше.

— Ой, ой, ой, — заквоктав, мов квочка, бригадир. — Ганьба! Діла у вас, бачу, кепські. Зовсім, скажу, погані.

— Ще б пак, — жалісливо шмигнув носом Славко. — Був у нас резерв, за фермою, у бур’яні, а прийшли — його мов лизень злизав. Один витолочений бур’ян лишився…

— Хто це так гарно попрацював?

— Звісно хто! Оленчин клас. Вони вже план виконали. Тепер хизуються…

Помовчали. Тоді бригадир знову почав розпитувати.

— Що ж будете робити?

— Мобілізуємо сили…

— Зрозуміло, — перебив хлопця господар і стримано посміхнувся. — Тепер скажи мені, що буде, коли ваш сьомий клас…

— Сьомий «Б», — підказав Славко.

— Значить, сьомий «Б» привезе на шкільне подвір’я отакечки, скажімо, тону, а може, й більше залізного добра?

— Це було б діло! — підхопився Славко. — Б такому разі, дядько Ко… Костю Костьовичу, купатися нашому класу в Азовському морі. Премія така: екскурсія до моря. Аж тона! — Славко знову спохмурнів. — Де ж ми назбираємо стільки, це схоже на оту Фату-Моргану, одне слово — химеру.

— Ич який грамотій. Химера! Ти краще, голубе, скажи мені, тільки чесно, по-козацьки, чи надійні козарлюги у сьомому «Б».

— Залізні! — не змигнувши оком, запевнив Славко.

— Язикаті?

— Могила!

— У такому разі, — підсумував бригадир, — можна вважати, що наша зустріч відбулася, як то пишуть у газетах, в атмосфері дружби і взаєморозуміння. Отож, вважай, домовилися!

— До… домовилися до чого? — знизав плечима Славко.

— Як це до чого? Завтра неділя?

— Неділя.

— Ну, то слухай. Завтра рівно о шостій нуль-нуль бути всім твоїм бійцям під Братцем-Горіхом. На вас там чекатиме автомашина. Поїдете до Терешкового гайка. Знаєш, де це?

— Знаю, коло ферми.

— Точно. Залізяччя отого там… — дядько крякнув. — Вночі я ледь видряпався… Як то кажуть — за моє жито мене й бито. Недогледів неподобство… Ой, ой, — застогнав пузань, обіруч схопившись за ногу.

— Боляче?

— Крутить, — болісно зморщився господар, — нога — то юрунда, загоїться, а от звалище треба ліквідувати. І так, щоб у селі про це не дуже дзвонили… Зрозумів? Не дуже напружуйтеся там, бережіть пупи. Ваше діло повикочувати залізяччя з гайка, а на машині підйомничок буде… Завдання зрозуміле?

— Порядочок, — сяяв Славко.

— Звантажите те добро за шкільним сараєм. І бур’янцем не завадить прикидати його… од стороннього ока…

— Гайок той — наш острівець скарбів, — радів хлопець.

— Хай і так, — погодився бригадир, — а чи встигнеш, голубе, своїх друзів попередити? Вже пізненько.

— Не хвилюйтеся, Костю Костьовичу, — заспокоїв його Славко і гайнув з хати.

Бригадир і собі пошкандибав у двір, сів там на ослінчик під акацією і відразу ж побачив — на радіощоглі у сусіда замайорів червоний прапорець. А згодом почув, як щось ніби шелеснуло за спиною. Озирнувся і аж сахнувся: якась постать майнула через двір і зникла у сусідських коноплях. Глянув за ворота, а там випірнув з пшениці хлопчак. Він був у самих плавках, в одній руці тримав вудку, а в другій — штанці й торбинку з пічкурцями. Зі ставка, значить, примчав, не встиг, бідолага, й штанці надіти…

А за кілька хвилин під Славковою хатою вже юрмилися пацани.

— От чортенята! — захоплено вигукнув товстун. Щось схоже йому вже довелося одного разу бачити восени в степу…

Йшов він уздовж вітроупора. Степ огортала прозора осіння тиша. Вже відцвірінькали своє літо коники, полетіли у вирій галасливі птахи, і по-осінньому сріблилася павутинням стерня. Крокував неквапом. І раптом у нього під ногами щось вибухнуло. Не встиг отямитись, як навсебіч полохливими клубочками розлетілися птахи. Куріпки! «Так і до інфаркту недалеко», — подумав він тоді, сідаючи перепочити. Неподалік на стерні помітив якусь загадкову строкату грудку. Що воно таке? Аж тут грудка ворухнулась і вмить перетворилась на стрункого птаха. Він по-півнячому витягнув шию і затягнув знайоме: «Ч-у-у-р-р-р-г-и-к-к». Тричі проскрипів, і враз, мов з-під землі, вродилися навколо нього птахи, а за хвилину табунець зник у вітроупорі. «Дисципліна!» — захоплено подумав він тоді.

А тим часом Славко говорив своїм друзям:

— Я відкрив острів скарбів!

— От дає! І де ж той острів?

— Завтра взнаєте. Рівно о шостій ранку бути під Братцем-Горіхом. Дівчатам — ані слова. У нас буде чоловіча робота. Отже, завтра в похід за скарбами!

— А корабель буде?

— Аякже, теплохід… Не забудьте, під Братцем-Горіхом збираємося, — на прощання ще раз нагадав Славко.

…Братець-Горіх!

Давно це було. Буяла степова весна. Серед смарагдового килима трав в’ється нескінченний шлях. По ньому худі-худі воли тягнуть незграбне рало. Слідом чалапає дванадцять односельців-бороданів. Вони на диво схожі один на одного, маслакуваті, на плечах у них однакові благенькі кожушки.

Хвацький весняний вітерець-степовик, граючись, хапає подорожніх за бороди, за поли і тягне назад, а вони вперто просуваються вперед, усе вперед…

Попереду чорнобородий цибань — Терешко Братець. Він цвьохає батіжком по волячих спинах і одночасно підбадьорює своїх супутників. Отой Терешко Братець був вигадьком, якого світ не знав…

Він горлав:

— Братці, нас дванадцятеро! Ми апостоли нового життя. Ми несемо степу молодість і оновлення. Нас будуть згадувати, доки й сонце світитиме.

«Хіба оновиш землю цим поганеньким ралом?» — подумки чудувалися його товариші.

На горбочку процесія зупинилася.

— Почнемо звідси, — сказав Терешко.

Якийсь час сиділи, скупчившись на пригрітому весняним сонцем горбку. Спочивали. Згодом підвівся ватаг.

— Зачнемо, братці! Оця наша борозенка проляже через усі степи земної кулі! — урочисто мовив він.

Односельці лише стенули плечима.

І шли слідом за ралом, допомагаючи волам розорювати межі одноосібників, знищувати позначки-кілки. Первісне рало ледь-ледь дряпало землю, проте, перекреслюючи споконвічні межі, залишало рівний слід.

То була перша борозна тарасівських комунарів.

Увечері бородані знову з’юрмилися на пагорбі.

— Звідсіль ми розпочали велике діло, тому маємо, братці, залишити свою позначку нащадкам, — сказав ватаг.

— Поставимо камінь!

— Ні, камінь мертвий, — хитнув головою Терешко.

— Заб’ємо кілок!

— Згниє. Ми маємо лишити живу пам’ятку, щоб вона людей вабила, поки віку.

— Де ж таку знайдемо?

— Її й шукати не треба. Ось вона. Цілісінький день за пазухою ношу, щоб корінці не присохли.

— Що воно таке?

Всі схилилися над згортком.

Терешко розгорнув вогку клаптину, і комунари побачили невеличкий пагінець з міцним жовтуватим корінням.

— Це, братці, горіх. Волоський горіх, — пояснив ватаг. — Не дивіться, що він малий, — він зате міцненький. Виріс з плоду. Знайшов я його тоді ото, як блукав по світу, шукаючи долі. Довелося мені якось гріти чуба в одного багатія далеко, аж на березі Чорного моря. У саду працював. Ну, скажу вам, братці, був у того дуки не сад, а рай, про який у церкві піп розповідає. Росли у нього високі та гіллясті волоські горіхи. Зайдеш, було, вранці — пахощі од тих дерев, аж дух забиває. А коли садівник розповів мені про те, що живуть ці дерева аж тисячу років, я прихопив найбільшу горішину. Посадив її. А тепер віддаю громаді.

— Суховій спалить деревце! — загули комунари.

— А ми нащо? Захистимо його, затулимо од вітру, поливатимемо, — відказав ватаг.

Копали яму для горішка-малюка по черзі, копали простору та глибоченьку. Коли скінчили роботу, став навколішки коло ями Терешко й довго чаклував: щось мугикав собі під ніс, розминав пальцями землю…

Аж ось він підвівся, випростався і, обернувшись на всі чотири вітри, прокричав:

— Рост-и-и на ві-ки-и!

І покотилося пустельним степом: «Ві-ки-и…»

— Над нашим горіхом завжди світитиме сонце, а люди спочиватимуть під ним. Щасливі й веселі, вони вдихатимуть горіхові пахощі й слухатимуть пташиний щебет…

…Стояли зморені комунари серед спохмурнілого вечірнього степу. З луговини на них насувався холодний туман, а вітер завивав у торішніх хащах нехворощі, мов голодний вовк…

І виріс горіх серед широкого степу. Не раз накидалися на нього шалені вітри-суховії, чорні бурі не минали його, а сонце нещадно палило. Та все витримала зелена комунарівська позначка. Міцно трималася вона за матінку-землю, і та напувала її життєдайним соком. Смоктало ті соки деревце і з кожним роком міцнішало, набиралося снаги. А невдовзі розправив свої могутні плечі горіх і закрив зеленими крилами весь пагорб. Тепер не боявся він ні шалених степових бур, ні спекоти і вже сам давав притулок і людям, і птахам.

Минали роки. Ще вище піднялося дерево над степом. Горіх-велетень тепер бачив далеко-далеко, бачив оновлену Тарасівку, колгоспні ниви і своїх нащадків: з першого врожаю Братця-Горіха, як тепер величали його люди, тарасівські колгоспники насадили лісок. Кучерявиться, зеленіє острівець серед степу — Терешків гайок.

Щедро дарував Братець-Горіх людям свої плоди. Його діти й онуки вже розкошували на рівнинах Херсонщини і Запоріжжя.

Багато довелося побачити зеленому велетню. Битим шляхом повз нього свого часу торохкотіли брички, запряжені повільними волами, гуркотіли перші трактори-фордзони, а згодом вітчизняні ХТЗ, комбайни та автомашини.

Опалила степового велетня війна.

Од ворогів прикривав він своїм гіллям і стовбуром червоних воїнів, які відчайдушно захищали рідну землю у гіркому, як полин, сорок першому… Неждано налетів хижий стерв’ятник чорнохрестий і скинув бомби на бійців. Поховали вони побратимів під горіхом, перев’язали поранених, не забули й свого захисника — повитягали з його стовбура смердючі осколки.

Загоїлися воєнні рани і у людей, і в дерева…

…Сьогодні щось ранувато завітали під шатро старого Братця-Горіха хлопчаки — правнуки тарасівських комунарів. Хлоп’ята жваві, мов горобці навесні.

— Чи всі тут? — оглядаючи загін, спитав Славко-ватажок.

— Де там! Пташка не прилетів.

— Хто, Васько? Де ж він?

— Де ж йому бути! На пуховичках вилежується або горобців рахує, — відповів той самий гостроносий і чорний, мов циган, задирака Грицько, сусіда Василя-Пташки.

— Хлопці, гля, а хто ондечки гав ловить? — засміявся цибатий Олег, на голову вищий за своїх однокласників.

І тут усі побачили товстуна, який стовбичив край шляху, задерши голову, — щось там у небі розглядав.

— Стривайте, та це ж Пташка.

— Справді, він. Може, супутника помітив?

— Ні, то над ним, певно, яка-небудь ґава крильцями тріпоче.

— Васько!! — загукали хором.

Товстун і голови не повернув.

— Одне слово, пришелепкуватий, — категорично заявив Грицько, — годинами може сидіти у чагарях, вирячивши баньки на якусь птаху. Горобці сідають йому просто на плечі, а синиці з рук дзьобають харч. Найзліший псюра на нього не гавкне. Книжки та картинки у нього — тільки про пташок… Дивак, та й годі.

Приєднався до гурту Васько вчасно.

Це відзначив Славко, зиркнувши на годинник: було рівно шість.

— Васько, зловив ґаву? — поцікавився Кузя-Кнопочка, присадкуватий хлопчисько.

— Сам ти ґава, — зневажливо скривив губи товстун і додав: — Сіренька до того ж. То ж боривітер, сокіл степовий.

І тієї миті сталося непередбачене. З чагарів вихопились геть усі дівчата класу.

— Звідки ви? — сторопів Славко.

— З космосу, — доповіла Наталочка, поправляючи на голові фасонисту косинку.

— З сузір’я Зеленої Ящірки. Є таке, — уточнила її подруга Оля.

— Цей номер не пройде! У нас чоловіча робота. Ану, дівчата, гайда додому.

— Еге, вже побігли… Отакої!.. Поїдемо й ми… Не гірше вас працюватимемо. Бо потім цілісінький рік хизуватиметесь: «Ми зібрали… Ми герої». І ще… — на цьому почувся гуркіт мотора. Під’їхала машина.

— Ур-р-а! — загорлали хлопчаки і кинулися до кузова.

— Заждіть, хлопці! — висунувся з кабіни шофер, завзятий колгоспний природолюб дядько Юхим. — Хто у вас тут за старшого?

— Славко Сіроштан!

— Давай його сюди.

Підбіг Славко.

— Чи готова твоя армія, командире?

— Готова, дядьку Юхиме.

— Ну, тоді живо.

І помчала-попливла степовим шляхом галаслива тарасівська юнь. Коло Терешкового гайка машина зупинилась.

— Це і є острів скарбів, — оголосив Славко.

— Які тут скарби, горіхи ще зелені, — розчаровано озвався Кузя-Кнопочка.

— Горіхами будем ласувать у жовтні, а тепер наш скарб — залізо! — відказав ватаг і перший зіскочив на землю.

…Нащадки Братця-Горіха весело шелестіли листям, а гілки прикрашали круглі зеленуваті плоди. Цілющими горіховими пахощами тут було напоєне все — повітря, листя, земля… Легко дихалося в гайку.

І от розгорнувся цепом сьомий «Б» і рушив на пошуки скарбів зеленого острівця. Почали зі східного крила лісосмуги. Продиралися крізь хащі, але, нічогісінько не знаходили, якщо не рахувати іржавого лемеша.

— Славк-о-о-о, а де твої скарби? — раз у раз лунало з усіх боків. Їхній ватажок мовчав, він не знав, куди подітися від сорому. Ось-ось розпочнеться: «Острів скарбів?! А де вони? Чванько! Нікчема!»

Спливло ще кілька нестерпних хвилин, аж раптом:

— Ура! Знайшов! — загорлав Кузя-Кнопочка.

— Що там? Трактор?

— Ні, іржаве колесо. Допоможіть викотити…

І почалося… Шукачі тільки встигали виносити та викочувати на край гайка знахідки. А там водій-вусач, вигукнувши по-морському: «Віра!», вантажив їх у кузов…

Швидко посувалися справи. Вже за якусь годину дядько Юхим мчав у село — віз на шкільне подвір’я свою посудину, навантажену металобрухтом. І тоді, коли вдруге навантажили машину, сталася подія, яка надовго запам’яталась тарасівським школярам. І, як не дивно, вирішила подальшу долю багатьох з них.

Дудак

Смирненько сиділи шукачі скарбів у класі, а на столі перед ними кучугурився великий птах. Він був мертвий, але великі чорні очі його дивилися на дітей так, ніби він був іще живий, — сумно й докірливо.

Славко дивився на птаха, і в пам’яті поставала вчорашня подія…

От уже автомашина помчала в село з останнім вантажем «горіхового острова». Можна й відпочити. Влаштувалися у затінку під гіллястим деревом. Сиділи мовчки…

— Хлопці, страусеня! — почулося раптом. То верещав Кузя-Кнопочка.

Виявилося, він іще нишпорив по горіхових хащах. Ніхто й не поворухнувся, зачувши його голос, бо всі знали Кнопоччині штучки, лише Пилипко знехотя порадив:

— Кузю, розтули як слід очі. Може, то крокодильчик…

— Значить, не вірите? А от я його зараз… Ой, дзьобанув, клятий.

У чагарях знявся лемент, затріщало гілля. Кузя вже йойкав:

— За ногу і палець хапонув… Ось я тобі, розбишако…

— Вистава розпочалася, — посміхнувся Пилип і пішов до вигадника…

Та коли він зазирнув в чагарі, то закляк од подиву: там справді стояв великий рудий птах, схожий на страусеня. Витягнувши шию, мов роздратований гусак, він приготувався захищатися до останнього. Поряд підстрибував на одній нозі Кузя і нахвалявся: «От я тебе як вчистю зараз…»

За хвильку на галявині зібралися всі шукачі скарбів і мовчки зачудовано оглядали небаченого птаха. Останнім до місця подій підбіг товстун — Пташечка.

— Хоч ти, Васько, скажи: що воно за диво таке? — загукали до нього.

Товстун не поспішаючи вийняв з кишені курточки окуляри, протер скельця, почепив їх на носа і лише після цього глянув на рудого незнайомця.

— Он воно що! — загадково вигукнув він — і раптом накинувся на своїх однокласників:

— Ганьба! Соромно не знати нашого степовика, дрофича-дудака! Он які в нього примітні вуса й борода. Красень!

«А вуса в нього справді схожі на донкіхотівські, такі ж тонкі й довгі», — мимохіть подумалося Славкові, і він згадав свого Росінанта, який усе ще чекав на вершника…

— Зараз дізнаємося, чому це він не злітає… — і Васько зробив крок до птаха.

— Куди ти? Назад! Дзьобне! — злякано зойкнув Кузя.

— Мокру курку і горобець скривдить, — зневажливо кинув Пташечка і сміливо підійшов до вусаня. Перед товстуном птах покірно поклав на траву дзьобату голову…

— Ти диви на нього, ото штукар, — почулися захоплені вигуки.

Якусь хвильку товстун мовчки оглядав дрофича.

— Дріт, — нарешті озвався він. — Од якоїсь звірини рятувався птах під деревами і потрапив у тенета. Вже давно у полоні мордується.

Коли Пташечка нахилився до потерпілого, той відчайдушно сіпонувся.

— Зачекай, — лагідно мовив хлопець. — Зараз я тебе звільню. Є, хлопці, у кого-небудь обценьки?

— Є в мене, — відгукнувся худорлявий Юрко.

Дудака звільнили, але він не рушив з місця.

— Біжи, лети! — умовляли його діти, але птах якось безпорадно озирався, повертаючи на всі боки голову. Тоді його винесли з гайка. Опинившись серед поля, здоровило враз пожвавішав, стрепенувся. Здавалося, до нього повернулися сили.

І враз, розкинувши широкі крила, дудак помчав полем і… полетів…

— Ур-р-р-а! — галготіли йому вслід діти.

— Щасливої дороги, птахо!

От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.

Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.

Наталка кинулася до нього.

— Що з ним? — бідкалася вона.

Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.

— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.

Всіх вразила загибель могутнього птаха…

Шукачі скарбів й не почули, як повернувся дядько Юхим. Коли він підійшов до гурту і побачив дудака, то лише тихо вимовив:

— Ой лелечко, лихо ж яке!

Йому розповіли про все, що сталося.

— Уявіть собі, діти, таке. До вашого двору вдирається самоскид і скидає під вікна усяку негідь. Що б ви робили?

— Під вікна? Та ми б його…

— От-от, але ж цього не можуть зробити, приміром, синиці або зайчики-вухані… На жаль, не можуть, — тихо мовив водій. — А люди скидають у домівки птахів та звірят, у вітроупори, залізяччя, добрива, отрутохімікати… Від цього ой як терплять звірятка й пташки, великі й малі. Отак загинув і цей дудак — окраса наших степів. Слухайте мене, діти, уважненько. Давайте присягнемо над мертвим дудаком, що ніколи не засмічуватимемо вітроупорів. І давайте сьогодні ж попросимо наших дідів, батьків, братів також не робити цього…

— Клянемося! Клянемося! — пролунало над степом.

І тоді дядько Юхим сказав:

— А знаєте, діти, є в мене на прикметі один чоловік. Він, певно, зуміє оживити вашого дудака.

— Що? Як? — почулося звідусіль.

— А отак — дрофич підведеться і стоятиме у шкільному музеї. Людина та зробить з нього опудало. Зрозуміли?

— Заспиртує, — уточнив Пташечка.

— Нехай буде по вашому — заспиртує. Дідок-опудальник живе не так і далеко, у Воскресенці, — вів далі водій. — Звуть його Сафрон-поштар. Колись, іще юнаком, блукав він з експедицією вчених по сибірській тайзі. Отоді й навчився робити опудала та й багато чого узнав про птахів. Що він робить з ними — не довелося мені бачити. А от опудалами його милувався в музеї. Птахи — мов живі. Завтра вранці я поїду в справах у той бік, то привезу до вас діда Сафрона.

…І от шукачі скарбів ждуть діда-чародія… Довго ждуть. Дехто вже засумнівався, чи взагалі він приїде.

— Вр-р-а-а!! Дідусь чимчикує! — несподівано зарепетували хлопчаки, що визирали у вікно, й одразу ж кинулися назустріч довгожданому гостю.

Аж ось розчинилися двері, і на порозі постав присадкуватий дідок.

Зайшовши в клас, він ураз по-військовому виструнчився.

— Здорово, молодята! — гучно привітався.

Діти дружно відповіли.

Старий приніс із собою величеньку валізку. Поклав її на стілець, який приготували для нього, а сам, стоячи, став уважно оглядати дітей.

Славці відразу сподобався дід — вусатий, сива борідка, жваві сірі очі дивляться трохи насмішкувато.

Намилувавшись дітьми, дід ступив до столу, на якому лежав птах.

— Чи ти ба, який здоровань! — вигукнув захоплено. — Нічого не скажеш, гарнюк. Не доводилося ще такого бачити. Напевно, всі двадцять п’ять кілограмів затягне.

— А чого не тридцять? — пожартував хтось, але на нього зацикали: не заважай, мовляв.

— Тому, горобенятка, що двадцять п’ять кілограмів — то гранична вага дудаків, важчого ще ніхто не зустрічав. Ну то що, може, розпочнемо? — запропонував дідок, і в очах у нього застрибали бісики. — Ну, хто з вас сміливий, мені потрібен буде помічник.

— Хай Васько! — загукали навколо.

До столу повагом підійшов товстун Пташечка.

— О, помагач підходящий! — усміхнувся дід. — Ану, хлопче, потримай ось так крило, — попросив він.

Діти притихли і, затамувавши подих, чекали, що зараз опудальник дістане зі своєї торби отакенний шприц, кольне разів зо два птахові під ребра і заспиртує його. І залишиться дрібничка — поставити дудака на дошку і віднести тоді у шкільний музей.

Насправді ж розпочалося щось зовсім інше, незрозуміле…

Васько тримав крило, а дід-поштар дістав з кишені окуляри і почав дмухати на них. Хукав так, ніби тримав у руках гарячу-прегарячу картоплину, а тоді ще довго тер носовиком скельця. Врешті він начепив окуляри на носа. Потому повагом вийняв з валізки стрічку-метр і заходився навіщось виміряти дудака вздовж і впоперек. Міряв крила, ноги, дзьоб, шию і все записував, а тоді ще й зважив птаха на кантарі. Затяг здоровань двадцять чотири кілограми сімсот грамів.

— Дещицю до найвищої ваги не дотягнув, — відзначив опудальник і додав: — А тепер час братися за діло. —

І почав діставати з валізки і розкладати рядочком на столі різні інструменти.

«І навіщо дідові оті речі?.. Наче він лаштується лагодити чоботи, а не спиртувати птаха», — розмірковував Славко, стежачи за тим, як дід викладає на стіл молоток, швайку, ножиці, дріт. Зрештою він поклав і шприц, але зовсім маленький, схожий на той, яким шкільна лікарка Марія Тарасівна робить їм уколи. Хіба таким інструментом заспиртуєш отакенного птаха?

За кожним рухом опудальника пильнували десятки очей.

— Кожен птах, діти, великий чи малий, — ще не до кінця розгадане людиною диво природи. Ми повинні все знати про кожну пташку, яка потрапляє до наших рук… А ще скажу таке: дудак — рідкісний птах, до того ж — найбільший в Європі. Його вчені у всьому світі занесли до Червоної книги. У цю книгу потрапляють тварини, яких надто мало лишилося. — Поштар замовк і спохмурнів, а тоді додав: — Отакі справи, любі мої… Мені ще потрібні помічники…

Двом хлопчикам він вручив молоток, терпуг і дріт. Наказав: дріт вирівняти, а кінці заточити так, щоб вони були гострі, мов голка.

— Отут, посеред цієї дощечки, слід просвердлити дірки, причому точнісінько там, де я позначив олівцем, — загадав опудальник ще двом учням.

Решта дітей з’юрмилися навколо столу: цікаво ж побачити, що робитеме сам дід! А старий, вмостивши серед столу птаха, розпанахав йому скальпелем шкіру од шиї до хвоста.

— Ой, що ж тепер буде? — злякано вигукнула Оленка.

— Отак роблять опудала птахів, — відповів дідусь. — І робота ця, мушу вам сказати, дуже складна й цікава.

Він замовк, а тоді додав:

— А втім, навіщо я вам це кажу? Самі сьогодні побачите, як це робиться. Ми здеремо шкіру з дудака аж до заїд, але так, щоб ноги, крила і, звичайно, шия з головою залишилися з шкірою. Там, де не допоможе скальпель, зафіксуємо м’язи формаліном за допомогою шприца. Отак потихеньку й поставимо дудака на ноги. Використаємо для цього дріт, вату, морську траву — камку.

— Хто здирав шкіру з дрофича? — спитав дід перегодом, коли опудало дудака вже стояло на підвіконні.

— Славко і я, — відгукнувся Васько-Пташечка.

— Чи помітили ви щось дивне?

— Нічого. Все такечки, як і в курки… Ото лише… — осікся Пташечка.

— Ну, сміливіше, говори…

— Начебто у дудака не було залози.

— Якої саме?

— Куприкової…

— Молодець-горобець! Саме так, — похвалив дідок. — Бачите, горобенята, яка тут заковика виходить. У всіх, значить, птахів є куприкові залози, а в дудака немає. Від цього він, бідолага, дуже страждає. Всі ви знаєте, що птахи дзьобом видобувають з тієї залози жир і змащують ним пір’я. Тоді воно не намокає. Звідси й прислів’я пішло — як з гусака вода. У дрофи інше діло. У зливу птах намокає, як віхоть, і не може літати. Цим і користувалися завжди і звірі різні та й безчесні люди-браконьєри. Вони знищували мокрих дудаків. От чому потрапив дудак до Червоної книги. — Дід замисленим поглядом обвів своїх слухачів, а тоді, певно щось пригадавши, похопився: — Нам іще слід у шлунок дрофича зазирнути. Як бачите, зовні він такий самий, як, скажімо, у півня — хіба що трохи більший. Дудаки, як і багато інших птахів, ковтають камінці, пісок — для кращого травлення, але вони полюбляють також ковтати різні блискучі предмети, які потрапляють їм на очі. Частенько у шлунках дудаків знаходять різні речі — каблучки, монети, намисто, золоті самородки. От ми й подивимося, що ковтав наш дрофич. — Дід узяв скальпель. Всі схилилися над столом.

Опудальник одним махом розтяв м’ясистий шлунок.

— На жаль, як бачите, нічого цікавого, — мовив він розчаровано. — Звичайні кремінці, пісок і жолудь якийсь…

Славко сидів поруч і, глянувши на того жолудя, подумки відзначив — великий, пукатий та ще й блискучий чомусь. Але дідок хапком поклав усе, що було у шлунку, на шмат паперу, зжужмав його і шпурнув під стіл у сапетку.

Саме тоді за вікном зупинилася машина дядька Юхима: настав час розлучатися з дідом.

Уже вечоріло, коли Славко повернувся додому. Вдома нікого не було: мати на фермі, дідусь у майстерні. Він випив кухоль молока з хлібом і пішов у свою кімнату. О цю пору хлопчак любив послухати море. По черзі притуляючи до вуха мушлі, наслухав, як клекочуть далекі хвилі, і відразу переселявся думкою у зовсім інший світ… Його сейнер залишав підвіконня і мчав, розрізаючи килем синю-синю воду, а морський вітер насвистував у щоглах свої розбійницькі пісні.

Раптом погляд мрійника впав на полицю. Там догори ногами безпорадно валявся бойовий супутник ідальго Дон-Кіхота. Славко поклав мушлю, і ту ж мить зникло уявне море. «Бідолашний мій Росінант. Я зовсім забув про тебе, — подумки звернувся він до коника. — Коли ж тебе осідлає цибатий лицар? Ондечки лежить його обладунок, і гілочки — ноги й руки — я приготував, лише тулуба не вистачає. Стривай!..» — аж підхопився він, згадавши раптом пукатого жолудя з шлунка дрофи. Це ж був якраз той жолудь, якого йому не вистачало. І Славко помчав до школи.

На шкільному подвір’ї він нікого не зустрів, на дверях класної кімнати висів замок. Він кинувся до вікна і, притуливши носа до шибки, став оглядати клас. Опудало дудака стояло там-таки, на підвіконні, а от сапетки під столом він не помітив. Де ж вона?

— І чого це ти нишпориш отутечки? — неждано гримнув хтось у нього за спиною. Славко круто обернувся. Поруч стояла огрядна прибиральниця — тітка Векла — пострах усіх шкільних розбишак. Хлопець мимоволі позадкував.

— Я забув… — пробурмотів він, розгубившись у пошуках потрібного слова.

— Знаю я вашого брата! Завжди щось забуваєте. Не встигаємо шибки вставляти. Ану, гайда звідси!

— Тітонько Векло, а де сапетка з-під столу?

— Яка? Ота нікудишня? На смітник викинула!

За школою Славко побачив знайомий кошик. Скособочившись, він лежав на купі сміття. Кинувся до нього і витрусив усе, але жолудя не знайшов. Хлопець вже зібрався був іти додому, коли раптом у траві щось блиснуло. Нахилився — жолудь. «Он куди закотився, капосний», — полегшено зітхнув Славко і, затиснувши у руці знахідку, побіг додому. Вже у кімнаті уважно оглянув знахідку — жолудь був величенький, блискучий і чомусь важкуватий. Проте він не звернув на те особливої уваги, поклав його на полицю поруч зі шкапою, а сам ліг і одразу ж заснув.

Зустріч з морем

Славко сидів за столом, лагодився, врешті, закінчити свого Дон-Кіхота, як раптом до кімнати увірвався захеканий Кузя-Кнопочка.

— Аж на два дні! — заволав він з порога.

— Кузя, що трапилось?!

— Ага! Ти ще нічого не знаєш?! Ідемо до моря, аж на два дні! От! Біжи до школи, автобус чекає, та все для малювання прихопи. — Випаливши це, Кнопочка зник за дверима.

Коли Славко прибіг до школи, там уже зібрався весь сьомий «Б»… Класний керівник, висока худорлява вчителька фізики Марфа Полікарпівна, або — Дифузія Іонівна, як її позаочі називали учні, стояла біля автобуса і щось гаряче доводила фізруку-товстуну Степанові Омеляновичу. Побачивши Славка, вона підкликала його до себе.

— Перекажи всім — хай ідуть під наш явір, — сказала вона. «Наш явір» — гіллястий велетень, що росте посеред шкільного двору.

Говорила вчителька мало й чітко.

— За успіхи у збиранні металобрухту наш клас премійовано. Ми їдемо до моря. На два дні!

— В-р-р-а-а-а!! — пролунало дружне, і серед гілок замерехтіли строкаті тюбетейки й брилі.

— У зошитах, — продовжила вона, — ви повинні замалювати ваші враження від зустрічі з морем. Кращі роботи будуть відзначені преміями. За перше місце — велосипед… А тепер — всім в автобус. Курс до синього моря, — скомандувала Дифузія Іонівна.

І от автобус, підстрибуючи на вибоїнах, мчить селом. Славко з Юрком умостилися на задньому сидінні. Славко бачив, як швидко замиготіли хатки рідного села, а от уже й гребля з дуплястою вербою залишилися позаду, а через якусь часину автобус опинився на автотрасі серед бурхливого потоку автоверблюдів. Так подумки називав Славко машини, на спинах яких горбився вантаж — ліжка, крісла, каструлі, ослони, пуховики, човни, примуси… Складалося враження, ніби вся країна раптом цього літнього ранку залишила свої справи, пересіла на колеса і рушила в одному напрямку — на південь.

Якась могутня сила тягла туди цей бурхливий потік, і машини мчали, мов навіжені, обганяючи одна одну. Та сила — море. Воно вабило і тарасівських школярів, а найбільше їхнього ватажка — Славка. Нарешті він на власні очі побачить море. Хлопцеві весь час здавалося, що вони надто повільно їдуть, і він подумки підштовхував автобус: «Хутчіш, та ну ж, хутчіш…»

Славчин сусіда Юрко байдуже позирав у вікно. Його ніщо не дивувало, бо щоліта він жив коло моря, у своєї бабусі.

— Дикуни, — раптом мовив Юрко.

— Дикуни? Де? — засовався на стільці Славко.

— Хіба не бачиш? Машини. Хто без путівок приїздить до моря, тих дикунами звуть… — Сказавши це, Юрко знов надовго замовк. Лише зрідка він хапливо витягав з кишені свій записничок і щось занотовував.

— Що ти пишеш? — нахилився до нього Славко.

— Зерна збираю!

«Як це — збирає зерна?» — здивовано подумав Славко, але промовчав. Взагалі він потай захоплювався здібностями свого сусіда. Це він у дорозі мовчав, а у школі, особливо на вечорах, був ладен без кінця читати твори відомих і маловідомих поетів. І сам складав вірші.

Нарешті частіше почали зустрічатися автобусні зупинки. Яскраві малюнки кричали про море. То були чудернацькі риби, вітрильники, а одного разу промайнув залізобетонний дельфін, а на ньому — хлопчисько у строкатій тюбетейці.

Аж ось автобус стишив хід. Славко припав до вікна і побачив багатоповерхові будинки, обліплені балконами, як ластів’ячими гніздами, і рівну шеренгу струнких тополь. Дерева вишикувалися вздовж вулиці, якій, здавалося, кінця-краю не буде. На міських вулицях цього недільного ранку було мало перехожих. «Як у Тарасівці під час жнив», — мимохіть подумав Славко.

Зате коли автобус спинився за містом, діти заохкали від подиву — вони побачили море і широченну смугу піску, яка нагадувала розворушений мурашник. Мурахи — засмаглі люди у строкатих капелюшках — загоряли, лежачи проти сонця на піску, підкидали м’ячі, читали газети, гризли яблука і грали в шахи… Все навколо здавалося яскравим і незвичайним.

Тарасівці вперто їхали вздовж пляжу. Лише перед полуднем автобус зупинився під обшарпаною морськими вітрами маслиною.

— Дикий пляж, — сказав Юрко, а Дифузія Іонівна додала:

— Приїхали. Виходьте. Пам’ятайте: дисципліна і ще раз дисципліна.

…Море! У степовиків перехопило подих. Досі багатьом з них доводилося бачити лише невеличкий колгоспний ставок, а тутечки отака сила-силенна води… Аж дух перехопило!

Море вирувало. Далеко-далеко, аж на небокраї, народжувалися білогриві хвилі. Нескінченними шеренгами сунули вони на берег. Але їх стримував хвилеріз. Хвилі щосили гепались об каміння, і в небо злітали велетенські каскади бризок. Упокорені, бігли вони до берега й пестливо облизували його довгими пінястими язиками. Вони випльовували на берег зелені паростки морської трави зостери, різні тріски, а зрідка шпурляли великих бридких медуз.

Славко стояв на березі і розгублено вдивлявся у бурхливу далечінь: він не впізнавав моря. Замість дідусевої синьої-синьої, чистої рівнини перед ним зловісно сичали брудно-сірі хвилі. Це було не його море. А тут іще він помітив за хвилерізом, серед білоспинних морських горбів, сейнер, точнісінько такий, як у нього на підвіконні стоїть.

Судно відчайдушно продиралося серед оскаженілих хвиль, а вони намагалися перекинути його — клали на бік, підіймали догори, кидали вниз. Раптом сейнер занурився у хвилю і зовсім зник з очей. Серце хлопця стислося у відчаї. «Невже загинув?» — шепотів він, але раптом знову побачив його.

Приятелі вже купалися, а Славко стояв на березі і стежив за сейнером. Коли хлопець нарешті забрів у море, грайлива хвиля збила його з ніг, і він якусь мить борсався на дні, аж поки наковтався брудної гірко-солоної води. Довелося бігти на берег і там підстрибувати на одній нозі — виливати з вух воду.

А море все кидалося на пляж, блискавично злизуючи з піску дитячі сліди…

…Коли ніч вкрила зоряним укривалом землю і море у таборі тарасівців яскраво палало багаття, а навколо сиділи замріяні діти. Вони не зводили очей з Юрка. А той випростався біля вогню і, простягши руку до моря, натхненно читав:

— Це — ти, о часе, ти — невблаганний! Під вічний плюскіт і дзвін води скількох незнаних, скількох коханих безслідно змив ти з піску сліди! З них кожен в моря кохався громі: всіх вабив чайки стрімкий політ… Лиш ті, хто ставив тут хвилеломи, надовго зримий лишили слід.

— Вірша написав київський поет Юрій Петров, — оголосив Юрко, а Славкові здалося, що його склав сам Юрко.

Ранок біля моря розпочався з того, що Дифузія Іонівна оголосила:

— Сніданок. Чай з медом!

На столі, який змайстрували з кілків та шмата фанери, стояв горщик. За столом сидів фізрук. До нього по черзі підходили мандрівники, тримаючи в руці великий кусень хліба. Степан Омелянович дерев’яною ложкою черпав золотаву рідину і наливав її на хліб.

Відкусивши хліба з медом, Славко, як ніколи до цього, гостро відчув запашистий дух степу. І чомусь згадався йому один літній ранок… Прокинувся він на світанку, і вчулося йому, як під вікном дихає нива. Міцний дух колосків бив у груди. І подумалося йому: цікаво, а як прокидається поле?.. Він вибіг за ворота і ліг на росяній межі. Затамувавши подих, прислухався до того, як урочистим колосковим гомоном зустрічає пшеничне поле сонце, як прокидаються пташки й комахи, а коли підвівся — побачив справжню казку.

Тонюсінькі пшеничні остючки тримали на своїх вістрях величезне золоте сонце. А на кожному з них блискуча прозора намистинка — росинка. Він став на коліна, схилився над пшеничною стрілочкою і раптом побачив у намистиночці цілий світ — небо, сонце, поле і себе…

От сонце одірвалося від колосків — піднялося над небокраєм: народився щедрий літній день. І тоді дмухнув вітерець, і щезла ранкова казка.

Славко хотів одразу намалювати все, що побачив, та так і не зібрався тоді.

І от сьогодні знову перед ним виникло те зарошене поле. Він сидів на березі моря, яке мав малювати, а перед очима стелилася колоскова нива.

Він прикріпив аркуш паперу до шмата фанери, розклав рядком кольорові олівці — зелений, жовтогарячий, синій, жовтий, червоний… Іще раз оглянув сіре, брудне море і наважився. Схопивши жовтогарячий олівець, рішуче провів рисочку вздовж паперу — то мав бути небокрай — і тим же олівцем намалював велике степове сонце…

Дифузія Іонівна поралася з дівчатами біля вогнища: вони готували обід, а під маслиною, у затінку, сидів фізрук. Голову його прикрашав широкополий солом’яний бриль. Вчитель приймав зошити та аркуші, у яких діти намалювали море, і складав їх у невеличкий зношений портфельчик.

Славко прибіг останній. Ніяковіючи, він простягнув свій малюнок. Степан Омелянович не став його розглядати й не звернув уваги на поведінку хлопця, а мовчки поклав його роботу в портфель.

На якусь мить Славко затримався коло столу.

— У тебе ще щось є? — спитав учитель, витираючи хусткою обличчя.

— Ні, то я так… — похопився Славко і одійшов убік.

Він не приєднався до гурту хлопчаків, які порозлягалися на пляжі й гріли животи проти сонця, а вмостився під чагарем. Дивився на море, а думав про своє… Пригадався Дон Кіхот, який так і лишився на столі незібраний. «Тільки-но приїду додому — одразу складу», — думав він. Йому анітрішечки не хотілося залазити у воду, при одній лише згадці про це чомусь поза спиною мороз пробігав.

Обідати Славко не став: йому хотілося спати, а не їсти. Він, певно, захворів, але нічого не сказав про це нікому.

…Тарасівці прощалися з морем. Вони шпурляли у хвилі копійки. Підійшов до моря й Славко, але скільки він не нишпорив у кишенях, так і не знайшов копійчини, а позичати для такої справи не хотілося…

Під вечір автобус тарасівців одірвався від гомінкого пляжу і помчав по спорожнілій на цей час автотрасі. Ватаг шукачів скарбів понуро сидів поруч з мовчазним Юрком. Він уже не визирав з вікна, його ніщо не цікавило. Боліли очі — наче хто піску сипонув.

— Що з тобою, хлопче? Ти часом не захворів? — схилився над ним Степан Омелянович.

— Я? Ні! Все в нормі, — віднікався Славко.

Ой і довга ж дорога до рідного села! Славко не міг дочекатися тієї хвилини, коли промайне знайома дупласта верба на греблі тарасівського ставка.

Дома, не роздягаючись, він одразу впав на ліжко.

У нього перед очима то миготіли розцяцьковані автобусні зупинки, то злостиво сичали, мов гадюки, морські хвилі.

Ввечері повернулися з роботи мама й дідусь.

— Внучатко, ану, піднімайся вечеряти! — гукнув старий, зазирнувши до Славкової кімнати.

Хлопець не поворухнувся.

— Що з тобою? — стурбовано схилився над ним дід. Підбігла мати, доторкнулася губами до синового лоба.

— Ой лихо! У нього жар! — заметушилася вона.

— Морське сонце голову напекло, — зробив висновок старий Сіроштан.

Славко випив склянку гарячого липового чаю з медом, і йому трохи полегшало. Він заснув.

Вранці прийшла лікарка. Вона була молоденька, зовсім дівча. На ній білий-білий халат і така ж косинка. Сіла на стілець біля Славка, посміхнулася, і здалося хлопцеві, що то сонце у кімнату зазирнуло.

— Ну, чого засумував, козаче? — співучим голосом поцікавилася вона.

— Я вже не хворий, — підвівся був Славко.

— Лежи! От ми зараз побачимо, хворий ти чи ні. — Сказавши це, лікарка дістала з валізки стетоскоп і почала уважно вислуховувати хворого.

— Ну що ж, хлопче. Згодна з твоїм діагнозом. Днів зо два полежиш, і бігай собі на здоров’ячко.

— Що з ним? — спитала мати, коли вони з лікаркою вийшли у двір. Поруч стояв дідусь.

— Усе гаразд. Скоро бігатиме ваш Сіроштан-менший. А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець, — обернулася вона до старого Сіроштана.

— Он яке діло! — обізвався той. — Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще.

— Мабуть, таки краще, діду, — охоче погодилася лікарка і поспішила з двору.

У просторому кабінеті директора Тарасівської школи працювала комісія. За столом сидів директор, він же вчитель історії — молодий, чубатий, спортивного вигляду красень Остап Іванович, Марфа Полікарпівна і Степан Омелянович. Комісія розглядала малюнки учнів. У кабінеті на столі, що стояв під вікном, рядочком вишикувалися премії переможцям конкурсу — фотоапарат, рюкзаки, крокомір, м’ячі. Трохи осторонь, під стіною, вилискував нікельованими деталями новенький велосипед.

Перша премія.

Класний керівник виймала з портфеля малюнки. Їх оглядали по черзі. Директор розкладав їх на дві купки: праворуч ті, що заслуговували на премію, решту — ліворуч.

Робота комісії наближалася до кінця. У портфелі залишився один малюнок.

— Отакої! Ну й перлина! — роздратовано вигукнула Марфа Полікарпівна, діставши його. — Не розумію Славка Сіроштана. Всі його зошити і палітурки книжок списані океанами та морями, а коли загадали намалювати море — уявіть собі, намалював велике сонце, якесь поле і птаха! А назвав — «Моє море». Питається: де ж логіка?! От шибеник…

— Цікаво, цікаво, — пожвавішав Остап Іванович. — Як сказав колись Теренцій — квот гомінес, тот сентенціє —скільки людей, стільки думок. — Він узяв малюнок і заходився уважно його розглядати.

— Ви, Марфо Полікарпівно, впевнені у тому, що саме це Славко малював на березі моря? — поцікавився Остап Іванович.

— Аякже, звичайно! Чому ж я й обурююсь! Не чекала від нього такого, — з докором кинула вона.

— Так, так… Пшеничне поле, значить, замість моря і птах, безумовно, дрофа, — уголос розмірковував директор, а тоді підвів очі і з цікавістю глянув на Марфу Полікарпівну.

— Вені, віді, віці — виголосив колись Юлій Цезар, — прийшов, побачив, переміг. Дякую, ваш вихованець здобув велику перемогу, — з піднесенням мовив директор — Пропоную дати Сіроштану першу премію. Він заслужив не лише премії…

— Як? За віщо премію? — здивувалась Марфа Полікарпівна.

— Питаєте, за що? Дивуюсь, як ви самі не розумієте. За любов до рідної землі, за душу хліборобську, нарешті, дорогі колеги, от за що! — відповів Остап Іванович.

…Кнопочка вкотив велосипед просто в кімнату, де лежав Славко. І не встиг хворий опам’ятатися, як гість, знявши свою тюбетейку-млинчик, урочисто виголосив:

— Переможцю слава!

— Якому переможцю?

— Отому, що ондечки в ліжку лежить. Одержуй! — І Кнопочка підкотив до ліжка велосипед.

— Кузю, облиш свої жарти.

— Не віриш? Провалитись мені — не брешу. Дифузія власноручно резолюцію написала на фабричній етикетці. Слухай, читаю: «Перша премія — Славкові Сіроштану за малюнок „Моє море“».

Славко робить відкриття

Як тільки Славко звівся на ноги, відразу ж осідлав велосипед. Не злазив з нього доти, доки не обгасав усі вулиці й завулочки, не перекатав усіх своїх друзів-приятелів, не раз їздив на тваринницьку ферму до мами, та й у дідусевій майстерні побував. І тільки накатавшися досхочу, згадав про свого лицаря. Вірний буцефал, запорошений пилюкою, лежав на полиці, поряд — палички, лицареві руки, та ще спис, а от тулуб, жолудь з горошиною-головою, покоїлися на столі.

Не раз Славко брався за цю роботу, та завжди йому щось перешкоджало. Але сьогодні він будь-що закінчить роботу! Не поспішаючи, Славко накрив стіл газетою і розклав перед собою деталі лицаря, а поруч — інструменти: швайку, ніж, ножиці, а також клей і кілька сірників — про всяк випадок. Прискіпливо оглянув усе й лишився задоволений. Тепер можна й до діла. Перш за все він вирішив за допомогою сірника і клею прикріпити до тулуба голову. Затиснувши у руці жолудь, він легенько натиснув вістрям голки в його маківку. Голка чомусь ковзнула, ніби хлопець намагався проколоти дірочку на дні пляшки… Ще не тямлячи, що сталося, Славко знову, тепер уже що було сили, натиснув. Вістря знову сковзнуло й одламалося, залишивши на жолуді блискучу подряпину.

Отакої! Від несподіванки Славко ніби отетерів і якийсь час розгублено дивився на одламаний кінчик голки. А коли трохи отямився, схопив жолудя і підбіг до вікна. І тут він побачив — жолудь був металевий. Уважно роздивився і помітив посередині якусь рисочку. «Може, то коробочка така?» — подумав Славко. Покрутив, і справді — жолудь розпався на дві частини. Зазирнув усередину — там лежали зернята. Він одразу порахував — їх було рівно сорок вісім. Це була пшениця, але зернятка були якісь наче трохи незвичайні — дуже великі й пукаті. Що то за жолудь такий? Звідки він? І що то за зерна? Чому вони зберігалися в жолуді? А як опинився він у шлунку дудака? Славко якийсь час мовчки розглядав свою знахідку. Ніхто не бачив, як він підібрав на шкільному смітнику дудакового жолудя, і якщо він розповість про це, ніхто не повірить, та ще піднімуть на сміх.

Аякже, той-таки Кнопочка скаже: «Придумати можна казна-що, взяв зерно у коморі й хизується». Славкові аж ніяк не хотілося виставляти себе на посміховисько. Краще дочекатися вечора, — прийде дідусь і порадить, що робити далі з тією пшеницею…

Зернята Славко залишив на столі, лише щільненько причинив кватирку — щоб ненароком горобці не подзьобали його знахідку, а сам — на велосипед й мерщій на ставок за пічкуриками. Вернувся додому перед вечором.

Дідуся він застав у своїй кімнаті. Старий оглядав зернята.

— А-а-а-а, внучок! Ну, доповідай: де гасав?

— Рибалив.

— Успіхи?

— Кіт з’їв.

— І то діло. Ну, а тепер, хлопче, швиденько розповідай мені, де ти оце добро знайшов.

Славко коротко розповів усе.

— Он, виявляється, яка історія, — здивовано вигукнув дід. — Цей жолудь, нічого не скажеш, — цікава річ. За час мандр довелося мені побувати, вважай, на всіх гармидерах світу. Чого лише не бачив, а от такої чудасії не зустрічав. Правду кажучи, дудаки ширяють, де їм заманеться. У них поки що паспортів не питають, — посміхнувся дідусь. — Зернята теж цікаві, — додав він.

— І над чим ви тутечки чаклуєте? — неждано підійшла до столу мати. Коли вона зайшла до кімнати, ні син, ані дідусь не чули.

— На зернята дивимося, — обізвався Славко.

— Знайшли диво. Поїдьте на тік — отам є на що подивитися…

— На току зерно не таке, — мовив старий.

— У вас із онуком усе особливе. Чудії ви в мене, ось що я вам скажу. Ану, йдіть-но мені вечеряти…

— Славко, змотайся вранці до колгоспної лабораторії. Покажи зерно старшому агрономові Івану Івановичу. Жолудя теж прихопи, — наказав старий Сіроштан, і вони поспішили на кухню: мати страх не любила, коли до столу спізнювалися.

Рано-вранці Славко вже був край села, біля лабораторії. Якийсь час він нерішуче тупцював біля дверей. «Йти чи не йти?» — розмірковував, та зрештою зважився — несміливо переступив поріг. Він опинився у довгому коридорі з численними дверима. Де кімната Івана Івановича, він не знав.

— Чого вештаєшся отутечки? — зустріла його тітка з віником.

— У мене справа.

— Ти диви! У нього, бач, справа. Ану геть звідси, шибенику.

— Нікуди я не піду.

__ А ось я тобі…

У цей час відчинилися двері, і на порозі з’явився якийсь чоловік.

— Що тут таке? Що за галас? Чий ти, хлопче? — помітив він Славка. — Когось шукаєш?

— Я Славко Сіроштан. Шукаю агронома Івана Івановича.

— Он воно що. А я думаю — кого ти мені нагадуєш. А тепер вже бачу — ти викапаний Сіроштан-моряк. Ну що ж, заходь, я і є той самий Іван Іванович. — І він відчинив перед Славком двері.

Славко зайшов до великої світлої кімнати і відразу опинився в зерновому царстві: на численних столах стояли склянки з зерном, а невеличкі снопики прикрашали стіни від підлоги до стелі.

— Сідай і розповідай, — агроном вказав хлопцеві на стілець і сам сів.

— Я краще покажу.

— Ану, що там у тебе, показуй, — присунувся він до хлопця.

— Ось дивіться. — Славко розгорнув на столі свій пакуночок.

Агроном зиркнув на зернята і розчаровано промовив:

— Ну і що ж тут особливого — пшеничка… — Але раптом осікся, почепив на носа окуляри, схилився над столом. Якусь хвилину він розглядав зерна, а тоді звів очі на Славка.

— Звідки ти прибув, хлопче? — спитав.

— Як-то звідки прибув? Ви ж знаєте, тарасівський я.

— Не вірю.

— Та я ж Славко, онука Сіроштана-моряка.

— А от зернята твої говорять зовсім про інше.

— Не розумію. Як це говорять?

— З космосу прилетіли твої зернята, от що! Відколи пам’ятаю себе, такого дива не доводилося іще бачити.

Славко слухав і не міг збагнути: жартує агроном чи каже серйозно?

— А тепер, хлопче, розповідай, де ти роздобув це багатство?

— Дудак приніс! — відказав Славко.

Агроном нахмурився.

— Облиш, хлопче, жартувати, ми ж не в дитячому садку. У нас цілком серйозна, можна навіть сказати, важлива розмова.

— Я зовсім не жартую, — похнюпився хлопець і почав розповідати історію своєї знахідки.

— Якби не зерно, можна було б подумати, що ти, хлопче, переказуєш мені зміст якоїсь пригодницької книжки, — замислено мовив агроном. — Цікаво, цікаво… А покажи-но мені ще раз отого жолудя…

— Осьдечки, дивіться, — Славко поклав свою знахідку поруч із зернятами.

— Ич який, — захоплено вигукнув Іван Іванович. Він довго розглядав дивовижну річ, зазирнув усередину і, на превеликий подив, витяг, за допомогою пінцета, невеличкий жовтуватий папірець. Виявилося, то був малюнок. Глянув на нього Іван Іванович і від здивування ляснув себе долонями по колінах.

— Ну, що я казав? Зернята таки з космосу. От і доказ, дивися, хлопче, — схвильовано вигукнув він.

Славко зиркнув на той папірець і сторопів, побачивши таємничий малюнок: на папірці полум’яніло червоне сонце, напівзатулене людською рукою.

— Оце дивина! — тихо мовив він, тамуючи хвилювання. — Хто ж це намалював?

— Звичайно, розумна істота. Певно, це тотемічний знак якогось не відомого ще нам племені, — сказав агроном. — А якщо серйозно, то нам про тих людей розкажуть колоски.

— Які колоски?

— Оті самі, які ти виростиш із цих зернят.

— Краще візьміть їх… — почав було Славко.

— Ні, хлопче. Сама доля підкинула тобі ці дорогоцінні зерна, і саме ти маєш їх посіяти. Не розумію вас, хлопчаків, — роздумливо сказав агроном, — лише хлоп’я на ноги зіпнеться, відразу ж до комбайна або до трактора липне, а на пришкільних ділянках самі дівчатка пораються… Справжній же хлібороб починається з тих ділянок. Перше слід руками виростити пшеничку, огірки, а тоді вже й за кермо трактора сідати…

— Де ж я їх посію?

— Дивуєш ти мене, Славко. У вашій школі пречудові дослідні ділянки. Здається, там старостує юннатка Оленка, донька бригадира.

— Ага, вона.

— От і посієте з нею разом.

— Ні, — відрізав Славко і гірко зітхнув.

— Чого це? — з цікавістю подивився на нього Іван Іванович.

— Бо та Оленка — причепа, до того ж язиката.

— То не причина. Ти ж розумієш, хлопче, які це зерна…

— Розумію…

— Ну, то як, домовилися?

— Гаразд, я згоден, — уже веселіше відповів Славко.

— Я так і знав. Впізнаю Сіроштана. А тепер скажи мені, кому ти ще розказав про свою знахідку.

— Дідусеві.

— Ну то й не розказуй більш нікому. Згода? Так буде краще. Сам знаєш, скільки тепер розвелося шанувальників різних сувенірів. Гляди, й твою пшеничку з корінцями повисмикують. А от жолудя для свого лицаря пошукай у вітроупорі, — порадив Іван Іванович.

Славко сховав знахідку в кишеню, подякував агрономові і вибіг на вулицю.

На другий день, коли з-за Терешкового гайка вигулькнуло сонце, Славко вже був за селом: він мчав на велосипеді за жолудем… Велосипедист поспішав, бо дідусь, проводжаючи його, попередив:

— Не барися, бути дощу.

Коло Братця-Горіха хлопець зупинився. Тихо шелестіли, перемовляючись, листочки. Славко слухав той зелений гомін, і здавалося йому, що то розмовляють тарасівські комунари, згадують свою юність…

Вже од горіха Славко звернув на битий шлях — рівний-рівний… Було ще дуже рано, автомашини зустрічалися рідко — ніяких тобі перешкод. Славко щосили натискував на педалі. В груди бив дух різнотрав’я, а зустрічний вітерець пухирив сорочку на спині, як вітрило…

Терешків гайок зустрів раннього гостя горіховими пахощами і пташиним лементом, а вже за гайком довелося Славкові збочити на степову дорогу, яка крутилася серед нескінченних соняхів.

Соняхи квітували. Широко розплющеними очима дивилися вони на свою матір — сонечко. Скільки око сягає — полум’яніли золотаві сонця У нього аж дух перехопило від задоволення.

Попереду зеленіли лісосмуги. Там — жолуді…

Славко помчав до вітроупора. Їхав, уважно стежачи за дорогою, і одночасно зрідка кидав короткі погляди на соняхи, які, здавалося, вітаючись, низенько вклонялися йому.

У вітроупорі росли дубки. Славко кинувся під дерева і почав розгрібати запашне торішнє листя, але знаходив лише зовсім нікчемні жолуденята, які годилися б хіба що на копитця шкапі Дон Кіхота.

Довелося їхати далі. Обнишпорив він іще дві лісосмуги, але там росли лише молоді дубочки… Згодом усе-таки побачив вітроупор, де шуміли високі гіллясті дерева. Відразу надибав великого, пузатенького жолудя. Зрадів, та коли оглянув, знову шпурнув: клята миша зіпсувала його. Незабаром він знайшов у торішньому листі потрібний жолудь, та й не один… Всі вони були настільки схожі на той, дудачий, що Славко мимохідь спробував розгвинтити їх…

Набивши кишеню жолудями, велосипедист вийшов з вітроупора, глянув у бік Тарасівки і здивувався: грізна чорна хмара затуляла півнеба. Вона швидко насувалася, а попереду летіли невеличкі хмарини, стелячи по соняхах швидкі тіні. Дідусь не помилився. Бути зливі.

Славко скочив на велосипед і понісся що було духу. «Втечу, у польовому стані сховаюся», — думав він. І вже від’їхав далеченько — до степової хатинки залишалося зовсім близько, — аж тут трапилося непередбачене: він чомусь вилетів із сідла і опинився у придорожній канаві. Відразу не міг утямити, що з ним трапилося. Та коли глянув на велосипед, то зрозумів усе: задня покришка «впіймала» гвіздок, тепер не втечеш…

Зовсім поруч звисала з неба синя дощова запона… Славко кинувся до соняхів — рятуйте, братці! Влаштувався під листатим голованем. Сів, підібгавши ноги, причаївся, прислухаючись до гуркоту, що швидко наближався. Здавалося, степом, улюлюкаючи, мчить розлютована орда… Вітер подужчав — зашелестіли, застогнали соняхи. Раз у раз сліпуча блискавка різала по очах, а потім сійнув дощ. Кілька хвилин шаленіла злива, а тоді нараз усе стихло. Знову сяяло сонце і співали жайворони, неначе й не було нічого…

Не врятував хлопця сонях — намок Славко, а треба було поспішати додому.

Ще кілька хвилин тому велосипед здавався Славкові легким та зручним, а тепер він був ладен кинути його — так важко було котити машину по липучому чорнозему.

