«Тринадцятий місяць - коментарі до роману»

Іван Котовенко Тринадцятий місяць - коментарі до роману

Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,

Ми просвітилися від низу до верхів,

Доволі вже спокус і дикої гонитви,

Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!

Поль Верлен, «Ось голос Гордості - гримить, немов труба» (зі збірки «Мудрість», переклад Миколи Лукаша)

Автор завдячує родичам і колегам майора Бузини за надані матеріали (щоденники, конспекти та інші записи), а також за їхні спогади, які сукупно допомогли йому у написанні роману та складанні цих коментарів.

Замість прологу. Україна. Шелест і Федорчук

1) С. 4. Федорчук Віталій Васильович, народ. 27.12.1918 р. в Житомирській області, після закінчення семирічки 1934 р. працював у багатотиражках і районних газетах Житомирської і Київської областей; після закінчення Київського військового училища зв’язку отримав призначення у військову контррозвідку, брав участь у боях на Халхин-Голі; під час війни з Німеччиною та її сателітами (нім-рад. війна 1941-1945 рр.) служив у відділі «СМЕРШ», з 1945 р. очолював Управління особливих відділів в Австрії і Східній Німеччині, 3-тє управління КДБ при СМ СРСР (військова контррозвідка); 1970-1982 рр. - голова КДБ при СМ УРСР, голова КДБ УРСР; з травня по грудень 1982 р. - голова КДБ СРСР; 18.12.1982 р. призначений міністром внутрішніх справ СРСР, звільнений рішенням Політбюро ЦК КПРС від 23.01.1986 р. Помер 29.02.2008 р. у Москві.

2) С. 4. Шелест Петро Юхимович (14.02.1908-22.01.1996) - радянський і партійний діяч, перший секретар ЦК Компартії України (1963-1972), заступник Голови Ради Міністрів СРСР (1972-1973). Герой Соціалістичної Праці (1968). З 1973 р. пенсіонер союзного значення, 1974-1985 рр. працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро авіаційному заводу у Підмосков’ї. Автор книги «Україно наша радянська» (1970), вилучена з продажу та бібліотек; видав спогади «…Да не судимы будете» (1995), «Справжній суд історії ще попереду…» (2003).В червні 1970 р. у своєму нотатнику з приводу призначення Федорчука В. В. головою КДБ при СМ УРСР (замість Нікітченка В. Ф.) Шелест написав: «Подивимось, що вийде, але я нічого доброго від цієї зміни не чекаю».

3) С. 4. БрежнєвЛеонід Ілліч (19.12.1906-10.11.1982) - радянський і партійний діяч, голова Президії Верховної Ради СРСР (1960-1964, 1977-1982), Перший, з 1966 р. - Генеральний секретар ЦК КПРС. Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці (1961), чотири рази Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Лауреат Міжнародної Ленінської премії (1973), Ленінської премії у галузі літератури (1979) за твори «Мала земля», «Відродження», «Цілина».

4) С. 5. Королівська Канадська Кінна Поліція (Royal Canadian Mounted Police Security Service) - головна спецслужба Канади, утворена 1920 р. шляхом злиття Поліції Домініону і Королівської Північно-Західної Кінної поліції. Функціонувала до 1984 р. Відповідно до законопроекту «Білль К-9», прийнятого обома палатами канадського парламенту і схваленого Королевою Великої Британії, 16.07.1984 р. на її місці утворено Канадську службу безпеки і розвідки(з конспектів майора Бузини О. Г.).

5) С. 5. Центральне розвідувальне управління США (Central Intelligence Agency - CIA) - централізована служба зовнішньої розвідки США; створена 1947 р. Статут ЦРУ визначено «Законом про ЦРУ» 1949 р. Завданням ЦРУ є інформування вищого керівництва США про діяльність іноземних держав на основі відомостей, отриманих як легальним, так і нелегальним шляхом, та координація роботи інших органів американської розвідки. Має три «директората»: інформаційно-аналітичний, оперативний (підготовка і здійснення розвідувальних заходів та операцій), науково-технічний (космічна та радіоелектронна розвідка). Частина співробітників ЦРУ працює в державному департаменті та інших зовнішньополітичних відомствах США. Директор ЦРУ та його заступник призначаються президентом США з наступним затвердженням сенату. Штаб-квартира - в Ленґлі, 8 миль від Вашинґтона, штат Вірджинія (з конспектів майора Бузини О. Г.).

6) С. 6.Бандера Степан Андрійович - видатний український революціонер і політик, один із найвизначніших лідерів українського національно-визвольного руху ХХ-го сторіччя. Народ. 01.01.1909 р. в с. Угринів Старий Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина), в родині греко-католицького священика. На початку 1922 р. став членом Пласту, 1928 р. - Української військової організації «УВО», створеною за ініціативою Євгена Коновальця (14.01.1891-23.05.1938 рр., загинув у Роттердамі, Нідерланди, відкриваючи пакет, у якому був вибуховий пристрій, переданий йому агентом-нелегалом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим). 1929 р. вступив в Організацію українських націоналістів (ОУН). У червні 1933 р. офіційно затверджений Крайовим провідником на західноукраїнських землях (ЗУЗ). За участь у замаху на міністра закордонних справ Польщі Б. Пєрацького засуджений до смертної кари, заміненої на довічне ув’язнення. У вересні 1939 р. після розвалу Польської держави звільнений з тюрми, очолив течію в ОУН, яка стояла в опозиції до методів і тактики діяльності Проводу українських націоналістів під керівництвом А. Мельника. Перед початком нім.-рад. війни 1941-1945 рр. ініціативою Бандери у складі вермахту були сформовані батальйони «Нахтіґаль» (командир Альбрехт Герцнер, заступники д-р Теодор Оберлендер і Роман Шухевич) і «Роланд» (командир кол. старшина польської армії Євген Побігущий), які після нападу Німеччини на СРСР мали йти в авангарді німецьких військ: «Нахтіґаль» у напрямі Львова, «Роланд» - Одеси. Зокрема, батальйон «Нахтіґаль» мав забезпечити на українських землях відновлення укр. державності і формування органу крайової ради на чолі із Ярославом Стецьком - Українське державне правління. Заарештований 06.07.1941 р. окупаційними властями і після відмови скасувати акт відновлення Української державності ув’язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен (брати Степан і Ярослав були кинуті до німецького концтабору Освєнцім, де загинули 1942 р.), звільнений військами союзників. У лютому 1946 р. очолив провід закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН), у грудні 1950 р. внаслідок розходження з питань стратегії і тактики визвольного руху з Крайовим проводом ОУН (б) відмовився від посту голови Проводу ЗЧ ОУН. 1956 р. знову був обраний головою проводу і активізував з налагодження зв’язків із націоналістичним підпіллям в Україні і формування нової нелегальної структури ОУН на укр. землях. Агент КДБ Богдан Сташинський 15.10.1959 р. убив Бандеру пострілом із спеціально виготовленого пістолета, закамуфльованого під авторучку (стріляв ампулами з ціаністим калієм). 20.10.1959 р. Степана Бандеру було поховано на мюнхенському цвинтарі Вальдфридгоф (Waldfriedhof). 29.01.2012 р. перепохований у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 29.12.2011 р. нагороджений орденом «За заслуги» 1-го ступеня (посмертно).

7) С. 6. «…затятих» - у тексті документу «прожжённых».

8) С. 6. Кім Ір Сен (15.04.1912-08.07.1994) - діяч корейського і міжнародного комуністичного руху, державний діяч КНДР; маршал КНДР (1953), тричі Герой КНДР, Герой Праці КНДР. З 1932 р. - один з організаторів корейських партизанських загонів (згодом - Корейська народно-революційна армія), що билися проти японських агресорів. З 1948 р. - голова Кабінету міністрів КНДР; з 1949 р. одночасно - генеральний секретар (до 1966 р. - голова) ЦК Трудової партії Кореї; з грудня 1972 р. - Президент КНДР. Розробник корейської версії марксизму - чучхе («самобутність»). Після смерті - Президент КНДР на усі віки.

9) С. 6. Мазепа Іван Степанович (Мазепа-Калединський) - видатний український політичний діяч, дипломат, гетьман Лівобережної України (19.02.1639-21.09.1709); 25.07.1689 р. на Коломацькій раді обраний гетьманом України, прагнув об’єднати в єдиній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Слобідську Україну. Передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. 1700 р. став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного; 1703 р. королем Польщі Августом ІІ Фридеріком нагороджений орденом Білого Орла, 1707 р. імператор Йосиф І надав Мазепі титул князя Священної Римської імперії. Посилення політики гноблення українського народу з боку Петра І, його наміри ліквідувати гетьманство і козацький устрій штовхнули Мазепу на таємні переговори з союзником шведського короля Карла ХІІ польським королем Станіславом Лещинським, які він розпочав навесні 1705 р. Навесні 1709 р. було укладено угоду між Карлом ХІІ і Мазепою, яка передбачала відновлення державної незалежності України в союзі зі Швецією. Після початку наступу шведів на Москву через територію України 04.11.1709 р. Мазепа відкрито перейшов на сторону Карла ХІІ, що викликало масові репресії московських військ проти українського населення, було знищено гетьманську столицю - Батурин, Запорізьку Січ, вирізано десятки тисяч мирних жителів. Невдала облога шведами Полтави дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розбити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709 р. Карл ХІІ та Мазепа відступили у турецькі володіння, де Мазепа оселився у передмісті м. Бендери і невдовзі помер. Був похований у Святогорському монастирі у м. Галац (тепер Румунія). 20.10.1999 р. урну з прахом Мазепи з Галаца доставлено у м. Батурин Чернігівської області, 02.03.2012 р. перепоховано у Києві на Аскольдовій горі в Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби. Указом Президента України від 19.03.2012 р. нагороджений орденом Богдана Хмельницького І ст. (посмертно).

10) С. 7. Петлюра Симон Васильович (23.05.1879-25.05.1926) - видатний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист, Головний Отаман Військ УНР, Голова Директорії УНР. Народився у передмісті Полтави, батьки походять із давніх козацьких і священницьких родин. Після закінчення церковно-приходської школи навчався у Полтавській духовній семінарії (1895-1901 рр.), у якій належав до таємної української громади, виключений за вияв революційно-національних настроїв і організацію виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка. 1900 р. став членом Революційної Української Партії (РУП), 1905 р. реорганізовану в Українську соціал-демократичну робітничу партію), під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім працював над архівами Кубанського (Чорноморського) Війська. За діяльність у Чорноморській вільній громаді РУП і співробітництво у закордонних виданнях громади («Добра новина», «Праця») у грудні 1903 р. заарештований. У березні 1904 р. випущений з-під арешту на поруки, виїхав до Києва, звідти до Львова для партійно-організаторської роботи і редагування органу РУП «Селянин», навчався на університетських курсах українознавства під керівництвом професора Михайла Грушевського. У січні 1906 р. виїхав у Петербург, де редагував місячник «Вільна Україна», в липні повернувся до Києва, де спочатку працював секретарем газети «Рада», а потім (1907-1908 рр.) - співредактором органу УРСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно у науковому журналі «Україна». 1909 р. оселився у Москві, з 1912 р. редагував журнал «Украінская Жизнь». У роки 1-ї світової війни - заступник уповноваженого організації на допомогу фронтові «Союз земств і міст», голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці», у якій наголосив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою, і висловлював надію, що у майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться. З березня 1917 р. - член Української Центральної Ради, один з провідних діячів Української березневої національно-демократичної революції. У травні 1917 р. на 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді (18-21.05.1917) обраний головою Українського Генерального військового комітету, а при утворенні Генерального секретаріату Центральної Ради став першим генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на створення Українських Збройних Сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. Наприкінці 1917 р., не погоджуючись із поглядами керівників Центральної Ради соціалістів-федералістів М. Грушевського і В. Винниченка стосовно державотворення та створення регулярного українського війська, вийшов з уряду. Посаду генерального секретаря військових справ було ліквідовано, відання військовими справами передано генеральному секретареві праці Миколі Поршу (у 1919-1920 рр. працював послом УНР у Німеччині, залишившись в еміграції, друкував праці зі статистики, переклав 1-й том «Капіталу» українською мовою, помер 1944 р., підозрювався у причетності до німецьких спецслужб). Петлюра виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. зіграв вирішальну роль у боях за Київ та ліквідації більшовицького заколоту (центром заколоту був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом Петлюри). За ініціативою В. Винниченка і М. Порша 18.01.1918 р. Малою Радою УЦР було прийнято закон «Про народну армію», який всупереч політиці Петлюри регламентував створення збройних сил України на принципах народної міліції, що мало фатальний вислід для незалежності України. За Гетьманату очолював Київське губернське земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори у Каневі. У липні 1918 р. заарештований гетьманським урядом і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолював Армію Української Народної Республіки як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР (головним чином - українських січових стрільців) з Києва і втечі В. Винниченка за кордон у лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських Збройних Сил (Української Галицької Армії і загонів УНР) 30.08.1919 р. здобув Київ, у важких внутрішніх і зовнішніх умовах вів боротьбу проти армій більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема, після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою 05.12.1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід. Після укладення Варшавського договору й військової конвенції з Польщею війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ на більшовиків і 07.05.1920 р. зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, Петлюра продовжив боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею і Радянською Росією у жовтні 1920 р. головне з’єднання Армії УНР перейшло Збруч і було інтерновано у Польщі. Петлюра з урядом деякий час перебував у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. Враховуючи вимоги Радянської Росії до Польщі видати Петлюру, у кінці 1923 р. виїхав до Будапешта, потім до Відня й Женеви і врешті з кінця 1924 р. оселився в Парижі. Тут продовжив керувати діяльністю екзильного уряду УНР, виконуючи обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР, і заснував тижневик «Тризуб». Автор публіцистичних та літературно-мистецьких творів «До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Франко - поет національної честі», «Сучасна українська еміграція та її завдання», повісті «Московська воша». Загинув у Парижі на вулиці Расіна від куль Самуїла-Шльоми Шварцбарда (уродженця Ізмаїла, бійця Червоної гвардії в Одесі у 1918-1920 рр., з 1920 р. - в Парижі, помер у Південній Африці в 1938 р.), який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми в Україні, хоча Петлюра завжди був їх рішучим противником. На захист Петлюри у судовому процесі виступили Жаботинський, Ґольдеман, Марґолін, проте під тиском штучно витвореної у пресі і на процесі дезінформації присяжні відповіли на питання голови суду, що «Шварцбард не винен у тому, що стріляв у Симона Петлюру й поранив його». Петлюру було поховано на цвинтарі Монпарнас у Парижі, 23.05.2012 р. перепохований у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 20.05.2012 р. Петлюру нагороджено орденом «За заслуги» 1-го ступеня (посмертно).

11) С. 7. Таємна канцелярія - центральна державна установа в Росії, орган політичного слідства і суду, створена царем Петром І у лютому 1718 р. для розслідування у справі царевича Олексія Петровича. Пізніше займалась слідством і судом у т. зв. справах «надзвичайної важливості»: замахи на царя, спроби політичного перевороту, державна зрада тощо. Ліквідована у травні 1726 р. з передачею усіх її справ Преображенському приказу, відновлена у березні 1731 р. під назвою Канцелярія таємних розшукових справ, ліквідована 1762 р., її функції перейшли до Таємної експедиції, утвореної Катериною ІІ (справи українського офіцера Мировича, який виступив проти заколоту Катерини, Радіщева, Пугачова та інших осіб, яким інкримінувалась державна зрада). Царем Ніколаєм І 1026 р. було створено т. зв. Власне його Імператорської Величності канцелярії «Третє відділення» - орган політичного розшуку і слідства в Росії, ліквідоване 1980 р. з передачею його функцій Департаменту поліції міністерства внутрішніх справ Російської імперії. У Радянській Росії 7 (20) грудня 1917 р. за ініціативою Леніна було створено т. зв. «Всеросійську Надзвичайну комісію при Раді Народних Комісарів по боротьбі з контрреволюцією і саботажем» (ВЧК), яка займалась політичним розшуком, репресіями політичних опонентів, для ув’язнення яких рішенням РНК було створено концентраційні табори, в окремих випадках виконувала функції позасудових органів - «революційних трибуналів»; 06.02.1922 р. реорганізована в Державне Політичне Управління. У складі ОДПУ та НКВС СРСР позасудовими репресіями займались т. зв. «особиє совєщанія» і «тройкі».

12) С. 9. Андропов Юрій Володимирович (15.06.1914-09.02.1984) - радянський державний і партійний діяч; генерал армії; Герой Соціалістичної Праці (1974). Закінчив Рибінський технікум водного транспорту, перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ (1938), перший секретар ЦК ЛКСМ Карелії (1940); під час 2-ї світової війни брав участь у партизанському русі на території Карелії, нагороджений орденом Червоного Прапора (1944), з 1944 р. - перший секретар Петрозаводського міськкому, 1947 р. - перший секретар ЦК Компартії Карелії. З 1951 р. - в апараті ЦК ВКП(б), 1953-1957 рр. - надзвичайний і повноважний посол СРСР в Угорській Народній Республіці; 1957-1962 рр. - завідувач відділу соціалістичних країн ЦК КПРС, з листопада 1962 р. по липень 1967 р. - секретар ЦК КПРС, з 19.05.1967 р. - голова КДБ при Раді Міністрів СРСР, голова КДБ СРСР. 24.05.1982 -12.11.1982 - секретар ЦК КПРС; 12.11.1982-09.02.1984 - Генеральний секретар ЦК КПРС; 19.03.1983-09.02.1984 - Голова Президії Верховної Ради СРСР.

13) С. 9. «Щоб сон був міцним…» - пройде десь кілька років, і Л. І. Брежнєв помре уві сні на дачі 9-го Управління КДБ СРСР у Калінінській області внаслідок зупинки серця, у яке було імплементовано прилад для регуляції серцевої діяльності. Його, мертвого, ранком у постілі знайде охорона 9-го Управління КДБ СРСР. У той час Федорчук перебував на посаді голови КДБ СРСР; його призначенню на посаду голови КДБ УРСР 1970 р. і переведенню до Москви 1982 р. особисто сприяв Брежнєв. Колишній голова КДБ СРСР Андропов на час призначення Федорчука керівником союзного КДБ працював 2-м секретарем ЦК КПРС. У листопаді 1982 р. Федорчук безсонням вже не мучився, але всю ніч не спав і першим отримав звістку про кончину Леоніда Ілліча. Після смерті Брежнєва пост Генерального секретаря ЦК КПРС обійме Андропов, який звільнить Федорчука з посади голови КДБ СРСР і призначить міністром внутрішніх справ СРСР.

Глава 1. Київ, 5-е управління КДБ УРСР. Майор Бузина приймає виклик

1) С. 12. Дзержинський Фелікс Едмундович (11.09.1877-20.07.1926) - радянський державний і партійний діяч, активний учасник польського і російського революційного руху, визначний діяч т. зв. «більшовизму» (bolshevism), одного із різновидів фашизму - політичної теорії і практики Російської більшовистської партії, а також політичного режиму у Радянській Росії та СРСР. У липні 1903 р. у Берліні на 4-му з’їзді Соціал-демократії Королівства Польського і Литви (СДКП і Л.) обраний членом Головного правління СДКП і Л. Делегат 4-го (Об’єднавчого) з’їзду РСДРП (1906), де вперше зустрівся з Леніним, відтоді постійно входив до складу керівних органів РСДРП. Неодноразово був ув’язнений, звільнений Лютневою буржуазно-демократичною революцією від відбування каторги в Орловському каторжному централі. Один з організаторів жовтневого контрреволюційного заколоту і більшовистського перевороту в Петрограді (1917), перший керівник органів державної безпеки Радянської Росії та СРСР, організатор перших у світі концентраційних таборів для осіб, які вважались ворожими більшовистській владі. 7(20) грудня 1917 р. призначений головою Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВЧК), після нападу Польщі на Радянську Росію - одночасно начальник тилу Південно-Західного фронту, влітку 1920 р. входив до складу Тимчасового революційного комітету Польщі у Білостоці. З 27.01.1921 р. - голова Комісії поліпшення життя дітей при ВЦВК; з 14.04.1921 р. - народний комісар шляхів сполучення, одночасно голова ВЧК і народний комісар внутрішніх справ; з 02.02.1924 р. - голова Вищої ради народного господарства СРСР і одночасно голова Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) при РНК СРСР.

2) С. 13. Агент органів державної безпеки - особа, яка добровільно чи вимушено дала згоду виконувати в інтересах Радянської держави таємні доручення органів КДБ і взяла на себе зобов’язання зберігати в таємниці факт свого співробітництва з ними та характер виконуваних доручень (з конспектів майора Бузини О. Г.).

3) С. 13. В органах КДБ СРСР встановлювались такі види справ оперативного обліку (рос. мовою): «оперативная подборка» (ОП), «дело оперативной проверки» (ДОП), «дело групповой оперативной проверки» (на группу лиц - ДГОП), «дело оперативной разработки» (ДОР), «дело групповой оперативной разработки» (на группу лиц - ДГОР), «дело оперативного розыска» (ДОРз), «дело оперативного наблюдения» (ДОН). Для кожного виду справ оперативного обліку визначались граничні терміни їх провадження (з конспектів майора Бузини О. Г.).

4) С. 13. Лінії агентурно-оперативної діяльності 5-х підрозділів: боротьба з підривною діяльністю зарубіжних центрів ідеологічної диверсії та антирадянською діяльністю на напрямах - український націоналізм, сіонізм і єврейський націоналізм, клерикалізм, кримськотатарський автономізм, тероризм тощо; об’єкти агентурно-оперативної діяльності 5-х підрозділів: державні установи, відомства, громадські організації, а також соціальні групи і окремі особи, які є чи можуть бути об’єктами підривної діяльності противника і підлягають агентурно-оперативному захисту та агентурно-оперативному забезпеченню (з конспектів майора Бузини О. Г.).

5)С. 13. Оперативний облік - засіб інформаційного забезпечення діяльності органів КДБ, що представляє собою систему реєстрації, систематизації і класифікації відомостей і матеріалів про ворожу діяльність конкретних осіб, про ознаки державних злочинів при відсутності даних про особу злочинця, а також оперативних матеріалів по лініях роботи, об’єктах і окремих довго часових агентурно-оперативних матеріалів. Оперативний облік складається із оперативно-довідкового і оперативно-статистичних обліків. Перевірка по оперативному обліку обов’язкова при отриманні первинних матеріалів на особу, наданні права доступу до роботи з таємними документами, оформленні документів на виїзд громадянина за кордон, призначенні на певні посади, прийомі на роботу (службу) у певні відомства тощо (з конспектів майора Бузини О. Г.).

6)С. 16. Муха Степан Несторович, народ. 27.12.1930 р. у с. Підгородне Дніпропетровської області (тепер Січеславська область), закінчив Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування (1955 р.); 1956-1963 рр. - на комсомольській роботі, був одним із засновників Комуністичної спілки молоді Куби; з 1963 р. - 2-й секретар Чернігівського міськкому КПУ, з 1971 р. - інспектор ЦК КПУ; 1973-1982 рр. - заступник, 1-й заступник голови КДБ УРСР, 1982-1988 рр. - голова КДБ УРСР; з 1988 р. - заступник директора з питань режимної безпеки Інституту кібернетики Академії наук УРСР; помер 1993 р. від променевої хвороби, набутої під час обльоту на гелікоптері 29.04.1986 р. 4-го блоку Чорнобильської АЕС; похований у Києві.

7) С. 18. Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовистів) - «більшовист» походить від слова «більшовизм», поняття виникло у зв’язку з виборами на Другому з’їзді РСДРП (1903, Брюссель-Лондон) керівних органів партії, коли прихильники Леніна-Ульянова склали більшість (більшовисти), а опоненти - меншість (меншовисти). Пізніше більшовистів почали називати «більшовиками», а меншовистів - «меншовиками» (фракції більшовистів і меншовистів в РСДРП), хоча російською мовою похідні прикметники від них залишались із наростком [-ст]: «большевисткий», «меньшевистский» (за російською граматикою мало б бути «большевицкий», «меньшевицкий», порівн. «сотник - сотницкий»). Отже, якщо не вдаватись до евфемізмів, правильно треба вживати: фашизм - фашист, більшовизм - більшовист, меншовизм - меншовист, марксизм - марксист (Див. : Die Bolsjewiste (Russies: Большевики, Большевисты, afgelei van die woord bolsje, "meer") was ’n faksie van die Marxistiese Russiese Sosiaal-Demokratiese Arbeidersparty (RSDAP). Dit het ontstaan toe die party geskeur het; die ander faksie was die Mensjewiste (afgelei van mensje, "minder"). Die skeuring het plaasgevind op die tweede partykongres in 1903. Die Bolsjewiste het later die Kommunistiese Party van die Sowjetunie geword. Die Bolsjewiste het die bewind in Rusland oorgeneem tydens die Oktober-rewolusie, wat deel was van die Russiese Rewolusie (1917) en het die Sowjetunie in 1922 gestig nб die Russiese Burgeroorlog. Die Bolsjewiste (of "die Meerderheid") was ’n organisasie van professionele rewolusionкre met ’n streng interne hiлrargie wat hulself beskou het as ’n voorhoede van die rewolusionкre proletariaat. Die party is gestig deur Wladimir Lenin, onder wie se leiding die Oktober-rewolusie plaasgevind het).

8) С. 18. Вулиця Жовтневої революції (названа на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції) - тепер має дореволюційну назву вулиця Інститутська.

9) С. 19. ҐЕСТАПО, чи ҐЕШТАПО (нім. GESTAPO, ґештапо, скор. від Geheime Staatpolizei) - таємна державна поліція у нацистській Німеччині. Створена у квітні 1933 р. з метою фізичного усунення політичних противників німецького фашизму (націонал-соціалізму), знаряддя кривавого терору в Німеччині та за її межами. У численних концентраційних таборах і катівнях ҐЕСТАПО без суду і слідства було убито і замордовано сотні тисяч антифашистів. Агентуру ҐЕСТАПО мало на підприємствах, в установах, організаціях, житлових кварталах, в системі ҐЕСТАПО функціонував підрозділ, що забезпечував стеження членів СС і нацистської партії (СД СС). За межами Німеччини агенти ҐЕСТАПО вели військово-політичну розвідку, здійснювали викрадання і вбивства антифашистських діячів. Під час 2-ї Світової війни 1939-1945 рр. ҐЕСТАПО займалось виявленням підпільних організацій опору, творило жорстоку розправу над мирним населенням окупованих територій. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі (1946) визнав ҐЕСТАПО злочинною організацією.

