«Лицарі любові і надії»

Лицарі любові і надії (fb2) - Лицарі любові і надії 3295K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Леся Романчук

Леся Романчук ЛИЦАРІ ЛЮБОВІ І НАДІЇ

Світлій пам’яті мого батька, Івана Романчука

Автор висловлює глибоку вдячність за допомогу в роботі над книгою о. Ігорю Гарасиму, ЧСВВ (Варшава), о. Прокопію Лотоцькому, ЧСВВ (Рим-Львів), моїй матері Лідії Ясень-Романчук — енциклопедії Колимських таборів, моїй тітці — Теклі-Тетяні Гуль-Винницькій-Романчук — енциклопедії Воркутинських таборів, народному депутату України Олені Федорівні Бондаренко (Київ), колишній бранці Кенгіру Ользі Бондаренко-Лядській (Луганськ), політв’язню Воркутинських таборів, народному артисту України Борису Мірусу (Львів), заслуженому художнику України, політв’язню сибірських таборів Ярославу Омеляну (Тернопіль), Івану Буртику (США), журналістам Анатолію Петіну та Івану Панікарову (Ягодное Магаданської обл., Росія), Іванні Мащак (Лондон), Лесі Бондарук (Київ), Анні Литвин (Сургут).

...Все мине, і літа, і завії,

Ми босоніж ідемо крізь бій.

Бо думки, і звитяги, і мрії,

Все, як є, відписали тобі.

І коли крізь мертвотне світання

Нас вестимуть на цвинтарний світ

Не забудь своїх лицарів, пані,

Посміхнися їм вслід.

Анатолій Сазанський

ТЕПЛО ЛЮБОВІ ТА ХОЛОД НЕНАВИСТІ

Роман Лесі Романчук можна було б назвати «Тепло любові та холод ненависті, або драма змагання тіла з душею». Це ж ненависть до Бога та людини, яка хоче мати свою рідну хату та поклонятися Всевишньому, оволоділа серцями «подвижників» безбожного комунізму, які в нелюдяний спосіб нищили все, що могло нагадувати їм духовний світ людини. Ці сатрапи зла, засліплені та поневолені духом ненависті, запроторювали в тюрми та вивозили в табори не лише духовних осіб — католицьких владик, священиків, монахів, монашок та інаковіруючих, але безпощадно знищували дух любові до своєї мови та батьківщини в серці кожної людини, яка хотіла бути вільною, і жити в країні вільній і новій, в країні людини, яка звеличує Всевишнього. Вони, оці незрячі сини лукавого, холодом своєї жорстокої ненависті винищували тисячі людей, жінок та чоловіків, письменників та науковців, які віддали свої життя за любов до свободи. За те, що безмежно любили свій народ, свою культуру та мову. За те, що не хотіли підкоритися загарбникам душі.

У романі «Лицарі любові та надії» Леся Романчук майстерно, з витонченою спостережливістю жіночої душі змальовує життя людей, що їх недоля привела в тюрми, табори та місця земного пекла. Авторка глибиною свого ніжного серця хоче передати нам різними образами недолю всіх, що опинилися у таборах та на засланні. З притаманною їй чутливістю серця та бистротою ума, просвіченого світлом віри, похиляється над долею ув’язнених владик, подвижників віри, священиків, монахинь, поетів, і жінок-зв’язкових та воїнів УПА. Образною, живою мовою уводить нас у цей нелюдяний і жорстокий світ тюрем та таборів, де людина стає іграшкою в руках нелюдів з людською подобою. Змальовує картини змагання жінок за особисту гідність, які попри те, що були залишені на поталу долі, безпомічно, але з непохитною вірою та надією змагалися за збереження своєї ніжності та чистоти жіночого серця і тіла у цьому варварському світі бездушевних нелюдів чоловічої подоби, велич яких ототожнювалася лише з красою погонів та необмеженою розбещеністю обездушевленої плоті, яка відчайдушно хотіла «спастися» ненаситним пожаданням тіла.

Перед нашими очима стає не лише постать Орисі, яка відстоює і змагається за свою жіночу невинність та відданість національній ідеї, але також ми відслідковуємо непохитне свідчення мучеників віри, владик Василя Величковського, Григорія Хомишина, та багатьох інших осіб, які немов ці духовні стовпи, підтримували у вірі та надії своїх співкамерників. Перед нашими очима вимальовується реальна картина побуту людей в карцерах, які спасалися від отупіння та божевілля молитвою і віршем.

Леся Романчук у своєму романі не ухиляється від фундаментальних та істинних начал життя. Вона відважно наголошує на тому, «що різниця у вірі серед цілковитого безбожжя ставала такою умовною, такою непомітною і несуттєвою... Віра і безвір’я — от антиподи». Вона філософствує і про надію, та про закриті таємниці бажаного, завісу якого частково можна відхилити лише мрією. її відважні міркування уводять нас у інший простір, простір мордування тіла і катування плоті, яка оживотворяється вірою, надією та любов’ю. Фізичними і моральними катуваннями можна знищити тіло, але ніколи не подолати духу та ідеї людини, яка оберігає свою гідність вірою у Всевишнього. Озвучує авторка також етично-моральні питання: прощення — непрощення, розмірковує про те, чи можливо простити бездушевним нелюдам, які катували сотні тисяч невинних людей?

Авторка говорить також про психологію побуту тюремників, які страждали «на самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі». Далі пише вона: «Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей — колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянських підданих та людей із інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля — вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії — всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без».

Особливий біль душі викликають страждання жінок, їхні пекельні муки. їм у тюрмах — утричі гірше. Вони страждали за любов і вірність, незламність та відданість ідеї. Вони — героїні духу та непримиренності із силами зла та духами темряви. У тюремному режимі жінка була ніким у порівнянні навіть з твариною — сторожовим собакою чи кобилою в шахті, яку годували належним чином, до якої ставилися з ніжністю.

Життя і смерть — дві сестри, які не розлучаються. Боротьба за життя і долання фізичної смерті — це хресна дорога, яку пройшли тисячі синів та дочок українського народу. Багато із них принесли своє земне життя у жертву за віру в Бога, за свій народ, за любов до всього, що своє, рідне. Жертвували життям за ідею, свободу та добро свого народу та гідність людини.

Ці фундаментальні питання про життя і смерть, про духовні цінності, про добро і зло, про любов до свого, стають актуальними сьогодні в Україні. Саме сьогодні, — коли немає таборів, політичних в’язнів, коли торжествує практичний матеріалізм, коли люди все більше й більше стають в’язнями безідейності, невільниками пристрастей та рупорами нечестивості й нахабної та безличної брехні — потрібно таких людей, які б в умовах споживацтва були лицарями любові, надії та непохитними свідками віри у Господа нашого Ісуса Христа, який своєю смертю подолав смерть, і своїм Воскресінням дарував нам життя вічне.

Хочеться побажати нам усім, щоб цей роман, написаний серцем і душею, воскресив у серцях читачів духа істинної, жертовної любові до Бога і ближнього. Щоб молоді хлопці та дівчата вчилися від своїх попередників, як любити свій народ, яким чином відстоювати його права, як боротися за свою гідність та краще майбутнє України.

Ієромонах Ігор Гарасим ЧСВВ

Варшава

ЛИЦАРЯМ ЛЮБОВІ, НАДІЇ І ПАМ’ЯТІ

У цій історії безліч речей, які не піддаються простому поясненню. Людина невіруюча назвала б це дивовижними збігами, віруюча — Промислом Божим.

Я виросла під зіркою мого батька. Заледве не з перших днів самоусвідомлення знала, що мій батько — найкращий у цілому світі. І що я — зовні, вдачею — подібна до нього.

Я росла в селі з гарною назвою Горіхове (це потім горіхи вирубали, а село перейменували на «посьолок Совєтскій»). Довкола було все гарне — люди, квіти, трави, дерева, птаство, худібка. Тільки я була якась не така. Бо чого ж то бабця хапали мене в оберемок і хутчій — до хати, щойно на вулиці вигулькував дядько на прізвище Мішин?

Дядько Мішин, подейкували, служив колись «в органах», потім спився, й так-о п’яний вештався селом, усіх зачіпаючи й ма-тюжачись чорно. А з ним ніхто не хотів зв’язуватися — про всяк випадок: раптом у нього й досі є «зв’язі»?

Одного разу я таки втрапила йому на очі. Поки бабця добігла, я вже почула геть не зрозуміле, бо в нас у хаті зроду брудного слова не чула: «Ах ти виблядок, тваю мамку танкі недодавілі, так я тебя додавлю!» — і пішов на мене, розчепіривши пальці.

Багато років мені снився отой дядько Мішин — без знаття, лише зі страху.

По роках і роках дізналася, що і про «виблядка» (за радянськими мірками ж бо головне — «штампик»у паспорті, а не шлюб перед Богом), і про танки — дядько Мішин мав свою квазірацію.

Років у 15 схопилась якось уночі від несамовитого маминого крику. «Мамусю, що тобі?» — «Танки...», — чужим, диким голосом відказала. Тоді й почула я приголомшливу оповідь, і вона силою любові, віри, болю, страждань перевернула мій дитячий світ. Кенгір увійшов у моє серце і став мною, і я стала ним. Батько з легенди став людською істотою, чоловіком молодим і гарним, і спекотна ніч Джезказгану пойнялася жагучими й ніжними шепотами, а Любов і Смерть постали рука з рукою, наче сестри.

Там, у нелюдських умовах комуністичних катівень і таборів, наче квіти на мурі, проростали любов і ніжність, прагнення свободи і справедливості, жертовність і відданість священним ідеалам.

І от — по роках і роках — над цими похмурими мурами, над білим небом Джезказгану, над отим лихим переступним часом — з Промислу Божого! — злетіло чисте слово Лесі Романчук, і назвалося — «Лицарі любові і надії».

«Допоки одного дня» — так називається повість угорського лікаря Ференца Варконі (Лебера) про повстання в’язнів Кен-гіру, яке тривало з 15 травня до 27 червня 1954 р.

Ференц Варконі провів у сталінських таборах десять років (1945-1955) і брав безпосередню участь у кенгірських подіях. Його книга — не лише про повстання. Це книга про те, як можна у нелюдських умовах лишитися людиною й повстати проти нелюдськості. Це книга про співчуття і співпереживання, про кохання і розлуку, про смерть і життя, яке вивищується над смертю, і про людей, які заради життя «смертю смерть подолали».

У тому апокаліптичному світі, на руїнах людських доль, проти смерті й забуття постало кохання Ференца і Ольги, які були разом лише 40 днів, коли тривало повстання.

Це — мої батьки.

Впродовж багатьох днів, місяців і років пошуку слідів мого батька я не мала жодного успіху. Втрачала надію, не полишало відчуття, наче з мого серця вирвали шматок, який ніколи не приросте. Аж поки — одного дня! — Інтернет наче сам собою викинув посилання, і воно показало стежинку.

Ця стежинка привела мене до людей, які знали мого батька — подружжя Білоцерківських, Вадима, відомого російського дисидента, сподвижника Андрія Сахарова, та його дружини Аніти.

Одного дня ці прекрасні люди знайшли спогади мого батька про Кенгір і надіслали мені. Ще вони — одного дня — знайшли місце, де він був похований.

На їхнє запрошення я побувала у Місті Мого Батька. Я пройшла вулицею, якою багато років ходив мій батько, побачила вікна його оселі й торкнулася клямки на дверях, яка, можливо, досі зберігає тепло його руки. Я пройшла цвинтарем, де панує світла, безхмарна печаль, і схилилася до могили, де знайшов спокій мій тато. Пізніше його тлінні рештки перевезли з цього місця, але тут, напевне, донині витає його дух.

Я прийшла туди, де він багато років працював, і побачила краєвид, який він спостерігав щодня, сидячи за своїм робочим столом і готуючи чергову передачу для Радіо Вільна Європа. У дворі зірвала маленьку фіалку і поклала до записника — фіалку, улюблену квітку моєї мами.

Першу згадку про Кенгір пов’язують з романом Олександра Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ». Насправді пан Солженіцин ніколи не був у Кенгірі. За свідченнями учасників та очевидців, частина роману, в якій ідеться про Кенгірське повстання, рясніє неточностями і далекими від об’єктивності тлумаченнями.

Повість «Допоки одного дня» — значно достовірніша за фактажем, але й вона народилась унаслідок сприйняття та осмислення подій однією людиною — старшим барака, лікарем Варконі.

«Лицарі любові і надії» Лесі Романчук, на моє переконання, — синтез достовірності, ба навіть документальності й художньої вивершеності, підсумок тривалих пошуків, розмислів і правдивих співпереживань письменниці, очевидців, учасників подій та їхніх нащадків. Достеменно: пані Леся направду прожила, пропустила крізь себе, як струм високої напруги, ті трагічні часи й ті неповторні долі, і вони лишили невигойні рани в її чуйному серці.

Шедеври на кшталт «Лицарів.» народжуються з великої любові. До своєї стражденної рідні й рідної землі. До тисяч і тисяч знайомих і невідомих жінок та чоловіків, які ставали на герць і йшли на смерть із одним безмежно дорогим словом — Україна. До мільйонів випадкових жертв («Лес рубят — щєпкі летят»), які лише там, у пустелях і снігах ГУЛАГу, прозріли і стали до бою з людожерським більшовицьким режимом. До тих, хто спромігся в пустелях і снігах ГУЛАГу кохати і народити нове життя.

Дехто з «прагматиків» зауважить, що вони мали цього не робити — бо куди ж його, те дитятко — у жорстокий світ, де воно вже від народження — зек, вигнанець, чужинець? Але Любов не думає про це. Вона вища за ненависть і жорстокість. І за Смерть, із якою часом іде рука з рукою.

«Лицарі любові і надії» виходять у світ у непросту хвилю нашої історії. Зі Сходу на Захід котиться цунамі комуністичного реваншу. Нові й нові факти цензури, катувань і вбивств людей, руйнація судової системи і посилення репресивної, зневага влади до основних світових цінностей — демократії, прав людини — неспростовно свідчать: Україну спіткав лихий, переступний час цвинтарних «стабільності й порядку». Розрахунок на бліц-кріг — щоб не встигли оговтатись і згуртуватися для відсічі.

Ми, українці, перейшли такі трагедії й поразки, що і не снилися нинішнім «стабілізаторам-порядкувальникам». Ці трагедії й поразки зламали одних і зігнули інших — і то так, що в поколіннях раз-по-раз виринають особини з догідливо скарлюченими хребтами. Але вони загартували міць і нескореність духу, вдихнули вогонь свободи й волю до перемог у синів і доньок Нації, що про них сказав Вінграновський: «Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт подій майбутніх, вирішальних».

Минають влади і владці, загарбники і запроданці. Минають осені й весни, зводяться і падають мури, постають і зникають пам’ятники. І тільки той народ переживе, виживе і житиме, який не втрачає свою Пам’ять. Саме тому нинішні винищувачі, як і всі попередні, розраховують на безпам’яття — національне і власне кожної людини.

Роман Лесі Романчук, та й усі інші її твори — віршовані чи прозові — це, власне, одна тривала і затята спроба додати сил нації й кожній українській людині, зберегти свою Пам’ять, виплекати її й передати нащадкам. «Лицарі любові і надії» — це і є ота туга нить, яку снували наші пращури з любові, надії й пам’яті.

Тут, у цьому романі, є мої тато й мама. Тут є я — ще до народження учасниця борні за волю, і мене табірні сніги сибірського

Тайшету — краю мого народження, за висловом геніального барда Олександра Смика, «заговорили усе життя спокутувать борги». Тут є добрі й недобрі люди, як і завше в житті. Тут є багато України. І є тут надпотужна енергетика Любові, яка тримає нас усіх у полі моральності, відваги, честі, волелюбства, властивих одвіку українському лицарству.

«Лицарі.» Лесі Романчук постали, смію стверджувати, ще й тому, що сама вона є однією з того Лицарства, яке за всіх часів і халеп уперто вертає Україну з манівців і загумінків — додому, до себе, до нас.

Олена Бондаренко,

дочка Ференца Варконі та Ольги Лядської-Бондаренко,

народний депутат України,

член Національної спілки письменників України

...Глянь, всі ми закуті в залізо борці

Або посивілі в науках ченці,

Ми — лицарі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень, і вночі

Плоху гречкосійську породу.

Леся Українка

Розділ 1

Цей будинок на Панській вулиці належав їхній сім’ї завжди.

Завжди... Що воно значить — завжди?

Тепер, коли голова сива, вже й непросто розмірковувати про «завжди»... Мабуть, «завжди» значить, що ніхто не пригадує іншого. А він, Роман Смереканич, стоїть тепер крайнім у ланцюгу поколінь, він — найстарший у роду. Він — жива історія. Він із тих, хто пригадує, як було «до війни». Тоді не запитували — а до якої війни? Війна була одна.

Будинок на Панській вулиці. Родинне гніздо Смереканичів.

Його збудував десь у середині позаминулого століття дід Романа Тарасовича, доктор Смереканич. Дивно називати дев’ятнадцяте століття позаминулим, але воно вже — поза... А сполучення доктор Смереканич — традиційно залишилося. Доктор Тарас Смереканич. Доктор Роман Смереканич. Доктор Орест Смереканич. Орест продовжує сімейну традицію, за комуністів сказали б — лікарську династію.

Свою причетність до династії Роман Тарасович відчував з дитинства. Пам’ятав іще діда і вервечку хворих під його кабінетом у часи, які потім стали називати «за Польщі». Потім діда змінив батько. А Роман пішов звичайним для хлопця із доброї галицької родини шляхом — до гімназії, а далі мав би бути медичний факультет університету — Краківського чи Віденського, який закінчував батько. Та гімназійну ідилію, всю оцю «греку з латиною», порушив спершу тридцять дев’ятий, а потім ущент розбив сорок перший.

У тридцять дев’ятому Панська вулиця спершу майже спорожніла. А потім заселилася людьми, які не знали слів «прошу» і «перепрошую», а послуговувалися «здрасьте» і «давай-давай!». У сорок першому ці люди зникли.

Війна обійшла Прикарпатськ стороною. Боїв за місто не вели ані радянські війська, ані німецькі, відступаючи. Тут нічого було обороняти, особливої стратегічної цінності місто не являло. Навіть залізниця була не вузловою станцією, а лише однією з багатьох. Німці використовували Прикарпатськ як курорт для своїх офіцерів, як місце відпочинку та реабілітації поранених. їх вабили озера — і Кругле — по цей бік гори, і особливо — Щастиозеро, особливе, з гарячою водою, збагаченою содою та іншими мінералами, яке не замерзало й найлютішої зими. Проте користуватися ним в оздоровчих цілях перешкоджали величезні зграї фламінго — галасливі, метушливі, хоч і невимовно гарні. Перестріляти цих рожевих птахів не піднялася рука навіть у фашистів. Вони їздили туди, брали ванни у спеціально відведеному місці, фотографувалися на тлі птахів і мріяли про те, що колись збудують тут вілли і відпочиватимуть усією родиною.

Панська вулиця особливо не постраждала. Змінилися мешканці хіба в кількох будинках — там, де мешкав секретар обкому, оселився комендант міста, там, де прокурор — начальник гестапо. Будинки лікарів — хірурга Смереканича, терапевта Полянського, офтальмолога Запоточного не зачіпали. Більш того, в черзі до кабінетів щоразу більшало сірих та навіть чорних мундирів — отримати рецепт від доброго лікаря хотілося кожному. Тоді Романові й довелося стати батьковим асистентом — гімназію закрили, а до школи, яку відкрили в сорок четвертому, після «звільнення» від німецької та приходу радянської окупації, він не мав охоти ходити — там більше агітували вступати в комсомол, аніж насправді вчили. При такому навчанні про університет у розбитому війною Львові чи закордонному тепер Відні і йтися не могло. Батько знайшов добрий вихід — у сорок п’ятому відновила роботу фельдшерсько-акушерська школа у Крем’янці. Туди брали з неповною середньою освітою, а після закінчення можна було думати про вступ на медичний факультет.

Вчитися було і легко, і важко. Легко, бо анатомію вивчив практично ще підлітком, за батьковими підручниками та порадами: щоразу, розтинаючи панарицій чи флегмону, батько розповідав, де саме, в яких тканинах, скупчився гній, куди може розповсюдитися, які анатомічні структури цьому перешкоджають, вправляючи вивих або складаючи докупи переламану кістку, пояснював, що саме відбулося, які м’язи відтягують уламок убік, як слід правильно співставити, як іммобілізувати — знерухомити. Ці знання — практичні, справжні, дуже допомогли йому потім вчитися і врятували життя в неволі.

Важко було вчити історію, де подавалося щось несправжнє і перекручене, літературу, бо рекомендовані автори видавалися йому штучно-надумано-оптимістичними, а ті, яких знав і любив — не вивчалися, понад те, їхні імена й називати було небезпечно. А ще — комсомол, отой комсомол, куди мали вступити всі без винятку! А як йому, члену ОУН із сорок четвертого року, порушити присягу?

Отак і жили — вдень ходили на збори і начебто готувалися вступати до лав передового загону радянської молоді, а вночі разом із друзями — Володимиром з Тернополя і Степаном з Вишнівця повторювали «Декалог» — «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї»!

Обох, і Володимира, і Степана зустріне він потім на етапах свого скорботного шляху на Колиму.

Минуло два роки навчання. Влітку приїздив додому, до батьків, намагався дістатися туди щоразу, щойно випадала нагода. І тому, що хотів побачити тата й маму, і тому, що голодні повоєнні часи тягнули до родинного столу, де за кожної влади і за всяких обставин, не переводився шмат хліба і до нього.

— Іж, Ромасику, призволяйся, он як схуд, самі кісточки! А я тобі до школи торбу спакую, і сала покладу, і шиночки добрий шмат, і вареничків, і бігосу, капусти з м’яском, — приповідали дуетом мама і тітка Стефанія, батькова сестра, пригощаючи дорогу дитину.

— Та не їм я сала... — кволо відбивався Роман, знаючи, що все одно покладуть у торбу шмат ніжного, добре просоленого, щоб довше зберігалося, сальця. А як його потім винюхуватимуть вічно голодні хлопці в гуртожитку! Для них, для них, а не для себе тягтиме він важенний шмат...

— А ти бери, синочку, бери, не ти з’їси, так хтось інший, завжди знайдеться хтось голодніший за тебе, — не слухала небожа, над яким трусилася з дитинства, бездітна вдова тітка.

Та понад усе вабили до рідного міста ті синіші за липневе небо очі, ті русяві коси, та посмішка, дорожча за п’ятірку на іспиті... Орися. Орислава. Отаке собі сусідське дівча, з яким в дитинстві билися за дерев’яного коника, тікали від батьків на Щастигору, каталися узимку на санчатах. Таке собі звичайне дівча, яке перетворилося однієї ночі на облитого кров’ю птаха фламінго, затріпотіло рожевими пальчиками, переплітаючи косу, змахнуло віями, сяйнуло поглядом — і поклало Романове серце до кишеньки гімназійного фартушка.

Тих травневих свят сорок сьомого їх відпустили додому аж на три дні! Скільки надій покладав Роман на ці весняні вечори!

Отоді все й сталося.

І дідові, і батькові ніколи не бракувало пацієнтів — мешканці усіх довколишніх сіл торували доріжку до кабінету лікаря, що умів підвести на ноги безнадійно хворого і не відмовляв у допомозі нікому, незалежно від того, було чим заплатити за прийом чи ні. Нерідко й сам діставав із власної аптечки якусь мазь, виготовлену за його рецептом у фармації пана Перебенди, — лікуйтеся. Під час війни хворих не просто побільшало — довелося створити таємний маленький шпиталь для повстанців, з’єднання яких стояло у лісах довкола Щастигори.

Недаремно хтось із пращурів дав горі таке ім’я. Чи з вдячності за вже отримане, чи заповідаючи на добро майбутнє. І якось так виходило, що гора допомагала у кожній людській потребі. Густі ліси із безліччю джерел — і звичайних, і особливих, термічних, переховували повстанців, плутали сліди і німцям, і енкаведистам вже потім, після війни, коли повстанська армія не склала зброї перед червоним окупантом і продовжувала воєнні дії. А поблизу самого вершечка гори тисячолітнє каміння ховало лабіринт печер. Тепле дихання вулкана тримало там постійну температуру і взимку, і влітку, а густе розгалуження ходів збивало з пантелику кожного переслідувача, відкриваючи таємниці тільки своїм. Розібратися у цьому переплетенні було непросто, не раз необачні гинули, намагаючись дістатися до якихось легендарних місць, де, нібито, вулкан ховав свої скарби, і лише кілька людей у місті справді володіли даром пройти лабіринт і вийти з нього.

Матері суворо заповідали синам не ходити на Щастигору і за жодних обставин не лазити до печер, та хіба стримаєш! Кілька відчайдухів, і серед них Роман Смереканич днювали й ночували у печерах. Не доходили, звісно, до середини, це справді було небезпечно, але як було не використати для хлоп’ячих ігор створену самою природою забавку! Та ще й чарівну залу з безліччю цікавих наростів на стелі й на підлозі, схожих на чудернацьких звірів, чи дерева, чи квіти... Яких лише забавок і перегонів не влаштовували вони тут ще до війни! Начитавшись книжок про пригоди, уявляли себе то індіанцями і блідолицими, то піратами, то безстрашними воїнами... Якби ж то знаття, що зовсім скоро війна з блідолицими перетвориться на сувору реальність.

Роман сам запропонував батькові використати цю підземну кімнату для тимчасового перебування важкопоранених, яких не можна було тримати вдома, ні в підвалі, ні на горищі, бо енкаведисти частенько навідувалися до Смереканича в якості пацієнтів, та й, не без того, вивідували, дослуховувалися, чи не займається доктор, відомий своєю прихильністю до українських буржуазних націоналістів, як і вся тутешня «гнила інтелігенція», підпільною практикою. Варто було комусь сказати необережне слово чи застогнати і...

Батько не просто погодився, він виказав підозрілу обізнаність зі шляхом до таємничої зали. Роман був уражений:

— Татку, то ви знаєте про лабіринт?

— А хіба я не був хлопчаком, хіба я не виріс отут, на схилі Щастигори? — загадково усміхнувся батько, ущент розбивши переконання Романа у тому, що його тато народився одразу отаким поважним доктором, а в дитинстві, навіть якщо воно в нього й було, завжди слухався мами і ніколи його нога не ступала туди, куди не велів ходити дідусь. — Печера, — продовжував доктор Смереканич, — чудове місце ще й тому, що повітря там майже стерильне, цілюще, мікроби гинуть, і буде менше ускладнень. А доглядати будемо всі разом — ти, Орися, тітка Стефа, але інших у цю справу не втягуй!

— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалога» Роман, приховуючи рум’янець від згадки про Орисю, сусідську дівчину, дочку лікаря Полянського.

Так і повелося — повстанці переховували поранених у печері, Тарас Романович оперував, а потім приходив сам чи довіряв Романові робити перев’язки. Та й Орися допомагала, носила їжу, доправляла хлопцям у ліс маленькі повідомлення — грипси. Коли поранений ставав на ноги — печера порожніла.

Німці якось без особливої ретельності боролися з повстанцями — густі ліси та лабіринти печер не викликали бажання піти — і загубитися. Зате потім, у повоєнні часи, ціле військо було кинуте на боротьбу із хлопцями, що не склали зброї. Вистежували, заарештовували, катували, хапали всю родину за першою ж підозрою, без доказів. Повстанці гуртувалися у густих лісах Прикарпаття, потерпали від голоду та браку боєприпасів, та справи не кидали.

У ті травневі дні в імпровізованому госпіталі доктора Смереканича лікувався лише один пацієнт, зате який! Хорунжий Орест з кількома хлопцями вирішив на травневі свята нагадати зайдам, хто справжній господар цієї землі. У ніч на перше травня відчайдухи зняли червоного прапора на ратушній вежі та замінили його на наш, синьо-жовтий. Як вони туди дісталися, як змогли — та ще й тихо, непомітно? Вранці місто прокинулося, не ймучи віри очам — наш прапор! Звідки?

Але якби ж на тому зупинилися! Орест сховався в будинку навпроти ратуші, і коли солдат поліз зривати синьо-жовтий символ бандерівщини та націоналізму, зняв його своїм пострілом. Зчинилася стрілянина. Пораненого в груди Ореста хлопцям вдалося сховати в підвалі, а вночі доправити до рятівника-Смереканича, а відтак — на гору. Та енкаведисти почали розшук. Обшукали будинок лікаря — нікого не знайшли. Потрусили й інших хірургів, про яких ходили чутки, що вони не відмовляють у допомозі пораненим бандитам — теж нікого.

Та знайшовся чоловік, якого привабили обіцянки доброї кар’єри та високої посади, якщо він надасть послуги слідству у справі обурливого націоналістичного зухвальства — подумати лиш, синьо-жовтий прапор у день міжнародної солідарності трудящих! Сам він дороги на Щастигору не знав, та вказав на ще одного, що полюбляв гроші та посади, не цурався допомоги нечистого у цій справі, тому торував стежину на гору. Знав навіть, де вхід до печери. Всередину, щоправда, заглядати боявся — там живе дідько.

Решту справи зробили собаки — знайти людину не так складно, якщо маєш нюх німецької вівчарки.

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.

Вже вкотре солдатам довелося тягти трупи і складати попід муром, щоб упізнавали родичі. А хто зголоситься або просто заплаче — того до тюрми та на заслання, як члена сім’ї ворога народу. Ця схема працювала справно, от тільки начальство буде незадоволене — покійники не говорять! А цього Ореста за його невгамовність розшукували вже давно. І от вам — труп. А начальство хоче живих і балакучих, їм покійники ні до чого.

Втім, розкрити цей підпільний госпіталь — теж удача. Зразу видно, їх тут лікували — бинти, якась мазь... Етикетка — виготовлено в аптеці Перебенди. Тепер з’ясувати, за чиїм рецептом — і справа скінчена, винуватців знайдено, їхню причетність доведено.

Та якщо лікували — хтось мусить прийти. І на нього треба зачекати.

Солдати з вигодами влаштувалися у «вітальні» Щастигори. І чекали...

Роман ішов знайомою стежкою через виноградник і ліс, особливо не ховаючись, він знав цю місцевість як свої п’ять пальців. От він, вхід до печери. Чомусь сьогодні тут щось не так, відсунутий камінь-поріг. Повстанці завжди ставили його на місце. Хіба несли важкопораненого і забули або не змогли... Але варто бути обережним... Роман запалив свічку і рушив до печери, яку міг знайти і натемно, із зав’язаними очима. От уже останній коридор, от уже близько... От уже чути чиюсь розмову... Невже хлопці заговорили по-чужинському? Не наша, не наша мова!

Засідка! Аж похололо поза плечима... Тікати... Дмухнув на свічку. Та пізно. Почули, побачили відсвіт полум’я у темряві!

— Рєбьята! Ідьот кто-то!

Роман кинувся в сусідній коридор лабіринту — довгий, із безліччю бокових ходів, яких він до пуття і сам не знав. Та мусив плутати сліди, мусив рятуватися!

Солдати стріляли на звук його кроків. Ліхтарики, потужні, трофейні німецькі, зловили його постать вже за кілька метрів до рятівного повороту. Постріл! Не встиг... Біль пронизав ногу — влучили... Роман не застогнав, перехопив рану долонею, щоб не лишати слідів крові... Нога слухалася погано. Хоч би кістки не зачепили, бо тоді зовсім біда! Кусаючи губу, щоб не стогнати від болю, докульгав до входу в розгалуження. Тут вони його не шукатимуть, побояться. Цих ходів не знає до пуття ніхто, навіть сам Роман. Упав в якомусь із відгалужень лабіринту, не маючи сили підвестися. Солдати гукали зовсім поруч:

— Он не мог далеко уйті, он где-то здесь!

— Да ну тебя, сам іщі, ещьо заблудімся, тваю мать!

— Нічево, сейчас пашльом за сабакой — найдьотся как міленькій!

Вони раділи, що спіймали, нарешті хоч когось живого і матимуть що доповісти начальству, яке лютує і чихвостить в хвіст і гриву за кожного покійника. Обговорювали, що отримають, мабуть, відпустку за упійманого «бандьору», що поїдуть додому, до мами. А Роман відчував, як ллється кров, і боявся поворухнутися, щоб не виявити себе, лиш затискав рану долонею.

«Отут мені й смерть! — прийшла думка. — Як побиватиметься тато, коли дізнається, що сам послав сина сюди, у засідку...»

Хоч би вони пішли звідси, хоч би на кілька хвилин відійшли, щоб він міг дістати із торби бинти, перев’язати рану, бо ще година — і в його жилах зовсім не залишиться крові.

Солдатам, мабуть, набридло тинятися у темряві, та й страшно.

— У меня фонарь вот-вот погаснет, пашлі назад, нікуда он не денется, бандьора хренов, виход адін!

Вони ще трохи постояли, посвітили, пульнули кудись наосліп для самозаспокоєння, і пішли назад, до печери. Двоє побігли до міста за підкріпленням із собаками, інших двоє залишилися вартувати.

«Ну, от і все. Тут і загину», — подумав Роман і навіть завагався — перев’язувати ногу чи не треба? Може, краще спокійно померти собі тут від втрати крові, кажуть, це легка смерть, ніж за години дві почути собачий гавкіт за плечима і потім конати в тюрмі від голоду, зазнаючи мордувань, які не мало б сили витерпіти й каміння.

Але молодість та інстинкт до життя таки змусили дістати бинти, перев’язати ногу, зупинивши кров. Спробував підвестися. Якщо спертися на стіну, можна ступити кілька кроків. Та який в тому сенс? Вихід з лабіринту один, через печеру. Собаки вчують його, неодмінно вчують запах свіжої крові. І він, його слід, приведе енкаведистів до рідної хати.

Навіть померти тут, у цьому лабіринті — це все одно вирок для всієї родини. Слідчі не будуть довго розбиратися — винен батько Смереканич у тому, що син приніс їжу та ліки пораненим повстанцям, чи ні. Ім доказів не треба — досить самої підозри. А це вже доказ — якщо син носить ліки, то призначає їх батько. Навіть мертвий — він повезе в заслання і тата, і маму, і тітку — родину ворога народу. Саме це — уявити маму, цьоцю Стефцю в тюрмі, на муках, у катівні — змусило звестися на ноги. Тікати негайно! Шукати вихід!

Адже є ще один шлях — на інший бік Щастигори, правда, вузькі та небезпечні ходи, та ще й повз Чортів колодязь, та навіть звичайний чорт зараз не такий страшний, як ці червоні. Якби ж так не крутилася голова, якби ж можна було наступити на ногу, не зчиняючи такого шуму, який відлунював, здавалося, аж до Львова. Вони ж почують!

А «вони» полягали собі спати — куди він подінеться, цей бандерівець, скоро повернуться хлопці з собаками, і вівчарки винюхають його миттю. Та ще й виведуть їх із цього чортового місця, куди потрапити легко, а от вибратися... І так ледве знайшли шлях до цієї печери...

Роман навіть насмілився засвітити свічку — добре, що мав їх досить, ніс повстанцям. Упізнав знайомі стіни — йому туди, праворуч... Нога майже не слухалася. Але туга пов’язка допомагала — спинила кров і трохи зменшила біль. Голова йшла обертом. Навіть не вірилося, що годину тому він біг собі сюди вільно, мало не стрибаючи, мов молодий олень. І головне — куля... Він знав — якщо не вийняти кулю, то через кілька днів його чекає запалення, можливо, зараження крові, можливо, гангрена... Сам він кулю вийняти не зможе, глибоко...

Але зараз ішлося про інше — утекти! Знайти дорогу! Знайти отой Чортів колодязь, а від нього вже легше, від нього хід униз і майже прямий.

Він не знав, скільки довелося блукати — годину чи добу. Наближення зали із Чортовим колодязем вгадав за зміною температури — там завжди було тепло і світло, гріло Чортове око. Світло ішло з-під землі. Кажуть, якщо зазирнути в колодязь — станеш щасливим на все життя. У цю байку багато хто вірив. Хлопчиська приходили сюди і годинами чекали усмішки чорта. Але чортом його тут ніхто не називав — шанували. Казали — господар. І приходили тільки відчайдухи і ті, кому надто вже кортіло. І хто міг знайти дорогу. Не кожному вона відкривалася. Інколи навіть досвідчені провідники губили шлях, ними «крутило». Отакий «закручений» не міг знайти виходу з лабіринту, блукав, блукав... Такі випадки бували, і мами якнайсуворіше забороняли хлопчакам навіть наближатися до печер Щастигори. Та не всіх це зупиняло.

Роман зараз навіть радів, що не послухався мами і таки знав цей заплутаний шлях до серця лабіринту. В око чортові не зазирав, але шлях вивідав. От він, Чортів колодязь... Ще трохи, ще трохи...

Та на це «трохи» вже забракло сили. Мабуть, якусь велику судину перебила енкаведистська куля, забагато втратив крові. В очах потемніло...

Вже на останньому спалаху свідомості він побачив...

Це, мабуть, було чудо. Це, мабуть, ввижалося йому у гарячковому мареві... Бо цього не могло бути.

В одному з ходів, який вважався тупим, закритим величезною каменюкою, з’явилася жіноча постать. Розплетене чорне волосся плащем накривало плечі аж до пояса. Майже прозора червона сорочка здавалася язиком вогню, що вихопився із Чортового колодязя й охопив виточену, немов мармурова статуя, фігуру. Те, що вона несла в руках, також здавалося живим і вогненним. Та обличчя, біле, досконалої краси, з такого ж білосніжного мармуру різьблене, належало земній жінці.

— Пані Аріадно... — прошепотів Роман, непритомніючи.

Він не бачив, що відбувалося далі. Коли прийшов до тями,

відчув, як жіночі руки, занадто сильні, як на таку граційну й тендітну фігурку, тягли, майже несли його, зваливши на плече.

А десь далеко гавкали собаки. Кожна хвилина наближала цей гавкіт.

Не втік. Не зміг... Шкода стало своїх зусиль. Якби знав, що цим скінчиться, то краще лежав би там, у закапелку... Що їм важило знайти людину за запахом у цьому хай темному, але такому зрозумілому собачому носові місці!

— Пані Аріадно, тікайте, лишіть мене... Ще й ви загинете...

Вона й справді залишила його, та лиш на одну хвилину.

Вийшла до печери Чортового колодязя. Там щось спалахнуло — і собаки замовкли. Дивно. Це не могла бути граната. Спалах був, але жодного звуку... Ні крику, ні гавкоту, ні пострілів услід.

Майже непритомний, він побачив отой величезний камінь в кінці відгалуження, яке вважалося сліпим кінцем лабіринту. Отут їм і кінець. Він не матиме сили повернутися і шукати інший шлях... Свідомість згасала, але десь між двома забуттями Роман помітив, як дивним дивом відходить убік величезний камінь, відкриваючи освітлений смолоскипами неширокий, зате рівний коридор, який вів кудись униз...

Отямився в невеликій кімнаті без вікон. У ліжку. Біла постіль, майже така сама, як вдома, у мами. Тьмяне світло невеличкої настільної лампи. Килими на стінах, на підлозі. Якась жінка куняє у кріслі поруч із ліжком. Він упізнав цю жінку — Анарда, дивна служниця пані Аріадни. Чому дивна — через своє ім’я, а також через цікаву вимову. Вона частенько закидала якісь іншомовні, часто італійські слова, дивні в їхньому краю. Говорили, ніби вона родом з Італії.

Нога. Як болить нога... В голові калатають величезні дзвони — бум-бум, грають якусь жалобну, та неспокійну музику. Там, де рана, щось смикає, ніби напхано повно ниток, і хтось виймає їх одну по одній... Провів рукою по стегну — розпухло, горить, наче вогонь з Чортового колодязя вилизує язиком німецької вівчарки його нещасну ногу. От воно, зараження. Гангрена, так називається наступний крок. Тоді допоможе тільки ампутація. При такій рані — висока ампутація. Уявив себе калікою з простягнутою рукою та костуром... Ні, даремно він перев’язував ногу, треба було помирати одразу, від кровотечі. Досі вже б із ангелами розмовляв...

От якби поруч був тато... тато... він би допоміг...

Розчинилися двері.

Тато. Тато.

Що було далі, він пам’ятав погано — пані Аріадна дала випити якогось зілля, від якого все попливло навкруги, навіть тато та якісь інструменти в його руках. Щось знову лизало то розжареними, то холодними язиками поранену ногу, але це було майже приємно — на його чолі лежала прохолодна долоня пані Аріадни, і вона наче вбирала весь біль, гарячку, марення. Нарешті щось клацнуло, наче щось металеве упало.

— От вона, наша куля, сину...

Обробити рану, накласти пов’язку, як тисячі разів...

— Чому наша, тату, чому куля — наша?

— Бо вона могла убити весь наш рід...

Роман зрозумів. Єдиний син, єдиний нащадок роду.

— Всіх не уб’ють, тату.

І Смереканич-старший потиснув руку молодшому.

— Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів — народ загине. Але ти мусиш жити. Ти — останній Смереканич. Мусиш вижити, народити сина.

— А де він житиме, мій син? У цій червоній державі?

— Він житиме отут, на нашій одвічній землі, у Прикарпатську, під Щастигорою, вічною, як сама земля. Все змінюється, сину. І це ярмо не вічне. Важке, найважче, мабуть, із усіх, які носила наша земля, але не вічне. Виховай його так, як я тебе.

— Тату, ви так говорите, наче прощаєтеся...

— А хто знає, сину, хто знає?

Батька забрали наступної ночі. Спершу — фармацевта Перебенду, а потім — всіх лікарів, рецепти яких знайшли в аптеці, і доктора Полянського також. А разом з ним і дочку, Ориславу. Але про це Роман дізнався згодом.

Пані Аріадна, звичайно, знала, та не говорила. Лікувала, годувала, дбала про нього, поставила на ноги. Це здавалося майже чудом — після такої рани, ускладненої запаленням, загоїти ногу так, що лише рубець видавав слід колишнього влучного пострілу.

Якщо є на світі рай — Роман почувався б у раю. Вона так піклувалася про нього, так ласкаво тримала за руку, так ніжно дивилася в очі. Такої вродливої жінки в їхньому місті більше не було. Опинившись сам на сам із такою красунею, хлопчина, якому виповнилося вісімнадцять, за всією логікою мав би закохатися, якби не Орися...

До неї, до неї, сіроокої, золотокосої, ніжної, мов материнська пісня, стрункої, немов смерека, відданої Україні, мов червона калина, линуло серце, щойно відступила смерть. Вона ж нічого не знає, вона ж хвилюється, думає — забув...

Пані Аріадна — красуня писана, молода, струнка, але ж Роман пам’ятав її десь тридцятилітньою ще маленьким хлопчиком. Скільки ж їй тепер? Поза сорок? Виглядає, звісно, на двадцять п’ять, але ж... Втім, це не мало б значення, якби не Орися.

Нога загоювалася швидко. Він почав ходити, але трохи накульгував. Боявся, аби не залишилася ця пам’ятка на все життя. Що може бути страшнішого за кульгавого хлопця? Як повести Орисю в танок, от що хвилювало його більше за всі інші невигоди, яких могло завдати каліцтво! Та його добра фея допомогла і тут — прикладала якісь трави, шепотіла, водила руками над раною — і чи то такий особливий масаж, чи таке особливе зілля, чи то сила особливого почуття усунули на диво швидко страх залишитися не до кінця здоровим — Роман лише трохи припадав на ногу перших кілька місяців, потім минуло й це.

Чому він так рвався на волю з надійного прихистку? Що гнало його на поверхню з підземної кімнати в будинку на Панській вулиці? Мав тут усе — досить їжі, ліків, турботи, навіть свіжого повітря! Чого хотів — волі? Ото її й отримав...

Після того як забрали батька, в хаті зробили обшук. Не знайшли нічого, що вказувало б на зв’язок із повстанцями, та хіба вони потребували доказів? Слово «доказ» — із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон — це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова — прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття...

Після арешту лікарів, що мешкали на Панській вулиці, заходили й до пані Аріадни. Орест у своїй підземній кімнаті навіть не почув нічого — розповіла Анарда.

Чому не знайшли схованки? Якими чарами відвела від нього і від себе біду Аріадна? Чому енкаведисти заходили до її будинку ніяковіючи, з усмішками та вибаченнями, наче з примусу? Чому виходили, виказуючи виглядом певність — ми так і знали, що нічого не знайдемо, але ж наказ перевірити усі будинки...

Уночі забіг до мами. Сльози щастя — живий, живий!, тривоги — а що ж воно з тобою буде далі, сину?, розпачу — татка забрали нелюди, нашого татка!

Не відмовлявся цього разу від шматка сала, не копилив носа, не коверзував — скінчилося дитинство, скінчилося дитяче — не їм, не хочу, не буду.

Дорогою до Крем’янця чомусь не питав себе — а навіщо я туди їду? Знав, з Прикарпатська треба тікати, якщо взяли батька — прийдуть невдовзі й за сином. Гнала ще й студентська логіка та дисципліна — іспити, сесія. Іспити саме починалися, червень. У гуртожитку зустрів запитальні погляди — де був, чому пропустив заняття. Водночас запитував сам — а де Степан Стадник? І ніхто не відповів. Лише вночі, тихо під подушкою Влодко Чубатий повідомив — забрали Стефка. А ще — забрали Івана Гнатюка. А ще...

Наступного дня взяли з Влодком зошити-конспекти, одного старого підручника на двох — і за такий дякували, бо інших не було, і подалися на гору, до мальовничих руїн замку королеви Вони — вчитися, готуватися до іспитів. Отам і розповів Роман Влодкові про все, що трапилося з ним на Щастигорі, про повстанця Ореста, про печеру, про своє поранення, і як переховувався у пані Аріадни. Володимир зрозумів, йому не довелося пояснювати, чому відмовився сидіти, мов щур у норі, в безпечній оселі пані Аріадни.

— Орест — справжній герой! Пострілялися, не далися живими в руки ворогові! А я буду ховатися? Доки? Сам бачиш, Влодзю, яка їх сила-силенна, отих червоних, але ж і нас багато!

Мусимо боротися, мусимо змагати! Як заповідає «Декалог»? «Помсти великих лицарів!» Орест був справжнім лицарем України, я... ми мусимо мститися за нього, щоб справа героїв не занепала!

— А твій батько? — обережно спитав Володимир, щоб не повертати зайвий раз ножа в рані.

— Мій батько допомагав повстанцям, лікував, оперував. Він лікар, це — його обов’язок, він не може робити різниці між людьми через їхні політичні переконання! Вони мусять його відпустити! — палко переконував друга чи самого себе Роман.

— Мусять! Мусять... Вони багато чого мусять, але ж нічого не роблять. А як нога, болить? — якась ніби заздрість почулася у голосі — адже друг побував у бою, пролив кров за волю України.

— Та вже не дуже.

Роман десь у глибині душі пишався бойовою раною. Не кожен хлопець його віку мав на тілі слід від совіцької кулі! Усвідомлював інше — те, що він накульгує, навіть нехай зовсім трохи, може бачити кожен. І легко запитати. Легко отримати пояснення. Легко не повірити, що вивихнув ногу просто здираючись крутою вулицею рідного Прикарпатська. І перший-ліпший лікар легко виявить слід від свіжого кульового поранення.

Яким дивом Романові вдалося скласти іспити й закінчити другий курс, він сам дивувався. Здавалося, ніби деякі викладачі передчували його долю, або знали щось, або хотіли допомогти синові заарештованого колеги. Згадував, як найсуворіша викладачка анатомії, яка прискіпувалася до кожного слова упродовж навчального року, на іспиті ледь сама не підказувала студентові, який невідь-де вештався цілий місяць перед самою сесією, та й усіх своїх знань продемонструвати так і не зміг. Іншим разом вона б його вишпетила на всі заставки, а тут... Як допоміг йому потім, у зоні, цей папірець — довідка про те, що він закінчив два курси фельдшерсько-акушерської школи. Папірець практично врятував йому життя.

Розділ 2

За ним прийшли, коли Роман саме спаковував речі, готуючись на канікули додому. Веселий лейтенант навіть підморгнув:

— Пакуєш сухарі? Правильно, знадобляться! Знав, що прийдемо за тобою? Ну, ходімо!

Повезли на Дубенську рогатку, до тюрми.

У перші хвилини ще жила надія — ці веселі хлопці, мабуть, помилилися. От зараз він назве своє прізвище, і отой похмурий чоловік у кутку за столом закричить: «Кого ви привезли, мать вашу? Він нам зовсім не потрібен! Женіть його геть! Тут у нас тюрма, серйозний заклад для ворогів народу, серйозних злочинців, а ви привезли хлопчиська!» Він не просив би навіть, щоб відвезли назад машиною, він побіг би сам, та ще й подякував. Справді, хто він є отут, серед цих високих, товстих, навмисно для серйозних, справжніх, поважних злочинців мурованих стін? Дріб’язок, мотлох, хлопчисько, який намагається вдавати дорослого!

Та чоловік за столом зазирнув до якогось паперу:

— О, та це ж сам Смереканич! З Прикарпатська?

Роман знав про масові арешти, чув, що затримали то одного, то іншого, але ніяк не міг усвідомити, що це трапилося з ним. З ним, маминим і татковим Романом, Ромасиком, Ромчиком. Що це його чужі, брутальні руки штурхають у плечі, змушують роздягнутися, чинять з ним таке нелюдсько-сороміцьке, що й розповісти мамі не можна. І нікому не можна. Ніхто на світі, ніхто, а особливо Орися, не повинен знати, що розпочалося з ним тут, одразу за порогом.

Знайомий, рідний за роки навчання Крем’янець раптом зник. Його вимкнуло, наче світло у кімнаті без вікон. Почалося щось дивне, грубе, не наше. Наче інший світ, населений іншими людьми, людьми чужими, вульгарними, негарними, людьми, що мордували подібних собі і не любили самі себе за те, що мусили щодня чинити з іншими.

Чужі, огидні пальці нишпорили у волоссі, згинали його, розгинали, розпинали тіло й душу, порпалися в білизні, порпалися всюди, зазирали в місця, куди ніхто досі не заглядав. Грубо, боляче, навмисно грубо й боляче. Це не могли бути українці, не могли бути росіяни, ані білоруси, ані поляки, ані жодні інші люди з нашої планети. Хіба інші, невідомої нам породи потвори могли отак поза межами сорому, поза вихованням, поза самою суттю людськості знущатися над беззахисними, голими, переляканими на смерть істотами в момент переходу від нормального цивільного життя до нежиття, до зовсім іншого його вияву, до існування в протилежному вимірі реальності. Такої дикої, такої несправедливо-безглуздої, такої неймовірно-облудної, чужої, чужої, чужої нам, настільки чужої, що цю дикість неможливо увібгати в мозок без ризику зсунутися з глузду.

Мабуть, тільки шок, якийсь параліч волі, позамежне гальмування рятує глузд від повного побиття на дрібні друзки, коли тебе, маминого й татового улюбленця, відмінника навчання, гарного, слухняного хлопця висмикують, немов редиску з грядки і кидають на шатківницю, де вже червоно від старої засохлої і зовсім свіжої крові твоїх попередників. Невтомно працює шатківниця, безупинно, кров не встигає не те засохнути — загуснути.

От вони, ті коліщата, які втягнули, які захопили, які мнуть, труть, рвуть, крають, перетирають, скрегочуть чи ненадовго перестають скреготіти, змащені свіжим струменем людської кривавиці, — і не випустять, не випустять, не випустять...

Мабуть, Роман не зміг би пережити цей момент вступу на свою Голгофу, якби не вдався на спосіб, запозичений у Влодка — коли йому бувало важко, він повторював без кінця молитву — раз по разі, раз по разі... Не розглядався довкола, не дослухався, не сприймав до вух і серця — зосереджувався лиш на молитві, не помічаючи, що довкола діється.

Молитва, Господнє слово в цьому звіринці видалася чужою й недоречною, промовляти «Отче наш» тут, у місці, схованому від Господнього ока, у царстві антихриста, у колодязі, де палало вогнище інквізиції, гарячіше за Чортове око, видавалося мало не блюзнірством. Лише одне хотілося повторювати, лише одне: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». От воно, те, задля чого темної ночі повторювали вони з друзями 10 заповідей «Декалога»! От воно, те місце, де випитуватимуть тайну! Боляче випитуватимуть! Але «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни»! Ні тортури, ні смерть! Ні тортури... Тортури... Це слово налилося тут, у мурах, повних крові, отим справжнім змістом. Тут мордують, щоб почути правду... А правда — от вона, отут, на його правому стегні — слід від кулі. Ного не приховаєш, він свідчить — був поранений! Отже, належить до підпільної контрреволюційної організації!

От воно, те місце!

Але він був готовий до такого запитання. Ще там, у підвалі, пані Аріадна якось запитала його, як він пояснюватиме, звідки шрам на стегні.

— Якщо спитають, відповідай, що на травневі свята патруль зчинив на вокзалі стрілянину — ловили злодія. От тобі й дісталася випадкова куля. Все може трапитися. Запам’ятай цю історію і повторюй слово в слово, тільки тоді тобі повірять.

Такий випадок справді був, це легко перевірити, а де троє поранених — там і четвертому місце знайдеться. Він сміявся тоді — а кому яке діло, хто заглядатиме, кому він має пояснювати, окрім мами і тата! А пані Аріадна наполегливо змушувала його раз у раз розповідати з усіма подробицями історію про те, як він начебто приїхав додому, і щойно вийшов з поїзда, як тут назустріч — циган, а за ним — озброєні міліціянти. Скільки їх було, у що вбрані, всі подробиці змушувала повторити стільки разів, що він аж сам уявив цю картину, і скільки б не повторював — не збивався навіть у дрібницях — і циган у червоній сорочці з украденою валізкою наче стояв перед очима — вигаданий, але реальний. Сам себе питав — навіщо була ця репетиція допиту? Сам собі відповідав, уже потім, після тортури «стійкою», коли дві добі змушували стояти, без їжі і води і питали, питали, питали без кінця одне і те ж — як це трапилося, як це трапилося, як це трапилося? Якби не та яскрава картина вигаданої вокзальної стрілянини, в реальність якої він аж повірив сам — нізащо б не відкрутитися від веселих майорів і похмурих лейтенантів, від жорстокого мату капітана і ласкаво-єзуїтського сюсюкання підполковника, які змінювалися перед його потьмареним зором, змішавшись в одне ненависне обличчя з коротким, рубаним, спільним для всіх іменем — кат.

Вона знала, знала, що йому це знадобиться, знала...

Скільки разів згадував Роман ту спокійну, прохолодну кімнату з вигідним білосніжним ліжком, лежачи на нарах, за-тиснутим між двома сусідами без права поворухнутися, коли задихався і марив ковтком свіжого повітря влітку й замерзав, коцюрб, кам’янів від лютого холоду узимку. Скільки разів пригадував тарілки з красивою позолоченою облямівкою, на яких Анарда подавала обід і вечерю — на спеціальне замовлення, чого хворий забажає. І солодкий узвар, і джерельну воду, і те особливе червоне вино з особливого винограду зі схилу Щастигори, від якого прибувала сила, відступало недокрів’я, яснів погляд.

Може, краще було б залишитися там, у неї, пересидіти, перебути ці важкі часи окупації у безпеці, у тихому місці, де його не знайдуть, поблизу від мами й тата? І сам собі відповідав — та тюрма була не набагато кращою від цієї. Тут вони разом, і Влодко теж тут, а Степан — в сусідній камері. Це його покута без вини і звинувачення, але він перейде це, витримає, виживе, не ховатиметься в білих перинах від світу, від боротьби за волю.

І повторював «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».

От воно й було — і просьби, і погрози-грозьби, і тортури-муки, а він витримав — не видав. А кого мав видавати — рідного тата? Героя Ореста, який уже служить свою службу десь в ангельській чоті під проводом архангела Михаїла? Пані Аріадну, яка винесла його, пораненого, з того чортового ока і вилікувала, поставила на ноги?

Внутрішньо пишався тим, що не задурно терпить, що він таки винен, таки воював проти цих червоних зайд, таки доклався до справжньої збройної боротьби, навіть кров пролив за волю України! Шкода було хлопців, які не мали за собою жодної вини, не належали до організації, а терпіли такі самі страждання — і нічні допити, і тортури, і «стійку», і спеціальний «стоячий» карцер, куди в’язня запроторювали, мов у шафу, наче в мурований гріб, і зачиняли на кілька діб — ні присісти, ні поворухнутися, ні повернутися.

Допиту чекав з першого дня. Готувався, думав, що має сказати, як відповідати, як поводитися. А його не викликали. Минали дні, минали ночі — ніхто не згадував про такого поважного злочинця. Хлопців приводили і приносили з допитів побитими, скривавленими, а про нього наче забули. Тому коли пролунало — Смереканича на допит! — він наче вільно зітхнув, от уже щось і з’ясується — чого вони від нього хочуть, в чому звинувачують.

Не з’ясувалося нічого. Не сказали також нічого. Так, загальники — прізвище, ім’я, рік народження. І тут йому допоміг батько. Звідти, із своєї камери чи з того давнього, далекого тепер дитинства допоміг: Роман пригадав, як до них приходив Іван Стецюк — батьків товариш. Ного сина забрали ще в сороковому. Хлопцеві саме виповнилося вісімнадцять, як йому. Вони навіть народилися на Різдво обидва. Коли хлопця забрали, батько виробив метрику, що свідчила — син народився не 7 січня, а 28 грудня, тобто на момент арешту мав сімнадцять років, отже, був неповнолітнім. А неповнолітнього не можна розстріляти і терміни ув’язнення були меншими. Отак батькова мудрість врятувала синові життя. Роман дякував Господові, що уважно слухав начебто непотрібну йому тоді розмову. А от придалася... Ото б дати іще вісточку на волю...

Перший допит минув тихо — сказали розповісти і написати все про своє життя і про контрреволюційну діяльність. Про підпільну організацію, в якій він брав участь. Пиши, мовляв, ми й так все про це знаємо, твої показання особливого значення не мають, це важливо лише для тебе — напишеш правду — дадуть менший термін. А що дадуть — навіть не сумнівайся, звідси нікого не випускають. А допит не так і потрібен. Органам і без тебе, шмаркача, все відомо, але... Роман аж пишатися собою почав: контрреволюційна діяльність — це серйозно. Слідчий поводився попервах сумирно — сидів собі за столом і начебто щось нотував, записував. Не кричав, не бив. Скривився, побачивши дату народження — 28 грудня — малолєтка? Роман навіть соромився — як він прийде в камеру не побитим, ще подумають хлопці, що він зрадив, когось видав.

Та вже наступної ночі почалося! Не зважили й на неповні, як на тюрму, літа! Вже потім Роман зрозумів, чому слідство ведеться саме так — спершу пишеш, а потім тебе намагаються зловити на якихось невідповідностях у твоїх же власних свідченнях. У них немає справжніх доказів провини — немає свідків, немає нічого, щоб засудити таку силу-силенну людей до покарання. Хай і великий, але обмежений штат НІКВС працює денно і нощно, вибиваючи свідчення, бо інакше це все блюзнірство відбуватися просто не може — половина України сидить по тюрмах, а інша, за логікою, повинна працювати в «органах», щоб на кожного в’язня було хоч по одному слідчому — як в інший спосіб проводити все те, що за законом належить? Хто нишпоритиме, винюхуватиме, вишукуватиме хоч благенькі докази провини всіх отих людей? Бракує штату, бракує «сотрудніків». Не бракує, щоправда, падлюк-зрадників, які клепають доноси-наклепи.

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Д о б и т и с я... Д о б и т и... Бити, поки не доб’єшся.

Роман укотре повторював оту свою баєчку про цигана і стрілянину, вивчену без пам’яті. На всі інші запитання — про підпільну організацію в Крем’янці, про її провід відповідав — не бачив, не чув, не знаю, не бував. За кожне «не» били.

Дні минули в одноманітності страху й очікуванні ночі — вночі викликали на допити, вночі, з дванадцятої до третьої, катували, увімкнувши на подвір’ї двигуни тракторів, щоб заглушити нелюдські крики мордованих, вночі забирали на розстріл, вночі відбувалися найстрашніші, найболючіші зміни одноманітного камерного існування. До третьої майже ніхто не спав. А раннього ранку — підйом, «оправка» (хто вигадав таке ідіотське слово?), кілька оселедців на всю камеру, горня води, глевтяк хліба. Де вона, цьоця Стефця, з її капусточкою з м’яском, з вареничками, з отим ледь просоленим сальцем — рожевим, м’яким, яке тане що в руках, що на язиці... Зараз би барабольки молодої зі сметанкою, з кропиком, з маслом... Щоб пахло на всю хату, щоб...

— Смереканич, с вєщамі на виход!

Зміни в табірному житті завжди несподівані, завжди очікувані і навіть бажані, попри острах змін поганого на ще гірше.

— Куди мене? — похолов серцем, подумки прощаючись і повторюючи — оце воно — ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані... ані смерть... От вона, мабуть, смерть! І навіть це злиденне, мучене життя у камері зі скупим окрайцем неба над головою, яке можна було розгледіти лиш лежачи під вікном, навіть цей скупий ковток повітря, який долітав за особливого напрямку вітру, щоб відсвіжити легені, забиті тюремним

смородом, навіть ця скупа пайка хліба видалася зараз вартою половини царства. Смерть? Смерть? Мені, мені, кому щойно минуло вісімнадцять? Ні!

Пробігав подумки ці місяці фізичних мук і ненастанної тривоги — за батька, за маму, за Орисю. Адже дівчат також забирали, також пропускали через усе потоптання людськості, для дівчини, мабуть, ще відчутніше й болючіше. Хоч би її не забрали...

Вже потім, на Колимі, згадуватиме Роман добрим словом пані Аріадну ще й за те, що не сказала йому про арешт доктора Полянського та його дочки, зв’язкової УПА Орислави. Як добре, що він тоді цього не знав!

Хіба вже все? Хіба не буде більше допитів? Але ж він ні в чому не зізнався, не підписав їхніх паперів, він нікого не видав, хіба вони мають підстави звинуватити його? Вони повинні за два тижні повідомити, в чому його звинувачують, а потім має бути суд. Де суд? Коли відбудеться суд? А там він уже розповість прокуророві, якими нелюдськими катівськими методами вибивають зізнання у сталінських тюрмах!

Аж сам до себе посміхнувся — а то ж прокуророві цікаво! А то ж він не знає!

— Смієшся? І добре, жени її геть, журбу-тривогу, веселому — воно й помирати легше! — сержант виявився таким самим веселуном, як отой лейтенант, який його забирав.

Помирати? Значить, таки помирати! От воно й здійсниться: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї» Згинеш... Згинеш... Держави не здобув, але згину...

Роман чомусь не відчував ані тваринного жаху від усвідомлення того, що його, можливо, ведуть на страту, ані розпачу, ані того всеохопливого жаху, який пережив якось уночі, коли забрали на страту його ровесника Антося Смиковецького. Сми... Сме... Сме... З десять разів, заникуючись, конвоїр повторив, поки вимовив. От за ту хвилину Роман сто разів облив серце кров’ю, сто разів пережив усе, що має відчути смертник. На справжню смерть страху вже майже не лишилося.

— Коли мене... коли... передай отут... сорочка зовсім нова... Влодкові Чубатому з шостої камери передай, добре?

— Коли тебе що? Ти, хлопче, вже зовсім того? — конвоїр, немолодий чоловік, українець, аж сплюнув спересердя. — Та ти за кого мене маєш? Хіба ж я із розстрільної команди? Тебе на етап...

«На етап? — серце зайшлося радістю. — То це всього лише на етап? То це кудись в іншу тюрму, нехай гіршу, нехай суворішу, але ж на етап! Не на смерть, не на розстріл! Тюрма, всього лише нова тюрма! Як добре! Тюрма, якою б важкою не була, це все-таки життя! Я житиму, житиму! Хай допитують, нехай катують, але ж це надія...» Ного вісімнадцять років грали, співали навіть у побитому, зраненому тілі. Вісімнадцять років хотіли жити, жити, множитися, змінюватися на дев’ятнадцять, двадцять, двадцять п’ять, незважаючи ні на що!

— А куди, не скажете? — Роман відчув, що на знак компенсації за смертельне чекання цей веселий солдат повідомить, куди везуть.

— У Прикарпатськ тебе, хлопче, вимагають, — бумага зранку прийшла. — Ну, ти нічого не чув, я нічого не казав, хай тобі кому положено повідомить. А мені не положено, — зітхнув солдат і озирнувся — чи ніхто не чув.

У Прикарпатськ. Додому! Серце застукало надією. Серце взагалі стукало тепер, після «відміни» смертного чекання, інакше.

Етап. До Прикарпатська його доправили особливим, індивідуальним, так би мовити, етапом. Від Тернополя везли поїздом. В крихітному, «половинному», як у провідників звичайного вагону, купе з двома полицями їх і їхало двоє.

— Курорт! — насолоджувався простором після переповненої камери сусід, досвідчений в’язень, що вже пройшов одного разу від Прикарпатська до Колими, під час війни «змив кров’ю» у штрафбаті неіснуючу вину, а після війни негайно опинився знову в камері. — Лежи, припухай! Коли ще знову доведеться! Хіба це етап? Це курорт! От перед війною були етапи — то це етапи! В отакому «столипіні», але в звичайному купе... Ти хоч «столипін» колись бачив, хлопче?

Роман знизав плечима — звідки йому знати, як виглядає тюрма на колесах!

— Нічого, побачиш, життя довге! — розрадив сусід. — Це такий самий вагон, як інші, але замість дверей — ґрати уздовж коридору. А в коридорі — охорона. Ґрати відсувають — і в одне купе заштовхують...

— Скільки?

— А скільки зможуть заштовхати. Нормально одна секція розрахована на одинадцять зека.

З/к — це тепер їхнє ім’я, Роман вже знав і не дивувався. Але одинадцять людей у тісному просторі купе! Неймовірно.

— Як може одинадцять людей їхати в одному купе?

— А одинадцять ніколи не буває! Будуть вони тобі повітря перевозити! Заштовхують зазвичай двадцять двоє. А бувало — більше. Один казав, тридцять одного запхали.

— Але ж це неможливо!

— В НКВС усе можливо — довбанеш прикладом — і стане можливо. Задихалися люди, вмирали. Мертвих — порахували, вигрузили, і далі етапом. Трохи легше ставало. Поки до пересилки доїдеш — часом до норми доходило, до отих одинадцяти, як положено. Нічого, ти все побачиш на власні очі, молодий іще, все попереду!

У такій добрій надії лежав Роман на верхній полиці, насолоджуючись рухом поїзда, взагалі якимось рухом, від якого відвик за час вимушеної нерухомості у камері, з верхньої полиці намагався зазирнути у вузеньке віконечко під самою стелею, побачити хоч краєчок неба. Забув, яке воно, небо! В камері не щастило потрапити на те місце, звідки видно хоч маленький шматочок. На зупинках вдавалося почути людські голоси, гамір. Дивно. Невже ще залишилося хоч трохи людей на волі? Невже не всі сидять в цих переповнених по вінця тюрмах? Перед кожною зупинкою конвоїр попереджував:

— Ні звуку мені!

І показував приклад гвинтівки, щоб переконати у рішучості своїх намірів у разі непокори.

Роман і не збирався порушувати наказу. Чого йому кричати? Просити, щоб повідомили рідних? Так він їде до них! Це ж не просто так, не само собою сталося! Це мама відшукала його десь у лабіринті тюрем, це вона попросила... І розумів безглуздя власних здогадів. Що важать материнські сльози у рухові цієї бездушної, нелюдської машини? Його везуть для нового етапу слідства, мабуть. Для очної ставки з батьком!

А сусід продовжував:

— Але це ще не справжній етап, справжній — у телячих вагонах. Отам наковтаєшся досхочу — і голоду, і холоду. От пощастило б тобі потрапити на етап ще восени, до настання холодів, отоді вважай, що витягнув щасливий квиток!

Йому можна було вірити — пройшов, проїхав, знає. У цій країні професійних в’язнів чимало.

— А чого тебе в Прикарпатські

— Я родом звідти.

— То, може, знаєш Семена Яснюка? Чи Івана Гнатюка? Чи Богдана Телицького? Геройські хлопці, скажу я тобі, наші! Чи...

— Ні, не знаю, — збрехав Роман. Гіркий камерний досвід навчив його, що навіть найприязніший чоловік, який провадить з тобою отакі розмови, може виявитися провокатором.

— А що в тебе з ногою? Кляті енкаведисти встрілили? Молодець ти, хлопче, герой! Не побоявся... За Україну, за її волю... Як там далі?

Якось вже занадто вихваляв його отой випадковий сусід по «курортному етапу»...

— Та який я там герой... Дурень я, а не герой! З цікавості дурної вийшло. На вокзалі циган у жінки торбу потягнув. Почав тікати, міліція — за ним, почали стріляти, а я...

Він розповідав завчену казочку дослівно так, як слідчому, автоматично. З іншими емоціями, щоправда — який я, мовляв, дурень, спіймав випадкову кулю!

— Пощастило нам!

Роман крізь дрімоту дослухався до кожного слова нового співрозмовника. Хоч і не довіряв, але все ж нова людина, нова інформація, а кожне слово чоловіка, що знав не з чуток про особливості нової тюрми, могло придатися у майбутньому.

— Прикарпатська тюрма — хороша тюрма!

— Чим же одна тюрма може бути краща за іншу? Однаково неволя... — закинув вудочку Роман.

— А не скажи! Однакова — та не така. Всі тюрми різні.

— А ти що, вже у всіх побував?

— Не у всіх, але про всі знаю — посидиш в камерах та таборах, і ти знатимеш. Наша тюрма, у Прикарпатську, найкраща. Це я в смислі режиму. От, наприклад, у тому ж Тернополі — не тюрма, а ужас! — підвали, мокро. В Крем’янці ти був, сам бачив. А в Чорткові — отам теж страхіття. Я там перед війною сидів. Повезло мені, повезло по-справжньому! Якраз перед війною перевели до Тернополя, а звідти вивели в етап, коли вже місто німці бомбили.

— Теж мені — повезло... — скептично скривився Роман.

— А не кажи, таки повезло! Бачиш он — живий лишився. Натерпівся такого, що не дай Бог нікому! В Тернополі тюрма хоч і біля самого вокзалу, а гнали нашого брата аж кудись до Волочиська пішки під бомбами. А вже там знайшли состав, повезли на Колиму. А Чорткову вагонів не дали. А тут німці наступають, треба було їм кудись контингент подіти.

— Що подіти?

— Ну, контингент! Нас тобто, зека, заключонних. Мали мужики мороки...

— А звідки ти знаєш? — з підозрою спитав Роман.

— Сидів потім з одним колишнім лейтенантом, — якось не дуже певно, немов викручуючись, вибріхувався сусід. — Він перед самою війною в Бережанській тюрмі працював, розповідав про ті часи.

— Сидів?

— А що, тюрма — справа тимчасова, то ти саджаєш, то тебе посадять. То ти охороняєш, то тебе стережуть. Від суми та від тюрми — не зарікайся, особливо в наші часи, — підняв пальця з довгим обламаним нігтем балакучий сусід. — А в Бережанах дісталося хлопцям... Згори німці бомби кидають, а з землі — кулемети.

— Хіба німці так швидко зайняли Бережани?

— Та не німці, це бандити... Я хотів сказати, це хлопці-оунівці напали на тюрму, хотіли своїх звільнити. А тут — сорок вісім неізрасходованих зека...

— Яких? — не повірив своїм вухам Роман.

— Неізрасходованих. Ну, таких, що залишилися. Отак воно й було — мусили швидко пустити в расход... А трупи вивезти не змогли — частина залишилася в підвалі, а частину погрузили на машини і повезли, щоб поховати по інструкції, мій лейтенант поїхав з ними, попали під бомби. А потім, якщо чесно, просто викинули трупи з машини і погнали на Київ, шкуру свою рятувати, німці на п’ятах.

— А потім що? За що ж його на Колиму?

— Як за що? А був же наказ у перші дні війни — весь контингент ізрасходувати, прибрати по першій категорії.

— Як це?

— Але ж ти тупий! Розстріляти, трупи полити вапном, щоб упізнати потім не могли, поховати в таємному місці, щоб не знайшли могил. А слідчі справи спалити. Щоб жодних слідів, розумієш! А спробуй виконай, якщо тут тобі німці на голову бомби сиплять, тут зеки в камерах кричать, а тут банд... хлопці-оунівці з кулеметів гатять, своїх звільнити хочуть? Гадаєш, просто це, легко? По першій — не вийшло. Довелося ж потім пописати пояснювальних — чому, як, з якої причини, з яким умислом? І посадили багатьох. От хоча б Рябова з вашого Крем’янця. Перестрашився мужик у перші дні війни до того, що втік і два дні десь вештався.

— Ну, мабуть, не просто вештався, майно, дружину, дітей вивозив, рятував. А тюрма ж як? — Романові навіть цікаво стало — утік начальник тюрми, залишивши все напризволяще! Та інше муляло — а звідки цей його сусід по «курорту» знає такі подробиці? І навіщо розповідає? Знічев’я чи з лихого задуму?

— А тюрма стояла відчиненою. І понад вісімсот в’язнів утекло!

— Молодці! А що ж їм, німців чекати? Але ж ви починали про Чортків. У них теж начальник утік?

— Ти що? Ні, вони все зробили правильно.

— По першій категорії?

— По першій! Намордувалися, добами не спали — це що тобі, жарти — майже тисячу ізрасходовать!

Ізрасходовать... Містке слово. Отак, наче про якісь матеріали — цеглу, пісок — ізрасходували, витратили. Стратили... Страхіття...

А сусід собі меле й меле, пересипає словами таке, що нормальній людині ані зрозуміти, ані сприйняти...

— Скільки змогли, стільки й зрасходували. А решту — пустили пішим ходом до Умані. Дорогою бандери... Ну, хлопці... наші хлопці... — запізніло виправлявся сусід, — почали бунтувати. Розстріляли понад сотню. Битовиків, ну, за незначні злочини — хто, приміром, чужу козу украв, відпустили. А к/р — ті пішли по етапу далі... Та лиш до Умані. Там розстріляли решту. Нікого в живих не залишилося. Весь к/р ізрасходовали...

— Які такі к/р? — знову виявив необізнаність Роман.

— Контрреволюційний елемент, такі, як ми з тобою, друже, — записався без його згоди у друзі надміру поінформований сусід. — Але щось я балакаю, а ти мовчиш. Розповів би щось про себе. Про батька, про друзів. Батько ж лікар, правда?

— А звідки вам усе відомо?

— А хто ж у Прикарпатську не знає лікаря Смереканича? Кожен знає. Твій батько — справжній українець. Допомагає нашим хлопцям! Нікому не відмовляє!

— Яким це — нашим? Батько — лікар. Хто приходить, тому й допомагає. Це його робота. Але про кожного, хто має вогнепальне поранення, повідомляє куди потрібно, як належить.

Роман зрозумів — підсадили провокатора, от чому етап такий «курортний». Звідки він знає його прізвище? Наче не говорив... І занадто вже обізнаний сусід з усіма їхніми справами, навіть як на в’язня із таким стажем. Навіщо втягує його в розмову? Пильнував кожного слова, намагався нічим не додати собі та батькові неприємностей — досить і тих, що мають.

Кажуть, вдома й стіни допомагають. Стіни навіть тюрми рідного міста тепліші, аніж чужого. І нари ширші, і вікна, хоч і заґратовані, але більші. І небо видно. І кватирку залишають відчиненою не тільки на час «оправки», а на весь день, тому ковток свіжого повітря видавався не украденим щастям, як у кам’яному мішку Крем’янця, а подарунком рідного краю, який і в неволі пильнував, чим міг, своїх синів. Навіть сонечко зазирало хоч на короткий час, щоб приголубити бліді обличчя і підсушити замоклі в кутках стіни. Навіть вершечок Щастигори з хмаркою диму навколо виднівся удалині, немов шматочок родинного фото. Хто не знав гіршого, нарікав і журився — неволя. Та Роман вже міг порівняти і навчився тішитися тими крихітними перевагами, які давала неволя вдома.

Сусіда по етапу повели в іншу камеру. Роман зітхнув вільніше — добре, що не доведеться замислюватися над кожним словом! І водночас — треба попередити хлопців, щоб знали, поряд — стукач, провокатор.

Місяці ув’язнення дали безцінний досвід не лише виживання в тюрмі, але й спілкування. Роман мусив погодитися — тут, на Західній Україні, репресії лише починалися, власне, починалася їх друга хвиля — перша прокотилася у сороковому-сорок першому і була перервана війною. А Схід України та Росія відчули залізні кігті звіра на ім’я НКВС раніше — їх почало змивати спершу обережною хвилею в двадцятих — «Ленінським призивом», потім на початку тридцятих зчинився новий шторм — цілими сім’ями пішли в Сибір «розкулачені» селяни та всіляких мастей троцькісти-уклоністи, Роман не брав собі до голови політичну різницю між ними, і вже велетенським цунамі прокотився тридцять сьомий — отоді хіба немудрий не замислився і хіба зовсім сліпий не побачив нелюдської суті репресивної машини, що перемелювала в першу чергу своїх же, найбільш відданих комуністів, тих, хто все придумав, створив, започаткував.

З одним із них довелося Романові ділити нари з перших днів ув’язнення. Товаріщ Андрій, як він сам себе називав, навчив Романа багатьох тюремних премудростей, які вивіз у клуночку зеківського досвіду з Ярославської тюрми, зі страшної «одиночки», де божеволів один майже рік, а потім, наче Робінзон П’ятницю, отримав друга по нещастю — «одиночок» бракувало. Ці страшні розповіді трохи примирили Романа з велелюддям у камері, навчили його бачити кращий бік навіть найгіршої біди. Навчив його товаріщ Андрій і такого простого способу спілкування між в’язнями різних камер. Вранці, коли виводять на «оправку», розсипати на поличці над умивальником тоненький шар зубного порошку і написати те, що хочеш повідомити. Наприклад, «Нов — пр», і кожен зрозуміє: новенький — провокатор. А заходить конвойний — дмухнув — і немає записки.

Інший спосіб — тюремний телеграф. Цього довелося вчитися довго. Одна справа — у самотності і тиші «одиночки», коли можна зосередитися і почути стук сусіда, коли нерви та пам’ять вигострені відсутністю зовнішніх подразнень, коли мозок відновлює, немов учора прочитані, цілі сторінки з перегорнутих колись похапцем книг, а зовсім інша — коли камера напхом напхана, коли шум не вгаває ані на хвилю, та й телеграф не доконечна потреба. Та про всяк випадок Роман навчився й цього. Все зовсім нескладно, цю тюремну азбуку вигадали колись російські революціонери ще за царя, щось на зразок абетки Морзе. Літери російського алфавіту розбиті на п’ять рядків по п’ять літер у кожному. Перший стук — номер рядка, другий — місце літери у рядку. Маючи певну практику, можна перестукуватися, розповідаючи цілі історії. Романові не доводилося перестукуватися, та при потребі можна використати, аби лиш у сусідів хтось володів цим методом спілкування.

Товаріщ Андрій окрім абетки та інших скарбів тюремної мудрості, розповідав Романові багато цікавого про життя старих комуністів, і про Леніна зокрема. Сам він його, звісно, не знав, та зустрічався за родом роботи в Наркомпросі (Народному комісаріаті просвєщєнія — освіти) з Крупською, дружиною Леніна, із завмиранням серця слухав її розповіді «про Ілліча», читав його листи із заслання у Шушенському.

Страшних мук зазнавав Ленін у засланні, просто жахливих! Тяжко ж мордував цар людину, яка в графі «Місце роботи» гордо зазначала: «професійний революціонер»!

Товаріщ Андрій розповідав, що в одному листі Ленін писав: «Ти запитуєш мене, як я використовую свій час? Багато працюю. Часом буваю на полюванні, маю гарну двоцівкову рушницю, а вечорами граємо в шахи». Режим заслання був настільки «суворим», що дружина могла приїхати і жити разом із чоловіком. Ото Надія Костянтинівна і пожила деякий час на засланні разом з Леніним, а потім писала у своїх споминах: «Життя в Шушенському було дуже дешеве. За свою платню, 8 рублів на місяць, що її одержував Ленін від казни, він мав чисту окрему кімнату, три рази на день їжу і прання білизни. Один раз на тиждень селянин, у якого мешкав Ленін на засланні, різав якусь живність, і Ленін їв м’ясо щодня — варене або печене. Молоко, яйця, хліб, овочі ніхто не рахував. Сибіряки жили заможно, і селянин давав усе те безкоштовно». Та проблема полягала в тому, що бідолашний засланець мучився від одноманітності харчування: якщо господар різав теля — то цілий тиждень Володимир Ілліч змушений був споживати саму телятину у різних видах, якщо порося — то лиш саму свинину, що, без сумніву, шкідливо для здоров’я, а баранину Ілліч зовсім не любив, та виходу не було, заслання є заслання — муки, катування, потерпання від незгод входять у програму. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала, дівчинка-підліток. Вона добре готувала, але не вміла всього того, що служниці у місті, доводилося обходитися простими стравами.

Роман узявся якось питати, а навіщо двом дорослим людям — чоловікові і дружині — служниця? Хіба так важко зварити чоловікові зупи чи борщу? Товаріщ Андрій спершу зробив такі очі, наче Роман запропонував цариці Олександрі Федорівні помити підлогу в їхній камері:

— Що ти, Романе, хіба могла б Надія Костянтинівна варити чи прати? Вона була вся у революції, вся в роботі! Революція звільнила жінку від хатнього рабства!

— І від необхідності їсти-пити також? А хто ж тоді прав білизну самій революціонерці? Чи в брудному ходила? Чи революція все-таки одних звільнила, а інших залишила в рабстві — прислуговувати тим, хто весь у революції? — допитувався-таки Роман.

Довелося товаріщу визнати рацію молодого галичанина.

Та Романові страшенно цікаво було слухати розповіді людини, яка знала не з книжок усіх тих, хто спершу творив революцію, а потім гинув під уламками власної будови. Особливо цінними були спогади про Крупську та її чоловіка. Ленін, виявляється, був фанатиком полювання. У засланні він цілісінькі дні пропадав на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Ілліч зазвичай відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербурга, з-за кордону, бо Ленін керував виданнями газет і не переривав своєї праці і в засланні.

Ото б побувати на такому курорті, мріяв уголос: щоб свіже повітря, гуляй досхочу, служниця приготує, випере, подасть, прибере, а ти читай, пиши, листуйся із цілим світом, пострілюй дичину і готуй собі на дозвіллі революцію.

— От його б сюди, до нас, у камеру, — розмріявся якось Роман аж до непристойного. — Хай би глянув, який режим влаштували вам, комуністам, його друзі-революціонери, порівняв із царським.

— Ти що, збожеволів? Замовкни негайно! — сполотнів Андрій. — Та за такі слова — у карцер!

— А хто донесе? Може, ви, пане Андрію?

Товаріщ Андрій, звичайно, не доніс. Але на звертання «пане» відповідати категорично відмовлявся. А Роман відмовлявся зрозуміти логіку людей, яким переламала хребет, а багатьом і вкоротила життя ота незбагненна у своїй логіці репресивна машина, ненаситний людожер Сталін «со товаріщі», що живився кров’ю в першу чергу своїх же!

Вже чого-чого, а часу на розмови і суперечки в тюрмі досить, і Роман запитував у товаріща Андрія, а потім у багатьох інших «товаріщєй», з якими зводила доля на етапах і в таборах:

— Ну, я ще розумію, чому перед війною заарештовували селян, начебто куркулів, які не хотіли вступати до колгоспів, — щоб забрати їхнє майно. Я розумію, чому заарештовують тих, кого підозрюють у зв’язках з підпіллям — вони борються за волю України. Але за що ж вони схопили і вже десять років перекидають по тюрмах вас, переконаного борця за справу партії, в чому ваша вина?

Товаріщ Андрій відповідав гордо:

— Я ні в чому не винен перед партією, це помилка, колись вони розберуться. Товаріщ Сталін ні про що не знає, його неправильно інформують. Це перегіби на місцях!

Роман дивувався, співчував. Скільки він зустріне їх, отаких переконаних, «вірних делу» товаріщєй на своєму шляху! А «товаріща Андрія» зустріне вже потім, в кінці п’ятдесятих, після реабілітації, у Москві. Як ридав, мабуть, з/к Андрій після смерті Сталіна. Як радів, що партія, нарешті, викрила справжніх «ворогів народу» та реабілітувала вірних своїх членів! Як сподівався, що його повернуть на відповідальну роботу в Наркомпросі, тепер Міністерстві освіти! А йому дали персональну пенсію, навіть у партії поновили — і забули. На всі спроби нагадати про себе відповідали — відпочивайте, лікуйтеся, займайтеся партроботою за місцем проживання, а про можливість праці з дітьми чи взагалі якоїсь відповідальної праці забудьте. Отоді відвідала його уперше думка про самогубство — не в тюрмі, не в таборі — на волі. Зрозумів — не помилка, не випадковість — так було задумано.

Переваги «рідної тюрми» Роман відчув уже наступного дня.

— Смереканич, передача!

Передача! Щось із дому! Щось таке, чого зовсім недавно торкалися мамині руки!

Не знав, що робити із цим вузлом, зав’язаним у мамину хустку. Руки трусилися, мало не розсипав.

— Тримай, не потеряй! — зовсім не сердито пробурчав охоронець і додав тихенько: — Мама здорова. Тато вдома.

Роман не повірив вухам! Новини з дому! Тата випустили! А він думав-гадав, як це воно сталося, що перевели в рідну тюрму! Хто поклопотався, хто просив? Тато! Хто ж іще! Мабуть, сильно когось із начальства печінка скрутила чи апендицит прихопив, якщо випустили доктора Смереканича!

Перебирав передачу — хліб, розламаний під час перевірки, щоб не передали запеченим у хлібі ножа, шматок сала, цукор, чай, кружку не домашню, металеву, чисту сорочку, теплого светра...

Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня... Співали десь у далекій камері.

— А що, у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.

— Та заборонено, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є...

І хлопці завели — «В’ється наче змійка неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка... »

А на тому боці, там живе Марічка...

Живе Марічка...

Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.

— Яка ж пісня, хлопці... Наче про нас... І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені... — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.

Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий...» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.

І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:

Ой, Романе-Романочку, відгадай ми загадочку,

Відгадаєш — твоя буду, не вгадаєш — чужа буду.

І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:

А що росте без коріння?

А що сходить без на.сіння?

А що гра.є — голос має?

А що плаче — сліз нема.є?

Романові перебило дихання — вона, Орися! її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку...» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку... Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом...

Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без насіння,

Скрипка грає — голос має,

Серце плаче — сліз не має.

Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора... І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?

Орися, Орися тут...

І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били...

Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.

Розділ 3

Якби серце мало крила,

То б додому полетіло,

До матусі і до тата...

Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.

Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, вимордовував душу. Камера стогнала і плакала, шепотіла і кричала, ридала і скімлила. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось тихо, на вухо сусідці, розповідав про себе, хтось молився, хтось плакав, поки були сльози — по одній сльозі, по одному зойкові, по одному зітханню — і вистачало, аби сповнити кам’яний каземат невпинним і нестримним, бо рвався із серця, не залежав від волі, стогоном горя.

Кожен мав тут, у тюрмі, свою, особливу муку, кожному допікало своє: Оксана Ваврищук залишила вдома мале дитя, і перші дні неволі катувалася більше за камерне пекло мукою материнською, та ще й молоком у грудях, яке перегоріло лиш після першого допиту, вчителька Олена Оксентіївна чомусь журилася тим, що діти тепер не вмітимуть розв’язувати задач, і фізики у школі викладати більше нікому, пані Розалія Пере-бендова, дружина фармацевта Перебенди, постійно підходила до вікна під самою стелею, щоб вловити бодай краплю свіжого повітря, затуляла носа несвіжою вже хустинкою, бо не могла витримувати камерного смороду, Орисі ж найбільше допікав галас — оті звуки, що пробивалися крізь запону, якою вона прагла себе оточити, аби прислухатися до себе внутрішньої, до того, що жило у ній — музики, слова, шелесту вітру, крапель дощу — того, що вдалося пронести крізь обшуки, чого не можна було у неї відібрати.

— Орисю, то як же там далі? — нетерпеливилася Катря.

— Зараз, Катрусю. Ще трішки... А якщо так: «До матусі і до тата, у свою рідненьку хату»?

— Ой, гарно, Орисю... Але плакати хочеться.

— Не можна плакати, не можна, Катре. Не час. Якщо ми згадуватимемо, хто ми, як добре нам було у матінки і татка, то загинемо. Не витримаємо. Он поглянь на Любцю...

Катруся зітхнула. Любця, їхня подруга спершу гімназійна, потім, по війні, шкільна, опинилася в тюрмі кілька місяців тому. І з хвилини арешту безупинно плакала, квилила, стогнала, просила допомоги, нарікала. Розповідала, як хороше було їй удома, яка вона чемна, слухняна дитина, що її заарештовано помилково, що вона... Ой, і скільки ж сліз мала бідолашна Люба, що проливала їх що не Божого дня — а все не закінчувалися. Ой, і до кого ж були оті благання, хто чув їх? Утім, хтось у камері таки чув, бо доносив. Хто?

Був у камері той хтось, що слугував вухами й очима наглядачів та слідчих. Орися довідалася про це на одному з допитів.

— А що це за вірші ти читаєш у камері? Що це за лютий ворог? Що за цар тьми? Кого це ти мала на увазі?

Орися пригадала вірша, якого справді читала уголос:

Гей, царю тьми!

Наш лютий вороже!

Недарма ти боїшся

Кайданів тих залізної музики!

Боїшся ти, що грізні, смутні гуки

Пройняти можуть і камінне серце.

А чим же ти заглушиш дикий голос

Хаосу темного, крик голоду й біди,

І розпачливого волання «світла, світла»?

— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось... неправильне?

Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками... Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.

Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.

А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в цьому хаосі, повному криків голоду й біди, хто цього шляху не знаходив — гинув і фізично, і духовно.

Здавалося, ця тендітна, тоненька, нездатна до опору дівчина з русявою косою до пояса, з очима пресвітлої голубіні, з пальчиками, яким торкатися лише клавіш та сторінок, мала б загинути у неволі першого ж тижня. Або зрадити, розповісти все, що знає, у надії повернутися до свого біленького ліжечка зі стрічечками. Або збожеволіти, щоб утекти від страшної реальності. Де, хто, коли міг уявити, щоб отаке дівча, яке виросло у мами під крилом, пещене татом і люблене всією родиною, одиначка, надія роду, котру Господь послав мамі з татом на втіху вже у таких літах, коли інші онуків бавлять, зможе не просто вижити, а вистояти, та ще й бути опорою духу іншим, слабшим у своїй вірі та надії!

Мамина квітонька, татова любленка, втілення усіх здібностей і талантів, химерне, загадкове дівча, котре горнуло себе у музику та поетичне слово, уміло перевтілитися у Мавку чи Джульетту, уміло розтлумачити кожному теорему чи фізичну формулу, знало кожну квіточку в садку, називало по імені кожну травинку обіч стежки на Щастигору... Хіба цей світ, що загрозливо займався за сході червоним маревом, був для неї? Хіба створіння, яке лиш у долонях носити, немов казкову Дюймовочку, не мало впасти першим, непомітно хруснути під чоботом, халява якого у дьогті, а підошва — в крові?

Не впало.

Тендітною, ніжною виглядала квіточка, та корінням міцно вросла у рідну землю. Родина Полянських активно підтримувала місцеву організацію «Просвіти», допомагала книжками, коштами, і батьки, й Орися, щойно підросла, брали участь у кожному заході — святкуванні річниць народження велетів українського духу. Ще зовсім маленькою Орися вивчала напам’ять цілі сторінки з «Кобзаря». Вишивати навчилася чи не тоді ж, як читати. Стелила ниточку рівненько чи хрестиком, чи гладдю, чи мережкою — кожна техніка вдавалася. Уміла оздобити чимось маленьким та недорогим і букет квітів, і скатертину, і серветку, і хусточку — виглядало, ніби справжній художник працював над мистецьким витвором.

Кожної вільної хвилини бігла до свого фортеп’янка — діставала зі стосика нот щось таке, чого просила душа — Дебюссі, Деліба, Гайдна — коли хотілося світлого й ніжного, Бетховена чи Ліста — коли вирувало в серці суперечливе й грізне, просило виходу. Не вірилося, що в цих тонких ручках стільки сили, навіть мама іноді зазирала до вітальні, щоб переконатися — це вона, її доня, своїми напівдитячими пальчиками видобуває з інструмента такі потужні, дзвінкі, розкотисті акорди. І голос...

— Соловеєчку наш! — усміхався тато, коли доня виводила Шубертову «Аве, Марію» чи «А я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка».

— Консерваторія, консерваторія за вашою Орисею плаче! — вслухався у переливи дівочого голосу сусід, доктор Смереканич, гостюючи на свята. — Колись ми всі пишатимемося, що отут, на нашій вулиці виросла знаменита співачка! Тернопільщина дала світові Соломію Крушельницьку, а наша земля — Ориславу Полянську! Чи Ориславу... Смереканич! — хитро підморгував услід дітям, коли вони, знудившись, бігли на горище чи на схили Щастигори бавитися у хованки чи бігати за м’ячем.

— Дай Боже, можливо, колись і сватами будемо! — мрійливо здіймав очі догори доктор Полянський, якому вже ввижалися онуки та зять — високий, гарний, стриманий та розважливий, весь у батька, Роман.

Дитяча дружба якось непомітно перейшла у кохання. У те перше, невинне почуття, яке змушує вчорашніх дітей, які звикли кожну хвилину проводити разом, зовсім інакше дивитися одне на одного, коли кожен рух, кожна гра сприймається по-новому, коли випадковий дотик рук, такий звичний ще учора, обпалює червневою стиглістю полуниці щоки, коли такий звичайний подих вітру, що підхоплює спідничку і відкриває білу панчішку трішки вище за дозволене — правдива буря, коли кожне слово, таке звичайне учора — нині вже є натяком, коли навіть квітка закодовує таємницю почуття, коли...

Дитяча дружба. Перше кохання. Щасливе дитинство. Гімназія. Університет. Студентство. Одруження. Лікарська практика. Щаслива сім’я. Так жили покоління Смереканичів та Полянських. Як просто це було ще учора, і як безповоротно змінилося по війні, відколи звичний хід життя порушила, поруйнувала, докорінно змінила ота червона заграва, що запалала на сході, ота червона пожежа, що невтомно посувалася на захід, невблаганно накривала землю аж до кордону, залишаючи по собі руїну звичного штибу життя. Вже не буде Відня, Кракова, Будапешта як міст, куди можна поїхати вчитися чи просто задля того, аби побачити світу. Навіть Львів, начебто наш, начебто український, змінився до невпізнанна — вулиці, особливо центральні, застрекотіли російською, зникло звичне звертання — пан, пані, панно. Зникли люди — багато, безліч людей. Кожен знав, куди вони зникли, і боявся не те, аби питати, а й згадувати при сторонніх прізвище.

Колишнього світу більше не буде. Його спалено червоним полум’ям. Спалено, та ще й попіл розвіяно по околицях імперії.

Світу колишнього життя — з біло-рожевою кімнаткою її дитинства, з теплом маминих рук, з дбайливою опікою батька, з товариством місцевої інтелігенції, друзями, що збиралися в їхньому гостинному домі щотижня, з планами на майбутнє — світле, усталене, надійне, світу цього життя більше немає і не буде. Його знищено, викорінено, понівечено не лише дуби і берези, нині досвідчена катова рука рубає й підлісок, молоде пагіння, знищує саме насіння, щоб ніколи, ніколи, ніколи не могло відродитися на цих землях протилежне й вороже червоній заграві українство. Протилежне, несумісне, вороже, але незнищенне.

— Нас хочуть знищити, Катрусю, — шепотіла на вушко подрузі Орися. — Бачиш, скільки нас, молодих, тут, у камері. Ніхто з нас ще не встиг зробити нічого поганого, не встиг і не міг зробити якоїсь справжньої шкоди червоним. Ну, хіба ми з тобою, якщо зовсім чесно. Але ж Любця чи пані Перебендова? Ми ж добре знаємо, Любця не належала до організації, навпаки, вона й удома плакала, просила, щоб її нікуди не кликали. Вона просто така — несмілива, пасивна, поза рухом, поза нашим життям. Вона і в гімназії вчилася ледве-ледве, хіба вишивала та вміла добре готувати. За що її? За що Оксанку, Михасю, Гальцю, Тусю? Вони ж ні до чого не причетні! Нас просто мають знищити. Щоб наші діти не чули про Союз українок, щоб не слухали українських пісень над колискою.

— Звідки ти це знаєш, Орисю, як тобі це спало на думку? — дивувалася Катря здатності подруги до узагальнень.

— А пам’ятаєш ту пані з російським прізвищем, яка колись, ще до війни приїздила до наших сусідів, а потім подалася до Відня? Вона приходила до нас у гості.

— Не пригадую. Ми ж були ще зовсім малими!

— А я її добре пам’ятаю. Така красива, така вихована пані! Вбрана, щоправда, бідно, вона ж утекла із радянської Росії, але як вона тримала голову, як вимовляла слова, як брала до рук філіжанку з кавою!

— І що, що вона говорила?

— Що в Росії винищували спершу дворянство, потім інтелігенцію, селянство, масово, не розбираючи, хто винен, а хто ні, винищували свідомо, щоб зник отой клас людей, які пам’ятали устрій колишнього життя і могли його відродити. А тепер вони добралися до нас. Так говорив мій тато, він так часто це повторював мамі — вони доберуться й до нас!

— Навіщо, навіщо їм це, Орисю? — Катруся, весела, жартівлива, ніколи не замислювалася над такими серйозними речами.

— Щоб нас не стало. Щоб не стало нашого міста, наших людей, нашої мови, і тих, хто навчить її своїх дітей — нас із тобою, Катрусю.

Орисині очі, величезні, глибокі, прозоро-голубі, бачили, здавалося, в цю хвилину саму суть речей, прозирали крізь роки в минуле і в майбутнє.

— Не говори так, Орисько, замовкни! — злякалася Катря і того, що їх можуть почути, та, мабуть, більше, суті казаного.

— Тобі здається, що це неправда?

— Ні, так воно і є, тому й страшно. Дуже страшно, Ори-сенько...

— Ми повинні це розуміти. І повинні вижити. На зло їм усім, цим ґратам, цим наглядачам, усьому тому, що вони з нами роблять, ми мусимо вижити, Катре. Вважай це останнім нашим бойовим завданням!

Дні в камері минали одноманітно, не даючи поживи ані думкам, ні тілу. Понад усе хотілося чистого повітря, чистої білизни, взагалі чогось чистого! Здавалося, за ковток води з лісового джерела, за подих вітру зі схилу Щастигори, напоєного пахощами... та ні, навіщо пахощами, не треба пахощів, не треба жодних запахів, тільки чистого, чистого повітря — за ковток отого повітря жодна плата не здавалася надмірною!

— А пригадуєш, Катрусю, наші шкільні вечори...

— Коли приходили Роман...

— І Дозик...

— Та ну тебе, Орисько! — зашарілася Катруся. Навіть з найближчою подругою вона уникала обговорення того, що тримала глибоко у серці — студента Львівської політехніки Теодозія Ткачука, який мешкав на сусідній вулиці і двічі... ні, таки двічі, бо той третій раз, коли вони навіть словом не перемовилися, не рахується за зустріч, пройшлися поруч, а одного разу навіть танцювали!

— Де вони тепер, Дозик і Роман?

— З Романом зрозуміло, він у Крем’янці, а про До... про Теодозія чула, що... — Катря стишила голос до нечутного шепоту і зовсім у вухо подрузі прошепотіла: — ...чула, що він у лісі, у сотні Ореста. Воює. Бореться. Покинув навчання.

Тюрма є тюрмою, хоч скільки до неї звикай та призвичаюйся. Та якщо вже така доля, мусили шукати способу спілкування, щоб якось повідомляти друзів та дізнаватися самим про те, кого заарештовано. Вдалися на такий спосіб: наглядачі не заперечували проти того, щоб в’язні вечорами співали. Самі із задоволенням слухали українських пісень. Співали зазвичай камерою — і новоприбулим давали соло, в надії, що свої упізнають. Так Орися довідалася, що Роман тут, у в’язниці рідного міста. І відповіла своїм «Ой, Романе, Романочку». її слухали, замовкнувши, всі — і наглядачі також. Рідкісної краси і сили голос. І звідки він у цьому тоненькому тілі?

З пісні дізналися й про те, що хлопців повели на етап. Уміли вони в текст пісні увести рядок-повідомлення. Чи пішов із цим етапом Роман?

Поки Роман був тут, поруч, хай навіть на іншому поверсі, хай навіть за кам’яним муром, Орисі було тепліше та якось спокійніше — таки їхня, Прикарпатська тюрма — зовсім не така катівня, як інші, про які розповідають бувалі в’язні.

— Ні, на етапі якось легше, — розмірковувала Олена Оксентіївна. — Якийсь рух, нові враження. І повітрям свіжим подихати можна. Скоріш би на етап. Сил немає катуватися у цьому мішку!

— Не говоріть про те, чого не знаєте, колего, — обізвалася Татьяна Анатольєвна Полєтаєва, також учителька, а до війни — викладач університету десь у Казані, яка перший свій термін розпочала ще в тридцять сьомому і вже встигла побувати всюди — в тюрмі, на етапі, в таборі. — Запевняю вас, зовсім скоро ви будете згадувати цю камеру як найкраще місце у своєму житті, після рідного дому, звісно.

— Ой, пані Тетяно, та скоріш би вже! Як воно буде, так і буде! — заголосила Віра, сільський агроном.

— Прошу не перекручувати моє ім’я! Не називайте мене, як якусь бандерівку — пані! Яка я вам пані? І не Тетяна зовсім, це по-вашому! Я Татьяна Анатольєвна, хіба так важко запам’ятати?

— Та яка різниця, пані Тет... Та-тья-но, — по складах вимовила Віра, — чим погане наше звертання — пан, пані?

— Теж мені — пані! Сидить у тюрмі, а також — пані! Пани — це експлуататори, от хто вони такі! Я навіть чути не хочу, щоб мене, людину з університетською освітою, хтось називав «пані»! Ми всі тут — товаріщі!

— Зовсім не всі, — втрутилася Катря. — От ми, наприклад, зовсім не товаріщі, ми друзі. Ми навіть для наглядачів не товаріщі, а... Як вони нас називають? Заключьонні. Ну, ще гражданє. От і всі звертання!

— А мені не подобається! Не хочу бути «паней»!

— То не будьте. Не можна людину примусити бути паном, вона повинна сама це усвідомити, — зітхнула пані Перебендова, єдина таки справжня пані в камері. — Це відчуття — в душі. Самоповага, усвідомлення себе приналежним до певної спільноти людей. Якщо цього відчуття немає, то, звісно, зайво звертатися у такий спосіб.

— Ну, ми принадлежим к разним... как ви сказалі? Спільнотам... — перейшла на російську, щоб виокремити себе з-поміж «бандерівок», Татьяна Анатольєвна.

— Прінадлєжим к разним, а в камері сидимо одній на всіх, — обізвалася Орися. — Краще розкажіть про етап, щоб раєм не здавався.

Полетаева не дуже радо згадувала пережите. їй було, мабуть, важче за інших, бо той, хто вже одного разу пройшов цим шляхом і позбувся ілюзій, що десь там, на етапі, в таборі чи в іншій в’язниці буде краще, дуже чітко собі уявляє всі особливості перебування в задушливому влітку та промерзлому наскрізь узимку «телятнику». Там не буде краще. Та як розповісти правду цим дівчаткам, висмикнутим з-під вишитої квіточками маминої ковдри, що тут, у найжахливішому, на їхню думку, місці, ще зовсім не так погано. Що найстрашніше почнеться навіть не на етапі... Ні, краще не треба.

— Не буду рассказивать. Поживьотє — увідітє... А передачі із дома пока что пріберегіте. Кто знает, когда заберут. Прігодітся, всьо прігодітся в дароґе...

Сама Полетаева для себе вже вирішила — спробує тікати дорогою до вокзалу — хай краще пристрелять при спробі втечі — вдруге вона цих жахів не витримає, не витримає, не витримає...

Кажуть, тому, хто вже побував у тюрмі, вона стає рідним домом, і вже не такою страшною. Насправді все не так. Той, хто переступає поріг камери уперше, ще не знає, що його там очікує. І тому має сили пережити. Краще не розповідати цим дівчаткам, краще не розповідати. Самі побачать...

Коли наглядач учергове гукнув: «Полянська, на допит!», Орися вже навіть і не злякалася. Попередні допити були якимись нудними. Слідчий, молодий і симпатичний капітан Ратніков змушував її раз у раз повторювати одне і те ж:

— Чи знаєш ти Оксану Савку?

— Так, ми разом вчилися в гімназії.

— А Ганну Гоць?

— Ні, такої не знаю.

— А Олесю Ставничу?

— Теж не знаю.

— А як було псевдо Оксани Савки — «Верба»? Бачиш, ми й так знаємо, твоя справа лиш підтвердити.

— Я не знаю ніякого псевда. В гімназії ніхто не мав псевда.

— Не придурюйся, ти чудово знаєш, де були псевдо. До речі, а як називали в організації тебе?

Орися знову й знову повторювала, що не перебувала в жодній з організацій. Ще на першому допиті слідчий запропонував їй сісти на табуретку посеред кабінету, але на наступних змушував стояти, сподіваючись, що хоч це спонукає вперту дівчину давати потрібні свідчення. Справа майже не просувалася, але він мав вказівку щодо цієї бранки — не застосовувати «особливих методів впливу». Мабуть, батько, відомий у місті лікар, дав хабара начальникові тюрми, таке бувало. Іноді він сам стомлювався, виходив на півгодини, щоб випити чаю, увесь цей час Орися мусила стояти. Через три-чотири години ноги боліли так, що хоч плач. На щастя, слідчий не бив її, не влаштовував катування добовою «стійкою», не замикав у «бокс» — низеньку шафку в кутку кабінету, де можна було лише сидіти, скорчившись, і за кілька годин такого сидіння навіть без побоїв тіло боліло, як після катування, так розповідали інші в’язні.

— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також Ганну Гоць — псевдо Пташка і Ставничу...

— Ні, я не знаю ніяких Ставничої і Гоць!

— Але ж ти щойно сказала, що знаєш Оксану Савку на псевдо «Верба»...

— Ні, я не знаю ніякого псевдо, я вчилася з дівчиною на ім’я Оксана Савка в гімназії, от і все!

Допити тривали довго і були розраховані на те, що втомлена людина не може контролювати свої відповіді і настає момент, коли вона починає плутатися, тут слідчий і ловить на невідповідностях. Але це маленьке, худорляве, схоже на горобчика дівча заплутати було важко. Чи то пам’ять така чіпка, чи то справді нікого не знає.

Тому цього разу слідчий приготував сюрприз. У кабінеті на Орисю чекала так звана «очна ставка».

— Ну як, упізнаєш?

Упізнати побите, вкрите кров’ю, що запеклася і ще сочилася з рани на голові, обличчя не змогла б і рідна мати. Сорочка у синю з білим смужку, розірвана на плечі, присохла до спини і просочилася кров’ю, спричиняла, мабуть, хлопцеві нестерпний біль при кожному рухові, та він намагався не стогнати. І не дивитися на Орисю. Втім, його очі, що запливли синцями так, що перетворилися на щілини, не так вже багато й бачили. Сухі, потріскані губи не ворушилися, але погляд, прикутий до склянки з водою на столі слідчого, промовляв без звуку: «Води! Води, хоч краплю води!»

— Чого мовчиш? Упізнаєш?

Слідчий ступив крок до хлопця і, вхопивши за побите і неприродно викручене плече, повернув його обличчям до дівчини:

— Ну, поглянь на неї, поглянь, не відвертайся!

Хлопець лише глухо застогнав — вивихнуте плече і руки,

зв’язані колючим дротом за спиною, завдавали йому болю.

Слідчий відпустив плече в’язня, поглянув на свої пальці, що забруднилися кров’ю, гидливо скривився і заходився витирати хустинкою. Кров не витиралася, слідчий підійшов до умивальника в кутку:

— Що за неподобство? Рядовий, принеси води!

Солдат, що досі мовчки стояв у кутку, пильнуючи в’язня,

побіг по воду — бачок умивальника виявився порожнім. Повернувся швидко. Налив води, щоб начальник мав можливість вимити руки, які у кожного чекіста повинні бути чистими, як заповідав великий їхній учитель Фелікс Дзержинський: «Холодная голова, горячее сердце и чистые руки».

Увесь час, поки лилася з відра чиста, прохолодна вода, в’язень дивився, не відриваючи погляду. Навіть не облизував уже розпухлих, розбитих, потрісканих від спраги губів сухим, розпухлим язиком. А слідчий наче навмисно лив і лив воду:

— Ну, чого ти, Петре, чи як тебе там, мовчиш? Хіба не знаєш цієї дівчини? «Ой, дівчино, рибчино, чорнобривко моя!» — майже чисто проспівав. Він взагалі був веселим, цей молодий і майже вродливий мужньою чоловічою красою капітан. Мабуть, не одне дівоче серце тьохкало від погляду цих карих очей десь там, поза мурами в’язниці, де він питав, а не допитував, де шепотів, а не кричав, де ніжно торкався дівочих кіс своїми довгими красивими пальцями. — Ну, згадай, як разом на танці ходили! Як у лісі стежечки топтали! Місто маленьке, тут усі всіх знають! Скажи, як звати дівчину, як її псевдо — і все, ота склянка води — твоя. А потім підеш у камеру. Не в карцер, а в камеру, там тепло, там хлопці, там їсти дають. І я дозволю тобі передачу від тата й мами.

Слідчий витирав руки, красиві, пещені пальці чистим рушником з вишитими маками, й Орисі чомусь було дуже шкода отих маків, які вишивала чиясь невідома рука, немов отой зайда без жалю плюндрував не тільки їхні молоді життя, а й квіти, вишиваний символ їхньої землі.

Відводила очі від спотвореного, розбитого обличчя. Не хотіла дивитися, залишати у серці образ скатованого товариша.

— У мене немає тут тата й мами. Я нетутешній, — ледве виштовхував крізь розбитий рот хлопець.

— Брешеш! Знаю, що брешеш! Ну, подумай, який тобі сенс мовчати? Мабуть, батьки всі тюрми обшукали. А ти справжнього імені сказати не хочеш. А мама, напевно, передачки носить і носить, про сина питає, а ми? Що ми можемо? «Не чіслітся!» — от що чує твоя бідолашна мати!

— Мене звуть Петро. Прізвище — Продан.

— Це я чув уже сто разів! Сім’я Проданів уже заарештована! Ніхто з них тебе не упізнав. Подумай, через твою брехню порядні, ні в чому не винні люди сидять у тюрмі!

— Я зі Львова. Тутешніх Проданів не знаю.

Орися розуміла — Петро говорить неправду. Він знає, що Сергій Продан — зрадник. Сексот. Секретний сотруднік, так це називається на їхній чекістській мові. Тому й назвався їхнім прізвищем. А капітан так забалакався, що вже й не аналізує слів — щойно бідкався бідолашною матір’ю, і тут же — Про-данів уже заарештовано! А якби хлопець сказав справжнє прізвище?

— Говори, говори, бо знову...

Рядовий, що досі нудьгував у кутку, ступив крок до в’язня. Петро несамохіть відсахнувся. Орися глухо скрикнула — невже його знову битимуть?

— А чому ж ти мовчиш, Полянська? Ти ж знаєш його, знаєш!

Орися справді знала його. І як Петра з Орестової сотні, і як... і як Теодозія Ткачука.

— Ну, гаразд. Якщо вам так подобається мовчати — я маю час. Можете помовчати тут удвох. Чи навіть поговорити. Згадаєш його прізвище — покличеш.

Слідчий вийшов із кабінету.

Орися метнулася до столу вхопила склянку з водою, піднесла до вуст хлопцеві. Байдуже, що скаже капітан, байдуже! Аби лиш ковток води, хоч крапля на ці пересохлі вуста!

Він спрагло випив, хоч кожен дотик до розбитого рота спричиняв муку.

Рядовий, що сопів у кутку, здавалося, не звертав уваги. Пробурчав щось, але навіть не підвівся. Чи не все людське вмерло в душі простого солдата? Орися метнулася до умивальника, набрала ще води, дала випити, а рештою змила обличчя скатованому.

— Ну, ти там того, — пробурчав солдат, — ти того, не очєнь...

Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.

— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!

— Я його не знаю, не зна...

Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.

— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.

— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!

Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.

— А як цього, товаріщ капітан? — спитав рядовий, показуючи на Петра. — Тіснувато тут...

— Нічого, хай дивиться! Коли ще доведеться голу дівку побачити! Роздягнути її, сержанте! — і посміхнувся масно: — Кофточку шкода, красива...

Допит тривав до пізньої ночі. Капітан вийшов, його змінив майор. Потім знову капітан.

Коли Орися повернулася в камеру, Катруся не спала. Розбите обличчя подруги і посмугована спина, ледь прикрита мокрою від крові кофтиною, жахнули не тільки її.

— Боже мій, невже почалося? Невже починають бити й жінок? — заламала руки пані Рузя Перебенда. — Орисенько, донечко, дай я допоможу. У мене є трішки мазі...

Мазь зі знаменитої аптеки пана Перебенди трохи втишила біль. Та інший, невимовний біль терзав Орисі душу. Як вона має сказати Катрусі, кого бачила в кабінеті слідчого, як?

На щастя, Катря не клопоталася допитом, розбите обличчя подруги, скатоване тіло — от що вимагало турботи.

— Лягай отут, Орисенько, — поступилася нижніми нарами Олена Оксентіївна.

Орися довго не могла знайти собі місця — на животі не могла, бо боліло обличчя, на спину годі лягти, бо посмуговані плечі... Мучила думка — хоч би не викликали на наочний звід Катрусю, хоч би не здогадалися. Катруся не витримає, упізнає. Вона ж така безпосередня, все на обличчі написано. Не вміє брехати. Майнула думка — а якби Романа отак, побитого, скатованого... Чи витримала б вона, чи не заридала? Чи не зрадила б?

Чи не почала розповідати все, що знає, аби лиш припинили катувати коханого? І не могла відповісти ствердно...

Отепер Орися зрозуміла, чому так суворо дотримувалися в організації правил конспірації. Чому знали одне одного тільки на псевдо, і провідники суворо карали кожен випадок звертання по імені, навіть якщо люди були знайомі з дитинства. Тільки на псевдо, жодних імен, а тим паче прізвищ — інакше в небезпеці опиняється родина. Під час війни, при німцях, було якось легше — зрадники траплялися зрідка, зате після початку радянської окупації розплодилося їх багатенько — хтось хотів добре влаштуватися на роботу, хтось поклав око на сусідове майно, хтось просто виявився слабким — не витримав допитів. Почастішали випадки, коли чекісти навмисно засилали своїх провокаторів — щоб вивідували. Псевдо рятувало. «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба» — як мудро обмежував дівоче бездумне щебетання «Декалог»!

А тепер доводилося практично пізнати вивчене напам’ять, але таке далеке й неможливе колись: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».Оце вже й були тортури. Орися внутрішньо пишалася собою, що не виявила тайни, не сказала імені хлопця. Але чи не більшою була інша тортура, на яку не сподівався чистюля-капітан, — мовчати, не сказати подрузі правди, не розкраяти їй серця.

Відтак Орися почала боятися кожного виклику на допит — не так побиття, як чергових хитрощів слідчих — хіба важко їм довідатися від когось із слабших духом, що Роман і Орися — не тільки сусіди, не просто знайомі з дитинства... Душа холонула від думки, що Роман, можливо, такий же скатований, лежить зараз десь у карцері на холодному камінні з руками, зв’язаними колючим дротом. Хоч би чоловічі камери не довідалися, що її побито, хоч би не переказали...

Не змогла склепити ока. Нелюдське «Підйом!» сприйняла майже як звільнення. Камера завовтузилася, заворушилася. Побитій Орисі кожен намагався прислужитися, чим міг, поділитися, зробити бодай якусь приємність, щоб полегшити біль.

Кількох жінок забрали на роботу — мити кабінети, коридори, прибирати на подвір’ї тюрми, наглядачі швидко збагнули, що самим надриватися немає рації. Увечері Олена Оксентіївна та Люба повернулися, тихі й німі, зі сльозами на очах. Люба ридала вголос, билася в істериці, Олена Оксентіївна просто хитала головою, мов китайський болванчик, так, ніби хотіла захитати, заколисати якийсь нестерпний біль.

— Що трапилося? — розпитували дівчата, але в Люби годі було чогось допитатися.

Трохи заспокоївшись, Олена Оксентіївна розповіла, що вони прибирали заднє подвір’я між стіною і муром, яке дуже заросло травою, і наглядачі вивели туди хлопця «з наших», у подертій сорочці в голубу й білу смужку, дуже побитого, не можна було навіть обличчя роздивитися.

— А який був — білявий, чорнявий? — чомусь узялася розпитувати Катря.

— Замовкни, Катрусю, не питай, не треба, навіщо воно тобі, — почала її вмовляти Орися. Вона вже зрозуміла, про кого йдеться.

— Ой, Катрусю, який там білявий-чорнявий! Сивий був зовсім!

— О, то це, мабуть, якийсь старший чоловік, — заспокоїлася Катря.

— Та ні, молодий. А може, і в літах, як тут розбереш. Ми з Любою сховалися за рогом, під стіною, щоб нас не помітили. Ці катюги дали йому лопату і наказали копати. А він плюнув і сказав... Ми не чули, що сказав... Тоді два солдати взяли рискалі і заходилися копати яму... А потім... Ой, дівчатка, сто років проживу — не забуду! Кинули його туди живого, руки за спиною, і почали землею засипати. І засипали...

Олена Оксентіївна розридалася, мов за рідним.

— Засипали... І пішли... Ми з Любцею вибралися, узяли наші мітли... А земля на могилі... Земля... рухалася... рухалася... а потім перестала.

Вчителька застигла, немовби знову перед очима виник отой горбочок землі, що рухався, рухався безгучно й страшно, витерла вже сухі очі, наче хотіла стерти зображення, спогад, що навіки прикипів до сітківки, залишився там, наче фото.

Розділ 4

Місяці в тюрмі, спершу нестерпно довгі, промайнули швидко.

Все пізнається в порівнянні, і те, що здавалося б одразу після арешту жахом, нині, після страшного досвіду Кременецького каземату, виглядало майже нормально. Прикарпатська тюрма не знала нічних катувань. Коли першого дня в’язні почали готуватися до сну, Роман за звичкою почав шукати, що б ото напхати у вуха.

— Ти чого вовтузишся? — здивовано запитав сусід з нижніх нар, дядько Василь, — Романові як новачкові дісталися, звісно, верхні.

— А ви що, дядьку, можете це слухати?

— Що?

І Роман не повірив — ну й місцина, тут питають — що?

— Хіба у вас катують не вночі?

— Катують? — перехрестився дядько Василь. — Хай Господь боронить, що ти таке кажеш, сину?

І Роман розповів, як Крем’янецька тюрма здригалася кожним каменем від фундаменту до покрівлі, як навіть звичний до всього дах підіймався, мов волосся, від нелюдських зойків, якими сповнювали нещасні нічне повітря, перекриваючи отим багатоголоссям навіть шум двох потужних тракторів, які ревли двигунами три години поспіль. Отой оркестровий супровід хору людської муки літав між Кременецькими горами, відбивався відлунням, проникав крізь мури, стискав серце. Ніхто не спав. Вгадували в отих стогонах знайомі голоси, часом навіть жіночі, часом, здавалося, рідні. І кожен думав — а коли моя черга?

Серце трохи попустило — не катують. Попустило не так за себе — за отой дівочий голос, що виводив надвечірнє «Ой, Романе-Романочку».

— І жінок мордують, нелюди? — перехрестився старий селянин, якого узяли за допомогу повстанцям, якась зараза виказала, і в криївці знайшли посуд, що належав начебто їхній родині. — Ні, у нас тихо. Б’ють, звичайно, на допитах, не без цього, тюрма, але щоб катувати — такого не чули. У нас начальник добрий...

Про «доброту» начальника тюрми у Прикарпатську ходили майже легенди. Невисокий, товстенький, вайлуватий, він полюбляв дві речі — спати і пити. До того ж у Прикарпатську його пристрасть до горілки змінилася іншою — до місцевого вина. Оте знамените вино «Феліче» або «Щаслива крапля», як називали його фанати-споживачі, замінило йому майже всі задоволення життя. Вперше цього чудового вина налила йому по-сусідськи якась пані з дивним, не нашим іменем, яке саме по собі є достатнім приводом для арешту, але хіба ж підніметься рука на таку чарівну жінку, на таку добру, дбайливу, на людину, яка зробила для нього, звичайного собі майора, стільки, що й рідна мати не змогла б!

Чи не з перших днів після його призначення сама прийшла до нього, самотнього вовка, якого обходили стороною навіть свої — робота така. Прийшла не з проханням, а з дарунками: вино власного виробництва, міцне, вистояне, неймовірне на смак. П’єш — і не п’янієш! І голова не болить, і почуваєшся ладним обійняти світ!

Що за чудове місто цей Прикарпатські А він ще не хотів сюди їхати, в це бандерівське осине гніздо — стрілянина тут, наче війна ще триває, роботи — море, тюрма наче й велика, містка, але вже давно переповнена, не встигають ні судити, ні відправляти. Але кожну роботу можна виконувати з любов’ю! А йому так добре, коли вип’є вранці скляночку, або хоч трохи отих «крапель щастя», таких смачних, таких солодких, таких лікувальних!

Він же не алкоголік, він п’є, бо доктор призначив. Ця пані з незвичайним іменем — Ара-їда... ні, Арі-ада... Ні, просто Ада, так легше, вона ж, кажуть, лікарка. Вона знає, як лікувати його печінку, поранену... ні, пошкоджену в боях... ні, в боротьбі з класовим ворогом! Це ж від роботи, це робота у нього така! Це все від нервів! І пані Ада приписала йому випивати по склянці цього вина тричі на день. І сама приносить. Особливо тепер, після операції. Жовчний довелося-таки видалити. Але й тут вона все владнала — тут у них лікарі — будь здоров, отої старої школи! Довелося випустити хірурга — не в тюремній же лікарні, чесне слово, лікуватися! Тут ні наркозу, ні операційної людської. Молодець доктор! Зробив усе як академік, врятував, можна сказати. Але тепер потрібно лікуватися. Горілки — ані-ані, лише вино! І трави, особливий настій, від якого минає біль, і все здається таким чудовим, таким хорошим, і зовсім не хочеться працювати...

Вона славна, ця Ар... ця Ада. І ніколи ні про що не просить, не зв’язана з цими їхніми бандерами, він перевірив. Ніхто до неї не ходить, і вона нікуди. Поважають її люди. І ніби трохи бояться. Але вона зразу зрозуміла — він, майор Безпалий, велика людина. І порядок тут наведе. Ніяких помилувань! Жодних послаблень режиму! Якнайсуворіше дотримання революційної законності! Але ж чомусь зникло натхнення, яке приходило до нього під час допитів — оте особливе бажання завдати болю, мучити. Зникло. Мабуть, вік уже не той. І хвороба. Треба пожаліти самого себе. Війну пройшов. Яку війну! Ну їх, тих бандьор! Для них є табори, отам їх навчать Родіну любіть! А його справа — пильнувати, щоб усе було по закону: арешт, слідство (в рамках соціалістіческой законності), суд (який там суд, засідання особливої комісії, тут якби кожного судити так, як треба, то сотня суддів засідала б цілодобово, досить для них трійки), і відправити на етап усіх в целості-сохранності. А головне — щоб ніхто не втік.

І майор Безпалий пив вино «Щаслива крапля» з травичками пані Аріадни.

Мабуть, не тільки він пив, чимало «сотрудніків» сиділи у своїх кабінетах із такою ж блаженною усмішкою на відвиклих від такої міміки обличчях.

За зиму Роман трохи підживився передачами, які регулярно передавали батьки. Не дуже потерпав від холоду, бо мав досить теплих речей. Його не били на допитах. Слідчий якось дурнувато і майже ввічливо усміхався, перепитував по сто разів, де і як його було поранено, вислуховуючи завчену казочку про цигана, але свого не забував — товкмачив, як попка-дурень, що його стаття — розстрільна, і тільки «чістосєрдечноє пріз-наніє» та перелік якнайбільшої кількості «соучастніків» може схилити суд до заміни «висшої міри» на каторгу. Але не бив, не мордував, і на тім спасибі.

Нарешті прозвучало оте магічне слово: «Суд!» Роман сподівався, що буде суддя, прокурор, адвокат, свідки... Та де там! Викликали в кабінет. Якийсь капітан пробурмотів: «дело рассмотрено в закритом судебном заседаніі...», «обвіненіе» і статті УПК УРСР — 54/2, 54/10, 54/11 і «пріговарівается к отбитію наказанія в ісправітельно-трудових лагерях... с учьотом смягчающих вину обстоятельств... срок 15 лет... с пораженім в правах... срок 5 лет...»

Ці статті доведеться тепер йому вивчити напам’ять — це його «установочние данние», щоразу мусить називати прізвище, ім’я, по батькові та номери оцих статей та термін ув’язнення. 54/10, 54/11 — це не дуже страшно, тут майже всі такі — контрреволюційна агітація та пропаганда. А от 54/2 — важка, це — участь у збройному «бандитському» формуванні з метою повалення радянського ладу. За це — розстріл. А 15 років — це хіба «по малолітці».

Роман не був вражений. Навпаки, він чекав іншого — «висшої міри», розстрілу. Чи принаймні 25 років каторги. А п’ятнадцять плюс п’ять — загалом двадцять — не так вже й багато. Коли він вийде на волю, виповниться тридцять вісім. Всього лише тридцять вісім...

Аж цілих тридцять вісім... Вся його молодість, всі найкращі літа минуть там, десь на просторах Сибіру, в таборах, на засланні. В той час, коли ровесники женитимуться, народжуватимуть дітей, зустрічатимуть світанки з коханими, закінчуватимуть університети, працюватимуть, будуватимуть будинки для своєї сім’ї, ставатимуть відомими, поважаними людьми, він видобуватиме руду десь на півночі, або валитиме ліс, або загине у шахті. Чому? За що? Так хотілося дорікнути самому собі — і чого тебе, хлопче, понесло на Щастигору тієї ночі? Сидів би собі вдома і біди не знав! Та не дорікалося. Знав — і вдома б знайшли. Он майже всі, хто вчився разом із ним у гімназії — тут. Винен, не винен, значення не має. Мабуть, заповзялися винищити всю українську свідому молодь, щоб не залишилося навіть на розплід тих, хто чув слово «Декалог», хто вивчав нерадянську історію, хто знає словосполучення «українська державність». Заарештувати всіх, знищити всіх, щоб не виховали дітей «у націоналістичному дусі», щоб не передали наступному поколінню «націоналістичну заразу». А він хоч не задурно мучиться — він таки насправді допомагав повстанцям, він таки боровся! Саме усвідомлення себе не як невинної жертви, а як борця за свободу, якого жорстоко, але справедливо засуджено за участь у бандитському контрреволюційному «формірованіі», бо таки існувало і формування, і було воно контрреволюційним, хоч і не бандитським, давало сили перебути весь попередній і наступний жах.

Ці місяці неволі у Прикарпатській тюрмі потім згадуватимуться як найкращі — не надто суворий режим, власний одяг, часті передачі з дому, іноді звісточки, які передавали «надзіратєлі», звісно, не просто так, а за відповідну плату — як це відрізнялося від страшного Кам’янецького каземату!

І от він — етап.

Вокзал зовсім недалеко від тюрми. Але поведуть боковими вуличками, рано-вранці, коли немає людей. Побачити наостанок рідне місто, пройти його вулицями, нехай навіть у колоні в’язнів, нехай навіть на прощання — чи не щастя!

В’язнів вишикували на подвір’ї по п’ятеро в шерензі, збили у колону, звеліли взятися попід руки.

— Садісь! — скомандував старший «надзіратєль».

Колона незграбно повалилася на землю, так і тримаючись попід руки.

— Встать!

Підвестися, тримаючись за руки, виявилося непросто.

— Садісь! Встать!

Це, мабуть, таке знущання, подумав Роман. Або тренування. Скоріш, тренування. Знав уже, що великі етапи так водять — при найменшій зупинці в дорозі — «Садісь!» незалежно від того, чи сніг, чи калюжа, чи болото. Щоб не утекли. А навсидячки не втечеш. Поки встанеш, конвой встигне покришити на капусту.

Є ще один спосіб — поставити етап навколішки. Це навіть більш для приниження, аніж для профілактики втечі. Але такий спосіб більше полюбляють у Росії. Для українців встати навколішки — це для молитви: глянув у небо, перехрестив лоба, і стій, проказуй «Вірую» скільки встигнеш до нової команди, ото й усієї біди, галичани в молитві приниження не відчувають. Навіть не цікаво. А от колишні комуністи, особливо офіцери — тих любо-дорого ставити на коліна, оце справжній кайф — ох, як їм болить приниження, ох, як їм, білогвардійцям, юнкерам і поручикам, що по кадетських корпусах вчилися, гірко колін-кувати! А вже тим полковникам і майорам, що звикли командувати, а тим офіцерам, що фронти пройшли — ох, як їм, тим, що кулям не кланялися, ставати на коліна — в болото, в багно, в потоптання гідності...

їх змусили майже бігти. Гуркіт черевиків та чобіт — глухий, ритмічний, відлунював вузенькими вуличками. Гавкали собаки, перегукувалися конвоїри. Не голосно. Щоб не зчиняти зайвого шуму, не привертати уваги. Але місто все одно не спало. То тут, то там за парканами, сховавшись від ока тюремників, визирали, виглядаючи своїх, матері, дружини, сестри. І лунало стиха: «Степане! Васильку!»

Пролунало й рідне: «Ромасику, синочку!» Якусь секунду бачив рідні обличчя — мама, тітка Стефця. Це вона кричала «Ромасику!» Звідки знали, що їх поведуть саме сьогодні? Чи виглядали їх щоранку? Ні, мабуть, знали, бо перед етапом дозволили передати теплі речі в дорогу.

Мама. Цьоця... Батька не побачив. Чи здоровий? А раптом... І не стримався, гукнув: «Де тато?» І почув: «Удома. Здоровий!» Перший удар прикладу конвоїра разом із «Малчать!» влучив у праве плече. Від другого захистив дядько Василь, підставивши свого клумака. Роман майже не відчув болю. Щастя від того, що батько звільнений, здоровий, удома, заполонило серце. Батько не дасть синові пропасти. Це ж, мабуть, його стараннями — і термін не максимальний, і не «вища міра». Це ж, мабуть, батько виробив нову метрику, сам здогадався, чи порадив хтось, переробив дату народження, як синові Івана Стецюка, навіть число те саме. Тому й пішов Роман «по малолітці», тому й термін такий «дитячий». Надія на звільнення — от що тримає сильніше за будь-які вітаміни.

їх змусили майже бігти, але навіть отак бігцем Роман все одно встиг виловити оком гілочку верби, на якій викльовувалися клейкі світло-зелені молоді листочки, і дах рідної гімназії, а вже надихатися, надихатися найсолодшим, найсоковитішим повітрям у світі встиг, мабуть, на всі етапи. Так хотілося видихати, вичистити, виштовхнути з легенів отой задушливий сморід тюремної камери, однаковий чи не в усіх в’язницях світу.

Десь там, у в’язниці, залишилася Орися. Куди її? Може, випустять, — жевріла марна надія. Може, зустрінуться вони десь там, далеко. Яких тільки випадків не буває у тих табірних далях!

Як їй, ніжній, добрій, тендітному земному ангелу, переносити оті переповнені камери, допити, можливо, катування? Ні, вони не можуть застосовувати тортури до жінок, це неможливо! Звісно, жінок не б’ють, заспокоював себе. Уявити, що його Ориславу може бодай пальцем торкнути якийсь із отих охоронців, було понад його сили. Якби таке сталося на його очах — мабуть, кинувся на кривдника й убив би, задушив би голими руками. Роман відчував у собі зараз стільки ненависті, стільки готовності мститися за оті приниження, свої власні, своїх друзів, що тамував цю хвилю, переконував себе, що такі почуття не гідні доброго християнина, яким виховував його батько.

Вагони, оті пофарбовані у темно-червоний колір «телячі» теплушки, стояли далеко від вокзальної товкотнечі, десь між станційними спорудами.

— Садісь!

І вони знову повалилися на холодну землю отак по п’ятеро під руки, як тупали рідними вулицями. Довкола — ланцюг наглядачів із собаками, готовими кинутися за першою командою.

Поруч опинився Степан Стадник, товариш по фельдшерській школі:

— Тобі скільки припаяли?

— П’ятнадцять плюс п’ять.

— А мені — четвертак... Поглянь, бачиш, що на вагоні написано — «Скоропортящієся продукти». Що за сміхота?

— Правильно написано, сину, — пробурчав стиха дядько Василь. — Ми ж і є «скоропортящієся». Скоро, скоро спор-тимося, хлопці, не всі доїдуть. Ех, дорога...

— Ра-азгаворчікі! Малчать! — почув конвоїр.

Отут, між якимись пакгаузами, подалі від людських очей, почалася погрузка. Звісно, ніхто не повинен бачити отой товар, оті живі «скоропортящієся продукти». Заштовхували стільки, скільки зміг прийняти вагон.

— Та досить уже! — гукали зсередини. — Дихати не можна!

— Нічаво, теплее будет, — відповідав конвойний і штовхав прикладом іще одного, іще.

Отут пригадав Роман із майже вдячністю науку отого провокатора, з яким їхав у «курортному» етапі до Прикарпатська, в теплушці займати верхні нари.

— Степане, давай нагору, отуди, до віконця.

— А не зависоко? Не замерзнемо?

— Зате не задихнемося! Весна!

Як важливо, виявляється, вчасно зорієнтуватися і, користуючись молодістю та силою, зайняти краще місце! Поки старші воювали за нібито зручні нижні полиці, куди набилося стільки людей, що й не дихнеш, Роман зі Стефком лаштувалися в довгу дорогу на верхніх нарах. Після задухи в камері, після замкненого простору, в якому кожен сантиметр доводилося відвойовувати у ближнього, етап здавався відносною волею, а табір — майже райським місцем.

— Нічого, якось перебудемо. Все краще, як у чотирьох стінах! Он і повітрям дихнути можна, і світ побачити! — шукали щось добре у новому ув’язненні — на колесах. — А приїдемо на Колиму — будемо працювати. Ну то й що, що конвой — простір, свіже повітря, природа!

Як сміявся б кожен, хто вже там побував, із цих юнацьких наївних сподівань! Та повторники 1949-го, так називали тих, кого ув’язнили після закінчення десятилітніх термінів «набору» 1937-го, ще не пішли по знайомих етапах, і нікому було розповісти хлопцям, що їхні страшні спогади про тюрму виявляться потім найприємнішим, що випало на їхню долю. Як добре — не знати...

А зараз світ здавався майже прекрасним — позаду арешт, принизливі допити, жорстокі катування, страх перед слідчим. Перед запитаннями, на які не було відповідей. Не треба більше боятися ночі, не треба знов і знов повторювати подумки казочку про цигана, її можна забути. Все визначилося — ти винен, ти засуджений на певний термін, ти — ворог народу, і в найближчі двадцять років нічого не можна змінити. Цей вагон із написом «Скоропортящієся продукти» повезе тебе далеко-далеко від рідної землі, у чужий край. Кілометри рідної землі невблаганно тікають з-під коліс потяга, і ти побачиш її майже сорокарічним. Із цим нічого не можна вдіяти, і тобі залишається тільки змиритися і навчитися жити у новому світі, до якого тебе засуджено. Навчитися ловити бодай крихітні вигоди, бодай мізерні задоволення, бодай мікроскопічні шанси подовжити своє життя і зробити його трішечки стерпнішим.

Після майже року замкненого світу камери з повною відсутністю зовнішніх вражень, цей майже тюремний, та все ж інший, відмінний за суттю своєю пересувний конгломерат людських доль і характерів давав якусь нову поживу молодому, стомленому одноманітністю мозкові, і кожен струмінь повітря, який вдалося вловити з вузенького заґратованого вікна під самим дахом вагона чи вузької щілини під дверима, де наглядачі залишали шпарку, не намертво загвинчуючи довжелезну залізну штабу, кожен звук звичайного цивільного життя — гавкіт собаки, щебет пташки, дитячий плач — ставав подією, свідчив про те, що життя за ґратами не припинилося, щось відбувається, триває, продовжується. І це давало надію на повернення.

Перша ніч минула майже казково — нашепотілися зі Стефком удосталь, говорили. Виговорювалися, тепер можна було розмовляти відверто — слідство позаду, твоя вина доведена, термін визначено, і якесь дивне полегшення від цього опанувало хлопцями.

Життя на етапі мало й невигоди, до яких необхідно було звикнути: часті зупинки, іноді просто в чистому полі, коли в’язнів висаджували і перераховували, а вагон за той час ретельно перевіряли, обстукуючи кожну дошку спеціальними дерев’яними молотками на довгих ручках, цим же молотком кожний «порахований» діставав по плечах, здираючись у вагон, а той, хто барився чи не мав сили, діставав двічі, а то й з десяток разів. Навіть уночі будили і влаштовували перевірки — зганяли всіх в один кінець вагона, а інший обстукували. Отими самими молотками на довгих ручках перелічували й «скоропортящієся продукти» — товкли по чому попало.

— Чого це вони стукають? — здивувався Стефко першого разу.

— А раптом ти, сину, дошку перегриз, дірку зробив, щоб утекти! — пожартував дядько Василь і зовсім не погрішив супроти правди — бували випадки, коли в’язні випилювали дошку в підлозі і вислизали через отвір на рейки.

— Чим би я її перегриз? Ото хіба зубами! — засміявся Степан. — З металу — хіба ложка й миска!

Ложки, миски й кружки пильнували як великої цінності. Цілою бідою був брак води. Воду давали вранці — по триста грамів на брата — і хоч пий її, хоч їж, хоч умивайся. Кожна ложка була на рахунку, кожен ковток — золотим. Найбільше страждав пан учитель Петелицький — дружина дала йому із собою гарне порцелянове горнятко, яке розбилося першого ж дня, і він благав то конвой, то кожного у вагоні — дайте якусь посудину, дайте пити!

— Чому не даєте води? — пробували вимагати, та конвой одразу затикав роти незадоволеним прикладами.

— Так ви ж не на курорті, а на каторзі! — відповідали на будь-які запитання, весело регочучи.

Годувати солоними оселедцями і не давати води — це і в тюрмі була улюблена мука слідчих. Оселедці — основна страва радянської тюрми. «Юшка з оселедця на перше, на друге — хвіст від оселедця, на третє — компот з оселедця!» — жартував Степан.

Ще був суворий наказ не розмовляти на зупинках. Щойно поїзд стишує хід — ані словечка у вагоні, ані навіть шепоту! За цим стежили суворо. На зупинці не карали — дотримувалися тиші, зате щойно паровоз робив перший вдих — винний отримував побиття на всю суму порушення та опинявся у карцері.

— І чим їм шкодять наші балачки? Чому на етапі хоч кричи, хоч співай, а на стоянці — мертва тиша? — дивувалися молодші.

— Ото ви нетямущі, хлопці! — пояснював Петро Іванович, робітник паровозного депо, якого посадили за «саботаж». — От, кажімо, стоїть потяг на станції, а довкола хто? Люди. А людям треба знати, що пів-України етапами до Сибіру везуть? Ні, не треба! Люди повинні спокійно працювати. А ви ще, може, надумаєте кричати, щоб мамі хтось передав, що син живий, або що супроти влади вигукувати? Не можна цього!

— Припиніть контрреволюційну агітацію! — прогримів своїм басом з нижніх нар колишній голова сільради Дмитро Тищенко, колишній комуніст, колишній фронтовик, колишній... та й теперішній переконаний більшовик, переконаний у тому, що все, що з ним сталося, страшна помилка, і щойно він опиниться у таборі і дістане право на листування, то напише самому Сталіну, і його з вибаченнями повернуть додому, в село, де без нього, звичайно, розвалиться колгосп, а план із заготівлі зерна і особливо молокопродукції завалять оті справжні саботажники. Навіть у тюрмі й тут, на етапі, він не забував, що є представником радянської влади «на місцях», повинен підтримувати соціалістичну законність і переконувати цих людей у перевагах соціалістичного ладу. Робив це завжди голосно, в надії на те, що конвой почує і доповість «по начальству». А конвоєві було начхати.

— А чого б мав припиняти? За неї, рідну, засудили, от я й виправдовую свій «справедливий» вирок! — спокійно, як усе, що він робив, відповідав Петро Іванович. — У мене тепер двадцять п’ять років агітації попереду. І в тебе самого, Дмитре, також, хоч ти і партійний. Був партійним...

Із зупинками, що тривали інколи добу, без поспіху поїзд просувався до Уральського хребта. Тут уже не Європа. Сибір, безкраї простори. Тайга.

За ці тижні у хлопців вичерпалися їстівні припаси з останньої передачі. Хоч як вони намагалися розтягувати дорогоцінні шматочки домашнього сала та сухарів, і воно скінчилося. На хлібі та воді знову гостро відчули знайомий з Кам’янецької тюрми голод. Одна думка клювала мозок щохвилини — їсти, їсти... Молодий організм вимагав свого. А Роман мав іще одну проблему — він не переносив оселедців! Ненавидів сам запах, смак, терпіти не міг, як чиїсь руки смердять цим огидним йому духом! Це було додаткове катування, не передбачене системою покарань. О, як би тішилися десь у Москві, дізнавшись, що існує в’язень, якого навіть голод не примусить узяти до рота ту бурду, що варять у вагоні-ресторані етапного ешелону! А може б і не тішилися, бо втрачали один з методів катування і надійний метод знищення — ті, хто втрачав людську подобу й починав відшукувати протухлі голови оселедця на смітниках, ще на пересилках хворіли на дизентерію та гинули, так і не спізнавши справжньої Колими. І таких були сотні тисяч.

Потяг вистукував своє «відвезу-відвезу-відвезу» мальовничими сибірськими місцями. Коли проминули великі міста і подолали Уральський хребет, конвой перестав так ретельно дотримуватися закону — ані звуку на стоянках. Не так ретельно загвинчували вже й оту залізну штабу, якою зачиняли двері. Якось трапилося так, що ота щілина у дверях вагону залишилася досить широкою під час однієї із незапланованих тривалих стоянок. Мабуть, їхній червоний арештантський товарняк мусив пропускати якийсь військовий ешелон, що поспішав на схід, і не надто дбайливо зачинений вагон опинився на задвірках якоїсь невеликої сибірської станції. Степан з Романом опинилися біля щілини. І перед їхніми відвиклими від тихого мирного життя очима відкрилася картинка, яку вони споглядали мов у кіно. Маленький пристанційний базарчик. Торгують молоком, сметаною, сиром, нехитрим овочем. Роман зі Степаном перезирнулися. Роман дістав з кишені якісь карбованці — мама не пошкодувала грошей на останню передачу — вона б усе віддала, якби можна було. Прошепотів тихенько: «Бабусю! Бабусю! Можна трохи молочка?» — і простягнув крізь щілину гроші. Жінка почула. Глянула в Романові сірі очі, сплела руки в одвічному російському жесті — ой, батюшкі!

— Да нікак арестантікі! Болєзниє ви моі! — кинулася до вагона з отим відерцем молока, яке думала, мабуть, продати. Наливала кожному в миску, в кружку, в долоні, повторювала без кінця: — Мілиє ви моі, да куда ж оні вас везут, бедних... Ето ж где-то і мой Васютка так мается... Пейте молочко, пейте...

— Да што ти, Міхална, с молочком-то! Капусткі, капусткі, ребята, беріте... Вітаміни, полезное. Откудова ви, мілиє?

— З України, добра жінко, з Прикарпатська, — відповідали, приймаючи розкішні дари сибірської землі — квашену капусту, трохи підмерзлу цибулю, якесь печиво, що приготувала, певно, жінка на продаж багатим пасажирам, і отак віддала «ворогам народу», не беручи грошей.

Чи загаявся конвой, чи відвернув їхні лиця на цю хвилю янгол-охоронець, чи хмарою закрив, та всі ці скарби вдалося приховати і ласувати, поділившись зі своїми, отією дорогоцінною капустою, що рятувала від цинги.

Пересилки, пересильні тюрми. Проїхавши увесь «союз нєрушімий республік свободних» із заходу на схід, хлопці, здається, мали б вивчити всю географію — не було великого міста без власної пересильної тюрми. Пересилки затримували рух червоного, кольору крові, вагона, але що не робиться — все до кращого, там була можливість помитися — проводилася санобробка ешелону, там, у переповнених камерах, зустрічалися різні люди, і ці зустрічі, приємні й зовсім ні, все ж урізноманітнювали існування. До того ж, кожна затримка була кроком назустріч літу. Виявилося, що квітень — квітучий і теплий у Прикарпатську, в Сибіру — ще майже зима, а буйний, веселий, зелений в Україні май — то лише початок весни в цьому краю.

Десь після Іркутська вагон поповнився новими «пасажирами». «Продукти», які везли з Прикарпатська, виявилися таки «скоропортящіміся», «зіпсовані» продукти, в’язні, що померли у дорозі, скоро довели кількість людей у вагоні майже до норми. І у хлопців з’явився новий сусід і безцінне джерело інформації — Микола Петрович Заліванов, викладач політекономії одного з московських інститутів. Він топтав стежки стількох зон, що міг би написати енциклопедію, і що найголовніше — вже одного разу побував на Колимі. В’язень «кіровського призиву», він пройшов і «одиночку» Ярославки, Ярославської спецтюрми, і табори «Дальстроя» ще до війни, потім через якісь внутрішньотабірні інтриги опинився в іркутському централі, і от тепер знову торував шлях на північ. Він знав усе, тому йому було важче. Він знав, як уникнути і врятуватись — і тому йому було легше. Двоє зовсім юних сусідів, які потиснулися, щоб дати йому місце на нарах, здавалися йому істотами з іншої планети. Втім, так воно й було. Як вони не схудли за дорогу, ще домашні запаси вітамінів в організмі не цілком виснажилися. Поряд із ними кістяк, обтягнутий «крокодиловою» шкірою, на який перетворили роки голоду Миколу Петровича, виглядав особливо страхітливим.

— Що так дивитеся, хлопці? Скелет ходячий? Це ще нічого, в Іркутську я трохи відійшов. От у шахті...

Але Роман дивився на шкіру:

— Це що — пелагра?

— Вона, вона. А ти що, медик?

— Вчився на фельдшера.

— Тобі пощастило. Медику в зоні легше.

— Але ж я ще не довчився, так, студент...

— Нікому не кажи. Диплома тут не питають. Мудрі слова знаєш, по латині читати можеш, робити руками щось вмієш? Уколи, перев’язки? Тримайся за медицину, хлопче, тримайся, виживеш.

Скількох важливих для виживання у зоні речей навчив їх дорогою Микола Петрович! І табірної «фені», особливого діалекту зеків, знаючи який можна було зійти за «свого», і правил поведінки — знаменитого «не вір, не бійся, не проси». І особливих, звірячих законів, дотримуючись яких тільки й можна було вижити в звірячому світі колимської каторги: «Ніколи не роби сам того, що може зробити за тебе інший», «Ніколи не роби сьогодні того, що можна зробити завтра», і вже зовсім цинічне: «Умри ти сьогодні, а я — завтра».

— Основне — не потрапити на «общіе» роботи, це головне. Попав на «общіе» — пропав, не виживеш. Не слухайте, що вам говоритимуть — мовляв, той, хто перевиконує норму, отримує більшу пайку. Все це насправді не так.

— Не отримує? — уточнив Степан.

— Чому ж ні? Отримує, і навіть має право купити додатковий хліб, але сил витрачає стільки, що і це не допомагає. Економте сили, працюйте якнайменше, шукайте будь-якого приводу, щоб «припухнути», «прокатуватись».

— Не слухайте його, хлопці, це — антирадянська агітація! — обізвався знизу Тищенко. — Нам довіряють розвивати економіку Далекого Сходу, а він — контра недобита!

— За що й сиджу! — підтримав колишнього однопартійну Микола Петрович. — Всі ми тут однакові, всі — контра. І поки що справді недобита... А в таких, як він, — зашепотів, показавши

очима вниз, — Північ добиває першими. У нього два шляхи — або проб’ється в бригадири і почне своїх же мордувати, або полізе в передовики — там йому і смерть ще до першої зими. Такі в тайзі не виживають.

—Які? — перепитали хлопці. Вони вже зрозуміли, що кожне слово може нести крихту порятунку.

— Отакі здоровенні. Першими йдуть... Пайка, вона для всіх однакова, без урахування зросту. А чим вища людина, тим більше їй треба калорій. На кілограм ваги, на сантиметр зросту, як там по медицині? У нашому першому етапі були латиші — революційні латиські стрільці колишні. всі загинули. Ви сокі, кремезні, красиві хлопці були. І добрі, спокійні. А тут виживає тільки злий. І той, хто сам себе не мучить оцими переживаннями зайвими — за що ж мене, отакого комуніста, який так служив партії, за що мене?

— Ну, це не про нас, Степане, — підморгнув другові Роман. — Ми знаємо, за що сидимо. І злості в нас на усіх вистачить.

— І за що ж це вас, майже дітей? Невже і пацанів почали забирати? — озирнувся по вагону, де половина — молоді хлопці, Микола Петрович. — У наші часи брали комуністів, зі стажем, із заслугами перед партією.

— У нас також є заслуги перед вашою партією, — тихенько шепотів Степан. — У нас із ними свій рахунок.

— Та що ж поганого вам партія зробила? Ну, є, звичайно, окремі перегиби на місцях, через які страждають люди, але ж партія? — ще не до кінця переборов Микола Петрович свою свідомість комуніста. — Це ж наша з вами партія, наша батьківщина, вона дала нам нове життя, освіту, наша армія захистила вас від німців. Якби не радянська армія — сиділи б ви, бандерівці, під німецькою окупацією! А ми вас звільнили!

— Звільнили? Дякуємо за таке звільнення! — зашипів Степан. — Бач, які ми вільні! Можемо вільно їхати аж на Колиму! Всю нашу гімназію вже вивезли, нікого не залишилося.

— Хлопці, ви тихіше... — пожалів хлопчаків досвідчений табірник. — У вагоні ж сексоти їдуть.

— Ні, у нас таких немає! Наші люди не такі! — не повірив Роман.

— Ех, хлопче, який ти ще наївний... Нічого не тямиш... При кожному ешелоні їде особіст. І кожен з них має своїх людей у кожному вагоні — своїх «секретних сотрудніків». Сидять, слухають, хто про що говорить. А потім — глянь, ще до табору не доїхав, а вже новий строк...

— Не може бути! — обурився Роман.

— Діти-діти... — показав довгі, розхитані цингою зуби, що стирчали в усі боки і висувалися наперед, як у коня, Заліва-нов. — Посидиш з людиною — дізнаєшся, яка вона насправді. Тут кожен за себе. Ніхто тобі безкоштовно нічого не зробить. Якщо обіцяють, а взамін нічого не просять — знай, це підстава, це тобі лаштують пастку. Тут закон — тайга. Підете на зону — побачите справжню Колиму. З урками познайомитеся. Це у вас тут поки що таке товариство — всі свої. А пересилка вам покаже, хто господар тайги, — блатні. З ними можна тільки по-вовчому. Це не люди.

— Не може такого бути, щоб у людині не залишилося нічого людського! — не дуже переконано спробував заспокоїти себе самого Роман.

— Може. У них свій світ, свої закони — понятія. Розуміють тільки силу.

— То що ж. нікому не вірити?

— Вірити можна тільки собі. Навіть кращому другові не вір. Справжній голод робить з людини звіра. Це на волі, в теплі, на маминому супчику можна розповідати казки про благородних лицарів. А тут за пайку хліба продадуть кого хочеш. А за шматочок масла завбільшки як сірникова головка — брат продасть брата.

— Ми не такі, правда, Степане? — Роман потиснув руку друга. — Ми — інші, ми не зраджуємо своїх! «Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї» — так сказано у нашій присязі!

— Ех, романтики... Вчити вас іще та вчити... Це ж, мабуть, і мій син зараз вашого віку, — ледве стримав зітхання. — Я теж вчив його честі, порядності. А вас вчу — як вижити. Вижити. Вижити! За будь-яку ціну!

— За яку? — перепитав Роман. — Що це значить — за будь-яку? Ціною зради, ціною смерті своїх товаришів? Такого життя мені не треба!

— Хіба я сказав «ціною зради»? Ні, сину, це не так. Людиною треба залишатися всюди. І в тюрмі також. Але вижити треба. Вижити.

«Я виживу. Я неодмінно виживу. Я — останній Смерека-нич!» — згадував батькові слова Роман.

— Вижити. І не втратити людського обличчя, людської душі. Зрозуміти, що у наших нещастях винні окремі люди. А партія — не винна, батьківщина — не винна! І батьківщину не можна ненавидіти.

— Не можна. А ми її, Україну, — любимо понад усе. І за неї готові на смерть. Але ж батьківщини у нас різні, пане Миколо, — шепотів Степан, у запалі суперечки не дуже допильновуючи, що цей шепіт можуть почути чужі, ворожі вуха. — Ваша батьківщина — Радянський Союз. А наша — Україна.

— Та про що ви, хлопці! Це тепер — одна держава! І Україна — всього лише частинка нашої неозорої батьківщини!

— Таки правда — неозорої, — пробурчав Роман. — Ідемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю. Мабуть, багато людей треба, щоб дати раду з таким господарством. От нас і везуть. Скоріш би вже! Набридло — вагон, нари...

— Ех, діти-діти! — знову зітхнув досвідчений табірник. — Скоро вам ця теплушка здасться раєм, найкращим місцем із усіх! І холоду ви тут справжнього не знаєте, і на роботу не ганяють...

— Все одно набридло, хай би вже...

Яким би недосяжним не здавався край землі, яким неозорим не був нерушимий союз, якими далекими Владивосток і Хабаровськ — криваво-червоний вагон таки дістався отого краю суші. Далі — вода. Ще далі — Сахалін, а там, за Охотським морем — Магадан, столиця колимського краю як співалося у пісні, яку любив мугикати Микола Петрович.

— Вихаді! — кричали конвойні.

Хлопці збирали своє манаття. Здавалося так трохи цих привезених з дому, заношених, але ще цілком добрих, придатних домашніх речей, а як візьмешся пакувати — клунок виходить.

Не обійшлося без травми. Відвиклі від фізичних вправ після майже непорушного сидіння у вагоні, в’язні незграбно стрибали з високого вагона, який ще й стояв на крутому насипі.

— А мать твою! — скотився Дмитро Тищенко.

— Встать! Вставай немедленно! — товк його прикладом по спині конвойний. Товк, щоправда, без особливого натхнення, бо цей добре знайомий за час етапу зек не виглядав на порушника дисципліни. Скоріш за все, щось із ногою.

— Нога! Нога, зламав, мабуть! — стогнав Тищенко.

— От вашу мать! — вилаявся начальник конвою, що вже прибіг на місце події. — Лікар в етапі є?

— Є! — відгукнувся Роман, не чекаючи, коли знайдуть справжнього лікаря. — Зараз подивлюся. Хай покаже ногу.

Тищенко розмотав портянку. Для огляду худої, із самих кісток, ноги рентгену не знадобилося.

— Вивих, — упевнено оголосив діагноз. — Тримайте його, хлопці...

Роман згадав, як це робив батько, як самому колись довелося під його наглядом вправляти подібний вивих. Нічого складного.

— От і все. Давай шарф, перев’яжу. Але потрібна імобілі-зація.

— Яка така мобілізація? — підозріло скривився конвоїр.

— Йому не можна наступати на хвору ногу, — пояснив.

— Ну, у нас тут не курорт, на курорт поїде в Сочі! — заіржав, мов ситий кінь, начальник конвою. — Дійде. А не дійде — то... дійде... Ги-ги-ги!

Дійти — мало тут подвійне значення. А «доходяга» — був отой, хто «доходив». Тобто помирав.

— А ти молодець, зразу видно — доктор. А я думав — молодий. Тобі скільки, років тридцять. Не більше?

Роман ледве не бовкнув — «Які тридцять? Дев’ятнадцять мені, дев’ятнадцять!» Та пригадав, що за документами йому щойно вісімнадцять виповнилося, а на момент затримання ще й того не було. Він півроку не бачив себе у дзеркалі. Думав, що то лише Степан виглядає на постарілого передчасно дядька, отакого молодого дідуся. Виявилося, і він сам не кращий.

— Не більше. Не більше, — підтвердив, анітрохи не збрехавши.

Який же це «доктор», якому ще й тридцяти немає?

— Молодець, молодець, Романе, тримайся за медицину чим тільки можеш! Лєпіла тут — перший чоловік!

— Хто? — не зрозумів Роман.

Лєпіла — лікар по фені, — укотре ліквідував їхню «дрімучу безграмотність» Микола Петрович.

Цей піший етап від станції до зони видався особливо важким, бо за довгі тижні вимушеної нерухомості ноги відмовлялися служити навіть їм, молодим і здоровим. За час перебування в тюрмі у багатьох зносилося взуття, і люди чалапали по весняних калюжах майже босі. Роман знову й знову дякував мамі за те, що спакувала в дорогу ще й добру пару міцних черевиків.

— Нам, хлопці, пощастило, — продовжував розповідати про їхнє особливе везіння Микола Петрович. — В хороший етап попали, весняний. Зимові етапи — убивчі, смертні. Часом половина в останньому вагоні плацкарту купує.

Хлопці розуміли, про що він. В останній вагон скидали мертвих. Конвой повинен здати всіх за рахунком — кількість «продуктів» повинна співпадати. А «іспортівшиєся» — в останній вагон.

— Літні етапи також не кращі — спека, задуха, комарі сибірські, на верхніх нарах повітря так розжарюється, що кров закипає. А нам пощастило — не холодно, не жарко. Отак би далі.

— А далі куди?

— Далі — зона. Ваніно. «Я помню тот Ванинский порт и скрип парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в глубокие мрачные трюмы...» — затягнув знайому пісню колимських каторжан Заліванов.

— Море? Ніколи не бачив моря! — обізвався Степан.

— Побачиш! І погойдаєшся на морських хвилях донесхочу! До Магадана — днів шість-сім морем, а то й усіх десять. Але зараз нас іще не повезуть — на Охотському морі в травні ще крига.

— А що, зимою не возять?

— Чому ні? Колимські табори потребують поживи цілий рік. Але зимою потрібен криголам. Тут у них був «Красін», пробивав дорогу в льодах для пароплавів. Як тепер — не знаю.

— «Красін»? Отой героїчний «Красін», про який стільки говорили?

— Він, він...

— Ото героїзм — зеків по таборах возити.

— Так от навіщо совєтам криголами! — криво усміхнувся Степан.

— Ви  опять антисовєтчіну розводітє? — зашипів, накульгуючи і спираючись на плечі двох в’язнів Тищенко. — Ну, чекайте...

— А що, особісту настукаєш? — насміхався Степан. — Романе, це тобі буде подяка за вправлену ногу! Гонорар! Щоб знав, як стукачам допомагати!