І все ж, ледве переставляючи ноги, доволік Славко свого коника до хатини. Потрапив він на польовий стан сусіднього колгоспу.

Минувши арку, прикрашену гаслами, хлопець опинився на подвір’ї, а там його зустрів засмаглий до чорноти кремезний чоловік у безрукавці й кирзових чоботях.

«Напевно, боксер. Он якенні кулацюги, мов кавуни», — мимохіть подумав Славко, побачивши незнайомця.

Силач усміхнувся до хлопця:

— Що, обламався, синку? Ну, раз така справа, одкоти свого драндулета он туди, під тин, а сам топай за мною. Підобідаєш, а тоді й за ремонт візьмешся. На той час, дивись, і дорога затужавіє…

— Я не голодний… — почав був Славко.

— Е, ні, хлопче, то не чоловіча розмова, запам’ятай: я не знаю, що значить оте «не голодний», — перебив його здоровань. — Я по твоїх очах бачу, що ти, зайчатко, зголоднів, як той вовцюга.

Вони підійшли до столу, який стояв у затінку під хатою. Механізатори, що саме обідали, не звернули уваги на хлопця, а Славків супровідник підійшов до відчиненого вікна і гукнув:

— Галиночко, нагодуй цього козарлюгу, та швиденько мені.

Згодом з кухні вийшла огрядна жіночка у білому фартусі. Вона обіруч тримала чималий полумисок гарячого борщу.

— Стьопо, а де ж той молодець? — сторопіло озирнулася куховарка.

— Чи ти, бува, не осліпла? Розтули очі, ондечки він, за столом.

— Ага-а. Побачила! — усміхнулася тітка. — Ач який білявенький — наче дівчинка. — Вона поставила перед Славком борщ і уважно оглянула хлопчика.

— Ой леле, отак забрьохався! Бачу, тебе, синочку, злива прихопила. Стривай, я зараз. — І вона перевальцем, як качка, побігла на кухню і принесла звідти велику цибулину.

— Ліки від усіх хвороб. З’їж, хлопчику, шматочок. А я тобі ще котлету принесу, а запивати будеш молочком, чи, може, узварку холодненького принести?

— Узвару, — похнюпившись, зніяковіло прогудів Славко.

Нарешті куховарка залишила хлопця, повернулась до своїх каструль і сковорідок.

Поруч із Славком обідав старенький худорлявий дідуган. На маківці в нього войовничо стирчав сивий чубчик, схожий на півнячий гребінь.

— …Ото, значить, онучку, по сорок з гаком центнерів дала пшеничка, — звернувся старий до велетня у безрукавці. — Чи розумієш, яка то цифра! А ми, бідолахи, колись на цій же ниві до п’ятнадцяти пудиків брали, та й за такий врожай святому Миколі-чудотворцю свічку ставили, а тепер, мислиме діло, вважай, по двісті сорок пудів і без усяких там чудотворців…

— Е, діду! Хіба то врожай, — озвався онук. — Це, як тепер кажуть, перехідний момент. Недалеко той час, коли по всі сто центнерів відвалить наш гектар, чуєте, діду, по шістсот пудиків…

— Юринда! — категорично заявив дід, відмахнувшись рукою. — Ти, онуче, говори, та не забалакуйся. Ти, певне, гадаєш, як старому, так можна казна-що верзти, — і дідів чубчик ображено настовбурчився.

— Боже борони, правду кажу, діду. Ось послухайте, про що нам розповів один учений. Якось під вечір отакої жнивної пори завітав у наш табір цибатий чолов’яга. Одежина на ньому благенька — стоптані черевики, брезентова куртка, просмалений капелюх, та й на вид, мов свята Варвара Великомучениця.

— А ти її бачив? — втрутився в розмову парубійко, що сидів поруч.

— У тому-то й річ, що лицезрів, так само, як оце тебе зараз, Василю, бачу, — не змигнувши оком, потвердив розповідач і уточнив: — На іконі у бабусі Мокрини. Обличчя, треба сказати, у тієї страдниці — як печене яблуко. Точнісінько отаке було й у нашого гостя, а от очі його я до цього часу бачу, бо очі в нього світилися, як у закоханого по вуха парубійка. Після вечері хтось із трактористів спитав дідка, куди він дорогу верстає.

— Я — вчений, а от у жнива — шукач, — відповів він.

— Що ж ви шукаєте?

— Врожай добрячий.

— Поталанило вам, — сказав я, — у нас рекордний урожай. По сорок, а то й по п’ятдесят центнерів.

— Е, друзі, то ще не врожай. Моя мета — сто центнерів, і не менше.

— З гектара?

— Зрозуміло, з гектара!

— Де ж ви таке зерно знайдете?

«У мене є таке», — хотів похизуватися Славко, але відразу отямився: ніхто не повірить йому, та й агрономів наказ пригадав — нікому про зернята не казати ані слова.

— Може, і на вашому полі відшукаю, — відповів учений. — Я селекціонер і добре знаю, що природа — то складна лабораторія. Вона створює такі зернята, але це трапляється дуже рідко. Щоб знайти такий колос, не вистачає іноді й цілого життя…

Славко намагався не пропустити й слова з тієї цікавої розмови, але, на жаль, механізатори піднялися з-за столу і попрямували у затінок, до верби, що розкошувала серед двору.

Коли Славко вже допивав узвар, то раптом почув:

— Чий ти, хлопче, будеш?

Славко підвів голову і побачив дідка, який стояв поруч.

— Сіроштан я, з Тарасівки.

— Он як! То ти, бува, не онук діда Опанаса-моряка?

— Ага. А як ви, дідусю, взнали?

— Та як же було не впізнати — ти викапаний дід. Отож з гарного ти, хлопче, хліборобського роду. Лише твій дід схибнув, на море подався, та й то була на те причина… Давнє діло… Не йди, хлопчику, дідовою стежиною. Ти хлібороб, запам’ятай це.

Славко нічого не відповів, але подумав: «Гаразд, дідусю, запам’ятаю».

— Своєму дідові та матері вітання передай. Скажеш, кланявся Сидір Пуп’янок.

— Передам, — пообіцяв Славко.

— Підкріпився, козаче? — підійшов до нього знайомий у безрукавці.

— Спасибі!

Бігай здоровенький! — відповів йому на те здоровань. — А тепер час до роботи. Оце тобі клей, а оце — латки. Зумієш сам залатати камеру?

— Авжеж зумію, — весело підхопився Славко.

У Тарасівку шукач жолудів повернувся поночі.

Тринадцята ділянка

Любив Славко стежинку, що вела до школи. Бігти по ній — одна насолода. Кожна гілочка, кожна травинка і квіточка — тобі приятель. Хороше ранками вітати своїх друзів, які щойно прокинулися. Але сьогодні хлопцеві не до цього. Він поспішає, бо саме сьогодні — перша неділя вересня, отже, настав час посіяти диво-зернята.

Наступна зустріч з керівником гуртка юннатів його анітрохи не турбувала — він заздалегідь обміркував, що скаже вчительці. Та й сівба для нього — дрібничка. Дадуть йому діляночку пухкої землички, а як її порати він знає..

Юннати вже працювали. Але Ганни Пилипівни не було — вона, певно, знов захворіла. Доведеться йому мати справу з сусідкою — Оленкою…

От він переступив межу юннатівських володінь і непомітно підійшов до Оленки, яка в цей час щось робила, схилившись над грядкою.

— Оце — я! — з удаваною урочистістю вигукнув Славко.

Дівчина підвела голову і здивовано оглянула його.

— Бачу, що не бравий солдат Швейк.

— Записуй до гуртка.

— Кого?

— Звісно, мене, а не Юрія Нікуліна.

Сусідка поворожила оченятами:

— А ти, часом, хлопче, адресу не переплутав? Он там, у школі, краєзнавці збираються.

— Ні. Прийшов, куди слід.

— Що ж ти робитимеш у нас?

— Дивуватиму світ.

— Чим?

— Озиминою.

— Запізнився, Славко. Минулого літа пшеничка у нас гарно вродила. Грамоту маємо.

— Я вирощуватиму пянбс.

— Що-що?

— Для тих, хто не кумекає, пояснюю: пянбс — пшениця, якої не бачив світ.

— Знаєш, Славко, не дури мені голову, мотай краще звідси до своїх пташок та жуків, — одрізала Оленка.

— Аякже, помотав. Записуй, кажу, — вже сердито мовив Славко.

— Гаразд. Наталко! — гукнула вона дівчинку, що працювала поблизу. І коли та підійшла, наказала: — Одведи оце хлоп’я на цілину…

— Ой налякала! Цілина! — посміхнувся Славко.

— Подивимося, що за пташка залетіла до нашого городу. Дай цьому герою тринадцяту, — наказала Оленка. Славко потьопав за тонконогою конопатою дівчинкою у найдальший куточок юннатівського клину. Зупинилася Наталка біля якогось кам’яного звалища.

— Оце тринадцята.

— Де ж тут земля? — розгубився Славко.

— Де ж їй бути — під камінням, — люб’язно пояснила дівчинка і поквапом додала: — Камінці не розкидай абияк, а складай охайненько отамечки під тином. — І пішла собі, погойдуючи білявою кіскою.

Славко аж спаленів — така зневага до нього! І перше, що спало йому на думку, — тікати звідси. Геть, геть, ноги його більше тут не буде! Та, ступивши кілька кроків, отямився. А як же його пшеничка? Та й дівчата засміють — «боягуза» приліплять. Нічого не вдієш. Довелося розчищати ділянку — визволяти чорнозем від каміння.

Не сиділося того дня вдома Кнопочці. З самого ранку примчав він до школи, щоб похизуватися новісінькою «Чайкою». Фотоапарат — клас! Побачивши свого друга біля грядки, він страшенно здивувався.

— Ей, ти, Славко! Чого там бабляєшся? — підскочив він до нього.

— Хіба не бачиш? Ділянку розчищаю.

— А навіщо?

— Пшеницю сіятиму.

— Хіба то хлопчаче діло? — стенув плечима Кнопочка.

— Я зернята цікаві маю. Хочу сам їх посіяти. Так що не заважай — ніколи мені. Краще б допоміг, га?

Зовсім не хотілося Кнопочці каміння пиряти, та якось незручно не допомогти. Так-сяк попоносив камінці, але не витримав і гайнув у село…

А Славко носив і носив каміння… І лише коли на землі не лишилося жодного камінчика, сів перепочити. Глянув_на земельку, яку звільнив з кам’яного полону, і так радісно йому стало! Вона була чорна, як циганський чуб. Пахкотіло від неї свіжою ріллею так, що аж у голові паморочилося. Вдихаючи цей аромат, Славко мимохіть пригадав рядки вірша, якого прочитав в одній книжці. Він озирнувся, щоб впевнитися в тому, що його ніхто не почує, і, наслідуючи свого друга Юрка, натхненно продекламував:

Чорноземе, чорнявий, мудрий батьку, будь злітним полем кожному зернятку, яке чолом націлилось в зеніт. У світі — зерно. У зернині — світ.

Хоча оті слова «У світі — зерно. У зернині — світ», — він ще не зовсім розумів, зате кожної весни біля своєї хати бачив неосяжні поля зернят. Тому, мабуть, і вірша цього запам’ятав…

Сидячи на каменюці, він милувався своєю роботою, а коли озирнувся, побачив Оленку.

— Лелечко, він уже, бачте, спочиває, — насмішкувато вигукнула вона. А коли підійшла ближче, зойкнула з подиву: — Ой, ти диви! Вже й чиста грядочка. Коли ти встиг? А ми збиралися бульдозера у колгоспі просити… Земелька чорненька, — бігаючи навколо тринадцятої, захоплено вигукувала цокотуха.

Славко сидів мовчки. Не розпатякувати ж, справді: «Я такий, я он який, це для мене дрібничка».

— Чого ти мовчиш, мов кавун? Показуй, чим світ дивуватимеш, — поцікавилась Оленка.

Той витяг з кишені пакуночок.

— От, дивись.

— Оце й усе?

— Ага!

— Хлопче, ти того… начебто з вітерцем. Тутечки й горобцю нічим поласувати… Я тобі краще дам ячмінцю… І не якогось там, а зимового. З Прибалтики юннати прислали. — І вона простягла йому чималеньку торбинку. — Посієш?

— Еге ж, — погодився він і взяв торбинку.

— А чи знаєш, як треба сіяти?

— Чого ти до мене причепилася, мов реп’ях до валянка? — не витримав Славко.

— Зрозуміла! Дивуй світ! — пискнула вона і помчала до своїх грядок.

А от як треба сіяти зерно, Славко й не знав. Він міг безпомилково назвати марки колгоспних тракторів, сівалок, комбайнів, перерахувати футболістів київського «Динамо», сісти на мотоцикла й обмотати все село, а от як сіяти, не знав. Він не раз бачив, як сіють хліб, а от на яку глибину слід класти зерно, яка відстань має бути між рядками… Дорогоцінні ж зернята слід посіяти не як-небудь, а за всіма правилами!

Що ж робити? Звернутися до Оленки він, звичайно, не міг. Залишалося одне — побігти у майстерню до діда. І сівач прожогом кинувся за ворота, аж тут зіткнувся з агрономом.

Той притримав хлопця за рукав.

— Куди розігнався?

— До дідуся.

— На консультацію?..

— Ага, а тепер, тепер… здається, можна й не бігти, — зметикував він.

— Я теж такої думки, — посміхнувся Іван Іванович. — Де твоя діляночка?

— Ходімте, покажу.

Зі всього було видно, що доля Славкових зернят турбувала колгоспного агронома не менше, ніж самого Славка.

…Тринадцяту засіяли за всіма правилами агротехнічної науки…

З того дня, вважай, кожного ранку, до уроків, а бувало, й після занять, Славко навідувався до свого поля Через тиждень — перша новина: зазеленів килимець ячменю, зійшов він дружно, а от озимини не видно було Минув ще тиждень, вже й жовтневі дощі перепали, тихі, без громовиці, щедрі, а пшеничний килимок не прокидався. Почав турбуватися Славко. Не раз бігав до агронома. Та в Івана Івановича була одна порада — чекай. І він дочекався — діляночка ожила. Сталося це зовсім несподівано. Ще звечора він не помітив нічого нового, а вранці на грядочці випнувся рядочок шпичаків. Всі вони були націлені у небо. Сівач оглядав кожну рослинку, як диво якесь. Парості були дебеленькі й гострі, як їжачкові шипаки, на колір — жовтуваті, а із землі вже показалися зелені-зелені стебельця. Їх було рівно 48. Виходить, усі до одного прокинулися зернятка. Це була подія. Та ще яка! Славко ладен був горлати про свою радість, але стримався… Ще Оленка прибіжить, спробуй тоді пояснити, чого галас зняв.

Зима того року в приазовський степ прикотила в кінці грудня. Лютюща, з хурделицями, холоднечею. За кілька днів вона укутала в снігову ковдру степ, замела хати й перекинула через юннатівські ділянки намети вище паркана. Тепер діти бігли до школи просто через город, по снігу. Пробігаючи цією стежкою, Славко щоразу думав: там, під снігом, спочиває його зелене диво…

Зимові дні метушливі, тому й минають швидко. Не встигне Славко після уроків додому примчати та перехопити щось, як під вікном уже приятелі у хокей грають. Ввечері — домашні завдання, телевізор, дідусеві оповідки. А, здається, тільки-но стулить повіки, — а вже за вікном гуде-надривається колгоспний «козел» — шофер будить бригадира, отже, сьома година — час збиратися до школи…

І не помітив Славко, як весняний грайливий вітровисько почав порядкувати в степу. Теплий вітер-розбишака народжувався десь на просторах Атлантики і мчав до приазовської рівнини. Тут було де розгулятися… Південний гість-гультяй швиденько наводив свої порядки: звільняв степ від зимового укривала, ламав на ставках кригу і владно кликав сівачів у поле.

З настанням теплих днів у школярів додалося клопоту — аякже, екзамени, і дома на городах роботи тієї скільки, та й на шкільних ділянках не менше. Закрутився-завертівся у весняних турботах Славко, та про свою тринадцяту не забував. Він бачив — пшеничка та ячмінець перезимували гарно, а тепер ростуть, зеленіють, набираються сили…

І от одного ранку, коли він неквапом дибав стежинкою до школи, оглядаючи своїх зелених друзів, які тільки-но прокинулися від зимового сну, його наздогнала Оленка з подружками.

— Дивачеві світу ранковий привіт! — задерикувато вигукнула вона. — До речі, ти бачив, що на твоїй ділянці оселився Мурко?..

Який це Мурко? Славко не знав та й не повірив сусідці. — «Черговий фокус», — подумав, а тому й не пришвидшив ходи. Але, порівнявшись з юннатівським полем, вирішив таки навідатися до своєї пшенички. Підійшов і остовпів: серед клинця вилежувався великий чорний кіт. Це, мабуть, і був Мурко. Звідки він узявся? Ну, я тебе провчу, чорний лежню! Славко тихенько позадкував до тину, вибрав там добрячу лозиняку, повернувся і оперіщив нею нахабу. Кіт, мов ошпарений, підстрибнув і дав дьору. Але пшеничка була геть-чисто вся витолочена. У розпачі хлопець почав піднімати стебельця, але вони знову безсило падали…

Відчай стиснув серце. Загинула пшениця! Він здригався на саму думку: «Невже це кінець? І все через якогось паршивого приблуду!»

На уроках того дня хлопець був неуважний, вчителі не впізнавали його. Після занять Славко похнюплений пошкандибав додому… Уві сні йому ввижалася бридка вусата котяча морда.

Кілька днів він не навідувався до свого поля: там уже ні на що було дивитися…

І от якось на світанку до Тарасівни завітала довгождана злива, бурхлива, з громовицею.

Під Славковим вікном так гримонуло, що у нього аж у вухах задзвеніло. Дощ завзято, здавалося, на весь світ горготав: «Чуєте, люди, це я, Перший Дощ Весни! Я могутній і щедрий. Я несу життя й радість. Забуяють степи, городи й сади, заспівають соловейки в гайках. Я гойний!»

Ранком Славко побіг до школи босоніж. Тепла вода приємно лоскотала ноги. Після дощової ночі його зелені друзі були якісь святкові. Нашорошивши блискучі вуха-листочки, вони тихо розмовляли з сонцем. Все: небо, земля, трави, птахи — співало весняну пісню. Славко ладен був цілісінький день отако брьохати по калюжах.

Після уроків не втримався, зайшов до своєї тринадцятої. Прийшов і побачив диво. Підняв дощ-чародій пшеницю! Та ще до всього вона й заколосилася. Колоски товстенькі, мов барильця, та вусаті-вусаті… Красені! Якусь мить Славко милувався диво-озиминою, а тоді щодуху помчав до агронома розповісти про новину. О! Іван Іванович зрадіє, аякже… До колгоспної лабораторії він примчав захеканий і радісно схвильований. Хутенько зазирнув до кімнати Івана Івановича. Той сидів за столом і гортав якусь книжку.

— Можна? — став на порозі Славко.

— Заходь, заходь, хліборобе. По очах бачу — приніс гарну новину. Мабуть, заколосилася твоя пшеничка?

— Іване Івановичу, які у неї колоски! Отакенні! — І Славко широко розвів руки.

— Може, все-таки трохи менші? — посміхнувся агроном. — Ну що ж, вітаю. Обов’язково згодом прийду подивитися, а ти рости-кохай свою диво-озимину. Знай — це твоя перша самостійна і дуже важлива робота. Мені відомо, що цього року тарасівські юннати візьмуть участь в обласній виставці. Поїдеш з ними зі своїм снопиком. Тепер літо — у мене клопоту багато, тому я вже написав заздалегідь етикетку до твоєї озимини. Збережи, їхатимеш — візьмеш із собою. На щорічній виставці завжди бувають учені-селекціонери, знаю, вони зацікавляться пшеничкою з таємничого жолудя. Лише їм розкажи про свій секрет. Ось тримай. — І агроном подав Славкові чотирикутний цупкий папірець, на якому було чітко написано:

«Тарасівська СШ. Озима пшениця. Сорт????? Виростив юннат Славко Сіроштан».

На виставці

Хтось настирливо стукав у шибку. Славко кинувся до вікна і враз побачив у напівтемряві Оленку з подругами.

— Підводься, сплюхо, — почув, і відразу згадав — сьогодні ж на виставку їхати! Він одягнувся, прихопив кошика з харчем — мати звечора наготувала — і шасть у двір…

Село ще спало. Навкруги панувала ніч, лише ген-ген на сході народжувався серпневий ранок — рум’янолиций, бадьористий…

Славко мовчки топав назирці за Оленчиним товариством.

Ідучи, він раз у раз мацав рукою кишеню курточки, де лежала агрономова етикетка: може, навіть сьогодні на виставці прочитають її вчені-селекціонери і розгадають таємницю зерен. І в його уяві все яскравіше вимальовувалась приваблива картина… До його пшенички-дива відразу ж кинуться поважні бородані. «Оце чудасія!» — залунають захоплені вигуки. «Хто ж це виростив-викохав отаку красуню? Он, виходить, хто, —

Славко Сіроштан! — прочитають вони на етикетці. — Де ж він?» Йому потиснуть руку…

От коли він, нарешті, доведе отій чванькуватій Оленці, що він таки справжній хлібороб! Хай знає!

На шкільному подвір’ї стояв колгоспний автобус. Їх вже чекала Ганна Пилипівна. Відразу ж почали вантажити в автобус снопи, кошики з яблуками, буряками, морквою… Невдовзі заклали половину салона, а самі примостилися збоку. Тіснувато було й не дуже зручно, бо кожен ще тримав на колінах кошика з особливо ніжною юннатівською продукцією — вишнями, помідорами. Все слід довезти охайненько, адже їдуть на виставку, і не на яку-небудь — на обласну… Славкові доручили чималого кошика з вишнями. Коло нього вмостилася Тетянка, вона притискала до себе велику запашну диню, од духу якої у Славка аж голова паморочилася… Він тримав важку ношу на колінах і сердився: навіщо везти на виставку силу-силенну отих буряків, моркви або хоч оту диню… Дивину знайшли! Хто на все це дивитиметься?.. От його пшеничка — то інше діло…

Їхали довго. У Славка вже заніміли ноги й руки, а його сусідка, здавалося, й не відала втоми. За всю дорогу вона не ворухнулася й не вимовила жодного слова… Терпів і Славко. Ага, спробуй лише пискнути — заклюють дівчата. Накинуться, як сороки на мишеня, тоді, либонь, і Тетяночка заговорить, вкриє мокрим рядном… Краще вже мовчати…

Велике придніпровське місто зустріло тарасівських юннатів високими світлоокими будинками, широченними гомінкими проспектами — заклопотаною юрбою людей, які кудись поспішали. Славко вперше потрапив до обласного центру. Він жадібно дивився з автобуса на людський натовп, і здавалося йому, що городяни живуть лише своїми турботами і до їхнього клопоту їм байдуже… Але скоро він зрозумів, що помилився: над проспектом тріпотіла червона полотнина, на якій було написано: «Палко вітаємо юних хліборобів!»

Ще довго автобус протискувався крізь потік автомашин, але нарешті зупинився коло величезного, зовсім круглого одноповерхового будинку, який, мов святкову ялинку, прикрашали строкаті гасла, плакати, прапори… Біля нього метушилися діти — заносили до приміщення свою степову дивину… Тарасівці відразу приєдналися до них. Зайшовши досередини, вони побачили спеціальний стенд, на якому сяяв красномовний напис: «Тарасівська середня школа».

Снопи прикріпляли до щитів, а овочі та фрукти розкладали у вітринах. Свій озимий ячмінь Славко прикріпив сам, а поряд приладнав золотавий жмуточок пшениці. Етикетку виставив так, щоб вона одразу у вічі впадала. Аякже!

Незабаром гомін у велетенському залі ущух. Почалося урочисте відкриття виставки.

Грав духовий оркестр…

Принишклі юннати сиділи за столами біля своїх стендів і нетерпляче чекали відвідувачів.

Хоча Славко вперше потрапив на таку виставку, але швидко призвичаївся і запам’ятав, як що називається. Він уже знав, що цей зал — виставочний, а те, що звезли сюди юннати, називається так: експонати; що люди тут — відвідувачі, а вони, юннати, — учасники виставки. Засвоївши цю немудру науку, він почував себе повноправним учасником свята і з цікавістю дивився на перших відвідувачів. Оглядаючи натовп, Славко шукав очима вчених, але не бачив нікого, крім бабусь з онуками, жінок та школярів. Були тут, звичайно, і чоловіки, але вони, на його думку, навряд чи могли бути селекціонерами, — надто буденні на вигляд. «Може, вчені взагалі не прийдуть? Може, їм тут дивитися нічого: морква, гарбузи, дині», — стривожено думав він.

З кожною хвилиною відвідувачів ставало все більше. Гомінкий натовп заповнив зал. Люди юрмилися коло вітрин і з якоюсь особливою жадобою оглядали, здавалося б, звичайнісінький горох, картоплю, гарбузи…

Вже й біля Тарасівської виставки зібралися люди. У Славка радісно калатало серце, аякже — так і дивись, кинеться хтось до його снопика. Але сталося не так, як гадалося. Люди чомусь цікавилися більше зимовим ячменем, морквою, а найбільше всіх чарувала Тетянчина диня. Її обнюхували, гучно прицмокували язиками, а тоді підходили до столу, за яким сиділи тарасівці: кожен хотів побачити Тетянку. Дівчинці тисли руку, а одна бабуся у крислатому капелюшку, вцяцькованому ганчір’яними квіточками, розцілувала дівчинку в обидві щоки. Тетянка не чекала такої уваги до себе, ніяковіла, не знала, де й подітися…

Диво-пшениця нікого не цікавила, і до Славка ніхто не підходив. Він зіщулився від образи. Сидів мовчки край столу і невесело розмірковував над тим, що ніхто, певно, й не гляне на його нікчемний снопик, коли поруч стільки великих колосистих снопів. «Виходить, агроном з дідусем помилялися, — невесело розмірковував він. — А в жолудь, певно, якийсь витівник насипав звичайного зерна».

Тим часом прибували все нові й нові відвідувачі. Звідусіль лунали захоплені вигуки. Хоча у Славка було дуже важко на душі, він сидів за столом і терпляче чекав учених. Раптом він побачив якогось чоловіка. Був то високий стрункий бородань. Він тримав під пахвою невеличку чорну течку. Бороданя найбільше, певно, цікавила пшениця, бо на овочі та фрукти він не звертав уваги. От він зупинився біля Тарасівського стенда і на якусь мить завмер, а тоді похапцем вихопив з течки папірець і щось хутенько записав чи намалював на ньому. Потому він підійшов до столу, за яким сиділи тарасівці.

— День добрий! А чи є серед вас, — він глянув на аркуш паперу, який тримав у руці, — ага, Сіроштан Славко?

— Це я, — підхопився Славко, і в нього аж дух перехопило.

Незнайомець неждано схопив його обіруч, притиснув до себе, тричі поцілував і схвильовано вигукнув:

— Ти геній, хлопче! У тебе золоті руки! Твої колоски — це диво, якого ще не бачив світ, — і поквапливо додав, звертаючись тепер уже до всіх тарасівців: — Я, діти, художник Панас Петренко. Зараз малюю плакат під назвою «Врожай». Хочу зобразити на ньому величавий колосок. Я довго його шукав, і от нарешті знайшов. Тепер я на коні! — І він, переможно розмахуючи папірцем, на якому був намальований Славків колосок, зник у натовпі…

Свідки цієї події, Оленка та її подруги, мовчки перезирнулися, а тоді хтось із них сказав:

— Ну, наш Славко таки почав дивувати світ!

Славко промовчав. Йому, звичайно, було приємно чути художникові слова, але це була не та людина, яку він весь час ждав. Після Панаса Петренка за цілісінький день ніхто не поцікавився Славчиною пшеницею. І хлопець занудьгував. Він сидів зажурений, байдуже спостерігаючи за натовпом. А люди все милувалися Тетянчиною динею. Під вечір його охопило невідчепне бажання якомога швидше повернутися додому. І він вирішив схитрувати.

— Щось нездужається мені, — удавано скривився він. Ганна Пилипівна, яка щойно повернулася з якоїсь виставочної наради, заметушилася.

— Захворів? То, може, лікаря пошукати?

— Не треба лікаря. Поїду додому.

— Ну, що ж з тобою робити? Їдь. Там саме колгоспна машина лаштується на Тарасівку. За свій врожай не турбуйся, завтра опівдні виставка закривається, привеземо…

Додому Славко повернувся ввечері. Його зустріла мати.

— Що сталося, сину? Чому так рано повернувся? — стурбувалася вона.

— Нічого, все гаразд, мамо. Дідусь дома? — спитав він.

— Діда сьогодні не жди. Він і ночуватиме у майстерні. Якийсь там пристрій до комбайна вимудровує.

Сорт — Тарасівська

Вранці Славко примчав до колгоспної майстерні. Дідуся побачив під комбайном. Він там щось пригвинчував.

Помітивши онука, старий виліз з-під хедера і підійшов до нього. Дідова одежа приємно пахла бензином.

— Розповідай, — витираючи ганчіркою руки, наказав він онуку, який мав дуже засмучений вигляд.

— Нема чого розповідати… — похилив голову Славко.

— Хм-у, — звів докупи брови старий Сіроштан. — Як це розуміти?

— Не бачив учених, — розчаровано протяг онук.

— Виставку закрили?

— Ні, — похитав головою Славко, — сьогодні опівдні закривають.

— Чому не дочекався? — обличчя старого спохмурніло.

— Не витримав, — щиросердо зізнався хлопець.

Дідусь осудливо оглянув онука.

— Закарбуй, хлопче, у себе на носі: кожне діло слід до кінця доводити. Утямив?

— Ага!

— Ну, гаразд, — хай буде поки що як є, — сказав дід. — Але як упораємося з жнивами, то до самої академії дійдемо з твоїми колосками. Тепер інша турбота. Скрутила негода одну ділянку озимини так, що жоден комбайн не бере… То я оце одну штукенцію до «Колоса» приладнав. Гадаю, тепер зберемо врожай на тому полі.

— Візьмеш мене з собою?

— Аякже. Залазь на комбайн, за помічника будеш.

І саме тоді, коли старий Сіроштан, по-морському вигукнувши: «Повний вперед!», повів у поле свій «Колос», далеко звідси, в обласному центрі, на виставці, до тарасівської експозиції підійшов чоловік у брезентовій куртці й прижовклому брилі. Він якусь хвильку стояв біля Славчиної пшениці, а тоді скрикнув:

— «Золотий вусань»! «Золотий вусань»!

До нього кинулися юннати…

…Деякий час дідусь вів свій «Колос» по шляху, а тоді, щоб скоротити шлях, збочив на стерню. І поплив степовий корабель, похитуючись на вибоїнах, серед золотавих копиць соломи, мимо зелених вітроупорів, повз спохмурнілі соняхи, які вже посхиляли обважнілі голови — скінчилося їхнє літо…

Випнувши груди колесом, дід стояв за кермом комбайна, пильно вдивляючись у далечінь… Онукові кортіло хоч трохи бути схожим на діда, тож він і собі випнув груди.

Та ось дідусь зненацька зупинив комбайн.

— Ану, помічничок, поглянь он туди. — І він показав рукою на поле.

Славко побачив потолочений клин озимини.

— Якраз отамечки чорти навкулачки билися. Бачиш, що накоїли?

Славко здивовано поглянув на діда.

— Чого так дивишся? Не віриш? А хто ж, по-твоєму, ще може таку капость зробити людям? Звісно — анциболи. — На обличчі дідуся блукала лукава усмішка.

Дід жартував…

Прикотив на мотоциклі дядько Коко, а з ним комбайнер, Рудий Семен, про якого в селі казали: «До соломи Семена не підпускайте — спалахне». З ним був вузькоплечий парубійко — Семенів помічник.

— Відпочивайте, ми самі впораємося, — сказав прибулим дід.

І «Колос» рушив у наступ на знівечене поле. Старий Сіроштан вмить невпізнанно змінився, напружився. Вся його увага була тепер прикута до хедера… І Славко побачив диво — чарівні сталеві пальці дідусевого пристрою спритно підіймали стебельця пшениці, навіть ті, що були щільно прибиті до землі… По обніжку, поруч з «Колосом», їхав мотоциклом бригадир. Тримаючи однією рукою руля, другу, стиснуту в кулак, з відстовбурченим великим пальцем, він раз у раз підіймав над головою: «Все гаразд!» Славко побачив, що їм назустріч по стерні мчить колгоспна «Волга».

— З газети, певно, за досвідом, — невдоволено пробурмотів старий Сіроштан, забачивши гостей. — Нема чого робити!

Не доїхавши до комбайна, автомашина зупинилася. З неї вистрибнув голова колгоспу Василь Якович, а за ним якийсь чоловік. Голова енергійно замахав руками: мовляв, зупиніться.

Дід загальмував і вже збирався розповісти про свій винахід, але помітив, що прибулі чомусь на нього й не дивляться.

— Славко, ану, мигцем на землю, — наказав Василь Якович. — По всьому степу тебе розшукуємо.

Ще нічого не розуміючи, Славко зіскочив на стерню, а за ним зійшов і дідусь.

Поруч з головою колгоспу стояв незнайомий довготелесий стариган.

— Оце і є Славко, син доярки Марії, онук діда Сіроштана, — відрекомендував Василь Якович хлопця.

Славко стояв ні в тих ні в сих, а мозок його гарячково працював: що ж він накоїв такого, що його вже по всенькому степу розшукують?

Дідуган окинув старого Сіроштана і принишклого Славка пильним поглядом, а тоді схопив хлопця в обійми і стиснув так, що в того перехопило подих.

«Знову якийсь дивописець», — одразу здогадався хлопець.

— Молодець! Спасибі! — схвильовано вигукнув старий.

Славко зовсім розгубився.

— Хто ви, дідусю? Художник? Малюєте колоски? — здивовано блимнув він очима.

— Художник? Ні, я твій родич! І знаєш, хлопче, хто нас поріднив?

— Не знаю.

— Жолудь!

— Як-к-кий це ж-о-о-лудь? — ошелешено мовив Славко.

— Отой, що у тебе в кишені.

— А звідки ви знаєте? — тамуючи хвилювання, спитав Славко.

— Я все знаю, але поки що нічого тобі не скажу. А от жолудя дай мені, будь ласка.

Василь Якович слухав цю розмову і не міг збагнути що то за жолудь такий, яка могла бути спільна таємниця у тарасівського хлопчиська і такої поважної людини…

За всю дорогу до села ніхто й слова не мовив. Дідуган мовчки оглядав жолудя, а Славко сушив голову: хто цей чоловік? Звідки він дізнався про його секрет?

А на шкільному подвір’ї «Волгу» вже чекало чимало слухачів — зрозуміло, увесь сьомий «Б», агроном Іван Іванович, вчителі, колгоспники; розголос про диво-пшеницю встиг облетіти усі сільські завулки.

— Слово вченому-селекціонерові Івану Федоровичу, — оголосив голова колгоспу, підвівшись.

Славко аж підхопився. «Це, напевно, і є той самий дідок, про якого розказували механізатори у польовому стані тоді, після зливи», — здогадався він, прислухаючись до кожного слова промовця. А Іван Федорович розповідав:

— Я тримаю у руці звичайного на перший погляд жолудя. — Він підняв над головою і показав усім Славчину знахідку. — Але це ніякий не жолудь.

— А що? — почулося звідусіль.

— Це металева копія жолудя. Але впевнилися у цьому поки що, мабуть, лише ваш Славко і Білохвостик.

— Білохвостик? Який Білохвостик? — загукали всі.

— Про нього я ще розповім. А ось цього жолудя зробив великий майстер з одного племені хліборобів. Живе те плем’я у далекій африканській країні — Ефіопії, — вів далі вчений. — Не так давно я мандрував по тій гірській країні, шукаючи врожайні сорти пшениці. Одного дня на плоскогір’ї, що лежить між озером Тана і витоком блакитного Нілу, я зустрів плем’я прадавніх хліборобів. Називалися вони охмари. Жили охмари під великим дубом у кількох круглих очеретяних хижах. Це були природжені талановиті селекціонери. Вони мали пшеницю-диво, яка давала небувало високий урожай і не боялася ані жорстоких штормів, ані посухи. Про таку пшеницю мріяв і я. Охмари дали мені зерна, а прощаючись, ватаг хліборобів почепив на шию торбинку, в якій зберігався оцей жолудь. Отут слід сказати таке. Плем’я те сповідує прадавню релігію — тотемізм: обожнює тварин і рослини. За бога їм править дуб, під яким вони живуть. А з його дітьми-жолудями вони ніколи не розлучаються. З дня народження носять їх у торбинках на грудях. За їхніми уявленнями, жолуді захищають людей від хвороб і злих духів. Раніше носили вони справжні жолуді, але тепер їхні майстри навчилися виготовляти жолуді з металу… Так опинився у мене цей, як то кажуть, сувенір.

Ефіопське зерно, діти, справді гарне, але воно не даватиме такого врожаю, як у Африці, на наших полях. Його слід, як кажуть селекціонери, привчити до наших умов. А для цього треба схрестити його з місцевим високоврожайним зерном. Я довго шукав таке зерно, нарешті знайшов один колосок. Це був чудовий сорт, який створила сама природа. Всі сорок вісім зернят з цього колоска я сховав у жолудь, як найцінніший скарб, але, стомлений, ненароком заснув. Це трапилося в степу. Прокинувшись вранці, я не знайшов жолудя. Він зник. Я довго шукав його, але потім здогадався — його вкрав хом’ячок. Невдовзі я таки знайшов багато припасених на зиму жолудів, але свого не знайшов. Тоді я пригадав, що цей звірок — дбайливий господар. Він частенько перевіряє свої припаси і все, що зіпсувалося або потрапило до нього в комору неїстівне, викидає на смітник.

Знайшов я його смітник, але і там не побачив свого жолудя, зате помітив чіткий відбиток ноги дудака з короткими й міцними пальцями. От тоді я й попрощався з зернятами: проковтнув його птах і полетів собі у вирій, шукай тепер вітра в полі. Бачив я і господаря нори: він утік через запасний вихід і, сидячи неподалік, спостерігав за мною. Це був чималий звірок з біленьким хвостиком, тому я й назвав його Білохвостиком. На жолуді добре видно сліди зубів: Білохвостик не раз намагався розгризти його…

І тепер уявіть собі, діти, мою радість, коли на вашій виставці я побачив усі сорок вісім золотих вусанів. До справжніх хліборобських, дбайливих рук потрапили мої зернята! Ваш Славко, сам того не знаючи, зробив важливий крок у великій роботі… У нас тепер є ціла армія цінних зернят. Ми маємо все, щоб розпочати велику роботу. І допоможуть нам у цьому справжні помічники. Ви їх зараз побачите.

— Де вони? — здивовано озирнувся товстун Пташечка.

— Ось вони сидять переді мною. Це ви, тарасівські натуралісти. На ваших ділянках ми будемо створювати нову пшеницю. І ви, діти, не лише спостерігатимете за тим, що робитимуть учені, але й самі, своїми руками й розумом вирощуватимете новий сорт пшениці. Раніше я мріяв назвати цей сорт «Золотим вусанем», але тепер, бачу, слід змінити назву.

— Сорт — Тарасівська! — вихопилася Оленка.

— Тарасівська, Тарасівська! — захоплено скандували слухачі.

— А що це за малюночок? Я в жолуді знайшов, — раптом спитав Славко вченого і подав йому шматочок папірця.

— О! Це девіз охмарських хліборобів, — вигукнув Іван Федорович. — Малюнок: на тлі сонця — силует руки. Символ плідної спілки сонця і праці людської! — Промовець на мить урвав розповідь, щось обмірковуючи. — Отакий девіз і нам не завадить! — додав він.

— Дивовижного жолудя я все ж повертаю Славкові. Це його знахідка, і я певен — на все життя!

Вперше Славко й Оленка поверталися зі школи разом.

— А ти справді здивував світ, — мовила тихо дівчина.

…Нащадки тарасівських комунарів крокували по смарагдово-зеленому килиму, а до них горнулися трави й чагарі, і сонце пригорщами кидало їм під ноги золоте проміння…

БУХТА СОЛОДКОГО КОРІННЯ

Частина перша Три дарунки

Ловець щасливих вітрів (Замість прологу)

Пізньої осені сорок третього року азовський рибалка Тарас Вертипорох повертався до рідних Деркулів: Радянська Армія звільнила Приазов’я.

Ще на початку війни, коли фашистські війська вдерлися на Приморську рівнину, азовці, котрих в армію не взяли, на човнах подалися через море на Кубань. Рибалки гадали: побурлакуємо якийсь тиждень, а там і додому — пожене Червона Армія чорну нечисть. Насправді довелося рибалкам до Каспію прямувати, бо ворог і на Кубань прийшов.

На плечах мандрівника старенька куртка з цупкого брезенту, на ногах — стоптані черевики, а за плечима торба — там новісінькі чоботи з довжелезними халявами. Береже рибальські чоботи господар, бо діло відоме — без них ти вже не рибалка. У торбі ще алюмінієвий закурений казанок, миска, щербата дерев’яна ложка, на товстій ручці якої багато поміток-надрізів — дорожні рибальські помітки. А ще — жменя солі у вузлику, сухарі, цибулина. Ото й усе добро.

До Ростова їхав залізницею, а вже з берегів Дону довелось добиратися знайомою доріжкою уздовж берега моря. Всяк діставався: попутними фронтовими машинами, а частіше — пішки.

З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося — чужою країною. Правда, море було синє-синє, таке воно завжди о цій порі. А на березі — самі руїни. Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лозі спалив ворог. Люди у лахмітті, мов жебраки…

«Отаке лихо не проминуло і Деркулів, — думав подорожній. — Чи живі дружина, син, невістка?»

Вертипорох поспішав. Дибав допізна, а ночував просто під стрімкою кручею, у спорожнілих, напівзруйнованих рибальських землянках: німці побували й тут. Ворог поглумився над споконвічною рибальською традицією — залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами…

Одного вечора мандрівник натрапив під крутояром на цікаву споруду. Невеличка халупа, збита з уламків ворожого літака, поруч спав пес у перекинутій діжці без дна. Біля собаки стояла рогата фашистська каска з водою.

З хатки вийшов дідок-шкарбун, глянув на перехожого з-під долоні.

— Он як, сам Тарас Юхимович завітав! — радісно вигукнув господар. — Яким вітром вас, добродію, занесло до нас та ще в таку лиху годину?!

— А звідки ви мене знаєте, діду? — здивувався Вертипорох.

— Тебе, голубе, всі рибалки знають. Добряча слава про голову деркулівських «Синів моря» облетіла увесь берег. Подейкували, ніби у ваших рибалок і ключ од самого моря зберігається. — Дідок усміхнувся і зауважив: — Та ти, бачу, герой, а вже, мабуть, за шостий десяток переплеснуло…

— Перевалило… А про ключ, який нібито відкриває море, чув, — вів далі Вертипорох. — Але то все пусте. У кожного рибалки є такий ключ, якщо голова варить. Мова не про те. На цей берег заніс мене ходовий вітер-східняк — левант. Давненько верстаю дорогу, а рибалку стрів уперше.

— У морі ще не бував, а на березі, як бачите, влаштувався. Халупа моя трохвейна, — докладно розповідав дідок. — Звіть мене Семеном. Сам я з Піщаної коси. Спалив німець хатку, і стара моя загинула. Кинулась у вогонь добро рятувати… Убив її катюга… Ото і лишились ми тепер удвох з Кудлаєм. Ніяк до тями тварина не дійде після того страховиська, вдень спить, а вночі виє, аж страшно… Хатку синок допоміг змайструвати. Трійко синів у мене на війні. Меншенький, Василько, оце на два дні завітав, коли німця вигнали. Так ото влаштувався я ніби Добре, а все ж основного не вистачає.

Дід ураз спохмурнів.

Чого ж саме?

— Ганчірки біля порога катма. Ні об що ноги витерти… Правду кажучи, Васько обіцяв привезти. Казав: то будуть штани самого Гітлерюги. Запевняю вас, Тарасе Юхимовичу, — вів далі старий, — у мене такі синки — не те що отого Гітлера, а саму чортяку здужають і шкуру здеруть. Бувало, в морі увіпреться в сітку білужка, отак пудів на п’ятнадцять, хвостом не встигне війнути, як у баркасі опиниться. Ото хай лише хлопці до ворожого лігва доберуться…

— Так і буде, діду. Але нам хіба чекати, доки наші хлопці до звіра дістануться?

— Не на такого натрапив, товаришу голова, — з обуренням відповів дід. — Оце трохи оклигаю, зберу своїх товаришів, і почнемо снаряди на війну посилати.

— Таке скажете, снаряди!

— Наші снаряди — то риба буде для бійців.

Голова гаряче обняв старого.

Того вечора вперше за кілька років Тарас Юхимович скуштував юшки з азовських бичків: вудками з берега наловили. Бички клювали відмінно.

А вже наступного дня Тарас був на березі круглої, як миска, бухти Солодкого коріння, де посередині стояв сірий острівець. Рідні Деркулі — поруч, за горбом. Знайшов перехожий під кручею тієї бухти знайоме джерело і припав до чистої води. Пив спрагло, а коли напився, якусь хвильку спостерігав за струмком, який жив своїм життям і якому байдуже було до того, що робилося навколо. А скільки тих подій відбулося саме отут.

Джерело бухти знали й цінували рибалки. Вони завжди кидають якорі сейнерів проти гирла, щоб поповнити запаси прісної води. Сама бухта рибалок не цікавила, бо риба тут чомусь не водилася.

На якусь часину присів мандрівничий. Він спохмурнів, коли оглянув усе довкола: позаростали бур’яном рибальські стежки. Потім Вертипорох старанно вигріб з криниці муляку і обклав джерело камінцями та морською черепашкою: скоро знову рибалки питимуть джерельну воду. Та що не робив він, йому весь час не давало спокою якесь непевне передчуття лиха. Ця гіркота не залишила серця й тоді, коли зійшов на пагорб і вгледів по-осінньому поблякле деркулівське очеретяне море, а серед буйної порості — улюбленого дуба-здоровила. Стояв на узвишші рибалка, і пригадалось, як такої ж пори, вважай, півстоліття тому, по цій стежині він зійшов до моря. Полтавський хлопчина, наймит-голодранець тоді вперше побачив синє морське безмежжя і вже ніколи не розлучався з ним.

У надвечірньому небі хмариною повис крислатий дуб. «Живий, живий мій зелений побратим!» — тривожно і радісно здригнулося серце рибалки, наче стрів дорогу людину. За рибальським звичаєм, останню вирізку-помітку зробив подорожній на своїй ложці — і цей кілометр нелегкої дороги подолав.

Ось і хатки. Звернув знайомим завулочком, але нікого не зустрів. І тоді спало жахливе на думку: «Можливо, серед живих немає нікого?..»

Підійшов до свого подвір’я Тарас Юхимович. Важко було повірити, що оця хижка, обшарпана вітрами, з позабиваними вікнами, була його. Вкрай приголомшений таким видовищем, пішов геть з двору безлюдною вулицею. Сам незчувся, як опинився під дубом.

«Що ж тут скоїлось, дубе-брате?» — простогнав рибалка. Над головою сумував вітер, з берега линув грізний гуркіт азовських хвиль… Тарас не пам’ятає, скільки часу отак простояв, а коли підвів голову, біля нього мовчки стояли деркуляни, і на нього дивилися скорботні очі.

Тарас зняв шапку:

— Добридень, люди добрі!

Відповіли недружно. Дід Гундера підступив ще і зблизька підсліпуватими очима оглянув Тараса з ніг до голови:

— Давно виглядаємо тебе, Тарасе Юхимовичу. Що ж робити будемо, голово? Хоч хатки наші цілі лишилися, не спалив ворог…

— Бог помилував, — стара жінка перебила Гундеру і перехрестилася.

— Сумніваюсь, чи помилував би, коли б паліїв не одбили партизани, — уточнив бородань. — Хатки цілі, а от флот наш колгоспний спалив ворог. Врятували дрібноту — баркас та тузика. Правда, сітки приховали, хоча за це дехто й поплатився життям. — Дід відвів убік очі.

— Цікавитесь, що робити будемо? Ворога трощитимемо! — відповів рішуче голова.

— От сказав, ворога трощитимемо, — озвався Гундера і озирнувся навколо, мов запрошуючи у свідки присутніх. — Відаєш, голово, де тепер ворог? Вважай, за Дніпро чкурнув супостат…

— В Деркулях будемо бити фашистів. Чи всі зрозуміли мене? — звернувся до людей Тарас.

— Що тут розуміти. Діло ясне. Рибу треба ловити. А для фронтовиків та риба справді, ніби снаряди, — відповів хтось.

Люди посунули мовчазно до своїх домівок. Поволі пішов до хатини і Тарас, здавалося, він забув про те, що тільки-но бачив.

…От рибалка знову біля двору. Зупинився — і не повірив очам своїм. Що це? Перед ним хата, як і колись, світлоока, подвір’я підметене, навіть на вікні горщик з геранню — серед лапатих зелених листків червоніє квітка. Мимоволі подумав, може, помилився і натрапив на чуже подвір’я…

Та ні, не помилився. З-за хати вийшла сусідка — мовчазна вдова Амвросіївна, яка жила сама. Як уві сні, слухав Тарас скупу і жорстоку розповідь своєї сусідки.

— Твоєї Катрусі не стало… у великий піст сорок другого. Від тих песиголовців колгоспні сітки ховали в очеретах лиманів… простудилась… хворіла недовго… Лікувати було нікому… Поховали на кладовищі… Стежина напроти моря… камінь поклали з порога твоєї хатини… на могилу… Грицько, мабуть, живий… два листи поштарка принесла… На, читай… Хату твою зберегли… Навіть квітка зацвіла. Зима ось-ось, а вона зацвіла… Знала, що повернешся…

Тарас Юхимович сидів на призьбі, перечитував Грицькові листи-трикутники. Не все розумів. Вразило синове прохання: «…Матінко, зв’яжи теплі рукавички. Поклади у пакунок хоч кілька бичків в’ялених… Фронтовики люблять нашу рибу…»

Важкі почуття охопили Тараса. Скільки потрібно відразу всього упорядкувати! Зима. Холоднеча. Скажені шторми… Доведеться з-під криги ловити рибу… Хто ж піде у море? Одні діди, жінки та діти…

Підвівся і поволі подався на край селища, на кладовище. «Біля стежини напроти моря…» — повторював слова сусідки Тарас.

Минули роки. У новому селищному клубі рибалок школярі влаштовували новорічну ялинку. Бажаним гостем дітлахів був дідусь Тарас. Торкнулася лиходійка-зима і Тараса Вертипороха — посивіла чуприна. Сидів у м’якому кріслі перед святковою ялинкою, дивився і ніяк не міг надивитися на діток. Усіх він добре й не знає. А от синьооку, з тугою русявою косою Оленку добре пам’ятає. Трапилося це у страшну зиму сорок четвертого. У люту хуртовину серед ночі по хиткій кризі жінки тягли санчата з моря. Везли рибу. На березі їх чекали фронтові машини. Задубілі на морозі севрюги рядками лежали на санчатах, мов артилерійські снаряди. За просмолений рибальський мотузок тягла важкі санчата Марія Сватенко. За якийсь тиждень двох братів та чоловіка війна забрала… А потім і з Марією трапилось непоправне: не помітила у темряві підступної тріщини на льоду — шугнула у холодне море, а вдома спокійно спала її трирічна Оленка…

Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…

«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.

Спадає на думку й інше.

Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:

— Фотографую! Петре, освітлення!

Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.

— Що з вами, дідусю?

— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.

Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…

Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.

Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.

— Хто це? — зупинився дідусь.

— Це я!

— Онучок.

Тарас Вертипорох зняв кашкета:

— От я і вдома.

Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.

Вдома дід і хвилини не сидів склавши руки. Помацки в’язав рибальські сітки, вирізав вербові іграшки дітлахам. А одного разу попросив, щоб йому принесли теслярський інструмент та ще пеньок сухої верби. Невдовзі сліпий навідався до Якова Буша, коваля колгоспного. Вони про щось довгенько домовлялися, а згодом Яків змайстрував для дідуся дивні речі — якісь важелі та кружала з дірочками. До діда частенько почав навідуватися і його приятель — колгоспний бондар Артем Сидорович. Тоді старий нікому не дозволяв заходити до своєї кімнати. Правда, Тарасику кортіло хоч одним оком зирнути: що він там майструє? Не раз онук тихенько відхиляв двері, але щоразу чув одне і те ж:

— Причини, Тарасику, двері. Ось скоро закінчу — побачиш.

І от одного разу, коли хлопчик грався на вулиці, він почув:

— Ого-го! Тарасику! Ану, хутчіш сюди!

Ще з порога онук побачив таке, від чого перехопило подих: посеред дідового столу стояла дерев’яна фігурка.

— Чого ж ти мовчиш? Скажи мені, онуче, що ти бачиш?

— Іграшку. Я і не піднесу такого. Лише руки начебто дуже довгі у нього.

— Зажди, зажди, хлопче, — усміхнувся дідусь. — Тепер ти краще скажи мені, що воно робитиме. — Старий протягнув під стіл руку, за щось сіпнув. Фігурка здригнулася, підняла правицю.

— Іграшка механізована, — Тарасик сплеснув у долоні. — Дідусю, дозволь мені хоч трішечки побавитися.

— Не іграшка це, онуче. Вона вітровказом буде рибалкам. Може, і тобі, Тарасику, колись доведеться ті вітри запрягати у вітрила рибальські.

…Наступного дня рибалки приладнали дивовижну дерев’яну фігурку-вітровказ на даху школи, звідки усім було добре видно ловця вітрів. Згодом його назвали просто Вітродуєм. Відтоді у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне — він тієї ж миті поверта обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга.

З високої вежі деркулівської школи Вітродуєві було видно все селище. Ондечки довгою стрічкою розтяглися білі хатки рибалок, широчезне рибзаводське подвір’я, на рейді погойдуються човни. Бачив Вітродуй і вузеньку стежку-доріжку, що звивалася поміж очеретами. Це і був єдиний шлях, який з’єднував селище рибалок з материком. Далеко-далеко, аж на небокраї, синіли стрімкі кручі. Там кінчалися очеретяні хащі і розливалося безкрає море пшениць та соняхів. Звідти восени Вітродуй зустрічав холодного вітровиська-трамунтана, який на своїх крилах приносив до моря азовську зиму, часом з лютими морозами, завірюхами, а бува, й з січневими зливами та громовицями.

Недремний Вітродуй бачив, як ранком, коли над неспокійними морськими хвилями спалахнула червона зоряна смужка, з хат виходять рибалки.

Коли Вітродуй безсило опускав руки — вітер відпочивав. У такий час можна не поспішати у море, бо навіть дітлахам відомо, що, коли море дзеркалом заблищало, риби не шукай.

Та не довго спочиває море. День-два постоїть Вітродуй по команді «струнко», а потім, дивись, знову повертається. Та ще й руку назустріч сонцю простягне.

У селищі починається загальне пожвавлення. Лунають радісні вигуки:

— Дідуган сонце нюхає.

— Левантом запахло!

Один перед одним поспішають у море човни, сейнери. На рибзаводі метушня.

Левант — рибний вітер.

Левант — годувальник.

Східний — скажений вітер. Налетить, ураз розбурхає море, і тоді з пінястими хвилями пливуть до північних берегів з казково багатою рибою Таганрозької затоки косяки неповоротких сул і величезних білуг та осетрів. Риба завжди пливе за вітром. А тому рибалки прощають вітрові-розбишаці шкоду, яку він часом завдає людям: то баркас перекине, а то, дивись, і причал розтрощить — одні трісочки на берег викинуть хвилі. Особливо лютий зимовий левант. Але тільки він вгомониться, як Вітродуй одразу повертає руку на захід: звідти починає дути вітерець, який азовські рибалки називають пунентом.

Влітку цей вітер приносить з далекої Атлантики важкі чорні хмари. Тоді над морем шаленіють грози, і цей же вітер завертає рибу у Таганрозьку затоку. А коли засяє, вигляне сонце, деркуляни, по-святковому одягнені, не кваплячись чимчикують до улюбленого дуба. Під крислатим гігантом у літню спеку можна випити кухоль холодного пива, послухати і самому розповісти якусь оповідку. Рибалки вміють розповідати. Лише про того ж деркулівського дуба скільки можна почути!

Діди твердять, що то ніби справа рук запорожців. Мовляв, давно-давно привезли його сюди зі славнозвісної Хортиці, що на Дніпрі, зовсім малесеньким саджанцем. На берег моря чувалами наносили родючого чорнозему гору. І посадили хортинський дубок. Місце те Деркулями прозвали, бо птахів деркачів тьма-тьмуща тут була, повітря дзвеніло від них.

У громадянську під дубом збирав побратимів-партизанів ватажок Грицько Голик. Його до цього часу пам’ятають азовці.

Найважливіші свої справи рибалки тепер вирішують під дубом.

Вже давно скиглять морські вітри у гілках дуба-велетня. І роки, як весняні швидкі хмарки, пролітають над селищем, яке загубилося серед непрохідних очеретяних хащ.

Все помічає невсипущий Вітродуй. Він бачив, як із бухт зникли хиткі шаланди, а з’явилися красені сейнери. І вже не тягли, надриваючись, рибалки волокуші. Водночас ловець вітрів помічав — все менше рибалок підкорялося йому, могутньому вітровказові.

Що трапилось?

Багато азовських рибалок рушило на океанські простори. А інші… прощалися з морем. Вітродуй бачив: на світанку, коли ще спало селище, до берега підходили рибалки. Вони вклонялися морю:

— Залишаємо тебе, рідне море! Спасибі тобі за хліб та сіль. На материк подамося пшеничку сіяти. Прощавай!

А море котило на берег хвилю і солоними бризками обсипало людей.

У селищі залишилися лише ті, хто по-справжньому любив своє море і вірив у його силу.

Лютневого дня над Деркулями сяяло яскраве зимове сонце. Морози перетворили затоку на чудову ковзанку для дітвори. Дерев’яний Вітродуй стояв смирно, здавалось, ніщо не віщувало біди. Лише в очеретах лементували граки — вони завжди там зимують. Згодом галаслива чорна хмара піднялась у повітря і подалася на материк так хутко, наче з птахами летів сам сокіл-сапсан. Ніхто уваги не звернув на гайворонів. А ввечері неждано на Приазов’я налетів ураган. То була тривожна ніч. До ранку світилися вікна рибальських хаток. Трапилось нещастя. Шторм вихопив трьох ковзанярів — страшна смерть чекала дітей на крижині у похмурому нічному морі.

Мужній Вітродуй, запорошений снігом з голови до ніг, всю ніч стійко витримував могутні пориви вітру і все вказував рукою на схід — шаленів зимовий левант…

Тарас незабаром іменинник

Прокинувся Тарас від різкого запаху дельфінячого жиру. Розплющив очі. Поруч стояв батько:

— Прийшов попрощатися…

— Знову у море, тату?

— Так, на Піщану косу.

Тарас дивиться на батькові чоботи з відкоченими біля колін халявами. Це від чобіт такий густий запах дельфінячого сала: батько завжди їх змащує перед виходом у море. Заздрить хлопець батькові: відпливає той у море, буде вести сейнер серед криги. А тобі вранці — до школи… Уроки… Тарас зітхнув.

— Ну, будь здоровий. Господарюй удома. Я пішов… — Батько торкнувся шорсткою долонею ніжної дитячої щоки.