10) С. 19. Організація українських націоналістів (ОУН) - український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної української держави. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок. Установчий конґрес ОУН відбувся 28.01.-03.02.1929 р. у Відні (Австрія), обраний Провід ОУН очолив Євген Коновалець. Конґрес прийняв статут ОУН і розробив засади політичної лінії ОУН, згідно з якими головною метою ОУН було створення незалежної соборної української національної держави на всій українській етнічній території; мета мала досягатись через національну революцію та встановлення за прикладом фашистського режиму Беніто Муссоліні (Італія) диктатури, яка б витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би усі регіони та соціальні верстви України. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Після вбивства агентами НКВС Євгена Коновальця (23.05.1938) ІІ-й великий конґрес ОУН, що проходив 27.08.1939 р. у Римі (Італія), головою організації обрав Андрія Мельника. У квітні 1941 р. у Кракові (Польща) Степан Бандера провів власний ІІ-й надзвичайний великий конґрес ОУН, на якому його було обрано головою ОУН. З того часу ОУН поділилася на ОУН мельниківців (ОУН-м) та ОУН бандерівців (ОУН-б). 07.02.1942 р. у Києві ґестапо було заарештовано голову новоствореної Спілки українських письменників (СУП) та редактора газети «Українське слово» Олену Телігу (дів. прізв. Шовгенова) разом з її чоловіком та працівниками редакції, які у жовтні 1941 р. увійшли до Києва у складі похідних груп ОУН-м, і розстріляно у Бабиному Яру (з конспектів майора Бузини О. Г.).

11) С. 19. Гончар Іван Макарович (27.01.1911-18.06.1993) - український скульптор, живописець, графік, етнограф. Закінчив Київську художньо-індустріальну профшколу (1930), Київський інститут агрохімії та ґрунтознавства (1936); учасник Другої Світової війни. Заслужений діяч мистецтв України (1960), народний художник України (1991), Державна премія України імені Тараса Шевченка (1989). Засновник приватного музею українського мистецтва (Музей Гончаря), один із ініціаторів створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України; автор ряду скульптурних портретів діячів української історії та культури. У 70-80-х роках розроблявся 5-м Управлінням КДБ УРСР як об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» під оперативним прізвиськом «Антиквар».

12) С. 28. В КДБ УРСР прізвище Степана Несторовича Мухи (Муха) всупереч українській граматиці за відмінками чомусь не змінювалось.

13) С. 31. Have you gone grazy? (англ.) - Ти блекоти об’ївся?

14) С. 36. Перелік директивних документів, які регламентують діяльність органів державної безпеки у боротьбі з ідеологічною диверсією зарубіжних підривних центрів і антирадянською діяльністю ворожих елементів всередині країни (з конспектів майора Бузини Г. О.):

Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року «Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях у боротьбі з ідеологічною диверсією противника»;

Про завдання органів КДБ у боротьбі з ідеологічною диверсією противника, № 0051;

Про підривну діяльність розвідувально-підривного органу Центрального розвідувального управління США (ЦРУ США) «Комітет «Радіо Свобода - Вільна Європа» КРС), № 6с;

Про посилення контррозвідувальної роботи у боротьбі з ідеологічною диверсією противника, спрямованою в середовище радянської молоді та інтелігенції, № 00160;

Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника, № 00136;

Про посилення агентурно-оперативної роботи в розшуку авторів анонімних наклепницьких документів, № 0034;

Про невідкладні заходи у боротьбі з підривною діяльністю сіоністів та єврейських націоналістів, № 5сс;

Про заходи щодо комплексного використання агентурного апарату органів КДБ УРСР в роботі щодо своєчасного виявлення, попередження і припинення антигромадських проявів, які зачіпають інтереси державної безпеки, № 0132;

Про роботу в органах і військах КДБ щодо виконання Постанови ЦК КПРС «Про заходи стосовно подальшого підвищення політичної пильності радянських трудящих», № 0073;

Про посилення агентурно-оперативної роботи у виявленні, попередженні і припиненні терористичних проявів і погроз на адресу партійних і державних діячів, № 20сс;

Про заходи щодо посилення агентурно-оперативної роботи у боротьбі з підривною діяльністю зарубіжних клерикальних центрів і ворожих елементів із числа церковників та сектантів, № 00122;

Про посилення боротьби з підривною діяльністю зарубіжних ОУН і роботи щодо перехоплення їхніх каналів зв’язку з націоналістичними елементами на території України, № 33с;

Про удосконалення роботи щодо припинення засилання противником в СРСР ідеологічно шкідливої літератури, № 68с;

Про посилення боротьби з нелегальним виготовленням і розповсюдженням антирадянських, наклепницьких і політично ущербних матеріалів, № 68с;

Про стан роботи по централізованій справі групової оперативної розробки «Блок» і посилення агентурно-оперативної діяльності, спрямованої на боротьбу з проявами українського буржуазного націоналізму в республіці, № 0026;

Про оголошення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20.03.1972 р. «Про застосування органами державної безпеки застереження як заходу профілактичного впливу» і введення в дію Інструкції «Про порядок застосування офіційного застереження», № 0150;

Про введення єдиного порядку обліку інформації щодо вербувального обробітку, вербування і схиляння радянських громадян до зради Батьківщини у формі втечі за кордон або неповернення в СРСР зарубіжними спецслужбами і підривними центрами, № 41с;

Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР, № 0076.

15) С. 36. Оперативний контингент - категорія осіб, які представляють інтерес для органів державної безпеки (співробітники і агенти спецслужб противника, члени зарубіжних антирадянських організацій, ворожі елементи всередині країни, особи, які здійснюють політично шкідливі дії, їхні спільники і однодумці, особи, категорії осіб, які в силу різних обставин можуть здійснити політично небезпечні прояви чи можуть потрапити під вплив таких осіб (з конспектів майора Бузини О. Г.).

16) С. 37. Інструкція з оперативного обліку в органах Комітету державної безпеки СРСР, оголошена наказом голови КДБ СРСР № 0076 (з конспектів майора Бузини О. Г.):

1. Встановити такі забарвлення оперативного обліку:

шпигунство (щодо іноземних громадян і осіб без громадянства);

зрада Батьківщини у формах (для радянських громадян):

а) перехід на бік ворога;

б) шпигунство;

в) видача державної чи військової таємниці іноземній державі;

г) втеча за кордон або відмова повернутися в СРСР із-за кордону в СРСР;

д) надання іноземній державі допомоги у проведенні ворожої діяльності проти СРСР;

є) змова з метою захоплення влади;

терористичний акт;

диверсія;

шкідництво;

антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі (з висловлюваннями націоналістичного, терористичного, ревізіоністського, характеру і така, що маскується релігійною догматикою);

підбурювання радянських громадян до здійснення державних злочинів (стосовно іноземців);

розголошення державної або військової таємниці;

контрабанда;

незаконний виїзд за кордон;

порушення правил про валютні операції;

масові безчинства;

не підтвердження біографічних даних, які викликають підозру у можливому приховуванні державних злочинів.

2. Постановці на облік підлягають такі категорії осіб, які ведуть підривну діяльність проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності:

2.1. Іноземці:

особовий склад, агенти спецслужб противника та особи, які підозрюються у приналежності до цих спецслужб, тобто особи, щодо яких є сукупність первинних не перевірених відомостей про їхню можливу приналежність до спецслужб противника;

керівний склад центрів ідеологічної диверсії, а також співробітники цих центрів, що безпосередньо здійснюють підривну діяльність проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності;

члени терористичних організацій і окремі терористи, а також захопники заручників, викрадачі повітряних і морських суден та диверсанти;

керівний склад і члени закордонних організацій українських націоналістів, сіоністських, ворожих емігрантських, клерикальних та інших організацій, які ведуть підривну діяльність проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності;

особи, які виконують завдання спецслужб противника, центрів ідеологічної диверсії, антирадянських організацій;

особи, викриті як підстави, а також такі, які викликають підозру на підставу; іноземці, в процесі роботи з якими виникли провали з не вияснених причин;

особи, які пропонують не відповідну дійсності інформацію, продають з метою наживи одні і ті ж зразки, матеріали декільком країнам;

особи, які здійснюють провокаційні дії на території країн соціалістичної співдружності і проти їхніх представників за кордоном;

особи, які у встановленому порядку виселені із соціалістичних країн або в’їзд яким заборонено;

особи, які вчинили особливо небезпечні державні злочини, переховуються за кордоном і розшукуються органами державної безпеки.

2.2. Громадяни СРСР:

особи, які проходять по справах оперативного обліку;

колишні співробітники і агенти розвідок противника, що відбули покарання, з’явились з повинною, або встановлені, але не притягнуті до кримінальної відповідальності, у тому числі перевербовані органами КДБ, які своїми можливостями можуть зацікавити противника;

колишні ватажки, провідники та інші учасники націоналістичного підпілля;

колишні керівники буржуазних політичних партій;

особи, які відбули покарання за зраду Батьківщини (спробу), терористичну, диверсійну, антирадянську діяльність, участь у масових безчинствах;

колишні учасники закордонних антирадянських організацій, троцькістських та сіоністських організацій;

ватажки та авторитети церковних і сектантських організацій, догматика яких має антирадянську спрямованість;

перебіжчики з капіталістичних країн, КНР;

особи, які повернулися в СРСР, судимі за нелегальний перехід кордону;

особи, яким відмовлено у виїзді за кордон;

особи, по відношенню до яких здійснювалися заходи кримінального або адміністративного характеру органами КДБ, у тому числі такі, що піддавалися профілактиці органами КДБ;

особи, які займаються злочинною діяльністю, судимі за особливо небезпечні та інші державні злочини.;

особи, причетні до фактів і ознак розвідувально-підривної та іншої ворожої діяльності проти СРСР;

особи, по відношенню до яких є оперативно значимі матеріали у справах оперативного обліку;

особи, по відношенню яких отримано оперативно значимі матеріали за період їхнього перебування за кордоном;

особи, які повернулися в СРСР після довготривалого проживання за кордоном і які можуть використовуватися спецслужбами противника або мати для них інтерес;

особи, які мали з іноземцями зв’язок з точки зору його оперативного інтересу;

інші особи, накопичення відомостей стосовно яких визначено чинними нормативними актами КДБ.

17) С. 40. План позашкільної навчальної підготовки працівників 5-го управління КДБ УРСР (з конспектів майора Бузини О. Г.):

Тема І. Історія радянських органів державної безпеки і їхню роль у забезпеченні побудови соціалізму в СРСР.

Тема ІІ. Загальна характеристика ідеологічної диверсії імперіалістичних держав проти СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Тема ІІІ. Організація діяльності органів державної безпеки у напрямі боротьби з ідеологічною диверсією імперіалістичних держав проти СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Тема ІY. Участь органів державної безпеки в оперативній розробці закордонних центрів ідеологічної диверсії СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Тема Y. Попереджувально-профілактична запобіжна діяльність органів державної безпеки в напрямі боротьби з ідеологічною диверсією проти СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Тема YІ. Боротьба органів державної безпеки з розвідувально-організаційною антирадянською діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії.

Тема YІІ. Особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних центрів ідеологічної диверсії проти СРСР і країн соціалістичної співдружності: ЮСІА; Бюро державного департаменту США з питань освіти та культури, АБН (Антибільшовистський блок народів); НТС (Народно-трудовий союз); Гуверівський інститут війни, революції і миру при Стенфордському університеті; Комітет «Радіо «Свобода - Вільна Європа»; Британська радіомовна корпорація «Бі-Бі-Сі»; Радіостанція «Голос Америки»; Радіостанція «Німецька хвиля»; «Служба кооперації»; «Міжнародна амністія»; Міжнародна літературна асоціація (відділ спецпроектів «РС - ВЄ» в Римі); ПЕН-клуб; СМОГ (Союз молодих геніїв); «Корпус громадянського обміну».

Тема YІІІ. Боротьба органів державної безпеки з організаційною антирадянською діяльністю ворожих елементів.

Тема ІХ. Боротьба органів державної безпеки з антирадянською агітацією і пропагандою, здійснюваною ворожими елементами.

Тема Х. Боротьба органів державної безпеки з терористичною діяльністю ворожих елементів.

Тема ХІ. Участь органів державної безпеки у запобіганні і припиненні масових безчинств.

Тема ХІІ. Особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних націоналістичних центрів та заходи органів державної безпеки щодо її попередження і припинення: ЗЧ ОУН - ОУН-б, ЗП УГВР - ОУН-з, ОУН-м, ОУН-с, ОУН-сд, АБН, ПАБНА, АУА, КАСІД, КГЄ, ЄСС, ЛВУ, СКВУ, ОУВБ, ОДВУ, ООЧСУ, ОУДР, ОУФ, МУН, ПУН, ПАУК, БУК, КУК, СУК, СУБ, СУС, СУМ, ОДУМ, СКВУ, СУУВ, СУОА, ОУА, ОУАТ, ОУК, ОУЖ, КОДУС, СУЖА, СУЖЕРО, СФУЖО, СУГД, ТС УНР, ТУІА, УІА, УВУ, УВАН, УДК, УНЄ, УНО, УНДО, УНС, УНДС, УРС, УЗХ, УТІ, УЦР, УККА, УЛТПА, УРДП, УСП, ЦЕСУС, ЦПУЕН, УНРада, Український уряд в екзилі, Легіон Симона Петлюри, Товариство комбатантів дивізії «СС-Галичина», Товариство українсько-єврейського діалогу, Українсько-німецьке товариство ім. Гердера, Англо-українське товариство ім. Івана Мазепи, Польсько-українське товариство, Українська санітарно-каріативна служба, «Просвіта», «Відродження» тощо.

Тема ХІІІ. Особливості боротьби органів державної безпеки з підпіллям ОУН і збройними формуваннями УПА у післявоєнний період та заходи щодо недопущення націоналістичної діяльності з боку їхніх учасників, які ідеологічно не роззброїлись.

Тема ХІY. Агентурно-оперативні заходи щодо протидії діяльності видавництв і видань закордонних ОУН та перехоплення каналів ввезення їхньої продукції на територію республіки: «Смолоскип», «Шлях перемоги», «Гомін України», «Українська думка», «Вісник ООЧСУ», «Визвольний шлях», «Новий шлях», «Українські вісті», «Український голос», «Українське слово», «Молода Україна», «Самостійна Україна», «Український самостійник», «Місія України», «Наша мета», «Наше життя», «Народна воля», «Америка», «За синім океаном», «Свобода», «Сучасність», «АБН-кореспонденц» тощо.

Тема ХY. Особливості боротьби органів державної безпеки з ідеологічною диверсією закордонних антирадянських сіоністських організацій і підривною діяльністю єврейських націоналістів.

Тема ХYІ. Особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних сіоністських центрів та заходи органів державної безпеки щодо її запобігання, попередження і припинення: ВСО, «Ліґа захисту євреїв», «Всесвітній єврейський конгрес», «Конференція Великого Нью-Йорку з питань захисту радянського єврейства», «Бнай Брит» («Сини заповіту»), «Херут», «Іргун цвай мумі», «Джойнт», ХІАС, «Маоз» («Твердиня»), «Сохнут», СУС, «Інститут єврейських проблем» тощо.

Тема ХYІІ. Особливості боротьби органів державної безпеки з ідеологічною диверсією закордонних клерикальних організацій і підривною діяльністю ворожих церковно-сектантських елементів: Ватикан, «Слав’янська місія», «Світло на Сході», «Християнська місія», «Підпільна євангелізація», «Євангельско-лютеранська місія», «Свідки Єгови», «Вежа сторожі» тощо.

Тема ХYІІІ. Завдання органів державної безпеки щодо проникнення в закордонні підривні центри ідеологічної диверсії і антирадянські організації, перехоплення їхніх каналів зв’язку з націоналістичним підпіллям на території України і проведення оперативних ігор.

ХІХ. Складання заліків.

18) С. 45. Сітківка (поль. - сіткувка) - волейбол.

19) С. 45. «Третій Рим» - політико-ідеологічна доктрина XYI-XYII ст. ст., за якою Московське царство мало бути визнане спадкоємцем «двох історичних Римів» - Старого й Нового (Візантії); коли «перший» Рим упав під навалою германців (476), а Візантія була завойована турками-мусульманами (1453), їхня роль перейшла до Москви - «Третього Риму», останньої підпори православного християнства на землі. «Два Рима упадоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати» - цю формулу розвинув у своїх «посланнях» до Великого князя Івана ІІІ Васильовича (1504-1505) і Великого князя Василія Івановича (1505-1511) ігумен Псковського Єлеазарського монастиря Філофей. Занедбана під час Смути початку XYII-го ст., теорія «Третього Риму» відродилася при цареві Олексієві Михайловичі і патріархові Ніконі після приєднання України до Московського царства 1654 р. і була дороговказом національної ідеології та імперіалістичної політики Росії на майбутнє до утворення в Україні Української незалежної православної церкви у постмодерні часи.

20) С. 45. Білодід Іван Костянтинович (29.08.1906-21.09.1981) - український радянський мовознавець, академік АН СРСР з 1972 р., академік АН УРСР з 1957 р., заслужений діяч науки УРСР з 1966 р. Директор інституту мовознавства АН УРСР (1961-1981), віце-президент АН УРСР (1962-1978). Праці з загального мовознавства, стилістики, історії і теорії української та російської мов: «Російська мова - мова міжнаціонального спілкування народів СРСР» (1962), «Розвиток мов соціалістичних націй СРСР» (1967), «Мова і ідеологічна боротьба» (1974) та ін. Державна премія УРСР (1971). Діяльності Івана Білодіда поет Станіслав Тельнюк присвятив вірш «Забувайте українську мову».

21) С. 48. Лубківський Роман Мар’янович, поет, перекладач, критик; народ. 10 серпня 1941 р. в с. Острівець Теребовлянського району на Тернопільщині в сім'ї селянина. Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1963). Працював редактором обласного книжково-журнального видавництва (нині «Каменяр»), заступником головного редактора «Жовтень». Нині - голова правління Львівської обласної організації СПУ. У 1976 р. у складі делегації УРСР брав участь у роботі ХХХІ сесії Генеральної асамблеї ООН. Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями та почесними грамотами Президій Верховних Рад Білоруської, Киргизької і Грузинської РСР. Член КПРС. Автор поетичних збірок «Зачудовані олені» (1965), «Громове дерево» (1967), «Рамена» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977), «Майоліка (1985), «Словацьке літо» (1986); антологій власних поетичних перекладів «Слов’янське небо» (1972) та «Слов’янська ліра» (1983); збірок літературно-критичних нарисів «Многосвіточ» (1978), «Львів очима письменника» 1985); книжки публіцистичних роздумів «Високі райдуги (1979). Перекладає на українську твори поетів братніх республік СРСР, а також Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Югославії. Вірші поета перекладено мовами СРСР та мовами країн соціалістичної співдружності. За збірку «Звіздар» удостоєний премії ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1979); лауреат премії ім. Вітезлава Незвала Чеського літературного фонду. Член СП СРСР з 1966 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 366).

22) С. 52. Стаття 187 1 Кримінального кодексу УРСР «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»: «Систематичне поширювання в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само виготовлення або розповсюдження в письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту - карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом до ста карбованців»; стаття 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда»: «Агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту - карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням на строк до п’яти років чи без такого або засланням на строк від двох до п’яти років. Ті самі дії, вчинені особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочини, а так само вчинені у воєнний час, - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років і з засланням на строк до п’яти років чи без такого».

23) С. 53. Вулиця Орджонікідзе (названа на честь видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави Серго Орджонікідзе) - тепер вулиця Банкова (кол. Банкова, деякий час мала назви Царедарська, Треповська, 1919-1938 рр. - Комуністична).

24) С. 54. У. Б. Н. (скорочення) - український буржуазний націоналізм.

25) С. 59.Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (за метрикою Давидов) - об’єкт справи оперативної розробки «Професор» 2-го відділу 5-го управління КДБ УРСР, централізована групова справа «Блок»; народ. 5 серпня 1899 р. у м. Ромнах на Сумщині, помер 8 травня 1984 р. у Києві. Вчився на фізико-математичному факультеті Харківського університету (1917-1918), закінчив Київський інститут народної освіти (1923). Автор драми «Лицарі абсурду» (1924), книжок оповідань, повістей і нарисів «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Смерть» (1928), «Шкапа», «Печатка», «Землею українською» (1930), «Люди й вугілля», «Крила Артема Летючого» (1932), «Паротяг Ч-273» (1933), «Збруч» (1959), «В сім’ї вольній, новій», «Золотий кораблик» (1960), «Слово матері» (1964), роману «За ширмою» (1963), критичних есеїв про творчість Остапа Вишні (1932-1933), збірок статей «Про що і як», «В літературі і коло літератури» (1964), «Здалека й зблизька» (1969).

26) С. 59. Емський акт (Емський указ) 1876 р. - розпорядження російського імператора Олександра ІІ, спрямоване проти українського національно-культурного руху і підписане 18 травня 1876 р. у місті Емс (Німеччина). Указ адресувався міністерствам внутрішніх справ та народної освіти, а також ІІІ-му відділенню імператорської канцелярії. Видано відповідно до висновків «Особого совещания по пресечению украинофильской пропаганды», у якому брали участь міністри внутрішніх справ і освіти, обер-прокурор Синоду і начальник ІІІ-го відділення. Підставою для роботи «Особого совєщанія» стала доповідна записка голови Київської археографічної комісії Михайла Юзефовича «О так называемом украинофильском движении», який теж брав участь в «Особом совєщаніі». Указом заборонялось ввозити з-за кордону будь-які книги українською мовою, видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з чужих мов, за винятком історичних пам’яток та художньої літератури з обов’язковим збереженням російської орфографії. Твори Тараса Шевченка були заборонені, Антон Чехов зумів придбати двотомний «Кобзар» під час перебування у Львові, коли 1894 р. їхав за кордон, про що повідомив у листі до своєї знайомої з Сумщини Наталії Михайлівни Линтварьової. Були заборонені сценічні вистави, тексти для нот і публічні читання українською мовою, викладання української мови в закладах освіти. Львівській газеті «Слово», як лояльній до політики царя, передбачалось надання матеріально-фінансової підтримки. За шкідливий вплив і залучення до редакції неблагонадійних авторів припинялося видання газети «Кієвскій ТєлєграфЪ» (розпорядження Михайла Юзефовича від 1 (13) червня 1876 р.), на невизначений час закривалось Київське відділення Російського географічного товариства. Місцевій адміністрації наказувалось вилучити з бібліотек книги українською мовою, попечителі навчальних округів - Харківського, Київського і Одеського - зобов’язані були подати списки викладачів з позначкою про їхню благонадійність щодо «українофільських тенденцій» (за найменших сумнівів вони мали бути замінені вихідцями з великоросійських губерній). Рекомендувалося у подальшому в ці навчальні округи призначати переважно викладачів Санкт-Петербурзького, Казанського і Оренбурзького округів. Як «невиправні» та небезпечні агітатори «з краю» мали бути вислані під таємний нагляд і з забороною в’їзду у південні губернії Російської імперії і столицю Михайло Драгоманов і Павло Чубинський.

27) С. 60. «Робочий телефон у нього був 919-97-39, домашній - 446-08-47» - на той час у Києві були шестизначні телефонні номери, автор подає їх у такому вигляді, який вони набули після переходу на семизначну нумерацію.

28) С. 61. Перовська Софія Львівна (13.09.1853-15.04.1881) - визначна революціонерка, народниця. Революційною діяльністю почала займатися з 1970 р. 1874 р. заарештована, покарання відбувала у Шліссельбурзькій фортеці, 1878 р. виправдана. Член організації «Земля і воля» (1878), невдовзі заарештована і відправлена на заслання в Олонецьку губернію, втекла по дорозі, на нелегальному становищі займалась революційною діяльністю в Харківській і Воронезькій губерніях. Взяла участь у Воронезькому з’їзді (1879), увійшла в керівне ядро організації. Брала участь у підготовці і здійсненні замахів на російського імператора Олександра ІІ: під Москвою (листопад 1879 р.), в Одесі (весна 1880 р.), у Петербурзі (1 березня 1881 р.). Заарештована 10.03.1881 р., засуджена до страти через повішення у справі «першоберезневців». Перша жінка, страчена в Росії по політичній справі.

29) С.62. «Їхнім керівником був Олександр Михайлов, знаменитий народоволець, родом з Путивля…» - майор Бузина не придумав викладені ним факти про народовольців у розмові з капітаном Сорокою. Вони підтверджуються історичними джерелами, також викладені в романі російського письменника-емігранта родом з Києва Марка Алданова «Джерела» (майор Бузина мав можливість знайомитись з українською і російською емігрантською літературою). В «Народній волі» були українці, росіяни, поляки, євреї, німці. Керівництво організації наполягало, щоб в разі використання бомб для вбивства царя, метальником був тільки росіянин. У групі, яку визначила С. Перовська для вчинення акції, було три росіянина і запасний - поляк Гриневицький. Тимофій Михайлов злякався і не зайняв свого визначеного місця, Рискалов невдало кинув бомбу (під час слідства він виклав усе, що знав про діяльність «Народної волі», але не врятувався від шибениці), завдання виконав Гриневицький. С. Перовська безпосередньо перебувала на місці замаху.

30) С. 62. «Наполеоніда» - назва держави, протекторату Франції, на території України, що мала бути утворена згідно з планами Наполеона І (1769-1821), імператора Франції (1804-1815). Продовжуючи традиційну французьку політику 18-го ст. щодо України (підтримка Пилипа і Григора Орликів, зв’язки з Кирилом Розумовським, оборона прав «козацької нації» у Конвенті 1795 р. тощо), Наполеон ще в часи консулату звернув увагу на українську проблему (економічні перспективи України у зв’язку з розвитком чорноморського торгу, захист України від домагань Варшавського Князівства тощо). Як самостійне політичне питання, українська проблема виникла перед Наполеоном у процесі готування до війни з Росією. За дорученням Наполеона, міністерство закордонних справ Франції підготувало ряд проектів стосовно України, які передбачали розчленування Російської імперії та відокремлення українських земель від Росії і поділ їх на три частини. Правобережна Україна (без Волині) мала повернутися до Польщі, Волинь Наполеон пообіцяв Австрії, Лівобережжя і Південь мали стати протекторатом Франції. Спроба Наполеона, відступаючи 1812 р. з Москви, пробитися на Україну, зазнала невдачі. Наполеон, врахувавши свою поразку 1812 р. та поразку шведського короля Карла ХІІ у Полтавській битві 1709 р., планував новий похід на Росію через Україну, але невдала для нього війна з Великою Британією 1815 р. не дозволила йому реалізувати ці наміри (Див.: Ш. Лесюр. - Histoire des Cosaques. - Париж, 1813; І. Борщак. - Napoleon et l’Ukraine. - Париж, 1922).

31) С. 65. Затонський Володимир Петрович (08.08.1988-29.07.1938) - радянський партійний і державний діяч. Закінчив Київський університет св. Володимира (1912), працював хіміком-лаборантом університету і викладачем фізики Київського політехнічного інституту (1912-1917); академік АН УРСР (з 1929). Член РСДРП з 1905-го р. - меншовист, після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. порвав з меншовистами, один з керівників київського контрреволюційного заколоту і більшовистського жовтневого перевороту (1917), в листопаді 1917 р. - голова Київського комітету РСДРП, брав участь в агресії більшовистської Росії проти УНР і захопленні Києва (січень-лютий 1918 р.), член першого українського Радянського уряду; 1918 р. - Голова ЦВК Радянської України, член Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України; 1919-1920 рр. - член Реввійськради України, Південного, Західного фронтів, 12-ї, 13-ї, 14-ї армій, голова Тимчасового Радянського уряду Східної Галичини (Галревкому), займався організацією у боротьбі проти військ Симона Петлюри галицьких військових формувань, які входили до складу Добровольчої армії генерала Денікіна і після вигнання якого з України перейшли на бік радянської влади; у березні 1921 р. за участь у ліквідації Кронштадтського повстання нагороджений орденом Червоного Прапора; нарком освіти УСРР, голова Галицького революційного комітету (1920); після громадянської війни - голова Вукоспілки (1922), нарком освіти УСРР (1923), начальник політуправління Українського військового округу (1924-1925), секретар ЦК КП(б)У (1925-1927), голова Центральної контрольної комісії КП(б)У і нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР (1927-1933), член Політбюро ЦК КП(б)У (1925-1937). Іменем Володимира Затонського названо одну із вулиць міста Києва (тепер вулиця Михайла Донця).

Глава 2. Київ - Москва. Почесне завдання

1) С. 68. Атя (морд.) - батько.

2) С. 68. «Хвиля» («Волна»), «88» - кодова назва справ-формулярів групових агентурних розробок 2-го управління КДБ при РМ УРСР та УКДБ по Львівській області, реалізацію яких було здійснено у серпні 1965 р. арештами І. Світичного (Київ), А. Шевчука (Житомир), братів М. і Б. Горинів, І. Геля, М. Зваричевської, М. Осадчого (Львів), В. Мороза, О. Заливахи (Івано-Франківськ), С. Караванського (Одеса), братів І. і О. Геретів, Б. Антківа, М. Литвина, М. Чубатого (Тернопіль) та ін.

3) С. 68. 1970 р. 5-м управлінням було заведено централізовану справу групової оперативної розробки (ЦСГОР) «Блок». Її фігурантами стали Г. Алтунян, Б. Антоненко-Давидович, О. Антонів, З.Антонюк, Ю. Бадзьо та його дружина С. Кириченко, М. Брайчевський, С. Глузман, І. Гончар, брати Михайло і Богдан Горині, Г. Дворко, І. Дзюба, О. Заливаха, В. Захарченко, Й. Зісельс, В. Іванисенко, І. Калинець та його дружина Ірина, С. Караванський та його дружина Н. Строкатова, Я. Кендзьор, М. Косів, М. Коцюбинська, Г. Кочур, В. Лісовий, М. Лукаш, Л. Лук’яненко, А. Лупиніс, О. Мешко, В. Мороз, М. Осадчий, М. Плахотнюк, Л. Плющ і його дружина Т. Житницька, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, його дружина Леоніда та сестра Надія, Л. Селезненко, Л. Семикіна, Л. Скорик, І. Сокульський, І. Стешенко, Н. Строкатова, В. Стус, Н. Суровцева, З. Франко, М. Холодний, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Шевченко, Л. Ященко та інші. До оперативної бази увійшло 212 об’єктів розробок, 1624 їхніх особистих зв’язків, головним чином із числа інтелігенції, аспірантів і студентів, близько 20 000 громадян, які поділяли націоналістичні погляди і допускали відповідні прояви. Рішення про реалізацію справи «Блок» було прийнято на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 р. 5 січня 1972 р. на станції Чоп при виїзді із СРСР було затримано емісара ОУН(б) Ярослава Добоша, підданого Бельгії, 12 січня проведено обшуки і заарештовано основних фігурантів справи «Блок». Передбачалося обвинуватити Добоша у шпигунстві, основних фігурантів справи - відповідно до ст. 56 Кримінального кодексу Української РСР (зрада батьківщини у формі шпигунства), інших об’єктів - в організаційній антирадянській діяльності. Виконати план з ряду причин не вдалося (проти виступив П. Ю. Шелест, хоча спочатку дозвіл на проведення арештів дав, скоротивши їх кількість), а також втрутився уряд Бельгії, захищаючи підданого своєї Королеви - Ярослава Добоша). Проведені у січні-квітні 1972 р. арешти в оперативних документах КДБ УРСР стали називатися « частковою» (неповною) реалізацією справи «Блок» з перспективою її « повної» реалізації протягом наступних 2-3 років.

4) С. 71. «Сахаровці» - прихильники російського правозахисника, лауреата Нобелівської премії миру, академіка Андрія Сахарова.

5) С.74. Комітет «Вільна Європа» (КВЄ) - створений 1949 р. у Сполучених Штатах Америки на кошти крупних промислових корпорацій, зокрема, Ю. С. Стіл корпорейшн, Бенк оф Америка, Чейз Нешнл Бенк, при участі Ал. Даллеса, Дж. Далласа, У. Донована, Дж. Кеннана, Конрада Айзенгавера, Клея, Спеллмана, Крейда тощо; керівник - Річардсон; офіційна мета - «мирними засобами підтримувати прагнення народів країн - радянських сателітів до свободи і незалежности». У складі КВЄ функціонують департаменти: програм; техніки та обслуговування; громадських справ; інформації, а також радіостанція «Вільна Європа», штаб-квартира якої розташована у Мюнхені, ФРН (з конспектів майора Бузини О. Г.).

6) С. 83. Ломоносов Михайло Васильович (19.11.1711-15.04.1765) - російський вчений, поет, історик, художник; народ. у с. Денисівка Куростровської волості Архангельської губернії у сім’ї помора; у грудні 1730 р. залишив дім батька і відправився у Москву, маючи на меті отримати освіту, видав себе за сина дворянина, завдяки чому йому вдалось вступити до Слав’яно-греко-латинської академії при Заіконоспаському монастирі, затим виїхав до Києва, де навчався у Києво-Могилянській академії, продовжив освіту у Маґдебурзькому університеті, одружився на німкені і вивіз її в Росію. Автор неспростованої гіпотези про те, що Троя (Іліон) була слов’янською державою, після поразки у війні з греками частина троянців переселилась на береги Дніпра, де заснувала Державу Русь.

7) С. 88. Соссюр (Saussure) Фердинанд Монжин де (26.11.1857-22.02.1913) - швейцарський лінґвіст, основоположник структуралізму у мовознавстві, зробив філософську переорієнтацію мовознавства і заклав принципи комплексного дослідження мови як семіотичної системи. Розглядав мову як предмет внутрішньої лінґвістики - «в самому себе і для себе» і зовнішньої лінґвістики - зв’язок історії мови з історією народу, географічним розміщенням, вплив на літературну мову діалектів тощо.

8) С. 88. Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898-08.01.1965) - визначний український поет. Автор вірша «Любіть Україну», за який в газеті «Правда» від 02.01.1951 р. у статті «Проти ідеологічних перекручувань у літературі» був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі і зазнав гострих нападок з боку офіційної критики. Восени 1954 р. в час погромної кампанії проти нього відвідав с. Куйбишеве (кол. Царекостянтинівка Царекостянтинівської волості Катеринославської губернії) Куйбишевського району Запорізької області, де в місцевій школі читав вірші школярам, провів уроки української мови і літератури. Поеми «Розстріляне відродження», «Мазепа» та автобіографічний роман «Третя рота» були опубліковані майже через чверть століття після смерті поета.

9) С. 90. «Ніколай Ніколаєвіч» (жарг.) - зовнішнє спостереження від абревіатури «НН», рос. - «наружное наблюдение» (з конспектів майора Бузини О. Г.).

10) С. 94. 6-й відділ КДБ УРСР - відділ внутрішньої безпеки КДБ УРСР, займався захистом особового складу і режиму в органах КДБ УРСР від посягань зарубіжних спецслужб та антирадянських елементів; після утворення 6-го управління КДБ УРСР - 11-й відділ КДБ УРСР (з конспектів майора Бузини О. Г.).

11) С. 95. БухбіндерЙосип Шмульович - поет; народ. 25 грудня 1908 р. у м. Черняхові на Житомирщині в сім’ї стельмаха. Закінчив Київський педінститут (1935). Був на педагогічній та журналістській роботі. Пише єврейською мовою. Книги видавались мовою оригіналу, російською та також українською. Окремими виданнями вийшли збірки «Бабенко» (1930), «Командир Сизов» (1936), «Ліричні мотиви» (1940), «Останній сніг» (1964), «Дорога життя» (1966), «Між хвилями» (1970), «Ясними очима» (1975), «Тобі, мій друже» (1980), «Світлий погляд» (1981), «Близька далечінь» (1984, 1987, 1988). Член СП СРСР з 1937 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 98).

12) С. 103. Щербицький Володимир Васильович (17.02.1918-16.02.1990) - радянський і партійний діяч, голова Ради Міністрів УРСР (1961-1963, 1965-1972), перший секретар ЦК Компартії України (1972-1989). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977). Пенсіонер союзного значення. Добровільно пішов з життя у зв’язку з необхідністю участі в роботі лютневої сесії Верховної Ради УРСР (1989 р.) і вимогою мас-медіа дати відповіді на запитання, які їх цікавили (Див.: Виталий Врублевский. - Владимир Щербицкий: Правда и вымыслы // Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, факты. - К, 1993; Максим Стріха. - «Епоха Щербицького»: спроба портрету в різних відтінках сірого. - «Критика» // 14.02.2003).

13) С. 104. Троцький Лев Давидович (Бронштейн Лейба Давидович) - політичний діяч і літератор; народ. 26.10.1879 р. у с. Янівка Єлисаветградського повіту (тепер Златопільська область) Херсонської губернії в сім’ї колоніста, орендаря великого земельного маєтку; вчився в одеському реальному училищі, виявляв непересічні художні і літературні здібності, разом з однокласниками видавав рукописний альманах, писав вірші, перекладав байки Івана Крилова українською мовою, виступав з протестом проти вчителя російської словесності, який забороняв Троцькому писати вірші українською мовою, за що відсидів кілька діб у карцері. Революційну діяльність розпочав 1897 р. у молодіжній підпільній організації у місті Миколаєві під псевдонімом «Львов», був зв’язковим між миколаївською і одеською групами. Заарештований 28.01.1898 р., відсидів два роки у тюрмах Миколаєва, Херсона, Одеси. За вироком суду висланий на поселення до Східного Сибіру. В засланні займався літературною творчістю під псевдонімом «Антид Ото». В серпні 1902 р. втік за підробленим паспортом на прізвище «Троцький», який виготовив сам, вписавши в наданий йому чистий бланк прізвище старшого наглядача одеської тюрми Троцького. На шляху із заслання виконував завдання соціал-демократичної спілки «Іскра» у Харкові, Полтаві, Києві, після чого через Відень поїхав у Лондон, де з поїзда прибув на квартиру до Леніна (Ульянова). Останній влаштував Троцькому іспит на ставлення до дискусії між Бернштейном і Каутським, після чого порекомендував зайнятися марксистською самоосвітою у гурті Засулич і Мартова. В січні 1905 р. повернувся до Києва, затим виїхав у Петербург. У грудні 1905 р. за вироком суду мав їхати на заслання до Тобольської губернії, на шляху до заслання через Київ і Львів втік у Відень. Після переїзду редакції органу Української Соціал-Демократичної Спілки газети «Правда» до Відня спільно з Іоффе взяв до рук її видання, навколо редакції організував групу літераторів. Незважаючи на намагання більшовистів взяти під свою оруду газету «Правда» шляхом призначення в її редакцію свого представника Льва Каменєва, Троцький залишився на позиціях українських соціал-демократів. 1912 р. у Відні засновав літературно-публіцистичний часопис «Боротьба», але з початком 1-ї світової війни змушений був переїхати у Париж, де працював кореспондентом газет «Кієвская Мисль» і «Наше Слово». У статтях Троцький піддавав гострій критиці більшовистів за лозунги «поразки» у світовій війні з метою розв’язання «громадянської війни», замість «диктатури пролетаріату» висунув лозунг «соціалістичної диктатури». Французька влада вислала Троцького до Іспанії, звідти він змушений був переїхати в США. З початком Лютневої буржуазно-демократичної революції намагався через Канаду виїхати в Росію, у місті Галіфакс заарештований поліцією і лише за вимогою Тимчасового уряду звільнився і приїхав до Петрограда в травні 1917 р., де вступив в організацію соціал-демократів (об’єднаних). У липні 1917 р. перейшов на платформу більшовистів, брав активну участь у підготовці Жовтневого перевороту. 23 вересня обраний головою Петроградської ради, керував Петроградським революційним комітетом при здійсненні контрреволюційного заколоту і більшовистського жовтневого перевороту. На посаді народного комісара із закордонних справ брав участь у мирних переговорах з Німеччиною у Бресті, відстоюючи всупереч інструкціям Леніна позицію «війну не вести, миру не підписувати». Затим очолив народний комісаріат шляхів сполучення, зайняв пост наркома з військових і морських справ, призначений головою Революційної військової ради. Був прихильником т. зв. «воєнного комунізму» з одержавленням профспілок, використанням у мирний час методів господарювання часів війни, знищення дрібного селянського господарювання, а також т. зв. «соціалістичного накопичення» коштом селян. Виступав проти методів управління «старої гвардії», за омолодження РКП(б), свободу дискусій. 1924-го р. видав брошуру «Наука Жовтня», у якій піддав перегляду більшовистську концепцію соціалістичної революції та диктатури пролетаріату і поклав в основу власної концепції теорію перманентної революції, виступав проти ревізії вождем більшовистів Леніним-Ульяновим вчення Карла Маркса, а саме - висунення ним помилкової тези (підтриманої Сталіним) про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні, тобто в капіталістичному оточенні. 07.11.1927 р. виключений з партії і засланий до Алма-Ати, 1929-го р. видалений з СРСР. За кордоном організував IY-й Інтернаціонал, який об’єднував ліві течії в комунізмі (троцькізм). Виступив з низкою статей на оборону самостійності України. Убитий аґентом НКВС Меркадером у Мехіко 1940 р. (Див.: Устинов Г. - Л. Д. Троцкий. - М., 1928; В. Невский. - Троцкий Лев Давидович. - Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. - М., 1930. - С. 151-159; Енциклопедія Українознавства. - Торонто, 1984. - Т. 9. - С. 3265).

14) С. 105. Гризун Анатолій Пилипович - поет; народ. 28 травня 1948 р. в с. Жовтневе Конотопського району Сумської обл. в сім’ї робітників. Закінчив Сумський педінститут та аспірантуру Київського педінституту. Працював у пресі та на телебаченні. Нині - старший викладач Сумського педінституту. Член КПРС. Автор збірок «Десниця» (1972), «Розкрилля» (1976), «Високосний рік» (1983). Активно працює також в галузі літературної критики та перекладу. Вірші перекладалися російською, киргизькою та болгарською мовами. Член СП СРСР з 1984 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 164).

15) С. 108. Москва (з давньомордовської - «вовча яма») - колишня столиця послідовно: Московського князівства, Московії, Російської імперії, СРСР, Російської Федерації. З 2014 р. столиця конфедерації - Співдружність євразійських націй Великої Росії. Вперше згадується у літописах 1147 р. як володіння суздальського князя Юрія Довгорукого, молодшого сина великого київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха та Євфимії, дочки простолюдина. «Москву» і володіння навколо неї князь Юрій отримав після вбивства їх власника - родовитого боярина Степана Кучки. Прізвисько «Довга рука» Юрій Суздальський дістав за постійні грабіжницькі війни, у тому числі за намагання оволодіти Києвом, невдалі наступи на який він розпочав ще з 1132 р. після смерті свого брата - великого київського князя Мстислава Володимировича, старшого сина великого київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха та Гіти, дочки англійського короля Гаральда Першого. 1149 р. Юрій заволодів Києвом, 1151 р. у битві на р. Руті зазнав поразки від свого небожа - великого князя Ізяслава Мстиславовича, онука Володимира Мономаха. 1155 р. знову захопив Київ. Після смерті Юрія Довгорукого (1157 р.) у Києві спалахнуло повстання, в результаті якого приєднані Юрієм до Суздаля території знову відійшли до Києва. Похований Довгорукий у церкві Спаса на Берестові у Києві (Див.: Павло Загребельний. - Смерть у Києві: Роман. - Твори в 6-и томах. - Том 3. - К., 1980; Юрій Андрухович. - Московіада: Роман жахів // «Сучасність» // 1993 // №№ 1-2; Валерій Гужва. - Лакейський вальс або Подорож конформіста: Повість // «Сучасність» // 2005, № 6).

16) С. 109. Маяковський Володимир Володимирович (19.07.1983-14.04.1930) - видатний російський поет. Батько - лісничий, Володимир Костянтинович Маяковський, мати - Олександра Олексіївна Павленко. Закінчив московське Училище живопису, ліплення та зодчества (1911). Автор трагедії «Владимир Маяковский» (пост. 1913 р. петербурзьким театром «Луна-парк», головну роль зіграв автор), першої книжки «Я!» (1913), поем і віршів «Облако в штанах», «Хороше отношение к лошадям», «Про это», «Бруклинский мост», «Небоскрёб в разрезе», «Долг Украине», «Владимир Ильич Ленин», «Хорошо!» та ін. 1929 р. опублікував збірку сатиричних віршів «Слоны в комсомоле», а також вірші «Пиво и социализм», «Который из них?», «Кандидат из партии», які були частинами незакінченої поеми «Плохо!»

17) С. 114. Дзюба Іван Михайлович - академік Національної Академії наук України, народ. 25.07.1931 р. у с. Миколаївка Волноваського району Донецької області; освіта - філологічний факультет Донецького педінституту, викладач російської мови і літератури (1953), вчився в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР (1953-1957). 1957 р. - редактор відділу літературознавства і критики видавництва «Дніпро»; 1957-1962 рр. - завідувач відділу критики журналу «Вітчизна» (звільнений за ідеологічні помилки); 1964-1965 рр. - літературний консультант першої книги, видавництво «Молодь» (звільнений за участь у протестах проти політичних репресій 1965 р.); 1966-1969 рр. - коректор, «Український біохімічний журнал»; 1969-1972 рр. - редактор у відділі перекладної літератури, видавництво «Дніпро». Об’єкт справи оперативної розробки «Кореспондент» групової справи «Блок» (5-е управління КДБ УРСР). У січні 1972 р. - затриманий і допитаний у слідчому відділі КДБ УРСР, у квітні 1972 р. - вилучений зі Спілки письменників України, арешт, засудження на 5 років позбавлення волі відповідно до ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда), помилуваний 11.1973 р. 1974-1982 р. - коректор, літературний кореспондент, багатотиражна газета Київського авіаційного заводу. 1980 р. - поновлений у Спілці письменників України. З 1982 р. - на творчій роботі. 1992-1994 рр. - міністр культури України. Лауреат премії ім. О. Білецького (1987), Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991), Міжнародної премії Антоновичів (1992), премії В. Жаботинського (1996). Герой України (2001).

18) С. 114. Stench (англ.) - лайно, сморід.

19) С. 114. Чорновіл В’ячеслав Максимович (24.12.1937-25.03.1999) - український політичний і державний діяч. Народ. у с. Єрки (тепер Звенигородський район Черкаської області). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, 1960-1963 рр. - працював редактором молодіжних передач Львівської студії телебачення; 1963-1965 рр. - комсорг будівництва Київської ГЕС, редактор багатотиражки; 1965-1966 рр. - завідувач відділу газети «Молода гвардія», аспірант Київського державного педагогічного інститут ім. Драгоманова; літературний працівник газети «Друг читача». За участь у національно-визвольному русі був засуджений 1966 р. по ст. 179 Кримінального кодексу УРСР (злісне ухилення свідка від явки і відмова від дачі показань) до 3 місяців виправно-трудових робіт, 1967 р. - ст. 187 Кримінального кодексу УРСР (недонесення про злочин) до 1,5 року ув’язнення. У ті часи працював техніком у Карпатській експедиції АН УРСР, інспектором з реклами Київського книготоргу, інструктором Львівського обласного відділення Товариства охорони природи, спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на ст. Скнилів Львівської області. У січні 1972 р. заарештований і 1973 р. засуджений по ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 6 років ув’язнення і 3 років заслання; у квітні 1983 р. засуджений відповідно до ст. ст. 15, 117 (спроба зґвалтування) Кримінального кодексу РРСФР до 5 років ув’язнення, 1983 р. достроково звільнений згідно з протестом прокурора Якутської АРСР. Перший редактор самвидавничого часопису «Український вісник». Об’єкт справи оперативної розробки «Журналіст» централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» (5-й відділ УКДБ УРСР по Львівській області, 5-е управління КДБ УРСР), справи оперативної розробки «Неугомонный» (5-й відділ КДБ Якутської АРСР). Депутат Верховної Ради УРСР і одночасно Львівської обласної ради (1990); у квітні 1990 р. обраний головою Львівської обласної ради народних депутатів. На президентських виборах 01.12.1991 р. здобув 2-е місце після Леоніда Кравчука (23,27 %). Навесні 1992 р. обраний одним із співголів Народного Руху України (разом з Іваном Драчем і Михайлом Горинем), у грудні 1992 р. став головою НРУ, який під його керівництвом був перетворений з громадського об’єднання на політичну партію. Повторно обирався народним депутатом Верховної Ради України 1994 і 1998 рр. Герой України (посмертно). Загинув в автокатастрофі на трасі Золотоноша-Бориспіль.

20) С. 114.24 травня 1964 р. сталася пожежа у Державній публічній бібліотеці АН УРСР, якою було знищено 500 тисяч одиниць літератури, що становило 20 % фонду книгозбірні, в основному, раритетних документів, більшість з яких мали європейську і світову цінність. Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест у своєму щоденнику з цього приводу записав: «Багато галасу навколо пожежі бібліотеки Академії наук України». Підпал вчинив працівник бібліотеки Віктор Погружальський, який перебував на чергуванні у ніч з 23 на 24 травня, о 5 год. 58 хв. ранку. Погружальський по метриці Погужельський, прізвище змінив, щоб відмежуватися від родинних зв’язків (батька було засуджено до розстрілу за причетність до «Польської організації військової», дядька - за співпрацю з німцями, матір - до виселення з місця проживання за невиконання встановленого мінімуму трудоднів). У 1943-1945 рр. був вивезений у Німеччину на примусові роботи, після капітуляції Німеччини перебував в американській окупаційній зоні, через Штернберзький пересильний пункт добровільно повернувся в СРСР. Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, Харківський бібліотечний інститут, Університет марксизму-ленінізму при Київському міськкомі Компартії України. Під час роботи у бібліотеці писав скарги стосовно неналежного зберігання книжкових фондів, звертання до Президії Верховної Ради УРСР про відмову від радянського громадянства з проханням надати можливість переїзду з сім’єю в одну із країн Східної Європи, а також поезії, в яких, зокрема, зазначав:

«Я не чета обывательской братии,

И катитесь вы к чёртовой матери!

Мой путь не избран наугад, -

Ещё пятнадцять лет назад

Социализма притягательная сила

Вырвала меня из объятий капиталистического мира.

Я - коммунист!

Коммунист-поэт!

Мне по праву положен партийный билет!

Облечённый этим бесценным мандатом,

Дам энергию Родине больше, чем атом!»

До аварії 1986 р. на Чорнобильській АЕС Погружальський (Погужельский) безпосередньо не причетний. За підпал бібіліотеки засуджений до 10 років ув’язнення. На судовому процесі останнє слово виголосив у віршованій формі, свою промову почав словами: «Прости мне, Родина, прости, страна родная» і закінчив: «Враги культуры на свободе, в тюрьму попался только я» (Див.: Тамара Гундорова. - Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або Як зустрілися Пашковський з Бодрійяром // журнал «Кур’єр Кривбасу» // 2004, травень, № 174. - С. 149-166; Архівна кримінальна справа на Погружальського. - Київський міський суд; Євген Сверстюк. - З приводу процесу над Погружальським. - «Сучасність» // Лютий, 1965 - анонімно).

21) С. 111. Гуменюк Феодосій Максимович - художник, живописець, графік, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України та Спілки художників Росії. Народ. 6 вересня 1941 р. у с. Рибчинцях Вінницької області. 1971 р. закінчив Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. Іллі Рєпіна, навчався у майстерні Й. Серебрянського. Викладав у ленінградських навчальних мистецьких закладах, працював на художніх комбінатах Ленінграда і Дніпропетровська (тепер - Санкт-Петербурґ і Січеслав). З 1992 р. - у м. Києві. У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працює з 1993 р., очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису; з 2000 р. - професор кафедри живопису і композиції. У колі його творчих зацікавлень - події історичного минулого України, вірування, обряди, звичаї. Розроблявся 5-м відділом УКДБ СРСР по Ленінградській області, 5-м відділом УКДБ УРСР по Дніпропетровській області по справі оперативної розробки «Модерніст».

22) С. 115. Скрипник Микола Олексійович (25.01.1872-07.07.1933) - державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовистів) України. Народ. у слободі Ясинуватій Катеринославської губернії, вчився в сільському училищі слободи Барвінкове Ізюмського повіту Харківської губернії, Ізюмському реальному училищі. В автобіографії, написаній під час партійної чистки 1921 р., зокрема, вказав: «Розвивався самотужки. Початковим пунктом мого розвитку було вивчення української літератури та історії України; впливали і сімейні легенди - про предків-запорожців, про одного із прадідів, якого польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка і Гонти у XYIII-му ст. Вірша Тараса Шевченка спонукали мене читати історію взагалі, зокрема по історії України, особливо епохи визвольних змагань, війни і руїни, де я зустрівся з Чорною Радою і повстаннями класового характеру гноблених проти козацької старшини; це зміцнювало моє критичне ставлення до панування багатіїв, а разом з тим штовхнуло до читання з питань історичних та економічних. З іншого боку, збуджений тією ж українською літературою інтерес штовхнув мене зайнятися послідовно фольклором, лінґвістикою, первісною історією, антропологією, геологією, теорією розвитку космосу. Шлях мого розвитку, т. ч., був цілком відмінним від розвитку російських інтелігентів - революціонерів». 1900 р. склав іспити за реальне училище, вчився в Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. За організацію демонстрацій відрахований з інституту і висланий до Катеринослава. З того часу займався професійною революційною діяльністю. Багато разів заарештовувався царською поліцією, сім разів перебував на засланні, у т. ч. в Якутській губернії; входив до ленінської фракції соціал-демократів, член партії більшовистів з 1917 р. Під час Жовтневого перевороту 1917 р. - член Петроградського військово-революційного комітету. У грудні 1917 р. викликаний у Харків, де став членом першого уряду Радянської України, з березня 1918 р. очолив Народний секретаріат (уряд). У квітні 1918 р. відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовистів (Таганрог поряд з іншими територіями Області Війська Донського був приєднаний до щойно створеної УСРР, за вимогою Сталіна землі було повернуто РСФРР після того, як Народний секретаріат оголосив мобілізацію донських козаків для боротьби з німецькими і австро-угорськими військами на окупованих ними територіях України), на нараді висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовистської партії України, був підтриманий більшістю учасників та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з’їзду. За вказівкою Леніна-Ульянова Скрипника усунули від участі в оргбюро, на установчому з’їзді в Москві (липень 1918 р.) він опинився в ізоляції. Був введений до складу колегії ВУЧК, обіймав посаду завідувача відділу боротьби з контрреволюцією. У січні 1919 р. знову увійшов до складу уряду УСРР на посаді народного комісара державного контролю, брав участь у боротьбі з Повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленого, був начальником політвідділу Гомельського укріпрайону, начальником Особливого відділу південно-східного (Кавказького) фронту. Після повернення на Україну у квітні 1920 р. був призначений народним секретарем Робітничо-селянської інспекції, потім послідовно - наркомом внутрішніх справ, наркомом юстиції і генеральним прокурором. 1927-1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти, якому, крім навчальних закладів, підпорядковувались Академія наук і майже всі установи культури. Зробив значний внесок у розвиток української освіти, науки, культури, мови (у вересні 1928 р. затвердив новий український правопис), української книговидавничої та газетно-журнальної справи, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (в Росії і Казахстані). У лютому 1933 р. був усунутий від роботи в наркоматі освіти і призначений заступником голови Раднаркому - головою Держплану УСРР. Фактично з цього моменту у партійній пресі було розгорнуто кампанію цькування усіх заходів, які здійснив Скрипник на посаді наркома освіти. У червні 1933 р. Скрипника було виведено зі складу політбюро ЦК КП(б)У, сталінський намісник в Україні Постишев поставив вимогу, щоб Скрипник виступив з розгорнутою критикою своїх «націоналістичних помилок». 7 липня 1933 р. Скрипник наклав на себе руки (застрелився).

23) С. 118.«Дев’ятка» (жарг.) - 9-е управління КДБ СРСР, займалося особистою охороною членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПРС, секретарів ЦК КПРС, охороною адміністративних будинків ЦК КПРС, Верховної Ради і Ради Міністрів СРСР, державних дач, санаторно-лікувальних та інших об’єктів (з конспектів майора Бузини О. Г.).

24) С. 124. «Дев’ята стаття» - стаття фінансового бюджету КДБ, по якій здійснювалися нарахування витрат на грошове забезпечення оперативно-агентурної діяльності: щомісячні чи разові виплати агентурі, заохочення оперативних джерел, оплата явочних і конспіративних квартир, інші заходи. За кожну витрату оперативний працівник складав фінансовий звіт з додатком документів, які підтверджували витрати: розписки, рахунки, квитанції, чеки тощо (з конспектів майора Бузини О. Г.).

25) С. 129. Першими кроками Федорчука В. В. після призначення головою КДБ в Україні було реформування 5-го Управління КДБ при РМ УРСР, рівень роботи якого, на його думку, не відповідав масштабам підривної діяльності зарубіжних центрів ідеологічної диверсії та антирадянських елементів в республіці. Кількість штатного складу 5-х підрозділів збільшилась удвічі, у 5-му управлінні утворились такі відділи: 1-й - перехоплення каналів інформаційних і організаційних зв’язків закордонних центрів ОУН з учасниками підпілля в Україні та проведення оперативних ігр; 2-й (найбільший за чисельністю) - боротьба з українським буржуазним націоналізмом; розробка осіб, які займались організованою націоналістичною діяльністю, та їх зв’язків (централізована справа групової оперативної розробки «Блок»); 3-й - боротьба з ідеологічною диверсією, спрямованої проти молоді та виявлення антирадянських проявів в закладах освіти, серед інших категорій молоді; оперативне забезпечення Міністерства освіти УРСР, Комітету у справах фізкультури і спорту при РМ УРСР та міжнародного спортивного обміну; 4-й - боротьба з зарубіжними клерикальними центрами та ідеологічно шкідливими проявами в середовищі віруючих, оперативне забезпечення Комітету у справах релігій при РМ УРСР; 5-й - боротьба з сіонізмом та єврейським націоналізмом; 6-й - розшук авторів анонімних документів антирадянського змісту, запобігання тероризму і нелегального зберігання та розповсюдження зброї і вибухових пристроїв; 7-й - боротьба з підривною діяльністю зарубіжних радіостанцій: російської редакції «Радіо «Свобода» - «Вільна Європа», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки», проявами кримськотатарського націоналізму та інших видів сепаратизму; виявлення і розробка організаційних дисидентських зв’язків в Україні (Сахарова, Солженіцина, Григоренка, Буковського та ін.); 8-й - оперативне забезпечення міжнародного культурного обміну та боротьба з ідеологічною диверсією, спрямованої проти творчої інтелігенції; оперативне забезпечення Міністерства культури УРСР, Комітету з питань телебачення і радіомовлення при РМ УРСР, Комітету з видавничої справи і книжкової торгівлі при РМ УРСР, гуманітарної секції Академії наук УРСР, творчих спілок, видавництв, преси, мистецьких закладів.

Глава 3. Москва, Красна площа. Мавзолей В. І. Леніна

1) С. 134. Цілувальник (заст.) - особа, яка розливала горілку в російських кабаках.

2) С. 140. Хрущов Микита Сергійович (17.04.1894-11.09.1971) - радянський державний і партійний діяч. Учасник громадянської війни 1918-1920 рр., потім на господарській і партійній роботі в Україні. У 1935-1938 рр. - 1-й секретар Московського обласного і міського комітетів ВКП(б), на виконання «Директиви про антирадянські елементи» від 02.07.1937 р. № 863/ш і однойменної постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 03.07.1937 р. (про т.зв. «розстрільні списки») очолив комісію («тройку») у складі начальника Управління НКВС по Московській області Реденса і заступника прокурора Московської області Маслова, організатор масових репресій у Москві та Московській області 1937 р., коли було винищено значну частину радянської інтелігенції; 1-й секретар ЦК КП(б)У (січень 1938 р. - березень 1947 р.), організатор масових репресій в Україні; голова Ради Міністрів України (березень - грудень 1947 р.); під час нім.-рад. війни 1941-1945 рр. - член військової ради ряду фронтів, як секретар ЦК КП(б)У керував партизанським рухом на Україні, військове звання - генерал-лейтенант; 1-й секретар ЦК КП(б)У (грудень 1947 р. - грудень 1949 р.); секретар ЦК ВКП(б) - 1-й секретар Московського обласного комітету партії (грудень 1949 р. - березень 1953 р.); секретар ЦК КПРС (березень 1953 р. - вересень 1953 р.); 1-й секретар ЦК КПРС (вересень 1953 р. - жовтень 1964 р.), одночасно голова Ради Міністрів СРСР (1958-1964 рр.). Тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961), Герой Радянського Союзу (1964). Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами (1959).

3) С. 143. Новодворська Валерія Іллівна - правозахисник, дисидент, відомий російський політик. Народ. 17.05.1950 р. у Білорусі, закінчила вечірній факультет чужоземних мов Московського обласного педагогічного інституту ім. Надії Крупської (1977); засновник і голова партії «Демократичний Союз» (1988).

4) С. 144. Ленін Володимир Ілліч (22.04.1870-21.01.1924, справжнє прізвище Ульянов) - організатор і керівник жовтневого контрреволюційного заколоту і більшовистського жовтневого перевороту у Петрограді (1917), основоположник, теоретик, ідеолог, вождь т. зв. «більшовизму» (bolshevism), одного із різновидів фашизму (у гітлерівській Німеччині - націонал-соціалізм, нацизм) - політичної теорії і практики Російської більшовистської партії та політичного режиму в Радянській Росії і СРСР; засновник і перший керівник радянської держави (РСФРР, СРСР). Вчився у Казанському університеті, 1891 р. склав екстерном іспити за юридичний факультет Петербурзького університету і став працювати помічником присяжного повіреного в Самарі. У кінці 1893 р. переїхав до Петербургу, де вступив у марксистський гурток. У ніч на 21 грудня 1895 р. був заарештований і ув’язнений в тюрму; у лютому 1897 р. його було вислано на три роки в с. Шушенське Мінусінського округу Єнісейської губернії. Після закінчення заслання з лютого 1900 р. перебував під поліцейським наглядом у Пскові. Заволодівши паспортом псковського купця на прізвище Ленін, у червні виїхав за кордон, жив у Мюнхені, Лондоні, Женеві. В грудні 1901 р. вперше підписав одну із своїх статей псевдонімом «Ленін» за прізвищем по вкраденому паспорту (в Ульянова також були прізвиська: Ільїн, Фрей, Петров, Тулін, Карпов, Старик, Ріхтер та ін.). Для підготовки партійних кадрів у Лонжюмо (під Парижем) організував партійну школу. Війна 1914-1918 рр. застала Леніна в Пороніно (суч. Польща), 26 липня 1914 р. за брехливим доносом був ув’язнений у тюрму міста Новий Тарг, звільнений завдяки допомозі австрійських і польських соціал-демократів 5 вересня. До 1917 р. жив у Берні і Цюрихові. 16 квітня 1917 р. (за н. с.) в опломбованому вагоні завдяки сприянню генерального штабу кайзерівської Німеччини повернувся в Росію. З липня перебував у підпіллі, 6 листопада (за н. с.) нелегально прибув у Смольний для безпосереднього керівництва контрреволюційним заколотом і більшовистським жовтневим переворотом. З 25.10. (07.11).1917 р. - голова Ради Народних Комісарів РСРФР. З 11 березня 1918 р. жив у Москві після переїзду сюди більшовистського уряду з Петрограда. За ініціативою Леніна 1922 р. Російська імперія набула назву Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). В травні 1923 р. через хворобу переїхав на урядову дачу в Горки під Москвою, в січні 1924 р. стан його здоров’я різко погіршився. Помер 21 січня 1924 р. о 18 год. 50 хв. Версію про те, що Ленін (Ульянов) був агентом німецької військової розвідки, неможливо ні підтвердити, ні спростувати: численні запити ініціаторів від німецьких та зарубіжних організацій впродовж усіх років до архівних установ Німеччини, починаючи з 30-х ХХ ст., повертались без виконання, на них лише вказувалось, що архіви німецької військової розвідки та інших німецьких спецслужб, що стосуються їхньої агентури, засекречені довічно.

5) С. 152. Мусоргський Модест Петрович (21.03.1839-28.03.1881) - російський композитор, учасник «Могутньої купки». Автор опер «Борис Годунов» (за трагедією Олександра Пушкіна), «Хованщина» («народна музична драма» з епохи стрілецьких бунтів кінця XYII ст.), комічної опери «Сорочинський ярмарок» (за повістю Миколи Гоголя), симфонічної картини «Ніч на Лисій горі», пісень на вірші Т. Шевченка, Н. Некрасова, вокальних циклів «Без сонця», «Пісні і танці смерті».

6) С. 155.Висоцький Володимир Семенович (25.01.1938-25.07.1980) - геніальний російський поет, музикант, актор, бард. Своїми піснями, які були шалено популярними в СРСР, відродив у слухачів гідність і почуття свободи. В есеї «Кілька слів про Пушкіна» (1832) Микола Гоголь писав: «Пушкін - явище надзвичайне і, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвиткові, в якому вона, можливо, з’явиться через двісті років. У ньому російська природа, російська душа, російський характер відобразились у такій же чистоті, у такій очищеній красі, в якій відображається ландшафт на випуклій поверхні оптичного скла». Висоцький народився через 100 років 11 місяців і 18 днів по смерті Пушкіна. Можливо, так треба було.

7) С. 159. «Пити чи не пити, - така ось заковика» - парафраза початку монологу принца данського Гамлета «Бути чи не бути…» з трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц данський» (акт ІІІ, сцена І).

8) С. 159. Shakespeare - Шекспір Вільям (23.04.1564-23.04.1616) - англійський драматург і поет. Актор і співвласник лондонського театру «Слуги лорда-камергера», який після вступу на престол Якова І став називатися трупою короля.

9) С. 159. Габеас корпус акт (Habeas Corpus Act) - закон, прийнятий англійським парламентом 1679 р.; один із основних конституційних актів Великої Британії про права громадян (підданих). Встановлює правила арешту і притягнення обвинуваченого до суду, надає суду право контролю за законністю затримання та арешту громадян.

10) С. 161. Чекісти (рос.) - походить від рос. абревіатури назви перших каральних органів більшовистської Росії - ВЧК (повна назва: «Всероссийская чрезвычайная комиссия при Совете Народных Комиссаров по борьбе с контрреволюцией и саботажем»); утворена постановою Ради Народних Комісарів РСРФР від 7 (20) грудня 1917 р. на чолі з Ф. Е. Дзержинським. Слово «чекіст» на початку мало іронічне, глузливе значення - працівники ВЧК та її органів на місцях офіційно називались «розвідники», керівний склад - «уповноважені», «особливо уповноважені»; потім воно набуло лексично нейтрального значення і увійшло у мовний обіг як розм. слово, що означає професію працівників ВЧК; після реорганізації 6 лютого 1922 р. ВЧК в ДПУ (Державне політичне управління) при НКВС РСРФР чекістами стали називати працівників радянських органів державної безпеки, які послідовно мали такі назви: Об’єднане державне управління (ОДПУ) - 1923-1934; Головне управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР - 1934-1941; Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ) СРСР - 02.1941-07.1941; ГУДБ НКВС СРСР - 1941-1943; НКДБ СРСР - 1943-1946; Міністерство державної безпеки (МДБ) - 1946-1953; ГУДБ МВС СРСР - 1953; МДБ СРСР - 1953-1954; Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів СРСР - 1954-1977; КДБ СРСР - 1977-1991.

11) С. 161. Державний прапор Барбадосу (столиця - Бриджтаун, Центральна Америка) має дві симетричні прямовисні сині смуги скраю і тризуб на тлі жовтої смуги посередині; на державному прапорі Королівства Швеції (столиця - Стокгольм, Європа) - жовтий несиметричний хрест (прямовисна смуга зсунута вліво) на блакитному тлі. При княжій добі стяг Руської Землі був переважно червоним із золотим тризубом (двозубом); при козацько-гетьманській добі - малиновим (червоним) із зображенням білого архистратига Михаїла, корогва для морських походів була білою із зображенням Св. Миколая; жовто-блакитний прапор мали Українські січові стрільці (УСС) та самодіяльні галицькі військові формування часів Першої світової війни; прапор Української Народної Республіки (УНР) був жовто-блакитним, при гетьманові Скоропадському порядок кольорів змінено, 13.11.1918 р. блакитно-жовтий прапор затверджено для Західної Української Народної Республіки (ЗУНР), Кубанський край (Кубанська Народна Республіка) мав український синьо-малиново-зелений прапор, Крим (за часів урядування ген. Сулькевича) - блакитний з жовтою кримськотатарською тамгою; жовто-блакитний прапор між 1941-45 рр. і післявоєнний період мали військові формування ОУН; 27.06.1949 р. Українська Національна Рада прийняла постанову, згідно з якою до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою в Україні національним українським прапором мав бути блакитно-жовтий. Згідно з ч. 2 ст. 20 Конституції України (1996 р.): «Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів». 26.06.2012 р. Верховною Радою України внесено зміни до Основного Закону України, згідно з якими: «Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг жовтого і блакитного кольорів», тобто жовто-блакитний.

12) С. 163. «Колишній міністр внутрішніх справ Росії Дурново застерігав Миколу Другого…» - підполковник Мусоргський має на увазі лист Дурново П. М. до російського імператора Ніколая Другого, написаний у березні 1914 р. Прочитавши його, фаворит імператриці Григорій Распутін (справжнє прізвище - Нових), сказав: «Дурня! Нам нужен Константинополь, Босфор и Дарданеллы. Будем воевать!» Дурново П. М. помер 24.09.1915 р. Григорія Распутіна, намагаючись врятувати царську владу від дискредитації, 17 (30).12.1916 р. вбили монархісти Юсупов Ф. Ф., Пуришкевич В. М. і великий князь Дмитрій Павлович. Російського імператора Ніколая ІІ разом з сім’єю за наказом Леніна-Ульянова було вбито 1918 р. у м. Єкатеринбурзі, названому на честь російської імператриці Єкатерини І (Марта Скавронська, дочка дрібного гендляра Самуїла Скавронського, який належав ліфляндському баронові фон Альвендалю), дружини Петра І. Німецький кайзер Вільґельм ІІ помер у вигнанні (провінція Утрехт, Нідерланди) Галичину було приєднано до СРСР згідно з таємним додатком (т. зв. пактом Молотова-Ріббентропа) до радянсько-німецького договору про ненапад від 23.08.1939 р. (01.09.1939 р. розпочалася Друга світова війна нападом гітлерівських війн на Польщу; 17.09.1939 р. на терені Західної України, які на той час належали Польщі, відповідно до домовленостей з Гітлером, увійшли війська Червоної Армії; 01.11.1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про включення Західної України до складу СРСР та її возз’єднання з Україною».

13) С. 164. Шухевич Роман Осипович, псевдоніми - генерал Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін. (30.06.1907 - 05.03.1950) - український політичний і військовий діяч, головнокомандувач Української Повстанської Армії (УПА). З 1929 р. - член ОУН, з 1930 р. - керівник бойової референтури Крайової екзекутиви ОУН, організатор і керівник акцій протесту проти полонізації Галичини, як бойовий референт спланував і керував замахами на працівника МЗС Польщі Т. Голувка (1931), військового комісара В. Чеховського (1932), працівника радянського консульства О. Майлова (1933), міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. З початку нім.-рад. війни 1941-1945 рр. - заступник командира батальйону «Нахтіґаль», в авангарді німецької армії увійшов до Львова, забезпечував проголошення Акту відновлення самостійності України (30.06.1941 р.) та створення українського уряду - Українського Державного правління, після брав участь у захопленні Тернополя, у боях проти радянських військ під Проскуровом (тепер Хмельницький), Вінницею; з жовтня 1941 р. - командир першої сотні охоронного батальйону № 201, сформованого на базі батальйонів «Нахтіґаль» та «Роланд» і дислокованого у Білорусі для боротьби з радянськими партизанами і охорони шляхів. 3 1943 р. - на нелегальному положенні, військовий референт, голова Бюро проводу ОУН самостійників-державників (ОУН-сд), з липня 1944 р. - голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Загинув у бою із співробітниками радянських органів державної безпеки в с. Білогорщі біля Львова. Герой України (посмертно), Указ Президента України від 12.10.2007 р. Законом України від 14.10.2010 р. УПА визнано збройним формуванням, яке боролось проти радянського окупаційного режиму, вояків УПА - учасниками воєнних дій (поряд з військами Центральної Ради УНР, гетьмана Скоропадського, Директорії, РПА Нестора Махна, УГА, УСС, УПА Юрка Тютюнника, УПА Тараса Боровця-Бульби та ін.). Прах Шухевича поховано у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу.

14) С. 164. Управління 2-Н МДБ УРСР - спеціально створений у Міністерстві державної безпеки УРСР підрозділ, який планував і здійснював спільно з військами НКДБ-МДБ операції щодо виявлення, розробки, захоплення та ліквідації збройних загонів Української Повстанської Армії (УПА), а також інших груп озброєного оунівського підпілля і підпільної мережі ОУН.

Глава 4. Москва. Мертві і живі

1) С. 170. Суслов Михайло Андрійович (21.11.1902-25.01.1982) - радянський партійний діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці (1962, 1972). У 1931-1934 рр. працював в апараті Центральної Контрольної Комісії ВКП(б) і Наркоматі Робітничо-селянської інспекції, затим до 1936 р. - у Комісії радянського контролю при РНК СРСР; 1937-1939 рр. - завідувач відділу, секретар Ростовського обкому ВКП(б), 1939-1944 рр. - 1-й секретар Ставропольського крайкому КПРС; у роки війни - член Військової ради Північної групи військ Закавказького фронту і одночасно начальник Ставропольського крайового штабу партизанських загонів; з кінця 1944 р. - голова Бюро ЦК КПРС по Литовській РСР, яке займалось організацією боротьби з озброєним підпіллям та запроваджуванням радянського ладу у Литві; з березня 1946 р. - працював в апараті ЦК партії; з 1947 р. - секретар ЦК партії, одночасно - головний редактор газети «Правда» (1949-1950).

2) С. 173. Ульянова (дівоче прізвище - Бланк) Марія Олександрівна (06.03.1835-25.07.1916) - мати В. І. Леніна (Ульянова). З листопада 1903 р. по липень 1904 р. разом з дітьми Марією та Ганною проживала у Києві по вул. Лабораторній, 12, а також вул. Великій Володимирській, 37 (тепер вул. Володимирська, 37).

3) С. 173. Марія Федорівна (26.11.1847-13.10.1928) - жінка російського царя Олександра ІІІ, мати Миколи ІІ; дочка данського короля Кристіана ІХ, до заміжжя - Луїза Софія Фредеріка Даґмара. Жінка Миколи ІІ - Олександра Федорівна, дочка гессен-дармштадського герцога Людовика ІY, до заміжжя - Аліса Вікторія Олена Луїза Беатриса, страчена разом з чоловіком і дітьми в липні 1918 р. у Єкатеринбурзі.

4) С. 174. Марше (Marchais) Жорж - діяч французького та міжнародного комуністичного руху, народ. 07.06.1920 р.; з 1961 р. - секретар ЦК ФКП, з 1972 р. - генеральний секретар ЦК ФКП. Автор книги «Демократичний виклик» (1973).

5) С. 175. СДЕСЕ - Служба зовнішньої документації і контррозвідки, основний розвідувальний орган Франції (головний контррозвідувальний і поліцейський орган «Сюрте насьональ» - головне управління національної безпеки Міністерства внутрішніх справ Франції). Створена генералом де Ґоллем 1943 р. шляхом об’єднання його розвідки БСРА з професіоналами-розвідниками, які працювали на не окупованій території у Віші, як «об’єднана секретна служба Опору». Підпорядкована міністру збройних сил Франції (з конспектів майора Бузини О. Г.).

6) С. 191. Байкало-Амурська магістраль (БАМ) - залізниця на Півдні Східного Сибіру і Далекого Сходу СРСР, Всесоюзна ударна комсомольська будова 1974-1984 рр., центр будівництва - м. Тинда.

Глава 5. Москва - Київ. Дорога додому

1) С. 198. Лазар - біблійний персонаж, родом із Віфанії, брат Марфи, якого любив Ісус (Ів. 11:5) і часто його відвідував (Лук. 10:38). Одного разу, коли Ісус перебував у місцевості на південь від Йордану, Йому повідомили про хворобу Його друга Лазаря. Коли ж, через кілька днів після цього, Ісус прийшов у Віфанію, то Лазар вже помер і пролежав у труні чотири доби. Ісус просльозився біля домовини, потім воскресив Лазаря і зробив його живим свідком Своєї влади над смертю (Ів. 11:11-44, Ів. 12:2 і далі).

2) С. 203. Войнович Володимир Миколайович - російський письменник, поет і драматург; народ. 1932 р. у місті Душанбе (Таджикистан), 1941 р. разом з батьками переїхав в Запоріжжя, закінчив запорізьке фабрично-заводське училище (ФЗУ), працював гайдарем, теслею, слюсарем, служив в армії авіамеханіком у Військово-Повітряних Силах. 1960 р. працював на московському радіо, написав «Пісню про космонавтів», яка отримала всесоюзну популярність, текст пісні радянською цензурою було понівечено: слова «давайте-ка, ребята, закурим перед стартом, у нас ещё в запасе четырнадцать минут» редактор виправив на «давайте-ка, ребята, споёмте перед стартом, у нас ещё в запасе четырнадцать минут», що викликало гостре незадоволення з боку автора. З 1962 р. - член Спілки письменників СРСР, виключений 1974 р. за правозахисну діяльність. У 1980 р. вимушений емігрувати за межі СРСР. 1981 р. указом Голови Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєва позбавлений радянського громадянства, жив у ФРН, США, працював на радіостанції «Свобода». Автор творів «Мы тут живём», «Хочу быть честным», «Степень доверия», «Жизнь и необыкновенные приключения солдата Ивана Чонкина», «Иванькиада», «Москва 2042» та ін.

3) С. 205. Бояринов Григорій Іванович (15.11.1922-27.12.1979) - керівник т. зв. «Курсів удосконалення офіцерського складу КДБ СРСР» у 1969-1979 рр. (КУОС - Спеціальні курси відділу «В» Управління «С» ПГУ КДБ СРСР; м. Балашиха-2 Московської області, в/ч 93526); полковник, кандидат воєнних наук, Герой Радянського Союзу (посмертно). В грудні 1979 р. очолював загін спецпризначення «Зеніт» та оперативно-бойову групу «Грім», створених для проведення диверсійно-розвідувальних операцій в Афганістані; загинув 27.12.1979 р. під час штурму палацу президента Республіки Афганістан Хафізулли Аміна (операція «Шторм-333»).

4) С. 208. Гулак-Артемовський Семен Степанович (04.02.1813-17.05.1873) - геніально обдарований український оперний співак (баритон), драматичний актор, композитор. Автор музики до водевілю «Сон у ніч на Йвана Купалу», «Картини степового життя циган», вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля», солоспівів «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», першої української опери «Запорожець за Дунаєм», поставленої 1863 р. на сцені Маріїнського театру в Петербурзі, у якій партію Карася виконував сам автор. Як драматичний актор виступав у п’єсах Івана Котляревського (ролі Виборного і Чупруна). Небіж письменника Петра Гулак-Артемовського, продовжувача традицій Івана Котляревського, автора байок («Пан та собака»), бурлескних творів («До Пархома»), а також романтичних балад «Рибалка», «Твардовський» та ін.

5) С. 209. «Членовоз» (жарг.) - спецавтомобілі для членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПРС.

6) С. 211. Ларевідері (молд.) - до побачення.

7) С. 215. Вулиця Леніна (названа на честь основоположника більшовизму В. І. Леніна-Ульянова) - тепер вулиця Богдана Хмельницького.

8) С. 222. Комплекс ОТЗ - оперативно-технічні заходи, здійснювані в процесі спостереження за об’єктом: «Сергій» (жарг.) - ОТЗ «С» (перехоплення телефонних розмов), «Тетяна» - ОТЗ «Т» (контроль розмов у приміщенні з використанням підслуховуючої техніки), «Дмитро» - ОТЗ «Д» (негласний обшук приміщення чи особистих речей об’єкта), «Ольга» - ОТЗ «О» (візуальний контроль з використанням таємно впроваджених у приміщення оптичних приладів), «Уляна» - ОТЗ «У» (негласна фото-, кіно-, відео- зйомка об’єкта з використанням таємно впроваджених у приміщення оптичних приладів), «Уляною» також називалась установка об’єкта силами 7-х підрозділів; «Знак», «Заказ», «Вітрина» - оперативно-технічні заходи по знімання інформації, здійснювані в процесі зовнішнього спостереження за об’єктом, як в приміщеннях, куди заходив об’єкт чи перебував там, так і поза ними, з використанням закамуфльованих під побутові предмети мікрофонів та передавачів (з конспектів майора Бузини О. Г.).

9) С. 226. Окраска («забарвлення») справи оперативного обліку - політична і правова оцінка характеру злочинної діяльності, до якої причетна або підозрюється особа (група осіб), що проходять по справах оперативної перевірки, оперативної розробки та оперативного розшуку. «Забарвлення» справі оперативного обліку дає оперативний працівник при заведенні справ, воно вказується у постанові про їх заведення і в облікових карточках на осіб, що проходять по них. Перелік «забарвлень» встановлюється наказами КДБ СРСР у відповідності до складу злочинів, боротьба з якими віднесена до компетенції органів державної безпеки (з конспектів майора Бузини О. Г.).

Глава 6. Москва, Кремль. Леонід Брежнєв пропонує нагородити майора Бузину орденом Дружби народів

1) С. 230. Нині у тому приміщенні, де колись була пивничка під назвою «Хвилинка» (навпроти пам’ятника Богдану Хмельницькому, про якого Тарас Шевченко писав «Якби то ти, Богдане п’яний» і яка ще мала назву «Під булавою»), міститься магазин з продажу електронних годинників «Кристал», зліва і справа від нього розміщені бутики: манекени в англійських смокінгах і французьких сукнях байдуже дивляться на Богдана Хмельницького, чи вже тверезого, чи ще п’яного, Богдан продовжує показувати булавою у бік Москви: чи то закликаючи, чи то проклинаючи.

2) С. 234. Вулиця Пархоменка, 68 (названа на честь героя громадянського війни О. Я. Пархоменка, який загинув 1921 р. у бою з військами Нестора Махна) - тепер має дореволюційну назву вулиця Дегтярівська.

3) С. 236. Сидорчук Леонід Макарович - відомий український політичний діяч і підприємець, один із лідерів УСДРП (о), у 1970-1991 рр. працював в апараті ЦК КПУ, у 1991-1994 рр. - президент ЗАТ «Атлантида», в історію увійшов під прізвиськом «Леонід Обрізаний», оскільки 1994 р. належну йому 5-річну каденцію перебування на посаді президента ЗАТ «Атлантида» обрізав новообраний президент компанії Леонід Данилович Кучум, який увійшов в історію під прізвиськом «Рекс», маючи певний час несправедливе прізвисько «Леон-кілер». Іменем 1-го президента ЗАТ «Атлантида» названо двоколісний засіб з ручкою «сидорчучка» для перевезення дрібного скарбу, а також каботажний катер «Сидорчук», який залишився у державній власності після завершення корпоратизації ЗАТ «Атлантида» і відтоді стоїть прив’язаний на причалі Чорноморського суднобудівного і судноремонтного заводу на ремонті, оскільки завод з 1994-го року перебуває в стані банкрутства. Сидорчукові належить ідіома «маємо те, що маємо», яка увійшла у світову класику афоризмів (Див.: Who is who // Concise Oxford Dictionary of Politics, 1996, 2003; Енциклопедія світової думки: Збірка афоризмів, максимів, парадоксів, епіграм. - Сімферопіль, «Реноме», 1997).

4) С. 240. Берія Лаврентій Павлович (29.03.1899-23.12.1953) - державний і партійний діяч, один з керівників органів державної безпеки СРСР. Генеральний комісар державної безпеки (1941), Маршал Радянського Союзу (1945), Герой Соціалістичної Праці (1943), лауреат Ленінської премії (1935), лауреат Сталінської премії (1949, 1951). Народився в с. Мерхеулі Сухумського району Абхазької АРСР; 1919 р. закінчив Бакинське середнє механіко-будівельне технічне училище, вчився у Політехнічному інституті (Баку). У 1921-1931 рр. - в органах розвідки і контррозвідки, заступник Азербайджанської ЧК, голова Грузинського і Закавказького ДПУ, представник ОДПУ в ЗРСФР. З 1931 р. - перший секретар ЦК КП(б) ГрузСРР, одночасно з 1932 р. - Закавказького крайкому і Тбіліського міськкому партії. 22.08.1938 р. призначений 1-м заступником наркома внутрішніх справ СРСР (М. І. Єжова), одночасно - начальником Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС. Автор проекту спільної Постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про арешти, прокурорський нагляд і проведення слідства» від 17.11.1938 р. У Постанові вказувалось на «крупні недоліки і збочення у роботі органів НКВС», працівники НКВС звинувачувались у тому, що вони «…відвикли від копіткої, систематичної агентурно-інформаторської роботи, їм став до смаку спрощений порядок провадження справ (…), слідчий обмежується одержанням від обвинувачуваного визнання своєї вини і абсолютно не піклується про підкріплення цього визнання необхідними документальними даними». Постановою було ліквідовано т. зв. «трійки», здійснення арештів вимагалось тільки з санкції прокурора чи суду. 1939 р. з ув’язнення було звільнено частину необґрунтовано засуджених за контрреволюційні злочини (327, 4 тис. чол.). З 25.11.1938 р. - нарком внутрішніх справ СРСР (1938-1945), 03.02.1941 р. призначений заступником Голови РНК СРСР. З 30.06.1941 р. - член Державного комітету оборони (ДКО), здійснював контроль за виробництвом озброєння, боєприпасів, реактивних мінометів, літаків та авіаційних моторів; займався організацією діяльності підрозділів військової контррозвідки («СМЕРШ») і т. зв. «заградотрядов» НКВС. 03.12.1944 р. очолив роботи з т. зв. «уранової проблеми» (у т. ч. - отримання розвідувальної інформації); з 28.08.1945 по червень 1953 рр. - голова Спеціального комітету при ДКО («група Курчатова»); під його безпосереднім керівництвом було створено першу атомну бомбу, проведено її випробування (29.08.1949) і продовжено подальші роботи стосовно удосконалення і виробництва ядерної зброї, а також створення об’єктів атомної енергетики. З 05.03.1953 р. - 1-й заступник Голови Ради Міністрів СРСР і одночасно міністр внутрішніх справ СРСР (було об’єднано МВС і МДБ). За ініціативою Берія 09.05.1953 р. було оголошено амністію 1,2 млн. засуджених, закрито кілька резонансних справ (у т. ч. «справа лікарів»), припинено слідством справи на 400 тис. чол., розпочато переговори про перемир’я в Кореї, встановлення нормальних відносин з Югославією. Виступив за об’єднання НДР і ФРН. У внутрішній політиці намагався здійснити заходи щодо висунення на керівні посади національних кадрів, без узгодження з вищим партійним керівництвом держави надіслав у республіканські ЦК документи, у яких засуджувалась «неправильна русифікаторська політика та незаконні репресії», ініціював кампанію щодо викриття культу Сталіна. Арештований 26.06.1953 р., засуджений 23.12.1953 р. до страти і того ж дня розстріляний генералом Батицьким. Дружина - Ніна Теймуразівна Гегечкорі (1905-1991), науковий працівник Сільськогосподарської академії імені Тімірязєва, 1953-го р. заарештована у справі свого чоловіка. Син - Серго Лаврентійович (1924-2000), інженер-конструктор, 1953-го р. заарештований у справі свого батька, в листопаді 1954 р. отримав паспорт на ім’я Сергія Олексійовича Гегечкорі і разом з матір’ю був направлений в заслання (м. Свердловськ), де працював старшим інженером в організації «Поштова скринька 320». 1964-го р. йому і Гегечкорі Н. Т. було дозволено проживання у місті Києві, займався проектно-конструкторською діяльністю в НДІ «Квант», Інституті проблем механіки АН України, Київській філії ЦНВО «Комета».

5) С. 240. Політичною розвідкою займалось Перше головне управління (ПГУ) НКДБ СРСР (МДБ, КДБ), військовою - Головне розвідувальне управління (ГРУ) Генерального штабу Збройних Сил СРСР. Штірліц (Ісаєв) був офіцером ГРУ ГШ ЗС СРСР.

6) С. 252…справдивши певним чином надії, які покладав на нього батько майор державної безпеки Олексій Григорович Бузина (Див.: Олесь Бузина. - Нескорений: під небом у житі. - Роман. - К., 2012; Олесь Бузина. -Проктологія і гінекологія на службі літературного аналізу. - К., 1998).

Глава 7. Київ, Жовтневий палац культури. Концерт Алли Пугачової

1) С. 254. Пугачова Алла Борисівна - російська співачка, народ. 15.04.1949 р. у Москві. Дипломант Y-го Всесоюзного конкурсу артистів естради (пісня «Посидим, поокаем», ІІІ-е місце), володарка міжнародних Ґран-прі «Золотий Орфей» (пісня «Арлекино»), «Бурштиновий соловей» (пісня «Всё могут короли»), зіграла головну роль у фільмі «Женщина, которая поёт»; народна артистка СРСР (указ про удостоєння почесного звання Пугачової від листопада 1991 р. був останнім з указів колишнього Президента СРСР М. С. Горбачова, після чого СРСР остаточно розвалився, і посаду Президента СРСР рішенням трійки Єльцин-Кравчук-Шушкевич за згодою Президента США Джорджа Буша-старшого було ліквідовано); в липні-серпні 1990 р. відпочивала разом з сім’єю і друзями на узбережжі Азовського (Озівського) моря в селі Кирилівка Якимівського району Запорізької області у пансіонаті на Федотовій косі. Феномен популярності Пугачової у радянські часи дослідники пояснюєть її внутрішньою свободою (Див.: Кто есть кто в российской культуре: Who is who // Справочник. - М., 2004. - С. 163; Анатолій Рекубрацький, Віктор Семеновський, Микола Федоренко. - Билиці рідного краю. - Мелітополь-Бердянськ, 1990; Петро Ребро. - Грім під Мелітополем // Поема. - Запоріжжя, 1991); Григорій Лютий. - Дочка Омелька Пугача. - Роман у віршах. - Гуляйполе, 1998).

2) С. 255. Балицький Всеволод Апполонович (за деякими документами - Аполлонович), комісар державної безпеки 1-го ранґу, народ. 1892 р. у м. Верхньодніпровську Катеринославської губернії, земляк відомого українського партійного і державного діяча В. Щербицького та одного із фундаторів Служби безпеки України А. Бєляєва; з 1912 р. вчився на юридичному факультеті Московського університету і водночас у Лазаревському інституті східних мов. Брав участь у студентських революційних гуртках, 1913 р. став членом РСДРП (меншовистів), 1915 р. перейшов до більшовистів. 1915 р. мобілізований в армію, закінчив Тифліську школу прапорщиків, служив на Перському фронті. При відступі російської армії з Персії залишився у Закавказзі на партійній роботі. З січня 1919 р. - в органах ВУЧК: заступник голови ВУЧК, командувач військами ВУЧК; з 1 вересня 1923 р. - голова ДПУ УСРР, голова Комісії з судово-політичних справ при ЦК КП(б)У, з листопада 1927 р. - кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У. Керував ліквідацією Української автокефальної православної церкви, контрреволюційних організацій «Спілка визволення України», «Українська військова організація» (УВО), «Український національний центр» (УНЦ) тощо. 1931-1934 рр. - заступник голови ОДПУ СРСР, з листопада 1932 р. по лютий 1933 р. - особливо уповноважений ОДПУ СРСР по Україні, брав у часть в остаточній ліквідації на Україні опору колективізації в умовах Голодомору. З 1934 р. - нарком внутрішніх справ УСРР. З травня 1937 р. - начальник УНКВС СРСР по Далекосхідному краю. Арештований у липні 1937 р. за обвинуваченням в участі у діяльності підпільного «Українського центру антирадянської військово-фашистської змови», який очолював командувач Київського військового округу командарм 1-го ранґу Йона Еммануїлович Якір. 27.11.1937 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - розстрілу.

3) С. 255. На задку махновських тачанок був напис «Хуй догонішь», на передку - «Хуй убєжишь».

4) С. 255. Льова Задов - Зіньковський-Задов Лев Миколайович (1893-29.09.1938), народ. в колонії Весела на Катеринославщині, закінчив два класи хедера у Юзівці. 1913 р. прилучився до анархізму, засуджений до 8 років каторжних робіт, звільнений після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. З 1918 р. - в армії Н. Махна на різних посадах (помічник командира полку, помічник начальника контррозвідки армії, начальник розвідки корпусу, комендант Кримської групи, член штабу РПА, ад’ютант Махна). 1921 р. разом з Махном втік до Румунії, 1924 р. вирішив повернутися в СРСР, використавши для цього диверсійно-терористичну групу, сформовану в Румунії. В СРСР одразу з’явився з покутою в органи держбезпеки. По закінченні слідства був звільнений і став працювати в органах ДПУ-НКВС УСРР (Харків, Одеса). 1938 р. звинувачений в службі іноземним розвідкам і засуджений до вищої міри соціального захисту - страти. 29.01.1990 р. ухвалою пленуму Верховного Суду СРСР реабілітований. Указом Президента України від 14.10.2012 р. нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ст. (посмертно).

5) С. 255. Стадіон «Динамо» НКВС УСРР збудовано 1934-1936 рр. за проектом архітекторів В. О. Осьмака і В. І. Беспалова; спочатку був названий ім’ям наркома внутрішніх справ УСРР В. А. Балицького, після його арешту у липні 1937 р. - наркома внутрішніх справ СРСР Н. І. Єжова; пропозиція Леплевського найменувати стадіон після звільнення Єжова з посади наркома НКВС прізвищем Берія було відхилена Л. П. Берія. Тепер стадіон імені Валерія Лобановського. І. М. Леплевського було заарештовано після від’їзду Л. П. Берія з Києва і засуджено до вищої міри соціального захисту - страти.

6) С. 256. «Після детального обговорення на спільному засіданні було прийнято рішення: у нову будівлю на вулиці Кірова, 12 переселити Раду народних комісарів УРСР» - герой роману Павла Загребельного «Диво» архітектор Борис Отава у розмові з московською художницею Таїсією Зиковою під час побачення біля будинку Ради Міністрів УРСР, помітивши, що Таїсія тремтить і має холодні руки, сказав: «Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу». Зикова відповіла: «Перестаньте…» (Див.: Павло Загребельний. - Диво: Роман. - Твори в шести томах. - Том другий. - К., 1980. - С. 248).

7) С. 260. Параджанов Сергій Йосипович (09.01.1924-21.07.1990) - геніальний український кінорежисер, народний артист України (1990); вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії і будівельному факультеті Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1951, майстерня Ігоря Савченка, дипломна робота «Молдавська казка»); автор фільмів «Андрієш» (1955), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962), «Тіні забутих предків» (1965, за мотивами творів Михайла Коцюбинського), «Колір гранату» (1969), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Ашик-кериб» (1988, за мотивами поеми Михайла Лермонтова), ряду документальних фільмів і кіносценаріїв.

8) С. 261. Цвіркунов Василь Васильович (21.12.1917-20.11.2000) - заслужений діяч мистецтв України (1993), академік Академії мистецтв України, кандидат філологічних наук (1959). Народ. в селі Новоукраїнка (колишній Гайчур) Куйбишевського району Запорізької області, закінчив філологічний факультет Ворошиловградського педінституту (1938); 1939-1943 - служив в армії, учасник нім.-рад. війни, отримав тяжкі поранення, нагороджений бойовими орденами і медалями; 1944-1955 - начальник спецшколи Військово-повітряних сил Міністерства оборони СРСР; 1955-1959 - аспірант Академії суспільних наук (Москва); 1962-1973 - директор Київської кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка; 1973-1986 - старший науковий співробітник, завідувач відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського АН УРСР; 1988-2001 - декан факультету кінематографії та телебачення, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого.

9) С. 263. «Радикал» (19.12.1920-01.04.2004) - об’єкт справи оперативної розробки Микола Данилович Руденко, відомий поет, письменник, філософ, правозахисник. Учасник нім.-рад. війни, перебував на політроботі у прифронтовому шпиталі; учасник оборони Ленінграда, був тяжко поранений, нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1-го ст., медалями. Освіта - середня, 1941 р. вступив на 1-й курс Київського університету, навчання перервала війна, далі займався самоосвітою. 1947 р. прийнятий до Спілки письменників України, працював відповідальним редактором журналу «Дніпро», обирався секретарем парткому СПУ, секретарем СПУ, членом Київського міськкому Компартії України. З початку 1970-х років брав участь у правозахисній діяльності, був членом московського відділення «Міжнародної амністії», засновник Української Гельсінкської групи. У філософських працях «Економічні монологи», «Енергія прогресу. Нариси фізичної економії», романі «Формула Сонця» обґрунтував тезу про те, що «додаткова вартість створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтезом), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі». 1974 р. виключений з лав КПРС «за критику марксизму», 1975 р. - Спілки письменників України. 18.04.1975 р. заарештований, звільнений до закінчення слідства у зв’язку з амністією. Вдруге заарештований 12.1976 р., 01.07.1977 р. засуджений відповідно до ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Автор романів «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка», «Чарівний бумеранг», «Сила Моносу», збірок віршів «З походу», «Незбориме плем’я», «Ленінградці», «Всесвіт у тобі» тощо. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993), Герой України.

10) С. 263. «Шаман» (25.12.1927-18.03.2003) - об’єкт справи оперативної розробки Олександр (Олесь) Павлович Бердник, відомий український письменник-фантаст, правозахисник. Учасник нім.-рад. війни. 1949 р. закінчив театральну студію при Київському театрі імені Івана Франка. 1950 р. засуджений відповідно до ст. 54-10 («пропаганда чи агітація, що містить заклики до повалення, підриву чи ослаблення радянської влади, як і розповсюдження чи виготовлення, чи зберігання літератури того ж змісту») Кримінального кодексу УРСР до 10 років ув’язнення. Член-засновник Української Гельсінкської групи (1976). 21.12.1979 р. засуджений відповідно до ч. 2 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР і ч. 2 ст. 70 Кримінального кодексу РРФСР до 6 років ув’язнення і 3 років заслання. Автор романів і повістей «Чарівна квітка», «Шляхами титанів», «Привид іде по землі», «Діти безмежжя», «Чаша амріти», «Зоряний корсар», «Покривало Ізіди» тощо.

11) С. 263. «Ескулап» - об’єкт справи оперативної перевірки, дільничий лікар селища Конча-Заспа, засуджений до 1,5 року позбавлення волі відповідно до ст. 168 (одержання хабаря) Кримінального кодексу Української РСР (Див.: Нездоля А., Нестеренко С., Нестеренко Э. - Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли. - Б. Церковь, 2003. - Глава четвёртая: «Террориста» посадили за взятки». - С. 159-162).

12) С. 264. «Рената» (народ. 20.11.1939) - об’єкт справи оперативної розробки Руденко (Каплун) Раїса Опанасівна, дружина Миколи Руденка; арештована 15.04.1981 р., засуджена за антирадянську діяльність 30.08.1981 р. до 5 років ув’язнення і 5 років заслання.

13) C. 268. «Тетяна» (жарг.) - оперативно-технічний захід «Т»: знімання інформації з використанням впроваджених підслуховуючих технічних приладів у замкнутих приміщеннях.

14) С. 268. «Фальсифікатор» - об’єкт справи оперативної розробки Валерій Веньяміновіч Марченко, колишній працівник газети «Літературна Україна», засуджений за антирадянську діяльність 1973 р. до 6 років позбавлення волі і 2 років заслання і 1983 р. - до 10 років ув’язнення і 5 років заслання, помер у в’язничній лікарні в Ленінграді 07.10.1984 р.; похований на цвинтарі у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.

15) С. 269. «Езоп» - об’єкт справи оперативної розробки Володимир Ілліч Голобородько, письменник-гуморист, колишній кореспондент газети «Літературна Україна», працював у редакції разом з Валерієм Марченком до його арешту (Див.: Нездоля А., Нестеренко С., Нестеренко Э. - Досье генерала госбезопасности Александра Нездоли. - Б. Церковь, 2003. - Глава третья: «Дело беглого «афориста». - С. 139-141).

16) С. 270. «Карга» - об’єкт справи оперативної розробки Оксана Яківна Мешко - визначна діячка українського національно-визвольного руху ХХ ст. Народ. 30.01.1905, закінчила хімічний факультет Інституту народної освіти у Дніпропетровську (1931). Репресована 19.02.1947 і засуджена до 10 років ув’язнення з пред’явленням звинувачення у підготовці спільно з сестрою Вірою замаху на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова, реабілітована 1956 р. Активний член Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, створеної 1976 р.; після арешту її провідника Миколи Руденка поклала на себе обов’язки керівника і координатора правозахисного об’єднання. 07.02.1981 засуджена відповідно до ч. 1 ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда) Кримінального кодексу УРСР до 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання, покарання відбувала у м. Аян Хабаровського краю, де добував заслання її син Олесь Сергієнко, засуджений за антирадянську діяльність ще з 1972 р. 1989 р. стала одним із провідників Української Гельсінкської Спілки (УГС), ініціатор створення Українського комітету «Гельсінкі-90». Померла 02.01.1991 у Києві, похована на Байковому кладовищі.

17) С. 270. «Фурія» - об’єкт справи оперативної розробки Лариса Павлівна Скорик (дів. прізвище Кузма), відома українська громадська діячка, народ. 04.10.1939 р. (м. Любеч, Польща); освіта - Львівський політехнічний інститут, архітектурне відділення (1960); народний депутат України 12-го (1-го) скликання, член Центрального проводу НРУ (1989-1992), голова Всенародного руху України (1993-1996); доктор архітектури, член-кореспондент Академії мистецтв України, автор проектів: парк-сканзена «Шевченківський гай» у Львові (1966), станція метро «Мінська» у Києві (1980), реконструкції центру м. Івано-Франківська (1983), храм Богородиці у Борисполі (1989-1992), храм Св. Миколая у с. Світанок Київської області (1999), монастирсько-церковний комплекс о. Василіян у Києві (2000), церква Всіх Святих Українського народу у Львові, проекти реґенерації іст. центру Києва (1999) та ін.; автор ілюстрацій до книги «Еклезіаст» (1999) тощо.

18) С. 273. Бомбей - місто в Індії, з 1995 р. - Мумбаі.

19) С. 286. Ротару Софія Михайлівна (Софія Михайлівна Євдокименко-Ротар) - видатна українська співачка; народ. 07.08.1947 р., закінчила Чернівецьке музичне училище, Кишинівський інститут мистецтв ім. Г. Музическу. 1971 р. знялася у складі ансамблю «Смерічка» у музичному телефільмі «Червона рута», названому так за піснею геніального українського композитора і співака композитора Володимира Івасюка (1949-1979); того ж року стала солісткою вокально-інструментального ансамблю, створеного її чоловіком Анатолієм Євдокименком (1942-2002) при Чернівецькій філармонії. Лауреат міжнародних конкурсів: «Золотий Орфей» (Бургас, Болгарія, 1973), «Бурштиновий соловей» (Сопот, Польща, 1974). Нагороджена орденами «Знак пошани» (1980), «Дружби народів» (1985), «Орден республіки Молдова» (1997), «Святої Княгині Ольги» III та І ст. (1999), «Миколи чудотворця» (1998), «Орден Пошани» (Росія, 2002) та ін. Лауреат премії ім. Миколи Островського (1976), Ленінського комсомолу (1978), ім. Клавдії Шульженко (1996), «Овація» (2000), «Людина року-2000». Лауреат премії «Зірка України». У центрі Києві закладена іменна зірка, вручений почесний диплом і пам’ятний знак «Зірка української естради» (2002). Виконала більш ніж 400 пісень українською, молдавською, російською, сербською, болгарською, польською, італійською, англійською та німецькою мовами, гастролювала в багатьох країнах Європи, Азії, Америки та Австралії. Окрім фільму «Червона рута», знялася в картинах «Пісня буде поміж нас», «Монолог про любов», у головних ролях художніх фільмів «Де ти, любов?», автобіографічному фільмі «Душа», брала участь у декількох музично-документальних стрічках. Народна артистка України (1976), народна артистка Молдови (1983), народна артистка СРСР (1988). Герой України (2002).

20) С. 286. Скрябін Олександр Миколайович (25.12.1872-14.04.1915) - російський композитор і піаніст; народився в сім’ї дипломата, близький родич соратника Йосипа Сталіна В’ячеслава Михайловича Молотова (Скрябіна,) колишнього міністра (народного комісара) закордонних справ СРСР (з 1957 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР у Монгольскій Народній Республіці); сміливий новатор, створив свій звуковий світ та свою систему образів і виразних засобів, перебував під впливом ідеалістичної філософії і естетичних течій; основоположник синтезу художніх засобів у музиці - партії світла, кольору, хору без слів тощо (синестезія - «кольоровий слух»); автор симфоній «Містерія», «Божественна поема», «Прометей. Поема вогню», «Поема екстазу» та ін.

21) С. 288. Парваті - в індуїстській міфології одна з іпостасей Деві, жінки Шиви. Згідно з міфом, перша жінка Шиви Саті після самоспалення на священному вогні через деякий час відродилася в образі Парваті (або Уми), дочки царя гір Хімавата і апсари Менакі. Для того, щоб завоювати серце Шиви, Парваті поселилась поряд з ним на горі Кайласі, одначе Шива, заглиблений у сувору аскезу, відкинув її домагання. Боги, бажаючи, щоб у Шиви народився син, здатний подолати асуру Тараку, ворога Індри, послали Каму розпалити у Шиви любов до Парваті, але Шива спалив його вогнем з третього свого ока. Тоді Парваті сама віддалась аскезі заради Шиви. Випробовуючи її, Шива прийшов до неї під виглядом юного брахмана і став ганити себе самого. Парваті відкинула наклепи і, розчулений її віданністю і красою, Шива одружився з нею. Від цього шлюбу народились переможець Таракі Сканда (або Кумара) і слоноподібний бог Ганеша.

22) С. 288. Тимошенко Юлія Володимирівна, державний діяч, політик; народ. 27.11.1960 р. у м. Дніпропетровському (тепер м. Січеслав). Освіта вища, закінчила Дніпропетровський державний університет, за фахом економiст-кiбернетик, кандидат економічних наук. Працювала iнженером-економiстом на Дніпропетровському машинобудівному заводі. У 1989-1991 рр. очолювала молодіжний культурно-розважальний центр «Термінал». З 1991 по 1995 рр. - комерційний, а згодом генеральний директор корпорації «Український бензин». З 1995 по 1997 рр. очолювала корпорацію «Єдині Енергетичні Системи України» (ЄЕСУ). Народний депутат України п’яти скликань. 1999 р. обрана головою політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». З грудня 1999 по січень 2001 рр. - вiце-прем’єр-мiнiстр України. У липні 2004 р. - співголова виборчої коаліції «Сила народу», один з лідерів Помаранчевої революції (листопад 2004-січень 2005 рр.), брала активну участь в акціях на знак протесту проти фальсифікації результатів президентських виборів. З лютого по вересень 2005 р. - Прем’єр-міністр України. 18 грудня 2007 р. обрана Прем’єр-міністром України від демократичної коаліції БЮТ i НУ-НС. З 2010 р. - Президент України.

23) С. 288. Січеслав - місто, обласний і районний центр України, порт на Дніпрі; визначний індустріальний, науковий, культурний, спортивний центр України: металургійна, коксохімічна, ракетобудівна, металообробна та інші галузі промисловості, НВО «Південне», «Дніпро», Державний музей імені академіка Дмитра Яворницького, філія НСПУ, футбольний клуб «Дніпро» (кол. «Металург») тощо. У місті народились Герой Радянського Союзу Олександр Матросов, поет Михайло Свєтлов, державний і політичний діяч Юлія Тимошенко. Кол. Катеринослав (засн. 1776 р. фаворитом російської імператриці Катерини ІІ Потьомкіним на місці козацької слободи Половиця), центр Катеринославської губернії (з 1802 р.), 1926-2010 рр. - місто Дніпропетровське.

24) С. 288. Шевчук Валерій Олександрович - прозаїк, народ. 20 серпня 1939 р. в м. Житомирі в сім’ї робітника. Закінчив історико-філолософський факультет Київського уніерситету (1963). Працював у редакції газети «Молода гвардія», науковим співробітником Київського історичного музею. Автор книжок «Серед тижня» (1967), «Набережна, 12», «Середхрестя» (1968), «Вечір святої осені» (1969), «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел», «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному», «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна (1987). Перекладався на російську, білоруську, грузинську, естонську, молдавську, вірменську, казахську, узбецьку, польську, словацьку, угорську, болгарську, румунську, французьку, німецьку, чеську, серболужицьку, сербохорватську, англійську, литовську мови. Працює в галузі художнього перекладу. Виступає з критичними та літературознавчими статтями у періодиці. Дослідник і перекладач на сучасну українську мову творів давньоукраїнської літератури. Підготував до друку видання: «Аполлонова лютня. Київські поети XYII-XYIII ст.» (1982), «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XYI-поч. ХІХ ст.» (1984), «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI-XYIII ст.» (1984), «Сад пісень Г. Сковороди» (1968, 1972, 1980, 1983), «Твори І. Вишеського» (1986), «Літопис С. Величка» (1986-1987). Заслужений діяч культури ПНР. Член СП СРСР з 1967 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 659).

25) С. 291. Стаття 122 Кримінального кодексу УРСР «Мужолозство» - Мужолозство, тобто статеві зносини чоловіка з чоловіком, - карається позбавленням волі на строк до одного року або висланням на строк до трьох років. Те саме діяння, вчинене з застосуваням насильства або у відношення до неповнолітнього, - карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

Глава 8. Київ, КДБ УРСР. Засідання Колегії

1) С. 299. «Начальником відділення призначити нашого працівника, який займається розробкою націоналістів по лінії 2-го відділу 5-го управління…» - начальником вказаного відділення у 2-му відділі 5-го управління КДБ СРСР було призначено П-ного П. С. (з УКДБ УРСР по Полтавській області), який при голові КДБ УРСР Голушкові М. М. 1988 р. повернувся в Україну і очолив 5-е управління КДБ УРСР. Генерал П-ний П. С. був останнім начальником 5-го управління КДБ УРСР (під час революційних подій 1989-91 рр. в Україні 5-е управління було перейменовано в Управління «З» - Управління захисту конституційного ладу). 1991 р. в складі Служби національної безпеки України (з 24 березня 1992 р. згідно з прийнятим Верховною Радою України законом про СБУ - Служба безпеки України) було створено Управління «Т» - захисту національної державності та боротьби з тероризмом. Першим його начальником став Бурлаков В. М., голова секретаріату Народного руху України, працював на посаді начальника Управління «Т» у 1992-1996 рр., звільнився у званні полковника.

2) С. 300. Махно Нестор Іванович (14.10.1888-25.07.1934) - український повстанський отаман, один із лідерів національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр, визначний політик, військовий діяч, самобутній і талановитий воєноначальник; народився у м. Гуляй-Полі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька область). Працював вчителем, у 1905 р. ознайомився з ідеями анархізму, 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У 1906-1908 рр. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. 1911-1917 рр. - ув’язнений Бутирської тюрми у Москві. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Махно у березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став головою волосного земельного комітету у Гуляй-Полі, головою профспілки деревообробників та металістів, одним із засновників Селянської спілки. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Наприкінці 1917 - початку 1918 рр. сформував «Селянські вільні батальони революції», які на початку діяли як загони місцевої селянської самооборони від нападів російських козачих військ з Піденно-Західного і Румунського фронтів, що територією України йшли на Дон для з’єднання з військами генерала Каледіна. Наступ у березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві. 1918 р. Махно знову повернувся в Україну. Об’єднавши «вільні батальони» з повстанськими загонами Полтавської, Харківської і Херсонської губерній, розпочав боротьбу проти каральних загонів гетьмана Павла Скоропадського, які намагалися відновити поміщицьке землеволодіння. 1918 р. уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, яка виявилася недовготривалою, після чого загони Махна перейшли на бік більшовиків і разом з червоноармійцями захопили Катеринослав (нині місто Січеслав). Був нагороджений орденом Червоного Прапора РСФРР (за номером другим). Невдовзі внаслідок конфлікту з більшовиками полишив Катеринослав, 31.12.1918 р. війська УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З 1919 р. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти. Очолював стрілецьку бригаду у Першій задніпровській дивізії під командуванням Дибенка. Ідейне обґрунтування махновського руху у 1918-1920 рр. здійснювала анархістська організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Її метою було створення свободи для індивідуальнго селянського господарства, демократичного самоврядування місцевих громад та їхньої максимальної незалежності від центральної влади. Програмні виклади ідеології і практики махновського руху публікувалися у виданнях (на початку російською мовою, потім - українською) «Путь к свободє» (Гуляй-Поле), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав) та ін. В умовах протиборства двох сильних противників в Україна намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовистських органів влади втілити політику «воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створювати перші колективні господарства та комітети бідноти викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовистських настроїв у махновських військах. У червні 1919 р., об’єднавшись з армією отамана Миколи Григоріїва (Григор’єва), відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в Революційну Повстанську Армію України (РПА, близько 80 тис. вояків). З літа 1919 р. вів переговори з Симоном Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовистської влади та денікінців, що завершились укладенням 20.09.1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і Революційною Повстанською Армією; у серпні Махном було укладено уманську угоду з 1-ю бригадою УГА. Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим і отаманом А. Шкуро. У 1919 - на початку 1920 рр. проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами Махна, а й проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовистської влади. Під час наступу військ барона Вранґеля (вересень-жовтень 1920 р.) Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 02.10.1920 р. у Старобільську уклав воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонґарської операції РСЧА війська Махна першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Вранґеля радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З 1920 по 1921 рр. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовистської влади, здійснивши ряд повстанських походів по Озівському узбережжі на Дон і Поволжя. Після розгрому військ Махна жителів сіл на Гуляйпільщині, які співчували махновцям, було виселено до Сибіру, на їх місці утворено колонії переселенців, на деяких землях - кібуци, які функціонували до 1941 р., у 1947-1948 рр. організовано виїхали до Палестини, де взяли участь у налагодженні колективного сільського господарства держави Ізраїль. 28.08.1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов дунайський кордон з Румунією. Деякий час жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У 1923 р. був заарештований польською владою. Під час судового процесу (1923 р.) був звинувачений у веденні перемовин з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалося питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УСРР. «За неясністю доказів» був звільнений. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом у Данциґу, де постійно перебував під наглядом поліції. 1925 р. переїхав до Парижа, жив у Венсені. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався у пресі, видав ряд книг. Помер у Парижі, урну з прахом Махна було замуровано у Стіні Комунарів на цвинтарі Пер-Лашез. 26.10.2011 р. прах Махна перепоховано у Києві на Аскольдовій горі у Пантеоні героїв національно-визвольної боротьби українського народу. Указом Президента України від 14.10.2011 р. Нестора Махна нагороджено орденом «За заслуги» 3-го ступеня (посмертно).

3) С. 303. «ВВ» - так між собою працівники ЦК КПУ називали Щербицького Володимира Васильовича, 1-го секретаря ЦК Компартії України (1972-1989).

4) С. 304. Вольфґанґ Амадей Моцарт (27.01.1756-05.12.1791) - геніальний австрійський композитор, автор рондо із фортепіанної сонати ля мажор, відомого як «Турецький марш» Моцарта.

5) С. 306. КНД (абревіатура, рос. - «контрольно-наблюдательное дело») - форма контролю з боку Центрального апарату КДБ за справами оперативного обліку в органах державної безпеки на місцях (контрольно-наглядова справа).

6) С. 308. Шульженко Борис Сергійович (24.08.1919-05.06.1970) - родом з с. Хоружівки Недригайлівського району Сумської області, земляк відомого українського поета заслуженого працівника культури Білоруської РСР, лауреата Республіканської премії ім. Павла Тичини «Чуття єдиної родини» та обласної премії ім. П. Артеменка Олекси Ющенка; закінчив юридичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, під час навчання був комсоргом ЦК ВЛКСМ у КДУ; з 1946 р. 2-й секретар ЦК ЛКСМУ, член ЦК ВЛКСМ (1949), з 1954 р. - в апараті ЦК КПУ, заступник завідувача Відділу агітації і пропаганди; з червня 1957 р. - начальник 4-го управління КДБ при РМ УРСР, з серпня 1959 р. - 1-й заступник голови КДБ при РМ УРСР. За вірогідними джерелами, після переведення тодішнього голови КДБ УРСР Нікітченка В. Ф. на роботу в Москву, мав зайняти його посаду. Їдучи у відрядження для участі в нараді Донецького обласного управління КДБ, 05.06.1970 р. раптово помер за 120 км від Києва в купе спального вагону. Нікітченка В. Ф. було призначено начальником Вищої школи КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського, головою КДБ УРСР став Федорчук В. В. (зі спогадів колишніх працівників КДБ УРСР).

7) С. 309. Оперативний експеримент - метод оперативної діяльності, який полягає в негласному вивченні намірів певної особи, її поведінки, чи факту, події, явища в спеціально створених умовах (з конспектів майора Бузини О. Г.).

8) С. 318. Головченко Іван Харитонович - кол. міністр внутрішніх справ УРСР (1962-1982 рр.). Народ. 14.10.1918 р. у с. Другий Лиман Дворічанського району на Харківщині у сім’ї хлібороба, працював слюсарем, на комсомольській роботі, в політорганах на залізничному транспорті. Закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС (1948). Був на партійній роботі. З 1955-го по 1962 р. працював в органах державної безпеки. Генерал-полковник. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двома), Дружби народів і медалями. Член ЦК Компартії України. Делегат XXY-го і XXYI-го з’їздів КПРС. Депутат Верховної Ради УРСР. Автор книжок оповідань та повістей «Записки чекіста» (1957), «Третя зустріч» (1961), «Чорна стежка» (1961), «Чекисты» (1964), «Каменистыми тропами» (1973), «Милицейские были» (1974), «Неоконченное дело» (1984); романів (у співавторстві з Олексою Мусієнком) «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978). Член СП СРСР з 1967 р. Помер у листопаді 1992 р.

9) С. 323. Галан Ярослав Олександрович, псевдоніми - Яга, Мирон Яро, Володимир Росович, Ігор Семенюк та ін. (27.07.1902-24.10.1949) - український радянський письменник. З 1924 р. член КПЗУ, 1949 р. вступив у кандидати в члени ВКП(б). Напередодні 1914 р. за доносом австрійська влада інтернувала батька Галана в концтабір Таллергоф у числі багатьох галицьких «москвофілів». 1915 р. сім'я евакуювалась до Ростова-на-Дону, звідки повернулась у Перемишль 1918 р. Навчався у Віденському, Краківському університетах; викладав польську мову в українській гімназії в Луцькому, 1929 р. позбавлений права на педагогічну роботу в межах тодішньої Польщі як член КПЗУ та один із засновників і керівників організації письменників «Ґроно». Брав активну участь у комуністичному підпіллі, підготовці та проведенні Антифашистського конґресу діячів культури 1936 р. у Львові. Перебував під особливим наглядом поліції, двічі був заарештований (1936, 1937). Після возз’єднання Західної України з УРСР працював у редакціях газет «Вільна Україна» (1939-1941), «Радянська Україна» і «Правда Украины» (1942-1948). У роки нім.-рад. війни 1941-1945 рр. був коментатором на радіостанціях ім. Тараса Шевченка, «Радянська Україна», «Дніпро» в групі журналістів ЦК КП(б)У. З листопада 1945 р. по квітень 1946 р. - спецкор газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Автор п’єс: «Дон-Кіхот із Еттенгайму», «Вероніка», «99 %», «Осередок», «Під золотим орлом», «У Римі дзвони дзвонять», «Любов на світанні»; оповідань і памфлетів: «Фронт в ефірі», «Я і Папа», «З хрестом чи ножем», «Отець тьми і присні», «Присмерк чужих богів», «На службі у сатани», «Плюю на Папу». Писав також польською мовою, друкувався у прогресивній польській періодиці. Вбитий 24.10.1949 р. у Львові членами підпілля ОУН. Лауреат Сталінської премії (за збірку «Вибране», 1951). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (двічі) та медалями. 1964 р. в УРСР засновано премію ім. Я. О. Галана за кращі публіцистичні твори. 1960 р. у Львові відкрито літературно-меморіальний музей Я. О. Галана; у Львові, Дрогобичі та смт Яблуневі Івано-Франківської області споруджено пам’ятники.

10) С. 323. Медвєдєв Дмитро Миколайович (22.08.1898-14.12.1954) - полковник, у 1920-1935 рр. працював в органах ВЧК-ОДПУ-НКВС України, 1941-1944 рр. - командир партизанського загону «Переможці», Герой Радянського Союзу, автор книги «Это было под Ровно», за мотивами якої у співавторстві з А. Гребньовим написав п’єсу «Сильные духом», поставлену у багатьох театрах СРСР.

11) С. 328. «Український вісник» («УВ») - нелегальний суспільно-політичний часопис; виходив з січня 1970 р. до березня 1972 р. (вип. 1-6) у Львові. Засновник, автор, редактор і видавець - В’ячеслав Чорновіл (об’єкт централізованої справи групової розробки «Блок» під кодовою назвою «Журналіст»). У підготовці «УВ» брали участь Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строкатова, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметєва, В. Чорновіл, Я. Кендзьор. Кур’єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню «УВ» Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка Київського державного університету ім. Тараса Шевченка з Чехословаччини Анна Коцурова вивозила журнал у м. Пряшів (Словаччина), звідти Павло Мурашко передавав «УВ» на Захід для публікації і розповсюдження. Після арешту В. Чорновола (січень 1972 р.) видання журналу намагались поновити Євген Пронюк та Василь Лісовий (заарештовані у липні 1972 р. після проведення 5-м управлінням масштабної операції при участі кількох десятків бригад зовнішнього спостереження і сотень оперативних працівників). 1974 р. лікар-стоматолог з м. Червонограда Львівської обл. Степан Хмара підготував 7-й випуск «УВ», з рукописом якого ознайомив у Києві об’єкта справи «Блок» «Ярему», учителя фізкультури, причетного разом з дружиною, вчителькою української мови і літератури (оперативна зашифровка - «Криса»), до націоналістичного підпілля. Квартира «Яреми» була обладнана технікою слухового контролю і цілодобово перебувала під прослуховуванням, але без зовнішнього спостереження («НН»). Контролери ОТУ, які фіксували розмови в квартирі «Яреми», доповіли розробникам об’єкта з 5-го управління КДБ УРСР про те, що якийсь невідомий відвідувач читає в реальному часі «Яремі» і його дружині «Крисі» текст націоналістичного документу. До квартири «Яреми» на команду заступника голови КДБ УРСР генерала Трояка М. З., куратора 5-го управління, негайно рушили декілька бригад зовнішнього спостереження («НН»), але С. Хмарі вдалось зникнути непоміченим. Через кілька місяців «УВ» вийшов за кордоном, текст статті «Етноцид українців в СРСР» автора М. Сагайдака повністю збігався із зробленим ОТУ записом матеріалу, який прочитав невідомий «Яремі». «М. Сагайдака» безуспішно розшукували впродовж п’яти років, оскільки при розшифровці плівки внаслідок нечіткого запису його спочатку ідентифікували, як «Івана» (а не Степана), і вважали, що гостем «Яреми» був мовознавець чи літератор (у розмові з «Яремою» гість посилався на твори мовознавця Олександра Потебні). Пізніше для проведення робіт щодо ідентифікації голосу «М. Сагайдака» в ОТУ КДБ УРСР було створено фоноскопічну лабораторію. С. Хмара увесь цей час продовжував активно займатися підпільною роботою; перший сигнал про те, що «М. Сагайдак» і С. Хмара, можливо, є однією особою, надійшов оперативним шляхом; тоді ж було виявлено і взято під контроль схованки, де С. Хмара зберігав підпільні матеріали. С. Хмару було заарештовано і 1980 р. засуджено до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Видання «УВ» було поновлено 1987 р. після звільнення В. Чорновола з ув’язнення (зі спогадів колишніх працівників КДБ УРСР).

12) С. 328. Хмара Степан Ількович (Ілліч) - визначний діяч українського національно-визвольного руху, відомий політик. Народ. 12.10.1937 р. в селі Боб’ятин Сокальського району Львівської області. У 1955-1959 рр. працював водієм у с. Радехів Львівської області, потім у Казахстані. Закінчив Львівський медичний інститут (1964), лікар-стоматолог, працював за фахом у м. Гірник Сокальського району, Червоноградській міській стоматологічній поліклініці Львівської області. Кандидат у члени КПРС, 1971 р. за матеріалами УКДБ УРСР по Львівській області Червоноградським РК КПУ Львівської області відмовлено в прийомі у члени КПРС і закордонній туристичній поїздці. З 1974 р. став на шлях дисидентської діяльності, після арешту Чорновола, Пронюка та Лісового відновив видання «Українського вісника», розроблявся 5-м відділом УКДБ УРСР по Львівській області. 1980 р. Львівським обласним судом засуджений відповідно до ч. 1 ст. 62 (антирадянська агітація і пропаганда), ст. 150 (заняття приватнопідприємницькою діяльністю) із застосуванням ст. 42 (призначення покарання при вчиненні кількох злочинів) Кримінального кодексу УРСР до 7 років ув’язнення і 5 років заслання. Народний депутат України 12-го (1-го), 2-го та 4-го скликань (від блоку Юлії Тимошенко). Заступник голови Української республіканської партії (1990-1992), голова Української консервативної республіканської партії (1922-2001), заступник голови Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» (з 12.01.2001).

13) С. 335. Указ Президії Верховної Ради СРСР про офіційне застереження - див. наказ голови КДБ СРСР «Про оголошення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 20.03.1972 р. «Про застосування органами державної безпеки застереження як заходу профілактичного впливу» і введення в дію Інструкції «Про порядок застосування офіційного застереження», № 0150.

14) С. 337. З призначенням Федорчука В. В. головою КДБ УРСР в Україні поступово було відновлено структуру і чисельність органів державної безпеки, які вони мали до 1953 р. Організаційна структура КДБ УРСР набула такого вигляду: 1-е Управління - розвідка; 2-е -контррозвідка; 3-е - оперативне забезпечення органів і військ МВС, пенітенціарної системи, спеціальних комендатур; 4-е - оперативне забезпечення об’єктів транспорту; 5-е - боротьба з ідеологічною диверсією і антирадянською діяльністю; 6-е - оперативне забезпечення об’єктів науки і економіки; 7-е - зовнішнє візуальне спостереження; 8-й відділ - шифрувальний; 9-а служба - охорона Щербицького В.В., партійних і урядових об’єктів; 10-й відділ - оперативний облік і архів; Оперативно-технічне управління - здійснення оперативно-технічних заходів, негласне перехоплення інформації, перлюстрація кореспонденції, участь у проведенні негласних обшуків; Управління урядового зв’язку; слідчий і мобілізаційний відділи, відділ внутрішньої безпеки, слідчий ізолятор, комендатура, секретаріат, господарський та будівельний відділи, Управління кадрів. В обласних управліннях діяла така ж схема підрозділів на рівні відділів (крім 9-ї служби), з кінця 70-х років у кожному районі були відновлені відділи-відділення УКДБ, ліквідовані 1954 р. (колишні підрозділи МГБ). На території Києва і України дислокувався ряд структурних підрозділів КДБ СРСР (особливі відділи військових округів, війська Західного прикордонного округу, війська урядового зв’язку, війська радіоелектронної розвідки, Вищі курси, філії НДІ тощо), начальники яких підпорядковувалися Федорчуку лише в статутному порядку - як старшому за званням і посадою.

15) С. 338. Матросов Олександр Матвійович - народ. 1924 р., Катеринослав (з 1926 р. - м. Дніпропетровське, тепер м. Січеслав), гвардії рядовий, член ВЛКСМ з 1942 р. Воював на Калінінському фронті, загинув смертю хоробрих 23.02.1943 р. поблизу с. Чорнушки Псковської області - під час бою закрив своїм тілом ворожу амбразуру. Герой Радянського Союзу (1943, посмертно).

Глава 9. Київ, 5-е управління КДБ УРСР. Оперативний експеримент

1) С. 346. Оперативна обстановка визначається як сукупність умов, що випливають з політичної обстановки і прямо чи посередньо впливають на процес боротьби органів КДБ з іноземними спецслужбами, закордонними підривними центрами та внутрішніми ворожими елементами, визначаючи вибір напрямів цієї боротьби, а також використовуваних у її перебігу сил, засобів, форм і методів (з конспектів майора Бузини О. Г.).

2) С. 346. Сили - оперативний склад і позаштатні оперативні співробітники органів КДБ; засоби - аґентурний апарат і довірені особи, оперативно-технічні заходи, зовнішнє спостереження і установка; форми - пошук і перевірка сигналів, оперативна перевірка, оперативна розробка, оперативне спостереження, оперативний розшук; методи - агентурне і оперативно-технічне проникнення, оперативна комбінація, оперативний експеримент, дезінформація (з конспектів майора Бузини О. Г.).

3) С. 353. Емісар - особа, яка використовується зарубіжними антирадянськими організаціями для зв’язку з ворожими елементами в СРСР та інших країнах соціалістичної співдружності і для проведення організаційної підривної діяльності. Емісари не рідко виконують завдання спецслужб противника шпигунського характеру (з конспектів майора Бузини О. Г.).

4) С. 361. «Сталося того часу, і відійшов Юда від своїх братів…» - Див.: Буття. - 38:1-30 і далі.

5) С. 365. «І взяв Амрам свою тітку Йохевед за жінку…» - Див.: Вих. - 6:20-25.

6) С. 365. «Сохнут» [«Єврейська аґенція для Ізраїлю» (Jewich Agency for Israel)] - неурядова міжнародна організація з центром у Єрусалимі, створена 1929 р., діє безпосередньо чи через своїх представників у 58 країнах світу. До проголошення Держави Ізраїль «Сохнут» був інструментом, при допомозі якого єврейська світова спільнота і Всесвітня єврейська організація здійснювали роботу, спрямовану на відродження єврейського національного вогнища в Ерец-Ізраїль (Країні Ізраїлю), яка тоді перебувала під британським мандатом. «Сохнут» сприяє поверненню єврейського народу на історичну батьківщину та бере участь у початковому облаштуванні нових репатріантів, слугує ланкою, яка поєднує євреїв Діаспори з Державою Ізраїль, бере активну участь у розвитку та підтримці сіоністської освіти та єврейської самосвідомості в Діаспорі, у тому числі шляхом організації ульпанів в СРСР (з конспектів майора Бузини О. Г.).

7) С. 369. «А кажуть, що гора не йде до Магомета» - відповідно до радянсько-турецького договору, підписаного в Москві 16.03.1921 р., Ардаганський і Карський округи Вірменії, які до 1-ї світової війни 1914-1918 рр. входили до складу Російської імперії, потім були окуповані Туреччиною і 1918 р. звільнені військами дашнаків, відійшли до Туреччини. На території Карського округу (тепер Туреччина) стоїть священна гора Арарат. Дашнаки - члени вірменської політичної партії «Дашнакцутюн» («Союз»), яка прийшла до влади у Вірменії 28.05.1918 р. Проект договору від 16.03.1921 р. містив пункт, по якому спільно з вірменськими територіями Ленін планував передати Туреччині і Грузію. За вимогою наркома у справах національностей Радянської Росії Сталіна цей пункт з договору було прибрано.

8) С. 369. Абшит (діал.) - відставка.

9) С. 370. О, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай (євр.) - О, небо! Бог всемогутній.

10) С. 370. Кіш мір ін тухес, шлімазл (євр.) - дуже брудна лайка.

11) С. 370. Поц (євр.) - метафоричне означення непривабливої для оповідача особи (букв. - статевий орган).

12) С. 370. «Шляк би тебе трафив», «каш мара кар, чавела», «ду тем пула, кізда меті, драку», «кроца фіста сакраменто» - найбрудніші лайки з різних мов світу у кожній (особливо ромейською).

13) С. 370. Комплот (від фран. сomplot - змова) - підступна змова проти когось.

14) С. 373. Реченець (діалект.) - термін, строк виконання.

15) С. 375. Деза (жарг.) - дезінформація.

16) С. 377. Пукати (від поль. pukac - стукати) - доносити; пукач - донощик, стукач.

17) С. 381. Довірена особа - категорія негласних помічних органів КДБ, які на постійній основі використовуються для виконання окремих доручень, консультацій, експертних оцінок тощо і не входять до агентурного апарату (з конспектів майора Бузини Г. О.).

18) С. 386. «Рамзай» - оперативний псевдонім легендарного радянського розвідника Ріхарда Зорґе (04.10.1895-07.11.1944), який успішно діяв на території Німеччини, Японії та Китаю в період з середини тридцятих років до жовтня 1941 р., близький знайомий професора Карла Гаусгофера (1923 р. під час відбуття Гітлером покарання за участь у т. зв. «Мюнхенському путчі» Гаусгофер прочитав для нього, свого аспіранта Рудольфа Гесса та інших осіб, які спільно перебували в камері, курс лекцій із всесвітньої історії, японознавства, буддизму та міфології, конспекти лекцій Гітлер використав для написання своєї програмної книги «Майн Кампф»; один із основоположників т. зв. «геополітики»; розробник євразійської вісі «Берлін - Токіо»; радник Гітлера до 1944 р.). У червні 1941 р. повідомив розвідувальний центр ГРУ ЗС СРСР про прийняте Гітлером рішення стосовно нападу на СРСР 22.06.1941 р. (кодова назва операції «Фрідріх Барбаросса»), дані про яке отримав від посла Німеччини в Японії. Заарештований японською поліцією внаслідок провалу зв’язківця, у вересні 1943 р. засуджений до смертної кари через повішення. Похований у Токіо. Герой Радянського Союзу (посмертно, 1964).

19) С. 387. Гашек (Ga ek) Ярослав (30.04.1883-03.01.1923) - відомий чеський письменник. Мобілізований в австро-угорську армію, добровільно здався у російський полон (1915). З червня 1916 по лютий 1918 року перебував у Києві. Написав тут понад 30 творів, які друкував у київській газеті «Чехослован» і видавництві «Слов’янське видавництво». Переїхавши до Москви, зайняв відповідальні пости у т. зв. 5-й Червоній Армії, був комендантом міста Бугульма Казанської губернії. Іменем Гашека названо одну з вулиць Києва (колишній Високовольтний бульвар, тепер бульвар Ярослава Гашека).

20) С. 387. Тухачевський Михайло Миколайович (16.02.1893-11.06.1937) - радянський військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1935). Брав участь у 1-й світовій війні 1914-1918 рр. у складі лейб-гвардії Семеновського полку, поручник; 1915 р. потрапив у німецький полон, 1917 р. повернувся в Росію. З 1918 р. у Червоній Армії. Командував арміями при розгромі військ Денікіна, звільненні Уралу і Сибіру від Колчака, в радянсько-польській війні (1920), придушенні Кронштадтського і Тамбовського повстань (1921). Заступник голови Революційно-військової ради СРСР - начальник озброєнь Робітничо-селянської Червоної Армії (1931), заступник народного комісара оборони (1934), 1-й заступник народного комісара оборони - начальник управління бойової підготовки (1936). Брав участь у військово-технічному обміні РСЧА із збройними силами Німеччини, шість разів виїздив до Німеччини у коротко- і довготривалі відрядження для надання допомоги в розбудові рейхсверу (за ймовірними даними, був завербований гітлерівською розвідкою). 1937 р. заарештований, обвинувачений в контрреволюційній діяльності та зв’язках з розвідкою Німеччини і засуджений до вищої міри соціального захисту - страти.

21) С. 389. Бретшнейдер - співробітник Празького управління Департаменту таємної поліції при інтер’єр-міністрові (міністрові внутрішніх справ) Австро-Угорської імперії, таємний агент); використовуючи різні легенди, під прикриттям завсідника празьких ганделиків і генделиків збирав реагування населення Праги на зовнішні і внутрішні події, зокрема, на вбивство наступника австрійського престолу Фердинанда 28.06.1914 р. у м. Сараєво.

22) С. 389. Принцип (Prinzip) Гаврило - керівник (спільно з Данилом Ілічем) підпільної групи «Молода Боснія» («Млада Босна»), 28.06.1914 р. в Сараєво застрелив наступника австрійського престолу ерцгерцоґа Франца Фердинанда, який прибув у Сараєво для нагляду за військовими маневрами австро-угорської армії. 28 червня вважається днем Національного трауру Сербії у зв’язку з розгромом Сербії Туреччиною у битві на Косовому Полі 28.06.1389 р. Вбивство Гаврилом Принципом Франца Фердинанда стало приводом для військового нападу Австро-Угорщини та Німеччини на Сербію і початком Першої світової війни 1914-1918 рр.

23) С. 390. Гетеродокси (грецьк. - інакше думаючий, інакодумець) - представники політичної течії, які засуджують девіантні (гомосексуальні) форми інтимних стосунків і виступають проти гомосексуальних шлюбів на відміну від ортодоксів (грецьк. - правовірний, правильно думаючий), які виступають за легалізацію гомосексуальних шлюбів; в той же час ортодокси вважають конкубінат (гетеросексуальний шлюб без офіційної реєстрації), а також позашлюбні гетеросексуальні зв’язки адміністративним деліктом (правопорушенням); у своїх вибтрчих програмах ортодокси вимагають внесення змін до Цивільного кодексу (стосовно легалізації гомосексуальних шлюбів і заборони конкубіната) та Кодексу про адміністративні правопорушення (стосовно правової відповідальності за позашлюбні статеві взаємини), з чим гетеродокси категорично незгодні (Див.: Дмитро Видрін. - Сексополітологія // Навчальний посібник для політиків-початківців // Під редакцією Уїльяма Клинтона // Передмова Жака Сегела. - Київ - Вашинґтон - Париж, 2004. - С. 367; Дмитро Десятерик. - Міністерство культури підтримує піратів і рекламує пригоди австрійського гомосексуаліста. - «День» // 17.07.2009).

24) С. 390. Грушевський Михайло Сергійович (псевдонім «Михайло Заволока») - відомий український історик, археолог, літературознавець, соціолог, письменник, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Народ. 17(29).11.1866 р. у Холмі (тепер Хелм, Польща). Батько - Сергій Федорович Грушевський, син диякона, закінчив Київську духовну семінарію, директор семінарії в Холмі, з 1869 р. - інспектор, директор народних училищ Кавказу, мати - Глафіра Опок-Опоцкевич, з священицької родини. Закінчив 1-шу Тифліську класичну гімназію (1886), історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира у Києві (1890). Голова Української Центральної Ради (УЦР) - представницького органу, який створив першу у ХХ ст. демократичну державу українського народу - Українську Народну Республіку (УНР). У зв’язку із розв’язаною більшовистською Росією проти України війною Українською Центральною Радою було прийнято 4-й Універсал від 09(22).01.1918 р., у якому, зокрема, вказувалось: «Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде далі кріваву боротьбу з нашим Народом і Республікою; крім того, те саме Петроградське Правительство Народніх Комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того священною. Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя. Ми, Українська Центральна Рада, обрана з’їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше. Але для того, щоб ні Руське Правительство, ні яке инше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, - власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів. (…) Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазним правительством, тяжко змучила наш Народ, вже знищила наш Край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець; з тим, як армія буде демобілізовуватись, приписуємо одпускати деяких; після підтвердження мирових переговорів розпустити армію зовсім. Потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило охороною робочого народу, а не бажанням пануючих верств». 29.04.1918 р. у зв’язку з державним переворотом гетьмана П. Скоропадського перейшов на нелегальне становище. Відмовився від пропозиції увійти до складу Української академії наук. Емігрував 1919 р., жив у Празі, потім у Відні. 31.12.1923 р. на спільному засіданні ВУАН заочно обраний академіком по кафедрі історії українського народу. Повернувся в СРСР 1924 р., заснував у Києві Науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісією ВУАН, працював над «Історією України-Руси», «Історією української літератури». Розроблявся ДПУ УСРР по справі-формуляру під кодовим прізвиськом «Старик». 12.01.1929 р. обраний дійсним членом АН СРСР. У березні 1931 р. переїхав до Москви, арештований 23.03.1931 р. і звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр» (УНЦ). Після звільнення з-під арешту залишився у Москві, продовжив роботу над «Історією України-Руси». Помер 25.11.1934 р. у Кисловодську після операції від зараження крові, похований у Києві на Байковому кладовищі. У будинку Беретті за адресою вул. Володимирська, 35, де в 1927-1931 рр. працював Михайло Грушевський, тепер розміщується бюро перепусток і приймальня Служби безпеки України. Указом Президента України від 28.11.2011 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого Y ст. (посмертно).

Глава 10. Київ, 2-е управління КДБ УРСР. КРО «Павутина»

1) С. 396. «Управління кадрів КДБ УРСР, яке в той час розміщувалось на вулиці Володимирській, 34 поряд з готелем «Театральний»» - тепер у тому будинку міститься НАК «Надра України».

2) С. 398. «ШП»(ше-пе, скорочення, жарг.) - шпигунська діяльність, шпигунство; кримінальна відповідальність за шпигунство встановлена відповідно до ст. 56 (для громадян СРСР) і ст. 57 (для іноземних громадян і апатридів) Кримінального кодексу УРСР.

3) С. 398. 1-й відділ («американський») 2-го управління КДБ УРСР займався боротьбою з підривною діяльністю спецслужб США та виявленням їхньої агентури на території республіки; 4-й відділ - перехопленням каналів зв’язку іноземних спецслужб з агентами та розвідниками-нелегалами з використанням радіоелектронних засобів («розвідцентр - агент», «агент - розвідцентр»), на каналах міжнародного поштового обміну та безконтактних зустрічей (з конспектів майора Бузини О. Г.).

4) С. 401. Основи вербування агентів органів КДБ встановлювались такі: ідейно-політична; залежність на підставі матеріалів компрометуючого характеру; фінансово-матеріальна залежність; зацікавленість (з конспектів майора Бузини О. Г.).

5) С. 406. «Кафедра «СД-5» Вищої школи КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського» - умовна назва кафедри Вищої школи КДБ СРСР («Спеціальна дисципліна - 5»), викладачі якої займалися питаннями боротьби органів КДБ з ідеологічною диверсією противника і антирадянською діяльністю.

6) С. 408. Максвелл (Maxwell) Джеймс Клерк (13.06.1831-05.11.1879) - англійський фізик, професор Кембриджського університету, автор праць «Динамічна теорія електромагнітного поля», «Трактат про електрику і магнетизм», довів тезу про тиск електромагнітних хвиль (тиск світла), зробив розрахунок залежності в’язкості газу від довжини вільного перебігу молекул.

7) С. 410. Вулиця Фундуклеївська - за радянських часів вулиця Леніна, тепер вулиця Богдана Хмельницького.

8) С. 411. Забужко Оксана Стефанівна - поетеса; народ. 19 вересня 1960 р. у м. Луцьку в сім’ї службовців. Закінчила філософський факультет Київського університету (1982). Працює викладачем марксистсько-ленінської естетики у Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського. Кандидат філософських наук. Член КПРС. Автор збірки «Травневий іній» (1985). Член СП СРСР з 1987 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 694).

9) С. 412. Servus (лат.) - привіт, букв.: «раб, слуга».

10) С. 412. Nicht klopfen! (нім.) - Не стукати!

11) С. 414. «Плюсовий номер» - готельне помешкання (номер), обладнане стаціонарною технікою слухового контролю (з конспектів майора Бузини О. Г.).

12) С. 414. Бернштейн (Bernstein) Едуард (06.01.1850-18.12.1932) - німецький соціал-демократ, ідеолог ревізіонізму і реформізму, один із лідерів 2-го Інтернаціоналу. Проголошував необхідність повернення до філософії Канта, виступав проти матеріалістичної діалектики, яку ототожнював з ідеалістичною діалектикою Геґеля, в царині соціально-політичних наук доводив, що соціалізм - це лише етичний ідеал («кінцева мета - ніщо, рух - усе»); засуджував жовтневий контрреволюційний заколот і більшовистський переворот в Росії 1917-го р.

13) С. 417. Дегейтер, Дежейтер (Degeyter) Адольф - французький композитор, правий соціаліст, брат П’єра Дегейтера (Дежейтера) - лівого комуніста (08.10.1848-27.09.1932); 1922 р. в апеляційному суді програв своєму братові П’єру Дегейтеру (Дежейтеру) судову справу стосовно авторства музики міжнародного пролетарського гімну «Інтернаціонал»; ноти було опубліковано 1888 р. за підписом Degeyter без імені та ініціалів.

14) С. 417. Гайдеґґер, Хейдеггер (Heidegger) Мартин (26.09.1889-26.05.1976) - німецький філософ-екзистенціаліст, основні роботи: «Буття і час», «Буття і істина», «Погляд в те, що є».

15)С. 421. Draimal hoch! (нім.) - тричі хай живе!

16) С. 422. Дубчек (Dub ek) Александр- відомий чехословацький політик і державний діяч, народ. 27.11.1921 р.; 1925 р. разом з батьками переїхав до Радянського Союзу в складі групи з 300 чехословацьких комуністів-інтернаціоналістів, які заснували в Середній Азії кооператив «Інтергельпо». 1938 р. сім’я Дубчека повернулась у Чехословаччину. Член КПЧ з 1939 р. У 1955-1958 рр. вчився у Вищій партійній школі при ЦК КПРС в Москві, 1960-1968 рр. - секретар ЦК, член Президії ЦК КПЧ, 1968-1969 рр. - 1-й секретар ЦК КПЧ. В серпні 1968 р. разом з іншими керівниками ЧССР був інтернований в резиденцію під Ужгородом (Закарпатська область), де прослухав курс лекцій з питань інтернаціоналізму, які, серед інших, прочитав 1-й секретар ЦК КПУ Петро Шелест. 1969-1970 рр. - посол ЧССР в Туреччині. В 1970 р. його було виключено з лав КПЧ і направлено на роботу в одне з лісництв під Братиславою. Подальша доля Дубчека губиться у мороці історії.

17) С. 430. Косіор Станіслав Вікентійович (18.11.1889-26.02.1939) - радянський і партійний діяч, більшовист. Учасник контрреволюційного заколоту і більшовистського жовтневого перевороту в Петрограді (1917); 1918-1919 рр. керував нелегальною партійною роботою в Україні, один з організаторів КП(б)У. З липня 1928 р. - генеральний секретар ЦК КП(б)У, з січня 1938 р. - заступник голови РНК СРСР і голова Комісії радянського контролю. Іменем Косіора названо одну з вулиць Києва (відрізок колишнього Кадетського шосе, тепер вулиця В’ячеслава Чорновола).

Глава 11. «Засвіт встали козаченьки…» Тривога

1) С. 436. КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig (нім.) - вулиця Короленка, 33; кол. вулиця Велика Володимирська, тепер вулиця Володимирська, на якій у будинку № 33 розміщується Служба безпеки України.

2) С. 438.Ich bin damit alle einverstanden: «Kommunisten hibt es haplyk!» Aber wir mьssen scneller fahren. DerGauleiterwartet. WirwerdenheutedasStabsquartiervonKGBeinnehmen (нім.) - Я все зрозумів: «Комуністам буде гаплик!» Але ми мусимо їхати швидче. Ґауляйтер чекає. Нам треба сьогодні зайняти штаб-квартиру КҐБ.

3) С. 438. Власовець - вояк Російської визвольної армії (РОА) під командуванням генерал-лейтенанта Андрія Власова, яка воювала на боці Гітлера. У серпні-вересні 1941 р. «власовцями» називали бійців 37-ї армії Південно-Західного фронту під командуванням генерал-майора Андрія Власова, які обороняли Київ від нападу німецько-фашистських загарбників (Київська оборонна операція 1941 р.). 11-13.08.41 р. бійці 37-ї армії відкинули німців від Києва майже до першої лінії оборони Київського укріпрайону, після чого Гітлер вимушений був зняти частину сил з групи армій «Центр», що вела наступ на Москву, і кинути їх на Київ. 15.09.41 р. частини 1-ї і 2-ї німецьких танкових армій з’єдналися в районі Лохвиці, над радянськими військами нависла загроза оточення. Після наказу Сталіна про відступ, що надійшов увечері 17.09.41 р., Власов зумів вивести своїх бійців з оточення, врятував з’єднання від загибелі і взяв участь в обороні Москви (5-а, 26-а армії і частина сил 38-ї та 21-ї армій на чолі з командувачем Південно-Західного фронту Михайлом Кирпоносом із оточення не вийшли; Кирпонос переодягся у форму рядового бійця, під час перестрілки загинув, німцями був ідентифікований за білизною для вищого комскладу). У березні 1942 р., будучи командувачем Волховського фронту, на території Ленінградської області Власов потрапив у полон і перейшов на службу до Гітлера, створивши т. зв. «Російську визвольну армію» (РОА), після чого «власовцями» почали називати комбатантів РОА.

4) С. 438. Кудря Іван Данилович (07.07.1912-листопад 1942) - працівник НКВС, керівник підпільної групи в Києві у роки 2-ї світової війни. За деякими джерелами, групою з використанням радіокерованих мін були підірвані будинки на вулиці Хрещатик та Успенський собор у Києво-Печерській лаврі в той час, коли німців в приміщеннях не було. В липні 1942 р. заарештований ґестапо і закатований. Герой Радянського Союзу (посмертно, 1965).

5) С. 439. «Підстава» (жарг.) - оперативна комбінація, метою якої є створення умов для контакту агента з об’єктом розробки чи оперативної зацікавленості (з конспектів майора Бузини О. Г.).

6) С. 439. Wir sind angereist gekommen! Bitte, Her Obergruppenfьrer! Wьnsche das Gelingen! (нім.) - Ми приїхали! Прошу, пане оберґрупенфюрер! Бажаю удачі!

7) С. 440. Народно-трудовий союз (НТС) - одна з найактивніших антирадянських емігрантських організацій, пов’язана із спецслужбами США і ФРН; центр розміщується за адресою: Флуршайдеверґ, 5, Зосенгайм, Франкфурт-на-Майні, ФРН; голова НТС - Поремський В. Д., голова виконавчого бюро - Романов (Островський) Є. Р., він же керівник «закритого (оперативного) сектору» НТС, який безпосередньо займається організацією підривної діяльності проти СРСР і країн соціалістичної співдружності. Для виконання завдань на території СРСР у складі оперативного сектору діють 120 активних членів (нелегалів) НТС (з конспектів майора Бузини О. Г.).

8) С. 440.Heil Fьhrer! Sieg heil! Siegoder Tod! (нім.) - Слава фюреру! Хай живе перемога! Перемога або смерть!

9) С. 440. Es ist ein lдppische Fahrer. Ich bin verstanden nicht, warum ruft er: „Heil Fьhrer! Sieg heil! Siegoder Tod! (нім.) - Це якийсь недоумкуватий водій, і я не зрозумів, чому він кричить: «Гайль фюрер! Зіґ гайль! Перемога чи смерть!»

10) С. 443. Меїр (Мейєрсон, уродж. Мабович) Ґолда Іцхоківна (03.05.1898-08.12.1978) - прем’єр-міністр Ізраїлю 1969-1974 рр. Народилася у м. Києві, разом з батьками 1906 р. емігрувала в США. Водограй у Золотоворотському скверику на розі вулиць Володимирської та Великої Підвальної (тепер - Ярославів вал) названо на її честь («Фонтан Ґолди Меїр») у зв’язку з тим, що юна Ґолда, з батьками, друзями або ж усамітнено, полюбляла відпочивати на цьому місці.

11) С. 447. Площа Жовтневої революції (кол. Хрещатицька, Думська, Радянська, Калініна) - центральна площа Києва, тепер Майдан Незалежності.

12) С. 450. «Фердинанд» (нім. Ferdinand) - німецька важка самохідно-артилерійська установка (САУ) класу винищувачів танків, інша назва -«Elefant» (з нім. - «Слон»); один з наймогутніших видів панцерної техніки гітлерівських військ у 2-й світовій війні.

13) С. 451. Кошерна їжа - їжа, дозволена євреям згідно з комплексом законів юдаїзму про дозволене і недозволене харчування «Кашрут». Слово «кашер» перекладається з івриту приблизно як «підходящий», «правильний», може мати відношення до будь-якої речі, якщо вона відповідає вимогам «Галахи» («Галаха» - законодавча частина рабинистичної літератури і вся нормативна сфера юдаїзму). Добропорядного єврея, який виконує усі обов’язки перед Всевишнім, називають «кашерною людиною».

14) С. 452. Місто Донецьке - обласний центр, на р. Кальміус; засноване 1869 року як робітниче селище Юзівка (за прізвищем англійського підприємця Дж. Юза) на місці козацького поселення - адміністративного центру Кальміуської паланки Запорозької Січі (Вольностей Війська Запорозького Низового); 1924 р., після того, як В. І. Леніна-Ульянова поклали в Мавзолей, Юзівку, йдучи назустріч проханням її жителів, ВЦВК СРСР перейменував на Сталіне; 1961 року, коли Сталіна винесли з Мавзолею В. І. Леніна, м. Сталіне, йдучи назустріч проханням її жителів, Президія Верховної Ради СРСР перейменувала на м. Донецьк; таку ж назву (м. Донецьк) має місто, розташоване у Ростовській області на річці Сіверський Донець, впритул до кордону з Ворошиловградською областю - до 1955 р. м. Гундоровка, колишнє козацьке поселення, назване за прізвищем козака Гундора, з роду якого походить відомий український літературознавець Тамара Гундорова; без перейменування у Ростовській області залишилось селище Гундоровське, також засноване козаком Гундором.

15) С. 456. Парабола (грец.) - притча, коротка алегорична історія, оповідь повчального змісту, взята з історії чи нвколишнього життя. Для параболи не обов’язково, щоб усе, про що говориться в оповіді, мало місце насправді, події могло і не бути, крім того, не всі вчинки осіб, які згадуються в оповіді, безумовно гарні і бездоганні (та й мета параболи полягає не у безумовно точній передачі події чи явища, якщо вони були насправді). Для параболи характерна піднесена топіка (у тих випадках, коли топіка, навпаки, знижена, цей прийом розраховано на специфічний контраст з високим смислом змісту); центр і еталон для інших повчальних жанрів: «Повчань Акіхара», «машаліма Талмуду», Старого Заповіту (див: Суд. 9:8 і далі; 4 Цар. 14:9), Нового Заповіту (Див.: Лук. 4:23, 16:19; Ів. 4:37, 16:25, 29; Мат. 15:15; 1 Тим. 1:4, 4:7; 2 Тим. 4:4; Тит. 1:14) тощо. Намагання підпорядкувати прозу законам жанру параболи спостерігається у творчості таких видатних письменників і мислителів ХІХ-ХХІ ст. ст., як Лев Толстой, Фрідріх де ла Мотт Фуке, Міґель де Унамуно, Менделе-Мохер-Сфорим, Шмуель Йосипович Агнон (Нобелівський призер в галузі літератури з Галичини), Джеймс Джойс, Олдос Гакслі, Самуїл Барклі Беккет, Вільям Єйтс, Відьядхар Сураджіпрасад Найпол, Імре Кертес, Ое Кендзабуро, Петар Гек (Гекторович), Павло Вольвач, Пауло Коельо, Павло Кее, Улас Самчук, Богдан Бойчук, Валерій Шевчук, Василь Слапчук, Микола Рябчук, Юзьо Обсерватор (Він Не Чук), Андрій Бондар, Ігор-Бондар-Терещенко, брати Карамазови, сестри Тельнюк, інженер-бакалавр Марко Роберт Стех, доктор фізико-математичних наук Максим Стріха та ін.

16) С. 461. «А коли для вас починається «сьогодні» - як для євреїв з учорашнього вечора, чи як, товаришу Бочонкін?…» - за Талмудом, відлік нової доби починається від першої зірки, що з’являється в небі наприкінці попереднього дня.

17) С. 476. Вулиця Свердлова (названа на честь видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави Я. М. Свердлова) - тепер має дореволюційну назву вулиця Прорізна.

18) С. 484.Шмутціґе швайн (нім.) - дуже брудна лайка.

Глава 12. Донецьк - Київ. Зірки і терни майора Бочонкіна

1) С. 490. «Кріпак» - так називали у другій половині ХХ ст. відвідувачі кафе в кінці Хрещатика у Києві, де продавались на розлив міцні вина. Навскіс через вулицю на Бессарабці навпроти пам’ятника Леніну-Ульянову функціонувало кафе, яке відвідувачі «Кріпака» називали «Осляча сеча»: у ньому продавалось на розлив бочкове біле сухе вино, до вина безплатно додавались в необмеженій кількості сухофрукти (зі спогадів колишніх працівників КДБ УРСР).

2) С. 491. Цудрейтер (євр.) - малахольний.

3) С. 493. Мішігінер (євр.) - малахольний, але не зовсім.

4) С. 496. «Не вірую, але вірю» - парафраза виразу християнського письменника Тертулліана: «Credo, quia absurdum» (лат.) - «Вірю, тому що безглуздо».

5) С. 496. Алеф, бет, гімель - перші літери ханаанейського алфавіту.

6) С. 497. Єжов Ніколай Іванович (01.05.1895-04.02.1940) - нарком внутрішніх справ СРСР (26.09.1936 - 24.11.1938), одночасно займав посади голови Комісії партійного контролю, секретаря ЦК ВКП(б). 1938 р. подавав до Політбюро пропозицію про перейменування Москви на місто Сталінодар. Один із головних організаторів масових репресій в СРСР, 1937-й рік став символічним їх позначенням («єжовщина»). Приводом для відставки Єжова стала втеча керівника далекосхідного управління НКВС Люшкова в Японію, кілька провалів у діяльності закордонної розвідки, а також рапорт начальника Управління НКВС по Іванівській області Журавльова. Дружина - Євгенія Соломонівна, була коханкою відомих письменників Ісаака Бабеля (справжнє прізвище Бобель, слово «Бабель» походить від біблейської легенди про Вавилонську вежу: Бабель - Вавилон), Михайла Кольцова (справжнє прізвище Фрідлянд, близький приятель американського письменника Ернеста Гемінґвея) та ін. Арештований 10.04.1939 р., слідством звинувачувався у змові проти радянської влади, керівництві підпільною контрреволюційною організацією, підготовці терористичних замахів на радянських державних і партійних діячів, шпигунстві і мужолозтві. 03.02.1940 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - страти.

7) С. 497. Олександр Фельдман - правозахисник, один із найяскравіших лідерів руху проти дискримінації євреїв в СРСР та за безперешкодний виїзд євреїв із СРСР в Ізраїль 1970-х років, об’єкт 5-го відділу УКДБ по місту Києву і Київській області; неодноразово притягався до адміністративної відповідальності за участь у правозахисній діяльності; засуджений 23.11.1973 р. Дарницьким районним судом м. Києва згідно з ч. ІІ ст. 206 Кримінального кодексу УРСР (хуліганство); покарання відбував у Хмельницькій області у ВТК для особливо небезпечних злочинців; після звільнення емігрував в Ізраїль.

8) С. 497. Халоймис (євр.) - барахло, мотлох, сміття.

9) C. 498. Талмуд - тобто «вчення», тлумачення Тори, додаткові до Законів Мойсея заповіді; складаються з «мішни» («повтор») і «гемари» («завершення»); Біблія новітнього єврейства.

10) С. 499. Майор Іван Бочонкін помилився: під кодовим прізвиськом «Аскет» 5-им управлінням КДБ УРСР розроблявся об’єкт централізованої справи групової розробки Лукаш Микола Олексійович (19.12.1919 - 29.08.1988) - укр. перекладач, літературознавець, лексикограф. Учасник нім.-рад. війни, відзначений орденами і медалями. Закінчив Харківський педагогічний інститут (1947); перебував на педагогічній роботі у вищих навчальних закладах Харкова, завідував відділом київського журналу «Всесвіт». Працював у галузі поетичного і прозового перекладу, перекладав з вісімнадцяти іноземних мов і мов народів СРСР. Член СП СРСР з 1956 р., виключений 1973 р. у зв’язку із поданою ним заявою до КДБ УРСР, у якій він висловлював прохання ув’язнити його замість арештованого Івана Дзюби, оскільки, на його думку, Іван Дзюба внаслідок серйозних захворювань міг не витримати тюремного режиму.

11) С. 503. Абракадабра! (давньоєвр.) - Згинь, нечестивий!

12) С.503. Вулиця Велика Житомирська - виникла в період Київської Русі, перетинала старе місто від Софійських (Батиєвих) воріт до Львівської брами. В XY-XYII ст. ст. разом з теперішньою вулицею Артема називалась Львівською. Після створення в районі колишньої Львівської брами Житомирської застави (1795) називалась Житомирською; з 1857 р. - сучасна назва; після лютого 1919 р. певний час мала назву вулиця Адама Міцкевича, затим її було перейменовано на честь керівника Київського січневого збройного повстання більшовистів проти Центральної Ради (1918) Олександра Горвіца. Після придушення військами Гайдамацького кошу Слобідської України під командуванням Симона Петлюри більшовистського заколоту Горвіца було захоплено і страчено. Іменем Горвіца названо одну із вулиць Києва.

13) С. 504. Жаботинський Володимир (Зеев, євр. - вовк) Євгенович (06.10.1880-04.08.1940) - єврейський журналіст, письменник, поет, перекладач; політичний діяч, який виборював ідеї сіонізму («єврейський Ґарібальді»). Досконало володів українською мовою, автор есеїв про творчість Т. Г. Шевченка. 18-26.10.1927 р. під час судового процесу над убивцею Симона Петлюри Самуїлом-Шльомою Шварцбардом (Samuel-Scholom Schwarzbard) виступив перед трибуналом Сени в Парижі із спростуванням причетності Симона Петлюри до єврейських погромів в Україні часів громадянської війни 1918-1920 рр. Помер 1940 р. у Нью-Йорку, де був похований. Рішенням уряду Держави Ізраїль прах Жаботинського 1964 р. перепоховано на горі Герцля в Єрусалимі.

14) С. 504. Ґой, ґої (євр.) - у євреїв всі інші особи, крім євреїв.

15) С. 505. Обрізання (циркумцизія, євр. - бритмила, брис) - релігійний обряд видалення крайньої плоті чоловічого статевого органу, яке в юдаїзмі і ісламі є однією з основних ознак конфесійної належності. За Біблією, Авраам на 99-му році свого життя отримав повеління Бога обрізати себе і всю чоловічу стать єврейського народу. Авраам розпочав обрізання з свого сина Ізмаїла того ж дня, коли отримав знак від Бога. Після цього обидва народи, які мають родовід від Авраама, а саме ізмаїльтяни (араби) і ізраїльтяни (євреї), почали обрізати своїх синів. В арабів обрізання здійснюється у віці між 6-15 роками (зазвичай - на 13-му році), а у євреїв на 8-й день від народження хлопчика (Див.: Бут. 17:9 і далі).

16) С. 505. «Як у тій пісні, що її співає Андрій Миколайчук про Кіндрата» - відома за радянських часів популярна пісня про підпільника Кіндрата, який мав закопаний у городі чи то автомат, чи то самогонний апарат.

17)С. 506. Шпітцель (євр.) - підпільник, шпигун.

Глава 13. Тарніголь, місяць адар. Крик півня вночі

1) С. 509. Маца (євр.) - опресноки, давньо-євр. «мацах» (печиво), оладки з прісного тіста, єврейський ритуальний хліб, якого згідно з нормами юдаїзму прийнято вживати в дні релігійного свята Пасхи; звичай випікати мацу народився під час землеробського релігійного свята «маццот», маца мала втілювати магічне тіло духів ниви; пізніше цей звичай першосвященники пов’язали з виходом євреїв з Єгипту під керівництвом пророка Мойсея.

2) С. 510. Трафний (євр.) - негодний для вживання юдеями, не чистий, не кошерний.

3) С. 510. Шикар ві аа гой (євр.) - п’яний як гой.

4) С. 512. 9 липня 1859 р. київський цивільний губернатор дав розпорядження канівському земському справнику під час перебування Тараса Шевченка на батьківщині встановити за ним нагляд. 30 липня Шевченка разом з рапортом черкаського справника від 26 липня доставлено у Київ. 31 липня - 13 серпня Шевченко жив у Києві, спочатку в будинку Ю. Ботвиновського (Георгіївський пров., 11), наостанок - у будинку І. Юскевича-Красковського (тепер на розі вулиць Ірининської і Паторжинського), де перед відправленням у Петербург провів ніч в колі друзів (будинок не зберігся, на тому місці збудовано клуб КДБ УРСР ім. Ф. Е. Дзержинського і встановлено меморіальну дошку). 23 серпня шеф жандармів В. Долгоруков на рапорті київського генерал-губернатора І. Васильчикова від 15 серпня у справі арешту Тараса Шевченка на Україні написав резолюцію: «Несмотря на всё здесь изложенное, призвать Шевченку и, сделав ему строгое внушение, присовокупить, чтобы он был весьма осторожен; в противном случае, чтобы он не пенял на нас за те последствия, которым он может подвергнуться». Вірш «Во Іудеї во дні они…» Шевченко закінчив після повернення з України 24 жовтня 1859 р. у Петербурзі.

5) С. 515. Василь Олександрович Сухомлинський (28.09.1918-02.09.1970) - видатний український педагог, учасник нім.-рад. війни 1941-1945 рр., заслужений вчитель УРСР, лауреат Державної премії УРСР (1974), дійсний член Академії педагогічних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці (1968), директор Павлиської середньої школи Кіровоградської (тепер Златопільської) області, автор багатьох книг (зокрема, «Серце віддаю дітям»). Розробляв питання теорії й методики виховання у шкільному та сімейному колективах, всебічного розвитку особистості учнів, педагогічної майстерності.

6) С. 520. Карма (санскр. обов’язок, діяльність) - у вченнях індійських релігій особлива містична сила, непорушний автоматично діючий «закон відплати» за сукупність вчинків, намірів, прагнень, який визначає долю живої істоти в наступних перевтіленнях.

7) С. 521. Зв’ягільский Юхим Леонідович (народ. 20.02.1933 р.) - голова ради орендаторів ОП «Шахта ім. Олександра Засядька». Закінчив гірничий факультет Донецького індустріального інституту. 01.1957-06.1970 - помічник начальника вугільної дільниці, начальник вугільної дільниці, заступник головного інженера, головний інженер, начальник, шахта № 13 тресту «Куйбишеввугілля»; 06.1970-11.1979 - директор, шахтоуправління «Куйбишевське»; 11.1979-06.1992 - директор, шахта ім. Олександра Засядька; 11.1992-06.1993 - голова ради, голова виконкому, Донецька міськрада народних депутатів; з 06.1993 р. - 1-й віце-прем’єр України; 22.09.1993-16.06.1994 - в. о. Прем’єр-міністра України; президент Донецької обласної асоціації керівників підприємств, співпрезидент Єврейської конфедерації України, член президії Партії регіонів; народний депутат України 1-6 скликань. 11.1994-03.1997 - проживав у Державі Ізраїль. Герой Соціалістичної Праці (1986), Герой України (2003), заслужений шахтар України (1979), почесний громадянин м. Донецька (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2002); доктор технічних наук (2001), професор.

8) С. 523. Ґастелло Ніколай Францевич (06.05.1907 - 26.06.1941) - радянський пілот, Герой Радянського Союзу (посмертно). 26 червня 1941 р. під час бомбування німецької танкової колони у літака Ґастелло був пробитий бензобак і на борту виникла пожежа. Екіпаж не покинув літак на парашутах, і Ґастелло спрямував машину, яка горіла, на скупчення ворожих танків, автомобілів і бензоцистерн, які вибухнули разом з літаком.

9) С. 523. Тарас Бульба - герой однойменної повісті Миколи Гоголя, запорозький козак, полковник, застрелив свого сина-зрадника, був схоплений поляками («чортовими ляхами») і спалений. Прототип - Тарас Федорович (Трясило), гетьман нереєстрових козаків (1629), у березні 1630 р. став на чолі селянсько-козацького повстання проти Польщі, в боях під Корсунем і Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати угоду в Переяславі. Тарас Бульба в останньому своєму перед смертю слові, охоплений полум’ям, звертаючись до козаків-побратимів, яким вдалося врятуватися від численного польського війська і які бачили його зі своїх човнів, перепливаючи на лівий берег Дністра, сказав, що настане час, коли підніметься з православної землі Русі свій Цар; і на небі Месія, Якого за життя в Іудеї називали Царем, молився за Тараса та його народ - народ України-Русі, і прийняв до Свого лона його безсмертну душу, яка разом з іскрами вогню злетіла на небо - так закінчив свою повість Микола Гоголь.

10) С. 524. В 30-х роках ХХ ст. внаслідок масових чисток органів держбезпеки до вищої міри соціального захисту (розстрілу) було засуджено більше 30 тис. їхніх працівників: перша - після арешту голови ОДПУ Ягоди Г. Г., здійснена Єжовим Н. І., друга - після арешту Єжова, здійснена Берія Л. П.

11) С. 526. Шикса - шиксою євреї у своєму оточенні називають дівчину не єврейку, або ж напівєврейку.

12) С. 526. «Tornami a vagheggir, te solo vuol amar…» (італ.) - «Милуйся мною, тебе одного кохати хочу…» (арія Альцини з однойменної опери Георга Фрідріха Генделя «Альцина»).

13) С. 527. Ульяненко Олесь Станіславович (Ульянов Олександр Станіславович), прозаїк; народ. 8 травня 1962 р. у м. Хорол Полтавської області; навчався в Лубенському медичному училищі, морській школі, працював на шахті, електриком, слюсарем, монтажником, вантажником, служив у війську. Співпрацював із часописами та телебаченням. Лауреат премії «Благовіст» (1995), Малої Державної премії України ім. Тараса Шевченка (за роман «Сталінка», 1997), Нобелівської премії (за вплив на розвиток гуманізму у світовому мистецтві, моральність творчості і внесок у боротьбі з наркоманією та порнографією, 2013). Член НСПУ, член Асоціації укр. письменників (АУП). Автор творів: «Зимова повість» (1994), «Сталінка» (1994, 2000), «Вогненне око» (1997), «Богемна рапсодія» (2000), «Син тіні» (2001), «Дофін Сатани» (2003), численних оповідань і поезій. Твори переклад. англ., франц., кит., вірмен., італ., ісп., іврит, нім. мовами тощо (Див.: ).

14) С. 527. Бузина Олесь Олексійович,- сучасний український публіцист, письменник, есеїст, телеведучий; народ. 13.07.1969 р. у Києві, батьки Олеся походженням були нащадками козаків та селян; вчився в одній школі з майбутньою українською письменницею-феміністкою Оксаною Забужко. 1992 р. закінчив філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за фахом - викладач російської мови і літератури. Працював вихователем у приватній школі гувернанток, де пробував займатися підготовкою виховательок дітей для сімей українців homo novus, після невдачі поміняв професію і став практикуватись у різних київських виданнях: газетах «Киевские ведомости», «2000», журналах «Друг читателя», «Лидер», «Натали», «Эго», «XXL», був телеведучим програми «Teen-ліґа» на каналі «Інтер». Веде авторську колонку в газеті «Сегодня». Улюблені російські книги: «Герой нашого времени» Михайла Лермонтова, «Белая гвардия» Михайла Булгакова. Із сучасних україномовних літераторів виділяє Леся Подерев’янського та Юрія Винничука. Книгу Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» вважає бездарним текстом із вдалою назвою. Автор книг «Вурдалак: роздуми і спогади дорослого сина», «Поверніть чоловікам гареми: куди і як нам треба рухатись», «Новітня історія України-Руси (1991-2011)», «Пророк Тарас Шевченко», романів «Секонд-генд», «Нескорений: під небом у житі» та ін. (Див.: «Википедия» - ).

15) С. 530. Євреї (євр. - «іврім») - «приходьки», «зайди», «ті, що прийшли з іншої країни», назва, під якою ізраїльтяни були відомі іншим народам (див.: Бут. 40:15; 1 Цар. 4:6 і далі; Ів. 1:9). Вже Авраам називався євреєм (Бут. 14:13); Мойсей отримав повеління від Господа передати фараону вістку від «Бога євреїв» (Вих. 3:18; 5:3; 7:16; 9:1, 13). Юдеї - назва вперше трапляється у 4 Цар. 16:16; 25:25; Ієр. 32:12; 38:19; 40:11; 41:3; 52:28; 44:1, і коли, після припинення Ізраїльського царства, Юдейське царство залишилось єдиним представником усього народу, то назва юдей стала майже тотожною назві єврей (Ієр. 34:9), а єврейська мова стала називатись юдейською. Після повернення з Вавилонського полону слово «юдей» отримало ширше значення, «юдей» стало загальною назвою народу, який щойно утворився (коліно Юди чисельно мало переваги перед іншими, що повертались з полону). В Євангелії від Івана «юдеї» майже виключно позначають противників Христа серед Його одноплемінників, лукавих і гордих своїми легендами та обрядами (Ів. 4:22). «Цар Юдейський» - титул, який Пілат дав розіп’ятому Ісусу. Першосвященники нічого б не мали проти цього, якби Пілат додав: «Він сказав: Я Цар Юдейський» (Ів. 19:19 і далі); Нафанаїл же, «справжній ізраїльтянин», не обтяжений лукавством, назвав Його «Царем Ізраїля» (Ів. 1:47 і далі).

16) С. 531. «Уляна» (жарг.) - довідка служби зовнішнього спостереження про здійснене за завданням оперативного підрозділу установлення («установку») об’єкта оперативної зацікавленості за місцем проживання чи роботи.

17) С. 531. «Ло тиньаф!» (івр.) - «Не чини перелюбу!» (Друга книга Мойсеєва «Вихід», 20:14).

18) С. 531. Дункан, Данкан (Duncan) Айседора (27.05.1878-14.09.1927) - славетна американська балерина, у своїх творчих пошуках намагалася органічно поєднати танець і музику, користувалася природніми рухами, балетний костюм (пачку, трико) замінила на вільну туніку, танцювала без взуття («танець босоніжки»), вважала, що рухи в танці обумовлюються «внутрішнім імпульсом» тіла і мозку. У 1921-1924 рр. проживала в РСФРР (СРСР), виходила заміж за російського поета Сергія Єсеніна.

19) С. 531. Майса (євр.) - див. парабола.

20) С. 531. Шопен (Chopin) Фридерік Францишек (22.02, за іншими даними, 01.03.1810, Желязова-Воля, біля Варшави, - 17.10.1849, Париж) - геніальний польський композитор і піаніст, син французького емігранта Ніколя Шопена і польки Ю. Кшижановської. Автор сонати сі-бемоль мінор (in B flat minor), третя частина якої відома як «Похоронний марш» Шопена - «Marche funebre» (Анатолій Луначарський назвав його «Монбланом музичних Альп»), краков’яка («Велике концертне рондо»), ноктюрна мі мінор, варіацій на теми Моцарта тощо. Похований у Парижі, серце згідно з його передсмертним бажанням сестрою було перевезено до Варшави і замуровано в одній із колон варшавського костьолу Святого Хреста.

21)С. 534. Тарніголь(євр. - півень) - третя з чотирьох частин ночі, яка припадала після півночі; отримала назву за співом півня (тарніголь буквально - «крик півня»).

22) С. 537. Зайд ґезунд! (євр.) - бувай здоровий!

23) С. 544. Андрухович Юрій Ігорович - поет, народ. 13 березня 1960 р. у м. Івано-Франківську в сім’ї службовців. Закінчив інженерно-економічний факультет Українського поліграфічного інституту (1982). Працює випусковим редакції обласної газети «Прикарпатська правда». Член ВЛКСМ. Автор збірки «Небо і площі» (1985). Член СП СРСР з 1987 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 690).

24) С. 544. Загребельний Павло Архипович - прозаїк, народ. 25 серпня 1927 р. в с. Солошине Кобеляцького району Полтавської області в селянській сім’ї. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету (1951). Працював у дніпропетровській обласній газеті, в журналі «Вітчизна». В 1961-1063 рр. редагував газету «Літературна Україна». З 1964 р. - секретар правління Спілки письменників України. В 1979-1986 рр. очолював Спілку письменників України. На XXY з’їзді Компартії України обраний кандидатом у члени Центрального Комітету. На XXYI-XXYІI з’їздах Компартії України обраний членом Центрального Комітету. Делегат XXYI та XXYII з’їздів КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 10-го та 11-го скликань. Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання. Нагороджений орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двома), Вітчизняної війни 2-го ст., Дружби народів, «Знак Пошани» (двома) та медалями. Автор кількох книжок новел; романів «Дума про невмирущого» (1957), «Європа 45» (1959), «Спека» (1960), «Європа. Захід» (1961), «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Намилена трава» (1974), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Левине серце» (1978), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1982), «Вигнання з раю» (1985); Творів у 5-ти і 6-ти т. Активно виступає як публіцист, пише п’єси, кіносценарії. Романи перекладені на багато мов Радянського Союзу та зарубіжних країн. За роман «Розгін» удостоєний Державної премії СРСР (1980). За романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» - Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Член СП СРСР з 1953 р. (Див.: Письменники Радянської України // 1917-1987 // Біобібліографічний довідник // Автори-упорядники: В. К. Коваль, В. П. Павловська. - К., «Радянський письменник», 1988. - С. 221).

25) С. 545. Мільштейн Соломон Рафаїлович (1899-14.01.1955) - один з керівників органів державної безпеки СРСР, генерал-лейтенант. З 26.12.1944 р. - Уповноважений НКВС СРСР з особливих доручень, керував організацією перевезень при депортації народів Північного Кавказу; в травні 1946 р. очолив Транспортне управління МДБ СРСР. З 27.11.1947 р. - в системі Міністерства шляхів сполучення СРСР, займався будівництвом інфраструктури об’єктів з виробництва атомної зброї. 30.03.1951 р. призначений 1-м заступником начальника Управління виправно-трудових таборів МВС СРСР - начальником табору, здійснював охорону об’єктів з розробки і створення ядерної зброї. У березні 1953 р. призначений 1-м заступником міністра внутрішніх справ УРСР, заарештований 30.06.1953 р. у справі Берія Л. П. 30.10.1954 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - страти; розстріляний 14.01.1955 р.

26) С. 545. Мєшик Павло Якович (1910-23.12.1953) - один з керівників органів державної безпеки СРСР, генерал-лейтенант. З серпня 1945 р. по березень 1953 р. - заступник начальника 1-го Головного управління при Раді Міністрів СРСР (управління займалось розробкою і створенням ядерної зброї). З березня 1953 р. - міністр внутрішніх справ УРСР. 30.06.1953 р. заарештований у справі Берія Л. П. 23.12.1953 р. засуджений до вищої міри соціального захисту - страти, розстріляний 23.12.1953 р.

27) С. 545. Строкач Тимофій Амвросійович (04.03.1903-15.07.1963) - народний комісар, міністр внутрішніх справ УРСР (16.01.1946-19.03.1953, 03.07.1953-31.05.1956). В травні 1956 - березні 1957 рр. обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ СРСР - начальника Головного управління прикордонних і внутрішніх військ МВС СРСР. В травні 1957 р. розпорядженням Хрущова М. С. звільнений у відставку. Помер у Києві. Іменем Тимофія Строкача названо одну із вулиць міста Києва.

28) С. 546. «…жіночі панталони і які він, як доказ, продемонстрував з трибуни, виголошуючи доповідь на липневому 1953-го року Пленумі ЦК КПРС» (Див.: Стенограмма июльского 1953 г. Пленума ЦК КПСС. - «Известия ЦК КПСС» // № 7 (306), июнь, 1990).

29) С. 548. «…тримає пальцями вирізану з тонкої жерсті німецьку свастику» (Див.: Олесь Бузина. - Вурдалак: спогади і роздуми дорослого сина. - К., 1999; Олесь Бузина. - Нескорений: під небом у житі. - Роман. - К., 2012).

Замість епілогу. Україна. Пролітаючи над гніздом реактора

1) С. 546. Республіканську комсомольську премію ім. М. О. Островського за кращі наукові розробки, відкриття та винаходи у галузі науки і техніки було встановлено 1967 р., премії присуджувало Бюро ЦК ЛКСМУ за поданням комсомольських та інших організацій; нагороджені премією одержували диплом лауреата, лауреатський знак та грошову премію у розмірі 2000 руб., імена лауреатів заносились до Книги Пошани республіканської комсомольської організації.

2) С. 547. «Роздумував над листом Ґотфріда Лейбніца до Йогана Бернуллі» - мова йде про лист німецького математика Ґотфріда Вільґельма Лейбніца (01.07.1646-14.11.1716) 1695 р. до його швейцарського колеги Йогана Бернуллі (27.07.1667-01.01.1748), у якому Лейбніц виклав формулу, що виражає похідну n-го порядку від добутку двох функцій через похідні співмножники і полегшує обчислювання похідних вищих порядків (формула Лейбніца).

Київ, Оболонь -

Бердянськ Запорізької області, Дальні Макорти - смт Куйбишеве Запорізької області, Бадьори

2002 - 2009 рр.

Заместитель председателя Службы безопасности Украины

генерал-майор Анатолий Беляев

(Лариса Козик, газета «Всеукраинские Ведомости», 13.06.1996)

(…)

- И всё-таки у вас тоже существует проблема кадров. Кто же вам нужен?

- Если бы подбирать по погонам, то - майоры. Люди, которые отслужили более десятка лет, состоялись как специалисты, полны сил, идей, замыслов и желания работать. (…)

- А если у кого-то из первоначально отобранных вами не получается работа?

- Предлагаем людям выполнять то, что они могут. Например, направляем на работу в наше подсобное хозяйство.

* * *

Председатель Службы безопасности Украины Игорь Дрижчаный

(газета «Факты», 23.06.2006)

(…)

- Владимир Путин недавно призвал всех лидеров бороться с угрозой раскола в Украине.

- Такое заявление нельзя не приветствовать. Однако деятельность общественных организаций идет с ними вразрез… Они действуют в Крыму, на юге и востоке Украины, на границе с Приднестровьем, провоцируют своих членов и население Украины на антигосударственные действия.

- «Прорыв» вы упоминали. Какие еще?

- «Евроазиатский союз молодежи», «Русский блок» (российские общественные организации. - Ред.) и другие. Мы фиксируем их связи с российскими политиками, а также представителями российских органов исполнительной власти. И, естественно, не приветствуем деятельности такого рода и будем усиливать противодействие ей. Исключительно в рамках украинского законодательства. (…)

- Чего вы хотите добиться, реформируя СБУ?

- (…) Почему-то никто не вспоминает о нашем подсобном хозяйстве, где многие годы выращивали свиней. (…) А ведь есть еще завод по производству бетона.

- Если бы в бетон прослушки вставлялись - существованию завода в рамках СБУ нашлось бы хоть какое-то объяснение.

- (Смеется.) Или если бы свиньи были специально обученными… Например, могли, идя по Крыму, выдавливать оттуда тот же «Прорыв». Увы.

* * *

Генерал армии Виталий Федорчук

( Иван Бессмертный, газета «2000», 12.01.2007)

(…)

- Виталий Васильевич, а вот с нынешним руководством России, с Путиным вы общаетесь? Ваш опыт сегодня востребован?

- Путин у меня бывал. Он сидел здесь, вот в этом кресле, где сейчас вы сидите. К сожалению, Путин и его команда считают меня уже слишком старым, чтобы призвать на службу. А личные отношения очень хорошие. Мы общаемся.

- Органы безопасности России, вас, наверное, не только охраняют, но и контролируют?

- Кушайте, кушайте. Пейте водочку.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

17.09.2009

Оглавление

Замість прологу. Україна. Шелест і Федорчук

Глава 1. Київ, 5-е управління КДБ УРСР. Майор Бузина приймає виклик

Глава 2. Київ - Москва. Почесне завдання

Глава 3. Москва, Красна площа. Мавзолей В. І. Леніна

Глава 4. Москва. Мертві і живі

Глава 5. Москва - Київ. Дорога додому

Глава 6. Москва, Кремль. Леонід Брежнєв пропонує нагородити майора Бузину орденом Дружби народів

Глава 7. Київ, Жовтневий палац культури. Концерт Алли Пугачової

Глава 8. Київ, КДБ УРСР. Засідання Колегії

Глава 9. Київ, 5-е управління КДБ УРСР. Оперативний експеримент

Глава 10. Київ, 2-е управління КДБ УРСР. КРО «Павутина»

Глава 11. «Засвіт встали козаченьки…» Тривога

Глава 12. Донецьк - Київ. Зірки і терни майора Бочонкіна

Глава 13. Тарніголь, місяць адар. Крик півня вночі

Замість епілогу. Україна. Пролітаючи над гніздом реактора

Реклама на сайте