Та попри втому від довгого шляху Роман таки встиг надихатися отим повітрям моря, насиченим йодом, і ще якимись незнаними пахощами свіжості, такої жаданої після казематного та вагонного смороду.

Зона — майже правильний квадрат, розділений на дві частини — ліворуч — сім рядів бараків по п’ять у кожній «вулиці», праворуч — будинки, мабуть, для обслуги — там навіть щось подібне на парк чи садочок.

Тут на них чекали нові зустрічі.

Розділ 5

Поїзд, що видавався Оксані Оксентіївні рятунком від нудьги та одноманітності тюремного каземату, розчарував не тільки її. Пані Рузя також не могла зрозуміти, яким робом у вагон, розрахований на тридцять, ну, сорок людей, напхали шістдесят, і всі вони там якось умістилися.

— Це неможливо! Порахуйте! Тут мало б їхати хіба три десятки осіб, не більше! — ледве дихала на нижніх нарах, затиснута між Тетяною Полєтаєвою та бабою Вірою пані Пере-бендова.

— Три десятки? Та ні, тут і десять «осіб» не вмістилося б, хіба — шість, ну, вісім за воєнних умов, — насміхалася Тетяна.

— Шість-вісім? Ну, це вже завелика розкіш!

— Чому? В таких вагонах коней возили, от на цих «осіб» і розраховували! А ми не особи, ми — велика рогата худоба, так на дверях вагону написано!

— Мабуть, худобу з більшими вигодами перевозили, — зітхала Оксана Оксентіївна.

— Звісно, худоби більше пильнували, ці «особи» — у більшій ціні, ніж люди, — криво усміхнулася Полетаева, подумки кленучи себе за слабкодухість — так і не змогла кинутися на автомати, спробувати хоч загинути по-людськи, щоб знову не дертися на оту Голгофу, до якої їх приречено. Вона знала наперед про те, якими випробовуваннями зустріне їх етап, і від цього ставало і страшно, і гірко, і розпач охоплював через безвихідь...

— Куди везуть? — перепитували одна одну дівчата. — Проминули Жмеринку, мабуть, на схід. На Колиму? Хоч би не на Колиму, кажуть, звідти не повертаються...

— А звідки повертаються? Всюди смерть, всюди, — пророчила Полетаева.

— Та перестаньте ви каркати, пані Тетяно, скільки можна! — без особливого роздратування, просто за звичкою, зітхнула пані Рузя. — Чого ви нас лякаєте? Ми й так налякані. Якось воно та й буде, Господь милосердний.

— Бога нет! — перейшла на російську і знову продовжувала свої функції Касандри Тетяна Анатоліївна. — Вот ви молітесь без конца, а почему он вас не спасает?

Пані Рузя розпочала свою щоденну суперечку з безбожницею Полетаевою, суперечку без зла, просто аби згаяти час у розмові. Ці жінки, зовсім протилежні за поглядами, вихованням, походженням, життєвим досвідом, чомусь знайшли спільну мову і порозумілися в головному — в усвідомленні себе жертвами одного ненаситного Молоха, перед яким вони однаково беззахисні, тому й мусять триматися купи, рятувати одна одну скількимога.

Полетаева бурчала, пророчила, лякала, але й застерігала:

— Дівчатка, не їжте отого їхнього оселедця, і бережіть воду. З водою на етапі погано, не дають людям води, сволочі, а від «рибкіного супчику» так пити хочеться... Хоч який воно супчик? Так, риба хвіст пополоскала...

Орися й сама зрозуміла, що того смердючого «рибкіного супчику» й до рота не візьме, перебивалася на домашніх запасах, розуміючи, звісно, що як не економ, як не намагайся розтягнути на довше мамині передачі, настане день, коли справжній, невблаганний голод стисне у кулаку шлунок і змусить їсти все, що видається їстівним.

Маршрут етапу, химерний, дивний, залежав не від географії і примітивних понять древніх про те, що найкоротша віддаль між двома точками, як відомо — пряма. Десь угорі, де вершилася доля нещасних, вважалося, що чим гірше — тим краще. Довше їхатимуть — сумирніші приїдуть. І крутилися вагони зигзагами по Україні, набиваючи вагонні пуза живим і стражденним аж поза зав’язку. І всюди, всюди, в кожнісінькому місті чи містечку, знаходилися «вороги народу» — чоловіки, жінки, і зовсім маленькі «вороженята»...

У цьому маленькому містечку поїзд зупинився чомусь довше. Формували етап. Крики конвою, оглушливий гавкіт — собачий і людський, стогін, скрежет зубовний, плач, вигуки прощання й розпачу. Забирали, мабуть, іще свіжих — тих, що не наридалися по камерах, не накричалися, не отупіли.

— Поглянь, Орисю... Господи, та що ж це воно? Зовсім Бога не бояться... Забирають разом з дитиною?

Орися перебралася до віконця. Справді, висока ставна жінка у вишиванці, чомусь боса, тримала на руках дитя! Зовсім маленьку ще дівчинку. Скільки їй — два, три рочки? Дитя, мабуть, вже не мало сили плакати, вчепилося за матір і затихло.

— А етап не тюремний, дівчата, — зауважила зі знанням справи Полетаева.

— Вивозять... Сім’ями вивозять... Старі, малі... Всіх гребуть, щоб і духу українського на Україні не лишилось... — зітхнула пані Рузя.

Поїзд стояв не на станції, а, як належало, десь за пакгаузами, в глибині, подалі від людських очей, та хіба ж сховаєш від родичів та близьких звістку, що ріже по живому — вивозять, вивозять, не побачимося ніколи!

На відміну від мертвої тиші тюремного етапу, тут вирувало людське море — натовп родичів з клунками й клуночками намагався прорватися крізь кордон солдатів, попрощатися, передати в далеку дорогу бодай щось.

Погляд Орисі був прикутий до жінки з дитиною. Вона не ридала, не простягала рук до родини в останньому «прощавай!», тримала обіруч дитя, наче приколисуючи. її світ, її сім’я, мабуть, зосередилася отут, в крихітному тільці, в русявій голівоньці, в брудненьких рученятах...

— Хлопці, солдатики, та що ж ви, не люди? Передайте бодай черевики, та куди ж вона боса поїде! Та хоч хустку передайте, щоб дитя загорнути!

— Хлопці, та хіба ж вас не мати годувала! Майте жаль бодай до дитяти невинного! — благали жінки, простягаючи з горем назбирані передачі через солдатський кордон.

— Ладно, — махнув рукою офіцер, — пускай передадут свою жратву. Меньше в дороге подохнет, меньше возни! Пропустите!

Солдати розступилися. І за мить все змішалося — ті, хто прощається, ті, кого вивозять, речі, клунки, останні обійми, ридання, що рвалися важким хором з кожних грудей.

— Орисю, поглянь, — смикнула за рукав подругу Катерина. — Поглянь, вони забрали дитину!

Й насправді, у метушні якась жінка, дуже подібна на матір дівчинки, чи не сестра, забрала дитя, накрила хусткою, поцілувала на прощання і... зникла в натовпі, наче й не було.

— Орисю, яка молодчина! Забрала дитя! Слава Богу! Уяви собі, як воно з дитиною на етапі...

Орислава перехрестила услід жінку, що останньої миті вихопила з лабет смерті невинне дитя.

Та ненаситну утробу не вгамуєш. Вислизнути, утекти, зникнути?

Родичів відтиснули прикладами. Галас затих.

Перекличка.

— Решетник Віра!

— Я! — відгукнулася жінка вже без дитини.

— Решетник Галина!

Мовчання.

Офіцер тричі вигукнув ім’я, аж поки збагнув, що це ім’я дитини, дівчинки...

— Ах ви, бандеровскіє сукі!

На голову і плечі жінки посипалися удари. Вишиванка збагрянилася червоним узором на спині.

— Каму атдала рєбьонка? Гаварі!

— Таваріщ старший лейтенант, тут какая-то к ней подходіла, — замолював гріх недогляду сержант із собакою. — Может, єй?

— Прашляпіл, тваю мать... Беріте вот ету, — від штурхана жінка заточилася, — і без щенка не возвращатся! Ну, ти... как тебя? Каму атдала девчонку?

Ані слова.

— Каму атдала?

Ані слова.

Руки зв’язали за спиною. Повели.

...Вона ішла, оточена конвоєм, наче почесною вартою — один солдат із собакою спереду, другий — ззаду, двоє — обабіч, ішла вулицями рідного міста, немов злочинниця, і не соромилася поглядів. Вона й справді злочинно горда. Дружина сотенного УПА.

Має за що каратися. Любила. Допомагала. Підтримувала. Пестила донечку... Донечка... Дитя... Плече, до якого ще якісь хвилі тому пригорталася голівка, що пахла пташиним дитячим духом, боліло не від удару прикладом — від порожнечі. Віддала донечку сестрі. Але ж і сестри бувають різними. Сестра заміжня за офіцером. Чого вони навчать дитину без матері? Хіба доглянуть так, як рідна мати? Хіба так любитимуть? Чи розмовлятимуть українською, чи не виховають по-своєму?

— Ходімо. Поведу до сестри, — зронила, мов подарувала.

— Ну, так-то оно лучше! — зраділи солдати, яким набридло, стікаючи потом, водити жінку вулицями і чекати, що якесь дитя кинеться назустріч і залементує «Мамо!».

Босі ноги, збиті вже до крові, міряли кілометри вулиць тепер уже майже бігцем — хай там як, а дитина буде з матір’ю!

Хата. Сестра з переляканим лицем. Діти.

— Ну, катороє твойо?

Дитинчата поховалися за спину матері.

— Скажи, де Галюся?

— Господи, та куди ж ти з нею? — заламала руки сестра.

— Куди чоловік — туди й жінка. Куди батьки — туди й дитя. Така, видно, доля... Знали, що чекає. Що буде мені — те й моїй дитині. Якщо загинемо — то хоч разом.

— Віронько, сестричко, та на кого ж... — заквилила.

— Ну, баби, хватіт! Некогда нам! Куда девчонку дела? — солдат замахнувся прикладом на сестру. — А не скажеш — ми адну із етіх, тваіх, пріхватім, нам главное, штоби счьот сашолся! — і зареготав по-диявольськи, не зауважуючи перста Божого над своєю безбожною головою.

Рушили далі — до далеких родичів, куди віддали Галю, поки все не втрясеться.

Хата. Люди за столом. Дорослі, діти. Від запаху свіжого борщу закрутилася голова...

— Ну, прізнавайтєсь, куда девчонку дєлі? Бандеровци чьор-тови...

І враз дитяче — «Мамо!»

В кутку, біля помийного відра, вона, Галюся. Зціпило зубки, стиснуло кулачки, оченята сухі й червоні — затяте. У батька.

Марно ховати, марно питати — вирвалася б із будь-якого сховку. До мами, до мами!

А мама тільки й змогла, що опуститися на коліна — і пригорнути мало навіки не втрачене дитя нічим...

— Да развяжи бабе рукі, нікуда она теперь не денется! — милостиво скомандував старший. — Ну, пашлі...

— Та воно, може, й на краще, коли дитина з мамою, — звільна зітхнув господар, знову узявшись за ложку, яку впустив у миску з першого переляку. — Намучилися б ми з нею — вовкувате якесь, ні слова, ні сльози...

— Ти би, мужик, не болтал, чего не надо, а велел своей бабе собрать харчей в дорогу дітю. Чай, путь неблізкій, — зітхнув літній сержант, згадавши, мабуть, свою власну бабу, свій стіл, свій борщ... Чи, мабуть, щі? — Дагадалась би хоть малака дітю наліть, ребятьонку, поді, і плакать уже нечем... Тьху, радня хренова...

Галюся затято крутила голівкою, відмовляючись від молока з чужих рук, хоч губенята аж потріскали.

Обнявши дитину, Віра відчула, що тепер зможе пройти усі табори і Сибіри, до яких засуджена. І пройде, і перетерпить, і повернеться, бо в її отерплих, спухлих від мотузки руках тихенько схлипує після пережитого страху й розпачу маленьке, замурзане Майбутнє. Затяте вже змалечку. З укарбованим у гени болем. Уроджено горде. Неуклінне. Слабке, бо дівчинка. Сильне, бо українка.

Смеркало. Як же далеко іще до станції... Ноги не тримають... Руки звело, мов судомою. Не впала — опустилася в дорожній пил, знесилена.

— Ну, ти... Давай дітьо, панесу... — не витримав сержант.

— Галя піде нозями, — затялося маля.

Продибало кількадесят кроків...

— Да ми так і до утра не доберьомся! Пашевєлівайся, сука бандеровская! — нетерпеливився старший.

— Погодіте, не пугайте, дітьо все-такі... Ну, іді ко мне, детка... Не бойся, у дяді тоже єсть девочка... — простягнув руки сержант.

Дитя стрибнуло мамі на руки, обплело рученятами — не відірвати.

Нарешті — станція.

Знову перекличка.

— Паставіть рєбьонка! Стоять смірно, пусть прівикает!

— Вона не може, натомилася...

— Тут все могут! Смірно! Ісполнять!

— Так вона ж маленька...

— Малчать! Тут нет детей! Тут только врагі саветской власті! Смірна! Фамілія?

— Решетник, — шепоче натомлена мати.

— Ім’я?

— Віра.

— Фамілія? — це вже до маленького дитяти, що ледве тримається на ніжках.

— Ле...

— Скажи, як пишешся, доню, — підказує мати.

— Ле-шетник...

— Імя?

— Донечко, скажи, як називаєшся. Скажи, не мовчи...

— Імя? Імя!

— Доню, скажи, скажи, хто ти?

— Українка! — вимовляє дочка сотенного УПА.

І всі чують.

Поїзд рушив, несучи у череві на одну біду більше. Дівчата прислухалися, чи не долине дитячий плач із сусіднього вагону. Не почули.

Останні дні літньої спеки застали їх під Дніпропетровськом. Сонце смажило безжально, дах вагону розпікався, наче пательня, на верхніх нарах, куди вони з Катрусею забралися по молодості літ, бо ж не бабі Вірі дряпатися на верхотуру, дихати було нічим. Біля маленького, густо заґратованого вузького віконечка під стелею збиралася черга охочих ковтнути хоч трохи свіжого повітря.

З Дніпропетровська потяг рушив не на схід, а на північ.

— Не на Колиму, не на Колиму! — майже радісно заворушився вагон.

— Чого тішитеся? У них стільки місць для нашого брата приготовано, що й Колима раєм видасться! — знову скривилася Полетаева.

— Ну, не скажіть! Колима — таки найстрашніше місце.

Яке місце найстрашніше, кожен в’язень вирішував сам.

Зазвичай здавалося — там, куди тебе привезли, і є оте найстрашніше місце. А потім з’ясовувалося, що це була біла смуга твого життя.

Зовсім скоро спека змінилася прохолодою, майже раєм. Але так тривало всього два-три дні. І насолодитися не встигли, як почалися холоди. Начебто вересень, початок осені, а потягло зимою. Орися із вдячністю згадала маму та її передбачливість — незважаючи на літню спеку, мама поклала в одну з передач теплого вовняного светра, хустку та міцні черевики. Один светрик в Орисі вже був — красивий, із вишитими оленями на грудях, вона навіть здивувалася — навіщо влітку стільки теплого вбрання?

— Північ, на північ їдемо. Кажуть, морози там — по двадцять-тридцять градусів бувають!

— По сорок-п’ятдесят! — виправила досвідчена Полетаева.

— Але там сухе повітря, тому мороз легше переноситься! — з надією повторювала чиїсь давно почуті слова Катруся.

— Ну-ну, побачимо, яке воно там, сухе чи мокре, — знову скептично скривилася Тетяна Анатоліївна.

Поїзд ішов довго. Часто зупинявся десь у чистому полі, і тоді можна було вдихнути бодай трохи повітря, глянути крізь щілину в дверях, які на таких зупинках причиняли нещільно, на довколишній світ, переконатися, що все залишилося так, як і було — зеленіють трави, тріпочуть листям на вітрах берези, навіть корови пасуться і якісь люди випасають їх, самі, без конвою, без охорони. За довгі місяці тюрми, майже рік, дівчата відзвичаїлися від вільного життя, здавалося, світ зменшився до розмірів камери, чи оцього вагона, а всі люди на світі поділилися на тих, хто «сидить», і тих, хто охороняє. Ба ні, світ не запався, не заґратувався, не перетворився на єдину велику тюрму — є ще хтось і поза її стінами.

Ще одна пересильна тюрма — у Вологді. Як на всіх пересилках, їх знову й знову перелічували, наче котрась могла провалитися крізь підлогу вагона чи вилетіти крізь крихітне віконечко ластівкою, перелічували, перетасовували, мов колоду карт, і дівчата найбільше боялися, щоб не розлучили. Ще в Дніпропетровську пішла невідомо куди Оксана Оксентіївна, у Москві — баба Віра. Поступово з їхньої камери залишилося хіба з десяток — пані Рузя з нерозлучною своєю таваріщем Татьяной, Любочка, яка так само виплакувала свій невичерпний запас сліз, та Орися з Катрусею.

Перед тим, як загнати у камери, етап проганяли крізь медогляд та лазню.

Для дівчат лазня була чи не найбільшим випробуванням. Навчені попереднім досвідом, вони спершу розплітали коси, а вже потім роздягалися — перед входом до власне приміщення, де миються, стояли на варті солдати-чоловіки.

— Добре, що ми з тобою, Орисю, не повідтинали коси! — допомагала розплести розкішне, та брудне, в пилюці з дороги, русяве волосся подруги Катерина.

Коса до пояса була для Орисі і прикрасою, і плащем, під яким ховала дівчина своє вихудле тіло від чоловічих поглядів. Катрусині коси прикривали плечі і груди, а далі — що вдієш, наруга над в’язнями включала, на думку чекістів, і компонент наруги над жіночою соромливістю.

— Шевєлісь, пошевєлівайся, чьо копаєтесь, долго вас ждать? — підганяла староста, здоровенна Єлєна Возчікова з Воронежа. — Получай мило!

Отримавши маленький шматочок мила на двох, задубівши від холоду, дівчата пройшли крізь стрій солдатів.

— Навіщо їх стільки? Думають, ми голими тікатимемо?

— Та ні, мабуть, добровольці, чом би їм на голих дівчат не помилуватися?

— Ой, ким тут милуватися, дівчатонька, де вона, наша дівоча краса? — знову залебеділа Любочка, оглядаючи в дзеркалі, яке хтось забув зняти чи свідомо залишив як засіб додаткового катування у жіночій роздягальні, своє вихудле, кістляве, обтягнуте сухою авітамінозною шкірою тіло.

Орися не повірила очам — невже ця жінка із жовтим, нездоровим обличчям — вона? Невже ці бліді, потріскані губи — її власні? Невже ці очі — ще більші, ніж раніше, належать їй? Ці руки — дві кістки із суглобом посередині, ці ноги — самі кістки з величезними колінами... Невже це вона — рожевощока, свіжа, завжди усміхнена Орися? Звідки ці дві зморшки між бровами, ці запалі щоки? Невже вони так і залишаться? Як її коханий Ромасик упізнає в цій старій, знищеній жінці свою колишню красуню Орисю?

— Орисько, не розглядай себе, тут всі такі. З дороги, потомлені, голод, авітаміноз... Ось приїдемо на місце, облаштуємося, почнемо працювати, все налагодиться, — підтримувала її Катря.

— Налагодиться, налагодиться — на той світ налагодиться, — пробурчала над вухом Татьяна. — Ви рухайтеся, мийтеся швидше, бо зараз урок запустять.

Справді, з коридору чувся приглушений гамір, що нагадував чи ревіння диких звірів, чи зсув лавини в горах, чи регіт божевільних. Дівчата вже стикалися з «блатними» на пересилках, тому справді послухалися мудрої ради і поквапилися до черги за «шайками», так називали бляшані тази для гарячої води.

Орися озирнулася на солдатів обабіч дверей і поправила густе, хоч і схоже на клоччя, волосся, прикрила груди.

— А знаєш, вони на нас не дивляться! — прошепотіла Катруся, кивнувши на двох зовсім молодих солдатиків біля дверей, звідки чулося хлюпотіння води. Справді, хлопці опустили очі і пильно вдивлялися у підлогу під своїми чоботами. — Мабуть, не все людське втратили.

— Ой, Катрусю, це ж і мій Ромасик десь отак по пересилках, — зітхнула Орися.

— І мій Дозик... — підтримала Катря.

Дівчата заходилися перш за все мити голову, щоб встигнути, поки заведуть «урок». Орися раділа, що можна відволікти Катрю від гірких думок. І самій відволіктися. Як боліла їй брехня! Як важко було приховувати правду! І сльози, що наверталися на очі, коли згадувала оту сорочку в синю з білим смужку, оті розбиті, запечені спрагою губи, оте викручене плече, і землю, землю, що ворушилася над живцем похованим Катрусиним коханням.

— Яке це щастя — гаряча вода! Отак би милася й милася! — насолоджувалася теплом і можливістю відігріти задубілі на холодних плитах передбанника ноги Катруся. Ця її дорогоцінна властивість — насолоджуватися миттю, нехай короткою, якоїсь дарованої випадковістю насолоди — зайвим ковтком свіжого повітря, красивим краєвидом, що майнув у вікні, оцією «шайкою» майже гарячої води — дарувала не тільки їй самій, але й Орисі зайві хвилини радості, отого духовного відпруження, яке є вітамінами для душі і віддаляє на часину настання душевного голоду й авітамінозу, стан повного нервового виснаження, за якими — пустка і загибель.

Вони ще встигли змити вагонний леп з тіла завдяки попередженню Полєтаєвої. Бо щойно двері розчинилися і пропустили натовп не людей, ні — якихось татуйованих з голови до ніг напівмавп, що кривлялися, пританцьовували, дурнувато реготали, підспівували, як миття скінчилося — «блатнячки» штовхалися, виривали з рук тази з водою, мило, не давали підійти до душу. Місце задоволення і очищення вмить перетворилося на диявольський вертеп.

— Ну, навіщо вони це роблять, Орисю? Чому не можна завести цих мартишок пізніше, коли ми вийдемо? — риторично запитувала у порожнечі Катря.

— А то ти не знаєш, Катрусю? Щоб зайвий раз нас помучити. Щоб тюрма медом не здавалась. Та щоб мову російську вивчати. Чуєш, як щебечуть?

— Та це ж хіба російська? Це їхня «феня», а з їхньої мови підручників немає. Хоч розуміти її нам, мабуть, доведеться.

Після тепла їм довелося знову замерзнути-задубіти, чекаючи на свій одяг з «прожарки». От якби ще й чистий на чисте тіло! Та це вже панські вибади!

На пересилці їх протримали понад місяць. Черговий червоний вагон вирушив у дорогу вже засніженими просторами півночі. Мамині светрики вже не рятували від холоду. Пічка, що палала вдень і вночі, не могла нагріти увесь вагон. Ночами Катруся й Орися тулилися одна до одної, щоб зігрітися.

— Нічєво, ещьо не зіма, не холодно, патєрпітє, прієдєм — формочку палучітє — тьоплую, новую, красівую! — підбадьорював наглядач.

На цю «Єжовську формочку» дівчата мали можливість надивитися — спідниця із грубої сіро-синьої тканини з недоречною коричневою смугою по подолу і грубий важкий бушлат. У такій формі у вагон заштовхали трьох монахинь із Суздальського монастиря, перетвореного на тюрму. Монахині мали вибір — на волю, порушивши обітницю, чи до в’язниці. Мати-ігуменя та двоє сестер вибрали в’язницю.

На пересилці до них приєдналися ще двоє дівчат з України — Дуся Будник з Тернопільщини і Настя Тарнавська з Львівщини. Здивував ще червоний, зле загоєний шрам на чолі дівчини — з трьома зубцями. Що це? — перешіптувалися дівчата. Та Настя мовчала. Неговірка, заглиблена у власні думки, вона наче несла в собі якийсь невидимий тягар, помітний навіть тут, де гніт висів над кожним.

Бони відстали від своїх етапів, бо дуже хворіли — Дуся мала спухлі суглоби та лімфовузли, а Настуня влітку народила і довго відходила від пологів і фізично, і морально — серце рвалося від співчуття, хоч тут кожен мав своє горе. Та Настине хіба можна порівняти з їхнім, дівочим?

Тут, на етапі, коли вирок вже винесено, термін отримано, а до табору з його режимом ще не дісталися, дівчата почувалися вільніше, не так стереглися запроданців-сексотів, як у камері. То в тюрмі кожне слово, почуте вивідувачем, могло лягти рядком в обвинувачувальний вирок, кожне прізвище могло призвести до арешту цілої сім’ї. А тут, у вагоні, під стукіт коліс, часом виливалося відверте.

Настя Тарнавська вступила в ОУН у 14 років — зв’язковою до сотні «Чорного», що діяла у Пустомитівському районі на Львівщині. Отримала псевдо — «Калина». Дівча не привертало до себе уваги — бігало собі, носило «грипси», маленькі записочки-повідомлення. Тоді, на її дитячий розум, це здавалося їй чимось на кшталт гри у хованки — німці, вороги, і вони — герої, що борються за свободу батьківщини. Та й нічого серйозного їй тоді не довіряли — дитина ще. Минули роки, скінчилася війна, з нею скінчилося дитинство, почалися серйозні завдання, справжня боротьба, та вже з іншим, червоним окупантом, що прийшов на їхню землю, здавалося, навіки. У боротьбі гартувалися душі, та молодість несила відмінити наказом — прийшло кохання, а там — одруження. Отак зрадило її власне серце — хіба час на щастя у часи загальної біди?

— І що ж сталося? — розпитувала Катруся, майже притуливши вухо до губів Настуні, щоб жодне слово не долинуло до чужого слуху. — Зрада?

Настуня не відповіла. Лиш заплющила очі, ствердивши.

Знайшовся зрадник. Не зглянувся ані над молодістю, ані над красою, ні над коханням, ні над майбутнім життям, що вже визрівало у лоні молодої жінки. Миколу вбили ще під час арешту, живим не здався. А в Настуні під час обшуку знайшли в кишені тризуб.

— Што ето? — спитали.

— Це — наш український знак.

— Ну, так насі ево да самой смерті!

Розжарили тризуб на вогні і випекли на чолі жінки.

В тюрмі катували, наче змагаючись у вигадливості. Дуже дратувало слідчих, що Микола пішов і забрав із собою таємниці повстанців. Намагалися випитати їх у Насті. Та вона мовчала, не видала своїх. її запекле «Нічого не знаю» доводило слідчих до сказу — били, намагаючись влучити у живіт, щоб «не прарасло бандеровскоє сємя!» Тільки його, отой животик, оту свою майбутню дитинку, єдине, що залишилося на світі після Миколи, і берегла Настя. Не обличчя, тавроване тризубом, не голову — тільки дитя затуляла руками, щоб не влучив солдатський чобіт. І вберегла. Доносила. Народила просто на холодній бетонній підлозі камери. Притулила дівчинку до грудей, назвала ніжно Наталею. Бідолашне дитя не знаходило у материнських грудях молока — звідки йому взятися? Голодна, скатована, знекровлена — ото вона, українська мадонна з дитям на руках... За кілька днів дитину забрали. Сказали — віддадуть тітці, бо Настя росла сиротою. Згодом виявилося — у дитбудинок. Як не молила родина віддати дитинча, сказали — дітей ворогів народу повинна виховувати справжня мати — радянська держава. Тільки вона зможе виховати їх гідними громадянами, виправити помилки батьків.

Це відібрало у Насті останні сили. Немов чайка за чаєнятком, квилила вона мовчки за дитям удень і в безсонні ночі, мордувалася безгучно, щоб навіть стогоном не видати ворогові, якої муки зазнає. Ні тавро на чолі, ні посмугована спина, ні повикручувані руки, ні висока температура від пологової гарячки не завдавали таких страждань, як порожнеча в душі матері, в якої відібрано дитя.

— Де вона, моя дівчинка? Вона ж така маленька, така беззахисна! Чи жива? Чи доглянута? Хоч би словечко, хоч би звісточку...

— Настуню, скоро приїдемо на місце, а там вже можна буде листуватися, отримаєш листа від рідних, напишуть, де вона, твоя донечка, — втішала як могла Катруся.

— Як подумаю, що моя дитина живе десь між чужими людьми, голодна, недоглянута, не чує нашої мови, аж серце зупиняється!

— Звісно, не чує, — докинула Дуся. — Вони навмисне не віддали дитинку родині, забрали, щоб виховати собі отаких яничарів, які не пам’ятатимуть своїх батьків, не знатимуть мови, ненавидітимуть все українське. І нашу боротьбу...

— Слухайте ви, замовкніть там із вашою боротьбою! Це через вас мусять страждати невинні люди! — розплакалась удесяте за цей день Любочка з нижніх нар. — Хай би собі була радянська влада — гуманна, справедлива... і це... як її... человечна!

— Ага, гуманна! Ото й видно, яка гуманна — ні за що, ні про що, без вини і доказів везуть тебе на дику північ. Та ще й без квитка, безкоштовно! — гірко усміхнулася Дуся. Навіть тут, у телячому вагоні, який віз їх у далекі краї, вона не змирилася з тим, що їхня боротьба марна і війна програна. Вона вірила, вірила...

— Облиш її, Дусю, — погладила руку нової подруги Орися. — Це наша гімназійна подруга Любочка.

— Оце такі вчилися в гімназії? І не винесли звідти ані крихти українського духу? — чорні, немов вуглинки, очі Дусі-Євдокії спалахнули стримуваним, схованим глибоко вогнем, який не змогла погасити ні катівня, ота страшна, відома своєю жорстокістю Крем’янецька тюрма, ні голод етапу, який не згасить холод тундри і роки рабської праці та знущань.

— Різні люди живуть на світі, — заспокоювала Орися. — Одним — тільки б у теплі і в добрі, а більше нічого й не треба, а іншим, щоб дихати, потрібне повітря свободи. Любочка така. Вона ніколи ні в що не втручалася, жила собі, як рослинка, — для дому, для сім’ї, обходила нас десятою дорогою, а бачиш — ніхто на це не зважає. Нам легше, ми хоч знаємо, за що нас везуть. А таким, безвинним, ще гірше.

— Правда твоя, ми знаємо, за що нам ці терпіння. І вони знають, — показала очима у бік монахинь, які саме колінкували на вечірній молитві. — їм ці терпіння навіть солодкі, бо що є обітниця без випробувань? Ми теж давали обітницю — здобути українську державу або згинути в боротьбі за неї.

— Згинути було легше, Дусю, — зітхнула Настуня. — От мій Микола, царство йому небесне, — одна куля — і немає. Він тепер у раю. З янголами. А ми на землі мусимо катуватися — за нього, за дитинку, за землю нашу сплюндровану, за віру, за мову... А свободи так і не здобули...

— То ти вважаєш нашу боротьбу марною? — посуворішала Дуся. Навіть тут, у вагоні, після всіх катувань, вона залишалася такою ж непримиренною, якою була в організації — не мирилася з найменшим проявом слабкодухості і зневіри.

— Куди нам проти такої сили? Хіба не бачиш, скільки їх? Супроти якої величезної країни ми піднялися? їдемо-їдемо, а їй ні кінця, ні краю... Скільки у них солдатів — мільйонне військо! І всі проти нас, усі нас ненавидять і не розуміють. «Бандерівці» — наче найстрашніше тавро, наче лайка... А ми ж були не проти них, ми тільки хотіли жити на своїй землі за нашими звичаями! Не ми приїхали запроваджувати їм свої закони, свою мову, свої тюрми, а вони до нас! Ми ж тільки не хотіли неволі! Та хіба можна їх перемогти? — Настуня, зне-можена хворобою, захиталася у своїй вірі.

— А наші хлопці й досі продовжують боротьбу! Невже ти гадаєш, що після нашого з тобою арешту справа зупинилася? На наше місце підростають інші, всіх не посадять і не перестріляють! Краще смерть, ніж неволя! — суворо прошепотіла Євдокія і відвернулася, бо староста вагону вже підозріло придивлялася до їхньої компанії, що занадто енергійно жестикулювала.

— Ей ви там, потіше! Всьо про хлопцев своіх вспомінаєтє? А і то правда, єсть про што вспомніть! Хорошо, нєбось, в лєсу-то с парнямі забавлятся било? — Єлєна Возчікова, заарештована за «легкою» побутовою статтею, як і більшість росіян, вважала боротьбу повстанської армії чимось несерйозним — забавками хлопців і дівчат.

Дуся вже набрала повітря, щоб гідно відповісти, але Орися випередила. Боялася, що Дуся з її прямотою наживе собі ворога. А в зоні кожен ворог — страшний, часом звичайна сварка зі злопам’ятною бабою може коштувати життя.

— А кого ж нам згадувати, як не своїх хлопців, Лено? Хіба у тебе не було милого?

— Ой, било-било, дєвочкі. Да сплило... Не дождьотся он меня, чует душа...

— Чому ж ні? У тебе всього п’ять років, не зоглянешся, як минуть... А там, може, амністія... — підтримала Катруся, аби тільки відвести розмову убік від небезпечної теми.

Єлєна зітхнула і подалася до своїх нар, близенько від пічки, за правом старости.

Дуся повернулася до Орисі.

— Не думала я, що ви, дівчата, так легковажите нашою справою! Ви  повинні були твердо наполягти...

— На чому, Дусю? — сумно посміхнулася Орися. — На чому наполягти? Розповісти їй про нашу організацію, її засади, мету, про сувору дисципліну, про конспірацію, про наші псевда, про те, як суворо карався кожен прояв легкодухості та легковажного ставлення до товаришів? Про те, що навіть ми з Романом, зустрічаючись на наших зібраннях, не мали права назвати одне одного по іменах, а лиш на псевдо, не могли навіть руки одне одного торкнутися! А поцілунок — лише після шлюбу!

Настуня з розумінням підтримала:

— Сто разів були праві провідники, коли попереджували — кохання і боротьба — несумісні. Закохані стають вразливішими. А одружені, ті, що мають дітей, — удесятеро.

Дуся не могла заперечити.

— Але між собою ми не повинні забувати — боротьба триває!

— Наша боротьба скінчилася, Дусенько, — похитала головою Настя. — Нас замкнено, ми не можемо зробити більше, аніж те, що вже зробили.

— Ні, боротьба триває! І тут вони безсилі. Боротьба триває в наших серцях. Поки там живе український дух, українське слово, вони нічого з нами не вдіють! Мусять хіба винищити всіх!

— Ну, це вони вміють, — сумно глянула на свої руки, що складалися із самих кісточок, Орися. — Вони винищують нас — голодом, холодом, хворобами. Поглянь, що стало з тобою після катувань, Дусю. Тобі ж лише трохи за двадцять, а суглоби — як у столітньої бабусі. Хто з нас повернеться додому?

— Повернемося. Мусимо повернутися, — сухо відповіла Євдокія. — Повернемося і розповімо своїм дітям. Нічого вони з нами не вдіють!

— Ну, ви апять там о хлопцах? Нікак не уймьотесь!

— От бачите, дівчата, за кого вони нас мають! Хіба можуть вони уявити собі, яка сувора мораль, які суворі, навіть жорстокі закони панували в організації! Інакше не можна було, бо людська природа недосконала...

І Дуся пошепки розповіла, що трапилося з нею ще у війну, улітку 43-го.

Ледь не в кожному селі чи хуторі були так звані «постої» — хата, де повстанці могли при потребі переночувати, чи скоріш переднювати, поснідати чи повечеряти і рушати далі у своїх справах. Виконуючи наказ, Євдокія йшла до далекого села, ніч застала в дорозі. У хаті «постою» були лише господарі. В кімнаті для «гостей» — кілька ліжок. Стомлена довгою дорогою, Дуся швидко заснула. Опівночі у вікно постукали — підрайоновий Чернець повертався із завдання.

Коли всі знову поснули, Дуся відчула, як чиїсь руки знімають з неї ковдру:

— Лесю, який я щасливий, що бачу тебе! Я люблю тебе ще з того дня, як вперше зустрів! Ходи до мене, поцілуй...

«Леся» — було її псевдо. А як звали чоловіка на псевдо «Чернець», Дуся так ніколи й не дізналася.

— Не зачіпайте мене!

— Бо що? Бо закричиш?

Дуся розуміла, що кричати негоже, не можна, щоб господарі дізналися про негідний вчинок повстанця, та мусила якось рятуватися.

— Я вас не знаю, облиште мене!

— Даремно ти так, Лесю, ти ж молода й гарна, і я — молодий, а ми всі — смертники, може, ніколи й не спізнаємо, що таке кохання. Я ж тільки поцілую, не завдам тобі ні ганьби, ні шкоди, — гаряче шепотів Чернець, і руки його трусилися від бажання.

Дуся не боялася, знала, що він не вчинить жодного насильства, але вже й того, що сталося, було забагато. Вона натягла ковдру під саме підборіддя і зашепотіла:

— Негайно облиште мене, друже Чернець, бо я... я поскаржуся районовому!

Чернець підвівся і мовчки ліг на своє ліжко. Дуся до ранку не спала. Не могла зрозуміти, що спонукало Чернеця до такого зухвальства, почувалася ображеною, збезчещеною. І того ж дня написала доповідну провідникові на псевдо «Кобець».

Виконавши завдання, повернулася у своє село, зустріла подругу Лізу, на псевдо «Квітка», розповіла про пригоду. Ліза аж руки заламала:

— І ти про це написала? Навіщо, Лесю? Його буде тяжко покарано! За такі речі кара завжди жорстока! Адже він не зробив тобі нічого поганого! І не хотів зробити. Хіба любов — злочин?

— За законами організації — так! Стосунки між друзями повинні бути дружніми. Хай знає і дотримується наступного разу!

Досвідченіша Ліза тільки головою похитала.

Засумнівалася і Дуся, але що вдієш — грипс уже пішов своїми стежками-дорогами, не зупиниш.

Наприкінці серпня на зборі Юнацтва ОУН до Дусі підійшли:

— Ви є подруга Леся? Вас викликає провідник Кобець!

Дуся мовчки пішла до штабу. Хвилювалася, картала себе

за ту доповідну. Ото отримає Чернець на горіхи! Кобець був відомий своєю суворістю.

В кімнаті на неї вже чекали Кобець і Чернець. Чернець нервував, постійно сягав по тютюн, та не наважувався запалити.

— Подруго Лесю, прошу розповісти все, що відбулося тієї ночі. Нічого не додаючи, але нічого й не приховуючи.

Голос провідника, різкий, майже металевий, не віщував доброго.

Вислухавши розповідь, спитав:

— Чи так усе відбувалося, друже Чернець?

— Саме так, — на подив Дусі підтвердив, не спробувавши виправдовуватися, Чернець.

— Що змусило вас до такого вчинку?

— Холєрська кров, — блиснув чорними очима хлопець.

— Отже, ви визнаєте свою провину? — провідник підвівся з-за столу, нервово закрокував по кімнаті, рвучко повернувся до Чернеця, але голос залишився таким же рівним і металевим: — Друже Чернець, здайте зброю. Ви заслужили собі кару смерти.

Хлопець, мабуть, добре усвідомлював, заздалегідь знав, що його очікує, бо не виявив своїх почуттів нічим, тільки спробував запалити незапалену цигарку.

Дуся аж тепер зрозуміла, що накоїла своєю доповідною!

— Кару смерти? За що?

— За негідну поведінку!

— Але ж він не зробив нічого... Він тільки говорив...

— А що ви думали собі, подруго Лесю, коли писали доповідну? Що ми йому пальчиком накиваємо? Статут є статут! За образу жінки кара сувора — смерть!

Дуся ридала вже вголос і благала, щиро благала провідника зглянутися:

— Але ж Чернець — рішучий і відважний у бою, він стільки зробив для організації, чи можна якоїсь м’якшої кари?

— Якщо ви самі просите і щиро вибачаєте, то кару буде замінено. Чи знає ще хтось про цей вчинок?

Дуся заперечливо похитала головою.

— Гаразд. Ідіть спокійно, подруго Лесю, кару замінено.

В руках Чернеця хруснув сірник, він, врешті, запалив. Зміг глибоко вдихнути.

Кару смерти йому замінили на іншу — фізичне покарання. На додачу наказали викопати криївку, щоб «холєрська кров» знайшла вихід і не спонукала більше до хибних учинків. Це була справді важка праця. З недобрим серцем будував та облашто-вував її Чернець. Якесь прокляття висіло над криївкою — там було убито Крука і Орлика, а самого Чернеця — поранено. Згодом там він знайшов і свою смерть.

— Суворі наші закони, але — закони, — зітхнула Орися, дослухавши до кінця. — Мабуть, не можна інакше.

Поїзд вистукував своє «Завезу-завезу-завезу», рейки відповідали йому дзвінким «На край-світу-на-край-світу-на-край-світу!». Щодалі на північ — ставало холодніше. За довгу дорогу наче годилося б пристосуватися, звикнути — а не звикалося. Не звикалося до солоного оселедця, до постійного браку води, до відчуття спраги, яке гнітило більше, ніж голод, до неодмінного, двічі на день перелічування дерев’яним молотком на довгій ручці — боляче, довго, виснажливо, і навіщо?

З’ясувалося — потрібно. У третьому вагоні, де перевозили чоловіків, знайшли підпиляну дошку — хлопці готувалися до втечі. На що вони розраховували у цих безлюдних, віддалених від населених пунктів місцях? Насувалася зима — сувора, невблаганна наглядачка, яка, власне, тримала надійніше, ніж автомати — куди побіжиш, кого шукатимеш у чужій стороні, хто допоможе у країні, де ти всім чужий, де ти — «бандерівець», а це страшніше навіть як «фашист». Та дошка свідчила — хтось збирався вистрибнути у крижані обійми півночі.

Ніхто не признався. Не знайшли й знаряддя злочину — чим, яким інструментом виконувався цей страшний акт супроти радянської влади? Почали обшук. Вивели з вагону на сніг, роздягли до голісінького і обшукували — кожен шов на одязі, кожну складочку. І знайшли. Голку. Велику. Циганську. Звісно, голкою дошки не розпиляєш, хіба проколеш, і отвір, мабуть, недостатній, щоб утекло аж стільки запеклих бандитів! Та злочинець мусить бути покараний!

Дівчата зі свого вагона нічого, звісно, не могли бачити. Але чули спершу дикий гавкіт собак, потім людський крик, зойк, потім крики ще дикіші за собачий гавкіт. Так не могла кричати людина, так міг завивати хіба вовкулака, блукаючи нетрями пралісу, чи дикий звір. Потім пролунала команда, за нею — люте гарчання, мало подібне на собаче — і крики затихли.

Дівчата уявляли собі, що може коїтися десь отам, за стінами вагонів, і картина, яку малювала уява, видавалася настільки страшною, що кров холонула в жилах. Коли вагон нарешті рушив, Катруся прикипіла до щілини у дверях. Кров на снігу та сліди собачих лап і кованих чобіт конвою розповіли про картину злочину, красномовно доповнивши почуте.

Нацькувати псів на людину... Розкішні, вгодовані, доглянуті німецькі вівчарки. От кому жилося ситно! А на десерт — людська крівця. Розповідали, що був серед собак особливий пес, Нерон, спеціально навчений роздирати людині горло. Його випускали в особливих випадках — за втікачами. Чи коли хотілося відвести душу і залякати інших — хай начуваються, щоб і в гадці не мали тікати.

Розділ 6

Ніч не настала. Вона не упала, не вибухнула. Вона тихо підповзла, повільно перетекла з непрозорого похмурого дня у тривожний синій вечір.

Ніч запалала. Здавалося, тисячі вишнево-багряних, довгих звивистих язиків вилизують небо, немов розпалив хто велетенське холодне вогнище. Заграва тривожно металася небом, яскраво-червоні плями змінювалися синіми та зеленими, знову поверталися до червоного, бордового, вишневого, обливали загрозливим червоним світлом сніг, обличчя людей, вагони, і без того брудно-червоні...

В отакий червоний сніг, у вишневий світ, у криваві відблиски якими повнилися тут і земля, і небо, вивантажували перетомлені вагони свій живий товар. Вивантажували на погибель, на поглинання отому велетневі, який сидів десь отут, на берегах невидимої під кригою річки, і дзвінко клацав металевими щелепами — «Рєч-лаг, Рєчлаг!» Мабуть, щелепи без напруги перекушували людину навпіл, бо ешелони з в’язнями ішли щодня, за суворим графіком, їх звозили сюди з цілого, здавалося, світу, а ненаситний велетень потребував ще і ще, і ще.

— Як страшно, дівчата... — виловлювала червоні спалахи холодного мертвотного вогню на обличчях подруг Катруся.

— Нічєво страшного, нормальное северное сіяніе! — наче задля заспокоєння, а насправді щоб заспокоїти себе, обвела небо тонкою, мов учительська указка, рукою Полетаева.

— Та знаємо ми, вчили в гімназії, що буває таке природне явище на крайній півночі, але ж воно має бути інше — синє, зелене, спокійне, а не отака заграва на все небо, — не могла стримати тривоги і тремтіння в голосі, викликаного, звісно, не страхом — за тюрму й дорогу до всього притерпілася, а лютим холодом, що пробирав до кісток худеньке тільце, Орися.

— Іногда биваєт і такое — еслі повишена солнечная актівность ілі магнітние бурі в атмосфере, — вчительський голос Тетяни Анатоліївни заспокоював, слова «атмосфера», «магнітні бурі» наче переносили до гімназійного класу, надавали всьому, що відбувається, якогось наукового пояснення.

Страшна кривава заграва, хай навіть викликана підвищеною сонячною активністю, слугувала логічною природною декорацією тому жахові, що супроводжував животіння кожної з них після арешту, саме ці язики холодного полум’я, що злизували їхні молоді життя, виводили його за грані нормального земного існування, спотворювали, нівечили навіки долі, уособлювали пащу ненависного червоного дракона, що увірвався на їхню землю, вхопив, закував у кайдани, приніс осюди, у своє страхітливе лігво, сюди, де все червоне, де навіть небо, одвічно прозоре й голубе, узялося неприродною вишневою загравою.

Саме так, саме червоно, вогко і пронизливо холодно має бути тут, на краю світу, у краю смерті, куди дракон приносить свої жертви, де він ковтає їх живцем, попередньо намордувавши так, що вони радіють, ідучи у пащу, знеможені голодом, спрагою, заморожені крижаним подихом, радіють, що мукам настає кінець.

Настав кінець мукам дороги. Здавалося, далі мерзнути нікуди — у вагоні зуб на зуб не попадав, та опинившись на відкритому морозному навіть тепер, восени, повітрі, дівчата зрозуміли, що означає слово — задубіти. Навіть натягнувши на себе все, що збереглося у вузликах, вони однаково виявилися незахищеними від холоду — тіло зовсім скоро задерев’яніло і перетворилося, здавалось, на шматок льоду.

А конвой не поспішав — їм треба було перерахувати в’язнів, щоб здати точну кількість. Літній малограмотний солдат, мабуть, татарин, учетверте робив перекличку, перекручуючи імена та прізвища, а кількість не сходилася. Він розпочинав знову і знову, а час ішов, в вітер видував останнє тепло, здавалося, з кожним подихом, з кожним видихом з тіла виходять останні краплі тепла, а в легені заповзає оте зафарбоване червоним, криваво-крижане повітря.

Обличчя виглядали оманливо-рожевими.

— Ой, дівчата, поморозимося, — першою забила тривогу знайома з північною погодою Полетаева. — Ти што, заморозіть нас решіл? Сдавать некого будет!

Мабуть, начальник ешелону також це зрозумів, бо дав команду рушати.

Тюрма. Воркутинська пересилка. Яке щастя — тюрма!

Посинілі, перетворені на бурульки дівчата не могли повірити, не могли натішитися — тут тепло! Люди, тут справді тепло! Невже на світі ще збереглися місця, де буває тепло? Після продутого всіма вітрами та промороженого вагона, після дороги до в’язниці, після лазні, в якій не так зігрілися гарячою водою, як намерзлися роздягнутими у черзі за рідким їдким милом, якого вилили кожній на голову з маленького черпачка, а потім, голі й босі, дубіли, пританцьовуючи на холодних кахлях, у черзі за одягом з «прожарки», камера здавалася рідним домом. До того ж, тут стояли великі бочки з водою.

— Дівчата — вода! Вода! — першою кинулася до омріяної вологи Любочка.

— Девочкі, води — по кружке. Не больше, — навчала досвідчена Полетаева. — Нельзя сразу много піть после се-льодкі — начньотся понос.

Добре говорити — стримуйтеся, не пийте багато. А як стриматися тим, хто вмирає від спраги? Якщо губи потріскалися, якщо кожна клітина зсохлася і вимагає — води, води, води! Якщо кружка, щойно випита, увібралася, немов розпеченою, потрісканою від спеки землею, і весь зневоднений, позбавлений найнеобхіднішого для існування—рідини—організм волає! Якщо цієї води так багато, якщо вона, нарешті, доступна — пий...

Аж тепер дівчата зрозуміли, чому на етапі їм давали горня води на день. Не тому, що бракувало — просто тоді бігунка, різачка, червінка, а інакше — дизентерія знищила б іще в дорозі половину етапу.

Дуся сама суворо витримувала дисципліну і стримувала подруг:

— Катрусю, ти щойно пила. Досить. Любцю, стримай себе, що ж ти робиш?

Та Любця не могла стриматися. Пила і пила, заливала в собі отой страшенний жар, спричинений солоними оселедцями, від якого все усередині, здавалося, зсохлося і почорніло.

Наступного дня в камері почався жах. Половина жінок не відходила від параші.

Зовсім скоро ті, хто не зміг себе стримати, попадали з ніг. Зневоднення, знесилення, кривавий пронос та ще й авітаміноз виснажували тіло. Майже непритомних, майже без ознак життя виносили нещасних з камери. І ніхто з них не повертався з тюремної «больнічкі», як лагідно в’язні називали місце, де шукали рятунку, та рідко його знаходили. Одного дня так винесли й Любцю. Це був перший день, коли Любця не змогла плакати — рідини в тілі не зосталося навіть на сльози.

Сморід сповнив камеру до стелі. Пані Рузя, яку медичні знання стримали від надмірного і швидкого поповнення запасів води, страждала від нестерпного запаху знову, як на початку свого ув’язнення. Носові хустинки погубилися за час етапу, тому затуляла носа першою-ліпшою шматиною і жартома нарікала:

— Ну, що ти скажеш? Вже давно не пані, навіть не людина, а номер такий-то, а звичок панських ніяк не позбудуся! Покличте покоївку, нехай провітрить будуар!

— Слухаюся, пані! — підхоплювала гру Катруся. — Може, принести квіток із саду? Яких би ви воліли? Троянд, жоржин?

— Лілії, тільки лілії можуть перебити це нестерпне амбре! — відсилала «покоївку» до саду отим елегантним, справді витонченим, панським порухом вихудлої, із самих кісточок руки пані Перебенда.

У тюрмі їм подали «царський» обід — миску баланди, де окрім води плавала якась крупа, ложку каші — важко розібрати з яких саме злаків приготованої, але каші, і шматочок риби до неї.

— Ти бач — риба, риб’ячий жир. Дуже корисно, — примовляла пані аптекарка, наче слід було умовляти дівчаток виїдати ці делікатеси до чистої миски.

Окрім «смачної і корисної» їжі, їм видали ще й відповідне «обмундірованіє» — ватні штани, куфайку, бушлат, шапку та якісь «чуні» на ноги — з такого ж ватяного, як «тілогрійка», але підшитого резиною, щоб не промокали.

— Ой, погляньте на мене, дівчата, чи можна в такому вбранні піти з візитом до пані прокурорової, як ви гадаєте? — пані Рузею опанував такий неприродний сміх, що Орися злякалася за її психічне здоров’я. — Боюсь, колір мені не личить! Гей, пані продавчине, прошу замінити на... Може, бузкове, як ви гадаєте?

Вони й самі дивилися одна на одну, мов на прибульців з інших планет — такими незграбними, вайлуватими, позбавленими всього жіночого, дівочого, взагалі людського видавалися собі.

— Все нормально, дівчата. Зате від холоду захищає. Ми тут не на курорті. Тут зона, а не танцкляса, — спокійно і без істерики

попередила дівочі сльози Євдокія. її твердість рятувала подруг від надмірного прояву емоцій, які вимотували нерви і поступово доводили жінок, схильних до емоційних виливів, до нервового виснаження, вони ставали психічно-неврівноваженими, на кшталт «блатнячок», які з кожного приводу заводили своїх завивань та огидних співів на всю тюрму.

Якби не Дуся, Орися, мабуть, значно важче переживала б це перетворення з дівчини, істоти вищої духовної організації, на оцю майже тварину. На кого їх перетворено? На якесь стадо, без облич, без імен, лише з номерами, без голосу, без думки — у цих потворних бушлатах. Чи залишаються вони й досі жінками, чи належать до роду людського — от яке запитання зносила Орисина душа до неба. Коли бракувало власних слів, молилася Тарасовими віршами:

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

0 Господи! Як то тяжко

Тії дні минають!

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають із собою

1 добро, і лихо...

Пробувала навіть потихеньку співати — пісня в неволі давала хоч якусь розраду душі. З хоровими співами на транзитці було суворо — одразу грюк у двері: «Прєкратіть!», та коли співала Орися — навіть у молодого, дуже лютого чомусь наглядача не зразу піднімалася рука гаратати у камерні двері — чи ж часто йому доводилося чути такий небесний голос? А літній старшина, який мав іще трохи серця, і сам із задоволенням слухав — ой, небагато перепадало йому задоволень для духу в цьому нелюдському місці. Дівчата чули, як виправдовувався, заскочений начальством: «Да я што? Я думал, радіво кто включіл! Нєшто із ніх кто так могьот? Ето із Москви, артістка какая пойот, не іначе!»

Змалечку Орися мала поганий апетит. Як часто мамі доводилося вдаватися до хитрощів, аби нагодувати донечку!

Невисока, тоненька, з розкішною русявою косою через плече — якою ж гарною була вона у своїй гімназійній формі, особливо у святковому білому фартушку! Талію, перехоплену поясом, що зав’язувався ззаду на бант, можна було й тоді охопити двома долонями. А тепер від колишньої Орисі залишилися хіба очі. Та коса. Ніжний рум’янець зник, мабуть, навіки, шкіра, така юна, гладенька ще рік тому за довгі місяці тюремної задухи та голоду на етапі стала сухою, потемніла, потріскалася. Та молодість і добре здоров’я дозволили їй боротися довше — інші, ті, хто мав менший запас вітамінів в організмі, бо гірше харчувався на волі, чи довше за неї сидів, уже відчували ознаки авітамінозу — особливо це стосувалося православних монашок, що вже відбули термін у Суздальській тюрмі. їхні руки, складені у молитві, здавалися обтягнутими крокодиловою шкірою — темна, наче від засмаги, вона лущилася, сходила пластами.

— Пеллаграа, — протяжно зітхала естонка Айна, за фахом лікар, з якою звела доля дівчат у камері, де, здавалося, зібралися представники усіх націй союзу, щоб підтвердити, що він великий, могутній, безкраїй, і для кожної нації в ньому є своя провина.

Пелагра — діагноз, неможливий у нормальному світі, при нормальному харчуванні, тут, у в’язниці, був вироком.

— А что же нам делать? — питали у лікарки, яка й тут, у камері, не втратила царської постави, співчуття у погляді та прагнення допомогти розгублені черниці.

Питали не так для себе, молодість ще допомагала їм долати страшну хворобу, як для матінки-ігумені — вона гасла просто на очах. Вже з вагона сестри винесли матушку на руках, доглядали, як могли, але старенька лише дивилася прозорим, уже нетутешнім поглядом, і посміхалася майже беззубим ротом. Зуби хиталися, не трималися ясен, їх можна було виймати без болю, легко — цинга. Руки перетворилися на пташині лапки — тонкі, кожна кісточка окремо, на ногах відкрилися виразки. Але ці руки постійно складалися до молитви чи до хресного знамення — матінка благословляла кожного, хто підходив, — і римо-католичку Айну, і греко-католичок Орисю,

Катрю, Дусю, і православних, і атеїстку Полетаеву, і навіть узбечку Айше.

За будь-яких умов, чи у вагоні, чи в камері, двічі на день матінка служила службу Божу. Навіть тепер, коли не могла підвестися, сестри тримали її попід руки, допомагали опуститися навколішки... Намагалися підкласти під коліна маленьку подушечку, яку вдалося вивезти із собою з монастиря, бо колінкувати на холодному камінні отими спухлими суглобами — то вже навіть не молитва, а тортура, але матінка відхиляла допомогу — «Господь терпів і нам велів!»

— Що робити? — питали черниці у лікарки, питали раніше у пані Рузі.

А що можна зробити з авітамінозом у смертельній стадії там, де немає основних ліків від цинги та пелагри — нормального харчування, вітамінів? Айна тільки зітхала. Не в змозі полегшити страждань ближнього, лікар побільшує власні.

— Она умрёт заавтраа, — розтягуючи російські слова на естонський кшталт, прошепотіла на вухо пані Рузі, з якою одразу подружилася, Айна.

— Чому ви так думаєте, колего? Я не бачу жодних ознак, навпаки, мені здається, що матінці покращало... — наче на лікарському консиліумі спитала фармацевт пані Перебенда. Підкреслена повага у стосунках між собою, повага принаймні до професії — ось була та компенсація, яку знайшли для себе в умовах потоптання людської гідності ці дві витончені пані з різних країв, та близькі по духу і вихованню.

— Её рууки совсем холоодные, это веерный признак смерти, — шепотіла, щоб не почули черниці, лікарка, — Коллега, посмотрите на рот больной — гуубы обтянули дёсны — так бывает за день до... exitus letalis... Поверьте мнее, я видела здеесь много смертей.

— Ви мусите сказати про це черницям, пані Айно, — посуворішала пані Рузя.

— Заачеем? Они и таак переживаают, зачем причинять им лишнюю, бесполезную бооль? При дистрофии смерть наступает незаметно, легкоо, больной нее страдает.

— Це не звичайна хвора. Це — духовна особа. Вона мусить висповідатися, сестри повинні приготувати її до смерті.

— В чем ей исповедоваться? Это и так святая женщина! Она ведь могла остаться в монастыре, могла снять монашеское платье, могла... Её ведь посадили за то, что не хотела служиить службу за здоровье... Ну-у, вы понимаете кого, коллега.... — навіть у тюрмі Айна навчилася бути обачною і не говорити зайвого — за кожне «антирадянське» слово могли посадити у холодний карцер. — Она страдает за веру. Но вы, безусловно, праавыы, я должна их предупредить.

Звістка про близьку смерть матушки викликала зовсім не ту реакцію, на яку можна було сподіватися. Жодних сліз, нарікань чи розпачу — навпаки, умиротворення та заспокоєння, навіть удячність.

— Слава Тебе, Боже наш, что призываешь меня, грешную рабу твою, к себе...

Матушка відійшла справді тихо, наче відлетіла, у молитві, в урочистій тиші, яку порушували тільки тихі голоси сестер-черниць. її тіло, вихудле до останньої межі, вже зараз нагадувало мощі.

— Ви чево ето тут устроілі? Церков вам тут, ілі где? — заскреготіли двері, наглядач, молодий, мордатий удерся, грюкаючи чобітьми. — Вас за ето і посаділі! Бога нет! Прекратіть немедленно! Іначе в карцер!

Від грубого штурхана сестра Варвара відлетіла до стіни.

Сестра Єлизавета затулила тіло матушки собою:

— Не трогай! Грех на тебе!

Почувши лемент, прибіг старший наглядач — літній старшина, мабуть, із села, бо в його душі повага до духовних осіб ще не вичовгалася чобітьми до решти. Його рука навіть потягнулася до лоба, щоб перехреститися, та він учасно схаменувся.

— Ладно, молітесь, сейчас врача позову!

— Спасібо тебе, добрий человек! — продовжували свою нескінченну молитву над тілом наставниці сестри.

Лікар не поспішав, мабуть, теж мав Бога десь у далекому куточку свого зашкарублого, вкритого захисною шкаралущею байдужості серця. А як інакше виконувати основну в цьому нелюдському місці функцію гуманної професії — констатувати нескінченні смерті?

Сестри мали досить часу, щоб відспівати «Надгробное риданіе». А дівчата стояли навколо, тужно зітхали і тихо заздрили покійниці, яка справді-таки упокоїлася в Бозі, відійшла, власне, утекла від усіх пережитих і щедро приготованих червоним пекельним драконом тортур духу і плоті, які вже зловісно клацали своїми залізними зубами, очікуючи нових жертв.

Лише Дуся так і залишилася лежати на своїх нарах, так і не зрушилася з місця. Може, тому, що матушка — православна черниця, думала Орися, та різниця у вірі серед цілковитого безбожжя ставала такою умовною, такою непомітною і несуттєвою... Віра і безвір’я — от антиподи.

«Як добре тепер матушці, — думала Орися. — Вона лежить, така спокійна, не відчуває більше болю, голоду, холоду, їй не дошкуляє отой камерний сморід, не мордує слуху нестерпний російський мат наглядачів та «блатнячок», ніхто більше не ображатиме її, не називатиме «продавщицею опіуму для народу». Як добре цій святій жінці! Світле, гарне життя вона прожила. Зберегла в обезбожненій країні Господа. І навіть зараз, тут, на краю землі, відходить від неї тихе сяйво святості. Хай спочиває від земних трудів тіло її та душенька!»

Орися ще встигла перебратися на свої нари, щойно зачувши скрегіт ключа в замку, — не хотіла, щоб грубість солдатів поруйнувала просвітлення душі, породжене картиною тихого упокоения. Намагалася побороти в душі заздрість до покійниці. Це не правильно — заздрити мертвим, так не можна. Так, смерть — єдиний спосіб утекти від мук — пережитих і майбутніх. Але це занадто легко — піти із життя. Цього вони й хочуть — щоб усі ми пішли, вступилися, зникли, щоб перестали існувати. А разом із нами — Бог, бо він живе у наших душах. А в їхніх, порожніх, випалених червоною загравою — помер, вони убили в собі відчуття Творця і вдячності Йому. У них інший творець — отой їхній червоний Сталін, та хижа потвора, що сидить десь там, у червоному Кремлі і наказує хапати, катувати, нищити. Йому вони служать, його накази виконують. Вони поставили свого ідола вище за Господа. Вони хочуть зробити так, щоб усі люди служили ідолові, а хто не служитиме — загине. Може, краще — загинути зараз, а не через роки катувань? Це ж не так важко — просто взяти оту кружку — і пити, пити воду. Аж поки тебе не винесуть, знесилену червінкою, як винесли вже стількох...

Разом із конвоєм до камери увірвався зовнішній світ — санітари з ношами, наглядачі — сум і молитва змінилися рухом, криком, лайкою — несумісними з картиною смерті. Осиротілі сестри-черниці встигли лише перехрестити услід ноші, накриті брудним простирадлом. Де шукати могилу, куди принести свій жаль?

— Як їй добре тепер... — прошепотіла Катруся, висловивши уголос, хоч і тихим шепотом, потаємні думки Орисі.

Дуся лежала на нарах, відвернувшись від усіх, так самісінько, як раніше.

— Дусенько, що з тобою? — захвилювалася Орися.

Гарячі, мов вуглини, руки і губи, що запеклися лихоманкою,

безтямний погляд відповіли без слів.

— Лікаря, лікаря! — загрюкали у двері дівчата.

— Да что ето с вамі сєводня? — забурчав молодий солдат. — То болеют, то умірают, нет от вас покоя... Подождітє, самі відіте — доктор занят, і насілкі заняти.

Розділ 7

Після вимушеної бездіяльності етапу і молодим нелегко давалися кілометри до воріт зони. Ноги здавалися не своїми, черевики, нові, міцні, теплі, та не розношені, натерли до кривавих ран. Та ще й «вивихнутого» Тищенка мусили тягнути чи не на собі.

Нескінченним здавався й час, поки прибулих перераховували, мов худобу, звіряючи зі списками. Малограмотні солдати ледве розбирали прізвища. Коли ж справа дійшла до литовців, то стало зовсім кепсько. Досить того, що ані прочитати, ані вимовити по-людськи охоронці не тямили, та ще й самі уродженці Вільнюса та Каунаса відмовлялися відгукуватись, як чули замість власного імені покруч.

Гора особових справ перед офіцерами за столом поступово танула. За таємничими, нікому не відомими принципами вони розбирали цю гору, пильнуючи лише одного — щоб кількість співпадала — і спрямовували групи невільників у бараки.

Наче вже й не вперше женуть тебе, мов безсловесну худобину, гиркаючи не по-людськи, командують — одягайся-роздягайся, сісти-встати, перелічують без кінця і краю на штуки, мов ти вже й не людина, наче не вперше — була й тюрма, був етап, але тут, у зоні, з’явилося й нове — інший край, інша природа. Виснажена відсутністю вражень споглядальних душа прагла краєчка неба — і ось воно, небо, таке, яким ніколи не бачив — у синьо-фіолетовому тоні. Повні застояного етапом смороду легені просили повітря — і от воно, таке ж синє, із ледь чутним запахом йоду і моря.

Чергова лазня. Цей конвеєр людського бруду захлинався сьогодні надміром в’язнів та браком місця, так само, як щоразу в дні великих етапів. Щоб зекономити час, скомандували:

— Раздєвайсь!

— Що, просто тут, надворі? — розгубився хтось із хлопців і подав голос.

— А где єщьо? Раздєвайсь! Тепло, нічево вам не сделается, не январь месяц!

Чоловіки похапцем почали скидати одяг, пильнуючи не так встиду, як того, аби не переплутати та не погубити речей — чим далі від дому, тим дорожчою ставала кожна ниточка. Вітер, ще теплий, не студив, лиш обвівав перетомлене тіло.

Роман скоса оглядав товаришів по етапу — кістки, майже самі кістки... Заліванов — просто скелет ходячий. Дистрофія це називається по-медичному. Глянув на себе — молодість тримала ще хоч трохи м’язів. Та чи надовго?

— Романе, ти речей пильнуй, склади все, загубиш! — штовхнув під бік Заліванов.

Роман зігнувся, намагаючись втиснути сорочку та светра до торби, і враз випростався від гучного реготу десь неподалік...

Ні, цього не може бути! Такого не буває! Це не за людським законом!

За кількадесят метрів, зовсім поруч, розділені тільки смугою «колючки», брели до своєї частини лазні... жінки. Жіночий етап.

— Глянь, бабонькі, мужукі! Голиє! — лунало насмішкувато-блатне.

— Тіхо там! Прекратіть! — задля годиться осмикував конвой, насправді анітрохи не вимагаючи тиші — коли ще трапиться така розвага!

Чоловіки, голі й беззахисні, збилися докупи, відвернулись, ховаючи... та що тут ховати, у краї без сорому, без статі, без совісті!

— Чаво сбілісь в кучу? Строітся! — шикували їх рядочками конвоїри. — Смірна! Рукі по швам! Ги-ги-ги!

— Ой, дєвкі, сматріте! Когда єщьо... — не вгавала якась із невгамовно-веселих із жіночої колони.

— Замалчі, бєсстижая! — укоськувала жінка із старших.

— Товаріщі, ми не смотрім, — запевняла твердим, добре поставленим на гучні промови голосом дама, мабуть, із «парт-апарату».

«Ми не смотрім»... Так, більшість відводили очі, щоб не відкрито, не впритул. Та всі вони дивилися. Крадькома, скоса, ховаючи погляд від самих себе. Можливо, згадували своїх чоловіків — живих чи загиблих, зниклих безвісти в круговерті арештів, можливо, відшукували знайомих, а може — просто роздивлялися чоловіче тіло як щось особливе, те, чого їх, жінок, позбавлено на довгі роки.

І тут пролунало те, чого й слід чекати:

— Раздєвайсь! — це до жіночої колони.

«Ги-ги-ги!» конвою перекрило гомін хоч і звиклого вже до покори силі, та не готового до такого вишуканого катування жіноцтва.

— Каму сказано? Раздєвайсь! — видно було, що не вперше їм влаштовувати щось подібне отут, перед лазнею, що масні очиці прагнуть вже не хліба — не голодні, а видовища.

І жінки почали роздягатися. За лічені хвилини вони стояли вже такі ж оголені й беззахисні, такі ж відкриті всім вітрам і обпалені соромом, як щойно їхні брати по нещастю.

— Хлопці, відверніться! — прошелестіло по колоні.

Опустили погляди. Та хіба на хвилю. Очі, те єдине, що не скуєш кайданами, не підкорялися волі. Як їх відвести від того, що призначене тобі Богом і долею за правом чоловіцтва, за інстинктом продовження роду, за рефлексом відтворення? Як близько воно, оте жадане, приховане, заковане звичаєм в одяг, жіноче, звабне, прекрасне! Відкрите... Як по-звірячому страшно спаплюжене цією відкритістю!

Сором — те, що різнить людину від звіра. Ба ні, навіть звір має знаряддя продовження роду прикритим — не вільно природі виставляти напоказ свою сокровенну таїну. Людині не вільно двічі. Лише рідному, лише найдорожчому дарує свою голизну жінка. У напівмороку, у таємниці зближення. У довірі, у чарі почуття. Скільки їх, цнотливих, навіть подружній спальні не відкривають всього цілковито! Лиш трохи, лиш частку, лиш йому одному...

Раздєвайся! Смірно! — збиткування, знущання, зневага, потоптання.

Ви тут — не жінки, не чоловіки, не люди, не особистості. Ви  — м’ясо, номери, особові справи, ви — ніхто без імен і статі.

Роман не міг дивитися у жоден бік. Ні на себе — бо не так його уперше мала побачити голим жінка, ні на них. Господи, яка ж мука! Він пишався своїм сильним, красивим тілом десь у гімназійній спортивній залі чи на майданчику, на доріжці для бігу чи просто під час уроку руханки. Він — стрункий, високий, красивий. Він — для неї, Орисі. Все, що він є, все, що він створює із себе — для неї, Орисі. Щоб милувалася, щоб пестила, щоб любила. Усе — молодість, сила, чоловіча врода — для неї, однієї у світі. Саме перед нею він готовий був постати отак — у красі гордої постави. Але навіть їй він не готовий показати все... Не зразу. Колись. Потім. Коли не стане таємниць.

А тепер у нього немає нічого — жодної таємниці. Його, молодого, прекрасного тілом і вродою, може оглядати будь-хто — від хтивої зечки з бандитським минулим десь отам за колючкою, до такого ж хтивого «суки», що отирається тут, поблизу лазні, часто дихаючи у полюванні на свіже «м’ясо», свіжі, не просмерджені іще зоною тіла.

Втім, хай дивляться. Якщо це — один з видів катування, приниження, упослідження — значить, він мусить пройти і через це.

Не дивитись. Не дивитись, не глянути навіть крадькома туди, за «колючку», де така ж упосліджена і принижена жіноча сутність миє слізьми сорому поганьблене дівоцтво.

Не дивитись... Та як же не дивитися, коли очі самі приковані до завжди схованого — до грудей жіночих, до стегон, до... Не дивися, Романе, заплющ очі, не можна, не вільно, не... Та як же не дивитись?

Он вони, груди... Снилися, уявлялися, вгадувалися десь під одягом — у три ряди тканини сховані, бо не личить дівчині інакше. А он вони — справжні, живі, всілякі! Милуйся, дивися, порівнюй, спостерігай. Які хочеш! Від тугих, неціловано-дівочих, до повних, тих, що пережили материнство, віддали рожевість і пружність дитячому ротикові. Від нерозвинуто-маленьких — до сухих та обвислих, від тих, що лиш чекають, до тих, що вже все знали і випробували. Як воно їм — і нецілова-ним, і сухим та обвислим не власною волею, а голодом і мукою? Чи не це безсоромне роздягання — найважче з принижень?

Вітер, зовсім не теплий, змушував тремтіти тіло. У зовсім мале й непримітне скулювалося від холоду чоловіче єство. Ще більш скулювалася душа від кожного непристойного вигуку, що розсипалися навколо двох катованих соромом колон.

Що ж воно їх чекає за порогом, якщо вже тут, при першім кроці, ще навіть не на Колимі, а в її присінку вільно всілякому злу збиткуватися над людським без усякого стриму та совісті?

Команда «Захаді!» пролунала першою для жіночої колони. Роман зітхнув полегшено, наче позбувся половини своєї муки. Стало байдуже до хтивих очей. Дивляться? То нехай собі витріщають очиська скільки хочуть, йому це до спини! Та кулаки про всяк випадок стиснув.

Поруч тремтів від пронизливого надвечір вітру і ледве стримуваної люті Іван Гнатюк. Худий і за ліпших часів, він після етапу нагадував кістяк з кабінету анатомії. «Я їм цього, гадам, не подарую! Ну, ще нас — дідько їх бери, але жінок, жінок за віщо? Падлюки!» — шипів крізь зуби.

Діставшись до теплої води, тішилися можливістю одмити бруд не лише з тіла. І мало брали до голови чергові принизливі процедури зі знищення волосся на тілі. Поверталися, мов манекени, механічно, не допускаючи в душу ні грубих дотиків, ні паплюжних слів. Хай там як було, але минуло. А вода змиє...

Коли, нарешті, після усіх церемоній вдалося віднайти в бараку вільні нари і впасти, сподіваючись на часину спокою, почалося незвичне...

— Хлопці, де мої черевики?

— Хто забрав мою торбу?

Ні в тюрмі, ні на етапі про речі ніхто не піклувався — всі були свої, нічого не зникало, і в гадці не було узяти чуже.

— Тримайтеся насторожі, хлопці, хто роззявить пельку — залишиться голий, босий і простоволосий! Це урки свіжі етапи чистять, — просвітив новачків бувалий Заліванов.

— А де ж вони? — озирався довкола Степан.

У напівтемряві бараку й справді сновигали якісь майже безплотні тіні. Виникали і розчинялися непомітно, анішелесть, і лиш чергове «де моє...» знаменувало чергову крадіжку.

Тищенка з його вивихнутою ногою поклали на нижні нари. І враз у щілині між неошкуреними обаполами, з яких нашвидкуруч склепали колись ці, гадалося, тимчасові помешкання Ванінської велетенської «транзитки», з’явилася чіпка злодійська лапа і потяглася до торби. Та попереджений — озброєний, і Тищенко пильнував свого майна сторожко. Вхопив оту лапу, притиснув до нар, навалився усім тілом, не надто пильнуючи анатомії. У лапі хруснуло. Під нарами завило, заскавучало, заверещало, наче лапа належала псові.

— Ану, давай його сюди! — скомандував Заліванов. — Підіймай його, хлопці, і об підлогу! Хай знає!

— Та що ви, Миколо Петровичу, так можна нутрощі відбити! — захвилювався Роман, ще не позбувшись гуманних лікарських принципів «Не нашкодь!».

— А для того й прийомчик, щоб нутрощі відбити. їхній, злодійський, самі придумали. Хай знають!

З першого разу гепнути живим чоловіком об землю з такою убивчою метою не вийшло — ні Роман, ні Стефко не змогли, пожаліли. Урка із завиваннями вирвався, несучи свою перебиту злодійську лапу на перев’язі лагерного «кліфта» і погнав кудись зализувати рани.

— Жалієте? Ну-ну... Вони вас не пожаліють, — скептично глянув услід урці Заліванов.

Роман переконався у цьому вже за хвилю, щойно обернувся до «своїх» нар.

— А де моя... — вимовив розгублено, не вірячи собі, — торба разом з усім його домашнім скарбом зникла, мов і не було.

Заліванов стримався з «Ну от бачиш, я ж тобі казав!», розумів — боротися з урками — те саме, що із блощицями. Або нищити їх усіх разом і без жалю, або мовчки терпіти дошкульні укуси.

Роман почувався так, ніби його самого підняли — й гепнули об землю. Пробував звикнути до становища обкраденого. Вдалося не одразу. Почуття порожнечі десь глибоко, у душі, смоктало навіть не браком необхідних людині на щодень речей, а іншим, нематеріальним. Наче обірвалася ниточка, що в’язала із домом. Згадував, що ж там було, у вузлику, чого найбільше жаль. Не теплого светра, не сорочки, ні, жаль чомусь рушничка, вишитого маминою рукою... Аж струсонуло, як уявив брудну злодійську пику, що ним витиратиметься.

— Ну то як, тепер не пожалів би злодія? — підійшов Іван Гнатюк. Він опинився у бараку поруч. — Треба гуртуватися, хлопці, й давати відсіч, інакше заклюють ці недолюдки.

Іван ще на етапі уславився своїм гострим язиком та непоступливим, твердим характером. Не крився зі словом, зливав на голову конвою все, що думав, тому й битий був більше за інших, тому й дістав позначку на особову справу — «Схильний до втечі» та ще якусь, із тих, що не залишали надії вижити.

А хто тут її мав, надію? «Колима, звідки не повертаються» — он вона, по той бік Охотського моря. Ще не видно краю цієї промороженої землі, але чутно її дихання. Ще не бачили, та вже знають — назад у Нагаєво чи Находку повернеться хіба кожен десятий чи сотий із них. Колима. Звідти не повертаються... Та чомусь кожен вважав, що отим десятим чи сотим буде саме він. Це хтось інший може загинути, залишитися там, по той берег, але не він, не він, син своєї згорьованої мами!

Роман чомусь був певен — він повернеться. Останній із Смереканичів не може не повернутися!

— Гуртуватися треба, хлопці! Домовлятися із литовцями. Разом ми цих «урок» швидко приведемо до пам’яті, — косував гострим оком Іван у бік рухомих тіней, що виринали без звуку й шереху з напівтемряви бараку. — Інакше всі без штанів залишимося.

Оборону організували швидко. Двоє кремезних литовців стали на дверях, пильнуючи, аби жодна тінь не пролетіла, за годину їх змінили двоє галичан. Отак, чергуючись усю ніч і день, вони виловлювали непроханих гостей. Щойно бачили чужого — за руки та ноги, геп об землю, щоб удруге не хотілося, — і тікай, поки живий. Якщо зможеш підвестися, звісно.

— Тут все складніше, хлопці, — навчав Заліванов. — Тут є блатні, і є — «суки».

Романа аж пересмикнуло від гидкого слова. Не терпів лайки. Наслухався її у камері, на допитах, на етапі, знав, що саме тут. на зоні, це — основна мова, іншої не буде, іншої не знають, та як же її переслухати, як перепустити через вуха, як...

— «Суки» — це колишні злодії, що пішли на співпрацю з керівництвом табору. Тепер вони тут головні, допомагають «порядок наводити».

— Бачимо ми їхні порядки, — прохрипів крізь зуби Іван. — Як на мене, то злодій чесніший за того, хто чекістам продався.

— Та всі вони добрі, — скрипнув зубами Роман. — Не хочу я в їхніх злодійських мастях розбиратися, хай собі живуть, як знають! Злодій є злодій.

— Ой, не кажи «Гоп!», козаче! Як ми вже опинилися тут, то мусимо в усьому розібратися. Щоб Вижити... — Степан так і вимовив це слово — з великої літери.

Щоб Вижити...

Щоб Вижити...

Розділ 8

Як боляче іти...

Як боляче дивитися на цей сніг — сліпучо-білий... По-справжньому сліпучий, бо можна осліпнути, насправді осліпнути від цього яскраво-діамантового блиску, яким переливається незаймано-чистий, хрусткий, хоч ріж його, сніг. Яке безкрає, яке неосяжне, поза межі уявного неозоре це біле безгоміння... Щойно замовкнуть пси, щойно перестануть перегукуватися конвоїри — і неймовірна, вселенська тиша западає на цілий світ від моря до моря. І все — біле. Все — тихе, безшелесне, безшепітне, безголосе. Здається — скажи слово — не почують, загубиться воно у білому мовчанні, зависне, замерзне, впаде крижинкою на білопінність снігу.

А може, сніжинки — це слова? Оті замерзлі, скрижанілі на лютому морозі слова маминої молитви, батькового прокльону, що летіли сюди, шукали втрачену, загублену в жорстокості світу доню, знайшли — і осипалися довкола безпомічно, перетворилися на льодинки, з яких казковий Кай мав скласти слово... Яке ж слово загадала скласти йому Андерсенова Снігова Королева? Орися намагалася згадати. Намагалася так, ніби від того залежалося на чомусь істотному — збільшать пайку чи дадуть нові рукавиці.

Як рідко їм доводилося бачити сонце... Воно взагалі нечастий гість у цих краях узимку. Полярна зима — це майже суцільна ніч. Розвиднюється чи не опівдні, та й тоді не справжній день — сірувато-мутне світло робить чіткішими контури довколишнього краєвиду — ото й усього. Зате й ніч не чорна, не темна, як «на материку» — а синя, прозора. Світло відбивається від снігу — і навіть місячних променів досить, щоб відступила темрява.

А чи варто? Чи варто темряві відступати? Чи не краще заховати, накрити, оповити всі чорні справи, що діються у білому безгомінні? Нехай би довкола панувала вічна ніч — і це відповідало б стану душі. І тіла також.

Орисі здавалося, що ніч — суцільна, безперервна, панує довкола увесь час, перериваючись криком «Па-адйом!». Миска чогось гарячого, шматок хліба — і знову ніч, темрява шахти, де ще темніше, як уночі. Руки щось підіймають, щось штовхають, везуть це щось рейками, майже невидимими у темряві. Перекидають, повертаються... Ні, руки не можуть самі повертатися, повертаються ноги... Ноги несуть руки назад, туди, де знову потрібно підіймати, насипати, штовхати, зчіплювати між собою величезні вагонетки, які ледве зрушує з місця старий сліпий кінь... Коневі важко, він ледве пересуває старі ноги, щоб зрушився з місця, потрібно допомогти, підштовхнути цими маленькими, майже дитячими, майже прозорими ручками. І вони допомагають — бо коневі тяжко...

Бони люблять його, старого сліпого коня — бо це щось живе і тепле, об нього можна трохи зігрітися, коли не бачить бригадир, йому можна розповісти про свою біду — він зрозуміє, бо сам — такий же в’язень, як вони. він навіть не піднімається з шахти «на гора». Не бачить світла. Тільки годують його краще, як їх. Для коней і собак — особлива норма. Бо вони тут — у дефіциті, вони потрібні. А люди — змінний товар — одних використали — привезуть нових. Люди тут — непотріб. Зате вугілля, видобуте їхніми руками, — чорне золото.

Тут не потрібна вона сама — Орися Полянська, її голова, її краса, її очі, розум, голос. У світі білого безгоміння потрібні німі робочі руки.

Хіба вона може робити це все, що їй наказують? Хіба міг би уявити тато, що доня, пещена, ніжена, дмухана любленка цілої родини робить оте, що вона змушена виконувати автоматично, як машина? Що її пальчики, яким і клавіш торкатися затяжко, можуть охопити держак лопати?

Для цих дитячих пальчиків найважча річ у домі — книжка. Ота велика, у кольоровій красивій палітурці книжка казок Ганса Крістіана Андерсена, геніального творця чудес.

А вона живе десь тут, його Снігова Королева. І навпаки, не Кай, а Герда зараз у сніговому полоні, і саме вона, Герда, мусить скласти з крижинок слово, щоб звільнитися. От тільки вона забула, яке саме...

Де він, її Кай? Де Роман, її казковий хлопчик?

Орися вже не шукала його у всесвіті — шукала поруч. Розмовляла подумки, ділилася думками, розповідала казки — про королеву снігу, горя й болю. Відчувала, майже чула, як він відповідає. У нього десь там, далеко, своя снігова королева, свої слова з крижинок, які мусить скласти, щоб визволитися. Він сильний, розумний, її Роман, він неодмінно виконає завдання. А потім знайде свою Герду тут, у краю снігу, у цій... як її... Лапландії? Знайде і визволить.

Орися відчувала, що Роман здалеку допомагає їй. Мабуть, теж думає про свою Орисю, лине до неї крізь білу тишу. І ця думка, повна любові, допомагає їй вижити. Допомагає зрушити з місця важезну вагонетку. От тільки не можна нікому про це розповідати. Якщо вона розповість — дива не станеться. Це теж із казки — про принцесу та дванадцять її братиків, перетворених злим чаклуном на білих лебедів. Вона мусила мовчати і плести з кропиви сорочки — лише так можна визволити братів. В Орисі інше завдання — скласти з крижинок слово. Лиш яке? Забула...

Який сліпучий, який разючо-яскравий сніг... Удвічі, удесятеро яскравий після темряви шахти. Не дивитися, ховати очі, бо можна осліпнути, дістати опік від ультрафіолету, що відбивається сніжинками.

Сніжинки, сніжинки, діти води... Може, колись одна з них була краплиною у Щастиозері? Яка ж із них? Якби знати — поцілувала б.

Куди їх ведуть? Мабуть, щось сталося, бо зараз, посеред білого, по-справжньому білого дня їх ніколи не виводили із шахти.

Іти, дихати не шахтним пилом, а свіжим, морозним, ні вже не морозним, а майже теплим на тутешні мірки весняним повітрям... невже весняним? Ні, мабуть, справді весняним, бо звідки ж тоді сонце на пів-неба! Як боляче, як важко іти... Як боляче вдихати це свіже, але колюче повітря. Воно впивається у зболені легені тисячею голок. Якими важкими стали її ноги, які так легко колись носили тоненьку постать гірськими стежками! Дивно, від тіла залишилася лиш тінь, а ногам поважчало — ледве пересуваються... Ні, не можна зупинятися, не можна падати, треба іти. От якби поруч — Роман. Якби поруч його рука... Якби спертися, якби віддихатися, якби не таке гостре, таке морозне повітря...

Ні, не думати, не зважати на кволість тіла, на край знесилення. Падати не можна — сьогодні «вологодскій конвой», а «он шутіть не любіт»! Сьогодні з ними особливий пес, вівчур, навчений рвати горло тим, хто впав. Навіть кулі шкодують...

Падати не можна. Треба мовчки пересувати ноги, не дивитися на сніг, дихати через раз — і все буде добре, вона дійде кудись отуди далеко, куди їх ведуть. Тільки думати треба про щось хороше. І згадати, неодмінно згадати те слово, яке загадала Снігова Королева...

Невже скінчилася ота вічна зима, вічна ніч?

Якоюсь надією дихнуло, якимось іншим, свіжим духом повіяло з далини.

— Куди нас, не знаєш? — спитала тихцем Орися у сусідки.

— Увідім! — закашлялася та і виплюнула на білосніжність прогорнутої трактором дороги чорний з прожилками крові згусток обвуглених шахтою легенів.

Орися почувалася самотнішою, ніж на крижині посеред океану. Сталося так, що після пересилки подруг розлучили — кожна опинилася деінде, а зустрітися посеред людського моря, у пащі дракона, який заковтує людей десятками тисяч, а випльовує лише окремих, найщасливіших — марна надія. Де тепер Катря, Дуся, Настуня? Чи живі?

Серед білого безгоміння з’явилися чорні цятки. Бараки, якась навіть двоповерхова споруда. А шахта, шахта де? Погляд

Орисі шукав терикон, бодай невеличку гору породи, без якої не буває видобутку. Не видно... Люди, невже тут немає шахти?

— Захаді! — здавалося, пес вигавкав так уривчасто оте очікуване слово — все, на сьогодні холод, снігові діаманти, необхідність пересувати важезні ноги по прокатаному бульдозером «зимнику» скінчилася, заходьте, грійтеся.

Запахло медициною.

— Больнічка! — радісно прошепотіла сусідка по невеликій, десятків на три людей, колоні.

Орися знеможено притулилася до стіни. Ще зовсім трохи потерпіти, не впасти. А далі буде щось інше, краще, ніж шахта, ніж темний задушливий барак. Чому краще? Бо гірше не буває.

— Захаді! Раздевайся!

Орися потрапила в кабінет лікаря у другій п’ятірці. Сіла на стілець навпроти лікарки і...

— Что с ваами? Что с тообой, девочкаа моя? Неужели ты? Оорисяя? Да от тебя же ничего не осталось...

Айна. Лікарка Айна, у білому халаті, з фонендоскопом, таким самісіньким, як у тата.

— А де пані Рузя? — спитала Орися і відповіді вже не почула.

Так буває, коли довго, з останніх сил, пливеш, пливеш, борешся з хвилями, борешся за найдорожчий приз — власне життя, допливаєш, нарешті, до берега — і сили полишають тебе.

Отямилася в... мабуть, уже в раю. Так, саме в раю. Більш ніде не буває так тепло і так м’яко. Ще колись давно, в іншому житті її голова так потопала в маминій пуховій подушці. Тільки в іншому житті її рукам було так тепло. І навіть там, в іншому, маминому і татовому житті, вона не лежала так довго. Ніхто не волав «Па-адйом!», ніхто не виганяв на мороз.

Не хотілося розплющувати очі — лиш насолоджуватися відчуттям м’якості подушки і теплом ковдри — товстої, справжньої ватної ковдри. Якісь дотики... Навіть трішки біль... Укол... Відчуття повернення до життя, наче живе тепло проникає в порожню, майже без крові, вену.

— Це глюкоза, Орисенько, потерпи...

Рідний, знайомий голос... Пані Рузя. Може, вона удома? От іще б розплющити очі... Ні, краще не розплющувати, бо тоді все чародійство може зникнути — і знову барак, знову сніг, знову шахта...

Розплющити очі, нарешті, вдалося. Мабуть, ця чудодійна глюкоза впливає на механізм розплющення очей, додає сили повікам рухатися. Білий халат... знайоме обличчя... справді, пані Рузя. Не скелет, не примара, не чорна тінь із тих, які оточували Орисю уподовж останніх місяців на шахті, а жива, нормальна жінка. Виглядає навіть краще, ніж після етапу.

Як гарно тут. Уперше за багато місяців вона лежить на білому, у чистій білій сорочці. Ну, звісно, колір сіруватий, до білосніжності північного насту йому далеко, та очам легше — обпечені вчорашнім сяйвом, вони палають вогнем, ріжуть, наче піску хто насипав.

— Прокинься, дитино, їсти пора. Давай спершу гаряченького...

О диво! У баланді плавав навіть шматочок м’яса! Не свинини, звісно, якогось морського мешканця — «морзвір», так це у них називається — тюлень чи морж, напевно.

А ще диво — на тумбочці біля ліжка, продавленого, скрипучого, та все ж справжнього лікарняного ліжка стояли миски й акуратно нарізані шматочки хліба.

— Чому так багато? — не йняла віри Орися.

— Це вже третій день, як ти у лікарні, — сумно посміхнулася пані Рузя. — А з пайкою у нас суворо — все, що належить, отримаєш.

Аж зараз Орися відчула голод. Навіть після миски гарячої і густої у порівнянні з «лагерною» баланди, шлунок просив їжі. Ще і ще. Мабуть, вона ніколи вже не насититься. Доїла те, що в мисці, ложкою. Потім перехилила і допила «через борт» залишки, витерла шматочком хліба. Нестерпно хотілося вилизати миску, та ніяково... Підняла очі на пані Рузю. Якби її біла, без жодної кровинки шкіра могла б почервоніти, вона неодмінно спалахнула б яскравим рум’янцем.

— Вибачте, пані Рузю, мабуть, на мене гидко дивитися. Я... я їм, як собака. З миски. Це справді гидко... Але я не можу стриматися.

— Іж, дитино... — очі пані Рузі зволожилися. — Я теж так їла зовсім недавно. Тут всі такі. Кожен знає, що таке голод.

Озирнувшись, Орися побачила шість пар очей, що втупилися просто їй у рот і супроводжували кожен шматок, кожен ковток пильними поглядами. Вони схвалювали її манери — випити, витерти миску, можна ще вилизати. Ці очі знали, що таке голод. За час, проведений у лікарні, вони трохи від’їлися, але вже перенесений голод та його передчуття у майбутньому змінювали поведінку — ще довгі роки ці люди дивитимуться в рот кожному, хто їсть, супроводжуватимуть поглядом кожну крихту їстівного. З цим нічого не можна вдіяти. Через багато років після тюрми колишні табірники впізнаватимуть одне одного за цим поглядом.

— Але ж людина не повинна забувати, що вона людина! — переконувала скоріш сама себе Орися.

— Не хвилюйся, Орисенько, я не розповім мамі й татові, яких поганих манер набралася їхня донечка, побувавши в товаристві злодіїв, волоцюг та ворогів радянської влади, — із сумною посмішкою погладила її густе, хоч і майже чорне від шахтного пилу волосся пані Рузя. — Яке щастя, що у нас із Стефаном не було дітей! Якби мою дитину отак... Чи витримало б материнське серце?

— Пані Рузю, а де наші дівчата — Дуся, Катерина? Що з ними?

— Дуся довго лежала в лікарні. Ії прооперував наш доктор — туберкульоз лімфовузлів. Тримали, поки могли. Але тут також є закони і правила — два місяці, довше не можна. А Катруся... Нічого про неї не знаю.

Орися не засмутилася. Добре, що Дуся жива. А Катерина — вона мов кактус — колюча, але живуча. Зараз, після трьох діб напівсну-напівмарення, після смачного обіду, в оточенні мисок із кашею та шматочками хліба, який трохи підчерствів за ці дні, вона почувалася бадьорою, здоровою і готовою боротися за життя. Хотілося вірити тільки у добре, навіть думка про смерть — свою чи чужу здавалася неприпустимою. Зараз трохи перепочине — і знову їстиме! І знову вся палата, всі оці жінки дивитимуться на неї жадібно і схвально.

— Це якесь чудо, що вас, всю вашу бригаду, перевели сюди, справжнє чудо! — дивилася на вихудле до самих кісточок тіло пані Рузя. — Ще тиждень-другий у шахті — і...

Орися не перепитувала — вона мала власний досвід того, що «і»... І все. Настає третя стадія цинги — ноги вкриваються ґулями, на місці яких утворюються виразки, розпочинається голодний пронос — з тіла виносяться навіть ті жалюгідні крихти поживи, які вдається отримати — і тоді справді все, рятунку немає.

— Господь милостивий, організм молодий — видужаєш! А зараз ходімо, доктор ванну призначила.

Орися з жалем озирнулася на мисочки, перелічила їх поглядом. Не стрималася, прихопила шматок хліба, щоб пожувати у ванні. Пані Перебенда лиш зітхнула — сама не так давно поводилася так само. Дякувати Богу, Айна витягла її з табору, влаштувала медсестрою та аптекаркою за сумісництвом. Та й тепер, у «хлібному» місці, не полишала звичка ховати «про чорний день» сухарі — запас, запас, от що гріє душу галичанці.

Чиста гаряча вода — ще одне чудо, явлене Орисі. І дзеркало на стіні. І обличчя, і тіло... Тінь обличчя, тінь тіла...

Чудеса тривали. Чи то з подачі пані Рузі, чи з власної волі нею заопікувалася сама начальниця, головний лікар «больнічкі», Світлана Іванівна Говорова.

— Боже мой, совсем ребенок! Сколько тебе лет, деточка? Девятнадцать? Вес — двадцать девять килограммов! Ужас!

Орися справді була наймолодшою серед усіх пацієнток. Опіка Говорової, дружини коменданта табору, мала не лиш словесне, а цілком матеріальне вираження: вона приносила з дому то шматок м’яса — не «морзвіра», а справжнього, оленини, то яйце, то масло, то цілковите диво — лимон! А молодість і внутрішня сила робили справжні чудеса — Орися видужувала на очах.

— Одно удовольствие лечить таких больных — съешь сто граммов, а поправляешься на килограмм! — щиро тішилася під час обходів Світлана Іванівна. Мабуть, серце лікаря теж потребувало хворих, які видужували, надто часто доводилося писати посмертні епікризи, моральне задоволення від вигляду безнадійного пацієнта, якого твоє мистецтво поставило на ноги — причина любити цього пацієнта, піклуватися про його долю, щоб твоє лікування, маленьке лікарське чудо не пішло за вітром. Вже хто-хто, а Говорова добре знала, що станеться із людиною, чудом зціленою, якщо вона знову опиниться в шахті.

Трохи очунявши, Орися познайомилася із сусідками по палаті. Дивно було знову бачити людські обличчя — не чорні, мов негритянські, а звичайні білі, у декого ніби трохи засмаглі — це був лиховісний «загар пелагри», ознака авітамінозу. В невеликій палаті умістилося всього сім ліжок. На ліжку, що стояло впритул до Орисиного, лежала майже безплотна тінь — Марічка Потикевич із Тернопільщини. Така ж на зріст, як Орися, вона важила значно більше — двадцять дев’ять із половиною кілограмів. До катастрофічного фізичного виснаження, та, мабуть, і в результаті його, додалася хвороба ніг — стопи висіли нерухомо, дівчина не могла ходити. По палаті пересувалася на колінах — мала подушечки з вати, які прив’язувала до колін, отак й рухалася, а стопи висіли, немічні й безживні.

Біля неї надовго затримувалися під час обходу лікарі — Говорова, Айна і доктор Юзеф Касінський — Марійчин земляк з Чорткова — радилися, як поставити дівчину на ноги — таки у прямому сенсі.

Попри свою душевну доброту Світлана Іванівна вчилася уривками — чоловіка-військового НКВС часто переводили з одного міста в інше, тому не хапала зірок із неба в медицині, зате випускник Віденського університету Касінський та доктор Айна, що вчилася у Тарту, розуміли природу захворювання — дефіцит вітаміну Б призвів до порушення проведення нервових імпульсів до хворих ніг. Параліч — фінальна стадія пелагри. Вітаміни, тепло, відпочинок і молодість повернуть дівчині здоров’я. А чим може допомогти медицина за умов повної відсутності ліків? Лише звільненням від роботи.

Доктор Касінський опікувався Марічкою ще й тому, що добре знав її тата. Який тісний світ! Поляк Юзеф і українець Василь Потикевич навчалися в одному університеті, лише на різних факультетах. Коли до Чорткова у 1939-му увійшли «визволителі», родина Касінських одразу виїхала до Польщі — з перших кроків нової влади відчула залізну руку на горлі інтелігенції, а сам лікар відкладав від’їзд до одужання то одного важкого хворого, то іншого... Незчувся, як опинився у Чорт-ківській тюрмі. А потім — пощастило! — перед самою війною етапували до Тернополя. «Чому пощастило?» — тихцем спитала Орися нову подругу. «Бо всіх, хто залишився у Чортківській в’язниці, в перші дні війни було знищено, — так само тихо і з болем відповіла на вушко Орисі Марія. Вони остерігалися сусідок по палаті — ану ж, донесе котрась? — Розстріляли, поскидали в ями, засипали вапном — понад вісімсот в’язнів...» «Навіщо?» — не розуміла Орися. «А щоб не упізнали... Я сама туди ходила... Хай Бог боронить ще раз побачити таке страхіття... Упізнали лише одну — Надю Юрківську, дочку відомого адвоката, не з обличчя — такої коси, як вона, ніхто у Чорткові не мав... А вони нам кіно показують про фашистські концтабори... Чим тут не Освенцім?» Навіть зараз, після багатьох пережитих жахів, Марійці гірко і важко було згадувати видовище понівечених, закатованих людських останків зі слідами нелюдських знущань.

— Забудьмо погане, Орисю. Нам треба жити! Нам дуже треба жити! — ці слова Марічка повторювала, мов ворожіння, мов чари.

Доктор Касінський докладав усіх зусиль, щоб вилікувати хворі ноги дівчини. Щодня гарячі ванни і якийсь електричний прилад, схожий на піч, і навіть жовтенькі кульки — полівітаміни, чудо новітньої медицини, яке видавали тільки деяким хворим (на вибір Говорової), бо на всіх бракувало.

— Надо же, как ви, бандеровки, докторше понравились! Вот мне бы так! — заздрила Райка-разлетайка, «блатнячка», що «замостирила» собі гнійну рану, яка перетворилася на абсцес, над яким довго мудрував навіть всесильний Касінський, і якби не його мудрість і вміння — лихом скінчилася б «замос-тирка» — спроба «припухнути» в лікарні, свідомо завдавши собі каліцтва.

Бесела, безтурботна Райка, справжнє «дитя дна», для якої тюрма — справді «мать родна», тут, у лікарні, де не треба працювати, де краще годують, розважала їх своїми жартами, часто непристойними, та й поводилася у межах розумного.

— Эх, девки, вот житуха! Знай припухай-кантуйся! Век бы в больничке припухала! На живот лёг, спиной укрылся... Не-уедно, да улёжно!

Отак, по одному, «блатних» можна було терпіти, це було навіть кумедно. Та коли вони збивалися в кодло, перетворювалися на диких звірів, яким не писані закони: «Закон — тайга, медведь — начальник!» У них були якісь правила, «понятія», дійсні тільки для «своїх», всі інші в’язні — тільки об’єкт для крадіжок та знущань. Змішати «політичних» та «блатних» — це був хитрий крок адміністрації, щоб зробити життя в таборі ще нестерпнішим, ніж роблять його дванадцятигодинна праця, голод, північний мороз.

Орисі довелося провести цю нестерпну зиму серед «блат-няцького» кодла, і вона на собі відчула, що значить, коли після виснажливого дванадцятигодинного робочого дня у шахті, після дороги до бараку — в суцільній темряві, після переклички, що здавалася нескінченною, ти не можеш спокійно впасти на свої нари і простягти натомлене тіло. Треба ще вистояти чергу до «каптьорки», щоб забрати свої речі. Залишити просто так на нарах — неможливо, негайно вкрадуть. Серед небагатьох «своїх» речей Орисі вдалося зберегти домашній плед з англійської вовни. Як він рятував її в дорозі та серед цієї нескінченної зими! Як берегла його від хижих загребущих рук! Не погоджувалася обміняти навіть на хліб у найлютішу скруту. Здавалося, поки вона береже цей місточок додому — є надія повернутися.

Марічка також мала приватну власність — якийсь чорний мішок. Такі видавали у таборах, щоб насипати сухих соснових голок. Велика цінність за умови, коли спати доводиться на голих дошках. Цінність подвоюється, коли твоє тіло складається іх самих кісток. Та ставлення Марії до цієї, власне, не такої вже й цінної речі дивувало. У лікарні користуватися власними постільними речами заборонялося. всі свої речі Марічка погодилася здати у «каптьорку», але чохол поклала під подушку — не віддам!

— Та нічого з ним не станеться, кому він потрібен? Навіть «блатні» не візьмуть! — переконувала Орися, але Марічка щодня перевіряла, чи на місці чорна, переснована для чогось чорними ж нитками тканина.

— Це — велика цінність, Орисю, — пояснила Марія згодом, коли вони стали подругами і могли цілком довіритися одна одній.

І розповіла...

Минулого року трапилося Марічці лежати у лікарні в Ухті. Потім лікар допоміг працьовитій і ретельній дівчині залишитися тут санітаркою. Скільки ж людських страждань довелося побачити, скільки очей навіки закрити! Найбільше запам’яталася палата, де лежали старші жінки-українки, яких було схоплено разом з дітьми і вивезено в Сибір. Жили в землянках, голодували. Діти почали вмирати від голоду. Тоді вирішили відправити кількох «делегаток» по хліб у рідне село. Ховаючись, пересідали з одного потяга на інший — і таки дісталися додому! Насушили сухарів, назбирали по селу теплого одягу для дітей і подалися назад. Дорогою перехопила міліція — без документів, утекли з місця заслання. Судили, дали по п’ять років, заслали на Північ. Жінки вмирали від пневмонії та страшного виснаження, та найбільше допікала їм доля дітей — як вони десь там, на чужих руках, не знаючи нічого про матір? Чи не зашлють кудись по дитбудинках, щоб росли яничарами в ненависті до всього українського? «Запиши мою адресу, дівчино, вийдеш на волю — напиши моїм, щоб знали, як загинула мама!» — попросила жінка з Донбасу. «І мою!» «І мою!» — ледь чутно ворушилися губи стражденних.

— Тут — понад триста адрес. Спершу намагалася запам’ятати, потім писала на клаптиках паперу, згодом зрозуміла — ненадійно, заберуть під час обшуку. Почала вишивати чорними нитками на чорному — нічого ж не видно, правда? Ніхто досі не здогадався. А якщо потерти крейдою — нитки стають білими.

— Як ти гарно придумала, Марійко! — прошепотіла Орися. — І мою адресу виший, гаразд?

— Ти що таке говориш! Навіть не думай! Тут адреси тільки мертвих. Бувало таке, що запишу — і зразу закриваю очі, упокоюється душа з надією, що колись прочитають рідні, дізнаються, отримають останнє «Прощай!». Хіба можу я тепер загинути? І ти не маєш права. Як щось зі мною — ти повезеш додому цей мій «чорний записник»! І вірша...

Якщо виживу тут, о Боже, благаю,

Поможи мені винести скарби, що маю, —

Адреси вмираючих в’язнів.

Вони ще при тямі Просили:

«Колись напиши моїй мамі».

В санмістечку в Ухті відразу я пишу,

Матрас вишиваю, його не залишу.

Як повернусь колись, знайду їхню родину...

Та чи станеться так? Може, й я тут загину?

— Ти мусиш вижити, Марічко. Мусиш вивезти звідси свій «чорний записник»! І вірші... — тонкий, вихований на класиці слух Орисі вловлював незграбність вірша подруги, але невправності форми переважувала сила та щирість почуття, вкладеного у рядки. — А за що ж тебе вигнали з лікарні? Як опинилася знову на загальних роботах, у шахті?

— Через обман. Ошукала хворого. Був там такий «блатний» авторитет, мав чиряка на нозі і його належало для знеболення колоти морфієм. А я одного разу схитрувала — поділила його дозу на двох ракових хворих, що страшенно мучилися від болю, а йому ввела фізрозчин. Прилітає через годину. В руках фінка, кричить: «Прірєжу, давай морфій! Я должен как Ісус Хрістос по волнам ходіть і болі не чувствовать, а ти меня обманула!» Була в мене ще ампула морфію, ввела. Заснув. Я викликала лікаря, лікар — табірну міліцію. Знайшли у нього фінку і ще один ножик — саме заточку виготовляв. Забрали. Але подружка його, медсестра, «заложила» мене головному — і знову в барак, знову в шахту. От бачиш, чим скінчилося? — показала на свої ноги, які, слава Богу, під дією лікування вже почали рухатися, і Марічка вже могла потроху ходити.

— Эй, девчонки, хто у вас вышивать умеет? — забігла якось у палату медсестра з «вольнонайомних» Тамара.

— Та яка ж українка не вміє вишивати? — здивувалися дівчата.

— Э, не скажите, не всякая! Мне нужно подушечку вышить моему Васеньке, чтобы по краю розы, а посредине — надпись: «Любимому Васеньке — моя любовь!» А за это, девочки, будет вам масло-сахар-белый хлеб!

Подушечок потрібно було дві — щоб до пари. Отримавши нитки, тканину, та обіцяний білий хліб з маслом та іноді ще й шмат оленини, дівчата із задоволенням видзьобували голочкою розкішні рожеві троянди, які Орися спершу намалювала на папері, а потім перенесла на подушку. Тамара була у повному захваті — такої мистецької, красивої подушки не мав жоден Вася в околицях!

Дівчата невтомно працювали — троянди розквітали під пальцями, що загрубіли від роботи та північнх вітрів.

— Ой, дуры вы, девки! Чё глаза портите? Куда спешите? Работа — не волк, в лес не убежит. Нет чтобы откосить, про-сачковать — вкалывают! Дуры, как есть дуры! Тут знай припухай, а они до ночи...

— А знаєш, Райка має рацію, — погодилася з «блатною» сусідкою Орися. — Куди нам поспішати? Довше вишиватимемо — довше полежимо. Поки не закінчимо ці «розочки», нас не випишуть. Хай носить Тамара хліб з маслом.

— Вот я и говорю — потянете резину — подольше полежите! — задоволено підтримала Райка.

Та скільки не «тягни резину», кінець однаково буде. Настав день, коли обидві подушки були готові. Тамара не поспішала приймати роботу. Прийшла якась невиспана, невдоволена, із синцем під оком... Хліба з маслом не принесла. Зате через кілька днів прибігла щаслива, якось навіть трішки ніяково попросила:

— Девочки, вы уж извините, но придется вам подушечки подправить.

— Що, троянди не сподобалися?

— Да нет, розочки замечательные, только надо «Басеньку» выпороть. А вышить — «Геннадию Александровичу». Не трудно вам будет? А за дополнительную работу — дополнительная оплата! — і Тамара окрім хліба з маслом поставила на тумбочку банку повидла!

— Вот счастье вам, девки, привалило! И Тамарке тоже! — раділа незлобива по натурі і не така вже й дика без свого «кодла» Райка, облизуючись у надії на ложку повидла, яка їй, безумовно, належала за мудрі поради.

— А таки пощастило нам, Орисенько, мов псові на Андрія! — розвеселилася Марічка. — Як добре, що Тамара знайшла собі не якогось «Банечку» — бо що ж тут за робота — якихось три літери спороти? Днів на три, не більше! А поки ми «Геннадія Олександровича» поміж трояндами втулимо — не менше тижня мине!

— А вы, девочки, не очень спешите. Васеньку порите, а с Геннадием не напрягайтесь, Тамарка баба шустрая, она себе за это время ещё пяток «любовей» организует. Заморочитесь пороть! — підтримала Райку Зінаїда, симпатична росіянка з «політичних», родом із самісінької Москви.

Зінаїда була тут особистістю відомою, навіть легендарною. їй вдалося... утекти! Неймовірна історія для цих північних країв, де мороз і безлюддя стережуть приречених краще, ніж варта. Ці пригоду розповіла дівчатам Райка ще у перші дні перебування в лікарні — розповіла з гордістю, з повагою до Зіни — попри все, «блатний» світ поважав силу і сміливість. В інтерпретації Раїси все відбувалося героїчно й відважно — Зіна утекла у вагоні з вугіллям. Непомітно пробралася у вагон — і так дісталася до «Беликої землі». Не замерзла, бо тікала влітку. Непомітно вибралася, понад рік переховувалася у добрих людей. А потім захотіла побачити маму. Отут її й схопили. Стежили.

Історія видавалася надто неймовірною. Якби все так просто — тікати могли б цілі бригади. Та не такий дурний конвой зі спеціально навченими собаками.

— А як же ти вибралася з вагона — вся у вугільній пилюці, як сталося, що ніхто не помітив? І на волі чимало таких, хто пантрує за втікачами! Невже таке щастя? — сумнівалися Ма-річка з Орисею.

Зіна спершу відмовчувалася — така вона, мовляв, щаслива, отак їй вдалося перехитрити всіх найхитріших, але потім, коли познайомилася з дівчатами ближче, тихенько розповіла їм, як усе було насправді. Ця історія виявилася набагато романтичнішою та вірогіднішою, ніж вигадка про вугільний вагон.

Зінаїда Кудінова вчилася у Москві в інституті, де вивчають східні мови, на відділенні, що спеціалізувалося на вивченні Китаю, тому знала звичаї країни та вміла розмовляти китайською. Ще під час війни вийшла заміж за красивого та мужнього Артема Кудінова — льотчика винищувальної авіації. Чекала чоловіка з фронту, тремтіла душею — і дочекалася. Та хвилини щастя були короткими — повоєнна хвиля репресій змела усіх, хто не потрапив під мітлу 37-го. За родом професії Зіна мусила спілкуватися з іноземцями. От і «пришили» шпигунство.

Та знання мови згодилося й тут. У зоні на кухні працювали китайці. Людина, яка знала їхню рідну мову, стала їм близькою. Старший серед них, Лі Шу Пенг, на той час дістав особливого привілею куховарити для найвищих офіцерів. Спокійні, невисокі на зріст, слухняні люди із жовтим кольором обличчя видавалися на перший погляд зовсім безпечними. Опинившись тут, на жорстокій півночі, вони намагалися триматися купки, щось там лепетали по-своєму, посміхалися і чемно кланялися, притискаючи худенькі жовті ручки до серця, чим остаточно підкупили серця наглядачів і начальства, а також переконали їх у повному підкоренні новій владі та відсутності будь-яких лихих намірів. Російською китайці майже не розмовляли, а дитячий лепет, побудований із самих інфінітивів за законами китайської мови, переконував кожного в їхній тупості та розумовій обмеженості. Спокійніших та потульніших в’язнів годі й шукати!

Звідки ж узялася легенда про легендарну східну мудрість та підступність? Звідки вислів — «хитрий, як сто китайців»? Спілкуючись із цими людьми, Зіна зрозуміла всю глибину їхньої мудрості, всю гіркоту образи на країну, яка так підступно їх обдурила, ненависті до її правителів та жаги помсти — в особливий, східний спосіб. Ох, і помилялися ж начальники, вважаючи, що мають справу зі скореним, напівдитячим народом! Ох, і хибними були їхні поняття про китайців лише як про добрих кухарів та слухняну прислугу!

Як можна було гадати, що нація, чия історія сягає у глиб тисячоліть. народ, що створив порох, збудував Велику Китайську стіну, відкрив таємниці творення порцеляни та шовку, насправді здатен лиш посміхатися та кланятися! Хоч би задля власної безпеки глянули у слідчу справу, поцікавилися, а ким був оцей маленький, тихий, послужливий, майже непомітний китаєць Лі Шу Пенг до арешту! Може, здивувалися б — радником посольства! Може, замислилися, а що ж оцей тупуватий на вигляд чоловік може комусь радити? Йому ж і місце тільки на кухні, і всі його думки лише про те, як догодити начальнику табору та його дружині, як повернути рум’янець на щічки його донечки, як накрити розкішний стіл для гостей із тих небагатьох продуктів, які завозилися з материка.

Нікому й на гадку не спадало, які думки рояться в цій голові! Які хитромудрі комбінації прокручує цей схований під високим чолом мозок! Як прагне він реваншу! Як мріє перемогти цю добре продуману, відпрацьовану, невідмовну у своїй жорстокості та запрограмованості на смерть систему!

Не може бути, щоб у цій стіні, що відділяє навіть найстрашнішу, найнадійнішу тюрму від світу, не виявилося шпаринки! А якщо шпаринка є, то витончений східний розум, вишукані китайські хитрощі віднайдуть спосіб визволити бодай одну жертву з пазурів червоного дракона!

Звісно, мріяти про втечу китайців з північної неволі — річ марна і безнадійна. За воротами тюрми жодному з них не вдасться розчинитися у людському морі — на їхніх обличчях викарбувана нетутешність. Ще десь на сході, ближче до китайського кордону, там, де люди звичні до такого сусідства, можна було б спробувати, але не тут, на півночі європейської частини країни. Для них цей шлях закрито, проте Зіна, жінка, що знає мову Великого Китаю, з повагою ставиться до їхніх традицій, розуміє і поважає душу китайців, може реалізувати прагнення до визволення! Важливо не те, хто опиниться на волі, важливо перехитрувати цю машину смерті! він покаже їм, цим зарозумілим європейцям, наскільки примітивною і недолугою вона насправді є! їм тільки здається, що все продумано, що голод, холод і вічні сніги нездоланні!

І Лі Шу Пенг взявся до роботи. Зовні це нічим не проявлялося. він так само пильно ставився до своїх обов’язків осо-бистого кухаря начальника табору. Готував смачні та поживні страви. Намагався урізноманітнити не таке вже й веселе меню радянської кухні. І думав, думав, думав...

У зоні кожен, хто має справу з продуктами, майже всесильний. За невеличкий шматочок масла вдалося через бригадира влаштувати Зіну на кухню. Пенг розпитував про все — як влаштована система проходів у бараки, як можна вийти за межі зони. І щоразу переконувався — неможливо. Неможливо ні вийти, ні виповзти, ні виїхати за межі зони навіть мертвим — кожному покійнику перед похованням спеціально призначений енкаведешник проколював штиком живіт. Можна хіба вилетіти. Якщо ти птах і маєш крила.

Крила у Зіни були. її чоловік, Артем Кудінов, був льотчиком. Залишалися дрібниці — повідомити йому про місце, де катується дружина, і розробити план її звільнення.

Хитромудрий китайський розум запрацював повільно, тихо й точно. Ніхто й не здогадувався, звідки така запопадливість у приготуванні до свята — дня народження господині дому, яке припадало на початок липня. Липень, тільки цей літній теплий місяць підходив для здійснення їхніх планів.

Щоб прийняти гостей, начальник не шкодував грошей. Тут, у цих диких краях, єдине задоволення, єдина розвага — накрити стіл, посидіти, поспівати, випити, закусити смачно й вишукано — китайський повар мастак на вигадки! Для цього довелося замовити деякі особливі компоненти для страв — китаєць, виявляється, мав у Москві зв’язки, а зараз, за умов зміцнення дружби з Пекіном, з’явилася можливість діставати деякі делікатеси... Для того й воювали, для того й проливали кров, щоб зараз, після війни, пожити по-людськи! Ну, написав там китайоза якийсь папірець по-своєму — дідько його прочитає, — ну то й що? Передали літаком у Москву кому треба. Потім інший літак передав продукти. Китайоза знову щось там накалякав, посміхаючись. Знову прийшла передача — якісь трави китайські. До речі, від цих трав у донечки такий апетит з’явився, такий апетит! Ну, як не дякувати цьому жовтенькому чоловічку, який любить їхню родину і дбає про здоров’я кожного!

У цих писаних ієрогліфами папірцях містилися не лише кулінарні рецепти. Пенг просив знайти льотчика Кудінова і передати йому план звільнення дружини.

І спрацювало!

Артем Кудінов домігся рейсу на Воркуту. І от настав липневий день, коли разом з продуктами він передав на кухню пакунок з одягом та взуттям для дружини. Пенг обдумав усе до дрібниць. Того вечора Зіна накрутила волосся на папільйотки. Накрила голову хусткою, так і прийшла, сіра, непомітна, замучена на ранкову зміну на кухню. У підсобці помилася, переодягнулася, взула туфлі на високих підборах, сукню — модну, нарядну, зі спідницею колоколом, обвила тонку — пальцями охопиш — талію широким, за модою, паском, зачесала накручене волосся у високий кок над чолом. І головне — підмалювала губи, нарум’янила щоки, та ще й нігті навела червоним лаком — саме губну помаду, пудру, лак для нігтів вимагав привезти на додачу до одягу хитрий Пенг. Про все подумав, про все подбав! У тонкій, немов тростинка, жінці Артем ледве-ледве, та таки упізнав свою колишню веселу й жартівливу дружину. Отак і йшли вони через пости — чарівна, немов саме коротке північне літо, жінка в модній сукні під руку з кремезним, широкоплечим льотчиком, героєм війни — всі груди в орденах. Жінка голосно сміялася, кокетливо погойдуючи сумочкою. Кому б спало на думку, що це не просто літун знайшов собі на ніч легкодоступну «вольняшку», ні, це відбувається найвідчайдушніша в історії ГУЛАГу втеча!

Лише один непомітний чоловічок із жовтуватим обличчям глянув услід красивій молодій парі. Лише одна пара розкосих очей провела поглядом слід своєї перемоги над червоним драконом у північному небі.

Отак вони і пройшли до літака, отак і вилетіли. І ніхто не похопився. Ніхто й не шукав. Аж увечері, на вечірній перевірці, коли не зійшовся рахунок, почали розпитувати та розшукувати. Бригада того дня вантажила вугілля. Пустили собак — нічого. За кілька днів усі забули. Доля самотнього втікача у тундрі завжди сумна — або впаде, заблукавши, й загине від голоду, або здадуть місцеві мешканці — за кожного втікача давали премії, тому не мали вони жалю до «ворогів народу».

Орися і Марічка слухали цю казкову історію із завмиранням серця. Вірили і не вірили. Надто все воно було неймовірно. І можливо водночас.

— А як же ваш чоловік?

— Спасибі, що вивіз, — сумно усміхнулася красивими навіть зараз, хоч і блідими вустами Зіна. — У чоловіка нова сім’я. У нашій країні засуджених розлучають дуже швидко, досить лише заяви однієї сторони. Вважають засуджених уже померлими. Артем і так настраждався за війну. А тут ще я... Ми не могли бути разом — мене б одразу знайшли. Вивіз звідси — і на тім спасибі. Я понад рік переховувалася в селі у далеких родичів. Ніхто нічого й не підозрював — тоді чимало біженців поверталися з евакуації, виглядали не краще за мене. Все було так спокійно, так спокійно, що я подумала — забули... Вирішила побачити маму. Так засумувала, так затужила — спасу немає. От і подалася в Москву. Одну тільки ніч з мамою і поговорили...

— Що, стежили за мамою?

— Навіщо? За всіма не настежишся. А стукачів у кожній комуналці було тоді... Та й тепер не менше... От наче глянеш — всі добрі, порядні, чесні люди, а кожен хоче чужу кімнату захапати. А тут — таке! Маму теж забрали...

— За віщо ж маму? Нелюди! — Марічка навіть кулаки стиснула, та не здивувалася, знала — є така стаття — «за нєдонєсєніє». Це коли рідна мати не донесла на рідну дочку, щоб повернути її на люту каторгу.

Розділ 9

І ліки, і вітаміни з особливого розпорядження Говорової, і харчування, а надто — піклування майже рідних людей — лікарки Айни та пані Розалії не просто поставили Орисю на ноги — повернули їй здатність думати не лише про їжу. Якось увечері Орися спробувала голос. Так боялася, що табірні застуди та голод пошкодили щось у ньому... Ба ні, спершу тихо, а потім на повну полилася українська пісня — ота ж, улюблена, «Романе-Романочку».

— Як ти співаєш, дівчинко! — не стримала сліз захоплення пані Перебенда.

Навіть оплески пролунали — кожного, хто міг ходити, підняла та змусила глянути у небо сила народної пісні, помножена на неймовірної краси голос. У дверях палати стовпилися слухачі.

— Ще, ще!

І Орися співала, скільки мала сили — до самого відбою. Співали й разом із Марічкою, Орися з льоту перекладала її вірші на музику — і тужлива арештантська пісня про долю кожного з них роздирала серце:

Вже з сорочки моєї

Залишились рубці,

Просмалились в прожарках

Чудодійні взірці.

Ті взірці кольорові

Вишивала рідня,

Ця сорочка для мене —

Найдорожче вбрання.

У тюрмі почорніли

Взори ці дорогі,

Торочки лиш лишились,

Та для мене святі.

Їх таємно зашив я

У бушлат, у рукав,

Стерегти моє серце,

Щоб я тут не пропав.

Вже з мойого бушлата

Лиш латки й номери.

Вишиванку пронесу

Крізь лихі табори.

З вишиванкою верну

До своєї рідні,

В вишиванці зустріну

Волі нашої дні.

А як вмерти судилось

У чужій стороні,

Покла.діть вишиванку

На могилу мені.

Тут, у лікарні, не так допікала охорона, навіть конвой, що таки стеріг «больнічку», був якийсь більш людський, не кричав криком за пісню, за розмову до опівночі. На кого ж тут було кричати? На завтрашніх покійників?

Дивні дівчата ці українки — може, завтра винесуть ногами уперед і прикидають снігом до весни десь у ямі, а вони — про свої вишиванки, про свою Україну, про надію на повернення. От латишки, литовки — не такі. Вони теж мають свої пісні, а щоб співати тут, у неволі — і не проси. Посадили тут одну артистку — з Риги, в оперному театрі, кажуть, співала. Ані звуку не вичавили. «Працювати в неволі, — каже, — буду, а співати — не примусите!» Як відрубала.

А українки — вони і в неволі співають.

Ой, не вслухалися охоронці, зачаровані красою мелодії, в слова, ой, не вслухалися:

Співай, співай, поки голос ще є,

Співай, співай, поки серце ще б’є.

Усю себе не даруй чужині,

Не замерзай в хуртовині страшній.

Розлука й біль ятрять рани старі,

Нехай про долю розкажуть пісні,

Карають нас тут за справу святу,

За нашу віру й повстанську сім’ю.

Отак, в чому не зізнавалися у катуваннях на допитах, призналася Марічка Потикевич у пісні!

Молодість, добрий догляд та посилене харчування брали своє — дівчата міцніли та набиралися сил. Водночас смутніли — нескінченно тримати в лікарні їх не зможуть, скоро випишуть, і що тоді? Шахта висмокче життя і знову перетворить на ходячий скелет.

— Не журіться, дівчата, щось придумаємо! — вірила у краще пані Рузя.

«Краще» завітало в образі Вєрки-бригадирки, нової начальниці дівчат.

— Ну, кто тут... Полянска... — по складах прочитала на великій, обшитій полотном пачці. — Тебе посилка! Проверь!

Орися не зразу повірила, що бачить літери, виведені маминою рукою. Гладила обшарпане полотно — нелегкий шлях пройшла ця вісточка з волі — і немов витирала материнські сльози, пролиті над нею. Ящик уже відкрила і перелопатила чиясь безсоромна рука. Лист! Лист від мами!

Берка нетерпляче тупцювала над головою, розглядаючи те, що, звісно, вже бачила — жодна з посилок не обминала її загребущих рук, але забирати речі вона не наважувалася — за це карали.

Після 1948 року в режимі таборів побільшало суворості і... настало певне полегшення. Хтось нагорі скомандував розділити «соціально-близьких» радянській владі кримінальників і небезпечних «політичних», аби оті небезпечні не впливали своєю «буржуазно-націоналістичною ідеологією» на душі нормальних радянських людей, що зовсім трішки схибили у житті — когось убили чи обікрали. Утворилися окремі зони для «політичних». Бараки обнесли додатковим рядом «колючки», на вікна навісили ґрати, на ніч замикали до тієї пори відчинені двері. Але гайку не вдалося загвинтити й на повний оберт — і так різьба зривалася.

Та навіть з вікнами в клітинку «політичним» стало легше без «блатного» кодла — припинилися крадіжки, сутички.

Змінювалося дещо й на волі. Рідшими стали етапи — запаси «ворогів народу» виявилися не безмежними, уже всіх, кого можна, вивезли. Воркутинські шахти, Колимські золотодобувні та уранові родовища, Карагандинські копальні, Норильські поклади нікелю, Транссибірська залізниця та незліченні тайгові лісоповали потребували робочих рук. Рабська безкоштовна робоча сила, як виявилося, має певну цінність. І безглуздо просто вбивати, фізично нищити в’язнів, як практикувалося у криваві єжовські тридцяті та під час війни. Нехай працюють «на благо», хай потом і кров’ю змивають свою «ізмєну родінє»! Ця велетенська конструкція — ГУЛАГ — Главноє управлєніє лагєрєй — потребувала такого ж велетенського апарату. Всю цю масу рабів належало одягати і годувати, витрачаючи на це державні кошти. То чому б не дозволити хоч часткове утримання рабів за рахунок їхніх же родичів? Тому суворі обмеження на посилки з продуктами та одягом були зняті.

Звісно, всілякі внутрішні «винаходи» табірного начальства, як-от позбавлення права на посилки тим, хто не виконував норму, отруювали життя, але хоч якийсь зв’язок із домом, якась надія зажевріла. І тому навіть бригадирка видавалася добрим ангелом.

— Ну, скоро ти там?

Берка нетерпляче пристукувала валянками. Чекала. Нерідко з посилки їй перепадав подарунок — звісно, не за красиві очі, як хабар, з надією на допомогу.

— Ой, чьо-то ти долго рассматріваєшь! Мда, красів сві-терочєк! — Орися саме притулилася личком до густої теплої вовни, виплетеної маминою рукою — як же зігріє її це плетиво у найлютіший мороз! — Но тебе велик будет, небось по старой мерке вязали!

Орися не зразу второпала, на що натякає Верка. Допомогла пані Рузя, прошепотіла тихенько:

— Орисенько, віддай їй посилку, віддай, не шкодуй. Верка в цьому чесна — побачиш, не забуде. Може, цей светрик тобі життя врятує!

А вголос:

— Та куди тобі, Орисенько, цей светрик? Поки в лікарні — і так тепло... На зоні — блатні заберуть, все одно пропаде, не вбережеш. А Вера у нас модниця! Бач, як їй колір до лиця!

І Орися простягла светрика разом з ящиком новій бригадирці. Собі залишила тільки полотняну обшивку з літерами, написаними хімічним олівцем — «Полянській Орисі». Бодай хтось іще називає її, номер «Ш-901», на ім’я!

Берка розцвіла! Уявила, як хизуватиметься обновкою перед своїм «хахалем», як ласуватимуть вони смачним українським салом, чималий шмат якого займав половину ящика.

— А тебе... как тебя? По-ті-кевіч? Тебе завтра прінесу!

— Що? — не повірила Марічка.

— Тебе тоже єсть посилка. Хорошо вам, бандеровкам, такіе вєщі шлют! Боґато живьотє там, у себя, куркулі чьортови...

І гордо подалася геть, тулячи до серця обновку.

— «Боґато живьотє...» — перекривила вслід Марічка. — Не живемо, а жили, і добре, і багато жили, поки ваші солдати не принесли нам на своїх багнетах «свободу»!

— Марічко, а тобі теж посилка! — раділа за подругу Орися.

— Від кого б оце? — замислилася Марія. — Батьки від мене відхрестилися, мама померла дуже давно, я ще немовлям була, а батько оженився. Мачуха... Сама знаєш, що таке мачуха... Нікому мені надсилати отакі светрики... Мабуть, помилка...

Орися гірко зітхнула, пригадавши запах чистої вовни, який лиш один зостався після маминого дарунка. Перечитувала листа, горнула до серця прокурену чомусь, затерту, зі слідами далекої дороги, але таку рідну полотнинку...

— Орисю, та нехай вони цим салом вдавляться, не піде воно їм на користь, — втішала пані Рузя. — Не светрик головне — мамина молитва. А вона залишилася з тобою. І побачиш — допоможе, порятує.

Спогад про дім навіяв пісню. Орися сідала у ліжку, обхопивши коліна руками — і співала. Тихенько, замріяно. І вкотре сподівалася, що пісню почує Роман. Озветься. Згадувала оте чудо в тюрмі, коли на її «Романочка» обізвався живий Романів голос.

Ой, де ж вони тепер, наші хлопці-каторжани? Чи живі?

Кожна думала про своє.

А після линула і єднала. Хай не з Романом, але...

Одного дня Орися побачила під вікном палати жінку, що зачудовано вслухалася в її голос.

— Айна, кто это? — допитувалася жінка вже за кілька хвилин у лікарки. — Кто эта девушка? Неповторимый, незабываемый голос! Это великий талант! Ей нужно учиться! Она прославится когда-нибудь на всю страну! На весь мир! Такие голоса появляются один раз в сто лет!

— На какую страану? — сумно зауважила Айна, по-естонському розтягуючи слова. — Разве этой стране нужны таалантыы? Разве она позволит миру услышать этот гоолос? Тюрма, лаагерь — вот единственное место, которое нашлось для этоой талантливой деевочки. Какое счаастье, что удалось её спаасти...

Орися розглядала цю жінку, яка немов з’явилася з іншого світу, з подивом і недовірою. Невже тут, у цій Богом забутій глушині, на цій самою природою створеній для катівні, замороженій та заґратованій землі можуть існувати жінки, яких лише в кіно показувати? Царська постава, манери імператриці, хода, фігура, хай і в після табірних напівцивільних одяганках, видавали людину незвичайну.

— Ніна Певна, — подала руку так елегантно, так вишукано, немов би їхня зустріч відбувалася не в кабінеті лікарки табірної «больнічкі», а десь у палаці в оточенні фрейлін.

— Орися... Орислава Полянська... — Орися зловила себе на тому, що за звичкою ледве не видала усі свої «установоч-ниє данниє»: номер, статтю, термін ув’язнення. Сором, який сором! Мабуть, зовсім відвикла від нормального людського спілкування.

З того дня Орися зазирнула в інший світ — туди, де жили Бізе і Верді, де «У любви, как у пташки, крылья», де ще жива музика, де люди — іншого виміру.

Пані Ніна майже нічого про себе не розповідала. Більше від Розалії та Айни, ніж від неї самої, довідалася Орися, що вчилася майбутня співачка у Харкові, потім закінчила консерваторію, працювала актрисою в Луцькому театрі. Заарештували ще перед війною. Термін ув’язнення закінчився, а заслання — майже те саме, але без ґрат і конвою, залишилася відбувати на звичному місці. Та й повертатися додому — нікуди. Ніхто не чекає. Куди ж повертатися актрисі з обличчям, обпаленим північними вітрами, з голосом, що дав тріщину, з руками, шкіру яких не відновиш жодним кремом... Зуби розхитані цингою, душа випалена болем. Та й вік. Пізно, все пізно. На сцені панує молодь. Юні актриски відвойовують собі місце під сонцем. А вона, колишня Наталка Полтавка, Аїда, Кармен так і залишиться тут зі своїми спогадами і болем, зі своєю поруйнованою, розбитою долею.

— Як дивно, Орисенько, як дивно... — ділилася пані Рузя думками. — Ніна Павлівна живе тут так давно. Хворіє часто, заходить до Айни, вірить їй як лікарю, але ніколи не розповідає про себе. Закрита, замурована душа. А почула, як ти співаєш — і немов розквітла! Згадала, мабуть, себе на сцені... Каже, голос у тебе — унікальний, надзвичайний!

— Та що ви, пані Рузю, — зніяковіла Орися. — Співаю собі потихеньку, як можу, голос як голос...

— От у тому й біда, що «як можу»! Тобі вчитися треба! Щоб співати по-справжньому!

Орися гірко всміхнулася, перекинула на груди косу і заходилася переплітати тонкими пальчиками золотисто-русяві пасма.

— Звісно, мені треба вчитися. От зараз попрацюю ще трішки у шахті — і в консерваторію... А потім — в оперу. В Мілан, у ЛаСкала, як Соломія Крушельницька... Гастролі, квіти, шанувальники, шампанське... Оце, здається, він, світ актриси? — зморшка гіркоти перетнула чоло між тонкими, високо заломленими бровами. Орися зараз виглядала справді Снігуронькою з опери Римського-Корсакова, сніговою дівчиною, що от-от розтане від весняного сонця. — Коли скінчиться «десятка» терміну — мені буде двадцять сім, а потім ще п’ять — от і рахуйте! Ще трішки повчитися — і саме час на пенсію.

Пані Рузя обняла, притулила тонке під зношеним лікарняним халатом тіло.

— Не кажи більше такого, дитино, ніколи не кажи. І не думай так. Ти мусиш вижити. Тебе батьки чекають. І Роман... А вчитися співу... Зроби це навіть не задля себе — задля пані Ніни. Уперше бачу, щоб вона так сяяла, наче шматочок себе колишньої повернула.

Ніна Павлівна приходила до лікарні тричі на тиждень. Знаходила час між своїми заняттями у школі — працювала вчителькою співів, малювання, і навіть географії — «вільних» вчителів у цьому суворому краю бракувало. Вчила Орисю правильно дихати, спершу тільки дихати. Потім — вправи... Це були дивні, незвичайні і несправжні заняття — без фортепіано, без інструмента. Лише абсолютний слух Орисі та безмірне прагнення Ніни Павлівни передати комусь той скарб, яким володіє і який самій вже ніколи не згодиться, уможливлювали ці заняття — безнадійні, власне, за суттю своєю. Вже хто-хто, а жертва «єжовського набору», людина, що пройшла найстрашніші табори, воєнні, дуже добре знала, який меч висить щогодини над головою в’язня, і наскільки тонка ниточка силою маминої молитви утримує його.

Цих занять Орися чекала, мов свята. Це був вітер з волі, місточок в її колишнє життя, у кімнатку з білими у рожеві квіточки шпалерами, до свого фортепіанка з купкою нот та двома підсвічниками, щоб увечері ці ноти освітлювати.

Слухняно виводила за Богом посланою вчителькою безглузді для стороннього вуха «Да-де-ді-до-ду» та «до-мі-соль-сі-бемоль-ля-фа-фа-фа», та нескінченні розспівки, розуміючи, як важливо схопити, запам’ятати, навчитися зараз, поки має таку можливість. Вчилася з голосу оперних арій. Запам’ятовувала умить, немов записувала навіки у чіпкій музичній пам’яті,

Кармен, Аду, Снігуроньку, Наталку Полтавку, Чіо-Чіо-сан, опереткових Сільву та Маріцу.

Бачила, як повняться зачудуванням очі старої, так, старої у свої сорок шість, безнадійно старої, знищеної табором королеви сцени, як забутий вогник спалахує в них, коли юний, чистий, сильний голос повторює за вчителькою фіоритури «Солов’я» Аляб’єва, заввиграшки долаючи силою свого таланту технічні складнощі.

У такі хвилини лікарня завмирала. Усі слухали.

— Соловеєчко наш, український... — притискала до грудей руки пані Перебенда.

— Не только вааш, Роза, такие гоолоса принадлежаат миируу! Но каак ей помочь, каак уберечь... Такоой таалаант! Ведь голос так легкоо потерять на таком моорозее, — бідкалася Айна, розуміючи усю хисткість і незахищеність становища. — Говоряят, в Воркуте и в Норильске есть даже театр из заключёонныых. Тут ведь столько профессиональных актеров, певцов! И просто талантливых людей. Онии ставят спектаа-клии, там другой режиим... Вот если бы удалось... каак это у них гооворяат... при-строо-ить... нашу Орисю туда!

Наступного дня Верка принесла ще один ящик, вже для Марічки. Також відкритий, також перебраний чужими руками.

— От матері? — нетерпляче постукувала валянками, чекаючи хабара.

Марічка кивнула. Посилки приймали тільки від найближчих родичів. Чи мала б їй розповідати про те, що сирота? Що посилку надіслали дівчата, подруги по повстанському загону? Знали, що порятує тут, на півночі — сухарі, шмат сала, часник, цибуля — найголовніші ліки від цинги.

— Ну, что, разобралась? — зазирала в ящик, мов сорока, бригадирка.

— Розібралася... — зітхнула Марічка. — Гаразд, Віро, забирай...

Цього разу навіть Верка засоромилася забирати все: висипала зневажливо сухарі — мала удосталь хліба, відрізала дівчатам тонку скибу сала, кинула пару часничин:

— Нате, ето вам на лєчєніє і усілєнноє пітаніе. Скоро, поді, опять в зону! Поработаете на благо родіни!

Будь-який рай і курорт колись та й закінчується. Як не намагалися Айна та доктор Касінський протримати дівчат довше, не вийшло. Не вийшло і залишитися санітарками в лікарні — приїхала якась люта комісія і відправила всіх, хто хоч трохи тримався на ногах, на роботу — «стране нужен уголь».

Ніна Павлівна Орисю вже не застала. Світлим променем майнули їхні уроки, блиснули — і зникли, немов і не було ніколи.

Знову табір, знову шахта. Отут і згадали дівчата про мамині молитви. Мала рацію пані Рузя, коли говорила, що навіть злодії іноді бувають чесними — Верка відпрацювала отримані хабарі повною мірою. По-перше, дівчата опинилися в одному бараку і на нарах поруч, по-друге, під час «розводу» на роботу для них пролунало — «Налево». «Направо» йшли ті, кому в шахту.

— Куда етіх, Вера, на швейку ілі на порку?

— Давай на порку, но во второй цех!

Аж потрапивши в цей «второй цех», зрозуміли дівчата рятівну силу маминої молитви і відносну чесність злодійки, яка походжала тепер у новому светрику, що ледь не лускав на добре вгодованих грудях бригадирки. Вже хто-хто, а вона голоду й холоду не знала. Зате добре знала силу хабарів. Мусили пізнати її Марічка з Орисею. Увечері після робочого дня тулилися одна до одної на витертих тілами їхніх попередниць нарах, накривалися Орисиним коциком і ділилися потаємним:

— А наші продовжують боротьбу, Орисю! Дівчата написали: «Буйко Степан все ще працює лісником» — це наш надрайоновий провідник. Значить, живі, значить, не скорилися! І допомагають своїм, знаходять нас по тюрмах, турбуються. Рідний батько забув, сухаря не вислав, а друзі по підпіллю пам’ятають. Бережи їх, Господи!

— А ця Верка, хоч і злодійка, виконала обіцяне, — шепотіла з надією Орися. — Робота в приміщенні...

Робота в приміщенні — це була надія вижити, не знищити до кінця здоров’я, пережити сніг і холод.

Знову насувалася сувора північна зима. Полярне сяйво вигравало спокійними голубувато-зеленими кольорами, немов прозора театральна завіса то засувалася, то відкривалася перед зачарованим оком глядача, який ще мав силу після виснажливої зміни милуватися небом, тим більш милим після дванадцяти годин під землею. Якийсь невидимий художник немов виливав на небо фарбу — то одну, то іншу, і воно мінилося кольорами — сяйливе, холодне, чуже.

Під чужим суворим небом лютувала не тільки охорона — лютувала сама природа, Снігова Королева тундри не бажала ділитися своїми підземними скарбами і насилала на голови непроханих гостей снігову заметіль — люту хуртовину. На цій рівній, відкритій вітрові скільки бачить око, пустелі він мав удосталь місця для лету наввипередки зі снігом. Коли здіймалася хурделиця, яку тут називали коротко і страшно — пурга, кожен, хто виходив на вулицю, ризикував не повернутися, навіть якщо відходив усього на кілька метрів. Снігова стіна ставала непроникною для ока — простягнеш руку і власних пальців уже не бачиш. Вітер збиває з ніг, а того, хто упав, замітає у лічені хвилини. У сніговій круговерті людина одразу втрачає орієнтацію — стіна будинку може бути на віддалі простягнутої руки, а не знайдеш. Страшно ступити крок, бо не знаєш, куди йдеш — до порятунку чи у відкрите море тундри — на певну смерть. Ревіння вітру глушить будь-який звук — хоч сам кричи, хоч тебе кличуть, — не почуєш крізь отой осатанілий оркестр із самих пекельних труб.

Бітер, пурга, лютий мороз — ніщо не було перешкодою для роботи — «Стране нужен уголь!». План, план, виконання плану — от чого вимагали щоденно начальники та бригадири! Цього вимагали й від них. І байдуже, що отой «уголь» і «план» мали видавати «на гора» немічні жіночі руки...

Ті, хто на «розводі» йшов «Направо!», навіть у пургу, навіть у мінус 49 закривали обличчя хустинками, залишаючи лише очі, зав’язували під підборіддям шапки-вушанки, запиналися так, щоб зберегти крихти тепла від пічки, не дати вітрові змоги видмухати з тіла оте живлюще тепло занадто швидко, і виходили у темінь — хоч в око стрель, беручись за руки чи тримаючись за дріт — таку собі нитку Аріадни, протягнуту від дверей барака до входу в шахту — лиш так можна було в пургу не збитися з дороги. Лиш коли мороз досягав мінус 50, а певніше — мінус 52, бо при мінус 50 бригадири завжди ледь не пальцем опускали ртуть у термометрі до 49,5, дозволялося залишатись у бараках — такий день називався «актірованим», бо писався відповідний акт — сама мати-природа, саботажниця, грала на руку отим «ворогам народу», не випускаючи їх на лютий холод, в такий мороз навіть слова, здавалося, перетворюються на крижинки і замерзають, ще не злетівши з обледенілих вуст.

У тих, хто йшов «Наліво!», була власна нитка Аріадни, яка вела їх до «пошивочного цеху». Вся ця пекельна індустрія червоного дракона, цей комбінат з перемелювання людських тіл, душ і життів потребував цілого господарства зі свого утримання — треба було у щось одягати всю ту багатотисячну масу, північ вимагала свого. Та навіть тут винахідливий мозок дракона вдався на спосіб — одяг для зеків шили зі старих солдатських шинелей, гімнастьорок, шапок. Першого дня дівчата не зрозуміли, навіщо на подвір’ї оці гори воєнного обмундирування — зі слідами крові, дірками від куль. Та й війна закінчилася так давно... Згодом зрозуміли, що тут відбувається, і подякували чесній злодійці Вєрці, що опинилися за її розпорядженням у «другому цеху». Ті, хто працював у першому, мусили прати, відпарювати і сушити речі, зняті з поранених а, може, й мертвих — нудотний запах крові та пари доводив до запаморочення, від такої «роботи» деякі самі просилися в шахту, особливо, коли в рукаві гімнастьорки знаходили заморожену, відірвану снарядом разом із рукавом, людську руку, добре збережену на північному морозі.

У другий цех потрапляли відносно чисті, без слідів крові, гімнастьорки, шинелі, шапки. А сама «порка» полягала у тому, щоб відрізати ґудзики, зірочки з шапок, інші військові відзнаки, розпороти шви і перетворити гімнастьорку на тканину, з якої в іншому, швейному цеху, шитимуть якісь потрібні в «зеків-ському» господарстві речі — рукавиці абощо. Щодня дівчата знаходили в кишенях, а частіше зашитими під дно шапки солдатські медальйони — прізвище, ім’я, рік народження загиблого, адреса. Знаходили сімейні фотографії та листи, написані на обривках паперу неслухняними солдатськими пальцями десь у вільну хвилину між боями. Листи до дружин, матерів, друзів, повні туги, надії, тепла. Читали їх уголос, і серце рвалося від болю та співчуття — як рано, як невчасно обірвали кулі та снаряди ці молоді чи зрілі, дорослі життя, як не встигли ці юні російські хлопці та кремезні сибірські мужики, грузинські джигіти та узбекські арати, українські козаки та чукчі далекої півночі нажитися, як прагли ці відірвані війною руки праці, любові, ніжності... Плуга, чарки, мисливської рушниці, шаблі, кінського поводу — всього, що належить чоловічій руці, прагли.

— Яка ж біда — оця чортова війна! Скільки людей побито, скільки доль покалічено! — плакали від жалю жінки в цеху, бо слова любові, написані чоловічою рукою, хай навіть і не тобі, зворушували до сліз.

— Отак і мій десь загинув... — зітхала Люда Раздольнова з Харкова, героїня війни, снайпер, капітан, яку пораненою, непритомною захопили в полон німці вже під кінець війни. Втекла, пробилася до своїх. Не повірили, «пришили» зраду Батьківщині, дали десять років. А на прикладі її снайперської рушниці зарубок — пам’яток про знищеного ворога, вистачало на золоту зірочку.

Саме тут, у цьому пропахлому старою кров’ю та солдатським кривавим потом цеху відкрилася дівчатам трагедія народу, кинутого у м’ясорубку війни, на «праведний», справедливий, кривавий бій з ворогом, що топче твою землю.

— Вони боролися з Гітлером. Виганяли його зі своєї землі. Герої. Мученики. Хай з Богом спочивають! — хрестила дірки від куль вчителька з Хмельниччини Марія Гумка. — Мусимо зберегти для історії, для музею ці листи, медальйони, іконки, хрестики, все, що знаходимо. Бо це — сліди обірваних ворожою кулею життів. Може, хтось прочитає, знайде рідних, повідомить, що загинув смертю героя син, брат, чоловік...

Листи були на різних мовах. Латишки, литовки, естонки, білоруски читали, перекладали зі своїх мов. Зберігали ці листи у себе, не віддали до спільного мішка. А деякі ніхто не міг прочитати — Кавказ, Середня Азія.

— Герої... А ми — не герої? Ми теж воювали з німцями, всю війну воювали! А вони... — замислено повторювала Ма-річка Потикевич. — Спершу виганяли Гітлера, потім стріляли у нас. Нас також хотіли вигнати? І таки вигнали, бачиш скільки нас тут, нагнали з України, Естонії, Латвії, Литви — поглянь, скільки дівчат з Прибалтики! І хлопців... А їхні країни невеликі. Чи залишився там іще хтось, біля їхнього холодного моря? Чи всіх забрали? Звільнили місце для своїх.

— Ой, Марічко, — заспокоювала подругу Орися, випорюючи тонкими пальчиками чергового листа з-під обшивки шинельного рукава, — ці проти нас не воювали, шкода їх, бідолашних.

— Зате їм нас не шкода...

— Нас теж. А ми ж ніби свої, воювали, орденів нікуди вішати, — відірвала очі від рукава шинелі, який розпорювала гострими ножицями, Людмила.

Марія Гумка збирала ці священні реліквії, отримані з того світу, в мішок.

— Передамо до музею. Це велика цінність!

І передала. Напровесні до табору прибула якась поважна комісія. Питали, чи є скарги. Звісно, скарг не було. всі чудово знали, чим зкінчуються будь-які спроби поскаржитися. Обізвалася Марійка, показала свій мішок з листами:

— Ми зібрали цінні документи про історію війни. Тут солдатські листи, документи, фотографії. Передайте це в музей!

Як оскаженів чомусь червонопикий вгодований полковник!

— Кто разрєшіл? Какіє пісьма? Сжечь немедленно!

— Та що ж ви робите? — заголосила Марійка, вириваючи мішок з рук наглядача, який намірився вкинути листи у пічку. — Це ж останні слова прощання солдатів Червоної Армії своїм рідним! Дорогоцінні воєнні реліквії! Може, хтось знайде тут родичів, дізнається про їхню долю!

— Ах ти, бандеровка! Какое твайо дело до Саветской Арміі? Защітніца виіскалась! Абайдьомся без такіх! — не вгавав дебелий полковник, на широченних грудях якого самотньо тулилася медалька «За победу над Гєрманієй». Вишколений особіст, мабуть, порох нюхав лише з вікна штабу навпіл із бузком, а посвисту німецької кулі і чути не чув.

І листи, написані на залитих кров’ю, пробитих кулями пещених солдатською рукою папірцях, полетіли у полум’я. Не згинувши від німецького вогню, вони вмирали іще раз. Корчилися і звивалися, волали до неба, перетворюючись на попіл. І тепер уже ніхто не почує останнього «Прощавай», останнього «Благословляю!», останнього «Люблю!»

А Марію Гумку забрали. Більше ніхто її не бачив. Де скінчився життєвий шлях жінки, що боронила героїв війни навіть після їхньої смерті?

Після першої посилки прийшла ще і ще одна. Орися трішки підбадьорилася — тато з мамою вдома, вільні, пам’ятають про доню, допомагають, чим можуть. Як добре, що тато, відомий лікар, вдома! Що його не забрали, не кинули до в’язниці, як-от доктора Касінського, як Айну.

Згадувала Ніну Павлівну, її уроки. її долю, зламану, понівечену табором. Замислювалася і над власною, нічим не кращою. Ніна Павлівна принаймні вижила. А їй ще тільки належить боротьба за життя, за зустріч з Романом.

Тут, у цій зоні, поруч відчувалося чоловіче дихання. Зовсім неподалік, на іншому лагпункті, катувалися хлопці. Каторга. Цим страшним словом називали в’язнів з великими термінами, з особливо суворим режимом утримання, на особливо важких, каторжних, роботах.

Каторга. Так називали турки галеру з рядами прикованих до широких лав рабів, що вдень і вночі під канчуками наглядачів налягали на важенні весла, приводячи у рух величезне судно. Подумаєш, весло! Зате теплий морський вітерець обвіває, зате немає снігу, зате...

Каторга. Білі номери на шапці, спині, на правій руці та лівій нозі — нумерований, проштампований людський товар. Не для роботи навіть — для загибелі.

Коли йшла у шахту каторжанська колона, всі інші мусили поступитися дорогою — відійти набік, щоб жодних контактів. Була у цьому навіть якась повага до цих смертників.

Якось, ідучи в свій швейний цех, колона дівчат затрималася, пропустила свій час і мусила зупинитися оддалік, щоб розминутись.

Бони шли, знесилені вже зранку, похиливши голови, човгаючи ногами у важезних «чунях», прикриваючи рукавицею від крижаного вітру поморожені обличчя. І щось сталося з Марічкою. Вона стиснула руку Орисі і... заспівала!

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чого ж наша славна Україна зажурилася?

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо!

— Замолчать немедленно! — закричав старший конвою і замахнувся прикладом.

Та жіноча колона вже співала хором:

Гей, у полі ярої пшениці золотистий лан...

І щось переламалося у каторжанській колоні — випросталися похилені плечі, гордо піднялися голови, заблищали очі. Хлопці підрівнялися в шеренгах і вдарили стройовим. Не всі, лиш ті, хто спромігся, хто мав хоч трохи сили. Проходячи повз дівчат, повернули голови за командою «Ліворуч рівняйсь!», зняли шапки, поклали на зігнуту ліву руку. Отакий парад повстанців приймали посестри по боротьбі.

— Дякуємо за пісню, за підтримку, подруги наші! Бережіть себе! Зустрінемося! — лунало з колони.

Конвой не стримався, вдарили постріли. На щастя, в повітря, щоб лише злякати.

Але вихватка дівчат не минула безкарно.

Наступного ранку всіх, хто співав, забрали на етап.

Розділ 10

Щоб вижити — має статися чудо. Немає іншого шляху врятуватися у цій дикій, нелюдській, без права і праведності створеній країні. За час етапу Роман втратив ілюзії щодо можливості порятувати життя чесно виконуючи «обов’язки» в’язня. Все влаштовано так, аби спровадити кожного, хто утрапив до лабет звіра, на той світ якомога скоріш. Тому слід шукати шляху не підкоритися, уникнути, обійти. Хіба так можна знайти шлях до волі.

Бечора якось не помітили. Раптово, мов оксамитове покривало, на зону впала фіолетова ніч Далекого Сходу.

Степан лаштувався до сну.

— Романе, візьми під голову, — підсунув светра. — Ет, падлюки, — це про злодіїв.

Та влягтися спокійно не довелося. З глибини величезного бараку виникла тінь і схилилася над Орестом.

— Ей ти, фраєр, вставай, пахан завьот!

— Не йди, Романе, не йди! — схопив друга за полу бушлата Степан. — Хай їх дідько вхопить, не йди!

— А ти отлинь, ушастий, не мешай, пока буркали целиє.

— А що? Я піду, — Роман вирішив не виявляти перед урками боягузтва.

— Я з тобою, — піднявся з нар Заліванов.

Іван приєднався до компанії.

Посланець повів їх кудись в інший барак, завів у кут, відгороджений від світу запиналом, що створювало враження окремої кімнати.

Роман сподівався побачити брудного, неголеного, товстого «пахана» завтовшки з колоду, але за столом сидів, попиваючи чорний, мов смола, чай, нестарий чоловік у смугастому матроському тільнику (найвищий шик на Колимі!), схожий скоріш на офіцера, ніж на злодія. Поруч, на нарах, скавчав, притримуючи розпухлу руку, зовсім іще хлопчисько, урка, якому Тищенко по-ведмежому віддячив за спробу позбавити його особистого майна. Там же Роман упізнав свою вкрадену торбу. А в руках «пахан» крутив красиву дерев’яну штуковину. Стетоскоп. Іграшка, для цих пальців зовсім чужа.

— Твая ігрушка?

— Моя, — підтвердив Роман.

— Лєпіла?

— Так.

Не віднікувався, не уточнював і не перепитував, це слово, з яким йому тут жити, стало вже знайомим.

— Шшшо ж ти, пацан, косякі порєшь? — це вже до малолітнього урки. — Лєпілу трогать — западло!

Малий зиркнув винувато й ображено і знову заскавучав по-щенячому — жалібно й тихо.

— Ну, раз лєпіла, то слет пацану смичок до кучі, — зиркнув на хлопчиська майже співчутливо пахан.

— Що зліпити? — не зрозумів про який смичок йдеться Роман.

— Руку, руку вправь! Ти што, музикі не знаєш?

— А я не на музиканта вчився, а на доктора! — підніс голову син лікаря Смереканича. — Давайте сюди хворого. Тримайте!

Роман не дуже уявляв собі, як робитиме репозицію перелому у передпліччі. Бачив кілька разів як це робить батько, тримав якось хворого за плече, асистуючи, ото й усього. Та виходу не було — до ранку рука малого злодюжки розпухне так, що й досвідчений лікар не зможе вправити.

— Потрібно ще дві дощечки і бинт. Або щось довге — перев’язати.

Пахан одразу второпав, про які дошки йдеться. Лиш оком повів — і дві дощинки, від старого ящика, мабуть, були до послуг «лєпіли». І... Роман не повірив — шарф. Його шалик. Той самий, яким перев’язував вивихнуту ногу Тищенкові.

Тримати хворого доручив Заліванову. Обережно помацав — так і є, уламок кістки під шкірою. Узявсь міцніше, потягнув... Урка заверещав, наче його ріжуть, і враз стишився під пильним поглядом пахана.

— Репозицію проведено. Тепер імобілізація... — Роман умисне сипав незрозумілими професійними термінами — він лікар, лєпіла, найнеобхідніший у цьому краю чоловік, він володіє іншою «музикою» — латиною.

— Рукою не ворушити! Добре б накласти гіпс... На місяць щонайменше. А мого шалика повернете, як видужає! — Роман бачив, якими очима дивляться на нього урки, і почувався певно. він виконав свою роботу вправно, тато пишався б...

—А ти — настоящій лєпіла! — із подоланим сумнівом схвально хитнув головою пахан. — Єслі што — памагу. Даставать кто станет — пасилай ка мне. К Глебу! — відрекомендувався.

З обличчя Заліванова Роман прочитав — цей Глеб направду шанована у зоні людина — авторитет. Урки віддали Романові вкрадену торбу, Глеб повернув дерев’яну іграшку — стетоскоп. Повернув не без жалю — сподобалося і старовинне дерево, і різьба по краю і якісь літерки, вирізані всередині. Та брати професійний інструмент у лєпіли — западло. За роботу дали ще й гонорар — буханець пахучого хліба Романові і половину — Заліванову.

Бід запаху запаморочилася голова. Давно, ще з дому не потрапляла Романові до рук така дорогоцінність. Перше, чого захотілося — з’їсти все просто зараз! Друге, чого захотілося не менше — розтягнути задоволення на довше, їсти по шматочку, смакуючи, мов неземними ласощами. Третє, чого вимагала совість — поділитися з друзями. Іван ховав голодні очі, відвертав носа, щоб не вбирати тремтінням ніздрів чудові пахощі.

Роман відламав скоринку:

— Іване, це — тобі. А це буде Степанові...

Гнатюк, попри те, що майже умлівав від голоду, уперто скривив губи:

— Не буду їсти злодійського хліба!

— Ти, Іване, про це забудь — злодійського, краденого... Хліб є хліб. Бери, кому сказав! — аж розсердився Заліванов, додаючи шматок зі свого «гонорару».

— Ти що, збираєшся від голоду кінці віддати советам на радість? — покпинив Роман, знаючи слабку струну товариша. — Ну, то не їж, вони ж про те і дбають, щоб ти тут загнувся якомога скоріш!

Цей аргумент пішов на користь затятому галичанинові. Шкоринка хоч на годину втишила судомний голодний біль у хворому шлунку.

— А з тобою не зле компанію водити! — усміхнувся страшною цинготною посмішкою Заліванов. — Бач, з першого дня — і під опіку самого Глеба!

— Це ви не мені, а Тищенкові дякуйте, — зареготав Роман, — це ж він малому урці руку зламав.

— А може, нам справу на потік поставити? — приєдналися Степан з Іваном. — Ми їх калічитимемо, а ти — лікуватимеш. Гонораром поділимося!

У тиші, що стає ще принизливішою після гамору і веселощів, підігрітих шматком хліба в голодному шлунку, на сон схилило не зразу. Роман дістав з торби стетоскоп, притулив його до вуха, вслухався у звичний шум рідного дому — ось воно, відлуння Щастигори, ось він, вітер зі схилу, отак шумить діброва потойбіч гори, а ось... Ось і жіночий голос. Це вона, пані Аріадна, кличе його. Це її нитка тягнеться з рідного міста аж сюди, на край землі. Ех, послухався б її... Пересидів би страшні часи у затишку, в отій схованій від світу кімнаті, не знав би тюрми, етапу, Колими не знав би... У пам’яті виринуло видіння — жіноча постать у червоному, схожа на язик полум’я. Стало наче тепліше — майже обпікся.

На ранок пролунало:

— Всєм с вещамі на виход!

— Невже так одразу — на етап? — захвилювалися. — А карантин?

— Ви  што тут удумалі? — волав якийсь безпогонний. — Дратся? У нас — абразцовая зона, самая паказатєльная. Спа-койная. У нас безобразій не бивает! Пайдьотє в другую!

— Хоч би не в сьому, — прохрипів стиха крізь зуби Заліванов.

— А що там?

— Там — «суки». Туди не можна. Вони ще гірші за злодіїв.

Та якщо якась біда має статися, вона неодмінно стається. Повели таки до сьомої.

Перед воротами колона здійняла крик:

— Ми не підемо до сьомої! Там — суки!

Конвой, готовий і до такого, узяв на приціл першу п’ятірку:

— Шагом марш!

Ніхто не зрушив з місця.

Клацнули запобіжники автоматів.

— Павтаряю — первая пятьорка — шагом марш!

За другим — черга угору. За третім разом крик ущух. Перша п’ятірка, а відтак колона рушила у сьому «сучу» зону.

Замість бараків — два величезні брезентові намети. Живі, рухомі стіни додавали непевності. — ворога не видно, не чутно. Але він є, дихає десь, готовий учепитися в горлянку. Від отого холодного дихання «десь» холоднішала спина.

Ніч. Варта. Ретельно пильновані входи.

То тут, то там — звук розрізаного брезенту, зойк чергової втрати.

Ранок.

— Кто хочет папасть в харошеє место — падхаді па аднаму. Не больше десяті! Мест мало.

— Це хто? — шепотілися.

— А дідько їх знає. Кажуть — нарядчики. За хабара можуть прилаштувати кудись у вигідне місце, — переповідав почуте Степан. — Романе, може, і ми що в лапу сунемо?

— А в нас нічого зайвого немає. Бач, вони до литовців пішли, там є чим поживитися.

По обіді литовців викликали на «медогляд». Завели до барака, звеліли роздягтися до білизни. Щось там наче оглядали... Потім і «лікарі» у білих халатах, і речі зникли без сліду.

Зона кипіла. Нахабство «сук» обурювало. Кожен, хто потрапляв до рук обдурених і обкрадених, тепер був битий вже не лагідно, а по-справжньому. Трупи, викинуті за двері, нікого не дивували. Ніхто й не пробував шукати винних. Знайди їх у цій веремії.

А кипіння не вщухало.

І вибухнуло.

Зірвалося на рапт багатоголосе «Ура!», і вісім сотень урка-ганів кинулося на штурм барака. Дрючки, виламані звідкілясь палиці замиготіли в тісному просторі намету, дістаючи і чужих, і своїх, полетіло каміння, блиснули, звідкіля тільки й взялися, ножі й заточки. Крики, тріск поламаних нар, вереск поранених, «Ура!», триповерховий мат і поверх усього — автоматні черги конвою та кулеметні — з вишок. Спершу поверх голів, потім — насліпо крізь брезент наметів.

Кулі діставали усіх, і винних, і ні. Люди падали, не в змозі зрозуміти, звідки кара і за віщо. Роман кинувся допомагати пораненим, знову не дуже розбираючи, хто тут свої. Зате Іван Гнатюк зі Степаном видерлися на верхні нари і вимахували дошками, поціляючи в голову кожному, хто мав ножа. Хтось із литовців, здоровенний, мов дуб, майже висів над проходом, вчепившись за крокву намету лівою рукою, а довбнею у правиці вправно мітив тім’ячка «шурмовикам»-нападникам. Що поцілить — то хрусне череп. Нерухомі і ще живі тіла перегородили прохід.

Завзято, люто відбивалися в’язні. всі залишки сили вкладали в удари, мов мстилися лютому звірові, що загнав їх сюди, на край землі, що знущається не по-людськи. То хай нелюдяно й отримує.

Роман намагався допомогти тим, кому ще було можна — зупиняв кров, тісно перев’язуючи руки й ноги вище рани, бинтував шматками роздертих сорочок, примовляв: «Терпи, брате, терпи». Не розрізняв, хто із тих «братів» — наш, а хто — їхній.

Над головою літали дошки і кулі, ревіння й постріли перекривали стогони і переможний рев, а Роман вершив свою справу навколішки, між нарами. Може, це й врятувало йому життя — куля не досягнула.

У барак увірвалися охоронці. Автомати заговорили хором, і бійка вщухла. Коли співають гармати, дрючки мовчать. Вже навіть не свідоме бажання жити гнало людей подалі від куль — інстинкт самозбереження. І хто знає, чи не мудріше було дозволити милосердній сталевій осі уп’ястися в серце й обірвати долю просто зараз, наприпочатку муки справжньої. Та життя підсвідомо протестує проти смерті, коли бачить її впритул. Ті, хто вцілів, висипалися з намету, мов горіхи з розірваної торби. Іван з товаришем встигли вискочити крізь проріз у брезенті.

Автоматники воздвиглися над Романовою головою. Штурхан у плечі вибив з рук шмат відірваної від сорочки пораненого тканини для чергової перев’язки.

— Не заважайте, — кинув через плече, — зачекайте, зараз закінчу.

— Ти сматрі на нєво! Ти што, доктор, што лі?

—Я лікар. А цих забирайте обережно, у них джгути. А джгут може стояти не більше двох годин. Інакше — гангрена! Так і скажіть своїм лікарям, не забудьте!

— Ти тут не командуй! Раскамандивался! Слава какіє знаєт — ґанґрєна... Давай насі лучше етіх нєдобітих. А ви — пакойніков.

— А етава куда, таваріщ лейтенант? — вказав на Романа солдат, коли останній поранений опинився у кузові вантажівки.

— А с німі, в санчасть. Пусть медіцине сам со сваімі жгутамі ґолаву марочіт. Может, хоть каво аткачают. І так жмуріков хоть атбавляй, начальство ґолаву снімет. Ну, адін, ну, десять, а тут...

І Роман поїхав у кузові вантажівки, повній стогоном і передсмертним хрипом. Тримав на колінах голову якогось хлопчиська, мабуть, урки, ловив погляд синіх-синіх, уже захмарених близьким подихом смерті очей, вслухався у безтямне белькотіння, де святе «Мамочко!» перепліталося із сатанинським «бл...». Кожен по-своєму прощається із земним, кожному свій шлях і на землі, і на небі, а цей пекельний котел, куди чорти в погонах шуфлями ешелонів жбурляють грішних і праведних без розбору, накипає смоляно-чорним і варить душі й тіла, вкорочуючи шлях до останнього прощання. Дві машини наповнили трупами і повезли кудись поза зону. Роман без болю глянув услід. Для них всі жахіття скінчилися. Чи ж не на краще — відмучитися вже тут, у першому колі пекла, чи не милосердніше?

Тих, хто вирвався живим і неушкодженим із цієї м’ясорубки, перевели у третю зону. Там «сук» не було, а «чєстниє вори» ставилися до учасників «сучого побоїща» навіть з якоюсь повагою. Грабунки припинилися. А може, красти нічого стало — що у голого візьмеш?

Котел кипів, чорти перемішували людське вариво. І перемішували так, що часто друзі опинялися нарізно. Іван Гнатюк залишився в бараку сам. За натурою невгамовний, не терпів кривди, а тепер, коли нікому стало втишувати, осмикувати, і зовсім перестав рахуватися із небезпекою, яку накликав на свою голову власним же язиком.

Якось солдат на вишці завів улюбленої пісні:

— «Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек».

Ну, співаєш собі, то й співай! Фальшиво, зате голосно. Та солдата як перемкнуло на одних і тих самих рядках. Чи то слів не знав далі, чи навмисне збиткувався над вухами в’язнів, та безупину повторював: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»

Іванове поетичне вухо не терпіло безглуздя у слові та фальші в мелодії. Терпів, терпів, та й заволав до неба:

— А я знаю! В кожній іншій країні людині дихається вільніше, ніж тут у вас! Та навіть у... у вбиральні дихається вільніше!

Автоматна черга під ноги була відповіддю. Дрібні камінці, вибиті кулями, посікли щоку. Наступна черга може поцілити точніше, збагнув Іван. Та чомусь не злякався.

— Мав би ти совість! Чого стріляєш? Я тобі правду кажу!

У відповідь — знову черга...

Підкорившись навіть не страху смерті — не мав його, Іван кинувся до рятунку — дверей вбиральні, де дихання забивало на першій секунді. Та однаково дихалося вільніше, ніж «на свободі», у тій країні, про яку так натхненно виводив вартовий.

Минуло кілька хвилин. Іван обережно прочинив двері, визирнув... Кулі вдарили, аж полетіли тріски. Пильнує...

Довгенько довелося Гнатюкові дихати отим «вільним» повітрям, аж поки увагу солдата не відвернула інша забавка. Вистрибнув з дверей, білкою минув кількадесят метрів до барака. Вже навздогін почув-таки чергу. І знову співи: «Я другой такой страны не знаю...»

У бараку, розігнавшись, мало не збив з ніг отця Володимира.

Отець, мабуть, почув голос автомата услід невгамовному Гнатюкові.

— Не клич собі смерті, сину мій, не дратуй цих нелюдів марно, — з теплим докором вимовив і перехрестив, благословляючи, щойно вирятуваного від очевидної смерті.

Іван не стримався:

— Але ж ви й самі, отче, не коритеся! Вже скільки років по таборах, а на роботу не виходите. По карцерах вас гноять, а ви однаково гнете свою лінію! Хіба самі не кличете собі смерті?

Священик лише посміхнувся тонкими безкровними вустами і знову перехрестив відчайдуха.

— Працювати, навіть примусово, на антихриста — значить, помножувати його силу. Тому я не працював на них і не буду.

Ці слова лише вимовити було легко. А насправді православного священика з Одеси отця Володимира вже років двадцять ганяли з одного табору в інший, по етапах і пересилках як «відказника» — в’язня, що відмовляється від роботи на благо Родіни. За відмову від праці належав карцер — маленький шматочок хліба і вода. Скільки тих смертних карцерів перейшов отець — не перелічити. Як виходив живим з немислимих для смертного випробувань — загадка. Лише непохитна віра в Бога і молитва — от що могло додати сил у незліченних і нескінченних постах і голодуваннях. Але жодного дня священик не працював на зміцнення радянської влади, так і не піддався.

— Ходи до столу, Іване, я тут посилку отримав від своїх, з Одеси.

На столі, висипане з ящика, громадилося незліченне і дорогоцінне для в’язня багатство — печиво і цукерки.

— З Одеси? Від родичів? — запитав Іван.

— Та ні, немає у мене родини. Це від моїх прихожан. А скоріш — від дітей моїх прихожан, я вже два десятки літ не пильную своєї пастви через отих антихристів...

— Двадцять років? — Іван перелічив свої літа — та це все його життя — двадцять років! — Як же вони мають любити і шанувати вас, отче...

— Не забули, спасибі їм, добрим людям, — розчулено мовив отець. — Хай благословить їх Господь. А ти не соромся, пригощайся.

Довкола столу скупчилося чимало людей. Кожен дивився на розкішний дарунок з Одеси. Печиво, що переламалося у довгій дорозі, зачерствіло, та все одно мало божественний смак справжньої муки та цукру, мабуть, випікали різні господині — кому як вдалося. Брали скромно, навіть блатні не хапали нахабно за своїм звичаєм. По одній цукерці, по одному печиву, делікатно. Скоро від посилки залишилася невелика купка.

— А вам, отче? Ви  ж голодуєте довше за нас усіх! — вирвалося в Юрія Панова, Іванового сусіда по нарах.

— Мені вистачить. Скільки мені треба? А ви ще зовсім хлопчики... — тужно глянув на хлопців священик.

— Та не такий я вже й хлопчик, — зітхнув Юрій. — Вісім років по таборах, із сорок першого.

Розділ 11

Юрія Панова заарештували як члена родини «ворога народу». Його батька, українського поета Андрія Панова заарештували у 34-му, а в 37-му розстріляли. Над хлопцем висів вирок — щоднини чекав арешту. Лютій системі мало було батька — дружини ішли етапами, діти. Попри заяву «батька» Сталіна, що син за батька не відповідає, діти відповідали: малі — сирітством у спецдитбудинках, старші — в’язничними термінами. Не знав конструктор цієї кругової «відповідальності», що настане день після його смерті, коли й власним дітям доведеться відповідати за те, що носили прізвище Сталін... У ці повоєнні роки «дозріли» для арешту й ті, кому в 37-38-му було по шість чи вісім. Ніхто не був забутий, про кожне «вороже» дитя попіклувалися, подбали, кожному знайшлося місце в камері.

Іван дивився на Юрія з повагою — вже утямив, що воно таке — вижити на Колимі воєнного часу. Слухав його розповіді не просто як історії про незбагненні чудеса, а як інструкцію — як жити, щоб вижити. І переконувався — це не для нього. Не з його характером, не з його шаленим, непримиренним норовом... Іван рідній матері не міг змовчати, стерпіти, батькові виговорював усе, що думав, то хіба тут мовчатиме? Яка різниця, раніше чи пізніше померти? Отієї «двадцятьп’ятки», стандартного повоєнного терміну для «українських буржуазних націоналістів», однаково не відсидить, не стане його на ці нескінченні літа. Самі кістки залишилися, душа невідь у чому теліпається, а норов — той самий, он і сьогодні чудом з-під кулі вивернувся.

— Справжньої сталінської каторги не відсидів ніхто, — ділився спостереженнями Юрій Панов. — Не бачив я таких на приісках1.

— Де? — не зрозумів чужого слова Іван.

— На приісках, це там, де золото миють, руду видобувають. Мабуть, від слова «іскать», так мені здається... — спробував пояснити Юрій. — В шахті теж за кілька місяців людина на скелет ходячий перетворюється. Не неволя, не мала пайка убиває — важка робота. І ще — статті наші. З 58-ю, це наша, українська, 54-та, тільки «тяжолий фізіческій труд», іншого немає. Навіть як пощастить знайти земляка чи зласкавиться доля і пошлють на легшу працю, за місяць-другий знайдеться сволота, що заволає — «А куди ж ви цього політіческого між нормальних людей, соціально-блізкого блатного елемента поставили? Тут він ще місяць протягне, не подохне завтра»... Єдиний шлях вижити — опинитися між «придурками»!

Іван уже не раз чув це слово, та змиритися з його принизливим значенням не міг:

— Я? Між придурками? Та ніколи, нізащо! Хай буде, що буде!

— Ну й немудрий ти! Он я, бачиш, вижив. І сподіваюся свою десятку дотягнути потихеньку. Я — художник. От і зараз роботу собі підшукав непильну — одній лікарці картину пишу. А вона мене від етапу прикриває.

— Картину? — недовірливо глянув Іван.

— Атож. Ще й знаєш яку? «Загибель Помпеї»! — Панов задоволено всміхнувся, пригадавши, як запропонував лікарці зобразити велике багатофігурне полотно, яке мало б прикрасити її квартиру. — Знаєш, скільки там роботи? Ого-го! На півроку стане! Ото я тут і перекантуюся на пересилці, поки навігація не припиниться. А взимку звідси шлях тільки на захід... Утямив?

— Так я ж не художник, хисту не маю, — зітхнув Іван.

— Зате — поет! Чув я твої вірші. Гарно пишеш!

— У газеті не такі вірші потрібні. А про Леніна-Сталіна я їм писати не буду, не діждуть! — стиснув кулаки Гнатюк.

— Ну, що з тобою робити... — знизав плечима Панов. — Давай хоч прогуляємося трохи. Повітря — єдине, що тут доступне. І літо, тепло...

Із зони видно було море. Обидва, поет і художник, присіли на горбочку і вдивлялися у далечінь. Вечірнє небо цвіло особливими, синьо-бузково-фіолетовими барвами. Вода зливалася з небом на обрії, одна барва переходила в іншу, та надто неприродними для українського ока виглядали ці північні переливи.

— От намалюй таке — і ніхто не повірить, скажуть — не буває такого неба, не буває такого моря, — ділився Панов.

—А словом таке описати — треба хіба... Шевченком бути... — нітився перед власним безсиллям описати красу природи й водночас безпросвітність і розпач існування у цих небачених і нечуваних барвах Іван Гнатюк. — Написав тут щось таке...

Бувало, обрієм прозорим,

В’язав я мерву почуттів —

Й чаїним криком понад морем

У далеч погляд мій летів...

— Ех, не в ту далеч ми з тобою дивимося, друже, — зітхнув Панов. — Україна, вона ж не за морем, там — Колима... Україна — там, на заході...

— А наша дорога — на схід. На північ...

— І хто ж коли опише ці наші смертні, трагічні дороги... — не спитав, а скоріш видихнув Панов. — Хто повернеться, щоб сказати людям правду?

— Я не повернуся. Сам бачиш, куди мені? Але ж у тебе, Юрію, шлях зворотний, ти протримаєшся! Запиши... ні, краще запам’ятай! Я тут написав дещо... про етап...

І Гнатюк почав стиха:

Вечірній Львів. І знічена колона.

І конвоїри з псами — не втекти.

Діждалися товарного вагона

І зникли в ньому, вирвані з глоти.

В два яруси вмостилися квапливо —

До грона гроно стрижених голів —

І в забутті крізь дим локомотива

Стривожено дивилися на Львів.

Загув гудок — і рушили. Як тіні,

Хиталися у рамочці вікна.

Остання ніч на рідній Україні,

А далі — невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,

Ніхто не знав, куди нас за.везуть,

Ми, як поліна в штабелі, лежали,

На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба — їли чи не їли,

Але нікому й крапельки води —

Немов кати, бездушні конвоїри

Знущалися із нас — не доведи.

По на.дцять раз на ніч, несамовиті,

Лічили наші ребра залюбки —

Нема нічого тяжчого на світі

За дерев’яні їхні молотки.

Так цілий місяць в голоді й печалі

Ми пропа.дали, биті задарма.

Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі —

Охотське море, далі — Колима.

— Далі — Колима... — повторив Панов. — Прочитай іще раз, Іване. Хочу запам’ятати.

— Та я це записав... — Гнатюк показав крихітний клаптик, на якому бісерно, скорочуючи слова, записав текст.

— Запам’ятай. Надійніше буде. А записів не тримай, знайдуть — отримаєш на повну котушку... Та й вірші згинуть. А це — справжні вірші, Іване, те, що від нас залишиться колись, — правда.

Знаючи мінливість долі — нині ти з одними, завтра — з іншими, Гнатюк цінував кожну хвилину між людьми, яких послала доля, слухав історії про табірне буття, на які щедрий був Панов, і мотав на вус, а раптом знадобиться...

Юрієві довелося у воєнні роки зустрічатися з багатьма відомими людьми — бачив по таборах дружин Бухаріна, Штерна.

Не тільки самих злочинців — усю родину мусила перемолоти пекельна машина. Дружин Тухачевського і Гамарника розстріляли одразу ж після арешту чоловіків.

— Чому? Навіщо? — не міг збагнути безглуздої жорстокості Гнатюк. — Це ж лише жінки... Чим вони завинили?

— А раптом щось чули? Раптом розкажуть? — пробував пояснити і сам зрозуміти Панов. — А доля жінок у таборах — важча, ніж наша, чоловіча. Особливо кремлівських дружин, що знали інше життя — театри, дорогі речі, пам’ятали ще дореволюційні сукні, бали... А тут — сам бачиш...

— А звідки ти, Юрію, знаєш? Ми ж тут відірвані від жіноцтва...

— Так це тепер. А раніше, до сорок сьомого, чоловіки і жінки були в одних зонах, лише в різних бараках. І працювали разом. Зустрічалися... Ех, брате, розповів би я тобі, так не повіриш...

Гнатюк і направду не все брав на віру — надто вже романтичні та неймовірні історії виходили у Панова.

— Ці кремлівські дами, як не дивно, потрапивши в табір, недовго переживали. Життя є життя, і воно — одне, треба жити. А довкола — чоловіки. Заводили романи, кохали...

— Кохали? — обурився Іван. — їхніх чоловіків розстріляли, а їм на думці — кохання?

— А чому ні? Сам побачиш — і на камінні ростуть дерева. Не засуджуй нікого, не знаєш, як самому доведеться. Любов — як блискавка, влучає там, де й не чекаєш. А в таборі — потрійна блискавка. Таких почуттів, як там, у зоні, де кожної миті побачення може скінчитися карцером, я, мабуть, більше в житті не знатиму.

— А що, було й у тебе? — зацікавлення хлопця, який сам іще нічого не знав про те, що буває між мужчиною і жінкою, не мало меж.

— Було... Звичайно, не в таборі, там думаєш тільки про їжу, який з доходяги коханець? А вже потім, коли влаштувався у художній майстерні, важко не працював, пайку отримував нормальну, з’явилася у нас одна...

— І ви зустрічалися?

— Зустрічалися... намагалися знайти куточок десь на горищі, чи після роботи затримувалися у виробничій зоні — і...

— І що?

— Та все оте ж... Знаєш, Іване, думаю, ніколи вже не буде таким щасливим, як отам, серед рулонів ватману на столі чи десь в глухому кутку за бараками поміж бур’янами... Таке не забувається...

— А як її звали?

— Женя. їх ще «шоколадницями» називали. За зв’язки з німцями під час окупації, мовляв, за плитку шоколаду продавалися.

— Тьху, та як же можна з німецькою підстилкою злигатися? — обурився цнотливо-чистий навіть у помислах про жінку Гнатюк.

— А ти сам хто? Бандит. Справжнісінький бандит, та ще й ворог народу.

— Я — бандит? Який я тобі бандит? — ледь не кинувся на художника з кулаками Гнатюк.

Панов криво посміхнувся:

— А що, ні, не бандит? Вирок свій почитай, там усе написано — брав участь у бандитському угрупуванні, значить, бандит. Стаття яка? Радянський суд не помиляється! Який ти бандит, отака й Женя була фашистська підстилка. Дівчиною виявилася, до речі, незайманою. Сказав їй якось: «Може, колись ми кохатимемося удома, у справжній квартирі, на справжньому ліжку, на білосніжних простирадлах, але ніколи, ніколи не будемо щасливіші, ніж отут, на цьому горищі, під дулом охоронця, під страхом смерті чи карцеру...» Знаєш, мабуть, так воно і буде...

— Поживемо — побачимо. Я на таке ніколи не піду! — відрубав Гнатюк. — Кохання коханням, а все оце — тільки після шлюбу, вінчання, весілля. У нас так не можна, щоб просто на горищі, похапцем, у глухому кутку, десь у бур’янах. Так і самому недовго на бур’ян перетворитися. Не може бути, щоб усі жінки були такими!

— Звичайно, не може. Були й недоторкані. З ваших більше, із західних. Розповідають по таборах історію про Сніжинку... Після війни багато дівчат опинилося в таборах, так званих «указниць», за указом повоєнним — за запізнення на роботу, за те, що із шахт утекли, від непосильної праці. Давали небагато — по 3-5 років — і сюди, на Колиму. Ото лафа почалася для бригадирів та блатних! Ласували «свіжинкою» досхочу! Але не всі дівчата на таке годилися. Була одна — нізащо! Спала у товстих ватяних штанях під лампочкою, щоб ніхто не застав зненацька. Зчиняла такий лемент щоразу — охорона прибігала. Один бригадир вирішив помститися. Відправив незговірливу дівчину на штрафний лагпункт «Торфболото». Думав — допоможе, побачить привид смерті, поступиться, дуже йому хотілося зламати її опір. А робота на болоті сам розумієш — по коліно у воді, мужик не кожен витримає. Слабке дівча, звичайно, не могло виконати норму, то й опинилося на штрафному пайку. І за місяць перетворилося на доходягу...

Іван, сам уже майже такий доходяга, стиснув кулаки, так йому шкода стало нещасної дівчини.

— От падлюки!

— Скоро ослабла так, що не змогла виходити на роботу, а з «відказниками», з тими, хто відмовляється працювати, сам знаєш, яка розмова — у карцер з «виводом». День — праця, ніч — сидячи або стоячи, прилягти ніде, вода і триста грам хліба. Отак би й згасла тихенько, та сталося чудо. Довідався про її стійкість хтось із блатних авторитетів, а серед них романтики бувають, чим жорстокіший — тим сентиментальніший, і почав її за чистоту і стійкість вихваляти. Отакий образ непорочної діви створив, як зразок для всіх жінок. Сніжинкою назвав — за чистоту і непорочність. Почали для неї урки діставати дефіцитні продукти, відгодовувати. І врятували. Поважали, шанували, мов святу. Ото тобі приклад сили духу, що перемагає обставини і силу зла.

— Брехня це все, про вашу Сніжинку, — обізвався з нижніх нар хриплий голос. — Чув я цю історію. Скінчилося тим, що цей же авторитет її й трахнув!

— Та я тебе зараз... я тебе... — Гнатюк вчепився у горло сусідові, що смів опоганити непорочний образ, який поет встиг собі сотворити за якусь хвилю з розповіді Панова. — Брешеш, як погана собака брешеш!

— А я чув — справжня то історія. Тільки була в Сибіру, в Озерлагу, а не на Колимі, — додав інший сусід.

Історій, подібних на цю, справді блукало таборами чимало. У жорстокості буднів так хотілося вірити в казку, в те, що добро перемагає зло...

— Не вірите? То я вам справжню історію розповім, про живих людей, з прізвищами та іменами. У нас, в Маріїнському таборі, була дівчина Ірма Чистякова. Батько викладав у Кембриджі, і, звичайно ж, виявився «шпигуном». Розстріляли його у 38-му, а дочці дали п’ятірку і в табір, як водиться. Дівчину влаштували в креслярське бюро. Красуня, художниця, мовами володіє, на скрипці грає — ну, ідеал. І от цей наш ідеал зв’язується... Ну, з ким би ви думали? Зі злодієм на прізвисько Ручка!

— Ручка? Знаю такого! У нього одна рука, але фраєрів він і однією чистив — боже ж мой! — побурчав хтось.

— От бачите? Правда! — із завзяттям продовжив Панов. — Поважні столичні дами з бараку Ірми були обурені — дівчина з пристойної сім’ї зв’язалася з кримінальником! Пророкували, що вона остаточно зруйнує своє життя, що ніхто не подасть їй руки, що злочинний світ затягне її...

— Так ніби їй щось інше світило у цьому світі, — усміхнувся на кутні Гнатюк. — Яке ж її життя чекало навіть після звільнення? Хоч зі злодієм дівчині краще долю не в’язати, з цим я таки погоджуюся.

— Так от, чиста любов дівчини зробила з Ручкою чудо! Його термін скінчився у сорок четвертому, він вийшов, але влаштувався на роботу неподалік і чекав на Ірму. Посилки їй надсилав регулярно, підтримував. А коли вийшла на волю — одружилися.

— І стали жити щасливо, і померли в один день!

— Та живі вони, мабуть, чого їм мерти? — розреготався хтось із темряви бараку. — Ти того, тіскай романи далі, цікаво!

— Я вам що скажу, хлопці, — продовжував Панов. — Не чув я ніколи, щоб чоловік жінку чекав з табору, та ще й посилки надсилав. Жінки — так, це нормально. Щоб жінка чоловіка чекала, з останнього стягалася на передачу, на харчі, а чоловіки... Ні, не здатні ми, мужики, на таке!

— А чого? Баб на волі — хоч штабелюй! Чого нам зечку чекати? Життя коротке, вийшов — хапай своє, поки не пізно, а баби...

Панов, не зважаючи на репліки, продовжував:

— От у нас в Маріїнському таборі випадок був — і не один, до одного з наших художників приїхала дружина з Ленінграда, оселилася в місті, збирала чоловікові посилки. На хлібі й воді сама сиділа, стягалася з останнього, щоб підгодувати бідолашного зека. А він на добрих харчах завів собі подружку і ділився з нею. Не раз траплялося мені зачиняти їх в майстерні, а самому вештатися десь, аби вони встигли зайнятися своєю справою. А вийшов на волю — зробив бабі ручкою і одружився з іншою, навіть і не з табірною подружкою, тій було іще сидіти і сидіти.

І ніколи не чув я, щоб чоловік, який залишився на волі, допомагав своїй ув’язненій дружині. Хтось чув? Може розповісти?

Охочих не виявилося.

— Отак і виявляється справжнє обличчя мужчини — у відношенні до жінки. Чи лице у нього, чи потворна гидка морда! Це на волі можна в красиві папірці загортати, а в таборі все видно, все проявляється — хто ти, і яка тобі ціна як мужику.

— Подумаєш, баби! Та їх, бл..., треба під ноги!

— Ти думаєш, ти про баб зараз сказав? — усміхнувся Панов. — Ти про себе сказав усе, що я хотів почути. Отака, значить, ти людина.

— «Слова Петра про Павла більше говорять нам про Петра, ніж про Павла», — спробував утихомирити сперечальників отець Володимир, слово якого було законом для всіх: і віруючих, і не віруючих.

— Це з Біблії, отче? — засумнівався Іван, не пригадуючи такого у вічній книзі.

— Ні, сину, це — Спіноза. Смертний чоловік, але мудрий.

Розділ 12

Якщо в’язень чогось і боїться в місці, що живе за законом «Не вір, не бійся, не проси», то це хіба перемін. Переміни — завжди на гірше. У бараку може бути більше щілин — і тому холодніше. Вагонки можуть бути з неошкурених обаполів із сучками — і доведеться згадувати ці витерті десятками тіл до тебе голі дошки як велике благо. Бригадиркою може виявитися така довціпна й вредна баба, що люба «прикормлена» Верка згадуватиметься, мов краща подруга.

— Куди нас, куди? — перешіптувалися дівчата.

Іноді вдавалося отримати хоч якийсь натяк, і тоді очікування перемін означувалося бодай якимось знаком, надія хоч на маленьке покращення додавала сил. Та це залежало від конвою. Солдатів, що служили в цих частинах, набирали в певній місцевості. Чомусь найчастіше — у Вологді та В’ятці. Оцей «вОлОгОдскій кОнвОй» уславився всюди тим, що «шутіть не любіт», недалеко втік і в’ятський. Трохи легше було порозумітися зі «своїми», з великої України.

Правду кажуть, що свій як не заплаче, то хоч скривиться. Хлопці з-понад Дніпра та Ворскли розуміли українську мову і, хоч виховані були в інших традиціях, любили рідну пісню, тужили тут, на півночі, за домом і не так жорстоко обривали розмови чи спів у хвилини відпочинку. їх теж муштрували, проводили щоденну «воспітатєльно-раз’яснітєльную работу», пояснювали, хто такі оці люті «вороги народу», яких вони охороняють, які злочини проти людства вони вчинили, як жорстоко знущалися над радянськими людьми, як убивали їх, як ненавиділи й ненавидять досі радянську владу, і тому якою важливою для країни є їхня служба задля ізоляції цих злочинців від суспільства та надання їм можливості через працю виправитися, зрозуміти високі ідеї соціалізму. «Труд єсть дело честі, дело доблесті і Геройства» — ці слова генералісимуса Сталіна прикрашають вхід до кожного табору.

Слухаючи своїх начальників, хлопці справді готові були боронити рідну землю від жорстоких убивць. Стоячи на вишці, що продувалася всіма північними вітрами у мінус 50, коли руки і в рукавицях дубіли і примерзали до автомата, як же вони їх ненавиділи! Нехай і в теплому «романовському дубльоному полушубку» поверх шинелі або в довгому, до п’ят, кожусі, у товстих валянках вони частенько заздрили в’язням, що «прішлі с работи і завалілісь без задніх ног на тьоплие нари, а нам тут стой, карауль, штоб какая сволочь не сбежала». Розуміли й безглуздя цієї служби — північ пильнувала цю «сволочь» надійніше, аніж варта. Мороз перетворював утікача на бурульку за кілька годин.

Тим, хто працював у конвойній службі, безпосередньо з в’язнями, було легше і важче водночас. Налаштовані охороняти банду лютих убивць, розбещених повій, вони бачили лише передчасно постарілих, знищених роботою та голодом дівчат та жінок, анітрохи не схожих на злочинців, таких самих, як їхні матері та сестри, та з вогнем любові до рідної землі, таким же, який горів у їхніх власних серцях.

Якось трапилося так, що, знудьгувавшись за той час, поки дівчата навантажували машину, один з конвоїрів грався із собакою — кидав рукавицю і пес її приносив. Трохи не розрахувавши гри, здоровенний вівчур тяпнув солдата за руку. Потекла кров. Солдат витяг індивідуальний пакет, узявся невміло мотати бинт.

— Ти не вмієш, дай я перев’яжу, — протерла руки снігом Орися.

Швидко наклала пов’язку за всіма правилами, зупинивши кров.

— Гарно у тебе виходить, — здивувався солдат.

— У мене батько лікар. Доводилося допомагати.

— Але ж ти бандитам служила! — згадав про виховні бесіди солдат.

— Служила! — гордо підняла голову Орися і блиснула своїми величезними голубими очима на половину похмурого північного неба. — Рани перев’язувала.

— А скільки тобі років? — спитав чомусь солдат, хоч розмовляти із зека було категорично заборонено.

— Двадцять один! — ще раз блиснула очами Орися і відійшла до гурту дівчат.

— Разґаворчікі! — гримнув старший конвою.

— Двадцять один? — не йняв віри солдат. — А я думав, ти — як моя мама...

Боляче різонули по серцю ці слова. Отут, у цих біліших за стерильні бинти снігах минають молоді літа. Нищиться краса, безповоротно, назавжди відходить молодість, час кохання, народження дітей. Цей молодий солдатик мало не назвав її мамою, а вони ж, мабуть, ровесники. Хіба ж упізнає її такою, постарілою, знищеною, Роман? Якщо навіть цариця Ніна, красива, довершена жінка у свої сорок шість виглядає на всі шістдесят, що чекає на неї, Ориславу, після закінчення терміну? Старість? Безнадія опанувала серцем. Нічого, нічого більше не буде! Все скінчилося тут, на цій проклятій півночі!

Переміни. Переміни завжди тільки до гіршого. Тим паче після того злочину, який вони вчинили! Подумати тільки — пісня! Та чомусь жодна з дівчат не дорікала іншій і навіть внутрішньо не жалкувала. Отак, у каторзі, карається десь і Роман, малювала собі картину Орися. Нехай би хтось підтримав його на дусі, якась чужа, незнайома, та рідна дівчина з України. Додалося б сили пережити день.

Тут, у неволі, ніхто не мислив роками чи місяцями. День до вечора, ото й усі плани. Боролися не за вічність, а за отой день, який вдалося-таки прожити аж до вечора. У цій боротьбі за життя визнавали навіть справедливість «блатного» «Ти умрі сєводня, а я — завтра». Так, тут вижити неможливо, так, тут в’януть дівочі літа, і гаснуть очі, так, тіло щодня балансує на ниточці смертної грані, але хай це станеться не сьогодні.

— Куди нас? — перепитували наче одна одну дівчата, при-тупцюючи від холоду в очікуванні вантажівки. Насправді ж сподівалися, що котромусь з конвоїрів здадуть нерви, і він зронить оте очікуване слово, яке визначить напрямок, куди їх повезуть.

— Куда угодно, только не на север! — жартувала Людмила Раздольнова. Вона теж, майже не знаючи слів, співала учора разом з усіма. Не задля самого співу — задля підтримки дівчат. — Севернее некуда, дальше только море!

Конвой сьогодні вологодський, мовчали, немов роти їм замуровано, навіть між собою не перегукувалися.

Мороз, хоч і квітневий, та не менш дошкульний, заповзав під бушлати. Дівчата утворили «черепаху» — притулилися одна до одної щільно, узялися під руки і так притупцьовували всі разом — виходила отака велика неповоротка багатонога тварина, справді схожа на гостю з далеких морів. Тим, хто стояв у центрі, було майже тепло — їх гріли з усіх боків, тому задля справедливості крайні згодом переміщувалися досередини, зігрівалися — і знову по колу. Перебудова була відпрацьована, мов загадковий ритуальний танок — чи одну годину доводилося отак зігріватися у люті, ілюміновані північним холодним сяйвом, ночі-дні?

Машина гуркотіла і хвицала снігом з-під коліс кудись у ніч. В який їх бік везено?

Колючий дріт. Вишки з вартовими. Собаки. Прожектори. Яскраве світло — північна ніч ясніша за південний день. Бараки.

— Штрафна зона, — тихо прошепотіла Раздольнова. — Під Воркутою. Знайоме місце.

Мабуть, знайомство було не з приємних, якщо навіть розкішна російська красуня Людмила, висока, ставна жінка, яка навіть у неволі не розгубила ні командирського голосу, ні відчуття себе офіцером внутрішньо підтягнулася, напружилася.

Людмилу поважали усі — навіть конвой. Було колись таке — дівчата відгортали сніг від залізничної колії. Конвой, отой наш, з Великої України, помітив десь оддалік зграйку песців — красивих північних лисиць із розкішним білим, з відливом у голубе, хутром, яке робило їх майже непомітними на снігу. Прицілилися з автомата.

— Ех, моїй би на комір! — розмріявся старший.

— Куди з автомата? Рознесеш на дрібні шматки! Тут точно бити треба, — підійшла до них Людмила. — Карабін дай. Зараз буде тобі комір.

І — нечувана річ — старший справді віддав Раздольновій свого карабіна.

— Тихо тут! Не заважайте, злякаєте! — скомандувала капітан Червоної Армії — і всі замовкли, стежачи за цівкою зброї. Навіть старший забув прицілитися на всякий випадок у голову озброєній зека.

Людмила вдихнула, вловила паузу між двома ударами серця, як вчили її у снайперській школі, і влучним пострілом акуратно поклала тварину на сніг. Другого песця підстрелила вже на бігу, але так само влучно — в голову, щоб не пошкодити хутро.

— От вам і коміри, — віддала зброю конвою. — А карабін-чик хороший. Добре доглянутий.

Похвалила так, ніби ці солдатики служили в її батальйоні. Вони з того дива ледь не врубали «Служим Савєтскаму Саюзу!». Аж потім згадали — ця героїчна снайперша — всього лише зечка, чого з нею церемонитися.

Один з комірів дістався, звичайно, дружині коменданта. Людмила отримала буханець хліба та шмат масла — нечувана розкіш. А ще отримала давно забуте відчуття зброї в руках. Відчуття, яке робить тебе сильним.

— Тепер я розумію, чому вони перемогли німців, — шепотіла увечері на вухо подрузі Орися — Які сильні, які красиві люди!

— І от вони, ці герої, які перемогли Гітлера, отут, разом із нами, і стережуть їх ті, які пороху не нюхали, які в корову не влучать, — шепотіла, зітхаючи, Марічка. — Ото їм дяка, ото їм нагорода.

Дівчата горнулися до Людмили як до старшої і за віком, і за життєвим досвідом, відчували в ній підтримку. А вона відчувала у цих тоненьких тілом «бандерівках», яких закликало ненавидіти табірне начальство, людей такого ж сильного духу, як вона сама.

— Дівчата, давайте триматися разом, на цій штрафній зоні керують «блатні», я вже тут бувала. Якщо не дати їм відсіч одразу — пропадете.

Справді, те, що творилося в бараці, інакше як диявольським вертепом не назвеш. Накурено, насмічено, засмерджено... Якісь татуйовані руки-лапи тягнуться до мішків з речами, намагаються щось ухопити. А те, що вхопили, зникає, наче розчиняється. От хтось уже залишився без шапки — чиясь чіпка лапа простяглася з верхніх нар, от хтось уже кричить — віддай! — відчайдушно вириваючи своє благеньке манаття з таких же лап, які належать чи не мавпі.

— Ану, прєкратіть! — набрала повні груди Раздольнова і гаркнула так, що на фронті й німці присіли б у своїх окопах за великою потребою. — Хто тут старший? Сюда!

— Куда? А кито ето тута гавкает? — почувся від вікна голос із нижніх нар.

До Людмили, підтанцьовуючи, підійшло троє створінь, які на жінок скидалися значно менше, ніж на будь-яку іншу тварину. Без попереджень і недовго думаючи, Раздольнова зацідила першій «під дих» так, що створіння скрутилося, забуло, як дихати, і лиш кліпало очима, закликаючи своїм жалюгідним виглядом не так до нападу, як до ретиради. Ще один зойк не-заслужено скривдженого теляти пролунав зовсім поруч — це, виявляється, Марічка пригадала повстанський вишкіл і врізала кудись під щелепу володарці лапи, що простяглася до її торбини з дорогоцінним чорним матрацом.

«Блатні» відступили.

Вони розуміли тільки один аргумент — силу. Вмовляння, переконування, а ще гірше — виклик конвою і скарга — тільки погіршували справу.

— Марічко, як ти змогла вдарити людину? Жінку! — Орися не могла повірити, що подруга на це здатна.

— А як тут відстояти своє право на життя? Як з ними боротися? Іншої мови ці недолюдки не розуміють, — зітхнула Марія. —А де ти бачиш тут жінок? Я особисто крім Людмили і тебе жодної не бачу. Навіть я сама не почуваюся жінкою — хіба тут можна дозволити собі бути слабкою, ніжною? Треба виживати, боротися, битися. Нам дуже треба жити, Орисю! Ти ж не забула про мій матрац? Я мушу зберегти його і вивезти звідси. От за нього я й вцідила у пику тій блатнячці. Не по-жіночому...

— Молодчина ти, Марічко, вмієш боронитися, — навіть трохи позаздрила Орися. — А жіноче ми збережемо. Для наших хлопців. Для мого Романа. Для твого Володимира...

— Ну, пригадала! Ви з Романом на одній вулиці виросли, а ми... Ми ж і знайомі всього один день!

Ще у лікарні Марічка розповіла Орисі про своє перше кохання — Володимира Чайківського, сина священика з-під Золочева. І про його трагічний кінець — Володимир знайшов свою смерть від німецької кулі в 43-му під час виконання завдання ОУН.

Володимира поховали у Золочеві. Єдине, що змогла принести на могилу коханого Марічка — гіркі сльози й обіцянку помститися ворогові. Невдовзі подалася до Болехова — там був вишкіл УПА. У лісі звичаї суворі. Та й біль перенесеної втрати не спонукав шукати нових знайомств. Єдині слова запали у душу: «Якщо мене не вб’ють — хотів би бути вашим другом на все життя». Так сказав хлопець, якого теж звали Володимиром, бойовий побратим Влодка Чайківського. З-під Чорткова. Прізвище Заболотний. Сказав — ну, то й сказав собі. Чомусь слова запали у серце, чомусь тільки ці слова згадувалися на довгих дорогах неволі, тільки цим спогадом поділилася Марічка з подругою.

У жахітті цього цілодобового вертепу лиш одне було непогано — не гнали на роботу, не змушували виморожувати душу. Трішки відійшовши від морозу, від задухи запилюженого «пошивочного» цеху, від пронизливих вітрів, Орися знову почала пробувати голос. Щодня вправлялася — виконувала вправи для дихання, яких навчила її Ніна Павлівна. Тихенько тренувала голосові зв’язки. Часом навіть починала співати. Та не могла — щойно вдихала прокуреного повітря — починала задихатися і кашляти.

Сонце вже відвоювало собі право панувати у небі, коли пролунало:

— Полянская! Раздольнова! На виход!

Орися гарячково збирала речі.

— Пашевєлівайся! Нєчєво рєзіну тянуть! — квапив конвой.

Ледве встигла поцілувати на прощання Марію, з якою так

зріднилася за довгі дні неволі.

— Хай береже тебе Господь! — хрестила її потай услід Марічка. — Прощавай, прощавай, сестро!

«Чи зустрінемося коли?» — думала кожна.

Ні, не зустрілися.

Примхливі дороги, що перетинають людські долі, не звели більше посестер докупи.

Марічка вижила. Коли вдарив грім 1953-го і пішов зі світу найбільший тиран і злочинець усіх часів і народів, червоний дракон-людожер почав захлинатися. Полегшало на душі, засвітилася бодай зірочка надії. Написала у ті березневі дні Марія Потикевич веселу пісню на мелодію відомої солдатської «Катюші»:

На Кремлівській башті потемніло,

МВД сумує у сльозах,

Нам в бараках ніби проясніло —

Вже у пеклі найстрашніший кат.

Пісня наша від самого серця,

Хоч нема катюги — є тюрма.

Будуть доти мертвому служити,

Поки не провалиться Москва.

Вічний тільки Бог на цьому світі,

Вічна пра.вда, вічна є любов.

Прийде ща.стяу веснянім цвіті —

Всі народи вирвуться з оков.

Ох, і весело ж, ох, і завзято виспівували цю перелицьовану «Катюшу»! І ніхто не зупиняв, ніхто не вслухався у «поки не провалиться Москва!».

Останні роки ув’язнення минали у відносному спокої — вміння шити згодилося, опинилася знову у швейному цеху, де шили піми, ватяні ковдри.

Якоїсь ночі наснився Марії сон — ніби йде вона дорогою боса — і враз — черевик. Гарний, зручний — і якраз за її міркою! Взула. Іде далі — другий. І от уже й узута, от уже і тепло.

Сусідка по бараку, красива і тепер, після довгих років у неволі, естонка Ерна відгадала сон — це кавалер, до того ж, старий знайомий.

— Які тут у мене кавалери... — зітхнула Марія. — А знайомих і зовсім немає.

— Сни говоряат праавду! — наполягала Ерна.

Дуже здивувалася, коли конвойний покликав на побачення:

— Пять мінут! — попередив.

У караулці сидів незнайомий худий, аж світиться, чоловік. М’яв у руках шапку.

— Ви  мене не пригадуєте, Маріє? Я — Володимир Заболотний. Болехів, вишкіл УПА. От бачите, не вбили мене. То чи можу я бути вашим другом на все життя?

Марія не могла повірити — справді він, справді той красивий мужній хлопець із добрими очима, який був другом Володимира Чайківського по підпільній боротьбі. Що зробив із ним табір! Змордований, худий — не впізнати. Два пальці на руці не гнуться, висять немічно.

— Це пам’ятка з Чортківської тюрми, — перехопив її погляд Володимир.

Марія знала цей фірмовий знак — був там слідчий, що полюбляв на допитах притискати жертвам пальці дверима. Не один Володимир носив цю відзнаку, за якою свої пізнавали «чортківських».

— Але ж мені ще рік сидіти... — вагалася Марія.

— Нічого, чекав тринадцять років цієї хвилини, зачекаю ще трохи, — усміхнувся Заболотний.

— Ну, всьо, кончились ваши мінути! — грюкнув дверима конвоїр.

— Ні, Марічко, наші мінути тільки починаються! — помахав рукою на прощання Володимир.

От вона, втрачена юність, що постукала у двері тюрми, от вона, надія на майбутнє! Бігла у цех, не помічаючи морозу, не відчуваючи землі під собою, немов у тих казкових, побачених уві сні черевиках.

— Вот відішь, я говорю праавду! — раділа, мов за рідну, Ерна. — Надо думать о будущем!

Дівчата з Прибалтики — Балтії, як вони самі називали свою землю, яких більшість була у цій зоні, працювали в цеху, де шили ковдри. Одного дня, саме напередодні дня народження Ма-річки, який мав бути вихідним — 1 травня — День солідарності трудящих, вони прийшли з роботи, загадково усміхаючись.

Підходили до неї по черзі — і висипали з кишень, вигортали принесене раніше і приховане потрошку під подушками. Невдовзі перед Марією виросла гора вати! А наступного дня, у свято, у вихідний, витягли зі сховків по шматочку тканини, зекономленої за довгі місяці, — і пошили розкішну, теплу, м’яку, веселу, бо різнокольорову, ковдру.

— Ти у нас тепер наречена! Це тобі у придане, — примовляли.

Потім простелили ковдру на чисто вимитій підлозі, вишикувалися у чергу — і кожна перекотилася кілька разів, щоб вата добре вляглася, прим’ялася, щоб солодко спалося під такою ковдрою молодим. Примовляли при тому свої побажання майбутній родині. Скільки галасу, сміху, пісень на різних мовах пролунало того дня — годі й пригадати інший, сповнений таких веселощів!

Цю ковдру привезли Марія й Володимир Заболотні з далекої півночі до рідного Чорткова і берегли її все своє довге, нелегке, та щасливе подружнє життя.

Вже вдома витягла Марія свій чорний «записник», який свято берегла усі роки неволі. Удвох із Володимиром потерли крейдою нитки — і окреслилися невидимі імена, міста, вулиці, де чекають і досі звістки про своїх невинно закатованих родичів матері, діти, сестри.

Змогли спершу написати лише тридцять листів, невелику частку довгого скорботного списку. Писали, згадували, краяли серце. Кинули до поштового ящика. Вже за кілька днів стояли в кабінеті слідчого КДБ — куди надсилали? Навіщо? З ким шукаєте зв’язків? Про що домовляєтеся? А на столі лежали всі їхні листи. Всі до одного... Не випустив їх дракон із червоної пащі, не випустив і тепер, нібито на волі.

Етап. Страшне, завжди безнадійне слово. Зміни — завжди на гірше. Хоч гірше, як у цьому блатняцькому кодлі, мабуть, і бути не може. Гірше — лиш у пеклі.

Єдине, що підтримувало Орисю, — Людмила поруч. Вона не дасть пропасти. Доля завжди посилає їй підтримку, навіть у найбезвихіднішій біді.

А доля здивувала.

Індивідуальний етап. Такі чудеса трапляються іноді.

— Ей ви там! Залазь! Да не в кузово, в кабіну! Помєстітєсь вдвойом-то?

Водій, навіть не конвоїр, а просто водій, звичайний собі мужик-водила, що пройшов тут, на півночі, серйозну «школу жізні», поводився з ними не як із небезпечними злочинницями, підконвойними зечками, а як з будь-якими бабами звідкілясь з-під Рязані.

— Помєстітєсь! Не слішком толстиє, нет? Теплеє тут-то, в кабінє. Кузово хучь и большое, да холодное.

Орися перезиралася з Людмилою — не йняла віри.

— Давай, садісь, пака он добрий! — з дива перейшла на російську Людмила. — С чево би?

А вони ж насправді ніколи не бачили, як виглядає це біле безгоміння в усій своїй красі. Лише зараз, сидячи в теплі, на-слухаючи краєчком вуха теревень веселого водія, намилувалися досхочу безмежжям рівнини, вкритої білим простирадлом, так гарно випрасуваним доброю господинею заметіллю. Тепло, рівномірність руху та спокій умить вколисали дівчат, яким завжди бракувало сну. Схилившись на плече одна одній, вони не помітили, як поснули.

— Ей, соні, прасипайтесь! Вихаді!

Отакої! Проспали! Все проспали! А це ж, мабуть, не просто зона! Це ж ніби місто?

— Ой, до чего лєнівиє девахі попалісь! Всьо би спалі і спалі. Нет — штоб песні петь па дароге, шофера развлекать, штоб не уснул на чьортовой работе... Намаетесь ви тут с німі! — не вгавав водій.

Конвоїр, спокійний, небалакучий, прийняв «товар», тричі перерахував дівчат, чи справді їх двоє, як вказано, і повів у зону.

Орися забарилася на хвилину, потупцювала зайву мить перед ворітьми — отут ніби ще й воля! Без конвою... Вдихнула «вільного повітря»...

— Та не дрейф, Орисю, гірше, як на «штрафняку», не буде! — підбадьорила її Людмила, яка вже встигла роздивитися за «колючкою» рівні ряди бараків, чисто виметені доріжки між ними, рівно відгорнутий сніг, навіть якісь деревця, посаджені задля «естетики».

В коридорі їм довелося тупцювати недовго, наглядачка, спокійна російська баба з вологодською вимовою відвела їх на медогляд, де літній лікар слухав через трубочку Орисині легені і невдоволено похитував головою, а потім — в лазню. І залишила їх там самих чи не на годину! Вони встигли і коси вимити, і відшкребти, відпарити, вимочити у гарячій воді увесь бруд, який носили за собою по зонах, не в змозі до пуття доглянути тіло в ті короткі хвилини, коли отримували «шайку» ледь теплої води, якою можна було хіба розмазати чи «полякати» шахтний пил, та не позбутися його. Встигли й крадькома перепрати білизну. Крадькома, бо жінці не належало в зоні мати такі суто жіночі предмети туалету як ліфчик. Хто зумів зберегти після всіх обшуків та прожарок, мусив ретельно пильнувати, зашивати голкою з риб’ячої кістки те, що встигало за роки перетворитися на лахміття. Орисі з її маленькими дівочими груденятами можна було без нього обходитися, та Людмила й думки не припускала, щоб «обабитися», розпуститися. А саме так почувається жінка з повними жіночими грудьми, якщо вони не затягнуті в корсет, як повелося із середніх віків. «Обабитися» — означало втратити себе як жінку. Напередусім для самої себе.

— О ні, братику, ми ще повоюємо! — крутилася вона перед дзеркалом у передбаннику, не без задоволення оглядаючи свої жіночі принади, яких не вдалося знищити всім страхіттям війни та табору. — Ми ще їм покажемо себе! Правда, Орисю?

— Кому?

— їм. Мужикам.

— Які ж тут мужики? Тут лише наглядачі.

— Ех ти, дітьо! Нічого ти не тямиш! — потягнулася усім своїм струнким, майже дівочим на голодній зеківській «дієті» тілом Раздольнова. — Та, може, саме тут мужики і є! В усій матінці-Росії самі баби залишились! Всіх на війні вибито. А тут — вибирай — не хочу. Офіцерів нежонатих — скільки хочеш, вибирай. Та й серед нашого брата, зека, теж такі мужики трапляються! Найкращих тут для нас позбирали!

— Нікого тут немає, ніяких мужиків. Для мене вони не існують! — відрізала Орися і, чомусь засоромившись свого юного, хоч і виснаженого роботою та голодом, та незнищенно білого, ніжного тіла, вкрилася розпущеним волоссям. — У мене є Роман. Більше мені ніхто не потрібен.

— Ой, дівчино-рибчино, чорнобривко моя! Та де ж він, твій Роман? Де його шукати? Чи живий?

Побачила, як зблиснули чорним голубі Орисині очі, швиденько виправилася:

— Та живий, звісно. Ми ж вижили! І він десь там тримається, пам’ятає про тебе.

Орися зітхнула полегшено, ніби від цих слів залежалося на житті чи смерті Романа.

— Я не про те, що забув, про інше. Хіба не бачиш, чого вартує людське життя отут, в цьому пеклі? Сьогодні ти є, а завтра — нема! А життя одне, і воно таке коротке! І віку нашого, жіночого, так мало! Ну, поглянь! — провела пальцями по талії, крутих стегнах, підняла руками важкі навіть тепер груди. — Ну, кому це все? Для чого природа таку красу створила? А воно ж ласки просить! Тепла чоловічого!

— Не треба! Не треба про це, Людо, будь ласка! — Орися затулила вуха руками, щоб не чути. їй здавалося страшенним сороміцтвом навіть словом торкатися теми тіла. — Тепла чоловічого... Людо, ти ж не блатнячка якась, щоб про це думати!

— А хіба про це думають тільки блатнячки? — засмутилася Людмила. — Просто ти ще дитина, дівчина, незаймана і недоторкана. Твоє тіло ще спить. І це — на краще. Так легше. Але ж мені вже тридцять два! Я тут уже сьомий рік. І ще стільки залишилося! Минає молодість, найкращі жіночі літа проходять отут! Ніхто нашої краси не бачить, ніхто не пригорне, не поцілує... А ти не знаєш, яка це сила, який мед, яка радість — любов...

Орися притулилася спиною до грубки, щоб швидше висихало волосся.

Вслухалася у слова Людмили, насолоджувалася чистотою, теплом, шовковистістю власного волосся. Слово «любов» мало для неї суто духовне забарвлення. І торкалося тільки Романа. Про жодного іншого чоловіка вона навіть думати не могла. Що у них було з Романом? Спільне дитинство. Юність. Зустрічі, прогулянки за ручку. Кілька поцілунків. Несправжніх, просто доторків губами. Він був таким рідним, наче брат. І водночас кожен його дотик хвилював, заливаючи обличчя рожевим. Війна урвала це сонячне, невинне, і тому ще більш трепетне почуття. Арешт розлучив їх навіки.

Навіки. Тут, за колючим дротом, розуміння цього слова пронизує до кісток власною неминучістю, абсолютною реальністю, за якою — смерть. Справжнє «навіки». Тут як ніде розумієш оті «ніколи», «навіки», усвідомлюєш їх силу. Бо бачиш смерть щодня, бо вона щодня ходить поруч і тримає косу біля твоєї шиї. Дуже гостру косу. Відчуваєш це фізично.

Безвихідь, обмеженість життя і безмежність муки — от воно, те, в чому живеш і караєшся. Злодії, убивці мають принаймні розуміння необхідності спокути, відповіді стражданням за чужі страждання. Стражданням власної душі, позбавленої волі, і тіла, позбавленого звичних вигод. За що караються отут, за дротом, цілі народи? Годі питати, годі чекати відповіді.

До безмежності муки додавалося тепер і додаткове страждання, майже забуте в час першого року, коли голод і фізичне виснаження довели Орисю до стану напівтваринного, стану, коли забуваєш про все, що не стосується їжі. Нехай не розповідає про голод той, хто не розуміє, що це. Нехай не грішить той, хто вижив, супроти тих, що загинули, оповідаючи про свій героїзм у зоні, немов і в часи голоду вони трималися, співали революційних пісень і мріяли про перемогу. Неправда це. Не нюхав справжнього голоду такий герой. Рік роботи у шахті відбив в Орисі всі бажання, навіть думки про Романа, оту ниточку, яка мала б прив’язувати до світу, не тримало в пам’яті виснажене, напівубите тіло.

Тільки згодом, коли лікування повернуло сили, повернулися думки і бажання. Тільки сьогодні, вирвавшись із «штрафного» барака, вимивши прокурене, пропахле блатняцьким гидким духом волосся, вдихнувши солодкого «безконвойного» повітря, відіспавшись дорогою, опинившись удвох у чарівному місці, де повно гарячої води, де тепло, де замість черпачка їдкого рідкого мила дали шматок нормального, майже людського і сказали вимитися по-справжньому, у місці, де можна зігрітися, вони відчули себе жінками. По-різному, але відчули.

— Яка ж ти насправді красуня, Орисенько! Які очі, які губи, який стан! А волосся! Як ти змогла зберегти його серед усього цього бруду! У мене до війни теж була коса, майже така, як у тебе, тільки чорна, — із жалем за колишньою косою торкнулася густого, чорного, та вже з ниточками ранньої сивини волосся, що відросло і стелилося по плечах, Людмила. — На фронті мусила відрізати — заважала. Клопоту з нею багато — мити, розчісувати. І мужики дуже липли — жінка, що помила голову і сушить волосся — така спокуслива картина!

— Мабуть, гарні чоловіки тобі траплялися, Людо? — боязко, немов ступила на слизьку стежку, торкнулася досі забороненої, неприємної, наче брудної теми Орися.

Все, що стосувалося поєднання тіл чоловіка та жінки, в її розумінні здавалося брудним та огидним. Тваринним, позбавленим будь-якого духовного чи романтичного забарвлення. Там, де жили «блатні», без такої сцени не обходився чи не жоден вечір. Попри всі заборони, попри охорону, через підкуп, через погрози чоловіки проривалися у заповітні жіночі бараки. А вже на «штрафняку» набачилася і наслухалася такого... Поруч із її вагонкою, внизу, влаштувала собі місце для «роботи» якась «легка на передок» блатнячка без імені та без двох передніх зубів. Кістлява, страшна! Що в ній знаходили чоловіки? А приходили ж щовечора! То різні, а то почав учащати один, відлякавши інших претендентів заточкою. Щоб створити бодай видимість інтиму в бараку, напнула над своїм «спальним місцем» дві полотнини, утворивши «шалаш». Отам, сховавшись хоч умовно від сторонніх очей, і діяли вони щось таке, від чого ходором ходили скріплені спільною основою «вагонки», а звуки, тваринні, нелюдські, аж ніяк не прикрашали змальованого уявою сороміцького дійства.

Такого паскудства Орися не могла назвати нормальним людським словом. Взагалі ніяк не могла назвати. Якщо стосунки чоловіка та жінки в цьому й полягають, то це не по-людськи. Заплющити очі, закрити вуха, щоб не знати нічого про цю гидоту — от було єдине, чого прагнула дівоча душа.

Але ж Людмила — це зовсім інше. Вона — доросла жінка. Красива, чиста, горда. Вона пройшла війну. У неї зовсім інший досвід, не такий, як у цих нещасних уламків жіноцтва.

Як воно буває в нормальних людей, десь там, у світі, який вона так мало знала? Кортіло дізнатися — і водночас лякало. А десь там, на волі, її подруги виходять заміж, народжують діток, слухають солов’їв під квітучими липами, тримаючи під руку коханого... І все це не для неї. Не для них з Романом.

Грюкнули двері.

— Ну што, намиліся? То-то я гляжу, чістєнькіє, угрєтиє... вот вам ножніци. Ішь, какіє когті отрастілі! Вот вам чістоє, наряжайтесь. У нас с етім строго, зона образцово-показательная! Чістота — залог здоровья!

Орися не йняла віри — ножиці! Нормальні, невеличкі, і не тупі! І сорочка. Сірувата, прана. Але ж чиста! Якісь чоловічі, обрізані підштаники. Та нехай, аби ж чисте, чисте!

Наглядачка на диво терпляче вичікувала, поки дівчата приведуть себе до порядку та прийдуть до тями.

— Ну, пашлі!

Підхопивши клунок з речами з «прожарки», бо тут справді боялися вошей, рушили.

Люди добрі, що ж постало перед очима в будинку, бараком його язик не повертався назвати! Кімната на десять ліжок, так, ліжок, як у лікарні, а не нар чи вагонок. Кожне ліжко акуратно застелене. Матрац, подушка, білизна...

— Што, не відалі такой красоти? Ето у нас теперь такой порядок.

Наглядачка насолоджувалася їхнім подивом. Втім, приємно дивувати людей. Приємно дивувати.

— Оставляйте своі вєщі — і в столовку!

— А не украдут? — обережно поклала свого клунка з непотрібним тепер коциком під ліжко Орися.

— Не бойтесь, у нас с етім строго! Но лішнее сдадіте в каптьорку, ето уж как водітся! Ну, бегом, бегом, нешто не голодни?

Орися з Людмилою перезирнулися — і побігли в їдальню. Дива тривали й там. Чистий стіл, чисті миски — кожному. І баланда нагадувала скоріш суп — крупинок у ній плавало набагато більше, ніж навіть у лікарняній розкішній водичці. Каша. Хліб. Шматочок цукру. Вітамінний напій на закуску. Гіркий, неприємний, але необхідний.

Розімлілі, ситі, чисті, дівчата подалися до кімнати.

— Ну, ладно, атдахнітє сєводня с дарогі, — дозволила прилягти наглядачка, добріша від рідної мами. — Скоро брігада с работи вєрньотся. Да не лєзьтє на койку в бушлатах, бушлати снімать палагаєтся, не в лесу чай.

Єдине, що трохи засмучувало — ліжка Орисі й Людмили — в різних кінцях. Та просити ще й про таку ласку — то вже повна відсутність совісті.

Зануритись у сон вже вдруге за цей дивовижний день! Нормальній людині це здавалося б неможливим — хіба можна стільки спати? Та для в’язня, неодмінною складовою катування якого завжди є відсутність нормального сну, для вимкнення навколишнього світу потрібна лише можливість. Не умови — подушка, перина, а просто можливість склепити повіки. Щоб ніхто не кричав, не змушував працювати. Спати можна всюди — сидячи з розплющеними очима, стоячи, навіть на ходу, в русі колони. А вже тут, на м’якій подушці, в теплі, та ще й у теплі справжньому, внутрішньому, яке йде від повного після ситного обіду шлунку...

Якщо в’язень чогось і боїться, опинившись у місці, яке здається раєм, то тільки того, що цей рай, на відміну від небесного, не вічний. Що будь-якої миті голову можуть відірвати від подушки, на якій так солодко спиться, і кинути в якесь із кіл пекла, яких винахідливий червоний дракон приготував для своїх мучеників нелічено.

В’язень боїться навіть там, де боятися вже нічого.

В’язень боїться того, чого боятися безглуздо.

В’язень боїться завжди.

В’язень боїться, бо страх — спосіб тримати у покорі. Страх — спосіб мучити душу.

Розділ 13

Орисі тепер снилися сни. Дивно. Раніше не бачила нічого. Ні дому, ні мами. Може, мама не хотіла приходити, щоб не мучити зайво своєї дитини відчуттям втраченого. А може, приходила щоночі, клала руки на голову і давала сили підняти її вранці з голої дошки?

Та краще б вони не снилися, ці картинки, що перемішували колишнє, теперішнє й майбутнє, краще б не рвали душу.

Бо снилася завжди сім’я за столом. Мама, у домашній кремовій сукні з комірчиком-стієчкою, зачесана по довоєнній моді. Тато в костюмі для візитів, так, наче забіг на хвильку пообідати між двома відвідуваннями пацієнтів. Роман у гімназійній формі, але майже сивий. Ніна Павлівна в костюмі Кармен — молода, ставна, з квіткою у волоссі, яке стало знову чорним, гладеньким і блискучим. Марічка у тюремному бушлаті. І вона сама, теж у бушлаті. «Не лєзьтє за стол-то в бушлатах, снімать палагаєтся, не в лесу, чай!» — говорить мама. «Нехай гріються, холодно їм», — дозволяє тато. Приходить пані Перебендова у білому халаті, акуратно пов’язана білою ж таки хустинкою, під руку з паном Перебендою, теж у білому халаті. «А руки мили?» — запитує як колись, у дитинстві, мама. Орися, Марічка, Роман показують руки — а вони чорні від вугільного пилу, з чорними, поламаними нігтями. «Не можна з такими руками за стіл!» — журиться мама. «Нехай їдять, голодно їм», — відповідає тато.

А стіл! Багатющий довоєнний стіл Полянських! Качка з яблуками, фарширована риба, біґос, безліч усяких салатів та канапок. А ще — квашена капуста, велика миска квашеної капусти просто посередині столу! І яблука. І морква — просто з грядки, навіть не помита, в землі. І виноград — солодкий, духмяний... І Марічка з Орисею гарячково накладають просто у кишені бушлатів отієї капусти — жменя за жменею. А поїсти, досхочу поласувати всіма наїдками так і не встигають — приходить наглядачка, яку тут лагідно називають Степанівною, і викликає їх усіх на етап.

Орися щоразу прокидалася з відчуттям жалю — та нехай би хоч удома наїлася тієї капусти, погризла яблуко, залишаючи на ньому сліди крові від розхитаних цингою зубів. І спробувала б хоч одну виноградинку. їхній виноград, той, що росте на схилах Щастигори, справді щасливий — з’їси ягідку — і наливаєшся силою та бажанням жити.

Немов почувши бажання доні, мама надіслала в одній з посилок, які приходили тепер так часто, як тільки дозволяли, родзинок, домашніх, таких же цілющих, як і справжній виноград. Солодкі, смачніші за будь-яку цукерку, вони справді несли щось більше, як їжа — запах рідного дому. А в іншій — прийшов цілий капшук тютюну. Звичайно, не тому, що мама підозрювала дочку в бажанні закурити, мабуть, досвідчені люди повідомили, що тютюн у в’язниці іноді важливіший за хліб, за цигарку можна багато що виторгувати в цих краях, де принцип «не помажеш — не поїдеш» та «ти — мне, я — тєбє» працює безвідмовно. За це величезне багатство — капшук тютюну — Орися «купила» собі величезну радість і полегкість — подругу Катрусю.

Після переведення до цієї «курортної», як її тут називали, зразково-показової зони, Орися сама собі не повірила, побачивши в одній з колон, що ішли на роботу, Катрусю. Вона теж була тут, але в іншому бараку! Торг тривав недовго, за такий ласий хабар бригадирки «махнулі не глядя», і Катруся опинилася поруч.

Прокидатися із солодких домашніх снів було тепер не так важко, як раніше — табір посилає горе розлук, та в цьому котлі, де велетенська ложка перемішує людські долі, трапляються й зустрічі, які нічим іншим, як чудом Господнім, не назвеш.

— Орисенько, так і Дуся тут поруч, у цьому ж таборі!

Жива... Живі... Вижили...

Це так важливо — вижити у перший табірний рік. Потім набуваєш знань і вміння виживати. Стає не легше, ні, легше тут не буває ніколи, просто ти вчишся боротися, використовувати зброю, на виковування якої йдуть перші роки ув’язнення.

Перші вечори з Катрусею подруги не могли наговоритися — розповідали й розповідали, по десять разів одне й теж. Орися виговорювалася за всі часи мовчання, а потім переповідала про їхню дружбу з Марічкою.

Таємниця «курортної зони» відкрилася одразу — це Ніна Павлівна Певна, добрий друг та добрий геній Орисиної долі, розшукала її та переконала начальство перевести сюди. Навіщо? А без Орисі тут — ніяк. Орися — талант, Орися — унікальний голос. Окрім того, Орися — піаністка, а доброго акомпаніатора — шукати й шукати.

У Ніни Павлівни скінчився термін, її перевели на поселення, дозволили перебратися у Воркуту. І знайшли роботу — керівником табірної самодіяльності. Доручили організувати справжній хор, оркестр, драматичний гурток. Підшукати професійних керівників та учасників тут було чи не простіше, як в Москві. І вже точно простіше, як десь у Прикарпатську. У Воркутинських таборах каралося стільки професійних акторів, співаків, музикантів, що не на один театр вистачило б.

Звісно, нікого не турбувало дозвілля в’язнів чи можливість втрати їхніх професійних навичок на загальних роботах — у шахтах, на будівництві міста, на розвантажуванні лісу. Головне — щоб не сумувало начальство. Цим людям та їхнім сім’ям так нелегко тут, в умовах Крайньої Півночі! Ну, бандити караються за свої провини перед партією та урядом, це зрозуміло. А за що замерзають тут колишні особісти, солдати та офіцери «заґрадітєльних» батальйонів? У війну намучилися, і тепер не легше...

Так утворювалися театри з «крєпостних» акторів. Шикувалися хори, оркестри, що витинали помороженими пальцями на власноруч виготовлених інструментах такі дивовижні мелодії...

Ніна Павлівна не просто «витягла» Орисю зі «штрафної» зони, не просто оселила її в цьому дивовижному місці з ліжками, подушками, сліпучо-чистими підлогами — табірне начальство мало «бзік» щодо підлог — від «днювального» вимагалося, щоб підлоги сяяли чистотою, а все інше — хоч трава не рости.

Втім, тут, в «образцово-показательному» таборі, такої ж чистоти вимагали й від подушок та тумбочок — а раптом нагряне комісія з Москви чи які іноземні гості, до яких вже докотилася звістка про наявність у найдосконалішого політичного ладу світу такого недосконалого гвинтика, такої незначної хиби, як система концентраційних таборів — куди Гітлеру! Виявляеться, вся економічна міць, вся ота хвалена індустріалізація базується на фундаменті рабовласницького ладу — піраміда хеопсових досягнень соціалізму зведена руками рабів! То нехай глянуть, як найлюдяніша із демократій панькається з катюгами, руки яких по плечі в крові невинно-замордованих — харчування, білосніжна постіль, розваги, аж цілісінька КБЧ — «культурно-воспітатєльная часть», безліч освічених, іноді навіть із чотирма, а то й із сімома класами середньої школи людей денно і нощно опікуються душами нещасних, що стали на хибну стежку, піддавшись антирадянській пропаганді. Дбають про їхнє виправлення, повернення у сім’ю трудящих та лоно братніх народів, про зцілення...

Ніна Павлівна зробила більше. Вона не просто дала надію вижити і не вмерзти у північний лід тілу. Вона порятувала душу.

— А оце, Орисенько, — піаніно!

Неймовірно. З іншої планети, з іншого світу. Піаніно. Нове. Чорне. З білосніжними клавішами. Навіть пристойно настроєне. Сцена. Майже справжня, із червоною завісою, що відгороджувала ряди зали для глядачів. На заднику сцени — Карл Маркс, Ленін, Сталін у профіль, поєднані в єдиному пориві пензлем художника, талантові якого вдалося одухотворити лики великих вождів. Гірлянда паперових квітів під дорогими обличчями на знак любові та пошани. І не скажеш, що виготовлена грубими пальцями зеків. Білий екран, що опускався у дні свят, коли демонструвалися фільми.

Велику, величезну, як на табір, залу важко було обігріти, глядачі зігрівали її своїми тілами та диханням, але тут, за кулісами, була пічка і купка дров та відро вугілля. Ніна Павлівна узялася до пічки зі знанням справи. Теплий дух зовсім скоро дозволив зняти рукавиці.

— Ну, сідай. Пробуй.

— Я... Я не зможу... — озирнулася на Ніну Павлівну, мов на маму, Орися. Руки, чужі, негнучкі, здавалося, не сміють торкнутися клавіш.

Понад усе вона боялася не виправдати сподівань актриси.

— Я все забула... І руки, пальці...

— Тобі так здається. Згадаєш. Через кілька днів усе повернеться. А зараз — досить пхинькати, починаємо роботу.

Ніна Павлівна «витягла» Орисю із «штрафної» зони не просто так. Не так вже й легко розшукати в табірному безмежжі крихітну пилинку — зека, номера якого ти не знаєш. Потрібні надто вагомі аргументи, щоб система, запрограмована на знищення, крутнула свої коліщатка у зворотний бік і випустила міцно затиснуте ними життя якоїсь там Орислави Полянської. Аргумент, що перепрограмував машину на пошук, називався просто — панська примха. Ніна Павлівна скупо пояснювала:

— У начальника табору є дочка. Тупе, безголосе, глухе на обидва вуха, та ще й ліниве створіння. Татусь у ній бачить не багато, не мало — примадонну Большого.

— Чого? — не зрозуміла Орися.

— Большого театру. Це не перекладається, так і говоримо — Большой! — з великої літери, справді з повагою вимовила співачка.

— І що ж дівчинка?

— Дівчинка співає, як може, — зітхнула Ніна Павлівна.

Роки в зоні, а потім у засланні навчили її терпимо ставитися до безталання у погонах. Чомусь люди гадають, що зірки на плечах, особливо великі, автоматично додають їм переваг над іншими смертними, зокрема забезпечують розум і талант не тільки їм самим, але й дітям. Особливо дітям. Закохані у безталанних донечок татусі — золоте дно для вчителя музики. Джерело всіляких гараздів — особливо матеріальних.

— Знаєш, Орисенько, в зоні мені здавалося, що на волі — справжній рай. Варто лише ступити за межу колючого дроту — і все стане як колись, до арешту. А виявилося, що все навпаки. За роки в таборі я відвикла турбуватися про себе, забезпечувати себе.

Орися чи не вперше розмовляла з вільною людиною, яка добре знає, як воно там, у таборі, і широко розплющила від здивування очі, закліпала довжелезними, густими, загнутими догори віями.

— В тюрмі чи в таборі у тебе є нари, пайка, товариші поруч і команда — іди туди, роби те. Перетворюєшся на машину, яка виконує. Не думаєш, не маєш ані потреби, ані права думати. Мабуть, ця тупість, відсутність права на рішення та вибір і рятує. Але поза зоною треба змінюватися. Різко й одразу. Вирішувати, вибирати, шукати. На волі ніхто тобі не дасть просто так ані шматочка хліба. Треба заробити грошей і купити його. Де заробити? Кому тут потрібна моя професія?

— А довго вам іще?

Ніна Павлівна зрозуміла без пояснень.

— Ще чотири.

— А потім? Повернетеся додому?

— Куди? В Харків? У Луцьк? Кому я там потрібна? Все, все втрачено — краса, голос, молодість, здоров’я. У театрі повно молодих. Стара, знищена актриса — зайвий клопіт, мотлох...

— Не говоріть так, пані Ніно! — Орися бачила в колишній актрисі ту внутрішню, незнищенну красу, якої не зруйнували роки важкої праці, та навіть не дуже прискіпливе око враз помічало вік, помножений на авітаміноз та опіки північного вітру. Вона мала рацію — таки знищена...

— Я залишуся тут, дівчинко моя, тут мені й місце. Тут усі такі, як я. Бчитиму дітей. Гаразд, досить розмов, не гаймо часу, до праці!

Праця, до якої спонукала Ориславу Ніна Павлівна Певна, була, мабуть, єдиною насправді бажаною, виправданою і необхідною душі. Музика, оте найтонше мереживо звуків, сотворене Господом на втіху стражденним, на заспокоєння мученикам, на розраду зневіреним, на радість здатним радіти, на усвідомлення себе не твариною у найтвариннішому поневоленні... Музика і молитва — ниточки до Господа, послані душі, щоб не заблукати, не збочити, не зникнути, не зневіритися.

Піаніно відгукнулося загрубілим, неслухняним пальцям так само грубо й неслухняно. Зойкнуло, затнулося на півноті, закашлялося легким і летючим колись Шопеном. Воно боялося пальців чи не більше, як пальці інструмента. Орися в розпачі підвела очі на пані Ніну.

— Я не зможу! Мої руки...

Вперше за всі роки, проведені в тюрмі, Орися по-справжньому злякалася. Зрозуміла — важка фізична праця залишає слід! Можливо, непоправний! її руки, її пальчики вже не такі чутливі й тендітні, як раніше! Не тільки шкіра загрубіла й потріскалася — суглоби стали німими й малорухомими! Оце тобі Шопен... Сльози бризнули з очей.

— Ну, досить скиглити, — терпляче переслухала першу реакцію Ніна Павлівна. — А ти як думала, для чого піаністи вправляються годинами щодня? Нічого, потихеньку все мине. За місяць-другий гратимеш, як колись.

— Хіба? Я не зможу! — згинала й розгинала неслухняні пальці Орися майже у розпачі.

— А не зможеш — підеш назад у шахту! — безжально відрубала актриса з величезним зеківським стажем. Тверда, незнищенна зморшка лягла між бровами. І Орися зрозуміла, що втримало цю жінку на світі в найстрашніші часи неволі — у воєнне лихоліття. Характер! Це не Снігуронька, вона від теплого сонечка не розтане! Це — Кармен, Аіда! — Думаєш, хтось тут вислуховуватиме твої соплі? Тебе сюди викликали як піаністку, значить, мусиш грати. Тих, що співають, і без тебе не бракує. Мені потрібен акомпаніатор. Щоб грав по нотах. Ноти спеціально в Москві замовляли, особисто генерал потурбувався! Бажають чути арії пан генерал, це тобі не жарти. До жовтневих свят ми повинні підготувати концерт. І такий, щоб начальство зрозуміло — всі ці «особливі умови», які воно створює для учасників художньої самодіяльності — виправдані. Провалимо концерт — розженуть усіх, усім — кайло в руки. Так що вибирай.

Орися закусила губу, стиснула пальці, що відмовлялися служити тонкому мистецтву, в кулачки. Мабуть, і правильно, що так сухо, без розмазування сліз. Не місце розслаблятися. Тут немає мами з мережаним носовичком. За життя треба боротися, особливо, якщо воно дає тобі такий шанс!

— Я все зрозуміла, Ніно Павлівно. Це востаннє. Я гратиму. Я відновлю форму. От побачите.

— Ти не тільки гратимеш, — усміхнулася пані Ніна. І зморшка зникла, мов і не було. М’яке, ніжне, одухотворене обличчя випливло з-під маски вольової, суворої жінки, що перейшла вогонь і воду. — Як там наші вправи для голосу? Не забула? Тренувалася?

«Додому» Орися несла величезну дорогоцінність — ноти! І записку, де рукою самого начальника КБЧ було засвідчене її право пронести заборонений предмет. Наглядачка з повагою глянула на великий товстий зошит, списаний незрозумілими нормальній людині карлючками. Бач, таке мале-хирляве, а щось особливе уміє. Перегорнула для порядку сторінки, щоб не сховали чого бува.

Орися гортала сторінки, намагалася прочитати ноти, змусити їх звучати в голові, розплітала мелодії, акорди, пробувала перебрати пальчиками пасажі. Складно. Тут консерваторія потрібна.

— Орисенько, що це? — не повірила очам Катерина. — Яка ж чудова людина ця твоя пані Ніна! Як тобі пощастило!

їм усім пощастило, всім, хто потрапив сюди, у цей зразково-показовий рай. Та вже хто-хто, а вони, досвідчені табірники, добре знали, якою короткою буває панська ласка, і як легко «загриміти» назад, на якийсь зі «штрафняків» за найменшу провину, чи й без неї, просто через зміну погоди. Тому й сприймали ці подушки та ковдри як короткий передих перед чимось іще страшнішим, ніж досі.

— Орисю, — попросила якогось вечора тихенько, на вушко Катерина, — а чи не могла б пані Ніна вкласти у твою книжку з нотами листок паперу? Звичайного, сірого, але чистого?

— А що, тобі зошита вже бракує? — засміялася Орися.

— Та ну тебе!

У цій зразковій зоні в’язень мав право купити в «ларьку» один зошит на місяць. Посилення режиму після створення воркутинського «Рєчлагу», коли на вікнах з’явилися ґрати, а бараки стали замикати на ніч, і водночас деяке послаблення режиму, коли «політичних» стали утримувати окремо від «соціально-близьких» радянській владі елементів «блатних», принесло в’язням певні переваги, зокрема, право на отримання «заробітної плати» — відповідно до відсотку виконання норми, щоб «стимулювати» цю рабську працю. Половина з неї йшла на «утримання», тобто в’язень мав сам платити за пайку, нари, оплачувати працю наглядачів та весь інший абсурд свого існування. Та якісь «рублі» залишалися, їх вистачало, щоб купити зошита, конверт для листа мамі, та ще на шматочок «комбіжиру» чи «маргуселіну», часом на кілька цукерок-подушечок, якщо вже дуже хотілося посолодити душу.

Катрусин зошит, списаний хімічним олівцем, закінчувався за тиждень. Щовечора вона строчила якісь папірці, яких не показувала навіть Орисі.

І не вона одна. Щойно смерть відступила від узголів’я, як молодість взяла своє — дівчата розпочали активне, хоч часом і сліпе, без облич, листування зі «своїми» хлопцями. Писали, передавали в чоловічі зони, часом залишали листи в особливих схованках. Чи ж не їм, зв’язковим, які носили з лісу і до лісу «грипси», відомі розмаїті способи передачі інформації при збереженні таємниці, якби папірець потрапив у чужі руки! А вже створювати схованки, про які жоден кадебіст не здогадається, колишні підпільники вміли!

Катрусина бригада працювала на будові. Будували місто Воркуту, зводили будинки на два-три поверхи, в яких мали мешкати люди. Нормальна цивільна робота. Важка, на морозі та вітрах, та принаймні людська, для людей. І усвідомлення потрібності своєї праці давало полегшення. В перші роки ув’язнення Катерині довелося працювати на розвантажуванні лісу, яким кріпили шахтні споруди.

— Это наш лес, наши корабельные сосны! Рубят, всё рубят! Осталось там еще что-нибудь, или наши дети лесов не увидят?

Только дюны, только песок останется? — ніжно гладили соснові стовбури латишки та литовки, такі ж високі та стрункі дівчата, як оті бездоганні дерева з балтійських лісів, зрубані, вкрадені, вивезені на чужину і приречені на безглузду смерть у підземеллі шахти. А це був особливий, якісний, «корабельний» ліс, із цих сосон колись робили щогли кораблів, вони бачили Америку та Африку, дихали повітрям усіх морів світу.

Начальство у тому таборі влаштовувало іноді такі забави — одного дня дівчата носили важезні стовбури і складали на акуратні купи, а наступного — розбирали ці купи і перекладали на інше місце. Траплялося, що нові ешелони затримувалися, а робочий день є робочий день, і треба щось робити.

Якось дівчата-балтійки не витримали, звернулися до начальника:

— Это же нелепо, это напрасная трата времени и сил! Это бесполезная работа!

— А нам не нужна ваша работа, нам нужны ваши мучения! Вы тут на каторге! — зареготав у відповідь офіцер.

«Нам нужни ваши мучєнія!» — цю летючу фразу чули в’язні усіх таборів. І саме це боліло найдужче. Коли працюєш, виконуєш навіть дуже важку і складну, та потрібну, необхідну людям роботу, усвідомлення немарності своїх зусиль заспокоює душу.

Будівництво, тим паче не казарм, не в’язниць, а нормальних будинків для нормальних людей давало усвідомлення потрібності цієї роботи та надію — може, колись тут житиму і я. Будинки зводилися швидко — робочої сили досхочу. Начальство квапило — хотілося офіцерам пожити після війни у нормальних окремих квартирах. І їх можна було зрозуміти.

В одному з таких будинків нещодавно оселилася дівчина Надя, що працювала в їхній бригаді. Вийшла на волю, одружилася, вийшла заміж за інженера-гірника, німця, такого ж в минулому зека, як і сама, дали квартиру як спеціалісту. Прибігала іноді «до своїх», кидала або передавала, коли конвой не дуже лютий, буханець хліба чи щось смачненьке, підтримувала:

— Будуйте, дівчата, добре будуйте, як для себе, може, колись сусідами будемо!

— Сусідами? Нізащо! — бурчала Дуся Будник. — Та щоб я залишилася тут хоч на хвилину після закінчення терміну? Жодна сила не втримає! Полечу, поповзу додому, в Україну! І заміж — тільки за свого хлопця.

— Ну й ловитимеш злидні зі своїм! — насміхалася Стефа Поливана із Закарпаття, красива, «видна» дівчина, яка навіть у зоні не втратила жіночності і збиралася використати її повною мірою на свободі. — Ой, де твій розум, Дусю! Свої хлопці! Та що ж із них толку, зі своїх? Що вони вміють? Україну любити? А освіта? А професія? В гімназіях вчилися — і в ліс пішли! Все втратили в лісах, у боротьбі вашій безглуздій!

— Безглуздій?

— А то ні? Хіба не видно було, що ви — приречені! Що може зробити купка погано озброєних людей з могутньою армією, яка перемогла самого Гітлера!

— Гітлера перемогла, а нас, повстанську армію, — ні! Наші хлопці й досі продовжують боротьбу! І нас не купка! Нас — десятки тисяч! Так, ми погано озброєні, так, нам важко! У нас немає підтримки ззовні, але є величезна підтримка і любов народу! І цим ми сильні, в цьому наша перемога! — Дуся аж розчервонілася від обурення і забула, що таких слів навіть тут, де вже відомо і визнано, що ти — «ворог народу», вимовляти не можна.

А Стефа не вгавала:

— От через таких фанатиків, як ви, мучаться по таборах невинні! Я не робила нічого поганого, а теж марную молоді літа отут, з вами!

— То не марнуй, — не витримала Дуся. — Виходь собі заміж за офіцера, он їх скільки — красені, замилуєшся! Народите офіцеренят, навчите їх по-московськи балакати, щоб було кому наших дітей стерегти.

— І вийду! Як не за офіцера, то за інженера! Або маркшейдера! З освітою. Щоб гроші заробляв. Знаєш, які грошества тут заробляють? І сєвєрні надбавки, і премії... От тільки б скоріш... Поживу на свободі. За всі оці роки поживу! В шовки одягатимусь, ананасів наїмся!

— Ви чево тут орьотє? — підбіг, побачивши, що робота стоїть, бригадир Федір Артемович, на прізвисько «Федя-медя» за приторну «медовість», фальшиву солодкавість голосу, середніх літ чолов’яга, бухгалтер, що сидів по «побутовій», «соціально-близькій», на відміну від «політичної», 54-ї за карним кодексом України, статті — прокрався на роботі. Таких призначали на керівні посади, до яких «політичним» було зась. На щастя він почув лише закінчення розмови, про ананаси та заміж. — Замуж захотелось, Стефушка? Так зачем ждать? Можешь хоть сегодня вечером замуж! Красючка ти моя!

— Тьху, яких слів «блатні» навигадували, й повторити гидко! «Красючка»! Покручі якісь, а не слова, — гепнула спересердя цеглиною об землю Катерина. — Та й люди не кращі. От побачиш, піде сьогодні увечері наша «красючка» до Феді-меді, дасть їй шматочок масла-цукру, поманить солоденьким, вона й побіжить.

Дуся знову взялася до роботи. Цеглини мерехтіли в її руках, лінькувата Стефа не встигала подавати розчин.

— Дусю, думай, що говориш, — шепнула Катря, вловивши момент, коли Стефка пішла по нове відро розчину. — Ця Стефка — сексотка. Вона ж тебе спеціально провокує на щось таке... Заложить оперу...

— Та й дідько її бери, продану душу! — затялася Дуся.

Воркута будувалася семимильними кроками, вугілля воркутинських шахт годувало печі ленінградських котелень, місто на Неві потребувало його все більше і більше. Тому й забезпечення таборів Воркути було кращим за інші. Воркута вважалася «хлібним місцем» серед островів ГУЛАГу. Будматеріали, ліс, продукти — без особливих перебоїв. Зате й темпів будівництва вимагали ударних. Будували у дві зміни. Бригаду дівчат змінювала бригада хлопців. Своїх! Отих, з якими разом боролися, з якими караються за одну справу. Бранці, прийшовши на роботу, дівчата знаходили між цеглою листочки. І такі добрі, такі ніжні, такі свої, українські слова виводили загрубілі чоловічі пальці на цих обірваних, як їхнє мирне життя, клаптиках... Листочків було багато. Кожна отримала, навіть вибрала собі — хто земляка знайшов, кому почерк сподобався, кому ім’я.

Лише Дуся затялася — що це за таке знайомство — наосліп, в листах! Мало що можна в листі написати! А потім виявиться, що людина зовсім не така!

— Ти не маєш рації, Дусю! Саме в листі, саме в слові видно душу людини! — замріяно крутила в пальцях листочок від якогось невідомого Андрія Катруся. — От почитай як суворо і ніжно пише хлопець, — зразу видно — наш!

— Ні, не хочу я таких знайомств! — віднікувалася Дуся. — Це... легковажно! Чи ж ми тут для того, щоб отак...

— А раптом це — твоя доля? — покрутила листочком перед носом подруги Катерина. — Може, це так Господь дає, щоб ми не залишилися самотніми у цьому світі. Підтримували одне одного в лісі, підтримаємо і в неволі! От почитай, хлопець пише, що тяжко хворий. Йому потрібна підтримка. Напиши кілька слів, ось тобі олівець!

І Дуся взяла до рук папірця з іменем своєї долі. Прочитала. Вивела літери імені, яке потім вимовлятиме все життя і залишить дітям.

Катерина горнула до серця записку, підписану коротко — Андрій, з подвійним почуттям. Ділилася потім з Орисею:

— Орисенько, почитай! Яке добре серце, який... наш хлопець! Але чи маю я право писати, подавати йому надію на майбутнє? У мене ж є Теодозій! Я його люблю, я його чекаю. Молюся за нього. Якщо я листуватимуся з кимось, це ж буде зрада, правда, Орисю?

Орися не знала, що відповідати. Каралася за те, що не знайшла в собі сили сказати правду ще тоді, в тюрмі, бо ж знала, знала, над чиєю могилою ворушилася земля... Пекла її та сорочка, синя, у білу смужку, ті розбиті губи, ті руки, скручені дротом за спиною. Ті очі, в яких вона читала чи то наказ, чи заборону...

— Катрусю, я думаю, — відповіла ухильно, — що допомогти своїм хлопцям у скруті, підтримати їх — добра справа.

— То чому ж ти сама не взяла чийогось листа? Чому не напишеш доброго слова своїм хлопцям? — допитувалася Катря.

— Як я можу? У мене ж є Роман! — замріяно поцілувала губами ім’я коханого, на мить полетівши думкою під стару липу, де вони зазвичай призначали побачення.

— Стривай, — з підозрою зазирала в очі подрузі Катерина, — я не розумію. То у тебе є Роман — і тобі не можна робити доброї справи, а у мене? У мене ж є Дозик!

Орися ховала очі під густими віями, хитрувала, відмовчувалася. А Катерина горнула до серця листочки з напрочуд ніжними, добрими словами, виправдовувала свій сердечний порив прагненням почути рідне слово у неволі і... і закохувалася у свого Андрія із усією силою першого почуття.

Навіть ненависна робота на лютому холоді стала тепер милішою — дівчата бігли на будову, шукали майстерно сховані листи між цеглинами, ховали ближче до серця, вичікували хвилину, щоб прочитати, ловили написані рідною мовою звертання. Не було, мабуть, на світі листів ніжніших за ті, що крадькома виводила загрубіла рука в’язня, серце якого просило любові, єднання з такою ж відірваною від рідного коріння, занесеною у далекі сніги напівзамороженою, та живою, запашною квіткою дівочої душі. Лиш випадок, лиш доля визначала, чия рука торкнеться листа. І доля чи не завжди влучала. Наосліп, не беручи до уваги колір очей, форму носа, зріст та інші несуттєві ознаки, вибирали собі судженого засуджені. Тільки відрухи серця, тільки здатність до співчуття, спільність любові до рідної землі та страждання за цю любов прокладали місточки між чужими людьми, непомітно перетворюючи їх на близьких. Місяці, іноді роки минали до першого побачення.

Листування Катрусі та Андрія тривало кілька місяців — і раптом увірвалося! Хлопців перевели на іншу роботу. Та «пошта» вже працювала налагоджено, через треті руки листи таки знаходили адресата, і зв’язок не переривався. Досвід підпілля служив тепер коханню. А невдовзі...

— Орисю! Орисенько! Я бачила його! — кинулася до подруги з порога Катря. — Він... він такий... він найкрасивіший на світі! Які в нього очі...

І замилуване око роздивилося в замореному, вихудлому обличчі ті риси, які, мабуть, бачило тільки око матері. Та хіба це мало значення тепер!

Доля запровадила Катерину на погибельну, важку роботу — в аварійну бригаду. вже три дні божеволіла пурга — мело так, наче сніги всієї півночі вирішили висипатися на місто. Та що б там не діяла природа, як би не лютувала Снігова Королева, ешелони не могли зупинитися — шахти вимагали лісу, Ленінград вимагав вугілля. По всій лінії залізниці працювали отакі аварійні бригади — розгрібали сніг, розчищали колію. Ноги у важких чунях грузли у снігу, руки відмерзали, обличчя, прикрите полотняною хустинкою так, що видно лиш очі, перетворювалося, здавалось, на суцільну крижину, повітря відморожувало легені.

Коли знову налетіла пурга, наглядачі мусили вивести в’язнів з колії і надати їм тимчасовий притулок у стінах вокзалу — єдиного теплого приміщення поблизу. Дівчата з насолодою вдихнули запах людського, хоч і пропахлого специфічним, однаковим для всіх вокзалів запахом, повітря. Отут десь пройшла дама, офіцерська дружина, напахчена «Червоною Москвою», а тут хтось їв... ковбасу! Хтось пив спиртне. Печі по кутках великої зали очікування пашать жаром. У вокзальному буфеті продають навіть шампанське й цукерки! І буфетниця в білому халаті ліниво перегукується із прибиральницею, яка знехотя соває шваброю поміж рядами крісел, кленучи «нельотну» погоду. Кілька пасажирів сопе, розвалившись у кріслах, в марному очікуванні поїзда. Звичайні, нормальні, сто років не бачені люди — не конвой і не зеки. Все так само, як у сотнях міст, у сотнях вокзальних почекалень. Давно забуте, недоступне, заборонене...

Наглядачі завели дівчат у куток. Зморені, посідали-попадали хто на лави, хто просто на підлогу, ледве відігрілися... І тут... Двері знову впустили клуби снігу, завивання пурги і... чоловічу бригаду. Відбулося неможливе за всіма табірними правилами! Недоступне, заборонене! Та з пургою не посперечаєшся. Наглядачі миттю поставили між дівчатами і чоловіками довгий ряд збитих докупи вокзальних крісел замість ґрат. Але розмовляти не заважали — самі змерзли та втомилися.

— Чи є між вами... Петро? — запитала Дуся, несміливо уперше вимовивши прилюдно заповітне ім’я, і зрозуміла — немає. Хоч кожен, мабуть, хотів би бути тим Петром. якому пощастило — лист потрапив у добрі руки.

А на таке ж запитання Катерина почула:

— Це я, Андрій! А ви — Катруся?

Вони простояли отак, на віддалі простягнутих рук, цілу вічність чи одну хвилину, простояли, не замовкаючи ні на мить, намагаючись переповісти все своє життя, присягаючись і не вимагаючи нічого натомість, розуміючи, що хвиля пурги, що змела їх в одну снігову кучугуру, може так само легко рознести врізнобіч уже наступної години. Називали одне одного на «ви», і цією підкресленою, належною в галицьких селах повагою до малознайомої людини вивищувалися у власних очах, підносили своє почуття до самого неба. Власне, з неба, його волею й отримане...

Надворі вирувала хуртовина, перемішувала землю з небом, замітала по вікна острівець захищеності й тепла. І вперше дівчата й хлопці подумки просили, щоб ця заметіль не закінчувалася ніколи.

Перемовлялися, шукали знайомих, земляків, знаходили, чи не завжди знаходили тих, хто знав когось із загону, з підпільної роботи, хто сидів у тюрмі, зустрічався на пересилці чи на етапі зі знайомими. всі йдуть тими самими шляхами, хоч і безліч їх, але не так багато.

Розмови, тихі, щоб не розлютити конвоїрів, висновували ниточки зв’язку і довіри — це були «наші» хлопці і «наші» дівчата. У слово «наші» вкладався особливий зміст — наші по духу, по спільній любові та спільній боротьбі, наші — бо пройшли «нашим», для нас задуманим і створеним шляхом катувань і терпінь, бо не втратили «нашого», українського духу там, де крижаніло навіть дихання.

Переймалися спільним болем, співчуттям одні до одних — хлопцям боліло серце за передчасно постарілі, посічені північним вітром обличчя дівчат, за їхню потоптану тюрмою гідність, бо ж знали, як у таборі вміють топтати, дівчатам — за принижену, розчавлену червоним чоботом силу та мужність своїх братів по неволі. Щось урочисте було у цій зустрічі, святкове.

— Простіть нас, сестри, за те, що мусите катуватися отут за нашу спільну справу, — вклонився дівчатам старший, невисокий, страшенно худий, з гострими вилицями та очима, що попри все світилися незламністю, чоловік. Таких поважали тут усі, навіть конвой та урки. Щось було в ньому особливе, що ставило вище за інших, навіть такого, спрацьованого, замордованого, якась сила духу та переконання. — Я місяцями думав про це в тюрмах, у таборах. Ми не повинні були втягувати вас, жінок, у нашу боротьбу. Війна — справа чоловіча. Простіть.

— Ні, шановний друже, ви помиляєтеся, — з підкресленою повагою, зі звертанням, прийнятим в УПА, звернулася до невідомого чоловіка від імені всіх дівчат Дуся. — Це — наша спільна справа. Україна у нас одна — у жінок і чоловіків, у заходу й сходу. Не картайте себе. Хай за наші муки відповідають перед Богом кати. А ми зробили те, що мусили. Шкода лише, що мало...

Чоловік відступив на крок і ще раз вклонився Дусі та всім жінкам.

— Хто це, хто? — зашепотілися дівчата.

— Михайло Сорока, член проводу ОУН, велика людина! — тихенько, самими губами відповів Андрій Катрусі.

Вітер не вщухав. Хуртовина мела невтомно. їхнє «вокзальне» ув’язнення тривало вже кілька годин. Хлопці підійшли до конвою, пошепотілися, наче про щось просили. Конвой цього дня був добрим і щедрим — дозволив. Мабуть, мирна, цивільна обстановка навколо та непроглядна стіна снігу за вікнами, хиже завивання пурги та власна втома притупили почуття «бдітєльності». Хлопці пошукали щось у кишенях, пустили по колу шапку. За хвилину — нечувана справа! — буфетниця винесла тацю з тістечками!

— Частуйтеся, дівчата! — передали тацю через конвой, який ретельно оглянув, чи не схована між тістечками бомба, бригадирці аварійної бригади, а вже вона роздала цю смакоту.

На прощання Катерина передала Андрієві хустину — отаку полотняну шматинку, якою закривали на холоді лице, щоб не обморозити. На щастя, взяла сьогодні свою найкращу, обв’язану по краю гачком. Хай має на згадку!

— Який він... особливий! Які в нього очі! А руки! Пальці поморожені, правда... І голос... Які... слова він мені говорив! Худий, замордований... Та й я сьогодні не ліпша. Якби знала, що зустріну, то... То що? Хіба губи накрасила і туфлі на високих каблуках узула б! Сукенку святкову одягла, льочки накрутила! — засміялася сама із себе невгамовна Катруся. І змінила веселу ноту на сповнене болем: — Ой, Орисю, які муки терплять наші хлопці-каторжани! Нас катують, принижують, але ж їх... Вони ж мужчини, як їм терпіти цю наругу, ці номери, ці обшуки, переклички? Відгукуватися на номер, як тварина? Одне слово — каторга. Хіба людина витримає? Як воно Андрієві, він такий гордий, він з такої шляхетної сім’ї! Але це нічого! Скінчиться термін — я його відгодую. Пильнуватиму... Шануватиму, щоб забув про все лихе і решту життя прожив як... він у мене... — і сама себе перебила: — Що це я, Орисю? У мене ж — Дозик... Теж десь карається по таборах... А я... Хіба я маю право?

Розділ 14

Пурга ущухла. Вляглася, вичахнувши, закашлявшись останнім поривом, стомлено пригорнулася до землі всіма тими тоннами снігу, які щойно білим пір’ячком літали так легко і страшно, перемішавши діл і вись, немов велетенський кухар узявся до розчини та сіяв муку. Все оте ретельно пересіяне вляглося рівно й тихесенько, аж не вірилося — ще годину тому воно ревіло й вирувало лютим звіром. Вселенська тиша запала над оцим північним краєм, аж у вухах дзвеніло.

Тиша, спокій. Тільки важке човгання десятків знеможених чоловічих ніг та глухе покашлювання обпечених лютим холодом легенів суперечило безгомінню. Навіть пси конвою потомилися гавкати. Пленталися, ситі, та потомлені, як собаки, без звичного перегуку.

Не хотілося перемовлятися й в’язням. Андрій затулив обличчя отриманим дорогим подарунком — не тому, що так нестерпно дошкуляв холод, ні, просто хусточка берегла тепло дівочої долоні, її запах. Мов найніжніша ласка, мов найвишуканіші пестощі — оберіг від лютування довколу.

— Яка ж вона гарна, твоя Катруся! — немов почувши його думки, тихенько обізвався Михайло. — І дуже... наша. Це видно одразу.

— Катруся... — замріяно обізвався Андрій. Йому було приємно вимовляти уголос ім’я, це наче робило їх ближчими. — Катруся... Як ваша дружина. Вашу теж звуть Катериною. Оце любов! Одна на все життя! від гімназійних років — і навіки! Я зі своєю Катрусею теж так — на все життя.

Михайло зітхнув. Де вона, його дружина, з якою і прожили всього кілька місяців? Удома? Чи знову у в’язниці? За Польщі — у «Бригідках», а як ці мури називаються тепер?

Доля Михайла Сороки заповідалася світлою й сонячною — величезне природне обдарування хлопця вирізняло його на тлі навіть найсильніших учнів Тернопільської гімназії. Пощастило і з наставниками — математику викладав Мирон Зарицький, залюблений у свій предмет, якого називали «поетом формул». Освятила його гімназійні роки зустріч з дочкою математика — гімназисткою Катрусею Зарицькою. Та про університетську освіту українцеві в часи, що називалися в народі «за Польщі», годі було мріяти. Довелося перейти кордон. У Празькій Політехніці навчався на архітектурному факультеті. Блискуче закінчив. І здавалося б, опановуй професію, будуй, живи — уся Європа чекає творінь твого таланту, аж ні — тягне до рідної землі, не дає спокою поневолена Україна. Провід ОУН доручає формування нових підрозділів. вже у 37-му поляки заарештовують. Спізнав «вигоди» «Берези Картузької», Станіславської, Гродненської в’язниць. У 39-му упала Польща. На коротку мить вдихнув свободи. На крилах летів до Катрусі. А вона, змалечку залучена до «Пласту», згодом — Юнацтва ОУН, бачила свою долю в боротьбі за волю України — її знали в підпіллі як «Калину», «Монету», «Легенду». У 35-му була заарештована польською дефензивою, засуджена на 5 років тюрми. Рік 39-й начебто звільнив. Зустріч. Розквіт кохання. Весілля. У березні 1940-го заарештували одразу обох, уже «визволителі», НКБС. Михайла — у Воркуту, Катерину — у «Бригідки». Там народився син Богдан. Михайло про це дізнався уже на одній із пересилок.

— Отака сім’я, Андрію. Чоловік і дружина — по в’язницях та засланнях, син — у бабусі.

Лише 22 червня 1941-го, коли німецька бомба влучила у стіну тюрми, Катерина з іншими в’язнями утекла. Побачила сина, пригорнула до серця. Та легендарна «Монета» недовго втішалася радощами материнства — боротьба з окупантами кликала до зброї.

— Нічого, ми виживемо! Ми вистраждаємо свою Україну. І ще поживемо на нашій вільній землі! Та й термін ваш зовсім скоро закінчується. Поїдете додому, побачите рідних...

Хустинка додавала Андрієві оптимізму, крізь неї навіть північне крижане повітря пахло польовими квітами. Михайло Сорока дивився на світ розважливіше.

— Ще заслання... Не відпускає нашого брата ця хижа потвора, не відпускає, аж поки не зламає. Ой, важко це, Андрію! Ми своєї держави не мали, може, хоч діти чи онуки спроможуться... Та для нас важливо інше — не припиняти боротьби. Підтримувати тих, хто похилився, допомагати зневіреним. Відкривати очі сліпим. Світ мусить знати про їхні злочини. Хай наші муки та смерть не будуть марними!

— Ей ви там! Разґаворчікі! Прєкратіть! — знехотя відгавкнув замість пса конвоїр.

«Разговорчікі» відновилися лише наступного вечора.

— Послухай, Андрію, а чи не могли б дівчата дістати через своїх «вольняшок» трохи паперу для листівок? — замислився Михайло Сорока. Й одразу визнав свою ідею хибною. — Ні, мабуть, не варто їх у це втягувати. Небезпечно. Надто небезпечно.

— Звісно, не варто, — погодився Андрій. — Тут не в кількості справа. Ми з Іваном Григоровичем самі упораємося. От як зв’язкові вони могли б прислужитися. Моя Катруся пройшла добру школу підпілля. Та її подруги теж. Це наші дівчата, їм можна довіритися як самим собі.

— Маєш рацію, Андрію. Ми використаємо їх у підготовці до страйку. Ні, це буде не страйк — повстання! Мусимо залучити якнайбільше людей, а для цього треба інформувати і будити поснулих та зневірених.

Андрій дивився на Михайла Сороку як на вчителя і старшого друга, провідника, повного отим незгасним полум’ям українського духу, що не скорився у найважчі роки неволі. Навіть тут, у таборі, він продовжував боротьбу. Хлопці готувалися до страйку. Писали листівки, збирали необхідне для виготовлення зброї. Посилення режиму «Рєчлагу» після призначення начальником генерала Дерев’янка могло скінчитися повним винищенням в’язнів. Якщо до цього дійде — треба якнайдорожче віддати своє життя.

Термін ув’язнення Сороки вже майже сплив. Скоро, зовсім скоро — на волю. До Катерини, до сина. Та вірилося у це чомусь дуже мало. Не схоже на червоного спрута відпускати свої жертви, не переламавши хребта.

Так воно й сталося. Повернувшись до Львова, Михайло Сорока не застав дружини удома — легендарна Катерина За-рицька катувалася у сибірських таборах. Не минуло й кількох місяців під прицілом пильного ока «органів», як навіть таке умовно вільне існування здалося небезпечним — просто на вулиці його заарештовують. Поселення у Красноярському краї — надійніше місце для того, кожне слово якого повне любові до України та надії на її визволення від ярма, а тому отруйне для радянської влади.

Підготовка до повстання відбувалася вже без безпосередньої участі Михайла Сороки, та завдяки створеній ним організації «ОУН-Заполяр’я», проводу, основою якого стали бандерівці. Незламність духу — от що лежало в основі спротиву силі, сама ідея противления якій виглядала безнадійною та безглуздою. Сила ламала — дух не гнувся. Сила поборювала — дух бунтував. Сила гнітила — дух пробивався крізь кожну шпарину, мов уперта заполярна трава. Могутній. Незнищенний.

Без свого духовного наставника Андрій почувався осиротілим. Тому ще більш прихилився до Івана Григоровича Паламарчука — веселого, дотепного, як усі одесити, винахідливого, майстра на всі руки, та на диво повного українським духом.

— Ну й почерк у тебе, Андрію, — захоплювався Іван Григорович. — І де ж такого навчають? От у мене — ну, курка лапою... Ще Костя гарно пише, а я...

— Ну, Костянтин — художник, йому сам Бог велів гарно писати, — Андрій ставився до Костянтина Лісового, також одесита і такого ж веселуна, як Паламарчук, з величезною повагою — ці люди стали тепер центром, осередком боротьби, джерелом наснаги для кожного, хто прагнув жити стоячи, кому огидна сама думка про виживання плазуючи. — А де навчають — у гімназії, Іване Григоровичу. Навіть особливий урок був — каліграфія. Вчили, муштрували — вниз із нажимом, вгору — волосна лінія, всі літери з нахилом, щоб красиво.

— Бач, наче знали, що знадобиться нам тут твоє уміння. Красиві листівки виходять!

— І не тільки листівки...

Андрій зашарівся, мов дівчина, при згадці про свої листи до Катерини.

Паламарчук був у курсі сердечних справ молодшого товариша:

— Послухай, Андрію, а ти певен, що дівчина — надійна? Ой, не хотілося б, аби хтось бачив ці листочки... Енкаведисти з ніг збилися, мабуть, розшукуючи цього майстра пера. Почерк — це серйозний доказ. «Уліка» по-їхньому. Обережно, друже...

— Катруся? Моя Катруся? Та що ви, Іване Григоровичу, вона... вона ніколи... Вона — наша дівчина, наша! — і серце Андрієве огорнула тиха радість від самої згадки про Катерину, про те, що вона є на світі, що думає про нього. І попрохав, відчуваючи настрій старшого товариша: — Почитайте щось зі свого. Може, про сніжинки?

І вони затягнули пісню, мелодія якої народилася отут, сама собою, надто вже музичні й близькі до серця слова:

Відлетіло літо, відшуміли трави,

Сивину на скронях вишили літа,

Наче поцілунки стомлені, ласкаві,

Падають сніжинки на мої вуста.

Падають сніжинки, па.дають біляві,

Наче дивні мрії, наче дивні сни.

І журба до серця тулить руки мляві,

І на мить виймає спогад з давнини.

Вулицями сяють електричні плеса,

Мерехтять сніжинок золоті рої...

Де ти, моя юність, зоряна Одеса?

Де ті теплі очі, що були мої?

Зникло непомітно щастя у тумані,

Мерехтять сніжинки, мов акацій цвіт.

А навколо хмари журяться багряні,

А навколо хмари, а навколо дріт.

Падають сніжинки... Каторга проклята...

По снігу колона змучених бреде.

Блимає очима смерть із автомата,

А життя співати проситься з грудей.

— Де ти, моя юність, зоряна Одесо... — повторив Кость Лісовий. — Де наше тепле море, сонце?

— Ну, про це ти, Костику, у батька Сталіна запитай! Це він нас усіх тут зібрав, брате, — криво усміхнувся Паламарчук. Його ненависть до ката, головного і найбільшого злочинця усіх часів та народів, була такою нестерпно гострою, що проривалася у кожнім слові.

— Ей ви там, бандеровци, потіше! — обізвався з кутка голос. — Не трогайте вождя! Не смейте!

— А то що, підеш «закладати»? До «кума»? — насмішкувато й водночас погрозливо вишкірив розхитані цингою зуби Костянтин.

— Нікуда я не пойду, я не стукач, но таваріща Сталіна трогать не смейте! Он войну виіґрал! Он Ґітлера пабеділ!

— Це ти Гітлера победіл, рядовой пехотний Вася, а зовсім не Сталін. І за що ж він тебе, героя війни, заслав сюди, на курорт до білих ведмедів? — не вгавав Кость.

— Замолчіте, бандеровци чьортови! Таваріщь Сталін нічево об етом не знает! Єслі би знал — он би іх всех в двадцять четире часа... Он би іх, сволочей...

— Кого? Яких сволочей? Тих самих, котрих сам призначив і команду дав? Ой, скільки вас таких, старих та наївних. Ну, напиши ще одного листа своєму «таваріщу Сталіну», напиши. Тисячі йому пишуть. Десятки тисяч. Може, когось звільнили?

— Не доходят, не доходят пісьма-то! Не доходят до отца раднова! — заплакав у рукав бушлата солдат Васілій Пузіков, що героєм пройшов усю війну, та повіз додому забагато вражень від Німеччини. Занадто голосно розхвалював ще у поїзді добротні будинки та підвали, господарство німецьке, як у них усе влаштовано. Нахвалявся у себе в селі щось подібне створити замість колгоспу. Дали десять років по 58-ій за антирадянську агітацію. І начхати, що всі груди — в орденах.

— Не плач, Василю, — не стримався супроти чужого горя Паламарчук. — Ти ж — мужчина. Будь сильним. Ти ні в чому не винен. Вже відсидів більше половини терміну, зовсім мало залишилося. Вижив у перші роки, то житимеш. Повернешся до своєї жінки.

— Ага, вєрнуся-то я, а как жить с клєймом-то етім — «враг народа», мол? І дєті, і внукі, получается, от врага... А какой я враг, какой? — бив себе в груди вірнопідданий «ворог народу» Василь.

— От побачиш — розберуться, реабілітують. Ти, Василю, герой, а не ворог, — заспокоював Іван Григорович так само, як і кожного зі «своїх», що підупали на дусі. Його слово лилося на серце бальзамом, давало надію. Де він сам брав отой чудодійний бальзам, з яких душевних схованок видобував, звідки струменіло це невичерпне джерело любові до людей?

— Прочитай іще щось, Іване, — попрохав Артур Звейнікс, один з найближчих друзів Паламарчука. — Оте, що ти написав у карцері Володі Косовському.

У товариша теж очі карі,

Очі теж у задумі й журбі.

Прийди, сядь на брудні мої нари,

Поговорим про волю собі.

Пригадаєм, в минуле полинем —

Хто із друзів загинув коли.

Поговорим, як нашу Вкраїну

На колючих дротах розп’яли.

— Шкода, що у мене не карі очі, — зітхнув голубоокий блондин Звейнікс, — бо було б трохи й про мене.

— Зате у моєї Катерини — карі, мов горішки лісові, — зрадів чомусь Андрій. — І волосся — чорняве, блискуче...

— Ну й де ж ти його бачив, волосся? — хитро примружився Кость. — Вигадуєш, сину мій, вигадуєш, фантазуєш! Ти ж свою Катерину без шапки чи хустки до літа не побачиш.

Андрій спершу знітився — справді, він скоріш уявляв собі й волосся, й очі, ніж достеменно знав про колір та інші якості, що потребують для вивчення іще й дотику. Та швидко опанував собою:

— А я крізь хустку бачу. І крізь віддаль, і крізь стіни! От зараз, наприклад, моя Катруся лежить, кулачок під щокою, і думає про мене. І чекає мого наступного листа. А лист уже в умовному місці! Лежить і чекає ранку!

— Правильно, Андрісе, саме так! — підтримав його Артур, називаючи трохи на свій кшталт. — Це називається телепатією! Я теж завжди знаю, про що думає моя дружина. І вона знає. От минулого разу, пригадуєш, Іване, я скаржився, що мерзнуть ноги. Що надіслали мені в посилці вже через тиждень? Теплі вовняні шкарпетки!

— Подумаєш, важко здогадатися, що на півночі в людини мерзнуть ноги! — не здавався прагматичний Кость, який не вірив у можливість таких контактів — на віддалі.

— Гаразд, нехай! — погодився напрочуд тактовний, ввічливий, здатний поступитися другові в усьому латиш. — А чим ти поясниш, що Лія вислала мені п’ять пачок «Біломору» саме тоді, коли вкрай треба було дати «на лапу» нарядчику, щоб... — Артур озирнувся — в бараку, де повно чужих вух, не можна було говорити про всі їхні таємниці, а «на лапу» стосувалося таємної справи — виготовлення листівок. — А вона ж знає, що я не палю! Телепатія, друже, тільки телепатія!

— Теле... тьху, дурниці якісь! Нематеріалістичний підхід, ненауковий! — впирався Кость.

— От саме й науковий! Ми ще вдома, у нашій милій, тихій, затишній Ризі, — зітхнув, поринувши у спогади, Звейнікс, — над цим працювали — намагалися відчути, зрозуміти думки одне одного. І нам вдавалося. Майже завжди. Коли у Лії почалися пологи, я саме був на роботі. Але я фізично відчув її біль і побіг додому! Чим це пояснити? А коли мене заарештували, просто в кабінеті, Лія теж відчула і побігла до мене на роботу. Я ще встиг її побачити з вікна машини, рукою махнув... Що це, по-вашому? Саме так, телепатія — от наука майбутнього! От вийду, напишу про це! Кореспонденція думки — от як це називатиметься.

Бін справді серйозно займався можливостями передачі думки на віддалі, відомий латиський юрист та письменник, Артур Звейнікс, і не полишав свої дослідження навіть тут, у зоні. Мабуть, за умов повної ізоляції лиш телепатія дозволяла поєднатися душею з рідними, з милою серцю Латвією, зі старовинною Ригою. Після призначення на посаду генерала Дерев’янка листування стало чомусь дуже важким — дозволялося писати лише два листи на рік — тільки найближчим родичам, та й ті листи часто не знаходили адресатів, губилися. Жодного в тому дива — адже кожен лист, що мав вийти за межі табору, підлягав цензурі. На «непильну» роботу цензорів офіцери зазвичай влаштовували своїх дружин. А чи хотілося напахченій пані своїми наманікюреними пальчиками гортати повні чужого болю сторінки, читати, щоб викреслити недо-зволене, і тільки після цього знову заклеїти листа і відправити адресату? Чи не легше одразу викинути чийсь біль, сльози, надію, крик «Я живий, мамо!», у смітник? А вдома чекають, сподіваються. Звісно, телепатія — надійніший засіб зв’язку, ніж табірна пошта.

— А в майбутнє ваша телепатія не допоможе зазирнути? — спробував помріяти романтичний, як і кожен поет, Паламарчук. — От би побачити нашу землю років отак через п’ятдесят! Рідну Одесу...

— А чому ж ні? От зараз спробую... — Звейнікс заплющив очі. Минула хвилина, друга... — Бачу. Бачу нашу Ригу через п’ятдесят років. Чую мову... Тільки латиську, тільки латиську, російську — зрідка... І прапор над ратушею — наш, дві червоні смуги і посередині — біла! Не може бути... Бачу Лію... Посивіла моя голубка, але яка ж досі гарна... Біля неї — доросла жінка... Дуже схожа на мене...

— А ти сам де?

— А я... Мене чомусь немає...

— Ну, мало що там, може, по хліб до крамниці пішов! — поспішив розігнати зморшки на чолі друга Кость. — Чи на футбол!

— Ну, на футбол — це у нас ти, Костю, ти у нас відомий футболіст. А я... я, мабуть, справді пішов до крамниці, — зітхнув Артур.

— Ну, гаразд, побачив ти свою Ригу! А наша Одеса? Україна? — нетерпеливився Костянтин Лісовий, якому до вподоби припала оця уявна подорож у майбутнє.

— Україна... Київ... Над Києвом прапор — синє із жовтим, хлопці, немає червоного!

— Невже наш? — не повірили хлопці.

— Ваш. І над Одесою також синьо-жовтий. І мова...

— Українська, звісно, якщо наш прапор? — втягнувся у гру, включивши уяву, Іван Паламарчук, завзятий патріот свого міста.

— Ні... мова — російська... тільки російська... не чую української...

— Та щось ти не те говориш, Артуре! В Ризі — латиська, а в незалежній Україні — російська? Не може такого бути! Вигадуєш...

— Це не я... Це — телепатія, я так побачив... відчув... — виправдовувався Артур. — І ще... У вашій майбутній незалежній Україні, в незалежній Одесі ніхто не повірить, що ви, одесити Іван Паламарчук та Костянтин Лісовий, боролися за волю України, за українську державу, за мову... Скажуть, що Одеса споконвіку — російське місто, що українців тут ніколи не було, тут завжди розмовляли російською та ідіш, що бандерівці — це лише на заході, це у них там — мова, а в Одесі-мамі — язик і такі трохи івриту. А Мішка-Япончик, злодійка Сонька-Золотая Ручка та інші бандити їм рідніші за поета Івана Паламарчука та художника Костянтина Лісового.

— Ой, Артуре, щось не те ти побачив у майбутньому! — майже розсердився Паламарчук. — Не задля того ми тут приймаємо смертні муки, щоб наші діти російською на Привозі белькотіли! Якусь таку песимістичну картину малюєш, що хоч плюнь! Ні, ненауковий метод твоя телепатія! Нічого, ми їм ще покажемо! Повернемося додому, навчимо їх по-нашому розмовляти, всіх навчимо! Правда, Костю?

Природний оптимізм поета не могли здолати привиди навіть такого неприродного майбутнього.

— От ти, Артуре, навчився української мови? Ти, латиш, чия мова зовсім не схожа на нашу? То чому вони, брати-слов’яни, не можуть?

—Я навчився української тому, що інакше не можу спілкуватися з вами, друзі мої. А мовою «мєждунаціональнаго общєнія» не буду, хоч убийте. Який вихід? — щирі та мудрі очі Артура світилися такою небесною голубінню, немовби само Балтійське море сповнило їх своєю прохолодною солоністю — щось гірке таки зачаїлося на дні.

— Андрісе, — по-своєму звернувся до Андрія Артур, — а я бачив тебе у майбутньому. З чарівною дівчиною — у неї справді чорняве волосся. І очі — карі, мов лісові горіхи.

Лиш про одне промовчав Артур Звейнікс — в майбутньому він не бачив ні себе, ні своїх добрих, щирих друзів-одеситів — Костянтина Лісового та Івана Паламарчука. Списав цей прикрий факт на недосконалість методу. І стиха повторив пророче, написане Іваном у карцері та вивезене в Україну братом по неволі Володимиром Косовським в єдиному надійному, недоступному для обшуків місці — власній пам’яті:

Не жахнуся, Україно люба,

Якщо десь за мурами тюрми

Вирвуть очі, виб’ють мені зуби

І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,

І на Бога кинусь, якщо він

Зробить так, що згублять тебе діти

І загине твій останній син!

Іван Паламарчук — спокійний, безконфліктний, зразковий на думку охорони в’язень, майстерно приховував справжнє обличчя і справжню мету — боротися, боротися навіть тут, де жодна боротьба неможлива і заздалегідь приречена на поразку. Журналіст, поет, він гуртував навколо себе незламних і допомагав вистояти іншим. Звісно, видавати газету в умовах табору — нереально, та писати листівки — а чом би й ні? Вишкіл підпілля, сувора конспірація, досвід — і листівки не лише писали, але й розсилали по всьому Союзу, інформуючи про справжнє обличчя ГУЛАГу невтаємничених. У шахті, на глибині сотні метрів, у закинутих штреках, куди не зазирало око начальства, при тьмяному світлі шахтарської лампи Андрій виводив своїм чітким красивим розбірливим почерком слова, які жахали: правду про голод 32-33-го, знищення української інтелігенції у 30-ті роки, розстріл 400 сліпців-кобзарів, яких у 1934-му році зібрали з цілої України до Харкова нібито на з’їзд і знищили разом із кобзами. У листівках описували каторжне життя політв’язнів, знущання, рабську працю. У сусідньому штреку, відділений від Андрія метрами породи, виводив такі ж красиві літери ще один колишній гімназист — Анатолій. Андрій дізнався про його існування цілком випадково, Іван Григорович вимагав суворої конспірації — чим менше зв’язків, тим надійніше. Анатолій гадав, що честь писати листівки належить лише йому, і не здогадувався, що робота поставлена на потік. Можливо, були й інші хлопці з добрим почерком, Андрій не знав більше нікого.

Хоч північ і стерегла ув’язнених краще за всякі замки, часом траплялися спроби втечі. Зазвичай утікачів ловили і розстрілювали привселюдно. А потім клали біля входу. Шість трупів таких утікачів і зараз лежали, понівечені після тортур, біля воріт шахти «Перша Капітальна». 14 днів поспіль, ідучи на роботу та повертаючись із праці, німі похмурі колони проходили повз розтерзані тіла своїх товаришів, читали напис «Это будет с каждым, кто попытается бежать». Увечері першого ж дня Костянтин Лісовий намалював цю картину, що рвала душу — стіна, ворота, напис, трупи. Вирізав на шматку гуми:

— Розмножимо, дамо відтиски на листівках. Нехай люди не тільки читають, а й побачать на власні очі їхні звірства. А ще про фашистів у газетах пишуть — концтабори, кати, мовляв. Так німці бодай чужі народи нищили, а Сталін — власний.

Андріева справа була маленька — тільки писати. Що робилося потім з листівками, куди і як їх відправляли, він не знав. Так вимагала конспірація — вже хто-хто, а повстанці добре знали, як чекісти уміють допитувати! Найкращий спосіб нічого не сказати — нічого не знати.

Лише Іванові Паламарчуку були відомі всі ниточки.

У шахті неможливо працювати без вибухівки. З амонітом, який тоді використовували для «вскришних» робіт, мали право працювати тільки «вільні», зека до такої відповідальної роботи не допускалися. Іван потоваришував з двома поволзькими німцями, які перебували тут на засланні. Поговорив, пояснив, для якої святої справи потрібна їхня допомога. Німці, що ненавиділи радянську владу, яка зігнала їх з облаштованих місць, розлучила із сім’ями, загнала на роботу під землю, погодилися допомагати. Користуючись тим, що «вільних» при виході з шахти не обшукували, вони виносили листівки, вкладені у конверти з адресами знайомих і незнайомих, зазвичай, відомих людей. Потім конверти вкладали у бляшані банки з-під консервів, додавали якийсь тягарець, щоб вага не видавала вмісту, акуратно запаювали оловом — виходило, ніби з магазину, і під виглядом «тушонки» відсилали адресату. Справою отримувача посилки було наклеїти марки та опустити конверти в поштовий ящик.

Адреси хлопці брали з газет — будь-які: передовиків виробництва, вчителів, артистів, письменників. Розсилали по всьому Союзу. Чимало листівок подорожували країною у вагонах з вугіллям, розносячи правду про тих, хто його видобуває.

Понад три роки тривала ця робота. Енкаведисти не могли дати собі ради — листівки, які деякі адресати здавали «куди належало», надходили з різних місць, з різних куточків неозорого Союзу — від Прибалтики до Казахстану, то будь тут мудрий, розбери, де саме створена організація і хто займається цією злочинною діяльністю.

Та добре продумана система конспірації дала збій — заспокоєні тим, що досі все обходилося, хлопці зробили помилку і викрили себе: під час одного із сеансів у кінотеатрі погасло світло, і з балкона хтось жбурнув пачку листівок. НКБС тут же зрозуміло — організація діє у Воркуті.

Паламарчук відчув — насувається гроза. Почастішали обшуки, дуже пильно відстежували кожен клаптик паперу — звідки, як потрапив у зону, забирали клапті, щоб звірити. Почали викликати на допити, спершу так собі, не прицільно. Не мали зачіпки.

І тут раптом — радісна новина! Начебто будуть звільняти з таборів! Але потрібно написати заяву на перегляд справи та автобіографію. Усім без винятку. Та Паламарчук зрозумів, звідки вітер віє.

— Андрію, це — «муля», дурять нашого брата. Тобі не можна писати, — шепотів Іван у шахті, навантажуючи чергову вагонетку «чорним золотом». — Викручуйся, як тільки сила. Почерк! Вони шукають почерк!

Настала черга похолонути Андрієвому серцю. От вона, ниточка, за яку можуть вхопитися енкаведисти!

— Цієї ниточки їм давати не можна. Ех, була-не була! Іване Григоровичу, відпускайте вагонетку!

— Андрію, чи ти здурів! Права рука!

— А де вихід? Голова дорожча. Нічого, загоїться! Перекантуюсь у медпункті, поки не втихне. Та й навіщо мені права рука, я зроду шульга. В гімназії довго мордувалися, поки навчили писати правою!

І Паламарчук відпустив...

Огидний хруст кісток... Крик Андрія... Лайка бригадира:

— Вот растяпа! Куда рукі суйошь, тваю мать? Савсєм аслєп? А ти Грігорьічь, опитний человек, куда сматрел... Паднімайте на гора, у нас тут травма на праізводстве!

Так Андрій потрапив до «больнічкі».

Розділ 15

Минали дні. Катруся засумувала.

— Ну що, знову нічого? — розпитувала Орися, не в змозі бачити наповнені дощиком, що за першої ж нагоди розливався зливою, очі подруги.

— Нічого!

Цього короткого слова вистачило, аби прорвало загату. Ніколи, ніколи, ні в тюрмі після допитів, ні на етапі, коли серце рвала невідомість подальшого шляху й острах за свою долю, ні тут, у таборі, ніколи Катерина не ридала так невтішно!

— Розлюбив! Перестав писати...

— Ну, Катрусю, ти ж сама знаєш, як воно тут буває — нині ти в одній бригаді, завтра в іншій. Були ж місяці, коли Андрій працював у шахті? Може, знову перевели? Може, десь у забої?

— Але навіть тоді він передавав листи через хлопців!

— А може, хлопців перевели на іншу роботу?

— Ні, не перевели, — уперто трималася свого Катря. — Он Дуся регулярно отримує листи.

— від Петра?

— від Петра...

— То запитай!

— Не можу. Якщо хлопець розлюбив, втратив інтерес, то як дівчині першій...

— Ну, знаєш, ти таки немудра! — погладила подругу по чорному, трохи кучерявому на скронях, гладенько зачесаному в коротку косу волоссю Орися. — Не хочеш — то я сама попрошу Дусю довідатися.

За кілька днів зеківська пошта принесла відповідь.

— Яке щастя! він зламав руку!

— Тьху, дурне, знайшла чим тішитися! — сміялася й обурювалася водночас Орися. — Це ж права рука! А якщо погано зростеться, якщо зостанеться калікою?

— Не зостанеться. Все буде гаразд. Не може з нами статися нічого гіршого за те, що вже сталося!

Правду кажуть, дівочі сльози — роса.

Ще за тиждень-другий від Андрія почали приходити через Ніну Павлівну спершу коротенькі, а потім все докладніші повідомлення — Андрій навчився писати лівою. Не так гарно, кострубато і зовсім не схоже на колишню свою каліграфію, але писав. Отаким кострубатим почерком, лівою рукою він написав і заяву, й автобіографію. Густий ятір, закинутий НКБС, не обминув і лікарні.

Анатолій теж зрозумів, ця заява — провокація, треба відкрутитися, не видати себе. Перемотав правицю ганчіркою:

— Друже, напиши замість мене, я продиктую, бачиш, руку рознесло...

За кілька днів — новий захід, знову писати. Анатолій звернувся до іншого в’язня. Енкаведистам пекло добряче, працювали день і ніч, шукали. І знайшли. Викликали в кабінет:

— Пачєму заявлєнія напісани разной рукой?

— Поранився, не міг...

— Разбінтуй... Где рана? Зажила? Теперь піши, вот тут, за маім сталом, на маіх глазах піши!

Того дня у слідчих було свято — знайшли, нарешті знайшли того, хто змусив «органи» збиватися з ніг упродовж стількох років!

Залишилися дрібниці — «вибити» імена інших. «Вибивати» вміли. Залучили наймайстерніших, найдосвідченіших.

Москва щодня вимагала результатів, тому допит тривав безперервно три доби. Виснажений, кволий, хворий від роботи у шахті та цинги в’язень не міг опиратися професійно підготовленій звірині у формі.

Катування, крик, побої, безсоння, змінювалися на лагідний шепіт «доброго» слідчого:

— Ну, ти же нічего такого не делал, Толя! Ти же просто пешка в чужих руках! Ані діктовалі — ти пісал! Пачєму ти адін должен мучітся, атвечать за всех? Ти савсем маладой ещьо, тебе нада жить! Ето ані, бандьори праклятиє, тебя втянулі. Із-за ніх ти папал сюда, на Варкуту! Другіе ребята сейчас в інстітутах учатся, девок любят, а ти? Паможеш найті преступніков — со-кратім срок! Назаві іх імена — і палучішь воду, еду. Пайдьошь спать... Надолго. Сколько захочешь... На суткі... Вот я прікажу — і сейчас прінесут кушать із нашей сталовкі — ти такова давно не пробовал, Толя, правда?

Бід запаху справжньої котлети Анатолій... знепритомнів. Уперше за всі довгі доби слідства.

Гострий, нестерпний біль у порожньому шлунку, обпеченому кислотою травних соків, катував сильніше за вирвані нігті.

— Не хочешь? Ну, і не нада. Я сам галодний!

Слідчий наминав котлету так смачно, приплямкував...

— Води, трохи води... — видусив крізь розбиті губи Анатолій.

— Так вот ана, вадічка. І катлетку сейчас прінесут, только скажи! По первому требованію! — знущався мордатий, червонопикий капітан, витираючи губи і ремигаючи від ситості, мов бугай.

І Анатолій не витримав...

Почали брати по одному. Першим Лісового — у нього знайшли шмат такої ж Гуми, на якій вирізано було картину — енкаведисти обнишпорили штреки і виявили підпільну майстерню, де Анатолій писав листівки. Інші місця Паламарчук встиг «вичистити» від усього, що могло дати ниточку слідству.

Потроху забрали усіх — не так з достеменної підозри, як за принципом: «Скажи мені, хто твій друг». Ниточка за ниточкою розмотався увесь клубок.

Узяли майже всіх. І двох німців, що виносили листівки, також. Не тому, що хтось зрадив — просто вони єдині мали можливість виходити з шахти без обшуку.

У слідчій тюрмі тримали недовго — з дванадцяти заарештованих чотирьох — Івана Паламарчука, Костянтина Лісового, Артура Звейнікса та Ярослава Мартинця засудили до розстрілу. І розстріляли 16 грудня 1952 року.

Інші в’язні отримали нові терміни — по 25 років.

З камери смертників Іван Паламарчук відстукав тюремним телеграфом свого останнього вірша:

За бараками в тундрі смеркає,

Пада з неба пуржиста мука,

Тихий вечір з-під даху сота.є

Золотистая нить павучка..

Обірветься тонка павутина

— Зникнуть зорі з небес голубих.

Чи згада.єш мене, Україно,

У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома

На честь волі спра.вляти бенкет,

Чи згада.єш колись — невідомо,

Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,

Ой, чого так пече в голові?

Простягнув чорний вечір до мене

Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,

Ніч земна застеляє кра.су...

Смерть слідкує за мною очима,

Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!

Ой, як хочеться бачити знов

Як цвіте, як хвилюється жито,

Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль!

Але смерть вже стоїть на.ді мною,

Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,

Чути регіт крізь плач і виття.

Ой, вернись, ой вернись, моя сило,

Щоб боротись за радість життя!

Розділ 16

До того, що доля в’язня залежить не від нього, а від волі сліпого випадку, примхи будь-кого, хто має хоч крихту влади в цій обителі бід, Роман уже звик. Почувався крупинкою в людській каші, яку ложка випадку та примхи вимішує, кидаючи без огляду на доцільність куди заманеться.

Бантажівка з напівживими, що вивозила постріляних та покалічених із сьомої зони, вантажилася стогоном, а до шпиталю привезла тишу. Кров, що стікала крізь шпари у бортах, встигла загуснути.

— Ну, чего сидіш? Помогай вигружать жмуров!

Роман узявся до роботи разом із охороною.

З мертвими не розводили церемоній — кидали, мов лантухи. Та що з мертвими, із живими також. Враз один з «лантухів» застогнав. Роман кинувся — ану, вдасться вирятувати?

— Да брось ти ету падаль, чего руки марать! — визвірився солдат. — До вечера сдохнет.

— Покинь мене, друже, покинь, — обізвався українською хлопчина, зовсім іще молодий, мабуть, Романів ровесник. Кров залила обличчя, Роман лише з голосу упізнав:

— Петре, ти?

— Я, Ромку... Покинь, не тягни мене нікуди, хай краще отут помру, смерть краще, ніж отаке життя...

— Я тобі помру! І не сподівайся! Рана у тебе не страшна, хоч крові багато, якась велика судина пошкоджена... Тримайся за мене, вставай...

Петро Січко, знайомий ще з етапу, здавався ріднішим за брата. Як же воно — дати пропасти земляку? Чим далі від рідного краю, тим ширшим ставало поняття «земляк». Якщо в Прикарпатську рахувалося — з нашої вулиці чи ні, то в тюрмі — як прикарпатський — то наш. На етапі — із заходу — значить, свій. А тут, у зоні, кожен, хто сказав слово українською, був рідним братом.

— Ти, Петре, дурного не думай, зараз обробимо рану, полежиш трохи — і мине.

— Я знаю...

— Що знаєш? — не розчув тихого від слабкості голосу Роман.

— Знаю, що виживу.

— Звідки? — Роман питав не так із цікавості, як просто для того, щоб підтримати хлопця на дусі, не дозволити впасти у розпач, від якого до справжньої смерті один лише крок.

— Я все знаю. Бачу... Знаю, що й ти виживеш. Тяжко буде, але ти виживеш і повернешся.

— Дякую, друже, — Роман брав до уваги не так зміст слів, як дружній тон. Важливо було чути, що хтось висловлює віру в те, що ти житимеш. Хай це просто слова, хай з добром мовлені, та ще один вузлик, що прив’язує до життя.

Дотягнув Петра до шпитального ліжка.

— Ну, тримайся, Петре. Я навідаюся, якщо не заженуть кудись...

— Стривай, Романе... Ти мені не віриш... — голос Петра зривався, втрата крові давалася взнаки. — Послухай, я ж не просто так сказав, що ти виживеш... Я — бачу... Бачу, розумієш? Я — видющий. Ти виживеш, повернешся додому. І дівчину свою зустрінеш. Тут, на Колимі... її звуть... Оля... ні, не Оля... Оксана... ні, не... Олеся?

— Орися... Орисею звуть мою дівчину... — Роман глянув на Петра зовсім іншими очима. Звідки він знає? Таємниця Ориси-ного імені оберігалася серцем — нікому не вільно було знати. Хіба Степан міг необережно поділитися чужою таємницею?

— Ти зустрінеш її тут...

Петрова голова упала на подушку знесилено.

— Ей ви там, нєчєво болтать! ПамаГі!

І Роман мусив бігти, допомагав переносити поранених.

Щось розповідав хірургу про джгути, про час, коли накладав, та хіба можна проконтролювати час без годинника?

У біганині та рейваху минула ніч — десятки поранених, річка крові, стогін, лайка, безлад — де урки, де свої, де ті, хто бив, де ті, кого побито, все перемололося в одному стражданні без імен та номерів статті засудження. Ті, хто нападав, ті, хто захищався, ті, хто намагався сховатися і не брати участі у бійці — всі однаково стікали кров’ю і чекали допомоги від єдиного, рівного Богу у владі над життям і смертю в цій юдолі сліз — людини у білому.

Роман іще не заслужив білого халата, був напохваті у кожного, хто потребував вільних рук. До ранку мало не падав з ніг, але не думав про втому — ще не всі поранені дочекалися своєї черги. В операційній порядкував хірург на ім’я Август, а вимовити прізвище — то завдання не для першого ліпшого. Якось не те Аріантис, не те Адріантис — Роман намагався розчути до пуття, та в інтернаціональному багатоголоссі акцентів та говірок не так легко вловити справжнє — Асріанцис. Якимось чудом хірургу вдалося зупинити кровотечу з пораненої стегнової артерії. Після операції доктор Август вийшов з операційної:

— Кто накладывал жгут этому больному?

— Я, — відповів Роман, дивлячись лікарю у вічі.

— Молодец, парень, он тебе и жизнью, и ногой обязан. Думал ампутировать сразу, а ничего, кровообращение восстановилось. Хоть после ранения прошло почти полсуток.

— Так я ж пильнував! Кожні дві години відпускав джгут, щоб відновився кровообіг, інакше наступить некроз.

— Некроз? Ты откуда слова такие умные знаешь? — зацікавився Асріанцис.

— У медшколі вчився. І батькові допомагав з хворими, — коротко відрапортував Роман. він уже зрозумів, що в руках цього високого литовця зараз його доля.

— Оставайся тут, в больнице. Для начала санитаром. Оля, выдайте ему халат!

За лікарем зачинилися двері операційної. Медсестра Ольга принесла Романові халат, шапочку. Не першого терміну, запраний, зі слідами не дуже добре виведених плям крові та ліків.

Та для Романа цей одяг був дорожчий за королівську мантію. З одного боку — шлях вижити, з іншого — спосіб допомагати, рятувати там, де знищують, калічать, убивають. І це теж було важливим — почуватися причетним до порятунку, а не вбивства.

Над ранком Ольга привела його в якийсь закуток із тапчаном:

— Поспи хоть часик, с ног ведь упадешь.

У ранковому гаморі лікарні Роман почувався зайвим.

— А это что за фрукт? — від лікарки у білосніжному і накрохмаленому війнуло парфумами — забутим, давно забутим... Висока лікарська шапочка на красиво зачесаних кучерях видавалася не частиною професійного одягу, а прикрасою, символом високого становища та значущості. Шапочка пливла палатами, мов бригантина під парусом.

— Фельдшер. Закончил медшколу.

— Я...

— Закончил медшколу, я сказал! — доктор Асріанцис обірвав спробу уточнення рішуче й різко.

— Ну, пусть пока поработает, оформите, людей не хватает, — і з’ява у білому понесла свої пишні форми далі, до наступної палати. У дверях зупинилася, озирнулась, поглядом знавця оцінила спершу обличчя, потім постать Романа... Чомусь відчув себе, мов невільниця у Кафі на ринку... Вперше жінка так дивилася на нього.

Лікарі чемно подалися за високою шапочкою. Лікарка часом на хвилю зупинялася біля ліжка якогось із хворих, щось запитувала. Доктор Август відповідав стиха, майже крізь зуби. Відчувалося, що ледь стримується, аби не пояснити пані у білому, наскільки далека вона від світу медицини. Та становище підневільного раба, хай навіть геніального у своїй справі, змушувало схиляти горду голову. Знав — одного її слова досить, щоб опинитися в етапі, а потім на найдальшому з колимських «приісків». Зате доктор Медведев особливо завідувачки відділенням не празнував — і вона це відчувала. Обхід тягнувся довгим хвостом, нічого не вирішуючи, бо все вже вирішилося уночі ножем і голкою хірурга — жити чи не жити. А вижити чи ні — це вже тримала в руках пані у високій шапочці — ліки, вітаміни призначалися лише за «височайшим соізволєнієм».

— А ето кто? Что он лепечет? Немец? Понавезлі тут фашистов проклятих, а ми — лечі, кормі, ухаживай!

— Він не німець, він — австрієць, — втрутився сам того не очікуючи, з поясненнями Роман. Втрутився і завмер — так гостро зиркнув на нього доктор Август.

— Австріец? А какая разніца? Всьо равно фашист!

— він не фашист, він — студент, він не воював, — не здавався Роман, не зважаючи на стусана під бік — мовчи, дурню! — від Медведева, який добре знав характер своєї начальниці.

— А ти его знаєш? — чомусь продовжувала розпитувати начальниця, яку зацікавив уже навіть не молодий австрієць, що марив у гарячці і не міг нічого пояснити, а красень-фельдшер — високий, із хвилястим коротким їжачком та очима незвичайної краси — сірими, у віночку густих, дивно чорних для блондина вій. У цих очах іще не згасло життя і цікавість до світу. А зріст! А плечі! А манери...

— Ми разом були в етапі, — пояснив Роман і коротко переповів історію, яка навіть їм, що перейшли нутрощами най-несправедливішої з каральних систем, видавалася неймовірною за своїм безглуздям.

Херберт Кілліан після війни вчився у Відні. Як кожен студент, готувався до іспитів, як кожному студентові, бракувало одного дня. Найнапруженішої сесійної пори готуватися до іспитів заважав галас за вікном — дітлахи ганяли м’яча. Херберт не зважав — обклався книжками, читав, нотував... Раптом у вікно влетів м’яч — дзенькіт розбитого скла, рейвах на письмовому столі, перекинута чорнильниця, зіпсована книга... Не стримався, вибіг надвір, наздогнав хлопчиська, накрутив вуха, вилаяв — усе, як належить. Аж потім збагнув, що хлопчина репетує російською. Вже за кілька хвилин по студента прийшов не професор — троє в погонах. Виявилося, що хлопчисько — син майора радянських окупаційних військ. Виявилося, що пара стусанів — наруга над гідністю радянської дитини, виявилося, що, накрутивши вуха, студент завдав фізичних ушкоджень середньої важкості. І взагалі, стався страшний злочин — замах на авторитет радянської держави-переможниці. На загал усі звинувачення потягнули на три роки позбавлення волі в таборах. І Херберт спершу опинився у Львівській тюрмі, а потім подався етапом на Колиму.

— Боже мой, ударіть рєбьонка! — заламала руки в нападі материнського співчуття лікарка. — І только трі года далі? Да, ето правда, наше ґасударство — самое мілосєрдноє ґасударство в міре!

— Ага! — пробурчав Медведев.

— Что ви сказалі?

— Да я так и говорю — самое справедливое государство наше, — у басових нотах правильні за формою слова видавалися знущальними за суттю.

— Ладно, ви тут с етім фашистом не асобенно цацкайтесь. Упадьот температура — випісивайте! — розпорядилася головна і подалася далі. Роман трохи затримався біля ліжка хворого студента — як воно йому в чужій країні, такій далекій і такій несхожій на його рідну, в країні, де його ніхто не розуміє, і де він сам розуміє хіба російську лайку. Ще в етапі пробував розмовляти з Хербертом німецькою — наскільки вистачало знань мови, але тоді іноземці трималися купки — їх було дев’ятеро у вагоні. Тепер Херберт зостався один, та ще й хворий, мабуть, йому важливо відчути підтримку.

Підтримки потребувала ще одна рідна душа — Петро. Роман аж злякався, побачивши, як змінилося обличчя хлопця за одну ніч.

— Що з тобою, Петре? Тобі погіршало? Покликати лікаря?

— Не треба... Сон поганий приснився...

— Тьху на тебе! Сон! А я думав, температура...

— Часом сон — гірше за хворобу...

Січко ледь стримував клубок у горлі, боровся, щоб не показати почуттів, та не зміг — сльоза скотилася-таки.

— А що за сон? — змінив тон, відчувши лихе, Роман.

Петро змінився на лиці, вдихнув глибоко, наче мав розповісти щось довге й болюче і набирався сили.

— Снилося мені, що я іду дорогою до своєї хати...

— Так це ж хороший сон! — вихопився Роман.

— Я іду дорогою, а біля нашої хати попадали плоти... і люди стоять... і співають... свічки горять... виходить батько...

— Виходить — значить, живий! — ще намагався переконати товариша Роман, та вже й сам не вірив, що сон — на добре.

— Виходить батько — весь у білому, сивий, борода довга, сива... вітер віє, а волосся ані ворухнеться... свічка в руках... йдемо до хати... спати полягали, а батько щось розказує, розказує...

— А про що? — зацікавився Роман.

— Не знаю... слова пригадати не можу жодного, але про щось дуже важливе говорив, дуже важливе... а потім поцілував мене, тричі перехрестив і відвернувся до стіни... Помер тато, помер цієї ночі, я відчуваю...

Долаючи неміч від втрати крові, Петро став навколішки біля ліжка і почав молитися. Подумки уявляв свою хату в жалобному убранні, батька у труні, чув вигостреним внутрішнім слухом плач та молитви, і сам плакав разом з родиною і молився подумки, бо вголос було невільно. Третього дня подумки йшов жалобним ходом на цвинтар за труною найріднішої людини. Переживав усе так гостро, наче насправді.

— Петре, навіщо ти так? Може, здалося? — розраджував Роман.

— Не здалося. Я знаю, бачу...

Роман вірив. Тут, у далині, відчуття вигострюються, душа перетворюється на чутливу антену, кожен звук, кожен подих вітру набуває особливого значення. А що воно таке, душа? Що воно, думка? Літає собі де завгодно, не страшні вартові на вишках, ані їхні кулі — не влучать, не поранять, не дістануть, не дізнаються.

Чого дивуватися Петрові, якщо він сам вечорами тихцем виймає свій стетоскоп, прикладає до вуха — і ніби чує рідні голоси. От мама — терпи, синочку, молюся за тебе, чекаю... Батько — не дай їм себе убити, проклятим... От іще один голос, жіночий, манкий — не бійся нічого, я з тобою, я врятую, обережу... Це не Орися, це вона — пані в червоному, Аріадна... Чому в червоному? Вона ніколи не носила на людях червоних суконь. Та у пам’яті закарбувався образ у печері — жіноче тіло, охоплене полум’ям вогненного шовку. Образ із часом не тьмянів — яскравішав. Дивно це було — відчувати чи не фізичну присутність цієї жінки у своєму житті, дивно, але майже реально. Чому саме вона, а не кохана Орися промовляє до нього жіночим голосом? Роман уже знав, як відповісти, але ховав відповідь навіть від себе самого.

Минали дні, він уже трохи вбувся в лікарні, відчув себе потрібним. Відчув і переваги нового статусу — крихітний закуток, який ділив з іншим фельдшером, тапчан, твердий, але свій, можливість усамітнитися, побути поза постійним перехресним вогнем десятків очей, наодинці із собою, з думками.

Чарівний стетоскоп став тут не просто красивим атрибутом лікарської професії, а необхідним інструментом — Роман вчився вислуховувати серцеві тони, дихальні шуми — хрипи, крепітацію, розрізняти їх. За цією справою якось застукала його головна і найвища сила відділу — Марія Анатоліївна.

— А ето что такое? У нас фельдшера бальних слушают? Діаґ-нози ставят? А врачі таґда зачем?

Незадоволено покрутила акуратним носиком.

— Я не ставлю діагнози, я тільки допомагаю лікареві, — викрутився Роман.

— А ето у вас что такое? — зацікавилася головна, звернувши увагу на стетоскоп — з дорогого дерева, прикрашений різьбою по зовнішньому краю тієї частини, що прикладалася до грудей хворого.

— Це стетоскоп... мого батька, — збрехав Роман.

— Батька?

— Моего... отца... — переклав незграбно.

— А зачем он тебе? Фельдшеру стетоскоп не нужен. Захаді вечером в мой кабінет, пагаварім...

І Роман уперше відчув, що ним зацікавилася жінка. Ні, не вперше... Вперше було там, удома... Але це нове, особливе зацікавлення було таким виразним, що сприймалося навіть не розумом — шкірою.

— Ну, ты чего? Первый раз, что ли? Лови момент, глупый, наша Маша до красивых мужиков жадна, — посміхнувся криво Медведев і потер щоку, колючу від триденної щетини. — Эх, жаль, я рожей не вышел, а то бы... И игрушку свою не забудь захватить. Она на нее глаз положила. Подари, а то все равно отберет. Фельдшеру не положено. Да и фельдшер ты сам знаешь какой.

День минув миттю. Як не просив Роман сонце — не сідай, воно котилося до обрію, мов крашанка зі столу.

— Чё встал пнем? Иди уже, Марь Анатольна вызывает! — медсестра посміхнулася так само криво, як уранці Медведев. Мабуть, не вперше головній впадав в око хтось, кого етап ще не перетворив на «доходягу».

Постукав.

— Заходите!

Б кабінеті, ідеально чистому, ідеально прибраному, з ідеальним порядком паперів на столі та ідеально білим простирадлом та подушкою на кушетці для огляду хворих пахло... ковбасою... Романові не вдалося стримати судомний ковток — тарілка з бутербродами на столі не вабила — приковувала погляд, і ні галицьке виховання, ні сила волі, ні жодна інша новостворена людьми химера не могли подолати головного, прадавнього інстинкту, який керує світом — голоду. Як давно, як сто літ тому Роман бачив востаннє таку смакоту — білий хліб, товсто намащений маслом, а на ньому — шмат ковбаси чи сиру. Відводив очі, як міг, та запах, гострий, всепроникний, ліз до носа, до рота, ліз усюди, заповнював усе.

— Ну, садись, будем чай пить. Поговорим.

Голос Марії Анатоліївни не обіцяв нічого злого, навпаки — сама лише турбота і доброта. Обличчя — звичайне обличчя жінки, якій трохи за сорок, але доглянуте, в міру підфарбоване. Висока накрохмалена шапочка вінчала тепер не голову — полицю шафи, і зачіска, також дбайливо укладена, промовляла, що господині не байдуже, яке враження вона справляє на оточуючих.

— Ну, рассказывай! Откуда родом, кто родители. Откуда такую чудесную штуковину заполучил?

І Роман зрозумів — увесь цей прийом не так задля нього як мужчини, як задля непогамовного бажання завідувачки відділення отримати в подарунок особливу, витончену, рідкісну прикрасу — не професійний атрибут, а прикрасу — як їй личитиме ця трубочка з рожевого дерева, яка навіть ледь пахне, якщо її нагріти в руках! Віддати подарунок пані Аріадни у ці маленькі загребущі ручки? Романові здавалося, що це не просто злочин, а страшне й непоправне — наче себе самого, долю свою віддати комусь, позбутися останнього, що пов’язує з рідним домом.

— Ну, что ты сидишь? Пей чай, бери бутерброд! — пролунало нарешті запрошення, без якого ці пахощі під самим носом перетворювалися на вишукане катування.

Якось само собою сталося, що тарілка спорожніла чи не однієї миті, хоч як Роман намагався стримуватися. Лише єдиний бутерброд залишився сиротою — втамувавши перший голод, Роман згадав про рамки галицької традиції — не вилизувати посуду, хай би там як хотілося. Та цей самотній шматок хліба приковував до себе погляд, концентрував увагу — ну, чому ця жінка не пропонує доїсти, чому? Хай би хоч натякнула — і він з охотою... Цей хліб, цей запахущий шматок хліба, ця соковита пластиночка рожевої ковбаси...

Лікарка, мабуть, бачила-перебачила тут голодних чоловіків, тому дала йому можливість утамувати голод, розмовляючи про своє — як вчилася в Москві, як чоловік був направлений на роботу сюди, на Далекий Схід, як працювали, як під час війни було важко — чимало чекістів пішли на фронт, а чоловіка не відпустили, хоч як він просив, мовляв, тут теж передній край, тут чи не важче, як на війні.

Романові ці розповіді не здавалися новими, кожен, хто не нюхав фронту, намагався зараз видатися героєм, і відзнаками за роботу в тилу пишався, мов бойовим орденом. Та приватне життя Марь Анатольни його цікавило чи не менше, як... як торішній сніг.

Лікарка підвелася, встала у нього за спиною і поклала руку на плече:

— Бедный мальчик... Похудел-то как... Одни косточки... Ну, ничего, мы тебя подкормим, отогреем. В больнице сейчас работы много — летом этап за этапом идет, а зимой, когда навигация останавливается, поспокойнее... Будет время и поговорить, и чайку попить, и покушать... Если ты, конечно, будешь хорошо себя вести. А нет — не ты первый, не ты последний...

Бона говорила просто щоб говорити, а неспокійні пальці торкалися плечей, шиї, короткого їжачка густого, красивого навіть в отакій куцій зачісці волосся, змушуючи чомусь завмирати серце, і повне жіноче стегно наче ненароком притиснулося до спини... Чого вона хоче від нього, ця жінка?

У Прикарпатську, вдома, у маленькому світі, де жінки мали визначене місце — мама, тітка, подруги дитинства, викладачки, уявити собі щось таке — жіноче стегно на віддалі доторку, жіночу руку на плечі — вдалося б хіба уві сні. За юністю літ Романові не довелося запізнатися із жодною особою жіночої статі, що пропонувала б юному чоловікові себе так безсоромно і відверто. Таких жінок в оточенні лікарів Смереканичів і бути не могло.

— Как ты красив, маленький чертенок!

Це про кого? Невже про нього, Романа? Чому ж тоді стегно притиснулося міцніше, чому ця жінка уривчасто дихає йому просто у шию, а до плеча притиснулися ще й груди. Голова тихо пішла обертом.

Бін навіть не встиг усвідомити, якою магією зваби володіє. Поки вчився — був дитиною, хлопчиком з усіма хлоп’ячими інтересами, а час визрівання чоловіцтва минув за Гратами, поза жіночим світом. Та й сюди, у замкнений світ Ванінського невільничого ринку, жіноча рука сягала хіба отак — у білому рукаві...

Та що ж це із ним коїться? Чому так хочеться, щоб ця хвилина тривала вічно? Щоб ця рука, чужа, але жіноча, ніжна, торкалася його тіла, щоб це стегно... щоб ці груди... Та хіба ж можна? Яка недобра, яка лиха, яка розбещена жінка! За кілька шматків хліба з ковбасою вирішила купити його кохання? Романів мозок заповзявся продукувати щось романтично-химерне — він не хоче, не буде, не дозволить, його совість... його моральні засади... його виховання... його... а чорт забирай цей клятий мозок! Хай замовкне, негайно, миттю замовкне! Цей шматок хліба з ковбасою — рятівна паличка, це жіноче стегно так близько — квиток у життя... Як солодко пахне, як тонко оповиває... Лише думка роздряпує цей солодкий туман, лише думка... Замовкни, замовкни!

Може, ця жінка й не найвищих чеснот, може, бувають інші, але де вони, інші? Тут, у колі пекла, окресленому тисячею кілометрів, немає жодної, жодної жіночої руки, яка б пригорнула, пожаліла, захистила...

Втім, а що бачила у своєму обмеженому такими ж задротованими кордонами крайовиді? У неї такі ж самісінькі вишки з охоронцями, як у них усіх, тільки ночувати вона виходить на інший бік колючого дроту. І поїхати звідси не може так само, як кожен з них, лиш у них — вирок, а у неї — наказ чи що там іще буває у військових. Кого вона тут бачить? Невільників. Виснажених, доведених до відчаю і смертного крику людей? Гнойовище плоті, трупний ще за життя сморід? Кістяки у волохатій нечистій шкірі, розхитані цингою зуби? Миле товариство, що й сказати! А вдома — чоловік, мабуть, офіцер НКБС. Кат за визначенням. Скільки трупів на його особистому рахунку? Сотні, тисячі? Чи миє він руки перед тим, як лягти до подружнього ліжка? Чи спроможна вода відмити кров, що скрапує із цих, мабуть, красивих, мускулястих чоловічих рук? А як почувається жінка, яку пестять руки, що по лікті в крові невинно закатованих? А може, вони видаються руками героя, хто знає?

— Марь Анатольна! — постукали у двері. — Тут к вам...

Стегно однієї миті опинилося по той бік столу, тарілка із самотнім, мов пінгвін на крижині, бутербродом, зникла в шухляді, мов і не було ніколи. Обличчя стало офіційно-непроникним, навіть шапочка опинилася на голові дивовижним робом.

— Ну, можете идти, завтра...

Роман прошмигнув у двері, пропустивши двох офіцерів і голос Марь Анатольни:

— Ох, столько работы, столько работы, ну, просто не поверите!

Сьогодні вдалося врятуватись. Уночі довго і прощально грів у долонях чарівну трубочку, наслухаючи знайомі подихи вітру зі Щастигори — такі уривчасті, майже грозові сьогодні. Віддати? Доведеться віддати. Якщо задумала — не поступиться.

Шлунок приємно гріло — якими ж ласощами уперше за довгі місяці вдалося почастуватися! Як приємно, як смачно пахнуть руки... Хай на день, хай на кілька годин відступило голодне скигління усередині — хліба, хліба! Згадувався чомусь той самотній бутерброд, що зник у шухляді столу, хоч незмірно кращою була б його доля тут, у вічно порожньому животі зека. Чому не з’їв його одразу, чого чекав? Особливого запрошення? Як на галицькому весіллі — припрошують, поки рукави не пообривають? Чекав-чекав, от і дочекався. Дуже, дуже шкодував Роман, що витримував якийсь непотрібний етикет. Той шмат хліба з маслом аж наснився!