Коли батько був уже коло дверей, Тарас раптом згадав:

— Тату, я через три дні іменинник. Повертайся!

— Я пам’ятаю, сину! Жди.

Хлопець чує, як хряснула хвіртка і глухо застукали батьківські чоботи по мерзлій землі… «Поспішає батько. Затримався», — подумав хлопець. Потім підвівся з постелі, сів на підвіконня і довго дивився у вікно. А коли в кімнату долинули сигнали сирени відпливаючого сейнера, син шкіпера погасив світло і, зіщулившись від холоду, ліг у постіль, закутався у теплу ковдру.

Тоді ж ліг спочивати у своїй кімнатці сліпий дід Тарас. Дідусь засинав, а онук ще довго вовтузився. Багата хлоп’яча фантазія малювала чорні хвилі бурхливого нічного моря, могутню фігуру батька біля штурвала сейнера. Потім, засинаючи, він уже сам керував судном, що йшло проти тяжкої зимової хвилі в таємничу нічну далечінь…

…Шкіпер Грицько Тарасович Вертипорох, ідучи в море, завжди говорив з сином. Йому подобались захоплені очі Тараса. А дотик до ніжної синової щоки надавав упевненості і твердості його рукам. Це тепло ще довго відчував шкіпер на міцному морозі у відкритому морі. Непокоїла лише думка: чи зможе колись його син, якого він хоче бачити тільки рибалкою, витримати суворі випробування стихії? Надто ніжний він. Загартовувати пора. Чотирнадцятий рік піде. Правда, син бував у морі — бичків ловив, на сейнері в рейс ходив. Але це було влітку…

Трапилось так, що тієї ночі не спав і сусід малого Тараса — нерозлийвода — товстун Вася Бублик. Чи від того, що за вечерею з’їв зайвий шматок пирога з абрикосовим повидлом, або, можливо, від другої склянки журавлинового киселю у Василя заболів живіт.

— Мамо, живіт!

У спальні клацнув вимикач.

— Вставай, повертаєшся, як ведмідь у барлозі! У сина живіт… — Це мама будила батька. Потім щось упало на підлогу — мати стягла ковдру.

— Живіт?.. Встаю, встаю, — батько прокинувся.

— Розпалюй керогаз. Біжи по воду.

У Васину кімнату влетіла мати у блакитному халаті.

— Язик!.. Покажи язик! — суворо крикнула вона ще з порога і заглянула Ваську в рот.

— Це шлунок! Треба грілки!..

Підбігла до валізи. На підлогу полетіли Василькові сорочки, шкарпетки, плавки…

Васько наперед знав, що мама знайде грілку на дні фанерного ящика у комірчині.

Зайшов батько.

— Що, знову? — запитав він, а хлопцю вчулося: «Знову, хлопче, метушня через тебе».

— Чого стоїш? В аптеку! — накинулася мати.

Почувши слово «аптека», Васько відчув, як йому несподівано покращало.

— Мамо, не треба цих грілок. Мені вже легше.

— Це приступ, — ще більше заметушилась мати. — Швидку допомогу!

Тільки вранці в будинку, нарешті, стихло. Після промивання шлунка і прийнятих огидних пігулок Василько заснув. Сина не будили до школи. Він прокинувся пізно, об одинадцятій годині. Вдома нікого не було, якщо, звичайно, не враховувати Рекса, довгоногого волохатого сетера. Собака солодко спав біля дверей, зручно поклавши морду між передні лапи.

Кожний погодиться: нудно валятись у ліжкові хлопчику, коли з-за вікна лине дитячий гамір (там, мабуть, влаштовували снігову фортецю) і коли знаєш, що в твоєму 6-Б йде четвертий урок.

Васько засумував і, щоб якось розважитись, покликав сетера, але той тільки підняв велике у червоних прожилках розірване вухо і повернув до Василя морду. Після ранкової прогулянки йому зовсім не хотілося підводитись.

Біля Василевого ліжка, на ослоні, застеленому газетою, стояла склянка темно-брунатного чаю, тарілка з рум’яними сухариками. А на найвиднішому місці — огидна зеленувата пігулка. Склянка була накрита цидулкою. Мама писала: «Проковтни пігулку й поїж сухарі з чаєм. Я швидко повернусь».

О, як не любив Вася ці солодкі сухарики! Один їхній вигляд викликав у нього нудоту. Та ще ця пігулка…

Але у Василька була багата практика щодо «лікарняних страв» і самих ліків. Пігулку зарив у діжку під старим фікусом, де вже було багато аптечної продукції, що, однак, благодійно відбивалось на рослині: фікус буйно ріс, викидаючи все нове і нове велике блискуче листя.

На противагу Василеві волохатий Рекс був далеко не байдужий до солодких сухариків. Він проковтнув усю пірамідку сухарів за пів хвилини. Васі залишалося тільки розім’яти шматочок сухаря, посипати кришивом підлогу біля ліжка і трішки сипнути на простирадло. Це — про мамині очі.

Після того, як з «лікарняним» сніданком було покінчено, хлопець пішов до буфета, відламав здоровенний шматок пирога з абрикосовим повидлом і з апетитом з’їв його. Потім запив холодним чаєм.

Так почав Васько Бублик цей день, не відаючи, що стане він знаменним у його житті.

Кузик Похмай

Біля будинку Бубликів Тараса зустрів рудий конопатий Рекс. Він задоволено заметляв хвостом і на знак відданості доторкнувся холодним носом до Тарасової руки, потім зазирнув у торбинку, яку хлопець тримав під рукою.

— Ну… ну, не займай! — гримнув на пса гість. — Ти краще скажи, де твій господар?

Пес насторожено подивився на гостя, поворушив вухом.

— Не скажеш? Отож-то! Дурненька ти тварина, — примирливо сказав Тарас і постукав у двері.

Звідти долинув якийсь шурхіт і майже одночасно слабкий голос:

— Хто там ще? Заходьте!

У коридорчику Тарас помітив розкидані шматки фанери, а біля столу — сиротливий лобзик, що висів на тоненькій пилочці.

Лобзик погойдувався.

— А-а-а, це ти? Вітаю! — зрадів Васько. — А я думав: прийшла сусідка — тьотя Галя…

— Ти знову хворий? — здивувався Тарас, не без цікавості споглядаючи досить незвичайну картину.

Василько був у ліжку, але в шапці, недбало накритий ковдрою, на якій лежала велика грілка.

— Зовсім не хворий, — заперечив той і несподівано жбурнув грілку у куток. Вона впала, аж квакнула, наче жаба.

— Ось я і здоровий! А хворий… Це так… для мами, — квапливо розповідав Васько — Мама пішла до тьоті Паші і наказала гріти живіт. А я тим часом за лобзик — і свій корабель доробляти. Тут саме ти постукав. Гадав — тьотя. Галя прийшла перевіряти, чи грію живіт.

— А я в крамницю, — повідомив Тарас. — Ішов мимо… Дай, думаю, провідаю. В школі тебе не було. Зрозуміло, і ковзани захопив. Лід — дзеркало!

— Ковзани? — пожвавішав Вася. — І я.

— А мама?

— Вона у тьоті Паші, модистки. Мама там буде плаття приміряти.

— Так це ж недовго.

— Хе, нічого ти не розумієш, — розсудливо зауважив Василько. — Мама шиє плаття не просте, а святкове… бантики, складки… оборочки. Години дві міряти буде. Потім обов’язково ще про новини поговорять. Я вже знаю!

— Тоді гайда!

Василько зібрався швидко. Надів шаровари, фуфайку, на голову натягнув вовняну шапочку, як у справжніх ковзанярів: мама у Москві купила. Захопив ковзани-дутики — і до дверей.

Коли приятелі були вже на вулиці, Василько щось пригадав, повернувся до кімнати і знову вибіг з підозріло відстовбурченим краєм фуфайки.

— Тепер усе! — полегшено зітхнув він. — Помчали!

Але хлопцям довелося зупинитись: за ними біг Рекс.

Він завжди супроводжував дітей на ковзанку. Друзі вирішили: собаку не брати. Прийде додому Васькова мати — одразу догадається в чому річ.

Спіймавши пса за нашийник, Васько прив’язав його до ганку. Сетер рвонувся і ображено заскавчав.

Крамниця поруч. Тарас склав у торбинку продукти і попрямував до дверей.

— А решту, хлопче! — погукала його продавщиця і поклала на прилавок коробку сірників. — Бери, дрібних немає.

— Навіщо мені ці сірники? — уперся, було, покупець, але, побачивши на коробочці малюнок супутника землі на фоні зоряного неба, засунув сірники в кишеню.

До моря рукою подати. Пробігли провулком, перелізли через паркан — і ковзанка. Крижаний панцир сягав обрію. Тільки від причалу рибзаводу до моря тяглась широка чорна смуга води.

«По тій дорозі батьків сейнер пішов у відкрите море, Де ж він тепер?» — подумав Тарас, оглядаючи спорожнілу до вечора ковзанку. Збоку бовваніла самотня постать ковзаняра. Ще далі чорнів човен на крижині. Напевно, хтось збирався його конопатити — наближалася весна.

Біля самого берега крига підтанула, іноді прозора вода ніжно лизала береговий пісок, а потім знову ховалась під лід.

Без особливого зусилля друзі перестрибнули берегову проталину і, підійшовши до того місця, звідки починалась гладенька, як скло, крига, почали квапливо прив’язувати ковзани.

— Льодок на диво! Побігли! — першим помчав товстун. Тарас заховав свою торбину з провізією за виступ крижини і спустився слідом за приятелем. Впізнавши самотнього ковзаняра, Тарас зауважив:

— Кузько Похмай, бач, викрутаси виробляє. Чистий артист.

Похмай — це їхній однокласник Кузьма Карасик, худенький хлопчик з великою кучерявою головою, в окулярах. Таке прізвисько він дістав зовсім недавно. Було це ось як.

У шостому класі йшов останній урок. Учитель фізики Тихін Мелентійович викладав новий матеріал. Розповідав захоплююче, цікаво. Тиша в класі стояла незвичайна. Зрештою, як і завжди на уроці фізики.

І раптом цю тишу порушив оглушливий шиплячий звук, наче хтось проколов колесо від машини. Всі учні, мов по команді, повернулись і спрямували свої погляди на парту, де сидів Карасик. Той, ніяковіючи, зіщулився.

Учитель потер перенісся, глянув з-під окулярів на притихлий клас:

— Встань, Карасику. Візьми свій музичний інструмент і підійди до мене.

Кузько знітився, почервонів і слухняно підвівся. Він вийняв з-під парти невеличку, завбільшки з цеглину річ, загорнуту в газету, і задерев’янілими, негнучкими ногами попрямував до вчителя. Клас завмер. Карасик обережно поклав на краєчок столу свою ношу, що продовжувала по-гусячому шипіти, а сам поправив окуляри, витягся.

— Чи не поясниш, — досить люб’язно звернувся вчитель до винуватця, — що це в тебе за штучка?

Кузько мовчки пересмикнув худими плечима, наче у нього межи лопаток лазив жук, і, дивлячись на портрет Чарлза Дарвіна, що висів на стіні вище класної дошки, відповів:

— Це мотор!

— Мотор, — задоволено потер руки Тихін Мелентійович. — А конкретніше?

— Якщо говорити конкретно, це — мотор міжпланетної ракети ДМ.

У класі стояла тиша. Знали: Карасик на вітер слів не кидає, коли, звичайно, ідеться про якийсь винахід.

— Тоді скажи, що це за загадкове ДМ і чому мотор міжпланетної ракети опинився в нашому класі? — поцікавився вчитель.

Заспокоєний мирним тоном учителя, винахідник докладно відповів:

— Взагалі я змайстрував ракету «Дайош Місяць»! Це ДМ. Тільки мотор капризує. Приніс, щоб у шкільній майстерні дещо припаяти. А він оце взяв та й завівся…

Вчитель з цікавістю глянув на відстовбурчені кишені Кузикової куртки.

— Це різне… — відповів хлопець і почав викладати на стіл.

Важко було уявити, як могли кишені вміщати стільки всіляких речей. На столі лежали стамески і шила, лінзи кишенькових ліхтарів і механізм будильника, шматочки жерсті і фарфорові ізолятори… Звичайно, не варто й говорити про заздрість однокласників, які споглядали ці скарби.

— Справжня похідна майстерня, — зауважив учитель.

— Або — похмай, — перебив Кузьма, який був мастак і на словотворення.

Отак з того дня в шостому класі замість Кузика Карасика з’явився Кузик Похмай.

Похмай — це трохи незрозуміле слово чимось нагадувало характер Кузьми. Завжди нашпигований, як огірок насінням, різними проектами та винахідницькими ідеями, Карасик був майстром на всі руки. Він малював чудові карикатури у класній стіннівці, винаходив різні прилади і пристрої.

Полігон для випробування своїх творінь Карасик влаштував у дворі за сараєм. Тут громадились химерні споруди з дрібних цеберок, водостічних труб. Усе переплутано дротом — ні пролізти, ні пройти. Ясна річ, вправи хлопця викликали справедливий гнів Кузикової мами, жінки суворої. Не раз після успішного випробування чергової моделі, коли за сараєм неждано лунало оглушливе гуркотіння, винахідникові доводилось тікати від материного гніву. Рятувався Кузько і в очеретах, і на маківці сухої верби…

…І ось Похмай, зігнувшись у дугу, із закладеними за спину руками виписував на кризі незграбними коньками-обрубками, очевидно, власного виробництва, химерні петлі.

— Привіт фігуристові! — крикнув Тарас і промчався повз винахідника гарною «ялинкою».

Але той не звернув ніякої уваги, продовжував свої вправи, напружено вдивляючись під ноги, наче там, на крижині, було написано щось вельми цікаве.

Вечоріло. Слабкий мороз пощипував за ніс. До чого приємна погода!

На похмуру хмару, яка насувалася з неймовірною швидкістю, ковзанярі, звісно, не звернули уваги. Вони далі й далі відходили від берега.

А хмара наближалась. Вона застелила півнеба. Враз потемнішало.

«Притулок сміливих»

В ту мить, коли Василь, обганяючи приятеля, крикнув: «Пора додому!», могутній порив вітру звалив його з ніг. Це сталося так несподівано, що хлопець, розпластавшись на кризі, перші секунди не міг утямити, що робиться навкруги. Завивав вітер. Від берега, підстрибуючи і подзвонюючи, мчали вихори крижинок.

— Шквальний левант! — закричав Тарас, який повзком наближався до свого друга.

— Швидше до берега!

Але не так просто тепер було вернутися до берега. Дужі пориви вітру збивали з ніг і нестримно тягли назад, у море. Довелося зняти ковзани, обличчя закутати шарфами, залишивши тільки вузенькі щілини для очей: льодова крупа до крові розсікала щоки. Повільно, переборюючи стихію, друзі просувалися вперед. Але де берег? Густа габа завірюхи огорнула все. Свист вітру, якийсь громоподібний гуркіт долинали з усіх боків. «Крига кришиться», — з острахом подумав Тарас.

— Тримайся, Васю!

Раптом щось чорне вималювалося праворуч. Це був Похмай. Він безпорадно ковзав руками по слизькій кризі.

— На берег. Хутчій!

— Окуляри!.. Вітер окуляри збив… — у відповідь кричав Карасик, закриваючи обличчя рукавом.

Тільки завдяки щасливому випадку окуляри знайшов Василько. Почепивши їх на перенісся, Похмай пожвавішав.

— Зовсім інше діло, — бадьоро вигукнув він і попрямував за вітром.

— Ти куди? Тримайся під вітер! — наздогнав його Тарас.

Три постаті нещадно шмагав стрімкий потік крижинок. Хлопці повзли проти вітру. Падали і, підвівшись, знову йшли, напружуючи всі свої сили.

— Берег, берег! — радісно вигукнув котрийсь із хлопців.

Попереду вимальовувалась широка чорна смуга. Звідти долинав гуркіт, скрегіт — здавалось, там був водоспад.

— Вода!… Кригу відірвало! — перелякано закричав Василько.

— На бе-ре-зі… Чов-е-е-н!..

— Чов-е-е-н! — підхопив Карасик. Буран підхоплював дитячі голоси і кидав їх у темно-сіру безодню.

— Ря-туй-те! — не вгавав товстун. Але за темною смужкою води невиразно бовваніли обриси будинків Набережної. Ні людей, ні човнів там не було.

— По крайці!.. Може, де крига затрималася. Біжімо! — скомандував Тарас.

Міцно тримаючись один за одного, вони бігли уподовж грізної смуги збуреного моря. Тепер легше було пересуватися: вітер дув у плече. Та гуркітлива смужка води тягнулась і тягнулась. А берег все даленів і даленів. Уже зникли силуети дахів Набережної вулиці, а тоді й берег сховався.

— Одірвало… Навкруги вода! — розгубився Тарас.

Ковзанярі якось ураз відчули, як у них втомилися ноги… Важко дихаючи, сіли на лід. І, одвернувшись від колючого вітру, тісно притиснулись один до одного. Прислухались до зловісного гуркоту і завивання не на жарт розлюченого леванту.

— Пересидимо. Може, вщухне, — невпевнено зауважив Васько, натягуючи на вуха ковзанярську шапочку.

— Теж сказав. Стихне! — заперечив Кузьма. — Розуміти треба — це ж левант! Найменше — всю ніч буде, а то й цілих три дні.

Невидимими холодними мацанами мороз безцеремонно заповзав під комірці. Усе тісніше тулилися один до одного бранці леванту.

Раптом Тарас підскочив, як обпечений.

— Човен! Пам’ятаєш, Вась?

— Пам’ятаю. На крижині біля берега.

— Де ж це? — квапливо пригадували. — Так!.. Далі. Проти нижнього маяка.

І знову бігли вздовж смужки прибою. Тепер це був головний орієнтир: каламутна темрява довгої січневої ночі тісно зімкнулась. Видно було на десять кроків — не більше.

Великі брили поламаної криги скупчувалися біля самої корми рибальського човна, загрожуючи кожну мить розтрощити суденце.

Товстун перший закоцюблими пальцями торкнувся борту. «Велика калабуха… під мотором ходила… у човні камка», — фіксував його мозок.

— Тепер заліземо в човен — і на берег, — зрадів Похмай, який досі мовчав, але його ніхто не слухав.

— Штовхаймо човна далі на лід! — командував Тарас.

— На воду спустити треба! — заперечив Василько.

— Кому кажу? На лід, швидше! — А то розламає… — погрозив товстуну Тарас.

— За борт! Підхопили. А тепер… Раз… ще разок! — командував Тарас, наслідуючи справжніх рибалок.

Човен слухняно посунувся по гладенькій кризі.

Кузьма наблизився до Васька:

— Тепер давай на воду — і до берега!..

— А чим гребти будеш? Руками? Весел немає!

Човен відтягли кроків на двадцять від прибою, і тут же, зовсім не до речі, як здалося Васькові, Тарас запропонував перевернути його. Навалилися втрьох на борт, і човен перекинувся догори кілем. Товстун хотів було одразу сховатись під човен, але Тарас схопив його за шарф.

— Куди лізеш? Носити кригу треба!

Навіщо носити — Васько не знав, але покірливо пішов до торосів.

Крижані брили штовхали, потім сторчма тулили до човна. І лише тоді, коли отвір, що утворився між вигнутим краєм борту і кригою, заклали, всі залізли під човен, зарилися в м’яку камку.

Лютував буран, а під човном було затишно. Підібгавши ноги, ковзанярі зіщулились під кормою, прислухались до бурану.

— Замерзнемо ми тут! — запанікував товстун.

— Нічого. Ми колись взимку з краєзнавцями в наметах ночували. Цілі залишились, — заспокоював Тарас.

Левант турботливо огорнув човен сніжним наметом. У «притулку сміливих» стало значно тепліше. Всім захотілося спати. Міцно притулившись один до одного, лягли на камку, що пахла йодом і морською черепашкою.

Похмай заснув одразу, а Васько ще вовтузився, зітхав:

— Чуєш, Тарасе, крижина наша не розколеться? — насторожено запитав. — Страшнувато якось…

— Ціла буде, — сонно відповів той. — Це береговий лід. Товстий, та ще й з водоростями його заморозило. Як залізобетон…

— Звідки ти знаєш?

— Дідусь говорив. Він знає…

Після цього Васько перестав боятись. Затамувавши подих, він прислухався до стихії. І раптом уявив собі, як сколихнеться під ним лід і чорна, пекучо-холодна вода обіллє його з ніг до голови. Васько знову заціпенів од жаху. Він готовий був перекинути човен і бігти, бігти чимдуж від цього жахливого місця…

Зовсім несподівано його рука торкнулась руки Похмая. Вона була тепла, спокійна, ледь-ледь здригалася у сні. «Чому ж спокійно спить мій друг? Адже він такий, як я? Він також може зануритися в морську глибінь, і його також можуть з’їсти хижі риби», — подумав товстун і заспокоївся. А потім заснув міцним сном під розбійницький гуркіт леванту.

Нічний гість

Над будинками рибальського селища промчали перші пориви вечірнього леванту. Рекс, зринувши з прив’язі, шмигнув під ворота. Сетер легко напав на слід ковзанярів і помчав до затоки. На цей час крига вже зрушила — смуга води відокремлювала собаку від одпливаючої крижини.

Рекс кинувся у воду. Швидко працював лапами і скавчав від пекучого холоду. Подолавши перешкоду, видерся на кригу, обтрусився. Волохата шерсть на морозі швидко перетворилась на бурульки… Сетер біг далі. Раптом зупинився. Неспокійно обнюхав повітря. Огидний запах усе гостріше лоскотав ніздрі. З-за піраміди нагромадженої криги несподівано вистрибнув якийсь звірок. Клацнувши зубами, він кинувся навтьоки і відразу ж розчинився у темряві. Рекс ще раз обнюхав його слід і продовжив пошуки ковзанярів.

Розправивши на азіатських просторах свої гігантські крила, вітер з розбійницьким свистом вривається в Приазов’я. Лютий левант вивертає з корінням дерева, кладе на землю очерет азовських лиманів, злісно виє у дротах високовольтних передач. Відірвавши прибережну кригу, вітер несе її у відкрите море, цілі крижані поля перемелює на кришиво, яке рибалки називають «шалмою».

Відчувши перші пориви вітру, все живе намагається сховатись. Лисиці — у свої підземні хороми, зайці забиваються у вітроупори, а крилаті зимівники приазовських степів — дрібні пташки: снігурі, щиглі, омелюхи — відлітають у села й міста під захист дахів, горищ. По мертвому степу гуляє розбійник-левант. Горе тому, кого зненацька він застане: будь це людина, звір чи птах. Жертвами східного вітру найчастіше стають мешканці приморських байраків, ярів: тхори, а останнім часом й усурійські єнотовидні собаки. Після перших грудневих морозів звірі вилазять на прибережну кригу, де й живляться затертою у торосах рибою.

Левант виносить тваринок у море, і тільки небагатьом із них щастить вибратися по хитких крижинах на Арабатську стрілку або на береги Кубанських плавнів. Здебільшого тваринки гинуть в холодній азовській воді.

Ось і зараз гуляє левант Приазов’ям. Все далі і далі несе він у море величезну крижину, не в змозі розтрощити її. Ледь помітно темніє на ній черево перекинутого рибальського човна. А під човном три приятелі, три полонені лютого вітру.

Тарас прокинувся — хтось настирно дряпав днище човна. Може, звір? Приклав до дошки вухо, прислухався. Потім відшукав під камкою обрубки. Озброївшись ковзанами, Тарас і Кузьма застигли у вичікувальних позах. Раптом одна з крижин, закріплених коло човна, зсунулася, і щось стрімко ввірвалось під човен.

Кузько замахнувся ковзаном, та так і закляк з підведеною рукою.

— Рекс! — крикнув він вражено.

Б’ючись об низьку стелю, собака стрибав із радісним вищанням. Звичайно, нічному гостю були невимовно раді.

Пригортаючи собаку, Васько прикрив її полою куртки. Рекс одразу замовк, тільки зрідка здригався і клацав зубами.

— Нічого, відігрієшся, — ніжно гладив собаку Васько.

І знову у «притулку сміливих» стихло. Тільки, як і досі, об човен сік крижаною крупою розлючений левант.

Вранці вітер ущух. Потеплішало. Пішов лапатий мокрий сніг.

Мешканці «притулку сміливих» стояли біля своєї хижі і мовчки спостерігали за крижиною, вкритою пухкою сніговою ковдрою. Стояла тиша — навіть було чути, як падають сніжинки на кригу.

Одігрівшись, Рекс весело бігав довкола хлопців. Перекидався у снігу й уривчасто гавкав. Поглядаючи у вічі приятелям, запрошував погратися.

Ковзанярі стояли мовчки.

— Ні тобі вертольотів, ні рятувальних літаків, — запхикав Васько і вже вкотре повторив: «їсти хочу…»

Усім хотілося їсти.

— Ходімо шукати мою торбу, — запропонував Тарас. — Там багато продуктів. Кіло макаронів, триста грамів цукру та ще величезний брикет каші гречаної. Справжній скарб!

— Хіба її знайдеш, — безнадійно кинув товстун.

— Знайдемо, — запевнив Тарас.

Хлопці рушили шукати торбину. Ішли, часто озиралися, щоб не загубити з поля зору свій притулок.

Попереду біг Рекс. Він петляв по засніженій крижині, обнюхував сніг, як на полюванні.

У глибоких слідах з-під снігу зеленіла відполірована крига. Але ноги не ковзались. Пухкий сніг не давав.

Після невдалого пошуку друзі вирішили було вертатися, коли несподівано з-за крижаної брили метнувся волохатий звір. Злодійкувато озираючись, він припустився тікати. Звір дріботів короткими ногами і незграбно підкидав пухнастий оцупок хвоста.

— Дивіться, собака.

— Ата-ата! — закричали друзі.

— Рекс, узяти його.

Сетер рвонув за втікачем, але чомусь одразу спинився, заходився терти лапами ніс, наче йому надокучали мухи: огидний запах звіра до болю лоскотав ніздрі.

— Це не собака, — запевнив друзів Тарас.

Усі побігли до крижаної брили: цікаво було бачити, що робить невідомий. І тут, на диво, Тарас упізнав картату торбину. Довкола неї безладно валялись вологі шматки паперу.

— Все поїв проклятий!

У розірваній торбині Тарас знайшов лише декілька шматочків цукру і жменьку поламаних макаронних трубочок.

Рештки продуктів розподілили порівну і тут же з’їли. Не забули, звичайно, і про Рекса.

— Запевняю, це звір, якого ми не знаємо, — промовив Похмай.

З ним погодилися. Такого звіра справді ніхто з них ще не бачив.

— Підемо за сплеском. Можливо, рибину яку море викинуло, — запропонував Васько.

Йшли краєм криги.

Хвилі навикидали сюди темно-брунатного шамата, кори, березових кілків з виноградних плантацій. Але риби не було.

Похмай зібрав кілки на оберемок.

— Стануть у пригоді.

Голодні й стомлені повертались до свого притулку. Раптом Рекс, що біг попереду, насторожився, руда шерсть наїжачилась на спині. Сетер тривожно обнюхав повітря, звернув убік. Знову зупинився, наче вкопаний, підняв передню лапу.

— Стойка! — здивовано вигукнув Васько. — Дичина якась поблизу.

Хлопчики теж по-гусячому повитягали шиї, дивилися вперед, але нічогісінько не бачили.

— Птах, — першим побачив Кузьма. — Он він, лапками ворушить.

Крилатик лежав догори черевом і мляво ворушив рожевими лапками.

Рекс миттю кинувся на птаха, почав безцеремонно колошкати його.

— Ціба! Рекс, ціба! — пригрозив товстун.

Сетер притис лапами здобич і нетерпляче глянув на свого господаря.

Васько одібрав птаха. Крилатик був уже мертвий. Гостродзьоба маленька голова теліпалась у руці.

— Гагара. Зимують вони на нашому морі, — поспіхом розповів Тарас. — За рибою вони ганяються і заплутуються в сітки. Та й на кризі їх підбирають — з крижини гагара не може злетіти.

— Чому? — здивовано запитав Васько.

— Бачите, ноги у цього птаха майже біля самісінького хвоста. Сяде на кригу, підвестись не може. Крилами б’є, а з місця не зрушить. Це мені дідусь розповідав, — сказав Тарасик.

Тарасикове «дідусь розповідав» було для всіх найавторитетнішим. Ще б пак, Тарасів дід був відомим рибалкою.

— Важка, мов камінь! — захоплювався товстун.

— Цю дичину ми перетворимо на шашлики, — вставив своє Похмай. — Вийде чудовий обід.

Розклали вогнище. Мокрі тріски не хотіли горіти.

— Примуса б сюди! — мрійливо мовив Похмай.

— Краще — газову піч. Та ще запашного перчику з лавровим листом, — сердито перебив його Тарас.

Шашлик з птаха смажили по-похідному. Темно червоне м’ясо гагари нарізували тонкими шматочками і нанизували на дріт, який знайшовся у винахідника.

— Смачно пахне! — ковтав слину Васько.

На вимогу запасливого Тараса, половину гагари залишили на потім. Старанно прикрили її шматком криги. Це щоб не поласувала дичиною ота невідома звірюка.

Підкріпившись, решту дня мешканці «притулку сміливих» присвятили утепленню свого житла. Вони обліпили шаром снігу днище човна. Похмай прилаштував над кілем найдовшу березову жердину і прикріпив до неї шматок свого шарфика: над мертвою крижиною весело замайорів червоний прапорець.

Калкан Похмая

І наступний ранок нічим не порадував невільників крижини. Правда, снігопад припинився, але дув поривчастий вогкий вітер. Почалася відлига. Хмари мчали із великою швидкістю. Не випогоджувалось… Літаків та вертольотів і не чекай! А тут мешканців «притулку сміливих» спіткала ще одна невдача. Зникло м’ясо.

Крижина, яку Похмай поклав на рештки гагари, лежала біля човна. На снігу червоніли криваві плями. Хто ж це поцупив дорогоцінний запас їжі? Рекс уночі не виходив з-під човна. Ковзанярі спантеличено озирались. Невже знову отой звір? І тільки коли була оглянута вся площина навколо човна, хлопчики виявили сліди злодія: парні відбитки лап кружляли навколо човна, а потім губилися в засніженій далечіні.

— Це він! — вигукнув Тарас.

— Хто?

— Вкрав м’ясо звір, якого ми не знаємо, — запевняв син шкіпера. — Точнісінько так він наслідив там, біля розірваної торби.

Сліди злодія зацікавили і Рекса. Він старанно обнюхував сніг, відбіг убік, та швидко повернувся. Знову тер ніс лапами.

— Що будемо робити? Немає м’яса, — розвів руками товстун.

— Знайдемо ще гагар, — підбадьорював Кузик.

Але на пошуки дичини їм не довелося йти: з-під човна, куди заліз за чимось Похмай, неждано почувся радісний вигук:

— Сюди! Замок!

Іржавий плескуватий замок, яким звичайно замикають сарайчики, висів на маленьких малопомітних дверцятах. Тайник рибалки!

Похмай відімкнув цвяхом замок. Виявилось, у рибальському тайнику зберігалось скромне, але дуже цінне багатство: зім’ята консервна банка з сіллю, іржавий з обгорілою ручкою молоток, декілька цвяхів, окраєць черствого хліба, вузлик (у шматку церати жменя тюльки) і, найголовніше, що привело в захоплення Кузьму, — бичколовка. Це була коротка бамбукова ломачка, на яку був намотаний міцний брунатний шнурок, що закінчувався важким грузилом і гачком.

— Тепер наловимо бичків! — торжествував Тарас, заядлий бичколов.

— Яких бичків? Ми ж у відкритому морі. Ти знаєш, яка тут глибина! — заперечив Васько.

— Яка ж, по-твоєму? — не без єхидства цікавився Тарас.

— Ясна річ, морська, — ухильно відповів Василько.

— Морська-то морська, а все ж?

— Можливо, тисячу метрів, хіба я знаю.

— Ого, теж сказав… тисячу! Це ж Азовське море. А дванадцять метрів тебе не влаштовує? Шнура тут (Тарас швидко полічив витки на короткому вудлищі) метрів з п’ятнадцять буде. Якраз нормально. Географію знати треба… — повчально закінчив хлопець.

— Однак грузило не ляже на дно — крижину несе.

— Щодо цього — згоден. Але зараз ми це перевіримо.

…Ловити бичків сіли біля лунки, яка утворилася на плавучій крижині. На гачок бичколовки Тарас почепив шматочок тюльки.

— Цур, я перший. Я — щасливий, — потягнувся до вудлища товстун.

— Добре. Закидай.

Тарас віддав бичколовку.

Важке грузило швидко пішло на дно. Тримаючи у правиці бамбукову палицю, Васько почав легенько сіпати нею. Кілька хвилин сидів нерухомо-зосереджений і раптом радісно: «Є!» Щосили сіпнув вудлище, вибрав шнурок із води.

— Ех ти, гава, — обурився Тарас. — Проспав? Бичок клював. Бачиш: наживи немає… Теж мені «щасливий».

Тарас відібрав вудку і знову наживив шматок тюльки.

Грузило торкнулося дна — хлопець відчув рукою. Сіпаючи за палицю, намагався, щоб нажива підстрибувала над дном не більше як на долоню. І ось щось ледь-ледь торкнуло гачок. Повело шнурок убік. Клює! За мить на крижині бився бичок. Попався нікчемний, мабуть, найгірший, якого тільки можна виловити в Азовському морі. Це був відомий серед азовських рибалок «стьопка-розтьопка». Велика жаб’яча голова, випнуті червоні очі, худе тільце з розкішними світло-рожевими плавцями. Звичайно рибалки повертають морю «стьопок-розтьопок» і навіть миють руки. Але цього «стьопку-розтьопку» хлопчики не випустили, а залишили для подальшого лову: наживка із свіжого бичка вважається найкращою.

Рибальське щастя зрадило Тарасика. Скільки він не сидів над ополонкою — бички не клювали. Васько змінив його, але товстуну, як завжди, не щастило. Нарешті бичколовку передали Похмаю. Його і залишили друзі біля ополонки, а самі попрямували з Рексом за берестиною, з таємною надією, що знову попадеться гагара.

Ніколи у своєму житті Похмай не ловив бичків. Він з презирством ставився до вудкарів, вважаючи це заняття пустим. Тому, тільки-но хлопці сховалися за торосами, Кузьма Похмай винайшов спеціальний пристрій. Він закріпив похило до ополонки березову жердину. До верхівки жердини прив’язав спіральну пружину (знайшлася така в його кишеньковій колекції). До пружини — шнурок, та ще й примудрився закріпити брязкальце, знайдене теж у кишені. Потім діловито оглянув пристрій, подумки схвалив його і попрямував до човна. Варто винахідникові було зробити кілька кроків, як позаду задзвеніли брязкальця. Похмай озирнувся. «Що б це означало?» Не поспішаючи, вернувся до ополонки і побачив там досить незвичайну картину.

Шнурок бичколовки натягнувся, як тятива. Навіть пружинка розправилась. «Кригу погнало, а гачок зачепився за дно», — вирішив Кузьма. Він недбало потягнув шнур до себе. Але тієї ж миті сам трохи не потрапив в ополонку — настільки сильний був ривок у відповідь.

«Рибина, певно, величезна!» — зрозумів рибалка. Він знову, тепер уже обережно, взяв шнурок і повільно почав тягти. Раптом — різкий ривок. Волосінь боляче обпалила хлопцеві долоню. «Ого! Ого! — вирвалось у рибалки. — Де ж хлопці?» — Але друзі були далеко.

Обома руками витяг трохи шнура, коли знову так смикнуло — ледве втримав шнур. Кузькові здалося, що на гачку величезна срібна риба, яку він от-от схопить руками, та раптом… найсильніший ривок — Похмай не втримався й упав на кригу, а шнур знову зник у морській глибині. Пружина ще більше розтяглась. «Велику рибу треба виморити!» — пригадав вичитане десь. Поєдинок тривав довго.

Коли повернулись Тарас і Васько, вони побачили досить цікаву картину: біля ополонки сидів знесилений рибалка і щасливо всміхався, а поруч, вигинаючись усім тілом, ляпала по крижині якась чудернацька риба. Вона раз у раз відкривала свою потворну зубату пащу, і, як здавалося хлопцям, хижо дивилась на них викривленими очима, що примостилися на одному боці голови.

Гладеньке брудно-зелене тіло рибини щетинилося гострими шпичаками.

Справжнє морське страховище!

— У-у-у, калканище, диво! — захоплено ухнув Тарас. — Кілограмів вісім буде. Як ти, Кузику, подолав такого?

Ці кілька хвилин двобою з рибою вирішили подальшу долю винахідника міжпланетних ракет: він став затятим рибалкою.

До сутінків мешканці «притулку сміливих» метушилися біля вогнища — смажили на дротині шматки ніжного м’яса морської риби.

Незважаючи на розпити приятелів, Похмай так і не розповів подробиць боротьби з морським чудовиськом. Цього вечора винахідник поводився досить дивно: часто підходив до ополонки і, не наживлюючи гачок, опускав бичколовку, довго слідкував за шнуром. Щось підраховував, хмурився, міркував.

Уже ввечері, коли всі сховалися під човен, Похмай несподівано запропонував:

— Давайте, друзі, прямувати до берега!

Приятелі дізналися: крижина, на якій вони живуть, уперлася в берег і тому, хоча й дме вітер, вона не рухається. Час рушати до берега. Треба йти за вітром. Вертольотів не дочекатися — погода не льотна…

— Е, ні, не підемо! — відрізав Васько. — Ми берега не знайдемо і наш притулок загубимо. Тоді що?

— Кілки виноградні для чого зібрали? — гарячився Похмай. — Ми їх так розставимо один від одного, щоб можна було по них орієнтуватись.

— Здорово придумав! — аж підстрибнув Тарас. — А що, як крижина трісне?

— Потягнемо за собою човнову банку. В разі чого перекинемо місток, — резонно відповів Похмай.

Закипіла напружена робота. Мешканці «притулку сміливих» готувалися до важкого походу.

Тарас чує «Сміливого»

І третього ранку було вітряно, хмарно. Проте всі мешканці «притулку сміливих» все-таки вирішили йти до берега. Ще звечора приготували кілки, прикріпили до них клаптики церати, знайдені в тайнику. Щоб легше було везти з собою вантаж, Похмай спорудив досить зручне пристосування. По боках дошки (човнової банки) прибив цвяхами три пари ковзанів. Вийшли чудові санчата. Поснідавши калкановим м’ясом і нагодувавши Рекса, «експедиція» вирушила в дорогу.

Коли хлопці ставили четверту віху, крижину з човном одірвало.

Спочатку за горизонтом розлігся громоподібний гуркіт, потім уже ближче, як за помахом руки чарівника, на гладенькій крижині раптом з’явилась довга, хвиляста, як змія, тріщина. Вона збільшувалась і незабаром перетворилась на широкий потік чорної води. Трапилось це несподівано. Школярі від здивування відкрили роти. Потім вони побачили, як з того боку крижини плюхнувся у воду якийсь звірок. Швидко перебираючи передніми лапами, він плив до них. Потім заховався за крижину. Здавалося: звір переслідує мандрівників.

— Усе! Тепер шлях один — до берега, тільки до берега! — сказав Тарас.

— Кілки залишимо. Навіщо вони нам?

— Не поспішай, ще згодяться, — перебив Кузьма Василька.

І знову три похмурі фігурки, які супроводив жвавий пес, плентали нескінченним крижаним полем.

Друге нещастя трапилося вже під вечір, коли стомлені мандрівники підходили до зубчатих горбів. Думали — берег!

Того, що трапилось, ні Тарас, ні Похмай не бачили. Вони озирнулись, почувши відчайдушний крик товстуна. Васько, розпластавшись на крижині, корчився від болю:

— Ніжко моя, ніженько-о-о!.. Пече п’ятка… Не можу-у-у рухатися-я…

— Як же це так? — нахилився до потерпілого Тарас.

— Права нога-а… Ямка тут якась. Посковзнувся. Боляче! — стогнав Васько.

— Що ж будемо робити? — озирнувся Похмай. — До берега треба. А тут таке…

— На санчата покладемо. Дотягнемо! — швидко зорієнтувався Тарас.

Віхи скинули, а Васька поклали на санчата.

— Ногою не воруши, — суворо наказав хворому Тарас. — У тебе, мабуть, вивих.

Стуливши повіки, Васько покірно лежав горілиць на жорсткій дошці, прислухався до співучих ковзанових полозків. Поруч біг Рекс.

Густа темрява настала якось несподівано. Орієнтуючись тільки по вітру, Тарас і Похмай тягли важкі санчата.

Загадкові горбики, що здавалися перед сутінками зовсім близькими, кудись пощезали. У темряві хлопці все йшли і йшли вперед. Здавалось їм: не буде кінця цьому похмурому рівному полю.

Раптом на відстані витягнутої руки перед ними виріс якийсь пагорбок. Чи був це обмерзлий берег, чи торос — важко було розрізнити. Вкрай стомлені мандрівники і не намагалися уточнювати.

— Давайте тут заночуємо, — запропонував Тарас.

Санчата затягли під навислу брилу: все-таки затишок.

— Ноги замерзли, — жалівся Васько.

Коли обережно закутали ноги шарфами, Похмай першим виявив бажання чергувати, а Тарас примостився на дошці біля хворого. Заплющив очі — й одразу ж відчув, як тепло приємною хвилею пішло від кінчиків пальців ніг до серця, а перед очима попливли, то збільшуючись до нескінченних розмірів, то перетворюючись на маленькі зернятка, червоні, жовті, зелені кола… «Що це таке?» — подумав Тарас, розплющив очі і завмер: високо у темному небі пливли зелені, червоні, жовті кульки. «Це сниться мені», — подумав і крикнув:

— Дивіться, вогники… жовті, сині…

«Ракета. Це ракета!.. Сигнал… Треба…» — крізь дрімоту Тарас почув далекий голос Похмая. Він хотів щось сказати, але знову поринув у липку, як розпечена смола, дрімоту. І вже засинаючи, почув знайомий йому з дитинства звук сирени.

— Це сирена «Сміливого»! Це сирена «Сміливого»… — прошепотів він.

Похмай бадьорився. І звідки тільки бралися сили в цього на вигляд кволого хлопчини! Він добре бачив різнокольорові вогники ракети і гарячково міркував: «Поблизу сейнер чи берег. Треба дати про себе знати. Але як? Сірником чиркнути — не побачать». Вдивляючись у темряву, несподівано крикнув: «Стривай, стривай!.. Ціолковський…» Квапливо неслухняними пальцями витяг із невичерпної кишені куртки згорток. Помацав. Це була діапозитивна плівка про життя і діяльність славнозвісного вченого-мрійника Ціолковського. Зберігав її Похмай як найдорожчу реліквію разом із маленьким знімком батька. Похмай поспішав: треба негайно відповісти сигнальникам. Прикріпивши шматок плівки до жердини, підпалив її і змахнув жердиною над головою.

Нестерпно-яскраве полум’я на якусь мить освітило крижану брилу. Тисячі сніжинок застигли в повітрі, як на фотографії, і в цей момент Похмай побачив в десяти кроках від себе сетера. Він чомусь тікав…

— Рекс, назад! Рекс… Рекс… — кричав хлопчик, але собаку проковтнула темрява.

Ось уже третю добу дрейфує рибацький сейнер «Сміливий» серед плавучих крижин. Мужньо боролась команда з левантом. Кригою зламано гвинт, вийшла з ладу рація.

Шкіпер Григорій Тарасович у котрий раз підійшов до радіорубки і обережно постукав у двері:

— Як справи, Юрку?

У вузеньких дверях з’явилася стрижена голова радиста. Він подивився на шкіпера круглими, як у сови, запаленими від безсоння очима і, винувато всміхаючись, сказав:

— Одну хвилинку, Тарасовичу! Ще трішечки… — і миттю щез за дверима.

Шкіпер незадоволено пробурчав:

— Третю добу Юрчиковими хвилиночками міряємо. Довгі хвилинки…

З вимушеного безробіття команда і рибалки диміли махоркою, до хрипоти різалися у «козла».

— Що чути, Тарасовичу? — зустріли шкіпера рибалки. У відповідь той лише розвів руками. Цей жест був зрозумілий усім: Юрко ще довбається. А потім:

— Підгодувати треба радиста. Зовсім охляв.

— Нічого в рот не бере. Тільки чайок сьорбає зрідка, — підтвердив косоокий кухар Тадейович.

Три дарунки

Тарас розплющив очі. Він лежав на ліжку в маленькій кімнатці з низькою дощатою стелею. В кругле вікно скупо падало світло. Поруч — укритий до підборіддя Похмай. Він спав в окулярах. Стояла тиша. Тільки зверху долинали обережні кроки, було чути приглушену розмову.

«Де це я?» — тривожно подумав Тарас, підіймаючись із ліжка. І тут побачив на своїх ногах сірі, з білими смужками вовняні шкарпетки. Аж здригнулося радісно серце. «Шкарпетки батькові. Це ж батькова каюта!» Хлопець побіг до дверей.

— Один уже прокинувся, — почув над головою незнайомий голос. — Давай-но сюди. Помилуємось. Полярничок!..

На палубу вела крута залізна драбина. Хлопець вибіг по східцях і одразу ж опинився в міцних обіймах.

— Тату!

— Спокійно, — начебто нічого не трапилось, промовив батько і поцілував сина у щоку. Батька й сина оточили рибалки.

— А ще один приятель твій, — втрутився у розмову молодий рибалка у кожусі, — на камбузі… Відсипається. Коли підняли вас на палубу, — розповідав рибалка, — так з тим очкариком ви — як колодки. А цей товстенький стогне, і на ногу скаржиться, і спати хоче, і їсти просить — все разом. Так ми його на опікунство Тадейовичу віддали. Нашому кухареві. Тадейович, значить, і ногу вправив йому. Маленький вивих був… І локшиною нагодував. Сміх один. Прокидався тричі. Прокинеться, добрячу миску локшини з’їсть — і знову на бокову… І собака при ньому.

— Ми, тату, під човном справжню кімнату обладнали, — похвалився хлопець.

Рибалки усміхнулись.

— Бачили вашу хату. Вранці сьогодні по червоному галстуку помітили… І додумалися ж до такого… Калкана добрячого зловили. По кістках видно…

— Одним словом, по-нашому, по-рибальському господарювали, — не без гордості перебив батько рибалку. — І напрям правильний узяли. До берега якогось кілометра не дотягли…

І лише тут Тарас побачив на палубі, біля зібраних у кільце канатів, звірка. Він спав, згорнувшись калачиком. Це був той самий звірок, якого вони бачили отоді на крижині.

— Ось він! — рвонувся хлопець.

— Ти куди? — зупинив його батько. — Не впізнаєш? Це ж ваша тваринка слідком прийшла. До ранку крутилась біля сейнера. А це ми спіймали її. Нагодували. А тепер спить на свіжому повітрі…

— Йому можна, — встряв у розмову бородань у фуфайці. — Шуба у нього, як у купця першої гільдії. Запах тільки від нього…

— Звірок цей украв наше м’ясо і переслідував нас усю дорогу. Ми такого ніколи не бачили, — розповідав Тарас.

— Це ж звичайнісінька єнотовидна собака, а ще називають його мангустою, — відповів батько. — Їх недавно завезли в наші краї з Далекого Сходу. Рибу люблять та й гинуть через це.

— Він ласкавий. У школу заберете. Ото буде втіха юннатам.

Уже в каюті Тарас збагнув:

— Тату, я ж сьогодні іменинник…

Той загадково усміхнувся:

— Вістей, синку, чекаємо з берега. Криголам повинен прибути. А про день народження твій теж пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю.

… У прибраному кубрику зібралися мешканці сейнера.

Сівши за довгий стіл, делікатно клали на білу скатертину важкі мозолясті руки. Рибалки і матроси були поголені, у когось знайшовся навіть флакончик тройного одеколону — надушилися.

У кубрику запанував святковий настрій, кожному хотілося сказати щось приємне хлопцям. Усі розуміли — не перевівся ще рід справжніх рибалок. Винуватці події сиділи за столом, на почесному місці. Центральну частину його займав пиріг — творіння винахідливого Тадейовича. Тільки Рекс скромно сидів під столом та зрідка штовхав носом свого хазяїна, нагадуючи про себе. Сетер одержав відмінне хатнє виховання.

Скупий на слово Тарасович виголосив промову.

Іменинникові батько подарував великий рибальський гачок. На нього була виловлена у морі величезна півтонна білуга. То була остання здобич рибалок, бо тимчасово заборонили ловити осетрову рибу — мало її лишилося. Батько побажав синові та його побратимам упіймати на цей гачок не меншу рибину. Подарунок Тарасові сподобався.

— Я теж хочу дещо сказати хлопчикам, — підвівся однорукий рибалка, якого всі звали Карповичем.

Був він низький на зріст, широкоплечий. Густе, посипане сріблом волосся безладними кільцями лягало на чоло. Тонкий з горбинкою ніс підкреслювали прямі чорні вуса.

Рибалка обвів хлопців довгим уважним поглядом, кашлянув у кулак:

— Сьогодні на дрейфуючій посудині ми відзначаємо, я б сказав, героїв… — Після цього він замовк і обережно одним пальцем помацав вуса, начебто боявся, що вони відклеяться. — Це свято всіх трьох хлопчиків. Вони, як це сказати по-їхньому, по-шкільному… витримали екзамен рибацький. Самі знаємо, — ще раз оглянув усіх Карпович, — важке це було випробування. Не вперше ось таких шибеників відносить на крижині левант. Я пам’ятаю багато таких випадків. Скажу прямо — живим мало хто вертався. Більше — замерзлих на крижині підбирали. Мені теж довелося…

— І ти, значить, Карповичу, сьорбнув? — здивувався бородань.

— Були діла. При цареві це ще трапилось, — розповідав вусань. — Ну ось, відірвало нас чотирьох. Левант такий шугонув — на ногах не втримаєшся. Звичайно, перелякались… Зібралися в купу, а Прошка Карнавух, як зараз пам’ятаю, син крамаря, ні з того ні з сього як зацідить мені кулаком у вухо. «Іди, — каже, — циганська мордо! Пропадай пропадом! Ми й самі окраєць хліба розділимо!..» Голови один одному порозбивали, коли той окраєць хліба ділили… Одним словом, усі померзли. Живим тільки я залишився. Мерзлі бички гриз. Халупу з криги склав… Три дні левант не стихав. Трохи, було, в Чорне море не витаскав. Затрималась крижина аж біля Арабатської стрілки. Рибалки підібрали мене. Ось і з рукою там попрощався. Відморозив… А цю дрібничку з того часу і ношу, — і поклав на стіл блискучу монету.

— Що за штучка? Розкажіть, Карповичу, — почулося з усіх боків.

— Я ще нікому не розповідав про цю монету, — посміхнувся Карпович. — Мабуть, настав час. Гаразд, розповім. У землянку на Арабатській стрілці, де обігрівався я, навідався дід-рибалка. Із тих, що врятували мене. Витягнув він цю монету з мішечка і віддав мені. І сказав ось що (досі пам’ятаю до слова):

— Років п’ятдесят тому дав мені цю дрібничку один рибалка. Сотні років ця штучка переходить із покоління в покоління сміливих морських людей. І тоді ж наказав мені старий: монету завжди брати в море — вона начебто щаслива. А ще заповів на схилі віку передати її найвідчайдушнішому молодому рибалці.

Карпович змовк. У кубрику стояла напружена тиша.

— Так ось що я хотів сказати, — продовжив рибалка-ветеран. — Перед нами сидять школярі. Подивишся на них — начебто різні, але нутром однаковісінькі. Всі вони пройняті нашим спільним духом: всі за одного, один — за всіх… Саме це і врятувало їх від великої біди. Цю дрібничку (він помацав кострубатими пальцями монету) на три частини ламати не дозволено…

Карпович замовк, потім підійшов до товстуна і обережно поклав перед ним монету:

— Тобі, Васильку, найтяжче було на крижині. Знаю, панькаються з тобою вдома. Не з рибальського роду твої батьки, отож зберігай монетку. Колись за традицією передаси іншому. А ще я скажу таке: усіх вас, хлопці, після школи запрошую до бригади. Впевнений: не підведете і заднього ходу не буде…

— А тій штучці зо дві тисячі років. Ще античних часів, — відмітив шкіпер, уважно оглядаючи монету.

— Коли вже пішло на те, — підвівся бригадир Остап Сидорович, високий, з маленькою лисою головою чоловік, — третьому полярничку віддам я ключ од моря. Бачу, хлопець гідний такого дарунка.

Бригадир у напруженій тиші поклав перед Кузиком Похмаєм якусь блискучу річ.

Винахідник втупився очима в дарунок. На столі лежав маленький, завбільшки з сірник, металевий дельфін. Замість очей у дельфіна був отвір, а в нього продіте кільце. Та ще більше здивувався Похмай, коли на голівці прочитав напис англійською мовою: «Ключ од моря». З англійської Кузько завжди мав тверду п’ятірку. З цікавістю дивились на той ключ і Кузині друзі. Схилились над хлопцями і рибалки: про цей ключ усі чули, але бачили його вперше.

— Ще у громадянську десь під Катеринославом, — розповів бригадир, — загін партизанів нашого рибалки Григорія Голика розтрощив банду чергового пройдисвіта — «батька». У бандитів було мало війська, зате тягли вони за собою величезну валку награбованого добра. На одному возі партизани виявили чималеньку скриню, яка належала самому ватажкові. Чого в ній тільки не було: попівські ризи, спідниці, хрести, а на дні — годинники, золоті каблучки. Знайшли там і оцю рибинку. Зацікавила вона командира загону, теж з азовців, Олександра Леванісова. Він уважно оглянув ту «рибу» І здивовано вигукнув: «От злодюги, навіть ключа зцупили!» — «Ключ?! А що в нім особливого?» — перепитав партизанський ватажок. «А те, що ключ не звичайний, от самого моря» — сказав комісар. «Щось не пригадую у морі замків», — зауважив бувалий рибалка Голик. «Я теж не помічав. А от, виявляється, є. Про це і напис свідчить», — відповів комісар. «Цей ключ належить повернути господарям моря — рибалкам», — усміхнувся Голик і пішов геть. Тоді пролунала команда: «Рибалки, до командира!» З’явилось кілька партизанів. «Море бачили?» — спитав прибулих комісар. «Аякже. Рибалили», — відповіли йому. «Покажіть мені руки, побачимо, які з вас рибалки», — наказав Леванісов. Оглянув він партизанські долоні і каже: «Які з вас рибалки, ви, певно, тільки юшку з рибальського казана сьорбали. Ото лише один з вас мав справу з морем. Цей дідок. Свідчення цього — рубці на пучках, до кісток розрізав пальці сітками», — сказав комісар і віддав тому дідові ключа.

Бригадир замовк, певно, щось пригадував.

— Розказуй, Сидоровичу! — не терпілося слухачам.

— Цікавитесь, що було далі? Тут і розповідати особливо нічого. Отой дід був моїм батьком. Того ключа ми завжди з ним брали в море. Виявилось, це дельфінча було щасливим. Як кажуть, замок морських скарбів гарно відкривав, зрозуміло, за нашою допомогою. Моїй бригаді теж таланило у морі, а оце в останні роки щось не теє… розучилися ми брати морські скарби, то, може, нашим дітям…

— Е, бригадире, мабуть, тепер інакші ключі треба шукати, — зауважив шкіпер.

— Гадаю, всі правильно зрозуміли, що цей ключ умовний.

— Ні, це справжній ключ, — неждано вигукнув Кузько, який встиг уже досконало вивчити свій дарунок.

— Я теж такої думки, — зауважив Остап Сидорович, — що дельфінча — ключ і ним довгий час користувалися. Ото лише від скрині чи якоїсь шухлядки — ніхто не скаже. Не у нас він зроблений.

— Англійський ключ, — уточнив Кузьма, в котрий раз читаючи напис.

Раптом він пригадав, начеб десь уже читав подібне. А от де саме, ніяк не міг пригадати. В цей час до кают-компанії вихором увірвався Юрко-радист.

— Термінова радіограма!

— Читай, Юрку, — розпорядився шкіпер.

— «Команді сейнера „Сміливий“, — квапливо читав радист, — сьогодні шістнадцять нуль-нуль зустрічати криголам „Корчагін“. Ідіть буксиром свого причалу».

Всі глянули на годинника.

До приходу криголама залишалось всього двадцять п’ять хвилин.

Частина друга Загін солкоршуків

Як Сашко став «Нептуном»

Коли згасає над Деркулями літній день, з моря починає віяти лагідний вітерець — моряна. Свіжий, підбадьорює він зморене липневою спекою селище, очерети, а хвилі, перемиваючи пісок, розмовляють про щось своє. В такий час розходяться по домівках рибалки.

Та цього літнього вечора колгоспний касир Пилип Пилипович Хміль не пішов додому. Похнюпившись, сидів у своїй невеличкій кімнатці. Вмостивши давно не голене підборіддя на кулак, він, мов зачарований, вдивлявся у віконце, начебто там, на вулиці, коїлось щось незвичайне. Насправді нічого не бачив. Сумні думки не давали спокою старому. Мов сердиті мухи-жигалки, роїлись вони в голові старого, затуляючи увесь світ: Пилип Пилипович думав про сталевого сейфа, що займав половину службового приміщення. У ньому зберігалося все господарство скарбника: колгоспні гроші, різні бухгалтерські книги. Сейф старезний — все свідчило про те, що побував він у бувальцях: погнуті боки, глибокі подряпини. А прикрашав його чудовий — як живий — вилитий з бронзи дельфін.

Пилипу Пилиповичу подобався зручний сейф. Він звик до нього, як людина звикає до свого стільця або кімнати. А от настав час назавжди розлучитися з ним. І це тому, що трапилось непоправне…

Незабаром з міста прибудуть електрорізальники. В одну мить розпанахають вогненними інструментами сталеве черево сейфа і одвезуть його у металобрухт, де лежать купи погнутих ліжок, дірявих відер.

У всьому був винуватий він сам. Тому так нещадно і терзав себе.

Трапилось це два дні тому.

Вже надвечір Пилип Пилипович повернувся на сейнері з міста, де був у колгоспних справах. Як завжди, судно зупинилось біля причалу деркулівського рибзаводу. Поки матроси швартувались, Пилип Пилипович спокійно стояв на палубі з пошарпаним портфелем під пахвою… Матроси з’єднали хитким трапом борт із причалом, і пасажири почали сходити на берег. Касир не поспішав, мовляв, устигну ще. Підійшов до трапа останнім, вже було нахилився, щоб і собі залишити судно і тієї миті помітив, як щось вислизнуло у нього з кишені, булькнуло у воду. Жахнувся: у море впав ключ від сейфа! Маленький ключик від сейфа він носив у своєму гаманці. Яким чином ключик опинився в кишені — хоч як намагався, не міг пригадати.

Пилип Пилипович підняв лемент:

— Ключ! Ключ!

Збіглися рибалки. І коли, нарешті, зрозуміли, що трапилось, негайно покликали Степана Водяного. Кремезний матрос-водолаз мовчки роздягнувся і стрибнув з причалу в море. Тричі пірнав Степан Водяний.

— Тут без сітки не обійтися, — сказав і повернувся на причал.

— Сітка?! Та на біса вона? — сердився касир. — Ключ упав, а не сула там плаває…

— Я розумію, що ключ, — посміхнувся Степан. — А сітка потрібна, щоб спіймати на дні морському рибоньку, та не яку-небудь, а золоту!

— Тут горе, а він жартує! Ти ж зрозумій, чоловіче, ключ від сейфа упав, а він…

— Щоб ключ знайти, саме і потрібна ота рибка, про яку у казці мовиться, — розтлумачував Степан Водяний. — Як відомо, вона все могла робити, а тепер вона і ключ знайде. А я тут, вибач, нічого не можу зробити. Одне слово, вся надія на золоту рибку.

Відказав таке Степан і почвалав поволеньки в селище. Почали розходитися й рибалки. Тільки Пилип Пилипович залишився на причалі, він усе зазирав у синю воду, здавалось, чекав дива.

Увечері приплентався додому похмурий і злий. Як на те лихо, на другий день до колгоспу завітала ревізія, та не яка-небудь, а столична… Треба було показувати різні документи, а що міг вдіяти Пилип Пилипович, коли у свій час навіть найдосвідченіші злодії з банди батька Опанаса не змогли відкрити його замок.

Мимоволі пригадав Пилип Пилипович минуле.

Сталевий сейф. У люту зимову завірюху двадцятого року бандити двома парами коней притягли на санях важку здобич. Захопити захопили, а ось відчинити не встигли — партизани в місто зненацька увірвалися. Довелося здобич тягти до затишних Деркулів. Невдовзі прибув у рибальське селище сам отаман. Оглянув сейф, поцвьохкав батіжком, тоді наказав своїм кмітливим:

— Відкрити, і негайно!

Підхопили ключа хлопці та мерщій кинулись до сейфа. Після певного часу пролунали розгублені голоси.

— Не одмикається!

— Що?! Я такого і слова не знаю. Вам, бачу, ледацюги, свиней треба було пасти, а не записуватись до славної армії Опанаса Закарлюки. Відкрити! Та глядіть мені, а то… — Отаман поплескав долонею по дерев’яній кобурі.

— Одімкнемо, батьку. Не з таким справлялися…

Але здирникам так і не довелося зазирнути у сейф — прибіг захеканий вістовий і повідомив про наближення партизанів.

Опанасівці дременули щодуху з Деркулів. І знову тим же возом потягли за собою здобич. На деркулівській Перетязі санки з сейфом пірнули під кригу. Там він і лежав, доки не скінчилась громадянська війна. Потім рибалки знайшли, притягли сталевий ящик до селищної Ради, скинули під паркан. Ніхто й не наважувався відмикати його, бо знали: раз опанасівці не впоралися, то рибалкам і братися нічого за таке діло.

Минули роки. І от якось улітку до рибалок завітали артисти цирку. Строката афіша повідомляла про виступи танцюристів і жонглерів, однак дітлахів найбільше зацікавив фокусник з чудернацьким прізвищем Лі Мін Лі. Він ковтав живих жаб і величезною голкою проколював собі щоки.

Клубу в ті часи в Деркулях ще не було. Артисти спорудили сцену на возах під дубом. Вистава призначалась на вечір, саме на той час, коли рибалки мали повертатися з моря.

Деркуляни нетерпляче чекали того вечора, бо вперше за багато років у селище прибули артисти… Коли, нарешті, звечоріло, у супроводі натовпу хлопчаків до дуба підійшов цибатий артист. Хто-хто, а хлопчаки добре знали, що то був чародій Лі Мін Лі, який ковтав жаб.

Коли порівнявся з будинком селищної Ради, зупинився. Хлопцям здалося, що інтерес викликав дід-рибалка, який сидів на сейфі. Побачивши незнайому людину, старий жваво підхопився. Але артиста, напевно, не цікавив сам дідок, швидше — сейф. Він підійшов і почав оглядати, обмацувати іржаві боки. Зрозуміло, хлопчаки оточили фокусника, з цікавістю спостерігали за кожним його рухом. У цей час двері селищної Ради відчинилися — і на ґанку з’явився статечний чолов’яга у червоному галіфе та вилинялій гімнастерці. На голові хвацько настовбурчена капелюха. Він деякий час здивовано розглядав незнайомого, який порався біля сейфа, а тоді суворо запитав:

— Хто ви, громадянине, і поясніть, будь ласка, що тут робите? Я голова Савон Гусак.

— Дуже радий бачити вас. Я маю намір повідомити вам щось вельми важливе, — хвилюючись, відповів артист.

— Розповідайте.

— Що ви?! Тут я не можу. Це секрет. Розумієте?

— Ну, коли секрет, зайдімо до мене.

Вони увійшли до невеличкої кімнати.

— Будьмо знайомі, — простяг артист сухорляву руку. — Я — фокусник. Моє ім’я — Лі Мін Лі. Та це для афіші. Справжнє ім’я Гаврило Нетудихата. Впевнений: вам знайоме це ім’я.

— Вперше чую.

— Не може бути, — здивувався й навіть образився артист. — Свого часу моє ім’я гриміло, мене знала вся Європа! Розумієте? Це ж я спорожнював сейфи у Відні, Парижі…

— Я не мав сейфів, — роздратовано відказав голова.

Артист продовжував:

— Мене зацікавив сейф, що у вас під тином лежить. Це чисто спортивний інтерес. Уявіть собі моє здивування, коли я знаходжу такого красеня не у фешенебельному кабінеті багатія, а тут, і на нього сідають перехожі, як на якусь трухляву колоду. Ганьба! — гарячкував фокусник. — Ніколи, ніколи я собі навіть і не уявляв, що мені доведеться десь на краю світу, серед очеретів і боліт, у якихось Деркулях зустріти…

— Що вам треба? — не дуже чемно перебив його Савон.

— Ви ще питаєте? Я одразу ж відімкну цю посудину, як шухлядку. Заздалегідь попереджаю: те, що у сейфі, мене не цікавить. Я хочу лише відчути насолоду самого відмикання. Здається, цей замок винайшов англійський слюсар з Глазго Джон Грін ще у 1873 році.

— Нарешті я дещо зрозумів, — полегшено зітхнув Гусак. — Що вам потрібно, аби відімкнути його?

— Нічого особливого.

Артист ще раз оглянув сейф, знайшов ледь помітну шпарку, ножичком очистив її від бруду і лише після цього засукав рукава. Довго вовтузився Лі Мін Лі біля сейфа, але так і не подолав замка…

— Заздрю славі Марліна, Калістро, — скрушно попрощався фокусник і пішов до моря.

Голова селищної Ради стояв на ґанку й дивився вслід цій незвичайній людині. Йому, рибалці, ніколи не доводилося чути імен відомих світові фокусників. Не до Марлінів було…

Фокусник підійшов до моря і жбурнув у воду відмички.

Сейф відімкнули зовсім недавно, коли перевезли на шкільне подвір’я: діти збиралися здати його у металобрухт. Зробив це Кузько Карасик. Він виявив, що замковою щілиною правило око-заглиблення бронзового дельфіна-прикраси. А відімкнув отим ключем, якого подарував йому колгоспний бригадир: на сейфі і на ключі був один і той же напис англійською мовою.

Коли відімкнули, у сейфі знайшли трухляві документи та печатки англійського акціонерного товариства «Ключі од моря», яке ще до війни постачало азовських рибалок сітками. Документи зацікавили науковців краєзнавчого музею, а сейф дістався колгоспному касиру Пилипу Пилиповичу.

…Вечоріло. З лиманів линуло перегукування водяних бугаїв. Пилип Пилипович сумно дивився у віконце: такого ключа-дельфінчати жоден слюсар не зробить. Раптом двері кімнати тихесенько відхилилися — показалась скуйовджена хлоп’яча голова. Хлопчик навшпиньки підійшов до стільця, сів біля порога. Заклопотаний скарбник так і не помітив вечірнього відвідувача. Деякий час той сторожко позирав на дідка, а згодом чемно привітався:

— Вечір добрий, діду Пилипе!

— Що?! — від несподіванки здригнувся старий, а коли побачив хлопчину, що невимушено сидів на лавці, наче у себе вдома, обурився: — Ага, бондарів Сашко… Чого треба?

— Діду, я у важливій справі.

— Важливі справи у нього знайшлися… Я ось тобі покажу справи. Знаю вас, халамидників, — касир погрозливо підвівся.

— Та чого це ви, діду? Я хочу знати, яка мотузка була прив’язана до вашого ключа, отого, що у воду булькнув?

Хіба міг стерпіти Пилип Пилипович, щоб оте сопливе хлопча насміхалося з нього. Блиснули гнівом очі з-під кудлатих брів.

— Так ти ще глузуватимеш?

Дід зробив крок, гадаючи, що Сашка як вітром здує. Але ні — той навіть не ворухнувся, наче це не його стосувалося. Касир зробив ще крок, і тієї ж миті Сашко підвівся і подав дідові… ключик від сейфа.

Старий протирав очі, намагався щось сказати, але не міг. І нарешті промимрив:

— Кл-ю-у-ч…

А тоді взяв в обійми хлопчину, притис до грудей:

— Диво…

— Немає нічого дивного, діду. Ключик я знайшов у Нептуна.

— Хто це такий?

— Нептун — то бог, — пояснив Сашко.

Не довелося старому свого часу вивчати історію, невідомі були йому грецькі боги.

— Що ти мені про бога? Швидше про ключик розповідай.

— Нептун і є бог морів та океанів. Ключа я на дні моря знайшов.

— На дні, кажеш? Та як це? Говори швидше.

— Тут і розповідати нічого. Я, дідусю, не беру в руки сіпалку, а пірнаю за бичками, — почав Сашко. — Сьогодні прийшов зі школи, а батько й каже: «Юшки б зварити з бичків». Я за кошика — і на рибзаводський причал. Пірнув раз — кілька дрібненьких бичків з-під каменя витяг, коли пірнув, другий — між камінням піймав здоровенного бичкуру. Коли дома отого бичачого бога тельбушив, помітив червону мотузочку у його пельці. Я не здивувався, бо знав, що бички ковтають усе: і ганчірки, і мотузки. Сіпнув за стрічку — і витяг ключика. Хотів навіть було викинути…

— Чи ти з глузду з’їхав! — жахнувся скарбник.

— Та раптом пригадав, що батько клопотався про якийсь ключик від колгоспного сейфа.

— Зачекай, я миттю повернуся, — захоплено вигукнув дід.

І правда, Сашкові довелося чекати недовго. Повернувся старий з чималеньким пакуночком, перев’язаним уздовж і впоперек.

— Це я виграв на лотерею, — пояснив дід і поклав пакуночок на стіл. — Візьми, Сашко. Не для мене ця річ, а тобі згодиться.

Так прийомний син бондаря Сашко став володарем чудової маски, ластів і трубки. З того часу і об’явився у селищі Сашко-Нептун…

Того ж вечора рибальське селище облетіла новина: бондарів Сашко з пащі бичка-здоровила витяг ключ від колгоспного сейфа.

Артем Сидорович пригадує

Невеличка хатинка бондаря тулилась до берега лиману. Навесні, коли пригрівало сонечко і в лиманах прибувала вода, веселі каламутні струмки пробігали подвір’ям Артема Сидоровича. А як наставав час птахів, крижаки сідали прямо серед бондаревого двору.

Хатину Артем Сидорович збудував з очерету. Стіни, обмазані глиною, на диво довговічні й надійно захищають від холоду. За бондаревою хаткою, як і в усіх рибалок, буяла виноградна лоза. Смачний виноград родив у рибальському селищі! І не якийсь там «плавай» або «ізабелла», а славетна бердянська «берізка». Янтарні грона за смаком і ароматом не можна порівняти з жодною ягодою півдня України. Лише на азовських дюнах та морських косах росте «берізка», а в степу на чорноземі вона втрачає свої якості.

…Кілька років тому у бондаря померла дружина, працьовита і лагідна жінка. Діток у них не було.

Бондар поховав свою Олену і зажурився. Частенько став навідуватись до рибозаводського буфету. Після чарчини довго сидів мовчазний. У такий час він розмірковував про те, як швидко летять роки. Наближається день, коли він, відомий на все селище бондар, повинен буде комусь передати інструмент. Кому ж дістанеться все, нажите його довгим трудовим життям? Такої людини у бондаря не було. Друзів він теж, вважай, не мав. Багато передумав чоловік і врешті прийшов до твердого рішення, яке і почав здійснювати негайно.

Однієї липневої неділі Артем Сидорович одягнув свій найкращий костюм. Прихопив потрібні документи — і в дорогу. Попутний сейнер довіз його до міста. Там бондар повештався по незвично гомінких вулицях, бо прибув рано, а тоді купив у гастрономі цукерок і з пакуночком у руці звернув у вузький провулок. Зупинився біля двоповерхового будинку. Прочитав вивіску — «Дитячий будинок». Зітхнув і зайшов у двір. Ще довгенько простояв під дверима кімнати, прислухався до дитячих голосів. Несподівано вони стихли. Гість переступив поріг — і потрапив у просторе світле приміщення, де на килимі сиділо багато малят. Дітлахи не зводили очей з огрядної жінки, яка розповідала казку. Ніхто навіть і не глянув на незнайомця. Той розгублено стояв на порозі. І раптом діти одночасно повернули голови до дверей і там побачили справжнісіньке диво — героя казки, кремезного, вусатого чоловіка, точнісінько такого, про якого оце щойно розповідала вихователька. Якусь мить у кімнаті панувала тиша, а потім підхопилось біляве хлоп’я і з простягнутими руками попрямувало до бондаря.

— Татко. Татусь… — радісно лепетав хлопчик.

А коли той розгублено нахилився, дитина обійняла його за шию, пригорнулась до грудей.

Артем Сидорович зовсім розгубився і не знав, що робити. Незграбно підтримував однією рукою дитину, а в другій тримав пакунок з цукерками.

— Хто ви такий?! — звернулась вихователька до незнайомого.

— Я з Деркулів, бондар, — спантеличено пояснював Артем Сидорович.

— Але цього не досить, щоб без діла заходити до дитячого будинку.

— Я мав намір…

— Який намір?

— Хотів узяти на виховання, розумієте, усиновити…

Лише тепер вихователька зрозуміла, чому завітав до них цей незграбний чолов’яга. Хлопчик, завжди мовчазний і соромливий, тулився до незнайомої людини і розчулено промовляв: «Татку, ріднесенький, я тебе чекав…»

Міцною рукою бондар тримав хлопчика і відчував, як незнайоме радісне хвилювання полонило його.

Вихователька нічого не могла зрозуміти, адже знала, що у Сашка немає рідних: вони загинули під час автомобільної катастрофи.

— До Зінаїди Павлівни треба йти. Це наш директор. Утрьох підемо.

— Утрьох, — полегшено зітхнув Артем Сидорович і ще ніжніше пригорнув до себе хлопчика.

Йшли довгим коридором. Вихователька відчинила двері невеличкої кімнати. За столом сиділа жінка. Вона підвела голову від паперів і здивовано глянула на Сашка, який тулився до вусатого незнайомця. Коли вихователька розповіла про цю зустріч, Зінаїда Павлівна замислилась.

— Мені зовсім незрозуміло… — вона довірливо звернулась до Артема Сидоровича. — Останнім часом вихователька скаржилась на те, що Сашко погано спить. Уві сні кличе батька. Хоча ми добре знаємо: батьків у хлопчика немає…

— Тут дива ніякого немає, — відповів бондар, — я сам давно погано сплю, все думаю про синочка. А тепер ось ми зустрілися і поїдемо до наших Деркулів.

— Ви гадаєте — усиновити те саме, що курчатко взяти з ферми? Це не проста справа. Потрібні рішення багатьох установ. Ще не один раз вам доведеться побувати у нашому місті.

— Кажіть, що потрібно мені. Зроблю все, — гаряче запевнив бондар.

Бондар домігся свого — тепер Сашко його син. Їхали з міста. На палубі невеличкого колгоспного катера пасажирів було мало. Батько і син сиділи поруч на вузькому ослоні. Хлоп’я дивилось на море, а бондар не зводив з нього очей. Здавалось Артему Сидоровичу, що той дивовижно схожий на нього, як дві краплі води.

«Тепер буде кому передати професію», — радів подумки Артем Сидорович і пригортав до себе Сашка, а той зачарованими оченятами дивився на безкрайній морський простір, на галасливих чайок, на цей небачений світ, який так несподівано увірвався в його життя…

Відтоді й розпочалося у деркулівського бондаря нове життя. Додалося чимало турбот, хвилювань і радощів.

Сашко завжди був зі своїм татусем. Вони разом ішли до рибозаводської бондарні — тут, поруч з рибцехом, був дитячий садок. Разом зустрічали вечори під хатиною.

Минули роки. І ось настав час, коли бондар привів сина до селищної школи. З такого приводу обоє наділи святкові костюми.

Подих весни у рибальському селищі, мабуть, найкраще відчуваєш на подвір’ї бондаря. Господар очеретяного будиночка за багато років добре вивчив весняні прикмети. У лютому, коли ще шаленіла завірюха і дув зимовий вітер трамунтан, в очеретах непомітно з’являлися крилаті гості — жваві, галасливі шпаки. Коли теплішало, над морем починали кружляти лебеді-кликуни та морські качки: гоголі, крохалі, підникози…

У березні почалася справжня весна: над селищем і вдень і вночі дзвеніло повітря від збуджених пташиних голосів, від свисту крил нескінченних зграй гусей, сващух, куликів, чайок.

Стоячи увечері під хатиною, Сашко любив слухати пташині концерти. Хлопчик швидко запам’ятовував голоси окремих пташок, дивовижно наслідував їм, дивуючи свого батька, перегукувався з крилатими сусідами…

Бондарську професію Артем Сидорович вважав чи не найголовнішою. Коли підріс Сашко, він охоче слухав батькові розповіді про бондарське мистецтво, частенько допомагав йому. У дванадцять років уже міг зібрати з готових клепок невеличку діжечку. І хоч була вона незграбна та кривобока, але бондар радів: аякже, береться синок за діло. Малий, а підросте — зробить діжку як дзвін.

Спливав час, та все рідше і рідше Сашко затримувався у бондарні. Забіжить, стругне абияк клепку і в першу-ліпшу хвилину намагається чкурнути до моря.

Всі діти ловили бичків з рибозаводського причалу вудкою-сіпалкою. Сашко ж пірнав на дно і діставав бичків з-під каміння руками. Частенько витягав головатих бичків-здоровил, які на сіпалку не чіплялись. Тоді хлопця оточували невдахи-бичколови і заздрісно розглядали його трофеї.

Артем Сидорович знову почав задумуватись над своїм життям. Невеселі думки пекли йому душу:

— Скажи, Сашко, чим оте море так тебе вабить? — допитувався бондар.

— Таточку, те, що ми бачимо щодня, то ще не море, — охоче відповідав син. — Справжнє море — коли пірнаєш на дно. Там дивовижний ліс водоростей, сріблясті рибки, все мов у казці.

— Теж мені, знайшов казку.

Вперше батько і син не розуміли один одного.

«Невже Сашко буде водолазом?» — від такої думки старому ставало сумно.

Не тішило бондаря й те, що хлопець почав прислухатися до співу морських хвиль.

Якось увечері сиділи під хатою. Стихав лемент очеретяних пташок. Потім зовсім ущухли пернаті співаки, але Сашко сидів мов заворожений:

— Море плаче, от вслухайтесь.

Скільки не прислухався батько, він чув лише, як десь сварилися мартини та море відгукувалось ледь-ледь чутним шелестом вечірнього прибою.

— Кинь вигадувати.

— Ні, таки плаче, — стояв на своєму Сашко, — неодмінно вранці левант шугне. Я вже помітив: перед штормом море скиглить…

Все життя прожив біля моря Артем Сидорович і начебто добре знав його. Чув, як море у шторм гуркоче, та ніколи не чув, щоб воно плакало або сміялось…

Лише перед ранком батько заснув тривожним сном і невдовзі прокинувся від морського стогону. Несамовито ревло море, і сумно по-вовчому завивав вітер, свистів у димарі.

Шаленів східний вітрисько-левант. «Дивно!» — подумав бондар, Сашко справді чув, як плакало море, віщуючи шторм, а от він нічогісінько не вловив у тих звуках. Як же плаче море?

Батько почав ще більше не розуміти сина. Він так хотів бачити його майстром, кращим бондарем рибальського селища, а хлопчика полонило море. Тепер ще оця новина: Сашко знайшов ключ від колгоспного сейфа на морському дні. Артем Сидорович не сумнівався: ця подія остаточно скаламутить синову душу.

«Це ж він тільки у сьомому класі, а що далі буде?» — гірко зітхнув батько.

Сашко кінчав сьомий клас.

Напис на камені

Пізня весна господарювала на берегах Азовського моря. Закінчувався навчальний рік. Одного разу після уроків залишились у сьомому класі два приятелі. Онук сліпого діда Вертипороха, Тарасик, сидів за партою і уважно слідкував, як Кузьма Похмай малював. От лише Васька Бублика з ними не було. Після зимових подій мама забороняла йому вештатись після уроків.

Кузик кінчав оформляти останній у навчальному році класний сатиричний листок з досить красномовною назвою «Реп’ях». Тарасик, затамувавши подих, стежив за пензликом друга. По секрету кажучи, він був просто закоханий у свого приятеля, який все вмів, знав чимало історій, яких у книжці не прочитаєш і по телевізору не побачиш.

Кузик малював головату двійку та хлопця, що їхав верхи на ній. У вершнику легко було впізнати невдаху Федора Ґудзика, який схопив двійку з алгебри і тим зганьбив свій клас.

Та ось нарешті Похмай випростався, здаля ще раз глянув на своє творіння, полегшено зітхнув. Прикріпив шпальту кнопкою до фанерної рамки «Реп’яха» і повісив на стіну. У школі панувала незвичайна тиша, хлопчаки навіть чули, як чітко цокав шкільний годинник. Такого під час перерви не почуєш.

У куточку коридора, там, де були двері на вулицю, хлопці побачили незвичайне оголошення. Зверху намальована ромашка. Друзі зупинились і прочитали:

«Аптечне управління області звертається до школярів Деркулівської школи з проханням під час літніх канікул зібрати: нечуйвітру — 10 кг, коріння валеріани лікарської — 15 кг, коріння кермеку — 25 кг, коріння солодцю — 30 кг.

Друзі! Для збирання лікарських рослин рада шкільної дружини створює групи по 3–5 чоловік».

— Це нас не стосується! — прочитав і пішов далі Кузько.

— Стривай, стривай, — затримав його Тарас. — Цікава примітка до об’яви. Ось слухай,

«Солодець зустрічається у нас лише на берегах та на острові бухти Солодкого коріння. Колгосп виділяє для загону човна, а також намет, мотузки, лантухи».

— Це дівчача справа! — зневажливо махнув рукою Кузько.

Друзі вибігли на шкільне подвір’я, де буяло травневе сонце і господарював морський вітер. Потім вирушили додому.

У кінці вулиці хлопчики зупинились — тут вони завжди розлучалися.

— Уявляєш, Тарасе, отих невдах, які погодяться збирати солодке коріння?

— Чому це невдах?

— Та бухта мертва!

— Як це мертва? — перепитав Тарас.

— А так, мертва, та й годі! Навіть бичків немає. Самі вужі розкошують. Рибалки казали. Бувай! — поспіхом попрощався Кузько й побіг до моря.

Тарас забіг на хвилину додому. Залишив портфель, схопив шмат хліба, цікаву книгу і гайнув до дуба. Там, серед чагарників, було у нього улюблене місце — невеличка галявинка. Тільки хлопець зручно влаштувався на траві, як з кущів виглянув кіт.

— Іржик, — пізнав Тарас кота.

Хлопець відламав шматок хліба і кинув гостеві.

Ще минулого літа Тарас уперше зустрів на галявині рудого кота, якого назвав Іржиком. З того часу він частенько зустрічав його в чагарнику — жив Іржик на рибозаводі серед діжок.

…Поволі насувався вечір. Був той час, коли з моря поверталися сейнери, а до велетня дуба приходив сліпий дід Тарас. І цього вечора він сидів уже на своєму стільці і чекав вістей з моря. Вісті приносили рибалки. Не забували трударі моря свого ватажка, йому першому розповідали морські новини.

Від причалу лунав знайомий скрегіт якірних ланцюгів — то швартувалися сейнери. Незрячими очима дід дивився в бік моря і добре уявляв, що там робилось. Рибалки поспіхом звантажують важкі кошики з рибою. Їх підхоплює транспортер і подає до величезного цеху. Потім під крислатий дуб рибалки принесуть із собою міцні пахощі морських просторів.

Кроки наближалися…

На якусь мить затримавши у своїх руках вологу мозолясту руку першого рибалки, дід Тарас запитав:

— Чого сумний, Петре Сидоровичу?

Вертипорох упізнавав своїх приятелів по руках.

— Нічого веселого з моря не привіз, діду Тарасе, — відповів Петро Сидорович. — Вважай, порожняком повернулися. Щез бичок. Драга лише каміння з дна підбирає…

Похмуро слухав дід тривожні вісті. Принишкла решта рибалок. Цю розмову зі своєї схованки чув онук. Він теж чекав, що відповість дідусь.

— Скажіть мені, добрі люди, — озвався нарешті старий, — чи багато згрібає з морського дна каміння ота механічна драга, якою тепер бичка ловлять?

Здивувались рибалки: питає дід Тарас про якусь дрібничку. До чого тут морське каміння? Адже їх цікавить риба.

Дід Тарас чекав відповіді. Рибалки мовчали. Як йому дати зрозуміти, що не тим вони зараз цікавляться?

— Чого доброго, діду, а того каміння інколи як черпнемо, то на палубі ніде повернутися, — пояснив Петро Сидорович. — Можна хату збудувати з нього… Та не воно нас цікавить.

— Розумію, розумію, — ще більше спохмурнів сліпий. — Кажете, не цікавить?

Вертипорох стрепенувся.

— А чи знаєте ви, що на тому камінні написано, куди дівався наш славний азовський бичок?

— Написано? — вкрай здивувався кремезний рибалка.

— Ще раз повторюю: на каменях, на великих і на малих, є написи. Уважно придивіться — і ви обов’язково їх прочитаєте.

— Жартуєте, діду, — вигукнув хтось з гурту рибалок.

— Ні, не жартую. Зовсім не жартую!

Рибалки мовчки брели додому. Ішли повз Тарасів сховок, і хлопець почув, як вони між собою тихо розмовляли.

— Постарів наш Тарас…

— Так, почав забалакуватись, — погодився інший.

«Не ображайте дідуся! Ви помиляєтесь. Він правду каже. Чуєте: правду! Мій дідусь ніколи не говорив людям неправди», — хотілось хлопчикові крикнути у відповідь.

Повертаючись додому, малий Вертипорох не переставав думати про цю розмову. Справді, що ж то за написи на морських каменях, про які дідусь казав? «Я прочитаю їх, — подумки твердив хлопчик. — Треба попросити батька, щоб привіз мені морських камінців. Сьогодні ж попрошу».

Вдома Тарас не застав батька — той ще не повернувся з моря. Після вечері хлопець пішов до альтанки. Посидів на стільці, потім приліг на розкладачку і все прислухався, чекав, коли у провулку загупають важкі батькові чоботи. В альтанку зазирав тоненький місяць, потім по-змовницькому підморгнув, зірки почали кружляти по небу, ніби метелики вночі навколо ліхтаря, а потім і місяць, і зорі зникли… Тарас уже спав, коли у двір увійшов батько. Він зазирнув в альтанку і побачив там сина. Трішки постояв, прислухаючись, як рівно дихає син, і пішов до хати.

Камінь з бухти Солодкого коріння

Не поталанило Тарасові: вранці, коли прокинувся, батька вже не було дома. «Ще на світанку пішов на роботу», — сказала мати. Хлопець щодуху мчав до моря, сподіваючись застати батька на березі. Коло причалу побачив сейнер, що лаштувався в море. Там мусив бути батько. Та коли підбіг ближче — на борту судна прочитав чіткий напис «Севрюга». Хлопець спантеличено зупинився. Вже хотів було повертатися, як раптом пригадав: це ж на «Севрюзі» плаває капітаном дядько Іван. І справді, ондечки він стоїть на палубі у таких же, як у батька, гумових чоботях з високими халявами і оглядає берег: хтось із рибалок запізнювався.

Тарас вибіг на причал:

— Ранку доброго, дядьку Іване!

Капітан здивовано глянув на хлопця, а коли впізнав свого небожа, привітно підняв руку.

— Чого так рано?

— Батька хотів побачити.

— Батька? Проспав, хлопче! Стривай, а ти сьогодні бачив Вітродуя? — поцікавився капітан.

— Ні.

— Який же ти син рибальський, коли за Вітродуєм вранці не спостерігаєш? На схід він позирає… Отож батько й у море ще удосвіта пішов… Рибний вітер морем гуляє.

Лише тепер хлопець помітив у похмурому морі білу цяточку — сейнер.

— Запізнився, — зітхнув Тарас. — Дядьку Іване, тоді ви привезіть з моря камінь.

— Камінь? — здивувався капітан. — Навіщо він тобі? Хіба в Деркулях каміння немає?

— Мені потрібний не будь-який камінь, а з морського дна. Розумієте?

— Ні, не розумію. Але гаразд. Привезу морську каменюку. А ти поспішай, бо до школи запізнишся. Камінь я принесу і покладу біля вашої хати — під кущем бузку.

— Дякую, — зрадів хлопець і помчав додому.

У провулку зустрів рибалку, який теж поспішав. Це його, мабуть, чекали на сейнері. Коли Тарас видерся на кручу, «Севрюга», залишаючи позаду білопінну доріжку, тримала курс у відкрите море.

— Щасливого плавання! — хлопець помахав рибалкам рукою.

На мить Тарас замилувався ранком. Над водою шугали голодні мартини. З пронизливим галасом вони зустрічали кожну хвилю, яка котилася до берега, несучи на своїх пінястих гребенях зморених сріблястих рибок. Мартини, склавши крила, падали у клекітливу хвилю, вихоплювали здобич. Відчайдушність цих птахів завжди дивувала Тарасика.

У школі хлопець частенько згадував про морське каміння з таємничими написами.

…З моря дядько Іван приніс аж два камені, один круглий, наче кавун, другий плескатий. Тарас з цікавістю оглядав каміння. Потім з-під бузку переніс морські гостинці за альтанку. Тут йому ніхто не заважатиме читати написи. Першим узяв круглий камінь. Обдивився його з усіх боків. На поверхні помітив якісь водорості, дрібні черепашки, але ніякого напису, жодної літери не було. Він ще раз оглянув каміння, та написів так і не знайшов. Виходило, дідусь покепкував. Але такого не могло бути.

Деякий час хлопець сидів біля каміння, безпорадно озирався. Потім рвучко підхопився: треба понести знахідки дідові, він допоможе знайти таємничі написи. Обов’язково допоможе, раз розповідав про них. Дідусь усе вміє, он якого вітровказа змайстрував.

— Онучок завітав, — зрадів старий. — Щось давненько не було тебе. І що це ти таке важке приніс?

— Каміння.

— Навіщо воно?

— Його дістали з морського дна.

— Ну і що з того?

— Написи ж повинні бути на ньому.

— Написи? Ага, стривай. Тепер я розумію. Ти, певно, чув учорашню розмову. За те, що прийняв мої слова до серця, хвалю. А чи пробував ти читати?

— Звичайно, пробував, але жодної літери не знайшов.

— Не знайшов, кажеш! Тоді ось що. Поклади твій камінь на стіл. Вивчимо його разом.

Онук виконав прохання і став слідкувати за тим, як дідусь навпомацки шукатиме літери, яких не знайшов навіть він, зрячий.

Не поспішаючи, дідусь поклав на камінь руки і поволі почав обмацувати його, бурмотіти собі під ніс щось незрозуміле. І ось він обізвався:

— Камінь ось так лежав на дні. Тепер, хлопче, подивися уважно на це місце, — ткнув пальцем.

І цього разу Тарас ніяких літер не помітив.

— Нічогісінько не бачу, — зітхнув він.

— Дивись уважніше, — наполягав дідусь.

Хлопець ще раз оглянув вапняк і раптом помітив не літери, а якісь зовсім невиразні білуваті краплі. Їх було багато.

— Бачу…

— Що помітив?

— Якісь білуваті плямочки, але літер немає.

— Так оце і є ті написи.

— Що ж по них прочитаєш?

— Звісно, бички не вміють писати, однак цей напис красномовний. Розумієш, оті білуваті крапинки — то слід від риб’ячої ікри. Навесні та частенько і влітку бички ліплять ікру лише до якихось предметів, найчастіше до каміння. Біля ікри завжди вартує бичок. Тепер уяви собі, звідки не візьмись, рибальська драга сунеться по дну, підхоплює камінь з бичковою ікрою, а з нею і вартового — чорного бичка. Все це жужмом машина витягує на палубу, згодом рибалки шпурляють те каміння назад у море. Тепер скажи мені, що станеться з ніжною ікрою після цього?

— Загине, — помовчавши, відповів Тарас.

— Так, загине ікра. А це значить, загинуть мільйони майбутніх бичків. Ще у давнину рибалки говорили, що риб’яча ікра — то кров морська. Без неї море загине. Ти мене зрозумів, Тарасе?

— Зрозумів. Та ви скажіть мені, діду, окрім каміння, ще до чого бички приліплюють ікру?

— Охоче відповім. Я помічав, що риба для цього використовує пляшки, автомобільні скати, що якимось чином опинилися на дні моря, затоплені стовбури дерев, різне ганчір’я, але ніколи, розумієш, нізащо не відкладають ікру на піску і морських черепашках. Тепер люди вже навчилися в штучних умовах одержувати з ікри мальки тарані, білуги, осетрів, севрюг, судаків, чехоні, а от бичків ніхто не розводить — надто складне у них життя… У тебе, Тарасе, здається, є ще один камінець?

— Є. Осьдечки. — Онук вклав у руки сліпого продовгуватий камінь. Той поволі обмацував його.

Погляд хлопця прикипів до пальців старого, які вивчали камінь на дотик. І ось пальці затремтіли. Дідусь розхвилювався, аж зблід.

— Скажи мені, де ти взяв цей камінь?

— З моря привіз дядько Іван.

— А він не говорив, де саме його підняли?

— Говорив. У бухті Солодкого коріння.

Дідусь слухав, а руки його продовжували досліджувати шорстку поверхню.

Ніколи ще Тарас не бачив таким свого діда. Його обличчя було суворим і зосередженим. Напевно, пригадував щось давнє й дуже важливе. Нарешті сліпий обережно поклав камінь собі на коліна і знесилено опустив руки. Потім відкинув голову на спинку стільця і довго сидів мовчки. Мовчав і Тарасик та все поглядав то на камінь, то на дідуся. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що трапилось.

— Де ти, Тарасе? — раптом спохватився старий.

— Тут, дідусю, сиджу.

— Дивний камінь приніс ти. Він примусив мене згадати давні події і дні. Мені вже доводилось бачити і тримати в руках камінь з подібним візерунком. Його й тоді знайшли у бухті Солодкого коріння. Я добре запам’ятав той день.

— Розкажіть, дідусю! — аж підхопився Тарас.

— А тобі мої байки ще не набридли? Нікому я ще не розповідав про це.

Дідусь замовк, певне, міркував, з чого почати.

— Тож слухай, хлопче. Давно це трапилось, ще у двадцятому році. То був тривожний час — ішла громадянська війна. У степах нишпорили різні банди. Ми втрьох ворожими тилами пробиралися до своїх на Катеринославщину, тепер це Дніпропетровщина… Кілька днів ми ховались від ворожого ока у бухті Солодкого коріння у невеликій печері під стрімкою кручею. Двоє нас було з Деркулів, а третій — здалеку, аж із самого Петрограда. Як зараз, бачу: високий, у довгополому пальті, в окулярах, сива борідка клинцем. Ось тоді в бухті саме такий ми побачили камінь. Пітерець аж затрусився від радості, а наостанок ще й змалював його у свою записну книжечку. Вночі, коли ми повернулися до печери і засвітили каганець, він сказав:

— Цій знахідці, — підніс до світла камінь, — лежати б на золоченій полиці в Ермітажі. Унікальний експонат.

Звали пітерця Валентином Аркадійовичем. Ми й гадки тоді не мали, що то був відомий вчений-археолог.

— А що воно таке — експонат?.. Я навіть і слова такого ніколи не чув, — ніяковіючи, признався я Валентину Аркадійовичу.

Мій товариш з Деркулів, чекаючи на пояснення, підсунувся ближче і аж рота розкрив.

— Розумієте, це уламок мармурової колони якогось стародавнього грецького храму, — зайшов здалеку наш супутник. — Верхня її частина виконана чудовим майстром. Упевнений, що тут близько, на морському дні, лежать руїни того храму, який збудували греки двадцять п’ять віків тому… — Він замовк, а згодом додав: — Як скінчиться війна, обов’язково приїду, щоб у цій бухті шукати руїни, про які ще ніхто не знає…

Ми довго не спали тієї ночі, мовчки прислухаючись до глухих пострілів у степу, а з моря увесь час лунало важке зітхання морських хвиль. Однак пітерському побратимові не довелося здійснити свою мрію. Вранці наступного дня, під час сутички з бандитами, не стало Валентина Аркадійовича. Вночі ми поховали вченого і солдата там же, на березі моря, а на могилу поклали його експонат-шедевр. Пізніше, коли Червона Армія звільнила Приазов’я від білогвардійців, у Деркулях побувала експедиція з Петрограда. Прах Валентина Аркадійовича перевезли у рідне йому місто на Неві.

Після дідусевої розповіді Тарас навмисно ліг рано спати, щоб у ліжку на самоті старанно обміркувати все, що почув. Його захопила давня подія. Дитяча уява малювала таємничі руїни храму на дні моря, товстелезні мармурові колони, статуї богів, амфори — одне слово, все, що він бачив на ілюстраціях у підручнику стародавньої історії… От якби відшукати оті руїни.

Ця думка на деякий час затьмарила навіть написи на морському камінні, які він, нарешті, навчився читати. Але що таке бичкова ікра у порівнянні з підводним храмом… Бухта Солодкого коріння…. Мертва бухта… — уві сні повторював хлопець.

Вранці Тарас побіг до свого приятеля Кузька Похмая. Йому кортіло якомога швидше розповісти про новину. Потай вони вже давно мріяли про відкриття на дні морському. Мрія ця народилась тоді, коли прочитали чудову книжку Блаватського та Кошеленка «Відкриття затопленого світу». Їх захопили розповіді про дивовижні пригоди археологів-аквалангістів, які на дні озер та морів знайшли міста і храми.

Похмай ще спав. Тарасу довелося двічі стукати у його віконце. Нарешті:

— Це ти? Щось трапилось?

— Мерщій виходь, сонько!

Незабаром приятелі вже сиділи за хатою. Тарас слово в слово переказував усе, що почув від дідуся.

Друзі добре розуміли, що для того, аби розпочати пошуки руїн на дні бухти, потрібні ласти й маска. Це все мав лише Сашко-Нептун. Та й пірнав він не гірше за гагару. От якби цього водяного бога до товариства залучити! Хлопці знали, що після того, як Сашко одержав дарунок Пилипа Пилиповича, він весь час мріяв знайти на морському дні який-небудь піратський вітрильник з награбованим добром. І щоб обов’язково там були античні амфори. Водяний бог був затятим краєзнавцем і мріяв прикрасити експозицію шкільного краєзнавчого музею грецьким посудом. Але на розшуки руїн його, напевне, і калачем не заманиш. Домовлятися буде важко: шукач піратських вітрильників упертий.

— Та й човен потрібен.

— Човен, човен! — чомусь зачастив Тарас, він блимав оченятами, пригадував і раптом: — Вра!!! Човен є!

— Облиш, Тарасе, тут розмова на повному серйозі.

— Є човен з веслами і шкармами!

Кузик такого не міг стерпіти. Він демонстративно підвівся, засунув руки в кишені. Це була ознака того, що Похмай роздратований і має намір піти геть, але тут він почув таке, що примусило його зупинитися.

— Пригадуєш оголошення, яке ми читали в школі про лікувальну травичку?

— Можу напам’ять переказати.

— А примітку про збирачів солодкого коріння і колгоспний човен?

— Нічого не розумію, при чому тут ми?

— Як це при чому! Ми створимо загін збирачів солодкого коріння. Будуть і човен, і намет.

— Тарасе, це таки здорово! — Кузько аж плеснув у долоні.

Відтоді друзі не переставали жити мріями про бухту Солодкого коріння…

Загін солкоршуків

Коли деркулівські школярі закінчували складати іспити, для вірних друзів Тараса і Похмая настали найвідповідальніші дні. Настав час домовлятися з Сашком-Нептуном, а він після кожного іспиту кудись зникав. У школі жартували: мовляв, він готується до іспитів на морському дні, разом з морським богом Нептуном.

Та ось одного ранку майбутнім дослідникам бухти Солодкого коріння поталанило — хлопці несподівано зустріли Сашка на березі моря. Він походжав по кладовищу рибальських човнів. Так, є й таке! Коли баркас-трудівник відплаває своє, його витягають з моря на пісок, перекидають догори дном і залишають на вічний спокій. Підставивши пошарпані ребра-шпангоути всім вітрам і сонцю, дощам і морозу, він спочиватиме тут під гуркіт штормів. Ніхто не зачепить човна-пенсіонера. Це вже такий неписаний закон моря.

Коли Тарас з Похмаєм проходили повз старі човни, вони побачили, як з-під обдертого баркаса, що дивовижно нагадував кістяк іхтіозавра, обережно виліз хлопчина. То був Сашко-Нептун. Так ось де він отаборився! Спочатку друзі вдали, що він їх анітрохи не цікавить. Але потім Кузько вирішив, що зручнішого місця для розмови їм не знайти:

— Морському богові привіт!

Тарас запропонував посидіти у холодочку біля човна.

Деякий час вони мовчки копирсали голими п’ятками пісок. Зовсім поруч галасували мартини, набридливо торохтів мотор мотофелюги. Напевне, суденце поспішало з рибою до причалу… Непомітно для Сашка Тарас штовхнув ліктем свого друга, мовляв, нахвалявся — так агітуй цього водяного бога, а то, дивись, візьме й піде геть.

— Ну і цікаву ж історію довелося мені прочитати! — почав нарешті Кузько.

Сашко навіть не повернув голови — слідкував за рухливими хвилями, що вилизували пісок.

— Розповідай, Похмаю, — з удаваною зацікавленістю відгукнувся Тарас, а Кузько тільки зиркнув на Сашка — той так само байдуже копирсав пісок п’ятками.

— Так от, читав я в історичному журналі, пошарпаному-пошарпаному, про загибель піратського вітрильника «Свята Марія», який пішов на дно десь біля деркулівських берегів…

— Що ти верзеш, Кузько? — стрепенувся Сашко і дав спокій піску.

Похмай навмисне не поспішав з відповіддю, хай, мовляв, новина трохи дошкулить водяного ідола.

— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.

— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.

Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.

— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.

— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.

— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.

— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.

— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.

— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.

— Згода, — подав руку Сашко.

— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки лягла й рука Тараса.

— Тепер, шановні друзі, — урочисто проголосив Кузько, — давайте про діло. Напишемо заяву про наше бажання збирати солодець і віднесемо її нашій старості — Марійці. Вона зрадіє — ось побачите!

Тут же, на березі, друзі скріпили свою спільну заяву підписами на ребрі «іхтіозавра».

Біля школи хлопці зупинилися, тихо зайшли в коридор.

Похмай обережно відхилив двері шкільної Світлиці. Марійка сиділа за столом і щось старанно записувала у товстий альбом.

— Заходьте.

— Добрий день! Це, значить, ми!!! — з запалом і урочисто привітався Похмай і підійшов до столу.

— Що ви — бачу! Та це, повірте, не таке вже диво. Сідайте! — запросила хлопців староста.

Треба сказати, що Марійці не подобався рудий Кузько. Надто він став балакучий, та й любить стромляти свого пташиного носа не у свої справи…

— Марійко, ми — це все-таки диво! — гаряче запевнив Кузя.

— А саме? — вона з інтересом глянула на хлопчиків.

Друзі виструнчились.

— Ми — це значить загін шукачів солодкого коріння. Ось наша заява. — Кузик театрально вклонився і поклав на стіл папірець з коротким текстом, під яким красувалися три розмашисті підписи.

Марійка навіть не глянула на той папірець:

— Пізно.

— Що пізно?! Як це розуміти?

— Так, заява вже є, — пояснила Марійка.

— Хто подав? — враз спохмурнів Кузько.

— Подали заяву Федір Якимець, Василь Жук та Дмитро Галушка. А для збирання солодцю потрібен лише один загін.

— Що ж нам тепер робити? — друзі враз принишкли.

— І для вас щось знайдемо, — запевнила вожата, — будете збирати нечуй-траву. Вона росте на лимані.

— Збирати травичку — це дівоче діло. Інша справа — коріння копати.

До кімнати зайшла шкільна староста Олена Семенівна. Перебиваючи один одного, хлопці розповіли про своє непохитне бажання збирати коріння.

— Хто у вашому загоні за старшого може бути? — спитала Олена Семенівна.

— Кузьма Карасик, — відповів Тарас.

— Не заперечую. Надійний ватажок, на крижині не розгубився, — на мить замислилась вона, а тоді порадила: — Я гадаю, треба зробити ось що. Сьогодні ж увечері хай зберуться до школи всі хлопці, які погодилися збирати коріння, тоді й вирішимо, якому загонові доручити цю справу.

Похнюпившись, приятелі поверталися зі школи. Попасти у бажану бухту Солодкого коріння виявилось не так легко, як вони гадали. Де їм змагатися з отим Федором Якимцем, адже він на всю школу оратор. Жодних зборів не проходило без його виступу. Так що ввечері можна й не приходити.

Однак, тільки почало вечоріти, хлопці рушили до школи. На цьому наполіг Кузько, який запевнив товаришів, що вони переможуть, бо є у нього, Похмая, на цей випадок геніальна думка.

Коли друзі зайшли до шкільної Світлиці, їх уже чекали. Серед присутніх Кузик несподівано побачив і свого класного керівника Аркадія Полікарповича. Дуже любив він ставити різні запитання. Не обійшлося без них і на цей раз.

— Скажіть, хлопці, а чи не на морському дні росте солодке коріння? — жартома запитав він Сашка-Нептуна.

— Коріння на березі росте, — серйозно відповів Сашко.

— Шкода. От коли б те коріння росло у морі, я обома руками голосував би за ваш загін. Пірнаєте ви гарно. Торік, здається, Кузьма з ботаніці трійку мав. Чи не сплутає чогось і тепер? Візьме та замість солодкого набере гіркого коріння.

— Щось я цього не пам’ятаю, — дипломатично відповів Кузько, — а мо’й була. Трійки, Аркадію Полікарповичу, я погано запам’ятовую. От п’ятірки — то інша річ.

Невідомо, чим би ще зацікавився вчитель, коли б у розмову не втрутилась шкільна староста:

— За солодким корінням поїде той загін, котрий найкраще відповість на одне запитання.

Нетерпляче засовались на стільцях учні.

— Моє питання нескладне: розповісти все про рослину, яку збиратимете в бухті.

— Ми пропали, — шепнув Тарас, бо він нічогісінько не знав про ті корінці.

Кузьма, навпаки, чомусь зрадів і смикнув друга за рукав: «Мовчи!»

— Дозвольте мені, — першим підвівся Федір. Він переможно оглянув присутніх: — Рослина, в якої коріння солодке на смак…

— Солодець, — уїдливо вставив Кузько.

— Не заважай, — пригрозила староста. — Федоре, продовжуй.

— Солодке коріння має велике значення у народному господарстві, — вів далі Федір, хоча вже не так упевнено. — Наше завдання — якомога більше зібрати його, щоб ліків було досить. І взагалі… — Він, напевно, хотів щось додати, але змовк.

— Ти все розповів, Федоре? — запитала Олена Семенівна.

— Тут і розповідати нічого — лікарська рослина, та й годі… — Федір сів.

— Що ж розповість нам загін полярників? — посміхнулась староста.

Підвівся Похмай:

— Солодець, або солодке коріння, як його називають на Приазов’ї, це багаторічна рослина з родини бобових. Як лікарську рослину, людина його вживає з давніх-давен у Греції, в Індії, Китаї. Ця рослина часто згадується у книгах під назвою хунчир. Солодець колись входив до складу майже всіх ліків і вважався чудодійним. Він ніби зберігає людині молодість і вроду. Цікаво, що солодка речовина кореня — гліперизин — солодша за цукерки майже в 50 разів… Коріння викопують, полощуть у воді, пов’язавши у невеличкі жмутки, сушать проти сонця. Сухе коріння складають…

— Досить. Молодець. Сідай, Кузьмо, — з радісним здивуванням сказала шкільна староста.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувався класний керівник.

Не моргнувши оком, Кузько випалив:

— Наш загін серйозно підготувався збирати лікувальне коріння. Ми не базіки. — Він глянув на своїх супротивників, які враз спохмурніли.

— Мені хотілося додати до розповіді Карасика таке, — підвівся Аркадій Полікарпович… — Не так давно деркуляни широко використовували солодець в їжу. З цим корінням пили чай, каву, варили киселі та узвари. Тепер про це коріння забули, бо у нас досить цукру. Учні навіть не знають солодцю, у цьому я впевнився під час походів. От чому приємно було слухати докладну розповідь Кузьми.

— Я гадаю, — сказала Олена Семенівна, — нам залишається тільки вітати загін шукачів солодкого коріння Кузьми Карасика. Завтра в другій половині дня хлопцям у повній готовності прибути на причал. Там одержите спорядження.

Коли у кімнаті залишились лише Аркадій Полікарпович та Олена Семенівна, класний керівник сказав:

— Чомусь я не вірю цим хлопчикам. Мені здається, вони щось затівають, бо до останнього часу Кузьма та його друзі з презирством ставилися до збирання лікарських рослин. На їхню думку, то справа дівчат. А тепер вони щось надто гаряче взялися…

— За хлопців я спокійна, — відповіла Олена Семенівна. — Вам, Аркадію Полікарповичу, певно, відомо, що та бухта мілка. Яма лише, здається, під скелею є. Крім того, всі троє розрядники з плавання, двоє з них витримали крижаний полон.

…Тихою селищною вулицею урочисто крокували переможці. Завтра в цей час вони будуть на березі бухти.

— Дивуюся, звідки ти, Кузику, знаєш солодець. Може, збирати доводилося? — не витримавши, запитав Сашко-Нептун.

— Сам дивуюсь, — усміхнувся Кузьма. — Вийшло так, що зовсім недавно я випадково прочитав про те коріння у календарі. Просто поталанило запам’ятати. Того ж коріння у вічі не бачив… Не забудь прихопити завтра дарунок Пилипа Пилиповича, — нагадав Кузьма Сашкові на прощання. — Та дивись заховай його, щоб ніхто не помітив.

— Заждіть, хлопці, — забіг наперед Тарас. — Ми ж забули Васю Бублика. Давайте залучимо і його…

— Не поїде. Мама його знаєш як тримає після зимових мандрів.

— Василева мати вчора кудись поїхала, — пригадав Нептун.

— Я вранці навідаюсь до товстуна, — пообіцяв Похмай.

Кузьма зупинився коло Бубликових воріт, зазирнув у двір. Товстун уже не спав. Він сидів під акацією за низеньким столом і колупався біля невеличкого трищоглового фрегата. Поруч з вітрильником лежали інструменти, а окремо на газеті — чималий шмат пирога. Вірний Рекс, зручно вмостивши вухату голову на лапи, закохано дивився на свого господаря.

Похмай зайшов у двір.

— Ранковий привіт!

— Привіт!

Рекс з повагою до прибулого стримано крутнув хвостом і підвів вухо.

— Вась, хочеш поїхати в бухту Солодкого коріння? — не гаючи часу, спитав друга Похмай.

— Я там нічого не забув…

— Серйозна справа. Доручення шкільної дружини. Розумієш, експедиція за лікувальним корінням. Правду кажучи, у нас знайдуться там і цікавіші справи, — натякнув Кузьма.

У відповідь товстун любовно поплескав рукою по опуклому боці суденця.

— Оце мій експонат. На виставку готую. А над ним ще треба добре лоба погріти.

— Коли виставка?

— Через два тижні.

— Встигнеш, Через тиждень дома будеш.

Товстун вагався.

— На сейнері махнемо і човна прихопимо, — заохочував Кузько.

— На сейнері, кажеш? — враз пожвавішав Вася, бо любив морські прогулянки на сейнері. — Тоді гаразд. Прихоплю інструмент, дещо там дороблю…

— А як мама?

— Мама ще вчора спекла пиріг, а сама в місто до тітки Оришки поїхала. Гостюватиме днів десять. Це я вже добре знаю. А з батьком спільну мову я завжди знайду. От лише як бути з Рексом? Кузьма, а може, і його візьмемо? Га?

— Гаразд, тоді бувай. Зустріч на причалі. Не запізнюйся, — сказав на прощання Кузьма і помчав — у нього було ще багато невідкладних справ.

І от, нарешті, експедиційний загін шукачів солодцю у повному складі зібрався на палубі колгоспного сейнера «Баклан».

Васько, не порушуючи рибальської традиції, прихопив подаровану старовинну монету. Висунувши мокрого червоного язика, поруч з хлопцями сидів Рекс.

Хлопці нетерпляче слухали настанови, чекали виходу в море. Нарешті на капітанський мостик піднявся капітан. «Баклан», прощаючись з берегом, двічі пробасив. Під ногами здригнулась палуба, запрацював мотор. Набираючи швидкість, сейнер узяв курс у відкрите море, а слідом, підстрибуючи на хвилях, мчав човен, що належав тепер шукачам коріння. Спершись на бортові поручні, хлопчаки дивились на даленіюче селище. Лише дуб-велетень височів хмариною.

Господарі сейнера вже звикли прощатися з берегом, тому, коли «Баклан» відплив від причалу, рибалки пішли в кубрики спочивати. На палубі залишилися тільки шукачі коріння. Хлопчаки зручно влаштувалися під капітанською рубкою і мовчки, мов зачаровані, милувалися з моря рідним селищем. Берег усе даленів і даленів. Ось на обрії залишилась лише зеленкувата смужечка, а згодом і ту смужку землі поглинули морські хвилі.

Поруч скинулась над водою срібляста риба, а за нею на поверхні моря з’явилась зграя богатирських риб.

— Ач, лобані розгулялися, — авторитетно пояснив Тарас. Частенько брав його батько у плавання, тому він краще за своїх ровесників знав поведінку жителів моря.

Лобані швидко скінчили дивовижний танок.

— Шуліка! Дивіться, шуліка на щоглі! — крикнув здивовано Кузя.

Поглянув на того птаха Тарас і тільки посміхнувся.

— Це боривітер.

— У морі боривітер? То ж степовий хижак, — не повірив Сашко.

— Частенько і над морем вони ширяють, — солідно зауважив Тарас. — Хитрющий, бач, на сейнері вирішив прокататися…

Тим часом «Баклан» змінив курс — до берега. Невдовзі на обрії з’явилась смужка одноманітних рудих круч. Відчуваючи зупинку, боривітер розправив крила і, обігнавши сейнер, полетів геть.

«Баклан» плив уздовж берега, часто обминаючи мілини, на яких закипали хвилі На палубі з’явився капітан, а з ним ще два рибалки.

— Робінзони, лаштуйтеся! Ось-ось відкриється бухта, — звернувся капітан до шукачів солодкого коріння.

— Хоча б швидше! — не терпілось Тарасу.

— Дарма поспішаєш, хлопче! Мало там цікавого: пісок та вода. Навіть нікчемного бичка стьопку-розтьопку не знайдеш. Тому раджу прихопити кошик з нашим уловом. Юшку ввечері зварите.

Сейнер зупинився проти гирла. Рибалки спустили за борт мотузкову драбину і допомогли хлопцям злізти у човен, звантажити свої речі.

— Табір свій облаштовуйте біля джерела. Тримайте курс праворуч, он на ті два деревця. Там криниця. Чекаємо на вас за тиждень на цьому ж місці і у такий же час, — крикнув з палуби капітан.

За весла сіли Тарас та Сашко. Кузик зручно влаштувався за кермом. Васько з Рексом сиділи на речах. Шукачі солодкого коріння уважно вивчали незнайомий берег. Ось вона, омріяна бухта, де мандрівників чекали незвичайні пригоди і відкриття!

Човен наближався до гирла, де вирували хвилі на кам’яному бар’єрі. Веслярі гребли мовчки. Але Кузик не міг утриматися:

— Вельмишановні колеги, пропоную наш славний загін віднині іменувати загоном шукачів солодкого коріння, або коротко і ясно — загоном солкоршуків.

— Солкоршуки. Звучить! — захоплено погодився Тарас.

— Отож прийнято одноголосно, — констатував Кузьма.

Тим часом човен підхопила сердита хвиля і шпурнула його у прірву. Веслярі з усіх сил налягли на весла, і сталося диво: човен одразу ж опинився в бухті, круглій, як величезна миска.

— Хай живе «Свята Марія» і чорний глек! — загорлав Кузик.

Йому відповіли мартини, які зустріли мандрівників не дуже гостинно.

— Хлопці, а що то за чорний глек, та ще якась «Свята Марія»? — перепитав Васько.

— А-а-а! Ти ще нічого не знаєш! Почекай, розповімо, — пообіцяв Сашко.

І от мрія солкоршуків здійснилась. Тепер цілісінький тиждень вони будуть повновласними господарями цього маленького моря. Зрозуміло, про вигадану Кузьком «Святу Марію» та чорний глек зі скарбом скіфської царівни мріяв лише Сашко, який до цього часу не здогадувався, що хлопці покепкували з нього. Сторінку, де розповідалося про «Святу Марію», Кузьма вирвав з фантастичної повісті.

А Кузько з Тарасом уже милувалися подумки руїнами храму: статуї богів, мармурові колони! То будуть чудові знахідки. Завжди перед тими шедеврами античного світу, затамувавши подих, будуть схилятися люди, а славні діла солкоршуків житимуть у віках…

Свій човен солкоршуки спрямували на захід, де виднілось два деревця — так порадив капітан «Баклана». Попутний вітерець допомагав веслярам. І ось він, нарешті, зарився носом у береговий пісок. Мандрівники озирали береги загадкової бухти. Рівний широкий пляж рудуватого піску оточував бухту, а далі височіли стрімкі кручі. На пляжі де-не-де зеленіли кущики.

Човен гуртом витягли на берег, розвантажили і пішли шукати джерело.

Джерельце било з-під кручі. Воно було обкладене камінням — відчувалась людська турбота. Вода прозора й голуба, як небо. Поки товариші пили воду, Тарас з увагою і хвилюванням оглянув усе навколо. Саме тут лежав той камінь-шедевр, і десь поблизу у тривожну ніч двадцятого року ночували дідусь з побратимом та пітерський археолог.

Для табору знайшли невеличку галявинку, на якій стирчали жалюгідні колючі кущики. Довелося добре попрацювати: виривати траву з соковитим жовтим корінням нелегко. За якусь годину галявина була звільнена від бур’янів. Хлопці не звернули уваги, що на піску зустрічались невиразні відбитки ніг якихось тварин. Солкоршуки поспішали. До вечора треба поставити намет, та ще юшку зварити.

Слідами зацікавився пес. Обнюхуючи пісок, він побіг до берега, застрибнув у воду. Згодом повернувся і ще довго кривуляв по галявині, щось винюхував.

Вирваний бур’ян хлопці перенесли під кручу — нехай сохне, буде для палива.

Намет поставили отвором до води, щоб видно було човен. Сашко запропонував обкопати його рівчаком — на випадок дощу.

— Звідки він візьметься? — оглядаючи блакитне небо, сказав Похмай.

Рівчак копати не стали, а побігли збирати паливо, бо насувався вечір і солкоршуки вже зголодніли. Дрібні трісочки і сухе коріння лежало на «виплеску» — вздовж берега, куди морські хвилі, як дбайливі господарі, поскладали їх.

Біля намету Сашко змайстрував триніг для казанка. Запалало вогнище. Поки Кузьма тельбушив рибу, закипіла вода. В окріп кинув цибулину, згодом картоплю, а тоді вже й рибу.

Кузик першим спробував юшку, вона була солона, аж гірка, як морська вода. Але ватажок експедиції оцінив її найвищим балом.

— Божественний нектар!

Тим часом сонце сховалося за кручу. Бухта повільно тонула у вечірній імлі. З моря поверталися мартини. Птахи, певно, ночували біля скелі — на острівці. Та несподівано запалало небо — і вода, і мартини, і кручі стали вогненно-рожевими.

Хлопці мовчки сьорбали юшку і не звертали уваги на розмаїття вечірніх барв. Тільки Сашко принишк, дослухаючись:

— Море дихає важко.

— Ну і хай собі дихає, — відмахнувся Кузьма.

— Дощ віщує море.

— Розкажи про щось інше, Сашко. Про дощ набридло слухати, — вставив Тарас.

Сашко замовк, прислухався до моря.

Після метушливого дня стомлені солкоршуки швидко заснули у наметі на м’якій морській траві-камці, що пахла сонцем і морем. Під наметом спав їхній вартовий — Рекс. Стихли мартини, лише десь на кручі кричав сич…

Опівночі над морем виросла грізна хмара. Зорі щезли. Подув поривчастий вітер. Застогнало море…

Мандрівники прокинулись від гуркоту і сліпучої блискавки. Земля здригалася від громовиці, а по намету лопотіла тропічна злива. Вітер шаленів, здавалося, він ось-ось зірве брезент і шпурне його у чорну прірву. Згодом у наметі захлюпала вода, зі скавучанням вдерся переляканий Рекс.

Солкоршукам довелося сісти навпочіпки. Притиснувшись один до одного, вони принишкли і з тривогою прислухалися до оглушливої канонади.

Прибувала холодна бурхлива вода. Мандрівники вже стояли, зігнувшись у три погибелі, підпирали головами брезентову стелю.

— Я ж говорив, що рівчак треба було копати, — дорікав Сашко.

— Чули. Але ж хто знав, що буде злива. Нічого, витримаємо, на крижині гірше було, — старався розважити друзів Кузько.

Та ось злива з гуркотом покотилась далі. Над бухтою знову замерехтіли зорі. Після дощу вони сяяли як перемиті. Мешканці бухти не спали до ранку.

Червнева ніч на півдні коротка. Ось почали гаснути зірки. Над степом задзвеніла пісня жайворонка. Птах славив новий день планети.

Солкоршуки повилазили з намету.

— Тепер і я чую, як море зітхає, — сказав Кузик.

— Воно вже сміється, — уточнив Сашко.

Кузьма промовчав, лише подумав: «Все-таки дивний якийсь Сашко-Нептун. Чує таке, чого ніхто не чує…»

Невпізнанною була цього ранку бухта. Пухка ковдра сивого туману вкривала її від берега до берега. Пізніше туман почав повзти на кручі. А коли сонечко зазирнуло у бухту, туман щез. Мов дзеркало, заблищала вода. Знявся радісний пташиний крик. Мартини залишали острівець, летіли в море за здобиччю.

Хлопчаки сіли проти сонця, поснідали.

Чергувати у таборі охоче погодився товстун зі своїм Рексом. Васька не дуже захопила розповідь Нептуна про чорний глек та «Святу Марію», йому кортіло швидше сісти за виготовлення складної деталі до фрегата.

Човна стягли на воду. Сашко прихопив свій акваланг, і всі троє рушили до острова. І раптом Кузько:

— Ой хлопці, зачекайте! — Він кинувся до намету, вихопив з рюкзака книжку, а коли повернувся, знову вмостився на своєму місці — за кермом. Човен відплив від берега. Кузько демонстративно тримав улюблену книжку «Відкриття затопленого світу». Вона навчила його мріяти: ватажок солкоршуків хотів бути трішки схожим на Генріха Шлімана, про якого багато знав. Славетний археолог теж зачитувався поемами сліпого Гомера, коли відкривав легендарну Трою.

Попереду забовванів острів. Сіра скеля здаля дивовижно нагадувала дідугана, який, обіпершись на ціпок, заглядав у воду.

Як зачаровані дивилися солкоршуки на кам’яного діда, що видивляв на дні бухти щось дивовижне. Незабаром і вони зазирнуть туди.

— Гребіть праворуч, — віддав команду Кузько і заховав книжку, бо острів був уже близько. Тут була невеличка, затишна бухточка, в якій вони й поставили човен.

На похилому березі острівця стоять три хлопці і замріяно озирають не бачену ними скелю, яка тепер уже була зовсім не схожа на діда. Мартини збуджено кружляли над солкоршуками. У їхніх володіннях з’явилися небажані гості.

Частина третя Ключі од моря

Чорний глечик

Знайомство із таємничим островом солкоршуки почали з бухти, де зупинили свій човен. Господарями цього шматка землі були лише птахи.

Мандрівники йшли вздовж острівця. Натрапляли на зелені кущики морської капусти, кермеку. Особливу увагу хлопців привернула сіра скеля, що височіла у південній частині острова. Біля неї кружляла сила-силенна птахів. Багато їх сиділо на піску. Тут можна було побачити великих дзьобатих мартинів-реготух та білосніжних крячок. Снували невеличкі, завбільшки з горобця, морські зуйки, поважно ходили ходуличники: ноги довгі, мов у чаплі, і тонкі, як соломинки…

Птахи неохоче здіймались із гнізд при наближенні солкоршуків. Відчайдушні пернаті забіяки сміливо кидались на хлопчаків, аби хоч ударити крилом. Під час пташиної атаки Тарас заойкав, захищаючи руками голову:

— Ну й сердиті ж! Хай вам грець! Потрібні нам ваші гнізда!

Розгнівані птахи супроводжували хлопчаків, але ті намагалися не звертати на них уваги. Та ось нарешті скеля. Під монолітом шаленіли хвилі. Наче змії, із зловісним шипінням підкрадалися вони до підніжжя, стрибали на неї.

Вода була тут темна, а це ознака чималої глибини.

— Я вже бачу глек, — заглянувши у воду, повідомив неспокійний Похмай.

— Ти, Кузьмо, бачиш його очима, а я зараз помацаю руками, — відповів Сашко.

Він швидко одягнув маску, ласти і вмить перетворився на фантастичну істоту, що ніби прилетіла з космосу. Морський бог підійшов до води, випростався і стрибнув у хвилю.

Друзі, затамувавши подих, стежили, як щезає він у морській безодні.

Вони з нетерпінням чекали повернення нирця. На перший раз хоч би з уламком мармурової колони старовинного храму, а в кращому випадку — з чудовою амфорою.

Спочатку друзі помітили у воді якусь невиразну тінь, а згодом вони були вже свідками незвичайного: відчайдушно працюючи ногами-ластами, Сашко повертався з морського дна із трофеєм. Він тримав поперед себе щось велике, кругле, чорне.

— Амфора! — загорлали хлопці на весь острівець, полохаючи чайок.

Друзі кинулись у воду, аби допомогти витягти на берег великий чорний горщик.

— Ось він, скарб скіфської царівни! — Сашко пригорнув свою знахідку.

Якусь хвилину хлопці не могли навіть слова вимовити, лише стежили за глеком, який до цієї миті був просто вигадкою Кузьми. І от маєш, він існував насправді. Може, справді під скелею лежить «Свята Марія»? Диво, справжнісінька тобі чудасія!

— Ти, Кузю, геній! — торжествував Нептун. — Оце ж і є та посудина зі скарбом, а там на дні лежить піратський вітрильник. На власні очі бачив. Суденце невеличке. А цей глек під кормою лежав.

Нарешті Кузьма несміло підійшов до чорного глека, оглянув знахідку з усіх боків. Посудина була чимала. Горловина обгорнута ганчіркою, облита смолою.

Сашко вийняв з кишені ножа і, ще раз оглянувши посудину, обрізав цупку ганчірку, засунув руку в горловину.

Друзі-полярники мов заворожені чекали на щось незвичайне. Але Сашко невдоволено скривився і чимсь дзвінким брязнув у глечику.

— Що ти вовтузишся? Швидше показуй! — підганяв Тарас.

Сашко мовчки витяг руку і показав невідому річ.

— Обручка скіфської царівни! — захоплено виголосив Кузьма.

— Це ще не все, — Сашко на цей раз витяг жменю предметів, які дуже нагадували звичайні гайки.

Похмай оглянув обручку і вкрай здивувався:

— Гм… наче кульковий підшипник від двигуна, — ніяковіючи, знизав плечима і враз: — Ура! Ми зробили відкриття, перед яким поблякне слава великого Ньютона. Слухайте, славні солкоршуки: це мотори найдавніших епох!..

— Облиш, Кузьмо, — сердито зупинив його Сашко, — ти краще поясни, звідки скіфська царівна у п’ятому віці до нашого часу взяла кульковий підшипник?

Кузьма не вгавав:

— Наше відкриття перекреслить уявлення вчених про стародавній світ.

Сашко пожбурив свою знахідку в пісок і почав готуватися до нової екскурсії на дно моря.

— Я, здається, дещо зрозумів, — чомусь загадково посміхнувся водяний бог. — Отож, чекайте, солкоршуки, незвичайних новин! — Нирець надів маску, привітно підняв руку і знову поліз у воду.

Сашко і вдруге повернувся із знахідкою. Тепер він тримав у руках пучок строкатих стрічок.

— Подарунок тобі від самого Нептуна, — сказав він і вручив свій трофей Тарасові. — Це водяні квіти, — пояснив і з сумом признався: — На превеликий жаль, у бухті лежить не що інше, як фелюга деркулівського колгоспу «Сватенко Марія». Цю фелюгу збудували самі рибалки в 1945 році, — докладно розповідав нирець. — Суденце назвали на честь мами нашої старости, Марії Сватенко. Вона у складі жіночої бригади рибалок ловила рибу для фронтовиків і загинула у морі взимку 1944 року. «Сватенко Марія» ходила під вітрилами, а в останні роки її використовували як баржу для перевезення різних вантажів. Два роки тому на цій фелюзі сейнер «Баклан» буксирував двигун для рибзаводу. Вночі, під час шторму, увірвався трос і фелюга щезла в пітьмі. З того часу і шукає наш капітан пропажу. А вона аж ось де опинилася…

Хто-хто, а Сашко до подробиць знав про всі колгоспні події — у шкільному гуртку краєзнавців він вів літопис рідного селища.

— Окрім фелюги, ти більше нічого не помітив на дні, ну, хоча б кам’яного звалища? — допитувався Похмай.

— Там яма невеличка, а далі піщана мілина.

— Летіли в небо, а впали в яму, — підсумував здобутки ватаг солкоршуків.

— Ти що? — накинувся на нього Сашко. — Це і є наша перемога. Ви тільки уявіть обличчя капітана «Баклана», коли він побачить цей глечик, точніше бідон з деталями до двигуна.

— Що ж тепер будемо робити?

— Доведеться корінці копати. Не з порожніми ж руками повертатися, — засміють у школі, — застеріг Тарас.

— Беремо курс на берег, — одразу ж підтримав його Похмай.

Від острова до самого берега солкоршуківський човен супроводжували збуджені мартини, а вже на березі їх радо стрів товстун і вірний вартовий табору — Рекс.

Коли мандрівники відпочивали, Тарас уважно розглянув Сашків подарунок — «квіти» Нептуна. Не важко було впізнати, що це були різнокольорові стрічки із штучної шкіри. Цілісінька скирта їх лежить на подвір’ї рибзаводу. Ці відходи взуттєвої фабрики рибалки використовували як підстилку для діжок. Певно, і на фелюзі «Сватенко Марія» підкладали це шмаття під мотор. Отож «квіти» Нептуна не являли собою нічого цікавого. Тарас уже збирався викинути їх геть, та раптом помітив на шматочках шкіри багато ледь помітних біленьких цяточок. Їх уже доводилось йому бачити. Де? І хлопець пригадав: це ж точнісінько такі плямочки були на круглому камені з морського дна, який приніс йому дядько. То ж сліди від бичкової ікри. Виходить, і на цих шматочках шкіри бички ліпили ікру. А це значить, що в бухту заходять бички. Досить на дно накидати різного шмаття — і навесні у мертву бухту прийде нереститись риба. Справжнє відкриття!

Тарас не буде горланити з цього приводу, як це зробив би Кузько. Він чемно поклав Карасику на коліна шкіряні стрічки. Той все мовчки сумував з приводу невдачі на острові.

— От знайди тут напис, — попросив ватажка Тарас.

— Кинь це ганчір’я і не заважай. Мені не до нього.

— Ні, ти поглянь, поглянь, — наполягав Тарас, — бачиш, тут щось написано!

— Тут немає на що дивитись. І взагалі, чого ти причепився до мене з отим лахміттям? Он покажи Нептуну, він, може, щось і прочитає.

Та Сашко нічого цікавого не знайшов на своєму букеті, а Василь не захотів на ті «квіти» й дивитись. Тоді Тарас показав приятелям сліди бичків, розповів про те, що почув від дідуся.

— Стривай, Тарасе! — обізвався Сашко. — Я тепер пригадую: коли брав це ганчір’я під кормою фелюги, на мене кинулась чорна рибина, певне, то був вартовий бичок.

— Так, — підтвердив Тарас, — дідусь говорив: чорні бички вартують не лише ікру, але й малу рибу, аж поки вона не підросте. Бички-ікричники приліплюють свою ікру весною і протягом усього літа.

— Ти хочеш сказати, що в мертвій бухті можна розводити бички? — здогадався товстун.

— Атож. У цій бухті житимуть бички, — гаряче ствердив Тарас.

— Давайте перетворимо мертву бухту у квітучий куточок моря, — підхопив Кузьма. — Але для цього треба набрати побільше шмаття. Хоча й це не проблема — його скільки хочеш на подвір’ї рибозаводу.

— У нас є два порожні лантухи, — поспішив із своєю пропозицією Тарас, — треба тільки вийти на шлях, а там нас якась машина підвезе.

Сталось диво: чорний глек із скарбами скіфської царівни, піратське судно «Свята Марія», як і амфори з старовинного храму, відсунулись далеко-далеко, стали байдужими для хлопців.

— Нам треба зберегти в таємниці все, що будемо робити. Отож, хто поїде за ганчір’ям, готуйтесь стрічним різні баєчки розказувать, — розмірковував товстун.

— Це правильно, — ствердив Нептун. — Баєчки Кузько майстер розповідати.

— Поїду, — погодився Кузьма. — Хто зі мною?

— Я, — підхопився Тарас. — Ото лише як ми наберемо шмаття? Адже там вартовий.

— Покладись на мене! — авторитетно запевнив Кузьма. — Я знайду з ним спільну мову. У цього вартового є одна вада — треба тільки прихопити вужа. Він знадобиться для дипломатичної розмови з дідом.

Хлопці швидко зібралися. По дорозі пощастило спіймати вужа, так що події розгорнулися відповідно до плану.

— Операція повинна пройти успішно, — аж сяяв Кузьма. — Я пропоную назвати її якомога таємничіше, ну, хоча б операція «Буба». Це означає — будуть бички!

— Операція розпочалася. Тарасе, вперед! — гукнув на прощання Кузьма. Хлопці видерлися на берегову кручу, а піднявшись на степове плато, побігли туди, де виднівся шлях.

У таборі солкоршуків залишилися Сашко І товстун. Чекаючи своїх друзів, вони мали намір назбирати палива і приготувати вечерю.

Операція «Буба»

Не доїжджаючи Деркулів, на Перетязі, хлопці зупинили машину. Їхати далі було небезпечно: ще хтось із деркульчан зустрінеться. На Перетязі не затримувались — по ледь помітній стежині почали пробиратись поміж очерету рибозаводського подвір’я, де зберігались порожні діжки. Складені, мов єгипетські піраміди, вони високо здіймались над очеретами. У куточку подвір’я, біля рибцеху, друзі побачили вартового. Старий був у кожусі і, спершись на берданку, дрімав. Кузько одразу впізнав сварливого діда Цапа.

Шофери не так уже часто турбували вартового. Лише зрідка навідувались сюди машини за порожніми діжками та ганчір’ям, яке підмощували під діжки, коли передбачався далекий рейс. Тому вартовий частенько цілісінький день дрімав. Тиша очеретяних хащ сприяла солодкому сну.

Солкоршуки підійшли до паркана. Крізь щілину у дощатій огорожі було видно: сторож спить. А поруч, одразу за огорожею, височить купа строкатих бинд зі штучної шкіри.

— Що ж робити? — розгубився Тарас.

— Простіше простого — «раз» — тут, а «два» — за парканом.

— Це наче ми якісь злодії.

Поки Тарас вагався, його друг уже спритно переплигнув через огорожу.

— Стрибай! Чого стовбичиш, як ховрах? — прошепотів Кузик, холонучи від страху.

Тарас теж перестрибнув на подвір’я.

Хлопчаки квапливо набирали у лантухи строкате ганчір’я, раз по раз позираючи на сплячого вартового. Незабаром лантухи наповнилися, роздулися, наче ікриста сула навесні. Солкоршуки перетягли свою здобич до паркана і вже встигли один лантух перекинути за огорожу. Тільки підступили до другого, як над їхніми головами пролунало грізне:

— Стійте! Ага, спіймались, злодюги! — Дід з берданкою кинувся до хлопців.

Солкоршуки отетеріли. Тікати було пізно.

— Ми стоїмо, дідусю, — мліючи від страху, промимрив Тарас, намагаючись хоч трохи умилостивити вартового.

Сторож так близько підійшов до хлопців, наче хотів обнюхати їх: він був підсліпуватий.

— Так, так, — чомусь зрадів дід. — Значить, один рудий — відомий шибайголова, а другий — онук сліпого Тараса. Дуже приємно. — І тут додав крижаним голосом: — Розв’язуйте лантух!

Тремтячі руки Тараса ніяк не могли впоратись із зав’язкою.

— Ганчірки це…

— Що б не було! — відрізав дід. — Не мені з вами теревені правити. Беріть клунок і зі мною — до начальства.

Зрозуміло, подорож по вулиці селища, та ще й у супроводі озброєного вартового, операцією не передбачалась. І раптом у критичну хвилину Кузьма згадав про вужа, який намагався вислизнути із кишені.

— Діду! — сміливо почав ватаг. — Наші друзі зараз у бухті Солодкого коріння. Там гадів повзучих видимо-невидимо. Так і снують кляті.

— Що ти мені верзеш про всяку нечисть? Немає у бухті її.

Зміну у поведінці вартового враз помітив кмітливий Кузька і швидко зметикував: ні, ще не все пропало.

— Вірте мені, дідусю, у бухті гадюк багато. Ми там ночувати зібралися, а щоб вони нас не покусали, вирішили під намети покласти оце хімічне ганчір’я.

— Що ти верзеш?! Хіба вони його бояться?

— Ще як! Це ж хімія, — вигадував не зупиняючись Кузьма.

Хлопець відчував, як ініціатива поступово переходила до його рук.

— Не вірите? — гарячкував Кузько. — Та ви лише понюхайте, чим пахтить від цього лахміття? — І він простягнув пучок шкіряних пасків під самісінький ніс вартового. Той нахилився, обережно нюхнув.

— Диви, і справді чимсь тхне.

— Ото ж і є хімія, — зрадів Кузьма, — повзуча тварюка від неї геть біжить.

На якусь мить дід завагався. Хлопці з нетерпінням чекали рішення старого.

— Так це ж і мені можна збавитись від отієї нечисті? — прохопилось у вартового.

— Авжеж, — запевнив Кузьма. — Можете самі переконатись.

З цими словами він вихопив з кишені вужа — дідок зойкнув, стрибнув убік, а Кузьма мерщій ткнув плазуна головою в ганчір’я. Вуж вислизнув із рук і пошелестів у рятівні зарослі кермеку.

— Диви, справді боїться хімії, — повірив дід.

Тарас, який до цього часу мовчав, ураз посміливішав.

— Дідусю, нас чекають у бухті. Дивись, ще змії покусають хлопців.

— Гаразд, — подобрішав сторож — Забирайте свій клунок та, глядіть мені, якщо доведеться ще раз прийти, беріть дозвіл у начальства, та й щоб папірець з підписом та печаткою.

— Зрозуміли, буде! — радо погодились солкоршуки.

Дід допоміг хлопцям перекинути через огорожу лантух, а сам прихопив оберемок «хімії» і поволеньки подибав, боязко поглядаючи на чагарник, де сховалася Кузикова «гадюка». Біля воріт поклав свою ношу, сів на неї, аби не боятися появи страшних гостей з очеретяних хащ.

Солкоршуки знайомою стежкою дісталися до Перетяги. Під очеретами сіли на лантухи і почали терпляче чекати попутну машину. Вони почували себе чудово: операція «Буба» проходила успішно. Тепер залишилась дрібничка — сісти на машину…

Частенько з’являлися автомашини на Перетязі, та всі вони були вщерть навантажені і не зупинялися, незважаючи на досить виразні жести хлопчаків. Однак це не дуже смутило їх — до вечора ще далеко! Вони викупались у лимані. А коли почало вечоріти, з-за очерету виїхала чергова автомашина. Хлопці вибігли на шлях, з відчаєм замахали руками. Шофер здався — машина зупинилась, і в кабіні хлопці побачили учителя ботаніки — Аркадія Полікарповича. Якби оце з очерету вибіг справжній усурійський тигр, хлопці не так би здивувалися. Але зовсім спокійним був Аркадій Полікарпович. Його думка стосовно школярів підтверджувалась: вони щось знову затіяли. Не встигли солкоршуки отямитись, як на них посипались різні запитання. «Скажіть, це бухта Солодкого коріння?», «Що ото за лантухи?», «Де Сашко і Василь?», «Покажіть, що у лантусі, та швидше, бо я вельми поспішаю на аеродром».

Тарас ладен був чкурнути в очеретяні хащі, та його міцно тримав за лікоть Кузьма. Він гарячково обмірковував, яким чином врятувати операцію. Та коли почув «вельми поспішаю», то, й оком не моргнувши, весело доповів:

— Лантухи наші. Ми повертаємося з бухти. Оце чекаємо попутну машину на Деркулі. Сашко з Василем у таборі залишилися.

— А що в клунках?

— Коріння.

— Яке?

— Начебто… солодке… — завагався Тарас.

— Оце за якийсь день уже назбирали два лантухи? Ану, покажіть його — не повірив учитель.

Солкоршуки аж похололи. Але в цей час шофер вигукнув у розпачі:

— Ми запізнюємось!

— Справді. А шкода… — Учитель глянув на годинник і причинив двері кабіни.

— Хай вам щастить, Аркадію Полікарповичу! — в безтямній радості замахали руками солкоршуки.

Невдовзі зупинилась ще одна машина, і з кабіни визирнув вусатий шофер.

— Пацани, вам куди?

— До бухти.

— Що там трапилось?

— Аварія. Мотор на сейнері вийшов з ладу. Харчі веземо батькам, — фантазував Кузьма.

— Кидайте свої лантухи у кузов. Та швидше. Поспішаю.

Підганяти солкоршуків не було потреби. Через якусь хвилину вони вже сиділи у кузові. Вантажівка мчала приазовською рівниною.

Напроти бухти Кузьма постукав шоферу. Той загальмував.

— Дякуємо! — крикнули в один голос хлопці. Вони шпурнули свій багаж у пилюку, а потім переможно сіли на нього.

Солкоршуки того вечора на човні відпливли в бухту і кинули у воду кілька шкіряних пасків, Це для того, щоб вранці Сашко, пірнувши на дно, зміг перевірити, як вони там лежать.

Після вечері Кузьма розповідав Сашкові та Васькові про пригоди на рибозаводському подвір’ї і про несподівану зустріч з учителем ботаніки.

Спати лягли пізно.

Наступного дня Сашкові не довелося пірнати на дно бухти: жмут шкіряних шматків хвилі винесли на пляж, якраз проти табору солкоршуків.

Хлопці розгублено дивились на барвисті стрічки, викинуті морем.

— Бухта хоче залишитися мертвою, — коментував Кузьма. — Але й ми вперті. А що коли стрічки прив’язати мотузками до каміння? Тоді їх ніяка хвиля не зрушить, так і лежатимуть до весни.

Пропозицію Кузьми було прийнято. Шкода, що каміння ніде не зустрічалось на березі, хіба що під скелею, на острівці.

Солкоршуки вирушили в дорогу. У таборі знову залишилися Васько та Рекс.

Як і першого разу, зупинились у знайомій бухточці. Берегом, щоб не лякати птахів, дісталися до скелі. Кузьма почав вибирати каміння, а Сашко з Тарасом зв’язували стрічки капроновою ниткою, яку дали їм у школі для нанизування коріння солодцю. Робота була копітка й не дуже цікава. Хлопчаки виготовляли невеличкі строкаті, схожі на новорічні гірлянди, стрічки. Лише опівдні закінчили роботу.

— Розставляти слід не де попало, — застеріг Нептун, — а в східній частині бухти.

— Чому? — зацікавився Тарас.

— Як ти гадаєш, фелюгу «Сватенко Марія» будуть підіймати?

— Будуть. А при цих роботах можуть засипати піском інкубачі. Второпав?!

У певному порядку складали на дно човна інкубачі-гірлянди, так, щоб не сплутались мотузки. Згодом одвели човен на кілька метрів від острівця, і там Сашко урочисто опустив на дно першу гірлянду. Далі кидали на рівних відстанях — після третього змаху весла.

Коли останній інкубач булькнув у воду, ватажок солкоршуків виголосив промову.

— Операція «Буба» завершена! Весною ми знову повернемось сюди, аби пересвідчитись, що мертвої бухти більше не існує. Те, що ми зробили, поки що хай буде нашою спільною таємницею. Отож, присягнімось мовчати!

— Присягаємо!

— А тепер — курс на берег, почнемо копати корінці, — наказав Кузьма.

— Що ж, славні солкоршуки, час і за солодець братися, — нагадав ватажок своїм друзям після обіду.

— А де ж коріння шукати? І яке воно? — безпорадно стенув плечима Тарас.

— Гайда за мною! — скомандував Кузьма.

За ватажком рушили дружно, тільки Рекс залишився біля намету: він знову всю ніч десь проблукав. У північному куточку бухти хлопчаки зустріли розлогу яругу, з якої витікав струмок. Яруга заросла очеретом, серед якого затаїлося озерце. Довкола зеленіли кущики. Тут, напевно, й росте солодке коріння. Солкоршуки уважно обдивились, але знайшли тільки добре знайомий кермек, піщаний пирій та морську капусту. Солодкого коріння начебто не було. Правда, у цьому вони не дуже були впевнені, бо ще ніхто з них і не бачив ту рослину: не росте солодець на околицях селища.

— Може, варто Кузьмі ще раз розповісти про солодець? — запропонував Тарас.

— Мені здається, — пояснив Кузик, — що солодець відрізняється від інших рослин тим, що в нього солодке коріння.

— Ми це самі добре знаємо. Краще покажи його.

— Але я його теж ніколи не бачив. Я ж признавався, — гірко зітхнув присоромлений ватажок.

Солкоршуки плентались під палючим сонцем і по дорозі недбало висмикували якісь стебла, нашвидку оглядали їх і знову кидали на пісок. Хлопці занудьгували. Та ось зовсім несподівано прилетів мартин, з гнівним криком кинувся на Кузьму, збив бриля.

— Що за диво?

— От клятий, — перевів подих Кузьма. — Я ж лише одне яйце взяв!

— Ти? — зміряв його з голови до ніг Сашко.

— Для колекції прихопив. І як він мене впізнав?

— Яке ж тут диво? Ти бачив, скільки на острівці мартинят, для нас усі вони однакові, а от для мартина-матері різні, вона знаходить лише своїх діточок. А тебе, Кузьмо, легко впізнати, особливо без бриля, — натякнув Сашко на вогненно-руде Кузьмове волосся.

Ще довго кружляв над солкоршуками розгніваний мартин.

Між тим припікало сонце, і нагрітий пісок боляче пік ноги. Першим не витримав Сашко.

— Давайте купатися, і ніяких корінців!

Він шубовснув у воду, за ним — друзі. Купались довго. Сашко заплив далі всіх, там пірнав. А повернувшись на берег, розповів:

— Скрізь мертве дно. Чистий пісок. Ані риби, ні водоростей.

— Почекай, оживе бухта! — запевнив Тарас.

Після купання продовжили пошуки. Але солодцю так і не знайшли. Минав день. Зморені спекою і роздратовані невдачею, хлопчаки повернулися у свій табір.

Після вечері їм не хотілось навіть говорити. Над вогнищем у казанку булькала кава, але її ніхто не став пити: цукру солкоршуки не взяли, понадіялися на солодке коріння. А вечір стояв по-літньому теплий, зоряний. Острів укрився білим покривалом: після метушливого дня спала крилата республіка, а над вогнищем легкою тінню шмигали кажани.

Невдача непокоїла хлопців. Тарас знічев’я перебирав черепашки, Сашко і товстун дивились на зорі, про щось мріяли. Лише Кузьмі не сиділось, він крутився, наче на жаринах:

— Яка несправедливість! Це місце з давніх-давен зветься бухтою Солодкого коріння, і солодцю тут мусить бути стільки, що хоч комбайном коси. — Хлопці мовчки кидали у вогнище коріння, яке нарвали удень, воно горіло чудово.

Кузьма знову взяв чергову порцію бадилля і жбурнув його у вогонь, а від сухого корінця відщипнув шматочок, став жувати. Жуючи корінець, Кузьма почав розгублено озиратися, потім зробив великі очі, наче побачив щось дивовижне, схопився і, вигукуючи щось незрозуміле, почав танцювати довкола вогню:

— Ур-р-р-а! — котилась луна від його голосу.

Друзі звикли до витівок Кузьми, але подібного вони ще не бачили.

— Стриваите! Кузьма винайшов міжзоряний корабель.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чи корінець дурману проковтнув? Перестань, Кузьмо!

Але той не вгавав:

— Ага, не вірили мені. Зараз поплатитесь! Дозвольте востаннє запитати.

— Запитуй, о великий невігласе бухти Солодкого коріння, — милостиво дозволив Сашко.

— То скажи мені, на чому ти сидиш?

— На тому, що й ти, — на піску та ще на шипаках якоїсь рослини.

— Тепер, друже, одщипни крихітку тієї рослини і поклади у рот.

— Я не верблюд, щоб їсти колючки.

— Будеш. Їстимеш, аж за вухами лящатиме.

— Хто, я?

— Ти! Не Александр Македонський. Ось він буде свідком, — Кузьма повернувся до Василя. — Отож, слухайте, солкоршуки. Ми ще в перший день знайшли солодець, нарвали його цілу купу, коли влаштовували наш табір. А тепер ось сидимо на ньому і підкидаємо його у вогонь.

Ошелешені таким повідомленням, Кузькові друзі несміливо, може, це черговий жарт Похмая, взяли в руки сухі бадилини. Згадавши суперечку, Нептун уже біля самого рота притримав корінець. Тарас і Сашко поклали по шматочку у рот. На обличчях з’явився вираз блаженства. Де там було шоколаду змагатися із солодцем!

Перед сном солкоршуки випили по склянці солодкої кави. У вогонь корінців більше не підкидали. Берегли.

Рекс зрадив

Прокинулись хлопчики ще до сходу сонця, і відразу закипіла робота. Сухе коріння солодцю з-під кручі перенесли до намету. А тоді, озброївшись ножиками, Сашко й Тарас почали різати його на невеличкі шматки, а Кузьма з товстуном в’язали у снопики. Шкода лише, що вчора стільки спалили. До обіду коріння було підготовлене до здачі в аптеку.

— Зо три кілограми вже маємо, — оглянув жовті снопики Сашко.

— Тепер справи у нас підуть, — радів Кузьма.

Солодець знаходили скрізь. Працювали конвеєром.

Один викопував коріння, другий носив його до води, полоскав, третій різав, четвертий в’язав снопики. Між наметом і кручею натягли мотузку, на якій розвішали жмуточки — і свіжі, й сухі. Хай доходить.

Так і вечір настав. Повечеряли. Втомлені лягли спочивати. Стояла нічна тиша. Опівночі, почувши шарудіння, Рекс, що спав під наметом, сердито загарчав, а потім крадькома поплазував до води… Повернувся аж перед ранком і ліг у своє кубло. Це викликало законну гордість господаря: «Оце так вартовий! І вдень і вночі несе службу!»

Готуючи сніданок, Василько помітив: не стало кількох снопиків солодкого коріння, які лежали на землі. Друзям поки що не говорив: чого доброго, засміють. Язики у них, як леза, тільки потрап. А з голови не йшло, чия це робота? Мартини, як відомо, коріння не їдять. Не займала їх і степова лисиця, яка ввечері частенько навідувалась до джерела пити воду, та, побачивши собаку, тікала, майнувши хвостом…

Наступного вечора Василько навмисне залишив снопик корінців під наметом, але вранці його вже не було. Хто крав солодець, хлопець так і не дізнався.

За роботою швидко минали дні. Уже й закінчувалось перебування солкоршуків у бухті. Увечері познімали снопики із сушарні, склали на підстилку за наметом. А завтра вони складуть свої трофеї у лантухи — і прощавай, чарівна бухто, прощавайте, сердиті мартини і зоряне небо…

За вечерею Кузьма навіть виголосив промову:

— Славні солкоршуки! — натхненно розпочав він. — Наша мандрівка закінчується. Ми багато зробили. Загін Федора лусне від заздрощів. Пройде час — і бички у мертвій бухті прославлять нас.

Увечері, як тільки смеркло, Рекс залишив свій пост під наметом. А коли стомлені солкоршуки полягали спати, з води виліз товстопузий коротконогий звір. Його шкіра ряхтіла сріблястим світлом. Мов тінь, звір нечутно наблизився до намету, там підвівся на задні лапи, покрутив головою, обнюхав і побіг туди, де було складено коріння.

За ним із води вилізла ще одна потвора, а потім — іще… До самісінького ранку снували невідомі злодії у таборі солкоршуків.

Кузьма прокинувся першим. Лежав горілиць і дивився на шмат паперу, абияк приколотий шпилькою до брезентової стелі. Там було намальовано силует сейнера «Баклан» і написано: «Солкоршуки, пам’ятайте, що сейнер прибуває 17 червня о 10-й годині».

Це оголошення Кузьма написав у перші дні перебування у бухті. «Швидко пролетіли дні, сьогодні — сімнадцяте», — подумав хлопець. Фантазія малювала прибуття солкоршуків у рідне селище. Обов’язково їх зустрічатимуть і вчителі, і староста, а може, й сам голова колгоспу. Мандрівники, як і належить, виструнчаться на причалі. І він, Кузьма, доповість: «У мертвій бухті ми знайшли колгоспну фелюгу з мотором на палубі. Бідон із запасними деталями прихопили з собою». Всі здивуються, почнуть розпитувати. Але ніхто з деркулян поки що не знатиме: майбутньої весни в бухті оселяться бички. Кузьма купався у променях слави і не помітив, як Тарас тихо вийшов із намету. Кузьма аж стрепенувся, коли той несамовито закричав:

— Біда, хлопці! Коріння пропало!

Першим вискочив із намету товстун, за ним — решта…

Там, де увечері лежали акуратно складені стоси пахучого коріння, валялось лише кілька недогризків.

Солкоршуки дивились і не вірили своїм очам. Хто ж це міг зробити? Звідки злодій у цій необжитій бухті? Коли трохи заспокоїлись, почали оглядати берег, шукати сліди злодія. На піску помітили безліч невиразних відбитків лапок, які вели до води: злодій прийшов з моря. Це ще більше ошелешило солкоршуків.

— А ти, Кузьмо, розпинався вчора: «Ми знаємо таємниці бухти». От і дізнався! — докоряв Сашко.

— Стривайте, хлопці! А де Рекс?! — схопився Кузьма.

Кинулися за намет. Там на м’якій підстилці з камки, вмостивши морду між передніми лапами, спав Рекс. Василько штовхнув його ногою. Той підвів голову і сонними очима подивився на свого господаря, ніби хотів сказати: «Не заважай».

— Проспав, клятий, — похмуро кинув у докір товстун.

— Ні, Рекс не прогавив, — розмірковував Сашко. — У нас не голку викрадено, а сотні снопиків. Рекс просто зрадив.

— Зрадив?

— Так. — Сашко зиркнув на годинник. — Скоро сейнер прибуде. Що ж робити?

— Звичайно, поїдемо, — відповів Кузьма.

— З порожніми лантухами? Та нас засміють!

— Чому з порожніми? У нас є інший вантаж. В один лантух укладемо глек, зверху травичкою замаскуємо, а у другий теж різної трави напхаємо, а зверху покладемо рештки корінців. Зовні все буде як слід, — заспокоював Кузьма.

— А що в аптеку здамо? Чорний глек з іржавими гайками?

Ватажок заспокоїв:

— До аптеки ще далеко. Встигнемо ще подумати, що здавати і що казати.

Друзі погодилися з Кузьмою. Часу залишалось обмаль. Квапливо зняли намет. Один лантух набили травою, у другий поклали глек і все перенесли у човен.

Сумне було прощання солкоршуків з бухтою. Вони мовчки пливли до гирла. Човен підхопила крута хвиля, сильно гойднуло. Це вже було справжнє море, де гуляв вітерець, не те що у затишній бухті. Хлопці щосили налягли на весла і благополучно проскочили гирлову протоку.

На небокраї солкоршуки помітили цяточку, яка швидко збільшувалась. То наближався сейнер «Баклан».

За кілька хвилин хлопці по мотузяній драбині піднімались на палубу сейнера, рибалки допомогли їм перевантажити майно і Рекса.

— Вітаю робінзонів! — привітав гостей капітан. — Бачу, у вас непогані справи. Корінців багато насушили?

— Було діло, — уник прямої відповіді Кузьма.

— Чому ж такі сумні та невеселі? — посміхнувся капітан.

Прикривши долонею очі від сонця, він дивився вперед. А коли повернувся обличчям до корми, побачив чорний глек, який визирав з недбало кинутого лантуха. Капітан мовчки втупився у нього, потім підійшов ближче і оглянув з усіх боків.

— Степане, а підійди-но сюди, — покликав рибалку.

Той підійшов.

— Іване Федоровичу, це бідон із фелюги «Сватенко Марія». Точно. Дивіться, і запасні частини у ньому. Як же він потрапив на сейнер?

— Це твоя робота, Сашко? — запитав Іван Федорович.

— Так.

— А де ж «Сватенко Марія»?

— У бухті, біля острівця. Там, де скеля.

— Глибоко?

— Та ні, метрів з шість буде.

— Розтрощена?

— Цілісінька, у лівому борту лише невелика пробоїна. Мотор лежить на палубі.

— Ти і не уявляєш, хлопче, який ти молодець! — Капітан поплескав Сашка по плечу.

— Тільки не розказуйте, Іване Федоровичу, про це нікому, особливо нашій старості.

— Чому? Ми ж другий рік шукаємо фелюгу у морі. Всі рибалки вам скажуть спасибі.

— Але зачекайте, хоч тиждень помовчіть.

— Не збагну.

— Це таємниця солкоршуків.

— Хто вони, ці солкоршуки?

Запитання залишилось без відповіді. По очах співрозмовника капітан зрозумів, що йому більше нічого не скажуть, і погодився:

— Гаразд, хай буде по-вашому — помовчу.

Сейнер наблизився до Деркулів, пришвартувався. Солкоршуків ніхто не зустрічав. Вони тихо розійшлися по домівках.

Влітку Сашко завжди спав на розкладачці за хатою під шатами виноградних лоз. Повернувшись з мандрівки, він ліг спати рано. Заснув одразу. Серед ночі прокинувся від підозрілого шурхоту. Підвів голову і сторожко озирнувся. Навкруги панувала тиша. Повний блідий місяць висів над Деркулями. Все навколо: і виноградні лози, і очерети — мерехтіло сріблястим сяйвом і від нього здавалось таємничим і казково гарним. Шурхіт повторився. Хлопець став придивлятися і побачив як біля паркана вовтузилась якась тваринка. Більша за кота, але не схожа й на пса. Сашко спочатку подумав, що це йому сниться. Але ж ні! Примара перетворилась на рухливий килимок і поволі розтанула у серпанку ночі. Хлопець ліг на другий бік і заснув міцним передранковим сном. Прокинувся разом з очеретяними співаками. З насолодою прислухався до знайомих голосів — одразу ж відзначив для себе: зовсім близько, за парканом, недавно оселилась очеретянка, перед поїздкою на острів вона там не озивалась.

А коли звернув увагу на лантух, який учора приніс із сейнера і залишив під кущем винограду, був здивований — у ньому зяяла величезна дірка. Сашко підійшов до нього і виявив дивну річ: зникли рештки солодких корінців. Що це таке? Хлопець з острахом озирнувся і на мокрому ґрунті помітив чітко відбиті сліди звіра. Вони були точнісінько такі, як там, на березі бухти. Слід вів до паркана. Сашко пішов, куди вели свіжі маленькі ямочки, ближче до очерету вони наповнились водою. Ледь помітна стежина привела до невеличкої галявини, де вся земля була засліджена злодієм. І тут, на диво, лежали акуратно складені віхтики солодкого коріння. Отже, поблизу має бути помешкання злодія! Хлопець причаївся серед очеретяних хащ. І ось тріснула очеретина. Хлопець лише скосив очі у той бік і побачив чималого пухнастого звіра. Так, це була нутрія.

Дехто із деркульчан тримав у загінчиках цих вельми цінних хутрових тваринок, але неволя не подобалась їм, і вони при першій же нагоді тікали від людей, ховалися в очеретах. Нутрії знаходили там притулок і їжу, їх ніхто не переслідував.

Сашко поворухнувся — і нутрія зникла. «Значить, і в бухті живуть вони», — зробив висновок хлопець. Пухнастим є де розгулятися в очеретах степової балки. Їм, певно, дуже подобається солодке коріння, пахощі якого вони чують здаля.

Тепер, розкривши таємницю загадкової пропажі, Сашко зовсім не дивувався з пристрасті звірів до солодцю. Він знав, що тварини заготовляють на зиму харч. Напевно, солодець служить їм за десерт, як дітлахам цукерки.

Сашко не повернувся додому, а відразу пішов до Кузьми. Потім удвох зайшли до Тараса. Товстуна не турбували — нехай закінчує модель вітрильника. У солкоршуків виникла ідея: якомога швидше обстежити балки навколо бухти й забрати солодке коріння, доки його нутрії сушать, а то буде пізно — сховають у свої хатки.

Опівдні солкоршуки знову були на березі бухти Солодкого коріння: доїхали сюди попутною машиною. Хлопці відразу звернули увагу, що біля острівця снували човни: Іван Федорович перевіряв їхнє повідомлення — шукали «Сватенко Марію».

Солкоршуки попрямували до знайомого яру, з якого витікав струмочок.

Біля очерету зупинилися: десь тут має бути стежка, яку протоптали нутрії. Вона повинна привести до лігва, а там — снопики солодцю. По якійсь хвилині солкоршуки справді натрапили на сліди і заглибились у зелені хащі. Тут стояла прохолода, а звідусіль долинало таємниче шарудіння невідомих мешканців. Стежка вузенька, тому просувалися один за одним. Попереду йшов Кузьма. Якусь часину мандрівники простували по одноманітному зеленому коридору, але раптом стежка вперлася в суцільне звалище торішнього очерету і перетворилась на своєрідну нору.

— Кубло, — тихо повідомив Кузьма.

Воно було величеньке, вимощене всередині корінням та листям болотяних трав. Раптом підстилка в кублі заворушилась — і солкоршуки побачили маленьких рудих тваринок. Кузьма обережно взяв одне.

— Нутрійча. А тхне від нього точнісінько так, як од звіра, якого зустріли ми на крижині. Пригадуєш, Тарасе?

— Ми вдерлися до чужої господи, — констатував Сашко. — Гайда звідси!

Мандрівники поверталися уже знайомою стежиною. Та ось Тарас, що плентався у хвості, звернув увагу на зламану очеретину, а коли уважно придивився, то помітив замасковану стежину. Солкоршуки вдруге пірнули в очеретяні джунглі. Нова стежка петляла серед хащ, заглиблювалась у очеретяні звалища. І ось… Стежки не стало. Тепер йшли навмання. Сторожко подала голос качка, здогадались: поблизу озерце. Через хвилину хлопці стояли на березі круглого озера. Вода синя-синя. Були впевнені: біля цього озера живуть нутрії. Роздивились. І ось недалечко на березі помітили купу очеретяного листя. Мандрівники підійшли ближче. Що воно таке? Розгорнули листя — і побачили снопики солодцю.

Не гаючи часу, друзі почали складати у лантухи свою пропажу. В цей час серед озерця з’явилася кругла руда голівка.

Кузьма побачив звіра і відразу все збагнув.

— Ура! Тепер я знаю, чому зрадив нас Рекс!

Він розповів усе, що знав про незвичайну дружбу пса з нутріями.

Тваринка наче засоромилася — пірнула у воду і виринула в іншому місці. Заклопотана мордочка з чорними булькатими очима весь час стежила за хлопцями, аж доки вони не вилізли з лантухами на крутосхил. Потім звір виліз на галявину, зібрав дріб’язок коріння, залишений солкоршуками.

…На деркулівській Перетязі шофер зупинив машину.

— Злазьте! — гукнув він мандрівникам, які сиділи у кузові. — В селище я не їду. Мені треба в Кут за очеретом.

Друзям довелось чекати на іншу машину. Правда, сиділи недовго.

Попутний газик, порівнявшись з ними, зупинився, і з кабіни виглянув Аркадій Полікарпович. Він повертався з відрядження.

— Ви знову з лантухом? — здивувався вчитель.

— Як бачите, — радо відповів Кузьма.

— Що в лантухах?

— Коріння.

— Яке коріння?

— Солодке.

— Аж тепер я спробую солодцю.

Кузьма розв’язав лантух, висмикнув корінець і подав Аркадію Полікарповичу. Той вийняв з кишені складаний ножик і взявся підстругувати корінь, наче олівець. Потім відрізав шматок і поклав у рот.

— Справді, смачне. Гаразд. Вантажте свої оклунки, — розпорядився вчитель, — до аптеки підвеземо.

Того ж дня солкоршуки прийшли до школи і з гордістю поклали на стіл старости квитанцію про здачу 47 кілограмів відмінного солодцю.

— Тепер я бачу, що ви здатні творити дива, — похвалила вона.

— Це не диво, — загадково посміхнувся Кузьма, — а звичайнісінький солодець. Справжнє диво залишилось у бухті.

Швидко минуло літо. Замжичила похмура осінь. А там приазовською рівниною заволоділа зима. Тепер деркулівський недремний Вітродуй позирав на північ, звідки дув колючий трамунтан. Морози скували кригою бухту Солодкого коріння.

Взимку, коли шаленіла хуртовина, солкоршуки часто збиралися разом, згадували літні пригоди і з нетерпінням чекали весну, чекали того часу, коли можна буде повідомити людям неймовірну новину: мертва бухта ожила. А зимові дні тяглись, як роки…

На сейнері «Дельфін»

І ось настала весна. Західний вітер, неспокійний пунент, гнав пінясті хвилі з морського простору у Таганрозьку затоку. Життя пожвавилось у воді і в повітрі. На північ, до споконвічних місць гніздування, тяглись нескінченні зграї качок, гусей, лебедів. До гирл річок та лиманів поспішала риба. Вирушали у море й науковці-іхтіологи, які вивчають життя мешканців морських глибин.

Кілька днів тому сейнер «Дельфін» залишив причали ростовського порту і неквапно плив уздовж північних берегів Азовського моря. Сейнеру доводилось обминати численні піщані коси. «Дельфін» часто зупинявся і, гойдаючись на хвилях, довго стояв на одному місці. Іхтіологи закидали невеликий волок, витягали здобич і знову повертали її морю. Лиш окремі рибини перед тим, як викинути за борт, уважно оглядали, зважували, міряли.

Екіпаж сейнера очолював Кіндрат Васильович, низенький сухорлявий дідок із білою, як молоко, головою. Цього разу на борту судна була велика група студентів, майбутніх біологів. Іхтіолог мав познайомити їх з морем, з живим світом морської води.

У професора було чимало турбот: на кожному кроці виникало безліч найрізноманітніших питань. Студенти цілісінький день тримали свого наставника в полоні. Треба сказати, що Кіндрат Васильович любив допитливих людей і належав до тієї категорії вчених, котрі не визнають кабінетної науки. Все своє життя він присвятив морю, його батько був рибалкою. На Приазов’ї вчений провів своє дитинство і юність, морю віддав життя. Йому довелося плавати на незграбних рибальських човнах-дубах, ходити під вітрилами на тупоносих хистких фелюгах, освоювати першокласні судна-лабораторії.

На обрії відкрилась чудова панорама рибальського селища. Мимоволі студенти замилувались зеленим берегом, білими хатками. Розглядаючи берег у бінокль, один із них, всюдисущий Славко, помітив якусь незвичайну фігуру на даху високого будинку.

— Це Деркулі, рибальське селище, — пояснив іхтіолог.

— А що то за дивовижна фігура над будинком?

— То вітровказ — творіння рук сліпого діда Тараса. Колись рибалив. Дуже цікава людина, — розповідав іхтіолог. — Йому вже за восьмий десяток. Це якраз про нього йдеться в оповідках відомого краєзнавця і фольклориста Андрія Костюченка, який вчителював у цьому краї ще на початку двадцятого століття. У часописах він надрукував чимало оповідань, легенд та повідомлень про цей берег. Рукописи Костюченка, де йдеться про рибу та рибалок, зберігаються в бібліотеці нашого інституту. Я прихопив один зошит з оповіданням цього краєзнавця. Вам буде корисно його прочитати, а я тим часом відпочину. Згода?

Кіндрат Васильович витяг із портфеля невеличкий у чорній цератяній обкладинці зошит і віддав чубатому юнакові. Той почав читати…

Оповідь Андрія Костюченка про багатія Ониська Прища та голодранця з Полтавщини

Про Ониська сивоголові дідусі розповідали таке.

Від деркулівської бухти Солодкого коріння і вже аж до Очеретяної коси не зустріти багатшої людини від Ониська Прища. Ніхто добре не знав, хто і коли саме прозвав за люту вдачу і копійчану душу багатія Прищем. Як смола до чобота, прилип той Прищ до Ониська. Так прозивали його і малі і старі.

Десятки рибальських дубів щоранку виходили в море ловити рибу. Дуби належали Прищеві. Його були і волокуші-верстовки, які тягли з моря невтомні забродичі. Всі вони були наймитами багатія. Прищ господарював в уловах, на причалі, на коптильнях і в засольнях.

Був той багатій присадкуватий, з сивою борідкою клинцем і з жвавими чорними очима. Невтомний Онисько скрізь устигав. Коли відпочивав старий, ніхто й не знав.

Щодня вирушав Онисько з наймитами у море. Він не боявся ні азовських скажених штормів, ні блискавки, ані грому. Жорстокі вітри частенько десь серед моря перевертали незграбні Прищеві дуби. Багато рибалок гинуло у морській стихії, але Онисько завжди рятувався. Він повертався на берег і на дошках, і на уламках щогл. Повертався і вже наступного дня знову йшов у море, і знову лунало Прищеве:

— Швидше, швидше, йолопи царя небесного!

Велетенське Прищеве подвір’я було на самому березі моря. Хатина багатія майже нічим не відрізнялася від хаток простих рибалок — була така ж присадкувата, покрита очеретом, от лише віконця були надто малі, щоб злодій, бува, не проліз. Багато зберігалося добра за товстими саманними стінами. Прищеве добро надійно охороняв патлатий пес Рябко. Його колись привезли інгуші з Кавказу у Деркулі цуценям. Було вайлувате, з товстими лапами. Довго Онисько оглядав його, прискіпливо обмацував, зазирав у рот і аж тоді купив. Купив і не помилився — через рік незграбне цуценя перетворилося на величезного злого Рябка, який не одному наймиту полатав штани.

Для собаки Прищеві рибалки готували спеціальну юшку. Лише з голів осетрин та добірної сули. Казан з юшкою наймити підсовували псові довгою жердиною — він не визнавав навіть тих, хто щодня годував його.

Прищ жив сам. Дружина — німкеня за походженням — давно померла, а єдиний син був десь у Німеччині. Вже багато років він не провідував батька. Старий щомісяця висилав йому чимало грошей. На людях майже ніколи не згадував про сина. Так наче його не було зовсім.

Найбільше любив Онисько Рябка — пестив у вільну хвилину, примовляв ласкаві слова. І той вірно служив своєму господареві.

…Ще морози міцно тримали у своїх обіймах мілководні лимани, а по морю ганяв шматки криги лютий трамунтан, як до деркулівських берегів, до очеретяних лиманів косяками пливла ікриста сула. Риба скупчувалась проти гирла і терпляче чекала теплих весняних днів. А перед нерестом втрачала обережність. Величезні рибини часом підпливали до самісінького берега, і їх можна було підхопити руками.

Повільно тяглись останні дні зими. Та ось, нарешті, у Приазов’я вривається по-весняному теплий і грайливий вітер-пунент. Він несе на своїх крилах весну, бурхливу і коротку. В перший теплий день, мов по команді, ікриста риба пливе до лиманів.

Правда, не всім рибам вдавалось проскочити гирло деркулівських лиманів, бо саме у той час Прищеві рибалки починали путину.

Сам Прищ ікристу сулу називав «святою рибою». Насправді ж для нього то була золота риба…

Отож з перших весняних днів у гирлах господарювали волокуші-верстовки. Сітками перетинали шлях рибі, а забродичі витягали вилов на берег.

У такі дні весь простір навколо лиманів перетворювався на величезний людський табір, де порались не лише чоловіки-рибалки, але й жінки, підлітки. Живу рибу кидали у кошики. Худорляві рухливі хлоп’ята зносили її до купи. Там рибин добивали важкими палицями-чиклушами, а кривими ножами розпорювали її. Розрізана сула була дуже схожа на незграбну камбалу. Рибу солили в ямах, викопаних у піску і вистелених цупким брезентом. Поруч будували сушарні.

Риб’ячою ікрою багатій годував свиней, качок, гусей. А коли чув, як з докором говорили, мовляв, ікра — це кров моря, Онисько байдуже резюмував:

— Плював я на морську кров. На мій вік вистачить риби.

Падаючи від утоми, забродичі тягли важкі волокуші. З кожним весняним днем зростали скирти в’яленої риби. У селищі все пахтіло рибою — і хатки, і тини, і колоди, на яких до сонця вигрівались бабусі.

Хід нерестової сули припинявся раптово. Вранці, тягнучи волокушу, рибалки відчували незвичайну легкість. Коли витягали на пісок сітку-матню, в ній тріпались лише чорні раки. Онисько несамовито кричав і примушував рибалок ще перетяти гирло волокушею. Але й на цей раз забродичі витягали її порожньою.

Прищ заспокоювався і з дня на день починав очікувати далеких гостей-покупців. Вони з’являлись у Деркулях десь після трійці, коли цвіла пахуча маслина і вже буяло зелене очеретяне море, над яким збуджено кружляли качки.

Гості приїздили у великій чорній кареті. На вибоїнах вона торохтіла, наче порожня діжка з-під тюльки. Карета в’їжджала на Прищеве подвір’я і зупинялася біля самісінького казана, в якому наймити варили з чорних бичків-кангариків рябу юшку. Першим з козлів сплигував високий худий дяк. Він підбігав до карети, шанобливо зігнувшись, відчиняв двері. З карети повагом, крекчучи, вилазив сам отець Василь, патлатий, з червоним круглим обличчям. Ставши на землю, він розмашисто хрестився на всі боки — на море і на Рябка, що аж захлинався від люті, і на скирти сухої риби, які добре було видно з подвір’я.

Дяк повторював усе, що робив отець Василь, але без старанності, абияк. Кладучи пальці на лоба, він за кожним разом закидав назад голову з маленькою рудою косою, яка була перев’язана брудною стрічкою.

Перехрестившись, отець Василь піднімав до неба свою патлату голову:

— Благодать господня!

— Го-о-спод-н-я-я! — підтягував пискливим голоском дячок.

У цю хвилину зі своєї господи виходив Онисько Прищ. Він удавав, що не бачить гостей, і починав утихомирювати Рябка, гладив його, а тоді вже з-під руки дивився на подвір’я, розглядаючи гостей, і повагом прямував до карети. Наблизившись, хазяїн чемно цілував руку отця і запрошував гостей до господи.

Кілька днів отець Василь тупцював навколо скирт запашної риби, а за ним як тінь сновигав дячок з товстою засмальцьованою книжкою, за вухом — олівець.

Святий отець витягував із скирти рибину, обмацував її, виривав риб’яче пірце-поплавець і довго смоктав його, плямкаючи товстими червоними губами. Іноді.він щось казав дякові, і той похапцем записував у книгу.

Коли отець Василь оглядав чергову скирту риби, до нього наблизилась бабуся:

— Скажіть, преподобний отче, скільки потрібно святих людей, щоб з’їсти, хай бог простить мене, грішну, — перехрестилася стара, — оці гори риби?

Отець обома руками схопився за хреста:

О раба божа! У нашій святій Печерській лаврі досить божих людей. Вони, бідолахи, денно і нощно відмолюють тяжкі гріхи, заподіяні черню.

А коли не буде тієї черні, хто ж ловитиме рибу?

— Геть з моїх очей, гріховоднице, — гнівно гримнув отець Василь на жінку і замахнувся хрестом.

Увечері в Прищевій хаті лунали пісні церковного, а потім далеко не церковного змісту. Деркуляни знали: хазяїн продав рибу святій братії Києво-Печерської лаври.

Вранці чорна карета залишала Деркулі.

Того ж дня на Перетязі з’являлась довжелезна валка дригалів. Здалеку вона була схожа на величезну гадюку, що поволі підповзала до своєї жертви. Минаючи селище, строката валка наближалась до риб’ячих скирт. Там уже чекали наймити. Вони спритно вантажили сулу. Важкі вози повертались по глибокому піску до міста. Там рибу складали у вагони і транспортували до «святих» місць.

У селищі переставало пахтіти в’яленою рибою, лише до пізньої осені західний вітер приносив сморід: догнивала ікра — кров морська…

З кожним роком багатів Онисько Прищ, аж доки у Деркулях не з’явився голодранець з Полтавщини Тарас Вертипорох.

Якось Прищеві рибалки зібрались у море. На хвилях гойдались чорні тупоносі дуби. Чекали господаря. Попрощавшись із Рябком, Онисько рушив до берега. І ось по дорозі йому несподівано зустрівся високий, худий, трішки сутулуватий хлопець. На худих плечах — полотняна сорочка, ноги чорні-чорні.

«Здалеку притьопав, йолоп», — подумав багатій. Хоча Прищ поспішав, та все ж змушений був зупинитися, бо йому до зарізу потрібна була робоча сила.

Дивно, цей парубійко досить-таки безсоромно, як здалось Ониськові, оглядав його, багатія. У незнайомого, були великі сірі очі, як у дівчини.

— Хто такий? Що тобі треба?

Парубійко мовчки продовжував оглядати Прища з ніг до голови. Цей погляд не сподобався господарю.

— Чого витріщився, йолоп царя небесного? Говори, чого треба? — вже гримнув Онисько.

— Хто ви будете, дідусю?

— Як це хто? Я — господар…

— Господар? Так я це найматися, пане…

— Так би давно. Як звати?

— Тарас.

— Прізвище говори. Ім’я мені твоє потрібне, як собаці пелех на хвості.

— Вертипорох.

— Звідки такий?

— З Полтавщини. На цукроварні працював, — посміхаючись відповідав Тарас.

Господар мовчки ще раз оглянув кістляву постать Тараса.

Тарас так само спокійно, з посмішкою дивився на Прища, і жодна рисочка не здригнулась на його обличчі.

У дворі зібрався гурт рибалок. Вони з цікавістю спостерігали за своїм господарем та парубійком. Прибулий все ще посміхався… «Ось ти в мене зараз на кутні посмієшся», — подумав господар, а вголос з удаваною лагідністю попрохав:

— Принеси, хлопче, отой пеньочок. Ноги щось мліють. Сісти хочу. Ой, ой, старий став, — простогнав, а в очах злі-презлі бісенята застрибали. Знав — зараз почнеться потіха.

У дупло невеличкого трухлявого пенька господар влив колись щось близько п’яти пудів свинцю. Зробив це для випробування сили тих, кого брав у рибалки: щоб кволі не попадали.

Онисько вже приготувався досхочу посміятися, як Тарас несподівано легенько підняв пеньок, та ще й лівою рукою. Підніс до господаря і поставив поруч, та ще й пилюку стер ліктем і знов усміхнувся:

— Сідайте, паночку.

— Ти диви! — захоплено вигукнув хтось з гурту наймитів. Хто-хто, а вони добре знали, що то за пеньок.

— Овва! — важко видихнув Онисько своє здивування й не сів, а лише зазирнув у дупло: чи, бува, не видовбав хто свинець. Свинець був у дуплі. «Цей йолоп сам на берег рибальського дуба витягне й за п’ятьох волокушу потягне», — подумки радів Прищ.

— Ану, ближче підійди! — вже чемніше попросив Онисько голодранця. Тарас наблизився до господаря, а той своїми чіпкими пальцями почав мацати м’язи рук наймита, мацав і дивувався: «Як залізо! Звідки така сила у нього?»

— Хай буде гречка!

Це означало — хазяїн приймає його до гурту своїх забродичів.

— Сьогодні на господарстві залишишся, — наказав Тарасові Онисько. — На вечерю звари рябка. Казан серед двору, а картопля у шаплику. Повернемося на заході. Зрозумів?

— Зрозумів…

Прищеві здалося, ніби цей парубійко давно знає і думки, і мрії його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько.

…Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно вже не привозили стільки риби з Піщаної коси.

Спритно, мов парубійко, зістрибнув з дуба на берег Онисько і наказав рибалкам звантажувати та солити рибу, а сам подався до двору. Коло воріт побачив нового наймита. Той стояв якось впевнено, широко розставивши ноги, наче був господарем цих володінь, і знову, клятий, посміхався.

— Чи виконав мій наказ?

— Авжеж, виконав, паночку. Рябка зварив. Масненький, як добрячий підсвинок.

— Ряба юшка масненька? Що ти верзеш? — гримнув багатій, а сам у двір — та так і застиг на місці: серед двору на жердині висіла шкура із його улюбленого Рябка.

— Рябка… Мого Рябка… — крикнув Прищ і кинувся було до Тараса, та раптом упав, затрясся.

…Більше ніколи вже не кричав Онисько Прищ. Рибалки однесли його до кімнати, поклали на ліжко. А скоро його зовсім не стало.

На Прищевому подвір’ї згодом збудували школу…

«Дельфін» міняє курс

…Минувши мальовничі Деркулі, «Дельфін» узяв курс на бухту Солодкого коріння, де мав намір поповнити запас прісної води з джерельця, котре високо цінував Кіндрат Васильович. Через годину сейнер науковців кинув укір проти вузького гирла бухти, що ховалась за високими береговими кручами.

— Там, за гирлом, — розповідав студентам іхтіолог, — бухта Солодкого коріння. Як ви вже, певно, здогадались, вона зветься так тому, що там на берегах росте солодець. На жаль, для нас вона нецікава.

«Чому?» — посипались запитання.

— Бухта мертва, риби в ній немає. Лише під час штормів в неї інколи запливають азовські дельфіни, — пояснив керівник експедиції.

— А що сталося? Чому все живе вимерло? Може, вода отруєна? — допитувались цікаві.

— Ні, вода звичайна, морська. Недавно стало відомо, що там постійно діє кругова течія, яка швидко замулює все, що потрапляє на дно. А воно рівне й одноманітне. Пісок постійно рухається і це не приваблює бичків, основних мешканців усіх азовських заток, бо їжі вони не знаходять та й самицям ні до чого приліпити ікру. Сула і камбала не бувають у бухті через те, що там немає бичків, на яких вони полюють. От вам і мертва бухта. А треба сказати, що кращого місця для нересту риби не знайти на всьому узбережжі… Але рибалки навідуються туди, аби попити смачної джерельної води.

За борт опустили моторного човна, і Славко з двома матросами рушив у бухту.

Студенти, нарешті, дали спокій Кіндратові Васильовичу і вишикувалися вздовж лівого борту сейнера, почали оглядати руді берегові кручі. Тут, як і скрізь, над морем снували невгамовні білокрилі мартини, які полювали за рибою. На тлі похмурих круч вони здавались особливо білосніжними, як піна морських хвиль.

Скориставшись вільною хвилиною, керівник експедиції вирішив відпочити під тентом. Він сів у крісло, заплющив очі. Якусь часину на судні панував спокій, та ось повернувся човен, він швидко проскочив гирло і через кілька хвилин опинився під бортом сейнера.

Кіндрат Васильович спочивав у своєму кріслі й тоді, коли прибулі повернулися з бухти, підняли на палубу діжку з водою. Спочатку керівник не звернув уваги на Славка, біля якого юрмилися студенти, щось там розглядаючи і сперечаючись. Та згодом вчений підвів голову.

— Щось знайшли?

— Шматки якоїсь шкіри.

— Це не диво. Тут є недалеко взуттєва фабрика, отож, мабуть, звідти відходи і потрапили у воду. Тепер звикли різний мотлох скидати у море.

— Нас, Кіндрате Васильовичу, цікавить зовсім не це шмаття, а ікра на ньому, — пояснив Славко.

— Яка ікра? — жваво підхопився іхтіолог. — Покажіть.

Керівник експедиції покрутив у руках яскраві шкіряні стрічки.

— Це варте уваги, — признався він. — Перед нами ікра бичка-кругляка, їй усього три тижні. У бухті, яку ми вважаємо мертвою, нерестяться бички! — Вчений замовк і на якусь мить замислився. — Тут, мабуть, помилка, — вголос продовжував міркувати. — Ці шматки з ікрою, певно, хвилі занесли. Але поспішати з висновком не слід.

— Гляньте сюди, — наполіг Славко. — Стрічки ці ще й до каміння хтось поприв’язував.

— Я вже звернув на це увагу, ми маємо справу з штучним нерестовим гніздом, — сказав іхтіолог. — В такому разі візьміть акваланг і повертайтесь у бухту. Спробуйте обстежити дно. Як знайдете такі гнізда, не займайте. Візьміть лише одне. Це дуже цікаво. Хто б міг це зробити? Штучна шкіра не гниє у воді і течія її не замулить, бо при наявності тягарців стрічки будуть підніматися вгору. Люди, що вигадали ці гнізда, не позбавлені кмітливості.

На сейнері з нетерпінням чекали повернення човна. Вже сонечко повернуло під обід. Подув звичайний у такий час вітер з моря — моряна. Він погнав хвилі до берега. Мартини, нарешті, вгамували голод — відпочивали на пляжі. А човен все не повертався.

Кіндрат Васильович занепокоєно походжав по палубі і раз у раз позирав на гирло. Його схвилювала знахідка у мертвій бухті. Такого він не чекав…

Нарешті серед бурхливих хвиль з’явився човен. Через кілька хвилин дослідники повернулись на сейнер.

— Доповідайте про наслідки пошуків, — попросив учений.

Почав матрос, який пірнав на дно:

— На захід від острівця я натрапив на кілька десятків гнізд. Вони лежать на дні у певному порядку. На шкіряних стрічках уже є ікра. Там снують чорні бички-молочники.

— Люди здобули перемогу. Чудово! — похвалив керівник експедиції. — Але хто це зробив? Може, це науковці Азовського інституту… Так, так. Треба з’ясувати. Гукніть радиста! — розпорядився Кіндрат Васильович.

З радіорубки вийшов сіроокий красень у модній строкатій курточці.

— Зв’яжіться з ученим секретарем Азовського інституту і попросіть повідомити, хто й коли займався проблемою заселення бичками бухточки, яка лежить західніше рибальського селища Деркулі.

Незабаром надійшла відповідь: інститут цією бухточкою не займався.

— Коли так — доведеться вертатися в Деркулі. Може, там розкриємо таємницю штучних гнізд.

Зміну курсу сейнера студенти зустріли з ентузіазмом, бо, правду кажучи, їм вже захотілося відчути під ногами тверду землю і на власні очі побачити, як живуть азовські рибалки, познайомитися з сліпим Тарасом Вертипорохом. Сам керівник експедиції з великим задоволенням відвідував деркулян, там у нього було багато знайомих рибалок.

«Дельфін» повернув на схід.

Науковців першим зустрів дерев’яний Вітродуй. Простягнувши руку, він вітав судно дослідників моря.

«Дельфін» пришвартувався біля причалу рибзаводу. Матроси поклали трап. Кіндрат Васильович у супроводі Славка одразу попростував до правління колгоспу, а студенти пішли знайомитися з рибальським селищем.

…У колгоспній конторі разом з гостями з «Дельфіна» за столом сиділи голова колгоспу, бригадир, шкіпер Григорій Тарасович, учителі, шкільна староста та загін юних шукачів. Прийшов і сліпий дід Тарас, з яким уже встигли познайомитись студенти.

Принишклі солкоршуки озирались. Вони почували себе ніяково — вперше потрапили у центр уваги дорослих. Певно, вже дехто знав про штучні гнізда для бичків.

Ми маємо намір, — підвівся голова колгоспу, — провести невеличку конференцію зі школярами, котрі, на думку нашого гостя — відомого іхтіолога Кіндрата Васильовича, зробили важливе відкриття. Отож, слово нашому гостю.

— Хто такі солкоршуки, — усміхнувся Кіндрат Васильович, — ми вже знаємо. А тепер хотілось би знати, що ви шукали в бухті, крім коріння?

— «Святу Марію», — не моргнувши оком, відповів Кузьма. — Це вітрильник іспанських піратів.

— Не чув про такий, — здивувався Славко. — Може, ви маєте на увазі славнозвісну «Дуке ді Флоренска»? Вона справді затонула.

— Скарби тієї «Дуки» чотириста років шукають, — погодився Кузьма, — але не тут, а біля острова Мал. А нас цікавив вітрильник «Свята Марія». Був такий, і ми хотіли взяти з нього амфори для нашого музею.

Виявилось, що герої конференції були обізнані з тим, що хвилює шукачів скарбів усього світу.

— Я з повагою ставлюсь до пошуків, сам колись пірнав на дно моря, — щиро усміхнувся вчений. — Що ж знайшли ви, славні солкоршуки?

— Не те, що шукали.

— А що?

— Шукали вітрильник, а знайшли — колгоспну фелюгу. Теж «Марія». Але не свята, а Сватенко. І амфору підняли, а як роздивилися — бідон. Тоді ж помітили ікру бичків на шкіряних стрічечках і вирішили зробити інкубачі. Ото і все.

— Ні, не все! — перебив учений Кузьму. — Це початок великої роботи. Ваші інкубачі, хлопці, — відмінний дарунок для азовських бичків. Науковці давно цікавляться довговічними недорогими матеріалами для нерестових гнізд. І ви знайшли такий матеріал.

— Виходить, що наші юні дослідники знайшли справжні ключі од моря, — під загальне схвалення присутніх вигукнув шкіпер Григорій Тарасович.

— Ключі од моря! — повторив учений. — Краще не скажеш. І символічно, що їх знайшли наші діти, наша зміна. Одна лише бухта Солодкого коріння, — продовжував Кіндрат Васильович, — якщо її повністю використати як нерестилище для бичків, дасть стільки рибного молодняка, що його буде досить, аби заселити все деркулівське узбережжя. А що таке бички? То — сули, білуги, осетри, севрюги, бо головна їжа цих риб — бички. Отож настав час, коли рибалки повинні не лише ловити рибу, але й засівати морську ниву. Тепер на морі не буде мертвих бухт, їх заселять бички. Пропоную молодим дослідникам разом з нами пошукати, але тепер уже не солодець, а справжні амфори.

— Амфори? — перепитали в один голос хлопці.

— Так, амфори, — ствердив учений. — До мене звернулися ленінградські археологи з проханням допомогти розшукати на дні моря залишки старовинного храму. Це десь західніше гирла бухти Солодкого коріння.

«Так он де треба було шукати!» — тільки подумав Кузьма. Всю їхню увагу тепер прикували амфори старовинного храму античних греків…

…Удосвіта наступного дня, саме була неділя, сейнер науковців прийняв на борт загін солкоршуків і залишив привітні береги рибальського селища.

Сейнер долав відстань до гирла бухти. А коли сонце зависло на далекому небосхилі, «Дельфін» був на місці призначення.

Кіндрат Васильович ще раз уточнював на карті місце пошуків. Матроси, студенти лаштували спеціальну драгу, сплетену з міцних капронових мотузків. Вона призначалася не для риби, а для виловлювання на дні моря різних речей. Не сиділи без роботи й солкоршуки.

І от закинули снасть. Запрацювали потужні мотори сейнера. Через деякий час на палубі уже громадились трофеї з морського дна. Чого тут тільки не було!

Чорні уламки старовинних щогл, каміння, пляшки, навіть іржавий якір, тільки не амфори.

Студенти брали в руки морські трофеї. Кожен оглядали й знову жбурляли за борт. Нічого цікавого не траплялось. Ось один з юнаків зібрався було викинути продовгуватий круглий камінь, уже й розмахнувся, та завагався. Почав мовчки обчищати з нього черепашки:

— Це ж не камінь, а горщик. Старовинний посуд!

Хлопця оточили. Першими підбігли до нього солкоршуки. Кіндрат Васильович прискіпливо оглянув знахідку:

— Ні, це не горщик! Це амфора! — урочисто оголосив учений. — Отож, археологи мали рацію. Виходить, під нами уже двадцять п’ять віків лежить місто древніх гончарів, котре поглинуло море.

— Як ти, Петре, здогадався, що це горщик? — посипались запитання студентів до свого товариша.

— Дуже легким здався…

Згодом драга витягла ще кілька амфор.

Одна з них пізніше прикрасила експозицію деркулівського шкільного краєзнавчого музею.

Дід Тарас помер пізньої осені, коли осатанілий левант зривав і жбурляв у море останнє листя з крислатого дуба. Поховали деркулівці діда, але в пам’яті рибалок залишилась пристрасна душа волелюба, його мудрі слова, залишився служити людям Вітродуй…

Багато змін сталося у селищі. Уже самостійно водив у далекі рейси свій сейнер онук діда Тараса. Він завжди брав у море пам’ятний гачок. На швидкісному катері літав по морю колишній рудий шибайголова Кузько. Тепер його поважно величали Кузьмою Петровичем, був він бригадиром колгоспної бригади, яка засівала штучними нерестовими гніздами морську ниву. Тепер рибалкам у морі часто зустрічались спеціальні буї, котрими обгороджувались ділянки нересту.

У вільну хвилину Кузьма Петрович був не від того, щоб розповісти друзям про свої перші інкубачі, недарма на борту його катера красувався напис «Операція „Буба“ триває!» А в каюті колишнього ватажка солкоршуків на почесному місці висіли портрети космонавтів і фото космічних кораблів. Кузьма залишався вірним юнацькому захопленню і мрії. Жаль лише, що з ним не було його друзів Сашка-Нептуна та Василя Бублика. Василь вчився будувати справжні пароплави, а от про долю Сашка-Нептуна — окрема розмова у нашому епілозі.

Море сміється (Епілог)

Постарів Артем Сидорович. Вранці він уже не поспішав до рибозаводської бондарні — був на пенсії. Сидів старий під своєю хатою і все виглядав Сашка. Не судилося його синові ані бондарювати, ані пірнати на дно морське. Після закінчення середньої школи хлопець навчався спочатку в музичному училищі, а потім блискуче витримав вступні екзамени в консерваторію. Професори були вражені надзвичайним обдаруванням юного співака. Коли навчався у консерваторії, щоліта приїздив додому і ставав знову колишнім Нептуном: пірнав на морське дно за головатими бичками, а вечорами до пізньої ночі слухав і ніяк не міг наслухатись своїх улюблених очеретяних співаків. Коли деркулівський Вітродуй починав поглядати на північ, юнак повертався до консерваторії, а в Деркулях знову залишався у своїй хатинці самотній старий бондар. Повільно, о як повільно тяглися для нього зимові вечори! Дід плів рибальські сітки, а в голові снувались думки про Сашка: «Як він там живе у далекому місті?».

Минули роки. Сашко закінчив консерваторію, вже співав у театрі. Бондар рахував дні, коли мав приїхати син.

Вийшов якось на вулицю і зустрів листоношу, діда Прокопа. Схилившись над сумкою, той поспіхом щось перекладав у ній. Потім витяг листа, оглянув його і віддав бондарю.

— Тримай листа — аж із самої Італії. А почерк Сашків… Читай, Сидоровичу!

Старий пішов до кімнати, надів окуляри і ще уважніше розглянув листа. Що ж трапилося? Чому Сашко опинився в Італії? Дід обережно розірвав конверт і почав читати.

Сашко повідомляв, що він зараз в Мілані — прибув на гастролі з театром. Обіцяв повернутися аж восени.

Старий зацікавився, де ж та Італія. Він довгенько порпався у Сашкових паперах. Знайшов серед шкільних підручників географічну карту, розстелив її на столі і повів шкарубким пальцем по містах Європи. Він шукав Мілан і ніяк не знаходив. Ще і ще раз провів очима по карті, аж доки не натрапив на місто, де був його Сашко. Надто малим видалося йому кружальце, що позначало те місто. Поруч синіло величезне море. Ой, далеко опинився Сашко.

Яке ж воно, те чуже море?

Літо видалось довгим, як ніколи. Та ось, нарешті, й осінь зашелестіла левантами. Перші сейнери вирушили в море.

Цілісінькими днями просиджував бондар під хатою, дивився на вулицю, виглядав Сашка. А коли чекання ставало нестерпним, брав ціпок і йшов на рибозавод.

Артем Сидорович тут уже багатьох не впізнавав. Деркулівські хлопці, які ще недавно з ранку до ночі ганяли м’яча, вже стали бондарями. Он які діжки роблять! І як багато! І це зрозуміло — з кожним роком все більше й більше риби приймає цех.

Старий бондар завжди бажаний гість на заводі. Хлопці зустрічали його сердечно, і кожен намагався підсунути поближче свою діжку, аби оцінив її майстер.

Цього осіннього ранку Артем Сидорович, як завжди, піднявся вдосвіта.

Відшукав у сарайчику кошик, прихопив ніж і пішов на виноградник.

Важкі бурштинові ягоди хилили лозу до землі. Час збирати врожай. Господар одрізав найкраще гроно, мимоволі замилувався й не почув, як тихо відчинилась хвіртка.

— Доброго ранку!

Старий підвів голову. Перед ним стояв високий стрункий юнак у спортивному костюмі й усміхався.

— Це ти?

— Я, тату! Я…

І хоча чоловікам належить стримувати свої почуття, вони кинулися один одному в обійми.

— Уже давненько виглядаю тебе…

Батько не зводив очей із сина: «Залишився таким, як був, ніби й не їздив по світу».

Наговорившись, почали готувати юшку, за якою так скучив Сашко.

Коли лягали спати, Сашко повідомив батька, що завтра у селище приїдуть музиканти і він буде тоді співати.

У деркулівському клубі ніде було яблуку впасти: зібралися всі — і старі й малі. Та й не дивно: свій же артист приїхав! Таке не часто трапляється. У першому ряду поважно сиділи Сашкові побратими — Кузьма й Тарас. Вони щойно повернулися з моря, засмаглі й міцні. Друзі нетерпляче позирали на завісу, і кожен чекав, яку ж пісню заспіває Сашко-Нептун… Поруч з юнаками сів і старий бондар. Спершись обома руками на ціпок, він немов скам’янів. Не доводилося ще чути батькові синових пісень. Чи не осоромить він старого перед людьми? А їх же зібралося сила-силенна! Не чув батько, що робилось навколо, бо всі думки були там, біля Сашка…

Молодий співак хвилювався, як ніколи. Раз у раз крізь щілину у завісі він стурбовано поглядав у переповнений зал, бачив батька, друзів, знайомі обличчя. Сьогодні він складатиме іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець. Це будуть особливі судді.

…Урочисто розсунулась завіса.

Чубатий конферансьє оголосив:

— У супроводі симфонічного оркестру ваш земляк, артист Олександр Жук, виконає свою пісню, яку він назвав «Море сміється».

Артем Сидорович не чув оплесків, він зачаївся, бо вже не раз чув від сина оті зовсім незрозумілі слова: море сміється!

Попереду оркестру став його Сашко і чемно вклонився.

Ще раз мовчки оглянув принишклий зал.

І ось скрипалі легесенько торкнулись смичками трепетних струн. Заспівав Сашко, і в ту ж мить не стало клубу, щезли люстри.

…На далекому рухливому небосхилі урочисто з’явилося сонце, воно осяяло берег моря… Прокинулись очеретяні співаки, а в гіллі старезного дуба бадьорий світанковий вітерець почав пісню.

Тоді стрепенувся славнозвісний Вітродуй і покликав рибалок у море…

«Що це? Це життя, наше життя», — шепотів вражений батько.

Слухачі потрапили в полон до чародія…

Сашкову пісню підсилив оркестр, інструменти підхопили мелодію, і могутня пісня вирвалася з клубу і вже гриміла над селищем, над морем…

А на верховітті звукової громади звучав сильний Сашків голос.

…Рибалок серед моря зустрів вітер. Величезні хвилі кидали сейнери, мов тріски. «Я дужий! Я потоплю вас!» — погрожував вітрюган. Не на тих напав! Люди дужчі за шторм! Вони переможуть хвилі… Вітер повільно стихає. Регочуть мартини і сміється море… Стихає Сашкова пісня. Замовкає оркестр, опускають стомлені руки виконавці… В залі запанувала тиша. «Невже ніхто не зрозумів мене, нікому не сподобалась пісня, яку я склав у далекій Італії?» — подумки запитував артист.

І раптом підвівся Кузьма.

— Біс!!! — загорлав він. — Ця пісня про нас! Слава Нептуну!

Слова Кузьми потонули у зливі схвильованих оплесків.

…Так почув старий Артем Сидорович, як сміється море!

КРАЇНА IHKУPIB

Знахідка в Синій могилі (Замість прологу)

Археологи зацікавились Синьою могилою цілком несподівано. На одній нараді в нашому інституті науковці виступили з гіпотезою, що приазовська Синя могила буцімто є ключем, який дозволить розгадати таємницю щойно відкритої культури прадавніх людей. Сліди цієї культури знайдено в напівзруйнованих печерах на березі степової річки, що протікає в скелястому урочищі. Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки. Про неї почали писати на сторінках часописів; висловлювались усілякі здогади, припущення, але все те було малопереконливе, як то кажуть, шите білими нитками. Бракувало додаткових матеріалів для аргументації отих припущень.

Якось мені теж довелося побувати в тому урочищі й побачити наскельні малюнки. Я не фахівець з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, і тому мені важко було судити про побачене. Проте в одній печері мою увагу привернув досить одноманітний і з першого погляду нецікавий малюнок. То були довгі хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими. І диво! Що довше я вдивлявся в оті нудні сплетіння рисок, то загадковішими вони здавалися мені… Ні, не безглуздими видавалися вони мені, а сповненими глибокого й цікавого змісту.

«Може, ці рисочки розповідають про чиєсь життя? — несподівано майнула в моїй голові думка. — І про життя складне, а то й трагічне…»

Від такого сміливого здогаду я аж отетерів. Що? Розповідь про чиєсь життя? Та чи ж вільний я робити таке припущення? Що я тямлю в наскельних малюнках? Витлумачувати їх — то не мій фах. Це клопіт інших людей, знавців цієї справи.

Щоб не глузували з мене знавці епіграфіки, я, певна річ, нікому не сказав жодного слова про свої міркування.

І ось, на думку вчених, тепер Синя могила (саме вона!) мала відповісти на важливе запитання: які люди заселяли долину колись могутньої і повноводої річки та про що розповідають нам малюнки первісних художників?..

Добре пам'ятаю, як на тій нараді було вирішено провести археологічні розкопки Синьої могили. Очолити експедицію мав досвідчений археолог. Одначе сталося так, що в день від’їзду в Приазов’я начальник несподівано захворів. Тоді директор інституту, хоч я навіть і не входив до складу експедиції, викликав мене й поклав на мене цю місію. Сам не знаю чому, але я зрадів цьому призначенню. Можливо, причиною моєї радості було те, що в дитинстві я мріяв заглянути в таємницю Синьої могили, а може, й просто захотілося мені побувати в рідних степах. Адже тут, біля цієї прадавньої могили, на стрімкому березі ласкавого південного моря промайнуло моє безтурботне дитинство. Ще відтоді я полюбив цей куточок приморського степу, хоча й здавалося — за що його любити? Безкрая й одноманітна рівнина… По весні сюди навідується лютий суховій — східний вітрисько-левант. Він здіймає хмари пилюки, і ці руді хмари заступають сонце, а вся рівнина тоді занурюється у зловісну пітьму. Влітку сонце часто випалює трави, а земля від неймовірної спеки тріскається, як руки хлібороба у час гарячих польових робіт.

І все ж я любив оцю неосяжну рівнину! Нестримну любов до степу у спадок лишив мені батько — колгоспний агроном. Це він навчив мене по-справжньому бачити степ, розуміти його мову, його пісні, його гнів і його радощі. Це батько мій навчив мене цінувати степові багатства і, звичайно, не тільки безкрайні поля пшениці, кукурудзи та золотавих соняшників, а й багату, казково-барвисту історію степу. На цій безмежній рівнині старий шлях, кожен яр, кожна степова могила — примітні, і старі степовики охоче розповідають про них чудові легенди. Ой, скільки тих пісень-легенд довелося мені почути, коли я бігав босоногим хлопчаком, і найбільше їх було про нашу Синю могилу. Я тепер майже певен того, що оті оповіді срібновусих хліборобів і спонукали мене врешті-решт стати археологом… Давно я вже не був у рідних краях, усе бракувало часу — то вчився, то на розкопки їздив, далекі й близькі. І ось маєш — нагода.

Збирався я недовго, і того ж дня наш невеличкий загін археологів прибув до радгоспного селища. Хатини в якій я народився, вже не було, а там, де колись юрмилися кілька хаток степового хутірця, виросло селище приазовських хліборобів. Тепер це була центральна садиба великого зернового радгоспу, як і належить, з новим клубом, крамницею, перукарнею і лазнею. Я оселився в невеличкій кімнатці селищного готелю. З її вікна було видно знайомі обриси Синьої могили. Вона й тепер, як колись у дитинстві, гордо височіла над рівниною, даючи притулок степовим орлам. Пам’ятаю, як тоді тривожно стислося моє серце: я мав зрівняти цей прадавній горб, цю священну пам’ять далеких віків…

Другого дня вранці наша експедиція зібралася на маківці Синьої могили. Навкруги панував дивовижний спокій, і здавалося, що степ ще дрімав.

Ми довго милувалися чудовим ранком, і це був останній ранок Синьої могили. Останній…

А потім якось усі разом заговорили, заметушились, як це завжди буває в перші дні розкопок.

Вимірювання і фотографування «археологічного об’єкту», як тепер величали Синю могилу мої колеги, виконали за якусь годину, і тоді всі побачили на дорозі, що витікала з селища, рухливу сіру цятку, за якою волочився шлейф густої пилюки. Цятка швидко росла, і невдовзі ми могли розпізнати нашого «бойового» помічника — радгоспівський бульдозер. Машина, сердито гуркочучи, прямувала до нас. За кермом сидів засмаглий, як циган, парубійко, проте в чистому, модному береті. Вже на маківці могили заглушивши мотора, він скочив на землю і блазнювато, двома пальцями здійнявши над головою берета, голосно відрапортував:

— Прибув! Доброго ранку! — і, трохи помовчавши, додав: — Будьмо знайомі. Тимко — тутешній бульдозерист!

Мимохіть усі посміхнулися. Тимко був людиною вельми діловитою й одразу ж почав причепливо оглядати «робочий майданчик» — так він охрестив оцей стародавній пам’ятник. Я дивився на хлопця, і мені здавалося, що все він робить якось по-буденному, ніби готувався не стародавній могильник розкривати, а збирався рити звичайнісіньку канаву для кукурудзяного силосу. Мене, правду сказати, вразило зневажливе ставлення Тимка до пам’ятника давнини, що його насипали своїми руками наші далекі-далекі пращури… Але я змовчав. Хоча, може, й даремно.

Вимірявши в усіх напрямках кілька разів «шапку» могили, хлопець досить байдуже кинув:

— Дозвольте почати!..

— Починай, Тимку, — мовив я похмуро і майже збіг до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.

Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.

Довго я стояв біля могили, стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги височіли купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.

Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї у селище… Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножами, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, — камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.

Під товстим прошарком вічної трави було поховання.

Тремтячими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки — тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!

Гранично обережно мої помічники зчистили зі скелета і речей, що знайшли поряд, землю, і тільки тоді ми змогли оглянути все до найменших дрібниць.

Спочатку ми трохи розчарувалися. Подумати тільки, під таким грандіозним земляним насипом, яким вшановували лише уславлених скитських царів, була похована невеличка на зріст жінка. Померлу поклали на правий бік і підігнули ноги. Здавалося, вона спала. Своєрідним простирадлом їй правив товстий шар білої глини. Кістки скелету були яскраво-червоні від того, що тіло небіжчиці притрусили тертою охрою. Жінка померла не своєю смертю, бо череп її було розтрощено. І сталося це, коли їй минуло не більше двадцяти п’яти років. Пам’ятаю, тоді я звернув увагу на кисті рук. У жінки, напевно, були дужі руки з довгими пальцями.

В узголів’ї померлої лежав брунатного кольору горщик з кістками якогось маленького птаха. Це, певно, залишки їжі, яку поклали небіжчиці. На шиї було намисто з вовчих зубів. Коло правиці лежав крем’яний до решти затуплений різець. А поруч із різцем — невеличкий глиняний бичок, напевне, тур. Поховання видавалося звичайним — такі речі завжди знаходять у наших могильниках. От хіба що отой бичок… Але сушити голову над «отим бичком» нам не довелося, бо тут ми побачили таке, що вкрай спантеличило нас. У маленькій ямці біля самісінької голови похованої покоївся золотий дзвіночок. З щирого золота! Крем’яний ніж і золото! Адже це різні епохи! Як поєдналися вони! Тут було над чим помізкувати. Та ще під шаром білої глини, на якій лежав кістяк, знайшли пазури величезного печерного ведмедя: небіжчицю чомусь поховали на ведмежій шкурі. Поховання досить загадкове. Не випадало нам знаходити такого.

До селища поверталися, коли сонце вже потонуло в золотавому морі. Швидко сутеніло. На селищній вулиці засвітилися ліхтарі. Тут панувало незвичайне пожвавлення. Я пригадав, що сьогодні субота, і в клубі мав відбутися концерт. Приїхали з міста артисти, а для степовиків це свято.

Співробітники внесли знайдені речі до моєї кімнати, поставили усе на столі, а самі подалися на концерт. Мене теж кликали, та я відмовився, бо стомився за день та й хотілося побути на самоті, поміркувати над нашими знахідками.

Я умився, випив склянку міцного холодного чаю і, зручно вмостившись у кріслі біля столу, увімкнув настільну лампу. Мені кортіло ще раз оглянути скарби Синьої могили.

Почав я з горщика. Зроблений він був зі смаком, мав орнамент. Певно, зліпив його досвідчений майстер. Цікавий був і глиняний бичок, обпалений для міцності на вогні. На лобатій голові бичка стирчали коротенькі товсті ріжки, та ще добре збереглися вуглинки-очі.

Цього бичка досить довгий час носили, певно, у торбинці, бо надто вже він був зашмарований. Мені подумалося, що це міг бути талісман мисливця, оскільки тур найдужча степова тварина. Чому ж тоді цей талісман поклали в могилу молодої жінки, не могла ж вона бути прославленим мисливцем? Надійшла черга до крем’яного різця. Він був зовсім чорний і гладенький, як скло. Видно, багато попрацювали цим інструментом, коли так відполірували його. А як стерлося вістря! Мені чомусь уявлялися дужі руки небіжчиці, з отими довгими пальцями. Напевно, вони працювали цим інструментом. Але що робила жінка? Так крем’яний різець міг затупитися від твердого матеріалу, скажімо, від каменю, або ж пісковика. Так, саме пісковика! Але ж поблизу немає жодного камінчика! Тоді, де ж її господа була? Цікаво…

Наприкінці я взяв найзагадковішу річ — золотого дзвоника. Розглядав довго й уважно. Талановитий майстер зробив його. Навіть орнамент вирізав якийсь незвичайний — геометричний. Але де він жив, у якій країні? Цього я не міг сказати: витвором якої людської культури був дзвоник — я не знав. Звичайно, я не втримався і, піднісши його над головою, струсонув. Кімнату вмить сповнили напрочуд мелодійні звуки. Подумалось мені: якби змогла отак заговорити оця річ, дивовижну історію розповіла б вона людям двадцятого сторіччя про далекі часи. Але речі, як відомо, не говорять…

І я знову сховав знахідки в ящик. За вікном на той час усе стихло: певно, розпочався концерт. Я витяг з кишені свого годинника — стрілки показували чверть на десяту. Можна вже й спати вкладатися після такого важкого дня. Я щільно зачинив двері й кватирку, бо надто боявся комарів — більше ніж гадюк, хутенько розібрався й погасив лампу. Спав я тієї ночі неспокійно: уві сні все дзвенів-співав, як весняна пташка, отой золотий дзвоник

На другий день, після закінчення розкопок Синьої могили, мої колеги повернулися до інституту, а я ще жив кілька днів у селищі. Мені треба було розрахуватися за готель, за харчі, оформити документи.

За два дні і я залишив привітне селище.

Як завжди, в інститут я прийшов за п’ять хвилин до дев’ятої. У себе в кімнаті взяв щоденника, схеми й фотографії про розкопки Синьої могили, що їх уже встигли зробити мої колеги, і поспішив до директора інституту.

Василь Петрович, вже немолодий чоловік з розкішною шевелюрою, був відомим археологом, спеціалістом у галузі античної культури Причорномор’я і культури скитів. Зустрів він мене сердечно, потис руку і показав на крісло біля свого великого стола з безліччю різних речей античного часу. Щиро кажучи, це був не стіл, а справжня музейна вітрина, між експонатами якої лишалася невелика площа, де директор міг тільки покласти руки.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Василь Петрович уже знав про наші знахідки і встиг їх оглянути ще до мого повернення, а тепер тільки бігцем гортав документацію, яку я приніс. Нарешті він пильно подивився на мене і, хитрувато примружившись, раптом запитав:

— Чи подобається вам, колего, розв’язувати вузлики?

— Дивлячись які, — ухильно відповів я, бо не знав, куди хилить директор. — Коли рибалиш, то, буває, зашморгнеться такий…

— Та ні, — посміхнувся мій співрозмовник — він знав, що я завзятий рибалка. — Йдеться про серйозний вузлик, такий, приміром, як Гордіїв[1]…

— Гордіїв? — не здавався я. — Складна річ… та все ж, якщо дозволите за методою Александра Македонського…

— Боюся, що та метода застаріла, — у тон мені мовив директор. — А тепер без жартів. Я маю на увазі археологічний вузлик… Ми тут порадилися й вирішили доручити саме вам помізкувати над проблемою скелястого урочища, тим паче, що ваша експедиція знайшла у Синій могилі досить загадкові речі.

— Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, — погодився я, — але ж, гадаю, цього далеко не досить, щоб…

— Розумію вас, — лагідно мовив директор. — Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбулися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звісно, не обійтися, — додав він і простяг мені портфеля. — Часом не обмежую… Хай щастить вам, колего!

На прощання ми потисли один одному руки, і я вийшов з директорського кабінету.

Уже в своїй службовій кімнаті я відкрив портфель і виклав на стіл усе, що він містив. Спершу я добув альбом з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті — коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так-то й густо.

Але ж треба щось робити…

Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.

Археологи коротко, по-діловому розповідали про наслідки розкопок величезного стійбища первісних мисливців. На території того стійбища було знайдено звичайні житла-землянки, горщики, купи кісток тварин, на яких полювали мешканці стійбища. То були кістки турів, сайгаків, диких свиней, є між ними й кістки верблюдів. Серед стійбища науковці несподівано відкопали багато ям, у яких утримувалися протягом довгого часу степові хижаки, а поруч, в одній просторій землянці — «колекцію» черепів, що належали хижакам. Та найбільше мене зацікавила знахідка розбитого глиняного бичка — тура.

На фотографії, доданій до звіту, я побачив точнісіньку копію нашого глиняного бичка з Синьої могили. На думку археологів, своє стійбище мисливці залишили раптово. А чому саме, вони так і не дійшли висновку.

Далі я взяв лист юних краєзнавців. Вони сповіщали археологам, що у піщаному кар’єрі, недалеко від розкопаного стійбища, колгоспники знайшли кам’яні уламки. Діти склеїли ті шматки, і виявилось, що то була фігура короткорогого бика.

Отож таких биків-турів зображували на стелях і на стінах печер кам’яного урочища, їх ліпили з глини південніше від розкопаного стійбища, на другому березі колись могутньої річки. Тільки там не знайшли жодної розбитої фігури (це я знав з інших джерел). І нарешті — такий бичок в Синій могилі.

Виходило, що всі ці знахідки якось пов’язані між собою. Я по кілька разів перечитав документи і переглянув знахідки, і мені здалося, що завіса над таємницею віків поступово почала підніматися.

Розв’язуючи «археологічний вузлик», я мимоволі на деякий час переселився в інший світ й усе малював в уяві і стійбище мисливців, і людей, і широченну річку, і безмежну рівнину півдня далеких часів…

Згодом я вже чітко уявляв картину бурхливих подій, що відбулися на обох берегах річки, знав імена своїх героїв, їхні характери, але мені дечого бракувало. Це була деталь, дрібничка, та все ж вона була мені потрібна, як повітря. Я шукав ту дрібничку.

І тут мені згадалося, як у перший день розкопок Синьої могили наш Тимко-бульдозерист зсунув своїм «лемешем» з її маківки купу каміння і всякого сміття. Тоді я мигцем оглянув увесь той непотріб. Археологів узагалі те, що лежить зверху, не вельми цікавить, бо воно має значно пізніше походження, аніж предмет їхніх розкопок. Пригадалося, що тоді я примітив якусь непевної форми брилу пісковика, але не звернув на неї уваги — якось не до того було. А зараз мені подумалось, що саме вона, ота брила, й могла бути тією деталлю!

Шкодувати часу в таких випадках не доводиться, і я того ж дня поїхав у те приазовське селище.

Купу каміння я знайшов там, де її лишив Тимко місяць тому. Перегорнув її, і — о радість! — брила була в моїх руках. Так, це було те, чого мені бракувало: я тримав стилізовану фігуру тура. І вона колись стояла на маківці Синьої могили.

— Це Володар Степу, його зробив Кривий Оп! — вигукнув я, нетямлячи себе з радощів.

І коли б хто бачив мене тієї миті, то, певно, подумав би, що перед ним людина, яка раптом з’їхала з глузду.

Що за Володар Степу? Який Кривий Оп?

А радіти мені справді було з чого: ця «дрібничка», ця деталь переконала мене в тому, що я не помилився, що я правильно розв’язав «археологічного вузлика» і що тепер я маю право розповісти про події, що відбулися тисячі років тому в приазовському степу…

Нічне полювання

…Вечоріло. Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав у колючих кущах терну. Степові проталини їжачились торішньою травою і навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин.

До самого небокраю степ і степ… Степ та вітер і сірі хмари, що швидко линуть над рівниною.

Коли ж у вечірній імлі далекого небокраю потонуло сонце, вітер ущух, почав сипати мокрий лапатий сніг. Навколо запанувала тиша, і лише чути було, як шелестять сніжинки, вмощуючись на землю. Сніг сипав і сипав. Мовчазний, незатишний і промерзлий степ вкутувався в пухку ковдру. Ненадійна вже була ця ковдра! Ось-ось повіє вітер з-за Великого Озера, що ковтає щовечора сонце, і тоді боязко, як гієна, втече зима й розтане сніг.

Та що це? Раптом тишу порушили невиразні звуки, які з кожною хвилиною дужчали й дужчали, і здавалося, що знову насувається степовий ураган. І ось з темряви вихопились величезні волохаті потвори. Вони, як хвиля, котилися степом. Це було стадо степових велетнів — турів. Опустивши до землі голови з короткими товстими рогами, бики хропли і, розбризкуючи міцними ногами мокрий сніг, мчали кудись у нічну пітьму.

Хто налякав турів? Хто їх переслідує?

Вогонь гнав турів. Он там замиготіли рухливі вогники. Ще мить, і вже справжня вогненна лавина залила степ. При тому світлі можна було розгледіти бородатих людей, закутаних у звірячі шкури. Вони бігли, розмахуючи палаючими головешками і довгими списами з широкими крем’яними наконечниками, щось кричали, а поруч мчали волохаті пси.

Люди гналися за турами. Поміж переслідувачами вирізнявся молодий, міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт псів. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів, тих самих, чиї землі сягали Великого Озера, яке кожного дня ковтало сонце.

Незабаром з нічної пітьми зіркі очі мисливців вихопили височенну, гостру, як зуби ремкаха — печерного ведмедя, — скелю. Ще гучніше залунали їхні голоси: скоро кінець оцій гонитві, і тоді інкури понесуть у своє стійбище багату здобич. А там, дома, їх чекають голодні діти, жінки і ненаситні боги. Багато м’яса принесуть мисливці, всі будуть задоволені: і люди, і боги, і головне — Провісник волі богів, інкур Зоуго…

Стадо турів уже наближалося до скелі. Гнані людьми й найстрашнішим звіром — вогнем, тури не стишували бігу. Ось перші тварини вже порівнялися із скелею і тієї ж миті щезли, неначе провалилися крізь землю. Лиш там, попереду, внизу, загуркотіло зрушене каміння і почулося глухе падіння важких, масивних тіл. Дике, болісне ревіння смертельно зранених турів, немов вихопившись із підземелля, розітнуло повітря. За першими тваринами у прірву покотилися ті, що бігли зразу за ними. Здавалося, немає такої сили, яка зупинила б цю лавину приречених на загибель тварин.

А над людською юрбою вже лунав переможний клич…

Раптом стадо зупинилось, певне, загіпнотизоване отим жахним ревінням своїх конаючих родичів. Тварини якусь мить стояли нерушно, а потім метушливо й незграбно почали повертати назад. Хмари списів полетіли в них. Люди ще дужче замахали палаючими головешками. Та неймовірний страх перед смертоносною безоднею що стала на шляху, засліпив турів, зробив їх глухими й нечутливими до всього. Вони не бачили вже ні вогню, ні людей, не чули їхніх криків, не відчували болю, що його завдавали списи, кинуті людьми. Стадо, низько нахиливши рогаті голови, мчало на своїх переслідувачів. Величезні, горбаті потвори наближалися до людей, що той вітер. Уже зовсім близько їхнє важке, гаряче дихання. Люди, кидаючи у тварин палаючі головешки, розсипалися врізнобіч: тільки давши ошалілим тваринам дорогу, можна було врятувати власне життя. Цього навчилися люди з досвіду, цю мудрість вони перейняли у своїх батьків, дідів. Але ж собаки не знали тієї науки: гнані невгасимим мисливським запалом, вони люто кинулися на ворога, що насмілився після ганебної втечі стати до бою…

Мисливцям пощастило звільнити дорогу турам. Лиш кілька інкурів не встигли за своїми товаришами. Ось величезний волохатий бик підхопив одного на свої могутні роги і, як пушинку, кинув над собою. Турові було байдуже, що буде далі з його ворогом, він не нападав, він сам рятувався від смерті й тільки прибрав того, хто заступив йому дорогу. А нещасний мисливець упав позад нього на сніг і тієї ж миті був розчавлений тваринами. Така ж доля спіткала всіх інкурів, що трохи загаялися. Не минула вона й собак. Лиш деякі чотириногі якимось чудом лишилися живі, але всі вони були побиті й зранені, бо ж побували й на рогах і під ногами у волохатих горбанів…

Як руйнівний вихор, промчало стадо турів. Ось уже їх ковтнула пітьма, та ще довго дрижало морозне повітря від тупоту турячих ніг.

Мисливці стояли збурені й розгублені. Усе так добре складалося для них на початку: і на гарне стадо напали, і спрямували його на це провалля! І ось маєш: загинули їхні товариші, немає гарних собак, а здобич не така вже й велика, як вони сподівалися, — всього кілька биків опинилися там, у проваллі. А решта… Ген тільки тупіт лунає засніженим степом.

Інкури з’юрмилися навколо Прудконогого Сайгака. Він щось сказав, і всі рушили до провалля. Чіпляючись за голе каміння, спустилися вниз. На дні лежали тури. Їх було стільки, скільки пальців на руці. Один ще дихав, бився у передсмертних муках. Кривава піна котилася з його рота.

Прудконогий Сайгак підійшов до тварини, і за мить його крем’яний ніж обірвав її страждання. Темною цівкою чвирконула з рани кров, заливаючи сніг. Зголоднілі, понівечені собаки накинулися на те криваве, тануче місиво й жадібно, випереджаючи одне одного, заходилися хлебтати його. Щоб погамувати свій голод, до них було прилучилися й мисливці, та не кожному пощастило вхопити бодай пригорщу отого снігу: владний голос ватага нагадав, що треба лаштуватися в дорогу. І останні мисливські клопоти захопили всіх.

Затріщали, заскрипіли дерева, що росли тут, на дні провалля — то молоді інкури ламали грубезне дрюччя, ладнаючи ноші, щоб донести впольовану здобич до стійбища. Старші ж у цей час порали забитих тварин. Вправно орудуючи крем’яними ножами, вони білували їх, а потім сокирами розрубали на частини — бо ж як інакше доправиш у свій стан отаких велетнів!..

Час збігав у роботі швидко. Сліпучий диск нічного світила на чистому, неначе виметеному після снігопаду небі ще не добувся зеніту, а мисливці вже знову були в дорозі. Йти було важко. Здобич несли по черзі, часто мінялися, а потому довго відсапувались, ледве встигаючи за товаришами.

Добре, що не треба було дороги шукати — це була їхня земля, інкури знали тут кожне деревце, кожен пагорок, кожну балку…

На світанку з того краю, звідки приходить зима, війнуло холодним вітром, і снігова ковдра степу вкрилась хрускотливою кіркою. Від цього просуватися стало ще важче, але інкури не стишували ходи: вже скоро стійбище.

Ось, нарешті, випірнуло на далекому небокраї червоне зимове сонце, і мисливці побачили далеко попереду чорні цятки. На тлі білого снігу їх можна було добре розгледіти: деякі з них навіть рухалися навстріч. То зустрічали мисливців голодні діти, жінки й старезні, немічні інкури. Вони вже давно чекають на околиці стійбища своїх годувальників. Мало не з ночі. Їх і мороз не міг утримати в тісних, прокурених, але теплих оселях.

Уже перед самісіньким сходом сонця до гурту пристав і Провісник волі богів інкур Зоуго, якого дехто потай звав Дохлою Гієною. Тут, у стійбищі, він був повновладним господарем. Ніхто не смів перечити йому. Ось і зараз йому належало справедливо поділити впольовану здобич. О, він уміє це робити! Він поділить… Ніхто не посміє сказати, що Зоуго вчинив несправедливо…

Радісними вигуками вітали інкури мисливців, що вже вливалися в їхню юрбу. Діти кинулися до батьків: вони повернулися не з порожніми руками, вони несли м’ясо, і тепер можна буде на якийсь час забути про голод, такий дошкульний і нестерпний у ці такі важкі останні зимові дні.

Та мисливською процесією заволодів Зоуго. Ось він уже прямує в її голові до стійбища, ось він уже й показує своєю кістлявою рукою, де скласти м’ясо забитих турів. Мисливці покірно виконали його наказ. А Зоуго тим часом став біля здобичі і підніс догори руку. Якусь мить він стояв нерушно. Високий, худорлявий, з довгою сивою бородою він, здавалося, закам’янів у якомусь урочистому чеканні. Лише легенько ворушилася на вітрі його довга одежа з волохатих ведмежих шкур. Але тут піднесена рука непомітно для людського ока тіпнулась, і дивні мелодійні звуки сповнили морозне повітря. То в руці Провісника волі богів співав священний камінь, власне, то промовляли самі боги. Усі, хто зібрався тут, низько схилили в благоговінні голови, не сміючи підвести їх, щоб бодай краєм ока глянути на той камінь.

— Боги кажуть, що вони голодні!.. — прошамкав беззубим ротом Зоуго. — Боги гніваються! — засичав він. — У землянках інкурів умре вогонь! Умре!!

— Вогонь… Вогонь… — застогнали люди.

Вогонь… Що могло бути для цих людей дорожчим за нього? Він рятує їх від хижих степових звірів, робить смачною і приємною їхню страву, гріє в нестерпно холодні зимові дні. Вогонь живе у кожній землянці інкура. Він добрий і приязний друг і помічник людини. Але його треба добре пильнувати, дбати, щоб він не вихопився з уготованого йому місця. Бо горе людям, якщо це станеться! Він стає тоді лютим звіром, і страшнішого за нього немає на світі. Вогонь кидається на все, що трапляється на шляху, на землянку і пожирає її, лишивши від житла самий попіл, може знищити стійбище, своїм кривавим язиком злизати траву в степу, проковтнути ліс, всіх сайгаків і турів…

О, підступний він, цей вогонь. Але коли він умирає — зле тоді людям. А вмирає вогонь, коли цього захочуть боги. Так каже Зоуго, який знає велику таємницю народження вогню. Ніхто з інкурів не повинен був знати цієї таємниці…

— Кращі шматки м'яса віддайте богам! — наказав Зоуго.

у його руці ще раз проспівав священник камінь, востаннє блиснувши проти сонця. Він начебто стверджував щойно сказане. Старий постояв якусь мить, а потім зрушив з місця і, ні на кого не дивлячись, пошкандибав до своєї землянки. Інкури поволі розступилися, даючи йому дорогу.

Багато в інкурів богів. І боги ті жили край стійбища у великих ямах, перекритих зверху дрюччям, а подекуди й товстими колодами. Поклонялися люди цього сміливого племені і могутньому ремкаху, і вовкам, і лисицям. Навіть борсуки та полохливі гієни сиділи в тих ямах, але це були вже боги менш шановні. Найголовнішим богом був величезний і старий ремках Ро.

Без богів інкури не могли б жити — так казав Зоуго. Боги допомагають мисливцям впольовувати турів, кабанів; це вони дають інкурам вогонь, сонце, насилають дощі й вітри. І лише він, Зоуго, знав, з якими богами радитись, коли наставав час посилати мисливців у степ полювати сайгаків або ж коли треба було йти на річку ловити рибу. Тільки він один розумів їхню мову, умів розтлумачити її інкурам. Після ради Зоуго з богами інкури майже завжди приносили з ловів багату здобич. Але, як от і цього разу, все краще доводилося віддавати богам. Та й Зоуго брав собі велику частку тієї здобичі, бо ж він — Провісник великої волі богів і тому перший серед інкурів, йому й шана повинна бути така, як всесильним богам.

Йому й віддавали ту шану. Шану і здобич, йому вклонялися, його й боялись.

Боялись…

Коли б інкури знали, як саме спілкується Зоуго з богами!..

Протягом довгих, довгих років придивлявся він до тварин. І от навчився їх розуміти. Ні, не мову тварин він розумів, а їхню поведінку… Бо не завжди однаково поводились тварини.

Ось Ро люто й невпинно сновигає у своїй ямі з кутка в куток й неугавно рикає. І Зоуго знає, що це неподалік стійбища з’явилося стадо турів або ж сайгаків. Отже, можна висилати мисливців — полювання принесе багату здобич. Інкури вміють полювати, аби мали що!

А буває, тварини в ямах нишкнуть, знаходять прихисток, влягаються і, згорнувшись, немовби засинають. То наближається негода. Зоуго одразу ж посилає інкурів на річку по рибу. Так, мовляв, велять боги. Вирушає загін зі стійбища — на небі нема ані хмаринки, а коли прибуває на місце, то схоплюється нестишна злива. І лютує вона день і ніч, здається, що то провалилося небо і невпинним потокам води не буде кінця-краю. Річка здувається, виходить з берегів і заливає луки. Та ось злива поступово починає вщухати, річка поволі втихомирюється, і на мілкотині вже аж ряхтить від риби — великої, нагуляної. Це по неї прийшли сюди інкури. Люди кидаються бити її списами, і тому нищенню немає впину…

Верталися люди в стійбище і славили мудрість Великого Інкура, який знає мову богів і провіщає їхню волю…

Та цього разу, повернувшись з останнього полювання на турів, вони щось не дуже славили його. Це непокоїло Зоуго, про це і думав він, кульгаючи до своєї землянки. Він навіть учув у тій мовчанці стомлених і голодних мисливців глухе невдоволення. І це неприємно шпигнуло його, збудило підозру.

Богам інкурів треба було багато м’яса, і від упольованих биків людям дісталися лише нутрощі та кістки. Знову в землянках інкурів плакатимуть голодні діти, знову жінки тертимуть стебла торішнього сухого бур’яну, змочуватимуть потерть водою та, додавши у місиво жменю сухих ягід, пектимуть на жару тверді й несмачні коржики.

Завжди на кінець зими, коли віють шалені холодні вітри, дуже скрутно доводиться інкурам. У цей час кінчаються запаси їстівного коріння, а під товстою кригою на річці ще не добудеш ні риби, ні смачних черепашок. М’ясо ж… Воно рідко діставалося людям. Хіба що тоді, як випадали щедрі влови. Та й тоді його несли богам — боги не повинні голодувати, навіть коли голодна смерть чигає за плечима людей…

Того світанку й сіроока Іка вийшла стрічати мисливців. Це була висока ставна дівчина з довгим русявим волоссям, зовсім не схожа на чорнооких інкурок, присадкуватих і плоскогрудих. Навіть одіж на ній якась не така, як на інших: злагоджена із сайгачих шкур, вона була розцяцькована клаптями хутра дрібних степових звірят.

Мовчки слухала сіроока Іка Провісника волі богів, коли той порядкував здобиччю інкурів, мовчки дивилася йому вслід, коли Зоуго, покинувши гурт, дибав до своєї землянки; але тоді в її сірих очах спалахували дикі і злі вогники. Це вона, сіроока Іка, першою прозвала Провісника волі богів Дохлою Гієною…

Дівчина з Країни Теплих Вітрів

Сіроока Іка…

Гончар Кривий Оп добре пам’ятав той день, коли вона з’явилася в стійбищі. Якраз того літа його дружина Нок переселилася за Велику Ріку, у Край Примар. Так повеліли боги. Тоді ще Сміливий Тур, батько Прудконогого Сайгака, водив інкурів на небезпечні полювання. І сталося це далеко від стійбища, в степу…

Немилосердно палило літнє сонце. Над степом то там, то там схоплювався вихор, високо здіймаючи неймовірно закручені стовпи куряви. Дрібні степові звірята поховалися від спекоти в норах. Степ, здавалося, вимер, тільки ген-ген у небі ширяли зголоднілі орли, марно вишукуючи з високості у непроглядних трав’яних заростях собі поживу.

Степове літо в країні інкурів було в розпалі.

Юрба мисливців прямувала степом до Великої Ріки на засідку. Там сподівалися заскочити диких кабанів. Трава в степу сягала зросту людини, йти було важко. І, щоб не розгубитися, просувалися щільно один за одним, тримаючись звіриної стежини. Вона обов’язково виведе до річки. Попереду ступав Сміливий Тур. Зрідка з-під його ніг схоплювалася якась наполохана звірина і миттю шастала кудись убік. А ось їм перетяв дорогу огидний, лискучий полоз. Змій плазував повільно, неначе йому було байдуже до людей, що так несподівано вдерлися в його царство. Байдужі були до нього й люди: такі зустрічі в степу трапляються на кожному кроці. Мисливці йшли далі. Сміливий Тур, огрядний і майже на голову вищий за своїх товаришів, легко із свого зросту оглядав степ. Ось там, уже зовсім близько, зводяться стіною очерети — то було ознакою, що річка поряд. У тих очеретяних заростях вони розпочнуть полювання на диких кабанів.

Інкури додали ходу. І раптом Сміливий Тур побачив таке, що змусило його вмить зупинитися й підняти руку. То був знак небезпеки. Мисливці припали до землі й зачаїлися. А ватаг побачив, як їм назустріч тією ж стежиною прямували двогорбі руді тварини, а між горбами тих тварин сиділи якісь дивні люди в строкатому одязі. Такого ще не випадало інкурам бачити у своїх степових володіннях, що сягають аж до Великого Озера.

Як його бути? Кожен мисливець пам’ятав наказ Зоуго: тих, хто будь-коли наважиться ступити на їхню землю, треба безжально знищувати! У полон можна брати лише жінок. Така воля богів. Бо жінки чужинців народжують міцних дітей, з яких потім виростають гарні мисливці.

Чужинці наближалися швидко. Інкури вже виразно чули людські голоси, а їхні ніздрі вловлювали гіркий дух поту отих двогорбих тварин. Сміливий Тур подав знак. Мисливці поділилися на дві групи і тихо, мов ящірки, розповзлися обабіч стежини. Інкури готувалися до нападу.

Двогорбі тварини вже поруч, вони хропуть, але ступають м’яко, майже нечутно — так тихо ходить ремках. Їхні маленькі губаті голови розмірено похитуються над травою в такт ході, а над степом лине дивний нестишний звук: дзінь-дзінь-дзінь, дзінь-дзінь-дзінь… Нагадував він, той звук, весняний спів пташок, що прилітають у степовий край з-за Великого Озера. Сміливий Тур на якусь мить закам’янів, вражений тим співом: він не пам’ятає, щоб коли-небудь о цій порі та ще й у таку спекоту йому доводилося чути його… І враз збагнув: той спів лине від жовтого каменя, що сліпуче виблискує, погойдуючись на шиї у передньої тварини…

Дзінь-дзінь-дзінь…

Уже оті звуки почали стихати — чужинці минали засідку. Інкури хвилювалися й міцніше стискали в руках списи. Вони нетерпляче чекали сигналу. Нарешті пролунав свист, неголосний, але пронизливий, як посвист байбака. То Сміливий Тур подавав сигнал до нападу.

Сколихнулася трава уздовж стежини. Розмахуючи списами і вигукуючи свій бойовий клич, інкури хижо кинулися на чужинців. Тур миттю наздогнав передню тварину і вдарив її своїм довжелезним списом у груди. Тварина дико заревіла, шарпнулася вбік і, спіткнувшись, звалилася на землю, придавивши собою верхового в строкатій одежі. Тур, не маючи наміру дарувати чужинцеві життя, замахнувся на нього крем’яною сокирою, яку тримав у іншій руці. Їхні погляди на мить зітнулися, і мисливець побачив перед собою сірі очі, сповнені жаху й благання. Такі сірі очі були в чужинки Нок, нещодавно померлої дружини Кривого Опа — гончаря інкурів. І на якусь мить Турова рука заклякла в повітрі. Та тільки на мить. Якби перед ним була жінка… Чужинців же боги веліли безжально нищити.

І от за короткий час побоїсько скінчилося. Чужинці та їхні тварини лежали тут, у степу, бездиханними трупами. Жодному з них не пощастило врятуватися. Жодному! Так гадали інкури.

Проте ніхто з мисливців не помітив, як у першу мить цієї жахливої сутички з двогорбої тварини, що йшла услід за передньою, грудкою скотилася людська постать і шаснула обіч стежини. То була дівчинка в такому ж строкатому вбранні, як усі інші чужинці, але зовсім юна: всього весен вона прожила, мабуть, стільки, скільки пальців мала на обох руках. А може, й не на кожен палець було тих весен. Кущі рятівного чагарника, що якимось дивом постали на її шляху, пружно хитнулися й тієї ж миті розпросталися за нею.

Із свого захистку дівчина бачила все, що сталося потім. В першу мить вона побачила, як на голову її батька — мудрого жерця сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів — опустилася важка Турова сокира. Жахний крик вихопився тоді з її дитячих грудей, але крику того ніхто не почув, бо він потонув у ревінні тварин і передсмертному стогоні конаючих людей. Бачила вона й загибель останнього сіроокого. А потім — лаштування в дорогу переможців. Загиблих людей вони не рушили — певно, лишали на поталу хижим звірам, щоб задобрити їх. Але забитих двогорбих тварин забрали з собою… Забрали й речі чужинців. І одіж їхню.

Так, інкури поверталися додому. Їм уже не треба було полювати диких кабанів — м’яса тепер вони мали вдосталь, та й Сміливий Тур хотів щонайхутчіш принести Зоуго звістку про перемогу над чужинцями. Ватаг, як завжди, йшов попереду, тільки цього разу в його руках сліпуче виблискував жовтий камінь — той самий, що висів на шиї двогорбої тварини і співав. Тур зняв ту дивину і тепер ніс її якось боязко, незграбно тримаючи за невеличкого хвостика. І знову линуло степом ніжне й нестишне: дзінь-дзінь-дзінь. Тур обов’язково покаже того дивного каменя Зоуго. Провісник волі богів, напевне, знає, що то за річ.

Інкури йшли степом, несли свою здобич і не озиралися. Вони знали, що хижі звірі не нападуть на таку ватагу людей. Але коли б озирнувся хто, то, може, й упало б йому у вічі, як вряди-годи обіч стежини сколихнеться густа степова трава і знову нерушно заклякне у спекотливому безвітрі. Неначе хтось назирці йде за мисливцями, вистежує їх.

І якби хто отак подумав, то не помилився б, бо воно так і було — за інкурами йшла сіроока чужинка. Йшла, знесилена, часто падала, але схоплювалася й знову брела за людьми, хоч і жорстокими, але людьми… Нестерпно боліла нога, яку вона забила, коли падала з тварини, але піддаватися цьому болю не могла. Коли мисливці почали лагодитися в дорогу, дівчинка збагнула своїм дитячим, та не по літам розвиненим розумом, що тут, у степу, першої ж ночі її чекає люта смерть — вона стане здобиччю степових хижаків. Мисливці, певно ж, вертали до свого стійбища, а там… Вона не знала, що буде там, але була певна, що біля стійбища хижаки її не зачеплять.

Йшла нагинці, майже не підводила голови, боялася, щоб її не побачили, а де трава чомусь ставала нижчою, навіть повзла. Вона не виходила на стежину, а то й зумисне трималася подалі від неї; вона не бачила людей, але непомильно йшла за ними, дослухаючись до отого ніжного: дзінь-дзінь-дзінь…

У неї не було нічого з собою: ані їжі, ані зброї. Зброї взагалі жінки її народу не носили. Єдине, що вона мала, це крем’яний різець та невеличку глиняну фігурку степового тура з чорними вуглинками-очима. Це був її бог, володар степів її країни. Він завжди допомагав їй. І тепер вона попросить його, і він допоможе їй у цю скрутну годину. Вона була певна цього…

У стійбищі повернення мисливців було несподіванкою. Цього разу їх ніхто не стрічав, як бувало завжди. Хто ж сподівався, що вони так хутко впораються на полюванні! Але ось чутка про перемогу над чужинцями птахом полинула над землянками. І вмить стійбище завирувало, з усіх щілин поповзли на поверхню люди. Така подія буває не вельми часто. Чужинці обминають край інкурів. Люди бігли з списами й сокирами. Старі, беззубі мисливці які через свою неміч хтозна вже коли ходили на влови і ті бігли разом з усіма й на повний голос волали бойовий клич інкурів.

Не забарився й Зоуго. Він уже тоді був літньою людиною і налягав на ногу, яку зламав ще замолоду, звалившись уночі в порожню, щойно вириту для якогось бога яму. Юрба одразу вщухла. Провісник волі богів забубонів щось собі під ніс, вряди-годи рикаючи і завиваючи по-звіриному. То він говорив з богами, дякував їм за перемогу над чужинцями, яку вони дарували відважним інкурам. Зоуго від часу до часу мінився на виду: його лицем перебігали тіні, воно то ясніло, то ставало кам’яним, непроглядним. Люди затамували подих — ніхто не смів, порушити цього священного ритуалу.

І раптом до рикання й бубоніння Зоуго долучився несподіваний звук: дзінь-дзінь-дзінь… Потім ще: дзінь-дзінь… Потім ще. Той звук почули всі. Почув його й Зоуго і на якусь мить завагався — звідки він?

Дзінь-дзінь-дзінь… Дзінь-дзінь-дзінь… — вже невтишно виспівував блискучий камінь в руці Сміливого Тура. Той злякано дивився на нього і не знав, що чинити. Цей погляд перехопив Зоуго й одразу збагнув, звідки линули ті звуки. Але що то за річ тримав Тур? Нічого такого йому досі не випадало бачити. Звідки вона у мисливця? Ага, певно, він відібрав її у чужинців! Минула якась мить, поки Зоуго зовсім отямився від напівзабуття, в якому він перебував, коли розмовляв з богами. А там, як кішка, плигнув у бік Сміливого Тура, і отой дивний співучий камінь уже виблискував у його руках. Виблискував і співав…

Зоуго підняв камінь над головою. Хитрий, гострий розум його вже, здавалося, починав осягати, що то він тримає. Струсонув легенько ним, і камінь заспівав ще дужче і дрібніше.

— У цей камінь вселились голоси наших богів! — гукнув Зоуго. — Це вони розмовляють у моїх руках. Це священний камінь! Слухайте, інкури!

І він повів рукою над головою. Камінь знову розсипався дрібним співом.

— Священний камінь! Священний камінь!.. — загули шкури, не сміючи навіть глянути на таке диво.

Відтоді Зоуго вже не розлучався зі священним каменем. Він завжди висів у нього на грудях, і звуки цього співучого каменя будили в людях молитовний трепет, лякали їх…

Інші речі чужинців, що їх принесли в стійбище мисливці, Зоуго не зважився лишити собі. Та й що він робитиме з ними? В цьому краще тямить гончар Кривий Оп, дружина якого була чужинкою. Він розбереться там, що й до чого.

Стара землянка Кривого Опа тулилася до стрімкого горба, у найдальшому кутку стійбища, поруч з глибокою ямою, що в ній Оп колупав глину для своїх горшків. Сюди й принесли мисливці разом з гончарем свою досить важку ношу і склали її біля житла.

Гончар одразу ж почав розглядати речі чужинців. Це було цікаво для нього і трохи сумно, бо навіяли вони спогади про його померлу дружину. Ось одіж чужинців. Вона не така, як у них, не з шкур, а з добре сплетених волокон якоїсь рослини. Таку одіж він колись бачив. Тільки було те давно-давно. І торбини оці з таких само волокон. Але що то за волокна, з яких рослин їх роблять і як ото їх сплітають? Цього Оп не знав. Заглянув у торбину. Тут була їжа — смажене м’ясо та ще щось таке, чого жоден інкур не куштував. Відломив крихту, кинув боязно в рот — смачно. В іншій торбі лежала дбайливо складена одежа. Мабуть, про запас, а може, комусь везли дати.

А ось зовсім маленька торбинка. Розгорнув. Там був глиняний бичок — тур з чорними очицями-вуглинками. Добув його, поставив. А тут що? Важкувата ця торба Знову тур! Тільки вже чималий і вже кам’яний. Що ж це за бички? Забавки? Чи, може, щось важливіше? І нащо їх везти в таку далеч?

Маленький бичок надто припав до вподоби гончареві, і він узяв його з собою в землянку. Там поставив між своїми кращими горшками. Хай стоїть. А кам’яного і важкого полишив надворі, цьому ніякий дощ не страшний — не розкисне. Та в землянці й місця для нього не знайдеться.

Кривий Оп і далі розбирав би речі чужинців. Тут було на що подивитися. Та згадав, що йому треба принести сьогодні піску, бо завтра мав ліпити горшки. Глина була поряд, за землянкою, і він наносив її ще зранку. А от по пісок треба йти за стійбище. Узяв чужинську торбину потримав у руках, тіпнув. Зручна вона й легка, не те, що його, шкіряна. Потім спробував на міцність. Міцна. Нею буде добре носити пісок. Можна йти. Але на якусь мить затримався, неначе зважував: що його ще взяти з собою. Ні, нічого не треба, копачка там, у печері. Згорнув торбину й пішов. Ішов навпрошки, ним самим уторованою стежкою. Невдовзі й піщаний горб замаячів попереду. А ось і печера, де він завжди бере пісок. Перед входом зупинився, потупцяв трохи, щоб пересвідчитися, чи не забіг туди якийсь хижак, ховаючися від нестерпної денної спеки. А там нагнувся, щоб увійти туди. І аж сахнувся — що це? На піску Оп побачив свіжі сліди людських ніг. І якісь незвичайні ті сліди: ступня маленька, дитяча, але не така, як у інкурів. Чия б вона могла бути, хто щойно побував у печері?..

Гончар обережно зазирнув у темряву, і йому стало лячно: там, у глибині печери, хтось лежав. Лежав нерушно, розпластавшись на піску. Долаючи страх, Оп пішов уперед і наткнувся на людське тіло. Схилився над ним. То була дівчина, зовсім юна, ще дитя. Ознак життя — ніяких. Узяв її руку — гаряча. Отже — жива. Придивився, й у вічі впала одіж дівчини: одіж була така, як і та, що йому принесли сьогодні мисливці. І тієї ж миті його осяяв здогад, як опинилася тут ця несподівана гостя. Жаль і тепло до цієї беззахисної істоти пройняли від природи добре гончареве серце.

Усе життя старий мріяв, щоб у його землянці жили діти. Та сіроока Нок, його дружина, не народила йому дітей. Так хотіли боги, бо ж усе добре й зле — з їхньої волі. А тепер ось перед ним дитя. Це чужинське дитя. Зоуго наказує нищити чужинців. Лише жінок він велів лишати живими. А це ж перед Опом дівчинка, майбутня жінка, він може взяти її за дитину і візьме, дасть їй надійний захисток.

Обережно підняв дівчину й поніс її до виходу, до світла. Так, вона не спить, вона тяжко занедужала, а може, з великої втоми впала в глибоке забуття. В її лиці ані кровинки — воно біліше від найяснішої глини. Негайно ж у стійбище! Зараз же! До своєї землянки.

І старий подибав своєю стежиною назад. Йому було важко, він кілька разів зупинявся, перепочивав, але навіть тоді, коли приставав, не клав своєї ноші на землю.

Нарешті добувся землянки. Ось тут, у затінку кущів, що вруніли довкіл його житла, треба покласти дівчину. Тут їй зараз буде найкраще. Став на коліна і обережно опустив на землю. Тільки тепер, уже заспокоївшись, він міг добре роздивитися і оглянути свою знахідку. Дівчина була худорлява, мала тонкі довгі ноги і м’яке русяве волосся. О, те волосся! Точнісінько таке було в його доброї Нок. Одна нога дівчини спухла, певно, дівчина десь ушкодила її. Із складок одежі випав крем’яний різець. Для чого б він міг бути — Оп не знав. На шиї висіла шкіряна торбинка, в торбинці — глиняний тур з очима-вуглинками…

Дівчина лежала так само нерухомо. Старий Оп пошкандибав у землянку, дістав з полиці чималого горщика, вже старого, добре засмаленого, і відлив з нього якоїсь рідини. То була цілюща рідина. Оп варив її з трав. Він знався на цілющих травах. Бувало, що варив усякі варива і всесильному Зоуго, коли недуга валила того з ніг. Цього навчила Опа покійна Нок.

Оп вернувся до дівчини і, наливши тієї рідини собі на руку, почав розтирати їй груди. Розтирав довго і невтомно. Але надаремне — дівчина не розплющувала очей. Невже вона померла? Старий гончар, як і всі інкури, боявся мерців, бо вночі їхні тіні сновигають по стійбищу, заходять у землянки, лякають, а то й душать людей. Тому інкури виряджають померлих на плотах за Велику Ріку, в Край Примар. Звідти ще ніхто не повертався. Лише Провісників волі богів інкури ховали на березі Великого Озера, яке ковтає щодня сонце. Ховали з великими почестями. А як вчинити з цією чужинкою? Може, кинути у яму богам, і тоді її тінь не лякатиме ночами інкурів? Дочекатися б тільки, коли стемніє… Старий нахилився над дівчиною, щоб узяти її і перенести в таке місце, де б її ніхто не міг побачити, і позадкував з несподіванки: на нього дивилися великі сірі очі. То були очі його покійної Нок. То були очі дівчини сіроокого народу. Вона щось кволо пробелькотіла і знову заплющила очі. Тепер гончар заметушився, неначе йому вернулись молоді роки. Миттю збігав у землянку, добув ще одного горщика і разом з ним вибіг надвір. Розтулив дівчині рота і влив туди просто з горщика трохи рідини. Постояв якийсь час, спостерігаючи за лицем зомлілої. Воно поволі набиралося рум’янцю. Ні, лишати її тут, під землянкою, не можна.

Подалі від лихого ока. Узяв на руки і обережно поніс у житло. Поклав у кутку, де сам спав, на звірині шкури. Випростав її, щоб легше дихалось, і зверху вкрив. Теж шкурами. А сам сів осторонь і замислився.

У дівчинки сірі очі і таке ж м’яке русяве волосся, яке було у його Нок. Його Нок теж чужинка. Її пригнали в стійбище після сутички з чужинцями, такої, як оце сталася сьогодні. То було давно, дуже давно. Привели її одну, бо між чужинцями вона була одна жінка. І була дуже немічна, така, що ніхто з мисливців не захотів узяти її собі. Зоуго, тоді ще молодий Провісник волі богів, як непотріб кинув чужинку Опові, кривому, слабосилому інкурові. Непотріб — непотребові. Але як потім дякував Оп цьому випадкові! Він жалів свою даровану дружину, і невдовзі недуга покинула її. Полонянка швидко навчилася простої, немудрої мови інкурів, і тоді скільки дивовижного вона розповіла своєму Опові!

У степу, в краю, звідки віють теплі вітри і на своїх крилах приносять інкурам весну, живе великий народ. Чоловіки того народу, щоб прожити, вже не полюють на звірів. Там приручили тварин і пасуть їх біля стійбищ. Ці тварини не бояться людей, бо люди захищають їх від хижаків, а в холодні й голодні зимові дні годують і доглядають.

Люди з Країни Теплих Вітрів сіють усякі трави, а потім збирають їхнє зерно і з нього готують собі їжу. Вони розтирають його і смажать з тієї потерті смачні плескачики, а то просто варять з того зерна поживну юшку. Для цього вони мають спеціальний посуд. І Нок навчила Кривого Опа, як робити той посуд з піску і глини, а потім випалювати його на вогні. Так Оп став першим гончарем серед інкурів. А то якось Оп приніс солодкої тягучої рідини, що її він узяв з гнізда таких жовтуватих і дуже жалючих мух. Нок усміхнулася й, додавши до неї якихось трав та зваривши оте пійло на вогні, дала його скуштувати Опові. Оп сьорбнув раз, другий, а там став такий веселий і смішний, що не можна було байдуже дивитися на нього. Рідина видалась навдивовижу знадлива, і гончар якось зважився почастувати нею Зоуго. Та на своє лихо. Відтоді Зоуго заборонив будь-кому пити її. Тільки він один мав на неї право — вона допомагала йому спілкуватися з богами. Це священний напій. І Кривий Оп мав тепер варити її тільки для Провісника волі богів…

Багато з того часу минуло зим і весен. Його Нок уже немає з ним — вона переселилася в Край Примар, а в його землянці лежить недужа дівчина того самого сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів. Вона буде йому за доньку. Буде?.. А що, коли її заберуть у нього? Адже зараз вона по праву належить мисливцям, що перемогли чужинців. Про це він згарячу досі не подумав. Ні, він зараз нікому не скаже про чужинську дитину, він переховуватиме її якийсь час, а потім, аж ген-ген, коли трохи забудуться сьогоднішні події, він розповість, що знайшов зовсім недавно цю дитину в терені — мало чого, як і чому вона там опинилась. Навіть Зоуго він не скаже правди. Але ж йому можуть сказати боги! Боги? А який їм клопіт до цієї нещасної дитини? Може, й не скажуть…

А злі духи? Від них Оп мав зілля. Він зараз обкурить землянку, і вони ніякого зла йому не скоять.

Старий вийшов із землянки, щоб пересвідчитися, чи ніхто не вештається поблизу. Нікогісінько. Далеко на небокраї Велике Озеро вже ковтало сонце. Скоро стемніє. Отже, вирішено: про чужинську дитину нікому ані слова. У нього є тут поряд друга землянка. Там гончар варить для Зоуго священний напій. До неї навіть Провісник волі богів ніколи не навідується. То безпечне місце…

Так з’явилася у стійбищі інкурів сіроока Іка. Це наймення дав їй Кривий Оп, її рятівник, її добрий володар, її батько…

Спливло чимало часу, поки дівчина нарешті оклигала. Недуга добре вим’яла її. Забита нога ще нічого — стухла, а от гарячка довгенько не полишала дівчину. Вона весь час марила, і в тому маренні Оп вчував давно забуті ним слова рідної мови його дружини. І від цього ще пильніше доглядав недужу, ще більше упадав коло неї. А коли все минулося, старий гончар не забарився розповісти свою байку про те, як нещодавно знайшов чужинську дитину в кущах терену. Інкури та й сам Зоуго було сполошилися, чи не надумали, часом, чужинці знову завітати в їхні краї: вислали людей довкіл стійбища, обнишпорили скрізь, де могли, але так нічого й не виявили. Усяке говорили про появу сіроокої дівчини в їхніх краях, проте ніхто й словом не згадав тих кривавих подій у степу, які насправді закинули її сюди.

Так і лишилася Іка жити в гончаревій землянці.

Спочатку вона дуже сумувала, багато плакала, а там потроху почала звикати. Забути горе допомагав їй старий Оп. Йому легко було розуміти дівчину, бо вона говорила мовою його Нок. Звичайно, старий призабув ту мову — коли там він її чув? Але тепер поволеньки пригадував. І заразом навчав дівчину своєї мови.

Коли повіяли холодні вітри і снігом засипало стійбище, вони цілі дні сиділи в землянці. Старий перебирав зілля, переставляв горшки, варив усякі варива, а дівчина часто діставала з торбинки свого глиняного тура з очима-вуглинками і щось довго-довго шепотіла до нього. То був її бог, і вона просила, щоб він допоміг їй вернутися додому. Вона вірила — він допоможе, бо він її бог, добрий.

Оп дивився на неї і тільки тепер утямив, яка то «забавка», оті тури, що він їх знайшов між речами чужинців. І йому невиразно пригадалось, що і його Нок, коли опинилася в стійбищі, за бога мала отакого глиняного бичка, але вона щось одразу повірила в його богів, тих, з якими вмів говорити Зоуго, і зовсім забула свого. Сталося те так швидко, що Опові воно й не закарбувалося в пам’яті, а от тепер згадалось…

Ні, він не заборонятиме дівчині бавитися зі своїм богом. Хай тішиться, то, може, хоч у цьому смуток свій дитячий гаситиме. А мине час, і вона повірить у всесильність богів інкурів. Повірить… Та чи не надто був певен в своїх міркуваннях Оп?..

Іка була дуже балакучою дівчиною і не по літах розвиненою. Знала вона дуже багато всякої всячини. Його сіроока Нок не розповіла йому стільки за ціле життя, скільки розповіла юна Іка лише тієї першої зими. І те, що Оп почув від неї, дивувало його і насторожувало. Багато чого він просто не міг збагнути, і тоді йому в голову закрадалася полохлива думка: чи не марить, бува, дівчина? Торкався її чола, але воно було холодне і біле, як місяць, затягнутий серпанком хмар.

Найбільше Іка розповідала про себе, про те, як жила дома, у Країні Теплих Вітрів. Мабуть, то було радісне, безхмарне життя. Її батько був мудрою і шанованою у свого народу людиною. Одначе ж шаноба та була скоріше страхом і беззастережною покорою. Вони мали все: і тепле просторе житло, гарну одіж і вдосталь їжі. Але те житло не батько вибудував своїми руками — будували його інші люди. Інші люди дбали й про одіж та їжу. Ні батько Іки, ні її брати, а їх в неї було стільки, скільки пальців на одній руці, не порали тварин у загородах, не сіяли трав у степу і не збирали потім зерна. За них це робили інші… Зате брати і юна Іка вміли робити все те. А якщо й не все вміли, то знали, як те роблять, бо їх змалку вчили всього. Та ще вчили такого, чого старий гончар не міг ніяк збагнути.

Якимось дивним сном видалася та зима старому. Він ладен був слухати й слухати Іку, хоч вона й розповідала про одне й те саме по кілька разів, хоч вона й говорила багато незрозумілого, може, створеного її дитячою фантазією. Незчувся, як потемнів сніг, осів і з-під нього вигулькнули весняні проталини.

Прийшла весна. Іка почала виходити надвір, та діти інкурів спершу обминали її і якось недобре позирали в її бік. Одначе хутко звикли і стали приймати до свого гурту. В дитячих іграх вона була жвава, вигадлива, а тому невдовзі вже верховодила дітворою. Дорослі теж прихилилися до неї, а надто жінки. Дивлячись на її світле волосся й сірі очі, вони чомусь вірили, що то справді гончарева донька, яку народила йому його ясноока і мудра Нок. Тільки та донька росла десь в інших краях, а ось тепер повернулася в стійбище.

Гончар не дуже обмежував волю Іки. І де тільки вона не бувала зі своїми перевесниками! Якось навіть забрела до ям з богами інкурів. Там були володіння Зоуго, і туди невільно було ходити навіть дорослим, а дітям, то й поготів. Але ж їй так кортіло бодай краєм ока глянути на отих богів! Які вони? Та, на лихо, між ямами, як сновида, тинявся сам Зоуго, і діти кинулися тікати геть. Іка боялася цього старого, сухого, як вив’ялена риба, інкура і намагалася ніколи не потрапляти йому на очі. Не злюбила вона його відтоді, коли вперше побачила. То було ще до холодів і снігопадів. Тоді вона щойно одужала, і старий Оп розповів у стійбищі про знайдену чужинську дитину. Зоуго прикульгав до гончара, щоб побачити її. Іка на той час ще не навчилася розуміти мову інкурів, але бачила, як брутально поводився цей непроханий гість з її рятівником. І з того часу вона уникала стрічатися з ним. Дівчині видалося, що це злий і поганий чоловік. Вона уже потім сказала про це Опові, але Оп злякався і сказав, що не тільки говорити не можна так, але навіть думати. Богам це не сподобається, і вони покарають Іку, бо Зоуго — Провісник волі богів, він єдиний розуміє їхню мову і вміє говорити з ними. Іка тоді не могла збагнути які-то є ще боги, окрім її бога — глиняного тура. Володар Степу завжди був прихильний до неї. А тепер вона хотіла побачити тих богів.

Одного разу, підстерігши, коли Зоуго подався кудись на другий край стійбища, Іка із завмиранням серця, крадькома, пробралася до ям. Те, що вона там побачила, налякало її мало не до смерті. Перед нею, унизу, в ямі, невпинно сновигав волохатий звір, який час від часу піднімав догори свою велику голову і рикав. З його ікластої пащі капала жовтава слина, як у голодної собаки. Це, мабуть, був злий бог. Так тоді подумала дівчина і кинулася тікати. Бігла між іншими ямами і бачила в них теж звірів, але цих вона знала, бо ще колись дома їй доводилося бачити їх. То були лисиця і гієна. Які ж це боги? Її брати полювали на них, нищили…

І в серце сіроокої чужинки закралася недовіра і до цих богів, і до самого Зоуго. А те, що вона побачила під час повернення інкурів з весняного полювання, і зовсім спантеличило її.

Тоді дівчина вперше вийшла разом з усіма стрічати мисливців. Та, власне, то були перші тієї весни щедрі влови.

І ось вона уздріла в руці Зоуго блискучу річ, знайому їй до болю. І її вухо вловило: дзінь-дзінь-дзінь… Дівчина аж сполотніла, їй до очей підступили сльози, і вона ладна була заплакати: згадався батько, домівка… Хтозна, як тільки вона втрималась.

І відтоді вона вже більше нічого не чула, окрім отого звуку. Та й бачила саму тільки блискучу річ, що тріпотіла в руках Зоуго. Звідки вона в нього? Адже вона належала її батькові!

Запитала про це в Опа, коли йшли разом до своєї землянки. Яка річ? Отой священний камінь, що його голосом промовляють боги інкурів? Його справді забрали в сірооких чужинців. Але ж він повинен належати Провісникові волі богів. І нарешті він знайшов свого хазяїна.

Іка гаряче взялася доводити, що ніякий то не священний камінь, то звичайнісінький дзвоник із золота. Таких дзвоників у її країні багато, і зовсім то не боги промовляють його голосом — він сам по собі подає такий приємний звук, його треба тільки легенько тіпнути… Говорила довго, по-дитячому запально, але так і не переконала старого Опа. Він не хотів вірити її байці. Збагнути таке було над його сили…

Зате Іка зрозуміла багато чого. Вона упевнилася, що Зоуго не тільки злий чоловік, але до того й нечесний — він обманює довірливих інкурів. Обманює нахабно й підло. І в такій своїй думці утвердилася назавжди…

Того ж літа Іка мала сутичку із Зоуго. Якось мисливці повернулися з полювання і принесли з собою кілька живих веприків. Вони забили їхню матір і тепер мали намір кинути їх до ям з богами — так інкури чинили завжди, коли їм випадала жива здобич: Зоуго наставляв, що богам до смаку тепла пожива. Того разу Провісник волі богів чомусь не вийшов до мисливців і здобиччю порядкував Сміливий Тур — у таких випадках цей обов’язок покладався на нього. Дужий і сміливий, навіть жорстокий на полюванні, він у побуті був добрий і лагідний, а надто любив дітей. Охоче бавився з ними, і не було випадку, коли б він нагримав на якогось малюка або ж прогнав його, коли той звертався до нього з якимось, бодай наївним, проханням. Можливо, таким Сміливий Тур був тому, що самому йому на дітей не поталанило. Він мав багато дітей, та всі вони переселилися в Край Примар, і лиш один-єдиний син лишився. От і цього разу він не прогнав геть чужинської дівчини, яка попросила у нього веприка. Нащо він їй? Що вона робитиме з ним? Бавитиметься? Навіть не запитав, а тільки подумав так. І дав, хоч і здавалося йому, що не те він робив: бо ж належало оту живу здобич віддати богам…

Здивувався з того веприка і Кривий Оп, коли Іка принесла свій набуток додому. І таки спитав: для чого це?

— Ми його вигодуємо, і в Опа буде багато м’яса, навіть узимку. Так роблять люди Країни Теплих Вітрів…

Люди Країни Теплих Вітрів. Про це Іка вже розповідала. Але ж боги інкурів такого не велять… Довідається Зоуго, лихо буде.

І Зоуго довідався. Сам прийшов з Рудим Лисом, котрий завжди годував богів, до Опової оселі. Нагримав на дівчину, довго вичитував і все повторював:

— У стійбищі інкурів живуть тільки люди, боги та мисливські собаки. Така воля наших богів…

Врешті пішов і наказав Рудому Лисові забрати веприка.

Сіроока дівчина тремтіла з ляку і плакала, а коли ці злі люди сховалися з очей, кинулася до свого глиняного тура і довго, плачучи, скаржилася йому і на Зоуго, і на свою лиху долю, благала повернути її додому…

Старий Оп з жалем позирав на дівчину і з острахом думав, що тепер у його оселі живе чужий бог, що боги інкурів покарають за це кривого гончаря. А надто лютуватиме з того Зоуго. Але Зоуго про глиняного бога так нічого й не взнав…

Минуло літо. Минула й зима. І так повторювався й повторювався кругообіг у природі. Спливав час. Росла Іка. Більше вона вже не приносила живих веприків до Опової оселі, не пощастило їй навчити інкурів одомашнювати диких тварин, але їй поталанило в іншому.

Якось на околиці стійбища вона надибала рослину, з якої у її краях виробляли нитки, а з них — тканину на одіж. На осінь зібрала насіння, а наступної весни висіяла його. Розповіла Опові про свій намір. Той допоміг їй. А Зоуго тут чомусь не перечив, мабуть, уподобав чужинську одіж. І дівчина навчила інкурок, як усе треба робити. На диво світла голова і майстерні руки були у цієї чужинки! Тканина виходила хоч і не така гарна, як у майстрів її країни, але з неї можна було шити зручну, особливо навесні й під осінь, одіж.

З того часу дорослі інкурки й прийняли Іку до свого гурту, мали її за рівну, хоч вона й була між ними наймолодша. Вони тепло ставилися до чужинки, і лише деякі косо позирали на дівчину, цуралися її. То були старі, вже посивілі жінки. Вони чомусь недолюблювали й сірооку Нок. Незлюбили ще тоді, коли вона з’явилася в стійбищі і коли стала дружиною Опа. Може, причиною тому була просто заздрість, бо ж чужинка і знала більше, і вміла робити все краще, аніж вони. А тепер нелюбов ту перенесли на Іку. Нелюбов і заздрість.

Та дівчина намагалася не помічати цього. Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили і позбавили батьківщини. Тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер зрозуміла, що в тій біді мало винні ці люди, обдурені Зоуго, і їй хотілося хоч чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам’яті з далекого, щасливого дитинства.

Іка часто ходила з жінками ген-ген у степ, за стійбище, збирати всякі ягоди, їстівне коріння. І скільки отам, у степу, знайшла вона ягід і корінців, що про них ніхто ніколи й не думав, буцімто їх без шкоди можна споживати! І як усі раділи з того! Бо то була велика підмога інкурам у голодні зимові дні, коли з полювання майже не було ніякого добутку, а якщо він і випадав, то все те доводилося віддавати богам.

Багато думала Іка про тих богів. Надто взимку. І з кожною наступною зимою думка її гострішала, ставала чіткішою. Не в богах тут річ. Хижаки не можуть бути богами. Боги добрі, вони чинять людям добро… Це Зоуго, Дохла Гієна, вигадав отих злих богів. Зоуго… Злий і ненависний до людей. Вона певна цього. Та як сказати про це інкурам? Не повірять їй…

Навіть Русові, цьому розумному і хороброму мисливцеві, прозваному в стійбищі Прудконогим Сайгаком, вона не зважувалася довірити своїх думок. Він інкур, у тих богів вірив його батько, Сміливий Тур, та віра ще з материнським молоком вселилася і в нього самого.

Але після отого весняного полювання на турів, коли ненависть до старого шахрая Зоуго вщерть виповнила її, наважилась. А може…

Вечори ще були довгі і холодні. Іка сиділа в землянці біля вогнища і на горшках, що їх напередодні виліпив Кривий Оп, своїм крем’яним різцем вишкрябувала рисочки, єднаючи їх у вигадливий візерунок. А поряд, спершись на лікоть, на сайгаковій шкурі напівлежав Рус. Він дивився на дівчину, стежив за меткими рухами її пальців і слухав. Чимало таких вечорів минуло… Йому, що ніколи не знав страху, було лячно. Але мисливець десь у глибині душі починав вірити дівчині. І, мабуть, допомагало в цьому кохання…

Старий гончар, пораючись у своєму глухому закутку з горшками або просто гріючись біля вогнища, також наслухав оту розмову молодих. Так, і він тепер уже по-іншому думав про отого глиняного бичка. І ці думки прийшли до нього не щойно, в оці голодні весняні дні, а раніше — уже кілька зим і весен вони не дають йому спокою. Він просто думав, що багато змін сталося в його житті відтоді, коли цей бичок з чорними вуглинками-очима оселився в його землянці. От хоч би й те, що в нього з’явилася омріяна донька, яка зігріла його старість. Хіба це не найбільша і не найбажаніша переміна? А з нею сміх і радість зажили в його злиденній господі. Навіть статку начебто додалося. Він і горшки, здавалося, свої ліпив тепер краще. І Прудконогий Сайгак он до них заприязнився. А далеко не кожен у стійбищі може похизуватися такою увагою найсміливішого інкура. Та й тільки Іка зважувалася кликати його тепер Русом — так його вже ніхто не зве відтоді, як він очолив мисливців.

А може, отой глиняний бичок тільки його доньці слугує? Вона ж ніколи не розлучається з ним…

Думав старий і жахався: а як же ремках Ро? Як інші боги? Вони дають інкурам вогонь… Вони теж могутні… Але ж вони ненажерливі. І як зле від цього інкурам!..

Кінець ремкаха Ро

Настало раннє літо. Того теплого вечора Іка нетерпляче чекала Руса: на цей раз вона мала до нього пильну справу. Добре, що Оп сьогодні рано подався спати в землянку. Останнім часом він намагався не надокучати молодим: старий знав, що, може, навіть літо не мине, як вони збудують свою оселю і підуть туди жити. Там його сіроока донька народить Русові синів, які прославлять інкурів. Вони будуть дужі й сміливі, як їхній батько, а від матері візьмуть у спадок мудрість і доброту…

Ось зачувся хрускіт кущів, і з них випірнула темна людська постать. Це був Рус.

Розмова тривала недовго. Але якби старий Оп на той час прокинувся і вийшов надвір, то, напевне, волосся його полізло б догори від почутого.

— Русе, — мовила Іка, — настав час допомогти Ро переселитися в Край Примар…

— Як то? — не зрозумів Рус.

— Ро повинен умерти!

Вагання, страх відбилися на Русовому обличчі.

— Ро умре, а чи не вмре тоді вогонь в інкурів?

— Вогонь не вмре, — заспокоїла його Іка. — Ро не бог, Рус це знає. Ро — ремках. Ненажерливий і хижий. Він злий. Бог таким не може бути… Це лихо інкурів!

— А хто ж… — почав мисливець і не закінчив, але Іка зрозуміла його.

— Рус! — рішуче мовила вона. — Рус допоможе Ро переселитися в Край Примар, і цієї ж ночі… Інкури матимуть тепер справжнього бога, справедливого, йому не треба віддавати впольованої здобичі. Ось він…

Іка взяла Руса за руку і підвела ближче до землянки.

— Ось, — повторила вона і торкнулася Русовою рукою до чогось холодного. То був кам’яний тур, той самий, що його знайшов колись Оп у торбині чужинців. Знайшов і поставив під землянкою, не маючи гадки, що то таке. А потім уже Іка дбала про нього: вона чепурила його а бувало, й ховала від недоброго людського ока. — Ми поставимо його в яму Ро.

— Але ж Зоуго… Провісник волі богів за таке пошле Іку й Руса в Край Примар!

— У стійбищі ніхто не знатиме, хто вбив Ро. Іка подумала про це. Зоуго вночі спатиме міцним сном. Він пив п’янкий напій, що йому варить наш Оп…

Цієї миті з-за хмар вигулькнув місяць, і Рус побачив кам’яного Володаря Степу. Він його й раніше бачив, але тепер, при місячному світлі, тур видався мисливцеві величнішим і якимось суворішим, а його темні очі здалися ще темнішими, глибшими. Іка схилилася до тура і гаряче зашепотіла щось незрозумілою Русові мовою. То була її рідна мова. Шепотіла довго, аж місяць знову почало затягати серпанком хмар. Нарешті випросталась.

— Я просила Володаря Степу, щоб допоміг нам, — мовила вона, знову взявши Руса за руку. — Він допоможе… А тепер Рус піде… До своєї землянки. І повернеться, коли місяць згасне у Великому Озері.

Мисливець постояв якусь мить мовчки, неначе виважував щойно почуте. Нарешті ступив крок назад, підняв над головою списа, з яким ніколи не розлучався, потряс ним у повітрі:

— Рус зробить так, як наказує Іка!

Прошепотів і тієї ж миті щез у гущавині.

Геть далеко за північ, коли місяць сховався у Великому Озері, стійбищем кралися дві постаті. Вони нечутно поминули пристановиська дрібних богів і зупинилися біля ями ремкаха Ро. Ремках спав у своєму кутку, згорнувшись у велику волохату кулю. Уві сні він гучно сопів. Зрідка сопіння переривалося невдоволеним бурчанням.

Та ось раптом з ями вихопилося протяжне, приглушене ревіння. То був стогін смертельно зраненого звіра. Тривав він мить, другу і нагло обірвався, як і почувся.

Тепер з глибини ями долинало тільки уривчасте хропіння, та й воно поволі стихало.

Не стало і постатей біля ями. Вони неначе розчинилися в молоці передсвітанкового туману.

А стійбище спало…

Вранці, коли на виднокрузі ліниво виткнувся пруг ясно-червоного сонця, Рудий Лис, обходячи ями з богами, побачив Ро у калюжі крові. Ремках був наскрізь прохромлений списом і лежав нерухомо. Поряд з ним стояв кам’яний тур, грізно наставивши вперед круті роги, немов засвідчував свою владу й силу і перед поверженим Ро, і перед людьми.

Лиха звістка вмить облетіла стійбище. Збентежені люди нестримною лавиною покотили до володінь Зоуго. Біля ями ремкаха збилися майже всі мисливці. Вони з жахом дивилися на свого знівеченого бога і не примічали кам’яного бичка, вони не мали до нього діла, у такому горі навіть не думали, як він сюди потрапив.

— Горе інкурам! — щосили волали сиві інкури і на знак печалі встромляли свої списи в землю. — Помер бог Ро!..

— Умре вогонь! — луною відгукувались жінки, впинаючись нігтями в обличчя і роздираючи його до крові.

— Горе інкурам…

Нарешті в глибині стійбища замаячіла постать Зоуго — він, накульгуючи, поспішав до гурту. Провісник учора через край хильнув священного напою, а сьогодні йому боліла голова так, що ледве прокинувся. Розбудив Рудий Лис. Патякав щось про богів, про якесь лихо, та Зоуго нічого не второпав з тієї мови. Проте десь у глибині душі відчув, що з тваринами скоїлось зле…

І ось він уже біля перших ям. Налякані інкури розступаються перед ним, даючи дорогу. Ось уже й ремкахова яма. Зоуго поспіхом ступив до неї і закам’янів з жаху. Дивлячись на нього, можна було подумати, що Провісника вразив небесний вогонь, його маленькі очиці немов прикипіли до скривавленого ремкаха.

Так він стояв якийсь час. Інкури стихли і мовчки дивилися на нього. Що ж буде далі? Раптом неначе якась незбагненна сила штовхнула Зоуго від ями, і він, припадаючи на ногу, закружляв у несамовитому танку. Часто вигукував якісь незрозумілі слова, здіймав догори свої брудні руки, бив ними по кістлявих стегнах. То був танок скорботи. Кружляв довго, аж поки знесилений упав тут, біля ями. Поволі поверталася до нього здатність мислити. Хто це вчинив? Хто зважився здійняти руку на головного бога? Це має бути незвичайний сміливець… Сміливець? А сила? Здолати бодай і старого ремкаха не так-то просто. Ага, сміливець і списа лишив! Чий він?.. І сахнувся неймовірної думки. Прудконогий Сайгак, Рус! Це його спис… Такого не мав ніхто з мисливців. Невже мисливський ватаг інкурів міг зважитись на таке?! Якщо це так, то з якою метою? Ні, тут щось інше..

Звівся на лікоть, маючи намір встати. Інкури чекають, що він скаже… І цієї миті його погляд впав на кам’яного тура, що там, поряд з прохромленим ремкахом, войовниче наставив свої роги. Як це кам’яне страховидло опинилося в ямі? Де він раніше бачив його?.. Кривий Оп! Це біля його житла стояв тур. Ще відтоді, як інкури заскочили біля річки сірооких чужинців. А потім десь зник… Зник, щоб зараз опинитися в ямі поваленого ремкаха. Але до чого тут Кривий Оп, старий, немічний, у якого ледь стачить сили горшки ліпити?

І тут блискавицею сяйнув здогад, який усе поставив на місце. Зоуго навіть відчув холодний, сповнений ненависті погляд гончаревої доньки. Так, це вона! Він знав, що дівчина ненавидить його, і сам готував їй розправу, але спізнився — вона випередила його. Своїм розумом і красою Іка звабила найдужчого і найсміливішого інкура, і вони разом вбили ремкаха Ро… Ще раз помацав своїми колючими очима юрбу і схопився на ноги.

Блиснув у його руках священний камінь, розсипаючи довкіл свої золоті звуки. Заклякли в благоговінні інкури. Що скаже Провісник волі богів?..

О, він скаже! Він розповість інкурам, хто вчинив оце зло, на яке не зважився б жоден з них. І скаже про останню ремкахову волю. Зухвалі сміливці пошкодують!

— Інкури! Горе нам! Не стало нашого великого Ро… Але дух його витає над нами. Він сказав мені, хто знівечив його тіло…

Зоуго на мить зупинився, перевів подих, бо йому щось забракло повітря, і перед тим, як вразити юрбу своїм одкровенням, ще раз пильно подивився на неї запаленими очима.

— Чужинка Іка і Рус винні в нашому горі! — зриваючись на вереск, закричав Провісник волі богів. — Це вони знівечили тіло нашого Ро…

Ті слова, немов небесний вогонь, вдарили у юрбу. Вона сколихнулась, потім знову заклякла і нарешті вибухнула глухим стогоном.

— Це чужинка намовила Прудконогого Сайгака!.. — верещав далі Зоуго. — Подивіться, їх нема серед вас, вони вчинили зле і тепер подалися в степ… В землянках інкурів умре вогонь… Дух Ро не може впокоїтись… Він наказує обох зухвальців спровадити у Край Примар. Він там чекатиме їх…

Зоуго вмовк. Він не мав сил говорити далі. Та, власне, він сказав усе, тепер настав час діяти. А діяти мали інкури…

Якусь мить інкури стояли нерушно. Потім знявся догори ліс списів — то мисливці клялися, що виконають волю Ро. Вони зараз забули, що Прудконогий Сайгак їхній ватаг, що він найсміливіший інкур і що їм випадали щедрі влови здебільшого завдяки його мисливській кмітливості. Наступної миті вони вже мчали стійбищем, зазираючи до кожного дворища, до кожної землянки. Їх гнав страх перед духом Ро, гнало бажання захистити вогонь.

У Край Примар

Другого дня перед ранком, ще тільки-но благословилося на світ, із воріт стійбища вийшов невеличкий загін, Попереду йшли Іка і Рус, за ними кілька мисливців, а позаду плентав, важко переставляючи ноги, Зоуго. Старий гучно сопів, був якийсь стомлений — видно, ще не отямився від того, що скоїлося вчора.

До берега Великої Ріки загін прибув, коли перші сонячні промені полилися з-за небокраю і мерехтливими, сліпучими зайчиками схопилися на її бурхливому плесі. Там, за річкою, був Край Примар. Саме в цей ранковий час Зоуго завжди виряджав до того краю померлих інкурів. Так веліли боги: хай ранкова прохолода скрасить останню небіжчикову путь. О, про небіжчиків дбали, старались їм догодити, щоб вони полишали свій край без гніву в серці. З ними навіть клали дещо з їхніх речей, а мисливцям обов’язково — списа. Та ще в горняті ставили їжу. Хтозна, чи знадобиться їм той спис і та їжа, бо померлі, ще не допливши до протилежного берега, десь посеред річки білими птахами злітали в небо. А птахи-примари нічого не їли, жили вічно в тому примарному краю і кружляли над річкою. Звичайно, нічого цього їм не треба, але ніхто не зважав на те: і списа, і їжу завжди клали на пліт. Так належало робити…

І ось на цей раз привели сюди Руса й Іку. Ні, не першими їм судилося вирушати в Край Примар живими. Вони мали попередників. Уже за Русової пам’яті Зоуго вирядив туди літнього інкура. Ніхто не знав, за що, але на те була воля богів. А то, коли Рус уже водив ватагу мисливців на влови, така доля спіткала молодого інкура — і знову з волі богів. Правда, перед тим Зоуго чогось довго слабував, а стійбищем було поповзла чутка, що то не без вини того інкура. Але ж такого ніхто не міг і в голову взяти.

Живих виряджали в Край Примар так само, як і мерців: і списа клали, і горня з їжею ставили. І вони, певно, теж перекидалися на білих птахів, бо ніхто не вертався назад у стійбище.

Іку і Руса поклали на пліт горілиць, як належало. Обіч Руса був спис, ні, не той, що ним він забив ремкаха Ро, інший — Прудконогий Сайгак мав багато списів. У головах — горня. Запахло смаженим м’ясом. Зоуго поспішно відштовхнув плота від берега. Бурхлива течія вмить підхопила його і погнала до середини річки. Мовчки лежали приречені на своєму скорботному пристанищі, з сумом дивилися в ранкове небо і думали про невідому землю, над якою їм доведеться літати білими, птахами. (Хоч, правда, про птахів думав тільки Рус.) Яка вона, та земля? З рідного берега вони бачили тільки зубчасту скелю, що височіла над рівниною, та смужку піску, що яснів у сонячному промінні. Мабуть, страшна та земля…

Далеко над річкою, так що ледве можна було бачити, кружляли білі птахи. Рус знав — то літають померлі інкури, і мине зовсім небагато часу, як і вони приєднаються до цих зграй і почнуть снувати над збуреною річкою. Та краще, мабуть літати птахом, ніж слухати, як плачуть голодні діти, і бачити, як пожирають ситіші шматки м’яса боги інкурів. Іка й Рус були горді з того, що вчинили.

А там, на березі, суворі мисливці мовчки дивилися услід плотові з Прудконогим Сайгаком і сіроокою чужинкою. Не байдужі вони були до свого товариша, вони шкодували за ним. Але ж воля богів… І вогонь… Як без вогню бути?..

Стежив за плотом і Зоуго. Він певен був, що з Краю Примар вороття немає. Здихається він нарешті чужинки. Багато лиха вона могла накоїти. Ба вже й накоїла. Заміритись на бога! Досі такого ще не бувало. І десь у глибині душі відчув, що і йому, і його богам загрожує біда. Пригадався тур, оте кам’яне страховидло. Сьогодні ж, негайно, потрощити його вщент! Викинути геть!… Але Прудконогого Сайгака йому також було трохи жаль: добрий мисливець — рівного йому серед інкурів немає. Та вже, коли повівся з чужинкою, добра не жди. Туди йому й дорога. Велика Ріка не випустить їх із свого бурхливого лона. А коли й вирвуться з її обіймів, то вже там, на Землі Примар… Що там, на Землі Примар, Зоуго не знав, але знав, що ті, кого він вирядив туди, навіки щезли.

Та ось пліт добувся середини річки, й усі — і Зоуго, і мисливці — обернулися до неї спинами. Зараз Іка і Рус перекинуться на птахів і злетять у небо. А цього ніхто не повинен бачити. Навіть Зоуго.

Додому інкури йшли понуро, Зоуго, як і раніше, плентав позаду.

А пліт плив і плив річкою. І все частіше й частіше натрапляв він на стрімкі коловерті, і тоді його крутило, як тріску. У такі миті здавалося, що чорна вода ось-ось поглине і його, і людей. Та кожного разу якась могутня сила вихоплювала мандрівників з того страшного виру, і вони знову прямували далі. Ні Іка, ні Рус уже не лежали нерушно горілиць, вони не думали, як їм належить лежати, всі їхні помисли були скеровані на те, як утриматись на плоту, як уціліти. І вони утримались. Рус навіть списа не випустив з рук.

Тим часом течія скерувала пліт до Землі Примар. Зіркі Русові очі вже примічали на тій землі якісь рухливі цятки. Їх було багато, і вони все більшали. Нарешті їх можна вже добре розгледіти. Та то ж гієни! Полохливі гієни! Рус пізнав їх. А ось пролетіла над плотом зграйка качок. Ось помайнули гуси. А то мало не зачепили їх своїми крилами оті примарні білі птахи.

Рус аж очі затулив долонями, щоб не дивитись на них та коли ненароком побачив, то вкрай здивувався: надто вже вони схожі на тих гарних довгошиїх птахів, що водяться у їхньому степу на озерах. Дивно…

Ось невідомий берег уже поруч, а Іка й Рус досі не обернулися на птахів. Може, це станеться тоді, коли вони торкнуться берега? Зачаїлись і чекали… Вірніше, чекав Рус, бо Іка без страху дивилась на берег: вона не вірила байкам Зоуго. Та й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.

Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися Землі Примар. І тепер нічого не сталося — приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулись врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег — піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.

Проте на берег ступив з великою обережністю. Набрав у жменю піску, понюхав. Такий самий, як і на їхньому березі. І трава, і квіти такі самі, як у них. І кущі, і дерева, що росли далі, — теж. Лиш такої стрімкої та високої скелі не було на землі інкурів.

У скелі крізь чагарник Рус побачив чорний отвір. То була печера. До неї вела добре втоптана стежка, яка петляла поміж кущами. Інкур зрадів цій знахідці.

— Іка і Рус підуть туди, — мовив Рус.

Це були перші слова, вимовлені на землі Примар.

Іка теж зійшла на берег. Обережно ступаючи і часто озираючись, вони попрямували стежкою до печери. Вони знали, що там має бути чиєсь житло. Але чиє? Хто мешкає там?

Людям лишалося обійти камінь, що став на їхньому шляху, і вони опиняться біля входу до печери. Ховаючись за виступи скелі, Рус сам наблизився до нього і зазирнув усередину. Печера виявилася не дуже великою і майже круглою. Інкур крок за кроком обстежив її стіни, обмацав кожен виступ, зазирнув у кожну розколину. У найдальшому закутку знайшов купу кісток і суху потерту траву. Він уже знав, хто хазяїн цього житла, і йому, мисливському ватагові інкурів, стало моторошно. Непоспіхом попрямував на світло, до виходу. Там його вже чекала Іка.

— Це гарна печера, — мовив до неї. — Та не подобається Русові ремках. Це його житло. Ремках надто дужий. Там Рус бачив кістки. Багато кісток. І дві голови. Людські. Давні, без м’яса. Рус пізнав — то голови інкурів, тих, що Зоуго послав сюди, як нас. Вони теж не стали білими птахами. На них напав ремках. А зараз там його нема, він пішов на полювання і повернеться, коли місяць зійде. Він те ж саме вчинить з Ікою і Русом, що й з тими інкурами. Він дужчий за нас, він господар цієї країни. Його бояться звірі. Бояться птахи. Лиш могутній звір-вогонь дужчий за нього. А ми не маємо його…

— Вогонь? Рус зробить вогонь! — випалила Іка.

Молодий інкур з недовірою й страхом подивився на неї:

— Рус зробить те, що роблять боги інкурів?

— Русові допоможе Володар Степу. Іка пригадує, як він допомагав робити вогонь людям Країни Теплих Вітрів.

Так, Іка пам’ятала таємницю вогню, але берегла її для себе, щоб скористатися з неї, коли настане слушна година. І ось ця година настала.

— Зараз Рус принесе дві сухі палиці, — наказала вона.

— Дерево народить вогонь, — здогадався Рус.

— Володар Степу допоможе Русові, — стояла на своєму Іка.

Та інкур не рушив з місця — він не вірив. Тоді Іка пішла сама назад стежкою і незабаром повернулася з двома сухими цурпалками. Здерла з них кору і подала Русові, показуючи, що і як треба робити. Рус узяв цурпалки. Кінець одного цурпалка обіпер об камінь, а на другий кінець наліг грудьми. Другий цурпалок узяв обіруч і став ним терти об перший. Тер довго, аж на чолі схопилася пара. Змокріли груди, спина, а вогонь не народжувався. Уже хотів кидати, та в цей час Іка закричала:

— Вогонь! Скоро запалає вогонь! Володар Степу почув Іку!..

І справді, тієї миті Рус уловив ледь чутний запах горілого і ще завзятіше наліг на цурпалки. Нарешті інкур побачив дим, а там і криваве вічко заяскріло на дереві. Вогонь народжувався! Цей тур справді могутній бог. За мить чудодійні цурпалки вже палали. Рус не вірив своїм очам: від його рук народився вогонь — і добрий, і найлютіший звір! А через деякий час у лігві ремкаха вже палало жарке вогнище. Вогонь, як і там, у стійбищі, пожирав сухі гілки і зігрівав людей. Тепер можна було й відпочити. Люди підкріпили свої сили, з’ївши м’ясо, яке їм поклав Зоуго, відряджаючи у Край Примар. На якусь хвильку вони навіть забули, що опинилися в страхітливому краю і що житло, в якому вони розпалили вогнище, то не їхнє житло, а господа небезпечного звіра.

Надходив вечір. Сонце вже сховалося у Великому Озері. А в цей час Рус готував свою грізну зброю — добирав гілляки на головешки, щоб було чим зустрічати хазяїна цього житла.

Коли над землею інкурів зійшов місяць, Рус мовив до Іки:

— Зараз повернеться ремках, та нам він тепер не страшний. Могутній вогонь захистить нас, ми здолаємо ремкаха…

Нічна сутичка

У вогнище докинули хмизу. Воно вже майже цілком затуляло вхід до печери. Лишався тільки вузенький прохід, але і його при потребі можна було засипати жаром.

Іка примостилася біля того проходу і дивилася через нього вдалину. Місяць уже завис над річкою, простеливши через неї мерехтливу доріжку. Від річки долинало багато різних звуків: вили завжди голодні гієни, ревли тури, що, певно, прийшли на водопій, зовсім близько кричала, прокинувшись, сова.

Та ось раптом усе те вщухло. Затріщали внизу кущі, і почувся тупіт багатьох ніг — то, мабуть, рятувалися від когось сайгаки. І знову тиша.

Що скоїлось?

Ремках! Він виріс під скелею якось ураз, несподівано. Його ледве можна було розгледіти на тлі темних заростей. Здавалося, що то просто ожив величезний камінь. Звір повільно простував стежкою до печери, час від часу зупинявся і нюхав землю. Певно, він уже був готовий до того, що застане у своєму лігві непроханих гостей. Та, мабуть, це не дуже непокоїло ремкаха — у його володіннях дужчого звіра не було.

Іка покликала Руса, і вони тепер, напружуючи зір і слух, уважно стежили за кожним ремкаховим рухом.

Раптом господар печери зупинився. Підвів голову і тривожно втягнув повітря: різкий дух диму неприємно залоскотав йому ніздрі. Що це? І тут він побачив вогонь. Колись давно йому вже доводилося бачити цього звіра. Але то був величезний звір, більший, як оця його скеля. Він повз по землі і пожирав і траву, і кущі, і все-все, що траплялось йому на шляху. А це — маленький. Та ремках, здавалося, завагався, бо кілька разів обернувся на місці. А потім, певно, зважився і обережно подибав далі.

І Рус зробив свої останні приготування до зустрічі хазяїна. Він дістав з вогню дві головешки. Одну, більшу, взяв сам, другу дав Іці. Обоє підступили ближче до вогнища. Очі їхні збуджено блищали, адже їм зараз, щоб вижити, належало перемогти найдужчого звіра. А це був не той старий немічний ремках Ро, якого Рус здолав без великих труднощів. Хазяїн печери був молодший і незрівнянно дужчий. Про те, щоб упорати його, не було й гадки. Хоча б прогнати. То вже була б перемога.

Біля печери ремках звівся на задні лапи, випростався на весь свій величезний зріст і погрозливо заревів.

Рус, стискаючи в руках головешку, сміливо крикнув у відповідь:

— Ми не боїмося ремкаха! Інкури переможуть тебе, як рись перемагає полохливого зайця!

З пащі волохатого чудовиська вихопилося ще грізніше ревіння. І було чути, як там, за печерою, розліталося налякане цим ревінням птаство, кидалася врозтіч дрібна звірина.

— Ми чекаємо, боягузе! Підходь, дохлий пацюче! Ми розчавимо тебе, як погану смердючу гієну! — знову гукнув Рус.

Ремках немов збагнув, що йому погрожують. З роззявленою пащекою і простягнутими лапами розлючений звір кинувся на людей. Просто через вогонь. Криваві язики боляче лизнули його живіт, лапи, а Рус палаючою головешкою щосили тицьнув йому в пащу.

Сморід від горілої шерсті, паленого м’яса сповнив печеру. Ремках на якусь мить застиг над вогнищем, а потім стрибнув убік і, ревучи, покотився шкереберть із скелі. А в печері ще якийсь час було чути, як тріщали під звіром кущі та гуркотіло зрушене каміння.

Полегшено зітхнули люди і кинули головешки у вогнище. Сьогодні можна нічого не боятись, до них вже ніхто не зважиться завітати.

— Іка і Рус легко перемогли ремкаха, — мовив інкур, підкидаючи у вогнище хмизу. — Тепер він ніколи не повернеться до свого лігва. Тепер це буде оселя Іки й Руса. Та ремках хитрий звір, підступний. Іка бачила — у нього одне вухо. І збувся він його, міряючись силою з рівним собі суперником. А потім, іншим разом, подолав його. Ремках не звик терпіти поразок. От і тепер Одновухий чекатиме того часу, коли зможе помститися нам. Іка повинна завжди пам’ятати Одновухого.

— Іка запам’ятала Одновухого… — відповіла дівчина.

На ніч чатувати біля вогнища лишився Рус. Іка постелила собі постіль з сухої трави, яку знайшла в дальньому кутку печери, і зразу ж заснула. А Рус підкидав і підкидав хмиз у вогнище. І палало воно високо в скелі над Великою Рікою аж до ранку, засвідчуючи, що у лігві господаря Краю Примар оселились нові мешканці — люди, розумні й дужчі за нього істоти, які поклали край його володарюванню.

Та ніхто й не снив тоді, які зміни чекали цей край у недалекому майбутньому.

Розумніший за собаку

Вранці, коли сонце вже високо підбилося над небокраєм, Рус здерся на маківку скелі. Там, за річкою, була земля інкурів, його рідна земля, яку він добре знав. Вона вабила його, але вороття туди немає…

По цей бік річки лежала така сама рівнина з розкішною травою та поодинокими кущами й деревами. Он тільки там, далеко на небокраї, острівцем темнів невеликий ліс. З висоти було добре видно звірині стежки. Їх було багато, тих стежок. І всі вони стікалися до річки. Мабуть, звірини тут усякої безліч, а річка одна на цілий край. От і сходяться всі сюди. Чув Рус уночі, як ревли на водопої тури — отже, водяться вони в цих краях напевне. Є й кабани — он їхні спини похитуються в очереті. А то ж що за дивина? Таке Русові доводиться бачити вперше. Біля самісінької скелі вигулькнув табун досі невідомих Русові тварин. У них були тонкі й стрункі ноги, довгі хвости, а на крутій шиї густе-густе волосся, і спадало воно мало не до землі.

Табун вів, обережно ступаючи, рудий красень. Він часто підводив свою невелику голову, пильно роздивлявся навколо, дослухався до чогось і подавав свій якийсь чудний голос:

— І-го-го-го!..

А поряд з табуном бігли молоді тварини, які грайливо вибрикували. От так штука! Навіть не чув, щоб у їхньому степу хто-небудь бачив щось подібне…

На березі річки тварини зупинились. Ось Рудий сторожко озирнувся, підійшов до води і почав пити. За ним рушив весь табун. Пили довго, спрагло. Нарешті Рудий вийшов на берег і, високо піднявши голову, застиг. Він учув щось недобре. Його тривожне «і-го-го-го…» розітнуло повітря. Та було пізно. З дерева, що росло над самісінькою річкою, зірвався якийсь темний клубок і впав прямо на спину довгохвостій тварині, яка ще не встигла вийти з води. Рус упізнав рись.

Намагаючись скинути з себе хижака, тварина підстрибнула, та марно — рись трималася міцно. Тоді вона кинулась на берег і помчала в степ з хижаком на спині… За нею подався й весь табун. Тварини бігли хутчіш, ніж сайгаки. Швидко перебираючи тонкими ногами і витягнувши шиї, вони промайнули, як привиди, повз скелю і незабаром розтанули в степу. Спершись на спис, інкур стояв на скелі і все дивився услід незнаним тваринам. Хотів ще побачити їх, та вони більше не з’являлися. Напевне, прибігали сюди тільки вранці на водопій. І Рус почав спускатися зі скелі. Він вирішив піти туди, де щойно пили воду прудконогі звірі.

Довго й уважно розглядав Рус сліди, залишені тваринами на річковій обмілині. Ні, і слідів таких не доводилося бачити. Під корчем уздрів щуку, яка зачаїлася, чекаючи на здобич, і простромив її списом. Рибина була велика. Інкур закинув її собі на плече і почвалав до печери. Там його, напевне, чекає Іка.

Іка справді чекала Руса. Вона навіть встигла налушпати й напекти в золі солодкого коріння, яке знайшла тут, поблизу печери. Воно було таке саме, як і на тому березі…

Іка пекла у попелі рибу, а Рус розповідав про все, що довелося йому побачити цього ранку з високої скелі. Розповів і про дивовижних прудконогих тварин з довгими хвостами і, звичайно, не забув про рись — щоб Іка була обережна.

Уважно слухала його дівчина. Ця розповідь мимоволі збудила в ній спогади про її далеку країну, про її коротке дитинство. А дослухавши, мовила:

— Іка знає тварин з довгими хвостами. У степах інкурів їх немає. Але вони є на рівнинах Країни Теплих Вітрів. Це коні. Там верхи на конях чоловіки їздять на полювання. Справді, коні бігають швидше за сайгаків. Та їх можна спіймати. Ловлять коней такими довгими зашморгами. Але найсміливіші ловці підстерігають коней на водопоях і стрибають їм на спини — як рись. Тоді кінь біжить і стрибає, щоб скинути з себе верхівця. Біжить він довго. І запам’ятай, Русе, якщо кінь не скине сміливця, доки сам не впаде від утоми, тоді назавжди він скоряється людині. Кінь ітиме за переможцем, як собака. Лиш найсміливішим чоловікам скоряються коні. Коні розумніші за собак.

Очі Руса блищали від збудження. Він не пропустив жодного слова і запально вигукнув:

— Кінь скориться Русові! Рус стрибне на спину коневі, як рись. І ніколи хвостатий не скине Руса, а піде за ним, як собака…

Уранці другого дня Рус був знову на березі річки, там, де напередодні пили воду коні. Він легко видерся на дерево і зачаївся серед густого листя на гілляці, що звисала над водою. Мабуть, і рись сиділа тоді на ній.

Чекав недовго. Скоро зі степу долинув тупіт і знайоме іржання Рудого. А там мисливець побачив і самих коней. Як і вчора, Рудий біг попереду. Затамувавши подих, інкур поглядом прикипів до цього красеня. Він був найвищий, а його чорна грива — найпишніша. Маленькі вуха тварини були весь час нашорошені. Рудий раз по раз підіймав голову, і від часу до часу його пронизливе «і-го-го…» рвало повітря над річкою.

Коні знов зупинилися на березі. І знову першим у воду зайшов рудий. А вже за ним, штовхаючи одне одного, посунули у річку всі. Під гілкою, на якій зачаївся Рус, зупинився кінь з такою ж чорною, як у Рудого, гривою. Він тільки припав до води, і тієї ж миті інкур стрибнув йому на спину, вчепившись одразу руками в його жорстку гриву. Кінь здригнувся всім тілом, шарпнувся вбік і став гопки. Інкур завис у повітрі, але гриви не випустив. Потім знову осів і зразу відчув, як швидко-швидко він поплив повз кущі, як мерехтять у нього перед очима конячі морди, довгі хвости, а вітер свистить у вухах, мов найлютіший степовий ураган. Верхівець то злітав, то знову падав коневі на спину, але тримався міцно, здавалося, що його руки намертво вплелися в гриву.

Перший страх швидко минув, і груди Руса сповнились почуттям невимовної радості. Ось він, Рус, на чужих ногах біжить хутчій сайгака, хутчій вітру. Влада над чужими прудкими ногами, над чужою силою сп’янила молодого інкура. Він кричав на повну міць своїх легенів, але сам нічого не чув, бо вуха його були сповнені ураганного вітру.

Інкур кричав:

— Рус переможе коня! Кінь піде за Русом, як собака за людиною. Рус переможе! О-го-го!..

А оскаженілий кінь надсадно іржав і все мчав і мчав…

Зовсім поруч бігли інші коні. Вітер полоскав їхні гриви і хвости, стовпом здіймалась курява.

Інкур мчав на коні незнайомою рівниною…

І так було довго. Мчав, немов у забутті. І раптом помітив, що табуна не стало, що він один мчить на коні. Озирнувся — вдалині тільки хмара пилюки. У Руса заніміли руки, у спину неначе хто кілка вбив, од вітру текли сльози. Він ледве тримався за гриву. Але й кінь уже уповільнив свій шалений біг. Біла піна вкрила його шию і спину. Він важко дихав, хропів і раптом з розбігу повалився на землю. Інкур перелетів через його голову.

Вони обоє довго лежали нерухомо. Першим підвів голову Рус. Кінь лежав, відкинувши назад голову. Його боки важко здіймались. Інкур встав, обережно наблизився до тварини і побачив її покірливі чорні очі. Кінь віддався на волю людини.

Де вони? Прямо перед Русом, за кілька кроків, обривалася земля, а далі — лисніла вода. Мабуть, він стояв на крутому березі якогось озера. Але те озеро, певно, велике, бо краю його не видно. Може, то Велике Озеро, що ковтає сонце?

І справді, воно вже збиралося його ковтати. Скоро настане вечір, а там і ніч. Із своїх схованок вийдуть хижі звірі, а Рус навіть списа не має — він його покинув там, під деревом, де чатував на коня.

«Де ж скеля? Де Іка?» — тривожно подумав Рус.

І цієї миті почулося поряд зовсім мирне і тихе:

— І-го-го-го…

То Руса кликав кінь. Він стояв, чекав на людину. Підійшов і, ще непевно, торкнувся кінської шиї. Тварина здригнулася, але з місця не рушила. Скочив коневі на спину. Той похитнувся і затупцяв на місці.

«Он у тому боці має бути скеля», — дивлячись на сонце, що вже ховалося в озері, подумав Рус і дав напрямок коневі, йому пригадалися слова Іки: «Кінь розумніший за собаку». І він довірився прудконогій тварині — а раптом повернеться до скелі…

І кінь прийшов до скелі.

Несподіваний гість

Минув ще день. Минула ніч. Минуло багато днів і ночей. Місяць уночі спочатку був круглий, а потім почав ущерблюватись, неначе його щоночі потроху злизувала якась потвора, аж поки всього злизала. І його не стало. Потім його не було на небі, були темні, безмісячні ночі. А там знову він з’явився, але був тоненький, як лезо кам’яного ножа. На цей раз він ріс і ріс, і знову став круглий. Так він змінювався кілька разів відтоді, як Іка й Рус опинилися на цьому березі Великої Ріки.

За цей час із того берега сюди прибило кілька плотів. Одні були порожні, на інших лежали померлі інкури, що якимось дивом перепливли бурхливу річку. На плоти з мерцями завжди чигали гієни, і Русові доводилося розганяти їх, пускаючи в діло свій спис. Він не хотів, щоб його братів пожирали оці погані тварюки. Але що робити з трупами — не знав. Він був інкур, а інкури боялися мертвих. Тому знову віддавав їх на волю бурхливої річки, і вони пливли далі, шукаючи собі іншого пристановища.

Якось, розігнавши гієн, він побачив на плоту гончара Опа. Гончар лежав горілиць, але його розплющені очі були не такі, як у мерців, — вони ледь примітно рухались.

Живий! Рус не вірив своїм очам. Вмить скочив на пліт і схилився над старим. Старий так само байдуже дивився в небо, де кружляли птахи. Певно, своїми думками він був з тими птахами, і земного життя для нього вже не існувало. Рус торкнувся його плеча. Старий ворухнув тільки очима і закричав, страшно, пронизливо.

— Oпe, це Рус. Ти не впізнав Руса? — сахнувся інкур, не розуміючи, чого кричить гончар.

Він не подумав, що для старого давно немає Руса, що для нього Рус ширяє у високості з отими білими птахами.

Знову нахилився над старим, але тепер Оп лежав із заплющеними очима і щось швидко-швидко бубонів. У тому бубонінні він раз по раз повторював слово «примара». І Рус нарешті збагнув, чого старий так налякався. Спробував переконати його, що він — ніяка не примара, що він — живий Рус. Але надаремне — той не вмовкав і не хотів розплющувати очей.

На щастя, недалеко була Іка. Вона побачила Руса на плоту і поспішила до нього.

Побачивши розпластаного старого, вона розгубилася. Мрець!

І тут почула Опове бубоніння. Радість перехопила їй горло. Якийсь час вона не могла й слова вимовити. Лице її скривилося, з очей закапали сльози. Яке щастя! Вони тепер не одні будуть на цьому березі… Нарешті клубок відкотився їй від горла, і вона схилилася над Опом.

— Oпe, розплющ очі, подивися на Іку, — мовила дівчина ласкаво.

Голос сіроокої ще дужче налякав гончаря, він міцніше стулив повіки і ще швидше забубонів своє заклинання. І тоді Іка дзвінко засміялася.

— Іка і Рус не примари! Вони живі, так само, як і Оп живий. Оп знає, що мерці й примари не мають крові. Оп зараз розплющить очі і гляне сюди. Ось різець, що ним Іка вишкрябувала візерунки на Опових горшках. Іка приховала його разом з маленьким глиняним Володарем Степу від Провісникового ока і взяла з собою. Ось палець Іки, і вона різцем поранить його.

Іка справді глибоко шкрябнула крем’яним різцем свій палець, і з нього зацебеніла кров.

— Дивись, Oпe, в Іки з пальця тече кров, така, як у живих людей. Іка жива…

По цих словах Опове око розплющилося. Побачивши кров, він розплющив друге і сів.

— На цій землі немає ніяких примар. Це така сама земля, як і земля інкурів. Білі птахи — то не примари, то оті гарні довгошиї птахи, що водяться на степових озерах у землях інкурів.

Видно було, що Оп уже трохи отямився, зрозумів, що живий, і перед ним живі Іка й Рус, близькі йому люди. Спробував стати на ноги, але не зміг: йому допомогли зійти на берег. А коли піднімались до печери, Рус просто взяв старого на руки.

Зайшовши в печеру, можна було здогадатися, що тут мешкають люди. Тут було затишно й охайно. Збоку при вході жевріло вогнище, а побіля нього лежала чимала купа хмизу. На ніч вогнище розсовувало свої межі, стаючи нездоланною перепоною для непроханих гостей. У дальньому закутку з’явилися сайгачі шкури, а там, де люди спали, вони лежали в кілька шарів: тут на полюванні Русові дуже щастило.

Опа посадили на шкури і дали їсти. Дома він ніколи не їв так смачно. Чого тільки тут не поклали йому! Була і смажена сайгачина, і печена риба, і солодке коріння. Певно, добре жилося Русові й Іці на новій землі. Проте оці статки якось збуджували в старого підозру: йому не йнялося віри, що отак можуть жити живі люди…

Їжа розморила Опа, він умостився зручніше на шкурах і тихо, непомітно для себе заснув. Спав він решту дня, спав ніч, і тільки другодні, коли вже Іка повернулася після господарських клопотів з річки, прокинувся. Сон освіжив його, додав сили, розвіяв сумніви, і тепер він міг розповісти, що скоїлося з ним, як він опинився тут.

А сталося воно так.

Сумував Оп за сіроокою донькою, дуже сумував. Не лишилося в нього більше нікого, доведеться одному віку доживати. І все, що хоч чимось нагадувало йому про Іку, було дороге й миле його серцю. Він позбирав і поскладав у куток всі речі, що лишились від неї, всі горшки, розцяцьковані нею. Іноді, було, сяде в тому кутку і перегортає, переставляє все оте з місця на місце. Та згадує. А найбільше йому полюбився глиняний бичок, той самий, невеличкий, що він знайшов його у торбинці давно-давно, перебираючи речі загиблих чужинців. Відтоді він зберігав його. Іка теж такий мала. То її бог. Бог її народу. І він допоміг їй убити ремкаха Ро. І огонь інкурів не вмер…

Старий часто діставав того бичка і намагався щось бубоніти до нього, як колись Іка. Робив усе те він потайки, бо знав, що Зоуго розправився з тим великим кам’яним туром — його кинули десь на смітник. Але якось не догледів і не зчутив, як у нього за спиною опинився Рудий Лис. Навіть не сказав він тоді, чого приходив, — вмить щез. А надвечір знову з’явився в землянці гончаря і передав волю Зоуго: Провісник наказував Опові навчити Рудого Лиса варити священний напій і ліпити горшки. Учув недобре старий гончар у тому наказові, але скорився. Щодня приходив до нього Рудий Лис, і він навчав його своєму ремеслу. Учень з Рудого Лиса видався нетямущий, але нарешті він якось спромігся зварити отого напою. Радощам його не було краю. Ввечері, коли настав час облягатися спати, Оп виявив, що пропав глиняний бичок. Куди б він міг подітися? Обнишпорив усі закутки, заглянув у кожну шпарину — ніде не було. Так і заснув, не знаючи, де би тур міг подітись. Зате другого дня вранці до Опа знову заявився Рудий Лис, хоч свою науку він начебто й скінчив. Старого гончаря нащось кликав Зоуго. Та не до себе в землянку, а на майдан, де він завжди виголошував волю богів. А там уже й інкури зійшлися. І Зоуго був. Нічого він тоді не сказав Опові, а блиснув отим священним каменем. А коли камінь замовк, заговорив сам:

— Слухайте, інкури! У землянці Кривого Опа живе чужинський бог. Ось він!

І Зоуго підняв над головою глиняного бичка, якого так довго шукав Оп минулого вечора.

— Це бог тої чужинки, що зараз літає над Великою Рікою примарним птахом. — Зоуго ще раз потряс у повітрі тим бичком. — Ніколи не стерплять боги інкурів, щоб у стійбищі жив чужинський бог. І не стерплять тих, хто віритиме їм. Вони наказують вирядити Опа услід за злочинною Ікою до Краю Примар…

Отак і опинився Оп на цьому березі. А в його землянці тепер поселиться Рудий Лис.

Важко жити інкурам. Зоуго став лютіший, все більше вимагає для своїх богів. Люди мруть, а перечити Зоуго не сміють — бояться, що згасне вогонь. Так каже Зоуго. Тільки тепер його частіше називають Дохлою Гієною. А є такі, що й не вірять йому, і дуже шкодують за Ікою.

Старий скінчив свою розповідь, але раптом повернувся до вогнища — звідки в них вогонь? Адже в Краю Примар вогню немає!..

— Володар Степу допоміг Русові добути вогонь, — пояснила сіроока.

І розповіла, як вони добули цього могутнього звіра, і як цей звір подолав господаря Краю Примар — одновухого ремкаха.

Спантеличений гончар ніяк не міг повірити, що то справжній вогонь, хоч учора і їв засмажену сайгачину. Він торкнувся пальцем жарини і швиденько відсмикнув його — гострий біль пройняв усю руку. Довелося повірити. Так, могутній бог отой Володар Степу…

Русові здавалося, що старий не все розповів. Йому кортіло знати, хто ж тепер перший мисливець у стійбищі, хто замість нього водить мисливців на полювання. По-справедливому очолити мисливців мав Дужий Вепр. Він, може, й поступався Прудконогому Сайгакові у спритності, але в силі — ні.

І Рус лишився задоволений, коли гончар підтвердив його думку.

…Оглянувши околиці, що прилягали до гори, старий гончар лишився задоволений. Він знайшов те, що так старанно шукав, — глину. Тепер лишалося обладнати майданчик, де можна було б ліпити горшки, — не носити ж глину до печери, надто вже високо вона. І можна братися до діла. Він задарма їсти хліб не звик. Знайшов тут старий і всякі трави. Треба буде сходити й нарвати. Щоб у їхній оселі пахло так, як там, у стійбищі, в його землянці.

Надвечір повернувся з полювання на своєму коні Рус. Тварина та була новиною й для старого. Довго милувався нею, навіть зважився й погладити рукою.

Коли стемніло, всі сіли біля вогнища і смажили м’ясо сайгака, якого вполював сьогодні Рус. Їх було тепер троє на величезний і багатий край. Та ще приручений кінь. Його також забирали на ніч у печеру — ховали від хижаків.

Весело потріскував вогонь. Він зігрівав людей, смажив їм м’ясо, наводив жах на нічних звірів. Задоволені були люди. Вони не думали про небезпеку. Та коли б хтось з них надумав вийти з печери і зійти вниз стежкою, то там, унизу, примітив би чи то великий камінь, чи то щось живе, схоже на нього. То був Одновухий, повалений господар цього краю. Він дивився на вогонь у печері і очікував слушного часу для помсти… Сильний ніколи не дарує своєї поразки.

Чимало днів минуло відтоді, як у печері на Землі Примар разом з Ікою та Русом оселився старий гончар Рус тепер не боявся лишати Іку і цілими днями пропадав на рівнині, вистежуючи здобич. Та якось він повернувся з полювання серед дня і нікого не застав у печері. Не було Опа та Іки ніде й поблизу. Де б вони могли бути?

Рус вирушив на пошуки. Скеля мала ще кілька печер, але входи до них так заросли кущами, що їх не так-то легко було виявити. І цього разу натрапив Рус на печеру, якої чомусь раніше не запримітив. Який би то мисливець поминув таку знахідку! Зазирнув туди і, здивований, побачив там Іку. Не виказуючи себе, почав стежити за нею. Сіроока стояла біля стіни і щось видряпувала на ній своїм крем’яним різцем. На стіні лишалися якісь різної величини й форми рисочки та дивні фігурки. І нащо вона це робить?

Обережно ступаючи, Рус нечутно наблизився до своєї подруги. Іка обернулася й усміхнулась.

— Це моє дитинство, — сказала вона й показала на стіну. — Іка змушує каміння говорити.

— Хіба камінь вміє говорити? — здивувався Рус.

— Людина може змусити його, — ствердила Іка.

І почала пояснювати Русові, як ці рисочки та малюнки на камені розповідають про її життя в далекій Країні Теплих Вітрів, про те, як живуть люди у стійбищі інкурів, про Прудконогого Сайгака, про доброго Опа та ще про злого Зоуго. Але Рус нічого цього не міг зрозуміти, бо не йняв віри, як то мертві камені можуть передавати думку людини.

Забачивши в Русових очах недовіру, Іка торкнулася його руки і повела за собою. Вони вийшли з печери, йшли поміж густих кущів і нарешті зупинились біля темного провалля. Знову печера, якої Рус не бачив раніше. Іка зайшла до неї, зайшов і Рус. То була велика печера, в яку крізь щілину десь на стелі падало денне світло.

Несподівано для себе Рус побачив там гончаря. Він, зачувши їхні кроки, обернувся їм назустріч. Це була дивовижна печера. Із її стін, наставивши погрозливо роги, на Руса дивились могутні тури. Вони нагадували отого глиняного тура, який допоміг Русові здобути вогонь. І тури ці були руді, як кров.

— Іка зробила тут все так, як у країні її батьків, — пояснила сіроока.

— Оп допомагав Іці робити цих богів, — докинув гончар. — Цим богам не потрібні кращі шматки м’яса. Їм потрібний лише священний вогонь, і вони завжди даруватимуть сміливим мисливцям удачу в полюванні. Кожного разу, коли Рус виряджається на полювання, Оп розпалює священне вогнище, і боги допомагають Русові полювати сайгаків і птицю. Опа навчила вірити цим богам Іка. Іка і Оп нічого не казали Русові про ці печери. Вони хотіли показати їх, коли закінчать усю роботу. Щоб Рус теж повірив цим богам, як вірять Іка й Оп.

Мовчки стояв Рус серед оцих рудих богів, що їх створили Іка з гончарем. Нарешті мовив:

— Рус вірить цим богам. Рудий Тур — це хороший бог. Він буде богом Краю Примар. Але Рус не хоче, щоб і далі називали так наш край. Тут немає ніяких примар. Хай віднині він зветься Країною Рудого Тура.

І знову, як і перше, дні линули швидко, і знову Велика Ріка пригонила з того боку плоти з померлими, що їх у Край Примар відряджав Зоуго. Там, на тому боці, ще вірили Провісникові волі богів…

Якось увечері, коли всі мешканці печери зібралися біля вогнища, Оп сумно мовив:

— Мисливці інкурів уже винищили тварин на своїй рівнині. Надто прожерливі боги інкурів, їм треба багато м’яса. Інкури вмирають і не знають, що немає Краю Примар, що є чудесна багата Країна Рудого Тура…

— Рус думав про це, — мовив молодий інкур. — Рус гадає, що треба перепливти Велику Ріку і розповісти про все інкурам. Але ж інкури знають, що ми перетворились на примарних птахів, інкури не повірять, що Рус живий.

— Їх переконає вогонь. Вогонь, що Оп запалить його на вершині скелі. Хай тільки інкури взнають, що то Рус добув його і що допоміг йому в цьому Володар Степу, — пораяв старий гончар.

Рус якийсь час помовчав, неначе виважував усе.

— Рус готовий вирушити в дорогу! — нарешті мовив. — Він повинен це зробити.

— А як же Рус здолає Велику Ріку? Вона надто бурхлива для людини… — занепокоєно обізвалася Іка.

— Велика Ріка не страшна Русові, — заспокоїв її мисливець. — Рус вивчив її примхи, недаремно ж він стільки часу буває біля неї. Там, нижче скелі, вона неначе завертає в степ інкурів. І течія її туди збивається. Якщо взяти гарну колоду і добре триматися її, то вона винесе Руса на той берег. Рус дужий і переможе бурхливу річку. Ну, а з інкурами він знає, як вести мову. Інкури, певно, ще не забули Прудконогого Сайгака. А про вогонь на скелі подбає Оп. Він уночі розпалить вогнище, і йому допоможе Іка.

Другого дня, коли сонце вже наближалося до вечірнього пруга, всі троє зійшли до річки нижче скелі.

— Рус буде біля стійбища, як тільки місяць покине землі інкурів. І тоді запалає на скелі вогнище. Велике вогнище! — звернувся інкур до Опа.

Той на знак згоди схилив свою сиву голову.

Кінець Дохлої Гієни

Нічне небо дихало, мінилося. Біля воріт стійбища палахкотіло вогнище, яке мало бути перепоною для хижих звірів. Біля вогнища сидів інкур. Він зрідка брав хмиз і кидав у вогонь. Тоді полум’я високо здіймалося над землею, і від цього мерхли зорі і небо провалювалося в безвість.

Зі свого захистку за горбом Рус пильно стежив за інкуром. Хто б то міг бути? Він необачно сидить спиною до степу, і лиця його не видно. Мабуть, покладається на собак. Собаки лежали потойбіч вогнища, їх розморило від жару, напевне, тому вони й не вчули Руса. Та ось інкур біля вогнища підвівся: йому вже незручно було брати хмиз. І Рус виразно побачив його лице. То був Дужий Вепр. Він сьогодні чомусь сам став на чати до вогнища. Рус знав, що ватаг мисливців не часто відбуває таку буденну варту. Здебільшого це буває, коли поблизу стійбища никають небезпечні хижаки. Але заступає він на чати не один, а прихоплює з собою й кількох мисливців. Зараз же Рус, окрім Дужого Вепра, нікого не бачив. Та й сам ватаг був надто необачний. Що б то могло означати? Мабуть, Дужому Вепрові просто забаглося отак уночі посидіти біля вогнища. Але що йому, Русові, обіцяє така зустріч? Колись вони приязно ставилися один до одного. А тепер?

Стежачи за Дужим Вепром, Рус обмірковував, як йому діяти? Час від часу позирав у бік Великої Ріки. У цю ніч буде добре видно вогонь на потойбічній скелі. Оп розкладе велике вогнище. Йому допомагатиме Іка. Тільки тоді Рус вийде зі свого захистку.

Ось і місяць провалився кудись за небокрай. Настав умовлений час. Нарешті там, де мала бути скеля, блимнуло. Спочатку було видно маленьку цяточку — неначе зайнялася нова зірка. Але та цятка з кожною миттю яскравішала й зростала. І ось уже нарешті стало добре видно, що то горить вогонь.

Рус звівся на повний зріст і вийшов з-за горба.

— Прудконогий Сайгак бажає удачі Дужому Вепрові! — гукнув щосили і рушив у бік стійбища.

Але тієї миті в повітрі засвистів спис і пролетів біля самісінької Русової голови. Дужий Вепр, напевне, не бачив у темряві Руса і кинув списа просто на голос. Рус упав на землю — важити далі життям було безглуздо. На цей раз, вважай, йому пощастило. Треба бути обережнішим. Він знову відповз за горб. А Дужий Вепр уже тримав у руках другого списа, ладен щомиті пожбурити його. Собаки теж посхоплювалися, і, наїжачені, оточили свого господаря.

Минув якийсь час. Ніщо більше не порушувало нічного спокою. Дужий Вепр почав заспокоюватись. То все, мабуть, привиділося йому. Прудконогий Сайгак? Де йому взятися? Він давно літає білим птахом над Великою Рікою.

І знову сів до вогнища, тільки цього разу вже лицем до степу. Собаки теж замовкли і вляглися поруч. Проте повного спокою ні в Дужого Вепра, ні в собак не було. Дужий Вепр кілька разів поривався йти за своїм списом, але якась внутрішня сила утримувала його. З думки не виходив Прудконогий Сайгак.

Раптом ненароком інкур повернув голову у бік Великої Ріки і тієї ж миті схопився на ноги. Там, за річкою, де мала височіти гостроверха скеля, горить вогонь! Хто запалив його в Краю Примар? Примарам не треба вогню. Вони його бояться. Таємницю вогню знають тільки боги інкурів та Провісник волі богів Зоуго. Розгубленість і переляк відбилися на його лиці.

А Рус не зводив з нього очей. Нарешті настав час діяти. Він зрозумів, що так збентежило інкура. Ось знову повітря розітнув свист списа, але на цей раз він летів у бік вогнища — його кинув Рус. Спис упав біля ніг Дужого Вепра, глибоко встромившись у землю. Інкур сахнувся і спритно вихопив із вогнища головешку. Він пізнав списа — то був спис Прудконогого Сайгака, з цим списом його виряджали у Край Примар.

І знову Дужий Вепр почув голос Прудконогого Сайгака:

— Дужий Вепр побачив вогонь за Великою Рікою. Той вогонь запалили Кривий Оп та Іка. А списа кинув Прудконогий Сайгак. То його спис, ти знаєш.

Рус на якусь хвильку змовк, щоб зважити, як вплинуть його слова на Дужого Вепра. А той неначе скам’янів від усього того, що відбувалося на його очах, і тільки головешка тремтіла в його руці.

— Дужий Вепр дозволить Прудконогому Сайгаку підійти до вогнища. Прудконогий Сайгак не примара, він не боїться вогню — він живий, — вів далі Рус. — І Кривий Оп, і Іка живі. Вони не перекинулися на білих птахів…

І тепер уже рішуче вийшов з-за горба, прямуючи до Дужого Вепра, який усе ще стояв нерушно. Йому назустріч вихопилися собаки, але на півдорозі знишкли і винувато замахали хвостами — вони пізнали свого. І разом з ним посунули до вогнища, навперебій облизуючи його руки.

Це ще більше спантеличило Дужого Вепра. Собаки теж не люблять примар, а тут… Він починав вагатися.

Рус підійшов до вогнища, поворушив його палицею, сів біля нього.

— Хай Дужий Вепр візьме руку Прудконогого Сайгака — вона тепла. У мерців руки холодні.

Намагаючись не дивитися на колишнього побратима, інкур узяв Русову руку. Справді, то була рука живої людини. Нарешті зважився глянути на нього. Зблизька, при вогнищі, Рус зовсім не був схожий на мерця. Це був справді живий Прудконогий Сайгак, який не так давно водив сміливих інкурів на небезпечні полювання.

— Це перед Дужим Вепром справді Прудконогий Сайгак? — нарешті видавив він з себе перші слова. — Дужий Вепр справді бачить славного мисливця?..

Рус хитнув головою.

— Звідки прийшов Прудконогий Сайгак?

— Із Краю Примар.

— З Краю Примар жоден інкур не вертався у стійбище.

— Іці і Прудконогому Сайгаку допоміг могутній бог чужинців — Володар Степу.

І розповів Рус, як цей бог допоміг йому добути вогонь і прогнати лютого одновухого ремкаха, що хазяйнував у тій землі, як тепер Володар Степу допомагає йому у полюванні. А полювати в тому краю є що. Не забув сказати і про тварин, які можуть замінити на полюванні ноги людині. Такі тварини у великій помочі стають, коли треба наздогнати звіра. Рус прийшов запросити в той багатий край інкурів. Там нема ніяких примар, нема й богів, яким треба віддавати кращі шматки м’яса. Там богом буде Рудий Тур — Володар Степу, і край той тепер зватиметься Країною Рудого Тура. Ось він, Володар Степу. І Рус простягнув Дужому Вепрові глиняного бичка, якого йому дала на дорогу Іка. Він допоможе інкурам переселитися на той бік Великої Ріки.

Дужий Вепр взяв до рук могутнього чужинського бога.

До ранку палахкотіло біля стійбища вогнище, і до ранку говорили Рус і Дужий Вепр. Здається, новий мисливський ватаг інкурів розумів свого попередника і вірив йому. А коли над степом зазоріло, Рус покинув свого побратима. Він ішов у бік Великої Ріки. За якийсь час уже потонув у високій траві, і Дужий Вепр тоді більше його не бачив. Рус обіцяв щоночі запалювати вогонь на скелі по той бік річки, щоб інкури повірили Дужому Вепрові.

Інкури повірили.

Часто посилав Зоуго мисливців на полювання до річки, але відтоді, окрім списів, вони стали брати з собою більше крем’яних сокир. Потай від Зоуго, валяючи дерева, що росли в прибережному ліску, лаштували вони міцні плоти. Їх треба було багато, щоб стало на всіх інкурів. Інкури вирішили залишити свій край і перебратися в Країну Рудого Тура. Там на них чекав Прудконогий Сайгак з мудрою сіроокою чужинкою і добрим гончарем Опом. Тепер інкури щоночі бачили вогонь потойбіч на скелі, він кликав їх. Прудконогий Сайгак розповів, де краще пускатися берега, щоб поминути оті небезпечні коловерті. Та й вони самі розвідали ті місця.

Інкури мало приносили здобичі, а Зоуго лютував з того, бо голодували його боги. У ямі ремкаха Ро тепер був молодий звір. Багато інкурів поклало голови, коли його переселяли сюди. Тепер він був за найвищого бога. І він також голодував.

Зоуго вже примічав, що останнім часом інкури не так щиро слухають його. І менше бояться. Здавалося, у них пропав трепет перед богами. Що б то могло означати? Погрожував — не допомагало. А живцем відряджати за Велику Ріку чомусь тепер не зважувався. Тепер він починав боятися інкурів.

А то одного разу мисливці повернулися додому зовсім без здобичі. І з їхнього настрою Зоуго не бачив, щоб це їх смутило. Не стали побиватися вони й тоді, коли він пригрозив, що розгнівані боги позбавлять їх вогню. Гай-гай! Тепер їх цим не злякаєш. Прудконогий Сайгак уміє його добувати, а вони сьогодні останнього плота зладнали, і цієї ночі…

Так, цієї ночі мала вирішитися доля інкурів. Цієї ночі інкури залишать стійбище. Тоді, коли зійде місяць. Всі: і малі й старі, чоловіки й жінки. І прихоплять свій домашній скарб. Лишать тут тільки Зоуго з його богами та Рудим Лисом. Але заберуть священний камінь. Це зробить Оп, коли старий засне. Оп уміє ходити нечутно, як рись. Той камінь з Країни Теплих Вітрів, так казав Прудконогий Сайгак, і його треба взяти з собою.

Серед ночі, коли над степом зійшов повний місяць, зі стійбища вирушив перший загін. Мовчки, без жодного звуку, йшли до річки інкури. Мов тіні, люди щезали у трав’яному вирі, і з-під їхніх ніг злякано злітали в нічне небо стривожені птахи. За першим ішли загони… ще й ще… і ось останній інкур залишив стійбище…

Біля воріт, як завжди, горіло вогнище, хоч на цей раз і не таке велике. Біля нього стояв Дужий Вепр і проводжав усіх. Він чекав Опа. Нарешті з’явився й він.

— Чи взяв Оп священний камінь? — запитав мисливський ватаг.

— Оп поклав його в торбу, як наказував Дужий Вепр. Тепер він не співає. Ось! — і показав торбу. — Дохла Гієна не прокинувся, та й чи прокинеться…

— Оп щось заподіяв Провісникові волі богів? — занепокоєно подивився на інкура Дужий Вепр.

— Ні, Оп нічого не зробив поганого. Голодний ремках розхитав колоду над ямою. Вона впала. Тепер ремках вилізе. Оп не міг підняти колоду. Нам треба поспішати.

— Інкурам ремках не страшний. Звір не піде в степ, він шукатиме здобич у стійбищі…

І вони рушили доганяти останній загін.

Провісник волі богів жив сам у великій, але захаращеній землянці. Під стелею висіли черепи всяких тварин, які давно та й нещодавно переселилися в інший світ. Це було, по суті, кладовисько богів цього сміливого, але убогого народу.

Того ранку Провісник волі богів таки прокинувся. І свій день почав, як завжди, з того, що дістав горщика зі священним напоєм і трохи відпив з нього. Напій той був якийсь смердючий, неприємний на смак. Рудий Лис до ладу не вмів його варити. Але старий пив, бо він допомагав йому говорити з богами. Щоб перебити бридкий присмак у роті, роздер крючкуватими пальцями шматок смаженого м’яса і почав перемелювати його беззубими яснами. То була нелегка робота.

Не встиг він проковтнути недожоване м’ясо, як раптом хитнулася запона з шкур, що затуляла вхід до землянки, і перед Провісником волі богів виріс молодий ремках. Він втягнув носом повітря і страшно заревів. Потім понюхав найбільший череп — то був череп його попередника. Але те, мабуть, мало його вдовольнило, і він рушив уперед, до Зоуго. Старий Провісник волі богів скочив у найдальший куток землянки, сподіваючись знайти там порятунок, але ремках невблаганно посунув за ним, перекидаючи все на своєму шляху…

…Спорожнілим стійбищем інкурів гуляв вітер. Вили в своїх ямах зголоднілі боги. Ніхто їм не кидав м’яса, не давав води. Забіг кудись і Рудий Лис, коли довідався, що з людей він один лишився у стійбищі. Тільки ремках бродив між ямами…

Країна Рудого Тура

Інкури радо зустріли перший ранок на новій землі. Усі плоти щасливо перепливли бурхливу річку; майже всі інкури добулися берега — лише старий, немічний Опів батько опинився в її водах, коли пліт проносило повз величезну лійку коловерті.

Зійшовши на берег і трохи перепочивши, переселенці взялися копати довкола скелі-гори землянки. Копали всі, хто міг: і старі, й малі, й жінки. Тільки мисливці з’юрмилися під скелею навколо Руса. Треба було йти на полювання, щоб добути для своїх родин м’яса.

— Славні інкури! — звернувся до мисливців колишній їхній ватаг. — Рус хоче повести вас у печеру Рудого Тура. Рудий Тур став богом Опа і Руса. Віднині він буде богом інкурів. Тепер інкури ніколи не приходитимуть у стійбище без здобичі…

І рушив угору по стежині, яку вже встигли протоптати до печери за той час, коли там оселився Рудий Тур.

Печера хлюпнула на мисливців прохолодою і застояним духом. У таємничій півтемряві зі стін і стелі на інкурів дивились руді тури і сайгаки. А серед печери стояв Кривий Оп. На ньому була довга одежа із сайгачих шкур, розцяцькована строкатими клаптями зі шкурок дрібних звірят. Гончар урочисто запалив серед печери вогнище, і тієї ж миті на кам’яних стінах затанцювали тіні людей, а малюнки звірів, здавалося, від цього ожили. Тепер Оп і зовсім був не схожий на гончара — то стояв серед печери жрець — величний служитель храму рудих звірів.

І робив він усе так, як навчила його сіроока чужинка, як робив її батько — мудрий жрець із Країни Теплих Вітрів.

— Хай удача чекає сміливих інкурів на полюванні! — нарешті звернувся цей жрець до мисливців. — Хай допоможе інкурам Рудий Тур — добрий Володар Степу. Діти інкурів тепер завжди матимуть м’ясо. Кращі шматки тепер інкури віддаватимуть дітям. Земля Рудого Тура щедро обдарує вас…

Цього разу на влови вів інкурів сам Рус. Дужий Вепр сам захотів цього. Рус їхав на коні, і то було найбільше диво, яке побачили інкури на цій землі…

У той вечір допізна палали вогнища під скелею на землі Рудого Тура. То люди святкували свою першу перемогу. Багато сайгаків уполювали тоді мисливці, а вертаючи назад, заскочили дужого молодого вовка. Вовк той був дарунком мудрій чужинці за доброго бога і за перемогу над Зоуго. Оп зробив з міцних вовчих зубів разок намиста і подарував його сіроокій на тому святі.

Тієї ночі, мабуть, уперше в стійбищі інкурів не плакали голодні діти.

Дні жовтого листя і дощів промайнули швидко, довше тягнувся час снігу та морозів. А тоді знов зацвіли квіти, заспівали птахи, що прилетіли з-за Великого Озера.

Інкури вже звикли до нової землі. Своє стійбище вони обнесли високою огорожею. Тепер майже в кожного мисливця був кінь, і кожен інкур знав таємницю вогню. У стійбищі в загоні вже жили приручені кози й свині. Про те подбала Іка.

Лихо підкралося несподівано, і сталося це саме тоді, коли в степу зацвіли маки.

Майже щодня Іка виходила із стійбища і обережно пробиралася лише їй відомою стежкою. Зупинялася біля густого чагарника, розгортала віття і опинялася в печері. То поки що була її таємниця, як колись та, перша, печера. Іка мовчала про неї, щоб їй ніхто не заважав. Тут стіни були гладенькі-гладенькі, і на них зручно було дряпати різцем. Сіроока вже давно мережила їх.

То дарма, що її мережіння зараз ніхто не розуміє. Прийде час, і люди зрозуміють, бо ж вона хоче розповісти про них, про їхнє переселення у цей чудесний край, в якому житимуть вони і їхні нащадки.

У перший день, коли розцвіли маки, Іка принесла в печеру багато квітів. Іка любила маки, бо вони нагадували їй милу далеку Країну Теплих Вітрів. Розсипала квіти на долівці і зразу взялася до роботи.

Того дня Іка розповідала про перемогу Руса над одновухим ремкахом.

Час минав непомітно. Сіроока забула про нього.

Та ось у печері потемнішало.

«Пора вже повертатися, — подумала вона. — То сонце ховається у Великому Озері».

Поклала крем’яного різця в торбинку, в якій завжди носила його. О, він багато послужив їй, он як стерся. А зараз аж гарячий від роботи. Це дарунок її батька. Ще він учив її карбувати ним на камені.

Обернулася до виходу, щоб іти, і похолола: загородивши собою весь вхід, прямо перед нею, звівшись на задні лапи, стояв Одновухий. Печера сповнилась смородом.

Той сморід Іка пам’ятала від того дня, коли вона і Рус поселилися в печері ремкаха. І довго той дух тоді не вивітрювався.

«Прийшов помститися за свою поразку», — майнуло в її голові, і вона ступила назад, але наткнулась на стіну. Рятунку не було…

Знайшли Іку вже другого дня. Допомогли розшукати її поламані кущі та витолочена трава біля тієї незнаної досі печери. Іка лежала з розтрощеною головою на зів’ялих маках.

Інкури мовчки оточили загиблу, а Рус уважно оглянув печеру. На кам’яній долівці він побачив слід звіра і зрозумів, що тут скоїлось. У цій печері побував Одновухий.

— Це ремках накоїв! — вигукнув Рус.

— Ремках убив Іку!.. — луною повторили інкури і потрясли над головами своїми списами.

— Добудемо ремкахову шкуру для Іки!.. То буде останній дарунок інкурів… — із запалом запропонував Дужий Вепр.

День і ніч не поверталися стомлені мисливці у стійбище…

А в цей час Оп не виходив з печери Рудого Тура, робив усе необхідне для поховання Іки. У горщику на священному вогні старий варив якісь трави і квіти маків.

Він без упину бубонів заклинання. Згодом перелив густу пахучу рідину в інший горщик та ще кинув туди спеченого на священному вогні невеликого птаха. Це їжа для Іки, яка переселиться у Країну Вічного Життя. Той горщик з їжею простоїть ніч у печері, а потім його поставлять небіжчиці.

Оп усе робив так, як свого часу навчила його сіроока Іка.

Покінчивши з їжею, він заходився витесувати з пісковика Володаря Степу. Це буде довічний вартівник на могилі славної чужинки.

Уже пізно увечері спустився Оп у стійбище і сказав інкурам, що Рудий Тур велить їм поховати Іку на березі Великого Озера.

А на світанку повернулися з полювання мисливці. Вони були дуже стомлені, але виконали свою обіцянку — принесли шкуру ремкаха, який забрав у Іки життя. У ремкаха бракувало одного вуха.

На стрімкому березі Великого Озера, яке щодня ковтало сонце, стояли інкури. На їхніх лицях була скорбота. Вони не зводили з Опа очей. Ось старий спустився у невеличку яму — вона була йому по груди. Йому подали шкуру Одновухого. Оп простелив її на дні хутром догори і зверху посипав білою глиною. Шестеро дужих інкурів — кращих мисливців — уже несли до тієї ями тіло Іки, загорнуте в сайгачу шкуру. Померлу спустили, Оп підігнув їй ноги — так Іка народилася, так вона лежатиме, аж доки переселиться в Країну Вічного Життя. Біля голови поставив горщика з їжею. Поклав крем’яного різця, глиняного бичка і священного каменя, що співав, як птах. З цим каменем вона з’явилася у стійбищі інкурів, з ним вона й піде від них. Тепер посипав тіло небіжчиці червоною фарбою. І біла фарба, і червона — то символи: біла означає сонце, а червона — вогонь. Без сонця ніщо не може жити, а вогонь захистить Іку від злих духів і хижих звірів на шляху в інший світ. Нарешті чоловіки принесли водяної трави, що росте у Великому Озері, тільки тепер її висушило полуденне сонце.

Оп укрив тією травою Іку і вибрався з ями…

П’ять днів і п’ять ночей палали навколо могили вогнища. П’ять днів і п’ять ночей носили інкури і сипали на ту могилу землю. Могила повинна бути висока-висока щоб промені ранкового сонця першими торкалися її маківки.

Вже наприкінці п’ятої ночі нарешті згасли вогнища на березі Великого Озера, а виснажені тяжкою роботою люди щільно оточили горб, що його насипали їхні руки.

На маківку горба зійшов Оп, а слідом за ним і Рус. Мисливець тримав у руках Володаря Степу. У цей час на далекому небокраї випірнуло сонце. Рус підняв над головою майбутнього вартового і так тримав його, щоб той набрався снаги.

А відтак поставив на землю. Віднині цей вартовий перший стрічатиме сонце і, наснажений його промінням, оберігатиме спокій мудрої жінки з Країни Теплих Вітрів…

Знов у директора (Епілог)

Ось так я розв’язав отого «археологічного вузлика», що його запропонував мені директор інституту. Чималенький вийшов «звіт». Трудився, як то кажуть, на совість, і чого-чого, а творчої фантазії я не пошкодував. Може, саме через неї я й вагався показувати свою писанину директорові.

Довго вагався, користуючись тим, що в часі мене не обмежували. Але врешті зважився і з’явився перед його ясні очі.

Він узяв мою теку, покрутив, перегорнув кілька сторінок, глянув на останню. Щось схоже на посмішку промайнуло на його обличчі. А потім відчинив шухляду в столі і поклав туди мій «звіт».

— Подивимося… — сказав якось непевно, і я зрозумів, що можу іти.

Ну, думаю, надовго залягла в старого моя течка!

Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.

Що ж, коли так, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним — моя тека.

«Невже прочитав?» — майнуло в моїй голові.

Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.

— Прочитав я оцю вашу штуку, — мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. — Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам… Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували…

От я й послухався директорової поради…

Зелені острови творчості Олексія Огульчанського

Гарна літературна доля в Олексія Огульчанського. Весело квітла польовою ромашкою, маками в буйнотрав’ї, де жайвір гніздечко в’є, пробує джміль баси. Побраталася навік з невгамовним приазовським перекотиполем, із степовим вітерцем — з краєм, де світ рибалок, далеч хліборобська, смаглява працьовита дітвора.

Прибережні села звуться тут коротко й виразно — Диркулі, Квасолі, Пампушки, а піщані острівці — весело й мелодійно — дзензликами.

До них беруть курс рибальські човни — калабушки та дубки, тузики й фелюги, неторопкі, надійні байди, — прадавній флот пращурів-мореплавців.

Повісті й оповідання талановитого письменника пахнуть шкільною крейдою, шумлять морем, мов прикладена до вуха рожева мушля, кличуть у світ пригод, надзвичайних відкриттів, обіцяють цікаві мандрівки у романтичний дивосвіт.

Здавалося б, не вельми розкошує тут природа. Нема буйних пралісів, давно розорані ковилові степи. Але чи є щось солодше за мелітопольську черешню чи кавуни, смачніше, ніж спіймані на просту снасть бички? Тут, на південній Приазовщині, пропеченій гарячим сонечком, живуть і діють юні герої Олексія Огульчанського, якому виповнюється сімдесят.

Народивсь Олексій Якович Огульчанський 30 березня 1912 року в місті Луганську. Тепла набирався він від материнської пісні й від батькової кузні — тато у двадцятих роках ковалював. У 1929 році скінчив хлопчик Луганську трудшколу, щоб продовжити навчання в Бердянському педагогічному технікумі. Тут Олекса (треба про це згадати!) редагує стіннівку «Молодий освітянин», що виходила напрочуд регулярно, вабила дотепністю й тактовною гостротою критичних матеріалів. З огляду на творчий хист юного редактора відрядили його на роботу в редакцію Бердянської районної газети. Проявив себе, працюючи літпрацівником, потім — відповідальнім секретарем. Сам чимало писав Олекса після райкомівських відряджень — про сівбу чи гарячі жнива. Поширила світ в очах служба в армії. Пощастило молодому журналісту — понад рік прожив він у Ленінграді, де перебував його підрозділ. Вражало тут все: пам'ятники старовини в морі бурхливого сьогодення, невтомні, гостинні пітерці. У Бердянськ повернувсь Олекса вщерть наснажений ентузіазмом. Вчитися, працювати, не знаючи спочинку! Вступив на вечірнє відділення Вчительського інституту імені Поліни Осипенко. Газету не полишив. З гранками в кишені мчав складати заліки.

У переддень війни вручено йому диплом учителя історії. Треба вирішувати — що ж далі? Олекса дуже любив малят. Але ж і журналістика… Нариси в обласній газеті. Навіть «Всесвіт» опублікував! Здавалося, його вже знає цілий світ. Отже — писати і… працювати в школі…

Порушив життєві плани червень сорок першого. Завдання райкому: «Зосередитися на газеті!» На фронт не відпускали, хоч як просивсь. Лишилися удвох з редактором. Писали в чотири руки, самі й набирали — нікому було. Кричала крізь сльози, брала за живе, кликала до бою маленька районна газета, що раптом теж стала фронтовиком. Потім ворог прорвав оборону. Відступ берегом моря. Оточення, трагедія полону. Два роки опору, страждань, випробувань.

Вересень 1943. По звільненню Приазовщини Олексій Огульчанський керує школою в селі Осипенко. Безсонні ночі. Щасливий, болючий клопіт. Де взяти пера, парти, хоч трохи зошитів, чорнила? Як врівноважити дітей після страшного лихоліття? Вів їх у поле, в гай, до степових курганів. Вчилися знов співати, вигадували ігри. Сміх котивсь луною, будив зайців.

Викликали раптом в Бердянський міськвиконком. Відповідальне завдання: розшукати розкидані по країні експонати місцевого музею. Довго думали. Райком рекомендував. Найбільш підходяща кандидатура. Спекла Катерина Миколаївна коржів, поклала в торбину кусник сала, кілька яблук. Нишком журилася, розуміючи, що розлука з чоловіком буде довга. Не застудився б десь! Адже скрізь — пустка, руїни. Олексій Якович швидко зібравсь у дорогу. Рішучий, енергійний. Шлях той справді виявився нелегким. По зруйнованих залізничних станціях, по спалених фашистами містах. Пішки й попутками, у холодних товарняках. Бувало важко, але траплялися в путі добрі люди. Охоче допомагали, відклавши власні справи.

І от уявіть собі — гарячий липень 1945. В Бердянськ прибуває спецвагон. В ньому різні коштовності. Серед них — сімсот картин — Репін, Куїнджі, інші видатні майстри. Стомлений, вкрай щасливий повернувсь Олексій Якович додому.

Рідним став йому відтоді Бердянський краєзнавчий музей. Захопила дослідницька робота. Пошуки нових і нових експонатів. Вивчення навколишньої природи. Старшому науковому працівникові допомагають діти. Повеселішав музей, бо дзвенять у нім голоси невтомних юних краєзнавців. Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села й до села морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії й колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. Кілька років тому (дарма, що вже літа!) гуртом долали стрімку Говерлу…

Зав’язується дружба з відомими вченими, що зацікавились виховною роботою музею, його невтомним пошуком. Гостюють у Бердянську, допомагають у роботі академік І. Г. Підоплічко, доктор археологічних наук М. Я. Руданський, професор О. Б. Кістяковський. Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів.

Першу книжку свою «Записки краєзнавця» опублікував письменник у видавництві «Молодь». Відразу ж запримітив її читач. Віяло від свіжих сторінок гарячою любов’ю до кожного деревця, кущика на шляху, придорожньої билинки. Під збільшувальним склом ніжності до всього живого простий муравлик чи луговий коник здавався справжнім дивом, казковим створінням. На «Записки краєзнавця» з’явились рецензії й анотації в молодіжних часописах. Читач нетерпляче ждав нових повідомлень від приазовського художнього кореспондента. Перший успіх потроїв сили. Минали роки. З кожного походу по рідній землі Олексій Огульчанський привозив повість чи оповідання. От і склалася з них чималенька бібліотека.

Вже не одне десятиріччя славить Олексій Огульчанський природу Приазов’я, юних її захисників. І захотілося мені тихо погомоніти із власним читацьким серцем. Що запам’яталося йому, тепло полюбилося з творів ювіляра?

До душі припали, скажу відверто, юні герої творів Олексія Огульчанського, щиросерді сільські хлопчики.

Полюбивсь мені Грицько з оповідання «Грицьвар», славний хлопець із села Бичкова Балка. Неабиякий характер! Зовні — що в нім особливого? Типова дитина півдня. Чубчик, випраний сонцем, кирпа в ластовинні. Поколоті й подряпані босі ноги. Але це мисляча, вельми свідома людина. В його натурі — первісність правди, чиста глибина. Врятує він рідкісну срібну чайку від хижака-браконьєра, що збирав по дзендзликах яйця срібної чайки. На годівлю свиням! Тут не просто — сума пригод, стрімких поворотів сюжету. Йдеться про боротьбу добра і зла, у якій перемагає хлопчик. І віриш в його зверхність, бо дорога Грицькові його земля, як своє власне життя. Юний герой обороняє природу й безперервно вивчає її. Без Грицьвара не дізналися б ми і про дивовижну качку-галагазку, що виводиться в лисячій норі, мирно співіснуючи з хижим звірком. Яскрава пізнавальність — одна з чудових рис творчості письменника.

Зітнулися дві полярні сили і в оповіданні «Одноокий короп». Захоплюєшся багатством матеріалу, що ним володіє письменник. Ось миле чудисько, одноокий морський короп, мужній і обережний, веде на мілководдя в час нересту золотопері зграї. Скільки труднощів, скільки перепон! Як це сонячно, з хорошим болем змальовано! Досвід, інстинкт підказують риб’ячому ватагу кожен порух серед каміння до небезпечного мілководдя. Не знає він, що Зайцегуб проклав йому шлях на фальшиве нерестилище, звідки нема вороття.

Але ж є справжні люди! Викриває чорні задуми Зайцегуба Толя Тюбик, юний природолюб, симпатичний товстунчик. Він напевне буде іхтіологом, бо вже сьогодні чудово знає життя риб. Завдяки Толі та його друзям одноокий короп знову опиняється на волі.

Запам’ятались хлопчики й дівчатка з повісті «Бухта Солодкого коріння». Вперше почув я про цілющий корінь-солодець, своєрідний приазовський женьшень. Повні пригод пошуки цього лікарського дива. Читати цікаво й корисно.

Сподобалась «Країна інкурів», зі сторінок якої постають мужня, прекрасна Іка і друг її Рус, симпатичні наші пращури, які несуть у собі поезію, людяність.

В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем. Завжди знаходить у коморах пам’яті таке, що бентежить уяву, вражає несподіванкою. Наукові зерна активно живить художня вигадка. Без цієї «живої води» не було б, напевне, діла й у повісті «Як ми шукали скарб». Йдуть розкопки Пагорба Діоніса. Де археологи, там і діти. Звичайно ж, їм цікаво, що там, всередині кургану, насипаного ще прадавніми поселенцями. В одній із грецьких амфор знайшли вони виноградні кісточки. Чому б не спробувати? В землю їх! Виявились живими. За хатою раптом зріс небачений виноград. Навколо нього — низка захоплюючих подій…

Любить автор морське узбережжя, де пшеничний колос хилить чуба аж до солоної води. Тут — місце дії більшості творів Олексія Огульчанського. Славко з повісті «Знахідка на все життя» теж живе тут, у приазовському степу, але марить морем, бачить себе на кораблі. Та дізнається він про таємничий стоколос, якого розшукує в полі вчений-селекціонер, одержимий чоловік в кирзових чоботях. З ранку й до ночі нишпорить він у полях, п’ючи спраглими вустами Росу, не відчуває втоми, бо знає — від стоколосу того підуть нечувані врожаї. Драматично розвивається сюжет повісті. В кінці її Славко вже в колі інших інтересів. Вабить його пшеничне море, почесний труд селекціонера.

Ліричний гумор, тепла посмішка — теж відчутні у творах письменника. Повість «Як сплять дельфіни» вщерть наповнена сміхом. Над окремими сторінками нарегочешся від душі. Зацікавилися юні краєзнавці: як сплять дельфіни, чи не кладуть подушок під голови? Почались пошуки дельфінячої спальні… Чудесну книгу цю гаряче сприйняв не лише шкільний читач. Процитую тут уривок з листа, одержаного нещодавно від Олексія Яковича: «Минулого літа раптом завітав до мене кремезний чолов’яга, сталевар заводу „Азовсталь“ — Клеймований Віктор Якович. Подарував мені чудовий спінінг. „За віщо?“ — здивувався я. Відповів спокійно: „За книгу „Як сплять дельфіни“. Ми її читали в час обідніх перерв. Сподобалася. Гуртом викували з титану цей спінінг. Знаємо, що ви — завзятий рибалка“. Я був дуже здивований: твір для школярів, а сподобався таким серйозним людям».

У цьому ж листі Олексій Якович коротко розповів і про свої творчі справи: «На моєму письмовому столі лежить зараз рукопис про „юнгів“ — юних географів. Повістина має назву „Жаб’ячий цар“. За характером я циган-непосида. Прописаний у Бердянську, а вважай щоранку зустрічаю сонце де завгодно — на березі моря, лиману, в полі. Там мені все знайоме — трави, квіти, комахи, пташки, звірята. Я там, як кажуть, своя людина».

Стрічати сонце… Ніби народжуватись заново. Разом з птахами, квітами, бджолою, жаб’ячим царем! У русі, в добрім настрої…

Стрічати сонечко… В різних місцях, щодня… На зелених островах творчості. З дитинством поряд. Це ж прекрасно.

Хай буде ще багато сонць і чудесних книжок!

БОГДАН ЧАЛИЙ

Примітки

1

Гордіїв вузол — за старогрецьким переказом, дуже заплутаний вузол, яким фрігійський цар Гордій прив’язав ярмо до дишла колісниці, подарованої ним храмові Зевса. За міфом, той, хто розв’яже вузол, стане володарем Азії. Александр Македонський розрубав Гордіїв вузол мечем. Вислів «розрубати Гордіїв вузол» став означати: розв’язати складну проблему.

(обратно)

Оглавление

ЗНАХІДКА НА ВСЕ ЖИТТЯ

  Мисливець за колоском

  Славко Сіроштан

  Чоловіча розмова

  Дудак

  Зустріч з морем

  Славко робить відкриття

  Тринадцята ділянка

  На виставці

  Сорт — Тарасівська

БУХТА СОЛОДКОГО КОРІННЯ

  Частина перша Три дарунки

    Ловець щасливих вітрів (Замість прологу)

    Тарас незабаром іменинник

    Кузик Похмай

    «Притулок сміливих»

    Нічний гість

    Калкан Похмая

    Тарас чує «Сміливого»

    Три дарунки

  Частина друга Загін солкоршуків

    Як Сашко став «Нептуном»

    Артем Сидорович пригадує

    Напис на камені

    Камінь з бухти Солодкого коріння

    Загін солкоршуків

  Частина третя Ключі од моря

    Чорний глечик

    Операція «Буба»

    Рекс зрадив

    На сейнері «Дельфін»

    «Дельфін» міняє курс

  Море сміється (Епілог)

КРАЇНА IHKУPIB

  Знахідка в Синій могилі (Замість прологу)

  Нічне полювання

  Дівчина з Країни Теплих Вітрів

  Кінець ремкаха Ро

  У Край Примар

  Нічна сутичка

  Розумніший за собаку

  Несподіваний гість

  Кінець Дохлої Гієни

  Країна Рудого Тура

  Знов у директора (Епілог)

Зелені острови творчості Олексія Огульчанського Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg