Ілюстрації: ОЛЕКСАНДР ДАНЧЕНКО
Живісінькій пам’яті Амвросія БУЧМИ, володаря дум, який не вмирав і не вмре, бо козацькому роду нема переводу.
ЗАСПІВТРОХИ ПРО УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕРНад кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…
Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.
Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомликá, де була тоді Січ) і плив конем через вир, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.
Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.
1Було колись на Вкраїні…
Було колись?
А було-таки!
Бо ж і наш Бог — не вбог.
Бо ж і нас не взяв кат!
Бо ж і ми, Химко, люди…
Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.
Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.
Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє є конче славне!
А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозóпів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити почнімо, приступімо:
— Господи благослови!
2
Комментарии к книге «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця », Александр Елисеевич Ильченко
Всего 0 комментариев