А ще — наснився рідний дім. І пані Аріадна у червоному. І її повне, туге стегно поруч, таке гаряче, що обпікало серце. І Орися наснилася — вся у білому, ясна і прозора. В якомусь дивному полі, вкритому ромашками — біле на білому, тільки очі — голубі-голубі і повні сліз. І сльозинки капали, капали — і замерзали чомусь, хоч літо і ромашки, і поле, і вітер, і сукня біла-біла... Весільна?

Ранок увірвався у сон звичним для лікарні гамором — дзвеніли відра, милася підлога — тут, на півночі, всі були наче поведені на чистоті підлоги — шкребли її без кінця до білого дерева, а потім мили, шкребли і мили — ану ж яка перевірка? Чиста підлога — понад усе!

Роман побіг міряти температуру хворим — це був його обов’язок — надзвичайно відповідальне завдання, бо термометрів у відділенні зосталося лиш три на всю сотню хворих, а температура — найважливіший із усіх показників здоров’я, куди не кинь. Перше, що цікавить будь-кого в погонах.

— Ну, як ти, Петре? Полегшало хоч трохи? — черга дійшла до Петра Січка.

— Полегшало. Вчора дев’ятий день по батькові був.

— Та звідки ж ти можеш знати! Мало що там привиділося, примарилося, здалося!

— Та ні, все точно... От і у тебе щось коїться. І сон тобі дивний наснився.

— Наснився...

І Роман розповів і про вечерю із завідувачкою, і про сон, і про те, що стетоскоп доведеться, мабуть, віддати.

— Віддати? Таку річ? Ти хіба зовсім розуму не маєш! Навіть не думай. Це — твій захист, колись оберегами називали.

— Я розумію, що це — найцінніше, що в мене є. Але бачив би ти, якими очима вона на цю іграшку дивилася! Забере, будь-що забере.

— Вот нашли о чем болтать, да отдай ты бабе эту деревяшку — и дело с концом. А она тебе за это... ой, чего тебе за это будет! — на сусідньому з Петровим ліжку завовтузився якийсь порізаний у бійці зек, мабуть, із кримінальних.

— А ти знаєш, Романе, здається, це не просто орнамент, — розглядав візерункові хвилі, дивним чином переплетені, Петро. — Нагадує арабські літери.

— Справді. Я й сам думав, чому візерунок такий нерівний, кожна закарлючка — різна. Мабуть, це щось означає. Але хто б прочитав...

— Ничего, мужики, отдайте бабе, она... прочитает... а потом... ги-ги-ги...

— Я тобі покажу бабу! Ти тут побалакай у мене про начальницю всілякі дурниці, побалакай, — прикрикнув Роман, набравши суворості в голос. — От перекажу кому треба, зразу на лісоповалі опинишся!

Надміру сміливий і дотепний відвернувся й замовк. Знав, що кожне необережне слово долітає до вух начальства так швидко, що й отямитися не встигнеш, як відносно тепле й спокійне місце змінюється на якусь спеціально для дотепних і довгоязиких вигадану зону з роботою, що убиває за лічені тижні.

Увага завідувачки стала обтяжливою. Чи то молодість, чи виховання, чи закоханість стояли на перешкоді, та Роман не знав, як відкрутитися від запросин на зустріч після робочого дня. Шлунок просив цих зустрічей, та серце заперечувало. Не знав, як має поводитися, що говорити. Чого чекає від нього ця по-своєму красива, доглянута, самовпевнена жінка? Хіба він спроможний стати тим, кого вона потребує? Тут потрібен хтось інший.

Марь Анатольна і сама відчула, що зворотного зв’язку немає. Мабуть, нечасто доводилося всесильній жінці почуватися не царицею серця чоловіка, на якого упав її владарський погляд. Тут, у цьому краю, де жінку зустрінеш хіба випадково раз на рік, та ще й таку, від якої пахне волею і літом, чоловіки не надто рахувалися з почуттями — інстинкти лежали на поверхні, і перший з них — самозбереження — кричав у вухо: «Бід неї залежить твоє життя, догоди, бо згинеш!». Роман іще не побував там, де подих смерті — просто в обличчя, тому й прислухався до подиху життя і пам’яті.

— Ну как, подаришь мне свою игрушку? Она тебе все равно не нужна! — розпочала якось грайливо Марь Анатольна.

— Я не можу. Це — подарунок... батька...

Роман не звик брехати, і виходило непереконливо. Та й слова тут важили небагато, майже нічого. Мало значення тільки бажання начальниці.

І настав той день, коли ходіння колами вичерпало терпіння, далеко не безмежне...

Роман чесно сказав — не віддам. Марь Анатольна чесно сказала — заберуть.

Не встиг ні попрощатися з Петром, ні поговорити з Хербертом — з речами на вихід і в черговий барак. Після хоч якогось тимчасового полегшення — знову нари, знову десятки облич перед очима, знову ти такий, як усі, поза захистом білого халата...

— Романе, ти?

Голос Гнатюка здався кличем янгола. Хоч якась рідна душа поруч!

— Нас тут збирають на етап. Кажуть, що за тиждень-другий відправлятимуть.

— Куди?

— А хто його знає? Колима велика. Куди зашлють, там і хлебтатимемо біду. Добре, хоч літо.

Минали тижні. Підготовка до відправки потребувала, мабуть, часу та якоїсь незрозумілої організації цього, безперечно, важливого процесу, бо чи не щодня з’являлися всілякі начальники та начальнички, розпитували про спеціальності, формували «керівну ланку». Шукали й медиків. Роман спершу не хотів зголошуватися — однаково зроблять по-своєму, хто рахуватиметься з невільником. Та Іван штурхав у плечі:

— От він фельдшер!

Розділ 17

«Муля», фальшива звістка, надія на якісь переміни, блукала лагпунктами. «Брехня воно, звичайно, брехня, а раптом таки правда? Раптом справді почнуть звільняти, переглянуть справу?» — сподівався кожен. Тому писали біографії детально й слізно — розписували, як воювали та працювали «на благо Родіни», як щиро любили і люблять комуністичну партію та «лічно» товариша Сталіна, а що прокралися чи служили у власовській армії — так то лихий поплутав, злі люди намовили, вороги оббрехали.

Писав автобіографію й Петро. Скупо. Лише те, що й без того було в його справі. «Я, Петро Кекіш, народився на Тернопільщині, вчився у Бережанській гімназії. Був заарештований...»

І нічого, жодного слова про боротьбу, про те, як воно було насправді.

Ламали голову над власним життєписом усі.

— Петре, ти що там пишеш? — зазирав через плече Борис Мірус. — Що, оце все?

— А навіщо більше? Вистачить. Вони ж до кожного слова можуть причепитися, хіба не знаєш?

Борис, перейшовши допити, звісно, знав, як важливо не написати зайвого.

— Короткувата біографія виходить, куценька, — журився молодий актор. — Вчився — не довчився, працював — не допрацював. Гамлета не зіграв...

— Ще зіграєш. Ти краще так напиши: «Звільнений. Реабілітований. Повернувся до свого театру. Народний артист України».

— Ну, чого так слабко! Як народний — то вже Союзу! — підпрягся жартувати Ігор Олещук

— А коли я стану народним, то союзу не буде, — цілком серйозно зауважив Борис. — Буде тільки наша Україна.

— Ех, дожити б, Борисе! — очі Володимира Романчука, невтомного оптиміста, горіли надією. — Уявляєш, гастролі Львівського театру імені Заньковецької у Тернополі, і ти на сцені... А після вистави — до мене в гості, посидимо, згадаємо колишнє, поспіваємо, пожартуємо, дружина вареників наварить, пирогів напече...

— Тю, да разве ти женатий, Валодя? — обізвався з кутка Пузіков.

— Ще ні, але оженюся, щойно вийду на волю!

— Да ґдє ана, воля-то? — схлипнув Пузіков. — Нєтуті, нєтуті волюшкі...

— Ото розмріявся, хлопче... — зітхнув Петро. — Дожити б хоч до звільнення. Чи до завтра. Що ж це вони з тими біографіями затіяли, цікаво?

— Ей ви там, пішітє скореє! — била нетерплячка молодого лейтенантика, якому було доручено позбирати оті біографії.

Б іншій зоні, на сьомій шахті, над такими ж біографіями ламали голови інші хлопці, які не знали один одного, та робили спільну справу, об’єднані невидимою рукою Михайла Сороки, — Володимир Караташ, Микола Головай, Володимир Юрків. Біографії виходили короткими. До того ж, узявшись за смертельно небезпечну справу, хлопці мало сподівалися на продовження — наступними рядками могло бути: «Розстріляний за створення антирадянської повстанської групи українських націоналістів у таборі».

Хлопці задумали неможливе — виготовляти зброю, щоб готувати збройне повстання і боронитися у випадку спроби знищення в’язнів.

— Автомати чи пістолети нам виготовити не вдасться, про це годі й думати, потрібні тонкі інструменти, — розмірковував Володимир Караташ. — Але гранати, міни — цілком можливо.

— А кинувши гранату у бік охорони, отримаємо їхні автомати, — підтримав ідею товариша Володимир Леськів. — А тоді вже можна воювати! Захопимо табір і...

Виробнича система таборів не лише змушувала в’язнів працювати, випиваючи з них усі життєві сили, а й перетворювала талановитих, вправних, готових до всякої справи хлопців на справжніх майстрів «на всі руки». За кілька років в’язень змінював кілька робочих місць, інколи опановував нову для себе професію. Позбавлений найнеобхіднішого, зека совітської тюрми мусив давати собі раду — і вчився виготовляти з підручних матеріалів потрібне для життя — голку з риб’ячої кістки, ножа-заточку зі звичайної ложки, а як треба — гранату. Технологію вивчали ще на вишколі ОУН-УПА — потрібна вибухівка, запал-детонатор, корпус. Усе це можна було виготовити, не привертаючи уваги.

За умов суворої конспірації, залучивши обмаль надійних людей, розпочалася смертельно небезпечна праця. Кожен мав свою частку роботи, не завжди знаючи про кінцеву мету. Хлопці діставали необхідні матеріали, вибухову речовину амоніт, якою користувалися в шахтах для виробничих потреб, виготовляли з металевих заготовок кожухи гранат. Все стікалося до Караташа — він виготовляв запали-детонатори. Невдовзі кілька десятків, а потім сотень гранат були готові. Маючи зброю, можна було думати про повстання.

У нічну зміну, не привертаючи уваги, випробували свою «продукцію» в одному з віддалених, покинутих штреків. Гранати рвалися не згірш за заводські, осколки летіли, аж свистіло. Караташеві, як не пригинався, відірвало вухо шапки:

— Добре, що не моє, — жартував Володимир, — це можна пришити.

— Ну, в шахті ми можемо прийняти бій з ким завгодно. Але ж гранати нам потрібні під рукою, в бараках, щоб можна було захищатися при потребі, — розмірковував Володимир Юрків, з Дарахова на Тернопільщині.

— Не журися, я придумав, як сховати! — примружив око Караташ. — У мило. Гранати — прямокутні. Виготовлю форму — гранату всередину, зовні заллю милом. Зверху — заводський штамп, щоб усе за стандартом, — і жоден обшук не страшний!

— Та так то воно так, — розмірковував обережний Микола Головай, чорноокий красень із Богородчан на Станіславщині. — Але треба подумати, де зберігати зброю на поверхні. Треба виготовити якісь криївки в потаємному місці.

— А для цього треба залучити надійну людину. Ще хтось мусить виносити гранати з шахти і передавати до місця зберігання.

— Я над цим подумав, — насупив брову Головай. — Є у мене друг — Никанор Кухта, надійна людина, з Тернопільщини, він погодився. На нього можете покластися, як на мене.

— Гаразд, хлопці, але ж де облаштувати криївку? — розмірковував Караташ. — Місце має бути доступне в будь-яку пору доби, хто знає, коли знадобиться зброя.

— А чом би не в котельні? Вона працює цілодобово, подає тепло та гарячу воду на кухню та в лазню. Там працює один з наших хлопців, з-під Дрогобича, Петро Мельник. Я з ним побалакаю!

— Наш то він наш, але будь обережним, Володимире, — застеріг Головай Леськова.

Хлопці довго придивлялися до Мельника. Розмовляли.

— Та я, хлопці... Я все зроблю для нашої справи! — і Петро показав великий, на всі груди, тризуб, витатуюваний ще у лісі, в боївці УПА. — Я працюватиму тихо, у нічну зміну. Зроблю три криївки в різних місцях.

За якийсь час криївки були готові прийняти бойовий запас. Залишалося найскладніше — перенести гранати з шахти у житлову зону й уникнути обшуку. Довірили Никанору Кухті. І боєзапас потроху перепливав з місця виготовлення до схованки. По одній, по дві — і от уже сім гранат та дві міни у схованках.

Не дурний сказав: «Язик мій — ворог мій». Недарма одна із заповідей «Декалога» мовить: «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба». Тризуб на всі груди не вберіг Мельника від порушення цієї заповіді. Йому забаглося слави та героїчних подвигів. А ще — залучити до організації нового члена.

На ніч бараки замикали. До ранку — жодного руху по зоні. Лише одній людині було дозволено вільно пересуватися уночі — «пожежнику», він мусив усю ніч пильно стежити, чи не розпочалася десь пожежа. Робота — не бий лежачого, тож доручили її колишньому власівцю з Полтавщини на прізвище Дейнека. Холодні північні ночі, пронизливі вітри... Чом би не зайти в котельню, чом не побалакати з цікавим чоловіком Петром про життя, про минуле, про табірні порядки. Мельникові закортіло навернути до національної ідеї українця, що збочив. Довгими ночами ділився з Дейнекою роздумами про ідеї ОУН, називав імена українських націоналістів родом зі східних областей України:

— Стільки чудових хлопців зі сходу — переконані націоналісти! Навіть тут вони не полишають вірити в українську ідею і боротися за неї! Володя Караташ — з Роздолу на Одещині, Іван Паламарчук з Одеси, Микола Круківський! Кожен може помилитися, але ж ніколи не пізно виправити помилку і довести Україні свою відданість!

— Та я всією душею! — підтримував запал Мельника Дейнека. — Та я готовий до роботи! Я їх так ненавиджу, усю цю табірну сволоту! Повбивав би! Голими руками душив би!

— Навіщо голими? У нас є зброя, — з гордістю вихвалявся Петро, забувши про всяку обережність. — Хлопці самі виготовляють. Не гірше, як на заводі! От поглянь! Бачиш? Ми не просто собі так, ми — організація!

— А що, багато в організації людей?

І Мельник називав прізвища — треба ж переконати ново-наверненого борця за волю, що справа має масовий характер, що не поодинокі фанатики, а багато людей беруть участь у спротиві режиму.

— Але ж я ніколи не був членом ОУН... — журився Дейнека. — Мене не захочуть прийняти... Ваші лише своїм довіряють. От якби вчинити щось таке... особливе! Щоб усі заговорили, щоб всі зрозуміли — я свій!

— Та воно й так видно, що свій! — перейнявся довірою Мельник.

За якийсь час у Дейнеки виникла ідея:

— Послухай, Петре, у мене є план. Як пожежник я маю доступ до всіх приміщень — і навіть до підвалів та горищ. Якби закласти вибухівку на горищі над кабінетом оперуповноваженого Прохорова...

— Отого навіженого опера? Я за те! Свята справа! — підтримав відчайдушний план Мельник.

— Підкладу вибухівку, під’єднаю дроти — і справу зроблено! Гепне «кумові» на голову стеля — та й по всьому. Головне — ніхто не здогадається. Хай знають, хай бояться! От тільки де взяти вибухівку?

— Не журися. Вибухівку знайдемо, це я беру на себе.

Забувши про те, як пильно наказував йому Леськів: «Сиди тихо, знай тільки свою котельню та нари в бараку, нікуди ні ногою, ні пари з вуст! В твоїх руках доля багатьох людей!», Мельник розпочав активну діяльність — через знайомих хлопців дістав амоніт, дроти, щоб під’єднати до запалу.

Проводжав «вірного друга» на подвиг:

— От тобі ще дві гранати про всяк випадок, раптом запал не спрацює! Ми тут усім покажемо! Хай знають!

Бибухівку, дроти, гранати Дейнека поніс не на горище над кабінетом, а прямісінько у кабінет «кума», оперуповноваженого Прохорова. Гранати спрацювали, мов вибух авіабомби! Ніхто собі й уявити не міг, що в таборі, під носом в охорони, за умов постійних обшуків та трусів виготовляється зброя! Котельню миттю оточили солдати з собаками. Кочегара заарештували. Зробили ретельний обшук. Виявили, звичайно, усі три криївки, гранати, що залишилися, і міни.

За справу чекісти узялися так завзято, що Петро Мельник тримався недовго — порушивши одну заповідь «Декалога», порушив і наступну: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури не приневолять тебе зрадити тайни». Зрадив. Розповів не лише те, про що знав, але й про те, про що здогадувався. А вже майстрам з новоствореного на фундаменті НКБС Комітету держбезпеки, не склало труднощів витягнути решту. Та й Дейнека ретельно записав кожне слово, почуте від горе-організатора. Так у слідчій тюрмі КДБ опинилися і причетні, і не причетні.

Спершу два Володимири — Караташ та Леськів, а також Никанор Кухта, безпосередньо пов’язаний з Мельником, згодом Микола Головай, Володимир Юрків, Гаврило Дубенюк намертво застрягли у лещатах КДБ.

Москва стривожилася не на жарт — лиш подумати собі, на шахті № 7, одній з найкращих шахт Воркути, де б’ють всі рекорди видобутку, де працює п’ять тисяч в’язнів, які забезпечують високоякісним вугіллям колиску революції Ленінград — і раптом якась злочинна націоналістична організація, яка — подумати тільки! — виготовляє зброю! Справжні гранати! А якщо якась із гранат разом з вугіллям потрапить у топку паровоза чи в котельню якоїсь із державних установ міста Леніна? Чи в школу? Чи в дитячий садок? Хто знає тих націоналістів, вони на будь-який злочин здатні. Убивати дітей — це ж їхня улюблена справа!

Найпотужніші сили, найкращі знавці своєї справи, майстри допиту, посивілі у кабінетних «війнах» з оунівцями, та кілька молодших, але завзятих були кинуті проти кількох молодих хлопців. Подумати тільки — гранати! І де — у спецтаборі! За «розкручування» цієї справи усім світили дострокові зірочки на погони та ордени. Чи навпаки. Це у випадку, якщо чортові бандерівці опиратимуться.

— Не жалєть нікакіх усілій! — командувала Москва.

Не всіх заарештували одразу. Та тільки взяли Мельника, хлопці зрозуміли — треба ховати кінці у воду. Всю «готову продукцію» закопали у шахті під транспортером — схованка вийшла надійна, відходи «виробництва» потай, змішавши з породою, висипали у терикони. Накриті щоденними відходами шахти, вони були надійно приховані. Залишалося домовитися, як брехати слідству. Це було складно — в’язнів тасували, мов колоду карт, щоб не здружувалися, не затримувалися довго поряд, щоб не задумали чого супроти влади.

Знаючи, що їм залишилися лічені години до арешту, Головай та Юрків домовилися — висипали, мовляв, гранати в озеро. Справді, кінці у воду. А ще домовилися — замкнути коло на собі, щоб не втягти у справу жодного із друзів, окрім тих, що мали безпосередні контакти зі зрадником. Отак і вийшло, що кожен або зайняв позицію — нічого не бачив, нічого не знаю, до справи непричетний, як Леськів, або брав усе на себе, як Караташ, як Кухта — сам виготовляв, сам знаходив вибухівку, сам передавав Мельнику.

Слідство закрутилося на магічній цифрі сім — семеро людей виготовило сім гранат — і не розколюються, хоч катує їх по сім вищих чинів московського КДБ на кожного сім днів на тиждень упродовж семи місяців!

Москву трусило, Москва нетямилася — у таборі, де кляті націоналістичні недобитки мали б усвідомити і спокутувати свою вину перед соціалістичною батьківщиною, вони не тільки не перевиховалися, а й продовжують свою справу — виготовляють листівки, а тепер от і зброю! Не може бути такого, щоб увесь «виробничий цикл» такої складної справи замкнувся на цій чортовій сімці! Десятки, десятки людей потрібні, щоб в умовах табору зібрати все необхідне і виготовити вибуховий пристрій. Щоб «вибити» прізвища отих причетних, слідчі не шкодували зусиль — весь арсенал тортур — від «гуманного» гумового кийка до примітивної ніжки від табуретки був до послуг «мовчунів», кати рангом не нижче капітана, а то й полковники та генерали особисто демонстрували навички чекістської теорії та практики. від золотих погонів високого московського начальства сліпило очі. Навіть гіпнотизера возили спецрейсом з Москви на допити Караташа — ні перед чим не зупинялися, виснажена війною країна йшла на будь-які витрати! Сподівалися, може, під гіпнозом видасть співучасників.

А кляті бандерівці ще й знущалися! Караташ гіпнозу не піддавався, ще й питав, нахаба: «А чого оцей дядько, — кивав у бік професійного гіпнотизера, відомого фахівця, — сидить отут і витріщається?»

Слідчий Крутов, елегантний у своїй кадебістській формі, навіть красивий, якби його зустріти не тут, у кабінеті, а десь на вулиці, акуратно підстрижений, зачесаний за останньою модою, вів допит Караташа так само акуратно, як чистив пилочкою нігті. Не бив, не катував — якщо не вважати катуванням цілодобовий допит і позбавлення сну, від якого вже через добу туманилося в голові, а через дві людина була готова сплітати будь-що, аби дозволили хоч на хвилинку склепити повіки. Слідчі змінювалися один за одним, кожен мав власний стиль допиту, але справу Караташа, мабуть, вів таки саме Крутов. Намагався домовитися зі своїм «подслєдствєнним», аби справа ішла скоріш. Давав закурити, в надії на те, що метод підкупу дасть результат. Провадив «душевні» розмови, намагався увійти в довіру. Не бив — таке розпорядження отримав від начальства. Зате Миколу Головая товк, як тільки міг, за обох. І було за що!

Головай, отакий затятий націоналіст, оголосив, що російської мови не розуміє, тому вимагає перекладача! І що б ви думали? Довелося цього перекладача таки шукати, бо за законом слідство повинне вестися на мові, якою володіє допитуваний! Бандити, запеклі, переконані вороги радянського ладу! Перекладача знайти не змогли, привезли з Москви словники і, затинаючись, каліченою українською почали задавати питання. І тут Головай не витримав, здався — почав говорити російською, якою насправді володів чудово: «Мене самого мучте, як хочете, але мову мою не катуйте!»

Недаремно пона'їхало з Москви начальства по сім на кожного із сімки — основне, що цікавило, — скільки всього зброї було виготовлено і де вона? Караташ затявся — зробив сім гранат — і всі вони тут, більше немає. Та слідство знало — гранат більше.

Коли взяли Головая, він «зізнався» — гранати кинули в озеро. Про озеро говорив і Юрків. А два свідчення — це вже підстава для дій.

«Озеро» — це була штучна водойма, утворена з води, яку відкачували з шахти. Під час роботи в шурфи та штреки подавалося повітря, яке виганяло метан з першого та другого горизонтів. Вічна мерзлота танула, воду викачували насосами в оту водойму, яка ставала чимраз більшою.

Щоб знайти «речові докази», ті гранати, табірне начальство звеліло відкачати воду. Кілька тижнів тривали технічно складні й важкі роботи. Нарешті воду відкачали, дно осушили. По дну пустили саперів з міношукачами. Жодного результату.

Доведені до сказу слідчі буквально кинулися рвати хлопців на шматки — де гранати?

Допити велися цілодобово. Тиск на виснажених, вічно голодних в’язнів чинився шалений — і фізичний, і психологічний. Тиск фізичний витримали всі. Та одного таки довели до божевілля майстри ламати людські душі. До зламу психіки, та не до зради. Никанор Кухта від цілодобових допитів не витримав — почав брати на себе все — сам виготовляв, сам робив, сам зберігав. Сам здобував вибухівку. Сам, все сам. Якби спитали, признався б, що й замах на Леніна скоїв також сам. Перестаралися кати, перестаралися. Отримали всі признання, які хотіли, окрім важливих для слідства — як же все було насправді?

Зате Мельник намолов усього стільки, скільки міг. На щастя, добре продумана, вивезена ще з українських лісів та підпілля система конспірації обмежувала можливості зрадника чи слабкої людини, що випадково потрапила до лав ОУН. «ОУН-Заполяр’я» стояла на міцному фундаменті, закладеному Михайлом Сорокою. І вистояла. Навіть зрада Мельника й арешт кількох чільників не знищив організацію. Підготовка до повстання тривала.

Як часто буває, що показне, перебільшене свідчить лише про зовнішній блиск і внутрішню порожнечу. Величезний тризуб, татуювання на грудях Петра Мельника, яке він показував на доказ вірності українській ідеї, виявився не оберегом, а лиш оболонкою, під якою порожнеча. Так величезний золотий хрест, що носять відкрито, напоказ, як прикрасу, а не як символ віри, зазвичай теж оболонка, бо не вагою золота визначається чистота душі та вірність Господнім заповідям.

Мельник зізнався в усьому, та заслужив лише презирство навіть самих слідчих і засудження до розстрілу.

Після «очної ставки» з Володимиром Караташем, коли Мельник запопадливо розписував усю картину «злочину», тобто як саме Караташ та Леськів «втягували» його в організацію, як змушували погрозами копати криївку для зброї, як Кухта приносив і передавав виготовлені Караташем гранати, Навіть лисий полковник з Москви плюнув і скомандував: «Да хватіт! Сматрєть пратівно! Увєсті!», і запропонував Караташеві сигарети «Казбек».

— Володю, та розкажи їм усе, справа все одно програна, куди нам супроти такої сили! Розкажи, залишишся жити! — умовляв Мельник. — А мені мама посилку прислала, там ціла пачка тютюну. Гражданін следователь, можна, я йому передам тютюн? Володя не може без курива...

Караташ зміряв зрадника поглядом аж до пальців рук, що тремтіли надією на прощення:

— Від тебе я не візьму нічого! Вдавися своїм куривом, Іудо! Ти не нас зрадив — усю справу нашу споганив!

Дивно, але полковник з Москви і Крутов провели Мельника поглядами, повними огиди.

— Редкостний мерзавец! Нічего, уж я пастараюсь добить для него расстрельную статью! Сіл не пажалею! — кинув услід зрадникові полковник і додав навіть із жалем: — А ти, парень, свой расстрел падпісал сам.

До вищої міри засудили Володимира Караташа і Володимира Юркова. П’ять нескінченних місяців провели хлопці в одиночних смертних камерах Вологодської тюрми, де щойно розстріляли групу Паламарчука. П’ять місяців уночі приходили «архангели» з непроникними обличчями — довго водили лабіринтами тюрми. Може, на розстріл. Виявлялося — просто переводили в іншу камеру. П’ять місяців щовечора чекали смерті. Жоден звук не проникав досередини. Не проникла й звістка про смерть ката над катами — Сталіна. Після березня 53-го кати завагалися. Замінили розстріл новим терміном — 25 років таборів.

Мельник також уник розстрілу, але не смерті. Відбуваючи новий термін, працював на березі річки. Випадково вирішив попрати свої онучі. Випадково став на камінь, випадково упав і випадково втопився. Отакі невипадкові випадковості.

Розділ 18

У череві кита з дивною назвою «Джурма» світ не здавався навіть хаосом. Спершу він просто зник. Коли за останнім із невільників захряснулася ляда, у темряві, що дихала, темна маса перемішаних без пуття людей шукала собі місця, розштовхувала, видирала із рук, лаялася, проклинала, просила, ячала, квилила, боролася за краще, провалювалася у гірше, аж поки не загуло, струсонуло і вклало усіх у належнім порядку. Море прийняло ковчег в обійми, і зовсім скоро хитавиця змусила чи не усіх забути, що є на світі інші біди й нестатки окрім запаморочення й нудоти, що вивертала й без того порожній шлунок навиворіт.

Морська хвороба не ділила політичних та кримінальних — усі вирівнялися у цій ненастанній муці, що не давала піднести голову, випростатися, глянути на світ. Якісь тіні повільно сновигали у тисняві, змінюючись біля бочки посередині відсіку, призначення якої Роман не одразу зрозумів.

Якесь диво охоронило їх обох, і Гнатюка, і Смереканича, від цієї навальної пошесті.

— І чому я не моряк? Отак би все життя гойдався — угору-вниз, угору-вниз! Приємно...

— До того ж, безкоштовно, — сумно пожартував Роман.

— От благодать! — криво усміхався Гнатюк. — Лежи собі, відпочивай, ні про що не думай, до роботи не заганяють, ще й колишуть!

— До того ж, зовсім безкоштовно, — докинув свого Роман.

Хитавиця у відкритому морі посилилася. Мабуть, штормило, і корабель кидало то на гребінь, то у провалля, збиваючи з ніг немічних і виснажених голодом не від нестачі хліба, а від неможливості втримати дорогоцінну їжу в шлунку людей.

— Скільки нам іще? — нудьгував Роман.

— Кажуть, менше як за тиждень не дістанемося.

— Тиждень? Та в цій душогубці за тиждень збожеволіти можна! — із серцем майже вилаявся Роман і вдарив кулаком по своєму наплічнику. Натрапив на щось тверде.

Що це? Наче нічого, окрім сухарів, пайки на всю дорогу, там бути не могло... Похапцем розшнурував, покопирсався...

— Іване, поглянь! Як він тут опинився?

Стетоскоп. Той самий.

— Це... це неможливо, Іване! Вони ж його забрали!

Гнатюк покрутив трубочку в руках, постукав нігтем, аби

перевірити, що це не мара.

— Дива! Правдиві дива! він уже вдруге повертається до тебе!

Роман дивився на повернену згубу не просто зачудовано — почувався, наче повернуто йому... світ, минуле, рідний дім. Як

небагато треба, щоб отут, де ти позбавлений всього, забагатіти на ціле неймовір’я!

Та Гнатюк у чудеса вірив мало:

— А чи не отой шкет тобі трубочку підкинув? Отирався тут, думав, украсти щось хоче.

Вже за хвилю вхоплений за вухо малолітко скавучав у чіпких Іванових руках:

— Мені Гліб сказав... Я зробив... Моє діло маленьке!

— Ти бач, чуда ніякого немає...

— Чому немає? Чудо як чудо. Де ти бачив, щоб пахани піклувалися про нашого брата? Загадка?

— Не загадка, а їхнє поняття про добро і зло. Мабуть, Марь Анатольна і їх допекла до живого, вирішили відновити справедливість.

Чарівна трубочка володіла магічним даром. Роман вірив, що вона пов’язує його з рідним домом, і поки цей талісман при ньому — і з батьками, і з ним усе буде гаразд. До кола дії належала ще одна постать — у білому вінчальному уборі... І з нею, найбільшим його болем, з нею теж усе мусить, повинно бути гаразд.

Щасливий від повернення навіть не речі як такої, а символу, надії на рятунок, Роман готовий був ділитися чарівною силою з кожним, хто її потребував. А довкола діялося страшне — у напівтемному задушливому трюмі, де на головах одне в одного сиділо, лежало, валялося без сил устати і попри голод покласти хоч рісочку до рота кілька сотень живого поки ще чоловіцтва. На верхніх ярусах, ближче до свіжого повітря, бенкетували «блатняки», котрих не звалила морська недуга, а внизу, у найнижчих колах трюмного пекла, на нарах чи навіть під ними, покотом лежали знеможені хитавицею, знесилені невільники. Ще попервах могли бодай устати і перехитатися до бочки. Надалі сил забракло й на це.

Поруч із хлопцями конав у знемозі голоду та хитавиці немолодий латиш.

— Як він, Романе? Дотягне до Колими? — спитав Богдан Когут, сусід латиша по нарах, який заопікувався недужим.

Роман заперечливо похитав головою — навіть його невеликого досвіду вистачало, аби печать невідворотної смерті висвітилася на чолі стражденного.

Латиш уже не розмовляв, тільки хрипів щось і намагався витягти з торбинки під головою шматок сухаря — не для того, щоб їсти, щоб тримати в руці, наче так муки голоду ставали меншими. Розумів, що відлічує свої останні години, але не тужив за втраченим життям, дбав про земне:

— Умру — забереш, — показав Богданові на торбинку. — Але тільки як умру...

У місці, де не було законів, закони невільничої честі таки діяли — пайка, хліб, шматок сухаря — це святе, поки господар живий, ніхто не смів торкнутися чужого. За крадіжку хліба кара одна — смерть. Яким багатим, мабуть, почувався перед смертю той, хто залишав ближньому величезний, незмірний спадок — кілька сухарів з пайки, яку видали на весь тижневий шлях до бухти Нагаєво!

Чим могли допомогти хлопці? Принести води, змочити губи. Шлунок умираючого, неспроможний прийняти вже й ковтка, став помічником смерті...

Захололе тіло стягли спільними зусиллями з нар і поклали ближче до трапа — звідти раз на добу виносили померлих і кидали за борт, мов якийсь непотріб.

Хитавиця і тут, у цьому закутку тліну, продовжувала свою таємничу і дивну справу — мертві тіла рухалися, немов у страхітливому танці, вивершуючи закляклими руками кола у такт невидимим хвилям. Цей танок супроводжувало тихе бурмотіння, дуже доречне тут.

— Що це, Іване? Молитва? Не може бути! — Роман ледве розгледів у темряві фігуру, що вершила таємничий обряд прощання душ зі світом живих, ледь розчув у гармидері трюмної какофонії тихі слова молитви. Рідною, українською!

— ...«Воістину все суєта, а життя тінь і сон, бо даремне турбується всякий земнородний, як каже писання: Коли і світ здобудемо, тоді й у гріб вселимося, де вкупі царі і нищі. Тому, Христе Боже, спочилих рабів твоїх упокой, як чоловіколюбець... Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, Богородителько, благаємо, умоли твоїми молитвами преблагого

Бога, щоб упокоїв переставлених рабів, де спочивають праведних духи, яви їх наслідниками божественних благ в оселях праведних, на пам’ять вічную... »

Дослухався слів, змовлених тихим, хрипкуватим голосом, намагався розчути кожне і поцілувати серцем — такими особливими, на вагу золота чи людського життя кожне, видавалися вони тут, де все воістину суєта, а життя навіть менше, ніж тінь і сон. От жив іще учора цей височенний латиш, був комусь татом, чоловіком, сином, а тепер лежить, закляклий і нерухомий, і нікому з того немає горя, лиш якомусь незнайомому чоловікові, що бурмоче ці неймовірні послання у простір, де не лиш прохання упокоїти, але й благання спасти їхні душі, і душі не тільки померлих, але й живих поки що, живих, але майже без надії на життя. «Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, спаси, спаси...», — повторив Роман у молитві не так за вмерлими, але й за собою.

— «Господь Ісус Христос, Бог наш, що святим своїм ученикам і апостолам дав божественні заповіді в’язати і розрішати гріхи падших, а від них також і ми прийняли повинність те саме творити, нехай простить вам, духовні чада, якщо ви щось учинили в нинішньому віці, вольне чи невольне, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь... Господня земля і повнота її, вселенна, і всі, що живуть на ній»...

Не перебивав, слухав тиху музику супроводу душ у потой-біччя, яку правив над померлими хтось невидимий. Дочекався, поки темна тінь випростається, востаннє осінивши хресним знаменням тих, що вже перейшли межу, і тих, що до неї стали так близько, і себе — такого ж, як вони, нічим не ліпшого, у такому ж стражденному земному тілі. Це було не так легко — через голод, через хитавицю, через морську недугу, яка не давала знижки навіть отцям, служителям церкви.

— Дайте руку, — допоміг Роман. — Звідки ви, отче? Яким чудом ви тут?

— Таким, як ви, хлопці. Нині чудо — не опинитися в тюрмі.

— Де ви тут притулилися, прошу отця? Може, ходіть до нас, у нас саме місце звільнилося... — Роман вкусився за язик, бо місця у цій юдолі печалі звільнялися в єдиний спосіб — в отой, над яким щойно вимолював у Господа небесну путь невинно замученим новий знайомий.

Та в оселі смерті, де вона висне мечем Дамокла над кожним, хто переступив поріг, ніхто не кремпувався з приводу виграної у смерті партії за день життя. Скоріш внутрішньо пишався і тішився тим, що виявився стійкішим за ближнього. Хай на один день, хай на трошки, але пережив його. Жаль за померлим — так. Та присутнє у мирному, звичайному житті й властиве людині — чому він, а не я? — у зоні замінило й витіснило жорстоке, та справедливе, єдино справедливе для кожного, хто хотів вижити: «Умри ти сьогодні, а я завтра!» Ніхто не знав, побачить Колиму чи згине тут, у цьому задушливому трюмі ще до того, як «Джурма» вигойдається до бухти Нагаєво. Кожен, хто ступив на палубу цього корабля приречених, мав рівні шанси. Нині стрілка рулетки показала на латиша. Помолімося за його душу і чекаймо.

Поява отця Маркіяна Савчина перетворила дует Гнатюк-Смереканич на стабільнішу конфігурацію — трикутник. «Те, що спирається на три кути, важче перевернути», — жартував невтомний отець.

— Чому трикутник? — мало не образився Богдан. — Мене за четвертий кут берете?

Отець оперся на руку, простягнуту з темряви:

— Чим більше кутів у Божого дому, хай навіть отут, у морі, тим сильніший він...

Морська хвороба давалася взнаки й отцеві Маркіянові, та якась таємнича сила духу підіймала цього чоловіка на поклик того, хто потребував слова Божого в передчутті відходу в засвіт, чи просто до розмови про вічне. Різні люди траплялися хлопцям на їхніх складних шляхах, але такої доброзичливої усмішки, такого невтомного життєлюбства, такої жертовної готовності допомогти, дивної, дикої тут, у череві кита, вони вже не очікували побачити. Не питали, звідки струмує ця сила. Дивувалися лиш собі — ми також віримо, також молимося, чому ж такі слабкі? Чи цей чоловік знає особливий шлях до неба? Чи в обмін на свої обітниці отримав дивовижну силу переносити терпіння тіла?

— Да што ему! Он прівичний! Із однаво манастиря — в другой! Ги-ги-ги! А чем у нас не манастирь? Баб нету, жрать нєчєво... — вишкіряв розхитані цингою зуби сусід на ймення Гріша, повз увагу якого не пройшла заміна мертвого латиша на живого, живішого за інших чоловіка з незмінною посмішкою на обличчі, мов змальованому з грецької ікони — самі очі та череп, обтягнутий шкірою. Та на цьому подібність закінчувалася. Не скорбота за гріхи — надія на життя та визволення не лиш для себе — для всіх невинно мордованих жила у цих очах, схованих за скельця круглих, чудом іще цілих окулярів.

— Вот не пайму я іх, попов етіх, хоть убєйтє, не пайму! Чьо ім па манастирям нада? Живимі на небо хотят? Дик не вазьмут живимі-то! Ну, в старое время, ещьо ладно, люді тьомние билі! Но теперь! Ведь бога нет, каждому дураку ясно!

— Дураку, може, й зрозуміло, на те він і дурень, а мудрому чоловікові ще думати й думати, — терпляче переслухав тираду отець Маркіян.

Останніми роками йому частенько доводилося вислуховувати таке від солдатів, які оселилися в монастирі у Жовкві, не так задля того, що не знайшли іншого місця для казарми, як аби спаплюжити святиню та завдати болю кожному, хто вважав святу обитель мешканням Божим. Та окупація, «перші совіти», коли Сталін на поклик Гітлера вступив у війну та увів своє військо на Західну Україну начебто для порятунку, а потім, виявилося, на виконання домовленостей про спільні з фашистами дії, виявилася, на щастя, недовгою. «Перші совіти» були добрі тим, що скоро пішли», — жартували на Галичині. Потім прийшли німці. Вони не втручалися у життя обителі. Зате «другі совіти» не обмежилися знущанням над святинями, вони знищили монастир фізично — перетворили його на склад, а монахи пішли етапами.

— Да ви ненармальние какіе-то, бальние, — реготав Гріша. — Саветская власть вам добро сделала, асвабаділа, чтоб абманутие поповской прапагандой сталі нармальнимі людьмі! Ведь не расстрелівалі же — снімай рясу, іді в калхоз, работай, женісь, как все саветскіе люді. Чьо плахого-то? Ан нет, ім тюрьму подавай, она-то для ніх лучше, тюрьма!

— А що, давали вибір, отче? — поцікавився Роман.

— Давали. По касаті Чину після війни кожен мав вибір — порушити обітниці чи піти по етапу.

— По касаті? Це як? — не зрозумів Іван.

— Після скасування монашого Чину святого Василія Великого, — терпляче пояснив отець Маркіян. — Чин — то є монаша спільнота...

— Ну, слава павидумивалі, ну і славечкі! — не втримався Гріша, звісивши голову з верхніх нар. Від нічого робити дослухався до розмови та вставляв час від часу свої копійки.

— Духовним основоположником чернечого життя на Сході був Святий Василій Великий, який зібрав ченців у невеличкі спільноти, — терпляче пояснював отець. — Нині називається Василіанським чином св. Йосафата.

— Але ж Чин скасовано!

— Скасувати — не створити. В історії бували різні часи. Гоніння на церкву — не нинішній винахід, — сумно усміхнувся отець. — Та хіба можна знищити те, що існує понад півтори тисячі років, незалежно від держави, влади у ній, правителів?

Пароплав нещадно вихитувало, тьмяне світло чи не єдиної на весь трюмний відсік лампочки блимало десь оддалік, ніхто не знав, скільки довгих днів їх кидатиме хвилями свавільне північне море і чи випустить живими з отих хвиль, тому розповіді отця Маркіяна не видавалися довгими, вони заповнювали нескінченність дороги і наче наближали до нормального, людського, Божого життя, яке залишилося вдома, далеке й недосяжне.

Отець провадив далі, з особливим почуттям називаючи своїх нових духовних дітей на ймення. У замкненому світі, де імена, дані при хрещенні, замінили на безликі і бездушні номери, музика власного імені була кожному особливо солодкою.

— Мої дорогенькі Ромцю, Богдане, Іванку, — Гнатюк при тому звертанні аж розплющив широко очі — де, хто й коли називав цього їжакуватого хлопчиська Іванком, вже й пригадати не міг, — бачите, в історії чимало виринало духовних спільнот з багатоманітністю їхніх духовних харизм-дарів, які по-своєму бажали представити різні сторони євангельського життя. Таке було впродовж усієї історії християнства...

Тут отець подумки духом десь перенісся, був з хлопцями, але водночас пропав, зник, опинився десь отам, поза нарами, мурами, поза бортом скрипучої посудини з чужинською назвою. він на мить закрив очі, затамував дихання і з його грудей народилося особливе, сильне й пророче слово:

— Бог і надалі благословлятиме через терпіння і мучениче свідчення Господа кожного з нас. І виникатимуть нові спільноти, які бажатимуть підкреслити якусь окрему особливість Христового Євангелія. Наш Василіянський Чин має виразний відбиток ідеалу свого засновника. Ного духовний батько, св. Василійеликий, мав особливий дар проводу. У цьому світі немає більше страху бути християнином, немає страху віддати своє життя за вас, за Церкву Христову і свій народ, тому що духовність, яку я успадкував у Чині, настільки євангельська, що нам, духовним синам св. Василія, залишається лишень вступити на цю дорогу і йти за його святими вказівками.

Роман ніколи ще не чув такої особливої мови, таких незвичайних слів, тому заслухався наукою свого першого духовного вчителя, якого зустрів наче випадково, але й не випадково... Відчув, що в усіх муках їхнього вивезення на каторгу Бог посилає йому людину, яка опромінює його і всіх, хто довкола, без огляду на вік, вину чи безвинність, релігійність чи безбожництво якоюсь надземною добротою і подає невидиму Божу руку. І задушливий трюм перетворюється Господнім дивом на каплицю, і втишується ревіння хвиль за бортом, і спокій та надія вливаються у душу.

Отець Маркіян тихим спокійним голосом провадив далі своє навчання з каторжної кафедри. Щось у ньому виявилося професорське, говорив так, як колись вчили їхні давні отці-професори у Бучацькому Василіянському інституті та в семінарії у Кристинополі. Навіть балакучий Гріша заслухався і не перебивав, звісили голови з нар сусіди, хай і не розуміючи до ладу української мови.

Хитавиця не давала пільг нікому, біль у порожньому, вигризеному ізсередини голодом шлунку, час від часу перегинав отця навпіл, та лекція не переривалася. У розповіді про Чин, у спробі передати красу й особливості свого покликання отець наче занурився у рятівні води колишнього умиротвореного монашого життя і рятувався тими словами сам, рятуючи, витягаючи із прірви безнадії інших. Отець Маркіян оглянув утомлено свою незвичну за складом аудиторію і виважено, та все в такому ж незвичному стилі викладення продовжив лекцію.

— Історія Вселенської Церкви виразно позначена благодатним діянням Святого Духа, який збагатив її не тільки дарами мудрості, пророцтва й святості, але й збагатив Церкву різнорідними дарами євангельського життя. від самих початків у Церкві були мужі і жінки, що практикою євангельських рад намагалися з більшою свободою йти за Христом та докладніше Його наслідувати, і кожний на свій лад жив життям, Богові посвяченим. Завдяки цьому Божому Провидінню і наш Василіянський Чин втішається тим, що може через притаманну духовність у наслідуванні Христа, через святі вказівки патріарха східного чернецтва, св. Василія Великого, засвідчити у цьому неспокійному світі євангельське життя особливим даром віри, змаганням у надії до життя вічного та жертвою любові у служінні Богові та ближнім. На ці засади спиралися всі наші Отці, а особливо Митрополит Йосиф Велямин Рутський та св. Йосафат Кунцевич, які оновили життя Василіянського чернецтва.

— А ето єщьо что за враґі савєтскай власті? — обізвався Гріша. — Іосіф у нас адін — Сталін, а все астальниє...Ти, поп, антісавєтскую аґітацію тут не разваді, а то...

— А ти замовкни, поки я... — стиснув кулаки Гнатюк. — Ще одне криве слово бовкнеш, то знатимеш, як із галичанами зачіпатися!

— Простіть немудрому, діти, не відає, що говорить, — зітхнув каторжанський професор і продовжив:

— Василіянські монастирі насправді стали душею Церкви в Україні, тому так лютий ворог боїться, щоб Чин не розквітнув серед українського народу. Монахи василіяни звіщали по церквах для нашого люду Добру Новину присутності Христа, який прийшов добро творити та зцілити всіх. Тому Церква радо підтримувала і далі не перестає заохочувати через своїх Вселенських Архиєреїв Василіянський Чин до діла служіння, посвяти та участі в розбудові таїнственного Тіла Христового. Сила

Української Церкви завжди зливалася із силою нашого Чину. Окрім засновника чину, до найбільших реформаторів чернечого життя також належать: св. Теодор Студит, св. Теодосій Печерський; св. Носафат Кунцевич разом з київським митрополитом Носифом Велямином Рутським, який був безпосереднім засновником Чину як організованої структури.

— Теодосій Печерський? То історія василіанського Чину в Україні аж така давня? — не йняв віри Роман.

— Давня... — посміхнувся отець. — Монаше життя на Україні своїм корінням сягає часів князя Володимира Великого, коли в печерах на околицях Києва поселилися перші монахи. Усі знають св. Антонія Печерського та його послідовника — св. Теодосія Печерського. Після татарських наїздів, що в половині ХІІІ століття знищили Київську Русь, монахи шукали собі місця на північних і західних теренах краю, закладаючи нові монастирі. Таким чином вони дісталися до Галицько-Болинського князівства, яке внаслідок різних історичних подій увійшло в границі Польського Королівства і Великого Князівства Литовського. Згідно з літописними відомостями, в Київській Русі та в Києві, зокрема руськими князями та знаттю було споруджено багато величавих монастирів, та найбільше прославився простенький дерев’яний, побудований не багатством, але молитвою, сльозами, постом і чуваннями самих печерських ченців, Києво-Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі.

У Печерському монастирі вперше було запроваджено Сту-дитський устав спільного життя, що його на основі правил св. Василія Великого уклав св. Теодор Студит для ченців у царго-родському Студіоні. Устав допомагав краще організувати спільне життя та спонукав ченців до монашого подвигу й благочестя. Св. Теодосій Печерський не просто скопіював Студитський устав, але, переклавши його на староруську мову, пристосував його до спільного життя у Печерському монастирі. З Печерського монастиря цей устав розійшовся по інших монастирях Київської Русі. Ревне та праведне життя печерських ченців притягало до себе все більше людей, звідси вийшло багато місіонерів, які працювали над наверненням до християнства поганських племен на півночі та на сході від Київської держави. Немало з них поклали своє життя, прийнявши мученицьку смерть. Св. Теодосій не відокремив Печерський монастир від світу, але поставив його до послуг релігійним, культурним і національним потребам Церкви і народу. Поряд із плеканням християнського благочестя, християнської культури тут зароджувалась теж ідея єдності українських земель, тому Печерський монастир став важливим релігійно-національним центром Київської Русі. Тут також зароджувалось і розвивалось українське письменництво, освіта, красномовство. Тут формувався своєрідний український, київський обряд. Ця своєрідність знаходила своє відображення як у літургічних практиках, так і в почитанні святих, сакральній архітектурі та мистецтві, церковному співі.

Отець, утомлений довгою розповіддю, перевів подих.

— Яке ж глибоке коріння у цього дерева... — зачудовано зітхнув романтичний, як усі поети, Іван. — А ми живемо, носи до землі, забуваємо, що небо над нами, а в небі... Ех, що тут говорити!

— А що ж тепер, прошу отця? Що зараз, у ці нелюдські часи? — розпитував Роман.

— Після Першої світової війни більшість василіанських монастирів опинилися в межах Речі Посполитої. А тепер, за «совєтської власті», Чин оголошено поза законом, і він мусив зійти в підпілля.

Оглянувшись довкола, щоб вороже вухо не почуло, отець Маркіян тихенько додав:

— Тепер наші отці-василіяни проходять духовну формацію, моляться і діють як світські люди. Багато ченців засуджено на заслання і до в’язниць, як мене і вас. Ще навесні 45-го заарештовані всі наші владики — Йосиф Сліпий, Григорій Хомишин, згодом — Йосафат Коциловський, Григорій Ла-кота... Чи живі ще наші ієрархи? Чи вернуться? Молюся за 'їхній порятунок... Чув, що два єпископи-василіяни склали найвище свідчення вірності Богові і Церкві — свідчення мучеництва... Розпочав наш Чин свій хресний шлях.

Розділ 19

— Отче, — обізвався Роман, — але ж на те, щоб добровільно піти аж на смерть, треба бути особливим, мати сильного, нескореного духа.

Отець поправив:

— Покликання від Бога треба мати.

— І што ето за слова у вас, попов, такіє! Покликання? Ето што, кагда завут тебя, што лі? — обізвався Гріша.

— Покликання? — отець замислився, наче сам собі хотів відповісти на питання, яке вже давно не мучило, бо розумілося само собою, і дивним видавалося, що хтось потребує пояснення такого ясного, та непоясненного до кінця ніким і нікому: — Покликання — це голос Божий, який з вічності кличе людину до життя. Джерелом кожного покликання і його остаточною ціллю є сам Господь. Людина покликана до життя і віднаходить в собі образ Того, хто її покликав. Покликання — це задум Творця про окреме створіння. Бог з вічності про нас думав і не перестає думати, а це означає, що полюбив і вибрав до існування, народив у собі, вдихнув у нас своє Життя, це Ного ідея, що лежить на серці Богові, тому що Ному лежить на серці кожне Ного створіння. Бог хоче, щоб людина перебувала з Ним і у Ньому. Тому людина прагне прямувати до святості і в різноманітний спосіб шукати Ного усюди...

— А я вот не шукаю! Чьо єво шукать? Вот у меня тюрьма і нари — ето што, божий план ілі ета, как там, ідея? Да ну вас, попов, савсєм!

— Паслушайтє, ви, поп ілі как вас там... — обізвався з нижніх нар хтось невидимий, але з видимими начальницькими нотками в голосі. — Ви  ету антісавєтскую агітацію прєкратітє! Релігія — опіум для народа, ето всем ізвєстно! Взрослиє люді, а сказкі рассказиваєтє! Вот прієдєм на место, я доложу кому надо, чем ви тут занімаєтєсь!

— Да утіхні ти, Матвеіч, пущай себе бормочут, разі оне мешают? Поп, он на то і поп, штоб людям голову морочіть, за ето іх по тюрьмам і содержат. Вот у нас в деревне бил одін поп... Тоже всьо Божий промисел іскал всюду...

— І всьо равно, я етого не потерплю! Ви , товаріщ Нікодімов, меня не... ох, да будь проклят етот шторм, наізнанку виворачівает... Не для того ми за советскую власть боролісь, штоби тут всякая контра...

— Ех, Матвеіч, когда ето било... Ти сколь годов сідішь-то? Третій срок? Говорят, церкві снова откривают, вот те крест, не вру!

— Да ладно, мужикі, ви не мешайте! Тут у нас інтересний разгавор с батюшкой. Он меня учіт Бога іскать. А он мне на кой хрен?

Отець пропустив повз вуха лайливі слова, перетерпів тиради колишніх партпрацівників, ще нещасніших, ніж інші, бо сиділи у тих тюрмах, які спорудили для інших, а, виявилося, для себе. Ой, скільки такого радянського, наївного у своїй вірі у фантом дорослого лепету довелося переслухати за місяці ув’язнення...

— Не нужен мне твой Бог, дед, не нужен! — переконували самі себе хором Гріша, Матвеіч і той, кого називали «товаріщ Нікодімов».

— А ти йому — потрібен. І Бог тобі потрібен. І ти шукаєш його. І знайдеш. Бо навіть не ти сам, а Господь першим виходить на пошуки людини. Ти просто не почув іще Його голосу. Але дослухайся — почуєш... Почу...

— Що з вами, отче? — кинулися до отця Маркіяна хлопці, бо на останніх словах голова монаха впала безсило на залізяччя нар.

— Принеси води, Богдане, — попрохав Роман.

— Стомили ми отця своїми теревенями... — Когут влив до вуст отцеві кілька крапель води, дорогоцінної вологи, яку спромігся донести, долаючи хитавицю і власну слабкість. — А він уже у віці... Скільки отцеві? П’ятдесят? Чи більше? А може, ще й сорока немає, а виглядає на всі шість десятків. Тюрма, вона молодості не продовжує... Ми молоді, і ледве ходимо, а йому важко...

Отець отямився, підняв голову:

— Що це я... Зовсім знесилів... А душі померлих чекають молитви... Допоможіть, діти, піду до них, невинно помордованих...

— Куди ж ви підете, отче, ви ж на ногах не тримаєтеся! — гукнув уже вслід похиленій, але не зігнутій спині Когут.

Та отець знову подався вершити свою непомітну, внутрішню душпастирську роботу — передавати душі невинно убієнних у руки Господа.

У долі в’язня трапляються хвилини, що викреслюють світле коло в його чорному перебутті неволі, — це миті, коли на шляху виникає Господній знак — людина, якої ніколи б не зустрів за інших обставин. І треба цей знак упізнати, треба скористатися променем, що вказує напрям. Роман відчув, зрозумів, прийняв у серце. Зрозумів, навіщо саме зараз і саме цю людину послано йому, простому і звичайному. Бо знесилів, похитнувся у вірі в Боже милосердя, за щоденною потребою хліба притишив у собі голос духу. А як добре подумати і щиро собі зізнатися, то й ремствував часом, трусив небом в образі — за що, за віщо саме йому, такому доброму, такому гарному, такому... Тепер надходив час запитати — а за віщо саме йому цей порятунок душі на краю пекла? Чому цього святого чоловіка надіслано в час його пекельної муки саме сюди, у замкнену залізну клітку «Джурми»? Чи не на порятунок бодай грішної душі, як уже не тіла?

Бирятувати тіло із черева цього ненаситного кита, мабуть, таки не вдасться, а от за порятунок душі ще можна поборотися.

Про мізерність шансів на порятунок тіла «Джурма» нагадала одразу ж: якоїсь миті світ довкола наче перевернувся — нари опинилися десь чи не збоку, а то й зовсім провалилися. Крик і стогін відповів на цю зміну низу й верху — хтось не втримався на мізернім місці, відведенім для тіла.

— Що це? — лунало звідусіль.

— А ви што думалі? Ето вам не на травке! Ето море! Море! Шторм! — відгукнувся з темряви голос, що водночас злякав і заспокоїв.

Це не кінець світу. Це просто шторм. Шторм. Нормальне, звичайне на морі явище. Що йому робити, морю, як не гнати хвилі, не збурювати їх, не перемішувати воду велетенською ложкою, кидаючи при тому вгору й вниз щось таке невеличке, як пароплав із якоюсь тисячею-двома людей у череві? Хіба їх життя чи смерть має якесь значення у ритмі цього гойдання, у знесенні на верхівку чи падінні у прірву? Море працює морем. Ному байдуже до цих людей, в його глибинах уже стільки невільничого трупа, що зайва тисяча-друга нічого не додасть і не применшить. Рибам на корм. Щоправда, корм не розкішний, самі кістки. Що їм, рибам, з такого харчу?

У хвилини, коли усвідомлюєш, що під ногами лиш кілька сантиметрів заліза, а нижче — кілометри крижаної води, стає моторошно. Яке ж воно ненадійне, це залізо! Кожної миті може дати тріщину, розірватися навпіл і випустити невільників на свободу вільного плавання аж до самісінького дна!

І вперше хотілося, аби стіни цієї плавучої тюрми були якнайміцнішими. Вперше бажалося бути замкненим і герметично замурованим, аби не впустити краплі солоної морської волі до в’язниці.

Хай він виявиться надійним, цей пароплав, хай він випливе із цієї бурі, хай винесе їх, хай порятує, а там — хоч би й невідь-що!

Як же його хитає, як немилосердно кидає ота невидима сила моря, як реве десь далеко буря, як змагаються, напевно з хвилями матроси, як бореться за своє судно капітан! І вперше про капітана подумалося як про людину, якій довірено долю. І вперше побажалося йому сили рук і мудрості розуму. Бо не він їхній тюремник, а зовсім інші люди. А капітан — лиш перевізник Харон з одного берега ріки смерті на інший...

На те й море на світі, аби люди раділи тверді. На те загроза смерті, аби мізерія людська прагла жити. На те близький, очевидний привид небуття, аби навіть оте нікчемне, нестерпне, мученицьке, безпросвітне існування видавалося життям.

Жити! Жити! Здавалося, цим стогоном видихає усе, що ворушиться між залізними переборками пароплава. Жити! Хай там як — у неволі, в голоді, у цій нескінченній хитавиці, у гойданні терезів, але жити!

Так легко було кликати смерть, коли вона виглядала близькою, але не підходила впритул. Так легко було запрошувати до танцю панну в білому, коли вона відмовлялася від останнього урочистого полонезу, відкладаючи свої кістляві обійми на якесь невизначене «згодом»! Як страшно відчути її направду близький крижаний подих. Як моторошно розпочати отой убивчий вальс вигойдування на хвилях, в якому кожен тур, кожне па може стати останнім!

— А што, правда, хлопци, ета «Джурма» — хороший, на-дьожний пароход? — випитував і сам давав відповіді Гріша. — Он столько етіх штормов пєрєньос, што ему ещьо одін!

— Та нічого з ним не станеться, із цим пароплавом, — з перебільшеним оптимізмом пробурчав зі свого місця Іван. — А навіть як станеться — невелика біда. Однаково на Колимі всі загинемо. Раніш — то краще.

— Е, не скажи, братіку, — відгукнувся Остап. — Видима смерть страшна. Ще загинемо чи ні — питання. Усі чи не всі — теж питання. А я особисто ще позмагаюся за життя. Не діждуть!

Уже не гойдання на хвилях, а майже вільний політ чи падіння пароплава на штормових кручах і прірвах змусили і найстій-кіших прикласти голови до торбин із речами, які замінювали подушки, та ще й учепитися в залізяччя, у будь-що стійке і нерухоме, щоб не літати разом із кораблем, що видавався паперовим і вразливим у грі між небом, водою і землею.

— Отут, отче, отут ваше місце, — Роман допомагав отцеві знайти дорогу до нового пристановища у мороці трюму.

— Слишь, ти, поп... ілі как тебя там...

— Отець... — виправив суворо безпардонного Грішу Роман. — Хочеш звернутися, то звертайся за звичаєм, з повагою. А ні, то мовчи собі.

— Ну ти, атец... Может, єсть у тебя какая малітва... ілі как оно у вас там називается... ну, штоби шторм етот успокоілся... а то потонем тут все к єдрьонє фене...

Судно кидало хвилями, наче хтось величезний і невидимий бавився у м’яча. У темряві поплуталося все — гора і діл, праведні й грішні. Страх опанував серцями і найстійкіших, страх і паніка. З верхніх нар, де розкошували у відносних вигодах кримінальники, почулося завивання, вищання, прокльони, з нижніх — глухі стогони, лайка всіма мовами.

Щось холодне зашкряботіло на серці Романові — невже настала його остання година? Хіба отут, в цьому мороці і смороді має скінчитися життя, яке ще й не починалось? Чи судилося йому, останньому із Смереканичів, піти на дно, разом із цією крихкою залізною оболонкою, що з берега видавалася такою надійною?

— Ніхто не знає свого шляху, несповідимі путі Господні, — почув голос отця Маркіяна, уже не тихий, приглушений, а закличний, здавалося, він ішов звідусіль, не губився у відчайдушному людському голосінні й завиванні, яким сповнився у годину смертного жаху трюм. — Молімося, браття, просімо у Господа милості...

Наче із самого серця отця Маркіяна полилася сильна вірою, хоч і тиха словом молитва:

— Всемогутній Боже! Споглянь ласкаво на наші прохання й відверни від нас кару, належну нам за гріхи. Молимо Тебе, премилосердного Бога, відверни від нас цю страшну морську бурю... Господи Ісусе Христе, Ти, що наказував вітрам і розбурханому морю, й зараз наставав спокій, вислухай нас, негідних слуг, та дай, щоб на знак хреста святого втихомирилося схвильоване море. Всемогутній і вічний Боже, Своїми карами Ти нас уздоровляєш і, прощаючи, при житті задержуєш, змилосердися над нами, що тепер до Тебе кличемо і відверни від нас цю страшну штормову бурю, щоб ми могли спокійно завершити цю нелегку подорож і з радістю величати Тебе тепер, завжди й навіки. Амінь.

І раз, і вдруге, і втретє повторив цю молитву святий отець. За другим разом із ним повторювали святі рятівні слова чи не всі, хто був поруч. Здавалося, навіть затяті злодюги як не приєдналися до святого слова, то уважно дослухалися і подумки повторювали. За третім разом ніхто не соромився уголос благати — змилосердься, відведи, хай ущухне штормове море, хай моє злиденне, нічого не варте життя продовжиться бодай на дещицю, бо воно — з Твоїх рук, Господи, і в Твоїх руках перебуває! І кара оця — за гріхи мої, від людей, але й від Тебе, пронеси, пронеси повз нас чашу сю, ще не зараз, не сьогодні, Господи!

— Так молився святий апостол Павло, коли його везли на покарання до Риму серед хвиль штормового розбурханого Середземного моря...

— І що, море ущухло? — спитав Богдан.

— Сильна віра може й море упокорити.

— Так то ж апостол... — із сумнівом прошепотів Іван. — А ми ж хто?

— Молімося, чада мої, просімо і дасться нам, — не полишав надії отець, знову повторюючи слова, що так відповідали їхньому власному становищу, — везуть розбурханим морем карати за вину без вини.

По третьому разу прочитання молитви судно гойднуло геть немилосердно. Здавалося, от вона, остання хвилина.

— Ну, што, поп, ідьом ко дну? Не услишал тебя твой бог? Нужен ти ему со своімі прічітаніямі! — пробурчав зі своїх нар той, кого називали Матвєічєм. Та Романові здалося, що і цей голос долучався до молитви, і цей упізнаваний бас повторював — відверни і змилосердися...

— Отче, ніхто не знає свого часу на землі... — звернувся до душпастиря Роман. — Може, настала пора приготувати душу...

З юних вуст не хотіло злітати слово «смерть», душа відкидала його, не хотіла сприйняти як страхітливу реальність для себе, вірилося до останнього, що житиме, проте буря ревіла про інше — от вона, твоя остання година, от вона...

— Да што же ето, братци? — заридав якийсь голос із верхніх, привілейованих нар. — Вот так і пойдьом к рибам на корм? І Колими не увідім? І солнишка? І...

— Конец нам, братва, конец... подохнем тут все, подохнем...

Голоси зривалися вже не у страх, а у відчай, ще хвилина — і паніка поглине ті залишки порядку, на яких тримає хоч якийсь лад у трюмі голодна слабкість і приреченість.

Неминуча смерть вже піднесла свою косу, щоб поставити останній підпис у книзі доль усіх нещасних — і християн, і мусульман, і безбожників.

Отець Маркіян чи не єдиний з усіх зберіг як не в душі, то в голосі глибинний внутрішній спокій. Якимось дивом його негучний, надірваний, ледь хрипкуватий голос полинув над головами, змусивши їх схилитися перед словом Господнім у передчутті близького переходу у вічність:

— Близька наша остання година... настав час зазирнути у власну душу, перелічити гріхи свої і покаятися...

— Да как ето? Разі ж я вспомню, чєво за всю жизню натворіл-то? — розгубився Гріша, намагаючись-таки пригадати бодай частку своїх недобрих справ, скоєних за життя.

— Покайся, сину мій, відчуй щирий жаль за всі свої гріхи у серці своїм...

— Господи, прости мені, без кінця нагрішив я... — згадував уривки всіх знайомих молитов Роман, упавши навколішки.

Схилили непокірні голови перед Господом Іван Гнатюк та Богдан. Колінкував Гріша, позбрідалися під руку священика кримінальники з довколишніх нар і чемно били себе у груди, пригадуючи незліченні та нескінченні гріхи, до смертних включно, схилилися у глибокому поклоні двоє узбеків, повторюючи якісь свої слова, з яких знайомим було лиш «Аллах», навіть Матвєіч та Нікодімов, побурчавши, перехрестили лоби та повторювали за отцем незвичне й таємниче — хто його знає, раптом на тому світі все ж їх чекає щось інше, не описане Карлом і Марксом, Фрідріхом та Енгельсом.

— Господи Боже спасения рабів твоїх, милостивий, і щедрий, і довготерпеливий! Ти уболіваєш над нашими злобами. Ти не хочеш смерти грішника, але щоб він навернувся і жив. Сам і нині умилосердися над рабами твоїми і подай їм образ покаяння, прощення гріхів і відпущення, прощаючи їм всяке прогрішення, вольне і невольне...

— Паґаді, атєц, я не все ґрехі вспомніл, — гарячково пригадував хтось із верхніх нар свої життєві «подвиги». — Но я жалею і каюсь, каюсь, в натуре... Прасті, Ґосподі, еслі чего забил, каюсь, век свабоди не відать!

Пароплав майже ліг на один бік, змішавши поняття верху й долу, на похилені голови полетіли клунки... Іншим разом кожен кинувся б рятувати свої речі, та в цю мить думали про інше — рятували душі. Дивним дивом отець утримався на ногах та ще й знайшов силу осінити голови своєї різноманітної за віровизнанням, мовою, партійністю пастви хресним знаменням:

— Примири і з’єднай їх зі святою твоєю Церквою в Христі Ісусі, Господі нашім, з яким тобі належить влада і велич, нині і повсякчас, і на віки віків.

Милосердна рука священика здійнялася над головами каян-ників і знак всесильного хреста в годину смертельної небезпеки подав спільне, одне на всіх розрішення гріхів і примирив кожну щиро розкаяну душу з милосердним Господом:

— Господь і Бог наш Ісус Христос, благодаттю і щедротами свого чоловіколюбія нехай простить вам, чада, всі прогрішення ваші; і я, недостойний ієромонах, властію його, мені даною, прощаю і розрішаю вас від усіх гріхів ваших в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Нечасто, може, раз, двічі, або й ніколи трапляється у житті священика хвиля, коли дозволено вимовити цю священну формулу відпущення гріхів усім, хто є поруч, лише в хвилину реально смертельної небезпеки може використати він своє право, отримане в годину свячень. Іменем Господа простити і розрішити від тягаря гріхів... І лиш тоді усвідомити, що на дно підуть усі, і сам ієромонах не вознесеться ангелом, тіло його піде на дно у спільній для всіх залізній оболонці величезної сталевої труни...

Останні сили полишили отця. Наче все, що мав у душі й тілі, винесло оте примирення і благословення.

— Сюди, сюди, отче, — допомогли прихилити голову на благеньку торбинку Роман з Богданом.

— Окуляри... — прошепотів монах.

Хлопці кинулися на розшуки окулярів, без яких отець майже нічого не бачив.

— Не ето, случайно, іщєтє? — добув з-під нар дорогоцінні скельця той самий «блатний», що ніяк не міг пригадати своїх гріхів. — А шторм, в натуре, вроде, утіхает?

— Да, утихает, кажется, — приєднався до розмови Асир Сандлер. він не уперше долав етап, ох, і помотала його доля таборами — увесь Сибір, згодом Караганда, та ще й Колима для комплекту.

Сандлер розповів свою історію по священика, що трапилася в одному з таборів.

Жорстокість сталінської мітли доходила до повного безглуздя — ну, навіщо ув’язнювати глибоких старців, які й удома, на волі, доживають ледве-ледве свої літа?

...У зоні жив старець на прізвисько «Католикос», старий вірменський священик на восьмім десятку літ. Звісно, він не був католикосом всіх вірмен, просто так його називали земляки-вірмени за особливу поставу, голос, мову та святість, яку випромінювала вся його особа. Худий до прозорості, високий, у протертій до дірок чорній рясі до самої землі, із чорними, повними нестаречого вогню очима, щоранку він виходив на поріг свого інвалідного барака і високо піднятим хрестом благословляв на працю трударів-невільників. На роботу його за віком не посилали, але цієї добровільної праці — благословити «розвод» на «ударний труд во імя партії та родіни» не боронили. Одного дня католикос чомусь не вийшов на поріг. «Розвод» завмер. Ніхто не рушив з місця без благословення, до якого всі вже звикли за роки.

— Шагом марш на работу! — не дуже, щоправда, впевнено командував молоденький офіцер.

Б’язні стояли аніруш. Ані мат, ані лайка не могли зарадити. Стояли каменем, без благословення не рушали. Старший з командирів віддав розпорядження. У барак до священика побігли двоє солдатів. За хвилю вивели, тримаючи попід руки, старенького. Ледве стоячи на ногах, підняв хреста тремтячими прозорими пальцями, тричі поблагословив свою паству, і майже впав на руки солдатів.

— Захворів наш католикос, захворів...

«Розвод» дружно рушив до праці. Весело якось, з усмішкою навіть, як ніколи. А увечері до барака потяглися люди — хто ніс жменю брусниці, хто — кілька сухарів, а дехто — якісь особливі ласощі, збережені з посилки від рідних — сухофрукти чи шматочок сала. Чи не місяць хворів старенький. Та згодом католикос знову щоранку з’являвся у провалі тамбуру з хрестом у руках і молитвою, закликаючи Господа вберегти невільників від усякої напасті, від небезпеки, від усього земного зла...

Хитавиця ніби й справді поменшала. Чи це здавалося людям, які щойно пережили неповторність відчуття очищення і по-легші, знявши з душі вантаж.

— Віш, Матвеіч, сколь грехов-то у народа накопілось! Как только отпустілі нам грехі, так облєгчєніє пароходу і сделалось! Полегчало-то как! Випрямілся, однако! Может, і не утонем теперь, как думаешь?

— Да ну тебя, глупий ти человек, Нікодімов, прі чем тут грехі? Как могут грехі потопіть пароход? І поп ні прі чем. Прі-родное явленіе — шторм. Ну, сам начался, сам і прекратілся, прі чьом тут поп?

Матвеічу було ніяково, що піддався загальному страху і виявив недозволену для комуніста слабкість — мов якась несвідома баба колінкував, намагався пригадати свої гріхи, серед яких було й таке, що ох — власноруч після революції хреста з церкви скинув у рідному селі. Та хіба таке блюзнірство йому Бог цей їхній пробачить? Та ніколи! А він, дурень, справді злякався лиця смерті, справді пригадав, чого у житті накоїв злого, покаявся і навіть перехрестився! Згадати сором... І ще більший сором — відчувати оце дивне полегшення на душі, яке не покидає й зараз. Полегшало. Направду полегшало, як признався собі, що вчинив-таки гидоту з отим хрестом! Хоч нікому не кажи...

Богдан міцно учепився за переборку, поклав голову на мішок з речами латиша, який отримав у спадок. Мішок виявився м’яким, як подушка. Покопирсався усередині... Щось вовняне, мабуть, светр... Щось тверде... Сухарі! Ота пайка, якої стражденець не міг уже спожити. Отой найбільший скарб — додатковий хліб! Перебирав пальцями дорогоцінні окрайці, не стримався, одразу поклав до рота добрячий шматок і смоктав, насолоджувався, розкошував...

Небезпека, відчуття смерті поруч, цілком реальна загроза загибелі нараз відступила, сховалася на дно цієї торби, де пальці хтиво вимацували найзолотіше золото неволі — сухарі. І хай собі пароплав гойдає, хай вони всі загинуть за якісь хвилини — їсти! їсти... насититися бодай перед смертю, бодай померти ситим — от що гріло серце і стискало шлунок — їсти просто зараз, перед лицем загибелі!

Голос честі і справедливості вимагав поділитися неочікува-ним скарбом із друзями — вони ж допомагали перенести тіло, їм належало по шматку, але голос голоду заганяв оту людську і християнську спонуку поділити між усіма шматочки надії на життя до далекого кутка свідомості, до найдальшого кутка, до такого, де не видно і не чути нічого, окрім прагнення жувати і ковтати! Жувати і ковтати — яке це, виявляється, щастя! І ще — відчувати, як зігрівається кров, як швидко біжить жилами оте хай хвилеве насичення, таке рідкісне у злиденному існуванні невільника. Жувати, ковтати... Як добре, що у цій темряві ніхто не бачить, як він потай жує і ковтає! Втім, а чому потай? Ніхто не має права відібрати чесно заробленого! Навіть за законом зони такий хліб — твій. Та якийсь хробачок таки підточував — не зовсім твій, не увесь твій...

Хробачок гриз Богдана сильніше, іще сильніше. Невидимі щелепи тваринки під архаїчною назвою «совість», якій зовсім не місце у такому місці, як тюрма, зона, черево середньовічного піратського корабля, що перевозить рабів, стиснули горло... Стиснули, аж не поліз шматок...

— Хлопці, тут після латиша... А як же його звали? Не спитав... Тут після нього кілька сухарів залишилося. Беріть по шматку...

Розкішний, царський подарунок — по шматку, хай маленькому, та якому ж смачному!

Богдан відчув себе князем — багатим, щедрим, справедливим. І хробачок зник, замовк, щез. Яка ж це радість — дарувати! А дарувати хліб у неволі — те саме, що дарувати життя. Хай навіть хвилинку. Та хто знає, раптом саме цієї хвилинки забракне колись, щоб переступити межу...

Шторм, що кидав пароплавом, як тріскою, поволі вичах. Дивом дивним усі залишилися живі, хоч і ушкоджені — хоч із багатьох кутків вчувалися стогони покалічених та переламаних, тих, хто упав, заскочений неочікуваною хвилею.

Романа знову й знову кликали до хворих — один з кримінальників вивихнув плече, хапаючись за переборку, інший добряче гепнувся і вдарився головою:

— Билі би мозґі, било би сотрясєніє, — жартував похмуро хтось із старших.

— Да разве ето шторм? — кепкував зі свого переляку Матвєіч, десь у душі ніяковіючи за справжнє каяття перед лицем видимої смерті, яке не личило комуністу. — Вот, помню, у нас на Балтікє, вот там шторма так шторма!

— Та ти Богові дякуй, що врятував наші грішні душі, — добродушно висміював Когут. — І пароплав наш виявився не таким дірявим, як здавалося, витримав...

— Да уж, он многое видержал... Чево уж о ньом не расска-зивалі на Колиме, чево не наслушался...

Матвеіч першу свою «ходку» відбував ще перед війною, «по призиву 37-го», він знав і передвоєнну Колиму, й убивчу, смертну, страшну воєнну.

Ці незліченні етапи, неміряні, нераховані, спускали в трюми, мов до пекла, заздалегідь знаючи — до Нагаевської бухти прибуде хіба половина. Та що їх лічити — Росія велика, стане люду й на поживу тайзі, й на покорм рибам. Хто мав їх за людей? Яку ціну мало їхнє життя? Ціну мало хіба мовчання — кінці у воду і свідком менше. Зате життя коней цінували на вагу золота.

Коні... красиві, вишукані сотворіння Господні... пильновані, доглянуті, люблені...

Звідкіля їх збирали на ці муки, на цю північну каторгу? Без вироку, без суду, без вини, без папірця, без права на повернення. Куди занесе доля цих чотириногих красенів? Хто возитиме начальство на добрих харчах та в теплій стайні, а хто осліпне та складе кістки у шахті, до смерті позбавлений світла, повітря, простору? У кожного створіння своя доля... Та зараз доля коней викликала хіба заздрість у нещасних в’язнів.

— Садісь! — пролунала команда, і кілька сотень людей, тримаючись попід руки, мусили не сісти — впасти, де зупинились, кому куди випало — кому на сухе, кому в калюжу — стрій порушувати не вільно.

Чекали.

А на борт пароплава по трапу обережно, по одному, лагідно примовляючи, вели коней.

— Да не тащі ти его, дурак, сразу відно, городской! І не орі, не пугай... Лошадка, она ласку любіт... — примовляв якийсь сержант. — Іді сюда, мая харошая, іді... Сахарку хочешь? Вот відішь, как надо! Оно ведь животная, ти ему не конвой, оно доброго слова требует!

Отак лагідно, поволі, враховуючи характер кожної кобили, ніжно, без грубощів вели на борт дорогоцінний вантаж — коней. Кожна тварина нагодована, доглянута, кожна має своє місце у трюмі та вдосталь корму — на берег мусять зійти усі, Колима чекає.

А поруч, на березі, під дощем у калюжі сиділа безкоштовна тяглова робоча сила для тої ж Колими — колона жінок. їхня ціна — не до порівняння з кобилами. їх можна всіх гамузом і покотом, їх — нелічено, їх — неміряно, вони — ніхто. З них користі — майже жодної. Нехай зачекають, посидять, помокнуть, померзнуть.

Колона чоловіків під холодним осіннім дощем поводилася дивно — люди підставляли обличчя холодним краплям, ловили губами кожну, робили з рук човники і збирали вологу, що падала з небес. У тім не було дива — перед посадкою людям улаштували «святковий обід» — досхочу нагодували солоними оселедцями, а води, звісно, не дали. За якусь годину на думці в кожного було одне — пити. Пити! Пити!!

На борт повільно, з любов’ю, делікатно заводили коней. З кожним проводили індивідуальну бесіду — не лякайся, дурненький, все буде гаразд — а відтак обережно, аби не схарапудилася тварина, вели по трапу. І де бралося стільки ніжності, терпіння та часу в тих самих конвоїрів, що до людей волали несамовито: «Бихаді без паслєднєва!»

Нарешті коней завантажено.

— Встать!

І потік безликих, сірих, закоцюблих від тривалого сидіння ніг, рук, голів рушив по трапу на борт, а далі у темне горло трюмного відсіку. Люди нашвидку влаштувалися.

— А де бочка з водою? — озирався кожен.

Немає. Значить, буде так, як завжди на етапі — горня на день.

— Води... — спрагло шепотіли потріскані спрагою губи.

— Води!! — вимагали обпечені сіллю шлунки.

— Води!!! — волала вже кожна клітинка тіла, висушена, мов у пустельному жерлі, недолугим харчем неволі.

Спершу поодинокі, надалі вигуки злилися в одне суцільне ревіння, нехтувати яким стало небезпечно.

— Я не вийду у відкрите море з божевільнею у трюмі! Дайте людям води! — відрубав капітан.

— Нічєго, потерпят! — намагався відреагувати у звичний спосіб начальник конвою. — Не баре, обойдутся!

Та капітан розумів, що таке сотні напівбожевільних від спраги людей у замкненому просторі.

— Ти на земле командуй. А в море я хазяін. Не вийдем, пока не успокоішь людей. Я сказал.

У трюмах коїлося страшне. Люди ревіли, кричали, волали, розгойдуючи судно. вже й начальство відчуло, яка хистка опора під їхніми ногами, зрозуміло, що бунт на борту — небезпечно і смертельно страшно. А смерть у морі на всіх одна — і тим, що в трюмі, і тим, що на верхній палубі у каюті-люкс.

— Напоіть з/к! — пролунала нарешті команда.

Та запізно. Якби все було так просто! У трюм спустили бочку з водою. Вона розлетілася на скалки, розсипалася краплями ще у повітрі — божевілля спраглих вуст вже не сприймало жодних рацій. Та сама доля спіткала другу й третю бочки.

— Что делать, капітан? — чухав потилицю начальник конвою, усвідомивши, з чим опинився сам на сам. — Оні там что, с ума посходілі?

— Вот іменно, посходілі! — скрипнув зубами капітан і віддав команду.

Заспокоїти спраглих можна було лише в один спосіб — воду в трюми закачали просто шлангами. Аж тоді, коли води стало по коліна, бунт «залили», люди напилися досхочу і заспокоїлися. Ненадовго. вже наступного дня на кораблі запанувала біда, чи не страшніша за спрагу — дизентерія. Саме її стереглися, обмежуючи воду, конвоїри. Саме вона, ота вода під ногами, спричинила пошесть, тим більш страшну, що у замкненому приміщенні. Хвороба, смертельна і на земній тверді, у хитавиці хвиль косила ужинок непомильно — виснажені люди не мали сили опиратися.

Багатьох не дочекалася тоді Колима. Напівпорожні трюми, невиконання плану з робочої сили — а працювати хто буде?

Знала «Джурма» і випробування вогнем. В одному з трюмів розпочалася пожежа. Що діяти, як рятувати людей у випадку вогню на судні відомо, існують інструкції. Та в’язні — не люди. Випустити на палубу? Навіщо? Небезпечно... Утечуть? Куди? Кинуться у хвилі Охотського моря? Дістануться уплав до Америки? До японських імперіалістів подадуться по рятунок? Тому з відсіку, що плювався полум’ям, їх не випустили. Зробили простіше — залили водою. Запах наваристого м’ясного бульйону ще довго, аж до самої Нагаевської бухти, плив над пароплавом.

— Який же милостивий до нас Господь! — видихнув Роман, наслухавшись отих мальовничо прикрашених спогадів бувалих у бувальцях сусідів.

— Лиш на милосердя Боже мусимо покладатися, людського годі чекати, — стенув плечима Іван.

Розділ 20

Минуло коротке північне літо. Вперше за роки, проведені в таборі, Орися мала змогу, час і сили спостерігати за дуже швидким, майже миттєвим розквітом природи. Щойно починав сходити сніг, якісь поки що підземні, потаємні явища починали вирувати у тонкому шарі ґрунту над вічною мерзлотою. Одна, друга, третя ніч несміливої весни — і якогось ранку прокидаєшся у зеленому — кожна травинка, кожна стебелинка, кожна квіточка спрагло тягнеться до ще прохолодного сонця — щоб не втратити марно жодної хвилинки тепла.

Працювала тепер лише половину зміни. Другу половину дня проводила у клубі. Таке розпорядження дав сам генерал Дерев’янко — цар і бог тутешніх місць. За його волею запрацював особливий підрозділ — агітбригада. Хор. Театр. Самодіяльний, але з професійних акторів та режисерів — їх на Воркуті хоч греблю гати. Останніми роками дещо зменшилася тривалість робочого дня, у поневолених з’явився вільний час. Хай краще співають, аніж мають виготовляти гранати, мудро розсудив генерал. Купити їм пару баянів безпечніше, ніж потім виловлювати листівки чи міни.

Безконвойне пересування від барака до клубу — особливий, безцінний привілей, хоч і всередині зони. Зате можна підійти до клумби, помилуватися зайву хвилину хоч якоюсь зеленою травинкою і квіточкою. І ніхто не кричить над вухом.

Роботу Орисі також підібрали з врахуванням її особливого статусу особистої піаністки особистої вчительки співів особисто дочки головного «особіста» Воркути. Швацька майстерня, де строчили наволочки та іншу постільну білизну, вважалася ласим шматочком — в чистоті, в теплі. Орися мусила берегти пальці. Також з особливого розпорядження. Завдяки доброму харчуванню — Ніна Павлівна щоразу приносила щось смачненьке, спокійному життю та теплому приміщенню Орися швидко відновлювала не лише здоров’я та гнучкість пальців, але й оту особливу свою красу — тонку і ніжну, акварельну, пастельну.

Пальчики вже не спотикалися на клавішах — літали ними, майже як колись удома. Орисі знову підкорялися Бетховен, Боккеріні, Бах, Штраус, Вівальді, частково — Шопен. Не всі шістнадцяті та тридцять другі ноти його вальсів могли укласти у бездоганно чисті пасажі її пальці, але наполегливе тренування давало результати. До репетиції з Ніною Павлівною Орися по дві години сиділа за інструментом — готувала партію фортепіано для акомпанементу співачці.

Якось відчула, що за нею спостерігають чужі очі. Не роздивилася у темряві чималої зали для глядачів — правда чи здалося? Потім почувся звук — чоботи, чоловіча хода, скрип дверей. Відчуття погляду зникло.

І от одного разу...

— Хто ви? — зірвалася, злякавшись, з місця.

Ноти, велика важка книга «Арії з опер» упала з підставки. Нотні зошити, ноти, написані від руки, розлетілися по всій сцені.

— Не пугайтесь, пожалуйста. Я услышал музыку — и зашел... Случайно...

Бід нього пахло мужнім і свіжим. Одеколон, не звичайний «Тройной», яким напахчувалися місцеві чепуруни так, що смерділо за три метри, хоч носа затуляй, ні, якийсь особливий, дуже приємний, та не гострий. Очі. Карі, та не чорно-карі, світліші, горіхові. Волосся, чисте, красиво зачесане за модою догори і трішки набік. Плечі — широкі, мужньо розгорнуті. Погони на плечах. Талія, по-юначому струнка, затягнута широким шкіряним паском. Форма. Дорога, така, як у старших офіцерів, на погонах — чотири капітанських зірочки. Шинель, накинута на плечі, — в залі холодно навіть улітку.

Схилився, почав збирати ноти.

— Не треба, я сама, — кинулася Орися.

— Ничего, это я виноват, это я напугал вас... Пожалуйста, сыграйте ещё. У вас замечательно выходит «Лунная соната». Пожалуйста...

Він не наказував — просив. Уперше людина в погонах не наказувала їй, Орисі Полянській, дівчині без прізвища, лише з номером.

— Гаразд. Але я знаю лише першу частину. Далі ще не вивчила, — наче вибачалася.

Бетховен наповнив залу повільним і розмисловим.

Орися пальчиками виплітала музичні візерунки, і крадькома позирала у перший ряд, туди, де блищав чобітьми, нога на ногу, молодий офіцер. Скільки йому? Не більше тридцяти, мабуть. Любить музику?

Капітан заплющив очі, майже як у філармонії. Насолоджувався звуками.

— Спасибо. Давно не приходилось слушать такого замечательного исполнения. У вас несомненный талант. Вам нужно в консерваторию, непременно в консерваторию! В Москву!

— В Москву? — посміхнулася Орися. — От у Москву мені якраз і не можна. Ви ж знаєте, мабуть, хто ми. З нашою статтею за сто кілометрів до Москви, Києва та інших міст, де є консерваторії, не підпустять. Ото й гратиму сама для себе.

— Кто знает? Многое меняется в мире, — загадково відповів офіцер. — А это вам от меня. Гонорар за концерт.

Шоколадка. Шоколад «Гвардійський»! В Орисі затремтіли пальці. Вона боялася навіть собі признатися, як любить шоколад, як хочеться їй цього чудового, чарівного, найсмачнішого та найкориснішого у світі продукту. Так хочеться, що руки тремтять і пальці не згинаються! Вона й мріяти боялася про щось таке.

— Ну, что же вы? Не любите шоколад? Впервые встречаю такую девушку! — посміхнувся офіцер і вміло розірвав обгортку. Зашелестіла обгортка — червона, із золотими літерами. Потім ще одна — зі сріблястої фольги. — Ну, откройте ротик!

Орися взяла з його рук плитку, відламала маленький шматочок і поклала до рота акуратним жестом, якого навчила мама — дівчина не повинна хапати їжу, мов соловецька чайка, якою б голодною не була, як би їй не смакували ласощі. Особливо у присутності чужих.

— Дякую, досить. Більше не хочеться.

Господи, як же їй насправді хотілося того шоколаду! За малесенький шматочок вона пішки бігла б до самого північного моря! Ще трішки, зовсім трішки! А як пахне!

Бідламала ще один шматочок.

— Тепер досить.

Офіцер поклав шоколадку на кришку піаніно:

— Ну, я пошел. Времени в обрез. Если можно, я зайду завтра. Шоколад ешьте, не стесняйтесь. Я ещё принесу.

Коли стукіт чобіт віддалився, і двері зачинилися, Орися відчула пустку. Пальці тремтіли, не попадали по нотах.

— Та що це сьогодні з тобою, Орисенько? — здивувалася Ніна Павлівна. — Вчора це місце ти проходила бездоганно, а сьогодні спотикаєшся. Щось трапилося?

— Ні, ні, нічого! — запевнила Орися, марно намагаючись зосередитися.

Репетиція скінчилася. Орися несла дорогоцінний дар у барак і думала тільки про одне — як не з’їсти зразу весь, як залишити хоч по маленькому шматочку дівчатам — Катерині, Дусі, Людмилі. Відламувала по крихітці, розсмоктувала довго-довго, аж поки шматочок не зникав, залишивши гіркуватий смак і відчуття щастя, чудового настрою, якого не було вже давно. Отямилася, коли залишилася лише одна смужечка. Обличчя залило фарбою сорому — ненажера! Скнара!

Дівчата й від малесенького шматочка були в захваті:

— Яка смакота! Це тобі Ніна Павлівна принесла? А вона де дістала? Такий шоколад лише офіцерам у пайках видають!

Орися відмовчувалася. Особливо боялася Катрусі — та як вчепиться, то витягне все. А так хочеться розповісти!

На щастя, Катерина була повна власними враженнями — переживала через Андріїв перелом.

— Досі в гіпсі. А коли знімуть — буде видно, що там з рукою. Іноді доводиться знову ламати і вправляти! — лякала сама себе. — Але ж в лікарні добре годують. І відпочине від шахти хоч трохи. Ти чула, хлопців почали заарештовувати! Там у них якісь справи... Я краєм вуха чула — готується страйк! Чоловічі зони хочуть не вийти на роботу. Вимагатимуть...

— Катерино, давай краще про любов. Дивись, он Стефка вуха нашорошила, — кивнула у бік відомої стукачки, яку нещодавно переселили ближче до них з Катериною.

— Давай заспіваємо тихенько! «Карі очі, чорні брови, не забуду вас ніколи»... Ну, Орисю, давай першим!

— Не можу. Ніна Павлівна заборонила без неї співати, — послалася на авторитет Орися.

Та Стефа вже втратила до них інтерес.

Зазвичай в’язень засинає ще на шляху до подушки. Брак сну — одна з неодмінних складових таборового катування. Та сьогодні Орисі не спалося. Щось тепле оселилося у грудях. Пальці ще пахли шоколадом і навіть на смак були, мов шоколадні. Ніс розкошував пахощами — шоколаду і... й одеколону, яким пахтів отой чоловік. Отой ненависний червонопогонник! Отой катюга, отой людожер! Це такі, як він, поневолили нашу Україну, це їхніми руками нищиться наша надія на незалежність, це вони...

Так, це вони. Але не він!

Він не може бути таким, як усі! Людина, яка ТАК слухає Бетховена, не може бути катом.

Можливо, завтра він також прийде. І принесе їй шоколад!

Господи, зроби так, щоб він прийшов!

І враз хвиля сорому накрила Орисю з головою, здавалося, відро окропу хтось вилив просто на голову. Оце твоя вірність ідеї, оце твоя любов до Романа, оце твоя справжня сутність! Щойно ворог поманив шоколадкою — а ти вже й готова цілувати власні пальці, що пахнуть ласощами, гвардійськими, солодкими, мов зваба, і гіркуватими, мов зрада, виготовленими в Москві задля спокуси отаким, як ти, слабким і забудькуватим.

Та голос розуму загортав у вату, роблячи не таким гострим голос шлунка — уперше за роки ув’язнення Орися не почувалася голодною!

Навіть тепер, коли регулярно приходили посилки від мами, коли Ніна Павлівна, знаючи голодне існування ув’язненого, приносила якісь крихти зі свого власного, зовсім не багатого столу, цар Голод не відступав. Молодий організм вимагав калорій, справжніх, поживних, важливих для свого росту, яких і близько не було у кращій за інші, зона ж «образцовопоказательна», але все ж табірній баланді, шматку глевтяка, що називався тут хлібом, ложці каші, де «крупінка за крупінкой гоняется с дубінкой». їсти хотілося всюди й завжди. Це вже не був той вселенський голод, коли в голові не залишається місця ні для чого, окрім їжі, не та глуха тупість до світу «доходяги», ні, зараз відчуття голоду, що притлумлювалося їжею на кілька хвилин, ставало особливим. Здавалося, що наїстися не зможеш ніколи. Що у шлунку утворилася бездонна діра, і навіть коли ти з’їси всі припаси їдальні — все одно смоктатиме хижим і підступним відчуттям голоду. Хижим — бо рве, як вовк. Підступним — бо робить тебе вразливим до кожної можливості отримати їжу. З будь-яких рук. І на те, щоб втриматися, не взяти, потрібна сила титана. А де вона у кволої дівчини?

Шоколад, справжній, без підробки, особливий трунок, володів чарівною здатністю позбавляти відчуття голоду. Його недарма назвали «Гвардійським» — він входив до спецпайків льотчиків, розвідників. Володів здатністю насичувати. Одна плитка — добовий раціон калорій.

Орися розкошувала. Нарешті кожна клітинка отримала свою дозу, нарешті набралася сили й заспокоїлася. Як добре засинати, коли не смокче в шлунку!

Як добре засинати з надією!

Наступний день приніс розчарування. Упродовж усієї репетиції — спершу на самоті з фортепіано, а потім разом з Ніною Павлівною Орися пильно прислухалася до звуків у темній залі. Тихо...

Минуло кілька днів.

Бін прийшов. Навіть трохи зарано. Орися тільки починала звичну процедуру — розпалила в пічці за сценою — інакше працювати неможливо, руки дубіли одразу. Грілася біля полум’я, підкладаючи акуратні полінця, а згори — вугілля. Оте саме, яке вони видобували у шахтах. Корисне, необхідне людям паливо, але якою ж важкою ціною дістаються ці блискучі чорні шматки, що перетворюються на золу, випромінюючи таке необхідне, таке життєдайне, особливо тут, на півночі, тепло.

— Давайте, я помогу.

Вправно кидав у пічку вугілля — совок за совком, видно було, що робить це не вперше.

Вогонь розгорівся швидко і гаряче.

— Холодновато сегодня. Совсем руки замерзли.

Його руки, напрочуд красиві, як для чоловіка, з акуратно підпиляними пилочкою нігтями, у відблисках вогню видавалися червоними, немов облитими кров’ю.

Орися сховала свої руки — надто грубими здавалися її пальчики з обвітреною, сухою від авітамінозу та їдкого господарського мила шкірою супроти пещених, білих чоловічих пальців з невеликими дивними свіжими саднами на кісточках.

Офіцер перехопив її погляд, заховав руки:

— Это так, работа...

Поставив ще одного стільця поблизу піаніно.

— Ну, что вы мне сегодня сыграете?

Пічка швидко наповнила простір невеличкої сцени теплом. Орися зняла тілогрійку, хустку, залишилася у домашній в’язаній кофтинці — тонка, мов стеблинка. Косу, акуратно заплетену, перекинула на спину, щоб не заважала. Сіла на край стільця, випростала спину — так вчила іще домашня вчителька музики, за цю поставу і професійно правильну постановку рук дуже хвалила її Ніна Павлівна. Розім’яла руки. Пробіглася по клавішах гамою. Спробувала один з прелюдів Шопена, з тих, що вже технічно могла подолати. На середині збилася.

— Вибачте, голова...

Голова справді запаморочилася. Не від офіцерського одеколону, звісно, від запаху зі згортка, який офіцер поклав на стільця поруч. Пахло... ковбасою. Голодний вчує навіть молекулу цього небесного аромату за кілометр. Мабуть, спрацьовують якісь підсвідомі механізми, і шлунок миттю наповнюється гострим, їдким соком, кров відливає від голови — ото й голодна непритомність. Після шматка хліба та ранкової миски минуло вже півдня.

— Простите, простите меня, — похопився офіцер. — Я не подумал. Это для вас. Минутку, я порежу...

Білий хліб. Масло. Ковбаса. Краківська, ціле кільце! Господи, як же пахне! Хіба буває на світі запах приємніший, кращий за запах ковбаси із часничком!

— Давайте немного поджарим, так будет вкуснее! Мы на фронте так и согревались.

На фронті... Значить, воював. Не всю війну відсидів у теплі, захищений від ворожих куль колючим дротом.

Офіцер вправно порізав ковбасу складаним ножем на шматочки, підніс, настромивши на ніж, до вогню в пічці. Ковбаса зашкварчала й запахла — хоч умлій! Обережно і вправно, не втративши жодної крапельки жиру, поклав на хліб.

— Вот теперь самая вкуснятина!

— А ви? — не забула про галицьку ґречність Орися.

— А я только что пообедал. Борщ сегодня замечательный! На кухне у нас одна хохлушка работает — отличный борщ варит!

Орися мало не вдавилася ковбасою:

— Ми не хохлушкі. Ніколи не називайте нас так. Ми — українки.

Офіцер ствердно кивнув. Ці бандерівки — дивні. Ображаються. Але хай вона поїсть, ця тоненька, мов лісова фея, дівчина. Господи, яке ж вродливе створіння! Навіть грубий бушлат, навіть потворна хустка не можуть сховати юної, незайманої вроди. І отаких красунь ці бандерівці ховали по лісах! У дівчини — безперечний талант, голос просто унікальний, небесний. І музичний дар рідкісний. Недарма ж його як громом уразили звуки.

— Хорошо. Украинки так украинки. Ешьте. Остальное возьмете с собой. Давайте, я хлеб порежу.

Бін знав, що ножі належать до заборонених предметів, але не хотів чомусь, щоб ця дівчина ламала хліб своїми тоненькими пальчиками і ковтала, мов голодний звір. Хай все буде по-людськи.

Білий хліб. Справжній. Виявляється, на світі є ще білий хліб! І масло. Справжнє. Вологодське. Райські пахощі. Виявляється, вологодський буває не тільки конвой.

Як тепло, коли ситий! Як зігріває тіло кров, коли вона повна чимось корисним. Як легко пальчикам! І Шопен ллється хвилею.

Сьогодні Орисі вдавалося все.

І наприкінці пролунали оплески, хай навіть і єдиного глядача.

— Это вместо цветов!

Утім, пакунок з ковбасою був ціннішим за будь-який розкішний букет.

— Позвольте поцеловать вашу руку! Артисткам положено!

Уперше чоловічі губи торкнулися Орисиних пальців. Зніяковіла не стільки через сам факт поцілунку, як через свою загрубілу, пошерхлу шкіру — аж ніяк не для вуст!

— Извините, спешу! Служба!

Офіцер хвацько клацнув закаблуками.

Коли карбовані кроки стихли, Орися відчула, що пригортає пакунок до грудей. Ніжно, як немовля. Шлунок, повний небесної смакоти, воркотів по-котячому задоволено і сито. Кров, гаряча, молода, припливла до щік, за якусь мить повернувши їм барву липневого світанку.

Ніна Павлівна не упізнала Орисі у цій квітці, що розсипала звуки і пахощі щедро і трояндово-ніжно.

— Що це з тобою, дівчинко? Тут хтось був? — повела носом.

Навіть «вільний», та напівголодний усе ж, ніс, вловлював

недоступний простим смертним запах краківської ковбаси безпомильно.

— Пригощайтеся, Ніно Павлівно, — щедро намастила маслом білий, пухнастий, довоєнний хліб Орися.

Актриса ковтнула зрадливу слину — «на волі» також було нелегко прогодувати себе, навіть на службі в «самого».

— Це від кого? — повторила підозріло.

І Орися аж тепер усвідомила, що не знає імені офіцера.

— Та так, від... шанувальника таланту! — викрутилася, паленіючи.

— І що, шанувальник випадково приніс оцей пакуночок? Класично — «масло, сахар, бєлий хліб». А ковбаса — замість цукерок. Стривай, тут іще й шоколад. «Гвардійський». Серйозний у тебе шанувальник, Орисю. Будь не просто обережна, а дуже-дуже обережна. За все треба платити.

Як і чим треба платити за увагу чоловіка в погонах, Орися знала. Були такі, що платили. Потім розплачувалися соромом, відокремленістю від «своїх», вагітністю, пологами десь в окремій зоні «для мамок». І тим, що ніколи більше не бачили своїх малюків, відокремлених від матерів у спеціальних дитячих будинках, таких самих крихітних з/к, засуджених без суду на сирітство. А ще — не могли потім вийти заміж «за своїх», втрата цноти у таборі вважалася серед українок страшним безчестям.

Якби офіцер грубо присікувався, чіплявся, простягав руки, вона знала б, як боронитися. Але ж...

Він був з іншого світу. Такий елегантний, витончений, вихований. Ані зайвого слова, ані руху. він не такий, як інші. Виявляється, є десь між тими брутальними московинами і такі — що вміють цілувати руки, що пахнуть, мов весняний ранок, що слухають Шопена.

А як він дивився на неї! Справжнім чоловічим поглядом. Як добре, що саме сьогодні вона витягла з посилки цю майже нову кофтинку — свою святкову, особливу. Як гарно облягає вона її дівочий стан... А він дивився, дивився... він бачив у ній жінку. Не дівчинку, не дитя, не подругу дитячих ігор, як Роман — жінку!

Попри всі біди, попри голод і неволю, вона дозріла, розквітла тут, за ґратами. Увійшла у пору жіночої зваби, отого першого цвітіння... І хай там що, дівоче серце тріпоче, чекає.

її серце не має права чекати ні на кого, окрім Романа. І вона не збирається ані духом зрадити їхнє кохання. У неї ані думки немає про якусь близькість, цього вона аж ніяк не допустить.

А на руці підступно горів слід від чоловічих вуст. Хотілося сховати в кишеню, здавалося, кожен бачить.

І пакунок. Позбутися, негайно позбутися!

— Ніно Павлівно, чи не можете забрати до себе? — спитала, судомно пригортаючи дорогоцінний хліб до серця.

— Ні, — чесно відповіла актриса. — Я не витримаю, з’їм.

У цьому не було ані пози, ані ганьби. Кожен, хто знав голод, розуміє — несила витримати запаху їжі, тим паче такої рідкісної та смачної. По крихті, по шматочку зникне не тільки пакунок, а й папір. Не з’їсти — неможливо.

— Що робити? Я не зможу все з’їсти зараз... І в барак нести не можу...

— Я залишу в кабінеті директора, у сейфі, разом з нотами, — запропонувала пані Ніна, розуміючи, як розривається душа дівчини між голодом і бажанням з’їсти все й одразу, та необхідністю пояснювати подругам походження дарунка, склад якого видавав усе.

— А чим це від тебе так гарно пахне? — обнюхувала Катерина з підозрою. — Знову шоколадка?

— Де там! То я заникала шматочок, — виправдовувалася Орися.

— Ну й сила волі у тебе! — позаздрила Катря. — Я б усе змолола негайно.

Тепер Орися чекала кожної репетиції з подвійним почуттям — чекала і боялася.

А він зник. Надовго. Тиждень, другий...

З’явився, коли Орися вже зітхнула з полегшенням — минулося. Потім зітхала вже інакше. «Це мені шоколаду хочеться!» — заспокоювала сама себе. А серцю хотілося іншого.

— Я люблю Романа! Я люблю Романа! Я люблю... — повторювала вже уголос, наче відбиваючи ритм гамам і пасажам, етюдам і вальсам.

Я люблю...

Переконувала сама себе, ворожила, заклинала. І не могла вдіяти нічого. Залишалося єдине — розповісти Дусі. Вона б відшептала не згірше будь-якої ворожки — уподобати собі ворога у золотих погонах — це ж гріх нечуваний!

А ворог, лютий, лихий, ненависний — от він. Виник, мов чортик з коробочки. Намалювався останнім сонячним променем на молоці надвечірнього туману, ледь блиснувши новим погоном — одна велика зірка світилася не згірше за Кремлівську.

Орися не могла здобутися на слово — з новою зіркою належало вітати. Але зірки, що засвічувалися на офіцерських погонах, зазвичай означали якусь велику перемогу «їх» над «нами», а отже — згасла чиясь зоря із «наших». А може, ні, просто час надійшов на підвищення, — заспокоювала себе Орися, не в змозі таки відвести очей від погонів та... плечей...

— А вот и я! — хвацько клацнув закаблуками майор. — Простите, не представился. Капит... Да нет, майор Крутов, Виталий Николаевич. Родом из Москвы. Воевал. Танкист. Вот это, — показав ряд різнобарвних колодочок, — военные награды, а эти — после войны.

— А за що ж дають такі нагороди після війни? — несміливо запитала Орися. Здогадувалася, звісно. Та хіба це її справа?

— За службу! Вот закончили важное дело, долго вели следствие, трудно было, и награды — заслуженные. И звание, как видите. Но это не главное. Главное в другом. Тепер я буду служить здесь, в Воркуте. Поближе к вам...

— Навіщо? Цього вам не можна. Це не дозволено... За зв’язок із зекою можуть...

— Ну, это уж моя печаль, — что можно, чего нельзя. Главное, чтобы вы, Слава, относились ко мне так же, как я к вам.

— Слава? Це хто, Слава?

— Это вы. По документам вы — Орислава. Орися — это очень уж по-украински, а Слава — это по-офицерски, отличное имя, как раз подходит.

— Але ж мене звуть Орисею...

— А для меня будешь Славой! Ну, хватит разговоров. Дай...

— Ні! Нізащо! — сахнулася Орися, наїжачившись в обороні.

— Да что с тобой? Дай руки! Я привез кое-что из Москвы. Тут и не достанешь...

Крем. Крем для рук. Справжній. У красивому тюбику з балериною. Невже десь у світі ще є фабрики, які випускають такі необхідні жінкам речі? Орися так зачудовано дивилася на білу смужку, що змійкою виповзала з туби, зачаровано вдихала запах. Майор узяв її руки в свої і заходився змащувати. Ніжно. Його м’які теплі долоні передавали внутрішнє глибоке тепло, зігрівали краще за сонце.

Та що ж це із нею? Стоїть, немов паралізована, і вдивляється у карі, горіхово-теплі очі... ворога... її руки, ніжно зігріваючи, тримає... ворог... От уже... Що це? її щоку коле... гострий куточок якоїсь з його орденських планок... І чоловічі, ворожі чоловічі руки горнуть її до себе. Ніжно. По-справжньому.

Бідсахнулася... Та це ж якийсь підступний, хижий вир! Затягує, засмоктує...

— Даруйте, я мушу працювати! — і майже побігла до рятівного фортепіано, схопилась за кришку, немов за соломинку. А вир, підступний, лихий, закручував своє магічне і бездонне коло просто під ногами... Ось воно як — коли пригортають чоловічі руки... Ось воно як — почуватися жінкою...

— Извини. Я не хотел напугать тебя. И сегодня совсем нет времени. Новое дело. Вырвался буквально на минутку... Ну, что ты молчишь? Скажи хоть слово! Скажи, что ждала меня, что волновалась! Что ты, как каменная!

Орися й справді мов закам’яніла. Що вона могла сказати цьому чоловікові, який уже знайшов для неї своє, чужинське ім’я, який звертається до неї на «ти», який чекає якоїсь відповіді.

— Да, совсем забыл... Тут кое-какие продукты для тебя. Ешь, поправляйся. Ты похудела за эти недели.

Орися приготувалася відмовитися, твердо налаштувалася не брати цього важкого пакета, від якого так запаморочливо пахло! Та змій-спокусник приготував більше:

— Тут ещё ноты... Я одолжил у мамы. Она у меня учительница в музыкальной школе. «Русские романсы». С аккомпанементом.

Орисині руки вхопили безцінний зшиток і несамохіть притулили до серця. Пальці гарячково гортали сторінки:

— «Соловей» Аляб’єва! Яке щастя! Ніна Павлівна так шукала...

— Если успеете разучить к празднику — это будет лучшей наградой за мои труды. Но придется переписать — сейчас и в Москве нелегко достать хорошие ноты.

Подяка ішла справді від серця:

— Дякую вам щиро! Я швидко перепишу, не турбуйтеся!

Велика нова зірка на погонах ще раз блиснула у темній, мов північний вечір, залі. Двері зачинилися, й Орися залишилася сама. Ні, не сама. І навіть не на самоті з пакунком, що пахтів уже знайомою сумішшю смачного. І не на самоті з нотами. Ні. Тут, на сцені, у неї був постійний глядач, підглядач і чи не співрозмовник. Він усе бачив, усе чув, усе знав. Він стояв тут на повен зріст, на всі свої портретні три метри. Він мружив брову, дивився пильно, не зводячи очей, куди б ти не пішов, де б не стояв. Посміхався хитро у свої кавказькі вуса. Грів на плечі зірку. Одну. Але величезну, завбільшки з Орисину долоньку. Він, генералісимус Сталін.

Він був завжди на сцені разом із ними. Ніна Павлівна дуже пильнувала, аби хтось, збережи Господи, не «перекривав» портрета, не стояв спиною до нього, навіть хор шикувала з прогалиною посередині. Це погіршувало умови звучання, але покращувало умови сприймання — виглядало, наче сам товаріщ Сталін співає разом із ними, в єдиному творчому пориві.

Під час нескінченних Орисиних тренувань вони залишалися удвох — Орися і Сталін. Його погляд впивався у спину, гострий, мов шпичка.

Він бачив усе. І офіцера на ім’я Віталій Миколайович Крутов з новою зіркою. Бачив — і посміхався. Хитро. Мабуть, це ще одна хижа пастка для неї, української дівчини Орислави. Орисі. Чи по-офіцерському — Слави.

Слави офіцерської підстилки — ось чого хоче для неї товаріщ Сталін. І цей красивий, розумний майор, він теж цього хоче. І цей пакунок, що пахне маслом і білим хлібом, хоче того ж.

Думки снувалися довкола слова «зрада», а зрадливі пальці, намащені чудодійним кремом, самі розгортали пакунок, самі хапали вже нарізаний на товсті скибки білий, мов українська паляниця, хліб, зуби гризли ковбасу, а очі милувалися великою банкою тушонки з чарівно-милою коровою на етикетці. Люба моя корівонько, яка ж смакота чекає нині дівчат! Додаткова вечеря... У Катерини збереглася ще жменя крупи з посилки, а в Орисі — цибулина. Ох, і свято у них буде! Ні, не сьогодні, сяйнула думка. Післязавтра — Покрова. їхнє свято — день

УПА. Зберегти, не спокуситися, залишити на свято... Ой, як же важко! Та сьогодні Орися почувалася сильнішою. Цар Голод не так міцно тримав її за горло. Рефлекс перших років, коли тримали разом з «блатними», і пайку, а тим паче посилку могли просто вкрасти, послабився. Після створення спецтаборів, коли «політичних» звели докупи і відділили від «соціально-близьких», думаючи, що це погіршить становище, насправді його покращили — припинилося злодійство, і можна було навіть такий безцінний скарб, як банка тушонки, відкласти на потім.

— О, та у нас знову були гості! — повела носом Ніна Павлівна.

Орися на виправдання підсунула заздалегідь намащену маслом скибку хліба і шматок ковбаси. І відкрила ноти на сторінці, де розсипалися фіоритури «Солов’я».

Та Ніна Павлівна глянула суворим оком.

— Хто це приніс. Хто він, Орисю?

Сьогодні Орислава могла відповісти.

— Майор Крутов.

Замість відповіді Ніна Павлівна підвелася і зробила кілька рвучких кроків по сцені.

— Крутов... Капітан Крутов. Значить, уже майор... — говорила ніби сама до себе. — Красивий мужик, нічого не скажеш. Інтелігент. Тямить у мистецтві. Сам співає під гітару. Душевно співає, чисто. Доводилося чути. Я тепер «вхожа» до «самого». А там на свята збираються вершки тутешньої «аристократії» в погонах. Цікаві розмови точаться за столом після добрячої випивки, Орисю, цікаві...

Ніна Павлівна зупинила невластивий її королівській поставі різкий, поривчастий рух, нависла на Орисею, що зіщулилася на своєму стільчику біля піаніно, чекаючи нищівного удару. Прошепотіла у саме вухо, аби не чув кавказець-генералі-симус:

— Віталій Крутов — слідчий КДБ. Звання майора отримав достроково за викриття націоналістичної групи, що діяла... Ну, тобі не треба знати зайвого. Отакі вони — романтичні, красиві, витончені... кати.

— Господи, прости мені...

— Заспокойся, дівчинко. Тобі нічого прощати. Ти не зробила нічого недостойного. Він приносить продукти — бери. Ти мусиш вижити і не втратити свій талант. А голос — він чутливий до всього, і до голоду теж. Це вони тримають нас тут. І якщо хтось із них — менший звір, як інші, то користуйся цим. Задля свого майбутнього. А ковбаска смачна. Добре їх годують, героїв!

Ніна Павлівна узяла ще шматок ковбаси, яка тепер чомусь не лізла Орисі в горло, і підморгнула портрету на заднику сцени. Погано, мовляв, пильнуєш своїх офіцерів, батьку. Що ж вони в тебе у бандерівок закохуються?

— Ну, давай розбирати «Солов’я»! Яка ж чудова річ!

—Я... я не можу... Я не буду співати на замовлення цього... — Орися навіть стиснула кулачки і блиснула голубінню очей, мало не розхлюпавши.

— Будеш. Іще як будеш! Ти тут — актриса «крепостного театру», і будеш співати все, що замовить «барін». І «Пісню про Сталіна», і «Родіна моя», і «Наш паровоз». А «Солов’я» вже й сам Бог велів!

Останні тижні перед концертом минали в такій гарячці, наче готувався виступ на сцені у Кремлі. Кожен номер повторювали по десять разів, на генеральній репетиції було стільки начальства, ніби готувалося взяття рейхстагу. Репертуар, і без того узгоджений ще на початку, просіювався ще і ще раз.

— Нет, это не пойдет! — рішуче заперечив начальник КВЧ проти «Блохи». — Что это такое? «Жил-был король когда-то, при нем блоха жила?» Какая-такая блоха? Вы на что намекаете? На антисанитарию? Никаких блох!

— Да это же классический репертуар! Это пел сам Шаляпин! — без особливого ентузіазму відстоювала своїх співаків Ніна Павлівна, знаючи, що тупоголового начальника не пробиває ані логіка, ні авторитет, хоч би й самого Шаляпіна.

Навіть такі, здавалося б, абсолютно «чисті» в ідеологічному плані пісні, як «Родіна», прослуховувалися ще і ще раз, аби жодна похибка не вкралася і не викликала якоїсь двозначності. Вже хто-хто, а офіцери безпеки знали, як легко стати в’язнем у країні суцільних підозр. Чи не їм самим доводилося засуджувати до великих термінів типографського робітника, який з утоми, несамохіть, звісно, помилково набрав літеру «р» замість «т» у прізвищі керманича, чи невдаху хормейстера, хор якого підспівував солістові на риторичне його запитання «Хотят ли русские войны?» підступним фашистсько-провокаційним «Хотят, хотят, хотят, хотят!»

У Ніни Павлівни тремтіли не тільки руки, а й голос.

У піснях, які мала виконувати Орислава, жодної крамоли не вловили — «Соловей» тьохкав цілком аполітично, арія Наталки Полтавки теж не викликала підозр — наша пісня, про дівку «просту, некрасиву, з добрим серцем, не спесиву», наша дівка, цілком радянська, соціально близька.

На три останні репетиційні дні та день концерту усіх учасників звільнили від роботи. Це було величезним щастям — просто відіспатися, просто полежати, просто подумати... І потеревенити — адже Катруся з її чудовим сопрано також зусиллями подруги опинилася серед учасниць хору. «Протягнула» у хор і Дусю — голос дівчини зачудував Ніну Павлівну, та от лихо — Дуся відмовлялася співати пісні про Сталіна! Мовчала, зціпивши зуби — і ані пари з вуст! Даремно просила її Орися хоч рота відкривати. «Я не знаю цієї мови. Не можу. «Ой, у вишневому садочку» — скільки завгодно. А по-чужинському — нізащо!» Навіть послаблення режиму для учасниць художньої самодіяльності напередодні концерту — величезна пільга для змучених дванадцятигодинною щоденною працею людей не прихилили її серця до чужинського співу. «То великий гріх — славити антихриста! Не буду!» Щоб таки допомогти талановитій дівчині навіть попри її галицьку затятість, Ніна Павлівна створила ще й вокальний ансамбль, який виконував ліричні пісні. Отам Дуся показала себе!

В один із цих вільних днів Орисю викликали в «каптьорку» і переодягнули — видали нову, «першого строку», тілогрійку, бушлат, валянки, підшиті гумою. Видали й власні, з маминих посилок, речі — туфлі, вишиванку, чорну спідничку. Щоправда, спідничка виглядала, немов зі старшої сестри.

— Да что ж такую широкую мама вислала-то? — насупилася «каптерша», літня жінка з «битовічек», засуджених за побутові злочини. Саме такі й потрапляли на «хлібні» місця. — Она, поді, на тебе і не удержится... Упадьот прямо на сцене, неровен час. Давай подошью!

І заходилася вшивати у поясі спідницю. Не уперше, батьки висилали одяг, який носили їхні діти до ув’язнення. Хіба ж материнське серце в змозі уявити, що коїть голод з дівчинкою, в якої вдома завжди був поганий апетит? У листах мама писала: «Доню, я знаю, що ти не любиш сала, але прошу тебе, їж, відживляйся... »

Перед виступом їм належала додаткова, та ще й індивідуальна лазня. Повели удвох. І залишили надовго.

Чисто вимите волосся весело закучерявилося на скронях. Густе і довге, воно потребувало часу, щоб висохнути.

Орися поділилася з подругою скарбом з балериною на тубі.

Катруся довго не розбиралася — намастила кремом не тільки руки, а й обличчя, посічене північними вітрами.

— Як пахне... Стривай, Орисю, а звідки це? З тих самих рук, що й шоколадка? Це все Ніна Павлівна?

Та в голосі Катерини вчувався сумнів — не такою вже й всесильною здавалася їй колишня зека, хоч би тепер і звільнена.

Орися не почувалася на силі розповісти подрузі про офіцера. Особливо про почуття, які будили в її серці широкі плечі, сильні руки, тихий глибокий голос. Це було анітрохи не кохання, ні, в жодному разі! — але ніхто досі не піклувався про неї так зворушливо. І їй... так потрібне було це відчуття себе жінкою, відчуття своєї необхідності комусь, визнання того, що цей красивий, сильний і мужній чоловік подоланий її жіночністю, яка, здавалося, навіки втрачена. Але ж цей сильний і мужній офіцер — один з катів, які «вибивали» зізнання в їхніх хлопців. «Вибивали» з властивою їм мужністю і силою — зазнаючи травм на роботі — згадалися збиті кісточки пальців. Вони з різних світів і жодні почуття не можуть збудитися між ними. Окрім ненависті до ворога. Та ненависть не приходила, скільки б Орися її не кликала.

— Ой, Орисенько, яка ж ти гарна! Віджила, засвітилася... Не те що я — на морозі, на всіх вітрах...

— Ніколи не знаєш, що тобі в житті згодиться. І що врятує... Як я ображалася на маму за те, що вона змушує мене, малу, три години денно сидіти за фортепіано і товкти гами!

— Твоя правда, Орисю. Таких, що грають, тут не бракує, зібрали цвіт з усього світу. Навіть професійні актори, піаністи є, а Ніна Павлівна обрала тебе.

— Моє щастя, Катрусю... А як Андрій? Гіпс уже зняли?

Катерина посвітлішала лицем, як щоразу, перемкнувши себе

на Андрія.

— Гіпс зняли. Але пише тепер лівою рукою. Каже, правою не може поки що. А лівою — зовсім не схоже, ніби інша людина писала. Просив чомусь знищити всі його колишні записки. Чому?

— Він знає, чому. Якщо просив, так і зроби, Катерино, — чомусь посуворішала Орися. Тривога штрикнула серце.

— Ні, я не можу! У тих перших листах стільки добра і гарних слів про кохання! Вони мені дуже дорогі! Кому це зашкодить! Та ще й так гарно написані... Тепер Андрій так красиво не може — рука... Хай хоч у мене збережеться його каліграфія.

— Не жартуй, Катре. Йому там видніше. У хлопців неспокійно. Чула, що Дуся розповідає?

— Та чула я. Знаю. Вони готуються до страйку! Але до чого тут кохання?

Орися не відповіла. Серцем відчувала, що кохання, страйки, допити, записки, які передає від Петра, хлопця, з яким познайомилася за листуванням, комусь із очільників майбутнього повстання Дуся, Андрій, слідчий Крутов зав’язані в один тугий клубок, та не могла вловити кольору ниток, напряму струму в цій мережі. Знала одне — це смертельно небезпечно.

Святково прибрана і освітлена сцена виглядала чомусь місцем особливо небезпечним. Цифра «35» у віночку зі штучних квітів символізувала зрілий вік країни, що перемогла світовий фашизм і будувала світле соціалістичне майбутнє. Просто тут, у шахтах, їхніми мозолистими руками й будувала. На повен зріст стояв, зробивши впевнений крок у майбутнє, вождь світового пролетаріату, й усміхався усім з-під кавказьких вусів. Чи насміхався...

Ніна Павлівна у довгій чорній сукні, в рукавичках до ліктя, які невідомо звідки з’явилися в її скромному гардеробі, виглядала королевою. Лише перелякані очі дисонували із загальним святковим настроєм. Усоте нагадувала, щоб ніхто, заступи Господи, не опинився спиною до портрета генералісимуса, щоб усі розправили плечі, стояли на сцені прямо, не горбилися, тримали ноги укупі, зайво не посміхалися — начальство не любить бачити розхитані, цинготні зуби, що віялом вилазять з рота. Це неестетично. А начальство любить, щоб усе — красиво.

Концерт розпочався несподівано. Щойно оголосили «Пісню про Сталіна» і завіса поповзла у боки, відкривши спершу постать рідного і близького посеред сцени на повний зріст, як особисто генерал-майор Дерев’янко встав і почав аплодувати. За ним підвелися й усі присутні — партійний та громадський актив міста, а також передовики виробництва, яким пощастило зайняти задні ряди та гальорку. Аж згодом хор зміг розпочати. Ніжно, зворушливо звучала у виконанні з/к «Песня о Родіне»: «Дай мне такое дело, чтоби сердце пело, верь мне, как тебе верю я!» Адже Родіна вже дала їм «такое дело» — спершу «пришила» «дело», потім дала кайло в руки. Та були серед них і такі, що співали цілком щиро, і продовжували вірити, не зважаючи ні на що.

Орися тремтіла за сценою — не від холоду, від скупчення людей тут було навіть душно, від тривоги. У неї було ще два виходи — як акомпаніатора і власний, з «Наталкою Полтавкою». До звичайного хвилювання, завмирання серця у передчутті успіху — інакше й бути не могло, домішувалося ще й таке, про що боялася зізнатися власному сумлінню. Там, десь у глибині залу, горів вогонь очей, які з усіх учасниць хору вирізняли лиш її. Тепло цих очей змушувало тремтіти серце і розправляти плечі. Намагалася стримати посмішку, перетворити щасливе сяйво на стримано-серйозний вираз обличчя, необхідний для виконання обов’язку, та це не вдавалося.

Коли пролунало «Арія із опери «Наталка Полтавка», глибоко вдихнула і... Видихнула, аж коли «Соловей» відтьохкав останню ноту. Невже ці оплески — їй? Невже ці люди в погонах, від золота яких аж темно в очах, невже ці жінки в дорогих сукнях аплодують саме їй? Це їй кричать «Браво»!

— Ну, тепер давай на «біс»! — це Ніна Павлівна.

— Арія Оксани з опери «Запорожець за Дунаєм»! — оголосив ведучий. Оголошувалися лише назви творів — у виконавців немає прізвищ, є тільки номери, а концерт таки святковий.

І полилося:

Місяцю ясний, зорі прекрасні,

Зорі — як очі темної ночі,

Зорі — як очі темної ночі.

Вас я благаю — грудь облегчіте,

Вість принесіте з рідного краю!

Орленьку сизий, соколе бистрий,

Ви ж бо на волі, в широкім полі...

Вас я благаю — грудь облегчіте,

Вість принесіте з рідного краю!

Як не затремтів голос, як не пролилася сльоза від цього «Вість принесіте з рідного краю!» Розчулилися навіть жінки із чорнобурками на плечах, притулили до очей хустинки на-манікюреними пальчиками.

— Какой голос у дєвочкі, какой голос! — не шкодувала долонь дружина генерала.

— Зато песня какая-то... Про какой-то «рідний край»... Ідєологічєскі нєвидєржанная... — зморщив носа Дерев’янко.

— Нормальная песня. Ето ведь оні за Дунаєм... Опера такая, старінная.

— А... Ну, еслі старінная... Что я, не понімаю?

— Зато голос, голос какой! — захоплювався полковник Степанов, витираючи носовою хусткою почергово то носа, то лисину, з якої градом котився піт — чи то від надміру людей у залі, чи то від зайвих емоцій. — І фігурка какая! І коса... А лічіко...

— Ну, ти потіше тут, Сергей Онуфріевіч, со своімі востор-гамі, жена услишит! — масно посміхнувся генерал.

— Да хрен она услишит, глуховата, — зітхнув полковник і озирнувся на дружину, що захоплено аплодувала і перемовлялася з такою ж полковницею, як сама, та ще й у такій самій сукні — саме такі завезли перед святами на промтоварну базу. Навіть модна зачіска з буклями, навіть пудра й помада не додавали краси поморщеному личку.

— Не скажи, ето она к чему не надо глуховата, а еслі что — мігом услишит. І напішет. А парторганізація с аморалкой строга... Так что осторожно! — з розумінням підморгнув генерал.

— Да что нам, впервой? — ще раз шморгнув носом і витер лисину полковник.

Ще одні руки не менш захоплено аплодували — красиві, сильні. І садна на кісточках пальців, отримані зовсім недавно під час чергового допиту — що вдієш, травма на виробництві, саме загоїлися.

Зала вибухала оплесками чи не після кожного номера — то балерина крутила свої фуете, то оркестр народних інструментів витинав на саморобних балалайках і домрах такі віртуозні речі, що годі повірити — ці вузлуваті, понівечені пальці знайомі з держаком лопати краще, ніж зі струнами. Наприкінці концерту сама Ніна Павлівна наповнила залу своїм глибоченним контральто. І лиш прискіпливе вухо могло вловити у цьому професійному співі ледь помітну тріщинку. Глядачі не відпускали примадонну зі сцени, аж поки вона не переспівала все, що було дозволено «на біс».

— Какая роскошная женщіна! — зітхнув сам генерал і скосив око у бік дружини. Ой, скочив би у гречку, та гріхи не пускають. Полковник Степанов із розумінням похитав головою.

— Всем участнікам завтра — виходной! — кинув з царського плеча царський подарунок генерал. — Руководителей коллектівов — ко мне!

Задля напівювілею радянської влади ще один царський подарунок чекав учасників концерту — буханець хліба і шматок масла.

— Не треба мені їхніх подачок задля їхнього кривавого свята! — не хотіла брати Дуся.

— Ненормальна ти, Дусю. Дають — бери. Глянь на себе — аж світишся. Кому ти зробиш добро тим, що змарнуєш здоров’я? Вони ж саме цього й добиваються! Бери. А з’їси не на їхнє свято, а на наше — на Дмитра! — Катерина вміла переконувати.

— Ні. Я передам Петрові! — придумала вихід Дуся. — їм, нашим хлопцям-каторжанам, потрібніше.

Свято минуло. Орися скупалася в оплесках, наслухалася компліментів і від учасників концерту, професійних артистів, що опинилися за ґратами ще у тридцятих, під час великої чистки, яку учинив «вождь і учитель» українській, та й російській інтелігенції. Зрозуміла — сцена, опера — от її покликання. її голос — справді незвичайний, унікальний, її талант потрібно розвивати. Це стверджували знавці, авторитету яких не можна було не повірити — соліст Бухарестської опери Цибулаке, Марк Буслович — балетмейстер Московського театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка, колишня актриса МХАТу Тетяна Паллагіна, і навіть Валентина Тіхонравова, відома естрадна співачка з Одеси.

— Бачиш, Орисю, не було б щастя, так нещастя допомогло. Де б ти у нашому тихому Прикарпатську зустріла таких визначних людей, та ще й з усього світу! І всі радять тобі займатися співом професійно! Пророкують велике майбутнє, — шепотіла увечері Катерина.

— Ой, Катрусю, сама не вірю. Мені здавалося — голос, та й голос собі, такий, як у всіх, — не виходила за межі скромності Орися.

А сама вже розуміла — от воно, те, задля чого її покликано на світ. От вона — влада над залом. От він, її могутній, сильний без усяких технічних пристроїв, леткий голос, що накриває зал, немов хмарою, що проникає в усі його куточки, що так легко виходить з грудей і лине так далеко. Звісно, без уроків Ніни Павлівни, без її професійної роботи над постановкою голосу, нічого цього б не було. Вона просто гарно б співала, не більше. А тепер їй легко вдаються будь-які технічні складнощі. Навіть Аляб’євський «Соловей» підкорився їй, хоч це річ для професійних співачок опери.

А як її слухали! Навіть офіцери, навіть їхні дружини — з іншого боку Місяця! Чи справді її голос такий незвичайний?

Розділ 21

Єдине, чого боїться в’язень у місці, де боятися вже, нібито, нічого — перемін.

Коли викликають просто з роботи отак, без пояснень — не «С вещамі на виход!», а по-іншому, незрозуміло — «Ну, по-шлі, девка!»

Куди?

Орися розмірковувала недовго. Всю «образцово-показа-тельну» зону за місяці вільного пересування вивчила. Звернули ліворуч — а там у кінці, красивий новий двоповерховий будиночок, спеціально збудований оддалік — щоб зайві очі не бачили, зайві вуха не чули. Отими задніми дверима привозять сюди тих, хто потім вже не повертається.

— Да не боісь, дєваха, нічєво с тобой не сделается, не ти первая, не ти последняя, — напучувала її наглядачка, мабуть, перебуваючи «в курсі».

Серце затремтіло. Зараз вона побачить його... Не втримався-таки, покликав. Але навіщо тут? На «своїй» території, кажуть, стіни допомагають... Ні, територія не своя. Не та територія... Орися приготувалася до... А боронитися насправді не хотілося. Серце просило ніжності, чоловічої ласки. Оте хвилеве відчуття захищеності, коли пригортають до плеча. Так хотілося почути слово, звернене до її жіночого «Я». Поговорити... На більше він, звісно, не зазіхне.

От якби те плече не кололося погоном, якби на грудях не вишиковувалися колючі й гострі ордени. От якби це було Романове, тепле, надійне плече...

Двері відчинилися. Солдат впустив Орисю. Наглядачка залишилася надворі.

Озирнулася. Сходи нагору. Праворуч — коридор, вистелений червоним килимом. її повели ліворуч.

— Ну, наконец!

З-за столу назустріч підвівся... ні, не майор. Полковник. Середній на зріст, сказати б, навіть маленький. Але низький зріст компенсувався кремезною статурою. Сидяча робота виростила добряче черевце — ґудзики ледь утримували поли кітеля укупі. Гаряча піч у кутку кабінету гріла господаря з усією щедрістю воркутинських надр. Чи не тому з лоба, укладеного у три жирні складки, котилося... Котилося ще й з носа — якийсь хронічний нежить, риніт, сказав би по-вченому тато. Те, що котилося, господар витирав величезною картатою хустинкою. Витирав ззаду наперед, тому довгі пасма ріденького солом’яного волоссячка зализувалися також наперед, роблячи його подібним на білявого Гітлера. Шия, також укладена на стоячому комірі мундира у три складки, лисніла й стікала тим самим, що й лисина.

— Полковнік Степанов! А для вас — просто Сергей Ануфрі-евіч! Садітесь... Нет, ізвініте, ви і так уже сідіте, — розреготався із несмішного жарту, який, мабуть, тупо повторював з дня у день. — Прісаживайтесь! Да не сюда, ви же не на допрос... Вот сюда, на діван...

Вперше Ориславі довелося відвідати кабінет слідчого МГБ у неофіційному, так би мовити, порядку.

А він непогано підготувався — пляшка шампанського, якісь бутерброди — з червоною рибою, з копченою ковбасою. Цукерки. Добре їх тут годують.

— Я прігласіл вас, чтоби... Ну, моє восхіщеніе...

Чомусь дихання, надміру часте, урвало потік красномовства,

який, утім, і не сяйнув іще жодною хвилею. Правильно, розсудила Орися, чого полковникові розсипатися у компліментах перед якоюсь з/к?

Запас компліментів, мабуть, вичерпався. Або й не було його зовсім.

— Ну, давай випьем! Шампанское — ето для тебя. А я — водочкі, по-нашему, по-боевому. Закусивай!

Орися узяла шматок хліба з червоною рибою — надто смачно пахло, щоб стриматися.

Бистрелив корок шампанського.

— Ну, давай! За победу!

Орися вдихала запах грайливого напою.

— Ну, ти чево? Пей давай!

— Я не буду... я ніколи не пила шампанського... — крутила у пальцях склянку Орися.

— Как ето? Что у вас, на западе вашем, шампанского нету? А ещьо говорят — Європа! Ех ви, чьортови макарони!

— У нас є шампанське. Але не «Советское», а французьке. У нас усе є... було, поки ви не прийшли, — виправилася Орися, передчуваючи, що їхня розмова добром однаково не скінчиться, тому не варто стримуватися у словах. — Але поки ви не прийшли, батьки не дозволяли мені вживати вино, бо до повноліття не можна. А коли прийшли ваші — мене одразу заарештували. А в тюрмі шампанського чомусь не подають.

Полковник розвеселився:

— Надо же — в тюрьме не подают? А я і не знал! І как ето оні дошлі до жізні такой? Не подают, панімаешь, чьортови макарони! Ну, пробуй! Хорошее шампанское! «Советское»! Самое лучшее шампанское в міре! Ну ево на хрен, ваше драное французское! Ти наше пей, настоящее! Говорят, еслі впервие в жизні пробуешь чево-то, надо желаніе загадать! Пей і за-гадивай!

Орися вагалася. їй страшенно кортіло спробувати золотистого напою, що переливався і грав бульбашками, та з розповідей Раздольнової знала, яка підступна штука алкоголь — людина, особливо жінка, перестає контролювати свої вчинки. І чоловіки цим користуються. Втім, від одного ковтка, мабуть, нічого не станеться. Але з рук ворога? Починала здогадуватися, для чого її сюди кликано. Мабуть, отут, на цьому дивані, майже новому, обтягнутому лискучою чорною шкірою, посиденьки із шампанським чи горілочкою відбуваються частенько.

— Ну, давай, пей! Вєсьолоє віно! Прівикай. Ти же у нас — артістка. Шампанское спеціально для артісток, улучшает голос!

Полковника била нетерплячка. Та Орися не поспішала. Вона вже приблизно розуміла, що буде далі. І готувалася до відсічі. Що на неї чекає? Карцер. Може, смерть. Не хочеться вмерти, так і не скуштувавши ніколи цього грайливого вина. І вона відпила ковток. Загадала бажання. Відчула, як у жилах заграли бульбашки. Взяла з тарелі ще один густо намащений маслом шмат хліба з ковбасою. Кинула погляд на три грубі складки на комірі мундира, що стікали соком. На таких хлібах не дивно...

— Молодец! Ти мне нравішься! А то ломаются тут всякіе — не буду, не дамся... А ти — нормальная, простая.

— Але я теж не дамся, — з набитим ротом відповіла Орися. Добре, що її в цю хвилю не бачить мама. І Дуся. От вона б нізащо не взяла з рук ворога нічого!

— Жить все хотят, Рая! А в моіх руках — всьо, што хочеш! Как сир в масле будешь купаться! Пойдьошь ко мне домра-ботніцей! Нічєво делать не будешь, только петь і... ну, ти по-німаеш...

— Я не Рая. Я — Орися.

— О-рі-ся... Что за ім’я... І не виговоріть... Нет, будешь Раіса.

— Не буду. Я — Орися. Орислава.

— Да плевать мне, как тебя зовут! Іді лучше ко мне... дай обніму...

І пальці, вогкі, мов у жаби, і масні, мов ковбаси, потяглися до її стану.

— Ох, і худющая ти! Одні кості!

— Вашими стараннями! — відрубала Орися.

— Да ти хаміть начінаеш? Нічєво, скоро перестанешь!

Ковбаси полізли під кофтинку. Орися зірвалася з дивана,

відсахнулася.

Підвівся й полковник.

— По-харошему не хочешь? Ну, тогда... Тогда раздевайся. Сама. І бистро!

— Не буду. Хоч убийте — не буду.

— Будешь, — просичав полковник над самим її обличчям, заламавши за спину тоненькі, не здатні протидіяти такій бе-гемотній масі, руки. — Ти будешь раздеватся сама, для меня, а я буду смотреть! А не захочешь... Нет, ти захочешь! Ти ещьо і спайошь, і спляшешь... голая... Просто тебя ещьо жарений петух в задніцу не клевал, чьортова макароніна!

— Я не буду! — виривалася Орися, відчуваючи, як огидні пальці обмацують її тіло.

Бона борсалася попри власну безпорадність — важезні кілограми супроти її слабких кісточок могли придушити будь-який опір.

— Іді ко мне, харошая моя, не брикайся, я ведь ласковий, я ведь от тебя одного прошу — нежності...

Він дихав просто в обличчя несвіжим, гидким духом, бризкав слиною і стікав потом, тиснув своєю тушею, пригнітивши майже переламане навпіл тіло до столу. Щось намацував вільною рукою, щось у неї, щось у себе...

І Орися закричала.

— Відпусти! Що ти робиш, негіднику! Відпусти! Люди, рятуйте!

Туша лише притиснула сильніше:

— Дура ти! Кто тут прібєжит тебя спасать! Тут і не так крічат, бивает. Все прівиклі!

Вся ота жирна маса заколихалася від сміху.

А Орися продовжувала викрикувати, верещати, кликати на допомогу. Відчула, що втрачати нічого. Боротьба знесилювала. Не з її потугою воювати. Задихалася, майже роздушена, якась забута на столі папка гострим кутом впилася у спину, але надія на звільнення не покидала — Орися кликала на поміч, борсалася, пручалася, кричала. Як не дивно, мабуть, отой ковток вина додавав сили.

І раптом грюкнули двері.

Напівзадихнувшись, майже втрачаючи свідомість, Орися роздивилася лише руку, в якій дрібно тремтів пістолет, спрямований у груди полковникові...

— Что тут проісходіт?

— Что ви себе позволяете, майор? Вриваться в кабінет во время допроса... категоріческі... категоріческі...

Це, можливо, виглядало б грізно, але виголошуючи свої «категоріческі» недомовленості, полковник намагався сховати у штани чоловіче начиння, напівготове до зґвалтування, а тому смішне.

— Я категоріческі...

— А ето что? Шампанское во время допроса? — майор Крутов сховав пістолет у кобуру. І саме вчасно. В дверях уже виріс начальник Степанова, полковник Барабанов.

— Что здесь проісходіт?

Видовище говорило само за себе — розтерзаний одяг дівчини, господар кабінету, що так і не зміг заправити у тісне галіфе все, що за статутом туди повинно уміститись.

— Ви опять за свойо, полковнік? — Барабанов не вперше «заминав для ясності» певні нахили свого підлеглого, цілком зрозумілі з огляду на специфіку професії. Проте ці нахили загрожували великими неприємностями і самому Степанову, і його начальству, якщо виявиться, що ця «діяльність» покривалася і не була рішуче «пресечена».

— Товаріщ полковник, я...

— Віжу, віжу... — намагався якнайскоріш «розрулити» Барабанов.

—Я категоріческі... Во время допроса... Майор Крутов угрожал мне оружием! — знайшов рятівну соломинку Степанов.

— Оружием? — це було справді серйозне звинувачення. — Ето правда?

Він звертався, звісно, не до Крутова, той буде заперечувати. А дівчина, що намагається сховати під розтерзану кофтину юні, до біса звабливі груди, неодмінно скаже правду.

— Скажите, майор Крутов на самом деле угрожал товаріщу полковнику оружием?

— Ні! Я не бачила зброї! Оружія... — виправилася Орися і перейшла на російську, щоб начальник зрозумів. — Я не видела оружия, это неправда!

— Хорошо, создадім комісію, разберьомся. А ету уведіте!

— Куда прікажете? — клацнув закаблуками і витягнувся в струнку перед начальством конвоїр.

— Куда? В БУР! На пять... На троє суток! Без вивода... — милосердно виправився полковник. — Пусть остинєт. І поумнеет.

Двері гримнули за спиною Орисі. За дверима здійнялася буря голосів — начальник розбирався, мабуть, в особливостях «допитів» із шампанським.

— Ох, і дура же ти, девка! — бурчав конвоїр, щулячись від пронизливого, зовсім зимового вже у листопаді, вітру. — І до чево же ви, бандеровкі, дури! Сколько я вас тут пєрєвідєл — уму не понять! Да што она у тебя, золотая? Потерпела минутку, да всево-то делов! Нет, орут, будто іх режут! Потерпела — і в барак, к тьоплой печке... А оні орут... А разве ж полковнік тебе чего плохого хотел?

Орися зазвичай уникала розмов з конвоїрами. Але цей занадто вже балакучий. Хоч і заборонено їм розмовляти.

— Послухайте, а у вас у самого дочка є?

— Єсть. Как не бить? В школе учітся!

— А якби вашу дочку отак...

— Ти мне поговорі! Да за мою Дашку я би любому... Но ти ведь не... Ви ведь... Да что говоріть... Дури ви, бандеровкі, как єсть дури... Не хотіте ні жить, ні вижить!

Звісно, в очах цього вологодського мужика вони — не люди. Якщо ти з/к, то з тобою можна коїти що завгодно. З його Дашкою — ані-ні! Вона — «девушка парядочная», а ви, бандерівки...

БУР виріс із темряви, гримнув засувами дверей.

— Прінімайте. Трое суток... без вивода...

Укотре за сьогодні її обмацують тверді безсоромні чоловічі руки.

— Раздевайся! Чуні снімай!

У неопалюваних камерах БУРу належить перебувати без верхнього одягу.

Побачивши, на що перетворилася Орисина кофтинка, наглядач змилувався:

— Ладно, пусть будет. І так сойдьот... На вот тебе на ногі...

Якісь наче калоші зі старої покришки, перев’язані ганчір’ям.

Металеві двері захряснулися. У напівтемряві камери, де стіни вкрилися по кутках інеем, не було навіть нар — дошка, що ледве трималася на двох каменях.

Орися зрозуміла — звідси виходу немає.

Незграбно човгаючи гумою, просунулася до дошки. Як краще — сісти? Лягти? Як зберегти якнайдовше крихти тепла, принесені із собою? Мабуть, згорнутися калачиком. Спробувала. Вдалося. Обгорнула спідницею ноги. Обхопила руками. От і все, що вона може зробити, щоб порятуватися. Чи надовго?

Насувалася холодна північна ніч. Це ще не зима, ще не мінус сорок. Скільки зараз надворі — двадцять-двадцять п’ять? А тут, у камері? Під стіною — калюжі, значить, температура плюсова.

Плюсова температура й у повному поки що шлунку. Цей грубий шмат хліба з маслом гріє ще й досі. У БУРі дають лише хліб і воду. Гарячу баланду — через два дні на третій. Але до цього третього дня треба ще дожити. Зазвичай узимку, в морози, звідси виносять уже через добу-дві. І могилу копають круглу — в’язень замерзає, згорнувшись калачиком, і встигає задубіти так, що не розігнеш. Отак його й закопують — калачиком.

Після яскравого електричного освітлення очі призвичаювалися до темряви поступово. Світла північна ніч намалювала угорі, під стелею, квадрат віконця. І навіть зірку. Ніч буде ясною і морозною.

Як не загорталася, як не ховала, не берегла тепло, воно потроху тікало, вислизало, витікало з тіла із диханням, зігрівало крижану дошку, на яку присіла. Оте нервове тремтіння, яке розганяло кров і зігрівало, поступово втишувалося. Мабуть, треба ворушитися, треба рухатися. Спробувала. Вийшло. За хвилю знову скувало крижаним і лютим. Намагалася дихати кудись у коліна, щоб ані крихітка тепла, яке ще продукувало тіло, не відлітала марно.

Заснути. Хай уві сні минуть оті три доби, на які «милосердно» прирік її начальник. Мабуть, отому бегемотові було б тут саме в міру — його жирна шкура добре зберігає тепло. Отут би він не пітнів, не мусив би раз у раз витирати «трудовий» піт із чола.

Про що думати, чим наповнити душу, щоб стало хоч на крихту тепліше? Про маму? Ні. Знала б її бідолашна мама, чув би тато, як нині катовано їхню одиначку, пестунку, зіроньку, таку саму самотню, як ота, що блимає срібно у маленькому квадратику віконця. Навіть після повернення, у теплій батьківській хаті, під своєю теплою пуховою ковдрою Орися нізащо не розповість їм про цю страшну крижану ніч. І про гарячий вечір. Не треба їм знати про це. Бідолашна мама! Як вона щовечора зазирала до її кімнати, щоб підіткнути, поправити ковдру, як пильнувала, щоб доня не змерзла, не застудилася...

Краще думати про Романа. Це ти, Романе, твоя любов дала мені силу не піддатися. Ти й зараз отам, десь далеко, думаєш про мене. Згадуєш, як тримав за руки, як пестив коси...

Коси! Розплести косу — от що її врятує! Напівдерев’яними уже пальцями Орися почала розплітати свою довгу, густу дівочу окрасу. Густе волосся, яке досі рятувало від хтивих поглядів у лазні, перетворилося на плащ, який укрив плечі. І зігрів. Вона знову сіла, обхопивши коліна руками, накрила себе волоссям. Стало тепліше. Справді тепліше. Тепер навіть тепло дихання не вилітало у простір, залишалося з нею.

Вона нікому не розповість про те, що коїться з її душею й тілом. Надто страшно все. Не треба їм знати.

Не треба знати про її страх перед сотнями живих створінь, що метушаться, цокаючи кігтиками по камінцях долівки, про те, як балансує вона на вузькій дошці, аби не звалитися у калюжу просто в зуби цим працьовитим, невтомним створінням. Найбільш спритні вилазять і сюди, на її дошку. От якби впіймати, зняти шкірку і зробити собі таку велику шубу. Загорнутися у неї і зігрітися, зігрітися, нарешті.

А ще — якби поставити отут, у кутку, піч. І кидати б туди вугілля. Оте, що видобувають у тутешніх шахтах. І щоб воно палало, палало... Горіло ясно і гаряче. Щоб зігрітися. Бо вже навіть дихає вона холодом. Навіть повітря не зігрівається у промерзлих наскрізь легенях. А ноги та руки, здається, стали крижаними і відламаються, кришталево дзенькнувши, якщо вона намагатиметься ворухнутись.

Милосердна втома склепила-таки повіки десь над ранок. Вона, мабуть, поспала годину-дві отак, сидячи і обійнявши коліна.

Синє вікно не затягнуло молоком ранку, воно залишилося таким же густо-синім, та все ж щось змінилося. У коридорі грюкнуло — мабуть, виводили на роботу тих, хто «з виводом». Аж зараз Орися зрозуміла підступність начальницького «милосердя» — «без виводу», нехай мерзне усі три доби поспіль. Може, для тих, хто у шахті, БУР — спосіб відпочити, відлежатись після каторжного напруження. Та її робота, «блатна», справді непогана, у теплому приміщенні, за швейною машинкою, от що зігріло б і урятувало. І дівчата, що підгодували б, відірвавши від своєї пайки. Вона б одягла свою новісіньку, «першого строку», щойно видану, тілогрійку,

бушлат, свої чудові чуні — справжні валянки — і грілася б, грілася, грілася...

«Без вивода» — мов вирок.

Калюжі за ніч перетворилися на ковзанку.

Спробувала ворухнутися, ледве розігнувши потерплі ноги. Не могла.

Змусила себе підвестися, присісти, потупати ногами. Дивно — наче не свої. Не відчувала пальців. Невже поморозила? Невже проґавила ту хвилину, коли тіло перетворюється на кригу?

Ні, на щастя, ні. Розрухавшись, відчула — жива. Розім’яла кожен пальчик — ні, поки що не відморозила.

Гримнули двері — хліб і вода.

Хліб здавався теплим — зберіг температуру приміщення, де його нарізали, а там — тепло, а там — гаряча грубка. Зате вода — крижана. Пити — це втрачати останнє тепло, зігріваючи ці краплини до температури тіла. Хоч би як хотілося — ковток, не більше.

Двері знову зачинилися.

От якби сьогодні — сонячний день! Якби сонце, сонечко, тепле, осяйне зазирнуло хоч на кілька хвилин сюди, у цей похмурий каземат, розтопило ковзанку на підлозі, подарувало хоч крапельку свого тепла її майже порцеляновим рукам, пальчикам, що ось-ось поламаються...

Хіба вона зможе колись цими пальчиками знову грати на фортепіано? Вони клацатимуть по клавішах, мов одна слонова кістка по іншій, мов біла пластмаса — по чорній. От і скінчилася її кар’єра. Догралася, доспівалася.

А сонечка не буде. Розпочалася полярна ніч. Воно не сходитиме півроку. Отак трішки розвидниться близько опівдня, від синього до голубого, а потім знову темно. Але не так суцільно темно, як у тихі українські ночі. Від снігу відбивається досить світла, і повної темряви не буває, тут уночі не сховаєшся. Як хитро влаштувала тут усе ця заморожена пані — Королева снігу — навіть усемогутнє сонце ходить десь лише краєм неба, навіть його не пускають за колючий дріт. Мабуть, і йому, сонечку, відвели для прогулянки закритий кут тюремного подвір’я і змушують тримати руки за спиною й дивитись у землю, коли виводять на куценькі хвилі під дулами автоматів обігріти гнаних і упосліджених.

Навіть сонечка нам немає, навіть місяця нам не видно... — повторювалося Орисі, хитаючись маятником у голові, повній вати збайдужіння й отупіння, яке наставало часом після великих потрясінь і рятувало від гріха думки розбігтися та й вдарити головою об стіну. Вона не усвідомлювала, не мала сил усвідомити, що рядки — римовані, що рядки — поезія. Просто повторювала. Підсвідомо. Рятувалася ними, як рятувалися усі в БУРах, карцерах, камерах смертників — молитвою і віршем.

День — дзвінко виспівувало синє вікно — ніч. Ніч — видзвонювали кружки — день.

Коли настав отой третій день, двері клацнули невчасно.

— На вот тебе, грейся! — милосердна рука кинула бушлат і чуні! — Вот тебе горяченькое! Да не обожгісь, бері через тряпку! Рукі-то уже і не чувствуют нічего, поді...

Він добре знав, наглядач, що руки через дві доби карцеру справді стають скляними і нечутливими — відморожене легко обпекти.

Гарячий чай, чомусь навіть солодкий, прокотився по горлу, упав у шлунок і потік відмороженими нутрощами. Орися тримала кружку обома руками через хустку і відчувала тепло. Нарешті — тепло!

— Тут тебе ещьо передалі... Только сматрі, бистро у меня! Да, натворіла ти делов, девка! Тут такое із-за тебя поднялось... Сам генерал...

Якщо «сам генерал», то чому ж її не випускають?

Орисі було тепер байдуже — випустять чи ні. їй не було навіть холодно. Звісно, вона загорнулась у бушлат, всунула ноги у чуні — і ледве допленталась до своєї вузької дошки на двох камінцях, на якій уже призвичаїлася спати не згірше, як удома. Лягти, лягти, не піднімати важкої, гарячої голови, об яку так добре тепер зігрівати руки. У камері стало не так холодно — вона замінила собою піч — палала, горіла, обігрівала все навколо, навіть щурикам, до яких уже звикла, стало біля неї тепліше, і вони зі співчуттям, звісно, з чим же іще, юрмилися поблизу, вбираючи жар, яким пашіло тоненьке тільце, і чекаючи, чи не перепаде яка крихта з її злиденної пайки.

Вона сама обігрівала тепер камеру, та ще й озвучувала камерну тишу — кашель, що рвав груди, тривожив друзів-щуриків. Лише повітря стало важким і недружнім — не проходило чомусь у легені, застрягало на півдорозі. Так хотілося вдихнути — а повітря не стало, мабуть, забагато використали щурики. Так хотілося ковтнути — а в горлі оселився не щур, а чомусь їжак — і навіть гарячий. Він ніяк не міг улаштуватися — борсався, крутився, немилосердно колючи голками, а потім таки влігся, закривши при цьому шлях повітрю в легені і голосу назовні.

Коли добігла кінця остання доба — вона не змогла вийти самотужки.

— Ну, куда єйо теперь — в больніцу ілі сразу в морг? — бурчав наглядач, що заступив на вечірню зміну. — Куда смотрел-то?

Розділ 22

«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»

Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Нарешті йому усміхнулася доля. Краєчком вуст, криво, та бодай раз.

Так хотілося посидіти поруч, потримати ніжні дівочі руки у своїх, почути голос, розповісти самому про себе і вислухати оповідь про короткі дівочі літа удома і нескінченні — за ґратами і колючим дротом. Ні, цього вони одне одному не розповідатимуть. Надто боляче. Надто гірко і принизливо.

Глянув на свої руки — загрубілі, чорні, справжні руки шахтаря. Пальці до кінця не розгинаються — так і залишаються зігнутими по держаку лопати. Вугільний пил, що в’ївся у шкіру, не відмиєш. Навіть добре, що Дуся, дівчина з ніжним, мов пісня, іменем, не бачить його, подібного зараз на живий кістяк.

Десять років за колючим дротом. І ще п’ять довгих, нескінченних каторжних літ попереду. Вижити. Вижити! Вижити і розповісти — от яку думку плекав Петро Кекіш — підпільне псевдо «Роман».

Розповісти не так про власну роль у нашій боротьбі — вона видавалася малою і не вартою уваги, розповісти про справжніх героїв-повстанців, їхні подвиги й трагічну долю, віру й відвагу. Про честь і славу. Про зраду й підступ. Розповісти нелукаво, не перебільшуючи, не приховуючи помилок. Та для цього треба вижити отут, поза межами правосуддя.

— Грішний, отче! Каюся, що не можу простити, не можу возлюбити ворога свого, не можу зрозуміти неправдивої правди їхньої! — просив допомоги Господньої у святого отця Василя Величковського, сповідаючись.

— Бо немає тут ні правди, ні справедливості, бо ми тут — поза межами правосуддя! — гірко посміхнувся отець, такий же в’язень і мученик, лиш не зброї, а віри. Посміхнувся — і відпустив цього гріха юній душі.

Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона — маленьке зображення Діви Марії, чудом збережене кимось із в’язнів, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.

Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води з розмоченою родзинкою із чиєїсь «багатої» посилки замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця — от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» — сумно усміхався отець, ставний, величний, з окладистою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру. На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках — написати зречення від греко-католицької віри, прийняти православ’я і наступного дня — на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2,10).

— Не десять днів — десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького — Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру — мучаться, та не зрікаються.

— Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, — допитувався гострий розумом Петро. — Не можу збагнути... Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?

— Віра — незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила — віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква східного обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква — не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають. Сам Сталін навчався у семінарії...

— Сталін? Не може бути... — не повірив Петро. Виправився: — Власне, я вірю вашим словам, отче, та не можу повірити, що навчання у семінарії не залишило бодай якогось сліду добра в душі цієї людини.

— Хіба він — людина? Це — втілення антихриста на землі. Та навіть антихрист розуміє силу Христа. Те, чого не можеш знищити, примусь служити. І вони змушують. Людина слабка. Бажання жити переважує іноді обов’язок. Деякі православні священики співпрацюють з режимом, порушують найсвятіше — таїну сповіді, доносять на своїх вірних. Не всі, звісно. Але ті, хто не зрадив Господа отут, разом із нами, по тюрмах і таборах. Скільки їх тут — священики, православне монашество... Зупинися на хвилю, сину мій, хай спочину...

— Що з вами, отче? — стривожився Петро. — Борисе, допоможи, підтримай...

Мірус миттю прибіг на допомогу, підставив плече. він не втручався у бесіду, та ловив кожне слово отця Василя.

— Бракує повітря... Зараз, хвилину, минеться.

Чим допомогти — краялися серця молодших, але таких же знесилених хлопців. Дати свіжого повітря — так немає у шахті вікна! Води? Хіба тієї, що хлюпає під ногами, промочивши наскрізь ватяні чуні на благенькій гумовій підошві. Отець сперся на плечі своїх вірян, щоб не впасти.

— Може, трохи хліба? У мене є, тримаю до обіду, — хотів поділитися пайкою Петро. Навіть соромом пройняло — їм же родичі надсилають посилки — шмат сала, а у монаха — яка родина? І піст, суцільний піст...

— У жодному разі, — відвів руку з дорогоцінним шматком отець. — Ви  — ще хлопчики, вам цей хліб потрібен більше.

І Петро зрозумів — не так від хвороби серця падає з ніг отець Величковський, як від голоду. він витрачає шматок свого ранкового хліба на причастя. Кожному по дрібці, а собі?

— Ей ви там, что за базар устроілі в рабочее время? — присвітив лампою, почувши голоси, бригадир. — Что тут у вас? В БУР захотелі, саботажнікі чьортови?

— Не згадуй нечистого у підземеллі, — ледь спромігся перехрестити нехристя отець.

— Отцеві недобре, мусимо допомогти, — підтримував, підставивши сильне молоде плече Борис Мірус.

— Ну, ладно, ведіте, — змилостивився бригадир. І навіть не вилаявся услід — в душі таки залишилося місце для поваги до душпастиря.

Легко сказати — «ведіте!» Від знесилення та, мабуть, від почутого лихого слова, що завжди боляче било по свідомості, пастир ледве тримався на ногах. Хлопцям довелося майже нести.

— Стривайте, зупиніться, брати мої...

— Вам гірше, отче?

— Я загубив мою вервечку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук — постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися — як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

— Что ти там патерял? — вже без мату перепитав бригадир.

— Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, — пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою...

— Ето? — підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

— Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня... Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! — і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

— Ну, всьо, ведіте! Хватіт...

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів — знищити фізично тих, хто не підкорявся духом. Центром «комітету порятунку» був усе той же Володимир Романчук — завдяки його умінню домовлятися задля доброї справи з ким-завгодно, хоч би й з нечистими на руку бригадирами та нарядчиками, невтомному прагненню рятувати «своїх», вдавалося часом перевести святого отця на якусь спокійнішу працю. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не виходило — начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням — «ТФТ» — «тяже-лий фізіческій труд».

Усі советські свята — перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції — у холодному і голодному БУРі, такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа — ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята — Різдво, Великдень, Покрову — день УПА святкували за будь-яких умов. Не так зовнішньо — бо й за тим пильнували, як внутрішньо, душевно, молитовно. Уранці, в глибині шахти, таємно від охорони, отець правив службу. Нелегко було віднайти необхідне для відправи — бодай кілька родзинок, щоб «перетворити» воду на літургічне вино. Звідки збирав ті родзинки Романчук, який сам себе призначив відповідальним за «матеріальне забезпечення» святої літургії, — лише здогадувалися, але щоразу перед святом Володимир віднаходив хоч кілька — то в знайомих грузинів, то в узбеків. На що вимінював, як домовлявся, як долав спокусу з’їсти негайно, бо терпів такі ж муки голоду, як усі?

Перед святковою відправою хлопці передавали одне одному таємну інформацію про час і місце — в суворій конспірації, як давні християни у часи римських катакомб. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком під пильним оком бригадира.

— Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? — стурбовано питав Петро.

— Нічого, Богу дякувати, краще... Не згубіть лише моєї дароносиці...

Хлопці розуміли, про що йдеться — про звичайнісіньку консервну бляшанку, в якій «готувалося» оте тюремне, з родзинок та води, «вино», цим до блиску вичищеним «церковним посудом» послуговувався отець Величковський під час відправи.

— Ця вервечка з хліба і бляшана дароносиця — мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота, з перлами й діамантами. Бо замість вина — кров і біль мого народу, замість перлів — його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це — моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.

Отець присів на перекинутому ящику, що слугував йому стільцем, перевів подих.

— Нічого, з Господньою поміччю подолаємо й це. Не так багато вже й залишилося.

— Небагато? Ще понад два роки... — лічив не лише свої, а й отцеві дні неволі Борис Мірус — саме він поступився цього разу своєю роботою «дверового», коли постала необхідність влаштувати на «легшу» працю «нашого капелана», як називали отця повстанці.

— Не один я в неволі. Того дня заарештували весь вищий клір, — зітхнув отець Василь. — 10-те й 11-те квітня 1945-го — чорні дні нашої церкви. Мене узяли в Тернополі, а митрополита Йосифа Сліпого — у Львові. На щастя, Блаженнішому дали менше — вісім років, а вони минають вже навесні.

— От якби ж тільки випустили, нелюди! — вирвалося з грудей Борисові.

— Тут інша справа, Борисе, — нагадав товаришеві Петро. — Це ми з тобою тут замкнені на певний термін, а святі отці самі себе тримають у таборі. Добровільні в’язні Христові. Підписатися на православ’я — і воля хоч завтра. Воля, висока посада у Києві, чи й у Москві. Тому й мордують особливо, тому й пильнують, аби ніде анітрохи полегші. А отці і тут, у таборах, де всі думають тільки про їжу, служать Господу і підтримують у вірі нас, грішних. А це вже — духовний подвиг.

Петро схилився до руки пастиря, такої ж грубої і спрацьованої, такої ж шахтарської, як і його власна. Отець перехрестив хлопця, поклав руку йому на голову, благословляючи.

— До цього подвигу ми готувалися ще з двадцятих років... — голос священика шелестів тихо, та залягав у серце навіки. — Знали, що не мине нас чаша сія... Першим пішов на цю Голгофу блаженний Леонід Фьодоров...

— Росіянин? — не йняв віри Борис.

— Так, росіянин. Отець Фьодоров — екзарх російських греко-католиків, заарештований ще у двадцятих... Згинув десь на Соловках. У двадцять третьому писав до митрополита Андрея: «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ессіезіае гшзіае саШІісае» — фундамент російської католицької церкви. У стражданнях усієї Російської Церкви — православної та католицької — він вбачав «тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської». У кожного — свій хрест. Ісус пішов на хрест заради відкуплення людства. Чому ж ми, церковні владики і прості священики маємо уникати гонінь, на які диявол надихає наших мучителів? Якщо їм потрібна кривава жертва, то нехай п’ють кров пастирів, але не пастви. Митрополит Шептицький передбачав ці часи. Не раз у проповідях закликав: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Був готовий принести й особисту жертву, — гірко зітхнув святий отець, згадавши свого вчителя. — Звертався до Папи Пія XII з особистим проханням «уділити апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде». Так писав ще у жовтні тридцять дев’ятого владика Андрей.

— І Голіаф комунізму відійде... — повторив Борис Мірус. — Якби ж то...

— Треба вірити, діти мої, наша кривава жертва не буде марною. На наших кістках постане незалежна українська держава! І наша гнана церква повстане і возсіяє, і кожна жертва ненаситного Голіафа буде згадана і пошанована. А ми мусимо вірити і... любити. Любити Господа нашого, любити ближнього. І не боятися майбутнього, терпінь і гонінь. «Страху немає в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо... хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо. 4:18)

— Любити ближнього... — замислився Петро.

— Ближнього — це означає і бригадира, який кидається на нас із кулаками, і наглядачів, котрі натравлюють собак за кожної нагоди, і свого слідчого, котрий відбивав печінки, і генерала Дерев’янка... їх я теж маю любити? — не засумнівався, а просто визнав власну неспроможність виконати за цих умов основоположну заповідь Христову Борис. — І Сталіна я маю любити? За те, що зламав мені долю, за те, що молодість, кращі акторські роки, коли грають юних і закоханих, минають отут...

— Нічого, ти ще зіграєш свого Гамлета, — потішив Петро.

— Гамлета... Тінь батька Гамлета, от що від мене залишилось, — не стримався від жарту Борис.

— Нічого, Борисе, були б кості, а м’ясо наросте!

— Маєш рацію, Петре, головне — вижити. І в дусі не зламатися. А тіло — відживимо. Бог терпів... Митрополит терпить...

І отець Величковський дістав сховану біля серця поштівку — дрібні літери, підпис — Йосиф.

— Упізнаєте почерк?

Хлопці заперечливо похитали головами — ні. Звідки їм знати руку, що водила цим пером? Утім — Йосиф...

— Митрополит? — здогадався Петро і прикрив рота — і в шахті стіни мають вуха.

Отець схилив голову на знак згоди.

Маленькі літерки несли звістку з далекого Красноярського краю. Блаженніший живе в будинку інвалідів. Голодно. Нужденно. Хворіє. Допомагають йому дві старенькі монахині, заслані після відбуття своїх термінів. Просить отця Величков-ського після закінчення терміну приїхати і висповідати його.

Хлопці торкнулися поштівки з трепетом — немов святої реліквії.

Десь удалині знову почулася лайка — бригадир учергове шпетив когось. Аби не наражатися на сутичку, кинулися урозтіч.

Подолавши черговий напад запаморочення, отець Василь сховав поштівку, підвівся, відсунув ящика подалі, аби бригадир не мав зайвої нагоди згадати нечистого чи хлюпнути в очищену ранковою службою душу трохи брутальної російської лайки. В’язень Величковський ладен був терпіти що завгодно — голод, побиття, лиш одного не переносила душа — гидкої матірної лайки, словесного бруду, що виливався з кожного нечистого рота так легко, і ранив так боляче...

Важко долав слабкість... Хотів ступити кілька кроків — та серце застукотіло часто-часто, нерівно і так гучно, наче мало вирватися з грудей. Спокійно, спокійно, розмовляв отець сам зі своїм тілом — усе гаразд, треба тільки рівно дихати — і минеться. Ой, це зрадливе, слабке людське тіло! Дух — сильний, незламний, а тіло... Як швидко зношується, нищиться воно у неволі. Наступного літа мине п’ятдесят. Вік повної зрілості і сили для чоловіка. Вік мудрості й розквіту для священика. Вік глибокої старості для в’язня. Навіть хлопці, яким ледве тридцять, виглядають тут старими. А п’ять десятків літ і здоров’я, підірване голодом і непосильною фізичною працею, лежать на плечах важенною брилою. Отець Василь сперся до стіни і змовив молитву. Не за себе — за свого наставника Йосифа Сліпого. За шість десятків літ святого отця. За муки, фізичні й духовні, які приймає він десь отут, неподалік, в одному з таборів Комі. А може, знову повезли кудись у Сибір чи Красноярськ? Чи на суд. Чи в Москву — обіцяти золоті гори й високі пости в російському православ’ї, аби лиш зрікся. Як тяжко йому, Блаженнішому, в його літа, нести отой добровільний хрест, узятий на плечі після смерті великого князя церкви Андрея.

Як блискуче починалося життя Йосифа Коберницького-Сліпого! Обдарований хлопчик народився у маленькій скромній хатинці в селі Заздрість на Тернопільщині. Неподалік — Зарваниця, найбільша, та занедбана, заборонена і примусово забута святиня української греко-католицької церкви. Може, чудодійна вода із джерела, може, лик чудодійної ікони провадив хлопчика шляхом служіння Богові. Тернопільська гімназія — з відзнакою, Львівська семінарія, продовження навчання в університеті Інсбрука, далі — Рим, Григоріанський університет, Папський Орієнтальний інститут, невтомна праця, праця, праця — і от уже молодий доктор богослов’я Йосиф Сліпий з благословення митрополита Шептицького — ректор Львівської Богословської Академії. Знову праця, праця, праця — шість мов, богословські твори з царини філософії, мистецтва, літератури, історії, церковного права... Та дихнула вогнем лиха година тридцять дев’ятого. Дзенькнуло фальшиве золото совітського вересня. У грудні тридцять дев’ятого, передчуваючи грядущі біди, з благословення Папи митрополит Андрей таємно хіротонізує о. доктора Сліпого на архієпископа. «У час гоніння свячення не є честю, а в першій мірі тягарем...» — приймає хрест отець.

Ще один хрест — найважчий, митрополичий, упав на його плечі після смерті владики Шептицького 1 листопада 1944-го. «Покликання до пастирської служби — це відречися самого себе, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любові до Христа». А вже напровесні 45-го — арешт і... тюрми, тюрми, етапи... Львівська, Лук’янівка у Києві, Луб’янка у Москві. «Грозьби і просьби», тортури духу і спокуси — зречися! Етапи, етапи, етапи... «Довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред чоловіки». Прорік Ісус: «І будьте мені свідками в Єрусалимі і в усій Іудеї та Самарії, і аж до краю землі». «Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія, і так дослівно «аж до краю землі». «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними — я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві. І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчається приреченням на смерть!» — так напише збережений Господом для людства і мовчазної тоді, забороненої Греко-Католицької Церкви кардинал, а потім Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті».

«їдуть на заслання... то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений, при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод... Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину» — напише згодом про заслання Папи Климентія кардинал Йосиф Сліпий. Глибокий власний біль та знання вчувається у кожнім слові. Про власні страждання не пише — дотримується зобов’язання перед советами «не робити з власної долі політичної справи». Дотримуватися права честі навіть в угоді з безчесним — чи не гідна чоловіча позиція?

Отець Величковський табірною поштою отримував час від часу звістки про скорботний шлях по «рапавих дошках», який мусив долати митрополит з волі антихриста. І серце боліло більш його терпіннями, ніж власними. Один із засуджених німців, професор Гробауер при випадковій зустрічі поділився спогадом про етап до табору в Комі, на самісінькому краю землі, далі — тільки Льодовитий Океан: «Змордований етапом, святий отець безсило сидів на своєму наплічнику, не маючи сили підвестися. Раптом підлетіли двоє молодих, із «блатняцького кодла», вдарили, кинули на землю, вихопили отого наплічника із жалюгідним скарбом в’язня — і зникли, наче й не було їх тут. Знеможений Князь Церкви лежав на підлозі, не маючи сили ані підвестися, ані витерти крові, що сочилася з розбитого обличчя...» Звісно, це діялося з відома і за дорученням табірної адміністрації, щоб перетворити і без того нестерпне життя в неволі на справжнє пекло. І чим достойніше мовчав пастир, чим з більшою гідністю переносив свої терпіння, тим більш шаленіли князі тьми у Потьмі. Бажко було виконувати отримане із Москви завдання — довести упертого з/к до зречення за будь-яку ціну. А він лиш повторював розбитим ротом слова молитви і благословляв гонителів.

Звідки бралися сили вистояти і не проклясти звіра? «Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. ... Предаст же брат брата на смерть, і отец і чадо, і восстанут чада на родителей, і убіют іх. І будете ненавидими всіми імене мого ради. Претерпівий же до конца, той спасен будет (МТ.10, 16-22). Силу на цьому моєму хресному шляху давала мені свідомість, що цим шляхом за мною іде моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»

В’язень Величковський тулив до серця поштівку, списану почерком владики. І почувався не самотнім на хресній дорозі, яку торували пліч-о-пліч сотні тисяч «претерпівих» за спротив злу — хто зброєю, як Петро Кекіш, хто — словом і акторським талантом, як Борис Мірус, незнищенним оптимізмом та вірою в майбутнє України, як Володимир Романчук, хто — мовчазний, та найнебезпечніший — спротив вірою у Господа.

Згадував і власний шлях. Одразу після арешту він видавався коротким, мов політ кулі: за антирадянську пропаганду в своїх проповідях о. Василь Величковський заслужив у влади «вищої міри» — розстрілу. Три місяці провів у камері смертників. І там зрозумів остаточно свою необхідність людям. Найпереконаніші безбожники перед лицем смерті, невідворотної і близької, шукали шляху до Бога, благали його захисту й підтримки. Це було вже покоління, що виросло після більшовицької «революції» поза церквою. Відкривати цим людям, смертникам, таким же, як він сам, лик Христа, міру Його любові і прощення, давати їм останню розраду перед останнім кроком за поріг, благословляти на перехід у засвіти, навчити молитви, аби було на вустах те слово, яким прощаються із земним життям, — отаку щоденну душпастирську службу день у день довелося служити. А потім прийшов лютий час ступити за поріг життя самому.

Вони прийшли...

Готувався до смерті, неминучої і близької, готував і дух, і тіло, та коліна таки зрадливо затремтіли — тіло людське немічне...

Скрегіт ключа в замку камери відізвався у серці — невже останні кроки лічить по землі монах Величковський?

Непроникні, суворі, відлюдькуваті лиця без очей... Хто з них стрілятиме? В груди чи в голову? Як воно відбувається у них — розстріл? Чи дадуть хоч помолитися перед смертю? Мабуть, ні, треба встигнути дорогою...

Та як же не хочеться вмирати!

Спокійно, спокійно, отче, тобі не вперше, ти вже вмирав одного разу — коли приймав постриг. Тоді помер для світу хлопець Василько, а народився інший — монах Василій. Брати-монахи проспівали над тобою парастас, поховали тебе для світу. Ти з радістю прийняв тоді цю смерть тіла, щоб воскреснути в іншому, духовному вимірі, возвеличити дух. Чому ж так голосно стукає серце тепер, коли ведуть на справжню, не умовну, реальну смерть?

Господь покликав тебе вмерти за віру. От воно, справжнє мучеництво, справжнє терпіння. Прийми.

Отець глибоко вдихнув і... посміхнувся.

— Ти чьо, парень? — перезирнулися убивці. Старший додав із розумінням справи: — В уме, відать, поврєділся. Тут такое биваєт.

Довго водили коридорами. Давали час відчути — от воно, вже зовсім близько. Давали час земному тілу потремтіти, пролити смертний піт. Щоб підкосилися ноги, щоб серце затріпотіло, щоб кожна клітинка волала бажанням жити! Щоб слабкість людська взяла гору... Аби просив, аби благав. Аби підігнув коліна не перед Господом своїм, а перед ними, представниками сили, реальнішої за «опіум для народу» — радянської влади.

Не вийшло. Не впав навколішки, не благав. Лиш посміхався, світліючи обличчям, і бурмотів ледь чутно якісь свої незрозумілі слова незрозумілою мовою, молився, мабуть.

Завели у камеру. Оголосили про заміну розстрілу на десять років таборів. А ще поманили спокусою свободи — такою п’янкою після очікування смерті. «Підпиши перехід на православ’я — й одразу на волю. Якщо ні — не вийдеш звідси НІКОЛИ!»

Аж тепер, наприкінці отого десятилітнього терміну, зрозумів отець Василь усю безжальність отого — НІКОЛИ. Зовсім близько, неподалік від Воркути, прийняв мученицьку смерть владика Григорій Лакота. Звістку про це передав брат по вірі, литовський католицький священик отець Сварінкас. Загинув у неволі єпископ Йосафат Коциловський. Голіаф збирав свої жертви. Жнивувала смерть. Тривав покіс і на волі — підгрібали непокірних — навіть тих, хто спершу наче «підписав» перехід — а потім так і не оформив юридично свою підлеглість Московському патріархату. Рясно косити було вже нікого, визбирували тих, хто дивом уцілів. У 1948-му таких було 10, у 49-му — 17, у 50-му — 35 непокірних та упертих. Усі пішли «виправляти свої помилки» по лютих Сибірах...

Людина, навіть просвітлена до святості, живе у теперішньому часі. Картини майбутнього приховані від нас. Лише мрією можна відхилити завісу й побачити краєчок бажаного. Можна іще вірити, вірити, що бажане здійсниться. Чим іще, як не силою віри, пояснити непоступливість, непохитність смертного тіла мученика перед велетенським Голіафом сталінізму? Але юний, прекрасний тілом Давид уже заклав камінь до своєї пращі, відшукав поглядом потвору... Зовсім скоро той день, що мав би змінити світ — та березнева дата похоронних маршів і надгробних ридань. Голіаф конає не у славі — в калюжі власної сечі, оточений наступниками, що благають у диявола його смерті. Не допускають лікарів. Не полегшують смертної муки словом. Без сповіді, без відпущення гріхів, без каяття виривається з тіла і падає брилою важезних злочинів на дно найбільшого казана зі смолою чорна подоба душі. Сталося. Змінилося. Змінилося?

Густий і непрохідний ліс таборових нетрів. Нагорі — буря, а внизу й травинка не шелесне. Це у них там — зміна епохи. А тут — «падйом!», «атбой!», «вихаді без паслєднєво!». Отак добігають кінця десять років хресного шляху отця Величков-ського. Перший крок поза ґратами — до Єнісейська, прийняти сповідь митрополита. І аж потім — до Львова. До рідних, до вірних. Надихатися повітрям свободи! Поспішав, передчуваючи, що брама табору відчинилася ненадовго. Поспішав. Підпільно, таємно, служив, ніс слово Боже. Навчав молодих семінаристів за умов суворої конспірації, висвячував на місце невинно убієнних.

А митрополит — знову долає стації свого хресного шляху. Заслання змінюють новим терміном. Етапи, етапи... Єнісейськ, Красноярськ, Камчатка, Тайшет. Знову Потьма. «Худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке заґратоване віконечко видно безкраї засніжені простори Сибіру». Мордування плоті, катування тіла, і вишукана, диявольська спокуса духу. Після страхіть Потьми, після упослідження, якого добрий господар не стосуе й до худоби, разючий контраст: вагон з усіма вигодами, Київ. Камера — майже готель. Тепло, чисто, чудове харчування, звертання на «ви». Не тридцять, а всі тридцять три тисячі срібняків за маленьку послугу радянській владі — підписати вже готового листа проти Папи та націоналістів за кордоном. А відтак — найвищі чини в Російській православній церкві, Київ, лікування, всі доступні смертному вигоди. «Та ви знущаєтеся наді мною!» — обурено вигукнув глава українських греко-католиків. Ображена радянська влада визнала Йосифа Сліпого небезпечним злочинцем-рецидивістом і порятувала своїх громадян від руйнівного впливу його слова на їхні душі суворою ізоляцією в Мордовських таборах особливого режиму.

Вже відгримів ХХІІ з’їзд партії, вже давно засуджено «культ лічності», вже реабілітовано десятки тисяч невинних і звільнено сотні тисяч винних, вже зачинилися іржаві ґрати ГУЛАГу, розчинилися в океані Сибіру його прокляті острови, лише в’язням Христовим немає амністії. Аж у 1963-му, після цілої зливи газетних публікацій, після особистого листа Хрущову від Папи Іоанна ХХІІІ та втручання президента Сполучених Штатів Джона Кеннеді в’язня Йосифа Сліпого нарешті звільнено.

Звільнено без права жити в Україні. Знову заслання, тепер уже довічне — за кордони рідної землі.

Три дні в Москві — для прощання з рідними. Та митрополит не може залишити свою гнану церкву без пастиря. До Львова лине телеграма. І під виглядом члена родини прибуває до Москви монах-редемпторист Василь Величковський, який промислом Господнім кілька місяців дихає повітрям волі — в короткій перерві між своїми нескінченними арештами. У готельному номері, таємно, лише перед ликом Господнім відбувається висвячення Величковського на єпископа Луцького і місцеблюстителя Української Греко-Католицької Церкви.

Віднині шлях кардинала Сліпого — поза межі України. Цілий світ відкриється його окові, десятки країн зможе відвідати пастир, лише стражденна батьківщина, до якої щодень лине думкою, заборонена й недоступна. Його справу продовжить Василь Величковський — під недремним спостереженням КДБ.

Церква житиме — не у пишних будівлях, не в соборах і митрополичих палатах, а в приватних помешканнях. Потаємно, скрадаючись, хреститимуть греко-католики своїх дітей і братимуть шлюб, ховатимуть небіжчиків і святкуватимуть празники. Ті нечисленні владики, яким вдалося вижити, навчатимуть молодих.

Не марнує часу й новий єпископ. Розуміє — на місце замордованих повинні стати молоді, готові свідомо пройти хресну дорогу. І вони знаходяться і зголошуються, наперед знаючи вагу й гостроту шипів тернового вінця, що добровільно кладуть на чоло.

Отець Величковський працюває невтомно. Знову навчає семінаристів, висвячує нових священиків «мовчазної Церкви». І знову — суд, і знову тюрма. Закрита, найсуворішого режиму.

Це вже не Хрущов, не відлига, це — Брєжнєв. Уся країна семимильними кроками прямує до комунізму, а насправді тупо-четься на місці, панує начебто найдемократичніша в світі демократія, космонавти що не день дірявлять небо, запевняючи, що хмари, на якій сидить Бог, не бачили, отже її не існує у природі, генсек, млявий, позірно добрий, вселюблячий та ненаситний до хвали і нагород, роздає наусебіч поцілунки та ордени. Все так демократично. Лише Величковський знову в тюрмі. Лише Світличний, Стус, Чорновіл, Лук’яненко, Овсієнко, Литвин, Тихий, Оксана Мешко — за ґратами. У тій самій Мордовській зоні, де замордовано довічним терміном Михайла Сороку.

Та світ уже не той. Кордони прозорішають, «залізна завіса» іржавіє.

1973-ій. Отця Величковського звільнено. І вислано за кордон. У Римі зустрічаються, нарешті, на волі провідники Українського греко-католицтва.

Та залишилося зовсім мало. Ще буде Рим з його святощами. І розмова з Папою. І буде Канада, Вінніпег. І чотири тисячі українських пластунів в єдиному пориві гукатимуть «Слава!» мученикові за віру Христову. І серце його утішиться — он скільки її, нашої молоді, хай навіть і поза межами України...

Як найдорожчу реліквію, пронесе уже вільними дорогами єпископ Величковський свою безцінну чашу Грааля, дароносицю — табірну консервну бляшанку, в якій символічна кров Христова змішалася з реальною, справжньою кров’ю мучеників віри та державної незалежності України.

І серце його зупиниться зовсім скоро. Говоритимуть різне — що КДБ перед звільненням ввело отруту повільної дії. І цьому віриш, знаючи, як рука Москви усунула у спосіб злочинний та диявольськи-хитрий Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Віриш і в чудо нетлінності мощей священно-мученика. Хіба схильний хтось на початку ХХІ століття вірити в чудо? А як не вірити, якщо у Вінніпегу під час перепоховання тіла у храмі святого Йосифа у труні, що майже розсипалася, зітлівши за тридцять років, знайшли останки, яких тління не зачепило — руки Владики Василія тримали хреста так само міцно, як і за життя, обличчя, майже не змінене, променіло тією ж святістю, як і колись, у потаємній підземній його церкві, у таємному покинутому забої воркутинської шахти.

Розділ 23

— І все ж Господь добрий до нас, Борисе, — просвітлено звів очі до чорного неба шахти, ледь освітленої смужкою електричних лампочок Петро. — Яких людей зустрічаємо!

— Авжеж, постаралися совєти, щоб зібрати нас отут, під землею. «Клімат плохой, зато общество хорошеє!» — процитував табірний фольклор Мірус. — Ну, де ти там, моя коняко? А ходи-но сюди, а таку твою-перетаку, в Сталіна-мать!

— Борисе, — жахнувся Петро, — та як ти можеш? Як тобі язик повертається після служби поминати нечистого?

— А таки-так, нечистого. Сталін — нечиста сила, це точно! — сміявся молодий актор, якому довелося працювати у шахті коногоном. — Я цю коняку в спадок отримав, вона і живе тут, під землею, бідолаха. Сліпа, глухувата. І розуміє команди тільки з відбірного російського матюгання. А без слова Сталін взагалі з місця не рушає. Так її навчили мої попередники. Звісно, з великої синівської любові до генералісимуса. От послухай. Гей, коняко, гайта! Машко! Бісьта! Вйо!

Худюща, самі ребра й хвіст, кобила Машка стояла аніруш, не реагуючи на жодну з нормальних конячих команд. У колі її зацікавлень перебувало одне — можливість якомога довше простояти нерухомо, не працювати, не тягти оті важезні вагонетки з вугіллям, задля цього тварина ладна була удавати й тупу, й глухувату, й дурнувату.

— Нещасне ти створіння, — погладив Петро коняку одвічно-ніжним рухом, що в крові у кожного селянина. — Мордуєшся отут, під землею, така ж з/к, як і ми.

— Е, не скажи, їй краще, — невмируще почуття гумору, здавалося, не покидає Міруса за жодних умов. — Бачив би ти, брате, як її годують! Пальчики оближеш... Дбають про худібку. Тут коням і собакам живеться, мов у раю. А ми... Що ми? Один здохне, трьох інших заарештують. Але ми не дамося! Ми виживемо! Я ще привида батька Гамлета не зіграв. Подібний? Навіть без гриму. Чи й самого вождя і вчителя, а також лучшего друга дєтєй... Ото ще вуса — і викапаний! Правда, коняко? Ну, рушай, чи примерзла?

Коняка удавала невидющу й глуху.

— От бачиш, Петре? Хоч бий, хоч кричи — нуль! А зараз... А таку твою-перетаку в Сталіна-душу...

Коняка негайно прийшла до тями, клацнула копитами, стала струнко й рушила як могла доходяжно-стройовим, тягнучи вагонетки.

— Бачиш, Петре? От вона, сила безсмертного, вєлікого і могучего! Та це ще нічого. Пригадуєш, минулого тижня комісія з Москви перевіряла шахту. Мусив і при них так само командувати. Ледь не помліли. Крику було! Хотіли другий термін навісити — за антирадянську агітацію, аби не поминав усує імені вождя народів. А я їм відіграв дурня точно за системою Станіславського — «вірю — не вірю», не вірите — самі спробуйте! Пробували Машку з місця зрушити — били, за гриву тягали — городські, що з них візьмеш... Кричали, ледь не луснули. З відчаю матюкатися почали. А ледь згадали Сталіна укупі з чортом — одразу скотинка отямилася і чемно закрокувала куди велено. Інакше цей агрегат не заводиться! А шахта мусить давати план. Тому без Машки — нікуди! А Машка без мату — нікуди.

Почувши рідну вухові команду, Машка повагом рушила.

— Та куди ж ти, немудра тварино! — похопився невдатний коногон. — Стій! Ще не навантажили! Зупинися, а таку твою тудить, в Сталіна-Берії і всього політбюро мать!

Кобилка знову зупинилася і понурила голову — точнісінько як потульний з/к, який ловить кожну хвилину, щоб відпочити, і вміє спати навіть стоячи чи на ходу.

Петро почвалав, ледве тягнучи мокрі наскрізь чуні, до свого забою. Та попри все, на душі було світло. Ранкова підземна служба, розмова з невгамовним у своїй юнацькій бадьорості Борисом, для якого навіть шахта перетворювалася на сцену, а коняка — на глядача, ці дорогі миті лягали на душу цілющими травами.

— Гей, хто там? — пролунав з погано освітленого штреку знайомий голос. Лампа позаду окреслила довгу, мов тичка, тінь.

— Це я, Петро Кекіш! А це ти, Гавриле?

Тінь негайно зникла.

Петро криво усміхнувся. Зітхнув. Ну, звісно, Гаврило, хто ж іще тікатиме від нього, мов заєць. Знає кицька, чию сметану злизала.

Гаврило Непробачений упізнав Петра одразу, щойно новий в’язень переступив поріг. Намагався не потрапляти на очі. А коли ховатися стало ніяк, мусив таки признатися — так, я той самий Гаврило!

Той самий Гаврило!

Щоб дістатися до миті цього короткого знайомства, Петро мусив перегорнути чимало сторінок свого повстанського життя.

Бережани. Гімназія. Відступ німецьких окупантів, прихід окупантів чи не більш жорстоких, радянських. Таки більш. Про це довідалися невдовзі. Кількох гімназистів, що вступили до УПА, залучили до навчання у школі радистів. Важливість радіозв’язку для загонів не обговорювалася, на щастя, апаратури вдалося захопити чимало, німецької і совєцької, інструкторів також не бракувало. У школі навчалося кілька десятків юнаків та дівчат. Порядки були дуже суворими, щодо моралі зокрема — зустрітися з дівчатами поза уроками можна було тільки після служби у церкві в неділю, і то до вечора. За спробу бодай зазирнути в кімнату дівчат — суворе покарання. Звертання тільки на «ви», тільки на псевдо. Такі обмеження хлопців дратували — юнацькі симпатії зароджувалися швидко, але потім, у тюрмах, на допитах та очних зводах не один подякував долі, що жоден зрадник, а таких засилали в ряди повстанців чимало, не знав його справжнього прізвища.

Вивчили морзетку, будову апаратури, навчилися працювати — хвацько приймали і передавали повідомлення. Залишалося отримати апаратуру і розпочати роботу у своїй сотні. Дорога виявилася непростою. Радянські війська прорвали німецьку оборону під Бродами і перейшли в наступ. їхнього приходу очікували з дня на день.

Інструктор школи радистів на псевдо «Андрій» залишив при собі, як кандидатів в інструктори для наступних наборів радистів, двох хлопців — Петра — на псевдо «Роман» і «Ореста» — справжнього імені Петро так і не дізнався.

Завданням Романа й Ореста було підготувати апаратуру для загонів і переправити її в криївки. Розуміючи важливість справи, хлопці узялись до діла з усім завзяттям. І ось уже криївки готові. Та «Андрій» тягнув і тягнув із апаратурою, яка була складена в одній великій криївці поблизу села Мелни, де й знаходилася радіошкола.

«Випускників» школи саме мали розподіляти по загонах. Раптом — частина НІКВС, напад. Радисти прийняли бій. З бою живим не вийшов ніхто.

Андрій смутився за своїми учнями недовго.

— Хлопці, копайте нову криївку на протилежному боці села, туди перенесемо апаратуру!

— Навіщо, друже Андрію? — здивувався Роман. — Звісно, в криївці безпечно, але ж на третій-четвертий вихід в ефір нас неодмінно запеленгують і знайдуть. Накриють разом з передавачем. У лісі — інша справа. Відділ УПА нині тут, завтра — там. Шукай вітру в полі.

— Стаціонарний передавач? Ви ж нас самі вчили, що це небезпечно! — підтримав Орест.

— Виконуйте наказ! — Андрій не збирався рахуватися з думкою хлопців, мав власну.

Накази в УПА, як в усіх арміях світу, не обговорюються. Три ночі хлопці потай копали криївку. На четверту прийшов Андрій. Приніс лиху звістку — криївка поблизу Мелни «впала», хтось «всипав». Напали енкаведисти, всіх постріляли, апаратуру забрали.

Але ж знайти криївку навіть людям, які добре знали орієнтири, було дуже важко! Той, хто «всипав», мусив добре, дуже добре знати замасковане місце входу.

Андрій сумував недовго. Переночував з хлопцями, потім знову зник. Він часто зникав отак, не повідомляючи, куди. Говорив, «з нагальною інспекцією». Криївку, яку підготували Роман з Орестом, вважав «базовою», сюди йому приносили по підпільному зв’язку пошту. Якось хлопці розпечатали грипса — якийсь «Даль» запрошував до Мелни, там будуть «крашанки, ковбаси, варені яйця», та ще й дівчатка. Хлопці обурилися — як може командир завантажувати підпільну пошту, переносячи яку зв’язкові важать життям, такими дурницями. Висловили Андрієві своє обурення в очі. Побачивши розпечатаного грипса, він спершу зблід і почав кричати, що віддасть хлопців під суд, але потім, прочитавши про крашанки та варені яйця, заспокоївся і навіть засміявся — жарт, мовляв.

Самі невдачі переслідували хлопців із цим Андрієм. Зате сам він ловив удачу за хвіст обома руками. Знову отримав грипса від цього свого «Даля». Пішов до батькової хати, куди його викликав «Даль». Там на нього чекали енкаведисти у формі. Розмовляли мирно. На біду, нагодилася сусідка, побачила. Повідомила чоловіка. Чоловік повідомив Службу Безпеки. СБ спрацювала миттю — хотіли взяти зрадника на гарячому. Натрапили на збройний опір. Відступаючи та відстрілюючись, енкаведисти узяли «Андрія» із собою, буцім заарештували. Посадили на драбинястого воза. Невдовзі прислали машину — вивозити «на Сибір» батьків. Наладували машину добром — усе дозволили взяти із собою сім’ї «злочинця». А сам «злочинець», чомусь не зв’язаний, дорогою зістрибнув з того воза і кинувся навтьоки. Так уже солдати стріляли, так ретельно поціляли, так намагалися влучити, такий град куль випустили зі своїх автоматів, що аж ні разу не зачепили.

Неушкодженим прибув «Андрій» до криївки. Але, на щастя, не всіх хлопців з СБ вдалося перестріляти енкаведешникам. Залишилися свідки зради. Слідство тривало недовго. Під тиском доказів «Андрій» мусив розповісти, як за завданням НКБС зривав налагодження радіозв’язку між загонами Третьої Воєнної Округи «Лисоня». Признався й у тому, що Романа з Орестом теж мав «здати», але останніми, і за таких умов, аби вони не змогли пострілятися і потрапили б у руки катам живими.

Як картали себе хлопці за свою юначу довірливість, доброзичливість! Як раділи, що дотрималися присяги та правил конспірації, не піддалися на умовляння і не видали своїх справжніх імен та прізвищ, хоч як намагався влізти в душу «старший товариш» у товариських розмовах.

Нарешті розпочалася нормальна робота, налагодився радіозв’язок. Але фронт уже перекотився через Віслу, війна ішла до завершення. Звільнялося чимало кадрових частин для боротьби з бандерівцями. Цей залізний гребінь, яким прочісували ліси, ставав дедалі густішим. Провід прийняв рішення перебратися у Волинські ліси. На кожну сотню належав лише один радист. Романові довелося прощатися з «Орестом» — Олексою Хмурих, родом з Теребовлянщини. Гірке було прощання — разом вчилися в гімназії, разом проходили випробування в радіошколі. їхні дороги розійшлися назавжди — відділ, де служив Орест, відходив на південь і невдовзі Ореста було убито засідкою НКВС під час переправи через Дністер.

Шлях Романа лежав на Волинь. Зима. Дороги засипані снігом, пересуватися легше на санях. Навантажили радіоапаратуру, нехитрий скарб. Рушили. Ці терени стали небезпечними — «загроженими», як висловлювався провідник. Доводилося попереду пускати розвідників, щоб не натрапити на засідку або армійську частину. Проминули Старий Почаїв. Дісталися Кокурова. Мусили переходити річку по єдиному поблизу мосту. На мостах зазвичай — засідки.

— Ні, у нашому селі все спокійно, немає ні війська, ні НКВС, — запевнив чоловік із хати на околиці. Частина увійшла в село. І майже одразу заговорили автомати, заторохкотіли скоростріли. Ніч місячна, видно, хоч голки збирай. Одна з перших куль поцілила в ногу провідникові. Роман кликнув «Сокола», нового товариша по загону. Посадили провідника на кріс і подалися бігцем до лісу, провалюючись часом по пояс у сніг.

Услід лунали постріли. Тіні на снігу — непогана мішень. Нарешті — ліс. «Ліс — наш батько, нічка — наша мати» — як ніколи правдиво сприймалися слова. Рятуй нас, мати, визволяй, батьку! Маючи на руках кількох важкопоранених, загін мусив зупинитися у найближчому лісі. Аж навесні пішли далі — до Антоновець на Шумщині.

Тут у Романа з’явився новий напарник — «Богдан». Хлопці отримали завдання — осісти в селі. Вони були частиною радіомережі, якою Провід ОУН мав намір покрити терени своєї діяльності. Великих потужних радіостанцій не було, тому мусили користуватися кількома «транзитними». Приймати повідомлення — і відправляти на наступну «точку». Просто. І невимовно складно, бо відколи травень розквітнув салютом перемоги, кількість радянського війська в містах і селах Галичини подесятерилася.

Травень висушив дороги. Та вони більше не були потрібні — Роман та Богдан сиділи в криївці і працювали. Господарі, надійні, щирі люди, дбали про хлопців, як могли. Так тривало кілька тижнів. Якось завітав до них референт провідника «Дубового». Дав нове завдання. Але вийти із села не зміг — військова частина, кілька сотень піхоти замешкали у селі. З будинку довелося перебиратися до криївки. Криївка — на метровій глибині, вентиляційні труби виходять у стайні, під жолобом, все надійно, ніхто не помітить.

Та сидіти у криївці — не так легко, як здається. Немає світла — електричний дріт вкаже місце, свічка з’їдає повітря, а його і так обмаль. Вимушена нерухомість, темрява, брак їжі — господарі не такі заможні люди. І постійна тривога — знайдуть чи ні?

Солдати не сиділи по хатах — ретельно обшукували село — обійстя за обійстям. Мали вже певний досвід — знали, де зазвичай копають криївки. Якось просто над головою у хлопців загавкали собаки. Солдати знайшли під жолобом вентиляційний отвір.

— Давайте копать — оні гдє-то тут!

— Да где — тут? Лаєт собака, ну і кто ейо знает, почему? Может, крису почуяла?

Хлопці підготували пістолети. Кількість набоїв знали — останніх два — для себе.

Солдати обшукали все в хаті, у хліві, у стайні. Пішли. Богдан поставив пістолет на запобіжник.

— Думав, усе, доведеться стрілятися. Живим не дамся.

— Боїшся зрадити?

— Не боюся. Просто не хочу.

Того вечора хлопці вирішили вийти з криївки.

— Так ми всю війну просидимо! Краще згинути в бою, ніж задихнутися, мов щур у норі! — відрубав Роман. — Підемо до лісу! Знайдемо своїх. А в сотні жити легше — що всім, те й мені.

Богдан підтримав. Референт «Дубового» вагався:

— Ми повинні бути тут...

— Як знаєте. Можете залишатися!

З криївки вийшли утрьох. Скрадаючись, перейшли дорогу, пробралися до лісу. Тут зітхнули вільніше — солдати до лісу не потикалися, почувалися у несходимих волинських хащах непевно. Заночували. Надихатися не могли вільним, чистим повітрям — тільки відсидівши довгі дні в підземеллі, можна оцінити цілющість свіжого лісового кисню, настояного на первоцвітах.

Крокували, вільні, готові до подвигів, упевнено — совєтів поблизу немає. Враз — постріли. Крісові. Автоматні. А ось і скоростріл проспівав своє «так-так-так».

— Хто б це міг бути? Начебто наших частин тут немає, — замислився референт. — Ходімо ближче, роздивимося.

Загадкове військо було вбране хто як — хто у мадярську шинелю, хто у форму дивізійників батальону «Нахтігаль», хто в цивільні куртки. На головах — мазепинки чи звичайні селянські шапки.

— Хлопці, ура, це — наші! Бачите отого довжелезного? Це Гаврило. Він з нашого села, пішов в УПА. І ще оті хлопці начебто знайомі... — референт придивлявся, приглядався, аж поки не переконався — це наші!

Вийшов зі схованки за кущами:

— Привіт, хлопці! Гавриле, це ти?

Гаврило чомусь не дуже зрадів односельцеві. Та все ж відрекомендував:

— Це наш хлопець, з нашого села.

Привіталися:

— Слава Україні!

Почули у відповідь:

— Героям слава!

Навпроти хлопців стало кілька людей з автоматами. Необхідні у таких випадках питання. Необхідні відповіді. Хлопці не назвали ні своїх справжніх імен, ані навіть псевдо — хто їх знає, цих людей — до якої частини вони належать.

— Ну, ходіть з нами! Гуртом і бацьку легче біти!

— Батька... — поправив машинально Роман. — А ви з яких теренів родом?

—Я... Я з тієї Волині, що аж під Білорусією. Таму і мова така, трохі бліже к бєларусской, — пояснив хлопець з автоматом, спрямованим навіть тепер, після знайомства, на Романа.

Романові це не дуже подобалося, але обережність і ще раз обережність — чи не найкраща тактика тепер, коли стільки непевного люду вештається лісами й дорогами?

Зайшли на хутір — мабуть, їхня база, перезирнулися хлопці.

Референта одразу повели в хату, яку займав провідник. Хлопцям дали по мисці каші.

— Кушайте, хльопці! Мабуть, гольодниє? — симпатична дівчина поклала ще й хліба, не шкодуючи.

Гарна дівчина, гарна, нічого не скажеш. Кругле біле обличчя, брови шнурочком, вуста, мов вишні. От тільки розмова якась дивна — м’яке, майже з м’яким знаком «л», не галицька вимова. І не волинська.

До хати зайшли ще троє — дівчина, чимось зовнішньо схожа на ту, що куховарила, але з медичною сумкою через плече, і двоє хлопців — один чорнявий, кучерявий, інший — із акуратними тонкими вусиками.

— Послухай, Романе, а тобі не здається, що вони зі Східної України? Вимова наче полтавська? — засумнівався Богдан.

— Ну, в лісі багато всілякого люду! От у нашій сотні був навіть італієць Джузеппе. Дезертирував з німецького війська і пристав до нас. Чудовий був хлопець, — заспокоював Богдана і себе самого Роман.

А місцеві «боївкарі» вже не завдавали собі труду навіть прикидатися перед гостями — один приклався в ніжнім поцілунку до білого личка куховарки, а інший запустив нахабну руку просто за пазуху медсестрі. Дівчата, мабуть, звикли до такого вільного поводження і опиралися задля годиться, мляво.

Роман закляк. Зрозумів — це не сотня УПА! Так поводитися з дівчатами повстанці не можуть, заборонено статутом! Звертання на «ти», мова — якась дивна! Це — якісь ряджені! Провідники попереджували, що останнім часом по лісах енкаведисти запускають отаких псевдоповстанців, аби дискредитувати повстанський рух убивствами та вистежувати зв’язкових, криївки, боївки. На серці похололо — як же вони попались на гачок? Невже референт — зрадник? Невже він свідомо заманив їх у пастку? Треба тікати звідси, тікати!

— Розкажіть про себе, хлопці! — присів до столу один з «повстанців». — Де воювали? Чим уславили неньку-Україну?

Богдан посилено наліг на кашу, удаючи дуже голодного. Роман скупо цідив слова:

— Та ми... ми новенькі... Тільки прийшли — одразу потрапили в засідку. Всіх наших перебили, а ми оце... утекли... шукаємо своїх...

— Зате ми з «Кленом» — справжні герої! Правда, дівчата? Учора в одному селі зразу трьох ворогів знищили — голову сільради, директора школи і вчительку! Щоб не розносили совєцьку заразу серед наших дітей! А заодно ще й польського попа!

— У поляків — ксьондзи! — зауважив Богдан, прожувавши.

— Піп — він і є піп!

Богдан уже також зрозумів — час тікати. Повстанець ніколи не назве священика, хай навіть іншої церкви, попом. Ці люди — не наші!

— Дякую, хлопці, нагодували — як у рідної мами. Але нам би... до вітру...

— Ходімо, проведу! — вийшов з-за столу кучерявий. І автомат прихопив.

Ходити до вітру під дулом автомата — це щось нове, — пере-зирнулися хлопці. Та з кімнати їм вийти не довелося.

— Ходіть сюди, хлопці, поговоримо, — покликав старший цієї дивної сотні — у красивій вишиванці, новій мазепинці. — Моя фамілія — Конопльов!

Більше не треба було говорити. Все зрозуміло.

Замість розмови — зв’язали руки мотузкою, поклали на воза. Потім привели Богдана, також зв’язаного, згодом — референта «Дубового». Височенний Гаврило помахав на прощання рукою:

— Що вдієш, хлопці, прощавайте, часи такі.

Тим більш дивно було зустріти Гаврила тут, на Воркуті. Як він, бідолаха, злякався, побачивши Петра-Романа. Гадав, що тут йому й кінець. Траплялося на зонах, знаходили стукачів чи зрадників, знайомих по слідству, з розбитою головою (випадково з верхніх нар упала цеглина) чи з подушкою на обличчі — випадково задихнувся уночі. Та Петро не думав про помсту. Навпаки, розпитував Гаврила про подробиці діяльності їхнього загону провокаторів. Про цікаві речі довідався.

І Борис Мірус «підлив» інформації. Довелося йому побувати в енкаведистській «бочці» ще у 47-му. А було так: перед першими повоєнними «виборами» до рад влада вирішила повеселити народ. Створили агіткультбригади, куди увійшли найкращі творчі сили Львівського театру імені Марії Занько-вецької, де навчався у театральній студії молодий Мірус. Одну з таких бригад очолив сам секретар парторганізації Пенькович. Включили до складу й кількох студійців. Концерт закінчився пізно. Темної ночі вантажівка рушила до Львова. Раптом на дорозі з’явилася ще одна машина, розвернулася, стала поперек, перешкоджаючи проїзду. З неї висипалися якісь люди з автоматами. З лісу залунали постріли.

— Хто тут старший? До нас, швидко!

Розмовляли українською мовою.

Ніч, постріли, напад. Актори, особливо жінки, розхвилювалися:

— Хлопці, ви ж місцеві, галичани, рятуйте нас! Розмовляйте з ними, просіть! Ми ж актори, ми ні в чому не винні! — благали дівчата.

— Спокійно, дівчата, без паніки! Є серед нас чоловіки? Ви  ж маєте зброю, робіть щось!

Справді, дехто з акторів мав зброю. Цими справжнісінькими пістолетами по війні «обдаровували» акторів після «шефських» спектаклів у військових частинах: бери — не хочу! Та одна річ — хизуватися перед жінками, зовсім інша — використати, тим паче в такій ситуації.

На перемовини з «лісовиками» пішов парторг Пенькович. Розмова вийшла недовгою.

— Товариші, здайте партквитки і зброю! — звернувся дерев’яним голосом до авторів.

— Партквитки? — жахнувся один з комуністів. — Ніколи!

— Відходь на бік! — повів за ним цівкою автомата старший з «лісовиків». — Хлопці, пильнуйте!

— Товариші, здавайте, здавайте швидше, — квапив парторг. — Ось, тримайте. Комуністів більше немає.

— А ти як? Здаєш квитка чи стріляти? — прицілився у «незговірливого» «командир».

Партквиток перейшов у руки «хлопців з лісу».

— Ну що, всі? — спитав востаннє «лісовик».

— Усі... — не зовсім упевнено відповів Пенькович, косуючи на ще одного члена своєї партії, танцюриста Михайла Мали-шева, що сидів у машині й не думав здавати квитка. Замість квитка показав парторгу гранату в одній руці й пістолет в іншій. В тому, що моряк-десантник, герой війни Малишев пустить зброю в хід, Пенькович не сумнівався.

— Усі. Усі! — запевнив.

Автоматники звеліли всім повернутися у вантажівку, на місце водія сів їхній, і машини рушили убік від дороги. їхали недовго. У лісі, на галявині, тьмяно світилися вікна невеличкої хатинки. Всім комуністам звеліли вийти з машини. Малишев відмовився. Підвівся на повен зріст, тримаючи в руці гранату:

— Не трогайте, а то взорву всех!

Його чомусь не зачепили.

Акторів-комуністів повели до хатини. Там, за столом, при світлі гасової лампи, вони розгледіли зірки на погонах полковника НКВС.

«Лісовики» поскидали мазепинки, куртки, і також заблищали погонами.

Про що велася розмова, актори не чули. Чули тільки крик і лайку.

— Так вот какіє ви каммуністи? Прі малейшей узрозе ґатови партбілети атдать врагу? Мать вашу перемать!

За якийсь час і актори, й офіцери вийшли з хатини.

Світло повного місяця малювало обриси похнюплених голів комуністів-безбілетників на чолі з партійним секретарем і гордий профіль фронтовика, героя-десантника з пістолетом в одній руці та гранатою в іншій.

— Какіє же ви все... сволочі! — обвів він поглядом акторів, що грали цього ж таки вечора ролі героїв-фронтовиків, незламних, непохитних, до гробу вірних партії, виголошували правильні слова, били себе в груди... Повернувся у бік полковника: — І ви тоже!

Розмахнувся — і кинув у бік лісу гранату, яку тримав у руці, готовий до бою.

Герої-партійці, бліді, розгублені, ніяк не могли потрапити до рота сигаретою. Не знали, що сказати. На їхнє щастя, говорити заборонили. Полковник категорично, під страхом арешту, заборонив розповідати будь-кому про цей випадок.

Отак вони перевіряються, герої... Малишев ніколи не грав героїв, він просто був ним у душі.

— Знаєш, Петре, я так і не розумію, навіщо їм був потрібен цей спектакль?

— Мабуть, своїх перевіряли. Бач, яким гнилим усередині виявився цей ваш парторг, — скупо усміхнувся Кекіш. — Цікаво, якої б заспівав отут, в таборі? Мабуть, «стучав» би, мов дятел. Гниль, а не людина... А цей ваш Малишев — молодець. Я таких поважаю. Якщо вже комуніст — то комуніст!

— Але ж і майстри енкаведисти до переодягання! Навіть я, галичанин, не зауважив нічого підозрілого ні у мові, ні у поведінці!

— Цікаво, скільки ж таких «переодягнених» загонів вешталося лісами, дискредитуючи наші ідеї? — зітхнув безсило Петро. — От через них і ославили бандерівців убивцями невинних жителів. Втім, і нам доводилося бути жорстокими. Інакше не можна.

Петро довго вагався, розповідати Борисові цю історію чи ні. Забагато смертей, забагато жорстокості. Та хіба в тім тільки їхня вина?

Село Раковець на Тернопільщині. Велике, заможне. Один із осередків повстанського руху. Дбайливо плекані національні традиції породжували покоління за поколінням свідомих, переконаних українців, які стали кістяком руху опору радянському поневоленню. Але ж люди є різними. Добрі за натурою — і жорстокі, чесні — і брехливі, сміливі — і боягузливі. І це не залежить від національності чи від міри патріотизму.

Жили у селі двоє друзів — Влодко і Василь. Ровесники. Обидва — з патріотичних, не дуже заможних багатодітних родин.

Басиль — красивий, широкий у плечах, з гордо посадженою головою, був улюбленцем родини. Мати мріяла побачити сина священиком. Та навчання в семінарії не припало до душі. Смирення — не його шлях. Бунтарська натура вимагала руху. Покинув семінарію. Ще перед війною емігрував до Німеччини. З початком війни повернувся до рідного села. Але мирна праця на землі не приваблювала хлопця, що мав уже якийсь воєнний досвід. Пішов в УПА. Енергійність, рішучість, вміння діяти швидко й активно підіймали його щаблями ієрархічної драбини — і от уже Василь спершу окружний, а потім — обласний провідник СБ — Служби Безпеки УПА, Псевдо — «Жар». Діяв жорстоко, не завжди виправдано і чисто. Пояснював — війна, ніколи розводити церемонії з ворогами України.

Блодкові провід ОУН запропонував посаду підрайонового провідника. Розважливий, стриманий, привітний, хлопець швидко здобув повагу серед людей. Здобув і додаткову відповідальність — не лиш за себе, за всю організацію. Часто доводилося чути, що дії провідника СБ не є виправданими, що жертв і так забагато, що людські життя не можна важити так легко.

Спершу Влодко, підпільне псевдо «Кум», користуючись правом друга дитинства, пробував розмовляти з Василем, пояснювати, звертався до його душі. Та Василь сприймав критику зверхньо і з іронією: сила — ось головне право. Звертання до Проводу нічого не дало. Проте після цього Василь почав ставитися до Влодка як до особистого ворога.

В 1944-му для боротьби з ОУН-УПА на Західній Україні влада почала створювати «істрєбітєльниє отряди» — «істреб-ків» — «стребки», «яструбки» називали їх в народі. Ці «яструби» мали б викльовувати очі повстанцям, та оскільки входили до їхнього складу далеко не кращі представники суспільства, а часом і цілковиті бандити, схильні до вбивства й грабунку, то їх цікавили не так озброєні загони, як безборонні мирні жителі та їхнє майно. Після нападу такого загону залишалися пограбовані й спалені дощенту села, закатовані люди. А потім НКВС приписувало всі ці злочини Українській Повстанській Армії!

У такій колотнечі непросто було розібратися, хто, кого, за що... Та у 47-му почалася ціла низка провалів підпілля, «сипалися» одна за одною надійні криївки, напади НКВС, які раніше були хаотичними і не завдавали великої шкоди, бо велися наосліп, тепер стали прицільними, дошкульними, знищували найкращі сили. Стало ясно — завівся «кріт», шпигун, хтось добре поінформований видає советам найпотаємнішу інформацію. Хто?

Скоріш інтуїтивно, ніж керуючись розумом, Влодко звернув увагу на зміну поведінки Василя — «Жара» останнім часом. Провідник СБ усюди ходив сам, без охорони, майже не криючись, надовго зникав. На зустрічі Проводу приходив із запізненням, вже тоді, коли НКВС «накривало» вогнем учасників рівно о тій годині, на яку було призначено. Героїчно пострілявши услід ворогові, зникав.

Наприкінці лютого у Багатківцях «стребки» напали на криївку саме в той час, коли там перебували боївкар Степан Олійник та зв’язкова Ганна Чиж. Вхід знайшли одразу й безпомильно, добре знаючи, де шукати. На звичайне: «Вихаді, бандьора!» пролунало два постріли.

На початку березня на хуторі під Багатківцями зібрався підрайоновий Провід — дев’ятнадцять повстанців. Вночі мали перейти через Стрипу. Щойно ступили на лід — з обох берегів застрекотіли кулемети. Залягли. Відстрілювалися до ранку, поки були набої. Чорні тіні на білій кризі — добрі мішені. Остання граната — для себе.

Щойно поховали загиблих — нові смерті. За наказом СБ пішли на завдання «Сум» — Іван Гуменюк і ще двоє хлопців. Чудово законспірована криївка, якою користувалися лише у виняткових випадках, здавалася надійною. І враз — над головою тупіт. «Стребки» не змогли знайти входу, але точно знали — криївка тут! Почали копати. Коли над головами засвітилися зорі, хлопці розстріляли боєзапас, залишивши три кулі для себе.

Провід замислився. Проте доказів не було. А карати людину без прямих доказів — поза межами правосуддя.

Замислився і районовий провідник «Ліс». Надзвичайно обережний, він чудово знав околишні ліси, завжди ходив не торованими дорогами, а невідомими стежками, цілком безпечними. Якось довелося йому порушити своє правило і пройтися однією з таких стежок у парі з «Жаром». Наступного дня на цій стежці провідника чекала засідка.

Після загибелі провідника підозра стала обґрунтованою. Та прямих доказів усе ж не було. «Жар» перестав контактувати з Проводом. Нікому на очі не з’являвся. На зустрічі посилав свого молодшого брата Ярослава. За всіма ознаками брат знав про зв’язки старшого з НКБС, тому почувався упевнено, ходив у білий день по селу зі зброєю.

Для того, аби покінчити зі зрадником, потрібні були прямі докази його вини. І Провід вирішує провести засідання в добре укріпленому бункері посеред Стрипи, поблизу Ішкова, в очеретах, у місці, куди дістатися можна було тільки човном. Місце називалося «Кемпа». Чекісти, мабуть, вже знали від «Жара» про бункери, тому «розсекретити» «Кемпу» вже не боялися. Насправді Провід збирали на 29-те червня. А «Жара» повідомили, що нарада під головуванням члену Крайового Проводу відбудеться 27-го. Та шостим чуттям хижака зрадник відчув небезпеку. Ні призначеного, ні наступного дня на зустріч не прийшов.

Блодко вирішив сам вистежити зрадника. Скористався його ж власною тактикою — запізнюватися на зустрічі.

Його запізнення здивувало Провід — не водилося такого за «Кумом», аби запізнюватись. А Влодко завів човна в очерети і заліг, вичікуючи. Чекав недовго. Скоро з обох боків Стрипи загуркотіли вантажівки, повні солдатів. «От воно, те, чого чекали!» — подумав Влодко і подав пострілом сигнал охороні. Солдати спускали на воду надувні човни, гребли до бункерів. Стрілянина, автоматні та кулеметні черги. Та бункер, бетонний та неприступний, анітрохи не страждав від цього.

Блодко дістався до берега, заліг і стріляв, поки не скінчилися набої. Потім мусив відійти у село. вже здалеку почув — літаки! Бомби сипалися у воду, здіймаючи стовпи, та жодна не влучила, бункери стояли неушкоджені. Тоді з літаків почали поливати очерети якоюсь рідиною. Вода запалала. Щоб не задихнутися, а загинути в бою, Провід залишив бункери. До берега не дістався живим ніхто.

Цього разу «Жар» подався разом із чекістами до Тернополя. Та за деякий час випірнув, мабуть, сподіваючись на те, що не всі ще знають про його зраду. Чи господарі не хотіли тримати біля себе дармоїда — найнявся, то працюй. Хоч би й коштом життя.

А може — просило закохане серце. Зрадники теж, бува, закохуються...

Василь був із тих людей, які хотіли всього й одразу. Половина не влаштовувала. Якщо влада — то цілковита. Якщо дівчина — найкраща.

Дівчину «Жар» вибрав — понад усі. Ліна походила з патріотичної родини. Батьки жили на хуторі, мали добре господарство, працювали, не шкодуючи рук, але нічого не шкодували для повстанців — тут на них завжди чекав запас їжі, чиста білизна та ретельно замаскована криївка. Нічого не шкодували й для дочки — своєї краси та гордості. Навчали її в Бережанській гімназії. Там Василь і познайомився з Ліною. Красива, мов весна, чиста, мов сльоза, гостра до ворогів, мов бритва. Вихована батьками на високих національних ідеалах, дівчина пишалася, що її кохає така людина — старший за неї, син священика (так задурював голови батькам пройдисвіт), має майже викінчену теологію, щойно розправиться з ворогами України, висвятиться і заживуть вони з Ліною у великому добрі та злагоді. Патріотичні гасла зривалися з язика «Жара» легко, очі горіли палко. Про свої «подвиги» умів розповісти так, що серце холонуло від страху, а потім загорялося іще палкішим вогнем кохання.

Подумати лиш — один з очільників організації, провідник СБ, жорстокий лицар, але ж лицар!

Навіть якщо до родини дівчини доходили якісь чутки, вони сприймали це як наклеп. Незмога вірити, щоб наш Василь, героїчний «Жар», міг бодай трохи схибити.

Змушений бокувати й ховатися, «Жар» втягнув у свою співпрацю з МГБ всю свою родину — брата Ярослава, сестру Маринку, її подругу Євгенію Мельник. Зрада множилася і розповзалася. А відповідальний за безпеку терену сам становив найбільшу загрозу.

Минуло літо. вже й картоплю селяни викопали, а «Жар» мов у Стрипі втопився. Проте Ярослав, наче так і мало бути, рейдував, виконуючи завдання СБ. Постійним його напарником став тепер Михайло Пасічник, псевдо «Бук», боївкар із Багатковець.

Якоїсь жовтневої днини після нічного завдання, потомлені й забрьохані осіннім болотом хлопці зупинилися переднювати на Бенівських хуторах. Михайло сховав зброю під ліжком і саме заходився вмиватися, як без стуку на порозі виріс... «Жар». Сів на те ліжко, під яким лежала зброя. Розпочав розмову. Дивну, не сказати б крутіше.

— Михайле, ти хороший хлопець, друг мого брата, — здалеку під’їхав «Жар». — Невже ти не бачиш, яка нас усіх чекає доля? вже стільки років ходимо по лезу бритви. Один лиш крок — і тюрма, катування, допити, Сибір.

«Бук» вже зрозумів, куди хилить зрадник, але схвально кивав головою, даючи йому змогу розкрити себе та свої наміри.

— Ми воювали чесно, але ж настав час скласти зброю. І пожити, нарешті, без меча над головою і гранати в руці. Поглянь, скільки наших хлопців та дівчат полягло!

«Не без твоєї активної участі!» — хотів доповнити Михайло, та мав терпіння — слухати, слухати.

— Наші сили виснажені. Час скласти зброю, інакше всі ми загинемо. Хто догляне наших матерів на старість? Хто народить дітей, виховає їх свідомими українцями? Подальша боротьба безглузда. Ти це розумієш?

Михайло стенув плечима — та наче розумію. Слухав пильно. Схвально кивав головою.

— Нічого не бійся, я захищу тебе і від наших, і від... ну, ти розумієш. Твоєї сім’ї не зачеплять. І ти сам матимеш можливість мирно працювати, влаштуватись на добру роботу. Жити без страху. Як мій брат Ярослав.

— Михайле, Василь тобі поганого не порадить.

Михайло покомизився трохи задля годиться, кинув кілька

патріотичних фраз, мовляв, а як же присяга, як Україна?

— Нічого з Україною не станеться! Возз’єднана, сильна, у квітучій сім’ї братніх народів. Хіба не цього ми прагнули?

— Та не цього! Ми прагнули незалежної України... — «здавався» нібито Михайло, вдаючи боротьбу із сумлінням. Нарешті «погодився». І зразу отримав чекістське завдання — вистежити невловиму боївку «Сулими».

— Але так, щоб взяти живими. Нам не потрібні трупи! Потрібні люди, які даватимуть свідчення! — і не помітив, як заговорив не тільки фразами, а й голосом своїх «наставників»-чекістів, і його «нам», було вже «їм», отим зайдам зі Сходу.

«Жар» пішов. Хлопці пообідали, трохи відпочили. Час у дорогу.

У лісі Ярослав крокував попереду. Наче звільнившись від закляття, розговорився. І про те, як це добре і вигідно — служити новій владі:

— Дають пайок, ти такого в своєму селі й не бачив. А скінчиться ця лісова біганина — я в інститут вступлю. На юридичний! Стану адвокатом чи прокурором. Можуть навіть в органи взяти. І тебе теж візьмуть. Ми з братом поклопочемося. Заживемо! От тільки б скоріш скінчилися ці криївки, боївки, нічні рейди...

— Стій! Для тебе вони вже скінчилися.

Ярослав повернувся до Михайла.

— Що скінчилося?

— Життя твоє падлюче скінчилося!

Пістолет не тремтів у Михайловій руці.

— Вважай, що ти вже вивчився на адвоката. А я — на прокурора. Пам’ятаєш нашу присягу? «Коли порушу, або відступлю від присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Народної Революції»! Вирок тобі — смерть! Виконання — негайно. Молися, якщо не забув молитву.

Постріл обірвав молоде життя.

А Михайло подався по лінії зв’язку розшукувати Провід. Повідомив про свою розмову із «Жаром». Про страту Ярослава.

За кілька днів «Жар» має повідомити мені місце і час зустрічі.

— Ну що ж, — насупив брови провідник, — якщо йому потрібна боївка «Сулими», то нехай познайомиться. Чи не так, друже «Сулимо»?

— Не сумнівайтеся, приберемо зрадника з усім кодлом! — грюкнув по столу важким кулаком «Сулима».

—Я маю прохання! — втрутився Михайло. — Хочу стратити зрадника особисто!

— Ні, друже «Бук», це надто небезпечно! Не може бути й мови! він же прийде не сам — з озброєним загоном!

— Нічого, нам не вперше, — запевнив «Сулима», криво усміхаючись. — Чим більше гебістів прийде, тим менше залишиться!

— Але ж тебе застрелять одразу, хлопче. Є інші способи позбутися зрадника, — не хотів-таки зайвих жертв провідник.

Та Михайло Пасічник наполіг.

Довго чекати не довелося. Боївка «Сулими» залягла біля призначеного місця ще завидна. Надвечір приїхала машина. Кілька взводів автоматників тихо зайняли позиції.

— Один, два... Двадцять чотири... сорок сім... Та їх до дідька! Понад півсотні... Забагато... — любовно гладив трофейний німецький автомат «Сулима». — Нічого, хлопці, потріпаємо, як зможемо, чекістів, і — «ліс наш батько»!

Михайло попрощався з хлопцями, рушив до місця зустрічі. «Жар» вийшов сам. Привіталися. Михайло подав праву руку до потиску. А з лівої просто в серце зрадникові полетіла куля. «Жар» упав. Зчинилася стрілянина. Автоматна черга скосила героя-месника. Чи вбивцю?

Боївка «Сулими» прийняла бій. Чекісти так прагли з ними познайомитися — нечемно відмовлятись. З ризиком, під кулями, чекісти понесли до машини мертве тіло. Проте тримати шквальний вогонь не було сенсу — саме цього їм і треба — знищення ударної одиниці повстанців. Поклавши кількадесят червонопогонників, «Сулима» розчинив своїх боївкарів між деревами, цілих та неушкоджених.

— Дочекаємося ранку, треба забрати тіло «Бука», поховати по-християнськи.

Та вранці виявилося, що це тіло «Жара» валяється, нікому не потрібне. А тіло Михайла Пасічника чекісти повезли до села на упізнання.

Чи не тиждень лежало на поживу воронам та гризунам непоховане, нікому не потрібне тіло зрадника. Лиш згодом знайшовся милосердний чоловік, який закопав обгризеного трупа просто тут, на лісовій галявині.

Та смертю зрадника черга смертей не закінчилася. Зло породжує зло і несила добру зупинити ланцюгову реакцію.

Убивши зрадника Михайло вчинив акт правосуддя, бо виконав вирок, винесений Проводом. За убивство заплатив власним життям. Він знав, на що йшов, і за що боровся. А далі пішли жертви гіркі й невинні. Дізнавшись про смерть коханого, Ліна мало не збожеволіла. Не могла повірити, що

її коханий Василь — брехун і зрадник. Як не переконували її, що «Жар» — не син священика, що утік із семінарії, був вигнаний за порушення дисципліни, що убивати його вчили німці, а потім вигнали й вони, що його діяльність як провідника СБ була неправосудною, безчесною та жорстокою саме через те, що він служив чекістам, а тому не надто розбирався, хто правий, а хто ні, до того ж, сама несправедливість убивств, чинених ним, обурювала людей, а, значить, викликала сумніви у чесності повстанців та служила на користь комуністам. Та спробуй уклади у логіку кохання! Засліплена любов’ю та горем дівчина відмовлялася чути й бачити очевидне. Довгий ланцюг смертей, загибель невинних, до яких спричинилася зрада, проходив повз її свідомість.

— Це увесь ваш Провід — зрадники! А Василь служив Україні! Всі його вчинки були правильними! Це ви усі — злочинці! Я все розповім, я всіх назву, усіх вас! Усіх обдурених дівчат і хлопців, що працюють на вас! Всі ваші криївки!

— Ти збираєшся шукати рятунку Україні в НКВС? Схаменися! А як же присяга, Ліно?

— Це ви всі зрадили, зламали присягу! «Ж<ар» був людиною честі! Він був ідейним борцем! Найкращим з вас!

Закохана дівчина не чула голосу розуму. Голосно кричала, що піде й розкаже все, що їй відомо. І вона пішла.

Провід не мав іншої ради. Вирок винесено й виконано. Знищити.

Хто урвав квітуче життя, хто згасив квітучу вроду? Чи тремтіла йому рука, чи бралося сльозою око в прицілі?

Після смерті улюбленої дочки ледве не зсунувся з глузду батько. Прагнення помсти опанувало ним. Що робити? Чекати масового провалу? Знову жорстоке рішення. Оскільки тягнули до останнього, розуміючи, який біль рве батькове серце, вирок виконали вже під час зустрічі старого з агентом НКВС.

— Так, наші руки в крові ворогів, іноді — в крові невинних, — з гіркотою розповідав, не загортаючи правди в красиві папірці, Петро Кекіш Борисові. — Але тільки та боротьба має шанс на успіх, яка може себе захистити і відстояти. Якщо хтось сподівається, що можна збудувати нове на не поруйнованій хибній основі старого світу, не проливши жодної краплі крові, не завдавши нікому болю, він гірко помиляється. Така споруда неминуче розвалиться. її сточать ізсередини уперті проростки старого. Як грибки, як шашіль.

— То що ж, лише кров є фундаментом нового?

— Лише кров. На жаль. Лише сильною, оружною рукою можна створити насправді нове і захистити його. А створювати те, чого не можеш захистити — марно. Червоний терор переміг царизм і тримався на нечуваному, небаченому насильстві, яке започаткував іще Ленін. Тільки так цей лад і вистояв, тільки так він може існувати. Усунувши страх, кров і смерть, матимемо пустку, прірву, куди проваляться комуністи разом зі своєю сатанинською ідеологією! Цей замок диявола тримається тільки на крові. На нашій з тобою крові, друже Борисе. Але ж тримається! Боротьба є кривава і жорстока річ. Зітнулися дві сили у смертельному двобої — і наша виявилася слабшою. Поки що...

— Поки що? Ти сподіваєшся таки на перемогу, Петре? — не повірив Борис.

— Інакше бути не може. За нами правда. За ними — сила. Але за нами правда. І ми переможемо.

— Як не ми, то наші діти... А як Влодко? Ну, той, на псевдо «Кум»? Він живий?

— Загинув. Ніхто не знав насправді справжніх масштабів зради. Мабуть, «Жар» був засланим агентом, який навмисно проник у найвищу безпекову структуру і руйнував наш рух зсередини. Вивідував — і «зливав»... От Влодко і потрапив в одну з «проданих», «всипаних» криївок.

— Героїчний хлопець був, — зітхнув Борис. — А Влодко — його справжнє ім’я?

— Справжнє. Володимир Кекіш. Мій старший брат, — настала черга зітхати Петрові.

— А «Сулима»?

— Ного боївка трималася до останнього. Потрапила у засідку саме у Великодну субботу, у 48-му. Всі загинули, ніхто не здався живим. Я вже у той час сидів, земляка зустрів, від нього й довідався.

Розділ 24

Людині властиво радіти життю. Будь-якому його прояву. Просто факту свого фізичного існування — дихання, можливості бачити, ходити. Сподіватися. У будь-яких життєвих лещатах — сподіватися і радіти.

Як же мусять стиснути ці лещата горло, щоб світло, хай навіть не сонячне, електричне, не втішило того, хто повернувся з мандрів по засвітах?

— Я жива? — не так голосом, як губами вимовила Орися.

— Жива, жива, моя деевочкаа, — не почулося навіть, а запахло поруч — запахло теплом, чистотою, ліками, білим халатом, знайомим голосом.

— Навіщо? Я не хочу...

— Что ты говоришь, милаяа, ты должна жиить, должна борооться за жиизнь... Жиизнь — однаа...

— А де... пані Рузя? — шукала поглядом хвора.

— Её забрали от нас... перевели... — зітхнула лікарка. Вона зріднилася з Розалією Перебендою ще з етапу, і розлука стала особистим горем. Та доля в’язня не в його руках — він пішак на чужій дошці.

Брак цих теплих рук і доброго серця вколов дошкульно саме зараз — Рузя доглядала б Орисю, як рідна мати. Вже хто-хто, а доктор Айна добре знала, як важко доведеться боротися дівчині з хворобою. Крупозна пневмонія і гострий ларингіт — такий діагноз поставили вони з лікарем Касінським. Діагноз майже дорівнював смерті. За умови відсутності ліків ця хвороба зводить у могилу дев’ять з десяти нещасних, що опинилися в її лабетах. Особливо на тлі голоду і фізичного виснаження. Єдине, що давало якусь надію — молодість і відносно добре харчування та умови життя останнім часом. Але процес, що розвинувся блискавично, захопив майже всю легеневу тканину — чим вона дихає, бідолашна дівчина? Лікар Касінський лише похитував скрушно головою, прикладаючи свій дерев’яний стетоскоп до грудей хворої — суцільні хрипи, вологі, «різнокаліберні», шум тертя плеври — мабуть, ще й плеврит. Тонкий діагност, Юзеф Касінський умів вислухати своїм дерев’яним «апаратом» шуми, умів їх розрізнити, він наче бачив наскрізь, що діється у легенях, та чим міг зарадити?

Дівчина марила, гарячка з’їдала худеньке тільце, кашель трусив, дихання виривалося із ціанотично-синіх губ так важко...

— Випадок безнадійний, колего, — ділився результатами обстеження доктор Касінський.

І випускниця Тартуського університету мусила погодитися — сил організму не вистачить на те, щоб побороти запалення самотужки.

— Но моожет, этот майоор выполнит своё обещаание?

— Майор? Ви гадаєте, колего, що ці хлопці при золотих та червоних погонах докладатимуть зусиль, щоб допомогти якійсь зечці? Не зустрічав таких.

— А мнее кажется, что он сделает ээто. У него глаза мужчиины. Влюблённого мужчиини.

Доктор Айна посміхнулася своїм думкам, поправила зачіску — гладенько зачесане і зібране у вузол на потилиці волосся дивовижного кольору — пшеничної соломи. Нитки передчасної сивини ховалися у ньому, майже непомітні. Вона знала, що чоловіки, здатні виконувати обіцянки, існують.

— Ну що ж, зачекаємо, буває, що й корова літає, — сумно посміхнувся Касінський. — Але ж це майже неможливо.

— «Майже» — это «почти»? Знаачит, не безнадёожно... — сподівалася-таки Айна.

Дні в очікуванні чудодійних ліків минали важко — здавалося, ось-ось хвора переступить ту межу, з якої вже не повертаються. І чудо сталося:

— Вот. Пенициллин. Говорят, творит чудеса, — передав лікарям коробку з білим порошком у флакончиках майор Крутов. — Как она? Есть надежда?

— Почти неет... Но мы попробуем.

— Это всё, что я смог достать. Боюсь, это всё, что я могу для неё сделать. Меня переводят... Разжаловали...

На широких плечах майора замість однієї великої, блискучої зірки тьмяно зблиснули чотири маленькі, капітанські.

Айна чула цю історію, яку кожен розповідав по-різному: як майор увірвався у кабінет слідчого, як наставив пістолет на полковника, відомого своїм сластолюбством. Історія обростала вигадками, але одне було незмінним і зрозумілим — такі речі не проходять безкарно навіть героям війни. А «тилові криси» не прощають приниження й тим паче.

— Могу я её увидеть?

— Зачеем?

— Попрощаться...

Величезні, прозоро-голубі очі світилися сухим внутрішнім жаром. Вона дивилася й не бачила, слухала і не чула.

Крутов відчув, як самому бракує повітря.

Тоненьке тільце, ледь прикрите сірою лікарняною сорочкою, металося під благенькою ковдрою у важкому маренні.

Санітарка, що замінила пані Рузю, невисока жінка в окулярах, інтелігентна на вигляд навіть тут, у таборі, принесла ширму, відгородила куток із ліжком:

— Доктора говорят, до вечера отойдёт... Если, конечно, не случится чудо... — поправила окуляри і волосся під білою косинкою, майже таке ж біле.

Капітан розумів — надія на чудо мізерна. Картав себе, що витратив дві доби, сорок шість довжелезних годин, упродовж яких телефонував до Москви, домовлявся, просив, чекав літака... Привезли... Чи не запізно? Ні, треба було ще тоді, два дні тому, дістати з кобури пістолет і наставити у скроню лікареві — віддай пеніцилін, віддай, контро недобита! Але ж ті ліки були призначені дитині, маленькому синові такого ж, як він сам, слідчого, хворому на дифтерію. І «недобита контра», колишній московський професор, такий же з/к, як і ця красива естонка, боровся за порятунок дитини свого ворога, хлопчика, з якого виросте колись такий же слідчий, як його тато, так само віддано, як він, офіцер МГБ, бореться за вогонь життя в оцих голубих очах дівчини з «бандерівської» України. А очі, можливо, не побачать уже весни й березневого неба.

Чуда! Чуда! Умів би молитись — молився б... Надійніше, звичніше для колишнього танкіста, — стріляти, але «найстрашніший ворог — якого не бачиш», так говорили древні. Цей невидимий ворог відбирає життя, яке стало чомусь таким важливим для нього, майора, ба ні, капітана, капітана Крутова, і стріляй хоч з танкової гармати — не влучиш... А в силу пеніциліну він вірив — сам бачив у госпіталі, наприкінці війни, як після двох уколів повернувся з того світу лейтенант з пораненням у живіт — а казали, що після такого не виживають.

Чудо несла лікарка Айна у шприці. Несла обережно, мов величезну коштовність.

— Ну, попрообуеем...

— Доктор, когда ей станет легче?

— Боюсь, уже поздно... Как она держится, чем дышит — неепонятно. Нет, конечно, надежда всегда остаётся, но в этом случае... Будем колоть через каждые шесть часов. Через сутки что-то прояснится. Но флаконов всего десять, этого мало.

— Это всё, что я смог достать.

— Спасибо вам, майоор. Вы — настоящий... — Айна шукала слово, і не хотіла вживати штампів — «Повесть о настоящем человеке», про яку часто писали в газетах, надто відгонила комунізмом, а вчинок Крутова — вияв любові, почуття, вчинок суто чоловічий. — Нет, выы — просто настоящий. Китайские мудрецы говориили: «Настоящая сиила не та, которая побеждает другую сиилу, а та, которая помогает слабому». Боог зачтёт вам это.

— Мне пора, — глянув на годинник колишній майор. — Через два часа улетаю. Переводят в Казахстан.

— Заа...

— За это... Прощайте, — віддав честь хвацький навіть після розжалування офіцер.

Кроки зарипіли по снігу за вікном.

«Бог зачтёт»... Ой, не переважить ця крихітна крапля одного врятованого, якщо Господь явить чудо, життя, усіх допитаних...

Айна дивилася услід і пробувала зрозуміти свої почуття: якось їм з Касінським довелося витягати мало не з того світу побитого Крутовим під час допиту в’язня — поламано чотири ребра, травма черепа. Обличчя — не до упізнання. Такий же кат, як інші.

— Дивуєтеся, докторе Айно? А я — ні. Довелося ще за Польщі лікувати слідчого — садист був відомий, але бачили б ви, з якою ніжністю горнув до серця фотографії дружини та діток! Чомусь жорстокі люди — сентиментальні. А може, робота така звіряча, оточення.

— А мне хоочется дуумать, что он любит эту деевочку по-настоящему...

Підійшла до Орисі. Нічого. Так само важко дихає. Таким же вогнем горять безтямні, невидющі очі. Нічого не змінилося... Невже пізно?

— Невже пізно? — відлунням її думок пролунало за плечима.

— Будем надеяться, что неет. Я знаю, этот пенициллиин — чудодейственное средство. Самые страшные инфеекции отступают после первого же укоолаа! Человеек, открывший это вещество... как ээто? Ан-ти-би-оо-тикии! Этот человеек — гений, благодетель человечества! Подумать толькоо, миллионы спасёонных жизней!

— Этого человека зовут Александр Флеминг. Он и в самом деле гений. Гениальный учёный и... гениальный неряха.

Доктор Касінський і Айна озирнулися на голос — вони вперше чули майже промову з вуст скромної санітарки Анни, яку взяли на місце Рузі. Вона опинилася тут волею головного лікаря, Світлани Іванівни, і почувалася незатишно, знаючи прихильність лікарів до своєї попередниці. Ні поляк Касінський, ні естонка Айна не могли палати любов’ю до росіянки, силоміць нав’язаної начальством після ніжно любленої пані Рузі. Знали, що звуть її Анна, та й досить для санітарки.

— Нееряхаа? — не зрозуміла Айна.

— Именно так, коллега. Неряха и очень наблюдательный человек. Ведь можно смотреть — и не видеть. А Флеминг как-то чихнул прямо в чашку Петри с культурой стафилококка! Любой другой микробиолог, аккуратный, немедленно выбросил бы испорченную культуру! А лентяй Флеминг — оставил на своем столе, заваленном десятками таких же чашек. Он убирал только тогда, когда стол оказывался совершенно заваленным лабораторной посудой и ставить новую некуда. Так поступают многие мужчины. И что же? Через несколько дней увидел, что вокруг капелек слюны, попавших в чашку при чихании, прекратился рост бактерий! Так было совершено первое открытие Флеминга — лизоцим, антибактериальное вещество, содержащееся в слюне, слёзной жидкости...

— Дуже цікаво, продовжуйте... колего... — запросив жестом санітарку присісти у кімнаті лікарів доктор Касінський. — Звідки ж вам відомі такі подробиці?

— С этой слёзной жидкости началось моё знакомство с профессором Ермольевой. Еще до войны. Я получила распределение в институт микробиологии. Пришла устраиваться на работу. И вдруг навстречу мне по коридору — невысокая худенькая женщина. Изящная, красивая, совсем не похожая на сухаря-ученого, какими их изображали в фильмах. «Не могли бы вы немного... поплакать?» Пока я выходила из шока и силилась сообразить, что происходит, сунула мне под нос баночку с хреном. Слёзы так и брызнули из глаз... Профессор собрала их в пробирку и побежала искать очередную жертву, готовую поплакать для науки. Так набирали слёзы, материал для исследования.

— Професоор Ермоольева? — пригадала Айна. — Я была на её лекции в Шауляе, еще во время войны! Она рассказывала

о пенициллиине. Если честно — я почти не веерилаа... Думала, очеереднаая скаазкаа советской проопагандыы...

— А зря. Флеминг совершил своё революционное открытие еще в 1928-м. Опять же благодаря неряшеству. Ни один нормальный микробиолог не держит чашки Петри открытыми, да еще не хранит их месяцами! В нашем деле аккуратность — главное. Но Флеминг был ещё и великим художником! Новатором! Он рисовал... культурами микроорганизмов!

— Чим? Даруйте, пані, але це поза уявою нормальної людини! — не йняв віри Касінський.

— Микробы растут по-разному — это красивые, насыщенные цвета... Если наносить их на агар — среду для культивирования — со знанием дела, то великолепные получаются картины.

— Але недовговічні й небезпечні! — скептично скривився Касінський.

— Согласна... Но легендарная неряшливость Флеминга позволила культурам покрыться плесенью. И вокруг этой плесени, похожей на пушистую шёрстку котенка, рост бактерий прекратился.

— Це був пеніцилін?

— Это была культура грибка Pénicillium Notatum, редчайшего в природе, из тысяч известных науке плесеней лишь одна выделяет убийственное для микробов вещество! Считается, что споры были занесены ветром в открытое окно. В природной среде пенициллиум растёт на полукустарнике, называемом иссоп.

— «Окропи мене ісопом, і очищусь я»...— пробурмотів Касінський автоматично, просто через знайоме рідкісне слово.

— «Окропи — и очищусь»? Это откуда? — здивувалася Анна Сергіївна.

— Це з Біблії. Псалом 50-й, якщо не зраджує пам’ять. Подумати тільки, і це було закодовано древніми у святій книзі! Неймовірно! А яким же чином ви, колего, опинилися серед утаємничених?

— Работала в лаборатории профессора Льва Зильбера. Ездила с ним в экспедицию на Дальний Восток, на эпидемию клещевого энцефалита.

— О, я щось читав про цю велику перемогу радянської науки! — згадав Касінський.

— Но ничего не читали о том, что победитель энцефалита оказался в лагере! Совсем недалеко от нас, в Коми.

— Про це в газетах не писали, — похитав головою доктор, не в змозі повірити, що за перемогу над хворобою можна отримати від Сталіна орден з колючого дроту. — Але за що? Чим завинив лікар?

— Он отказался признать эпидемию диверсией японского империализма. Клещ иксодес, согласитесь, хоть и косоглаз, но на японского шпиона-диверсанта отнюдь не похож. А кому-то очень хотелось пораньше начать войну с Японией. После ареста Льва Александровича нашу группу расформировали, меня взяла к себе Зинаида Виссарионовна, профессор Ермольева. К тому времени она начала работу над «живой водой», так называли в лаборатории раствор пенициллина.

— Неймовірно! Невже Флемінг поділився культурою грибка з радянськими вченими?

— Конечно же нет! Об этом и речи не было. Все началось с двух строчек в научном журнале — существует какая-то плесень, выделяющая вещество, способное убивать микробов. А какая именно — это уж, будьте добры, ищите сами. Принялись за поиски. Десятки, сотни образцов разнообразной плесени — и ни одна из них не имеет нужных свойств! А тут сорок первый, началась война. Лаборатория не эвакуировалась, под бомбежками мы оставались в осаждённой Москве, продолжали исследования. Страшно было... — Анна Сергіївна зітхнула, згадавши сирену, що будила ночами, несучи попередження, від якого холонула кров — на Москву рушили німецькі бомбардувальники. — Прятались в бомбоубежищах. Но о работе не забывали и под вой сирен. В одном из них и соскребли со стены плесень грибка Pénicillium Crustosum. Выделили культуру, запустили в ферментатор. И оказалось, что наш пенициллин активнее американского и британского!

— I почали промисловий випуск?

— Не сразу. Профессор Ермольева начинала свои исследования по проблеме холеры. Проводила на себе опыты самозаражения. Разработала холерный бактериофаг. Боролась с эпидемией холеры в Средней Азии. Летом сорок второго начали поступать сообщения — под Сталинградом среди немецких войск началась эпидемия болезни, похожей на холеру. К зиме стало ясно — холера. Смертельная зараза косила немецких солдат не хуже пулеметов. Я знаю, доктор, что вы хотите сказать — «Ну и пускай бы косила!» Я того же мнения, но у холерного вибриона нет границ и линии фронта — зараженная вода легко могла попасть в осаждённый Сталинград. А там готовилось наступление. Сотни тысяч людей — немецких и советских солдат, тысячи мирных жителей, беженцев в условиях отсутствия элементарной гигиены — в такой круговерти эпидемии распространяются молниеносно. А представьте себе, что беженцы развезут возбудитель в своих эшелонах во все концы страны? Страшно и предположить! Это ведь даже не дизентерия, а холера! Обратились к профессору Ермольевой. Она вылетела той же ночью. Мы взяли с собой запасы холерного бактериофага, отправились в Сталинград. По дороге эшелон разбомбили, все наши запасы были уничтожены. Пришлось организовать производство бактериофага в подвале... Условия — ни в сказке сказать, ни пером описать. Ни лабораторной посуды, ни термостатов... Собирали по разрушенным сталинградским больницам. Для разработки лекарства необходима была культура холерного вибриона, выделенная из трупов умерших немцев.

— Далі я продовжу, якщо дозволите, — зацікавлено загорілися очі в доктора Касінського. — Один з моїх пацієнтів, вже тут, на Воркуті, розповів дивну історію. Неймовірну. Йому довелося у часи Сталінградського котла служити в полковій розвідці. Сам був зі штрафників. Дали завдання — притягти з німецького боку пару трупів! Не «язиків» для отримання інформації, як завжди, а трупів! Ото дивовижа! Першим притягли такого, що помер від рани, — не підійшов, відправили удруге. Потім ще двох мерців — ті згодилися. Мали ж німці диво — покійники з моргів пропадають! Перед завданням давали пити якісь ліки. А після завдання — заарештували і відправили сюди, на курорт «Білі ведмеді». Тепер я здогадуюся, в чому справа.

— Неужели их арестовали, этих отваж:ных ребят?

— Звичайно. Так завжди робили, щоб сховати кінці. Адже про можливість епідемії під Сталінградом ніхто і не чув! Такі речі завжди тримали у суворій таємниці.

— В том, что эпидемия прекратилась и не перекинулась на наши войска — заслуга Зинаиды Виссарионовны. Сам Сталин перед наступлением звонил, интересовался, безопасно ли скопление под Сталинградом такого количества войск — более миллиона человек. Ермольева ответила — вполне, холера побеждена. Именно она, маленькая хрупкая женщина, одержала первую победу в Сталинградской битве! А за ней уже пошли танки!

— її теж посадили? — Касінський висунув не гіпотезу, а майже певність.

— Нет. Странно? Я тоже удивлялась. Но она была очень нужна фронту. Началась разработка и промышленное производство пенициллина. Без неё это было бы невозможно. Солдаты гибли от гнойных ран сотнями тысяч — гангрена, ампутация! А пенициллин спасал их, как волшебная палочка. Она была нужна. Тем более — охраняло отчество. Виссарионовна! Сталин называл её сестричкой. Но обоих мужей держал для страховки в тюрьме — и первого, Льва Зильбера, с которым она вынуждена была развестись, и второго, Алексея Захарова. После победы под Сталинградом Зинаида Виссарионовна была награждена орденом Ленина. Сталин на приёме в честь победы спросил — чем ещё наградить? И наша «Пенициллин-ханум» попросила отпустить доктора Зильбера. «Но зачем? Он женат на другой, у него ребенок!» — не понял Сталин. «Он нужен науке!» — ответила наша Зиночка, — голос Анни Сергіївни затремтів від близької сльози розчулення. — Она любила Зильбера всю жизнь...

— Дивовижна жінка! І Сталін теж цікавий... Бач, у курсі всіх подробиць, хто розлучений, в кого від кого дитина... Які тенета сплів, як умів тримати кожного на ниточці страху... А чому «Пеніцилін-ханум»?

— Так назвал её доктор Флори, человек, превративший открытие Флеминга в реальное лекарство. Он был у нас в лаборатории в сорок четвёртом. Красивый мужчина, видный. А наша Зиночка — тоненькая, изящная... Американцы хотели сравнить свойства их пенициллина и нашего. И наш оказался активнее! Двадцать восемь единиц в миллилитре против их двадцати!

— А «ханум»? Це щось ніби із Середньої Азії?

— Так мы называли её после возвращения из Ташкента, после эпидемии холеры в тридцатые. Профессору Флори понравилось слово, вот и получилось — «Пенициллин-ханум».

— Кооллеги, время... — поквапила Айна. Годинник показував — минуло шість годин, час наступної ін’єкції.

Після третьої ін’єкції щось почало змінюватися. Дихання стало трохи легшим. Чи здавалося? Температура стала на півградуса нижчою.

— Невже почалося? Невже навіть на цій стадії, звідки вороття не буває, можливе... видужання? Єзус Крістус, Матка Боска, окропи її ісопом і хай очиститься!

Пан Юзеф не вірив сам собі. Скільки таких хворих пройшло через його руки, скільки склепили очі навіки!

Бранці, о шостій, ще один укол. Температура падає...

А о дев’ятій...

— Что это такое? — несподіваний візит у відділення головного лікаря Світлани Іванівни не здивував. Здивувала власна неуважність — наче пороблено, наче засліплено, наче забули, де працюють! Більше того, за інтелектуальними розмовами забули, що сидять! Забули, що такі ж з/к, як усі інші, щомиті підлягають контролю, обшукам!

— Ээто...

— Я сама не слепая! Пенициллин! Драгоценное лекарство! Откуда? Где взяли?

Мабуть, Світлана Іванівна сьогодні «зле з ночі вийшла», як любила говорити пані Рузя. Головну нині наче підмінили, металася, розшукуючи ліки чи якийсь інший кримінал.

— Где? Где, я спрашиваю?

Анна Сергіївна тихцем метнулася в ординаторську, де в шухляді «сховали» коробку з флаконами. Вихопила два флакончики... Куди? Шукатимуть... знайдуть... Вони вміють шукати. Налітають зі своїми трусами несподівано... Заховала під білу сестринську хустинку. Куди ще? Не встигла — двері саме відчинила «головна».

— Вот, пожалуйста, — з готовністю простягнула коробку санітарка. — Ми ничего не прячем!

— Нет, прячете! Откуда здесь это лекарство? Впрочем, я догадываюсь, кто мог принести и для кого! Вы за это ответите!

Завжди добра, спокійна Світлана Іванівна перетворилася цього ранку на злу фурію. Вже за годину обох лікарів допитували в тому ж кабінеті, де сидів ще кілька днів тому майор Крутов. Що говорити слідчим — не домовилися, тому вихід один — мовчати. Не знаю, не чув, не бачив. Айна ж вибрала іншу тактику — все робила я, хто приніс ліки, не бачила, доктор Касінський нічого не знав.

Анна Сергіївна залишилася у відділенні одна. її не зачепили — головна повірила, що санітарка, її протеже, «чесно» викрила антирадянську діяльність цього поляка й естонки, ворогів народу, які продовжують свою підпільну роботу і тут, у таборі.

Рівно о дванадцятій прокип’ятила шприц, розвела антибіотик, зробила укол.

О першій Орися розплющила очі і попросила пити.

Чудо сталося. Ліки подіяли. Антибіотик не просто зупинив процес — він повернув дівчину з дороги туди, звідки не повертаються.

— А де пані Рузя? — вже свідомо шукала очима рідну людину хвора. — А де Айна?

Санітарка зітхнула — навіщо дівчині знати це зараз?

Вона приблизно уявляла собі, що відбувається в цей час у кабінеті слідчого. Здригнулася. Цей полковник така звірюка...

Увечері розвела останню дозу дорогоцінних ліків. Ну, от і все... Знала, цього недостатньо. Насправді ефективним є курс лікування — не менше як тиждень. Перше покращення ще нічого не гарантує, якщо антибіотик не вводити достатньою дозою і тривалістю — мікроби знову почнуть свою руйнівну роботу. Далі все залежить від організму хворої. А дівчина настільки слабка, що... І лікарів немає... Все відділення залишилося на її руках — людини, що ніколи не працювала з хворими, адже наукова лабораторія і лікарняна палата — не одне й те ж. Що робити? Як рятувати?

Притулившись на своєму тапчані в сестринській під благеньким лікарняним коциком, Анна Сергіївна думала, як допомогти Орисі. За ці дні перейнялася її долею.

Дістала свою білу хустинку...

Історія цього шматка тканини дивна і майже неймовірна. Після виділення культури пеніцилінового грибка штаму крустозум професор Єрмольєва хвилювалася — як зберегти дорогоцінну культуру? Іде війна, бомба не обирає шляху — одне пряме влучення — і багатомісячна праця бактеріологів знищена. Вирішили вчинити, як Флемінг, Чейн і Флорі — кожен з них на початку війни просочив рідиною, в якій містилася культура грибка, підкладку свого піджака — навіть якщо один з трьох виживе, пеніциліум буде врятовано! Так зробили і працівники лабораторії — змочили в розчині культури простирадло, розрізали на хусточки. Ці хустинки були радше сувеніром, на щастя, бомби обминули лабораторію, та щасливий випадок, яким хустка опинилася в момент арешту в кишені Анни Сергіївни, виручив її у важку хвилю — ще на початку табірного терміну гнійна рана на нозі замалим не призвела до зараження крові. Край хустки, змочений у теплій воді, перетворив рідину на «живу воду» — спори вегетували, розмножилися і перебороли інфекцію. Але це було не так просто — потрібні умови, час, тепло... До того ж, отриману воду можна використовувати лише зовнішньо. Зараз, у лікарні, у досвідченого мікробіолога було майже все необхідне — час, тепло. Не було обладнання. Та слов’яни тим і славні, що вміють зварити борщ із сокири.

Анна Сергіївна дістала заповітну хусточку, яку тримала загорнутою в папір, і ховала від постійних «прожарок», які знищили б грибок. Намочила у теплій воді, поставила кухлика неподалік від печі, в тепле місце, накрила, щоб зайві мікроби не проникли у цю саморобну лабораторію. Знав би Нобелівський лауреат Флемінг!

Потрібен м’ясний бульйон або агар-агар, спеціальне поживне середовище, яке виготовляють з водоростей. Де його взяти тут, де і хліба немає? Бульйон зварила зі щура — вже чого-чого, а цих всюдисущих тваринок тут не бракує. Запах — гидотний, але грибки не гордують. Головне — пильнувати сталої температури. Серед ночі прокидалася — чи не вистигла піч? За дві доби бульйон покрився білою ніжною котячою шубкою. От вона, культура.

За цей час Орисі знову погіршало. Після тимчасового повернення з того світу — знову криза, знову марення, знову гарячка. Але це було вже щось інше — цей біль під час вдиху, задишка, сині губи — це вже не пневмонія, але що? «Я ж не лікар, я не знаю!» — картала себе без вини Анна Сергіївна. От якби Касінський! Він би знав, чим допомогти!

І доктор Касінський повернувся.

Мабуть, справа виявилася не настільки значною, щоб тримати відділення без лікарів. Синець, яким запливло ліве око, свідчив, що полковник не втратив ні кваліфікації, ні сили удару правою.

Не хотів говорити. Лаявся крізь зуби: «Пся крев!»

Увечері, щоб ніхто не чув, розповів доктору Айні, що повернулася одночасно з ним:

— Курва його мати, цей Степанов знову десь трипер підчепив! Виявляється, йому пеніцилін потрібен, щоб свої сороміцькі болячки лікувати, холера ясна!

Айна навіть не здивувалася. Хіба гонорея, яку підчепив полковник від котроїсь зі своїх численних полюбовниць, не важливіша за життя якоїсь зечки, хай навіть молодої, хай навіть талановитої?

Не сказала й слова про власні допити, одразу пішла до хворих. Біля ліжка Орисі насупила брови. її царственне чоло перетнула зморшка тривоги.

— Юзеф Казимирович, это плевриит! Возможно, гнойный. Нужна пуункцияя. Без эвакуации содержимого плевры деевочкаа погибнет. Жидкость собирается слишком быыстро.

Плевральна пункція — операція, якою Касінський володів бездоганно. Мав практику — туберкульозних плевритів у таборах не бракувало.

Орисю посадили. Касінський проперкутував — простукав рівень рідини у плеврі. Зітхнув. Анна Сергіївна тримала її голову, що безсило падала на плече, гладила вологе, сплутане волосся:

— Потерпи, девочка, милая... Больно будет только одну минутку, зато потом станет лучше... Будет легче дышать. Ты выздоровеешь, уедешь домой, к маме...

За свій зеківський термін вона бачила немало хворих, немало смертей. Старі, молоді, зовсім юні умирали в неї на очах. Усіх було шкода, знайомих і незнайомих, але ця дівчинка викликала особливе співчуття.

За весь час жоден звук не злетів з обпечених лихоманкою вуст. Тільки сльози котилися з очей, наче самі собою.

— Ну, от і все, зараз стане краще, — заспокоював і себе самого Касінський, кидаючи кудись набік, щоб не чули жінки, роздратоване «Холера ясна!».

— Юзеф Казимирович, разрешите... — несміливо постукала у двері ординаторської, яка на ніч перетворювалася на спальню лікаря, Анна Сергіївна. — Я хочу вам что-то показать...

— Ну, і що це? — скептично оглянув білу плісняву лікар. — Запах просто гидотний...

— Это потому, что бульон я сварила из... из крысы... Пахнет, знаете ли, не ахти. Но это — культура пенициллиум крустозум!

— Ну, і що б я мав зробити із цим, на вашу думку, прошу пані? Хіба це можна ввести під шкіру чи у вену? Це чудово, але яка користь?

— Из бульона и вправду никакой пользы. Но я приготовлю раствор, в стерильных условиях. И его можно будет ввести в плевральную полость во время следующей пункции. Так опробовал свой препарат сам Флеминг, введя такой же раствор в спинно-мозговой канал при менингите. И больной, безнадёжный, совершенно безнадёжный! — выздоровел!

— Але де гарантія, що там немає інших мікробів? Власне, що я... Зовсім отупів після цих допитів... Які мікроби у розчині антибіотика? Готуйте, готуйте свій розчин! Іншої надії однаково немає.

Розділ 25

«Петре, друже мій... »

Петро укотре перечитував рядки, виведені дорогою рукою. Листування з Дусею стало дорогим скарбом, чи не єдиним світлим променем у царстві суцільної каторжної муки. Чи думав він, торуючи повстанські стежки, що сильний, морально та фізично загартований, готовий до всіляких труднощів молодий чоловік може перетворитися за кілька років на виснажене, хворе, кволе створіння, яке ледь перебирає ногами! Як легко долали ці ноги кілометри повстанських рейдів! Як легко витримували плечі вагу радіостанції! Як легко дихалося і свіжим лісовим повітрям, і загуслим людськими випарами духом криївок! Легко. Бо то було своє, на своїй землі. Бо знав, що робить і навіщо.

Каторга ламала.

Виснажувала.

Забирала силу. Життя.

Минула щойно половина, а половини Петра Кекіша, міцного, мов молодий дуб, не стало. Дивився на свої руки — і не вірив, що вони його власні. Дивився на обличчя — і бачив череп, обтягнутий пожовклою шкірою. Невже це він? Хіба стане його на другу половину терміну?

Єдина надія на майбутнє — Дусині листи. Єдина підтримка — друзі. Невгамовний, живий і веселий, хай би там що, Борис Мірус. Він міг перетворити підневільне існування, виснажливу рабську працю на виставу. Грав роль в’язня. Майстерно, талановито грав. Але всередині залишався собою. Це був теж шлях спротиву — удавати, але залишатися собою.

— Ти бач, вони хочуть, щоб я був покірним, щоб носив номер і відгукувався на нього, як собака на кличку? Та залюбки! — жартував Мірус. — Добрий актор повинен зіграти кого завгодно, навіть собаку! Навіть... дерево! Так нас вчили у студії. Роль в’язня нічим не гірша за інші. Костюм в’язня — також. Хочуть, щоб номер був великим і чітко написаним? Та нехай! Я їм так зіграю, що аплодуватимуть! — і виводив велетенські цифри на спині, на шапці, на коліні, і хвацько відгукувався на перекличці, чим запопав симпатій в охорони і права виходити на перекличку останнім. Та найбільшою нагородою були усмішки стомлених товаришів — не можна було не посміхнутися, коли Мірус «рубав» стройовим, стаючи у стрій, і натхненно виголошував свої «установочниє данниє».

— Ото побачити б колись Бориса на сцені, в якійсь із комедій, ото б насміялися! — мріяв ІКекіш.

— Талант, який талант отут пропадає, — зітхав Романчук.

Володимир Романчук. Такий же упертий, затятий у своїх переконаннях галичанин, як і сам Петро. Невтомна робота думки допомогла йому зрозуміти людожерську суть системи ще на початку ув’язнення. Він навчився виживати сам і вчив інших. Розпочав свою таборову школу ще у 44-му. Якби не його поради й допомога, чимало хлопців пішло б зі світу першої ж зими.

Мірусові пощастило зустріти Романчука ще при брамі, у перші дні на воркутинській зоні. Дивом зберіг молодий актор добротний, красивий костюм, пильнував його як міг.

— Борисе, віддай бригадирові, — порадив Романчук.

— Бригадирові? Мій костюм? Нізащо! — вхопив обіруч одяганку ще зовсім недосвідчений з/к.

— Віддай, кажу тобі, за це влаштуєшся на легшу роботу, а це єдиний спосіб вижити. Я тут не перший рік, знаю, — радив Володимир.

— Та грець із ним, з костюмом, узяв бог корову, то хай бере й теля, — зітхнувши, погодився Мірус.

Отак буває іноді — віддаси мале, а отримаєш велике. Чи не саме життя вдалося виграти в оцю лотерею зі смертю, послухавши доброї ради?

Друзі. Дружба. Єдність. Єдине, що можна протиставити табірному ненаситному Молоху. А ще — гартування духу. Не дати загнати себе у глухий кут. Працювати, читати, збагачуватися усіма крихтами знань та інформації, які можна силоміць видерти із зубів системи — сама не дасть. І Петро у вільні години відпочивав тілом, але працював головою — почав вивчати англійську мову з підручника, який завалявся у табірній бібліотеці. Не тому, що потребував мови — треба було заповнити порожнечу в мозку. Читав газети — «Правду» можна було читати, навіть треба. Виловлював поміж рядків офіційних повідомлень хоч якісь краплі близького до справжньої правди. Слухав радіо. Серед нескінченних випусків новин, що голосили бадьоро про величні досягнення радянської промисловості та сільського господарства, проривалася музика, пісня, поезія. Тулився душею, зігрівався.

І раптом...

— «Состояніє крайнє тяжолоє... Диханіє Чейн-Стокса...»

— Господи, звершилося! Почув нас, убогих...

— Борисе, ходи сюди, слухай!

Мірус застиг, забувши, що поспішає на одну зі своїх вечірніх репетицій у театральному гуртку.

— Що це значить? Хворий?

— Значить, уже помер. Якби була надія, вони б не повідомляли, — проникливий Кекіш оволодів майстерністю читати поміж рядків і слухати поміж словами віртуозно, як кожна розумна людина, що живе за умов тотальної брехні.

Повідомлення повторювали знову і знову. В паузах — похоронні марші.

— Значить, помер... Подох... Якби жив — музика була б інша...

— А может, ещьо виживєт?

— Да что же ето делается? Отец радной! Да на кого же ти нас покідаешь? Горе-то какое, горе! Как жить теперь?

Васілій Пузіков був не самотній у щирому розпачі. Були такі, що ридали, розмазуючи вірнопіддані сльози по всохлих, запалих, як у мучеників фашистського Освенцима, щоках.

— Как жіть без тебя? — ридав, озираючись на реакцію інших, відомий стукач Башликов. — Пропалі ми, совсем пропалі...

— Та облиште ви! — плюнув у бік кількох справді убитих горем Петро. — Теж мені, біда! Забрав сатана душу нечистого, то нехай міцніше тримає!

— Петре, не так голосно, — смикнув його за рукав Мірус. — Забагато зайвих вух.

— Та начхати мені на їхні вуха! Сталося... Нарешті сталося, Борисе! От побачиш, щось зміниться!

— Зміниться! Звичайно, не може не змінитися!

Такого душевного піднесення, спалаху надії не давала досі жодна звістка. Після смерті тирана мусить, неодмінно мусить щось змінитися! Переглянуть справи, випустять!

Воля... Воля!

Здавалося, що все зміниться просто завтра. Навіть конвой, офіцери виглядали розгубленими, не знали, що робити, як поводитися.

Три дні жалоби. Стурбовані обличчя наглядачів, заплакані — жінок. Ба, навіть чоловіки проливали хто щиро, хто про людське око скупу чоловічу сльозу.

Десь там, у Москві, натовпи сунули, щоб побачити востаннє «вождя і учителя». Десь там, у Москві, вночі потай вивозили трупи задушених і затоптаних, змивали кров з асфальту. Він і після смерті продовжував душити. Не тільки в Москві — по всіх островах архіпелагу ГУЛАГ.

Головного ката не стало. Але несхибно котилися коліщатка і зубчики досконало відпрацьованої і заведеної на повні оберти ключа людожерської машини.

І все лишалося по-старому.

Після першої хвилі розгубленості знову зміцнів голос конвоїрів — «Вихаді без паслєднєво!», «Шаг влево, шаг вправо — побег!». Знову позакручували гайки, знову міцно закрили кришку казана, що накипів ненавистю й обуренням.

І вибухнуло!

В Казахстані, Тайшеті, Норильську.

У липні відмовилася виходити на роботу 29-та шахта. Вигнали коменданта, наглядачів. Обрали власних керівників — страйковий комітет. Звільнили з БУРу затриманих свавіллям начальства, натомість заповнили камери сексотами та стукачами.

«Бихадітє на работу! Ленінграду, колибелі революціі, нужен уголь Воркути!»

— То самі його й видобувайте, якщо нужен! — спльовували спересердя хлопці, яким увірвався нарешті легендарний український терпець.

— Адміністрація готова вислушать ваші требованія! — віщала радіоустановка.

— А ми не готові з вами балакати! Годі, наслухалися! Хай приїздить комісія ЦК, говорити будемо лише з Москвою!

Бірус непокори множився, захоплював усе нові й нові шахти — зупинилася 7-ма, ба, навіть «Перша Капітальна» припинила роботу! З 69 об’єктів майже 50 припинили видобуток. Генерал Дерев’янко втратив сон і апетит, метався від однієї збунтованої шахти до іншої — просив, умовляв, закликав, погрожував, але «ні просьби, ні грозьби» не діяли. В’язні уже вдихнули повітря бунту, страйку, непокори.

Щоб утихомирити страйкарів, табірне начальство пішло на зміни режиму — знімали ґрати з вікон, не зачиняли на ніч ба-

раків, дозволили познімати номери! Кожен міг написати заяву на перегляд своєї справи. І були наївні, котрі писали.

Та Провід «ОУН — Північ» не задовольняли ці дрібні поступки. Провід висунув політичні гасла, і таборові майори та полковники не могли цьому зарадити. «Звільнення неросійських теренів від окупації, припинення арештів та масових убивств на цих землях» — ось чого вимагали українські та неукраїнські націоналісти у таборах Воркути!

А підприємства Ленінграда залишилися без вугілля, металургійному заводу в Рибінську загрожувала зупинка!

Полум’я непокори охоплювало одну зону за іншою. Прохідники відмовлялися спускатися у шахту. «Не дамо вугілля до амністії!», «Свободу ув’язненим!» — писали вугіллям на стінах бараків. Жіночий лагпункт висунув гасло «Свободу народам і людині!». Каторжани вимагали й зовсім неможливого — «Геть тюрми і табори!», «Вимагаємо поваги до прав людини!».

— Шкода, немає з нами Михайла Сороки! — зітхав, повільно виводячи неслухняною після перелому правою рукою рядки листівок Андрій. — От він би очолив наше повстання!

— Ну, ти й сказав, Андрію, — шкода! — покепкував з молодшого друга Петро. — Слава Богу, що немає, добре, що відпустили, хоч ковточок справжньої свободи вдихне!

Звідки ж було Петрові Кекішу знати, що «ковток свободи» був коротким та гірким — Михайла Сороку знову заарештовано. Саме його руку впізнають у підготовці повстання, хто ж інший, як не оті ненависні бандерівці могли підняти таку бурю у місці, спеціально створеному для упокорення!

— Ти пиши, Андрію, пиши.

Андрій виводив рядки віршів табірних поетів — Василя Курила, Ярослава Дорошенка. Поетичне слово влучало гостріше і било дошкульніше.

— Як ти гадаєш, Петре, комісія приїде?

— А що їм робити? Звісно, приїдуть. Генерала якогось пришлють. Обіцятимуть золоті гори, щоб тільки спустилися в забій, щоб тільки дали вугілля. А потім заллють повстання нашою ж кров’ю! — не фарбував нарожево мрії реаліст і практик ІКекіш. — їм не уперше — на Норильськ літаки кинули, не пошкодували. Розстріляли їхню волю.

— То що, марні наші надії? — відклав олівця Андрій.

— За справжню волю завжди платять кров’ю. І ми заплатимо, — спокійно відповів Петро. — Рано чи пізно впаде ота остання крапля, я вірю. Хай навіть і моєї власної, я готовий.

— А я хотів би ще пожити! — підвівся на весь зріст Андрій, такий юний і прекрасний у своєму пориві. — Пожити на волі! Щоб сини у нас із Катрусею народилися! Щоб побачити колись хоч шматочок отієї справжньої, нашої України!

— І я хотів би... А буде так, як судилося.

— Хлопці, є новини! — прибіг опромінений надією Ярослав Дорошенко. — Кажуть, прилетіла комісія з Москви, наче сам генпрокурор, власною персоною! Злякали ми їх, затрусилася Москва!

— От бачиш, Петре, а ти не вірив!

— Нічого, хлопці, хорошого я від золотопогонників не чекаю, — не цвів наївними усмішками ІКекіш. — Якщо генпрокурор привіз перегляд справ — завтра ж піду в шахту. Та не думаю, що вони покажуть слабкість своєї влади.

— Але ж Сталін помер! Головного ката не стало!

— А сталіненята живі. Ну, подумайте, хлопці, куди їм, бідолахам, подітися? Тисячі, може, навіть добрий мільйон стереже нас отут, по всіх таборах Союзу, — і всі отримують північні доплати, платню, як у міністра. Ми працюємо, видобуваємо вугілля — воно ж практично безкоштовне! Вільним треба платити, а рабам — навіщо? Все, що ми заробили, отримують вони, ця офіцерська зграя. Так, Сталіна немає, але куди ж вони, бідолахи, підуть, якщо не стане таборів? Вони ж нічого своїми руками робити не вміють, освіти не отримали, професії нормальної — також! Хіба сторожами підуть — це їм вдається непогано, — засміявся Петро. — Звикли, що на них працюють. Не здадуться вони так легко, хлопці, згадаєте моє слово, не здадуться.

Генпрокурор і генерал армії Маслєнніков справді прилетіли з Москви і перші дні начебто терпляче вислуховували вимоги. Погодилися на скорочення робочого дня, схвалили намір зняти з одягу номери, з вікон — ґрати, та хай їм дідько, номерам, не в цьому щастя, аби лиш ці стрижені голови повірили, а ці випростані спини знову зігнулися і полізли в забій! Аби лише Ленінград отримав вугілля! План, виконання плану понад усе!

І прокурор спершу кивав головою й обіцяв «розібратися», давав якісь доручення своїм «прокуроренятам», які пачками приймали заяви на перегляд справи.

— Петре, пиши, а раптом?

— Чи я дурний? Хотів би я побачити хоч одного звільненого по нашій статті... — криво усміхався Кекіш. — До речі, як писатимеш заяву, не забудь, що ти шульга. У цих хлопців непогана пам’ять. Пригадають тобі листівочки.

— Хлопці, кажуть, «Перша Капіталка» і сьома вже приступили до роботи. Сьогодні комісія прибуде на перемовини! — приніс радісну звістку Іван Курило.

— Ото вам, хлопці, празник заради неділеньки святої! — не втрачав скепсису Кекіш.

— Вихаді строітся! — гукав, не зовсім певно, щоправда, бригадир.

— А ввічливіше не можна? — і не думав підводитися Кекіш.

Бригадир знітився. Його звичний командний тон за ці дні

й так втратив гучність і певність, а тепер довелося майже просити:

— Ну, давайте, ребята, виходіте, начальство ждьот!

— Ну й нехай «подождьот» трохи, поки я приберусь і зачешуся, не личить нечесаному перед лице генерала, правда, хлопці? — водив гребінцем по коротко стриженій, з поріділим волоссям голові, де вже й чесати майже нічого було, Петро.

— А я зуби почіщу, — усміхнувся майже беззубим від цинги ротом литовець Яніс.

— А у меня чтой-то лаковие туфлі запилілісь, нічего, что я в нечіщених? Ґєнєрал не обідітся? — стурбувався награно одесит Олексій, відбивши стоптаними черевиками чечітку.

Андрій убрався задля неділі у вишиванку — дозволили ж одягатися у власне!

— Ну, як я вам? — покрутився, мов дівка перед дзеркалом. — Шкода, Катруся не бачить... Ой, неділенька-неділя сьогодні, люди до церкви, а ми...

— А я пуйдзє так, не вельке свенто! — скривився поляк Казимир.

— Да хватіт шутіть, ребята, вихадіте, — квапив делікатно бригадир. Як усі стукачі, він знав, що ходить цієї гострої пори по волосині, і варто хоч трохи перебрати ліміт терпіння, як зранку знайдуть його холодне тіло, накрите подушкою. Набирала сили табірна «рубіловка» — політичні навчилися розправлятися зі стукачами.

Липневий день заливав обідню пору сліпучим північним сонцем.

Стіл. За столом — генерали, московський Масленніков та свій, Дерев’янко. Довкола — десяток-другий офіцерів високих рангів — комісія. від погонного золота блищало й переливалося, та не аж так засліпило, щоб не помітити, що на вежах заміть звичних автоматників — по два кулемети.

— Ми прізиваєм вас прекратіть бєссмислєнний бунт і вийті на работу! Советской Родінє нужен уголь Воркути! — розпочав Дерев’янко.

— Ото сам і лізь у шахту, якщо так сильно нужен! — пролунало з рядів, де офіцери замість звично похилених голів бачили тепер обличчя — людські, горді. Вони усміхалися і насміхалися!

— Сейчас ідьот пересмотр ваших дел! Ударний труд на благо Родіни — путь к освобожденію!

— Ударний труд — то шлях у могилу! — почулося з колони.

— Ваши требованія будут учтени! — продовжував, зціпивши зуби, начальник бунтівного Речлагу. Понад усе йому хотілося скомандувати «Богонь!» і вдарити з кулеметів по цих нахабних скелетах-бандерівцях, та стримувався — Ленінграду потрібне вугілля Воркути. А крім скелетів його видобувати нікому. Тому обіцяв: — Ми обсудім ваши предложенія!

— Як рак на горі свисне! — долинуло з іншого кінця.

Натовп підтримав дружним сміхом.

Генерал Масленніков зірвався. Це вже було занадто — продовжувати у такому тоні.

— Прекратіть бєзобразіє! Немедленно прекратіть «волинку»! Завтра — в шахту! Кто не пойдьот в шахту — пойдьот под суд! У Советской власті хватіт сіл навесті порядок!

— А ето ми посмотрім! — долинув з колони відвертий регіт. — Кішка тонка у вашей власті!

— Ми пересмотрім дела... — спробував обіцяти генпрокурор Руденко.

— Казав пан — кожух дам, то й слово його тепле!

Бунт слів переходив у бунт дії — колона порушила стрій, розсипалася.

— Стаять! — пробував утримати бунтівну зону Дерев’янко. Та колона, ще хвилю перед тим принаймні позірно слухняна, блиснула очима, упертими, непокірними, та голови, щойно похилені, гордо підвелися. Погляди, погляди, очі! Не вдалося їх погасити навіки, не вдалося скорити назавжди навіть роками таборового гніту! Ще трохи — і вони перейдуть у наступ, ці роками катовані напівтрупи! І вирвалося з генеральських грудей відчайдушно-перелякане: — Огонь! Пулемьоти, огонь!

Генерали ганебно утекли, ледь встигнувши випорснути з-під перших кулеметних черг, що вдарили з вишок.

— Хлопці, по бараках, займай оборону!

— Тут усіх перестріляють, по бараках!

— Андрію, що з тобою? — відчув, як обважніло осідає тіло друга йому на руки, Петро.

Андрій ще й сам не вірив, бачив свою кров, та не вірив, що бачить свою смерть.

Вдихнув раз, удруге пробитими грудьми... Вишиванка, галицька, червоно-чорна, вкривалася додатковими, вишитими смертю, взорами. Ще хвилю тому ці груди дихали волею, ще мить тому очі світилися надією...

— Петре, отут листи... переда... Катру... — і згас очима.

Мить, єдина мить — і він уже потойбіч життя...

А кулі свистіли над головами, не даючи змоги випростатися.

— Іване, Ярославе, допоможіть! — хлопці відтягнули Ан-дрієве тіло до бараку.

— Андрію, брате, та що ж це... — безсило стискали кулаки хлопці над тілом убитого.

У барак забігали то один, то другий, ті, що зуміли уникнути кулі.

Важко впав на руки друзям Євстахій Кушнірик:

— Передайте моїм, у Тернопіль... Загинув... не чекайте... Синові Богданові передайте... щоб пам’ятав... щоб не простив... щоб...

Не договорив, згас.

Стогнав, стікаючи кров’ю, поранений Йосип Чоловічок, також із Тернопільщини. Хлопці, як могли, спиняли кров, рвали сорочки на бинти.

Десятки убитих, понад сотня поранених — рясно вкрилася трупом бунтарів північна земля. Стогін, зойки, передсмертне хрипіння...

Тих, хто вцілів, вивели за зону.

— Що це вони надумали, Петре? — стривожено спостерігав Ярослав Дорошенко за тим, як підводили в’язнів по одному до великого, вкритого червоною скатертиною аж до самої землі, столу. Ніхто нічого не питав. Чомусь одні хлопці після цього ішли праворуч, інші — ліворуч. Ті, що ліворуч, шикувалися в колону і поверталися в зону. Ті, що праворуч, чекали...

— Нічого нового, Славку. Це у них такий спосіб відділити винних. Бачиш, у скатертині прорізи? Сидить якийсь стукач, дивиться і підбріхує господарям: цей — з активістів, а цей — тихий, сумирний, мухи не зобидить...

Справді, під столом чийсь знайомий голос стиха бубонів.

Петро пішов праворуч...

А на ранок — ніби нічого й не було — трупи таємно поховані, навіть кулі табірні медики витягли — на доказ природної смерті, навіть кров змили. Лиш пам’яті витерти не змогли.

Ті, що були «тихі й сумирні», просто потрапили під вплив націоналістів, зранку почали «давати стране угля».

Тих, хто «пішов праворуч», загнали у штрафну зону. Подейкували — розстріляють.

А липневе сонце розніжувало, зелений мох вабив, небо, ненадовго, на коротке заполярне літо, голубе, співало пісню волі й надії!

Такою неймовірною здавалася ота вчорашня, зовсім свіжа додаткова, не мамою вишита кривава троянда на Андріевій червоно-чорній вишиванці. Не вірилося, що веселий і затятий, ліричний і відчайдушний, закоханий у свою Катрусю Андрій лежить десь там, під териконом 29-ї шахти, недбало закопаний чужою, байдужою рукою, разом з іншими, котрих наздогнала сліпа і люта кулеметна черга.

Як близько просвистіла куля. Не зачепила. Вберегла Божа Мати. Який же він дорогий, дар життя! Як легко його відібрати... Як миттєво, раптово, випадково може спинитися дихання, серце, згаснути зір...

Очі вбирали світло північного літа. Тіло удесятеро жадібніше, ніж учора, просило тепла полярного сонця.

І так до болю хотілося жити!

Настала осінь, заходила люта заполярна зима. Небо часом грало хвилями північного сяйва, часом тихо й знелюднено світило повним, великим, мов на Марсі, Місяцем. Тріщали морози. Голови тріщали від думок. Серце як тріснуло тоді, розірване кулеметним пострілом, що забрав Андрія, так і не зросталося — щеміло, пекло, боліло.

Про табір на штрафній 62-ій наче забули. Запускали іноді «параші», чутки про перегляди справ, та більше — про новий суд і нові терміни за участь у страйку.

Чутки про перегляди справ виявилися правдивими — ще восени всі, хто надсилав заяви на перегляд, отримали писане як під копірку: «Баша справа переглянута. Ви  засуджені справедливо. Підстав для зменшення терміну немає».

А нового суду не було. Який суд поза межами правосуддя?

Ближче до весни у штрафній зоні пожвавішало — щодня почали прибувати нові люди — з різних шахт, але як на відбір тих, що брали участь у страйку.

Оголосили: «Збирайтеся на етап». Це означало — рік закритої тюрми, «закритки». Гнали брудних, неголених, у нечистій одежі через замерзлу ще й на початку квітня річку, потім через місто. До вокзалу, на залізничну станцію.

Воркутяни, більшість яких ще донедавна носила табірні бушлати, супроводжували колону поглядами, повними співчуття — куди їх? Траплялися зрідка й пані в пальтах з комірами з чорнобурки, що міряли снігові стежини обіч дороги акуратними «румунками» на хутрі й вернули носа, аби не вдихнути ненароком важкого духу неволі.

Он вона, станція... Звідси починаються всі каторжанські дороги, тут вони й продовжуються, переплітаючи маршрути.

— Хлопці, ви звідки? Є між вами Олексій... Степан... Андрій...

І враз:

— Чи є між вами Петро Кекіш?

Петро не дійняв віри — голос! Незнайомий! Обличчя — ніколи не бачене! Та невже вона?

Зняв шапку — брудний, нечесаний... Чи ж про таке перше побачення з коханою мріяв?

— Я — Дуся! — гукнула дівчина. — Я та дівчина, що тобі писала!

Зняла хустку, щоб він міг роздивитися до ладу обличчя — чорну косу, брови шнурочком, вуглинки очей.

Вбирав, щоб запам’ятати навіки. Вуста — не рожеві, не червоні — обвітрені, сухі, суворо стулені, навіть несподівана зустріч не склала їх до посмішки. Шкіра — не біла, не рум’яна — вжалена морозами й вітрами, десь і перші довчасні зморшки покреслили чоло і боляче різонули по серцю. Руки — обвітрені й спрацьовані, та які ж, мабуть, ніжні!

Якусь хвилину, може, менше, тривало побачення, цей дотик очі в очі, а вистачило, щоб вирізьбити в пам’яті навіки.

Дівчата наші, дівчата... Красуні наші, княгині, князівни! Як же ми, бойові побратими, не вберегли вас?

— Гарна дівчина твоя Дуся! Пощастило тобі, Петре, — прошепотів, немов почувши його думки, бо вголос Петро ніколи б такого не сказав, Володимир Кобрин, земляк, з яким Петро познайомився вже на штрафній зоні.

— А я? Поглянь лише — худий, самі кості, брудний, неголений, нестрижений, страхіття, а не чоловік! Невдалішого моменту для знайомства і вигадати годі! — журився Петро. — Вона мені більше не писатиме!

— От мудрий ти, Петре, чоловік, а таки дурний! — розсміявся Влодко. — От побачиш — сподобався! Писатиме! Така дівчина — писатиме! Неголене можна поголити, брудне лице — відмити. А душу нечисту — не відмиєш, не поголиш, не відпереш ніяким милом!

Як на гріх, чекати поїзда не довелося. Загуркотіли вагони, довжелезний потяг зачовгав, зачмихав, клацнув засувами, відчинивши пащі вагонзаків2. Напхом напхані, вагони повезли свій новий товар на південь. Лиш з тієї причини, що північніше просто нікуди.

Настрій на звання оптимістичного не тягнув. Кожен згадував свої нелегкі етапи сорок п’ятого чи сорок сьомого і готувався до виснажливої муки спрагою. Знову оселедець, знову без води, знову вивід «на оправку» двічі на добу. Пайок видали на п’ять діб. Значить, везти будуть довго.

— Куди нас — на Колиму?

— А не один чорт?

— Ми вже всі кола пекла пройшли...

— Нам не страшен серий волк!

Б’язні перегукувалися спрокволу, готові до найгіршого. Навіть у найдрібніших дрібницях знаходили щось добре:

А пічок у вагоні дві! Чудеса... І палива — досить. Тепло...

— Вагон, вагон-то не бежит, а летіт, хлопци! Ми так на Колиме ещьо до лета будем!

— А їм тепер не з руки нас на люди виставляти! Тато вмерли, щось там уже не так, на волі. Нюхом чую! — повів довгим носом Володимир.

Ніс не підвів Влодка.

Потяг летів, немов на крилах. Усього дві доби — і Владімір.

— Так швидко? Пайок же на п’ять днів... — засумнівалися хлопці.

— Ех ви, нєдотьопи! — посміявся над ними конвоїр. — Ето теперь називается «оперпайок»! Чтоби меньше бегалі. Арестант, он што, он завсегда убежать норовіт! А так — знает, ехать п’ять дней, а то і больше. День-два — осматрівается, чтоби подальше уехать от Воркути на юг. Потом диру в полу режет... Пока то, пока сьо — а тут уже і место назначенія! Вот так ми вашего брата! Думаєте, ви умнее нас, учьоние?

Розділ 26

— Хлопці, тут місто на мою честь назвали! — розважав народ Влодко Кобрин. — Та ще й цілу тюрму! Великий я чоловік!

Володимирська тюрма. Знаменитий Владімірскій централ.

Старовинна, навіть красива, якщо зважати на архітектуру, будівля. Білі корпуси по периметру, всередині — з червоної цегли.

— Ото вона, наша рідна хата, вона й нагодує, і помиє, і переночує, і, прошу панства зауважити, — все абсолютно безкоштовно! В якому готелі матимеш такі послуги? — не вгавав Володимир.

Його характер допоміг — навіть тюремне начальство більше любило веселих в’язнів, а не похмурих та кислих на вигляд. Після звичайних процедур — лазні та переодягання у смугасті тюремні роби, їх розводили по камерах і — о диво дивне! — офіцер спитав, звертаючись — о диво дивне! — на ви:

— Вас можна размєстіть в адной камєрє?

Петро спочатку не повірив — мабуть, мариться. Чи справді звертаються до нього? Смугастого в’язня закритої тюрми, питають, з ким би він хотів ділити камеру? Та вже майже десять літ його, каторжника, кидають, не питаючи, з одного кола пекла в інше! Офіцер зрозумів його подив, пояснив:

— Нам не нужни ссори і стичкі между заключоннимі. Єслі между вамі нормальние взаімоотношенія — і персоналу спокойнее. Бивает — режут друг друга, а нам отвечай...

Переодягнуті у смугасті роби, хлопці здавалися один одному дивними і дикими.

— Ти у цьому костюмчику на тигра схожий, Петре, от-от загарчиш, — продовжував жартувати невгамовний Володимир. — А я — на шакала. Такий же ненажерливий і лютий!

Камера невимовно здивувала хлопців! Три... ліжка! Диво дивне! Не нари, не вагонки — ліжка! Постіль! Стіл і стільці. Все, щоправда, пригвинчене до бетонної підлоги. Поки вони оглядалися та виходили з дива, третій мешканець камери піднявся, щоб привітатися. Це зразу виказало, що він не належить до «блатного» світу, хоч і виглядає суворо і дивно у смугастій тигровій шкурі. Про це свідчили й очі інтелігентної людини, й обличчя — відкрите, по-чоловічому красиве. Цій людині хотілося вірити! Відрекомендувався:

— Павел!

— Петро...

— Володимир.

— Ви  з України, хлопці? Земляки? — щиро зрадів співка-мерник. — Тоді я — Павло!

Мабуть, він довго сидів тут сам, або був переведений з одиночки, бо говорив і говорив, не вгаваючи, аби просто чути людський голос, хоч би й власний, так буває після тривалого вимушеного мовчання.

— Земляки! Хоч наговоримося українською! Звідки ви, хлопці?

— З Тернопільщини, — скупо процідив Петро. Йому в дивину була така відвертість у чоловіка, балакучість і майже любов з першого погляду. Звик до стриманості.

— А я — з Мелітополя! Вам, звичайно, непросто буде тут — тюрма каторжна, умови вкрай важкі, їжа — дуже погана, режим надзвичайно суворий. Але потроху звикнете.

Дивно — цей чоловік, зрілий, під п’ятдесят, виглядав поважно, якось... по-європейському... — і водночас розмовляв українською мовою, навіть більше — на західноукраїнському діалекті — абсолютно чисто, наче народився і жив десь на Львівщині!

Хлопці перезирнулися — каторжна тюрма, суворий режим? Це називають суворим режимом? Там, де їх чемнесенько питають — а з ким би ви, шановні, воліли провадити філософську бесіду, пити каву, і з якої філіжанки? Там, де замість голих нар із неошкурених горбалів, ліжко зі справжньою постіллю, яку, кажуть, змінюють щодесять днів. А «на пузо лєчь, спіной укрится» цей пан не бажають? А мокрі чуні під голову і бушлат на ноги? Такої постелі не пробував? А не знімати промоклого наскрізь бушлата тижнями? Ой, не нюхав ти, чоловіче, Воркути, ой, не морозило тебе в Норильську.

їх тут не напхано сорок на цю площу, а лиш троє, каша у мисці на диво густа і навіть... не повірите... смачна! У ній немає жодного таргана, ані шматочка мишачого посліду! І температура в камері не мінусова, і повітря дуже навіть чисте, бо кватирку можна тримати відчиненою хоч би й увесь день, а не по хвилинах, як в інших тюрмах, і жодного урки із заточкою! І не женуть на роботу в шахту при мінус 49, не вибивають норму разом із зубами! Відпочинок! Курорт! Хто сказав, що цей рай — тюрма?

— Все пізнається у порівнянні. Хто знав біду, той сало їсть без хліба! — звів пальця догори Влодко. — Хто був на Воркуті, тому й Владімір — Кримський курорт!

Петро сам собі не вірив — цілий рік не ганятимуть у шахту, цілий рік відпочинку!

Минуло кілька днів — і новий шок: симпатична дівчина простягнула крізь віконечко товсту книжку з друкованих на машинці листочків.

— Це — каталог бібліотеки. Замовляйте.

Петро знову не вірив собі — такого багатства вибору не мала, мабуть, жодна зі столичних бібліотек!

— Тут чудовий вибір. Спершу голова крутиться. Багато забороненої літератури. «Пісьма к с’єзду» Леніна читали? І не прочитаєте більше ніде. А тут є! Сюди потрапляє література, конфіскована при обшуках, — ділився тюремним досвідом Павло.

Цілий рік читання! Ніколи в житті ні раніше, ні після того Петро не читав так багато, так спрагло, так жадібно, ненаситно! Ковтав, насолоджувався, тікав у світ героїв Діккенса, Дефо, Майн Ріда, Бальзака, Гюго, Достоєвського, Толстого. Дні злітали за книгою швидко.

Єдине, що заважало читанню — напівтемрява у камері. Дашки над вікнами і в білий день не пропускали досить світла, а надвечір’я й зовсім зливало рядки в суцільну темну смугу. Вечори минали у розмовах.

Павло виявився рідкісно поінформованим чоловіком! Йому доводилося бувати у таких місцях, про які хлопці і не мріяли! Вільно оперував прізвищами, що донедавна фігурували на перших сторінках газет! Щоправда, прізвища вголос не вимовлялися, з огляду на те, що й стіни мають вуха, та ловити з напівнатяку — професійний навик кожної радянської людини, що звикла жити в умовах підслуховування та донесення, а в умовах зони — відточений і доведений до досконалості.

Щоправда, всього кілька днів їм вдалося насолоджуватися цікавенними оповідями — Павла перевели до одиночки.

Розповіді напрочуд поінформованого співкамерника повертали у недавнє минуле, воскрешали легендарні історичні постаті.

Коли людина довго мовчить — виговоритися хочеться несамовито! Тим паче, що за «синдромом супутника» людей, яких зустрів у тюрмі, ніколи більше не побачиш, тим паче, що їх, з великою вірогідністю, прийме мати-земля — ці кістки, обтягнуті шкірою, не дотягнуть до кінця терміну. Ото й підуть твої таємниці у сиру землицю, розповідай щиро, немов живим покійникам, не замислюйся над словом, не стримуйся, полегшуй душу.

— Ви , мабуть, Павле, пройшли війну? Чимало знаєте... — допитувався Влодко. Цей чоловік, що чудово розмовляв по-їхньому, виглядав якимось... закордонним. Чистий, відкритий погляд, очі під довгими віями — красивий, те, що називається, видний мужчина, жінки, мабуть, із глузду зсувалися! Кинув камінця на спробу: — І за кордонами, мабуть, вдалося побувати?

— Ще б пак! Відень, Париж, Хельсінкі, Роттердам, чимало поїздив по Європі за завданнями нашого підпілля.

— Нашого? — перепитали. Надто... надто радянською виглядала ця людина, щоб бути «нашою».

— Саме так. Моя робота в ОУН розпочалася ще у тридцять п’ятому... Ви , хлопці, тоді ще коням хвости крутили, а я вже боровся за волю нашої неньки України! Весь Провід ОУН працював тоді за кордоном, і мене переправили спершу до Хельсінкі, а потім до Берліну. Там я зустрівся з нашим провідником Коновальцем.

— Із самим Євгеном Коновальцем? — не йняли віри хлопці.

— Тихше, чого розкричалися? Почує хто... Із самим... Який чоловік був! Патріот! Справжній український патріот! А зовні... Красивий, елегантний! Справжній європеєць. Спершу ставився з недовірою — небезпечні часи були, радянська розвідка не спала. Могутня постать. На ньому трималася вся наша нелегальна робота — усі контакти з підпільною агентурою в різних країнах він носив не в портфелі, не в сейфі — у власній голові. Нікому не дозволяв знати зайвого.

— Звісно, не дозволяв! У нашій роботі конспірація — це було головним. Я лише раз порушив — і опинився тут... — зітхнув, пригадавши, Влодко. — Дівчині сказав замість псевда своє ім’я і прізвище. Здавалося ненормальним, що кохана називає «Грабом». Грубо воно якось, правда, «Граб»? А вона не витримала на допиті, сказала. Я її не звинувачую, катували, мабуть, бідолашну...

— От бачиш... — поспівчував Павло. — Так що Коновалець мав рацію — перевір тричі! Мене перевіряли довго. Аж потім допустили до навчання у нашій підпільній школі.

— Вишкіл у нас був налаштований добре. Вчили на радистів, вчили зброєю користуватися, не пускали у бій, поки не оволодіємо досконало, не кидали як «кулеметне м’ясо», на відміну від совєтів, — додав свого Петро.

— Якось у Парижі пішли ми на цвинтар, на могилу нашого великого провідника Симона Петлюри... — продовжував співкамерник. Павлові очі затяглися смутком. Справжнім, непідробним! — У мене тоді в кишені гуляли вітри — повнісінька пустка. Хоч би квітку купити... А тут — ані франка! Підійшли до надгробка, помолилися за душу великого чоловіка. Я опустився на коліна, набрав у хустинку землі. «Що ти робиш, Павлусю? — спитав Коновалець, зворушений. — «Повернуся на Україну, посадимо калину у пам’ять про великого героя. Хай молодь приходить...» Коновалець обняв мене, пригорнув до серця. З того дня довіряв мені цілковито, як самому собі. І псевдо сам дав — Павлусь.

Бін так мальовничо розповідав, душевно, з подробицями... Хлопцям наче самим вдалося побувати у Парижі, і Відні, Берліні. Мучили, щоправда, запитання, яким чином Павлові, людині настільки наближеній до Проводу, вдалося безперешкодно їздити з Радянського Союзу за кордон, та ще й так довго протриматися, аж до смерті Сталіна? Мабуть, не розповідає він усієї правди...

— А коли ви востаннє бачили провідника? — занурившись у живу історію руху, Володимир мало не плакав — так узяла його за серце розповідь про самотню могилу в чужому місті.

— У Роттердамі, навесні тридцять восьмого... — також розчулився Павло. — він був таким елегантним — чудово пошитий костюм, капелюх...

— У Роттердамі? — насторожився Петро, знаючи, що саме у цьому місті провідника організації було підступно убито агентом московської розвідки.

— Зустрілися у ресторані «Атланта». Шикарне місце, хлопці, скажу я вам. Полковник чекав на мене за столиком у кутку. Пообідати не встигли, я поспішав на судно, працював там радистом. Домовилися про зустріч пізніше. Та зустрітися більше не довелося...

— Це було у травні. Полковника Коновальця було убито якимось московським агентом.

Петро пильно вдивлявся в очі співрозмовника, дивився так, ніби в них можна було прочитати правду. Павло витримав погляд. Він це умів. Чорт, ці хлопці хоч і давно сидять, та все ж поінформовані навіть про те, що діялося за кордоном!

Ой ви, хлопці-бандерівці, скільки б міг розповісти вам генерал-лейтенант Павло Судоплатов, якби не оці ваші підозрілі погляди!

Розповів би, як ще у тридцять п’ятому його викликав легендарний Артузов і запропонував зайнятися агентурною розвідкою. Як через канали ГПУ заслали у Фінляндію, як важко довелося працювати, щоб йому повірили, через які густі сита перепускали новачка, скільки разів перевіряли. Але це був його особливий дар — природженого розвідника! Відкрите обличчя, що викликало довіру, розмова без акценту на західноукраїнському діалекті та мовах Європи, очі, що променилися любов’ю до України, Росії, Фінляндії, Франції, Німеччини, Японії, Тьмутараканії — як треба, на замовлення, на вибір дня, на будь-який смак.

У пам’яті постали картини не такого вже й давнього минулого. Упертий і страшенно обережний та підозрілий Ко-новалець довго випробовував Павла Грищенка — з такими документами перейшов кордон Фінляндії Судоплатов. Два роки довелося шукати підхід! Та вже у тридцять сьомому Павло — «Павлусь» — особистий зв’язковий полковника. Звідки ж Ко-новальцю знати, що паралельно із його завданнями, які справно виконували чекісти, «Павлусь» Судоплатов виконує й особисте завдання Сталіна — ліквідувати голову, серце і мозок агентурної розвідки ОУН і самої організації.

— Какови ваші прєдложєнія, товаріщь Судоплатов? Етот Коновалєц представляет огромную опасность для СССР! Єво нужно... Ну, ви меня понялі... І как можно бистреє!

— Через неделю я подготовлю план, товаріщ Сталін! — клацнув закаблуками хвацький офіцер. На грудях сяяв новенький, щойно отриманий за «внедреніе в банду украінскіх націоналістов» орден Червоної Зірки.

— Подумайте, что етот человек любіт? Где бивает? Как можно усипіть его бдітельность?

Уважність Сталіна до деталей просто дивувала!

— Что любіт? — замислився Судоплатов. — Шоколад! Он очень любіт шоколадние конфети! В каждом городе покупает...

— Тогда он, конечно, не откажется от подарка с родной украінской землі? Пошльом ему подарок — коробку с шоколадом... — жовтозубо вишкірився у хижій посмішці «отець народів». — Распорядітесь немедленно!

Ідея була втілена миттю — на Луб’янці тамтешні майстри змонтували бомбу, вмістили в коробку з-під шоколадних цукерок. Проблема була у тому, щоб знищити саме Коновальця, а не когось іншого — адже полковник міг пригостити цукерками когось із близьких, врешті-решт, подарувати комусь! Тому замість звичного механізму, що вмикався при відкриванні, вирішили застосувати інший, негайної дії. Щойно коробку перевертали з вертикального положення в горизонтальне, вмикався годинниковий механізм і починав відлічувати останні хвилини життя жертви.

Розповісти б хлопцям, як тремтіло серце, коли перевозив бомбу в сейфі капітана корабля «Шилка», де працював нібито радистом. Оце натерпівся страху! А раптом перевернеться «подарунок» під час морської хитавиці, чим чорти не жартують! Рознесе капітанську каюту до дідькової матері! Капітанові ж віддали суворий наказ виконувати усі команди свого «радиста». Почувався справді не в своїй тарілці, коли взяв коробку з бомбою до рук — знав, щойно змінить положення «цукерок» — і вибух розірве на клапті, майстри з Луб’янки працювали на совість. Руки, чесно кажучи, тремтіли, ледве знайшов клямку дверей «Атланти».

— Даруйте, пане полковнику, зараз не маю ані хвилі — мушу повертатися на судно, капітан — просто звір, не простить і хвилинного запізнення. Не хочу, щоб виникали підозри.

— Гаразд, зустрінемося пізніше. О 17-ій вас, «Павлусю», влаштує?

— Згода! А це — подарунок з рідної землі!

Поклав коробку на край столу. Майже фізично відчув, як побігли, полинули хвилини перед вибухом. Серце стукало голосніше, ніж досконалий, майже безшумний годинниковий механізм.

— Спасибі, Павле! Стривайте, почастуйтеся! Ви також любите шоколад! Куди ж ви?

— Вибачте, мушу бігти!

Ноги самі винесли його з ресторану. Дорогою встиг зауважити закохану парочку за сусіднім столиком, двох чоловіків, що саме влаштовувалися до обіду, маму, капризне дитя якої просило тістечка й морозива... Що буде тут всього за дві хвилини? Кров, шматки плоті... Хто виживе, хто врятується? Заряд заклали потужний.

— Та куди ж ви, Павлусю? — пролунало услід приязне.

Полковник узяв цукерки і вийшов з ресторану.

Павло ледве стримувався, щоб не бігти. Помахав на прощання рукою. Лічив кроки і чекав... Повернути за ріг, якомога скоріш...

От воно...

За спиною вибухнуло, посипалося скло. Обійшов квартал, підійшов до натовпу цікавих:

— Що трапилося?

— Вибух...

Переконався — справа зроблена якісно. Машина медичної допомоги, що саме зупинилася поряд, непотрібна. Від тіла провідника не залишилося майже нічого. Кількох людей, випадкових перехожих, поранено.

Судно «Шилка» продовжило свій маршрут без радиста. «Радист» уже ввечері був у Парижі і передав шифрограму: «Подарунок вручено. Посилка зараз у Парижі. Шина мого автомобіля луснула, поки ходив по магазинах».

Знали б ці хлопці у камері, з яким героєм ділять тюремну баланду! Мали б що внукам розповідати!

Міг би розповісти їм про подробиці знищення Льва Троцького — не убивства, ні, його група не займалася убивствами! Вони знищували ворогів радянської влади. А це, погодьтеся, — зовсім інше.

Знову особиста зустріч зі Сталіним. Доручення створити групу, щоб усунути голову «троцькістського» руху. Поки Троцький живий — Сталіну є альтернатива. Навіть глибоко законспірований, навіть в далекій Америці Троцький не такий недоступний, як йому здавалося.

Судоплатов отримує величезні повноваження і кошти. У Мексику росіянина не пошлеш — надто кидається у вічі. А Троцький напрочуд обережний. Доводиться використовувати іспанців, що емігрували в Союз під час війни з фашистами. Створює дві групи. Першу очолює великий мексиканський художник Сікейрос. Один з його людей знайомиться з кимсь із охоронців Троцького. Не підозрюючи про справжні наміри нового «друга», охоронець відчиняє двері. І тут же отримує кулю. Група Сікейроса проривається до спальні Троцького і просто через зачинені двері перетворює на решето ліжко. Та Лев Давидович не отримує жодної кулі. Почувши перший постріл, встигає сховатися.

У Москву летить шифровка із визнанням провалу. В дію вступає резервна група, кодова назва операції — «Мати». її очолює Каредад Меркадер, мати Рамона Меркадера, якому й доручена головна роль. Після невдалого замаху до Троцького підступитися ще складніше, потрібний оригінальний хід... І віддана революції мати приносить у жертву сина.

Красивий іспанець, що сипав грішми, не рахуючи, впав до ока секретарці Троцького Сільвії Агелоф.

— Леве Давидовичу, завтра Френк принесе статтю, написану на ваш захист. Прочитаєте?

— Гаразд...

Троцький погодився, хоч і не дуже подобався йому цей надміру активний залицяльник Сільвії. А Френк Джексон — Рамон Меркадер — сипав квітами, компліментами та подарунками! Грошей в Москві для цього не шкодували.

Троцький читав статтю, яку приніс Джексон.

— Френку, але тут... — підняв очі від тексту запитально.

І на його голову опустився льодоруб — альпіністське спорядження, не зброя. Удар вийшов не зовсім точним, але смертельним — через добу Троцького не стало.

Меркадера заарештували.

— Групою керувала мати? І послала свого сина на вбивство? — чудувався Володимир.

— Так, уявіть собі, в іспанців інше почуття честі — мати до смерті пишалася подвигом сина! А «Френк Джексон» запевняв на суді, що убив Троцького через те, що старий упертюх не давав дозволу на його шлюб із красунею Сільвією.

— Дивні почуття. Ми намагалися тримати своїх матерів осторонь від кривавих справ, — зауважив Петро.

— Хіба? Далеко не завжди! От, наприклад, Дарія Гусяк разом зі своєю матір’ю переховувала Романа Шухевича, — знову виказав свою надзвичайну обізнаність із найсекретнішими подіями Судоплатов.

— Шухевича? Ви знаєте щось про нашого генерала? — загорілися очі у Петра. — Бачили його особисто? Чули, як він загинув? Коли це сталося?

— Розумієте, табір — мов казан, — пояснював Влодко. — Одних привозять, інших переводять. Постійно кипить, постійно змінюється. Ті, що були заарештовані пізніше, розповідають про те, що діялося на волі, тим, хто сидить ще з війни. А ті, хто побував на пересилках, набираються новин з цілого світу, самі, мабуть, знаєте, як воно, кого тільки не зустрінеш! От, приміром, вас! Покидала ж вас доля, стільки всього довелось дізнатися...

«Знали б ви, хлопці, скільки всього мені довелося зробити самому чи організувати!» — так хотілося сказати Павлу Судо-платову, та ці затяті хлопці-бандерівці не виглядали простими.

Навряд чи сподобаються їм його розповіді, не переплетені брехнею. У біографії Судоплатова безліч такого, про що не можна буде розповісти, мабуть, ніколи. Хіба б уявити собі, що відбудеться революція, і зникне з політичної карти Хрущов, який запроторив його до в’язниці, бо забагато знає цей павук агентурної розвідки про роль Микити Сергійовича у потаємних справах Луб’янки. Не такий вже й невинний цей Микита, що узявся «розвінчувати» «культ особи» Сталіна, а мало чим кращий, якщо придивитися ближче.

— Стривай, Влодку! Павле, чи відомо вам щось про загибель генерала? — не міг стримати нетерпіння Кекіш.

— Кому й відомо, як не мені! — зітхнув Судоплатов.

Звісно, він не розповість хлопцям, як це відбувалося насправді, подасть лише романтичний бік справи і аж ніяк не засвітить власної ролі. А історія цікава! Саме вона й погасила оте полум’я бандерівщини, що то тліло ледь помітно, то спалахувало яскравими язиками, нагадуючи людям, що повстанці живі, борються, а значить, є надія.

«Господар» у Кремлі рвав і метав:

— Когда с етім бандеровскім бандітізмом будєт покон-чєно?

До Шухевича підбиралися всіляко — розпитували, допитували, підсилали. А він — мов заворожений! Добре б, якби просто переховувався, так ні! Рейдує зі своїм, хоч і побитим у сутичках, військом, чинить напади, не дає спокійно працювати органам радянської влади. І ніхто, ніхто не дає відомостей, де його шукати!

Але ж про це не розкажеш хлопцям...

По коридору загрюкала «сталінка», візок з їжею. Розвозять обідню порцію баланди.

У віконце зазирнуло жіноче обличчя — бліде, але привітне.

Павло вичерпував свою порцію без особливого апетиту — йому раз на тиждень дозволялася передача, не був таким голодним, як інші. Петрові ж той погляд жіночих очей був замість сметани до борщу.

— Яка приємна жінка... Мабуть, теж із наших?

— А це вона і є, Дарія Гусяк, власною персоною! Особиста зв’язкова генерала Шухевича!

— Тут? Не може бути!

— Чому ні? Усі чотири зв’язкові генерала отримали по двадцять п’ять років. Усі чотири сидять тут. Дарка і ще одна, я її імені точно не пригадую — чи то Марія, чи то Галина Дидик, розносять їжу. Двох інших не бачив.

— Жінкам по двадцять п’ять років? — жахнувся Петро. — Нелюди! Звірі дикі...

Павло промовчав, не сказав того, що висіло на язиці! Двадцять п’ять? І цього мало!

Знав би ти, хлопче, скільки клопоту завдали нам ці дівчата, як майстерно, як ретельно переховували вони свого провідника, на скільки років затягнули існування та боротьбу бандерівського підпілля! Скільки хлопців-чекістів побито, скільки жертв! Як тяжко було виловити кожну з них, як уперто не давали свідчень, не піддавалися на провокації, не вірили листам, не хотіли здаватися живими! Знав би, то не дивувався б! Ці бандитки і на смертну кару заслужили, шкода, що нема для жінок «вищої міри».

Одного не міг зрозуміти Судоплатов — чому Дарка не впізнає його, генерала, який вів допити «особливо важливої» заарештованої у Львівській тюрмі? Хіба його обличчя так не-впізнавано змінилося? Не може повірити, що такий високий чин міг опинитися за ґратами? Чи перестаралися хлопці на допитах і пам’ять відбили?

Чи навпаки — впізнала і по-жіночому жаліє його, такого ж упослідженого в’язня, як сама? Ні, мабуть, не впізнала. Не буває такого християнського милосердя, не буває!

Розповів так, ніби назбирав з чуток, та ще й умить перевтілився у «свого»:

— Не давався їм наш генерал у руки! І дівчата стерегли його пильно. Змінювали криївки, суворо конспірувалися. До смішного доходило! Чекісти у Львові носом землю риють, а Шухевич лікується тим часом у санаторії в Одесі. Вони в Одесу — а там уже й слід застиг. Нарешті вдалося їм дізнатися через одну актрису, що генерал у Львові!

— Яку актрису? — уперто допитувався Петро.

— А я знаю? Це у начальника МГБ треба питати, а не у мене, — ухилився Павло. — Вийшли спершу на Дарію Гу-сяк, встановили стеження. Виявили будинок, де переховувався Шухевич.

— Дарку заарештували? — спитав Володимир.

— Вона всюди ходила озброєною, та ще й мала при собі отруту, як кожна з бандерівок — не давалися живими. Чекісти вдалися на спосіб — підійшов молодий лейтенант і почав загравати — красива дівчина, мовляв. А красива дівчина довго не думала — пристрелила лейтенанта на місці. Тут її й схопили. Отрутою скористатися не дали.

— Героїчна дівчина! — глянув чомусь у бік дверей Петро. — А потім?

— А хіба я знаю, що з нею було потім? Те, що з нами усіма...

Судоплатов брехав. Саме до його рук потрапила Дарія, саме він мусив за всяку ціну «вибити», витягти обманом місце перебування повстанського командарма! Щоденні дзвінки з Москви додавали снаги. Всі кола пекла пройшла на землі дівчина. Допити тривали без перерви добами. На її очах катували матір. Обидві мовчали. Побиту, скатовану дівчину віднесли після чергового допиту в «лікарняну» камеру. І цей начебто «відпочинок» також був продовженням диявольських планів — хитрістю видобути те, чого не вдалося дізнатися силою.

Передали звістку «з волі», листа, написаного нібито Шухе-вичем, щось отакого: «Наша боротьба скінчилася, здавайся!» Тільки скривилася:

— Фальшивка!

— Чому? — здивувалися гебісти. — Почерк неможливо відрізнити!

Вони вміли підробити почерк, та не вміли — особливого стилю розмови і листів генерала.

— Провідник ніколи не звертався до нас на «ти»!

Навіть такі майстри провокацій мусили визнати прокол!

Таке й на думку не могло спасти — звертатися до підлеглих,

тим паче жінок, на «ви»! їхньому мисленню було доступно одне — жінка для утіх плоті.

Катування, фізичні й моральні, не могли притупити почуття відповідальності — перебувати в Білогорщі надто небезпечно, гебісти вистежили, потрібно зникнути! Передати на волю цей крик: «Рятуйтеся!» — опанувало мозком.

— Бідолашна, та як же тебе помордували нелюди! — голосила незнайома, та дуже приязна, «своя» дівчина, обмиваючи від крові обличчя Дарки після чергового допиту. — Звідки ти, дівчино? Якщо хочеш, можу допомогти подати звістку нашим, на волю. Тільки напиши кілька слів і скажи, куди?

Звісно, змордована Дарця не сподівалася на зраду. Написала кілька слів, сказала адресу. Саме так подала про себе звістку Катруся Зарицька.

Хіба ж хто думав, що ця мила дівчина — агент МГБ?

Бже наступного дня розпочалася ціла військова операція, керована генералами Дроздовим і Судоплатовим. Частини 62-ї дивізії блокували село Білогорща під Львовом та прилеглі хутори. Тихо, безгучно, але й муха не вилетить, і миша не вишмигне... Постукали в двері. Відчинила Галина Дидик. Двоє офіцерів одразу схопили жінку й заламали їй руки за спину. «Шухевич, здавайся!» «Тут немає ніякого Шухевича!» — як домовлялися, голосно гукає Галина. У відповідь — автоматна черга крізь двері. «Падаймо!» — кричить Галина. Розгубившись, офіцери випускають дівчину, і вона встигає розкусити ампулу з отрутою.

З кімнати за стіною через вікно вилітають дві гранати — для ворога. Лунає постріл. Останній. Для себе. У скроню.

Емгебістам, які увірвалися до останнього схрону генерала армії незламних, не вдалося ані схопити героя живим, ані навіть убити його — в їхніх руках опинилося лише безмовне тіло. Задля звіту приписали влучний постріл якомусь «доблесному» сержантові, ще й премію дали, аж тисячу рублів!

Генерали нетямилися:

— Спасайте бабу!

До справи узялися лікарі, яких спеціально возили на затримання із собою, знаючи, що повстанці, особливо жінки, живими не здаються. Саме таким лікарям вдалося врятувати Катерину Зарицьку, що встигла розкусити ампулу з отрутою, та проковтнути свою смерть їй «гуманно» не дали. Саме ці гуманні служителі Феміди й Асклепія заливали зараз молоко до рота Галини Дидик, вони не відпустили її у добрий і теплий засвіт, зберегли її тіло для допитів, знущань, катувань, перед якими німіли й падали ниць сили пекла.

І от вона тут, у Володимирській тюрмі. Зачинена від світу, від людей. На самоті зі своїми спогадами, болем, безнадією. На самоті із вічністю неволі. Двадцять п’ять років, двадцять п’ять! Незліченних, нескінченних, неуявно, люто, нелюдсько довгих. І зовсім не завдає ані радості, ані зловтіхи обличчя колишнього ката, що майне іноді, в обідню пору, у віконці камери, такої ж бетонно-кам’яної, як її власна.

Розділ 27

Чимало міг би розповісти хлопцям генерал Судоплатов. З двадцяти восьми розвідників — Героїв Радянського Союзу — двадцять п’ять були його вихованцями, належали до його групи! І легендарний Ріхард Зорге, і Микола Кузнецов, і «Червона капела»!

— А за що ж вас посадили? Ви ж, як видно, великий чоловік! — розпитував Петро, намагаючись не так зрозуміти, як отримати додаткову поживу для роздумів — він вже уторопав, що ця надміру, як на звичайного виконавця, поінформована людина насправді належить не до мух, що заплуталися у тенетах МГБ, а до павуків.

Судоплатов відповів майже чесно:

— Я забагато знав і знаю.

— Про що?

— Про все. І про тих, хто керує державою.

Про Микиту Хрущова Судоплатов міг би розповісти таке... За це й посадили! Щоб не світив своїми надміру поінформованими очима, не заважав «розвінчувати культ»! Щоб не розповів комусь, що саме він, «реформатор» Микита, особисто брав участь у допитах заарештованих членів колишнього ЦК КПУ — із сотні лиш троє уникли арешту.

Особливо допікали Першому секретарю КПУ в повоєнні роки «попи-уніати» — греко-католицькі священики. Понад тисячу посадили, але не всіх — залишився невеликий осередок в Ужгороді, на чолі з архієпископом Ромжею, останнім з греко-католицьких владик.

27-го жовтня 1944-го радянські війська увійшли до Ужгорода. Населення зустріло визволителів гробовою мовчанкою. 6 листопада єпископ Ромжа отримав запрошення виступити на урочистій академії.

— Але ж я не встигну підготуватися, — спробував утриматися від запрошення владика.

— Не треба готуватися, все, що ви маєте сказати, записано отут, — простягнув папірець із надрукованим текстом військовий у формі полковника.

Єпископ не взяв цидулки. Зі сцени театру сказав:

— Дякую Господові, що жах війни перейшов над нашою землею без більших жертв. Гуркіт гармат не викликав у нас страху, бо вони вістили, що визволення несуть нам вояки братнього народу, якого мову і звичаї знаємо з літератури. Дякуємо за гладкий перехід війни на терені Закарпаття і бажаємо успіхів та швидкого миру.

Наступного дня газета «Закарпатська Україна» подала виступ єпископа Ромжі. Текст відповідав цілком отій цидулці, яку владика відмовився читати, та з неї виходило, ніби єпископ просив Сталіна приєднати Закарпаття до УРСР.

— Але ж у моїй промові не було жодного слова про це! — обурився, спробував протестувати.

— Ви  так не говорили, але мали так говорити, — спокійно відповів головний редактор газети, де надрукували провокаційний брехливий виступ. Довгі роки тяжітиме чорною плямою ця віртуозно змайстрована оборудка НКВС над чесним іменем вірного сина церкви.

Розгром греко-католицької церкви триває. Напровесні 47-го відібрано у монахів-василіан їхній одвічний осередок — монастир на Чернечій горі поблизу Мукачева. «Ми вас не виганяємо, — просять братів у Христі православні монахи у час, поки солдати багнетами «допомагають» василіанам збирати нужденні пожитки, — кожен, хто приєднається до нас, може зостатися». Та брати-василіани обирають тюрми.

Не піддавалися ні на прохання, ні на погрози! Єпископ Ромжа підтримує василіан.

І тоді Микита Сергійович звернувся з листом до Сталіна, просив дозволити фізично знищити «терористичний осередок Ватикану» на радянському Закарпатті. Отримав особистий «ви-сочайший» дозвіл. На Закарпаття для керівництва операцією прибув навіть персонально Павло Судоплатов! Щоправда, не афішуючи свою участь у цій слизькій навіть для бувалих у бувальцях справі. Та енкаведисти під керівництвом міністра держбезпеки України Савченка операцію практично завалили. Ну, хіба не вершина бездарності? В улаштованій автокатастрофі єпископ Ромжа лише поранений!

...Наприкінці жовтня 1947-го року єпископ доктор Теодор Ромжа у супроводі двох священиків їхав бричкою із села Лохова, де щойно освятив церкву. Саме відмовляв вервицю, коли на повіз на швидкості наїхала радянська вантажівка із солдатами. Коней забито, візок розлетівся на друзки, та пасажири опинилися у рові майже неушкоджені. Солдати вискочили з машини і почали товкти прикладами священиків та особливо єпископа. Переконавшись, що справу зроблено, залишили їх у рові помирати. Та Господь не дозволив так легко здійснитися задумові антихриста. Вже вечоріло, коли на сліди бойовища натрапили люди. Побитих священиків перевезено до міської лікарні у Мукачеві.

Лікарі жахнулися — обличчя молодого, вродливого єпископа по-звірячому розбите — вибиті зуби, переламана у двох місцях нижня щелепа, на тілі — безліч глибоких ран. Ні говорити, ні їсти... Хворого годують лише рідкою їжею через «цівку, вставлену в уста». Минає день, другий, і здоров’я владики помалу покращується — він вже ходить, ледь чутно розмовляє, навіть вимагає бритву, аби поголитися. Молодий організм бореться, сили відновлюються швидко. Владика навіть висповідався і дуже розхвилювався, що не зміг через рани прийняти причастя, попросив отця Петра Васька принести до палати Святі Тайни і довго молився над ними...

Інформація про скоєне просочується за кордон. Ватикан занепокоєний, сам Папа турбується про здоров’я останнього з католицьких Владик, що залишився на волі. У Хрущова здають нерви — як завершити справу? З Москви дружня рука генералісимуса присилає начальника таємної токсикологічної лабораторії МГБ Майрановського, майстра з виготовлення та застосування отрут. І от уже Хрущов особисто розмовляє з Майрановським у своєму штаб-вагоні на Київському вокзалі, ось уже дає останні вказівки Савченку...

...До лікарні понад штат прийнято нову сестру-піклунку. Монахинь, що опікувалися хворим, усунуто з відділення, їм наказано... спати. Спати під час чергування? Неймовірно, не-чувано...

— Що за дивне розпорядження доктора? — не йняли віри сестри.

Та накази головного лікаря не обговорюють, а надто, якщо при цьому присутня людина з погонами. Що можуть вдіяти сестри в обітниці послуху? Лиш молитися і зберігати для історії у пам’яті кожне слово, кожен крок...

Близько опівночі лунає телефонний дзвінок. Сестра-монахиня підіймає слухавку:

— Як там єпископ, чи вже помер? — лунає дивне запитання.

— Слава Господу, отцеві краще...

— Ще не помер? Ну, повідомите, коли... — діловий чоловічий голос цілком певен свого.

Сестрі терпнуть руки у передчутті страшного... Та в палату її не пускають:

— Вам уже кілька разів говорено, хворий більше не потребує вашої опіки, сестро... Я сама...

Приємної зовнішності усміхнена дівчина у білому халаті наповнює прозорою рідиною шприц.

Ампула з отрутою кураре — в руках медсестри, агента МГБ. Білий халат, приязна посмішка, присяга Гіппократа, найгуман-ніша професія... Під халатом не видно зірочок на погонах. Рука не тремтить. Смертельну ін’єкцію зроблено. «Це щоб ви добре спали, хворий!» — «Хай береже тебе Господь, дочко!» — розбитими вустами ледь чутно благословляє святий отець симпатичну дівчину, що так зворушливо піклується про нього.

Лікарська комісія, що приїхала аж із Києва, констатувала серцевий напад. Серцевий напад у тридцять шість років?

Справа нарешті доведена до кінця. Єпископа Ромжу знищено, генерала Савченка переводять на підвищення у Москву.

— А Майрановський, до речі, сидить отут, у Владімірі, і камера неподалік! Отак йому віддячив Хрущов за все, що цей великий учений зробив для держави! А він — порядна людина, мушу вам сказати, хлопці! Коли мене судили, категорично заперечував, що ми використовували отруту на живих людях! — розчулено згадував Судоплатов.

— А що ви, на покійниках її стосували? — цідив крізь зуби, ледь стримуючись, аби не розбити це красиве обличчя до крові, Петро. — Справді, великі вчені, порядні люди, що й сказати!

Скрегоче зубами, але терпить — почувається розвідником у тилу ворога, збирає інформацію, хай говорить, хай виговорює мізерну частку того, що знає, цей прислужник смерті у погонах.

За день-другий Павла переводять в іншу камеру.

— Слава Богу, вберіг Господь від гріха! — перехрестився услід Петро. — Ще день, ще одна історія чекістського героїзму, — і не стримався б, задушив гадину...

— Я б тобі не дав, — скрипнув зубами Влодко. І засміявся у відповідь на обурений погляд: — Сам би задушив!

— Яка ж машина працювала проти нас! Які служби! За першим словом мали все — гроші, людей, машини, військо, лабораторію отрут. Ціла фабрика убивств! Що лиш не вигадували — цукерки з вмонтованими бомбами, шприци, парасольки з отрутою! І при тому УПА боролася так довго! Мабуть, дух зламати важче, ніж тіло.

Тюрма перемелювала у своєму череві дуже різних людей — колишніх партпрацівників, що занадто фанатично служили Сталіну, військових, колишніх чекістів, на зразок Судоплатова, винних і невинних, віруючих і безбожників, радянський підданих та людей з інших країн та країв, які просто фактом свого існування загрожували владі, тут усі були рівні перед безумом свавілля — вищі церковні ієрархи та прості селяни, колишні міністри, генерали та куховарки, тюрма не лічила географії та історії — всі порівну ділили баланду, всім однаково світили лампочки під стелею, всіх однаково обігрівав лютим холодом карцер за провину чи без.

Переведення з однієї камери до іншої вже вважалося розвагою — брак спілкування, хай навіть неприємного, після кількох місяців утримання за ґратами давався взнаки.

Не здивувалися, коли до камери занесли ще одне ліжко і привели не одного, а зразу двох сусідів — обидва високі на зріст, обидва з бородами. Через однаковий смугастий одяг навіть не зразу упізнали...

— Отець Величковський! І вас сюди? А вас за що?

— За те, що й вас, діти мої, — роздивився і впізнав Петра та Влодка отець Василь.

— Та хіба ж ви брали участь у повстанні? Вони ж наче тільки активних учасників попереводили до «закриток», — намагався вивести бодай якусь логіку Кекіш.

— Мабуть, слово моє брало... їм аби причина... Говорив, служив, сповідав, причащав — хіба ні? Отож, був активним учасником усіх ферментацій та страйків.

Четвертий «брат» по ув’язненню виявився також з Воркути, та ще й добре знав отця з Першої Капітальної.

— О, то великий чоловік! Звуть Федором, ми з ним давненько знайомі, — усміхнувся в бороду отець, рекомендуючи нового сусіду. — То є знаменитий вламувач!

— Хто то є, прошу отця? — перепитав, не утямивши, Влодко.

— Вламувач, себто фахівець із... насильного посідання чужого майна, — у делікатний спосіб пояснив особливості професії Федора монах.

— Ну, хлопці, всьо, капець, фініта ля камєдія, як гаварят, скінчилася ваша вольная воля! — хазяйновито розпорядився новий співкамерник. — Тепер по фені не ботати, байки не травити, матюків не гнути! З нами святий отець, а він цього не любить. За порядок відповідаю лічно я!

— Та ми наче й самі не лаємося, — миролюбно зауважив Влодко, аби не стинатися першого дня з новачком. — А отця Величковського знаємо ще з Воркути.

Федя проковтнув розчарування — так хотілося провести вишкіл, а заодно й тюремну катехизацію нових знайомих.

Почувався охоронцем душпастиря у неволі, боронив його і словом, і ділом, навіть кулаком інколи, і мав від того правдиве задоволення.

— Ні, таки Господь добрий і справедливий! Дає терпіння, але й благодаттю не обминає! Чи мали б ми на волі можливість спілкуватися з отцем так близько? — передчував задоволення розмови Кекіш.

Отець вечорами розповідав про своє служіння, про арешти, допити:

— «Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

— Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до порядку, заведеного в церкві.

— Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

— Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

— Чому?

— Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу».

— Та навіщо ж ви, отче, говорили так відверто супроти себе? — жалкував Петро.

— Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав.

— А вони?

— Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив... Наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Та направду, спаде на хвору голову написати там, де вільно, щось на кшталт: «Планував заколот з метою убивства лічно тов...» Ви розумієте, хлопці... Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекрес-літь порожнє, ото й усього». Я подумав собі — ото людина! Згодилася потім ця наука.

— Але ж вас засудили?

— Ні, то було ще за перших совітів, у сороковому, до війни. Тоді мене випустили.

— О, таки так, перші совіти були кращі за других, бо скоро минулися, — пожартував невгамовний Влодко.

— Другі прийшли у сорок четвертому. Бої за Тернопіль тривали довго — німці лишили велику залогу і билися до посліднього патрона, особливо захищали залізну дорогу та станцію. Місто було облягане совітським військом тривало. Німці цофнулися до польського костьолу і звідти боронилися. До монастиря понад ранком, ледь сіріло, прийшли офіцери-артилеристи. Подивовано питали, чому ми не втікаємо? «Чого маємо тікати, ви ж виголошували, що маєте освободжувати,» — кажу йому! Один схилився до мене і тихо каже: «Відкривайте церкву, служіть, ми вам кривди не зробимо, але скоро будуть вас переслідувати!»

— Ти бач, і між них були люди...

— Артилеристи поставили свої гармати за дорогою на городі навпроти нашої нової церкви і почали бити на місто без розбору, нищили все підряд. Наказ був — знищити німців, а разом і Тернопіль.

— І таки знищили. Стерли з лиця землі, визволителі, самі руїни залишились, а яке місто було... — крізь зуби процідив Петро.

— Хіба їм було в голові чогось пильнувати, пожаліти бодай старовину? Мене серце боліло за старовинні церкви. У тому диму, гуркоті, страхітливій руйнації, побіг просто в габіті3, з церкви, до тих артилерійських офіцерів. Просив їх пожаліти бодай оту маленьку церковцю Чесного Хреста, з якої Тернопіль починався. «Вона дуже цінна як пам’ятка архітектури, та й за-маленька, аби там могли ховатися німці!» І знаєте, послухалися добрі люди, пожаліли, не зачепили церковці артилеристи...

— Тепер знаємо, кому завдячує Тернопіль збереженням своєї найстаршої церкви. Сам запам’ятаю і дітям розповім, — схвильовано прошепотів Петро. — А я думав — випадок, Господнє чудо.

— Чуда повинні робити люди... А Тернопіль направду знищили так, що й тюрми цілою не лишили! — засміявся отець. — Як арештували мене другі совіти, то мусили в Чорт-кові перетримувати!

— А потім?

— Потім Київ, в’язниця на Лук’янівці, є там така...

— Ех, Лук’яновка, дом радной, тюрьма, матросская тішина! І я там сидів зразу після війни, — замріяно поділився Федір.

— У Києві отримав гірку звістку... Викликали до віконця, дають передачу. А на торбинці написано: «Єп. Гр. Хомишин». «Та це ж не мені!» — «Тєбє, теперь тебе...» Так я зрозумів, що Кир Григорій пішов у засвіти...

— Григорій? Старенькій такой? — насторожився, упізнавши знайоме, «знаменитий вламувач».

— Та вже немолодий... Скільки ж було преосвященному? Та добре за сімдесят...

— Зовсім старенький був. І побитий увесь... Фамілія якось Хамішин, штолі?

— Хомишин... — виправив отець. — Довелось зустрітись, Федоре?

Федір довго ховав очі.

— Та... як вам сказати...

— Правду, правду говори.

— Я сам з ним не був, век свободи не відать, не був!

— Але ж знаєш щось? Розкажи...

— Не бійся, розповідай, Федоре, все, що знаєш. Бажливе кожне слово.

— Я сам там не був, але один кореш... Одним словом, попросили двох моїх... корешів... допомогти... гм... переодягнути одного... політіческого...

— Переодягнути... Знаємо ми, як вони «переодягають»! Та вже так і скажи, Федю, наказали «соціально блізкому кантінгєнту» пограбувати людину, забрати останнє, не соромся, ми ж у курсі діла, свої, можна сказати, — допоміг Влодко.

Та Федору було нелегко ані казати правду, ані брехати, дивлячись в очі отцю Величковському. Отець зрозумів і сам розпочав розповідь:

— Кир Григорій завжди був непоступливим і непримиренним. Уперше був заарештований ще за «перших совітів». Але в тих тоді зуби були заслабкі до владик, ще непевно почувалися... Вдруге заарештували німці, бо закликав не вбивати євреїв, не порушувати заповіді Божої: «Не убий! Кров невинна волає о пімсту до неба!» Проповідував у соборі, закликав людей переховувати євреїв, не давати їх на поталу. Хтось доніс у гестапо. Забрали просто із собору. Та відпустили німці. А «другі совіти» добили-таки Владику...

...Коли до Владики Григорія прийшли з арештом, двері єпископського палацу, потужні, дубові, були зачинені. Скільки не грюкала солдатня, не відчинили. Мусив аж один з них розбити вікно, залізти досередини і впустити «вершителів правосуддя». Така надмірна праця так розлютила енкаведистів, що, витягаючи хворого старця з ліжка, побили його чоботами і скинули зі сходів. Встати Владика вже не зміг. То кинули до вантажівки, мов лантух...

На допитах Кир Григорій не пильнував етикету. Доводив слідчого до «белого калєнія»:

«— Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?

— Виступав і буду виступати.

— Ви виступали проти комсомолу?

— Виступав і буду виступати.

— Ви поборювали радянську владу?

— Поборював і буду поборювати!

Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Непритомного, його віднесли до Лук’янівської лічниці» — згадує о. Петро Герилюк-Купчинський.

— І що ж розповідали про останні дні Владики твої «кореша», Федю? — лагідно допитувався Петро.

— Т-та... поклали їх у ту саму палату, що вашого... владику... В палаті народу — человек пятнадцать. Побитий був сильно після допросів, лежав, встати не міг. Вони сначала до торби — а там нічого інтересного, ерунда всяка, трохи сухарів. Ну, забрали, понятно, йому сухарі куди? Зубов всьо равно нет... Думали, хрест золотий, як у попів... ой, вибачте...

— Який хрест, хрест, мабуть, іще у Львові відібрали! Хіба вони своє попустять? — похмуро посміхнувся на кутні Влодко.

— А з тряпья — ряса, так кому вона нужна? Правда, і рясу забрали, як порізати, то згодиться, матеріял хароший... Поп-то... ну, отец... всьо молілся... Как молілся, так вроде і заснул... А як прийшли будити — то й не розбудили...

У камері запала тиша. Кожен проказував слова пам’яті та жалю.

Отець Величковський недовго пробув у Владімірі, знову перевели на Воркуту.

Минали місяці. Навіть за умови, що кількість літератури не обмежувалася, в камері було-таки нудно, молоде тіло потребувало бодай якогось руху, і хлопці зраділи, коли їх почали водити на роботу в столярну майстерню. Вели через внутрішній двір. Ішли, вдихали свіжого повітря, усміхалися шматку неба не в клітинку... І враз...

Невеличка колона раптом підтягнулася, усі, мов за командою, підвели погляд угору, на вікно другого поверху і закрокували, мов на військовому плацу — двоє поляків приклали два пальці до смугастої тюремної шапки, військові узяли «під дашок», інші просто підняли голову. Петро й собі глянув угору — у вікні стояла жінка — велична й сувора. Тонке бліде обличчя. Тюремний одяг. Вона наче вітала цей мовчазний парад.

Наглядачі наче не звертали уваги — ніхто ж не порушував порядку.

Бже у майстерні, під шумок Петро спитав Анатолія Радигіна, нового сусіда по камері, кого вони бачили у вікні.

— Це вона, Незламна! Катерина Зарицька.

— Дружина Михайла Сороки?

— Звідки знаєш? — здивувався Анатолій й одразу зрозумів: — Так ви ж з Воркути...

— Двадцять п’ять років... — вимовив Петро, наче відлічив не роками — місяцями, важенними, мов крем’янії брили, днями незмірний термін лютої кари за любов і вірність, відданість ідеї та незламність. — Як воно тут жінці... Нам — муки пекельні, а їм — утричі...

Усі ті дні, що вдалося виходити на роботу, Петро спостерігав, як колона в’язнів усіх національностей — росіян і латишів, євреїв і литовців, вірмен та естонців вітала велику й незламну українку — мовчки, схиляючись серцем перед подвигом жіночої гідності.

Розділ 28

І знову стукотять вагонні колеса, знову лічать кілометри...

І роки...

Слабкість — постійна супутниця після хвороби, приклала Орисину голову до подушки. Хай собі стукотять, хай відлічують, чи не байдуже? Вона — давно вже не людина, іграшка, пішак на чужій шахівниці — то хай собі переставляють, як їм зручно, її вже нічим не здивуєш. Везуть? То нехай везуть. Куди б не везли — однаково на південь, північніше просто нікуди.

— Ой, дівчата, річка! Яка широчезна! Ой, дівчата, ліс! Дивіться, справжній ліс!

Очі, що звикли за довгі роки до безгоміння рівної, мов таця з морозивом, снігової пустелі, спрагло впивалися кожним зеленим листочком, кожною травинкою, усім, що вивільнялося з-під непорушно крижаного білого укривала вічної зими.

Поїзд стукотів, захлинаючись квапним «Не встигаю, не встигаю, не встигаю!» Майже летів!

— Ну й квапляться чекісти, ну й поспішають! — жартували дівчата. — Бояться, щоб ми не повтікали!

— Ні, то вони не хочуть щоб люди бачили, що і тепер, після смерті головного ката все залишилось як було.

— Ага, Берію розстріляли, а самі нічим не ліпші!

Орися не знайомилася ні з ким, не хотіла заводити на етапі подруг — важко потім розлучатися, коли прикипиш душею. Ці розлуки у таборі — джерело додаткової муки. Хвилюєшся потім у невіданні — де вона, люба серцю людина, що з нею? А в Орислави набралося таких відкритих ран у серці чимало.

Дуся, Марія, Катерина, Айна... Не брала участі у загальних посиденьках біля крихітного віконця — почувалася після хвороби дуже слабкою, душив кашель, кожен вдих давався важко, з болем. Проте не нарікала — дякувала Господу, що вижила. Нічим, окрім Господнього чуда, не могла пояснити того, що трапилося. Дивом дивним опинилися поруч люди, що врятували, витягли її вже з-поза межі смерті. А що слабкість — нічого, минеться, а що кашель — видужає. Бо Господні чуда тривають. Біля серця горить маленький листочок, змережаний Романовим почерком, — живий, скоро випустять на свободу! З обережних маминих натяків зрозуміла, що Роман десь на Колимі. Як сталося, що його лист дійшов до батьків у Прикарпатськ, що дістався, вкладений у мамин, до Воркути! Не помітили? Не прочитали? А може, прочитали і розчулилися — бо нічого забороненого, нічого про табір, все тільки про любов?

Романів лист грів, немов вічно гаряча вуглинка. І куди б її не везли зараз просторами таки безкрайого Радянського Союзу, везуть все ближче до Романа. Правду співають, що широка страна їхня родная, і много-много в ней полей, лесов і рек! Чимало їх, лісів, річок, навіть гір. От тільки не вільно, не вільно дихається у цій «стране» человеку, не вільно...

Дихалося важко, крізь кашель, крізь біль. Та ще одне душило горло — не могла співати. Коли дівчата тихо заводили десь у чистому степу, щоб не грюкав конвой «Замолчіте немедленно!», українську пісню, не могла підтримати їх своїм чистим, як сльоза дитини, сопрано. Спробувала якось — голос не слухався, хрипіла, кашляла.

— Орисенько, тобі ще рано, побережи голос, — умовляли дівчата.

А вона розуміла — не у кашлі справа, тут щось інше! її голос, її бездоганний, точний, кришталевий інструмент дав тріщину. Щось у ньому зламалося... Холонуло серце — а якщо назавжди? Проганяла цю думку — ні! Як вона житиме — німою? Звісно, розмовлятиме, співатиме десь за столом, як усі, але... Невже ніколи не вийде на високе «Ой Романе-Романочку»?

Десь за Уралом раптово розвеснилося! Наче вибухнуло зеленим! Щодень барвилися розкішним для звиклого до бі-лого одноманіття ока убранням ліси та луки. Весна, навальна, південна, сповнювала чистотою і свіжістю вагон навіть крізь малесеньке віконце.

Якогось ранку гори і ліси змінила рівнина. Ще вкрита весняною травичкою, але рівна, мов стіл, майже така сама, як інша пустеля — біла, снігова.

Казахстан...

В’язневі властиво відшукувати лише позитивне у будь-якій зміні.

— А тут тепло, дівчата! Це вам не Воркута! Тут узимку до мінус сорока не тягне! Відігріємося нарешті! — обмінювалися радісними надіями. — Пощастило тобі, Орисенько, тутешній клімат — найкращий для легеневих хворих!

Казахстан. Екібастуз. Джезказган. Ці слова скреготіли по серцю вже самими назвами. Зупинка. Переклички, підрахунки.

Останній етап. Табір у чистому степу. Брама. Назва, дивна навіть до звичних до дивного. Кенгір.

Зона розподілена на квадрати високим бетонним муром. Колючий дріт, собаки, вишки — все, як на Воркуті. Собак, здається, більше. Звісно, тут треба пильно охороняти, тут тепло, вічна мерзлота не допомагає стерегти.

Зона. Бараки. Акуратні доріжки. Квітнички. Пробиваються квіти. А нічого дивного: квітень — він для квітів квітень.

Після довгих і принизливих процедур обшуку, чергової прожарки, лазні, повели у карантинний барак. Орися найбільш потерпала, щоб не відібрали Романового листа. Нічого, обійшлося.

У цих південних краях квітень — уже справжня весна. Дорогою від лазні встигли вхопити кілька ковтків справді теплого повітря.

Очі поступово звикали до напівтемряви барака. І враз...

— Орисю! Орисенько, сестричко!

Катерина... Катруся!

Доля розщедрилася на дива. І послала Катерину — втрачену, здавалося, навіки у круговерті табірного млива.

Довго переповідали одна одній усе, що трапилося з ними за час розлуки.

— Нічого, Орисенько, ти видужаєш, — гладила із ніжністю сестри Орисині густі, попри всі біди і хвороби, коси Катерина. — І голос повернеться! Це ж Казахстан! Пустеля. Степ. Тут спекотно. Я чула, сюди навіть привозили хворих на туберкульоз із самого Петербурга на лікування. Правда!

— Правда-правда! Вони тут кобиляче молоко пили. Кумась називається! — додала Ганна, сусідка з верхніх нар, чорнява, гостра на язик, симпатична, хоч і косоока — здавалося, вона дивиться кудись повз тебе.

— Кумась? Кобиляче молоко називається кумис! Теж мені, грамотійка знайшлася! — виправила її Емма Войцехович.

— Ой, дівчата, дадуть нам тут і кумису, і кумасю, а скоріш за все — жаба цицьки дасть! — веселилася чомусь Катерина. — Головне, що ми знову разом, Орисю! Тепер не пропадемо! Тут — не Воркута!

Оманлива свіжість весняного степу тривала недовго. Дівчата не знали, яким буває у цих краях літо, не здогадувалися про пилові бурі, що здіймали хмари куряви, яка забивала горло — не прокашляти. Ще не бачили мідної копальні, яка з’їдала легені за лічені місяці, цегельного заводу, кар’єру, де видобували камінь. Не знали й тутешньої зими — мінус тих самих сорок, та ще й зі степовими вітрами, що зносять з ніг.

Карантин скінчився. Знову барак — величезний, знову нові обличчя, нові люди. Нова робота. Тут не було ані пані Рузі, ані Айни, щоб допомогли, щоб підказали чи попросили за них. І светрика маминого, щоб дати «хабара», теж не було. На щастя, бригадирка з «блатних», Дуня Волинська, не спокусилася на двох тонких, вітром похитнеш, «доходяг» з Воркути.

— Не, мне такіх не нада, с ніх толку нікакого, только воді туда-сюда, а мне план виполнять!

— На кірпічний іх!

Бже звично вишикувавшись у колону по п’ять у ряду, взялися під руки і...

— Куди нас? — шепнула дорогою Катруся.

— На цегельню, — відповіла «досвідчена» табірниця, Параска Дзібчак.

— А ця їхня бригадирка... як її, Дуня... це куди?

— Дуня — це кам’яний кар’єр, вісім кілометрів туди, вісім назад, і цілий день бурити або молотом махати... А молот — десять кеге! — пояснила Параска.

Дівчата перезирнулися. Десять кеге — це справді не на їхню силу.

— Добре, що вона нас не взяла, — зітхнула з полегшенням Орися.

— Це вона після випадку з Любою Бершадською така добра.

Параска розповіла історію, як Любов Бершадську, ледве живу після етапу, узяла в свою бригаду Дуня, і що з того вийшло.

Люба Бершадська, дивовижної краси та гордої постави жінка, балерина. Вчилася у Києві, танцювала на сцені Большого. Звісно, кому, як не їй, махати важезним молотом, розбиваючи кам’яні валуни!

З етапом Любі не пощастило. Зима, люті морози. А їх везли з Лефортовської тюрми у тому, в чому взяли — теплих речей передавати не дозволили. У вагоні — майже мороз! Єдина пічка блимала голодним оком, вона й сама трусилася від холоду, кілька полінець на день — от і весь її етапний пайок. Ближче до Казахських степів над нею — звісно ж, над пічкою, а не над нещасними напівзамороженими жінками, змилувалися конвоїри — принесли добрячий оберемок дров! У трубі загуло, засвистіло, стінки розпашіли і задихали живлющим теплом. Нарешті за увесь довгий етап жінки змогли відігрітися! Яке це щастя — тепло! Яка радість відчувати, що кров зігрівається і зігріває кожну клітинку твого майже перетвореного на крижинку тіла!

Люба гріла ноги. Основне, чим журилася — не поморозити ноги! Звісно, балерина... Звісно, пенсійного віку, звісно, далеко за тридцять, звісно, народження дітей не минуло без сліду, але ноги — головний інструмент балерини — за звичкою берегла, немов музика — скрипку. Відігрівшись, поступилася місцем іншим. Подалася у свій холодний куток. Заснули цієї ночі як ніколи швидко — розморило забуте тілом тепло. Сон, солодкий сон обігрітих рук вкладав їх під голову човником, приколисував, відносив у невідомі далекі краї, туди, де ні допитів, ні конвою, ні собак, ні вагона, ні його рипучих дверей...

Прокинулася від пронизливого холоду. У вічі дивилося біле казахстанське небо. Сніг... Навколо сніг...

— Двадцять две... двадцять три...

— Мабуть, перекличка, перелічують, — не одразу зрозуміла.

А конвой по одній викидав просто на сніг непритомних жінок із дивним, рожево-бузковим кольором обличчя.

— Інтєлєхєнция московская, пєчкі сроду не відивалі, мать іхнюю тудить! Надо же — угорелі!

— Нагоріт нам от начальства-то, ох, нагоріт! Вот і бері жалей їх после етово... — бідкався молоденький солдатик — він намагався обережно підхопити дівчат, яких викидали, мов ляльок, просто на сніг.

— Била би среді ніх хоть одна деревенская... — зітхав старший. — Хоть би отошлі от угара, а то і вправду нагоріт нам...

Свіже морозне повітря зробило своє — жахітний рум’янець поступово полишав щоки багатьох... Та кілька нерухомих тіл таки вмерзли навіки у казахстанський степ.

Нарешті станція Джезказган.

— «Бихаді!» — пролунало наче звільнення.

— Нарешті, скінчилося! — зітхнула Люба. Звідки ж знати, що все тільки починається...

— Кто вєлєл вєзті сюда баб? — розкричався якийсь з офіцерів. — Ето мужской лагерь!

І вони чекали. На гострих голках степового вітру. На вістрях поглядів. На лезі долі. Надвечір подали машини — і шістдесят кілометрів «Голодного степу» тяглися, мов канат крізь вушко голки, буксуючи й гальмуючи. Відкриті кузови, напівроздягнені дівчата... Спершу ще кричали, просили, благали, тремтіли, тупотіли... Потім знесилилися і благали лише про одне — швидше дістатися до місця. Потім замовкли. Задубіли. Закостеніли. Склалися, притулилися одна од одної, зберігаючи останні краплини тепла, і завмерли. А машини все буксували...

І от він, посьолок Кенгір. І от вони, ворота табору.

— Слезай!

І ніхто не ворухнувся. Змерзлися.

— Слезай! Оглохлі, что лі?

Жодна із жінок не ворухнулася.

— Разгружай! — скомандував начальник конвою.

— Права не імєєм! Конвою запрещено прикасатся к з/к! — цілком слушно зауважив один з конвоїрів.

— Разгружай, ребята! — відвернувся начальник.

Конвой викидав жінок просто на сніг, наче розбитих, поламаних жорстокою, нерозумною дитиною колись красивих дорогих ляльок.

Табірні наглядачі хапали під руки тих, кого вдалося змусити ступити хоч крок, принесли ноші з лікарні...

Жінки отямилися лише в натопленій лазні. Начебто відійшли, розморозилися... Та наступного дня весь етап, усі дев’яносто жінок, опинилися у лікарні. Залишилося там назавжди сорок.

Орися лиш хитала головою. Хто ж, як не вона, розумів цих нещасних! У них не було Анни Сергіївни з її чудодійною білою хустинкою. Нікому було урятувати цей заморожений етап.

І от після таких поневірянь Люба Бершадська потрапляє в бригаду Дуні Волинської! Першого робочого дня міряє своїми балетними ніжками отих вісім кілометрів. Пробує підняти майже пудову кувалду. Робочий інструмент навіть не відривається від землі.

— Ти чєво? Давай, работай! Тоже мне, нєжності столічниє!

Широкоплеча, чоловічої статури Дуня з легкістю підняла

молот і бабахнула ним по здоровенній каменюці. Каменюка від подиву відкрила рот у широкій усмішці-тріщині.

— Відішь, как надо? Ну, давай!

Люба ще раз примірилася своїми тонкими, і ще тоншими зараз від голоду й після хвороби руками до молота. Обхопила. Напружилася. Знаряддя праці й від землі не відірвалося. І жінкою опанував сміх. Страшний, божевільний. Вона не могла зупинитися. Відсміялася над усією своєю долею — двома арештами, Луб’янкою, Бутирками, Лефортовим, над усіма допитами. Над туфельками на високих підборах, в яких її заарештували. Над кімнатними тапочками з пухнастими бомбошками, які передала в камеру, не розуміючи до ладу, що відбувається, мати. Над своїм витонченим, незвичайної краси обличчям, над руками, тендітними, довгими, здатними так промовисто складатися у прощальному жесті лебедя, що складає крила під геніальні акорди Сен-Санса. Сміялася — і не могла зупинитися. Так сміялася над своєю долею і людьми навколо Жізель.

Чорні лебеді били крильми на висхлому, кам’яному озері, чорні лебеді, знекрилені, позбавлені неба і лету, перетворені злим чарівником на примар у сіро-чорних робах...

Де воно, оте люстерко, що глянеш — і бачиш себе молодою, гарною, коханою?

Де він, принц? Де його чарівна шпага? Хто перетворить Лускунчика на юного і прекрасного? Хто розбудить Королівну, що приспав її разом із королівством лиховісний чаклун?

Смішно! Як же смішно усе це!

її, дівчинку з очима й плечима балерини, дівчину з поставою Анни Павлової, жінку, з якої не зводило поглядів московське чоловіче товариство найвищих рангів, визнали здатною лиш на одне — лупати сю скалу! «Каменярі»! Каменярки — усі довкола!

Як же смішно, Господи, як смішно!

Регіт, занадто тривалий, щоб здаватися нормальним, потроху вщух.

— Любцю, заспокойся, мила, — гладили по спині, по голові, по гладенько зачесаному, хоч нині лебедем на озеро, волоссю, дівчата.

— У тебе сльози, Нусю? — витерла, залишивши брудний слід кар’єрної пилюги на щоці подруги Ані Михайлевич.

— Я так злякалася... Думала, ти...

— Що?

— Буває так — божеволіють люди від усього цього... — мовила гуцулка Параска Мінчук, відома у таборі своєю силою, і фізичною, і духовною. — Отак сміються, сміються, а потім... Не треба так більше, Любцю...

— Ну, харош, устроілі тут цирк, панімаєш! — Дуня нагадала, хто тут головний. Виходило, що керує оця столична штучка. Нічого, і на таких знайдеться спосіб.

Мстива за натурою Дуня того ж вечора наслинила чорнильного хімічного олівця: мовляв, Бершадська відмовляється працювати. Може виконувати норму, але не хоче, контра.

З ледарями в опера розмова коротка — карцер діб на п’ять, а потім — на роботу. Іще важчу, ніж попередня. А ще — існує стаття за ухилення від праці, яка, як відомо, перетворила мавпу на людину, а також є справою честі, доблесті і геройства, як стверджує над воротами кожної із зон улюблений вождь то-варіщ Сталін. Особливо ефективним засобом перетворення балерини на людину, як свідчать переконливі наукові дослідження Управління таборів, є використання пудових кувалд.

Можливо, якийсь орангутанг і пройшов би успішне перетворення, хвацько вимахуючи молотом, та з Любою трапилося навпаки — карцер повернув шлях її розвитку в іншому напрямку.

Коли Бершадську привели в барак після «виправної процедури», Дуня Волинська мирно попивала собі чайок, удаючи, що нічого особливого не трапилося.

— Ну як, Любочко, тепер будеш працювати, як всі люди? — посьорбуючи, посміхнулася жовтими зубами.

Навіть слабкість після підземного каземату, а може, саме ця слабкість, і не стримала. Нерви здали. Скаламутилися всі найбрудніші, загнані свідомістю у схов недостойного почуття. Ну, нехай начувається!

Люба кинулася на Волинську пантерою. Схопила дебелу бригадирку за барки тілогрійки. Звідкіля й сила — підняла з місця, струсонула, потяглася тонкими, довгими пальцями до шиї...

Не в змозі повірити, Дуня попервах пильнувала головного — намагалася втримати гарячу кружку із чаєм так, щоб не розхлюпати — чай справжній! Та за мить зрозуміла — тут життя б не розхлюпати, очі зберегти!

Ач, які вони, ці інтелєхентки! Хто б сподівався!

Намагалася звільнитися, струсити порухом вгодованого плеча із себе цю табірну дрібноту, та не вийшло. Пальці, напрочуд сильні, охопили шию лещатами.

— Дєвочкі, рятуйте! — хрипіла, кволо відбиваючись. — Убівают!

Та рятувати ошелешені «дєвочкі» не квапилися.

Дуні вдалося вивернутися з тілогрійки, залишивши її в руках нападниці.

Нечувана, небачена річ — б’ють бригадирку!

Знетямлена, напівбожевільна Люба не дала бригадирці втекти — повалила на підлогу і почала товкти ногами, люто, відчайдушно, немилосердно, намагаючись поцілити в обличчя. «Оце тобі за карцер, оце тобі за доноси, оце тобі...»

Дівчатам ледве вдалося відтягнути її, аби справа не дійшла до смертовбивства — Дуня вже не кричала, а хрипіла. На крик збіглися жінки з кількох бараків. Проте вони не дуже поспішали — дозволили Любі наставити на вгодованому бригадирському писку вдосталь синців, потовкти кривдницю і за себе, і за кривду кожної з присутніх — ох, і довелося їм натерпітися від цієї тупої і жорстокої баби.

Після цієї бійки Любов Бершадську побоювалися, розуміли — відчайдушна жінка не з боязких, раз перейшовши межу, вона не повернеться в русло покори. А тих, кого боялися — поважали. Така філософія зони.

Та й Дуня змінилася. Відчувши, як ото воно — бути битою, не поспішала нариватися вдруге. Та й часи тепер для бригадирів та стукачів стали важкими — доводилося не командувати, а просити. Інакше цілком реально познайомитися з колючими і ріжучими предметами десь поблизу сонної артерії. І хоч як намагалася адміністрація втримати у звичному руслі цю річку прихованого божевілля, яким повнилися табори після смерті вождя, звичайні методи більше не проходили. Щось невідчутне на запах і смак витало у повітрі. Щось мало статися.

Одного квітневого недільного дня усіх зібрали на майданчику перед їдальнею. Оголосили наказ: «Степлаг» більше не спецтабір. Особливий режим відміняється, зона переходить на загальний. Не буде більше заґратованих вікон, номерів, можна буде отримувати листи та посилки з дому, дозволять побачення з рідними!

— Вот відітє, девчата, какая гуманная наша советская власть!

— Бачимо, звісно, бачимо! — підтримали воркутянки. — Це ж після страйку у Воркуті, після повстання у Норильську погодилася адміністрація на ці переміни.

— Разве? — скисла Дуня.

— А то! Що їм від нас потрібно? Робота! А номери, ґрати на вікнах — це другорядне, від цього владі ні тепло, ні холодно, їй план давай! — продовжувала «політінформацію» Катерина.

— Ох, до чего ви там умние сталі, на своей Воркуте! — підозріло скривила губи Дуня, подумки вибудовуючи план чергової доповіді «Бородавці», оперу Беляеву. Тепер буде про що розповісти...

Заходилося на зміни. За логікою, мало б настати полегшення — після смерті головного ката ці штучно вигадані ним методи додаткового застрашування та приниження по суті нічого не змінювали, не велика біда в тому, аби відмінити номери та ґрати, і без них уся Гулагівська машина могла б працювати й надалі. Біда табірного начальства полягала в іншому — після повстань на Колимі, у Воркуті, Норильську, хай навіть розстріляних, хай жорстоко придушених, змінився дух в’язнів — вони відчули отой запах свободи, і стали небезпечними.

Десь високо нагорі заходилося на зміни. Дуже високе начальство відчувало, що йдеться до змін політичних. Може статися, що табори... зменшать... скоротять... які там іще слова бувають, щоб припустити неймовірне... А якщо зменшать... скоротять... то не потрібними стануть і вони, ті, хто охороняє цю багатотисячну масу небезпечних, лютих, готових на все злочинців. вже й перші ластівки цих прикрих змін постукали хвостиком у табелі про зарплату — відмінили доплати за звання, «за звйоздочкі».

Довести свою необхідність державі, довести будь-що! Цим журилися не лише звичайні офіцери, а й генерали. І знайшли вихід, який здавався простим і дієвим. Оскільки табір більше не «спец», а загального режиму, то можна запустити у зону до політичних «урок», «блатних», кримінальних злочинців! Який старий, добре випробуваний спосіб! ІКенгір якомога більше підходить для цього — тут є жіноча зона. Кримінальники неодмінно почнуть шукати шляхи до «баб», про це дізнаються політичні, зчиниться «буча», конфлікт, бандерівці, звісно, захищатимуть своїх жінок... От і з’явиться привід показати Москві свою необхідність! Зрозуміють, що не скорочувати потрібно, а навпаки, посилювати службу охорони!

Сказано — зроблено. У чоловічу зону привезли величезний етап кримінальників з Колими. Шість сотень урвиголів різного рангу і терміну витримки — від паханів-авторитетів до малолітніх «шісток». Добірні рецидивісти, вони перейшли вже всі кола тюремного й табірного пекла, мали зону за «рідний дім», і звикли переносити власні закони-понятія на оточуючий світ. Мабуть, замість дріжджів до цієї гримучої суміші домішали багатенько злодійської юні — «малоліток» — дітей, заарештованих за дрібні злочини і вихованих за колючим дротом у кращих традиціях злодійських університетів. Досконало опанувавши «фенею» — особливим тюремно-табірним жаргоном, засвоївши «табелі про ранги» та нехитрі закони свого закритого простору, змирившись із тим. що все життя доведеться провести отут, у «рідному домі», лиш зрідка й на короткий термін потрапляючи у лютий і непривітний світ інших, писаних законів, світ, обнесений таким же колючим, але невидимим окові дротом, вони жили збоченою, хибною, але справедливою для них логікою арештантського життя — іншої не мали і не знали. Утім, життя «поза зоною» вабило. Там були недоступні «за дротом» радощі. Зокрема радощі жіночого тіла...

Ще у перші дні перебування на цьому «курорті», який їм обіцяли на Колимі, хлопчаки-нишпорки переконалися, що тут справді курорт. З лютої зими березня вони потрапили вже майже у літо за колимськими мірками — сонечко яскраве, світле, тепле, сніги не вічні. А що вітри — на те і степ.

Чоловічу зону від жіночої відділяв господарський двір. І зовсім близько, за саманною стіною, вони... Створіння, дух яких вчували вигострені весняним вибухом молодого тіла носи за кілометри. Кажуть, ведмідь чує дух самки за милю...

І от уже неймовірне стає очевидним.

— Ти звідки тут узявся? — не йме віри очам одного недільного ранку Руф Тамарина.

А назустріч — спокійнісінько, навіть не бігцем — чоловік! У жіночій зоні! І небеса не розверзаються, і надзорки не збігаються, і кулемети не стрекочуть.

Іде собі розхлябано, отим «блатним походняком», замітаючи широкими, заборонено широкими, за блатною модою, холошами штанів казахстанську пилюгу. Папіроска в зубах, бушлатик табірний, але з фасоном, нарозстіб...

— Я — Федя... — ласо облизав поглядом тоненьку фігурку. — А ти?

— А тобі навіщо? Іди собі... куди ідеш!

Руф не йняла віри... Почалося!

Б їхньому каторжному таборі, де навіть після оголошення загального режиму наглядачі не поспішали здійснювати наказані Москвою пом’якшення, — почалося!

— А я іду... до Фені... до Фені... до Фені... — подався «до Фені», підтанцьовуючи, молодик.

Руф зрозуміла, чому так «начищала пір’ячко» бригадирка Феня з їхнього бараку, мабуть, табірна пошта принесла повідомлення заздалегідь.

Федя пробув у Фені не так довго, як планував — охорона таки попросила «гостя» на вихід. Делікатно. Без штурханів. На прощання Федя не лише встиг поцілувати Феню, я й пообіцяти дівчатам світле майбутнє:

— Не тушуйтесь, девчьонкі, скоро і на вашей уліце будет празднік!

— Що він меле? — глянула кримінальникові услід Алла Пресман, заплітаючи довгі чорні коси. — Руто, допоможи...

Руф допомогла зав’язати невеличким голубеньким бантиком спершу одну, потім іншу тугу косу.

— Ну, я побігла! Хто зі мною, дівчата? — невтомна Алла подалася на спортивний майданчик. Навіть після роботи вона знаходила час і сили для улюбленого заняття — волейболу, а в неділю й поготів.

Українкам було сьогодні не до м’яча — свято, вербна неділя. Задля урочого дня зодягнули вишиванки, стали до спільної молитви.

— Хоч би десь вербиченька... — журилася Параска Стець, білолиця, кругловида, невисока, та зграбна. — Степ і степ... Ото б гілочку верби з котиками — і хоч одним очком додому... У нас у церкві правиться, дзвони на все село... Мама з церкви вийде, вербою поблагословить: «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!»

— А моя мама готувала святковий стіл... Пекла індичку. Пасок усіляких — добрий десяток. Збиралася вся родина... — перенеслася спогадом на схили Щастигори Орися.

— І близькі сусіди... Доктор Смереканич... Його дружина, син... — хитро мружилася Катерина.

— Катре, ну, я тебе! — зашарілася Орися.

— А мій тато зовсім близько, отут, за муром... — зітхнула Емма Войцехович зі Стрийщини. — Як польський громадянин записався до армії Андерса. Тоді багато поляків записувалося, не всіх розстріляло НКВД у Катинському лісі...

— Ето каво ето там расстрєлялі? — знехотя обізвалася Феня зі свого кутка. — Потіше там, НКВД нікаво не расстрєліваєт просто так...

— Добре, добре, Феню, звичайно ж, не розстрілює! І не арештовує. Це все вигадки японських шпійонів! Таких, як ми з вами... — додала пошепки.

Катруся вміла жартом залагодити конфлікт. Феня загалом була не вредна, просто робота сексотська така — стежити й доносити, і не пощастило їй сьогодні: щойно налаштувалася на любощі — і враз такий облом...

— А що ж твій тато, Еммо? — поцікавилася Орися. — Воював в армії Андерса?

— Та ні... Замість армії опинився на Воркуті. Сидів разом із Михайлом Сорокою.

— Не може бути! Із самим Михайлом Сорокою?

— Може... Він і зараз сидить із Сорокою. Тут, у третьому лагпункгі. Там тепер чимало ваших, з Воркути.

— А звідки ти знаєш?

— Табірна пошта. Висока стіна між зонами, а думка літає вище.

Розділ 29

Цим словом можна було вдавитися. Його заковтував, як анаконду. Чи воно заковтувало, мов анаконда, тебе. Живцем. Без вороття.

Боно кигикало чайкою, нагадуючи про перші хвилі земної тверді в Нагаєво, громадилося хребтами гір, що засніженим камінням вгризалися у небо. Довге, мов дорога. Криве, мов доля. Незрозуміле, мов реченець.

Аркагала...

Сюди, на цей далекий, майже при кінці шляху на той світ, прііск, діставалися так довго, що виглядало за полегшу просто опинитися нарешті на місці, аби не вигойдували хвилі, не витрушував душу «газген», не виморожував суворий північний вітер, який і вітром не назвеш, а хіба крижаною терткою, що скородить не шкіру, ні — нутрощі...

— Слава Богу, приїхали... — видихнув отець Маркіян.

— Слава... — вимовив чомусь із сумнівом Іван.

Петро Січко не сказав нічого — задубілі губи не ворушилися.

Здираючись кривими сходами свого хресного шляху, кожен в’язень вже давно для себе зрозумів, що нічого кращого попереду немає, кожен крок — лише униз, кожна зміна — лише до погіршення, кожен поштовх — до прірви, на дні якої — смерть. Вона вже й не лякала... Та одвічний інстинкт і віра заперечували супроти безопірної офіри. І суворий закон зони, вивчений ще на етапі, змушував вигризати щоденний шмат життя — «Умри ти сьогодні, а я — завтра». Не те щоб у надії на ліпше. Просто щоб дихати. Щоб побачити завтра.

Перше, що побачили в бараку, нормально клалося до накопиченого досвіду — б’ють. Бригадир чи хто його зна хто, спокійно, по-діловому, відбуваючи звичайну працю, лупцював якогось бідолаху, який навіть не думав опиратися. Склався клубочком, тихо підвивав, коли удари влучали у м’яке. Отака буденна, звичайна картина.

Нова порція «гарматного м’яса», та не свіжого, а «свіжо-мороженого», влилася в «колектив» непомітно. Хоч як свербіли Іванові кулаки втрутитися, хоч як волало почуття справедливості — захисти того, хто потерпає, та наука табірна марно не минула — не лізь у воду, не знаючи броду. Кволо спромігся на слово захисту отець Маркіян:

— Та що ж ви, люди добрі... — і не зміг далі, бо промерз у «газгені» до кісток чи й глибше, слова примерзали до вуст.

— Молчі, дед, за дело получает! — чвиркнув крізь зуби хтось із старожилів.

Виявилося, б’ють злодія. Украв чиюсь пайку. За це кара одна — смерть. То побиття — всього лиш акт вишуканого гуманізму. Іван і уявити не міг: невдовзі він шкодуватиме, що злодюгу лише побили...

Сподіватися на щось краще, — ніж досі, то для наївних. Тому за нормальне йшли ранкові штурхани та вереск. Дивно, та вереск нарядчиків і бас бригадира Гнатюк сприймав немов крізь густу пелену — відкривають роти, схилилися над ним, вимахують кулаками, а звуку наче нема, а тіло нічого не відчуває...

— Да аставьтє его в пакое, відіте — горіт весь, простуділся в дороге...— пролунав людський голос.

— Іване, та ти справді гориш, що з тобою? — стурбовано схилилися товариші по етапу. — В лікарню б його...

— В какую лікарню? Работать! Тут не курорт! — «милостиво» розпорядився напівпритомним тілом бригадир із благозвучним прізвищем Дригін.

— Ото б іще «Дринін» — було б зовсім правильно! — гірко іронізували над основним знаряддям кожного начальничка у зоні — дрином, замашною палицею, що використовувалася як метод переконання і перевиховання непокірних.

Дивом дивним Іван таки спромігся встати. Не тому, що підняли штурханами, а через свою природну впертість. Дочвалав у колоні до шахти. Оті арештантські колони добрі тим, що не дадуть упасти, навіть як не тримаєшся на ногах. Дригін розвів новачків по робочих місцях:

— Вот твоя вагонетка. Лопата. Лава.

— Де лава? Оця нора?

— Как раз для тебя, по твоєму росту! — розреготався бригадир.

Бисота лави була не більшою за півметра. Лежачи на животі, Іван узявся нагортати на залізний риштак відбите попередньою зміною вугілля. Підвівся, набрав на лопату, раз, другий... Заточився. Довго відкашлювався і від застуди, і від вугільної пилюки. Знову схилився. Знову кинув.

Гнатюка знайшли наприкінці зміни непритомного в отій низенькій лаві. Горів, трусився у лихоманці. Підняли на поверхню. Потягли до санчастини. А впертий галичанин виривався, опирався і кричав, задихаючись і викашлюючи чорне: «Не піду в більшовицьку лікарню!» Лиш тижнів через три прийшов до тями... Захитувався від слабкості і задихався. А за місяць-другий знову лежав на животі у лаві, вигортаючи сіль землі — вугілля і викашлюючи чорну кров із легенів.

Шахта тільки здається рукосотвореним у надрах землі лабіринтом. Насправді — це жива істота, сотворена за образом і подобієм людини. Має голову з вустами і горлянкою, якими заковтує слуг черева свого, наскрізний стовбур — хребет, ребра — лави, руки-ноги-пальці — штреки, має свої легені, якими дихає і викашлює отруту — метан, свої судини, якими віддає кров — вугілля. Віддає неохоче, вимагає за кожну краплю чорного золота краплю людської крові. Та вугілля дорожче за людську кров. Вугілля потрібне Колимі. Вивозити його за межі краю — дорого, нерентабельно. Але для власних потреб — саме те. Колимська тайга звеліла «довго жити» ще до війни. Уздовж трас — Колимської і Тенькінської — ліс вирубали ще тоді. А здавалося — запаси невичерпні... Щоб виростити нові дерева, потрібні десятки років, а хіба може економічне диво комунізму чекати? Потрібна кров — то буде тої крові хоч залийся — буржуазно-націоналістичної, вражої, якою так хочеться окропити волю «вождя народів»!

Вугілля, вугілля, вугілля!

Вугілля потрібне Аркагалинській ГРЕС, електростанція дає світло всій Колимі. Є світло — є золото. Золотом Колими був оплачений лендліз, частина перемоги у війні з Гітлером.

Над копром шахти горить велика червона зірка з лампочкою всередині — горить, значить, усе добре, шахта дає план. Згасла — погано, упав видобуток. Погано не тим безмовним червам, що повзають у глибинах, вигризаючи з надр пласт за пластом, їм погано за всіх умов. По-справжньому зле начальству, тим, хто в забої ніколи не бував, тим, хто дихає свіжим морозним повітрям, хто отримує північні надбавки, та ризикує навіть не посадою — життям, якщо лампочка згасла...

Тому зірка — не прикраса, вона знак долі. Кожен з мешканців селища, приіска, щоранку звично, майже інстинктивно косував у бік копра і полегшено зітхав, якщо бачив червоне світло. Кожен був так чи інакше причетний до шахти, доля кожного залежала від виконання плану.

Бувало так, що зірка згасала. День. Другий. Третій... Селищем повзла лиха звістка — «виїхала «трійка» з Магадана...»

Трійка — це, мабуть, білі коні з розкішними кучерявими гривами, вони швидко мчать засніженою трасою, відлунюючи весело й мелодійно дзвіночками, легкою ступою обганяють повільні заморожені «газгени» зі «спецконтингентом» під брезентовим накриттям, трійка — це радісне, новорічне, лубочне, кольорове, це — свято...

Такою уявляв собі «трійку з Магадана» хлопчик Борис Терехов, син одного з аркагалинських «вітродуїв» — так називали працівників метеостанції. Батько не лише працював метеорологом і давав матеріал для прогнозу погоди аж у Москву, але й був головою шахткому, тобто по партійній лінії відповідав за справи на шахті, і за видобуток також.

Лише дитина могла не розуміти, що таке «трійка». Гаранін-ська розстрільна «трійка».

Лютого звіра, першого начальника колимських таборів полковника Гараніна на той час вже не було — зник, щез, випарувався легендарний кат, що мав за іграшку відстрілювати в’язнів просто так собі, бо подобалося, бо рухомі мішені, бо для того вони тут, аби умирати, була б охота, а привід для розстрілу знайдеться, в них, зрадників батьківщини, у кожного — стаття, за яку й розстріл — милосердна кара. Всього рік пробув Гаранін начальником УСБІТЛа, змінивши на цьому відповідальному «посту» ліберала латиша Берзіня, заарештованого в 37-му, та як же в’їлися у пам’ять і простим в’язням, і начальству його візити! Тисячі людей було розстріляно за списками з його підписом.

— Та що ви з людини якогось звіра робите! — обурювалися правовірні комуністи, які й «во глубінє сібірскіх руд» «хранілі вечное терпенье» та вірність партії Леніна. — Не міг товаріщ Сталін поставити такого ізверга начальником, не міг! Справжнього полковника Гараніна убили дорогою в Магадан і замінили японським імперіалістичним шпіоном, от він, вра-жина, і стріляв, убивав людей, ірод, радий був дискредитувати політику партії на місцях!

Пішли у небуття «криваві тридцяті», Гараніна посадили. На своїй шкірі випробує усі новосотворені «друзями по цеху» муки — цілодобові «стійки» на вічній мерзлоті, безсоння, катування, тюремну баланду і страх, вічний страх кулі в лоба, бо знатиме, як легко натиснути на курок. Сидітиме аж до 50-го, знайде свою смерть там, де й інші. А згодом, в епоху «перестройки», його... реабілітують. Мовляв, нічого не було, ні «трійок», ні розстрілів, ні пістолета напоготові, ні очевидців, ні жертв. Не було складу злочину...

Та Колима не забуде. Чомусь довгі роки саме іменем Гараніна, а не Павлова чи Нікішова лякатимуть не тільки в’язнів, але й одне одного конвоїри.

Про «розстрільні трійки» вже не говорили вголос, та страх залишився. Знали, просто так начальство з Магадана сюди, на край світу, не поїде. Невиконання державного плану — злочин. І кара за цей злочин — сувора.

Того дня чимало «вільних» мали б за щастя заховатися у шахтних глибинах, аби лиш не потрапити під гарячу руку.

Ще напередодні батько, метеоролог Іван Терехов, зібрав родину в дорогу — на далеке, загублене у тайзі стійбище, до знайомого якута Захара. Хай перебудуть лихий час рідні, навіщо їм чути і бачити...

— Ну, прощавай, синку, — поцілував Бориска, немов прощаючись назавжди.

— До побачення, татку... — не розумів, чому очі батькові повні смутку. — Тату, а давай Кешку випустимо!

Кешка — це горностай, якого знайшли пораненим у купі вугілля, виходили і залишили у великій клітці.

— Добре, що ти згадав, синку, — полегшено зітхнув батько. Не хотілося, щоб звіря загинуло з голоду, як щось трапиться із господарем.

— А ще — передай привіт дяді Паші!

Дядько Паша — один із дорослих друзів малого Бориса, бувають такі дорослі, що люблять бавитися із дітьми, вони нагадують засланцям власних синів і донечок, яких залишили довгі роки тому ще маленькими, і нема надії повернутися і побачити їх знову. Дядя Паша працював на шахті, мабуть, бригадиром, Борис точно не знав.

Батько посадив маму і сина в нарти, закутав оленячими шкірами, ще раз поцілував. Борис не розумів, чому тато, завжди веселий, щедрий на жарти, так гірко дивиться їм услід, немов не чекає повернення.

Час в якутському стійбище минав цікаво і незвичайно. І от уже якут Захар за якимись йому відомими ознаками дізнався, що час повертатися.

Батько зустрів родину радісно — всі цілі, живі й здорові. І Кешка не втік далеко, прибіг за звичною годівлею.

— А дядя Паша? — спитав Бориско. — Ти передав мій привіт?

Батько відвів очі.

— Немає більше дяді Паші...

І скрипнув зубами.

Тієї ночі Борискові знову снилася казкова трійка білих коней з розкішними кучерявими гривами, як на маминій палехській шкатулці. Трійка мчить дорогою, обганяючи вантажівки, переливи дзвіночків під дугою радісно сповіщають — мчить трійка, трійка скаче стовбовою дорогою, трійка вимірює версти колимського тракту, кучер хвацько вимахує батогом, цьвох, цьвох, дзвінко, лунко, влучно, мов постріли! Одного не бачив малий Бориско — де ж дядя Паша? Чи забрала його трійка із собою? Його та інших, кого не дорахувалися у ті тривожні дні...

Зате над копром шахти знову яскраво і весело світилася зірка. Червона. Кольору крові.

Ці хвацькі гаранінські наїзди пам’ятали, про них переказували, і справжні факти обростали легендами, особливо якщо стосувалися відомих імен.

— Років десять тому отут, неподалік, розстріляли отак, без суду і слідства, одного письменника вашого, з України, — розповідав старенький днювальний у бараку, який «пересиджував» термін за терміном всі уявні строки — щойно добігла кінця його «п’ятірка», почалася війна і весь «контрреволюціонний елемент» залишили на Колимі, намотавши вже «десятку», отож і був собі такою енциклопедією, літописом зони.

— Якого письменника? — зацікавився Гнатюк.

— Михайла Хмару... Його іще називали так смішно — «Михайло Трі Тучі»...

— Михайла Драй-Хмару? Розстріляли? Не може бути! Це ж він написав:

Прощайте, Товтри круглогруді,

І ти, гніздо Кармелюка,

Де й досі бойові погуди —

Мов червениці чумака...

Минуть роки, і кров зашерхне,

І висхне Збруч, мутна ріка,

І тільки пісня не померкне,

Як гнів і ніж Кармелюка!

— Точно, Драй-Хмара, так було його прізвище... Був тут один німець, називав поета «Трі Тучі». Переклав собі російською і німецьке Драй, і українське Хмара...

Насправді Драй жодного стосунку до німецького «три» не мало, звичайне собі козацьке прізвище, та Михайло додав собі «Хмару» у повоєнні часи, після першої світової, коли навіть Петербург перейменували в Петроград, аби німецьким духом не чулося. Так і Освальд Бургардт став Юрієм Кленом.

Поет із «грона п’ятірного»... П’ятеро неокласиків — Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара. Знав 19 мов... Розпочав у Петербурзькому університеті, викладав у Києві, все обіцяло блискучу кар’єру, а скінчилося отут, у цьому дикому краю...

Гнатюк допитувався, наче на тому залежалося йому особисто:

— Драй-Хмару розстріляли? Ви  бачили?

— На власні очі не бачив, але розповідали, що саме під час приїзду Гараніна, отого навіженого садиста, і загинув Михайло Трі Тучі... А може, й не особисто Гараніна, не лише він любив відчути себе божком, володіти життям і смертю. Тоді ж як було — ні суду, ні слідства... Не дає шахта плану — всіх шикують і кожного десятого — в расход, щоб іншим краще працювалося... Сам стріляв, власноруч.

— І що, Драй-Хмарі випало бути десятим?

— Ні, він був дев’ятим. Десятим мав стати молодий хлопчина, студент... І тут поет ступив крок уперед, затулив хлопця грудьми і сказав: «Пожалій хлопця, стріляй у мене, старого!».

— Ну, шшо ти базлаєш, дурак старий, пургу гоніш! — обізвався з нар хрипкий голос. — Сказкі всьо ето, туфта, не вєрь, не биваєт такого — «затулів грудьмі»! Тут каждий — за себя, закон тайгі!

— Та воно й справді на легенду схоже, Іване, — знизав плечима Петро Січко. — Щось не дуже віриться...

— А я вірю! Така людина, такий поет саме так і міг умерти — рятуючи іншого! Але ж чому — «Стріляй у мене, старого?» Хіба він був старим?

— Та за роками на волі ще мужчина в самій силі, десь під п’ятдесят. А за мірками зони — старий... От я — старий? Мені скільки? — примружився днювальний.

— Т-та... Не знаю... — заникувався Іван, направду неспроможний визначити вік глибокого старця, що упродовж бесіди перекладав на жердині біля пічки онучі в’язнів, аби сохли з усіх боків, ретельно й звично виконуючи нехитрі обов’язки днювального, звільненого від важкої роботи за віком, зазвичай інваліда.

— Отож бо й воно, а мені щойно п’ятдесят минуло. Я, до вашого відома, доцент, також філолог, і що таке «гроно п’ятірне» знаю.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневаги,

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття Веде вас у світи сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

З цього сонета й почалися неприємності Драй-Хмари... Хіба могли йому пробачити «нездоланих співців»?

— А потім, після розстрілу, родині поета хоч повідомили — загинув, розстріляли, мовляв? — не заспокоювався Іван.

— А я знаю, как говорят у нас в Одессе? — посміхнувся беззубим ротом доцент. — Ну, сам подумай, як таке можна написати? Пристрелили, мов собаку, просто так, бо начальник хотів постріляти у живих людей?

— Зате я знаю! — авторитетно заявив Петро Січко. — Написали — помер від серцевого нападу! І всі папери справно оформили. Вони також не божевільні, рахують, перелічують нашого брата, ведуть свою криваву бухгалтерію. їх теж питають за робочу силу! А люди тут бувають всякі, нині зек — а завтра нарком. Вони тут ніс за вітром тримають, знають, що така людина так просто зникнути не може, минуть роки, і нащадки спитають — а як загинув у неволі наш класик? Що тоді відповідати? Мовляв, пристрелили вашого знаменитого поета, бо шахта плану не виконала? Бо знавіснілий Гаранін чи такі ж очманілі від влади над людьми садисти запах свіжої крові зачули? Так і над Гараніним влада є! Як розібралися, кого пристрелили зопалу, то, не бійсь, гору паперів списали — і про хворобу, і про смерть, і про поховання.

— Та про яке поховання, Петре, чи ти не бачив, як нашого брата ховають? Кинули голого-босого кудись у старий шурф — та й скінчена справа! Хто тут могили копає у вічній мерзлоті? — навіть недовгий іще табірний досвід Гнатюка налаштовував на іронію та недовіру.

— Це — нашого брата — у шурф. А як треба сліди замести — то й не таке напишуть: і що поховали, і що в могилі, та ще й куди головою тіло поклали! І що оркестр при цьому грав, та які саме жалобні марші. вже що-що, а брехати вони вміють!

Папери й справді знайдуться — і про смерть, яка настала в 23 год. 15 хв. 19 січня 1939-го року в приміщенні медпункту Усть Тайожная від «послаблення серцевої діяльності — порок серця». Серцева вада у спортсмена, який узимку чарував глядачів своїми піруетами на льоду, а влітку заввиграшки перепливав Дніпро? Брешіть, панове діагности, та не забріхуйтеся...

Буде й справний папір про поховання, з якого стане відомо, що сія «урочиста церемонія» відбулася того ж таки 19 січня, і «умерший в палатке № 7 з/к Драй-Хмара положен в нательном белье, могіла № 3 за 300 м от рекі Паутовая, головой положен на юго-восток»... Отакий документ... То де помер — в медпункті чи в палатці № 7? Чи медпункт розмішувався в палатці? На Колимі, у п’ятдесятиградусні січневі морози? Дозвольте не повірити... І як хвацько спрацювали — за три чверті години до опівночі помер — а вони вже й могилу у вічній мерзлоті видовбали! У січні це можливо хіба вибухівкою — жодна лопата не візьме. Та ще й посеред ночі! Чи дозволяє православна традиція ховати мерців після заходу сонця? Одна брехня породжує і наздоганяє іншу. До того ж, загальновідоме кожному, хто справді «топтав» колимську зону — у люті морози тіла не ховали, скидали десь поза огорожею і чекали весни, а потім усіх гамузом — в одну братську могилу. А папери можна написати які завгодно, папір — він і не те витримував... Та ще й знаходяться охочі вірити брехні, не тільки вірити — інших переконувати...

Розділ 30

— Там тепер чимало ваших, з Воркути...

Дивні шляхи людські... Дивні сплетення доль... Ще учора ти прощався з кимось навіки, чекаючи в камері смертників неминучого, ще днями стискалося серце болем, бо зникло в табірному мороці обличчя вірного друга, ще хвилю тому не сподівався на життя, і ось...

— Влодку! Володимире! Караташ! Це ти, чортів брате?

Володимир не вірив сам собі.

— Юрку, я не сплю? Ущипни... Та це ж голос... голос Миколи Толовая! Звідки?

— Да вон, аттуда, с трєтьєва етажа... — першим побачив. звідки гукають до них, Юрій Верещагін, колишній московський студент, з яким Караташ встиг здружитися у закритій Кенгір-ській тюрмі.

У старих мурах було холодно, наглядачі відправили Караташа й Верещагіна возити тачками вугілля, що скинули біля брами між старою та новою тюрмами.

— Влодку, ти живий! — волав на радощах Микола, бо знав про смертний вирок Караташеві. — Стривай, зараз ми тобі «коня» приготуємо!

«Конем» називалася передача, яку скидали в’язні з вікна.

— Ану, Юрку, одна нога тут, друга — там!

Молодий, спритний, не скатований іще в таборах Юрко за якусь мить обернувся до стіни тюрми й назад, вхопив «коня»-торбу з тютюном та харчами — мабуть, хлопці отримали посилку з дому.

Скінчився термін карантину, хлопців перевели у третій лагпункт — і знову неждана, та яка ж дорога зустріч! Сорока! Михайло Сорока, патріарх української каторги, член Центрального Проводу ОУН! Та не за звання любили його друзі по табору — якесь майже видиме світло осявало чоло цієї незвичайної людини, незриме тепло променіло — тихе, не на показ. Добре слово, порада, незламна віра в майбутню незалежність української держави і вміння осяяти цією вірою кожного, хто дотикався його серця — от, мабуть, місія цієї людини на світі. Кожного підтримати, кожному допомогти... Де брав силу?

А табір кипів чутками і гнівом. Якось, просто серед білого дня, вартовий з вишки розстріляв літнього в’язня, засудженого за релігійні погляди, днювального, який чвалав собі потихеньку у щоденних справах.

— Та що ж ця наволоч діє! Як можна! — обурювалися хлопці.

— Відолаха... Олександром звали, я його знав... Сисоєв фамілія. Спокійний, мухи не зобидить, усе молився, усім прощав. У нього через два тижні термін закінчувався. він уже години рахував, а не дні...

— А старого китайця за що? Кажуть, що вартовий йому цигарки кинув і звелів підняти!

— Навмисно кинув на «запретку», гад!

— А зовсім недавно дівчину Ліду застрелили — панчохи вивісила сушити на передзоннику, а вони її...

— Провокатори, курва їхня мати! — не стримався Караташ.

— Звісно, це провокація, хлопці, — як завжди, зважено і логічно зауважив Михайло Сорока. — Вони роблять все, щоб створити конфлікт, напруження, а потім застосувати силу. Але ми не повинні піддаватися на їхні провокації.

— А що, терпіти? — кипіли, не в змозі оволодіти почуттями, хлопці. — Та ж цьому нашому старенькому кілька днів у зоні залишалося! він уже однією ногою на волі був!

— Терпіти? Мабуть, слід виявити витримку. Для чого, ви гадаєте, сюди перевели кримінальників?

— Це ж очевидно! Старий трюк чекістів! Спровокувати, заварити кашу, а нам потім — хлебтати через край...

— То що робитимемо? — примружився Михайло Сорока. Він добре знав, як діяти, та чекав, щоб запальні, схильні до бунту і зриву юні його друзі самі знайшли цей шлях.

— Треба їх... — у запального Караташа вже сиділо на язиці — «побити, порізати», та оте примружене око говорило — «Бачу, знаю». І язик несамохіть вимовив: — ...переконати! Треба з ними домовитися!

— Оце правильно! — очі провідника засвітилися так лагідно, що Влодко внутрішньо знітився. Ой, вчитися іще і вчитися. — Домовитися треба. Пояснити, що адміністрація хоче їхніми руками заварити криваву кашу, в якій їх же самих і потопить. Вони ж не збираються виступати на боці табірного начальства? За їхніми законами це злочин? Хіба ні?

— По «понятіям» — це западло! — показав свою обізнаність у тонкощах кримінальної зони Віталій Скірук.

— Ми не перший рік по зонах, хлопці. І вони — не перший. Ми вже не ті, що на початку. Але й вони — не ті. У нас спільний ворог — свавілля начальства. У нас спільна мета — не коритися йому. На нашому боці — сила! Оце ми їм і пояснимо.

— Ми? Друже Провідник, чи не зібралися ви особисто...

— Так.

Світлі очі Михайла Сороки, відкритий, трішки насмішкуватий погляд промовляв — а хто?

— Нізащо! — вигукнули хором Караташ і Скірук.

— Не можна, ми вас не пустимо! — рішуче обізвався Анатолій Задорожний.

— Спокійніше, хлопці, хіба годиться так розмовляти з провідником? — заспокоїв їх Омелян Суничук — священик, капелан УПА. — Але я теж уважаю, що на перемовини вам іти не можна. Ні-ні, не заперечуйте. Це небезпечно. Від кримінальників можна чекати будь-чого. Це — стихія. Одне слово не так — і можуть порізати просто на місці. Цей натовп розуміє лише силу.

— От ми їм свою силу і покажемо! — пограв м’язами Караташ.

За всіх умов — на етапі, в таборі, у камері, навіть у камері смертників, він щодня обливався холодною водою і робив гімнастику — наглядачі чудувалися, думали — збожеволів! От-от розстріляють — а він відлічує присідання і віджимання, наче який спортсмен! На Олімпіаду зібрався, не інакше, бандера затятий! Та ще й віджартовується: «Хочу, щоб мене розстріляли здоровим і сильним!» Може, тому й відступила смерть, не піднялася коса безносої на цей гордий колос, що аж дзвенів золотим зерном непокори і мужності.

Поруч стали Анатолій Задорожний, Віталій Скірук з Волині та Володимир Порендовський — давній друг Караташа. Обізвався й капелан:

— Піду і я з хлопцями, все ж духовна особа. Хоч вони і мають звіра в душі, та слово Господнє — всесильне.

— Давайте-но для підсилення враження включимо до складу нашої... м-м-м... делегації... ще й Петра з Павлом, — додав Сорока.

Петро й Павло — мовчазні похмурі велетні з кулаками завбільшки з добру диню, в обговоренні участі не брали. А слів від них ніхто й не чекав. Не чекав і дії — хіба божевільний міг би просто чекати, кожен нормальний чоловік одразу брав би ноги в руки й тікав. Яку ж могуть породжують українські чорноземи!

Таким гуртом й подалися хлопці в барак до кримінальників.

Петро й Павло, мов криголами, проклали делегації шлях і завмерли обабіч двома скіфськими бабами — такі ж незворушні, такі ж загрозливі й такі ж неговіркі. Приміщення, де відбувалася історична конференція, мало подібне було на Дзеркальну залу Версальського палацу. Пахло також не паризьким парфумом. І «високі сторони, що домовляються», не на всі відсотки відповідали вимогам дипломатичного протоколу. Без фраків.

Та чудо сталося. Сила зустріла повагу. Слово перетворилося на дію.

Хлопці говорили коротко, скупо і сильно. Пояснювали серйозні і страшні речі у двох словах, зрозумілою кримінальникам мовою:

— Адміністрація хоче змусити вас танцювати під свою дудку, порушити ваші закони. Вас хочуть втягнути у брудну справу і вашими руками поправити свої «дєлішки». Кинути на жіночу зону, перетворити на ґвалтівників та убивць. А потім увести війська і перестріляти всіх, і вас, і нас.

— І баб? — ласо усміхнувся чорним ротом один із «паханів».

— Тут немає баб. У жіночій зоні — наші жінки. Наші матері, сестри, дружини. Це вони переховували нас, поранених, годували, перев’язували наші рани, разом з нами боролися з чекістами. Це — наші подруги по боротьбі. І ми не дозволимо й волосині впасти з їхніх голів. Отак.

— А нас тут много...

— Вас — шість сотень. А нас — дві з половиною тисячі в нашому, третьому лагпункті, та й у другому тисячі три-чотири буде. Та ще — чотири тисячі наших жінок. От і рахуйте.

— Ви, хлопці, майте на увазі, — довірливо, майже подружньому пояснював Караташ, — ножі ми робити уміємо не гірше за вас. Я на Воркуті гранати виготовляв. П’ять місяців у камері смерті. А вже ножа — легко заточимо.

Пахани перезирнулися з повагою, поважали смертників.

— У нас усіх — терміни по двадцять п’ять. Нам втрачати нічого. Якщо не домовимося... — Віталій Скірук зиркнув чорним оком.

— А єслі нет? — висунув носа з-за спини «паханів», що досі мовчки слухали, хтось із молодших й одразу зник, отримавши гострий чирк поглядом по горлянці.

— Якщо ні, — спокійно відповів Скірук, — то справи кепські. Доведеться вас порізати, хлопці, ви вже вибачайте. Тут роботи — години на... дві, не більше, — оглянув барак, немов оцінюючи. Обличчя випромінювало спокій, впевненість, майже байдужість, про оту «роботу», якої тут години на дві, не більше, говорив, мов про звичну щоденну справу.

І злодії повірили — справді поріжуть. Ще до них у таборі велася «рубіловка» — бандерівці розправлялися зі стукачами. Вивели цю ненависну що політичним, що кримінальникам гидь, винищили до ноги. Не стало їх, «дятлів», а без них осліпли й оглухли оперчастини.

Цим бандерівцям з їхніми майже довічними термінами таки нічого втрачати.

— Ми вас не лякати прийшли, — пом’якшив умови отець Суничук. — Ми не душогуби, ми хочемо миру. Нам треба порозумітися, у нас спільний ворог — ті, хто нас тут тримає!

— І не тільки тримає, а й хоче вашими руками поправити свої поганенькі, гниленькі, прямо скажемо, справи, — ще раз нагадав про головний злодійський закон Караташ.

— Западло! Ми — чєстниє вори!

Обізвався Віктор Рябов, «Ус». Йому щойно минуло тридцять, та за цей час уже шість судимостей. Авторитет. «Вор в законе».

— Харош базаріть. Я понял.

Щойно заговорив старший, усі звуки в бараку вщухли.

— Договорілісь. Вори, пойдьом вместе с «мужикамі», — наклав резолюцію Глеб Слученков.

Скінчився Великий піст. Настав Великдень. Великого дня Христового Воскресіння в таборах пильнували — влаштовували «суботнікі» та «воскреснікі», забирали у в’язнів навіть ті рідкісні вільні хвилини, що випадали на убоге їхнє свято. Хлопцям — легше, в них у зонах — священики, вони правили служби за всяких умов, хай навіть пошепки. Дівчата мусили збиратися на молитву самі. А ввечері мусили збиратися на роботу — нічна зміна.

Як і на Воркуті, порядок був однаковим — по п’ять в ряд, під руки...

Розминаючись із чоловічими колонами, найсміливіші полюбляли перекинутися хоч двома слівцями:

— Хлопці, чули, цукор дають!

— Спасибі за солодку новину!

— З водою чи без?

— Воду хай собі лишають!

Цукор видавали щодекади, по двісті сорок грамів (чому саме по двісті сорок, а не по двісті п’ятдесят — загадка для вчених майбутнього). Перед видачею, отримавши мішок із цукром, мудрагелі, котрим доручали цю делікатну справу, ставили на ніч поруч із мішком відро з гарячою водою. За ніч цукор убирав вологу і перетворювався майже на сироп. Зате вага його істотно збільшувалася. Залишки мудрагелі вміло ділили між начальством, щоб не зачіпало, табірними «придурками», та й себе не забували...

— Прєкратіть разгавори! — ліниво лунало зазвичай.

Та цього святкового дня сталося інакше.

Середина травня — в Казахстані майже літо. Задля свята дівчата навіть на роботу одяглися ошатніше. Розминаючись із колоною хлопців, гукнули:

— Христос Воскрес!

Хлопці дружно відповіли:

— Воістину Воскрес!

І...

І вдарила автоматна черга...

Бпритул, по колоні, по людях, що міцно тримали одне одного під руки й не мали права ступити ані кроку вбік... По грудях, які щойно видихнули святкову формулу вічного життя... По обличчях, що розцвіли посмішками назустріч молодості й надії... Втраченій навіки молодості...

Автомат бив прицільно, влучно, з насолодою, виводив свою смертельну пісню, своє убивче соло на одній високій ноті. Палець убивці закляк на спусковому гачку, примружені у щілину очі пильнували цівки. Отак їм, ворогам народу!

— Рядовой Калімулін! Атставіть! Прєкратіть! — надривав голос старший конвою.

Та черга обірвалася лиш після того, як остання куля вилетіла у високе казахстанське небо...

Якась мить, якісь лічені секунди, всього лише спрацював рефлекс садиста, натасканого, мов пес, на людей, чи здали нерви і випустили на волю роками стримуване бажання убивати?

Бони не падали — осідали, мов краплі кривавого дощу в червону пилюгу чужої землі.

Бмирали з отим «Христос Воскрес!» на вустах, ще не збагнувши, що вмирають.

Не падали — міцно трималися попід руки й після смерті.

Поранені, ще не збагнувши власних ран, намагалися втримати побратимів, що вислизали з рук і кропили червоне багряним...

За якусь хвилю конвой збагнув — сталося непоправне. За таке медаль не дадуть.

— Ти што, с ума спятіл? — волав до Калімуліна, що й досі стискав гарячий іще автомат, не розуміючи, що поганого скоїв, старший конвою. І вже до колон: — Садісь!

Розстріляна колона була третьою. Перша вже пройшла через вахту. Другій і четвертій довелося розбирати тіла убитих — їх було тринадцять — і поранених — тридцять три, по одному на рік життя Христа.

Три години сидів у нічному степу Онуфрій Бутковський. Він ішов у колоні номер п’ять.

— Сідєть! Нікакіх разгаворов! — конвой уже отямився і зрозумів завдання — головне, щоб ніхто не дізнався.

Отак і просиділи під чорним оком голодних, жадних крові автоматів. Рідні брати того, щасливого ППШ, що досхочу напився людської крівці, стікали апетитним соком. Зброя хоче стріляти. Кожен, хто тримає зброю, готовий використати її.

Стогони, зойки, гавкіт собак, що зачули свіжу кров, — усе так близько — і навіть глянути не можна, востаннє побачити друга, попрощатися, закрити очі...

— А може, не так їм уже й погано? — міркував Онуфрій. — Чи не ліпша смерть від отакого життя — щоденної муки? Мабуть, всі загиблі вже у раю — такого святкового дня брама раю відкрита, і невинно убієнні летять просто до Бога. Отак би полинути й собі... Шкода лише матері — десь у Сибіру вона таки чекає на сина, шкода рідні. Шкода й себе самого — молодого, ще сильного, навіть після всіх поневірянь. Хіба не всміхнеться життя хоч на хвилю? Хіба не заслужив? Може, вдасться побачити рідну землю, рідну Тернопільщину, село Великі Гаї поблизу Тернового Граду?

— Отче наш, хай святиться ім’я твоє... — промовляв тихцем.

Поруч католицький священик-литовець нечутно бурмотів

латиною слова молитви — за упокій душ убитих. Десь далі старигань-узбек творив свій намаз, раз у раз проводячи долонями згори вниз по обличчю та довгій білій бороді. Мабуть, і він просив у Аллаха спокою братам по долі.

Загули двигуни — машини розвозили убитих і поранених.

— Встать!

Звичним порядком, по п’ять під руки, хлопці ступили кілька кроків. І зупинилися. На дорозі, хоч і присипані землею, проступали калюжі крові.

— Ми не будем топтать кров наших товаріщей! — уперлася перша п’ятірка.

І старший — нечувано! — дозволив обійти.

— Шапкі долой! Равнєніє налево! — пролунало від когось із колишніх військових.

Колона у повному мовчанні обійшла місце кривавого розстрілу, яке ще парувало духом свіжої крові.

— Всєм молчать о случівшемся! Нікому ні слова! — наказав старший, не дуже ймучи віри, що вдасться втримати шило у мішку.

Звістка за мить облетіла табір. Розстріл на Великдень! Десятки жертв! Та ще більш різонуло по серцю, що отой Калімулін наступного дня з тим самим виразом примружених очей конвоював наступну колону, заправивши нову обойму у свій безвідмовний ППШ.

Розділ 31

— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні людей, ні закону! — побивалася Катруся.

— Як полюбляє говорити наш дорогий капітан Беляев: «Тут я — закон!», — зітхнула Орися. — «Закон — тайга, медведь — прокурор!» Тут, у степу, трішки інакше. Хто у них тут прокурор? Тушканчики, мабуть?

— А у нас на Воркуті в цю пору ще зима, — згадала чомусь Катерина.

— Що, скучила? Мінус сорок — не мороз?

— Не за морозом — за дівчатами нашими скучила. Як там Дуся? І Петро... Чи повернувся вже зі своєї «закритки»? І як там Андрій? Мабуть, десь разом із Петром. Як ти гадаєш, Орисю?

В Орисі мало не випав із рук гребінець, яким чесала свою розкішну косу.

Як же вона проклинала себе зараз, що не передала Катерині звістку вчасно, ще при першій зустрічі! Пожаліла, знову пожаліла!

Ще тоді, після розстрілу на двадцять дев’ятій шахті, Петро повідомив запискою Дусю — передай Катерині, що загинув Андрій, хай оплаче і не чекає... Дуся відшукала Орисю. А в Орисі забракло сил погасити світло їхньої зустрічі трагічною звісткою. Тим паче у самої біля серця — дорогоцінний лист від Романа!

— Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні гріха, ні людей, ні закону! — видихнув Караташ, коли

Онуфрій приніс у барак страшну звістку. — На сам світлий Великдень!

— Бога не бояться — нехай бояться нас! — в очах Віталія Скірука спалахнуло полум’я помсти і праведного гніву. — Та скільки можна терпіти? Ми — не безсловесне бидло! Ми — люди!

— Влаштуемо їм ще один Норильськ!

— Хай Воркуту пригадають!

— І Дубровлаг!

— І на Колимі їх потрусили, до смерті не забудуть!

— За мною, хлопці! Перше — треба об’єднатися з другим лагпунктом. Друге — звільнити людей з карцерів! Давно про це говорили. Час починати!

— Хлопці, будьте обачними! — застерігав Михайло Сорока.

— Ми — обережні, батьку. Та сили не стає терпіти!

— Пам’ятайте наші домовленості. Ви  знаєте цих звірів — їм на гачок натиснути легко...

— А чим наше життя краще за смерть?

— І все ж — це життя. А воно — одне!

Михайло Сорока підтримував дух непокори, але не схвалював запальності й необачності, якими грішили молодші.

Бнутрішнє кипіння сягнуло тієї точки, звідки повороту немає.

Кипіло, тліло й спалахувало одночасно в різних місцях. Від-окремленість бараків, розмежування зон височенними стінами, переважання в різних бараках різних думок — від вимоги негайно помститися за загиблих до повної байдужості — і чого ті бандерівці воду мутять? — чи відвертого бажання «побузити», яке опанувало кримінальниками. Після колимських морозів тутешня суха спека гріла дурну кров, а неробство накопичувало порожню енергію, яка шукала виходу, особливо в молодих — «малоліток». Ці хлопчаки — безпритульні, сироти, яких без ліку наплодила війна, дрібні злодюжки, схоплені за вкрадений у голодну пору шматок хліба, пройшли прискорений курс виживання у зоні. Вони беззаперечно корилися своїм «паханам» — іншої дороги не було. Злодійська романтика, спосіб життя «по понятіям», сувора ієрархія — їхня школа й університет разом.

«Побузити» хотілося. І начальство табірне до цього мало не заохочувало, киваючи ласо на стіну за госпдвором — мовляв, там баби. «Ти, начальнічєк, ключік-чайнічєк, а ти нам дорожку до баб покажеш?» — облизувалися «урки». Та й сам госпдвір з його складами, майстернями, де можна було розжитися безліччю необхідних речей, вабив, мов магнітом.

Карти сплутала «мирна конференція», яку провели «пахани» з політичними. Надійшов наказ — не красти, політичних не зачіпати, без команди не бузити! А накази своїх — це вище, ніж розпорядження «начальничків». Про що там домовлялися «Ус» і «Глеб» з політичними — не кожна «шістка» мусила знати. їхня справа — виконувати накази.

І наказ пролунав.

Спритне, наче мавпи, плем’я «малоліток» всіяло дахи бараків. Дахами перебралося на стіну, посипалося на територію другого лагпункту — і рушило до воріт госпдвору. Це виглядало поки що не загрозливо. Так собі, вийшли «урки» погуляти. М’язами пограти, терпіння охорони випробувати.

Звісно, до складів уркам — зась! Ворота госпдвору відчинилися, і звідти — густі ряди солдатів охорони, хоч і без зброї, але лагідно-наполегливо відтіснили веселе «мартишкіне» плем’я назад у свою третю зону. Погралися, дітки, побешкетували — й досить.

Розвідка боєм минула без втрат.

Та молоде вино шумувало! Корок з пляшки вискочив, і загнати його назад уже не вдалося. Та й нікому було — Глеба Слученкова за якесь «добре слово» посадили в карцер. До прагнень чисто «споживчих» приєдналося й святе право визволити з неволі, «виймати з кічі» свого вожака.

Розвідавши місцевість, завзяті «уркагани» знайшли слабке місце у мурі — там колись були ворота, потім їх замурували. Понишпорили, у лазні вивернули трубу — і використали як таран. Скористалися досвідом хана Батия. Та й класик марксизму заповідав — немає, мовляв, таких фортець, яких не могли б узяти більшовики! До більшовиків вони, безумовно, не належали — западло!, та до більшості «голодних і рабов», яким заповідано тими ж класиками: «Повставайте негайно, щойно закипить «ваш разум возмущьонний!» — певна річ. Не зупиняло навіть те, що бій може бути останнім і смертним...

Начальство не надто переймалося денною витівкою «блатних» — для того ці дріжджі сюди й запустили. Піну здмухнути легко. От тільки цих товстошкурих «політичних» не так легко втягнути в свою авантюру:

— Хлопці, на допомогу! Там «блатні» лізуть ґвалтувати ваших жінок! — бігали по бараках наглядачі, сподіваючись підняти політичних «на бой кровавий, святой і правий».

Дехто вірив:

— Хлопці, рятуймо наших!

— Спокійно, — стримували запальніших Анатолій Задорож-ний, Скірук, Караташ. — Де це бачено, щоб конвой спільно з політичними бив «блатних»?

— Наша справа — сидіти, ваша — пильнувати порядку, — отримала відповідь на провокацію варта.

Та коли наглядачі пішли, хлопці, звісно, не могли залишатися байдужими:

— Хай там що обіцяли «пахани», а повної віри їм немає!

— Довіряй, але перевіряй!

— Не можна допустити, щоб кримінальники потрапили в жіночу зону!

— А як їх стримаєш?

— Глеб у карцері...

— Нічого, ми припильнуємо.

Задорожний і Скірук не втрачали пильності — і від їхнього ока не сховалася ні труба, ні діра у мурі, що під дією тарана збільшувалася щохвилі.

— Хлопці, ми з вами! Допоможемо звільнити Глеба!

Спекотний по-літньому, сухий до задухи травневий день добігав кінця. Задля неділеньки святої знеможені тижневою працею дівчата лежали, даючи тілу спочинок. Навіть невтомна Алла Пресман уже набігалася за м’ячем і влаштувалася обіч Рути — так називали українські дівчата Руф Тамарину.

— Ох, і спека тут у вас, дівчата, — ледве видихнула Катерина.

— Нічого, відігрієтеся після своєї Воркути, — співчутливо оглядала білі, аж сині личка північних гостей Параска Дзів-чак. — Намерзлися там, мабуть. Чула, там у травні сніг щойно сходить. Відігрівайся, Орисю. Тепло — воно на легені дуже помічне.

— Та це вже не тепло, а якесь пекло, — зітхнула Катря. — Надворі травень — а трава, щойно зазеленівши, жовкне. І пил оцей червоний... Навіть страшно трохи, не думала, що таке буває на світі...

— Марсіанський пейзаж, — обізвалася киянка Алла. — А ви ще бурі не бачили. Тут вони бувають часто — піщані смерчі, бурі.

— Но в этом есть и своя красота, — обізвалася Руф. — Только нам её плохо видно из-за забора...

— Руто, почитай щось зі свого... Оте, про бурю...

Кто не видел джезказганской бури,

Тот не знает, что такое ветер.

Небо цвета ясного — лазури,

Ангельская кротость на рассвете.

В полдень — пыли смерч шероховатой,

Вздыбленные вихрями дороги,

И ветра, летящие космато,

Словно скороходы по тревоге.

И как будто ты одна на свете,

Катишься, как шарик без орбиты...

Это джезшзганский хмурый ветер Вымещает на тебе обиды

— Руто, це ти пишеш такі чудові вірші? — не йняла віри Орися.

Чорнява невисока дівчина з очима, мов виноградини, посміхнулася — мовляв, хіба це я їх пишу? Самі пишуться, отой джезказганський вітер приносить.

— Десь отут недалеко, у степах Казахстану, сидів і наш Тарас. Написав у Кос-Аралі:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться...

Боже милий,

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава,

Не хоче правдоньки сказать...

А більше ні в кого спитать.

— Але ж він повернувся до Петербурга. І Україну ще побачив... — обізвалася Аня Людкевич. — Господь милостивий, і ми побачимо. Правда, Олю?

Оля не відповіла. Відвернулась. Невисока на зріст, зграбна, красива, помітна навіть серед вродливих подруг, та неговірка і замкнута, вона носила у собі якийсь особливий біль, у чомусь більший, як інші, і не ділилася із незнайомими. Щойно повернулася з карцеру, куди її запроторювали раз по раз. Востаннє це було вже за пам’яті Орисі й Катерини.

Зчинилася якась дивна, годі пояснити, веремія: коли їхня робоча колона розминалася з такою самою жіночою колоною, що прямувала в кам’яний кар’єр, хтось гукнув: «Ось вона, зрадниця, дивіться!» І почали просто пальцями тицяти в Ольгу. Причому солдати не звертали жодної уваги на неприпустиму за інших умов поведінку своїх підконвойних. Оля якось зіщулилася, немов мусила перетерпіти без наркозу болючу й важку операцію, видно було, що не вперше їй доводиться зазнавати такої кривди, звикла, ставилася до цього як до неодмінної складової свого табірного терміну.

Орися не хотіла питати. У кожної свій біль. Не лізти в душу — ось те, чого зона вчить суворо. Захоче — розповість.

Зрадниця... Та всі вони тут однакові — «зрадники батьківщини», «вороги народу». Питання лише — яку батьківщину і хто зрадив.

Оля спілкувалася лише з тими, кого добре і давно знала — сестрами Анною та Марійкою Людкевич, з Аллою. З іншими трималася відчужено, насторожено, наче від кожного чекала образи чи нападу.

— Чому вона так? Ми ж нічого поганого нікому не зробили і не бажаємо... — перемовлялися Катря з Орисею, почуваючись ні в сих, ні в тих поруч із такою сусідкою.

Одного дня трапилося особливе — в їхній барак завітали якісь гості — чи перевірка режиму чи якась комісія з області — двоє полковників та жінка у військовій формі. Чомусь не цікавилися порядком бараку, чистотою підлоги, ні, наглядачка повела їх просто до вагонки, де притулилася, готова вже, мабуть, до чогось такого, не вперше, Ольга.

— А вот здесь у нас, — показала наглядачка мізинцем, щоб якомога вишуканіше, — здесь особа ізвєстная! Вот она, пре-датєльніца!

Жінка у формі аж зойкнула, немов у дешевій опереті:

— Не может бить! І живут же на свєтє такіє сволочі! І как іх только земля носіт!

Розглядала Ольгу, немов експонат музею чи якесь незвичайне звіря в зоопарку.

— Да ти встань, Лядская, смірно, кагда с табой палковнік разгаваріваєт!

— Так ето та самая Лядская! — витер з потилиці піт один з полковників. — Ну, стєрєґітє єйо, стєрєґітє бдітєльно!

— Ой, і до чєво же гуманное наше ґасударство! Падумать только, такое преступленіе — і только... сколько там у тебя?

— П’ятнадцять... — ледь чутно відповіла Ольга, втупившись у підлогу між двома парами блискучих, добре начищених чобіт. Міцно стиснуті губи не тремтіли, тільки побіліли від зусилля.

— Всево пятнадцать лет? Да тебя расстрелять мало, ґадіна такая! Ти сматрі, ещьо кулакі сжала — таво і гляді, бросітса!

На щастя, екскурсія продовжувалася. Наглядачка повела комісію далі, на прощання скрушно похитавши головою:

— Вот відіте, с какім сложнейшим кантінґентом пріходітся работать! Апасние, апаснейшие преступнікі!

Оля ще трохи постояла, немов застигла, немов судомою звело її у тій звичній стійці, потім не сіла — впала безсило, посунулася у куток, накрилася з головою, щоб не бачити і не чути.

Орися з Катрею тільки перезиралися. Видно було, що дівчата в бараку не вперше присутні при такій виставі, сценарій їм добре відомий. Хотілося розпитати, розібратися — та всі мовчать, ані пари з вуст, у кожної свої справи. Орисі аж серце краялося — так шкода було цю тиху, самотню душею дівчину, хотілося підтримати, пригорнути, поплакати разом з нею. Та не варто лізти зі своїми почуттями туди, куди тебе не просять. Почуваючись безсилими допомогти, вийшли удвох з барака, надвечірнє сонце вже не пекло, а зігрівало. За ними вийшла Аня Людкевич.

— Не ображайтеся, дівчата...

— Та хіба ми... ми... — знизала плечима Катерина.

— Та я бачу, ображаєтеся. А нам просто Олі шкода до сліз — тут ніяких нервів не вистачить — кожному пояснювати, щоразу душу рвати.

— В нас у кожної — така історія, що душа начетверо, — зітхнула Орися.

— Та в Олі — особлива. Ви «Молоду гвардію» Фадеева читали?

— Читали. І фільм у зону привозили.

— От бачите! Вміють вони свою пропаганду розкручувати — видали величезним тиражем, навіть про бібліотеки таборів подбали.

Орися пригадала, що в лікарняній бібліотеці таких книжок було аж три примірники — героїка війни мала б сприяти перевихованню цих сліпих у своєму націоналізмі душ. «Молоду гвардію» читали, і навіть не без емоцій — катування молодогвардійців у тюрмах і жорстоке убивство — як близько це було, як зрозуміло! Сприймали їхній біль як власний. І так само ненавиділи зрадників — тих, хто запродав організацію. Кожен мав свого власного зрадника — того, хто під тортурами видав криївку чи ім’я товариша на очному зводі — таких ще розуміли. Того, хто написав екенкаведистам донос, а потім отримав премію. Таких зневажали. Того, хто з «ідейних» міркувань увійшов до складу організації, щоб винюхувати і продавати. Таких убивали.

— Ольга Лядська, Зінаїда Бирікова, Стах... Стахович... — пригадала Орися імена тих, хто за текстом книги начебто «здав» підпільників. — То наша Оля — це...

— Наша Оля — ота сама Ольга Лядська, відома кожному школяреві Радянського Союзу. Твір великого письменника Фадеева вивчають у школах. І фільм дивляться. Якщо вже ми у зонах бачили, то на волі й тим паче.

— Але ж Оля...

— Оля дізналася про те, що вона — начебто зрадниця, також із книги Фадеева.

Аня коротко переповіла історію Олі Лядської — звичайної собі школярки з незвичайного, уславленого на всю країну міста Краснодон.

Босени сорок другого Оля отримала повістку на роботу до Німеччини. Сльози, прощання з рідними, листи друзям. Одного такого листа шкільному товаришеві, в якому дівчинка проклинала цю війну, фашистів, Гітлера віднесла подрузі Тоні Мащенко. Тоня на той час уже була учасницею організації, проте якої, чим вона займається, Олі не розповіла. Та й розповідати було особливо нічого — все тільки починалося. Сталося так, що листа Тоня не змогла передати, і німці знайшли його під час обшуку. Заарештували авторку, Ольгу Лядську. Поліцай із місцевих по-звірячому знущався над тихим сільським, але дуже красивим дівчам. Та «склеїти» з листочка паперу «політичної справи» не зміг навіть він. Натішившись усмак знущанням над бідолашною дівчинкою, катюга «змилосердився» над матір’ю і відпустив Ольгу додому. Недорого й узяв за «послугу» — всього лиш бутель самогонки. Мати негайно відвезла дочку до села, сховала від масових арештів молоді, що розпочалися невдовзі після Нового року в Краснодоні. До 10 січня були заарештовані практично всі члени організації.

Після звірячих катувань тіла сорока дев’яти жертв були скинуті у шурф шахти № 5. Невдовзі місто звільнили радянські війська. Тіла скатованих школярів та краснодонської юні підняли на поверхню. І здригнулися серця — порізані, по-звірячому змордовані юнаки й дівчата волали до неба виколотими очима.

На початку квітня по Ольгу прийшли — вже не німці, а розвідка СМЕРШ. Те, що її відпустили з поліції, здалося не просто дивним, а переконливим свідченням її зради. Цього вистачило, щоб змусити дівчинку, якій заледве виповнилося сімнадцять, підписати брехливе свідчення проти себе — мовляв, видала учасників «Молодої гвардії». Отримала «дитячий термін» — 10 років, пішла на Урал, по таборах.

У сорок третьому чутка про героїчну молодіжну організацію доходить до Сталіна. Доручення прославити на всю країну героїв і затаврувати зрадників першим отримує Борис Горбатов. Після поїздки до Краснодона і знайомства зі зшитим нашвидкуруч «делом» Горбатов відмовляється від честі: «Я не зможу гідно висвітлити тему!» Та батько народів не збирається відмовлятися від задуму. Він викликає відповідального секретаря Спілки письменників Олександра Фадеева. Нашвидку ознайомившись із документами, підготованими, прилизаними і причесаними так, як сподобалося б «вождю народів» енкаведистами, не завдавши собі клопоту копнути глибше, Фадеев береться за роботу. Талановите перо письменника створює живі, реальні образи героїв-краснодонців. Описує їхні подвиги і муки. Муки описує далеко не реалістично — не зсунувшись із глузду, не можна описати того, що творили німці й поліцаї із дітьми насправді — серце не витримає ні у письменника, ні у читача.

Перший варіант роману не викликав схвалення у генералісимуса: «А де тут роль партії? Що ці школярі, самі все придумали? Повинна бути керівна і спрямовуюча сила!» І Фадеев за вуха притягує цю «керівну і спрямовуючу». Повинні бути й зрадники. Час підпирає, і автор, недовго думаючи, використовує з протоколів імена дівчат, що самі себе обмовили під тортурами...

Після виходу роману, а особливо фільму, хвиля любові до молодогвардійців піднялася високо і на рівні пропаганди, і в людських серцях. Такою ж високою виявилася й хвиля ненависті до «зрадниць».

У сорок шостому Ольгу Лядську везуть до Москви, на Луб’янку, до Лефортово — відкрилися «нові» матеріали у справі, слідство триває. Звинувачення — роман Фадеева.

— Навіть у книжці написано, що ти — зрадниця! — похлинається щирою ненавистю до фашистської поплічниці слідчий і трусить перед обличчям змордованої дівчини доказом — червоним ошатним томом «Молодої гвардії».

Сила друкованого слова... Аргумент аргументів, що й казати...

Ольга вже має досвід — от чим скінчилася її слабкодухість, от до чого призвів підпис, поставлений під неправдивим самозвинуваченням, силоміць «вибитим» такими ж майстерними у катуваннях, як німецькі поліцаї, радянськими «смершівськими» офіцерами... Вона тримається, не підписує нічого.

— Це брехня, і нікого не зраджувала. Я не знала нікого, крім Тоні Мащенко. Мені невідомо нічого про організацію!

Три роки триває нерівна битва Луб’янки й тендітної дівчини. Допити, камера, сирість, голод. В Ольги — відкрита форма туберкульозу. Розуміє — час підписувати, інакше — загине в підвалі.

— Ти только падпіши — і ми тєбя атпустім! Дамой паєдєшь, к мамє... — солодили слідчі, яким уже хроном у горлі стояла ця нескінченна справа і вперте дівчисько, що противилося відведеній для неї ролі у виставі, що охопила всю країну.

її підпис нічого вже не змінить. Образ зрадниці Ольги Лядської, розтиражований мільйонними накладами роману Фадеева, кожен школяр знає. Іменами героїв-молодогвардійців названі піонерські дружини. А письменник Олександр Фадеев не просто спокійно спить — купається у променях слави. Чи йому до того, що десь у підвалах НКБС кашляє кров’ю дівчина, оббрехана і невинна.

— Ти только падпіши! — співають свою заманливу пісню емгебістські сирени, обіцяючи змордованій дитині всі блага світу за маленьку закарлючку під власним вироком.

Ольга учергове підписала...

І поїхала, звісно, не додому, а в Казахстанські степи. Степ-лаг. Кенгір.

— Отака історія, дівчата, — зітхнула Аня.

— До болю знайома. З нас усіх «вибивали» свідчення. А як уміють катувати енкаведисти — не кожному гестапівцю присниться, — згадала Орися тюрму.

— Олі тут найважче за усіх. На початках «блатні» її ще й били... Тепер наче трохи втихомирилися. Сталося якось, що сиділи в карцері поруч з одним з їхніх «авторитетів». Розговорилися, розповіла справжню історію. Повірив. Чому не повірити — хіба сам не через те пройшов? Знає, як вони уміють вибивати свідчення. Узяв під свій захист. У них із цим суворо. Дисципліна.

— Не знаю, яка там у них дисципліна, але краще б їх тут не було. Шастають тут всякі Феді до Фень...

І наче на підтвердження її слів де й взявся у жіночій зоні... чоловік! Один... другий...

— Дєвочкі, прівєт! А ми — к вам...

— Какая грубая шмара! — аж облизнувся один, на тоненьких ніжках, що ніби аж переламувалися в колінцях підчас кожного кроку. — Кльовая чуха... Может, абсудім вапроси? Поіграєм на гітарє?

— Ану, ломись звідсіля, поки я на твоїй гітарі струни не обсмикала! Звідки ти тут взявся на нашу голову? — згадала колишні часи Катерина. «Грати на гітарі» анітрохи не означало володіння музичним інструментом, зовсім іншу гітару мав на увазі тонконогий. На «грубу шмару» не образилася — мовою кримінальників це означало «красива дівчина», отже, такий собі комплімент для тих, хто «ботає по фені». Та відповіла, не важачи слів. Уміла вона язиком причесати блатних краще, як гребінцем.

— Шшьо за шухєр, братва? — випірнув ще один, у якомусь куцому піджачку на голе тіло й одразу «поклав око» на вродливицю Аню. Важко було не помітити навіть серед найбільшої юрби її виточені риси, ледь смагляве обличчя і коси, хвилясті, лискучі, та ще й у мить, коли дівчина розплела їх і вичісувала, не сподіваючись гостей.

Чоловіки в жіночій зоні! Нечувано! А де ж наглядачки? Де солдати охорони? Чому мовчать вишки?

— Мадам, я маю да вас інтерес! — танцюючим походнячком блатних підкотився до Ані зовсім молодий, мабуть, із малоліток, хлопчисько.

— Вступися, дитино, твої інтереси — казки читати! — відвернулася Аня і хотіла піти, та «малолітко» перепинив.

— Меня зовут Мотя Бистрий! А вас, мадам, как?

— Гей ти, Мотя! Ходи-но сюди! — почувся густий мелодійний баритон. — Може, тобі нагадати, як правильно поводитися у зоні? Може, ти, Мотю, забув?

— Нема базару, мужикі, всьо путьом! — і в’юнкий малолітко прослизнув під замашною рученькою широкоплечого хлопця, що поливав його ніжними переливами голосу делікатно, та наполегливо.

— Ніштяк, Валодя, — упізнав тонконогий свого. — Всьо путьом, сходняк поставіл на правіло, і не фіґ тут пароть касякі!

Ся премудра фраза означала, що злодії не збираються порушувати правила конвенції.

— За лахматую кражу — любова замочім самі, но похара-водіть-то можно!

— Та хороводьте вже, що з вами вдієш, але без хамства, — з-за рогу вийшов Анатолій Задорожний, а за ним — група охорони, хлопці, що пильнували порядку.

— Та я сам всякому бєбікі патушу за наших баб! Ляґавий буду! — вишуканим штилем заприсягнувся поводитися чемно тонконогий і подався шукати щастя в іншому місці.

Дівчата побігли в барак. Замкнулися. Хто їх знає, тих блатних, чого від них сподіватися!

— Що діється, дівчата? Що це все значить? Блатні ходять по зоні, як у себе вдома. А наглядачок, солдатів, взагалі охорону — мов корова язиком злизала!

Коїлося справді незрозуміле. Невдовзі у вікно постукали. Обізвалися українською:

— Виходьте, дівчата, у зону, погуляємо, поговоримо!

— Дівчата! Наші хлопці! Наші!

З незамкнених бараків дівчата висипали на лінійку зони. Із тих, котрі наглядачки замкнули, залишаючи зону, визирали крізь вікна жалібні та ображені обличчя.

Тут знадобилися блатні.

— Виставляй шніфти, братва!

— А от бити скло, псувати табірне майно не треба, — лагідно пояснював Задорожний. — Гей, хлопці, допоможіть!

Двоє кремезних чоловіків виважили спершу ґрати, а потім раму з вікна вмивальні одного з бараків. Один заліз досередини і підсаджував дівчат на підвіконня, а інших двоє приймали дівчат на коліно, як личить галантним кавалерам.

— Та невже ми — жінки? — уперше за багато років згадали номери «А-999», «В-888», «Ш-777». — Та невже ми комусь потрібні, хтось хоче нас любити, готовий підставити коліно під мої розтоптані боти? Можливо, знайдеться той, кому я стану потрібною на все життя?

І серця заспівали. От уже з одного кутка зони ллє опівнічне срібло українська пісня, з іншого — розливає золото литовська. От уже названі перші імена і отримані перші посмішки. Ще не знаходять тисячі жінок своїх суджених, та вже прокладена ниточка, ще не спалахнули серця, та вже затьохкали забутим.

І от уже малолітко Мотя знайшов дівча, що спалахнуло нічним сонечком, і ось уже інший малолітко отримує від літньої сивої жінки«няню» — шмат збереженого на потім хліба, і очі її повняться слізьми — таким залишила удома сина, і от уже благословляюча рука на коротко стриженій білявій голові верткого хлопчиська, що ніколи не знав материнської ласки, тому й принишк під спрацьованою шорсткою долонею, мов мишеня, і от уже він не «Колька-шкєт», а Миколонька...

— Мене Лідією Кіндратівною звуть.

— А мене — Колька...

— Миколою будеш.

— А можна, я ще прийду, тьотю?

— Приходь, я тобі хлібця прибережу.

— А гідрокуріцу?

— І гідрокуріцу, якщо ти любиш оселедців, — сміється материнська душа, скрапуючи виплаканими вже до решти слізьми втрати.

— Погляньте, дівчата, як гарно! Нам салютують! Чим не парк культури і відпочинку? — розсміялася киянка Алла. — У Києві таке лише на свята!

Небо і справді раз у раз розквітало червоними, зеленими, білими ракетами — солдати з вишок освітлювали зону.

І все ж — відчуття непевності й тривоги не полишало — чому все так? Чим все скінчиться?

Такі ж питання турбували й інших. В кожному з бараків вирували власні пристрасті.

У барак, де жила Люба Бершадська, ще завидна, білого дня, убігло кілька чоловіків. Слідом за ними — солдати.

Схвильовані жінки недовго розбиралися — сховали утікачів. Ховали як могли — зодягнули в хустинки, накрили власними ковдрами.

Охорона виголошувала:

— Всем мужчінам немедленно пакінуть женскую зону! Ви-хадіть через вахту. Нікто не будет наказан!

— Шалішь, начальнічек! Как прішлі, так і уйдьом. Іщі дураков ходіть через тваю вахту! — віджартовувалися чоловіки. Частина з них були кримінальниками, частина — політичними, яких забирали на етап, і вони вирішили скористатися «проривом» блатних, щоб попрощатися з рідними, які перебували в жіночій зоні.

Виходити через вахту й справді було небезпечно — охороні нічого не варто було перестріляти всіх і покласти за зоною — мовляв, «прі папитке к беґству».

«Немедленно» — не вийшло.

— Всем мужчинам пакінуть женскую зону! Ждьом до чети-рьох часов! — дали час на роздуми.

Час ішов. Запал першого рішучого кроку потроху випаровувався, «блатні» вже й самі не раді були, що вклепалися в цю історію, особливих задоволень поки що не отримали, та «фасон тримали» — упасти лицем до болота перед жінками — найпо-слідуща ганьба.

Нерви в усіх напружені до краю — і в чоловіків, і в жінок, і в наглядачів. Щось пішло не по-їхньому — запустили «блатних» у жіночі бараки, чекаючи на ґвалт і грабунок, розбій та обурення. Отут би й постріляв конвой усмак, «рятуючи»... А не вийшло. Ні грабунку, ні розбою. Порозумілися. От і зрозумій цю жіночу душу — жаліють! Жаліють кримінальників, ніби вони їм брати! Та й з «блатними» щось не так — поводяться, як люди, усупереч усім планам начальства.

Барак мовчав і димів — викурили всі запаси до останнього.

— Що будемо робити, Любо? — питали чомусь усі Бершадську.

— Ходімо на розвідку, дівчата! — і вголос до солдатів: — Ґражданін начальнік, випустіте женщін по нужде!

Солдати, особливо молоді, нітилися перед цією елегантною навіть у табірній робі жінкою, в її голосі вчувалася владність, здатність корити і підкорювати.

— Канечно, ідіте! — аж зашарівся солдатик і тихенько додав: — Да ви не бойтесь, єсть пріказ стрелять только в мужчін!

Дівчатам трохи полегшало.

— В мужчин! А в мужчин — можна? — бурчала тихенько Нюся Михайлевич, поки вони прямували до вбиральні.

— Нюсю, дивись, папірець! Записка!

Анна Михайлевич і сама бачила записку, та як підняти? За переписку в таборі кара сувора — карцер!

— Ой, дівчата, погано мені! — удала непритомність Люба і з грацією балерини прийняла позу вмираючого лебедя.

Поки дівчата хухали і дмухали, намагаючись привести нібито непритомну від спеки подругу до тями, непомітно прочитала записку.

— Ой, мені вже краще! Дівчата, вони мають наказ не стріляти! Ура! — і кинулася в барак, повідомити своїх. Нюся ледве втримала за спідницю:

— В туалет іди! Забула?

— Ой, погано мені! — знову й знову елегантно вимахувала лебединими крилами балетна Одетта, ховаючи дорогоцінну записку: «Тримайтесь, розстрілів не буде!»

Час потихеньку добіг і до третьої, і до четвертої...

Солдати приготували автомати. Та враз вишикувалися: «Направо равняйсь! Налево шаґом марш!» і покинули зону.

Не в змозі повірити, дівчата, спершу найсміливіші, потім всі інші, почали виходити з бараків.

У зоні — жодного червоного погона. Нікого. Лише вони самі, велика діра у стіні та якісь люди, чоловіки, які лізуть в їхню зону крізь цю діру...

Розділ 32

Цим словом можна було вдавитися. Воно сичало, мов змія і кигикало, мов чайка над бухтою Нагаєво. У ньому почувався як у несходимому чагарнику, чіплявся за кожен склад і літеру, залишаючи клапті життя. Ним видирався високо поміж скелі й падав глибоко в ущелини. Довге, мов мотузка на шиї. Туге, мов обійми смерті. Бо воно й означало саму смерть. Бутугичаг. З якутської перекладалося як «долина смерті».

Якути здавна спостерегли цікаву річ — в оленів, яких пробували випасати поблизу, спершу висипалася шерсть на ногах, потім по всьому тілу, а відтак тварини слабли і гинули. Ніхто не знав чому. Гинули й пастухи, якщо довго перебували зі стадом у цих місцях. Тому багаті пасовища поблизу високого хребта не вабили, місцеві жителі нарекли погибельне місце погибельним словом і обминали десятою дорогою.

Мабуть, не зважали на досвід аборигенів ті, хто виявив у погибельному місці метал, погибельний і зародково, на місці свого залягання, і наслідково, у способі використання. Уран.

Тут, у самому таборі, ніхто не приховував таємниці таємниць — видобувають уранову руду. Це там, «на материку», не належалося знати, що невинна на перший погляд руда — радіоактивна, небезпечна, смертоносна. А тут приховувати нічого. Кожен учасник подій — від звичайного гірника до начальника лабораторії мав право, якщо хотів, знати всю страшну правду. Шлях тієї правди — короткий. За кілька місяців дорога смертника тут і скінчиться. Шляху узворот немає. Квиток в один бік.

Роман зрозумів це з перших кроків.

ОЛП №1 «Центральний» — так гордо називався чоловічий табір. Каторжний чоловічий табір.

І тут уперше не спрацював захисний механізм «білого халата».

— В шахту! На общіє! Тут у нас нету дактаров, тут только враґі народа! — гидко заіржав в обличчя дрібненький офіцерик, що ледве досягав високому Романові до грудей і цим, мабуть, лютився іще більше — мізерія страждає через власну мізерність тим сильніш, чим частіше зустрічає більш обдарованого природою. Високий, вродливий, хоч і вихудлий, витомлений дорогою і голодом, Роман був приречений наражатися на інтерес жіночої і ненависть чоловічої частини обслуги таборів, на те не було ради.

Шахта. Той, хто не знає, думає, що спроможеться поконати глибинного звіра. Так міркував першого дня і Роман. Сильний, молодий. Чи не здолаю я їхньої норми? Звісно, що так! Люди ж якось працюють, то і я зможу.

Кілька місяців роботи у касетиритовій шахті злилися в один довжелезний, безперервний, безпросвітний день. Власне, в одну ніч — поночі шикували колону на «розвод», поночі приводили у зону, поночі відбувалися нескінченні переклички-перевірки-перерахунки. Ніч облягла цей край, здавалося, навіки, сонця тут не було й бути не могло за визначенням, бо це — Колима, звідки не повертаються. Без сил і без бажань, без думок і надії провалювався у короткий сон, за мить прокидався, вирваний із забуття криком-гавкотом, і знову шахтна темрява, пил, вода під ногами і кігті голоду в шлунку. Наприпочатку якісь життєві спонуки ще давалися взнаки, ще думалося бодай про хліб, про сон, про тепло, найпростіші інстинкти, вигострені обставинами, вимагали зберегти себе просто як фізіологічну одиницю, вимагали їсти, пити, триматися поблизу тепла, загортати тіло в лахміття, на яке шахта швидко перетворила колимський бушлат, висушувати ватні човганці з ніг. Надалі й ці найпростіші думки вимерзли, перетворилися на сніжинки, які вітер легко видував із голови. Лиш якесь від нього самого незалежне осердя стукотіло, дихало, проривалося крізь пил і сніг, крізь лайку й стогін — вижити, вижити, вижити. Повернутися, побачити дім, батька, Орисю...

Вже двічі змінилися тіні, що совалися попри нього в земних глибинах, кості багатьох звичних до сільської праці трудяг, що потом і кров’ю заробляли підвищений пайок і «премблюдо», встигли вимерзнути у покинутому шурфі, перетвореному на братську могилу, а впертий юнак все тягав і тягав свою тачку, зціпивши зуби.

Якось напровесні трапилося дивне — зміни поміняли місцями, і Романові довелося іти в нічну.

— А воно не один чорт у шахті — і так ніч, і так! — жартували ті, хто ще міг жартувати.

Травневий день удався напрочуд сонячним. Неймовірно сонячним. Роман не бачив такого яскравого, теплого, живого сонця ще від Ванінської пересилки. Велике, кругле, неймовірно світле і тепле, воно посміхалося, пестило обличчя променями, намагалося обігріти й освітити кожен закамарок, куди його не пускали довгі місяці. Роман підставив лице світилу і завмер, насолоджуючись світлом і теплом.

— І звідкіля ж ти, хлопче? — пролунав над головою голос.

Роман розплющив очі. Ну, звісно, марення. Мабуть, буває, коли після тривалої ночі уперше бачиш сонячне світло. Певна річ, марення. Або він уже вмер і стоїть перед ликом Господа. Широка сива борода, зовсім біла, прозоре бліде лице, світла усмішка, над головою — німб, а від нього — промені. Оце він і є, Бог-отець...

— Отче наш, ти, що є... Богородице-Діво, радуйся... Вірую в...

— Що з тобою, сину? — обізвався «господь».

— Господи, слава Тобі, слава, що явив лик свій мені, грішному... — шепотів Роман слова молитви.

— Ще не явив, стривай, встигнеш на той світ, усі там будемо. Мене звуть Миколою Івановичем. Доктор Цвітковський.

Доктор ступив крок убік, і світлий німб над головою став просто сонячним промінням. Якби в Романових жилах збереглося досить крові, він почервонів би з ніяковості.

— А я — Роман. Роман Смереканич. З Прикарпатська.

— Смереканич? З Прикарпатська? А чи твого батька, бува, не Тарасом звуть? він лікар?

Так Роман зустрів свій порятунок — доктора Цвітковського, якого всі називали професором. Доля звела Миколу Івановича з лікарем Смереканичем десь на медичній конференції, ще перед війною.

— А ти сам що до арешту робив? Вчився у медшколі? То чому ж ти на загальних? — допитувався професор, немов забувши, як починалася його власна арештантська «кар’єра».

Заарештований ще у 44-му наче за «співпрацю з фашистами», а насправді за те, що лікував людей, не запитуючи про їхню національну приналежність, а ще — висловлював власну думку з багатьох приводів, не надто рахуючись із можливими наслідками, професор Цвітковський опинився на Колимських копальнях з позначкою в особовій справі: «використовувати лише на загальних роботах» — «ТФТ» — «тяжолий фізічєскій труд». Перший рік на Колимі ледве пережив — хіба могутнє здоров’я та людські молитви колись врятованих втримало душу по цей бік світу. А далі сталося те, що завжди буває з тими, чия праця — від Бога. Сувора північна природа і брак найнеобхідніших організмові речовин гнули додолу не лише арештантські спини, нищили не лише арештантські шлунки та легені. Таборова обслуга — від начальника з жінкою та дітьми до останнього солдата-наглядача складалася з тієї ж нетривкої плоті, дихала тим самим морозним повітрям, харчувалася хай кращими, та мороженими продуктами, то й хворіли вони часто і потребували лікарської допомоги. Якось крадькома то один, то інший наглядач спитав поради у кремезного, з ошатною сивою бородою зека-цілителя. І порада виявлялася слушною. І ліки, приписані зеком, допомагали краще, аніж призначені в спецлікарні для обслуги у Сусумані. Спершу один, другий, а там далі — вервечка хворих потягнулася до лікаря.

Це спричинило непорозуміння. Коли доктор Цвітковський мав приймати хворих, якщо з/к Цвітковський повинен працювати в шахті і виконувати норму? Діялося кумедне — спершу в’язня виводили на «розвод», вели в шахту, а потім забирали, і лікар приймав пацієнтів. А під кінець робочого дня знову приходив у зону, як належить. Начальство заплющувало очі, наглядачі самі себе дурили, бо здоров’я дорожче, зате все приховане завжди вилазить — у Магадані здалося дивним, чому це враз на «Центральному» «поздоровшав» контингент — ніхто не звертається за лікарською допомогою в Сусуманську лікарню, не користується послугами вільнонайманих лікарів, та й місця на «вільному» цвинтарі неподалік від Сусуманської лікарні «гуляють» за браком охочих залягти у привітну колимську земельку на вічне зберігання у вічній мерзлоті. З Магадана вирушила перевірка. На щастя, встигло начальство за горнятком горілоньки «з дороги» довідатися про мету приїзду високої комісії та припровадити професора до належного йому місця «во глубінє сібірскіх руд». Там, у штреку, і застали доктора за виконанням професійних обов’язків шахтаря. Про що й доповіли за інстанціями.

— Ну, ходімо, колего...

Роман хвацько підхопився і... Отямився вже в лікарні.

— Та ти ж — скелет ходячий, голубе! В чому душа тримається? — бідкався професор. Не потребував пояснень, сам добре знав, до чого доводить шахта людину.

Минув місяць, аж поки Роман зміг ходити не заточуючись. І ще кілька тижнів, поки засвоїв нескладні обов’язки санітара.

— Завтра підеш зі мною.

— Куди? — не спитав, лише запитально глянув на професора, за яким був готовий іти куди завгодно, Роман.

— На Сопку.

— На Шайтан?

Це погибельне місце можна було називати як завгодно, від цього воно не ставало ні кращим, ні гіршим. Вже одна назва гори чи перевалу — Шайтан, «чорт», говорила сама за себе.

Ніхто не знає іншої, красивої, благородної назви — гора Фльорова, по імені геолога, що відкрив родовище олов’яної руди. Молодий, запальний, завзятий Борис Фльоров був учасником другої Колимської експедиції Білібіна, першовідкривача краю. У 1936-му геологічна партія, очолювана Флоровим, під кінець польового сезону, пильно вивчивши район річки

Детрин, вийшла-таки на слід руди важливого для оборонної промисловості металу! На високому перевалі у гірських породах заблищали кристали чорного каменю — касетириту! На радощах геолог вибіг аж на вершину гори і танцював там несамовитого танцю. Олово знайдено!

Так було відкрито родовище Бутугичаг. Щоправда, родовище — голосно мовлено, геологи називають його скромно — рудовиявленням. Не такі вже й багаті поклади, а географічне положення просто катастрофічне — ані транспортного сполучення, ані людських ресурсів. Для розробки необхідні величезні затрати і феноменальні людські зусилля. Втім, зовсім скоро людей стане аж задосить — розстрілювати ворогів народу — завелика розкіш, нехай перед смертю добудуть трохи руди...

Олово — от чого вимагала країна. А долина річки Теньки, яку наприкінці тридцятих інтенсивно освоювали, давала все нові й нові поклади золота. Фльоров, призначений начальником Тенькінського районного геологорозвідувального управління, не раз отримував замість подяки парадоксальну реакцію начальства: «Бас посылали за оловом, а вы снова дали золото! Плохо работаете!» — гримнув якось спересердя дверима зали засідань після чергового переможного «золотого» звіту геологів начальник Дальстрою Нікішов.

Олово. Олово за будь-яку ціну. Ціна відома. Ціна — людські життя. А життя на Колимі не важило нічого. Це кожен кілограм олова й уранової руди підрахують і зважать. А людей тут рахували приблизно, аби при перекличці зійшлося, а скільки їх було і загинуло — невідомо й досі. Потім в музеї Усть-Омчуга зроблять табличку: «У Бутугичагу видобуто 5300 тонн олова, понад 30 тонн уранової руди. Кількість в’язнів — невідома.» Промайне цифра — через Бутугичаг «пройшло» близько 850 тисяч в’язнів. Скільки повернулося додому? Ото б підрахувати, у скільки людських життів обійшлася кожна тонна олова... Дорожчим за золото вийде. А потім хтось напише: «Около миллиона человек? Не так уж и много в глобальном измерении»...

Та все це ще попереду. Тридцяті щойно почалися. Партія кличе, комсомол відгукується. Молоді завзяті геологи, романтики... Величезна країна, невичерпний потерціал природних багатств. Розвідка невідомого, далекого, незаселенного краю. Усе нове, загадкове. У багатьох географічних пунктів ще немає назви. І вони щедро роздають їх. Хтось, закоханий у музику Верді, називає долину річки Детрин Долиною Хозе, а місцину неподалік — Кармен, хтось, мабуть, після перебору з приводу нового геологічного відкриття дає долині поряд назву «Вакханка» — згадавши жінок, що віддавали особливу шану богові вина Бахусу — Вакху... Хіба спадає їм на думку, яким знущанням обернуться ці назви за якихось кілька років! «Вакханка» стане назвою жіночого каторжного табору. «Кармен» — так романтично назвуть збагачувальну фабрику, де масово гинутимуть молоді, красиві, талановиті, про долю кожної з яких можна написати оперу, що розриватиме душу не менше за творіння Меріме та Верді.

Молоді, завзяті геологи не задають собі питань, а чому ці благодатні місця не заселені? Чому корінне населення обминає багатющі пасовища? Чому оленям не смакує соковита трава Бутугичагу? Чому якутські назви цих долин і гір такі зловісні — Бутугичаг — «долина смерті», Коцуган — «чорт»? Що вони знають про ці місця особливе і таємниче, аборигени?

Та молодим і завзятим, веселим і романтичним ніколи замислюватися над зловісним. У них свої завдання — розвідати, вивідати таємниці копалин, які приховує ця далека земля. їм також нелегко — польовий сезон короткий, колимське літо непривітне — удень спека, уночі — холод, заїдає комашня, сотні кілометрів доводиться намотувати пішки, відшукуючи сліди необхідної країні сировини. Геологічну партію ніяк не назвеш легкою прогулянкою — це важка праця. І не завжди з результатом. Скільки «порожніх» експедицій, порожніх партій!

Тим цінніша кожна знахідка. Гора, на вершині якої молодий і завзятий Фльоров вибивав свого гопака чи чечітку, виявилася багатою на олов’яну руду. Оце воно, саме те, що шукали!

Хтось із геологів спостеріг дивовижний феномен — руда касетириту виходила на верхівці високої, понад кілометр, гори, на верхівці відмітка — 1481,1м — майже на поверхню, тому не доводилося споруджувати справжні, глибокі шахти, видобуток ішов відкритим способом, як у часи давнього Риму, на тому ж технологічному рівні та із застосуванням тієї ж рабської праці. Висота і несамовиті вітри, що обдували цю відкриту площадку, забезпечували ідеальні умови — сніг не затримувався на верхівці, його здувало, і уламки породи з блискучими вкрапленнями олов’яної руди подекуди можна було збирати просто з поверхні.

Звісно, геологам не спало на думку, що ідеальні умови для видобутку означають страхітливі умови для людей. Чортова гора виявилася кам’яною пасткою для кожного, кому судився цей квиток в один бік.

Тут не було води. Ані струмка, ані річечки. Вода падала згори — дощ або сніг. Та сніг видувало вітрами, і в’язні мусили збирати його в розпадках між сопками і носити нагору. Збирати — це легко сказано! Злежаний тисячолітній сніг, що не танув навіть улітку, пам’ятав іще мамонтів. Відколи світ, відтоді збирався тут, влежувався, ущільнювався. Не брала ні лопата, ні сокира. Спеціальні бригади «снігоносів» випилювали його кубами, немов модрину, населяли на палицю і несли у зону, наче упольованого ведмедя — удвох, а хто міцніший — закидав палицю на плече і на такому «коромислі» приставляв на кухню.

Води бракувало навіть для належної за «статутом» баланди, навіть для чаю, люди обходилися якимись глевтяками на зразок галушок. Про те, аби обмити грішне тіло, ніхто й не думав. Піднімати на цю висоту продукти, навіть хліб, доводилося звичайним способом — на спинах невільників. Так само, як убоге шмаття чи інструмент для роботи. Не було й деревини — не для праці, для опалення. З роботи кожен ніс якусь дерев’яшку, щоб кинути в піч. Звісно, більшість того дерева, що випадало з обморожених рук, потрапляла у печі наглядачів.

Існували певні «цивілізаційні прориви» — на гору спорудили трасу — бремсберг, щось на зразок рельсової дороги, якою вниз і вгору рухалися дві колісні платформи. Платформи використовувалися у промислових цілях — ними транспортували дорогоцінну руду.

Перевал Шайтан і табір «Сопка» стали синонімами слова «смерть». Ще з «Центрального» можна було, як дуже пощастить, вибратися живим. Із «Сопки» не виходив ніхто. Там навіть не ховали — задля чого довбати граніт? Єдиний шлях смертника — «в атвал», у провалля...

Розділ 33

Роман глянув на професора очима, повними навіть не запитанням, а майже відчаєм.

— Ні, Романе, ми там не залишимося, ми тільки на медогляд «новачків».

Новачків... Чергова порція смертників. Чортова гора пожирала людей зі швидкістю голодного звіра. Там «доходили» рекордними навіть для Колими темпами. Вічно голодні, вічно обморожені, в’язні гинули, розпадаючись іще за життя — пронизливі вітри на лютому холоді швидко знаходили будь-яке відкрите місце і перетворювали живе тіло на крижинку.

Роман з тривогою стежив за караваном смертників, до якого вони мали долучитися. Щось у фігурах стражденців видалося дивним.

— Миколо Івановичу, що це? Це ж... не може бути... це — жінки?

Професор і сам не йняв віри. Коли йому напередодні запропонували функції гінеколога в медичній комісії для новоприбулих на «Сопку», здивувався — навіщо. Виявилося, якогось мудрагеля в Магадані осінило, що жінки витриваліші за чоловіків, там, де здоровенні мужики гинуть за два-три місяці, тендітні дівчата виживають. Нелюдський за суттю експеримент увійшов у фазу абсурду — практично вимерлий за крижану колимську зиму «кантінгєнт» вирішили замінити на «витриваліший» — жіноцтво.

Ця гора здалеку здавалася зовсім невисокою і навіть красивою. Гори взагалі володіють магією. Особливо у цьому дикому, необжитому краю, де все таке первинне, все справжнє. Сліди перебування людини не оповили тутешніх гір дорогами, людські руки не продовбали у них наскрізних ран-тунелів, не спотворили схилів. Ні, все ж якісь ознаки є... На верхівці сопки — будиночки, маленькі, немов приліплені дитячою рукою... І ще — ниточка залізниці.

— Дівчата, ви не переживайте, головне — дістатися до платформи, а потім нас, напевне, повезуть, там є дорога, — так потішали одна одну жінки, розтираючи закоцюблими руками закляклі в машині ноги.

— А повітря, повітря яке! — тішилися бодай чимось у своїй невтішній долі каторжанки.

Іванка роззиралася недовго — голос конвою швидко нагадав, що не милуватися краєвидами їх привезено сюди аж так здалеку.

— Строіться в пятьоркі! Шаг влєво, шаг вправо — канвой стрєляєт без прєдупрєждєнія!

Колона повільно потекла дорогою.

— Ей ви, пашевєлівайся! Не атставать!

Попервах і дорога видавалася не крутою, і гора невисокою. І не холодно — весна, червень...

Проминули чоловічий табір — «Центральний». До колони приєдналися кілька чоловіків — серед них старець з довгою білою бородою і високий, тонкий, мов стебельце, хлопець. Крихітній Іванці довелося дивитися на нього знизу вгору, мов на верхівку сопки.

Гора лише здавалася невисокою. Щодалі, то важчим ставав кожен крок. Дорога скінчилася, підійматися довелося стежиною, яка ледь вгадувалася під снігом, а потім і зовсім згубилася. Ноги провалювалися в крихкий весняний сніг, торбинка з убогими речами невільниці здавалася важкою, немов напхана камінням. Навіть конвой, що покрикував попервах, наче злагіднів. Вже не лунало за кожним кроком: «Не растягіватся! Шевєлісь!» Мабуть, і здоровим хлопцям давалися нелегко ці кілометри вгору.

То одна, то інша дівчина відставала, падала без сил у сніг. Хтось загубив убогу взувачку і порпався, леденіючи при думці, що не знайде. Хтось знесилів і ридав у неспромозі... Хтось мовчки переставляв ноги майже на місці, не просуваючись ані на крок.

— Іванко, присядь, відпочинь трохи, ти вже не йдеш, а хитаєшся на місці, — обняла за плечі Надя Фургало.

— Хіба? А мені здавалося — іду...

— Не пайду далей! Що хочете рабіть, не пайду! Убейте мене тут, прістрельте, как собаку, не пайду-у-у...

Старша за віком білоруска провалилася до пояса в сніг і ридала у відчаї, втративши не так сили, як надію. Конвой вже й не кричав, старший лиш зняв автомат із запобіжника, готовий виконати побажання невільниці, від якої у зоні невелика користь, якщо вже тепер знесиліла.

— Вставайте, дайте руку, — дівчата допомогли вибратися зі снігової пастки, обтрусили сніг.

— Давайте вашу торбину, я понесу, — подав руку високий хлопчина, що йшов разом з ними від «Центрального».

— Веселіш, дівчатонька, подивіться на мене, старого! Іду собі поволеньки, а ви молоді, здорові, чого пхинькати? У вас життя попереду! — посміхався подібний своєю широкою бородою на Діда Мороза лікар, професор Цвітковський.

— Та яке там життя, докторе, — сумно зітхали каторжанки.

— Яке не є, а життя! І на камінні ростуть дерева! Погляньте, он як їм перепадає — і вітри січуть, і морози тріщать, і сніг засипає, а вони живуть, до сонечка тягнуться... Отак і людина — поки живе, мусить сподіватися. Не довіку ж ви тут, вийдете на волю, заміж повиходите, діток народите! — розповідав, мов чарівну казку, професор.

І в казку захотілося повірити. І захотілося жити. Хтось навіть пригадав улюблене Лесине: «Без надії таки сподіватись, буду жити, геть думи сумні!»

— Дівчата, а чи не зустрічали ви десь на етапах Орисю По-лянську? — нарешті вимовив те, що сиділо на язиці із самого початку, Роман.

— Полянську? Така висока, вродлива, чорнява? Із Києва? — старанно пригадувала білоруска.

— Ні, невисока моя Орися, русява... Ми з Прикарпатська... — Роман розумів, що жінка хоче віддячити за допомогу, віддячити надією за надію і пробує пригадати те, чого не було.

Іванка і Надя перезирнулися — не було такої в їхніх камерах, не зустрічали на етапах.

Поволі долали дорогу. От уже й колія. З надією дивилися на платформу — ану ж, змилуються, підвезуть оті найважчі, найкрутіші сотні метрів до вершини, бо ноги вже не несуть...

— Слажитє вєщі на платформу! По два строітся!

І потяглася жива вервечка крутосхилом відмірювати неміряне...

Професор Цвітковський із Романом на ранок спускалися тією ж дорогою. Розмовляти не хотілося. Думали, звісно, про одне — яка ж гірка доля у жінки, занесеної жорстоким північним вітром сюди, у страшні й для чоловіків місця.

— Не чули дівчата про твою Орисю... Значить, немає її на Колимі, — потішав професор.

— А хіба в інших зонах краще? — ніяк не міг погасити вогню щік після «медичного» огляду, який перетворився волею місцевого, жадібного до розваг офіцерства на торжище плоті, Роман. — Вони ж усюди однакові!

— Та ні, не скажи, — розважливо остудив Микола Іванович. — Люди таки різні. І наглядачі різні бувають, не скрізь самі падлюки, та й Колима — одна. В інших зонах усе ж клімат не той, не такий убивчий, з інших зон люди повертаються...

Роман потішав себе тим самим — може, Орисі пощастило, може, потрапила не в таке пекельне місце... Та уява малювала всяке...

По виконанні всіх процедур, належних на новому місці, доведені до повного виснаження дівчата не полягали — попадали на голі дошки нар, таких же багатих на блощиць, як кожні інші. Думали, після альпіністського підйому дадуть хоч день на влаштування, та де там... Не вранці, а темнісінької ночі підняли, вишикували, повели...

Бже першого дня Іванка з Надею зрозуміли, що в шахті їх чекає певна смерть або, як пощастить, каліцтво. Що з ними буде вже за кілька тижнів, могли бачити наочно — назустріч жіночій колоні із сусіднього, чоловічого, бараку виповзали на світ тіні, яких і людьми назвати язик не повертався — тіні без облич, з почорнілою маскою на місці обмороженого, обвітреного зимовими шквальними вітрами лиця. Руки, перемотані брудним шматтям, де з пальцями, а де — без, провалля рота з голими яснами і сморід тіла, що розпадалося ще заживо... Жахало навіть не саме видовище, жахало інше — тіні говорили. Це були не потвори, що спустилися волею лихої сили на землю з іншої планети, аби лякати дівчат, це були земляки, українці.

— Дівчата, поміж вас тернополянок немає? — питався доходяга, чорний лицем, спотворений зимовим обмороженням до невпізнання. Лише один зуб, що чудом зберігся у верхній щелепі, білий, міцний, свідчив, що власникові, мабуть, не минуло й тридцяти.

Іванка Пшепюрська, родом із Львівщини, зі священичої родини, похитала головою — ні, не з Тернополя... Надя, Домця, Мирослава Пелех — нікого з Тернополя між них не було.

— Та не може бути такого, щоб у цілому етапі не було нікого бодай з Тернопільщини! Обізвіться, дівчатонька, признайтеся!

Мирослава Пелех зупинилася — щось у голосі чоловіка було таке, що не дозволило обминути людське горе.

— Я з Тернопільщини.

— Землячка! Я знав, знав, що зустріну когось... — радів, немовби чуду, подібний на скелет, обтягнутий жовтою з чорними проваллями на місці рота й відмороженого носа чоловік. — Я називаюся Славко, Славко Стецьків. Мешкаю в Тернополі, вулиця Зелена, 12. Запам’ятай. Запам’ятай, добре? Як вийдеш на волю, перекажеш моїм, що помер ваш Славко, не чекайте, помер на Колимі, від голоду. Ти виживеш, дівчино, я знаю, в тебе обличчя живе... Виживеш і повернешся!

— Та що ви таке говорите, Славку! І ви повернетеся... — пробувала вселити якусь надію у напівживе тіло Мирослава, але й сама вірила своїм словам не дуже — небіжчиком віяло від тіла, що світило очима, рухалося, але вже не жило, розпадалося...

На ранок чиїсь тіла тягли з чоловічого бараку. Дядя Міша, місцевий старожил, вічний, незмінний староста, який приймав новачків і відпроваджав на той світ, «в атвал», тих, хто «відпрацював ресурс», робив свою справу по-діловому вправно і без емоцій.

— Хто це? — запитали дівчата.

— Ваші женіхі! — зареготав дядя Міша.

Дівчата прикидали, скільки ж людей було в зоні. Вже досвідчені табірниці дивилися на номери — А, Б, В... Значить, три тисячі... Та зараз по зоні ледве совалося не більш як дві сотні доходяг... Де всі інші? Краще не думати, не пробувати здогадатися.

Може, в інші табори переправили? Ба, ні... Іванка пригадала, як один із конвоїрів на запитання, а як же цією крутою стежкою спускатися униз, відповів, що етапів «униз» із «Сопки» не буває... Одна надія — літо. Живлюще і цілюще тепло короткого північного торжества світла над темрявою. А там щось зміниться на краще. Не може не змінитися...

А не змінювалося нічого. Літню спеку, що вдень плавила каміння, а вночі по-зимовому дихала мерзлотою, змінили короткі осінні дощі, холодніші за сніги, і знову — вічна колимська зима. Не змінювалися навіть мрії — трохи більше хліба, досхочу поспати і щоб перевели на легшу роботу, хоч трохи легшу, щоб не в копальні...

«Легша» праця — мрія кожного. Пощастило й Іванці — взяли «сигналісткою» на линвову трасу.

— Ти сматрі у меня, техніка безопасності — самое Главное! — напучував бригадир. — Мьортвий груз — до одной тонни, «жівой тавар» — по п’ять человек на ваГонку і двенадцать на платформу. Пасадішь — звані тармазному, сіГналь падйом. Поняла? За нарушеніе інструкції — перевод на ТФТ!

Про таку роботу мріяв кожен — сидиш у теплій землянці, нічого не робиш, ото й усього — перелічити людей, як треба підіймати нагору.

Ото б легко — перелічити...

— Іваночко, і мене посади, зовсім не маю сили, як я піду після зміни? Та я ж упаду посеред дороги...

— Іваночко, та ми ж землячки, скільки я там важу, витримає линва...

— Ах ти сука, сваіх бандеровок садішь, а меня? — і вже не п’ять, а п’ятнадцять у вагонці, і вже не дванадцять, а два чи й три десятки стомлених непосильною працею невільниць втиснули свої мощі на платформу... А як упаде хтось? А як обірветься линва? Господи, поможи, Господи, порятуй! Господи, відведи око начальницьке!

— Ох, і пощастило ж тобі, Іванко, і хто ж тебе на цю «блатну» роботку прилаштував? Яка волохата лапа? А така скромняга... Глянеш — ніколи не подумаєш! — хитро зиркали досвідченіші.

Секрет недовго був загорнутий у романтику чуда. У зоні чудес не буває. Всі чудеса робляться «волохатими лапами». Скоро в землянку «сигнальниці» завітав начальник — старий, гидкий, підсліпуватий і з волохатими ж таки пальчиськами.

— Ну, как работа, девушка? Падумай, как блаГадаріть будешь... А нет — так в шахту. Сюда любая пайдьот!

«Нет — так нет!» — працювало безвідказно.

Після «нет!» одразу пішла доповідь про невиконання інструкцій з техніки безпеки, і невдала «сигналістка» знову опинилася в копальні. Та навіть жорстоке начальницьке око «зглянулося» над крихітною жінкою.

— Ладно, в шахту не пайдьошь, будешь ящікі насіть...

Десь в іншому місці, мабуть, таке виглядало б актом милосердя, та не на «Сопці». Копальня, яка не є, але закрита, під землею таки не мінус сорок, і не дмуть скажені вітри, що відривають голову і валять на землю разом із дерев’яним наплічником, в якому переносять видобуту руду на спосіб рабів Риму чи будівників єгипетських пірамід. Вітри, що змітали із сопки сніг, за якісь хвилини обморожували обличчя, швидко і непомітно. Спершу щоки і ніс біліли, а потім... Що було потім, можна побачити у чоловічих бараках «доходяг». Люди без облич, зі шкірою, що злізла, залишивши рубці, однакові, що після вогню, що після холоду. Дівчат ці картинки з можливого власного майбутнього жахали більше за смерть — краще вмерти, ніж нидіти при житті спотвореною. Краще в шахту...

Отой дерев’яний «ящік» з отвором угорі й віконечком, що відчинялося, унизу, сягав Іванці вище голови, а внизу бив по литках. Ще порожній його так-сяк можна було прилаштувати і підняти, а наповнений рудою — не до людських сил... І хто кого ніс — Іванка ящик, чи ящик носив дівчину на свій розсуд, куди вітер дме...

— Нічєво, зато на наґах крепче стаішь, с ящіком ещьо нікаво с сопкі не сдуло! — реготав дотепний, удатний на кпини бригадир. — А такі правільно начальство решило — баби, ані живучей, чем мужикі!

І насправді — слабкосилі дівчата, якими вітер колихав, і виживали, і навіть намагалися облагородити місце своєї смертної муки. З клаптиків тканини, якими родичі обшивали посилки, шили якісь куценькі завісочки на вікна, вихитрювалися вишивати серветочки, прикрашаючи їх квітами рідної землі. І виходило часом, що голочкою та невтомними руками рятували собі життя...

— А кто ето тут вишивает? — тицьнув якось пальцем у серветку з маками якийсь із тутешнього начальства.

Дівчата завмерли — голок у зоні тримати не вільно, раптом — у карцер?

— Я вишиваю... — ступила крок уперед Мирослава Пелех. Хай уже діється, що має діятись... Винна — то винна...

— А ти шить умеешь? — допитувався далі начальник.

— Умію. Яка українська дівчина не вміє шити?

— А вот такіє штани смогьошь? — показав косі-криві, зате з доброї тканини сяк-так сталяпані холоші начальник.

— Зможу. Але голкою це буде довго...

— Сколько?

— Днів... десять, або й два тижні... — полічила дні можливої легкої роботи із запасом Мирося.

— Завтра на работу не пайдьошь. Прінесу тебе всьо, что нужно!

Не піти на роботу! Залишитися хоч на день у бараку, в теплі, яке щастя! Мирося не вірила, що голочка може робити чудеса! Так старалася, так намагалася, щоб робота вдалася! З того часу почалося. То одне, то інше. А надалі — створили бригаду з пошиття рукавиць. Пухли суглоби, боліли сколоті тупими голками, що не лізли у майже брезентову тканину, пальці, та це була розкішна, панська робота — у приміщенні, в теплі!

У теплі... У тепло, за якусь, хай тоненьку, хай хистку, та бодай якусь стіну, аби не видував лютий колимський вітер із тонкого тільця останні рештки життя... Хоч кудись, хоч за стовбур дерева, хоч за кучугуру снігу, хоч у сам сніговий замет, аби лише сховатися на хвилинку від сніговію, від колючого, гострого язика, яким вилизує хтось лютий і невтомний оту сопку, той перевал, по обидва боки якого — смерть, а на вістрі — смерть видима, швидка і неминуча — хоч у руках її тримай...

І куди ж воно поділося, коротке колимське літо? Куди, яким вітром видмухало його, таке ж люте, таке ж пекуче і кусюче, як зима, але ж літечко! Припікає сонце, забивають рота комарі, хмарою виснуть, дихати не дають, але ж теплінь, але ж зігрівається тіло, прогріваються кісточки, прокидається надія пережити люте і морозяне...

Навіть особлива літня робота — сінокіс — здавалася тепер привабливою і легкою. Забувалося, що тоненькі рученята ніколи не тримали коси, що плечі кам’яніли від напруження, що ноги сікла жорстка трава, що мочарі засмоктували, що комашня доїдала, заповзаючи під накомарники... Нехай, нехай, але ж літо! Але ж тепло! Але ж не в таборі, а «на природі»... У землянці? Але ж тепло... Але ж вогнище вечорами, але ж пісня, своя, українська... Тут, далеко від табору, навіть конвой лагіднішав, із задоволенням слухаючи дівочі голоси, що виплітали рідні вуху мелодії. І згадували хлопці, що під погонами та гімнастьоркою б’є у груди серце. І воно — українське. Чи російське, білоруське, татарське, але людське. І відповідає на рідне слово, хай би й забула голова, хто батько й мати, і яка земля породила.

Вечорами западала тиша — особлива, північна, ані вітру, ані пташки. І дзвінкий дівочий голос розливав «Ой, не світи, місяченьку» десь по той бік сопки. Слухали...

— Хто це? Артистка? Співачка?

— Та ні, це наша Ліда Ясень, з «Вакханки», вони теж тут неподалік на сінокосі, — задумливо ворушила вуглики, щоб дим огорнув і відігнав комарів, Мирося Пелех.

— От їй би в театрі співати... — заслухалася Іванка.

— А тобі б, Іваночко, діток родити, і щоб чоловік на руках носив, а мені б... — ковтнула сльозу Надійка.

Зараз, у полоні крижаного вітру, ця каторжна праця на сінокосі видавалася райською насолодою.

Кажуть, «каторга» турецькою мовою — галера, де катувалися раби-гребці. От їх би сюди, на верхівку цієї дикої сопки, на лісоповал, от їм би дати тупу пилку в могутні чоловічі руки, от їм би сокиру — чи дали б собі раду з модриною мало не кам’яної твердості, яку ані зрубати, ані спиляти, хоч ти плач, хоч ридай, хоч кричи!

Колимська модрина мусить рости не менше сотні років, щоб здобути право називатися деревом. Це там, в теплі українського лісу дерева ростуть не днями, а годинами. А шлях модрини до сонця — важкий і довгий. В короткі місяці колимського літа під густим покровом іван-чаю, чарівної квітки цієї північної землі, викльовується насіння давнього, ще мамонтових часів, дерева. Іван-чай вистрілює свої високі, гінкі стебла з пірамідою квіток — від синього до фіолетового чи рожевого і за лічені дні вкриває сопки суцільним килимом невимовної краси. Світла, світла, світла — благає кожна квіточка, кожен листочок, бо лиш у світлі, у сонячному промені закодовано ключ до життя і виживання. Цей голос настільки сильний, що жива піраміда квітки тягнеться угору так, що бачить око. «Дивитись, як трава росте» — на Колимі не перебільшення. Квіти й листя іван-чаю накривають землю так, що внизу температура на кільки градусів вища, і в цьому парнику швидко дозріває насіння модрини. За короткі літні місяці крихітне деревце встигає зміцніти. А на зиму знову засинає, присипане з верхівкою снігом. Наступного літа — крок угору. Потім іще, іще... Та росте модрина сантиметрами на рік, натомість міцніючи стовбуром до твердості каменя. Лиш так можна вистояти у борні за життя з вічною мерзлотою, вічними мочарами та вітрами.

Рубати її, цю героїчну полонянку Колими?

Ще перед війною за Магаданом починалася тайга. Здавалося, того непрохідного лісу ані вирубати, ані винищити — вічний. Та винищили. Незліченні печі поглинали величезну кількість палива, та ще й упродовж цілого року, майже без перерви на літо. Довкола таборів та Колимської й Тенькінської траси зовсім скоро стало голо й пусто, здобувати дорогоцінне паливо доводилося все далі й далі, здираючись усе вище на сопки.

Спалювати дорогоцінне модринове дерево? То розкіш хіба для царського палацу. Модрина — одна із найцінніших порід у світі. На стовбурах сибірської модрини стоїть уже століттями Венеція — і деревина лиш міцніє від солоної води.

— І куди вони її везуть, що з неї роблять, із деревини клятої? Та її не врубати, ні впиляти! — стиха лаялася Надя Фургало. — Тримай пилку міцніше, Іванко... Та що з тобою?

Яке там — тримай! Не знати, хто кого тримав — Іванка пилу чи пила Іванку, аби не впала з ніг!

— Ой, зле мені, Надю, і голова обертом... Зачекай хвилю, зараз мине...

Іванка опустилася в глибокий сніг, перечікуючи неміч.

— Ви што там, дєвкі, савсєм аблєнілісь? — біг, вгрузаючи мало не по коліна, бригадир Тищенко. — Работать, работать, валяться в бараке будете!

— Та хіба не бачите — погано їй!

— А міне харашо? І міне пагано! Но я ведь работаю! Вот попадьоте у меня в карцер за атказ от работи, тогда узнаете, как надо вкаливать!

Іванка якось прийшла до тями, вхопилася за ручку пили.

— Ну, вот так лучше! Да пенькі покароче аставляйте, пріду — замеряю.

— Ой, та де ти їх знайдеш, пеньки чортові, у цьому снігу, — бурчала Надя. — Тут поки сніг довкола обтопчеш, мало не втопишся, а він — пеньки... Сам — пеньок дубовий...

— Добре йому, у нього валянки, — позаздрила Іванка, сумно глянувши на свої ватяні чуні, підшиті гумою з автомобільних покришок. Як не зав’язували, як не морочилися з ними дівчата, сніг таки набивався досередини.

— Ох, нарешті! — зітхнула Надя, коли дерево опісля усіх мук похилилося, готове упасти.

Десь поруч затріщало ще одне дерево.

— Обережно, дівчата! — гукнула Марійка Стельмах.

Як не намагалися Марійка з Мирославою хилити деревину в потрібний бік, та хіба легко це на схилі? Верхівка модрини впала майже поруч з Іванкою. А дівчина від слабкості не спромоглася ні швидко підвестися, ні відбігти.

— Ой, Іваночко, та що ж ти... Та якби... — заголосила Марійка.

— Нічого, дівчата, Бог вберіг, а тікати — сили немає...

Сил не ставало не те що рухатися, навіть на найнеобхідніше та природне... Морози сковували руки, перетворювали твої власні пальці на чужі — ні зігнути, ні розігнути, ні застебнути ґудзики на ватяних штанях при потребі.

— Дівчата, допоможіть... — мало не плакала від безсилля й сорому Юля. Присіла по потребі, і за ці лічені хвилини закоцюблі пальці відмовилися підкорятися — ні підняти штани, ні застебнутися...

Подруги й раді б, та самі ледь рухаються, скуті лютим холодом.

— Бері, дєвка, отоґрєй рукі-то... — зглянувся над нещасною літній конвоїр. Простягнув теплі овечі рукавиці, а сам підтягнув дівчині штани, застебнув. — Ой, ґрєхі маі тяжкіє...

Розділ 34

Відспівала на різні голоси ця дивна ніч, відцвіли ракети у небі, розійшлися по бараках і сиділи тихо, вдивляючись очі в очі, ті, що вже знайшли свою зорю.

Чорніла пусткою відчинених уперше за довгі роки дверей внутрішня тюрма, слідчий ізолятор, звідки хлопці Віталія Скі-рука визволили чи не півтори сотні в’язнів.

— Спасібо, товаріщі! — дякував Капітон Кузнецов, невисокий, приземкуватий, з тих, про кого кажуть, що «ладно скроен, крепко сшит». За час покарання на його голові, зазвичай гладенько поголеній, відріс сивуватий пушок. Примружені щілинки гострих очей, вузька щілина рота. Суха, міцна у потиску долоня: — Спасібо, товаріщі, за то, что началі. Ми возьмьом дело восстанія в свої рукі!

Кузнецов показав свої долоні. Не вельми спрацьовані. Його зброя — олівець, робота — бухгалтерія. Оволодів він нею, щоправда, віртуозно — умів так закрити процентовку, що й начальство задоволене, і роботяги не ображені.

— В крепості для офіцера есть только две прілічниє долж-ності — командір осади і командір оборони! Ми Берлін бралі! І Кенгір возьмьом!

Кримінальники відшукали свого «головнокомандувача» — Глеба Слученкова. У своїй звичній матроській тільняшці, у ретельно начищених (і як він це робив у карцері?) чоботах з відгорнутими за останнім кримінальним шиком халявами, високий, дещо сутулий, що змушувало його дивитися наче трохи з-під лоба, він видавався взірцем «злодія в законі» для своїх молодих прибічників, був їхнім ідеалом, кумиром, вчителем. Через стару травму трохи накульгував, та це лише надавало його ході особливого шику. Смугастий тільник — данина моді, на флоті Слученков ніколи не служив.

Народився у рік смерті Леніна. Ідейний комуніст, батько нагородив сина гучним найменням Енгельс, яке не надто стало йому в пригоді у реальному житті, тому кличка «Глеб» — коротка й хвацька, приклеїлася міцно. Війна. Фронт. Полон. Шанс вижити — військо Власова, Російська повстанська армія. У рік перемоги — арешт, суд, термін. Спершу — мімікрія під «блатного» як спосіб вижити. Потім — спосіб жити і керувати.

Ділові й заклопотані Кузнецов та Слученков подалися до своїх бараків, до друзів, з якими вже віддавна обговорювали плани виступу проти адміністрації.

— Ми Берлин брали! И Кенгир возьмём! — не виходив зі стану збудження після останніх подій Кузнецов. — Не позволим издеваться над заключёнными! Хватит произвола! Штурм и натиск! Так учили нас во Фрунзенской академии!

— Во Фрунзенской академии? — перепитав Глеб. — А в каких войсках вы...

— Я вошел в Берлин во главе танковой армии!

Глеб тихо присвиснув. Кілька днів тому, в карцері, він чув трохи іншу біографію Кузнецова — агроном за освітою, вирощував виноград десь під Анапою. І враз така запаморочлива військова кар’єра? «Свежо преданіе»...

Дивина! Уперше вони в жіночій зоні! Незвично — небо, зорі, і без конвою, і не на роботу, і без гавкоту собачого довкола...

Дивно інше — чому солдати завмерли на вишках і мирно спостерігають за неймовірним — вільним пересуванням в’язнів між зонами?

Щось тут не так...

Травнева ніч коротка. Ще затемна хлопці прошмигнули у свій пролом. Щойно склепили очі тривожним передранковим сном — і вже «Падйом!»

Бийшли на роботу. Наче все як завжди, та відчуття нічного ковтка свободи туманило голови. Яка там робота! Яка продуктивність праці, норма та всіляка інша бригадирська лабуда! Тільки й розмов, що про вчорашнє. Гірко каялися ті, що переграли в обережність, і вирішили не підставлятися, добути чемно свій табірний термін до «дзвінка», не шукаючи пригод. Думали — перестріляють — аж ні. Все гаразд. І кримінальники поводилися як люди — ні бійок, ні суперечок. А які очі в тих, хто уперше за багато років відчув себе не тільки людиною, а мужчиною, чоловіком!

До кінця робочого дня очі горіли вже навіть у найобережніших та найспокійніших. Життя одне! І от воно, життя!

Кипіло, клекотіло, виривалося з душі — вимоги! Чого ми вимагаємо?

Чого нам треба, задля чого весь цей... що? Бунт? Мятєж — пропонували росіяни. Повстання — висували воркутяни. Ні, повстання — занадто серйозно, щоб придушити повстання, Рим повів на армію Спартака військо Красса. Щоб придушити повстання — зазвичай стріляють. У нас не повстання, у нас... свято... казахською — сабантуй! Отак весело і скромно!

— Ми повинні висунути політичні гасла! — кипів Кара-таш. — Відділення України від Союзу!

— Припинення насильної русифікації! Припинення арештів! — додав Скірук.

— Заспокойтеся, хлопці! Тримайте ці гасла у серці до слушного випадку. Не тут і не сьогодні, — втихомирював юначу запальність Михайло Сорока. — Це — гасла революції. А у нас — виступ проти свавілля адміністрації. І вимоги відповідні.

— Знайти винних у розстрілі Сисоєва, отого віруючого, що застрелили безвинно!

— І в розстрілі колони на Великдень!

— Опера Бєляєва — під суд за його жорстокість!

— Хай залишать проходи між зонами! Ми хочемо бачити свою родину!

— Та чого ви отут мітингуєте! — підійшов бригадир. — Усі ці вимоги вже прийняті адміністрацією, працюйте спокійно! Теж мені, крикуни!

Ледве дочекавшись вечора, летіли у табір, мов на крилах — невже правда?

А правда вишкірилася вовчим оскалом. Репродуктор передавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде...

— Та це ж підла брехня!

— Які зґвалтування?

— Хто грабував? Біля кожного складу стоїть наша охорона! Жоден шматок хліба не пропав, жодна пара взуття!

Наївна чесність, проста чесна наївність! От вам і підтримання «революційної законності», от вам і бездоганний порядок! Хай не пропала ані крихта хліба, а голосять — грабунок! Хай ви потрималися за руки, хай лиш погляд чоловічий ковзнув по запалій від голоду щоці, а скажуть — насильство, розпуста, ґвалт!

Бід учорашнього пролому в стіні — лиш вогкий слід: подейкують, навіть генерал узяв до рук кельму — мурували й офіцери, й солдатушкі-брави рєбятушкі, аж запінилися! Не зупини їх вчасно — до неба звели б стіну!

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде... — віщав голосом факіра репродуктор.

— Неправда! Вимагаємо комісію з Москви!

— Вимагаємо!

— Вимагаємо...

— Та що від них вимагати! Менше слів!

— Хлопці, а може — правда? А може наших дівчат таки поґвалтовано?

Натовп завмер. Ущухло, стихло все, отерпли ноги від неймовірного — а раптом таки правда? Раптом якісь провокатори таки порушили угоду?

А репродуктор не вгавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення...

— Хлопці! Рятуймо наших!

— До діла!

І скоїлося неймовірне — багатотисячна маса сколихнулася — і ринула океанською хвилею на штурм. Так колись змітала французька чернь Вастилію, так колись невідь чого дерлися на браму Генштабу революційні солдати й матроси буремного жовтня сімнадцятого тричі проклятого. Якого дідька їх понесло на браму — загадка революції, та символ — дертися, аби перемогти, закарбувався у свідомості мас. Руки потяглися до зброї пролетаріату.

— Хлопці, розбирай реманент!

Ха-ха, потерпай, Гулагу! Ти сам навчив нас того, чого досі не вміли! Копати, бити, лупати сю скалу! Гей-га, разом!

Якби зібрати всю землю, яку перекопали за свій табірний вік ці мозолясті кістляві руки, то насипався б Монблан! Чи Пік Сталіна... Якби всі зеки всіх таборів домовилися б і дружно водночас гупнули кайлами і ломами — земна куля тріснула б навпіл, це точно! То хіба довго цим робочим управним рукам розбити щойно замуроване генеральсько-офіцерським білоруччям?

— На мури, панове, на мури! — кличе із минулого Мазепа. Хай мури не Батурина, хай висока стіна, та не кам’яна навіть — саманна. Летіли через неї наші листи-записки, літало кохання-розлука-страждання, то чом би й нам, молодим і сильним не перелетіти?

— Бийте, хлопці, бийте міцніше, скільки там тієї стіни!

— Підкопуйте знизу, вона ж без фундаменту, самі будували!

— Та ми Хеопсову піраміду по камінчику розтягнемо, а потім знову складемо, тільки скажіть, де вона!

З протипожежних щитів умить розхапали лопати, кирки, ломи, багри, принесли з їдальні навіть миски — і цим можна було відгортати суху землю з підкопів.

Ще ніколи бригадири не бачили своїх працівників такими зосередженими на процесі праці. Ще ніколи рядові працівники не бачили, аби у білих бригадирських ручках кайло літало із посвистом!

І вдарив посвист куль.

Вдарили кулемети.

Вони били не по людях. Поки що. Прицільний вогонь вели з вишок по верхній частині муру — засипали хлопців шматками цементу, що обвалювалися, падали на голови.

— То он ви як!

Постріли чомусь розлютили, перетворили роботу на війну, на поєдинок — хто кого.

На поєдинок майже рівний — у вас кулемети, але нас — більше, на всіх куль не вистачить!

— Хлопці, будуймо барикади! Захищаймось!

І цієї миті веселий «сабантуй» перетворився вже таки на повстання! Це була «точка неповернення», як кажуть бойові льотчики.

Бсе, що відбувалося досі ще можна було так сяк укоськати, зам’яти, не зважати, не оприлюднювати, пояснити якимись побутовими, «домашнього вжитку» причинами — ну, побешкетували хлопці минулої ночі, ну, з ким не буває, адміністрація табору — добра, вона трішки постріляла, та й простила, мов нерозумних дітей. Скільки ж їх там брало участь у бешкеті? Сотня? Дві? Дрібниці. Та й що їх спонукало до цього? Весна? Захотілося до жінок? Та це ж зрозуміло кожному. «Бунт самців!» Жодної політики.

Можливо, ще учора так думав і хтось із в’язнів, відлежуючись на своїх вагонках, поки необачна молодь шукала пригод. Та сьогодні вирувало зовсім інше. Обурення брехнею — і місцевою, і всезагальною, вибух проти несправедливості, образа у своїх кращих почуттях — от що виводить людей на вулиці масово, не кількох, не десятки, а тисячі, коли піднімаються стіною проти свавілля й неправди усі. Це не можна створити штучно. Це не можуть організувати одиниці. Брехня і сваволя — от що вивело людей на Кенгірський майдан.

Стріляли поки що поверх голів — щоб відлякати, щоб перешкодити, а не щоб убивати. За якусь годину проломи зроблено — широкі, щоб ходити вільно. Третій лагпункт об’єднався з другим, і разом пішли на госпдвір. Ворота разом зі стовбами, на яких трималися, упали, мов іграшкові.

Господарський двір! Яке ласе місце для в’язня, якому бракує завжди усього! Скількома корисними речами тут можна розжитися!

— Хлопці, на варту! Нікого не допускати! Жодних грабунків!

Задорожний та Слученков розставляли своїх хлопців біля складів.

Та розпашіла юрба мала іншу мету — височенний мур довкруж жіночої зони.

І тут знову вдарили з вишок кулемети. Вже не по стінах — по людях. Двір сповнився зойком.

— Барикади, хлопці!

Столи, лавки, двері — з усього, що можна було витягти з їдальні та використати як щит, росла барикада. Під її захистом хлопці почали розбирати стіну. Найспритніші шукали драбини, столи, здиралися на стіну — і падали під кулями.

Хлопці Слученкова привели офіцера — у бідолахи зуб на зуб не попадав від страху.

— Де знайшли?

— У каптьорці. Спав...

Пом’ятий, переляканий, як не схожий був цей офіцер на своїх доглянутих, лискучих від чобіт до червоної пики спів-братів!

— Дайте його нам! На клапті порвемо! — волали вже не «блатнярі», а й політичні, ненависть до офіцер’я була спільною.

— Не трогайте меня, пожалуйста, ребята, я ведь не із охрани, я і... інтендант... Я Медвежонок!

— Хто? Медвежонок?

Мабуть, це кумедне прізвище врятувало життя. Сміх часто рятує від непоправних вчинків.

— Ребята, я ведь нікаво не обіжал... я... я по снабженію... У меня двоє дєтєй... я...

— Двоє медвежат? Ой, Медвежонок, Медвежонок! Да у тебя ещьо і медвежья болезнь, судя по запаху... — покрутив носом Слученков. — Хлопци, ведіте ево до вишкі. Атдайте своім...

— Зачем, Глеб? Раз уж папался, ми ево...

— Ещьо чево не хватало! Убіть в зоне афіцера — значіт, всех пад расстрел падвесті. А ми — мірние люді... Хоть наш бранепоезд стоіт, понятное дело, на запасном путі! — посмішку змінила гостра стріла погляду, який згинав найнеуклінніших: — Кругом марш! Виполнять!

Прикриваючись лейтенантом, мов щитом, хлопці вивели його на добре освітлене прожекторами місце.

Богонь на якийсь час припинився.

Хлопці взялися до стіни з потроєним завзяттям. У госпдворі виготовляли ще й керамічні труби. Ціла гора їх виросла, захищаючи пролом від куль. І от уже невдовзі широкий пролом, в який ринула маса людей, готовий.

Мурів між зонами немає.

Не стріляють.

Уперше зони поєдналися.

Мабуть, ніхто у таборі не спав тієї ночі. Хлопці познімали з вікон бараків ґрати, відсунули з дверей важкі металеві штаби.

Розгубленість перших хвилин змінилася хвилею радості. Уперше за довгі роки змогли зустріти розлучені сім’ї.

— Тату! — кинулася на груди худому, виснаженому старому чоловікові, в якому тільки очі залишилися від її батька, Емма Войцехович.

І кожна з дівчат, милуючись цією картиною, плакала від зворушення і уявляла себе в обіймах матері, брата, сестри.

Зустрілися знайомі лише з листування пари. Шукали одне одного литовки й литовці, звінчані своїми ксьондзами через стіну. Шукали важко, бо ніколи не бачилися. Питали, ловили слово своєю мовою у тисячному натовпі. І знаходили...

Знайомилися. Доля водила перстом. Зав’язувала свої нитки у вузлики — часто до самої смерті.

«Смерть одна розлучить нас...»

Розділ 35

«Смерть одна розлучить нас...»

Яка горда, яка тривожна, яка справжня, для когось далека, для когось зовсім близька істина.

І ось уже Алла Пресман ніяково перебирає пальчиками пасемця чорної, мов Кенгірська ніч, хвилястої, мов степова ковила, коси:

— ...Алла... з Києва... а тебе?

— Гурій...

І от уже рай... гурії виводять своєї пісні... і чують лише два серця... і стукати їм одним ритмом, і дихати одним диханням сорок днів... і смерть одна розлучить їх...

— Яка ти красива, Олю... я такою тебе й уявляв...

— Ференц... Таке дивне ім’я...

— Звичайне угорське ім’я. Можна — Федір.

— Ні, краще — Ференц... Так гарно...

Вони зустрілися випадково років зо два тому. Листувалися. Писали слова любові — і не бачили одне одного.

Кенгірський степ співатиме їм свою пісню рівно сорок днів. І все життя. Усе довге, прожите нарізно, розтяте залізним муром, вищим за Кенгірську стіну.

Анна упізнала голос. Той самий глибокий баритон. Так це він, той, що оборонив від «урок»-малоліток минулої ночі.

— Добрий вечір...

— Добрий...

— А мене звуть... — і затнувся. Він, хто не відводив очей не допитах, хто зазирав у цівки пістолетів, хто... та що там, хлопці, хіба порівняти мертвотну холодну цівку, повну смерті, із вуглиною, що пропікає наскрізь і кличе до життя?

Та що ж таке зі мною? Смерті не боявся, а тепер... Ні ступити, ні мовити...

— Влодку, мерщій сюди!

— Іду!

І людське море завирувало, закрутило, і...

— Що там у вас?

— Є поранені, треба перенести...

— Ет, та що там, більше нікому? — крутилося на язиці, а руки вже робили роботу.

Ще раз озирнувся — де ж вона? Де?

А хіба знайдеш перлину в морі?

Дванадцять тисяч людей... чотири тисячі жінок... шукай...

— Та що з тобою, Володимире! Тебе не поранено, не дай Боже?

— Ні... Так, поранено... — потер те місце, де стукало щось велике й гаряче, стукало, гупало, пульсувало...

За стіною залишилось розбурхане людське море.

Тут, у госпдворі — море крові. Море поранених. Десятки убитих.

— Хлопці, не час на знайомства. Треба допомогти людям.

Як завжди, там, де не видно, але необхідно, тримав оборону

Михайло Сорока. Сорока, отець Омелян, інші священики блукали по господарському двору, щоб встигнути прийняти останнє «Прощай!» у смертельно поранених, та перенести до санчастини тих, кого можна було ще врятувати.

Засвітилися вікна операційної. Хуліан Фустер, хірург-іспанець, став до операційного столу. Всі, хто міг, рятували поранених — їх були десятки.

Саме тут, поза межами свята, в оркестрі стогону й болю, під музику зойку, в прохолоді смерті, мов у витверезнику, минало сп’яніння об’єднанням і поставало жорстоке — що далі? Куди йдемо? Що буде?

Застиглі в останньому пориві до волі тіла ще стискали кулаки в німій погрозі, останній подих прошитих кулями грудей, останній крик — свободи! Свободи!

— Мабуть, вони щасливіші за інших. Вони померли в боротьбі за волю. І в мить смерті дихали повітрям свободи, — хрестив покійних капелан Суничук, закривав очі, змовляв молитву над убієнними.

В розореній, розбитій їдальні стихійно зібралися майбутні провідники повсталих.

— Госпдвір засіяний трупами. їх понад сімдесят. Я рахував, — перехрестився Михайло Сорока. — Хай з Богом спочивають. Та це лише квіточки.

— Свобода або смерть! Ми розпочали — і не відступимо!

— Смерть чекістам! Бий червонопогонників!

— Нападай першим!

— Заспокойтеся, хлопці, — стримував надміру запальних Сорока. — Бий чекістів? Що це дасть? Чим ви їх збираєтеся бити? З рогатки по кулеметах? Безглузді жертви нікому не потрібні.

— Та краще смерть в бою, аніж таке життя!

— Е, не кажи, життя одне...

— Товарищи, ми должны выдвинуть реальные требования к администрации. Только тогда они могут быть удовлетворены. Например — найти и наказать виновных в расстрелах, снять номера, замки в ночное время. Я считаю, что этого вполне можно достичь, — постукував нервово пальцями по столу Кузнецов.

— Нам потрібно обрати Комітет порятунку!

— Раду повстанців!

— Ага, ще б раду міністрів... Бигадаеш таке...

— Центральний провід!

— Ще чого... Давайте скромно — комісію. Комісію для перемовин. І вимагати представників з Москви! Генерального прокурора! Міністра!

— Ой, хлопці, гарячі у вас голови... — зітхнув Михайло Сорока. — Був уже генеральний прокурор у Воркуті. Руденко власною персоною. І чим справа скінчилася? Розстрілом людей на двадцять дев’ятій шахті.

— Харош, меньше слов, больше дела. Кого будем выдвигать в комиссию? — Слученков не любив зайвих слів.

— Анатолія Задорожного! Михайла Келлера! Юрія Кноп-муса!

— Слученкова! Кузнецова!

— А от женщин? От женской зоны?

— Пусть сами предлагают.

— Любу Бершадскую! Марию Шиманскую, она уже восемнадцать лет сидит!

— От Закавказья — Батояна и Чинчиладзе!

— На роботу не виходимо, поки адміністрація не задовольнить наші вимоги!

— Проходи між зонами не замуровувати!

Розходилися далеко за північ. За стіною, у жіночій зоні, було тихо, лиш окремі пісні проривалися то литовською, то естонською, то російською...

— Хлопці, якось недобре... Треба було запропонувати в комісію Михайла Сороку!

— Ні, не треба. Нам не можна наражати нашого провідника на небезпеку. На ньому й так уже стільки статей висить...

— Маєте рацію. Щось не віриться мені, що начальство отак мовчки прийме наші вимоги і проковтне пілюлю. Чи ж ми їх не знаємо, падлюк червонопогонних? Мусимо зберегти нашого патріарха. Він потрібен не тільки нам — майбутній Україні.

— Та хіба личить мені переховуватися за вашими спинами? — не погоджувався Сорока. — Мужність не в тому, аби висловлювати ідеї, а в тому, аби їх утілювати!

— А мудрість — у тому, щоб зберегти голову і серце нашого руху! І навіть провідник мусить підкорятися думці загалу і дисципліні! Коновальця убито, Бандеру знищено енкаведистами, Шухевич загинув! Хто очолить наш спротив? Підставляти провідника під кулі — безглуздо!

— Ото маєш! Навчив на свою голову! — усміхнувся на знак підкорення волі більшості член Проводу ОУН. Він не увійшов до офіційного керівництва повстанням, стояв наче осторонь, та був його справжнім серцем, пульсом і словом.

Поки хлопці приминали бентежними головами подушки, Сорока писав.

Ранкове сонце повсталого Кенгіру зустріли рядки пісні...

— Хлопці, послухайте!

І голосом, що тремтів від хвилювання, вивів:

У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагеря,

Розігнулись потомлені спини,

Бо стогнати тепер не пора.

У святому пориві Розірвались нариви,

Ми не будем, не будем ра.бами І не хочем носити ярма!

Впали мури, що нас розділяли,

І зустрілися брат і сестра,

Батько з сином, дружина із мужем,

А дівчина віта юнака.

Перший подих свободи Об’єднав всі народи,

Ми не будем, не будем рабами,

І не хочем носити ярма.

Воєдино всі мови сплелися,

Одна віра колише серця,

У тривогах і на барикадах Дівча разом з плечем юнака,

Наше гасло — Свобода Для всього народу,

Ми не будем, не будем ра.бами І не будем носити ярма.!

Хлопці ледве проковтнули клубок у горлі:

— Та це ж справжній гімн! Наш, повстанський гімн!

— Треба вивчити його негайно і співати хором, усім!

— Я знаю наших дівчат з Воркути. Вони дуже добре співають, — похопився Караташ. — перепишемо слова, роздамо... Ну, я побіг...

— І цього в жіночу зону потягнуло... — по-батьківському всміхнувся Михайло Сорока. — Молодість...

А хіба спала жіноча зона солов’їної травневої ночі, коли тьох-тьох виспівували не далекі українські тенорові птахи, а лиш власні юні серця!

Не клени, не берізоньки, не явір із калиною обнялися і завмерли до ранку, не ймучи віри ні собі, ні небу — мовчазні подвійні постаті. Переплетені руки, схилені на плече голови. Чи торкнулися вуста вуст? Соловейко не бачив.

Б них обмаль часу. їм залишилось сорок днів свята після Великого посту у сорок по сорок сороків ночей.

Соловейко не бачив. Та жайворонок почув...

Чорне небо зачервонілося багряним десь на сході. І ранкову пісню вісника світанку заглушило ритмічне тупотіння за стіною.

— Солдати! Солдати! — хіба сплутаєш цей звук загрози з чимось іншим?

— Дівчата, виходьте! — лунало по бараках.

І знову з репродукторів:

— Мужчіни должни немедленно пакінуть женскую зону!

І знову постріли десь оддалік — і зойки, влучили.

За якусь хвилю вже цілий натовп дівчат вирував довкола бараків.

— Що вони задумали?

— А хіба не видно?

— Знову за своє, душогуби!

— Кажуть, хлопців визволили з внутрішньої тюрми, і вони десь тут, у нашій зоні!

— Дівчата, не віддамо наших хлопців!

— Не пустимо катів у зону!

— Шикуйсь!

— Вони мають наказ стріляти тільки у чоловіків, — ділилася Бершадська, потерпаючи душею — а чи справді так? — Вони в нас не стрілятимуть!

Справді, серед убитих і поранених — лише чоловіки.

— А наші хлопці їм що, м’ясо? В них стріляти можна? Не дозволимо!

Мабуть, наміри солдатів і начальства не були аж надто кривавими — на лінійці шикувалися автоматники, та перед ними — дві пожежні машини з брандспойтами напоготові. Кількість трупів, зібраних уночі в госпдворі, жахнула навіть їх. Не з жалю, не з людських почуттів — просто таких цифр не приховаєш, доведеться доповідати в Москву, а там тепер всілякі вітри віють, то не за широкими плечима «батька». Заворушення такого масштабу загрожували вже не нагородами, а тим, що зірки позлітають з плечей. А може, й голови...

— Женщіни, вам нічево не угрожает, разойдітєсь! Ми хатім защітіть вас от насілія і грабежа! Єслі мужчіни пакінут зону, нікто не будет наказан! — умовляв репродуктор, змінивши голос і тон.

— Якого насілія? — не розуміли жінки. — Все було мирно, ніхто й пальцем не зачепив жодну з нас!

— Зачепили, дівчата... — зітхнула Нюся Михайлевич. — Учора опер Беляев удерся в наш барак зі своїми переодягнутими під «урок» поплічниками. Почали дівчат бити, мордувати, а двоє фотографів знімали...

— Провокатори! Провокатори чортові! — волала, не стримуючись, Люба Бершадська.

А солдати тим часом шикувалися...

— Не пустимо! Не пустимо їх у зону! Хай стріляють!

— Дівчата, шикуйсь!

Жінки швидко вишикувались у шеренгу навпроти автоматників, узялися під руки, міцно стиснули долоні на грудях у замок — такий «живий ланцюг» прорвати буде важко.

— Тримайтеся!

У першу лінію стали Ліда Охрімович, Аня Людкевич, її сестра Марія, Оля Лядська, естонка Єва Монсо, Зоня Замрій, Марійка Дембіцька. Орисю відтіснили у другу:

— Орисю, ти така тоненька, не встоїш! — командувала гуцулка Параска Мінчук. — Ставайте у кілька ліній, дівчата!

— Перекривайте всю дорогу, щоб не пройшли!

— Катрусю, ой, що ж воно буде? — озиралася довкола Орися. І враз зачепилася поглядом за знайому начебто фігуру. — Катре, поглянь... Ні, мабуть, здалося...

— Ти про що, Орисю? Упізнала когось із наших? З Воркути?

— Із наших? Мабуть, не з наших... Поглянь, здається, це — Крутов!

— А таки він! Бач, куди занесло...

Орися сама не знала, радіти чи плакати. Хай би краще він її не упізнав, хай би не помітив, хай би... Але ж він...

Репродуктор узявся поливати дівчат брудними словами, на які багатий «вєлікій і маґучій».

— Разойдісь! Разойдісь немедленно! Будем стрелять!

— Нусю, мені страшно! Страшно... А раптом вони... — шепотіла з другої лінії Оля Климкович.

— Усім страшно, Олюню! Тримайся! — Аня Людкевич, хоч і сама тремтіла, намагалася не показувати свого страху.

— Вони не будуть стріляти в жінок, я точно знаю! У них є наказ! — підбадьорювала Люба Бершадська.

— А раптом будуть? від них чого завгодно можна чекати! — і Руф Тамарина побігла до дверей одного з бараків — там була секція для медобслуги. Постукала — відчинили. Через вікно спостерігала, як у натовп вдарили потужні струмені води.

— Ну вот, я же говорила? Этим нелюдям ничего не стоит и огонь открыть! — шепотіла Руф Ірині Паршут — лікарці.

— В лазарете есть раненые, надо бежать туда, — побивалася Ірина.

Струмені вдарили боляче, мов гумовою палицею. Заливали обличчя, рот. Пожежники намагалися розсіяти натовп, змусити його розбігтися.

— Тримаймося, дівча... Тримай... — навіть говорити не виходило — вигуки заливало водою.

— Ой, боляче!

— Терпи! Нічого вони не вдіють! — підбадьорювали дівчата одна одну.

Була хвилина, коли під потужним струменем, що шмагав, наче батогом, перший ряд подався назад... Підперли плечем жінки з наступних:

— Ще трохи, дівчата... Та скінчиться ж коли-небудь ця їхня вода!

Вона в машинах справді скінчилася.

А може, команда була — не чули.

Бачили лише, як солдати повернулися — «Кругом!» і рушили за зону.

Мокрі, в синцях, наче побиті, дівчата витирали обличчя і не вірили самі собі:

— Ми перемогли!

— Вони не стріляли!

— Ну, я ж вам казала! — витирала мокре волосся Люба.

— Вони не стріляли, дівчатка!

— Перемога...

Це слово не вимовлялося уголос, та відчуття того, що ми — сила, переповнювало серця і давало надію. А може, і справді щось зміниться?

Вони не стріляли!

— Стріляли... нелюди...

На ношах — майже прозоре личко, напівдитяче, здивоване раптовістю свого страждання... Як це — лише удар кулі кудись у живіт — і все?

— Миколонько, синочку, тримайся, зараз хлопці віднесуть до лікарні...

Лідія Кіндратівна, вчителька і мати, плакала над цим покаліченим долею і кулею хлоп’ям, мов над рідним. Гладила колючу біляву голівку:

— А я тобі хлібця приготувала...

Сині від втрати крові губи ворушилися — дайте...

— Тримай, дитино, тримай, потім з’їси... Лікар зробить операцію, видужаєш... Потім...

Для хліба не існувало у вічно голодних малоліток слова «потім», Колька-шкєт, а тепер Миколонька потягнув шматочок хліба, мов найсолодшу цукерку, до рота... Не доніс... Слабка, наче з вати, чужа рука не підкорялася його волі.

— Не можна тобі зараз... Потерпи, синочку... Скоріш, скоріш, хлопці! — квапила Лідія Кіндратівна.

Ноші, майже невагомі, навіть не вгиналися під худеньким дитячим тільцем. Але знизу капало червоним. Спершу краплями, важкими, густими, потім струмочком.

— Вихаді строітса! В сталовую, там накрито! — пробували навести бодай якийсь лад надзорки. — На работу!

— Весло хватай, в помойку капай! — в перекладі «Бери ложку, йди в їдальню!», веселився, щасливий від маленької перемоги хтось із «блатних», якому вдалося пересидіти у сховку й не потрапити під кулю.

— Какая столовая? Не видите, раненые! Нам нужно в больницу! — побігли услід за ношами Ірина Паршут і Руф.

В хірургію зносили поранених — п’ятеро «малоліток». В усіх — поранення в живіт, в усіх — велика втрата крові.

— Этот — самый тяжёлый! Нужна кровь! — мив руки хірург Хуліан Фустер.

— Я дам свою! — простягнула тоненьку руку Тамарина.

— И не думай, Руфь, у тебя гемоглобин пятьдесят четыре, тебе самой переливание не помешает. Нельзя, — рішуче відмовила Ірина Паршут.

— Візьміть у мене! — простягнула руку Лідія Супрун.

— Нет смысла, Лидия Кондратьевна, он умирает... — стримала сивоволосу вчительку Ірина.

Світло в очах Кольки, якому так недовго довелося побути Миколонькою, поволі згасало.

— Мамо... хлібця...

— Йому не можна... — сказав хтось із хлопців, що несли ноші.

— Йому вже можна все... — і Лідія Кіндратівна поклала крихту хліба у відкритий голодний рот. Миколонька смачно заплямкав сухими губами. Вдячно засвітилися голубим великі, дитячі цієї передсмертної хвилі очі...

Кров Рути Тамариної таки згодилася — Фустер, віртуоз скальпеля, врятував хлопчаків.

— Кровь! Быстрее кровь! Чего вы там копаетесь? — квапив медсестру, яка зважувала флакон з кров’ю.

Зважувала, записувала.

— Справді — чого вона? Важить, мов золото. Папірці пише... — нетерпеливився літній чоловік, що приніс ще одного малолітнього «урку», з тих, кого лиха доля підставила цього ранку під кулю. Хвилювався тепер за нього, мов за рідного.

— А вы меня жить не учите, каждый знает своё дело, — бурчала літня медсестра, записуючи кількість грамів крові в якийсь бланк. — У нас каждый грамм крови на учёте, каждый грамм денег стоит. Двадцать семь копеек — это если кровь даёт заключённый, а если вольный — пятьдесят четыре.

— Ти бач, і кров у нас дешевша, ніж у вільних. Порахували, оцінили... — сплюнув літній чоловік. — Скільки ж її вчора пролилося? Чи зважив хто? Чи полічив? Чи заплатять нам хоч по двадцять сім копійок за літр?

Лідія Кіндратівна до останнього тримала руку на стриженій білявій голівці. Коли груди хлопчика опали в останньому подиху, заплющила материнською легкою долонею голубі очі. Пішла. Понесла ще один нечужий біль...

Шматочок хліба, що й досі стискала мертва хлоп’яча долоня, прикував погляди обох чоловіків — і літнього, і молодшого. Забирати у покійника — чи можна? Вони відводили очі, ховали руки, відверталися. Та хліб, хай маленький шматочок, тримав, наче магнітом. І дві руки кинулися, мов за командою. І два голоси злилися в один:

— Йому вже хліба не треба...

Розділили чесно навпіл.

І хай осудить їх той, хто не знає, що таке голод.

Розділ 36

Гарячий джезказганський вітер уперше за довгі роки розносив не лише червоний пісок. Дух свободи, що віяв у проломи стін, дух майже забутого стану душі збурював сильних і вабив слабких. Дух свободи повнив груди, туманив голови. Дух свободи...

Чомусь нікому не спало на думку розбити зовнішні стіни і вийти на волю — у широкий степ, у вільний світ. Ніхто не зробив спроби утекти.

Архіпелаг майстерно стеріг своїх пожильців — снігами, холодом, тайгою несходимою, мерзлотою вічною, а тут — степом, пустелею, де на тисячі кілометрів ні води, ні деревця, ні затінку, ні краплі життя.

Чому не тікали? А може, світ поза дротом видавався такою ж зоною, з такими ж наглядачами? І люди поза зоною мали таку ж печать на вустах і такі ж ланцюги на ногах, але невидимі. Мали й вирок — без суду і слідства.

Тікати у світ, де вільні без волі цькуватимуть псами? Де діти в тайгових селищах і степових аулах кричатимуть: «Тату, поспішай, біжи до участкового, он премія в кущах ховається!» За кожного виловленого утікача давали премію, тому голодні вільні невільники наввипередки бігли в міліцію, аби премія не дісталася сусідові.

Куди тікати? Туди, де немає ні волі, ні долі, лиш страх нового вироку?

Зате тут, між стінами, що захищають від «вільного світу», про тебе відомо — «ворог народу». І засудити більше, як на двадцять п’ять, не можуть, закон не дозволяє. Маєш двадцять п’ять років волі від прокурора!

Бони вдихнули повітря без брязкоту ключів і залізних штаб, якими закладали на ніч двері бараків, поглянули одне на одного — і чорно-сіре, без кольору, смаку, зате із запахом неволі уразило.

— Відкривай каптьорки!

І зона розквітла вишиванками, легкими кольоровими сукенками, білими кофтинками литовок, смугастими кольоровими халатами узбеків. Свято. Великодній тиждень. Сабантуй! Бунтуй, душе, супроти чорного й сірого, бунтуй супроти зла і свавілля.

І от уже душа шукає виходу, і от уже над очманілим від хмелю здобутої кров’ю волі табором — пісня.

— Дівчата, ви наші, воркутянки, — прибіг у жіночу зону кремезний хлопець із синіми очима, що вбивали наповал. — Зберіть тих, що співають, організуємо хор.

— А хто керуватиме? — Катерина любила у всьому порядок.

— Михайло Сорока. І пісня є, яка ж пісня! Про нас.

У гарячих степах Казахстану Сколихнулися спецлагеря...

За якусь часину співали вже усі — росіяни, естонці, євреї, казахи і німці, хто знав мову, і хто не знав, хто мав голос, і хто не мав — кожен дух шукав виходу. Сколихнулися не лише «спецлагеря», сколихнулися душі.

Високе і чисте Орисине сопрано летіло над хором, легко накриваючи хрипкі силікозні голоси.

— Орисю, повернувся! — раділа Катерина. — Він повернувся, твій голос! Чуєш, як звучить?

— Звучить, але...

Орися відчувала — так, як раніше, вона вже не співатиме — не стає дихання. Не може вести мелодію так довго і легко, як раніше — за одну фразу треба тричі вдихнути — в легенях наче поменшало місця. Кожен глибокий вдих давався із болем — гнійний плеврит залишив сліди.

— Як же ти співаєш, дівчинко! — не стримав батьківського Михайло Сорока. — Тобі б на сцену, в оперу, хай би весь світ почув!

— На сцену? — гірко посміхнулася Орися. — Побувала я вже на сцені.. От чим скінчилося! — показала на червоний степ навкруг.

— Нічого, дитино, не журися, хвороба мине. І гарячий казахстанський клімат для тебе корисний. Господь добрий, все, що робиться — на краще, видужаєш, — як умів Сорока підтримати, сказати саме те необхідне слово, від якого оживає надія і міцніє дух! — Пильнуй себе. Не так часто навіть наша щедра українська земля родить такий талант! Ти ще уславиш нашу державу!

— Державу? Та хай вона западеться, держава їхня! — втрутилася Катерина.

— Я не про їхню, — посміхнувся Михайло Сорока. — Я про нашу, українську державу. Самостійну, незалежну від Москви.

— Ой, мрійнику ви наш, — з ніжністю пригорнулася до плеча людини, яку знала всього годину, та шанувала, мов батька, усі довгі роки неволі, так само, як усі українські в’язні, Катруся. — Хіба можливо?

— А ти вір, Катрусю. Розбили один мур, розіб’ємо й інші. Буде вона, наша держава, вільною. Ти ще побачиш. Я, мабуть, не доживу, а ти ще побачиш!

— Друже Михайле, — підбіг Володимир, отой синьоокий хлопець, діяльна натура якого не давала сидіти на місці ані хвилі, — знайшли тіла двох загиблих, не всіх забрала охорона. Треба поховати...

— І не просто поховати, а поховати, нарешті, по-людськи! — стемнів чолом Сорока. — Досить уже закопувати, мов собак! Зробити труни, відслужити панахиду, як належить.

— І наших пісень заспівати, як повстанцям!

— А ми тут усі — повстанці.

— Загиблих — троє, — підійшла Лідія Супрун. — Ще один хлопчик помер від рани в лазареті.

Стихли веселощі. Троє мертвих тіл — то лиш невелика частка тих, хто насправді загинув, та нехай хоч їх спроможеться багатотисячний табір оплакати і провести, як належить людям.

— Дівчата, у мене от вишиванка... Одягніть нашого Сергія... — підійшов хтось із друзів загиблого.

Обмили, поклали у труну, що пахла свіжим деревом. Вишиванка сховала рани. Світле, чисте обличчя, заплющені навіки очі, русяве, коротко стрижене табірне волосся чешуть пальці казахстанського вітру. Священики зібралися довкола — а якої віри був Сергій? Греко-католик, православний? А що то має до річі? Християнин...

— Дівчата, негарно виходить! Погляньте!

Довкола труни хлопчика-малолітки, отого, що так недовго побув Миколонькою, згуртувалися в’язні-кримінальники. Нині цей хлопчик уособлював десятки відчайдушних «вуркаганів», що першими кинулися на мури і першими загинули. Де тіла всіх інших?

Третій загиблий — мусульманин, біля його тіла здіймав руки до неба мулла.

— Негарно, дівчата. Наш Сергій прибраний, мов на весілля, а інші? Вони — наші друзі, спільно боролися. Хлопці, шукайте вишиванки!

І от уже тіла усіх трьох — і українця Сергія, і урки-відчайдуха, і мусульманина — прибрані у святковий український стрій. Такими зустріне мучеників і Господь, і Аллах — по-різному називають, а Бог — на всіх один.

Мов три брати, пливуть тіла над натовпом у дванадцять тисяч людей. І пісня пливе над степом неукраїнським:

Спіть, хлопці, спіть,

Спіть, хлопці, спіть,

Про долю й волю тихо сніть,

Про долю й волю Вітчизни,

Чи можуть бути кращі сни?

За рідний край, за край святий Віддали вік свій молодий,

Віддали ви юнацькі сни,

Вишневий цвіт, життя весни.

І ви пішли в далеку путь,

Пішли на те, щоб не вернуть,

Червоний штик, кривавий шлях,

Стоять могили на полях.

Пливуть на плечах побратимів свіжі труни над червоними пісками, над кривавим каменем зони. їх добили ворожі кулі уже тут, без суду й вироку, убили в пориві до вільного вітру. Різні шляхи, різні мови і віра — а доля одна.

Поєдналися у смерті такі різні за духом і чином. І ці три вишиванки остаточно поєдналися піснею:

Покликав вас Господній гла.с,

Ви йшли боротися за нас,

За чарів чар, за мрію мрій Ви йшли на смерть, ви йшли у бій.

Та прийде день, великий день,

День радості і день пісень,

І загуде свободи дзвін,

До вас прийдемо на поклін.

І там, де ви лягли кістьми,

Приляжем вільними грудьми,

На ваших тихих могилах Замає синьо-жовтий стяг.

Аж дивно, скільки людей знали і підтримали цю пісню — похоронний марш повстанців. Змінюючись, донесли на плечах труни до брами — віддали солдатам. І солдати шанобливо прийняли скорботний вантаж, щоб поховати за межами зони. За кожним їхнім рухом стежить багатотисячна маса — один невірний крок, одне криве слово, одна недобра мить і рознесуть на друзки останню, хай високу і міцну браму.

Знову лунає: «У гарячих степах Казахстану». І настрій прощання змінюється на спрагу діла — змін, змін нагальних і негайних!

Вирує штаб повстання. Капітон Кузнецов, обраний головою комісії, міцною рукою бере урядування. Під його орудою з хаотично висунутих, емоційних та очевидно нездійсненних прагнень загальнодержавних змін, якими вирували українські повстанці, зникає уся «політика», залишаються суто практичні, внутрішні вимоги.

— Поймите, пока мы выступаем против лагерных безобразий, есть шансы быть услышанными. Как только замахнёмся на Москву — нас тут же раздавят!

Віра у «доброго дядю», генерала з Москви, в якісь всесильні золоті погони, віра у «баріна», який «приїде і розсудить», так глибоко сиділа в серцях і головах радянських, хоч і пронумерованих, хоч і оголошених ворогами людей! От приїде хтось добрий і великий, гляне, зойкне, заллється слізьми співчуття, покарає винних, пожаліє скривджених, тупне генеральським чоботом — і розступиться земля, і поглине тварюку Беляева, і зодягнуть на вбивць ланцюги, і пошлють їх лупати камінь у кар’єрі, і плакатимуть вони, скуштувавши арештантського глевкого хліба, і вдарить грім справедливості, і впадуть стіни, і проллються дощі, і зазеленіє червоний Джезказганський степ, і...

І... свободи. От чого насправді прагло кожне серце. Свободи! Визволення! Тільки її — і нічого більше. Звільнення. Та саме цього їм дати не могли.

Розуміючи, що найзаповітніше — недоступне, в’язні намагалися бодай послабити свої пута, збільшити хоч на міліметр простір для дихання.

А повітря вже пахло повстанським лісом...

Світлий дух внутрішнього визнання себе вільними повнив груди. Вільний дух відкидав рабську працю. І життя у місті зупинилося. Без оцих пронумерованих робочих спин не може працювати металургійний завод. Усі його чотирнадцять нині завершених цехів потребують руди, потребують сировини, а подають її вони, пронумеровані спини. Зупинилося будівництво. Застигає бетон, лежить рівними рядами цегла — чекає пронумерованих рук.

Довго чекатиме...

Поки млин працює, мірошник спить. Тиша гримить дзвоном — зупинилося!

Здається, всього один табір, лиш крихітний гвинтик у загальнодержавній системі. А відчутно «от самих от окраїн» до самої золотопогонної Москви.

Тишу почули. Прилетіли гасити пожежу, поки не перекинулася на довкіл.

— Вніманіє, вніманіє! Прєдставітєлі із Москви прібилі для переговоров! В трі часа состоітся общее собраніе!

— Хлопці, чуєте? Збори! Генерали приїхали!

— А ти бач — почули!

— То вони не постріли почули, а те, що заводи зупинилися.

— Ходімо! Нечасто нас генерали з Москви відвідують!

На подвір’я перед їдальнею другого лагпункту виносять

довгі столи. Чекають...

Біля воріт — пікети. По двоє — хлопець і дівчина. Так постановили із самого початку, вже й забули, чия то була ідея.

Та працювало безвідмовно — у присутності жінок чоловіки поводилися бездоганно. Мужність подвоювалася, пильність потроювалася. Та й дівчата легко згадували повстанський вишкіл — зверталися одне до одного на «ви», «друже»...

Дівчатам цього пікету випала почесна місія — обшукати генералів. Роботу виконували ретельно, хоч і з удаваною байдужістю, та із завзяттям: нехай відчують хоч раз, як ото воно — бути обмацаним чужими, огидними, грубими руками, хоч тінь, хоч краплю їхнього щоденного приниження ковтнуть!

Дива, та й годі, — золотопогонне начальство дало себе обмацати дівочим рукам! Генеральські масні лиця приховали лють і обурення жартом — до чого ж приємно, мовляв. «А чого ж так мало? Коли ще пощастить, аби така гарна дівчина...»

Віджартовувалися, реготали, а зубами скрипіли і плекали помсту — ну, попадись мені в руки, чорноброва, попадись!

— Начальник Главного управления лагерей, генерал Долгих, — влаштовується за столом один.

— Начальник режима лагерей генерал Бочков, — називає свою немалу посаду другий.

— Бач, яке високе начальство! Захвилювалися... А на Воркуту сам генеральний прокурор з переляку прилетів, — буркнув хтось із вцілілих при розстрілі двадцять дев’ятої шахти хлопців.

— Отож, прилетів. А кулемети на вишках не познімали, навіть наряди подвоїли, — кинув пильним оком на вежі.

А генерал, мов спритний фокусник, діставав із широких штанин «дублікати бєсценнава Груза», виявлені дівочими руками під час обшуку, — яблука спокуси у вигляді урядових постанов. А генерал не лаявся, він медом мастив серце каторжанина:

— Ваши требования нам известны. Они во многом справедливы. Настолько справедливы, что наше самое демократическое в мире советское правительство уже приняло соответствующие постановления. Задолго до этого вашего... — Долгіх не міг знайти відповідного слова — не повстанням же називати цю прикру «заморочку». — Сабунтуя! — знайшов, нарешті.

— Ти бач — справедливі! — не йняли віри в’язні.

— Вы требуете наказать виновных в незаконных расстрелах. Они будут наказаны по советским законам, самым справедливым законам в мире! Вы требуете освободить осуждённых малолетними! Вот постановление! Они уже освобождены! Больные и инвалиды получают амнистию! Ваши дела будут пересмотрены! Вы требуете зачётов? Такое постановление уже есть! День за три! И это значит, что многим из вас уже совсем недолго осталось отбывать своё справедливое наказание.

Ці слова золотопогонного генерала прокрадалися у душу, мов шипіння змія-спокусника, кожен подумки приміряв постанови до свого терміну.

— Орисю, — гарячково зашепотіла Катерина, — якщо це правда, то ми з тобою — вільні! Ми ж були засуджені у сімнадцять, неповнолітніми!

— І ти віриш, що нас отак собі просто відпустять? Бреше він, цей генерал! Бреше, як усі вони! А де раніше тримали ці свої постанови? Чому аж тепер про них згадали?

— А чому місцеве начальство не виконує постанови уряду? — долинув хрипкий баритон до генеральського вуха.

— Постановления вышли только в апреле, ещё не успели... Но виновные будут наказаны! Вы требуете восьмичасового рабочего дня? Снять номера, не запирать на ночь бараки? Это предусмотрено! Но все постановления распространяются только на дисциплинированных заключённых, выполняющих государственный план! Вы должны немедленно приступить к работе! И прекратить безобразия в зоне!

Ох, не говорив би він цих слів, цей весь у золоті генерал, в якому звір, величезними зусиллями волі загнаний у клітку, ревів і виривався назовні! Якби зупинився на медовому — «амністія, заліки, перегляд справ, звільнення», то змій-спокусник, що легко проник у серця і засіяв там надію, прогриз би, мабуть, дірку і у плані повстання, і у стійкості пікетів, і у збуренні сердець. Та, видно, не генеральська воно справа — миритися.

— «Бєзобразія»? Які «бєзобразія»? — полинули голоси, навпіл, чоловічі й жіночі.

— Грабежи, насилие! Есть жертвы! — усе ще намагався видати свою брехню за тінь правди Долгіх.

— Это жертвы произвола лагерного начальства! — подав голос Капітон Кузнецов. — Мы требуем представителя Центрального Комитета партии! Убийцы должны быть наказаны!

— Вы требуете? Заключённые не могут требовать! Они могут только просить! — звір у генеральських грудях рвався за Грати і ревів уже на повний голос. — Все вы наказаны справедливо, по советским законам! Вы — враги народа!

— А вы? А вы — не враги? — розправив на грудях свій матроський тільник Енгельс Слученков. — Да каждый из вас оказался врагом! Ягода — враг, Ежов — враг, Абакумов — враг, Берия — и тот враг! Откуда я знаю, что генерал Долгих — не враг?

Дружний регіт і вигуки схвалення заглушили кінець короткої, та убивчої репліки Глеба, вождя «блатних».

— Так разговоривать невозможно! — докладав неймовірних зусиль для того, аби проковтнути клубок люті, що клекотіла в горлі, генерал. Не звик стримуватися, тим паче перед оцим бидлом каторжанським, цими напівлюдьми. Та наказ Москви суворий — забезпечити порядок. І припинити страйк — за будь-яку ціну. Стоїть Джезказганський комбінат — зупиняються десятки підприємств, яким потрібна його продукція, зриваються плани по всій країні! Тому ковтнув і взяв себе в руки. — Мы будем продолжать переговоры с вашими представителями. А вы немедленно должны выйти на работу! Завтра же!

Генерали покрокували до воріт, а натовп, збурений і розколотий генеральськими обіцянками, шумів, кипів, розтікався струмочками, ділився на групи.

Будь-якої плітки, будь-якого натяку на якісь пільги, можливе полегшення умов чи зменшення терміну, будь-якої непевної чутки вистачало, щоб вселити у серця неспокій, надію, віру. А тут — заговорила сама Москва! Постанови — чорним по білому! Амністія! Заліки! Звільнення! Чарівні слова, за якими — свобода.

— А может і в самом деле вийті на работу? — вагалися ті, кому залишалися місяці до звільнення. — А то пріпаяют десятку по ногам, пятьорку по рогам за всю ету бузу! Бандеровцам, ім-то што, у ніх у каждово по двадцать пять, ім терять нєчєво. А у нас — амністія. А вдруг не брешут?

— Розмріявся, тудить твою!

— Так є ж постанова! Закон!

— Ха-ха три раза! Закон!

— У них законів — греблю гати, а хто їх дотримується!

— Вот-вот! Потому і надо ждать прєдставітєля ЦК! Оні-то в Москве, відать, не знают, што іхніє закони тут не пляшут!

— Лічно я в етой бузє участія прінімать не буду!

— А на роботу?

— І на работу не пойду! Што я, рижий?

— А я — пойду! У меня срок вот-вот закончітся. Устроілі тут сабантуй, бунт самцов! Баб захотелось. У ніх в штанах іграет, а я должен отвечать?

— Да у тебя же у самого в женской зоне подруга єсть.

— Пісьма пісать — ето одно, а порядок нарушать — совершенно другое!

Орися відчувала в серці навіть не неспокій — бурю. Чи не вперше за весь час ув’язнення прокинулася надія на звільнення.

— Орисенько, невже правда? Невже нас, тих, що були засуджені неповнолітніми, можуть звільнити? Господи, та невже ми повернемося додому, побачимо наш Прикарпатськ, батьків...

— Мабуть, бреше цей генерал, обдурює, мутить воду, щоб тільки змусити нас вийти на роботу. Ти ж знаєш їхні закони — план насамперед, їх за це лупцюють не менше, ніж нас. Ото й вигадав.

— А якщо ні? Якщо справді є така постанова?

— Якщо є?

Орися й думати боялася. Уявити боялася, що зовсім скоро може зустрітися з Романом. він теж був засуджений неповнолітнім, значить, і його звільнять! Невже воно так близько, щастя? Невже до нього можна дожити?

Озирнулася навкруги — і похлинулася чужим щастям.

Он Аллу Пресман повів за руку високий чорнявий чоловік.

Аня Людкевич, червоніючи і запинаючись, відповідає широкому в плечах козарлюзі на одвічне...

А угорський лікар, такий нерадянський, такий закордонний навіть у табірному лахмітті розшукує поглядом серед натовпу не когось іншого — Олю, їхню Олю...

— А Оля теж засуджена неповнолітньою, її теж звільнять! — швиденько зметикувала Катерина.

— І ти в це віриш, Катрусю? — сумно посміхнулась Орися. — Здається мені, муля це все, неправда.

Вони потихеньку крокували в свою зону.

— Разрешите правадіть, девушкі! — випірнули з натовпу верткі і всюдисущі «блатні». — Імєєм к вам особий інтерес!

— Давайтэ, абсудім важние вапроси... — так зазвичай починалися натяки на спільне проведення часу, а надалі й більш активні форми співпраці, від яких двигтіли вагонки і хиталися стіни бараків.

— Ні, хлопці, вибачайте, у нас вже є з ким обговорювати «вопроси», — відкрутилася за обох Катерина. «Блатнярі» умить перемкнули увагу на інших, досі «не зайнятих» дівчат.

— Не будемо ж ми їм пояснювати, що є на світі таке — любов! — зітхнула Катерина. — Хоч твоя любов — на Колимі, а моя — на Воркуті...

Орися знову відчула себе зрадницею. Спробувала натякнути:

— А чи можемо ми бути певними, що наші хлопці — живі і чекають на нас? А раптом...

— Ніякого «раптом»! — рішуче, різко, майже грубо заперечила Катерина. — І чому ти, Орисько, намагаєшся усе зіпсувати своїми сумнівами? Отак завжди, то ти про Дозика нудила, тепер про Андрія! А «раптом» це, а раптом інше! Все буде гаразд! Зрозуміла? Все буде добре! Ми зустрінемося, одружимося, у нас народяться діти! Зрозуміла? Я в цьому впевнена!

Орися знову зітхнула. Поклала руку на серце, туди, де тримала Романового листа. її надія... ні, навіть не надія — певність, отут, з нею, а Катерина... Ой, біда їй з отією нерішучістю, невмінням сказати вчасно правду...

Навкруги — людське море. Вирвалося з берегів, вихлюпнулося за стіни, перемішало солоні сльози дівчат із прісною водою чекання й відокремленості хлопців. Змордовані, знекровлені, похилені, вони випросталися, відчули себе людьми, жінками й чоловіками, тим, чим сотворив їх Господь. Згадали, що крім спини, рук і ніг з номерами, існує ще й не пронумерована душа...

— Дівчата, ви куди? — зупинила їх Ліда Охрімович. — Ходіть-но до нас! Чи ви зібралися наше повстання проспати? Є й такі...

Бища за інших, міцної статури, Ліда якось само собою стала одним з організаторів внутрішньотабірної самооборони. Сувора зовні, з пильним поглядом із-під широких брів, вона видавалася рішучою, навіть трохи різкою, та була на диво доброю, ніжною до подруг, ладною віддати все для слабшого за себе. Родом зі Стрия, Ліда походила зі свідомої патріотичної родини, її брат Степан був другом і наставником Степана Бандери.

— Ми повинні захистити себе від нападів та можливих провокацій! — виступав на засіданні страйкового комітету Михайло Пендрак, якого знали як Гірша Келлера — під час арешту Михайло назвався іменем загиблого друга-єврея, щоб зберегти родину від арешту.

Організувати пікети біля воріт, проломів та на дахах для стеження за діями охорони — на цьому наполягали Глеб Слученков та Анатолій Задорожний. Були й такі, що рішуче заперечували.

— Ми не должны предпринимать никаких активных действий! — застерігав Олексій Макеев, якого попервах обрали до комісії. — Не выходить на работу — это одно, а вооружаться, выставлять какие-то заслоны, баррикады — это глупо! Зачем это всё?

— Ми повинні бути готовими до провокацій з боку начальства! — заперечував Слученков. — Довкола табору скупчують війська. Ми не повинні пропустити момент їхнього нападу.

— Много же мы навоюем голыми руками против пулеметов! Поймите, всякое сопротивление только разозлит их!

Слученков голосно розсміявся.

— И ещё, я считаю, что использовать в пикетах женщин... негуманно! Неужели вы хотите их телами прикрыть мужчин? Подставлять женщин под пули! Уму непостижимо!

— Глупости вы говорите, Макеев! — обурилася Люба Бершадська. — Никто не собирается прикрывать или подставлять кого-либо.

— Дурниці! Справді, дурниці! — підтримала Ліда Охрімо-вич. — Ми служили у повстанській армії нарівні із чоловіками. Сміливості нашим дівчатам не позичати! Ми хочемо разом із нашими хлопцями відстоювати спільну справу!

— Гаразд, зрозуміло. Службу охорони нестимуть порівну дівчата і хлопці, — підтримав Задорожний. — А хто завтра поїде з генералами на огляд загиблих? Зрозуміло, Капітон Іванович очолить групу. Ще хто?

Запало напружене мовчання.

Члени комісії розуміли, наскільки нелегке саме це питання — довести московським генералам, що люди загинули не через дебоші та бійки, а стали жертвами кулеметного обстрілу. Погляди зупинилися на найстаршому з комісії — представникові Закавказзя Вагаршаку Батояну.

Член партії з 1921-го року, Вагаршак Георгійович воював іще в громадянську, по таборах поневірявся з тридцять сьомого. Інвалід, ходив, спираючись на палицю.

— Если комиссия поручает, я, конечно, поеду, — відповів, підкоряючись думці більшості, як звик за роки членства у партії.

З ним відправили ще одного кавказця, грузина Чинчиладзе, якого Батоян на правах старшого називав просто Семеном.

їм довелося випити гірку чашу.

Десь опівдні під’їхала машина.

— Полковник Драгунский, начальник санитарной службы лагеря, — сухо відрекомендувався начальник сануправління, кленучи подумки ідіотизм ситуації — він, полковник, змушений щось показувати, щось доводити цим зекам, напівтрупам, особливо цьому сивому кульгавому вірменинові!

Машина похрипіла трохи казахстанським степом. Зупинилася біля старої вівчарні з поруйнованим дахом.

У ніс вдарив важкий запах тіл, що розкладалися. Після свіжого степового повітря, якого вдалося вхопити дорогою, особливо нестерпним був цей солодкавий, нудотний дух смерті.

Полковник лише кивнув на ворота, сам залишився зовні.

Батоян і Чинчиладзе перезирнулися — і вдихнули, наче мали пірнати на велику глибину. У вівчарні просто на землі лежали рівними рядами понівечені тіла. Сім десятків.

Пильне око спершу вирізняло знайомих — ось бригадир Михайлов, капітан радянської армії, мужній, вольовий чоловік. Відважно воював, та потрапив у полон. Утік. А вдома не простили — держава не визнавала своїх полонених — не загинув, значить, зрадник. І добував Михайлов ще один полон уже вдома. У грудях — три кульових отвори. Голова розбита ударом чогось важкого. На шиї — слід ще одного удару.

— Здоровенний мужик був Михайлов, одним ударом добити не вдалося, — прошепотів Батоян Семену.

Поруч — Грицько. Кульова рана в грудях, а голова розтрощена, руки, плече...

— Майже хлопчик іще... він із Західної України, — ділився із грузином Багаршак. — Мама посилала до лісу, носив батькові їсти. За це й узяли.

Семен не відповідав.

— А цього я знаю, та імені пригадати не можу. він мені у карцері шматочок цукру дав. Добрячий, видно, був чоловік... Та що з тобою, Семене?

Чинчиладзе не відповідав. Його очі, широко розплющені, вбирали, немов фотоплівка, щоб запам’ятати навіки, кожну рану, кожне понівечене тіло. І текли з очей сльози. Величезні, прозорі, чисті, мов грузинські виноградини. І не соромився їх джигіт...

— Сімдесят загиблих. Скільки поранених — не знаю, не сказали. Але знаємо достеменно, що охорона увірвалася на госпдвір і по-звірячому добила поранених, — сухо доповідав Батоян.

— А может, это они сами, в пьяной драке, курья ихняя мать! — без особливого натхнення пробував відстояти версію адміністрації генерал Бочков. Настрій мав кепський — Москва вимагала негайного результату — відновлення роботи, країна чекала металу. Через це не дуже стримував звичний солдатський лексикон — сипав матюками на обидва боки, не зважаючи на жінок — членів комісії.

— Вы прекрасно знаете, что эти люди убиты солдатами. Мы требуем суда над убийцами. Именно это и послужило причиной нашего невыхода на работу! — наполягав на своему Кузнецов. — Наша забастовка направлена не против советской власти, а против произвола администрации. Они не имеют права калечить и убивать заключённых! Мы требуем приезда представителей ЦК партии! Они должны знать о том, что происходит в лагерях!

Ціеї хвилини убіг солдат охорони з перекошеним обличчям:

— Товарищ генерал, они ломают забор!

Бочков не стримався:

— Прекратіть бєзобразіє! Стрелять!

Заніміли навіть старші офіцери, що стояли позаду генерала, супроводжуючи його. Це «Стрелять!» вирвалося імпульсивно, за звичкою, та могло зіпсувати подальші спроби домовитися.

— Стрелять? Стрелять в безоружных людей! И такой приказ отдаёте вы, генерал Бочков? Не смейте, не смейте!

Ніхто не сподівався від Люби Бершадської такої сміливості! Вона підскочила до генерала, вхопила його за рукав кітеля і кричала, кричала, кричала...

Бочков і сам розумів, що дав маху, — бракувало іще нової хвилі бунту! Та й у зону вони увійшли без зброї — такими були правила — в’язні, користуючись чисельною перевагою, могли легко обеззброїти офіцерів і заволодіти їхніми пістолетами.

— Не забывайте, тут хватает людей, которые брали Берлин! — нагадував полковник Кузнецов.

А балерина кричала, мов несамовита:

— Вы не смеете стрелять в безоружных, не смеете!

На її крик збіглося чимало людей. Всі чекали, чим скінчиться поєдинок жінки і генерала. Нарешті Бочков отямився:

— Отставить!

Натовп зітхнув полегшено. Ще одна маленька перемога.

Генерали пішли.

— Ну, в кого тепер залишаються сумніви щодо необхідності самооборони? — кинув оком на притихлих членів комісії Слученков. — Вони здатні на будь-які провокації!

— Нам потрібно ще одне — інформувати людей про мету нашого повстання. Усі ці Бочкови подають усе як безладдя, бунт, грабунки та насильство.

— Легко сказати — інформувати! Як? Зібратися і хором гукнути?

— Навіщо гукати? Надворі середина двадцятого століття, є чимало сучасних методів. Наприклад, радіо, — втрутився Анатолій Кострицький, що досі сидів тихо і слухав.

— Легко сказати — радіо! А де його взяти?

— Не так вже й складно. Чи довго уміючи?

— А ще треба писати листівки!

— І вибігати за зону, щоб роздавати мешканцям міста?

— Навіщо вибігати? Придумаємо щось інше... — замислився Анатолій Задорожний.

Комісія розділилася на групи — кожен мав своє завдання і кожен думав, як виконати те, що в умовах табору здавалося нездійсненним.

Здавалося, мало б настати велике безладдя. У зоні, де кожна хвилина розписана, де все за командою — підйом, сніданок, робота, де кожен крок зарегламентований табірним розпорядком, відсутність команди означає зупинку всякої діяльності. Але ж ні. Так само виходили на роботу ті, хто працював у їдальні, узяли під контроль склади, самі видавали продукти. І диво дивне — їжі стало більше, бо видавали точно за нормою — припинилося розкрадання.

Кожен знайшов працю для себе: вдень і вночі працювали майстерні — з ґрат на вікнах виточували зброю, ножі і щось подібне на списи, дівчата гарним почерком писали листівки — на розрізаних газетах — великими літерами упоперек шрифту.

Листівок назбиралося чимала гора. Та як їх передати на волю?

Дивні шляхи твої, країно таборів. Сама ув’язнюєш, сама збираєш отут, на своїх просторах тих, хто спроможний боротися з тобою.

Хто б сподівався, що в таборі знайдуться люди, що володіють мистецтвом конструювання та запуску... повітряних зміїв!

— Ми робити повітряні змії. Запускати і розсипати листівки над селищем, — запропонував Ямало Чото, один із японців, котрих було в таборі з десяток.

Японці спритно узялися до справи. Сконструювали кілька великих зміїв, яких запускали на нитках. Звісно, потрібна була велика майстерність, щоб утримувати їх на певній висоті і спрямовувати у потрібний бік. До нитки змія прикріплювали паперових «пташечок», подібних на літачки, яких полюбляють складати з паперу школярі, а до пташечок — листівки. По нитці подувом вітру «пташечка» підіймалася до змія, «дзьобиком стукалася у нього, розкривалася — і листівки розсипалися по селищу. Ото мали солдати праці — визбирувати листівки! Інколи вітер відносив листочки на пасовисько. Між коров’ячими лепехами, свіжими і пахучими, збирати контрреволюційну пропаганду видавалося особливою честю.

Анатолій Кострицький виявився українським Кулібіним — змайстрував радіопередавач практично з нічого. Деталі брав з рентгенівського апарата і кіноустановки. За кілька днів заговорили гучномовці табору:

— Солдати! Не стріляйте в нас, не слухайте наказів беріїв-ських банд! Ми не злочинці, ми такі ж люди, як ви. Не брудніть свої руки кров’ю невинних чоловіків та жінок, яку мають на своїх руках ваші офіцери. Вимагаємо припинення насильства. Не віримо в обіцянки брехливих беріївських покидьків, якими є місцеві табірні начальники. Ми вимагаємо, щоб прибули представники Центрального Комітету партії! Солдати, не заходьте до нас у зону і не провокуйте інших. Ми краще умремо, ніж здамося у руки підлим виродкам Берії!»

Отаке звернення читали, змінюючись, Ганна Геник, Слава Яримовська, Марійка Перещук.

Дівчата захоплювалися винахідливістю та майстерністю Кострицького:

— Анатолію, де ти цього навчився? Мабуть, університет скінчив?

— Ага, університет! От вони, мої університети — тюрма, табір. Отут і вчився, — сміявся у відповідь талановитий хлопець.

Анатолій родом із Великого Токмака на Запоріжжі, виростав сиротою, скінчити вдалося усього сім класів. Під час війни погнали в Німеччину. Спершу працював на заводі, потім, помітивши хист хлопчини до техніки, господарі перевели у радіотехнічну майстерню, ремонтував телефонні апарати. Працював, схоплював усе на льоту.

— Скоро ми вийдемо на короткі хвилі, зможемо передавати на далекі віддалі! — ділився планами з Юрієм Кнопмусом, керівником відділу пропаганди.

Невтомними руками Кострицького створено не тільки радіовузол — мікрофони, динаміки, а й телефонну мережу, що об’єднала зони і кабінети керівників повстання.

Радіопередачі глушили, вмикали свої брехливі «говорильні». «Говорильні» не завжди брехали. Вони зачитували постанови уряду. Одна з них, мов ножем, краяла серце — звільняють засуджених малолітніми.

— Дівчата, а якщо правда? — замріяно вдивлялася у небо Катерина. — Олю, а ти чого мовчиш? Ти теж засуджена у сімнадцять, теж підлягаєш звільненню!

— І ти віриш, Катрусю, в цю їхню брехню? Виведуть нас за зону — і розпихають по різних таборах.

— А я так гадаю, дівчата, — зітхнула Орися. — Що буде всім, те буде й нам. Як ми можемо в такий час залишити своїх подруг?

Аня Людкевич глянула на Орисю добрими очима:

— Та ви ж з нами хіба якийсь місяць, дівчата. Не турбуйтеся, ми не образимося, якщо ви вийдете на волю. А раптом не брешуть чекісти?

— Брешуть чи ні — нікуди не підемо. Знову приходив отой Макєєв із комісії, мабуть, йому доручили вивести малоліток. Читав список. Довгий... сотні чотири, не менше. Завтра вранці — на вихід.

— То збирайтеся, дівчата! — підтримала Ліда Охрімович. — А раптом правда, раптом через який тиждень побачите маму з татом?

— Ні. Не вмовляйте, не спокушайте, не рвіть душу. Сама начетверо рветься... — призналася Катерина. — Як подумаю, що можна завтра опинитися на волі, серце так стукає... А як я буду жити на волі, знаючи, що покинула своїх у таку хвилину?

— І я не піду, залишуся з вами. Хай буде, що буде! — посміхнулася Ольга. Та зітхання таки не стримала — ой, і жорстока ж спокуса — волею!

Цієї ночі дівчата майже не спали — не говорили уголос, та кожна знала, про що думають інші. Вранці підхопилися ні світ, ні зоря.

— А я таки піду, гляну, чи справді випустять!

— І я гляну. Цікаво, скільки ж людей зголоситься на вихід.

Зголосилося із чотирьох сотень аж тринадцять. Олексій

Пилипович Макєєв, колишній вчитель географії, як уповноважений комісією за вивід малолітніх, подався з ними на вахту.

— Ти куди? — перетнули дорогу двоє хлопців, озброєних саморобними списами.

— Я выполняю поручение комиссии! — заявив Макєєв.

Малоліток пропустили. По одному вони проходили за

ковані залізом двері. Десятий, одинадцятий... І за останнім прошмигнув Макєєв. Залізо брязнуло.

Вже за дверима полегшено зітхнув.

— А за этих вы ответите! — потрусив перед носом довжелезним списком полковник.

Повели в контору, де розмістилося правління і зараз засідали члени московської комісії.

— Ну что же вы, гражданин Макеев, не выполнили поручение? — посміхнувся хитро заступник генпрокурора Вавілов. — Мы рассчитывали, что вы выведете из зоны не только малолеток, но и всех желающих. Мы же знаем, что бандеровцы удерживают их там силой! На самом деле бандеровцы и литовцы, а не вы с Кузнецовым, являются центром этой бучи! Нужно сказать людям правду. Вам придется выступить по радио. Вас насильно задержали на вахте?

— Нет, я сам решил.

— Но в лагере считают, что насильно.

— Я готов выступить по радио и сказать правду!

І скоро з репродукторів почулося схвильоване:

— «Товарищи и друзья! Я с вами прожил длинную жизнь. Многие из вас знают меня по Сиблагу. Никто не скажет, что я сделал кому-нибудь из вас плохо за 14 лет. Вы дважды избирали меня в комиссию по переговорам, и я хотел своим участием сделать только доброе дело. Но события пошли по иному пути. Кто-то решил, что свободы можно добиться с помощью сабель и пик. Слученков придумал, чтобы женщины прикрывали от автоматчиков мужчин. Это вполне эсэсовская тактика. Я человек не военный, но мне кажется смешным строить расчёт на достижение успеха с помощью железок против солдат, вооружённых техникой. Железки приведут к новым жертвам, новой трагедии... Я открыто высказывался против авантюр сопротивления и настаивал на освобождении всех тех, кому положена свобода... Я как ваш избранный представитель сделал все, что мог. Я добивался наказания виновных в расстреле, старался избежать новых столкновений. Сегодня, когда я выводил за зону группу заключённых, люди Слученкова преградили нам дорогу. Я отстранил их и вывел 13 человек. Но я понял, что моя миссия окончена, а в лагере хозяйничает группа самозванцев-авантюристов... Отстраните их от себя как уголовников и продолжайте переговоры, достойные политических заключённых.»4

— Що він меле! — не йняли віри дівчата.

— Зрадник! — стиснули кулаки хлопці.

— Ного місія, бач, окончена! Падлюка він кончена, більш ніхто! Добре, що ми не пішли з ними, правда, Орисю! — і наче камінь упав з душі.

— Пригадуєш, він говорив якось: «Ваши лозунги — «Свобода или смерть!» Свободы не будет, то зачем же тогда смерть?»

А я гадаю, Катре, що смерть краща за таке життя, яким нас змушують жити! — підняла на подругу світлі, голубі, аж прозорі очі Орися. — Хай ковток, хай кілька днів, хай тиждень свободи! А потім буде видно...

— А я вірю, що все буде добре! Хіба вони не бачать, що так далі не можна? Хіба вони не люди? — Катерина вірила в це сама і переконувала своєю вірою інших.

— А я думаю, що не люди, — дивилася на світ більш тверезо Аня Людкевич. — Ні, таки не люди. Людина не може вбивати іншу людину і не відчувати докорів совісті. А совісті в них немає. Значить — не люди! Значить...

І затнулася...

— Що з тобою, Аню? Ти наче за дріт перечепилася, — намагалася зазирнути їй в очі Катерина. — А, он у чому справа... Знову ці сині очі... Знову цей... Я знаю, його звати Володимир!

— Та ну тебе, Катерино! — відвернулася і побігла геть присоромлена Аня.

Болодимир безпорадно озирався, згубивши щойно віднайдену у натовпі дівчину. Та що ж воно коїться! Наче навмисно ховається його доля! А інших він просто не помічає. Та й хіба час заглядати за чорними косами та бровами шнурочком? Зовсім інші клопоти у Караташа — виготовлення зброї для самооборони, виготовлення гранат. Ех, якби ж на Воркуті! Там шахти, там вибухівка, а тут навіть розумні хлопці не можуть виготовити вибухової речовини — немає потрібних компонентів. Ні, такої години ніколи думати про особисте — справа передовсім. Тим паче, цієї ночі їхня бригада заступає на варту — пильнувати порядку в таборі, нести варту біля прохідної, на барикадах, біля проломів у стінах, стежити за можливими провокаціями охорони.

— Хлопці, шикуйсь! — українці пригадали вишкіл в УПА, росіяни — службу в Радянській армії, поляки — в армії Андерса, латиші й литовці — свою партизанку — «лісових братів». Навіть ті, кому нічого було пригадувати, рубали стройовим незгірше за інших — дівчата ж дивляться! І розгорталися плечі, підіймалися голови, світлішав погляд.

— І яка ж ото падлюка придумала — «прікривать от автоматчіков мужчін! Есесовская тактіка!» Та сам ти есесо-вець, зрадник чортів! — плювалися хлопці, обговорюючи «радіозвернення» Макеева і не забуваючи додати до смаку слова, яких немає в статуті жодної з армій, та без яких не обходиться в чоловічій розмові.

З жіночої зони підійшла колона дівчат, які мали заступити на варту разом із хлопцями. Ліда Охрімович зачитувала список. І враз:

— Володимир Караташ і Анна Людкевич!

З жіночої колони ступила крок уперед дівчина... Ті самі чорні коси... Ті ж брови шнурочком... Злякалася, побачивши, з ким звів до пари наказ... Сахнулася... Зніяковіла...

— На варту кроком руш!

І впала синя казахстанська несолов’їна ніч. І рука знайшла руку, і серце знайшло серце.

Розділ 37

Життя у таборі перебігало всіляко: для кого активно — у чергуваннях на радіовузлі, виготовленні листівок, варті, для інших — спокійно, у перечікуванні цієї «авантюри», «сабантуя», «бунту», а дехто глибоко переживав, що навіть підозра в участі у діях проти беззаконного закону може стати фатальною — збільшити термін ув’язнення. Ці дві категорії просто відлежувалися, відпочивали.

Б кожному народі, суспільстві, колективі завжди є люди діяльні, ті, хто сміливо висловлює свою думку, виступає проти несправедливості, чинить кроки для здійснення змін, є чимало таких, що на словах підтримують, але в активних діях участі не беруть, є ті, хто намагається перележати в кущах час виборювання перемін, пасивно визнаючи їх корисність, але дозволяючи іншим пролити кров за своє щасливе майбутнє. Потім, коли все минеться і забудеться, коли кров мучеників, що полягли, аби підняти людей на щабель ближче до свободи, перестане волати до неба, ті, хто тихцем-бігцем перележав, пересидів, перечекав почнуть переписувати минуле і виявиться, що саме вони й волали найгучніше, саме вони й потрясали основи, саме вони й перебували у центрі. І ніхто їм не заперечить. Мертві мовчатимуть. Історію пишуть живі.

Є й такі, кому будь-яка сваволя влади, будь-яке очевидне беззаконня, якщо воно випродукуване персоною певних повноважень, святе й беззаперечне. Ходити в ярмі й цілувати руку погоничу — не просто обов’язок, а й певна мазохістична насолода. Не люди — знахідка для кожної влади, керівника чи навіть найменшого прища на голому місці із зовсім крихітним портфельчиком. Насолода підкоренням, уміння її прийняти і відчути — доля певної частки щасливців. їм добре усюди. «Нехай, нехай, кажуть, може, так і треба...» — це про них Тарасове. Це супроти них і найвища нота поетового обурення, що здійнялася аж до неба.

Є дві безцінні речі у того, хто ризикує назватися «homo sapiens», — життя і свобода. Життя безцінне для усіх без винятку. Ціна свободи — різна. від найвищої — до повного нуля. Тим паче, що не завжди йдеться про свободу тіла. Неволя духу — найстрашніша із несвобод, проте не кожен її відчуває.

Мабуть, відчуття свободи передається певним геном. Є люди, є цілі сім’ї, позбавлені потреби дихати вільно. Щасливі люди. їм невідомі муки заклеєного законом рота, їм легко дотримуватися вимог мовчати і «благоденствувати». А ці вимоги завжди ходять разом, і друге є наслідком першого. Відсутність гена — благодатний дарунок долі. Такі сім’ї легко виживають, легко уживаються на тлі будь-якого невігластва, здирства, беззаконня, аби лиш воно ішло згори. Ні мама, ні тато, ні дитина з такої родини не ризикують потрапити під лезо караючого меча, захлинутися кривавою повінню придушення невдоволених. Бо вдоволені усім. Бо хвалитимуть і диявола, аби лиш не лютував, годитимуть кожній болячці його запаленого мозку, цілуватимуть червоні від потоптаних тіл ратиці й замашний убивчий хвіст, аби задобрити, боятимуться, тремтітимуть нощно, задля втаму-вання свого нічного трему й страху творитимуть найчорнішому пекельному поріддю денну хвалу, осанну й доземні уклони. В уклонах отих потроху атрофується до решти сам зародок вільного вдиху й видиху. Кланятися вчитиме уклінна змалку мама ще до того, як дитя зіпнеться на ніжки. Плазувати, колінкувати, рачкувати — удосконалюватиме уміння виживати батько. Хвалити і піддакувати ще до першого «мама» укладуть у душу сестри. Тягнути руки по швах і їсти поглядом начальство — шліфуватимуть, повернувшись із війська, майстерність «маленького українця» пхатися догори, старші брати. Так формуватиметься нове суспільство всім удоволених.

«Маленький українець»... Чули б вони, повстанці, що колись, через півсотні років, у начебто вільній Україні, начебто свій, волею народу здобутий і поставлений над головами очільник вимовить оте ганебне і принизливе — «маленький українець»! Наче він — тато, месія, Божий обранець, покликаний захистити і нагодувати п’ятьма хлібами сих «сірих та убогих», що повірили. І стоятимуть вони, довірливі, мужні, сильні і зовсім не «маленькі» українці на майдані, зовсім такому ж, як тут, у Кенгірі, дивитимуться такими ж ясними та добрими очима і... віритимуть... А всім удоволені сидітимуть удома, кожен у своєму бараку, на своїй вагонці, жуватимуть свою пайку і... боятимуться... чи ненавидітимуть... А потім судитимуть те, про що судити не мають права, бо не були там, бо не відчули.

Але тут, у казахському червоному степу, зібралися ті, у кого отриманий від прадідів ген непідкорення плекала Українська Повстанська Армія чи литовське лісове братство. Ті, для кого слово «свобода» стало символом життя. Навіть у національному знаку — тризубі, вони читали заповітне — ВОЛЯ.

Даремно, ой, даремно зібрало перемудрене керівництво ГУЛАГу їх докупи отут, під палючим сонцем Кенгіру. Даремно сподівалося, що роки рабства по Сибірах зламали, похитнули, знищили прагнення свободи, упокорили вільних духом назавжди.

Бивозячи найактивніших з уражених повстанням Воркути та Норильська, досі безпомильне у своїх прогнозах начальство цього разу дало маху. Схибило! Опростоволосилося! Змішало у Кенгірі гримучу суміш із бандерівців та лісових братів, та ще й додало детонатор у вигляді «кримінального елементу», який досі завжди чемно виконував свою «високу місію» — тероризувати політичних. Змішали необачно. І воно гримнуло! Вибухнуло, аж у кабінетах шибки задзвеніли!

Биявляється, ген свободи не вимерзає, не нищиться голодом, його не притлумиш рабською працею. Живучий! У тих, у кого він є. Гени свободи з усього світу змішалися тут, у цих бараках. І кожен диктував свій шлях до волі.

— Добре їм, цим бандерівцям, страйкувати, їм стільки сидіти, що роком більше, роком менше без різниці. А нам? вже по десять відмотали і що, знову на десятку нариватися? Чи на весь їхній четвертак? Ні, ви там як знаєте, а я посиджу тихо!

— А до дівчат не хочеться? — підколювали інші.

— Хочеться. Та не дуже можеться. От якби сметанки, м’ясця...

— А ікорки паюсної? Може вам, ваше благородіє, кулеб’яку? Чи гур’євської кашки забажаєте? Так я мигцем!

Одних ген свободи гнав на барикади — краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Інших, навпаки, тримав на «робочих місцях», бо зовсім скоро звільнення, зовсім близько офіційний кінець жаху. Таким було найважче втриматися, бо душа криком кричала — весни, любові, волі!

— Юро, а ти чому не йдеш до своєї Ганни?

— Відчепись! — обернувся на інший бік Юрій.

У цих грудях боролися пристрасті, рівні шекспірівським. «Бути чи не бути? Іти чи залишитися?» Кохання, бурхлива пристрасть, що роздирала груди, жага поцілунку і доторку — і свідомість неоплатної ціни однієї хвилини такого побачення... А ціна — свобода.

Всього рік, всього рік залишився їм з Ганною за дротом. Потім — поселення. Але вони можуть перебувати на поселенні разом, можуть одружитися, можуть удвох долати труднощі, які, власне, ніщо, порівняно з тим, що вже пережито. Про ці труднощі, про це тихе, мирне життя удвох, хай би навіть у наметі, у землянці, у найкрихітнішому із закапелків мріяв самотніми ночами Юрій. Чи ж не ліпить своєї оселі ластівка на кручі? Чи не звиває орел гніздо на неприступній скелі? Він подолає усе для коханої, він спорудить палац на піску чи на вічній мерзлоті, і там, у чистоті душі та шаленстві тіла житиме їхнє кохання.

Все вже омріяне. Все продумане, кожен крок, кожне слово. І тут — діра у мурі, і тут ця неочікувана свобода посеред неволі, яка може потім обернутися роками каторги... І перекреслить усі плани. А йому вже тридцять чотири.

Історія кохання через мури, кохання у листах ще чекає на свого Шекспіра. І не дочекається, мабуть. Бо надто сокровенне, надто потаємне і внутрішнє воно, це почуття, щоб хтось зміг зрозуміти. Неможливо. Можна тільки пережити.

Пережити знову ревіння танків, кров на криці, вогонь і дим довкола, і темряву, і забуття... І чоботи біля обличчя. Міцні. Нові. Не наші. «Я очнулся невольником в стане немецком, и на уровне глаз моих — их сапоги»... І табір для військовополонених. Три довгих роки голоду і рабської праці. Обстріли табору з радянських літаків, бомбардування — засівали бомбами, хоч знали, що тут — свої. Свої? Ні, тут — вороги радянської влади, свої, радянські люди, в полон не здаються!

Об этом не хочется мне вспоминать, а вспомнишь — и сердце застынет.

Родимая родина-мать-перемать прислала свинцовый гостинец.

Німці насміхалися: «А що ж це ваш Сталін так вас не любить?» Боліло... Потім звільнення з німецького концтабору. Нарешті! Можна написати батькам, можна передати найдорожче — вірші. Щоб зберегли, щоб прочитали, щоб... ой, мрії-мрії! Чи можна таке надрукувати в сталінському радянському раю?

Оманливий подих свободи від гітлерівського концтабору сп’янив і зрадив... Забув, не подумав, не міг собі уявити, що на волі теж існує цензура, що кожен вірш перед тим, як він потрапить до рук матері, читають інші, не материнські, очі.

Поет! Справжній! Саме такий потрібен, щоб виконати установку партії — знайти і посадити... автора гімну РОА — армії Власова! Отак уже після війни наздогнало його власівське військо. Три роки в таборах відмовлявся надягти шинелю російського «визволителя». І вже тут, на волі...

Місяць нічних допитів. Удень: «Не спать!» У тумані, в пекельному мороці — очі слідчих. Уже не розрізняв хто і про що запитує. Не відповідав. Раптом просте запитання: «Знаєте слова власовского гімна?» «Слишал...» «Напішитє!» Рука вивела так-сяк слова першого куплету — до ладу чи ні... «Дальше не помню...» «Хватіт і етого. Подпішитєсь» Так у гімну з’явився автор — із власноручним підписом. Російський поет Юрій Грунін.

Суд. Табір і знову роки голоду й рабської праці. Де було гірше? Тут. Бо там — фашисти. Вороги. А тут — свої. І без вини, без просвітку, без надії.

Людина пристосовується до всього, всюди виживає. Навіть тут, на розжареному піску пустелі, ростуть якісь колючки. Щоб вижити, станеш колючим. Юрій став. Наїжачився до аморальності, жорстокості світу, до буднів тюрми і табору сухими, гострими голками, не пускав нікого в душу, не грів у ній зайвих надій, жив просто і суворо, не розкисав. Сухе дерево не гниє. А кому що до того, що в глибині цієї суворої душі буяли, квітли, наливалися усіма барвами і соком почуттів справжні, виболені долею вірші. Втім, навіть у німецькому полоні вірші жили. Була надія на повернення, віра в рідний, дорогий серцю край, що зустріне сина, обігріє, простелить широкий шлях у майбутнє. Що колись його вірші прочитають справжні поети, оцінять. Тут, під палючим сонцем пустелі, висохло усе. Слова падали, мов камені, такі ж важкі й такі ж гарячі. Та хай кине у мене каменем той, хто не зневірився б і не висох у цім нелюдськім краю. Пекельним, вогненним камінням летіли слова у таборові мури.

Бесцельным, в пути своем узеньком, в грядущем каком-то году смертельно измученным узником во тьму катакомбы уйду.

Поетові дається сила описати пережите словом. Пережите знаходилося поза межами дозволеного у радянській країні. Весь його досвід пролягав за межею оптимістичного соціалістичного, на боці сюрреалістичного, фантастичного, в нелюдський спосіб збоченого існування, якого не було, бо й бути не могло у найдемократичнішому краї світу. На карті краю позначалися лише будови століття, будови, звісно, комсомольські. «В буднях вєлікіх строек» — лунало життєрадісне. Смертельно змучені в’язні — це не з нашої радянської дійсності. Це з картини Босха.

Пережити. Вижити. І зараз, на межі, за крок до волі — опинитися серед оцих «блатних», що лізуть, немов таргани, до жіночої зони? Піти? І опинитися під прицілом кулемета з вишки — поки що не стріляли, та палець на спусковому гачку може затремтіти будь-якої миті. А у поета окрім бажання жити є ще й відповідальність за слово, продиктоване Господом і записане на єдино дозволеному у таборі матеріалі — у власній пам’яті. Його неможливо відібрати під час обшуку, неможливо спалити, неможливо порвати на клапті, та легко знищити одним спазматичним рухом пальця на кулеметному гачку. І світ поета Юрія Груніна зникне.

Піти? Відчути, врешті, себе людиною — бо лише у парі, поруч із коханою жінкою чоловік відчуває увесь огром буття...

Піти?

Піти! І хай буде те, що буде!

Пролом у стіні — вже не діра, а пролом, щоб іти назустріч долі з не похиленою головою, не рачки. Нарачкувалися, годі!

Ішов — і згадував історію справді шекспірівського почуття. Ні, скоріш ростанівського... Саме Едмон Ростан оживив у своїй п’єсі невгамовного забіяку та дуелянта, гострослова і поета Сірано де Бержерака, майже ровесника легендарного д’Артаньяна. Власне, Сірано — прізвище. Савіньон Сірано. А дворянське «де» приліпилося до батьківського Бержерак якось само собою. Дворянське «де» висіло на кінчику гострої, мов половинка ножиць богинь долі Мойр, і готової втинати нитку долі кожного, кому не до вподоби довжина знаменитого бержераківського носа, шпаги. Історія двох закоханих у прекрасну Роксану чоловіків знана у світі. Красень Крістіан де Невілетт, що не міг скласти докупи двох слів, і Сірано, чий ніс приходив на побачення за півгодини до нього самого, та голос і слово могли зачарувати саму Гомерову сирену. У Ростана чоловіки домовилися: «Твоїм умом я буду, а ты — моею красотой!»

Юрій Грунін не потребував чийогось обличчя замість власного. Тонкі риси, вишуканий профіль, акуратні вуса — жіноча спокуса, цілком класичних пропорцій ніс — мрія Бержерака! Уміння зачарувати, отой чоловічий шарм справжнього російського інтелігента, що передається генетично і відточується вихованням — мрія де Невілетта.

Та де Невілетт на ймення Льова все-таки стояв поміж Сірано та Роксаною. Льова, добрий друг і майже брат, легко знайомився із жінками. Саме він попросив Юрія написати листа отакій собі українці Ганні — «штоб красіво!» Юрій, поет і художник, був неперевершеним майстром у таких справах — прихилити серце жінки, зачарувати словом, а далі, чоловіче, крутись уже сам, як зможеш. Та сталося так, що відповідь потрапила до рук Юрія. І зачарувала щирістю. Розморозила кригу серця. Впала росою на колючки саксаула, якими стирчала у світ душа. І полилося...

Я измучен любовной жаждой.

Путь мой терниями увит.

Я устал признаваться каждой в этой выдуманной любви -

и менять её, как перчатки, нервно пальцы свои теребя.

Видишь губ на мне отпеча.тки целовавших меня до тебя?

Я брожу, будто бык, по кругу, в бесконечной ночи продрог, не найдя за всю жизнь подругу в этом вечном кольце дорог.

Я тебе не солгу, как многим лгут, в себе затаив самца, — те, которым живот да ноги заслоняют овал лица.

Согласись, коль того хотела, — я с собою тебя совью!

Только нужно ль, лаская тело, говорить про любовь свою?

Я устал от любовной жажды.

Ах, как этот порыв знаком: мне бы руки свои однажды за спиной твоей сжать замком!

Вот, услышав тебя, не смею нежность слов твоих перебить.

Я, наверное, не сумею так же нежно тебя любить.

Скільки пристрасті, скільки ласки! Чи витримає жіноча, висохла, мов степовий ковил, душа, такий вогонь, чи не займеться полум’ям непогасним?

Душа поета писала, непогамовно, відчайдушно. Душа художника просила — побачити! На хвилю, одним очком! І вистачить на довгі роки...

Бдалося. Навіть суворі душі наглядачів іноді плавило насправді сильне почуття. А ще — вдало зроблений портрет чи інша картинка, до яких небайдужі хтиві масляні оченята. їм влаштували побачення.

— Ровно двадцять минут! Успєєтє? — масляно посміхнувся наглядач.

Бони все встигли. Дивилися, дивилися одне одному в очі. Встигли надивитися на довгі роки. І руки переплести встигли. Не встигли поцілуватися — відклали до наступного разу. А ще пильне око художника встигло намилуватися вродою — справді рідкісною, мало реальною у живої жінки. він усе встиг, усе побачив, а решту — домислив, уявив і... потекли, полилися річкою поетичні рядки, рука сама виводила незліченні портрети.

Один з таких портретів ніс зараз із собою Юрій. Як інакше віднайти свою Ганну серед тисяч жінок?

Знайшов.

Розділ 38

Орися з Катериною спостерігали за весняним буянням почуттів наче трішки збоку. Орисине серце зігрівали Романові рядки і надія на близьку зустріч. Катерина без кінця повторювала, що чекатиме на Андрісве звільнення. До Воркути не так далеко, скільки там до тієї Воркути?

— Орисю, а як ти гадаєш, про звільнення малолітніх — це вони вигадали? Чи правда?

— Хіба можна вірити советам, Катрусю? Вони ж де ступнуть, там брехнуть! — намагалася переконати саму себе у тому, що близькість свободи неможлива, і змиритися з тим, що терпіння і спокій — кращий друг в’язня, Орислава.

— А раптом ні? Раптом правда? — мріяла Катря. — Якби так, то ми б зовсім скоро зустрілися з Андрієм. Його взяли раніше за мене, у сорок п’ятому, то до «дзвінка» зовсім мало залишилося... Поїду на Воркуту, чекатиму. Як Дуся свого Петра. Зустрінемося... Зовсім скоро зустрінемося...

Бони й насправді зустрінуться зовсім скоро. Але не на Воркуті...

— Ой, якби так, Катерино... — спалахнула очима Орися. — А може, неправда?

— Правда, дівчата, правда. Вони б не вигадували аж указ Прєзідіума Вєрховного Совета, обійшлися б чимось дрібнішим, якби тільки для провокації, — підтримувала надію Аня Людкевич.

— А що кажуть хлопці? — хитро підморгнула Катерина. — Ну, отой, із синіми очима... Як його, Володимиром звуть?

— Та ну вас, дівчата! — зацвіла зорею Аня. — Ми всього лише чергуємо разом.

— Ну, звісно! Ми що? Та ми нічого! — перезирнулися Орися з Катериною та сховали усмішку в кулачок.

А барак розцвітав не просто усмішками — на квіти перетворювалися закохані дівчата. Уперше за стільки років поєдналися душі й тіла. Натомлені від гніту неволі й нелюбові люди перепліталися у прагненні щастя. Невидимі нитки тягнули їх одне до одного, змушували віднаходити серед тисяч отого єдиного, іноді — на все життя, довге чи коротке. Свідомість того, що над головою висить меч неправосуддя, висить навіть не на нитці — на павутинці, яка лише чудом не обірвалася першого ж дня, прискорювала швидкість рішень. Вистачало миті для знайомства, дня для зустрічі і...

— Дівчата, а ми... ми з Ференцом вирішили... побратися...

Оля сама не вірила власному щастю. Знала — віднайшла

свого судженого, єдиного, на все життя. Ні хвилі не сумнівалася. Просто знала — це він, той, кого наворожила їй доля. Так от для чого її заслано сюди, у далекий Казахстан, от для чого були всі оті смертні муки на Луб’янці! Щоб вони зустрілися із Ференцом! Інакше де б вона його шукала по далекій Угорщині! Зовсім інакше дивилася тепер на пережите. Якби спитали — чи готова знову пройти все спочатку, аби зустріти своє кохання, не вагалася б і хвилі.

— Ой, дівчата, так це ж до весілля треба готуватися! — зойкнула Аня. — Це ж не будь-хто — лікар Варконі! Міжнародна, можна сказати, справа! Ми не можемо осоромитися!

— Та яке ж тут весілля... — зітхнула Оля, пригадавши маму на Луганщині, рідне село.

— Яке? Справжнє! Віддамо тебе заміж за усіма українськими традиціями! — загорілася Аня. — Священика покличемо, звінчає вас! От тільки... Ференц — він, мабуть, католик? А ти, Олю, православна?

— Яка різниця, дівчата? Християни вони. Ото й звінчають по християнському! Іще тут, на чужині, розбиратися, хто якої віри? Тут лише два віросповідання — ті, що вірять у Господа, й антихристи, ті, що вірять у Сталіна. Ті, що на Великдень у людей стріляли. А ми тут однієї віри — мученики за правду... І католики, і православні, й іудеї, і мусульмани. Та вже якось розберемося, як вінчатися... Правда, Олю? — поцілувала нову подругу у щоку, що полум’яніла щастям і передчуттям щастя подвійного, Орися.

— Дівчата, не все так просто, — заклопоталася майбутнім весіллям Аня Людкевич. — Треба ж нашу наречену прибрати! Сукню, віночок, вельон! Щоб усе, як годиться!

— Та не переймайтеся ви, яке ж тут, у таборі, весілля? — відмахувалася від подруг Оля.

— Яке? Твоє! Перше і єдине! Справжнє! — підхопила Аня Ольгу і закружляла з нею у репетиції весільного вальсу.

А невдовзі вже кожен барак готував своїх наречених до весільних урочин.

— Девочки, тут у меня белый платок сохранился, кружевной... Может, подойдет для фаты? — простягнула ретельно пильновану річ, яку чудом вдалося пронести крізь уже повторний, другий термін, Людмила Вавілова, росіянка з Боткінська, батьківщини Петра Чайковського.

—Яка краса... Саме те, що потрібно! Дякую щиро! — замість Ольги подякувала Аня, що взяла на себе організацію свята.

Биявилося, що позичити свою річ для весілля — добра ознака, приносить щастя. Не лише юним, а й посивілим у таборі, та свіжим і спраглим щастя жіночим душам ковток свободи приніс ковток любові — невдовзі до Людмили Володимирівни підійшов високий, на добру голову вищий за неї чоловік.

— Евгений Алябьев! — відрекомендувався.

— Аляб’єв? — краєм вуха почула Орися. — А ви не родич, бува...

— Родственник! Об этом все спрашивают! — приязно посміхнувся високий чоловік.

— Ви  — родич отого самого Олександра Аляб’єва, який написав знаменитого «Солов’я»?

Соловей мой, соловей, голосистый соловей, ты куда, куда летишь?

Где всю ночку пропоешь?

Орися вивела куплет своїм колоратурним сопрано. Майже так, як вчила Ніна Павлівна. За партитурою, не додаючи зайвих мелізмів. Пригадала слова:

Ты лети, мой соловей,

Хоть за тридевять земель,

Хоть за синие моря,

На чужие берега;

Побывай во всех странах,

В деревнях и в городах,

Не найти тебе нигде Горемычнее меня.

— «Не найти тебе нигде горемычнее меня»... І про нас також... — зітхнула Катерина.

— Ні, тепер вже не про нас... — замріяно вивела «Соловей мой» Орися. — Чомусь мені здається, що всі наші біди вже скінчилися, далі буде тільки хороше. Так гарно, так вільно дихається навіть тут, за цими стінами. І люди стали зовсім іншими — добрішими, світлішими. Поглянь, скільки добра, скільки щастя навколо! От Людмила Володимирівна — їй уже за п’ятдесят, мабуть, а розцвіла, мов конвалія у травні... Любов.

— «Любві все возрасти покорни!» — вивела басом Катерина.

— Ну, девчата, вы и молодцы! Неужели на Украине знают Чайковского? И Алябьева? — дивувався чомусь далекий нащадок композитора. — А мне казалось, вы только свои, украинские, поёте...

— Даремно вам так здавалося. Ми знаємо і цінуємо світову класику.

— Это приятно... А во времена Александра Алябьева считалось, что «Соловей» — это так, любительская песенка.

— Но эта «песенка» пережила века... — додала Людмила Володимирівна. — Хоть текст, чесно говоря, и неказист — рифмы слабоваты.... Но музыка волшебная! Зато имя автора стихов чего стоит! Сам Антон Дельвиг, друг Пушкина!

— Цей романс зробила вічним Поліна Віардо, вона винесла його на європейську сцену, співала у «Севільському цируль-нику» під час уроку музики. Кажуть, публіка шаленіла... — пригадала розповіді Ніни Павлівни Певної Орися. — Хоч у ті часи була мода додавати безліч додаткових мелізмів... ну, відтінків, прикрас до основного музичного тексту. І це не завжди йшло на користь творові. Так мене вчили...

— Где? В консерватории? — перепитав Аляб’єв.

— Та ні, моя консерваторія була на Воркуті.

— У вас прекрасный голос, настоящее колоратурное сопрано, вы должны беречь себя, учиться...

— От бачиш, Орисю, всі тобі кажуть — скарб у тебе в горлечку! От уяви собі — Львівська опера! І ми з Андрієм та Романом сидимо у залі, а ти — на сцені, в головній ролі! Ні, краще Київська! Ні, Большой театр!

— Та чого там — Мілан, Ла Скала! — посміхнулася Орися, та в глибині душі гріла думку про оперне майбутнє. Не так вже багато їй років — є час і повчитися, і поспівати. Опера — не для дівчаток, це не балет, як у Люби Бершадської — вибув на рік-другий — і скінчена кар’єра, молоді наступають на п’яти.

— Орисю, ходімо на Службу Божу, скоро почнеться! — квапила її Катря.

У ці святкові дні свободи особливою радістю стало слово Боже — правили вільно, не ховаючись, священики усіх конфесій. Про час і місце відправ оголошували заздалегідь по місцевому радіо.

Це радіо хроном сиділо в горлянці начальства. Думали-гадали, як із ним боротися — і вигадали! Взялися на спосіб радикальний — вимкнули у зоні електрику! Бараки опинилися у мороці. Та не було у тім великої біди — травневі ночі короткі, а закоханим і без світла — рай.

Радіо замовкло. Та через кілька днів передачі відновилися — Кострицький зумів знайти вирішення. Змайстрував невеличку гідроелектростанцію.

— Враньйо! Брехня бандеровская! — насміхатимуться потім невіри. — Што он — пустіл воду із-под крана — і вот вам турбіна, вот вам лампочка Ілліча? Да не било етово!

А не брехня і не враньйо. Спершу справді хлопці з групи Кострицького зняли з машини, що стояла на госпдворі, генератор, знайшли десь у майстернях двигуна, у кузні викували величезне колесо... Та крутити його безперестанку виявилося нелегко. З часом змайстрували справжню гідротурбіну — через територію табору йшов водогін високого тиску, який вів воду до міста, тому відключити його не могли. Такої, хай і невеликої, потужності вистачало.

До групи радіозв’язку долучилися лікар Барконі та його друг Олександр. Розуміючи важливість зв’язку та інформації, частим гостем у них був один з провідників повстання Юрій Кнопмус.

Разом з ними в радіорубці — секретній, схованій від усіх кімнаті в третьому бараку, працювала й Оля. Вони берегли кожну хвилину, не хотіли розлучатися й на мить. Хто знає, скільки отих коротких митей відвело їм життя на подружнє щастя?

Після вінчання — урочистого, велелюдного обряду, що викликав сльози на очі не лише жінок — і хлопці ледве стримувалися, аби не зволожити сухий, до всього звичний погляд, Ольга й Ференц відчули себе не просто людьми, яких випадково звела у круговерті повстання доля. Кожної хвилі переконувалися у тому, що саме ця невипадкова випадковість притягнула їх докупи, мов дві половинки одного цілого, що ця зустріч — не на оті куці, вкрадені у неволі дні. Свічка, запалена священиком, отцем Антоном Куявою, палатиме їм усе життя.

Що воно значить, бути дружиною, Оля скоріш відчула, аніж зрозуміла. Ані власного дому, ані власної кухні — жодного символу подружнього вогнища, знаного вільним... Та нарешті з’явилася можливість реалізувати одвічне жіноче прагнення — піклуватися про щось своє, про чоловічу частинку самої себе, про сильне — і таке безпорадне часом, про мужнє — і таке дитинне... Щось подібне відчував у собі й Ференц — незмірну ніжність до цієї гнаної сухим, гарячим вітром злої долі дівчини з очима на півстепу, ніжність, що розривала груди, не знаходячи вдосталь місця, відповідальність за кожен усміх, за кожен порух чорної брови, за кожну передчасну зморшку на високому чолі. Наче величезний, сильний птах, готовий був обійняти, прихистити, затулити від усіх незгод світу своє пташа, свою Оленьку-доленьку... Скільки ж радості, виявляється, може дати звичайна жіноча усмішка! Якою ніжною буває загрубіла від непосильної роботи жіноча долоня...

І хвиля обурення, люті, чоловічої злості підіймалася у грудях — за яким правом їх, молодих, красивих, сильних, позбавили цього одвічно людського права — жити парою, кохати, народжуватися духом і тілом щоранку в обіймах своєї половини!

Раділи кожній миті — і пам’ятали, що будь-яка може вибухнути пострілом, щохвилі чекали, коли ж урветься нитка. І жили так, немов кожен день — останній.

Орися з Катрею, повні власними спогадами та мріями, споглядали за вируванням почуттів довкола наче трохи збоку, приміряючи їх до себе.

— Ой, поглянь, Катерино, Ганя Рамська знову побігла на кухню.

— У неї там землячка. Домовилися приготувати на день народження Юрія справжній пиріг! Уявляєш?

Орися згадала, якими тортами частувала мама у дні їхніх народжень усіх гостей...

— Ой, приїду додому — попрошу маму приготувати «Наполеон»! І з’їм увесь, нікому не зоставлю й крихти! — розмріялася.

— Уявляю, як здивується мама! Тебе ж нагодувати — вся родина збігалася, таке примхливе дитя було.

— Ну, тут примхливих немає. Примхи — не в нашій їдальні. Ой, поглянь на Людмилу Володимирівну з Євгеном... Яка вона крихітна поруч із ним! І світиться уся... Скоріш би вже додому, скоріш би побачити своїх...

— І Романа... — підморгувала Катерина.

— І Романа! — навіть не думала зашарітися, як колись, Орислава.

Загальне відчуття щастя цих спекотних днів початку літа повнило повітря особливою силою. Здавалося, табору вже немає і не буде. Сила їхнього духу зламала не тільки стіни між зонами — щось більше, саму систему таборів. Вони побачили зблизька очі своїх мучителів, отих найвищих, у генеральських мундирах. Побачили непевність у тих очах. Зрозуміли — якщо бити усім разом, довго і в одну точку, то кожна стіна рано чи пізно дасть тріщину.

Так хотілося вірити, що їхні жертви не марні. Так хотілося переконати всіх у справедливості свого гасла: «Хай нас загине двісті, та двісті перший таки буде щасливим!» Навіть ті, хто не піддався загальному божевіллю закоханості, хто тримався осторонь швидких знайомств, дихаючи повітрям, настояним на словах любові, не міг опиратися настроєві очікування змін. У зміни вірили всі.

Ну, не може, не може це жахіття тривати вічно! Мабуть, у Москві не знають, на яке пекло перетворили життя засуджених місцеві начальники — Чечев, опер Беляев... Вони дізнаються — і покарають. Дізнаються — і обуряться. Дізнаються — і...

Наївна віра у те, що смерть Сталіна змінила щось у самому механізмі, засадах функціонування державної машини опановувала й тих, хто давно у це не вірив. Навіть Володимир Караташ, з його досвідом камери смертників, зачарований магією дівочих очей, жив надією:

— Пане Михайле, та не може бути, щоб вони й зараз залишилися такими ж глухими й сліпими! Якщо не з почуття справедливості, то бодай зі страху перед розголосом! Бодай тому, що стоїть завод!

Михайло Сорока з властивою йому проникливістю і даром передбачення, що базувався на глибокому знанні та усвідомленні, сумно усміхався:

— Ой, діти мої, діти... Я й сам хотів би вірити... Але у цій безбожній, звірячій за суттю державі один звір на престолі змінює іншого. Цей звір поїдає власних дітей, власний народ. І марно сподіватися, що він відмовиться від цього з поривань моралі чи совісті. Сила розуміє тільки іншу силу. Якби була змога домовитися, укласти державну угоду, хіба узяли б ми до рук зброю після звільнення України від Гітлера? Хіба кинули б у вогонь оружної боротьби вас, наше майбутнє?

— Нас ніхто не кидав, ми ішли самі! — заперечив Анатолій Задорожний. — І тепер усвідомлюємо, що розплата може бути страшною. Але краще жахливий кінець, аніж жах без кінця! Ми повинні готуватися до оборони, повинні принаймні дорого продати своє життя!

— А воно у кожного одне, Анатолію. І кожен має право розпорядитися ним на власний розсуд.

— Пане Михайле, та невже ви натякаєте на тих, що хочуть відлежатися, перебути час повстання у кутку, сховавши голову в пісок? Та я б таких... Без суду й слідства!

Анатолій належав до налаштованих рішуче. Переносив закони збройного підпілля на увесь загал і обурювався тими, хто не поділяв гасла «Свобода або смерть!». А люди зібралися різні. Багатьох жахала сама думка про антирадянське забарвлення повстання. Те, що було органічним для західних українців та литовців, які відкрито оголосили себе ворогами радянського ладу, трактувалося як неприйнятне тими, хто вірив у справедливість влади. І таких було чимало.

Керівник повстання Капітон Кузнецов одразу рішуче повернув стихію у русло цілком радянське — місцеве керівництво допустило окремі помилки, чекаємо на представників Центрального Комітету, які покарають винних. Після цього негайно станемо до роботи.

Станемо до роботи...

Кожен розумів, що до роботи таки доведеться стати. І був готовий до цього. Надто довго вже тягнулося те, що начальство називало «волинкою». Довге, занадто довге, пронизливе й монотонне чекання розв’язки висіло в повітрі хмарою. Спершу невеличка, сіренька, майже непомітна на тлі яскравої синяви червневого неба, вона виглядала симпатичною і невинною. Усвідомлення себе всього лиш частинкою загалу, одним із тисяч, робило цю хмарку майже безпечною. «Як усі — так і я, що буде всім — те й мені!» — заздалегідь покірно сприймав кожен майбутнє покарання — невідворотне, обов’язкове, весь попередній табірний досвід волав про це. «Нічого, усіх не розстріляють, нас тут тисячі, усіх на Колиму не вишлють!» — заспокоював себе кожен. Та щодень хмарка росла, густішала й темнішала...

Пауза затягувалася. Минули перші дні свята, радості спілкування, знайомств, упізнання. Минула пора табірних весіль.

Навіть жаданий відпочинок тіла, такий дорогий, попервах безцінний після виснажливих років безперервної важкої праці, почав обтяжувати. Неспокій, хвилювання, очікування оселилося в кожному серці. Хотілося прогнати, мов докучливого комара, та він дзижчав і дзижчав над самим вухом, не вгаваючи, щодень гучніше.

Те, що у перші дні здавалося проривом, перемогою — радіо, листівки на повітряних зміях, навіть повітряна куля з гаслом повстання — поступово стало звичайним. «Бои местного значения» — так називалося колись у зведеннях з фронтів те, що відбувалося зараз у «Степлагу».

— Послухайте, дівчата, чого вони тягнуть? Вже вирішували б щось — або туди, або сюди! — зірвалася якось Катерина, втративши терпець.

— Вирішать, Катрусю, на все треба часу, — заспокоювала Орися, хоч у самої сиділо на язиці те саме — коли ж воно вже розв’яжеться!

— На що треба часу? Адже основні наші вимоги вже прийнято! Звільняють малолітніх — от вас із Катериною, наприклад, Олю Лядську. Знімуть ґрати, номери. Чого вам іще треба? — висловлювала уголос занепокоєння Ганна Рамська.

— Ганю, то тебе Юрій намовляє, от звідки вітер дме. він не розуміє наших ідей, не сприймає, у нього — своє. А ти ж — наша дівчина, західнячка! Чого нам треба? Звільнення! Свободи нам треба! — перекинула через плече косу Аня Людкевич, колишня студентка Львівського університету.

— Так он вона, наша свобода, зовсім скоро уже! Кілька місяців лишилося! А якщо із заліками — то ще менше! А ви... ви тільки усе псуєте! Навішають нам усім нові терміни. От побачите!

У душі кожен розумів справедливість цих слів. Навішають! Що їм варто? На яке правосуддя сподіватися?

— Скоріш би вже...

— Слава Ісусу Христу! Чого сперечаєтеся, дівчата? — підійшов до них священик Василь Куцах. він правив у селі Йосипові, на Стрийщині, рідному селі Параски Дзібчак.

— Слава навіки! Ви , мабуть, Параску розшукуєте, отче? Я зараз гукну! — Катерина побігла на розшуки.

— То в чім суперечка? — усміхнувся отець.

— Та ми... Тут Ганя... — Орися не зразу знайшла слова.

— Не одна Ганя так думає. І в чоловічій зоні чимало людей, які не розуміють, навіщо ми повстали. Ходімо зі мною, покажу вам внутрішню тюрму. Може, стане зрозумілішим.

Задихавшись, прибігла Параска.

— Ходіть з нами, дівчата!

Ганна Рамська з ними не пішла, повернулася до свого Юрія.

— Отак завжди, хто не хоче бачити — гірший за сліпого, — зітхнув услід отець Василь і повів дівчат у чоловічу зону.

Тюрма у тюрмі. Підземелля. Крихітні камери, в яких ні стати на повен зріст, ні випростатися лежачи. Дошка, на якій можна тільки лежати, підкуливши ноги і майже обійнявши парашу, що стоїть впритул. Камери трохи більші, без вікон, лише ґрати угорі, крізь які пробивається світло та хоч якийсь ковток повітря. На стінах — патьоки крові, не свіжої, засохлої...

Отут сиділи ті, хто порушив режим. Чи їм здалося, що порушив... Звідси ми визволили наших хлопців у перші дні повстання. Кузнєцова, Слученкова. Хіба не варто було?

— Тут загинув наш друг, таборовий поет Михайло Іван-ців, — зітхнув отець.

— Ходімо звідси, отче, дихати нічим! — Орися майже бігла. Згадався льодовий карцер на Воркуті, синя зірка у віконці, крига на підлозі...

На виході їх перепинили хлопці з металевими прутами та списами, викуваними з ґрат на вікнах, — варта.

— Що ви тут робите?

— Показував дівчатам підземну тюрму. Хай бачать, хай знають, проти чого ми повстали, — пояснив отець Василь.

— Хто це, отче? — не йняла віри Катерина. — Хто ці люди? Хіба ця тюрма не зачинена?

— Проходьте, дівчата, не затримуйтесь. І не питайте зайвого! — випровадив їх чоловік зі списом. — Тут зачинено ворогів нашого повстання! Зрадників!

— Господи, і тут вороги, і тут зрадники... — прошепотіла Катерина. — Що це, Орисю?

— Я не знаю, Катрусю, не знаю... — Орися вибігла на поверхню, глянула у синє небо. Після підземного мороку, після запаху крові й смерті у підвалі воно здавалося намальованим, несправжнім. І сонце світило, мов прожектор. І спека видавалася штучною, мов розпалено велетенську піч.

Невже це все може повернутися — ці підвали, кров на стінах, передсмертні зойки? Невже реальність — саме цей пекельний морок, а сонце, світло, небо — лише декорації для людей на волі, отого радянського народу, що живе штучними веселощами «будней велікіх строек»? Невже й сонце над цією «страною советів» світить за наказом «вождя і вчителя»? І згасає за його ж наказом... А справжнє життя — у підвалах, за стінами, невидиме, сховане, і тому його начебто й немає для тих, хто не хоче бачити...

— Ходімо звідси, Катрусю. Ходімо! — рвалася до сонця Орися.

— Що це значить, отче? — не йняла віри побаченому Катерина. — Чому вони тримають тут когось? Яких зрадників? Хіба ми всі тут не рівні? Хіба ми можемо катувати своїх же братів?

— Мабуть, кожна революція повинна захищати себе, — зітхнув священик, і сам не менше вражений побаченим. — Тюрмою керує Віктор Ус, Рябов, колишній кримінальник. він уявляє собі порядок саме так...

— Але чим ми тоді кращі за них? — не вгавала Катерина.

Отець не знайшов відповіді.

— Життя жорстоке. Не всі люди живуть за законом Божим.

Дівчата поверталися у свою зону приголомшені двічі.

І хмарка, що висіла десь далеко, маленька і пухнасто-невинна, погустішала й рушила ближче.

Не все так просто...

Бсе не тільки непросто, а ще складніше, ніж нам здається...

— Коли і чим усе це скінчиться? — висіло на язиці в кожного. І кожен чекав щасливого кінця страшної казки.

Лютий холод очікування заліг на дні серця. Щось діялося там, за межами табору, «на просторах родіни чудесной», в самому лігві червоного дракона, що вишкірився зубцями Кремлівської стіни. Дракона, що змінив ім’я, обличчя, та не звірячу свою суть.

Розділ 39

«Лічу в неволі дні і ночі»...

Романові дні і ночі гортали час, наче сторінки історій хвороби. Білий халат поставив його на бік життя у жорстокій борні за день світла і ніч темряви. Білий халат давав надію вижити, давав надію, але не гарантію. Обов’язок милосердя, порухи душі, прагнення допомогти й порятувати, властиве кожному, для кого медицина — покликання, а не спосіб «перекантуватися» у зоні, лягав на плечі тягарем. вже скільки разів було, що їм із професором Цвітковським доводилося брехати, писати неправдиві цифри підвищеної температури чи оманливі результати перев’язки, щоб протягнути кілька днів, вберегти від шахти, від шурфу, від лісоповалу...

— А ето што єщьо? Опять за свойо? Да он здоров, как бик, а ви пішетє — «состояніє средней тяжесті, температура 38,2!» Да самі в шахту загрємітє, еслі єщьо раз, еслі єщьо... — волала на обходах головний лікар, дружина начальника режиму.

Болала, та не квапилася виконувати погрози — хто лікуватиме офіцерський склад, якщо професор опиниться в шахті, хто виконуватиме процедури, якщо цей високий красивий фельдшер із золотими руками облишить процедурний кабінет на безруку медсестричку з «вольнонайомних» з намальованими «доміком» губками.

Чого лиш не надивився Роман у стаціонарі! І відкриті форми туберкульозу, і переломи всіх видів, і пневмонії, і фурункульоз... І щось зовсім дивне...

Іноді за дорученням професора Романові доводилося відносити результати аналізів лікарняної лабораторії в окремий, закритий барак, так зване спецвідділення. Цих хворих приводили сюди зі збагачувальної фабрики Нижнього Бутугичагу.

РОФ — «рудообогатітєльная», рудозбагачувальна фабрика могла служити зразком організації праці. Там були особливі, просто чудові умови для роботи! Скорочений, шестигодинний робочий день, праця в приміщенні, в теплі, особливе, посилене харчування, американські консерви, жир, досхочу хліба, навіть молоко, яке привозили замороженим, в кругах. Фабрика виглядала навіть красивою, так розповідали хворі, — високі стелі, яскраве освітлення, в кабінетах начальства — художні розписи, люстри, чудово устатковані лабораторії, цехи, де відбувалося, власне, збагачення бідної на метал... як його називали? Метал номер чотири? Бідної на метал номер чотири руди.

Після промивки руду, пісок помаранчевого кольору, сушили у величезних, шістнадцять метрів у діаметрі, центрифугах. Для прискорення висушування вимішували...

Потім уже збагачену руду насипали у бочки і відправляли... Подейкували, що відправляють літаками у самісіньку Москву! І що ж воно таке важливе, щоб возити літаками? Не золото ж! Золото — метал номер один! Олово — номер два. А що воно — чотири?

Оцей метал номер чотири мав бути надзвичайно цінним, чи не дорожчим за золото.

Хворі, що лежали у спеціальному відділенні, виглядали дивно... Ще кілька місяців тому здоровенні хлопці після роботи у чудових умовах і санаторному харчуванні чомусь перетворювалися на слабких і немічних. Більше 20-30 змін ніхто не витримував. Паморочилася голова, нездоланна слабкість прикладала голову до подушки, постійно нудило, геть зникав апетит... Потім на подушці залишалося коротко стрижене волосся, воно висипалося, висіюючи пошивку наче маком, голова лисіла...

— Що це? — запитував тихцем професора Роман. — Якась загадкова, не описана в літературі хвороба...

— Це — променева хвороба, Романе. Виникає після контакту з радіоактивним випромінюванням, — пояснював професор, наблизивши вуста до самого вуха фельдшера.

— Це значить, що метал номер чотири — це...

— Це радіоактивний метал. Мабуть, уран. Тримайся подалі і від фабрики, і від самої руди, і від хворих, не зазирай без доконечної потреби в барак спецвідділення.

— А як їх лікувати, цих хворих?

— від променевої хвороби ефективного лікування немає. Поки що немає...

— То що вони, усі помруть?

Професор схилив голову не то на знак ствердження, не то — скорботи.

— Романе, ці люди — приречені, для них ми не можемо зробити нічого, давай думати над тим, як допомогти тим, кого ще можна врятувати.

Якось вдавалося правдами й неправдами уникати «санкцій» головної лікарки, головне — правильно писати.

— Пиши — «на момент огляду скарги на...», — повчав професор.

— А якщо просто — «скаржиться на...»

— Пиши як я сказав! Момент огляду — він момент і є! Минув момент, а через десять хвилин все гаразд, зрозумів? І ніхто не доведе, що на момент огляду пацієнт не скаржився на біль чи підвищення температури. Ти папери справно пиши!

Скільки разів згадуватиме Роман науку професора Цвіт-ковського!

— Нет, ето ні на что уже не похоже! Кто главний врач больніци? — кипіла лікарка.

«Кипіння» скінчилося черговим етапом.

— Собірайся! С вещамі!

«Газген» поволеньки, не набагато швидше за пішохода, просувався із «Центрального». Зупинився на Нижньому.

— Це ж куди мене, Господи? — аж похолов Роман. — Хоч би не на РОФ!

Та машина рушила в бік Усть-Омчуга, «столиці» Тенькін-ського краю.

Куди везуть, навіщо, задля якої мети перемішують без кінця людей, аби не пустили, бува, коріння у промороженому ґрунті цього дикого краю — ніхто ніколи не знав. Здогадувалися хіба...

Безли не на північ, і це вселяло надію.

День у буді вантажівки не надто відрізнявся від ночі. Ночі ж минали в галасі й диму якоїсь придорожньої нічліжки, мабуть, табору неподалік не виявилося. «Куди, навіщо?» — не давало спокою...

Нарешті — кінцевий пункт. Не прііск, лікарня. Романові полегшало. Хай там як, а не в забої, не на промивці золота.

— Этого фельдшера вашего давайте сюда!

Укотре Роман благословив батькову мудрість — віддати сина до медичної науки.

— Жить будеш тут! Васілій, прінімай соседа! Работать — в процедурной. Тут напісано — ти спеціаліст по внутрівенним вліваніям? А ето — наш доктор. Знаменітий на всю Колиму!

— Професор? — наївно спитав Роман.

— Више бері! Что там профессор! Доктор Мохнач!

Роман пригадав це прізвище. Справді, знаменитість. Професор Цвітковський часто згадував його метод лікування дизентерії і використовував його на практиці з незмінним успіхом.

Щоправда, Володимир Онуфрійович Мохнач не був навіть лікарем. Доктор, але доктор біологічних наук, відомий хімік, директор Далекосхідного філіалу Інституту хімії АН СРСР.

Оголошений «ворогом народу» у 37-му, він пройшов усі кола пекла довоєнної та воєнної Колими. Непримиренний до зла, несправедливості, не давав спуску нікому. Клеймо політичної статті ставило доктора наук на найнижчу сходинку табірної ієрархії, а характер не давав шансів вижити. За найменшу провину — випадково переплутав шапку, згубив лопату — карали без жалю і милосердя. Напівживим відправили «доходягу» до лікарні, на певну смерть. Та добрі люди не дали пропасти — спершу санітаром, потім медбратом Мохнач залишився в санчастині.

У сороковому та сорок першому році Колимою прокотилася страшна епідемія дизентерії, що косила всіх, не розбираючи статті чи звання — в’язнів, конвойних, офіцерів, їхніх дружин та дітей. Медики мало чим могли допомогти.

Якось до лікаря зайшов хворий із «доходяг», попрохав обробити виразку йодом. Мохнач тоді саме приготувався спожити свою пайку. Схибив, і йод вилився на шматок хліба. «Доходяга» поквапом схопив непридатний уже, на його думку, хліб і проковтнув, поки господар не схаменувся і не викинув свою зіпсовану «вечерю». На диво, не тільки не отруївся, але й почав на очах видужувати, долаючи страшну дизентерію. Можливо, інший і не пов’язав би йод, хліб і чудодійне зцілення, але не доктор наук, науковець, чий гострий розум хапав на льоту і миттю вибудовував причинно-наслідкові узалежнення. Відкриття було зроблено — комплекс йоду і крохмалю має цілющі властивості. І треба працювати у цьому напрямку далі.

Страшна хвороба не оминула й самого Мохнача. Заразившись — хто каже, що навмисно, хто — працюючи з хворими, — вчений на собі випробував йодо-крохмальний комплекс. І видужав. Почав давати ложку «чорної каші» — так первинно виглядали ліки з картопляних очисток та йоду — всім хворим. І результати не забарилися, епідемія відступила. В Ягодний, де працював тоді Мохнач, навідалася сама Савоєва — начальник санітарної частини Північного управління таборів. Поговорила з доктором, оглянула його хворих, сама спробувала «чорної каші». І дала «добро». Володимира Онуфрійовича зарахували у штат лікарні фельдшером і дозволили використання його методу по всій Колимі. Доктор наук — фельдшер? В таборах бувало й не таке...

Роман недовго озирався у крихітній комірчині, яку мав ділити з Василем — місцевим зубним лікарем, зубним техніком і «на всі зуби» майстром, як він себе називав. Два ліжка, стіл, дві табуретки, тумбочки — райський куточок на цілих шість квадратних метрів! Нечасто обдаровували такими вигодами навіть великих знавців своєї справи!

Басиль не одразу виявив належну гостинність, і Роман швидко зрозумів причину — кілька останніх днів Василь жив отут сам і кімната стала притулком не лише для спокійного сну, але й...

— Це — Галя, — познайомив із чорнявою, акуратною до суворості медсестрою. — Моя Галя.

Цей шепіт у саме вухо мав би означати — зась тобі, красеню, не зачіпай. Та Роман лиш посміхнувся. Дівчата його не цікавили, він належав до того рідкісного типу чоловіків, яких справжнє кохання робить сліпо-глухо-німими до інших жінок.

— У мене є Орися, Василю.

— А де вона? — зацікавлено звела шнурочки брів Галя.

— Десь на Воркуті, так писали батьки, — зітхнув Роман. — Отак чекаємо одне одного...

— То ми із Васильком щасливіші за вас, ми разом! — і побігла, усміхнувшись, до хворих.

Роман зітхнув. Щасливіші? Хто його знає! Так, вони можуть бачити одне одного, так, кожна зустріч, кожен погляд вартий року життя, так гостро, так наскрізно гаряче все, але ж і так небезпечно! За зв’язок чоловіка і жінки в таборі — чи в’язнів, чи в’язня та вільнонайманої, байдуже, належала жорстока кара — винних посилали у найвіддаленіші табори, розлучали, робили все, аби вони ніколи більше не побачилися. Навіщо? Сенс? Кому на заваді людські почуття? Хай би собі любилися... Хіба просто аби помучити, спричинитися до ще більших страждань?

«Нам не нужна ваша работа, нам нужни ваши мучєнія!» — чийсь цинічний вислів став лозунгом, отаким собі мотто цілої системи мордувань тіла й духу.

Ні, краще не бачити, як катується кохана, краще не знати...

А Василеві не раз траплялося зауважувати, як місцевий начальник режиму, майор Курочкін наче жартома поплескував при зустрічі медсестру Галину по кругленькій сідничці, а то й халат на грудях поправляв. Отак віддухопелив би кривдника, а спробуй? Одразу — стаття, термін — замах на життя офіцера при виконанні... А ще — конвойний сержант з масною пикою й свинячими очицями у свою зміну щоразу на виході обмацував Галину хтивими ручиськами — чи не винесла чогось із лікарні, чи не принесе в зону? І що тут скажеш? Табір, він табір і є, все правильно, все за законом, обшук, варта має право, куди скаржитися?

Щоправда, Василева робота давала такі можливості помсти-тися, як жодна інша! Зуби в Курочкіна, як і майже в усіх тутешніх мешканців, через авітаміноз та одноманітне харчування вимагали частого втручання стоматолога. Отут уже бормашина в руках Василя перетворювалася на справжнього друга, який мстився і мстився за кожен дотик, за кожне слово, невчасно сказане! Мокрим підводився Курочкін з крісла «зубника», присягався, що до рота більше не візьме солодкого, і не тямив, чому ж так ретельно і так боляче відбувається лікування кожної, навіть найменшої дірочки у зубі!

А сержанту Василь зубів не лікував — просто виймав їх один по одному, мовляв, лікуванню не підлягають, треба рвати. І без укола.

Бже що-що, а видаляти зуби Василь наловчився віртуозно. Артист! — так відгукувалися про нього пацієнти.

А що їх видаляти! Ясна так зруйновані цингою навіть в офіцерів, які тут давно служать, що потягнув — і готово! Навіть знеболення не потрібне.

Звісно, непотрібне. Де ж таке бачено — видаляти невільникам зуби під новокаїном! Цілковита божевільня! Це те саме, що дати наркоз перед розстрілом чи стратою на гільйотині, наприклад. Чистісінький ідіотизм.

Басилева праця зубного техніка тут цінувалася просто на вагу золота. Хоч золотих зубів на Колимі ставити було не вільно — навіть начальству. Якщо техніка помічали в роботі із золотом — байдуже, звідки, хоч би й зі старих коронок, пряма дорога — на копальню!

Мабуть, через отаку професійну цінність начальство дивилося на деякі речі крізь пальці. Наприклад, на те, що медсестра Галина інколи під час роботи затримується у кабінеті зубного лікаря трохи довше, ніж потрібно для огляду зубів, що після роботи їх часом бачать удвох десь у тихому куточку за розмовою.

Роман розумів товариша — хіба стримався б, якби Орися опинилася десь тут, поблизу? Звісно, намагався б украсти в неволі хвилини щастя.

Та одного разу закрався сумнів — а чи треба так?

Якось уночі, під час чергування, виникла потреба вислухати легені хворого на туберкульоз.

— Хвилинку, я зараз принесу свій стетоскоп! — і побіг у кімнату.

Перед дверима зупинився... Дивні звуки... Скрип ліжка... Глибоке дихання, навіть приглушений стогін... жіночий... чоловічий... Що це? Невже вони...

Не відчинив дверей, пішов назад. Якось спитав у Василя:

— Василю, а ви... ви...

— Ну то й що? — зрозумів невимовлене зубний технік. — Ми з Галею любимо одне одного і вирішили одружитися одразу як вийдемо на волю. У Галі термін закінчується через сім місяців, а у мене — за два роки. Невже ти думаєш, що вона мене не дочекається?

— Я певен, що дочекається, але хіба ми можемо бути тут впевненими бодай у чомусь? Ну, скінчиться термін, а потім? Буває всяке...

— Ні, в моїй Галюсі я впевнений!

— Та не про те я, Василю, не про те! Я про... А якщо дитина?

— Ну то й що? Дитина народиться вже на волі! Та й дівчата тут охоче вагітніють, це ж звільнення від роботи, хіба не знаєш?

— Дівчата? Які дівчата? Кримінальниці? То хіба це дівчата? Це для них вагітність — відпустка, але не для наших. У нас, на заході, все має бути за законом — спершу шлюб, священик, шлюбна ніч, а вже потім — діти, хрестини... Хіба у вас, на Хмельниччині, не так?

— Так, звичайно, так, але озирнися навколо, Ромку, хіба не бачиш, які страхіття ми вже пережили і які на нас іще чекають? — Василеві сині очі взялися вологою. — Скількох друзів поховали, скільки мук перейшли? Ні, я хочу щастя вже зараз, мені й так тридцятка минула! Отак чекати — то й ляжеш у вічну мерзлоту незайманим і нецілованим. От у тебе самого жінка була? Та бачу — ні... То що ти в цьому тямиш? Чого ти мене повчаєш? Все буде гаразд, я ж таки доктор!

Та Роман не плекав ілюзій — небезпека чигає в зоні на кожного, і наївно думати, що якісь твої професійні чи інші якості можуть її відвернути.

Майор Курочкін не просто полюбляв ляснути дівчину по ласому місцю. Його мрії сягали далі. Симпатична, скромна, охайна галичанка — чим не дружина підстаркуватому вдівцю? Коли ще там той материк, коли ще пенсія, а жити треба. І так війна відібрала все, чим щаслива людина — дружину, дітей, загнала його, бойового офіцера, сюди, на північ, де хоч і добре платять, але й деруть натомість три шкіри — ні харчування пристойного, ні слова доброго, ні крику дитячого у самотній хаті. Медсестричка Галя — саме та жінка, яка прикрасить його самотню старість! їй скоро на волю, а куди вона подасться? Хіба на ярмарок наречених у Ягідне? Там на звільнених жінок чекає ціла черга кавалерів різних мастей — від злодіїв та убивць до колишніх професорів та наркомів.

Око майора пильнувало все уважніш і от...

— А что ето здесь праісходіт? — прочинив якось невчасно двері до кабінету зубного техніка майор. — Ви  что ето себе пазволяете в рабочее время, ґалубкі?

Ревнощі підстаркуватого Отелло, помножені на розчарування і крах надій, змусили машину часом лінивого слідства й суду обертати коліщатка рішень і реченців миттєво.

По неї прийшли просто у відділення, на роботу.

— Сабірайся.

І папірець — «за інтимний зв’язок з/к із з/кою»... «продовження терміну на 3 роки»...

— Зараз... Я тільки заберу свої речі, — стиха мовила Галя і побігла чомусь не до кабінету зубного техніка, а в лабораторію.

Минуло кілька хвилин.

— Ґдє ана там? — захвилювалися солдати.

За дверима лабораторії щось упало...

— Врача, врачей сюда! — заволали солдати.

Роман прибіг одним із перших.

— Що ти зробила, Галю, навіщо?

На Галиних губах з’явилася кривава піна, губи, руки на очах покривалися пухирями. Поруч — пляшка з оцтовою есенцією.

— Я не хочу жити, Романе.. Поклич Василька, будь ласка, скоріш... — не голос, а скоріше хрип виривався з грудей страдниці, кожне слово могло стати останнім. — Поклич... Ні, слухай, перекажи йому... Я вагітна... він іще не знає... Ще три роки сидіти... Куди я піду? В мамкіну зону? До урок?

— Да что ви стоітє? Давайте щьолочной раствор, соду, промоем, спасать девушку надо! — керував лікар.

— Не треба, нічого не треба, не дам... — боронилася Галя. — Романе, Василька поклич... Ні, не іди, слухай... Скажеш йому... Я не встигну... Я навіть сказати йому не встигла... Ким виросте наша дитина? її ж відберуть від матері, віддадуть у дитячий будинок! — застогнала. — Ой, як боляче... Ні, добре, що моє дитя залишиться зі мною... Куди його, малесеньке, в зону? Не почує ані материнського слова, ані... Виросте дикуном, таким, як вони... Поклич Вас... Василька...

Басиль уже почув про біду.

— Галю, Галюсю, та що ж ти наробила! — упав навколішки біля коханої. — Навіщо? Я б зачекав...

А Галя вже бачила інші світи — білі, чисті, Галя вже звільнилася, Галя вже ступила на стежку свободи.

Ніхто й не сподівався, що веселий, товариський, здавалося, легковажний Василь так побиватиметься за коханою. Ридав над нею добу, і заповзявся поховати в труні, в окремій могилі. Хотів навіть до всемогутньої «королеви Колими» на прийом поїхати, думав, її сентиментальне серце розтане від його горя, та навіть за ворота не випустили — забув, що сидиш? Ти такий же зека, як усі, дарма що «на всі зуби майстер»!

Галю поховали вкупі з усіма, головний лікар відмовився «порушувати правила поховання», які вимагали на той час ховати з/к роздягнутим — не марнувати ж державну власність — дорогий одяг на покійника, без труни, перед похованням знімати зубні коронки.

Басиль з того часу запив. Любив розмірковувати вечорами:

— Ні, правильно Галюся зробила, правильно. Пішла з цього брудного світу. Не змогла... Як би вона там, між отими колимськими мамками, що понагулювали своїх байстрюків від усілякої наволочі? Як би вона там, чиста, як лілея? Я тебе питаю, Романе, як би вона там?

Романові рвалося з вуст інше, та мусив мовчати, бракувало доливати оцтової есенції у без того переповнене горем серце товариша.

Доля колимських «мамок», жінок, що з різних причин зайшли у тяж, справді була сумною. Кримінальниці вважали вагітність отакою собі довготривалою «мастиркою», можливістю відпочити від важкої праці, «припухнути», «відкосити». Просто полежати, повалятися «в декреті» до пологів, а потім після. Не надто замислювалися над тим, що доведеться народжувати, а вже долею майбутнього немовляти й зовсім не клопоталися — «ґасударство вирастіт». Для соціально близького кримінального елементу був один час навіть такий закон, що матері звільнялися від відбування покарань, звісно, тільки за кримінальними статтями і засуджені на невеликі терміни. Отут вже ціла епідемія вагітностей розпочалася! Хапали кожного, аби лиш мав апарат для звільнення і міг ним користуватися, не дуже питали чи й хотів. Ласих і охочих не бракувало. «Мамські» бараки Вакханки, Хеніканджі, Ельгена були переповнені.

Хто вибирав місцем «припухання» до пологів «больнічку», а хто вигулювався на повну.

— Ей ти, твою такую-перетакую мать, откривай, води аташлі! — в санчастину приіска «Босточний» не увійшло — вламалося, майже упало на руки медсестрі Ліді Ясень якесь сотворіння, що лаялося останніми словами, кляло на всі заставки і поміж тим тужилося. Раз, другий — і в руки Ліді вискочило мокре, слизьке немовля, що негайно закричало в унісон зі своєю невдатною матінкою. Ліда ледве втримала дитинча, щоб не впало на підлогу, але дала собі раду, не розгубилася — перев’язала пуповину, перерізала ножицями, все зробила як належить. А «матінка» тут же заснула глибоким п’яним сном — і хто її знає, де дістала спиртне? Чи не з того ж джерела, що й дитину... Тхнуло перегаром, як від діжки із брагою. А на ранок, прочумавшись, зникла в те ж «нікуди», звідки виникла темної ночі, залишивши немовля напризволяще.

І даремно. Якими лиш «благами» не огортала по-материнському ніжна радянська держава «заключьонну» «мамку»! І полегшена робота — не в шахті, а на поверхні, і додаткові перерви на годування немовлят — «Колонна, стройсь! На кормлєніє шагом марш!», і покращене «висококалорійне» харчування — ложка-дві додаткової каші!

Існували й зовсім казкові пільги, щоправда, не для всіх, а лиш для «своїх». Соціально близьку і «виправлену» системою ісправітєльно-трудових лаґєрєй мамку випускали на свободу, навіть квиточком на пароплав і поїзд забезпечували. Ті, хто зберіг іще хоч краплю совісті, крадькома віддавали нагуляних чад у дитячий будинок, підкидали на чужі байдужі руки, мов кошенят, непотрібні живі сотворіння. Хай там виживає, як зможе. Наше «ґасударство гуманное», замінить і маму, і тата, вигодує, виховає... А дехто сідав у потяг — і через усю матушку-Расєю... Зазвичай першої ж ночі немовля зникало. Не вписувався дитячий плач у палітру звуків злодійської «малини», не любили нові маманькіни «ухажори» маленьких свідків... Чимало їх знаходили викинутими з вагонів між рейками та на узбіччі залізниці. Убивчий закон проіснував недовго, відмінили.

Соціально «неблизьких», політичних, не підпускали до власних дітей на віддаль пострілу. Лише після завершення терміну могла мати обняти своє дитя. Якщо воно ще жило. Вісім із десяти новонароджених в’язнів гинули у перші місяці життя. А тих, кому пощастило вижити, годі було і знайти, й упізнати — в дитбудинках робили все, щоб дитя не знало або забуло свої корені, мову, навіть прізвище.

Саме від такої долі урятувала Галя своє ненароджене дитинча. І хай уже вищий суддя питає її про право розпорядитися життям — і своїм, і чужим.

Розділ 40

Ну й спека! Всього лише червень, а все навколо горить, мов на сковороді.

— Вы свободны, капитан!

Нарешті! Можна буде зняти кітель, розстебнути сорочку, вдихнути хоч трохи повітря. Не свіжого, не прохолодного, але хоч повітря, а не сигаретного диму, який висів у кімнаті нарад, перетворюючи ранок на сутінки.

Бдихнути повітря хотілось не тільки йому.

— Капитан Крутов!

— Здравия желаю, товарищ генерал-лейтенант! — витягнувся за всією формою перед старшим за званням, самим заступником генпрокурора.

— Отставить!

Генерал подав руку першим.

— Ну, здравствуй, Виталий Николаевич! Как мама? Давно не бывал дома? Ну, сам рвался из Москвы, сам... Не жалеешь? Наслышан о твоих новых подвигах! Да, натворил ты делов... Мы тебя вверх, а ты... — показав очима на погон, де замість великої зірки сиротливо відсвічували капітанські, малі.

Крутов виструнчився і зустрів погляд Вавілова очі в очі.

— Красивая хоть баба была, чтоб так из-за нее... Ну, молчу, молчу, не скрипи зубами. Я ведь по-дружески, что я, не мужик, не понимаю? Среди них такие встречаются, что...

Квадратне підборіддя з ледь помітною ямкою посередині повернулося у звичайне положення. Погляд пом’якшав. Відлік дійшов усього до 328 — і зупинився. Як часто йому доводилося тепер удаватися до цього способу «заморожуватися», вислуховуючи набір стандартних, один в один, нудних і примітивних фраз «співчуття». Молодших обривав хуком правої у щелепу, рівних собі посилав у таку далеч, що годі віднайти попри детально вказану адресу — до якої матері і яким транспортом діставатися. Коли ж до сповіді й настановлення на путь істинну бралися старші за віком і званням, ради не було — тоді очі — тупо в стіну, зуби міцно в замок, і рахувати — 1, 2, 3, 9, 27, 455... Аж поки не вичерпається генеральське красномовство, яке зазвичай виливалося у живописання власних сексуальних подвигів із «кантінгєнтом» — хоч і на грані фолу, зате без втрати зірочок.

— Ну, ладно, дело поправимое, закончится эта заварушка, получишь свою звезду обратно, найдётся причина. Если глупостей не наделаешь, конечно. Эх, заварили кашу начальнички местные! А расхлёбывать, как всегда, нам, Москве, прокуратуре. Наломают дров, а потом — «пожалте, Николай Васильич, спасите, помогите, разберитесь, уладьте дело миром». Вот и мотаюсь по Союзу — то Норильск, то Колыма. А тут эти, казахстанские, опять напортачили...

— Опять? — обережно перепинив генеральський монолог Крутов.

— Не опять, а снова! Этого вашего Чечева...

— Да какой он мой, Николай Васильевич, я его и в глаза никогда не видел. В отпуске, что ли?

— Да как тебе сказать, Виталий... В отпуске... Если генерала, замминистра внутренних дел республики... не будем уточнять, какой именно... разжалуют в полковники и переводят в эту Тмутаракань, то, наверное, не за хорошее поведение?

Крутов схилив голову на знак згоди.

— А он и тут не утихомирился! От Москвы далеко, местные власти ему не указ, вообразил себя, понимаешь, удельным князьком! Порядки завел — хуже, чем при царском режиме. Инвалидов — и тех на общие работы послал!

— Так по закону ведь не положено.

— А им тут, ... их перемать, законы не писаны! На общие, на рудник посылал и безногих, и безруких! Что удумал, гад — к носилкам ставил двух без левой руки и двух без правой! Рацпредложение, говорит. «У меня все работать будут, даже кто совсем без рук и ног — пусть поёт, чтоб остальные шибче шевелились!» В баню идёт — ему оркестр выстраивают и ковёр, понимаешь, красный расстилают, твою дивизию!

— Неудивительно, что при таком начальнике подчинённые распоясались!

— А как тебе их начальник оперчасти Беляев? Ему бы в немецком концлагере служить!

«А чем наши лучше?» — хотів спитати Крутов, але стримався. Дружба дружбою, знайомство хоч і давне, а зайве говорити заступникові генпрокурора — те саме, що біля діжки з порохом сірниками гратися.

— Довёл, сволочь, контингент до белого каления. Теперь попробуй эту реку загнать в прежние берега...

— А что Москва? — обережно закинув Крутов.

— Министр пишет: «Бооружённую силу пока не применять. Добиться выхода на работу разъяснением и убеждением. В кратчайшие сроки».

— Легко сказать!

— Вот потому меня и послали.

— Говорят, у вас особый дар понимать людей и договариваться с ними. Вот в Норильске...

— Да, пришлось и в Норильске поработать. Но тут сложнее будет. Времена другие, люди изменились. Да и в Москве все по-другому...

— Все? — дозволив собі засумніватися Крутов.

Генерал-лейтенант Вавілов зітхнув. Зміни справді розпочалися. Велетенська державна машина, що здавалася такою продуманою і простою у керуванні, заскрипіла всіма своїми іржавими клепками, щойно змінилася рука при кермі. від найменшої спроби змінити курс цей добре змащений людським потом і кров’ю монстр затремтів, задвигтів усіма частинами величезного потворного тіла, а хвіст під назвою «ГУЛАГ» почав просто відвалюватися, не витримуючи власної ваги, як щось змертвіле і непотрібне.

Відлуння ударів металевої труби у саманну стіну долинуло аж до Москви, проломи у таборових стінах Кенгіру зяяли величезними дірами у підмурівках самого Головного Управління таборів. Потягнуло димом. Усвідомивши небезпеку, гасити зародок пожежі, поки полум’я не перекинулося на сусідні зони, вирушив сам генерал Долгіх, прихопивши заступника, начальника режиму таборів, генерала Бочкова.

Для в’язнів, для керівництва табору, навіть для республіканських начальників генеральські зірки здавалися високими і значущими, як сузір’я Оріона, та Долгіх із Бочковим розуміли свою справжню роль. Вони тут — пожежна команда, погасити бунт, погасити якнайскоріш, за будь-яку ціну змусити цих недолюдків у табірних робах скоритися, знову покірно схилити голови, запрягтися в ярмо і слухняно тягти його. Виконувати план. План — от чого від них треба. Це раніше, у тридцятих-сорокових, гнали план по трупах — чим більше загинуло, тим краще. Тепер безглузда смерть зека країні не потрібна, потрібна його праця. План.

Вся ця дурня — ґрати на вікнах, замки на дверях уночі, сморід параші, від якого спекотними казахстанськими ночами можна учадіти, номери на одязі — все це умовності, тиск на психіку, спосіб зламати. Це — лірика з тієї ж опери, що людська гідність, приниження, несправедливість, перетворення людини на тварину. Важливе одне — перетворення людини на робочу тварину. Якщо це зроблено, від іншого легко відмовитися. Бо реальне, насправді важливе лише одне — робота, норма, план. Зупиниться мідний комбінат у Джезказгані, шахти Байконурського та Екібастузького вугільних розрізів — отоді з них спитають по-справжньому, і вже не свої — не міністр внутрішніх справ, а Рада Міністрів та ЦК. Тоді не зірочки полетять — голови.

Тому й тримали генеральський гонор на припоні, тому й давали обшукувати себе цим дівочим рукам із вичавленою з кутніх зубів посмішкою гадюки — приємно, мовляв. Тому й обіцяли золоті, срібні та мідні гори.

Зате увечері, зібравши місцеве керівництво, відводили душу, давали волю накопиченому за день гніву. Що не день — то партійні збори.

— Капитан Беляев! Бстать! Как стоишь перед генералом? Смирно! Разболтались тут...

— Виноват, товарищ генерал! — випростався, без особливого, щоправда, «рвєнія», Беляев.

— Виноват... Вот ты-то во всём и виноват! Ты у нас за всё и ответишь! Какого чёрта было стрелять в этого сектанта, как его...

— Сысоева, — підказав Беляев.

— Какого чёрта, мать твою! Вам тут автоматы для игрушки даны, бл... В войну не наигрались? Да ты войны-то и не нюхал на хрен...

Беляев утупив погляд у стіну десь трохи вище генеральської лисини. Поглядом задерев’янів, та у куточках тонкого, майже безгубого рота грав нескорений біс, якого опер особливо й не намагався загнати до пекла. Покричи, начальник, покричи, відведи душу. Хай полегшає, я перетерплю. А куди ж ви без нас, службистів? Перебалакаєте свої гарні слова про лінію партії, а як дійде до чорної роботи, а воно дійде неодмінно, однаково нас, оперів, покличете!

— Выполнял приказ, товарищ генерал!

— Ты линию партии выполняй! Проявляй политическую гибкость!

— Не приучен, товарищ генерал! Наше дело — приказ! — косив дурня Беляев.

— Ну, ладно... Есть предложение объявить выговор. Кто за? Единогласно!

Після зборів Бочков по-батьківському поспівчував ревному служаці — любив таких:

— Ну, ты, Сан Саныч, не расстраивайся... Бывает... Так надо. Ты коммунист со стажем, должен понимать суть текущего момента. Виновные должны понести суровое наказание! А ты перестарался! И недопонял...

— Есть, перенедопонял, товарищ генерал! — нескорений біс вишкірився іклами у напівпосмішці напівпослуху. Тонка лінія губів викривилася відповідно до лінії партії.

Бже зовсім пізнього вечора, коли роздратування генеральських душ помалу вляглося, вколисане випарами коньячного спирту, генерал Вавилов майже по-дружньому розпитував полковника Щетиніна, поставленого в.о. начальника табору:

— Как тут у тебя несёт службу майор... забыл... капитан Крутов? Мы с его отцом служили вместе. Еще по Москве знакомы. Отлично начинал службу!

— И продолжает отлично! — Щетинін зазирав в очі генералу, сподіваючись прочитати перспективи власного майбутнього. Ці московські гості можуть одним помахом пальця підняти на таку висоту... А можуть і опустити. Он Чечев — ходив, землі під собою не чув, а чим скінчилося?

— Ну, ты присмотри за ним, понял?

— Понял, товарищ генерал! Закончим операцию — представлю к майору!

— Правильно понял... ну-ну... — зітхнув Вавилов.

Хто-хто, а він добре знав, чим закінчуються такі операції.

І як на такі «героїчні» штуки дивляться тепер у Москві. Не тридцять сьомий вам, хлопці, не тридцять сьомий. Тут не про нові зірки мріяти, а старих би не погубити.

Капітан Крутов заступив на чергування. Його вважали надміру ретельним службистом — в обов’язки офіцера не входило підійматися на вишку. Вистачало і подвоєних нарядів з кулеметом. Та Крутов щоразу видирався нагору і годинами спостерігав у польовий бінокль за всім, що діється у зоні. Офіційна мета цього стеження — виявити можливі злочини та їх виконавців, сфотографувати активістів.

Крутов не фотографував. Мав на меті інше, не передбачене інструкціями. Вінокль виловлював серед усіх одну-єдину фігуру — тоненьку, якусь особливо самотню і беззахисну у своєму голубенькому домашньому платтячку серед таборової круговерті.

За ці дні відвойованої у каторги волі зона розквітла кольорами — в’язні дістали з «каптьорок» речі, надіслані рідними, і суцільна чорно-сіра маса усміхнулася казахстанському сонцю синім, рожевим, білим.

Орися — у голубому... він пам’ятав ці очі — величезні, голубі, прозорі. Пам’ятав ці руки — тонкі, гарячі від лихоманки, що трусила тендітним тілом і палила чоло. Того дня, залишаючи Воркуту під крилом літака, подумки попрощався із дівчиною навіки, не сподівався на рятунок. Боліло серце. Ненавидів себе — здорового і сильного, поставленого вистежувати і катувати таких, як вона. Ненавидів і тих, хто його поставив. А вона, тоненька і гнучка, як вербова галузка, вижила і прижилася на цій гарячій, спаленій сонцем і обвіяній жорстокими вітрами землі.

Ревниве чоловіче око стежило за фігуркою в голубому із подвійною увагою. І з подвійною радістю відзначало — вона завжди сама! Іноді з подругою, отією, чорнявою, ще з Воркути, але жодного разу — із чоловіком! Невже пам’ятає? Можливо, їхня зустріч запала у душу не лише йому? Невже...

Минулого тижня через кухонну обслугу вдалося передати пакунок — хліб, масло і шоколад «Гвардійський». Повинна здогадатися, від кого. Шоколад — наче пароль. Тоді, у перші дні їхнього страйку, який усі тут називають зневажливо «волинкою», здавалося, вона його упізнала...

Бінокль наблизив фігурку майже на віддаль дотику. От вона переплітає тоненькими пальчиками пасма коси... От закашлялася... Невже не минувся-таки без сліду той карцер? От поглянула угору... У той бік, де вишка... У погляді — страх, туга...

Кого ти злякалася, голубенька плямко на червоному піску?

Як тобі тепер, самотній краплі українського неба на цій сковороді казахстанської пустелі? І все це — вишки, дроти, собаки, кулемети, генерали — проти неї, такої маленької, такої беззахисної. І він, Віталій Крутов, теж проти?

— Вишь, опять кого-то повела, бл...

— Которая?

— Да вон та, чёрненькая. Я за ей давно присматриваю. Кажний день другого водит!

— Вон та, кучерявая? Да нет, одного!

— Эх, меня б туда хоть на вечерок, хоть на ночку! Я б её, ту, которая повыше, я бы...

— Отставить разговоры на посту! — прикрикнув Крутов.

Якийсь час солдати перезиралися, мовчки переминалися з ноги на ногу. Потім таки не втерпіли:

— Эх, бл..., торчишь тут день и ночь на ветру, на холоде, на жаре, а они, враги народа, фашисты хреновы, немецкие подстилки, предатели, шпийоны, япона ихняя мать, в теплых бараках греются! Устроились, гады, а ты, знай, стереги...

— Тоже мне радость, на нарах!

— Да ежели с бабой, то и на нарах, и на полу можно... Гестаповцы, эти, как их, троцкисты-уклонисты, вредители социально чуждые!

— Ну уж и гестаповцы! Хватил ты, брат, лишку!

— А кто? Как есть фашисты! Кажинный день на разводе говорят!

— Ага, особенно вон тот дедуля. Или девчонка с косой!

— Значит, фашистская подстилка!

— Да что ты молотишь-то ерунду! Ей при немцах лет десять было. Твои-то все дома? Вот, то-то и оно! Ребята сказывали, в Норильске один из наших отца родного в зоне узнал.

— Ну и что?

— А если команда «Стрелять!»?

— Отставить разговоры! — вибухнув капітан уже не жартома.

Ще трохи — і ця команда зірветься з вуст котрогось із генералів. Надто вже на межі терпіння висить величезна повітряна куля генеральського гонору, надмухана вогнедишною сумішшю люті й необхідності її стримувати. Досі лише наказ міністра внутрішніх справ Круглова паралізує нетерплячі пальці на спускових гачках. «Бооруженную силу пока не применять». Пока...

Перемовини з представниками комісії ведуться начебто спокійно, але... Доповіді в Москву ідуть зовсім іншого тону: «Бсеми делами здесь заправляют бандеровцы. Чем дольше продолжаются переговоры, тем больше они наглеют и выдвигают требований».

Днями пішла шифровка з вимогою прислати для наведення порядку спеціально навчені каральні військові частини. А потім... Крутов не повірив собі... Танки! Генералу Долгіх потрібні танки!

15 червня телеграфували з Москви: «Ешелон з 5-ма танками Т-34 та екіпажами вирушив».

Міністр Круглов спершу довго допитувався, навіщо потрібна важка техніка.

— Зека понастроили баррикад. Есть оружие. Будут большие потери среди живой силы во время операции подавления.

— Если уж так необходимо... — погодився міністр. — Но танки применять только как таранную силу! Только для разрушения баррикад! Стрельбу вести холостыми, для устрашения, а не истребления. И никаких действий без приказа!

— Слушаюсь!

А час невблаганно стікав. І втримати таємницю у межах відомства внутрішніх справ стало неможливо. Виробництво зупинилось. Горить план.

20 червня. Міністри кольорової металургії Ломако та міністр будівництва підприємств кольорової металургії СРСР Райзер пишуть доповідну в Раду Міністрів, мовляв, невихід на роботу зриває план. Куди, на чий високий чи найвищий у державі стіл лягає папір — невідомо. Три дні радять раду міністри. Чи не міністри? Хто приймає рішення? Хто відповідає за його наслідки? Відповідає той, хто підписав. Такого підпису, на такому документі не вирубаєш сокирою...

23 червня на доповідну лягає резолюція Маленкова: «Министру внутренних дел Круглову — принять меры, об исполнении доложить.»

Доля Кенгіру вирішена.

Новий міністр носить у пам’яті долю своїх попередників. Повторити шлях Лаврентія Берії? Обливає холодним потом від самої думки.

Обливає потом і від усвідомлення того, що можуть накоїти у зоні танки та спецчастини під керівництвом Долгіх та Бочкова. Тому разом із наказом про збройне придушення спротиву ідуть ретельні та численні інструкції — в людей не стріляти, уникати жертв, тільки холостими, тільки холостими!

Інструкція з уживання танків проти беззбройних людей... Грань божевілля та безглуздя.

23 червня. На станцію Джезказган прибуває ешелон. Танки. Екіпажі.

Бизначено дату. Ранок 26-го червня.

Репродуктори оголошують:

«Ваши требования удовлетворены. К вам выехал член ЦК».

Розділ 41

— Паслушай, Роман, ілі как тебя там, ти вроде по-нємєцкі трохі кумекаешь, там фріца каково-то поймалі, лепечет чего-то, хрен ево поймьот, пайді, памагі разобратся!

«Фріц», якого ледь живим доправили до лікарні, лепетав щось незрозуміле з гарячки, трусився в лихоманці і виглядав кандидатом на той світ, ба ні, навіть вихідцем із того світу.

— Ну, вішь, хрен ево паймьошь!

— Оу, хрен, йа-йа, ні хрена! — почув знайоме слово «фріц» і повторював безтямно, задихаючись у нападі кашлю і блимаючи безпорадно світлими голубими очима на незнайомий, чужий і такий лютий світ, зовсім не схожий на той, звідки його сюди закинуто.

— Херберт? Херберт... — упізнав Роман старого знайомого. — Та який він вам фріц, він — австрієць, студент, засудили на три роки, бо піонера по попі відшльопав, хлопчисько курсову писати заважав, та ще й вікно м’ячем розбив.

— Окно? Да я би стервецу за такое ухі-то пооткрутіл! — поспівчував «фріцу» санітар.

— Оу, йа-йа, піонер нельзя... Нельзя біть деті... Суд — харашо! Суд — правільно! — лепетав у маренні тонкий, мов тріска, Херберт.

— Ти смотрі, какой правільний немец оказался! — розчулилася завідувачка відділення, дружина місцевого «особіста». — «Суд — харашо!» Вот молодец! Не то, что ви, все на советскую власть обіжени, всем недовольни. А наш советскій суд самий справедлівий, нікого просто так не осуждают! Положите его в первую палату і корміте получше! І полівітаміни! І глюкозу! Он ведь і не нємєц-то, а етот, как ти сказал?

— Австрієць!

— Вот, австріец он, студент, і статья нормальная, не політіческая, і осознал, раскаялся...

Пощастило Херберту «правильно» марити. І потрапити в ласку до завідувачки. Інакше — не бачити б студенту свого Відня як власних вух, так і загинув би на Колимі.

А хіба раз доводилося Херберту Кілліану вмирати на цій лютій і до своїх землі?

Дивним дивом не загинув на етапі, дістався від Львова до Ваніно, в убивчому трюмі «Джурми» захворів на дизентерію, зняли з пароплава майже труп, доправили в Дебін, де Мохнач своїм знаменитим «синім йодом» повернув з півдороги на той світ. Симпатичний ретельний австрієць сподобався лікареві, і він тримав його, доки міг, санітаром у лікарні. Та чиєсь лихе начальницьке око зауважило, що у Мохнача здоровий «фріц» байдикує, в той час, коли країні потрібне золото. І Кілліан подався на золотодобувний приіск «Спокойний». Своєї назви місцина не виправдовувала — начальство було люте й нарване, а робота... Та така сама, як на кожному золотому родовищі. Улітку «бутарили», мили золото. У люті морози готували ґрунт до літньої промивки.

— Вот тєбє, студент, длінний карандаш! Рісуй квадратікі, занімайся геомєтрієй! — жартував бригадир анітрохи не оригінально — це був жарт всієї Колими.

Цими «довгими олівцями», себто товстими ломами, виконувалася важка робота. І як же любо було «соціально-близькому» люмпену-бригадиру кпинити над нещасними професорами, артистами, вчителями, відомими світові ученими, які насправді нічого важчого за олівець в руках зазвичай не тримали! Яким всевладним і соціально вищим почувався недоук з командирським дрином у руках!

Лом забивали у землю — у вічну мерзлоту — на глибину 50-60 сантиметрів, на квадратному метрі робили п’ять «бурок» — одну в центрі, чотири по кутах. У ці заглибини закладали вибухівку. Подрібнений вибухом золотовмісний ґрунт тачками звозили і складували у терикони — готували запас на літо, коли велася «промивка». Нехитрий інструмент — «довгий олівець» і тачка — «машина ОСО, две ручкі, одно колесо» до вечора вимотував сили так, що навіть фізично сильні, звичні до роботи із землею та на землі люди надривалися і переходили у розряд «доходяг» за лічені тижні.

Улітку 49-го Кілліана разом з бригадою відправили на «командировку», де ручай Спокійний впадає в Колиму, приймати з невеличких барж, розвантажувати і відправляти у табір продовольство, будматеріали, запасні частини до техніки. Готувати табір до зими, поки триває коротка північна навігація. Знову важка праця, зменшена навіть порівняно з табірною пайка. І чарівна північна природа довкола, могутня Колима, тайга, повна розкішних літніх дарів...

Ліси, гори... Цієї літньої пори майже такі, як рідні, як удома, в Австрії. Ніколи, ніколи не побачить він рідної землі, хіба зможе пережити чергову люту північну зиму?

Глянув у чисте плесо повільної, гордої у своїй могутності ріки. Обличчя скелета, кістяк, обтягнутий шкірою... В ньому не залишилося нічого, жодного запасу сил на ці холодні заметілі, що зовсім скоро обляжуть землю. От упасти б у річку — і втопитися, не жити, піти, не мучитись... А може — піти? Піти звідси? Кажуть, якщо іти за течією, то зовсім близько море, порт, а там можна сісти на іноземне судно і потрапити за кордон, додому!

Мабуть, не так уже й далеко цей Магадан, мабуть, можна спробувати... Однаково тут — лише смерть. Вдихнути наоста-нок повітря свободи!

І Херберт зірвався...

Отак без підготовки, зопалу, наодчайдуш, сам... На вірну смерть.

На одчай душі вирвався у тайгу з-під прицілів охорони, побіг, повний чуттям волі, вдихаючи на повні груди повітря, чисте від бруду й смороду зони, чисте від конвойного перегуку, від мату-перемату, від ранкового «Підйом!», від... від усього, в чому людина жити не може.

Бирвався. Побіг. Полетів. І вже після першої ночі під кущем нахапався вільних дрижаків і сумнівів. Гаряче липневе сонце дрижаки уйняло, а сумніви не зуміло. Скатерть-самобранка літньої тайги щедро обдаровувала грибами та ягодами. Але треба було йти, крокувати, виходити до моря, де на нього чекає білий пароплав з червоними вітрилами...

На третій день ягідно-грибної дієти геть ослаб. І тут шлях перетнула нездоланна перешкода — ріка, що впадала в Колиму. Перепливти? Та колись, у часи студентства — заввиграшки. Але тепер, коли сил немає навіть щоб іти...

Течія виявилася неочікувано сильною і швидкою. Черевики вирвало з рук, понесло... Ледь вибрався на берег. На який — уже не важило. Аби на землі, аби до людей. Побрів наосліп... Босоніж. Абикуди... Зранив ноги до живого, і майже не відчував болю, така позамежна втома, глибока й зелена, мов тайга, облягла тіло й душу.

Галявина. Мох. Зелений, м’який, мов мамина перина. Ступив — і провалився. Зрадливий мох розступався, плив під ногами, засмоктував. Спершу навіть сподобалося. Гарна смерть, приємна. Нарешті все скінчиться — не буде ані голоду, ані морозу, ані брутальності, що допікала не менше за мороз. Колимська земля вміє бути гостинною — он як ніжно, поволі, лагідно приймає його, іноземця. Заплющив очі — хай діється, що має статись.

Глибше, глибше... Почав борсатись — відчув, що трясовина уже не просто розступається під його вагою, а засмоктує, втягує... Краще не опиратися... Та яке ж синє, навдивовижу ясне і чисте небо над ним, яке тепле сонечко! Ще трохи погрітися, помилуватися, хай попестить воно мучене холодом обличчя, хай зазирне в очі, такого ж голубого кольору, такої ж чистоти і прозорості, хай обігріє, хай пожаліє по-материнському...

І враз відчув крижаний холод вічності під прогрітим липневим сонечком мохом. Туди, у холод? Он яка вона, ця позірна гостинність — на поверхні тепло, а всередині — крига! Ні, не дамся, ще не зараз, я вирвуся, та мені ж усього двадцять три, хіба я готовий гризти твої отруйні льодяники, смерте?

Бхопився за гілля карликової берізки, що простягнула віти над погибельною трясовиною. Витримала, встояла, витягла...

Куди далі?

Обминув підступну галявину. Знову блукав, бродив, блудив, утративши лік часу і напрям. Нарешті чуттям дикого звіра, набутим у тайзі, відчув наближення людського житла. До людей! А там — що буде!

Доповз. Лихим жартом долі людською оселею виявився отой самий табір, з якого тікав.

Отямився в лікарні.

— Що тепер буде, Романе? — допитувався в єдиного знайомого на чужині. — Судитимуть, додадуть новий термін, і я ніколи не виберуся звідси, ніколи не побачу рідного краю...

— Шкодуєш, що тікав?

— Так... Ні, не шкодую. Але не так треба тікати, щоб утекти.

— Ей ви там, чєво не по-нашему балакаєте? — загримів санітар.

На диво, за втечу термін Херберту не продовжили. З лікарні відправили на Піщєвой, де була вітамінна фабрика. Бригада, куди потрапив Кілліан, заготовляла лапи стелюха — тут він називався стланік. З його глиці виготовляли вітамінний напій — гіркий, він випікав рани у шлунку, та водночас вважався чи не єдиними ліками від цинги, і медичне начальство змушувало в’язнів щодня вживати ці «чудодійні ліки». Насправді спосіб виготовлення цієї майже чорної смоли — кип’ятіння і випарювання — позбавляв рідину присутності чарівного вітаміну С, що легко руйнується при закипанні, зовсім не так пропонували виготовляти ліки автори ідеї — настій, настій, а не відвар, от у чому сила вітаміну! Та настоювати силу-силенну бочок — це так довго! Тому краще гидке на смак і малоефективне місиво — косо, криво, аби живо. І відрапортуємо начальству — рятівні ліки є, а чому цинга лютує — так самі ж з/к винні, не хочуть пити, не до смаку, їм марципанів подавай.

Лікарня — місце, де частенько перетинаються людські долі. От і ще одного старого знайомого зустрів Роман за роки неволі. Ледве упізнав — не на ліпше змінюються люди за дротами.

— Петре, ти?

Він, Петро Січко власного персоною!

Про поневіряння по таборах і слухати нічого — хто був, той знає. А хто не був — не зрозуміє.

— Що в тебе з ногою, Петре?

— Та так, намастирив...

Своєму «доктору» можна було й признатися. Стомлені до напівсмерті важкою роботою хлопці інколи вдавалися до цього вигаданого «блатними» засобу «відкосити», полежати в лікарні, цим коротким відпочинком порятувати собі якийсь зайвий місяць життя, хоч невдала «мастирка» могла його вкоротити, таке бувало часто.

— Як там Іван? Щось знаєш про нього?

Петро після Аркагали де тільки не побував!

— Чув, отець Маркіян десь у «Долині трьох маршалів», миє золото святий чоловік так само, як усі ми, грішники, а Гнатюк... З Гнатюком кепські справи, Романе. З легенями біда...

— Плеврит?

— Та ні, гірше, кажуть, сухоти...

Роман причесав пальцями густого світлого їжачка — волосся почало відростати, і колишня звичка набула сенсу — зачісувалися не тільки платинові кучері, а й думки.

— Туберкульоз? В Івана? Та це ж в умовах шахти — певна смерть!

— А він ще й із карцерів не вилазить!

— З його характером тільки цього й чекай. Загине, загине такий хлопець, такий талант! Де він тепер, не знаєш?

— Та чув, що після Аркагали відправили на Аляскітово...

— Аляскітово? Та це ж у дідька на рогах! Справжнісінький край землі, далі вже Америка! Та й клімат там — тільки сухоти лікувати...

Роман тяжко зітхнув. Роки минули в далекому суворому краї, зі стількома людьми довелося зустрітись, а Гнатюк — непримиренний, їжакуватий, незручний у спілкуванні, бо не визнавав компромісів і напіврішень, сидів у куточку серця для найближчих друзів і посуватися не хотів. Сиділи у пам’яті рядки його віршів, написаних ще у Ваніно, повні болючої правди і... і віри, віри попри все!

У такі хвилини особливо нестерпною видається доля невільника — гине товариш, а допомогти чи змінити бодай щось в його каторжанській долі — не вільно, карається за віру десь далеко духовний учитель, а подати руку чи підставити голову під оту святу й благословляючу пастирську десницю — не вільно, сказати слово підтримки коханій, що карається без провини десь у світах далеких і холодних, також не вільно! Нічого тобі не вільно, бо невільник єси...

Петро й Роман перезирнулися, зітхнули, зрозуміли, що думки обох плетуться довкруж одного стовбура, що лиш вірою й надією живий і повний. Та ще любов’ю...

— А як у тебе? Як вдома? Маєш якісь звістки? — Роман пригадав, як ще на Банінській пересилці Петро важко переживав смерть батька, яка привиділася йому в пророчому сні.

— Маю...

І Петро розповів, як на Аркагалі, вже через багато місяців, прийшов лист...

— Знаєш, Романе, як воно буває — приходиш із шахти змордований, одна думка, впасти на нари і заснути — отак, як є, не роздягаючись, бо й на це вже сил не стає, а тут хтось із хлопців: «Петре, біжи до начальника воспітатєльной часті, кажуть, що для тебе лист є! Зачитували твоє прізвище!». Я бігом бушлата на себе — і ходу. Звідки й сили взялися! Бачу, начальник вже паку з листами шнурком перев’язує... А ти знаєш, Романе, вони задля нашого брата зайво пальцем не ворухнуть! Я називаю прізвище, кажу, що лист мені. А в самого серце тремтить — от зараз скаже, що все, нема листа, аби лиш не перетрудитися, шнурка отого не розв’язати! Але ні, нормальна якась людина попалась, розв’язав, подає... Повіриш — уперше в житті щиро подякував мужику в погонах!

— А далі? від кого лист?

— від сестри... Прибігаю в барак, а там хлопці вже чекають — не щодня звістки з України приходять. Сестричка пише: «Дорогенький братчику! Уяви собі, яка була велика радість, коли ми одержали від тебе листа, що ти живий! Три роки не мали звісточки, не знали, чи убили тебе у Львівській тюрмі, чи вижив. Виплакали очі за тобою, братчику, а тепер маємо надію»

— Листа? То вони одержали того листа, що ти кинув тоді з вагона, ще на етапі, як везли нас через Сибір? — не повірив Роман. — Чудеса!

— А таки чудо! Якась добра душа, а сибіряки — добрі люди, підняла мого листа, поклала у конверт, приклеїла марку — і пішов лист додому, наче звичайний, вільний.

— Дай Боже тому чоловікові чи жінці радості в житті і многая літа! — від душі побажав Роман.

— Я тоді написав, що живий, хай пишуть в Магадан. Ото читаю ці слова, а хлопці плачуть, у самих вдома ніхто не відає — живі чи погинули. Перегортаю сторінку — і тут вже плачу сам. Пише сестра, що тато наш помер, перед смертю все про мене говорив, прощався. Пише — поховали... Число пише. Уявляєш, Романе, те самісіньке!

— Неймовірно... Ти таки направду видющий, Петре! Де той Долинський район, де Колима, а наче бачив... Ти й мені тоді сказав про мою Орисю. Сказав, що зустріну її тут, на Колимі. Але поки що — нічого. Пишуть батьки — на Воркуті моя доля...

— На Воркуті — це добре. У них там — курорт, харчі непогані, кажуть, не те, що тут.

— Але й не те, що вдома. Потерпаю я за неї, Петре, лиш тобі признаюся, так серце болить... Як бачу, що коять тут із жінками всілякі негідники, то світ немилий стає. А моя Орися — така красуня...

— Нічого, зустрінеш ти свою красуню, поберетеся, сина народите. Я бачу. Я знаю.

І Роман направду розцвів у душі певністю — побачить! Петро знає, що говорить!

— Послухай, Романе, а чи працює тут іще лікарка Софія Павлівна Короткова?

— Софія Павлівна? Працює... Але прізвище, здається, якесь інше, мабуть, ти забув.

— Та ні, не забув, хіба таку жінку забудеш? А як її прізвище, не... не Назарова, бува?

— Назарова! Точно, Назарова!

Отут не повірив уже сам собі Петро...

Доля розвела їх з Романом одразу з пароплава — кожен пішов своєю дорогою. З Аркагали Петра етапом відправили на Бутугічаг. Зрозумів, що з уранової шахти чи збагачувальної фабрики живим не вийде — ніхто не витримував там довше за три тижні. Тоді й виникла ідея про «мастирку». Недосвідчений у цій справі, трохи перестарався і ледь насправді не помер. Від-правили у Центральну лікарню. Завідувачкою відділення була Софія Павлівна Короткова, добра за натурою жінка, вона по-людськи, майже по-материнському ставилася до своїх пацієнтів-невільників, особливо молодих. Петро звернув на себе увагу тим, що вмів розгадувати сни. Якось так уже потім склалося, що ранковий обхід лікарка починала з нього, розповідала, що снилося, а Петро тлумачив. Сімейне життя лікарки було не дуже щасливим, Петро щиро жалкував, що така красива, розумна, добра жінка марнувала свій жіночий вік з тупим солдафоном, яким був її чоловік, майор Коротков, лихим, та ще й зрадливим, але окрім жалю нічим допомогти не міг. Чим допоможеш, як сталося те, що сталося...

До родини Короткових, які жили собі в російській глибинці, на канікули часто приїздила рідна сестра Софії, яка теж вчилася в медінституті. Такі ж глибокі очі, такі ж довгі русяві коси. Але молодша на десять років. Одного чудового дня після роботи Софію Павлівну чекала вдома пустка і записка: «Прощавай, не ображайся, ми любимо одне одного, влаштовуй своє життя сама!». Софія Павлівна, капітан медслужби «завербувалася» на Колиму і всю любов свого самотнього серця віддавала пацієнтам.

Невільник є невільник, його кроки рахують десь нагорі, в кабінетах, де ні жалю, ні печалі, ні співчуття. Одного ранку Софія Павлівна прийшла в палату до Петра сумна: «Синок, ідеш в етап. Я нічого не можу зробити». Та перед тим, як зібрати речі, дозволили на кілька хвилин зайти в кабінет завідувачки. Сіли з нею за стіл, помолилися, змовили «Отче наш» і «Богородице Діво» — Софія Павлівна російською, Петро — українською. «Ну, хай Господь тебе, синку, охороняє!» — перехрестила услід. «Зачекайте, Софіє Павлівно! Я вам іще свого сну не розповів! — гукнув уже з порога Петро. — Послухайте! Снилося мені, що ви сидите, і косу вам розплітає маленький хлопчик. І поруч із вами — чоловік на прізвище Назаров! Чуєте? Назаров, запам’ятайте! Ви  вийдете заміж за Назарова, і він не буде військовим!» Ці слова Петро вигукував уже з борту машини, яка відвозила його углиб Колими, на приіск Ельген, оте прикровідоме «Ельгенвугілля»...

Роман не просто був уражений — не міг спромогтися на слово.

— Петре, але ж ти насправді щойно з шахти, ти не міг усього цього знати... Чи хіба тобі хто сказав? — перепитав підозріло. — Ні, вибач, друже, вибач, я не те хотів сказати. Просто Софія Павлівна насправді тепер Назарова. І вийшла заміж років три тому. І не за військового. він — із наших, відсидів десятку. Кажуть, був послом у Китаї, а тепер — директор шкірзаводу в Магадані! І хлопчик у них є, маленький. А знаєш, як звуть?

Тут уже зачудувався Січко.

— Петром назвали!

З усіх тих чуд і див Роман чомусь повірив, що все буде гаразд. Що він віднайде Орисю, що вони одружаться. І сина народять.

— Послухай, Петре, а якщо я напишу Орисі листа?

— І напиши. Вклади маленького листочка у лист до батьків, а вони вже знайдуть, як передати, в одному ж місті живуть, з її батьками спілкуються. Та й тепер уже й роки не ті, режим трохи попустили, можна листів надсилати більше, не сорок восьмий!

— Зрозуміли, нелюди, що вільні на їхніх золотих копальнях та уранових шахтах працювати не будуть, що вся їхня хвалена економічна могутність тримається на підневільній праці єгипетських рабів, тому й попустили віжки хоч трохи, дозволили зайві посилки, листи.

— А чому ж не дозволити, щоб раба в неволі утримувала його ж таки власна родина? — криво усміхнувся Петро. — Треба ж додуматись — хай раб працює на совєти, а своє перебування в таборі оплачує з власної кишені — вираховують з тієї сміховинної платні, яку ми всі отримуємо, та ще й родина його нехай впроголодь сидить, щоб надіслати якусь посилку синові зі шматком сала, вирваним з горла молодших братиків... Ой, Романе, ти у своїх — одинак, а моїм так тяжко... Я додому пишу — не висилайте, у нас тут всього досить.

— Та хіба вірять? Ти ж тут не один, інші пишуть правду.

— Не вірять, часом надсилають пакунка — смачнішого немає на світі, та як згадаю, що їм удома теж не в гараздах живеться, то й упоперек горла стає.

У скупі рядочки, які потім читатиме Орися, Роман вклав усю любов і віру, якою палало серце. Що написати, аби зрозуміла — любить, як передати біль за знівечену жіночу долю і надію? Не знав, не вмів. Написав — хай лише минуть лихі часи, і любов моя дасть тобі нове життя, яке ми проживемо в добрі та злагоді, удвох, ні, утрьох із нашим сином у рідному місті, у рідній хаті на схилах Щастигори.

Уявив майбутнє, уявив так виразно, в усіх деталях, так чітко, наче бачив кіно. І батьківську хату, свою, родинне гніздо Смереканичів, і маленького хлопчика, що розплітає густу косу молодої жінки, зовсім таку, як у його Орисі, але густо пересипану сивиною. І жінка щось наспівує стиха, вколисуючи дитя, наспівує тим голосом, який чудував батьків Орисі, чудував самого Романа, та й кожного, хто його чув... Лиш який хрип у цьому голосі, не ллється він так вільно, як колись. Та хлопчикові досить, він заплющує оченята, заколисаний материнською піснею...

— От і мені ввижається, як Петрові, — усміхнувся сам до себе Роман, стискаючи у руках чарівний свій оберіг — стетоскоп, трубочку, подаровану пані Аріадною.

— Що ввижається?

— Майбутнє...

— А ти уявляй, уявляй тільки хороше, і воно збудеться! Поганого собі не клич — само прийде, а добра у Бога проси...

Роман озирнувся на голос. Дива! Цей мовчазний зазвичай санітар із «виздоравлівающіх», з яким йому вже вдруге випало чергувати, досі не обізвався до нього й словом.

— Дякую за добру раду. А ти звідки родом? По мові чую, що з наших країв. Мене звуть Романом, я з Прикарпатська.

— А я — Іван Романчук, з Тернопільщини. Мабуть, когось із моїх предків звали Романом.

— То ми — майже родина, — засміявся Роман.

— Тут усі українці — родина, — суворо глянув новий знайомий, і високе чоло перекреслили ранні зморшки впертості й рішучості. — І не залежить звідки, з-за Збруча чи з-за Дніпра, якщо говориш українською — значить, брат.

Довга ніч видалася відносно спокійною, і хлопці мали час поговорити. Роман пригадав, що розповідав йому про Івана Василь. він ще тоді чудувався, скільки бід може перенести людина — і витримати, вижити, та ще й підтримувати інших!

Іван походив із заможної родини — батько мав досить землі, торгував кіньми, то мав змогу вчити старшого сина в гімназії у Чорткові. Після «визвольного» вересня гіркопам’ятного 1939-го хлопці швидко зрозуміли, яку «свободу» принесла на своїх штиках Червона армія. Почалися арешти, відбирали землю, реманент, заганяли в колгоспи, а молодь — у комсомол. Гімназисти організували групу спротиву — розповідали людям про справжнє лице окупантів, почали збирати зброю... Івана узяли з пістолетом — а це найважчий пункт української 54-ї статті, рідної сестри «політичної» 58-ї за кодексом Росії.

— Тебе справді заарештували зі зброєю? — зачудовано дивився на героїчно-легендарну постать нового друга Роман.

— Зі зброєю? Та що ти мелеш! — обурився Романчук.

— Але ж мені казав Василь, він про тебе таке розповідав... Герої, мовляв, хлопці-гімназисти... — знітився Роман.

— Василь? Ну, якщо Василь — то інша справа, він — свій хлопець! А назагал — поменше б ви балакали, тут у кожній стіні по чотири вуха, а на кожному ліжку — сексот. Хіба не бачите, що діється — за дурниці люди нові терміни отримують, он з Магадану пішли нові етапи «повторників» — щойно звільнилися, щойно вільного духу ковтнули...

Справді, 49-й рік поповнив табори новою хвилею досвідчених табірників, мабуть, в Москві збагнули, що 10 років — не такий уже й великий термін, не всі згинули, один з десяти чудом вижив, і ті, кого хотіли навіки позбутися у 37-му, почали виходити з таборів, повертатися додому, зазирати в очі своїм катам, запитувати лжесвідків — «А за що? Чому? Чи спокійно спав на м’якій перині? Чи хлопчики криваві не турбували?» Виявилося, не так уже й легко простій радянській людині, вірній заповітам партії, дивитися в очі тим, хто пройшов усі кола Дантового пекла, повернувся і запитує... Краще б знову їх назад, туди, звідки не повертаються, хай не світять свічок пам’яті, хай не будять потвору на ім’я совість.

— Мабуть, це насправді страшно, страшніше навіть за перший арешт, Іване... Адже все уже пройшов, все уже знаєш, знаєш, яке пекло почнеться за порогом, — розмірковував Роман.

Іван мовчав. Лиш міцно стиснуті зуби свідчили, що думає про те, що й Роман, але переживає не віддалено, теоретично, а по-справжньому — у нього закінчувався термін, лічені місяці залишалися «до дзвінка». Після арешту у вересні сорокового і смертного етапу в липні сорок першого крізь Україну, що палала у вогні війни, почалася така ж смертна, воєнна Колима. Лише Боже змилування та материнська молитва втримали на світі хлопця у часи, коли гасло «Бсе для фронту, все для перемоги» було не словами. Насправді фронту віддавали все. БСЕ. А «ворогам народу» не залишалося й жалюгідної довоєнної пайки. Машини, коні — все на фронт. А «давати план», мити золото, яким оплачували «лендліз», — голими руками. Шахта, лісоповал, драга, голод, цинга — все спробував, все переніс. Вижив. Яким чудом?

У це важко було повірити — десять довжелезних років, нескінченних, кожен день яких видавався смертним, останнім, та насправді й був таким, добігали кінця. Чи пояснювати людині, яку бачиш чи не вперше, що воно значить — очікування волі? Очікування вже з дня на день, коли йдеться не про роки, а про тижні? Коли сонце свободи зазирає у душу, і мрієш про неї, тріпочеш серцем, обіймаючи, й холонеш водночас, бо та сама жорстока рука, яка вже одного разу повернула ключа в замку твоєї волі, може зробити ще один оберт, просто так, не надто розбираючи, через необережне слово чи без жодних пояснень, бо так треба.

Іван навчився мовчати. Майже рік страшної Чортківської тюрми. Потім — не менш кривава Тернопільська. Суд.

— Мені пощастило — пішов «по малолітці», дали «дитячий термін», десятку і п’ятірку «по рогам».

Роман не питав, по яким «рогам», у самого «роги» росли. Так називали в’язні «пораженіє в правах», заслання після відбуття терміну.

— І я — «по малолітці»! — зрадів Роман. І тихенько, на вухо: — А ти справді... чи батьки допомогли? Бо я народився на Різдво. А записали на 28-ме грудня, щоб... ну, ти розумієш...

Іван розреготався, аж заворушилися в сусідній палаті хворі:

— Ну й дива! Я народився на Свят-вечір, а записали теж груднем, 28-го! Та ми з тобою, Романе, брати-близнята. От тільки я на пару років старший. Однаково думали наші батьки, рятували синів, як могли, спасибі їм. Священик метрику переписав і в церковній книзі дату народження виправив. Гріх великий, звичайно, але всі ми молимося за нього, вся родина, врятував мене отець, інакше певна смерть — розстріляли б чекісти.

— Отут і думай — де гріх, а де рятунок... А отець ще править у вашому селі чи заарештували, як усіх, хто не підписувався на православ’я?

— Забрали, забрали отця, поневіряється десь по Сибірах... Нікому тепер ні охрестити, ні поховати.

— От і знову думай, як воно краще — підписатися на їхнє — і хай паства має бодай якусь службу, чи згинути в Сибіру — і хай діти нехрещені живуть...

— Ні, Романе, священикові так не можна. Брехнею Господу не служать! — відрубав Іван.

— А як людям жити? Хіба зовсім не ходити до церкви краще?

— Господь і вдома молитву почує. І в тюрмі почує... Та нам тут, мабуть, найкраще — священиків не бракує. І яких! От мій брат Блодко пише з Воркути — сидить разом із ним отець Величковський, править служби по святах, сповідає. Звісно, не відкрито пише, цензура не пропустить, але мудрий зрозуміє.

— То твій брат сидить на Воркуті? — розхвилювався Роман.

Не один місяць минув, поки табірна пошта без поквапу, натяками, передала, що у Влодка Романчука на Воркуті є знайомий Петро Кекіш, а у Петра — знайома дівчина Дуся, а Дуся сидить разом з Орисею Полянською, надзвичайною на вроду, талановитою до співу, доброю до дівчат, скромною і страшенно закоханою в якогось собі Романа Смереканича, котрий тягне гірку біду десь по колимських таборах. Не знав Роман, як тулити до серця коротеньку звісточку. Перечитував кожне слово, шукав нового змісту, додумував, дописував сам поміж рядками. Любить. Вірна. Чекає...

Читав, і не знав, що зовсім уже не на Воркуті Орися, а в іншому, спекотному й пекельно небезпечному місці, і висить над її головою знак біди...

Розділ 42

— Чуєте, дівчата? Виїхали! З Москви! Член ЦК!

— Ну, нарешті!

— От побачите, все скінчиться добре, — сяяли чорні вуглинки очей Алли Пресман. — Вони розберуться. Ми ж не зробили нічого поганого! Ми не просимо зірку з Кремлівської вежі, правда? Хай покарають винних у розстрілах, пом’якшать режим, і ми повернемося до роботи. Правда, Гуря?

Гурій Черепанов, як більшість чоловіків, не вірив у «доброго баріна» з Москви, та Алла вміла передати заряд комсомольського оптимізму навіть сухому стовбурові саксаулу.

— Звичайно, правда, Алю.

— Нам залишилося зовсім небагато. А якщо із заліками — то ще менше... — мріяла про швидке звільнення Алла. — Як ти думаєш, вони не додаватимуть термінів за активну участь? — Це питання хвилювало кожного, хто дотягував у таборі свою «десятку». І Гурія також — він був серед активних учасників.

Чорні вуглинки світилися передчуттям звільнення.

— Чуєш, Гуря? «Жду тебе я, чорноброва, підем, серце, в рідний край!» Наша Орися співає...

Дівчата готувалися до чергового недільного концерту. Хор під керівництвом Михайла Сороки виводив:

Де згода в сімействі,

Там мир і тишина,

Щасливі там люди,

Блаженна сторона...

Руфіна Тамарина підбирала вірші з останніх, написаних уже у травні-червні. Хтось із хлопців приніс вірші Віталія Гармаша, який сидів разом із ними, та саме напередодні повстання був узятий на етап. Готувався читати своє Юрій Грунін.

Михайло Сорока знайшов Орисі партнера із чудовим тенором, і вони дуетом виводили безсмертне:

О мій друже, мій прекрасний,

Серцю радісний цей час,

Ти навік моя кохана,

Смерть одна розлучить нас!

— «Смерть одна розлучить нас...» — повторила Алла Пресман, засмутившись на мить. — Ні, не одна... Однієї смерті не досить, щоб розлучити нас, Гуря. Навіть якщо одного з нас вона забере, залишиться інший, і любов наша житиме, правда?

— Не думай про погане, Алю. У нас усе складеться щасливо. Я неодмінно знайду тебе, куди б не закинула доля!

— Ми зустрінемося в Києві. І саме цвістимуть каштани. Я покажу тобі і Лавру, і Дніпро. І бузок у Ботанічному саду... І Володимирську гірку... І...

Щось таке ж бузково-ботанічне, каштаново-тюльпанне шепотів на вушко Ганні Рамській Юрій Грунін. Після тринадцяти років ув’язнення душа поета, що, здавалося, висохла на порох, витліла, вбирала краплини кохання спрагло, мов літній дощ, і розцвітала віршами. Навіть він, Грунін, якого нескінченні аперкоти долі могли б уже не просто зламати, а скласти учетверо, зав’язати вузлом, позбавити будь-яких ілюзій, навіть він, невиправний скептик, віджив, пустив у випалене війною і зоною серце краплю надії. І хай десь далеко рідний Ульяновськ, хай ще далі село на Тернопільщині, де виростала красуня Ганна, і хай у самого дідька на рогах те місце, де байдужий перст МГБ присудить відбувати заслання, бодай колись воно та й станеться! І це колись уже так близько...

Болодимир Караташ і Аня Людкевич у своїх стосунках просувалися обережно. У Володимира ще не вивітрився з пам’яті важкий дух камери смертників, в якій довгих п’ять місяців утинав по волосині все, що зв’язувало хлопця із життям. І її холод чув поза плечима навіть в азійську спеку. Яке його право прив’язувати до своєї непевної, мов човен у бурю, долі, майбутнє витонченої чорнобрової галичанки? За виготовлення зброї у зоні кара одна — смерть.

її запах цими червневими короткими ночами висів у повітрі, прилітав із червоних, загрозливо-червоних степів, віяв так знайомо, що Караташ упізнавав його безпомильно. Аж сам боявся зізнатися, що упізнає.

Ференц та Ольга чергували на радіовузлі. У круговерті бараків, у табірному велелюдді й тисняві так рідко доводиться закоханим побути на самоті, сказати одне одному на вушко прості й найдорожчі слова. Тихо-тихо. Поцілувати найсолодші губи без свідків. Упасти на єдине у світі плече й завмерти, забувши про світ.

— Не соромся, Олю, ми — подружжя, — переконував Ференц. — В усьому світі церковний шлюб є законним, це тільки тут, у цій країні потрібні якісь папери... Запам’ятай, нас вінчав отець Антон Куява, католицький священик. Звільнимося, знайдемо його. Отець Антон Куява! Не забудь! Може, настануть іще такі часи, коли потрібна буде довідка від священика про вінчання. Чому ти посміхаєшся? Так є в усіх країнах...

А Ольга не поцілунків соромилася — свого щастя, украденого у лихої долі. І передчуття іншого, ще більшого щастя, яке зароджувалося у ній.

Хіба чоловіки це розуміють? У них свої, чоловічі справи, які здаються їм важливішими за все. Нарешті запрацював передавач на коротких хвилях, над яким так довго мудрували Анатолій Кострицький та Ференців друг Сашко. Юрій Кнопмус написав текст повідомлення. Ференц узявся передавати його міжнародним кодом.

Усі такі заклопотані. Мабуть, сьогодні не варто відволікати отією короткою і важливою лише для них обох звісткою. Згодом, завтра, не зараз.

Бони такі заклопотані своїм, чоловічим, ці чоловіки, нічого не чують, ні на що не зважають...

— Ференце, ти чуєш?

— Що, Олюню? — ледь відірвався від ключа.

— Щось гуде... Схоже на трактори.

— А це і є трактори.

— Навіщо їх пригнали?

— Та нехай собі гудуть. Не зважай.

— А що кажуть спостерігачі? — не вгавала Ольга.

— Кажуть, що виконують якісь роботи навколо.

— А чому надвечір? Удень їм часу мало? — уперто допитувалася.

— Та нехай собі, мало що їм треба...

Ференц прикипів до ключа, передавав крапки й тире так зосереджено, наче вистрілював у небо кулеметну чергу, наче на цьому залежалася доля.

— Не зважай, Олюню, не зважай...

Оля не зважала. їй гули не трактори — хрущі над вишнями на рідній Луганщині. Виспівував не міжнародний код морзетки — солов’ї у травневих садах. Не дослухалася крапок і тире — милувалася тонкими й красивими навіть тут, у таборі, лікарськими пальцями чоловіка. А він вистукував і вистукував, гнав у простір повідомлення — «Табір повстав! Ми розігнули спини! Ми — знову люди, а не номери! Ми кличемо тебе, світе, за свідка злочинів супроти нас, проти людства і людяності. Почуйте нас. Допоможіть? Ні, просто почуйте. Дізнайтеся про наші долі».

її чоловік... Це високе чоло, коротко підстрижене волосся... Ці плечі, ці руки, цей уперто стиснутий рот, цей гострий розум, ці миттєві рішення — її чоловік. Звикала. Та не могла до кінця повірити.

— Ой, Орисю, я не можу повірити! Невже таке буває? До нас приїдуть представники Центрального Комітету партії! Почнуться перегляди справ, нас звільнять... І все це скінчиться! Може, це остання наша ніч у зоні!

Катерина мало не раз-два-три витанцьовувала стоптаними до решти босоніжками по доріжці між бараками.

— А що там у тебе? — зазирнула цікава сорока. — Знову шоколадка? І знову від нього?

— Стривай, Катре, не кружляй, і без тебе голова обертом... — Орися розгорнула газету. Ну, так і є. Все, як минулого разу. І як тоді, на Воркуті — хліб, масло, шоколад. Такий же, «Гвардійський». Це він, капітан Крутов. Більше нікому.

— Дай шматочок, Орисенько, дуже хочеться солодкого, — канючила жартома Катерина, наче й не сподівалася, що подруга добровільно поділиться скарбом.

Орися зняла обгортку. Що це? Записка, ретельно захована: «Цієї ночі. Будь обережна».

— Катерино, що це означає?

— Чекай гостей, Орисенько! Нема дурних отак просто шоколадом частувати. Мабуть, завітає до тебе капітан під покровом ночі...

— Не мели дурного! Нікуди він не завітає! Хто його пустить у зону? Вартові...

— А от я і пущу! — Катерина веселилася, мов дитя, злизуючи з пальців шоколадні патьоки. — моя черга сьогодні вартувати, то що я, не прислужуся своїй найкращій подрузі?

— Тебе хоч не слухай! Ні, Катре, тут щось інше... Це — попередження про небезпеку. Щось має статися цієї ночі!

— Нічого не станеться! Все спокійно. Навіть трактори не гудуть.

Справді, цієї ночі ані вітерець, ані набридливе ревіння тракторів, яке виводило своєї занудної пісні вже стільки вечорів поспіль, не порушували тиші.

Табір тихо спав.

Лише вартові несли свою службу, та пищала у радіорубці морзетка.

Ференца та Ольгу Барконі рівно о дванадцятій змінив на ключі Юрій Кнопмус.

— Ну, що нового, Юрію Михайловичу? — батька Кноп-муса звали Альфредом, та у зоні, де німецьким походженням пишатися не випадало, якось закріпилося за ним оте «Михайлович».

— Все гаразд. Капітон Іванович у бойовому настрої. Чекаємо представників. От що значать єдність і наполегливість — нарешті досягли свого!

Ніч дихнула в обличчя жаданою прохолодою. Ференц тримав Ольгу за руку. Отак іти б і йти... Назустріч — нова зміна вартових.

Закінчується зміна Ані Людкевич та Володимира Караташа. Прощаються.

Ліда Охрімович розводить варту. Останню варту Кенгірської вільної республіки. Саме вони, ці хлопці й дівчата першими впадуть під кулями снайперів. Не встигнуть навіть подати сигналу тривоги. Одним залпом снайпери знімуть майже усіх.

— Катрусю, ти йдеш?

— Спи, Орисенько, спи, чого прокинулася? — цілує на прощання Катерина.

«Спи, Орисенько...» А Орисі не спиться. Щось має статися цієї ночі...

Та навіть найбільш очікуване настає несподівано.

Несподівано і якось одночасно у вікнах спалахнуло сонце. «Невже я задрімала? Невже полудень?» — не повірила собі Орися.

Ні, не сонце. Над табором запалали освітлювальні ракети. Це вони перетворили ранкові сутінки на день. Постріли, спершу поодинокі. Зойки. І гуркіт. Дивний, не подібний ні на що, чуте досі.

У бараку заворушилися. «Що це, дівчата? Що це за шум? Це не машина, не поїзд, що це?» — Марійка Петрик боязко поторсала за плече подругу Катерину Бальчук з Волині. «Не знаю...» — протирала очі зі сну.

А гуркіт наближався.

— Що це? — кричали дівчата уже всі разом.

— Это... Это танки! — відповів голос Груніна. Йому, фронтовику-танкісту, цей звук сказав усе.

У бараках здійнялось неймовірне. Одні ховалися під нари та за піч, інші вибігали надвір. Аня Людкевич з Орисею вибігли на головну «вулицю» зони між бараками — і завмерли. У воротах реве справжнісінький бойовий танк, знаменита Т-тридцятьчетвірка, що переможно долала кордони Європи і поклала під гусениці гітлерівську Німеччину.

З репродукторів лунає:

«Исходя из просьбы основной массы заключённых о создании ей нормальных условий для жизни и работы, освобождения её из-под влияния вооруженных уголовников-рецидивистов, решено:

а) в 3.30 26 июня ввести в зону лагеря войска.

б) разрушить баррикады.

в) создать заключённым, желающим прекратить неповиновение, условия свободного выхода на работу.

В связи с этим предлагается: всем оставаться в своих бараках... »

Попередження прочитали тричі.

За цей час на дорозі зібралися сотні жінок.

— Дівчата, берімось за руки! Вони не посміють! Пригадайте початок нашого страйку! Вони ж не посміли... А зараз у зону їде член ЦК!

— Може, це він якраз на танку і їде... — похмуро віджар-тувався чийсь суворий голос.

— Дівчата, ставаймо, не біймось! Люди ж вони чи ні?

Спогад про першу перемогу додав мужності. Дівчата узялися за руки, стали навпроти танка. Орися з Анею опинилися у першому ряду. Та раптом хтось гукнув: «Орисю! Орися По-лянська! Сюди! Тут — Катруся...»

Ориславі підкосилися ноги. Аня ледве втримала. Удвох добігли до стіни бараку, а там... Кров уже не била з кожним поштовхом серця з рани на грудях, лиш стікала струмочком з куточка рота. Катруся, ще годину тому весела, повна життя і надії, поступово згасала.

— Орисю... ну от... Побачиш Андрія, скажи... — закашлялася. — Скажи Андрієві, я любила його до самої смерті...

— Катрусю, що ти надумала? Зачекай, ні... Тебе врятують!

— її не можна врятувати, Орисю, снайпери б’ють точно, — прошепотів хтось над вухом.

— Скажи Андрієві... коли побачиш... — ледве ворушилися губи.

— Ти побачиш його скоріш за мене, Катрусю... Андрій загинув під час розстрілу двадцять дев’ятої шахти на Воркуті. Пробач мені, пробач, що не сказала...

— Андрій?

Катрусині губи, сині, майже білі, забарвлені лиш кров’ю, здригнулися ще раз і завмерли у посмішці передчуття зустрічі з коханим там, де їх уже не розлучить ніхто.

— Катерино! — волає щосили до подруги Орислава, та крик її поглинає щось неймовірне, нечуване досі.

Белетенська машина реве, хмари задушливого диму огортають усе навколо.

Крик надії:

— Дівчата, вони не посміють!

Крик розпачу...

Бони посміли.

Багатотонний залізний звір, скрегочучи і ревучи, врізається у натовп живих, беззбройних, з крові та плоті людей. Живі беззбройні люди кричать, благають, сподіваються...

Мить — і гусениці лишають позад себе криваве мливо із життів, сподівань, жіночої краси, чоловічої мужності...

Якоїсь миті вистачило, щоб зрозуміти, це — кінець. Настає розв’язка, і вона страшніша за найжахливіший сон.

Мить — і віра у справедливість розчавлена гусеницями.

Мить — і в руці у Віри Довгун залишається рука подруги-каторжанки Уляни Сидорук, а самої Уляни вже немає — лиш клаптик сукні зачепився за трак.

Реве, гуде відчаєм тисячний натовп, тікаючи від озвірілого залізяччя, а тікати — нікуди. Бараки — старі, двері — вузькі, проходи — кілька метрів. Нікуди тікати, нікуди... Позаду сито і вдоволено меле людські кістки велетенська м’ясорубка.

«Бсє вихадітє із бараков!» — волає у гучномовець Бочков.

«Дівчата, не виходьте!» — намагається врятувати ще живих Лідія Кіндратівна Супрун, член таборового комітету. її крик обриває куля.

Ізя Драк хапає за руку Олену Рахліс, тягне її убік, а Олена пручається, шукає поглядом у божевільному мареві, де змішалися люди, танки, автоматники, червона земля, чорне небо, Аллу Пресман.

— Алло, сюди!

Бони встигають забігти за ріг барака. Алла... Алла падає...

— Аллочко, швидше! — квапить її Гурій, он вони вже зовсім близько — рятівні двері барака.

Озирається, відчуваючи, як слабне її рука. Зовсім близько рвуть живе й кохане залізні траки.

От вона, його Алла, жінка його життя, от воно, її обличчя, чомусь раптово поблідле, от вони, її руки, такі ж тонкі та ніжні... її вуста так звично вимовляють: «Гуря, я кохаю тебе!»

— Аллочко, швидше!

А вона, спортсменка, бойова, непосидюча Аллочка падає йому на руки.

Мить... ні, вічність... ні, мить — і вони в бараку, всередині. Усе так само, як годину тому:

— Я люблю тебе, Гуря... ми зустрінемося в Києві... ти знайдеш мене... і цвістимуть каштани... і... мені так боляче, Гуря, так боляче... і незручно лежати...

— Зараз, Аллочко, хвилинку, я допоможу...

І перший погляд туди, нижче, куди боявся поглянути.

Усе так наче й гаразд, але... але ліва нога лежить, неприродно вивернута... але...

— Як боляче, як боляче... — повторюють губи, зовсім уже сині. — Я люблю тебе, Гурію, ми одружимося... у Києві... коли цвістимуть... як боляче... От, візьми половинку хустинки, збережи її, Гуря, збережи...

— Так. Так, Алю, потерпи, зараз я допоможу, тобі полегшає...

Тільки трохи підняти і покласти зручніше, щоб ця нога не лежала так окремо і так вивернуто... тільки...

Там, де ще годину назад була ніжна, смаглява, оксамитова дівоча шкіра, тепер не було нічого... суцільне місиво із уламків кісток, шкіри, м’яса, крові...

Бона не зойкнула від додаткового болю, її біль перейшов уже ту межу відчуттів, яку дозволено відчувати смертному. Рятівний шок, позамежне гальмування, тримав її час переведеним на годину раніше, у хвилини оксамитової смаглявої дівочої...

Заволати б у чорне, німе й глухе небо, проклясти у безумі...

Та вони живі поки що, ці вуста, ці руки, вони просять і вірять... Я люблю тебе...

— Я люблю тебе, Аллочко. Ми зустрінемося у Києві. Я знайду тебе, неодмінно знайду! Тільки потерпи ще трохи, перетерпи цей біль, а потім ми усе життя будемо разом!

— Дай руку, Гуря...

Як він міг подати руки, на яких висихала не просто кров — оте криваве мливо з кісток та шкіри! Поспіхом витер половинкою хустки.

Губи вимовляли формулу, заклинання, молитву кохання, а руки безсило стискалися в кулаки.

Десь там, за стінами барака тривала війна, ішов бій за взяття зони, жорстокий, переможний бій заліза проти людського тіла, зброї проти беззбройних, смерті проти життя, досконалої техніки проти людського духу. І зброя долала, чавила, перемагала. Вони герої, ці хлопці у танках! Як вправно, як спритно, як безпечно...

Героям належать нагороди. Цікаво, чи дадуть їм ордени «За взяття Кенгіру»?

Руки безсило стискалися у кулаки...

Постіль просочувалася кров’ю. Повітря повнилося димом. Стало важко дихати. Щось горіло, вибухало. Постріли, гуркіт, крики, стогони. Та для Гурія все уже скінчилося. Його життя витікало із жил цієї маленької смаглявої киянки. Вони не побачать каштанів у цвіту. її каштани вже відцвіли, а йому... Йому не потрібні ці дерева, що цвітуть у місті, у світі, де вже майже немає її, Алли. він не хоче їх, він ненавидить їх, ці каштани! Як вони сміють, як вони можуть!

Солдати з ношами. Дівчата, Омеляна Войцехович із сестринським «Аллочко, потерпи ще трошки!» Вона терпить, його Аллочка, тримається на залишках сил, бореться, не хоче віддавати небуттю світлої мрії про майбутнє. Вона жаліє подруг, з якими ділила роки неволі, жаліє свого Гурю, не хоче вмирати у нього на очах. Досить і шматочків її плоті, її дорогоцінної крові, що сохне, запікається довічним болем на долонях.

Зовсім біле, без краплинки життя обличчя у віночку чорних кучерів. Семітські очі, повні болями усього світу і його, Гурія, довічним болем.

— Я люблю тебе...

— Ми будемо разом...

Руки ховають на грудях половинку хустки.

Хмара диму.

І десь далеко, десь із минулого щастя — «Смерть одна розлучить нас».

Смерть одна розлучить нас.

І знову він, цей порожній барак, що сорок днів був притулком їхнього щастя. Подушка, на якій перепліталося їхнє волосся, ще пам’ятає тепло щоки. Вона чула слова їхнього кохання. Речі. Звичайні, побутові, повсякденні. Носовичок. Зубна щітка. Шкарпеточки, білі, чисті. Щойно випрала, не встигла одягнути.

І він, високий, сильний чоловік. Не встиг. Не зумів. Не врятував. І з цим тепер жити.

Розділ 43

А вариво смерті вирувало довкола. Знавіснілі, очманілі від горілки та запаху крові танкісти увійшли у смак полювання і чавили вже не випадково — прицільно. Полювали, вишукували жертви, гралися, ганялися за ними.

У смертному вирі кожен рятувався як міг. Де й беруться сили, коли по п’ятах за тобою суне багатотонне громаддя! Хто б чекав від Жені, Євгенії Шостак, такого сприту! її білоруським подругам, Наді Демидович та Вероніці Каткович вдалося утекти.

— До нас, Женю, до нас!

Євгенія вчепилася за ґрати на вікні, видерлася на підвіконня — тут її не дістануть! Але танкіст, майстер своєї справи, збив стволом, вправно керуючи, а потім розвернувся і наїхав... Покрутився на місці, щоб надійно, і рушив далі, поганятися за новою жертвою.

Спалах освітлювальних ракет і голос гучномовців застає Ольгу та Ференца поблизу лазні.

— Швидко, сюди! — кричить хтось. Лікаря Барконі знає чи не кожен.

Грюкають двері дезинфекційної камери. Хвилина, щоб перевести подих.

— Не говори їм свого прізвища, Олю, ти тепер — Барконі. Не говори. Розбиратися не будуть, пристрелять під шумок на місці.

Чомусь у ці останні хвилини Ференцові здається, що саме це — найважливіше. Ольга знає, найважливіше — інше:

— Ференце...

— Тихо, Олю, тихо!

— Я хотіла тобі сказати...

— Потім, Олю, потім... Чуєш, собаки...

Потім — не буде. Двері камери з гуркотом відчиняються.

— Ось вони де! Виходьте!

Останній погляд. Останнє «Олю!» тоне у собачому гавкоті, вкривається ядучим димом.

Биводять Капітона Кузнецова. Тут, у лазні, був його командний пункт.

Кенгір конає під гусеницями.

Кенгір стікає кров’ю.

Стікає кров’ю в радіорубці Юрій Кнопмус, до останнього передаючи в ефір: «505! 505! 505! Рятуйте наші душі! Ми гинемо. Нас убивають!» Зрозумівши, що дні свободи скінчилися і цього «!» на коротких хвилях йому не подарують, Юрій Михайлович розтинає вени, щоб не здатися живим, та посилає, до останнього посилає в ефір три крапки і три тире — міжнародний код благання порятунку не людям навіть — душам. Душам невинно убієнних.

Хто почув його? Хто відгукнувся із заходу чи сходу?

Знекровленого радиста врятують.

Брятують, щоб розстріляти.

Уся ця коловерть смертного бою, волань та благань обертатиметься довкола Орислави велетенською каруселлю жаху майже безголосо. У вухах одне — останнє слово Катерини. На колінах — голова подруги. Пальці несвідомо пестять чорні коси, вкладають на довічний спокій неслухняні кучері. Як часто доводилося Катрі вислуховувати зауваження від професорів гімназії за ці кучерики на скронях! Що це? Невже сива волосинка? Може, обірвати її? Ні, не треба, боляче... Боляче її Катрусі, боляче...

Орися перебирала кучерики, немов роки свого життя поза межами правди й кривди, поза межами людяності... І розуміла, що аж тільки сьогодні, аж тільки цього судного дня сталося найнепоправніше з усього — Катрусі немає поруч і не буде більше ніколи... Тепер вона по-справжньому одна.

Сонце над Кенгіром згасло. Освітлювальні ракети, що перетворили ніч на день, уже не сяяли в небі люстрою на цьому пекельному кривавому весіллі сатани.

Довкола коїлося страшне. Люди метушилися, не знаючи, що діяти. Одні забігали у бараки, рятуючись від танків, інші вибігали, рятуючись від задушливого диму — солдати кидали у вікна димові шашки. І не було безпечного місця на цьому шабаші, не було куточка, де сховатися від видимої смерті.

У сутіні все стало не таким гостро-жахітним. А може, іще страшнішим. Звір, що ворушиться у темряві, чигає невидимо, загрозливіший.

У сірості раннього ранку розчавлена зона видавалася кадрами чорно-білого фільму. Чорна кров, сіра пилюга, білі, у чорних патьоках, стіни.

Лише запах, нестерпний, нудотний запах свіжих людських нутрощів перетворював фантасмагорію на реальність.

Танки вже не рвали зголодніло людського м’яса, вони вуркотіли, мов ситі коти, і пересувалися обважніло, неповороткі й ліниві. Кожен незграбний рух велетня породжував руйнацію — упала стіна барака, придушивши когось, хто шукав за нею рятунку, заглухла, не в змозі розминутися, вантажівка із високими бортами, куди кидали живих і поранених. Та й сама фронтова тридцятьчетвірка, героїчна й переможна, виглядала уже сороміцько, ганебно й не парадно — пасма довгого жіночого волосся, людські нутрощі, шмаття одягу на гусеницях. Залізо почервоніло б із сорому, якби могло — криця супроти дівочої плоті...

Буксувала у мливі людської плоті вантажівка.

Молоденький солдатик блював, безсило спершись до стіни барака.

— Куда ти попьорся, дурак, я же ґаваріл, тваю мать, аб’єхать нада! — кляв водія лейтенант. — Ну, грузі іх, грузі, каково чьорта встал!

Автоматники виводили живих та легко поранених, скидали у машину.

На ношах понесли щось куце, не подібне до людського тіла. Ноги перемолов танк.

— Добийте, не рятуйте мене, добийте! Дайте стекти кров’ю... — до неба здіймалася лише одна рука — все, що залишилося у Велти, красуні-латишки. Українською мовою просила останньої помочі у подруг... Українською, бо мовою ворога литовки й латишки не розмовляли принципово.

До машини повели гуцулку Парасю.

— Вставайте, дівчатонька, прокидайтеся, не можна отак лежати на дорозі... — металася, виривалася з рук солдатів сильна, ставна дівчина, посвист якої ще вчора підіймав на ноги табір не згірш за сирену тривоги. Рідко хто з хлопців міг позмагатися з нею у силі. — Та що з вами? — кидалася вона до понівечених тіл своїх сестер по неволі, намагалася підвести, не в спромозі усвідомити, що вони вже ніколи не встануть.

— Марічко! — гладила по щоках білу, мов сніг, Марічку Мантику з Тернопільщини, не розуміючи, чом вони такі холодні, ці щоки. — Теклюню! Не лежи тут, вставай, ходімо! Підйом ще не скоро! Ще можна поспати... Улясю... а де твоє тіло, Улясю? Тільки голівка лишилася, а тіло де? — опустилася на коліна, упізнавши... — Я знайду... знайду... Все буде добре, Улясю...

— Вішь, здаровая какая девка, а тово... умом тронулась... спятіла... — подивувався старшина.

— Тут не спятішь... Я сам сейчас умом тронусь... — позеленів лицем чи то від нудоти, чи від ракети, що тьмяно зависла над бойовиськом, сержант, який на фронті побував у бувальцях, але такого...

— А ти чево тут расселась! Вставай!

Навіть не руки, а дуло автомата грубо штурхнуло Орисю, хтось відірвав її від Катрусі.

— Стойте, ребята, стойте, да ето же наша артістка! Ето она тут на всех собраніях песні пела! Ми ейо просто так не атпустім, правда? Пусть спайот!

Б обличчя дивився пістолет Бородавки, опера Беляева, того самого, якого так боялася і так ненавиділа зона. Ще сорок днів тому боялася й Орися. Тепер, цієї судної миті — не боялася, тільки ненавиділа.

— Ну, пой, птічка! Пой, не стидісь! — бородавка на щоці, через яку опер отримав своє прізвисько, заворушилася, мов жива.

Солдатня підтримала:

— Ти всьо пела — ето дело, так поді же попляши!

— Пусть попляшет, товаріщ капітан! Ой, ізвінітє, старший лейтенант...

Ще гарячі від праці дула автоматів витанцьовували перед Орисиними очима. Вона вже бачила кулю, що от-от вирветься із червоної, зі свіжим духом пороху, цівки... І не боялася. Майже просила кулі — щоб не бачити моторошної, милосердно приглушеної передранковою сутінню картини. Як просто все — один лише спалах у націленому в серце чорному оці диявола — і все це припиниться, і ніколи більше не буде ні голоду, ні спеки, ні страху.

Але й Романа, Романа теж не буде! І життя не буде.

— Прекратить безобразие! Занимайтесь своим делом, старший лейтенант Беляев! — прогримів над вухом знайомий голос. — В машину её!

Зовсім не грубі, чоловічі, але обережні, сильні руки підсадили до вантажівки. Над вухом прошелестіло:

— Не бойся, ничего не бойся, я найду тебя!

Усе залишилося за високим бортом. Машина то рушала, то зупинялася — і знову чийсь стогін додавався до всіх, хто уже плакав, просив, молився чи мовчки благав рятунку чи смерті у сірого передранкового неба.

Машини, ревучи, рушали одна по одній. Жіноча зона затихала. Де-не-де проривався крик чи ридання, матірна лайка чи молитва. Милосердний поодинокий постріл уривав чиїсь муки. Не із заліза солдатське серце.

— Ну, как там? Все бараки проверили? Никого?

— Да вроде...

— Ещё раз пройдите! — Крутов віддав би зараз світ за ковток чистого повітря. Тільки обов’язок тримав його на ногах. І сором перед солдатами. Не панночка, аби зомліти отут, посеред цього хаосу смерті. Невже й години не минуло? Невже так коротко, швидко і страшно перетворюється життя на жах?

Солдатам було легше. Тим, хто прийняв «наркомівські» сто грамів, як перед атакою на фронті, було легше. Випити, чи що? Он Беляев раз по раз прикладається до фляжки. Але він, капітан Крутов, не питиме. він на службі. Будь вона проклята, ця служба.

— Капитан Крутов, к генералу!

— Ну, что? Можно писать донесение? — у вікні четвертого поверху будівлі таборової адміністрації, звідки генерали безпечно спостерігали за побоїщем, вітер гуляв, доносячи запах степу, а не людських нутрощів. Звідси все виглядало іграшковим і зовсім не страшним, якщо не дивитися у бінокль. — Ну, пиши. Министр ждет. Сколько будем писать погибших? Сотни хватит?

— Да ты что, сдурел, Валентин Михайлыч? Куда столько? Тридцати-сорока за глаза хватит! Меньше нельзя, а то скажут — зачем танки? Больше — тоже нехорошо получится, дело-то на контроле... Давай, старлей, записывай, потом зашифруешь: «Сопротивление было оказано заключёнными, забаррикадировавшимися...» Как правильно — два «р» или одного за глаза? Тьху ты, и не выговоришь с первого раза... «забаррикадировавшимися в шести бараках...»

— А про эту ихнюю... демонстрацию перед танками писать будем? Как считаешь, Иван Ильич? — Вавілов відводив очі від зони, над якою займався світанок, торкаючи першим сонячним променем холодні щоки, вуста, відшукуючи шматки понівечених тіл.

— Да ты чего, Николай Васильич? В уме повредился с недосыпу? Мало тут чего бандеровцы напридумают, а мы — министру? Тут аккуратно надо... Пиши, старлей: забаррикади... ну, написал? И дальше: «и группой мужчин и женщин, сосредоточившихся на улице женской зоны в количестве... ну, пиши... до 500 человек! При сопротивлении со стороны заключённых применялись самодельные гранаты, пистолеты, пики, железные прутья и камни».

— Откуда в пустыне камни, Иван Ильич?

— От верблюда. Написано — значит, были камни. Пиши дальше: «В связи с активным сопротивлением войсками из пушек танков был открыт огонь холостыми снарядами, активно применялись ракеты... По нападающим на солдат с целью их уничтожения и завладения оружием офицерами применялся прицельный огонь из пистолетов». Надо трупы соответствующие подобрать, займитесь, капитан! Нет, лучше всего, доверьте это дело Беляеву, он знает, как всё устроить, опыт имеется! И сфотографировать не забудьте. Чтобы потом вопросов не задавали.

— Слушаюсь!

Бочков узяв бінокль і знову й знову озирав бойовище:

— Что там у вас творится на первом лагпункте?

— Разрешите доложить, товарищ генерал! Заключённые оказывают ожесточённое сопротивление. Разрешите применить боевое оружие!

— А что Антонов? Не справляется? Эх, тоже мне, вояки... Танк угробили! Ведь снимали же с самолета эту яму, снимали! Куда смотрели, мать вашу?

— Виноваты, товарищ генерал!

— Лейтенанта Кириленко со вторым взводом на помощь Антонову!

— Слушаюсь, товарищ генерал!

Бочков витер шию. В генеральському мундирі навіть у таку передранкову пору нічим дихати в цій пустелі. І як тут люди живуть? Скоріш би вже в Москву!

Долгіх диктував донесення міністру далі:

— Давай дальше: «Основная операция продолжалась...» Сколько продолжалась? — глянув на годинник. — Нет, сорок минут мало... полтора часа — хорошо. «Продолжалась в течение одного часа 30 минут, закончилась...» сколько там у нас времени получится? «Б 05 часов утра по местному времени. В результате применения оружия по сопротивляющимся, убийства активной частью оуновцев и уголовных элементов заключённых, пытавшихся выходить из бараков с вводом войск, были подняты 35 трупов, со стороны солдат убитых нет, имеются раненые из самодельных пистолетов и гранат — 4 человека... Неповиновение в 1-м лаготделении продолжается». Зашифровать и отправить! Вот такие пирожки с котятами...

«Неповіновєніе» тривало. Чоловічий лагпункт вів бій. Справжній.

Бимоги начальства годі було зрозуміти — то «Биходьте!» — і постріли у тих, хто вийшов, то «Залишайтеся в бараках!» — і димові шашки у вікна... Дим, задуха, крик... Куди бігти, як рятуватися, чим боронитися? Не розібравши, звідки чекати небезпеки, львівський хлопець Федір Семенюк хотів вискочити через вікно — і упав на руки друзям, прошитий кулею. Онуфрій Бутковський не йняв віри — довгими таборовими роками хлопці ділили пайку, тягли одну на двох біду, і однієї кулі вистачило, щоб урвати молоде життя. Не встиг сказати останнього «Прощавай!», не встиг побачити сходу сонця...

Мар’ян Шашкевич з Радехова поліз по драбині на дах барака, роздивитись, що коїться, звідки насувається небезпека. Та щойно підвівся на повен зріст — упав, мов підкошений. Іван Карпінський, який подався слідом за товаришем на розвідку, почув, як снайперська куля свиснула над вухом. «Промазав!» — зітхнув полегшено.

Бирвані з міцного передранкового сну, вирвані з мрій про життя на волі, грубо кинуті в хаос ревіння сталевих машин смертовбивства, у вир стрілянини, задушливого диму та істеричних вигуків «Здавайтеся!», чоловіки чинили те, що підказував інстинкт — кому самозбереження, кому захисту, кому — нападу. Хтось ховався під нари, накриваючи голову, хтось вибігав з барака із високо піднятими руками й чемно ставав куди вкажуть, хтось, ще не збагнувши спросоння до ладу, що коїться, хапав у руки саморобну зброю і гуртувався із собі подібними, щоб дорого продати своє нічого не варте, засуджене на двадцять п’ять років повільної смерті, але єдине, як тут не крути, життя.

Коли пролунало «Бихаді!», Володимир Порендовський споквапу переплутав черевики — лівий натягнув на праву ногу. Щоб перезутися, витратив ще якусь хвилину. За цей час майже всі вже вибігли з барака. Володимир приєднався до тих, хто перегородив великим натовпом головну дорогу.

їхній барак знаходився найдалі від брами, через яку в’їхали танки, тому картина вже виформувалася: панцерники відтісняли людей до бараків. Рятувало те, що між стінами було більше простору, і натовп мав куди відступити від м’ясорубки гусениць. Але танкісти не надто церемонилися — над головами стріляли холостими, зате траки витанцьовували свої смертельні кола, наздоганяючи тих, кому не вдалося протиснутися у двері.

— Михайле, сюди! — волав Степан Гураль товаришеві.

Та Михайло Дронь не встиг. Притиснувся до стіни, благаючи небо, аби танкіст змилувався. Але танк навмисно розвернувся так, щоб стягнути хлопця під гусениці...

Танки насувалися невблаганно. Хлопці мусили відступити. Згуртувалися перед входом у барак, кричали у вічі солдатам: «Убивці! Кати! Гестапівці!» Запах крові, від якого сп’яніли нападники, бентежив голови й жертвам. Ненависть вихлюпувалася горлом, криком до хрипу, до скону — хай чують, хай знають, хай стоїть їм у вухах до самої собачої смерті ця кров, ця загибель, ці муки людські.

— Недолюдки! Звірі!

Болодимр Порендовський вкладав у крик всю ненависть і відчай беззбройних рук. вже бачив гарячу цівку пістолета, вже чекав кулі у груди — і не страшно, лиш гірко хрипів останньою миттю земного життя. Враз його голос перекрило гортанне:

— Ізвєрґі! Фашісти!

Аварець Абдул Абакаров кричав голосніше за інших. Його висока постать, горбоносе кавказьке обличчя видалося офіцерові примітнішою мішенню, ніж худорлявий галичанин. Пістолет змінив напрям. Куля дісталася синові Кавказу.

Залишивши на землі десятки убитих, хлопці відступили у барак. Гримнули засуви.

За стінами гриміло. Ревіли танки, стрілянина, собачий гавкіт, вигуки, стогони...

Бідчайдушно боронилися другий і третій бараки.

Другий барак, де було чимало кавказців, спершу хотів здатися. Вийшов до солдатів парламентер — найстарший із в’язнів, дідусь-вірменин. Тонка постать, кістляві руки, сива довга борода, розвіяна вітром...

— Синки, — звернувся до солдатів. — послухайте мене, старого...

Куля обірвала слово примирення. Чи то горілка шумувала в крові, чи безбронність збурювала притлумлену жорстокість, та убивством не обмежилися — сиву голову хтось відтяв ножем і кинув у вікно барака. У відповідь полетіли пляшки із саморобною вибухівкою. Трималися затято, мов на війні. Барак двічі відбивав штурм, двічі ходив у атаку. Один із танків палав, пляшка із запальною сумішшю таки поцілила влучно, інший панцерник провалився у замасковану пастку перед входом у зону.

— А так вам, так! — розуміючи усю безвихідь, таки чинили спротив.

Чому? Навіщо? Хіба не безглуздя — іти з голими руками наперекір залізній техніці? Хіба не приреченою на поразку видавалася сама думка про повстання?

Не за перемогу — за право називатися людиною точився бій.

Навіть загнаний у пастку, приречений на смерть звір огризається, не здається мисливцеві без опору. І чоловік мусить противитися приниженню, опиратися упослідженню, не даватися на глум. Хай без надії, хай з мізерними шансами. Хай зовсім без них. Але як потім жити, як народжувати синів, згадуючи себе потоптаного, понівеченого, збезчещеного?

Бідчайдухи під проводом Анатолія Задорожного опиралися до останнього. Третій барак був краще за інші забезпечений саморобною зброєю. Та навіть вони розуміли — надовго не вистачить. І заподіяти реальної шкоди нападникам немає змоги. Танк підпалили. А солдатам могли хіба кілька синців залишити на згадку. У вікна барака летіли димові шашки, підпалені матраци. Води немає, гасити нічим. Дим, задуха... Десь близько дев’ятої Задорожний віддав наказ припинити опір. Попрощався з товаришами, знаючи, яка доля чекає на нього, як на керівника військового відділу...

Барак, де перебував Володимир Караташ, опору не чинив. Майже половина хлопців була з Прибалтики. Латиші погомоніли між собою — і вийшли із піднятими руками, щойно пролунали перші постріли. їх вивели із зони. Караташ залишився у напівпорожньому бараці. Та лиха кров кипіла. Хотілося діяти. Чи бодай плюнути наостанок катам в очі. Підійшов до розчинених дверей, сперся до одвірка, закурив. Хвацько, трохи «по-блатному». Солдати з автоматами, що пильнували входу, прицілилися, але не стріляли — не було наказу. Отак і дивилися очі в очі — двічі смертник Караташ і ті, хто приніс йому чергову порцію смерті, поки що сховану у диску бойової зброї. Нерви здали в офіцера — поцілив у нахабу з ракетниці.

Ракета просвистіла зовсім поруч. Караташ потер обсмалене вухо, сплюнув, кинув цигарку і неквапом подався у барак.

Бій ущухав. Танки, досхочу наруйнувавши, подалися власним ходом до околишніх таборів — на Рудник, покрасуватися свіжими патьоками крові на криці, відбити охоту й помислити про розширення меж страйку. Спрацювало. Нажахало й найрішучіших.

По кожній битві переможцеві належить парад. Щось таке учинили генерали й тут. Ані поле Куликове, ані Бородіно, ані Батурин не знали такого побоїща — рука воїна убиває, але не спотворює, шабля січе, куля ранить, та жодна зброя не коїть того, що вкрило пошматованим трупом суху пустельну землю. Чи знає історія битву, де труп отой — жіночий?

Приймати переможну ходу довелося скромно, не на трибуні, просто неба... Просто нажаханого неба. Не цокотів білий кінь бруківкою, не ревіли мідні труби, не кидали під ноги полководцям ворожих штандартів, завойованих у чесному бою, героїчні полки. Запопадливі кинулися, щоправда, зривати з бараків червоні прапори із жалобною чорною облямівкою, які морським міжнародним кодом сповіщали «Потерпаємо від лиха. На борту жінки і діти», а також гасла, написані таборовими художниками.

— Сматрі, дурак, чево бросаешь, сам на іх место захотел? — заволав Бочков, прочитавши на одному з роздертих і розтоптаних чоботами полотнищ «Слава ЦК КПСС!».

Зайшлося на спеку. Смалило безжально й упритул. Те, що здалеку у світлі ракет видавалося малим і далеким, у гострому прожекторовому сяйві дня набуло деталей, які разили не лише зіниці, але й ніс. Піт заливав генеральські очі. У вухах дзвеніло незвитяжне «Ура!». Не так воно усе, не так...

Генерал Долгіх, головнокомандуючий, мріяв про цю хвилину ще з того дня, як отримав доповідну про початок «заварушкі». Знав і умів, мав досвід придушення. Не перша «волинка». Не перші постріли. Але видихнути усю важкість у грудях не виходило. Щось залишалося. Якийсь тугий клубок угніздився десь у шлунку дивним передчуттям і муляв, не давав полегші. Дивно. він так чекав цього дня, так сподівався, що камінь з плечей упаде і звільнить, поверне звичне відчуття сили й свободи, упевненості в собі й завтрашній силі генеральських погон, найвищих у системі ГУЛАГу, держави у державі. А щось залишалося. Відводив очі від млива пекельних жорен, що увімкнулися за його командою. Перестаралися хлопці, перебрали міру. Але ж тепер усе позаду, нагору доповіли — все гаразд, втрат серед солдатів немає, завтра табір стане до роботи. Як було насправді, ніхто ніколи не дізнається. Танкістам хвалитися нічим, та хто їм повірить. А недобита «таборова пилюка», не домелена цими жорнами, згине у наступних — на Колиму їх, затятих і упертих, на Колиму, хай померзне те, що не випеклося пустелею. Свідків не залишати. Та ще й таких, котрі стріляють очиськами з-під лоба, невпо-корено і гостро.

— Ну, что, Иван Ильич, закончилось? — чомусь важко зітхнув Вавілов. — Когда в Москву?

— Завтра!

Прийнявши переможний парад війська, генерали квапно подалися у затінок. Скоріш би геть звідси. Чортова спека! Ні випити, ні закусити по-людськи. Як тут люди живуть?

Сонце двадцять шостого червня сходило особливо тихо. Немов соромилося, що мусить-таки зійти після всього, що сталося без його відома під покривалом ночі, бо такий порядок речей у світі. Спершу несміливо, а потім нажахано-яскраво освітило картину неймовірного у мирний час побоїща. Мало б очі — заплющило б, мало б руки — затулило б світлий лик...

Не тільки мертві тіла, а шматки, на фарш перемелені, не-впізнавані, переплутані, розчавлені залишки людської плоті усюди — на «вулиці» між бараками, на доріжках, на стінах... Невидющі очі, відірвані руки, шматки одягу усюди, усюди, усюди...

Де-не-де ще курилися руїни димом і пилюгою. Дивно безлюдною видавалася зона. Там, де ще вчора вирувало вільне життя Кенгірської республіки, панувала пустка. Тиша. Ані звуку, ані поруху. Поодинокі тіні в білих халатах блукали бойовищем, відшукуючи ще живих. Хоч би одного, хоч двох вирвати у смерті — і це добре. Одним із цих білих янголів був Михайло Сорока. Рятувати кожного, не віддати небуттю — просила душа. І обливалася кров’ю, і карбувала у пам’ять, навічно, на незабудь, щоб не простити ніколи, щоб свідчити, скільки віку.

Сонце підіймалось усе вище.

За муром зони, розділені на невеликі групи, лежали долілиць живі...

— Лежать! Не двіґатся! Не разґаварівать! — ліниво перегукувалися спершу охоронці. Потім змовкли й вони, обпечені промінням, однаково безжальним і до переможених, і до переможців.

— Води! — просили пересохлі вуста.

— Малчать! — спрокволу відгукувалися пересохлі солдатські горлянки.

— Куди нас, як думаєш? — пошепки перемовлялися хлопці, коли охорона збайдужіла аж настільки, що не дослухалася до тихих розмов.

— Кажуть, на Колиму...

— Там холод. Звідти не вертаються.

— Не вертаються...

Не вертаються...

Звідси не вертаються...

Цього страшного дня ці слова можна було б великими літерами писати над входом у таборову лікарню. Єдиний притулок милосердя у немилосердній системі, єдина оаза допомоги, єдине джерело надії та сподівання на порятунок перетворилося нині на передбраму пекла. Десятки, сотні стогонів, благань, молитов усіма мовами переплелися в єдиному сподіванні... і вичахли у безнадії — хай би як металися янголами у білому сестри й санітари, та чим вони могли допомогти?

Щойно перші поранені підняли лікарню на тривожне «Рятуйте!», Хуліан Фустер засвітив вікна операційної. Ревіння потужних машин за стінами промовляло голосно і тривожно. Фустер почувався Пироговим у Севастопольську страду. Знав, що в його силі порятувати одиниці. А десятки загинуть, так і не дочекавшись операційного столу.

За законами війни спершу рятують найважчих. Та за законом беззаконня Фустер обирав тих, кому ще можна було допомогти. Досвідчене око здалеку бачило безнадійну рану. Хай простить наука, хай пробачать боги медицини! Хай живе той, хто має шанси вижити...

— Любо, як добре, що ви тут! — зрадів знайомому обличчю і ще одним здоровим рукам.

Любов Бершадська після розгрому жіночої зони побігла туди, де могла допомогти, куди звозили і зносили поранених.

— Що мені робити? Керуйте, доктор!

Фустер подав колишній балерині білий халат і шапочку:

— Беріть ручку і папір, записуйте поранених. Імена, адреси. У першу чергу тих, хто поранений важко.

Бершадська зрозуміла. Записати, зафіксувати для історії злочин, от чого хоче лікар, розуміючи своє безсилля допомогти усім. Передати додому останнє «Прощавай!», ось що на думці кожного, хто лічить передсмертні хвилини.

Поринула у каламуття стогонів та проклять, надії та зневіри, сподівання й розпачу. Блукала від одного незнайомого чи рідного обличчя до іншого, зчитувала з побілілих вуст ім’я та назву рідного села, деревні, аулу, столиці, записувала останнє слово. Приймала останній подих, заплющувала невидющі очі, подавала воду, цілувала чоло, вкладала ще теплі руки в сумирне переплетення на грудях, стискала зсудомлені мукою пальці — «Терпи, лікар допоможе!»

Біра у всесилля Фустера давала сили багатьом. Хірург мав добру славу серед в’язнів. Аби лиш дочекатися черги. Та у цій війні бойового заліза із беззбройною плоттю хірург не міг змагатися у швидкості із танком. Покалічене за хвилину потребує довгих годин для відновлення. У Фустера не було цих годин — за дверима вмирали люди. Спершу — зупинити кровотечу тим, хто мав шанси, потім, згодом — відновити те, що можливо.

— Докторе, стерильних інструментів більше немає, — доповіла операційна сестра.

Фустер глянув так, що...

— Я зрозуміла, доктор.

— Докторе, закінчуються бинти.

— Докторе, закінчується шовний матеріал.

Гучне й розпачливе ревіння сотень голосів поранених, що лежали, сиділи, корчилися у коридорах, під стінами, всюди-всюди-всюди, по обіді почало стихати.

Бершадська здивовано обвела оком коридор, що швидко порожнів, — солдати виносили тіла неживих, легкопоранених вивозили до лікарень інших таборів.

Надвечір, через тринадцять годин після початку першої операції, світло лампи в операційній згасло. Не тому, що скінчилась робота. Просто залізний Фустер знепритомнів, упав, знесилений, за операційним столом.

— Води, води, — просили вуста. Люба Бершадська аж у вечірньому світлі лампи зрозуміла, що її власні.

— Любо, відпочинь трохи, — узяла за рукав Руфіна Тамарина, яку тут називали «добра Рута», відвела у сестринську.

Склянка теплої, але такої смачної води не згасила пекла у душі. Очі, що дивилися на Любу із дзеркала, видавалися чужими. Зняла білу шапочку, витерла піт із чола. Побачила у дзеркалі жінку із чужим, зовсім білим волоссям.

Оглянула медичну шапочку — може, хтось насипав усередину тальку, як у гумові рукавички? Провела рукою... Ні... Це волосся — її власне. Відтепер — біле...

День після смерті кожному із живих повернувся іншим ликом. Дівчат провели крізь сортування — тихих та покірних повернули назад у зону, відзначених оком нагляду серед заколотників, — у вагони. Чоловіків також посортували — кому вдалося залишитися непоміченим в «активній участі», попрямували добувати свої терміни у вцілілі напівпорожні бараки, хто відзначився у непокорі бодай позирком — чекав розплати.

Наглухо зачинені вагони в обідню пору розпікало до точки кипіння.

— Води! Води! Повітря! Нічим дихати! — лунало глухо зсередини. Ніхто не зважав.

Начальству було не до того — аби голову на плечах зберегти. Виконавши основне завдання — бунт придушено, робоча сила стала до праці, доповідь «нагору» пішла, — таборова «верхівка» чекала «оргвисновків». І вони не забарилися. За «допущєнниє грубиє промахі в работе» все керівництво табору отримало повною мірою — розжалування, переведення на нижчу посаду. Рука партії наводила порядок. Даремно виправдовувалися служаки звичним — ми тільки виконували накази. Партія не могла визнати хибною всю систему таборів. Тому переклали відповідальність на нижчих, занадто ретельних чи недбалих служак — недопрацювали, недоперевірили, недоперевиконали.

У таборі з’явилося нове начальство, з новими порядками. Та нові порядки — для слухняних, для тих, хто став на шлях виправлення, для якого і служить система таборів. Не для покарання, виявляється, а саме для виправлення нещасних, що стали на хибний шлях, одурманені буржуазними ідеями. Табір — це школа, де через працю людина повертається на правильний, єдино правильний шлях — соціалістичного розвитку. Лише тих, хто усвідомив, хто «перекувався», можна повернути у здоровий організм спільноти радянських людей. «Гнилий», безнадійний елемент потрібно надійно й надовго відокремити, щоб не баламутив інших.

Найнадійнішим сейфом для утримування такого безнадійного, соціально чужого елементу вважалася далека, сувора Колима. Звідти не повертаються.

Чоловіків — на Колиму.

З «женскім контінґентом» було складніше. У когось закінчувався термін, хтось потрапляв «під указ» про малоліток. Обіцяного звільнення не дочекалися, крутійство неправосудної системи шукало всіляких шляхів, аби не відпускати зі своїх лап неупокорених.

Жінок змусили пройти ще й через приниження лікарського огляду.

— Ну, маладєц, успела, беременная! — масно кривив хтивого рота ремісник від медицини. — В мамскую зону ейо!

— А ти што, савсем глупая? Нікаво себе не нашла? Решила девственность храніть? Каму? Сібірскаму медведю? — насміхався і над тими, що не знайшли собі пари упродовж сорока днів свободи.

Орисі пощастило. Із задушливого, розжареного як духовка вагона її витяг Крутов. Домовився, щоб поклали до лікарні. Зі знайомих не бачила нікого. Здавалося, усе кудись зникло, все змінилося, від колишнього світу не зосталося нічого. Єдине знайоме обличчя вдалося побачити в лікарні — Руту. Зраділа їй, мов рідній, але навіть не посміхнулася, навпаки, сльози закапотіли з очей в обох, щойно спробували згадати спільних знайомих.

Ще за день у лікарні з’явилася Оля Лядська. її витяг з вагона Ференц. Говорити не могли, лиш дивилися одна на одну і ковтали сльози.

У спокої лікарняної палати, на непоганих, дивно непоганих харчах, здавалось, лежи собі та відпочивай, мрій про волю, та не мріялося. Не співалося, не сміялося, не говорилося голосно. Наче у кожного в хаті лежить мрець, іще не похований, і страшно розтривожити його нетривкий сон недоречним звуком.

Ніч у лікарні була страшною. Щойно темніло, палата завмирала... Сон, омріяний, любий, сон, якого завжди так бракувало, виявився тепер найжорстокішим катом. Привиди «танкової» ночі не відпускали. Жінки боялися заснути. Краще муки безсоння, ніж страхіття сну. Заплющені повіки, здавалося, відчиняють браму, і знову, знову, знову ревіння і стогони, крики і плач, постріли й дим... То одна, то інша зривалася криком «Танки!», бачила уві сні те, що навіки закарбував мозок, — розчавлені тіла, понівечених подруг, коханого, що упав долілиць, чи пішов у безвість по етапу...

Орися бачила чомусь кучерики на скронях Катерини. І бородавку на щоці Беляева, таку величезну, та ще й немов живу. Прокидалася, кричала.

— Дівчатка, випийте брому на ніч, — роздавала по ложці заспокійливого Рута. — Забудьте, не думайте... Через кілька днів мине.

Це не мине ніколи. І «добра Рута», й Орися, й Ольга, і кожна з тих, хто пережив «танкову ніч», до старості, до смерті прокидатимуться від власного крику...

Однієї ночі Орисі видалося, що сон її, отой, найстрашніший, ожив. Просто над обличчям схилилася величезна жива бородавка:

— Вставай! На етап!

— Не имеете права! — спробувала відборонити Рута. Не бувало такого, щоб забирали на етап з лікарні. Та й Беляева начебто розжалували і перевели кудись в інше місце. І це була добра новина для кожного, хто мав біду зустрітися з Бородавкою на каторжанському шляху.

— Імею! Я вас всех теперь імею! — вишкірився опер Беляев. — Пашлі!

Не тямлячи спросонку, куди ведуть, Орися зібрала речі, подалася слідом. Не встигла навіть здивуватися, чому так незвично — один опер, без солдатів. Опинилася у вагоні, напівпорожньому чомусь. Поки отямилася, поки роздивилася у темряві, двері з гуркотом зачинилися. Потяг рушив.

Етап. Знову етап.

У зоні цими днями й справді чинилося велике прибирання. Чотири похоронні команди три доби збирали, згрібали, вантажили у машини рештки... не тіла, а насправді рештки...

Умлівали, падали, отямлювалися і знову йшли.

Чистили, відмивали, відшкрібали. Засипали піском. Білили. Фарбували.

Наче й розгребли, наче й відмили, наче все чисте й прибране, тільки б пам’ять хто відмив, відчистив, посипав пісочком, зафарбував. У ній, у клятій пам’яті, як не моли, як не проси забуття, навіки відбився слід присохлого до стіни людського волосся навпіл із мозком, і проступає він із чисто побіленого саману, як у кіно, і несила забути...

Формували чоловічий ешелон на Колиму. Понад тисячу «активістів», не надто ретельно розбираючи, запакували у вагони, щоб відправити подалі з очей добувати свої двадцятип’ятилітні терміни.

Б одному з вагонів звично влаштовувалися, використовуючи немалий досвід «вагонного» життя, Володимир Караташ, Михайло Сорока та Володимир Порендовський. Чи вперше їм долати кілометри вздовж чи впоперек «велікого і безкрай-него»?

— Ну, нарешті й ми станемо справжніми зеками, побуваємо на Колимі, золотішко помиємо! — підбадьорював друзів невтомний Караташ. Жартом рятувалися у біді козаки-запорожці, жартом тамували тривогу каторжани-повстанці.

— Кинемо лихом об землю, хлопці, заспіваємо нашої, щоб вороги показилися! — не давав засумувати Михайло Сорока.

Дружно затягли:

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

А де ж ваші коні?

Наші коні стоять на припоні,

А ми — у неволі.

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

Де ж ваші рушниці?

Всі рушниці лежать на полиці,

А ми — у в’язниці.

— Где она? — не йняв віри майор Крутов розгубленим поясненням медсестри Тамариної. — Как на этап? Ночью? Беляев? Да он не имел права, он уволен из органов, он...

От він, останній плювок здихаючої кобри... Де шукати?

Попри брехливі генеральські обіцянки не карати членів таборової «комісії», всі вони були заарештовані. Знекровлений Кнопмус ледь тримався на ногах. Слученков у лахмітті, на яке перетворився одяг, криво посміхався розбитим ротом. Кузнецов, якому теж дісталося у перші дні, тримався бадьоро, переконував слідство, що підтримував у таборі порядок і намагався не дозволити перевести «бузу» у площину політики, як вимагали бандерівці. Та якась розгубленість у погляді «героя Берліна» усе ж тремтіла... уникав прямого погляду. Ховав праву руку, на середньому пальці якої зрадливо світилася фіолетова чорнильна пляма — вже наступного дня по арешті Капітон Кузнецов сів писати показання. Сорок три сторінки переліку імен учасників повстання, участь кожного у «спільній справі». І роль самого Кузнецова — керівної та спрямовуючої сили.

Розділ 44

Козак від’їжджає,

Дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Козаче, соколю,

Візьми мене із собою На Вкраїну далеку...

І хто ж їх писав, оті тужні та ніжні українські пісні, хто знав десь отам у сивій давнині, якими словами, якими нотами передати сум, тугу і... надію...

Візьми мене із собою, козаче-соколю, не залиш отут, на чужині, на самоті, візьми із собою на Вкраїну далеку...

А край України вже за обрієм, вже зовсім близько.

І надія, що цій ненастанній муці прийде край, теж зовсім близько. її ще страшно впускати у серце, нею ще грієшся здалеку, мов північним сонечком, але вона усміхається кожною сніжинкою, кожною травинкою, кожним рядком пісні. Він візьме її із собою, козак з України, посадить на свого вороного поперед себе, пригорне натрудженими шаблею руками, покладе голівоньку коханої на плече і пустить коника учвал, аби скоріш замайоріли обом верби над річкою, хрущі над вишнями, осокори уздовж шляху...

Відгриміли постріли на 29-ій, висушило липневе сонце, північні вітри замели снігом криваві патьоки, заслали далеко, по закритих тюрмах, кожного, хто бачив, кожного, кого поранено, кожного, хто знав і міг упізнати, але забракне піску в пустелі, щоб засипати людську пам’ять, не стане криги в північних морях, щоб закувати душі.

І навіть на найбільше беззаконня настає край.

Дуся рахувала останні дні неволі. Потерпала, як і кожен в’язень, що не відпустять, дочеплять якогось хвоста за невинну вину, та вона таки настала, остання зима у неволі, вони таки потекли весняним струмочком, зимові січневі дні напередодні звільнення.

Неволя не хотіла відпускати, вона наче поранений звір намагалася догризти, домордувати недомордованого за десять років і досі на диво живого і невпокореного Духа.

— І що ж нам з тобою так не пощастило, Лідуню? — зітхала Дуся до своєї напарниці Ліди Дмитрів з Рогатина, якій випало виконувати непосильну для жінок роботу — розвантажувати на овочевій базі вагони.

Здоровенні сітки з картоплею по 120 кг, мішки з мукою по 85, з цукром по 105 кг. Двоє дівчат, якими вітер хитав, мусили класти оте непідйомне на ноші й нести бігцем, під окриками «Давай-давай, бєґом-бєґом!», щоб не простоювали дурно вагони.

— Ото надірвемо собі те, чого ще досі в шахті не надірвали, Дусю, на волю вийдемо хіба каліками... — нарікала Ліда.

Одна непосильна праця на овочевій базі змінювала іншу — того пам’ятного дня дівчатам довелося вантажити на вози бочки з квашеною капустою. Вовтузилися, не могли прилаштуватися, щоб дати собі раду — як же її підняти?

— Може, прилаштуємо дошку, щоб закотити? — запропонувала Ліда.

Прилаштували. Ніц з того.

— Ото з нас робітники, Лідо, не знати, хто кого котить — ми бочку, чи бочка нас, — сумно жартувала Дуся.

— Та хіба вашими рученятами, дівчатка, такі тягарі підіймати? — нагодився якийсь чоловік, що приїхав на базу, мабуть, у власній потребі.

Чоловічих рук бочка злякалася і вляглася на воза сумирно. від доброго слова, яким доля не часто ніжила вуха, дівчата розплакалися, як малі діти. А чуда тривали:

— Може, ви знаєте Дусю Будник? — спитав чоловік. — їй тут передали листа.

— Дусю? Та ж я — Дуся Будник... — передчуваючи радість, обізвалася стиха.

Перечитувала записку і не ховала сліз.

— Але ж ви багаті на сльози, дівчатонька, — лагідно докоряв чоловік. — Біда — сльози, радість — знову сльози.

— Що там, Дусю? Від кого записка?

Писав Влодко Кобрин, товариш Петра Кекіша.

— Лідо, наші хлопці повертаються із «закриток»! Влодко вже тут, на старому місці, і Петро невдовзі повернеться...

Петро невдовзі повернеться...

Повернеться... Невдовзі...

Кажуть, надія окрилює. Свята правда. І сили додає, і навіть непідйомні бочки стають наче легшими.

— Ой, Дусю, воно, звісно, добре, що хлопці повертаються на старі місця, але що ж у тих місцях доброго? Каторга як каторга! Ніякої полегші тут немає. Хіба що знаєш, куди їдеш. За роки призвичаївся, ото воно вже як старий, тісний, та розношений чобіт, дошкулятимуть хіба старі мозолі. А на новому місці ще не знати як обернеться...

Останні місяці добігли хутко. Не лише в Дусі, у багатьох закінчувалися терміни. Ті, хто вже вийшов на волю, приходили відвідувати вчорашніх друзів по нарах та бараку, перегукувалися через вахту, і ніхто не відганяв, як колись. Це давало надію — скоро і я гукатиму «з того берега».

Відпустили всіх іноземців. Відпустили заарештованих неповнолітніми.

— Ех, де наші Орися і Катруся? — зітхали дівчата. — Мабуть, уже на волі! Може, вдома?

— Та яке вдома, Лідуню, додому не відпускають, то тільки розмови такі, що наче звільнення, насправді — заслання. От наші кудись у Сибір поїхали, на «вольноє посєлєніє». Яке ж воно «вольноє», якщо тебе не питають — хочеш чи ні? Єдине, що під конвоєм на роботу не водять, мусиш сам ходити.

— Отож бо й воно, мусиш працювати як у таборі, а пайки, навіть штрафної, не дають! Як жити, якщо роботи не знайдеш?

Це турбувало перед звільненням багатьох. Як жити на волі? Як жити без команди, без конвою, без нар, без баланди, без пайки? За роки у бараках людина втрачала не тільки волю як свободу, але й волю як спонуку до дії. Перейти на зовсім інший спосіб життя, коли треба самому себе утримувати, знайти собі працю, професію, яка допоможе заробити на шматок хліба, знайти куток, де жити, знайти головне — опору в житті, пару...

Чи не для того існує людина, аби знайти у круговерті люду отого чи оту єдину, з якою можна звити гніздечко і висидіти в його затишку пташенят? І чи не головне — знайти пташку своєї породи, яка щебетатиме по-твоєму, виведе пташенят, подібних на тебе, таких, що триматимуться твоєї гілки, не перепурхуватимуть легко туди, де в годівничці насипано більше зерна, де більше пуху можна скубнути до гніздечка.

Дуся часто діставала записку від Влодка Кобрина, перечитувала. Наче слово написане щось гарантувало, на відміну від слова сказаного.

— Чекатимеш?

— Та я його вже давно чекаю. І все життя чекала такого, як він.

— Але ж ти його зовсім не знаєш! Бачила лиш раз...

— І цього досить. Та навіть якби зовсім не бачила, то хіба важить? Я знаю його душу з листів.

— А тіло? Він же хворіє, сама бачиш, здоров’я немає, з ким тут будувати сім’ю? Та ж чи не половина наших хлопців повертаються з каторги інвалідами! Що далі? Доглядатимеш усе життя?

— І доглядатиму. Я його, а він — мене. Хіба у мене здоров’я більше? Все забрала ненависна неволя.

— Але ж є інші хлопці — здорові, міцні.

— А де вони його зберегли, оте своє міцне здоров’я? На «придурочних» роботах ошивалися поміж блатних? Не треба мені такої пари. Я своє відбула чесно, не обдурюючи, не принижуючись, не купуючи подачок ні духом, ні тілом, і Петро так само. І він — сильний, сильніший за інших. Бо слабкий загинув би першого року, а мій Петро вистояв і не схилився.

— Та хороший він, твій Петро, усім хороший, тільки ж уяви собі, що попереду? Йому сидіти ще п’ять років! П’ять! Ти уявляєш собі, що таке ще п’ять років неволі, чекання, п’ять років каторги, роботи в шахті, де кожного дня може трапитися що завгодно! Кого ти дочекаєшся? Каліку? Немічного старця? А на кого перетворишся сама? Скільки тобі, дівчино? Під тридцять? А через п’ять років скільки буде? А коли дітей родити? Коли їх виховувати? А що чекає вас на волі, хай навіть він вийде живим і відносно здоровим? В обох — по вовчому білету, хто візьме вас на роботу, хто пропише, як зароблятимете собі гроші на життя?

Отакі діалоги, частіш уявні, ніж наживо, вела із собою не тільки Дуся, а й чимало дівчат, яким світилося світло свободи у кінці густого мороку.

І от нарешті...

— Дусю, побіжи в контору, там твоє прізвище у списку!

Оце так новорічний подарунок! Вивісили списки тих, кого звільняють в цьому місяці... Будник... Будник... Є! Та лиш наприкінці місяця... Як ще довго, цілих 25 днів! Та це вже найлегші 25 днів. Бо останні.

Напередодні звільнення Дуся майже не спала — а ну ж... Молилася — Господи, не дай, Господи, допоможи!

Видали обхідний листок. Треба обійти всіх, усе повернути, щоб не забрала із собою чогось необхідного, без чого не функціонуватиме табір, щоб не ввела державу у зайві витрати.

— Вот, почті всех обошла, — простягнула листок.

— А где єщьо одна подпісь? Оперуполномоченного?

— Але ж його сьогодні немає в зоні! Де мені його шукати? — мало не плакала Дуся.

— А чево його шукати? Жді! Завтра прієдєт! Завтра і подпішет, завтра і вийдєшь!

— Але ж мій термін закінчується сьогодні! Ви не маєте права! Ви... ви крадете у мене день моєї волі! — плакала Дуся вже за дверима.

— Тихо, тихенько, Дусю, — зацитькували її дівчата. — Що ти говориш — «крадете день волі!» Та за такі слова... це ж образа «прі ісполнєніі»! Нічого, побудеш іще один день з нами, ще одну ніч, попрощаємося, побудемо поруч з вільною людиною. Може, самі вільнішими почуємося...

Один день... Що ж воно, цей один день? Що назагал важить один день супроти половини життя, супроти цілої молодості, украденої злочинним правосуддям?

— Та взяв Бог корову, нехай бере й теля, вже добуду якось цей вкрадений день! — віджартувалася Дуся і востаннє пригорнула табірну подушку, скропила останньою сльозою вже напівволі.

Цього дня все було останнім — останні кроки до вахти, останнє «Прощавайте!» дівчатам, які залишилися по той бік кордону волі. Плакали, махали руками на прощання. Та сльози були солодкими, це були сльози надії на те, що колись через межу волі переступить остання з невільниць.

— Ну, давай, побистрєє! — це командувала ще й досі наглядачка, що вела Дусю в комендатуру, виписувати документи, довідку про звільнення, дорогоцінний документ, який тимчасово слугував паспортом.

— Ти смотрі, не патєряй! — наказувала.

Та Дуся й без неї пильнувала папірця більше, ніж власного ока. Раз по раз сягала рукою за пазуху, щоб перевірити, чи не згубився найцінніший із документів. Довідка шелестіла так приємно, чи не приємніше за гроші. Гроші також були, їх видали в бухгалтерії. Аж 85 рублів! Заробітна платня за десять років...

Світ не просто не без добрих людей, світ повний ними, добрими і дуже добрими людьми, особливо, якщо це українці.

— Ну, нарешті! — обняла подруга Марія, яка вже не тільки звільнилася, а й заміж вийшла і чекала Дусю біля вахти разом із чоловіком Павлом. — Поживеш трохи в нас, а потім влаштуєшся на роботу...

— Та на роботу — згодом, я хочу до своїх поїхати, в Сиктивкар, їх же вислали, як родину «врага народа».

— І куди ж ти поїдеш за свої 85 рублів? Треба грошей дістати. Та й відсвяткувати твоє звільнення!

Марійка хитро усміхалася при тому — щось вона знала таке, про що Дусі знати зась.

— Ну, здравствуй, красавица! С выходом на свободу тебя! Великий сегодня день, и отпраздновать его нужно по-настоящему!

— Це ви, Леве Володимировичу? — знітилася Дуся, упізнавши старого знайомого. — А звідки ви...

Та хитрий Марійчин погляд сказав усе.

— Ну, собирайтесь, девчата, пойдём в ресторан, кутить так кутить!

Фігура інженера Курбатова — міцна, кремезна, заповнила собою майже всю кімнатку молодого подружжя Драбчуків. Війнуло шкірою нового реглана, заскрипіли білі, обшиті коричневою шкірою валянки — останній писк північної моди. Запахло чоловіком — заможним, упевненим у собі, сильним, здатним стати опорою в житті.

— Да не копайтесь вы, давайте по-быстрому! Паша, пойдём перекурим, пока девчата наряжаются...

— Маріє, це що таке? Навіщо ти..

— А я тут при чому? Спитав чоловік, от я й сказала. А чим він тобі не пара? Поглянь — та за таким будеш як сир у маслі купатися! У нього грошества — величезні тисячі!

Про «величезні тисячі» Дуся й сама знала. Інженери Курбатови — двоє братів, опинилися тут, як і весь цвіт російської інтелігенції, тим самим шляхом, що й вона сама. Та освіта, знання гірничої справи, гострий брак спеціалістів, здатних створювати, а не тільки руйнувати, перевели їх на вищий щабель — інженери працювали за фахом спершу в конструкторському бюро, а потім — на керівних посадах. Якось Курбатов похвалився, що за один проект отримав 78 тисяч рублів. Це були неймовірні, шалені гроші, стільки радянська людина не заробляла за весь вік.

Уперше Лев Курбатов побачив Дусю в лікарні — приходив відвідувати дівчину, що лежала поруч, та й Дусі приносив інколи якусь булочку. Потім якось попросив, аби Марійка знайшла дівчину, щоб приготувати святковий стіл для його гостей. Марійка з Дусею працювали три доби — і стіл вдався на славу, гості нахвалитися не могли. Отоді й упала в око інженерові українська дівчина — гарна на вроду, скромна, стримана, спокійна, акуратна, із золотими руками — якої ще господині треба?

Іншим разом Дуся з порога відмовилася б іти будь-куди з малознайомим чоловіком, та день, перший день свободи, просив свята!

— Ресторан? Марійко, я ніколи ще не була в ресторані... Що маю одягнути? Як повестися? Ні, я не піду!

— І образиш хорошу людину! Зовсім незаслужено образиш! Він чекав, коли ти вийдеш, питав, просив... ну, влаштувати сюрприз! Одягай мою сукню й ані слова! Сьогодні свято!

Того чарівного вечора все перемішалося і в голові, і в житті...

Великий зал, повний музики, чарівних пахощів ніколи не баченої іжі, здавалося, пінився бульбашками чудодійного вина.

— Шампанского! Какой праздник без шампанского?

І Дуся пригубила чарівного напою. Довкола попливло в казковому танці чудове, прекрасне, нетутешнє, з іншої планети життя — широкоплечі чоловіки в золотих погонах, усміхнені жінки в різнокольорових сукнях-кльош, білі фартушки офіціанток, що носили й носили щось неймовірне на смак... І музика, музика, музика...

Танець... Як їх танцюють, оті нові, модні, сучасні танці? Це не схоже ні на що з того, довоєнного... Хіба танго? Фокстрот?

Та ноги вже самі впіймали ритм, спина відчула міцну чоловічу долоню. Як добре отак схилитися на плече, спертися, відчути себе захищеною від ворожого, лютого світу довкола оцим кільцем чоловічих рук! Такий захистить, такий не віддасть, такий обереже... Бо й сам захищений, обережений — він потрібен цьому світові, цьому життю, де є заводи, плани, проекти, де є великі гроші, які захищають від голоду, холоду, від бід і зневаги. Он як запобігливо вітаються з інженером навіть офіцери, он як зиркають на нього жінки.

Стіл ломився від закусок — Дусі здавалося, що вона їстиме і їстиме, поки не лусне, та не змогла спорожнити й половини тарілки — шлунок за часи голоду якось, мабуть, зменшився, зсохся, як жартувала Марія, і не приймав більше нічого. Шампанське, чарівне вино з бульбашками, обертало голову і світ довкола голови. Який чудовий зал, які високі стелі, ліпнина, можливо, трохи вульгарна, та розкішна як на офіцерські смаки, люстри, можливо, завеликі, якісь уже такі видзігорні, що аж занадто, та, мабуть, так і має бути отут, на волі, після мороку, страху і виродливостей побуту зони. Після цього належить свято...

До Марійчиної хати їх відвезло таксі.

Інженер Курбатов розплатився за вечерю в ресторані, та ще й дав грошей Марійці — сто рублів — цілий маєток!

— Це тобі на харчі на перший час, треба ж якось підгодувати Дусю.

— А это тебе, Дуся, — Курбатов простягнув пачку грошей, не рахуючи. Скільки там? Мабуть, рублів пятсот чи тисяча, не менше. — Купишь себе что-нибудь из одежды, обувь тёплую. А я зайду как-нибудь вечерком, хорошо?

— Леве Володимировичу, ми дуже вдячні вам за вечерю, за свято, але... Я не давала вам жодного приводу... Я не з таких дівчат...

Бульбашки шампанського ще пінилися, Дуся говорила не до ладу, але саме те, що хотілося сказати.

— Я не візьму ваших грошей! Нізащо не візьму! Чи ви хочете мене купити? У мене є хлопець, Петро, ви, мабуть, знаєте. Я чекатиму його. Я не з тих дівчат, які продаються за гроші! — знову наголосила.

— Ну, вот, я так и знал... Именно потому я к тебе и пришёл, что ты не из таких девчат... Тут таких, которые за деньги — пруд пруди... А мне жена нужна, а не... Ну, я попозже зайду... Ты подумай...

Гроші віддав Марії.

— Купи ей, что нужно...

Перша ніч волі стала ніччю сварки.

— Маріє, як ти могла? Як ти могла подумати, що я прийму ці гроші від... від... від чужої мені людини!

— Та він же — від щирого серця!

— Оце так! Такі грошиська — просто так, від щирого серця? Так не буває. Це ж не булочка хворій у лікарню!

— Не ти перша! — бовкнула Марійка і вкусилася за язик. — Ну.. Я хотіла сказати, що Курбатов шукає собі дружину з наших, з галичанок. Грошей у нього — подіти нікуди, людина він добра, от і підгодовує інколи тих, хто виходить на свободу, що в цьому поганого?

— І багато було таких, кого... ну, підгодовував...

— Та чи я знаю? Але він хороша людина, не ображай його. Нічого поганого в тому немає, щоб шукати собі дружину отак серйозно, не наосліп, по-мудрому, щоб спокійна, щоб господиня добра, щоб вірною була, не гуляла. Тут, на півночі, знаєш, які баби промишляють, вишукуючи мужиків з «довгим рублем»? Курбатов не дурний, щоб котрійсь із них потрапити в лапи.

— А я тут при чому? У мене Петро...

— Твоєму Петрові ще п’ять років сидіти! Над цим подумай! Вийде живим чи не вийде при його здоров’ї, характері і непримиренності — це ще питання! Ти ж знаєш — де страйк, де якась політика — там і твій Петро! Не може пересидіти, перечекати, всюди мусить бути першим! Слава Богу, що не підстрелили під час страйку, але «закритки» скуштував! А твої молоді літа минають! Глянь на себе! Та через п’ять років, може, ніхто... Ой, вибач, Дусенько, мене, дурну, що це я таке сплітаю...

— Ні, Марійко, ти маєш рацію, треба про життя думати, і так поламали нам його, що не складеш докупи... — обізвався Павло, що курив біля вікна, пускаючи дим у ледь прочинену кватирку. — Курбатов — мужик міцний, за ним — як за кам’яною стіною, не пропадеш. У світі що головне? Сила і гроші! А гроші він заробити вміє. І чесною працею, не якийсь тобі спекулянт чи злодій. Ну, подумай, куди ти підеш, де житимеш, де працюватимеш, де чекатимеш на свого Петра?

— Павле, облиш, бо Дуся подумає, що ми їй кутка жаліємо.

Марія заходилася стелити Дусі на старому рипучому дивані — та в побуті поселенців і такі меблі вважалися за розкіш, добре, що не на підлозі — зима ж таки і північ.

— Не подумаю, Марійко, але поміркуй сама — ти ж заміж вийшла за свого, за Павла, правда?

— А за кого б мала йти? За москаля? — засміялася вголос, аж сусіди застукотіли в стіну, Марійка.

— От бачиш! А мені, значить, можна?

— Та Курбатов же — не москаль, він нормальний росіянин, — провів чітку межу Павло. — Наша людина, по-нашому мислить, сидів, так як ми всі, розуміє нашого брата.

— Це він такий, поки тут, де всі однакові. А потім поїде в свою Москву чи Пітер і почне: стань сюди, повернися так, цього не говори, туди не ходи, Богу не молися, пісень не співай, а дитина народиться — Курбатова буде? А по-якому я зі своїм сином розмовлятиму?

— Як по-якому? — замислилася Марія.

— Хіба ти ніколи не чула від наших дівчат, що заміж за росіян повиходили: «А когда ти начньошь с моім рєбьонком на человеческом язике разґаварівать?» На человеческом! Не треба мені його грошей, а треба нашого хлопця, який знає, що таке Різдво і Великдень, який хреститься по-нашому, і душу має українську! А на хліб уже якось заробимо!

Новий день почався несподівано і жорстоко.

У двері постукали.

— Ти — Дуся Будник?

— Я...

Тисячі думок майнула в голові. Невже знову арешт? Ба ні, ці люди на еккаведистів не схожі... Наче наші хлопці на вигляд...

— Ми від Петра Кекіша...

— Заходьте, заходьте, хлопці! — зраділа Дуся. — Ну, як він?

І заклякла... Хлопці відводили очі. Господи, невже? Господи, відведи, пронеси, допоможи!

— Петро... Петро...

— Що з ним? — коліна зрадливо ослабли, руки почали шукати позад себе стільця.

— Петро... вмирає Петро. В лікарні. Кажуть, надії немає. Ти збирайся, Дусю, може, хоч попрощатися встигнеш...

Попрощатися... попрощатися...

Дуся якось автоматично намацувала рукави, не могла знайти хустки.

— Та що це ви хлопці страху наганяєте! — втрутилася Марія. — Не вмер? Значить, надія є! Не для того ми тут катувалися стільки років, щоб уже на волі своїх ховати! Поки живий — рятуватимемо! Що потрібно?

Павло і Марія хутко зібралися:

— От і згодяться гроші Курбатова! Ми на них усього накупимо! І ліки знайдемо, і харчі! Хто сказав, що життя не купиш за гроші? Ще й як купиш!

Вони повезли у лікарню, де справді гойдалося на тонкій ниточці між смертю і життям Петрове серце, те, що було найпотрібнішим — ліки, вітаміни та продукти, необхідні виснаженому хворобою тілу. Встигли.

— Кекіш? Дуже погано... Стан майже безнадійний, дизентерія, гепатит, а організм після тюрми вкрай виснажений, не знаю, на чому тримається... — зітхнув лікар, якого таки дочекалася на вахті Дуся. — А ви йому хто?

— Наречена... — прошепотіла дівчина, сама себе заручивши.

— Ну, якщо наречена, тоді зрозуміло... — хитро усміхнувся лікар. — Думаю, ці ліки йому допоможуть більше, ніж глюкоза. Була б у мене така наречена, я б з того світу прибіг...

Дуся оселилася неподалік від лікарні і весь вільний від пошуків необхідного для лікування час проводила під вікном палати для важкохворих. І настав день, коли побачила у вікні таку худу, таку виснажену, але таку рідну постать...

І настав день, коли Дуся Будник, подолавши довгий шлях до Сиктивкару, відшукала своїх батьків і сестру, безвинно вивезених подалі від рідного краю, і вперше за довгі роки обняла маму, і вперше пригорнулася до батькового плеча, і мовила: «Простіть, рідні мої, що мусите через мене каратися у лютій північній неволі!» І почула: «Хай Господь тебе благословить, дитино, за твої муки і боротьбу за свободу рідної землі!»

І настав день, коли вийшов на свободу Петро. Змінилися часи, змінилася політика, розвінчано «культ лічності», змінилися й терміни. Не п’ять, а рік і три місяці чекала його вірна наречена, і дочекалася.

І настав день, коли молоде подружжя повернулося на рідну землю, в Україну далеку, оспівану, омріяну, оплакану... І застало пустку на місці розореної батьківської хати.

— Треба повертатися, Дусю, повертатися... додому...

— Куди — додому?

— На Воркуту. Там у нас є робота, там можна заробити, щоб відбудувати хату, стати на ноги. Там ми — такі як всі. А тут — ні прописки, ні роботи. Без прописки не приймають на роботу, а без роботи — не прописують.

— Яка ж у тебе робота на Воркуті? В шахті? З твоїм здоров’ям? Не пущу!

— А я піду, Дусю... Треба виробити підземний стаж, щоб мати шахтарську пенсію. вже стільки років пропрацював, дотягну ще кілька... Шкода лиш, що діти наші на півночі народяться, сонечка українського не побачать...

Бони справді народяться під суворим Воркутинським небом, діти Євдокії та Петра ІКекішів, і сонце рідної землі побачать вже великими. Скуштують всього, що судилося радянським ладом політв’язням та їхнім дітям, проштампованим при появі на світ клеймом місця народження. Хай як там опиралася влада поверненню хвилі «ворогів народу», хай які перепони ставила, вони таки повернулися, вкорінилися в рідну землю і проросли, її мученики, її захисники, її борці і лицарі. Зболені, скалічені тілом, та не зламані й не скорені духом, стануть у перші лави борців за незалежність. І побачать його, сонце незалежності — хай куцої, хай половинчастої, і піднімуть над рідною землею прапор небесної блакиті і золота ланів. І заспівають уголос, урочої, пророчої «Ще не вмерла».

Розділ 45

Ці кілометри, ці останні кілометри до воріт...

Хтось наче навмисно придумав для них ці тортури — піший зимовий етап. Мороз — мінус п’ятдесят. І п’ятдесят вагітних жінок. І двадцять кілометрів у снігу від станції до табору. Брели, падали, підіймалися, підтримували одна одну, бо мали спільне горе на всіх — розлуку з коханими. Підтримували й важкі надією животи — останні місяці вагітності нелегко переносити й удома, у теплому ліжку, в усіх родинних вигодах, спираючись на плече коханого.

— Ну, шевєлітєсь, мамкі! Понагулівалі, нєбось! — покрикували солдати.

Як могли, «шевєлілісь»...

Остаточно знесилившись, падали в сніг.

— Ну, долго ещьо? Я себе тут с вамі нос атмарозіл! — злився лейтенант.

— Товаріщ лейтенант, можно, я подожду, пока поднімется? Ви ідіте, догоняйте...

Лейтенант бігцем подався за колоною, що ледве брела переметеною снігом дорогою.

— Ну, давай руку, вставай... Не можешь? Трудно тебе? Ой, горе горькое... Да вставай же, замьорзнешь! Сейчас сані подтянутся, посажу... Может, не заметіт начальство-то...

Цей молодий солдатик витягнув Ольгу із замету, куди вона провалилася і не могла самотужки вибратися. Подруга Зеня допомагала, та де там їй — із власним животом дала б собі раду...

— Ну, садісь, давай помогу... Ой, беда с вамі, девчата, куда вам детей-то рожать, кому? — похитав головою.

І ці слова доброго назагал російського хлопця, вихованого в патріархальній російській родині, звучали докором і ще однією з моральних тортур...

О, скільки ж їх приготували для них — дружин і матерів Кенгіру... Не одну, не дві — цілу низку вишуканих, спеціально сконструйованих запаленим мозком тортур... Спершу — торту-рування спекою та відсутністю повітря і води, потім — мукою етапу, відтак — пішки двадцять кілометрів до зони, і всюди, всюди — зневага, брудна лайка, презирство, насмішка над святим і чистим — материнством. Бо для чистого — чисте й багно, а для брудного — і святий в болоті.

Тортури тривали...

Бід першої з них — зачиненого і залишеного без води й повітря герметичного вагона під немилосердним промінням червневого казахстанського сонця її вирятував чоловік... Кілька тижнів лікарні — ото й усі хоч відносно близькі до нормального життя шматочки, які вдалося вирвати для їхнього дитяти. Зайва ложка каші, зайвий шматок хліба. І дорогоцінні хвилини відпочинку, такі важливі, щоб зберегти, укріпити в собі життя, яке щойно зароджується.

І ті кілька хвилин, вирваних у вічної розлуки...

— Я знайду тебе, Олю, неодмінно знайду!

Бін поніс її із собою, їхню велику таємницю.

Яке щастя, що вдалося бодай на прощання сказати те, чого не встигла тоді, під скрегіт танкових гусениць.

— Бережи її, Олю! Я знайду тебе... ВАС!

Ті тижні, поки тривало слідство, Ференц іще був у зоні. Сам дивувався, що його не зачіпали, хоч причетність до радіогрупи була очевидною. Не знав, що вже діяла угода про звільнення всіх іноземців і вислання їх за межі Союзу. Зовсім скоро і він назавжди залишить цю негостинну, але таку дорогу серцю землю. Землю, де віднайшов свою засуджену суджену...

Його не тільки не зачіпали, але й повернули на колишнє місце роботи — лікарем-хірургом, а при потребі — рентгенологом. А роботи майже не було — не до того, щоб слабувати.

Формувалися етапи «активних учасників» на Колиму і в Сибір, допитували «призвідців» «смути».

Ференц тинявся з кутка в куток рентгенкабінету... Згадував, як уперше побачив Олю. Побачив — це не те слово. Він бачив її наскрізь — легені, ребра, усе, що є усередині і може бути пронизане наскрізним оком променів Рентгена, а якщо чесно, то променів Івана Пулюя, тернополянина, який першим відкрив їх. Та хіба одне відкриття, зроблене українцем, гордо носить німецьке чи британське ім’я?

Промені пронизали, відкрили картину, що зовсім не тішила око лікаря — туберкульоз із усіма притаманними йому змінами. Чим ця дівчина дихає, чим живе? І де ж її довели до такого стану, в якому нелюдському місці?

У темряві кабінету не роздивився тіла — мишкою прошмигнула, за секунду вбралася. Роздивився лиш очі та коси, почув лише голос — прізвище, ім’я, рік народження, скарги...

— Скарги? Скарг немає!

— Як немає? У легенях...

— Скарг немає!

І пішла.

Пішла, і забрала в маленькому, уперто стиснутому кулачку його серце...

Що у ній було, в цій дівчині на ймення Ольга? Чи ж першу, чи останню бачив він тут, за апаратом? І гарних, і здорових, і чорнявих, і русявих... Чому вона? Хто відповість — особливий чоловік, бо пізнав таїну кохання.

Лікар у зоні — привілейована особа. Це Ференц зрозумів аж тепер. Кому ще дівчина скаже зразу все, що потрібно для знайомства?

І полетіли записочки... Відповість?

Чекав... Дочекався.

Бачилися ще потім здалеку, працюючи на відгортанні снігу. І знову записочки на клаптиках випадкового, украденого, як їхнє щастя, паперу. І таке неукрадене, справжнє почуття...

І ця зустріч, коли об’єдналися зони...

Передумував сотню дум, міряючи довгими ногами кабінет.

І враз...

— Прахаді! Доктор, тут больной на снімок...

Хворий... Та невже?

— Анатолій! Задорожний! Як ти тут опинився? Ти ж під слідством!

— Совєтськє слідство — гуманне. У мене ж — відкритий туберкульоз, каверни. Послали на обстеження, діагноз уточнюють, щоб здоровеньким розстріляти, — засміявся і закашлявся, залишаючи в хустці прожилки крові, Анатолій.

— Розстріляти? — аж затнувся, збагнувши, що бачить друга востаннє, Ференц.

— А що ж вони нам, путівку на курорт дадуть? — ще раз гірко осміяв долю Задорожний. — Я ж був керівником військового відділу, за це кара одна.

— Ей ви там, долго єщьо? — гукнув солдат з коридору.

— Плёнку проявляю, минут через двадцять будет готова, — гукнув доктор Варконі. — Не заглядывайте, опасно, тут рентген-излучение!

— Да больно мне надо, знаю, чай, про ізлучєніє ваше, вредное оно для організму, — пробурчав конвоїр і зачинив двері, залишивши хворого і лікаря наодинці.

— Тут у мене шматок хліба, перекуси, Толь... Як ви там? Тримаєтеся?

— Та по-різному... Глеб усе бере на себе — сам наказував, сам організовував.

— Ти, звичайно, також...

— А куди мені подітися? Що робив, за те відповім, на інших перекладати не буду.

— А Кузнецов? Його ж, напевно, допитують більше за всіх, його ж бо точно розстріляють! — поспівчував Ференц людині, яку близько знав і якій вірив.

— Кузнецов? — Задорожний на мить затнувся і відвів погляд. — Кузнецов якраз розповідає дуже багато. Аж забагато. Про всіх. Намагається переконати комісію, що все чинив правильно, підтримував порядок, і що саме йому вдалося втримати повстання в рамках радянської законності, що ми вимагали тільки вирішення внутрішніх порушень, допущених адміністрацією. І знаєш, його позиція багатьом членам комісії видається слушною.

— Але ж за будь-яких умов він залишається керівником повстання! Не за таке людей розстрілювали!

— Тут не все просто, Федоре. Пригадай, що ти знаєш про Кузнецова?

— Та те саме, що всі! Брав Берлін, був полковником, герой війни... — Ференц пригадував розповіді Капітона Івановича, які, щоправда, не завжди узгоджувалися одна з одною, зате завжди висвітлювали його постать в масштабі героїчному.

— А про те, що він із сорок другого був у полоні в німців і мав перед ними великі заслуги в боротьбі з радянськими партизанами, він тобі не розповідав, випадком?

— Ні, не було такого! Який полон? Герой, Берлін брав!

— Ну, ти пригадай його улюблену фразу: «Тут палавіна людей, бравшіх Берлін» або «Бзялі Берлін, вазьмьом і Кенґір!». Чи багато тут людей, що справді брали Берлін?

— Не знаю таких.

— От бачиш, задля красного слівця... А іншим Кузнецов розповідав, що був наче радянським розвідником. Його закинули в Німеччину, щоб підірвати завод «Металхаузен», що він героїчно і зробив. А далі був арешт, гестапо. Смертний вирок, чомусь не виконаний. Пожаліли його гестапівці? Потім табір «Маутхаузен». Знущання, катування. На його очах нібито заморозили генерала Карбишева. Потім зв’язався з віденським підпіллям і за його допомоги утік з табору — утікачів було двадцять двоє, разом з ним тікали Новотний і Циранкевич.

— Новотний і Циранкевич? Та це ж...

— Та це ж брехня, як на мене, цілком очевидна. А в особовій справі Кузнецова запис короткий: «Б 1942 потрапив у полон. Був комендантом таборів радянських військовополонених. Заарештований як учасник каральних операцій проти радянських партизанів. Засуджений на 25 років». Любив він командувати, Капітон Іванович, За будь-яких умов знаходив собі посаду. От і тут — він же практично сам себе оголосив керівником комісії! Пригадуєш? То як було насправді — увійшов у Берлін на чолі танкової армії, брав участь у каральних операціях чи тікав з табору разом з очільниками польських комуністів?

— Але ж під час повстання...

— Він зробив усе, щоб увести повстання в рамки радянської законності, так сам пише. Показували мені його «Сообщєніє» на сорока трьох сторінках. Там і про мене є, і про тебе...

— Про мене? — сполотнів Ференц.

— І про тебе. Мовляв, був старшим барака — Виркона Ф.П. Перекручене прізвище, але ж твоє?

— Моє... Федір Петрович, так мене тут називають...

— Ну, давай поцілуємося на прощання, друже. Більше не побачимося. Прощавай!

— Ну што, ґатова твая пльонка, доктор? — нетерпеливився конвой.

— Сейчас, уже сохнет! — намагався відтягнути момент повернення Задорожного у тюрму Ференц.

— І все одно ми ковтнули свободи, хоч трохи! Хоч перед смертю...

— Ти думаєш... розстріляють?

— Розстріляють. Мене, Глеба, Скірука, Кузнецова, Кноп-муса, Келлера, Рябова точно розстріляють. Але ж моїх легенів, докторе, все одно не вистачить до кінця терміну, не протягну я з ними ще двадцять років, чи не так? То чим скоріш — тим краще. Як тут кажуть? «Лучше ужасний конец, чем ужас без конца!»

Ференц провів поглядом високу худу фігуру. Розумів — бачить востаннє, Анатолія справді розстріляють.

Замислився над словами про Кузнецова. Невже його героїчні розповіді, овіяні романтикою, всього лише вигадки для прикриття власної далеко не романтичної біографії? Втім, чи має це зараз значення? Як голову комісії повсталого табору Кузнецова неодмінно розстріляють, що б він там не писав і не говорив...

Ференц недовго пробув у зоні — як іноземного громадянина його зовсім скоро вивезли з Казахстану і відправили за кордон. Є відомості — обміняли на радянського розвідника. Ференц Варконі-Лебер вже у п’ятдесят шостому першим скаже світові правду про біль і гнів Кенгіру. Скаже так, як бачили його очі і відчуло серце.

Не про все судилося йому дізнатися там, у далекому Мюнхені. він не знатиме, що з усіх керівників повстання тільки Кузнецову вдалося уникнути розстрілу — Капітон Іванович буде реабілітований ще в 1960-му і доживе віку в сонячній Анапі, вирощуючи виноград. І частуватиме охочих слухати його байки про власне героїчне життя романтичними й сентиментальними розповідями, уникаючи хіба однієї маленької деталі — отого «Сообщєнія» на сорока трьох сторінках, де «закладає» всіх своїх «романтичних» та героїчних розстріляних «друзів» по комісії, та й просто по табору, яких йому так і не вдалося увігнати в рамки «соціалістічєской законності»...

І ще одного не судилося Ференцу в його вільній, та навіки пов’язаній з неволею долі — бути разом із вінчаною у зоні дружиною, виховувати дитя...

Бона народиться в Сибіру, в Тайшеті, дочка Ольги Лядської та Ференца Барконі, Олена Ференцівна... Мама запише її на дівоче прізвище своєї матері, Бондаренко, Оленою Федорівною, щоб клеймо, поставлене романом Фадеева на прізвище Лядська, не переслідувало бодай невинного дитяти.

Новонароджена, вона вже була політв’язнем, хай без вини і реченця, зате й без терміну — довічно. А вік немовляти в табірних яслах — недовгий... Материнську ласку знала лише у визначений час годувань, коли мами, в яких було молоко, могли на короткі хвилі узяти маля на руки.

— Дєтєй не качать! Не целовать! Ви  нам іх не балуйте, а то потом орут — не утіхомірішь! — командувала медсестра. І вже тихенько, до себе: — А ещьо Бариня увідіт — беди не оберьошься.

А й справді — одна на тридцять «груднічків», вона ні пеле-нати, ні годувати не встигала, не те що брати на руки чи сказати бодай ніжне слово. Та й брати на руки суворо заборонено розпорядком. Розпорядку пильнувала начальник дитячого лагпункту капітан Барінова. Висока, сухорлява, вона дивилася — і не бачила, слухала — і не чула. Стежила за чистотою і виконанням отого «розпорядку», хоч би там небо впало на землю чи навпаки. А може, тільки так і можна не схибнутися з розуму, працюючи начальницею в’язниці для немовлят?

— Оленочко, доню, як же ти схожа на батька... І оченята... І характер! — схилялася мама до личка своєї біляночки, коли медсестра хоч на хвилю відверталася.

А дитя спершу спрагло смоктало, а потім намагалося видобути зайву краплю молока з материнських грудей і плакало — яке ж молоко у виснаженої хворобою, роботою та розлукою з дитям матері!

Робота Ольги вважалася легкою, спеціально для матері-годувальниці, — вона носила воду для лазні, де змивали піт після важкого трудового дня конвойні. Скільки там тієї праці — два важенних відра набрала — і в бочку, аж поки не наповниш, потім привезла до лазні, вилила — і знову по воду. Отак цілий день. Легка праця, не лісоповал.

— Ну, всьо, покормілі, хватіт! — командувала санітарка. — Давайте сюда!

Хапала майже невагомі, туго перев’язані пакуночки по два на руку...

— Та що ж ти їх тягаєш, як щенят, — пробувала зауважити Ольга. — Ще впустиш...

— Ага, буду я бегать по корідору трі раза, делать мне не-чево! Сама попробуй, потаскай іх туди-сюди цельний день! А ти повиступай тут у меня, то я докторше скажу, што у тебя молоко пропало, пойдьош на лесоповал, а ребьоночка ми тут самі прісмотрім! Ішь, умная какая!

Ольга замовкла, потерпаючи — а врапт спаде цій блатнячці, що запопала «непильную работу в помєщєніі», думка здійснити погрозу, і Оленочка залишиться без отієї вкрай необхідної для життя немовляти краплі материнського молока? Знала — щойно відлучають від грудей, починається диспепсія — і діти вмирають щодня. їх же тут годують Б-рисом, сумішшю розмороженого молока і рисового відвару. Та й що у тому розведеному наполовину водою розмороженому молоці залишається корисного?

— Господи, не дай, щоб пропало молоко, збережи його хоч краплю моїй крихітці! — молилася щоднини. Та важка праця і злиденний харч робили своє — молоко висихало, мов струмочок у пустелі.

— Ти чого, Олю? — зауважила її муки Зеня, Євгенія Глушко, подруга ще по Кенгіру. Чоловік Зені, Іван Глушко, працював санітаром у доктора Ференца, так жінки й познайомилися.

— Біда, Зеню, — призналася. — Молоко пропадає, Оленочка кричить, голодна, а Бариня довідається — на загальні зашле... А без молока воно ж загине, малятко моє! — тулила до серця дорогоцінний згорточок.

— Ото лише б усієї біди! Ми ж майже сестри — чоловіки наші разом працювали, та й ми горе однією ложкою сьорбали. У мене молока на двох вистачить, і моєму Богданчику, і твоїй Оленці. Давай погодую! Пильнуй лише, щоб не побачив хто...

їм вдавалося приховувати правду ще довго. Медсестра Оля Слободян з Києва бачила, як хитрують «мамочки», та мовчала — жаліла і немовлят, і їхніх нещасних матусь.

Неподалік від лікарні — дитячий цвинтар. Маленькі горбочки, де-не-де паличка, хрестик, це якщо мати неподалік... А більшість могилок заростає травою і забуттям — чи маму загнали туди, звідки не повертаються, чи померла, чи забула, кого породила — і таких на світі досить.

Ольга намагалася не повертати голови у бік місця вічного спокою невинних нехрещених душ. Цвинтар невинно убі-єнних... Таких цвинтарів — біля кожної «мамської» зони по всіх островах ГУЛАГу. Невже її донечку чекає така доля? Не дам, не віддам тебе смерті, не на те про тебе мріяла, в любові зачинала, в каторзі виношувала і в муках породила! Шепотіла всі молитви, всі материнські обереги над голівкою, що пахла пташеням. Милувалася личком, що вже навчилося посміхатися сонечку і людям в усій їх доброті чи жорстокості, оченятами, які так нагадували очі Ференца, вустоньками, які ще не вміли спитати у світу: «За що?»

Як випустити з рук це тепле, довірливе, безпорадне, таке твоє-твоє? Як віддати, відірвати від серця? А віддати доведеться... Мамі з батьком. Власне, дідові й бабусі. Лиш вони зможуть виростити дитя, оберегти від злої долі в’язня, Інакше доведеться віддати на чужі ворожі руки, в дитячий будинок або під невисокий горбочок з паличкою чи хрестиком...

На щастя, часи змінилися. Те, що раніше було неможливим, дивом дивним здійснилося. Дозволили... Не просто так дозволили — Ользі довелося оголосити мало не голодівку під кабінетом Барінової:

— Ви мусите дозволити моїм батькам забрати дитину! Воно ж за законом вільне? Має право?

— Об етом не может бить і речі! Рєбьонку тут лучше! Ухо-діте!

— Я нікуди не піду, поки не віддасте дитину! Сидітиму отут і день, і ніч, і ще день, і ще ніч, скільки треба, поки не дозволите!

І Барінова повірила — ця сидітиме. Ця свого доб’ється.

Немовля дев’яти місяців від роду віддали батькові Ольги, і він повіз дитинча через майже увесь Союз — від Байкала до Донбасу. Неможливо, неймовірно? Та світ не без добрих людей. А вже Сибір таки тими добрими людьми поспіль заселений. Неможливо, неймовірно, але спрацював «ланцюжок доброти», і на кожній станції «батька» немовляти чекали жінки з молоком — начальник поїзда передав таке дивне прохання, яке анітрохи не стосувалося безпеки руху чи інших посадових обов’язків. Стосувалося лише права на життя крихітної дівчинки, народженої в неволі. Отак маленька Оленка дісталася до рідного Донбасу, до свого Луганська...

Оленка виросте. І дочекається маму з неволі.

Так співпало цілком випадково, а може, зовсім і не випадково, та радянський письменник Олександр Фадеев добровільно пішов із життя за два тижні до того, як випустили на свободу Ольгу Лядську.

Ференц Варконі писатиме Ользі листи з «ворожого» Мюнхена. Теплі, зворушливі рядки першими читатимуть пильні очі працівників КДБ, лише після цього їх передаватимуть адресатці.

Якось Ференц напише: «Я хочу приїхати, побачити тебе і дочку!» В КДБ заохочувально киватимуть головами — а чому ж ні, нехай приїздить, ми добре знаємо і його самого, і його роботу в угорській редакції «Радіо Свобода». Ольга відповість — «не треба, не приїзди!!!», проплаче всю ніч і припинить листування. Хлопці з КДБ — майстри улаштовувати всілякі «невипадкові випадковості».

Ольга і Ференц більше ніколи не побачаться.

Ференц ніколи не побачить дочки. Писатиме: «Дорога Оленочко! Нескінченно дивлюся на твоє фото і хочу, щоб ти також відчувала це!»

Оленка-Оленочка виросте. І стане Оленою. Оленою Федорівною Бондаренко. Та лише найближчі знатимуть, що справжнє імя її батька — Ференц. Оленка так його ніколи й не побачить... Та у крові житиме гарячий вітер Джезказганського степу, і гени степових козаків, помножені на неприборканість духу незалежних мадярів, зродять плід незвичайний, як незвичайна доля і воля до життя.

Дівчинка, народжена у сибірських снігах, виросте. І нестиме в душі нескорений дух повсталого Кенгіру. Не мовчатиме кривді, не коритиметься злу. Очолить Народний Рух Луган-щини. Стане народним депутатом України. І писатиме вірші. І напише:

З якої далечі, ти, срібний голосочку?

З яких таких незнаних україн?

Візьми, синочку, вишиту сорочку,

Вона тебе вестиме між руїн.

Заліг туман і Моринці, й Опішню,

І цілий рід, що зроду не годив,

Візьми, дитя, єдину нашу пісню,

Вона тобі — найліпший поводир.

У чорний час, коли козацьку крівцю

В чорнобильському пеклі обпекло,

Візьми, дитя, єдину нашу крицю,

Незламний дух, нескорене чоло.

Вчорашні малороси водевільні,

Лицарство клуні, діти німоти,

Ми вийдем якось з тої божевільні

Під світом — рівні, перед Богом — вільні.

Веди, мій сину, хто ж, коли не ти!

Дочка шукатиме батька. Та знайде лиш місце на Мюнхенському цвинтарі, де він був похований. Угорці краще вміють шанувати своїх національних героїв — герой Кенгірського повстання Ференц Барконі перепохований у Будапешті з усіма почестями, належними за страдницьку долю, непокору кривді, хай би й у пекельному вогні, та довічну боротьбу за пам’ять і правду.

Розділ 46

Те, чого дуже чекаєш, настає зазвичай несподівано.

І віриш, і не віриш... Чекаєш отієї радості, що накриє з головою і втопить, а вона якась така собі звичайна, мало не буденна, радість.

От він, лежить на столі, цей папірець, що знову круто змінив його долю.

Вільний... Не просто звільнений з табору на поселення, а має право їхати куди йому заманеться!

Не вірив, досі не вірив...

Бо роки здавалися нескінченними, несходимими, немов тайга, неподоланними, як сопки — невисокі, та до відчаю сильні своєю безліччю — щойно піднімешся на одну, як за нею виростає гряда нових, нових і нових, вони здіймаються із землі, мов оті зуби дракона, мов ряди акулячих ікол, що, захопивши, не випускають — незліченні, незборимі...

Такими вічними здавалися й літа неволі.

І от — цей чудодійний папірець.

І не сказати, що не чекав. Вітром змін віяло — спершу смерть тирана, потім амністія кримінальників, яка перетворила Колиму на злодійський шалман. Щоправда, ненадовго — основна маса амністованих за лічені місяці повернулася на нари. Вітром віяло. «Вольняшки»-поселенці передавали новини — бунтує Норильськ, Воркута, підняв повстання Кенгір.

Захвилювалися і тут, на Колимі. З Москви приїхала комісія з перегляду справ. Прізвища членів комісії зараз говорили мало — Брежнєв, Фурцева. Ну, члени Політбюро, ну, мають широкі повноваження, вирішують людські долі. Кому пощастить справити добре враження, потрапити в слушну хвилину, той може вийти з кабінету вільною людиною.

Яким дивом Романові пощастило опинитися у списку, хто нашепотів йому на вухо ті короткі слова — відповідь на запитання «За что сідішь?», яке чудо спонукало його глянути своїми прозорими сірими очима просто у вічі жінці, що сиділа в комісії?

— Мій батько був лікарем, я вчився в медшколі і допомагав йому лікувати хворих, виконував призначення, перев’язки... Ми не питали, чим займаються наші пацієнти. І було мені всього сімнадцять років.

— Ну вот відітє! Мальчік делал доброе дело, помогал отцу лечіть людей, а его... Какая несправедлівость! Семнадцать лет! Совсем ребьонок! Как іскалечілі молодую жизнь! Єму учіться надо!

Ці люди, що сиділи в комісії, мабуть, почувалися зараз добрими чарівниками — в їхній силі було змінити долі цих зневірених, виснажених неволею і безнадією невільників, прикутих до галери Колими ланцями жорстоких реченців. Історії вражали. Вироки у більшості випадків справді були несправедливими, вина — недоведеною, терміни — нескінченними. їм, представникам «нової влади», що розвінчала і засудила «культ лічності», подобалося творити чудеса. І бачити сльози в очах, що ніколи не плакали.

Роман досі не розумів, що трапилося. Його вітали, говорили якісь слова, тиснули руку, плескали по плечу, а він не міг скласти думки докупи. Невже цей папірець означає, що можна їхати додому?

Ці кілометри від Магадана до Усть-Омчуга, а потім в «Долину трьох маршалів», минули миттю. Аж опинившись у звичному середовищі, між друзями, почав усвідомлювати, що змінилося в його житті.

— Надо же, как повезло! Получішь паспорт! Сможешь уехать отсюда!

Поїхати звідси! Поїхати! Ось воно, те, чого насправді хотів і чекав. Поїхати. Знайти Орисю. Адже вони ще зовсім молоді, ці літа, проведені в неволі, довгі, важкі, виявилися усе ж скінченними! Попереду — все життя!

Знайти Орисю... А це — непросто в системі таборів, де все перемішується так швидко, де долі людські мов мильні бульбашки — то ростуть і сяють, переливаючись усіма вогнями, то — лусь і немає.

— Знайти твою Орисю? — розмірковували хлопці. — А де її тепер шукати? На Воркуті немає, а Союз великий... Писати треба. А потім відповіді чекати. Може, пощастить.

— Романе, ти не кидайся з моста в воду, подумай, щоб знайти Орисю, потрібен час. Треба писати в усі інстанції, а ти знаєш, як наші бюрократи тягнуть із відповідями, треба їздити, і на все потрібні гроші, — намагався витверезити спянілого від дихання волі хлопця Іван Романчук. — Це тут, у зоні все нібито задаром. А на волі без копійки дня не проживеш. Ішов би ти до нас, на Будьонний, хоч на сезон, помив би золото, заробив якийсь гріш, куди тобі додому без штанів? Як перед дівчиною станеш — голий, босий, простоволосий? Тобі ж її чекати треба, передачі передавати, підгодовувати — сам знаєш.

— Та не можу я чекати! Поки я тут золото митиму, вона, може, загине десь у зоні!

— А чим ти їй допоможеш? Станеш за дротом і гукатимеш «Люблю!» Ні, друже, світ матеріальний, і життя теж.

Іван знав, про що говорить — минулого року одружився, узяв дівчину-красуню Ліду Ясень, голубооку волинянку. Побут подружжя на Колимі — вервечка суцільних нестач. Брак, брак і брак — брак житла, брак грошей, брак всього, необхідного для життя. Якось сам би й перебився, не великий пан, та з дружиною хочеться жити по-людськи.

— Стільки всього натерпілися, стільки бід пережили, що треба, нарешті, хоч трохи побачити щастя!

Роман послухався мудрої ради — справді, «золотий» сезон саме розпочинався, Іван влаштував друга в бригаду.

— У нас, на Будьонному, хороші піски, багаті. Можна легко по три норми виконувати.

Роман сам дивувався — як легко працювалося на волі! Наче все таке самісіньке — і піски, і бутара, і промивка, все таке — і не таке. Коли робота осмислена, має мету — заробити, щоб відшукати кохану, то й рукам легше, а голові — просто заввиграшки.

І неділя — вихідний. І близько за Колимськими віддалями, на Ремонтному, отець Маркіян. І на свята, а то й просто в неділю можна поїхати до нього чи покликати в гості. Послухати мудре слово, причаститися духу віри, а то й вислухати справжню службу Божу — на Ремонтному жив у засланні ще один священик — отець Володимир Конюшко. Потай, аби не дізналися навіть найближчі сусіди і не донесли куди слід, відправляли справжню службу, хрестили дітей. На щастя, хрестити тепер випадало частіше, ніж відспівувати померлих — на волі кожен наче діставав нового життя.

Священиками опікувався на Ремонтному Петро Кузь із дружиною Анною. Вони потребували такого піклування, бо геть не давали собі ради в складному матеріальному житті після таборової Колими, де все потрібно було «дістати», про все домовитися, усе було через блат і мат, для святих отців неприйнятний і недоступний для розуміння.

Отці Маркіян та Володимир звінчали пару — дорослого, досвідченого Петра, що перейшов уже табір і вийшов на волю, і Анну — зовсім юне дівча, яке поїхало за Петром у дикий край, на вічну мерзлоту з єдиної важливої для дівчини рації — кохання.

Бо навіть кохання в цьому краю короткого літа визрівало швидко і брало душу навіки. Як інакше? Чого чекати? Стільки літ проведено за ґратами і дротами! Коли жити? Хотілося отримати все, чого був позбавлений довгі роки, хотілося всього і зразу — щастя, кохання, дітей, красивого одягу, смачної їжі, сонця, тепла, відпочинку. Волі хотілося!

Та понад усе хотілося побачити рідну землю, батьків.

Романові ночами снився тепер Прикарпатськ. Щастигора. Мама. Тато. І він сам з Орисею під руку.

— Ну, все, поїду! Сезон скінчився. Що заробив — те моє, а всіх на світі грошей не заробиш ніколи. Осінь, треба встигнути до кінця навігації.

Хлопці не тримали. Справили на дорогу справжнє драпове пальто, темно-сіре, розкішне — щоб не сором від людей.

Благословив у далеку дорогу отець Маркіян.

Увечері посиділи за щедро, за колимськими мірками, накритим столом — червона риба — її тут брали бочками, коштувала копійки, м’ясо — морожена оленина, ласощі — шматочки домашнього українського сала з посилок, до нього ще більші ласощі — часник. Величезна миска вінегрету — всі овочі, які можна було дістати в цьому краю, змішувалися докупи у витворі фантазії місцевих господинь. Щоправда, овочі зазвичай сухі, свіжі — екзотика, за велике щастя, а те, що вдавалося виростити на вічній мерзлоті, берегли, мов марципани, про свято.

Бипили. По трошки, так, «для сугрєву» і тому, що належить при столі. Глушити гранчаками спирт, хай би й розведений, не прижилося в їхній компанії.

— Ну, щасливої тобі дороги, Романе!

— Хай Господь благословить у далеку путь! — перехрестив на прощання отець Маркіян.

— Не забувай нас, Романе... Я тут тобі на дорогу пиріг з брусницею спекла, — загортала пакунок Ліда, гостинна господиня і цієї прощальної вечері, і всіх святкових урочин.

— Хай щастить тобі, друже, у пошуках. Знайди її, свою Орисю, і будь з нею щасливий довго-довго, усе життя, от як ми з Ганнусею, — обняв за плечі дружину Петро Кузь.

— А ми з отцем Володимиром звінчаємо молоду пару! — розчулено витирав очі швидкий на сльозу до добрих новин отець Маркіян.

Страхіття таборів переніс стоїчно, зате тепер, на умовній волі, кожен прояв відновлення нормального життя, наближення до людського, справжнього, вічного зворушував його до глибини душі. Особливо ті таїнства, які для нього, монаха, були недоступними — шлюб, народження дітей... Хлопці не раз жартували:

— Давайте, ми вас, отче, оженимо! Знайдемо гарну дівчину, одружитеся, житимете собі щасливо! Монастирі все одно знищили, монахів розігнали, ніхто вас тут не знає, живіть, як всі люди!

— А я обітниці не монастирю, не ігумену, не єпископу давав — Господу. От йому й служитиму, поки мого віку. В таборі не відрікся, то на волі тим паче гріх, — сумно усміхався отець. — Я вже вас вінчатиму, ваших дітей хреститиму, ото моя доля, моє щастя...

— Для цього хіба мусите приїхати до нас у Прикарпатськ! Усі! Чуєте, я всіх запрошую! — розвеселився Роман.

— Тут за малим діло стало — нареченої поки що немає. А відповіді на твої листи, Романе? Теж немає? От бюрократи чортові, чого від них іще чекати! — скрипнув зубами Іван.

— Нічого, будуть, будуть відповіді! Вони мусять відповісти, — заспокоїв отець Маркіян. — Бюрократія має і добрий бік — на кожний отриманий «вхідний» папірець з установи повинен вийти інший, «вихідний» папірець, їх там теж перевіряють.

— Романе, а пам’ятаєш, ти розповідав про Петра Січка? — задумалася Ліда. — І він сказав... провістив... передбачив, що ти зустрінеш свою Орисю тут, на Колимі? Може, справді?

— Ото іще вірити різним байкам! Кумедні ви, жінки! — засміявся Іван.

— Але ж часом ці байки бувають правдою...

Охотське море готувалося до зимового сну. Втишувалося в глибинах, вирувало вільною ще від криги поверхнею, вигой-дувало легендарними осінніми штормами останні в цій навігації пароплави.

Дивним було брати квиток, спостерігати за вільними людьми у формі й без, які займалися кожен своїми людськими справами. Невже тут, у місці принуки й неволі, існує інше життя? І тут, виявляється, є люди, які добровільно приїздять на роботу, хто за «довгим рублем», хто за романтикою, і всі вони мають паспорти, і можуть вільно пересуватися країною. І вибрали цей край для роботи, для життя...

У натовпі, що очікував посадки на пароплав «на материк», чітко вирізнялися вчорашні невільники. Не так одягом, однаковими валізками, як виразом обличчя. Ці очі, що бачили стільки смертей, здається, вже ніколи не стануть іншими. «Не вір, не бійся, не проси» — відбилося навіки. За цим виразом колишні в’язні упізнаватимуть один одного ще довгі роки.

Невже й він, Роман, дивиться на світ так само? Невже зморшка між його бровами — вічне клеймо табірного «не вір»?

Людське море вирувало. Його хвилі інколи викидали зовсім поблизу знайомі обличчя. Цього зустрічав на пересилці, цього — в таборі, а цього — в лікарні. Де саме? А хіба пригадаєш? Як звуть? Не важить. Головне — свій. Сидів. Вижив.

— Чули? Кажуть, квитків більше немає!

— Як немає? Це що, залишатися тут ще на зиму? Ще на одну чортову колимську зиму? Та немає такої сили! Я пішки піду, я уплав попливу, а вдома буду!

— Нет білєтофф? Как нет білєтофф? Почему нет біле-тофф?

Голос видався дуже знайомим.

— Херберт! Ти? Живий?

— Не знаю... Может, живой, может, не живой... Нет білєтофф...

Роман ледве розпитав у розгубленого австрійця, в чому справа. Виявляється, що після відбуття терміну Херберта ще довго не відпускали — ретельний хлопчина припав до душі господині-лікарці, в якої працював «днювальним», це так по-модньому називалася на Колимі прислуга з невільників. Без кінця писав у Москву. Нарешті, аж через три роки, прийшов з австрійського посольства паспорт з візою.

— Срок візи — месяц! А білєтофф нет! Всьо пропало, всьо надо начінать заново... Меня же не випустят! — тремтіли руки в Херберта.

— І треба буде починати всю тяганину з візою спочатку? Так, суворі твої справи... Що робити? — замислився Роман.

— Да што ви, ребята, думаєте! — обізвався якийсь лейтенант з черги. — Пусть ідьот к коменданту! Ілі в МГБ. Што ему терять?

Полковник МГБ телефонував кудись, довго розмовляв:

— Єсть білет до Хабаровска. А там — добірайся, как сможешь...

— Ну, прощавай, Херберте! Хай щастить тобі на рідній землі...

Час посадки на пароплав наближався... Люди хвилювалися, тримали квитки поблизу серця, щоб не вирвав з рук якийсь урка, бо й таких не бракувало. Квиток додому здавався Романові зараз дорожчим за цілий світ. І не було сили, яка б змусила залишитися тут бодай ще на один день. Додому, додому!

Порт жив звичним життям. Усі ці емоції — і тих, хто добував на Колимі останні години, і тих, хто лиш розпочинав свої дороги у засвіти, не стосувалися ані пароплавів, ані капітанів, ані команди. Вони за роки служби надивилися, наслухалися всього і всякого.

Романові здавалося, що із його звільненням звільнилися усі, вся Колима, що більше ніхто не сидить, нікого більше не тягають по етапах, ба ні — біля причалу швартувався похмурий перевізник людських душ...

Мабуть, шлях був довгим, осіннє море — неспокійним, бо виходили невільники захитуючись, ледве трималися на ногах. Роман згадував і свій шлях у трюмі «Джурми» — якби не Іван Гнатюк, не отець Маркіян, не Остап, то як би витримав?

Серед в’язнів були люди з перев’язаними брудними бинтами головами, руками, ногами... Когось виносили на руках, когось на ношах.

Спускалися трапом Володимир Караташ, Михайло Сорока, Володимир-Ігор Порендовський...

— їх що, з фронту везуть? — обізвався хтось із тих, хто поруч з Романом спостерігав за висадкою.

— Це — Кенгірський етап... — пролунав голос. — Повстанці Кенгіру.

— Ті, кого давили танками?

Чутки про повстання і його страшний кінець розносилися таборами швидше, ніж прибували самі в’язні, покарані додатковими термінами на Колимі, «звідки не вертаються».

Коли етапи з Кенгірського табору везли залізницею, невільники, поранені в бою із залізним звіром, показували на зупинках свої перев’язані рани і кричали: «Нас давили танками! Люди, пам’ятайте про нас!» З пересилок звістки про повстання рознеслися по всіх островах ГУЛАГу.

— Хлопці, це неправда, що з Колими не вертаються! — гукнув хтось, і в натовп невільників полетіли шматки хліба, пачки тютюну, чаю, всього, що мали під руками вчорашні брати по неволі. — Ми відбули по десять років — і повертаємося! Тримайтеся, вірте! Зараз багатьох звільняють, і ви вийдете!

— Ану, очістіть тєріторію! Отойдітє! — намагалися навести лад охоронці.

— А ти на нас не крічі, ми — люді вольниє, не імєєшь права!

— Открічалісь, сатрапи! Хватіт! — волав хтось, осмілівши.

І враз пролунало довгоочікуване:

— Об’являєтса пасадка на тєплаход «Фелікс Дзєржінскій», слєдующій рейсом...

Людська хвиля подалася в інший бік і понесла Романа із собою.

Та щось не давало йому відійти, щось тримало, приковувало погляд до трапу, по якому спускалися... жінки...

— Господі, і женщін сюда... Ну, что за ізвергі... — прошипів хтось за спиною Романа.

— Ну, що вдієш, колись і нас отак привезли, у трюмах... Нічого, ми вижили, виживуть і вони, часи тепер інші, не та вже Колима. Давайте, на посадку, часу обмаль...

— Давайте, хлопці, хутчій, бо не встигнемо, а це — останній пароплав, навігація цього року коротка...

Та Роман не міг ступити й кроку, стояв, вдивлявся...

Жінки спускалися повільно, підтримуючи одна одну...

Штурханина довкола майже припинилася — обминаючи Романа, що застиг непорушно, наче острів у людському морі, пасажири поспішали зайняти свої місця в каютах «Фелікса Дзержинського», який повезе їх на материк, додому...

Дивно... чекісти під проводом Дзержинського загнали їх сюди, а пароплав, названий іменем основоположника ЧК, повезе додому...

Посадка справді розпочалася. От вони, останні хвилини на цьому дикому, проклятому березі! Усе, скінчилося! Додому!

Ніщо, жодна сила не змусить його, Романа Смереканича, продовжити своє перебування тут ані на хвилю, ані, тим паче, зиму.

Люди штовхалися, пхалися напхом, навіть звідси, здалеку було видно, що посадка проходить швидко, геть не з примусом, як було там, у бухті Ваніно...

Глянув востаннє на людей, що спускалися по трапу. Відчув якусь провину перед ними за те, що він — вільний, а їхні колимські маршрути дорогами страждань і болю тільки починаються.

Зняв шапку, постояв трохи отак, простоволосим, під легким осіннім сніжком, що прилетів з моря і посипав змордований задухою трюму етап, постояв, подумав, помолився, наче віддав шану замученим і живим, перед якими пролягли оті перейдені вже ним траси в сопках.

— Простіть, друзі, та нічим не зараджу, мусите перейти кожен власним шляхом! — послав думками «Прощавай!» цим незнайомим землякам з цілого світу і повернув до «Фелікса».

І враз...

Чи здалося?

Озирнувся...

Нікого. Хто ж тут знає його, хто кличе?

— Романе, Романе...

Ні, здалося...

Ноги наче скувало — не відійти, ані кроку...

— Романе, Романе, Романе!!!

— «Прадалжаєтса пасадка на тєплаход...» — кликав до життя, до людей, до радості, голос із динаміка, радіо надривалося модною «Ріорітою» навпереміж із «Бризками шампанського».

Сніг посипався густо, і вже не видно ні трапу, ні людей... Замітає, замітає рання колимська зима його слід отут, на цій суворій, лютій, але такій прекрасній природою і добрими людьми землі...

Ні, час іти, «Фелікс» чекає... Не дивно? Фелікс — щасливий... Як їхнє вино — Феліче, як Щастигора...

Що це?

Ой, Романе, Романочку,

Відгадай ми загадочку,

Відгадаєш — твоя буду,

Не вгадаєш — чужа буду!

Ні, неможливо... Чий це голос?

Співали дівчата. Хором, так голосно, як тільки могли. І один, слабкий, та дзвінкий, найрідніший у світі голос летів крізь сніг, крізь вітер, крізь роки і вироки:

А що росте без коріння,

А що сходить без насіння?

А що гра.є — голос має?

А що плаче, сліз не має?

Невже вона?

— Орисю! Орисю! Це ти? — кричав крізь сніг, вітер і недолю.

— Романе-е-е...

І знову хор голосів, жіночих і чоловічих, що доєдналися на допомогу, і знову українська пісня крізь сніг, вітер, роки розлуки, кривду світу, крізь облуду і зневіру, муки і поневіряння, крізь край біди і болю, крізь тугі береги смерті й воскресіння, вознесені терпінням понад усім сущим і вічним, зболені, змордовані, скривджені, та непоборимі, незламані, нескорені та незнищенні, ці радісні і горді голоси лицарства, звитяги, служіння, любові, надії, віри.

Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без на.сіння,

Скрипка грає — голос має,

Серце плаче — сліз не має...

10.05.2010

Післямова

Дорогі наші діти й онуки!

Спасибі людям, які дбають, аби по відходу нашому до іншого світу не згасла пам’ять про нашу страдницьку молодість, про хресний шлях нашого покоління, і, зокрема, про героїчні дні Кенгіру — символу незламності духу посеред пекельних мук. Дні, коли людина ставала над смертю, страхом, болем, аби врятувати в собі почуття гідності й прагнення свободи.

Я була простою дівчиною-східнячкою, не героїнею, а лише жертвою страшного більшовицького режиму. Серед моїх земляків було багато таких, хто вірив, що його чи її трагічна історія — це лише помилка, а не частинка страшної війни режиму проти власного народу. Тільки в Кенгірі, завдяки моїм подругам, яких ув’язнили за боротьбу в ОУН-УПА, я дізналася правду. Тому й опинилася серед тих, хто брав участь у повстанні.

Всі наші дії, всі почуття були сильними, як востаннє. Справжня дружба, велике кохання, сестринська і братерська любов були сильнішими, ніж за звичайних умов.

Коли ми, беззбройні українські жінки і дівчата, вийшли проти танків, узявшись за руки, ми сподівалися, що так зможемо врятувати інших, що кати не посміють... А вони посміли і рушили танками. Багато моїх подруг, молодих і красивих, розчавлено, розстріляно, і те жахіття досі мені сниться, і це неможливо забути.

Я дивом лишилася живою — врятував мій чоловік, один із активних учасників повстання (нас вінчав священик-в’язень,

о. Антон Куява). Він тоді ще не знав, що у нас буде дитина. Нас поєднало повстання і розлучила влада. Тож для мене Кенгір — це ще й кохання всього життя, яке дало мені єдину донечку і підтримувало мене в найтяжчі часи.

Нас, учасників того великого здвигу, лишилась якась жменька. Наші дні поволі витікають, ми вже, так би мовити, дивимося трохи з іншого берега. Але, кажуть, людина живе доти, доки її пам’ятають. Допоки Ви , дорогі діти, пам’ятатимете своїх мам та батьків, бабусь та дідусів — ми будемо жити. Допоки Ви пам’ятатимете, які тернисті були наші стежки, як гірко було нам, молодим, квітучим, призначеним для любові й щастя, іти отим терням, які зранені душі ми винесли з того пекла — Ви не допустите, щоб це повернулося, щоб Ваші діти й онуки зазнали такої біди.

Ще, діти, хочу сказати, що доля народу складається з багатьох доль. Іванів, Катерин, Василів, Оль, Настусь, Петрів — з наших і Ваших доль. Будь ласка, подбайте, аби Ваші й Ваших діток долі були щасливими. Тоді й наш народ буде щасливим. Будьте сильними, тоді ніхто і ніщо нас не зламає.

Зичу Вам здоров’я і добра, не ремствуймо і не тримаймо в собі злоби. Шлях довгий, і рани болючі, бо стільки, скільки пережили українці, не пережив жоден народ. Але у нас є Україна, є наші діти, є Господь Бог. Тож усе буде добре.

Кланяюся Вам.

Ваша Ольга Бондаренко (Лядська).

Перелік основних літературних джерел

Назагал художній твір, на відміну від дисертації, не потребує списку використаної літератури, та специфіка документальної частини роману є такою, що деяким особливо прискіпливим читачам можуть видатися неймовірними чи перебільшеними певні події. Тому подаю частину використаних під час роботи першоджерел.

1. Абдужалилов Абдурасул. Узники казахстанских степей.

2. Александровский Вадим. Записки лагерного врача.

3. Алланиязов Т., Наймушина О. «Неповиновение надо пресечь». К истории восстания заключенных 3-го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая — 26 июня 1954 г.) Документы. Факты. Суждения. — Алматы, 2004. — 113 с.

4. Батоян Вагаршак. Восстание в Кенгире. — Москва: Московский рабочий, 1991.

5. Белкин Аркадий. Академик Зильбер. Сайт stihi.ru

6. Бершадская Любовь. Растоптанные жизни. Рассказ бывшей политзаключенной. — Париж: Пять континентов, 1975. — 133 с. Сайт sakharov-center.ru

7. Бондаренко Олена. Мої батьки. З особистого архіву автора.

8. Бондаренко-Лядська Ольга. Спогади. З особистого архіву автора.

9. Бондарук Леся. Кенгірське повстання як вияв кризи системи ГУЛАГ.

10. Бондарук Леся. Михайло Сорока. — Дрогобич: Відродження, 2001. — 173 с.

11. Будзей Олег. Драй-Хмара: Ім’я на мапі міста. Подолянин, 2006.

12. Буднякова С. В. Некоторые данные о репрессированных медиках на Колыме. Мат. науч.-практ. конф. Сайт kolyma.ru

13. Буртик Іван. В 54-ту річницю комуно-звірського злочину в Кінгірі. Сайт «Майдан».

14. Быков Дмитрий. «Но зеки хотели любви.».

Сайт e-reading.org.ua

15. Быков Дмитрий. Непрощенный (Юрий Грунин).

Сайт e-reading.org.ua

16. Барконі-Лебер Ференц (Франц). «Допоки одного дня.» Сайт rukhpress.com.ua

17. Биленский Юрий. Спасенный любовью. Лев Зильбер.

18. Войцехович-Рафальська Омеляна. «Нас було десять тисяч у Кенгірі.». Біль. — Львів, 1990, ст. 102-117.

19. Волощук Олександр. Чорне каміння Бутугичагу. Репортаж з уранових копалень колимських таборів ГУЛАГу. Сайт kobza.com.ua

20. Гершман Морис. Приключения американца в России. Сайт sakharov-center.ru

21. Гессен Маша. Лагерная экскурсия. Бутугычаг.

22. Гнатюк Іван. Стежки-дороги. — Дрогобич: Бідродження, 1998. — 496 с.

23. Голик Петро. Сніги Сибіру. З особистого архіву автора.

24. Грунин Юрий. Живая собака.

25. Дуфанець Євген. Місце народження — Магадан. З особистого архіву автора.

26. Єп. Василь Величковський. Мої життєві спомини. — Йорктон, 1975.

27. Жженов Георгий. Саночки. — М.: Багант, 1997.

28. Жигулин Анатолий. Черные камни.

29. Ицкович Семен. Почему Солженицын избегает полной правды? Сайт evreimir.com.

30. Іванов Іван. Колима. — Київ: Радянський письменник, 1989. — с. 223.

31. Івасюк Михайло. У царстві вертухаїв. — Чернівці: Місто, 2008. — 184 с.

32. Караташ Володимир. На барикадах Кенгіра. — Тернопіль: «СорокА», 2008. — 292 с.

33. Кекіш Петро. По свіжих слідах минулого. Ми стали волі на сторожі. — Тернопіль: Збруч, 1993. — 178 с.

34. Кекіш Петро. Поза межами правосуддя. — Торонто-Львів, 1986. — 116 с.

35. Кекіш-Будник Євдокія. Моє незламне покоління. — Тернопіль: Лілея, 1997. — 96 с.

36. Кекіш-Будник Євдокія. Там, де в’янули роки. — Тернопіль, 2002. — 100 с.

37. Кекушев Н. Л. Звериада. — Москва, 1991.

38. Киселев Сергей. Кто же предал «Молодую гвардию»?

39. Кліщ Микола. Спогади повстанця. — Тернопіль, в-во медуніверситету, 2009. — С.166.

40. Когут Богдан. Оповіді каторжанки Мирослави Пелех-Куровець. — Львів: Ліга-прес, 2008. — 190 с.

41. Когут Богдан. Під чорними вітрилами.

Сайт ukrcenter.com

42. Козлов Александр. Гаранин и «гаранинщина». Мат. науч.-практ конф. Сайт kolyma.ru

43. Кораллов Марлен. Сорок дней, пятьдесят лет

44. Кравери Марта. Кризис ГУЛАГа. Кенгирское восстание 1954 г. в документах МВД. Сайт persee.fr

45. Крайній Іван. Жіночі обличчя ОУН-УПА.

46. Купчик Лідія. Життя як самопожертва (Дарія Гусяк).

47. Ладейщиков В. А. Записки смертника // Освенцим без печей. Колыма. Сайт sakharov-center.ru.

48. Литвин Анна. Доля актриси. Ніна Певна. З особистого архіву автора.

49. Мартирологія українських церков. Т. ІІ. Українська католицька церква. Документи, матеріяли. — Торонто, 1985. — 840 с.

50. Мацук Марія. Сибір, Сибір... З особистого архіву автора.

51. Мащак Іванна. Дорогами минулого. — Київ: Купола, 2010. — 276 с.

52. Микулин Андрій. Концентраційні табори в Совєтському Союзі.

53. Мірус Борис. Спогади артиста. — Тернопіль: Економічна думка, 2000. — 304 с.

54. Мохнач И. Б. Синий йод // Репрессированная наука. Вып. 2 / ред. М. Г. Ярошевский. Сайт sakharov-center.ru

55. Мустафина Наталья. Заложница легенды. Сайт «Аргументы и факты».

56. Николин Юлія. Кенгір. Спогади матері Параски Дзібчак-Стець. З особистого архіву автора.

57. о. Іван Хома. Йосиф Сліпий. — Рим, 1992. — 183 с.

58. о. Прокопій Лотоцький. О. Маркіян Савчин. Хресна дорога пастиря. З особистого архіву автора.

59. о. Прокопій Лотоцький, ЧСББ. Свідчення монахині с. Теофілії Манайло «Історія смерті Преосвященного Владики Ромжі». З особистого архіву автора.

60. Овсієнко Василь. Михайло Луцик. Інтерв’ю.

61. Овсієнко Василь. Петро Січко. Інтерв’ю.

62. Омелян Ярослав. Холод сибірської Мами. З особистого архіву автора.

63. Осік Юрій. Жертви Кенгіру. Діти Непорочної 2004, № 3, ст. 39-40.

64. Павлов Иван. Потерянные поколения. На крайнем Севере. Сайт sakharov-center.ru.

65. Паникаров Иван. «Меня постигла справедливая кара.» (Херберт Киллиан).

66. Панов Юрий. Сибирь принимает всех.

67. Пепеляев Всеволод. Наказание без преступления.

68. Порендовський Володимир-Ігор. На трасі Тайшет-Лена. — Львів, 2008. — 176 с.

69. Портніков Віталій. Плювок у Гірша Келлера. З історії Кенгірського повстання.

70. Потикевич-Заболотна Марія. Нам дуже треба жити. — Тернопіль: Лілея, 1997. — 126 с.

71. Прозоровский В. В. Рождение пенициллина.

72. Решетник Галина. Моє репресоване дитинство. З особистого архіву автора.

73. Романчук Лідія. Дорогою страждань. — Тернопіль: Лілея, 1996. — с. 128.

74. Романчук Лідія. Червоним плакала калина. — Тернопіль: Джура, 2004. — 172 с.

75. Романюк Ніна. Подвиг Кінгіра.

76. Рудницька Мілена. Невидимі стигмати. — Рим — Мюнхен — Філядельфія, 1971. — 550 с.

77. Садетов Сергей. Золотая Тенька. История Колымских приисков. Сайт ivanvasin.narod.ru

78. Сандлер А. С., Этлис М. М. Современники ГУЛАГа : Книга воспоминаний и размышлений. — Магадан: Кн. изд-во, 1991. — 557 с. Сайт sakharov-center.ru.

79. Седов Р. В. Гора В. Л. Флерова.

80. Солженицын Александр. Архипелаг ГУЛАГ. — Москва, 1991.

81. Сопельняк Борис. Линия фронта на дне пробирки. Пенициллин.

82. Судоплатов Павел. Разведка и Кремль. — Москва: Гея, 1996. — 507 с.

83. Судоплатов Павел. Спецоперации. — Москва, 1997.

84. Суетнов Александр. Филиппыч (Александр Филиппович Макеев). Смертельное эхо ГУЛАГА.

85. Терехов Борис. Дядя Паша. Сайт nagaevo.ru.

86. Тимченко Сергей. Серпантинка — зловещий лагпунтк НКВД.

87. Хроника восстания в Степлаге.

88. Черепанов Гурий. Письмо. Сайт sakharov-center.ru.

89. Чирка Марія. Дитя в тюремній камері. З особистого архіву автора.

90. Шот Микола. Зв’язкові української борні. — Рідне слово, № 28, 2007.

1

Приіск — калька з російсько-табірного. Автор свідомо не шукає і не створює відповідників, хай чуже духові залишається чужим у мові.

(обратно)

2

Вагонзак — «вагон для заключонних».

(обратно)

3

Габіт — одяг монаха.

(обратно)

4

Текст взято зі спогадів Олексія Макеева, поданих у матеріалі Олександра Суетнова «Смертельное эхо ГУЛАГа». Після публікації книги А. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» О.П. Макєєв повісився.

(обратно)

Оглавление

Леся Романчук ЛИЦАРІ ЛЮБОВІ І НАДІЇ

ТЕПЛО ЛЮБОВІ ТА ХОЛОД НЕНАВИСТІ

ЛИЦАРЯМ ЛЮБОВІ, НАДІЇ І ПАМ’ЯТІ

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42

Розділ 43

Розділ 44

Розділ 45

Розділ 46

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg