«Тринадцятий місяць»

Іван Котовенко Тринадцятий місяць

Записка ДЗЕРЖИНСЬКОМУ Ф. Е. 4 березня 1918 р. 4/ІІІ (19/ІІ) 1918 р.

Тов. Дзержинський!

Подавець Сидоренко був моїм особистим секретарем декілька днів. Я був ним цілком задоволений. Звільнено його було за один випадок, коли з п’яних очей він кричав, як мені передали, що він «секретар Леніна».

Сидоренко сказав мені, що він глибоко покаявся. І я особисто схильний цілком вірити йому; хлопець молодий, по-моєму, дуже гарний. До молодості треба ставитись поблажливо.

На основі усіх цих фактів судіть самі, дивлячись по тому, на яке місце ви можете його призначити.

Ваш Ленін *

Ridentem dicere verum.

Quintus Horatius Flaccus **

* С. М. Сидоренко, матрос 1-го Балтійського флотського екіпажу, в січні 1918 року працював особистим секретарем Голови Ради Народних Комісарів В. І. Леніна.

(За текстом видання «Ленін і ВЧК: Збірка документів (1917-1922)». - М., 1970, с. 62-63; ПСС, т. 50, с. 48-49).

** «Сміючись, говорити правду», Горацій (Opera, ed. Fr.Klinger, Lipsiae, 1959; 1, 1, 24 -26).

Не може бути так, щоб накладала мазь

На свій печальний вид, як найманка якась,

Історія, що йде, мов сутінь передгроззя.

Хосе Марті, «Жадають болю мій»

(зі збірки «Ісмаелільо», переклад Дмитра Павличка)

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ . УКРАЇНА. ФЕДОРЧУК І ШЕЛЕСТ

Перед призначенням Віталія Васильовича Федорчука 1) головою КДБ УРСР, а на той час Петро Юхимович Шелест 2) ще займав посаду першого секретаря ЦК Компартії України і був членом Політбюро ЦК КПРС, з новим керівником українських чекістів провів напутню бесіду Леонід Ілліч Брежнєв 3) і між іншим зронив:

- Ти там, Віталію, придивись за Шелестом. Мені доповідають, що він занадто самостійним став, молоко п’є від власної корови і возить її всією республікою в окремому вагоні, заохочуючи розвиток націоналістичних тенденцій, які можуть негативно позначитися на темпах стирання історичних ґраней. Та й націоналістів там притиснути треба, а то щось вони при Шелесті голови почали піднімати. В першу чергу націоналістів, а усуміш з ними і усіх дисидентів. Не мені тобі розказувати, як усілякі антирадянські елементи намагаються розхитати Радянський Союз і зашкодити створенню… - чого створенню? - сам себе запитав Брежнєв, взяв з течки доповідну записку секретаря ЦК КПРС Михайла Андрій овича Суслова до закритого засідання Пленуму ЦК КПРС і прочитав: - «…нової історичної, соціальної та інтернаціональної спільності людей з єдиною територією, економікою, соціалістичною змістом культурою, державною мовою і спільною метою - побудовою комунізму у нашій країні».

Леонід Ілліч декілька разів спіткнувся при читанні документу.

Федорчук стояв, щільно притиснувши руки вздовж лампасів генеральських штанів, і майже не дихав. У правій руці він тримав товстий записник, поки що нічого не записував, і тільки їв очима обличчя Генерального секретаря ЦК КПРС.

- Щось накрутив тут Мишко, - сказав Брежнєв і кинув короткий погляд на Федорчука. - Геть нічого не зрозуміло. Як говорив Наполеон, треба писати коротко і ясно - підмет, присудок і ніяких інших зайвих слів. А тут і довго, і накручено. А може так і треба писати про нову спільність людей і спільну мету оцих людей? Щоб потім неухильно втілювати наші настанови в життя. Ти теж так думаєш?

Леонід Ілліч знов поглянув на Федорчука, і в його очах промайнули гострі та уважні зблиски, як погляд крізь прорізи маски на обличчі.

Федорчук несподівано для себе скулився, ніби йому хтось кинув за комір генеральського мундира жменю снігової крупи. Він миттєво, без жодного поруху лицевих м’язів поміняв вираз обличчя з дурня і служаки, який він повісив, входячи до кабінету, на маску служаки, що без слів розуміє своє начальство, і переклав записник із правої руки в ліву.

Леонід Ілліч помітив, як змінилась у Федорчука твар, і сказав:

- От так. Значить, розумієш. Значить, не дурень. - І закінчив багато обіцяюче: - Твій досвід ми потім застосуємо по всьому СРСР. Порядок почнемо наводити з України. Берись за роботу. Встанови робочий контакт з Володею Щербицьким, я його попередив, дій разом з ним. Але свої стосунки з ним не афішуй, контакти мають бути робочі. Як з членом Політбюро ЦК КПРС. Щоб Шелест не здогадався поки що. І доповідай. - Брежнєв знову гостро глянув на Федорчука.

- Єсть доповідати, товаришу Генеральний секретар! - Федорчук ще більш виструнчився.

Не прощаючись, Брежнєв зробив жест рукою, ніби прибираючи з кабінету все зайве, а разом з ним і самого Федорчука.

Результатом вивчення політичної і оперативної обстановки в Україні стала надіслана Брежнєву цілком таємна депеша, в якій Віталій Федорчук повідомив про те, що сигнал про корову і підозри стосовно націоналістичного нутра Петра Шелеста підтвердились.

«Зокрема, як свідчать дані агентури 5-го управління КДБ УРСР (політичний розшук) із числа авторитетних працівників Інституту історії Академії наук Української РСР і літературних критиків, - інформував вище політичне керівництво держави новопризначений голова українського КДБ, - Шелест перебуває під впливом окремих націоналістично налаштованих представників творчої інтелігенції і українських емігрантів, які, за даними 1-го управління КДБ УРСР (розвідка), підозрюються у зв’язках з іноземною спецслужбою - Королівською Канадською Кінною поліцією (скорочено - КККП, англ. «Royal Canadian Mounted Police Security Service» - RCMPSS 4)) і Центрального розвідувального управління США (скорочено - ЦРУ, англ. Central Intelligence Agency - CIA 5)); на столі у своєму кабінеті тримає булаву, якою користується, коли сварить своїх підлеглих і дає їм вказівки; виношує намір про вихід України зі складу СРСР і створення самостійної Української Народної Республіки (скорочено - УНР), про що в завуальованій формі виклав у своїй книзі під назвою «Україно наша радянська» (скорочено - «УНР»). Згідно з висновками агентів 5-го управління КДБ УРСР із числа авторитетних членів Спілки художників України та мистецтвознавців, обкладинка книги Шелеста («УНР») виконана в кольорах, які асоціюються націоналістично налаштованими представниками творчої інтелігенції з націоналістичним жовто-блакитним прапором 6) (примірник книжки Шелеста «УНР» додано). Аналіз змісту книги, окремих виступів Шелеста та його приватних гутірок свідчить про те, що він може схвалювати перехід українського гетьмана Івана Мазепина бік шведського короля Карла ХІІ і засуджувати Емський указ (1876 року) Олександра ІІ, на підставі якого куратор київської шкільної округи Михайло Юзефович цілком правомірно закрив газету «Кієвскій ТєлєграфЪ», що дозволяла собі друкувати відверто націоналістичні і антиросійські матеріали, стала осередком діяльності затятих 7)націоналістичних елементів, не виключено, що й автора антирадянського гімну т. зв. Української Народної Республіки (скорочено - УНР) «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського, і створювала серйозну сепаратистську загрозу для Російської держави. Варто звернути увагу на те, - вказувалося в депеші, - що газету «Кієвскій ТєлєграфЪ» було засновано президентом Міжнародної асоціації євразійської преси німецьким бароном фон Юнком-молодшим на кошти польської меценатки Ядвіґи Рогоцької, підозрюваної в причетності до підпільної націоналістичної організації «Жонд народови». Водночас Шелест встановив прямі зв’язки з Міністерством сільського господарства Корейської Народно-Демократичної Республіки, запросив з Кореї (корей. - «Чосон») фахівців, які налагодили в південних і східних регіонах республіки вирощування рису, цибулі, баштанних культур і в спілкуванні з місцевим населенням вказують на портретну схожість Кім Ір Сена 8) і Петра Шелеста. Як свідчать дані 2-го управління КДБ УРСР (контррозвідка), є вірогідні підстави вважати, що серед корейців перебувають особи, причетні до спецслужб КНДР, зокрема т. зв. «Відділу зв’язку» (корей. - «Йоньлак пу») і Розвідувального управління Генерального штабу Корейської Народної Армії (корей. - «Чоньч халь гук»), які виявляють інтерес до деяких стратегічних секретних об’єктів, розташованих на Півдні і Південному Сході України. Зокрема, вони запропонували командуванню військової частини ракетних військ стратегічного призначення (РВСП), дислокованій у Миколаївській області, цибулю і кавуни вищої якості, ніж надають місцеві колгоспи, по знижених цінах».

Доповідну записку Федорчук надіслав у Москву спецкур’єром. Документ мав назву «Гетьман Мазепа» 9), був видрукований на трьох сторінках, без підпису і реєстраційного номера, прізвища Шелест, Юзефович, Чубинський, Юнк, Рогоцька, Кім Ір Сен, КНДР, назви іноземних спецслужб, польської підпільної організації «Жонд народови», газети «Кієвскій ТєлєґрафЪ», назви гімну «Ще не вмерла Україна» і книги «Україно наша радянська» («УНР») були вписані в текст від руки; в правому горішньому кутку стояло: «Цілком таємно. Для інформування. Після ознайомлення - знищити».

До депеші в окремому пакеті додавалась книга Шелеста «Україно наша радянська».

* * *

- Дивись, Мишку, і справді, як бандерівський прапор, - сказав Брежнєв, ознайомлюючи Суслова з донесенням Федорчука і демонструючи йому книжку Шелеста в жовто-блакитній обкладинці. - Знахабнів Петро!

- Все ясно, - повів Михайло Суслов, - в тій обкладинці два натяки: на Петлюру 10) і на шведський прапор, у шведів державний прапор теж жовто-блакитний. Шелест нічого нового не придумав. Він намагається зробити те, що не змогли реалізувати у свій час шведський король Карл Дванадцятий, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра та Іван Мазепа. Але робить свою справу з урахуванням допущених помилок в минулому і сучасних геополітичних тенденцій. Чітко проглядається євразійська вісь «Корея-Україна-Польща-Швеція» від Тихого океану до Атлантичного. Зверніть увагу, Леоніде Іллічу, - Суслов підійшов до карти світу, яка висіла на стіні брежнєвського кабінету, і прокреслив лінію від Пхеньяна до Стокгольма, - як ця євразійська геополітична вісь розрізає пів світу, відділяючи на Заході Радянський Союз від країн Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги, і на Сході створює умови для розповсюдження ідей чучхе.

- Чукчів? - здивовано запитав Леонід Ілліч.

- Чучхе, Леоніде Іллічу, - поправив Генерального секретаря Михайло Суслов. - Це корейці так називають свою ревізіоністську ідеологію і практику. За даними нашого посольства в Північній Кореї, якщо раніше згідно з рішенням Політвиконкому Трудової партії Народно-Демократичної Кореї щоранку кожний кореєць мусив кинути десять каменів у бік США - на Схід, то тепер вони почали кидати таку ж кількість каміння і в напрямку СРСР - на Захід. Треба негайно готувати закрите засідання Політбюро з усіма наслідками, що випливають.

Намальована Сусловим вісь вразила Брежнєва своєю прихованою небезпечністю.

Він уважно роздивився карту згори донизу і знизу догори.

- І дати завдання нашим чукчам, - підхопив він думку Суслова, показуючи на карті протоку Вітаса Беринґа, - щоб вони кидали каміння у бік Америки. Тут недалеко, докинуть. Це буде наша відповідь і корейцям, і американцям, на боці яких об’єктивно грає Кім, розколюючи разом з Шелестом соціалістичний табір. Але з висновками на Політбюро поспішати поки що не будемо. Мені мій помічник Алєксандров-Агентов розповідав, що Петро Перший на доносах Таємної канцелярії 11) про антидержавну діяльність бояр писав резолюції: «К єбєні матєрі», що означало - «Відправити на Соловки». Потім йому набридло писати такі довгі резолюції, і він давав вказівки коротко, абревіатурою: «КЄМ», - що означало те ж саме: «К єбєні матєрі».

Суслов знаку не подав, що йому не подобаються матюки в устах Генерального секретаря ЦК КПРС, лише під лівим оком у нього сіпнувся нерв.

Він слухав не перебиваючи.

- Потім той соловецький острів, куди відправляли бояр на перевиховання, і пристань на березі так і назвали - «КЄМ», потім географи під наглядом Таємної канцелярії додали в кінці м’який знак для зашифровки, й дотепер і острів, і річка, що впадає у Біле море, і пристань у її гирлі називаються Кємь. - Брежнєв знайшов на карті Соловки і ткнув пальцем в острів Кємь і містечко на березі Білого моря під тією ж назвою. - Стосовно тих, кому треба було відрубувати голови, Петро писав: «В пізду», - коротше не скажеш. Значить, капець, точніше - пиздець. - Брежнєв повторив: - Пиздець. Ми, в такий спосіб, як російський імператор Петро Перший, робити не можемо, хоча Шелест заслуговує, щоб його рішенням Політбюро ЦК КПРС відправили на Соловки. Туди, здається, Петро Перший, відправляв і українських гетьманів, а Сталін - прихильників Мазепи. Але ми не допустимо, щоб Шелест став гетьманом, не хвилюйся, Мишку. Він перебуває під щільним наглядом Володі Щербицького вкупі з Федорчуком та його чукістами, тобто українськими чекістами. Я ще переговорю з Федорчуком. Треба трохи зачекати, вивчити питання вшир і вглиб, знайти переконливі підстави для звільнення Шелеста, не акцентуючи уваги на його кінцевих планах стосовно створення вісі… Як ти сказав?

- Євразійська геополітична вісь від Швеції через Польщу і Україну до Кореї, Леоніде Іллічу, і в зворотньому напрямкові.

- Так-так. - Брежнєв глянув на карту: - Від Балтійського моря до Японського і Жовтого - зигзугом. От тобі й Шелест! Зигзугом хоче порвати нашу єдність і стати гетьманом, як Мазепа! Але поспішати не будемо. Це було б неправильно з політичної точки зору. У нас не повинно бути сумнівів у нашій політичній єдності, коли соціалізм в СРСР переміг остаточно і безповоротно, що обов’язково треба зафіксувати в новій Конституції СРСР. Остаточно і безповоротно! Незважаючи на зрадницьку політику Кім Ір Сена, Мао Цзедуна, Тіто, Енвера Годжи і Мазепи, тобто Шелеста, а Дубчеку ми голову скрутили!

- Зафіксуємо, Леоніду Іллічу, цей історичний етап, - запевнив Суслов. - Дубчеку голову скрутили.

- Щодо блокування Шелеста з Кім Ір Сеном через проникнення в УРСР корейців, то цю проблему, гадаю, потрібно вирішити таким чином. Підготуйте проект постанови ЦК КПРС про мобілізацію жителів нечорноземних областей Росії для будівництва Північно-Кримського каналу і заселення ними Півдня України спільно з Кримським півостровом. Оголосимо Всесоюзну комуністичну будову. Корейців, а також тих українців, яким вони показували портрет свого вождя, вказуючи на його портретну схожість з Шелестом, тим часом вивеземо з України в Росію для осушування боліт Нечорнозем’я. Там каміння немає, секретні об’єкти і військові частини теж відсутні.

- А дачі 9-го управління КДБ СРСР і мисливські помістя для членів Політбюро? - нагадав Суслов.

- Знайти болото, де дач, помість і каміння немає.

- Мудре рішення, - згодився Суслов. - Стосовно Шелеста підстава вже є не одна. То він палац культури збудував у Києві, кращий ніж Кремлівський палац з’їздів у Москві, і назвав його не імені Леніна чи Жовтневий, а «Україна»!

- В Києві Жовтневий палац уже є. Я там медаль Києву вручав.

- От бачите, Жовтневий палац уже є, а йому ще треба й «Україну»! Кращий на весь Союз!

- А ти куди дивився?

- Леоніде Іллічу, та він же нікого не слухає! Тепер свою книгу «УНР» випустив у жовто-блакитній обкладинці, а це вже демонстративний виклик нашій ідеології! Підготуємо закриту рецензію і притягнем. Не за вісь, а за націоналістичні збочення в його книзі. Потім, коли Шелеста знімемо, рецензію опублікуємо, щоб наш радянський народ зрозумів, яке націоналістичне кубло могло з’явитись у Києві. І ще щоб міцніше з’єднався в єдиній історичній спільноті, яке вже так і називається - радянський народ. Мені подобається Федорчук, глибоко оре. Про Україну ми можемо тепер не турбуватися, він виростає в перспективного політика, і в його відданості, як і Щербицького, сумніву ніколи не виникне. Пригадую, то була ваша пропозиція? Хоча Андропов 12), як я пам’ятаю, заперечував, казав: «Хіба можна такого солдафона ставить на Київ? Він свого сина довів до самогубства. І там дров таких наламає, що нам буде соромно перед усім світовим співтовариством».

- В кадрових питаннях я помилок ніколи не допускаю. Щоб сон був міцним 13). А із своїм сином Федорчук, справді, повівся круто. Я б так не вчинив, у мене м’який характер.

Леонід Ілліч зітхнув і глянув у бік столу, де стояла в рамці його сімейна світлина.

«А дарма», - подумав Суслов, теж глянув на фото і сказав:

- У вас гарні діти: і Юрко, і Галинка. - І подумки, дивлячись через сухі червоні повіки в обличчя Брежнєву, запитав: «А скільки ще байстрюків і таких же густобрових халамидників ти настругав від Алма-Ати до Кишинева?»

Брежнєв перевів погляд на Суслова і не зовсім впевнено мовив:

- Еге ж, гарні…

«Гарні… П’яниці і розпусники», - подумав Суслов.

Брежнєв помовчав, потім, ніби вперше помітивши на столішниці донесення Федорчука, запитав:

- Що це ти мені приніс? «Гетьман Іван Мазепа», - прочитав він, надівши окуляри. - Який ще Мазепа?

- Шелест - це «Іван Мазепа», - підказав Суслов. - Федорчук повідомляє вас про те, що Шелест йде шляхом зрадника Мазепи, враховуючи помилки Петлюри, під жовто-блакитним прапором.

- Ага, Шелест! - ніби згадав він. - Це я тобі хотів показати для ознайомлення. Розпишись.

Суслов на останній сторінці в нижньому куточку поставив розпис і дату.

- Так-так, на шведський прапор дивиться при підтримці корейців, - сказав Брежнєв, забираючи донесення Федорчука. - На самостійність, як Мазепу і Кім Ір Сена, потягнуло? Чи не так?

- Не дозволимо, - сказав Суслов. - Скрутимо голову як Дубчеку.

- Працюй, Мишку. А Федорчук у Києві порядок наведе. А як наведе, повернемо його в столицю.

Брежнєв підійшов до паперорізальної машини виробництва Німецької Демократичної Республіки, увімкнув і вклав у її прорізь документ.

Машина тихо захурчала, по черзі втягнула аркуші цілком таємної доповідної Федорчука, і Суслов завважив, як у кошик під нею одна за одною почали вилізати подібні до локшини чи на білі довгі черви вузькі паперові смужки.

«Гаплик Шелестові, - подумав Суслов. - Федорчук - то такий вовкодав, що, якщо схопить зубами, то вже не відпустить. І так і треба, а то цей Шелест, - як його назвав Федорчук? - «Мазепою»? Правильно, Мазепа! - поводить себе так, ніби це тільки при його допомозі Льонька став Генеральним секретарем. Ми з Льонькою поряд зі Сталіним пліч-о-пліч працювали, а Шелеста в ті роки навряд чи й якийсь інструктор ЦК ВКП(б) пам’ятав в обличчя. Пора з ним кінчати, Сталін йому б за один день в’язи скрутив, не кажучи вже про Петра Великого. Нічого, і цьому самостійнику покажемо, де мазепинці зимують».

* * *

- Федорчук - молодець, - сказав Брежнєв і знизу подивився в отвір паперорізальної машини, звідки виповзала остання смужка з доповідної голови КДБ УРСР. - Поки будемо знімати Шелеста, ти там підготуй нового секретаря з ідеології на підмогу Федорчуку.

- Кандидатура є, Леоніде Іллічу, - піднявся Суслов, - в резерві маємо надійного кадра - Маланчук його прізвище. Він наводить порядок в українській освіті, плануємо перевести його в ЦК Компартії України на ідеологію. Він з Федорчуком спрацюється.

- О! - зрадів Брежнєв, - дуже правильно! Хай і ідеологією на Україні керує чукіст.

Брежнєв усмак засміявся від власного дотепу.

Він вийняв хусточку і витер куточки очей, в яких від сміху виступили сльозинки.

Його щоки порожевіли.

Обличчя Суслова залишилось сірим і незворушним.

* * *

Як він гарно бігав на коньках!

Любо й страх було дивитись - ах!

Мах-мах-мах на тих коньках, мов птах!

Поль Верлен, «Як він гарно бігав на коньках!» (зі збірки «Любов», переклад Миколи Лукаша)

ГЛАВА І. КИЇВ, 5-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК 1.1.

На календарі значився березень, уже б мала прийти весна, та місяць лютень ще міцно утримував свої плацдарми, нагадуючи про себе зазимками і запізнілими, як на таку пору, сніговіями, які переходили в мокру крупу, дощ і знову в сніг.

Старший оперуповноважений 1-го («оперативно-ігрового») відділу 5-го управління КДБ Української РСР майор Бузина Олексій Григорович сидів у своєму службовому кабінеті і напружено працював.

Надворі було вільго і студено, в кабінеті - тепло і затишно.

На стіні перед майором висів портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського 1), а на столі лежали підготовлені інспекцією КДБ УРСР методичні рекомендації стосовно того, як особовому складу органів КДБ належить вивчати нормативі документи, що регулюють їхню складну діяльність у боротьбі з іноземними розвідками та антирадянськими елементами всередині країни, і як оформлювати конспекти опрацьованих першоджерел.

Поряд з методичними рекомендаціями майор Бузина поклав свій зошит для конспектування нормативних актів і ручку-самописку, заправлену фіолетовим чорнилом.

В КДБ УРСР було заведено негласний порядок, при якому голова КДБ Віталій Васильович Федорчук вчиняв резолюції і підписувався зеленим чорнилом, керівний склад, крім генералів, писали синім, генерали - чорним, оперативний склад користувався фіолетовим кольором.

Траплялися випадки, коли окремі офіцери допускали порушення встановленого порядку, дозволяючи собі вправлятися на письмі неналежним для їхнього статусу артаментом - синім, чорним або ж навіть зеленим (sic!), чи кульковими ручками тих же кольорів. До таких переступників з боку їхнього безпосереднього керівництва вживалися виховні заходи і робились відповідні висновки, оскільки подібні факти в КДБ УРСР трактувалися як прояви маскованого кар’єризму.

Майор Бузина кар’єристських нахилів не мав, писав виключно фіолетовим чорнилом і був взірцем дотримання інших встановлених вимог і правил в сфері справочинства та агентурно-оперативної діяльності.

Наприклад, коли потрібно було привести до потрібного порядку особові і робочі справи агентури, він прибирав зі столу все зайве, виймав з сейфу потрібний том і відпрацьовував його. До особової справи агента 2) він, користуючись циганською голкою і сировою ниткою, акуратно підшивав затверджені керівництвом характеристики, матеріали перевірки його надійності, а також повідомлення інших джерел, що стосувались до особи агента, способи екстреного зв’язку, легенди прикриття, місце проведення конспіративних зустрічей, розписки про отримане грошове забезпечення, накази про заохочення тощо. В робочу справу агента в той же спосіб (циганською голкою і сировою ниткою) він підшивав реалізовані оригінали особисто написаних інформатором документів і вже після того, як вони доповідались керівництву, залежно від значущості отриманої інформації: від начальника відділення і аж до самого голови КДБ УРСР або ж до його заступників, що здійснювали свою управлінську діяльність відповідно до визначених колегією КДБ УРСР напрямів їхнього керування (кураторів).

З кожного агентурного повідомлення в друкарському бюро Управління після їхньої доповіді начальству знімалась потрібна кількість копій. Копії агентурних матеріалів долучались до справ оперативного обліку: оперативних добірок, перевірок, розробок, розшуку, нагляду 3), а також, якщо вони стосувались до загального опису чи аналізу оперативної обстановки, підшивались у літерні справи, які велись по лініях і об’єктах агентурно-оперативної діяльності 5-го управління 4). Якщо отримане повідомлення агента не мало відношення до конкретного напряму (лінії, об’єкта) роботи оперативного працівника відповідно до покладених на нього функціональних обов’язків або ж до тієї чи іншої особи (персоналії) його оперативної зацікавленості, то копія надсилалась в інший структурний підрозділ для здійснення перевірки за керунком.

Місце зберігання агентурних повідомлень та їхніх копій фіксувалося у відповідній графі спеціального реєстраційного журналу секретаріату 5-го управління КДБ УРСР. В робочій справі агента всі прізвища, які у своїх донесеннях згадував інформатор, після поставлення їхніх носіїв на оперативний облік 5) у 10-му відділі КДБ УРСР вносились до переліку, який у кожній справі містився в кінці тому (тобто, продивившись перелік, можна було визначити, про кого повідомляв у своїх донесеннях той чи інший агент і яке він мав коло знайомих з числа тих осіб, що представляють оперативний інтерес для органів КДБ).

Продуктивність будь-якого агента за звітний період можна було визначити на око за товщиною його робочої справи або ж за її вагою, якщо покласти том (томи) написаних таємним помічником КДБ документів на долоню витягнутої руки і зробити кілька коливальних рухів з амплітудою в п'ятнадцять градусівпо вертикалі - знизу вгору і згори вниз.

Справи оперативного обліку у майора Бузини теж перебували у бездоганному порядку. Він не чекав суботи, яка встановленим у КДБ УРСР порядком визначалась днем для приведення документів до вимог інструкції щодо таємного справочинства, а працював з паперами щодня. Місяць тому з поля зору двох бригад зовнішнього спостереження зникла об’єкт централізованої справи групової оперативної розробки «Блок» під кодовим прізвиськом «Лисиця» і повернулась до власного помешкання на Куренівці на вулиці Верболозній, 16 третього дня опісля. Де вона никала увесь цей час, якими підпільними справами займалась, залишилось невідомим. Розлючений таким проколом в розробці одного з основних фігурантів справи «Блок» голова КДБ Федорчук, який до свого призначення на Україну займав посаду начальника 3-го Головного управління КДБ СРСР (військова контррозвідка) і серед оперативного складу мав прізвисько «Фердинанд», наказав негайно доповісти всі матеріали на «Лисицю».

Начальник 5-го управління генерал Свєтков, який до призначення на цю посаду працював начальником інспекції КДБ УРСР і своє прізвисько «Атя» отримав уже на новій посаді, без зволікання приніс Федорчуку справу на «Лисицю». До кабінету голови КДБ УРСР справу на «Лисицю» доставила група офіцерів 2-го («українського») відділу 5-го управління на чолі з розробником «Лисиці» майором Гопанчуком на прізвисько «Гончак». В справі було двадцять вісім томів, у кожному томі - по триста аркушів. Два останніх томи розробки «Лисиці» виявились непідшитими, сторінки непронумерованими, Федорчук, читаючи матеріали, заплутався в аркушах і спересердя кинув один том в обличчя генералові Свєткову, а другий в його потилицю, коли той намагався ухилитися після першого удару. Документи розсипалися мало не по всій площі кабінету голови КДБ на 4-му поверсі будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33 розміром з майданчик для гри у бадмінтон.

Генерал Свєтков змушений був навпочіпки збирати їх на підлозі один за одним, пильнуючи, щоб не отримати від Федорчука стусана в те місце, де в генералів (і не тільки) закінчується спина, звідки виростають ноги і де, на думку голови КДБ УРСР, містяться розумові здібності його генералів. Разом з майором Гопанчуком, який планував останні томи справи на «Лисицю» привести до вимог інструкції наступної суботи, генерал Свєтков прямо в приймальні голови КДБ УРСР циганською голкою і сировою ниткою нашвидкуруч підшив і пронумерував аркуші, вніс документи до опису і вже затим повторно доповів справу «Фердинандові».

На окремих сторінках справи залишились сліди його крові з пэчок пальців, які він у поспіху поколов циганською голкою. Далебі, зі справами майора Бузини такого казусу ніколи б не трапилось.

Йдучи додому, майор Бузина зачиняв сейф і акуратно опечатував його. Печатки виготовлялися в єдиному екземплярі, дублікати ключів зберігалися в запечатаній тією ж печаткою парусиновій торбинці, яка мала постійне місце в спеціально обладнаному сейфі секретаріату Управління.

Якщо у відсутність оперативного працівника великому чи малому начальству, не мало значення якому, знадоблювався той чи інший документ, який зберігався в його сейфі, то в цьому випадку створювалася комісія на чолі з начальником секретаріату чи його заступником, і тільки комісія мала право, порушивши печатку, відкрити сейф запасними ключами. Коли знаходився потрібний документ, він вилучався, згідно з інструкцією про таємне справочинство складався протокол у двох примірниках про розкриття сейфа і вилучення документа, другий примірник клався на його місце, після чого сейф опечатувався особистою печаткою начальника секретаріату або ж його заступника.

Виходячи з кабінету, працівник відповідно до інструкції щодо забезпечення режиму в приміщеннях КДБ УРСР зобов’язаний був замикати двері на два оберти ключа. Повернувшись, він відчиняв кабінет і мусив виймати ключ. Залишати ключ у дзюрці замка із зовнішньої сторони дверей категорично заборонялось, оскільки, як було записано в інструкції, не виключалась ситуація, коли якийсь прихований лихочинець, проходячи коридорами КДБ і застерігши ключ у дверях кабінету оперативного працівника, з ворожим чи іншим умислом міг зачинити його ззовні, покласти ключ в кишеню і втекти геть.

В такому випадку, як було записано в тій же інструкції, замкнений у власному кабінеті і позбавлений оперативного простору офіцер не годен був виконати свої професійні обов’язки в належному обсязі, вчасно потрапити до начальства в разі термінового виклику або ж виконати потрібні дії на випадок бойової чи пожежної тривоги, ба! - навіть не зміг би задовольнити особисті фізіологічні потреби поза територією кабінету.

Користуватись радіоприймачами і радіоточками категорично заборонялось, оскільки ввімкнений радіоприлад міг стати джерелом передачі інформації на відстань, тобто в такий спосіб ворог мав можливість при допомозі радіоелектронної апаратури, встановленої стаціонарно в якомусь житловому приміщенні в радіусі 300 метрів від будинку на вулиці Володимирській, 33, чи в автомобілі, що міг рухатись навколо будинку на відстані того ж радіусу, здійснювати перехоплення розмов, які велись в приміщеннях КДБ.

На столі оперативного працівника мали перебувати лише ті документи, які могли йому знадобитися саме в цей час. В сейфі дозволялось тримати виключно ті документи, справи, посібники, які були внесені до їхнього опису. Опис складався у двох примірниках, перший примірник мусив лежати в спеціально приклеєному конверті на дверцятах сейфа з внутрішньої його сторони, а другий передавався в секретаріат Управління для контролю.

Апарат міського телефонного зв’язку на столі оперативного працівника повинен був стояти з правого боку, а телефон внутрішнього зв’язку - з лівого, щоб користувач при надходженні сигналу не переплутав, по якому апарату йому дзвонять. Якщо абонент дзвонив міським телефоном (загальним), то оперативний працівник мусив у мікрофон трубки мовити: «Кажіть, вас слухають». Якщо лунав дзвінок телефону внутрішнього (захищеного) зв’язку, то оперативний працівник повинен чітко вимовити своє звання і прізвище без ніяких «алло», «альо» чи «слухаю». На кожному апараті міського телефонного зв’язку малось приклеєне застереження про необхідність дотримання конспірації в розмовах із зовнішнім абонентом (тобто не патякати зайвого).

1.2.

Усіх цих вимог майор Бузина незаперечно дотримувався.

Наразі на столі у нього лежав лише зошит для конспектування директивних документів керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР та інших таємних матеріалів нормативного характеру, підготовлена інспекцією КДБ УРСР інструкція, яка встановлювала порядок їхнього вивчення, а також ручка-самописка, заправлена фіолетовим чорнилом.

І більше нічого.

Втім робота, якою займався майор Бузина у цей час, була не менш складною і відповідальною, ніж оформлення справ оперативного обліку чи агентурних досьє.

Щойно він від свого сусіди по кабінету майора Михайла Йосиповича Забари (на прізвисько «Мотл») отримав конфіденційну інформацію про те, що зі слів «джерела» майора Забари в інспекції КДБ УРСР прізвище майора Бузини занесено до списку офіцерів, конспекти яких підлягали перевірці. Майор Забара Михайло Йосипович мав джерела інформації скрізь, де цього вимагали його оперативні інтереси на ділянці виявлення емісарів закордонних ОУН в потоці іноземних туристів - від господарського відділу КДБ до кас залізниці та Аерофлоту і від київських готелів до Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном, тому його інформації треба було довіряти і відповідним чином на неї реагувати.

* * *

Вказаний захід, себто перевірку інспекцією конспектів оперативних працівників, усуміш з іншими новаціями, як-от, наприклад, порядок замикання і відмикання кабінетів, заборона мати в кабінетах радіоточки і радіоприймачі, правила користування телефонним зв’язком тощо, увів у практику новопризначений заступник голови КДБ УРСР підполковник Степан Несторович Муха 6), який до свого призначення на цю посаду мав військове звання капітан в запасі і працював інспектором ЦК Компартії України. Після переведення Степана Несторовича на службу в органи державної безпеки усі секретарі райкомів і обкомів, без виїмку і водночас, полегшено зітхнули, а органи КДБ УРСР набули вимогливого, суворого і мудрого керівника з неоціненним досвідом роботи в комсомольських, радянських і партійних органах.

Колегією КДБ УРСР на капітана в запасі Муху, щойно він перейшов на роботу в органи державної безпеки і отримав військове звання підполковник, було покладено такі функції:

кураторство комендантським і господарським відділами;

контроль за внутрішнім режимом і таємним справочинством в Центральному апараті КДБ УРСР та його органах на місцях;

організація позашкільного навчання співробітників КДБ УРСР;

організація захисту державної безпеки під час проведення на головній вулиці Києва - Хрещатику святкових заходів, присвячених черговим річницям Великої Жовтневої соціалістичної революції, Дня Перемоги і святу міжнародної солідарності трудящих усієї земної кулі Першому Травню, та у випадках відвідин столиці України кимось із членів чи кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, а також високими зарубіжними гостями.

Попервах Степан Несторович з належною йому енергією взявся за режим і господарство КДБ УРСР, оскільки до свят ще було далеко і візити високих московських чи зарубіжних гостей в столицю України ближчим часом не передбачались.

Особисто обійшовши зокола будинок КДБ, він дав наказ ліквідувати усі балкони та парапети і повирубувати зелені насадження навколо нього, позаяк, на його думку, усі ті архітектурні викрутаси, балкони та парапети, а також дерева та кущі, як надлишки флори вздовж тротуарів по периметру будівлі, створювали сприятливі умови для проникнення в приміщення КДБ терористів і диверсантів - з фронту, флангів і тилу, до того ж вони спотворювали цілісне уявлення населення про те, яким повинен бути екстер’єр центрального органу державної безпеки Української РСР.

«Будинок КДБ, - казав Степан Несторович, - повинен мати вигляд суворої, неприступної і непорушної цитаделі, як і будинок ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе, колишній штаб Київського військового округу. А що це за цитадель з балконами і фігурними парапетами, деревами і несерйозними кущиками навколо, за якими може сховатись терорист з гранатою, бомбою чи базукою типу «Муха»?»

Докази Степана Несторовича були переконливі, і Федорчук дав дозвіл на реалізацію плану щойно призначеного свого заступника. Втім, оперативно розпочата ліквідація архітектурних викрутасів на будинку КДБ та зелених насаджень навколо нього по периметру була тимчасово припинена у зв’язку з протестом до Ради Міністрів УРСР головного архітектора міста Києва, який випадково проїжджав вулицею Володимирською саме в той час, коли півтора десятка хлопців у касках і з відбійними молотками довбали парапети на балконах оповитого курявою будинку номер 33, що належав КДБ УРСР, а інші вирубували дерева і кущі перед його фасадом.

Нагляд за роботами здійснював Степан Несторович, який теж був у касці, уніформі виконроба і теж оповитий курявою, але без відбійного молотка.

Підстави для внесення протесту головний київський архітектор мав. Як свідчили архівні документи Головного управління архітектури і будівництва Київського міськвиконкому, будівля КДБ УРСР була споруджена за проектом відомого українського архітектора Володимира Щуко 1914 року для Київської губернської земської управи. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої її гегемоном - пролетаріатом, і встановлення в колишній Російській імперії диктатури цього гегемона споруду земської управи справедливо передали в користування гегемону і назвали її Палац праці. 1934 року після надання місту Києву статусу столиці УСРР будинок цілком справедливо у гегемона відняли і його зайняв після переїзду з Харкова Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовистів 7)) України [ЦК КП(б)У], оскільки, відповідно до марксистсько-ленінського вчення, диктатура гегемона могла бути тільки тоді диктатурою, коли її (диктатуру) очолювала комуністична партія (більшовистів). З 1938 року колишній Палац праці, а відтак штаб-квартиру ЦК КП(б)У було передано у безстрокове користування органам державної безпеки, оскільки, за відомим визначенням вождя Жовтневої революції Володимира Ілліча Леніна, радянська влада (диктатура гегемона на чолі з комуністичною партією більшовистів) лише тоді чогось вартує, коли вона надійно захищена від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Захист здійснювало Головне управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки (ГУДБ НКВС УСРР), яке всерйоз і надовго зайняло будівлю № 33 на вулиці Володимирській (тоді вона називалась вулицею російського письменника українського походження Володимира Галактійоновича Короленка). Терміново у дворі будинку було споруджено внутрішню тюрму (архітектор Щуко такого об’єкта для губернської земської управи не передбачив і його помилку було виправлено), в камерах якої тимчасово перебували (до розстрілу внизу у підвалі) члени викритих контрреволюційних організацій українських буржуазних націоналістів та інших ворогів народу. До переїзду ГУДБ на вулицю Володимирську (Короленка) вказані акції здійснювались в спецкорпусі НКВС, який займав будинок колишнього Інституту шляхетних панянок на вулиці Жовтневої революції 8)(тих, хто розстрілював, згодом теж розстрілювали у тому ж підвалі і теж як ворогів народу). ГУДБ НКВС УСРР 3 лютого 1941 року було перетворено в Наркомат державної безпеки Української СРР (НКДБ УСРР), 20 липня 1941 року НКДБ возз’єднався з НКВС, щоб 14 квітня 1943 року знову розз’єднатися. За часів німецької окупації покинуте приміщення не справедливо, проте логічно, зайняло ҐЕСТАПО9), у внутрішній тюрмі якого, чекаючи розстрілу (німці екзекуції влаштовували в Бабиному Яру, а не в підвалі), тимчасово перебували заарештовані члени мельниківської ОУН 10)та інші учасники антигітлерівського підпілля, зокрема, офіцер НКВС Іван Кудря і члени його групи. Після звільнення столиці Радянської України від німецьких загарбників Народний комісаріат державної безпеки УСРР справедливо повернувся у рідний дім.

З того часу мінялося найменування установи, яка розміщувалася в ньому після ҐЕСТАПО (НКДБ - МДБ - ГУДБ МВС - МДБ - КДБ), без суттєвої зміни зовнішнього і внутрішнього декору. Зважаючи на складний історичний шлях, який за короткий, але наповнений значними подіями час пройшли усі установи, що розміщувалися в будинку на вулиці Володимирській (Короленка), 33, постановою Ради Міністрів УРСР його було занесено до Державного загальноукраїнського реєстру історичної, архітектурної і культурної спадщини. Відповідно до урядової постанови, зміни в екстер’єрі будь-якої будівлі, занесеної до вказаного реєстру, могли вчинятися лише за згодою управління архітектури і будівництва міськвиконкому спільно з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, яке створив художник Іван Гончар 11) і на створення якого так необачно дав дозвіл Шелест.

Головний архітектор міста Києва згоди на деформації історичного будинку, який займав КДБ УРСР на вулиці Володимирській, 33, звісно, не давав і дати не міг. Зробивши запит до Товариства охорони пам’яток історії та культури, він переконався, що звідти дозволу теж не було, тому через Раду Міністрів УРСР зажадав від голови КДБ УРСР негайно припинити усі роботи, пов’язані зі зміною екстер’єру будинку, і відновити порушені його фрагменти.

На той час першим заступником голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури працював колишній начальник 5-го управління КДБ УРСР полковник у відставці Каллаш, звільнений Федорчуком без пенсії за недостатню активність при реалізації заведеної 1970-го року за його вказівкою централізованої справи «Блок». На новій посаді Каллаш відверто нудьгував до того часу, поки не одержав запит від головного київського архітектора стосовно незаконно розпочатих ремонтних робіт на будинку КДБ УРСР (колишньої Київської губернської земської управи) на вулиці Володимирській, 33 (колишня вулиця Короленка). Для Каллаша стало новиною, що будинок КДБ УРСР занесено до Державного реєстру пам’яток історії та культури, і він зажадав від свого референта негайно надати йому усі нормативні документи, що стосувалися до цього питання. Каллаш під час Другої світової війни служив на бойових кораблях Дніпровської флотилії і після демобілізації, працюючи в партійних органах, а затим в органах державної безпеки, у відповідальні моменти під сорочку одягав тільняшку.

Навчений за час роботи на посаді начальника 5-го управління КДБ УРСР методам оперативного пошуку, він віднайшов у наданих документах ще один цікавий момент: відповідно до законодавства, установи, які використовували занесені до Державного реєстру будівлі, мусили сплачувати податок на користь Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. КДБ УРСР чомусь такий податок не сплачував, либонь, так склалося історично, і загальна сума боргу за роки ухиляння КДБ УРСР від виконання фіскальних обов’язків на той час, за його підрахунками, сягнула 249 840 карбованців 67 копійок. Отримавши такий козир, Каллаш усі свої зусилля зосередив на тому, щоб примусити Федорчука дотримуватися чинного законодавства, і, зодягши тільняшку, негайно надіслав йому письмову вимогу про необхідність погашення усього боргу і пені за користування історичною будівлею та подальше щомісячне відрахування визначеної законом суми до бюджету Товариства.

Не отримавши протягом місяця відповіді, Каллаш надіслав Федорчуку припис про накладення на нього штрафу за невиконання вимог закону (в сумі 249 крб. 84 коп.), додавши ще і покарання на його заступника Муху за спробу несанкціонованого порушення екстер’єру історичної будівлі (в сумі 150 крб. 00 коп.).

Протягом наступного місяця Каллаш відповіді не отримав, до бюджету Товариства охорони пам’яток історії та культури з КДБ УРСР кошти теж не надійшли, після чого він зайняв посаду директора одного з київських кінотеатрів.

Подальша доля полковника Каллаша губиться у мороці історії.

Втім, господарському відділу КДБ УРСР довелося припинити роботи, зініційовані Степаном Несторовичем, затинькувати щербатини, полишені відбійними молотками, і, оскільки затиньковані місця вирізнялися на загальному тлі будівлі, було прийнято рішення перефарбувати будинок із темно-сірого кольору в темно-брунатний, що й було у достатньо короткий строк зроблено, знову ж таки під керівництвом Степана Несторовича. Зелені насадження, які встигли вирубати бійці під командуванням Степана Несторовича, статус історичної пам’ятки не мали, тому пеньки викорчували і землю на тому місці укотили під асфальт.

Після цієї оказії Степан Несторович отримав військове звання полковник і в перервах між забезпеченням безпеки святкування Великого Жовтня, Першого травня, Дня Перемоги та приїзду високих гостей до Києва повністю зосередився на підвищенні рівня професійної і політичної підготовки співробітників КДБ УРСР.

Впровадженню системної перевірки конспектів оперативних працівників передувало ініційоване Степаном Несторовичем дослідження інспекцією КДБ УРСР стану вивчення оперативним і керівним складом органів державної безпеки УРСР директивних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР та рівня чекістської підготовки в системі позашкільного навчання. Результати дослідження були обговорені на засіданні колегії КДБ УРСР.

Як відзначив у своїй доповіді на колегії сам Степан Несторович, здійсненою інспекцією перевіркою конспектів директивних документів оперативного і керівного складу КДБ УРСР було виявлено численні вади, а саме:

- зошити для конспектування виявились різного розміру, кольору, формату і якості паперу (деякі офіцери належні нормативні акти занотовували у ґросбухи, якими користувалися на підприємствах і в колгоспах комірники та рахівники-скарбники ще у 30-40 роках, дотіль, докіль ними не зацікавилися органи НКВС-ҐЕСТАПО-НКДБ-МДБ і не повилучали їхні товсті і зручні зшитки для власного користування); різного кольору також було чорнило, яким користувались офіцери для записів;

- не було єдиного підходу до вивчення нормативної бази, яка регулювала дільність органів КДБ: в одних випадках надавалась перевага аналізу за рахунок дедукції, в інших, навпаки - індукції, в той час як логіка потребувала синтезу;

- в багатьох випадках замість творчого осмислення керівного документа і викладу його суті практикувалось дослівне його переписування, що категорично заборонялось ще з часів ВЧК-ДПУ-ОДПУ-НКВС-НКДБ-МДБ, оскільки існувала ймовірність загрози несанкціонованого витоку дослівного тексту нормативно-правового акту і потрапляння його в такому вигляді до противника з подальшим прямим цитуванням змісту (чи, що найнебезпечніше, - в разі, якщо директивний документ надсилався шифротелеграмою, то в такому випадку створювався ризик розкриття криптографічної системи конфіденційного зв’язку органів державної безпеки);

- недостатньо прив’язувалися завдання, що випливали з директивного документа, до конкретних функціональних обов’язків того чи іншого оперативного працівника (тобто відсутність прикладного засвоєння змісту нормативного акта, незалежно від того, до якої тематики він стосувався);

- тексти законспектованих документів розміщувались на аркушах зшитків переважно абияк, тобто не відповідали геометричним регулам і симетричним пропорціям, які традиційно визначали характер діяльності радянських органів державної безпеки і їхній внутрішній порядок.

Результатом роботи колегії став наказ голови КДБ УРСР «Про стан професійно-чекістської підготовки в КДБ УРСР та заходи щодо його покращення».

В наказі голови вказувалось, що результативність діяльності кожного офіцера КДБ УРСР при проведенні атестацій, разом з іншими показниками і критеріями, як-от: вербування агентури, кількість отриманих сигналів, заведених і реалізованих справ, арештів, профілактик, рівень військово-спортивної підготовки і мобілізаційної готовності, - надалі в першу чергу буде оцінюватися залежно від стану його конспектів.

До наказу додавались методичні рекомендації, в яких вказувалось, як вивчати нормативні документи КДБ СРСР і КДБ УРСР в КДБ УРСР, та визначались вимоги, як оформлювати конспекти першоджерел і навчальних зошитів в системі позашкільної професійної та політичної освіти, розроблені інспекцією КДБ УРСР під керівництвом Степана Несторовича.

Згідно з рекомендаціями встановлювалися три види зошитів для використання: для конспектування директивних документів - коричневого кольору, чекістської підготовки - блакитного, політичного навчання - червоного.

Першу партію зошитів усіх трьох кольорів господарський відділ КДБ УРСР вказівкою його начальника полковника інтендантської служби Жукова негайно завіз з республіканської бази канцтоварів до кіоску, що розміщувався на першому поверсі у вестибюлі їдальні КДБ на вулиці Ірининській. Зошити були дефіцитні, вдвічі більші форматом, ніж звичайні, що були у загальному продажу, в цератовій обкладинці, з гарним лискучим папером і на сто дев’ятдесят два аркуші кожен.

Відповідно до вимог наказу інспекція КДБ УРСР відразу зайнялась здійсненням системного контролю за його виконанням та дотриманням власних методичних рекомендацій. Обов’язковій перевірці підлягали конспекти працівників при розгляді подань на підвищення по службі, присвоєння чергового чи позачергового офіцерського звання, а також під час проведення планових атестацій. Крім того, розпорядженням Степана Несторовича, підтриманим заступником голови КДБ УРСР з кадрових питань підполковником Рябоволем, який теж до служби в КДБ був партійним функціонером, тому розумів Степана Нестровича з пів слова, в кожному підрозділі Комітету його начальником і секретарем парторганізації були складені списки під назвою «Можливий носій ДСП». До списків вносились прізвища офіцерів, які ще не скоїли того чи іншого дисциплінарно-службового порушення (ДСП), але, за окремими ознаками в їхній поведінці, могли його скоїти. Жоден офіцер не знав, внесено його прізвище до списків чи ні. Списки «емен-деспистів» складались під грифом «цілком таємно», їхні копії мали в своєму розпорядженні лише працівники Управління кадрів та інспекції. Конспекти внесених до списків «Можливий носій ДСП» офіцерів («емен-деспистів») також підлягали плановій, а в окремих випадках і позаплановій перевірці. За результатами розгляду на колегії КДБ УРСР питання щодо професійної підготовки українських чекістів та втілення в життя її рішень Степан Несторович отримав військове звання генерал-майор, а заступник голови КДБ УРСР з кадрових питань Рябовіл відповідно - полковник.

* * *

За весь час, як вказана новація була задіяна, жоден з конспектів, затребуваних інспекцією для перевірки, не витримав вимог, встановлених інструкцією, крім кольорів, оскільки проблем з придбанням потрібного кольору зошитів і чорнила для всіх категорій працівників КДБ попервах не було. Та й зміст конспектів у більшості випадків загалом відповідав вимогам інструкції - інтелектуальний рівень офіцерів КДБ дозволяв їм на той час ще досить швидко оволодіти навичками конспектування, запровадженими Степаном Несторовичем.

Проте дотримання двох вказаних вимог, як потім виявлялось, було замало. Коли зошити проходили перші дві стадії перевірки (на колір і зміст), і ні до чого не можливо було причепитись, Степан Несторович давав інспекторам вказівку застосовувати скрупульозніші методи дослідження - математико-геометричні. Не на око, а з допомогою креслярських інструментів (лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця, транспортира тощо) інспектори визначали у повернутих від Степана Несторовича зшитках розмір нижніх і верхніх, лівих та правих берегів зошита, інтервал між рядками і відступами, встановлювали, чи витримувалася геометрична чіткість розміщення тексту на сторінці конспекта і чи шикувались рядки конспектів у визначені інструкцією стрункі шереги літер, слів, речень і абзаців. І, якщо потрібно було знайти огріхи (а коли зшитки з позитивними висновками повертались від Степана Несторовича, то це означало, що недоліки повинні знайтись у будь-якому випадку і висновок повинен бути негативним), вони знаходились: розміри берегів та інтервали або ж були завеликі, що негативно позначалося на розміщенні першоджерела, або ж були замалі, що не давало достатньої площі для викладу власних думок конспектанта, та й лінії і кути текстів, заголовків, підзаголовків, як правило, на більший або менший ступінь виходили за межі обов’язкових для працівників КДБ УРСР симетричних пропорцій розміщення перпендикулярів і паралелей, на що вказували інспектори при оформленні кінцевих результатів перевірки, визначаючи негативну оцінку, тобто, за шкільними мірилами - «двійку».

Зошити із зауваженнями поверталися в оперативний підрозділ, до їхніх власників застосовувалися заходи партійного впливу - наступні партійні збори первинного партосередку проходили за порядком денним «Про ставлення чекістів-комуністів до вивчення нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР та підвищення свого професійно-політичного рівня», - з відповідними висновками і рішеннями. В КДБ УРСР на певний час загальмувався процес присвоєння чергових військових звань та підвищення в посадах, що в кінцевому рахунку позитивно вплинуло на ставленні офіцерів до своєї позашкільної професійної підготовки та складанні конспектів на майбутнє. Полковник Рябовіл отримав військове звання генерал-майор, а Степан Несторович Муха зайняв посаду 1-го заступника голови КДБ УРСР. Додатково до попередніх функціональних обов’язків колегія доручила йому керування українською контррозвідкою - колишнього куратора 2-го управління генерала Крикуна Серафима Івановича було звільнено з посади 1-го заступника голови КДБ УРСР і призначено начальником Вищих курсів КДБ СРСР у місті Києві як такого, що не в достатній мірі відповідав новим вимогам на терені боротьби з агентами та резидентами закордонних ворожих розвідок. Для керування українською контррозвідкою потрібна була свіжа кров.

1.3.

«Щось не подобається мені в цій перевірці», - міркував майор Бузина, проглядаючи свої конспекти.

В кабінеті він сидів на самотинці, сусіда, майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл», не став заважати йому своєю присутністю у цій важливій справі. Він ще з ранку, взявши нотатник із вказівками начальника 5-го управління генерала Свєткова, які той виголошував на щотижневій нараді, пішов до чергового в приймальню, щоб «ВЧ-зв’язком» розтлумачити працівникам периферійних підрозділів останні вимоги керівництва Управління в боротьбі проти ідеологічної диверсії противника і ворожої діяльності антирадянських елементів на території республіки та власні рекомендації, що стосувались до практичної реалізації директив начальства по справах, що перебували під контролем 5-го управління КДБ УРСР.

«Підвищення у посаді і військовому званні мені не світить, та й останнім часом я не пам’ятаю, щоб такі випадки траплялися, - розкидав головою майор Бузина, - до планової атестації ще потрібно почекати, здається, десь місяців вісім чи дев’ять. Пункти індивідуального плану підвищення рівня загальної освіти і культури в поточному кварталі практично всі виконав: склав черговий іспит з англійської, німецька, польська і словацька - наступного року, діло святе - сорок відсотків надбавки до посадового окладу в жінки на контролі; взяв участь у культпоході на виставку плакатів «У братній сім’ї народів СРСР» - секретар парткому Управління Довбач мене бачив; прочитав історичний роман Павла Загребельного «Смерть у Києві» - можу переказати; додатково до плану двічі перечитав роботу Леніна «Лев Толстой як верцадло російської революції» - напам’ять можу повторити; ранковою руханкою займаюсь регулярно, інколи не тільки зранку, а й на сон грядущий - жінка може підтвердити. Чому і на мене, зі слів майора Забари Михайла Йосиповича, впав цей вибір, а майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл» ніколи не користується недостовірною інформацією, тому що скрізь має надійні джерела?

Відповіді Олексій Григорович не знаходив, інтуїція йому підказувала, що за перевіркою може ховатись якась прихована загроза, невизначеність непокоїла його, тому він вирішив підійти до діагностування зошитів з особливою ретельністю.

За зміст і повноту своїх конспектів він, досвідчений і бувалий в різних бувальцях майор Бузина, міг не хвилюватися, а от форма його насторожувала. Чи кожен аркуш, рядок, берег зошита відповідали встановленим на ініціативу Степана Несторовича Мухи методичним правилам і вимогам, чи стояли перпендикуляри перпендикулярно і чи не мали паралелі видимих ознак до перетинання одна одної всупереч вченню давньогрецького математика Евкліда?

Однозначно позитивну відповідь на ці питання майор Бузина дати не міг.

І він заходився перевіряти.

В лівій шухляді його робочого столу готові до користування лежали лінійка, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, червоний, синій, простий олівці і ґумка.

Але щойно він хотів відкрити шухляду, як його увагу привернув шум знадвору - повз вікно кабінету з гуркотом пролетіла брила змерзлого снігу.

«Напевне, прапорщики з даху скидають сніг долу, - здогадався майор Бузина, він був метикуватий, - то ж будинок перебуває в оточенні прапорщиків з господарського відділу. Тепер години зо дві годі і думати з нього вийти чи увійти, та мені зараз не до того», - далі розважував майор Бузина і, відвернувшись від вікна, відтулив шухляду. Минулої зими на голову заступника начальника відділення комендантського відділу старшого лейтенанта Вареника з даху будинку КДБ ненароком впала брила снігу з льодом. Старший лейтенант Вареник залишився живий, проте змушений був два місяці пролежати в шпиталі військово-медичної служби КДБ аж до квітня, коли сніг розтанув.

За виявлену мужність і з урахуванням отриманих пошкоджень йому достроково було присвоєно військове звання капітан. З нової зими капітан Вареник в речовому складі господарського відділу замінив пошкоджену шапку на нову - на два розміри більшу, в середину намостив вати і з настанням снігової погоди став ходити периметром майже впритул до стін будинку КДБ, чекаючи, поки на нього знову ймовірно звалиться важка брила снігу з льодом і відповідно з’явиться вагомий шанс достроково отримати наступне військове звання майор - на одну сходинку вище від займаної посади. Однак голова КДБ УРСР Федорчук дав вказівку Степанові Несторовичу, а той у свою чергу начальникові господарського відділу полковнику інтендантської служби Жукову уважно слідкувати за снігом на дахові будинку і своєчасно його скидати. Підлізти під сніг, який підлеглі полковника Жукова широкими лопатами шпурляли з даху, було годі, позаяк на цей час увесь будинок КДБ перебував в оточенні охорони прапорщиків з господарського відділу і виставлених фанерних щитків на високих стояльцях з попередженням: «Не підходь - небезпечно для життя!», - і від того капітан Вареник достобіса потерпав, оскільки через вказані обставини ставала примарною чи, взагалі, нездійсненною його обсцесія отримати військове звання майор, на сходинку вище від займаної посади.

Зиркнувши на секунду надвір, майор Бузина помітив, як на протилежному боці у своїй шапці-шоломі туди й сюди, колами і діагоналями, на мент зупиняючись і знову рушаючи, хідником никає капітан Вареник і зизом поглядає на дах будинку угорі та охорону внизу.

Подумки відзначивши наполегливість капітана Вареника у досягненні поставленої мети, майор Бузина розкрив свій зошит з конспектування директивних документів, взяв з лівої шухляди лінійку, циркуль, кронциркуль, косинець, транспортир, олівці та інше потрібне причандалля і, гортаючи сторінку за сторінкою, почав перевіряти форму і зміст конспекта на відповідність вимогам наказу і Евклідовій геометрії, позаяк іншої геометрії Муха та його інспектори не визнавали, - мусив не дотримуватись іншої геометрії і Олексій Григорович.

Зрапта задзвонив телефон оперативного з’вязку, який до цього підозріло мовчав, Олексій Григорович підняв слухавку і почув голос начальника відділу підполковника Лисицина:

- Олексію Григоровичу, нуте, глянь на свої закаблуки.

Майор Бузина подивився на закаблуки і сказав:

- Дивлюсь, Миколо Прокоповичу.

- Збиті?

- Ні, у мене підковки на підборах.

- Закаблуки і задники почищені?

- Трохи в піску.

- Негайно почисть. Степан Несторович дав вказівку начальникам відділів перевірити відповідність закаблуків і задників у офіцерів Стройовому статуту і доповісти кількість офіцерів, у яких ззаду взуття збите чи не почищене. Відтепер і на КПП прапорщики будуть фіксувати стан взуття в офіцерів не тільки спереду, а й ззаду. На виході і вході.

Подякувавши за попередження, Олексій Григорович ганчіркою витер пісок на підборах, згорнув ганчірку учетверо, поклав до течки, яку брав на зустрічі з агентурою, і знову взявся за зшитки.

Усі конспекти були написані фіолетовим чорнилом, акуратним почерком, з виділенням головних думок і завдань.

Однак розміщення тексту майора Бузину розчарувало.

Посекундно зазираючи в методичні рекомендації, при допомозі циркуля і кронциркуля він знайшов кілька рисок полів, які по ширині відрізнялися на півміліметра чи навіть на міліметр одна від одної; не завжди точно від лівого обрізу зошита були виписані заголовки документів, не скрізь виявилась однаковою відстань між останнім рядком і нижнім краєм аркуша, а використання транспортира показало, що в окремих випадках на більший чи менший ступінь порушувалася і симетрія тексту по відношенню до заголовків, абзаців, приміток та резолюцій.

«Не годиться, - вирішив майор Бузина. - От що значить робити все на око! І чому я раніш не здогадався застосувати весь набір креслярських інструментів, коли після вікопомного наказу про вдосконалення конспектів переписував у нові зошити всі матеріали? Три дні тоді морочився і вся робота собаці під хвіст! Треба було-таки уважніше прочитати методичні рекомендації інспекції, а то я вважаю їх усіх опричниками і косоголовими, здатними лише завдати шкоду оперативному працівникові і не годними сказати щось розумне, і, можливо, дарма. Хоча про необхідність використання креслярського приладдя при конспектуванні документів ці опричники могли б написати у своїх рекомендаціях, а так тільки визначили параметри. А яким способом їх можна витримати, не вказали. Певно, спеціально влаштували пастку і цим користаються. Не дочекаються!»

* * *

Майор Бузина недовго роздумував, як виходити з цієї складної ситуації. Він прийняв єдино правильне рішення, хай воно було і обтяжливим щодо виконання, але, подумкував він, ліпше один раз зробити так, як слід, ніж потім десять разів переробляти, втратити силу-силенну часу і кінець кінцем повернутися до того, з чого і варто було починати, в чому він переконався, здійснивши при допомозі креслярських приладів діагностичну перевірку своїх конспектів, які він марудно переписував кілька місяців тому.

Олексій Григорович вийняв з правої шухляди ще не зужиті, новенькі зошити, придбані ним щойно у кіоскерки Клавдії Іванівни, яка після виходу на пенсію торгувала книжками і канцтоварами у вестибюлі на першому поверсі їдальні КДБ УРСР на вулиці Ірининській. Службу в органах Клавдія Іванівна Зикіна почала ще з часів НКВС, під час війни служила в СМЕРШі, після війни брала участь у боротьбі проти бандоунівського підпілля на теренах Західної України. Після розстрілу Лаврентія Берія та його ставлеників в Україні Павла Мєшика і Соломона Мільштейна, які намагалися органи державної безпеки поставити вище комуністичної партії більшовистів, а в Україні створити незалежну від партійних органів державу, та відповідної чистки органів державної безпеки Клавдія Іванівна залишилась на службі, оскільки мала такий незаперечний доказ своєї лояльності до комуністичної партії більшовистів, як вказана участь.

З будь-якого життєвого випадку з Клавдією Іванівною можна було порадитись, вона особисто знала всіх працівників КДБ УРСР і завжди готова була надати кожному необхідну допомогу - порадою або ж тим чи іншим товаром зі свого кіоску.

Коли майор Бузина, отримавши сигнал від майора Забари, підійшов до кіоскерки, виявилось, що потрібних зошитів у кіоску вже не було.

- Та вам пощастило, - сказала Клавдія Іванівна. - Майор Забара Михайло Йосипович на прізвисько «Мотл» щойно зателефонував мені і попросив залишити для вас комплект зошитів, які згідно з наказом Степана Несторовича генерала товариша Муха 12) керівний і оперативний склад КДБ УРСР повинен використовувати для чекістської підготовки і політичного навчання. Даю вам останні, більше немає і в найближчий час не буде. На мій запит полковник інтендантської служби товариш Жуков сказав, що такі зошити виробляє Мінська паперова фабрика. Але перший секретар ЦК Компартії Білорусії товариш Машеров дав указівку припинити вивезення за межі своєї республіки дефіцитних товарів - от вам і сябри, інтернаціоналісти називається! Наш Володимир Васильович товариш Щербицький такого б ніколи не вчинив! Тепер жодної штуки, які спочатку завіз до мого кіоску полковник інтендантської служби товариш Жуков, немає, навіть на республіканській базі, а на Україні їх не виробляють.

Тоді ж, коли він уже розрахувався, Клавдія Іванівна зігнутим, як на гачку пістолета, пальцем поманила його і у вухо запитала:

- Креслярські інструменти маєте?

- Ні, - теж пошепки відповів майор Бузина і перепитав: - А навіщо?

- Щоб зробити конспект, як того вимагає інспекція. Хитрість! - Клавдія Іванівна підморгнула.

- А хіба у вас є?

Клавдія Іванівна знову змовницьки підморгнула йому, поклала поверх зошитів пакуночок і прошепотіла:

- Для вас залишилось. Тільки нікому не прохопітесь, що зошити і приладдя купували в мене, а то наш маршал інтендантської служби полковник товариш Жуков почне прискіпуватися: «Яке ти мала право продавати останній дефіцит без санкції керівництва господарського відділу?»

- Глухо, як у схроні, - запевнив майор Бузина.

Прийшовши до себе в кабінет, майор Бузина виявив у пакунку шкільну готовальню, набір кольорових і простих олівців та ґумку.

Зошити він поклав у праву шухляду столу, геометричне приладдя - в ліву.

1.4.

Із куплених зошитів Олексій Григорович перш за все взяв з коричневою і блакитною обкладинками і акуратно пронумерував аркуші.

Їх вийшло по сто дев’ятдесят два в кожному.

Не поспішаючи (майор Бузина зроду жодної справи не робив поспіхом), він сходив до секретаріату Управління, де проставив реєстраційні номери і потрібні печатки: на першій сторінці зошита - гриф «Цілком таємно» і на останній сторінці обкладинки - штамп, в якому цифрами і прописом вписав кількість пронумерованих у зошиті аркушів, тобто - 192.

І от тепер, тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Олексій Григорович вчився в середній школі ще при Сталінові, коли обов’язковими, і чи не найважливішими, предметами були вивчення Конституції СРСР, на думку компетентних міжнародних експертів - найкращої у світі за всіх часів і народів, а також логіка і етика: Микита Хрущов ще не встиг зламати тодішню систему освіти, яка змістом була радянською, а формою зберігала риси тієї системи, яка була до 17-го року, і навчання з 8-го класу, коли починали вивчати логіку та етику, було не безплатним. На уроках логіки школярів вчили логічно мислити, тобто будувати силогізми на кшталт: «Якщо наша сталінська Конституція найкраща у світі, то…», а на заняттях з етики навчали танців, правил поведінки і гарних манер. Олексій Григорович навчився танцювати падеґрас, і хоча після отримання атестату зрілості, падеґрас він ніколи не танцював, зате йому вдалося завдяки вивченому в дитинстві падеґрасу зберегти на все життя пряму і не гнучку спину.

На тих же уроках з етики в школі вчитель пояснював учням, у тому числі й Олексію Григоровичу, як треба поводитися в різних обставинах; зокрема, вітаючись, вчив шкільний наставник з гарних манер, треба піднімати капелюха, а, піднімаючись чи опускаючись ліфтом, в присутності жінки взагалі знімати капелюха з голови і до кінця поїздки тримати його в опущеній руці вздовж правої ноги. Ліфт Олексій Григорович вперше побачив у двадцять три роки, коли вже закінчував навчання у виші. Придбати капелюха він запланував ще на першому курсі. В його рідному містечку вчителі були найшанованішими людьми, директор носив капелюха, йому усі перехожі на вулицях низько вклонялись, навіть перший секретар райкому партії ходив у кепці і вклонявся директорові школи та вчителям; директор школи завше відповідав на поклони тим, що злегка піднімав свій головний убір над головою.

Капелюха Олексій Григорович купив на п’ятому курсі, втім, з обновкою йому не пощастило.

В гуртожитку під час відзначення події на капелюха ненароком сів його приятель Йосип Швайка і просидів на ньому аж до кінця того заходу, можливо, спеціально.

Неодміннний атрибут шанованих людей довелось викинути, і більше ніколи у своєму житті Олексій Григорович капелюха не мав. Влітку він носив кашкетку, взимку - конфедератку, подібну до шапки-мазепинки, а весною-восени - рогатувку.

Олексій Григорович непоспіхом йшов коридором КДБ, назустріч йому чи обганяючи із зосередженими фізіономіями швидкували працівники 5-го управління, хто підтюпцем, хто удавав ніби біжить, а хто й справді мчався вихором.

З кожним майор Бузина поважно вітався, і в нього це виходило, ніби він чемно знімає капелюха, хоча був простоволосий і у своєму житті тримав на голові капелюха лише двічі: коли приміряв сей атрибут інтелігентного чоловіка перед купівлею в магазині «Головні убори» та в кімнаті гуртожитку - перед тим, як зі своїми приятелями сісти за стіл, щоб обмити обновку.

Олексій Григорович йшов неквапом, ніхто і ніколи не бачив майора Бузину, щоб він бігав, ні за яких обставин, за винятком хіба що двох випадків: коли разом з іншими працівниками Управління складав військово-спортивні нормативи з кросу в Пущі-Водиці під Києвом та бігу в протигазах і бахилах по команді «Га-а-ази!» на військовому полігоні під Ново-Петрівцями, що на шляху з Києва до Чорнобиля.

Тим же статечним кроком, тримаючи в руках щойно зареєстровані зшитки, майор Бузина повертався із секретаріату до своєї робітні.

Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів майора Забару зі свого «оперативно-ігрового» відділу, майора Нежердецького - «розшукового», капітана Майоренка - «клерикального», майора Бочонкіна - «єврейського».

Поряд із зосередженими обличчями товчилися працівники інших підрозділів Управління - «українського», «молодіжного», «дисидентського», «інтелігентського», і всі з однією метою - «ВЧ-зв’язком» передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які (вказівки) генерал Свєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу розпорядження начальника 5-го управління стосувалися до введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи при участі громадськості та засобів масової інформації.

* * *

Майор Нежердецький, капітан Майоренко, а поряд і майор Бочонкін стояли окремо і жваво спілкувались. Майорові Нежердецькому не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності боротьби з сіонізмом та єврейським націоналізмом, опанував єврейські мови їдиш та іврит, але української сливень не знав; якщо і намагався спілкуватися, то говорив суржиком і з кацапським акцентом. Тому він використовував першу-ліпшу вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.

- Ади, Іване Демидовичу, - продовжив майор Нежердецький навчання, - тепер скажи «паляниця» і «кукурудза».

- Ха! - вигукнув майор Бочонкін. - У нас на Донбасє такіх слов нє употрєбляют: кукургузку називают пшонкой, а паляніцу - буханкой.

- Ич, «пшонка, буханка»! - зневажливо мовив майор Нежердецький. - Ма’ть, таки в деяких категорій людности Донбасу проблеми з вимовою слів «кукурудза» і «паляниця» є. Вважай, що цього іспита, Ванику, ти не склав. Удома після роботи потренуєшся.

Майор Бочонкін тильною рукою долоні витер піт з чола.

- Йєс, буду тренуватися, - слухняно сказав він.

- Продовжимо наші студії. - Майор Нежердецький глипнув на стелю, потім на майора Бочонкіна. - Переходимо до вивчення скоромовок. Спочатку повільно, а потім хутко скажи: «На горі є блекота».

Майор Бочонкін знову набрижив лоба і запитав:

- Що таке «блекота»?

- Хіба не знаєш? Have you gone grazy? 13)

- Аякже.

- Москалі кажуть - «бєлєна».

- О’кєй, івритом - «рош». Повторюю повільно: «На горі є блекота».

- Тепер хутко, тричі поспіль. Гаття!

Майор Бочонкін тричі поспіль повторив одним духом:

- «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота», «На-горі-є-блекота»!

Черговий по Управлінню капітан Глюк на прізвисько «Нікотин» з «інтелігентського» відділу, який ретельно записував до журналу повернуті від начальника Управління шифротелеграми, здивовано підняв голову:

- Якого кота?

- Запитай Левка, - дейкнув капітан Майоренко. - Він у нас фахівець з котячих справ.

- Не заважай, - відмахнувся майор Нежердецький. - Іван Демидович студіює українські скоромовки, се йому потрібно для опанування.

Капітан Глюк попросив:

- Перепиши і мені. Тільки напиши, хто того кота на горі - того…

Майор Бочонкін сердито кинув:

- Не заважай і не лізь туди, куди тебе не просять. Якого кота? Про що ти базікаєш? Чергуєш? Чергуй!

- Куди твоє діло! - образився капітан Глюк.

Майор Нежердецький зауважив:

- Михасю, хоч ти і Глюк, а зі слухом у тебе проблеми. Попроси свого начальника майора Каламарчука, щоб організував у вашому відділі ансамбль пісні і танцю. Музика сприяє поліпшенню слуха. Ти будеш співати, а твій споборник Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», танцювати, - відказав майор Нежердецький і уточнив: - Той, що у відділі майора Каламарчука бігає попереду паротяга.

- Бездоля, на прізвисько «Пиздоля», той, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, танцювати не вміє, - заперечив капітан Майоренко. - Він клишоногий, я його ні разу не бачив на волейбольному майданчику.

- Куди твоє діло! Звідки ти взяв, що Бездоля не вміє танцювати? - образився за свого колегу капітан Глюк. - Бездоля закінчив Львівське вище військово-політичне училище, а на фізичній підготовці грає у шашки зі своїм начальником майором Каламарчуком.

- В «Чапаєва»? - перепитав майор Нежердецький і озирнувся довкола, визначаючи, чи немає поблизу начальника секретаріату майора Борозного на прізвисько «Чапаєв».

- Майор Каламарчук грає не в «Чапаєва», а на баяні, - зауважив майор Бочонкін, - а Бездоля на бубні. Тобі ж ясно сказав Левко.

Капітан Глюк вийняв з пачки сигарету, понюхав і поклав назад у пачку, позаяк полишати місце чергового для перекуру не мав права і через те вельми страждав. Треба було дочекатись обіду, коли генерал Свєтков поїде до себе додому на перекуску.

Капітан Глюк знову вийняв сигарету з пачки, сигарети називались «Новинка» і були дрібні, як куценькі круглі патички, понюхав і подзвонив заступнику начальника відділення з свого відділу капітанові Марусенку, щоб той його підмінив.

Певно, нікому з присутніх у приймальні довірити свій пост він не наважився.

Зайшов капітан Марусенко, одягнутий у верхню одіж: в зеленій плащаній куртці, замшевій коричневій кепці і напівпов’язаним під горло крамним шаликом, - мабуть, збирався на явку.

- Не більше трьох хвилин, я поспішаю, - сказав він, зняв кепку і вийняв з кишені томик японських тривіршів «Хоку» в глянсовій помаранчево-чорній обкладинці, обсіяній дрібними жовтими і червоними квіточками.

- Встигну, - сказав капітан Глюк і метнувся в туалет.

- Тезко, - звернувся Бочонкін до Марусенка, - я правильно сказав, що Каламарчук грає на баяні?

Капітан Марусенко підтвердив:

- Так, грає. «Турецький марш» Моцарта і «В осаду лі в огородє» невідомого автора.

- Згоден, - сказав майор Нежердецький, - майор Каламарчук буде грати «В осаду лі в огородє» невідомого автора, Глюк співати, Бездоля танцювати, а українська творча інтеліґенція по закінченню концерта дружно аплодувати. Разом з Марусенком. Оплески поступово переростають у бурхливу овацію, всі встають і виходять. Марусенко залишається.

- Поки що залишаюсь, - сказав Марусенко, сів у крісло чергового і відкрив книжечку японських віршів.

Майор Нежердецький повернувся до майора Бочонкіна:

- Не відвертайся, Ванику, з блекотою ти впорався ліпше, ніж з кукурудзою, отже, робимо вислід, що певні зрушення в опануванні української у тебе все ж є.

- Ти гадаєш, що на Донбасі усіх пальцями роблено? - Майор Бочонкін був втішений похвалою майора Нежердецького.

- Та ні, Ванику, - спроквола відповів майор Нежердецький, - якщо взяти колегу Глюка старшого лейтенанта Бездолю на прізвисько «Пиздоля»…

- Того, що бігає попереду паровоза і всім розказує, що стане генералом, - підказав капітан Майоренко, - він також з Донецька…

- З якого Донецька? - обурився майор Бочонкін.

- Уже йду, - мовив Марусенко, - побачивши в дверях капітана Глюка.

- Ади, - погодився майор Нежердецький, - того, що бігає попереду паровоза, має хист до танців, попри клишоногість, і неодмінно стане генералом, він теж з Донбасу, - з Донбасу, Іванку, не іритуйся, - та нашого спудея майора Бочонкіна, який теж з Донбасу і ґедзунок до танців також має, попри те, що у Львівському вищому військово-політичному училищі не навчався, - то через одного.

- Бездолю навчили бігати попереду паровоза галичани, коли він служив у Львівському управлінні КДБ, - зауважив капітан Глюк, сідаючи в крісло чергового.

- Галичмени, пся кість, се вміють і полюбляють, - не став заперечувати майор Нежердецький. Він зиркнув на двері кабінету генерала Свєткова, тричі мугикнув і звернувся до майора Бочонкіна:

- Рушаймо далі, добродію Іване. Ставлю чергове завдання. Будемо перекладати з російської на українську і навпаки.

- Можна дві хвилин на перекур, а то я вже впрів від цієї науки. Я маю право на перекур? - витираючи спітніле чоло, звернувся майор Бочонкін до майора Нежердецького.

- Маєш, - сказав майор Нежердецький.

Майор Бочонкін вийняв пачку папірос «Дюбек» і пішов у туалет.

Майор Бузина запитав у майора Забари:

- Михайле Йосиповичу, ти не забудеш передати інформацію та вказівки нашого начальства і моїм периферійним бійцям?

- Про що мова, Олексію Григоровичу! Як і домовлялися, не підведу, - запевнив майор Забара. Попереду нього до кабінки «ВЧ-зв’язку» залишалось два працівники. - Тримайся!

- Ага! - зняв голос майор Нежердецький. - Якщо Михайло Йосипович буде працювати ще й за Олексу Григоровича, значить, як мінімум, дві години маємо у припасі.

Він запропонував кожному з присутніх побитися об заклад на те, що Михайло Йосипович раніше, ніж через дві години, з кабінки не вийде, і поставив десять карбованців проти десяти копійок того, хто прийме виклик.

- Бажаючих втратити по десять копійок просимо вийти на два кроки вперед, - запросив він.

Ніхто з присутніх у приймальні ризикувати своїми десятьма копійками не став.

- Так немає бажаючих? - перепитав майор Нежердецький.

Майор Бузина глянув на годинник - до обіду залишалось півтори години. «Попався Левко, - втішно подумав він. - Михайло Йосипович на обід ніколи не спізниться», - і мовчки простягнув майорові Нежердецькому двадцять копійок:

- Бери. Якщо програю, залишиш у себе, виграю - віддаси двадцять карбованців разом з двадцятьма копійками.

Майор Нежердецький не чекав від майора Бузини такого азартного кроку і поклав двадцять копійок до своєї кишені.

- Плакали твої грошики, - проказав він.

- Час пішов, - відповів майор Бузина.

Майор Нежердецький мовчки глянув на годинник. Майор Бузина теж промовчав. Він не поспіхом повернувся до свого кабінету і знову всівся до роботи. Блакитний зошит для професійної чекістської підготовки відіклав убік і розгорнув коричневий зошит. На першій сторінці лінійкою визначив центр, кронциркулем відміряв відстань між лівим і правим краєм аркуша, при допомозі транспортира, прямокутника і червоного олівця накреслив рамку і вписав у неї:

«Зошит для конспектування нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.»

Авантитульна сторінка нового зошита Олексія Григоровича прибрала такого вигляду:

Цілком таємно

Реєстр. № 179

Зошит для конспектування нормативниих документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.

* * *

«Так-так, - задоволено відзначив Олексій Григорович, - вийшло, як картинка. Тепер треба позначити береги».

Він зазирнув до інструкції, у ній вказувалось, що розмір берегів має бути 54 мм. Олексій Григорович перевірив береги свого списаного конспекту - відступи він накреслив розміром 48 мм. «Як же я дав такого маху? - почухав він потилицю. - Чи хотів зекономити площу? От тут опричники мене б і спіймали». Він встановив кронциркуль на позначці 54 мм і спочатку простим олівцем, а потім червоним провів 384 чітких перпендикулярних ліній. На другій сторінці, як того вимагали методичні рекомендації, Олексій Григорович переписав гасло з ленінської роботи «Цінні визнання Питирима Сорокіна»: «Йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого!»

Отепер можна вже було приступити до текстового заповнення нового зошита.

Наступну сторінку зошита Олексій Григорович розпочав переписуванням спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року «Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях по боротьбі з ідеологічною диверсією противника». Підставою для створення цих підрозділів, занотовував майор Бузина у новому зошиті, стали: «постійні загрози для Радянської держави і суспільства з боку зарубіжних підривних центрів, дії яких спрямовані на створення антирадянських підпільних груп, розпалювання націоналістичних тенденцій, пожвавлення реакційної діяльності церковників і сектантів».

Конкретні організаційні та оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів і їхні завдання майор Бузина виклав у конспекті наказу голови КДБ СРСР від 8 травня 1968 року № 0051 «Про завдання органів КДБ по боротьбі з ідеологічною диверсією противника», виданому в порядку виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року. Саме з цієї дати, себто з 8-го травня 1968 року, в чекістських колективах прийнято було визначати початок діяльності 5-х підрозділів КДБ та проводити віншування кожної річниці їхньої напруженої роботи. 9-го травня з ранку і до обіду вони мусили робити паузу, забезпечуючи святкування Дня Перемоги над нацистською Німеччиною та її сателітами, пильно і вусібіч під керівництвом Степана Несторовича Мухи стежачи, щоб жодна неприємна подія не зіпсувала святковий настрій керівництва держави і усього радянського народу і щоб кожен потенційний ідеологічний диверсант перебував під надійним наглядом, де б він не знаходився. Після відбою офіційних заходів працівники 5-го управління неофіційно продовжували відзначати своє професійне свято, поєднуючи його зі святом Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

* * *

Майор Бузина уважно перечитав записану ним у новому зшитку спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також наказ від 08.05.1968 р. і відтак при допомозі лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця і транспортира перевірив відповідність розміщення тексту вимогам інструкції. Трохи пометикувавши, червоним олівцем під лінійку жирно підкреслив рядки з визначенням ідеологічної диверсії, щоб про всяк випадок замаскувати можливі геометричні огріхи і аби зразу впадала в око головна дефініція наказу, яка звучала так:

«Ідеологічна диверсія є специфічною, найгострішою формою підривної діяльності спецслужб та інших закордонних підривних центрів і полягає у здійсненні ворожого ідеологічного і організаційно-політичного впливу на громадян радянських республік з метою спонукання їх до посягань на суспільний і державний устрій, скоєння державних злочинів та антигромадських вчинків».

Далі Олексій Григорович переніс із старого зошита до нового один за одним усі документи, які спрямовували роботу керівного і оперативного складу органів державної безпеки у боротьбі з ворожою діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії та антирадянських елементів на конкретних лініях роботи і об’єктах оперативного забезпечення, а також визначали порядок здійснення агентурно-оперативної діяльності і використання відповідних їй сил, засобів і методів 14).

До кожного наказу він, як того і вимагали методичні рекомендації інспекції, понадписував на берегах зошита вказівки для самого себе:

«В поточному кварталі додатково придбати двох агентів із середовища і взяти на особистий контакт трьох кандидатів на вербування»;

«Скласти новий план агентурно-оперативних заходів по оперативній грі із закордонним націоналістичним центром СФУЖО для перехоплення його каналів зв’язку з однодумцями і спільниками в республіці»;

«Внести зміни до комплексного плану використання агентурного апарату у пошуковій роботі щодо забезпечення державної безпеки під час святкування річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня і Дня Перемоги, а також візитів до Києва членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС та високих міжнародних персон»;

«Виявити в робочих справах агентури інформацію стосовно осіб, можливо не поставлених на оперативний облік КДБ, і завершити їх реєстрацію»;

«Спрямувати агентуру на пошукову роботу з метою виявлення осіб, причетних до ворожих націоналістичних акцій на вулиці Хрещатик і Дніпровській набережній (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»), вручивши кожному агенту знімки взуття типу боти «Прощай, молодість», які відповідно до розробленого портрета здогадно носить один із зловмисників»;

«Здійснити інструктаж агентури для виявлення сигналів про ознаки підготовки терористичних і диверсійних актів»;

«Додатково опрацювати виступ голови КДБ СРСР Андропова Ю. В. «Достойна зміна борців за торжество комунізму», виголошений 23 жовтня 1968 року на урочистих зборах комсомольців Центрального апарату Комітету державної безпеки СРСР у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ».

Навпроти наказу КДБ СРСР «Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника» Олексій Григорович написав: «Зробити запит в КДБ Казахської РСР про можливу наявність на території республіки виселенців з Західної України та їхні можливі зв’язки на території України та за кордоном», - і похвалив себе за надзвичайно вдалу інтерпретацію союзних наказів для застосування їхніх тез на власній оперативній ділянці. Не помітити такого глибокого усвідомлення конкретного нормативного акту та його прикладного використання перевіряльник з інспекції не міг.

Але на цьому Олексій Григорович не зупинився.

Він знав, що працівниками інспекції у деяких випадках, коли того вимагав Степан Несторович, проводилися співбесіди з об’єктами контрольної перевірки на предмет встановлення рівня їхнього розумового усвідомлення викладених у конспектах нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР вшир і вглиб, чи, як казав Степан Несторович, комплексно і системно: ясно, що тут лише казахами не відбудешся.

Тому Олексій Григорович вирішив ще раз перечитати найважливіші положення законспектованих матеріалів, щоб надійно закарбувати їх у своїй пам’яті, аби не осоромитися перед інспекторами, бо такого він не міг собі дозволити чи уявити навіть уві сні.

Олексій Григорович заплющив очі, подумки напам’ять розказав собі зміст усіх документів і зауважив, що не зовсім упевнено може, літера до букви і буква до літери, доповісти уявно-реальним екзаменаторам про оперативні контингенти 15) та їхній облік органами КДБ, оскільки останнім часом з’явився новий розлогий наказ голови КДБ СРСР «Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР», який потребував додаткового вивчення та засвоєння 16), а також роз’яснення керівництва КДБ СРСР стосовно особливостей оперативної діяльності серед певного кола радянських громадян.

«Треба зазубрити, а то ще не знати, на якого косоголового опричника нарвешся. Одному досить розказати своїми словами, а іншому цього буде замало. Причепиться до якогось слова і потім не будеш йому пояснювати, що буквальне конспектування наказів заборонено тією ж інструкцією», - подумав Олексій Григорович і вирішив звернутися до першоджерела.

Це означало, що треба знову йти в секретаріат Управління, взяти наказ і наново його вивчити, не покладаючись на конспект.

До такого висновку дійшов майор Бузина, щиро перевіривши свій новий конспект, від першої сторінки до останньої. Але випробування, яке ближчим часом чекало на нього, не давало йому приводу для легковажності, тому Олексій Григорович не полінувався ще раз сходити в секретаріат Управління, взяти потрібний наказ про оперативний облік і відтак знову посадити себе за робочий стіл, щоб наново вдатися до його поглибленого визудження.

Олексій Григорович перечитував речення, заплющував очі і, ворушачи губами, відтворював текст у своїй пам’яті, потому, розплющуючи і заплющуючи кліпи, йшов далі, поглинав абзац за абзацом і сторінку за сторінкою. Періодично він позирав на портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, що висів навпроти його на стіні, як на свого екзаменатора, щоб без пауз і запинок напам’ять знову повторити остаточно закріплений текст з пунктами і підпунктами, послідовно згори і донизу і від початку до кінця.

«Встановити такі забарвлення оперативного обліку…» - у напівголос, але чітко вимовляв Олексій Григорович і, виклавши повний перелік дій, які підлягали постановці на оперативний облік, без перестанку перейшов до категорій осіб, що вчиняли чи могли вчинити вказані дії.

Фелікс Едмундович уважно і схвально слухав майора Бузину. Олексій Григорович теж вельми був задоволений своїми відповідями, як буває втішним відмінник школи, коли напевно знає, що суровий вчитель і на сей раз поставить йому «п’ятірку». Втім, майор Бузина зробив невеличку перерву перед тим, як перейти до наказу голови КДБ СРСР про деякі особливості оперативного обліку та придбання агентури. Наказ визначав для органів КДБ певну межу, за якою їхня діяльність чи взагалі присутність виключалась. Олексій Григорович не знав, як до цього розділу поставиться перший голова ВЧК і ОДПУ Фелікс Едмундович Дзержинський, тому відвів погляд від портрета і повторив положення, дивлячись у вікно:

«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, а також…»

Крізь віконну шибку Олексій Григорович раптом завбачив, як капітан Вареник, тримаючи руками свою шапку-шолом біля вух, притьмом дернув вулицею навпрост у напрямі будинку КДБ, замалим не потрапивши під колеса проїжджого транспорту.

Більше майор Бузина нічого не побачив - у цю мить повз вікно у потоці снігу і льоду з гуркотом пролетіло щось важке і незграбне, затим услід майнула лопата з фанерним щитком, шапка і валянок.

В шибки вікна посипались якісь галузки, ошмаття снігу, і в кабінеті стало напівтемно.

«Чи не прапорщик скотився з даху? - спало на думку Олексію Григоровичу. - Недовго йому залишилося вже летіти», - вирішив він, оскільки його кабінет містився на другому поверсі.

В ту ж мить знадвору під будинком щось глухо гупнуло, підтвердивши аналітичний здогад майора Бузини про ймовірний близький фініш об’єкта, який летів з даху будинку КДБ униз на землю.

Олексій Григорович на хвильку зажмурив очі - не від ляку, майора Бузину, як і будь-якого іншого чекіста, важко було чимось злякати, - в такий спосіб йому треба було зосередитись, аби зробити потрібний аналіз нестандартної події, яка відбувалась надворі коло будинку КДБ УРСР і навпроти його кабінету. Роззмружившись, він побачив, що згори ще продовжували падати невеликі шматки снігу і брилки льоду, а на обламаних гілках голінастого дерева, що росло під кабінетом і яке працівники господарського віділу не встигли знищити під орудою Степана Несторовича Мухи, майорів кожух.

Олексій Григорович був метикуватий, мав варіативний склад мислення і міг завжди практично безпомилково, як і будь-який інший чекіст, визначати причиново-наслідкові зв’язки оперативних фактів, подій і явищ.

«Ясно, що прапорщикові капець, царство йому небесне. Тепер доведеться не менше, як по карбованцю на траурний вінок здавати, а до зарплати ще майже тиждень, - зробив він аналітичне припущення. - Це - якщо загинув, а, можливо, й не капець. Гляди, він впав не на асфальт, а на капітана Вареника і залишився живим. Тоді карбованець на незаплановані витрати не піде, якщо залишився живим прапорщик і не загинув капітан Вареник. Якщо ж капітан Вареник загинув, то карбованця доведеться віддавати на його похорон. Якщо ж загинули і прапорщик, і капітан Вареник, то тоді доведеться позапланово витратити вже аж два карбованці, чи мо’ й більше», - так розважливо, аналітично, втім, з деякою стурбованістю за власні кошти, міркував майор Бузина.

Проте здогадку свою перевіряти він не став, тому що мав ще вельми до лиха роботи і відвертатися йому загайно було.

І Олексій Григорович продовжував далі повторювати застереження інструкції про оперативний облік, які, можливо, могли б і не сподобатися Феліксу Едмундовичу:

«Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їхніх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, редакторів газет і журналів ЦК КПРС, ЦК КП союзних республік, крайкомів і обкомів, а також відповідальних працівників державних органів - від районної ланки і вище. Перевірка і розробка членів КПРС дозволяється лише при умові інформування відповідних партійних органів про суть матеріалів, які послужили приводом і підставою для здійснення агентурно-оперативних заходів щодо конкретної особи, і отримання їхньої згоди. Вербування членів КПРС дозволяється лише у виняткових випадках. В разі залучення агента із числа членів КПРС до виконання доручень у справах оперативного обліку в кожному конкретному випадку треба розробляти легенду виведення агента з агентурно-оперативних заходів у письмовій формі. Легенда зберігається у відповідній справі оперативного обліку і в особовій справі агента».

З «легендами» у майора Бузини було все доладу, тож він був переконаний, що на сей раз текст інструкції і наказу вивчив напам’ять і не осоромиться перед найприскіпливішим працівником інспекції. Він відіклав наказ убік - його ще сьогодні треба буде повернути в секретаріат, оскільки цілком таємні документи заборонялось залишати на ніч. У сейф поклав щойно переписаний зошит для конспектування директивних документів, натомість вийняв зошит для чекістської підготовки і поклав його поряд з чистим, такого ж блакитного кольору.

В шибки хлюпнули рясні краплі дощу і змили сніг, який залишався на склі після падіння прапорщика з даху. За вікном якийсь невидимий чоловік, карниз вікна застував визначити, хто то є невидимий чоловік, намагався зняти держалном лопати кожух із дерева.

Олексій Григорович не став відволікатися і на авантитульній сторінці блакитного зошита, як того вимагала інструкція, написав ленінську настанову «Навчатися військового чину по-справжньому!» Далі він, у той же спосіб, користуючись лінійкою, циркулем, кронциркулем, косинцем і транспортиром, переписав усі базові теми, які колектив чекістів 5-го управління КДБ УРСР мусив у черговий раз засвоїти впродовж нового навчального року 17), і після переписування знову уважно перечитав конспект та пильно перевірив усі його геометричні пропорції. Здається, зошит перебував майже в ідеальному порядку: до кожної теми складено план заняття, подано список потрібної для навчання літератури та зроблено окремі виписки, потрібні для засвоєння. Останню заплановану тему про особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних націоналістичних центрів Олексій Григорович ще не відпрацював, оскільки для підготовки до неї він мав достатньо часу, позаяк заняття повинні були відбутися наступного тижня.

Однак чогось не вистачало. Олексій Григорович і сам не знав, чого не вистачає. Але відчував, що для того, щоб косоголові опричники з інспекції не занадто ретельно чіплялися до його конспекта, потрібно додати ще якусь деталь, як останній мазок, який робить художник на полотні, завершуючи творчий процес - ленінського мотто стосовно навчання військового чину «по-справжньому», на його думку, могло бути замало.

Думка не давалася до рук, майор Бузина поперегортав аркуші туди і сюди, перечитав кілька розділів, і тут до нього прийшло осяяння, та ідея, реалізація якої мала надати його конспекту найперфектніший і бездоганний вигляд. Він вийняв із сейфу науково-практичний посібник «Організація боротьби органів державної безпеки з ідеологічною диверсією» під редакцією начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Філіпа Денисовича Бобкова, знайшов потрібну сторінку і на зворотньому боці авантитульної сторінки зошита, завівши у рамку, написав:

ЗАВДАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ СРСР ПО БОРОТЬБІ З ІДЕОЛОГІЧНОЮ ДИВЕРСІЄЮ

1. Припинення спроб противника створити в нашій країні організоване антирадянське підпілля.

2. Запобігання спробам утворення в окремих регіонах країни тривких і сталих вогнищ ворожих проявів.

3. Ведення активної прицільної роботи стосовно осіб, які допускають антирадянські прояви, зосереджуючи увагу на інспіраторах.

4. Виявлення і припинення конкретних акцій противника.

5. Убезпечення радянських громадян від ворожого впливу.

«Марудна справа - переписування і перечитування. Але корисна, - мислив Олексій Григорович, відтворюючи рамку. - Це все одно, що три місяці з відривом провчитись на курсах КДБ для підвищення кваліфікації працівників 5-х підрозділів».

Майор Бузина ще раз уважно прочитав увесь конспект, кілька разів зупинив свій погляд на рамці із завданнями, виписаними з посібника начальника 5-го управління КДБ СРСР, похвалив себе за ідею і, залишившись задоволеним результатами і цього чину, взявся за переписування червоного зошита з конспектами в системі політичного навчання.

На авантитульній сторінці зошита справа і вгорі червоним олівцем під лінійку Олексій Григорович, як того вимагала інструкція, написав ленінське гасло: «Тричі вчитися і по тому - ще один раз вчитися!»

Він тричі перечитав вислів і, приглядаючись до нього зліва направо і справа наліво, вирішив ленінське напучення підкреслити ще синім кольором знизу. Проте зробити йому це не вдалося, оскільки саме в цей час до його робітні зайшов підполковник Капустянський на прізвисько «Талер» з «розшукового» відділу.

Обличчя у підполковника Капустянського було зосереджене.

«Значить, прийшов за грошима», - заважив Олексій Григорович. Креслярські приладдя він про вся випадок сховав у ліву шухляду, а праву руку поклав на кишеню, де тримав свій гаманець: «І чого він притирився та ще й у такий відповідальний момент? Здається, я йому нічого не винен? Чи таки прапорщик загинув?» Підполковник Капустянський стягував партійні внески, внески членів добровільних товариств «Динамо», Червоного Хреста та Добровільного товариства любителів книг, збирав кошти на похорони у разі випадку, а також на пам’ятник чекістам, який згідно з постановою ЦК Компартії і уряду Української РСР споруджувався у Києві на площі Фелікса Дзержинського. Окрім того він виконував обов’язки рахівника-скарбника громадської каси взаємодопомоги Управління. У вільний від партійно-громадських обов’язків час підполковник Капустянський за посадою і оперативними функціями займався розшуком авторів анонімних антирадянських документів. Не вітаючись, підполковник Капустянський поклав на стіл парусинову торбинку, металеву скриньку з ручкою і вийняв із течки аркуші з надрукованими прізвищами працівників 5-го управління за абеткою.

Олексій Григорович потягнувся в кишеню за гаманцем, у думці підраховуючи його вміст на випадок, коли, гляди, доведеться лізти до припаски, яку він зберігав на «чорний день» у сейфі, не надто покладаючись на касу взаємодопомоги, яка мала ту ж назву - «чорна».

- Скільки і для чого? - запитав він.

Підполковник Капустянський побачив витягнутий майором Бузиною гаманець і схвально кивнув головою:

- По карбованцю збираю на вінок прапорщику, який сьогодні, як свідчать дані Управління кадрів згідно з отриманою телефонограмою на адресу чергового по 5-му управлінню капітана Глюка… Показати?

- Не треба, вірю, - відмовився Олексій Григорович.

- …згідно з отриманою телефонограмою прапорщик Оберемок героїчно загинув при виконанні службових обов’язків. Хто дасть більше, заперечень не буде.

- З якого підрозділу? - поцікавився Олексій Григорович.

Підполковник Капустянський вийняв з течки телефонограму і прочитав:

- З господарського відділу.

- Це той, що згрібав сніг з даху? Так я бачив його останній політ! І лише один прапорщик? - полегшено зітхнув Олексій Григорович, пригадавши, як капітан Вареник миттєво зник з протилежного боку вулиці, коли з даху падала брила снігу з льодом, валянок, кожух та інші речі передчасно загиблого прапорщика. Згідно з аналітичними міркуваннями Олексія Григоровича, в разі загибелі і прапорщика, і капітана Вареника йому б довелось попрощатися з двома карбованцями, а мо’ й більше.

- Так, лише прапорщик Оберемок з господарського відділу, іншої інформації у телефонограмі немає.

- А хіба капітан Вареник з комендантського відділу не встиг підлізти під прапорщика? - поцікавився майор Бузина. - Чи встиг, можливо, трохи покалічився і таки здобув шанс на отримання військового звання «майор» не посмертно?

- Не встиг, - відказав підполковник Капустянський. - Я поцікавився в Управлінні кадрів. Кажуть, його лише обсипало снігом і вдарило валянком по голові. Від удару він постраждав не сильно. Тільки, розповів у кадрах, що на мить знепритомнів. Але зумів за секунду оговтатися і встиг першим прибігти в кадри, щоб повідомити про героїчну смерть прапорщика і віддати валянок, як речовий доказ, який упав йому на голову. Тепер чекає на заохочення. Він вже давно заготував собі весь комплект майорських погонів - парадних, повсякденних, польових.

- Я знаю, - сказав майор Бузина.

- Гадаю, що удар валянком є достатньою підставою для присвоєння йому позачергового військового звання майор. Втім, хай вирішують кадри, бо в кадрах, як сказав колись Йосиф Віссаріонович, вирішується все.

- Таланить же чоловікові, - зітхнув майор Бузина. - Так і до генерала дослужиться.

- Йосиф Віссаріонович - генералісимус, - уточнив підполковник Капустянський.

- Я про Вареника. До генералісимуса йому ще далеко, а генералом стати може. Залишилось три сходинки подолати.

- Чого ж, Вареник старт взяв впевнений, - згодився підполковник Капустянський. - Степан Несторович товариш генерал Муха його хвалить за організацію служби на КПП. Он візьми капітана Дзеньзібара на прізвисько «Цеденбал». Ким він був? Прапорщиком, видавав онучі і чоботи на речовому складі. А тепер ким став? Ад’ютантом самого голови КДБ УРСР генерала Федорчука Віталія Васильовича! На майорській посаді!

- А хіба на нього теж щось колись звалилось з даху? - поцікавився майор Бузина. Він не знав, яким чином капітан Дзеньзібар, на прізвисько «Цеденбал», колишній прапорщик, зробив таку карколомну кар’єру - від працівника речового складу до ад’ютанта самого голови КДБ генерала Федорчука на прізвисько «Фердинанд».

- Не знаю, - сказав підполковник Капустянський. - Можливо, щось колись і звалилось. Річ не в тім. Про похорон не забув?

- Пам’ятаю, - знехотя мовив майор Бузина.

Він вийняв з гаманця карбованець, поміркував трохи, згадав, як сторчголов летів прапорщик з даху додолу, і витрусив на стіл увесь наявний у гаманці дріб’язок.

Нарахувавши сорок вісім копійок, він поклав його зверху на паперову банкноту і відсунув підполковникові Капустянському:

- Один карбованець і сорок вісім копійок.

Підполковник Капустянський гроші перерахував, карбованця поклав до скриньки, монети скинув у полотняну торбинку. У відомості він знайшов прізвище Бузини, навпроти нього записав суму: «1 (один) крб. 48 коп.», поставив галочку і дав розписатися своєю ручкою.

У відомості шість прізвищ були вже з позначками. Внесок майора Бузини значився не найбільшим, але й не найменшим. Найбільшим був внесок майора Нежердецького з «розшукового» відділу - два карбованці.

1.5.

Підполковник Капустянський із зосередженим обличчям вийшов, майор Бузина знову повернув погляд на червоний зошит, пригадуючи, на чому він зупинився перед тим, як до нього без запрошення присурганився «Талер». Та йому вдруге довелось перервати процес перевірки свого конспекту. «Шостим» почуттям чекіста Олексій Григорович відчув, що сидить у кабінеті неначе не один, в той час, як підполковник Капустянський вже вийшов, а сусіда по кабінету майор Забара на прізвисько «Мотл» стояв у черзі до «ВЧ-зв’язку» і в кабінеті його не могло бути.

Майор Бузина підняв голову і побачив перед собою майора Левка Нежердецького з «розшукового» відділу, саме того, внесок якого на похорон передчасно загиблого прапорщика поки що був найбільшим. Левко, родом з Волині, на ділянці своєї роботи займався розшуком нелегальної зброї та боєприпасів, коридорами Управління ходив так, як ходять єґері волинськими лісами, ставлячи ступні обережно, щоб не хруснула якась гілка під ногами, тому хода його була нечутною.

Обличчя у майора Нежердецького було зосереджене і з виду спливав такий глибокий сум, який не завважати годі було.

- Майор Нежердецький, - представився він майору Бузині.

- Майор Бузина, - відповів, зробивши порух, ніби піднімається зі свого стільця, Олексій Григорович. Він глянув на годинник - до обіду ще залишалось година і десь близько тридцяти хвилин.

- Що трапилось, Левку? Ти сумуєш за необачно втраченими двадцятьма карбованцями і приніс мені усю програну суму? - запитав удавано стривожений майор Бузина і у свою чергу повісив на підрешіток обличчя солідарну печаль. - Майор Забара вже закінчив інструктаж периферійних органів?

- Не поспішай, - сказав майор Нежердецький, притуляючи дверину, - Михайло Йосипович до кабінки ще не зайшов, а як зайде, то буде патякати по телефону рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб твої двадцять копійок залишились у моїй кишені. Я передам їх до фонду потерпілих у Бермудському трикутнику.

- Чому ж тоді ти такий маркітний? За прапорщиком горюєш? Чи львівські «Карпати» у першому матчі на кубок України з футболу програли харківському «Металістові»? Я бачив, як Микола Майоренко драв носа у приймальні, коли ти вчив Івана Бочонкіна.

- Прапорщик - не Ікар, він уміє літати краще, тому він і прапорщик, а харківський «Металіст» виграє у львівських «Карпат» лем тоді, коли Колько Майоренко на сітківці 18) раком свисне. - Майор Нежердецький перевірив, чи щільно причинив двері. - Чей ти не знаєш, що Майоренко - прихований кацап?

- Чому прихований та ще й кацап? - подивувався майор Бузина. - Говорить українською…

- Се він з нами говорить непричком українською, а зі своїми попами патякає по-москальськи! Він - візантієць у його московському варіянті, неч я сконаю, себто татаро-монгольскому, і ревнитель Філофея, тому й носа дере.

- Якого Філофея? Микола - ревнитель нашого Філофея, генерала Свєткова? - здивувався майор Бузина.

- Та ні, ти трохи не вгадав. Ревнитель ченця Філофея, ігумена Псковського Єлеазарського манастиря, якому належать слова «Два Рима упадоша, а третій стоїть, а четвертому не бувати» 19). Справжнє прізвище Миколи - Майоров, а не Майоренко, чей ти не знав? Його дід - піп-розстрига, у 20-х роках сидів у харківському бупрі, і, коли в часи українізації було кинуто гасло «Геть кацапів з українських буцегарень!», з Майорова став Майоренком, аби його не викинули за межі України, як кацапа, назад до москалів на його історичну батьківщину.

- Кацап - це москаль, який живе в Україні, а москаль - це кацап, який живе в Московії? - уточнив майор Бузина. Москалів і кацапів він не любив, не любив їх і майор Нежердецький.

- Цілком правильно. Ваня Бочонкін - кацап і не приховує, що він кацап. Коля Майоренко приховує, а на сіткувці бере в свою команду, бачиш, Бочонкіна. Тому що обидва - кацапи: один прихований, інший - ні. Української мови я Бочонкіна навчу. Ти чув як він гарно українською сказав про кота? Омофон. Пишеться «є блекота», а вимовляється «йі-бли-ко-та».

- Чув. Глюк не знає, що таке омофон.

- Хай запитає свою агентуру із Інституту мовознавства Академії наук УРСР, йому розкажуть, чи й сам академік Білодід 20). А дід Майоренка на прізвище Майоров у бупрі займався атеїстичною пропаґандою, а пттім ттго, як його випустили за зразкову поведінку, став лектором харківського товариства «Знання» Майоренком. Я сам читав.

- Про Миколиного діда?

- Може й не про діда, про гасло: «Геть кацапів з українських тюрем!» Ти розумієш, Олексо, була ультимативна вимога, усі кацапи мали вилетіти з наших буцегарень на свою історичну батьківщину, алеж, прецінь, не вилетіли, залишились в Україні! Чому і в який спосіб?

Майор Бузина почухав потилицю: «Воно, може й справді так. Подивишся на людину - прізвище українське, а кацап кацапом, ще гірше. Хоча Микола Майоренко не з таких».

- Щойно подзвонив підполковник Лисицин, - сказав він, - і дав знати, що Степан Несторович наказав виявити серед оперативного складу офіцерів, у яких стерті чи не почищені закаблуки і доповісти йому.

- Торік я був у відрядженні у Сан-Франциско…

- Сан-Франциско? - здивувався майор Бузина. - Щось я не чув, щоб ти їздив в Америку.

- Та не в Злучені Стейти, - відмахнувся майор Нежердецький, - а в Івано-Франківськ. Місцевий люд почав називати своє місто Сан-Франциском після того, як Станіслав перейменували на Івано-Франківськ. Колишня столиця Західньо-Української Народної Республіки, ЗУНР, найвища посадова особа держави називалась «диктатор». Євген Петрушевич був диктатором ЗУНР, під його проводом Українська Галицька Армія здобула Київ 30 серпня 1919 року, разом з генералом Денікіним. Вони заприязнювали, точніше - злигалися, і підписали угоду про спільні бойові дії. Я торік шарудів станіславськими лісами у пошуках «шмайсерів» та иньшої зброї.

- Багато знайшов?

- Вельми рясно. Дві замасковані криївки виявив, три машинпістолі «еМ-Пе-28», вісім гранат, теж німецьких, дві австрійських ґвинтівки часів Першої світової війни і одну Мосіна. А також два ротатори, цілком придатні для використання: воскові кліше - хоч сьогодні друкуй летючки з тризубом. Та ще й на місцевій тандиті купив чалапути з короткими халявами і без обцасів. Вельми зручні, ходиш у них, як делавар Ункас у мокасинах. Без закаблуків. І ще гачі з ширінькою на ґудзиках придбав. Гачі з ширінькою на блискавці носять гомосексуалісти. Рональд Рейґан з Каліфорнії таку думку має. Він - ковбой, моцний піндас, йому можна вірити.

Майор Нежердецький показав свої полуботки типу «чалапутів» з пристебнутими на кнопках халявками без підборів і штани з ширінькою на металевих ґудзиках. Ґудзики були анодовані під срібло з викарбуваним американським орлом, такі ж ґудзики, тільки більші розміром, блищали на його твиновому піджаку з чистої вовни.

- У Миколи Майоренка, точніше - Майорова, оскільки він прихований кацап, штани з ширінькою на блискавці, - сказав майор Нежердецький, ховаючи ґудзики на матні.

Майор Бузина показав свої штани з пластмасовими ґудзиками.

- Нормально, - відзначив майор Нежердецький і продовжив:

- Ти кажеш, що Микола - краянин Григорія Сковороди, Олександера Потебні та автора «Правописного словника» за Українським правописом 1928-го року Григорія Голоскевича. Ну то й що? Велике діло, хіба мало нині на Слобожанщині кацапів? До того ж Харківський правопис 1928-го року склали запрошені зі Львова члени Наукового товариства імені Тараса Шевченка, а не закацаплені харків’яни. Ти чув, як Микола вимовляє «Европа»? «Йєвропа»! «Йєвропа» вимовляють москалі; навіть американці, які, прецінь, дурніші, ніж москалі, за вийнятком Рональда Рейґана, і ті кажуть «Европа»: наша діяспора їх навчила. Ти читав роман жахів культового українського письменника Юрія Андруховича під назвою «Московіада»? Він живе у Сан-Франциско, того що Станіслав, а вчився на письменника в Москві.

- Не читав.

- Прочитай, в «Сучасності» надруковано. Микола теж не читав, а такі речі треба читати, зрозумів би, що таке москалі, пся кість, і чим вони ріжняться від американців. Справді - жах, хоч америкоси дурніші, крім Рональда Рейґана! От, він наразі читає Бібілію, перекладену питомою українською мовою, яку йому дав Павлусь Єрмолаєнко, той, що в його відділі з баптистами пружиться, він їх понавилучав у емісарів достобіса, і геть нічого не розуміє, позаяк прихований кацап і мови по-справжньому не знає. Якось заходжу до нього, прошу: «Миколо, дай гербати, у мене скінчилась». Він на мене витріщився: «А шо таке «гербата»? Ти чуєш: «А шо таке «гербата»?» Він не знає, що таке гербата і хто такий Анатоль Кундера! Ти читав переклади Анатоля Кундери?

- Бігме, «Планету людей» Антуана де Сент-Екзюпері.

- О! Французькою Академією наук «Планету людей» Анатоля Кундери визнано найкращим перекладом у світі. А Микола не читав! Три дні тому я дав йому прочитати роман Марчелло Вентурі «Білий прапор над Кефалонією» у блискучому перекладі Анатоля Кундери, сьогодні питаю: «Прочитав?»

Каже: «Ще не закінчив, але щось подібне я вже читав у Біблії».

По очах бачу, прецінь, що бреше, жадного слова про Кефалонію у Біблії немає, та й у Біблії, він, можливо, читав, маю таку опінію, лем ті бляти, де йдеться про біблійного грішника Онана, сина Юди, брата Іра. До того ж, хіба можна мати таку імпертененцію, аби ставити на одну площину «Білий прапор над Кефалонією» і Біблію, між якими дистанс, як від Рима до Єрусалима, і цього пічкуруватого знавця житія Онана, преч би ся казало, кацалапа і візантійця, водночас уважати питомим українцем, щиро повім, мені се кабатує?!

Питання було риторичним, Олексій Григорович знав, що насправді річ не в ґудзиках і не в ширіньці, не в Біблії і не в тому, справжній українець Микола Майоренко чи прихований кацап.

Левко Нежердецький познайомився з Миколою Майоренком ще до служби в органах КДБ. Левко у рідному місті Луцьку навчався в середній школі з поглибленим вивченням польської мови і паралельно - в юнацькій спортивній школі, мав приблизно з десяток спортивних розрядів. Після школи він вступив на відділення слов’янських мов філологічного факультету Львівського державного університету, жив в одній кімнаті гуртожитку з Романом Лубківським 21) і продовжив паралельно з навчанням підвищувати свою спортивну майстерність. На республіканській спартакіаді у Києві Левко виступив у декількох видах спорту, в тому числі у складі команди Львівської області з волейболу. Микола Майоренко вчився в Харківському юридичному інституті і на спартакіаді виступив за волейбольну команду Харківської області. Команди Нежердецького і Майоренка зустрілись у півфіналі, перемогли харків’яни і затим після перемоги над командою Одеської області вони здобули перше місце. Майоренко отримав звання майстра спорту з волейболу, його було включено кандидатом до республіканської збірної, яка на Спартакіаді народів СРСР теж здобула перше місце. Затим його включили спочатку до молодіжної збірної країни, потім - олімпійської, і він отримав звання майстер спорту міжнародного класу. На Олімпіаду в Мехіко Майоренко не потрапив лише тому, що його було призвано на службу в органи КДБ і тоді ж відправлено на Вищі курси КДБ СРСР в Мінськ. Левко Нежердецький на республіканській спартакіаді став кандидатом у майстри спорту за друге місце з десятиборства. Обидва з розривом в один рік закінчили Вищі курси в Мінську, після навчання повернулись кожен на свою батьківщину: Левко - на Волинь, Микола - на Слобожанщину, - і згодом в процесі кадрового відбору кращих працівників периферійних органів опинились майже одночасно в Києві. Коли у 5-му управлінні Левко Нежердецький зустрівся з Миколою Майоренком, давня образа за поразку на чемпіонаті України і різниця в спортивних званнях збурили у нього негативні емоції. Його обсцесією стало довести, що він грає у волейбол краще, ніж Майоренко, оскільки десятиборство в органах КДБ на той час не культивувалось, і кожного разу на фізичній підготовці він намагався довести свою вищість над Майоренком. Вони завжди грали у протилежних командах, лише на офіційних змаганнях виступали за одну команду і були непереможні. Інколи Левкові вдавалось виграти у Майоренка, тоді він ходив Управлінням, гордо розказуючи усім зустрічним про свою перемогу. Після поразок Левко мовчав, на запитання зацікавлених у результатах чергового двобою відповідав: «Майоренко - прихований кацап на прізвище Майоров і носить штани з ширінькою на блискавці». На подібні супліки капітан Майоренко недбало відповідав: «Як кажуть спостережливі люди: «Очі сині, дупа в глині, значить, хлопець із Волині». Левко до чотирнадцяти років носив портки з діркою на місці ширіньки, поки пуцька не виросла, аж потім неньо придбав йому американські гачі з ґудзиками на матні у заїжджого емігранта, які тепер усім показує, бо вони блищать».

- Так чому ти, Левку, такий опечалений, якщо підстав для суму за загиблим прапорщиком немає? - вислухавши злостиву репліку майора Нежердецького на адресу капітана Майоренка, поцікавився майор Бузина. Сі перекори (з обох сторін) він чув уже не вперше.

- Ситуація, друже Олексо, далеко трагічніша, ніж перерваний політ прапорщика чи футбол, і даремно ти кпиниш.

Майор Нежердецький приклав вказівного пальця до вуст і пошепки мовив:

- Сталін помер. Щойно почув сю новину. Від Петруся Сороки.

- Та невже? Йосиф Віссаріонович? Наш батько? - вже по-справдешньому жахнувся майор Бузина. Ну, якби помер москаль, міркував він, москалів Олексій Григорович не любив, то й Бог з ним, хай земля буде їм пером усім. Сталін москалем не був однозначно, хоч і відмовився від свого грузинського прізвища.

Майор Бузина кинув погляд на календар, щоб зафіксувати в пам’яті трагічну дату.

На календарі значилось 6 березня.

- Так, - підтвердив майор Нежердецький, - Йозефа Вісаривоновича Сталіна, нашого неня, вождя і пророка, трапив шляк, ненько переставився, опрягся, учора ввечері, як повідомив диктор Левітан, простяг ноги і ліг на лаву, скінчивши свій тернистий шлях на ослоні своєї кунцевської дачі у Москві. ВЙоП. - Майор Нежердецький показав великим пальцем униз.

Майор Бузина підняв брови, мовчки запитуючи:

- …?

Він прокрутив свій активний і пасивний лексикон і не знайшов у ньому слова «вйоп». Інколи, щоб зрозуміти майора Нежердецького, Олексію Григоровичу доводилось піднімати найглибші пласти української мови. На сей раз Олексій Григорович не міг визначити, що таке «вйоп».

Майор Нежердецький пояснив:

- Абревіатура. Се так у нас на Волині кажуть, коли помре поважна людина. Скорочено: «В» - вічна, «Йо» - йому, «П» - пам’ять. Вічна йому память. ВЙоП.

- ВЙоП, - журно повторив Олексій Григорович.

- Пророк Мойсей, - майор Нежердецький повернувся в профіль, поворушив нижньою щелепою і сіпнув головою зліва вгору, - водив свій народ пустелею сорок років, щоб вимерли усі інакодумці, які не вірили в землю обіцяну і були супротивниками тоталітарної моделі керування суспільством, до якої вдався Мойсей, сучасною мовою - дисиденти. Запитай у майора Бочонкіна, він підтвердить, бодай і кацап, але не прихований, як Микола. Майор Бочонкін прочитав на івриті сливе весь Талмуд і знає, про що говорить. Я його навчаю української мови, а Микола Майоренко, він же прихований кацап на прізвище Майоров, взяв у Павлуся Єрмолаєнка Біблію українською, тому що візантійської не має, і тепер через кожні десять хвилин бігає до мене, щоб я йому розтлумачував, про що там написано. Йозеф Вісаривонович прикладом Мойсея витинав усіх інакодумців, які не вірили у побудову комунізму, впродовж сливе тридцяти літ, і йому, на жаль, не вистачило кількоро років до мойсеєвого строку, щоб злютувати увесь наш народ на шляху до землі обіцяної, себто до комунізму. Людям потрібен вождь. Вони, як отара, попереду в отари завше барани, барани ведуть овець на пашу, до пійла, а надвечір - у кошари. Збоку отари - собаки, позаду - чабан з ґирлиґою. І без пастуха, ґирлиґи і собак вівцям не обійтись, тому що їх треба охороняти, годувати, поїти, стригти і різати. Барани сього робити не вміють, хоч і ведуть за собою отару. Хай ведуть! Хто не з нами - той проти нас! Ми втратили вождя, нашого пастуха, метафорично кажучи, але ми продовжимо його справу!

- Продовжимо, - урочисто підтвердив майор Бузина, вражений смертю Сталіна.

- Ще тісніше злютувавши наші лави!

- Злютувавши!

- Микита Сергійович Хрущов поклявся біля ще не охололого тіла вождя, що нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Як сплине мойсеїв строк.

- Авжеж, - погодився майор Бузина. - Недовго залишилось чекати. А коли похорон?

- Прощатися з неньом, далебі, буде вся наша країна спільно з небезмай усім проґресивним людством планети. Зважаючи на таку кількість бажаючих віддати останню шану неню усіх народів світу, ухвалено рішення покласти його поряд з іншим неньом - Владимиром Леніним у Мавзолеї на Красній площі у Москві. Коли - невідомо, Мавзолей одномісний, треба його перелаштувати на дві персони, а се може затягти на певний час, гляди, до того часу, коли побудуємо комунізм. Та й вивіску треба буде змінити з «Леніна» на «Ленін amp; Сталін».

- Це ж доведеться гроші ще на один похорон здавати, - знову опечалився майор Бузина. - Я вже на похорон прапорщика здав Капустянському один карбованець і… - майор Бузина глипнув в записник, де він занотовував свої незаплановані витрати, -…і сорок вісім копійок.

- Неньо на більше потягне. Чей карбованців на п’ять, а то й десять. Але ж не хвилюйся. Я сказав - похорон буде, можливо, років через десять-одинадцять. Тоді й ми свою лепту внесемо. От.

- А звідки ти дізнався про смерть Сталіна?

- Кажу ж, від Петруся Сороки.

- А він звідки?

- Каже - по радіо повідомили. Диктор Левітан. Інформб’юро: «Ґаваріт Масква! Работают всє радіастанціі Савєтскава Саюза! 5 марта в двадцать адін час пятьдєсят мінут по масковскому врємєні…»

- Так яке у нас може бути радіо, - засумнівався майор Бузина, - коли радіоточки по всіх кабінетах наказом Степана Несторовича заглушили? А надвір Петрусь Сорока вийти не зміг, позаяк будинок перебуває в оточенні прапорщиків з господарського відділу.

- Майор Гопанчук має транзисторний приймач. Він прослухав повідомлення Інформб’юро і розповів капітанові Сороці, а Петрусь мені, взявши з мене слово нікому сю новину поки що до офіційного траурного мітингу в Комітеті не передавати. Офіційне траурне повідомлення має оголосити Степан Несторович, він же Муха, у нашому клюбі імені Фелікса Едмундовича, того, що Дзержинський. Гопанчука транзистором було нагороджено за викриття підпільної націоналістичної орґанізації в Запоріжжі. Його до нас перевели із Запорізького УКДБ після реалізації тієї групової справи оперативної розробки. Гопанчук тримає свого транзистора на столі, як нагороду, каже, що не слухає і інструкції не порушує. Алеж слухає! Звідки б ми дізнались про смерть вождя, га?

- Щось я не чув, щоб на Запоріжжі діяли підпільники. Законсервовані ще з часів війни вояки передових груп ОУН-мельниківців чи недобиті махновці з Гуляй-Поля?

- Ні, підпільна диверсійно-терористична група студентів Запорізького педінституту на чолі з доцентом. Щодо махновців ти майже вгадав. Ватажком групи студентів був легінь родом з міста Махнополя, тобто махновець з Гуляй-Поля, отже терорист за визначенням, як і Нестор Іванович. Треба було групову розробку назвати «Махновці», проте Гопанчук закодував її назвою «Січовики», мовляв, копати треба глибше, витоки тієї антирадянської діяльності починаються ще в Запорозькій Січі.

- Ти гля’! «Січовики», мабуть, мали намір підірвати Дніпрогес імені Леніна і завод «Запоріжсталь» імені Серго Орджонікідзе?

- Вибухівку в кімнаті гуртожитку, де жили студенти, Гопанчук під час трусу не знайшов. Зброї теж. У мене на «Січовиків» була контрольно-наглядова справа для перевірки можливого придбання учасниками націоналістичного угруповання зброї чи розмножувальної техніки. Гопанчук ні вибухівки, ні зброї не знайшов. Розмножувальної техніки - теж. Але виявив заборонений роман Олеся Гончаря «Собор», який члени підпільної націоналістичної орґанізації читали потайки.

- А доцент читав чи слухав? Одна річ, коли фіґурант слухає, інша, коли читає, отже практично здійснює агітацію. Різні диспозиції діянь, які по-різному мають підлягати оперативному облікові і кримінальній відповідальності за вчинене. - Майор Бузина вийняв з шухляди Кримінальний кодекс Української РСР, який він придбав у перший день початку служби в органах КДБ.

- Ні, доцент у гуртожиток не заходив з мотивів конспірації, а мав таке нахабство, що свої лекції з морфолоґії української мови ілюстрував лексичними зворотами, взятими ним у романі Олеся Гончаря «Собор», який входить до списку ідейно шкідливих видань і підлягає вилученню, як і радіоприймачі у нас наказом женераля Мухи. І ще казав той доцент на своїх лекціях, що правильно треба вимовляти «острів Хортиця», а не «Хтртиця».

- Еге ж, націоналіст він до нутра! Як для Запоріжжя, то це вже кримінальна стаття. Або ж сто вісімдесят сім зі значком «прім», або ж шістдесят друга, частина перша. Доцент раніше за контрреволюційну діяльність не підпадав під вирок «особого совєщанія» чи «тройки», що тягне за собою застосування другої частини статті шістдесят другої, а не першої? - Майор Бузина відкрив Кримінальний кодекс на закладці і показав, що стаття шістдесят друга має дві частини.

- Ні, він ще молодий, його діда розкуркулили, дід 33-го року помер, батько лишився живим, але, зі слів нашого неня, який щойно, здається, помер, якщо не бреше Петро Сорока, а він, буває, часто бреше, онуки за злочини своїх дідів не відповідають, і Гопанчук каже, що нікого не ув’язнили. Обмежились профілактичними заходами, хоч можна було застосувати обидві статті: для студентів - сто вісімдесят сім зі значком «прім», для доцента - шістдесят другу, частину першу 22). Виявили гуманність - студентів повиключали з інституту, а доцента звільнили з роботи, банітувавши його на роботу в сільську неповну середню школу на перевиховання. Але він відмовився виїзжати із Запоріжжя. На б’юрі обкому партії, хоч він і безпартійний, розглядали його питання. Пообіцяли, якщо публічно виступить з критикою «Собору», то відновлять на доцентській посаді в інституті. Та він затявся, каже, що «Собор» Олеся Гончаря - найвидатніший твір сучасної української і світової літератури, може претендувати на Нобелівський приз, і він швидше помре з голоду, проте ні на які поступки не піде.

1.6.

- Це ти, Левку, розповідаєш про справу групової оперативної розробки під кодовою назвою «Січовики» в Запорізькому педінституті, яку реалізував Гопанчук, коли служив в обласному УКДБ?

У відчинених дверях кабінету стирчала голова капітана Сороки, який у 2-му («українському») відділі 5-го управління на посаді старшого уповноваженого займався статистикою та аналізом. Обличчя у капітана Сороки було зосередженим, в руках він тримав грубий записник. У «периферійному» відділенні 2-го відділу звільнилась посада заступника начальника відділення. Капітан Сорока подумки уже примірявся до нового крісла і намагався відповідно триматися.

Майор Нежердецький потайки від капітана Сороки приклав пальця до вуст, на миґах давши знак майорові Бузині мовчати, - певно, не розпитувати капітана Сороку про смерть Сталіна.

Капітан Сорока погортав записник, знайшов потрібну сторінку, поворушив губами і продовжив:

- Серйозна була організація, націоналістична і законспірована. На Запоріжжі добре почистили після тієї справи усі навчальні заклади, установи культури, музеї, викорінюючи український буржуазний націоналізм по всій території області. Заступник голови облвиконкому на прізвище, - капітан Сорока знову зазирнув у свій записник, - на прізвище Киценко теж підпав під ідеологічний вплив націоналістичних елементів, хотів музей козацтва, по суті, розплідник націоналізму створити на острові Хортиця.

- Правильно Хортъця, - зронив майор Нежердецький. - Вовчиця, лисиця, телиця, копиця.

- Хортиця, - поправився капітан Сорока. - Киценка за ту Хортицю теж звільнили.

- І Шелеста невдовзі, позаяк він, певно, підпав під вплив того заступника голови Запорізького облвиконкому на прізвище Киценко, якого звільнили за намагання створити розплідник націоналізму на Хортиці, - продовжив майор Нежердецький.

- Ти правий, Левку, - сказав капітан Сорока. - Шелест підтримував наміри Киценка і вже заготував собі булаву, яку тримав у своєму кабінеті в ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе 23). Хотів стати гетьманом, Олексій Григорович знає. Щербицький, коли посів його місце - першого секретаря ЦК КПУ…

- Місце Олекси Григоровича? - перепитав майор Нежердецький.

- Петра Юхимовича, - уточнив капітан Сорока. - Щербицький, який посів крісло Шелеста, ту булаву віддав Федорчукові як речовий доказ. Шелесту після звільнення не дозволили зайти до кабінету і забрати ту булаву. Зразу ж після Пленуму посадили в машину, потім в літак, і - у Москву на підвищення. - Капітан Сорока задріботів сміхом: - Ха-ха-ха, на підвищення! Але без булави. Олексій Григорович тримав її у руках.

- Тримав, - підтвердив майор Бузина. - Гетьманську булаву Шелесту подарував саме Киценко.

- Як свідчать статистичні дані Запорізького УКДБ, - капітан Сорока знов подивився у свій записник, - після розкриття антирадянської націоналістичної організації «Січовики» в області про шкідливість українського буржуазного націоналізму прочитано дві тисячі сто вісімнадцять лекцій, у тому числі із залученням столичних фахівців з Академії наук і Товариства «Знання», організовано сто сімдесят дев’ять тематичних вечорів, у місцевій пресі опубліковано дев’яносто…

- Дев’ятдесят, - поправив майор Нежердецький.

- …дев’ятдесят статей, - поправився капітан Сорока. - В обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Щорса на запрошення обкому партії відомий львівський режисер Роман Дриґайло поставив спектакль «Обережно: У. Б. Н.» 24) за мотивами п’єси прогресивного франузького драматурга Ежена Іонеско «Вбивці за покликанням». Народними театральними колективами зіграно чотири спектаклі за п’єсами Ярослава Галана і Олександра Левади, і у висліді в області залишився лише один націоналіст, саме той доцент, про якого допіру розповідав Левко. Він рік байдикував, його хотіли вже притягати до кримінальної відповідальності за злісне ухилення від виконання рішення про трудовлаштування і припинення паразитичного існування - стаття 214-прім Кримінального кодексу УРСР. Та коли Гопанчука перевели до Києва, він зумів поновитись на роботі в педінституті. Не покаявшись, до речі. Справу оперативної розробки перевели в справу оперативного нагляду, і здійснюється політично-ідеологічний вплив.

- Ти мені, Петре, обов’язково скажи, коли той доцент покається і на Запоріжжі буде покінчено з останнім націоналістом. Я теж у своїх даних зазначку поставлю, щоб прогнозувати можливі спрямовування зарубіжних ОУН і повиключати терени, з яких не можливі перехоплення зв’язків, - попросив майор Бузина.

- Згода, я тримаю на контролі, - пообіцяв капітан Сорока.

Майор Бузина глянув на годинник.

- Ти ще довго будеш відвертати Олексу Григоровича від його справ? - запитав майор Нежердецький у Сороки. - Чи не бачиш - чоловік заклопотаний?

Певно, присутність Сороки в кабінеті Олексія Григоровича йому заважала.

- З Олексієм Григоровичем у мене є вельми конфіденційна справа, - сказав капітан Сорока. - Виконую завдання Філофея Алфейовича. Хотів би побесідувати з Олексієм Григоровичем тет-а-тет. - Фізіономія у капітана Сороки витягнулась і стала не тільки зосередженою, але й значущою. Без припросин він сів на місце майора Забари навпроти майора Бузини і поклав на стіл свій записник.

- Назахват сьогодні Олекса Григорович, у мене до нього теж є конфіденційна розмова.

Майор Нежердецький підморгнув майорові Бузині.

- Ми ще не про все перемовились, підійду пізніше. Заважати вам, дон Педро, - повернувся він до капітана Сороки і теж видовжив обличчя, - тим паче у такому важливому справунку, як виконання директиви самого Філофея Алфейовича, не насмію. Прецінь, Олексо Григоровичу, з твого дозволу я другий на черзі до тебе після Сороки з його дорученням нашого неня.

Майор Бузина кивнув головою. Майор Нежердецький хотів вийти з кабінету, але йому дорогу перепинив заступник начальника секретаріату Управління старший лейтенант Спірохін. Разом з ним до бузинової робітні увійшов прапорщик з комендантського відділу. У руках він тримав транзисторний приймач «Селґа» і трилітрову банку варення.

- Секунду, товарлиші офіцерли, - підняв руки старший лейтенант Спірохін, на прізвисько «Петька», оскільки був заступником у свого начальника - Василя Івановича Борозного, а той мав прізвисько «Чапаєв», - всім залишатись на місці. Перлевірлка рлежиму наказом начальника Упрлавління генерлал-майорла Свєткова Філофея Алфейовича, вилучаємо заборлонені прледмети і таке інше. Олексію Грлигорловичу, ви слухали щойно по рладіо останні новини?

Старший лейтенант Спірохін пильно глянув в очі майора Бузини.

Майор Нежердецький кахикнув.

Майор Бузина кліпи від погляду старшого лейтенанта Спірохіна не відвів:

- Які новини, Романе Васильовичу, і яке радіо? Вірменське? Я тут з самісінького ранку займаюся складанням планів підвищення рівня агентурно-оперативної роботи відповідно до нових директивних документів та з урахуванням установок класиків марксизму-ленінізму, розвинутих у подальших рішеннях партійних з’їздів і промовах керівників КПРС, радянського уряду та органів КДБ СРСР і УРСР.

Майор Бузина показав на свої конспекти.

Старший лейтенант Спірохін на конспекти майора Бузини не подивився.

- Не чули? Прло Йосифа Віссарліоновича? Товарлиша Сталіна?

Майор Нежердецький кахикнув.

Капітан Сорока гортав свій записник, вдаючи, що розмова його не цікавить.

- Не чув, - сказав майор Бузина.

- А які цінні подарлунки ви отрлимували від керлівництва КДБ УРЛСРЛ чи СРЛСРЛ? - Старший лейтенант Спірохін продовжував дивитися пильно в очі майора Бузини.

- Механічну бритву «Супутник» і фотоапарат «ФЕД», Романе Васильовичу, за реалізацію оперативних ігор із зарубіжними ОУН і перехоплення каналів зв’язку з націоналістичними елементами в республіці. Хочете вилучити?

Майор Бузина продовжував сидіти, хоча згідно зі Статутом внутрішньої служби мусив піднятися, відповідаючи на запитання старшого посадою, яким посадою був заступник начальника секретаріату 5-го управління старший лейтенант Спірохін на прізвисько «Петька». Проте майор Бузина не піднявся, і не тільки тому, що військовим ранґом він був старший за старшого лейтенанта Спірохіна. У своєму кабінеті він не схоплювався навіть тоді, коли до нього заходили і вищі начальники аж до начальника відділу. Керівництво Управління і Комітету до нього в гості ще не заходило ні разу.

Старший лейтенант Спірохін кинув мізками, чи зробити зауваження майорові Бузині за порушення Статуту, кілька секунд помовчав і потім мовив:

- Брлитва і фотоапарлат не входять до списку заборлонених прледметів. Ми вилучаємо рладіопрлиймачі. А де ви трлимаєте названі нагорлоди - брлитву і фотоапарлат?

- Фотоапарат удома, а бритву в чемодані на випадок тривоги.

- Там і трлимайте. Філофей Алфейович щойно дав указівку вилучити усі рладіопрлилади, а то деякі офіцерли трлимають у себе в кабінетах трланзисторли, посилаючись, що то були нагорлоди, і таким чином порлушують рлежим, слухаючи рладіо, після чого поширлюють непрлавдиві вигадки прло смерлть Сталіна. А ворлог підслуховує. Напрликлад, майорл Гопанчук, у якого ми щойно вилучили трланзисторл наказом Філофея Алфейовича. - Старший лейтенант Спірохін показав на приймач, який тримав прапорщик з комендантського відділу. - Рлозпишіться отут, що у вашому кабінеті немає ніяких рладіопрлиладів та інших заборлонених прледметів. А брлитва у вас точно механічна, а не електрлична?

- Точно, можу показати.

Майор Бузина розвів руками, показуючи готовність продемонструвати заступнику начальника секретаріату свій цінний подарунок - механічну бритву «Харків», яку він отримав від керівництва КДБ УРСР за успішне проведення оперативної гри під кодовою назвою «Мазепа».

- Покажіть, - наказав старший лейтенант Спірохін.

Майор Бузина витягнув із шафи тривожний чемодан, дістав з його нутрощів бритву і накрутив пружину. Бритва задзижчала. Старший лейтенант Спірохін узяв бритву, покрутив її в руках, приклав до вуха і повернув. Майор Бузина поклав бритву у чемодан. Старший лейтенант Спірохін зазирнув у чемодан і запитав:

- Опис прледметів, що знаходяться у трливожному чемодані, є?

- Атож, згідно з інструкцією на випадок тривоги, - відповів майор Бузина і показав опис.

Бритва перестала дзижчати.

Старший лейтенант Спірохін уважно прочитав опис і повернув його:

- Батарлейки у ліхтарлику коли міняли?

- Місяць тому. Їхній термін зберігання спливає через два роки.

- Варлення, джем, повидло у кабінеті трлимаєте? Учорла пізно увечерлі в кабінеті старлшого лейтенанта Горлбачука з відділу майорла Каламарлчука вибухнула банка повидла. Він у шафі трлимав повидло, повидло забрлодило і вибухнуло. Майорл Каламарлчук подумав, що в його відділі спрлацював вибуховий прлистрлій, диверлсія, з перлеляку доповів відповідальному черлговому по КДБ УРЛСРЛ майорлу Старлостіну прло можливу диверлсію, не поставивши до відома Філофея Алфейовича, майорл Старлостін викликав саперлів-пірлотехніків, які прлацювали усю ніч, виявляючи сліди вибухівки. Філофей Алфейович рлозсерлдився і наказав повилучати з кабінетів усі харчлові прлодукти, крлім перледбачених на випадок трливоги консерлвів, рлазом з рладіопрлиймачами. У старлшого лейтенанта Горлбачука виявилась ще прлихована банка варлення, ми її вилучили.

Старший лейтенант Спірохін показав на банку, яку тримав прапорщик.

- Можливо, Горбачук і Глюк, який сидить з ним в одному кабінеті, самогон варили? - запитав майор Нежердецький. - Капітан Глюк казенної горівки не п’є, вживає виключно білоцерківської «буряківки», а Горбачук полюбляє самогон із варення, проскурівську «сливку», казав майор Саврій.

- Й така верлсія перлевірляється, - відповів старший лейтенант Спірохін. - Так як, Олексію Грлигорловичу, що тут у вас є заборлоненого?

- Не передбачених інструкцією продуктів у кабінеті не тримаю, - запевнив майор Бузина. - Вживаю казьонки при нагоді, не захоплюючись, настояну на коренях кульбаби.

- Точно, - підтвердив майор Нежердецький. - Горівки, настояної на коренях кульбаби, багато не вип’єш. Делікатесний продукт. Лем на цмокання. І запах має не сивушний.

- Гарлазд, повірлимо цього рлазу. Теперл, Олексію Грлигорловичу, рлозпишіться прло те, що рладіопрлиладів та інших заборлонених інстрлукцією прледметів у вашому кабінеті немає. А де майорл Забарла, Михайло Йосипович?

- Я можу поручитись, - сказав майор Бузина, розписуючись, - що майор Забара, Михайло Йосипович, не має ні приймачів, ні передавачів. Інформацію він приймає і передає дротовим телефоном «ВЧ-зв’язку». Харчується лише в їдальні. Можна за нього розписатись?

- А хто у вашому кабінеті відповідальний за рлежим і пожежну безпеку? - Старший лейтенант Спірохін підійшов до вивішеної біля дверей таблички і прочитав: - «Відповідальний за рлежим і пожежну безпеку майорл Забарла». - Ось бачите, - сказав він, - відповідальний - майорл Забарла, значить, він особисто повинен рлозписатись і за себе, і за стан рлежиму у вашому кабінеті. Скажіть йому, щоб до мене зайшов. А теперл підемо до вас, Левку Юхимовичу. - Старший лейтенант Спірохін глянув на капітана Сороку. Капітан Сорока піднявся зі стільця майора Забари. - Капітан Сорлока може бути вільним. А ми підемо до майорла Нежерлдецького, Левка Юхимовича.

- У мене є конфіденційна справа до Олексія Григоровича, - мовив капітан Сорока. - Дозвольте мені залишитися?

- Добрле, залишайтесь, - погодився старший лейтенант Спірохін і повернувся до майор Нежердецького.

- Майор Нежердецький. Радянський Союз, - представився той і стенув незадоволено плечима. - І чого до мене йти, бігме? За час проходження військової служби маю дві усні подяки за досягнуті результати у розшуку підпільної зброї і в спорті, почесну грамоту від Степана Несторовича товариша Муха за відвернення диверсійного акту на Хрещатику під час святкування річниці Великого Жовтня, а також одне письмове зауваження, зняте наказом про заохочення у зв’язку з черговою річницею наших органів. Себто маю штири нагороди, можете переконатись в Управлінні кадрів по моїй особовій справі. Ніяких матеріальних дарунків поки що не отримував. Я й удома радіо не слухаю, лишень газету «Правда» читаю. Набігаєшся за цілий день, прийдеш додому пізно втомлений, коли вже радіо слухати? Читаю «Правду» на сон прийдешній.

- Прлавильно вчиняєте. Рладіо інколи може й набрлехати, а «Прлавда» пише тільки прлавду. Нічтго, нічтго, підемо до вас, рлозпишитеся у своєму кабінеті. А то потім виявиться, що крлім двох подяк і знятого зауваження у вас ще є якісь нагорлоди чи подарлунки, і ви не лише «Прлавду» читаєте, а ще й на рлобочому місці рладіо слухаєте, - мовив старший лейтенант Спірохін і взяв під лікоть майора Нежердецького. - Ходімо у ваші апарлтаменти. Заодно перлевірлимо і порлядок у вашому особистому сейфі.

Старший лейтенант Спірохін підштовхнув майора Нежердецького в плече.

Майор Нежердецький уперся:

- Та я в черзі стою до апарату «ВЧ-зв’язку»! Лем на хвильку відвернувся, щоб дізнатися в Олекси Григоровича, чи займав для нього чергу Михайло Йосипович…

- Михайло Йосипович у кабінку ще не увійшов, отже часу у вас й у нас вдосталь, щоб перлевіти ваш кабінет і сейф. Ходімо, - рішуче сказав старший лейтенант Спірохін і виштовхав з кабінету майора Нежердецького.

Капітан Сорока причинив двері і прикрив рота долонею, надавши своєму обличчю утаємничого виду.

«Щось про смерть Сталіна скаже», - кмітнув майор Бузина.

Капітан Сорока тихо промовив:

- Левку Юхимовичу минулого року транзистор подарував на день народження колектив відділу. Я не знаю, де він його тримає, можливо, в сейфі. Ти про смерть Сталіна чув?

- Сталін помер? - непідробно здивувався майор Бузина.

- Левко цю новину розповсюджує, - капітан Сорока прикрив рота напівстуленою долонею і ще більш притишив голос. - А каже, що нібито про смерть Сталіна першим почув майор Гопанчук, коли слухав свій транзистор, подарований йому за розкриття націоналістичної групи в Запорізькому педінституті під кодовою назвою «Січовики». Майор Гопанчук каже, що це провокація. І все таки свій транзистор він мусив віддати Спірохіну. А Левко теж має транзистор, і, певно, слухає його стиха, у нього є і короткі хвилі, на яких мовить радіо «Бі-Бі-Сі», а потім переповідає те, що почув з передач брехалівки.

І вже вголос, знявши з обличчя утаємничий вид і надавши йому поважного вигляду, сказав:

- Я до тебе, Олексію Григоровичу, прийшов за допомогою в оперативній справі. Хотів порадитися з тобою, як із спецом в історичних подіях. Як свідчать дані агента «Шершень», об’єкт «Професор», ти знаєш, хто він за один…

- Знаю, - мовив майор Бузина. - «АДеБеДе» 25)?

- Так. Один з основних фігурантів централізованої справи «Блок», які після її часткової реалізації тимчасово залишились на волі. Як свідчать дані агента «Шершень», «Професор» готує антирадянського змісту звернення до міжнародної організації ЮНЕСКО у зв’язку зі сторіччям проголошення Емського указу 26) російського царя - визволителя селян від кріпацтва Олександра Другого, на підставі якого попечителем Київського навчального округу Михайлом Юзефовичем було закрито газету «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці.

- Яким «єром», - поцікавився майор Бузина.

- Твердим знаком за старим російським правописом. «ТєлєграфЪ!» - твердо вимовив капітан Сорока. - «ффЪ»! У зверненні «Професор» пише, що офіційно Емський указ до цього часу не відмінено, хоча була пропозиція Миколи Скрипника до Верховної Ради СРСР ще у 1928-му році про його відміну, а також планує подати порівняльний аналіз положень Емського указу і стану української мови, літератури та освіти на сучасному етапі. Окрім того, він пропонує відновити «Кієвскій Тєлєграф», закритий на підставі Емського указу.

- З «єром»? - поцікавився майор Бузина

- Без «єра». «Київський Телеграф». Окрім того, є оперативні дані, що «Професор» причетний до пошукових справ «Сажотрус» і «Мазило». - Капітан Сорока значуще глянув на майора Бузину.

- «Професор», здається, живе в письменницькому кооперативному домі на вулиці Леніна?

- Так, вулиця Леніна, 68, квартира 53, телефон 224-51-95, - напам’ять проказав капітан Сорока. - Цілодобово під наглядом усіх служб і агентури. Скоро ми знищимо те петлюрівське гніздо в центрі столиці. «Професор» служив у Петлюри.

- І ти вважаєш, що старий петлюрівець «Професор» у його віці вночі міг вилізти на дах будинку на Хрещатику, вивісити жовто-блакитний прапор, а потім вчинити націоналістичне гасло на парапеті Дніпровської набережної?

- А чому б і не він? Якщо «Професор» і не вивішував прапор і не писав гасло, то ці ворожі вчинки хтось міг здійснити з його оточення, його вказівкою і під його безпосереднім керівництвом. Алібі у нього немає. До того ж у парку Примакова біля націоналістичного гасла слідчими на снігу виявлено сліди чоловіка у ботах «Прощай, молодість». Як свідчать дані агента «Шершень», «Професор» має подібні боти.

- Петре, в таких ботах може ходити, хто завгодно. Я сам у студентах колись мав таку взуванку - тепла, зручна, дешева. Я не розумію, на якого ката ти мені все це розказуєш про «Професора» та його плани?

У цю мить задзвонив міський телефон, майор Бузина, як і належить за інструкцією, взяв рурку у ліву руку і мовив:

- Кажіть, вас слухають.

На іншому кінці дроту співбесідник привітався і продовжив:

- Якщо у вас добра душа, то дайте мені, будьте ласкаві, телефон Єви Леонідівни.

Майор Бузина прокрутив у голові імена усіх знайомих своїх жінок і відповів:

- Я знаю лише одну Єву - жінку Адама. Інші Єви серед моїх знайомих відсутні.

- Це лікарня? - поцікавився незнайомий співбесідник.

- Так, - відповів майор Бузина.

- А ви можете мені дати номер телефону хірургічного відділення?

- Хірургічне відділення у нас закрили щойно 1953 року, - відповів майор Бузина.

- Хіба? - не повірив незнайомець. - Не може бути!

- Може. Ми тільки вправляємо мізки.

- А який у вас номер телефону?

- А який вам потрібен?

- 219-97-39.

- Ви помилились, наберіть правильно першу цифру, - сказав майор Бузина і поклав рурку. Робочий телефон у нього був 919-97-39, домашній - 446-08-47 27). І, завваживши перед собою капітана Сороку, він обурено сказав:

- Що за народ?! Дев’ятку з двійкою плутають! Не подобається, що у нас немає хірургічного відділення - приходь і без хірургії підлікуємо. Теж використовуючи метод оперативного втручання і без крові. Прогрес. Так що ти там казав про «Професора» і Емський указ?

- Річ у тім, що в мене виникла ідея випередити наміри «Професора» і до сторіччя Емського указу опублікувати в нашій пресі статтю, в якій показати, як радянська влада і комуністична партія дбають про інтернаціональне виховання і розвиток українського народу. В цій же статті виступити з ініціативою про відновлення видання «Кієвского Тєлєграфа» - мовляв, царські урядники закрили газету, а наша радянська влада її відроджує. Я доповів ідею Філофею Алфейовичу, він погодився і дав указівку готувати проект доповідної записки Віталію Васильовичу і Володимиру Васильовичу.

- Федорчуку і в ЦК?

- Так, мені доручено підготувати проект статті і двох доповідних записок - голові і в ЦК Компартії України з пропозиціями щодо відкриття у Києві газети «Кієвскій Тєлєграф». Але з «єром» і під нашою орудою, інфільтрувавши в редакцію офіцера діючого резерву разом з агентурою йому на зв’язкові. Класна резидентура вийде! - Капітан Сорока примружив очі: - Як тобі ідея, Олексію Григоровичу? - Пом’явшись, він ще запитав: - Ти бува не знаєш, кого планують на посаду заступника начальника «периферійного» відділення у нашому відділі? Я чого питаю - ще якогось варяга пришлють без досвіду роботи по націоналізму?

- Про посаду не відаю, а ідея твоя не нова, - відповів майор Бузина. - Юзефович, коли ще працював помічником попечителя, виконуючи функції офіцера діючого резерву ІІІ-го відділення канцелярії власної його Імператорської Величності, 1847-го року через свого засланого агента Петрова викрив Кирило-Методіївське братство, за участь у якому Тараса Шевченка було віддано в солдати і відправлено у 10-річне заслання. Потім він впроваджував свою агентуру в інші українофільські організації, зокрема, і в газету «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці. Втім, як на мене, вельми слушна пропозиція. Відновлення видання забороненої царським мракобісом Михайлом Юзефовичем газети «Кієвскій Тєлєграф» буде винятково сильним ударом в нашій боротьбі з проявами українського буржуазного націоналізму. До речі, організатором останнього замаху на Олександра Другого, який закінчився його смертю, була Софія Перовська 28), українка, вона з роду Кирила Розумовського, останнього гетьмана України. Взагалі-то, головним організатором акції був її чоловік, Андрій Желябов, він родом з Криму, вчився в Одесі. Займався революційною боротьбою у Київській, Подільській губерніях, на Півдні України, в Олександрівську…

- В Запоріжжі? - уточнив капітан Сорока.

- Так, тепер Запоріжжя.

- Запитаю у Гопанчука.

- Чи справді Олександрівськ названо на честь Запорозької Січі Запоріжжям? Справді.

- Та ні, чи жив Желябов у Запоріжжі.

- Ні, не жив. У Запоріжжі живе твій із Гопанчуком об’єкт, доцент педінституту і останній на Запоріжжі націоналіст. А Желябов жив в Олександрівську, його псевдо було «Тарас». Там він намагався 1879 року зробити підкоп під залізничну колію і підірвати потяг, яким цар мав повертатися з Криму. Спроба не вдалася. Крапку народовольці поставили у Петербурзі, в неділю 1 березня 1881 року. Желябова 27 лютого було заарештовано, керування операцією взяла на себе Софія Перовська. У «Народній волі» значна частина членів складали українці і поляки, були росіяни, євреї, німці. Убив царя поляк Гриневицький, справжній поляк - гонору, хоробрості, а ще й бісівської витримки у нього було по вінця. Першим кинув бомбу Рисаков, невдало, цар залишився живим, його тільки контузило. Гриневицький стояв під стіною набережної, дочекався, поки цар вилізе з карети. Оглушений, він чомусь пішов у напрямку, де стояв Гриневецький, охорона теж була без тями. Гриневицький дочекався, поки цар підійде до нього майже впритул і підірвав бомбу. Помстився за те, що Олександр Другий жорстоко придушив польське повстання 1863-64 років, його ще називають Січневим. Правобережна Україна була на боці поляків, воювала за незалежність Польщі і України. Олександр Другий залив кров’ю і пів України. Гімном групи Желябова і Перовської була українська пісня, ну, ніби гімном, народовольці її співали на своїх збіговиськах:

Гей, не питайте, добрії люди,

Що на Вкраїні повстання.

- На Вкраїні повстання?

- Так, повстання, - підтвердив майор Бузина. Їхнім керівником був Олександр Михайлов, знаменитий народоволець, фігура номер один в організації, родом з нашого Путивля. Книжку Сидора Артемовича Ковпака «Від Путивля до Карпат» 29) читав?

- Читав. Підожди, ми ж говоримо про Емський указ. Чому він так називається - Емський?

- От бачиш, ти цього не знаєш. Емський указ Олександр Другий підписав у Німеччині. Він спочатку заїхав у Берлін, відвідав свого рідного дядька Вільґельма Першого, і потім, віддавши шану кайзерові, поїхав в Емс, -це такий курорт в Німеччині, - де разом зі своєю коханкою княжною Довгорукою і позашлюбним сином Ґоґо лікувався на водах, імператриця залишалася в Петербурзі. Туди ж поїхав і Вільґельм Перший. Олександр Другий морщився, коли кайзер у нього в гостинах називав його позашлюбного сина Ґтґо, з наголосом на першому складі, а не Ґоґт. Про Вільґельма канцлер Німеччини Отто Бісмарк казав, що різниця між волом і кайзером та, що коли волові кажуть «цоб», то віл знає, що треба повернути наліво, коли кажуть «цабе», віл знає, що треба повернути направо, а його величність у цьому тями немає, попри те, що він, Бісмарк, все життя намагався навчити цієї премудрості свого імператора. А Вільґельм казав про свого канцлера, що Бісмарк - то його довічне лихо. В історію Вільґельм Перший увійшов під прізвиськом «Великий», як Петро Перший, а Бісмарк - «Залізний», як Фелікс Едмундович. Така історія. Одначе, Петре, тут є кілька викрутів. Я у свій час за завданням полковника Каллаша цікавився «Кієвскім Тєлєграфом» по оперативній грі «Мазепа». Результати Каллаш доповідав Федорчуку, і мене було нагороджено цінним подарунком - механічною бритвою. Бачив?

- Бачив і чув, - підтвердив капітан Сорока.

- «Кієвскій Тєлєграф» було засновано бароном фон Юнком-молодшим на кошти польської меценатки Ядвіґи Рогоцької, підозрюваної у причетності до підпільної націоналістичної організації «Жонд народови», яка ставила за мету створення Речі Посполитої, як федерації, та приєднання до неї Правобережної України, як автономної держави в кордонах Речі Посполитої. Подібні наміри мав ще Наполеон Бонапарт, він планував приєднати Україну до Франції 1812 року, надавши їй назву Наполеоніда 30), але того йому не вдалось.

- Так? Якби тоді у 1812 році фельдмаршал Кутузов не вигнав Наполеона з Москви, то України була б у складі Франції і ми б стали французами? - здивувався капітан Сорока.

Майор Бузина уточнив:

- Вигнав з Москви Наполеона не фельдмаршал Кутузов, а московський генерал-губернатор граф Федір Ростопчин, наказом якого було підпалено Москву. Точніше, не вигнав, а викурив. Москва згоріла, і Наполеон змушений був втікати і втікав аж до Парижу. Чи стали б ми французами, чи ні, - то не тема для дискусії: історія не має умовного способу. Ми говоримо про «Кієвскій Тєлєграф». Заснована Юнком-молодшим газета стала тоді осередком як польських, так і українських націоналістів, у ній, зокрема, друкувався і автор антирадянського гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський. Знаєш такого?

- Ще б пак!

- От за це її й закрили. А Петро Шелест хотів відновити той «Кієвскій Тєлєграф», та не встиг, поїхав до Москви на підвищення, як ти допіру сказав. Ще один викрут. У Львові видається газета «Слово»?

- Не знаю. Але яке відношення має львівська газета «Слово» до Емського указу царя-визволителя Олександра Другого і відновлення на сучасному етапі забороненого указом видання «Кієвскій Тєлєграф» для остаточного подолання проявів українського буржуазного націоналізму в республіці, враховуючи, що Наполеону не вдалось приєднати Україну до Франції, з «єром» на кінці, не розумію? - Капітанові Сороці не сподобалось, що майор Бузина замість того, щоб схвалити його ідею, почав шукати якісь зачіпки. Він надав обличчю ще більш зосередженого і значущого виразу.

- Має, Петре, і безпосереднє. Тим же Емським указом, яким було заборонено «Кієвскій Тєлєграф», Олександр Другий надав матеріально-фінансову підтримку львівській газеті «Слово», оскільки воно, це «Слово», боролося супроти політики Австро-Угорської імперії у сфері національних відносин на Галичині, підтримувало російського царя і друкувалось на «язичії», сиріч мовою, яку вважали на Галичині рідною. Якщо ти пропонуєш поновити «Кієвскій Тєлєграф» у зв’язку зі сторіччям Емського рескрипту, то логічно мусиш подати пропозицію про заборону газети «Слово», якій відповідно до того ж рескрипту царський уряд надавав субвенції і дотації. Як таку ідею сприймуть галичани, якщо, великою мірою, цар Олександр Другий своїм указом підтримав «язичіє» на Галичині? За що боролись галичани, чи галичмени, як каже Левко Нежердецький, стільки років? От з яких міркувань я виходжу. Ти дав собі раду?

- Вперше чую. Гаразд, я перевірю по Львову, якою мовою видається тепер «Слово».

- І чи взагалі видається, бо ж австро-угорська влада, виступаючи проти Емського указу, невдовзі закрила «Слово», і потім газети з такими ж назвами видавали Симон Петлюра у Києві і Володимир Винниченко у Харкові, хоча вони й не підтримували Емський указ.

- На «язичії»?

- Українською мовою.

- Заплутав ти мене з цим «Словом» і «язичієм».

- А що ж ти хотів, Петре? В ідеологічній боротьбі треба враховувати усі нюанси, щоб ворог нас не перехитрив. А якою мовою ти плануєш видавати «Кієвскій Тєлєграф»?

- Розуміється, з «єром» на кінці, я ж казав. Як він і видавався до заборони, тобто на «язичії».

- Ще одна помилка, Петре. Шелест планував відновити «Телеграф» українською мовою, і тут йому ніхто не міг заперечити. Якби він не пішов на підвищення до Москви, то відкрив би в Києві газету «Київський Телеграф» українською мовою. Ось прочитай, на які тези Володимира Ілліча Леніна з національного питання посилався Шелест.

Майор Бузина поперегортав свій червоний зошит з партійного навчання і зробив декілька закладок.

- Слухай, цитую з монографії Інституту марксизму-ленінізму. «У відповідь на абсолютизацію представником австромарксизму Отто Бауером спільності культури при визначенні нації і його тезу про те, що лише культура є головною ознакою нації поряд із спільністю долі, Ленін вказав: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft». Розумієш: «Die Nation ist keine Kultur-, keine Schicksal-, aber Sprachgemeinschaft»?

- Так, - відповів капітан Сорока: - «Нація не є культура, не є доля, а спільність мови».

- Майже правильно. Володимир Ілліч вказав, що націю визначає не тільки і не стільки спільність культур і долі, а спільність мови. Втямив? Спільність мови визначає націю, тому що без спільної мови нації немає, якщо певну спільноту і об’єднує спільна культура й історична доля. Це так Ленін трактує, - уточнив майор Бузина. - Й Інститут марксизму-ленінізму, на праці якого спирався Шелест. - Ти ж не поділяєш погляди австромарксиста Бауера?

- Не поділяю, - запевнив капітан Сорока.

- Не поділяєш, а газету «Кієвскій Тєлєграф» плануєш відновити російською, а не українською мовою.

Майор Бузина перегорнув сторінку свого конспекту.

- Слухай далі, це з тих матеріалів, які готував Шелест чи для Шелеста, я перевірив, з творами Леніна збігається до коми і крапки: «Володимир Ілліч піддав гострій критиці позицію керівника делегації Комінтерну на з’їзді трьох Інтернаціоналів Карла Радека, який заперечував право націй на самовизначення: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм! Ні, ні і ще один раз ні, ми зовсім не байдужі до Staatenbau, до системи держав, до їхніх взаємовідносин». Розумієш, «ми зовсім не байдужі»! «Staatenbau»! А ти кажеш «Кієвскій Тєлєграф» з «єром» на кінці! Архідурість, напіванархізм і напівідіотизм, як сказав би Володимир Ілліч про твій «єр»! - Майор Бузина підняв угору вказівний палець. - Слухай ще: «Ознайомившись з тезами з національного питання В. П. Затонського 31), котрий намагався довести, що взагалі «національна ідеологія» в період соціалістичної революції «є по суті контрреволюційною», що пролетарська партія «не може культивувати» її, що «за усіх обставин національні почуття затьмарюють класову свідомість», В. І. Ленін зробив на берегах документу напис: «Какая каша!» Чуєш, Петре: «Ка-ка-я ка-ша!»?

Капітан Сорока запитав:

- А чи це не з роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Шелест переписав Леніна? І чи справді Ленін казав про Затонського: «Какая каша!»? - Капітан Сорока взяв конспект майора Бузини і уважно поперегортав сторінки конспекту. - За цю «кашу» Затонського, напевно, і розстріляли, а потім реабілітували?

- В якомусь сенсі, каша виявилась березовою. Його розстріляли за участь у контрреволюційній підпільній організації, яка, за даними проведеного тоді слідства, спричинила Великий голод 32-33-го років на Україні. Затонський зізнався в тому, що ще до революції став членом масонської ложі в Києві, масони збирались у будиночку на бульварі Шевченка, тоді, здається, він називався Бібікова, там тепер Відділ віз і реєстрацій київського УВС, з правого боку, якщо йти вниз до Євбазу, тепер там цирк і площа Перемоги. Одночасно займався підпільною діяльністю в складі київської організації РСДПР (меншовиків). Після Лютневої буржуазно-демократичної революції нібито порвав з меншовиками, проте продовжив займатися підпільною троцькістською діяльністю. По голоду він спочатку свідчив, що українське керівництво нібито перестаралось, виконуючи план заготівлі збіжжя, щоб доповісти Сталіну про свої успіхи і випередження плану колективізації на цілий рік. Потім зізнався, що збіжжя під віник забиралося у селян навмисне, згідно з планом троцькістів за завданням іноземних розвідок, аби скомпрометувати сталінський план колективізації. У слідстві особисто брав участь сам нарком Єжов, якого потім теж розстріляли.

- Але ж Затонського реабілітували, а Єжова ні? Чому так? Єжов викрив Затонського як масона і винного за голод на Україні, і його за це розстріляли?

- Запитай того, хто реабілітовував. Я кажу те, що читав у справі Затонського.

- Справу сфальсифіковано?

- На Затонського? Можливо, але слідство проведено скрупульозно, здається, що все начебто правдоподібно, всі цифри збігаються. Проте на протоколах допитів про голод, і саме Єжов допитував Затонського про голод, до цього моменту він участі у слідстві не брав, я помітив бурі плями. До того, поки до слідства не підключився Єжов, Затонський усе заперечував, і аркуші протоколів допитів були чисті, без бурих плям. А там, де про голод і про виконання завдань іноземних розвідок, - усе в крові. Деякі сторінки доводилось читати через інфрачервоне і ультрафіолетове проміння.

- Цікаво-цікаво, - задумливо повторив капітан Сорока, далі перегортаючи конспект майора Бузини. - Дай мені свого зошита, я тут бачу ще кілька цікавих цитат, може, використаю для доповідної записки. Про «спільність мови» і «кашу» - це Дзюба писав чи Шелест, ти так і не сказав?

- Ленін, Ленін, Петре, не товчи воду в ступі. - Майор Бузина відібрав у капітана Сороки свій конспект. «Чому і цей присурганився, коли вгору поглянути ніколи, випитує, в конспекти лізе. Що йому тут треба і що йому цікаво?» - ледь не роздратовано подумав він. - Зошит тобі дати поки що не можу, - сказав Олексій Григорович, притлумуючи роздратування, бо ніколи, чи майже ніколи, не нервував і зовні ні за яких обставин не показував своїх емоцій, як і личить досвідченому чекісту, не був балакучим і на теревені не любив витрачати дорогоцінний для оперативного працівника час. - Бачиш, хочу всі конспекти довести до пуття, як того вимагає Степан Несторович. Поговоримо потім. Іди вже, Петре, собака знадвору прив’язана.

Виходячи, капітан Сорока намагався зметикувати: «Про якого собаку на прив’язі сказав допіру майор Бузина і чому він не дав свого зошита?» І хоч у голосі майора Бузини зневаги він не почув, все ж останню його фразу вирішив запам’ятати. «Чи я товк воду в ступі?» - обурено він запитував себе. - Пів години торочив про Перовську, Бісмарка, Затонського. З народовольцями ніби був особисто знайомий, всупереч ставленню Володимира Ілліча Леніна до терору, - у Дзюби, далебі, цього не написано. Шелест у нього то націоналіст, то вірний ленінець! Спаплюжив усі мої пропозиції, коли їх уже схвалив Філофей Алфейович і доповів голові. Тепер морочся з тим «Словом» і «язичієм»! І навіщо я до нього заходив?»

Капітан Сорока кілька хвилин постояв біля вікна, подумки відновив усю розмову в кабінеті майора Бузини і рішучим кроком пішов у напрямку кабінету підполковника Довбача. «Не дав зошита мені - дасть, куди треба, - подумав задоволено, - і Левко свого радіоприймача здасть, куди треба. Йому сьогодні за «Дон Педро» гикнеться. Два сигнала, а ще й день не закінчився!»

Капітан Сорока зупинився перед дверима кабінету підполковника Довбача, поправив вузол краватки і обережно натиснув на клямку.

* * *

Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,

уже довкруж тебе й повітря прогіркло,

вуста розімкнув, але клекіт лелечий

із горла ударив, звістуючи вечір.

Павло Мовчан, «Бузина» (зі збірки «Жолудь»)

ГЛАВА ІІ. КИЇВ - МОСКВА. ПОЧЕСНЕ ЗАВДАННЯ 2.1.

Закінчивши тривалу роботу над конспектами, майор Бузина пішов у секретаріат, щоб повернути, як того вимагала інструкція, цілком таємний наказ голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість.

Старшого лейтенанта Спірохіна на місці не було, і майор Бузина вимушений був піти до приймальні, щоб у чергового по Управлінню запитати, де можна розшукати заступника начальника секретаріату.

У почекальні черга до «ВЧ-зв’язку» не зменшилась, до кабінки задом з розгорнутим записником на потрібній сторінці в руці і ручкою з фіолетовим чорнилом в зубах намагався впихнути себе майор Забара.

Майор Бузина і майор Нежердецький одночасно зирнули на свої годинники: до обіду залишилось рівно шістдесят хвилин.

«Все буде залежати від того, чи і на сей раз Михайло Йосипович дотримається свого правила - ніколи не спізнюватися на обід. А в їдальню він завжди вирушає за п’ять хвилин перед першою, отже в кабінці мусить провести не півтори години, як гадає Левко Юхимович, а щонайбільше як п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, на кону стоять мої двадцять копійок проти двадцяти карбованців Левка Юхимовича, вірогідна послідовність Михайла Йосиповича дотримуватися встановленого порядку, яка, можливо чи ні, дасть мені шанс оприбуткувати двадцять Левкових карбованців. Сума чималенька! Що і хто переможе?» - запитав себе подумки майор Бузина і, не знайшовши у приймальні старшого лейтенанта Спірохіна, пішов розшукувати його по ймовірних місцях перебування: Олексій Григорович мав аналітичний склад розуму, умів будувати логічні схеми, і з другої чи третьої спроби, інколи і з першої, завше домагався позитивного результату.

Майор Нежердецький продовжував навчати майора Бочонкіна української мови.

Приймальнею навперескіс до кабінету начальника Управління хутко пройшов начальник секретаріату майор Борозний на прізвисько «Чапаєв», позаяк мав ім’я і по батькові Василь Іванович, хоча вигостреним, мов шабля, профілем, скорше був схожий на польського конфедерата, аніж на яїцького козака. Лівою рукою він тримав течку з шифротелеграмами та іншими документами для доповіді начальнику. Генерал Свєтков напівстоячки різав ножицями останню версію проекту доповідної записки на колегію КДБ УРСР «Про наміри ворожих елементів щодо створення на території республіки розгалуженогонаціоналістичного підпілля і заходи органів державної безпеки УРСР, спрямовані на виявлення та попередження використання з їхнього боку методів терору і диверсії», силікатним клеєм приклеював відрізані шматки на чисті аркуші, нумерував сторінки червоним олівцем і розкладав їх по всій площині столу, готуючи новий варіант підсумкового документу, який мав обговорюватись на черговому засіданні колегії КДБ УРСР і стати основою для прийняття відповідного наказу стосовно подальшого посилення боротьби органів державної безпеки із закордонними ОУН та ворожими націоналістичними елементами на території республіки.

Генерал-майор Свєтков на прізвисько «Атя» 1)мав мужнє, покльоване ластовинням кругле обличчя, і був схожим на давньогрецького філософа Сократа з його опису у п’єсі Аристофана «Хмари».

Ластовиння облямкувало і тім’я генерала з рідким рудим волоссям.

Схожість із Сократом додавав високий шишкуватий лоб, круглий ніс та ще сіро-сині очі сталевого відтінку, які з-під насуплених брів випромінювали холодний розум і гаряче серце мислителя, чекіста і поета - генерал Свєтков писав вірші на чекістську тематику, які під псевдонімом «Алфєй Свєтлов» друкував у партійному органі 5-го управління - стінгазеті «Маяк». Чому партійний орган 5-го управління називався саме «Маяк», генерал Свєтков допетрати не міг, - він не знав, що його попередник полковник Каллаш під час Другої світової війни служив на флоті, і коли 1969-го року створювалось 5-е управління КДБ УРСР, а разом з ним і його партійна організація, Каллаш захотів дати її органу назву «Маяк».

Полковника Каллаша Свєтков зневажав.

«Слюнтяй, - говорив він, - провалив групові справи-формуляри «Волна» і «88» 2), не довів до завершення й справу «Блок»3), коли треба було кинути в тюрму, замість шести десятків, тисяч шістдесят фігурантів та їхніх прихованих однодумців, а серед творчої інтелігенції - то кожного другого, і покінчити з українським буржуазним націоналізмом, єврейським сіонізмом, кримськотатарським автономізмом, клерикалізмом, хіпі, кришнаїтами, так званими «правозахисниками» та іншою антирадянською наволоччю раз і назавжди, сиріч остаточно і безповоротно, як у нашій державі побудовано соціалізм, і щоб ніякий ворожий елемент не заважав нам рухатись до нашої кінцевої мети - комунізму, який ми побудуємо ось-ось, аби тільки нам не заважали внутрішні і зовнішні вороги».

Підготовлені на колегію КДБ УРСР матеріали свідчили про те, що ворог посилює свою діяльність, його акції, приховані і відкрито демонстративні, як от прояви об’єктів оперативного розшуку «Сажотруса» та «Мазили», вимагали від органів державної безпеки рішучих заходів, тобто політична і оперативна обстановки вимагали докінчити те, що не вдалось зробити 1972-го року під час часткової реалізації централізованої справи «Блок»: усе це можна було прочитати на парсуні генерала Свєткова, схожого на давньогрецького філософа Сократа, який колись сказав своїм опонентам: «Я знаю, що я нічого не знаю, а ви про себе не знаєте й цього». На відміну від філософа Сократа, генерал Свєтков мусив знати усе.

- Що там? - буркнув генерал Свєтков, побачивши в отворі дверей майора Борозного.

Майор Борозний пошукав на столі вільне місце і поклав течку з шифротелеграмами:

- Пішла звітність згідно з попередньою вказівкою № 5-92643/05-ша-те.

Генерал Свєтков дмухнув на щойно склеєний аркуш і написав на ньому номер сторінки.

- А по останньому № 5-98867/18-к?

- Ще не встигли передати.

- Ну ось бачите, передати не встигли, - генерал Свєтков переклав течку з шифротелеграмами на столик для графина з водою і на вивільнене місце поклав аркуш з наклеєним текстом, - а в той же час не встиг прапорщик з даху долетіти до землі, як підполковник Капустянський вимагає гроші на його похорон, - ви, товаришу Борозной, віддайте Капустянському його карбованець на похорон прапорщика, я поверну з жалування, тільки не забудьте мені нагадати. А тільки-но прапорщик долетів до землі, як хтось із працівників, ми розберемося - хто, починає розпускати плітки, що нібито диктор Левітан сповістив про смерть Сталіна. Яке відношення смерть прапорщика має до смерті Йосифа Віссаріоновича? Ви перевірили особовий склад Управління на предмет наявності всупереч розпорядженню радіоприймачів?

- Так точно, товаришу генерал! Вилучили два радіоприймачі - у майора Гопанчука і майора Нежердецького. Майор Гопанчук каже, що він про смерть Сталіна не чув і нікому нічого не говорив, радіоприймач здав добровільно, а майор Нежердецький намагався приховати наявність у нього радіоприймального пристрою, якого тримав у сейфі нібито без батарейок. Старший лейтенант Спірохін, отримавши сигнал, в процесі огляду кабінету його знайшов у сейфі і вилучив.

- Ага! Передайте майорові Гопанчуку, що я йому оголошую зауваження, а майорові Нежердецькому попередження за невиконання наказу першого заступника голови КДБ УРСР Степана Несторовича товариша Муха про заборону тримати в кабінетах радіоприймачі. У вас усе?

- В течці шифротелеграм є одна термінова, від начальника 5-го управління Комітету Союзу генерал-лейтенанта Бобкова. Можливо, ви зараз розпишете?

Генерал Свєтков знайшов у принесеній майором Борозним течці телеграму начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Бобкова, прочитав і натиснув кнопку телефона чергового Управління:

- Викличте мені начальника 1-го відділу підполковника товариша Лясицина.

Підполковник Лисицин з’явився в кабінеті через дві хвилини, генерал Свєтков дав прочитати йому шифротелеграму і пояснив:

- Мені з цього питання Філіп Дянісович, начальник 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенант товариш Бобков, уже дзвонив. Він просить направити нашого працівника по лінії боротьби проти зарубіжних центрів ОУН для проведення навчання із щойно створеним у складі 5-го управління КДБ СРСР відділенням. Це новий підрозділ, створений на пропозицію члена Колегії КДБ СРСР нашого голови Віталія Васильовича товариша Фядорчук, і за узгодженням із ЦК КПРС і ЦК КПУ для координації боротьби з українським буржуазним націоналізмом на всій території Радянського Союзу і за кордоном у ближньому зарубіжжі, тобто з українською діаспорою і в соціалістичних країнах. А то ми до останнього моменту на них мало зважали, а виявляється, що бандерівці і мельниківці активно працюють проти нас з території Чехословаччини, Польщі, Югославії. Ще до Румунії у них руки не дотягнулись, дякуючи Чаушеску. Особовий склад відділення уже укомплектований і чекає інструкцій.

Генерал Свєтков вийняв з шухляди товстий записник чорного кольору, поперегортав і, знайшовши потрібне місце, продовжив:

- Ось, Філіп Дянісович просить провести заняття, щоб пояснити офіцерам щойно створеного підрозділу антирадянську сутність українського буржуазного націоналізму, розповісти про бандоунівське підпілля, розкрити форми і методи здійснення ворожої діяльності на сучасному етапі закордонних центрів ОУН і націоналістичних елементів, які ідеологічно не роззброїлись чи перебувають під впливом бандерівської ідеології. Ви записуєте? - Генерал Свєтков повернувся до підполковника Лисицина.

- Аякже, товаришу генерал, - сказав підполковник Лисицин і показав на свій ще товстіший чотар.

- Особливу увагу, - продовжив генерал Свєтков, водячи пальцем рядками записаної з генерал-лейтенантом Бобковим розмови, - звернути на сукупні наміри закордонних центрів і внутрішніх ворожих елементів щодо створення на території республіки організованого і широко розгалуженого націоналістичного підпілля… Записуєте? - «шіроко развєтвльонного націоналістічєского подполья…» Записали? - та переходу на відкриті ворожі акції, про що свідчать дії групи прожжонних екстремістів, яких ми розшукуємо по справах «Сажотрус» і «Мазило», і заходи органів КДБ по їх попередженню і припиненню. Безумовному припиненню! - з притиском додав генерал Свєтков і, зиркнувши у пів ока на текст доповідної, повторив: - «Бєзусловному прєсєчєнію во ісполнєніє указаній прядсядатєля КГБ УССР Віталія Васільєвіча товаріща Фядорчук»!

Підполковник Лисицин виструнчився:

- Буде зроблено, товаришу генерал!

Генерал Свєтков надув щоки, почервонів, посидів хвильку мовчки і потім запитав:

- Інструктаж агентури по розшуку «Сажотруса» і «Мазили» провели повністю?

- На 96,6 відсотка, товаришу генерал. Пара агентів знаходиться у відпустках. - Підполковник Лисицин звірив процент за записами свого нотатника: - Так, товаришу генерал, 96,6 відсотка.

- Відкликати через профспілкову організацію, де вони працюють. Інструктажем ми повинні охопити усю агентуру, стовідсотково. І негайно. Степан Несторович товариш Муха поставив це питання в інспекції на контроль, результати мусимо доповідати щодня. На розшук «Сажотруса» і «Мазили» кинути всю агентуру без ніякого винятку. Справа честі нашого Управління спіймати «Сажотруса» і «Мазилу» на гарячому і викрити підпілля, створене зарубіжними ОУН-бандерівців і завдання яких вони виконували. По почерку можна зробити висновок, що це діло рук саме бандерівського центру ЗЧ ОУН. Екстремісти!

- Так, по почерку, акцію вірогідно вчинили бандерівці. Вони діють виклично і зухвало. Викриємо і спіймаємо, товаришу генерал! - запевнив підполковник Лисицин. - На гарячому!

- Стосовно телеграми, - продовжував генерал Свєтков. - Філіп Дянісович просив дати, так би мовити, потрібний заряд нашим старшим колегам в КДБ СРСР. Допомогти їм скласти плани, визначити першочергові об’єкти, скерувати оперативний склад відділення на придбання агентури із числа мешканців Москви українського походження, щоб перехоплювати канали зв’язку та контролювати перебування наших об’єктів у столиці нашої Батьківщини. Вони, коли бувають у Москві, в Мавзолей Леніна не ходять, а шастають по квартирах таких же, як і самі, антирадянщиків-сахаровців 4). Я чого вас викликав? - кого із співробітників вашого відділу ви порекомендуєте для виконання цього відповідального завдання керівництва КДБ СРСР?

- Товаришу генерал, гадаю, що достойнішої кандидатури, ніж майор Бузина, для виконання цієї почесної місії у нас немає, - з деякими роздумами відповів підполковник Лисицин. З приймальні було чутно голос іншого його підлеглого - майора Забари, який з телефонної будки «ВЧ-зв’язку» давав вказівки периферійним підрозділам: «Скільки матеріалів опубліковано про підривну діяльність зарубіжних ОУН? А телепередач? Радіо? В одну графу. Гаразд, записав. Контрольних явок? Сигнали, отримані на контрольних явках, фіксуються дробом. Для начальників теж: у чисельнику - скільки сигналів отримав від власної агентури, у знаменнику - на контрольних явках. Як розширюються оперативні можливості агентури? А чому до цього часу не маршрутовано агента «Тромбона» в Слав’яносербськ під об’єкта ДОР «Злобного»?! Де перебував «Злобний» під час вчинення акцій у Києві «Сажотрусом» і «Мазилою»? Спав удома? А може не спав, а таємно виїжджав у Київ? Точно не виїжджав? Попутняком, щоб не світитись на вокзалі? У «Тромбона» родичі в Бразилії є? Нема? А в Арґентині? Підійде. «Злобний» має родичів у Бразилії, дядька і двох тіток, син однієї з тіток працює в Антикомуністичному центрі при університеті штату Гуанабара… Гуанабара, а не Гунабара! Столиця штату - Ріо-де-Жанейро! Запитай у свого начальника 5-го відділу, він же їздив з вашим танцювальним ансамблем «Криниця» в Бразилію! А в Арґентині є друзі родичів «Злобного» з Гваделупи… Гваделупи!!! Гваделупи, а не…» Через подвійне скло і забиті цвяхами рами на вікні приймальні уточнюючі роз’яснення майора Забари стосовно країни Гваделупи почули перехожі, що прошкували хідником вздовж будинку КДБ. Вони пришвидшили ходу, деякі миттю повернули в інший бік і обійшли будинок КДБ паралельною вулицею. - «Можна й Михайла Йосиповича Забару послати у відрядження, - виникла у підполковника Лисицина думка, - він забалакає кого завгодно. Але ж його можуть залишити у Москві - навіщо нам втрачати цінні кадри? А Бузина не залишиться. Він не проміняє Київ на Москву. Та й жінка його тут має престижну посаду, у Москві таку вона не знайде».

І впевнено повторив:

- Майор Бузина найкраще впорається з поставленим завданням.

Генерал Свєтков кисло скривився. Напевно йому не сподобалася запропонована підполковником Лисициним кандидатура майора Бузини. Генерал Свєтков майора Бузину не любив. І не тільки тому, що Бузина завжди розмовляв українською мовою, навіть з ним - начальником 5-го управління, і обертався зі словом до нього всупереч Статуту внутрішньої служби не «товаріщ гєнєрал», а «Філофею Алфейовичу». Генерала Свєткова не менше насторожувало й те, що заліки з спортивного кросу на лісовій трасі у Пущі-Водиці чи бігу в протигазах на полігоні під Ново-Петрівцями на команду «Га-а-зи!» майор Бузина завжди складав на «добре», приходячи до фінішу не першим, проте й не в останніх, у той час, як за своєю комплекцією так порско долати дистанції в обох випадках він не повинен був. Генерал Свєтков підозрював, що майор Бузина на маршруті кожного разу кущами навпростець зрізає повороти. Але впіймати його на цьому шахрайстві йому ні разу не вдавалось.

- Що, крім майора Бузини, інших кандидатур немає у вас? - Генерал Свєтков ледве приховав своє роздратування. - Майор Бузина усю свою агентуру проінструктував на розшук «Сажотруса» і «Мазила»? Якщо не проінструктурував, то як його можна направляти у Москву?

- Майор Бузина здійснив інструктаж усього свого агентурного апарату, відмітки є. Та й інші працівники у відділі є, які на сто відсотків проінструктували агентуру на розшук «Сажотруса» і «Мазили». Крім майора Забари, який відкличе з відпустки своїх не проінструктурованих агентів, як тільки закінчить давати інструктаж периферійним органам. - Підполковник Лисицин записником показав на двері в приймальню, звідки чувся голос майора Забари з кабінки «ВЧ-зв’язку»: «В Латинській Америці бандерівців не менше, ніж мельниківців!» - Проте з погляду тих вимог, які щойно ви мені продиктували, кандидатура майора Бузини найліпше підходить для виконання цього важливого завдання. Він має достатній досвід щодо викриття зв’язків зарубіжних ОУН з націоналістичним підпіллям в республіці і перехоплення каналів їхніх сполучень, успішно реалізував оперативну гру «Мазепа», завдяки чому було вилучено націоналістичний атрибут як булава у відомого вам об’єкта і за що мав заохочення вищого керівництва - його було нагороджено цінним подарунком. Добре обізнаний із специфікою боротьби органів держбезпеки проти бандоунівського підпілля. Достатньо володіє відповідним теоретичним багажем, що регулярно підтверджує на заняттях в системі позашкільної чекістської підготовки.

- І на заліках зі спортивного кросу, - іронічно додав генерал Свєтков. -Добре, хай їде Бузина. Попередьте майора Бузину, що я перед поїздкою в Москву проінструктую його особисто. - Свєтков зробив позначку на настільному календарі, розписав шифротелеграму і передав її майорові Борозному. - Шифротелеграму поставте на контроль. Після повернення з відрядження хай Бузина напише докладний звіт стосовно усіх виконаних у Центрі заходах.

2.2.

Майору Бузині вдалося розшукати старшого лейтенанта Спірохіна у туалеті - той виливав в унітаз з трилітрового бутеля вилучене у старшого лейтенанта Горбачука варення. Віддавати цілком таємний наказ у туалеті Олексій Григорович не захотів, оскільки мав пересвідчитися у тому, що заступник начальника секретаріату в реєстраційному журналі власним розписом підтвердить факт повернення документа, як того вимагала інструкція. Олексій Григорович став біля дверей туалету з зовнішнього боку, чекаючи, допоки старший лейтенант Спірохін впорається зі своєю роботою. Коридором біг начальник секретаріату майор Борозний і питав у кожного зустрічного:

- Хто бачив майора Бузину? Хто бачив майора Бузину? Його негайно треба розшукати!

- Та ось я, - здивовано сказав Олексій Григорович. - Майор Бузина! Навіщо мене розшукувати?

Майор Борозний зупинився, важко віддихуючись:

- Чого ви тут стоїте? - хрипко сказав він. - Негайно йдіть у приймальну, там у капітана Глюка для вас лежить термінова шифротелеграма з Центру. Генерал Філофей Алфейович наказав негайно відрядити вас до Москви!

- Отепер? У Москву? Навіщо? Але ж я мушу повернути старшому лейтенантові Спірохінові цілком таємний наказ, а він тут у туалеті працює. Не знаю, скільки ще часу він там буде зайнятий.

- Хай працює, наказ давайте мені - я спишу. І негайно біжіть в приймальню! Забирайте телеграму, там все розписано. І готуйтесь до відрядження, вас Філофей Алфейович сьогодні ще викличе для інструктажу. Я квиток для вас у Михалевського вже замовив.

Завідувач транспортної каси продажу квитків для працівників КДБ колишній прикордонник підполковник запасу Олег Михалевський майора Бузину поважав, позаяк Олексій Григорович кожного разу, вітаючись, жартівливо запитував у нього: «Що за рід військ - пика червона, картуз зелений?», - підполковник Михалевський не ображався, тому що 25 років відслужив на заставах і в загонах, парсуну справді мав червону від вітрів, спеки і морозу, тільки перед пенсією втрапив у штаб Західного прикордонного округу прикордонних військ КДБ СРСР у Києві, - тому майор Бузина міг не хвилюватися, що з квитком у столицю СРСР у нього можуть виникнути проблеми.

«Бодай на квиток не доведеться час витрачати», - подумав він, віддав майорові Борозному наказ і не поспіхом рушив до приймальні. Олексій Григорович майже ніколи не поспішав, тому що не любив метушитися: «То в майора Борозного, Василя Івановича, на прізвисько «Чапаєв», така служба, - міркував він, ідучи довгим коридором, - а в нашій роботі поспішиш, то людей насмішиш». Гадати, з якої причини Центр викликає його в столицю СРСР, у якій він до сього часу ні разу не був, майор Бузина не став, тому що не звик робити припущення, не володіючи конкретною інформацію: такий у нього був характер, і ся риса вельми допомагала йому у його чекістській дільності.

* * *

Черга до переговорної кабінки «ВЧ-зв’язку» не поменшала.

Майор Забара з кабінки пояснював своєму співрозмовнику на тому кінці дроту про структуру Комітету «Вільна Європа» 5) та вірогідну кількість агентів КДБ, що працюють у його штаті.

До обіду залишалось шістнадцять хвилин.

Майор Нежердецький продовжував навчати майора Бочонкіна української мови.

Поряд з підполковником Капустянським стояв капітан Сорока, який старанно ляскав себе по грудях і стегнах. Зачувши дзвін у лівій кишені штанів, він вигорнув монети і висипав їх у руку Капустянському.

Капустянський перерахував Сорочин дріб’язок на долоні, розтикаючи вказівним пальцям монети однакової вартості до різних купок, та в торбинку складати не став.

- До мінімального внеску не вистачає восьми копійок, - зазначив він. - Маємо поки що дев’яносто дві копійки.

- Дев’ятдесят дві копійки, - поправив майор Нежердецький, не припиняючи заняття з майором Бочонкіним.

- Дев’ятдесят дві копійки, - поправився підполковник Капустянський.

Сорока заходився знову ляскати себе по грудях і стегнах, але, певно, без результату.

- Олексію Григоровичу, у тебе не знайдеться восьми копійок або карбованця до зарплати? - звернувся він до Бузини.

- Тільки четвертак однією купюрою, якщо тебе це влаштує? Дрібніших не маю. Двадцять копійок віддав Левкові Юхимовичу. Запитай у нього.

Майор Нежердецький, не припиняючи заняття з майором Бочонкіним, поглянув на кабінку «ВЧ-зв’язку».

Майор Забара розповідав, скільки агентів спецслужб країн соціалістичного табору, крім СРСР, правдоподібно працює на радіостанції «Вільна Європа» у сукупності.

- Можу позичити, але не раніш, ніж через годину, коли оприбуткую свій виграш в Олекси Григоровича, - сказав майор Нежердецький. Голос у нього був уїдливим. «З чого б Левко почав злитися? - запитав себе майор Бузина. - Чи відчуває, що програв мені заклад?»

- Через пів години збір коштів маю завершити, а з четвертака у мене здачі не буде, - зауважив підполковник Капустянський.

Майор Нежердецький через губу додав:

- І двадцять п’ять кербелів віддавати буде жалькіше, ніж одного. А двадцять копійок Олекса Григорович вже майже втратив, залишились формальності: порядок є порядок, і поспішати не будемо. - Відтак він повернувся до майора Бочонкіна: - Тепер, добродію Іване, переходимо до сучасної методики вивчення мови, як я тебе попереджував. Називається - шляхом зворотнього перекладу.

Майор Забара в кабінці «ВЧ-зв’язку» ділився думками про те, що кількість штатних працівників та агентів ЦРУ США в Комітеті «Вільна Європа» ймовірно не перевищує сукупне число агентів органів державної безпеки СРСР та країн соціалістичного табору без Китаю. «У «Вільній Європі» і без Китаю наших агентів більше, ніж ЦРУ!» - хвалився майор Забара.

- «Прохвесор кислих щів», - зневажливо кинув убік майора Забари майор Нежердецький. - «Йєвропі, Йєвропі!» Увесь світ каже «Европа», усі наші агенти у «Вільній Европі» кажуть «Европа» і американців навчили говорити «Европа», хоч їх учити важко, позаяк тупі, а «Мотл» мавпує під москалів!

Майор Нежердецький справді був не в настрої. Але не тому, що боявся програти заклад майорові Бузині. Старший лейтенант Спірохін знайшов у нього сейфі схованку, де він тримав транзисторний радіоприймач, подарований йому колективом на день народження. І хоч батарейки до приймача Спірохіну розшукати не вдалось, приймач він вилучив, ще й встиг передати попередження від начальника Управління, яке повторив з видимим задоволенням, поставивши майора Нежердецького по стійці «струнко».

Майор Нежердецький пограв жовнами і, стримуючи роздратування, сказав майорові Бочонкіну:

- Перекладайте, добродію Іване Демдовичу, з української російською, потім навспак, з російської українською: «Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Свєтков юшку їв». Запам’ятав: «Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Свєтков юшку їв»? «Свєтков юшку їв»?

- А чого ж? - Майор Бочонкін хвильку помізкував, відтак стріпнув чубом і досить упевнено відповів:

- «Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гянярал Святков уху єл».

- Невже? - піднявши брови, невідомо чому здивувався капітан Майоренко.

Капітан Глюк розкрив рота, відірвав погляд від реєстраційного журналу і зиркнув на двері до кабінету начальника Управління.

Капітан Сорока, зайнятий пошуками у своїх кишенях можливо завалящих восьми копійок, теж стригнув вухом.

- Вже, - відповів майор Нежердецький капітанові Мойоренку і дав команду мойорові Бочонкіну: - Тепер навспак, добродію Іване, українською, з урахуванням раніше засвоєної науки.

- На горі є блекота, а генерал Свєтков, як там? - уху єл із свіжою паляницею в кукурудзі, - без запинки відповів майор Бочонкін.

- Сливень молодчага, - похвалив майор Нежердецький - Так ти небавом оволодієш українською не згірш, ніж їдиш та іврит. Тіко не «уху єл», а навспак - «юшкою ласував». Не плутай. «Уху єл» він до того, доганяєш: «До-то-го! До-то-го!», - напевно, ще в дитинстві і у визначені моменти. Найперше весною і восени той факт виявляється серед подібного кола людей. Спалахи! Наш психіатр із військово-медичної служби майор Сілевич твердить, що се явище заразне. Він каже, що сам заразився від пацієнтів, приймаючи їх у нашій поліклініці на вулиці Рози Люксембурґ під час проходження диспансеризації весною і восени. Глюче, яке сьогодні число?

Капітан Глюк глянув на календар:

- Шосте березня одна тисяча дев’ятсот…

- Зрозуміло, березень. А за єврейським календарем, добродію Іване?

- Кінець року за єврейським календарем, місяць адар. Можливо, подвійний адар, треба подивитись, - відповів майор Бочонкін.

Майор Забара в кабінці «ВЧ-зв’язку» розповідав про використання розвідкою і контррозвідкою Канади - Королівською Канадською Кінною Поліцією (КККП)представників української діаспори в країні, в першу чергу прогресивних організацій, для проведення розвідувально-підривної діяльності проти СРСР.

«Михайло Йосипович перейшов до моїх завдань, - відзначив подумки майор Бузина. - До обіду встигне».

На тому кінці дроту співрозмовник майора Забари, либонь, щось недочував, тому майор Забара змушений був підвищити голос:

- Кінна поліція, кінна! Лошадіная! Ло-ша-ді-на-я! Не фамілія лошадіная, а назва спецслужби Канади лошадіная, повторюю - Королівська Канадська Кінна Поліція, Ка-Ка-Ка-Пе!

Перехожі, що прошкували хідником вздовж будинку КДБ, через вікно почули роз’яснення майора Забари про «лошадіную поліцію Ка-Ка-Ка-Пе» і пришвидшили ходу. Деякі миттю, не озираючись, повернули в інший бік і обійшли будинок КДБ паралельною вулицею.

- Потім подивишися, - сказав майор Нежердецький майорові Бочонкіну і повернувся до капітана Глюка: - А ти зачини двері щільніше до тамбуру, - майор Нежердецький показав на двері кабінету начальника Управління, - а то звідти флюїди можуть перекинутись сюди, вони особливо рясно літають, коли у нас березень, починається весна, а за єврейськмм календарем закінчується рік і йде місяць…, як ти там повів, Іване Демидовичу? Адар?

- Адар, - підтвердив майор Бочонкін. - Можливо, подвійний. Треба подивитись в календар.

- Не треба, і так ясно, - з меланхолією в голосі констатував майор Нежердецький. - Зачиняй, Михайле, двері.

Глюк причинив двері, майор Нежердецький подякував йому і повернувся до майора Бочонкіна:

- Тепер знову, Іване, російською, з урахуванням вимови нашого гянярала Святкова та переходом з юшки на уху, про який ти вже доречно повідав, і без плутанини.

Майор Бочонкін стріпнув чубом і скоромовкою на одному диханні проговорив:

- «Начальнік Пятого управлєнія Камітєта гасударствєнной бязапасності Украінской СеСееР ґянярал Святков уху єл».

- Перфектно! - відзначив майор Нежердецький.

- Іван Демидович, - задоволений похвалою, сказав майор Бочонкін, і простягнув руку майорові Нежердецькому.

- Левко Юхимович, - відповів, потискаючи правицю майорові Бочонкіну, майор Нежердецький.

Майор Забара розтовкмачував своєму співбесіднику на тому боці дроту, що працівники Ка-Ка-Ка-Пе їздять не на конях, а на сучасних автомобілях.

Капітан Сорока, знову стригнувши вухом, тикнув пальцем в груди підполковникові Капустянському і скоромовкою випалив:

- Зачекайте, Михайле Івановичу, зараз збігаю у відділ, знайду вісім копійок і принесу.

- Біжи, Петрусю, - дозволив йому чомусь майор Нежердецький, а не підполковник Капустянський, і продовжив екзаменувати майора Бочонкіна шляхом розширення речення про юшку, яку вживав генерал Свєтков, у різних варіантах і можливих обставинах: «де, коли, як і чому».

Майор Бочонкін відповідав старанно і помилок майже не допускав.

«Можна й кацапа навчити говорити по-українськи, якщо застосовувати сучасні методики», - відзначив подумки майор Бузина, розписався у капітана Глюка за шифротелеграму і зизом кинув погляд на кабінку. Майор Забара згорнув записник і сунув його під пахву. Жест майора Забари сподобався Олексію Григоровичу, а майорові Нежердецькому, певно, не дуже.

- А чого це так довго немає Петруся Сороки? Ой, лихо, не Петрусь? - знервовано запитав він у підполковника Капустянського. - Обіцяв же небавом через п’ять секунд повернутися з вісьмома копійками?

- Доведеться зняти вісім копійок з Олексія Григоровича і перевести їх на рахунок капітана Сороки, якщо майор Бузина не буде заперечувати. Загиблий на посту прапорщик чекати, доки капітан Сорока знайде вісім копійок, не може. Пів години вже спливає, треба бігти в ритуальну службу на площу Перемоги замовляти вінок. - Підполковник Капустянський глянув на майора Бузину і приготувався зробити відповідне виправлення у відомості.

- Я не заперечую, враховуючи стан прапорщика, - відказав майор Бузина. - Лишень попередьте Сороку, щоб вісім копійок він віддав мені, а не вам.

«Було б доречно бодай вісьмома копійками, підлатати не запланований пролом у власному бюджеті, зроблений майором Забарою, Михайлом Йосиповичем, з його сигналом про перевірку конспектів, не запланованими витратами на закупівлю зшитків, креслярського приладдя та на додаток ще й на похорон загиблого прапорщика, який так необачно пірнув униз, згрібаючи сніг на дахові будинку КДБ. Вісьмома копійками внесок Левка Нежердецького у два карбованці я однак не перевищу, це очевидний факт, доведеться ще тричі на обіді зекономити чи, гляди, щось залишиться після відрядження, не забути б отримати аванс у фінвідділі», - розважив він, забираючи московську шифротелеграму до своєї течки.

Майор Забара роз’яснював співбесіднику на тому кінці дроту, на яких автомобілях їздять в Канаді. Майор Бочонкін записував від майора Нежердецького домашнє завдання. Майор Бузина поглянув на годинник і потім на кабінку «ВЧ-зв’язку» - майор Забара поклав ручку з фіолетовим чорнилом до внутрішньої кишені. До обіду залишалось вісім хвилин. Він не став чекати того моменту, коли майор Забара вийде з кабінки, і неквапом полишив приймальню. Текст шифротелеграми він прочитав уже в своєму кабінеті.

- Що ж, - промовив Олексій Григорович сам собі, - поїдемо в столицю навчати москалів, - і поклав свої зшитки конспектів у сейф. - Хай полежать до повернення з Москви, бо ж воно очевидно, що аутодафе, яке опричники планували скоїть зі мною, відкладається на тиждень.

Майже одночасно услід за майором Бузиною до кабінету зайшов майор Забара.

Він витер піт з лоба, на свій стіл поклав записник, а на стіл Олексія Григоровича двадцять карбованців і двадцять копійок:

- Левко передав якийсь свій борг, деталі не уточнював, - сказав він. - Твоє завдання я виконав, указівки довів аж донизу по всій периферії.

- Дякую, Михайле.

«І то прибуток, - метикнув Олексій Григорович і з задоволенням поклав гроші до гаманця. - Може, десятку віддати Михайлові Йосиповичу, адже половина успіху належить йому? - запитав він себе. - Поки що не буду, треба уточнити кошторис сьогоднішніх витрат і надходжень», - вирішив він.

Майор Забара пішов обідати у їдальню.

Майор Бузина, передбачаючи скрутну ситуацію з переписуванням конспектів, прихопив з дому кілька бутербродів. Наразі він зачинив зсередини двері кабінету на ключ, щоб старший лейтенант Спірохін не спіймав його за користуванням електроокріпничком, і з’їв принесений харч, запиваючи його свіжо запареним чаєм.

Відтак він вийняв з шухляди кілька чистих аркушів паперу, угорі справа написав: «Таємно. Прим. єд.», справа - «Реєстр. №____________________» і посередині - «План проведення навчань з працівниками 5-го управління КДБ СРСР по лінії боротьби із закордонними центрами ОУН та проявами українського буржуазного націоналізму на території СРСР».

План писався легко, майор Бузина лише зрідка зупинявся, позираючи то на стелю, то на портрет Фелікса Едмундовича. В обідню пору ніхто не заважав йому працювати.

Генерал Свєтков пообідав удома і пополудні викликав майора Борозного:

- Майор Бузина отримав шифротелеграму з Москви?

- Так точно. - Майор Борозний глянув на годинник. - П’ятдесят шість хвилин тому.

Генерал Свєтков натиснув на кнопку прямого телефону чергового по Управлінню:

- Викличте майора Бузину до мене! Негайно!

Майор Борозний поклав на стіл перед генералом Свєтковим телефонограму:

- Товаришу генерал, дозвольте ще доповісти. Управління кадрів КДБ УРСР надіслало телефонограму, ось вона - про відміну збирання коштів на похорон прапорщика, того, який нібито вбився, впавши з даху.

- Чому «нібито»? Доповідайте зрозуміліше. Впав чи не впав з даху прапорщик, вбився чи не вбився? - Генерал Свєтков поморщився. - З самого ранку тільки й розмов що про прапорщика. Чи й Сталін НІБИТО помер?

- Та ні, Йосиф Віссаріонович живий. А радіоприймачі, як вам я вже доповідав, повилучали. Інформацію про прапорщика, який впав з даху і за первинними даними нібито загинув, виконуючи службовий обов’язок, я пере-перевірив через відповідального працівника Управління кадрів. Він розказав, що товариш прапорщик дійсно звалився з даху. Але поки летів згори униз, зачепився кожухом за гілля дерева, якого вказівкою Степана Несторовича не встигли зрубати. Кожух залишився на дереві, а прапорщик після невеликої зупинки продовжив політ вже з меншою швидкістю і пірнув головою у кучугуру снігу під деревом, яку сам накидав з даху. В кожусі, мабуть, народився! Він залишився живий, тільки йому довелось в кучугурі без шапки, кожуха, в гімнастерці і в одному валянку пролежати безмаль півгодини, поки його звідти викопали. Ніяких пошкоджень, крім невеликих подряпин, він не отримав. Лікарі кажуть, що можуть наступити негативні наслідки з точки зору можливого респіраторного захворювання, оскільки шапку, кожух і валянок він загубив під час короткочасного польоту і в снігу лежав без верхнього одягу і половини взуття. Проте небезпеки для життя немає.

- Кожух і дерево сильно постраждали?

- Не дуже, на дереві кілька гілок обламалось, а кожух і валянки - цілі, вони ще з часів боротьби МГБ проти бандоунівського підпілля дісталися нам у спадок, міцні. Незайманий запас на випадок особливого стану. На дозвіл Степана Несторовича кілька десятків кожухів і валянок передали для господарського відділу. Тобто військове майно, кожух і валянки з калошами, крім дерева, залишились неушкодженими. А дерево тепер можна й спиляти, як того хотів Степан Несторович. Мої знайомі у 1-му відділі ЦК КПУ кажуть, що для Степана Несторовича взагалі не було завдань, яких він би не здатен був вирішити. Тому й направили до нас у КДБ вирішувати складні завдання. Якби не втручання головного київського архітектора…

- Того архітектора вже звільнили за ідейно не витримані погляди історичного характеру, - сказав Свєтков.

- Правильно зробили, що звільнили. Якби не його втручання, то все було б так, як Степан Несторович спланував. Степан Несторович, без сумніву, вирубав би ті осоружні дерева і купно з ними балкони з дореволюційними надлишками царського режиму. Незважаючи на те, що наш будинок споруджувався ще до революції для земської управи з перспективою.

- Перспектива для земської управи закінчилась у революційному 17-му році. Тепер ми тут і перспектива, і управа, - суворо проказав генерал Свєтков. - Ознайомте з телефонограмою товариша Капустянського. Ви йому мого карбованця віддали?

- Аякже, згідно з вашим наказом.

- Поспішили. Заберіть.

Генерал Свєтков прочитав телефонограму, написав резолюцію: «До виконання», - повернув її майорові Борозному і затим натиснув кнопку прямого телефону чергового по Управлінню:

- Майора Бузину знайшли?

- Так точно, товаришу генерал, стоїть переді мною. Але тут хоче зайти до вас підполковник Довбач?

- Хай заходить. Бузину впустіть потім.

2.3.

В приймальні після обіду черга до переговорної кабінки «ВЧ-зв’язку» трохи поменшала, майор Бочонкін під керівництвом майора Нежердецького продовжував виконувати граматичні вправи, підполковник Капустянський повертав зібрані на похорон прапорщика гроші, черговий по Управлінню капітан Глюк нюхав незапалену сигарету «Новинка» виробництва Черкаської тютюнової фабрики. Коли до приймальні зайшов підполковник Довбач, усі примовкли, капітан Глюк піднявся і заховав сигарету в кишеню.

Підполковник Довбач Д. Д. на прізвисько «Борман» займав посаду начальника «молодіжного» відділу 5-го управління і одночасно був секретарем парткому 5-го управління КДБ УРСР. Обличчя він мав овальне, обтічне і бадьоре, усміхався завжди, ніхто і ніколи не бачив його не усміхненим чи без посмішки. Усмішки у нього були різні, залежно від ситуації, теми, співрозмовника: він умів усміхатися ввічливо, осудливо, весело, сердито, грайливо і задушевно; з усіма працівниками Управління він вітався завжди за руку - і з жінками і чоловіками, рядовими і начальниками, передовиками і тими, хто пас задніх, міг вітатися двічі чи тричі на день, при цьому повторював: «Гарній людині і тричі на день приємно потиснути руку», - і кожному він дарував індивідуальний усміх. Ручкаючись з кимось із співробітників, він, бувало, запитував: «Як поживає Микола Олександрович?» - і коли здивований співбесідник перепитував: «Який Микола Олександрович?» - Довбач весело вигукував: «Та ваш татечко, ви щт - забули свого татечка? Миколу Олександровича?! Так не можна!», - і щиро сміявся із схлипами (він завжди сміявся зі схлипами), погрожуючи вказівним пальцем своєму співрозмовнику, який так необачно, виявляється, забув про свого батька, чи про те, що його батька звуть Миколою Олександровичем.

Відділ, який очолював підполковник Довбач, займався захистом української молоді від ідеологічно шкідливого впливу країн Заходу і Сходу та виявленням антирадянських проявів у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Під час проведення індивідуальних профілактичних бесід з викладачами чи студентами КДУ, які допускали чи могли допустити ті чи інші ідейно-шкідливі помилки, Дмитро Денисович теж усміхався доброзичливо, по-батьківськи чи по-дружньому картаючи їх за допущені політичні збочення, після чого профілактовані вже не так болісно сприймали накази про їх звільнення з роботи, виключення з вишу, КПРС чи комсомолу і не з таким важким серцем йшли на виробничі підприємства, будівельні майданчики, колгоспні поля, у військкомати, щоб пттом спокутувати свої провини перед радянською владою, комуністичною партією і комсомолом.

Дмитро Денисович з доброзичливою усмішкою потиснув кожному, хто стояв у приймальні, правицю, подивився на чергу до апарату «ВЧ-зв’язку» і сказав:

- Само главно в нашій роботі чітко виконувати накази керівництва. Але черга завелика, я бачу, треба поспішати. Противника треба вчасно хапати за руки. Він не буде чекати, доки ми спустимо вказівки усім нашим підрозділам. Партія від нас вимагає. Правильно я кажу, Олексію Григоровичу? - звернувся він до майора Бузини із запитальною посмішкою і не випускаючи зі своєї руки його долоню.

- Та отсе ж я саме, дивлячись на цю чергу, і кажу майорові Нежердецькому, може, треба поставити питання на засіданні парткому про встановлення в кабінетах додаткових телефонів оперативного зв’язку з виходом на периферію. Дмла кожної хвилини не обкидаєшся, а тут скільки часу втрачаємо! Американці кажуть: «Час - гроші», а скільки ми грошей втратили за сей час, - поскаржився майор Бузина, вітаючись із секретарем парткому.

- Будемо вважати, що вашу ініціативу підтримано, Олексію Григоровичу, хоча для комуністів гроші ніколи не повинні стояти на першому місці, - сказав підполковник Довбач. - Я отепер іду до Філофея Алфейовича і вкупі з іншими питаннями поставлю і це, само главно. Заплануємо засідання парткому, можливо, позачергове, доручимо майорові Нежердецькому, щоб він поставив питання в Управлінні урядового зв’язку від імені усієї нашої партійної організації. Ми повинні іти назустріч, враховувати побажання, прислухатись і виконувати рішення партії.

Майор Нежердецький підняв руку в скаутському салюті.

Підполковник Довбач запитав у капітана Глюка:

- У генерала хтось є?

Капітан Глюк подивився на журнал запису відвідувачів кабінету начальника Управління:

- Майор Борозний з документами зайшов шість хвилин тому.

- Я зайду після нього. - Довбач ще раз потиснув руку майорові Бузині і пильно глянув йому у вічі. На мить посмішка застигла на обличчі підполковника Довбача, як на фотознімкові; майор Бузина зберігав серйозний вигляд на своїй парсуні, праве око його дивилось на підполковника Довбача, а ліве на підняту майором Нежердецьким руку в скаутському салюті. Зміну в погляді секретаря парткому він зафіксував, чого сам Довбач не помітив.

- Може, й ви б, Олексію Григоровичу, підключилися до цього питання, допомогли б майорові Нежердецькому скласти пропозиції і самі виступили на парткомі? - Обличчя підполковника Довбача знову ожило у доброзичливій усмішці.

- Не зможу, Дмитре Денисовичу, - відповів майор Бузина, показуючи допіру отриману шифротелеграму з Центру і начерки плану, які він встиг скласти до кінця обіду і в обід. - Їду у відрядження до Москви, Пилип Денисович Бобков викликає для надання допомоги. Відповідальне завдання! Мені вже майор Борозний у Михалевського квиток замовив.

Підполковник Довбач уважно прочитав текст шифротелеграми, на мить замислився і повторив:

- Так, відповідальне завдання! Бачите, і Москва до нас звертається за поміччю. Левку Юхимовичу, це про щось значить?

Майор Нежердецький стояв з піднятою в скаутському салюті рукою.

- А хто ж їх, моска… москвичів, опріч нас ще навчить? Он Ломоносов…

Дзенькнув телефон прямого зв’язку з начальником Управління, капітан Глюк підняв слухавку, доповів про обстановку в приймальні і затим обернувся до підполковника Довбача:

- Товаришу підполковник, проходьте, генерал Свєтков вас чекає. Майор Бузина зайде пізніше.

- Поспішаю, поспішаю, Левку Юхимовичу. - підполковник Довбач одночасно посміхнувся до майора Нежердецького і майора Бузини. - Про Ломоносова 5) іншим разом, а то Філофей Алфейович мене вже зачекався.

Підполковник Довбач повернувся у бік кабінету начальника Управління, прочинив перші двері до тамбуру, зачинив, у темряві тамбуру зосередився і м’яко натиснув на клямку других дверей.

* * *

Генерал Свєтков побачив в дверях свого секретаря парткому і відірвався від розміщених по всій площині столу аркушів:

- Заходьте, заходьте! Як там просувається робота наших комуністів стосовно доведення периферійним органам вказівки про звітність, товаришу Довбач? - Вимогливим поглядом він глянув на секретаря парткому 5-го управління.

Підполковник Довбач мимоволі спіткнувся і став на порозі.

- Я маю на увазі не тільки по вашому відділу, - збираючи докупи склеєні аркуші, сказав Свєтков, - але і в масштабах всього Управління. Наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук вимагає від нас посилення і поглиблення. Може, питання про результати виконання за минулий тиждень розглянути на засіданні парткому і постругати декого?

- Товаришу генерал, я з цього приводу щойно особисто проконтролював виконання, вказівки передаються. Є свіжа інформація з іншого приводу, чого я попросив вас мене щойно прийняти.

- «Свіжа інформація»? Сідайте. - Свєтков показав на стілець біля приставного столика.

Підполковник Довбач сів не на запропоноване місце, а навпроти - спиною до вікна, щоб бачити, хто зайде до кабінету Свєткова чи буде відчиняти двері.

- Товаришу генерал, як свідчать щойно отримані від «джерела» дані, перед обідом, - утаємничено почав він, - майор Бочонкін з «єврейського» відділу в присутності підполковника Капустянського, майора Бузини, капітана Сороки, майора Нежердецького і капітана Майоренка, стоячи у черзі до телефонного апарату «ВЧ-зв’язку», само главно, заявив, причому, само главно, на повний голос і привселюдно: «Начальнік Пятого управленія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гєнєрал Свєтков ухуєл», вибачаюсь за вираженіє, товаришу генерал.

Губи Довбача розтягнулися у посмішці. Але не доброзичливій, з якою він вітався з особовим складом Управління, а з почуттями вини за майора Бочонкіна і готовністю вжити усі заходи щодо його покарання за таку зухвалість - з погляду Довбача. Обличчя його на мить застигло, як на фотознімкові.

- Я? Уху? Єл? - здивовано перепитав генерал Свєтков. - А звідки майор Бочонкін знає, що я їв на обід? - щербу чи, можливо, якийсь інакший наїдок? Я в обід їв щі і кашу на смаженій цибулі, тому що, як каже народне прислів’я, «щі да каша піща наша». Уху я їв ще в дитинстві, принципово не переварюю варьону рибу і варьону цибулю. Нам, комуністам, товариш Лєнін заповідав: «Треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти». Так і передайте майору Бочонкіну і підполковнику Капустянському, порадивши робити так само, само главно, оскільки, як я бачу по статистиці, в передовиках ні за добуванням сигналів, що заслуговують на оперативний інтерес, ні за вербуванням агентури із ворожого середовища, чільних місць вони не посідають. Ось візьмімо, приміром, підполковника Капустянського, який перед обідом сюди заходив з вимогою, щоб я йому рубль дав…

Генерал Свєтков відсунув убік аркуші з проектом доповідної записки і вийняв з сейфу подібну до простирадла звітність 5-го управління про результати роботи, яку кожен начальник управління Центрального апарату КДБ УРСР мусив щоденно заповнювати на вимогу інспекції. Серед численних стовпців і чисел він вибрав звітність про результати поповнення агентурного апарату і пальцем зупинився на прізвищі підполковника Капустянського:

- Йому на одну сходинку вище, ніж належить за займаною посадою, присвоєно звання підполковника, оскільки він уже два терміни переходив у майорах і бере активну участь у громадському житті колективу, збираючи партійні внески і кошти на пам’ятник чекістам. Скільки у нас підполковників, які займають посади старших оперуповноважених? Усі майори, майор - потолок, вище не піднімешся, окрім учасників боротьби з бандоунівським підпіллям, яких прирівняно до учасників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, тобто вони учасники Малої Вітчизняної війни 1945-1956 років, оскільки після Великої війни брали участь у Малій війні, воюючи з озброєними формуваннями найлютіших ворогів радянської влади - українськими буржуазними націоналістами, тобто бандерівцями. Правильно?

- Цілком, - запевнив підполковник Довбач. - Колишні бандолови - це наш найцінніший кадровий скарб.

- Підполковник Капустянський не був бандоловом і не є учасником ні Великої, ні Малої вітчизняних воєн, хоча своїм віком повинен ним бути. В тилу, певно, відсиджувався, коли ми воювали з фашистами та націоналістами. Звання підполковника йому було присвоєно в порядку винятку поданням партійної організації, товариств «Динамо» та Червоного Хреста і на прохання скульптора Василя Бородая, автора пам’ятника чекістам. Так він, Капустянський, за увесь поточний квартал завербував лише одного агента, і то, виявляється, члена КПРС! Директива Володимира Ілліча товариша Лєніна про те, що кожний комуніст повинен уважати своїм прямим партійним обов’язком надавати органам ВЧК гласну і негласну допомогу, залишається в силі і дотепер. Крім того, стосовно обмежень при вербуванні членів КПРС в якості агентури органів КДБ існує відомий наказ голови КДБ СРСР Юрія Володимировича товариша Андропова. Санкцію на вербування члена КПРС Капустянському дав мій заступник полковник Бердиш, у мою відсутність. Я в той час проводив зустріч з моїм агентом «Степовиком».

- Філофею Алфейовичу, - перепинив Свєткова Довбач, - полковник Бердиш рапорти на вербування агентури ніколи не читає. Лиш дивиться, яке прізвище та ім’я у кандидата на вербовку, перевіряючи стать майбутнього агента органів КДБ: мужчина він чи жінка. Каже, у нього такий принцип - не давати санкцію на вербування жінок, оскільки вважає, що агенти жіночої статі розкладають агентурний апарат органів КДБ і негативно впливають на оперативних працівників, в яких перебувають на зв’язку.

- Отак? А я не знав! Що ж це таке? Дискримінація! Ні, він не правий, дуже не правий. Ось у майора Бетговена, чи як там його, з відділу по творчій інтелігенції майора Каламарчука…

- Капітана Глюка, - підказав Довбач. - Він сьогодні чергує по Управлінню. Викликати?

- Не треба. У капітана Глюка весь агентурний апарат складається винятково з жінок, крім одного мужчини, агента «Орфея», відомого літературного критика і мистецтвознавця. Однак і той - пасивний гомосексуаліст. Хоча як агент «Орфей» - вельми активний. Так, так, я пам’ятаю, полковник Бердиш ставив питання про виключення «Орфея» з агентурного апарату органів КДБ на тій підставі, що він, на його думку, може колись зазіхнути на капітана Глюка. - Генерал Свєтков пойорзав сідницею у кріслі. - Але начальник відділу по творчій інтелігенції майор товариш Каламарчук у письмовому рапорті пояснив, що «Орфея» він добре знає, неодноразово був присутнім на контрольних зустрічах, «Орфей», зі слів майора Каламарчука, гомосексуаліст пасивний, але активний агент органів КДБ, як і весь агентурний апарат капітана Глюка, хоч повністю, крім агента «Орфея», складається з жінок і дівчат. За сигналами, отриманими від агентури, капітан Глюк завів чотири справи оперативного обліку і провів вісім профілактик. Я за рекомендацією майора Каламарчука був на контрольній явці з агентом капітана Глюка під псевдонімом «Матіола», яка працює по справі оперативної розробки на співробітницю Інституту мовознавства Академії наук «Мессаліну» і, крім того, за поточний квартал ще й дала три сигнали стосовно інших працівників Академії. Шика-а-а-а-арна дама «Матіола». І «Мессаліна» - теж, на фотознімкові у справі бачив, тільки цицьками прикриває свою націоналістичну суть, тобто, я хочу сказати, «Матіола» - ду-у-у-уже цінне «джерело» оперативної інформації.

Генерал Свєтков знову взяв відомость і зупинився на рядкові про стан роботи з агентурою в «інтелігентському» відділі.

- Подивимось, капітан Глюк - в середньому провів по чотири і три десятих зустрічей з агентом на місяць і отримав по п’ять і дві десятих донесень, коли цей показник по Управлінню дорівнює відповідно два і одна десята і три і дві десятих, а «Орфей» надає в середньому на місяць по сім і шість десятих агентурних донесень. Разом з тим, зробив я висновок під час контрольної явки, оперативні можливості «Матіоли» капітаном Глюком використовуються недостатньо у порівнянні з «Орфеєм», хоча б. Довелось дати їй додатковий інструктаж в плані виявлення вогнищ ідеологічно шкідливих проявів в середовищі творчої інтелігенції та отримання відповідних сигналів в процесі розробки об’єкта ДОР «Мессаліни» і взяти на паралельний зв’язок.

- Філофею Алфейовичу, але в капітана Глюка і об’єкти оперативних розробок - виключно одні жінки, хоча на його об’єктах оперативного обслуговування гуманітарної секції Академії наук пропорція чоловіків і жінок складає шістдесят відсотків проти сорока. Чому підтвердженням є розробка «Мессаліни», хоча я з вами згоден, що «Мессаліна» - затята націоналістка, - зауважив підполковник Довбач. - І жодної справи стосовно антирадянщиків чоловічої статі! Хоча б і гомосексуалістів, а їх серед творчої інтелігенції, за якою наглядає майор Каламарчук, до біса. Про це майор Каламарчук у своєму рапорті написав?

- От так! Це все залишки стилю керівництва Каллаша - хто що хоче, те й робить: полковник Бердиш не дає санкцій на вербовку агентів жіночої статі, капітан Глюк не заводить справ на антирадянщиків чоловічої статі і гомосексуалістів, а майор Каламарчук його покриває! Бардак! Товариш Рябовіл мені вчора сказав, що, можливо, треба розглянути кандидатуру майора Каламарчука для включення в резерв на підвищення, його наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук любить. Орденоносець! А скільки він завербував агентів? - Генерал Свєтков глянув на звітність. - Жодного! І минулого року теж. Скільки в нього агентів на власному зв’язку? Чотири, і за звітний період жодної явки. Пусто. Зате має найбільше контрольних явок. Жодного сигналу не отримав, жодної справи не завів, тільки вершки збирає. А Віталій Васильович товариш Фядорчук готує його як свого наступника на посаді голови КДБ УРСР! Рано, рано його висувати.

- Рано, Філофею Алфейовичу. Але якщо ми його не впишемо у резерв, він удвох з Горбачуком напише на нас з вами анонімку Віталію Васильовичу і в центральний партком.

- Напише, - погодився генерал Свєтков.

- Поки що поспішати не будемо. На випередження я з цього питання переговорю з Володимиром Олександровичем.

- Товаришем Рябовіл?

- Так. І перевіримо, чому у відділі майора Каламарчука по лінії гуманітарної секції Академії наук заводяться оперативні справи тільки на жінок. Треба глибше копнути, може, то тенденція. Українська наукова інтелігенція складається не тільки з жінок, чи не так?

- Аякже, чоловіки теж бувають інтелігентами. А якщо - інтелігент, та ще й український, та ще й учений інтелігент, то це вже ознака, отже до нього треба уважніше придивитись, тому що це вже контингент. Копайте. До того ж, у відділі майора Каламарчука вночі сталася надзвичайна подія - вибухнула банка повидла в кабінеті старшого лейтенанта Горбачука. Довелося викликати піротехніків.

- Філофею Алфейовичу, - притишив голос підполковник Довбач, - а старший лейтенант Горбачук подобається Степанові Несторовичу. Він дуже гарно виступив на останньому партійному активі, і Степан Несторович затребував його особову справу і партійну характеристику. Виявилося, що старший лейтенант Горбачук, коли працював діловодом у Проскурівському райкомі КПУ, заочно закінчив Вищу партійну школу, іншої освіти він не має, і звідти його взяли діловодом на оперативний облік в обласне УКДБ, а потім Каламарчук у свій відділ.

- З посади діловода в Центральний апарат на оперативну роботу? Подібного ще не було з часів ВЧК!

- Степан Несторович сказав, що подібні кадри з вищою партійною освітою треба цінити, і запропонував Володимирові Олександровичу вивчити питання про переведення старшого лейтенанта Горбачука в Управління кадрів на посаду начальника відділення.

- Я підтримую пропозицію Степана Несторовича, - сказав генерал Свєтков. - Хай цей діловод їсть в кадрах повидло і пише анонімки, а не в нашому Управлінні. На здоров’я.

- Хай їсть, Філофею Алфейовичу. Стосовно ж невиконання підполковником Капустянським плану вербовок і вербування члена КПРС я вже провів певне розслідування.

- Як його, до речі, псевдонім того члена КПРС, якого завербував Капустянський?

- «Фердинанд де Соссюр», - відповів Довбач.

Свєтков потягнувся до звітності про виконання 5-м управлінням квартального плану вербувань і прочитав:

- Правильно, «Фердинанд де Соссюр» 7). До речі, що це за псевдонім такий чудернацький, до того ж з якимись нездоровими натяками: «Фердинанд де Сос-сюр»? Соссюр чи Сосюра? Мені мій агент «Степовик» доповідав, що поет Сосюра 8) був прожжонним націоналістом. Служив у Петлюри, написав вірш «Любіть Україну». Його любив Шелест, кажуть, і читав того вірша, розмахуючи булавою. А чому не Родіну, нашу матір? Доведеться мені написати вірш «Любітє Родіну, вашу мать!»

- «Соссюр», Філофею Алфейовичу, а не Сосюра. Соссюр - це вчений-мовознавець, а не петлюрівський поет. Підполковник Капустянський пояснює, що завербований ним агент «Фердинанд де Сос-сюр» є фахівцем в галузі мовознавства, тому і такий псевдонім вибрав з метою конспірації. Агент «Фердинанд де Сос-сюр» йому потрібен, само главно, для лінгвістичної експертизи розшукуваних авторів анонімних антирадянських документів з терористичними намірами. У підполковника Капустянського оперативна ділянка роботи по розшуку анонімників, він цим займається…

- Сам знаю, товаришу Довбач, чим займається підполковник Капустянський і чим не займається. Краще б він вербував агентуру із числа вороже налаштованих елементів, які займаються виготовленням і розповсюдженням анонімних відправлень від імені невстановлених осіб, яких треба за допомогою агентури встановить і викрить. А не членів КПРС, які свої прізвища не приховують і яких розшукувать не треба. Анонімки члени КПРС не пишуть…

Генерал Свєтков спіткнувся, подумав і сказав:

- Ви ж не забудьте сьогодні написати характеристику на Горбачука в кадри. Хай іде. Історію з варенням чи повидлом треба якось зам’яти.

- Зроблю, Філофею Алфейовичу.

- А підполковник Капустянський увесь колектив Управління тягне за показниками вербування! Він прикривається тим, що, мовляв, багато часу у нього забирають громадські доручення. Але за цей час, за моїми підрахунками, він уже зібрав коштів на три пам’ятника чекістам! По-моєму, той пам’ятник уже років з десять, чи й того більше, як уже спорудили на площі імені Фелікса Едмундовича товариша Дзержинського, коли я до інспекції працював ще на периферії. Треба перевірити, а то я підозрюю, що він ті кошти складає у «чорну» касу. Щойно він заходив до мене з відомістю.

«Що, - питаю, - знову на пам’ятник чекістам?»

«Ні, - відповідає, - на вінок прапорщику».

Не встиг прапорщик долетіти до асфальту, скотившись з даху, як Капустянський вже тут як тут зі своїми фіскальними домаганнями. Мені колись скаржився секретар парткому КДБ УРСР полковник Кравець, що мало того, що Капустянський на той час втричі перевищив кошторис на пам’ятник чекістам, так ще втерся в довір’я до автора пам’ятника скульптора Бородая. Той не знайшов для пам’ятника кращої натури, ніж Капустянський, і виліпив з нього першого з двох чекістів, додавши йому вуса. А другого виліпив з полковника Бердиша у картузі. Після чого вся наша країна змушена оглядати Капустянського у будьоннівці і Бердиша в картузі на пам’ятнику чекістам, гадаючи, що то і є справжні чекісти! А який з Капустянського справжній чекіст? - скоріше митар, ходить тут зі своєю торбинкою і вимагає… А Бердиш?

- Можливо, Капустянського, з урахуванням його нахилів, доцільно було б перекинути в «єврейський» відділ, товаришу генерал? - запропонував підполковник Довбач.

- Ні в якому разі! - Генерал Свєтков від обурення ляснув рукою по столу. - Він примусить здавати гроші на пам’ятник розстріляним у Бабиному Яру євреям! Не вистачало ще, щоб його пика з’явилась і на тому монументі в Бабиному Яру!

- Так точно, ні в якому разі! То мені його начальник відділу полковник Темниченко казав, що краще б було Капустянського перевести до «євреїв». Дозвольте ще на хвилинку, товаришу генерал. - Голос підполковника Довбача знову набрав утаємничості. - Щойно я дізнався, що майора Бузину викликає в Центр для проведення навчань Філіп Денисович Бобков. Але є оперативні дані, що товариш Бузина нещодавно мав конспіративну зустріч з колишнім працівником 5-го управління Іваном Іллєнком, звільненого за підозрою у зв’язках з націоналістичними елементами.

- Іллєнко? Знаю, це ж перевертень!

- Так, перевертень. Майор Бузина кілька днів тому зустрівся з Іваном Іллєнком на Хрещатику, зайшов з ним у пивничку під назвою «Струмок» і розмовляв десь з пів години, тихо, так, що розвідник з бригади «Ніколая Ніколаєвіча» 9) нічого не почув.

- Так-так, конспіративна явка двох перевертнів. В список «емен-деспистів» його треба негайно включати.

- Я того ж дня вже включив і повідомив в інспекцію, щоб перевірили його конспекти. Гадаю, що для початку буде досить матеріалів, щоб взяти Бузину на парткомі за шкірку. Для початку! Окрім того, я спрямував своє «джерело» на його вивчення під «легендою». І от перші результати, які підтверджують версію про злочинний зв’язок Бузини з Іллєнком. Щойно моє «джерело» провело бесіду з Бузиною, і от що виявилось. Виявилось, що Бузина не зовсім вірно тлумачить заходи колишнього російського уряду щодо боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму в другій половині ХІХ-го століття. Зокрема, він займає позиції, які можна розцінювати як підтримку спланованих сучасними нацелементами виступів проти Емського указу, підписаного російським царем-визволителем Олександром Другим. До того ж схвалює вбивство Олександра Другого, здійснене правнучкою останнього українського гетьмана Софією Перовською, вважає відновлення закритої, - Довбач глянув на цидулку, яку тримав у своєму нотатнику, - попечителем Київської навчальної округи Михайлом Юзефовичем газети «Кієвскій Тєлєграф», в якій знаходили притулок польські і українські буржуазні націоналісти, можливим лише при умові видання її українською мовою та закриття львівської газети «Слово», яке боролась за «язичіє» і підтримувала Олександра Другого. Попечителя Київської навчальної округи Михайла Юзефовича, який в ХІХ-му столітті боровся проти українського буржуазного націоналізму, назвав «офіцером діючого резерву КДБ». КДБ називає «психлікарнею», де «вправляють мізки». Крім того, Бузина схвалює сталінські репресії проти вищого партійного керівництва на Україні, зокрема, вірного ленінця і більшовика Затонського, іменем якого названо вулицю в Києві. Каже, що Затонський винен у голоді 33-року.

- Голод? Який голод?! Треба взагалі заборонити це слово в радянській історії. Так, був неврожай і тимчасові труднощі з продовольством! Але нема хліба і картоплі - піди в ліс, назбирай ягод, грибів, сядь і їж. У нас теж в Мордовії були недороди. Голод - то в Африці, і то в тих місцях, де немає джунглів. Товариш Лєнін казав, що їсти треба для того, щоб жити, а не навпаки. Деякі читають безсмертні його твори, механічно конспектують, а суті не розуміють. Рішення колегії з цього питання було. Та-а-ак, мені завжди здавалось, що цей Бузина трохи з гнилизною - розмовляє тільки українською мовою, ось ви кажете, засуджує Емський указ, схвалює вбивство Олександра Другого… ким? Перовською? Правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовською? Так-так! Позитивно ставиться до окремих порушень соціалістичної законності, які допускалися в 30-х роках і які засуджені нашою партією. А начальник відділу підполковник Лясицин характеризує його позитивно. Відмінять відрядження майора Бузини в столицю не будемо, я вже доповів Філіпу Денисовичу. Я його особисто проінструктую, і без мого інструктажу в Москву він не поїде. Потім я пораджусь з нашим головою Віталієм Васильовичем товаришем Фядорчук, як провести з майором Бузиною індивідуальну виховну роботу і що з ним робити далі в плані оперативної розробки та припинення його діяльності удвох з Іллєнком. Перевертня треба викрити і покарати! Щоб і іншим наука була! Тільки на Бузині зупинятися не можна. Треба посилити і загально профілактичну партійну роботу, і індивідуальну, не втрачаючи з поля зору кожного чекіста-комуніста. Ви записуйте, товаришу Довбач.

- Так-так, - прохопився Довбач і почав старанно водити ручкою по записнику.

- Не тільки Бузина, але й увесь наш чекістський колектив працює у ворожому середовищі, тому безперервно піддається негативному впливу противника. Ви домовтесь з ЦК КПУ, зв’язки у вас там є, я знаю, щоб надіслали нам досвідченого лектора з питань боротьби з націоналістичною ідеологією, в порядку партійного навчання. Хай прочитає для нашого колективу гостру лекцію, бажано завтра, щоб і майор Бузина відвідав і вислухав перед поїздкою в Москву. Назву таку запропонуйте… - Свєтков подивився на стелю і сказав: - «Український буржуазний націоналізм - ворог пролетарського інтернаціоналізму і практичні заходи комуністів України щодо посилення боротьби з ним». А я з приводу коливань окремих наших чекістів-комуністів таки напишу гострого вірша в завуальованій формі. «Любітє Родіну, вашу мать!», - назва вже є. Надрукуємо його в нашій стінгазеті «Маяк», хай почитають. Коли планується черговий випуск нашої газети?

- 30-го числа, ще пару тижнів є в запасі.

- Тоді встигну. Ударю по кожному, хто в нашому чекістському колективі вже став перевертнем чи може ним стати. Буду вважати це своїм партійним дорученням. Ви кажете, Бузина засуджує Емський указ і виступає за відновлення націоналістичної газети «Кієвскій Тєлєграф», називаючи попечителя Київської округи товариша Юзефовича офіцером діючого резерву КДБ? - Генерал Свєтков вийняв з шухляди товстий нотатник червоного кольору і зробив у ньому кілька записів.

- Так, товаришу генерал, тіко прохання. Поки що це попередні оперативні дані, отримані від «джерела». Майор Бузина свої незрілі думки допускає лиш у вузькому колі своїх зв’язків. Щоб не розшифрувати «джерела», само главно… Я поміркую, як легалізувати його ідеологічно не зовсім чіткі погляди. А то він, хитрий, як Мюллєр. Того, що Леонід Бронєвой у фільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» грає, - обергрупенфюрера СС Мюллєра, бачили? У нього одне око дивиться в один бік, а друге - в інший. Тільки простачком прикидається…

- Мюллєр, кажете? Точно, вони і писками кап-у-кап схожі. Переодягти Бузину в німецьку форму, буде точнісінький обергрупенфюрер СС. Може, засланий в КДБ, як штандартенфюрер Штірліц в гестапо?

- Я не виключаю.

- Голова КДБ УРСР Віталій Васильович товариш Фядорчук, попереджував, що націоналістичні елементи можуть укорінювать своїх людей в органи державної безпеки на тривалий період, тому треба брати на замітку підозрілі прикмети і запобігати. От і Іллєнко, з яким підтримує конспіративні зв’язки майор Бузина, cкорше всього був засланий в органи безпеки націоналістичним підпіллям. Він закінчив український філфак Київського університету імені Тараса Шевченка. Там і потрапив під вплив націоналістів. Цей університет - розсадник націоналізму в республіці.

- Порядок наводимо, товаришу генерал. Чистимо - і викладачів, і студентів. Списки, само главно, є: хто коло пам’ятника Тарасу Шевченку виходив 22-го травня, хто «самвидав» читав, хто вірші пише. Залишилось кілька викладачів, які мають вплив на студентів. Звільнимо.

- Пошвидше треба звільнять. Університет повинен виховувати відданих справі Лєніна будівників, а не націоналістів. Молодь - наше майбутнє, і ми повинні висапувати бур’ян скрізь, особливо там, де росте молоде покоління. Ось послухайте аналітичний документ, який я готую на колегію. Ваші пропозиції тут є теж, так що готуйтесь до виконання і посилення.

Генерал Свєтков підсунув до себе кілька аркушів проекта доповідної записки, краєм ока зирнув на першу сторінку і продовжив, прислухаючись до виголошуваних фраз і перевіряючи, як вони прозвучать, коли він буде їх оголошувати на колегії. Генерал Свєтков мав звичку Ґустава Флобера перечитувати вголос кожну написану ним сторінку і скористався моментом, щоб помилуватися своїм твором ще раз, хоч про Флобера він нічого не знав, за винятком того, що його роман «Мадам Боварі» постійно бачив у руках своєї жінки Євдокії Степанівни.

- «Націоналісти, - почав він, - намагаються захопити позиції в навчальних закладах, серед наукової і творчої інтелігенції, проникають в середовище робітництва і колгоспного селянства, студентства та молоді, не залученої до активної громадської праці, блокуються з єврейськими націоналістами, кримськотатарськими автономістами, так званими «правозахисниками», що знаходяться під впливом академіка Сахарова, та іншими політично шкідливими елементами. Вони встановлюють стійкі канали зв’язку із західними центрами ідеологічної диверсії, зарубіжними ОУН та іншими організаціями, які перебувають на утриманні спецслужб противника, звідки отримують інструкції, засоби підривної діяльності, матеріальну допомогу і моральну підтримку. Їхня тактика - створення в республіці широкого розгалуженого антирадянського підпілля - («шіроко развєтвльонного антісовєтского подполья» - акцентував генерал Свєтков), - посилення підривної діяльності, поєднання нелегальних і легальних методів боротьби з Радянською владою. Стратегічна мета - відділення від СРСР і проголошення самостійної буржуазної України. Ворожі прояви, щойно вчинені невідомими диверсантами, розшукуваними по справах «Сажотрус» і «Мазило», свідчать про те, що антирадянські елементи переходять до відкритих, екстремістських форм боротьби з Радянською владою. Справа честі 5-го управління на безумовне виконання вказівки голови КДБ УРСР Віталія Васильовича товариша Фядорчук знайти «Сажотруса» та «Мазила», викрити їхню ворожу діяльність разом з тими зарубіжними центрами ОУН, які дають їм завдання, і притягти до суворої кримінальної відповідальності як диверсантів і терористів!» («Дєло чєсті 5-го управлєнія во ісполнєніє указанія прядсядатєля КГБ УССР Віталія Васільєвіча товаріща Фядорчук разискать «Сажотруса» і «Мазілу», разоблачіть іх враждєбную дєятєльность вмєстє с тємі зарубєжнимі ОУН, коториє дают ім заданія, і привлєчь к строжайшєй уголовной отвєтствєнності как дівєрсантов і тєррорістов!» - двічі повторив Свєтков).

- Дуже сильно і гостро! Як пісня! - схвально відгукнувся підполковник Довбач. - «Справа честі», «викрити і притягти», «диверсантів і терористів»! Гадаю, Віталію Васильовичу сподобається.

- Думаєте?

- Так, це те, що треба. Він любить такі вирази.

- Угу. Така ось яка картина на сьогодні! - Генерал Свєтков поперегортав текст і відіклав його убік. - Криміналісти зі слідчого відділу виявили, що «Мазило», коли вчиняв свої націоналістичні гасла на набережній Примакова, ходив у ґумових ботах типу «Прощай, молодість», виготовлених у Москві на фабриці імені Ернста Тельмана і Клари Цеткін, на Україні такого типу ботів «Прощай, молодість» не випускають. Ви встановили всіх викладачів і студентів, які мають подібні боти?

- Націлили агентуру, сигнали вже надходять. По Київському університету таких виявили сто шістдесят вісім: дев’яносто два студенти, двадцять один доцент, сімнадцять професорів і тридцять вісім працівників з обслуговуючого персоналу. Але у ботах вони наразі не ходять, ми кожного перевірили. Мокро.

- Ну то й що, що не ходять? Погода не дозволяє, чи, можливо, приховують. Провести негласний трус, можливо свої боти зловмисник ховає на антресолях. Через «установку» опитати сусідів, чи бачили вони цього чоловіка в ботах раніше. Це ж конспіратори! У них під прицілом все! Бачте, навіть заслали свого шпигуна в органи КДБ! Іллєнка! Збирається група на обшук, приїздить до об’єкта, а він уже встиг знищити весь свій «самвидав» чи переховати! Дивиться, як наші слідчі намагаються знайти антирадянський документ, і тільки підсміюється. Хто передав їм інформацію про обшук? І так впродовж кількох років. Хоча цей Іллєнко під підозру міг потрапити й раніше. Непевний спосіб життя вів, нежонатий був, певно, щоб жінка не заважала йому займатися підпільною ворожою дільністю. З цією метою і в органи проник. Майор Бузина не жонатий?

- Ні, одружений. Його син зайняв 3-е місце на конкурсі читців-декламаторів, який ми влаштували для дітей співробітників 5-го управління.

- І що він прочитав?

- Вірш «Мені тринадцятий минало».

- Сам написав?

- Ні, це антикріпосницький вірш Тараса Шевченка.

- Що ж, у поганих батьків теж інколи виростають гарні діти. Я маю на увазі сина майора Бузини.

- Так. Кажуть, і на вербі бувають груші. До речі, майор Бузина у невимушеній обстановці зізнався «джерелу», що колись, ще в студентські роки, ходив у ботах «Прощай, молодість», і дуже їх розхвалював. Так що підстав для контролю за ним є достатньо.

- О-о-о! Мав боти! То він має їх, напевно, і тепер, якщо хвалив.

- Так. Ми шукаємо «Сажотруса» і «Мазила» в середовищі націоналістів, контингента, а хіба Бузина і Іллєнко не могли вчинити ворожі акти?

- Так, вони й є приховані націоналісти у наших здорових лавах! Одного викрили, інший продовжує. А діють спільно. Отже, Бузина повинен повсякчасно перебувати під прицілом. А ваше «джерело» не спалимо, не хвилюйтеся. Досвід оперативної роботи у мене достатній, тридцять років воюю з ворогами радянської влади на невидимому фронті. Поки що будемо здійснювати загальний профілактичний вплив на майора Бузину з різних боків. Подивимось, як він далі буде себе вести. Ви відпрацюйте своєму «джерелу» завдання щодо посилення стеження Бузини. Поцікавтесь, чи не ходить він удома в ботах, такий варіант теж треба передбачати, кажуть, що Іллєнко теж мав боти, начальник 6-го відділу КДБ УРСР 10) полковник Кондратьєв розробляє його у справі під кодовим прізвиськом «Шпак».

- Я передав сигнал про контакти Іллєнка і Бузини і в 6-й відділ, полковник Кондратьєв обіцяв завести справу під кодовим прізвиськом «Мюллєр».

- «Мюллєр»? Хай буде «Мюллєр». А вірш я напишу. «Любітє Родіну, вашу мать!» В завуальованій формі, щоб не розшифрувати ваше «джерело», без прізвища, типу алегорії, як у Лафонтена. Ви читали Лафонтена?

- Читав, товаришу генерал. Але мені ваші вірші більше подобаються, вони хвасетніші і актуальніші, само главно.

- Республіканська партійна газета «Правда Украины» пообіцяла до дня народження нашого вождя Володимира Ілліча товариша Лєніна надрукувати підбірку моїх віршів про чекістів під назвою «На остріє врємєні».

- Ви ж скажіть, коли вийде газета, щоб ми купили потрібну кількість примірників для використання, само главно.

У двері хтось постукав, Свєтков сказав: «Дозволяю!», і до кабінету увійшов капітан Глюк:

- Товаришу генерал, по «ВЧ» дзвонить начальник УКДБ по Чернівецькій області полковник Чикалов.

- Що йому треба? - незадоволено буркнув Свєтков.

- Дозвольте дізнатись у полковника Чикалова?

- Дозволяю.

Капітан Глюк крутнувся задом і через двадцять секунд доповів про свої перемовини з полковником Чикаловим:

- Каже, що їхнє Управління не встигає до встановленого терміну, тобто до завтра, а завтра припадає на суботу, фельд’єгерською поштою надіслати щомісячну звітність згідно з вашим циркуляром № 5-6/19683 про виявлення ідейно-шкідливих проявів серед робітників та ітеерівців в області. Просить дозволу доставити вам документ завтра своїм посланцем, який вилетить з Чернівців о 5-й годині ранку.

- Дозволяю. Тільки, щоб о 9-й ранку документ лежав у нашому секретаріаті на столі. - Свєтков повернувся до підполковника Довбача: - Так про що ми говорили?

- Я вас просив, щоб ви сказали, коли вийде газета «Правда Украины» з вашими віршами, щоб ми купили штук сто для використання.

- Скажу. - Свєтков оглянув стіл і присунув до себе аркуші доповідної записки. - У вас усе? Тоді працюйте, як я вам сказав. Заждіть. Щодо зустрічей полковника Бердиша з агентурою дані підтверджуються?

- Заким що так. Проте є оперативні дані, що він після закінчення робочого дня зі служби виходить окремо від полковника Проклова, начальника «єврейського» відділу, а потім на розі вулиць Малопідвальної і Паторжинського вони удвох зустрічаються і далі вже йдуть разом на вулицю Свердлова, періодично відстежуючи, чи не ходить за ними «Ніколай Ніколаєвіч».

- Цікаво, навіщо така конспірація?

- Дізнаємось. З агентом «Фєвральським», якого завербував полковник Бердиш, дати зустрічей і реєстраційних номерів його донесень в секретаріаті збігаються. Матеріалів «Фєвральський» приносить чимало.

- Так, «Фєвральський» - агент писучий і зв’язки має в середовищі і за кордоном. - Генерал Свєтков подивився на звітність: - Десять явок і дванадцять донесень за місяць. Да-а-а… А в мене дві зустрічі з «Матіолою» без матеріалів, я давав інструктаж, і одна зі «Степовиком», який представив донесення сигнального характеру про члена Спілки письменників України Бухбіндера 11). Цей прихований сіоніст у вузькому колі письменників поширює наклепницькі вимисли про те, що буцімто, коли його заарештували як космополіта і він чекав розстрілу, йому приснився Сталін, який нібито зайшов до нього в камеру у супроводі міністра МГБ Абакумова і сказав з грузинським акцентом: «Ти, Бухбіндер, будь спокоєн, ти на волє жіть достоєн». Бухбіндер негайно вранці викликав слідчого і на допиті розказав йому про свій сон. Слідчий, зі слів Бухбіндера, нібито змушений був його звільнити з-під варти, вказавши в постанові, що справу на космополіта Бухбіндера закрито згідно з особистим розпорядженням генералісимуса товариша Сталіна, Йосифа Віссаріоновича. Бухбіндера випустили, а міністра МГБ Абакумова посадили у ту ж камеру, де сидів Бухбіндер, і потім розстріляли за те, що давав вказівки розстрілювати євреїв за космополітизм. Ви чуєте: при чому тут космополітизм, коли радянський письменник, будь-якої національності, повинен боротися за інтернаціоналізм і комунізм?! Копію донесення я передав у «єврейський» відділ для перевірки сигналу і заведення справи оперативної розробки, ДОР. А от у полковника Бердиша десять явок зі своєю агентурою і дванадцять контрольних, а в мене відповідно лише одна із «Степовиком» і дві з «Матіолою». Бердиш посилається на те, що хворий на хронічний бронхіт, тому йому шкідливо довго сидіти в кабінеті…

- То легенда, товаришу генерал. Я в нашій медичній службі перевіряв його флюорографію після останньої диспансеризації - здоровий, як бугай, легені чисті без жодної плямочки.

- Совість би він таку мав. Жаль, що не вдалося тоді засунути його кудись подалі після звільнення Каллаша! Бачте, він працював у розвідці, виконував за кордоном завдання, як Рудольф Абель чи Штірліц, і його інтелігенція поважає!

- Полковника Бердиша, за даними мого «джерела», в Управлінні називають «Шеленберґом», а не «Штірліцом», - зауважив Довбач.

- Так, схожий на Шеленберґа і на кота Леопольда. «Рєбята, давайте жіть дружно!» - перекривив Свєтков мультиплікаційного кота Леопольда. - Тому ворожі елементи його й поважають. Ворог не буде поважати тих, хто супроти нього по-справжньому бореться, до повної і остаточної реалізації. Ви там зверніть увагу, в якому костюмі Бердиш ходить на явки. Є підозра, що в синьому костюмі з іскрою він ходить не на явки, а зі своїми коханками зустрічається. Їх у нього, кажуть, більше, ніж пальців на обох руках.

- А жінка в нього теж красива, я бачив на екскурсії «В сім’ї братніх народів», яку проводила наша парторганізація, - мовив підполковник Довбач.

- Красива жінка - то не ознака, що чоловік не може стрибнути в гречку, падаючи з коня. Полковник Бердиш може. Він такий, йому довіряти не можна. Він з подвійним дном - роботою з агентурою прикривається, а санкції на вербовки жіночої агентури не дає! Не дає?

- Не дає, - підтвердив підполковник Довбач.

- Можливо, коли він працював за кордоном по лінії розвідки, був завербований спецслужбами. Я помітив, що він і одеколоном сильніше пахтить, коли одягає синій костюм з іскрою. І на місці ніколи його немає, коли треба підписувать постанови про заведення чергової розробки на антирадянського елемента - все мені несуть. Жодної постанови не розглянув і не підписав! У мене на сьогодні, крім Бердиша, досвідчених заступників немає. Полковник Білкун через місяць після мого призначення начальником 5-го управління нагло помер від інфаркту, збираючись у відрядження. Він мав виконувати розпорядження нашого голови Віталія Васильовича товариша Фядорчук вивернуть деяким начальникам на периферії матку навиворіт за упущення у боротьбі проти націоналістичних та інших антирадянських елементів лібералізм. Питання поки що відкрите, а колегія - на носі. Полковник Трохимчук написав рапорт з проханням перевести його на ділянку з меншим обсягом роботи, теж прикриваючись довідкою про вегето-сосудисту дистонію. В той час, як полковник Бердиш через день міняє костюм, пахтить одеколоном, як наш голова Віталій Васильович товариш Фядорчук, і думає, що, окрім нього, ніхто краще не знає оперативну обстановку. А де його моральне обличчя чекіста-комуніста керівного складу і відповідальність у світлі нових завдань, товаришу секретар парткому, само главно?

- Прослідкуємо, Філофею Алфейовичу. Само главно. До речі, вам полковник Бердиш доповідав про гастролі у Києві московської співухи Алли Пугачової? Надходять сигнали, що її приїзд може спричинити ідеологічно шкідливі прояви. У вчорашньому номері газети «Вечірній Київ» про Аллу Пугачову надруковано гостру статтю під назвою «Пугачова везе у Києв дулі з матом».

- З маком чи з матом?

- З матом, Філофею Алфейовичу. Нецензурно виражається Пугачова. Скандалістка!

- А куди ж дивиться цензура і міліція?

- Так ото ж я й кажу. Навіщо нам у Києві гастролі цієї матірщинниці? Як могло наше міністерство культури УРСР дозволити її концерти в столиці, місті-герої Києві та ще й у Жовтневому палаці, де Леонід Ілліч Брежнєв вручав Києву зірку міста-героя? Міністерство культури обслуговує відділ майор Каламарчука, оперативна ділянка старшого лейтенанта Бездолі.

- Бездоля? Мовчать - і майор Каламарчук, і полковник Бердиш. Проґавили.

- Філофею Алфейовичу, запишіть в статистику як мій сигнал про можливу акцію ідеологічно шкідливого спрямування. - Довбач поклав на стіл перед Свєтков газету «Вечірній Київ», розгорнуту на статті «Пугачова везе у Києв дулі з матом».

- Гаразд, записую: «3-й відділ, підполковник Довбач, сигнал про можливий акт ідеологічної диверсії по лінії творчої інтелігенції з боку жительниці міста Москва співачки Алли Пугачової. Заходи: інформувати майора Каламарчука для перевірки сигналу». Залиште мені газету, я запитаю полковника Бердиша, чи знає відділ, куратором якого він є, про цю небезпеку і зобов’яжу його вчинити заходи, щоб попередити можливі шкідливі наслідки.

Генерал Свєтков натиснув кнопку прямого телефонного зв’язку з черговим по Управлінню:

- Викличте негайно до мене полковника Бердиша!

- А майор Бузина хай заходить? - перепитав капітан Глюк.

- Ні, хай почекає. Зайде після полковника Бердиша! Я скажу!

Підполковник Довбач посміхнувся і боком вийшов з кабінету.

2.4.

Чекаючи полковника Бердиша, генерал Свєтков уважно з червоним олівцем прочитав статтю під назвою «Пугачова везе у Києв дулі з матом», в якій йшлося про наступні гастролі у Києві московської співачки, а також про те, що популярна зірка радянської естради Алла Пугачова, запаморочена аж ніяк не заслуженою славою, вкрай розбестилася, на концертах показує глядачам дулі, даровані їй букети кидає у публіку і регулярно дозволяє собі висловлюватись нецензурною лексикою, тобто матюками.

Генерал Свєтков червоним олівцем попідкреслював окремі місця, поставив два знаки оклику і три знаки питання.

- Де полковник Бердиш? - по прямому телефонному зв’язку запитав він капітана Глюка.

- Полковник Бердиш сказав, що його на явочній квартирі «Циклон» чекає з підготовленим повідомленням агент «Лютий». Обіцяв повернутись через півгодини після явки, - доповів капітан Глюк.

- Який «Циклон», який «Лютий»?! Я ж сказав негайно! Якщо вже пішов, наздоженіть! «Циклон» і «Лютий» почекають!

- Та ось він уже…

Генерал Свєтков не дослухав капітана Глюка і спересердя кинув слухавку на важелі апарату.

- Викликали, Філофею Алфейовичу? - Полковник Бердиш кахикнув і увійшов до кабінету.

Він був у сірому костюмі.

«Значить, не збрехав, справді йде на зустріч з «Фєвральським», - подумав генерал Свєтков і незадоволено проказав:

- Це що таке робиться, товаришу Бердиш, надходять сигнали, що гастролі московської співухи Алли Пугачової можуть негативно вплинути на позитивний розвиток оперативної обстановки в республіці, а ви мовчите? Ви читали статтю у «Вечірці»?

- Аякже, Філофею Алфейовичу, кхм-кхм, читав, - промовив полковник Бердиш, обережно зачиняючи двері і залишаючись коло порога. - Так, ситуація у зв’язку з приїздом Алли Пугачової до Києва дещо напружена, біля театральних кас третю добу спостерігається скупчення народу, який розраховує на квитки. Більше ніяких негативних проявів не фіксується. Мені подзвонив агент «Лютий» і доповів, що стаття у «Вечірньому Києві» підігріває нездоровий інтерес у київської публіки до гастролей Пугачової у Києві. Агент «Лютий» доповідає, що такого ажіотажу не було навіть тоді, коли до Києва з концертом приїздили іноземні групи «Спейс» і «Ліпс». Агент «Лютий» підготував повідомлення, і чекає на мене на явочній квартирі «Циклон». Я дав розпорядження майорові Каламарчуку, кхм-кхм, через Міністерство культури України і органи внутрішніх справ ретельно взяти оперативну обстановку під контроль. Поки що ніяких антигромадських проявів, кхм-кхм, чи антирадянських висловлювань не відмічається. Декількох особливо активних прихильників співу Пугачової з профілактичною метою відправлено під адміністративний арешт до закінчення її гастролей в Києві.

- А що, гастролі не можна відмінити?

- Та ні, Філофею Алфейовичу, не можна. Я консультувався з 5-м управлінням КДБ СРСР, начальник 1-го відділу, який займається творчою інтелігенцією, каже, що забороняти гастролі недоцільно, заборона навпаки може збурити ідеологічно шкідливі прояви з боку Пугачової.

- Ліберали! Пугачової бояться! Які прояви? Посадить на п'ятнадцять діб, як ми посадили тут її фанатів… Посадили?

- Посадили, Філофею Алфейовичу, кхм-кхм.

- І нема проблем! Як казав Йосиф Віссаріонович… Гм… Гаразд, продовжуйте контролювати обстановку, за результатами, якщо будуть ворожі прояви з боку Пугачової, підготуйте доповідну. Хай там у Москві почитають. У доповідній написати про те, щоб надалі Пугачовій гастролі у Києві не дозволяли!

- Проконтролюємо і напишемо, Філофею Алфейовичу. Дозвольте йти на явку? - Полковник Бердиш тримав під пахвами шкіряну течку і нетерпляче позирав на годинник.

- Ідіть, - дозволив генерал Свєтков і зітхнув: - Не вистачало ще тут Пугачової перед колегією, а полковник Бердиш кашляє, хоч сам здоровий, як бугай за даними флюорографії. Аякже, бігає за своїм «Фєвральським», найбільше від усіх зібрав агентурних донесень, а тут треба гибіти над документами і часу зустрітись з агентом «Матіолою» не маю, хоча я їй обіцяв проінструктувати.

Свєтков поклав у портфель газету «Вечірній Київ», порозкладав аркуші з проектом доповідної записки на колегію, глянув на настільний календар і натиснув на кнопку телефонного зв’язку з черговим по Управлінню:

- Де швендяє майор Бузина? Скільки ще я можу чекати виконання мого розпорядження?! А, ось він. - Генерал Свєтков побачив у дверях майора Бузину, поклав слухавку і невдоволено протягнув:

- Щось довго ви йдете до кабінету начальника Управління. Ви знаєте, чого я вас викликав?

- Знаю, - відповів майор Бузина. - Я ознайомився з шифротелеграмою і встиг скласти попередній план проведення занять з новоствореним відділенням у 5-му управлінні КДБ СРСР.

- Встигли? - перепитав генерал Свєтков, уважно глянув на майора Бузину і подумав: «Відміняти свою команду про направлення Бузини у Москву я не буду, а то він ще здогадається, що висить на цугундері. Розберемося потім. У Москві займатися своєю підривною діяльністю він не буде». - Тоді сідайте. І показуйте свій план. Підполковник Лясицин затвердив?

- Так, Філофею Алфейовичу, - відповів майор Бузина, - Микола Прокопович затвердив.

Генерал Свєтков уважно прочитав план, звернув увагу на пункт, яким майор Бузина передбачив використання в процесі проведення занять художньої літератури.

- А чому тут ви не вказали, яку літературу плануєте використати?

- Ще не визначився. Думаю завтра підготуватись.

- А що тут думати? Візьміть «Полтаву» Пушкіна про те, як Петро Перший розгромив націоналіста гетьмана-зрадника Мазепу та шведського короля Карла Дванадцятого, і поему Маяковського «Лєнін». «Маяковскій бил і остайотся», - так сказав Сталін. І Лєнін остайотся жівєє всєх жівих. І Сталін остайотся… гм-гм. І Мазепа теж поки що остайотся, націоналісти його на щит піднімають, не треба про це забувати. Ми повинні боротися проти націоналізму, як боровся Петро Перший з Карлом і Мазепою. Повна реалізація справи «Блок», повна! - а не часткова! - підкреслив генерал Свєтоков, - це буде наша «Полтава»! - тобто повна і остаточна перемога над націоналістами і усілякими іншими мазепинцями, зрадниками і ворогами нашого народу! Так і скажіть у Москві!

- Гаразд, - відповів майор Бузина і занотував в записнику вказівку начальника Управління: «Ленін бил і остайотся жівєє всєх жівих. Сталін остайотся. Мазепа теж поки що остайотся. «Полтава» - наша повна і остаточна перемога у Москві».

Переконавшись, що майор Бузина старанно занотував у записнику його вказівку про використання художньої літератури, генерал Свєтков далі ретельно проекзаменував його на предмет обізнаності з політичною і оперативною обстановкою на території республіки, аби він не зробив жодного промаху, аби чітко і ясно доповів особовому складу новоствореного відділення 5-го управління КДБ СРСР про досягнення бойового загону чекістів Радянської України у боротьбі проти головного ворога - носіїв українського буржуазного націоналізму та ознайомив московських колег із формами і методами обопільних змагань, у яких, за словами генерала Свєткова, рахунок не був сухим, але, безумовно, на користь радянсько-українських чекістів.

- Так і скажіть у Москві! Скажіть, що політична обстановка на Україні, завдяки мудрому керівництву Центрального Комітету Комуністичної Радянського Союзу і особисто його Генерального секретаря Леоніда Ілліча товариша Брежнєва, як ніколи, є надійною і сприятливою для ще більшого зміцнення союзу робітників і селян на шляху їхнього цілковитого об’єднання в один клас, а всіх народів і націй - в єдину спільноту об’єднаних комуністичною ідеологією і російською мовою радянських людей. Щоправда, - підкреслював Свєтков, присовуючи ближче до себе проект доповідної записки на колегію КДБ УРСР і зазираючи до нього, - між цими двома класами поки що перебуває прошарок у вигляді творчої інтелігенції, окремі представники якої, ви записуйте, а саме фігуранти групової оперативної розробки «Блок» та їхні зв’язки у творчих спілках, (« врємєнно оставшієся на свободє до полной рєалізаціі дєла «Блок» послє єго частічной рєалізаціі», - уточнив Свєтков), не освічені з точки зору розуміння значення наукового комунізму та детермінізму, - (що таке «детермінізм», генерал Свєтков не знав, вставку до проекту про творчу інтелігенцію надав майор Каламарчук, генерал Свєтков мусив погодитись, бо знав, що майор Каламарчук подобається Федорчукові, про що майор Бузина теж знав і здогадувався, звідки взяв той «детермінізм» генерал Свєтков; «Нарцис», - подумав він, згадуючи прізвисько майора Каламарчука і записуючи: «Творча інтелігенція не освічена, тому що не знає, що таке «детермінізм»), - і рішень останніх з’їздів партії, - продовжував Свєтков, - зашорені націоналістичною ідеологією та під впливом ворожої діяльності зарубіжних підривних центрів, опираються остаточному злиттю класів і націй, допускають ідеологічно шкідливі прояви, і цей опір негативно впливає на розвиток оперативної обстановки, яка з кожним днем ускладнюється, провокуючи у свою чергу законспіровані чи відкриті націоналістичні та інші антирадянські процеси, в той час, як політична обстановка в республіці неухильно покращується. Вони дають підґрунтя для створення ворожими елементами широко розгалуженого антирадянського підпілля - («широко развєтвльонного антісовєтского подполья», - наголошував генерал Свєтков) - по всій території республіки і відкритої опозиції. З цією метою націоналістичні елементи вдаються до методів блокування із сіоністами, кримськотатарськими автономістами, клерикалами, підпільними сектантами, учасниками так званих «правозахисних» дисидентських угруповань, плануючи взяти на озброєння тактику терору і диверсій, про що свідчать останні їхні акції, вчинені «Сажотрусом» і «Мазилою». Записали?

- Записав, Філофею Алфейовичу. - Майор Бузина боком показав свого записника.

- Ви ж там, товаришу майор Бузина, не підведіть бойовий склад нашого Управління. Доповідайте усе чітко і конкретно: і про досягнуті результати, і про наші недоробки, які ми регулярно усуваємо, - закінчив інструктаж генерал Свєтков, час від часу приглядаючись, чи схожий майор Бузина на шефа ґестапо оберґрупенфюрера Мюллера, чи ні.

«Гладший кілограмів на п’ять. А так, справді, схожість є, особливо, коли прискалює ліве око», - вирішив він з деякими сумнівами.

Майор Бузина запевнив, що не підведе і належним чином заповнить прогалини специфічних знань у працівників новоствореного відділення 5-го управління КДБ СРСР, заряджених на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом на всіх теренах неосяжного Радянського Союзу та за його межами у ближньому зарубіжжі.

* * *

Повернувшись до своєї робітні, Олексій Григорович вніс корективи до плану проведення занять у Москві щодо використання на заняттях творчості російських поетів Олександра Пушкіна і Володимира Маяковського.

Подзвонила дружина, попередила, щоб він на 12 березня, у порядку винятку, не планував вечірніх зустрічей зі своїми «позаштатними помічниками», оскільки в цей день відзначає свої уродини її колишня начальниця по роботі в комсомолі Валя, кума, тобто хрещена мати малого Бузини, тобто «звьоздная мати», оскільки в комсомолі відзначали не хрестини, а «звєздини», тому малий Бузина, син Олексія Григоровича Бузини Олесь, відповідно до традиції, як і сотні тисяч, ба! - мільйони його ровесників по всьому СРСР, був «звьозднутим», а не хрещеним, і їхня спільна присутність на святкуванні традиційно повинна бути обов’язковою.

Минулого місяця на зустрічі з дружинами працівників відділу підполковник Лисицин, розповідаючи про специфіку роботи в органах державної безпеки, вказав, зокрема, про їхню необхідність протягом усього дня, а також і у вечірній час, інколи і досить пізній, конспіративно зустрічатися з «позаштатними помічниками» обох статей; при цьому він зачитав результати роботи своїх підлеглих з «позаштатними помічниками» за попередній місяць. Виявилось, що майор Забара, який сидів в одному кабінеті з майором Бузиною, за зустрічами з «позаштатними помічниками» перебував на першому місці і випереджав свого сусіду на вісім результативних явок.

Жінка майора Забари пишалась, як кошеня у попелі.

Прийшовши додому, жінка майора Бузини досить шорстко намилила йому шию за відставання на вісім результативних явок від майора Забари і зажадала, щоб він негайно виправив становище.

Протягом двох тижнів Олексію Григоровичу вдалося впритул наблизитися до показників майора Забари, до випередження, як на його підрахунки, не вистачало кількох днів. Аби тільки зриву явок не було.

На попередження жінки про день народження Валентини Семенівни майор Бузина відповів, що ніяких вечірніх явок на 12 березня він не планує, позаяк у цей день перебуватиме у відрядженні в столиці Батьківщині Москві. При цьому він запитав, чи правда, що Валентину Семенівну скульптори Євген Вучетич і Василь Бородай, «як свідчать деякі інформовані джерела», запросили бути натурницею для монументу «Батьківщина-мати», споруджуваного в Києві на печерських пагорбах відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про створення Українського музею історії Великої Вітчизняной війни 1941-1945 рр.».

Жінка відповіла, що то чиста брехня, плітку запустили недоброзичливці Валентини Семенівни, які хочуть, щоб між кумою і Щербицьким 12) пробігла чорна кішка: мовляв, нібито, Валентина Семенівна забажала позувати в гаптованій льолі, а Вучетич сього категорично не захотів; олжа все це чистої води, - позувати для монументу «Батьківщина-мати» скульптор Євген Вучетич з самого початку запропонував дочці Леоніда Ілліча Брежнєва Галині Леонідівні, і Галина Леонідівні вже позує, в якій льолі - невідомо, - сказала жінка Бузині.

Жінка ще додала, щоб він краще б не слухав пліток, а наздоганяв майора Забару по кількості проведених конспіративних зустрічей з «позаштатними помічниками», тому що вона не переживе, якщо майор Забара дослужиться до підполковника, а її чоловік залишиться в майорах.

Майор Бузина поклав телефонну рурку, з жалем помислив про недоречність відрядження, оскільки за проведений у Москві тиждень його відставання від майора Забари може значно збільшитись, міркував він, одягнув кожушок і без поспіху почвалав до бібліотеки парткому КДБ УРСР, щоб взяти для вивчення на суботу рекомендовані генералом Свєтковим твори видатних російських поетів. Завідувачка бібліотеки Розалія Самійлівна запропонувала йому однотомник Володимира Маяковського 1930-го року видання з передмовою Анатолія Гризуна «Непутящий син України» та окреме видання поеми Олександра Пушкіна «Полтава», опубліковане до 150-річчя російського поета 1949-го року. Свіжіших книжок Маяковського і Пушкіна Розалія Самійлівна не мала.

- Їду до Москви на прохання керівництва Центру для проведення занять, - пояснив майор Бузина. - Хочу урізноманітнити лекції прикладами з художньої літератури.

- А яка тема занять, якщо не секрет? - Розалія Самійлівна працювала у бібліотеці з 1936 року, під час війни разом з бібліотекою поїхала в евакуацію до Ташкента, повернулась на початку 1944 року і жодного примірника зі свого бібліотечного фонду не втратила. До війни і після, коли надходили вказівки про вилучення книжок, авторами яких були щойно викриті вороги народу, вона їх не знищувала, а складала в окремій кімнаті без вікон, яку опечатувала ще печаткою «ГУДБ НКВС» і нікого до неї, крім себе, не пропускала.

- Не секрет, Розаліє Самійлівно, тема актуальна, про український буржуазний націоналізм, - чемно відповів майор Бузина.

- Ага, тоді я вам раджу почитати ще Троцького, у нього є цікава книжка.

- Троцького? А що саме? - перепитав майор Бузина.

- Хвилинку, Олексію Григоровичу, зараз подивитесь.

Розалія Самійлівна пішла в ту кімнату, де тримала літературу, яку згідно з розпорядженнями згори усі бібліотеки мали знищити в процесі надходження вказівок і негайно після знищення доповісти нагору. Не пізніше, ніж через хвилину, вона повернулась з невеличкою пожовтілою книжечкою творів російського байкаря Івана Крилова у перекладі українською мовою Лейби Давидовича Бронштейна, він же Лев Троцький, видану 1926 року з біографією перекладача 13).

- Візьму, - згодився майор Бузина. - А це книжка справді Троцького? Лейби Давидовича?

- Троцького, - запевнила Розалія Самійлівна, - я вас не підведу. Лейби Давидовича Бронштейна-Троцького.

- А роман жахів культового українського письменника Юрія Андруховича «Московіада» маєте? - пригадав майор Бузина пораду майора Нежердецького. - («Якщо «Московіада», то може знадобиться, - подумав він. - Чи не встигну? І Пушкіна тра’ буде простудіювати, і Маяковського, і Лейбу Давидовича - Розалія Самійлівна знає, що рекомендувати, краще ніж Свєтков. Але Андруховича не встигну. Прочитаю після Москви»).

- Атож, в журналі «Сучасність» опубліковано. Але отепер його немає, на руках у читачів. - На обличчя Рози Самійлівни ліг смуток: певно, їй було шкода, що вона не зможе вдовольнити бажання майора Бузини - Олексія Григоровича вона поважала. - Я зараз подивлюсь, на нього черга записана чоловік десь п'ятнадцять. Культовий роман! Вас записати?

- Запишіть. Прочитаю після повернення з Москви, - погодився Олексій Григорович.

- Записую вас першим. Приходьте. До наступного понеділка «Московіада» Андруховича вас буде вже чекати. - Роза Самійлівна прибрала з обличчя журботу і посміхнулась: певно, їй приємно було догодити майорові Бузині - Олексія Григоровича вона поважала.

* * *

Продовжити підготовку до відрядження у Москву майор Бузина вирішив наступного дня удома.

Йшла восьма година вечора, в інший день Олексій Григорович ще б мусив попрацювати години півтори, та цього дня вирішив завчасу повернутися додому.

Він акуратно опечатав сейф, попрощався зі своїм затишним кабінетом більше, ніж на тиждень, і вже поклав руку на клямку дверей, як подзвонив черговий 5-го управління капітан Глюк і попередив, що в суботу, тобто завтра, відбудеться лекція за темою «Український буржуазний націоналізм - ворог пролетарського інтернаціоналізму і практичні заходи комуністів України щодо посилення боротьби з ним», яку має прочитати лектор ЦК КПУ, тому присутність усіх співробітників обов’язкова.

- Послухаємо, - відказав майор Бузина з невеликою охотою, оскільки ламалися його плани попрацювати в суботу удома, до того ж з цього моменту він уже нібито перебував у відрядженні і від капітана Глюка не залежав, проте, будучи винятково дисциплінованим офіцером, посилатися на вказані обставини не став.

Удома проглядаючи твори Володимира Маяковського, у передмові упорядника Анатолія Гризуна 14) майор Бузина прочитав, що Володимир Маяковський за національністю був українцем, його мати дівоче прізвище мала Павленко - Леся Олексіївна, а батько був родом з кубанських козаків і прізвище мав Маяківський - Володимир Костьович, працював лісничим в селі Багдаді, а не Маяковський, тобто він був не москалем, а українцем, про що було записано в паспорті його брата, яким він користувався, гордо виймаючи червоношкіру, серпасто-молоткасту «паспортину» зі своїх широких холош, коли перетинав кордон, дивуючи таким чином прикордонників того - уярмленого і гнобленого капіталістичного світу, куди він їздив, щоб віршами розказувати про соціалізм і комунізм, бо своїх документів, як свідчать історичні джерела, звіку не мав, Поетові документи непотрібні, і цей невідомий факт з біографії російського поета, розказаний упорядником тому Анатолієм Гризуном, майора Бузину вельми зацікавив. Він уважно, як інструкцію про оперативний облік, прочитав поему «Владімір Ільїч Лєнін», окрім того надибав у томі кілька цікавих віршів і посушив собі голову, чи не використати б йому деякі рядки з них для епіграфа до плану проведення занять у Москві.

Гарних віршів, відібраних упорядником, було не мало, майор Бузина виписав з них декілька цитат, роздумуючи, на якій зупинитися, -

чи на:

«Когда

Октябрь орудийных бурь,

по улицам

кровью лился,

я знаю,

в Москве решали судьбу

и Киевов,

и Тифлисов», -

або ж на:

«Москаль,

на Украину

шуток не скаль!»

Але після деяких вагань для першої сторінки плану переписав таку строфу:

«Разучите

эту мову

на знамёнах -

лексиконах алых, -

эта мова

величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав».

Дві попередні цитати, бодай і непутящого, проте все ж таки сина України, який, за словами Сталіна, «бил і остайотся», Бузина вирішив використати в Москві для підсумкового заняття.

Поему Олександра Пушкіна «Полтава» Олексій Григорович за браком часу усю не став перечитувати, а звернув увагу лише на слова, належні гетьману Іванові Мазепі: «Но независимой державой Украйне быть давно пора», і теж їх законспектував, зробивши у дужках примітку: «Збігається з тезою В. І. Леніна: «Sprachgemeinschaft und Staatenbau», опонує позиції Карла Радека, яку В. І. Ленін назвав: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», та поглядам В. П. Затонського з національного питання, про які В. І. Ленін сказав: «Какая каша!»

З перекладів Лейби Давидовича Бронштейна-Троцького майор Бузина переписав дві байки: «Квартет» та «Лебідь, Щука і Рак».

Повернувшись до творчості Маяковського, Олексій Григорович переписав вірш «Піво і соціалізм» (про продукцію московського заводу імені Бебеля) до зшитка для політнавчання, позначив на берегах: «Коли ми тверезі, ми завжди праві», - і поставив після лапок три знаки оклику.

Генерал Свєтков теж тієї п’ятниці повернувся додому дещо раніше, ніж зазвичай - о десятій годині вечора, оскільки обласні управління КДБ УРСР з новою звітністю встигли упоратися вчасно. Здивованій раннім поверненням зі служби чоловіка своїй дружині Євдокії Степанівні генерал Свєтков розповів про передане йому підполковником Довбачем повідомлення майора Бочонкіна з «єврейського» відділу про те, що «гєнєрал Свєтков уху єл», єхидно під’юджуючи її, мовляв, чи не вона це, часом, дезінформувала майора Бочонкіна стосовно його гастрономічних уподобань?

Жінка, відіклавши роман Флобера «Мадам Боварі», покрутила пальцем біля скроні, пообіцяла нагодувати його фаршированою щукою, якщо він не прикрутить хвоста майору Бочонкіну з «єврейського» відділу, і наказала:

- У ліжко!

Генерал Свєтков послався на те, що він має партійне доручення написати вірш для стінгазети «Маяк» під назвою «Любітє Родіну, вашу мать!»

- Зачекай пару днів, - сказав він, взяв нотатник і пішов на кухню, де на тісній канапці гриз нігті, шукаючи рими і метафори, допоти, допоки не переконався, що Євдокія Степанівна вже міцно спить.

* * *

Наступного дня в суботу майор Бузина зі своїм зшитком для політичної підготовки та нотатками плану проведення занять у Москві пішов на лекцію, яку мав прочитати лектор ЦК Компартії України.

Олексій Григорович старанно законспектував усе те, що говорив лектор, а коли лекція закінчилася і надійшов час для запитань і відповідей, майор Бузина вирішив скористатися моментом для поглиблення і закріплення своїх знань з національного питання у цілях безумовно успішного виконання ним відповідального доручення у Москві.

Він піднявся першим, відповідно до статутних вимог представився - «майор Бузина», і, користуючись конспектом та зробленими напередодні нотатками, попросив лектора прокоментувати слова російського поета Олександра Пушкіна, вкладені ним в уста гетьмана Івана Мазепи: «Но независимой державой Украйне быть давно пора» в контексті ленінської тези про «Sprachgemeinschaft und Staatenbau» і ленінської критики позиції Карла Радека, висловленої ним на з’їзді трьох Інтернаціоналів, яку вождь світового пролетаріату назвав: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», а також поглядів В. П. Затонського з національного питання, про які В. І. Ленін сказав: «Какая каша!»

Лектор ЦК Компартії України (на відміну від майора Бузини, який знав досконало багато чужих мов, за що отримував значну доплату до посадового окладу, і з першоджерелами ознайомився щойно) німецькою мовою володів в напівзабутому обсязі десяти класів середньої школи, твори Леніна під час навчання у Вищій партійній школі при ЦК Компартії України переписував з конспекта у свого співмешканця по кімнаті у гуртожитку Олексія Довгого, хто такий Пушкін знав, але пам’ятав тільки перший рядок з його роману «Евгений Онегин» - «мой дядя самых честных правил» у перекладі лауреата Республіканської премії імені імені Павла Тичини Олекси Ющенка - «мій дядько найчесніших правив», чи, можливо, поета Олексія Довгого, з яким жив в одній кімнаті гуртожитку. Точно, хто перекладав твори Пушкіна і як достоту вони звучать українською мовою, лектор ЦК КПУ не пам’ятав. Що говорив вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін про національне питання та ще й чужою мовою, він, звісно, теж не знав і знати не хотів, оскільки для нього важливішою була думка секретаря ЦК Компартії України з ідеології Валентина Юхимовича Маланчука, тому відповідь на запитання не дав, але запевнив, що піднята майором Бузиною тема потребує окремого обговорення, і спішно розпрощався з аудиторією.

* * *

Не відкладаючи справу на понеділок, у ту ж суботу лектор ЦК КПУ написав доповідну секретареві ЦК Компартії України з ідеології Валентинові Юхимовичу Маланчуку про виявлений співробітником КДБ УРСР майором Бузиною факт присутності у творчості російського поета Олександра Пушкіна підтримки союзу гетьмана України Івана Мазепи з шведським королем Карлом ХІІ у боротьбі за незалежність України, стосовно якої (позиції Пушкіна) Володимир Ілліч Ленін на Третьому Інтернаціоналі заявив, виступаючи німецькою мовою: «Це архідурість! Це напіванархізм, напівідіотизм!», і додав російською мовою: «Какая каша в головє у Пушкіна!»

2.5.

Працювати до Москви 15) майор Бузина приїхав на початку тижня поїздом.

Непоспіхом він вийшов на прилеглий до Київського вокзалу майдан.

Стояла чи то рання весна, чи то пізня осінь; в столиці падав лапатий мокрий сніг, після останніх чи перших приморозків почалася відлига, сніг танув, і його сірі ошмаття спливали тротуарами і вздовж бордюрів брудною водою.

Потоками в різні напрями швидким кроком, не дивлячись убік, лише під ноги, плив московський люд. Тих, хто сповільнював хід, певно, то були не москвичі, потік виштовхував на узбіччя. Олексію Григоровичу треба було запитати, як проїхати до вулиці «Кузнєцкій мост», де розміщувалась приймальня КДБ СРСР, до Москви він приїхав уперше. Він не став зупиняти якогось перехожого - надто шпарко вони просувались і з надто заклопотаними обличчями. Роззирнувшись, він побачив біля електричного стовпа інтелігентного чоловіка, який нетерпляче позирав на ручний годинник. У чоловік була імпортна куртка, шапка пиріжком, акуратна борідка і шкіряний кейс.

«Корінний москвич», - вирішив майор Бузина і, перепросивши, звернувся до нього за допомогою. «Как праєхать на уліцу с названьєм Кузнєцкій мост?» - запитав він москальською говіркою.

Чоловік, позираючи на свого годинника і не дивлячись в обличчя Олексія Григоровича, сказав: «Дай рубль, так скажу».

Олексій Григорович вирішив, що в столиці так ведеться, вийняв з гаманця карбованця і віддав його чоловікові у шапці пиріжком. Той відірвав погляд від годинника і, зирнувши вбік, мовив: «Бєрі, мужік, тачку, вон відішь с той сторони стоянка, на нєй і доєдєшь за трояк. Воділа нє ошібьотса. Больше трояка нє давай». - Відтак поклав карбованця до кишені і зник у натовпі. Певно, побачив свого знайомого, на якого чекав.

Олексій Григорович дослухався поради москвича, взяв таксі і через хвилин двадцять прибув на вулицю під назвою «Кузнецький міст». В приймальні через чергового 5-го управління він зв’язався з начальником новоствореного відділення по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом. Той повідомив, що на Олексія Григоровича замовлено місце в готелі «Пекін» («то наш готель, - сказав начальник відділення, - можете в ньому почуватися вільно, речі і посвідчення там не вкрадуть»), порадив влаштовуватися і відпочивати. З його слів, відповідно до затвердженого начальником 5-го управління генерал-лейтенантом Бобковим плану заняття мають розпочатися наступного дня з дев’яти годин тридцяти хвилин ранку.

Готель «Пекін» стояв у центрі столиці радянської Батьківщини, на вулиці основоположника методу соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького (Пєшкова).

Максима Горького майор Бузина не любив за те, що той не визнавав української мови і заборонив перекладати українською свій роман «Мать» («Придуркуватий москаль, як і всі москалі сливе без вийнятку», - висловлював з цього приводу свою думку майор Нежердецький), у зв’язку з чим український письменник Андрій Головко написав українською мовою свій роман під такою ж назвою, і не гірший (на думку майора Нежердецького, яку не заперечував майор Бузина).

З назвою вулиці майор Бузина мусив теж змиритися, втішившись тим, що жити на вулиці Горького і бути вільним від Горького - можливо, оскільки недалеко від «Пекіна» на вулиці Горького височів пам’ятник не менш видатному діячеві російської радянської літератури поетові Володимиру Володимировичу Маяковському 16), який по матері був українцем і українську мову поважав.

В готелі вільних номерів не було, покоївка на вибір запропонувала йому підселення на три варіанти, у тому числі в номер, де з п’ятниці проживав працівник УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, і майор Бузина погодився притулитися до земляка.

* * *

Вдало влаштувавшись у готелі, - земляка-ворошиловградця в номері поки що не виявилось, - майор Бузина вирішив пішки оглянути центр Москви.

Шпацируючи вулицею Максима Горького, він відвідав пам’ятник Володимирові Маяковському.

Літератури москалів, як і самих москалів, майор Бузина не любив; втім, Маяковському він засимпатизував допіру, коли дізнався, що найталановитіший і найкращий радянський поет був українцем, мати і батько його були українцями, і предки батька, кубанські козаки, колись були Маяківські, а не Маяковські, - такий небезпідставний здогад зробив Олексій Григорович.

Олексій Григорович двічі обійшов монумент і відтак вирішив оглянути площу та околиці поза нею. В кінці майдану стояв театр «Соврємєннік» режисера Олега Єфремова, про якого дуже багато писали в пресі. Майор Бузина Єфремова не любив за те, що той був москаль, він любив Гната Юру і Миколу Яковченка, тому наміру відвідати спектаклі не мав, хоча начальник новоствореного відділення в телефонній розмові з ним гостинно запропонував відвідати московський «Соврємєннік», пообіцявши подзвонити в касу театру і забронювати контрамарку на двох осіб; попутницю, сказав він, ви знайдете, театралок у пошуках зайвого квиточка там довкруж доста вештається, на вибір, - майор Бузина відмовився. Він байдуже пройшов повз будинок театру і повернув праворуч, заглиблюючись з тилу театру у перший завулок, щоб ще трохи пошпацирувати московськими вуличками.

На диво, менше, ніж в ста метрах від центральної вулиці Москви було майже безлюдно; жодного перехожого, крім себе, Олексій Григорович не побачив, лише угледів двох дівчаток, які підпирали вуличний ліхтар з обох боків.

Одна з них відірвалась від стовпа, підбігла, сіпнула його за рукав кожушка і вимогливо запитала:

- Ей, мужік, закуріть тіпа нє найдьоцца?

Дівчинці на вигляд було років тринадцять, від сили - чотирнадцять, не більше, майор Бузина здивувався її нахабності і знічев’я кинув тією ж мовою, якою дівчинка звернулася до нього - у Москві він вимушений був говорити по-москальськи, а чужих мов Олексій Григорович знав багато і кожною говорив без акцента:

- У тєбя єщьо вон на губах молоко нє обсохло, - сказав він по-москальськи, - а ти сігарєту трєбуєшь.

Дівчинка, не відпускаючи рукав майора Бузини, тильним боком вільної руки витерла рот і облизала губи язиком.

- Мужік, ти, я віжу, нє рубішь ні фіга в елємєнтарних вєщах, блін, - сказала вона. - Ето малафєйка, а нє молоко.

«Малафєйка це, певно, солод по-нашому, - здогадався вражений майор Бузина. - Кацапи ще кажуть вафлі. А чи й насправді? Бути такого не може, щоб отаке дівчисько подібними словами розкидалося! - засумнівався Олексій Григорович. - Ти ба! Малафєйка у неї на губах не обсохла!»

Дівчинка витерла губи іншим боком долоні і чвиркнула слиною у калюжу.

- Малафєйка, по-научному називаєтса как би спєрма. Понял? Корочє, ми тут с подругой только что в подворотнє у двух чуваков отсосалі за бутилку портюші, понял? Мінєт по-научному, понял? Щас покажу, блін. Да нє дьоргайся ти! Покажу нє мінєт пока, а бутилку портвєйна. Мєня ващє-то зовут как би Моніка. Понял, блін?

- Понял, - зронив майор Бузина, в той час, як ситуація для нього складалась поки що не зовсім зрозумілою і, якщо не загрозливою, то дещо неприємною.

Дівчинка витягла з ранця сімсотп’ятдесятграмову пляшку портвейна «777» типу «фауст-патрон» і сказала:

- Відішь? «Трі сємьорочкі», висшій клас!

Майор Бузина промовчав.

- Понятно, - прокоментувала мовчанку майора Бузини дівчинка. - Понял, но молчішь? Ти ващє знаєшь пєсню «Нє думай о портвєйнє свисока» в ісполнєніі нашєго заслужєнного артіста ересефесер Іосіфа Кобзона?

Майор Бузина заперечливо похитав головою.

Москальскі пісні він не любив.

- Напрасно, «Настанєт дєнь, і сам поймьошь, навєрноє…»

Дівчинка примружила очі, відставила праву ногу вбік і тричі тупнула стопою, не відриваючи каблук від асфальту.

Знизу вгору вона зверхньо дивилась на майора Бузину.

На голові у неї була червона мохерова шапочка, з під якої аж до самих брів спадала білява чівка, закриваючи густий розсип дівчачих прищиків на лобі.

Під аркою стояв переповнений бак із сміттям, коло нього сидів шолудивий пес з лисою плямою вздовж хребта. Пес гриз кістку і між тим уважно спостерігав за розмовою.

- Ва-а-у, что-то твоя вивєска мнє знакома, - сказала дівчинка, пильніше приглядаючись до майора Бузини. - Гдє-то я тєбя раньшє как би відєла. І гдє?

Майор Бузина стенув плечима - у Москву він утрапив вперше, і сьогодні був перший день його перебування в столиці.

- Ладно, потом как би разбєрьомся. Відішь - віно єсть, а сігарєт как би єщьо нє наскрєблі. Корочє, портюші с намі випьєшь?

- Я нє курю, куріть врєдно, - відказав майор Бузина.

Сигарети він мав, йому їх не жалко було, проте пригощати школярок тютюновою отрутою він не захотів, оскільки трактував такий вчинок антипедагогічним. У розкритому ранці дівчинки він помітив щоденник, зошити, підручники для сьомого класу і піонерський галстух на споді.

Дівчинка вино поклала в ранець, закинула його за спину і знову взяла майора Бузину за рукав його кожушка:

- Ва-у? Точно нє курішь? По мордє как би сразу і нє опрєдєлішь ващє. - Дівчинка прискіпливо оглянула фізіономію майора Бузини і зауважила:

- Розовая ващє, как у поросьонка, блін, а мєшкі под глазамі вісят, тіпа как у курящєго. Курішь ілі нєт? Прізнавайся! Ага, нє гоні, мужік, куріть полєзно, єслі нє хочєшь тіпа ожірєть. А прі твоєй комплєкції тєм болєє ващє куріть надо.

Майор Бузина ображено відповів:

- Мені ваші поради прецінь не потрібні, вельмишановна панно Моніко, дуже дякую.

- Вау, да ти нє русскій ващє? І прікід у тєбя нє московській, і шапку такую я нікада нє відєла! Ти - тіпа пана Вотруби, прієхал в Москву тіпа на кабачок? Ха, здорово! А я - Моніка, корєнная москвічка! Щас ми как би тожє організуєм кабачок, здєсь в подвалє. Гоні рубль на сігарєти! - зажадала вона вимогливо.

Майор Бузина не відповів.

Подруга дівчинки, яка мовчки підпирала стовп, кинула:

- Моніка-піздоніка по клічкє Манька-мінєтчіца. Мамаша - водітєль трамвая, а папік - космонавт, улєтєл на Вєнєру і нє вєрнулся. Канчай, Манька, базар травіть. Ти что, нє сєчьошь: мужік - жлоб, і ето чмо ти нікада нє расколєшь.

Дівчинка показала кулак подрузі:

- Нє пізді, Валєнтіна Тєрєшкова! А то бутилкой по башкє захуячу, нє пожалєю віна. - І звернулась до майора Бузини:

- Кто же ти? На пана Вотрубу нє тянєшь, поскольку портюшу в подвалє випіть срьошь і башлі на сігарєти жілішь. Хочєшь, за рубль піську покажу прямо здєсь?

- Не хочу, я поспішаю, - відказав майор Бузина.

- А-а, - здогадалась дівчинка, - ти, нєбось, тіпа, как би с Хахляндії к нам прієхал ващє? Хахол розовий?

Майор Бузина не відповів і висмикнув рукав кожушка з її чіпких рук.

- Нє хочешь піську посмотрєть, так давай рубль за так, блін, єслі ми с тобою повстрєчалісь в тьомном пєрєулкє! Может бить, я юная подпольщіца, Зоя Космодемьянская! - Дівчинка вийняла пляшку і покрутила нею. - Могу і захуячіть…

Олексій Григорович подивився довкруж, намагаючись зорієнтуватися, куди йому втікати.

Дівчинка знову вчепилась в його рукав.

- Чмо хохляцкоє! Підарас закончєнний! Морду на салє нажрал - за два дня нє обсєрєшь ва-а-щє, а прілічним дєвушкам рубль на сігарєти пожалєл, жлоб! Єщьо раз увіжу твойо свіноє рило в етом пєрєулкє - ва-а-щє яйца отрєжу в два счьота!

На щастя, чи нещастя, перехожі у заковулку не виникали.

- Ти ващє знаєшь, с чєво начінаєтса Родіна? І чєм она заканчіваєцца, гандон штопаний? Чухай бистрєє, а то щас міліцію визову, блін, она тєбя бистро в обєзьяннікє расколіт, что за падло ти єсть. Піздуй отсюда, пока цел! Чао-какао! Па-па!

Майор Бузина вирвав руку, поправив шапку-мазепинку, розвернувся і хутким кроком пішов у бік вулиці Горького, хоча поспішну ходу зроду не любив, навіть тоді, коли на напівзігнутих ногах поспішав на явки з агентурою у рідному місті Києві.

- О, я вспомніла, ва-а-ау! Гєстаповєц! - заверещала дівчинка навздогін. - По вивєскє віжу! Мюллєр! Валька, пасматрі! Жівой Мюллєр! Вау! С Хахляндіі!

Закавулком старої Москви покотилась луна, ніби відчинилися вікна і з кожної квартири заверещало по десять кішок.

Пес здригнувся, підняв голову і глухо загарчав.

Майор Бузина наддав ходи.

Пес голосно загавкав.

- Ти єщьо, блін, отвєтішь за Зою Космодємьянскую і Павліка Морозова, фашістскій гад нєдобітий! Прєдатєль всєво нашєво народа! - почув майор Бузина, коли вже трюхцем гулькнув за ріг.

Притримавши дихання, він озирнувся.

Пес за ним не погнався.

«От стерво мале, мов реп’ях причепилось, - міркував майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького в готель «Пекін», трохи хутчіше, ніж він ходив зазвичай. - В портфелі піонерський галстух носить, молоко ще на губах не обсохло… Чи не молоко? Може, й справді не молоко, бо зароблений портвейн показувала. З такою Монікою тільки заведись, справді, може вчинити блюзнірський акт. Потім доказуй з відрізаними цими самими, як вони називаються? - що ти ніякого відношення до Зої Космодем’янської і тим паче до Павлика Морозова не маєш».

На півдорозі до готелю майор Бузина зупинився, щоб перевести дух.

Перехожий, який ішов позаду, наштовхнувся на нього і вилаявся в спину:

- Блін, тваю мать! Ти чаво нє включаєшь задній стоп-сігнал, када тармазішь-то, лох? Хочєшь, штоб щас рубля на палтара штрафанул за нарушєнія правіл улічнава двіженія?

Остерігаючись нової халепи, розміром більшу на п’ятдесят копійок від попередньої, майор Бузина чемно вибачився, звернув на бровку і хутким кроком, майже, як москвич і без зупинок, поспішив до свого тимчасового московського помешкання. «Чи ходив культовий український письменник Юрій Андрухович тилами «Соврємєнніка»? - зацікавився він. - Треба буде зайти до Розалії Самійлівни, - віддам Троцького і візьму Андруховича, прочитаю, чи не зустрічався він з цією вар’яткою, у якої - що там у неї на губах не обсохло?»

В номері земляка з Ворошиловграда не було, і Олексієві Григоровичу не було кому розповісти про пригоду, яка сталась у нього біля знаменитого московського театру «Соврємєннік», не побачив він його і зранку, коли збирався йти на перше своє заняття зі своїми новими колегами в Центральному апараті КДБ СРСР.

2.6.

Впродовж тижня майор Бузина акуратно міським транспортом їздив на Луб’янку у будинок КДБ СРСР, побудований на початку ХХ-го століття для страхової компанії «Росія». Виконуючи почесне доручення, він проводив бесіди з оперативним складом новоствореного відділення, ділився досвідом, розказував про специфіку діяльності націоналістичного підпілля в Україні у довоєнний та післявоєнний періоди, зосібна, про його ватажків Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Андрія Мельника, Ярослава Стецька, Романа Шухевича і різницю між ОУН (б), ОУН (с), ОУН (м), ОУН(з), ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, про ґрипси, штафети, схрони, боївки, криївки, референтури, резидентури. Послідовно по черзі та відповідно до плану виклав основні положення науково-публіцистичної роботи Івана Михайловича Дзюби 17) «Інтернаціоналізм чи русифікація?»і його опонентів із ЦК Компартії України та Академії наук УРСР, які не володіли англійською мовою, тому під псевдонімом «Богдан Стенчук», що в перекладі з англійської означає «Богдан Гівнюк» 18),у видавництві Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном видали брошуру під назвою «Що і як обстоює І. Дзюба», дослідження В’ячеслава Чорновола 19) «Як і що обстоює Богдан Стенчук?», а також розвідки працівника Історії АН УРСР Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». Торкнувся історії з Віктором Погружальським 20), який підпалив Державну публічну бібліотеку Академії наук Української РСР, намагаючись зліквідувати історичні джерела, які могли стати підґрунтям для розпалювання в республіці українського буржуазного націоналізму і сепаратизму (в деякій частині Погружальському це вдалося). Розповів про останні гострі акції, які вчинили в Києві поки що невідомі лихочинці, певно, виконуючи завдання закордонних ОУН, по почерку - бандерівці (розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило»). Навчив працівників нового московського підрозділу особливостям національних українських традицій і ритуалів, методам вербування та конспіративного зв’язку із завербованими агентами, які мусили знати фахівці в галузі боротьби з українським буржуазним націоналізмом - всередині Української РСР і за її межами, головним чином у місцях, де засуджені націоналісти відбували покарання за скоєні злочини, та й у Москві, через яку з пересадками проїздили їхні родичі, коли їздили на побачення в мордовські і псковські табори, зупиняючись на квартирах дисидентів - своїх однодумців, не кажучи вже про Ленінград - вогнище українського буржуазного націоналізму ще з часів навчання у Петербурзькій Академії мистецтв Тараса Шевченка, де навчався такий же націоналіст, як і Тарас Шевченко, художник-модерніст Феодосій Гуменюк 21) і продовжував використовувати знаменитий мистецький заклад у колисці Жовтневої революції для поширення українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі, певно, маючи доручення від закордонних центрів ОУН. Та й не тільки у Москві і Ленінграді, а й в інших містах і місцях Росії: на Кубані, Ставропільщині, Терщині, Вороніжчині, Білгородщині, Курщині, в Ростовській, Астраханській областях і Зеленому Клину на Далекому Сході, - нарком освіти УСРР Микола Скрипник 22), який висунув гасло «українізації», тобто за своїми поглядами і діями був український націоналістом, домагався від РСФРР повернення вказаних земель Україні, мотивуючи тим, що вони історично і етнографічно належать до питомо українських теренів, навіть 1928 року просив підтримки в учасників 6-го конгресу 3-го (Комуністичного) Інтернаціоналу, скорочено «Комінтерн», - пояснював своїм уважним слухачам майор Бузина, - та хто ж з інтернаціоналістів піде назустріч домаганням українського націоналіста?; в Казахстані - на цілинних землях і землях, куди із Західної України звозили помагачів бандерівців, місця б вистачило й усім українцям, - продовжував розповідати Олексій Григорович, - у Молдавії - Сороках, Тирасполі і Бендерах, Румунії - на Мараморщині, у Добруджі та Сучаві, Польщі - на Холмщині і в Підляшші, Словаччині - Пряшеві, Югославії - Заґребі, Сараєві, Баня Луці, Новому Саді, - в СРСР і поза СРСР, де на українських чи освоєних українцями землях українці продовжували спілкуватися не забутою українською мовою, чи вже говіркою, і співали українські пісні, - треба пильно працювати.

До готелю майор Бузина повертався завше о 8-й годині вечора. За межі «Пекіна» він уже не ризикував виходити, по телевізору дивився московські передачі, за одинадцяту випивав чай з печивом і салом, чистив зуби і лягав спати.

Проте свого земляка за весь час перебування в готелі він так ні разу і не побачив.

«Дивний землячок, - подумував майор Бузина, - лягаю спать - його ще нема, прокидаюся - його вже нема».

Можливо, землячок і не приходив до номеру, але це було не так. Спостережливий майор Бузина, а чекіст повинен за будь-яких обставин бути спостережливим, помічав деякі сліди його нічного перебування в номері - не зовсім так, як минулого разу, застелена постіль, мінялися місцями зубна щітка та станок для гоління, а в четвер на раковині він побачив зужите лезо, що безумовно свідчило про перебування певний час у номері його земляка.

І тільки.

Ніяких інших речей не було, ні валізи, ні пантофлів чи спортивного костюма, ні газет з кросвордами чи детективів - потрібних атрибутів будь-якого чоловіка, який перебуває у відрядженні.

Такі обставини викликали деякий подив, хоча майор Бузина був розважливою людиною і розумів, що на світі - взагалі, і в роботі КДБ - зокрема, є чимало чудес, нерозгаданих таємниць і не зрозумілих для непосвячених речей, тому майже ніколи і нічому не дивувався.

В п’ятницю закінчувалась офіційна частина відрядження майора Бузини. Він з честю і на потрібному рівні виконав покладене на нього відповідальне завдання і з чистою совістю та гордістю професіонала міг повертатися додому. В суботу майор Бузина запланував відвідати знамениті московські крамниці ГУМ і ЦУМ, щоб придбати гостинці для сім’ї, а для сина - Бузини-молодшого Олеся, особисто - пістолет, що стріляв водяним струменем, такі продавалися лише в Москві, - купити квиток на літак і в неділю повернутися до Києва.

* * *

В суботу майор Бузина вирішив рано не вставати, пролежав аж до восьмої, а, прокинувшись і ще не розтуляючи очей, відчув, що він у номері не один.

Трохи розклепавши повіки, побачив, що за столом сидів молодик і читав газетку «Вєчєрняя Москва».

«Землячок!» - здогадався.

Після цього вже відкинув ковдру, нащупав на килимку пантофлі, устав і привітався:

- Здоров був, земляче!

Молодик здивовано відірвав кліпи від газетки і відповів:

- Здравія бажаю українцям в столиці Радянського Союзу! Так ви з України? З КДБ теж?

- Авжеж, в «Пекін» з ЦРУ не пустять, - відказав Олексій Григорович і простягнув руку для вітання: - Майор Бузина, Олексій Григорович, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го управління КДБ УРСР.

- Старший лейтенант Нікітченко, Володимир, оперуповноважений 5-го відділу УКДБ УРСР по Ворошиловградській області, - теж у свою чергу представився молодик, з повагою потискаючи правицю майора Бузини.

Старший лейтенант Нікітченко був середнім на зріст, у костюмі, краватці і шкарпетках в тон, з акуратною зачіскою і виглядом інструктора райкому комсомолу з телепередач, які Олексій Григорович побачив у Москві - вдома телевізор він дивився лише суботами та неділями, до снаги якому організувати будь-який захід: чи то вікторину в студентському гуртожитку «Хто? Де? Кому?», чи суботник при спільній участі ветеранів громадянської війни і учасниць конкурсу «Нумо, дівчата!» Незважаючи на ранню годину, пожилець мав чисто виголене обличчя і гострі стрілки на брюках без жодної бганочки, певно, встиг їх випрасувати у побутівці готелю чи вмів їх так носити, що вони не м’ялись.

Потиск руки у нього був міцним, погляд мав гострий і чіпкий, дивився прямо в очі, як начальник відділу майора Бузини підполковник Микола Прокопович Лисицин, коли той перевіряв стан довіреного йому оперативного складу по понеділках після умовно вихідних суботи і неділі, тому що фактично для чекістів вихідних днів не буває, визначаючи ступінь готовності кожного офіцера до виконання покладених на нього функціональних обов’язків впродовж наступного тижня.

Результати аналізу не зажди були втішними.

Втім, підполковник Лисицин не був занадто прискіпливим, безжальним і жорстоким, хоч зріст мав як і Йосиф Віссаріонович Сталін - 162 сантиметра. Завбачивши, що кількість переважає якість, він збирав усіх офіцерів у своєму кабінеті і проголошував:

- Здрастуйте, легко, середньо і тяжко поранені! Фізичний і психічний стан присутніх співробітників відділу після вдало чи не зовсім вдало проведених вами, товариші офіцери, умовно вихідних навіює на мене певний смуток. Зважаючи на таке ускладнення обстановки, щотижнева інструктивна нарада з питань звітності за минулий тиждень і наших завдань на поточний переноситься на наступний понеділок з переносом на п’ятницю партполітзанять та їхнім суміщенням із заняттями в системі чекістської підготовки. Попрошу оперативний склад протягом дня залікувати отримані напередодні легкі, середні й тяжкі поранення, але не традиційним народним способом, а посиленням роботи з агентурою. Здійснити усі заплановані і позапланові явки; якщо немає приводу для зустрічей, придумати, і щоб сьогодні кількість агентурних повідомлень збільшилась у 1,7 рази. Результати в кінці дня підіб’є мій заступник підполковник Курочкін Василь Васильович.

Офіцери розбігались на «явки», кожен з тим чи іншим своїм агентом, яких вони називали по-своєму «смугачами» («смугастими»), тому що бланки на перевірку громадян за агентурним обліком органів державної безпеки і внутрішніх справ ще з часів НКВС виготовлялись із широкою червоною смугою по діагоналі; самостійно або ж вкупі зі своїм безпосереднім чи вищим начальником - тоді явки називались «контрольними», позаяк начальник під час явки уважно стежив, як агентурист працює зі своїм «смугачем», щоб потім зробити висновок про рівень його роботи з інформаторами і занотувати зауваження в особовій справі «смугача»; уважно вислуховували «смугачів», спонукували їх складати за усними розповідями письмові повідомлення, мовою оперативних працівників - «шкурки»; заступник начальника відділу підполковник Курочкін Василь Васильович на прізвисько «Вас-Вас», скорочено «Квас», підлікувавшись зранку традиційним народним способом, оскільки займався кабінетним аналізом та статистикою і полишати територію підрозділу мав можливість лише на п’ятнадцять хвилин, що йому було достатньо для здійснення блискавичного марш-кидка до найближчого наливайчика, акуратно позначав у відомості хрестиком добуті і принесені агентурні дописи, тобто «шкурки», і складав їх в течку; його парсуна після вдалого марш-кидка пломеніла здоровим карміном, надихаючи підлеглих на нові звершення, течка розбухала, кількість «хутра» невпинно зростала, поліпшувалось самопочуття офіцерів і настрій начальника відділу підполковника Лисицина, спростовуючи таким чином заяложений постулат про те, що понеділок буцімто завжди і за будь-яких обставин є важким днем.

Проте день на день не припадав, бували вони і яловими, з відкатами і ходами вбік, адже чекіст на шляху до визначеної мети і поставлених цілей, проміжних і кінцевих, змушений працювати в умовах постійного оперативного ризику, невизначеності, а часом і непередбачуваності, та ще і в понеділок.

- Володю, - звернувся до колеги з уважним і гострим, як у підполковника Лисицина поглядом, майор Бузина, - щось я не второпав, що у тебе за відрядження таке дивне: лягаю спати - тебе ще немає, прокидаюсь - тебе вже нема. Якщо не секрет, яке таке відповідальне завдання ти тут виконував?

- Секрету від вас немає, які можуть бути таємниці від працівника Центрального апарату КДБ України? А завдання було дійсно відповідальним. Розкажу, якщо маєте час, десь з годинку ще посидимо. А тоді мені треба йти на культурний захід. Ви можете теж приєднатися, якщо захочете. Ви у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на Красній площі коли-небудь були?

- В середині?

- В середині.

- Ні разу. Я взагалі вперше в столиці.

- От удвох і сходимо на екскурсію, га?

- Яка екскурсія?! Ти що - теж вперше у Москві? Кажуть, там така черга, що півдня можна простояти і не завжди втрапити, якщо її не зайняти здосвіта, а вже котра година? А мені ще й треба ГУМ і ЦУМ відвідати, подарунки сім’ї купити, а синові - Бузині-молодшому Олесеві особисто пістолет, який б’є водяним струменем, такі лиш у Москві продаються. До того ж, в неділю я маю відлітати, тому сьогодні на завтра треба взяти квитки в касі попереднього продажу.

- Не хвилюйтесь, все схоплено, пройдемо в Мавзолей без черги у перших лавах. Глянемо на Леніна, а потім сходимо в ГУМ і ЦУМ, придбаємо вашому синові пістолета, після чого у міській касі купимо зворотні квитки - ви до Києва, а я у Ворошиловград. Га?

- Як схоплено? Це ж не в гастрономі за ковбасою стояти з посвідченням учасника війни, якому дозволяється ставати п’ятим спереду, а в Мавзолей Леніна! Хто ж нас без черги пропустить?

- Пропустять, я вже домовився з охороною, цебто з «дев’яткою» 23), нас першими черговий по Красній площі сьогодні в усипальню вождя світового пролетаріату проведе. Він пообіцяв притулити мене до якоїсь урядової делегації, яка ритуалом першою покладає вінки. Першими будемо, якщо ви зголоситесь, розумієте, попереду усієї черги, навіть не п’ятими, як проходять учасники війни за ковбасою. А потім поїдемо за квитками, я теж у неділю лечу додому.

«Ти глянь, який проноза, сей землячок з Ворошиловграда, з черговим по головній площі країни блат має!» - подумки здивувався майор Бузина.

А землячок, ніби відповідаючи на подив майора Бузини, продовжив:

- Це ж я цією Красною площею, перед Мавзолеєм вождя світового пролетаріату, вздовж і впоперек, діагоналями і паралелями, колами і периметром, цілий тиждень, з шести ранку до дванадцятої ночі пробігав, туди-сюди і сюди-туди, чому ви мене лиш сьогодні побачили тут у номері. В оперативній обстановці на головній площі країни тепер орієнтуюсь, як у власному кабінеті у Ворошиловграді, просто так не став би базікати. Річ ось у чому, розкажу, тільки почну здалеку, якщо вас це цікавить.

- Розказуй, - згодився Олексій Григорович.

Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник:

- Справа складна і не вельми коротка. Втім, час у нас ще є. Так підете зі мною до Мавзолею?

- Авжеж, обов’язково! Тільки хвилинку зачекай. Ти вже поснідав?

- Не встиг, я дорогою до Мавзолею завше брав у гастрономі «Єлісєєвський» хлібину і пів кіла ковбаси, без черги зранку встигав, і там потроху за день з’їдав, коли бігав у підземний туалет біля собору Василія Блаженного.

- Тоді я миттю себе до ладу приведу і чайок приготую.

Майор Бузина з задоволенням подумкував: «Буде що в Києві жінці й синочку розказати - самого Леніна у Москві побачив!» Вождя світового пролетаріату Олексій Григорович поважав. Ленін, як розповів йому колись майор Бочонкін з «єврейського» відділу зі слів своєї агентури, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додав тоді, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, - тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком.

Олексій Григорович умився, поголився, з допомогою окріпничка запарив чайок, ще й печиво поклав, запропонувавши припасені з Києва свої наїдки землячкові, який увімкнув репродуктор і, поки майор Бузина порався, готуючи сніданок, слухав московські передачі.

- Ковбаси немає, так що ти вибач, - сказав Олексій Григорович, закінчуючи сервірування столу.

- Нічого, від тої ковбаси мене вже верне, а чайок поп’ю залюбки. Печиво московське? - запитав старший лейтенант Нікітченко, відвернувши свою увагу від радіо і зосереджено споглядаючи, як майор Бузина вправно розкладає на столі сніданок.

- Ні в якому разі. Я завше з собою беру у відрядження наше, українське.

- Сала немає?

- Є, я ним вечеряю.

- Навіщо залишати на вечір те, що можна з’їсти зранку, як кажуть у нас у Ворошиловграді? На вечерю щось купимо чи в буфет сходимо, я ставлю, привід у мене є. Зараз розповім.

Майор Бузина виклав сало.

- Так от, - почав старший лейтенант Нікітченко свою розповідь, почавши сніданок з сала, - так от, працював у нас у тресті «Ворошиловградміськбуд» муляром такий собі Голоцван, це таке у нього прізвище. Гарний муляр, але, як кажуть, трохи з химороддю. Працюй собі, перевиконуй норму, твій портрет вивісять на міській Дошці пошани, регулярно премії будуть давати, ордер на квартиру з часом отримаєш. Живи, радій і іншим давай жити. Так ні, йому не подобалось, що начальник дільниці буцімто краде цемент та інші будматеріали за рахунок, звичайно ж, будівельних об’єктів.

Цей Голоцван, може б і мовчав, однак так сталося, що за перемогу у соцзмаганні йому вручили премію - вибрані твори Леніна відповідно до Постанови ЦК КПРС «Про соціалістичне змагання і підвищення його ролі у справі комуністичного виховання трудящих». Чули про таке?

- Чув, - підтвердив майор Бузина. Постанова у нього була законспектована у червоному зшитку.

- Тоді пам’ятаєте, що головний пункт постанови рекомендував надавати перевагу моральному заохоченню переможців соціалістичного змагання і замість матеріальних премій нагороджувати їх вибраними творами Леніна. Том творів у подарунковому виданні і зтлоті випустили до 100-річчя з дня народження вождя ще кілька років тому, наклад - десять мільйонів, я сам тримав у руках. Вручили Голоцвану твори Леніна в урочистій обстановці, красивий коленкоровий том із золотими буквами на обкладинці. Так він, замість того, щоб поставити Леніна на етажерку і при нагоді хвалитися почесною нагородою перед тещею, взявся його читати. У Ворошиловграді таку ситуацію важко уявити. Але факт незаперечний - муляр Голоцван після роботи йшов не до бочки з пивом, а додому, щоб вивчати твори Леніна.

Читав він, читав і дочитався до того, що почав усім тикати: «Ось як учить нас вождь, а ось що витворяють наші комуністи сьогодні».

Хай би він говорив - взагалі, а то заходився свого начальника викривати - зокрема, мовляв, йде суцільне розкрадання соціалістичної власності у вигляді будматеріалів, начальник на них собі та ще декому дачі й гаражі будує. Спочатку свої заяви робив на зборах в усній формі. Потім заходився писати заяви у міськком, міськвиконком, обком партії, народний контроль і так далі.

Той начальник був племінником директора тресту, а директор тресту був членом бюро міськкому партії. Розуміється, що з усіх інстанцій Голоцвану надходить однакова відповідь: «Вашу заяву перевірено, викладені у ній факти свого підтвердження не знайшли».

«Як же не знайшли, якщо половини цементу немає, бетонні плити позникали, будівництво двох житлових будинків зупинилось, бо всю цеглу і будматеріали вивезли на дачі і гаражі?» - обурюється Голоцван.

І знову продовжує писати скарги, вставляючи в них Леніна, і у нього власних творів з’явилося, мабуть, на кілька томів. Писав, писав і дописався. Начальник спочатку трохи остерігався цього Голоцвана, не знав, як воно виверниться, а потім бачить, що все йде так, як треба, і вирішив від нього здихатися та так, щоб раз і назавжди.

На хвилинку старший лейтенант Нікітченко припинив розповідь, наливаючи у свій шкляник другу порцію чаю.

- У того Голоцвана було кілька відгулів, йому треба було якийсь там ремонт зробити у своїй халупі, а жив він у бараці, тимчасово пристосованому для житла, хоча черга на квартиру, поки він займався писаниною, йому надійшла, але хто ж такому правдорубу дасть квартиру? Дали іншому, слухнянішому і спокійнішому. Написав Голоцван, як годиться, заяву на два дні відгулів, майстер написав «Не заперечую» і Голоцван передав її табельниці.

Приходить Голоцван через два дні на роботу, а начальник йому говорить: «Тебе звільнено».

«За що?» - питає Голоцван.

«За прогули. Тебе два дні не було на роботі».

«Які прогули? Я мав два дні відгулів, написав, як годиться, заяву, бригадир підписав і я особисто підписану заяву віддав табельниці в її власні руки», - обурюється Голоцван.

«Ладно, - каже начальник, - якщо так, то я ізвіняюсь».

Викликає він до кабінету майстра і табельницю і питає:

«Вам давав муляр Голоцван заяву на відгули?»

«Ні», - відповідає майстер.

«Ні», - знизує плечима табельниця.

«Отже, Голоцван два дні не був протабельований, тому що був відсутній на роботі, отже прогуляв?» - перепитує той начальник у майстра і табельниці.

«Виходить, прогуляв», - відповідає майстер.

«Прогуляв», - підтверджує табельниця.

«І відповідно до нашого законодавства підлягає звільненню?»

«Виходить, підлягає».

«Згідно з пунктом чотири статті сорок Кодексу законів про працю?»

«Згідно з пунктом Кодексу законів КЗОТ», - підтакують майстер і табельниця, і обоє осудливо дивляться в очі Голоцвану.

Коли майстер і табельниця вийшли, начальник підійшов до Голоцвана, покрутив пальцем коло його носа, Голоцван сам мені про це потім розповів, при яких обставинах, розкажу пізніше, і прошипів: «Ну що, прогульнику, дописався? Довидрючувався, довипендрювався, довийобувався, правдолюб сраний? Я тебе вижену з роботи, і ти, і твоя сім’я подохнете з голоду!»

Голоцван став кричати про підлість, потім про справедливість, біля дверей уже стояв міліціонер, і Голоцван тільки сплюнув, щоб не наразитися на більшу небезпеку.

2.7.

Старший лейтенант Нікітченко жваво розповідав свою історію, не забуваючи тимчасом присьорбувати чай з печивом, сало він вже доїв.

Майору Бузині не дуже жалко було свого сала і печива, тому що, по-перше, не був скнарою, по-друге, як-не-як, Нікітченко пообіцяв провести його до Мавзолею вождя світового пролетаріату. Майор Бузина щось не пам’ятав, щоб хтось із його знайомих бачив Володимира Ілліча увіч, навіть майор Забара та майор Нежердецький, які бували в Москві, тому відвів свій погляд, коли Нікітченко розірвав останню пачку вафлів, яку майор Бузина все ж мав надію разом з салом залишити на вечерю.

З напхнутим ротом старший лейтенант Нікітченко продовжував:

- Але не заспокоївся Голоцван, бачте, таким патріотом, у Ворошиловграді про таких кажуть «пантральот», виявився. І знову почав писати по новому колу, уже із скаргами на несправедливе звільнення з роботи. Реакція, розуміється, та ж - не своїм ділом зайнявся хлопець. Дійшов він і до КДБ, захотів у нас знайти справедливість. Саме я, на свою ж…, вибачаюсь, біду, чергував того дня по Управлінню на прийомі громадян, коли він приніс свою скаргу.

Кладе він на стіл переді мною свої папери і поряд вибрані твори Леніна в коленкоровій палітурці і вже практично без золота, витерлось, певно, і спав на Ленінові замість подушки.

Питаю: «Що це таке?»

Він пояснює: «Оце в заяві я виклав усе те, що коїться в нашому тресті, - показує на свої папери, - а це, - показує на Леніна, - вказівки вождя, як боротися з порушеннями і наводити лад у нашій соціалістичній державі на шляху до комунізму».

Бере скаргу, зачитує абзац за абзацом про виявлені ним розкрадання і відмови на його попередні заяви, а потім розгортає том Леніна і роз’яснює мені, як діяв Володимир Ілліч щодо таких порушників: «Негайно заарештувати Когана, члена Курського центрозакупа, - читає, як зараз пам’ятаю, той Коган, член Курського центрозакупа, у мене вже в голові місяць крутиться, - за те, що не допоміг 120 голодуючим робітникам Москви і відпустив їх з пустими руками. Опублікувати в газетах і листками, аби усі працівники центрозакупів і продорганів знали, що за формальне і бюрократичне ставлення до справи, за невміння допомогти голодуючим робітникам репресія буде сувора, аж до розстрілу».

«Аж до розстрілу!» - каже Голоцван.

Я йому кажу: «Зачекайте, товаришу Голоцван. Ленін говорив про відповідальність члена Курського центрозакупа товариша Когана за відмову допомогти голодуючим робітникам. А ви пишете про розкрадання будматеріалів, яке нібито відбувається у вашому тресті. Я не бачу логіки: де у нас голодуючі і хто їм не хоче допомогти?»

Він з тією ж упертістю в голосі продовжує торочить: «Річ тут не в Когані особисто, а у формальному і бюрократичному ставленні до справи. І робітники на сорок п’ятому році радянської влади живуть не набагато краще, ніж за часів центрозакупа».

І знову цитує Леніна: «Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку уже є дірка, яку негайно використають вороги трудящих».

І перепитує: «Чи ви не згодні з Леніним про дірку?»

Як тут мені не бути згодним?

Питаю: «Що ви хочете?»

Відповідає: «Хочу, щоб органи КДБ викрили беззаконня і покарали винних усією суворістю нашого закону, як заповідав нам Володимир Ілліч Ленін. І тих, хто розкрадає, і тих, хто їм потурає чи приховує беззаконня. На вас, чекістів, остання надія».

Бачу - хлопець писучий, реакція гостра, про те, що його начальник - племінник директора тресту, а директор тресту - член бюро міськкому партії, я знав, тому вирішив використати момент ось з якого боку.

- Я здогадуюсь, - мовив майор Бузина.

- От-от, ви мене зрозуміли. «Добре, - кажу йому, - а, може, домовимось таким чином. Ми допоможемо вам влаштуватись в інший трест, згодом і квартиру отримати підсобимо, а ви нас будете інформувати про недоліки, тільки, головним чином, політичного характеру. Адже Володимир Ілліч розглядав недоліки через політичну призму, говорячи про «дірку». Але цілком конфіденційно, щоб, крім нас з вами, про наші взаємини ніхто не знав. Не вказуючи свого прізвища, будете писати нам повідомлення, під псевдонімом, який ви самі оберете. Наприклад, «Галан»? Ви читали твори нашого видатного письменника Ярослава Галана, який викривав ворогів Радянської влади?»

«У школі вивчали, - відповідає. - «Плюю на папу», здається. Мені не дуже сподобалось».

«Ну, то ваша справа, кажу, сподобалось чи не сподобалось. Проблем немає, візьмемо «Кошовий». Я маю на увазі нашого земляка Олега Кошового, який героїчно загинув, ведучи підпільну боротьбу проти німецьких окупантів у місті Краснодоні. Ви «Молоду гвардію» Олександра Фадєєва читали?»

«Теж у школі».

«Теж не сподобалась?» - питаю.

«Та ні, чого ж, книжка гарна, і про земляків», - відповідає.

«От і оформимо на вибір ваш псевдонім, хай буде «Кошовий», і наші таємні взаємини. Тільки не сьогодні, а трохи згодом, в іншому місці. Ви подумайте. А про нашу розмову нікому не кажіть, навіть жінці».

- Згодився? - аби підтримати розмову, запитав майор Бузина. - Момент для вербування вибрано вдало.

- Не згодився, упертюх, - з жалем проказав старший лейтенант Нікітченко. - А вербовка сама йшла в руки. «Думати нічого, - відповідає. - Таємних взаємин не хочу. Ні під псевдонімом «Галан», ні під прізвиськом «Кошовий». Ленін вимагав гласності. Тут він прямо пише: «Опублікувати в газетах і листками…»

Все-таки з гнилим нутром виявився. Навіть про своїх дітей не подумав і на квартиру не клюнув.

«Добре-добре, - закриваю його Леніна. - Заяву вашу ретельно перевіримо і вживемо відповідних заходів».

Він аж повеселішав, а то таким набурмосеним попервах був.

Забрав я у нього його заяву, відмовити йому за інструкцією я не міг, і пообіцяв передати її по команді. Доповів заяву начальнику Управління полковникові Косяченку. Він прочитав і каже: «Писучий. А ти його прощупав на предмет агентурних відносин?» «Атож, - доповідаю. - Проте він відмовився співробітничати на конспіративній основі». «Відмовився - так відмовився. То його право. Ми нікого не примушуємо співробітничати з органами КДБ без добровільної згоди за винятком вербування на компрматеріалах. А прямої компри, як я розумію, на Голоцвана у нас немає, крім прогулів, за які його вже покарано, а згідно з нашим законодавством двічі за одну і ту ж провину карати порушника не дозволяється», - сказав Косяченко.

- А я б його завербував, - мовив майор Бузина.

- Як? - здивувався старший лейтенант Нікітченко. - Такого упертюха? Я ж до нього і так і сяк, навіть квартиру пообіцяв, а він відмовився, в той час, як живе в бараці. Партизан!

- От такі партизани нам і потрібні в агентурній мережі, а не ті, що самі просяться.

- То як би ви його завербували?

- Індивідуальний підхід треба мати до кожного кандидата на вербування, шановний колего, психологію треба враховувати. - Майор Бузина підняв палець. - На квартиру він би ніколи не купився, хіба ти з самого початку не зрозумів?

- А на що б він купився?

- У Голоцвана один том Леніна був?

- Один.

- А я б йому не квартиру пообіцяв, а п’ятдесят п’ять томів Повного зібрання творів Леніна! Повністю! Купив би усього Леніна по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат 24) за одинадцять карбованців у книгарні, по двадцять копійок за том, і вся морока. У ваших магазинах Повне зібрання творів Леніна є?

- Навалом.

- От. Подарував би йому усі п’ятдесят п’ять томів, хай би вивчав, і десь на п’ятому томі, я не сумніваюсь, підписку про співробітництво він би дав. Тільки не під псевдонімом «Галан» чи «Кошовий», а, припустимо, «Більшовик» чи «Іскрівець». А потім би і стосовно квартири поговорили для закріплення агентурних відносин. Ленін же в курені за озером Розлив у 17-му з Зінов’євим жив тільки тимчасово, чи не так? А потім і Ленін, і Зінов’єв після перемоги над буржуазним урядом Керенського отримали житлоплощу за свої революційні подвиги. Зрозумів?

- Та-а-ак, - протягнув старший лейтенант Нікітченко, - зрозумів, - і з повагою подивився на майора Бузину: «От що значить клас!» - Буду вчитися у вас, Олексію Григоровичу. Вербування Голоцван зірвав, проте заяву з викладеними фактами залишив. З нею що тоді було робить? Він же запитав би, які її наслідки? З нею ж він і прийшов до КДБ?

- Треба було оформити допис Голоцвана не як офіційну заяву, а як перше повідомлення кандидата на «В» - тобто вербування, «Г» - тобто Голоцвана. Йому ж однаково, в якій формі прийнято його супліку - «заяви» чи «повідомлення», хай би його підпис залимшвися. Відтак подати рапорт про встановлення оперативного контакту з «Г», тобто з Голоцваном, як з кандидатом на «В», тобто вербування, долучити рапорт і повідомлення «Г», Голоцвана, до підбірки матеріалів про вивчення кандидата на «В», вербування, «Г», Голоцвана. Пояснити «Г», Голоцванові, що ми викладені факти будемо перевіряти агентурно-оперативним шляхом, бо така вже специфіка нашої роботи, а він хай поки що готується до такої роботи, читаючи Повне зібрання творів Леніна у п’ятдесяти п’яти томах. На п’ятому томі вже можна було б писати рапорт на «В», тобто просити санкцію начальника Управління на вербування «Г», після відбору підписки і присвоєння таємного псевдо - рапорт про здійснене «В», тобто вербування агента органів держбезпеки «Г» під псевдонімом, який він при допомозі Леніна обрав би: «Більшовик» чи «Іскрівець». Елементарно, Штепсель, як казав Тарапунька. Уторопав?

- Уторопав. - Старший лейтенант Нікітченко зиркнув на майора Бузину: на «Тарапуньку» той був не схожий, тому за «Штепселя» не образився. - Але, на жаль, Повне зібрання творів Леніна вже не допоможе. Пізно, момент втрачено.

- Звичайно, втрачено, - погодився майор Бузина. - Ну, й що далі?

- Начальник Управління полковник Косяченко після нашої розмови порадився з секретарем міськккому партії і видав письмове розпорядження щодо цидули Голоцвана: «Перше: заяву громадянина «Г» передати для перевірки у міськком профспілки працівників будівельної промисловості. Друге: «Г» взяти в активну агентурно-оперативну розробку за підозрою у проведенні ідеологічно шкідливої діяльности».

- Даремно. І потенційного агента втратили, і зайвого клопоту собі здобули. Чи не так?

- Саме так. Ви наче у воду дивитеся. Заяву передали у міськком профспілки, копію - старшому лейтенантові Голуминському, на прізвисько «Гоголь», він у нас антирадянщиками займається на стадії реалізації оперативних матеріалів.

- Чому «Гоголь»? - запитав майор Бузина - «гоголів» у Центральному апараті КДБ УРСР, здається, ще не було. - У нього ніс, як у Гоголя? - На столі залишалась одна вафля. Олексій Григорович подумкував: «Заховати, чи хай полежить?»

- Ні, у нього ніс перебитий ще змалку, пацани духопелили. - Старший лейтенант Нікітченко доїв останню вафлю і акуратно склав газетку, яка тимчасово виконувала роль скатертини. - Голуминський - тезка Гоголя, Микола Васильович, і оперативні довідки пише, як Микола Васильович Гоголь - арабесками, тому і прізвисько таке має.

- Зрозуміло.

- Голуминський негайно оформляє справу оперативної розробки з окраскою «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі», оперативна зашифровка «Гайдамака», встановлює особистий контакт з кандидатом на вербування із числа друзів Голоцвана, який мешкав з ним в одному бараці, дає йому по «дев’ятій статті» оперативно-фінансових витрат десятку на півлітра і закуску і спрямовує на вивчення об’єкта. Кандидат з півлітрою і закускою увечері прийшов до Голоцвана. Випили. Голоцван почав скаржитися на життя, розповідати, куди, мовляв, він тільки не ходив, аби знайти справедливість і покарати крадіїв всенародної власності. Навіть в КДБ, проте нічого не добився, бо з КДБ переслали його заяву туди, куди він уже звертався. Квартиру не дали, попри те, що був першим на черзі, а тепер і з барака погрожують виселити. Всіх керівників міста і області «паскудами» називав, злочинцями, антиленінцями. Тобто заходився уже практично розповсюджувати антирадянську агітацію і пропаганду. А потім показав на літрову пляшку з жовтою рідиною, яка стояла у нього на підвіконні: «Он, - каже, - у мене гас, приготував, щоб кумові в селі кабана обсмалити. Так може, взяти цю пляшку, поїхати у Москву, стати перед Мавзолеєм Леніна облити себе гасом і підпалити? Бо іншого виходу в цій ситуації я не бачу. Доконали мене сучасні більшовики!»

Взагалі-то, майор Бузина слухав старшого лейтенанта Нікітченка не зовсім уважно.

Таких історій, яку йому розповідав колега з Ворошиловграда, він за час своєї роботи в КДБ наслухався десятки чи сотні разів і таких «гоголів», як опер з того ж Ворошиловграда, за час своєї служби в КДБ він набачився достатньо, хоч вони мали інші прізвиська, - живого Гоголя Олексій Григорович не зустрічав. Це йому було нецікаво, рівень роботи в Києві був набагато вищий, чекісти під керівництвом начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова за недоумкуватими мулярами не ганялись. Особисто він, майор Бузина, на своїй ділянці роботи в 1-му відділі 5-го управління займався «оперативними іграми», для чого створював легендовані агентурні групи, які нібито діяли на території України в глибокому підпіллі. Учасники псевдопідпільних груп під його керівництвом налагоджували контакти з закордонними ОУН - в екзилі, а також із справжніми націоналістами - на теренах, що давало можливість органам КДБ виявляти і контролювати таємні канали зв’язку закордонних ОУН з їхніми спільниками в УРСР і навпаки.

Тому історія про муляра Голоцвана, який, якщо колись і чув щось про Степана Бандеру, то вимовляв, ймовірно, «Бендера», а не «Бандера», бо молився на Леніна, ніякого інтересу для нього не мала, попри те, що удавав, що начебто уважно слухає, і зрідка кидав репліки, знаходячи у діях свого молодшого колеги огріхи, які він, майор Бузина, не допустив би, і даючи йому поради, щоб подібних помилок він у майбутньому не робив: майор Бузина був вельми чемною і вихованою людиною, гарним психологом, умів підбадьорити поглядом чи якоюсь реплікою співрозмовника, навіть тоді, коли слухати йому було геть нецікаво, і ніколи не відмовлявся передати молодшим колегам свій багатющий досвід служби в органах державної безпеки.

Втім, почувши про пляшку з гасом, він нашорошив вуха.

- Це вже серйозно, - підштовхнув Олексій Григорович до продовження розповіді свого земляка.

- Так, досить серйозно, - підтвердив думку майора Бузини старший лейтенант Нікітченко, - хіба ж не так?

Йому сподобалось, що майор Бузина, відповідальний працівник Центрального апарату, виявляє інтерес до його розповіді, і критику він сприймав, як і належить молодшому колезі з периферійного органу.

- Коля Голуминський того ж дня оформив «шкурку» кандидата на «В», полковник Косяченко про наміри Голоцвана дав шифровку в Москву, звідти зразу ж приходить відповідь: «Об’єкта розробки «Гайдамаку» взяти під постійний і цілодобовий контроль. Вжити всі потрібні заходи щодо недопущення його виїзду в Москву для здійснення ворожих замислів».

Кинулись через дільничого міліціонера шукати Голоцвана - немає ні його самого, ні його пляшки з гасом.

Жінка каже: «Нічого не знаю, я працюю медсестрою на півтори ставки. Вранці після зміни прийшла додому - діти у сусідів граються, а чоловіка немає. І нікому не дав знати, куди поїхав чи пішов. Він останнім часом мовчазним став, коли роботу втратив. Раніш він не таким був».

Все ясно - взяв пляшку з гасом і поїхав у Москву займатися самоспаленням перед Мавзолеєм вождя на виду у всієї громадськості.

Полковник Косяченко дає шифровку у Москву: «Об’єкт розробки «Гайдамака», використовуючи хитрощі та інші методи конспіративної діяльності, зумів зникнути з-під оперативного стеження. Не виключено, що «Гайдамака» під чужими установочними даними виїхав у Москву для здійснення своїх ворожих намірів. Просимо затримати об’єкта і повернути у Ворошиловград за місцем проживання і оперативної розробки».

Звідти відповідь, копія - голові КДБ УРСР Федорчукові Віталію Васильовичу: «Перше. Оперативному працівникові, який знає «Гайдамаку» в обличчя, купно з його фотографією негайно прибути в 9-е управління КДБ СРСР для координації спільних заходів та участі у припиненні можливих ворожих акцій на Красній площі з боку об’єкта. Друге. Провести службове розслідування у зв’язку з невиконанням Управлінням КДБ УРСР по Ворошиловградській області розпорядження Центра щодо недопущення виїзду об’єкта «Гайдамаки» в Москву для здійснення екстремістського акту і суворо покарати винних».

Викликає мене полковник Косяченко до себе.

Руки в нього тремтять, поряд з ним Голуминський. Дарма, що його прізвисько «Гоголь» і народився 23 лютого на день Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, теж труситься.

Косяченко показує мені шифровку з Центру.

Я прочитав і питаю: «Товаришу полковник, що накажете мені робити?»

Косяченко говорить: «Володимире Федотовичу, в Управлінні, крім вас, Голоцвана ніхто в обличчя не знає і не бачив. Через півтори години рейс на Москву. Квиток вам замовили, машина вже чекає вас коло під’їзду. У вас при собі є ваша фотографія?»

Кажу: «Є в сейфі, та навіщо?»

Він говорить: «Центр вимагає, щоб наш оперпрацівник повинен виїхати в Москву із своєю фотографією. Напевно, там оформлять вам посвідчення».

«Ні, - кажу, - тут вимагають фотографію Голоцвана, щоб скопіювати її і розповсюдити для розшуку, я думаю».

Косяченко взяв шифровку, прочитав і перепитує: «Хіба так?»

І повертається до Голуминського: «У справі є фотографія «Гайдамаки»?»

Голуминський відповідає: «Ні, не встиг ще добути. Але вихід знайдемо. У відділі кадрів тресту має бути його фотографія на перепустці, яку він здав, коли його звільняли».

«Тоді, - каже Косяченко мені, - дорогою заїдете з Голуминським у відділ кадрів тресту, заберете перепустку з фотографією «Гайдамаки», якщо її не встигли знищити, і звідти в аеропорт».

«З Голуминським?» - питаю.

Косяченко аж зубами скрипнув: «Хай він тут шукає втраченого об’єкта. Можливо, на наше щастя, він ще не встиг дернути в столицю».

- Ось так я і опинився в Москві прямо з роботи, навіть жінку не встиг попередити, і без речей, - зітхнув старший лейтенант Нікітченко. - Тільки взяв зубну щітку, станок для гоління і помазок з свого чемодана, того, що кожний офіцер повинен мати на випадок тривоги. Вилучену у відділі кадрів тресту перепустку Голоцвана здав у 9-е управління для орієнтування, а сам змушений був з шостої ранку до дванадцятої ночі бігати Красною площею і заглядати кожному мужикові в обличчя: чи не Голоцван це приїхав до Мавзолея, щоб облити себе гасом і черкнути сірником? На жінок теж дивився, щоб не дати маху: можливо, Голоцван для конспірації, щоб проникнути на Красну площу, переодягся жінкою.

- Спіймав? - поцікавився майор Бузина, - хоча розумів, що якби не спіймав і Голоцван здійснив закраяне, то старший лейтенант Нікітченко розказував би цю історію в іншому місці.

- Спіймав! Але не я, а Голуминський! Той Голоцван справді, як спочатку і планував, поїхав до кума в село смалити кабана. Три дні там був, учора повернувся додому, привіз жінці свіжини…

- І що далі?

- А далі, далі біля халупи Голоцвана його вже чекала бригада зовнішнього спостереження під прикриттям працівників міліції на чолі з Голуминським, теж переодягнутого в міліціонера. Схопили Голоцвана, м’ясо і сало конфіскували, а його самого запроторили в каталажку. Камеру обладнали технікою, візуальним спостереженням, підсадили до Голоцвана міліцейського агента, а також нашого працівника під виглядом постраждалого за ідеологічні переконання баптиста-п’ятдесятника. Сидить теперички там, неборак. Я з Голуминським розмовляв по телефону, він каже: «Посидить пару днів, ми його в камері через агентуру потрусимо, хай побільше розкаже, а потім я оформлю і йому, і його куму за кабана приватнопідприємницьку діяльність, і загримить він зі своїм кумом по загально кримінальній статті років на п’ять з конфіскацією».

Микола Васильович такий, він досвід має, та й викручуватися йому треба за допущений прокол, бо все ж таки втратив об’єкта з-під нагляду і той поїхав без спостереження колоть кабана, а міг би і в Москву. Голуминського перед цим запрошували на співбесіду в Київ, нібито пропонували роботу в 5-му Управлінні, ви не знаєте в який відділ?

- Не чув, запевне, в «український», там є кілька відкритих вакансій. Федорчук увесь час його розширює 25).

- О, вже пора, - глянув на годинник старший лейтенант Нікітченко. - А то забаримось до відкриття Мавзолею. Збираймося!

* * *

В Москві зранку випав густий сніг. Під ногами пішоходів він перетворився в брудне місиво, і майор Бузина, простуючи до Красної площі, намагався акуратно обминати калюжі.

- Може, підемо дворами - там менше грязі? - запропонував старший лейтенант Нікітченко.

- Ні в якому разі! - запротестував майор Бузина. - Ще не знаєш, кого там зустрінеш у тих дворах! Підемо центральною магістраллю радянської столиці - вулицею Горького! - «Від гріха подалі, - подумкував він обачливо. - Та вар’ятка з піонерським галстухом у портфелі і псом, напевне, не пішла до школи і може чатувати у підворітті».

Москвичі і в суботу тротуарами снували набагато прудкіше, ніж ходять кияни своїм містом, і майор Бузина зразу ж по виході з готелю перейшов на незагрожену доріжку вздовж бордюра, де його нетерпеливі перехожі не штурхали під боки і де було менше грязюки. Старший лейтенант Нікітченко у шкіряному плащі сягнистою ходою йшов ген попереду, теж вздовж бордюра, часом зупиняючись і озираючись, щоб не втратити з ока свого напарника, і його крислатий капелюх крізь чад бензинового перегару, що скупчувався по головній магістралі столиці від ріжків дахів і до грязького снігу унизу, слугував для майора Бузини надійним орієнтиром.

Бризки з-під коліс машин, що проїзжали вулицею Горького, до перехожих майже не долітали; майор Бузина остережно ступав наглянсованим полуботками в торовану старшим лейтенантом Нікітченком колію, минаючи калюжі з масними мазутними плямами.

Сталіна вже поховали, зробив він вислід зі своїх спостережень, усі бажаючі не встигли, певна річ, глянути на мертвого вождя, щоб переконатися, що Сталін справді помер, слідів від бучі, влаштованої юрмиськом під час похорону на вулиці не залишилось - поламані дерева і кущі було спиляно, огорожі, садові лавки, брами відремонтовано, потрощені кіоски, ятки, транспортні зупинки замінено новими, снігодощ змив замішане ногами сотень тисяч людей брудне місиво та кров затоптаних і зачавлених, затоптаних і зачавлених поховано, вірогідно, тієї ж ночі - органи ще не втратили досвіду нічних поховань після виконання винесених «тройками» і «особими совєщаніями» вироків; іншої ночі Сталіна вказівкою Микити Хрущова нібито винесли з Мавзолею і закопали в землю десь на Красній площі неподалік від Леніна, цього разу без гармидеру, тому нікого не було затоптано; Микиту Хрущова чи за цю провину, чи за іншу, невдовзі зняли з посади, він боявся, що його розстріляють, як Берію, якого розстріляли його вазівкою, але не розстріляли - микитин наступник Леонід Брежнєв мав м’який характер; де саме закопали Йосифа Віссаріоновича вказівкою Хрущова, майор Бузина, як і багато хто в країні, не знав, позаяк вночі ховають не для того, щоб багато людей знало, де знаходяться могили закопаних.

«Москалі люблять видовища і при цьому топчуть одне одного в єдиному пориві, аби краще роздивитись те, що вони хотіли побачити на видовиську - чи то під час коронації Миколи Другого, чи похорону Сталіна. «На міру і смєрть красна», - кажуть вони, і хто б ще, окрім москалів з їх незбагненною, як сказав їхній поет, душею міг придумати таке красиве прислів’я?» - розкидав головою майор Бузина, прошкуючи вулицею Горького крізь бензиновий чад на Красну площу до Мавзолею вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Леніна, який ніколи не вмирав, тому що, якби помер, то був би закопаний в землю. І який, як свідчить його генеалогічне дерево і про це достоту знав майор Бузина, ніколи москалем не був. Як і його попередник Микола Другий, німець по крові, не кажучи вже про наступника - Джугашвілі, який із усього москальского мав лише псевдо «Сталін» і слідів похорону якого видно вже не було.

Такі думки кружляли в голові майора Бузини, коли він поспішав на здибанку з вождем світового пролетаріату Леніним, уникаючи зіткнення з щільним натовпом, що котився в обох напрямах тротуарами центральної магістралі столиці, і не втрачаючи з виду крислатий капелюх старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловградського УКДБ, який розгонистим кроком ішов попереду без зупинок.

* * *

Він тут лежить.

Притомлене крило

Китайка опуска йому на груди.

Чи думалось, що Мавзолей цей буде?

Напевне ж - ні! Та й ніколи було:

Він працював.

А як життя спливло -

Його в цей Мавзолей поклали люди.

Борис Олійник, «Мавзолей Володимира Леніна» (зі збірки «На лінії тиші»)

ГЛАВА ІІІ. МОСКВА, КРАСНА ПЛОЩА. МАВЗОЛЕЙ В. І. ЛЕНІНА 3.1.

До найголовнішого майдану усього неосяжного Радянського Союзу дістались хвилин за двадцять і завчасно, як застеріг майор Бузина на своєму годиннику, - до одинадцятої ще лишалось за чверть.

Проте на саму площу з Мавзолеєм відразу не зайшли.

Старший лейтенант Нікітченко зупинився біля непомітних, без вивіски дверей з лівого боку Історичного музею, тил якого виходив на Красну площу.

Двері були пофарбовані суриком у червоно-коричневий колір, як і сам музей, тому й здавалися непомітними.

- Тут міститься штаб чергового по Красній площі, - пояснив старший лейтенант Нікітченко і тричі постукав у дверину.

Через хвилину на порозі з’явився ладний офіцер у формі підполковника КДБ. З лівого боку на його мундирі рівним рядочком розмістились муарові планки нагород, які свідчили, що підполковник мав шість медалей: «За бойові заслуги», ювілейну до 100-річчя від дня народження Леніна, ювілейні до дня Перемоги і дві медалі за вислугу, з правого був приґвинчений білий ромб, який свідчив, що підполковник закінчив Вищу Червонопрапорну школу КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського. Підстрижений був під «бокс», рамена мав круті і груди широкі, мундир на його зграбній статурі сидів доладно, лише черевики мав хоча й коричневі, але не статутні, без поперечного шову, як належить бути форменому взуттю, і не вітчизняні, а чехословацької фірми «Цебо», - помітив спостережливий майор Бузина.

Рухливими сірими очима підполковник оглянув прибульців, ніби обмацав кожного, зупинив погляд на старшому лейтенантові Нікітченкові і зичливо усміхнувся йому як давньому знайомому:

- О, вітаю колег з братньої України! Ну, як, Володю, не вдалося твоєму землякові погрітися на Красній площі?

- Не вдалось, Петре Модестовичу, - засміявся Нікітченко, трохи дрібно, але вдоволено від жарту московського підполковника. - Він біля кабана нагрівся, тепер у міліцейському СІЗО охолоняє.

Жарт у старшого лейтенанта Нікітченка теж вийшов до ладу.

- Ну що ж, Володю, ти зі своїм завданням впорався успішно. Тепер можеш культурно відпочити. Хочеш подивитися на Володимира Ілліча в натурі, так би мовити, мене інформували?

- Так, Петре Модестовичу, а це земляк мій з Києва, ми спільно з ним цілий тиждень в одному номері жили і не бачились, тільки сьогодні вранці зустрілись і познайомились. Можна і йому подивитись на вождя?

- Звичайно ж можна, чому ні?! Підполковник Мусоргський, Петро Модестович, - протягнув підполковник правицю Бузині.

- Майор Бузина, із Києва, Олексій Григорович, - відрекомендувався майор Бузина.

- Ну що ж, заходьте до нашого штабу.

Підполковник Мусоргський пропустив попереду майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка, акуратно причинив двері і сказав:

- Сідайте, в ногах правди немає, правда, як кажуть москвичі, посередині. Ха-ха-ха! Жарт зрозуміли? - підполковник Мусоргський сам собі розсміявся. - Ну, славно, досить жартувати. Зараз я узнаю обстановку і вирішимо, як діяти. - Він підійшов до столу, на якому стояло десь приблизно з десяток телефонів різного кольору, вийняв з шухляди портативну рацію і кинув у рурку:

- Другий, говорить перший. Зайди до мене! І захопи з собою шостого з резерву на підміну! - Підполковник Мусоргський вимкнув рацію і повернувся до старшого лейтенанта Нікітченка: - Знаю, знаю, читав шифровку з Ворошиловграда. Усе добре, що добрий кінець має. А то був тут місяців три тому аналогічний випадок. І теж з вашою Україною пов’язаний. З Донецька шахтар зробив вибуховий пристрій з толових шашок, які на виробництві вкрав, обв’язався ними, приїхав на Красну площу, відстояв шість годин у черзі, зайшов у Мавзолей і біля саркофагу привів вибуховий пристрій у дію. Потім, коли провадили розслідування факту диверсії, встановили, що він удома у своєму Донецьку залишив записку: «Хочу своєю смертю знищити зло, яке починається з Мавзолею». Одначе йому не вдалося втілити свої злочинні наміри. Володимир Ілліч не постраждав, саркофаг з такого скла зроблено, що витримає вибух будь-якої сили. Навіть якщо увесь Мавзолей на нього завалиться. А шахтаря - на дрібні шматки по стінках розмазало. Три трупи - поряд з Володимиром Іллічем, який не постраждав. Сім відвідувачів з важкими пораненнями відвезли до Скліфосовського. Відтоді ми пильність потроїли, Володя знає.

Старший лейтенант Нікітченко в знак згоди кивнув головою, без зверхності по відношенню до свого старшого колеги з України майора Бузини, який, либонь, подробиць щодо посилення безпеки на головній площі країни знати не міг, проте наукою вербування володів досконало і міг будь-кого навчити її премудростям.

- Так ви, Олексію Григоровичу з самого Києва, матері усіх наших городов і посьолків? Москва десь п’ята чи десята дочка, чи падчірка, так ви, мабуть, вважаєте? Ха-ха! - Підполковник Мусоргський сам розсміявся своєму жарту. - Це чудово, що ви з Києва, хотів вас запитати! У мого шуряка жінка з Києва. Він недавнечко був у вашій столиці, нашій матері, а не мачусі, я так думаю, чи не так? - хоча питання інколи виникають. Розповідає, що у вас забігайлівки, де продають спиртне на розлив, мало не на кожному розі, скрізь чисто, культурно, а в деяких навіть магнітофон грає. При цьому наливають не більше ста грамів горілки і обов’язково в комплексі дають бутерброд з салом чи ковбасою для закусона. І склянку мінеральної води «Нафтуся» для запивона. Без закусона і запивона горілки для випивона не продають. І якщо ти захочеш повторити випивон, то до ста грамів горілки знову треба брати бутерброд і мінеральну воду. Тому що без закусона і запивона повторний випивон теж не дають, як би не просив і скільки б не показував недоїдений бутерброд і мінеральну воду. І це, каже шуряк, все задоволення коштує лише рубль? Невже шуряк не бреше? Я не повірив, бо ж воно без закусона і запивона горілки влізе більше та й виручки цілувальникам 1) - теж.

- Не знаю за всі наливайчики, не перевіряв, а от у більшості - то так напевно, - сказав майор Бузина. - Наприклад, у нашому ганделику, чому нашому? - тому що перебуває в ста метрах від КДБ, на площі, де стоїть пам’ятник українському гетьману Богдану Хмельницькому, який возз’єднав нас з вами, ганделик називається «Під булавою». Але на вивісці там написано «Хвилинка», - так у ньому ще й шкляник томатного соку до комплекту додається. Втім, на вибір: або мінералка, або томатний сік. І музика є: крутять на магнетофоні народні пісні: «Наливайте, браття, кришталеві чари», про Сагайдачного, що проміняв жінку на тютюн та люльку, та пісню нашого визначного поета Степана Пушика «Не пий, козаче». У такій послідовності.

- Оце так штука! Ще й шкляник томатного соку на вибір! За один рубль! А що таке «ганделик»? Говоріть українською мовою, я, якщо не зрозумію, перепитаю.

- Ну, забігайлівка ж по-вашому, - розтлумачив майор Бузина, подумавши: «Глянь, москаль, а хоче, щоб з ним говорили українською, дивина!», - кодова назва точок, де горілка продається на розлив із закускою. Є ще забігайлівки, які називаються генделиками. В генделиках продається кава та ще коньяк до кави, для любителів - шампанське, охочим можуть запропонувати цукерки, тістечка чи лимон, якщо без кави.

- Ха-ха-ха, - засміявся підполковник Мусоргський, - тепер я теж буду говорити: як ти кажеш? - «ганделик»?

- Ганделик, - підтвердив майор Бузина. - Але не генделик, в генделиках горілки не продають, тільки коньяк і каву, на любителів чи жінкам - шампанське.

- Зрозумів. Ганделик і генделик - красиво та й для конспірації згодиться у вузькому колі. У нас народ, в основному, темний - українську мову розуміє, проте не зовсім. Та й ганделиків у нас немає, а генделиків й поготів, за Садовим кільцем є забігайлівки, «гадючниками» називаються. І їх мало, робочій людині тут у радіусі п’яти кілометрів… - Підполковник Мусоргський глянув на годинник, увімкнув рацію, клацнув кнопками і запитав: - Ти де? - вимкнув рацію і показав нею на двері: - Ось він.

На порозі стояв приземкуватий чоловік у драповому пальті на хутрячій підкладці і лисячій шапці-вушанці; услід за ним увійшов прапорщик у військовій формі і став поруч.

Обидва виструнчилися, чоловік у драповому пальті стукнув підборами і доповів:

- Товаришу підполковник, капітан Танасов і прапорщик Ніколаєв за вашим наказом прибули!

- Вільно, вільно. Ну, як обстановка, Харитоне Петровичу, на довіреній оперативній ділянці? Офіційні делегації сьогодні є?

- Так точно, Петре Модестовичу. З Узбекистану для покладення вінків приїхала партійно-урядова делегація узбеків на чолі з другим секретарем ЦК Компартії Узбекистану товаришем Кривошеєвим і секретарем ЦК з ідеології товаришем Усманходжаєвим у кількості сорока восьми членів. Хочуть засвідчити свою повагу до вождя у зв’язку з 50-річчям початку проведення в республіці Туркестан схваленої Володимиром Іллічем Леніним земельно-водної реформи, - це так в заявці написано. А, загалом, все нормально, обстановку контролюєм.

- Бути добру. Познайомся, це наші колеги з України. Вони бажають теж відвідати Мавзолей, у них теж ленінські земельні реформи здійснювалися, до того ж ні разу не бачили вождя в натурі. А це мій заступник - капітан Харитон Петрович Танасов. Він у нас відповідає за безпосередній допуск відвідувачів до тіла вождя, - представив підполковник Мусоргський свого заступника.

- Ну, з Володею Нікітченком ми вже познайомились на чергуванні ще у вівторок, - усміхнувся капітан Танасов.

- А це майор Бузина, Олексій Григорович, він нас запрошує у Києві відвідати пару-трійку ганделиків. Ганделиків, а потім для поліровки і генделиків.

- Не зрозумів… - Капітан Танасов глянув на підполковника Мусоргського, потім на майора Бузину.

- Пізніше второпаєш. Давай, йди, ми через пару хвилин підгорнемось. А Сашко хай залишається на підміну.

Капітан Танасов зробив поворот через ліве плече.

- Ось бачите, я ж казав, що народ у нас в основному темний, що таке «ганделик» і яка різниця між «ганделиком» і «генделиком», не знає, - звернувся підполковник Мусоргський до Олексія Григоровича, коли за Харитоном Петровичем зачинилися двері. - Але, що таке «ганделик», і яка різниця між «ганделиком» і «генделиком», йому ще рано пояснювати. Будемо збиратись. Ти, Сашку, - обернувся він до прибулого прапорщика, - сідай в крісло, покеруй Красною площею, поки ми сходимо у Мавзолей вождя. Якщо буде дзвонити головний черговий з «дев’ятки» чи з Комітету, скажеш, що я пішов перевірити порядок допуску в «підземний об’єкт номер один». Ми за нашою схемою для конспірації «підземним об’єктом номер один» називаємо склеп Мавзолею, - пояснив Мусоргський майорові Бузині.

По тому підполковник Мусоргський одягнув шинелю, перед дзеркалом поправив кашкета, щоб зірочка була на одній вертикалі з переніссям, а дашок посередині лоба по горизонталі, як належить за Стройовим статутом, і мовчки показав рукою на вихід:

- Підземний об’єкт номер один чекає на нас. Гайда!

3.2.

До Мавзолею вже тягнулась черга метрів на п’ятсот, чи, може, й більше.

Підполковник Мусоргський пройшов уздовж усієї вервечки, непомітно, але уважно вдивляючись вчепистим поглядом у фізіономію кожного.

За ним пройшли майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, який в очі бажаючих подивитися на Леніна не заглядав, позаяк був упевнений, що Голоцван за кодовим прізвиськом «Гайдамака» тут не з’явиться. Інші терористи його більше не хвилювали.

Коло Мавзолею вже чекав Харитон Петрович. Попереду прямо перед входом у Мавзолей стояла чимала делегація з Узбекистану. Частина членів делегації, у тому числі її керівники, які очолювали чергу, були у звичайному, світському одязі, частина - в національному. Харитон Петрович відтрутив двох узбеків в халатах і тюбетейках і поставив майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка попереду них за секретарями ЦК Компартії Узбекистану, після чого мовчки забрав у задніх узбеків вінок і передав його майору Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку.

Поряд став підполковник Мусоргський.

Узбеки в халатах і тюбетейках позаду здивувались, незадоволено засопіли, але теж промовчали.

Задзвеніли куранти, і з воріт Спаської вежі, карбуючи крок, вийшли три солдати в парадно-стройовій формі, з блаватного кольору петлицями та багнетами на ґвинтарях.

Підполковник Мусоргський увімкнув хронометр і шепнув на вухо майору Бузині:

- На зміну караула відводиться п’ятдесят п’ять секунд. Плюс-мінус п’ять секунд від нормативу, і солдатикам гауптвахта забезпечена.

Солдатики припечатали останній крок разом з останнім ударом курантів.

Підполковник Мусоргський задоволено вимкнув хронометр.

Харитон Петрович прибрав вірьовку, яка перетинала вхід до Мавзолею, рукою подав команду, і секретарі ЦК Комуністичної партії Узбекистану першими віднесли до Мавзолею свій вінок із лаврового віття і троянд.

За ними свій вінок із соснових лап і вплетених гвоздик поклали майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко.

Олексій Григорович, як годиться в таких випадках (а такі випадки він бачив у Києві, коли члени Політбюро ЦК КПУ покладали вінки до пам’ятника вождю навпроти Бессарабського базару, - вождь на членів Політбюро ЦК КПУ уваги не звертав, а дивився у бік базару, ніби промовляв: «Ето всєрьйоз і надолго»), розправив стрічки і прочитав: «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан за здійснення земельної реформи».

Харитон Петрович дав дозвіл пройти у склепінь Мавзолею.

Підполковник Мусоргський став попереду секретарів ЦК Компартії Узбекистану, за секретарями прилаштувались майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, позаду сопіли узбеки у тюбетейках і халатах, за узбеками заворушилася півторакілометрова вервечка черги.

Майор Бузина ніколи, чи майже ніколи, не втрачав рівноваги і не піддавався хвилюванню, бо така у нього була служба - у будь-яких ситуаціях він мусив витримувати спокій і гамувати емоції.

Але отепер був такий випадок («вікопомний, знаменний, символічний, непроминальний», - намагався знайти відповідне означення Олексій Григорович), який примусив майора Бузину захвилюватися, і його серце мимоволі охопила урочиста піднесеність і разом з нею траурні почуття.

Ленін, як розказував майор Бочонкін з «єврейського» відділу, москалем не був, оскільки мав родовід по лінії батька від астраханського діда-калмика, а по лінії матері - від діда-єврея з міста Старокостянтинова, а майор Нежердецький додавав, що під Старокостянтиновом 1648-го року козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розбили польське військо Яреми Вишневецького, тобто Ленін був майже земляком чи справдешнім земляком. Зі слів агентури майора Бочонкіна, 1907-го року Володимир Ілліч написав геніальну статтю «Лев Толстой як верцадло російської революції», Олексій Григорович прочитав її, законспектував і вивчив напам’ять, а Володимир Ілліч, як виявилось, написавши, забув про неї, згадав лише через шістнадцять років і вирішив зазирнути у те свічадо; що він там хотів знайти і кого побачив - майор Бочонкін і його агентура не знали, нічого не міг додати і майор Нежердецький, тільки потім того Леніна нібито трапив шляк, він втратив мову, тяму й глузд, правдоподібно, такому розвитку подій сприяв застарілий сифіліс, отриманий тих же шістнадцять років тому, чи, може, й пізніше, коли за завданням «меншовиків» Лев Троцький підсунув йому хвору на сифіліс паризьку повію, намагаючись знищити в такий спосіб вождя «більшовиків» - таку гіпотезу майор Бочонкін чув від свого агента «Халцедона», втім, «Халцедон» міг і помилитися, - Олексій Григорович почав дещо міняти свою думку про Троцького після прочитання книжки, яку йому вручила Розалія Самійлівна перед поїздкою у Москву, - треба ще розібратися, що вони між собою не поділили, адже Левко Троцький теж з наших; Троцький з повією, прогадав, а, може, то й не Левко Давидович її підсунув вождю? - могутній організм вождя майбутньої світової революції витримував і не такі випробування, і жив би він ще довго, якби не зазирнув у те верцадло, і до самої своєї смерті у січні 1924-го він мусив, бідолашний, мимрити щось не завжди розбірливе своїй згорьованій дружині Надії Костянтинівні Крупській, напевне, намагаючись розповісти, щт він все ж таки побачив у тому верцадлі і що тоді йому сказав граф Лев Толстой, допоки Сталін, піддавшись на провокацію Троцького, не назвав Крупську брудним словом, після чого Ленін зовсім втратив мову. «Отже у хворобі і смерті Володимира Ілліча винен був граф Лев Толстой, а Лев Троцький йому тільки допоміг у той час, коли Володимир Ілліч писав викривальну статтю про графа», - робив вислід майор Бочонкін.

З такими сумними думками і спогадами в холодній без мазепинки голові, бо головний убір Олексій Григорович при вході в Мавзолей поштиво здійняв, незважаючи на те, що узбеки залишилися в тюбетейках, з гарячими почуттями любові до вождя у схвильованому серці і гіркої відрази до графа Льва Толстого, який москалем був стовідсотково, варто лише глянути на його парсуну, та його підлигача і тезку Льва Троцького, який москалем не був, тому відраза до Троцького у майора Бузини була меншою, аніж до Толстого, він увійшов у склеп і посунув униз, у підземелля.

Аби вгамувати хвилювання, почав рахувати про себе сходинки: «Один, два, три…», повторюючи написані драбинками вірші Володимира Маяковського:

Лєнін

і тєпєрь

жівєє

всєх

жівих.

У підсумку вийшло 28 східців.

Коли ступив на горизонтальну площину, кинув оком навколо, приглядаючись, чи не залишилися сліди від вибуху, який скоїв заблукалий в ідеологічних тенетах шахтар із Донецька.

Слідів не виявив.

Позаду напирали узбеки в тюбетейках і халатах.

Майор Бузина зробив ще кілька кроків підземеллям, оглядаючи стіни і стелю.

«А де ж Ленін?» - раптом згадав він, заради чого зайшов до Мавзолею.

Саркофаг лишився вже позаду, Олексій Григорович повернув голову і озирнувся на лежачого під склом вождя.

Але побачив тільки його лисе тім’я.

Узбеки підштовхували, і майор Бузина вимушений був посунути сходами угору на вихід. «Хай йому грець! - подумки вилаявся. - Не дали розгледіти вождя! Що ж теперички я буду розказувати синові Олесю у Києві?! Про лисину вождя? Так він і так її бачив на спіжових знімках достоту!»

На виході їх уже чекав підполковник Мусоргський.

Поряд з з ним стояв прапорщик у військовій формі.

Прапорщик владно показав узбекам, куди йти; узбеки слухняно пішли тилом Мавзолея на Красну площу; за ними потягнулась вервечка тих, хто теж побачив Леніна в натурі; усі були надто схвильовані, щоб роздивлятись довкруж - таке враження на них справляв саркофаг вождя: правдоподібно і отепер, і завжди, як це буває в момент відвідин усипальні, і деякий час опісля.

Підполковник Мусоргський дав знак майору Бузині і його супутнику зупинитись:

- Тепер за програмою для високих гостей покажу вам увесь наш революційний некрополь. Заперечень не буде?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, відчувши себе високими гостями, вищими аніж секретарі ЦК Компартії Узбекистані, дружно відповіли:

- Ні-ні, не буде, які заперечення?!

- Тоді дивіться сюди і слухайте.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко підійшли ближче до підполковника Мусоргського і налаштувались уважно дивитись і слухати.

- Це спільні могили, а тут містяться вісім окремих поховань, пізнаєте б’юсти? - почав підполковник Мусоргський, показуючи на вісім гробків зліва і справа з надгробками. - З одного боку - Свердлов, Фрунзе, Дзержинський Фелікс Едмундович, Калінін теж з такою борідкою, позаяк всесоюзним старостою прослужив трохи не 27 років, а наліво - Жданов. Поряд лежить його сват Джугашвілі, він же «Давид», «Коба», «Ніжерадзе», «Чижиков», «Іванович», здається, усі його прізвиська згадав, крім останнього - «Сталін»: син Жданова Юрій одружився на дочці Сталіна Світлані Аллілуєвій після того, як наказом Йосифа Віссаріоновича її жениха кінодраматурга Каплера відправили на Колиму, щоб не швендяв біля урядових дач. Він танцював із Свєтою фокстрот і виявився англійським шпигуном. Свєта знову вийшла заміж, знову за єврея - Григорія Мороза, його теж посадили, і Свєта, підтримуючи проголошене Микитою Сергійовичем Хрущовим 2) і Джавахарлалом Неру гасло «Хінді, русі - бхай! бхай!», вийшла заміж за хіндуса. Але не за сина Джавахарлала Неру, тому що у Джавахарлала Неру дочка Індіра Ґанді, а за хіндуса Раджі Бріджа Сінґха. Дочка Микити Сергійовича Рада вийшла заміж за журналіста Аджубея, після чого він став редактором газети «Известия» і його назвали «коло-радський жук», через що проголошена ще Йосифом Віссаріоновичем боротьба з колорадським жуком, запущеним в СРСР Центральним розвідувальним управлінням США з американського штату Колорадо, на Пленумі ЦК КПРС була засуджена як наслідок культу особи, і ми почали з американцями дружить. Сталін тоді лежав у Мавзолеї, його винесли і вночі наші хлопці з «дев’ятки» закопали тут, в тилу Мавзолея, що негативно позначилось, я так думаю, на врожайності картоплі, у зв’язку з чим почали саджати кукурудзу, «маїс» називається по-американському. Але «маїс» в наших краях не скрізь прижився, у зв’язку з чим на наступному Пленумі ЦК КПРС кукурудзу було засуджено як наслідок волюнтаризму і тепер її, поряд з пшеницею, ми купуємо в Америці.

- Далі, - підполковник Мусоргський показав рукою вздовж б’юстів, майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно його слухали, - упокоївся Климент Єфремович Ворошилов, наш перший маршал, родом з сім’ї луганського робітника-залізничника, земляк Володі Нікітченка і його об’єкта на прізвисько «Гайдамака», дуже вдале прізвисько йому дали ворошиловградські чекісти, який мав бажання погрітися на Красній площі, але його злочинний намір ворошиловградськими чекістами вчасно було припинено, і крайній - Семен Михайлович Будьонний, родом із хутора Козюріна Області Війська Донського, колишній вахмістр, який дослужився до маршала і помер своєю смертю.

«Правильно треба казати - «Буденний Семен Михайлович», він - українець, вуса у нього стирчать угору, тому й «Будьонний», а підкручувати вуса угору його примусив Троцький, а якби вниз, то залишався б «Буденним», - подумки поправив підполковника Мусоргського Олексій Григорович - Він же москаль, - зазначив Олексій Григорович, - таких історичних деталей не знає, хоча, треба погодитись, розповідає цікаво».

Підполковник Мусоргський замовк, щось пригадуючи, і, не пригадавши, продовжив:

- Будьонний став маршалом, однак не першим. Колись співали: «І пєрвий маршал в бой нас повєдьот», - то не про Будьонного. Зате він вправно умів грати на гармошці, коли члени Політбюро ЦК ВКП(б) збиралися для засідань на урядовій дачі в Кунцевому, на так званій «ближній» дачі Сталіна, а Микита Сергійович танцював навприсядки у вишитій сорочці. «Дальня» дача Сталіна була в селі Семенівському, поряд з дачею Лаврентія Павловича Берія і конезаводом графа Орлова, фаворита російської імператриці Катерини Другої. Чоловічий апарат Орлов мав, як у своїх рисаків, тому й подобався Катерині і став графом, поки вона не знайшла для себе фаворита ще з більшою кабакою. На «дальній» дачі Микита Сергійович після чергового з’їзду партії, під час «відлиги»… Знаєте, що таке хрущовська «відлига»?

- Знаємо, - кивнули головами гості з України.

- Так от, під час своєї «відлиги», - продовжував розповідати підполковник Мусоргський, - Микита Сергійович на дільній дачі зібрав представників нашої творчої інтелігенції для навчання і дружньої розмови. Але вони понапивалися, понаригали, сам бачив, я тоді служив в охороні дачі, і Микита Сергійович змушений був перенести зустріч в Колонний зал Будинку спілок, вже без випивки. Там він назвав деяких представників абстракціоністами і підорасами, що одне і теж, я так думаю, після чого відлига закінчилась, я так думаю, хоч там присутній не був. Як Микита Сергійович танцював навприсядки, я не бачив, тільки чув від старших колег, які Сталіна охороняли, їх після смерті вождя Микита Сергійович розточив по всьому Союзу, деяких посадив, проте не всіх розстріляв. Ті, що лишилися живими, після відставки Микити Сергійовича почали повертатися в Москву і тепер інколи виступають перед нашим особовим складом, діляться історичними спогадами. Особистий охоронець Сталіна майор Василь Туков, який теж живим повернувся додому після відставки Микити Сергійовича у свою квартиру на Кутузовському проспекті, там жили його діти, з його сином Віктором Туковим я охороняв дачу в селі Семенівському, тепер він служить у Криму, охороняє урядові дачі, я його одного разу бачив, він капітан, а його батько майор Туков, до повернення у свою квартиру на Кутузовському проспекті, в Дніпропетровську охороняв генерального конструктора наших ракет Янґеля, я й сам не знав, що наш Янґель живе у вашому Дніпропетровську, а не тут, - майор Туков мені розповідав: коли з Йосифом Віссаріоновичем в ніч на 1 березня 1953 року трапився удар на дачі в Кунцевому…

«Шляк, - поправив підполковника Мусоргського подумки майор Бузина. - 6 березня диктор «Левітан» оголосив: «Гаваріт Масква! Работают всє радіостнаціі Савєцкого Саюза! - говорив Левко Нежередецький, а Левко може й не збрехати».

- …і він упав у кому, - пригадував підполковник Мусоргський спомини майора Тукова по невеличкій паузі, - з Праги прилетів Климент Ґотвальд разом зі своїм особистим лікарем-академіком, директором інституту, який винайшов секретний прилад для підтримки кровообігу в мозку після інсульту. На вигляд, як чемоданчик, такого в світі ще не було, майор Туков розказував. Лаврентій Павлович, коли побачив той чемоданчик і почув, що тим приладом можна будь-кого після крововиливу, навіть найтяжчого, на ноги поставить, дав розпорядження чемоданчик відібрати, чеха-академіка вислати з Москви протягом чотирьох годин у невідомому напрямі, а Климента Ґотвальда посадити під домашній арешт. Після чого у Ґотвальда теж трапився удар.

«Шляк, - поправив майор Бузина. - Леніна теж трапив шляк, коли Сталін назвав Крупську повією».

- Інсульт, якщо говорити по-науковому, трапився, - вів екскурсію підполковник Мусоргський. - Без свого лікаря і його прилада Климент Ґотвальд змушений був теж померти зразу ж після смерті Сталіна. Де той чемоданчик і його винахідник, ніхто не знає, тому що незабаром військовий трибунал під головуванням командувача Московського району ППО Кирила Семеновича Москаленка, родом з донецьких шахтарів, який став потім маршалом, заступником міністра оборони і двічі Героєм Радянського Союзу, при участі державного обвинувача Романа Андрій овича Руденка, родом із сім’ї чернігівського бідняка-селянина, який став потім Генеральним прокурором СРСР, засудив товариша Берія, Лаврентія Павловича, до вищої міри покарання. Вирок за особистою ініціативою і за усної згоди Москаленка і Руденка привів до виконання зі своєї особистої зброї заступник Москаленка Павло Федорович Батицький, родом із сім’ї харківського робітника-пролетаря, який теж став потім маршалом і Героєм Радянського Союзу.

* * *

Бамкнули куранти на Спаській вежі Кремля, розколихуючи загускле над Красною площею повітря і відлічуючи час для Радянського Союзу і усього прогресивного людства планети. Але тут, у тилу Мавзолея Леніна, поряд з могилами Сталіна, Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Дзержинського, майору Бузині здалося, що час зупинився, як він, напевно, зупиняється на кладовищах скрізь, тому бамкання курантів сприймалося доречно, як цвинтарний подзвін. На могилах лежали збляклі вінки з вилинялими стрічками і штучними квітами; скільки вони тут пролежали під сонцем, дощем і снігом, визначити важко було, лиш надгробки Сталіна і Дзержинського були прикрашені свіжими оксамитово-червоними гвоздиками, подібними до бризок крові з кінофільмів про війну: майор Бузина згадав епізод з фільму про Будьонного (правильно - Буденний, поправився він), в якому червона кров розрубаного навпіл білогвардійського офіцера проливалась на сліпучо-білий сніг; чи не обов’язково про війну, либонь, і тих, де ллється кров без війни, тільки не справжньої крові, а штучного розчину червоного кольору під кров - кіноварі, для глядачів переконливішого, ніж справжня кров, та ще й для правдоподібності - на сліпучо-білому снігу. Проте чомусь на могилах Калініна, Фрунзе, Жданова, Ворошилова, Будьонного (Буденного) свіжих квітів не було - яскраво червоні гвоздики лежали лише на надгробках Сталіна і Дзержинського, зауважив спостережливий майор Бузина.

Куранти бамкнули востаннє і замовкли.

* * *

- Тепер перейдімо далі нашим маршрутом, - продовжив екскурсію підполковник Мусоргський. - Ось тут у спільній могилі похована Інесса Арманд, так би мовити, позашлюбна жінка Володимира Ілліча, яка померла від холери, як бачите на написі, 22 вересня 1920 року. Ветерани розповідають, Ленін вельми потерпав на похороні, навіть плакав, незважаючи на присутність законної дружини Надії Костянтинівни, яку природа нагородила генітальним інфантилізмом, тому впродовж усього шлюбного життя вона до генітальних зв’язків свого геніального чоловіка претензій не мала, у тому числі і до Інеси Арманд. Напевно, такою і повинна бути ідеальна дружина вождя, я так думаю. Надія Костянтинівна далі похована, пережила Володимира Ілліча на п’ятнадцять років. Але несподівано померла 1939-го року від харчового отруєння, покуштувавши на своєму дні народження святковий торт на честь свого сімдесятп’ятиріччя, подарований їй членами Всесоюзного добровільного товариства «Друг дітей». Пройдемо вздовж колумбарія і побачимо. На Надію Костянтинівну кап-у-кап схожа наша Валерія Іллівна Новодворська 3), є тут одна широко відома особа серед працівників КПУ, КПУ - це не ваша партія на чолі з Щербицьким, а камера попереднього ув’язнення, буцегарня іншим словом, та їхніх клієнтів, - пояснив підполковник Мусоргський.

«Чув від свого сусіди по кабінету майора Забари, Михайла Йосиповича, з його слів, як я зрозумів, Новодворська - гарна жінка, попри те, що москалька», - розважив майор Бузина. Москалів він не любив за деяким вийнятком, у який входила і Валерія Новодворська, позаяк його приятель майор Забара, Михайло Йосипович, на прізвисько «Мотл», її поважав.

- Нещодавно Валерія Іллівна намагалась, - розказував далі підполковник Мусоргський, - у чергову річницю введення обмеженого контингенту радянських військ до братньої Чехословаччини пхнутися на Красну площу з ідеологічно невитриманим плакатом спереду «Свободу Натану Щаранському!» і окличним знаком ззаду. Я не дізнав смаку: вона йому, цьому Щаранському, законна жінка, чи що? Так ми її, попри те, що вона як дві краплі схожа на вірну подругу Володимира Ілліча, запхнули у буцегарню, КПУ, на п’ятнадцять діб адміністративного арешту, щоб вона там, в обмеженому просторі, порозкидала головою про власну свободу.

Підполковник Мусоргський та його слухачі поминули спільну могилу поховань на Красній площі і підійшли до колумбарія у Кремлівській стіні.

- Як бачите, - пояснив підполковник Мусоргський, - першим у стіну зашпарували прах більшовика Мирона Костянтиновича Владімірова, справжнє прізвище Шейнфінкель, родом із сім’ї херсонського земельного орендатора, більш знаного по підпільному прізвиську «Льова Гомельський», оскільки на шлях підпільної діяльності він вступив у місті Гомелі. У 1921-му році «Льова» був наркомом продовольства і землеробства на Україні.

«Та тут через одного наші земляки», - подумкував майор Бузина.

- «Льова Гомельський» раптово помер, - розказував підполковник Мусоргський, - перебуваючи в Італії 1925-го року поблизу Ґенуї, але похований тут. Потім черга прийшла до Леоніда Борисовича Красіна, родом із сім’ї чиновника, підпільне прізвисько «Вінтер», випускника вашого Харківського технологічного інституту, раптово померлого 1926-го року у Лондоні, але похованого теж тут, техніка-електрика за фахом, більш відомого як виготовника саморобних бомб. Славе-е-е-етний був майстер влаштовувати вибухи. Власне, усі операції по експропріації більшовиками здійснювались при допомозі фугасів Красіна. А це мільйони червонців. Володимир Ілліч називав його «відповідальним машиністом, фінансистом і транспортером більшовицької партії». Якби не фугаси цього машиніста-фінансиста, то РСДРП жити б ні на що було, і з революцією більшовикам туго б прийшлось. Хоча вороги зводять наклепи, начебто німецька військова розвідка завербувала Володимира Ілліча, давала йому завдання і забезпечувала грошима. Вказівкою свого кайзера Вільґельма Другого, кузена останнього російського імператора Миколи Другого. Втім, Вільґельм Другий теж був останнім німецьким імператором. От, Вільґельм Другий, поки ще був кайзером, і дав завдання Володимирові Іллічу, щоб Володимир Ілліч спільно зі своїми більшовиками Російську імперію розвалив і кузена та його сімейку знищив до останнього кореня, включаючи престолонаслідника та інших дітей російського царя. Але то брехня. Якщо й пособляли, то німецькі марки були зовсім не крупні - копійки у порівнянні до тих червонців, котрі бойовики Леніна законним шляхом вилучали при допомозі вибухів, я так думаю, хоч і не бачив 4).

Підполковник Мусоргський розповідав, як професійний гід, проте голос у нього був не байдужий і казенний, чи механічний, яким майже завжди користуються штатні екскурсоводи.

Він говорив м’яко і довірливо, відчуваючи у майорові Бузині і старшому лейтенантові Нікітченку споріднені душі і приступних колег, тим паче, не своїх, а з братньої України, що вперше потрапили у столицю і скоро повернуться до своїх ганделиків і генделиків: «Не членам же партійно-урядової делегації Узбецької РСР мовити про такі задушевні речі?» - риторично запитав себе майор Бузина, який вельми зацікавлено слухав розповідь підполковника Мусоргського: вражали його історичні пізнання, а також те, як він говорив - з пошаною і любов’ю до тих, чиї кістки чи попіл Петро Модестович охороняв кожну одну добу через три доби, виконуючи функції відповідального чергового на головній площі Радянської держави, і навіть захоплено в окремих випадках.

- А які бомби Красін, він же «Вінтер», майстрував! У Батумі після вибуху біля міського кооперативного банку, Йосиф Віссаріонович особисто керував «експрою», тобто бойовою операцією щодо вилучення незаконно нажитих поміщиками і буржуазією цінностей, мізки перехожих жінок і дітей два дні на деревах висіли! Причім тут німці і їхній кайзер з його дрібними шилінґами?! - запитав підполковник Мусоргський у старшого лейтенанта Нікітченка, який стояв до нього ближче.

Той рішуче відказав:

- Мерзотний наклеп ворожих голосів, який є ретельно розробленою і спланованою ідеологічною диверсією закордонних підривних центрів для здійснення ворожого впливу на свідомість радянських людей і світову громадськість, така моя думка. Про це написано і в підручнику Вищої школи КДБ.

Майор Бузина згадав свої конспекти з чекістського навчання і подумки відзначив: «Молодчага Володя, напам’ять цитує джерела».

- Цілком правильно! - теж похвалив старшого лейтенанта Нікітченка підполковник Мусоргський. - Я читав: «Для вчинення впливу і здійснення підриву!» - це ти, Володю, дуже влучно і точно підмітив! Надто, що наукою Красіна, він же «Вінтер», до цього часу користуються революціонери і сучасні прогресивні терористи. В усьому світі! І позитивний досвід переймають. Вони сюди з усіх усюд нашої планети, в основному, з країн Африки, Азії і Латинської Америки, які звільнилися від колоніального гніту чи мають такий намір, приїздять вклонитися праху Леніна, - у Леніна, він же «Ульянов», чи навпаки - Ульянов, він же «Ленін», було прізвисько «Старий», а «Ленін» - то його псевдо, і праху Красіна на прізвисько «Вінтер», щоб набратися наснаги і завзяття. Деякі отримують направлення для навчання в диверсійно-терористичному центрі КДБ у підмосковному місті Балашисі, закритому для іноземців. Там наші інструктори навчають їх навичків вибухової справи і передають революційний досвід, щоб успішно розповсюджувати його по усьому світові, оскільки, побудувавши комунізм в окремо взятій країні, ми завдання, поставлене Карлом Марксом, не виконаємо у повному обсязі. Поряд з навчальним центром у закритому місті Балашиха міститься ресторан, «Бичій глаз» називається, хоча на вивісці написано «Райдуга», відомий у всьому світі як «Бичаче око», а не «Райдуга», а найбільше в країнах Африки, Азії і Латинської Америки, що звільнились чи звільняються від колоніального гніту, оскільки друзі Радянського Союзу, які навчаються у центрі на диверсантів, полюбляють там відпочивати у вільний від занять час. Особливо після польових навчань, наближених до реальної бойової обстановки. Часом такі заходи ушкварюють, що уся Балашиха розбігається навколишніми лісами і болотами, допоки кандидати в революціонери не заспокояться і не перетрахають усіх баб, яких спіймають в околії по усіх загумінках. А вони, спіймані, не проти і навіть дуже не проти! Еге-е-е ж, бойові хлопці, потім у газетах читаєш, як вони басують, повернувшись на свою батьківщину уже в якості революціонерів, і успішно борються проти ненависних режимів.

Я там теж повчився в команді полковника Григорія Івановича Бояринова, у нас з ним однакові черевики, - підполковник Мусоргський показав на своє нестатутне взуття. - Тоді набирали хлопців з різних підрозділів, я ще командував охороною «дальньої» дачі, блаженні тоді були часи - природа, ліс, річечка, недалеко містечко Меліхово, де колись жив знаменитий письменник Антон Павлович Чехов.

«Теж наш, українець, з українського міста Таганрога, лише писав по-москальськи, бо українською Емським указом заборонялось», - зазначив подумки майор Бузина. Москальських письменників він не любив, а до Антона Павловича Чехова ставився з повагою, оскільки той москалем не був.

- Коли наша група щойно приїхала у Балашиху, - згадував підполковник Мусоргський, - комендант об’єкту зібрав нас, проінструктурував на випадок чергування і попередив, що команду «Товариші офіцери!» на території об’єкта треба подавати лише тоді, коли приїздить Григорій Іванович, а то тут, крім нього, ще достобіса полковників, викладачів марксизму-ленінізму і зарубіжної географії, вештається. Ми питаємо у коменданта: «А як нам упізнати Григорія Івановича?» Комендант відповідає: «Впізнаєте по червоній пиці, широких плечах, таких тут ніхто не має, і нестатутних черевиках без рантів. Тут теж таких не носять. Потім познайомитеся, він поки що на вас збоку буде приглядатися». Впізнали по черевиках, познайомилися, рік він навчав нас вибухової справи, знімати озброєну охорону, харчуватися ящірками і стрибати з парашутом на визначений по карті п’ятачок діаметром в один метр, незалежно де - чи у місті, чи у лісі, чи в горах. Потім знадобилось. Згодом нас, кількох бійців, хто прийшов з «дев’ятки», наказовим порядком повернули назад для зміцнення державної варти з урахуванням прищеплених навичок. Тепер стою в резерві на особливий період, цебто, коли стану потрібним Григорію Івановичу, рідній партії і державі…

Підполковник Мусоргський на хвильку замовк.

- Втім, це до слова, я про спалювання трупів і поховання попелу в урнах. Першою цю традицію заклала дружина більшовика Воровського, Дора Мойсеївна. Разом з тим, її урну не зашпарували в мур, а закопали в могилу її чоловіка, ось так… Лежить чоловік, а поряд з ним попіл його дружини, можна говорити про все, що завгодно, вночі навіть до інших жінок повчащати, адже там під землею і вдень - ніч, їх тут під землею вистачає, учасниць революційних подій і дій, не всіх спалили, і на скандал не нарвешся! А це прах Клари Цеткін, яка придумала жіноче свято для чоловіків, - показував на таблички підполковник Мусоргський. - А тут покояться останки у вигляді попелу Сергія Мироновича Кірова, «Кіров» - то його прізвисько, справжнє прізвище Костріков, який постраждав від рук чоловіка своєї коханки, підісланого Троцьким найманого вбивці, прізвище, здається, Ніколаєв, як і нашого прапорщика Сашка, якого ми залишили у нашому штабі замість мене.

Зупинилися біля Крупської, пройшли повз Мехліса, Шкірятова, Вишинського, Корольова, Гагаріна, Шверніка, Рокоссовського.

Колумбарій закінчувався маршалами Конєвим і Жуковим.

* * *

- От і все, шановні колеги, екскурсійний похід закінчено. Свої враження і побажання, бажано у письмовому вигляді, можете надсилати у газету «Правда», - підбив підсумки підполковник Мусоргський.

Майор Бузина гаряче потиснув йому руку:

- Щиро дякуємо, Петре Модестовичу, враження колосальні, ми вельми вдячні вам, спасибі. Більше вас не будемо затримувати, ми пішли…

- Як це - «пішли»? У нас, москвичів, та-а-ак не годиться, - не випускаючи руку Олексія Григоровича, заперечив підполковник Мусоргський. - Ви що, думаєте - у мене були в гостях друзі з братньої України, разом оглянули революційний некрополь, і після такого культурного заходу ми не вип’ємо по чарці? У пам’ять видатних діячів нашої партії і держави, які віддали своє життя за щастя усіх трудящих земної кулі, і за наше здоров’я? До того ж сьогодні субота! Ні-і-і-і, москвичі так не вчиняють! Академік Іоффе каже, що алкоголь нібито шкідливий, але крім суботи. А сьогодні ж субота! Ха-ха-ха! Як кажуть москвичі: «Омрачім ето дєло алкоголєм»? Ха-ха-ха! Я жартую, а серйозно не підтримати академіка Іоффе буде гріх, хоч він і не москвич, з Пітера. Згода?

Майор Бузина не знав, що сказати, твори академіка Іоффе з Пітера про те, коли вільно і коли не вільно вживати алкоголю, він не читав. «Треба буде прочитати, як повернемось додому», - подумкував він.

Старший лейтенант Нікітченко мовчав.

- Ганделиків з салом і томатним соком у Москві немає, - продовжив підполковник Мусоргський, - організуємо «поляну» за місцем служби. Ви не поспішаючи ідіть до нашої вартівні, вас прапор Сашко впустить, я йому по рації скажу. А я тим часом швиденько збігаю в ГУМ, куплю пару пузирів і ще який-небудь закусон на додаток, у нас сало в дефіциті, проте бички в томаті знайдуться. Теж гарний закусон. Томатний сік не обіцяю, з помідорами у Москві скрута, а «Нарзан» чи «Боржомі» знайдуться, грузини свою столицю не забувають.

Майор Бузина трохи аж розгубився, попри те, що він майже ніколи не розгублювався - таку мав натуру. До того ж, твори Іоффе Олексій Григорович не читав, про грузинів пам’ятав з віршів Маяковського, а от «омрачать чи не омрачать ето дєло», стоячи на краю Красної площі, сквапно ради собі дати не міг. «Як же так, з одного боку, - гараздувато сукалися в його голові думки, - Петро Модестович на чергуванні, та ще й на такому відповідальному. Хіба можна йому вживати під час служби і за місцем служби? З іншого боку, раз сам пропонує, значить, можна. Алеж нам незручно пити за його кошт, це ж він організував таку чудову екскурсію, про яку я ще роками буду розказувати своєму синові і жінці!»

- Ні-ні, Петре Модестовичу, - протестуючи викинув він уперед руки, - як же так? Незручно! Ви такий подарунок нам зробили, таку вікопомну екскурсію провели, скільки часу ми у вас забрали! Ми повинні самі вам віддячити по-дружньому, я миттю збігаю…

Підполковник Мусоргський був категорично проти:

- Колеги, у москвичів так не годиться, щоб до нас приїздили гості і ми випивали за їхні гроші!

Сперечалися хвилин десять, поки майор Бузина все ж переконав - натуру він мав тверду і майже ніколи на принципові поступки не йшов.

- Ну, коли так хочеш, то добро, - згодився переможений підполковник Мусоргський.

Але погрозив:

- Ось я приїду, Олексію Григоровичу, до тебе у твій Київ, підемо з тобою в ганделик, і я буду розраховуватися за кожні сто грам і за кожний бутерброд з салом, а не ти! А потім відполіруєм усі діла в генделику, правильно я второпав?

Майор Бузина не став заперечувати і не вельми сквапно, проте й не так, щоб занадто повільно, пішов у ГУМ - обставини вимагали оперативності. Зазвичай він все робив не поспішаючи, бо такий характер мав.

В магазині біля відділення вино-горілчаних виробів трохи поламав собі голову: «Скільки брати? Однієї на трьох досить, здається, то ж така традиція, і у нас, і у москалів - «пляшка на трьох». Але ж Петро Модестович говорив про два пузирі. Так і зроблю, візьму дві посудини, одну пляшку утрьох подолаємо, а друга йому залишиться додому».

Купив дві пляшки «Московської», ковбаси, бичків у томатному соусі, хліба, сиру - все, як годиться, і склав у шаньку, яку завжди брав з собою, коли випадала нагода чи можливість відвідати крамницю, де б він не перебував. Шанька його була з цупкої тканини, її можна було згорнути в маленький сувійчик з чохольчиком, і в кишені вона займала мало місця.

Згадав, що мав намір сходити сьогодні в ГУМ і купити для сина Олеся подарунок - револьвер, що стріляє водяним струменем.

Піднявся на другий поверх у відділ дитячих іграшок.

Такої зброї, якої хотів його син Олесь, не було, зате на вітрині помітив справжній на вигляд пістолет «Вальтер», прецизнісінько подібний до того, який носили німці і штандартенфюрер Штірліц в телесеріалі «Сімнадцять спалахів весни».

«Це краще, аніж водяний, та й стріляє майже по-справжньому - пістонами, беру», - вирішив майор Бузина і купив до «Вальтера» ще десять пачок набоїв.

3.3.

Старший лейтенант Нікітченко за кілька хвилин, по-комсомольському оперативно порізав ковбасу, сир, відкрив бляшанки з бичками в томатному соусі, відкоркував пляшку і розлив «Московську» по ґранчаках, які йому завбачливо поставив підполковник Мусоргський.

- Ну що ж, - взявся стоячки за шкляник підполковник Мусоргський.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко теж піднялись, тримаючи в руках ґранчаки з начверть наповненою горілкою.

Підполковник Мусоргський прокашлявся і набрав поважного виду.

Його лице, як помітив спостережливий майор Бузина, завше мало поважний вид, а коли він прокашлявся, воно прибрало ще ваговитішої подоби.

Прокашлявшись і набравши ще поважнішого виду, підполковник Мусоргський урочисто промовив:

- Сьогодні ми спільно з нашими українськими колегами провели важливий політичний захід, який ще більше зміцнив непорушну у віках дружбу наших народів і чекістських колективів. Знаменний той факт, я так думаю, що ми спільно з узбеками відвідали тіло нашого вождя - товариша Володимира Ілліча Леніна, що ще більше зміцнило братній союз трьох наших народів: російського, українського і узбецького.

«Тому й вінок з написом «Вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну від вдячних узбецьких дехкан» було довірено покласти до Мавзолею мені і старшому лейтенантові Нікітченку, а не узбекам», - слухаючи підполковника Мусоргського, пригадав майор Бузина, як узбеки в тюбетейках невдоволено засопіли, не розуміючи важливості моменту, коли заступник підполковника Мусоргського капітан Танасов відідбрав у них вінок. Підполковник Мусоргський говорив душевно, проникливо, і це подобалося Олексію Григоровичу.

- Отже, я пропоную випити, не цокаючись, - продовжив свій урочистий тост підполковник Мусоргський, - за вічну його пам’ять, цебто за нашого дорогого вождя товариша Володимира Ілліча…

- Так, так, - схвально підтримав старший лейтенант Нікітченко,- хай йому земля буде пером!

- Хвилинку, Володю, - заперечив підполковник Мусоргський, - яка земля, яке перо, га? Володимир Ілліч лежить у Мавзолеї, у куле- і снарядонепробивному саркофазі, на мармурі, ти ж бачив, і Олексій Григорович бачив.

- Ну, хай тоді йому мармур буде пухом, - сквапно виправив свою помилку старший лейтенант Нікітченко.

- Хай, - погодився підполковник Мусоргський.

- Маяковський колись казав, що Ленін живіший за усіх живих, - висловив свою думку майор Бузина.

Підполковник Мусоргський погодився і з Олексієм Григоровичем:

- Так точно, тому, мабуть, пити не цокаючись за супокій чоловіка, який живіший, ніж ми усі разом узяті, було б політичною помилкою. А ми, чекісти-комуністи, політичних помилок допускати не маємо права, я так думаю. Тому я пропоную випити за зустріч цокаючись!

- І за 50-ю річницю початку земельної реформи в Туркестані, - вставив до гарного тосту свою пропозицію майор Бузина.

- Дуже доречно, Олексію Григоровичу, і за здоров’я узбецьких дехкан, щоб росли і множилися урожаї їхньої бавовни, «білого золота», як пише газета «Правда»! Славно!

Випили за зустріч і здоров’я узбецьких дехкан, взялися за бутерброди і виделки.

Закуска смакувала.

Майор Бузина з жалем констатував, що він детально розгледів узбеків у халатах і тюбетейках, а в Леніна побачив тільки його лисину, і тепер важко йому буде переповідати удома свої враження від візиту до усипальні вождя, тому що подробиць він не помітив, а яка ж розповідь без антуражу?

«Нічого, - заспокоїв себе, - візьму якусь світлину Леніна в труні, їх в книжках є достобіса, роздивлюсь, який на ньому костюм і краватка, і щось зметикую».

Але про свої наміри нікому із присутніх не розказав.

- Стоп, - перервав роздуми і жування майора Бузини підполковник Мусоргський. - У нашому колективі існує залізна, як Фелікс Едмундович, а точніше, залізно-бронзова, оскільки на Луб’янці залізний наш Фелікс стоїть у бронзі, традиція: між першою і другою чаркою куля не повинна пролетіти! А другу чарку, - підполковник Мусоргський наповнив до половини ґранчаки, - ми завжди п’ємо за тих, хто в морі, цебто на бойовому чергуванні. За наших хлопців, які несуть службу на найважливішому посту в країні і до нас приєднатися не можуть. «Є заперечення? Немає заперечень!» - як питає і сам собі відповідає наш секретар парткому, коли веде партійні збори. Будьмо!

- І за вас, Петре Модестовичу, будьмо! - запропонував майор Бузина.

- Та ні, Олексію Григоровичу, - заперечив підполковник Мусоргський, втім його очі виказали, що йому до душі припали слова майора Бузини. - Ми тут сидимо в теплі, а хлопці суцільний день і безперервну ніч на площі, в холод і мороз, у дощ і сніг. Володя он відчув, а він побігав тільки вдень і лише тиждень. Вважається, що служимо одну добу через три, але так ніколи не виходить. Тільки-но прийдеш з чергування, а вже дзвінок - то нарада, то навчання, то зібрання. Собача служба в «дев’ятці», можу вам доповісти, і не тільки на Красній площі, тому рік служби за півтора зараховується. Хоча дехто заздрить, мовляв, не на Камчатці служимо, коло високих персон обертаємося, а пільги маємо, ніби служимо на Камачатці. А біля тих персон, мається на увазі особиста охорона членів і кандидатів у члени Політбюро, ще гірше, ніж на Чукотці. Леонід Ілліч Брежнєв, наприклад, чоловік нормальний, поштивий, за ручку привітається, завше про здоров’я запитає, як справи у сім’ї поцікавиться. Але не всі охороньовані такі. Інші фанаберистіші ніж російський барин, не дай Бог! Втім, не будемо про сумне, вип’ємо за все гарне, щоб нашим хлопцям добре велось на службі і без надзвичайних подій на кожній вахті. Славно!

- І за вас, Петре Модестовичу, - повторив майор Бузина. - Ми тут у вас в гостях, а ви несете відповідальну службу, на посту.

- Якщо громадськість наполягає, я не заперечую. Ідучи назустріч, - погодився підполковник Мусоргський.

Випили за хлопців на постах і за підполковника Мусоргського та його відповідальну службу.

«Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль, - змислив Олексій Григорович. - Майор Забара, а він ніколи не помиляється, говорив, що серед москалів до нас українців лише одна Валерія Іллівна Новодворськаставиться з належною повагою. Тут він, либонь, помилився, оскільки не знайомий з Петром Модестовичем».

«Московська» приємним теплом гріла шлунок і розливалася по судинах, закуска смакувала, і майор Бузина залишався майже геть тверезим. «А коли ми тверезі, - розважував він, - то завжди праві. Гарний хлоп Петро Модестович, гарна жінка Валерія Іллівна, певно, й Натан Щаранський непоганий чоловік, якщо Валерія Іллівна про нього клопочеться, і гарно сидимо. Чи, як каже Петро Модестович, славно».

* * *

Перша пляшка спорожніла.

Підполковник Мусоргський показав старшому лейтенанту Нікітченкові, щоб той відтикнув другу.

Впродовж усього часу лунали телефонні дзвінки, підполковник Мусоргський, не відриваючись від столу, приймав рапорти, давав роз’яснення, команди, і мова його була чіткою і вимогливою.

- Третю чарку пропоную випити за Марію Василівну, цебто, за жінок, стоячки, як і належить офіцерам, - поклавши в черговий раз рурку, знову підвівся підполковник Мусоргський. За ним підвелися і майор Бузина та старший лейтенант Нікітченко. - Товариші офіцери! - Мусоргський оглянув присутніх справа наліво і зліва направо і виправив п’ястук зі шкляником у руці на рівні погона. - Згідно з нашою традицією, кожний, ясен перець, п’є за свою Марію Василівну - особисті секрети розкривати не будемо.

Випили навстояк за жінок, кожний за свою «Марію Василівну».

Сіли, закусили.

- А тепер пропоную випити за наших дітей, нашу зміну і надію. Ось ти, Олексію Григоровичу, молоток, не забув у Москві купити своєму синові подарунок. Ану, лишень, покажи!

Майор Бузина вийняв пістолет, підполковник Мусоргський зарядив його пачкою пістонів, постріляв, кабінет наповнився пороховим димом.

Довелось відчиняти кватирку.

- Солідна пушка. Славно. Хай син звикає до зброї. Як його звати?

- Олесь Олексійович Бузина, Петре Модестовичу.

- Гарне прізвище і ім’я красиве. Тож, вип’ємо за Олеся Олексійовича Бузіну…

- БузИну, - поправив майор Бузина.

- Вибачаюсь, вип’ємо за Олеся Олексійовича БузИну! Це добре, що у Києві аж два Бузі… Бузини, і хай він, молодший Бузина, виросте таким же гожим чоловіком і мужнім чекістом, як і його батько, Олексій Григорович Бузина. І мій нащадок, я його Модестом Петровичем назвав на честь нашого прапрапрадіда видатного російського композитора Модеста Петровича Мусоргського 5), теж хоче стати чекістом, як і його батько. Але ми з жінкою, навпаки, хочемо, щоб він став композитором, як його прапрапрадід, тому що після смерті Модеста Петровича жодного композитора в нашому роду не було, піаніно йому придбали. А він опирається, не хоче вчитися, накривку піаніно на ключ замкнув і ключ у сміттєпровід викинув. Довелось з нашого Оперативно-технічного управління «ведмежатників», фахівців тобто з відмикання замків, злому сейфів і приміщень, викликати. Відімкнули насилу, і дружина відразу посадила нашого Модеста за клавіші. Іншого ключа у нього немає, сидить тепер, вчить гами, шибеник.

Очі у підполковника Мусоргського зволожніли, видно, він по-справжньому любив свого нащадка, майбутнього композитора Модеста Петровича Мусоргського, який, втім, поки що хотів стати чекістом, як і його батько.

Випили за дітей.

Потім за батьків і друзів.

Друга пляшка теж спорожніла.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко почали підніматися.

Підполковник Мусоргський потягся до шинелі.

- Посидіть трохи. У нас, москвичів, є така традиція - дорогих гостей без відхожої чарки не відпускати. Я вийду на п’ять хвилин, візьму щось випить, закуски нам вистачає, Олексій Григорович - молодчага, капітально постарався. В мене тут ще є пироги з кулеб’якою і брусницею, жінка приготувала пайок на обід і вечерю. Є чим завершити нашу учту. Як годиться. Ми ж не лукулли якісь там чи гультяї.

Але запротестував лейтенант старший Нікітченко.

- Що ви, Петре Модестовичу, я збігаю, моя черга.

Підполковник Мусоргський, трохи посперечавшись, згодився, лише попередив:

- Тільки ти, Володю, без фанатизму - звиш двох пузирів не бери. Ми ж на службі!

3.4.

Хвилин через десять повернувся старший лейтенант Нікітченко, теж з двома пляшками «Московської».

Сіли, випили - за узбеків, за звільнення з буцегарні американської комуністки Анжели Девіс і знову за узбеків.

Перша пляшка, тобто третя, спорожніла, взялися за другу, тобто, четверту.

- Славно, - сказав підполковник Мусоргський.

Майор Бузина, враховуючи, що бесіда перейшла у політичне русло, досить принагідно запропоновував випити за «Sprachgemeinschaft und Staatenbau».

- Немає проблем, - згодився підполковник Мусоргський, - і за здоров’я Еріха Гонеккера, я з ним особисто знайомий, культурний німець.

Випили за «Sprachgemeinschaft und Staatenbau», а також за здоров’я Генерального секретаря Соціалістичної єдиної партії Німеччини Еріха Гонеккера.

Підполковник Мусоргський продовжував відповідати на телефонні дзвінки, тільки фрази він став вимовляти повільніше і наголоси ставити чіткіше.

- Славно сидимо! - відзначив він у перерві між командами.

По ходу розповів історію, як років два тому якийсь чоловік з Находки («Це ж треба, мудодзвону, через усю країну пертися!») у Мавзолеї з молотком кинувся на Леніна - хотів йому голову потрощити.

- Він не знав, що Ленін накритий спеціальним шклом. Воно не тільки куле- і снарядонепробивне, а ще й зроблене з такого секретного матеріалу, що, як не намагайся, його не помітиш. Проходиш повз саркофаг і тобі здається, що Ленін прямо перед тобою лежить, без шкла. Але якщо кинешся вперед, то наб’єш ґулю об шкло, а до Леніна не дотягнешся.

Майор Бузина знову пожалкував, що через узбеків йому не вдалося розгледіти секретне шкло, хоча, як засвідчив підполковник Мусоргський, розгледіти його неможливо.

- Винахідники за це шкло Ленінську премію отримали, - пояснив підполковник Мусоргський. - Деякі відвідувачі Мавзолею, ті, що без клепки в голові, лізуть до Леніна цілуватися і теж ґурґулі набивають. Того придурка, який до Леніна не цілуватися ліз, а з молотком, після того, як він молотком вдарив по шклу і не розбив його, ясен перець, скрутили, молоток відібрали і почали розбиратися. Виявилось, що він, бачте, не згоден з ученням Володимира Ілліча, у нього в громадянську війну діда і бабу під Тамбовом червоноармійці майбутнього маршала Тухачевського розстріляли, брата і сестру газом потруїли, а батькам у 37-му дали по двадцять п’ять років і на додачу десять років «по рогах», цебто «пораженія в правах» з поїздкою на Далекий Схід. Так ти виступай, полемізуй, дискутуй, а рукам волі не давай, я так думаю! Правильно я розумію, Олексію Григоровичу? - звернувся він до майора Бузини, голову якого потроху почало хилити до столу.

Майор Бузина труснув головою:

- Неспростовно!

- І у відповідності!

Перед ним сиділо два підполковника Мусоргських і він вирішив відповісти обом, щоб когось із них не образить.

Потім устав і запитав у того підполковника Мусоргського, який сидів зліва і якому він сказав «і у відповідності»:

- Де у вас тут, Петре Модестовичу, я перепрошую, два нулі, на хвилину у відповідності?

- Нужник? - Петро Модестович показав шматком ковбаси на дверину у лівому кутку: - Там у коридорі побачиш двері з шпінгалетом, - і продовжив:

- І я так думаю, як Олексій Григорович, навіщо на поважну людину з молотком сікатися? Чи не так, Володю?

Старший лейтенант Нікітченко рішуче погодився.

Повернувся майор Бузина, за столом замість двох сидів один підполковник Мусоргський і продовжував розповідати старшому лейтенантові Нікітченку:

- Втім, як і підозрювалось, послухай, Олексію Григоровичу, і ти - звернувся підполковник Мусоргський до майора Бузини, - тобі теж буде цікаво, той придурок виявився чи то шизофреніком, чи то параноїком. На Канатчикову дачу його улаштували, ясен перець, хай тепер з такими ж, як і сам, придурками, про Леніна дискутує. Там свобода слова, хоча у нас скрізь свобода, а свобода - це усвідомлена необхідність, як сказав класик, от і усвідомлюй на дозвіллі! Його молоток, який він, мудозвон, віз через усю країну, ми собі на згадку залишили, осісьо він.

Підполковник Мусоргський витяг з шухляди слюсарний інструмент, який терорист з Находки мав намір використати не за прямим його призначенням, і дав його потримати майору Бузині.

Молоток був подібний до невеликої кувалди і з замашною ручкою. Інструмент, видати, довгий час слугував в умілих руках майстра, дерев’яна ручка його була відполірована до блиску, і передня частина ще не заржавіла. Майор Бузина взяв молоток, зважив його у руках і оцінив усю небезпеку, яка чатувала вождя світового пролетаріату від його недоброзичливця і опонента із далекосхідного порту Находка, якби не надійне секретне шкло особистого саркофагу вождя світового пролетаріату, тобто його захисток від різного роду недоброзичливців. Похитавши головою, майор Бузина повернув кувалду підполковникові Мусоргському і зауважив:

- Винахідники шкла заслужили свою Ленінську премію.

Підполковник Мусоргський заховав кувалду в шухляду і знову відзначив:

- Славно сидимо! Однак чогось не вистачає! А, ну-мо, послухаємо музику?

Майор Бузина не став заперечувати, бо його перестало хилити на сон, і підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон.

Співав Володимир Висоцький 6):

Опасаясь контрразведки,

избегая жизни светской,

под английским псевдонимом

«Мистер Джон Ланкастер Пек»,

вечно в кожаных перчатках,

чтоб не делать отпечатков,

жил в гостинице «Советской»

несоветский человек.

- Ха-ха-ха! - засміявся підполковник Мусоргський. - Олексію Григоровичу, в якому готелі ти живеш?

- В «Пекіні».

- Правильно, - сказав підполковник Мусоргський. - Тоді Володю Висоцького послухаємо пізніше, а зараз я увімкну класику - оперу «Хованщина» Модеста Петровича Мусоргського, арія Досифея у виконанні Федора Івановича Шаляпіна.

Підполковник Мусоргський почав виймати з лівої шухляди столу бобіни.

- Так, а це що? «Турецький марш» Моцарта, - прочитав він. - Леонід Ілліч Моцарта любить, для підняття психологічного тонусу, наш секретар парткому теж рекомендує його слухати, - пояснив, відкладаючи бобіну. - Втім, ми ж не турки, а слов’яни, тож до речі був би марш «Прощання слов’янки», але нам ще рано прощатися.

Краєм ока підполковник Мусоргський зирнув на пляшки, які приніс старший лейтенант Нікітченко, знайшов потрібну бобіну і вставив її в магнітофон.

Зазвучала арія розкольника Досифея з опери Модеста Мусоргського «Хованщина» у виконанні Федора Шаляпіна.

- Шаляпін! - закотив кліпи і підняв руки гору підполковник Мусоргський. - Це у мене єдина фонограма співу Федора Івановича в опері «Хованщина». Далі підуть новітні записи музики Модеста Петровича. «Хор крамольників», слухайте, виконує хор і оркестр найбільшого в СРСР театру - державного, Бо-о-ольшого та ще й академічного - ГАБТ!

Грянув хор крамольників.

- Крамольники! - сказав підполковник Мусоргський.

- Крамольники! - повторив старший лейтенант Нікітченко, коли пісня закінчилась. - От послухайте, що я розкажу про крамольників. У нас у Ворошиловграді є не тільки такі, як «Гайдамака»! - У голосі старшого лейтенанта Нікітченка забриніли якісь гордовиті нотки, коли він сказав: «у нас у Ворошиловграді». - «Гайдамака» - терорист-одинак, а допіру ми викрили підпільне антирадянське угруповання. Послухайте. Уявляєте, на в’їзді в наше місто Ворошиловград, із західної сторони стоїть велика стіна, по-науковому «стела» називається, на ній прикріплений метровими буквами з алюмінію напис: «Орденоносний Ворошиловград вітає своїх гостей!» Так знайшлися крамольники, відщепенці, одним словом, які вночі нишком відірвали літеру «р», на її місце присунули букву «г», і мало не дві доби народ, який уїжджав у наше місто, читав: «Орденоносний Ворошилов гад вітає своїх гостей!» Поки наша доблесна міліція не помітила. Але ми підозрювали, що даїшники раніше помітили, проте промовчали і нам в УКДБ вчасно не доповіли про цю надзвичайну подію. Вони там водіїв стригли, а який водій відмовиться виконати домагання міліції під таким гаслом?!

З магнітофона зазвучали погрози стрільців.

- Розповідай, Володю, - сказав підполковник Мусоргський і злегка притишив звук.

- Спершу ми висунули версію, що це, ймовірно, робота якихось кримінальних відморозків без політичного умислу і доручили розшук вести міліції, поставивши сигнал на контроль як антигромадський прояв, що може мати негативний вплив на населення з погляду контролю за оперативною обстановкою, - продовжував під спів стрільців далі вести свою розповідь старший лейтенант Нікітченко. - Буквально через тиждень буква «р» зникає на вивісці нашого центрального кінотеатру, який називається «Ворошиловград». Народ читає вивіску: «Центральний кінотеатр «Ворошилов гад», по-антирадянському посміхається, але мовчить, не коментує. Тільки завдяки пильності нашого агентурного апарату на третій день угледіли.

Тут уже ми взялися за розшук, і мені доручили цю справу. Поставили на ніч комсомольські патрулі біля усіх вивісок у місті з назвою «Ворошиловград». Проходить тиждень, тиша. І тільки-но ми зняли патрулі, як на вивісці автовокзалу таким же ворожим робом спотворюється назва міста. Народ уже не посміхається, а сміється по-антирадянському.

- А Голоцвана на предмет причетності не перевіряли? - професійно зацікавився майор Бузина.

- Ага! - сказав підполковник Мусоргський. - Це того терориста, який хотів погрітися перед Мавзолеєм? «Гайдамаку»?

- Аякже, все Управління стояло на вухах, по всіх справах вели пошук, мороки було доста, але тоді Голоцван себе ще не проявив. Я день і ніч орав, узагальнюючи всю інформацію, навіть ночував у своєму кабінеті.

- Спіймав? - запитав підполковник Мусоргський.

- Спіймав! Група підпільників, у кількості п’яти членів. Накрили їх, коли вони намагалися зафарбувати літеру «р» на вивісці нашої установи, тобто Управління Комітету державної безпеки УРСР по Ворошиловградській області. Хотіли зробити - «Ворошиловгадській області». Я саме тоді спав, тобто перебував у своєму кабінеті - як відчував, додому не пішов! Прапорщик побачив злочинців з вікна, мені дав знати, ми удвох з пістолетами вискочили і скрутили їх. Але найдосадніше було в тому, що притягнути до кримінальної відповідальності за антирадянську агітацію і пропаганду по статті 62-й Кримінального кодексу нікого з них не вдалось. Закон не дозволив.

- Який закон? - щиро здивувався підполковник Мусоргський.

- А такий, що усі члени підпільної організації виявилися неповнолітніми хлопчаками, причім, вчились у найпрестижнішій школі з поглибленим вивченням суспільствознавста і англійської мови. Синки окремих наших міських керівників, а один навіть син нашого начальника відділення з УКДБ, його за тиждень після того виперли з органів. Як показало слідство, його син «всліпу» дізнавався у батька, де і коли ми виставляли патрулів для затримання злочинців. А батько ляпав язиком. Така от справа! Якби ті підпільники були повнолітніми, то я б знак «Почесного співробітника органів ВЧК-КДБ», напевне, отримав, від самого голови КДБ СРСР Андропова. А так лиш грамоту від нашого начальника Управління, полковника Косяченка.

- З гумором хлопчаки, твої антирадянщики, що навчаються в школі з поглибленим знанням суспільствознавста та англійської мови! - відзначив підполковник Мусоргський. - Напевно, «Бітлзами» захоплювалися?

- Точно, ми у них плівки і магнітофон вилучили як речовий доказ.

- Не переживай, Володю, я тобі зараз вручу почесну відзнаку «50 років органів урядової охорони СРСР».

Підполковник Мусоргський відсунув шухляду і вийняв знак:

- Глянь, Володю, достоту «Почесний співробітник органів ВЧК-КДБ». Я тобі за одну мить і посвідчення випишу, можеш сміливо носити на мундирі. Будеш казати: «Нагороджений за проведення на Красній площі в столиці Радянського Союзу, місті-герої Москві активних заходів щодо виявлення, знешкодження і попередження диверсійно-терористичних намірів». Я так і напишу.

Підполковник Мусоргський з тієї ж шухляди витягнув чистий бланк посвідчення в коленкоровій червоній оправі і з золотим тисненням, подивився на свою ручку і запитав:

- Ручка з чорним чорнилом у когось є, а то у мене синє.

- Немає, - розвів руками майор Бузина, - у нас чорним чорнилом пишуть тільки генерали та інше начальство, оперативний склад - фіолетовим.

У старшого лейтенанта Нікітченка виявилась запасна ручка з чорним чорнилом, підполковник Мусоргський сказав: «Будеш генералом» і написав на посвідченні - «Старший лейтенант державної безпеки Нікітченко Володимир», далі зупинився і перепитав:

- Як звати твого батька?

- Федот Степанович, але прізвище його попервах було Микитченко, а коли Микита Сергійович дозволив селянам паспорти, його записали Нікітченком. І я став Нікітченком.

- Мабуть, в честь дорогого Нікіти Сєргєєвіча?

- Та ні, тоді нікого не питали. Як хотіли, так і писали. Начальника паспортного столу до нас прислали з-під Тамбова. От і написав Нікітченко.

- Гаразд, не питали - так не питали, тільки мені його дівоче прізвище не потрібне, я маю тебе по батькові правильно написать.

- Федотович!

- «Нікітченко Володимир Федотович», - підполковник Мусоргський красивим почерком заповнив посвідчення, вручив його старшому лейтенанту Нікітченкові і запропонував:

- Обмиємо нагороду!

Він розлив горілку, у шкляник старшого лейтенанта Нікітченка поклав почесний знак і наказав:

- Пий!

Старший лейтенант Нікітченко виструнчився, вдихнув повітря, двома ковтками хильцем спорожнив шкляник, видихнув повітря, знову вдихнув і по-статутному проголосив:

- Служу С-с-сав-в-вєт-т-тскаму С-с-саюзу!

- Зух, - похвалив підполковник Мусоргський. - В комсомольських органах, очевидно, до служби в КДБ працював?

Старший лейтенант Нікітченко уже закусював і з напханим ротом кивнув головою:

- Так точно!

Підполковник Мусоргський і Олексій Григорович теж до денця випили за отриману старшим лейтенантом Нікітченком нагороду. Підполковник Мусоргський хотів і майорові Бузині виписати почесний знак, але той відмовився:

- Незручно, я ж участі у заходах фактично не брав.

- Ну, хай буде по-твоєму, - згодився підполковник Мусоргський. - Я тобі нагороду в Київ привезу, обмиємо у твоєму ганделику на площі Богдана Хмельницького. Мій прапрапрадід Модест Петрович бував на Україні, музику до «Сорочинського ярмарку» писав, не одне барило випив, а я ще ні разу. Я привезу тобі записи «Сорочинського ярмарку» з гопаком і «Хованщини» з хором крамольників. Тож пропоную випити за майбутню нашу зустріч, за єднання наших братніх слов’янських народів, традиції яких показав мій славний предок у своїх творах і які ми мусимо продовжувати. Славно!

«Занадто багато ми вже сьогодні випили, - дивлячись у шкляник, покмітував майор Бузина. - Може проминути?»

Він глипнув на підполковника Мусоргського, який одним ковтком перехилив у себе вміст свого шкляника, і згадав, як колись Левко Нежердецький, а Левко у Москві бував, розповідаючи про ментальні особливості москальського люду, між іншим, зауважив: «У москалів не п’яних б’ють».

Про те, що підполковник Мусоргський міг затопити йому в пику, майор Бузина повірити не міг.

«Гарний він хлоп, хоч і москаль, і його прапрадід гарний, бач, «Сорочинський ярмарок» сотворив і гопак написав», - розважив Олексій Григорович і вже остаточно дійшов думки, що підполковник Мусоргський є другим після Новодворської москалем, який поважає українців.

«Все ж: пити чи не пити, - така ось заковика», - рефлексував як шекспірівський Гамлет 7) майор Бузина, дивлячись крізь прозору рідину на денце свого шкляника, і згадав вірш українського генія Тараса Шевченка «Якби то ти, Богдане п’яний…» та усі наслідки, які настали після пиятики Богдана Хмельницького з москалями.

«Коли ми тверезі, то завжди праві. А коли не тверезі?… - запитав себе майор Бузина: відповідь він знав. Проте, - мізкував він далі, - ніяких офіційних перемовин з підполковником Мусоргським сьогодні спільно зі старшим лейтенантом Нікітченком про возз’єднаня чи роз’єднання ми не ведемо, тост був за майбутній приїзд Петра Модестовича до нас у Київ укупі з ментальністю москалів та українців, а підполковник Мусоргський, незважаючи на належність до москалів, все ж є гарним хлопом, звичаї треба поважати, отож і випити треба», - постановив собі Олексій Григорович і перехилив свій шкляник.

Підполковник Мусоргський випив ще раніш і, підчіплюючи виделкою бичка в томатному соусі, коли Олексій Григорович віддихнувся і теж потягнувся до бляшанки з бичками, сказав:

- Англія дала світові «Габеас корпус» і Шакеспеара. Олексію Григоровичу, ти читав Шакеспеара 8)?

- Читав, - кивнув майор Бузина, прожовуючи бичка. - «Гамлета».

- А «Габеас корпус акт»? 9)

«Габеас корпус акт» майор Бузина не читав.

- Прочитай, згодиться, - сказав підполковник Мусоргський. - Я його у Вищій школі читав, коли вивчали історію держави і права Великої Британії. А в Балашисі вивчав підривну справу. Ти Левка Нежердецького з Волинського УКДБ не знаєш?

- Знаю. Він уже в Києві служить, у 5-му управлінні. Практично кожен день зустрічаємося.

- Ми з ним у Балашисі разом навчались, коли він ще на Волині служив. Левко тоді був в окремій групі курсантів з України. Їх готували для боротьби проти бандерівців на особливий період, тобто, коли, можливо, почнеться війна, і ваші бандерівці вилізуть з підпілля. Так от, чого я згадав про Левка. Левко під час тренувань по перетятій місцевості у лісовому болоті під містом Желєзнодорожний, це десь двадцять кілометрів від Балашихи, наловив десятків зо п’ять жаб і вранці випустив їх у басейн на території об’єкту, невеличкий такий басейн, комендант спорудив для начальства. І от, приходить о сьомій годині ранку наш командир Григорій Іванович Бояринов, щоб поплескатися, залізає у воду і бачить, що навколо нього кишать жаби. Григорій Іванович крокодилів і гадюк не боїться, він в Африці чи Латинській Америці їх і шкварив, і юшку з них варив у джунглях, а жаб лякається. В джунглях є вид отруйних жаб, аґа називається, їх їсти не можна. Левко Нежердецький знав про цю особливість характеру Григорія Івановича. Вискочив Григорій Іванович з басейна, як корок з шампанського: наукою доведено, що швидкість вильоту корка з пляшки шампанського дорівнює дванадцяти метрам за секунду, він на заняттях сам нам розказував, - теж з такою швидкістю вискочив і кричить: «Де начальник басейну, і звідки у басейні з’явились жаби, та ще й у такій кількості?»

Прапорщик, який наливав і зливав воду в басейні, каже, що жаби, можливо, лише по трубах могли проникнути у ємність. Григорій Іванович наказав усіх жаб виловити, на трубах поставити додаткові сіточки, щоб не тільки жаби, але й пуголовки не змогли потрапити до басейну - це ж секретний об’єкт! Взагалі-то, м’ясо жаб, не латиноамериканських, а наших, європейських, не менш поживне, ніж крокодиляче чи вараняче, чи відомий французький делікатес, і їх цілком можна споживати в їжу.

Нам потім Левко розказував, що то він кинув жаб у басейн на ніч, щоб спробувати їхнє м’ясо вранці на випадок, коли, можливо, доведеться на особливий період перебувати в складі легендованої групи на Західній Україні - там же крокодили і варани не водяться. Про те, що Григорій Іванович не поїхав у Москву, а залишився на ніч на об’єкті, він нібито не знав. Бреше, він у вас брехун? - запитав підполковник Мусоргський у майора Бузини.

- Та як сказати, - зам’явся майор Бузина, - інколи може щось і придумати.

- Ясно, брехун, - зробив свій висновок підполковник Мусоргський. - А бандерівці там по лісах у вас зі шмайсерами і дотепер ховаються, чекають сигналу на особливий період?

- Та ні, щоб ховалися по схронах зі зброєю, то не зовсім так. А прояви бувають. - Майор Бузина під музику трохи оговтався од дрімоти і розказав історію про те, як на Західній Україні, Галичині, вранці виявили в одному із сіл на даху будинку сільради жовто-блакитний прапор.

- Жовто-блакитний, значить, антирадянський прапор, - пояснив Петру Модестовичу старший лейтенант Нікітченко.

- Розумію, це приблизно такого ж кольору, як державний прапор Швеції?

- Так, шведський прапор подібний, - підтвердив майор Бузина і продовжив далі: - Приїхали на місце події чекісти 10) з місцевого відділу КДБ, порушили кримінальну справу і почали…

Петро Модестович перебив:

- Зачекай, Олексію Григоровичу, як це розуміти - «порушілі»? Це вони що - щось зруйнували, я не дійняв смаку? Сільраду разом з криміналом у вигляді антирадянського прапору на даху і сторожем всередині сільради знесли бульдозером? Круті у вас чекісти…

- Та ні, Петре Модестовичу, - знову підказав старший лейтенант Нікітченко, - вони порушили кримінальну справу, тобто «возбуділі уголовноє дєло». Я читав в огляді оперативно-слідчих дій у справі «Повстанець», який підготувала інспекція КДБ УРСР за матеріалами розслідування. Націоналістичний прапор слідчі зняли і долучили як речовий доказ до порушеного, тобто возбуждьонного уголовного дєла, а сторожа допитали і після його зізнань заарештували. Так було? - запитав старший лейтенант Нікітченко у майора Бузини.

- Так, - підтвердив майор Бузина, - порушили і возбуділі.

- А-а-а, тепер зрозумів. - Підполковник Мусоргський поскріб свій «їжачок», подібний до зачіски американського сержанта-рейнджера. - Значить, у вас, у КДБ України, чекісти, як тільки-но побачать жовто-блакитний прапор, зразу ж возбуждаютса? А якщо уявімо таку ситуацію. До вашого Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ, у Київ приїздить шведський король Густав, чи якийсь там Олаф, десятий чи двадцятий. Згідно з міжнародним протоколом під час зустрічі Щербицький повинен підняти шведський прапор, а він, прапор, тобто, як ми розуміємо, жовто-блакитний. Що ж, у такому випадку ваш Федорчук обов’язково має возбудітса? І всі його підлеглі разом із ним?

Підполковник Мусоргський хитро заскалив око:

- І що повинен в цій ситуації робити Щербицьким укупі зі своїм гостем, Карл там чи Олаф, чи, може, якась королева Інґіґерда, щось я не пригадую, хто там у Швеції тепер на престолі, Володю, ти все знаєш про жовто-блакитні прапори?

Старший лейтенант Нікітченко розгублено подивився на майора Бузину - такої ситуації він собі не уявляв, тому й вимушений був звернутися за допомогою до працівника Центрального апарату КДБ УРСР. Олексій Григорович теж нічого зрозумілого не годен був сказати, хоча його рідко чи то й неможливо було ні за яких обставин загнати на слизьке. «Шведський король, здається, останній раз побував на Україні з дружнім візитом ще насампочатку XYIII сторіччя, - пригадував він. - І з тих пір даних про можливе перебування шведських королів на українських теренах не фіксувалося».

- У Барбадосі 11) прапор взагалі не тільки жовто-блакитний, а ще й має тризуб посередині, - ухилився він від прямої відповіді, вийняв із внутрішньої кишені піджака носову хусточку, висякався, згорнув, витер спітніле чоло і знову поклав у внутрішню кишеню піджака. Майор Бузина носову хусточку завше тримав у внутрішній кишені піджака з правого боку, цьому його навчив майор Нежердецький, якого цьому навчили у Львові, коли він вчився в університеті, пояснивши, що то є прикметою європейської культури - тримати носову хусточку у внутрішній кишені піджака; у лівій кишені піджака у нього на ланцюжку і в шкіряній обкладинці лежало посвідчення. Хусточки і посвідчення в штанях тримають не навчені гарним манерам москалі і кацапи, та ще гомосексуалісти, - пояснював майор Нежердецький. Підполковник Мусоргський поки що користувався салфетками, які вийняв з шухляди, де лежала привезена з Находки кувалда; своє посвідчення гостям він не показував.

- А де цей Барбадос? - запитав підполковник Мусоргський, витираючи губи салфеткою. - Здається, десь у західній півкулі, якщо я не помиляюсь?

- Так, у Вест-Індії. Є така гіпотеза, що Вест-Індію відкрив не Христофор Колумб.

- Вікінґи? - перепитав підполковник Мусоргський.

- Варяги випередили Колумба у Північній Америці, а Центральну Америку відкрили інші мореплавці, - відповів майор Бузина.

- Може, там у Барбадосі до влади прийшла українська діаспора і встановила жовто-блакитний прапор з тризубом? - висловив свій здогад старший лейтенант Нікітченко.

- Ні, - знову заперечив майор Бузина, - корені треба шукати глибше.

- Добро, замнемо для ясності це питання, - перервав науковий диспут підполковник Мусоргський. - Без півлітри тут не розберешся. Володю, наливай!

Старший лейтенант Нікітченко налив шкляники.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський знову звернувся до майора Бузини:

- Продовжуй, Олексію Григоровичу, чим та історія закінчилася, не з Барбадосом, а із сторожем?

- Отже, починають чекісти, як правильно сказав Володя…

- «Возбудівшієся»? - уточнив підполковник Мусоргський.

- Так. Починають місцеві чекісти, порушивши кримінальну справу і возбудівшісь, допитувати сторожа про обставини події. Сторож пояснює: «Прийшов увечері на чергування, глипнув на дах - совєцький прапор висить. Вранці прокинувся, дивлюсь - уже наш».

Усі посміялись над простакуватістю і недорікуватістю нічного сторожа.

- Знайшли тих, хто вивісив прапор? - поцікавився підполковник Мусоргський.

- Авжеж, - відповів майор Бузина. - Той же сторож і повісив. Гадав, що на нього не подумають. Зізнався після того, як просидів десять діб у КПУ, ні, вже в СІЗО, тому що проти нього на другий день порушили кримінальну справу. Наші чекісти його розкололи. Та ще й до антирадянської агітації і пропаганди додали статтю за незаконне зберігання вогнепальної зброї. У нього берданка виявилась незареєстрованою. Очевидячки, виношував намір вчинити теракт. Правильно я кажу, Володю?

- Так точно, - підтвердив старший лейтенант Нікітченко. - Тільки в огляді написано, не берданка, а мисливська рушниця 16-го калібру типу «Зауер».

- Правильно, - підтвердив майор Бузина. - Операцією по вилученню берданки керував Левко Нежердецький, він у 5-му управлінні займається розшуком нелегальної зброї та боєприпасів.

- Левко? - перепитав майор Мусоргський. - То такий, що може. Втім… - підполковник Мусоргський задумливо глянув у вікно: -… колишній міністр внутрішніх справ Росії Дурново застерігав Миколу Другого, щоб він, Боже збав, не вступав у війну зі своїм кузеном Вільґельмом, німецьким імператором і пруським королем, бо то, казав Петро Миколайович, буде кінцем для обох імперій, а ще більше застерігав не приєднувати до Росії Західну Україну, зокрема, Галичину. Бо Галичина у складі Російської імперії, писав він Миколці, то такий клопіт буде під черевом Росії, що може призвести до її загибелі. Мовляв, хай галичани у складі Австро-Угорської імперії борються за свою незалежність, а якщо будуть в одній купі з Києвом, то - вже біда 12). Дурново, дарма що прізвище у нього було промовисте, дурнем не був. Поліцейську справу він знав добре. Тільки не завжди його слухали. Чи ваш Федорчук знає краще?

- Краще, краще, - запевнив майор Бузина. - Обстановку контролюємо, Щербицький до Федорчука прислухається. І Левко Нежердецький у своїй справі мастак, сам із Західної України. Для нього таємниць та немає, а якщо і виникають, то він їх уміє розкрить. - Про свої успіхи на ділянці перехоплення каналів зв’язку зарубіжних ОУН зі своїми однодумцями на Україні та проведення оперативних ігор, майор Бузина скромно промовчав.

- Ну, то добре, - сказав підполковник Нежердецький і дав команду старшому лейтенантові Нікітченкові:

- Наливай, Володю!

Доречно випили за Федорчука і українських чекістів, щоб, як підкреслив підполковник Мусоргський, вони частіше «возбуждалісь», але не лише на жовто-блакитний прапор, і окремо - за здоров’я майора Нежердецького, щоб йому завше допомагав оперативний нюх у пошуках нелегальної зброї та боєприпасів.

Друга пляшка закінчилась. Підполковник Мусоргський устав і мовчки почав одягати шинель:

- Під гарну розмову ми таки уколошкали і другу пляшку. А на коня треба випити. Я швидко змотаюсь, - пояснив він.

- Ні-ні! - піднімаючись з деякою натугою, сказав майор Бузина, - тепер моя черга.

Задзвонив телефон, підполковник Мусоргський, не дивлячись, підняв слухавку, закрив її рукою і сказав:

- Тільки ти, там, Олексію Григоровичу, без фанатизму, звиш двох пузирів не бери. Ми на бойовому чергуванні, не забувай.

3.5.

Майор Бузина одягнувся, взяв шаньку і вийшов на ґанок вартівні. Небо було низьким, попелясті хмари сірими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі біжать проти дощу під гавкіт собак і покрики чабанів. Вологе повітря приємно обвівало обличчя і наповнювало груди бадьорістю.

Проз майора Бузину порским кроком пройшли дві жінки, вони поспішали подивитись на зміну караула коло Мавзолею Леніна, щоб встигнути на поїзд, який відправлявся з Ярославського вокзалу, жалкуючи, що не зможуть побачити самого Леніна.

«Лежить, як живий, кажуть, ніби заснув, щоб прокинутись», - сказала одна жінка.

Майор Бузина зміну караула бачив, побачив він і самого Леніна, щоправда, тільки його лисину, зате він огледів ще й могилу Сталіна за Мавзолеєм, без ніякої черги, тому що мав звання чекіста і сей високий статус забезпечував йому ті можливості, які не мали ці дві жінки, що поспішали, мов ті вівці, побачити зміну караула біля усипальниці безсмертного вождя.

Майор Бузина відчув гордість за свою належність до органів державної безпеки.

З неба посіялась дрібна мжичка, треба було й собі поспішати. «Ага, коли ми тверезі…», - майнуло у нього в думці, і він, не так дуже, щоб швидко, але й не дуже повільно, поспішив у ГУМ.

* * *

Через десять хвилин майор Бузина повернувся з двома пляшками «Московської» і впевнено сів за стіл.

Пригадавши свій конспект лекцій, які він прочитав допіру впродовж тижня зацікавленим московським колегам, і помітивши непідробний інтерес до історії про вивішений недорікуватим сторожем жовто-блакитний прапор з боку підполковника Мусоргського, майор Бузина продовжив розповідь про ОУН, розказав про головнокомандувача Української Повстанської Армії генерал-хорунжого Шухевича-Чупринку 13), післявоєнне підпілля у Західній Україні, вождя українських націоналістів Степана Бандеруі про те, як його у 1959 році у Мюнхені вбив агент КДБ Богдан Сташинський, колишній бандерівець, якого завербувало ще Управління 2-Н МДБ УРСР 14).

- Класна робота, - відзначив чекістську майстерність підполковник Мусоргський.

- В еміграції став мочити своїх - бандерівців, - розказував майор Бузина. - Вбивство Бандери неабияк порадувало тоді Микиту Хрущова, який особисто віддавав розпорядження знищити провідника ОУН, і за виконане завдання він нагородив Сташинського орденом Бойового Червоного Прапора.

- Ще б пак, такого ворога усунути, - зауважив підполковник Мусоргський.

- Так, - погодився майор Бузина. - Проте Сташинський виявився невдячним. 1961 року він здався німецькій поліції і все про себе розказав: і про те, що він агент КДБ, і про вбивство Бандери, і не тільки Бандери, а й лідера ОУН-з Левка Ребета 1957 року, і ще багато чого. Перед цим, тобто перед втечею до німців, Богдан Сташинський приїздив до Києва. Центр його викликав для профілактики. Він хотів одружитися на якійсь молодій німкені, а це не за правилами, тобто він не мав права самостійно вибирати собі жінку. Він повинен був написати рапорта на адресу свого керівництва, і в КДБ за його бажанням підібрали б йому жінку із розвідниць.

- Я знаю цей порядок, - сказав підполковник Мусоргський.

- Полковник Деймонтович з 1-го управління КДБ УРСР, який опікувався Сташинським, - продовжив майор Бузина, - поселив Сташинського у Києві на конспіративній квартирі і пустив за ним зовнішнє стеження. Сташинський у перші п’ять хвилин вирахував «хвіст», зайшов у темний під’їзд і, коли за ним заскочив наш працівник, схопив того за горло і попередив: «Передай полковнику Деймонтовичу, - каже, - що, якщо він не зніме з мене своїх нишпорок, то я і тобі, і всім топтунам з вашої команди ноги повідриваю разом з яйцями. А полковник Деймонтович знає, що я жартувати не люблю і свої обіцянки завше виконую».

Сильно тоді образився Сташинський на КДБ, повернувся у ФРН, пішов у поліцію і все про себе розказав. Його там судили за вбивство Бандери та ще кількох провідників ОУН, дали кілька років. Потім йому зробили пластичну операцію. І де він тепер, не знати, можливо, відпочиває зі своєю німкенею в Арґентині або ж на Канарах.

- Цікава історія, ось до чого, з одного боку, любов, а з іншого дурість може привести у нашій справі, - зауважив підполковник Мусоргський. - А ось я розповім аналогічну історію, тільки дещо з іншим закінченням, про вбивство Троцького.

І підполковник Мусоргський розповів, як агент радянської розвідки Рамон Меркадер, якого завербувала власна мати, Марія Карідад, що теж була радянським агентом, за наказом Лаврентія Павловича Берія вбив Троцького кайлом по голові на його дачі у Мексиці:

- Операція здійснювалася за особистою вказівкою Йосифа Віссаріоновича, кодова назва «Селезень». Були створені дві бойові групи, одна під керівництвом знаменитого мексиканського художника Сікейроса, кодова назва «Кінь», - розказував підполковник Мусоргський, - запасну очолив Меркадер, кодова назва «Мати». Бойовики Сікейроса здійснили невдалу спробу, вони з кабінету Троцького решето зробили. Але Троцький встиг сховатися під ліжко, такий моторний був, і залишився неушкодженим. А від Меркадера не вберігся, він його уколошкав кайлом по голові. Взагалі-то я Меркадера за це вбивство не засуджую. Цього Юдушку Троцького, що все життя ухилявся й хилитався, як про нього говорив Володимир Ілліч, в гостях у якого ми разом сьогодні побували, наш вождь називав його ще «Балалайкіним», хе-хе, давно треба було прикінчити, я так думаю, - висловив свою думку состовно особистості Левка Давидовича Бронштейна-Троцького підполковник Мусоргський.

Майор Бузина був згоден зі словами московського колеги, втім, його думка про Троцького після прочитання книжки, отриманої від Розалії Самійлівни, дещо змінилась. Але поки що вирішив промовчати.

- Скільки цей «Балайкін» гарних людей у громадянську порішив, - обурювався підполковник Мусоргський, - скільки крові попив! Навіть Йосифа Віссаріоновича під Царицином за те, що той дав вказівку загнати полонених білих офіцерів на баржу і потопити їх у Волзі, хотів розстріляти! Йосифа Віссаріоновича! Який ніколи не хилитався, витримуючи партійну лінію, а Троцький все життя, як правильно ще сказав Володимир Ілліч, був проституткою! Тож, друзі, запрошую - вип’їмо за те, щоб ми ніколи не ухилялися і не хилиталися. А якщо й ухилялися та хилиталися, то тільки укупі з нашою партією.

Випили, закусили.

- Левко Давидович Бронштейн вперше потрапив у поле зору поліції під час навчання в Одеському реальному училищі, - сказав майор Бузина, коли всі випили і закусили. - Він підозрювався у причетності до нелегальної української націоналістичної організації у зв’язку з тим, що займався перекладами українською мовою байок Івана Андрій овича Крилова, а також писав вірші українською мовою, які друкував у підпільному літературному часописі, порушуючи Емський указ російського імператора Олександра Другого про заборону українського книгодрукування і розповсюдження видань українською мовою.

- Так він і українським буржуазним націоналістом був, тобто членом ОУН? - запитав здивований підполковник Мусоргський - він цього факту з біографії Троцького не знав.

- З того почав боротьбу проти царського режиму, чому і псевдонім обрав - Троцький.

- І закінчив боротьбою проти Йосифа Віссаріоновича, - констатував підполковник Мусоргський. - Але Меркадера мексиканська поліція вирахувала, хваткішою виявилась, ніж ваші німці. Двадцять років він відсидів у в’язниці, і 1960-го приїхав у Москву. Голова КДБ СРСР Шелєпін тоді вручив Меркадеру за його подвиг зірку Героя Радянського Союзу і орден Леніна, а також паспорт на прізвище радянського громадянина Лопеса Рамона Івановича. Влаштували його на наукову роботу в Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, щоб він від практики перейшов до теорії, хоча, як правило, у цій справі заведено навпаки. Випадок з Рамоном Івановичем підтвердив це правило. Почав наш Лопес вивчати рішення останніх з’їздів КПРС і засумував, каже: «Не зрозумію, за що я двадцять років в мексиканській в’язниці відсидів?» Після чого вивчати рішення наших з’їздів покинув і каже: «Знайдіть мені ту жінку, яка мені у в’язницю передачі носила». Наші розвідники у Мексиці розшукали ту жінку, доставили її у Москву. Рамон Іванович одружився з нею і виїхав на Кубу, далі вивчать комунізм за кубинською моделлю.

Випили за щасливе подружнє життя Рамона Івановича Лопеса і його успіхи в оволодінні марксизму-ленінізму за кубинським зразком.

Майору Бузині подобався підполковник Мусоргський, застілля: Олексій Григорович не пам’ятав, щоб у суботу о цій порі він коли-небудь випивав, та неспішні і цікаві розмови за столом.

Питання: «Пити чи не пити, ось у чому заковика», - перед ним більше не виникало.

Опера «Хованщина» закінчилась, підполковник Мусоргський переставив бобіну, з магнітофону зазвучали «Пісні і танці смерті» Модеста Мусоргського у виконанні Великого симфонічного оркестру, солістів і хору Московської державної філармонії.

Підполковник Мусоргський засумував. Він сидів, підперши голову, і в його очах ховалась меланхолія. Усі мовчки слухали музику. Олексій Григорович - з заплющеними очима, піднесений настрій уже не на таку висоту охоплював його, та й, либонь, і старшого лейтенанта Нікітченка, який дивився на підлогу під столом.

Мовчанку перервав підполковник Мусоргський. - От так і служимо, в центрі столиці Радянського Союзу. Мертві і живі… Поряд, одні сміються, другі плачуть, а третім все одно. Мертвим. За живих ми вже пили. Пропоную пом’янути усіх тих, кого ми тут охороняємо, крім найживішого, його ми вже вспом’янули, за їх і наш спокій. Пом’янули, закусили. Підполковник Мусоргський розповів про нещасливе подружнє життя Йосифа Віссаріоновича і трагічну смерть його другої жінки Надії Аллілуєвої.

- Нумо з’їздимо на могилу до Аллілуєвої, вшануємо її пам’ять, - запропонував він. - Її, як Крупську, Сталін не спалив, поховав на іншому цвинтарі. А то ми тут трохи засиділись, треба провітриться. А справді, їдьмо! Я притьмом домовлюсь, начальник охорони Новодівичого кладовища - мій друг, разом мучились колись у Подгорного. Виняткова сволота, я вам скажу, Подгорний, звичайно ж, а не мій друг, він мужик нормальний, дисципліна у нього на кладовищі залізна. Я ледве від нього втік, - від Подгорного, ясно, однак ще до більшого дурила втрапив, до Суслова… Щас я зателефоную…

Підполковник Мусоргський взяв трубку з телефонного апарату, на якому було прикріплено герб Радянського Союзу, набрав п’ятизначний номер:

- Владе, моє вітання, підполковник Мусоргський доповідає. Як життя молоде? Добро. Тут у мене друзі з України, спільний захід провели на Красній площі за їхнім об’єктом. Вони хочуть оглянути могилу Аллілуєвої, ми щас під’їдемо. Ти там зустрінь нас коло входу, часу в нас обмаль. Прихопи вінок, невеликий, діло конспіративне, «світитися» не треба. Й усе інше організуй, для вшанування пам’яті Надії Сергіївни. Ми будемо утрьох. Але без фанатизму, звиш двох пляшок не бери - я до ранку на бойовому чергуванні. - Підполковник Мусоргський поклав рурку і по рації викликав резервного прапорщика.

До вартівні прийшов інший прапорщик, аніж той, який підміняв підполковника Мусоргського на час екскурсії до усипальні вождя, з трьома повздовжніми зірочками на погонах.

- А, це ти, Ільку? - сказав він, коли прапорщик зайшов до вартівні. -Капітан Танасов знає, ким підсилювати головний штаб у відповідальні моменти. Ми тут підводимо підсумки оперативних заходів при участі наших українських колег, ти в курсі справи. З Володимиром Федотовичем знайомий?

- З Ворошиловграда?

Прапорщик Ілько зизом упізнав старшого лейтенанта Нікітченка.

- Саме так і ніяк інакше. Будеш говорити інакше - сядеш за антирадянську агітацію і пропаганду. Ти, як я розумію, уже повнолітній. Замикай дверину на ключ і нікого не впускай. Ми швиденько змотаємося на інший об’єкт, наші колеги з України цікавляться. Як Жорж Ілліч поживає?

- Дякую, товаришу підполковник, нормально. Освоює захисний блок від нападу спереду з наступним ударом ноги в щелепу. Ось так…

- Хо-хо-хо, показувати не треба! - підняв руки підполковник Мусоргський. - А то порозбиваєш тут у мене всі меблі і люстру. Дома все ціле?

- Куди там! Мій каратист ногами повибивав фанерки в шафі і ручки на комоді.

- Скільки йому?

- Рік і одинадцять місяців. - Прапорщик Ілько усміхнувся на всю ширину свого вилицюватого обличчя.

- Молодчага Жорж Ілліч! Я свого остерігаюсь навчати прийомів, щоб клавіші на піаніно не потрощив. Передай Жоржу Іллічу вітання і скажи, що на день народження я подарую йому свій чорний пояс.

Підполковник Мусоргський теж заяснів своєю парсуною. Відтак він кинув кілька мускатних горішків в рот, вимкнув магнітофон, одягнув шинелю, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на півсантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом, і рукою показав на вихід:

- Прошу колеги. Мертві і живі чекають нас. Гайда!

* * *

Шинелі одягаючи. Сягнули

зловоди стіксові

до підборіддя.

Вуста закушені, а погляд утікає

у глиб єства,

- Хлюпни йому ще раз -

подивимося, як то добре буде, -

канючать у Харона мертвяки

живущі - підкупили дідугана

плящиною не мертвої води

й човнуються собі, бач, не без діла.

Богдан Смоляк, «Шинелі одягаючи»

(з циклу «Вернутися до солов’я»)

ГЛАВА ІV . МОСКВА. МЕРТВІ І ЖИВІ 4.1.

На кладовище поїхали на чорній лискучій «Волзі», обладнаній проблисковим маячком і сиреною на кузові. Машина вже чекала біля порогу штабу чергового по Красній площі з торця Історичного музею.

По дорозі підполковник Мусоргський змалював у деталях, як йому служилося у Михайла Суслова:

- Колеги, я багато у своєму житті бачив мудаків, сам мудак, але такого мудака, як Суслов 1), більше ніколи не зустрічав. І вам не бажаю. Поїхав він у Крим відпочивать, вперше, вирішив у морі покупатись, а так він їздив у Кисловодськ. Липень, спека в зеніті, а він ходить у костюмі, краватці, фетровому капелюсі, і нас примушує таким же чином одягатись. Приїхав покупатися у морі, а купається не в морі, а в закритому басейні, з прісною водою, двічі на день. І ми при ньому, охороняємо, поки він плюскається, ходимо туди-сюди, сюди-туди по периметру, температуру води періодично перевіряєм. Була там на дачі в Мухолатці, об’єкт «Зоря» називається, одна кастелянша, Зінаїда, фасониста дівуля, доповім я вам, коса товщиною в руку, щоки - кров з молоком, на груди тацю ставить можна з фужерами вина, не перекинеться. І що ж ви думаєте? - цей старий козел побачив її і утьопався капітально! Ну, річ зрозуміла, все буває, перший-ліпший шкарбун, побачивши таку дівулю, та ще й у Криму на фоні моря, гір, магнолій і кипарисів, під час відпочинку, коли гальма спущені, може сторопіти. Алеж і поводь себе як мужчина! А він як хлопчисько! - Підполковник Мусоргський від обурення аж руками сплеснув.

У переднє скло авта війнуло дощем.

- Увімкни двірники, - сказав підполковник Мусоргський водієві і продовжив: - Для жіночої обслуги санаторію був осібний пляж, відгороджений від сторонніх очей. Так він після купання в басейні сяде на дзиґлик біля паркану, ми за ним носили той дзиґлик, і дивиться через щілину, як та кастелянша Зіна купається. І ми теж змушені були з метою вивчення довколишньої оперативної обстановки та контролю над її розвитком пантрувать за купанням тієї красуні, спостерігаючи її приваби крізь шпарини в паркані. Вона, мабуть, утнула цю справу, я так думаю, бере на пляж п’ять купальників і після кожного купання переодягається прямо перед нами, оскільки кабінки для переодягання там згідно з вимогами безпеки відсутні, щоб їх не могли використати можливі терористи в нічний час для укриття чи схованки. Сонцепйкло, як в Сахарі, температура 60 градусів вище нуля за Цельсієм, 45 за Фаренгейтом, і ніякого затінку чи холодочку. Вона купається і кожного разу переодягається, купається і переодягається. Ми у вовняних костюмах, при краватках і фетрових капелюхах в шпарини відстежуємо обстановку і пттом обливаємось. А Суслов кайф ловить! Кошмар! Вітя Туков, син майора Тукова, того що Сталіна, а потім Янґеля охороняв, під кущем ховається, пост він там мав, йому легше було у маскувальному халаті і панамі, до того ж хоч в якомусь затінку. Під кінець у нас нерви почали здавати, одне на одного через сущі дрібниці стали гиркати. І розрядитися неможливо, тому що змушені день і ніч біля Суслова перебувати з його дзиґликом, а там, на об’єкті чи поруч на інших урядових дачах, крім Зіни, красунь вистачало: і серед обслуги, і серед відпочиваючих, які не проти. Та куди там! В Москві вже напругу зняли… Чого у Суслова такий бздик і звідки? - запитав, відвертаючись від основної теми, підполковник Мусоргський.

Ніхто з присутніх у машині не знав, звідки у Суслова був такий бздик.

Певно, Петро Модестович і не сподівався на відповідь.

- Мені потім ветерани розповіли, - через хвилину мовчанки сказав він. - Сей мудак Суслов у своєму районі Симбірської губернії під час громадянської війни секретарем комсом’ячейки був і захотів пошлюбитися з найкрасивішою дівкою села. Та йому відмовила і вийшла заміж за іншого. Суслов, коли наречений під час весілля поїхав, як водиться в селах, за молодою на конях, через вікно заліз у його хату, виліз на весільний стіл, спустив штани і хотів уже, вибачаюсь, колеги, срать. Тут його дружки молодих і прихопили зі спущеними штанями. Побить не побили - побоялись ЧК, а налякали достатньо і без штанів додому шугонули. Від того часу він на жінок через шпарини і любить споглядати.

Під’їхали до Новодівочого цвинтарю.

Дощ перестав, і небо було високим, хоч і залишалось хмарним.

Біля брами їх уже чекав Влад - у бобриковому пальті з коміром від бобра і бобрячій шапці.

У правій руці він тримав вінок з соснових лап і траурною стрічкою, в лівій - чорну цератову сумку. Вичовгані ріжки сумки виказували, що вона, запевне, нерідко була у вжитку.

Привіталися, познайомилися, і Влад мовчки повів делегацію до могили Аллілуєвої.

На цвинтар уже опускались вечірні померки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Прошкували прямо, інколи доводилось ступати пригинцем, щоб якась галузка не хльоснула по тварі, потім повернули направо.

Влад кинув через плече, не озираючись на супровід:

- Йдемо до упора.

«Упором» виявилась заросла мохом стіна, метрів кілька від якої в землі лежала друга дружина Йосифа Віссаріоновича, під надгробком з написом: «Аллілуєвій від Сталіна».

Підійшли до могили, підполковник Мусоргський жестом показав Владу, щоб він віддав вінок майору Бузині.

Олексій Григорович і старший лейтенант Нікітченко з іншого боку мовчки поклали вінок під нагробок, коло чорної троянди на білому мармурі.

Олексій Григорович розправив траурну стрічку, на якій було написано: «Аллілуєвій від старих більшовиків».

- Ну що ж, - обвів поглядом присутніх підполковник Мусоргський, - пом’янемо добрим словом чисту душу. Тяжко їй жилось з Йосифом Віссаріоновичем, не витримала випробувань… Сталін навіть на похорон не прийшов, на відміну від Леніна, коли той ховав свою позашлюбну дружину Інессу Арманд, потім уже часто сюди приїздив. До війни. Після війни ні разу. Я не помиляюсь, Владе?

Мовчазний Влад хитнув головою, біля могили на столику обіч розіклав скатертину і виставив дві пляшки «Столичної» з медалями, порізаний хліб, ковбасу і банку маринованих огірків.

Випили, пом’янули за упокій чистої душі Надії Аллілуєвої, другої жінки Йосифа Віссаріоновича.

- А он, - надкушеним огірком показав убік підполковник Мусоргський, - під муром лежить брат Володимира Ілліча, Митя, Дмитро Ілліч. І його пом’янемо, добрий був чоловік, лікар, не те, що деякі бандити… Бути добру, не станемо переходити на історичні особистості… І йому тут, по справедливості, набагато краще і зручніше, ніж Леніну. В землі відпочиває… Я так думаю…

Випили, пом’янули і брата Володимира Ілліча.

- Дивіться, як у нас сьогодні все ладно виходить, - хрумкаючи огірком, зауважив підполковник Мусоргський. - В Ульянова, він же Ленін, і Сталіна, він же Джугашвілі, в гостях побували, їхніх жінок відвідали, брата Володимира Ілліча Дмитра Ілліча пом’янули… Славно… Взагалі-то для повного порядку не лихо було б злітати і в Ленінград, до матері Іллічів Ульянових - Вови і Миті, Марії Олександрівни. Здається, так її звати, якщо не помиляюсь, уродженої Бланк 2). Там її поховано, в Ленінграді, на Волковому кладовищі.

Кажуть, що Володимир Ілліч теж хотів, щоб його поховали поряд з матір’ю, і Надія Костянтинівна наполягала, вона пітерська. Партія більшовиків вирішила інакше, і правильно зробила. Володимир Ілліч належить усьому людству, а не матері чи його жінці. Де поховано старшого сина Марії Олександрівни - Сашка, не знаю, його повісили, за те, що готував замах на Олександра Третього, брата Ніколая Другого, бомби полюбляв кидати… Молодший брат Вова тоді сказав: «Ми підемо іншим шляхом», і от прийшли. - Майор Мусоргський глянув на чорну троянду на білому мармурі потім на мур, під яким лежав Дмитро Ілліч, недоїдений огірок поклав на столик, помовчав. - Я їх, матерів, плутаю - Володимира Ульянова і Ніколая Романова. У Ніколая мати теж Марія, як і в Ульянова, тільки Федорівна, уроджена Луїза Даґмара 3). І похована в Данії, а де покоїться її синок Ніколаша, одному Богу відомо…

Підполковник Мусоргський перевів погляд угору, тинком приклавши долоні до очей, ніби хотів там над собою щось вигледіти.

Потроху напливало підвечір’я і почало сутеніти. Небо стояло ще високим, як і тоді, коли під’їхали до цвинтару, в його танучій високості видно було, як хмари невеликими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі гуртом і поодинці толокою біжать до водопою за небокрай.

- Здається, погода льотна, - сказав підполковник Мусоргський. - Можна було б і в Ленінград злітати. До речі, в Пітері ми могли б заскочити на Літєйний проспект до наших колег в Управління КДБ, попередити, щоб вони там у себе придивились до шкіл з поглибленим вивченням суспільствознавства і англійської мови. А то як би в колисці Жовтневої революції не трапився казус, подібний до того, який стався у вашому Ворошиловга… Ворошиловграді. Але ні, - з жалем констатував підполковник Мусоргський, - в Ленінград ми не злітаємо. Як-небудь іншим разом. Я ж прапора Ілька у вартівні одного залишив. Треба повертатися. І пошвидше, а то ми тут забалакалися. Допиваймо і на колеса.

* * *

На кладовищі ще більш засутеніло, ліхтарі поки що не горіли, певно, відповідну команду повинен був дати Влад. Поверталися іншою стежкою, вона була ближчою, проте кривою і заплутаною. Мовчазний Влад кілька разів мусив зупинятися, чекаючи в примарних сутінках своїх супутників, які не так чітко, як він, орієнтувалися на тій місцевості.

Почало підморожувати, і брудна вода чвиркала з-під підошов.

Майор Бузина, поспішаючи за вервечкою, знеобачки наштовхнувся на оградку якоїсь могили, відсахнувся, і мерзла галузка боляче шмагнула його по обличчю.

З хвилину Олексій Григорович стояв з заплющеними очима, йому здалось, що то мертвяк холодною рукою змазав його по обличчю, аж дрижаки пішли від тім’я до кінчиків пальців на ногах.

Але майор Бузина не був страхопудом.

Він швидко оговтався, розклепив очі і озирнувся. За оградкою височів пам’ятник, мармурові плити покривали могилу з боків і зверху. Вздовж оградки росли кущі і протягували гілки аж на хідник. Справа навскіс Олексій Григорович побачив скромний гробок, в головах якого стояв темний дерев’яний хрест з табличкою.

«Чого мене тут зупинило?» - кмітнув він, підійшов ближче до хреста і прочитав, що під гробком поховано Антона Павловича Чехова.

«І тут наші», - відзначив Олексій Григорович і витер обличчя.

Біль пройшов. Він на слух визначив, де був авангард їхньої траурної компанії і трохи швидше, ніж завше, кинувся доганяти москвичів. Старший лейтенант Нікітченко теж, як і майор Бузина, сунувся у сутінках кудись убік, відстав, а коли врешті видобувся і біля авта наздогнав гурт, то, сідаючи в машину, потирав коліно і морщився.

* * *

- Ти зроби гак, - дав команду водієві підполковник Мусоргський, - поїдемо урядовою трасою, час у нас є. Хай наші гості трохи подивляться на Москву, а то вони, крім Красної площі і цвинтарю, нічого не бачили, - і дорогою назад розказав, що прапорщик по імені Ілько, якого він посадив у своє крісло тимчасово покерувати оперативною обстановкою на головній площі країни, загалом хлопець надійний, проте надто заповзятливий і потребує постійного контролю, тому й поспішати треба.

- Цей Ілько приблизно півтора року тому, чи трохи давніше, затримав на Красній площі генерального секретаря ЦК Компартії Франції товариша Жоржа Марше 4), - розповідав підполковник Мусоргський, - і доставив його у відділення міліції. А вийшло ось як. У товариша Марше є нестандартна звичка: приїде в Москву, переодягнеться у благеньке пальтечко, насуне на лоба кепочку, непомітно вискочить з резиденції ЦК КПРС для делегацій іноземних компартій, коли вони відвідують Москву, на Воробйових горах і громадським транспортом їде на Красную площу. На площі ходить і прислуховується, що наш народ говорить про рішення останніх з’їздів Комуністичної партії Радянського Союзу і її керівників. Потім повертається у Париж і починає, ясен перець, коригувать генеральну лінію своєї партії з урахуванням інформації, отриманої на Красній площі у Москві. Ось одного разу він і нарвався на нашого прапора Ілька. Ілько, перебуваючи на чергуванні, помітив, що ходить площею якийсь мужичок у кепочці і зношеному пальті. Але нічого не робить, рубінові зірки і куранти на кремлівських вежах не розглядає, а лиш прислуховується, про що народ гомонить. І не п’яний.

Підполковник Мусоргський махнув рукою міліціонерові на перехресті, який, завбачивши здалеку чорну «Волгу» з проблисковим маячком та урядовими номерами, що мчалась трасою з оксамитовою швидкістю потужного двигуна, створив їй «зелену хвилю», і віддавав честь прикладеною до шапки-вушанки рукою.

- Тобто, - продовжив підполковник Мусоргський, - неприродньо поводить себе цей мужичок у кепочці. Ілько придивився до його фізіономії, бачить - щось знайоме, його ж, товариша Жоржа Марше, портрети в наших газетах друкували, тільки не в кепочці, а Ілько - тямовитий хлопець, технікум закінчив, газети почитує. Йому не треба двічі повторювать Баден-Баден, достатньо сказати один раз - Баден, і він зрозуміє, що треба робити і як діяти. Тямовитий, але генерального секретаря ЦК Французької компартії у кепочці і старенькому пальтечку наш Ілько не впізнав. А оскільки обличчя товариша Жоржа Марше, в принципі, йому здалося знайомим, Ілько вирішив, що бачив портрет того типа в орієнтуваннях по розшуку злочинців, що, можливо, швендяють Москвою, - тих орієнтувань до нас щодня з міліції надходить достобіса. Ну, затримав його і оперативно здав у ту ж міліцію, тільки не в нашу, тобто не нашій дев’ятці, переодягнутій у міліцейську форму, є тут поруч легендоване відділення, а справжній.

Менти почали розбиратись і ніяк не зрозуміють, що то за затриманий: кепочка і пальтечко наші? вітчизняні, а по-російськи говорити відмовляється, вимагає перекладача, в той час, як російську знає краще, ніж наш прапорщик Губенко, я так думаю. І менти засікли, що по-нашому він тямить, а документів при собі не має. Посадили у «мавп’ятник», дзвонять нам: «Кого ви нам здали? Він не по ментовській лінії: морда і руки як в інтелігента, на кримінального злочинця, крім одягу, не тягне. По орієнтуваннях перевірили - схожого рецидивіста не знайшли. Чистий шпигун і, здається, французький. «Мерсі боку, мсьє, пардон, парлє ву франсе» - це ж французькою мовою?»

Французькою.

Викликали нашого працівника з Другого главку, який займається французькою розвідкою СДЕСЕ 5), відвезли затриманого в Лєфортово і вже тільки там допетрали, хто насправді є той нібито французький шпигун у кепочці і благенькому пальті.

Ілько потім місяць відписувався, хотіли його навіть з органів звільнити. Врятувало його те, що він свого новонародженого сина назвав Жоржем Іллічем, тож відбувся зауваженням, та ще звання старшого прапора притримали на півроку. Хоча я нашому секретареві парткому потім доводив: «Ілька заохотити треба було, а не карати! Неправильно вчиняє товариш Жорж Марше, який таким робом дізнається, як наш народ коментує рішення з’їздів і що сей наш народ говорить про своє найвище партійне керівництво. Якийсь мужик з утоми на площі, хоч вона і Красна, може щось і не так сказати. Але ж це частковості! Ти прийди до нас на партійні збори і послухай, що комуністи кажуть! А товариш Жорж Марше нашими вулицями тиняється, наслухається дрібниць і потім у рішеннях і програмних документах своєї партії узагальнює. Цією стежкою недовго і до ревізіонізьму докотитись, я так думаю!» - кажу йому.

Проте секретар парткому зі мною не погодився. Каже: «З керівниками братніх компартій треба дипломатичніше працювати, а Ількові третю зірочку дамо через місяць. Ачей дослужиться до генерал-полковника, він тямковитий і рішення приймає хутко. І премію добавимо за квартал з урахуванням сімейного поповнення. Тільки ти там прослідкуй, щоб він ще якогось генерального з братньої комуністичної не затримав на Красній площі».

* * *

Машина гінко мчалась «зеленою хвилею», рівно гудів «чайківський» восьмициліндровий двигун, на перехрестях міліціонери віддавали честь, спочатку красивим помахом смугастого жезла, а потім прикладеною до шапки-вушанки рукою. Майор Бузина уважно слухав розповідь підполковника Мусоргського, оглядаючи з віконечка Москву, вулиці були широкі, подовж них шикувались отиньковані жовто-сірою штукатуркою з коричневими балюстрадами монументальні будинки, таких у Києві Олексій Григорович не бачив, і машин котилось значно більше, аніж у Києві; вузькими тротуарами поспішали заклопотані москвичі, і їх на хідниках було не менше, ніж автівок на проїзній частині вулиць, тільки густіше.

Без зупинок доїхали до Площі Революції, водій біля Музею Леніна повернув кермо у бік Історичного музею і плавно зупинився навпроти вартівні.

На порозі стояв старший прапорщик Ілько.

Підполковник Мусоргський здивувся:

- У чому річ, Ільку? Чому ти не на посту, цебто у моєму керівному кріслі, куди я тебе тимчасово посадив побіля телефонів покерувати головною площею країни, а надворі?

- Товаришу підполковник, надзвичайна подія! - відчиняючи двері, напружено випалив старший прапорщик Ілько. - Вас чекаю!

- Що, знову якогось генерального секретаря зарубіжної компартії ізлапали на площі?

- Ні, гірше! Під Красною площею виявлено труп!

Підполковник Мусоргський зупинився на порозі:

- Ільку, зачекай, не панікуй! Під Красною площею згідно з реєстром про прийом-передачу охороньованого об’єкта на період вартування значиться триста вісімдесят три трупи на чолі з головним трупом, не рахуючи колумбарія. Я особисто розписався про прийом. Ти конкретно про який труп говориш, і звідки він поза реєстром міг з’явитися?

- Справжній, свіжий труп, товаришу підполковник! Рацією сержант Пересипкін доповів!

- Це той, котрий під прикриттям міліції в ментовській формі несе чергування?

- Він.

- Дай рацію!

Підполковник Мусоргський взяв рацію, зайшов у вартівню і натиснув переговорну кнопку:

- П’ятий, п’ятий, я перший, повідомте про оперативну обстановку, де ви перебуваєте?

- Товаришу підполковник, товаришу підполковник, доповідає сержант Пересипкін… - В рації почувся схвильований голос сержанта.

- П’ятий, п’ятий, дотримуйтесь правил конспірації під час переговорів в ефірі, - суворо проказав у рурку підполковник Мусоргський. - Не називайте прізвищ і тим паче звань! Говорити умовними фразами, ефір може прослуховуватися! Я - перший!

- Товаришу перший підполковник, доповідає п’ятий сержант, я знаходжусь у туалеті, цебто гальюні, цебто у підземному об’єкті, за нашою схемою він значиться під номером другим, коло собору Василія Блаженного…

- Сам блаженний, - убік сердито промовив підполковник Мусоргський. - У нього ділянка, японський городовий, зовсім в іншій стороні! Чого він там біля туалету швендяв?! Сцяти пішов, не повідомивши про зміну маршруту.

І в рацію продовжив:

- Ну і що ти там виявив, крім відомих аксесуарів і відвідувачів, у цьому гальюні?

- Жмур, справжній жмур. Я проходив повз об’єкт, ще не зайшов, коли підбігає до мене переляканий мужик і кричить: «Товаришу міліціонер, у туалеті лежить труп!» Тобто умовно - жмур. Я йому говорю: «Показуй». Спускаюсь умовно в підземний об’єкт і бачу - в кабінці лежить жмур, і не умовний, а справжній, і голова з-під дверцят висунулась назовні. Там відстань від низу дверцят і до підлоги сантиметрів двадцять. І свіжа кров на голові, і під носом калюжа з крові. Я смикнув за ручку кабінки, дверцята зачинені зсередини, назовні не відчиняються. Тепер стою біля кабінки зі стволом і охороняю жмура до вашого приходу.

- Голими руками смикав за ручку?

- Так, а що?

- А те, що тепер цього жмура на тебе повісять! Скільки вас, придурків, вчити треба - ніде не залишати відбитків своїх пальців та інших речових доказів! А де той мужик, який першим виявив жмура?

- Я його зачинив у комірчині, де прибиральниця зберігає інструмент.

- Ну, хоч за це не мудак! Ментуру повідомив?

- Ні, ми тут поки що самі справляємося, на вході до об’єкту із стволами чергують сержант Охлоби… восьмий і… і дванадцятий.

- За це теж молодець. Газети «Правда» там біля трупа, чи його голови, не бачив?

- Зараз гляну. Точно, голова лежить на газеті, «Правда», чи іншій, розібрать не можу.

- А що, ти «Правду» не читаєш?

- Не встиг, товаришу перший, прочитаю після чергування.

- Бути добру. Не панікуй, пильнуй і чекай мого приходу. Цвай мінутен. Я вже йду, - сказав у рурку підполковник Мусоргський.

4.2.

«Я вже йду», - сказав у рурку своєму підлеглому сержантові Пересипкіну підполковник Мусоргський і звернувся до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка:

- Оперативна обстановка, японський бог, категоричним чином ускладнилась, на жаль! Навмисне убивство на головній площі країни - це вам не жарт і навіть не хрін собачий, а дещо погірше, я так думаю. Можливі інші теракти. Треба підвищити бойову і мобілізаційну готовність. Володю, сідай у моє крісло на місце Ілька, на телефонні дзвінки не відповідай. Коли подзвонить червоний телефон з гербом, це урядовий «ВЧ-зв’язок», по ньому може подзвонить головний черговий 9-го управління чи ще вище - відповідальний черговий КДБ СРСР, підніми трубку, скажи, що ти прапорщик Заїкін і що підполковник Мусоргський на хвилину вийшов перевірити пости. Більше нічого не кажи. Утнув?

Старший лейтенант Нікітченко злякано глянув на апарат із зображенням герба Радянського Союзу, підполковник Мусоргський сказав:

- Не бзди, Володю, ситуація нештатна, тому треба бути впевненим, щоб нашою розгубленістю не скористались наші вороги. І там, - підполковник Мусоргський показав рукою в бік Красної площі, - і там, - він показав на апарат. - Нумо, підніми трубку і приклади її до вуха.

Старший лейтенант Нікітченко приклав слухавку до вуха, з рурки полинули переливи сигналу: «тірлі-тірлі, тірлі-тірлі, тірлі-тірлі-та».

- «ВЧ», високочастотний зв’язок, - підказав підполковник Мусоргський.

- Я знаю, - сказав старший лейтенант Нікітченко, - у нас у начальника Управління і чергового теж такий стоїть.

- Значить, розберешся. Тепер скажи в трубку: «Прапорщик Заїкін слухає! Тимчасово виконую обов’язки відповідального чергового. Відповідальний черговий підполковник Мусоргський вийшов перевірити пости, буде через сорок з половиною хвилин!»

Старший лейтенант Нікітченко повторив.

- Не вийде, - сказав підполковник Мусоргський. - Скажи: «Старший прапорщик Губенко слухає», тільки не «Ґубєнка», а «Губенко», гу, - далі по тексту і впевненіше.

Старший лейтенант Нікітченко повторив.

- Нормально, - згодився підполковник Мусоргський. - Запасних стволів у мене, на жаль, нема, озброїти вас не годен. Тому, Олексію Григоровичу, виймай свій пістолет, який ти купив для свого сина Бузини-юніора. Він у тебе, як справжній, і стріляє хоч і пістонами, але налякати може. Діставай його, ставай коло дверей і нікому не відчиняй. Якщо хтось стане вдиратися, стріляй на ураження! А ти, Володю, відкрий про всяк випадок нижню шухляду столу, там кувалда лежить, яку в Москву той придурок з Находки привіз, може знадобитись. вооружіть вас нє могу. Поетому, Лєсь Грігорьєвіч, винімай свой пістолєт, которий ти купіл для своєго сина Алєкси Бузіни. Он у тєбя, как настоящій, і стрєляєт хоть і.

Підполковник Мусоргський кинув до рота кілька мускатних горішків, вийняв з шухляди ліхтарик і поклав до кишені, перед дзеркалом поправив кашкет, зсунувши дашок на сантиметр нижче, аніж встановлено Статутом, і відтак скомандував:

- Ільку, ходімо! Як сказав перший маршал, ворога ми будемо бити на його території. А якщо зазіхне на нашу територію, наше дєло правоє. Хто не з нами - той з ними! Гайда!

* * *

Час тягнувся боляче і нестерпно довго.

Лунали дзвінки, проте червоний телефон мовчав, до штабу ніхто не намагався вдертися.

Хвилин через сорок чи сорок п’ять, нарешті, двері трохи прочинилися, хтось тричі постукав, - виявилось, що то повернувся підполковник Мусоргський.

Через пройму у дверях він обачливо попередив:

- Олексію Григоровичу, не стріляй, це я - підполковник Мусоргський.

Завбачивши, що майор Бузина тримає пістолет дулом вниз, підполковник Мусоргський зайшов. Дашок кашкета у нього був на півтора сантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом. Мовчки, нічого не пояснюючи і не роздягаючись, він вийняв з кишені своєї шинелі дві пляшки «Московської», одну поставив на стіл, другій скрутив голову і розлив рідину у три шкляники. Також мовчки, нікого не припрошуючи, стоячки одним проковтом випив свого. За тим знову налив, до рота приклав кусень хліба, затяжно процідив повітря крізь м’якуш і видихнув, після чого вже роздягся і сів у звільнене старшим лейтенантом Нікітченком керівне крісло.

- Ось так, японський городовий, - знов набравши в легені повітря і з шумом видихнувши, почав підполковник Мусоргський, і мова його була такою ж суворою і крутою, як і вираз обличчя, з яким він розправився з голівкою першої принесеної ним пляшки.

- Слухайте сюди, шановні колеги, - казав він. - Я вас поважаю, тому прошу не сприймати мої слова, як докір на вашу адресу, а тільки-но як констатацію факту.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко прикипіли поглядами до підполковника Мусоргського, дивуючись, який докір може виявитись у їхній бік з боку підполковника Мусоргського, бо ж вони діяли відповідно до його команд і нічого не порушували. Втім, все може бути, за час своєї служби в органах КДБ майор Бузина звик до всяких прикрих неспогаданок, звикав до них і старший лейтенант Нікітченко - на шляху оперативного працівника тернів набагато більше, ніж троянд і зірок.

Петро Модестович, не запрошуючи присутніх ні сісти, ні випити, попри налиті шкляники, раптово запитав:

- Що таке Москва, скажіть мені, мої любі друзі? - І вимогливо глянув спочатку на старшого лейтенанта Нікітченка, потім перевів погляд на майора Бузину.

- Москва - столиця СРСР і усього прогресивного людства, - висловив здогад обережний Олексій Григорович, бо мав варіативний склад мислення.

Старший лейтенант Нікітченко додав:

- Місто-герой.

- Правильно! - рубонув підполковник Мусоргський. - До того ж порт п’яти морів! - Підполковник Мусоргський пальцем показав на карту «Москва - порт п’яти морів», яка висіла за спинами майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко повернули голови.

Підполковник Мусоргський перерахував:

- Біле море, Балтійське, Чорне, Азовське і Каспійське. Київ - теж місто-герой і теж морський порт, заперечень немає, і теж є портом п’яти морів. - Підполковник Мусоргський почав лічити по карті: Чорне, Каховське… Далі не написано, але ви мені повірите, що теж п’ять.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко підтвердили:

- Віримо.

- Різниці в кількості немає. В той час мушу зазначити, що ви там, у вашому Києві, живете розкошуючи, вештаєтесь по своїх ганделиках і генделиках, випиваєте в ганделику без ніяких черг по сто грамів, закушуєте салом і запиваєте мінеральною водою, а в окремих випадках навіть томатним соком, а потім маєте можливість в генделику випити каву і коньяк для поліровки чи навіть шампанське. А в столиці нашої неосяжної Батьківщини, місті-герої, місті-трудівнику Москві, яка є портом п’яти морів, окрім того, міжнародним оплотом боротьби за права трудящих і надією усього прогресивного людства планети, трудящій людині випить ніде, япона мать! В центрі міста жодного нормального пункту громадського харчування з розливом нема! Робоча людина в ресторан, ясен перець, не поткнеться - фінанси не дозволяють. Та й без краватки халдеї не пустять! Є пара гадючників, але там теж скажені націнки, і зі своїм пузирем не зайдеш - міліція, яка там перебуває на прикормі, враз замете. Ось і доводиться трудящій людині у вільний від роботи час купляти «чекушку», закусон, загорнувши його в газету «Правда», вона найдешевша, дві копійки коштує, а папір найкращий до вжитку, і йти в громадський туалет типу сортир, щоб там, зачинившись у кабінці, з утоми спокійно випити, закусити і на самоті почитать газету «Правда», бо коли ж її ще почитає трудяща людина, як не з утоми після напруженого трудового дня?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно слухали, відчувши провину за те, що трудящій людині в Москві ніде випити горілки, окрім громадського туалету, і ніде почитати газету «Правда».

- Ось так і трапилось у нашому надзвичайному випадку, ядрьона воша. - Підполковник Мусоргський взяв свій шкляник і ним показав на шкляники майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка, запрошуючи випити. - Сідайте, - сказав він.

* * *

Сіли. Випили, закусили.

Проте шматок не ліз до горла.

Підполковник Мусоргський розказував далі:

- Ось так і укоїлось у нашому прикладі. Цей так званий труп, умовно жмур, якого виявив прапор Пересипкін, по вивісці - мужик із Тамбова або з Рязані, надісь, приїхав у Москву за вареною ковбасою сорту «Лікарська», надісь, отоварився, здав свій багаж у камеру схову на вокзалі і пішов перед відправкою електрички, час у цього мудодзвона, мабуть, був, прогулятися столицею. Взяв пляшку горілки, а не «чекушку», як годиться по традиції у москвичів, речовий доказ у вигляді пустої тари є, у Мавзолей не потрапив, звісно, туди чергу зрання треба займати, а не шастати столицею у пошуках ковбаси, і вирішив у громадській вбиральні на Красній площі, за нашою схемою - «підземний об’єкт номер два», тобто сортир, культурно випить, от-таке стерво!

- «Сортир», до речі, слово французького походження, - пояснив підполковник Мусоргський, далі продовжуючи розповідь, - означає «вийти». Коли наші доблесні козаки під проводом імператора Олександра Першого 1813 року оволоділи Парижем, вони певний час залишались в столиці Франції на правах хазяїв. Славні хлопці були, гренадери, вусаті, під два метра зростом. Їх радо приймали паризькі жінки, бо таких бравих хлопців по всій Франції чи навіть Європі знайти важко було. Своїх чоловіків француженки називали «шер амі», наші гренадери влучно переклали - «шеромижники». От приходить якийсь козак до якоїсь там мадемуазелі чи мадам в гості, сидять вони, культурно випивають і спілкуються між собою, попри знання іноземних мов з обох сторін. Француженки - культурні жінки чи дівчата, коли їм припече до вітру, вони не кажуть: «Я хочу в нужник», а кажуть, своєю мовою, що вони хочуть «вийти», а «сортир» французькою означає «вийти». Наш козак не розуміє, що йому сказала мадемуазель чи мадам, але бачить, що вона встає і йде у нужник. От наші хлопці і подумали, що «сортир» французькою означає нужник. І коли повернулися додому, то почали удома називати нужник на французький манер, культурно - «сортир». І по всій Росії дуже скоро нужники стали називать сортирами, по-французьки. Але й Росія зробила свій внесок у французьку мову. Козаки, коли відвідували паризьки забігайлівки, а часу у них мало було, підганяли гарсонів: «Бистро! Бистро!» Французам це слово сподобалось і вони свої забігайлівки почали називати на російський манер з французьким наголосом - «бістрт». Тобто, ми, росіяни, подарували французам наше слово «бістрт», яким вони з 1813-го року почали називати свої забігайлівки, а французи у відповідь подарували нам слово «сортир», яким ми приблизно з того часу, може, на рік пізніше, почали називать свої нужники сортирами. По всій Росії! От так і стався культурний обмін: ми їм - «бістрт», а вони нам «сортир» та ще й «шеромижників» на додачу. Але в центрі Москви, на і побіля Красної площі, ні забігайлівок, ні тим паче «бістрт» немає. Немає їх і по всій нашій Москві. Сортири є, - не багато, а є. А не багато їх тому, що міліції такий стан подобається: припече якомусь трудязі, він побігає в пошуках літери «М» чи «Ж», а тих літерів немає, інколи є, але то метро, а до вітру в метро не побіжиш. От трудяга змушений шукати якісь затишні кущі. Але тільки він почне розстібати ширіньку, тут його наша пильна міліція за шию хап! І на п'ятнадцять діб вулиці підмітать чи в окремих випадках - штраф.

Можна й відкупитись, якщо гроші є, втричі більші ніж штраф, інтелігенція відкупається, бо кому ж хочеться, щоб на службу з міліції прийшла бомага: «Ваш співробітник ім’ярек - сцикун, справляє натуральні потреби у громадських місцях». В таких випадках і всієї зарплати не жалко. До речі, Жорж Марше, коли його справу владнали, запитував: «Чому у вас на Красній площі немає «бістрт»? От у нас в Парижі…» Ну, то у вас в Парижі, а у нас - Москва, на Красній площі «бістрт» немає, зате є нужник, на французький манер - сортир, об’єкт нашої уваги. Не вистачало нам «бістрт» на Красній площі! Сортир є і достатньо. Шеромижників теж вистачає, - і своїх, і чужих, хоч після нашестя Наполеона минуло, вважай, півстоліття… - Підполковник Мусоргський підрахував у голові: - Навіть більше. Ми їх виявляємо, відслідковуємо і спрямовуємо, куди треба. Як ми працюємо - Жорж Марше переконався. Розумієте момент?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко з розумінням слухали підполковника Мусоргського, хоч основну думку його розповіді ще не зовсім спіймали.

- Наш труп, - продовжив підполковник Мусоргський, переконавшись, що гості з України його розуміють, - якого прапор Пересипкін умовно назвав жмуром, вирішив на московський манер сполучити приємне з корисним. Сів він на вічко зі спущеними штанами, імітуючи чи, може, й справляючи природній процес, і виссав усю півлітру, япона мать, у паузах читаючи газету «Правда», яку ми теж додали до речових доказів зі слідами крові жмура.

Підполковник Мусоргський кинув до рота шматок ковбаси.

- Чому я його називаю мудодзвоном? Не тому, що він у туалеті, ніби справжній москвич, читав газету «Правда», не тому, що ті мисливці, які приїздять у Москву за столичною ковбасою, газету «Правда» у цій частині Москви за встановленою традицією читають не в туалеті на Красній площі, а в сортирі на Неглинній, там гомосексуалісти збираються на свої тусовки після десятої вечора, хоча бувають винятки. Я тому називаю його мудодзвоном, що, припускаю: по-перше, ковбаси, тобто закусона, в туалет з собою він не взяв, надісь, вирішив зекономити і побільше у свою Рязань-Тьмутаракань привезти московського харчу, жлоб, і, по-друге, взяв не «чекушку», а цілу півлітру! І це його погубило!

Майор Мусоргський помахав вказівним пальцем, ніби погрожуючи тому жлобу, який порушив традицію москвичів, взявши до туалету не «чекушку», а цілу півлітру.

- Виссав сей жлоб пляшку горілки без закусі. І, природньо, сп’янів, а сп’янівши, зі спущеними штанами упав з вічка - мордою об кахлю прямо на газету «Правда». І відключився, розбивши лоба і носа. Мужик, той, який Пересипкіну сигнал подав як пильний громадянин, заходить в сортир, поки невідомо з якою метою - чи то для відправлення своїх натуральних потреб, тобто теж ужить пляшку алкоголю, чи то опорожнитися при нагоді, - у більшості випадків, як правило, процес відбувається паралельно. І бачить картину - з-під дверей кабінки стирчить голова мужика і вся в крові, а під носом калюжа майже свіжої крові.

З цього все й почалось!

Але коли я з Ільком зайшов у туалет, оперативна обстановка виявилась набагато складнішою, ніж я міг допустити. Я побачив два трупи, які лежали на підлозі - того любителя ковбаси з Рязані, зі спущеними штанами і писком у крові, і нашого Пересипкіна в міліцейській формі, теж з писком у крові.

Було помітно, що підполковнику Мусоргському важко давалась розповідь.

Він знову розлив горілку і жестом запропонував випити.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський продовжив:

- Вічко в кабінці, де сидів мудодзвон, розбите вщент, поряд валяється пістолет, такий приблизно, як у тебе, Олексію Григоровичу, тільки справжній, і не «Вальтер», а «ПМ» - пістолет Макарова. На підлозі кров, газета «Правда» теж у крові і два трупи. Ілько, хлопець кмітливий, йому не треба двічі казати Баден-Баден, приклав вухо до грудей Пересипкіна і мені киває - живий, мовляв. Хху-ух! - Підполковник Мусоргський понюхав скибку хліба. - Ми почали на нього з раковини водою бризкати. Пересипкін очунявся, але хвилин п’ять лиш рота одкривав, як той початкуючий спортсмен-юніор, який вперше у своєму житті випив стакан нерозведеного спирту. Трохи прийшов до тями і став доповідати.

Каже: «Стою я біля кабінки з пістолетом у руці. Патрон в патронникові, спусковий гачок із запобіжника спущений, як належить за інструкцією. Охороняю, - каже, - труп до вашого приходу, товаришу підполковник, періодично кидаючи погляд у різні боки для виявлення можливих злочинців. Зрапта труп зникає, клацає шпінгалет, дверцяти кабінки, коло якої я ніс вахту, відчиняються і з кабінки, япона мать, вивалюється той самий труп, зі спущеними штанами і вся морда в крові. Я від несподіванки, - продовжує Пересипкін розповідати свою епопею про Цусимське бойовище в туалеті під Красною площею, - упускаю пістолет, пістолет падає на підлогу і робить самовільний постріл, куля влучає у вічко, вічко - вщент, тільки бризки уламків у всі боки і мені в лоб. Більше я нічого не пам’ятаю».

«Бути добру, - це я сам собі в голові мізкую, - що не в мужика на ураження пістолет вистрілив, япона мать! І куля у вічко влучила, а не в живу мішень! Наслідки могли б бути гіршими». В цей час, коли ось так я міркую, оговтується чи наближається до потрібного стану те тьмутараканське чмо, яке лежало в кабінці на підлозі біля розбитого вічка. І чую я, колеги, запах. Сортирний, звичайно ж, запах, але свіжий і значно гостріший. Дивлюсь я на спущені того любителя столичної ковбаси і культурного дозвілля в столиці нашої Батьківщині штани і відмічаю - обкалякався мужик. Дивлюсь я на штани нашого Пересипкіна і відмічаю той же свіжий і гострий запах. Екскремальна, як говориться, ситуація! Не до столу, будь сказано, ясен пень. А втім, пропоную випить за те, що обидва мужики виявились, хай і обкаляканими, нехай і з середньої тяжкості травмами на вивісках, але живими.

* * *

- Ек-с-кремальна ситуація! - збуджено повторив підполковник Мусоргський, - не до столу будь сказано.

Випили, закусили.

Підполковник Мусоргський сказав: «Славно!» - і продовжив. Він вже говорив не так гостро, як насампочатку, однак мова його залишалася такою ж фактуальною.

- Викликав я, натурально, нашу спецбригаду із Скліфосовського, пояснив ситуацію. Тимчасом ті два постраждалі екскремали - Пересипкін і рязанське чмо, яке він охороняв, повмивались у раковині, хотіли витертись газеткою, яку не дочитав той рязанський хер, Ілько не дав, вилучив, як речовий доказ, про всяк випадок. Потім на кареті «швидкої» їх і відвезли до Скліфу. Квиток на електричку у мудодзвона, ясен перець, пропав, сержанту Пересипкіну доведеться нову міліцейську форму видати. І все таки, нічого, найголовніше, що все загалом благополучно закінчилось, я так думаю. А у Скліфосовського мужиків відмиють, приведуть у порядок… Я залишив Ілька в туалеті, щоб він там легеньку приборочку зробив, кров позмивав і ошмаття вічка прибрав, а потім щоб уже викликав прибиральниць.

Підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон.

Федір Шаляпін заспівав «Блоху».

Підполковник Мусоргський послухав і підспівав:

- «Ха-ха, ха-ха, блоха, ха-ха! Блоха, ха-ха, ха-ха, ха-ха!» Так тепер співать не вміють, - зронив зневажливо, підняв зі столу пляшку, розглядаючи, скільки рідини в ній залишилось, і порівну розлив у шкляники. - Пропоную, колеги, тост за безсмертну музику.

Випили, почали закусювать, і в цей час запищала рація.

- Що за народ, не дадуть спокійно перекусить, - обурився підполковник Мусоргський. - Перший слухає, що трапилось?

- Четвертий доповідає з підземного об’єкта номер два…

- Ілько, значить, з того ж сортира, - пояснив підполковник Мусоргський. - Слухаю, четвертий, що там у тебе?

- Знайдено ще одного жмура, потрібна ваша присутність, товарищу перший!

- Знову жмур?! «Ні сєбє хуя!» - як кажуть японці. Ви фільм Акіра Куросави «Сім самураїв» дивились? - Підполковник Мусоргський, прикривши долонею трубку, повернувся до майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка.

- Не доводилось, - відповів майор Бузина.

- Ні, - хитнув головою старший лейтенант Нікітченко.

- Подивіться, ситуація аналогічна, - порадив і знову повернувся до розмови з Ільком: - На тому ж об’єкті?! Який жмур?! Ми ж з тобою прибрали двох обкаляканих жмурів, які жмурами виявилися умовно, япона мать!

- Знову жмур! Умовно-неумовний!

- Спокуха, четвертий, щось ти занадто складно доповідаєш! Ти його перевірив на запах і ознаки життя?

- Не можу. Жмур лежить у такому місці і стані, що мені одному незмога визначити.

- Бути добру. Зачекай. Цвай мінутен, я вже йду. Ти тільки там спок’.

- Спок’, товаришу перший!

- Ось так.

Підполковник Мусоргський одягнув шинелю, кинув до рота декілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на два сантиметра нижче, ніж встановлено Стройовим статутом, аж до самих брів, і сказав майору Бузині та старшому лейтенанту Нікітченкові:

- Позаштатна ситуація повторюється. Володю, займи моє крісло, а ти, Олексію Григоровичу, знову озбройся про всяк випадок своїм пістолетом, стань коло дверей і нікого не пускай. Пароль: «Как нащьот халви, Бєкас?», відгук: «Сатурн почті нє відєн». А то минулого разу без пароля ти ледве мене не пристрелив. Спокуха і без паніки, колеги. Я пішов.

4.3.

Підполковник Мусоргський повернувся трохи раніше, ніж першого разу. Дашок кашкета у нього був піднятий на два з половиною сантиметра вище, аніж того вимагав Стройовий статут.

Із кишені він витягнув пузату пляшку кубинського рому і пояснив:

- Вино-горілчаний відділ у ГУМі вже зачинено. Довелось в кіоску, де продають кубинські сигари, конфіскувати цей пузир. Продавщиця, щоправда, трохи побрикалась. Каже, пузир не продається, його для картинки на вітрині поставлено. Я їй пояснив важливість моменту, говорю, колеги з України в гості приїхали, я ж не москвичом буду, якщо на стіл щось не поставлю! Це ж ганьба для всієї столиці! Вона мене зрозуміла і віддала свою «картинку». Але, бачте, «картинка» - справжня, а не фальшива декорація, - показав підполковник Мусоргський пляшку присутнім, - 58 градусів по Барбадосу вище нуля. Продавщиця попросила повернути пусту тару, вона в неї наллє потім чаю і знову поставить на вітрину. Я їй поверну пляшку разом з двома квитками у Большой театр на оперу «Хованщина», вона, виявляється, дуже поважає Модеста Петровича Мусоргського, я їй пообіцяв. Та воно і вдатніше, що ром, а не горілка, я так думаю. Саме знадобиться для поліровки на відходини, як у вашому генделику. Шампанського, на жаль немає. Ви не любителі? - запитав у своїх гостей підполковник Мусоргський, ставлячи на стіл пляшку.

- Ні-ні, - дружно заперечили майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко. - Від нього гикавка, хіба що на Новий рік по фуре… фужеру, - додав старший лейтенант Нікітченко.

- Слушно, - згодився підполковник Мусоргський. - Ось ще взяв по коробці сигар «Habana Club», це вам буде ніби московський сувенір у дарунок від Фіделя Кастро. Сигари, ясен пень, найвищої якості, їх Черчілль любив. І три апельсини, - підполковник Мусоргський витягнув з кишені шинелі три помаранча. - Кожному теж, як сувенір, а третім ми закусимо ром.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко позасовували коробки «Habana Club» і апельсини до своїх кишень.

Підполковник Мусоргський роздягся, скрутив голову пузатій пляшці, сів на звільнене старшим лейтенантом Нікітченком крісло і сказав йому:

- Володю, не в службу, а в дружбу, вимий, будь-ласка, наші бокали і розріж апельсин.

Старший лейтенант Нікітченко взяв ґранчаки, пішов до туалету, через хвилину повернув їх на стіл і приготував закуску.

Підполковник Мусоргський згріб зі столу залишки закуски і викинув в урну. Відтак він акуратно витер стіл і посуд серветками і розлив у чисті шкляники принесений ром.

По кабінету поплив аромат цукрової тростини, помаранчів, піратської романтики і морського вітру з Вест-Індії, яку, за однією із ймовірних версій, відкрив зовсім не Христофор Колумб, а запорозькі козаки на своїх чайках, чому доказом є державний прапор незалежної у складі Британської Співдружності держави Барбадос жовто-блакитного кольору з тризубом посередині, кап-у-кап такий, який майорів над вояками Української Галицької Армії (УГА) у громадянську війну: певно, серед козаків були і галичани, нащадки славного княза Данила Галицького, короля Руси, і предки вояків УГА.

«Гарний хлоп - Петро Модестович, хоч і москаль», - розважив майор Бузина.

- Пропоную випити за оживлення ще одного трупа, - запропонував підполковник Мусоргський, і йому ніхто не заперечив і не став перепитувати про обставини, що сприяли оживленню чергового трупа.

* * *

Випили, закусили апельсином.

Підполковник Мусоргський похвалив:

- Вельми гожий засіб для поліровки! Славно! Чи не так?

Усі погодилися.

Тут задзвонив червоний телефон з гербом СРСР на номерному коліщатку, який до цього часу ні разу не давав про себе знати.

Підполковник Мусоргський прибрав серйозного виду, прокашлявся, підняв рурку і відрапортував:

- Відповідальний черговий по Красній площі підполковник Мусоргський доповідає: чергування здійснюється без значних пригод і подій, подробиці перебігу буде відображено в рапорті по закінченню! Так, слухаю! Занотовую!

Підполковник Мусоргський взяв ручку і почав записувати в журнал:

- «Шифротелеграма. Цілком таємно. Начальнику 9-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенантові Рябенку. Прошу попередити працівника УКДБ УРСР по Ворошиловгад… як-як? - а, правильно, Ворошиловгррадській області, який перебуває у розпорядженні 9-го управління і тимчасово проживає на вулиці… як-як? - а, вулиці Горького в готелі «Пекін», щоб він по закінченні відрядження прибув у 5-е управління КДБ УРСР для доповіді про здійснені заходи на Красній площі у справі терориста «Гайдамаки». Підпис - начальник 5-го управління КДБ УРСР генерал-майор Свєтков». Все? Ставлю крапку. Прийняв підполковник Мусоргський. Хто передав? Записав, передам, він тут у мене сидить, підводимо попередні підсумки з метою недопущення у подальшому. Відбій.

- Ось, Володю, це для тебе. Черговий по «дев’ятці» передав. «Вулиці Гойкого, Ворошиловгадської», - відразу і не розбереш, що він диктує, гаркавий, чи що? Проте зорієнтувався, де тебе можна розшукати. Розпишись про ознайомлення, - показав підполковник Мусоргський, де треба розписатись у журналі.

Старший лейтенант Нікітченко схопився за голову:

- Завтра належить бути, де?

- У Києві, - сказав підполковник Мусоргський.

- Модесте Петровичу! Олексію Григоровичу! - розпачливо повторював старший лейтенант Нікітченко.

- Петро Модестович Мусоргський і Олексій Григорович Бузина. Інші присутні тут відсутні, - поправив його підполковник Мусоргський.

- Петре Модестовичу, Олексію Григоровичу, ми ж квитки забули взяти! Олексію Григоровичу, як же так? А якщо завтра в аеропорту не візьмемо? Каси сьогодні ще працюють?

Майор Мусоргський заспокоїв його.

- Володю, не смикайся, зараз все організуємо. Вам з якого аеропорту, із Внуково чи Шере-меть-єво-в-йоб, в печінках цей міжнародний аеропорт для «дев’ятки» уже стирчить? Тільки, по-моєму, в Київ з Шереметьєвого аероплани поки що не літають. Внуково? Добро, зараз я подзвоню нашому черговому по депутатському залу у Внуково і дам завдання. Буде все в найбездоганнішому вигляді! Можу навіть оформити замовлення, щоб два винищувачі МІГ-25 типу «Бекфаєр» з ракетами «Повітря-Земля» і «Повітря-Повітря» для супроводу вашого лайнера виділили як почесний ескорт.

Старший лейтенант Нікітченко замахав руками:

- Тільки без винищувачів і почесного ескорта!

- Не хочете? Жаль. Жаль-жаль.

Підполковник Мусоргський засмутився, певно, йому стало шкода, що гості відмовилися від супроводу винищувачів.

- Ну, якщо не хочете, то хай буде по-вашому. «Бекфаєри» замовляти не будемо - бажання гостей для москвичів закон. А жаль.

Підполковник Мусоргський набрав номер телефону:

- Алло, депутатський зал? Підполковник Мусоргський доповідає. Адаме, це ти? Вітаю категорично! - Підполковник Мусоргський, прикривши трубку, пояснив: - Це мій кореш Адам. Ми спільно з ним у парі, коли у Григорія Івановича Бояринова проходили вишкіл, ящірками і павуками в Туркменистані пів місяця харчувались, крокодили і жаби там не водились. Тест на виживання в пустелі Каракуми складали. Порядок! Адам зробить все, що я скажу. - І знову притулив до вуст рурку: - Як життя молоде, Адамчику? Як твоя дорогоцінна половина Єва? Ха-ха, не забув, Ангеліна! Я теж сьогодні на бойовому посту. Ми тут з українськими колегами на головному об’єкті серйозний захід провели, тепер обговорюємо попередні результати. Але у них виникла проблема, завтра летіти у Київ, а вони не встигли придбати квитки. Зробиш? Який рейс? 12.20, раніш немає? Влаштує? - повернувся він до присутніх.

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко розвели руками.

- Влаштує. Прізвища Бузина і Нікітченко, записав? Бузина - Олексій Григорович, Нікітченко - Володимир Федотович. Ти там облагодь по нашій літерній броні, на службові місця. Вони обидва брали участь у серйозній операції по недопущенню диверсійно-терористичного акту на Красній площі їхнім терористом. Нам допомагали. Ну, лади, треба зустрітися як-небудь, в Сандуни сходить, пивка попить. У Балашиху до Григорія Івановича? О, це ти вчасно нагадав. З’їздимо, у мене вінички і березові, і дубові, і ялівцеві заготовлені, усі, як батя любить. Евкаліптові? Є, з Батумі привезли. Нефільтроване пиво за тобою. Батя примусить перед банькою нормативи складати? Нічого, складемо, форму тримаємо. У нього самого живіт на два пальці виріс. І в тебе теж? Ну, будемо зганяти, тільки без фанатизму. Лади? Генерала? А навіщо Григорію Івановичу лампаси? Кажуть, що генерал - це полковник, який вижив з розуму. Ха-ха-ха! На пенсію піде генералом. Бути добру. До зустрічі, Адамчику.

- Ось і все, колеги, порядок! Як і обіцяв - фірма віників не в’яже, але віниками користується, в наступний ваш приїзд у Москву з’їздимо в Балашиху. Банька там - супер, у лісі, прямо на березі озера. Попаримося за найвищим розрядом. Я покажу вам басейник, у якому ваш Левко Нежердецький розводив жаб, готуючись до підпільної роботи проти бандерівців у Західній Україні.

Підполковник Мусоргський поклав рурку і продовжив оповідь про останній свій похід до туалету та оживлення чергового трупа:

- Так ось, спускаюсь я в туалет, починаю знову вивчати оперативну обстановку. Ілько показує на відчинені двері комірчини, де прибиральниці інструмент свій зберігають, а в ній, скорчившись, лежить на ганчірках мужик без видимих ознак життя.

Я даю команду Ільку: «Взувай рукавиці, щоб не залишати непотрібних відбитків пальців, і витягай цього жмура назовні, тут почнемо розбиратися!»

Поки Ілько з ним вовтузився в обмеженому просторі, цей жмурко ожив. Виявляється, то був зовсім не жмур, а той мужик, який першим помітив відпочиваючого в туалетній кабінці рязанського мудодзвона і дав сержанту Пересипкіну хибний сигнал. Пересипкін, як і належить за інструкцією, тут він молодець, зачинив цього важливого свідка в комірчину, де прибиральниці тримають свій інструмент, і забув у метушні. Власне, він і згадати не міг, оскільки з обкаляканими штанами на кареті швидкої допомоги поїхав до Скліфосовського. Це я повинен був згадати, одначе дав невеличку промашку.

Проте цей мужик з комірчини виявився не дурень, промашку не дав. Він дійсно заходив у туалет, щоб справити свої натуральні і духовні потреби, тобто в культурному місці спожити, як показало наше з Ільком розслідування, пляшку шмурдяка у формі вогнегасника і почитати газету «Правда». Коли його Пересипкін зачинив, він вирішив скористатися моментом, побоявся, що потім у нього вогнегасник відберуть, ясен пень. Ну, зразу ж із горла, відповідно до ситуації, випив свій шмурдяк, читати газету «Правда» не став, позаяк темно, приліг на ганчірки, пустий фугас і газетку під голову підіклав, ми потім пусту тару і газету на всяк випадок вилучили як речові докази, і кріпко заснув. Видно, з добрячої утоми, каже, що навіть канонади, яку влаштував у туалеті наш Пересипкін, не чув.

Коли я його, звичайно ж - перепросивши, відпустив, він, як олімпійський чемпіон Брумель, двома стрибками подолав усі сходинки нагору, і більше ми його не бачили. Мабуть, не побачимо і до своєї пенсії.

- Така у нас служба, колеги, - повів далі підполковник Мусоргський, піднімаючись із крісла і розливаючи по шкляниках залишки рому. - Не кожного дня трапляються такі пригоди, хоча завжди щось трапляється, буває й гірше. Ніякий придурок сьогодні не підпалив себе на головній площі столиці нашої держави, не сікався з кувалдою до вождя у «підземному об’єкті номер один», ніхто не підірвав себе і його відвідувачів біля нетлінного тіла вождя у тому ж «підземному об’єкті номер один», а з інцидентом у «підземному об’єкті номер два» ми дали собі раду. Як бачите, ми пильно і надійно несемо свою службу, перебуваючи на найголовнішому посту нашої Вітчизни. Чергування ще не закінчилось, хоча доступ до тіла вже припинився, через хвилин двадцять треба поміняти нічні пости. Потім можна буде трохи подрімати, - підполковник Мусоргський показав шкляником на кушетку.

- І все це, - підполковник Мусоргський тим же питуном обвів стіл, продовжуючи прощальну свою промову, - не кожної суботи буває. І взагалі ніколи у мене не було такого дня, як сьогодні, коли б я зміг так гарно посидіти і цікаво поспілкуватися зі своїми друзями і колегами з братньої України. Спасибі вам. А зараз на стремено я пропоную випити за цю зустріч, щоб ми у своєму житті могли її повторить. Ближчим часом у Києві, у ваших ганделиках і генделиках, я обіцяю. Левка Нежердецького прихопимо?

- Чого ж, можна. Тільки з Левком під завісу ми можемо опинитись у волинській корчмі, - повагом зауважив майор Бузина.

- А чого ж, я на Волині ще не був, злітаємо. Бачив тільки фільм «Олеся» з жінкою Володі Висоцького Мариною Владі у головній ролі про волинських відьом. Я замовлю «Бекфайєр», так надійніше. Отже, за нашу наступну зустріч у Києві з продовженням на Волині у корчмі! Пиймо!

4.4.

«Пиймо!» - скомандував підполковник Мусоргський.

Випили, закусили останніми часточками апельсина.

Більше пити і закусювати не хотілося, та й не було вже що.

Підполковник Мусоргський запропонував:

- Може Володю Висоцького на прощання послухаємо, як домовлялися?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко промовчали.

- Чи «Прощання слов’янки»?

Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко продовжували мовчать, зосереджуючись.

- Бути добру. Я зараз увімкну радіо, послухаємо останні вісті на закуску, чим країна і світ живуть, дізнаємось. А то ми тут через ці події трохи відстали. Тимчасом дам команду водію, щоб він відвіз вас до готелю.

Підполковник Мусоргський увімкнув радіоприймач, останні вісті, певно, вже закінчилися, і, мабуть, розпочалася музична передача на замовлення радіослухачів. Державний російський народний хор імені П’ятницького виконував сучасні російські народні пісні у супроводі оркестру балалаєчників на замовлення членів комсомольско-молодіжної бригади на будівництві Байкало-Амурської магістралі 6).

Розпочав соліст:

Мы с приятелем вдвоём

Работали на дизеле.

Он мудак, и я мудак, -

У нас дизель спиздили.

Наступний куплет підхопила солістка:

Приезжай ко мне на БАМ

с чемоданом кожаным,

а уедешь ты отсюда

с хуем отмороженным.

- «…а у-уедешь ты отсюда…», я н-не доганяю, з чим «у-уедешь ты отсюда»? «… с отмороженным», з чим «отмороженным»? - зосереджуючись, намагався розібратися в тексті пісні старший лейтенант Нікітченко.

- Я т-теж шось не з-зрозумів, - протягнув підполковник Мусоргський, покрутив ручки і додав гучності. Але в ефірі звучала вже нова пісня, послухати яку виявила бажання група трудівників з колгоспу «Ленінським шляхом» Рязанської области:

Самолёт по небу катит,

Солженицын в нём летит.

«Вот те’ нате - хуй в томате», -

Бёлль встречая говорит.

- Дуже актуально, - відзначив підполковник Мусоргський. - І не гірше, ніж Висоцький.

- Модесте Петровичу, - запитав майор Бузина, - що ти у-увімкнув: ра-радіо чи свій ма…магне… магнетофон? Ммусоргського чи Ви-висоцького?

- Який «магнетофон»? Олексію Григоровичу?! Радіо! «Маяк»!

- «Маяк»? У н-нас в Управлінні г-газета називається «Маяк», там генерал Свєтков свої в-вірші друкує під п-псевдонімом «Алфєй Свєтлов».

- Надішлеш, почитаю. Я вірші люблю. Як писав поет, забув - хто, завтра пригадаю: «С вінцом в груді і жаждой двєсті сідєл он дум вєлікіх полн на бєрєгу пустинних волн, понікнув гордой головой». Чи: «Отряд нє замєтіл потєрі бойца!» Це, здається, ваш Свєтлов написав? У нас усі бійці на місці? - Підполковник Мусоргський, тикнувши себе пальцем в груди, перерахував: «Один, два, три». - Усі, ніхто не загубився. Алеж то у вас газета! А тут радіостанція «Маяк»! Магнітофон теж називається «Маяк». Магнітола, коли хочеш. Укупі магнітофон і радіоприймач. «Маяк»!

- При-приймач «Маяк»? «Двєсті» не треба. У нас радіоприймачі генерал Свєтков вилучає. «Кальоним жєлєзом, - каже, - будєм вижігать…»

- Клав я прибор з кувертом на вашого Свєткова вкупі зі Свєтловим. То у вас, а у нас передають концерт на замовлення с-слухачів. Яку тобі п-пісню замовити? По прямій лінії, у нас це запросто. Дзвоню і замовляю. Нараз! Відповідально!

Підполковник Мусоргський поклав руку на червоний телефон:

- «М-а-асквічі дарят для нашіх га-астєй с братской Украіни папулярную пєсню «Русскій с кітайцем братья навєк!» Іспалняєт хор мальчіков і Бунчіков!» Хочеш? Апофігей? На коня?

- П-піссю… п-піссьню? - перепитав майор Бузина. - Піссю… піссьню не хочу. У нас таких не с-співають.

- Ну, як хочеш, - сказав підполковник Мусоргський і прийняв руку з телефона.

На його обличчя ліг смуток, певно, йому стало шкода, що гості відмовились від музичного вітання.

- Во, я зрозумів, - озвався старший лейтенант Нікітченко, - «отмороженный хуй в томате…», хоча, зрештою… причому тут хуй? - Він знову почав плутатися в здогадах.

- На латині правильно гуй, а не хуй, - сказав Олексій Григорович. - Українською теж - гуй. З-запозичили.

- О! У Києві кажуть «гуй», а в Москві - «хуй», - сказав підполковник Мусоргський. - Треба запам’ятати.

- Ні, таки зрозумів, експортуєм на експорт… - не звернув уваги на зауваження майора Бузини і роздуми підполковника Мусоргського старший лейтенант Нікітченко. - Морожений хуй в томатє експортуєм на експорт нє на дізєлє, а самольотом, тому що дізєль у нас спіз… спізз… ділі русскій с кітайцем в сопровождєніі хора… хора мальчіков-їбунчіков. Во!

Обличчя у старшого лейтенанта Нікітченко засвітилося непідробною радістю і задоволенням від розгаданої загадки.

Майор Бузина штивними очима похмуро подивився в дзеркало.

Там йому привидівся Солженіцин, який разом з Леніним і Толстим пив шмурдяк з пляшки типу фугас чи вогнегасник і закушував випивку чи то хріном у томаті, чи то бичками з хріном. Ленін потягнув бляшанку до себе. Солженіцин хотів відняти у Леніна консерву, той не давав, і Солженіцин енергійно заходився разом з Толстим духопелити його, намагаючись вдарити фугасом по голові. Майор Бузина вирішив у бійку не втручатись: «Еге, двоє на одного, - розважив він, - два москалі на одного інородця. З інородцями москалі завжди так чинять, користуючись своєю чисельною перевагою… їх як гною, спробуй втрутитися - поб’ють утрьох, щоб не сунув свій писок у чужі справи… РСФРР - не УСРР і Ленін все-таки їхній, попри те, що більше коренів має у нас… не москаль, проте й не питомий українець - чи то калмик, чи то єврей, хоча Левко Нежердецький щось інше говорив, нібито він поляк, ні, то Дзержинський - напівполяк, напівєврей, але - хай москалі самі розбираються».

Майор Бузина заплющив очі.

Картина зникла.

Майор Бузина поліз в штани за хусточкою, але забув, що вона в нього міститься у внутрішній кишені піджака.

Хусточки в штанях Олексій Григорович не знайшов.

«Здається, я вже контентний», - розмислив він, розплющив очі і глянув у верцадло.

Солженіцин з Толстим товкли Леніна вже на підлозі.

«Еге, - подумки застеріг він, - у нас лежачого не б’ють, - і знову склепив повіки. - Ні, хай самі б’ються, у нас хата скраю. - Олексій Григорович не був достоту впевнений, що в разі, якщо він втрутиться у бійку, Ленін не перекинеться на бік своїх супротивників. Майор Бузина був гарним аналітиком і розумівся на тактиці та стратегії, Володимир Ілліч теж був гарним тактиком і стратегом. - Викрутиться», - подумав небезпідставно Олексій Григорович.

Підполковник Мусоргський тим часом викликав водія.

Водій зайшов і виструнчився.

Підполковник Мусоргський уважно подивився на водія, зосереджуючи погляд і думку.

Хор і солісти продовжували співати далі, певно, цього разу на прохання працівників Внутрішніх військ МВС СРСР:

- Гоп-стоп, Зоя,

Кому давала стоя?

- Кому давала стоя?

Начальнику конвоя!

- Василю, ми захід завершили, я тебе призначаю начальніком конвоя. І завдання. О-он речі Олексія Григоровича, - Мусоргський показав на шаньку, у якій лежав куплений майором Бузиною пістолет для сина юніора, - там з-зброя і п-патрони, ти з ними обережно, треба відвезти їх у готель «Пекін», зброю і п-патрони. І туди ж доставити у повній цілості і схоронності моїх д-друзів.

- Зрозумів, - хитнув головою Василь. - Дозвольте виконувати?

- Дозволяю, - сказав підполковник Мусоргський.

Водій Василь віддав честь поворотом голови, оскільки був без шапки, і відтак взяв шаньку майора Бузини зі зброєю.

Майор Бузина розклепив очі і піднявся.

Зумів піднятися і старший лейтенант Нікітченко.

Вони удвох обняли підполковника Мусоргського, по-чоловічому міцно поцілувались, подякували за учту - про екскурсію і поїздку Москвою вони вже забули, хоча, либонь, в першу чергу треба було дякувати за культпохід у Мавзолей і відвідини Новодівичого цвинтару, попрощалися, одяглися, знову попрощалися, взяли один один попід руки і в супроводі пісень і музики Державного російського народного хору імені Митрофана П’ятницького вийшли надвір.

Там вони, трохи потупцювавшись і, не відриваючи один від одного рук, сіли у «Волгу».

Тим же робом доїхали до готелю і сливе самостійно виладнались з машини, коли водій зупинив авто прямо навпроти вхідних дверей «Пекіна».

Водій теж висів, висів першим, позаяк мусив завчасно відчинити дверцята перед пасажирами і допомогти їм ступити на землю.

Пасажири підійшли до ґанку і, потупцювавши, зупинились.

Водій прочинив готельні двері перед пасажирами, які трохи завовтузились у дещо завузькому отворі готельного входу, взяв ключ у покоївки, провів пожильців прямо до їхнього номера і тільки там віддав майору Бузині його шаньку і ключ від номера.

Майор Бузина поклав шаньку на підлогу, з третьої спроби засунув ключ у дзюрку замка, відчинив дверину, вийняв ключ із дзюрки замка, знову взяв шаньку, попід руки зі старшим лейтенантом Нікітченком зайшов у кімнату і знову зачинив двері, вже зсередини, як того вимагала інструкція щодо забезпечення режиму в органах державної безпеки УРСР. Відтак попрямував до ліжка, міцно тримаючись ліктя старшого лейтенанта Нікітченка чи тримаючи лікоть старшого лейтенанта Нікітченка, упав на постіль і миттєво заснув.

* * *

Хай чужина комусь вбирає очі,

Нехай про неї навіть мріє хтось

(До переміни місць такі охочі

Всі ті, кому в житті не повелось).

Для мене ж досить - певне, до загину -

Кількох губерень чи округ тепер,

Що на землі становлять Україну - УСРР.

Євген Плужник, «Хай чужина комусь вбирає очі» (зі збірки «Рання осінь»)

ГЛАВА V . МОСКВА - КИЇВ. ДОРОГА ДОДОМУ 5.1.

Майор Бузина спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь перед дев’ятою годиною, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з Володимиром Іллічем Леніним.

Лежати в саркофазі під секретним шклом було зручно, трохи скородила вуха музика, яка чулась чи то згори, чи то десь збоку, але й те було терпимо.

Нараз почувся стукіт молотка, та такий важкий, буцім його удари спрямовувались прямо по голові.

«Що ж це робиться, чи не той придурок з далекосхідного міста Находки, про якого розказував підполковник Мусоргський, знову приперся до Москви і гепає кувалдою неначе по голові?» - занепокоївся майор Бузина.

Він повільно підняв руки і пощупав свою голову.

Голова була в шапці-мазепинці.

Недоумок бив не по голові, а, певно, зверху по шклу.

Шкло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток, - згадав майор Бузина розповідь підполковника Мусоргського і трохи заспокоївся.

Проте недоумок продовжував стукати.

Майор Бузина повільно розмружив спочатку ліве око, потім праве, але не зовсім, а тільки на невеличку шпаринку, тому що піднімати повіки вгору на весь обшир було важко та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим. Він завважив, що лежить одягненим, у кожушку і в брудних, заляпаних грязюкою полуботках. Холоші штанів теж були брудні ледве не до колін.

«Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?» - спитав сам себе.

Сон не покинув його до решти, та свідомість потроху поверталась, і, прочумлюючись, майор Бузина згадав, як учора в сутінках тинявся Новодівичим цвинтарем поміж могилами жінки Сталіна Надії Аллілуєвої, брата Леніна Дмитра Ульянова та ще, здається, натрапив на поховання письменника Антона Чехова, походженням українця з українського міста Таганрога, який в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою. Про походження Антона Чехова Олексій Григорович пам’ятав, а от яким робом він опинився на кладовищі, геть нічого не міг пригадати.

«Чого я поперся на той цвинтар? - ворушив він хворими мізками. - Так-так, ми відвідали Мавзолей, а потім підполковник Мусоргський запропонував мені і ще кому? так-так, зі мною був ще опер з Ворошиловграда - Володя Нікітченко, який приїхав до Москви ловити терориста, і підполковник Мусоргський вручив йому почесну нагороду за знешкодження того диверсанта… так, потім підполковник Мусоргський запропонував після жінок Володимира Ілліча Надії Крупської та Інесси Арманд пом’янути ще й жінку Сталіна утрьох, Надію Аллілуєву… а потім, значить, я якимось невідомим робом знову потрапив у Мавзолей».

Майор Бузина поворушив лівою ногою, відсунув її на цаль убік і відчув, як його нижня кінцівка торкнулась ноги чужого чоловіка, який, видати з усього, лежав поруч.

«Володимир Ілліч! Поряд! А я улігся на місці Йосифа Віссаріоновича! - майнув у нього здогад. - Ага, Сталіна винесли в тил Мавзолея, сам же учора бачив свіжі квіти на його гробку. Значить, я таки влігся на звільнене неньом місце поруч з Володимиром Іллічем, Ленін залишився лежати один посередині, як і до смерті Сталіна було, а я відсунув Леніна вбік, щоб не так затісно було лежати».

Інший на місці майора Бузини схарапудився би, тільки не він. Олексій Григорович був мужньою і хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику ленінової ноги злякався не дуже: «Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшись у його постіль. Міг би і в морду зацідить».

Майор Бузина поки що не зовсім усвідомив, у яку халепу він втрапив, - усвідомлення жаху і того, що сталося, прийде до нього потім.

Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився.

Майор Бузина, врахувавши ситуацію, вирішив оглянути Леніна детальніше, чого не зробив учора під час відвідин усипальниці вождя. Він повільно повернув голову і зрапта побачив, що поряд з ним лежить аж ніяк не вождь світового пролетаріату Ленін, а той же опер з Ворошиловградського УКДБ Нікітченко, схожий на інструктора райкому комсомолу, з яким він відвідував Мавзолей, а потім могилу Надії Аллілуєвої на Новодівочому цвинтарі.

«Боже ж мій, - жахнувся він, - так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Справедливо кажуть: п’яному - Казбек не гора, і Волга - калюжа. А де ж Ленін?»

Леніна на одрі не видно було.

«Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати, - розпочав аналізувати ситуацію майор Бузина. - Що ж ми з ним зробили? Він - дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, очевидячки, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат втратив свого вождя, назавжди і безповоротно. Як у нас побудовано соціалізм - остаточно і назавжди. Це мені говорив, хто ж говорив? а, генерал Свєтков говорив. А як же далі будувати комунізм - без Володимира Ілліча? Людоньки, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два українські заволоки-лобуряки… Що буде!? Скандал! Дізнаються Федорчук, Свєтков, Довбач, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах!… Сей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. «Само главно, - буде репетувати Довбач, - що цей перерожденець Бузина зазіхнув на найдорожче і найлюбиміше, що є у кожного радянського мужчини і кожної женщини, само главно! Він порушив третю заповідь оперативного працівника - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим! І якщо він порушив третю, то порушував і перші дві, тільки вчасно його ніхто не викрив, допоки він не зазіхнув на третю заповідь в особі невмирущого вождя і не піддав її брутальній нарузі, зіпхнувши нетлінне тіло вождя з місця, яке йому належить, і незаконно вмостившись на ньому, само главно!»

Хоча невідомо, хто першим заліз у Мавзолей і хто, само главно, я чи Нікітченко, фактично випхнув з труни Володимира Ілліча, - намагався захистити себе майор Бузина, хоча б подумки. - Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю і усіх трьох заповідей оперативного працівника неухильно дотримуюсь уже впродовж безмаль п’ятнадцяти років. І третьої - незаперечно, позаяк Володимир Ілліч походженням до москалів не належить, тому що по лінії батька дід у нього калмик, по матері - єврей з нашого українського міста Старокостянтинова. Він майже наш! Як же я наважився йому б зашкодити? А сей нахабний комсомолець з Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути: йому що школяр, що пенсіонер, все одно, він будь-які заповіді може обійти і вийде сухісіньким з води, - передбачаючи незаслужені винувачення, далі намагався оборонити себе майор Бузина. - А куди ж дивилися підполковник Мусоргський та його підлеглий у цивільному Харитон Петрович? Як вони могли пропустити нас удвох з Нікітченком до священного ложа, коли доступ трудящих у Мавзолей вже припинили!? Їм же Вітчизна, КПРС і керівництво КДБ СРСР довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку остерігався - добром це не кінчиться. Я ж не хотів пити, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій, хотів попрощатися. Так ні, сей нащадок автора «Хованщини» наполіг: «Не можу відпустити! Не годиться! Свята справа, москвичі мене не зрозуміють! Ми надійно і пильно! По чарці і без фанатизму! Правда не в ногах, а посередині! Академік Іоффе каже, що в суботу можна «омрачіть»!»

І ось маєш результат - «омрачілі»! Налигалися до того, що замість свого номеру в готелі «Пекін» втрапили на ночівлю до Мавзолею Леніна! І оце називається - «без фанатизму»? Боже, скільки ж ми вижлуктили за день? - ухопився за голову майор Бузина. - От і довіряй москалям! І де, кінець кінцем, правда?!

Коли ми тверезі, правда на нашому боці, завжди. Коли ми не тверезі, коли ми п’яні, - розважував, тримаючись за голову, майор Бузина, - ми можемо возз’єднатися, налигатися до стану риз, як кажуть москалі, щоб потім тут у Москві залізти в Мавзолей Володимира Ілліча Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, - тут Довбачу не заперечиш, - влягтися в труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення і звитяги. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує і не личить. Тут теж Довбач, либонь, правий», - так самокритично картав себе майор Бузина, і його каяття було справжнім і щирим.

Недоумок знову заходився стукати кувалдою по саркофагу.

«Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити сей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо геть нічого не пам’ятаєш? Та якщо і виповзеш звідси, придурок з Находки може шарахнути кувалдою по кумполу. Він же - шиз, параноїк, вар’ят. Він же утік з Канатчикової дачі, йому однаково, кого по голові бити - Леніна, який, правдоподібно, і заслужив цієї кари, чи мене - майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в сей час «Ч» охорона Красної площі і Мавзолею Володимира Ілліча Леніна виявилась ненадійною!»

Страшенно захотілося закурити.

Майор Бузина, гейби Лазар 1) після воскресіння, з потугою піднявся на сідницях і поляпав себе по боках і стегнах.

У правій кишені кожушка заторохтіла коробка сірників.

Майор Бузина сунув руку в кишеню, вийняв сірники, зім’яту пачку від сигарет і апельсин.

«Звідки він взявся тут, сей помаранч?» - подивувався Олексій Григорович. В лівій кишені він виявив коробку сигар «Habana Club». Як вона опинилася у його кожушку, Олексій Григорович теж не пригадав. «Але курево є, це вже непогано», - помислив він, тремтячими пальцями розкрив пудельку, витягнув одну сигару, зубами відкусив кінець і виплюнув на підлогу.

Відтак тернув сірником і закурив.

В голові замакітрилося, перед очима попливли зелені кола, заблимали сині вогники. Небавом кольорові плями зникли, в голові проясніло і стало легше. Старший лейтенант Нікітченко, у чорному крислатому капелюсі, шкіряному плащі, з забрьоханими, як і в майора Бузини, холошами і брудними черевиками, лежав крижем, солодко похропуючи уві сні, і без ніякого відчуття провини за скоєну халепу; видати, йому снилось, як він хизується у Ворошиловградському УКДБ отриманою у Москві почесною нагородою.

«Тільки б вибратись з цього клятого саркофагу, ми ж якось у нього залізли удвох із старшим лейтенантом Нікітченком, і знайти Володимира Ілліча, - міркував майор Бузина. - Обтрусити, повернути на ложе, скласти руки, може, він і не дуже пошкодився. А ми б з старшим лейтенантом Нікітченком стали по обидва боки одра, як почесна варта, чекаючи приходу державної охорони. - Майор Бузина поправив шапку-мазепинку, яка сповзла йому на ліве вухо. - Сказали б, що пильнували вождя від нападу ворошиловградського терориста, не виключаючи, що те стерво могло утікти із СІЗО, прибути до Москви і здійснити свій злочинний намір уночі. А ми із старшим лейтенантом Нікітченком - напоготові, пильнуємо, як заповідав нам Фелікс Едмудо… Фелікс Еднумбо… коротше, залізно-бронзовий наш Фелікс з Луб’янки! Він там, а ми тут! А терорист Голопупенко, чи як його там називають? - у ворошиловградському СІЗО, і нікуди він не втече! Тільки б знайти вождя, бо без вождя нам кепсько буде».

Майор Бузина зроду не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.

Попихкуючи сигарою, він озирнувся вусібіч, щоб детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу, вождь світового пролетаріату і усього визвольного руху на планеті Володимир Ілліч Ленін-Ульянов.

І тільки тут майор Бузина здолав себе второпати, що лежить він не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, в номері готелю «Пекін», що міститься зовсім не на Красній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури - соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, недалеко від пам’ятника іншому визначному діячеві радянської літератури - Володимиру Володимировичу Маяковському, рядками з вірша якого «Чуєш, сурми заграли?» він тільки вчора, ні, позавчора завершив заняття для працівників відділення 5-го управління КДБ СРСР, щойно створеного для боротьби з українським буржуазним націоналізмом на всіх теренах СРСР і по всій планеті у ближньому зарубіжжі, і музика лунає не згори, а з гучномовця, який вони із старшим лейтенантом Нікітченком необачно забули вимкнути, коли учора поспішали на відвідини Мавзолею Леніна.

Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як в оцей мент.

* * *

Стукали у двері.

Майор Бузина поторсав старшого лейтенанта Нікітченка:

- Піднімайся. Час розплати настав.

Старший лейтенант Нікітченко устав, пришелепувато подивився на майора Бузину із сигарою в роті, роззирнувся і пересів на своє ліжко.

У двері продовжували стукати.

Майор Бузина пішов відчиняти.

Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував.

За порогом стояв підполковник Мусоргський, у ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру і мускатних горішків.

І сам простягав руки для обнімання:

- Колеги, що трапилось? Десять хвилин стукаю, і ніхто не відчиняє. Я вже вирішив, що помилився номером. Пішов дізнатися у консьєржки, вона відповідає, що номер мною визначено правильно. «Видко, міцно хлопці сплять, - каже, - вони учора прийшли трохи притомившись з утоми».

- О! - вигукнув він далі, побачивши за спиною майора Бузини старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловграда у чорному крислатому капелюсі і шкіряному плащі. - Так ви обидва вже встигли одягнутися! Чудово! Я спускаюсь надвір, там нас чекає машина, а ви чимшвидше збирайте свої манатки, здавайте номер, і ми поїдемо.

- Куди? - трохи спантеличено запитав майор Бузина.

Він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке пойняло його єство нанині, коли він побачив себе не в Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю «Пекін» на вулиці, названій на честь основоположника соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького.

- Як «куди»? На кудикіну гору! В аеропорт Внуково - ми ж учора домовились! Все схоплено, квитки на рейс замовлено, літак ТУ-134 на злітній смузі, мотори прогріваються. Ось лише від почесного ескорту у складі двох літаків-винищувачів МІГ-25 типу «Бекфаєр» по боках на ваше прохання відмовились. - На мить обличчя підполковника Мусоргського огорнула тінь розчарування, певно, йому було шкода, що гості з України відмовились від його щирої пропозиції. - Можливо, дарма, - продовжив він, поміркувавши, - а, може, воно й правильно, щоб не налякати вашого Щербицького і вашого Федорчука. А то вони подумають, що Леонід Ілліч Брежнєв разом з якимось високим іноземним гостем, типу Еріха Гонеккера, він з ним любить цілуватися взасос, вирішив постріляти кабанів у лісах вашої неньки-України без попередження. Приїздить до вас Леонід Ілліч на полювання?

- Приїздить. Через кожні два роки, - підтвердив майор Бузина.

- Отож, - сказав підполковник Мусоргський. - Отже від супроводу з протокольних мотивів відмовляємося, а на шляху в аеропорт відвідаємо наш знаменитий пивбар «Балчуг». На доріжку треба трохи посидіти - так у москвичів заведено, без фанатизму - у вас попереду ще дорога далека до вашої неньки і генерала Свєткова оптом з нею, а мені треба відпочити після чергування. У пивбар черга така ж, як і в Мавзолей, але телефоном я вже попередив бармена, щоб він нас прийняв.

5.2.

Підполковник Мусоргський пішов униз.

Старший лейтенант Нікітченко зубну щітку і голярське начиння поклав у кишеню, майор Бузина склав свої речі у валізку, куди намагався втиснути і «Вальтер» гамузом із апельсином і сигарами; Олексій Григорович вже згадав, звідки вони у нього з’явилися, але пістолет та інші московські гостинці у валізці не поміщались, і йому довелось залишити їх в шаньці і нести шаньку в лівій руці, а у правій портфель типу «дипломат».

У машині підполковник Мусоргський пояснив:

- Їдемо в пивбар «Балчуг», там є затишний кабінетик, який ми інколи використовуєм для оперативних цілей. Я вже подзвонив і домовився.

Біля пивбару «Балчуг» стояла черга, навіть довша аніж до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна, і така ж велелюдна, тільки менше в ній було дітей і жінок, чи взагалі майже не було, а стояли мужчини, чекаючи миті, коли можна було поцмокувати холодне і бажане пиво. У більшості бажаючих цілющої рідини, вірогідно, «горіли труби», однак людство стояло спокійно, терпляче і мовчки.

Як і до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна.

Підполковник Мусоргський, як ніж в масло, пройшов крізь спраглий натовп.

Швейцарові, показавши позад, мовив:

- Ці два зі мною.

В залі накуреного бару кивнув офіціантові, що бігав між столиками:

- Вольдемаре, нам що-небудь фірмове, але без фанатизму. Я проводжаю друзів в аеропорт «Внуково».

Кабінетик виявився затишним, з килимом на підлозі, м’якими червоними кріслами, такого ж кольору щільними портьєрами і чорним телефоном у кутку.

Через кілька хвилин до кабінету, попередньо постукавши, зайшов офіціант Вольдемар з тацею, на якій стояли три кухлі з пивом, навколо кожного червоніли раки, креветки і лежала дрібними скибочками порізана червона риба, а також три кришталеві запотілі чарочки з горілкою по п’ятдесят грамів.

Побажавши смачного, Вольдемар зник.

- Пиво і раки виробництва заводу Бебеля? - поцікавився майор Бузина. Настрій у нього покращився аж до того стану, що він у змозі був і пожартувати.

- Ха-ха-ха! - засміявся підполковник Мусоргський. - Тільки так і ніяк інакше! У Москві пиво й раки та іншу закуску до пива дійсно виробляє завод Бебеля. Соціалізм! Кожному - по праці, від кожного - по здібностях. Хто не працює, той не їсть! І не п’є пиво з раками. Ми заслужили! І пиво, і цей натюрморт, який нам спорудив Вольдемар. Горілочка - як ліки після вчорашньої звитяжної праці, а бебелівське пиво з раками - для задоволення. При вивченні марксізьму-лєнінізьму найголовніше навчитись відрізняти Бебеля від Бабеля, Бабеля від кабеля, кабеля від кобеля, а кобеля від сучки. Досягти такої мети не важко, якщо пам’ятати, що справжнє прізвище Ісаака Бабеля - Бобель, чекістом Ісаак був на прізвище Бобель, потім прибрав псевдонім «Бабель», коли почав писати свої твори і паралельно трахати вкупі з письменником Михайлом Фрідляндом, який мав псевдонім «Кольцов», жінку наркома Єжова, за що обидва й відпокутували своїм життям після того, как Єжова теж розстріляли. Отже, почнемо з горілки, потім перейдемо на Бебеля, Бабеля, Бобеля і так далі, бо, як справедливо кажуть в народі, повторення є мати навчання, але без фанатизму, тобто зупинимось перед сучкою.

Випили холодну, як лід, горілочку - за відліт і майбутні зустрічі, закусили лососем та іншими делікатесами.

Пиво, раки і креветки теж смакували.

- Славно! - мовив підполковник Мусоргський.

Через пів години він дав Вольдемару команду повторити.

Повторили.

Коли майор Бузина спохопився, годинник показував за чверть перед дванадцятою.

- Петре Модестовичу, - захвилювався він, показуючи на годинник. - Ми запізнюємось на літак!

Підполковник Мусоргський перевірив час на своєму годиннику, заспівав: «У нас єщьо в запасє чєтирнадцать мінут», - і крикнув офіціанту:

- Вольдемаре, постав пісню Владіміра Войновіча «Заправлєни в планшети космічєскіє карти».

Вольдемар миттю виконав замовлення.

Підполковник Мусоргський заспокоїв під музику:

- Все в ажурі, колеги, не панікуйте. Без нас, цебто без вас, аероплан не полетить, а за відліт ми вже випили.

Він підійшов до телефону і набрав номер:

- Алло, підполковник Мусоргський доповідає. Кирило, ти? Привіт, як життя молоде? Тобі Колян передавав мою заявку? Так, квитки у тебе? У мене до тебе прохання. Я особисто проводжаю колег з Києва, вчора на головному об’єкті серйозний захід провели, три трупа без наслідків, терористичний акт попередили. На шляху в аеропорт на пару хвилин в «Балчуг» завернули, пивка випить, а то все служба, служба, ніколи і посидіти хоч трохи, не кожний день зустрічаємось по спільних операціях. Ти попередь диспетчера, щоб рейс не випускав без нас, ми не запізнимось, можливо, хвилин на п’ять затримаємось, не більше. Тільки прокрути реєстрацію квитків і дай команду черговому, щоб ворота відчинив - ми під’їдемо прямо до трапу. Лади? Ну, ми уже в дорозі. Бути добру.

- Це - черговий по депутатському залу, мій дружбан Кирило, разом Подгорного охороняли, - пояснив підполковник Мусоргський. - Що ми витерпіли, лиш один Господь-Бог знає! Але розповідати немає коли, їдьмо!

- Васю, - продублював він команду водієві, коли сіли в авто, - тобі дається чотирнадцять хвилин, щоб доїхати до аеропорта Внуково. Більше нам Владімір Войновіч не дає.

- Хто такий Владімір Войнович 2) ? - запитав водій.

- Керівник польотів, - пояснив підполковник Мусоргський

- Втямив, - кивнув водій, ввімкнув сигналізацію на кузові та сирену і натиснув на акселератор. Ревнув восьмициліндровий «чайківський» двигун потужністю 220 кінських сил, «Волга» зірвалася з місця, як пес стрибає на кішку, і помчалась по осьовій, майже не торкаючись колесами асфальту.

Майор Бузина вчепився в сидіння, приплющився і не розкривав очей аж до аеропорту. Перше, що він побачив, коли підняв повіки, були широко розчинені ворота на летовище з боку привокзальної площі і двох міліціонерів, які стояли пообіч і віддавали честь. Водій Вася скинув газ і знову натиснув на педаль до упора. Машина ревнула, ракетою проскочила ворота, вилетіла на летовище, водій Вася відпустив педаль, перемкнув важіль швидкості на першу і різко натиснув на гальма рівно за десять метрів від літака. Майор Бузина боляче телепнувся лобом об переднє сидіння. Якби не шапка-мазепинка, то голова могла б навпіл розколотися, а так тільки пучок іскр вибухнув у замружених його очах.

Біля трапу вишикувався екіпаж, чекаючи останніх пасажирів.

З машини Мусоргський, Бузина і Нікітченко вилізли майже одночасно.

У майора Бузини кліпи ще продовжували іскрити.

Підполковник Мусоргський підштовхнув його наперед, і командир повітряного корабля здогадався, хто тут є найголовніший.

Він приклав руку до кашкета, стройовим кроком підійшов до майора Бузини і доповів:

- Екіпаж лайнера Ту-134, бортовий номер 378346, готовий вилетіти рейсом до столиці України міста-героя Києва. Командир корабля пілот 1-го класу Титаренко.

Небо було хмарним, проте високим.

Майор Бузина маєстатично потис руку командиру і повернувся до підполковника Мусоргського.

В очах уже не іскрило.

- Ще раз щиро дякую, Петре Модестовичу, - промовив він. - Хай щастить тобі. Я вірю, що твій син Модест Мусоргський стане видатним композитором, буде творить прекрасну музику і прославить Росію, як і його далекий прапрапрадід.

Підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці і коричневих черевиках без рантів усміхнено дивився в очі майорові Бузині.

Мусоргський усміхнено дивився в очі майорові Бузині і в очах підполковника спливав сум, ніби між ними вже постали тисячі повітряних кілометрів розлуки. Такий же сум охопив обличчя підполковника Мусоргського і тоді, коли його гості з Києва відмовились від супроводу літака, на якому вони мали повертатись до Києва, у вигляді двох літаків типу «Бекфаєр. Але той сум тривав лише хвильку, та де там хвильку, десь десяту долю секунди. Обличчя у підполковника Мусоргського раптом геть змінилося, із сумно усміхненого стало окриленим і відстороненим, і майор Бузина відчув, як зникло все навкруги: і літак, і аеропорт, і старший лейтенант Нікітченко, тільки залишилися вони удвох, неначе десь високо-високо, вище хмар, і над ними було тільки яскраве золоте сонце і безкрає синє небо. Але це знову продовжувалося лише десяту долю секунди, проте у Олексія Григоровича виникло відчуття, що вони отак удвох із майором Мусоргським стояли цілу вічність один навпроти одного і тільки дивилися один одному у вічі, а поряд з ними стояли їхні сини - Модест і Олесь, світило сонце, і легенький вітерець обвівав їхні обличчя.

«Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль», - розважив майор Бузина, повертаючись з високості неба на асфальт летовища.

Миттєве відчуття поєднуватості зникло, і сонце - теж; весна запізнювалась, хмари щільно облягали небо, проте літак стояв готовий до зльоту, як і доповів командир екіпажу льотчик першого класу Титаренко, зовні схожий на геніального українського режисера і актора Леоніда Бикова, бо не геніальних українських кінорежисерів, як відомо, не буває.

Обличчя підполковника Мусоргського набрало звичного, але трохи зосереднішого виду, ніж завше, і він повільно і чітко промовив, артикулюючи кожне слово:

- І я щіро дякую, Олєксо. Ми іщьо нє одін раз зустрінємося.

І перепитав:

- Я правільно сказав по-українські?

- Майже правильно, - усміхнувся у відповідь майор Бузина.

- Наступного разу, коли ти будеш у Москві, я тебе повезу у Балашиху, як і обіцяв. Познайомлю тебе з Григорієм Івановичем Бояриновим 3), попаримося у баньці. Григорій Іванович - класний мужик. Він тобі сподобається, і ти йому теж. Ти жаб не боїшся?

- На жаб раків колись у дитинстві ловив. Підсмажених для запаху.

- Тоді порядок, раків теж спробуємо. Але Балашиху ми відвідаємо після Києва і волинської корчми. Ну що ж, погода льотна, Москва випускає, а Київ приймає, - підполковник Мусоргський повеселів, зморшки на його лиці заясніли, і він поклав руку на рамено майора Бузини.

Вони обнялись, підполковник Мусоргський висипав кілька мускатних горішків у кишеню майора Бузини:

- Знадобиться, - підморгнув він.

Старший лейтенант Нікітченко вже піднімався трапом, і майор Бузина попростував за ним.

Коли вже заходив у люк, на хвильку зупинився, повернувся і побачив, як біля лискучої чорної «Волги», обладнаної сиреною і проблисковим маячком, стоїть самотній підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів і прощально махає йому рукою.

У Олексія Григоровича стисло серце, все таки важкувато було дертися трапом нагору до самого люка з багажем, а потерти груди навпроти серця йому завадили шанька і валізка в руках.

5.3.

У літаку схожа на молдаванку смаглява стюардеса посадовила майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка на зручні службові крісла в останньому ряду зі столиком попереду, і, влаштувавши пасажирів, нахилилась до них так, що її пазуха опинилась прямо перед їхніми очима.

Старший лейтенант Нікітченко, з ризиком скрутити собі в’язи, намагався відвернути голову вбік, але це йому не зовсім вдавалось.

Стюардеса витримала паузу і з вибачливими нотками звернулась до обох:

- Я дуже перепрошую, я знаю, що ви знешкодили терориста на Красній площі і маєте зброю. Але у нас є таке загальне правило - пасажири на час польоту повинні свою особисту зброю здати командирові корабля, хто б вони не були. Такий порядок в Аерофлоті, і ми не можемо його порушувати, навіть у виняткових, як отепер, випадках.

Старший лейтенант Нікітченко широко розкрив поли шкіряного плаща, демонструючи нарозхрист, що він, якби й був озброєний, то вже став повністю обеззброєний.

- Як вас звати? - запитав він, не закриваючи плащем свої груди.

- Жанна, - відповіла стюардеса.

Майор Бузина вийняв із своєї шаньки придбаний у Москві чорний «Вальтер» і віддав стюардесі Жанні.

Стюардеса взяла пістолет кінчиками двох пальців, обережно поклала в полотняну торбинку, зав’язала шворкою і звичною ходою від стегна пішла до кабіни пілотів.

Майор Бузина здійняв з голови мазепинку, згорнув її і поклав у шаньку.

Коли літак набрав потрібну висоту і вільно вже було розстебнути ремні, до майора Бузини і старшого лейтенанта Нікітченка звичною ходою від стегна знову підійшла схожа на молдаванку стюардеса з тацею в руках, поставила її на відкидний столик і сказала:

- Командир корабля вітає вас на своєму борту і хоче вас пригостити. Смачного!

На таці парувала кава, стояли два пузатенькі бокальчики, на три четверті наповнені темно-бурштинового кольору рідиною, на запах - коньяком, і блюдце з лимоном.

Ходою від стегна стюардеса повернулась у кабіну льотчиків, і в динаміку залунала знайома з кінофільму Леоніда Бикова пісня «Смуглянка-молдаванка»:

Раску-у-удрявый клён зелёный, лист резной.

Здравствуй, парень, мой хороший, мой родной!

Клён зелёный, да клён кудрявый,

Да раскудрявый, резно-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ой!

У старшого лейтенанта Нікітченка душа вирвалась з грудей і полетіла ген-ген вище неба.

Майор Бузина москальських пісень не любив і душа в нього залишилась на місці.

- Що, Володю, - сказав він, - як говорить підполковник Мусоргський, для поліровки?

Коньяк був лепський, кава теж смачною, швидко танули хвилини польоту.

Та з часом щось уже заважало смакувати.

Динамік замовк.

«І до ладу», - рішив майор Бузина, бо москальських пісень він не любив.

Він глянув в ілюмінатор.

Внизу від літака аж до самого небокраю, мов брезклий березневий сніг чи замерзлі хвилі зимового моря, пролягли куделі синьо-білих хмар. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, та променям, здавалося, було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, який поглинав сталевий птах, теж здавався тісним і сплющеним. Попереду курсу бовваніла важка брила хмари, як стіна. Майору Бузині аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше підняв угору, хоч він був мужньою людиною і майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкне крилом об небозвід, впаде униз і розіб’ється об замерзлі хвилі зимового моря, щоб повільно і невідворотно лягти на його дно - у вічність. Майорові Бузині привиділось, що попереду над хмарами на тлі голубого неба стояв підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів, і яскраве сонце осяявало його самотню постать. Майор Бузина протер очі, підполковник Мусоргський зник. Літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавко і потужно увійшов у хмару попереду і розрізав її, як підполковник Мусоргський розрізав чергу на шляху до дверей пивбару «Балчуг». Стало темно, а потім знову засяяло сліпуче сонце, майор Бузина споглянув у діл, крізь розриви хмар внизу видно було трасу, по якій котилися дві малесенькі, мов іграшкові, авта, вздовж траси лежав завошевілий сніг, а на ньому стояли такі ж завошевілі голі деревця; літак обігнав автівки, і майор Бузина відчув себе Антуаном де Сент-Екзюпері у перекладі Анатоля Кундери, творчий набуток якого з перекладеної книжки «Планета людей» він використовував в оперативних іграх при складанні ґрипсів від імені учасників легендованих підпільних груп - на теренах, для центрів ОУН - в екзилі. Літак знову зробив крен, ніби провалюючись у яму, піднявся, в ілюмінаторі то сяяло сонце, то пролітали сиві пасма хмар, у скронях Олексія Григоровича застукали молоточки, потім щось почало наче шилом штрикати в шию і змокрілу потилицю, і шлунок підкотився до горла.

«Занадто багато ми випили учора, та й сьогодні пиво з горілкою непотрібне було. Та ще коньяк на додачу! Боже милостивий, скільки всього випили і намішали!» - вдався до трохи пізнього каяття майор Бузина і пригадав рядки з вірша Володимира Маяковського «Піво і соціалізм», які він щойно вивчав перед відрядженням до Центру:

Блюёт напившийся.

Склонился ивой.

Вулканятся кружки,

пену пе'пля.

Над кружками

надпись:

«Раки

и пиво

завода имени Бебеля».

Олексій Григорович далі після Бебеля не став пригадувати і потягнувся рукою до кишені на кріслі з написом «Гігієнічні пакети».

Старший лейтенант Нікітченко спав.

Головний біль трохи попустив скроні і потилицю, а потім майже зовсім зник.

«Нічого сказати, хосний хлоп Петро Модестович, а все ж москаль! - витираючи аерофлотівською салфеткою губи, згадував майор Бузина вчорашній і сьогоднішній день і ті жаскі хвилини, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, коли йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на законному місці вождя. - От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Гулак-Артемовський 4), то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Москаль! Хоч і ловкий хлоп. І син його, Модест Петрович Мусоргський, теж, видати з усього, непоганий хлопець, якщо хоче стати чекістом. Алеж як виросте композитором, бо того хоче його батько, то що він сотворить? Знову «Хованщину»? Не приведи Господи, - згадав Олексій Григорович арію Досифея, колишнього князя Мишецького, і хор розкольників, які йшли на самоспалення і закінчили юдоль танцями смерті, а потім Шаляпін заспівав «Блоху». - От мій син Олесь Бузина «хованщини» не сотворить! Ні «танців смерті», ні тим паче «блохи»! Нашому народу потрібне щось світле і надихаюче, а не хованщина, крамольники і блохи!»

Олексій Григорович від спомину про «Хованщину», «Блоху» і «Пісні та танці смерті», а ще й про сон у Мавзолеї на одрі Володимира Ілліча, ледь не перехрестився.

«А ось Володя Нікітченко - це свій козак, - мислив майор Бузина, поглядаючи на сплячого сусіду. - Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя під землею у саркофазі, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з кувалдою за пазухою!»

Олексію Григоровичу захотілося розбудити старшого лейтенанта Нікітченка і сказати йому щось приємне, але в цей час з динаміка почулося шарудіння, і стюардеса звернулася до пасажирів з проханням пристібнути паски.

Олексій Григорович пристібнувся, вийняв з кишені кілька мускатних горішків, погриз їх, відтак ліктем розштурхав старшого лейтенанта Нікітченка і сунув йому два горішка:

- Погризи, скоро генералу Свєткову будемо доповідати.

Говорити щось приємне своєму периферійному колезі йому перехотілося.

Ще хвилин десять летіли поміж хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.

5.4.

Коли приземлились, смаглява стюардеса, схожа на молдаванку, попросила усіх залишатися на своїх місцях. Потім, пройшовши весь салон своєю звичною ходою від стегна, наблизилась до задніх крісел, вийняла з торбинки пістолет, повернула його майору Бузині і показала на вихід:

- Прошу, політ закінчено! «Аерофлот» завжди до ваших послуг!

І попередила тих, що ще сиділи в літаку:

- Пасажирів прошу до моєї команди поки що залишатися на своїх місцях!

Майор Бузина сунув пістолет у бокову кишеню, підхопив валізку разом з шанькою, підійшов до розчиненого люка і глянув униз.

Біля трапу, покритого килимовою доріжкою, стояла чорна глянства «Чайка», за нею - така ж лискуча «Волга» з сигналізацією на кузові.

Від трапу килимова доріжка тягнулася аж до «Чайки».

Майор Бузина протер кліпи, знову глянув униз - «Чайка» і «Волга» залишились на тому ж місці, а обіч переднього авта, виструнчившись, стояв підполковник у парадній формі з блаватними у золотих рамках петлицями, крученими аксельбантами від золотих погонів униз на груди і в хромових чоботах бутельками. Його фізію закривав парадний кашкет розміром з невеличкий аеродром. Дашок був зсунутий на півтора сантиметра нижче, ніж належить за Стройовим статутом, і статурою він скидався на підполковника Мусоргського у повсякденній військовій формі.

«Це що ж таке, - заснувалися в голові ошелешеного майора Бузини прудкі думки, - підполковник Мусоргський уже встиг із своїм водієм Васею на «Бекфаєрі», чи транспортним літаком у супроводі «Бекфаєрів» - Брежнєв завжди літає так зі своїм «ЗІЛом-412» і винищувачами, випередити нас і теперички зустрічає тут? «Членовоз» 5), либонь, для форсу прихопив, яким вулицями Києва наразі їздять лише найвищі урядовці та ще футболіст Йожеф Сабо на колишній персональній «Чайці» Петра Юхимовича Шелеста, нервуючи київську міліцію, і вирядився в парадно-стройову форму підполковника комендантської служби державної варти! Щоб поводить козу «без фанатизму», тепер уже по наших ганделиках і генделиках, а потім відвідати волинську корчму і тамтешніх відьом, як і обіцяв, та ще й при всіх реґаліях? Скільки ж він наразі у чоботах бутельками і мундирі з аксельбантами вип’є?! Не одне барило, «ясен перець»? От тобі й «Сорочинський ярмарок»! А потім «Хованщина», «Блоха», волинська корчма, відьми, танці смерті, інша чортівня і врешті-решт - велика смута! Вона нам потрібна?»

У майора Бузини майже потемніло в очах, і він ледве не схопився за свою голову, яка ще не зовсім відійшла від московської одіссеї, але, коли в очах трохи просвітліло, він помітив, що номери у машин не московські, а київські - «КИА 05-…, а якщо «05», визначив Олексій Григорович, - він був метикуватий і спостережливий, як і належить справжньому чекістові, - то се означає, що автівки: і членовоз «Чайка», і «Волга», - з гаража КДБ УРСР, а не КДБ СРСР. Підполковник у хромових чоботях бутельками підняв кашкета, поправив козирок, і Олексій Григорович угледів, що біля машини стоїть не підполковник Мусоргський, а начальник комендатури 9-ої служби КДБ УРСР підполковник Вєтровєєв, ростом на голову вищий, ніж його московський колега підполковник Мусоргський.

Обличчя у підполковника Вєтровєєва, коли він побачив майора Бузину і далі в отворі люка схожу на молдаванку стюардесу та супроводжуючого молодика в крислатому, як у Рональда Рейґана з Каліфорнії, капелюсі та шкіряному, як у молодого Аль Капоне у виконанні Аль Пачино, плащі, набуло такого ж здивованого виразу, як і в майора Бузини нагорі.

Олексія Григоровича ззаду підштовхнув старший лейтенант Нікітченко у крислатому капелюсі, як його попихували в спину узбеки в тюбетейках коло саркофагу Володимира Ілліча Леніна, і він, повільно ступаючи килимовою доріжкою і тримаючись за поруччя, спустився на летовище, як він спускався сходинками до склепу вождя, несамохіть повторюючи на сей раз рядки з вірша Володимира Маяковського «Піво і соціалізм», а не поеми «Ленін». «Добре, що я сей вірш про Бебеля згадав ще в літаку», - подумкував Олексій Григорович, його знову почало трохи нудити, і він не зовсім впевнено ступив з останньої сходинки трапа на розстелений від трапу до «Чайки» килим.

Підполковник Вєтровєєв поспіхом і трохи здивовано привітався з майором Бузиною і запитав на вухо:

- А де ж начальство?

Майор Бузина перепитав:

- Яке начальство?

- 9-го управління КДБ СРСР?

- Не знаю. Ми от удвох із старшим лейтенантом Нікітченком прилетіли з Москви. Про інше керівництво не знаю, в літаку рядові пасажири чекають, поки ми спустимось з Володею. - Олексій Григорович показав на старшого лейтенанта Нікітченка.

- Нічого не второпаю. Подзвонив з Москви черговий 9-го управління, каже, зустрічайте високих гостей… - Підполковник Вєтровєєв згори вниз подивився на майора Бузину і старшого лейтенанта Нікітченка. - Я подумав, що «високі гості» - це керівництво 9-го управління КДБ СРСР. А ще ж які високі гості можуть бути? Якщо б з ЦК КПРС чи Ради Міністрів СРСР, то відповідно б і у нас дали вказівку зустрічати з ЦК КПУ та нашого Радміну, а не тільки мені.

- Зрозуміло, - пояснив майор Бузина підполковнику Вєтровєєву, Олексій Григорович був метикуватий і не втрачав розважливого розуму навіть у таких скрутних хвилинах. - Це нас удвох до Києва аж на летовище у Внуково проводжав відповідальний працівник 9-го управління. Ми з працівниками 9-го управління КДБ СРСР і ще старшим лейтенантом Нікітченком з 5-го відділу Ворошиловградського УКДБ, - Олексій Григорович показав назад на свого попутника, - здійснювали разом серйозний захід у Москві, знешкоджували терориста з Ворошиловграда на Красній площі перед Мавзолеєм. Тому й повідомили вас ваші московські колеги з «дев’ятки» про наш приліт, оскільки ми дещо втомилися з утоми та й зброю при собі маємо, щоб ви нас зустріли.

Підполковник Вєтровєєв теж врешті розібрався в ситуації.

- Так це ж зовсім інше діло, - зрадів він. - Прекрасно, а то я вирішив, що керівництво московської «дев’ятки» до нас прибуває. Сказали, два високих гостя. Я ще перепитав чергового: «Рядові працівники чи керівники?» Він сказав: «Передали, що високі». Вони там у Москві, наші високі начальники, такі вередливі, товчись з ними тут цілий тиждень. То їм не так, це їм не так! Ну, сідайте в машину, якщо приїхали. В «Чайку», щоб пустою не ганяти туди-сюди, вона у нас використовується, коли до Києва приїздять високі гості. А вам куди? На Володимирську? Сьогодні ж неділя, вихідний, хто там буде сидіти?

- Наш начальник Управління генерал-майор Філофей Алфейович Свєтков попередив, що буде нас чекати для рапорту. До того ж, субота і неділя, - пояснив майор Бузина, - для оперативних підрозділів - робочі дні для виконання спеціального чину. В суботу ми підшиваємо до справ потрібні документи і знищуємо шляхом спалення непотрібні у спеціально виділеному для цієї мети приміщенні - колишній кочегарці біля внутрішньої тюрми. Хто не встиг підшити і знищити в суботу, працює у неділю.

- Розумію, розумію, - із співчуттям відгукнувся полковник Вєтровєєв, - у нас теж вихідних немає. От як і сьогодні.

Старший лейтенант Нікітченко здолу вгору дивився на стюардесу, яка продовжувала стояти в отворі дверей над трапом і привітно усміхалась. Він поквапом знайшов у кишенях ручку і на долоні записав бортовий номер літака.

- До побачення! - відтак гукнув нагору і показав долоню з написаним номером літака.

- Ларевідері! 6) - усміхнулась стюардеса і послала поцілунок рукою.

Майор Бузина сіпнув Нікітченка за рукав, старший лейтенант змушений був відірвати погляд від літака, і вони удвох сіли на заднє сидіння глянствої «Чайки». За кермом сидів не рядовий водій з прапорщиків, а старший уповноважений 9-ї служби майор Павлов, теж, як і підполковник Вєтровєєв, у парадно-стройовому мундирі, з аксельбантами і шевронами.

Підполковник Вєтровєєв вмостився поряд з водієм.

«Волга» розвернулась першою, її водій увімкнув сирену і сигналізацію, «Чайка» теж услід за «Волгою» круто розвернулась на льотному полі. Кортеж проскочив ворота, обіч яких, виструнчившись, стояли два міліціонери і віддавали честь, і затим, зменшивши швидкість, виїхав на Бориспільську трасу.

Підполковник Вєтровєєв по рації дав команду водієві «Волги» не гнати і вимкнути сигналізацію та сирену.

- По протоколу мав зустрічати високих гостей начальник нашої служби полковник Мудренко, - сказав він. - Але полковник Мудренко лежить в шпиталі з інфарктом після полювання у заповіднику «Залісся», його заступник полковник Важник у відпустці. Тепер я тимчасово виконую обов’язки начальника Служби.

- Після полювання полковник Мудренко отримав інфаркт? З якої такої притичини, він же здоровий, як приміщення вашої комендатури, - здивувався майор Бузина.

- Та не кажіть, Олексію Григоровичу, - повертаючись у півбока, махнув рукою підполковник Вєтровєєв, - ціла трагедія. На полюванні в нашому заповіднику «Залісся» голова Президії Верховної Ради товариш Ватченко Олексій Феодосійович підстрелив нашого майора Мальованого. Майор Мальований під час полювання сидів на визначеному для нього посту в кущах. Ватченко переплутав його з підгодованим вепром, коли Мальований необачно зашарудів листям. Воно ж теперечки така погода - ні зима, ні весна, сніг і зійшов, і не зійшов. Серйозного поранення Мальований не отримав, так собі, злегенька жакан черкнув по сідниці. Потім розібралися, хоча крові було багато, повні штани. А полковнику Мудренкові гірше, інфаркт, до виконання функціональних обов’язків згідно із займаною посадою, запевне, повернеться не скоро. Він, коли побачив повні штани крові у непритомного майора Мальованого, на тому місці і сам знепритомнів. Про дзвінок з Москви черговий дав знати мені, коли я був на дачі. От і довелось прямо з дачі їхати додому переодягатися в парадну форму, а потім сюди - в аеропорт, зустрічати високих гостей. А, виявляється, це ви - високі гості. Ну то й краще.

Майор Бузина відчув, як щось йому муляє в лівий бік, помацав рукою і згадав, що в кишені кожушка у нього лежить пістолет. Він підняв ліве плече, щоб зручніше було витягти зброю.

Підполковник Вєтровєєв помітив пістолет і його фізія споважніла.

- А ви без речей? - запитав він у старшого лейтенанта Нікітченка.

Той махнув рукою:

- Які речі? Я прямо з свого кабінету у Ворошиловграді «Волгою» начальника Управління полковника Косяченка майнув в аеропорт, щоб випередити терориста, який виношував намір виїхати у Москву, щоб підірвати Мавзолей Леніна.

- Знешкодили? - поцікавився підполковник Вєтровєєв.

- Факт, - підтвердив старший лейтенант Нікітченко.

- Обійшлося без жертв, чи як у нас в «Заліссі»? Я маю на увазі, ніхто з московської «дев’ятки» чи мирного населення не постраждав? Не так давно до нас приходило орієнтування з Центру про те, що якийсь донецький шахтар підірвав себе на власноруч змайстрованому вибуховому пристрої прямо коло труни Володимира Ілліча у Мавзолеї. Були жертви з числа відвідувачів.

- На цей раз обійшлося без великої крові. Встигли попередити теракт. Трохи постраждав один прапорщик з «дев’ятки» та випадковий перехожий, який приїхав з Рязані подивитись на Леніна і не встиг. Їх обох відправили до Скліфосовського.

- Прапора жалко. Певно, до державної нагороди представлять, хоча нас нагородами не сильно жалують. А терорист?

- Взяли без шуму, уже сидить в СІЗО у Ворошиловграді.

- Класно!

Старший лейтенант Нікітченко витягнув з кишені шкіряного пальта пам’ятний знак «50 років органів урядової охорони СРСР»:

- Я вже отримав ось таку нагороду.

Підполковник через плече глянув на знак.

- Дуже почесна нагорода, майже, як «Почесний чекіст». У нас тільки полковника Мудренка москвичі удостоїли. Кріпко хотів отримати її і полковник Важник Станіслав Федорович, просив через свої зв’язки у Москві. Не дали. А чим вас нагородили, Олексію Григоровичу?

Майор Бузина розвів руками.

- Значить, представлять до ордена, якщо поки що нічого не дали. Голова Верховної Ради товариш Ватченко дав вказівку своєму апаратові підготувати представлення для нагородження майора Мальованого орденом Червоної Зірки за той казус. Майор Мальований у нашій Службі тепер буде першим орденоносцем. Та ще й яким! З бойовим орденом! Заслужив.

- У нас в Управлінні є орденоносець - майор Каламарчук. Він отримав орден Трудового Червоного Прапора за перевиховання Івани Дзюби. Москва нагородила Федорчука за Дзюбу орденом Леніна, а слідчого Кульчика, який вів кримінальну справу на Дзюбу, медаллю «За трудову доблесть». - Майор Бузина знайшов місце пістолету у валізці, переклавши пантофлі в шаньку, і клацнув замками свого дипломата.

- А, так то все трудові нагороди, за героїчну працю, а майор Мальований отримає орден за героїчний подвиг! - Підполковник Вєтровєєв з шанобою спостерігав, як майор Бузина перекладав зброю з кишені до валізки. - Ви, Олексію Григоровичу, теж напевно отримаєте бойовий орден, а не трудовий. Червоної Зірки, як наш майор Мальвоний, а, може, й Бойового Червоного Прапора. Я не буду розпитувати про здійснений вами захід в столиці нашої Батьківщини. Розумію, конспірація… Проте скажу, що я завжди поважав хлопців з 5-го управління. Ніколи не підведуть під час святкових демонстрацій. Чи інших заходів по забезпеченню безпеки охороньованих осіб. Хоча одна промашка була. І зовсім нещодавно. Розповім вам, як приклад в оперативній практиці. І для врахування.

Підполковник Вєтровєєв помовчав, збираючись з думками.

- На всекомітетському інструктажі перед святкуванням Великого Жовтня у великому залі на другому поверсі КДБ, - продовжив він, - на якому, як зазвичай, збирають призначених в наряд працівників з усіх підрозділів Комітету…

«Про яке святкування він говорить? - подумки здивувався майор Бузина. - Хіба нині листопад, а не березень? Жовтень у нас святкують в листопаді, здається, а не в березні. А що ми святкуємо у березні? Лютневу буржуазно-демократичну революцію, 12 березня, кума Валентина Семенівна народилася сього дня, тільки не святкуємо, а відзначаємо, тому що демонстрації не влаштовуємо стовідсотково, бо оперативний склад Степан Несторович Муха не інструктує, а день народження куми я сього року не святкував, позаяк перебував у Москві і святкував відвідини Мавзолея Леніна, могили Сталіна та їхніх жінок - Леніна і Сталіна. Може, за мою відсутність щось змінилося, чи нині таки листопад, а не березень, а, може, вже й лютий? - Олексій Григорович подивився спочатку на свої забрьохані штани, потім у віконечко: сосни миготіли за дротяною огорожею й були однаково зеленими, що ранньої весни, що пізньої осені, як і їхні лапи цілоріч на траурних вінках, тому визначити пору року за цією ознакою було неможливо. - От тобі й Бебель з пивом і раками, як казав Маяковський, достотно, заплутав, - скрушно подумкував майор Бузина на задньому сидінні «Чайки». - Яке ж сьогодні число і де мій календарик, на якому я відзначаю заплановані явки з агентурою?»

* * *

- Олексію Григоровичу, жаркувато? - дивлячись у дзеркальце над вітровим склом, запитав підполковник Вєтровєєв. - Зараз увімкнемо кондиціонер.

Повіяло свіжим струменем, і майор Бузина не став шукати свій оперативний календарик.

Підполковник Вєтровєєв продовжив:

- …перший заступник голови Степан Несторович товариш Муха заявив, що у зв’язку з тим, що політична обстановка покращується, а оперативна обстановка відповідно загострюється, потрібно змінити підхід до підготовки нарядів і виконання ними своїх обов’язків під час демонстрацій і парадів на Хрещатику. Зокрема, він видав указівку поставити на пунктах пропуску громадян до святкових трибун офіцерів КДБ не в цивільному, як раніше, а в парадно-стройовій формі. Після інструктажу він викликав до себе тимчасово виконуючого на той час обов’язки начальника 1-го управління полковника товариша Цуркан і розпорядився, щоб його розвідники створили на Хрещатику кілька ситуацій, наближених до бойової обстановки. З тим, щоб перевірити пильність задіяних в заходах працівників наряду шляхом впровадження вводних з ознаками підготовки диверсійно-терористичних акцій. Можливих у зв’язку з покращенням політичної обстановки і погіршенням оперативної.

За годину до параду і демонстрації йду Хрещатиком перевіряти готовність. Промашок, загалом, доповідають мені старші груп, немає. В трьох урнах для сміття, де службу ніс наряд працівників 5-го управління у цивільному, вони мали завдання виявляти злочинців у натовпі, своєчасно виявлено закамуфльовані під вибуховий пристрій картонні коробки, а також справжню «лимонку», тільки без чеки і запала, теж підкинуту розвідниками з 1-го управління. Старший групи - майор Нежердецький… є такий у 5-му Управлінні?

- Є, - відповів майор Бузина, - Левко Юхимович. Він на своїй ділянці займається розшуком таємної зброї і боєприпасів, які можуть бути використані для диверсійних актів.

- Правильно! - сказав підполковник Вєтровєєв. - Зразу видно, що досвідчений мисливець. Він би нашого майора Мальованого не підстрелив. Завалив би з першого пострілу.

- Егеж, - згодився майор Бузина. - Левко Юхимович ходить у мисливських полуботках без підборів і штанах з ширінькою на ґудзиках, які придбав у Сан-Франциско. Він каже, що в Америці штани з ширінькою на блискавці носять гомосексуалісти.

- Отак? Цікаво. Я й не знав. А в мене галіфе на ґудзиках. - Підполковник Вєтровєєв відвернув поли кітеля і показав ширіньку водієві.

Майор Павлов підтвердив.

Підполковник Вєтровєєв поправив поли мундира і продовжив свою розповідь про події на Хрещатику:

- Хлопці з Управління урядового зв’язку на своїй ділянці затримали сім розвідників 1-го управління, які по вводній Степана Несторовича товариша Муха намагались пройти на парад під виглядом умовних терористів з підробленими перепустками. Втім, одну коробку в зоні охорони 1-го управління під Центральним гастрономом на розі вулиці Хрещатик і вулиці Леніна 7) виявлено не було. Зауважте, що ту закладку робили їхні ж колеги, але не проговорились. Уміють розвідники тримати язик за зубами! А хлопці з 2-го управління проморгали проникнення умовного диверсанта з боку Бессарабки. Він пройшов пів Хрещатика, поки група бійців з 5-го управління на чолі з майором Нежердецьким не затримали його разом з макетом пістолета «ТТ», а також справжньою толовою шашкою, яку він тримав за пазухою, готуючись до диверсійного акту під час святкування. Умовного диверсанта і знайдені вибухові пристрої учасники наряду доставили в штаб, там слідчі оформили затримання і вилучення, як годиться в таких випадках насправжки. Доповів про результати Степанові Несторовичу товаришу Муха. Він дав команду, щоб усіх, хто виявив пильність, представити до нагород. На тих, хто допустив проколи, накласти стягнення, аж до звільнення з органів. «Паленим залізом, - каже, - будемо випалювати нехлюйство і безпечність в органах КДБ при проведенні найважливіших для органів і республіки заходів».

- Найважливіших, - підтвердив майор Бузина. - Нічого іншого більш важливішого у нашій роботі немає.

Підполковник Вєтровєєв задоволено посміхнувся.

5.5.

Глянства «Чайка» м’яко котилась Бориспільським шосе, дорога в цей вихідний день була майже пустою. Водій «Волги» лише двічі увімкнув сирену і проблисковий маячок, коли треба було зробити обгін попутного транспорту.

Розповідаючи, підполковник Вєтровєєв, періодично повертав голову наліво і направо і пильним оком уважно оглядав обстановку обіч траси. Навстріч за дротяною огорожею бігли зелені сосни, чисті і охайні, чистою і охайною, ніби виметеною під віник, була і дорога упростіж до самого Києва.

- Урядова траса, об’єкт охорони нашої служби, постійно перебуває під агентурно-оперативним наглядом, - сказав підполковник Вєтровєєв, задоволений виглядом шляху та його узбіччя. - Так от, іду я після доповіді Степанові Несторовичу товаришу Муха далі Хрещатиком, бачу, з тилу біля Головпоштамту стоїть переодягнутий у військову форму КДБ якийсь чоловік, схожий на відомого артиста Водяного з фільму «Весілля в Малинівці» - шинеля парадна, ремінь теж парадний, золотистий і з такою ж пряжкою. Однак галіфе не кольору морської хвилі з васильковим кантом, як положено за Статутом, а польові - зелені і без канта. І до того ж взутий не в хромові чоботи, як положено, а в коричневі черевики з рантами для повсякденного носіння військової форми. Картуз на ньому був парадний, таки парадний, а не польовий чи повсякденний - зелений, парадний кольору морської хвилі і з блаватним околишем, як ви розумієте. Але зсунутий набакир під сорок п’ять градусів. Типа Попандопуло, чи точнісінько, як таврічеський князь у виконанні Водяного.

Я - чоловік бувалий, мене важко чим-небудь здивувати. Думаю, це справді артист, буде грати під час проходу біля урядової трибуни сценки з революційного фільму «Весілля в Малинівці». Таке практикується на Хрещатику, коли народ своїми колонами суне святковою демонстрацією, і кожен колектив у колоні мусить перед трибуною розіграти якусь сценку на честь свята чи потанцювати в шароварах. Одначе придивляюся далі і бачу, що цей Попандопуло не просто так стоїть, а досить пильно перевіряє перепустки громадян, які проходять на святкові трибуни для гостей, разом з їхніми документами, що підтверджують особу. Думаю, що за оказія? Де ж офіцер у парадно-стройовій формі КДБ, який на даному посту повинен виконувати ті обов’язки, які наразі виконує цей Попандопуло?

Заходжу з фронту і питаю його: «Хто ви такі?»

Він відповідає без ніякої заминки: «Я майор державної безпеки Іван Бочонкін», - і прикладає праву руку до картуза, а козирок з кокардою у нього за лівим вухом.

Значить, не артист, чи, певно, й артист і грає роль майора державної безпеки, думаю. Але чому цей артист, якщо він артист, порушує встановлені норми Стройового статуту для майорів державної безпеки?

Питаю: «Чому ж ви, товаришу майор державної безпеки Іван Бочонкін, прийшов на бойове чергування не в парадно-стройовій формі КДБ, як наказано було, а в уборі таврічеського князя Попандопуло?»

Він, замість того, щоб пояснити, чому він має такий дивний убір, я б сказав, не убір, а порнографію на розпорядження Степана Несторовича товариша Муха, сам мене питає: «А шо такоє? В чьом вопрос?»

Ну, я йому, цьому Попандопулові в зелених галіфе і коричневих черевиках популярно пояснив, «шо такоє» і «в чьом вопрос»!

Він своє убрання роздивився, уторопав і помилку визнав. Пояснює, що поспішав і в темноті удома надів замість парадних галіфе - польові і переплутав чоботи з черевиками.

Зняв я його з поста, на його місце поставив з головного резерву іншого офіцера, в чоботях і галіфе кольору морської хвилі з васильковим кантом. А йому, значить, дав команду сідати в автобус до закінчення наряду і для профілактики таку повчальну історію розповів, що трапилася в реальній дійсності. Наш заступник по кадрах підполковник Калмиковський, це я розповідаю вже з його слів, розказував, він земляк генерала Володимира Олександровича, товариша Рябовіл: «Приходжу я, значить, додому. Втомлений, як папа Карла. Швиденько повечеряв, телевізор подивився і, значить, в ліжко. А жінка услід за мною теж у ліжко. Роздяглась голою і натяки робить. Я туди, я сюди - не виходить! Не стоїть цюцюрка! Та й куди їй стояти, якщо я з роботи кожного дня повертаюсь вичавленим, як лимон. Пояснюю жінці: «Я не в формі». Вона мені у відповідь: «А ти одягни свою форму». Прийшлось одягнути. І вийшло! Та ще я-а-а-ак вийшло! І тепер, як тільки жінка починає мені натяки робить, я зараз же одягаю парадно-стройову форму і, значить, у ліжко! І все в мене виходить!»

- У формі? - поцікавився старший лейтенант Нікітченко.

- Та ні, навіщо?! Коли цюцюрка встане, тоді вже форма непотрібна. Тоді вперед до повної перемоги над противником. Але слухайте, що далі було, - продовжував підполковник Вєтровєєв. - Через хвилин п'ятнадцять повертаюсь я знову до того поста, з якого я зняв майора Бочонкіна, щоб перевірити, як несе службу той офіцер з головного резерву Степана Несторовича товариша Муха, якого я призначив замість майора Бочонкіна. І бачу, що на посту знову стоїть майор Бочонкін! Тільки вже не у штиблетах і зелених штанях, а при повній парадній формі, як того вимагає військовий Статут, тобто у чоботях і парадних галіфе, і йому допомагає капітан з головного резерву, якого я призначив замість нього.

Я питаю Бочонкіна: «А де ж ваші зелені галіфе і коричневі черевики, товаришу майор державної безпеки товариш Бочонкін? Я ж повинен доповісти Степану Несторовичу товаришу Муха і про те, що ви не виконав його вказівку і прийшов на парад у коричневих черевиках і зелених штанях, замість хромових чобіт і парадних галіфе, тому повинен понести стягнення - аж до! Аж до!!!»

Він на мене дивиться, ніби вперше у житті побачив, і каже: «Товаришу підполковник, які черевики і зелені штани? Подивіться, які в мене галіфе і якого кольору чоботи. Я при повному параді, як того вимагає Стройовий статут і наш верховний головнокомандувач генерал Муха». Олексію Григоровичу, а ви на Хрещатику тоді були?

- Ні, - відповів майор Бузина, - в заходах на Хрещатику я участі не беру, здійснюю контроль за іноземцями українського походження, які перебувають у Києві на свята.

- Ага, а з майором Бочонкіним знайомі?

- Еге ж. Ваня Бочонкін працює у нас на єврейській лінії.

- На єврейській? Тоді зрозуміло. І як він зумів за п'ятнадцять хвилин помінять польові галіфе на парадні, а коричневі туфлі - на стройові чоботи, гадки собі до цього часу не складу. Бодай застрелять мене із самопала! Перевірив увесь наряд на Хрещатику, в тому числі і резерв - уся команда в стройових чоботях і штанях кольору морської хвилі! І жодного в черевиках і зелених галіфе чи без штанів! А обов’язки на КПП він виконував ретельно. Затримав двох розвідників з 1-го управління, які вводною Степана Несторовича товариша Муха мали завдання під виглядом бандерівців у вишиванках проникнути на Хрещатик і розгорнути плакат «За вільну Україну!» Якби не той казус з галіфе і туфлями, можна було б його представити до нагороди.

Підполковник Вєтровєєв глянув убік і поривно поклав руку на плече майорові Павлову:

- Зупинись і здай метрів двадцять назад.

Майор Павлов зупинився, мигнув фарами, передня «Волга» теж зупинилась, і дав задній хід.

- Стоп, Юро! Зверніть, товариші офіцери, свою увагу наліво. Тиждень тому проїздив я тут урядовою трасою з метою контролю за оперативною обстановкою, і все було в ідеальному порядку з точки зору запобігання. А зараз дірка в огорожі з’явилась! Юро, як ми її пропустили, коли оце їхали в аеропорт зустрічать високих гостей? Чи її ще не було?

- А ми саме в цьому місті обганяли аерофлотівський «Ікарус», - відповів майор Павлов.

- Ага, - сказав підполковник Вєтровєєв.

Справді, зліва металева сітка огорожі мала отвір діаметром десь півметра і з рваними краями.

- Ви бачите, що діється! Не виключено, що пошкодження огорожі здійснено зі злочинною метою! І жодного сигналу від місцевої агентури! За що ми їй тільки гроші платимо?!

Підполковник Вєтровєєв узяв трубку автомобільної рації і дав команду черговому 9-ї служби КДБ УРСР:

- На 16-му кілометрі бориспільської траси виявлено пошкодження огорожі типу «рабиця» з правого боку в напрямі Бориспіля. Не виключається, що маємо в наявності злочинний замисел.

- Це ділянка агентурно-оперативного забезпечення капітана Дутиченка, - підказав майор Павлов.

- Я знаю, - сказав підполковник Вєтровєєв. - Алло, черговий! Відповідальний за ділянку капітан Дутиченко, Микола, сьогодні відпросився повести дітей у цирк. Зніміть його з цирку і направте на 16-й кілометр. Яким транспортом? Рейсовим і ногами! Пішов у цирк, не проконтролювавши оперативну обстановку на ввіреній йому ділянці! Проінформуйте також Бориспільський відділ внутрішніх справ, щоб поставили міліціонера, краще двох, для попередньої охорони місця події і недопущення потрапляння людей і бродячих собак на урядову трасу. Виконуйте!

Підполковник Вєтровєєв перемкнув рацію, дав водієві передньої «Волги» команду увімкнути сирену і сигналізацію.

- Рушаймо, - скомандував він капітанові Павлову і впів бока знов повернувся до пасажирів на задньому сидінні. - Бачимо приклад втрати політичної пильності! Урядова траса не в порядку, ніхто не ворушиться, а капітан Дутиченко пішов у цирк! Треба провести навчання, наближені до реальної обстановки. Щоб не розслаблятися, не плутати чоботи з черевиками під час проведення найважливіших у діяльності органів КДБ заходах і не залишати дірку в огорожі для можливих терористів. Стосовно випадку з майором Бочонкіним я доповів Степанові Несторовичу товаришу Муха, не називаючи конкретних прізвищ, оскільки майор Бочонкін зі своїми обов’язками на КПП упорався більш, ніж успішно. «Товаришу перший заступник голови КДБ УРСР, - кажу, - пропонується з оперативним складом провести заняття у бойових умовах, наближених до реальної обстановки. А то деякі офіцери не розуміють значення носіння військової форми і в темноті плутають черевики з чоботами. А попереду нові, більш відповідальні завдання. Надто, що оперативна обстановка весь час ускладнюється, загострюється і погіршується внаслідок покращення політичної». Ось бачили дірку в огорожі? - Підполковник Вєтровєєв звернувся за підтвердженням до присутніх у машині. - Ну, Степан Несторович товариш Муха мене зрозумів, це ж він нас усіх вчить, що покращення політичної обстановки неминуче внаслідок підривної діяльності зовнішнього і внутрішнього противника призводить до погіршення оперативної. Не заспокоюються наші вороги, чи не так, Олексію Григоровичу?

Глянства «Чайка» в’їхала в середмістя, асфальт м’яко стлався під колеса, на перехрестях біля тимчасово вимкнутих світлофорів стояли працівники ДАІ і регулювали рух, зупиняючи транспорт, що пересувався перпендикулярно урядовому маршрутові.

- Та щоб їх ґедзь покусав тих ворогів! - упевнено і сердито проказав майор Бузина. - Пильнуємо, працюємо, запобігаємо, хоч рахунок і не сухий, втім, загалом на нашу користь. Стережемо нашу рідну владу і партію на чолі!

- Атож! А Степан Несторович, товариш Муха, каже: «Доповім Віталію Васильовичу товаришу Федорчук, і такі заняття, з новими, більш складними вводними, наближеними до реальної бойової обстановки, проведемо. Як на Хрещатику». От уже й під’їхали.

Глянства «Чайка» зупинилася навпроти входу в центральний будинок КДБ.

- Щасливої вам доповіді генералу Свєткову, - поручкався підполковник Вєтровєєв з майором Бузиною і старшим лейтенантом Нікітченком. - А я ще заїду в свою службу на вулицю Богомольця. Перевірю, як виконав черговий мою команду щодо виклику капітана Дутиченка та результати усунення дірки, що могла призвести до надзвичайних подій.

5.6.

- Щасливої доповіді! - побажав майор Бузина старшому лейтенантові Нікітченку, коли вони, відвідавши туалет, підійшли до кабінету начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова.

- Олексію Григоровичу, ви ж зі мною? Мені легше буде доповідати, а ви ж повністю у курсі справи, - попросив старший лейтенант Нікітченко.

- Гаразд, підтримаю, - погодився майор Бузина.

Олексій Григорович привітався з черговим по Управлінню капітаном Пономарьовим з відділу полковника Темниченка і, показуючи на двері, запитав:

- Сидить? Один?

Двері у тамбур були відчинені.

Капітан Пономарьов складав криміналістичну таблицю ознак почерку аноніма, був заклопотаний відповідальною і марудною роботою, тому відповів невдоволеним голосом, ніби майор Бузина був винен, чи то в тому, що капітанові Пономарьову треба було розшукувати ще одного аноніма-антирадянщика, чи в тому, що відірвав його від роботи:

- Ні, там у нього підполковник Довбач ще сидить.

- То нам зачекати?

- Ні, генерал сказав, що, якщо з’явиться працівник з Ворошиловградського УКДБ, який був у відрядженні у Москві, то хай заходить. То він? - Капітан Пономарьов кинув оком на старшого лейтенанта Нікітченка.

- Він, - підтвердив майор Бузина.

- Ти з ним?

- Так, разом були в столиці.

- Тоді заходьте.

Майор Бузина показав старшому лейтенанту Нікітченку на вішак, сам зняв кожушок і поставив поряд з вишаком свої речі. Відтак набрав зосередженого вигляду, зайшов у тамбур, впевнено постукав у дверину і, почувши команду: «Дозволяю!», підштовхнув у спину старшого лейтенанта Нікітченка в кабінет:

- Заходь першим, ти - головний.

Старший лейтенант Нікітченко відчинив двері з тамбура і виструнчився на порозі:

- Товаришу генерал, бажаю здоров’я! - доповів він по-статутному. - Старший лейтенант Нікітченко прибув за вашим наказом!

Генерал Свєтков підозріло подивився на нього, пригадуючи, де він чув це прізвище:

- Нікітченко? - Перед ним лежав майже готовий проект доповідної записки на колегію КДБ УРСР. Зліва від нього спиною до вікна за приставним столиком сидів підполковник Довбач.

- Філофею Алфейовичу, - вийшов з-поза спини старшого лейтенанта Нікітченка майор Бузина, - це працівник Ворошиловградського обласного УКДБ старший лейтенант Нікітченко. Ми з ним спільно перебували у Москві. Він прибув на виконання вашої шифротелеграми після затримання об’єкта «Гайдамаки», який мав намір здійснити ворожий акт на Красній площі перед Мавзолеєм Володимира Ілліча Леніна шляхом самоспалення.

- А, так-так-так, я вас чекаю. Доповідайте, товаришу Нікітченко! Мені саме цього факту не вистачало для доповідної записки на колегію після «Сажотруса» і «Мазили». Ще один свіжий факт диверсійно-терористичної діяльності наших ворогів! Це вже не випадок, а закономірність!

Генерал Свєтков відклав проект доповідної записки і уважніше придивився до старшого лейтенанта Нікітченка:

- Ви сказали, що ваше прізвище Нікітченко?

- Так точно, товаришу генерал! Старший лейтенант Нікітченко! - клацнув закаблуками старший лейтенант Нікітченко.

- А чи ви не родич колишньому голові КДБ при РМ УРСР товаришу Нікітченку, товаришу Нікітченко?

- Ні, товаришу генерал! Навіть не однофамілець по батькові! - сквапно заперечив старший лейтенант Нікітченко. «Може, поміняти прізвище, як було у батька до отримання паспорта?» - метикнув він, бо з таким запитанням він спіткався не вперше. Коли Володимир Федотович Нікітченко був головою, то можна було у відповідь багатозначно промовчати, а після заслання колишнього голови КДБ при РМ УРСР у Москву, подібні запитання викликали для нього певні незручності.

- Це добре, що не однофамілець. Сідайте, - запропонував генерал Свєтков.

Старший лейтенант Нікітченко сів навпроти підполковника Довбача, а майор Бузина зайняв стілець біля стіни.

- Але шелесту ви зі своїм об’єктом великого наробили. - Генерал Свєтков покрутив головою. - Мені сам Філіп Дянісович, начальник 5-го управління КДБ Союзу генерал-лейтенант товариш Бобков дзвонив. Мене на місці не було, я проводив явку з агентом «Степовиком». Філіп Дянісович питав, як так сталося, що такого серйозного об’єкта втратили з-під спостереження. Йому мій заступник полковник Бердиш намагався щось пояснити, після чого у нього сталося загострення хронічного бронхіту і він пів дня під крапельницею відходив у шпиталі, зірвавши явку зі своїм агентом «Фєвральським», чи то контрольну явку з агентурою підлеглих оперативних працівників відповідно до вказівки Степана Несторовича товариша Муха про посилення контролю роботи з агентурою. Полковника Косяченка наш голова Віталій Васильович товариш Федорчук тимчасово відсторонив від виконання обов’язків начальника Управління за те, що проморгав можливий виїзд терориста в столицю нашої Батьківщини. Група співробітників інспекції виїхала у Ворошиловград для проведення службового розслідування і вже відбирає пояснення. Тому детально вияснити немає можливості, оскільки нікого не знайдеш на місці, а наш голова дав розпорядження взяти справу під контроль. Добре, що все закінчилося без вибухів і пожеж. Як вам вдалося запобігти?

- Товаришу генерал, вдалось запобігти давнім чекістським методом -шляхом відвернення противника на «нікчемний об’єкт», - почав доповідати старший лейтенант Нікітченко, не прийнявши остаточного рішення про зміну свого прізвища. «Нікітченко краще звучить, ніж Микитченко», - вирішив він. - Провели оперативну комбінацію, в результаті якої об’єкт вимушений був тимчасово відмовитися від злочинних намірів…

- Але тимчасово?

Свєтков вийняв із шухляди чорний записник, занотував у ньому кілька слів і знову поглянув на старшого лейтенанта Нікітченка.

- Так, розуміється. Він змушений був затаїтися. Потім, вдаючись до всіляких хитрощів, зумів щезнути з-під оперативного нагляду, у зв’язку з чим і виник відомий вам «прокол». Проте його, хоч і з деяким запізненням, все ж вдалося встановити і взяти під щільне зовнішнє спостереження «НН» і застосуванням комплексу агентурно-оперативних сил та оперативно-технічних засобів: ОТЗ «Тетяна», «Сергій», «Дмитро», «Ольга», «Уляна»,«Знак», «Заказ», «Вітрина»… 8)

- Секундочку, товаришу Нікітченко, оперативно-технічний захід «Уляна» здійснюється лише з особистої санкції голови КДБ СРСР Юрія Володимировича товариша Андропова, або, за відсутності голови на робочому місці, його заступників генерал-полковника Семена Кузьмича товариша Цвігун чи генерал-полковника Георгія Карповича товариша Ціньова? Значить, було задіяно увесь комплекс чекістських засобів, санкціонованих найвищим керівництвом угорі?

- Я уточню, товаришу генерал. Напередодні, як ви знаєте, мене відрядили в розпорядження 9-го управління КДБ СРСР для організації запобіжних заходів на Красній площі і безпосередньо біля Мавзолею. І в Мавзолеї.

- І в Мавзолеї?

- Звичайно же, адже тіло Ілліча було головним устремлінням терориста.

- Якого Ілліча, уточніть, Володимира Ілліча чи Леоніда Ілліча?

- Обох. Хоча, як вам відомо, в Мавзолеї поки що покоїться лише тіло Володимира Ілліча.

- Так, так, я знаю, продовжуйте!

- До речі, за проведення операції в Москві на Красній площі керівництвом 9-го управління КДБ СРСР мене відзначено ось цією почесною нагородою.

Старший лейтенант Нікітченко витяг з кишені знак «50 років органам урядової охорони КДБ СРСР» і посвідчення до нього.

Генерал Свєтков уважно роздивився знак, прочитав із золотим тисненням червоне посвідчення і поважно сказав:

- Поздоровляю, це дуже почесна нагорода, я такої ще не бачив. «Старший лейтенант Нікітченко Володимир Федотович…» - прочитав він уголос. - Щось мені ваше прізвище знайоме… Ви, часом, не брат колишнього голови КДБ при РМ УРСР товариша Нікітченка?

- Ніяк ні, товаришу генерал. Чистий збіг, навіть не однофамілець по батькові.

Підполковник Довбач подав голос:

- Філофею Алфейовичу, старший лейтенант Нікітченко викрив у Ворошиловграді підпільну молодіжну групу. По нашій лінії, молодіжній.

- А, згадав!

Генерал Свєтков ще раз зважив на долоні знак «50 років органам урядової охорони КДБ СРСР».

- Поздоровляю з високою нагородою і бажаю подальших успіхів у викритті.

Старший лейтенант Нікітченко підхопився зі стільця, прибрав стійку «струнко», видихнув, потім знову набрав повітря в легені і урочисто проказав:

- Дякую за довіру, товаришу генерал! С-с-с-служу С-с-савєтскому С-с-с-саюзу!

Генерал Свєтков потягнув носом, відсунув не зовсім причинену ліву шухляду стола, де у нього лежали лікарські настойки на спирту, щільніше позакручував пробки у пляшечок і закрив її.

- Доповідайте далі, - сказав він.

- Доповідаю далі. Дозвольте сісти?

- Дозволяю.

Старший лейтенант Нікітченко сів.

- Доповідаю далі. Завдяки проведеній оперативній комбінації об’єкт тимчасово відмовився від задуманої акції і виїхав до свого знайомого однодумця, як було достовірно встановлено, займатися приватною підприємницькою діяльністю.

- Так це ж діяння, яке у нас карається у відповідності з Кримінальним кодексом Української РСР!

Генерал Свєтков взяв Кримінальний кодекс, знайшов потрібну статтю і прочитав:

- Стаття 150. Заняття приватнопідприємницькою діяльністю. Карається позбавленням волі на строк до п’яти років з конфіскацією майна або штрафом у розмірі до п’ятисот карбованців!

- Так точно, товаришу генерал! Після повернення об’єкта додому нашою рекомендацією силами органів внутрішніх справ його було затримано і поміщено в камеру попереднього ув’язнення РВВС на період розслідування, після чого його буде притягнуто до кримінальної відповідальності по загально кримінальній, а не політичній статті. Оскільки наміри диверсійно-терористичної діяльності він тільки виношував, але практично до реалізації задуманої і спланованої акції не приступив. За винятком придбання запалювальної речовини у вигляді гасу. І штрафом він не відбудеться, а отримує на повну катушку, тобто п’ять років з конфіскацією.

- Правильно! Таким чином за статистикою у нас буде менше притягнутих до кримінальної відповідальності за державні злочини дисидентів та інших ворожих елементів, щоб зарубіжні ворожі голоси менше брехали. Це вимога голови КДБ СРСР Юрія Володимировича товариша Андропова. Тактика змінилась, тепер в тюрми і психушки дозволено пакувать дисидентів та інших антирадянщиків лише в крайніх випадках. Хоча, певна річ, його треба було притягнути до кримінальної відповідальності по статті 60 Кримінального кодексу УРСР як ворога народу або ж запроторити в психушку!

- На найсвятіше зазіхнув, на Леніна! Наше знамено, відщепенець, само главно! - обурено мовив підполковник Довбач.

«Я так і знав, що він це скаже», - подумкував майор Бузина і полегшено зітхнув - теж подумки.

Генерал Свєтков знову розгорнув Кримінальний кодекс:

- І скільки б йому світило за статтею 60? Так, «Диверсія: зруйнування або пошкодження вибухом, підпалом чи іншим способом підприємств, споруд, шляхів і засобів сполучення, засобів зв’язку або іншого державного чи громадського майна, вчинення масових отруєнь або поширення епідемій та епізоотій з метою ослаблення Радянської влади - карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і з засланням на строк до п’яти років чи без такого або смертною карою з конфіскацією майна». От так! Уточніть, товаришу Нікітченко, ваш об’єкт із категорії українських буржуазних націоналістів чи чистий, так би мовити, терорист?

- Взагалі-то у побуті і серед близького оточення він розмовляє українською. Свої наклепницькі заяви теж поширював українською, я читав.

- Ну, так це ж перша ознака прояву українського буржуазного націоналізму!…

Свєтков витягнув з правої шухляди червоний зошит, у який він записував власні вірші, спідньою губою накрив верхню, надавши обличчю глибокодумності, і зробив декілька нотаток.

Майор Бузина зауважив собі: «Запевне, новий вірш пише Філофей Алфейович про підступних ворогів-націоналістів і доблесних чекістів-комуністів».

* * *

У кабінеті було задушливо, наказом Степана Несторовича Мухи по всіх кабінетах і приміщеннях КДБ кватирки були забиті цвяхами і вікна щільно зашпакльовані.

Майор Бузина відчув, як у нього змокріла потилиця, кров знову, як у літаку по дорозі у Київ, почала гупати у праву скроню і ліве око.

Свєтков закінчив писати, подивився на стелю, поворушив губами, щось знову написав, закрив нотатник і натиснув кнопку прямого зв’язку з начальником «українського» відділу полковником Висотником.

Зручно приклавши слухавку до правого вуха, яке нібито і створене було природою, щоб генерал Свєтков мав змогу комфортно вміщувати у ньому телефонну рурку і віддавати керівні вказівки підлеглим, а начальник 5-го управління генерал Свєтков любив і умів керувати, він проказав у телефон:

- Товаришу Висотник, тут у мене доповідає працівник з Ворошиловграда товариш Нікітченко, який повернувся з Москви, де брав участь у припиненні намірів терориста підірвать Мавзолей Леніна.

- Я трохи інформований, Філофею Алфейовичу. Серйозна справа, але це не по нашій лінії, це скорше у віданні полковника Темниченка з 6-го відділу.

- Висотник як Висотник, - тихо промовив у ліве вухо генералу Свєткову підполковник Довбач. - Так і старається, щоб інші на нього працювали, а хто ж у нас головний розробник по українському націоналізму?

- Як не по вашій? - Генерал Свєтков зробив підполковнику Довбачеві жест рукою: «Зрозумів». - Саме по вашій, Костянтине Констянтиновичу! Розповсюдження антирадянських наклепів в усній і письмовій формі та виношування терористичних намірів на ґрунті антирадянської ідеології з ознаками українського буржуазного націоналізму! Зараз до вас зайде цей товариш із Ворошиловграда. Нікітченко його прізвище, проте він не родич колишнього голови Нікітченка і навіть не однофамілець, як він твердить, і все викладе по цій справі. Яка оперативна зашифровка об’єкта? «Голота»? - звернувся він Нікітченка.

- «Гайдамака», товаришу генерал.

- Товаришу Висотник, дайте вказівку вашому периферійному відділенню завести по справі оперативної розробки на «Гайдамаку» КНС - контрольно-наглядову справу з окраскою 9) «тероризм, український буржуазний націоналізм». Дублікат КНС передайте полковнику Темниченкові в 6-й відділ по боротьбі з анонімами і терористичними погрозами, щоб у них теж об’єкт був на контролі. Перевірте його за зв’язками об’єктів справи «Блок» і зв’язками зв’язків. Запитайте в УКДБ по Ворошиловградській області усі матеріали, шифровку я підпишу. Тут у мене сидить ще майор Бузина, який з товаришем Нікітченком повернувся з Москви…

- Що, і Бузина брав участь в операції? - здивувався полковник Висотник.

- Та ні, він виїзжав у Москву з іншим завданням. Йому було доручено ознайомити оперативний склад новоствореного відділення у 5-му управлінні КДБ СРСР зі специфікою боротьби проти бандоуновського підпілля і виявленням каналів зв’язку націоналістичних елементів у сучасних умовах із закордонними центрами ОУН. Я дам розпорядження майору Бузині виявити можливі зв’язки «Гайдамаки» із закордонними підривними угрупованнями. По почерку, я бачу, що це бандерівський центр ЗЧ ОУН. Від тероризму і диверсій у боротьбі з радянською владою бандерівці не відмовилися, про що свідчать прояви у справах розшукуваних «Сажотруса» і «Мазили». Сигнали по розшуку виконавців ворожої акції є?

- Є, товаришу генерал. Двадцять вісім за тиждень. Перевіряємо.

Генерал Свєтков взяв відомість обліку сигналів по справах «Сажотрус» і «Мазило».

- А в мене зареєстровано двадцять сім.

- Один ще не встигли передати. Щойно надійшло повідомлення «Шершня», що «Професор» має боти.

- Я так і знав, що ниточка по «Сажотрусу» і «Мазилу» потягнеться до того петлюрівця та його націоналістичного гнізда на вулиці Леніна! Працюйте!

«Треба не забути про ЗЧ ОУН, перевірити, чи не фігурує прізвище Голоцван серед членів ОУН(б) в діаспорі. Але по пам’яті я щось не пригадую такого прізвища», - поміркував майор Бузина, який мав чіпку і гостру, як те і належить справжньому чекістові, пам’ять, але у даній ситуації відчував деяку втому після напруженого відрядження, тому однозначної думки про належність чи неналежність Голоцвана до ЗЧ ОУН наразі скласти не міг.

* * *

Поклавши рурку на важелі селекторного телефону, генерал Свєтков подивився на свої пальці з обгризеними аж до м’яса нігтями і завбачив, що пучки великого, вказівного і підмизинного пальців забруднились чорнилом. Він змочив пальці слиною, потер ними з нижнього боку стільниці і знову уважно роздивився. На вказівному пальці чорнило в’їлось у подряпину, яку він отримав нещодавно під час зшивання останнього тому справи на «Лисицю», і не витиралось. Пучка боліла. Генерал Свєтков хвилину ще покмітував, дивлячись у стелю, погриз нігті, сплюнув на підлогу задирку, знову занотував щось у записнику, і аж затим дав команду:

- Товаришу майор Бузина, ви ідіть виконуйте завдання, тримайте постійний зв’язок з Ворошиловградом і враховуйте отримані факти щодо можливого переходу на терористичну діяльність в роботі по виявленню і перехопленню каналів зв’язку зарубіжних ОУН з націоналістичним підпіллям на території республіки. Ви все виклали у Москві, як я вас інструктурував перед відрядженням?

- Так точно, - доповів майор Бузина, сидячи, - все розповів і навчив. З ранку до вечора проводив заняття. Хлопці бойові, оперативно грамотні, завзяті, мають потяг до засвоєння нових функцій. Україну бачили лиш на карті, специфікою не володіють, тому навчання сприймали з належною відповідальністю.

- Москву оглянули, там є на що подивитись? - з доброзичливою усмішкою на обличчі запитав підполковник Довбач.

- Та де там, ніколи не було. Тільки в останній день, у суботу, спільно зі старшим лейтенантом Нікітченком сприянням 9-го управління КДБ СРСР вдалося відвідати Мавзолей Володимира Ілліча, коли «Гайдамаку» було вже у Ворошиловграді затримано.

- Побачити Володимира Ілліча як живого - вікопомна подія, - усміхався підполковник Довбач. - Не кожному вдається таке щастя. Може, колись розкажете нашим комуністам?

- Чого ж не розказати? Як тільки час призначите. Тільки мені треба підготуватися, скласти тези, знайти ілюстрації, щоб більше наочності було.

«Може, щось знає?» - стурбувався Олексій Григорович. Одним оком він дивився у вічі генералові Свєткову, іншим - у потилицю старшому лейтенантові Нікітченку.

- І напишіть докладний звіт про свою поїздку, - сказав генерал Свєтков, - Ми його включимо в статистичні дані до пункту про надання методичної допомоги Центральному апаратові КДБ СРСР у Москві.

«Хитрий, як Мюллєр, - подумав генерал Свєтков, уважно вдивляючись в обличчя майора Бузини. - І ліве око заскалює, як Мюллєр, тільки непомітно».

Генерал Свєтков скрадено перезирнувся з підполковником Довбачем, той з розумінням - «знаємо-що-то-за-овоч» - ворухнув йому у відповідь бровою.

Генерал Свєтков кахикнув і виразом, що підтверджував про закінчення аудієнції, звернувся до старшого лейтенанта Нікітченка:

- А ви, товаришу старший лейтенант Нікітченко, повертайтесь у свій Ворошиловград і завтра підготуйте усю звітність для заведення 2-м відділом 5-го управління контрольно-наглядової справи на «Гайдамаку» і його дублікат - 6-м відділом 5-го управління. Хай підпише тимчасово виконуючий обов’язки Косяченка, хто там буде у вас, і негайно надсилайте у Київ. І не втрачайте пильності, заспокоюючись на досягнутому! Можете йти! Я вас не затримую!

* * *

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

Відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

- Я вертаюсь, Вкраїно моя.

Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про ізгоя» (з книги «Пісня про незнищенність матерії»)

ГЛАВА VІ. МОСКВА, КРЕМЛЬ. ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ ПРОПОНУЄ НАГОРОДИТИ МАЙОРА БУЗИНУ ОРДЕНОМ ДРУЖБИ НАРОДІВ 6.1.

Закінчивши усі справи, майор Бузина і лейтенант вийшли разом на вулицю Володимирську. Небо було низьким, під його банею сіріли хмари, мов нагодовані і напоєні валашки, які під наглядом чабанів уже котились на ніч у свої кошари. Пора було вже спочивать.

Старший лейтенант Нікітченко глянув на годинник, потім на небо і зауважив:

- Подивіться, Олексію Григоровичу, а в Москві в цей час уже темно!

Майор Бузина хотів відповісти: «Так то ж москалі. У них усе не так, як у людей!»

Але промовчав, бо почувався вельми стомленим, і йому вже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Володимиром Іллічем, аби міцно заснути.

До ранку.

А там хай варта піднімає.

Аби тільки виспатися.

Спати хотів і старший лейтенант Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, діставати квиток, а потім годин зо двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда; добре, якщо повезе і вдасться вихопити плацкарту. В «СВ» вільні місця, напевно, були, проте рядовим офіцерам такі квитки за відрядження не оплачувались.

Почало мрячити, майор Бузина постояв хвилину, розважив: «Вчасно ми дременули з Москви, а то б просиділи до завтра в аеропорту, хіба що підполковник Мусоргський зумів би домовитися з небесною канцелярією». Глянув на фасад рідного КДБ здолу догори, зупинив свій погляд на балконах і парапетах, які не встиг повирубувати Степан Несторович Муха, потім зирнув на старшого лейтенанта Нікітченка, почухав потилицю і запропонував:

- А пішли, друже, в ганделик, бодай усі вони повиздихають! І в Москві, де вже темно, і у нас, де ще світло. Огулом. Вип’ємо по кілька крапель, щоб усе те швидше сталось.

Старшому лейтенантові Нікітченку після успішної доповіді начальнику 5-го управління теж захотілось випити київської горілки, закусити салом і запити солоненьким томатним соком.

- Спасибі вам за підтримку, Олексію Григоровичу, - промовив він зворушливо.

- Та нема за що, - відзаємив майор Бузина. - Як кажуть москалі: «Омрачім ето дєло алкоголем». Гадаю, що академік Іоффе і цього разу не стане заперечувати.

- Ви ж, Олексію Григоровичу, дзвякніть мені, коли підполковник Мусоргський надумає їхати до Києва.

- Ти на той час уже будеш працювати у 5-му управлінні. Генералу Свєткову сподобався твій рапорт. І Довбач до тебе уважно придивлявся. У нього відкривається вакансія по молоді, не залученої до громадсько-активної праці. Гіпі, панки, рокери тощо - окрема лінія. Шанс маєш.

Старшому лейтенантові Нікітченку припали до душі слова майора з Центрального апарату КДБ УРСР, та він, щоб не наврочити, запротестував:

- Ні-ні, Олексію Григоровичу, Голуминський мене випередить.

- Гоголь?

- Микола Васильович.

- Гоголь - моцний птах. До середини Дніпра він добереться. Тільки йому, гадаю, зарезервовано місце в «українському» відділі. Паки, й Довбач захоче взять, йому такі спритні хлопці теж подобаються.

«Хай наш «птах» спочатку пояснить, як він втратив об’єкта із спостереження, а в мене є нагорода 9-го управління КДБ СРСР», - зміркував старший лейтенант Нікітченко, вийняв посвідчення, вручене підполковником Мусоргським, і поклав у нього два карбованці.

* * *

Пивничка, якій чекісти дали назву «Під булавою», хоча на вивісці там було вимальовано «Хвилинка» 1), містилась майже поряд - навпроти пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому, що сидів на огирі біля Софіївського собору, здійнявши булаву у напрямі Москви, з якою він триста з чимось років тому уклав угоду - чи то про возз’єднання, чи то про приєднання, чи то про зовсім щось інші взаємини. У чекістів навіть вислів був такий: «Ходімо потримаємося за булаву і возз’єднаємося», що означало: «Вип’ємо по сто грам». Якщо виходило двісті і звиш того, то наступного дня говорили: «Почали з возз’єднання і гетьманської булави, а закінчили приєднанням до конячого хвоста». Майор Бузина у відповідь на подібні пропозиції завжди попереджував: «Коли ми тверезі…», тому побачити його, щоб він, потримавшись гетьманської булави, потім хапався за хвіст Богданового коня, уявити сливе неможливо було.

* * *

- Щось давно не бували у нас в гостях, Олексію Григоровичу, - у відповідь на привітання майора Бузини зауважила симпатична шинкарка в майже такій гаптованій блузці, як і в куми майора Бузини Валентини Семенівни, і перекрутила магнітофонну стрічку.

Народний артист СРСР Дмитро Гнатюк заспівав: «Наливайте, браття, кришталеві чари!»

- Та все робота заважає. Цілий тиждень був у відрядженні в Москві, тільки-но повернувся, - сказав майор Бузина, подумки відзначивши: «Гарну пам’ять має ця вродливиця у вишиванці, як у куми».

- За весною, либонь, їздили? Щось не видно, щоб ви її звідти привезли.

- Звідти лише головний біль можна привезти.

- До тями. «Кристалом» полікуєтесь?

- Наливайте «Кристал», - погодився майор Бузина.

Шинкарка відчинила дверці холодильника, вийняла пляшку «Кристала» і почала відмірювати кришталевий напій у мензурці.

- А чому це «Кристала» немає на вітрині? - запитав спостережливий відвідувач з-за першого столику, помітивши, з якої пляшки шинкарка розливає горілку. - І чому одним можна, а іншим - ні?

- «Кристал» продається лише для членів ЦК профспілок працівників гірничо-добувної промисловості! - відрізала шинкарка, виставила на шинквас шкляники, закуску і знову заховала «Кристал» в холодильник. - І по талонах!

- А-а-а, - вибачливо протягнув спостережливий відвідувач і повернувся до свого шкляника з недопитою «Московською».

- Прошу, Олексію Григоровичу. - Шинкарка нарізала свіжі бутерброди і розлила томатний сік. - Це у вас новий працівник? - запитала вона, показуючи на старшого лейтенанта Нікітченка. - Ще не бачила. Молодий і, мабуть, нежонатий?

Старший лейтенант Нікітченко глянув на ліву долоню і згадав, що руки він вимив ще перед доповіддю генералу Свєткову, коли удвох з майором Бузиною заходив прибратися у туалет Центрального апарату КДБ УРСР на другому поверсі.

Майор Бузина сказав:

- Проходить стажування, може, й візьмемо.

Шинкарка засміялася:

- Ви ж, Олексію Григоровичу, не будьте занадто строгими.

- Побачимо, - сказав майор Бузина.

Настрою жартувати з симпатичною шинкаркою у нього не було.

Він взяв горілку, томатний сік, бутерброди з салом і поставив на осібний столик.

Старший лейтенант Нікітченко вийняв з посвідчення, яке йому вручив підполковник Мусоргський, два карбованці і спробував розрахуватись.

Майор Бузина притримав його:

- Не клопочись, моя черга. Ти у мене в гостях. - Він зазирнув у свій гаманець, пошарудів пальцями і сказав: - Грошей, як гною, на квитках ми зекономили.

Олексій Григорович віддав гроші шинкарці, повернувся до столу. Відтак підняв свій шкляник і глянув через шкло вхідних дверей на майдан.

Богдан Хмельницький показував булавою у бік Москви.

- Почали в Москві, - сказав Олексій Григорович, - закінчимо у Києві. За приїзд на Батьківщину!

- За приїзд! - цокнувся старший лейтенант Нікітченко.

Випили, закусили.

Молоточки в голові Олексія Григоровича перестали стукати.

Старший лейтенант Нікітченко посолив томатний сік, допив і знову вийняв посвідчення:

- Повторимо?

- Бери, - погодився майор Бузина.

За вікном, гарцюючи на своєму огирі, показував булавою у бік Москви окутаний кошлатим чи то березневим, чи то передзимним туманом український гетьман Богдан Хмельницький.

- Вип’ємо за возз’єднання? - запропонував старший лейтенант Ніктченко.

- За возз’єднання, - погодився майор Бузина.

Випили не цокаючись, заїли бутербродами, запили томатним соком.

- Моя черга, - сказав майор Бузина.

- Та я… - запротестував старший лейтенант Нікітченко, шукаючи гаманець.

Майор Бузина рішуче відхилив його руку.

- Вип’ємо за розз’єднання, - запропонував він, здійснивши свою ходку до вродливої і пам’ятливої шинкарки. - Час уже й прощатись, щоб потім не чіплятись до конячого хвоста.

У ганделику лунала пісня про гетьмана Сагайдачного, який проміняв жінку на тютюн та люльку.

Старший лейтенант Нікітченко не збагнув, про який хвіст мовив майор Бузина, той не пояснив, і старший лейтенант Нікітченко не став допитуватись.

Цокнулись, випили, мовчки запили горілку томатним соком, дожували сало і вийшли на майдан.

Хвильку постояли, набираючи в легені вільгого, чи то раннього весняного, чи то пізнього осіннього повітря і підійшли до пам’ятника Богданові Хмельницькому.

Гетьман показував булавою на північ, чи то закликаючи, чи проклинаючи.

Старший лейтенант Нікітченко розправив груди. «Кристал» від шлунку докочувався аж униз до колін, і в душі у нього заграла скрипка.

Майор Бузина вийняв з шаньки свою шапку-мазепинку, розправив пожмакини, насунув на чоло, щоб відстань від дашка до перенісся склала два сантиметра, стиснув руку в кулак і мовчки потрусив п’ястуком у той бік, куди вказував гетьман.

«Раску-у-у-у-у-у-удрявий кльо-о-о-он зєльоний, ліст рєзной, здєсь у кльона ми растанємся с тобой…» - на повний голос заспівав старший лейтенант Нікітченко, тупнув ногою і ляснув обома руками себе по грудях. Його душа знову вирвалась з грудей, як тоді під час польоту в літакові, і злетіла геть вище неба.

Майор Бузина смикнув його за лікоть.

- Он навпроти міліція, - сказав він і показав на будинок Київського міського управління внутрішніх справ.

Москальських пісень майор Бузина не любив і баламутство теж.

Війнуло снігом з дощем.

Старший лейтенант Нікітченко підняв комір плаща, майор Бузина поправив мазепинку, насолопивши її ледь не на брови.

- Треба було б попрощатися з шинкаркою? - запитав старший лейтенант Нікітченко.

- Не треба, - заперечив майор Бузина.

На зупинку під’їхав тролейбус другого маршруту: «Площа Богдана Хмельницького - Залізничний вокзал».

- Я побіг? - запитав лейтенант Нікітченко.

- До зустрічі, - сказав майор Бузина.

6.2.

Старший лейтенант Нікітченко тролейбусом «двійкою» подався на вокзал.

Майор Бузина схопив таксівку і поїхав додому, щоб пошвидше вручити своєму синові Бузині-юніорові гостинець, який він віз із Москви, впасти у ліжко і міцно заснути. Він знав, яка відстань у кілометрах від майдану Богдана Хмельницткого до його помешкання на вулиці Пархоменка та скільки вартує проїзд на таксі від вулиці Володимирської до Сирця; грошей у нього мало вистачити, навіть якщо не враховувати дріб’язок.

В машині майор Бузина здійняв мазепинку, поклав її в шаньку, з правої внутрішньої кишені піджака вийняв хусточку, витер обличчя і тім’я, втомлено розслабився на м’якому сидінні і дав команду водієві:

- Сирець, вулиця Пархоменка, 68 2).

- Знаю. Будинок серйозний і клієнти солідні. Доводилось відвозити. Сало копчене? - Водій потягнув носом у бік майора Бузини.

- Підкопчене, - задовольнив цікавість водія майор Бузина. - На чотири пальці. М’яса на півпальця, два прошарки.

- О, таке сало я поважаю! Тра’ сьогодні після зміни заскочити, а то в мене вже слина потекла, - зізнався водій. - Аби тільки не поїли до вечора.

- Запаси поки що є, до вечора вистачить, - сказав майор Бузина. - А тепер додому, бо дорога дальня була.

Водій зрозумів і натиснув на газ.

* * *

Олексій Григорович за час відрядження вельми скучив за своїм сином. Та й удома робота не давала багато часу на спілкування з сином - йшов на службу рано, повертався пізно. Коли випадала вільна хвилина, і синок ще не спав чи вже не спав, майор Бузина садовив його коло себе, брав з полиці «Кобзаря» і читав вірші, найчастіше свій улюблений - «Якби то ти, Богдане п’яний…»

Знайомий педіатр радив Олексію Григоровичу під час цієї процедури гладити сина по голівці: мовляв, таким чином завдяки масажу поліпшується кровообіг у мозку дитини, збільшується кількість звивин, поезія без перешкод потрапляє до сірої речовини, і дитина неодмінно виросте розумною чи аж надто розумною, якщо не генієм, то вундеркіндом - це точно.

Олексій Григорович ніколи не поминав нагоди погладити сина по тім’ю, коли читав «Якби то ти, Богдане п’яний…», поттму пояснюючи йому: «Коли ми тверезі, сину, ми завжди правн. Коли ми не тверезі, сину, ми можемо накоїти багато дурниць, за які потім будемо вельми довго жалкувати».

Син Олексія Григоровича уважно слухав батька.

Якось Олексій Григорович запитав його, ким він хоче стати, коли виросте.

«Солдатом», - відказав малий Бузина.

«Це добре, синку. Але солдата можуть убити на війні», - зауважив батько.

«Хто може убити?» - поцікавився Олесь.

«Ворог».

«Тоді я буду ворогом», - вирішив малий Бузина.

«Ти глянь, який кебетний, письменником, видати з усього, буде, як виросте, - повертав розумом Олексій Григорович. - От що значить сучасні методи виховання!»

І продовжував гладити сина по тім’ю, маючи надію, що малий Бузина в недалекій будуччині прославить і себе, і свого батька. «Тільки б не потягнув на Нобелівський приз, - остерігався обачний і обізнаний у політичній заанґажованості Нобелівського комітету Олексій Григорович, гоноблячи надії на славне майбутнє сина. - Краще вже хай отримає Галана чи Тичину, воно не так престижно, зате спокійніше. А там можна буде вже сподіватися і на Шевченківську премію, вона значно авторитетніша, ніж Нобель, - навіщо ж я тоді під читання віршів Тараса Григоровича майже щомісяця масажую йому голівку?»

Як і кожен батько, старший Бузина бажав своєму паросткові не химерної, а справжньої слави, публічного визнання та захоплення. «Олесь! Олесь Бузина! - з таким ім’ям та ще й з таким прізвищем він неодмінно вийде на той курс, який зможе йому принести якщо не Шевченківський приз, то Галана чи Тичину - достотно. А там і до Тарасової премії недалечко», - плекав надії на успіхи сина Олексій Григорович.

Малий Бузина виростав розумним, допитливим, ходив на гуртки умілих рук і юних натуралістів, і, коли в домі Бузинів з’явилась кішка ангорської породи на прізвисько «Катерина Фурцева», зайнявся її дресируванням. Привезений із Москви подарунок батька вельми сподобався малому Бузині. В понеділок він поскаржився матері, що почувається зле, і до школи не пішов. Коли залишився один удома, материними широкими ножицями для крою вирізав з бляшанки кілька свастик, хрестів, віночків з дубовим листям, змайстрував кручені есесівські погони, аксельбанти, петлиці зі свастикою і свої вироби причепив на військовий кашкет і шинелю батька. Одягся, надів кашкета, взув батькові чоботи і глянув на себе у верцадло. Відображення у дзеркалі йому сподобалось, попри те, що шинеля була трохи задовгою і кашкет завеликий. На нього дивився грізний німецький офіцер, правдоподісінько такий фріц, як Мюллер у фільмі про Штірліца.

Він взяв подарований батьком «Вальтер», кішка «Катерина Фурцева» тимчасово перетворилась у помічницю Штірліца розвідницю «Кет», і малий Бузина майже впродовж усього дня допитував, з якою метою вона пробралась в Берлін, які має паролі, явки, завдання і в яких стосунках перебуває зі Штірліцем.

Радистка «Кет» трималася мужньо, відповіді на запитання давати відмовлялась.

Насамкінець малий Бузина вирішив розстріляти розвідницю «Кет», але тій вдалось утекти. Малий Бузина не став її розшукувати, оскільки його самітнє перебування удома закінчувалось.

Він акуратно склав батькову форму у комірчину, маючи намір назавтра або ж витягнути з кішки усі відомі їй секретні дані, або ж розстріляти. Краще було б повісити, проте малий Бузина засумнівався, чи справиться він з цією операцією.

Проте й таку думку не покинув.

6.3.

Тим часом, секретар ЦК Компартії України з ідеології Валентин Юхимович Маланчук організувати перевірку доповідної записки лектора ЦК КПУ з приводу виявлених працівником КДБ УРСР майором Бузиною українських націоналістичних проявів у творчості російського поета Олександра Пушкіна і їхню критику Леніним доручив відповідальному працівникові Відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ товаришу Леонідові Макаровичу Сидорчуку 3), якому найбільше довіряв.

Виконуючи відповідальне доручення, Леонід Макарович звернувся до віце-президента Академії наук Української РСР товариша Півненка з проханням розібратися, чи справді належать такі слова Пушкіну, вкладені ним в уста крамольного гетьмана.

Академік Півненко, у свою чергу, дав вказівку директорові Інституту літератури АН УРСР Миколі Захаровичу Шамоті, директорові Інституту історії АН УРСР Федорові Павловичу Шевченку і директорові Інституту держави і права АН УРСР Борисові Мусійовичу Бабію: «Терміново. Перевірити, вивчити і доповісти в ЦК КПУ тов. Сидорчукові Л. М.»

Ті ретельно і оперативно перевірили.

Доповідають: «Підтвердилось. Виявлена вказана антирадянщина в поемі Александра Пушкіна під назвою «Полтава».

Крім того, як вказали керівники академічних установ Шамота і Бабій у своїй доповідній записці товаришеві Сидорчуку Л. М., вченими інститутів літератури та держави і права Академії наук УРСР було додатково виявлено, що близька знайома Пушкіна Ганна Керн, якій він присвятив вірш «К***» («Я помню чудное мгновенье»), здійснювала на видатного російського поета ідеологічно негативний вплив, оскільки сама була походженням українкою, на своїй квартирі в Санкт-Петербурзі влаштовувала збіговиська націоналістично налаштованих вихідців з України (Малоросії). На збіговиськах пропагувалися ідейно шкідливі погляди колишнього гетьмана України Івана Мазепи, і сама Керн, як свідчили її сучасники, була схожа на дочку полковника Василя Кочубея Мотрю Кочубеївну, яку кохав гетьман Іван Мазепа, непричком дві краплі води. Не виключено, - доповідали академіки, - що вони, Мотря Кочубеївна і Ганна Керн, можуть бути родичками (питання під грифом «таємно» вивчається Інститутом етнографії, фольклористики і мистецтвознавства АН УРСР, відп. тов. Зубков С. Д.). Не виключено також, що під впливом націоналістично настроєної Ганни Керн Пушкін у своєму есе «Нарис історії України» (французькою мовою) всупереч дослідженням вчених - істориків і мовознавців, які незаперечно довели, що слово «русский - не прилагательное, а существительное», твердив, що «русский - имя прилагательное», оскільки «руські» походять від варягів-русів, які поневолили слов’янські племена, після чого поневолених варягами-русами слов’ян стали називати «руськими», тобто належними варягам-русам. Видатну російську імператрицю Катерину Другу (Велику) Пушкін зневажливо називав «Тартюфом в юбке и короне», «развратной государыней, которая развратила своё государство», звинувачував її у поневоленні «вольной Малороссии и польских провинций». Перу Пушкіна належать вірші «Прости, украинский мудрец», «Нет, ты влюблён, Пирон Украйны» та ряд інших, у яких в завуальованій формі пропагуються настрої, що можуть бути використані певними елементами в пропаганді українського буржуазного націоналізму на сучасному етапі ідеологічної боротьби в УРСР.

Шамота, Шевченко і Бабій самокритично визнали:

«Трапилася промашка з нашого боку, визнаємо і усвідомлюємо свою вину. Готові понести партійне стягнення без оргвисновків з огляду на наші щиросерді зізнання і визнання власної провини».

Академікам Шамоті і Бабію, членові-кореспондентові Шевченку було винесено по догані за втрату політичної пильності, а Леонід Макарович Сидорчук підготував два проекти таємної постанови Політбюро ЦК КПУ.

Перший (радикальний): про вилучення з книжкових зібрань республіки усіх рівнів творів Пушкіна - як українського буржуазного націоналіста.

Другий (дещо ліберальніший): про вилучення з усіх бібліотек республіки усіх примірників поеми Олександра Пушкіна «Полтава» - як націоналістичної, сиріч, антирадянської, а також його есе «Нарис історії України» (французькою мовою) та вірші «К***» («Я помню чудное мгновенье»), «Прости, украинский мудрец», «Нет, ты влюблён, Пирон Украйны» - як ідеологічно шкідливих; портрет Ганни Керн повиривати з усіх книжок і розробити додатковий комплекс заходів стосовно посилення ідеологічної боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму та його підґрунтям на сучасному етапі в УРСР.

Маланчук обидва проекти доповів на об’єднаному засіданні Політбюро і Секреатріату ЦК КПУ як альтернативні і надіслав секретареві ЦК КПРС Михайлові Суслову доповідну записку стосовно запланованих заходів на підставі думки співробітника КДБ УРСР майора Бузини про українські націоналістичні збочення у творчості Олександра Пушкіна сукупно під назвою «Про виявлені факти націоналістичних збочень у деяких літературних творах і заходи щодо їх подолання» з проханням підтримати пропозиції ЦК КПУ на усіх теренах СРСР.

Члени і кандидати в члени Політбюро ЦК КПУ, а також секретарі ЦК КПУ, які не були членами чи кандидатами в члени, обговоривши обидва проекти, прийшли до спільної думки - зачекати відповіді з Москви.

6.4.

Секретар ЦК КПРС Михайло Суслов сидів у себе в кабінеті на Старій площі і кружляв думками над доповідною запискою Маланчука:

«Питання серйозне, до того ж ініційоване при участі органів державної безпеки. Що робити? Проблему Маланчук ставить правильно, його пропозиції повністю відповідають постанові ЦК КПРС про підвищення пильності радянських трудящих, і рудименти ворожої ідеології ми повинні викорінювати скрізь, надто, що на Україні, де вогнища націоналізму і мазепинщини та несприйняття радянської влади тліють, незважаючи на війни, колективізації, голодомори, репресії. Цілком можливо, що сучасні націоналісти, користуючись творчістю російського поета Пушкіна, можуть підняти на щит свого Мазепу, прізвище якого повинно звучати лише в анафемах, яку йому з часів Петра Першого проголошує Російська православна церква Московського патріархату, і ЦК КПРС ту ініціативу безумовно підтримує. Але чи політично доцільно піднімати це питання, коли Льонька щось став комизиться, у Політбюро єдності немає, усі чекають, чи справді Льонька хоче відмовитися від посади генерального, ходять такі слухи? У цій обстановці з якимись радикальними рішеннями, можливо, треба зачекати».

Поряд з доповідною запискою на столі у Суслова лежала довідка Відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС стосовно тез, викладених у документі Маланчука, з посиланням на думки вчених та громадських діячів.

Суслов натиснув кнопку виклику свого секретаря.

- Леонід Ілліч на місці?

- Зранку в кабінеті у Кремлі.

- В Кремлі? Так, а який у нього сьогодні розпорядок?

- З візитів заплановано лише прийом Федорчука, а потім музикотерапія.

- Якого Федорчука?

- Голову КДБ України, він зараз у Москві на колегії КДБ СРСР.

«Ага, - кинув гадку Суслов, - не виключено, що Льонька викликав Федорчука по цьому ж документу».

- Ідіть, - кинув він секретареві, - і подайте авто.

Суслов взяв телефонну рурку, хвилинку подумав і набрав номер кремлівського кабінету Брежнєва:

- Леоніде Іллічу, ви б не могли мене прийняти? Терміновий документ треба розглянути, потребується ваша думка.

- Заходь, - мовив Брежнєв.

Через хвилин шість-сім, дорога від Старої площі до Кремля близька, «ЗІЛ» Суслова зупинився біля дверей будівлі, в якій сидів Брежнєв. Охоронник вискочив першим і вправно відчинив дверцята машини. Суслов глянув угору, над Кремлем сіялась дрібна мряка, подібна до дощу, і запитав:

- Де парасоля?

Охоронник, який перший день виконував свої обов’язки в охороні Суслова, розгублено повів плечима:

- Залишилась у приймальні, вибачте, Михайле Андрій овичу. Тут же півтора метри.

- Доповісте своєму начальству, щоб оголосило вам догану і сьогодні

ж поміняло на іншого, менш забудькуватого.

- Єсть! - виструнчився охоронник.

Суслов виліз з машини, піднявся сходами ґанку, і охоронник відчинив

перед ним двері в будинок. Двері кабінету Брежнєва відчинив його секретар з обслуги 9-го управління.

* * *

Двері кабінету Брежнєва відчинились, Суслов зайшов і поклав на стіл Генеральному секретареві ЦК КПРС депешу з України. Брежнєв прочитав її назву: «Про виявлені факти націоналістичних збочень у деяких літературних творах і заходи щодо їх подолання», - подивився на підпис, переглянув, ніби читаючи, звернув увагу на прізвища «Мазепа» та «Бузина» і поклав перед собою:

- Серйозний документ, треба ухвалювати рішення. Мазепу я знаю, а хто такий Бузина?

- Майор державної безпеки, який виявив націоналістичні збочення у творчості Олександра Пушкіна і доповів в ЦК КПУ Маланчуку.

- Навіть так? А чому він не доповів Федорчуку?

- Як член КПРС він має таке право, коли питання стосується до чистоти марксистсько-ленінської ідеології.

- Так-так, цей Бузина - молодчина. Як кажуть, у Києві Бузина, а хто в Москві? Пушкін, ти кажеш? Юру Андропова ти ознайомив з документом Маланчука?

- Поки що ні, хотів з вами порадитись.

- Юра корчить із себе інтелігента і ліберала. Мені Жора Циньов доповідав, що він у кімнаті відпочинку свого кабінету на Луб’янці тримає магнітофона і слухає пісні Володимира Висоцького. Вип’є двадцять грам віскі з водою…

- Йому більше не можна, бо нирки хворі.

- Так, нефрит. Застудив нирки, коли ховався від німців нібито в партизанах по карельських лісах.

- А ви в цей час на фронті були, в самому пеклі.

- В самому пеклі. На Малій землі.

- Ми вам з тилу допомагали. Я тоді командував ставропольськими партизанами, був начальником крайового партизанського штабу.

- Еге ж, спекотно там було. А Юра вип’є двадцять грамів розбавленого віскі і слухає, як там? - Брежнєв наморщив лоба, напружено пригадуючи. - Ага, згадав: - «Містєр Джон Ланкастєр Пєк, вечно в кожаных печатках, несоветский человек».

Брежнєв задоволено розреготався:

- Ха-ха-ха! Ти фільм про Штірліца бачив?

- Я книжку читав. Там Юліан Семенов не зовсім конкретно показав вплив більшовицької партії на виховання Штірліца.

- Та кинь ти! Мені фільм сподобався. Я викликаю Юрка Андропова, питаю: «Як справжнє прізвище Штірліца. Це ж, мабуть, прізвисько?»

Каже: «Так, прізвисько, таємний псевдонім. Штірліца справжнє прізвище Ісаєв».

«Він Герой Радянського Союзу?»

«Здається, ні», - відповідає.

«Якщо ні, негайно, кажу, підготувати представлення на присвоєння Штірліцу-Ісаєву звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка».

Через тиждень перепитую: «Представлення на Штірліца-Ісаєва підготовлено?»

Бачу - мнеться.

Каже: «Ви розумієте, Леоніде Іллічу, Лаврентій Берія 4) там так наплутав, що не можна встановити доладу, з якої розвідки був Штірліц - чи ПГУ, чи ГРУ» 5).

Даю вказівку: «Через тиждень розібратись і доповісти».

Через тиждень викликаю, він знову мнеться: «Леоніде Іллічу, після розстрілу Лаврентія Берія Микита Хрущов наказав познищувати мало не всі архіви НКВС, НКДБ і МДБ, щоб не залишились сліди його участі в масових репресіях, важко розібратись. Дайте термін рік».

Я нічого не забуваю, усі мої вказівки мій референт Алєксандров-Агентов, чи навпаки - Агентов-Алєксандров, записує і виставляє фішки «К»: «На контроль».

Минає рік, Алєксандров, той що Агентов, чи навпаки, доповідає фішку.

Викликаю Юрка, питаю: «Де подання на Штірліца-Ісаєва?» Він уже не мнеться, а досить впевнено відповідає, каже, що справжнє прізвище Штірліца не Ісаєв, а Ісаєнко, він, виявляється, українець, після війни проник в якийсь зарубіжний центр ОУН, і з ним зв’язок тимчасово втрачено. Тому з представленням Штірліца-Ісаєва, він же Ісаєнко, треба зачекати».

Мишку, Юрко кожний день слухає пісню Висоцького про Джона Пека, а розібратись, з якої розвідки був Штірліц, де він тепер виконує завдання і яке у нього справжнє прізвище та національність, не може! Мені Жора Циньов доповідає, що Андропову Філіп Бобков носить пісні Висоцького про Джона Пека. Слухає і на роботі, і на дачі.

«Ніби ти сам не слухаєш? Я ж знаю, слухаєш», - подумав Суслов і сказав:

- Цей факт багато про що говорить. Пісні Висоцького ідеологічно ущербні, а в ідеологічних питаннях блукати не можна.

Брежнєв глянув на Суслова і його парсуна посерйознішала:

- Мені теж це не подобається. Висоцький своїми піснями стає занадто знаменитим.

- Слушно, Леоніде Іллічу. В нашій країні знаменитою має бути лише одна людина. Ми готуємо відповідне рішення Політбюро ЦК КПРС стосовно заходів про підвищення авторитету Генерального секретаря ЦК КПРС.

- Я не заперечую, готуйте. Треба в цьому питанні наводити порядок, ти маєш рацію. То Висоцький, то якась співуха стає ідолом, забув її прізвище. Якась родичка того бандюги, якого фельдмаршал Суворов піймав і привіз у клітці до цариці Катерини. Сильна була баба, хоч і блядь, таких тепер немає. Втім, мені Агентов-Алєксандров говорив, що Катерина Друга бляддю не була. Вона слабувала на таку хворобу - «скаженство матки» називається. Чув?

Суслов заперечливо похитав головою:

- Не чув.

- Це коли жінці весь час кортить. А яка тоді була медицина? Пхе, лікували клістиром і п’явками. Чи могли вилікувати Катерину Другу клізьмою і п’явками лейб-імператорські медики, коли їй кожної години треба було єлдак, як у жеребця?

Брежнєв із затиснутим кулаком на руці до ліктя показав, який «єлдак» був потрібен Катерині.

Суслов знаку не подавав, що йому не подобалась розповідь Генерального секретаря ЦК КПРС про уподобання Катерини Другої і той непристойний жест, який йому показав Брежнєв. У нього лише сіпнувся нерв під лівим оком.

- Алєксандров-Агентов, знає, що каже. Сам - йобар ще той, - спроквола продовжував Брежнєв. - Пів апарату перетрахав і прибиральниць у тому числі. Жінки задоволені, не скаржаться. Хай їбуться.

Леонід Ілліч байдуже махнув рукою.

«А як же Моральний кодекс будівника комунізму, його ж не відмінено? Забалакався Льонька, старечий маразм», - подумав Суслов.

- Таких, як Катерина Друга, тепер немає, - з жалем мовив тим часом Брежнєв. - Хіба що Фурцева, теж Катерина, та й та спаскудилась, не витримала покладених на неї партійних обов’язків. У своїх йобарях заплуталась, вени собі, дурка, порізала. Микита Хрущов з нею носився. Скрізь її портрети виставляв. Тепер ця співуха, родичка того бандюги, якого Суворов спіймав і отримав звання генералісимуса…

- Вибачаюсь, Леоніде Іллічу. Суворов звання генералісимус отримав пізніше, за Альпи.

- За Альпи? Я теж визволяв Альпи. Двічі. Першого разу у Велику Вітчизняну війну, а вдруге - ти сам знаєш коли.

- В серпні 1968-го року під час «празької весни».

- Правильно, занадто затяглась тоді та «весна», рішення ми прийняли своєчасне. Америка і не пискнула. Вони, американці, слабаки, коли бачать силу - всираються. А так, куди там, непереможні! А кого, скажи мені, Мишку, вони коли-небудь перемогли? В Кореї всралися, у В’єтнамі - теж, в Африці і Латинській Америці тільки й знають те, що серуть. У Другу світову чекали, поки ми схопимо Гітлера за яйця, і тільки тоді відкрили другий фронт. Ми б і без них обійшлися, і вся Європа була б нашою. Їм треба періодично щигля давати, тоді вони сумирнішими стають і не дуже нахабніють. І в Афганістані ми їх випередили.

- Так, їхні військові аташе тільки роти розкривали, коли дивились, як наша армада приземлюється на аеродромі в Кабулі. Американці зрозуміли, що силою нас не здолати, обрали іншу стратегію. Зсередини хочуть підірвати СРСР, на дисидентів ставку роблять. Вони бояться нас, тому що їхнє суспільство приречене. Ми маємо наукову теорію розвитку суспільтва - марксизм-ленінізм, практику, яку здійснює більшовицька партія, у нас є програма і її мета - побудова комунізму. У них нічого цього немає, немає ні теорії, ні програми. Вони живуть сьогоднішнім днем, у них єдина мета - набити пельку і загарбати побільше грошей. У них люди - раби своєї пельки, у нас - вільні люди, не обтяжені дрібновласницькими інтересами.

- Угу, вільні, - погодився Брежнєв.

- Тому вони, роблячи ставку на відщепенців-дисидентів, замахуються на святе.

- Еге ж, ти правий, попустили ми трохи віжки після гельсінкських угод. Треба вже натягувати, є в мене плани. Кажеш, Суворов отримав генералісимуса за Альпи? А я - тільки маршал.

- Леоніде Іллічу, включимо це питання в проект рішення Політбюро.

- Подумайте, подумайте. Так про що я говорив?

- Про американців і Афганістан.

- Ні, до американців і Афганістан?

- Про співуху.

- А, так. Ця співуха десь отримала приз за пісню «Буратіно». Здається, так? І носиться з тим «Буратіно», як Химка з писаною торбою. Жора Циньов каже, що Філя Бобков носить Андропову її пісні… родичка того бандюги, якого Суворов посадив у клітку, як її прізвище?

- Пугачова?

- Так-так, Пугачова. Я її пісні теж не слухаю. Я слухаю класичну музику. «Турецький марш» Моцарта, наприклад. Пам’ятаєш: «Тірлі-тірлі-тірлі-та?» - з почуттям проспівав Брежнєв, диригуючи собі рукою. - Бадьора мелодія, надихає. У мене в політуправлінні був найкращий ансамбль пісні і танцю по всіх фронтах. Я теж співав: «В бой за Родіну, в бой за Сталіна!» Звичайно ж, не на концертах, опісля. Слова Ісаковського, музика Долматовського. Сталін 1947-го року дозволив учасникам війни із числа євреїв, членам ВКП(б), виїхати до Палестини. Вони там боролися проти англійців за незалежність Ізраїлю. В атаку йшли з криками: «В бой за Родіну, за Сталіна!» Слова Ісаковського, музика Долматовського. І перемогли англійців! Якби не наші євреї, то й Ізраїля не було б. Але потім Сталіна обдурили, не захотіли підтримувати соціалістичний табір. Єврей є єврей. А Висоцького і цю, як її, бандитку? Пугачову? - Юра Андропов хай слухає, заборонить йому ми не можемо, якщо пісні його надихають. Під наглядом Жори Циньова. Я теж музику люблю. Моцарта і Долматовського. Зараз почну слухати, лікарі радять. А це що за папір на моєму столі? - Леонід Ілліч надів окуляри, пробіг поглядом перший аркуш і прочитав: - Мазепа, Бузина. Мазепу я знаю, а хто такий Бузина?

- Це той працівник українського КДБ, який повідомив Маланчука в ЦК КПУ про націоналістичні збочення у творчості Пушкіна.

- Пушкіна? А це хто такий? У мене в політвідділі був один офіцер, таке ліниве стерво, а по бабах прудко бігав. Даси йому вказівку - не виконує, питаєш, чого не виконав - відповідає: «Я що - Пушкін?» «Пушкін», - кажу йому, - і на передову відправив, через тиждень він загинув смертю хоробрих. А казав - не Пушкін.

- У доповідній Маланчука з України йдеться про російського поета Олександра Пушкіна. Йому в Москві пам’ятник поставлено ще за царського режиму на площі Пушкіна біля вулиці Горького. Незабаром рішенням Політбюро ми будемо відзначати сто сорок років з дня його смерті.

- А, бачив, кучерявий такий, я ж про нього й кажу.

- Так, походженням він арап з Ефіопії.

- Ага. Ну то й що з цим арапом?

- Секретар ЦК КПУ Маланчук надіслав пропозиції щодо посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом на Україні і по всій території Радянського Союзу.

- Правильно, Маланчука я знаю. Він удвох з Федорчуком наводить порядок на Україні. Бузину не знаю. Даю вказівку, пиши: «Доповідну Маланчука розглянути сьогодні і сьогодні ж надіслати відповідь. В Україні боротьбу з націоналізмом посилити, по усій території Радянського Союзу - теж, але пам’ятник Пушкіну з однойменної площі на вулиці Горького - не прибирати». Кажеш, він арап з Ефіопії?

- Арап. Його прадід Абрам Ганнібал…

- Абрам? - перепитав Брєжнєв.

- Абрам, Леоніде Іллічу, як доповідають наші вчені-академіки. Допомагав нашому імператорові Петрові Першому воювати з Мазепою, коли була Полтавська битва, фільм про прадіда Пушкіна і Петра Першого до чергової річниці Полтавської битви знімається. І ми чекаємо з візитом Менґісту Хайлє Маріама з Ефіопії. Він там будує соціалізм. І теж арап.

- А, пам’ятаю. Чомбе, Лумумба, Мобуту. Я нікого не забуваю, ефіоп-твою-мать, як казав Микита, коли за п’ятирічку хотів у всій Африці побудувати соціалізм, а за семирічку - комунізм в СРСР. Комунізм в СРСР давно вже побудовано - для окремо взятих категорій, тільки б не заривались. Поспішати не треба. Хай Маріам огляне нашу столицю, подивиться в Москві на свого родича для зміцнення наших інтернаціональних зв’язків. Отже, Пушкіна не прибирати. В той же час у відповіді зобов’язати Федорчука підготувати проект указу про нагородження майора Бузини орденом…, як його…, забув назву ордена? «Вісьолиє рєбята»? Чи «За многодєтность»? Є такий орден? Там на ньому хлопчики і дівчатка з багатодітної родини співають пісню про Комуністичну партію.

- Є. «Знак пошани» називається, - відповів Суслов.

- Правильно, «Знак пошани». А ще які у нас є нагороди, крім Леніна і «Вісьолиє рєбята»?

- Ордени Дружби народів, Червоної зірки, Трудового Червоного Прапора…

- Перший, який ти сказав?

- Дружби народів.

- О, цей підійде. Указ підготувати під грифом «таємно», щоб не «світити» наших чекістів. Оперативно розглянемо на Політбюро, і я підпишу указ. А то вийде, як із Штірліцем-Ісаєвим, чи таки Ісаєнко?

- Леоніде Іллічу, укази про нагородження підписує Подгорний, Голова Президії Верховної Ради СРСР.

- Чи я не знаю? Ситуація може змінитися з цими підписами, можливо, вже скоро. Я довго роздумував, і прийняв рішення відмовитись від поста Генерального секретаря, а то за кордоном нас неправильно сприймають. Хочу з тобою порадитись, добре, що ти прийшов з цим Бузиною. - Брежнєв глянув на документ, що лежав перед ним: - І Мазепою. Кажуть, міжнародні документи, які підписує Генеральний секретар партії, не дійсні. Я запитав Алєксандрова-Агентова, він каже, що по нашій конституції глава держави - Президія Верховної Ради СРСР на чолі з Головою Президії Верховної Ради СРСР, виходить, я при Підгорному - як секретар парткому колгоспу чи під головою цього колгоспу. Ясно, що на селі хазяїн - голова колгоспу.

Мені Агентов-Алєксандров допіру актуальний анекдот розказав, послухай. Бардак в країні, Брежнєв не знає, що далі робить, і вирішив порадитись з Йосифом Віссаріоновичем. Викликає він з того світу Сталіна у свій кремлівський кабінет, - Брежнєв обвів поглядом стіни кабінету, - сюди. Сталін з’являється, Брежнєв його питає: «Йосифе Віссаріоновичу, в країні бардак, порадьте, що мені робить у цій ситуації?» Сталін відповідає: «Расстрєлять всєх члєнов і кандідатов у члєни Палітбюро ЦК КПСС і пєрєкрасіть крімльовскую стєну в зільоний цвєт». Брежнєв його питає: «А чому в зелений?» - Сталін посміхнувся і пальчиком махає: «У тібя в отношєніі Палітбюро вапросов нє вознікло»?

- Ха-ха-ха! - Брежнєв усмак розреготався і глянув на Суслова. У того обличчя залишилось незворушним. - Ну, до таких радикальних заходів вдаватися ми не будемо, хоча до думок Йосифа Віссаріоновича інколи треба прислухатись. Як ти думаєш? Ти проект нової Конституції готуєш?

- Леоніде Іллічу, робота йде. Конституцію підготуємо, запишемо про роль партії на сучасному етапі побудови комунізму і одностайно приймемо на з’їзді Рад як головний закон держави. Народ чекає і назву їй придумав. Сталінська конституція, одноголосно прийнята 5 грудня 1936 року Надзвичайним 8-м з’їздом Рад…

- Майже сорок років минуло, а як зараз пам’ятаю, - задумливо проказав Брежнєв. - Так, кажеш, народ чекає і назву придумав?

- Еге, Леоніде Іллічу. Проект готуємо з усім історичним і політичним обґрунтуванням. Сталінська конституція стала конституцією соціалізму, який переміг на одній шостій земної кулі, і справжнього демократизму. Сам Сталін тоді на з’їзді виголосив доповідь про проект нової конституції, яку назвали сталінською. «Комуністична партія під керівництвом ЦК, - сказав Сталін, - у ці роки остаточно ліквідувала контрреволюційні гнізда троцькістсько-бухарінських дворушників, шпигунів, вбивць і диверсантів, які стали агентами іноземних розвідок». Лозунг оволодіння більшовизмом і ліквідації політичної недбалості, висунутий і обґрунтований Сталіним після прийняття Конституції на пленумі ЦК ВКП(б) у березні 1937-го року, сприяв подальшому підвищенню пильності партії, її боєздатності у боротьбі з агентурою капіталістичного оточення.

- Мені чи то Агентов, чи то Алєксандров, хтось один із двох, казав, що у Сталіна було по шість пальців на ногах, - сказав Брежнєв. Він, здається, поринув у себе і думав про щось своє.

«Яке значення для всесвітньої історії і неминучій перемозі у недалекому майбутньому комунізму на всій земній кулі, скільки пальців було на ногах у Сталіна?» - хотілось запитати Суслову.

Брежнєв продовжив:

- Капіталістичного оточення вже немає, а є міжнародний соціалістичний табір. Зі створенням міжнародного соціалістичного табору соціалізм в СРСР побудовано остаточно і безповоротно, тобто навіки. Федорчук на Україні працює, політичну недбалість ми ліквідували, з дисидентами упораємось, і наша партія опирається тепер на нєпоколєбімий блок комуністів і безпартійних більшовиків.

Брежнєв промовив: «Нєпокоєбімий блок», Суслов подумав: «Треба це слово виключити з усіх його виступів і доповідей, а то ще й таке ляпне. Чи, можливо, хай ляпає?» - і сказав:

- Правильно, на ХІХ-му з’їзді партії у своїй доповіді Сталін вказав, що після 1917-го року братні комуністичні партії присвоїли ВКП(б) звання «ударної бригади» світового революційного і робітничого руху в надії, що її успіхи полегшать стан народів, які знемагають під гнітом капіталу.

- Ага, пам’ятаю, і тоді Сталін ліквідував Політбюро, замість нього з’їзд обрав Президію ЦК, а на пленумі Сталіна було обрано секретарем ЦК КПРС, а не генеральним, тобто посаду генерального теж було ліквідовано.

- Так, Сталін з квітня 1923 року по жовтень 1952 року був Генеральним секретарем партії. У травні 1941 року Президією Верховної Ради СРСР Сталіна було призначено Головою Ради Народних Комісарів, він помер на посту секретаря ЦК партії і Голови Ради Міністрів СРСР.

- Я вмирати не збираюсь, хоч роки вже не ті. - Брежнєв покректав. - Главою Уряду, як Сталін, я бути не хочу, а от Головою Президії Верховної Ради… Так, минуло вже майже сорок років з часу прийняття сталінської Конституції, пора приймати нову, як її назвуть, то хай народ вирішує. Так?

- Так, Леоніде Іллічу.

- Ти врахуй при підготовці проекту нової Конституції і моєї доповіді на з’їзді про необхідність подальшого розвитку соціалістичної демократії і значення Рад. Зрозумів?

- А хто ж на місце генерального?

- Кандидатура є. І надійна, копать під мене не буде, як деякі. Володя Щербицький. Ти не проти?

Лівий кутик рота у Брежнєва поповз униз, в очах промайнув блиск. Вмить поглядом, шорстким, як наждак, він тернув по лицю Суслова, і зразу ж заховав уважний позір під густі брови.

Крізь темні скельця окулярів Суслов помітив і кутик рота, і живу іскру в очах Брежнєва:

«Ага! - стрельнула у нього думка. - Це ж він після Гельсінкі почав корчить дурня, а сам ось яку комбінацію хоче прокрутить! Все життя корчив дурня, на цьому й кар’єру робив. «Льонька, Льонька, бабій, жуїр і придурок», - думали, коли ставили його на місце Микити, і промахнулися - «Льонька» виявився не таким уже дурнем, усіх під себе підім’яв. Потім став корчить старого і немічного. А цей нібито немічний Льонька - хитра пташка, свою лінію гнув і тепер гне. І з Штірліцем пургу гонить, щоб приспати пильність Андропова і мою. А той «Джон Пек» - Юрка Андропов купився на локшину: підсунув Льоньці з «дев’ятки» медсестру, з цицьками, як дві дині, щоб накачувала його наркотою та жопою терлась під музику Моцарта, і тепер нібито вивчає англійську і п’є віскі, щоб повернутися в ЦК на Міжнародний відділ, а сам вже бачить себе на посаді генерального, не знаючи, що на своє місце Льонька вже має намір посадить безвідмовного секретаря Володьку Щербицького з України. Те ж мені - Пек! Під Берію працює, той теж хотів відсунути від керівництва державою Комуністичну партію, хотів, щоб партія займалась тільки ідеологією. Андропов йде шляхом Берії! Той теж був великим Пеком!»

Суслов зняв окуляри і протер скельця хусточкою:

- Не проти, Леоніде Іллічу.

- Добре, якщо не проти. У тебе все?

- Все, Леоніде Іллічу.

- Тоді забирай документ і готуй нову Конституцію. Не забудь додати, що соціалізм у нас в окремо взятій країні побудовано остаточно і безповоротно, тобто навіки, ми вийшли на прямий шлях до комунізму, ми у світі не одні, нас підтримує міжнародний соціалістичний табір, антиімперіалістичний рух в Азії, Африці, Латинській Америці і Ефіопії, ефіоп… Так-так. Американці і далі будуть срать. Тому на новому етапі, в умовах розрядки, нам потрібна нова система влади для прикладу усьому світу, бо на нас дивиться і з нас бере приклад усе прогресивне людство.

У Брежнєва лівий кутик рота знову поповз вниз, і в очах блиснула іскорка.

«Цього допустити ні в якому разі не можна! - Обличчя Суслова залишилось незворушним, а в голові метушились думки одна за одною. - А документ Маланчука - то, вірогідно на сто відсотків, ланка спланованої провокації Федорчука і Маланчука, щоб Пушкіним мене підставить, і вчинити скандал на весь світ та зробити з Суслова козла-відбувайла. Вони ж обидва миляться на Москву - Федорчук на місце Андропова, а Маланчук на моє! Нічого, з Пушкіним розберемося, а Щербицькому треба сьогодні подзвонить, бо завтра може бути пізно! Скільки у нього було інфарктів? Три? Буде й четвертий!»

6.5.

Михайло Суслов у записці-відповіді вказав, що ЦК КПРС підтримує ініціативу товаришів Валентина Маланчука і майора Бузини з України, але зазначив, що з реалізацією пропозицій треба зачекати, оскільки Політб’юром ЦК КПРС уже були заплановані заходи, присвячені святкуванню 140-ї річниці з дня смерті Олександра Пушкіна.

Крім того, вказав Суслов, вилучення творів Олександра Пушкіна, на контраверзійну думку вчених Інституту країн Азії і Африки АН СРСР, може зашкодити запланованому візиту в Москву голови Тимчасової військової адміністративної ради Ефіопії Менґісту Хайлє Маріама, який збігався зі святкуванням 140-ї річниці від дня смерті Пушкіна та одночасним виходом на екрани кінотеатрів в СРСР та Ефіопії фільму «Сказ про то, как царь Пётр арапа женил» про прадіда Пушкіна Абрама Ганнібала, знятого на замовлення Менґісту Хайлє Маріама, а також підписанням Декларації про основні дружні взаємостосунки і співробітництво між СРСР та Ефіопією, оскільки прадід Пушкіна Абрам Ганнібал походив з ефіопського племені фалаша.

На думку ж членів Антисіоністського комітету СРСР, до якої ЦК КПРС теж не міг не прислухатися, далі було вказано в записці Суслова, заходи проти Пушкіна можуть інспірувати з боку Ізраїля чергову наклепницьку кампанію із звинуваченнями СРСР в утисках євреїв (що, на думку членів Антисіоністського комітету СРСР, не відповідає дійсності), оскільки ефіопські предки Пушкіна з фалашського племені сповідували юдаїзм.

Водночас Суслов рекомендував партійним органам Української РСР посилити боротьбу з українським буржуазним націоналізмом на всіх скерунках ідеологічної роботи, в тому числі в закладах науки і освіти, приділивши особливу увагу розвінчуванню антирадянських поглядів Івана Мазепи, пов’язаних зі зрадою російського царя Петра І та його намаганнями при підтримці шведського короля Карла ХІІ створити самостійну українську державу.

Поряд з цим було рекомендовано вилучити з підручників та інших книжок і з усіх освітніх програм в навчальних закладах поему «Полтава», портрет Ганни Керн і вірш «К***» («Я помню чудное мгновенье») - до встановлення, чи була Ганна Керн родичкою Мотрі Кочубеївни, у яку був закоханий гетьман Мазепа, есе «Нарис історії України» (французькою мовою), а також вірші «Прости, украинский мудрец», «Нет, ты влюблён, Пирон Украйны», замінивши їх віршами «Клеветникам России», «Смирись, Кавказ, идёт Ермолов» та «Бородинская годовщина» як такими, що відображують справжню природу творчості російського поета, суттєво збільшити кількість годин на вивчення російської мови і літератури за рахунок скорочення викладання української мови і літератури з наданням права батькам добровільно відмовлятися від вивчення дітьми української мови і літератури, а також підвищити заробітну плату вчителям російської мови і літератури на 15 відсотків за рахунок бюджетних скорочень на викладання української мови і літератури.

Пропозицію щодо вилучення усіх творів Олександра Пушкіна, пообіцяв Суслов, буде розглянуто напередодні святкування чергової круглої дати від дня його смерті, якщо знову не втрутяться Ефіопія та Ізраїль.

* * *

Перший примірник документа, підписаного Михайлом Сусловим, того ж дня фельд’єгерською авіапоштою було надіслано Щербицькому В. В. для виконання, другий Федорчуку В. В. - для ознайомлення, підготовки пропозицій щодо посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом в республіці.

В приписці копії документа, надісланого Щербицькому, було вказано, що з документом треба ознайомити працівника КДБ УРСР комуніста Бузину - в частині, що до нього стосується.

Майор Бузина не зміг прочитати Указ про нагородження його орденом Дружби народів, оскільки майже у той час, коли документ надійшов з Москви в Україну, у його долі сталися значні зміни і він ніколи не дізнався, які хвилювання, на яких колах і які зрушення спричинило його запитання лекторові ЦК КПУ стосовно Івана Мазепи та ленінських тез про націю, мову і право націй на самовизначення, викладених у короткій, але місткій формулі: «Sprachgemeinschaft und Staatenbau». І навіть тоді, коли його син Олесь Бузина-молодший повідомив, що у школі дозволено бажанням батьків і учнів не вивчати українську мову, а замість неї вивчати вірші російського поета Олександра Пушкіна «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина», майор Бузина не пов’язав такі зміни в шкільних програмах з його запитанням на лекції. «Синку, - мовив він, гладячи свого нащадка по голові від тім’я до потилиці і назад, як вчив його знайомий лікар, - мову ти вчити будеш, тому що без Sprachgemeinschaft виростають яничари. І Пушкіна вчи, я тобі буду приносити його твори з нашої бібліотеки». Що таке «Sprachgemeinschaft» яничари, Олесь Бузина-молодший не запитав. Пушкіна він вивчав за принесеними з бібліотеки КДБ творами, і продовжив вивчати в університеті на російському відділенні філологічного факультету, оскільки мати його вирішила, що українську він знає достатньо, де зосередив основну увагу на епістолярній спадщині російського поета.

Частину листування Пушкіна Бузина-молодший законспектував, зокрема, витяги листів поета своєму приятелеві В’яземському від 5 листопада 1830 року: «Когда-то свидимся? заехал я в глушь Нижнюю, да и сам не знаю, как выбраться? Точно еловая шишка в пизде; вошла хорошо, а выйти так и шершаво. Кстати: о Лизе голенькой не имею никакого известия. О Полиньке тоже. Кто плотит за шампанское, ты или я?» і від 10-13 січня 1831 року: «Майков, трагик, встретя Фонвизина, спросил у него, заикаясь по своему обыкновению: видел ли ты мою «Агриопу»? - видел - что ж ты скажешь об этой трагедии? - Скажу: Агриопа - засраная жопа. Остро и неожиданно. Не правда ли?» Бузина-молодший займався вивченням ситуації, у яку втрапив Александр Пушкін у Нижньому, протягом усього навчання в університеті.

На 5-му курсі він написав наукову розробку, в якій вказав на суттєву помилку, допущену російським поетом при написанні назви жіночого статевого органу. Застосувавши науковий метод визначення правильності написання літер у ненаголошеному складі, Бузина-молодший довів, що російською мовою назву жіночого статевого органу треба писати „пЕзда”, а не «пИзда», бо ж: «звезда» - «звЁзды», «пЕзда” - „пЁзды». Похідні від лексеми «пезда»: емоційно-експресивні - «пёздочка», «пездище», «пездюлечка», «пездушечка», «пездюрочка»; метафоричні - «пездорванец» (бабій, несерйозний чоловік); «пездюк» (чоловік, що знаходиться під п’ятою жінки); «пездючка» (жінка з невдоволеними сексуальними потребами); «накрыться пездой» (зникнути, стати непридатним); «пездаремонтник» (гінеколог) тощо. При цьому Бузина-молодший вказав, що слово «пИзда» (у наголошеному складі - «пИзды», «отпИздить») має інше етимологічне походження, аніж назва жіночого статевого органу в російській мові. «Пезда», встановив він, походить від інд.-євр. [pei-sd] - піхва (отвір у жінки спереду), в той же час, як «пизда» - від інд.-євр. [pi-sd], - анус (отвір позаду), при спільній морфемі [sd] - частина тіла людини, на якій вона сидить: сідниця, сідало, сідло, звідси - зад (розм.). Слово «пиздеть» (праслов. - [pьzdti]), висновком Бузини-молодшого, означає говорити дурниці, базікати (порівн. розм. - «бздіти»). Похідні від лексеми «пиздеть»: «отпиздить» - висварити, дати словесного прочухана; «надавать пиздюлей» - побити; «получить пиздюлей» - бути побитим; «спиздить» - вкрасти; «распиздяй» - нехлюй, роззява; «пиздануться» - втратити глузд; «опизденеть» - здивуватись; «пиздун» - базікало, демагог; «пиздюк» (омофон, порівн. «пездюк») - парвеню, чоловік з низьким рівнем інтелекту чи моральних якостей; «пиздючка» (омофон, порівн. «пездючка») - «пиздюк» жіночого роду; «пиздёныш» - малий базікало, дрібне стерво; «пиздюля» - брехлива жінка; «пиздоватый» - недоумкуватий; «пиздятина» - дурниці; «запизделся» - забазікався; «пиздец» - стан, у який потрапляє базікало, крах, катастрофа, загроза спокути за вчинені дії; «пиздоплюй» - безвідповідальна людина; «пиздобол» - професійний базікало; «пиздатый» - тлустий широкомордий чоловік з товстою сідницею; «пиздота» - група «пиздоболов» або ж «пиздюков», ситуативно чи стало об’єднаних ознаками соціального, політичного, мистецького, медійного та іншого характеру тощо.

Опріч того, Олесь Бузина вказав і на другу суттєву помилку, допущену Пушкіним, що стосувалась переказу оцінки Фонвізіним трагедії Василя Майкова «Агріопа». Зі слів Олеся Бузини, на основі здійснених ним ретельних досліджень він встановив, що в Росії у XYIII-му столітті слово «жопа» вживалось винятково у позитивному плані, тобто, коли метафорично називали якусь річ «жопою», то це означало, що речі дають найвищу оцінку. Отже, зробив висновок Олесь Бузина, Фонвізін похвалив трагедію Василя Майкова «Агріопа», назвавши її «жопою», а Пушкін, невідомо з яких причин, сфальсифікував вислів Фонвізіна, приписавши до слова «жопа» епітет «засрана» (можливо, Пушкін заздрив своєму попереднику на ниві драматургії, оскільки, на думку Олеся Бузини, трагедія Майкова «Агріопа» за художнім рівнем набагато перевищувала п’єсу Пушкіна «Борис Годунов»). Більше того, писав Олесь Бузина, фальсифікація Пушкіним виразу Фонвізіна призвела до того, що слово «жопа» з першої половини ХІХ-го століття почало вживатись у Росії як лайка, що геть не було характерним для літературної мови росіян аж до ХІХ-го століття.

Про своє відкриття Бузина-молодший повідомив Президента Російської Федерації Бориса Єльцина, підписавши своє послання «Олэсь Бузына» (він не любив, коли в російській транскрипції чи вимові спотворювали його прізвище - «Бузі-і-іна?!»; батько йому розказував, що їхня сім'я походить від козацького роду, і, ясна річ, їхній пращур запорозький козак Омелько голову б відтяв своєю гострою шаблею кожному, хто насмілився б назвати його Бузіна, а не Бузина»), з пропозицією внести відповідні зміни в російський правопис, а також переглянути ставлення росіян до слова «жопа», тобто відповідним указом зняти з нього негативну експресію, ввести його до всіх словників, глосаріїв, лексиконів і тезаурусів як літературне і загально вживане з приміткою, що і прямому, і в метафоричному плані його слід вживати як еталон краси, та зобов’язати російські театри ввести до своїх репертуарів трагедію Василя Майкова «Агріопа», щоб увесь російський народ переконався, що вона заслуговує на оцінку - «жопа».

На поданні Бузини-молодшого Борис Єльцин вчинив резолюцію: «Что за пиздёж? Пр. разобраться. Ср.!» і дав вказівку вивчити це питання силами науковців Інституту російської мови РАН. Російські мовознавці визнали слушність результатів наукових досліджень українського студента, проте вказали на недоцільність внесення змін в російський правопис і російську лексику, оскільки, на їхню думку, такі радикальні зміни можуть негативно вплинути на сформований менталітет російського народу, призвести до втрати його авторитету серед молодших братів - народів країн СНД та завадити впровадженню в Росії демократії. Виправляти Пушкіна чи виступати з критикою його переказу слів Фонвізіна про трагедію Майкова «Агріопа» російські академіки теж визнали недоцільним, пославшись на відомий його вислів з роману «Евгений Онегин»: «Как уст румяных без улыбки, // Без грамматической ошибки // Я русской речи не люблю».

В КДУ наукову розробку Олеся Бузини-молодшого було зараховано як дипломну роботу і після закінчення університету він отримав призначення на посаду вихователя приватної школи гувернанток, де продовжив наукові пошуки на вказану тему, основну увагу приділивши дослідженню проблеми, чи відповідають реаліям вжиті Пушкіним і Фонвізіним метафори та епітети, у зв’язку з чим захопився вивченням проктології і гінекології; після конфлікту з директором звільнився, зайнявся літературною працею, втілюючи результати проведених наукових пошуків, зокрема, у написаному ним невдовзі романі «Секонд-генд».

Свій роман Олесь Бузина-молодший опублікував в газеті «Украінскіє вєдомості», куди його було призначено як вправного проктолога і гінеколога у відділ української літератури, історії та культури і де він вчився журналістської майстерності, спільно з майбутнім редактором газети «Кієвскій Тєлєграф» з єром на кінці, у колишнього кореспондента газети «Вечірній Київ» Григорія Швеця - такі кульбіти може інколи витворювати життя.

Свої статті Олесь Бузина в залежності від змісту підписував відповідно: «Олесь Бузина, письменник, літературний проктолог газети», або ж: «Олесь Бузина, письменник, культуролог-гінеколог», матеріали російською мовою: «Олэсь Бузына, писатель, литературный проктолого газеты», або: «Олэсь Бузына, писатель, культуролог-гинеколог». Враховуючи незвичний ракурс, під кутом якого Олесь Бузина розглядав постаті письменників, письменниць, поетів і поетес, діячів культури і мистецтва, а також учасників тих чи інших історичних подій чи літературних явищ, його публікації мали шалений успіх серед певного кола читачів.

Твір Олеся Бузини «Секонд-генд» було відзначено міжнародною премією Пукера, після чого він одружився з популярною співачкою Вєркою Сєрдючкою, популярнішою навіть більше, ніж Алла Пугачова, відкинувши шлюбні домагання культової української письменниці Прісцили Пиркало-Сазан. У відповідь на видання її роману «Відкриті mail`и до Тараса Шевченка», написаного, зі слів культової письменниці, у стані «хронічного недойобу», та інші публікації, у яких автори, на думку Олеся Бузини-молодшого, виявили не зовсім поштиве ставлення до геніального українського Поета, він виступив з резонансною заявою «Не можу мовчати: на захист українського Пророка від недойобаних дівиць і підорасів».

* * *

Але то було значно пізніше, коли Олесь Бузина-молодший виріс, закінчив університет і став відомим письменником, журналістом, дослідником літератури та історії в царині проктології та гінекології, справдивши певним чином надії, які покладав на нього батько - майор державної безпеки Олексій Григорович Бузина 6).

* * *

наснився сон: я на хрустких простирадлах

займаюсь із тобою коханням

але ми не самі принцесо

ліжко стоїть у великій концертній залі

і в залі присутні численні твої коханці

Олег Соловей, «Мене убивають твої коханці» (з циклу «Двадцять віршів, які все одно не врятують світ»)

ГЛАВА V ІІ . КИЇВ, ЖОВТНЕВИЙ ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ. КОНЦЕРТ АЛЛИ ПУГАЧОВОЇ 7.1.

Генерал Свєтков сливе у той же час, коли розійшлися у різні боки майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко, теж вирішив їхати додому.

Увесь тиждень, повернувшись з роботи і повечерявши традиційним капусняком і кашею, він брав свій нотатник і гриз нігті, шукаючи рими до свого вірша «Любітє Родіну, вашу мать!», написати якого він пообіцяв секретареві парткому підполковнику Довбачу до наступного випуску стінгазети «Маяк». Творив Філофей Алфейович кожного разу поти, поки переконувався, що жінка вже міцно спить. Рими відшукувалися важко, ще важче було знайти потрібні метафори, анафори і епітети, тому свої нігті він згриз майже до м’яса. Тиждень напруженої творчої праці дав результат, найвдаліші рядки прийшли до нього тоді, коли старший лейтенант Нікітченко з Ворошиловградського УКДБ доповідав про успішно проведену операцію щодо недопущення вчинення об’єктом оперативної розробки «Гайдамакою» диверсійно-терористичного акту на Красній площі в Москві навпроти Мавзолею Леніна і у безпосередній близькості з ним.

Залишилось переписати вірш начисто і віддати готовий твір Довбачеві.

«Щось там жінка натякала минулої п’ятниці на ліжко», - метикнув Свєтков, коли наразі їхав додому, погойдуючись на м’якому сидінні персональної білої «Волги», якою вправно кермував його водій Мусій Бідуля.

Але удома свою дружину він не застав.

В квартирі пахло квашеною капустою, яку Євдокія Степанівна тримала для приготування щі. Роман «Мадам Боварі» лежав на табуретці у кухні.

«Куди це вона пошвендяла? Надісь, до жінки Рябовола перемивати кісточки своїх чоловіків», - міркував генерал Свєтков, саморуч розігріваючи на плитці капусняк і кашу. Фаршированої щуки в холодильнику він не виявив, і її відсутність знову надихнула Свєткова виконати свій намір, який зронився у нього в той час, як він погойдувався на м’якому сидінні своєї «Волги».

Жінка повернулася додому, коли Свєтков переписав вірш начисто.

Одягнута вона була по-домашньому.

«Значить, таки була у Рябоволихи», - зробив висновок Свєтков і запитав:

- Ну, що нового тобі розказала твоя подруга?

- Розказала те, що я й не знала! День і ніч тут коцюрбишся над тобою, годуєш, переш, прибираєш, світу білого не бачиш, а, виявляється, завтра у Києві в Жовтневому палаці культури дає концерт знаменита московська співачка заслужена артистка Алла Пугачова 1). А я нічого не знаю. Рябоволиха, он, збирається, а я - що? повинна сидіти на кухні, тобі капусняк варити? Так, Філофею Алфейовичу, завтра йдемо на концерт, хоч раз за сто років вийдемо на люди! Я собі не прощу, якщо не побачу і не послухаю Аллочку в історичному будинку. І тобі, Філя, не прощу!

* * *

Київський Жовтневий палац культури, що на вулиці Жовтневої революції, в якому саме і мав відбутися концерт московської співачки Алли Пугачової, було споруджено 1842-го року за проектом архітектора Вікентія Івановича Беретті, батька архітектора Олександра Вікентійовича Беретті. До революції у тому будинку містився Інститут шляхетних панянок, після революції у недовгому часі його зайняло Головне управління державної безпеки (ГУДБ) Наркомату внутрішніх справ УСРР. Потім ГУДБ наркомату перевели в Палац праці на вулицю Короленка, 33, хоча спочатку для НКВС за проектом архітектора Фоміна І. О. споруджувався будинок на вулиці Кіроваз розгалуженою системою підземних комунікацій, приміщень, переходів та інших лабіринтів, які мали поєднати НКВС із одночасно споруджуваним будинком Верховної Ради УСРР на вулиці Кірова, 5, штабом Київського військового округу на вулиці Комуністичній, 11 (до радянської влади в Україні - Банкова) та резиденціями вищого керівництва республіки, НКВС і військового округу, яке проживало в будинках №№ 22, 24, 32 на вулиці Кірова (до радянської влади - вулиця Олександрівська). Коли будівля НКВС була вже готова, в Київ на новосілля приїхав Лаврентій Павлович Берія. Він пильно перевірив підземні комунікації - власною персоною пройшов під землею від вулиці Кірова до підземного бункера штабу Київського військового округу на вулиці Комуністичній, яку після смерті Серго Орджонікідзе було названо його іменем, потім до бункера під Верховною Радою УСРР на вулиці Кірова, яка до смерті видатного радянського партійного і державного діяча Сергія Мироновича Кірова називалась вулицею Революції, і відвідав підземні комунікації та резиденції керівництва республіки. Більшість власників резиденцій на той час вже було розстріляно, тож кімнати чекали нових поселенців.

Задовольнившись побаченим, Лаврентій Павлович піднявся на поверхню і оглянув новий будинок НКВС з пагорбу коло Верховної Ради УСРР.

- Будівля враження справляє, - сказав він наркому внутрішніх справ УСРР Ізраїлю Мойсейовичу Леплевському, призначеному на посаду після арешту Всеволода Апполоновича Балицького 2). - Архітектор доречно зробив портал півколом, символізуючи систему, яка мусить втягувати в себе усю контрреволюційну нечисть і фільтрувати її всередині. Проте не підійде з погляду вимог щодо забезпечення власної безпеки. Підземний землетрус їй не загрожує, а згори, саме з цього бугра, за умов контрреволюційного заколоту, вас, шановний Ізраїлю Мойсейовичу, і вашу контору розстріляє зачухана банда махновцівна двох тачанках з кулеметами типу «Максим», на додачу закидає саморобними бомбами і втече. Ти знаєш, які написи були на махновських тачанках? 3)- запитав він у Леплевського.

Леплевський знав, знав він і Льову Задова 4), але промовчав.

- Отож, - процідив Лаврентій Павлович. - Ти керував будівництвом?

- Балицький, - відповів Леплевський.

- Балицького вже немає, - нагадав Леплевському товариш Берія, - більшовики не мають права покладати на когось власні провини. Треба мати мужність нести персональну відповідальність. - Скельця його окулярів незадоволено зблиснули. «Значить, мені гаплик, - зробив висновок Леплевський. - А, може, й ні, якось обійдеться?» - намагався він потішити себе надією.

З пагорба Лаврентій Павлович спустився на стадіон «Динамо» 5)імені наркома внутрішніх справ НКВС СРСР Миколи Івановича Єжова, на якому саме в той час займалися фізичною підготовкою працівники ГУДБ НКВС УСРР. Вивіска з прізвищем Єжова на воротах стадіону ще висіла.

- Лаврентію Павловичу, - сказав Леплевський товаришу Берія, гамуючи страх і виношуючи надію, що якось обійдеться, - Лаврентію Павловичу, оскільки Микола Іванович Єжов пішов від нас керувати водним транспортом, українські чекісти пропонують перейменувати стадіон…

- Ніяких пропозицій і перейменувань! - сердито обірвав Берія Леплевського. - Микола Іванович Єжов пропонував перейменувати Москву на місто Сталінодар. Це ж чиста провокація! Хай поки що покерує водним транспортом.

Скельця пенсне Берія знову зблиснули, і Леплевський зрозумів, що його, без варіантів, чекає доля Всеволода Апполоновича Балицького.

Більше він пропозицій не надавав.

Тим часом Лаврентій Павлович на спільному засіданні ЦК КП(б)У і Ради Народних Комісарів УСРР заявив, що призначена для НКВС УСРР споруда занадто монументальна, притому, що архітектором невдало вирішено інтер’єр фасаду, через що вона може стати подразником для контрреволюційних елементів, які виношують плани повалення радянської влади на Україні 6).

Після детального обговорення на спільному засіданні було ухвалено рішення: у нову будівлю на вулиці Кірова, 12 переселити Раду Народних Комісарів УСРР, а Наркомату внутрішніх справ УСРР віддати Палац праці, що на вулиці Короленка, 33 (колишня вулиця Володимирська, 33), виселивши звідти ЦК КП(б)У у новоспоруджений будинок на площі Михайлівській.

Колишній будинок шляхетних панянок, який до цього слугував спецкорпусом ГУДБ НКВС з усіма його службами у підвалах і нагорі, рішенням Ради Народних Комісарів УСРР було перетворено на Жовтневий палац культури і мистецтв. Кров у підвалах палацу вимили вже після смерті Сталіна, точніше, після промови Микити Хрущова про культ Сталіна на ХХ-му з’їзді КПРС, що відбувся 14-25 лютого 1956 року. 16-23 серпня 1957 року тут відбувся Четвертий конгрес Всесвітньої Федерації Демократичної Молоді, а 23 жовтня 1965 року Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв вручив у Жовтневому палаці місту-герою Києву медаль «Золота Зірка».

* * *

Свєтков віднікувався, мовляв, часу немає, антирадянські елементи нахабніють, підпільних екстремістів «Сажотруса» і «Мазила» до цього часу не можемо розшукати, терористично-диверсійний акт у Москві на Красній площі, який намагався здійснити за завданням зарубіжних центрів ОУН терорист з Ворошиловграда, ледве вдалося попередити, роботи по горло, і як останній аргумент показав дружині статтю, видрукувану в газеті «Вечірній Київ» під назвою «Пугачова везе у Київ дулі з матом» кореспондента Григорія Швеця.

- Ти хочеш, щоб ця лярва обложила тебе матом і дулю під ніс сунула? - обурювався несерйозними проханнями своєї жінки Свєтков. - Та й де я квитки візьму? Що, мені в генеральській формі, орденах і з відзнакою учасника чергу в каси займати з п’яти годин ранку, чи що? Я ж не Спіноза якийсь, щоб ногами кренделя на концерті якоїсь кафешантанної співухи викаблучувати!

- Ти щодо лярви і співухи тихіше! Подумаєш, він - не Спіноза! А хто ж ти: Чехов, чи що? Теж мені генерал, не може квитки на концерт дістати, а чим же ти там у себе в Ке-Ге-Бе займаєшся?! Теж вірші пишеш, як Чехов?

Євдокія Степанівна помилялась. Насправді генерал-майор Філофей Алфейович Свєтков, начальник 5-го управління КДБ УРСР, був повною протилежністю російському письменнику з українськими коренями Антону Павловичу Чехову, який, зокрема, говорив: «Я ніколи не пишу віршів і доносів».

По-перше, ніяких українських коренів у генерала Свєткова не було, - з цього боку біографія у нього була геть чистою. По-друге, генерал Свєтков вірші писав у вільний від роботи службовий час, а не «на роботі», як сказала його дружина Євдокія Степанівна, і публікував їх не в якомусь там несерйозному часописі «Стрекоза», де друкувався Антон Чехов під псевдонімом «Антоша Чехонте», а в стінгазеті 5-го управління КДБ УРСР «Маяк» під псевдонімом «Алфєй Свєтлов». По-третє, писати і приймати «доноси», чи як називав їх Свєтков, донесення, він вважав своїм святим службовим і партійним обов’язком.

І вірші, і донесення Свєтков писав тільки про боротьбу Комуністичної партії і її озброєного загону чекістів-комуністів проти ворогів радянської влади і антирадянських елементів, тому, безперечно, він не міг дозволити собі піти на концерт вульґарної співачки, яка, до того ж, жодної патріотичної пісні про рідну Комуністичну партію чи інший твір на громадянську тематику у своєму репертуарі не мала, на що цілком справедливо вказував своїй дружині генерал Свєтков, демонструючи їй для наочності відповідні місця у статті із газети «Вечірній Київ» кореспондента Григорія Швеця.

- І навіщо тобі в генеральському мундирі пертися до каси? - Євдокія Степанівна відсунула газету вбік. - У тебе підлеглих немає, чи що? Чому твій співробітник старший лейтенант Бездоля деяким генеральським жонам квитки дістає, а мені не можна, чи я не генеральша? Побачимо, який з тебе буде генерал, коли я тобі покажу на двері! - дотискувала вона Свєткова. - Я ще можу із старшого лейтенанта зробити генерала, якщо цю справу візьму у свої руки, а тобі прийдеться на пенсії вірші писати! Ти ж Аллочку ніколи не чув, вона та-а-ак співає…

Євдокія Степанівна закотила очі, потім знову суворо глянула на чоловіка:

- Та ти всцишся, коли її побачиш та ще й почуєш! От побачиш! Я тобі матню тримати не буду, сам тримайся, тільки попереджую.

«Суща Ксантиппа, - подумав Свєтков, - така і до цикути доведе», - і здався:

- Добре, зроблю тобі квитки, так тому й бути. А я за своє життя, шановна Євдокіє Степанівно, не такі випробування долав. Побачимо, хто ще всциться. - І підморгуючи, додав: - Ти щось там колись натякала про ліжко? Тоді ходімо.

Дружина на підморгування Свєткова не зреагувала:

- Ліжко тобі буде, коли сходимо на концерт Аллочки Пугачової. Так що, готуйся, - і розкрила роман Флобера «Мадам Боварі».

7.2.

Виконуючи ультимативне розпорядження дружини генерал Свєтков через чергового по Управлінню наступного дня викликав до себе на килим старшого лейтенанта Бездолю з «інтелігентського» відділу вже о дев’ятій годині ранку.

Олександр Іванович Бездоля службу в органах державної безпеки розпочав у Львівському обласному Управлінні КДБ по лінії культури, був переведений в 5-е управління з прізвиськом «Культ-привіт, Пиздоля», скорочено - «Культ-привіт» або ж «Пиздоля» залежно від ситуації, або ж «Той, що бігає попереду паровоза», або ж паротяга, як уточнював Левко Нежердецький.

Він був цибатий, стрункий, з довгими спортивними ногами, трохи заширокими стегнами, як на розмір плечей, одягнутий в темно-сірий костюм, світлосіру сорочку, краватку з поздовжніми смужками і значком Фелікса Едмундовича Дзержинського на лацкані піджака. Його зачіска була такою, ніби він щойно повернувся від перукаря. В КДБ була власна перукарня, яка містилась навпроти будівлі КДБ на першому поверсі їдальні у вестибюлі на вулиці Ірининській, названої на честь дружини київського князя Ярослава Мудрого Ірини (до хрещення - шведська королівна Інґіґерда), яка, охрестившись на Русі, побудувала церкву саме на тому місці, де потім було збудовано Київську міську управу і яку наразі займав Центральний апарат КДБ УРСР. Перукарка Люсьєна раз на тиждень командою ад’ютанта Федорчука капітана Дзеньзібара, на прізвисько «Цеденбал», бо мав такі ж вузькі кліпи, зачіску і кругле обличчя, як і у лідера Монгольської Народної Республіки (МНР) Юмжагійна Цеденбала, десь під кінець робочого дня брала свій інструмент і йшла до кабінету голови КДБ УРСР на четвертому поверсі. Двері кабінету причинялися, прийом відвідувачів припинявся, на сторожі стояв капітан Дзеньзібар. Особиста друкарка голови КДБ Ліда Писанка в сей час працювала на своїй машинці так, ніби вона натискала гашетку кулемета. Рівно через годину Люсьєна, білявка, з голубими очима, круглими персами і такої ж форми сідничками, полишала кабінет Федорчука, проходила через приймальню, опустивши очі долу. Друкарка Писанка, з виразом обличчя Анки-кулеметниці у бою чапаєвців з білогвардійцями, двома обоймами пальців вистрілювала довгу і прицільну чергу в спину Люсьєни, але вона на те не зважала. Люсьєна мала теплі і м’які долоні; коли вона у перукарні пов’язувала шию чергового клієнта простирадлом, чи поправляла волосся, у того неодмінно тепліло в промежині. Люсьєна була майстром своєї справи, мабуть, найкращою перукаркою міста Києва, тож не тільки у старшого лейтенанта Бездолі, а й у всіх працівників КДБ УРСР, зачіска завше була перфектною.

* * *

- Товаришу генерал! Старший лейтенант Б-б-б-бєз-з-ззздоля прибув за вашим наказом! - клацнувши закаблуками і ніби вистреливши своїм прізвищем, доповів Бездоля. Ноги у нього були трохи клишоногими, завдяки чому клацав підборами він так, як нікому в Управлінні не вдавалось.

- А, товариш Бяздоля, - промовив генерал Свєтков. - Сідайте. Я готую матеріали на колегію, на якій планується провести обговорення питань стосовно заходів, спрямованих на недопущення створення на території республіки широко розгалуженого антирадянського націоналістичного підпілля з використанням методів терору і диверсії, в якому головну роль грають представники творчої інтелігенції. Хотів би, щоб ви особисто доповіли мені про оперативну обстановку по лінії боротьби з ідеологічною диверсією противника, спрямованою в середовище радянської творчої інтелігенції на ділянці вашої агентурно-оперативної діяльності, що стосується до артистів і письменників. За даними, що надходять з різних джерел, противник продовжує посилювати підривну діяльність, виношуючи наміри використовувати у своїх ворожих цілях деяких артистів, письменників і художників, які відірвалися від народу. Нуте.

Старший лейтенант Бездоля любив, коли його викликали до начальства, він завжди був готовий до звіту і йому було що звітувати.

- Складна, товаришу генерал, оперативна обстановка, - почав він доповідь, - при тому, що політична обстановка весь час поліпшується, як вказує перший заступник голови КДБ УРСР товариш генерал Муха Степан Несторович, а оперативна погіршується у зв’язку з посиленням ворожої діяльності іноземних спецслужб і підривних центрів та внутрішніх антирадянських елементів. Проте, доповім вам, оперативна обстановка на моїй ділянці оперативної діяльності контролюється по всіх параметрах. Ми, спільно з периферійними підрозділами, виявили і припинили шість спроб підготовки намірів до зради Батьківщини у формі втечі за кордон шляхом неповернення в СРСР з боку артистів у період запланованого виїзду на закордонні гастролі.

Генерал Свєтков вийняв із сейфу квартальну звітність, знайшов місця, де занотовувались показники відділу майора Каламарчука і далі слухав доповідь старшого лейтенанта Бездолі, звіряючи її з документом, що лежав перед ним.

- Здійснено їхню профілактику, - продовжував доповідати старший лейтенант Бездоля, - і, через органи ОВІР та Міжнародний відділ ЦК Компартії України, відведено від поїздки за кордон. Серед виїздних колективів нами також виявлено одинадцять фактів ідеологічно невитриманих висловлювань, сімнадцять випадків порушення комуністичної моралі у формі розпиття спиртних напоїв на робочому місці і встановлення позашлюбних інтимних стосунків, у тому числі три - гомосексуальні, вилучено журнал «Плейбой» політично шкідливої спрямованості, нелегально завезений одним з невстановлених артистів на територію нашої країни під час попередніх гастролей і таємно поширюваний серед деяких ідеологічно не витриманих членів колективу хору. Стосовно осіб, які допустили негативні прояви, здійснено ідейно-виховний вплив через органи внутрішніх справ, народних дружинників, профспілкові і комсомольські організації за місцем роботи, а також громадськість за місцем проживання, інформовано партійні органи.

- З цим ясно, за кордон треба випускати винятково відданих нашій Батьківщині і партії і кристально чистих представників радянської творчої інтелігенції, пропагандистів і агітаторів радянського способу життя. «Плейбой» доповісте мені, - наказав Свєтков. «Сам подивлюсь і жінці покажу, вона такі штучки любить», - вирішив він.

«Навіщо я йому бовкнув про «Плейбой»? Ще й сам не надивився, а тепер треба віддати, і з кінцями», - покартав себе Бездоля.

- Так, з танцюристами ясно. Яка оперативна обстановка по інших лініях ідеологічного захисту радянської інтелігенції? - Генерал Свєтков зробив запис у чорному нотатнику.

- У мене на контролі перебуває розробка на колишнього режисера кіностудії імені Довженка Сергія Параджанова 7), яку веде 5-й відділ УКДБ по місту Києву і Київській області.

- Яка окраска справи?

- Зрада Батьківщини у формі втечі за кордон шляхом неповернення в СРСР та антирадянська агітація і пропаганда у формі українського буржуазного націоналізму.

- Куди цей Параджанов збирається тікати?

- Збирався, товаришу генерал. В Колумбію. Його через союзний Комітет з питань кінематографії було запрошено туди на кінофестиваль з фільмом «Тіні забутих предків». З Москви на Київську кіностудію імені Довженка було надіслано запрошення і квиток до Колумбії. Він з цим запрошенням і квитком бігав по кіностудії з кінця в кінець, всім показував і демонстративно заявляв: «Білєт только в одін конєц, білєт только в одін конєц, білєт только в одін конєц!», - натякаючи, що він з Колумбії в СРСР не повернеться. Після цього йому за нашиму сигналом через Міжнародний відділ ЦК КПУ поїздку анулювали з метою недопущення зради Батьківщини у формі неповернення і з кіностудії звільнили. І директора кіностудії Цвіркунова 8) теж звільнили за сприяння Параджанову та ідеологічно не витримане керування студією. Цвіркунов написав заяву про звільнення за власним бажанням і її задовільнили.

- Дарма, треба було звільняти з доганою. Зі зрадою Батьківщини, зрозуміло, захід щодо недопущення зроблено вчасно.

- Так, товаришу генерал, тепер ми все робимо вчасно. Політична короткозорість і оперативна безпечність, це було до мене, ще при Каллашеві, дозволили вчинити зраду у формі неповернення на Батьківщину головному хормейстеру Київського театру опери і балету Колеснику разом з сім’єю. Я тоді ще у 5-му управлінні не працював. Тепер ми посилили пильність і більше таких випадків не допустимо.

- Так, той провал в роботі органів державної безпеки стався за часів безвідповідального Каллаша. А в чому полягають прояви Параджанова у формі українського буржуазного націоналізму?

- Після арешту Івана Дзюби, з яким він був близько знайомий, Параджанов серед оточення неодноразово заявляв, що нібито арешт Дзюби здійснено незаконно, в знак протесту він сам стає українським буржуазним націоналістом і, допоки Дзюбу не буде звільнено, в харчуванні переходить виключно на український борщ та національне сало, хоча за національністю він не належить до українців і народився не на Україні. Як свідчать дані агентури і «наружки», Параджанов справді з того часу ніякої іншої їжі, крім борщу по-українськи та сала, до звільнення Дзюби демонстративно не вживав, хоча походженням він грузинський вірменин.

- Даний факт є ще одним свідченням про те, що у боротьбі проти існуючого ладу в республіці під крилом українського буржуазного націоналізму об’єднуються антирадянські сили усіх напрямків і національностей: і дисиденти, і кримські татари, і євреї, і баптисти-розкольники, і грузини та інші особи кавказької національності. - Генерал Свєтков олівцем записав кілька слів на проекті доповідної записки.

- Так, товаришу генерал. - Старший лейтенант Бездоля помовчав, поки генерал Свєтков закінчив писати. - Навіть тоді, коли до Параджанова приїздила в гості французька кіноактриса Марина Владі разом зі своїм чоловіком Володимиром Висоцьким, він демонстративно їв тільки борщ із сметаною, підкреслюючи такою поведінкою, що є запеклим українським націоналістом. Він і Висоцького та Марину Владі пригощав борщем і салом, хоча живе у будинку на площі Перемоги, де на першому поверсі працює кафе «Рускіє пєльмєні».

Генерал Свєтков не знав, де в Києві на першому поверсі будинку на площі Перемоги розташовано кафе «Рускіє пєльмєні»; чесно кажучи, капусняк і перлова каша йому набридли, захотілося з’їсти каструлю пельменів, він подужав би, Євдокія Степанівна готує смачні пельмені, тільки не любить возиться с тістом, треба буде дати їй завдання, - подумкував генерал Свєтков, - на завтра, а сьогодні треба ще дотискувати старшого лейтенанта Бездолю, оскільки без квитка і Пугачової, ні пельменів, ні чогось іншого від Євдокії Степанівни годі було дочекатися, - і все це генерал Свєтков прекрасно розумів.

- «Домашня кухня» є при кафе «Рускіє пєльмєні»? - поцікавився він.

- Є, товаришу генерал, аякже! Тільки Параджанов відмовився користуватись її послугами. Він сам ходив на базар, Сінний ринок, недалеко від площі Перемоги, колишнього Євбазу, сам вибирав продукти для борщу і сало, кожний продукт пробував на смак і торгувався до того, що весь базар збігався послухати.

Генерал Свєтков не знав, де розташовані Сінний ринок, площа Перемоги та колишній Євбаз, він попрацював у Києві лише три роки, на службі перебував з ранку до пізньої ночі і з містом ще не встиг ознайомитися та й бажання у нього не виникали. Його шофер Мусій Бідуля, напевно, знав, де знаходиться кафе «Рускіє пєльмєні» і Сінний ринок. «Треба дати завдання Бідулі, щоб взяв каструлю морожених пельменів, якщо жінка не захоче поратись із тістом, і вибере сало, він уміє не гірше Параджанова, - вирішив він. - Порівняємо, чи не краще воно від нашого, мархальовського».

- Так-так, значить, демонстративно займався публічною антирадянською агітацією і пропагандою в усній формі з окраскою український буржуазний націоналізм. На якій стадії перебуває розробка Параджанова?

- На стадії завершення, товаришу генерал. 5-м відділом УКДБ проведена комбінація з використанням міліції, в результаті якої Параджанова заарештовано і засуджено до п’яти років ув’язнення по статті 122 частина друга Кримінального кодексу УРСР за мужолозтво.

- Він гомосексуаліст?

- Демонстративно заявляв. Щоб і в сексуальних стосунках не бути схожим на радянських людей. Каже, що він вільний митець і геній, не залежний від канонів і узвичаєних норм.

- Так, це відкрита антирадянська агітація і пропаганда і демонстрація капіталістичного способу життя. Антирадянщики діють тотально, по всіх напрямках, намагаючись підірвати основи нашої ідейності, моралі та соціалістичного ладу. - Генерал Свєтков зробив напис на проекті доповідної записки, сіпнув себе за вухо, помислив і занотував думку, яка, очевидьки, виникла у нього в голові, ще й у своєму червоному записнику. - То добре, що Параджанова посадили за гомосексуалізм і в такий спосіб припинили його антирадянську діяльність. Силами міліції?

- Так, силами міліції.

- Наші «вуха» у припиненні ворожої діяльності Параджанова непомітні?

- Ні, товаришу генерал. Працівники 5-го відділу УКДБ досвід мають. Заходи проведені силами органів внутрішніх справ. І покарання він відбуває в колонії для кримінальних злочинців, а не політичних.

- Так-так, це добре, що не для політичних, а кримінальних. В місцях ув’язнення Параджанов перебуває під надійним контролем?

- Так точно, кожний крок його фіксується. Закордонні представники підривних центрів, такі, наприклад, як… хвилинку, товаришу генерал, я прихопив свою звітність, зараз прочитаю. - Бездоля вийняв з течки товстий документ, погортав і продовжив: -…як підозрювані у причетності до зарубіжних спецслужб та центрів ідеологічної диверсії французи Жан Маре, Марина Владі і Ельза Тріолє, італійці Альберто Сорді і Фредеріко Фелліні, шведи Інґмар Берґман і Бібі Андерсон, колумбійці Гіральдо Кастро і Кастро Сааведра…

- Ага! Колумбійці! А Параджанов мав на меті зрадити Батьківщину в Колумбії? Прокололись колумбійці!

- Так точно, ми його туди не пустили,…американці Френсіс Коппола, Аль Пачино і Марлен Брандо, режисер з Югославії Младомир Джорджевич і співак Джорджи Мар’янович та інші вимагають від радянського уряду особистого побачення з Параджановим та його звільнення. З метою недопущення можливих зв’язків емісарів зарубіжних антирадянських центрів з Параджановим, безконтактних - шляхом використання легальних і нелегальних каналів листування, а також контактних - шляхом зустрічей у місцях виконання покарань, ми періодично переводимо його з однієї колонії в іншу.

- З кіно і танцями ми розібралися, і то добре, що Параджанов рухається. А чому не рухаються у вас заходи по зв’язках об’єктів централізованої справи «Блок» з числа письменників? Я маю на увазі «Радикала» 9) і «Шамана» 10), які створили на Україні націоналістичне підпілля і мають підтримку з боку академіка Сахарова для зв’язків з закордонними підривними центрами ідеологічної диверсії. Справи перебувають на контролі у керівництва КДБ УРСР і КДБ СРСР! Чому ми безборонно продовжуємо надавати їм змогу займатися активною антирадянською діяльністю в легальній і нелегальній формах?

- Рухаються, товаришу генерал! Скоро посадим, справи перебувають на стадії реалізації. Останнім часом шляхом арешту через органи внутрішніх справ нам вдалось локалізувати їхні спроби, спрямовані на залучення до підпільної націоналістичної організації близького знайомого «Радикала» об’єкта справи оперативної розробки ДОР на «Ескулапа» 11), який висловлював терористичні наміри.

- Терористичні наміри? Хто цей «Ескулап»?

- «Ескулап» - дільничий лікар в селищі Конча-Заспа. Там мешкають працівники господарського двору, що обслуговують урядові дачі, і «Радикал», який пристав у прийми до однієї з працівниць санаторію ЦК Компартії України «Жовтень» - вона працює там хіміком-лаборантом, об’єкт ДОР «Рената» 12). Вона перевіряє якість питної води і має в господарському дворі службову квартиру. «Радикал» познайомився з нею, коли відпочивав у санаторії. Після того, як його увільнили з посади секретаря парткому Спілки письменників і його остання дружина забрала у нього квартиру, машину «Волгу» і дачу в Кончі-Озерній за аліменти, він виявився бездомним. Тому знайшов помешкання у «Ренати» і там переховується, де ми його встановили. Захід щодо запобігання залучення у підпільну організацію «Ескулапа» ми провели учора. Я доповів полковникові Бердишеві, коли він збирався на явку зі своїм агентом «Лютим».

- Серйозна інформація, вона цілком відповідає стратегії і тактиці закордонних центрів ОУН щодо створення в республіці широко розгалуженого націоналістичного підпілля та використанням методів терору і диверсій. Які практичні терористичні наміри виявлено в діях «Ескулапа»?

- «Ескулап» разом з «Шаманом» і «Радикалом» у присутності «Ренати» випив пляшку вина, яку приніс сам. Власне, сам випив, тому що «Шаман», «Радикал» і «Рената» - вегетаріанці-сироїди і спиртного не вживають. Потім став вихваляти «Радикала». Казав, що прочитав ще в школі його твори і захоплювався ними, а найбільше романом «Вітер в обличчя» про розкриття ворогів народу, шпигунів і шкідників. Не розуміє, за що «Радикала» виключили з партії і Спілки письменників. Заявив: «Усіх цих комуняк на чолі з Щербицьким давно треба поставить до стінки як ворогів народу і шкідників! Я б їх сам перестріляв! Хіба це комуністи? Я їх знаю по дачах! Комуняцьке бидло, яке сидить на шиї у народу, а справжніх комуністів виключають зі своєї партії». Приблизно так, в заувальованій формі. Контакт і розмову «Радикала» і «Ескулапа» зафіксовано технікою, якою обладнано квартиру, де проживає «Радикал» у «Ренати».

- Переконаний антирадянщик! Ясно, звідки у нього з’явились терористичні наміри! На причетність до справ на «Сажотруса» і «Мазилу» перевірили?

- Так, але він огрядний і на льодяний дах будинку вночі у нетверезому стані не залізе.

- А в тверезому? Он у нас прапорщик у тверезому стані заліз на льодяний дах, теж огрядний, упав і не вбився.

- У нього ще й алібі є, я встановив.

- У прапорщика?

- В «Ескулапа».

- До звітності про виявлені терористичні наміри включили? - Свєтков почав розшукувати на столі відомость.

- Ні, ще не встигли, я проводив захід…

- Разом з журналом «Плейбой» дасте мені запис слухового контролю, треба доповідати голові КДБ УРСР Віталію Васильовичу товаришу Федорчук. Це ж серйозний сигнал - підготовка замаху на одного із членів Політбюро ЦК КПРС! Доповідати треба негайно!

- Запис я передав полковникові Бердишу, як тільки він повернеться з явки…

- У якому він був костюмі - сірому чи синьому з іскрою?

- Здається, в сірому.

- Добре, я сам йому скажу. Яким чином проводився захід щодо запобігання злочинного задуму? Зброя, вибухові речовини, співучасники виявлені? Кажете, «Ескулапа» заарештовано через органи внутрішніх справ? Розробку в умовах утримання під вартою організовано?

- Так точно, товаришу генерал, як і Параджанова. «Ескулап» перебуває під вартою в камері попереднього ув’язнення. До нього підведено досвідченого підсадного міліцейського агента на прізвисько «Марчелло». Він здійснює на об’єкта потрібний вплив з метою примусу його до явки з повинною. Зброю для здійснення задуманого теракту «Ескулап» придбати не встиг. Але, напевно, мав намір, оскільки серед його пацієнтів зафіксовано декілька мисливців, які, при потребі, можуть дати відповідні показання. Захід щодо його локалізації проходив складно. Довелось здійснити цілий ряд оперативних комбінацій та експериментів. Спочатку ми спробували через органи міліції підставить «Ескулапу» агента із числа жінок легкої поведінки, які працюють по інтуристах, тобто валютних проституток. Вона мала завдання зімітувати факт її зґвалтування під час статевого акту. Планувалось, що в засаді поблизу місця акту буде перебувати бригада міліції, щоб накрити «Ескулапа» на місці злочину і заарештувати його. Проте об’єкт на контакт з цією жінкою не пішов, як вона не старалась, а діваха така, що навряд чи хто б перед нею встояв.

- Битий шельма! Прожжоний конспіратор і екстреміст!

- Так, одначе він від нас не сховався, ми обрали інакший шлях. Нам вдалось задокументувати факт отримання «Ескулапом» хабаря у вигляді банки розчинної кави від пацієнта, якому він виписав лікарняний листок непрацездатності. Матеріали передали у слідчий відділ Київського міського Управління внутрішніх справ, який порушив по цьому факту кримінальну справу проти «Ескулапа». Я дав відповідні вказівки начальнику Управління внутрішніх справ міста Києва генерал-майору міліції товаришу Захарову стосовно подальшої розробки «Ескулапа» і притягнення його до кримінальної відповідальності за хабарництво.

- Правильно, таким чином у нас буде менше притягнутих до кримінальної відповідальності за державні злочини дисидентів та інших ворожих елементів, щоб зарубіжні ворожі голоси менше брехали. Це вимога голови КДБ СРСР Юрія Володимировича товариша Андропова. Тактика змінилась, тепер в тюрми і психушки дозволено пакувать лише в крайніх випадках. А не вийде так, що «Ескулап» організує з числа співкамерників терористичну банду, враховуючи його наміри і зв’язки в Кончі-Заспі?

- Виключено, товаришу генерал, він перебуває повністю під контролем підсадного міліцейського агента «Марчелло».

- «Марчелло» - надійний помічник? Цим міліцейським агентам не завжди можна довірять, можуть продати.

- Я це запитання поставив генералу міліції товаришу Захарову. Він сказав, що «Марчелло» один з найнадійніших і перевірених у їхньому агентурному апараті «штик», слово у нього залізне. Генерал міліції товариш Захаров, як доказ, навів такий приклад. «Марчелло» було вже засуджено тричі за шахрайство і ще дві кримінальні справи проти нього перебувають у стадії розслідування. Він встиг після останньої відсидки, перебуваючи в агентурному апараті органів внутрішніх справ, нашахраювати на п’ятсот тисяч рублів в різних містах України, остання - в Києві, де він обіцяв довірливим громадянам сприяння у придбанні автомобіля «Волга» ГАЗ-24 через відділ збуту Горьківського автомобільного заводу. Зі слів генерала міліції Захарова, «Марчелло» має одну таку особливість. Під час відбуття покарання в місцях ув’язнення він підряд вступає в інтимні стосунки з усіма жінками, незалежно від їхнього правового статусу: ув’язненими, розконвойованими, на пересилці, представницями постійного контингенту з числа обслуговуючого персоналу, дружинами офіцерів і прапорщиків внутрішніх військ та іншими їхніми родичами тощо. Обмежується тільки віком: від вісімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років.

- На якому ґрунті?

- Генерал Захаров казав, що і на ґрунті, і в ліжку, і сидячи, і навстояк, і ра…, вибачаюсь,… й іншими способами. Це ж у колонії чи поселеннях…

- Я питаю, з яких мотивів, можливо, з метою дискредитації та компроментації він вступає в статеві зв’язки?

- Чисто сексуальному, жінкам подобалось, товаришу генерал. Коли він перетрахав, я вибачаюсь, переспав під час останньої відсидки з усіма жінками в зоні, начальник колонії у званні підполковника внутрішніх військ викликав його до себе в кабінет. Попросив, щоб він не вступав в інтимні стосунки з його власною жінкою, яку начальник колонії мав намір перевезти з попереднього місця служби. «Марчелло» дав слово, він сказав: «Гражданін начальнік, вєк волі нє відать!» - і не порушив його до кінця свого дострокового звільнення, тобто жінка начальника колонії залишилась незайманою ним. Генерал міліції Захаров запевнив, що з урахуванням особливостей характеру «Марчелло» та його кавказької національності це досить вагомий аргумент на користь надійності агента. Якщо він дав слово, то ніколи вже від нього не відступить, воно у нього залізне. Нам він дав слово, що не проколиться і завдання виконає. «Вєк волі нє відать!» - присягнувся. Абрек!

- Еге-е-е ж, вагомий… «волі нє відать»… «абрек»… - протягнув генерал Свєтков. - Ну що ж, повіримо в оперативні таланти і надійність «Марчелло». Копію характеристики «Марчелло» запитайте у генерала міліції товариша Захарова і доповісте мені, я почитаю, а потім долучите до розробки на «Ескулапа».

- Я розробляю легенду використання «Марчелло» в якості посередника між «Ескулапом» і «Радикалом» з метою виявлення інших учасників створеної «Радикалом» антирадянської організації. Він має завдання дізнатись у «Ескулапа» адресу «Радикала», щоб потім від імені «Ескулапа» відвідати його за місцем проживання у «Ренати» і дізнатись про його наміри щодо створення підпільної антирадянської організації. «Радикал» заявляє, що він і його поплічники діють виключно легальними методами, в той час, як випадок з терористичними висловлюваннями «Ескулапа»…

- Тактичні прийоми, щоб закамуфлювати справжні наміри боротьби з радянською владою. Із застосуванням диверсії і терору. Почерк бандерівців. Продовжуйте доповідати по інших справах.

Генерал Свєтков зробив позначки у чорному нотатнику, глянув на стелю, сіпнув себе за вухо і знову вимогливо поглянув на старшго лейтенанта Бездолю, чекаючи від нього продовження доповіді.

Старший лейтенант Бездоля розкрив рота.

7.3.

Старший лейтенант Бездоля розкрив рота і залишився так і сидіти.

В кабінет без стуку із зосередженим виглядом зайшов начальник секретаріату майор Борозний і мовчки поклав на стіл Свєткову течку з шифротелеграмою.

- Термінова?

- Ні, поточне інформування. Начальник УКДБ по Дніпропетровській області генерал-майор Щекатуров доповідає про виявлення нелегального групування «панків» в середовищі молоді, не залученої до громадсько-корисної праці, очолюваного якимось Десятериком на прізвисько «Ірокез», виключеним з комсомолу і Дніпропетровського гірничого інституту імені Артема за антигромадську зачіску і джинси.

Генерал Свєтков прочитав шифротелеграму, підкреслив кілька фраз, надписав: «Тов. Довбачу Д. Д. Підготувати звітність в ЦК КПУ і 5-е управління КДБ СРСР. Спільно з УДГБ відпрацювати заходи стосовно припинення ідеологічно шкідливої діяльності «панків». Завести справу групової оперативної розробки (ДГОР); «Ірокеза» взяти під щільний оперативний контроль з метою виявлення його зв’язків, інспіраторів та недопущення розширення ідеологічно шкідливої діяльності групування; для її припинення задіяти органи внутрішніх справ і громадськість; розробку взяти на контроль. Термін реалізації - 6 місяців», - червоним олівцем у правому горішньому кутку документа поставив жирну літеру « К», повернув телеграму Борозному і запитав старшого лейтенанта Бездолю, який сидів з відкритим ротом, чекаючи поки генерал Свєтков дасть йому змогу продовжити звіт:

- Та-а-к, і на чому ми зупинилися, товаришу Бездоля?

- На надійності агента «Марчелло».

- Добре, покажете мені агентурно-оперативну характеристику «Марчелло».

- Буде зроблено, товаришу генерал! Можна й контрольну зустріч організувати з «Марчелло», я його взяв на паралельний зв’язок.

- Не треба. За «Радикалом» контроль надійний встановлено?

- Надійний, товаришу генерал, весь комплекс заходів: «Тетяна»…

- З «Тетяною» 13) у вас стався прокол?

- Так, проте не з моєї вини. Працівник ОТУ, який з горища ставив «шайбу», забув, де її поставив, так замаскував, і коли виходив, наступив на неї. «Шайба» вилізла із стелі в квартиру…

- І «Радикал» та «Шаман», прийшовши в квартиру, помітили мікрофон і почали проголошувати здравиці на честь КПРС, КДБ та його керівництва. Чи не так? Які здравиці вони проголошували?

- Патріотичні, товаришу генерал: «Слава КПРС!», «Слава генералові Федорчуку і його доблесним чекістам!», «Вперед до перемоги комунізму!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», «Хай живе…»

- Ясно. А чому після постановки техніки не зайшли в квартиру перевірити, з квартири, а не з горища, чи техніка надійно замаскована, до того, як у неї зайшли «Радикал» і «Шаман»? Дублікати ключів від квартири у вас є?

- Немає, товаришу генерал, поспішав, треба було оперативно ставити «Тетяну».

- Попереду паровоза бігаєте, товаришу Бездоля, а на працівника ОТУ звалюєте прокол.

- Генерал Четвертак провів розслідування і зробив висновок, що винен за прокол працівник ОТУ, який ногою наступив на «Тетяну». Ми під приводом проведення навчань з цивільної оборони в присутності «Радикала» і «Шамана» вилучили «Тетяну», пояснивши їм, що то навчальний прилад для виявлення можливої газової атаки. Обох відправили на півдня укупі із сусідами у бомбосховище, і потім знову поставили «Тетяну». За успішне проведення заходу генерал Четвертак пообіцяв представити мене на звання «Почесний співробітник органів державної безпеки СРСР». Надто, що завдяки техніці, яку ми на квартирі «Радикала» і «Ренати» все ж поставили, ми отримали сигнал про терористичні наміри «Ескулапа» і вчасно змогли його ізолювати.

- Добре, доповідайте далі.

- По об’єкту ДОР «Фальсифікатор» 14) здійснюються заходи впливу у місцях відбування покарання з відповідною обробкою для того, щоб примусити його розкаятись за вчинений злочин і виступити з заявою. Але він оголосив голодування і його рішенням прокуратури піддано примусовому харчуванню шлангом через…

- Я знаю як це робиться.

- У нього нефрит, у зоні він довго не протягне. Штучної нирки у тюремній лікарні немає.

- Туди йому й дорога, на одного націоналіста стане менше. Далі.

- Зв’язки «Фальсифікатора», які не дали на нього належні покази, нами профілактовані в КДБ, а також через громадськість. Залишився об’єкт ДОР, колишній об’єкт ДОП «Езоп» 15). Він після арешту «Фальсифікатора», побоюючись за себе, зник з місця проживання і роботи в газеті «Літературна Україна», не попередивши керівництво редакції про своє зникнення.

- А чому ви такі дивні оперативні прізвиська придумуєте своїм об’єктам, товаришу старший лейтенант Бездоля? Ну, «Фальсифікатор» - ясно, більш-менш вдало. Ви придумали кличку?

- Ні, майор Каламарчук, він писав постанову про заведення справи.

- Хіба майор Каламарчук завів справу на «Фальсифікатора»?

- Майор Каламарчук написав постанову, а прізвище вказав моє. Я з капітаном Юткевичем в той час бігав містом у пошуках друкарки, яка виготовляла об’єкту націоналістичні документи, з метою легалізації отриманих даних і документування практичної антирадянської діяльності об’єкта. Наковтався тополиного пуху, а в мене алергія. З температурою 39,5 градусів бігав і запаленням слизистої оболонки носа. Лікарі поставили діагноз - риніт і поклали в госпіталь…

- От-от, ви бігали, а «Езоп» зник? Що за «Езоп»? Прізвисько придумали в госпіталі з ринітом?

- Так, придумав. Оперативна кличка відповідає нахилам об’єкта. Пише антирадянські байки…

- Зачекайте про нахили і байки. Тиждень тому доповідаю нашому голові Віталію Васильовичу товаришу Федорчук справу на об’єкта ДГОР «Блок» - оперативна зашифровка «Лисиця», у зв’язку з грубим провалом по справі, допущеним бригадою зовнішнього спостереження. Вона мешкає на Куренівці у приватному будинку на вулиці Верболозній і кожного дня у будь-який мороз зранку катається на лижах, одягнена у чоловічу майку, жіночі рейтузи на резинках до колін з начосом, футбольних гетрах, теж на резинках, і в лижній шапочці на голові. І своїми рейтузами з начосом приспала пильність наших розвідників: «Лисиця» каталась на своїх лижах, а наші розвідники в цей час грілись у своїй машині, попиваючи чайок з термоса і чекаючи її появи після лижного кросу. Замість того, щоб на лижах у відповідній екіпіровці, замаскувавшись, самим стежити об’єкта! І допились!

- Минулого тижня «Лисиця», - обурливо продовжував генерал Свєтков, звертаючись віртуально більше до невправних працівників зовнішнього спостереження, аніж до старшого лейтенанта Бездолі, - минулого тижня «Лисиця», катаючись на лижах у майці, рейтузах на резинках до колін, футбольних гетрах і лижній шапочці «Адідас», - де вона взяла ту шапочку, невідомо, певно, якийсь невстановлений емісар зарубіжних центрів ОУН передав для маскування, - зникла з-під «наружки»! І повернулась до свого помешкання через три дні, без лиж, у пальті та чоботях і в мохеровому береті з помпоном на голові. А їй вже за сімдесят років! Де вона була усі ці три дні, які підпільні акції здійснювала, з ким конспіративно зустрічалась, залишилось невідомим. Голова Віталій Васильович товариш Федорчук звільнив з посади «за службовою невідповідністю» начальника 7-ї служби Узварова-Коржевського за втрату об’єкта під час стеження і перевів його в 2-е управління ловити шпигунів. 7-му службу перетворив в Управління, збільшивши удвічі штат - там тепер полковник Чуніхін з Київського управління наводить порядок. А мене голова питає, коли я йому особисто доповідав справу на «Лисицю»: «Чому таке невдале зашифрування справи - «Лисиця»? Яка ж це лисиця, якщо вона змогла обкрутити навколо свого пальця дві бригади зовнішнього спостереження, складеного з найкращих розвідників 7-ї служби, і, не залишивши жодних слідів, зникла на три дні?» Розробник з 2-го відділу майор Гопанчук виніс постанову про зміну оперативної зашифровки справи на «Лисицю», надавши їй прізвисько «Карга» 16), що в перекладі з турецької мови означає «ворона». Ворони літають і каркають. Ви володієте турецькою мовою?

- Ні, в школі і військовому училищі я навчався німецької. До військового училища я служив у прикордонних військах у Туркменії на кордоні з Іраном…

- І як по-туркменськи ворона?

- Забув.

- Ясно. «Карга» Віталієві Васильовичу товаришу Федорчук, нашому голові, сподобалась. Втім, спочатку хотів, щоб назвали «Фурією», та «Фурія» в нас вже є, це - архітектор Лариса Скорик 17), суща відьма. Зупинились на «Карзі», «Карга» більше підходить.

Генерал Свєтков зиркнув на проколоту циганською голкою пучку.

Ранка почала загнивати.

«Ще ґанґрену підхопиш від цієї «Карги», - подумав він і натиснув кнопку прямого зв’язку з начальником секретаріату:

- Товаришу Борозний, викличте медсестру, у мене пошкодження пальця з гнойним наривом. Хай візьме з собою йод, вату і бинта і зайде після Бездолі.

- На руці чи нозі? - перепитав майор Борозний.

- На руці, - уточнив генерал Свєтков, поклав слухавку, відсосав гній на пальці, сплюнув і знову звернувся до старшого лейтенанта Бездолі.

- Так-так, з цим ясно. Так що це у вас за «Езоп»?

- «Езоп», товаришу генерал, це був такий байкар у Греції, придумував байки проти існуючого на той час ладу, і наш об’єкт теж виступає…

- Товаришу старший лейтенант Бездоля, що ви мені басні розказуєте? Я Лафонтена прочитав від початку до кінця, мені мій агент «Степовик» подарував його книжку на мій день народження. Я і сам вірші пишу, тільки не байки, і риму до вашого «Езопа» придумати можу. Ви знаєте, хто такой Ла-фон-тен?

Старший лейтенант Бездоля наморщив лоба.

Останнім часом від довгого сидіння за паперами у генерала Свєткова почастішали головні болі в потилиці, знімала біль лише спиртова настойка елеутерококу, яка входила до набору медикаментів, встановлених головою КДБ УРСР Федорчуком для підтримання стану і рівня здоров’я керівного складу після смерті від інфаркта заступника начальника 5-го управління полковника Білкуна. Помимо усіх інших обставин, елеутерокок викликав у Свєткова творче натхнення, коли він писав вірші на чекістську тематику.

Бездоля говорив рубаними фразами, вони посилювали біль, якісь рими до нового вірша у Свєткова вже почали з’являтися в голові, успіх після написання вірша «Любітє Родіну, вашу мать!» і натяку Євдокії Степанівни його надихав, йому захотілося витурити Бездолю з кабінету, відсунути всі документи зі столу, випити елеутерококу, взятися за перо і почати римувати, однак ще треба було вирішити проблему щодо квитків на концерт Алли Пугачової, позаяк з натяку Євдокії Степанівни без квитків міг вийти «пшик».

* * *

- Ла фон Тен? - перепитав Бездоля. Він знову наморщив лоба. - Здається, помічник Отто Бісмарка, німецького канцлера.

Генерал Свєтков скептично наставив око на підлеглого. Його голову трохи відпустило:

- Ви який навчальний заклад закінчили, крім середньої школи?

- Львівське вище військово-політичне училище.

- А потім?

- Отримав призначення на роботу у 5-й відділ Львівського УКДБ на ділянку обслуговування культури. Моїм вчителем у Львівському УКДБ був підполковник Горбаль, старий бандолов, нагороджений орденами і медалями.

- Начальник УКДБ по Львівській області генерал Полудень у доповідній повідомляв, що режисер ансамблю пісні і танцю Прикарпатського військового округу, керуючись ідеологічними мотивами, перетрахав половину курсантів Львівського вищого військово-політичного училища, змінюючи орієнтацію майбутніх політкомісарів з правильної на збочену.

Генерал Свєтков пойорзав сідницею і пильно подивився на старшого лейтенанта Бездолю.

Той очі не відвів:

- Режисер Роман Дриґайло, про якого ви говорите, викладає в училищі хореографію на відділенні клубних працівників, а не політкомісарів. Тут генерал Полудень помиляється.

- Яка різниця? Не виключено, що Дриґайло прихований націоналіст і діє за завданням закордонних центрів ОУН. Клубні працівники, яких готує Львівське вище військово-політичне училище, де працюють? В армії! Може, в такий спосіб закордонні центри ОУН створюють канал для проникнення в армійське середовище?

Генерал Свєтков поперегортав проект доповідної записки, знайшов потрібний аркуш і зробив на ньому позначку.

- Роман Дриґайло не може виконувати завдання закордонних центрів ОУН, - заперечив старший лейтенант Бездоля. Генерал Свєтков вельми здивувався такій його поведінці, бо в його практиці ще не було випадку, щоб йому міг заперечити підлеглий. А Бездоля продовжував рубати фрази: - Тому що за завданням обкому партії і особисто секретаря з ідеології товариша Маланчука Валентина Юхимовича, коли той працював у Львові, і під керівництвом начальника обласного управління культури товариша Квітошинського, він тепер заступник міністра культури України, створив спектакль «Обережно: У. Б. Н.» за мотивами п’єси прогресивного французького драматурга Ежена Іонеско «Вбивці за покликанням» про бандерівців. Роман Дриґайло каже, що Іонеско є симпатиком Французької комуністичної партії і у своїх творах викриває абсурдність буржуазного ладу. Роман Дриґайло взяв його метод на озброєння, щоб викривати ворогів нашого ладу. Поставив свій спектакль в Запоріжжі, Москві, а тепер готує постановку на сцені Львівського театру Червоної Армії і Військово-Морського Флоту. Підполковник Горбаль консультував Дриґайла, тому балет відтворює реальну картину нашої боротьби з бандоунівським підпіллям на Західній Україні та проти Української повстанської армії (УПА) і користується успіхом. Ансамбль у Львові, а також театр і військове училище обслуговує Управління особливих відділів КДБ СРСР по Прикарпатському військовому округу. Я проінформую про підозри щодо сексуальної орієнтації режисера Дриґайла особістів і візьму сигнал на контроль. - Старший лейтенант Бездоля глянув на генерала Свєткова і вийняв ручку.

- Не треба, - мовив генерал Свєтков. Він нічого не міг заперечити старшому лейтенантові Бездолі і все ж заперечив: - Ми не маємо права втручатись у заходи, здійснювані партійними органами. - І відійшовши від слизької теми, пов’язаної з особами Іонеско та Маланчука, запитав: - На курсах КДБ ви підготовку проходили?

- Ні. Зразу після закінчення Львівського училища отримав призначення в органи державної безпеки на ділянку культури, мене вчив начальник мого відділення підполковник Горбаль, бандолов, нагороджений…

- Ясно. Що ж ви ще, крім Езопа і Бісмарка, вивчали в училищі?

- Ще труди класиків марксизму-ленінізму.

- З класиками теж ясно. Ну, так в чому суть оперативних матеріалів на «Езопа»?

- «Езоп» в усній і письмовій формі систематично займався написанням і поширенням ідеологічно шкідливих матеріалів у вигляді афоризмів. З найвідоміших «езопівських» афоризмів, які мають ходіння у деяких колах творчої інтелігенції, я маю на увазі нашого «Езопа», а не грека, виявлено і задокументовано такі: «Черги в магазинах зникнуть тоді, коли зникне черга в Мавзолей Леніна» і «Комунізм є радянська влада плюс русифікація всієї країни».

- Який же це байкар, та ще й «Езоп»?! - обурився генерал. - Нутро ж у нього явно вороже! На найсвятіше посягнув - ім’я вождя і основоположника Леніна! На його невмирущі гасла! Які ж це афоризми, товаришу Бездоля? Це прямі заклики до боротьби з радянською владою! - Де, ви кажете, він працював?

- В газеті Спілки письменників на вулиці Орджонікідзе.

- І цей антирадянщик працював у республіканській літературній газеті, поряд з ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе?! Та він же екстреміст! Хто дозволив?

- Ми вже вичищаємо штат, від головного редактора до коректора. Колектив зміцнюємо перевіреними і надійними журналістами. Редакцію переведемо подалі від ЦК КПУ з вулиці Орджонікідзе на бульвар Лесі Українки.

- І, кажете, «Езоп» зник?

- Зник після арешту «Фальсифікатора». Нашому агенту «Зайцю» перед втечею заявив, що, мовляв: «Вони мене не знайдуть і в Бомбеї!» 18) З урахуванням отриманої від «Зайця» інформації ми до окраски «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі» додали окраску «зрада Батьківщини у формі втечі за кордон». Справу оперативної перевірки перевели в оперативну розробку і негайно дали орієнтування за підписом полковника Бердиша по всіх УКДБ і прикордонних округах в напряму Індії. З додатком фотографії «Езопа» по формі шість.

- Є реагування?

- Є шифротелеграма з Туркестанського прикордонного округу.

- Там, де ви служили?

- Так, відповідають, що ми помилилися з фотографією - замість «Езопа» до орієнтування приклали копію портрета Володимира Ілліча Леніна.

- Як же трапився такий прокол - підсунути прикордонникам замість терориста і зрадника Батьківщини портрет основоположника?! Де сталася накладка? Ви ж там служили! І, певно, «Езоп» вже й кордон перейшов! Орієнтування з фотографією Леніна замість «Езопа» підписував полковник Бердиш? В якому він був костюмі, коли підписував документ?

- Не пам’ятаю.

- Не пам’ятаєте! Полковник Бердиш підписує все, що йому підсовують, не підписує тільки рапорти на вербовки жіночої агентури і постанови про заведення справ оперативного обліку на антирадянщиків. А як же ви, товаришу старший лейтенант Бездоля, могли особисто допустити такий недогляд? Теж не пам’ятаєте? Проведемо службове розслідування - згадаєте! Разом з полковником Бердишем будете відповідати! Аж до звільнення з органів державної безпеки! А що про нас туркмени подумали?! Сором на всю Євразію!

- Та ні, товаришу генерал, - відповів Бездоля. Він спокійно спостерігав за розбурханим генералом Свєтковим. - Ніякої накладки не сталося. Просто «Езоп» має напрочуд велику зовнішню схожість з 30-річним Володимиром Іллічем. Борідку відпустив, лисина у нього така ж. Загалом, точнісінько як основоположник перед підпіллям. До того ж, чисто випадково, і ім’я та по батькові у нього - Володимир Ілліч.

- Навіть так? - Генерал Свєтков трохи охолов. - Ось до чого антирадянщики розперезались, до яких підступних методів почали вдаватися! В Київському УКДБ є об’єкт розробки із дисидентів, його лейтенант Рядченко періодично возить вночі у Биківню для проведення профілактичних бесід, поки що без результату. Прізвище дисидента - Канаденко, а ім’я, як у Енґельса - Фрідріх, тому такий і впертий. Не розумію, куди дивляться працівники ЗАГСів, дозволяючи давати такі імена потенційним антирадянщикам? Ну і як, ці турки затримали «Езопа» при переході кордону? Їм же що Ленін, що Езоп. Кажете, він у Бомбей хотів дременути?

- Не втік, товаришу генерал. Через всесоюзний розшук ми його знайшли в іншому кінці Радянського Союзу, міліція допомогла. У місті Калуга Російської Федерації. На батьківщині основоположника радянської космонавтики Костянтина Едуардовича Ціолковського.

- Куди добрався! Володимир Ілліч! Це ж треба - «Езоп», антирадянщик і купно з тим Володимир Ілліч! А у нього прізвище випадково не Ульянов-Ленін? І яка у нього освіта?

- Ні, його прізвище Голобородько, він закінчив філософський факультет Московського державного університету імені Михайла Ломоносова.

- Філософ? З борідкою? Як же це так - Го-ло-бородько, а борідку має, та ще й ленінську?!

- Товаришу генерал, я по «ВЧ-зв’язку» вже домовився з Калузьким УКДБ СРСР, щоб взяли «Езопа» під цілодобову «наружку». Я вилітаю в Калугу, і там ми разом з калузькими колегами поголимо йому борідку, щоб не був схожим на Володимира Ілліча. Вони обіцяли у всьому посприяти. Але попросили привезти їм кілограмів п’ять ковбаси. В Калузі з м’ясними продуктами дефіцит. Вони один раз на місяць вскладчину збирають гроші і відряджають свого працівника в Москву за ковбасою.

- Закупіть по дев’ятій статті десять кілограмів ковбаси, «свіжо копченої мархальовської» сорту «СКМ», продукцію нашої свиноферми у Мархальовці. Та ще по десять кілограмів сорту «домашня» і «докторської». Я спишу витрати. Скажіть начальнику госпвідділу полковнику інтендантської служби Жукову, що це для підтримки наших російських колег на батьківщині батька радянської космонавтики товариша Ціолковського. Він випише. Якщо відмовить, я подзвоню. Сало теж треба?

- За сало нічого не казали.

- Візьміть і десять кілограмів сала.

- Візьму.

Старший лейтенант Бездоля знайшов у кишені зужиту контрамарку на концерт групи «Ліпс» і розписав на ній кількість ковбаси і сала, які він мав відвезти російським колегам у Калугу.

7.4.

До кабінету із зосередженим виглядом без стуку зайшов начальник секретаріату майор Борозний і мовчки поклав на стіл Свєткову течку з шифротелеграмою.

- Термінова?

- Ні, поточна. Начальник УКДБ по Одеській області генерал-майор Куварзін доповідає про виявлення «ульпану» - нелегальної школи вивчення івриту для дітей євреїв, яким відмовлено у виїзді в Ізраїль з режимних міркувань.

Генерал Свєтков прочитав документ, підкреслив кілька фраз, надписав: «Тов. Проклову В. М. Включити у звітність в ЦК КПУ і КДБ СРСР. Спільно з УКДБ відпрацювати заходи щодо припинення діяльності нелегальної школи «ульпан» і організованої антирадянської діяльності сіоністських елементів на території Одеської області, виявити канали нелегальних зв’язків організаторів «ульпану» з закордонними сіоністськими центрами в США та Ізраїлі. Завести справу групової оперативної розробки (ДГОР), інформацію поставити на контроль», - червоним олівцем у правому горішньому кутку документа поставив жирну літеру « К», повернув телеграму Борозному і уважно глянув на пальці. Між вказівним і середнім і на пучці вказівного пальця утворилась брудна чорнильна пляма. Свєтков двічі плюнув на пальці і заходився старанно терти ними об нижню поверхню стола.

- Та-а-ак, і на чому ми зупинилися, товаришу Бездоля?

- На «Езопі», товаришу генерал.

- З ним ясно. Беріть ковбасу і сало і збирайтесь в Калугу. Повернемося до оперативної обстановки по лінії «Укрконцерту». То добре, що ми вчасно виявляємо антирадянські прояви серед українських колективів і дисидентів. Цього замало для повного і всебічного контролю оперативної обстановки. Треба відстежувати і приїжджих гастролерів. От, по агентурних даних, які мені доповів підполковник Довбач, у Київ на гастролі приїздить московська співачка Алла Пугачова. Є оперативні донесення, що навколо цих гастролей створюється нездоровий ажіотаж. Та й особа самої Пугачової неоднозначна. До того ж вона має виступити напередодні засідання колегії КДБ УРСР, на якому має розглядатися питання щодо посилення боротьби з ідеологічною диверсією і терором. Треба на концерт направити пару наших довірених осіб, щоб проконтролювали виступ Пугачової і дали свої відповідні реагування. А якщо вона під час виступу вдасться до ідеологічно не витриманих акцій, дати гідну відсіч прямо в залі. До мене вже звернулася одна подружня пара з числа мистецтвознавців, наші довірені особи. Треба два квитки на концерт для оперативних цілей.

- З цим складніше, товаришу генерал, - трохи знітившись від різкого переходу теми і відвівши очі, мовив Бездоля. - В продаж виділили лише вісімдесят п’ять квитків. Решта квитків розподілялась особистим списком міністра культури УРСР товариша Позаклубенка. Ажіотаж справді великий, навіть більший, ніж тоді, коли у нас гастролювали зарубіжні ВІА «Ліпс» та «Спейс». Такого по лінії «Укрконцерту» в Києві ще не було. У Позаклубенка вже нічого не залишилось. Останні два квитки він приберіг особисто для себе, я цей процес чітко відстежував. До мене вже звертався генерал Рябовіл. Він і його жінка - великі любителі Алли Пугачової, однак я змушений був відмовити йому, тому що сам міністр культури УРСР товариш Позаклубенко руками розвів - немає геть нічого.

- І правильно зробили, що відмовили! Хай генерал Рябовіл кадрами краще займається, а не на концерти якоїсь московської співухи ходить! А то у нього прапорщик то вбився і треба давати рубля на похорон, то, виявляється, не вбився, і здавати гроші не треба. Олександре Івановичу, - заглянувши в телефонний довідник, Свєтков назвав Бездолю по імені і по батькові, хоча зазвичай до своїх підлеглих звертався майже винятково по прізвищу, - а для нашого Управління, що, тепер теж нічого вже не можна зробить, навіть для оперативних цілей? Що, в міністерстві культури УРСР вже перестали поважати ЧеКа? - згадуючи ультиматум своєї дружини, наполягав Свєтков.

- Та ні, Філофею Алфейовичу, - теж перейшов на інтим старший лейтенант Бездоля. - Зробимо, я заберу квитки у заступника Позаклубенка товариша Квітошинського. До речі, Філофею Алфейовичу, нам треба подумати про можливе призначення товариша Квітошинського на посаду міністра, а то що це за міністр культури УРСР з таким прізвищем - Позаклубенко і не може нам організувати два квитки на концерт Алли Пугачової для оперативних цілей?

- Ми ж не займаємося призначенням міністрів, Олександре Івановичу, незалежно від того, яке прізвище вони мають. Це не функція органів державної безпеки. Ми працюємо виключно під керівництвом партії…

- Філофею Алфейовичу, я маю на увазі зміцнення наших позицій в інтересах бажаного розвитку оперативної обстановки у сфері культури. - Старший лейтенант Бездоля посміхнувся грайливою, як у молодиці-кокетухи посмішкою, показуючи, що він добрав, на що натякає генерал Свєтков: - Важелі знайдемо. Я підготую доповідну записку в ЦК КПУ про ідеологічно шкідливі прояви по лінії культури в республіці і бездіяльність Позаклубенка.

- А квитки?

Старший лейтенант Бездоля на хвильку затнувся, аби відповісти так, щоб і не відмовити начальнику Управління і поряд з цим натякнути йому, що квитки на концерт Алли Пугачової - то не така вже й легка справа.

7.5.

До кабінету із зосередженим виглядом без стуку зайшов начальник секретаріату майор Борозний і мовчки поклав на стіл Свєткову течку з шифротелеграмою.

Генерал Свєтков чомусь роздратовано запитав:

- Знову ви? Чому без стуку заходите? Хіба не бачите, що я приймаю звіт у старшого лейтенанта Бездолі?

Майор Борозний розгублено проказав:

- Я ж з шифротелеграмою…

- Термінова?

- Ні, поточне інформування.

- От бачите! Не термінова!

- Та ви ж самі…

- Я знаю сам, що я сам, - вже роздратованіше кинув Свєтков. - Ну, що там таке?

- Заступник начальника УКДБ по Запорізькій області полковник Федосов доповідає про виявлення нелегальної секти баптистів-розкольників на території Мелітопольського району в селі Терпіння.

Майор Борозний поклав шифротелеграму на стіл.

Генерал Свєтков прочитав, підкреслив кілька фраз, рвучко надписав: «Тов. Цекарєву В. К. Підготувати звітність в ЦК КПУ і КДБ СРСР. Спільно з УКДБ відпрацювати заходи щодо припинення організованої ворожої діяльності сектантів-розкольників, виявити їхні зв’язки з підпільними організаціями в СРСР, закордонними релігійними центрами та їхніми емісарами. Завести справу групової оперативної розробки (ДГОР), розробку взяти на контроль», - червоним олівцем у правому горішньому кутку документа поставив жирну літеру « К» і повернув телеграму Борозному. Потім, уважно глянувши на нього, запитав:

- А чому у вас на сорочці верхнього ґудзика не застебнуто, і галстук збоку висить, ніби якась ганчірка?

Майор Борозний застебнув ґудзик, поправив краватку і хриплим голосом вимовив:

- Вибачте, товаришу генерал, забігався.

- І чому ви розмовляєте хриплим голосом, а не по уставу? Горілку з морозильника п’єте?

Майор Борозний зблід:

- Я алкоголю не вживаю, ніколи. У мене горло болить з іншої причини, вже давно.

- Так лікуватися треба, якщо болить!

- Не маю часу, я на роботі з восьми годин ранку і до одинадцятої ночі, поки ви на роботі. Сім’ї не маю, один живу.

- То що, я винен, що у вас горло болить і що ви не маєте сім’ї?

Майор Борозний ще більше побілів, по обличчю у нього потекли патьоки поту.

- Пишіть рапорт на звільнення і лікуйтеся на здоров’я, - кинув Свєтков.

Майор Борозний заплющив очі, кашлянув у хусточку і подивився.

На хусточці червоніли краплі крові.

Він знав, що у нього неоперабельний рак горла.

Знав про це і генерал Свєтков.

Майор Борозний запитав:

- Дозвольте виконувати?

- Виконуйте. - Генерал Свєтков недбало ворухнув рукою: - Я вас не затримую.

Майор Борозний розвернувся через ліве плече і майже стройовим кроком полишив кабінет.

Генерал Свєтков провів поглядом аж надто виструнчену спину майора Борозного і повернувся до старшого лейтенанта Бездолі:

- Органам державної безпеки потрібні здорові кадри. Захворів - іди лікуйся. Так на чому ми зупинилися, Олександре Івановичу?

- На призначенні Квітошинського міністром культури замість Позаклубенка. Квітошинський квитки на концерт Алли Пугачової для ваших довірених осіб організує. І все зробить, що ми йому накажемо.

- Добре, помізкуємо. - Свєтков покрутив перед очима долонею і завбачив на великому пальці чорнильну пляму. Він плюнув на палець і почав терти його об низ стола. - Тільки ви там обережно, Олександре Івановичу. Сильно не натискайте. Поясніть - винятково для оперативних потреб з метою контролю за можливими ідеологічно ущербними проявами, є сигнали, у тому числі в київській пресі, ми не можемо стояти скраю, адже це питання ідеології. Треба перевірити. У випадку підтвердження - задокументувати і повідомити в Центр 5-му управлінню Комітету Союзу для проведення з Пугачовою виховної роботи з метою потрібного впливу і запобігання з її боку подальших негативних тенденцій.

- Так, так, Філофею Алфейовичу, я ці моменти враховую. Свою агентуру із числа працівників мінкульту я вже проінструктурував на предмет реагування громадськості стосовно до київських гастролей Алли Пугачової, її репертуару і поведінки. Якщо будуть зафіксовані з її боку ідеологічно шкідливі прояви, ми задокументуємо шляхом відбору відповідних заяв з протестом.

- Правильно, результати мені особисто доповісте. Можете йти. Я вас не затримую. І готуйте квитки. Я подзвоню своїм довіреним особам, щоб готувались до концерту.

- Зробимо, товаришу генерал. Ще одне питання, Філофею Алфейовичу, особистого характеру, тобто службового. Вам генерал Четвертак щось говорив стосовно присвоєння мені звання «Почесний співробітник органів державної безпеки СРСР» за проведені заходи по справі «Радикал»?

- Поки що ні.

- Він вважає, що результати моєї діяльності дозволяють, тут я підготував проект подання і узгодив його з нашим куратором полковником Бердишем, коли він йшов на явку із своїм агентом «Лютим».

Старший лейтенант Бездоля дістав із-за своєї спини течку, вийняв з неї подання і поклав на стіл генералу Свєткову.

- В якому костюмі був полковник Бердиш - сірому чи синьому з іскрою?

- Сірому, - відповів старший лейтенант Бездоля.

- А, я вже питав, добре. А чому майор Каламарчук не підписав подання і сам згідно з встановленим порядком не доповідає?

- Він каже, що треба почекати до річниці ВЧК 20 грудня. А чого чекати? Ще дев’ять місяців.

Генерал Свєтков уважно прочитав першу сторінку проекту подання, потім перегорнув другу і третю.

- Нічого не можу сказати, оперативно дієте, товаришу старший лейтенант. А як у вас з вербуванням агентури у поточному кварталі, щось я не бачу? - Генерал Свєтков потягся до стосів паперів на столі, розшукуючи статистичні звіти про хід виконання вербувань.

- Завербував агента під псевдонімом «Фаетон» із початкуючих письменників-фантастів, - поспішливо доповів Бездоля. - Має зв’язки в середовищі осіб, що знаходяться під шкідливим впливом індуської філософії. При його допомозі ми припинили розповсюдження ідейно шкідливих документів «Кама-сутра» і «Хатха-йога». Перспективний щодо використання для поїздок з метою оперативного маршрутування і рейдирування, товаришу генерал! Планую підвести його під «Радикала» і «Шамана».

- «Кама-сутра» і «Хатха-йога», кажете? Полковник Бердиш мені показував. А якої сексуальної орієнтації ваш «Фаетон»?

- Ніякої, - сквапно відповів Бездоля.

- Що, імпотент?

- Не зовсім. Він - йог, а йоги не вступають у статеві зносини ні з жінками, ні з чоловіками. Бережуть «прану» - життєву енергію.

- Можливо, вони й мають певну рацію, - задумливо промовив Свєтков. І, згадавши про журнал «Плейбой», який старший лейтенант Бездоля обіцяв йому доповісти, сказав: - Поряд з цим мушу зауважити, що ви, товаришу старший лейтенант Бездоля, крім йога, який береже свою «прану», могли б і більше завербувать. Оперативна обстановка вимагає, як вчить нас наш голова Віталій Васильович товариш Федорчук, кардинального збільшення кількісного і якісного складу агентурного апарату на всіх ділянках і напрямах оперативної діяльності органів державної безпеки. Без потрібної кількості агентури ми в достатній мірі не зможемо виконати покладені партією на нас завдання: виявити, запобігти і припинити які б там не були, ті чи інші ворожі замисли і прояви. А ви протягом кварталу завербували лише одного агента. Як, кажете, його псевдонім?

- «Фаетон».

- Це якась бричка?

- Символіка, псевдонім він сам обирав. Фаетон - це такий грецький герой, який на колісниці катався небом.

- Знову грек? Гаразд, зупинимось на «Фаетоні». І все ж таки подання прийдеться переробити, без звітності про роботу стосовно поповнення і зміцнення нашої основної зброї - агентурного апарату нас у Москві можуть не зрозуміти. Адже вербування джерел оперативної інформації - це обличчя кожного чекіста, як неодноразово підкреслював у своїх настановах голова КДБ СРСР Юрій Володимирович товариш Андропов. Після концерту повернемося до цього питання. І не забудьте про квитки.

Генерал Свєтков повернув Бездолі його подання.

Бездоля кисло скривився, та суперечити не став.

- Дозвольте іти виконувати? Може, взяти ще квитки на концерт Сергія Захарова? Це ленінградський співак, концерт наступного тижня. В газетах пишуть, що він схильний до порушення норм комуністичної моралі в стосунках з жінками. Тому його гастролі теж потребують контролю.

- Ідіть. Стосовно концерту ленінградського співака Сергія Захарова поговоримо потім, мені треба порадитися зі своїми джерелами стосовно контролю, - махнув рукою Свєтков, і, коли за Бездолею зачинилися двері, пробурмотів: «На сто метрів бігає попереду паровоза! Меткий! І голий кар’єрист, навіть незамаскований. Якщо не дістане квитки на Пугачову, подання не підпишу. Розмовляє зі мною, ніби він генерал, а я лейтенант! Кажуть, що Бездоля племінник Четвертака, та хай він навіть лусне, не підпишу. Що ж це за «Почесний співробітник органів державної безпеки СРСР», якщо він протягом кварталу завербував лише одного агента, та й то якогось «Тарантаса», схильного до індійської «Кама-сутри» і «Хатха-йоги», та ще й імпотента, який роз’їзджає небом на бричці типу чортопхайка? Щось я не чув, щоб старші лейтенанти отримували «почьотного сотрудніка», нагороди, яка серед чекістів вважається другою після Героя Радянського Союзу, та ще й за «шайбу», яка вилізла зі стелі на півметра вкупі з «Кама-сутрою». Я «почьотним» став уже в званні полковника, на солідній посаді, завербувавши дві сотні агентів та посадивши, якщо рахувати від МГБ…»

Далі генерал Свєтков не став пригадувати.

Він відсунув убік усі папери на столі, націдив у склянку п’ятдесят крапель елеутерококу, долив води, випив з виразом, який був у Сократа, коли той пив свою чашу з цикутою, і ще запив, витягнув з шухляди червоного записника, спідньою губою прикрив верхню, зосередився і заплющив очі, чекаючи, коли знову з’являться рими, які старший лейтенант Бездоля виштовхнув у нього з голови своїми карбованими фразами про підсадного міліцейського агента «Марчелло», який переспав з усіма жінками по всіх зонах, де перебував, крім жінки начальника колонії в останній своїй відсидці, позаяк дав слово, про терориста «Ескулапа», щодо арешту якого вчасно не повідомили в ЦК КПУ і КДБ СРСР, і ще не відомо, як до цього поставиться товариш голова, про спритного антирадянщика «Езопа», а також своїм проектом подання на присвоєння почесного звання, яке доведеться все ж підписати, бо таки напевне старший лейтенант Бездоля, помимо того, що бігає попереду паровоза і завербував протягом кварталу лише одного агента, та й той імпотент, є якимось родичем генерала Четвертака.

7.6.

Старший лейтенант Бездоля вже перед обідом квитки дістав і доповів їх начальнику Управління, додавши до квитків вилучений в артистів хору імені Григорія Верьовки журнал «Плейбой».

Генерал Свєтков, поспіхом переглянувши журнал, хотів залишити його у себе в столі, щоб детальніше розгледіти по обіді, але потім передумав: «Подивлюсь після концерту разом з жінкою. Побережу «прану» до ліжка».

Обідав генерал завжди удома, їхати недалеко було - він жив у відомчому будинку КДБ на вулиці Володимирській.

На обіді віддав журнал разом з квитками жінці:

- Готуйся на концерт. І опісля… - грайливо додав він і підморгнув. - Рябовіл квитки не дістав, твоя Рябоволиха залишилась з носом. А ми підемо. - І показав два квитки в Жовтневий палац культури.

- О-о-о! Молодець, атя!

Зрадмла Євдокія Степанівна хвацько крутнула стегнами, розцілувала чоловіка в обидві щоки, показала дві дулі в стелю - вище поверхом жив генерал Рябовіл - і пішла в спальню готуватись до концерту.

- Ти ще приготуй пельмені, після концерту поїмо, перед ліжком, а то мені щі і каша вже в горлі стоять, - кинув навздогін Свєтков.

- Не хвилюйся, приготую, - відгукнулась зі спальні Євдокія Степанівна. - І сто грам калганівки поставлю. Кажуть, вона корисна чоловікам.

Генерал Свєтков, ледве дочекавшись вечора, попередив чергового, що йде на явку з агентом «Степовиком», а сам, захопивши жінку, поїхав у Жовтневий палац на зустріч з Аллою Пугачовою. Обставини для нього складались вдало - генерал Федорчук перебував у відрядженні в Москві, тому питати у нього дозволу потреби не було.

* * *

До початку концерту залишалося ще хвилин двадцять, а зала Жовтневого палацу культури вже була вщерть наповнена; вздовж проходів, зліва, справа, посередині глядачі сиділи на приставних стільцях, і з балконів сотні біноклів поблискували скельцями, чекаючи виходу на сцену знаменитої московської примадони.

Генерал Свєтков з певним неспокоєм кинув вздовж рядів погляд, шукаючи свої місця. При такому ажіотажі, подумав він, якісь бтрзі шевлюги могли уже нахабно зайняти їх, і потім доведеться на виду у всієї публіки сперечатись з ними. Цього Свєтков хотіти не волів, щоб зайвий раз не «світитись» перед глядачами, бо чекістові, навіть такого ранґу, як він, не з руки було зайвий раз демонструвати себе публіці, тим паче на концерті цієї скандальної московської співухи.

Несподівано, прошкуючи проходом, краєм ока він помітив, що в четвертому ряду сидів старший лейтенант Бездоля, а обіч нього - особиста друкарка голови КДБ УРСР Федорчука Лідія Писанка, яку за власним розпорядженням Федорчука з-перед пів року тому було переведено у Київ з Управління КДБ УРСР по Полтавській області після його поїздки в Полтаву.

Лідія Писанка мала довге і чорне, як смола, волосся, зелені, як у лісової мавки, очі, ніжну кругловиду пичку і рожеві, кров з молоком, щічки. Залежно від настрою своє волосся вона носила розпущеним спереду на груди чи позаду на спину і плечі, чи укладала в зачіски, які називалися «шолом гладіатора» або ж «кобилячий хвіст»: теж залежно від гумору, - вона була норовлива, як і належить фаворитці голови КДБ УРСР.

Тепер її волосся чорною хвилею струмувало і ззаду, і спереду.

Бездоля, помітивши генерала Свєткова з дружиною, сховався за Писанку, втім, це його не врятувало. Пильним оком чекіста генерал Свєтков старшого лейтенанта Бездолю поспіль з особистою друкаркою голови КДБ Лідією Писанкою зафіксував.

«Негідник, - подумки віднотував ображений генерал. - Мені свистів, що жодного квитка не залишилось, тільки якщо у Квятошинського конфіскувати, призначивши його на місце Позаклубенка, а сам собі відірвав, та ще й фаворитку голови з собою притягнув. З вогнем граєтеся, товариш старший лейтенант Бяздоля, дізнається прядсядатєль - голову одірве. А, може, дещо й нижче, дасть вказівку Дзеньзібару і хана! - він на таке здатен!» - обурився генерал Свєтков, однак знаку не подав, що впізнав старшого лейтенанта Бездолю, і мовчки пройшов до вказаних у квитках крісел. На них вже сиділи дві сциклі і крутили, мов зимородки, шиї у всі боки. Побачивши, як до них простує солідний мужчина з не менш солідною дамою, вони підхопились і зникли геть.

Місця були шикарні - у першому ряду і прямо посередині біля проходу.

* * *

Концерт розпочався гучною овацією, якою публіка зустріла Аллу Пугачову.

Дружина генерала мліла від задоволення, після кожної пісні шепотіла на вухо Свєткову: «Жінка Рябовола усцицця, коли їй скажу, що я була на концерті Алли Пугачової!»

Все було чудово дотіль, докіль Алла Пугачова не вирішила поспілкуватися з публікою.

- Я ось прочитала статтю у вашій газеті «Вечірній Київ», - зробивши перерву в піснях, коли стомлені музиканти пішли на відпочинок, звернулась Алла Пугачова до зали і підняла над головою газету. Стомленою вона не показувалась. - Тут написано, що я під час гастролей лаюсь зі сцени матом, плюю на глядачів, показую їм дулі та іншу брехню. - Пугачова сунула мікрофон під пахву, розірвала газету, кинула клапті на підлогу і носком срібного черевичка відсунула їх від себе геть. - Статтю написав якийсь кореспондент, - продовжила вона у мікрофон, - здається, на прізвище Швець. - Вона подивились на розірвану газету, не знайшовши серед клаптів потрібної статті з прізвищем кореспондента, продовжила:

- Швець, чи, може, Жнець. Можливо, Кравець, Гравець, Триндець, але, здається, наскільки я пам’ятаю - Писець. От ви чули, я сказала: «Швець чи, може, Жнець. А, може, й Кравець, Гравець чи Триндець, але, все ж таки, наскільки я пам’ятаю, Писець»? Правильно? - запитала примадона глядачів.

- Правильно! - злагоджено відповіла публіка.

- Я сказала «Пи-и-иссець»? - ще раз перепитала Пугачова.

- Так! - ще раз підтвердила публіка. - «Писець», «Писець»!

- А завтра, не далі, як завтра, ви прочитаєтє у вашому «Вечірньому Києві», - Пугачова вдруге бридливо відкинула носком срібного черевичка клапті, які залишилися після її екзекуції від популярної у Києві «Вечірки», - що Алла Пугачова, пригадуючи прізвище автора наклепу, начебто сказала: «Можливо, Швець, можливо, Жнець, або Кравець, Гравець чи Триндець, а точніше…»

Пугачова артистичною витримала паузу і пальнула в глядачів, більша частина яких встигла ознайомитися з публікаціями кореспондента Швеця у «Вечірньому Києві» стосовно київських гастролей Алли Пугачової:

- «… а точніше Пи-и-издець!» Ось так завтра і напишуть у вашій газеті: «Алла Пугачова зі сцени сказала з матом: «Статтю про мене в газеті «Вечірній Київ» написав журналіст на прізвище Пиздець». Але ж я такого не говорила! Я сказала Писсець, а не Пиздець!

Публіка приголомшиво замовкла.

Генерал Свєтков пригнувся, немов від удару кувалдою по голові, хотів глянути на дружину, проте не наважився.

- Якщо не вірите, можу побитися об заклад.

Пугачова, примруживши очі, озирнула партер, відтак зняла мікрофон з підставки, спустилася прямо в залу, пройшла вздовж першого ряду і зупинилася прямо перед Свєтковим.

З її рук довгий шнур зміївся на сцену і далі поза нею.

- Ось ви мені безумно подобаєтесь, дорогий мій глядачу, у першому ряду. У вас чесне, відкрите, слов’янське обличчя, ви схожі на графа Толстого без бороди, того, що Лев, і я би хотіла побитися об заклад саме з вами, - проказала вона в мікрофон, дивлячись згору вниз на сидячого Свєткова і показуючи на нього пальцем вільної руки.

Генерал Свєтков заціпенів і голови не піднімав. Прямо перед ним на відстань протягнутої руки, навіть ближче, стояла знаменита співачка, «прима», примадона, яка три роки тому майже нікому не була відома, а знаменитою вона стала після перемог на кількох міжнародних конкурсах та гучних концертів в Союзі, якою захоплювалися, яку картали, любили, зневажали, від прізвища якої мліли чи обурено настовбурчувалися, але яку всі уже знали - від Прибалтики і до Сахаліну, від Магадану і до Мінська, і ніхто до неї не був байдужим, і стосовно якої вже почали розповсюджувати ідеологічно шкідливий анекдот про те, що, мовляв, посередній політик Брежнєв жив в епоху Алли Пугачової, а вчені-астрономи Пулковської обсерваторії назвали щойно відкриту комету, що мала промайнути величезним хвостом у безпосередній близькості від Землі, іменем Алли Пугачової; яку генерал Свєтков не міг поважати, оскільки жодної пісні на громадянську тематику вона за все своє життя не виконала, навіть виступаючи перед делегатами останнього партійного з’їзду, і брудно матюкалась, тому від її пісень на концерті він ще не всцявся, як передбачала Євдокія Степанівна, хоча був близько до такого стану. З плеч співачки спливала легка пелерина, а під нею Пугачова одягла бежевого кольору напівпрозору сукню вище колін, через яку просвічувалась білизна. Коли Алла співала на сцені, то білизну крізь її шати не було помітно, а зараз погляд генерала Свєткова втупився в її труси.

В грудях генерала Свєткова похололо, з лоба заструмив піт, голові стало гаряче, а рукам мокро.

Виникла ситуація, коли голова і разом з нею інші частини його тіла набули зовсім не такої температури, яку відповідно до вимоги першого голови ВЧК-ДПУ-ОДПУ Фелікса Едмундовича товариша Дзержинського повинні мати органи у справжнього чекіста.

Це неабияк схвилювало генерала Свєткова, він із собою нічого вдіяти не годен був.

«Оце пиздець», - дійшов він думки. Проте знайшов у себе сили відірвати погляд від трусів і підняти очі гору.

Пугачова усміхнулася, так, що генерал Свєтков запримітив у неї між верхніми зубами симпатичну щербатинку, мовчки взяла його за руку, примусила підвестися і відтак повела за собою на сцену.

Генерал Свєтков пішов за нею, як ангорський трусик в пащу удава.

- Скажіть, як вас звати? - чарівно шепелявлячи крізь щербатинку, запитала Пугачова уже на кону. Вона шепелявила тільки тоді, коли усміхалася, і отепер дивилася на Свєткова так обворожливо і загадково, ніби на гастролі в Київ приїхала лише заради цієї миті.

- Філофей Алфейович, - відповів червоний від хвилювання Свєтков у підсунутий Пугачовою мікрофон і не впізнав свого голосу.

Голос був хрипкий, проте мужній, і Свєтков почав потроху оговтуватись.

- О-о-о, Філофей - це круто! А як вас кличе ваша дружина?

- По-різному, - зам’явся Свєтков, - Філофей Алфейович, Філофей…

- Я розумію. Але, так би мовити, в неофіційній, так би мовити, інтимній обстановці?…

- В неофіційній - Філя…

- О-о-о, Філя - це ще крутіше! Мені неабияк імпонує: «Філя! Філофей!» У вашому імені є щось принадливе для жінок. Якщо я не помиляюсь, а я ніколи не помиляюсь, «Філофей» в перекладі означає «любитель фей», - сказала співачка і, торкнувшись рукою плеча Свєткова, запитала: - А я схожа на фею? - Співачка крутнулась на підборах, від чого сукня віялом обгорнула її стегна.

Генерал Свєтков ще більше почервонів.

Пугачова повернулась лицем до зали.

Світло ліхтаря позаду лаштунків підсвічувало її фігуру, створивши навколо неї ореол.

Лице співачки на мить застигло, мов маска, і публіка враз, майже фізично, відчула, як на неї випромінюється джерело потужних біотоків, від чого повітря на сцені і в залі вмить наелектризувалось.

У Свєткова заворушилось волосся на тім’ї, електричні розряди пестливою хвилею, поколюючи і збуджуючи, залоскотали шкіру від колін до паху і навколо сосків на грудях.

Пугачова обернулась до Свєткова, прихилилась ближче, уважно і підбадьорливо подивилася на нього і раптово запитала:

- А ви свою дружину зраджуєте?

- Зроду! - наполошено стріпнув головою Свєтков, помітивши напружений погляд дружини, який грізно зблиснув, коли Пугачова запитала про можливу подружню зраду. Ймовірно, вона була в залі єдиною, на кого чари Пугачової не подіяли.

В четвертому ряду з відвислою щелепою за дійством великооко спостерігав старший лейтенант Бездоля. Поряд з ним хихотіла друкарка канцелярії голови КДБ УРСР Федорчука полтавка Лідія Писанка.

- От бачите, - вже до публіки звернулась Пугачова, - я люб’язно бесідую з глядачем у першому ряду схожого на письменника Толстого, того, що Лев, на ім’я Філофей, нічого хуліганського не вчиняю, матом не лаюсь, дулі нікому не показую, квіти у публіку не шпурляю. А завтра ваш кореспондент Швець, Жнець, Кравець, Гравець, чи Писсець, значення не має, але не Пиздець, я такого не говорила, окрім того, напише у «Вечірньому Києві», що вульґарна Алла Пугачова прямо на очах трьох тисяч приголомшених глядачів зґвалтувала порядного мужчину і сім’янина по імені Філофей і по батькові Алфейович, який зроду-віку у своєму житті не зраджував своєї дружини, хоча і схожий на письменника Толстого, який свою дружину Соню, не Ротару 19), звісно, зраджував і дуже часто.

Публіка оговталась, весело засміялась, напевно уявлячи ситуацію, яка все ж таки могла виникнути на очах трьох тисяч приголомшених глядачів у Жовтневому палаці культури міста Києва, коли б солідний чоловік, який ніколи у своєму житті не зраджував дружини, впав жертвою московської артистки прямо на кону Жовтневого палацу культури, в якому до Жовтневої революції виховувалися і навчалися благородні київські панянки, після революції працівники НКВС розстрілювали ворогів народу, і не так давно Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв вручив тут місту-герою Києву медаль «Золота Зірка».

І, не зовсім вірячи, що знаменита співачка того не могла вчинити, засміялась ще гучніше.

А Пугачова, ніби образившись не лише на «Вечірній Київ», а й на публіку, яка дещо легковажно сприймала її скарги, зморено сказала:

- Ох, як я втомилася від усіх цих пис-сців та їхніх журналістських нісенітниць!…

Вона вдала з себе страшенно втомлену жінку, вже зовсім притулилась до Свєткова і продовжила:

- Філю, ходімо де мене в гримерну, посидимо, поокаємо, розслабимося, відпочинемо… А оркестр хай заграє нам щось відповідне…

Музиканти негайно повернулися на сцену і заграли симфонію Олександра Скрябіна «Прометей. Поема вогню» 20) в аранжировці латвійського композитора Раймонда Паулса.

Пугачова знову взяла Свєткова за руку і під бурхливі оплески публіки притьмом повела його за куліси.

Свєтков не опирався, тому що опиратися потужному темпераменту енергійної, хоч і втомленої від наклепів київського журналіста Швеця (чи як там його прізвище насправді?) співачки, сили не мав.

За лаштунками Пугачова ніби скинула з свого обличчя маску. Лице її прибрало серйозного і ділового вигляду, і співачка темпу ходи не сповільнила.

Вона стрімко пройшла ще метрів з десять вузьким коридором, тягнучи за собою Свєткова, і, зупинившись перед дверима з написом «Гримерна», повернулась до попутника:

- Філофею Алфейовичу, - сказала вона голосом, без жодного натяку на грайливість, - мені швиденько треба переодягнутися, ви, будь ласка, постійте тут коло дверей, щоб якийсь придурок з фанатів не увірвався, я вас дуже прошу, - і зникла за дверима.

З вбиральні долинав тільки шерех та ще якісь нерозбірливі вигуки Пугачової, потім все затихло.

Генерал Свєтков озирнувся увсібіч.

Він уздрів, як з-за лаштунків визирнули два мордатих парубійка - чи то особисті охоронці співачки, чи то її фанати.

Генерал Свєтков грізно на них глипнув і вони зникли.

Оркестр від симфонії «Прометей. Поема вогню» - меццо-форте перейшов до «Поеми екстазу» - форте, того ж Скрябіна, але вже в аранжировці білоруського композитора Едуарда Ханка.

Через шпарини у дверях із вбиральні потягся приємний запах ментолової сигарети.

Генерал Свєтков жодного разу за все своє життя не закурив, тютюновий дим йому не подобався.

То було раніше, цього разу аромат холодної м’яти приємно лоскотав його ніздрі, і йому стало парко і в грудях.

Оркестр дійшов до коди, найбільш напруженої частини фіналу «Поеми екстазу».

Режисер концерту увімкнув на сцені кольорові синтезатори, потужні звуки музики злилися з фантастичними барвами, і в ту ж мить Жовтневий палац культури разом з глядачами, оркестром, лаштунками і верхньою частиною свого цоколя ніби злинув у повітря і піднявся метрів на двадцять вище від шпилів готелю «Москва», який стояв навпроти на іншій стороні вулиці Жовтневої революції і яким такою висотою, на рівні піднятого в повітря палацу, він і мусив бути, якби будівництво у свій час не припинив Микита Хрущов, викорінюючи по всій країні архітектурні надлишки та інші ідейно шкідливі викрутаси у будівництві.

«У-у-у-ух!!» - воднораз видихнула з грудей повітря публіка, потім зашаленіла, загриміли овації, і в ритмі музики Олександра Скрябіна, аранжированої білоруським композитором Едуардом Ханком, залунали скандування:

- Філя-Аллу: круто-кру-у-уто! Алла-Філю: круто-кру-у-то!

Звучав фінал «Поеми екстазу», заключна кода, земля стала небом, а небо землею, як писав Валерій Шевчук про апофеоз сього геніального Скрябінового твору: «Запалюється, зводиться в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар і звідти розривається, розкидаючи на пісок круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують нові запаморочливі вихори», - тут відчинилась дверина гримерної і на порозі з’явилась Пугачова.

Вона була у новому вбранні, під серпанковою накидкою з єдвабу струменіло ще прозоріше плаття і ще вище від колін, аніж те, в якому вона розпочинала концерт.

У генерала Свєткова знову перехопило подих і стало гаряче не тільки в голові, але й у ширіньці.

Пугачова на штани генерала Свєткова увагу не звернула, а взяла його за руку і під останні акорди «Екстазу» повела на сцену.

Клапті «Вечірнього Києва» з кону вже прибрали.

Публіка заревіла, помахом руки Пугачова миттєво припинила згук.

Запала тиша, лише між ребер у грудній клітці Свєткова, ніби сполоханий голуб, або ж як гамселить у двері тюремної камери в’язень, напрошуючись на карцер, гупало серце, і по обличчю текли рясні патьоки поту.

Пугачова, як вона уміла, майстерно витримала паузу, повернулась до Свєткова і мереживною хусточкою витерла йому щоку. Такого запаху духів Свєтков у своєму житті ніколи не нюхав, і тільки величезним зусиллям волі утримався, аби не впасти на кону під ноги Пугачової від запоморочення. Напевно, такий запах мала красуня Парваті 21),дочка царя гір Хімавата, портрет якої генерал Свєтков бачив у вилученій старшим лейтенантом Бездолею «Кама-сутрі» в епізоді, коли до божественної Парваті прийшов Шива в образі молодого брахмана.

- Я не захотіла закладатися з Філофеєм Алфейовичем, та в цьому й потреби не було, ми швидко порозумілися…

Голос співачки вібрував і натякав.

- Хі-хі-хі, - задоволено засміялась вона, як сміється інколи її українська подруга Юлія Тимошенко 22) з міста Січеслава 23),хто в кого навчився - невідомо, можливо, їх обох навчив сміятись січеславський рокер Володя Кузьмін, лідер гурту «Динамік» під час спільного відпочинку на Озівському морі; сміх співачки дрібним горошком покотився залою - від першого ряду і до останнього, не поминувши жодного глядача в партері, після чого маленькими повітряними кульками піднявся до горішніх ярусів і, вдарившись об люстру на стелі, розсипався мерехтливими іскрами на голови вниз, зроджуючи, як казав Валерій Шевчук 24), нові запаморочливі вихори від підлоги і до самої стелі.

В залі запахло лотосом і сандалом.

Пугачова зітхнула, поцілувала Свєткова у витерте місце на щоці, і її перса у майже відкритому ліфчику на мить торкнулись його грудей.

Десь у мікрофон чи поза ним вона хриплувато сказала:

- Спасибі, Філя, чи, Філофей Алфейович, значення тепер не має, ви… ти - справжній плейбой!

Від поцілунку Пугачової і дотику її перс Свєткова немов ударило струмом напругою в 360 вольт. Блискавиця пройшла тілом від щоки через груди до самого паху; біль від струсу був пекучим і одночасно невимовно солодким, таким, який він уперше відчув, коли багато років тому, ще в чині молодшого оперуповноваженого Управління МДБ по Мордовській АРСР, після небагатого весілля ліг у постіль зі своєю нареченою, яка тоді ще не була суворою генеральшою, а лише старшим сержантом, наглядачем в жіночому КПЗ, в яку він закохався з першого погляду, коли побачив її в коридорах Управління; його коханою, і не Євдокією Степанівною, а Дусею, з житньою косою, знадливими очима і тугими стегнами, а він щойно отримав лейтенантські погони, був молодим і дужим. Він ще не був схожим на Сократа, - як знаємо, видатний грецький філософ одружений був на Ксантиппі, а не на російській красуні Дусі, проте відомо, що у всім світі жінки однакові, принаймні у філософів і поетів, і яким був Сократ у юності, того людство не знає, як не знає й того, якою була молодою його Ксантиппа.

І в генерала Свєткова стало в трусах не тільки гаряче, а й мокро. Він стояв соляним слупом, від хвилювання нічого відповісти не зміг, та й навряд чи спроможний був вимовити хай слово, і Пугачова в рамено легко підштовхнула його своєю рукою до зали.

- Хі-хі-хі, - знову засміялась вона, як її січеславська подруга Юлія Тимошенко, знайома її близького приятела рокера Володі Кузьміна.

Генерал Свєтков, ледве тримаючись на ногах і гейби в тумані, підійшов до свого крісла.

Тільки-но хотів він сісти, як підхопилась його жінка.

Не кажучи ні слова, вона врізала йому на очах у приголомшеної публіки гучного ляпаса в ліву щоку.

З очей посипалися іскри, і генералу Свєткову здалося, буцім, в момент ляпаса, саме в той момент на своє місце, визначене ще в першій половині ХІХ-го століття архітектором Беретті, гепнувся долу Жовтневий палац культури і мистецтв, який кілька секунд тому, перехоплюючи його й інших учасників концерту подих, шпарко піднявся у височінь нічного неба на двадцять метрів вище від шпилів готелю «Москва», що стояв навпроти палацу на іншому боці вулиці Жовтневої революції.

Рука в дружини була важкою.

Не встиг Свєтков оговтатись, як дружина вцідила такої ж моці мордаса в його праву щоку, яку він необачно підставив, хитнувшись від першого удару. Від другого удару генерал Свєтков підставив ліву щоку. Євдокія Степанівна припинила екзекуцію, схопила його за рукав піджака і, чіпляючись за приставні стільці, потягнула із зали на вихід.

Генерал Свєтков у променях ліхтаря плівся, сквапно переставляючи ноги, позаду жінки під грім оплесків публіки.

Далебі вони звучали не на честь дружини генерала Свєткова, а були виявом підтримки йому і віддавали належне його фарту, очевидячки, трохи заздрісних з боку окремих представників чоловічої статі, які б самі, очевидьки, не відмовились би від того, щоб втрапити у ситуацію, в якій опинився Свєтков.

Оскільки від мордасів дружини генерал Свєтков на певний час оглух, овації на свою честь він не почув.

Не почув він і як Пугачова заспівала услід:

- Встрєча била коротка-а-а…

Концерт продовжувався, та в першому ряду вщерть переповненої зали залишились зяяти порожнечею два крісла, як щербатинка на верхніх зубах знаменитої московської співачки, яку можна було побачити лише тоді, коли вона загадково і принадливо посміхалась якомусь окремому глядачеві, а не всім разом, тобто тому, хто їй сподобався.

7.7.

У машині в присутності водія Бідулі жінка генерала Свєткова мовчала, лише важко дихала, а волю почуттям дала вже удома.

- Негідник, бабій, жеребець! - репетувала вона. - Тепер я знаю, чому ти до дванадцятої ночі затримуєшся на службі! Пиздиш, що працюєш, а сам по блядях шалаєшся! І вірші блядські на роботі мурижиш, плейбой сраний! Не Спіноза, кажеш? На дружину у нього стоїть через раз на два тижні, а за жопою московської профури мигцем побіг не озираючись! На полуничку потягнуло після «Плейбоя»? «Відкрите слов’янське обличчя!» - передражнила вона Аллу Борисівну. - З генеральшею, мордва зачухана, спиш, навіть про це не зметикував!

В квартирі смачно пахло пельменями. Генералу Свєткову було не до пельменів.

«Великодержавний кацапський шовінізм! Ти бач, мордвою зачуханою обзиває! Без мордви не було б і Москви! Це ще невідомо, хто зачуханий!» - подумки оборонив свою національну гідність генерал Свєтков.

Жінка не звернула уваги на мовчазну, але достойну відсіч ображеного чоловіка і продовжувала:

- Генеральша тобі шкарпетки і сопливі хусточки пере, а сам свій стручок майструєш наліво?! Любитель фей?! Любитель блядєй!!! Мало я тобі в залі всипала піздюлєй!!! Пєльмєнєй захотів? А шиша від товариша піздяша не хочеш?! - продовжувала бурхувати жінка, переходячи на римовані інвективи, що встиг зазначати Свєтков, оскільки в душі він завжди залишався поетом, проте до рукоприкладства більше не вдавалась, лише показала дві великі дулі.

Після пережитого струсу і стресу сперечатися, виправдовуватися, доводити жінці всю важливість його відповідального чину усупір діяльності ідеологічних диверсантів зарубіжних підривних центрів і внутрішніх ворожих елементів, свою моральну чистоту, кришталеву бездоганність чекіста-комуніста та партійну бойовитість власних віршів снаги у нього вже не було.

Генерал Свєтков боком вийшов з кімнати, зачинився у ванній і подивився у верцадло, перевіряючи, чи не залишились синці після важкої руки дружини: синців, на щастя, не було, - жінка била професійно.

Вмився, виправ труси і, прихопивши подушку та ковдру, приліг у передпокої на тісній і твердій канапі.

Сон не приходив, Свєтков крутився і лише, пригадавши доторк грудей Алли Борисівни, заснув.

Вночі йому приснився старший лейтенант Бездоля із спущеними штаньми і голими сідницями навкарач; він прокинувся, завважив на ерекцію, жахнувся: «От тобі й Кама-сутра з її праною! На 122-у статтю Кримінального кодексу УРСР 25) потягнуло! А куди ту прану дівати, коли жінка виклично ігнорує?! Ксантиппа, суща Ксантиппа, і хто має право винуватити Сократа у його нетрадиційному потязі до Алківіада чи мене до Бездолі?»

До ранку Свєтков вже не заснув; тихо, поки Євдокія Іванівна ще спочивала, випив чаю і, не дочекавшись водія Бідулі, пішки почимчикував на службу. По дорозі у кіоску на розі вулиць Володимирській і Льва Толстого скупив усю пресу, в кабінеті уважно переглянув кожну газету - про концерт московської співачки Алли Пугачової у київському Жовтневому палаці культури ніде не було ні слова. «Не встигли, мабуть, а «Вечірній Київ» вийде увечері, - розмірковував він у вранішній тиші. - Це вже добре, що не встигли. Треба працівникам «інтелігентського» відділу по лінії оперативного обслуговування Союзу журналістів України дати відповідне розпорядження, і в першу чергу попередити «Вечірній Київ», щоб не розпалювали непотрібний ажіотаж навколо гастролей цієї бульварної співухи Пугачової. Ніби інших тем немає. Молодь треба виховувати на позитивних прикладах! Біс мене смикнув піти на той концерт! Справедливо кажуть індуси: «Послухай Кама-сутру і будеш спать, як хатха-йога», - подумав Свєтков, згадавши, як усю ніч крутився на твердому топчанчику в передпокої власної квартири.

Йому захотілося випити елеутерококу, він поміркував: «Пити чи не пити - така ось заковика», - все ж вирішив пити, відтак накапав валер’янки і випив її, як пив Сократ свою цикуту. Чергового він попередив, що працює над важливим документом до наступної колегії КДБ УРСР, тому до обіду нікого приймати не буде, і наказав викликати полковника Бердиша. Чекаючи Бердиша, проглянув і розписав до виконання шифротелеграми, які надійшли впродовж ночі і зранку, а також звітність про зафіксовані за минулу добу правопорушення по лінії міліції: про гастролі Алли Пугачової в них теж нічого не згадувалось.

Черговий хвилин десять не міг розшукати того - виявилось, що полковник Бердиш зайнятий в секретаріаті реєстрацією отриманих напередодні від свого агента «Лютого» восьми агентурних повідомлень.

- Ви там, товаришу Бердиш, Валентин Валентинович, скажіть майорові товаришу Каламарчук, щоб київські газети не друкували матеріали про вчорашній концерт Алли Пугачової, - сказав він своєму заступникові, коли той зайшов до кабінету. - Є така спільна думка, наша і керівництва 5-го управління КДБ СРСР, що нічого влаштовувати ажіотаж навколо цієї сумнівної з точки зору вимог радянського мистецтва московської цяці. Вони там, у Москві, можуть собі дозволити пофрондьорити, а ми, тут, повинні витримувати тверду партійну лінію.

- Жодного слова не буде, ніхто і не нявкне, - запевнив полковник Бердиш. - Якщо треба реагування, то я запитаю «Лютого». Він притьмом дізнається. Може й повідомлення написати, він, певно, учора був на концерті. Я його не питав, іншої інформації була багато, ледве встиг відписатися, кхм-кхм.

Полковник Бердиш був одягнутий в сірий костюм.

- Не треба, у нас є серйозніші проблеми, - сказав генерал Свєтков.

* * *

«Та-а-ак, - розкидував туди-сюди своїми мізками генерал Свєтков, коли полковник Бердиш покинув кабінет. - З пресою - порядок, журналісти не гавкнуть і не нявкнуть. Залишилися свої…»

- Де там старший лейтенант Бездоля, хай терміново зайде до мене, - наказав він черговому.

Черговий розшукував Бездолю хвилин двадцять, виявилось, що Бездоля зранку вже сидів у СІЗО УВС № 13, де спільно з працівниками органів внутрішніх справ організовував внутрішньокамерну розробку об’єкта ДОР «Ескулапа».

«І це добре, хай посидить, друкарка Писанка промовчить, тут ясно, не буде ж вона про свої шашні з Бездолею усім розказувати, щоб дійшло до голови, отже, на цьому фланзі теж порядок. Хто ще може стукнути? - далі роздумував він. - Віталій Васильович учора перебував у Москві на колегії Комітету держбезпеки Союзу, має повернутися тільки сьогодні, а, може, й завтра. Йому буде не до Пугачової».

І генерал Свєтков майже заспокоївся.

Проте небезпека чигала на нього поки що з іншого боку, так інколи буває в складній і не завжди передбачуваній діяльності органів КДБ, оскільки його працівники завжди працюють в умовах невизначеності і оперативного ризику. Йому подзвонив сам Федорчук, який, виявилось, уже повернувся з Москви, і, не вітаючись, запитав:

- Ви направляли в Москву майора Бузину для проведення навчань з новоствореним на нашу ініціативу і за підтримки Політбюро ЦК КПУ відділенням по українському буржуазному націоналізму у 5-му управлінні КДБ СРСР?

- Так точно, товаришу голово, направляв, згідно з особистим проханням начальника 5-го управління генерал-лейтенанта товариша Бобкова!

- Повернувся?

- Хто?

- Та Бузина ж, а не Бобков!

- Так точно, товаришу голово, Бузина повернувся, в неділю!

- А в якій одежі він сьогодні з’явився на службі?

- Доповідаю, товаришу голово… Не можу знати, товаришу голово, - розгублено відказав генерал Свєтков. - Я з семи годин ранку працюю над доповідною запискою на засідання колегії «Про наміри ворожих елементів щодо створення на території республіки широко розгалуженого…»

Федорчук процідив:

- Буде тобі колегія. Через двадцять хвилин щоб ти був у мене!

І перервав зв’язок.

«В якій одежі міг сьогодні прийти на службу майор Бузина? - намагався здогадатися генерал Свєтков. - Може, джинси купив у Москві? Був такий випадок, коли Віталій Васильович побачив у коридорі працівника з Першого управління в джинсах і наказав відправити його в Турківський райапарат Львівської області. Запитаю у Довбача, він же тримає Бузину під контролем. Якщо Бузина з’явився на службі в джинсах, то призначення в Турку йому забезпечено. Там джинси йому вже не знадобляться - в чоботях і галіфе буде ходить. А якщо мене й посварить Віталій Васильович за Бузинові джинси, то не найстрашніше. Не такі тарапати в його апартаментах іншим разом доводилося витримувати. Аби лиш здихатися Бузини, а то 6-й відділ ще рік буде його розробляти, і за цей час скільки він ще неприємностей може завдати!»

Настрій у генерала Свєткова, попри похмурий тон, яким Федорчук розмовляв з ним, чи цідив слова - таке з головою КДБ буває щоранку, покращився.

Він наказав черговому терміново розшукати підполковника Довбача.

Черговий через п’ять хвилин доповів, що підполковник Довбач, зі слів капітана Сороки, годину тому пішов в Управління кадрів до заступника голови КДБ УРСР генерала Рябовола і ще не повернувся.

Генерал Свєтков вніс до проекту доповідної записки на колегію вставку про намір об’єкта розробки націоналіста «Гайдамаки» вчинити терористично-диверсійний акт в Москві на Красній площі; не довіряючи майору Борозному, який до того ж, певно, вже мусив написати рапорт про відставку, власноруч віддав друкарці підготовлений текст, наказав друкувати негайно і бігом поспішив на 4-й поверх в кабінет Федорчука.

* * *

Коли б були це генерали,

ми б знали, що робить.

А в тім то й річ, що це кати

однокласовії…

Рабіндранате-голубе,

та де ж той серп нам, молот і лани?

Рабіндранате-голубе,

од достоєвщини звільни!

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

Павло Тичина, «До кого говорить?» (зі збірки «Замість сонетів і октав»)

ГЛАВА VI І I . КИЇВ, КДБ УРСР. ЗАСІДАННЯ КОЛЕГІЇ 8.1.

Генерал Свєтков зайшов до кабінету Федорчука, коли всі члени колегії КДБ УРСР, крім начальника Управління особливих відділів КДБ СРСР по Київському військовому округу і командувача військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР, із зосередженими обличчями сиділи за столом для засідань.

- Почнемо позачергове засідання колегії КДБ УРСР у цьому складі, оскільки питання, яке ми будемо розглядати, вузьке, - сідаючи на чолі столу для засідань і посковзом оглянувши присутніх, проказав Федорчук. У руку за сталою звичкою він взяв олівець. - Сьогоднішнє засідання, тессезеть, не стосується до «особістів» і прикордонників. Обговоримо питання про стан службової дисципліни і дотримання соціалістичної законності у 5-му управлінні КДБ УРСР та заходи щодо його покращення. Підставою і приводом для проведення позачергового засідання колегії стали виявлені за останній час серйозні, тессезеть, порушення з боку представників оперативного і керівного складу Управління, а також недоробки та події, не звертати уваги на які, тессезеть, ми не маємо права. Обійдемось без стенографістки, Степан Несторович запише і з начальником інспекції складе протокол, якщо приймемо рішення, тессезеть. Поки що будемо розбиратися, для чого ми, тессезеть, і зібралися в такому складі. Починайте, Рябоволе, тільки стисло: підмет, присудок і далі, - звернувся він, не дивлячись, до свого заступника з кадрової роботи генерала Рябовола.

Генерал Свєтков спокійно поглянув на Рябовола.

До такого початку він був готовий. Недоробки завжди були і будуть, треба тільки їх визнати без суперечок, взяти вину на себе і запевнити, що надалі подібного ніколи не повториться.

- Стисло, Віталію Васильовичу, - розпочав свою доповідь генерал Рябовіл. - Значить, так. Впродовж останніх днів у 5-му управлінні сталося кілька надзвичайних подій, одна за одною, що дає підстави зробити висновок про те, що порушення службової і партійної дисципліни з боку оперативного і керівного складу увійшло в систему. Це вже не окремий випадок чи якийсь збіг, а закономірність, на жаль!

- Рябоволе, я ж попередив: підмет, присудок. Висновки, тессезеть, потім зробимо. І кому доведеться жаліти - теж.

Не піднімаючи голови, Федорчук постукав олівцем по столішниці, серце генерала Свєткова стислося: «Щось серйозне затівається - «надзвичайні події» з боку оперативного і керівного складу… Чи накручує Рябовіл? Які події? Бузина у джинсах? Яка ж то подія і закономірність?»

- Єсть, Віталію Васильовичу: підмет, присудок. Перше. Значить, як доповів мені секретар парткому 5-го управління товариш Довбач, старший оперуповноважений 5-го відділу 5-го управління майор Бочонкін, перебуваючи у службовому відрядженні…

- А не службові відрядження є? - перебив Рябовола Федорчук.

- Нема, - здивувався Рябовіл.

- Так і кажіть: у від-ряд-жен-ні.

- Єсть, Віталію Васильовичу. Старший оперуповноважений 5-го відділу 5-го управління майор Бочонкін, перебуваючи, значить, у відрядженні у місті Львові, увечері зайнявся зловживанням спиртними напоями, у нетверезому стані в ресторані готелю «Інтурист» співав марш совєтських танкістів «Броня крєпка і танкі наші бистри», вживав нецензурних слів і з сексуальними домаганнями чіплявся до осіб протилежної статі.

- Добре, що хоч не до своєї статі, - криво посміхнувся Федорчук. - Гусар… Це той Бочонкін, який, наскільки я пригадую, зачинив у туалеті свого начальника Управління з невідомою метою?

- Так, Віталію Васильовичу, чіплявся до жінок, намагаючись затягти їх у туалет, а потім у свій номер. В залі ресторану за цією ганебною подією зацікавлено спостерігала група туристів українського походження з Канади.

- Без епітетів, Рябоволе. Епітетів хай вживають віршописці. Ми ж не поети. А-а, товариш Свєтков пише вірші! То хай він у своїх віршах вживає епітетів.

«Товариш Андропов теж пише вірші», - подумки нагадав Свєтков.

- Ми ж повинні говорити мовою, тессезеть, статутів, кримінального, кримінально-процесуального і морального кодексів будівника комунізму. І так ясно, що подія ганебна. - Федорчук стукнув олівцем. - Те, що майор Бочонкін співав марш совєтських танкістов «Броня крєпка і танкі наші бистри» не великий переступ, тессезеть, текст не заборонений. Лише треба знати, де, коли і при яких обставинах можна співати пісні про танкістів чи льотчиків. А Бочонкін не знає.

- Ганебна, Віталію Васильовичу, злісне порушення статутів і морального кодексу, якщо говорити мовою кримінального і кримінально-процесуального кодексів. Швейцар змушений був викликати наряд міліції, який доставив майора Бочонкіна у витверезник. Вранці майор Бочонкін при складанні протоколу заявив міліції, що він - мешканець міста-героя Сталінграда на прізвище Растопчатов. Тобто приховав справжнє своє прізвище і місце проживання, значить. Документів при собі він не мав. Заплативши штраф, покинув приміщення витверезника. Дана подія зафіксована в щоденному міліцейському зведенні, і начальник Львівського управління генерал-майор Полудень повідомив про неї шифртелеграмою 5-е управління.

- Свєтков, ти розібрався?

Генерал Свєтков підскочив:

- Товаришу голово, я читав шифротелеграму генерала Полудня. В документі генерала Полудня про Бочонкіна нічого не мовиться. Там йдеться про жителя міста-героя Сталінград Растопчатова, який співав пісні про Сталіна в ресторані «Інтурист» зі сцени і налякав канадців. Канадці подумали, зі слів товариша Полудня, що Політбюро ЦК КПРС вирішило ввести танки у Львів. Зараз розберусь. Я розписав документ на відділ Темниченка для встановлення громадянина Растопчатова шляхом інформування УКДБ СРСР по Сталінгр… по Волгоградській області.

- Сядь, - показав олівцем на стілець Федорчук. - Відділ Темниченка до події у Львові відношення не має. Довбач вже розбирається. Чи не так, Рябоволе?

- Так, Віталію Васильовичу, розбирається і готує партком. Персональна справа комуніста Бочонкіна, він же Растопчатов.

- Партком провести сьогодні, зразу ж після колегії. Далі, Рябоволе.

- Друге. За даними того ж секретаря парткому 5-го управління підполковника Довбача, значить, старший оперуповноважений 1-го відділу 5-го управління майор Бузина постійно серед оточення допускає ідеологічно шкідливі вислови, заявляє, що Емський указ царя Олександра Другого до цього часу буцімто не відмінено. До того ж схвалює вбивство царя-визволителя, здійснене правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Софією Перовською, однієї з керівників підпільної терористичної організації «Народна воля», значить, виступає за відновлення забороненої цим указом газети «Кієвскій Тєлєграф», яка була притулком різного роду націоналістичних елементів, у тому числі автора антирадянського гімну «Ще не вмерла Україна» Чубинського українською мовою. Цей перевертень вважає, послухайте-но, що він пропагує: мовляв, тільки спільність мови, і тільки, може бути ознакою нації, ігноруючи рішення з’їздів КПРС про створення нової історичної спільності - радянського народу. Продовжуючи розповсюджувати свої ідеологічно шкідливі погляди, значить, майор Бузина підтримує конспіративні контакти із звільненим з органів КДБ за підозрою у сприянні нацелементам капітаном у запасі Іллєнком, а сьогодні демонстративно з’явився на службі у вишитій червоними і чорними нитками українській сорочці і, грубо кажучи, демонстративно ходив у цьому уборі коридорами і кабінетами КДБ.

- Хвилинку, - Федорчук перевів погляд на генерала Свєткова. - Те-е-ек, товаришу Свєтков, скажіть, будь ласка, членам колегії, що означає червоно-чорний колір?

Генерал Свєтков похолов:

- Доповідаю, товаришу голово… Бандерівський червоно-чорний прапор ОУН-УПА.

- Як це розуміти, товаришу Свєтков? Ваші працівники, які повинні боротися з усякими проявами українського буржуазного націоналізму у якій би там не було формі, з’являються на службі, тессезеть, у бандерівській формі періоду ОУН-УПА?

- Берієвщина! Бандерівщина і беріївщина! - обурливо вигукнув Степан Несторович Муха. - Це Берія хотів з органів державної безпеки на Україні зробити загони бандерівців, щоб заарештувати членів ЦК КПУ і повалити радянську владу у Києві. Мєшик і Мільштейн ходили тут у вишиванках з закоченими рукавами, поки їх не заарештували разом з Берія!

Свєтков нахилив голову.

«Не одне, так друге. Цей Довбач, виявляється, і Рябоволові довбе», - тільки й метикнув він.

Федорчук продовжував:

- Якби це був перший випадок, тессезеть! Але ж з боку майора Бузини проведення націоналістичної діяльності з використанням витончених, тессезеть, методів, провокацій, тесезеть, увійшло в систему! А в Москві, що він натворив? Свєтков послав його, як він сам мені щойно доповів, для того, щоб працівник 5-го управління КДБ УРСР на запрошення керівництва 5-го управління Комітету Союзу, тессезеть, поділився досвідом організації роботи проти закордонних центрів ОУН у новоствореному на нашу ініціативу 10-му відділенні 2-го відділу 5-го Управління КДБ СРСР, підтриману Політбюро ЦК КПУ і ЦК КПРС, тессезеть. Правильно, Свєтков?

- Так точно, товаришу голово. Майор Бузина тиждень там перебував у відрядженні, перед поїздкою я його особисто проінструктурував, у неділю повернувся, доповідає: «Із завданням упорався з честю, усьому навчив наших старших колег. Вони готові боротися з українським буржуазним націоналізмом на всій території…»

- Навчив! Я щойно вчора вилітав у Москву на засідання колегії Комітету Союзу. Після засідання, тессезеть, прошу начальника 5-го управління КДБ СРСР товариша Бобкова познайомити мене з особовим складом новоствореного підрозділу в системі Центрального апарату КДБ СРСР по лінії боротьби, тессезеть, з закордонними центрами ОУН і націоналістами в ближньому зарубіжжі та українським буржуазним націоналізмом всередині СРСР. Заходжу з Філіпом Денисовичем в зал, де зібрали відділення, щоб познайомитися з особовим складом, обговорити, тессезеть, загальні проблеми і поставити практичні завдання. І тут трапляється не то, що щось непередбачуване, а геть неймовірне. Новопризначений начальник відділення, який стояв біля входу для зустрічі двох генералів, членів колегії КДБ СРСР - мене і Бобкова, побачивши, як я першим заходжу в приміщення, а за мною Бобков, замість того, щоб як належить Статутом внутрішньої служби подати, тессезеть, команду: «Товаріщі офіцери!», тессезеть, рявкає: «Слава Україні!» Весь оперативний склад відділення підхоплюється і хором вторить: «Героям слава!» Я уху…, я оторопів! Уявляєте, мене - голову КДБ Української РСР, тессезеть, члена колегії КДБ СРСР, новостворений підрозділ 5-го управління КДБ Союзу по лінії боротьби з українським націоналізмом зустрічає махровим бандерівським вітанням!

Питаю: «Хто вас цьому навчив?»

Відповідають: «Ваш найкращий фахівець по лінії боротьби з підривною діяльністю закордонних центрів ОУН і перехоплення їхніх каналів зв’язку з націоналістами в республіці майор Бузина навчив».

Я розвернувся, вийшов і в коридорі сказав Бобкову, щоб він весь цей склад, тессезеть, зіпсований Бузиною, розігнав наху…, цебто, відправив у розпорядження Управління особливих відділів Туркестанського військового округу, набрав нових працівників і відрядив їх на навчання до Вищих курсів КДБ СРСР у Києві. Начальником відділення призначити нашого працівника, який займається розробкою націоналістів по лінії 2-го відділу 5-го управління 1). Не по лінії закордонних ОУН, з Бузиною Свєтков уже вляпався. Володимире Олександровичу, - звернувся Федорчук до Рябовола, - ви дізнайтесь, чи не в бандерівській вишиванці Бузина їздив у відрядження до Москви?

- Я подзвоню в кадри КДБ СРСР начальнику Управління товаришеві Чебрикову Віктору Михайловичу, він перевірить. Я сьогодні вам доповім. - Генерал Рябовіл черкнув рядок у своєму записнику.

- То він ефіопського єврея звинувачує у пропаганді українського буржуазного націоналізму - мені секретар ЦК КПУ товариш Маланчук повідомляв, ніби нам не вистачає своїх доморослих націоналістів на Україні, то, навпаки, тессезеть, на роботу приходить в одежі, що може розпалювати нездорові націоналістичні настрої у складній оперативній обстановці боротьби з залишками віджилої ідеології і остаточного викорінення націоналістичних тенденцій в республіці! І взагалі, що за прізвище таке паскудне - Бу-зи-на?! - Від обурення Федорчук кинув олівець на стіл. - Хіба може особа з таким націоналістичним і огидним прізвищем, послухайте - «Бу-зи-на!», - працювати в органах державної безпеки? - звернувся він до своїх заступників генералів Мухи, Крякушка, Четвертака і Рябовола.

Муха, Крякушко, Четвертак і Рябовіл похнюпили голови. Нахилив голову і начальник 2-го управління Ледащий.

Свєтков, попри свій важкий стан підозрюваного у потуранні нездоровим тенденціям серед працівників 5-го управління, ледве утримав посмішку.

«А я не якась там муха, крякушка, четвертак чи рябий віл, а Святков!», - подумав він радо, зробивши наголос на закінченні свого прізвища - «-ов!» - Ні, пронесе, не я ж брав в органи КДБ цього Бузину».

- Як казав Фелікс Едмундович Дзержинський, - продовжив Федорчук, не звертаючи уваги на похнюплені обличчя своїх заступників, - у чекіста все повинно бути красивим: і лице, і одежа, тессезеть, форма, і всі інші органи, тессезеть. Я не виключаю, що при такому нехтуванні установок Фелікса Едмундовича в КДБ УРСР і його органи на місцях міг потрапити працівник з прізвищем Махно 2) чи Петлюра, тессезеть, за формою і змістом, тессезеть, махновець, чи ще гірше - петлюрівець або бандерівець. Товаришу Рябовіл, що ви можете з цього приводу доповісти членам колегії?

«Ага! А я - товариш Святков, - знову з задоволенням відзначив Свєтков. - Спробуйте мене звинуватити, що я український буржуазний націоналіст! Це ви - непевні люди: мухи, крякушки, рябі воли, ледащі, довбачі, бузини… А я Святков! І Бузину на службу в органи не брав і не взяв би ніколи! Віталій Васильович правий!»

Рябовіл, не піднімаючи голови, глухо промовив:

- Не знаю, при мені такого не було. Можливо, коли посаду вашого помічника з кадрової роботи займав полковник Приймак. Значить, він і Бузину приймав.

- Приймак напоприймав… Перевірте, чи немає серед особового складу КДБ УРСР осіб з прізвищами Махно й Петлюра. Негайно!

Генерал Рябовіл притьмом вискочив у приймальню, щоб передати розпорядження Федорчука.

Свєтков сидів, як і всі члени колегії, нахиливши голову, але на його обличчі Федорчук помітив єхидну і злостиву посмішку.

- Свєтков, ти ще й посміхаєшся?

- Та ні, товаришу голово. Це в мене на нервовому ґрунті, нерви геть пошарпані стали. То «Карга», то «Бочонкін», тепер ще й «Бузина»… - сполошився Свєтков.

- Ег-е-е-е, - протягнув Федорчук. - Якщо нерви починають гарювати, то лікуватися треба, тессезеть. У нашій роботі потрібні міцні нерви. І до працівників ми повинні ставитись, тессезеть, дбайливо. Якщо є проблеми із здоров’ям, то ми можемо підшукати ділянку з меншим обсягом роботи.

Повернувся генерал Рябовіл:

- Вашу вказівку, Віталію Васильовичу, передав.

Федорчук глянув на похнюпленого Свєткова, перевів погляд на членів колегії, які теж сиділи з похиленими головами, устав, пройшовся кабінетом, знову сів і взяв між пальцями олівець.

- Які будуть пропозиції? Свєтков, чого мовчиш? Неначе муху, тессезеть, проковтнув?

- Не зрозумів, товаришу голово? - підняв голову Свєтков, зиркнувши на генерала Муху.

- Маю на увазі, що будемо робити з Бочонкіним, Бузиною - персонально, п’янством і бузинівщиною - взагалі у 5-му управлінні? Розпеченим залізом треба, тессезеть…

- Коли я служив начальником Управління в Чернівцях, - захотілось висловити і свою думку начальникові 2-го управління генералові Ледащому, - на полонині за агентурним сигналом наші працівники спіймали одного вуйка у сорочці, вишитій червоними і чорниками хрестиками. Виявився не наш - буковинець, а галичанин. Заблукав з Коломиї. Ми його передали в УКДБ по Івано-Франківській області, начальнику Управління полковникові Українському. Але щоб офіцер КДБ ходив… - Ледащий віддано дивився в очі Федорчуку. Генеральське звання він отримав щойно місяць тому.

- Повністю згоден з вами, товаришу голово. - Свєтков поклав руку на груди, відсмикнув, стис в кулак і припечатав ним свій щоденник. - Вони мене вже допекли, Бочонкін і Бузина. Щодо них сигнали вже поступали. Товариш Рябовіл трохи неправильно інформує вас, товаришу голово, про те, що керівництво управління не реагує на прояви з боку Бочонкіна і Бузини. Майора Бузину ми включили до списку «емендеспистів» і передали інформацію в Управління кадрів, інспекцію та 6-й відділ КДБ УРСР. Начальник відділу полковник Кондратьєв доповів, що на Бузину буде заведено справу-формуляр під кодовою назвою «Мюллєр». Майор Бочонкін після його проявів у львівському витверезнику автоматично потрапить у список «ендеспистів». Матеріали зі Львова ми теж передамо полковнику Кондратьєву і в Управління кадрів для вирішення питання. Я вважаю, що Бочонкіна і Бузину треба викликати на партком, пропісочити, винести по суворій догані з занесенням і вийти в Управління кадрів з клопотанням про їхнє відкомандирування у периферійний орган на перевиховання. Подалі від Києва, наприклад, у Турку Львівської області, у найдальший районний відділ, чи мордовські табори для роботи з ув’язненими. Турка далеко від Львова і Києва, а Мордовія ще далі, я знаю, бо там народився і почав свою службу в органах МГБ. Щоб розпеченим залізом випалити це вогнище п’янства і бузинівщини у 5-му управлінні. Це ще залишки Каллаша тут димлять. Чи, взагалі, виключити обох з членів партії і вигнати з органів, щоб не допустити помилку, як це сталось по відношенню до колишнього працівника 5-го управління перевертня Іллєнка. Це ж Бузина одягнув бандерівську вишиванку після зустрічі з Іллєнком!

Відчинилися двері кабінету і в отворі з’явилась голова ад’ютанта Федорчука капітана Дзеньзібара:

- Віталію Васильовичу, доповідає підполковник Яковенко з Управління кадрів. Осіб з прізвищами «Махно» і «Петлюра» серед особового складу КДБ УРСР та його органах на місцях немає. В Запорізькому управлінні КДБ при прийомі на службу кандидатові на прізвище Махнорило порадили його змінити, і він став Задунайським.

- Прийняли?

- Так точно! Характеризується позитивно, вже капітан. Начальник відділення по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом.

- Добре, йди.

Двері кабінету зачинились.

- В Турку чи в Мордовію, кажеш? - звернувся Федорчук до генерала Свєткова. - Те-е-ек… Про Каллаша і Іллєнка ти слушно сказав. Але Турка і Мордовія не ґумові…

Федорчук поміркував, двері кабінету відчинилися і в отворі дверей знову з’явилась голова капітана Дзеньзібара:

- Віталію Васильовичу, по урядовому дзвонить Марія Василівна з оргвідділу ЦК.

- Марія Василівна? - Федорчук зробив жест рукою, щоб усі члени колегії полишили кабінет, підійшов до столика з телефонними апаратами, підняв рурку урядового зв’язку і проказав:

- Федорчук на проводі.

- Віталію Васильовичу, - залунав у слухавці приємний голос інструктора Організаційно-партійного відділу ЦК Компартії України Марії Василівни, - («Чого я її раніше не трахнув? - остерігався, що вона працює в ЦК? Так вона така баба, що вміє тримати язик за зубами. Може, спробувати на прощання?» - кинув гадку Федорчук, - чи ще рано думати про Москву? Тоді й поготів треба її трахнути!), - хочу вас повідомити, - вібрував у трубці приємний голос Марії Василівни, - що післязавтра відбудеться засідання Політбюро ЦК КПУ. Я хотіла вас ще зранку попередити. Але ви, як сказав капітан Дзеньзібар, були у Москві і тільки щойно повернулись.

- Спасибі, Маріє Василівно, усі матеріали на засідання у мене є, в тому числі доповідь завідувача оргвідділу товариша Стручкова «Про боротьбу з порушеннями партійної дисципліни членами КПРС при будівництві дач і садових будиночків». Ініціативу товариша Стручкова я цілком схвалюю. Власної дачі не маю, користуюсь державною. Буду, як завжди, вчасно, не хвилюйтесь, тессезеть. Своє слово по даному питанню скажу, матеріали знайдуться.

- Я не сумніваюсь, Віталію Васильовичу, в тому, що ви будете вчасно і з доповіддю товариша Стручкова ознайомлені. Але я хотіла вас попередити, що засідання Політбюро з цим порядком переноситься на п’ятницю, а післязавтра відбудеться його позачергове засідання.

- Цікаво! А який порядок денний позачергового засідання? - Федорчук вловив у голосі Марії Василівни натяк.

- Організаційне питання, Віталію Васильовичу.

- І прізвища в порядку денному є, тессезеть, яким чином буде вирішено організаційне питання, Маріє Василівно? («Таки трахну її перед Москвою», - вирішив Федорчук).

- Прізвищ немає, ніхто нічого не знає. Знаю лише, що «ВВ» 3) дав розпорядження підготувати на вас і Степана Несторовича об’єктивки.

- Зрозумів. З мене коробка «Пташиного молока» і упаковка вашого улюбленого краснодарського чаю. Учора мені начальник Краснодарського крайового Управління КДБ літаком посилочку передав. І кілька пляшок коньячку «Кубань», п’ятизіркового, поклав. Продегустуєм, Маріє Василівно, тессезеть?

- О, ви, як завжди, дуже люб’язні, Віталію Васильовичу! Але коньячок після Політбюро… До зустрічі, Віталію Васильовичу.

Федорчук поклав слухавку і заплющив очі.

«Механізм запрацював», - майнула у нього приємна здогадка.

* * *

Щойно після засідання Колегії КДБ СРСР у Москві Федорчука несподівано запросив до свого кремлівського кабінету Леонід Ілліч Брежнєв, поцікавився обстановкою на Україні.

Він стисло доповів Генеральному про виконання його установок, розказав про «Сажотруса» і «Мазилу».

Леонід Ілліч слухав не досить уважно, дивився на рубінові зорі за вікном, потім сказав:

- Колись тут сидів Йосип Віссаріонович, - і запитав: - Чай будеш?

Федорчук відмовився.

Брежнєв, кахикаючи, поскаржився на здоров’я і раптом сказав, що він прийняв рішення піти у відставку:

- На своє місце я вже підібрав кандидатуру. Питання узгоджене, тільки мій наступник виставив умову, щоб головою КДБ СРСР було призначено тебе.

«Хто ж це - Андропов чи Щербицький пропонує мене на місце голови КДБ СРСР?»

Федорчук побуряковів, як Спаська вежа.

Брежнєв поглянув на Федорчука зіниця в зіницю.

Щось таке промайнуло в його очах, ніби зблиск променя від крижинки, і Федорчук сказав:

- Та що ви, Леоніде Іллічу, з вашим здоров’ям ще можна років двадцять, як мінімум, керувати країною, ви ж козак ще ого-го!

- Ні-ні, - махнув рукою Брежнєв, - пора. Ти історію партії добре знаєш?

- Аякже, і короткий курс - Сталіна, і повний - ваш, Леоніде Іллічу. «От я дурень! - знічено подумав Федорчук. - Чому сказав - «двадцять»? Може образитись, що мало».

- Те-е-ек, мій-мій. - Брежнєв уважно глянув на Федорчука. - Тоді мусиш знати, що Сталін на ХІХ-му зїзді партії відмовився від посади Генерального секретаря. Сталін був мудрим чоловіком. Якби не Берія, то він би ще довго жив.

Бесіду перервала медсестра, яка без дозволу зайшла в кабінет, сказала, що в Леоніда Ілліча починаються лікувальні процедури, пройшла в кімнату відпочинку і увімкнула там магнітофон.

Федорчук музику впізнав - «Турецький марш» Моцарта 4).

Леонід Ілліч розвів руками: «Медицина, слухатись треба».

Федорчук полишив кабінет, головне він доповів, поряд з цим звернув увагу, що медсестра має забагато впливу на Генсека і почувається в кремлівському кабінеті як хазяйка. Генсек помітно постарів, стає неадекватним, чутки доходять, у чому він і сам переконався. Певне, справді уже шукає собі заміну поки ще при розумі, а крім Щербицького нікого іншого немає і бути не може, і ніхто інший спокійну старість Брежнєву не забезпечить. Щербицький мовчить, зараз йому відставка Брежнєва невигідна, ще недостатній авторитет в Союзі має, і за кордоном практично його ніхто не знає, треба, щоб з’їздив у Париж чи Америку. Та й від інфарктів він не відійшов, пише, як старий і немічний дід, великими і тремтячими літерами. По резолюціях видно: порушення координації рухів при письмі, тремор.

«Без мене Щербицький у Москві і кроку не зробить, а на своє місце Леонід Ілліч, без сумніву, запропонує Щербиицького», - подумав Федорчук і вийшов з кабінету Брежнєва під «Турецький марш» Моцарта.

Десь глибоко в голові у нього все ж залишились, як дві колючки, ті два коротких погляди, які кинув на нього з-під густих брів Генсек на початку і в кінці зустрічі, коли медсестра увімкнула Моцарта.

Федорчук хвильку постояв у тамбурі дверей, послухав бадьорий марш Моцарта, який линув з кабінету Генсека, - музика заспокоїла, він набрав повні легені повітря, відчинив другі двері і, боком, як і заходив, хоч двері можна було і ширше відчинити, вийшов із кабінету Брежнєва.

Секретар Генсека, полковник з 9-го управління КДБ СРСР у цивільному сидів за столом і знічев’я перегортав газету «Правда».

«Щасливої дороги», - проказав він Федорчукові, не повертаючи голови.

«До побачення», - відповів Федорчук і подумав: «Скоро я тебе, блядь, навчу дисципліни. Будеш до стелі підскакувати, коли мене побачиш, мудило. Зроблю тобі «щасливу дорогу» кудись на Соловки!» - І боком вийшов із приймальні в коридор.

8.2.

Марія Василівна відключилась, Федорчук ще трохи потримав трубку ВЧ-апарату біля вуха, у якій після відбою залунали короткі гудки, проте не такі, як у звичайного телефона - пі-пі-пі, а з переливами, як у солов’я: тірлі-тірлі-тірлі-та.

В кабінеті він був один і не клав трубки на важелі, продовжуючи притискувати її до вуха і слухати приємну музику шифрованої системи урядового зв’язку.

Зненацька у нього в голові, чи десь в іншому місці, переливчасті звуки урядового телефону перетворились в мелодію, яку колись він, вже давно, почув в Австрії, коли після війни після «СМЕРШУ» служив у Відні в Особливому відділі військової контррозвідки, здається, на концерті, який давали для окупаційних військ австрійські музиканти, а вчора ту музику впізнав у кабінеті Генсека. Тоді, у Відні, майже весь концерт він пронудьгував, лише звернув увагу на одну мелодію, яка видалась йому приємною, запитав дружину, що то за музика, дружина сказала: «Турецький марш» Моцарта, і запам’ятав мелодію: «Тірлі-тірлі-тірлі-тірлі-тірлі-тірлі-тірлі-та». Опісля він кілька разів чув її по радіо, вона приємно нагадувала йому про Відень, але не скільки про Відень, стільки про той момент, з якого розпочався його розгонистий кар’єрний злет, оскільки майже другодні, чи трохи пізніше, він отримав призначення начальника Управління особливих відділів Північного групування радянських військ у Східній Німеччині.

Федорчук обережно поклав рурку на важелі апарата, музика припинилась, і він натиснув на кнопку виклику свого ад’ютанта.

В отворі дверей з’явилась голова капітана Дзеньзібара.

Федорчук махнув рукою:

- Хай заходять.

Члени колегії знову розсілися по своїх місцях, Федорчук хвильку помовчав, повертаючись з Відня, Берліна і Москви до свого кабінету у Києві. Багнистими очима подивився на Свєткова, потім на Рябовола, подумав: «Сьогодні загострювати ситуацію недоцільно, навіщо перед засіданням Політбюро зайві проблеми?» - і сказав:

- Взагалі-то ви, Рябоволе і Свєтков, занадто круто ставите питання, тессезеть. Ну, надів чоловік вишиту сорочку, тессезеть, ну й що? Де, в Статуті чи в інших нормативних актах КДБ СРСР записано, що оперативному працівникові забороняється, тессезеть, коли він у цивільному, носити українську національну одежу і що червоно-чорний колір символізує бандерівський прапор? Це ж тільки ми знаємо, та ще - бандерівці, зовнішні і внутрішні, ті, що воювали в УПА, знають. Скільки їх залишилось в республіці? Окремий облік є?

- Кожний бандерівець облікований згідно з інструкцією про оперативний облік, - відповів Свєтков.

- Мало. Створити окремі списки з усієї республіки, взяти на облік не тільки учасників, але й їхні зв’язки, дітей, онуків, на кожного завести КНД 5). Щоб жодний бандерівець чи пособник, тессезеть, не залишався поза увагою наших органів. Четвертак хай підготує розпорядження для всіх органів на місцях і доповість про хід роботи на колегії. Це буде наша база для остаточного розгрому українського націоналізму і повного його викорінення, тессезеть. Але робити все треба поступово, не порушуючи, тессезеть, соціалістичної законності і не нагнітаючи обстановки, щоб у когось не виникла думка, що український буржуазний націоналізм має в радянському середовищі занадто міцні позиції. Шум нам не потрібен. От і питання про виключення майора Бузини з лав КПРС може дійти до ЦК Компартії України, там нас можуть запитати: «Як же ви боритесь з українським буржуазним націоналізмом, якщо ваші працівники, тессезеть, ходять у вишиванках, як артисти хору Верьовки чи ансамблю Вірського, і ви за це їх караєте в партійному і службовому порядку?» Навіщо привертати зайву увагу, тессезеть? Можливо, майор Бузина і не пов’язував носіння сорочки з демонстрацією бандерівщини і пропагандою ОУН-УПА та петлюрівщини? Він же не шаровари надів, хоча і в шароварах не забороняється, тессезеть, танцювать. То що ж, у вишиванці і шароварах ми повинні відсилати його до бандерівців у Карпати чи до дисидентів у мордовські табори? Як відомо, у нас культура змістом комуністична, а формою - національна, тессезеть. Хочеш у вишиванці і шароварах танцювати - будь ласка, бажаєш на трембіті грати - ми не вправі забороняти, тессезеть. Соціалістичну законність після арешту Берія завдяки мудрій політиці нашої партії відновлено, ми не маємо права перегинати палку. Чи не так, Степане Нестровичу?

- Алеж не офіцерам КДБ у вишиваних сорочках з червоно-чорною символікою, Віталію Васильовичу! - встав на підтримку Рябовола і Свєткова генерал Муха. - Я бачу, що цей Бузина - закінчений бандерівець і петлюрівець! Він не з нашого гортду! На підігріванні нездорових настроїв шляхом демонстрації націоналістичних атрибутів Бузина не зупиниться!

- За оперативними даними наших закордонних джерел, червоно-чорні прапори має підпільна негритянська організація «Чорна варта» в США. Під цими прапорами вона підняла збройне повстання в Окленді, штат Каліфорнія, яке було жорстоко придушене при участі військових формувань армії США. При цьому, використовувались броньовані гелікоптери «Апачі» і ракетні установки середньої дальності типу «Мінітмен», «Найк-Аякс» і «Найк-Геркулес», знищено кілька тисяч демонстрантів, - сказав генерал Крякушко, заступник Федорчука з розвідки.

- А тут не встигнеш провести обшук в якогось задрипанця, що називає себе дисидентом, і вже ґвалт на весь світ! - обурено вигукнув генерал Четвертак, куратор 5-го управління.

- Василю Омеляновичу, - невдоволено зреагував на репліку генерала Крякушка генерал Рябовіл, - ви хочете сказати, значить, що майор Бузина одягнув вишивану червоно-чорними хрестиками сорочку в знак підтримки боротьби американських негрів за свої права, протестуючи проти придушення їх визвольного повстання?

- Ні, - відповів генерал Крякушко, - я хочу сказати, що в оперативній роботі, - генерал Крякушко зробив наголос на слові «оперативній», - в оперативній роботі треба враховувати всі нюанси. Може, майор Бузина збирався провести якийсь конспіративний захід під виглядом бандерівця?

- Не взявши дозволу у начальника Управління? - саркастично перепитав Рябовіл. - Треба враховувати особливості, Василю Омеляновичу, ви й враховуйте їх у своїй оперативний роботі. - Рябовіл не любив, коли йому натякали, що він буцімто не знає, що таке «агентурно-оперативна робота». - Але не тоді, коли мова йде про демонстрацію націоналістичної атрибутики оперативними працівниками. Я не бачу тут ніякого зв’язку між боротьбою американських негрів за свої права і націоналістичною символікою, яку демонструє офіцер КДБ перекинчик Бузина. Я вважаю, що, якщо не припинити його вилазки, то наступного разу він убереться в петлюрівський жупан, візьме тризуб і в яловичих чоботах, змащених дьогтем, співаючи антирадянський гімн «Ще не вмерла Україна», значить, почне влаштовувати погроми у Києві! Який з нього офіцер КДБ? До того ж ми сьогодні на засіданні колегії розглядаємо питання не лише про майора Бузину, а про рівень виховної роботи у 5-му управлінні - взагалі і зокрема.

- Так, питання дозріло чи, може, й перезріло, - погодився генерал Муха. - Мені доповідало керівництво 9-ї служби, що в них є серйозні претензії до деяких працівників 5-го управління, які не утримують офіцерську форму в належному стані, допускають серйозні порушення стройового вигляду під час святкових заходів на Хрещатику. А нічого важливішого в роботі органів КДБ, аніж забезпечення безпеки і порядку під час святкових заходів при участі партійного керівництва, немає. Останній раз, коли я дав вказівку офіцерам КДБ на святкові заходи одягати парадну форму, з 5-го управління один майор на парад прийшов у парадній шинелі, польових галіфе і штиблетах типу таврічеського князя Попандопуло, як доповідав мені підполковник Вєтровєєв з «дев’ятки»…

- Уже й Попандопуло з’явився у 5-му управлінні? У парадній шинелі і штиблетах! Справді, так недовго і до петлюрівщини чи махновщини докотитись. Те-е-ек, Свєтков, коли у вашому підрозділі останній раз оголошувалася тривога? Якого числа і місяця? - Федорчук повернувся до начальника 5-го управління.

- Доповідаю, товаришу голово… Точно не можу доповісти, товаришу голово, - набрижив лоба генерал Свєтков. - Треба подивитись в план. Згідно з планом мобілізаційної готовності навчальна тривога цього року передбачена влітку перед стрільбами. Це так ведеться з часів Каллаша - тривога щороку перед виїздом на полігон.

- Якого Каллаша? Каллаш, Каллаш! Через слово - Каллаш! Не нагадуйте мені прізвище цього перевертня! Каллаш, а разом з ним і Шульженко 6), хай земля йому на Байковому буде пером, вчасно він, тессезеть, помер, розбестили 5-е управління, загравали з націоналістами і довели політичну і оперативну обстановку в республіці до крайньої межі! Якби ми не об’єднали всі справи і матеріали в централізовану справу «Блок» і не провели арешти ватажків націоналістичного підпілля, то отепер над нашим будинком майорів би жовто-блакитний прапор, тессезеть, а ми з вами сиділи б не тут, а там, де нині сидять фігуранти справи «Блок»! В мордовських і псковських таборах! Чи вони б нас пожаліли?! І що це за план, коли тривогу оголошують раз на рік? Офіцери КДБ повинні безперестанно перебувати в постійній мобілізаційно-бойовій готовості і з внутрішнім передчуттям тривоги, тессезеть! - Федорчук кинув олівець на стіл. - Те-е-ек, планові тривоги для всіх підрозділів КДБ УРСР, крім госпвідділу і медслужби, проводити щоквартально, а позапланові - щомісячно! Степане Несторовичу, дайте вказівку військово-мобілізаційному відділу оголосити сьогодні вночі тривогу для 5-го управління. Сьогодні!

Генерал Муха кинув коротко:

- Буде зроблено!

- І виконати особливе завдання по Бузині, про якого тут мова. Хай мобвідділ зафіксує через чергового на вхідних дверях в КДБ, наскільки вчасно майор Бузина прибуде на сигнал тривоги, - звичайно ж, вкупі з іншими офіцерами, - подивиться, у якому стані у Бузини офіцерська форма, табельна зброя. Чи підшитий, тессезеть, комірець на гімнастерці, чи почищені чоботи? Я впевнений, що Бузина - нехлюй, комірець у нього не підшитий і чоботи відтоді, як він їх отримав зі складу, ні разу не чистив, тессезеть. Старшим оперативним черговим на ніч призначити начальника 6-го відділу КДБ полковника Кондратьєва. Хай і він підключиться до перевірки, зокрема тривожних чемоданів офіцерів - чи є там усе належне для виконання службових обов’язків в умовах надзвичайного стану: компас, офіцерська лінійка, бінокль, ліхтар з запасом живлення, планшет, тридобовий запас харчів, тепла білизна і так далі. І чи немає там чогось зайвого, такого, що й на кримінал може потягнути? Може, хтось після останніх стрільб поклав у чемодан невистріляні набої, таємний запас для наступних стрільб, щоб виконати шляхом шахрайства встановлені нормативи? Може, й Бузина? А переховування незареєстрованих набоїв тягне за собою кримінальну відповідальність. Полковник Кондратьєв знає, як проводити такі шмони. Збір оперативного складу Управління о другій годині ночі у вестибюлі на першому поверсі. На КПП, Степане Несторовичу, поставити грамотного офіцера з комендантського відділу для хронометражу в журналі часу прибуття по тривозі усього складу. Спізниться хтось на п’ять хвилин - догана, на десять - сувора, більше - знаєте самі, які повинні бути стягнення.

Муха поспіхом записував у нотатник все, що говорив Федорчук.

- Зрозуміло, Віталію Васильвоичу - аж до! Дозвольте підняти по тривозі взвод прапорщиків комендантського відділу на випадок виникнення можливих вводних, наближених до бойової обстановки? - на хвильку він відірвав голову від записів.

- Дозволяю, - погодився Федорчук.

- З боєприпасами, щоб все було, як у бою з бандерівцями?

- Прапорщикам видати автомати з холостими патронами, але стрільб не влаштовувати. Свєткову по закінченні тривоги результати перевірки майора Бузини оформити рапортом і передати в Управління кадрів генералу Рябоволові з пропозиціями стосовно доцільності подальшого його перебування на військовій службі в органах державної безпеки.

- Оформлю рапортом і передам, - запевнив генерал Свєтков.

- Не сумніваюсь, - глухо процідив Федорчук і звернувся до Рябовола: - Володимире Олександровичу, а хто на Іллєнка веде розробку, на якого впала підозра у передачі об’єктам справи «Блок» таємної інформації? Коли мені доповів призначений на місце Черченка начальник відділу Буряков про підозри стосовно Іллєнка, я дав наказ за недоліки в роботі з агентурою перевести його для подальшого проходження військової служби в Мордовію. Це, тессезеть, гласно, а негласно, створити по новому місцю служби умови для виявлення наших підозр шляхом проведення оперативного експерименту: посприяти, тессезеть, його контактам з колишніми зв’язками. Задум був такий, як там він себе поведе - і прищучить на гарячому 7). Він їхати в Мордовію відмовився, написав рапорт на звільнення. Ми виявили м’якотілість, дозволили йому звільнитися. І тепер він вже відкрито якшається у вишиваній сорочці з націоналістами та нашим Бузиною, який теж є прихований націоналіст чи вже знахабнів, що не приховує, користуючись нашою демократією.

- Розробку Іллєнка веде начальник 6-го відділу КДБ УРСР полковник Кондратьєв, - сказав генерал Рябовол. - Кодове прізвисько оперативної розробки «Шпак».

- Чому «Шпак»?

- На Іллєнка, коли він ще вчився в університеті, наші працівники завели добірку під цією зашифровкою. Він мав зв’язки серед націоналістично настроєних студентів і викладачів, характеризувався позитивно і його оформили в органи, прямо в Центральний апарат, проминувши проміжні підрозділи - райвідділ, обласне управління…

- От-от, оформили! Прямо в Центральний апарат! А хіба неозброєним оком не видно, що це елементарна «підстава» націоналістів, щоб ввести, впровадити в органи свого агента? Начальника слідчого відділу полковника Туркіна до розробки підключили?

- Так, слідчі чекають команди.

- Добро, я з Кондратьєвим переговорю, щось довго тягнеться ця справа. Правильно каже Свєтков, з Бузиною ми не маємо права повторити помилку, яку допустили стосовно Іллєнка, обмежившись його звільненням з органів, навіть залишили йому погони капітана запасу. Бузину звільнити з військової служби, розжалувати до рядового, негайно взяти в розробку і встановити зовнішнє спостереження! Чи він завжди дотримується правил вуличного руху, га? Порушує, а якщо порушує, то треба зафіксувати, можливо, у нього в кишенях патрони виявляться. Хай трохи походить у вишиванці, а потім примусити його разом з Іллєнком змінити одяг на інший і в інших місцях, не досить віддалених від Києва, якщо Іллєнко не захотів їхати в Мордовію.

Знадвору справа по ходу вулиці Володимирської завила сирена, Федорчук глянув через вікно униз на вулицю: червона пожежна машина промчалась повз будинок КДБ, і виття затихло.

В отворі дверей кабінету з’явилась голова капітана Дзеньзібара.

- Де пожежа? - запитав Федорчук.

- Миттю дізнаємось.

Через хвилину голова Дзеньзібара знову з’явилась в отворі дверей:

- Загорілось в підвалі на вулиці Тарасівській, ма’ть, безхатьки бавляться. Це з іншого боку військової контррозвідки, метрів сто п’ятдесят навпроти.

- Начальник Управління генерал Іванов знає?

- Зараз попереджу.

- Добро, доповіси результати.

Дзеньзібар зник.

- Але на цьому ми не повинні зупинитись, - продовжив свій виступ Федорчук. - Після тривоги за її результатами наступного ж дня підготувати мій наказ, це теж вам завдання, Степане Несторовичу, яким ми зобов’яжемо всіх атестованих працівників, прапорщиків, офіцерів і генералів, на службі носити військову форму, у цивільне перевдягатися тільки для виходу в місто на зустрічі з агентурою. Зорієнтуйте для перевірки і контролю за виконанням наказу інспекцію. Якщо зафіксують якогось працівника в приміщеннях КДБ у цивільному, бодай один раз - негайно ставити питання про службову невідповідність!

- Зробимо, Віталію Васильовичу, - дописуючи розпорядження Федорчука, сказав генерал Муха. - Є ще одна пропозиція. Майора Бузину у зв’язку із зафіксованими його контактами з Іллєнком і негативними висловлюваннями у вузькому колі щойно внесено до списку «Можливий носій «ДСП» і списку офіцерів, конспекти яких і зошити з чекістського навчання заплановані для проведення інспекторського контролю. Я дам команду інспекції, щоб зошити майора Бузини перевірив полковник Вєліканов, він знає, як це робить. У Бузини конспекти, я не сумніваюсь, мають такий же вигляд, як і його чоботи та гімнастерка. Потім начальник інспекції полковник Гребенюк оформить результати перевірки і передасть мені проект наказу про накладення на Бузину стягнення. З висновками, що випливають. Аж до!

- Ось і об’єднаємо висновки: і за результатами тривоги, і за результатами перевірки конспектів! З наукою для інших! - Федорчук стукнув олівцем по столу. - Додайте їх до матеріалів звітності про результати тривоги і передайте товаришеві Рябоволу для включення в наказ.

- Так, Віталію Васильовичу! Пора кінчати з нехлюйством і безвідповідальністю на всіх напрямах нашої службової діяльности! Партія нам цього не дозволить! - Муха піднявся. - Я скористаюсь телефоном у приймальні, щоб зразу ж передати в інспекцію вказівку стосовно зошитів майора Бузини?

- Скажіть Дзеньзібарові, він передасть. Він знає, як це зробить, щоб народ в приймальні не почув і до Бузини передчасно не дійшло.

- Так точно, товаришу голово, - сказав Свєтков, - а то цей Бузина хитрий, як Мюллєр.

- Який Мюллєр? - Федорчук не розуміючи глянув на Свєткова.

- Начальник гестапо, обергрупенфюрер СС, товаришу голово. На нього Кондратьєв і справу заводить з кодовим прізвиськом «Мюллєр».

- А-а-а, можливо. Тим паче потрібна конспірація.

В шпарці дверей з’явилась голова Дзеньзібара:

- Пожежу ліквідовано, жертв немає, за винятком…

- За винятком - Жучка здохла?

- Та ні, Віталію Васильовичу, - посміхнувся жарту Дзеньзібар. Він разом з Федорчуком їздив до Москви, знав про його зустріч з Брежнєвим і здогадувався, чого голова КДБ УРСР, його шеф, перебуває в гарному гуморі. - Два безхатьки зомліли від чаду, їх винесли надвір, і поки пожежники гасили вогонь, вони прийшли до тями і втекли… скопом і з Жучкою.

- Дай орієнтування військовій контррозвідці.

- Я вже дав, - сказав Дзеньзібар. - Генерал Іванов оголосив тривогу, і приміщення військової контррозвідки взято під оборону.

- Яка оборона? Скажи, щоб спіймали збіглих безхатьків і провели дізнання, хто вчинив пожежу. Можливо, спеціально.

- Зараз дам указівку.

- Не вказівку, а рекомендацію. По Україні, тессезеть, я старший начальник за посадою і військовим званням, але генерал-майор Іванов безпосередньо підлягає Москві - 3-му Головному управлінню. Йому вказувати, що робити, тессезеть, ми права не маємо.

- Врахую, Віталію Васильовичу, - сказав Дзеньзібар і подумки образився: «Чи я не знаю, як розмовляти з начальником Управління особливих відділів по Київському військовому округу?»

Капітан Дзеньзібар ображено причинив двері.

Федорчук застеріг образу свого джури, помовчав і, коли його голова зникла в отворі дверей, сказав:

- Питання по Бузині поки що до завтра закриваємо. По Бочонкіну провести партком сьогодні, щоб завтра обох включити в наказ.

8.3.

«Пронесло, про концерт голова не знає», - з полегшенням подумав Свєтков і став підніматися.

Федорчук спинив його.

- Зачекайте, Свєтков.

Свєтков завмер у напівзігнутому стані і краєм ока помітив, що інші члени колегії продовжують залишатися на своїх місцях і уважно дивляться на нього.

«Чому це голова знову звернувся до мене на «ви»?» - встиг подумати він.

- Колегія ще не закінчилась, продовжуємо обговорення про стан виховної роботи і дисципліни в 5-у управлінні. Є ще одне питання, воно стосується вже до начальника Управління.

Генерал Свєтков заціпенів.

- Товаришу Свєтков, чи, як ви ще себе називаєте «Алфєй Свєтлов», а ну лиш, розкажіть членам колегії, які кренделя ви учора в Жовтневому палаці культури, в якому Леонід Ілліч Брежнєв вручав місту-герою Києву медаль «Золота Зірка», витворяли, коли я був у Москві? Хто кого все ж таки трахнув - ви Пугачову чи вона вас? І як поставилась до цієї вакханалії ваша законна жона?

Заскочений зненацька, Свєтков не встиг випростатись, так і залишився стояти напівзігнутим. В очах у нього потемніло: «Таки вляпався, донесли якісь гади! І що тепер робити? Розжалує Віталій Васильович, розірве, як Пугачова газетку, тессезеть, незважаючи на всі мої заслуги й особисту відданість».

В мозку шалено заклубочились думки - що говорити, як виправдовуватись? Федорчук - це ж не власна жінка, яка покричить і потім вгамується!

«Треба каятись, і найжалкіше, можливо, простить».

- Товаришу голово, доповідає генерал-майор Святков… Доповідаю, товаришу голово, щодо вакханалії на ваше запитання, - почав він повільно, з паузами. Підняв голову, надав своєму обличчю покаянний вираз і, невипростовуючись, схлипнув і глянув в очі Федорчуку:

- Товаришу прядсядатєль, не винен я, простіть. То все старший лейтенант Бяздоля підстроїв!

- Який Бяздоля? Старший лейтенант Бездоля, той що, тессезеть, завжди бігає попереду паровоза? Тільки причому тут Бездоля? До нього ми ще сьогодні повернемося в плані недоліків у службово-виховній роботі по 5-му управлінню, тессезеть. Цей Бездоля, я бачу, як той Фіґаро: де й не посій, то вродиться. Я поки що питаю про ваші шури-мури з Пугачовою на сцені, а потім в її уборній? Відповідайте чесно членам колегії!

- Так, так, товаришу прядсядатєль, старший лейтенант Бяздоля, який бігає попереду паровоза і де не посій, то вродиться, я чесно все розповім! Учора цей старший лейтенант Бяздоля заходить до мене в кабінет і каже: «Товаришу генерал, до вас особисте прохання від заступника міністра культури УРСР товариша Квятошинського. Він передає вам два квитки на концерт Алли Пугачової з «Укрконцерту», щоб ви особисто подивились, послухали концерт і потім дали політичну оцінку її виступу і репертуару. Особисте прохання заступника міністра. Оскільки в нашій пресі вже з’явились насторожуючі публікації…» Вас у Києві, товаришу прядсядатєль, не було, тому я не міг взяти санкції здійснити політичний контроль…

- Те-е-ек, - протягнув Федорчук, - політичний контроль у сфері культури потрібний, але яким чином ви опинились на сцені, потім усамітнились з гастролеркою за лаштунками і чимось там з нею займались під ідейно ущербну музику, тессезеть, в її уборній?

- Нічим, присягаюсь, товаришу прядсядатєль, вона переодягалась, а я стояв біля її вбиральні…

- І скільки стояв?

- Хвилин десять, не більше!

- Га-а-арний контроль! Товариші члени колегії, ви теж хотіли б таким робом контролювати ідейно-художній рівень репертуару артистів із числа жіночої статі біля, чи все ж таки - у вбиральні, якщо чесно зізнатися?

Обличчя присутніх набули масляного виразу, але дуже швидко масло з їхніх фізій зникло, а натомість виступила серйозна рішучість.

- Я думаю, - почухав ручкою за вухом генерал Муха, - тут товариш Свєтков не зовсім щирий: і взагалі, і зокрема. Він дозволив на ґрунті сексуальної нездержливості втягнути себе у брудну провокацію і тим самим дискредитував високе звання чекіста-комуніста!

- Я не дискредитував! В складних умовах оперативної обстановки, що склалася на сцені і поза нею під час гастролів Пугачової, я твердо стояв на партійній лінії і гідно тримав честь генерала КДБ! - далі намагався виправдатися Свєтков.

- Ви щось інше тримали, товаришу Свєтков, а не свою честь! - обурився, як на його думку, нещирою поведінкою Свєткова генерал Муха.

Федорчук мовчав.

Всі члени колегії з осудом дивилися на Свєткова.

- Що тримав чи за що тримався начальник 5-го управління КДБ УРСР товариш Свєтков, членам колегії зрозуміло, - порушив мовчанку генерал Муха. - В той момент він забув про те, що повинен у будь-якій ситуації берегти, як зіницю ока, моральне обличчя чекіста-комуніста, керівника одного із найвідповідальніших в системі органів державної безпеки УРСР підрозділів. Він мусить бути беззастережним прикладом для своїх підлеглих. А що ви собі дозволили, товаришу Свєтков?

- Така поведінка не личить генералові КДБ, - суворо блискуючи скельцями, вдруге вставив і свої п’ять копійок начальник української контррозвідки генерал Ледащий.

У Свєткова засосало під грудьми, і він нервово заходився мацати по кишенях штанів в надії знайти хусточку. Проте цього разу дружина її туди не поклала, як робила це зазвичай, і він витер спітнілого лоба рукавом.

Не дочекавшись відповіді на поставлене запитання, Муха продовжив:

- Я думаю, що питання стосовно поведінки генерала Свєткова треба вирішувати…

Одначе, як треба вирішувати, 1-й заступник голови КДБ УРСР сказати не встиг, тому що в шпарці дверей кабінету з’явилася голова капітана Дзеньзібара.

- Віталію Васильовичу, - звернувся він до Федорчука, - по урядовому дзвонить помічник «Першого» Рублевський.

Члени колегії піднялись, щоб вийти в приймальню, Федорчук показав: «Можете залишитись», - і підняв трубку:

- Федорчук на проводі.

- Добрий день, Віталію Васильовичу, це Рублевський вас потурбував.

- А, Костянтине Віталійовичу, добрий день, день добрий! Як поживає ваша дорогоцінна половина Василина Валеріївна? П’єси пише? «Кафедру» закінчує? А то мій начальник Управління генерал Свєтков каже, що немає нічого дивитися в наших театрах, такий поганий репертуар.

- А щт, у вас генерали цікавляться спектаклями? У порядку відпочинку, чи як?

- Та це в нас лише Свєтков такий театрал. У порядку відпочинку ходить на спектаклі, з вірною дружиною. Я слухаю вас, Костянтине Віталійовичу, що ви хотіли сказати?

- «Перший» попросив мене передати вам, що він вас чекає сьогодні о 19-й годині.

- Буду обов’язково.

* * *

Рублевський відключився, Федорчук заплющив очі, послухав переливи подібної до «Турецького маршу» Моцарта музики в трубці (тірлі-тірлі), сів і навпомацки завченим жестом поклав важку слухавку на важелі апарату урядового зв’язку. «Що ж скаже мені Володимир Васильович? - поворушив мізками. - Чому сам мені не подзвонив? Остерігається? Нічого, надамо йому сміливости». Мелодія зникла. Мовчки посидів кілька хвилин, розплющив очі, глянув на годинника над вхідними дверми кабінету і відтак зирнув на упрілого Свєткова, неначе побачив його уперше.

- Так-так, товаришу Свєтков, кіт із дому - миші в пляс? Не встиг голова виїхати у відрядження, як ви теж пустились в пляс?

Федорчук покрутив олівця, знову глянув на годинника, подумав: «По цьому козлові Свєткову питання спустимо на гальма, хай поки що посидить на гачку», - і вже без сталі у голосі продовжив:

- Втім, може, на перший раз ми простимо товариша Свєткова, товариші члени колегії? Почекаємо, як пройде тривога для працівників його Управління, і поки що не будемо робити із мухи козла… - Федорчук зиркнув на генерала Муху і поправився: -…із слона - козла-відбувайла. Оскільки це буде не зовсім вірно. По-перше, з оперативної і політичної точки зору. По-друге, ми не повинні йти на повідку у нашого ідеологічного противника. Мухи, тессезеть, мають лежати окремо, а шніцеля - окремо. Я думаю, що насправді ми маємо справу з ретельно спланованою і скоординованою при безпосередній участі Пугачової операцією, тессезеть, щодо дискредитації і наступної компрометації керівника республіканського підрозділу, що виконує надзвичайно важливе доручення нашої партії - тессезеть, бореться з ідеологічними диверсіями противника, і, по суті, вона сама є знаряддям ідеологічної диверсії, тессезеть. Це не перший випадок підривної діяльності з її боку, я вам скажу. Коли я був у Москві на останній колегії Комітету Союзу, начальник секретарітау КДБ СРСР товариш Крючков Володимир Олександроввич розповів мені, що аналогічна операція, тессезеть, була здійснена Пугачовою проти начальника 5-го управління КДБ СРСР товариша Бобкова, і яку не можна не розглядати як акт ідеологічної диверсії, оскільки вона була здійснена проти начальника ідеологічного Управління в системі органів державної безпеки СРСР, тессезеть. Бобков таким же чином пішов на концерт Пугачової, щоправда сидів у другому ряду, але також біля проходу. Квитки йому також передали із «Москонцерта», де кожний другий або сіоніст, або абстракціоніст, крім Йосифа Кобзона, тессезеть. І ось Пугачова, як і в нашому випадку, безпомильно знаходить в залі начальника 5-го управління КДБ Союзу, як і в нашому випадку витягає його на сцену, і він не дуже опирався, а потім веде за куліси в свою уборну. Різниця лише в тому, що у Бобкова стояв не десять хвилин, як у Свєткова, а цілих півгодини, тобто вона усамітнилася з Бобковим на тридцять хвилин, після чого ще примусила його під ручку танцювати козлом кадриль на сцені, називаючи Бобкова: «Мій Філіпок».

Федорчук заплющив очі, уявив, як Бобков танцює козлом кадриль на сцені, і захрюкав, що означало сміх. Бобкова Федорчук не любив за те, що той зизив під рафінованого інтелігента і великого філософа, до того ж ще й довго опирався створенню у 5-му управлінні КДБ СРСР відділення по українському буржуазному націоналізму.

Члени колегії КДБ України теж захрюкали.

Федорчук перестав хрюкати.

Обличчя його набуло серйозного вигляду.

Обличчя інших членів колегії теж стали суворими.

- Товариш Крючков мене попередив про наступні гастролі Пугачової у Києві і попросив проконтролювати, чи не з’явиться знову, уже в Києві, товариш Бобков інкоґніто і не станцює кадриль з Пугачовою під час її гастролей у Києві на сцені Жовтневого палацу культури. Генерал Рябовіл сьогодні перед засіданням колегії моїм розпорядженням дав команду заступникові начальника 5-го управління КДБ УРСР полковнику Бердишеві встановити, чи не було в залі під час концерту Пугачової чоловіка з прикметами - Рябовіл описав йому Бобкова, не називаючи його прізвища, чи не усамітнювався цей чоловік з Пугачовою і чи не танцював він потім з Пугачовою на сцені кадриль. Полковник Бердиш здійснив перевірку і підготував письмовий звіт. Рябоволе, зачитай рапорт полковника Бердиша.

Федорчук підсунув Рябоволові кілька друкованих аркушів, які лежали біля нього на столі текстом униз.

Генерал Рябовіл взяв друкований текст з вписаними від руки прізвищами.

- Так, одну секунду. - Рябовіл прокашлявся і почепив на носа окуляри в золотій оправі. - Читаю:

Таємно

Прим. № 1

Реєстр. № 342879

Заступнику голови КДБ УРСР

генерал-майору Рябоволові В. О.

Рапорт щодо обставин перебування артистки Алли Борисівни Пугачової в місті Києві (об’єкт «Сирена»)

Відповідно до наданих Вами прикмет чоловіка, що ймовірно міг бути присутнім у Київському Жовтневому палаці культури на концерті «Сирени», начальник відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР підполковник Зарєєв Г. Г., відповідальний за оперативне забезпечення Мінкультури СРСР, телефонним зв’язком повідомив, що вірогідно ним є начальник 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенант Бобков Ф. Д., який напередодні відвідав концерт «Сирени» у Москві, мав з нею 30-хвилинний контакт і станцював на сцені з нею танець кадриль. На концерті московської артистки «Сирени» в Києві генерал-лейтенант Бобков Ф. Д. присутнім не був, оскільки перед гастролями його особисто відвідала «Сирена» і подарувала йому щойно випущені три платівки-гіганти своїх пісень з автографом, і тепер генерал-лейтенант Бобков Ф. Д. слухає пісні «Сирени» у своєму кабінеті в Москві на площі ім. Дзержинського, Фелікса Едмундовича.

За даними агента «Лютого», який був присутній у залі під час концерту «Сирени» в Жовтневому палаці культури, концерт відвідав зі своєю дружиною начальник 5-го управління КДБ УРСР генерал-майор Свєтков Ф. А. на квитки з «Укрконцерту», зайнявши місця у першому ряду біля проходу. Генерал-майор Свєтков Ф. А. кадриль на сцені з «Сиреною» не танцював, проте під музику Олександра Скрябіна «Поема вогню», а затим «Поема екстазу» (обидва твори формалістичного напряму) усамітнювався на певний час з «Сиреною» в її гримувальні. Які предмети і що вона йому подарувала, інформацією не володіємо, тільки після контакту «Сирени» з Свєтковим Ф. А. дружина останнього дала йому гучного ляпаса на очах у приголомшеної публіки, спершу по одній щоці, потім по другій. Під час концерту «Сирена» в метафоричній формі допустила ряд критичних зауважень на адресу нашої місцевої партійної преси, зокрема газети «Вечірній Київ» та її кореспондента Григорія Швеця, перекрутивши його прізвище.

Працівник 5-го управління КДБ УРСР старший лейтенант Бездоля О. І. приступив до відбору заяв громадян Києва, що побували на концерті, з протестом проти образ, які допустила «Сирена» на адресу київської партійної преси та особисто кореспондента газети «Вечірній Київ» Григорія Швеця.

Контроль за обстановкою продовжується.

Заступник начальника 5-го управління КДБ УРСР

полковник В. В. Бердиш

- Ну, що ви на це скажете? - запитав членів колегії Федорчук.

Члени Колегії поки що своїх думок не висловили, чекаючи думки голови КДБ УРСР.

- Я думаю, - сказав Федорчук, - що в даному випадку було здійснено, тессезеть, черговий акт ідеологічної диверсії, заздалегідь спланованої. Свєтков, хто вам запропонував піти на концерт Пугачової?

- Старший лейтенант Бяздоля сказав, що просить заступник міністра культури товариш Квятошинський, який передав два квитки, щоб і моя дружина пішла для прикриття…

- Зрозуміло. При участі заступника міністра культури Квітошинського… Звідки цей Квітошинський?

- Доповідаю, товаришу голово. Західняк, зі Львова, - відповів генерал Свєтков. - Там завідував культурою. При ньому режисер львівського театру імені РСЧА і Червоного Флоту перетрахав, вибачаюсь, половину курсантів вищого військово-політичного училища, змінюючи їхню політичну орієнтацію на протилежну.

- Ясно,…за участю заступника міністра культури Квітошинського зі Львова, якого організатори операції використали, можливо, «наосліп», а можливо, він був безпосереднім учасником ворожої акції, тессезеть. В той же час стосовно старшого лейтенанта Бездолі, який постійно бігає, тессезеть, попереду паровоза, виникають підозри, що його роль у цій операції не така вже й технічна. Не встиг мені доповісти генерал Рябовіл про надзвичайну, тессезеть, подію в Жовтневому палаці культури, як дзвонить завідувач Відділу адміністративних органів ЦК КПУ товариш Чумаченко, тессезеть, і говорить: «Ваш працівник старший лейтенант Бездоля дав команду начальнику Київського міського Управління міліції заарештувати, тессезеть, дільничого лікаря у Кончі-Заспі. Цей лікар обслуговує працівників з числа персоналу санаторію ЦК КПУ «Жовтневий» і урядових дач, які проживають у відомчих житлових будинках, тессезеть, на території господарського двору. Лікар, тессезеть, дуже шанований і досвідчений спеціаліст. Його хворі написали колективну скаргу в ЦК КПУ про це свавілля, тессезеть». Товариш Чумаченко просить розібратися. Степане Несторовичу, ви розібрались?

- Так точно, Віталію Васильовичу, я подзвонив міністру внутрішніх справ товаришу Головченку Іванові Харитоновичу 8), він знає про цей випадок. Йому теж жителі Кончі-Заспи передали скаргу на лейтенанта Бездолю, коли товариш Головченко з дачі їхав на службу. Навіть намагалися заблокувати виїзд автомобіля. Товариш Головченко страшенно обурений. Він каже, що, як йому сьогодні доповіли, це не перший випадок з боку лейтенанта Бездолі незаконного використання працівників міліції у власних кар’єрних цілях. Каже: «Так можна і до політичних рецидивів докотитися. Я, - каже, - закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС, сам тривалий час, - каже, - працював в органах КДБ за партійним направленням, скільки художньо-документальних книг написав про чекістів і міліцію, багацько різних артистів зустрічав, але такого авантюриста ще не бачив! Він наших міліціонерів зовсім задовбав! На порушення соціалістичної законності штовхає наші внутрішні органи!»

- Товаришу Свєтков, а ви що можете сказати з цього приводу? - Федорчук суворо подивився на начальника 5-го управління.

- Товаришу голово, доповідаю, - генерал Свєтков рукавом витирав піт із лоба. - Мені старший лейтенант Бяздоля доповідав, що цей лікар у вузькому колі об’єктів ДОР «Шамана» і «Радикала»…

- Відомі антирадянщики. «Радикал», тессезеть, близький зв’язок академіка Сахарова, «Шаман» у своїх творах і усних виступах в завуальованій формі пропагує ідеалізм, підриваючи, тессезеть, марксізьм-лєнінізьм, в той же час спільно з «Радикалом» і його жінкою «Ренатою» займається підпільною ворожою діяльністю, - зауважив Федорчук. - Правильно, товаришу Свєтков?

Генерал Ледащий закохано дивився на Федорчука. Він нахилився до вуха генерала Рябовола і прошепотів: «Яка пам'ять, яка пам'ять у нашого голови Віталія Васильовича! Кожну справу знає, як свої п’ять пальців! Унікально! Феноменально!»

- Так точно, товаришу голово, - відповів Свєтков. - Вони у своєму колі намагаються розширити свою антирадянську діяльність, яку ми припиняємо. Цей лікар з Кончі-Заспи у колі відомих антирадянщиків «Шамана» і «Радикала», як ви правильно вказали, товаришу голово, висловлював зафіксовані технікою терористичні наміри стосовно одного із членів Політбюро ЦК КПРС, одна із дач якого міститься в Кончі-Заспі, ви розумієте, про кого я говорю…

- Терористичні наміри стосовно члена Політбюро ЦК КПРС?! - обурився Федорчук. - А чому я про це нічого не знаю?

- Не встигли доповісти, товаришу голово. Старший лейтенант Бездоля, отримавши сигнал, зразу ж приступив до виконання заходів щодо запобігання можливому терористичному замахові і дав вказівку начальнику міського Управління міліції генералові Захарову заарештувати лікаря за хабарництво - цей лікар з одного пацієнта зідрав банку розчинної кави за оформлення лікарняного листка.

- Не встигли? На концерт московської співухи ви, тессезеть, встигли, а доповісти про отриманий сигнал і отримати санкції не встигли? Вам що, невідомо, що будь-які арешти на Україні по матеріалах КДБ, чи то слідчим відділом КДБ, чи міліцією або ж прокуратурою, здійснюються, тессезеть, лише за узгодженням з першим секретарем ЦК Компартії України чи першим секретарем обкому партії на периферії? Товариш Бездоля повинен був, прийнявши рішення про арешт об’єкта, не стрибати, тессезеть, перед паровозом, а сісти за стіл і негайно підготувати за моїм підписом доповідну записку Володимиру Васильовичу Щербицькому і отримати його згоду на арешт «Ескулапа», тессезеть. А «Ескулапа» взяти під щільний контроль, документуючи його терористичні наміри! Де проект доповідної? Немає…

- Товаришу голово, я попереджував старш… гм-гм… лейтенанта Бездолю, щоб він не затягував підготовку проекту.

- Мало попереджувати, потрібно контролювати виконання. Для того ви поставлені партією і керівництвом КДБ, тессезеть, на таку важливу посаду. Другу добу сидить у міліцейському СІЗО, тессезеть, терорист без санкції ЦК КПУ! Це ж неподобство! Це ж явне порушення соцзаконності!

- Дозвольте продовжити, Віталію Васильовичу? - Генерал Муха перегорнув кілька сторінок свого записника і поглянув на Федорчука.

- Кажіть.

- Вважаю, що ви, Віталію Васильовичу, дуже правильно, слушно і своєчасно підняли важливе питання щодо стану службової дисципліни і морального виховання у 5-му управлінні, пов’язаного з волюнтаризмом і порушенням соцзаконності. Про це свідчать недоробки у виховній роботі з майором Бузиною, який завтра отримає заслужене стягнення і якого післязавтра буде розжалувано до рядового і звільнено з органів держбезпеки. А також ганебний вчинок майора Бочонкіна і посібництво старшого лейтенанта Бездолі ідеологічній диверсантці Пугачовій в організації спланованої проти керівника 5-го управління КДБ УРСР політичної провокації, що, така моя думка, не знімає відповідальності з комуніста товариша Свєткова, як ви правильно, вказали, Віталію Васильовичу, і як від нас вимагає Фелікс Едмудн… Фелікс Едмундович, основоположник наших органів товариш Дзержинський, - поправився Муха. - Не зумів чекіст-комуніст Свєтков дати бій заїжджій гастролерці у відповідь на її провокацію, не виявив потрібної політичної пильності.

Генерал Свєтков хотів заперечити: «А що ж я повинен був робити у тій ситуації?» - проте згадавши, як під час концерту Пугачової голова у нього стала гарячою, серце похололо, руки змокріли, а потім стало мокро і в промежині, всупереч настановам Фелікса Едумундовича, промовчав і покаянно нахилив голову, своїм виглядом показуючи: «Винного двома батогами не б’ють».

Муха знову заглянув у свій нотатник:

- Політична пильність, як вказується в керівних документах КДБ СРСР, є стан повсякчасної зосередженості працівників органів державної безпеки, спрямований на своєчасне виявлення загроз інтересам безпеки радянської держави з боку противника і завдання йому попереджуючих і запобіжних ударів з метою ліквідації цих загроз. - Муха повернувся до Свєткова: - Чи перебував генерал Свєтков під час концерту Пугачової у стані зосередженості, щоб виконати вимогу керівництва КДБ СРСР? Не був, і його вина сумніву не підлягає. Але я хотів би сьогодні на цьому засіданні загострити питання, поставлене Віталієм Васильовичем, про посилення партійного контролю за діяльністю органів державної безпеки, щоб ми не скотилися до політичних рецидивів, арештовуючи терориста без санкції ЦК Компартії України. У цьому зв’язку я хотів би сказати таке…

Муха знову заглянув у свій записник і продовжив:

- Незважаючи на ускладнення оперативної обстановки в республіці, викликане посиленням підривної діяльності спецслужб противника і закордонних центрів ідеологічної диверсії, які в своїх ворожих устремліннях намагаються використати деякі ідейно не витримані прошарки населення, в першу чергу, радянської інтелігенції, про що свідчить намір націоналістично налаштованого об’єкта розробки «Гайдамаки» вчинити терористично-диверсійний акт у Москві, який ми вчасно припинили…

- Припинили після втручання керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР, а могли й прогавити, - зауважив Федорчук. - Це стосується до стиля керівництва 5-го управління.

Свєтков покаянно нахилив голову.

- …намір затятого націоналіста «Гайдамаки», - продовжив Муха, - який ми вчасно припинили після втручання керівництва КДБ СРСР і КДБ УРСР, а також демонстративно зухвалі націоналістичні акції, вчинені диверсантами-екстремістами, умовно названими до їх викриття «Сажотрусом» і «Мазилою»…

- Організацію розшуку «Сажотруса» й «Мазили», а також контроль за здійснюваними заходами покладено на вас, тессезеть. - Федорчук вимогливо подивився на Муху.

- Так, Віталію Васильовичу, з першого дня, коли коли ви були у від’їзді, а я тимчасово виконував обов’язки голови КДБ УРСР.

- З першого, Степане Несторовичу. Мене в той час справді у Києві, тессезеть, не було, на жаль. Скільки часу минуло? Вже місяць.

- Не попередили за вашої відсутності, Віталію Васильовичу, ворожих акцій - взагалі і зокрема. На жаль.

- Про що я й кажу. Заспокоїлись, а заспокоєння для нас гірше за будь-який злочин, тессезеть. Ми - озброєний загін нашої партії, як вказував Леонід Ілліч, тессезеть. Про це не слід забувати кожної хвилини і секунди.

- Запевняю вас, Віталію Васильовичу, і у вашій особі Політбюро ЦК Компартії України і особисто Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, що розшукаємо, викриємо і покараємо. Це справа честі наших органів і моя особиста честь, - ствердив генерал Муха і повернувся до свого записника: - В той же час, як політична обстановка в республіці і в цілому по країні неухильно покращується, про що свідчить виступ Леоніда Ілліча Брежнєва на останньому з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу і поставлене на сьогоднішньому засіданні колегії питання головою КДБ УРСР Віталієм Васильовичем товаришем Федорчук…

8.4.

Муха, відірвавшись від записника, кивнув у бік Федорчука.

Той теж кивком голови підтвердив слушність думок свого заступника.

- Тому, - повів далі Муха вже без допомоги записника, - посилюючи нашу роботу по лінії активної протидії, ми не повинні забувати про головний принцип діяльності органів державної безпеки, який полягає у міцному єднанні органів КДБ з усім народом під керівництвом Комуністичної партії, на що мені особисто вказував Володимир Васильович Щербицький, коли на засіданні Політбюро ЦК КПУ у 1973-му році ухвалювалось рішення про направлення мене на роботу в КДБ УРСР для його зміцнення, як важливого партійного доручення. Про яке ж єднання і партійне керівництво може йти мова з огляду на ті факти, які ми сьогодні розглядаємо на засіданні колегії? Питання стосовно старшого лейтенанта Бездолі треба вирішувати. Я про це сьогодні вже доповідав Віталію Васильовичу, доповім і членам колегії. Ще один обурливий факт! Кілька днів тому, коли Віталій Васильович виїжджав у Москву і я тимчасово виконував обов’язки голови КДБ УРСР, дзвонить мені відповідальний працівник ЦК КПУ товариш Леонід Макарович Сидорчук і каже: «Ваш працівник старший лейтенант Бездоля, як той Фіґаро, бігає попереду паровоза, зриваючи нам важливий політичний захід. Готується виїзд хору імені Григорія Гурійовича Верьовки в країни Південної Америки і ансамблю танцю імені Павла Павловича Вірського в країни Центральної Азії для пропаганди досягнень Радянської України в братній сім’ї народів Союзу РСР. За встановленим порядком органи КДБ на кожного громадянина, який виїздить за кордон, пишуть характеристики»…

- А що, товариш Сидорчук проти такого порядку? - подав голос генерал Четвертак.

- Ні, Миколо Захаровичу, Сидорчук не проти. Але він каже, що старший лейтенант Бездоля дав команду 5-му відділу УКДБ по місту Києву і Київській області накатати на сімнадцять артистів невиїздні характеристики з таким вислідом: «Підозрюється в зраді Батьківщини у формі відмови від повернення в СРСР та ідеологічно шкідливих висловлюваннях. Виїзд за кордон недоцільний».

В ЦК КПУ інформацію прийняли до уваги, поряд з цим розпорядженням Леоніда Макаровича Сидорчука в Київському міськкомі КПУ створили комісію, її очолила Тамара Главак, секретар міськкому партії з ідеології. Комісія перевірила ідейно-моральне обличчя артистів хору імені Верьовки та ансамблю імені Вірського. Виявилось, що 38 % художнього персоналу закінчили вечірній університет марксизму-ленінізму при Київському міськкомі Компартії України, 23 % заочно вчаться в Академії суспільних наук, решта 69 % оволодівають марксизмом-ленінізмом у вищій ланці системи політичної освіти і пропаганди, на заняття ходять регулярно і конспекти першоджерел мають. Моральний рівень теж на рівні з урахуванням особливостей творчої діяльності. Моральний рівень дорученням Тамари Главак перевіряла перший секретар Ленінського райкому Компартії України міста Києва Алла Давидова, я її знаю особисто, надійна більшовичка.

- Тамара Главак теж надійна більшовичка? - запитав генерал Четвертак.

- Безперечно! - підтвердив Муха. - Я її теж знаю ще по комсомолу.

Федорчук, не піднімаючи голови, сказав:

- Продовжуйте, Степане Несторовичу.

- «Все в порядку!» - доповідає комісія, а старший лейтенант Бездоля заперечує! «З ким же їхати на гастролі, - питає Сидорчук, - із сантехніками, прибиральницями і вахтерами?! Так вони ні танцювати, ні співати не вміють! Бездоля домовився із заступником міністра культури Квітошинським, що його включать під прикриттям працівника Мінкульту в колективи під час їхніх зарубіжних гастролей в обох випадках. Однак і Бездоля не вміє ні співати, ні танцювати!»

- Сидорчук помиляється, - заперечив генерал Четвертак. - Бездоля вміє танцювати, він закінчив Львівське вище військово-політичне училище, яке готує фахівців широкого профілю: політкомісарів, армійських журналістів і клубних працівників. А заняття вони відвідують? - запитав далі Муху.

Муха не второпав:

- Хто і які заняття?

- Чи охоплені системою політичної освіти і пропаганди сантехніки, прибиральниці і вахтери?

- Звичайно, в середній і нижній ланках. Але там вокал і танці не викладають, каже Сидорчук.

- Степане Несторовичу, ми й самі знаємо, які дисципліни викладають в системі політичної освіти і пропаганди. Річ не в тім. Миколо Захаровичу, - звернувся Федорчук до Четвертака, - а що ви скажете у відповідь на висловлені відповідальним працівником ЦК КПУ товаришем Сидорчуком закиди на адресу старшого лейтенанта Бездолі щодо допущених ним порушень соціалістичної законності і намагань зірвати серйозний політичний захід?

- Цей Сидорчук, бієомать, не такий уже й великий ідеолог і партійний боєць, як він себе хоче показати, - схвильовано заговорив генерал Четвертак, червоне обличчя якого ще більше запломеніло після висловлених генералом Мухою закидів стосовно порушень у 5-му управлінні соціалістичної законності і намагань старшого лейтенанта Бездолі начебто зірвати серйозний партійний захід. - Кілька місяців тому до нас звернулись колишні партизани і учасники боротьби з бандоунівським підпіллям на Західній Україні, бієомать, які проживають у містах Ровно і Львові. Ветерани, бієомать, прохають виступити з ініціативою у зв’язку з черговою річницею святкування великої Перемоги радянського народу над гітлерівською Німеччиною, бієомать, і з метою патріотичного виховання трудящих та викорінення націоналістичних пережитків у регіоні перейменувати два міста на Західній Україні з наступним розширенням процесу, бієомать. Місто Львів, бієомать, пропонують перейменувати в «місто Ярослав» - на честь відомого львівського письменника Ярослава Галана 9), який загинув від рук українських буржуазних націоналістів у Львові, бієомать, а місту Ровно дати назву «місто Мєдвєдєв» в честь Героя Радянського Союзу Дмитра Миколайовича Мєдвєдєва 10), чекіста, бієомать, автора знаменитої документально-історичної книги «Это было под Ровно». Ми підготували проект відповідного листа в ЦК, бієомать…

- Пам’ятаю, ви мені доповіли проект, я дам вам вказівку підписати його і направити товаришеві Маланчуку, - згадав Федорчук, крутячи між пальцями олівець, - і чим ваша ініціатива закінчилась, тессезеть? Здається, міста Ровно і Львів до цього часу ще не перейменовані, хоча пропозиції ветеранів безумовно заслуговували, тессезеть, на серйозну увагу. Ви проконтролювали хід виконання наших пропозицій?

- Так точно, Віталію Васильовичу. Маланчук наклав резолюцію: «Тов. Сидорчук Л. М., прошу вивчити пропозицію Четвертака з КДБ і доповісти». І що ж робить товариш Сидорчук? - запитав Четвертак у присутніх і сам відповів: - А товариш Сидорчук, бієомать, у свою чергу пише листа на адресу віце-президента Академії наук Української РСР товариша Півненка такого змісту: «Шановний Борисе Петровичу, у зв’язку з пропозиціями, що надходять до ЦК КПУ, прошу, бієомать, вивчити питання про доцільність перейменування міста Ровно у місто Мєдвєдєв і міста Львів у місто Ярослав». Крапка! І ні слова, бієомать, про те, звідки надійшла пропозиція, у зв’язку з чим, яка мета цього політичного заходу. Товариш Півненко, бієомать, дає вказівку академіку Супруненку доповісти висновки щодо міста Львова і академіку Ситниченку - міста Ровно. Академік Ситниченко, бієомать, доповідає: «Недоцільно, оскільки востаннє ведмедя на території Ровенської області місцеві жителі фіксували 18 червня 1956 року. Ведмідь був не місцевий, а заблукав, бієомать, з території Львівської області. Позаяк той зайшлий ведмідь виявив агресивність і був небезпечним для довкілля, місцеві лісівники його зліквідували, тобто застрелили, бієомать».

Супруненко, бієомать, теж у ту ж дудку дме: «Перейменувати місто Львів у місто «Ярослав» недоцільно, оскільки на честь Ярослава Мудрого, бієомать, в братській Радянській Росії є місто з подібною назвою «Ярославль». До того ж у місцевих жителів Львова і області назва «місто Ярослав» може викликати небезпечні асоціації з іменем чинного проводиря і зверхника ЗЧ ОУН бандерівця Ярослава Стецька, бієомать, який у місті Львові 30 червня 1941 року вказівкою колишнього проводиря і зверхника ЗЧ ОУН Степана Бандери, бієомать, проголосив Акт відновлення української державності У-Не-еР, бієомать».

- Товариші члени колегії, - знову звернувся до присутніх генерал Четвертак і аж руки розвів від обурення, - причому тут, бієомать, зайшлий ведмідь, Ярослав Мудрий і тим паче бандерівець Ярослав Стецько, який приховується від радянського правосуддя на Заході?!

- Цілком правильно, Миколо Захаровичу, - резюмував обурення Четвертака генерал Крякушко. - Головний провідник ЗЧ ОУН Ярослав Стецько, він же «Василь Данків», він же «Карбович», він же «Басмач», він же «Белендіс», тут, я гадаю, ні причім. Стецько на даний час, як свідчить інформація наших закордонних джерел, знайшов притулок у Мюнхені, Західна Німеччина, федеральна земля Баварія. Нам вдалося істотно локалізувати його ворожу діяльність. По суті, після ліквідації Степана Бандери та завдяки іншим вжитим заходам нашої розвідки фактично він перебуває в ізоляції, його зв’язки з націоналістичними елементами в республіці і тією частиною бандоунівського підпілля, яка до цього часу ідеологічно і практично не роззброїлася, нами припинені.

Його дружина Стецько Слава-Анна, дівоче прізвище Музика, псевдо «Муха», гм-гм, виїжджала на Тайвань, де вела переговори з Чан Кай Ші для організації воєнного нападу на СРСР зі Сходу та відновлення самостійної України. Чан Кай Ші відмовився, вона поїхала до президента Філіппін Маркоса з тією ж місією, Маркос теж не зголосився. Мотнулась у Чилі до Піночета, і знову невдача: Піночет сказав, що у нього і без України клопотів вистачає. В США зустрілась з Меїром Давидом Кахане, ізраїльським терористом, ватажком угруповання «Ліга захисту євреїв», той пообіцяв виділити для ОУН групу своїх бойовиків після того, як Ізраїль здолає арабів, а це, як мінімум, років через… Кахане не уточнив дату. Тому, вважаю, перейменування міста Львів у місто Ярослав на честь видатного борця з українським буржуазним націоналізмом львівського письменника Ярослава Галана є цілком доречним і правомірним. Втім, тут можливо, треба ще порозкидати розумом, аби вибити козирі, які Сидорчук, як той карточний шулер, намагається витягти з рукава… гм-гм… тут я дещо з Миколою Захаровичем згоден.

Генерал Крякушко глянув угору на жирандоль Федорчукового кабінету і почав її уважно розглядати. Видко, він шукав виходу з тієї тупикової ситуації, яка склалась у зв’язку з пропозицією ветеранів боротьби з бандоунівським підпіллям та позицією працівника апарату ЦК КПУ Сидорчука.

Щось завбачивши на люстрі, він неспішно промовив:

- Може, запропонувати іншу назву, товариші члени колегії? Наприклад, - генерал Крякушко на хвилину змовк, нібито роздумуючи: - Львів перейменувати на Ярославо-Галанськ, га? А місту Ровно дати назву Дмитропетровськ, об’єднавши імена двох наших славетних партизанських командирів - Дмитра Медвєдєва і Петра Вершигори, який, якщо мені не зраджує моя пам’ять, теж воював з чистою совістю під Ровном?

Василь Омелянович обвів задумливим поглядом членів Колегії, чекаючи їхньої реакції, і непомітно глянув на Федорчука.

Генерал Крякушко був впливовим керівником і його думка завше важила. Пізніше, в червні 1982 року Київ святкував своє 1500-річчя, встановлене Політбюро ЦК КПРС і підтверджене радянською історичною наукою. Напередодні святкування керівний склад КДБ УРСР, від начальника відділення і вище, зібрався у великій залі клубу КДБ УРСР імені Ф. Е. Дзержинського на розі вулиць Ірининської і Паторжинського, щоб попрощатися з Федорчуком, якого щойно було призначено головою КДБ СРСР. За столом президії поряд з Федорчуком і новопризначеним головою КДБ УРСР генералом Мухою сиділи члени колегії КДБ УРСР. На проводи завітав і перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький.

Першим на трибуну вийшов новий шеф українських чекістів генерал Муха. Володимир Васильович трохи послухав Муху, потім вийняв з кишені пачку «Marlboro», взяв сигарету, чиркнув запальничкою, затягнувся і випустив у залу густий клубок диму. На червоній скатерті стола президії, крім графина з водою і шкляника, нічого більше не було. Крайнім зліва у президії сидів генерал Крякушко. Миттю зорієнтувавшись, Василь Омелянович підскочив і зник зі сцени. Долаючи стрибками по чотири сходинки, він вискочив на четвертий поверх, забіг до кабінету начальника клубу підполковника Колісниченка і схопив у нього зі столу попільничку. Василь Омелянович знав, що, поза кабінету підполковника Колісниченка, у клубі більше ніде попільничок не було. Підполковник Колісниченко був творчою натурою, він закінчив Харківський інститут мистецтв імені І. П. Котляревського, тому дозволяв собі нещадно курити у власному кабінеті, незважаючи на категоричну заборону Інструкції з правил пожежної безпеки в КДБ УРСР і його органах на місцях та її санкції щодо порушників - «аж до…» Наскоком генерала Крякушка та вилученням ним своєї попільнички підполковник Колісниченко був вельми здивований, проте щось заперечити не встиг. Тим же темпом Василь Омелянович вискочив з кабінету підполковника Колісниченка, збіг униз, витрусив на сходах недокурки, полою піджака старанно витер попільничку, тричі плюнувши на її поверхню, і повернувся на сцену. Для маневру йому вистачило сорок секунд. Обійшовши президію з тилу, Василь Омелянович поставив попільничку перед Володимиром Васильовичем поряд з його пачкою сигарет «Marlboro». Блискучо-біла попільничка була виготовлена фірмою «Marlboro» і мала відповідний яскраво-червоний логотип «Marlboro» - підполковник Колісниченко привіз її з-за кордону, коли ще працював в оперативному підрозділі і одного разу під «дахом» профспілкового діяча супроводжував туристичну групу представників української творчої інтелігенції у круїзі по Чорному і Середземному морях.

Володимир Васильович з подивом глянув на попільничку та її логотип «Marlboro», шанобливо - на генерала Крякушка, струсив у попільничку попіл сигарети, теж «Marlboro», який встиг уже нагоріти сантиметра на півтора, нахилився до Федорчука і, показуючи струшеною від попелу сигаретою у бік Василя Омеляновича, запитав: «Розвідник?» Федорчук кивнув головою: «Рудольф Абель». Важко відсапуючись, Василь Омелянович підтвердив: «Йєс, Рудольф Абель». Володимир Васильович подякував: «Мерсі боку». Після цієї оказії підполковник Колісниченко придбав нову попільничку. Стару - з логотипом «Marlboro», п’ятьма недокурками сигарет «Marlboro» і купкою попелу він поставив за скло кабінетної шафи як музейний експонат.

Наступного дня після проводів Федорчука весь особовий склад КДБ УРСР розпорошився вздовж урядової траси Київ - Бориспіль, забезпечуючи безпеку приїзду кандидата у члени Політбюро ЦК КПРС, голови Ради Міністрів РРФСР Михайла Сергійовича Соломенцева у Київ на святкування 1500-річчя міста. Оперативний наряд з кущів вздовж траси Київ - Бориспіль мав змогу побачити, як на блискучому членовозі «ЗІЛ-112», який стояв у гаражі КДБ УРСР лише для зустрічей найвищих керівників держави чи зарубіжних гостей, до Борисполя проїхав Федорчук, щоб вилетіти у Москву, де на нього на Луб’янці чекав кабінет, який послідовно займали Фелікс Дзержинський, В’ячеслав Менжинський, Генріх Ягода, Ніколай Єжов, Лаврентій Берія, Всеволод Меркулов, Віктор Абакумов, Семен Ігнатьєв, Лаврентій Берія, Сергій Круглов, Іван Сєров, Олександр Шелєпін, Володимир Семичастний та Юрій Андропов.

* * *

Але то було значно пізніше, а нині Василь Омелянович обвів задумливим поглядом членів Колегії, чекаючи їхньої реакції, і непомітно глянув на Федорчука.

Надихнутий підтримкою керівника українських розвідників, генерал Четвертак надав своєму голосові більше металу:

- Не заперечую, Василю Омеляновичу. Варіанти можливі, але винятково в межах запропонованої концепції стосовно викорінення вогнищ українського буржуазного націоналізму, бієомать, які потенційно інспірують антирадянські прояви на Західній Україні, а з Західної України у Києві і по всій території республіки. Що ж стосується до Сидорчука, бієомать, то я думаю, що це прожжонний націоналіст і шулєр, бієомать, тут теж я з Василем Омеляновичем повністю згоден, і питання про перейменування міст з подальшим розширенням процесу з урахуванням живучості націоналістичних настроїв і пережитків на території Західної України, він спеціально замотав, бієомать. Він же сам західняк з Ровенської області! Що ж я тепер повинен відповідати нашим ветеранам, бієомать?

«Слинявий цей Сидорчук. Слинявий і слизький, як і всі західняки, - подумав Федорчук, - наче вугор слизький. Якщо наш документ Володимир Васильович розписує Маланчуку, а Маланчук - Сидорчуку, то толку ніякого - або ж замиюсить, або ж, виконуючи, таких дров наламає, що потім нам самим доводиться наслідки хлебтати. А Сидорчук у кожному випадку дурня клеїть, ніби не розуміє. Треба поговорить з «Першим», навіть, якщо поїдемо в Москву, а поїдемо ми обов’язково, тож залишать тут цього слинявого в апараті ЦК КПУ не можна», - рішив Федорчук і сказав:

- Стосовно прожжонного націоналіста і шулєра, Миколо Захаровичу, ти, тессезеть, можливо, трохи погарячкував. Товариш Сидорчук - відповідальний працівник апарату ЦК Компартії України, до того ж, наскільки відомо, коли вчився у Київському університеті, позував скульпторові Бородаю для пам’ятника Миколі Щорсу на коні, який встановлено у Києві на бульварі Тараса Шевченка на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією.

- Ні, Віталію Васильовичу, - твердо наполягав на своєму генерал генерал Четвертак, завченим рухом намагаючись підкрутити вуси. - Кінь конем, але питання, гадаю, складніше і глибше.

Четвертак був єдиним генералом в системі КДБ УРСР, якому Федорчук дозволяв носити вуса - «в порядкє ісключєнія». Але вусів, які він намагався підкрутити, у нього на той час вже не було. У січні 1972-го року 5-м управлінням КДБ УРСР та його підрозділами на місцях було здійснено часткову реалізацію централізованої справи «Блок» шляхом арешту його основних фігурантів, у тому числі В’ячеслава Чорновола, підозрюваного у виданні нелегального часопису «Український вісник» («УВ») 11). Після арешту В’ячеслава Чорновола, дарма що він та інші фігуранти справи «Блок» перебували в СІЗО КДБ УРСР, видання часопису поновилось, у зв’язку з чим Федорчук примусив Четвертака поголитись - «в порядкє наказанія». У липні 1972-го року 5-м управлінням було викрито і заарештовано запасну редакцію «УВ» у складі працівників Інституту філософії Академії наук УРСР Євгена Пронюка та Василя Лісового, і Четвертак звернувся до Федорчука з проханням дозволити йому носити вуса - «в порядкє поощрєнія». Проте Федорчук твердо відмовив: «А звідки я знаю, що в глибокому націоналістичному підпіллі не приховується ще одна запасна, третя чи четверта, редакція антирадянського видання? Ось коли остаточно і безповоротно покінчимо з українським буржуазним націоналізмом у масштабах всієї країни, тоді будеш, тессезеть, носити свої вуса». Очікуванням Четвертака не вдалося здійснитися. Свиню йому підсунув Степан Хмара 12), який продовжив видання «Українського вісника».

8.5.

Тим часом, генерал Четвертак, мимохіть тернувши пальцями по голій верхній губі і не знайшовши там вуса, смикнув себе за носа і продовжив:

- Ми перевірили деякі дані. Не все так просто, бієомать. Виявляється, точнісінько того дня, на який вказує дійсний член АН УРСР Ситниченко, бієомать, я маю на увазі 18 червня 1956 року, коли буцімто єгерями було зліквідовано зайшлого львівського ведмедя, який буцімто заблукав у ровенських лісах, на кордоні Львівської і Ровенської областей від рук бандерівців загинув старший лейтенант держбезпеки товариш Медведько, бієомать. Це була остання наша жертва у боротьбі з націоналістичним бандоунівським підпіллям. Після товариша Медведька нікого вже більше не вбивали, і ми розглядаємо цю дату - 18 червня 1956 року - як закінчення збройної боротьби бандерівців проти радянської влади на території України, бієомать і остаточної нашої перемоги над оунівським підпіллям.

- Так-так, - втрутився у розмову генерал Ледащий, - тут справді є підозрілі моменти. Чому це доручення потрапило на виконання до академіка товариша Ситниченка? Наскільки я пам’ятаю, він керує Інститутом ботаніки імені академіка Холодного Академії наук УРСР, тобто займається флорою, а ведмеді, наскільки я розумію, відносяться до іншої галузі науки, тобто до фауни. Фауною в системі Академіі наук займається не Інститут ботаніки, а Інститут зоології імені академіка Шмальгаузена.

- Вам краще знати, Владилене Владиленовичу, що відноситься до флори і що до фауни. Академію наук обслуговує ваше управління, 2-е, - зауважив генерал Четвертак.

- А яке управління обслуговує гуманітарну секцію Академії наук - середовище, де розплоджуються націоналістичні елементи? Ваше, 5-е управління, шановний Миколо Захаровичу! Під керівництвом вашого підлеглого генерала Свєткова! - Генерал Ледащий підняв окуляри на рівні брів і з обуренням глянув на Свєткова і потім закохано на Федорчука, шукаючи у нього підтримки.

- То було до мене, - відповів Свєтков. - Я усіх націоналістів з гуманітарної секції Академії наук вичистив за списками, поданими в ЦК. Так що звинувачення не до мене, фауна і флора до гуманітарної секції Академії наук ніякого відношення не має.

- До речі, - став на боці генерала Свєткова генерал Четвертак, - в Інституті ботаніки, який обслуговує 2-е управління, бієомать, певний час знаходив притулок відомий націоналіст і антирадянщик, один з головних фігурантів справи «Блок» Євген Сверстюк, якого пригрів, бієомать, попередник Ситниченка академік Зеров, а потім, за нашою інформацією, прикривав Ситниченко, бієомать, поки ми не втрутились. Раніше там знайшов роботу Іван Дзюба! Яке він має відношення до флори? Це ще раз підтверджує, що Сидорчук, бієомать, перебував у змові з Ситниченком, і обопільна їхня мета була, бієомать, перешкодити реалізації пропозицій наших ветеранів, які брали участь у ліквідації бандоунівського підпілля, бієомать.

- Розумієш, Четвертак, можливо, якийсь підтекст, тессезеть, у цьому збігові і є, однак його недостатньо, щоб звинуватити товариша Сидорчука в махровому націоналізмі. - Федорчук зробив вигляд, буцімто розводячи руками. - Все ж таки, він, повторюю, - відповідальний працівник ЦК КПУ, тессезеть, і до його думки треба прислуховуватися. Не треба забувати, що Комуністична партія є, тессезеть, керівною і спрямовуючою силою Радянської держави та суспільства, я в цьому повністю, тессезеть, підтримую, Степана Несторовича. Правильно я кажу, Степане Несторовичу?

- Цілком правильно, Віталію Васильовичу. Сидорчука я знаю, надійний більшовик із Західної України.

- Так, правильно каже Степан Несторович про те, що ми повинні постійно працювати під керівництвом партійних органів, а Сидорчук у даному випадку їхній представник, тессезеть, і ні в якому разі не відступати від закладених Володимиром Іллічем Леніним принципів партійного контролю, тессезеть, за діяльністю органів державної безпеки. Тому що будь-який відхід від ленінських принципів може привести, тессезеть, до політичних рецидивів порушення соціалістичної законності і радянської демократії, які мали місце в недалекому минулому, беріївщини, тессезеть. Втім, оскільки питання складне, треба порадитись для вгамування непотрібного конфлікту з першим секретарем ЦК КПУ. Принагідно Володимира Васильовича про цю та інші ситуації, пов’язані з товаришем Сидорчуком, - Федорчук глянув на годинник, - я сьогодні маю зустріч з Володимиром Васильовичем, а також до деяких, тессезеть, діячів з Академії наук, я проінформую.

- Так-так, - поспішно зауважив Муха, - Сидорчука інколи треба підправляти, він, буває, захоплюється, але кадр перспективний, партійну роботу знає.

- Не треба забувати, - не звернув уваги на репліку Мухи Федорчук, - що політична пильність і ідеологічна відповідальність для нас, тессезеть, комуністів, незалежно від місця роботи, повинні бути насамперед. Мені видається, що товариш Сидорчук не зовсім вірно, тессезеть, ставить питання про сантехніків, прибиральниць і вахтерів. Тут, я думаю, товариш Сидорчук дещо відходить від ленінських принципів партійної роботи, тессезеть, проявляє снобізм і самочинно втручається у діяльність органів державної безпеки, що може призвести до поганих наслідків.

- Так, Віталію Васильовичу, - докинув генерал Четвертак, - зарозумілий сноб і хитрий лис, цей Сидорчук, бієомать! Командує нами, а потім якийсь танцюрист зрадить Батьківщину у формі неповернення, Сидорчук - у кущі, а відповідати перед ЦК і Москвою доведеться нам. Я не хочу через цього слизняка класти на стіл свій партійний квиток!

- Володимир Ілліч говорив, що і кухарки повинні вчитись керувати державою, - продовжив Федорчук, ніби пропустивши повз вуха і емоційну супліку генерала Четвертака. - Снобізм не до лиця комуністові, який би відповідальний пост він не займав, тессезеть. Але й на скарги міністра внутрішніх справ товариша Головченка теж треба, тессезеть, реагувати…

- Віталію Васильовичу, товариш Головченко, дарма що на посаду міністра внутрішніх справ перейшов з посади заступника голови КДБ, влаштував прямо таки полювання за нашими офіцерами, - подав голос генерал Крякушко. - Нещодавно, працівники міліції незаконно затримали нашого співробітника майора Юрія Димаренка в стадії легкого сп’яніння, коли він повертався додому після зустрічі з джерелом інформації, розпивши з ним пляшку сухого вина, не маючи при собі з міркувань конспірації особистих документів, і цей випадок не поодинокий.

- Не в стадії легкого, а сильного сп’яніння, Крякушко. Як і майор Бочонкін у Львові. Він, можливо, теж скаже, що з метою конспірації проводив явки з агентурою у витверезнику. І, можливо, майор Димаренко повертався з явки. Але чомусь переходив Хрещатик не підземним переходом, а проїжджою частиною, створивши, тессезеть, аварійну ситуацію для рухомого транспорту. Там «Запорожець» замалим не врізався в тролейбус. Мені товариш Рябовіл доповідав матеріали, дочекаємось закінчення службового розслідування. І рішення, Степане Несторовичу, приймемо найжорстокіше.

- Розпаленим залізом будемо випалювати п’янство і нехлюйство в здоровому колективі працівників КДБ УРСР та його органах на місцях, Віталію Васильовичу! Аж до! - запевнив генерал Муха.

- В матеріалах є рапорти працівників міліції про те, що твій співробітник, Крякушко, відмовився, тессезеть, назвати своє прізвище, місце помешкання і роботи…

- Алеж він розвідник, Віталію Васильовичу!

- Так ось, цього вашого, тессезеть, розвідника помістили в камеру до вияснення особи, і в камері він виклично виспівував блатні пісні, зокрема, «сіжу на нарах, как король на імєнінах», тессезеть, як вказали свідки-співкамерники.

- Напевно, витримував легенду. Кожен наш розвідник її має для конспірації в роботі на випадок можливих ускладнень, щоб не розшифруватись, - пояснив генерал Крякушко.

- Така його поведінка, чи, як ви кажете, Крякушко, тессезеть, «легенда», дозволила міліціонерам зробити висновок, що затриманий, який відмовлявся назвати своє прізвище і місце роботи, є співробітником органів державної безпеки. Вони викликали оперативного чергового КДБ УРСР з його помічником і запропонували забрати свого, тессезеть, розвідника. Проте, така тенденція з боку товариша Головченка, на яку ти, Василю Омеляновичу, вказав, теж, тессезеть, має місце. Однак, думається, річ в іншому. Свєтков, дай команду, щоб полковник Бердиш доповів мені отриманий старшим лейтенантом Бездолею сигнал про виношування терористичних намірів стосовно члена Політбюро ЦК КПРС. Хай негайно занесе матеріали.

Генерал Свєтков побіг виконувати команду.

- Можливо, товариш Головченко, захоплюючись написанням своїх, тессезеть, романів, інколи забуває, що органи внутрішніх справ повинні бути помічниками партії і уповноваженого нею загону чекістів-комуністів у питаннях захисту державної безпеки і боротьби з політично шкідливими проявами, тессезеть. Щодо цього є спільний наказ голови КДБ і міністра внутрішніх справ, схвалений Політбюро ЦК Компартії України, тессезеть. Якщо Іван Харитонович, думаючи, що він більше письменник, аніж призначений партією міністр внутрішніх справ, починає забувати деякі свої обов’язки і захищає терориста у лікарському халаті, тессезеть, то, запевне, йому необхідно повністю зосередитися на літературній діяльності. Думки членів Колегії КДБ УРСР з цього приводу я теж доповім Володимиру Васильовичу, тессезеть. Хай свої романи пише на пенсії, тессезеть.

Члени колегії схвально закивали головами.

- Що ж стосується до посилення роботи по лінії боротьби з ідеологічно шкідливими проявами в середовищі, тессезеть, творчої інтелігенції, то над цією проблемою нам варто усім разом подумати і відпрацювати відповідні агентурно-оперативні і, тессезеть, профілактичні заходи з метою запобігання і їхнього безумовного припинення. Степане Несторовичу, вам особисте доручення: візьміть під свій контроль, тессезеть, питання про перейменування міст Львова і Ровно, виходячи з пропозицій наших ветеранів, тессезеть, але з врахуванням пропозицій Василя Омеляновича, щоб на цьому тижні його і вирішити.

Генерал Крякушко задоволено усміхнувся, прикривши рот рукою.

«Мудак, - сказав собі на думці генерал Четвертак, помітивши посмішку на обличчі генерала Крякушка. - Я ж йому про зволікання з листом ветеранів сьогодні розповідав. Міг би і мені запропонувати Ярославо-Галанськ і Дмитропетровськ! Але ж ні, промовчав, щоб показати себе найрозумнішим перед Віталієм Васильовичем».

* * *

Федорчук говорив тихо, спокійно, але твердо, підкреслюючи голосом окремі свої думки і позираючи при цьому один по одному на членів колегії.

Ті мовчки, не піднімаючи облич, старанно занотовували до своїх записників кожне його слово.

- Віталію Васильовичу, є пропозиція скласти комплексний план по активізації боротьби з фактами виношування намірів стосовно зради Батьківщини у формі відмови від повернення в СРСР і посилення контррозвідувального забезпечення художніх колективів, які виїжджають на зарубіжні гастролі, узгодивши його з Центральним комітетом Компартії України, - звернувся до Федорчука генерал Ледащий. - В останній час відмічається тенденція щодо збільшення кількості цих особливо небезпечних проявів, при тому, що інші відомства, які відповідають за цю ділянку роботи, виявляють пасивність, плутаючи флору з фауною, а потім виникають небажані конфлікти з партійними органами. - Ледащий злостиво подивився на Свєткова.

«Слизняк, вишкребок, фахівець по абортах, - сказав собі на думці генерал Свєтков. - Жінка з зятем на картирі влаштувала підпільний абортарій, гроші лопатою гребе, ходить в брильянтових бірюльках, як паризька мадам, а він думає, що ніхто нічого не знає. Ще й лізе туди, куди йому не слід, в компетенцію 5-го управління! Про яку пасивність він верзе? З розвідувальною мережею ЦРУ в Києві рік мудохається, а конкретних результатів нема! Де ж ваші викриті шпигуни, шановний Владилене Владиленовичу?! В СІЗО одні націоналісти сидять, бодай би одного завалящого шпигуна посадили! А йому захотілося новий план складати, ніби ми самі без нього не розберемося! Донесу колись голові про абортарій, ой, донесу!»

- Корисна думка, Владилене Владиленовичу, - схвалив пропозицію начальника управління української контррозвідки Федорчук. - Готуйте спільно з 5-м управлінням план і, тессезеть, доповідну в ЦК Компартії України, копію - в Москву Юрію Володимировичу Андропову, тессезеть. Проекти документів узгодьте з Степаном Несторовичем, тессезеть. У доповідній записці в ЦК вкажіть на необхідність посилення ідейно-виховної роботи з художніми колективами і характер ідеологічно шкідливих проявів у цьому середовищі, яке противник, тессезеть, розглядає як постійний об’єкт своїх першочергових устремлінь, у тому числі і на каналі міжнародного культурного обміну, тессезеть. Товариш Свєтков потрібні матеріали вам надасть.

«Не надам, - сказав собі на думці генерал Свєтков. - Хай сам пише. А я теж напишу. Потім подивимось, що він із пальця виссе і у кого краще вийде. «Така поведінка не личить генералові КДБ»! А сам валютних проституток з Хрещатика водить у генеральський номер нашого готелю, нібито з агентурою там працює, ще й адміністраторку Діну Олександрівну примушує прикривати свій блуд. Ой, донесу голові, ой донесу! Він мене колись допече! Моя Дуся - не мадам Боварі, окрім обручки, ніякого іншого золота не має, і я її з валютними проститутками не зраджую».

- Певна річ, Віталію Васильовичу, план ми складемо і вам доповімо, - відгукнувся Муха. - Але я хотів би розвинути вашу думку щодо посилення партійного впливу і партійного контролю за діяльністю органів державної безпеки з метою запобігання історичним рецидивам, щоб вказати на це в рішенні сьогоднішньої колегії.

- Цілком правильно, Степане Несторовичу, я ж про це і говорю. Контроль повинен бути щоденний і щогодинний. Порушення соціалістичної законності ні в якому разі не повинні допускатись органами КДБ на сучасному етапі. Органи державної безпеки, чекістські колективи повинні завжди бути з народом, працювати в ім’я народу, під керівництвом Комуністичної партії, сприяти усіма заходами і силами втіленню, тессезеть, її генеральної лінії. Цієї принциповості і непримиренності до ідеологічного противника вимагає від нас Центральний комітет ЦК КПРС і, тессезеть, особисто Леонід Ілліч Брежнєв. Це питання я обговорю з Володимиром Васильовичем, контроль посилимо. Гадаю, що і він, і всі члени Політбрю ЦК Компартії України нас підтримають, тессезеть. З рішенням поспішати не будемо, обговоримо це питання на наступному засіданні колегії при участі усіх її членів… Який порядок денний наступної колегії, Степане Несторовичу?

Муха заглянув у свій нотатник:

- «Про підривну діяльність зарубіжних центрів ОУН та їхніх однодумців в республіці, спрямовану на створення в республіці розгалуженого націоналістичного підпілля з використанням методів терору і диверсій, і необхідність підвищення рівня агентурно-оперативної роботи щодо їх виявлення і попередження».

- Доповідна записка на колегію готова? - Федорчук звернувся до Свєткова.

- Так точно, товаришу голова, друкується.

- До завтра підготувати проект доповідної записки для Володимира Васильовича з цією ж назвою. З грифом «цілком таємно», без реєстрації. Я особисто доповім матеріали на завтрашньому засіданні Політбюро ЦК КПУ. Усі оперативні прізвиська об’єктів замінити їх справжніми прізвищами.

- А як бути із «Сажотрусом» і «Мазилою»? - перепитав Свєтков. - Їхні прізвища ще ж не встановлені…

Федорчук поморщився:

- Залишити оперативні прізвиська, якщо не розшукали - «Сажотрус» і «Мазило», так і пишіть. Володимир Васильович зрозуміє, він таємниці нашої оперативної роботи і наші методи, тессезеть, знає не гірше, ніж ми. І річ не в тім, розшукали, тессезеть, чи ні. За один місяць кавалерійським наскоком таких екстремістів не знайдеш. По почерку видно, що ворожі акції здійснили підготовлені, тессезеть, диверсанти. Можливо, колишні бандоунівці чи молоді підпільники, які підпали під вплив націоналістичної ідеології. Готуйтеся до тривалого розшуку і пошуку. Але це нам усім сигнал про необхідність кардинальної перебудови роботи по боротьбі з антирадянськими, тессезеть, елементами в республіці і її посилення на всіх напрямах і об’єктах. Заспокоїлись, тессезеть, зледащіли, стали спочивати на лаврах, в СІЗО сидять дрібні пташки. А головні фігуранти, які глибоко законспірувались і на поверхню не вилізали, і звідки керували підривною діяльністю об’єктів справи «Блок», яких ми заарештували, але не всіх, поки що на свободі. І вони, тессезеть, не спочивали, чекали слушного моменту, коли ми втратимо, тессезеть, пильність.

На засіданні колегії детально обговоримо нові завдання, поставимо їх перед кожним працівником, на кожній ділянці. Втім, засідання колегії не треба чекати. Усіх об’єктів справи «Блок», які залишились, тессезеть, на свободі після її часткової реалізації, взяти під невсипущий контроль, особливо організаторів націоналістичної діяльності в республіці, таких, як «Професор», «Карга»… До речі, Степане Несторовичу, ти розібрався з ботами, у які був узутий «Мазило» під час виконання, тессезеть, антирадянського акту?

Генерал Муха погортав нотатник і доповів:

- Віталію Васильовичу, як встановлено експертизою, боти під умовною назвою «Прощай, молодість» виготовляє московська ґумова фабрика імені Ернста Тельмана і Клари Цеткін. Нами встановлено, що це - режимний об’єкт «поштова скринька 5674», який виготовляє три види продукції: протигази під умовною назвою «виріб № 1» - для потреб армії і цивільної оборони, презервативи під умовною назвою «виріб № 2» - для потреб медицини і «виріб № 3» - вище згадані боти під умовною назвою «Прощай, молодість», для потреб всього іншого населення. Практично продукцією фабрики користується половина Радянського Союзу.

- А друга половина? - запитав Федорчук.

- Перевіряємо, Віталію Васильовичу.

- Перевіряйте.

- З Москви оптові партії бот визначеного артикулу надсилались у торговельні заклади таких населених пунктів України…

- Товаришу голово, - вихопився генерал Свєтков, - пошуковими методами встановлено, що подібні боти має «Професор», а також майор Бузина!

- От і працюйте. По Бузині ми домовились, і зупинятись лише на «Професорові» не слід. Річ тут не тільки і не стільки у виконавцях ворожої акції. «Сажотрус» і «Мазило» довели нам, що ми заспокоїлись, арештувавши кілька десятків націоналістів по справі «Блок» у 1972-му році шляхом її часткової реалізації, і забули, що ворог не здався, а коли ворог, тессезеть, не здається, то спосіб боротьби з ним відомий.

- Правильно, товаришу голово, ми готові! Скільки можна з ними панькатись, коли увесь наш народ невпинно йде вперед до комунізму?! - Голос генерала Свєткова забринів від утіхи.

- Готуйтесь, поступово, не поспішаючи. По всіх сигналах і профілактиках з окраскою «український націоналізм» завести справи оперативного обліку, посилити оперативно-пошукову роботу з тим, щоб кількість сигналів і профілактик зросла удвічі. При проведенні профілактик активніше застосовувати Указ Президії Верховної Ради СРСР про офіційне застереження 13) з тим, щоб своєчасно виявити і не допустити становлення громадянина, який потрапив у тенета ворожої ідеології, на шлях практичної антирадянської діяльності, тессезеть. У цьому полягає гуманна, тессезеть, складова роботи органів КДБ - врятувати людину від тюрми. Тут конкретних цифр бути не може, і їх не можна, тессезеть, спускати згори. «Вдвічі», тессезеть, я кажу орієнтовно. Стосовно ж кількісного і якісного зміцнення агентурного апарату, тут ми, тессезеть, маємо визначити конкретні цифри. Член Політбюро ЦК КПРС, Голова КДБ СРСР генерал армії Юрій Володимирович товариш Андропов вказує… («член Політбюро ЦК КПРС Голова КДБ СРСР генерал армії Віталій Васильович товариш Федор-чук звучить краще», - втішно подумав Федорчук),…що агентурний апарат органів КДБ повинен, тессезеть, бути кількісно не великим, а якісно потужним і, тессезеть, мобільним. Але ж як визначити оптимальну, тессезеть, кількість агентурного апарату?

Федорчук затримав погляд на кожному з членів колегії: «Скоро я їх, мудаків, навчу, яким має бути агентурний апарат, без соплів Андропова».

Усі мовчки уважно слухали.

- Тільки відповідно до стану оперативної обстановки та її розвитку, - відповів Федорчук на своє запитання. - Чи не так?

Члени колегії дружно закивали головами: «Так, так».

- Ви зі мною згодні, тому що нас так вчить чекістська наука і оперативна практика, тессезеть. А як контролювати оперативну обстановку? Тільки через агентурний апарат. Гадаю, що агентурний апарат ми повинні збільшити, як мінімум, утричі. У першу чергу це стосується до об’єктів, тессезеть, оперативного обслуговування. Хай кожен працівник складе план, скільки йому, тессезеть, потрібно агентури для вирішення поставлених завдань згідно з динамікою оперативної обстановки на своїй ділянці. І безумовно виконує його. Степане Несторовичу, це питання візьмиш під свій особистий контроль.

- Візьму, Віталію Васильовичу. - Генерал Муха зробив запис у нотатнику і підвів голову. - У цьому плані, Віталію Васильовичу, я хотів би нагадати рішення колегії від 24 жовтня минулого року. Рішення про те, що органи КДБ в умовах розвитку соціалістичної демократії повинні відмовитися від вузької спеціалізації агентури, а використовувати кожного агента комплексно і системно. Завдяки впровадженню комплексного плану використання агентури у 2-му управлінні під моїм особистим керівництвом успішно здійснюється контррозвідувальна операція «Павутина», кількість сигналів збільшилась втричі, у тому числі за реквізитом «ідейно шкідливі висловлювання» - удвічі, і за цим показником 2-е управління обігнало 5-е.

Генерал Ледащий значуще позирнув на начальника 5-го управління.

- Що ж таке, товаришу Свєтков? - хмурячи брови, запитав Федорчук.

- А тому, Віталію Васильовичу, - за Свєткова відповів Муха, - що комплексний план використання агентури в 5-му управлінні впроваджується недостатньо, ще гірші справи у 1-му управлінні. Напередодні Жовтневих свят інспекція перевірила роботу з агентурою у 1-му управлінні. Лише в деяких агентів у їхніх особових справах є відмітки про інструктаж щодо підвищення пильності у зв’язку з черговою річницею Жовтня. І то - формально. Жоден агент не націлений на виявлення антирадянських настроїв серед оточення, передумов, які можуть погіршити оперативну обстановку напередодні знаменних свят, як от прорив каналізації, відключення електроенергії…

- Степане Несторовичу, - втрутився генерал Крякушко, - я з вами повністю згоден і рішення колегії від 24 жовтня минулого року безумовно підтримую. Проте у нас агентура специфічна, вона виконує завдання в плані зовнішньої розвідки і може нас не зрозуміти, якщо ми їй будемо давати завдання щодо виявлення антирадянських настроїв і прориву каналізації на Хрещатику.

- Василю Омеляновичу, ви помиляєтесь і занадто вузько розумієте роль агентури і розвідки, - незадоволено відреагував на репліку головного розвідника КДБ УРСР генерал Муха. - Кожен агент повинен усвідомлювати, що він є помічником органів КДБ, і виконувати всі завдання, які партія поставила перед нами. Типовий комплексний план використання агентури, підготовлений інспекцією, має бути в особових справах кожного агента з відміткою про інструктаж. У тому числі і в «специфічної агентури» 1-го управління, бажано на контрольних явках при участі керівників підрозділів.

Генерал Крякушко забарабанив пальцями по столу, уважно оглянув руку, взяв ручку і щось занотував у своєму записнику.

- Тільки завдяки цьому заходові продуктивність агентури і відповідно кількість сигналів підвищиться удвічі, Василю Омеляновичу, я вас запевняю, - продовжив Муха. - І це питання вже вирішено. Я правильно говорю, Віталію Васильовичу?

- Правильно, - погодився Федорчук. - Степан Несторович, тессезеть, тут правий, і комплексний план використання агентури потрібно впроваджувати. Вибіркова перевірка інспекцією роботи з агентурою в 1-му управлінні показала, що в цьому плані є серйозні упущення, тессезеть, невикористані можливості і резерви. Та й до 2-го управління є серйозні претензії. Річ у тім, що за кількісним складом і колом поставлених перед ним завдань 2-е управління на сучасному рівні розвитку політичної і оперативної обстановки, тессезеть, не забезпечує в достатній мірі надійність системи державної безпеки. 2-е управління повинно зосередитись повністю на контррозвідці. А з його складу ми виділимо відділи по науці, транспорту та промисловості і створимо окремі управління - 4-е й 6-е.

- Як було - « до», Віталію Васильовичу? Процес іде, його не можна зупиняти! А то доживемося! - Генерал Четвертак обурено озирнув членів колегії, шукаючи підтримки.

- Не будемо уточнювати, як було « до», - спокійно відповів Федорчук. - Партія засудила порушення в роботі органів державної безпеки, і рішення було правильним. Ми, як того і вимагає партія, реагуємо на зміни в політичній і оперативній обстановці на сучасному етапі. Противник вдається до найбрутальніших методів ворожої діяльності, як красномовно свідчать справи по «Сажотрусу» і «Мазилі», і ми повинні перебувати, тессезеть, у всеозброєнні 14). Час, оперативна обстановка вимагають створення апаратів державної безпеки по всіх районних центрах України, а не лише на Західній Україні, як було до цього часу. Візьмемо під контроль, тессезеть, і міліцію, оперативним забезпеченням органів внутрішніх справ буде займатись 3-е управління. Кураторство новоствореними управліннями: 3-м, 4-м, 6-м - покладемо на Степана Несторовича, залишивши йому, зрозуміло, і контррозвідку, тессезеть. До речі, щодо Академії наук. У 6-му управлінні на базі відділення 2-го управління створимо відділ щодо оперативного забезпечення Академії наук та її установ. Завідувач відділом ЦК КПУ товариш Стручков Георгій Корнійович, який є, тессезеть, ініціатором боротьби з деякими буржуазними пережитками серед комуністів, а ми, органи державної безпеки, залишитися осторонь цієї боротьби не маємо права, розказував мені…

Федорчук вийняв з течки кілька аркушів друкованого тексту:

- …товариш Стручков розказував мені, що в Академії наук деякі професори, тессезеть, відмовляються зносити мансарди на своїх дачах. Говорять, що покладемо партійні квитки, тессезеть, а мансарди не поламаємо. Що ж це таке? От, казав товариш Стручков, якась професорка Шепотько з Інституту економіки Академії наук УРСР заявила, що грудьми ляже перед гусеницями бульдозера, як Алєксандр Матросов 15), тессезеть, разом зі своїм партквитком, а ламати дачу не дозволить. Це вже не пережиток, а політична демонстрація, тессезеть! Ледащий, які в тебе є матеріали на професорку Шепотько?

Генерал Ледащий наморщив лоба.

- Не пам’ятаю такого прізвища, - сказав він і закохано подивився на Федорчука.

- От бачиш, захопився пошуком шпигунів, а контроль за оперативною обстановкою втратив. Не пам’ятаєш? А я повинен пам’ятати! Щоб завтра о 8-й ранку, ні, увечері, повне досьє на професора Шепотько, з фіксацією її ідеологічно, тессезеть, не зрілих чи шкідливих поглядів, лежало у мене на столі.

- Єсть! Буде виконано! - Генерал Ледащий зробив запис у своєму щоденнику.

- Шпигунів теж треба ловити і викривати, проте головне у нас завдання - забезпечення стійкості і міцності радянського ладу, як того вимагає від нас партія, товаришу Ледащий. Шпигуни від нас, тессезеть, нікуди не подінуться, а такі професори, як Шепотько, ущербу Радянській владі можуть завдати більше, ніж шпигуни, тессезеть. Це ще один аргумент на користь того, щоб створити окремий підрозділ контролю за об’єктами оперативного забезпечення КДБ. А 2-е управління хай продовжує ловити шпигунів, тессезеть. Оперативна обстановка, яка випливає із політичної, тессезеть, про що тут правильно говорив Степан Несторович, примушує нас діяти наступальніше, ширше використовувати весь комплекс оперативних і організаційних заходів, наших сил і наших оперативних засобів, у першу чергу, агентуру. У той же час, я наголошую, треба більше залучати, тессезеть, громадськість, пресу, ті ж внутрішні органи у боротьбі з небажаними проявами, уникаючи непотрібного тертя і ажіотажу. Загострюючи боротьбу, ми не повинні привертати надмірної уваги до репресивної діяльності органів КДБ, щоб серед народу не створилося уявлення, нібито органи КДБ діють так, як було « до», Миколо Захаровичу. Бігати попереду паровоза партія нам, тессезеть, не дозволяє.

Генерал Четвертак тернув пальцями над верхньою губою.

В отворі дверей з’явилась голова капітана Дзеньзібара:

- Віталію Васильовичу, полковник Бердиш приніс матеріали по «Ескулапу». Хай заходить?

- Не треба. Забери у нього матеріали і дай мені.

Федорчук прочитав зведення по ОТЗ «Т», червоним олівцем підкреслив деякі рядки.

- Ясно. То «Сажотрус» і «Мазило», а тепер вже й терористичні погрози. Свєтков, скажи Каламарчуку, щоб готував проект доповідної Володимиру Васильовичу, копію - в КДБ СРСР з пропозицією щодо реалізації справи на «Радикала» шляхом його арешту і притягнення до кримінальної відповідальності за організаційну антирадянську діяльність. У доповідній в першу чергу показати московські та інші зв’язки «Радикала» з оточення Сахарова по всіх цих гельсінкських групах та їхніх керівників: Юрія Орлова, Олександра Гінзбурга, Томаса Венцлову.

«Феноменально! - шепнув на вухо генералові Крякушкові Ледащий. - Віталій Васильович пам’ятає прізвища усіх антирадянщиків по усьому СРСР!»

- Вказати, що діяльність цих, так званих «правозахисників», тессезеть, набуває для держави, - говорив Федорчук, - небезпечного характеру, тессезеть. Їх об’єднання свідчить про те, що дисиденти, виконуючи вказівки спецслужб противника, намагаються створити по всій країні широко розгалужене антирадянське підпілля, тессезеть, з використанням легальних і нелегальних методів боротьби з Радянською, тессезеть, владою, не гребують ніякими способами, у тому числі, тессезеть, диверсії і терору. Запропонувати реалізацію усіх справ одночасно. Щоб вдарити одним махом. А то вже тут у нас під командуванням «Радикала» у Кончі-Заспі скоро буде діяти диверсійно-терористична організація. Сам факт вербовки «Радикалом» «Ескулапа» підтверджує це. Гадаю, що нашу ініціативу Політбюро ЦК КПРС підтримає і санкції дасть: і нам, і по інших регіонах. В доповідній у Москву вказати, що з першим секретарем ЦК Компартії України питання арешту «Радикала» погоджено, контроль за обстановкою продовжується. З матеріалами слухового контролю погроз «Ескулапа» я Володимира Васильовича ознайомлю.

Федорчук поглянув на годинник.

- Сьогодні обговорення тимчасово припиняємо, продовжимо після підготовки потрібних матеріалів за результатами навчально-бойової тривоги для 5-го управління завтра, - сказав він. - Тоді й ухвалимо рішення щодо підвищення виховного рівня в підрозділі, який стоїть на передових рубежах ідеологічної війни з імперіалістичними розвідками та їхніми підривними центрами. Розробку «Радикала» і «Ескулапа» веде Бездоля. Те-е-ек… Стосовно старшого лейтенанта Бездолі ми теж приймемо рішення. Він працівник ще молодий, напевно, занадто беручкий, інколи й справді бігає попереду паровоза, тому треба його виховувати. До речі, його агентура, певно, була присутня на концерті Пугачової? Полковник Бердиш в рапорті вказав, що Бездоля розпочав опитування присутніх на концерті. Чи є реагування на ідеологічно не витримані випади Пугачової на адресу партійної преси? Якщо є, то треба готувати доповідну в КДБ СРСР по цій співусі теж.

Свєтков аж підскочив.

- Доповідаю, товаришу голово. В тому то й річ, товаришу голово, що нічого старший лейтенант Бездоля не доповідав! Він дав мені два квитки на концерт, я вже доповідав, і каже: «Товаришу генерал, це квитки останні, які залишилися у заступника міністра культури товариша Квітошинського. Він сам хотів ними скористатись. Але потім, з урахуванням політичного моменту і сигналів щодо можливих провокацій, вирішив передати вам». Я зразу ж дав старшому лейтенантові Бездолі розпорядження зібрати реагування нашої громадськості на випадок негативних проявів під час концерту в порядку підготовки доповідної записки в Центр для проведення з Пугачовою необхідної профілактичної роботи з метою виховного впливу. Старший лейтенант Бездоля, сказав, що його агентура і довірені особи будуть на концерті, і він після концерту відбере потрібні заяви. І що ж ви думаєте? - Генерал Свєтков віддано дивився в очі Федорчукові, і нічого, крім відданості, на його обличчі не відзначалось. - Заходжу я в зал і бачу, що в четвертому ряду за спинами глядачів ховається, щоб я його не побачив, сам товариш Бездоля. Замість того, щоб працювати з агентурою і збирати реагування! Причому, обіч нього, я застеріг, товаришу голово, сиділа Пісанка…

- Яка «пісанка»?

- Старша друкарка центрального машбюро КДБ УРСР товариш Пісанка Лідія Володимирівна, товаришу голово. - Генерал Свєтков віддано дивився в очі голові КДБ УРСР, і нічого, крім відданості, на його обличчі не відзначалось.

- Як?! Писанка?! Лідія Володимирівна?! З Бездолею?! На концерті Пугачової?!

Федорчук від обурення ляснув правою долонею по столі і в лівій його руці між пальцями хруснув олівець.

- Те-е-ек, і тут, мерзотник, встиг вискочити попереду паровоза! Прудконогий мандрьоха, їбі-т-твою в роги!… - Федорчук крякнув і обома руками пригладив волосся на голові.

В кабінеті запахло грозою.

Усі зіщулились, чекаючи грому і блискавок, бо кожен знав, що в таких випадках лють Федорчука не знає меж і він здатен пошпурити в лице співрозмовника перший-ліпший предмет, який лежав на столі: календар, пенал, товстий том оперативних документів чи зламаний олівець.

Пригнув голову і Свєтков і в той же час злостиво подумав про Бездолю: «Шмаркач! Хотів генерала підставить! Чи я не знаю, що він - племінник Четвертака?! Ще заїди на губах не загоїлися, а «почьотного чекіста» хоче відірвать!»

8.6.

Федорчук сидів із заплющеними очима, майже відчуваючи, як у нього на голові проростають ріжечки. Проте тім’я мацати не став і гнів на цей раз стримав, лише взяв новий олівець, написав на аркуші «Бездоля», перекреслив його і зіжмакав у кулаці.

- А звідки цього слинявого Бездолю, чи точніше «Пиздолю», взяли в Центральний апарат КДБ УРСР, з якого обласного управління? - звернувся він до Свєткова, викинувши зібганий аркуш разом з поламаним олівцем у кошик для сміття. - І навіщо? Дискредитувати органи, бігаючи попереду паровоза? Створювати ґрунт для майстрування нарікань на органи КДБ з боку товаришів Сидорчука і Головченка і колективних петицій жителів Кончі-Заспи, ще треба розібратися, хто їх спровокував? А як на це подивиться Перший секретар і Центральний комітет КПУ? Тут, в Центральному апараті КДБ УРСР?! Так звідки цей Пиздоля? Захуячити цього козла туди, відкіля його сюди взяли! - Федорчук вийняв із стаканчика на письмовому приборі новий олівець.

- Доповідаю, товаришу голово…

- Із Львова, Віталію Васильовичу, - випередив генерала Свєткова генерал Рябовол, який після того, як Бездоля відмовив йому у квитках на Пугачову, взяв його особову справу для ознайомлення.

- Із Львова, - повторив повторив Федорчук. - Я наказую тобі, Рябоволе, сьогодні ж відправити цього слинявого Пиздолю назад у Львівське управління! І хай біжить попереду паровоза від перону київського вокзала до самого Львова! Шпалами, вздовж рейок, попереду паровоза! Особисто прослідкуй! Від старту до фінішу! - Федорчук покрутив пальцями олівець, зламав і кинув перед собою.

- Єсть прослідкувати, Віталію Васильовичу, - намагався виструнчитися наколошканий як і інші члени колегії гнівом Федорчука генерал Рябовіл.

Федорчук хотів взяти в руку олівець, на столі з письмового прибору стирчали лише ручки, і він натиснув на кнопку інтерфону:

- Дзеньзібар, чому у мене на столі немає жодного олівця?!

Капітан Дзеньзібар, ніби стояв під дверима, миттю заніс пригорщу старанно загострених олівців.

Федорчук взяв олівець і нахилив голову.

Запала така тиша, що було чутно, як в канцелярії гучно застрекотіла друкарська машинка старшої друкарки Писанки, - певно, особиста друкарка голови КДБ УРСР згадала про перукарку Люсьєну.

Каламутний березневий день, щось середнє між вечором і ніччю, розмивав обличчя членів колегії і згусклим мороком наповнював закутки кабінету.

Зайшов Дзеньзібар, поклав у стаканчик письмового прибору на столі Федорчука ще десять загострених олівців і увімкнув світло.

- Вимкни, - наказав Федорчук. - Електроенергію треба економити. Ще не вечір.

- Так темно ж, Віталію Васильовичу. - Дзеньзібар показав на туман за вікном і вийшов.

- Цей Дзеньзібар уже й мене не слухається, - проронив Федорчук.

Присутні не второпали, пошуткував голова чи поскаржився на свого джуру, тому розгубились, не знаючи який вираз вішати на свої тварі: чи зрозумілу посмішку на вдалий жарт всемогутнього голови КДБ УРСР, чи то докір на адресу Дзеньзібара. Втім, кожний у душі полегшено зітхнув - грім над їхніми головами пройшов стороною, голова КДБ втамував свій гнів.

Генерал Свєтков, переконавшись, що Федорчук не збирається шпурляти ніяких предметів у присутніх, насмілився порушити тишу:

- Товаришу голово, а, може, й майора Бузіну, як старшого лейтенанта Бяздолю, запустить попереду паровоза шпалами вздовж рейок до самого Львова, під контролем Володимира Олександровича товариша Рябовола, а вкупі з ними за компанію і майора Бочонкіна?…

- Ні, - обірвав Свєткова Федорчук. - Дійте так, як я наказав. Мобвідділ наказом Степана Несторовича оголосить навчально-бойову тривогу, перевірить його мобілізаційну готовність і потім будуть зроблені відповідні висновки і стосовно Бузини. І Бочонкіна, і інших розпиз… роз-з-згільдяїв з 5-го управління. Для науки всьому офіцерському складові!

- І з усіма наслідками, що мають випливати, - запевнив Муха. - Аж до!

- Так, Степане Несторовичу. На прикладі Бузини ми маємо навчити військової дисципліни увесь оперативний склад КДБ УРСР. На сьогодні все! - закрив засідання колегії Федорчук. - Можете розходитися. Хвилинку, Рябоволе, тобі ще завдання: старшу друкарку центрального машбюро КДБ Писанку відправте через 3-е Головне управління КДБ Союзу на посаду прибиральниці в Управління особливих відділів Туркестанського військового округу. Чи, краще, в особливий відділ до прикордонників. Років так на три… Хай там походить на концерти Джамбула Джабаєва, а потім подивимося, що з нею далі робити.

Між пальцями Федорчука знову хруснув олівець.

Генерал Рябовол сказав: «Єсть!» і нишком глянув на годинник.

Щоранку з восьмої до дев’ятої ранку він купався в басейні на стадіоні «Динамо», після обіду годину відпочивав на дивані в кімнаті відпочинку свого кабінету, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої години вечора йому робила масаж молоденька і вправна масажистка Інна з військово-медичної служби КДБ УРСР, а в суботу він приймав масаж в генеральській сауні на тому ж стадіоні «Динамо». Він клопотався, що вже поламався узвичаєний розпорядок його дня через засідання колегії, яке затягнулося аж за обід.

- А ти, Свєтков, - Федорчук тицьнув уламком олівця у бік начальника 5-го управління, - зразу ж проведи з Довбачем засідання парткому по персональній справі майора Бочонкіна. Якщо цей гусар щиросердно визнає свою провину, покається, то суворо попередьте і залиште на службі. Якщо буде крутити - виключити з лав КПРС і подати представлення на звільнення з органів. Разом з Бузиною. - Федорчук згріб залишки олівців і викинув їх під стіл.

* * *

Повернувшись до свого кабінету, Свєтков дав команду Довбачеві зібрати партком по персональній справі майора Бочонкіна і майорові Каламарчуку доповісти підготовлений до випуску сьогоднішній номер газети «Вечірній Київ».

Майор Каламарчук оперативно приніс шпальти газети, які ще пахнули друкарською фарбою. Про Пугачову в газеті нічого не йшлося, а всю другу сторінку з розворотом займала стаття кореспондента Григорія Швеця, у якій він таврував викладача Київського інженерно-будівельного інституту Сухомлина за те, що той під час вступу в члени КПРС приховав від партійної комісії факт перебування свого батька на посаді сільського старости за німців. Сухомлин стверджував, що його батько буцімто працював старостою за завданням партизанів, хоча довідки і свідків, як це належить, не надав, тому що, з його слів, усі загинули. В кінці статті кореспондент Швець поставив питання про доцільність перебування Сухомлина в КПРС і на викладацькій роботі.

Генерал Свєтков уважно прочитав усю статтю і відзначив:

«Молодець кореспондент Швець! Таким, як Сухомлин, в жодному випадку не можна довіряти виховання радянської молоді! Побільше б нам таких бойовитих журналістів, як Швець! Може, Алла Борисівна і має рацію, що Швець - і жнець, і гравець, і кравець, і писець, і ще…, як там вона висловилась? Тут з Аллочкою не посперечаєшся! Ні-ні!»

Від згадки про Пугачову у генерала Свєткова солодко заскніло у промежині. Від Пугачової його уява перекинулася на Євдокію Степанівну. Він витягнув з шухляди каламарчик з елеутерококом, накрапав у склянку подвійну дозу і погладив промежину.

«До тривоги встигну, - подумав. - Залишилось тільки вигнати Бочонкіна з партії. А жінка у мене відхідлива, пообіцяю квитки на концерт ленінградця Сергія Захарова. Вона, як побачить його масну пику по телевізору, аж мліє. Тільки скажу Бяздолі… Гай-гай, якому ж Бяздолі?! Він уже має бігти попереду паровоза шпалами вздовж рейок під контролем Рябовола аж до самого Львова. Напевне, Житомир уже проскочив! Скажу новому працівникові, який сяде на Міністерство культури, щоб ближче десятого ряду квитків не брав, а то ж Бяздоля натякав про моральне обличчя цього співака. Хай сходить з Рябоволихою і під контролем Рябоволихи. А сам в житті ні на який концерт більше не піду, зась! Навіть на Йосифа Кобзона!» - випиваючи елеутерокок з виразом, який був у Сократа, коли той пив свою чашу з цикутою, вирішив Свєтков.

В промежині стало ще тепліше, і Свєтков, кидаючи до рота льодяник, подумав: «Справедливо кажуть індуси: «Послухай хатха-йогу, а сам зроби, як Кама-сутра!»

Затим натиснув кнопку селектора і запитав підполковника Довбача:

- Партком підготували?

* * *

Світанку - скрізь жовтогарячий туф,

Де щойно ніч - всі греблі і - затори,

Чечуга - вежі вавилонські стерла,

Й світ - навпростець - аж в пальцях - німота.

Емма Андієвська, «Боржомний краєвид з кількома зайвими голосівками» (зі збірки «Спокуси святого Антонія»)

ГЛАВА I Х. КИЇВ, 5-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. ОПЕРАТИВНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ 9.1.

Незважаючи на те, що всі найвищі керівники КДБ УРСР заледве не з самого ранку і без перерви на обід були зайняті обговоренням правопорушень з боку офіцерів 5-го управління Бузини і Бочонкіна та акту ідеологічної диверсії, вчиненого московською співачкою Аллою Пугачовою проти начальника 5-го управління КДБ УРСР генерал-майора Свєткова на сцені Жовтневого палацу культури і мистецтв, система продовжувала працювати чітко і безперебійно, як працюють потужні роторні екскаватори на гірничо-збагачувальному комбінаті і весь його комплекс вкупі з металургійними комбінатами.

Оперативні працівникина явочних і конспіративних квартирах, явочних пунктах, а також в обумовлених місцях, тобто на алеях і лавках парків культури і відпочинку, у міських скверах або ж у непримітних кав’ярнях, на вокзалах і автобусних станціях тощо, проводили заздалегідь заплановані чи викликані в порядку екстреного зв’язку явки (зустрічі) з агентурою, відбирали письмові та усні повідомлення, давали нові завдання, інструкції, орієнтування, навчали секретних помічників необхідних прийомів і методів отримання очікуваної інформації та особливостей поведінки в стосунках з об’єктами зацікавленості органів державної безпеки при виконанні завдань органів КДБ; у відділах кадрів (а там, де організації, установи, підприємства мали таємні частини - у перших і других відділах), кабінетах КДБ, пунктах охорони громадського порядку, приміщеннях дільничих міліціонерів, народних дружин та комсомольських оперативних загонів, червоних кутках установ, організацій і підприємств здійснювали профілактичні бесіди з громадянами, стосовно яких надходили сигнали про те, що ці громадяни поки що не стали, проте могли стати на шлях антирадянської діяльності чи скоєння інших антидержавних злочинів (в інтересах цих же громадян, аби вони не пішли далі - аж до тюрми, тобто, їх потрібно було вчасно зупинити і спрямовувати туди, куди треба було йти відповідно до вказівок Комуністичної партії); встановлювали контакти з кандидатами на вербування та довіреними особами, вербували нових агентів, резидентів, утримувачів явочних і конспіративних квартир, поповнюючи і розширюючи агентурний апарат органів КДБ до розмірів, які мусили відповідати вимогам оперативної обстановки1)та використовуваних у її перебігу сил, засобів, форм і методів 2), а позаяк оперативна обстановка з кожним днем ускладнювалась і загострювалась, попри те, що політична обстановка, завдяки мудрому керівництву Політбюро ЦК КПРС на чолі з його Генеральним секретарем вірним ленінцем Леонідом Іллічем Брежнєвим, всупереч оперативній обстановці, постійно залишалась винятково здоровою і стабільною і невпинно покращувалась, забезпечуючи незворотній рух радянського народу до висот комунізму, то з появою новозавербованих агентів зростала кількість отримуваних оперативним складом повідомлень і сигналів, на які необхідно було відповідним чином реагувати, у тому числі і шляхом кількісного та якісного зміцнення агентурного апарату, тобто його збільшення, розширення і поглиблення. Повертаючись до своїх кабінетів, оперативний склад органів КДБ відпрацьовував сотні, тисячі, десятки тисяч документів - агентурних повідомлень, довідок, планів, запитів, записок, приписів, рапортів, постанов, висновків, звітів і т.д. і т.п. (якщо органи КДБ порівняти з живим організмом, то рух вказаних документів був їхньою кровоносною системою).

Розвідники 7-го управління займалися зовнішнім спостереженням, таємно фіксуючи аудівізуальною технікою, закамуфльованою під ґудзики, сумки, течки, портфелі, пакети, транзистори, попільнички, авторучки, запальнички, пачки сигарет, камінці, обрізки рейок та інші предмети, кожен підозрілий крок, контакт, дію, розмову об’єктів спостереження та їхніх зв’язків, виявляли зв’язки і здійснювали оперативну установку за місцем їх проживання, роботи і зв’язків.

Працівники Оперативно-технічного управління при допомозі технічних пристроїв здійснювали оперативно-технічні заходи (ОТЗ): підслуховували розмови в приміщеннях і по телефонах, записували їх на магнітофон, щоб потім передати розшифровані записи як зведення замовникам (ОТЗ), чи оперативно повідомляли замовників ОТЗ про отриману інформацію у випадках, коли вона потребувала негайного реагування; перлюстрували поштову кореспонденцію, намагаючись виявити в тих чи інших відправленнях, внутрішніх і міжнародних, у поштовому потоці чи стосовно визначених об’єктів, прямі і посередні докази антидержавної діяльності, закодовані повідомлення, дані про плани, наміри, зв’язки перлюстрованих осіб, тайнопис, закладки, антирадянську чи ідеологічно шкідливу літературу, отруйні речовини, наркотики, валюту, зброю, вибухівку та інші засоби терористичної діяльності; при відсутності хазяїв проникали в їхні помешкання, службові приміщення, готельні номери, проводили там негласні обшуки, встановлювали стаціонарну чи тимчасову техніку підслуховування на нових об’єктах оперативного контролю, ставили радіаційні мітки на самвидавських документах, щоб прослідкувати їхній рух у підпільному антирадянському середовищі.

Слідчі порушували кримінальні справи, виписували ордери на арешти і обшуки, затримували, обшукували, арештовували, допитували затриманих, заарештованих, підслідних у спецкабінетах внутрішньої тюрми на стільцях, приґвинчених до підлоги, пред’являли обвинувачення і знову допитували, виносили постанови про проведення експертиз, очних ставок, упізнань, оглядів, виїмок, складали обвинувальні висновки, передавали їх на затвердження в органи прокуратури, а ті в свою чергу - в судові органи, і підозрювані› підслідні› підсудні отримували визначений їм термін покарання відповідно до міри скоєного злочину і оголошеного вироку.

Інспекція відстежувала стан агентурно-оперативної діяльності і рівень виконавської дисципліни в підрозділах КДБ УРСР та його органах на місцях і готувала по результатах контролю та аналізу відповідні довідки, схеми, статистичні таблиці, графіки, огляди, інструкції, орієнтування, висновки, пропозиції, проекти рішень, розпоряджень і наказів.

Начальники підрозділів, від груп до управлінь, та їхні заступники (і аж до голови КДБ та його заступників) глибоко вивчали керівні документи, ретельно вичитували агентурні повідомлення та інші підготовлені оперативним складом і отримані спецпоштою чи шифрозв’язком документи, вислуховували усні звіти, писали візи і резолюції, давали вказівки і розпорядження, сварили, картали, карали, накручували, підстьобували і підганяли, - щоб жоден оперативний працівник не заспокоювався на досягнутому і ні на секунду не забував, що противник з кожним днем діє підступніше, витонченіше і небезпечніше; з цією метою старанно відстежували рівень службової дисципліни, опираючись на партійні осередки, парторганізації, партбюро і парткоми, і при їхній допомозі своєчасно виявляли порушення і своєчасно виправляли їх.

І щоб не робили оперативні працівники, як би вони не діяли, їхня робота і дії були огорнуті таємністю, бо конспірація - то наріжний камінь діяльності будь-якої таємної спецслужби, адже противник діє теж таємно і підступно; усі папери в документообігу КДБ, майже без виїмку, були таємними: оперативний працівник, поклавши на стіл чи заправивши у друкарську машинку чистий аркуш паперу і продумуючи, що він має викласти на тому аркуші, автоматично ставив у правому горішньому кутку аркуша реквізити: «Таємно», чи «Цілком таємно», прим. № ____________________; реєстр. № ____________________); Олексій Григорович одного разу, коли збирався написати листа матері, автоматично проставив у правому горішньому кутку аркуша: «Таємно, прим. єд., реєстр. № ____________________», - і далі почав писати: «Дорога матусю», - після чого зрозумів, що він дарма засекретив листа, бо документ, який він готував для матері, не потребував реєстрації.

Майор Бузина і його колеги Нежердецький, Майоренко, Глюк, Гопанчук, Горбачук, Капустянський, Саврій, Пономарьов, Забара, Сорока, Бездоля, Бочонкін, Марусенко, Єрмолаєнко, Павлов, Дутиченко, Рядченко, Каламарчук, Нікітченко, Голуминський та інші співробітники КДБ УРСР і його органів на місцях були ґвинтиками і коліщатками цього механізму - водночас: ґвинтиками - позаяк своєю високою професійністю, дисциплінованістю, відданістю справі Леніна-Ульянова і Фелікса Дзержинського зміцнювали і без того міцний механізм органів державної безпеки і забезпечували його ефективну роботу; коліщатками - оскільки крутилися, як і увесь механізм, кожен одноосібно і разом вкладали, як бджоли узяток, свій внесок у його результати.

* * *

Той день для майора Бузини пройшов згідно з наміченим планом.

О 10-й годині ранку в обумовленому місці - на перестанку громадського транспорту «Міст Патона» він зустрівся з кандидатом на вербування «Б», який потрапив у поле його зору в результаті здійснення на каналі міжнародного поштового обміну пошукових заходів із застосуванням «ПК» - перлюстрації кореспонденції.

«Б» мляво листувався зі своїм далеким родичем в Канаді, майор Бузина вивчив того родича і виявив, що він у свою чергу є родичем функціонерки зарубіжної націоналістичної організації СФУЖО («Світова федерація українських жіночих організацій»), завів на неї оперативну добірку і тепер через кандидата на «В» - «Б» створював агентурні можливості для проникнення у СФУЖО для подальшого вивчення питання, яким чином центри ОУН використовують зарубіжне українське жіноцтво, об’єднане у СФУЖО, для проведення підривної діяльності проти СРСР і УРСР, напевне, з прицілом на радянське українське жіноцтво, що могло свідчити про перехід противника на ще більш витонченіші, конкретизовані за об’єктами ворожих устремлінь тактичні способи і методи здійснення ідеологічно-диверсійних акцій, тобто не тільки проти радянської інтелігенції, молоді, робітництва і селянства - взагалі, а вже і за статевими ознаками - зокрема, та з метою перехоплення легальних і нелегальних каналів зв’язку провідників (провідниць) СФУЖО зі своми спільниками (спільницями) на теренах в СРСР і УРСР і викриття засобів їхнього підривного впливу.

Провівши зустріч, майор Бузина сів у трамвай 27-го маршруту «Воскресенський житловий масив - Палац спорту».

Крізь вікно кинув погляд на Дніпро, крига ще не скресла, на льоду, мов круки, сиділи рибалки.

Трамвай рушив, тлуста кондукторка зі свого місця гукнула:

- Вашедшіх пасажіров па-а-апрашу обілєчіваться!

Майор Бузина не захотів скористатися своїм законним правом на безплатний проїзд, щоб не «світити» посвідчення - непомітно для сторонніх показати його кондукторці можливостей не мав, і передав через сусіднього пасажира три копійки на квиток.

У трамваї людей було напхом, пасажири стояли впритул один до одного. Сусідою у майора Бузини виявився офіцер з погонами капітана прикордонних військ. Він жваво розмовляв з жінкою, яка стояла поруч з ним. Не дивлячись на майора Бузину, капітан-прикордонник взяв у нього три копійки, передав кондукторці зі словами:

- Прошу пані без здачі, - чим вельми здивував і кондукторку, і Олексія Григоровича.

Кондукторка кинула бісики на капітана:

- Ох-хо-хо! І гдє мої сємнадцать лєт? - хотіла штурхонути ліктем пасажира, якого натовп притиснув до її крісла, передумала і натомість рукою підібрала з брів на лоба чівку. Щось забуте промайнуло ув її очах, погасло, вона відірвала з моточка квиток і віддала його капітану.

Пасажир, якого натовп притис до крісла кондукторки, чіпляючись за поруччя, зауважив:

- «Пані» срання на чьорних «Волгах» єздяют у парікмахєрскую, а нє душатся в трамваях, - і сідницями відіпхнув заднього пасажира.

- Дурак, - сказала кондукторка. - Доболтаєшься.

Майор Бузина поправив мазепинку на голові, взяв у капітана квиток, який той передав йому зі словами:

- Прошу пана, користуйтесь.

Майор Бузина знову зиркнув на погони капітана: однострій був у нього явно не війська УНР періоду головного отамана Симона Петлюри.

Капітан і жінка жваво розмовляли між собою, з їхньої розмови майор Бузина добрав, що вони є подружньою парою, до Києва приїхали у відпустку з якоїсь далекої прикордонної застави, проживали на квартирі у знайомих, вдень катались містом на громадському транспорті, увечері відвідували театри і концертні зали. Жінка знизу вгору дивилася на свого капітана, їй трохи заважали довгі вії, і вона широко розкривала карі очі, аж маленька борозенка, не зморшка, утворювалась на лобі; подружжя обговорювало якусь смішну подію, що трапилась з ними у Києві, жінка періодично тулила голову до грудей капітана.

Вони весело сміялись, обмінювалися кпинами і звернули на себе увагу оточуючої публіки своєю безпосередністю, гумором і, певно, українською говіркою.

Майор Бузина вважав усіх киян, які розмовляли російською мовою, каліками: інвалідами 1-ї, 2-ї, 3-ї груп - з дитинства чи внаслідок втрати мовоздатності.

Інваліди сиділи на визначених для них та інших місцях, стояли в проходах, на приступках, пов’язані тісним трамвайним простором і «язиком», одні мовчали, інші перегиркувались: «Куда прьошь!», «Нє толкай!», «Ти что, заснул? - мнє сходіть нада!» «Куда сходіть? В сортір? Ги-ги-ги!»

Майор Бузина подумав, що, либонь, подружжя та він займають у цьому тісному тбшарі маленький острівець.

«Острови стоять посеред води, - міркував він, хилитаючись разом з усіма і щільно притискаючи до грудей течку з повідомленням кандидата на «В» - «Б» про його родичку із СФУЖО, щоб у тісному натовпі не втратити незареєстрований секретний документ, - і великі, і малі, така їхня доля, вода безперестанку намагається поглинути їх під себе, зрівняти з дном, як би вони не опирались у своєму гонорі, на дні моря опинилась і велика Атлантида. Чому загинула Атлантида? - намагався він пригадати. - Сама пішла на дно чи океан її поглинув?»

Трамвай загальмував, кондукторка оголосила:

- Остановка «Бульвар Дружби народов»!

Двері відчинилися, одні пасажири випхнулись, інші увіпхнулись, трамвай рушив, кондукторка гукнула:

- Слєдующая остановка «Рєдутний пєрєулок»! Папрашу заранєє готовіться на виход! Вошедшіх пас-с-сажіров па-а-апрашу обілєчіваться!

Жінка капітана запитала свого чоловіка:

- Ми з тобою «обілєчині»?

Капітан відповів:

- «Обілєчині» на все життя», - і витягнув з кишені шинелі цілий жмут різних квитків.

- Заховай, - сказала жінка. - Приїдемо додому в ліс і будемо по кожному квитку згадувати, як ми катались Києвом. - І на хвильку притиснулась головою до його шинелі.

Майор Бузина хилитався на поворотах купно з трамваєм і пасажирами, їхати було вже майже зручно; зрапта у нього защеміло серце, з плеча до п’ясті руку, що тримала течку, ніби обпали зашпори, незвідь-чому; Олексій Григорович подумав, чи не відвідати йому відомчий шпиталь на вулиці Рози Люксембург, щоб зробити кардіограму - від перестанку «Будинок офіцерів», на якому він мав виходити, шпиталь військово-медичної служби КДБ УРСР був сливе поряд, і до зустрічі з агентом «Кочеком» на явочній квартирі «Почайна» часу він ще мав.

Майор Бузина послухав, як щемить серце, кольки трохи попустили. Треба було виходити, а йому не хотілось. Йому здалось, що якщо він вийде наразі, не переговоривши з подружжям, то втратить щось таке, про що потім буде жалкувати, в серці залишиться колючка, як ті зашпори, і вони будуть - зчаста чи ні, - нагадувати йому про щось таке, про що він забуде здогадуватись.

Олексій Григорович вільною рукою поправив мазепинку, відтак повернувся до жінки капітана-прикордонника і запитав:

- Скажіть, будь ласка, коли вже нарешті буде перестанок «Вулиця Петра Запорожця»? А то я їду, їду, кінця-краю не видно, а вулиці Петра Запорожця нема.

Жінка здивовано подивилась на майора Бузину і мов руками сплеснула:

- Господи, ви ж їдете геть в іншому напрямі! Вам треба на Воскресенський житловий масив?

- Так, - сказав майор Бузина, - треба дістатись з Правого берега на Лівий берег до Воскресенки.

- А трамвай їде у зворотньому напряму, з Лівого берега на Правий, в центр - до Палацу спорту, на Троїцьку слободу! Колю, я правильно сказала? - запитала вона свого чоловіка.

- Той підтвердив:

- «Троїцька слобода» або по-сучасному - «Палац спорту».

- «Троицкая слобода»? - перепитав пасажир, якого натовп притискав до кондукторки, а він не дуже опирався.

- Троїцька, - підтвердила кондукторка. - Колись була Троїцька слобода. З Троїцької слободи там тільки бані залишились.

- А я думаю, почєму бані возле стадіона називаются Троіцкіє? - здивувався пасажир, якого натовп притискав до кондукторки.

- Надумав де балакать про баню, - не дуже злостиво штовхнула кондукторка ліктем у бік недоріки.

- Ми ж щойно переїхали з Лівого берега на Правий, - усміхнено говорила жінка капітана майорові Бузині. - А ви увійшли в трамвай на зупинці «Міст Патона» не в той бік.

Майор Бузина кивнув головою, підтверджуючи, що вчинив необачність, сівши не в той трамвай.

- Ви, я відчуваю, приїжджий і Києва гаразд не знаєте? - запитав капітан.

- Так, щойно вранці приїхав. З Кривого Рога, - підтвердив майор Бузина. - Речі облишив на вокзалі у камері схову і отепер ніяк не можу дістатися до Воскресенки.

- Виходьте наступної зупинки, - порадила жінка, - ось-ось вона буде, через кілька хвилин: «Будинок офіцерів», і пересідайте на цей же трамвай навпроти. Проїдете назад через Дніпро мостом Патона на Лівий берег і далі Русанівкою, перестанків ще через двадцять буде ваша Воскресенка і вулиця Петра Запорожця.

Жінка м’яко вимовляла звук «л», її подільська говірка була щемною, як біль за втраченим життям.

«Я сів не в той трамвай… - проказав у думці майор Бузина, слова склались гарно, як у вірші. - Видко, у мене є поетичні здібності. Чому я не став поетом? Мабуть, для поезії потрібна муза і острів, чи навіть маленький острівець? Може, мій син стане поетом? «Олесь Бузина-молодший - відомий український поет», чи краще - «Олесь Бузина - видатний український поет. Лавреат премії Павла Тичини!» Звучить! Але три копійки я втратив, вірша не допишу і на сьогодні досить таких обихідок», - вирішив він і сказав:

- Дуже дякую.

Пасажири заходились жваво обговорювати подію:

- Ето же нада: чудак собрался на Воскрєсєнку, а поєхал в обратном направлєнії і щітаєт, что єдєт правільно. Сразу відно - дєрєвня, с Крівого Рога, нє догадался спросіть у прохожих ілі постєснялся.

Один пасажир порадив майорові Бузині їхати до кінця, щоб не втрачати трьох копійок на зворотній напрям, інший заявив: «Врємя - дєньгі», зав’язалась суперечка, що краще - зекономити три копійки чи тридцять хвилин часу.

Суперечці поклала край кондукторка, проголосивши:

- Білєти дєствітєльни только до конца проєзда в одну сторону маршрута. Ето вам нє метро, злидні, - кататься на трі копєйкі целий дєнь.

Майор Бузина подякував жінці і вийшов на перестанку «Будинок офіцерів».

Поки двері ще не зачинились, жінка крикнула йому:

- Хай таланить вам! Бувайте здорові! - і помахала рукою.

Над трамвайними коліями, припнутий до двох ліхтаревих стовпів, висів плакат: «Перетворимо Київ у зразкове соціалістичне місто!»

«Перетворимо», - погодився майор Бузина.

Трамвай відійшов, майор Бузина трохи постояв, серце перестало щеміти, поворушив рукою - зашпори відійшли. Вирішив, що кардіограму зробить через місяць під час планової диспансеризації, і пішов на автобусний перестанок 68-го маршруту, щоб їхати далі вниз вулицею Кірова, а потім Володимирським узвозом на явочну квартиру «Почайна» у будинку на вулиці Костянтинівській на Подолі.

* * *

З агентами «Кочеком» і «Ядвіґою» майор Бузина провів зустрічі на явочній квартирі «Почайна» з інтервалом у півтори години, відібрав від «Кочека» одне повідомлення разом з «самвидавним» документом під назвою «Втрачена воля: молитва за гетьмана Івана Мазепу», який «Кочек» отримав від об’єкта справи оперативного нагляду (ДОН) «Беркута» на одну ніч, від «Ядвіґи» - чотири мельдунки, оформив і зареєстрував у секретаріаті два повідомлення - «Кочека» і одне «Ядвіґи», завбачливо відіклавши три донесення «Ядвіґи» на потім, таким птбитом забезпечивши собі ще три результативні явки поспіль: не треба буде йти на здибанку з «Ядвіґою», достатньо у визначений день проставити потрібну дату, в секретаріаті зареєструвати допис тим же числом, і у звітності про результати роботи з агентурою будуть значитися замість однієї - чотири явки, що значно покращить статистичні показники і самого майора Бузини, і 5-го управління в цілому. До того ж, Олексій Григорович не поспішав: як на його підрахунки, він уже впритул наблизився до показників майора Забари з запасом, який дасть йому можливість обігнати колегу ближчим часом. В Оперативно-технічному управлінні (ОТУ) з «самвидаву» Олексій Григорович зробив три фотокопії: одну - для справи, другу - для реєстрації в інформаційній системі обліку «самвидавів» (ІСОС), третю - для проведення криміналістичної експертизи тексту документа і шрифту друкарської машинки, на якій було виготовлено документ, з метою подальшого розшуку автора та виконавця «самвидаву». На оригіналі фахівці ОТУ поставили радіотехнічну мітку (РТМ) для відстеження подальшого руху «самвидаву». За даними «Кочека», «Беркут» мав намір через студентів з Братіслави, які стажувались у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, передати текст за кордон для публікації. Достатньо буде дати команду прикордонникам - вони дозиметри мають, прикордонники виявлять серед багажу «емісара» 3), чи в якійсь схованці, документ, позначений РТМ, і він вже легалізованим шляхом повернеться до рук майора Бузини. Що далі з ним робити, він зорієнтується.

* * *

Читати «самвидав» майор Бузина часу не мав, тому що документ терміново потрібно було повертати «Кочеку», лише пробіг очима по діагоналі якусь сторінку: «… хоч обидва вони, і Карл ХІІ, і Іван Мазепа, зазнали нищівної поразки від москалів та декількох козацьких полків, які підтримали Петра, повернувши своїх коней у зворотньому скерунку, коли простували на заклик Івана Мазепи і при переході через Сейм, Десну і Дніпро побачили, як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених розбишаками князя Меньшикова жителів Батурина, того Меньшикова, який став князем «із грязі»… який підсунув Петрові свою обозну коханку Марту Скавронську і крутив ним, як хвіст собакою, до пори, до часу, поки докрутився, не врятувала його і колишня обозна коханка Марта Скавронська, що стала жінкою Петра - Катериною Першою;… як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених розбишаками князя Меньшикова жителів Батурина: від немовляти до сивого дідуся,… несе на плотах, як на одрах, загиблі родини усіх тих козаків, які покинули гетьманську столицю і пішли за Іваном Мазепою, несе подовж усієї України, від Києва і до Запорозької Січі, аж до самої Хортиці, де вони на віки вічнії один за одним зникали у вирі сивого Ненаситця, і, зауваживши, що на плотах серед мертвих поки що немає їхніх дітей, жінок, матерів і батьків, змушені були підкоритися московському цареві, не знати, чи від страху за полишених на поталу зайшлому північному нелюду своїх рідних, чи від усвідомлення невідворотности долі і Божої волі, а, може, витівок Анциболота, які той вершить кожного сьомого дня відпочинку Божого… але полтавська перемога московського царя не була поразкою України… бо ніхто ніколи не знав і не знає, де перемога і де поразка, адже найбільший тріюмф в остаточному підсумку може виявитися найбільшою невдачею, і навпаки, поразка може стати початком важкого і довгого шляху до жаданої перемоги, яка саме і розпочалась з виклику гетьмана України Івана Мазепи московському цареві Петрові Першому…», - і не заходячи до кабінету повернув «Втрачену волю» агенту «Кочеку», який цей час чекав його на Хрещатику у кав’ярні станції метрополітену.

9.2.

З почуттям певного задоволення повертався майор Бузина до свого кабінету, тримаючи під пахвою течку із зареєстрованими в секретаріаті агентурними повідомленнями «Кочека», «Ядвіґи», кандидата на «В» - «Б» та зробленими в ОТУ фотокопіями «самвидаву» - своїм добутком, який свідчив, що день пройшов недурно, позаяк найголовніше для кожного оперативного працівника - це отримання інформації, тому що тільки з інформації починається справжня оперативна робота, а інформацію можна отримати лише в тому випадку, коли є надійний і працьовитий агентурний апарат, націлений на виконання поставлених перед ним завдань, до того ж треба добряче побігати містом, щоб здибатись з потрібним «джерелом» та отримати бажану здобич, мовою тперів - «шкурку», бо відомо, що тпера, як і вовка, ноги годують.

* * *

Біля дошки оголошень навпроти кімнати, відведеної для засідань парткому, майор Бузина побачив капітана Сороку, який стояв із зосередженим обличчям і старанно вивчав свіже повідомлення.

Очевидячки, він уже прочитав оголошення декілька разів, і чекав, коли хтось підійде до нього, щоб обговорити його зміст.

В коридорі, крім капітана Сороки, за винятком кількох заклопотаних оперів, які притьмом снували в різні боки, нікого більше не було.

Майор Бузина підійшов і мовчки прочитав:

ОГОЛОШЕННЯ

Сьогодні о 18:05 відбудуться партійні збори

Управління.

Порядок денний:

1. Персональна справа члена КПРС

майора Бочонкіна І. Д.

2. Різне.

Ознайомившись з оголошенням, Олексій Григорович подивувався і запитально подивився на Сороку:

- Що трапилось? Хоче з жінкою розлучитися, чи виявилося, що на тещу зареєстрована його персональна дача і автівка «Жиґулі» 6-ї моделі? Так, здається, Ваня Бочонкін не ловелас і не обтяжений дрібновласницькими пережитками?

- Обтяжений перебуванням у витверезнику, - радо відказав капітан Сорока, дочекавшись співрозмовника, хотів далі розказувати і тут звернув увагу на вишиванку, у яку був одягнутий майор Бузина.

- Гарна вишиванка, - сказав він і погладив хрестики на сорочці. - Я тебе в ній бачив ще з ранку. «Сорочку мати вишила мені», чи не так?

- Не так, - мовив майор Бузина і прибрав з грудей руку Сороки. -Вишиванку колись мені подарував мій інститутський приятель на день народження. Сьогодні я увечері з ним зустрічаюсь. Він працює секретарем парткому колгоспу і у своїх справах приїхав до Києва.

- Зрозуміло-зрозуміло, - протягнув капітан Сорока. - Та навряд чи ти з ним сьогодні зустрінешся. Бачиш - партійні збори.

- То ж розказуй.

- Розказую. Позатиждень наш Бочонкін поїхав у відрядження до Львова, випив увечері сполом із хлопцями з обласного Управління, ти знаєш, що у Львові вміють частувати, прийшов у готель, захотілось ще додати. В готелі, де зупинився Бочонкін, на першому поверсі розміщений ресторан «Інтурист». Бочонкін спустився в «карпатську залу», випив ще грамів триста і заходився приставати до жінок з сороміцькими пропозиціями. А ти кажеш - «не ловелас»! Йому, звісно, відмовили, мабуть, занадто п’яним був. Тоді він заліз на подіум до оркестру, відібрав у співачки мікрофон, оголосив: «Для всєх прісутствующіх в залє жітєлєй Западной Украіни і гостєй ісполняєтся пєсня «Марш савєтскіх танкістов», - і заспівав: «Броня крєпка, і танкі наші бистри, і наші люді мужеством полни!»

- Еге-еге, - зацікавився майор Бузина розповіддю капітана Сороки. - Це відома пісня, і популярна, є декілька варіантів. Я чув.

- Оркестранти так сторопіли, що почали підігрувати Бочонкіну, хоч нотами, вірогідно, не володіли, хоч і популярна, як ти кажеш, пісня, та не скрізь. Алеж уявляєш: у Львові, у «карпатській залі» ресторану «Інтурист» москаль співає: «Тогда нас в бой пошльот товаріщ Сталін, і пєрвий маршал в бой нас повєдьот» у супроводі оркестру?! До того ж там у ресторані вечеряла ціла група туристів з Канади, які були вельми здивовані таким поворотом справи, перелякались і, недовечерявши, повтікали у свої номери. Однак деякі спритні, либонь, емісари закордонних ОУН, впроваджені в групу під прикриттям, встигли в різних ракурсах сфотографувати Бочонкіна на сцені ресторану і зняти на кінокамеру, вважай, для того, щоб занотувати побачене і почуте, щоб потім після повернення використати для антирадянської пропаганди і брехні. Чекай нової наклепницької кампанії зарубіжних підривних центрів на інтернаціональну дружбу радянських народів. Розумієш, скандал набув міжнародного масштабу! Скоро портрети Бочонкіна з’являться в зарубіжній пресі в різних недостойних позах! Уяви собі!

- Зачекай, Петре, не біжи так прудко, а то ти починаєш мені нагадувати старшого лейтенанта Бездолю, який бігає попереду потяга. Щось воно в мені не склеюється. По-перше, нічого канадці за кордон не вивезуть. Усі нотатки, якщо вони мають тенденційну спрямованість і неадекватно відображають радянську дійсність, згідно з встановленими правилами, в іноземців митним оглядом при виїзді вилучаються, а плівки з тенденційними знімками засвічуються. Так що навряд, чи побачимо ми подобизну Вані Бочонкіна в журналі «Шпіґель» чи «Лайф». По-друге, Ваня Бочонкін, наскільки я знаю, у своїй роботі супроти сіонізму і єврейського націоналізму прагне використовувати негласні методи, а не панцерну техніку і подіуми для публічного виголошення свого кредо та погроз. Зачекай-зачекай, - майор Бузина наморщив лоба, - подібний марш Ваня Бочонкін інколи співає, щоправда, трохи в іншій інтерпретації, я ж кажу - є різні варіанти цього маршу.

- Ага! Співає! Мені й самому було важко повірити, але саме так і було. Швейцар, місцевий вуйко з вусами і в кептарику, напевно, колишній бандерівець, з тих, які ідейно не роззброїлися, викликав міліцію. Міліціонери намагались відібрати у Бочонкіна мікрофона, він пручався, довелось їм застосувати методи примусу. Канадські емісари і цю сцену зафільмували і сфотографували. Коли міліціонерам вдалося вгамувати Бочонкіна, вони вивели його під ручки і відвезли до витверезника. Бочонкін помився під душем, гадаючи, що потрапив при допомозі колег у свій готельний номер, ніч переспав і лише вранці очунявся і доглупався, в якій установі перебуває.

- Вляпався! - скрушно промовив майор Бузина. - А ще говорив: «Донбас порожняк не гонить!» От тобі й маєш!

- От тобі й маєш! Йому роблять допит: «Хто такий, де живеш, що робив?» - тому що документів при ньому не було, він обачливо залишив їх у своєму номері, ти ж знаєш, у якому відділі він працює, хитрий і навчений, з будь-якої халепи може викрутитись.

От тоді, коли його запитали: хто такий, де живеш і що робив, - він прийшов до тями і змикитив, у якому закладі перебуває без документів, і згадав, що з ним напередодні трапилось.

Вирішив Бочонкін і тут викручуватися.

«Я жітєль города-гєроя Сталінґрада, - каже нахабно, - мєня завут Растапчатов Пьотр Алєксєєвіч, по імєні і отчєству я тьозка россійского імпєратора Пєтра Вєлікого, о котором вєлікій Пушкін, надєюсь, ви знаєте, кто такой Пушкін, пісал, что он вєсь как божія гроза, - надєюсь, ви чіталі єго роман в стіхах «Палтавская бітва», - нахожусь в вашєм дружествєнном городє Львовє в камандіровкє. Намєдні вєчєром с устатку рєшіл нємного атдахнуть в рєсторанє «Інтуріст», поскольку Львов для нас ето как би заграніца. Паужинал, випіл полбутилкі вашєго піва, харошєє піво, пачті такоє, как нашє «Мамаєв курган». І рєшіл под настроєніє спєть папулярную в народє пєсню времьон Вєлікой Атєчєствєнной вайни про доблєстних танкістов…»

«А чому не маєте при собі паспорта, шановний тезка російського імператора, коли їдете у відрядження зі свого міста-героя на гастролі до нашого дружнього міста?» - питають у нього міліціянти.

Він пояснює, що документи залишив у своїх знайомих, в яких зупинився на час відрядження, і просить дати йому можливість зателефонувати. Йому дозволили, він подзвонив нашому оперу з єврейського відділення обласного Управління КДБ, на миґах пояснив ситуацію і просить: «Виручай!» Опер швиденько приїхав, заплатив штраф і забрав квитанцію на прізвище «Растопчатов», а разом з нею і самого Бочонкіна.

- Звідки ти знаєш такі подробиці? - Майор Бузина був геть збентежений розповіддю капітана Сороки.

- Левко Нежердецький мені розказав, у присутності Миколи Майоренка. Він дізнався своїми каналами у хлопців з Львівського УКДБ. Міліція включила дані про пригоду в ресторані «Інтурист» у своє добове зведення, начальник Львівського управління КДБ генерал Полудень прочитав і дав шифротелеграму в 5-е управління.

- Паки, щось наплутав генерал Полудень, - продовжував сумніватися майор Бузина. - Давно відомо, що у нього в голові таргани бігають.

- Полудень не переплутав, він доповів про подію у львівському ресторані «Інтурист», як було написано у міліцейському зведенні. Про те, що «Растопчатов» є майором Бочонкіним, він не знав. Генерал Свєтков учора увечері був на явці, сьогодні зранку нікого не приймав, потім пішов на колегію, тому він теж нічого про подію у Львові не знав. Це вже потім хтось із Львова подзвонив Довбачеві і сказав, посилаючись на шифровку, що насправді марш танкістів у ресторані «Інтурист» співав не сталінградець Растопчатов, а наш Бочонкін. Полковник Бердиш розписав шифровку в «розшуковий» відділ для встановлення «Растопчатова» та інформування про його поведінку у Львові Волгоградське управління КДБ як терориста. Довбач забрав шифровку і доповів про подію в Управління кадрів, Рябовол - Федорчуку. Голова дав вказівку розібратись з Бочонкіним на парткомі.

- Ти ба, які дива тут зчинились, поки я їздив у Москву разом з Федорчуком! - Майорові Бузині було жаль майора Бочонкіна, хоч він був і кацап, та не зовсім затятий, - так вважав Олексій Григорович, - втім, він не любив усіх москалів та кацапів майже без вийнятку.

- Так-так. Повернувшись з колегії, Філофей Алфейович разом з Довбачем провів попередню співбесіду з Бочонкіним.

- Ну і що розказав Бочонкін? - стурбовано перепитав майор Бузина.

- Філофей Алфейович викликає Бочонкіна і питає його в присутності Довбача: «Розкажіть, товаришу Бочонкін, що ви натворили у відрядженні?»

Ваня, начебто ні про що не здогадуючись, каже: «Доповідаю, товаришу генерал. За час відрядження відповідно до затвердженого полковником Прокловим плану вивчив вісім справ оперативного обліку, провів три контрольні зустрічі з агентурою, дав практичні рекомендації щодо посилення агентурно-оперативної роботи в середовищі з числа єврейських націоналістів і сіоністів у місті та області, виявлення ульпанів та інших форм прикриття сіоністської діяльності».

Філофей Алфейович йому питання в лоб: «Ви і в міському витверезнику зустрічалися з агентурою із середовища єврейських націоналістів і сіоністів?»

«Подібні хитромудрі легенди шифрування здибанок з агентурою із середовища єврейських націоналістів і сіоністів я ще ніколи у своєму житті не використовував. Хоча ідея може мати інтерес, товаришу генерал», - відповідає Бочонкін та ще й з вивертом.

В цей час двері парткому з гуркотом відчинились, звідти вискочив скуйовджений майор Бочонкін і з швидкістю метеора побіг до свого кабінету, не звернувши уваги на капітана Сороку і майора Бузину. Через тридцять секунд він з тією ж швидкістю повернувся і знову скочив у партком.

- О, бачиш, як забігав, - задоволено констатував капітан Сорока. - На співбесіді він теж викручувався. Філофей Алфейович у відповідь на таку його поведінку каже Довбачу: «Ну, якщо товариш майор Бочонкін щиросердо не зізнається і продовжує крутить, готуйте партком і загальні партійні збори Управління, будемо його виключати з лав КПРС сьогодні. До завтра тягнути не станемо, завтра у нас нові проблеми можуть виникнути, ще один кандидат дозрів». Хто той «кандидат», промовчав. Ти не знаєш?

- Та звідки я можу знати, якщо цілий тиждень мене тут не було і увесь день працюю у місті з кандидатами на вербування та агентурою, - відповів здивовано майор Бузина.

Втім, щось таке підозріливе шпигнуло в його мозок: «Треба бути насторожі, недарма ж мої конспекти інспекція затребувала для перевірки, як мене проінформував майор Забара, а у Михайла Йосиповича джерела скрізь надійні». В бездоганності своїх конспектів Олексій Григорович був упевнений на всі сто відсотків, тому знаку не подав, що має якісь версії щодо чергового «кандидата» на партійний суд, який за версією генерала Свєткова мав відбутися вже завтра, бо не виключалось, що тим «кандидатом» міг бути і він, і продовжував уважну слухати розповідь капітана Сороки.

- «Кальоним желєзом будєм вижігать малєйшіє проявлєнія разгільдяйства і пьянства в нашєм здоровом коллєктівє!» - каже Філофей Алфейович, - продовжував з явним задоволенням розповідати капітан Сорока. - Бачиш, як забігав Бочонкін. Хай побігає, а увечері він покладе партквиток на стіл, якщо навіть на парткомі чи на зборах і покається. Філофей Алфейович йому не простить за те, що той зачинив його минулого тижня в туалеті на нашому поверсі. А ще Ваня Бочонкін має догану по службовій лінії за те, що обміняв вилучений у якогось київського сіоніста Талмуд на трилітровий бутель самогону у такого ж сіоніста-єврея. Для Бочонкіна - по зав’язку для того, щоб вилетіти з лав КПРС і органів, все йому пригадається.

* * *

Майор Бузина ні про туалет, ні про Талмуд геть нічого не знав.

Не знав він і про пригоду, яка сталася з Бочонкіним у витверезнику та ще й у Львові, коли він достеменно знав, що майор Бочонкін їздив у відрядження до Ворошиловграда, а не у Львівське управління, саме тоді, коли він перебував у Москві, до того ж Бочонкін повернувся раніше.

- Петре, ти щось знову плутаєш. Майор Бочонкін їздив не до Львова, а у Ворошиловград, він мені учора розказував. Я ще у нього запитував, як місцеві євреї вимовляють «Ворошиловград». Іван відповів, що по-різному, залежно від рівня асиміляції.

- Як не у Львів? Левко Нежердецький мені розказав, що п’яного Бочонкіна затримали у Львові. Він спеціально крутить, щоб заплутати сліди. Нічого, на парткомі зізнається, якщо захоче відбутися по мінімуму суворою доганою, а не виключенням із членів КПРС, хоча правдиве зізнання йому вже не допоможе. Тобі може підтвердити про факт перебування Бочонкіна у львівському витверезнику Микола Майоренко, запитай у нього. Він дуже переживає за Бочонкіна, позаяк на волейболі навчив Бочонкіна накидати йому паси. А якщо Бочонкіна виключать з партії, то «автоматом» погонять і з органів КДБ, і Майоренко втратить «розпаса».

- Левко Нежердецький, певно, зацікавлений, щоб Микола Майоренко втратив такого розпасника, - погодився майор Бузина. - Мишко Глюк теж може накидати м’яч, - згадав він.

- Та не так вправно, як Бочонкін, - заперечив Сорока. - Філофей Алфейович після бесіди з Іваном викликав Левка і в присутності Довбача сказав: «Ви - відповідальний по лінії парткому за дисципліну чекістів-комуністів Управління у позаслужбовий час та їхній здоровий спосіб життя. Товариш Бочонкін потрапив у витверезник, своєї ганебної поведінки не засудив. Довбач рекомендує, щоб ви взяли участь в засіданні парткому, на якому ми будемо виключати Бочонкіна з партії. Ви повинні виступити і засудити. Товариш Довбач розкаже, що вам треба буде говорити. Мнєніє коллєктіва! Кальоним жєлєзом!» «Втямив, товаришу генерал, - відповідає Левко, - розпеченим залізом і тільки так! Малєйшіє проявлєнія! Сполом із віце-полковником Довбачем! Мнєніє коллєктіва!» Він на парткомі ще потовчеться по Бочонкіну.

Майор Бузина стенув плечима, ще раз прочитав оголошення і вирішив запитати про подію у капітана Майоренка.

9.3.

Оперуповноважений 4-го («клерикального») відділу 5-го управління КДБ УРСР капітан Майоренко сидів у своєму кабінеті.

Перед ним на стіні висів портрет Михайла Суслова, а на сейфі стояло бронзове погруддя Фелікса Дзержинського. На шиї Фелікс Едмундович тримав вимпел товариства «Динамо» за перемогу, здобуту командою 5-го управління на змаганнях з волейболу серед команд Центрального апарату КДБ УРСР, який команді 5-го управління вручили разом з погруддям Фелікса Едмундовича.

Капітан Майоренко попивав чай і з зосередженим обличчям читав Біблію, видруковану зарубіжною релігійною організацією «Християнська місія» у видавництві «Думки про віру». Біблію капітанові Майоренку надав у тимчасове користування його колега по відділу старший лейтенант Єрмолаєнко, який займався агентурно-оперативною діяльністю в середовищі віруючих протестантських церков і нелегальних сектантів. Біблію, яку читав капітан Майоренко, було конфісковано в іноземця українського походження, підозрюваного у причетності до закордонних релігійно-підривних центрів, який під виглядом туриста в’їхав в СРСР через Чопський прикордонний пункт. Іноземець під час прикордонного контролю намагався довести, що Біблія йому потрібна тричі на день для власного читання, проте не зміг пояснити, навіщо він ввозить в Радянський Союз аж п’ять примірників тієї ідеологічної отрути, чим підтвердив підозри, що в СРСР він приїхав як емісар закордонного релігійно-підривного центру «Християнська місія», у зв’язку з чим його було попереджено про недопустимість в’їзду в СРСР для проведення ідеологічно шкідливої діяльності, уся п’ять примірників Біблії було конфісковано, а їхнього власника видворено з СРСР із забороною в’їзду на п’ять років.

Капітан Майоренко відірвався від читання і зрадів, коли побачив в дверях майора Бузину:

- Олексію Григоровичу, заходь! Ти лиш послухай, що тут написано!

- Слава Ісусу Христу! - привітався майор Бузина, побачивши в руках у капітана Майоренка Біблію.

- Навіки слава! - відзаємив капітан Майоренко. - Читаю Святе письмо, брате, - сказав він, показуючи на розгорнуту Біблію. - Позичив у Павлуся Єрмолаєнка, він біблій достобіса понавилучав у баптистів. У православних з цим ділом дефіцит. Але ти послухай, що тут написано.

Капітан Майоренко ткнув пальцем в текст Біблії і розпочав читати вголос:

- «Сталося того часу, і відійшов Юда від своїх братів, і розташувався аж до одного адул-ламітянина, а ймення йому Хіра. І побачив там Юда дочку одного ханаанеянина, а ім’я йому Шуа, і взяв її, і з нею зійшовся. І завагітніла вона, і породила сина, а він назвав ім’я йому: Ер. І завагітніла вона ще, і породила сина, і назвала ім’я йому: Онан. І ще знову, і породила сина, і назвала ім’я йому Шела. А батько був у Кезиві, як вона його породила. І взяв Юда жінку для Ера, свого перворідного, а ім’я їй: Тамара. І був Ер, Юдин перворідний, злий в очах Господа, - і Господь його вбив. І сказав Юда до Онана: «Увійди до жінки брата свого, і одружися з нею, - і встанови насіння для брата свого». А Онан знав, що не його насіння те. І сталося, коли він сходився з жінкою брата свого, то марнував насіння на землю, аби не дати його своєму братові. І було зле в очах Господа те, що він чинив, і вбив Він також його. І сказав Юда до Тамари, невістки своєї: «Сиди вдовою в домі батька, аж поки не виросте Шела, син мій». Бо він був подумав: «Аби не вмер також він, як брати його». І пішла Тамара, та й осілася в домі батька свого» 4).

- Олексію Григоровичу, брате, ти бачиш, що воно робиться! - обурено заявив капітан Майоренко. - Я вважав, та й усі так вважають, що онанізм - це суходрочка, а виявляється зовсім інше. І Онан не був онаністом, тобто не займавсяч суходрочкою, а займався, в принципі, нормальним сексом до того, тільки хотів, щоб дружина його покійного брата не могла завагітніти від нього, тому марнував насіння на землю, оскільки, напевно, презервативи на той час ще не винайшли. А, може, й винайшли, лишень були у дефіциті, як і тепер часто буває в наших аптеках. І за це Бог його убив! Жах! Слухай, а ти б хотів, щоб дружина твого брата завагітніла від тебе, чи твоя дружина завагітніла від твого брата, коли ти помреш?

- У мене немає брата. Син є.

- Значить, у тебе і проблем з первородством немає. А в мене є менший брат, у міліції служить… Ще не одружений… Оце я читаю і дивуюсь, скільки тут є повчальних історій, про які майже ніхто не знає! І думаю, чому у нас у школі вчать історії про давньогрецьких богів, а Біблію забороняють, га? Можливо, тому, що Володимир Ілліч теж марнував насіння на землю, бо власних нащадків не настругав? Але ж Надія Костянтинівна не була дружиною його старшого брата Саші, якого стратили царські поплічники? А, може, була?

- Надію Костянтинівну природа нагородила генітальним інфантилізмом, тому вона сексом з Володимиром Іллічем не займалася. Вожді сексом зі своїми жінками не займаються. Так мені пояснив один поінформований підполковник з московської «дев’ятки».

- Він, що, твій знайомий підполковник з московської «дев’ятки», Леніна і Крупську охороняв, зі свічкою стояв, тому все знає?

- Так, тільки без свічки, він має ліхтарик. А до вождя і його жінки, з якою він, тобто вождь, сексом не займався, і жінки, з якою він, тобто вождь, сексом займався, охороняв секретаря ЦК КПРС Суслова.

- У Суслова теж цей, як його?…

- Ні. Суслов до жінок інтерес проявляє.

- Нізащо б не повірив. - Капітан Майоренко впівока зиркнув на портрет Суслова. - Читаємо далі, надзвичайно цікаво. І те, що ти сказав, і те, що тут написано: «І минуло багато днів, і вмерла Шуїна дочка, Юдина жінка. А коли Юда був утішений, то пішов до Тімни, до стрижіїв отари своєї, він і Хіра, товариш його адул-ламітянин. А Тамарі розповіли, кажучи: «Ось тесть твій іде до Тімни стригти отару свою». І зняла вона з себе одежу вдівства свого, і покрилася покривалом, і закрилася. І сіла вона при брамі Енаїм, що по дорозі до Тімни. Бо знала вона, що виріс Шела, а вона не віддана йому за жінку. І побачив її Юда, і прийняв її за блудницю, бо закрила вона обличчя своє. І він збочив до неї на дорогу й сказав: «А ну я ввійду до тебе!» - Олексію Григоровичу, ти бач, як гарно написано: «Я ввійду до тебе!». - Бо він не знав, що вона невістка його. А вона відказала: «Що даси мені, коли прийдеш до мене?» А він відказав: «Я пошлю козлятко з отари». І сказала вона: «Якщо даси заставу, аж поки пришлеш». А він відказав: «Яка та застава, що дам я тобі?» Та сказала: «Печатка твоя, і шнурок твій, і палиця твоя, що в руці твоїй». І він дав їй, і зійшовся з нею, а вона завагітніла від нього».

- Ні, ні-ні, я проти, щоб діти вивчали Біблію, - зупинив своє читання капітан Майоренко. - Це ж треба, щоб свекор та злягався зі своєю невісткою, як з повією! Хоча сей Юда молодець - трьох синів настругав, у тебе один син? - а коли жінка померла, на повій його потягнуло. Що ж воно далі там буде?

І продовжив читати:

- «І встала вона та й пішла, і зняла покривало своє з себе, і зодягнула одежу вдівства свого. А Іуда послав козлятко чрез приятеля свого адулламітянина, щоб узяти заставу з руки тієї жінки. Та він не знайшов її. І запитав він людей її місця, говорячи: «Де та блудниця, що була в Енаїм при дорозі?» Вони відказали: «Не була тут блудниця». І вернувся він до Іуди й сказав: «Не знайшов я її, а також люди місця того говорили: Не була тут блудниця». І сказав Іуда: «Нехай візьме собі ту заставу, щоб ми не стали на ганьбу. Ось я послав був те козлятко, та її не знайшов ти». І сталося так десь по трьох місяцях, і розповіджено Іуді, говорячи: «Упала в блуд Тамара, твоя невістка, і ось завагітніла вона через блуд». А Іуда сказав: «Виведіть її, - і нехай буде спалена».

- Олексію Григоровичу, брате, як же так? Юда трахнув блудницю, не підозрюючи, що то його невістка, а потім дає команду спалити її! Жах! Ні-ні, таки навпаки, діти, хоч там що, мають читати такі книжки, щоб достеменно знали, яка кара може їх спостигнути за блуд. - Капітан Майоренко закрив закладкою сторінку Біблії, яку не дочитав.

- Правильно, дочитаєш потім, перед сном, - сказав майор Бузина. - Розкажи, лишень, що там трапилось з Бочонкіним у відрядженні? Здається ж міцний чоловік, а теж впав у блуд. Щойно іду повз партком, бачу біля свіжого оголошення крутиться Петро Сорока і розказує мені історію про те, що Бочонкін потрапив у витверезник, і його вже виключають з партії на парткомі.

- Виключають і, думаю, що виключать, - впевнено промовив капітан Майоренко. - А що буде потім, ближчим часом дізнаємося.

- То так серйозно? - стурбувався майор Бузина. - Тоді певно увечері рішення парткому для затвердження буде винесено на загальні партзбори. Доведеться години три просидіти на партзборах, слухати теревені Свєткова і Довбача, а я домовився зі своїм другом зустрітися увечері. Для цього трапунку і сорочку одяг, яку він мені колись подарував. Ми з ним училися разом у педінституті. Та й Бочонкіна жалко, він непоганий, здається, чоловік, хоч і кацап.

- Хоч і кацап, проте непоганий і порядний, не те, що твій Сорока, брате.

- Чому мій?

- Та це я так, до слова. «Кальоним желєзом будєм вижігать малєйшіє проявлєнія разгільдяйства і пьянства в нашєм здоровом коллєктівє!» - голосом Свєткова промовив далі капітан Майоренко і продовжив від себе: - як сказав Філофей Алфейович перед парткомом, погрожуючи Бочонкіну виключенням з КПРС, дарма що сам кацап, і Бочонкін - теж кацап, а Левко Нежердецький, хоч і прихований католик-єзуїт, який зизить під василіянця, а теж в одну дудку із Свєтковим і Довбачем грає. Він там теж на парткомі «кальоним желєзом» випалює. А вишиванка у тебе гарна. Як у тій пісні співається…

- Свєтков, чи як він себе називає - Святков, не кацап, а мордвин, - уточнив майор Бузина. - Тому й гянярал, а не генерал, Святков, а не Свєтков.

- О, тоді втямки, я не надавав цьому нюансу значення. Ти маєш рацію, а рацію ми маємо завжди, але, як кажеш ти, лише тоді ми праві, коли ми тверезі. А ми завжди тверезі, за невеликими виїмками, проте це не той виїмок. Тому партзборів сьогодні не буде, і з «кальоного желєза», маю таку версію, вийде «пшик». Гадаю, що майор Іван Бочонкін ще довго буде перебувати в лавах КПРС, якщо сам не захоче розлучитися з розумом, совістю і честю нашої епохи. І ми з тобою теж, якщо дочитаємо Біблію до кінця. Отже, не хвилюйся і готуйся до зустрічі зі своїм інститутським другом.

Так трохи загадково і дещо зарозуміло заспокоював капітан Майоренко Олексія Григоровича.

- Це все в Біблії написано? - поцікавився майор Бузина.

- Брате, у Біблії є все, як каже Павлусь Єрмолаєнко…

- Моя бабуся теж казали, що у Біблії написано все, - пригадав майор Бузина.

- От-от, а Біблію Павлусь Єрмолаєнко, як і твоя бабуся, прочитав до кінця і кожного дня читає, то одну, то другу, він їх понавилучав в емісарів багато. Ось послухай, що тут написано у передмові, я законспектував, знадобиться для вербування агентури, потім за допомогою Левка перекладу приступнішими словами, бо православні такої мови не зрозуміють, от послухай: «Богові до вподоби, коли людина діє, шукає, прознає, чинить добро ділом, словом і молитвою. Ніщо з того не йде намарно, ніщо не пропадає. - Голос у капітана Майоренка звучав суворо і урочисто. - Тож так само не йдуть намарно, не пропадуть і ті зусилля, що їх завдає собі людина, коли вона не обмежується на усвідомленні особистого ставлення до Бога, а, так би мовити, включається у долю всього людства, беручись до трудної справи читання заповідженої Божої Книги. - Капітан Майоренко підняв угору палець: - «Заповідженої!» Це читання наприкінці вам окупиться. Справді, при першому читанні читача неуникно спіткає враження, що він потрапив у хаос суперечностей, у дивоглядний світ, де наївні казки, дитячі уявлення химерно переплітаються з висловами найглибшої мудрости, де Бог виступає то у вигляді невидимої незбагненної сили, то у вигляді об’ємної, намацальної істоти… - чуєш, Льошо: - «намацальної істоти», наділеної всіма людськими властивостями любові, гніву, ревнощів, ба навіть заздрощів. І коли мова про перше з головних питань - питання вибраности, призначення, то читач насамперед буде, просто кажучи, збентежений: за віщо, мовляв, саме цей народ був вибраний, якщо його царі появляють такі недостойні приклади відступництва, якщо сам він, народ, раз у раз стягає на себе догани, ба й прокльони, з боку своїх же пророків?»

- Я теж збентежений, - сказав майор Бузина.

- Спокійно, Льошо, це не про нас. Далі мова йде про народ і пророків, тобто контингент майора Бочонкіна, очевидьки, і про нього тут щось є, зокрема, про його відступництво від морального кодексу чекіста-комуніста, наших заповідей, та прокльони членів парткому на його адресу, наших пророків, невеличких, більші, певно, у вищих парткомах. Одначе річ тут не стільки у Бочонкіні, скільки в Сороці. Левко Нежердецький має щохвилини прийти і все розказати. Зачекай.

Капітан Майоренко закрив передмову і хотів заховати Біблію в шухляду.

9.4.

Капітан Майоренко хотів заховати Біблію в стіл, але в цей час до кабінету зайшов майор Нежердецький і мовчки поклав на стіл зірване з дошки оголошень повідомлення про партійні збори, на яких мала розглядатись персональна справа члена КПРС майора Івана Бочонкіна.

- Брате Левку, - вигукнув капітан Майоренко, - а де ж наш винуватець?

Майор Нежердецький побачив в руках капітана Майоренка Біблію і запитав майора Бузини:

- Це тобі Колько про грішника Онана розказував? - Він взяв у капітана Майоренка Святе Письмо, перегорнув наобач кілька сторінок і прочитав: - «І взяв Амрам свою тітку Йохевед собі за жінку, і вона породила йому Аарона та Мойсея. А літа життя Амрамового - сто і тридцять сім літ. А сини Їцгарові: Корах, і Нефеґ, і Зіхрі. А сини Уззіїлові: Мішаїл, і Елцафан, і Сітрі. І взяв Аарон Елішеву, дочку Амінадавову, сестру Нахшонову, за жінку, і вона породила йому Надава, і Авігу, і Елеазара, і Ітамара. А сини Корахові: Ассир, і Елкана, і Аваасаф, - це родини Корахові. А Елеазар, син Ааронів, узяв собі з дочок Путіїлових за жінку, і вона породила йому Пінхаса» 5). Цікаво… З Піньою, Пінхасом Зельдовичем, я у Луцькому в одному класі вчився. Він після закінчення школи вкупі з батьками виїхав в Ізраїль, тепер служить в «Сохнуті» 6). Я його нові координати дав Іванові Бочонкіну.

- До парткому чи після? - поцікавився капітан Майоренко. - Ми тебе вже заждались, брате. Тут Олексій Григорович хвилюється, що через позачергові партійні збори зривається його здибанка з інститутським другом.

- Партзборів управління не буде, - впевнено відповів майор Нежердецький, при цьому він хотів подерти оголошення, але передумав. - Залишу Бочонкіну на згадку.

- Виключили Бочонкіна з лав КПРС?

- Здогадайся з трьох спроб, ти, Миколо, метикуватий. Вгадаєш - даю 25 копійок. Не вгадаєш - з тебе 25 копійок. Га? Не ся здогадуєш? Мої 25 копійок. Поки що не віддавай. У вівторок на сітківці я їх ставлю на кін. Програєш - женеш мені кербель, виграєш - ми з тобою квити.

- Якби я з тобою грав на гроші, ти б уже ходив без штанів, - глузливо мовив капітан Майоренко.

- Я?! - скипів майор Нежердецький.

- Годі, хлопці, - втрутився майор Бузина. - Ти, Левку, ліпше скажи, що там сталось з Бочонкіним і де він отепер?

- Ся стало те, що й мало ся стати. Такою була воля Аллаха! - Майор Нежердецький підняв очі гору і зітхнув сумовито. - Вилучили його з партії. Одностайно. Рішення суворе. Але, враховуючи ідеологічну борню, яка з кожним днем ся загострюєть, і той факт, що наш ідеологічний ворог ся намагаєть знайти дірку в наших злютованих спільною метою партійних лавах, в даному разі дірку в особі майора Бочонкіна, рішення цілком справедливе. Мушу констатувати, але слухайте далі…

- І ти теж проголосував за виключення? - обурився капітан Майоренко. - Навіть не утримався? А ще другом називаєшся! Який же з тебе друг і побратимець?! Олексію Григоровичу, брате, скажи, який з цього пристосуванця друг і побратимець?! Бочонкіна тепер розжалують до єфрейтора і з органів витурять! І хто зі мною на «розпасах» тепер буде грати? Тому-то й розраховуєш виграти у вівторок і видурити у мене карбованця?

Капітан Майоренко суворо зиркнув на майора Нежердецького, чекаючи відповіді.

- Ле-ле, Колю, не ся диви на мене таким василиском. - Майор Нежердецький почувався впевнено. - Я не вотував за се рішення, пане-товаришу, оскільки не є членом парткому, а мене було запрошено на його засідання, оскільки я маю постійне партійне доручення - відповідаю за здоровий спосіб життя наших працівників та їхню фізичну готовність боротися з внутрішніми і зовнішніми ворогами, тобто спортивну підготовку. І доручення виконую успішно, чому доказом є он той приз, - майор Нежердецький показав на бюст Дзержинського з вимпелом товариства «Динамо» на шиї. - Іван Бочонкін - мій друг і побратимець, се всі знають, ти правильно мовиш і я від нього не ся відрікаю. Одначе вшистко єдно, я б теж вотував за вилучення Івана Бочонкіна з лав КПРС. Справа принципова - дружба дружбою, а служба службою, і взагалі, у нас усе повинно ся вирішувати одно-го-лос-но - згідно з партійною дисципліною і вимогами демократичного централізму. Вилучили Ваника Бочонкіна з лав одностайно.

- «Одностайно» від слова «одна стайня»?

- Колю, не ріж полу. Безсмертний твір Йозефа Вісаривоновича Сталіна «Марксізм і вопроси язикознанія» ти читав?

- Не читав.

- Тоді прикуси язик і не виголошуй єретичних інтенцій.

Капітан Майоренко обурено засовався на стільці.

Майор Бузина випередив його:

- Виключили Івана з лав КПРС і розійшлися? А де ж Іван?

- За Івана не хвилюйтесь. У нього нерви міцніші, ніж у декого з присутніх.

- Олексію Григоровичу, які можуть бути нерви, коли йдеться про долю нашого друга і побратимця, скажи? - Взявши в руки Біблію, капітан Майоренко звернувся за співчуттям і підтримкою до майора Бузини.

- Продовжуй, Левку, - сказав майор Бузина, - справа серйозна, не до жартів.

- Продовжую, але скажи Миколі, щоб бодай на мить прикусив язика і не розмахував Біблією.

Капітан Майоренко промовчав.

- Коли наш «Борман», тобто Довбач, закрив засідання парткому, - продовжив майор Нежердецький, - безпартійний майор Іван Бочонкін, хоча рішення про його вилучення з лав КПРС має ще бути затверджено на партзборах Управління, але то не проблема згідно з принципом партійної дисципліни і демократичного централізму, ся звертаєть до Свєткова і рече: «Товаришу гянярал, дозвольте за свій кошт з’їздити у Ворошиловґрад, дати раду на місці, що там ся трапило у витверезнику. Я у своєму житті ніколи не був п’яним як ґой, і ніколи не брешу, хоча і не вважаю сю рису достоїньстьою свого характеру».

Свєтков глянув на шифротелеграму від генерала Полудня і ся подивував: «Товаришу Бочонкін, причому тут Ворошиловґрад? Ви потрапили до витверезника у місті Львові, коли перебували там у службовому відрядженні, ся намагаючи видати себе за мешканця міста-героя Сталінґрада на прізвище Растопчатов! У Ворошиловґраді начальник Управління поки що полковник Косяченко. Поки що - Косяченко, а не поки що - полковник, тому що генералом Косяченко уже не стане увік, хоч йому і вдалось посадить терориста «Гайдамаку». А у Львові - генерал Полудень, який і надіслав шифротелеграму».

Ваня Бочонкін почав нервово ся сіпати, він останнім часом, як на мій позір, став дещо дразливим.

«Товаришу гянярал, - мовить, - я у своєму житті жодного разу не був у місті Львові. Це не мій реґіон кураторства. У нашому «єврейському» відділі за львівських євреїв відповідає майор Борис Степанович Саврій з міста Хмельницького, колишнього Проскурова, а я родом з міста Донецького, колишнього Сталіного, а до того Юзівка, але не із Сталінґрада. Я був у службовому відрядженні у Ворошиловґраді, колишнє місто Луґанське, а не у Львові, колишній Лємберґ, тому що відповідно до функціональних обов’язків, затверджених вами, відповідаю за оперативну обстановку серед єврейських націоналістів і сіоністів на периферії у Луґанській і Донецькій областях, а не у Львівській. Дозвольте доповісти документи, вони у мене в кабінеті у сейфі поки що лежать, я ще не встиг ся відзвітувати у фінвідділі, писав звіт про здійснену роботу у Ворошиловґраді, як того вимагає інструкція про звітність за відрядження».

Не чекаючи дозволу, Ваня Бочонкін притьмом вискакує з парткому, через хвилину ся повертаєть і кладе перед Святковим посвідчення на відрядження: день приїзду - день від’їзду, печатки Ворошиловґрадського управління КДБ і квитки «Київ-Ворошиловґрад» і «Ворошиловґрад-Київ».

«Якщо члени парткому і ви особисто, товаришу генерал, вважаєте, - каже Бочонкін досить знервовано, - що я за одну ніч встиг з Ворошиловґрада збігати у Львів, щоб випити там пива у місцевому ресторані, потрапити у витверезник і повернутися назад, щоб о дев’ятій годині ранку провести контрольну явку з аґентом «єврейського» відділення 5-го відділу Ворошиловґрадського УКДБ «Циклопом», відмітка в особовій справі «Циклопа» є, встановивши таким чином світовий рекорд для закритих приміщень, то ви помиляєтеся. Я кандидат в майстри спорту зі скраклів, але не з спринту на довгі дистанції», - робить Бочонкін таку заяву, вже не для протоколу, тому що офіційна частина засідання парткому ся закінчила.

Свєтков хвилин десять студіював документи Бочонкіна, потім передав Довбачу.

«Борман» теж довго ся видивляв, потім подзвонив начальнику «єврейського» відділу полковникові Проклову, шефу Вані Бочонкіна, запитав, де Іван був у відрядженні, після чого звертається до Свєткова і рече: «Товаришу женераль, напевно, вийшла накладка, інколи неминуча в нашій складній роботі, оскільки досить часто ми працюємо в умовах оперативної невизначености. Як доповідає колонель Проклов, майор Бочонкін справді перебував у Ворошиловґраді і втрапити до львівського витверезника об’єктивно не міг. Пропоную питання закрити і розійтись».

Бочонкін обурюється: «Як це - «питання закрити і розійтись»?! А рішення парткому про моє вилучення, зафіксоване в протоколі одностайно? Я партійний член чи безпартійний? Я маю право чи не маю права?»

«Борман» каже: «Врахуємо ваше зауваження, товаришу Бочонкін. Пропоную продовжити засідання і без обговорення поставити на голосування питання про відміну попереднього рішення парткому про одностайне вилучення товариша Бочонкіна з членів КПРС і його поновлення в рядах партіі як члена».

Проголосували знову одностайно, залишили Бочонкіна в партії, такою була воля Саваофа, - майор Нежердецький підняв очі гору, - і розійшлись. Ваник залишився, ачей, потягнув женераля в туалет виясняти стосунки. Щось довго його немає. Олексо Григоровичу, як ти з’їздив до столиці?

- Тобі підполковник Мусоргський вітання передавав, - сказав майор Бузина.

- Петро Модестович? Вже підполковник? - Обличчя майора Нежердецького вмить повеселіло. - Моцний москаль! Де ти його бачив?

- У Москві, він Красну площу і Мавзолей Леніна охороняє. Об’єкти номер один і два.

- Хіба? Його Бояринов у «спецкоманду» Управління «С» ПГУ обіцяв взяти. А він ще в «дев’ятці»?

- Так. У ПГУ перейде ближчим часом. Обіцяв відвідати Київ.

- Зустрінемо, бігме! Я з Петром Модестовичем на курсах у Балашисі вишкіл проходив, у Каракумах ящірок їли, у Вірменії, коли в горах з парашутом стрибали, Арарат по той бік кордону бачив. Мені вірмени розказували, що колись Арарат був на їхній території, Володимир Ілліч віддав його туркам 1921-го року, і він опинився в Турції. А кажуть, що гора не йде до Магомета 7). Пішла, як мила! Славно було б, далебі, якби Петро Модестович завітав до нас! А він тобі не розповідав, як я жінці Гришка Вернидуба, Гришко теж був на курсах, бандеролю оголошеною цінністю в триста кербелів надіслав у Черкаси драний камуфляж, який Петро Модестович викинув як зужитий? Не казав? Розкажу.

Жінка, коли Гриня дзвонив їй, кожного разу ся допитувала, чи купив він їй у ҐУМі костюм «джерсі» і кримпленові пантальони. А коли ж ся вирвеш у той ҐУМ? Якщо й ся видавала вільна хвилинка, то уся братія поспішала у ресторацію «Бичаче око». Варто лише було паркан перестрибнути. От я, щоб дорога половина Гришка не набридала свойому мужу, відіслав їй бандеролю з камуфляжем товариша Мусоргського, який той викинув на ганчірки для чищення зброї після стрільб. Жінка потім того трапунку приїхала транзитом з Черкас через Москву і знайшла свою половину у Балашисі, попри те, що наш об’єкт засекречений. Трохи подряпала Грині пику за бандеролю, хоч він і володіє прийомами рукопашного бою і самбо, далеко не так, як я, певна річ, однак на рівні. Начальник курсів полковник Бояринов відпустив Гриню з жінкою у Москву на цілу добу, вони переночували в готелі «Пекін», і жінка Гришуні таки придбала собі в ҐУМі костюм «джерсі» і кримпленові шуси. Гринько і його жона претенсій до мене не мали. Не розказував?

- Не розказував. Він розказував про жаб.

- А, жаби! Ади, файні шкреки ся плодять під Москвою! М’ясо, як у кролів. Далебі, навіть краще, ніж у трусиків, ніжніше. Я, коли, дай Боже, доживу до абшиту 8), відкрию у рідному місті Луцькому ресторацію французької кухні і візьму в долю Петра Модестовича, щоб ся займав постачанням шкреків з Московії. З Парижа будуть приїздити Мірей Матьє, Шарль Азнавур, французький шансон, кутюр’є, Ів Сен-Лоран, дефілє, лямор-бонжур, шато де флер…

Мрії майора Нежердецького перебив майор Бочонкін, який з дещо ображеним виглядом на обличчі зайшов до кабінету.

- О, про вовка промовка… - сказав майор Нежердецький. - Шалом Ізраель! - привітався він до майора Бочонкіна. - Леле! Ванику! Та на тобі обличчя геть немає, як кажуть москалі!

Обличчя у майора Бочонкіна було, воно було, як крик валашка з лісу, якого спіймав коло водопою вовк.

- Шалом алейхем! - машинально відповів він і смикнувся: - Який «шалом», пане Нежердецький, і який «Ізраель»?! Я з вами розмовляти відмовляюсь доти, доки ви мені не поясните всю цю історію з якимось «Растопчатовим», якого я ніколи не знав і знати, сто пудів, не хочу, витверезником та мою участь у ній. Двісті пудів, без вас у цій брудній провокації, через яку мене ледве не було одностайно вилучено з лав членів КПРС, слава Богові Ягве - о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! 9), що справедливість, триста пудів! - восторжествувала, - не обійшлось! Який у нас з вами може бути «шалом», їбьона вош, пане Нежердецький?

Майор Нежердецький, заскочений гнівною тирадою майора Бочонкіна, не вимовив звука.

Майор Бочонкін на межі крайнього обурення не стерпів і брудно вилаявся:

- Кіш мір ін тухес, шлімазл! 10)

- Добродію Бочонкін, додайте ще - поц 11), - зважився на відповідь майор Нежердецький, якого, очевидьки, образила огидна лайка з вуст майора Бочонкіна. Він повів нижньою щелепою і сіпнув головою зліва вгору. - Та я не поц, шляк би тебе трафив, каш мара кар, чавела, ду тем пула, кізда меті, футі капі, драку, кроца фіста сакраменто 12),і цілувати ваші худокосні сідниці в найближчий час наміру не маю. Не ся ображайте, я резиґную. - Майор Нежердецький порухав бровами. - Як мовив один розумний чоловік, ся здаєть, то був я: «Свої образи записуйте на піску». А на Волині кажуть: «На образливих воду возять». От.

- А ти ніколи і ні на кого не ображаєшся? - Майор Бочонкін криво посміхнувся.

- Я? - здивувався майор Нежердецький. - Ніколи і ні на кого! З якого б біса? Запитай у капітана Майоренка.

Капітан Майоренко мовчав.

- Ти, Левку, кінчай свої манси і не забивай нам баки тралі-валі, - сердито продовжував майор Бочонкін. - Питання серйозне. Я хочу знати усю правду про провокацію, яку лише ти міг влаштувати, либонь!

- Ванику, бігме, яка провокація? Не ся юши і не ставай цапа! Від екскурсу ся повертаю до дискурсу - се ніякий не компльот 13) проти тебе, як ти гадаєш, а звичайнісінький оперативний експеримент, у якому «наосліп» тобі ся довело взяти участь. Чи не вчили пана-товариша Бочонкіна у Мінському на Вищих курсах, що головними вимогами оперативного експерименту, як меттди пізнання в аґентурно-оперативній діяльності, є чистота проведення заходу і забезпечення конспірації?! Инакше потрібного результату не досягнеш, чи, ще гірше - ся трапить помильний вислід. Повідай, що далі було, коли усі члени рабинату розійшлися?

- Експеримент?! - обурився майор Бочонкін. - Я що тобі - собака академіка Філатова?

- Ніт же, - академіка Павлова, - доброзичливо поправив майор Нежердецький. - Академік Філатов на собаках не експериментував, він лікував очні хвороби у місті Гаджибеї, яке помилково називають Одеса, а свої методи лікування випробовував на мавпах. То Іван Петрович Павлов перевіряв умовні рефлекси на собаках в Ленінґраді. Ся угамуй і не розпускай мукоїди. Товариство хоче, аби ти повідав, що далі було, коли усі левіти ся розійшли, заєдно з ними і я, а ти ся залишив з віце-колонелем Довбачем і женералєм Свєтковим?

Майор Нежердецький налив з графина шкляник води і подав майорові Бочонкіну. Майор Бочонкін випив одним духом не подякувавши.

- Розійшлися, проголосувавши за поновлення майора Бочонкіна в лавах КПРС? - уточнив майор Бузина.

- Так, - відповів майор Нежердецький. - Партком одностайно поновив Івана Демидовича в лавах, і я усією душею вотував за се рішення, хоча членом парткому не є. А що було потім?

- Левіти, шановний Левко, кривосуду не чинять, рішення ухвалюють у чіткій відповідності з нормами Тори і Талмуду і двічі по одному питанню ніколи не голосують, - показав зуби майор Бочонкін. - Це ж тобі не хуйо-мойо і не хаміль-шаміль, а Комуністична партія! Розум, честь і совість! Я в неї вступив у забої, на передовій трудового фронту ще до КДБ! Я працював шахтарем, а не протирав яйцями штани по кабінетах, як деякі! - У майора Бочонкіна заходив живчик на скроні.

- Сількісь-сількісь, - не став сперечатись майор Нежердецький, - хай буде гречка: ти не протирав яйцями штани по кабінетах, як деякі, а працював в забої. Вугілля добував? Хоч инколи дрібне, але завсіди - перевиконуючи?

- Перевиконуючи, завсіди.

- Іносе, вірю, так і запишемо, - примирливо віднотував майор Нежердецький. - Розповідай, як Довбач ся викручував із цієї халепи, в яку ти його вмочив.

- Не я, а, підозрюю, ти, - уточнив майор Бочонкін. І, потроху заспокоюючись, почав розповідати:

- Коли всі розійшлися, я питаю у Трьох-Де: «Як же так все вийшло, Дмитре Денисовичу? Ви не уявляєте, які почуття я переживав, коли мої товариші по партії і чекістській діяльності ухвалили одностайне рішення про вилучення мене зі своїх рядів у якості члена! Я маю право чи не маю права?»

«Борман» відповідає: «Само главно, ви не переживайте. В 37-му році вас, Іване Демидовичу, без суда і слідства за вироком «особого совєщанія» чи «тройки» розстріляли б, а потім десь через тридцять років за рішенням Верховного Суду на підставі висновку органів КДБ про незаконність вироку посмертно б реабілітували. Ми ж розібралися за п’ять хвилин, своє рішення, само главно, привести «в ісполнєніє» не встигли і вас реабілітували. Радійте, що зараз ми живемо в умовах відновлення ленінських принципів партійного життя, соціалістичної законності і радянської демократії, і наше засідання фатально для вас не закінчилось, само главно. Почувайтесь і далі членом нашої ленінської партії».

І сміється ось так, - Бочонкін закинув голову назад і показав, як засміявся зі схлипами секретар парткому Дмитро Денисович Довбач. - Де ще ви бачили такого довбойоба?

* * *

Безмаль, такого довбойоба ніхто з присутніх не зустрічав, тому запитання майора Бочонкіна залишилось без відповіді.

Старший лейтенант Майоренко взяв в руки Біблію, вийняв закладку, знайшов у ній місце про Онана і відтак сказав:

- А ось Онана, сина Юди, було вбито без суда і слідства лише за те, - даремно ти, Левку, скалиш зуби, - що своє насіння він спускав буцімто не туди, куди належить, і усі вважають його родоначальником онанізму, хоча це історична помилка, яку до цього часу, на жаль, не виправлено. Може, сьогодні після роботи розглянемо питання про реабілітацію Онана в ганделику «Під булавою», подалі від «Бормана» і вже без участі Сороки, ой, лихо, не Петрусь? А заодно і відзначимо успішне закінчення оперативного експерименту та реабілітацію майора Бочонкіна? Як ти, Олексію Григоровичу?

- Чому б і ні? Приймається, - погодився майор Бузина. - Тільки за булаву триматися не будемо і подалі від «Хвилинки». А то там нас уже по імені і по батькові знають. Я, коли останній раз заходив і шинкарка до мене привіталась: «Олексію Григоровичу», - поворушив мізками: «Чи не агентура нашого Кальтенбруннератут працює?»

- Полковника Кондратьєва, начальника відділу внутрішньої безпеки?

- Так, «шістки» - відділу внутрішньої безпеки, - підтвердив майор Бузина.

Усі помовчали, роззираючись на стелю, стіни, двері.

Раптом клацнула клямка і в отворі дверей з’явився старший лейтенант Спірохін. Усі подивились за спину старшого лейтенанта Спірохіна - чи не один. Спірохін був один. Він уважно роздивився притихлих присутніх і, завбачивши майора Нежердецького, запитав:

- Що це ви тут зібрлалися?

- Проводимо оперативну нараду, товаришу стра… старший поручнику. Не можемо виробити спільну позицію. Майор Бочонкін каже, що людина походить від мавпи, - майор Нежердецький оглянув старшого лейтенанта Спірохіна знизу вгору і згори вниз, - а капітан Майоренко стверджує, що першого чоловіка було зліплено з глини.

- А ви якої думки? - поцікавився старший лейтенант Спірохін.

- Я стою на тому, що ріжні люди походять від ріжних мавп, незалежно від раси і національности, гм…, гм… хоча вийнятки з сього правила, на думку Олекси Григоровича, бувають: одні походять від макак, иньші від шимпанзе, ще иньші від горил.

Старший лейтенант Спірохін глянув на майора Бузину.

Той поважно кивнув головою:

- І від капуцинів. Є така порода приматів. А вийнятки завжди є - вийнятки підтверджують правило.

- Можливо воно й так, - повернувся Спірохін до майора Нежердецького, - але ж, товарлишу Нежерлдецький, за вами рлахується невиконаний документ: рлеєстраційний номерл трлидцять трли дрліб два тирле сорлок вісім.

- Коли спливає реченець 14)? - самовпевнено поцікавився майор Нежердецький.

- Що? - не второпав Спірохін.

Майор Нежердецький насмішкувато перезирнувся з майором Бузиною: «Кацап! Тупий, як сто москалів укупі, тупіші від них лиш американці - не знає, що таке реченець».

- Дата контролю? - перепитав він Спірохіна.

- Трлидцять перлшого.

- Маю гонор запитати, а сьогодні яке число? Тридцять перше, чи двадцять друге, чи, може, трагічне шосте, від якого ще не оговталося усе проґресивне людство і 5-е управління? Іване Демидовичу, - звернувся майор Нежердецький до майора Бочонкіна, - який за юдейським календарем наразі місяць? - Не чекаючи відповіді майора Бочонкіна, сказав: - Встигну, товаришу старший поручнику.

- Покажете прлоект і орлієнтуйтеся на встановлений календарл, а не єврлейський, - попередив старший лейтенант Спірохін. - Щоб не було потім рлозмов.

- Покажу. Як тільки закінчимо оперативну нараду. Орієнтуюсь на ваш календар. Юдейським користуюсь для надійности дотримання контролю.

Старший лейтенант Спірохін ще раз обвів поглядами присутніх, побачив на столі у капітана Майоренка чашку з чаєм і зрадів:

- Ага, товарлишу Майорленко! Оперлативна нарлада у вас! А самі всуперлеч інстрлукції кип’ятильничком корлистуєтесь! Складаємо прлотокол прло порлушення прлавил пожежної безпеки, здавайте заборлонені інстрлукцією прледмети і пишіть пояснювальну записку. Свідки підпишуть.

Капітан Майоренко витягнув з тумбочки термос:

- Я на роботу чай з дому приношу у портфелі. Портфель залишаю в камері схову, а термос беру в кабінет. У нашій роботі без чаю не обійтись, брате. З явки приходиш, як пес голодний і холодний. Вам тут добре в теплі, а опера, як вовка, ноги годують.

- Терлмос дозволяється, - сказав старший лейтенант Спірохін і вийшов.

Капітан Майоренко прибрав термос:

- Я його тримаю про всяк випадок на виду для «Петьки». Термос без шкла, йому сто років, а кип’ятильник ховаю.

- Чи не підслуховував «Петько» під дверима? - запитав майор Бузина.

- От чого не можна сказати про «Петьку», так те, що він здатен чинити капості знишка чи комусь спідтиха стукає, - став на захист Спірохіна капітан Майоренко. - Ти сам винен, що не заховав свого радіоприймача. Бач, який з тебе опер.

- Та я… - обурився майор Нежердецький.

Бочонкін Бочонкін не дав йому закінчити гнівну одповідь:

- Я стосовно пропозиції Миколи Сергійовича. Якщо в Олексія Григоровича є підозри щодо шинкарки «Під булавою», - сказав він, - то я пропоную мішпухою відвідати ганделик «Під грабом» на Подолі. Там на закуску - бутерброди з форшмаком, і, можете мені повірити, агентури Кальтенбруннера немає.

- Форшмак, Ваню, покуштуємо колись пізніше, - зауважив майор Бузина. - А в ганделику «Під горою», зліва на скосі Володимирової гори, кажуть, смачні крученики готують з томатною поливкою і гусячими шкварками. Однак підемо не сьогодні, а в суботу, щоб часу більше мати, адже питання у нас винесено на обговорення серйозне. Бо сьогодні я вже настренчився на заплановану зустріч з інститутським приятелем в готелі «Театральний», він там зупинився. Заради справедливості, напевне, і громадянина Растопчатова тоді треба буде реабілітувати, якщо такий існує?

- Існує не лише як екзистенціяльний суб’єкт, але й матеріяльний об’єкт, - відгукнувся майор Нежердецький. - І вину його доведено неспростовно, тому підстав для нашого втручання, як у випадку з Онаном, сином Юди, і Ваником Бочонкіним, сином Демида, немає. За міліцейськими зведеннями, житель міста-героя Сталінґрада Растопчатов Петро Олексійович справді під час перебування у Львові співав у ресторані «Інтурист» пісні про Сталіна, за що його львівські міліціянти з притаманною їм вишуканою чемністю, особливо у справах, що ся стосують до підпилих москалів, стягли з подіуму і відправили до витверезника. Там він ся намагав переконати львівських міліціянтів, що він родич імператора Петра Олексійовича Першого. Це я цитую доповідну генерала Полудня. Громадянин Растопчатов вчинив адміністративний переступ, відбув справедливе покарання і підстав для його реабілітації немає.

- Тоді питання знімається, - погодився майор Бузина. - І все таки, розкажи докладніше про цю львівську історію, а то я не всі деталі уторопав.

- І нарешті про експеримент, у якому я опинився в ролі чи то одеської мавпи Філатова, чи то ленінградської собаки Павлова! - поставив вимогу майор Бочонкін.

- Зажди, Ванику, розкажу. Не ти ся опинив у характері піддослідного пса, а капітан Сорока. Ти грав допоміжну роль, і не собаки, а «нікчемного об’єкта», згідно з термінологією оперативної діяльности. Шифротелеграму про ґастролю москаля Растопчатова у львівській ресторації та його відвідини місцевого витверезника я отримав на виконання і зателефонував до Львова для уточнення усіх обставин. Мені львівські колеги розповіли деталі. А потім вже я переповів Сороці зміст творчости львівських міліціянтів стосовно пригод у Львові бравого сталінґрадця Растопчатова, натякнувши, що під прізвищем «Растопчатов» діяв майор Іван Бочонкін з нашого «єврейського» відділу. Сороці розповів з єдиною метою, а саме - проведення оперативного експерименту, себто поставив за мету перевірити, кому Петрусь переповість мою «дезу» 15).

Майор Нежердецький, мов лісовий звір, що вийшов з гущавини на полювання, пройшовся кабінетом; жодна паркетина не скрипнула під його купленими в Івано-Франківську полуботками. Росту він мав один метр вісімдесят чотири сантиметри і важив вісімдесят кілограмів.

- До речі, - продовжував свою розповідь майор Нежердецький, - розповів у присутності Колька Майоренка. Колько заявляє, що це не він стукнув Довбачу, бо увесь сей час зранку до вечора, не ся відриваючи, читав Біблію і встиг прочитати… - майор Нежердецький взяв розгорнуту Біблію, глянув на сторінку: -… і встиг прочитати за десять днів аж двадцять сторінок.

- Брате, як ти можеш таке казати? - обурився старший лейтенант Майоренко. - Я прочитав не двадцять, а п’ятдесят шість сторінок зі Старого Заповіту про Юду, батька Онана…

- Згоден, - погмикав майор Нежердецький. - Ади, Колько Майоренко за десять днів прочитав п’ятдесят шість сторінок. Один мудрий чоловік, друже Миколо, колись сказав таку річ: «Розумні люди скрипти не читають, вони їх перечитують». Особливо такі, як священна Біблія, Книга усіх книг.

Майор Нежердецький поклав Біблію на стіл.

- Б’юсь об заклад, брате, що цим мудрим чоловіком був ти, - сказав старший лейтенант Майоренко. - А на всякого мудреця, як відомо, знайдеться тридюймовий болт з лівою різьбою.

- Цитуєш Еразма Роттердамського?

- Хто такий Еразм?

- У Другому управлінні працює, старший опер, майор. Грає у кометку, з кобітами із ОТУ, на сітківку не ходить.

- З ким грає?

- З дівчатами.

- У що?

- Москалі кажуть - «бадмінтон». По-нашому - кометка. Москалі пиво називають «піво», браму - «под’єздом»…

- А сітківку - «волейбол»?

- Так.

- Ясно. Я живу своєю головою, нікого не цитую, а у волейбол і бадмінтон можу взути і тебе, і твого Еразма з 2-го управління, де і коли завгодно. - Старший лейтенант Майоренко мав ріст один метр дев’яносто два сантиметри і важив сімдесят вісім кілограмів. На волейбольному майданчику він нападав з обох рук і розстрілював суперника з якої б не припало лінії поля - задньої чи середньої, а на третьому чи четвертому номері вистрибував над сіткою на півкорпуса, всупереч закону земного тяжіння зависав у повітрі на якусь долю секунди, відшукуючи огріх в блоці чи незахищену зону, вбивав м’яч у підлогу, як цвях у дошку, і м’яч після його удару відскакував ледь не до самої стелі спортзалу, - якщо грали взимку, чи вилітав аж на площу Ленінського Комсомолу, бувало й таке, - якщо грали у весняно-літній період на волейбольних майданчиках стадіону «Динамо», і коли він нападав з задньої лінії поля. Пересувався він поза волейбольним майданчиком, ступаючи не на п’ятку, а на всю площину ступні, як і на волейбольному майданчику, ніби готовий кожної миті прийняти удар з будь-якого боку - зліва, справа, чи стрибнути «рибкою» на три метра вперед, щоб «витягнути» м’яча з двох сантиметрів від землі; або ж вибухнути потужним стрибком вгору на висоту півтора метра від підлоги, щоб ударити по м’ячу на висоті безмаль чотири метра.

Наразі старший лейтенант Майоренко сидів розслаблено, обпершись об спинку стільця і з меланхолією в очах, невідомо чим навіюваною, його довгі ноги були протягнуті аж під двома столами - його власного і сусіди по кабінету майора Федуненка, який займався католиками і наразі перебував у відрядженні на Житомирщині для надання допомоги місцевим органам у підготовці до католицького Великодня.

* * *

- Мей-мей! - іронічно відгукнувся майор Нежердецький. - Сліпий сказав: «Побачимо», глухий сказав: «Почуємо».

- Побачимо й почуємо. А ти кого цитуєш? Лише себе чи й інших мудрагелів? - саркастично запитав капітан Майоренко.

- Пробі, пане-товаришу, я своїх думок не записую, - зневажливо відповів майор Нежердецький. - Окремі з них, я сього не можу зіґнорувати, потрапляють до фолькльору, а фолькльор - се народна мудрість, скарбона мільйонів авторів. Але автори для загалу анонімні, тому, коли я когось цитую, то автора й не можу знати, навіть тоді, коли думка належить особисто мені.

- Невже? - піднявши брови, ніби невідь з чого здивувався капітан Майоренко. - Невже? Попроси підполковника Капустянського, ви ж з одного відділу. Він розшукає…

- Вже, - відрізав майор Нежердецький. - Йому немає часу шукати…

- Зачекай, Левку, - нетерпляче проказав майор Бочонкін, - що ти мудрий, відомо багатьом. Але не відвертайся від теми про експеримент.

- Герехт, перепрошую і пояснюю для осіб, хто з поважних причин не був утаємничий у справі. Отже, доповідаю. - Майор Нежердецький зирнув на капітана Майоренка і протягнув йому руку:

- Майор Нежердецький.

Капітан Майоренко зробив порух, ніби хотів піднятися, і відповів:

- Капітан Майоренко.

- Ми удвох з шанованим Миколою Сергійовичем, капітаном Майоренком, - продовжив після рукостискання майор Нежердецький, - провели успішний оперативний експеримент за участю колег зі Львівського УКДБ і викрили у наших лавах «стукачка». Я весь час ся дивував - щойно ми на якісь теми не для широкого загалу між собою побаляндрасимо, відразу того же дня, альбо наступного, про наші розмови ся довідують Довбач і Свєтков. Хто пукає? 16) «Пэкати» - се питомою українською мовою означає «стукати», а не те що подумала зрусифікована публіка, хоча, як метафора, може і в даному варіянті ся сприймати. Виникла підозра щодо конкретної особи. Але як підтвердити чи відкинути версію, що та особа і є пукач? Практика показує, що в даній ситуації се можна зробити лише спробунком підозрюваної особи на причетність до пукання шляхом проведення оперативного експерименту. Наші підозри ся підтвердили, пукача викрито, ним достеменно є устілок Довбача Петрусь Сорока. Вину його доведено, - майор Нежердецький показав великим пальцем униз, - мементо морі, як кажуть латиняни і окремі галичани. А Микола Сергійович каже, що все таємне колись ся відкриєть. Тож на кару Петрусь заслуговує, та хай про се подбає його шеф «Борман», ми свої руки душогубством плямувати не будемо. А Івана Бочонкіна ми ввели в експеримент без його згоди і втаємничення, то так потрібно було задля дотримання чистоти спробунку, тому, визнаю, без певних нервових втрат для нього не ся обійшло. Гадаю, що, враховуючи спільні інтереси товариства, він нас вибачить.

- Уже вибачив, - сказав майор Бочонкін.

Майор Нежердецький простягнув руку:

- Майор Нежердецький.

Майор Бочонкін неуважно потиснув руку:

- Майор Бочонкін. - І потому здійняв долоні гору: - Але що я пережив, що я пережив, о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! Через ваші спробунки і експерименти я майже десять хвилин перебував поза лавами партійних членів!

- Сарака! - іронічно співчутливо мовив майор Нежердецький. - Леле, а яка ріжниця між партійним і безпартійним членом? Чому ти так ся трусив на парткомі? Будь консеквентним, далебі, тобі ж яйця не відрізали і «півня» з тебе не зробили, як резонно напоумив тебе товариш Довбач, пояснюючи певний огріх у діяльності парткому, невідворотний з точки зору складнощів ідеолоґічної борні і необхідности негайного реаґування на будь-який неґативний прояв з боку того чи иньшого члена партії чи його ухил від ґенеральної лінії, якщо його й не було? Де ліс рубають, там яйця ся чавлять і кондоми летять! Хвали свого Саваофа, радянську демократію і що наразі не 37-й рік! А то б не тільки без яєць ся залишив і кондомом зужитим - от і уся тобі ріжниця між партійним і безпартійним членом! І не мало б значення, де ти отримав високе звання комуніста, протираючи яйця, які тобі б відчикрижили, по кабінетах чи в забої, справедливо чи ні, теж значення немає, тому що сей процес необоротній.

- Ти обережніше з епітетами і не чіпай святе! - погрозливо проказав майор Бочонкін.

- Йон-йон-йон! - виставив поперед себе руки майор Нежердецький. - Я тебе, Ванику, розумію. Яйця для члена партії - це святе, тому що без яєць, який з нього член?

- Комісаре, в Скотланд-Ярді не прийнято повторювати один і той же жарт двічі, - зауважив майор Бузина.

- От-от! - зрадів підтримці майора Бузини майор Бочонкін. - Комісар Жюв!

- Комісар Жув служив у французькій поліції, - нагадав майор Бузина і почекав, поки Нежердецький і Бочонкін трохи збавлять напругу. - А у Воловому Розі у мене сусідка була, одиначкою виховувала байстрюка. Байстрюк, скажу вам, унікумом був, від нього весь мікрорайон ридьмом ридав. То коту до хвоста консервну бляшанку прив’яже і ганяє вулицями, то з рогатки вікна у квартирах на п’ятому поверсі порозбиває, прямо тобі кара господня. Поскаржиться хтось на його чергову витівку - сусідка прямо посеред двору зачинає виховувати свого байстрюка. Штурхає в потилицю і кричить на весь двір: «У-у-у, члєн партії!» Отак, - майор Бузина показав, як його сусідка штурхала свого сина-забубелу.

- Посадили? - запитав майор Бочонкін.

- Кого, шкета? - перепитав майор Бузина.

- Матір?

- Вона двірничкою працювала. Посадять - хто ж двір буде підмітати?

- Демократія… Не те, що за Сталіна, - похмуро зронив майор Бочонкін. - У ті часи знайшлось би кому двір підмітати.

- Сублімація, - сказав майор Нежердецький. - Мабути, твоя сусідка того байстрючка зачала від члена партії?

- Пробі, не знаю, - відповів майор Бузина. - Я від комсомолу отримав квартиру в тому будинку, коли байстрюку було вже років з вісім.

- Алібі, - сказав майор Нежердецький. - Залізне, як у Івана, коли він їздив у Ворошивґрад. А Петрусь Сорока ся купив. То як ти, Олексо Григоровичу, оцінюєш рівень проведеного експерименту, спрямований на викриття у наших лавах стукачка? Найвищий клас оперативного мистецтва! Чи не так?

- Не зовсім так, - заперечив майор Бузина.

- З чого б то, excelenc? - здивувався майор Нежердецький. - Ну-ну, поясніть, будь ласка, ваша ясновельможносте?

- Пояснюю, превелебністе. З розповіді Сороки я помітив деяку неузгодженість, важливу для оцінки рівня проведення оперативного експерименту. Якщо ти, Левку, так поінформований з обох боків, то скажи, в якому варіанті мешканець міста-героя Сталінграда Растопчатов співав у львівському ресторані «Інтурист» марш радянських танкістів?

- В протоколі так записано, - почав пояснювати майор Нежердецький, - Микола Сергійович не дасть збрехати, він читав шифровку.

- Дам, - кумгикнув капітан Майоренко.

- Йон-йон-йон, я в захопленні від вашої дотепности, мосціпане. Сміх у залі! Яхчі, як кажуть на Волині: «Розумність заразлива», ся здаєть, це я першим сказав. Можна далі розказувати про Львів, друже Миколю, глядачі перестали реготіти? Он Олекса Григорович чекає від мене пояснень, га?

Микола Сергійович дозволив:

- Розказуй, брате.

- Як повідомили хлопці з Львівського УКДБ, - продовжив майор Нежердецький, - в протоколі достеменно так було спочатку записано: «Громадянин Растопчатов у ресторані «Інтурист» розспівував пісню «єбісь ти в рот, і танкі наші бистри». Але в протоколі, як мені із захопленням переповіли львівські колеґи, слова «єбісь ти в рот» закреслено, зверху над ними написано «броня крєпка», в кінці аркуша додано: «Закреслені слова «єбісь ти в рот» не читати». І підпис міліціянта, який склав протокол, а також підпис затриманого громадянина Растопчатова. Юридично грамотно, а з процесуального погляду взагалі бездоганно. Чому женераль Полудень і вказав у шифротелеграмі: «броня крєпка, і танкі наші бистри», хоча насправді було инакше: «єбісь ти в рот, і танкі наші бистри», - тут уже висувайте претенсії до юридичної грамотности і професійної адекватности женераля Полудня, а не львівських міліціянтів.

- Треба вчитися у галичанських міліціянтів, згоден. Правильно вони зробили. Що значить: «Єбісь ти в рот»?! Мені моя бабуся в дитинстві говорили: «Якщо будеш матіркувати, то станеш кацапом», - сказав майор Бузина.

Майор Бочонкін незадоволено засопів.

- Герехт, друже Олексо, - погодився майор Нежердецький. - Прецінь, до возз’єднання з москалями у кожного питомого українця, який вживав матюків, на язиці вискакувала виразка. Бог карав.

- Ого! - смикнувся капітан Майоренко.

- Шанс у тебе, Кольку, ще є, можеш не ся гризти, - зауважив майор Нежердецький. - До того ж, враховуючи загальні тенденції суспільного розвитку у напрямі спільноти, що має історично ся скласти. Ідучи назустріч, виконуючи рішення… А до речі, чого ти, Кольку, так ся смикнув допіру? Тебе про сю небезпеку, про яку допіру сказав Олекса Григорович, твоя бабуся не попереджувала?

- Не попереджувала, - сказав капітан Майоренко, - тіко погрожувала язик голкою поколоти, якщо буду матюкатися. А до речі, Левку Юхимовичу, покажи-но нам свого язика, брате мій. Доведи, що ти - питомий українець. Ти ж теж допіру цитував москаля Растопчатова, щойно матюкнувся, як кацап, тому виразку мав підхопити, - сказав капітан Майоренко.

Майор Нежердецький покмітував, чи не показати прихованому кацапові Майоренку дулю, по-кацапськи «шиш», а не язика, і вирішив не показувати.

- Ади, так було до возз’єднання, я ж кажу, - відповів він. - Ми, питомі українці, вже потім, з Божою поміччю набули вимушеного імунітету, контактуючи з носіями табуйованої лексики, тому у нас при вживанні матюків виразки на язиці вже не вискакують, а то б нація могла вимерти.

- І ти теж - з виразкою на язиці. А жа-а-аль, брате, - промуркотів капітан Майоренко.

- Що - «жа-а-аль»? - перекривив майор Нежердецький капітана Майоренка. - Бануєш, що не вмер скопом з нацією?

- Брейк, годі! Цитьте! - розвів руками майор Бузина, ще й тупнув ногою, намагаючись досягти розмиру, аби капітан Майоренко знову не встряв у суперечку. - Дискусію на сю тему продовжите завтра зранку на руханці. З протоколом і ненормованою лексикою ясно. Мене цікавить, як ти, Левку Юхимовичу, розказував цю історію Петрусеві Сороці, тобто, щт за пісню за твоєю версією співав буцімто у львівському ресторані «Інтурист» наш колега Іван Демидович, яку насправді співав москаль Растопчатов, язик якого онтологічно убезпечений від виразок на язиці?

- Москалі кажуть: «Пипоть тобі на язик». Розказував так, як остаточно і зафіксовано в міліціянтських протоколах: «Марш радянських танкістів «Броня крєпка, і танкі наші бистри» із вживанням нецензурної лайки, викреслене «єбісь ти в рот» - не читати». - Майор Нежердецький глянув на годинник: - Ся забалакали ми.

- Зачекай, Левку, а ти чув, як співає Іван Демидович «Марш танкістів»?

- Та хто ж не чув? Як вип’є, так і співає.

- А як співає і який «марш»?

Майор Нежердецький зблід:

- Біг’ме! «Азохен вей! І танк у нас бекіцер»! Як я не зметикував!

- Цілком правильно, - підхопився майор Бочонкін. - «Азохен вей, і танк у нас бекіцер», і не тільки, коли вип’ю, а можу й зараз заспівати. Я маю право чи не маю права заспівати марш єврейських танкістів після усіх сьогоднішніх пригод, товариші офіцери?

- Маєш, - сказав майор Бузина.

Майор Бочонкін прокашлявся і заспівав:

Азохен вей, і танк у нас бекіцер,

тремтить денікінський офмцер,

б’є боренбойм, сурмить сурма,

шляху цурюк у нас нема!

Луною котиться:

«Дісонем авцелухес!»

Авек, буржуй!

Тримай свій жирний тухес.

Приспів:

Шолем, шолем, Гуляй-Полем

наші танком їдуть!

Гой, гей!

Гей, гей, гей!

Приспів майор Бочонкін проспівав двічі. - Слова Цезаря Солодаря, музика братів Дмитра і Данила Покрасс, - пояснив він після співу. - Марш єврейських танкістів «Це наш останній комішуцер», який я інколи під настрій співаю, не виключено, що міг би заспівати і у Львові чи де-будь-інде. І ніякої броні, тим паче орального сексу. Якби я заспівав «броня крєпка» чи «єбісь ти в рот», мене б неправильно зрозумів мій оперативний контингент і перестав би мене поважати. А він скрізь однаковий - чи то у Львові, чи на Подолі, чи в Гуляй-Полі, чи на Брайтон-Біч!

- А де ти текст взяв, та ще й чи то на їдиш, чи суржиком? - недовірливо запитав майор Нежердецький.

- А в мене, помимо тебе, Левку, є й інші навчителі. Мене Каценбоген, моя довірена особа 17), навчив співати «Комішуцера» на івриті. Тільки на івриті «Комішуцер» називається «Чуєш, сурми заграли», марш із сонати сі-бемоль мажор. Переклад Аркадія Коца, аранжировка Давида Чорномордікова.

- Переклад Аркадія Коца чи, може, Володимира Маяковського? - засумнівався майор Бузина. «Чуєш, сурми заграли»?

- Коца, Коца, Олексію Григоровичу. Аркадія Яковича. «Чуєш, сурми заграли». - Майор Бочонкін витягнув із внутрішньої кишені згорнутий учетверо аркуш з витертими краями, розгорнув і показав майорові Нежердецькому: - Дивись, Левку, марш із сонати сі-бемоль мажор івритом, якщо хочеш?

Майор Нежердецький уважно глянув на текст маршу єврейських танкістів івритом і повернув його майору Бочонкіну:

- Проспівай івритом.

- Брек! - ляснув по столу рукою майор Бузина. - Досить з нас «Комішуцера» суржиком. Я саме про «Комішуцер» і мову веду, який міг би проспівати у Львові Іван Демидович, а не той, який зафіксовано у протоколі! Мав би більше масла у своїх мізках Петько Сорока, він би тебе, Левку Юхимовичу, спіймав на цій неузгодженості. І побіг би не до Довбача, а до Бочонкіна. А Ваник сказав би, що то все суцільна брехня. Він у Львові не був і марш радянських танкістів не міг співати за визначенням - де-будь-інде. Сорока потім почав би всім в Управлінні розказувати про те, як майор Нежердецький звів наклеп на майора Бочонкіна. А ти кажеш «чистота експерименту»!

Капітан Майоренко дивився у куток стелі і помахував носком черевика з-під столу майора Федуненка. Йому подобалось, як говорив майор Бузина.

- От бачиш, Левку, яку ти зробив промашку, - сказав майор Бочонкін, ховаючи текст маршу «Комішуцер» івритом до внутрішньої кишені. Якби ти мене втаємничив в експеримент, а не робив з мене чи то мавпу, чи то пса, то я б тобі підказав, як я мусив співати: «Броня крєпка», «Єбісь ти в рот» чи «Азохен вей, і танк у нас бекіцер!»

Майор Нежердецький підтис вуста.

Він сидів з пісною фізіономією і рота вже не відкривав.

- Це тобі, Левку Юхимовичу, наука на майбутнє. «Елементарно, Штепсель», як казав Тарапунька. Добре-добре, - не став далі дошкуляти майорові Нежердецькому майор Бузина, коли той сіпнувся на Штепселя, бо й часу вже на розмови не мав. - До зустрічі в суботу. Тільки ти, Миколо Сергійовичу, - звернувся він до капітана Майоренка, - підготуй питання про реабілітацію Онана не лише на матеріалах Біблії. Проаналізуй його в контексті нашої роботи, тобто зв’яжи теорію з практикою, як того повсякчас вимагає від нас Степан Несторович Муха і на що вказує Дмитро Денисович Довбач, коли говорить про деякі «хватальні» і неминучі прорахунки в нашій роботі, що пояснюються її складністю і непередбачуваністю.

- Так я саме це і мав на увазі, колеги! Як же це можна Онана та не прив’язать до нашої роботи, незалежно в контексті якого варіанту - біблійного чи нашого повсякденного життя у боротьбі? - не заперечив капітан Майоренко. - Мені допоможе Левко Юхимович - в контексті власної реабілітації за допущений прокол, який ледве не зірвав старанно підготовлений оперативний експеримент, якби Петрусь Сорока мав більше клепок в голові. Чи не так, Левку Юхимовичу, брате мій?

- Який прокол?! - обурено вигукнув майор Нежердецький. - «Якби», «якби»! Коби у моєї вуйни були яйця, то вона була б моїм вуйком! Оперативний експеримент пройшов успішно, ми викрили у своїх лавах пукача, а від накладок у нашій складній роботі, як сказав секретар нашого парткому товариш «Борман», він же Тричі-Де, ніхто не застрахований!

Майор Нежердецький рвучко зняв із сейфу погруддя Фелікса Едмундовича Дзержинського разом з вимпелом на шиї.

- Се - не твоя приватна власність, Миколю, - звернувся він до капітана Майоренка, - а здобуток усього колективу Управління та його партійної орґанізації, оскільки усі члени нашого колективу без вийнятку є членами партії. От! Тому ся нагорода має стояти у приміщенні нашого парткому, або ж у моєму кабінеті, оскільки в Управлінні за спорт по лінії парткому відповідаю я. На здибанці питання винесу на вотування, вирішимо демократичним шляхом, а поки що забираю. Всі вільні! Я нікого не затримую!

- Нема проблем, брате, - відповів капітан Майоренко. - Забирай. Ми завжди вільні, без команди, тому що завжди маємо вибір. - В його очах ховалась меланхолія, і він присунув до себе вилучену в емісара євангельських підривних центрів Біблію, яку йому дав у тимчасове користування старший лейтенант Єрмолаєнко.

- Забираю! - процідив крізь зуби майор Нежердецький.

З погруддям Дзержинського під пахвами він першим покинув кабінет. Перед тим, як взятися за клямку дверей, на мент затримався, відтак повернувся до майора Бочонкіна і гукнув:

- Ма’а ас-саляама! Аллах акбар!

Після чого ворухнув нижньою щелепою, сіпнув головою зліва вгору і вже затим покинув товариство.

9.5.

Повернувшись до своєї робітні, майор Бузина ще встиг скласти два плани, чотири характеристики, три легенди і підготувати шість запитів.

О 18-й годині до рідного кабінету завітав майор Забара з невеликим пакунком.

- Щойно нашу буфетницю у підсобці зґвалтував на коньяк «Наполеон», - сказав він, наполовину виймаючи з пакета пляшку з французькою наклейкою і показуючи її майорові Бузині, - два лимони і шоколадне асорті. Таке добро на прилавку відсутнє, тільки для генералів - з підсобки. А мені потрібно на оперативні цілі - сьогодні у мого агента «Денікіна» день народження, треба привітати. Поспішаю. День народження агента, святе діло. Як казав завідувач політичної частини власного Його Імператорської Величності Департаменту поліції Російської імперії підполковник Рачковський: «Агента треба більше любити, ніж кохану жінку». Агент - у першу чергу це людина, а, як казав Іммануїл Кант, людина - це завжди мета, а не засіб, навіть тоді, коли її використовують для загального блага. Певно, основоположник німецької класичної філософії мав на увазі і агентурно-оперативну діяльність.

- Зачекай, а в наших наказах, які я щойно впродовж двох місяців переконспектував уже втретє, вказано, що агентура - це засіб, а хіба засіб може бути людиною?

- Ті, хто пишуть накази, з агентурою не працюють і Канта не читають. Їм достатньо Маркса, хоча Маркса вони теж не читають, хіба що колись законспектували «Три джерела» Леніна, нам теж цього достатньо, коли мова йде про накази. Коли ж справа стосується до конкретної роботи з агентурою, а агент все ж таки теж людина, яке б псевдо для себе він не обрав чи ти йому дав, він - індивід, особа, особистість, категоричний імператив, а не тільки «джерело» і «знаряддя», як вчив нас у Вищій школі на 7-му факультеті професор Виноградов на лекціях з агентурної деонтології. Курс оперативної психології у нас читав професор Іванишин. На пропедевтичній лекції він нас попередив: «Записуйте все, що я кажу, і запам’ятовуйте. У вас буде вести семінари доцент Сибіряков, ви його не слухайте, він у психології нічого не тямить, тому що орієнтується на Фройда і Юнґа, а треба на Бехтєрєва і Павлова. Слухайте тільки мене. От приміром, значення методу навіювання в контексті бехтєрівської теорії про біологічний гальмівний комплекс та вчення академіка Павлова про парціальний стан мозку в роботі з об’єктом вашого впливу».

Майор Бузина глянув на годинник, майор Забара на його жест не зреагував. Він завше говорив густо, доладно, переконливо, довго і на час не завсіди звертав уваги.

- На першому семінарі, - продовжував він, - після прочитаних лекцій професора Іванишина доцент Сибіряков попередив нас: «Те, що вам читав професор Іванишин, забудьте. Він у психології нічого не тямить, тому що орієнтується на фізіологічну теорію Бехтєрєва і Павлова, яка давно вже пилом припала і перетворилась на анахронізм. Треба опиратись на практичні методи психоаналізу, винайдені Фройдом і Юнґом. Запишіть на останній сторінці вашого конспекту, на внутрішній обкладинці зошита, запишіть: «Учення Фройда всесильне, тому що воно правильне!» І керуйтесь цим гаслом у своїй оперативній практиці скрізь і усюди! І ви повсякчас будете мати практичні результати! От, наприклад, як визначити по очах, коли востаннє та чи інша жінка, з якою ви розмовляєте і до якої маєте той чи інший оперативний, скажемо, інтерес, мала сексуальний контакт? Годину тому, день, тиждень, місяць, рік? І чи вона бажає в сей момент свідомо, чи ні, а підсвідомо в дев’яти випадках із десяти вона бажає…»

- Ти запізнишся на побачення зі своїм коханим «Денікіним». - Майорові Бузині вдалося зупинити потік спогадів майора Забари. - Йди, я тебе прикрию, якщо щось трапиться. Може ще Микола Прокопович оголосить навчання, яке він переніс з понеділка, тому що партійні збори відмінено.

- Які збори? Сьогодні?

- Ти, мабуть, цілий день бігав і нічого не знаєш. Біжи, завтра розкажу. А якщо хтось запитає, я тебе прикрию.

- Ти справжній друг, - сказав майор Забара. - З тобою в розвідку чи навіть у ганделик можна сходить.

- Сходимо, - пообіцяв майор Бузина, - за мною боржок, Михайле Йосиповичу.

- Ти всі конспекти підготував? - стурбовано зсунув брови майор Забара, пропустивши повз вуха натяк про «боржок». - «Три джерела» переписав?

- Та майже все зробив, що треба. Гадаю, не причепляться.

- Тоді тримайся, - сказав майор Забара. - Він плюнув на печатку і опечатав сейф. - Ага, ледве забув ще тебе попередити. Щось підозріло закомашились сьогодні хлопці з військово-мобілізаційного відділу. Бачив, майор Левченко бігав з течкою від свого кабінету до свого начальника полковника Савченка, двічі з ним здибався в коридорі і він двічі мені підморгнув. Як би не навчальну тривогу готують, песиголовоці, це для них свято - з нас познущатись. Маємо сьогодні вівторок, завтра середа, будемо чекати на п’ятницю, як завше, щоб у суботу відіспатися і не бігати по явках. Перевір свій тривожний чемодан і пістолет. Я після останніх стрільб так його й не встиг почистити, завтра чи післязавтра займусь. До п’ятниці встигну.

Задзвонив телефон.

- Мене немає, - замахав руками майор Забара, схопив пакет з «Наполеоном», лимонами та цукерками і зник за дверима.

Дзвонив агент майора Бузини на псевдонім «Халцедон». Він попередив, що завтра не зможе прийти на заплановану здибанку, оскільки у нього захворіла теща.

Майор Бузина мусив погодитися, однак собі занотував, що треба перевірити, чи справді у «Халцедона» захворіла теща, бо з цієї причини він вдруге зриває явку: можливо, починає крутить, щоб ухилитися від співпраці з органами КДБ, - запідозрив Олексій Григорович. - «Якщо теща дійсно хвора, - вирішив він, - треба дати «Халцедону» по дев’ятій статті оперативних витрат карбованців двадцять на відшкодування моральних збитків внаслідок хвороби тещі чи на її ліки. Якщо крутить, прозоро натякнути, за чиєю допомогою він влаштувався в Українське відділення Всесоюзного агентства з авторських прав (ВААП) на посаду інспектора за контролем репертуарів в ресторанах міста Києва і що з ним станеться, коли його звідти турнуть, знову ж таки - при тій допомозі».

Не встиг майор Бузина продумати увесь комплекс виховного впливу на агента «Халцедона», як знову задзеленчав телефон.

За графіком наступного дня у нього була запланована здибанка і з агентом «Рамзаєм».

«Що, і у цього захворіла теща?» - невдоволено подумав майор Бузина, остерігаючись ще одного зриву явки.

Він похмуро глянув на телефон, роздумуючи, відповідати на дзвінок чи ні, але телефон не вгавав.

«Напевне, «Рамзай», - вирішив Олексій Григорович, знаючи наполегливий характер свого помічника, який прибрав псевдонім страченого колись японцями радянського розвідника Ріхарда Зорґе. - Втім, «Рамзай» 18) два роки тому розлучився зі своєю дружиною, і про здоров’я тещі навряд чи тепер буде клопотатися, - міркував Олексій Григорович. - А, можливо, хоче сьогодні зустрітися? То таке стерво, що дзвонить у котрий-будь час, хоча без «шкурки» на явку ніколи не з’являється. Скаже, що вже склав повідомлення і мусить терміново передати, не знаючи, що план по явках і добуванню агентурної інформації я вже виконав наперед, майора Забару наздогнав чи наздожену неодмінно - запас є, і його цидула мені сьогодні ні до чого. Можна було б і зустрітися, але ж у другому корпусі готелю «Театральний» під назвою «Мелодія», що майже навпроти центральної будівлі КДБ, на вулиці Володимирській, 36, - поряд, рукою подати, - мене мусить чекати мій інститутський приятель Йосип Швайка, якщо він встиг повернутися після своїх походеньок по Києву. Може, це він і дзвонить з колишніх апартаментів всесвітньо відомого письменника Ярослава Гашека, з яким колись був знайомий його дід?»

З Йосипом Швайкою Олексій Григорович вчився на паралельних курсах педінституту, тільки на різних факультетах: Бузина на філологічному опановував українську мову, літературу та англійську мову, Швайка - історичному. Жили вони в одній кімнаті студентського гуртожитку поспіль п’ять років. Після закінчення навчання Олексій Григорович отримав направлення на роботу вчителем у місто Воловий Ріг, звідки його взяли на посаду завідувача відділу фізкультури і оборонно-масової роботи міськкому ЛКСМУ. За кілька місяців він підняв рівень фізкультури і оборонно-масової роботи у Воловому Розі на значну висоту, місцеві чекісти оформили його на посаду оперуповноваженого міськвідділу і направили на Вищі курси КДБ СРСР у місті Києві.

Йосип Наумович Швайка, якого ще з першого курсу інституту близькі друзі вже називали по батькові - «Йосип Самсобінаумович», поїхав у рідне село викладати історію, знехтувавши спокусливою пропозицією залишитися в аспірантурі. Невдовзі райкомівські діячі залучили молодого історика до читання лекцій. Йосип Швайка у цьому ділі виявив справжній хист, оскільки ще під час навчання в педінституті напам’ять вивчив роман чеського письменника Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Свій інтерес до творчості знаменитого чеського письменника Йосип Швайка пояснював тим, що, з його слів, у їхньому селі Ярослав Гашек перебував певний час на лікуванні, коли з табору військовополонених австро-угорської армії в селі Тоцькому під Бузулуком їхав до Києва, де перебувало командування створеного вперше за трьохсотлітню історію чехословацького народу власного війська на допомогу Росії під час Першої світової війни, і нібито дід Йосипа Швайки, Йосип Наумович Швайка, був з Гашеком особисто знайомий.

Лекції Йосипа Швайки користувалися неабиякою популярністю серед трудівників колгоспних ланів, і невдовзі Швайку було включено до партійного резерву, і за направленням райкому партії він поїхав до Києва здобувати освіту у Вищій партійній школі при ЦК Компартії України, де вивчив напам’ять роботу Володимира Ілліча Леніна «Цінні визнання Питирима Сорокіна» і водночас із студіюванням праць основоположників марксизму-ленінізму продовжив вивчення життя і творчості Ярослава Гашека та його досвід політичної діяльності на чолі створеної ним Партії помірного прогресу в межах закону 19).

Після закінчення ВПШ Швайка з урахуванням його педагогічної і партійної освіти, а також власного бажання, отримав призначення у рідне село на посаду секретаря парткому колгоспу, який ще з часів комнезаму носив ім’я Ярослава Гашека, оскільки першим його головою став дід Йосипа Швайки, який був особисто знайомий з чеським письменником до того, як Гашек звільнився з полону і виїхав у Київ, де знайшов постійне мешкання в готелі «Прага» на вулиці Володимирській, 36, майже навпроти будівлі Київської губернської земської управи - трохи навскіс.

Приїжджаючи до Києва, Йосип Швайка завжди зупинявся у другому корпусі готелі «Театральний» на вулиці Володимирській, 36, колишній «Празі», який ще мав назву «Мелодія», розташованому майже навпроти колишньої будівлі Київської земської управи (навскіс), яку наразі займав Комітет державної безпеки Української РСР, телефонував майору Бузині, і його поїздка в столицю України неодмінно закінчувалася їхньою спільною вечерею в апартаментах, які у 1916-1918 роках служили помешканням видатного чеського письменника Ярослава Гашека.

«Щось є глибинне та езотеричне у тому, що капрал австро-угорської армії Ярослав Гашек, - згадавши про свого студентського приятеля, вдався до роздумів майор Бузина, - героїчно воюючи проти російських військ, 1915-го року добровільно здався в російський полон, ледь не в той день, коли до німецького полону втрапив підпоручник лейб-гвардії Його Імператорської Величності Семенівського полку Михайло Тухачевський, потім переїхав до Києва і 1916-го року оселився в готелі «Прага», тепер це другий корпус готелю «Театральний» і називається він «Мелодія», де написав повість «Бравий вояк Швейк у полоні» і вікопомного 1917-го року опублікував її у київському видавництві «Slovanskи vydavatelstvi», коли Михайло Тухачевський ще перебував у німецькому полоні, через вісімдесят років, здається, після з’яви «Шельменка-денщика», побратима Швейка, - немає значення, читав Гашек Квітку-Основ’яненка чи ні: спільність долі народжує однакові характери, - і де отепер в колишніх апартаментах Ярослава Гашека мене чекає мій друг Йосип Швайка, який, напевно, і знає відповідь на сакраментальне запитання, чому Ярослав Гашек здався у полон майже водночас, коли перед австрійськими вояками підняв руки гору підпоручник лейб-гвардії Михайло Тухачевський 20), який потім разом з Ярославом Гашеком буде воювати проти чехо-словаків на Волзі, сукупно з ним встановлювати революційні порядки в місті Бугульма Казанської губернії, залишить його в Бугульмі на посаді коменданта, щоб виступити на боротьбу проти повсталих тамбовських селян, і з допомогою гострих шабель, шибениць і отруйних газів придушить повстання, і згодом стане Маршалом Радянського Союзу. І що з того потім вийде, позаяк мій друг Йосип Швайка закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ і вивчив напам’ять роман Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» безсмертний твір Леніна «Цінні визнання Питирима Сорокіна», але, либонь, не зможе, чи зможе? втаємничити мене сьогодні у метафізичний збіг подій і обставин, чому тріумфальна хода світової революції, з Петрограду, і молодецького вояка Швейка, з Києва, почалася водночас і яка сила поєднала долі Михайла Тухачевського і Ярослава Гашека, оскільки своєю настирливістю і занадто афективним розумінням покладених на нього обов’язків позаштатного помічника органів КДБ агент «Рамзай» може перешкодити нашій традиційній здибанці, якій не перешкодила навіть загроза з приводу розгляду на партійних зборах персональної справи члена КПРС майора Івана Бочонкіна», - так роздумував майор Бузина, вирішуючи, реагувати на дзвінок ймовірного абонента, яким міг бути агент «Рамзай», чи залишити його без уваги.

Телефон замовк, потім знову задзеленчав.

Як і кожен справжній чекіст, майор Бузина службові інтереси ставив на перше місце, не боявся ніяких труднощів і перепон, був здатен вийти з найскрутнішого становища, тому рішуче лівою рукою підняв слухавку і приклав її до лівого вуха. Так вимагала інструкція щодо користування телефонним зв’язком в КДБ УРСР і його органах на місцях, щоб права рука залишалася вільною і нею можна було записувати все те, що скаже співрозмовник (для шульг - навспак). На столі мав лежати щоденник з розгорнутою на потрібній сторінці датою.

- Чую, кажіть, - твердо мовив Олексій Григорович у мікрофон, очікуючи чергової каверзи від свого загалом лепського, але в окремішніх випадках занадто ініціативного і заповзятого агента «Рамзая».

- У якому році Пилип Македонський переміг римлян? - зрапта почув він у слухавці замість привітання незнайомий металічний голос.

«Здається, не «Рамзай»? Той би не дозволив екзаменувати майора держбезпеки в такий спосіб, хай і стерво», - подумав майор Бузина, не зовсім впевнено пригадуючи, хто такий Пилип Македонський і коли він воював супроти римлян.

Після невеликої паузи співрозмовник на протилежному кінці дроту продовжив:

- Я відчуваю, що ви не готові відповісти на це запитання, тому з такою неохотою піднімаєте слухавку свого службового телефону і мовчите, не бажаючи визнати свою необізнаність, хоча, за вірогідними даними, середню школу ви закінчили з золотою медаллю?

«Швайка!» - радо відзначив майор Бузина і заперечливо кинув у рурку:

- Нічого подібного. Тобто, середню школу я, справді, закінчив з золотою медаллю, але уточніть, за яким літочисленням треба рахувати?

- Юліанським.

- Тоді, якщо скласти і поділити, у підсумку вийде, що Пилип Македонський переміг римлян за 389 років до народження Юліана.

- Такечки, ви маєте рацію, і, якщо відняти й помножити, то сьогодні виповнюється 1655 років від дня цієї вікопомної битви. Урочистості відбудуться о восьмій годині вечора у номері 26 на другому поверсі готелю «Ультрамаринований пес», що колись належав літописцю Пилипа Македонського.

- Пес чи готель?

- Готель. Літописець пса теж мав, але не ультрамаринованого, а сіро-буро-малинового, до того ж сей факт до ювілею прямого відношення не має.

- Напевно, пес літописця критично ставився до політики Пилипа Македонського?

- На урочистостях ви можете висловити свою особисту думку стосовно політики Пилипа Македонського, якщо ваша думка і не вкладається в офіційно визнане тлумачення ролі й місця Пилипа в історичному процесі. У нас демократична країна, ні вам, ні псу ніхто рота затикати не збирається. Конституція СРСР, - співрозмовник Олексія Григоровича додав до голосу металу, - у всьому світі визнана за найкращий і найдемократичніший основний закон держави і є взірцем для країн усього світу, тому що ґарантує нашим трудящим такі права і такі свободи, які і не снились гнобленим трудящим в США та інших країнах капіталістичного табору, і в першу чергу - свободу слова, свободу совісті і їхнє недоторканне право на об’єднання в громадські організації. Тільки ви повинні завчасно подати до ювілейної комісії, яка діє винятково на засадах поміркованого прогресуі в межах закону, тези свого виступу. Як казав таємний агент Бретшнейдер… 21)

- Я категорично засуджую вчинок Гаврила Принципа 22) і не збираюсь опонувати літописцю Пилипа Македонського, оскільки впевнений, що його сіро-буро-малиновий пес був, як і я, зізнаюсь, гетеродоксом, - перепинив Швайку майор Бузина, - і погляди, гадаю, у нас є спільні. Цьому зобов’язують мене демократичні принципи діяльності вашої ювілейної комісії та історична правда, тлумачення якої не може залежати від наукової догматики. Тому що, якщо взяти естетичний бік справи…

- Нагадаю, кухар-окультист Юрайда казав, що всі естети - педерасти, оскільки гомосексуалізм випливає із самої суті естетизму, - зауважив співрозмовник Олекіся Григоровича на тому кінці дроту.

- До холери! Гетеродокси 23) не підпадають під цю категорію. То ортодокси - гомосеки, а я ж не ортодокс, - заперечив майор Бузина.

Кілька секунд телефон мовчав.

- Де ви, пане голово ювілейної комісії, куди поділися? - запитав у рурку стурбований мовчанням свого співрозмовника майор Бузина.

- Я тут, пане гетеродокс.

- Чому замовкли?

- Я мовчки схиляю голову перед універсальними знаннями мого шановного друга і вітаю його за виняткову обізнаність та наукову принциповість. З похиленою головою буду чекати о двадцятій годині. Готуйтесь до доповіді. З належною увагою її буде вислухано. Адресу явки називати не буду - шановний друг, як професіонал, має її пам’ятати.

- Пам’ятаю і буду секунда в секунду.

Майор Бузина поклав рурку і поглянув на циферблат годинника.

Стрілки показували пів на восьму.

Майор Бузина прибрав зі столу усі папери, акуратно розіклав їх на полички сейфу, із схованки, яку влаштував за робочими справами агентури, дістав пляшку горілки «Українська з перцем», а разом з нею пістолет, який він вирішив узяти додому, щоб підготувати табельну зброю до тривоги, не чекаючи п’ятниці, і показати Олесеві Бузині-молодшому: хай порівняє синок батьків пістолет з подарунком, який він привіз йому після московського відрядження. Зброю поклав у кобуру і загорнув вощеним папером. Опечатав сейф, одягся, замкнув кабінет і не досить поспішливим кроком, яким мусить із зосередженим виглядом опер-агентурист бігати з 8-ї ранку і до «упору», хоча й не надто маєстатично - час підпирав, попрямував коридором і сходами вниз на вихід, щоб рівно о восьмій годині вечора зустрітися зі своїм приятелем Йосипом Швайкою, який завжди зупинявся у другому корпусі готелю «Театральний» під назвою «Мелодія» (колишня «Прага»), що містився майже навпроти центрального входу до будинку КДБ УРСР на вулиці Володимирській, 33 (навскіс) і прямо навпроти ґанку будинку на вулиці Володимирській, 35, спорудженого архітектором Олександром Вікентійовичем Беретті, сином Вікентія Івановича Беретті, у кінці 40-х років 19-го століття, який при особистому сприянні секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Мойсейовича Кагановича і відповідного акту від 28 жовтня 1927 року було надано в розпорядження Історичної секції ВУАН, якою керував професор Михайло Сергійович Грушевський 23) (Йосип Швайка не любив, коли хтось запізнювався на зустріч з ним). Вулиця в ті часи, коли тут працював професор Грушевський, називалась іменем російсько-українського письменника Володимира Галактіоновича Короленка; 1934-го року Історичну секцію ВУАН було виселено, будинок зайняв ЦК КП(б)У, щоб 1936-го року передати його для користування ГУДБ НКВС УСРР, де, до переселення на 4-й поверх будинку № 33, колишній кабінет професора Михайла Сергійовича Грушевського займав народний комісар внутрішніх справ Всеволод Апполонович Балицький, а тепер у ньому розміщується приймальня КДБ УРСР і бюро перепусток.

* * *

Майор Бузина підійшов до центрального КПП, вийняв з нагрудної кишені посвідчення, війнув ним перед прапорщиком, той недбало кивнув головою: «Проходьте», - майор Бузина сьогодні проходив туди-сюди чи не вп’яте, - і тут його за рукав схопив виконуючий обов’язки начальника секретаріату Управління старший лейтенант Спірохін, за яким залишилось прізвисько «Петька», попри те, що його начальник Василь Іванович Борозний, на прізвисько Чапаєв, щойно подав рапорт про відставку:

- Грлигорлію Олексійовичу, одну хвилинку, добрле, що я вас спіймав, - хекаючи, говорив новопризначений виконуючий обов’язки начальника секретаріату 5-го управління. - Щойно подзвонив полковник Вєліканов з інспекції, терлміново прлосить занести усі ваші конспекти дирлективних документів і зошити з прлофесійного навчання для перлевірлки.

- Хай йому грець, - лайнувся майор Бузина. - У мене запланована явка на 20-у годину, я ж можу запізнитися! А чи завтра не можна віддати йому мої зшитки?

- Ні, він каже, що лише сьогодні і ні в якому рлазі не завтрла.

- Слухаюсь, - підкорився майор Бузина.

Він знав, що невиконання вказівки працівника інспекції може мати досить сумнівні наслідки, в той час, як стосовно рівня своїх конспектів сумнівів він не мав.

«Вєліканов буде мене перевіряти, - майнуло в голові. - Значить, серйозно і без варіантів» - у полковника Вєліканова прізвисько було «Меч Мухи».

Услід за старшим лейтенантом Спірохіним Олексій Григорович піднявся до свого кабінету, взяв із сейфу зошити, поперегортав і залишився задоволеним.

«Хай перевіряють», - подумав він і передзвонив Йосипові Швайці:

- Кіндрате Наумовичу, - проказав Олексій Григорович, дотримуючись про всяк випадок в присутності старшого лейтенанта Спірохіна конспірації, - я мушу попередити, що у зв’язку з непередбаченими обставинами наша зустріч переноситься на півгодини пізніше.

- Чергові вилазки підступних ворогів, які потребують вашого нагального втручання? - з розумінням запитав співрозмовник на іншому кінці дроту.

- Ви майже вгадали, - сказав майор Бузина.

- Згода. Ти борюкайся там з ворогами, а я ще встигну до твого приходу поборюкатись з ревматизмом. Зараза, не до часу розігрався. Добре, що ліки маю.

- Ліки - для внутрішнього вжитку чи назовні? - поцікавився майор Бузина.

- Ззовні, ззовні, маззю буду лікуватися. До внутрішніх ліків ми вдамося разом, як прийдеш.

Олексій Григорович взяв зшитки, опечатав сейф під пильним наглядом старшого лейтенанта Спірохіна і попрямував, теж неспішно, в інспекцію.

Побачивши в дверях майора Бузину, полковник Вєліканов радо загомонів:

- Олексію Григоровичу, як це гарно, що ви прийшли! Я цілий тиждень вас розшукую, хвилювався, чи не захворіли ви часом, а виявляється майор Бузина по столицях роз’їжджає. Мені потрібні ваші зошити для конспектування і навчання, так, чергова планова перевірка. Принесли?

- Приніс, - повагом відповів майор Бузина, хоч опричників з інспекції він не любив, і поклав на стіл результати своєї праці, з якою він упорався ще минулого тижня.

- О! - схвально прохопився полковник Вєліканов, побачивши принесені майором Бузиною акуратні зшитки, що повністю кольором і форматом відповідали рішенням колегії. - Ззовні все в порядку, зазирнемо в середину. Наказом Степана Несторовича товариша Муха ваші конспекти, поряд з деякими іншими ним визначеними, підлягають перевірці відповідно до рішення колегії, оголошеного наказом номер нуль шістдесят п’ять. Перевіряємо глобально, тотально, тобто без ніяких винятків, систематично і комплексно, як того від нас вимагає 1-й заступник голови КДБ УРСР Степан Несторович товариш Муха.

- Як же так, - намагався вдати із себе заскоченого зненацька майор Бузина, - я перед відрядженням, а воно на мене звалилось, як прапорщик на голову капітана Вареника…

- До вашого відома, Олексію Григоровичу, прапорщик впав на дерево, потім у кучугуру, а не на голову капітана Вареника. На голову капітана Вареника впав валянок. Капітан Вареник залишився практично неушкодженим і продовжує нести службу на довіреній йому ділянці. Сьогодні, можливо, ви з ним ще зустрінетесь, - загадково додав полковник Вєліканов.

- Аж он як! Я ж був у відрядженні і нічого не знаю. Перед поїздкою планував попрацювати над конспектами, перевірити, чи в достатній мірі вони відповідають вимогам інструкції, а то все через щільний графік роботи з агентурою руки не доходили, хоча я й намагаюсь у всьому дотримуватись встановлених вимог. І не встиг. До того ж, зшитки мені потрібні для підготовки реферата на заняття до наступного понеділка. Тема, - майор Бузина розгорнув зошит з блакитною обкладинкою і прочитав: - «Особливості стратегії і тактики підривної діяльності закордонних націоналістичних центрів (ЗЧ ОУН - ОУН-б, ЗП УГВР - ОУН-з, ОУН-с, ОУН-сд, АБН, ПАБНА, АУА, КАСІД, КГЄ, ЄСС, ЛВУ, СКВУ, ОУВБ, ОДВУ, ООЧСУ, ОУДР, ОУФ, МУН, ПУН, ПАУК, БУК, КУК, СУК, СУБ, СУС, СУМ, ОДУМ, СКВУ, СУУВ, СУОА, ОУА, ОУАТ, ОУК, ОУЖ, КОДУС, СУЖА, СУЖЕРО, СФУЖО…

Майор Бузина підвів очі на полковника Вєліканова.

Полковник Вєліканов уважно слухав майора Бузину.

- Продовжуйте, - сказав він.

- …СУЖА, СУЖЕРО, СФУЖО, СУГД, ТС УНР, ТУІА, УІА, УВУ, УВАН, УДК, УНЄ, УНО, УНДО, УНС, УНДС, УРС, УЗХ, УТІ, УЦР, УККА, УЛТПА, УРДП, УСП, ЦЕСУС, ЦПУЕН, УНРада, Український уряд в екзилі, Леґіон Симона Петлюри, Товариство комбатантів дивізії «СС-Галичина», Товариство українсько-єврейського діалогу, Українсько-німецьке товариство ім. Гердера, Англо-українське товариство імені Івана Мазепи, Польсько-українське товариство, Українська санітарно-каріативна служба, «Просвіта», «Відродження» тощо) та заходи органів державної безпеки щодо її попередження і припинення».

Майор Бузина знову подивився на полковника Вєліканова, щоб пересвідчитись, чи справила на нього враження тема реферату, який він мусив підготувати до наступного заняття в системі позашкільної чекістської підготовки.

Полковник Вєліканов запитав:

- Що таке СУЖЕРО?

- Союз українців - жертв російського комуністичного терору.

- Угу. А СФУЖО?

- Світова федерація українських жіночих організацій.

- Жінками цікавитесь?

- А чого б і ні? СФУЖО - виявлена нами нещодавно агентурним шляхом зарубіжна націоналістична організація, яка спрямовує підривну діяльність проти наших радянських жінок, що свідчить про перехід закордонних центрів ОУН до тактики прицільної роботи стосовно соціальних верств населення в СРСР, - пояснив Олексій Григорович. - Не взагалі, а прицільно, по кожній верстві окремо: інтелігенція, робітничий клас, селянство, молодь, а тепер, виявляється, вже й українське жіноцтво стало окремішнім об’єктом підриву. СФУЖО очолює затята націоналістка Олена Залізняк, штаб-квартира розміщена за адресою, - майор Бузина глянув у зшиток: - за адресою 4936-Н-13 стріт, Філадельфія 41, ПА, Злучені Стейти Америки.

- Я воював з бандерівцями. Жінки у них затяті, в полон не здавались, - задумливо промовив полковник Вєліканов. - У схронах сидів, з легендованими боївками, а не по кабінетах штани протирав під охороною хлопців у червоних погонах. Справжня війна була на окупованій бандерівцями території Радянської України. Перемогли, тому що наше дєло правоє. А наш досвід ви вивчаєте?

- Розуміється! Тема тринадцята: «Особливості боротьби органів державної безпеки з підпіллям ОУН і збройними формуваннями УПА у післявоєнний період та заходи щодо недопущення націоналістичної діяльності з боку їх учасників, які ідеологічно не роззброїлись», - двадцять чотири години. Можливо, й ви прийдете до нас на заняття, досвідом поділитесь?

- То славно, що вивчаєте. - Обличчя полковника Вєліканова із задумливого перетворилось на зосереджене і непроникне, як брезентова плащ-палатка, яку він носив, коли воював з націоналістичним підпіллям. Струснувши головою від споминів, штивними очима зірко глянув на майора Бузину і зовсім іншим голосом, ніж тим, яким він його зустрів, мовив:

- Нічтго, Олексію Григоровичу, на голову прапорщик нікому не впав, валянок на вас теж не звалився, радянських жінок встигнете захистити від підриву, до завтра не схибите. А завтра… завтра, - додав загадково, - завтра вам ваші зшитки повернуть з усіма наслідками, що випливають. Оцінимо, як належить. Ми ж не опричники, вредні і бездушні, як дехто нас вважає. Ми не такі, то служба у нас така. Як від нас вимагає Степан Несторович Муха: принципово, справедливо, систематично і комплексно. - Квадратне обличчя полковника Вєліканова стало зосередженим, холодним і значущим. - Я вас більше не затримую.

«Таки щось серйозне затіває інспекція, неспроста все це», - знову шпилькою кольнула йому в серце прихована загроза, і майор Бузина віддав полковникові Вєліканову свої зшитки. Чемно попрощався, потому зачинив дверину вєліканівського кабінету, напівуголос продекламував: «Чуєш, сурми заграли!», вірші Аркадія Коца, музика Дмитра Чорномордікова», - і рішуче попрямував до ліфта.

Коридором 4-го поверху навпроти нього йшли генерал Свєтков, підполковник Довбач і позаду них капітан Сорока. Майор Бузина став під стінку і простежив, куди ж прямує ця дивна група. Біля входу в приймальню Федорчука Свєтков і Довбач зупинилися, відчинили двері і пропустили вперед капітана Сороку, підштовхуючи його п’ястуками у спину.

* * *

так насміхається аполлінер

хижо як муха судомно як музика

вив’яжи пастку з нікчемного вузлика

викинь запаску - накриєш пленер

вітром хитаючи вроздріб турбін

містом колишучи врозтіч історії

де запровадили що запроторили

так розпросторює навики він

Іван Андрусяк, «так насміхається аполлінер» (з циклу «Своє й неосвоєне»)

Глава Х . КИЇВ, 2-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. КРО «ПАВУТИНА» 10.1.

На контрольно-пропускному пункті варта змінилася, і майор Бузина показав черговому прапорщику своє посвідчення, яке завше носив у шкіряній обкладинці і на ланцюжку, прикріпленому до внутрішньої кишені піджака на грудях.

Прапорщик зневажливо скривив тонкі губи і проказав:

- Согласно інструкціі удостовєрєніє нєобходімо прєдьявлять в голом відє.

Майор Бузина в думці чортихнувся: «От стерво недоумкувате, я ж такому «прапору» до його зміни п’ять хвилин тому показував своє посвідчення, і він нічого не казав про інструкцію. Хіба не видно, що я не зелений салага, а досвідчений майор?» - проте змушений був вийняти посвідчення з обкладинки і показати його пильному черговому «в голом відє».

Прапорщик витягнув шию, черкнув поглядом по фотографії на посвідченні і потім по обличчю майора Бузини, перевів погляд на його закаблуки, кивнув головою, дозволяючи покинути приміщення, і знову втягнув шию в комір гімнастерки.

Майор Бузина втиснув посвідчення до обкладинки, заховав його у внутрішню кишеню піджака, відчинив важкі двері надвір і ступив східцями ґанку на тротуар.

Олексій Григорович міг би перейти на той бік вулиці навпрост по діагоналі, де у будинку під номером 36 розміщувався метрів сімдесят наліво навскіс другий корпус готелю «Театральний» під назвою «Мелодія», колишня «Прага», так було б швидше. Але він цього не зробив, позаяк ніколи не порушував правил вуличного руху, і вулиці переходив лише на перехрестях. Торік чи півтора року тому Федорчук з вікна свого кабінету на 4-му поверсі спостеріг, як на той бік вулиці Володимирської від центрального входу перебігає дорогу працівниця архівного відділення 10-го відділу КДБ УРСР капітан Карпенко. Федорчук дав вказівку комендантському відділу встановити порушницю і привести її до нього. Комендантський відділ через десять хвилин доставив капітана Карпенко в кабінет голови КДБ УРСР, і Федорчук зробив їй коротке напучування про недопустимість порушень правил вуличного руху співробітниками КДБ УРСР. Капітан Карпенко послалась на те, що змушена була поспішати, відносячи термінові документи в Управління кадрів КДБ УРСР, яке в той час розміщувалось на вулиці Володимирській, 34 1) поряд з готелем «Театральний», куди наразі поспішав майор Бузина.

Федорчук уважно оглянув постать капітана Карпенко з голови до ніг і запропонував їй перейти на роботу в центральну канцелярію КДБ УРСР, де їй, з його слів, і він мав резон, не доведеться бігати вулицями і порушувати правила вуличного руху.

Капітан Карпенко сказала, що їй більше подобається робота в архіві, запевнила, що на майбутнє вулиці буде переходити винятково у встановлених місцях, після чого її впродовж двох годин з пониженням у посаді було переведено в господарський відділ на перевиховання начальнику відділу полковникові інтендантської служби Жукову. Наказ про покарання капітана Карпенко за порушення правил вуличного руху було оголошено під розписку кожному працівникові КДБ УРСР.

Втім, майор Бузина і до пригоди з капітаном Карпенко вулиці переходив завжди у встановлених місцях - отже і цього разу, знехтувавши можливістю зекономити кілька десятків секунд, він трохи пришвидшеним кроком, сливень таким, яким мусить бігати опер-агентурист із зосередженим виглядом з 8-ї ранку і до «упора», а «упор» міг бути і 8-ю годиною вечора, і 10-ю, йшов у скерунку рогу вулиць Володимирської і Малопідвальної повз історичне приміщення, яке після виїзду з нього 9-ї служби КДБ УРСР, займала приймальня КДБ УРСР разом з бюром перепусток.

Ще тільки повернувши у бік вулиці Малопідвальної від центрального входу, майор Бузина помітив, що навпроти приймальні КДБ УРСР стоїть якийсь чоловік невизначеного віку, в зимовому пальті і мерлушковій інтелігентній шапці, з акуратною борідкою і старанно поголеними рожевими щоками. Він тримав обіч себе фанерний лист розміром півтора метра на метр, густо посипаний письмом, якимись схемами, формулами, символами та малюнками, і пильно дивився на вхідні двері приймальні, напевне, чекаючи того, хто вийде.

Біля приймальні майор Бузина трохи притишив ходу, зиркнув на чоловіка і фанеру, яку той тримав. У правому куті фанерного листа він уздрів напис:

Голові Комітету державної безпеки Української РСР

товаришеві Федорчуку В. В.

громадянина Панікадила Семена Остаповича, який постійно мешкає за адресою: 252156, м. Київ, вул. Володимира Затонського, буд. 40, корп. «З», помешк. 10, -

і посередині фанери крупними друкованими літерами:

ЛАМЕНТАЦІЯ.

- Перепрошую, - звернувся громадянин у мерлушковій шапці до майора Бузини, либонь, завбачивши, як той ще виходив з будинку КДБ, - ви працівник КДБ чи відвідувач цієї поважної установи?

- Працівник, оперативний, військове звання - майор, - увічливо відповів майор Бузина.

Відповідь майора Бузини, очевидьки, сподобалась громадянину у мерлушковій шапці, і він з довірливою надією, в Олексія Григоровича була довірлива зовнішність, далі запитав:

- Я знову перепрошую, ви не могли б мені підказати, де я можу о цій порі зустрітися з генералом Федорчуком?

Майор Бузина кинув хуткий погляд у правий горішній куток фанери, прочитав: «Панікадила Семена Остаповича», - і у свою чергу перепитав:

- А в чому річ, шановний Семене Остаповичу?

10.2.

З громадянином Панікадилом Семеном Остаповичем майор Бузина не був знайомий і бачив його вперше. Тим часом громадянин Панікадило С. О.у в КДБ звертався не вперше. Шість місяців тому він прийшов до приймальні КДБ, яка тоді ще розміщувалася навпроти центрального входу у будинок КДБ у будинку на вулиці Володимирській, 32, і вручив начальнику приймальні підполковнику адміністративної служби Ковальчуку С. В. заяву, викладену на вісімнадцяти сторінках загального зошиту. У своїй заяві громадянин Панікадило С. О., кандидат фізико-математичних наук, старший науковий працівник Науково-дослідного інституту електрифікації сільського господарства, повідомляв КДБ про те, що він виявив ознаки розвідувальної діяльності в столиці Української РСР американського шпигуна, прописаного за місцем помешкання як громадянин СРСР Степанов Олег Миколайович по ймовірно виготовленому в ЦРУ фальшивому паспорту, у тому ж будинку, де жив заявник, поверхом вище (вказувалось у заяві).

Підполковник Ковальчук С. В. оформив заяву громадянина Панікадила С. О. відповідно до вимог інструкції по роботі із заявами і зверненнями громадян у КДБ УРСР та його органах на місцях і доповів зошит голові КДБ Федорчукові. Голова КДБ зеленим чорнилом написав резолюцію своєму першому заступникові Степанові Несторовичу Мусі, кураторові української контррозвідки: «Сигнал вартий уваги. Пр. організувати перевірку».

Степан Несторович, уважно вичитав заяву громадянина Панікадила С. О. стосовно припущеної наявності у місті Києві американського шпигуна, належно оцінив її значення і ручкою, заправлену чорним чорнилом, написав на обкладинці зошита: «Начальнику 2-го управління полковнику Ледащому В. В. Терміново! «С» взяти в розробку, результати доповідати щотижня! Підготувати оперативну групу для захоплення «С» на гарячому під час проведення ним шпигунської діяльності! « К»!»

Начальник 2-го управління полковник Ледащий В. В. теж чорним чорнилом, оскільки перебував на генеральській посаді, хоч і був ще полковником, вчинив резолюцію своєму заступникові полковникові Якимову М. П.: «Пр. зареєструвати як сигнал на « ШП» 2);доповісти відповідно до звітності у 2-е Головне управління КДБ СРСР; створити оперативну групу з числа найдосвідченіших співробітників 1-го і 4-го відділів 3) на чолі з підполковником Фурсою Ю. В.; скласти план і провести глибоку і всебічну перевірку сигнала, звернувши особливу увагу на виявлення каналів зв’язку підозрюваного у «ШП» гр. «С» із зарубіжними розвідувальними центрами (радіо, поштових, контактних, безконтактних); посилити стеження іноземців, які перебувають на території республіки, особливо за дипломатами США, які підозрюються у приналежності до резидентур ЦРУ і РУМО США, під час їхніх розвідувальних поїздок по території республіки. Передбачити заходи щодо реалізації інформації шляхом затримання «С». Доповідати двічі на тиждень. « К»!»

Полковник Якимов синім чорнилом написав: «Тов. Фурсі Ю. В. До виконання».

Згідно із встановленою формою звітності КДБ УРСР про результати оперативно-пошукової роботи стосовно виявлення шпигунської діяльності іноземних спецслужб на території Української РСР підполковник Фурса зареєстрував сигнал по розділу «шпіонаж» і надіслав про виявлені ознаки діяльності у Києві американського розвідника-нелегала шифротелеграму в 2-е Головне управління КДБ СРСР, звідки прийшла теж шифрована відповідь: «Взято на контроль і введено в Систему обліку оперативних даних (СООД) КДБ СРСР. Доповідати в порядку надходження поточної інформації».

Новостворена оперативна група найкращих контррозвідників 2-го управління КДБ УРСР на чолі з підполковником Фурсою в короткий термін розробила план перевірки сигналу під грифом «Цілком таємно», який, після деякого корегування, був затверджений полковником Ледащим. Його вказівкою для всіх підрозділів 2-го управління по вертикалі і горизонталі, в Центрі і на місцях, з метою виявлення шпигунської діяльності «Олега Миколайовича Степанова» було задіяно систему контррозвідувального пошуку (СКП). Проінструктована відповідним чином агентура негайно включилась у роботу.

Громадянина Степанова О. М. силами 7-ї служби КДБ УРСР було встановлено за місцем помешкання, попередньою перевіркою, здійсненою найкращими аналітиками 2-го управління КДБ УРСР на чолі з підполковником Фурсою, виявлено, що установочні дані і спосіб життя «Степанова» повністю збігаються з ознаками розробленого 2-м Головним управліням КДБ СРСР орієнтовного портрета розвідника-нелегала американських спецслужб на стадіях легалізації і виконання практичних завдань, зокрема:

1) «Степанов» народився не за місцем постійного мешкання, тобто в Києві, а у місті Краснослободськ Мордовської АРСР;

2) архів районного відділу ЗАГСу міста Краснослободська шість років тому згорів з невідомих причин, у зв’язку з чим встановити, чи дійсно «Степанов» народився у місті Краснослободську, виявилось неможливим;

3) в армії «Степанов» не служив, в лавах ВЛКСМ і КПРС не перебував, у вищих навчальних закладах не вчився, батьки померли, інших родичів не має, неодружений, тому ідентифікувати його по обліках державних установ виявилося неможливим;

4) до Києва «Степанов» нібито працював на Півдні Східного Сибіру і на Далекому Сході за трудовим наймом без записів у трудовій книжці;

5) у Києві придбав однокімнату кооперативну квартиру, а також автомобіль марки «Москвич-408» і гараж, тобто мав крупні суми грошей, які власноруч заробити не міг, навіть враховуючи його роботу в Сибіру і на Далекому Сході;

6) влаштувався на роботі з ненормованим робочим днем і з можливостями частих і неконтрольованих відряджень, у тому числі і з використанням власного автотранспорту.

* * *

Підполковник Фурса зробив запит у 16-е управління КДБ СРСР стосовно наявності даних про можливі радіопередачі розвідувальних центрів спецслужб противника в бік України, звідки отримав відповідь про те, що дислокований у Мюнхені (ФРН) Мюнхенський розвідувальний радіоцентр Центрального розвідувального управління США (МРРЦ ЦРУ США) останнім часом активізував свою роботу в режимі «Центр - Агент» у напрямі території, до якої ймовірно може належати і місто Київ та Київська область.

На Степанова О. М. було заведено справу оперативної розробки (ДОР) з окраскою «шпіонаж на користь США» під кодовим прізвиськом «Ланкастер». За об’єктом було встановлено зовнішнє цілодобове спостереження, включаючи стаціонарний пункт за місцем його проживання з радіоапаратурою, здатною виявляти і фіксувати понадшвидкострільні радіопередачі в режимі «Агент - Центр»; квартирний телефон через АТС обладнано підслуховуючим пристроєм; кореспонденцію і почерк поставлено на контроль із завданням ОТУ КДБ УРСР на виявлення тайнопису у відправленнях на адресу Степанова О. М., «до запитання» чи від його імені, а також у всіх вихідних відправленнях, виконаних почерком, подібним до зразка почерка Степанова О. М.

Начальник ОТУ КДБ УРСР полковник Нікітов О. О. отримав санкціоноване Степаном Несторовичем завдання обладнати квартиру Степанова О. М. підслуховуючою апаратурою. Полковник Нікітов прослужив в органах державної безпеки майже п’ятдесят календарних років і чекав ювілейної дати, щоб піти на заслужений відпочинок. Після обіду полковник Нікітов мав звичку подрімати за робочим столом, що і зробив, отримавши завдання підполковника Фурси. Втім, дотримуючись усталеної післяобідньої звички, полковник Нікітов необачно поклав голову на перший аркуш завдання, у зв’язку з чим запис адреси об’єкта - Степанова О. М., відбився на його лівій щоці. У відповідній графі завдання, де мала бути адреса об’єкта, залишилось лише кілька нерозбірливих плям. Технічні працівники змушені були при допомозі дзеркала та інших пристроїв відновлювати адресу Степанова О. М., записану синім чорнилом, з лівої щоки полковника Нікітова та переносити її на бланк завдання (до ініціатора завдання підполковника Фурси працівники ОТУ остереглися звертатися за допомогою, враховуючи гриф «Цілком таємно»). Відновити пошкоджений документ їм майже вдалося за винятком невеличкої помилки, пов’язаної з нумерацією квартир, внаслідок чого на слуховий контроль було поставлено сусідню із помешканням Степанова О. М. квартиру.

На час постановки техніки весь під’їзд було виселено за легендованим сигналом про можливий витік газу. Працівники ОТУ і підполковник Фурса, який очолював операцію, з метою дотримання вимог конспірації техніку («шайби» з мікрофонами і модем для передачі інформації на пункт контролю) ладнали в протигазах під виглядом майстрів аварійної служби «Київміськгазу». Накладку виявив сам підполковник Фурса, коли впродовж перших п’яти днів уважно вичитував зведення за результатами прослуховування: контролери фіксували розмови трьох малолітніх дітей і двох жінок, одна з яких була матір’ю-одиначкою, друга - їхньою бабусею, в той чаc як за даними «установки» 7-ї служби КДБ УРСР Степанов О. М. був навпаки - чоловіком-одинаком, жінок і дітей, прописаних в квартирі, не мав.

Підполковник Фурса прийшов до висновку, що помилка сталася внаслідок роботи в протигазах, нове завдання полковникові Нікітову вирішив тимчасово не виписувати, оскільки треба було відпрацьовувати нову легенду проникнення в квартиру з одночасним проведенням негласного обшуку, і щільно приступив до безпосередньої роботи із заявником.

На зустрічі, конспіративно проведеній в одному із номерів готелю «Москва», підполковник Фурса детально опитав заявника Панікадила, завербував його на ідейно-політичній основі 4)з відбором підписки і присвоєнням псевдоніма «Едісон» і дав завдання стосовно подальшого стеження за Степановим («Ланкастером»).

Враховуючи вимоги чекістської теорії і практики, а також керівних документів щодо дотримання найсуворіших правил конспірації та встановлений по справі гриф, підполковник Фурса домовився з новозавербованим агентом «Едісоном» про безконтактний спосіб зв’язку, заборонивши йому передавати інформацію через приймальню КДБ УРСР, яка на той час передислокувалась з будинку номер 32 на вулиці Володимирській у будинок номер 35 на тій же вулиці. Для цього спеціалісти ОТУ КДБ УРСР обладнали таємну схованку біля сходів, які вели з вулиці Ірининської (на розі вулиці Паторжинського) вниз до Михайлівського провулку. «Едісон» періодично закладав у схованку підготовлені матеріали за результатами виконання завдання і отримував підготовлені підполковником Фурсою інструкції. Про закладення матеріалів до схованки «Едісон» сповіщав міткою жовтого кольору, яку він ставив на будинку № 5 на вулиці Рейтарській; підполковник Фурса після закладки до схованки інструкцій «Едісону» сповіщав його міткою синього кольору на будинку № 34 на вулиці Володимира Затонського. На роботу підполковник Фурса приходив о 7-й годині ранку, додому повертався за північ. В процесі надходження від «Едісона» та інших джерел інформації полковником Ледащим було прийнято рішення про здійснення на базі ДОР «Ланкастер» контррозвідувальної операції (КРО) «Павутина». Рішення полковника Ледащого підтримав генерал Муха, який погодився бути керівником операції. Підполковник Фурса підготував відповідний план, затверджений після деякого коригування керівником операції. Відповідно до звітності, в процесі реалізації заходів, передбачених планом КРО «Павутина», було виявлено і поставлено на оперативний облік 79 іноземців, підозрюваних у причетності до спецслужб противника, 147 радянських громадян, які встановили позаслужбові контакти з іноземцями, 238 радянських громадян, які в приватних розмовах вихвалювали західний спосіб життя і допускали ідеологічно шкідливі вислови та міркування, 184 радянських громадянина, які займалися незаконними валютними операціями, 77 радянських громадян, які виношували наміри втечі з СРСР шляхом незаконного переходу державного кордону, у Науково-дослідному інституті хімічних речовин і барвників імені Берцеліуса викрито факт розповсюдження антирадянських творів «Собачье серце» і «Роковые яйца», на невстановлених авторів «самвидаву» було заведено справи оперативного розшуку, які після перевірки по системі обліку «самвидаву» (СОС) були припинені на тій підставі, що розшукуваних авторів вдалося встановити, тобто результативні, і здані в архів з відповідною відміткою, розповсюджувачів «самвидаву» затавровано на зборах колективу, звільнено з роботи і поставлено на оперативний облік як осіб, які займаються антирадянською агітацією і пропагандою у письмовій формі, додатково завербовано 95 агентів і встановлено довірчі контакти з 121 особою.

Завдяки здійсненим заходам показники роботи української контррозвідки зросли на 58,3 %. Наказом голови КДБ СРСР за клопотанням керівництва КДБ УРСР і 2-го Головного управління КДБ СРСР підполковнику Фурсі достроково було присвоєно військове звання полковник (на сходинку вище займаної посади). Начальник 2-го управління полковник Ледащий отримав очікуване звання генерал-майора відповідно до займаної посади і був введений до складу колегії КДБ УРСР. Ночувати додому полковник Фурса уже не приходив і спав у своєму кабінеті, вікна якого світились до 2-ї, а то й 3-ї години ночі.

Проте практичну розвідувальну діяльність американського шпигуна Степанова О. М. («Ланкастера») викрити поки що не вдавалось.

10.3.

- Так у чому річ, шановний добродію Семене Остаповичу? Навіщо вам потрібен голова КДБ УРСР товариш Федорчук? - перепитав майор Бузина у громадянина, який стояв перед ним біля приймальні КДБ УРСР і мав прізвище, ім’я та по батькові Панікадило Семен Остапович, як помітив се спостережливий майор Бузина на фанерному дикті, що його тримав громадянин Панікадило побіля себе.

- Та в тому то й річ, що я хочу передати йому свою заяву.

- Чому ж в такий дивний спосіб, на фанері? До того ж заяви приймає начальник приймальні КДБ УРСР підполковник адміністративної служби товариш Ковальчук, а не голова КДБ УРСР генерал-полковник товариш Федорчук. Відповідно до вимог інструкції КДБ УРСР по роботі із зверненнями і повідомленнями громадян, заяви в органи державної безпеки повинні бути виконані на папері, сторінки пронумеровані, кожна сторінка має бути засвідчена особистим підписом заявника, і передані до приймальні КДБ УРСР.

- Тому, що, по-перше, начальник приймальні підполковник адміністративної служби товариш Ковальчук, допіру помітивши мене, зачинив приймальню і мене не пускає, а прапорщик, який вийшов з приймальні, коли я почав стукати у двері, сказав, що приймальня працює до вісімнадцяти годин і підполковник Ковальчук уже пішов додому, хоча я бачив, як підполковник Ковальчук визирав з вікна свого кабінету на другому поверсі, і з приймальні він нікуди не виходив. По-друге, я через приймальню, щоправда на тому боці вулиці, але ж це значення не має, вже передавав підполковнику адміністративної служби товаришеві Ковальчуку згідно із встановленою інструкцією по роботі із зверненнями і повідомленнями громадян в органах КДБ свою заяву на вісімнадцяти пронумерованих і засвідчених власним підписом аркушів, - довірливо пояснював майорові Бузині громадянин у мерлушковій шапці, оскільки зовнішність майора Бузини, ачей, не викликала у нього застороги.

- Підполковник Ковальчук, - продовжив свою розповідь громадянин у мерлушковій шапці, - через тиждень познайомив мене з підполковником на ім’я «Юлій Валер’янович» і сказав, що надалі я з ним повинен мати справу. Юлій Валер’янович на зустрічі в одному із київських готелів, у якому - не скажу, конспірація! - хоч вам я довіряю, сказав, що перевіркою моєї заяви керує сам 1-й заступник голови КДБ УРСР товариш Муха Степан Несторович. О! При цьому Юлій Валер’янович дав мені завдання стежити мого сусіду - шпигуна із ЦРУ США, результати свої стеження викладати на папері, підписуючи їх таємним прізвиськом, яким прізвиськом я мав підписувати свої матеріали, не скажу, бо Юлій Валер’янович заборонив мені будь-кому його відкривати, - конспірація! - і свої цидули передавати йому через схованку, яку він для мене облаштував на сходах з вулиці Ірининської (на розі вулиці Паторжинського) вниз у провулок Михайлівський.

Через схованку я загалом передав вашому підполковнику Юлієві Валер’яновичу десять зошитів на триста сімдесят шести пронумерованих і підписаних псевдонімом, яким наказав мені підписувати матеріали Юлій Валер’янович, сторінках. Але ніякого реагування я не бачу, мені вже терпець урвався! Я викрив американського шпигуна в Києві, шпигун живе у моєму будинку на вулиці Володимира Затонського, поверхом вище. Минуло шість місяців від першої моєї заяви, шпигун продовжує займатися підривною розвідувально-диверсійною діяльністю, ще й сміється наді мною. Послухайте, ви мене зрозумієте. Я бачу, що ви в курсі справи, і знаєте, що мене звуть Семен Остапович, надісь, й знаєте мій псевдонім?

- Не знаю, - сказав майор Бузина.

- Хто винайшов лампочку Ілліча, чули?

- Лампочку Ілліча?

- Володимира Ілліча, електролампочку з цоколем і ниткою розжарювання?

- Чув, - сказав Олексій Григорович. - Здається, Едісон.

- Так, американець Едісон Томас Алва.

Олексій Григорович подумки лайнув сам себе: «Біс мене смикнув прочитати його ім’я і по батькові на фанерці. І краще було б переходити вулицю навпрост, а не пертися до рогу. Вже темно, і мене б Федорчук із вікна свого кабінету не помітив би, та й якщо б і помітив, то до свого гарему, чи то пак, канцелярії, не запросив би. Та чого там, міг би взяти, - євнухом. Дав би вказівку Дзеньзібару обчикрижити, як та малолітня вар’ятка в Москві погрожувала, і призначив би. Ні, ніколи і ні за яких обставин не стану порушувати правил дорожнього руху, тільки на зелене світло і по «зебрі»! - постановив собі Олексій Григорович і вирішив пояснити наполегливому заявнику, що він до його суплік відношення немає і, взагалі, в «чистій контррозвідці» не працює, а працює у «політичній контррозвідці» і відловлює диверсантів іншого ґатунку.

Але товариш Панікадило без затримки продовжив:

- Знаєте, хто винайшов лампочку Ілліча, от і добре. Я бачу, що ви чекіст метикуватий, то ж слухайте, як я викрив американського шпигуна. Мій сусіда, як тільки-но вселився у наш будинок, день і ніч на своєму магнетофоні почав крутити наді мною рокенроли і пісні Володимира Висоцького про американського шпигуна Джона Ланкастера. Бачу, щось тут не те. Через деякий час я врешті-решт допетрав, чому він їх крутив. Тому що хотів, щоб я не почув, як він у цей час вмикає свою радіостанцію і передає в шпигунський центр інформацію, от так: «ті-ті-та-та-та-ті-ті-та-та-ті», а звідти отримує шифровки: «та-та-та-та-ті-ті-ті-ті-ті-та-та-та-та-ті-ті-ті-ті-та». Цілими ночами: «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті». Але я не чув «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті», чутно було лише його музику, яка гриміла увесь день і цілу ніч. Я його одного разу в під’їзді впіймав і попередив, щоб він після півночі свою музику не крутив.

І от, коли музика припинилася, після півночі все стало ясно чути: «ті-ті-ті-та-та» - туди і «та-та-та-ті-ті» - звідти. І я зрозумів, що наді мною живе іноземний шпигун, який має по рації двосторонній зв'язок зі шпигунським центром. Я запитав у нього, на яку розвідку він працює, як його справжнє прізвище і чи не є його справжнім прізвищем - Джон Ланкастер Пек?

Він відповідає віршами, як у пісні: «Нікакой я нє Ланкастєр, дорогой мой гражданін, я чєкіст, майор развєдкі і прєкрасний семьянін».

Бреше, ніякий він не чекіст і сім’янин, тому що постійної жінки у нього немає, він - американський шпигун з відомства Алена Даллеса, гульвіса і міняє жінок, як граф Монтекристо свої шкарпетки.

З однією його любаскою я познайомився. Вона у нього затрималася довше, аніж інші, і тепер живе постійно, допоки він не приведе нову коханку. Вже чотири чи п’ять місяців. Файна, я вам скажу, дівчина, не те, що попередні хвойди. Хазяйновита і фудульна. Вона інколи приходить до мене за сіллю, коли він виїздить у відрядження на своєму «Москвичі», і на весь час, коли його немає вдома, «ті-ті-ті-та-та» і «та-та-та-ті-ті» не чути згори.

Коли я переконався у її надійності, питаю: «Скажи відверто, Христино, він наш громадянин чи іноземець?»

Вона каже: «Не наш. Не наш».

«Чому ти так думаєш, що не наш?» - перепитую.

«Тому, Семене Остаповичу, - говорить, - що він трахається не по-нашому». Перепрошую, товаришу… У якому ви званні, я забув?

- Майор, - підказав Олексій Григорович.

- Перепрошую за вульґаризм, товаришу майор. «Наші або ж ставлять навкарач і перчать з тилу, або ж зверху лягають, - розповідає мені Христина, - і поршнем прасують сюди-туди, і в такт зі споду доводиться підмахувати туди-сюди. У нього ж навпаки - він лягає на споді, я сідаю зверхи навприсядки на його дросель і гуцикаюсь сюди-туди, туди-сюди, а він сідницями півкола крутить в такт і теж - сюди-туди, туди-сюди».

«Подобається?» - цікавлюсь, оскільки справа принципова і пов’язана з американським шпигуном.

«По-всякому. Хочете, покажу?» - пропонує.

«Ні, - кажу, - покажеш в КДБ, коли його заберуть. Давай по-нашому. Тільки не навкарач, а зверху». Згідно з законами компресії, а не індукції, якщо вдатися до фізики, і річ тут саме в різниці між нашим менталітетом і американським, між поршнем і дроселем, тобто в різниці між традиційною кінематикою і сучасною електротехнікою, чи не так, товаришу майор, яка у вас освіта?

- Гуманітарна, - відповів майор Бузина.

- Алеж фізику у школі вивчали, бо про американського винахідника Томаса Алву Едісона чули?

- Так, - сказав майор Бузина, - вивчав, мав п’ятірки.

- Тоді ви мене зрозуміли.

- Зрозумів, - сказав майор Бузина, пригадуючи зі шкільної програми фізики, який може бути зв’язок між компресією, індукцією, кінематикою, електротехнікою, поршнем і дроселем, Томасом Едісоном, способами злягання та нашим і американським менталітетом?

«Є! - здогадався майор Бузина. - Кмітлива ця Христина, спіймала прихованого американського розвідника за ознакою, про яку столичні контррозвідники з 2-го главку у Москві і не здогадуються, моделюючи орієнтовний портрет «розвідника-нелегала» і впроваджуючи його в систему контррозвідувального пошуку по всій території СРСР. А чи є різниця поведінки з жінками у постілі між нашими чоловіками та американцями, які зизять під наших, але є агентами-нелегалами, не вказали. Це ж явна ознака шпигуна, якщо він не по-нашому злягається, а по документах - наш! Алеж і американці допускають проколи при підготовці своїх нелегалів, якщо якась Христина може так безпомилково викривати їхніх агентів! - либонь, не читали перекладений на сто вісімнадцять мов світу знаменитий роман нашої культової української письменниці Оксани Забужко«Польові дослідження з українського сексу». Темний народ - американці, дурніші і тупіші навіть, ніж москалі, як справедливо вказує Левко Нежердецький, бо москалі читали, і навіть спектакль для них про наш український секс львівський режисер Роман Дриґайло поставив у Москві на сцені театру імені Станіславського і Немировича-Данченка, писалось про це в газетах. І вся Москва, як написав власний кореспондент «Вечірнього Києва» у Москві Андрій О’кара, була у захваті! Могли б Оксану Стефанівну взяти інструктором в групу підготовки розвідників-нелегалів для шпигунської діяльності на території України, вона зчаста мотається в Злучені Стейти, та й нам корисно було б мати свою людину в ЦРУ, а чому б і ні? - але американці тупі, її культовий роман не читали».

10.4.

Семен Остапович хвильку помовчав, видко, роздумуючи, чи розказувати далі про Христину, чи ні; вирішив, що стосовно подруги Ланкастера досить, лиш сказав:

- Я хочу, щоб цього американського шпигуна заарештували, тільки-но він повернеться з відрядження.

І продовжив наповнювати версію причетності свого сусіди до іноземних спецслужб вже не евентуальними здогадами, а конкретними аргументами, які він віднайшов, з його слів, після того, як Христина переконала його практично у тому, що його сусіда згори - «не наш»:

- Я ніяк не міг спочатку розібратися в його шифровках - ті-ті-таті, хоча і маю вчений ступінь кандидата фізико-математичних наук. Поки не застосував теорію еліптичних функцій Кронекерав сукупності з рівнянням циклоїди при визначенні перетину поверхень ортогональної системи Дюпена. А також формулу про зв’язки між поняттями абелевої групи з операторами і лінійним представленням груп Крулля та теорією конформних відображень при дослідженні багатозначних аналітичних функцій Рімана. Ви мене розумієте, товаришу майор?

- Авжеж, - проказав майор Бузина, шукаючи виходу із становища, у яке він так необачно втрапив.

- І таки розшифрував усі його телеграми - і вихідні, і вхідні! І виснував, що в країні діє не один американський шпигун, а ціла потужна американська розвідувально-диверсійна резидентура. Резидента я викрив, а є ще ж і його мережа! Де мережа, питаю я вас? І чому до цього часу не заарештовано Ланкастера і не припинено його ворожу розвідувально-підривну діяльність? Ви ж мене розумієте!

На сей раз майор Бузина промовчав.

- Розумієте, але не знаєте, товаришу майор! Чекаєте, поки він виконає поставлене ЦРУ завдання і доведе свою чорну справу до кінця, перетворивши Радянську Україну в сателіт США і приєднавши її до агресивного блоку НАТО?! Отже, я вимушений констатувати, що органи державної безпеки, яким я передавав результати своїх досліджень у вигляді двадцяти чотирьох списаних зошитів, не кують, не мелють, мух не ловлять і американських шпигунів не хочуть ловити теж! За що ж їм гроші платять?

Запитання адресувалось майорові Бузині, який уважно слухав громадянина в мерлушкові шапці, в той же час міркував, як без обтяжливих для себе наслідків обійти перепону, яка, ні сіло - ні впало, постала перед ним у той відповідальний момент, коли він поспішав на зустріч зі своїм інститутським приятелем Йосипом Швайкою.

«Говорить він досить переконливо, проте у мене і своїх таємниць доста. Навіщо ж мені вислуховувати ще чужі секрети про американських шпигунів, викриттям яких займається 2-е управління, тобто «чиста контррозвідка», а не 5-е управління, хоч в наказах КДБ СРСР 5-те управління теж відноситься до контррозвідувальних підрозділів з деякою специфікою, а ряд авторитетних вчених з кафедри «СД-5» Вищої школи КДБ СРСР імені Ф. Е. Дзержинського 5) висунули тезу про те, що роботу органів КДБ по 5-й лінії потрібно називати «політичною контррозвідкою», і керівництвом 5-го управління КДБ СРСР цю новацію було підтримано; тадже до викриття резидентур ЦРУ США у Києві ця специфіка не відноситься і викриттям американських шпигунів мусть таки займатися 2-е управління, тобто «чиста контррозвідка» - навіщо ж їм гроші платять?» - сушив собі голову майор Бузина, необачно втрапивши у складну ситуацію з негласним помічником контррозвідки, таємного псевдоніма якого він не знав і знати не хотів, хай буде він навіть «Еідсоном». Але поки що змоги для зручного обхідного маневру не знаходив.

- Я не про вас кажу, - намагався змікшувати свої претензії до української контррозвідки громадянин Панікадило. - Я бачу, що ви людина достойна і по виду не гультяй. Тому слухайте далі. Я списав двадцять чотири зошити і конспіративно передав їх вашому підполковникові Юлію Валер’яновичу, а він, замість того, щоб заарештувати шпигуна ЦРУ США мого сусіду Ланкастера і всю його шпигунську мережу, певно, передає мої матеріали заступникові Федорчука генералу Мусі, а той безвідповідально кидає мої нотатки про Ланкастера у кошик для сміття.

Я в цьому переконаний, бо за ці шість місяців реагування на мою заяву та інші матеріали з боку органів державної безпеки не побачив, резидентура ЦРУ в Києві продовжує безкарно посилювати свою ворожу діяльність, оскільки кількість шифротелеграм, як на мої підрахунки, зросла. Тому я виклав свою заяву вже не на папері, а на фанері, і вирішив звернутися не до Юлія Валер’яновича і не до генерала Мухи, а прямо до Федорчука. Фанеру товариш Федорчук у кошик для сміття не викине, як раніше, напевно, вчиняв з моїми попередніми матеріалами генерал Муха, викладеними у зошитах на папері під псевдонімом для конспірації. Але й вам я його не скажу, бо Юлій Валер’янович категорично заборонив розказувати будь-кому про моє співробітництво з ним, а змушений буде прочитати і відповідно зреагувати. Ви читали мої зошити? - запитав Панікадило у майора Бузини.

- Не читав, - зізнався майор Бузина.

- От бачите, ім’я моє ви знаєте, а матеріалів моїх не читали. А яка у вас посада?

- Старший оперуповноважений.

- О, солідно! Уповноважений, та ще й старший! А Юлій Валер’янович - лише якийсь заступник у когось, не сказав, у кого. Це ще раз підтверджує, що мої зошити, які я передавав Юлію Валер’яновичу, товариш Муха повикидав у кошик для сміття. Хай тепер Федорчук спробує кинути у кошик фанеру! Я хочу звернутися прямо до Федорчука, тому що загаяння може вельми дорого коштувати нашій країні. Ось тут я показав, як викрити мережу.

Вільною рукою Панікадило обвів розгалужені схеми і формули, намальовані на фанерному дикті:

- Дивіться, як я в узагальненій формі виклав на фанері свої дослідження, про які раніше повідомляв у зошитах на папері, і незаперечно довів, що Джон Ланкастер і його агенти, використовуючи винайдені Максвеллом 6) методи циркуляції векторів Е і Н вздовж довільних замкнутих контурів і потоків векторів Dі B, підключилися до нашої трансляційної радіо- і телемережі і електромагнетними хвилями міліметрового діапазону здійснюють тотальний вплив на біологічно активні точки радіослухачів і телеглядачів по всій Україні.

Декілька перехожих сповільнили свою ходу, яку зазвичай вони пришвидшували, коли поминали квартал від вулиці Ірининської до Малопідвальної, і почали прислухатися до промови громадянина у мерлушковій шапці та приглядатися до його фанерної супліки.

Громадянин Панікадило помітив інтерес перехожих і, привертаючи їхню увагу і говорячи вже не тільки до майора Бузини, а й на загал, продовжив голосніше:

- Внаслідок такого впливу руйнується цілісний електромагнетний каркас людського організму і воднораз деформується його коґерентне поле, яке функціонує в діапазоні акустичних хвиль, тобто від 20 до 20000 герц, внаслідок чого радянська людина починає сприймати політичну аудіоінформацію у перекрученому вигляді. Наприклад, диктор говорить: «Вірний ленінець Леонід Ілліч Брежнєв», а слухач сприймає ці слова, як «Брежнєв - дурень і маразматик», диктор каже: «Комуністична партія Радянського Союзу - розум, честь і совість нашої епохи», а нам здається, що він говорить: «Комуністична партія Радянського Союзу - банда кар’єристів, крадіїв і захребетників, які сидять на шиї у власного народу». Я в собі почав таке відчувати з рік тому, але ніяк не міг здогадатися, щт на мене може діяти в такий спосіб, поки не переконався, що це тотально працює американська розвідка з використанням методу Максвелла!

- Мені теж інколи таке вчувається, - сказав перехожий, який стояв найближче до Панікадила. - Вмикаю київську програму, якийсь наш діяч запевняє: «Життя радянських людей покращується з кожним днем», а мені чується, що він торочить инше: «Життя радянських людей погіршується з кожним днем»; перемикаю на Москву, там москаль із ряшкою на весь екран переконує мене, що «Совєтскоє, значіт, отлічноє», а мені вчувається: «Совєтскоє, значіт, паскудноє». І те, й друге йде паралельно, так що й не розрізниш, де правда, а де брехня. Як не крути, а без півлітри не розберешся. А жінка потім лає: «Чого напився?» Чого напився, чого напився?! Якби знав, чого напився, то не напивався б!

- Буває, буває, - підтвердили й інші перехожі і стали уважніше прислухатися до промови громадянина в мерлушковій шапці, вже не звертаючи особливої уваги на вивіску будинку, біля якого вони притримали ходу, оскільки, либонь, подумали, що вони слухають офіційного речника тієї установи, під стінами якої вони затримали свою ходу.

- О! Гляньте, товаришу майор, на вікна приймальні! - шарпнув вільною рукою громадянин Панікадило майора Бузину за рукав. - Підполковник Ковальчук визирає із свого вікна! З телефонною трубкою біля вуха! Значить, він сидить на службі і додому не пішов! Я його дочекаюсь, бодай до ранку тут буду стояти!

Майор Бузина обернувся, глянув на вікна другого поверху і справді помітив, що штори у кабінеті підполковника Ковальчука заколихалися.

- Сидить, чекає, коли я звідси піду, - обурено сказав громадянин Панікадило. - Але не дочекається!

Майор Бузина микитнув, що з приймальні можна вийти іншим виходом - через двір.

Певно, підполковник Ковальчук мав якісь наміри, затримуючись у своєму кабінеті.

- Втім, справа цим не закінчується, - продовжив надихнутий підтримкою слухачів товариш Панікадило. - При зруйнованому коґерентному полі (зазначу, що така руйнація фізіологічних змін в організмі людини не викликає зниження потенції, в окремішніх випадках навіть може її підвищити, експериментально я це перевірив), радянська людина взагалі починає сприймати будь-яку інформацію в слуховому режимі перекручено, тобто в протилежному від її справжнього змислу напряму, і починає шукати на свою голову чи на іншу частину організму пригод. Дисидентство, пияцтво, розпуста, гомосексуалізм, наркоманія - ці шкідливі явища мають одне походження. Я б їх назвав «побічними результатами ефекту Максвелла».

Майор Бузина і в свою чергу змушений був погодитися, що теж інколи сприймає інформацію, яку в осібних випадках чує з радіоприймача чи телевізора, або ж з вуст генерала Свєткова та іншого свого начальства, не так, як потрібно її сприймати чекісту-комуністу.

«Так ось у чому заковика! Виявляється, то Максвелл стає на перешкоді, то Максвелл іноді штовхає у пивничку, чи до дівчат, хоча, як подумати, не завжди потреба у тому буває», - повернув він розумом і після такого розмірковування постановив ще кілька хвилин послухати метикуватого, кебетного і пильного заявника, оскільки той уже свою увагу на майорові Бузині не акцентував і говорив до людей, які його оточували.

Та зненацька обіч бордюра верескнули гальма карети швидкої допомоги, з машини вискочили два дужих молодики у білих халатах, заткнули рот громадянину Панікадилу кляпом, накинули на нього довгу сорочку з рукавами до колін, рукава зав’язали за спиною і кинули разом з фанерою у пащеку авта.

За Панікадилом таким же макаром вони кинули в карету і перехожого, який першим підтвердив практичну доведеність здійснених товаришем Панікадилом науково-контррозвідувальних досліджень.

Хряпнули дверці, карета через осьову лінію круто розвернулася прямо перед будівлею КДБ і на форсажі помчалась у бік Подолу, залишивши лиш хмарку бензинового чаду та мерлушкову шапку громадянина Панікадила в калюжі під вуличним бордюром. На другому поверсі в кабінеті підполковника Ковальчука колихнулись шторки і загорілось світло.

10.5.

Перехожих як вітром змело, біля мерлушкової шапки залишився стояти лише майор Бузина.

Він відгорнув обшлаг кожушка і глянув на годинник - стрілки показували двадцять п’ять хвилин після восьмої.

«Годиться», - рішив він і «зеброю» попрямував через вулицю Володимирську у бік готелю «Прага», розташованого на вулиці Володимирській, 36, де відпочатку ХХ-го століття були мебльовані кімнати; потім готель став називатися «Прага», після революції - «Київ», а після того, як новозбудований на вулиці Кірова готель прибрав назву «Київ», став 2-м корпусом готелю «Театральний» під назвою «Мелодія», 1-й корпус якого, збудований 1890-го року на вулиці Фундуклеївській 7), до революції називався «Франсуа»; потім там за часів НЕПу містилися театри «Арлекін» та «Кабаре Кривого Джиммі», а коли після деяких подій акторів обох театрів не виявилося і театри довелося закрити, приміщення назвали 1-м корпусом готелю «Театральний».

«Що тут заперечиш, якщо воно справді так, - міркував майор Бузина по дорозі. - То що ж виходить? Тут день і ніч працюєш, вкладаючи свій скромний, проте вагомий внесок у спільну і напружену боротьбу з ідеологічними диверсіями, а виявляється, що джерело небезпеки криється зовсім не там! Далебі американська розвідка використовує той же метод скеровування уваги і зусиль противника, тобто нас - органи КДБ, на несправжній, «нікчемний об’єкт», згідно з термінологією оперативної діяльності, який і ми, органи державної безпеки Союзу РСР, часом застосовуєм у своїй практичній діяльності, тобто на різного роду дисидентів, націоналістів, наркоманів і гомосексуалістів. Але ж то, як вказує пильний і кебетний громадянин Панікадило, є побічним продуктом підривного механізму американської розвідки! Молодці колеги, виявляється, не всі вони в Америці дурні, бодай і не читали всесвітньо відомі твори нашої культової письменниці Оксани Забужко 8), то вже їхня помилка, бо, якби читали, то не допустили б такого проколу, коли наша Христина несамохіть викрила їхнього нелегала, якому внезабарі настане гаплик, враховуючи наполегливість товариша кандидата наук Панікадила, отже в кінцевому рахунку - все ж таки дурні і тупі. Втім, даремно Семен Остапович почав викладати результати своїх досліджень на публіці. Це ж державна таємниця, і її повинні знати лише органи державної безпеки! Поспішив він, поспішив… Ті хлопці у білих халатах правильно зробили, що ізолювали його поспіль із свідком. Хай тепер товариш Панікадило продовжує свої дослідження в іншому місці. Та й зв’язок у нього з нашою контррозвідкою тепер буде кращий та надійніший. Добре, що я відсунувся вбік і не став йому підтакувати. А то разом з ним та ще тим балакучим свідком отепер теж би перебував в ізольованому приміщенні, поки дали раду, що я допуск до державної таємниці маю».

* * *

Так міркував майор Бузина дорогою, і рівно п’ять хвилин йому вистачило для того, щоб перетнути вулицю Володимирську у встановленому місці на розі вулиці Малопідвальної, піднятися на другий поверх готелю і постукати у двері номеру 26, на яких висіла табличка, намальована рукою його інститутського приятеля Йосипа Швайки:

У цьому номері у 1916-1918 роках проживав член РКП(б), командир 5-ї Червоної Армії і комендант міста Бугульма, невідомий чеський письменник Ярослав Гашек, який став всесвітньо відомим після публікації у місті Києві «Пригод бравого вояка Йозефа Швейка у російському полоні».

- Заходьте, відчинено, - почувся йому голос Йосипа Швайки, втім, вже не такий суровий, як у слухавці, і майор Бузина прочинив двері номеру, в якому у 1916-1918 роках вірогідно проживав майбутній комендант міста Бугульма Казанської губернії Ярослав Гашек.

Йосип Швайка сидів у сатинових трусах на ліжку виробництва Київської меблевої фабрики імені Боженка і, морщачись, розтирав коліно якоюсь маззю. Про перебування у цьому номері під час Першої світової і громадянської воєн майбутнього коменданта міста Бугульма Ярослава Гашека свідчив хіба що телефон зразка 1914-го року та ще запах ліків від хронічного ревматизму.

- Servus 9) , - привітався майор Бузина. - Я, здається, не запізнився?

- Ні, - сказав Йосип Швайка і поморщився.

- Опольдедок? - нюхнувши повітря, запитав майор Бузина.

- Еге ж, - відповів Йосип Швайка, одягаючи штани. - Два дні бігав Києвом: від Компресу до райкому, від райкому до обкому, від обкому до Компресу, від Компресу до його бази в Дарниці, нажив ревматизм, одначе діло своє зробив.

- Що за «компрес»? - не зрозумів майор Бузина.

- Комітет по пресі при Раді Міністрів Української РСР, скорочено «Компрес», займається газетно-видавничою справою і книжковою торгівлею. Ти що, не чув?

- Чув, однак спочатку не здогадався - причому тут райком партії і «компрес»?

- Тепер втямив?

- Не зовсім. Що таке Компрес, я знаю. Але яке відношення до нього може мати секретар парткому колгоспу імені Ярослава Гашека, поки що не втямив.

- Слухай далі. Чи, мо’, почнемо з офіційної частини, а про «компрес» поясню тобі потім? Тоді ти краще второпаєш.

- Згода, - сказав майор Бузина, розкрив дипломат і відтак поставив на стіл пляшку «Української з перцем».

- Ні-ні, - заперечив Йосип Швайка, - заховай. Сьогодні моя черга. Бо ж ми зібралися отут у такому складі, щоб відзначити героїчні діла славетного полководця Пилипа Македонського, і я несу відповідальність за матеріальне забезпечення цього віншування.

Йосип Швайка взяв аркуш паперу з написом «Nicht klopfen!» 10), вивісив його із зовнішнього боку дверей під табличкою про перебування у номері чеського письменника-комуніста Ярослава Гашека і зачинив двері на ключ.

Потому відсунув штору вікна і сказав:

- Дивись.

На широкому підвіконні стояли широкі тарелі з солоними помідорами, порізаним на скибки квашеним кавуном сорту «Переможець», ковбасою марки «сервелат», відкритими бляшанками гусячого паштету, шпротів у провансальській олії і червоної ікри.

- Натюрморт, достойний перемоги Пилипа Македонського над римлянами! - відзначив майор Бузина.

Насолодившись справленим ефектом, Йосип Швайка взяв з підвіконня ґранчасту пляшку з наличкою «Журавлина в коньяку», зруйнувавши певним чином цілісність натюрморту, і поставив її посередині столу на місце прибраної майором Бузиною «Української з перцем».

- Це насттянка, марки «журавлинівка», - пояснив він, - у вузькому колі партапаратників називається «Напій райкомівський». Монополька виключно для партапарату, видається пайком дві пляшки на місяць. У продажу відсутня, виробляється в кожній області на лікеро-горілчаних заводах за особливою технологією, з використанням чистого натурального коньячного спирту та журавлини. Як казав фельдкурат Отто Кац: «Горілка - це отрута. Вона повинна бути натуральною, справжньою, і ні в якому разі не зпатроленою євреями холодним способом», - щоб не забивати людям памороки і не споювати їх ерзац-продуктом.

- Тому що коли ми тверезі… - сказав майор Бузина.

- …тоді правда завше на нашому боці, - підхопив Йосип Швайка. - «Журавлина в коньяку» до отрут не належить, тоді б вона не називалась «Напій райкомівський». До вашої уваги, товаришу майор, мене обрано членом райкому партії з урахуванням виробничих досягнень колгоспу імені Ярослава Гашека, в якому я маю честь очолювати партійну організацію, завдяки чому отримав цілком заслужене право на райкомівський пайок, що складається з двох пляшок «журавлинівки» на місяць та інших делікатесів.

10.6.

Йосип Швайка відґвинтив закривку «журавлинівки», завченим рухом наповнив шкляники світло-бурштиновою рідиною рівно на третину.

- Контентуймося, чим Бог… гм… гм…

- Райком, - підказав майор Бузина.

- …райком послав, - згодився Йосип Швайка. - Отже, вельмишановні панове-добродії - учасники нашого форуму, пропоную випити за перемогу Пилипа Македонського над римлянами, заради віншування якої наше товариство тут і зібралося. Хто за цю пропозицію, прошу голосувати. Проти немає, тих, хто утримався, теж немає, отже, одностайно. Будьмо!

Майор Бузина завагався:

- Можливо, вип’ємо поперед за твоє обрання членом…

- А це одне і теж. Їдьмо! Вперед аж до перемоги комунізму!

- Рух - це найголовніше! - підтримав Швайку майор Бузина.

Перед тим, як випити, Олексій Григорович показав на репродуктор:

- Працює?

- Ну аякже!

- Тоді увімкни не дуже голосно, щоб бути в курсі усіх подій, що відбуваються у нас і в світі.

«А раптом номер «плюсовий» 11)? - метикнув обачний і туралий майор Бузина. - Черговий в ОТУ від нудьги чи надмірної службової запопадливості увімкне техніку на центральному пульті і буде знічев’я слухати, про що ми тут з Йосипом Наумовичем балакатимемо, потім перекрутить, доповість нагору, незважаючи на те, що Йосипа Швайку органи КДБ слухати не мають права, бо він член райкому, і доведеться писати пояснення, що я не верблюд, і Швайка не бедуїн, а навпаки - партапаратник, себто особа для КДБ недоторканна».

Йосип Швайка увімкнув репродуктор і відрегулював гучність.

* * *

Їхали не поспіхом, після другого шкляника зробили перерву, і Йосип Швайка почав розповідати про результати свого перебування в столиці.

- Побігав я Києвом стільки, що зовсім закульгавів, тільки опольдедоком і рятуюся. Якби не рецепт Гашека, то і не знаю, щоб я сьогодні робив зі своїм ревматизмом. Проте, як сказав Володимир Ілліч, немає таких фортець, яких би не здолали більшовики. І він був правий, критикуючи ідеолога реформізму і ревізіонізму Едуарда Бернштейна 12), який сповідував, що рух - це все, а мета - ніщо. Маю надію, що ти не на Бернштейна посилався, коли говорив про рух?

- Та ні, боронь Боже, - заперечив заскочений ерудицією свого інститутського приятеля в питаннях наукового соціалізму і комунізму майор Бузина, вияв якої він же сам і спровокував. - Я сказав про рух, як абсолютну властивість матерії!

- Отож. Подивись на результати мого успішного марафону. - Йосип Швайка гордовито показав у бік лівого кутка кімнати, де в п’ять стосів лежали книжки блакитного кольору із золотим тисненням на обкладинках.

Майор Бузина підійшов, взяв верхній том і прочитав: «Володимир Ілліч Ленін. Вибрані твори».

- Постановою ЦК КПРС «Про соціалістичне змагання і підвищення його ролі у справі комуністичного виховання трудящих», - пояснив Йосип Швайка, - усі трудові колективи, у тому числі і наш колгосп імені Ярослава Гашека, зобов’язано урізноманітнити види заохочень переможців соціалістичного змагання і замість грошових премій нагороджувати передовиків творами Леніна, виданими на честь сотої річниці з дня його вікопомного народження. Наш партком підтримав партійну постанову у повному обсязі. Гроші - це наслідок капіталістичних взаємин. Ми, комуністи, мусимо визнавати вказаний релікт, що застосовується як еквівалент при обміні товарів, оскільки їх поки що недостатньо для повного задоволення усіх потреб трудящого населення на стадії соціалізму. При комунізмі, як казав Карл Маркс, усі джерела суспільного багатства поллються повноводним потоком, здійсниться великий принцип «від кожного - по здібностях, кожному - по потребах», гроші зникнуть, вони стануть непотрібними, вони перетворяться на зужиті папірці, і до цього ми повинні готувати народ, надаючи переможцям соцзмагання духовну їжу на кшталт творів Володимира Ілліча Леніна. Хай наші трудівники читають і готуються до вступу у світле майбутнє всього людства під назвою комунізм, який наближається до нас невідворотно, щоб там не патякав ревізіоніст Бернштейн.

- Йосипе, я розумію значення постанови ЦК КПРС, - згодився майор Бузина, - тільки не все так просто з розповсюдженням ленінських ідей серед широких народних мас, як може на перший погляд показатися. От послухай.

Йосип Швайка взявся за пляшку, майор Бузина його спинив:

- Зачекай. - Майор Бузина відчував, як райкомівський напій після двох чарок подолав визначений його долею шлях до глибини шлунку і продовжив далі повільно розтікатися судинами і капілярами. Пити зразу ж третю чарку було б злочином. «Ось у чому заковика, такий напій, хочеш чи не хочеш, треба пити повільно і «Барбадосом» чи «Українською з перцем» полірувать не доведеться. Хай вона лежить, а може, й знадобиться для тієї ж поліровки, тільки-но ж розпочали й небагато утяли», - подумав він.

- Та я нічого, тільки наллю, а ти розказуй, - сказав Йосип Швайка.

- Мені мій ворошиловградський колега на тому тижні, коли я був у відрядженні сполом з ним у столиці нашої Батьківщини Москві, розповідав, що аналогічні премії відповідно до постанови ЦК КПРС, яку ти згадував, встановили в тресті «Ворошиловградміськбуд». Нагородили вибраними творами Леніна, напевне, такими, як і оці в тебе, виданими до 100-річчя вождя, передового муляра, він прочитав і зробив висновок, що в тресті, де він ставив трудові рекорди, деякі комуністи, і не лише в тресті, але і в партійній організації орденоносного міста Ворошиловграда, живуть не так, як заповідав Володимир Ілліч Ленін. І почав той муляр виступати за відновлення партійних принципів і норм життя, встановлених основоположником Комуністичної партії, критикувати своє і міське партійне начальство, писати скарги у всі інстанції. Відповіді, він отримував, - як член райкому партії, ти розумієш які. І довиступався до того, що вже перейшов на прямі загрози скоєння диверсійно-терористичного акту на головній площі нашої Батьківщини в Москві, прямо перед усипальницею вождя, де його розшукував мій ворошиловградський колега, щоб перешкодити злочинному наміру. Втім, до теракту справа не дійшла завдяки нашій професійній роботі. Хоча шереху він наробив багато, навіть мені довелось на Красній площі із зброєю сидіти в засаді з боку собору Василія Блаженного.

- Бачив у газеті.

- Мене? - здивувався майор Бузина.

- Ні, знімок Красної площі з собором Василія Блаженного і Мавзолеєм Володимира Ілліча Леніна. - Обличчя у Йосипа Швайки стало зосередженим і замріяним. - Як у поета: «Це - Мавзолей… Чіткі квадрати плит - // Недоторканної тиші оборона. // І древнього майдану вільний плин, // І сонця августійшого корона… // Траплялося, сховавшися в собі, // Сюди вкрадався і одвертий недруг, // Аби уздріть прочан із диких нетрів, // Що набивають в молитвах лоби».

- Ти диви! Мені слово в слово саме так розповідав підполковник Мусоргський, який охороняє Красну площу від недругів, про лоби і прочан, тільки верлібром. Ми з ним гуртом і перешкодили скоєнню намірів ворошиловградського терориста. А чи не передбачив ти, що аналогічна ситуація може виникнути і в твоєму колгоспі? Чи не почне той, хто прочитає Леніна, шукати дорогу до його Мавзолею в столиці нашої з тобою Батьківщини для вчинення диверсійного акту? Як пише поет, якого ти щойно процитував, - «одвертий недруг»?

- Чому ж не може? Гіпотетично така ситуація може виникнути у будь-якому колгоспі, а не тільки в нашому. Йде жорстока ідеологічна боротьба, як пише поет, не в кожного нашого громадянина, незалежно якого - робітника, селянина, чи навіть інтелігента при всій його вченості, я не побоюсь цього слова, свідомість відповідає потрібному рівню вимог будівника комунізму. Звернемося до Леніна, у Леніна є все, лише правильно його тра’ тлумачити.

Йосип Швайка підійшов у куток, розкрив том Леніна і, поперегортавши кілька сторінок, прочитав:

- «Не зрозуміти навіть тепер, що йде в Росії (і в усьому світі починається чи вистигає) громадянська війна пролетаріату з буржуазією, міг би лише круглий ідіот. Ніколи не бувало і ніколи не може бути такої класової боротьби, коли б частина передового класу не залишалась на боці реакції. І те ж стосується до громадянської війни. Частина відсталих робітників неминуче допомагає - на більш чи менш короткий час - буржуазії. Цим захищати свій перехід на бік буржуазії можуть лише мерзотники. Не бачачи цього історичного факту, звинувачуючи комуністів у розколі, Каутський у тисячний раз доводить свою роль лакея буржуазії».

Швайка закрив книгу.

- Зметикував, на що натякає Володимир Ілліч? В процесі класової боротьби можуть і серед передового класу з’явитися дурні, які стають лакеями буржуазії на чолі з Каутським. Хоча селянство і не є авангардом, та все ж прошкує услід за авангардом і є підпорою авангарду, тому і серед нього можуть з’явитися дурні. Навіть серед інтелігенції, я не побоюсь цього слова, у цьому прошаркові можуть на певному етапі руху з’явитися дурні, чи як їх правильно назвав Володимир Ілліч - круглі ідіоти. Але в нашому колгоспі ідіотів немає, ні круглих, ні квадратних. Ти закусюй, тому що такі дискусії на голодний шлунок, як казав кухар-окультист Юрайда, не сприяють трансцендентальному озмисленню явищ і фактів оточуючої дійсності, - застеріг Йосип Швайка, підсовуючи до майора Бузини тарелі з наїдками. - Ти читав безсмертний ленінський твір «Цінні визнання Питирима Сорокіна»?

- Читав.

- Тим паче. - Швайка заплющив очі і напам’ять продекламував: - «Вся річ у тому, щоб не задовольнятися тим умінням, яке виробив у нас колишній наш досвід, а йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого, переходити неодмінно від легших задач до важчих. Без цього ніякий прогрес неможливий, неможливий і прогрес у соціалістичному будівництві».

Розплющивши очі, Йосип Швайка намазав паштетом великий шмат хліба, розрізав навпіл, підсунув половину майору Бузині, наштрикнув на виделку кілька кружальців ковбаси, поклав до рота, прожував разом з хлібом і продовжив:

- У нашому колгоспі, загалом, дурнів і ідіотів немає. Загалом, немає і лакеїв буржуазії, себто прибічників ревізіоніста Каутського. Зачекай, один виняток є. Живе в нашому селі приблудний кацап з бородою, як у боярина Бутурліна, який колись з нашим Богданом Хмелем вів перемовини про дружбу, і вони понапивались. Він - з москалів, якимсь чином опинився у нашому селі і пристав у прийми до нашої Химки Анощиної. Каже, що колись провчився чотири курси на філософському факультеті Московського державного університету імені Ломоносова. На п’ятому курсі запитав професора під час семінару: «Сажіть, будь ласка, професоре, чому є щось, а не ніщо?» Професор відповіді не знав, проте доповів, куди слід. Там, куди він доповів, відповідь знайшли, тому він вирішив університет імені Михайла Васильовича…

- Колишнього спудея Києво-Могилянської академії, - підказав майор Бузина, жуючи приготовлені Швайкою наїдки.

- Слушне зауваження. Тому-то він вирішив університет імені колишнього спудея Києво-Могилянської академії Михайла Васильовича добровільно-вимушено покинути. Видко, той новітній спудей під час навчання в університеті «Цінні визнання Питирима Сорокіна» уважно не прочитав і погляди кухаря-окультиста Юрайди про зв’язок шлунку з трансцендентальним мисленням не вивчав, а гаяв час на на дурниці, тому і ставив дурні запитання. Химка його називає Адольф Дегейтер 13) за те, що уміє грати на балайці, - з балалайкою він до неї і пристав, тим, либонь, і полонив її серце. Кацап заперечує, каже, що, якщо називати його Дежейтером, то тоді вже П’єром, а не Адольфом, але він не Дежейтер, а Гайдеггер 14), і звуть його Мартин.

- Чи не може бути іноземним розвідником-нелегалом - цей приблудний Мартин? - професійно поцікавився майор Бузина.

- Ні, чистий філософ. У нас в селі КДБ немає, є дільничий інспектор міліції. Дільничий в селі кожну людину тримає на прицілі, тим паче, якщо вона приблудна. Він перевірив паспорт цього «Мартина». По паспорту сей приблудний кацап - Михайло Михайлович Наришкін, народився на Псковщині, у віці від 17 до 22 років мав тимчасову прописку у Москві, потім повернувся у свою дєрєвню. Дєрєвня - це коли немає церкви. У нас село, колись була церква, тепер там сільський клуб, церкви немає, бабусі їздять молитися і святити паски у райцентр. Дільничий зробив запит до паспортного столу в РВВС, на території якого міститься дєрєвня. Звідти прислали фотографію по формі номер шість. Ніс, вуха, розріз очей - все збігається. Лиш без бороди. Повідомили, що пас череду, поки в дєрєвні не стало корів. Тоді й бороду відпустив. Дільничий мені показував той знімок. Ні, не шпигун - чистий кацап і філософ з бородою. Химка мене питала, хто такий Гайдеггер, Дегейтера вона знає, а Гайдеггера - ні, я їй розказав. Напевне, і таких дурнів, як наш канап, серед шпигунів не буває, про що я тобі й розказую.

- З нашої практики можна зробити вислід, що буває, - заперечив майор Бузина.

- Можливо, - не став сперечатись Йосип Швайка, - я розказую про нашого приймака. Химка у нас завідує пунктом штучного осіменіння корів, план виконує на 134 відсотки.

- Як можна на осіменінні перевиконувати план більше, ніж на сто відсотків?

- Бувають випадки, коли корови народжують по двоє телят. Наришкін найнявся у неї пасти цапа - такий вид використання найманої праці законодавством на селі дозволяється. Водночас, Наришкіна можна вважати, якщо не представником буржуазії, то лакеєм - це точно, оскільки громадсько-корисним трудом він охоплений посередньо, а Химку якимось чином теж можна віднести до буржуазії, оскільки має у приватній власності цапа, якого використовує для отримання прибутку. До Химчиного цапа люди в разі потреби приводять своїх кіз для злучки, за цапа Химка бере гроші, частину тих грошей вона один раз на тиждень виділяє Наришкіну, якщо є виручка. Він зі своїми обов’язками справляється.

- На скільки відсотків?

- Кози відносяться до приватного сектору, тому статистику веде відповідний відділ районного управління сільського господарства, а не колгосп. Химка загалом до свого кацапа претензій немає, до того ж, перед Наришкіним до неї уже приставали три чоловіки в прийми, теж не наші, з навколишніх сіл, проте не кацапи, вони довго не затримувалися, оскільки не могли найти спільної мови з Химчиним цапом, і Химка їх проганяла, а кацап знайшов знайшов із Химчиним цапом спільну мову. Видко, були й інші причини, точно не знаю. Вранці, перед тим, як гнати цапа на пашу, він регулярно звертається до нього: «Вставай, проклятьєм заклєймьонний!», і цап не комизиться, а попередніх Химчиних чоловіків не слухався, були навіть випадки, коли цап вдавався до фізичного опору. І тут є ще одна цікава деталь, послухай, тобі, як працівникові органів державної безпеки, буде цікаво. В неділю райспоживспілка привозить у наше село бочку з пивом. Народ збирається коло бочки. Приходить і Химчин приймак з її цапом. Так от, сей гомо кацапієнс Михайло Наришкін, він же Мартин Гайдеггер, теж п’є пиво. Тільки не з сушеними лящами чи вареними раками, як усі нормальні люди, а з дустом.

- З дустом? Це ж особливо небезпечний препарат, внесений до списку Міжнародної конвенції про заборону розповсюдження хімічної та іншої зброї масового знищення, - обурився Олексій Григорович. - А також Міжнародної організації захисту тварин «Інтерненшл асоціейшн ін діфенз оф анімальз», яка не допускає застосування цієї отрути навіть для труїння щурів, вважаючи сей засіб антигуманним.

- Я ж і кажу, що тобі, як працівникові органів КДБ, буде цікаво. А він, друже, плювати хотів на твою конвенцію і міжнародну організацію! До того ж я не впевнений, що Радянський Союз приєднався до тих конвенцій і заборон, вбачаючи в них намір підірвати військову могутність нашої держави і поставити її обеззброєною перед лицем всесвітнього імперіалізму. Хоча, напевно, ти й правий, у нашій ветлікарні дуст уже не продають. І все таки Наришкін якісь його залишки дістав у наших районних крисойобів, перепрошу, наших щуробоїв, чи, може, з собою гамузом із балалайкою чи в балалайці привіз, полишаючи свою історичну батьківщину. І плює на міжнародні заборони і забобони. Наллє у півлітрову банку пива, сипне туди дрібку дусту, розколотить і п’є. Каже: «Так міцніше, і для кишені вигідніше. З дустом я випиваю одну банку пива і вже я кум королю і сват міністру, а без дусту мені треба п’ять банок пива випить та ще й для поліровки чекушку горілки на додачу, щоб увійти в ті ж взаємини з королем та його міністром і одержати відповідь на питання: «Чому є щось, а не ніщо?» До того ж і наступного ранку не треба похмелятися - хлеснув уранці води з криниці, заграв на балалайці «Політ джмеля» Римського-Корсакова і знову цілий день пасеш цапа з джмелями в голові і музикою в душі». Дежейтера він грає зранку, а «Політ джмеля» потім. І каже, що в них, на історичній батьківщині, хто розуміється, усі так роблять. Особливо, якщо хочуть досягти вищих висот розуміння: «Чому є щось, а не ніщо?» Тільки пиво у них рідше буває, аніж у нас, чи зовсім не буває. Кацапи замість пива п’ють бражку, теж з дустом чи дифлохосом. На дріжджах роблять, а коли дріжджів немає, там вони теж, як і пиво, - в дефіциті, то заливають кип’яченою водою горох, горох починає бродить, додають ревеня, буряка і потім з цієї вінеґрети роблять бражку. Кацап розказував.

- І яка ж відповідь на питання: «Чому є щось, а не ніщо?» - ваш прийшлий кацап не поділився?

- Ні, каже: «Це абсолютна істина, ви, малороси і хахли-салоїди, її не зрозумієте». А ти б дав відповідь на це запитання: «Чому є щось, а не ніщо?»?

- Ще півстоліття тому один поважний філософ сказав: «Існує небуття всіх явищ, форм і речей»…

Йосип Швайка ляснув майора Бузину по рамену:

- Молодець, щоб тебе качка копнула! Отже: «Існуюча форма - це небуття, а небуття - це існуюча форма. Небуття не відрізняється від існуючої форми, а існуюча форма від небуття. Небуття - це і є існуюча форма, а існуюча форма - це і є небуття». А щоб не заблукати в нетрях філософії, вип’ємо за буття, аби воно не стало небуттям, і щоб у нас не виникало запитань, оскільки тільки буття визначає нашу свідомість!

* * *

У кутку бурмотіло радіо, не зовсім гучно, але й не так тихо, щоб хтось, хто захотів би підслуховувати розмови в номері готелю, розчув, про що точиться балачка; майор Бузина до того бурмотіння не прислухався, остерігаючись потрапити під вплив використовуваного американською розвідкою методу Максквелла - висновок від розмови з кандидатом Панікадилом він зробив; втім, райкомівський напій, очевидячки, знейтралізовував той вплив, попри те, що не викритий українською контррозвідкою агент ЦРУ США Ланкастер, можливо, у цей час і увімкнув свій небезпечний апарат. Через невеличку щілину між шторами видно було будинок КДБ, вікна світились лише в кабінетах відповідального чергового, інспекції та полковника Фурси. Темно було і у вікнах кабінету Федорчука.

- Гарно сидимо, - сказав Олексій Григорович.

- Бігме, - погодився Йосип Швайка, - чого б нам гарно не сидіти, як сказав поет: «у своїй сторонці»? За буття, яке визначає нашу свідомість! Правильно я кажу?

- Авжеж, - у свою чергу погодився майор Бузина. - Запах розлитого по шкляниках райкомівського напою уже почав дражнити його нюх. - Вислід ти зробив правильний і вірний, - сказав він закушуючи. - Нещодавно на розкопках давнього Вавилону археологи знайшли склеп із написом на вході: «Запитання ставить лише дурний, а відповідає ще дурніший. Істиною є те, що нею сьогодні назвали».

- Правильно, і виходить, що істина в дусті?

- Істина, як встановив ваш гомо кацапієнс, у пиві з дустом.

- Та-а-ак, очевидьки, тут якийсь резон і є, - згодився Швайка. - Наришкін урозмові зі мною на філософські теми якось сказав: «Ми, росіяни, як гній. Коли нас багато, коли ми у купі і вкупі, ми смердимо, як гній. Коли ми розкидані, то стаємо добривом, ґумусом. Ми метафорично угноюємо землю, робимо її такою, що здатна плодоносити. Тому москалі повинні розсіятися по всій земній кулі і врятувати планету від виснаження. У цьому наша місія і вищий промисел.

- Якийсь московський поет сказав, що Росію розумом збагнути не можна і аршином не обміряти, - зауважив майор Бузина.

- Наплутав той поет, - заперечив Швайка. - Якщо намагатися збагнути, то може й стрих поїхати, а аршином міряють сукно чи іншу мануфактуру, а не землю. Землю міряють сажнем. То їхня справа, а ми свого кацапа бережемо і Химці наказуємо, щоб берегла. Однак вибрані твори Володимира Ілліча Леніна йому не дамо, оскільки він не може стати переможцем у соціалістичному змаганні за визначенням. З ким же йому моцатися, якщо, по-перше, опріч нього, ніхто пива з дустом у нас не п’є, бо кацапів дуст не бере, навпаки, сприяє, як стимулятор чи гормон…

- а що для кацапа добре, то для українця смерть…

- …еге ж, а Володимир Ілліч учив, що соціалістичне змагання - це справедлива боротьба, в процесі якої має визначитися найкращий поміж інших, які теж хочуть стати найкращими. А яка ж тут справедлива боротьба, якщо один вживає допінгу, а для іншого той допінг - смерть? По-друге, він, Наришкін, не є членом колгоспу, а в нас усе доросле населення ще з 33-року повністю охоплено колективізацією, окрім Химчиного цапа. Хто ж буде змагатися з одноосібником, себто, лакеєм буржуазії, гомо кацапієнсом, більше кацапів у нашому селі немає, він один приблудний, який, крім Химки і балалайки, має лише цапа, та й то належного Химці, і ні до чогось іншого не здатен?

- Гадаю, що таких за визначенням у вашому колгоспі немає, - згодився майор Бузина.

- Правильно, ніхто з ним у нашому колгоспі і не змагається. - Йосип Швайка знову наповнив спустілі шкляники і підсунув майору Бузині скибку квашеного кавуна: - Спробуй, такої закуски ти в Києві не знайдеш.

- Згоден, Йосипе, це ти розказав про кацапа…

- Нумо й вип’ємо за кацапа, - запропонував Швайка. - Він не лихий хлоп, хоч і пережиток. Як кажуть: «Хай живе і пасеться!»

Майор Бузина підняв свій шкляник:

- Не заперечую: «Draimal hoch!» 15)

Випили і закусили квашеним кавуном.

Майор Бузина продовжив:

- Йому, за ленінським визначенням, вибрані твори Володимира Ілліча Леніна ти увіч не даси, скільки б пива з дустом він не випив, тим паче, відповідь на запитання: «Чому є щось, а не ніщо?» - він знайшов, як я зрозумів, без творів Леніна, можливо, читав того поважного філософа, який так вдало визначив зв’язок між небуттям і існуючою формою буття, значить, він справді непоганий хлоп, хоч і кацап.

- Непоганий, хоч і кацап, - згодився Йосип Швайка.

- Але ж переможцям соцзмагання ти будеш вручати цю нагороду, - майор Бузина показав скибкою кавуна в бік творів Леніна. - Чому ти впевнений, що в твоєму колгоспі не повториться ситуація, як із муляром у Ворошиловграді?

- Олексо, як казав фельдфебель-рахівник Ванек: «Головне: не поспішати!» Наші передовики отримають вибрані твори Володимира Ілліча Леніна, можливо, навіть прочитають усе те, що ти нині мені оголосив, не спорю. Одначе не так, як читав той муляр з Ворошиловграда, про якого ти допіру розказав. То все одно, що пити пиво з дустом, а не з сушеними лящами чи вареними раками. У всьому потрібна гармонія. Ми постановили премію не обмежувати творами Леніна, виданими до його 100-річчя, а додати до кожного Леніна вибрані твори Ярослава Гашека, йдучи назустріч 90-річчю письменника, ім’ям якого названо наш колгосп.

- А коли він помер?

- Гашек? На рік раніше Леніна. Річ не в тім, плюс-мінус, значення немає. Головне у тому, що з приводу відзначення ювілейної дати знаменитого чеського письменника, колишнього члена РКП(б), ми надіслали вітання Генеральному секретареві ЦК КПЧ Густаву Гусаку із запрошенням приїхати до нас на віншування Ярослава Гашека в нашому колгоспі, названому його іменем. І отримали від Гусака вдячну відповідь, а також подарункове видання роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» чеською мовою - «Osudy dobreho vojбka vejka». Обком партії у нас подарунок вилучив і передав в обласний історичний музей. Там лист Густава Гусака завели в рамку і повісили серед найцінніших експонатів, а роман поклали під скло в розділі музею про громадянську війну.

- З Александром Дубчеком 16) ти не встиг поспілкуватися?

- На щастя, не встиг. Тоді я вчився у ВПШ і чеською не володів. Перед нами виступав Петро Юхимович Шелест і розказував, як він боровся з контрреволюцією у братній Чехословаччині і перевиховував Дубчека, хоча чехословацької мови він, Шелест, теж не знав. Дубчек вмів говорити по-москальському. А лист Густава Гусака, з якого я встиг зробити фотокопію, допоміг нам. Бюро райкому партії схвалило нашу ініціативу приєднати до Леніна, який створив нашу партію і державу і 100-річчя від дня народження якого ми відсвяткували усім світом, вибрані твори чеського комуніста Ярослава Гашека, ім’ям якого названо наш колгосп і 90-річчя від дня народження якого ми почали відзначати спільно з Густавом Гусаком. Логічно? Логічно. Он він у мене вже лежить у шафі, Гашек лежить. Я їх, Леніна і Гашека, роз’єднав на поки що. З чого почне читати наш колгоспник, якщо взагалі почне читати: з Леніна чи Гашека? Звісно, з Гашека. Прочитає він Гашека, тоді й Ленін буде йому зрозумілішим. Як казав відомий тобі ротний ординарець Йозеф Швейк, якому не довіряти ми не можемо: «Треба починати з першого тому, бо ж ми не євреї і не читаємо ззаду наперед». А в першому томі він прочитає… Йосип Швайка заплющив очі, зосередився і напам’ять процитував: - «Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. В голову йому прийшла парадоксальна думка: якщо солдати лигають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війну не зможе».

- Химці Анощиній ти теж вручиш Гашека і Леніна? - поцікавився майор Бузина.

- А чому б і ні? - відповів Йосип Швайка. - Під усі параметри передовика вона підходить. Вручимо, хай читає. Я маю намір Химку партизувати, мені план спущено з райкому. На заваді стоїть її приватний цап і позашлюбні відносини з приблудним гомо кацапієнсом. Для морального обличчя члена партії наявність таких пережитків не годиться. Як тільки вона дасть згоду на усуспільнення цапа і зайде в сільраду зі своїм кацапом для оформлення шлюбу, другодні я її оформлюю кандидатом у члени КПРС. Ще й інтернаціональне весілля усім селом згуляємо, буде друге возз’єднання України з Росією, точніше, приєднання Росії в особі приблудного гомо кацапієнса до України в особі нашої Химки Анощиної.

10.7.

Йосип Швайка переможно поглянув на майора Бузину:

- Ну, і як ти наразі оцінюєш ситуацію з тим ворошиловградським мулярем, який начитався Леніна і в подобі лакея буржуазії займався викривальною діяльністю аж до того, поки його не зупинили, як ти кажеш, працівники наших доблесних органів при твоїй безпосередній участі? «Круглий ідіот», - за визначенням вождя?

- З ходу дещо важко втямити, - насупив чоло майор Бузина. - Хоча, в цьому щось є. Треба помізкувати, я вищої партійної школи не закінчував.

- Отож, - гордовито проказав Йосип Швайка. - Як говорив підпоручник Дуб: «Ви мене не знаєте. Ви, можливо, знали мене з гарного боку, але, чекайте, ви мене тепер пізнаєте мене й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий добрий, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?»

Слова підпоручника Дуба Йосип Швайка процитував, не заглядаючи в твори Гашека. Майор Бузина мусив погодится, що він не в повній мірі ще осягнув розумові здібності свого приятеля:

- А ти не в тім’я битий!

- Атож, бісова мама! - зверхньо погодився Йосип Швайка. - Ти коли-небудь сумнівався?

- Майже ніколи.

- Вірю! Нашу пропозицію одноголосно затвердило бюро райкому партії. Ти запитаєш, чому я два дні бігав Києвом? Тому що Леніна в нашій райспоживспілці навалом, а от Ярослава Гашека немає жодної книжки. Дефіцит, на жаль, до села не доходить, різниця між містом і селом на шляху до комунізму поки що залишається, але ми її намагаємося поступово зітерти. Я взяв копію рішення парткому про умови нагородження передовиків соцзмагання, де визначено, що переможці будуть нагороджуватися творами Володимира Леніна і Ярослава Гашека вкупі, і приїхав з нею у Компрес, тобто, в Комітет по пресі, оскільки, як мені розповіли в нашому обласному управлінні книжкової торгівлі компетентні люди, у Києві на центральній оптовій базі Компресу нібито лежить ще не зовсім розпроданий Гашек.

Приїжджаю до Києва, влаштовуюсь у номер, де колись жив і творив йменник нашого колгоспу, беру клопотання нашого райкому про можливість виділення для потреб колгоспу імені Ярослава Гашека ста примірників щойно виданих творів Ярослава Гашека, рішення парткому з цього приводу та копію вітального листа Генерального секретаря ЦК КПЧ Густава Гусака і йду на прийом до головного товарознавця Компресу. Він читає рішення парткому, клопотання райкому з додатком у кшталті копії листа Густава Гусака і виймає із сейфа перелік дефіцитної літератури, яка розподіляється за візою керівництва Компресу. Подивився і говорить: «На жаль, Йосипе Наумовичу, нічим вам допомогти не можу. Твори О’Генрі, Кафки, Зощенка і вашого Гашека видаються лише письмовим розпорядженням відділу культури Ленінського райкому Компартії України міста Києва. Я можу виписати вам Дюма і Дрюона, але Гашек - це рівень райкому. Ідіть туди».

Взяв я квитанцію на «Віконта де Бражелона» Дюма і «Французьку вовчицю» Дрюона - навіщо ж добру пропадати? - і пішов в Ленінський райком КПУ.

Приймає мене інструктор, читає ті ж папери і каже: «Ви просите надто забагато. Одного Гашека я міг би виписати вам зі свого резерву, але сто примірників не зможу. Це не в моїй імпотенції. Ідіть у міськком КПУ, я посприяю вашій зустрічі із завідувачем відділу пропаганди і агітації».

Взяв я квитанцію на одного Гашека, я тобі його подарую, і пішов у міськком КПУ до завідувача відділу пропаганди і агітації Київського міськкому Компартії України. Він без бюрократії прийняв прийняв мене, прочитав наше клопотання, похвалив за ініціативу, однак питає: «Чому ви просите лише Гашека, адже в рішенні вашого парткому вказано, що переможців соцзмагання ви плануєте нагороджувати Леніним і Гашеком?»

«Ленін у нашому районі не в дефіциті. Навпаки, - відповідаю, - райком нас і так зобов’язав викупити в райспоживспілці тисячу примірників. Ще на сто років запас є. Як казав поет: «Дихаю Леніним до останнього подиху…».

- Той самий?

- З тих. Що творять Ленініану. Я збираю. Приїдеш у гості - дам почитати. Ти любиш поезію?

- Люблю.

- Лев Толстой казав, що поезія нагадує йому селянина, який іде за плугом і танцює.

- Лев Толстой підозрюється в атентаті на Володимира Ілліча Леніна.

- Чого ж, твар у нього як у терориста. І я теж люблю поезію. Вірші про Леніна. «Дихаю Леніним до останнього подиху», - кажу завідувачеві. «Так не вийде, - відмовляє він. - Я випишу вам сто щойно виданих Гашеків, але з навантаженням, цебто ще й сто Леніних, виданих до його вікопомного сторіччя. На нас план по розповсюдженню безсмертних ленінських видань теж спущено. Дихайте ще глибше», - каже.

Я мусив погодитися, взяв таксі і поїхав із рознарядкою на сто Леніних, сто одного Гашека, «Віконта де Бражелона» і «Французьку вовчицю» у Дарницю на центральну книжкову базу Компресу.

Заходжу до начальника складу, він дивиться на рознарядку і каже: «Вам треба відмітитися ще й у Компресі. В нас дуже суворий контроль за кожним примірником. Щоб не було зловживань».

Їду в Компрес, роблю у головного товарознавця, він був вельми здивований моєю спритністю, відмітку про виділення для колгоспу імені Ярослава Гашека ста Леніних, сто одного Гашека, «Віконта де Бражелона» і «Французької вовчиці» за візами Компресу, Ленінського райкому і міськкому КПУ і повертаюсь у Дарницю. - Це вже сьогодні, тому що вчора цілий день я витратив на біганину між райкомом, міськкомом і Компресом.

Начальник складу каже: «Мені потрібне ще розпорядження на видачу, підписане директором бази. У нас так заведено, щоб не було зловживань».

Що ж поробиш, у нашому колгоспі теж багацько чого заведено, що нетямовита людина не завжди зрозуміє, що і до чого, у тому числі, щоб не було зловживань.

Йду до директора бази - Ніжинського Семена Михайловича, полковника у відставці - начальник складу мене попередив, даю йому накладну разом з усіма документами.

Він переглянув, уважно прочитав постанову райкому, якою було підтримано нашу ініціативу, копію листа Густава Гусака і питає: «Як вас звуть?»

Відповідаю: «Йосип Наумович Швайка».

«Сідайте», - показує на стілець.

А сам виймає з тумбочки пляшку коньяку, порізаний лимон, сало і житній хліб, наливає коньяк у дві чарки і каже: «Йосипе Наумовичу, я хочу з вами випити за ваш колгосп імені Ярослава Гашека. Якщо у нашій країні є такі колгоспи, де передовиків соцзмагання нагороджують творами Володимира Леніна і Ярослава Гашека сукупно, значить, я недарма проливав свою кров на фронтах Великої Вітчизняної війни», - а у нього на піджаку орденські планки у шість рядів, і три перші колодки - три ордени Бойового Червоного Прапора. - «Я вам, - каже, - випишу ще «Воспоминания и размышления» маршала Жукова і, якщо у вас Гашек закінчиться, приїздіть прямо до мене. Я вам обіцяю, що ще сто примірників Гашека я для вас збережу. І, навіть коли за Гашеком приїдуть сюди із міськкому чи навіть з ЦК КПУ, не віддам, скажу - закінчився, дзусь».

Запитав, на чому я приїхав за книжками, сказав відпустити таксі, плату за книжки вносити не треба - він оформить як шефську допомогу «Місто - селу» відповідно до рішень останнього з’їзду партії.

Посиділи ми ще з ним, погомоніли, допили коньяк. Він дав мені свою машину і вантажника, щоб той допоміг привезти літературу в готель, обмінялися телефонами. Він пообіцяв у відпустку приїхати подивитися на наш колгосп.

Йосип Швайка прочинив дверцята шафи.

- Глянь-но.

На горішній полиці рівними рядами вишикувався в ста примірниках зелений Ярослав Гашек із срібним тисненням на обкладинках. Попереду стояв маршал Жуков у червоному коленкорі і зтлоті.

- Дюма і Дрюона я подарував адміністраторці готелю. Гарна жінка, завжди йде назустріч, коли замовляю цей номер. - Йосип Швайка вийняв із шафи один том Гашека: - Бери на пам’ять про сьогоднішню зустріч. Цей том я отримав завдяки сприянню інструктора Ленінського райкому Компартії України. Завтра приїде машина з колгоспу, привезу сто томів Леніна і сто томів Гашека нашим передовикам, а маршала Жукова, - такого я бачив лиш у кабінеті у нашого першого секретаря райкому, - залишу собі, на пам’ять про полковника Семена Михайловича Ніжинського. Давай, Олексо, вип’ємо за його здоров’я, хай йому легко гикнеться. Він мені свої телефони дав. - Йосип Швайка витягнув записника і прочитав: - 546-00-48, 546-61-74 і 546-48-48. Можеш переписати. Подзвониш від мого імені, і він тобі дасть будь-який дефіцит, який захочеш.

- Не треба. Наступного разу, коли будеш у Києві, удвох з пляшкою коньяку заскочимо. Який він п’є?

- «Арарат».

- Тоді наступного твого приїзду візьмемо «Арарат» і познайомимося з Семеном Михайловичем.

- Нехай, - згодився Йосип Швайка. - Ну, за здоров’я Семена Михайловича і за наступну зустріч.

- Будьмо, - підтримав тост майор Бузина.

* * *

По радіо закінчувались останні перед північчю новини. Йосип Швайка прислухався і додав гучності.

Диктор від розповіді про досягнення радянського народу у будівництві комунізму перейшов до міжнародних подій.

«Черговий прояв расизму у Сполучених Штатах Америки. У місті Бірмінґем, - говорив диктор, - розігнано мирну демонстрацію за права кольорового населення, які протестували проти незаконного ув’язнення американської комуністки Анжели Девіс, і жорстоко побито її учасників».

- Що робиться, що робиться! - обурився Йосип Швайка, ставлячи пустий шкляник на стіл. - У нас негрів не б’ють, мирних демонстрацій не розганяють…

- І людей лиш за те, що вони комуністи, не кидають до буцегарень, - підтримав приятеля майор Бузина.

- Опріч троцькістів і бухарінців, - уточнив Йосип Швайка.

- Та й то було колись, - погодився майор Бузина.

Диктор замовк.

Наступила невеличка пауза, відтак вдарили куранти й услід зазвучала «Пєсня о Родінє» у виконанні Державного заслуженого російського народного хору імені Митрофана П’ятницького:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит челов-е-ек!

Щось замуляло в душі майора Бузини, щось таке, що раніше він і не помічав, проте, можливо, і помічаючи, не надавав значення, щоб надто не відвертатися від роботи.

«Таки має рацію вчений-математик Панікадило». - Олексій Григорович поглянув на друга.

Лице Швайки стало схожим на маску, з відчуженим виглядом він неуважно слухав радіо, машинально жував «сервелат» і ніби забув про свого гостя.

«Потужно працює Джон, здається, і на могутній електромагнетний каркас Йосипа, загартований у ВПШ творами Леніна і Ярослава Гашека, захищений до того ж райкомівським напоєм, подіяв його ефект, - подумкував майор Бузина. - Як там говорив товариш Панікадило: «З одночасним руйнуванням коґерентного поля»? Хитра штука. І тотальна - нікуди від її впливу не втечеш і не заховаєшся. Чи, може, мало випили? Та ні, доста, а то буде, як… Ага, таки мало випили, бо річ, певно, не в назві напою, а в його кількості, бо чомусь Ланкастер працює у Києві, а не в Москві. На москалів, певна річ, його апарат не подіяв би».

На погляд майора Бузини Йосип Швайка хитнув головою («Помітив», - відзначив майор Бузина), відчинив дверцята шафи, рукою погладив томи, навмання розкрив книжку Гашека і прочитав:

- «Зійшовся я там з кількома професорами. Один з них увесь час ходив за мною назирці і роз’яснював, що прабатьківщина циган була в Крконошах, а другий доводив, що всередині земної кулі є ще одна куля, набагато більша, ніж та, котра зверху. У божевільні кожний міг говорити все, що наверзеться йому в голову, мовби у парламенті. Найбільш бешкетував один пан, який видавав себе за шістнадцятий том наукової енциклопедії Отто і в кожного просив, щоб його відкрили і знайшли слово «картонажна швачка», бо інакше йому гаплик. Втихомирився лише тоді, коли йому одягли гамівну сорочку. З цього він дуже пишався, бо, мовляв, потрапив у палітурний прес, і просив, щоб його модно обрізали».

У репродукторі зашаруділо, клацнуло, і настала тиша.

«Пора збиратись. «Пєсня о Родінє» - це як колискова і сигнал про те, що треба лягать у ліжко. До шостої години ранку буде тихо, - роздумував майор Бузина. - Поки не запрацює радіо, і Джон Ланкастер знову не увімкне свій апарат, либонь».

Йосип Швайка поклав том у шафу, взявся за китички вишиваної сорочки, у яку був одягнутий майор Бузина, і заспівав:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба-а-а,

Два кольори мої, два кольори,

В червоному любов, а в чорному журба…

- Журба, - сказав майор Бузина.

- Журба, - сказав Йосип Швайка. - А ти молодець, що сьогодні одягнув мою сорочку. Коли я тобі подарував її на день народження?

- П’ять років тому.

- І кожного разу, коли ми зустрічаємося, ти приходиш у моєму подарунку. На роботі переодягнувся чи встиг мотнутися додому на Сирець перед зустріччю?

- Ет, - ображено заперечив майор Бузина. - Зранку, цілий день ходжу в ній на роботі. Ти вже думаєш, що в КДБ не дозволено носити вишивані сорочки?

- Я так не думаю, але ж форма повинна бути якась однакова для усіх працівників КДБ?

- Цього ні інструкціями, ні Стройовим статутом, - пояснив майор Бузина, - поки що не передбачено. Однакова для всіх військова форма. Однострої оперативний склад одягає лише у передбачених інструкціями і військовими статутами випадках. Приміром: чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривога, похорон. На похороні у військовій формі має бути головна дійова особа. Чи, навпак, головна не дійова особа. Решта - у цивільному, оркестр і почесна варта виділяються з гарнізонної комендатури, труна для прощання виставляється у ритуальному приміщенні моргу при шпиталі на вулиці Рози Люксембург. Здається, все.

- Спасибі, друже, за вишиванку. - Швайка поклав ліву руку на рамено майора Бузини, де у випадку чергування, складання військово-спортивних нормативів, тривоги і похорону мав бути погон. Правою взяв пляшку. - За капелюха не ображаєшся? Якби я на нього тоді не сів, то, напевно, у тому капелюсі ти б згодом став директором школи чи навіть начальником районного управління народної освіти?

- Отож, - відповів майор Бузина.

- Та й я все життя проходив у кепці. А якби мав капелюха, то, може, й до секретаря обкому партії з ідеології доріс. Така планєта, як говорила баба Гречишенчиха. Життє-е… - Йосип Швайка підніс пляшку на рівень очей.

Рідини зосталось на три пальці.

- На коня? - запитав Йосип Швайка.

- На коня, - згодився Олексій Григорович.

Йосип Швайка розлив залишки «журавлинівки» по шкляниках і знову підняв пляшку на рівень очей.

На денці пляшки залишилось ще п’ять ягідок журавлини.

Дві він витрусив у свій шкляник, три - майору Бузині.

10.8.

Коня біля готелю не виявилось. Натомість стояв сміттєпідбирач, пофарбований у жовтий колір з синьою смужкою посередині.

Мотор не працював, роторна щітка була опущена на бруківку, водій спав у кабіні.

Майор Бузина роззирнувся.

Вулиця була геть знелюднілою, лише коло центрального входу в будинок КДБ УРСР стояла біло-червона машина швидкої допомоги «Волга-Універсал».

Іншого транспорту довкола не виділось.

Майор Бузина постояв ще хвилин десять, позираючи наліво, направо та на будівлі навпроти.

«Хоч іди до свого кабінету і ночуй там», - думав він заклопотано.

Відстань від готелю «Театральний» до Бузинової офіції складала шістдесят метрів, додому - приблизно десять кілометрів. Олексій Григорович очевидячки знав, що міцні дубові двері в будинок КДБ на ніч, як правило, зачинялися на замок, - відчинитися в цей час вони могли лише у виняткових випадках. Розуміється, що здибанка майора Бузини зі своїм приятелем в готелі, який колись став прихистком для автора розповідей про пригоди бравого вояка Швейка, переліком таких випадків не передбачалась, тому Олексій Григорович мусив шукати способу, аби подолати десятикілометровий шлях - додому, а не шістдесят метрів - до своєї служби.

«Може, звернутися до швидкої допомоги», - поміркував він, але рішення не встиг прийняти.

Відчинилися вхідні двері, з будинку вийшли два хлопці у білих халатах. Під лікті вони турботливо підтримували чоловіка у спортивному костюмі і пантофлях, в якому майор Бузина впізнав полковника Фурсу Юлія Валер’яновича з 2-го управління.

Полковник Фурса із зосередженим виглядом щось пояснював своїм супутникам.

Хлопці у білих халатах уважно вислухали полковника, у свою чергу теж щось пояснили йому і посадили в машину на заднє сидіння поміж собою.

Полковник Фурса трохи поопирався і загубив ліву пантофлю.

«Волга» блимнула задніми вогниками і поїхала прямо в бік Подолу.

«Я так і зметикував, що тепер полковник Фурса буде працювати з громадянином Панікадилом у диспансері на Подолі, для більшої конспірації. Ні, з цими хлопцями мені не по дорозі. Досить одного разу, що не вклепався», - зробив висновок майор Бузина і звернув свій погляд на сміттєпідбирач.

Іншого транспорту на вулиці Володимирській не було.

Водій спав, прихиливши голову на дверці кабіни.

Майор Бузина зробив кілька кроків і постукав по склу. Водій прокинувся, відчинив дверцята і не розуміючи подивився на майора Бузину.

- Треба зробити рейс на вулицю Пархоменка, 68.

- Нє могу, я прі ісполнєніі, - тоном, який не викликав заперечень, відповів водій. Обличчя у нього було заспаним і пом’ятим. На щоці виднівся рубець від ґумової облямівки кабінного віконця.

Майор Бузина вийняв з гаманця червонець.

Водій покрутив головою.

- Нє получітся. Проблєми з горючім, а заправкі уже нє работают.

Майор Бузина розкрив свій дипломат, вийняв том Ярослава Гашека, який йому подарував Йосип Швайка, і показав «Українську з перцем»:

- Згодиться?

Водій зирнув на пляшку, хвильку подумкував, напевне, розраховуючи маршрут, і показав на сидіння поруч:

- Ладно, садітєсь. Говорітє, Пархоменка, 68? Сирєц? Да-а-а, нє блізко. Ну что ж, прокатімся с вєтєрком, машіна надьожная. Думаю, что в ету ночь самураї нє пєрєйдут граніцу у рєкі. Єслі прімут такоє нєобдуманноє рєшєніє, ми успєєм встрєтіть іх напором сталі і огня. Я на Дальнєм Востокє служіл срочную в ударном бронєтанковом батальонє, воділ Т-62, пєрвий клас імєю.

Він увімкнув мотор, підняв роторну щітку, вправно зробив розворот у бік вулиці Велика Житомирська і натиснув на газ.

До вулиці Артема доїхали мовчки і на повній швидкості.

Але біля пам’ятника Косіору 17) водій відпустив газ і далі поїхав повільніше.

- Что-то стало холодать… - звернувся він до свого пасажира зизом. - Ви там о чьом-то намєкалі в смислє горючєго?

Майор Бузина відтулив дипломат і поставив пляшку «Української з перцем» обіч себе коло важеля перемикання швидкостей.

Водій ще раз скосив око і зупинився.

Не заглушуючи мотор, він з бардачка вийняв два ґранчаки, скибку хліба і загорнуті в целофан два солоні огірки.

- Подкрєпімся, дорога нє очєнь дальняя, как для моєй тєхнікі, но і нє блізкая. Я такую водку піл лєт пять назад, єщьо прі Шєлєстє. Тєпєрь єйо с огньом по городу нє сищєшь. Только в рєсторанах с бєшєной наценкой. Да єщьо можно в нєкоторих магазінах із-под прілавка, єслі блат імєєтся.

Він відкоркував горілку і розлив у ґранчаки на дві третини кожен.

- Ну что ж, на дорожку, как говорітся. Как вас зовут, єслі нє сєкрєт?

- Олексій Григорович.

- А мєня Владімір Дмітрієвіч, можно Володя. Давайтє за знакомство. Ха-а-арошая пєрцовочка, удачно ми с вамі сєгодня встрєтілісь. Бєрітє закусь - чєм богати, тєм і ради.

Огірки виявилися бочковими і хліб свіжим.

Довелось повторить.

Після другої водій прибрав шкляники в «бардачок» і увімкнув граничну швидкість:

- Тапєріча можно і в путь.

Настрій у нього помітно поліпшився, в кабіні потеплішало, аж так, що він вирішив опустити скло у дверцятах.

Нічне повітря ще більше його підбадьорило, і він заспівав високим тенором: «Любімий го-о-ород может спать спако-о-ойно, і ві-і-ідєть сни…»

Далі слів пісні він, мабуть, не знав і перейшов на улюблену: «В ету ночь рєшілі самураї…»

- Подпойотє? - проспівавши перший куплет, звернувся до свого небалакучого пасажира.

Майор Бузина москальських пісень не любив і запропонував заспівати «Розпрягайте, хлопці, коней».

Водій замовк, помислив і трохи знічено мовив:

- Це - «раз, два, три калина»? Знав цю пісню, колись співав, коли мене в армію проводжали. Тепер, звиняйте, забув слова. Перву строчку помню, а шо далі, не помню.

Майор Бузина проказав усі слова пісні, водій згідливо кивнув: «Запам’ятав», і вони злагоджено, водій першим голосом, а майор Бузина второю, затягнули мелодію про те, як козаченько випряг коней, пішов у садок копати криниченьку в надії, що дівчинонька прийде за водою, і він у садочку її зустріне.

Коли закінчили триразовим «раз, два, три калина…», майор Бузина навчив водія Володимира Дмитровича, який у царині мелосу виявився не менш удатним майстром, ніж за важелями танка чи штурвалом сміттєпідбирача, пісні «Ой чий то кінь стоїть» та ще з десяток українських пісень та співанок, і їх вистачило, щоб на максимальній швидкості, на яку був здатен самопер Володимира Дмитровича, доїхати до вулиці Пархоменка, 68, що міститься на житловому масиві Сирець, хоча дорога була й не дуже далекою, проте й не такою близькою, аби не проспівати від початку до кінця посполу десяток українських народних пісень.

* * *

Водій підвіз майора Бузину прямо до брами будинку, в якому він мав помешкання, постояв, поки вони удвох не проспівали до кінця останню пісню «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками», розчулено попрощався, категорично відмовившись від червонця:

- Олексо Григоровичу, які гроші? Тепер у перший-ліпший час, якщо вам знадобиться надійний транспорт уночі, звертайтесь до мене. Я вас куди завгодно доставлю. Без грошей, вчасно і з комфортом. Ви ж бачите - техніка перевірена, майстерність не проп’єш, а розум не купиш. Бувайте здорові в моці і щасливі в долі, Олексо Григоровичу! До зустрічі!

Майор Бузина залишив у кабінці недопиту пляшку, з деякою потугою висів з машини і, відчувши твердь під ногами, помахав рукою водієві та ще кільком мешканцям рідного будинку на вулиці Пархоменка, 68, що на Сирці, які здивовано визирнули згори з балконів, коли спросоння почули у дворовій нічній тиші українську народну пісню «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками» та ще й професійно виконувану двоспівом: примою і второю, і влад, ніби вони до цього вже десятки разів її удвох виспівували, - водій і майор Бузина не могли обірвати пісню, не доспівавши її до кінця, - і пішов додому висипатись після напруженого трудового дня.

* * *

По Володимирській - басують дончаки,

По Володимирській -

на гімн, на хор, на мітинг

Летять, спішать, смородять козаки,

Щоб свіжу пісню крівцею помітити.

Іван Драч, «Іван Франко у революційному Києві 1905 року» (зі збірки «До джерел»)

ГЛАВА ХІ. «ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ…» ТРИВОГА 11.1.

Втомлений майор Бузина впав на ліжко, як вимолочений ціпами сніп, і миттєво, ніби провалився в ніч, заснув міцним і здоровим сном, позаяк минулий день для нього був хоча і важким та нервовим, як сливень кожний день чекістської служби, проте результативним, що буває в складній роботі чекіста не повсякчас.

І майже у перші миті солодкої непритоми йому приснилось, що він ще падає, проте вже не стрімголов і вже не вниз, а начебто неспішно і граціозно шугає у повітрі, як вільний птах, і обабіч нього теж літала пташня, наспівуючи хором українських народних пісень.

Мелодії Олексій Григорович не розібрав, - чи то «Розпрягайте, хлопці, коней», чи то «Ой чий то кінь стоїть».

Пісні колисали і гойдали, і під цю музику приємно було ширяти небесним простором.

Зненацька збоку підлетіла сорока і заходилась зухвало скрекотіти прямо йому у вухо.

Олексій Григорович рукою намагався відігнати нахабу чи навіть схопити і відкрутити їй голову, однак причепенда в руки не давалась і не вгавала, і майор Бузина мусив прокинутися.

Дзвонив телефон, дзвінок лунав безперервно, зовсім не так, як буває, коли хтось дзвонить мережею Києва. Олексій Григорович глянув на будильник: стрілки показували першу годину,

«І який недоумок може дзвонити о цій порі? Може, хіба що агент «Рамзай» без санкції поїхав кудись у відрядження, десь щось надибав і тепер міжміським зв’язком вирішив розказати про свої пригоди? Воно таке стерво, що може в усяку пору розбудити, скільки разів я його попереджував не бовкати телефоном у пів ночі!» - подумав майор Бузина, приходячи до тями.

Олексій Григорович підняв рурку і сердито проказав:

- Вас слухають! Уважно! Кажіть, що вам треба!

Але замість «Рамзая» почув записаний на магнітофонну плівку голос начальника військово-мобілізаційного відділу КДБ УРСР полковника Савченка.

Начальник мобвідділу бляшаним тембром методично повторював одні й ті ж фрази:

«Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Прибути на місце постійної дислокації через шістдесят хвилин!»

І знову: «Тривога! Оголошується тривога! Тривога!…»

Це означало, що відповідальний оперативний черговий КДБ УРСР на шифровану команду вийняв із сейфа запечатаний сургучною печаттю особливо таємний пакет, розпечатав, прочитав у ньому розпорядження «Оголосити тривогу», по коду визначив, чи для всього складу КДБ УРСР оголошується тривога чи тільки для певного підрозділу, і натиснув на одну із кнопок автоматичної телефонної стійки разом з вмонтованим у неї магнітофоном. За визначеними номерами телефонів працівників, замкнутих на пульт управління відповідального чергового КДБ УРСР, пішов сигнал тривоги, і розпочався відлік часу, відведеного на своєчасне прибуття працівників відповідно до вимог мобілізаційної готовності. Найголовніше у цій справі для чергового - не переплутати кнопки на телефонній стійці.

Сипнувши чортів на усіх, хто оголосив тривогу, хитаючись і ще не оговтавшись від сну, чи ще поринання у перший сон, майор Бузина попхався у комірчину, де у нього зберігався комплект військово-польової форми.

«Бісові душі, хоча б натякнули! При Каллашеві за тиждень усі знали дату і час, і оголошували тривогу о 22-й годині, коли міським транспортом спокійно можна було доїхати на службу, а не в глуху ніч, коли й чорти вже сплять, навіть «Рамзай»! Яким робом тепер добиратись? Не з Володимиром же Дмитровичем на його сміттєвозі, хоч він і казав, що техніка у нього надійна? Та й де той сміттєвоз отепер? А, можливо, Ланкастер, якусь диверсію вчинив? Чого б то о першій годині ночі піднімати тривогу?» - зблиснула у нього думка.

Олексій Григорович пішов на кухню, увімкнув репродуктор, покрутив ручками - радіо мовчало - і знову повернувся у комірчину.

У темному і тісному закапелку навпомацки зодягнув військово-польову форму і взув чоботи. Крекчучи, кілька разів тернув щіткою по передах і халявах. Підбори протер сукнинкою і поклав її в кишеню галіфе. Накинув шинелю, якою допіру користувався його син Бузина-молодший, коли допитував кішку на прізвисько «Катерина Фурцева», підозрюючи її у зв’язках з радянським розвідником Штірліцем, - про таке використання його однострою Бузиною-молодшим Олексій Григорович не здогадувався, - начепив кашкета зі свастикою на місці кокарди і впрягся у портупею. Згадав, що пістолет у нього разом з подарованим Йосипом Швайкою Швейком лежить у кейсі.

«Щоб їх пранці поїли, - незадоволено подумкував Олексій Григорович, - не дали часу навіть табельну зброю почистити, хоча для перевірки згодиться, дивлячись, хто буде перевіряти. Після останніх стрільб я чистив, тільки, ма’ть, масло тра’ було витерти»

Зі схованки витяг фляжку, наповнену горілкою, яку сам настоював на коренях кульбаби. Фляжку засунув посполу з носовою хусточкою у праву внутрішню кишеню гімнастерки, у лівій на ланцюжку закріпив посвідчення, полапки поправив на лобі дашок кашкета відповідно до вимог Стройового статуту, кобуру з пістолетом пересунув на сідницю і, не барячись, вийшов з дому.

Світло не вмикав, щоб зайвий раз не тривожити домашніх. Жінка привчила Бузину-молодшого ще змалку спати з нею в одному ліжку; Олексій Григорович після народження сина мав визначене йому місце на дивані у вітальні, і йому так зручно було.

Вулиця Пархоменка о цій порі була пустою, як вимерла: жодного перехожого не маячило, і жодного авта, навіть сміттєвоза, теж не виднілося.

Майор Бузина постояв хвилин десять-п’ятнадцять, походив туди-сюди, почав крутити головою вусібіч і нервово поглядати на годинника, попри те, що він мав спокійний характер і майже ніколи не нервував. Крім одного випадку, коли у сні, чи напівсні, чи, може, вже й у пильнуванні, йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї, на місці, яке законно належало вождеві світового пролетаріату.

Однак та візія була у Москві, а тут у Києві спливали хвилини, як провалюються піщинки на дно піщаного годинника, час наближався до тієї критичної межі, якою закінчувався визначений інструкцією термін прибуття по тривозі на вулицю Володимирську, 33 з урахуванням дороги від Сирця у центр міста.

Нарешті з полегшенням він побачив, як вулицею у скерунку центра, саме туди, куди йому й потрібно було добиратися, мчить машина з потужно блимаючими нижніми і верхніми фарами.

Щоб не осліпнути, майор Бузина прикрив очі долонею і різким помахом руки наказав водієві зупинитися.

Вискнувши гальмами, машина зупинилися біля узбіччя прямо навпроти нього. Олексій Григорович придивився примруженими очима і побачив, що коло нього стояла чорна «Волга», виблискуючи воронячим тілом та нікельовими облямівками.

«Ну що ж, - вирішив майор Бузина, - покатаємось на чорній «Волзі». Коли оголошується «мобілізаційна готовність», за інструкцією дозволяється використовувати перший-ліпший транспорт. Можливо, й справді почалась війна, я ж не можу знати - навчальна це тривога чи справжня? Якщо війна, будемо воювати, ми завжди напоготові: фляжку я не забув і зброю маю напоготові. А спізнення начальство може оцінити як дезертирство у воєнний час».

Так подумав майор Бузина, і, нахилившись до відчиненого віконця та пересунувши кобуру з пістолетом на черево, скомандував водієві тоном, який не передбачав заперечень:

- Володимирська, 33.

У водія чомусь відвалилась нижня щелепа, він недоумкувато глипнув на свого нічного пасажира і знетямлено перепитав:

- О-о-димисська -идцять -и?

Мотор заглух.

Майор Бузина підтвердив:

- Тільки так, і ніяк інакше: Володимирська, 33!

Водій повернув щелепу на місце і ще раз запитав:

- Там, де колись було ґештапо? КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig? 1)

- Везіть туди, де було ґештапо, - згодився стомлений чеканням і якимись недолугими перемовинами з водієм єдиної у цей час машини на пустельній вулиці Пархоменка майор Бузина. - КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig.

Водій вигукнув:

- Jawohl, hochamol! Zu Befehl! Abgemacht! КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig! Gestapo! Затим вискочив з машини, відчинив перед майором Бузиною задні дверцята і, вклоняючись, проказав: - Bitte, Herr Offizier!

- Vielen Dank!- теж німецькою машинально відповів майор Бузина.

Водій м’яко причинив дверцята машини, коли майор Бузина умостив своє опасисте тіло у сірій шинелі на сидінні, оббіг позаду машину, стрибнув за кермо і ще хвилину розмірковував.

Зненацька війнула завірюха, і сніг заліпив вітрове скло.

Водій сидів, мов у трансі, тільки крутив туди-сюди ключем, втім, оговтавшись, з третьої спроби завів мотор, замість першої сходу увімкнув третю швидкість, машина смикнулась, мотор заглух, і майор Бузина незадоволено глянув на водія.

- Щас, щас, то я від хвилювання, - не переставав метушитися водій.

Він знову покрутив вправо-вліво, вліво-вправо ключем запалювання, всунув правильну передачу і машина зірвалась з місця, як собака стрибає на кота.

Попереду крізь заліплене снігом нічого не було видно, і машина набирала ходу.

- Shalten, Sie, bitte, mein Fahrer, das Scheibenwisher, - спокійно попросив Олексій Григорович, - а то ми зупинимось біля першого стовпа чи дерева і не доїдемо до КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig, куди я мушу прибути до другої години.

Водій увімкнув «двірники»:

- Jawohl, hochamol! Ich verstande!

Хвилин п’ять помовчав, потім несподівано запитав:

- Комуністів пух-пух будете?… - і зизом глянувши на майора Бузину, урочисто додав: - гер оберґруп-п-пенфюрер!

При цьому він заскалив одне око, відірвав праву руку від керма і вказівним пальцем зробив рух, буцімто натискає на гашетку.

«Двірники» ритмічно поскрипували і акуратно витирали сніг з вітрового скла.

Трохи здивований такою постановкою питання - взагалі-то його важко було чимось здивувати, такий у нього був характер - майор Бузина змушений був згідливо хитнути головою:

- Пух-пух. Ґештапо є ґештапо, у нас не жартують.

Він ще раз глянув на годинника.

Цифри загрозливо виблискували фосфором, проте до контрольного часу встигнути ще можна було. Якби водій менше балакав. Проте der Fahrer продовжував наполегливо розпитувати, - напевно, ця тема його вельми цікавила:

- Усіх, гер оберґруп-п-пенфюрер?

Майор Бузина за своє життя потрапляв у різні ситуації. Але, щоб вночі водій попутної машини звертався до нього «гер оберґрупенфюрер» і водночас вів розмови про відстріл комуністів у ґестапо, такого з ним ще не бувало: «Чи запрацювався на своїй роботі і дах поїхав? Чи такий дивний гумор у деяких шоферів на чорних «Волгах»? Алеж не будеш з ним сперечатися, коли дорога кожна хвилина!» - гадкував він і відповів:

- В залежності від належності: «Je nach den Verhдltnissen».

- І мого шефа теж? - продовжував допитуватись водій.

- А хто ваш шеф? - поцікавився майор Бузина.

- Секретар райкому партії.

«Ого! Цього ще невистачало у моїй біографії - вляпався в райкомівський транспорт, та ще й секретаря! Алеж, виходу у мене-то не було! Та й водій, по-моєму, не зануда - зизить під прибацаного фрица, проте не схоже, щоб поскаржився на мене за перевищення повноважень», - оцінював ситуацію майор Бузина і вирішив продовжувати грати запропоновану роль:

- Вироком військово-польового трибуналу. У нас порядок. Ніяких «троєк» і «особих совєщаній»! Трибунал, публічний розгляд, вирок, апеляція, касація і затим публічний розстріл! Деяких - страта через повішення! Тільки так! У нас порядок!

- Правильно! Ordnung! Порядок! Я під час окупації пацаном німцям, тобто вам, за хліб і тушонку, Brot und Schmorfleisch, чоботи чистив, тоді ж і по-німецьки навчився шпрехать. Втім, доповім вам, гер оберґрупенфюрер, шеф мій теперішній гірше за ґештапівця, entschuldigen Sie mir bitte, я перепрошую, гер оберґруп-п-пенфюрер.

Водій краєм ока покосився на майора Бузину, чи, бува, не образився він за «ґештапівця».

На круглому обличчі пасажира не ворухнувся жоден м’яз.

- Скільки він з мене крові випив, комуняка! День і ніч за кермом, світу білого не бачиш. Американський негр і то краще живе, як по телевізору інколи показують у передачах Генриха Боровика. А йому все невгодно! Краще вже німці, аніж ця червонопуза сволота! А коли почнете судить? - вже по-діловому перепитав свого нічного пасажира.

- Та сьогодні й почнемо. Heute. Чого тягнути кота за хвіст.

- Gut! Sehr gut!- зрадів водій і аж підскочив на сидінні. Проте кермо тримав міцно. - Я допоможу! У мене усі адреси їхні є - і домашні, і блядєй. Від райкомів до ЦК. І сауни, і вертепи, і підпільні бардаки! Я все знаю! Hдnde hoch! Nieder mit den Kommunisten!Комуністам гаплик!

- Ich bin damit alle einverstanden: «Kommunisten hibt es haplyk!» Aber wir mьssen scneller fahren. Der Gauleiter wartet. Wir werden heute das Stabsquartier von KGB einnehmen 2),- знову вдався до німецької майор Бузина, і зробити це йому було нескладно, адже він знав багато чужих мов, за знання яких отримував належні сорок відсотків надбавки від посадового окладу, і німецькою володів блискуче.

- Шнеллєр, шнеллєр! Ґауляйтер в КҐБ на Володимирській, 33, точніше, КоrolenkostraЯe, dreiunddreiЯig, нас чекає! Gestapo! Ich verstande! Drang nach Osten! Vorwдrts! Natьrlich!

Водій відірвав праву руку від керма, намагаючись викинути її вперед у нацистському вітанні, але цьому завадила відсутність належного простору в машині, і він додав швидкості.

- Ви парашутним десантом чи до потрібного часу «Б», по плану Барбаросссса, у підпіллі перебували, гер оберґруп-п-пенфюрер? - знову звернувся він до Бузини, коли проминали Бабин Яр.

І повівши носом, зауважив:

- Таки навчилися німці виробляти гарний шнапс, журавлинкою пахне, а то в минулу війну таке смердюче пійло було у них, перепрошую гера оберґруп-п-пенфюрера, не в образу будь сказано, entshculdigen Sie mir, bitte. Чи нашого виробництва?

Майор Бузина промовчав. «Нюх у цього водія, як у нашого начальника Миколи Прокоповича, тра’ буде купити мускатні горішки. Та хіба ж знаєш, коли ці чорти оголосять тривогу!» - лайнувся він подумки.

- Розумію, військова таємниця. Проте мені завжди подобався Мюллєр! Він своє вагоме слово ще скаже. «Штірліц, а вас попрошу залишитися…» - голосом Леоніда Бронєвого проказав водій.

«Дивні жарти у цього водія, - чудувався майор Бузина. - Видно, що не кацап і не москаль. І очевидячки не прихований власовець 3). Як на його вік, так нібито не підходить під німецького полигача. А каже ж, що пацаном німцям чоботи чистив. Очевидьки, юним розвідником у групі Івана Кудрі 4) був і тепер згадав часи, як виконував завдання в тилу ворога? Алеж війна, по-моєму, давно закінчилась, і причому тут я, Мюллер і Штірліц? І до чого тут негри, німці, шнапс та ще й бляді на додачу? Чи, може, якась хитромудра «підстава»?» 5) - спантеличено продовжував мізкувати він далі, хоча збити з пантелику майора Бузину майже ніколи й нікому не вдавалось, як і взагалі будь-якого іншого досвідченого чекіста, навіть у таких складних ситуаціях.

А тимчасом водій проїхав вулицю Мельникова, віхола, як раптово почалась, так зненацька і припинилась, машина мчалась пустою трасою, лише ген-ген на початку кінці вулиці Артема, чи у її кінці, якщо рахувати за нумерацією будинків від вулиці Великої Житомирської, «Волга» наздогнала оперезаний широкою блакитною смужкою жовтий сміттєприбирач, який їхав по осьовій лінії, загороджуючи проїзд.

У нічній тиші з кабіни водія гучно розлягалось:

Гей, повій, вітре, з синіх гір,

Гей, на прапор наш, на топмр.

Гей, повій, вітре, зі степів,

Гей, дай нам силу козаків.

Гей, дай нам силу й відвагу,

Гей, Україні славу!

- Бандерівці, видно, наступають, жовто-блакитні, - висловив припущення водій «Волги». - Бойові хлопці, їті його матері! Ти диви, і номери у них як на машинах КДБ - «05-05»! Надісь, встигли уже якогось сраного кегебіста на машині коцнути і його номери собі припасувати. Але бронетехніка у бандерівців хоч і надійна, проте не швидкохідна. Ми їм зара’ ніс утремо. - Він хвацько вивернув кермо вліво і тротуаром обігнав перешкоду.

Майор Бузина впізнав у водієві свого знайомого Володимира Дмитровича і, почувши стрілецьку пісню, якої він його навчив помимо інших по дорозі додому на вулицю Пархоменка, через віконечко у дверцятах показав великий палець.

Попереду вже ніяка притичина не заважала, «Волга» перетнула границю між вулицею Артема і Великою Житомирською, на розі коло гастроному розвернулася цабе і проминула пожежне депо зліва. Через тридцять секунд водій, перетнувши осьову лінію і вискнувши гальмами, сам собі сказав «Пр-р-р!» і юзом припаркував машину правим боком біля центрального входу будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33.

- Wir sind angereist gekommen! Bitte, Her Obergruppenfьrer! Wьnsche das Gelingen! 6) - сказав водій і правою рукою відчинив дверцята.

Майор Бузина подякував: «Vielen Dank», кваплячись виліз із чорної «Волги», і пішов до ґанку рідної установи. На ходу пересунув кобуру з черева на сідницю і ще до того, як відчинити важкі двері, відвернув обшлаг шинелі, щоб зиркнути на наручний годинник. Фосфорні стрілки показували, що у нього в запасі залишалась рівно одна хвилина і вісімнадцять секунд.

Водій через прочинені дверцята машини висунув назовні голову і крикнув:

- Heil Hitler! Kommunisten kaputt!!!

Луна тричі прокотилася вулицею: «Комуністам капут! Комуністам капут! Комуністам капут!»

Майор Бузина зупинився, здвигнув раменами, подумав: «Ну і телепень, а здається ж не кацап і на «підставу» не зовсім схожий. Чи, може, нелегал НТС? 7), у якого від довгого сидіння у підпіллі стрих поїхав?»

Проте нічого не сказав і зайшов у приміщення.

Водій ще раз крикнув у спину майору Бузині:

- Heil Fьhrer!!! Sieg heil!!! Siegoder Tod!!! 8)

За тамбуром при вході у вестибюль центрального будинку КДБ справа опріч столу на місці довгошийого прапорщика сидів капітан Вареник у своїй шапці-шоломі. В руках він тримав журнал, за яким відзначав час прибуття кожного офіцера по тривозі.

Краєм вуха капітан Вареник почув вигуки «Гайль Фюрер!!! Зіґ гайль!!! Зіґ одер Тод!!!», що долинали знадвору через вузьку шпарину дверей, і здивовано чекав продовження, поправляючи шапку.

Двері в приміщення прочинилися ширше, і на порозі капітан Вареник побачив військового у формі есесівця. Судячи з його реґалій, есесівець був у досить високому званні. Капітан Вареник після того, як на нього впала з даху брила снігу, пройшов успішне лікування у військовому шпиталі медслужби КДБ УРСР, але став зизооким: одне око у нього зорило у перенісся, інше - у бік вуха. Тому періодично предмет, на який він дивився, здатен був перетворитися у кілька предметів і навпаки.

Капітан Вареник заплющив очі, вирішив, що йому привиділось, розплющив - перед ним стояв уже не один есесівець, а три. Помітивши збентеження на обличчі чергового, той есесівець, який стояв посередині, показав рукою на двері і промовив:

- Es ist ein lдppische Fahrer. Ich bin verstanden nicht, warum ruft er: «Heil Fьhrer! Sieg heil! Siegoder Tod!» 9)

Капітан Вареник німецькою мовою не володів, що йому сказав той есесівець, який стояв посередині, не зрозумів, тому впав на підлогу, заховався під столом між двома тумбами і звідти заверещав:

- Караул! Нємци в зданії!!!

Шапка насунулася йому на лоба і закрила очі.

Здивований майор Бузина, в цю ніч він уже звик дивуватись, зазирнув під стіл і хотів логічно перейти на українську мову, оскільки німецькою мовою до чергового він звернувся машинально після спілкування з дивним водієм, і з нелогічної поведінки капітана Вареника зробив висновок, що той німецькою не володіє.

Капітан Вареник продовжував репетувати і правою рукою намагався відстібнути кобуру.

Майор Бузина був тямковитою людиною, він здогадувався, для чого капітан Вареник намагався вийняти пістолет, і притьмом вискочив надвір.

Напевне, капітан Вареник таки вийняв пістолет, тому що загримотіли три постріли один за одним.

Майор Бузина впав долічерева на бруківку і заховався за бордюр позаду «Волги». Лапаючи сідницю, відстебнув кобуру, витяг пістолет і зняв курок із запобіжника.

«Щось не те діється, - стривожився він, - а де ж мій водій?»

Водій з протилежного боку вистрибнув з машини, вийняв з багажника каністру і гукнув лежачому ничма майорові Бузині:

- Зараз я невеликий концерт влаштую цим сукам! Не дрейфіть, гер оберґруппенфюрер! Я їм покажу: «За Родіну, за Сталіна, їбьонта в роги, колгоспи, радгоспи, Соловки, Колиму і родноє НКВД, їхню мать, блядь!»

Він хутко наточив у пусту пляшку бензину, долив масла, загорнув у ганчірку, підпалив і з криком: «Heil Fьhrer!!! Sieg heil!!! Siegoder Tod!!!» - кинув на вхідні двері.

Майор Бузина зажмурив очі і затиснув долонями вуха.

Пролунав потужний вибух, двері загорілися, полум’я гулькнуло на рівень другого поверху.

11.2

Двері загорілися, вогонь гулькнув аж до підвіконь другого поверху, пожежа гарячішала і в усібіч бризкала іскрами полум’я.

В забиті цвяхами вікна будинку КДБ зсередини загупали полоненики.

Рами вікон з гуркотом де-не-де повідчинялися, з підвіконь один за одним почали вистрибувати чекісти і біжма тікати за ріг будинку по вулиці Ірининській - цабе, а дехто побіг навспак - цоб у бік Малопідвальної, - спостеріг майор Бузина, коли розплющив спочатку праве око, потім ліве.

Вистрибнув і генерал Свєтков та так невдало, що вдарився головою об землю, загубив кашкет і, припадаючи навколішки, побіг услід основній групі своїх підлеглих, які чкурнули попереду.

З гуком «Азохен вей!» його обігнав майор Бочонкін, який стрибнув з другого поверху останнім і тримав кашкета у лівій руці.

Вхідні двері в КДБ УРСР горіли і пашіли жаром. Місиво снігу і льоду навколо ґанку і на тротуарі почало швидко танути, вода стікала на узбіччя дороги за бордюр, і майор Бузина скоро опинився у великій калюжі.

Водій, прикриваючи долонею очі, ще трохи помилувався результатами своєї акції і крикнув:

- Піздєц котьонку, больше срать нє будєт! - По тому стрибнув у машину, увімкнув швидкість і на форсажі майнув у бік пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому.

«Ага, прихований кацап, точно! - нарешті дійшов до правильної думки, як йому здалося, майор Бузина. - Достеменно досвідчений нелегал НТС, який пройшов спецпідготовку в «командос» ЦРУ США» і до цього часу сидів у підпіллі, скориставшись наразі тривогою, щоб утнути диверсію проти КДБ. Алеж хтось йому команду дав! Зара’ я цього диверсанта коцну. Щоб кінці у воду!»

Лівою долонею Олексій Григорович підпер праву руку з пістолетом, прицілився в колеса втікаючої «Волги», натиснув на курок, - сухо клацнув бойок, і майор Бузина згадав, що його набої лежать у сейфі.

Машина, ніби відчуваючи небезпеку, різко повернула цабе і зникла з виду.

Зненацька гримнула довга автоматна черга - «тра-та-та-та!!!» і на майора Бузину посипалися відстріляні гільзи.

«Звідки стріляють? Ще один диверсант?» - майнула у нього думка.

Олексій Григорович мимохіть притулився обличчям до бруківки і відчув, як у щоку йому щось припекло. Не піднімаючи голови, вийняв з-під щоки гарячу гільзу, глянув - вона була з позначкою «холоста». Більше ніхто не стріляв.

«Повезло, що холості патрони були у того другого рейнджера, а то б пів черепка міг знести. Може, в засаді сидів, чекаючи сигналу диверсанта», - подумав Олексій Григорович і остережно підняв голову. Перебіжками по Володимирській у бік гастроному метнулось кілька чоловік у військовій формі з автоматами в руках і повернули за ріг на вулиці Ірининській, куди побігла основна частина офіцерів 5-го управління на чолі з генералом Свєтковим.

«Наші! - зрадів майор Бузина. - Стріляли по диверсанту! Чому ж тоді холостими? Якась незрозуміла операція!»

Роздумувати було ніколи - двері центрального входу будинку КДБ горіли жарким полум’ям.

Майор Бузина сплюнув і з потугою відірвався від своєї калюжі.

На перший погляд майор Бузина був вайлуватим, проте то зовні, то лише так здавалось генералу Свєткову, який підозрював майора Бузину в шахрайстві під час складання заліків з бігу по перетятій місцевості в Пущі-Водиці.

Насправді майор Бузина був не таким.

Він не розгубився.

Не вагаючись, сунув пістолет назад у кобуру, розсупонився і портупею з пістолетом кинув на хідник подалі від вогню. Потім сквапно зняв шинелю і заходився збивати нею полум’я, яким зайнялися двері. Він топтав його чоботами, набирав кашкетом воду з калюжі, спритно і влучно бризкав на вогонь, знову повертаючись до калюжі за черговою порцією води.

Ніхто на допомогу майору Бузині не поспішав, вулиця залишалась пустельною, тільки в один момент, зачерпуючи кашкетом воду, він помітив, як з готелю «Театральний» вискочили пожильці і скопом з ними його друг Йосип Швайка.

Під пахвами Швайка тримав червоного в золоті маршала Жукова, в руках валізку, і, накульгуючи на праву ногу, кинувся навтьоки, у напрямі водограю Ґолди Меїр 10), який ще з ХІХ-го сторіччя прикрашав сквер біля Золотих Воріт на розі вулиць Великої Підвальної і Володимирської і біля якого любила відпочивати юна Ґолда, коли ще вчилась у київській гімназії, чому він і дістав таку назву.

«Бач, маршала Жукова прихопив, а Швейка і Леніна облишив і втік від небезпеки. Швейк так би не вчинив, - осудливо подумав про свого приятеля майор Бузина. - А, може, він з фонтану води для гасіння пожежі хоче принести і прийти мені на поміч удвох зі своїм маршалом Жуковим? Так навіщо з фонтану, коли він ще не працює і води в калюжах навколо КДБ доволі?» - терзався сумнівами майор Бузина, бо йому вкрай не хотілося розчаровуватися у своєму приятелеві.

Йосип Швайка не спішив повертатися, можливо, шукав тару для води, і майорові Бузині іншої ради не залишалось, як боротися з пожежею самотужки.

Попервах вогонь не здавався, полум’я сичало і бризкало іскрами, горіла не тільки частина дверей, але й трохи не півґанку було охоплено жевривом, однак майор Бузина не відступав, знову і знову кидався у бій.

«Де ж пожежники? - питався він. - Наші бійці на чолі з шефом розбіглися усі, навіть по «01», ма’ть, не подзвонили, а тут до пожежного депо на Володимирській, 13 лишень двісті метрів!»

Як не важко було майорові Бузині боротися з вогнем, і все ж стихія відступила.

Через кілька хвилин з вогнем було покінчено.

Тліла лише гірким чадом шинеля та шипіли мокрою парою підпалені місця на дверях центрального входу будинку КДБ УРСР.

Майор Бузина кинув шинелю в калюжу за бордюр, туди ж шпурнув і кашкета, підошвами затоптав дим, яким чаділа шинеля, і вже по тому витер спітніле чоло.

«З вогнегасником було б легше, - подумав він, - та де ж візьмеш того вогнегасника, коли те стерво Вареник, правдоподібно, взяло під приціл вхідні двері, і в будинок не прорвешся ні з посвідченням, ні з пістолетом, та ще й без набоїв. Якби була ще одна пляшка, то, можливо, й можна було прорватися, алеж водій - не менше стерво, ніж капітан Вареник - втік. А де моє посвідчення і пістолет?»

Майор Бузина згадав про речі, які для чекіста повинні бути найдорожчими з матеріальних речей, і заходився ляпати себе по грудях і сідниці. Фляжка і посвідчення були на місці, кобури з пістолетом на сідниці не виявилось - вона разом з портупеєю лежала на хіднику. Майор Бузина знову засупонився, про всяк випадок став збоку від дверей і став чекати підходу основних сил, не наважаючись поки що заходити у будинок.

* * *

Минуло кілька хвилин, і до ґанку центрального входу з боку вулиць Ірининської та Малопідвальної почали потроху збиратись працівники, а з ними і генерал Свєтков з ґулею на лобі.

Біля Свєткова стояв майор Забара із знайденим ним генеральським кашкетом.

Майора Бузину оточили полковник Бердиш, полковник Проклов, майор Нежердецький, майор Бочонкін, майор Забара, капітан Майоренко та ще з двадцять офіцерів, які залишились зі своїм командиром на Ірининській, а не побігли в газарді пострілів і пожежі вниз провулками Михайлівським і Тараса Шевченка аж до площі Жовтневої революції, куди чкурнула основна частина офіцерів Управління.

Ті ще не підтяглись.

«Що трапилось?» - допитувалися усі одне одного.

Ніхто нічого не знав.

Генерал Свєтков упізнав майора Бузину і сіпнув його за рукав гімнастерки:

- Товаришу Бузина, як ви опинились в епіцентрі і що ви тут робили у такому вигляді?

Майор Бузина, важко дихаючи, доповів:

- Прибув за одну хвилину і вісімнадцять хвилин,… секунд, - поправився він, - до встановленого терміну прибуття по тривозі. Побачив пожежу, відчув обов’язок, кинувся із шинелею на полум’я і подолав. Опріч полум’я і диму, нічого не видів. Поніс втрати, а саме - спалену шинель і пошкодженого кашкета, які відновленню не підлягають.

Майор Бузина показав на свої речі, які лежали у калюжі під бордюром.

Навкруги стояла тиша, тихо було і у вестибюлі.

- Ви, товаришу Бузина, зайдіть і подивіться, яка там обстановка всередині.

Генерал Свєтков підштовхнув майора Бузину у напрямку дверей.

Майор Бузина остережно зробив крок, заглянув до вестибюлю, повернувся і сказав:

- Немає нікого, один Вареник лежить на столі.

- Вареник чи лимонка у вигляді вареника? - перепитав Свєтков.

- Натуральний Вареник, - впевнено відповів майор Бузина. - Капітан Вареник з комендантського відділу, який осісьо обіймав пост чергового по КПП.

- Тоді і я подивлюсь, - сказав генерал Свєтков, зайшов до вестибюлю, а за ним і всі його підлеглі, які підтягнулись до будинку КДБ.

За столом, напівлежачи, сидів капітан Вареник. Очі його дивилися у різні боки, замість одного генерала Свєткова він побачив трьох генералів, які оточили його стіл, підскочив і розгубився ще більше.

- Що трапилось, товаришу капітан? - одночасно запитали у нього усі генерали. Роти у генералів теж одкривались одночасно.

Капітан Вареник зосередив погляд на тому генералові, який стояв посередині, з трудом роззявив рота і почав белькотати щось про трьох есесівців, які заскочили в будинок і почали стріляти зі своїх «вальтерів».

Опріч столу валявся пістолет.

Генерал Свєтков підняв його, роздивився і визначив, що то був не «вальтер», а «пістолет Макарова».

Він глянув на майора Бузину і запитав:

- Чий?

«Можливо, Бузина і загасив пожежу, проте це не зніме з нього відповідальності за втрату табельної зброї», - зметикнув він і став чекати, поки майор Бузина зізнається.

Усі заходились дружно ляпати себе по стегнах і сідницях.

Майор Бузина не поворухнувся.

Капітан Вареник простягнув руку:

- Мій, товаришу генерал.

Пальці у нього дрібно тремтіли.

- Війна почалася? - запитав він у генерала, який стояв зліва.

Генерал, який стояв посередині, відповів:

- Не виключено, - і повернув йому пістолет.

Майор Бочонкін з «єврейського» відділу теж підтвердив генералові Свєткову, що бачив, як кілька озброєних есесівців, але не «вальтерами», а «шмайсерами», вилазили вони з чорного «опель-капітана» прямо навпроти центрального входу в КДБ:

- Точнісінько такий «опель», як у Штірліца, тільки чорніший. Один німець був у погонах штандартенфюрера, здається, інших не примітив. Тільки їх було не три, а чотири. Три заскочили в будинок, а четвертий шпурляв гранати.

- От-от, - сказав капітан Вареник, показуючи пістолетом на майора Бочонкіна.

Майор Бочонкін побачив наведену на нього зброю, заплющив очі і завмер.

Усі теж завмерли, помітивши, що запобіжник на пістолеті зсунутий донизу, і капітан Вареник вказівним пальцем торкається за курок. Рука у капітана трусилась разом із пістолетом.

- Може бути, товаришу генерал, що чотири. - Капітан Вареник, махаючи пістолетом, повернувся до генерала Свєткова. - Три стріляли, а четвертий шпурляв гранати. Тільки я бачив трьох, а не чотирьох.

Пістолет в руці капітана Вареника підстрибував.

Генерал Свєтков дивився на дуло пістолета, як трусик у пащу удава, і відчув, як щось мокре потекло у нього з внутрішнього боку стегон вниз у чоботи.

Першим оговтався полковник Бердиш.

Він остережно, як комишовий кіт, бокоса підійшов до капітана Вареника і ввічливим голосом, теж з боку, тихо попросив його віддати пістолет:

- Спокійно, спокійно, капітане, я візьму на одну хвилинку вашу зброю, а то ця штука ненароком ще раз може вистрілити, - попередив він.

Капітан Вареник не став сперечатись і віддав пістолет.

Усі полегшено зітхнули. Капітан Вареник помітив, що усі три генерали стояли у напружених позах і заплющеними очима.

Полковник Бердиш вийняв обойму - в обоймі не вистачало чотирьох патронів.

- Тричі стріляв? - запитав він у Вареника.

- Не пам’ятаю, - відповів Вареник.

Полковник Бердиш опустив пістолет дулом униз, відтягнув рамку, відпустив її і підняв з підлоги виштовхнутий викидачем патрон з патронника. Патрон він утопив в обойму, клацнув курком і поставив пістолет на запобіжник. Обойму полковник Бердиш тримав окремо.

- Тепер порядок, - сказав він задоволено.

Усі присутні у вестибюлі знову полегшено зітхнули. Генерали розплющили очі. Капітан Вареник дивився на того, що стояв посередині.

- Який порядок?! Цей малахольний капітан ледве мене не підстрелив!!! - обурився генерал Свєтков, відчуваючи, як тепла рідина хлюпає у нього в чоботах. І, рвучко відібравши у Бердиша зброю капітана Вареника разом з обоймою, швидким кроком пішов з нею до кабінету відповідального чергового КДБ УРСР. Звідти менше, ніж через хвилину, повернувся з одягнутим у військово-польову форму начальником 6-го відділу КДБ УРСР полковником Кондратьєвим. Під лівою рукою Кондратьєв тримав чорну течку, сягнистим кроком він ішов попереду.

- Товаришу полковник, розберіться з цим капітаном, він мене ледве не пристрелив! - навздогін Кондратьєву волав Свєтков. - Каже, що німці напали на КДБ, і майор Бочонкін каже. Він каже, що стріляв у німців, жодного трупа немає, а коли ми звільнили КДБ від німців, хотів мене застрелити! Може, він з німцями заодно! - Обличчя у генерала Свєткова було червоним, і руки ще трусились.

- Зараз допитаю, - неуважно сказав полковник Кондратьєв і підбіг до начальника мобвідділу полковника Савченка, який зі своїми офіцерами теж підійшов у вестибюль. Полковник Кондратьєв щось прошепотів йому на вухо, полковник Савченко дав якусь команду офіцеру мобвідділу капітану Левченку, і той притьмом побіг у напрямку кабінету відповідального чергового КДБ УРСР.

Полковник Кондратьєв наказав усім відійти від столу, крім капітана Вареника і майора Бочонкіна, і заодно з генералом Свєтковим почав допит. І капітан Вареник, і майор Бочонкін, загалом, намалювали майже однакову картину нападу есесівців, розійшлися лише у кількості нападників та виді зброї, якою користувалися німці. Полковник Кондратьєв попросив майора Бочонкіна уточнити його місце перебування під час нападу перед стрибком надвір: в туалеті, де вікна зафарбовані білою фарбою і не відчиняються, чи в своєму службовому кабінеті. Майор Бочонкін, відкопиливши нижню губу і стріпнувши чубом, відповів, що в туалет, на який натякає начальник відділу внутрішньої безпеки КДБ УРСР полковник Кондратьєв, він не ходив уже півтори доби, поскільки має три явочні квартири і працює із зовнішньою агентурою, а не внутрішньою, про результати своєї оперативної діяльності доповідає особисто голові КДБ Федорчукові і туалет відвідує лише для відправлення своїх природніх потреб, а не з якоюсь іншою метою.

Генерал Свєтков обурився: «Це ще треба розібратися, з якою метою ви ходите в туалет!», полковник Кондратьєв сказав: «Ще розберемось», і обидва, не зовсім задоволені показаннями капітана Вареника і майора Бочонкіна, пішли у кабінет чергового рапортувати голові КДБ Федорчукові «ВЧ-зв’язком» про події, що сталися цієї ночі в КДБ УРСР і навколо нього.

11.3.

У вестибюлі поступово збирались офіцери: і ті, що зразу прийшли за генералом Свєтковим, і ті, що в газарді бою побігли униз Михайлівським та Шевченківським провулками аж до площі Жовтневої революції 11). На команду Свєткова бійці стали шикуватись у три шереги строєм, розімкнуті по відділах. Майор Бузина став останнім у шерезі свого відділу поряд з майором Забарою.

Усі були в забруднених грязюкою шинелях, хто в кашкетах, хто в шапках, лише майор Бузина стояв без головного убора і шинелі, у польовій формі, запацьоланій на колінях і з випнутою правою кишенею гімнастерки. На обличчі і залисинах у нього чорніли плями сажі.

Вздовж розгорнутого строю, накульгуючи, походжав Свєтков з генеральським кашкетом у руках.

Стаціонарна електрика не горіла, під стелею тьмяно світилися лампочки аварійного освітлення.

Навпроти офіцерів 5-го управління коло роздягальні прилаштувалась група військовиків з мобілізаційного відділу, які, зачувши постріли, гулькнули в підвал, обладнаний під бомбосховище з кабінетами на «особливий період», з усіма належними засобами зв’язку і життєзабезпечення, де відсиділи усю метушню, тому їхні однострої мали належний статутний вигляд. Ключі від бомбосховища мав лише начальник мобвідділу полковник Савченко.

За спинами офіцерів 5-го управління висів на стіні портрет Дзержинського, а під ним, попри тьмяне освітлення, золотом сяяв викарбуваний напис: « У чекиста должна быть холодная голова, горячее сердце и чистые руки». Генерал Свєтков подивився на свої руки, плюнув на обидві долоні і витер їх спочатку об гімнастерку на сідницях, відтак, ще раз плюнувши, потер ними об лампаси на генеральських галіфе. Зрапта зліва, з коридору, де розміщувалися приміщення відповідального чергового по КДБ УРСР, відчинились двері, і через отвір просунувся помічник відповідального чергового КДБ УРСР майор Старостін, тримаючи позаду себе важкі ноші, на яких лежав військовий у формі генерала. За ним по одній ручці в руці несли ноші капітан Левченко з мобвідділу, якому допіру на вухо разом з полковником Кондратьєвим давав команду начальник військово-мобілізаційного відділу полковник Савченко, і начальник інспекції полковник Гребенюк. Левченко і Гребенюк застряли в дверях і деякий час не могли пропхнутися, поки за ручки нош не взявся майор Левченко, відсторонивши начальника інспекції.

Генерал важко стогнав, обличчя його було залито кров’ю, під лівою пахвою він міцно тримав три зшитки блакитного, коричневого і червоного кольорів, на які з його лоба спливала густа червона кров, а в правій руці стискав лінійку, транспортир і кронциркуль.

«Муха, Степан Несторович! - здогадався майор Бузина. - «Голова прострєлєна, кров на рукавє, слєд кровавий стєлєтся по сирой травє…», - спали йому на думку рядки із співанки піонерських років, яка йому подобалась, хоч москальські пісні він не любив, - прецінь, у ній співалося про червоного командира Миколу Щорса, українського Чапаєва. - Як же так?! І зшитки у нього - мої! усіх кольорів: для конспектування наказів, чекістської підготовки і партійного навчання! - впізнав він свої три зошити, по сто дев’ятдесят два аркуші кожний, які встиг оформити згідно з інструкцією і які полковник Вєліканов, на прізвисько «Меч Мухи», у нього допіру забрав, обіцяючи повернути через день. - От біс, а я тоді у поспіху, коли йшов на здибанку із Швайкою, навіть розписки з Вєліканова не взяв. Пропадуть зшитки, пропадуть такі гарні зшитки! - бідкався майор Бузина. - Та ще й зроблять мене винним за втрату цілком таємних документів. Одна біда за другою, ніби мало мені сьогоднішньої пригоди».

Генерал Свєтков біжма кинувся у кабінет відповідального чергового.

Майор Забара запитав у майора Бузини:

- Твої конспекти?

- Та мої, - скрушно відповів майор Бузина.

Тимчасом до центрального входу КДБ УРСР під’їхала санітарна машина «Волга-Універсал» білого кольору з червоною смужкою посередині, водій підняв дверцята заднього проходу, майор Левченко і полковник Гребенюк заштовхали мари з Мухою всередину.

Майор Левченко пірнув за Мухою, полковник Гребенюк сів обік водія, машина захурчала і від’їхала.

Повернувся генерал Свєтков і зайняв місце попереду строю офіцерів навпроти вхідних дверей у КДБ чи того, що залишилось від дверей.

Минуло ще декілька хвилин. Усі чекали голову.

Першим в отворі обгорілих дверей виник ад’ютант Федорчука капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал».

Він носив військову форму, пошиту з вовняної діагоналі для полковників і генеральські чоботи бутельками.

Свєтков подав команду: «Тавваріщі аффіцери!», надів кашкет на голову, приклав руку до козирка і завмер.

Шереги вирівнялись, офіцери, очікуючи появи голови КДБ УРСР услід за Дзеньзібаром, надали обличчям статутного вигляду, тобто суворого до ворогів та відданого начальству. Дзеньзібар помахом руки привітався, подивися на свій наручний годинник, сказав:

- Відбій команди. Віталій Васильович має бути через вісім хвилин, - і став поряд з начальником військово-мобілізаційного відділу.

Генерал Свєтков опустив руку і знову втупив око у розчахнутий отвір дверей, де знову показаласі якісь постаті. Однак замість Федорчука на порозі з’явився виконуючий обов’язки начальника секретаріату 5-го управління старший лейтенант Спірохін, за ним два прапорщика тягнули важкий брезентовий мішок, покритий попелом і сажею. На плечах прапорщиків висіло по автомату «АКМ» з відкидним прикладом.

- Товаришу Спірохін, що це ви притарабанили? - продовжуючи стерегти вхід у вестибюль, засичав Свєтков. - Що ви собі дозволяєте у такий відповідальний момент? Що це за сміття?

- Товаррлишу генерлал-майоррл, дозвольте доповісти, доповідає виконуючий обов’язки начальника секрлетарліату 5-го упрлавління КДБ УРЛСРЛ стрлашний лейтенант Спірлохін! Товарлишу генерлал-майорл, - старший лейтенант Спірохін приклав руку до козирка, - це не сміття. Тут опечатані згідно з інстрлукцією на випадок трливоги чи надзвичайного стану таємні накази, які знаходяться на зберліганні у 5-му упрлавлінні, а також рлеєстрли, журлнали, плани перледислокації особового складу в запасний рлайон і схеми рлозгорлтання підрлозділів в умовах «особливого перліоду». По інстрлукції, на випадок небезпеки прли наявності загрлози потрлапляння документів до прлотивника їх трлеба знищити.

- Доповідайте стисліше! Підмет, присудок! - прошипів генерал Свєтков, не відриваючи очей від вхідних дверей, чи того, що від них залишилось. - Загрози вже немає! І хто кого знищив?

Через отвір вповзала березнева вільгість. Майор Бузина почав щулитися і, аби зігрітися, ближче притулився до майора Забари.

- Єсть доповідать стисліше! Підмет, прлисудок! - Старший лейтенант Спірохін твердо тримав праву руку під козирком. Ремінець кашкета у нього був спущений під підборіддя. - Коли почалась стрлілянина, побоюючись нападу прлотивника, я з двома мобілізованими мною прлапорлщиками відтягнув мішок у кочегарлку, де по суботах наші офіцерли спалюють попрлизначувані для знищення секрлетні документи, поклав його в пічку і прлиготувався знищувати, чекаючи нападу прлотивника. Але прлотивник не з’являвся, я послав на рлозвідку прлапорлщика і він, поверлнувшись, доповів, що особовий склад упрлавління на чолі з вами, товарлишу генерлал-майорл, вишикований у вестибюлі на перлшому поверлсі…

Генерал Свєтков, у пів вуха слухаючи старшого лейтенанта Спірохіна, не відривав очей від отвору розчахнутих навстіж вхідних дверей. І в цей час у вестибюль важким кроком зайшов голова КДБ УРСР генерал-полковник Федорчук, на прізвисько «Фердинанд» 12), услід за ним з’явився і його заступник з кадрової роботи генерал Рябовіл.

Зазвичай Рябовіл мав ходу солідного партійного функціонера - живіт вперед і ноги циркулем, якої навчився, коли при підтримці свояка - секретаря Дніпропетровського обкому КПУ з ідеології Чебрикова, що став наразі начальником Управління кадрів КДБ СРСР, зайняв посаду секретаря Воловорізького міськкому КПУ, щоб потім пересісти у крісло начальника Воловорізького відділу УКДБ і звідти сприянням того ж свого земляка стартувати в столицю на посаду заступника голови КДБ УРСР з кадрової роботи. Але в присутності Федорчука Рябовіл дрібнів, спину згинав, живіт намагався увібрати і ноги переставляв не циркулем, а напівзігнутими.

Федорчук зайшов як танк, і вестибюль, здавалось, поменшав. Одягнений він був у цивільне: як влитий, сидів на ньому темносірий костюм 66-го розміру, пошитий у кравецькій спецмайстерні ЦК Компартії України «Комунар», що розміщувався в одноповерховому будинку майже на розі вулиць Жовтневої революції та Орджонікідзе, складка жиру спадала на комірець сліпучо білої сорочки і не закривала бездоганно пов’язаний галстух.

Свєтков ще раз подав команду «Тавваріщі аффіцери!» і у визначеній військовими статутами формі почав виголошувати рапорт:

- Таваріщ прядсядатєль! Доповідає генерал-майор Святков! За час вашої відсутності ніяких пригод не трапилось, за винятком…

- Ніяких пригод не трапилось, за винятком - Жучка здохла. А здохла тому, що об’їлась горілої конини, - похмуро перебив Свєткова Федорчук.

З його обличчя, як зазвичай, спливала крижана суворість, і генералові Свєткову стало парко.

«Яка Жучка? Капітан Дзеньзібар же на колегії доповідав, що Жучка не здохла. Та й причому тут горіла конина? - намагався він зорієнтуватись. - Невже есесівці не на машині, а на конях атакували КеГеБе, і черговий Вареник, замість Бузини, якогось коня підстрелив? Алеж згоріла шинеля майора Бузини, а не кінь? І Бузина, на жаль, залишився живим…»

Федорчук з-під напівзаплющених очей, очі у нього завжди були напівзаплющені, дивився на Свєткова.

- Не знаєш цієї повчальної історії, а знати генералу треба. Це випадок був такий у Червоній Армії під час громадянської війни, тессезеть, ще за Будьонного. Дзеньзібар, розкажи про виняток, а то, я бачу, тут такий «виняток», що в інші часи на місці, без суда і слідства… тессезеть… гм…

З-за спини Федорчука вискочив його ад’ютант капітан Дзеньзібар і вправним жестом з обертом кисті перед грудьми приклав руку до дашка свого кашкета:

- Дозвольте доповідати, Віталію Васильовичу?

- Доповідай, - дозволив Федорчук.

Дзеньзібар надув щоки і таким же вправним жестом з вивертом опустив руку вздовж кишенів галіфе.

- Доповідаю. Історія часів громадянської війни. Вранці головнокомандувач Першої Кінної Армії РСЧА Маршал Радянського Союзу Будьонний прибуває на службу, йому доповідає черговий, як належить за червоноармійським статутом, затвердженим наркомом з військових і морських справ товаришем Троцьким: «Товаришу маршал, за вашу відсутність пригод не трапилось, за винятком - Жучка здохла». А Жучка - це була така собачка, яка при штабі полка прижилась. «Чому здохла?» - питає маршал Будьонний. «Горілої конини об’їлась». «Якої конини?» «Вістовий привіз пакет і припнув коня до прив’язі біля штабу, - доповідає черговий. - Потім зайшов у штаб, віддав пакет черговому під розписку. Черговий прийняв, розписався, а вістовой, тесссезеть, виймає із сумки бутель самогонки…»

Майор Іван Бочонкін з «єврейського» відділу, перебуваючи в строю відповідно до ранжиру і слухаючи уважно ад’ютанта голови КДБ, як і усі - по стійці «струнко», мимовільно гикнув.

Дзеньзібар зупинився і глянув на Федорчука.

Федорчук перевів очі на майора Бочонкіна:

- Що таке, Бочонкін? У чому річ? Кошерної їжі 13) об’їлись, чи що?

- Ніяк ні, товаришу голово! Це гикавка з іншої причини не до ладу…

- Підіть у туалет і випийте води. Щоб усе було до ладу… Ключі від туалету ви, як я знаю, тессезеть, маєте?

- Ніяк ні, товаришу голово! Ключі від туалету полковник Кондратьєв у мене конфіскував, щоб звільнити…

Майор Бочонкін стріпнув чубом, прибираючи його з лівого ока.

- Правильно зробив, - не дав докінчити рапорт майору Бочонкіну Федорчук. - Ви, кажуть, родом з міста-героя Сталінграда?

- Ніяк ні, товаришу голово! Я народився у місті-трудівнику Сталіне, раніш Юзівка називалось, тепер - місто-трудівник Донецьк, герой-трудівник, місто… 14)

- А схоже, що сталінградець… Гаразд, ідіть, сталінський сокол з міста-трудівника Юзівки. У стрій повернетесь, коли оправитесь, тессезеть.

- Єсть оправитися і повернутися в стрій!

Майор Бочонкін тильною стороною обійшов шерегу, стрій зімкнувся. Федорчук дав команду Дзеньзібару:

- Продовжуй.

Федорчук з-під напіврозплющених очей пильно оглядав кожного бійця в шерегах.

- Продовжую, Віталію Васильовичу. Так ось, порушуючи, тессезеть, статутні вимоги, встановлені наркомом з військових і морських справ товаришем Троцьким, вони розпили бутель самогону, закурили махорки у неналежному місці, недокурки кинули непогашеними у кошик з паперами, папери загорілися, а за ними згорів увесь штаб, революційний прапор 1-ї Кінної Армії, вручений Будьонному особисто товаришем Троцьким, а також припнутий до прив’язі кінь вістового. Жучка об’їлась горілої конини і здохла. Вістовий і черговий у підсумку дезертирували до білих. Будьонний доповів про пригоду товаришеві Троцькому, товариш Троцький дав команду розстріляти Будьонного. На фронт прибув Сталін…

- Стоп, Дзеньзібар, далі ми самі почнемо розбиратись, - не дав закінчити розповідь Дзеньзібара Федорчук. - Піднімайся нагору.

Дзеньзібар надув щоки і непоспіхом, з почуттям виконаного обов’язку, пішов через вестибюль у бік коридору до генеральського ліфта, щоб піднятись на четвертий поверх у приймальню голови КДБ УРСР і далі продовжувати свої обов’язки.

- Урозумів притчу? - запитав Федорчук у Свєткова.

Свєтков ствердно і без сумніву в голосі відповів:

- Так точно, товаріщ прядсядатєль! Все зрозуміло!

Хоча нічого не втямив: «Про що він говорить? У мене і в голові не було дезертирувати! Я просто міняв місце дислокації при нападі противника на об’єкт. Невже Віталій Васильович запідозрив мене в державній зраді у формі переходу на бік ворога, стаття 56 Кримінального кодексу УРСР?»

Свєткову стало холодно, аж пальці на ногах затерпли у мокрих зсередини чоботах.

- Т-а-а-к, - процидів Федорчук. - Постраждалі, помимо Жучки, є?

- Доповідаю, товаришу голово. Постраждалих немає, товаришу голово, за винятком…

- Ще хтось здох, крім Жучки?

- Не зовсім, товаріщ прядсядатєль! - Свєтков лівою рукою потер ґулю на лобі. - Перший заступник прядсядатєля товаріщ Степан Несторович…

- Муха здох?

- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль. Ніяк ні, товариш Муха не здох. Залишився живий, лишень поранився. Він разом з начальником інспекції полковником Гребенюком і начальником відділу внутрішньої безпеки полковником Кондратьєвим, тобто «шістки», вибачаюсь, дислокувався у кабінеті відповідального оперативного чергового КДБ УРСР, інспектуючи хід тривоги. Коли почалася стрілянина, Степан Несторович товаріщ Муха відповідно до вимог Польового статуту хотів зайняти позицію для оборони і вдарився лицем об батарею парового опалення.

- І де він перебуває на даний час?

- Відправили до військового госпіталю, товаріщ прядсядатєль.

Федорчук повернувся до Рябовола.

- Завтра організуйте квіти товаришу Степанові Несторовичу Муха. А зараз дайте команду начальнику господарського відділу полковнику інтендантської служби товаришу Жукову, щоб через годину стояли нові двері, тессезеть.

* * *

У вестибюлі загорілась люстра і бра вздовж стін, тьмяні лампочки аварійного освітлення секунд п’ять поблимали і погасли. В люстрі два плафони були розбиті і лампочки в них теж. Офіцери в строю підтягнулись, Федорчук похмуро оглянув шереги і побачив мішок, біля якого стояв старший лейтенант Спірохін.

- А що це за майно в попелі? - Федорчук показав на мішок, який до цього в мороці він не бачив. - Маю велику надію, що не труп?

- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль! - Генерал Свєтков приклав руку до козирка кашкета. - Не труп, товаріщ прядсядатєль. Це таємні матеріали Управління, товаріщ прядсядатєль. Старший лейтенант Спірохін мав намір їх спалити, побоюючись оволодіння об’єкта німц… противником, який нападав. З метою недопущення потрапляння таємних документів до противника.

Генерал Свєтков продовжував стояти з приставленою до козирка кашкета рукою.

Приставив руку до скроні і старший лейтенант Спірохін.

- Добре, що не спалив, а то сів би в тюрму разом з начальником Управління. Проте перспектива в обох ще є, зараз почнемо розбиратися.

Генерал Свєтков помітив, що старший лейтенант Спірохін розкрив рота, напевне, намагаючись щось сказати, і з злістю кинув на нього погляд, примушуючи не теревенити.

Федорчук уваги на старшого лейтенанта Спірохіна не звертав. Старший лейтенант Спірохін мав зріст 158 сантиметрів за рахунок 5-сантиметрових підборів на чоботах 36-го розміру.

- Усім залишатися на місці до надходження команди, секретні матеріали повернути на місце зберігання. А де відповідальний черговий, чому він мені не доповідає обстановку?

- Я тут, товаришу голово, - вискочив з-за спин офіцерів полковник Кондратьєв. Притримаючи лівою рукою течку, він козирнув і випалив: - Готовий доповідати, товаришу голово. За час вашої відсутності пригод не сталося, за винятком…

- За винятком - Жучка здохла, я чув, будинок КДБ ледве не згорів і мій перший заступник генерал Муха дістав важке поранення у голову, тессезеть. Що сталось? Навіщо вас генерал Муха поставив на це відповідальне, тессезеть, чергування, додавши вам, як він доповідав мені, взвод прапорщиків з комендантського відділу, озброєних автоматами?

- Товаришу голово, генерал Свєтков каже, що на будинок КДБ здійснили напад диверсанти у формі есесівців. Мене про те, що нападуть есесівці, ніхто не попередив.

- Есесівці?! Які есесівці, роз-ї…! Де вони тепер?

- Не можу знати, товаришу голово. Генерал Свєтков зі своєю командою погнався за ними у бік площі Жовтневої революції, але вони втекли.

- А ви де були із резервним взводом прапорщиків, озброєних автоматами?

- Надавав допомогу пораненому Степану Несторовичу товаришеві Муха. Багато крові було. - Полковник Кондратьєв показав свої руки, на яких червоніли залишки крові генерала Мухи. - Прапорщики оточили будинок, окопались і несуть оборону.

- Яка оборона, якщо двері згоріли, а палії втекли невстановленими!? Пожежників викликали?

- Ні, не встигли. Ми надавали допомогу Степану Несторовичу товаришеві Муха.

- Знімаю вас з чергування за незабезпечення безпеки КДБ. Здайте зброю коменданту і додому під домашній арешт. Свєтков - до мене! Мобвідділ - теж до мене!

- Тавваріщі аффіцери! - подав команду генерал Свєтков і опустив руку, яку ввесь час тримав біля козирка.

Федорчук посунув до ліфта, через кілька кроків зупинився, повернув голову до Свєткова і перепитав:

- А чому майор Бузина у порушення статутних вимог без шинелі і без головного убору в строю стояв? Він що, так і прибув по тривозі? Тому й ховався у третій шерезі?

- Ні, товаришу голово, він своєю шинелею і кашкетом пожежу загасив, - пояснив генерал Свєтков.

- Те-е-ек, загасив, тессезеть… Значить, Бузину теж до мене!

Майор Бузина карбованим кроком вийшов зі строю, ледве не крикнув: «Javohl!», проте вчасно зупинився, в нього вийшло тільки «Я…!», як і належить Статутом внутрішньої служби, і прилаштувався услід за військовиками з мобвідділу.

11.4.

Майор Бузина не був боягузом. Як і належить чекісту, він був хоробрим, сміливим офіцером державної безпеки, до того ж мав неабиякий гострий розум і аналітичний хист. У які б складні обставини не потрапляв, він ніколи не втрачав рівноваги, тому що завжди умів чітко визначити ситуацію, свою позицію і диспозицію. Проте, коли до вестибюлю зайшов Федорчук на прізвисько «Фердинанд», у нього піт заструмився по спині вниз і стало мокро внизу між сідницями, попри те, що без шинелі і кашкета він у чеканні голови КДБ УРСР трохи закляк.

Він ніколи і нікого не боявся, чи майже не боявся, такий у нього був характер, та в даному випадку ситуація явно була не на його користь. Безпосередньо до нападу на будинок він причетний не був, навпаки - взяв найактивнішу участь у локалізації надзвичайної події і одноосібно подолав вогонь - це зрозуміло. Алеж клятий водій, який вчинив диверсію, з ним приїхав!

І від цього факту нікуди не подінешся, не втечеш і на козі його не об’їдеш!

Майор Бузина, попри свій гострий розум, аналітичний хист і чекістський досвід, уповні не міг дати собі раду у цій ситуації.

«Де він узявся на мою голову? - запитував він себе, піднімаючись разом офіцерами мобвідділу на четвертий поверх ліфтом для оперативного складу, а затим прошкуючи довгим коридором до кабінету голови КДБ УРСР - Федорчук, Рябовол і Свєтков їхали генеральським ліфтом. - Таки точно диверсант з Народно-трудового союзу! Як він майстерно за двадцять п’ять секунд приготував «коктейль Молотова»! Але яким чином він на чорній «Волзі» опинився на моїй дорозі? Чому він прийняв мене за есесівця, коли я маю військове звання майора державної безпеки, а не оберґрупенфюрера СС?» - Майор Бузина зиркнув на свій погон.

«Що ж тепер зі мною буде? - продовжував він ставити собі невтішні запитання. - «Фердинанд» почне розбиратися, тільки насамперед дасть команду посадить мене в СІЗО під варту, потім почнеться: хто, де, коли, чому?… І впаяють за сприяння диверсійному акту, скільки ж впаяють, яка там стаття у Кримінальному кодексі УРСР? Так, треба зосередитись, стаття 60, диверсія, карається позбавленням волі на строк до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і з засланням чи без такого або смертною карою з конфіскацією.

І смертною карою, - міркував майор Бузина, - це якщо є людські жертви, а жертви можуть бути, прив’яжуть того ж Степана Несторовича Муху з моїми трьома зшитками, облитими його ж кров’ю, тут уже не лише диверсія, а й до терористичного акту недалеко… І смертною карою… аби тільки Муха… «голова прострєлєна, кров на рукавє»… не помер з моїми так досконало оформленими зшитками», - свердлило в голові у майора Бузини, але тепер, роздумуючи так, майор Бузина в той же час перебував у деякій збентеженості від незвичної поведінки «Фердинанда».

Замість того, щоб негайно викликати начальника Слідчого відділу полковника юстиції Туркіна і почати розслідування, «Фердинанд» дає команду своєму ад’ютантові Дзеньзібару розказати учасникам тривоги наповнену якимось трагедійним і не зовсім зрозумілим на перший позір змислом параболу15)часів більшовицько-української війни, якої там ліком? - шістнадцятої чи двадцять шостої, починаючи ще з часів Юрія Довгорукого чи татаро-монгольської навали, про собачку Жучку і запрошує всіх до свого кабінету, у якому майору Бузині вдалось побувати лише один раз, коли він сполом із начальником відділу підполковником Миколою Прокоповичем Лисициним доповідав про результати перехоплення каналів зв’язку зарубіжних центрів ОУН за перше півріччя позапозаминулого року. Тоді «Фердинанд» увів у практику, щоб кожний відділ 5-го управління звітував про результати піврічної роботи особисто йому.

«Дивно… Може це пастка, і в приймальні вже сидить полковник юстиції Туркін разом з начальником внутрішньої тюрми підполковником Сапожниковим з наручниками, тессезеть, директором нашої Бастилії, тессезеть, і там мене заарештують, бо такого не може бути, щоб пантократор, сатрап і свавільник Федорчук спустив сю подію на гальма?!» - припустив можливий розвиток небажаних для себе подій майор Бузина, десь починаючи внутрішньо нервуватися. І у нього по спині від лопаток і донизу знову потекли струмені циганського поту.

Одначе в приймальні самотньо і з зосередженим обличчям сидів лише ад’ютант Федорчука капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал».

Капітан Дзеньзібар показав на вхідні двері:

- Проходьте, товариші офіцери. Вас з нетерпінням чекають.

Ад’ютант Федорука закопилив нижню губу і головою зробив порух, ніби підкреслюючи, з яким нетерпінням чекають товаришів офіцерів ті, хто вже зайшов у кабінет голови КДБ УРСР.

Першим до тамбуру зайшов полковник Савченко, вервечка затрималась, потім посунулась, і останнім у кабінет голови КДБ, акуратно причинивши двері, втиснувся майор Бузина.

Федорчук сидів на своєму місці, як брила льоду. Між пальцями він тримав олівець. Мовчки оглянувши тих, хто зайшов до кабінету, показав олівцем на стільці навколо столу для засідань, за яким вже сиділи Рябовол і Свєтков.

Хвилин п’ять сидів мовчки.

Зненацька в його пальцях хруснув олівець.

Всі, за винятком майора Бузини, здригнулись. У кабінеті Олексій Григорович трохи зігрівся, до нього прийшла звична для нього стійкість духу, і він став очікувати, що буде далі.

Федорчук уважно подивився на уламки і мовчки викинув їх у кошик під столом.

Запрошені до кабінету офіцери і генерали теж мовчали і намагалися не дивитися на свого голову.

Лише майор Бузина дивився прямо в обличчя Федорчука і чекав, що він скаже.

Федорчук взяв між пальці новий олівець, заплющив очі і поринув у себе.

Кабінет скопом із усіма присутніми зник, і в уяві Федорчука постала його сьогоднішня розмова з Щербицьким, чи вже вчорашня, якщо рахувати відлік доби від 00 годин 00 хвилин, а нова доба вже пройшла час більше, ніж дві години.

Обличчя у Володимира Васильовича було сірим. Не дивлячись у вічі Федорчуку, він тоді сказав:

- Генеральний хоче полишити свій пост. На своє місце буде пропонувати мене. Я мав з ним розмову, відмовитись не міг. Лише попросив, щоб головою КДБ СРСР було призначено тебе.

Щербицьий підвів очі на Федорчука.

Федорчук промовчав, що вже мав розмову з Брежнєвим, і відповів:

- Як ви накажете, Володимире Васильовичу.

Кожна жилка його душі і тіла завібрирувала у радісному пориві. Обличчя він зберігав непорушне, голосом і мімікою, чи відсутністю міміки, показуючи, що він - військовослужбовець, генерал у цивільному, і мусить виконувати будь-який наказ свого керівництва.

До кабінету зайшов секретар приймальні, офіцер 9-ї служби КДБ УРСР у цивільному, і сказав:

- Суслов вас по «ВЧ» питає. Перемкнути?

Федорчук особисто підбирав офіцерів у приймальню і охорону Щербицького, кожного дня вони доповідали про перебіг чергування начальникові 9-ї служби КДБ УРСР полковникові Мудренку, а той - голові КДБ УРСР. Федорчук знав про найменші подробиці у житті першого секретаря ЦК Компартіїї України та членів його родини.

Щербицький скривився:

- Скажи, що в мене нарада, через п’ять хвилин передзвоню.

Секретар вийшов, Щербицький кинув до рота пігулку і запив водою.

- Втретє вже дзвонить, - втомлено проказав він. - На завтра, замість четверга, заплановано засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому має бути вирішено питання про відставку Леоніда Ілліча та моє призначення. І твоє - теж, до речі. Суслов проти моєї кандидатури. Як і взагалі проти відставки Леоніда Ілліча. Я з ним на цю тему говорити не хотів і не хочу, та все ж доведеться. Ти завтра на роботі не з’являйся, сиди вдома. Дзвінки хай приймає твій ад’ютант, Леонід Ілліч подзвонить після закінчення засідання Політбюро на твій кабінет. Ад’ютант запише і тобі передасть. Так домовлено. Післязавтра у четверг за результатами засідання Політбюро ЦК КПРС проведемо своє Політбюро. Приймемо рішення про твого наступника».

- Я зрозумів, - сказав Федорчук.

- Кого ти порекомендуєш на своє місце?

- Двох думок бути не може, Володимире Васильовичу. Звичайно ж, першого мого заступника Степана Несторовича.

- Гаразд. На тебе і на нього вже готуються об’єктивки для затвердження на Політбюро.

«Я знаю», - подумав Федорчук.

Щербицький покликав секретаря і наказав з’єднати його з Сусловим,

Федорчук вийшов у приймальню, секретар підняв слухавку «ВЧ-зв’язку» і з трубки полинули сигнали: «Тірлі-тірлі-тірлі-тарлі-та». Федорчук відчув, як у нього всередині, десь між діафрагмою і шлунком, знову зазвучав «Турецький марш» Моцарта, і та музика не припинялася досі, бо ні що інше слухати йому не хотілось до закінчення засідання Політбюро ЦК КПРС, дзвінка Брежнєва та доповіді Дзеньзібара йому умовною фразою про дзвінок Генерального секретаря ЦК КПРС і прийняте на Політбюро ЦК КПРС рішення.

Прийшовши додому, він випив фужер коньяку, потім ще два, бо сон не приходив, і вже хотів лягати в постіль. А тут цей невчасний дзвінок придурка Свєткова, який не дав йому відпочити перед завтрашнім днем і ледве не перервав звучання музики!

Вона справді зникла, і от знову залунала, тільки з шлунку пересунулась кудись вище, посередині між вухами і потилицею, і зазвучала гучніше. «Тірлі-тірлі… «Турецький марш» Моцарта, улюблений марш Брежнєва і його - майбутнього голови КДБ СРСР генерала Федорчука.

* * *

Федорчук розплющив очі і озирнувся, чи не почув хто-небудь із присутніх його мелодію.

Переконавшись, що ніхто не почув, - хіба що майор Бузина, можливо, який єдиний із присутніх дивився на нього, а не відводив очі. Втім, майор Бузина сидів крайнім, то навряд чи міг почути, - Федорчук кинув Свєткову:

- Доповідай про есесівців! Коротко і ясно - підмет, присудок.

«Звідки вони з’явились, ці есесівці, якщо по плану тривоги ніякого нападу на будинок КДБ не передбачалось? Чи той мудило Муха, як завжди, проявив свою дурну ініціативу?» - снував думками Федорчук, втупивши погляд у Свєткова і чекаючи його рапорта. Федорчук зирнув на годинник, до засідання Політбюро ЦК КПРС і дзвінка Леоніда Ілліча Брежнєва у Київ в кабінет на вулиці Володимирській, 33 залишились лічені години.

- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль, підмет, присудок. Товаріщ прядсяда… - тримаючись за поперека, намагався виструнчитись Свєтков. Краєм ока він глянув на ширіньку - вона була суха. Генералам державної безпеки видавали товсті кальсони, з начосом. Мокро було вздовж стегон, під колінами і хлюпало в чоботах.

- Доповідай сидячки, - дозволив Федорчук.

- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль. Коли оголосили тривогу і офіцери почали прибувати, - продовжив сідаючи генерал Свєтков, - зі слів чергового на центральному вході КПП капітана Вареника, раптово до будинку вскочив німець в есесівській формі, за ним ще два і втрьох почали стріляти прямо в нього з пістолетів типу «вальтер», однак не влучили. Капітан Вареник, обороняючись, теж заходився стріляти з-під столу на ураження. Теж не влучив у німців, лиш розбив два плафони на люстрі під стелею. Есесівці вискочили з будинку і закидали вхідні двері гранатами. Майор Бочонкін з «єврейського» відділу, якого ви щойно відпустили в туалет, каже, що з вікна бачив, як до будівлі КДБ під’їхав чорний «опель-капітан», і з нього вискочили не три, а чотири есесівця із «шмайсерами» і гранатами в руках, на чолі з штандартенфюрером СС, схожим на радянського розвідника фон Штірліца. Три есесівця зайшли в будинок, а четвертий почав шпурляти…

- Капітана Вареника, - перебив Свєткова Федорчук, - під арешт в окрему камеру внутрішньої тюрми до мого розпорядження! Майора Бочонкіна - до мене!

Генерал Рябовіл трохи не навприсядки побіг виконувати команду.

Усі мовчки чекали майора Бочонкіна.

Той хвилин через десять прийшов у супроводі генерала Рябовола виструнчився, рукавом пригладив мокре волосся і доповів, залишаючись коло дверей:

- Товаріщ прядсядатєль!

Кинувши оком на генерал-майора Свєткова і стріпнувши чубом, поправився:

- Товаріщ прєдсєдатєль, майор державної безпеки Бочонкін ваш наказ виконав і за вашим наказом явився!

Кабінетом поплив ароматний запах густого перегару. Першим його відчув майор Бузина оскільки сидів найближче до вхідних дверей. «Де такий перфектний самогон дістає Іван? З Донбасу привозить і приховує від друзів?» - майнула у нього мимовільна зацікавленість і зразу ж зникла: йому тепер було не до самогону.

Майор Бочонкін тримався впевнено і своїм виглядом демонстрував, що він готовий виконати будь-яке завдання чи дати вичерпну відповідь на яке б там не було запитання, задля якого його було викликано до кабінету голови КДБ УРСР.

«Гарний хлоп Іван Бочонкін, хоч і кацап, - подумав майор Бузина. - Молодецький габітус майора Бочонкіна дещо заспокоїв Олексія Григоровича. - У Москві гірше було, - вирішив він, та й то обійшлося, коли ми з старшим лейтенантом Нікітченком залізли у Мавзолей і зіпхнули вождя з його законного місця. А тут - Муха і, кажуть, сам упав, ударившись лобом об батарею, мене там не було, і голова у нього не прострелена, бо якби була прострелена, то лежав би мовчки, не стогнав і йому б уже було не до моїх конспектів. Чи, може, й не залізали? Грець тепер його розбере, коли таке твориться. Один Бочонкін - молодець, голінний хлоп, хоч і кацап».

Розмірковування майора Бузини перебив Федорчук:

- Являються архангели і херувими, а ви, товаришу Бочонкін, на архангела, тессезеть, явно не схожий, хоча з херувимом деяку подібність маєте, тессезеть. Офіцери прибувають, а не являються. Статут треба знати.

- Товаріщ прядсядатєль… - майор Бочонкін глипнув на генерала Свєткова, стріпнув головою і поправився: - Товаріщ прєдсєдатєль, майор державної безпеки Бочонкін за вашим наказом прибув!

При цьому майор Бочонкін розвернув плечі, вдихнув, і, затамувавши видих, всім своїм виглядом показав, що він таки прибув у кабінет голови КДБ УРСР.

- Ось так-то, - стукнув олівцем по поверхні столу Федорчук. - Нікого в туалеті, тессезеть, не зачинили на замок на цей раз? Ну, добре, тепер розповідайте, товаришу Бочонкін, що ви бачили під час тривоги і хто вчинив напад на будівлю КДБ? Тільки коротко, без епітетів і лірики. Підмет, присудок.

- Товаріщ прєдсєдатєль, без епітетів. Значить так, дивлюсь я з вікна свого кабінету на другому поверсі, а не з туалету, як думає полковник Кондратьєв, і бачу - під’їжджає до будинку КДБ «опель-адмірал», довгий і глянсовий як члено… вибачте, аж блищить, хоч і темно було, і з нього вискакує взвод есесівців, всі із шмайсерами, а їхній начальник, схожий на обергрупенфюрера Мюллера, з базукою типу «Муха», тессезеть, на плечі… - розпочав доповідати майор Бочонкін.

- Зачекайте, товаришу Бочонкін, - насупив брови Федорчук. - На «капітані» чи «адміралі»? Фон Штірліц чи Мюллер? Чотири есесівці, тессезеть, чи цілий взвод? Мені ж Свєтков по-іншому доповідав?

- А ви йому не вірте, товаришу голово. Він же не бачив. Бачив тільки я. А гянярал Святков в цей час стрибав з приймальні. Я думав, що він в атаку, і я теж за ним стрибонув, проте він побіг в інший бік. - Бочонкін хотів показати, як він за Свєтковим стрибав через вікно, похитнувся і для надійності обперся об одвірок. - Так ось, товаришу голово, вистрибую я услід за генералом Святковим з вікна і в стрибку помічаю…

- Підождіть, товаришу Бочонкін, - не дав йому продовжити рапорт Федорчук. Ароматний запах перегару дійшов і до його органів нюху. - По-моєму, ви п’яний? - зробив він вислід, попри голінний габітус і чіткий рапорт майора.

- Так точно, товаріщ прєдсєдатєль! Не зовсім так, щоб хіба що, а трохи є!

Майор Бочонкін виструнчився і до стіни вже не хилився.

- І скільки ви сьогодні, тессезеть, випили? - поцікавився Федорчук.

Бочонкін позирнув на стелю Федорчуківського кабінету, потім на годинник, потім на Федорчука:

- Якщо сьогодні, то лише десь грамів двісті п’ятдесят, товаришу голово. Не рахуючи вчора, - уточнив він.

«Гожий Бочонкін хлоп, - розважив майор Бузина, - хоч і кацап».

Бочонкін, тимчасово чи ні, відвертав увагу від небезпеки, яка загрожувала майору Бузині. І це йому подобалось: «У Москві вдалось викрутитися, а в Києві і поготів», - заспокоїв він себе.

- Зважаючи на непередбачені обставини, - продовжував доповідати майор Бочонкін, - у зв’язку з приїздом шахтарського приятеля з мого рідного міста-трудівника Донецька та необхідності підтримання завждишньої мобілізаційної готовності, прогнозуючи ускладнення, після роботи і до роботи перед заслуженим відпочинком, а про тривогу знати я не міг, тому що не дозволено знать, товаріщ прєдсєдатєль! Якби я не випив з другом, який приїхав до мене в гості з Донбасу, то такий варіант міг би свідчити, що стався, тессезеть, незаконний витік інформації про заплановану тривогу, товаріщ прєдсєдатєль.

Федорчук подивився на годинник - стрілки показували другу годину ночі.

- «Сьогодні лише двісті п’ятдесят у зв’язку з приїздом», - говорите?… Те-е-ек… «Сьогодні…» А коли для вас починається «сьогодні» - як для євреїв з учорашнього вечора, чи як, товаришу Бочонкін? 16)

- Ні, товаришу голово. Для мене, як і для всіх працівників органів державної безпеки, незважаючи на специфіку оперативної ділянки кожного, день починається із світанком. Разом з усім радянським народом під керівництвом Комуністичної партії на чолі! Є така пісня, вона мені дуже подобається: «Утро начинаєтся с рассвєта, здравствуй, нєобьятная страна!» Музика Тухманова, слова Поперечного!

- Те-е-ек, - протягнув Федорчук, - політичну настанову ви, товаришу Бочонкін, засвоїли правильно, а от як правильно доповісти на команду про своє прибуття, не знаєте. - Федорчук покрутив між пальцями олівцем.

Майор Бочонкін так виструнчився, що, здавалось, лопне, як перетягнута струна:

- Винен, товаришу голово! Виправлюсь!

Федорчук знову перевів погляд на годинник:

- Ну що ж, за відвертість і щиросердне зізнання, тессезеть, хвалю. Поза службою нікому не забороняється, тессезеть, вживати. І на службі - з оперативною метою, не забороняється випити з агентом чи довіреною особою. Але треба знати мєру, тессезеть.

- Так точно, товаришу голово! З оперативною метою! Шахтьори знають мєру, тессезеть! Донбас порожняк не гонить, як сказав Джавахарлал Нєру! В мєру!

- От-от, і сьогодні, - з притиском мовив Федорчук, - сьогодні вже більше не пийте. І завтра теж. Ні за приїзд, ні за від’їзд.

- Єсть, товаріщ прєдсєдатєль, від’їзд уже відбувся! Поїзд «Київ - Донецьк», з першої колії, як положено, марш «Шахтьори - гвардія труда, шахтьори - пєрвимі всєгда», попрощались.

«Молодець Бочонкін, хоч і кацап. Загартований чекіст, тут і «Фердинанд» не причепиться, щоправда, сьогодні він на себе не зовсім схожий, міг би і на порох Бочонкіна розтерти», - подумав майор Бузина.

Федорчук звернувся до Рябовола:

- Вареника заарештували?

- Так точно, - відповів Рябовіл, - сидить, значить, в СІЗО в окремій камері.

- Скільки місць у камері?

- Три, два вільних. Є ще камери вільні. Двох націоналістів відправили після вироку суду відбувати покарання. Підполковника Сапожнікова я викликав.

- Добре. Можете поки що бути вільним до прийняття рішення, - сказав він Бочонкіну.

«На що натякає «Фердинанд»? - гадкував майор Бузина. - Чи це й до мене стосується, ачей ні?»

Майор Бочонкін зробив через ліве плече розворот, підняв ліву ногу і майже чітким стройовим кроком вийшов з кабінету.

«Молодець Бочонкін, хоч і кацап, - відзначив майор Бузина. - І де він навчився такої стройової підготовки? - Впевнена поведінка Бочонкіна додавала йому спокою. - Хай буде, що буде, - змушений був він змиритися з будь-котрим поворотом подій, - здається, з таким хлопом, як Бочонкін, і в СІЗО не пропадеш, аби тільки справді в одній камері сидіти. Тому вар’яту на прізвище Вареник ми б удвох дали раду».

Федорчук постукав олівцем по столі, роздумуючи про щось своє.

Потім повернув голову і безмаль на хвилину уп’ялив очі в майора Бузину.

- Сідайте ближче, з цього краю, - дав команду.

Майор Бузина пересів.

Він вперше так близько побачив очі Федорчука.

Вони були червоні, налляті кров’ю, як у бика, якого Олексій Григорович бачив одного разу, коли якось водив свого сина Олеся Бузину-молодшого на Виставку досягнень народного господарства УРСР. На табличці, прибитій до стійла, було написано «Мінотавр», певно, таке прізвисько мав той бик. Лоб у Федорчука був вузький, без залисин, одна глибока зморшка ділила його на дві нерівні частини; жорстке і густе волосся, гладко зачесане назад, як надягнутий на голову вузький шолом танкіста, дугою окреслювало верхню половину широкого і брезклого обличчя із товстими щоками і масивною нижньою щелепою. Жиру і м’яса в його тлустому тілі було під півтора центнера.

Олексій Григорович витримав погляд, - мало хто в КДБ УРСР витримував погляд Федорчука, тому що знав, що якщо він тверезий, то правда завжди буде на його боці. А не тверезим він був єдиний раз у своєму житті після відвідин Мавзолею Володимира Ілліча Леніна в Москві, як і єдиний раз був у Мавзолеї, з чим майор Бузина як чесний офіцер мусив у душі погодитися.

Наразі, як завше, на відміну від підпилого Бочонкіна, майор Бузина був майже тверезий, якщо не рахувати «журавлинівки», випитої з другом Йосипом Наумовичем Швайкою, та горілки з перцем, подоланої з нічним водієм сміттєпідбирача Володимиром Дмитровичем Калинковичем. Тому міг прямо і чітко дивитися ув очі будь-кому, навіть голові КДБ УРСР на прізвисько «Фердинанд». Навіть при наявності причиново-наслідкового зв’язку його можливої причетності до надзвичайної події.

Настрій Олексія Григоровича остаточно урівноважився. Майор Бузина ніколи не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення.

- Товаришу Бузина, - після тривалої паузи промовив Федорчук, - ви знаєтє, що ви схожі на Мюллера, тессезеть?

Майор Бузина кінофільм «Сімнадцять спалахів весни» дивився півтора раза, але про те, що він схожий на артиста Леоніда Бронєвого в ролі шефа ґестапо Мюллера, ніколи не здогадувався. В той же час він не зорієнтувався, на якого Мюллера натякає «Фердинанд» - на справжнього, чи на того, якого грав Леонід Бронєвой, тому вирішив перевести розмову у філологічну площину.

- На якого мюллера, Віталію Васильовичу? «Der Mьller» з німецької на російську перекладається «мельник», по-українському - «мірошник», а по татаро-монгольському…

Генерал Рябовіл зморщився:

«Ти бач, нахаба, голову КДБ називає по імені і по батькові, хоча згідно з правилами до керівництва треба звертатися, називаючи військове звання чи посаду, та й участь його у гасінні пожежі щось дуже підозріла».

- Сам знаю, - перебив майора Бузину Федорчук, - служив в Австрії і Німеччині двадцять років: ґутен морґен, шпрехен зі дойч, фрау Дітріх? - і Цеденбала доводилось разом з Нюрою, його жінкою, тессезеть, супроводжувати в Улан-Батор після його візитів в Берлін і Москву. Знаю, що таке «мюллер» і по-німецькому, і по татаро-монгольскому. Не «дер мюллер», товаришу Бузина, а «х-хер Мюллер»!

З приймальні хтось постукав у двері, дверина зразу ж прочинилась і в кабінет зайшов начальник господарського віділу полковник інтендантської служби Жуков.

- Ось Жуков теж знає Цеденбала, - Федорчук олівцем показав на начальника господарського відділу КДБ УРСР.

- Дзеньзібара? - перепитав Жуков. - Хто ж його не знає?

- Якого Дзеньзібара? - збрижив щоки Федорчук. - Не Дзеньзібара, а голову монгольського хурала Цеденбала.

- А, Юмжагійна? Знаю, знаю…

- І маршал Жуков знає Цеденбала, проте начальник господарського відділу, хоч і не маршал Жуков, а полковник інтендантської служби, фору маршалу дасть. Правильно я кажу, маршал інтендантської служби Жуков?

- Так точно, товаришу голово! Ваш наказ виконано, двері замінено!

- І полаковані, тессезеть? - прискіпливо запитав Федорчук.

Він був добрим господарником і любив, щоб усе блищало.

- Так точно, товаришу голово! Блищать, як баранячі яйця у Цеденбала, того що Юмжагійн! У Дзеньзібара не бачив.

Федорчук незадоволено збрижив щоки, непристойності він не любив, навіть з вуст свого головного інтенданта, з яким пройшов і Австрію, і Німеччину, Крим, Рим, труби і похорон свого сина. Полковник Жуков чекав, що Федорчук його похвалить за оперативність.

Нічого не промовивши, Федорчук глянув на годинник. Стрілки показували на другу годину. На Жукова він міг покластися: якщо той сказав, що двері блищать, значить, вони блищать. До засідання Політбюро ЦК КПРС залишилось кілька годин. Дві години тому розпочалась доба, яка стане для нього відліком до нових висот, подумав він, і ні про що інше не хотілось думати, чи взагалі ні про що не думати, тільки чекати дзвінка від Генерального секретаря ЦК КПРС, і геть недоречно наразі було розбиратися, - з-під напівзаплющених повік Федорчук глянув на майора Бузину: з хитрим і підступним, як Мюллер, Бузиною, пришелепкуватим Свєтковим, солдафоном Жуковим, п’яним Бочонкіним, собачкою Жучкою, яка об’їлась горілого м’яса і здохла, зі своїм постраждалим заступником Мухою, з мокрою шинелею, яка лежала в калюжі біля входу в КДБ, яку він помітив, як і помітив, що замість погона на шинелі було якесь срібне плетиво, і об яку щойно, заходячи у приміщення за кілька хвилин перед ним, витер підошви своїх чобіт його ад’юдант капітан Дзеньзібар на прізвисько «Цеденбал», не знаючи, що вона належить майорові Бузині, чи, правдоподібно, здогадуючись, чия то шинель. Було темно, і ліхтар над центральною брамою КДБ УРСР не горів. Може, той же майор Бузина його й розбив, а потім підірвав вхід у будинок КДБ. Дія випитих трохи менше двох годин тому трьох фужерів коньяку поступово проходила, музика Моцарта стихала.

«А, може, й справді Муха дав команду переодягти офіцерів 1-го управління в есесівців і вчинити напад, як при справжній тривозі? чи при всій своїй дурості Муха б не дав команди бомбити двері в КДБ? Та й взвод прапорщиків повинен був мати холості набої, я ж попереджував, а часу розбиратися немає: Політбюро завтра чи вже сьогодні, і в будь-якому випадку це ж надзвичайна подія, та ще яка, роз-проно-заїбі-т-твою в три господа бога, три хрести і триста тисяч боженят, тессезеть, мать! - осягав Федорчук у своїй вже майже тверезій уяві результати тривоги і масштаби їхніх можливих наслідків. - А дізнаються Щербицький - тут, і Андропов - у Москві? Тоді прощай кар’єра, заради якої він усе життя своє жив і тепер живе. Тоді замість «Турецького маршу» Моцарта він почує «Похоронний марш» Шопена, який кілька років тому військовий оркестр грав над могилою його сина, - його син застрелився із табельної зброї через те, що батько не дозволив йому, слиньку, звільнитися з армії, йому, бачте, захотілося стати «вільним художником». Він не розумів, що його звільнення може негативно позначитися на кар’єрі батька, і в передсмертній записці, слинько, написав: «І позаду нічого, і попереду порожнеча». А позаду у нього було елітне військове училище і затим військове звання «капітан», яке він достроково отримав у двадцять чотири роки. А попереду через п’ять-шість років став би полковником, а через півроку - генерал-майором. Ну, значить, туди йому й дорога, слиньку! От і заграв тоді військовий оркестр «Похоронний марш» Шопена, і дружина перестала з ним не тільки спати в одному ліжку, але й розмовляти, перемкнувши свої інтереси на писання п’єс і слинявого режисера Валерія Косьмука-Бурбулінде, який обіцяв їх поставити сприянням цієї профури Василини Рублевської, з чоловіком якої він спілкувався ще вчора, - ну і болт з нею! Проте він вистояв, наступного після похорону дня вийшов на службу, начебто нічого і не сталось, і продовжував керувати, хоча Андропов (слинявий інтелігент!) запроновував йому взяти відпустку на два тижні, відпочити і полікуватись після трагедії - яка і для кого трагедія, який відпочинок і які ліки? Перший заступник Андропова Георгій Карпович Циньов похвалив його за твердість у ставленні до виховання сина і представив до чергового ордену, яких у нього і так вистачало, як гівна. І він зітхнув вільно, тому що нічого вже не заважало йому діяти, як він того хотів, хоч мелодія похоронного маршу з того часу постійно звучала у нього в голові, нагадуючи про сина, до останнього дня, поки він у кремлівському кабінеті Льоньки Брежнєва почув той майже забутий турецький марш Моцарта. І ось зовсім скоро у нього має розпочатися черговий етап на шляху до найвищої мети, про яку він міг помріяти лиш у безсоння: о другій годині ночі, випивши перед дзеркалом сам із собою «візаві» фужер коньяку, щоб потім повторити о четвертій перед світанком, щоб нарешті заснути хоч на пару годин з тією мрією. І ось учора, чи вже позавчора, отже, завтра, чи вже сьогодні, він стане головою КДБ СРСР і трохи пізніше членом Політбюро ЦК КПРС, він увійде до найвищої партійної еліти СРСР, а там зовсім близько і та вершина, про яку мріяти він дозволяв собі ні в який інший час, тому що в інший час думати про це було небезпечно, оскільки його мета була такою високою, що навіть тільки гадка про неї виникала, зразу ж починала паморочитися голова. А до неї залишилось кілька кроків - Щербицький від інфарктів ще не відійшов, пише, як старий і немічний дід, великими і тремтячими літерами, по резолюціях видно - порушення координації рухів при письмі, тремор. Такі ж тремтячі руки і у Брежнєва, життя якого зупинилось на цицькастій медсестрі, на посаді голови Президії Верховної Ради СРСР Льонька заважати не буде. Він ішов прямо до мети, виконуючи вказівку Брежнєва: приїхавши на Україну, провів арешти, треба було в десять разів більше, Шелест на більшу цифру не погодився, Шелесту він голову скрутив, треба було і далі тримати у постійній напрузі питання боротьби з антирадянською діяльністю і політичної пильності в республіці, час ішов, про арешти 1972-го року почали потроху забувати, гучних справ бракувало, в СІЗО сиділа дрібнота. І тоді, на самоті перед дзеркалом вночі перед світанком півтора місяця тому між другою і четвертою годинами ночі він і розробив хитромудрий план, який втілився у розшукові справи «Сажотрус» і «Мазило» - виключно для підвищення політичної пильності в республіці і створення умов для повної реалізації справи «Блок». Він запропонував його Георгію Карповичу, і Циньов погодився, - Циньов домовився з начальником ГРУ Івашутіним, щоб той дав вказівку розвідникам, які проходять підготовку для нелегальної діяльності за кордоном, в порядку перевірки отриманих навичок розвідника-нелегала вночі вивісити у Києві на дахові будинку навпроти міськвиконкому на вулиці Хрещатик жовто-блакитний прапор, закамуфлювавши підходи до нього якоюсь штучкою на зразок «міни». А в парку імені Віталія Примакова на Дніпровській набережній великими літерами зробити напис: «Хай живе вільна Україна!». Москвичі, виконавши свою програму в Кишиневі, по дорозі в Москву зупинились у Києві і виконали поставлене завдання, як треба. Він обачно в той час виїхав з Києва, переляканий придурок Муха таким чином тоді в його відсутність організував розшукові заходи, що найменші надії на кінцевий результат було втрачено. І це добре, потім, через кілька років, подумаємо, кого примусити «зізнатись», зізнається, як милий, якщо ні - сяде в тюрму за наркотики або щось інше, наприклад, замах на зґвалтування, замість упертюха знайдеться інший, який побоїться зони і якщо «розколиться», то відбудеться профілактикою, а не тюрмою. А поки що впродовж кількох років можна тримати у напрузі всі органи КДБ пошуком «диверсантів» по справах «Сажотрус» і «Мазило» і лякати націоналізмом Щербицького. От і сьогодні він випив фужер коньяку, він після самогубства сина звик пити коньяк на самоті з собою перед дзеркалом, тоді й безсоння почалось, випив коньяк раніше, потім ще два, тому що йому треба було гарно виспатись, адже завтра у нього, тобто вже сьогодні, повинен настати найважливіший етап у його житті, який прямою дорогою поведе до заповітної мети, від думки про яку починає паморочитися голова, тому триматися треба завжди так, щоб не виказати себе ні в чому, тому що розумник Лаврентій себе виказав, і дурень Микита його роздавив, як мандавошку. І тут, тільки-но він хотів лягати у постіль після третього фужера коньяку, як задзвонив телефон «ВЧ-зв’язку», і начальник 5-го управління, придурок за всіма статтями генерал Свєтков, замість того, щоб вранці підготувати рапорт про те, що майор Бузина за результатами навчальної тривоги відправлений на десять діб до гарнізонної гауптвахти і вкупі з Мухою і Рябоволем викласти пропозиції стосовно подальшого проходження ним військової служби і посилення військової дисципліни по всій системі КДБ УРСР, почав щось нечленороздільно мимрити про напад на нічний пост центрального входу в КДБ невідомих терористів в есесівській формі - Андропов запитає, звідки у Києві можуть взятися терористи, які вночі під час проведення навчальної тривоги нападають на будинок КДБ, в той час, коли завданням органів КДБ, поставленим перед ними ЦК КПРС і особисто Леонідом Іллічем Брежнєвим, є викриття задумів ворожих елементів на стадії їх виношування, а не реалізації, і практичне здійснення диверсійної акції може розцінюватися як провал в агентурно-пошуковій роботі органів КДБ?! При тому, що ніякої бази для тероризму в Радянському Союзі немає і бути не може, враховуючи, що політична обстановка незмінно і з кожним днем покращується на всій його території, тим паче на Україні, завдяки мудрій політиці партії на чолі з Леонідом Іллічем та безперестанному і невсипущому контролю з боку органів КДБ за кожним громадянином вдень і вночі, а оперативна - погіршується і загострюється, бо навіщо ж тоді потрібні органи КДБ з їхнім контролем, спитати б? - але погіршується не до такого ж ступеня, як диверсійний напад на будинок КДБ?! - спитати б, звідки могли взятися ці довбані нічні терористи?! Тепер і Щербицький, а в першу чергу Андропов, можуть пов’язати чи обов’язково пов’яжуть дії «Сажотруса» і «Мазили» з цим нічним нападом на будинок КДБ: може, то не розшукані до цього часу «Сажотрус» і «Мазило» і вчинили напад на КДБ УРСР? Ппитання закономірне; Жора Циньов злякається і може проколотись, зваливши все на нього за організацію акцій у Києві, вчинених «Сажотрусом» і «Мазилою», та й підполковник Пересунько з 5-го управління, домігшись через Дзеньзібара особистого прийому, поділився роздумами стосовно «гаданого портрета», «подоби» «Сажотруса» і «Мазили», заявивши, що за всіми ознаками акції на Хрещатику і в парку Примакова на Дніпровській набережній вчинили не націоналісти, на його компетентну думку, а Пересунько встиг і в бандерівській банді під «легендою» повоювати на початку своєї служби в органах, вони б діяли зовсім по-іншому, і їхні виконавці - одна і та ж особа чи група осіб, та й взагалі не з України, приїжджі хулігани. Пересунько - розумний і хитрий, досвід має і націоналістів знає, такого не обдуриш, йому треба негайно заткнути рота і перевести на іншу ділянку роботи, приміром, начальником внутрішньої тюрми, посаду там введемо полковника, і хай опікується в’язнями, так і зробимо. І ось тепер через декількох слинявих придурків, які натворили хуй його знає що, - а чи не Муха таки придумав «вводну» з підпалом дверей групою «умовних» диверсантів у формі есесівців? - накажи дурню Богу молитися, він любить бавитись у такі ігриська, мудак! - нічого не повідомивши ні його, ні чергового по Комітету про додаткову «вводну», а мусив би сказати, при всій його мудакуватості, і отримати дозвіл - це ж не забавки, які він влаштовує на Хрещатику під час демонстрацій і парадів із закамуфльованими «закладками» і «диверсантами» з фальшивими запрошеннями, поклавши виконання заходів на працівників 1-го управління Вони сцикуни у порівнянні з нелегалами ГРУ Генерального штабу Збройних Сил СРСР, які вночі покритим льодом дахом піднялись на верхівку висотного будинку на Хрещатику майже навпроти міськвиконкому, щоб було кому помітити ганчірку нібито жовто-блакитного кольору, яку вони вивісили на самій верхівці крутого даху ще й «замінували» її, а потім великими гаслами на парапеті набережної біля Дніпра намалювали лозунг про «вільну Україну». Та хай живе! вона й так «вільна», хто ж заперечує? але то задум був такий у нього з Циньовим, щоб прямого складу злочину у москвичів не було. «Так собі, - пояснював тоді Циньов начальнику ГРУ Івашутіну, - перевірка рівня вишколу майбутніх ваших нелегалів з урахуванням місцевої специфіки на Україні та навчальний захід, щоб перевірити пильність і професійність українських чекістів, - нічого протизаконного в цьому немає». Хоча за жовто-блакитний прапор, вивішений чи знайдений у схові, ми саджаємо і будемо саджати безпощадно за статтею про антирадянську діяльність на всю котушку І ось тепер, коли випливе на поверхню ця його затія з «Сажотрусом» і «Мазилою», - Івашутін теж продасть і не змигне, - може спаплюжитись все його минуле, теперішнє і майбутнє життя, він не тільки вилетить з крісла, а й може за організацію провокації - це ж стаття! Лаврентія за український буржуазний націоналізм Микита розстріляв, і було за що! - покласти на стіл генеральські погони, а поряд з ними - партійний квиток, якщо він зараз не знайде вихід із ситуації і розумно не розпорядиться, їдрі-т-твою в царицю небесну і її боженят, тессезеть, мать, блядь!»

Так дещо гостро і нервово думав у напруженій тиші Федорчук, на прізвисько «Фердинанд», зовні залишаючись спокійним, мов Великий Сфінкс, що вже сорок вісім століть сидьмом сидить в єгипетському місті Гізі, охороняючи піраміду фараона Хефрена.

11.5.

Федорчук мовчав, сиділи мовчки і присутні у кабінеті його підлеглі, і ніхто із них не міг здогадатися, про що думає всемогутній як пантократор голова КДБ УРСР, і ніхто не міг розкрити секрет його дивної поведінки сьогодні. Далебі, і жодна піфія з Дельфів не могла б збагнути наразі таїну його обличчя. Едіпа, якому вдалося розгадати загадку страховиська Сфінкс, що жило на горі біля Фів і вбивало кожного, хто не давав відповіді на його запитання: «Хто з живих істот ранком ходить на чотирьох ногах, вдень на двох, а увечері на трьох?», - серед присутніх у кабінеті Федорчука не було, та й той навряд чи б хтось зміг проникнути в лабіринт міркувань голови КДБ УРСР, щоб зробити якийсь вислід. Навіть майор Бузина, який мав розум набагато гостріший, ніж у піфій з Дельфів чи Едіпа, продовжив чудуватися мовчанню Федорчука і його незвичній поведенції, бо в цій ситуації царем Едіпом із Фів був сам Федорчук на прізвисько «Фердинанд», і саме він, Федорчук, мусив розв’язати придибенцію з нападом невідомих терористів, стріляниною, підпалом вхідних дверей будівлі КДБ і несподіваним наслідком навчальної тривоги при участі офіцерів 5-го управління на чолі з генералом Свєтковим, яка повинна була закінчитися звільненням майора Бузини з органів державної безпеки, - цього майор Бузина не знав і знати не міг, - а закінчилася, чи ще не закінчилася тим, що він, Федорчук, повинен або дати відповідь на шараду з невідомими терористами, стріляниною і пожежею, бо Андропов запитає, і доведеться покласти погони і партквиток, чи, може, й у тюрму сісти, - ворогів і заздрісників у нього хтозна-скільки, - або ж стерти її і забути.

Але поки що Федорчук мовчав, мовчали і присутні в його кабінеті.

Чутно було лише, як по вулиці Володимирській, поглинаючи сміття, повільно повз сміттєприбирач.

Гудів мотор, і, переборюючи шум двигуна та скло на вікнах кабінету голови КДБ УРСР, до вух присутніх знадвору долинула пісня:

Засвіт встали козаченьки,

В похід з полуночі,

Виплакала Марусенька

Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького

Богу помолися!

Пісня гучала спочатку тихо, потім дужче, співак мав приємний і чистий голос, тенор, високий і лункий, з красивими обертонами, майже такий, як у народного артиста Української РСР Костянтина Огнєвого, співав він вільно і розкуто, проте відшліфованості, яка зазвичай набувається співаком під час навчання в консерваторії, йому трішки бракувало - досвідчене вухо б визначило, що пісню виконував не соліст Київської державної філармонії чи Державного заслуженого українського народного хору імені Григорія Верьовки, а якийсь аматор, і співав він без музичного супроводу, тобто a capela.

Біля приймальні КДБ УРСР, де колись мав резиденцію академік Михайло Грушевський, роторний вал сміттєприбирача загорнув під себе мерлушкову шапку метикуватого і пильного громадянина Панікадила, по ходу під бордюром коло центрального входу в будинок КДБ - пантофлю з лівої ноги полковника Фурси та рештки шинелі і кашкет мужнього і героїчного чекіста Бузини.

Майор Бузина сидів, зосереджено дивлячись на Федорчука, і теж був схожий на сфінкса, тільки меншого розміром, ніж Федорчук на прізвисько «Фердинанд».

Товариш Панікадило, який теж, крім прізвища, мав ще агентурне прізвисько «Едісон», заспокоївшись після сірчаного заштрику з подвійною дозою галоперидолу, міцно спав, втім, ще трохи посмикуючись, для надійності прив’язаний до ліжка у зачиненій на замок і з заґратованими вікнами палаті психоневрологічного диспансеру імені академіка Івана Павлова, що розміщений на Подолі на вулиці Фрунзе.

Христина з верхнього поверху двічі спускалась до свого сусіди Панікадила в його квартиру за сіллю, довго тиснула на кнопку дзвінка, однак двері не відчинялись.

Полковник Фурса після двох пігулок демидролу і тазепаму та заштрику з вітамінно-гормональним препаратом відпочивав у сусідній двохмісній палаті.

Поряд з полковником Фурсою лежав пацієнт, який перебував у диспансері вже рік. Він не звертав уваги на нового сусіду і не спав. Пацієнт складав вірш, він був поетом і до лікування у психоневрологічному диспансері імені академіка Івана Павлова - учасником самодіяльного літературного об’єднання «Молодняк». Після глибоких і тривалих роздумів пацієнт навпомацки надгризеним олівцем записав у зошиті: «Багряне сонце падало в могилу, // Немов жоржину зрізав гострий ніж», - і заховав зошит у тумбочку. «Завтра санітар, - втім, подумав пацієнт, - знайде зошит, віддасть його лікарю, той прочитає вірш і передасть у КДБ, там літературознавці в цивільному зроблять висновок, що вірш занепадницький, отже ідейно шкідливий, після чого лікар припише галоперидол замість тазепаму, та ще й аміназин на додаток». Пацієнта штрикали галоперидолом і аміназином перший місяць його перебування в диспансері, потім, враховуючи наявні ознаки одужання, радикальне лікування відмінили, і він перейшов на прийом легших препаратів. Пацієнт не хотів, щоб його знову штрикали галоперидолом та аміназином, тому вирвав аркуш, подумки прочитав вірш, щоб міцніше закарбувати його в пам’яті, з’їв аркуш і заснув.

Перехожий, який першим підтвердив практичну обґрунтованість науково-контррозвідувальних пошуків кандидата фізико-математичних наук Панікадила, не спав. Він лежав на голій підлозі у кутку камери ізолятора попереднього ув’язнення поряд з парашею, картаючи себе за те, що встряв у розмову з поважним громадянином у мерлушковй шапці, яку той вів навпроти входу в приймальню КДБ УРСР. «Яка зараза мене зупинила? - мордував він себе. - І чого я, дурень, не заскочив перед тим у пивничку?! Поспішав додому найкоротшим шляхом, мудило! Роззявив рота перед балакучим професором у мерлушковій шапці біля КГБ, підорас! Звідки він взявся, козел, і де його тепер шапка? А зрешта, щоб вони повиздихали такі горе-теоретики! - практикою давно доведено, що дорога катетами поза НКГБ-МГБ-КГБ коротша, ніж гіпотенузою повз НКГБ-МГБ-КГБ, як і те, що будь-який зиґзаґ коротший тієї прямої, на якій розміщене НКГБ-МГБ-КГБ на вулиці Володимирській (колишня вулиця Короленка) між вулицями Ірининською і Малопідвальною. Мудаки - усі ці вчені професори! Вони кажуть, що Земля обертається навколо Сонця, хоча в календарях пишеться, і се доведено практикою, що Сонце вранці сходить над Землею, а увечері заходить: «Схід Сонця - 6 год. 40 хв., захід Сонця - 17 год. 41 хв., тривалість дня - 10 год. 59 хв.», - якби Земля крутилася навколо Сонця, то писали б, що вранці Земля повертається до Сонця обличчям, а увечері - жопою, тривалість дня - 10 год. 59 хв.; я ще в школі вчив віршика Максима Рильського: «А сонечко сходить // та все звідтіля, // від Сталіна-батька, // з Москви, із Кремля», і вчителі нас у школі вчили: «Ходіть завжди по прямій доріжці, а не зиґзаґами». От я і пішов по прямій і де опинився? В жопі. Добре буде, якщо ся історія для мене закінчиться лиш 15-добовим покаранням за хуліганство. А можуть пришити статтю за антирадянську агітацію і пропаганду і відправлять на 15 років туди, де одні раки та зеки зимують». Перехожий був недосить поінформований у юридичних питаннях, тому не знав що 15 років ув’язнення за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду суд визначає лише тим, хто вже мав судимість за цією статтею, а той, хто вперше став на шлях антирадянської діяльності, по максимуму міг розраховувати лише на 7 років ув’язнення і 5 років заслання, цебто в сукупності 12 років, а не 15, хоча стосовно катетів і гіпотенузи певну рацію він мав.

Не спав у камері і об’єкт ДОР «Ескулап», який після ґрунтовного інструктажу досвідченого в юридичних питаннях підсадного міліцейського агента «Марчело» продумував варіанти завтрашньої явки з повинною і щиросердого зізнання свого переступу, аби зменшити для себе невідворотну міру покарання за вчинений злочин, як його вчив «Марчело», пригадуючи, коли ж він отримав, як хабар, злощасну банку розчинної кави вартістю 1 рубль 80 коп. і куди він подів ту банку, тому що розчинної кави зроду не вживав і не вживає. Підсадний міліцейський агент «Марчело» після ситної вечері, яку йому влаштував старший лейтенант державної безпеки Олександр Іванович Бездоля в кімнаті слідчого при ізоляторі попереднього ув’язнення, безтурботно спав на шконці першого ярусу у камері.

Спав у генеральській палаті шпиталю після операції над розбитою головою, яку зробив терміново викликаний начальник військово-медичної служби КДБ УРСР полковник медичної служби Караванов, та снодійного препарату і 1-й заступник голови КДБ УРСР генерал Муха. Рана виявилась не важкою, череп не постраждав - Муха відбувся струсом мозку середньої тяжкості.

* * *

- Що за музика о…

Федорчук подивився на годинник, стрілки показували на другу, і звернувся до начальника 5-го управління:

- …о другій годині ночі біля будинку Ке-Ге-Бе, товаришу начальник політичної контррозвідки?

Свєтков, роззираючись вусібіч, розгублено відповів:

- Доповідаю, товаріщ прядсядатєль. Не можу знати, товаріщ прядсядатєль…

- Погано володієш оперативною обстановкою, Свєтков, - хмуро промовив Федорчук.

- Можливо, ворожі націоналістичні елементи скористались ситуацією, пов’язаною з диверсійним нападом на адміністративний будинок КДБ УРСР, - висловив здогад Свєтков, злякано озирнувшись на вікно, - і треба приймати додаткові заходит оборони?

Федорчук натиснув кнопку виклику ад’ютанта, двері відчинилися, в отвір просунулась голова Дзеньзібара.

Він мовчки дивився на Федорчука, чекаючи запитання і демонструючи готовність виконати яку б там не було його чергову вказівку.

- Що за пісня, Дзеньзібар?

- Марусі Чурай, Віталію Васильовичу, - скоромовкою відповів Дзеньзібар.

- Якої ще Марусі?

- Маруся Чурай написала цю похідну пісню для запорозьких козаків…

- Я питаю, не хто написав пісню, а хто її співає о другій годині ночі під будинком Ке-Ге-Бе?

- Миттю дізнаємось.

Через дві хвилини в отворі знову з’явилась голова Дзеньзібара:

- Віталію Васильовичу, це водій мусоровоза, Калинкович Володимир Дмитрович, 28 серпня 1940 року народження, уродженець Сумської області, проживає за адресою: місто Київ, Високовольтний бульвар, дом 131, корпус «Б», у відомчій квартирі 83/2 управління комунального господарства, відділення зв’язку 160, прописаний у місті Києві 20 травня 1971 року, працює водієм автотранспортного підприємства міського комунгоспу, держномер машини КІЯ 05-05, вулицею Володимирською прибирає мусор, одночасно виконуючи у кабіні на своєму жовто-блакитному мусоровозі українські пісні про запорозьких козаків, створених Марусею Чурай.

- Чому - «жовто-блакитному»?

- А це заводське фарбування таке у мусоровоза: жовтого кольору з блакитною смугою посередині оперезаний, щоб примітніше було, коли мусор прибирає, як і у міліції транспорт.

- Але причому тут Маруся, мусор і міліція в сукупності?

- Збіг, Віталію Васильовичу.

- Цей мусоровоз належить КДБ?

- Ні, Віталію Васильовичу, комунальній службі міста.

- Чому ж у нього номери автобази КДБ - 05-05, як у мого заступника Мухи?

- Збіг, Віталію Васильовичу, у товариша Мухи серія «КІ А», а у мусоровоза «КІ Я».

- Занадто багато збігів. Дай команду працівникам комендантського відділу, які не постраждали від нападу, зняти з роботи водія мусоровоза і відправити в міліцію під адміністративний арешт.

Федорчук повернувся до Свєткова.

- Тепер тобі завдання. Автора пісні - Марусю Чурай і її виконавця - Володимира Калинковича взяти в оперативну розробку з окраскою «антирадянська агітація і пропаганда в усній і письмовій формі». Справу на Марусю Чурай вести у 5-му управлінні, на Калинковича матеріали передати у 5-й відділ УКДБ по Києву і області. Пісні Марусі Чурай заборонити як застарілі і ідеологічно шкідливі, по лінії міністерства культури вилучити їх із репертуарів усіх творчих колективів. Міністрові комунального господарства УРСР товаришеві Площенку дати вказівку водія Калинковича після відбуття адміністративного покарання перевести на посаду кочегара-грубника у гуртожиток для умовно звільнених від покарання злочинців. Підготувати проект доповідної записки в ЦК КПУ і в КДБ СРСР з нашими пропозиціями про необхідність заміни фарбування автомобільної техніки органів внутрішніх справ і комунального господарства з націоналістичною символікою в інакший колір, який би відповідав змісту і напрямам діяльності вказаних відомств. Дзеньзібар, - звернувся Федорчук до свого ад’ютанта, - ти запиши і передай в інспекцію для контролю.

Капітан Дзеньзібар сказав:

- Віталію Васильовичу, Маруся Чурай говорить піснями, по-іншому вона не розмовляє ні в усній, ні в письмовій формі. Вона, взагалі-то, полтавчанка.

Федорчук з-під набряклих повік похмуро глянув на нього:

- Дзеньзібаре, помовч і виконуй те, що я тобі наказав. «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького я в школі читав.

Помисливши, додав:

- Пісні небезпечніші, ніж розмови у будь-якій формі - усній чи письмовій.

- Завтра зразу ж заведемо справи і доповімо проект доповідної записки в ЦК КПУ, товаріщ прядсядатєль! - запевнив генерал Свєтков. - Пісні заборонимо! Після заборони гурту Леопольда Ященка «Гомін» рецидивів не було, окрім цього випадку. Може, Калинкович був серед членів гурту, ми перевіримо його по обліках, списки у нас є, всі під агентурно-оперативним наглядом. Але такого прізвища я не пам’ятаю. Це якийсь новий націоналіст. Пісні співати вміє.

- Новий! Це твої прорахунки, Свєтков. Звідки він з’явився?

У майора Бузини тьохнуло серце. «Та ні, Володя - надійний боєць, танкіст. Не видасть», - заспокоїв він себе.

Свєтков промовчав, щось старанно записуючи в нотатник.

- Не завтра завести справу, - Федорчук подивився на годинник, стрілки показували другу годину початку доби, - а сьогодні! І щоб ніякого «гомону», ніяких «гуртів» і «калинковичів» ані вдень, ні вночі! Калинковича притиснути так, щоб заспівав козлетоном. І щоб все своє життя козлетоном співав російські народні пісні і частівки. «Калінка, калінка моя, в саду ягода, малінка моя». Якщо захоче співати.

* * *

Федорчук посидів ще деякий час, роздумуючи про щось своє.

В закапелку живота стиха зазвучав «Турецький марш» і пропав. Він важко піднявся і попрямував у внутрішню кімнату відпочинку. Там налив повний фужер коньяку, навстоячки випив і почекав, поки приємна рідина дотече до того місця, звідки грала і де перед тим цю хвилину замовкла музика. Почекав, поки музика з’явиться ізнов. Ще кілька хвилин постояв перед верцадлом, уважно вдивляючись у своє обличчя, відтак налив у долоню пів флакона одеколону «Красная Москва», густо протер ним шию, підборіддя і скроні, обдивився себе в дзеркало і знову повернувся в кабінет.

Присутні за столом сиділи мовчки, чекаючи голову.

Повернувшись, Федорчук обперся об столішницю і повільно сів; оркестр продовжував виконувати «Турецький марш» Моцарта, коньяк бадьорив так, що мелодія почала звучати аж надто голосно.

Федорчук обачно пригнітив гучність, бо йому зовсім не хотілось, щоб хтось почув, як у нього за вухами біля потилиці, починаючи від шлунку, звучить саме цей, а не інший марш, тому що засідання Політбюро ЦК КПРС ще не відбулось, рано було надто радіти, щоб не наврочити, а треба було залагоджувати наслідки події.

Він - не дурень Лаврентій і хитріший за Микиту.

Жуков запопадливо дивився на Федорчука, чекаючи наступних розпоряджень.

Федорчук помітив Жукова і перервав мовчанку.

- Те-е-ек, - протягнув він, - ось ти теж, Жуков, служив зі мною у Північній групі радянських військ в Східній Німеччині, займався агентурно-оперативним забезпеченням центральних продовольчих складів групування в Потсдамі, кажеш, що жодна миша без документів на об’єкт не проникала?

- Так точно, Віталію Васильовичу, жодна миша без документів.

- Тоді скажи, чи схожий майор Бузина на хера Мюллера?

- Якого хера Мюллера? Начальника відділу «штазі» у Потсдамі?

- Не того хера. Хера обергрупенфюрера Мюллера, того, що грає Бронєвой.

Полковник Жуков уважно придивився до майора Бузини, помовчав, нахилив голову наліво, потім направо, приглядаючись сумлінніше, і рішуче заперечив:

- Ні не схожий. Майор Бузина схожий на Микиту Сергійовича Хрущова, коли той командував партизанським рухом на Україні, чи… - полковник Жуков знову пильнувато подивився на майора Бузину, - чи, можливо, і на пізнішого Микиту Сергійовича, якщо замість гімнастерки одягне вишивану сорочку і в руки візьме стеблину кукурудзи з трьома качанами.

Майор Бузина кинув гадку, який варіант для нього кращий - бути схожим на Мюллера чи на Хрущова? «Мабуть, все-таки на Мюллера», - вирішив він.

- Втім, якщо одягти його у форму працівників МВД ГДР, поголити, причесати і змастити волосся брильянтином, то буде викапаний начальник інтендантської служби 7-го патрульного загону німецької поліції майор хер ґеноссе Мольтке. Ви його пам’ятаєте, тільки хер ґеноссе Мольтке стає зизоокий, коли вип’є грамів двісті шнапсу, і на вогонь кожен раз після цього не кидається, а у майора Бузини очі… - продовжував вчепистим поглядом придивлятися і ворушким носом принюхуватися до майора Бузини спостережливий полковник Жуков.

Майор Бузина очі не відвів, лиш на кілька секунд притримав дихання. Водночас він знову пожалкував, що не встиг після повернення з Москви запастися мускатними горішками. «Здається, на вулиці Свердлова 17) є кооперативний магазин, де продаються екзотичні продукти, чи ще, як їх називають, «колоніальні товари», - подумав він. - Завтра ж куплю, якщо живим вийду з цього кабінету».

Проте Федорчук не дав полковникові Жукову закінчити вислід:

- Добре, можеш йти. Увечері ти будеш мені потрібен на дачі, вказівки дасть Дзеньзібар, - хитнув він важкою щелепою у бік дверей і в тиші, що облягла кабінет, подумав: «З Марією Василівною на прощання відзначу нове призначення, може, й у Москву її заберу, тобто, натякну Щербицькому, що треба надійні кадри перевести у Москву, для зашифровки ще якесь прізвище скажу…» Відтак кілька секунд обережно послухав «Турецький марш» Моцарта, який не заважав йому вести розмову, а навпаки, допомагав спрямовувати її у правильному руслі, у тому руслі, яке неодмінно повинно привести його у кабінет на Луб’янці… а потім… подім подивимося… Повіки у нього ще більш обважніли, під музику захотілося спати, вперше, мабуть, після похорону сина, - і йому здалося, що з цього часу мучитися безсонням він уже не буде. Треба сьогодні ще поспати години зо дві-три, і щоб ніякий мудак більше його не розбудив, а потім чекати дзвінка Дзеньзібара, якого він залишить чекати дзвінка з Москви…

- Так, Рябоволе, - піднявши повіки, звернувся Федорчук до свого заступника з кадрової роботи, - не будемо відволікати справу на безрік, пиши наказ!

Генерал Рябовіл витягнув з портфеля зошит для нотаток проектів наказів голови КДБ УРСР, розгорнув і на чистій сторінці написав: «Наказ Голови КДБ УРСР «Про надзвичайну подію в КДБ УРСР і покарання винних».

- Пишу, Віталію Васильовичу, - сказав він.

Федорчук обома долонями пригладив волося на голові, нахилив голову, потім глянув на Свєткова, перевів погляд на Рябовола, який з готовністю чекав, що йому писати.

* * *

Федорчук знову опустив обважнілу голову і втупився похмурим поглядом у стіл, на блискучій поверхні якого віддзеркалювавалась його подобизна, а він любив дивитися на себе в дзеркало, навіть стіни і стелі клозетів та ванних кімнат на його дачі в Кончі-Заспі були облямовані привезеними з НДР верцадлами - то постарався полковник інтендантської служби Жуков, який за цю роботу отримав відзнаку «Почесний спіробітник органів державної безпеки СРСР». Федорчуку подобалися його коханки, відображені у дзеркалах на його дачі; наразі він дивився на блискучу поверхню стола, як у дзеркало, і зрапта замість себе побачив перед собою старшого лейтенанта Бездолю.

Бездоля з-за голови показав два пальці ріжками.

Федорчук побуряковів і прошипів до Рябовола:

- Здається, я тобі давав наказ особисто проконтролювати маршрут старшого лейтенанта Бездолі від київського вокзалу до Львова? На тривозі я його сьогодні не бачив, тебе - бачу, отже, де цей Пиздоля і хто виконує мій наказ?

- Не вийшло, Віталію Васильовичу, - підхопився Рябовіл. - Він і тут виявився попереду паровоза, значить, тільки в іншому напрямку. Генерал Свєтков дав йому розпорядження відбути у Калугу для проведення профілактики об’єкта ДОР якогось «Езопа», який після арешту антирадянщина «Фаль… Фальсифікатора» зник з місця проживання, маючи намір втекти за кордон, але опинився в Калузі. Бездоля взяв, значить, два пуди ковбаси і сала в Мархалівці, встиг придбати квиток у нашій касі у Михалевського і вже увечері перед тривогою, значить, відбув поїздом у Калугу через Москву.

- Навіщо Бездолі два пуди ковбаси і сала? Він, що, має намір залишитися в Калузі на ПМЖ?

- Ні, то на команду генерала Свєткова він взяв м’ясні продукти і жири для підтримки російських колег. Там з продуктами дефіцит.

- Те-е-ек, цей Бездоля невловимий, виявляється. Навіть для заступника голови КДБ УРСР з кадрових питань…

- Віталію Васильовичу, я тут причім? Команду попереду паровоза їхати в Калугу дав Бездолі генерал Свєтков. Бездоля навіть не встиг написати рапорт на відрядження, замість Бездолі рапорт написав начальник його відділу майор Каламарчук і передав у мою приймальню моєму референтові Сірому, який оформив відрядження.

Федорчук втопив палець у кнопку зв’язку з приймальнею.

Негайно в отворі дверей з’явилась голова Дзеньзібара.

- Викличи Каламарчука. Щоб через дві хвилини був тут!

Дзеньзібар залишив двері відчиненими, і через чотири хвилини з приймальні стройовим кроком зайшов до кабінету майор Каламарчук у військово-польовій формі. Майор Каламарчук мав прізвисько «Нарцис» за те, що перед кожним викликом до начальства репетирував свою доповідь перед дзеркалом, у різних варіаціях і аж до дрібних деталей.

- Товаришу голово Комітету… - приклавши руку до кашкета, почав рапорт майор Каламарчук.

- Каламарчук! - гримнув Федорчук і вдарив кулаком по столу. - Я тебе народив, і я тебе уб’ю! Де твій Бездоля?

Майор Каламарчук замружив очі, розтулив їх і злякано доповів:

- Старший лейтенант Бездоля з санкції генерала Свєткова виїхав у Калугу для профілактики розшуканого об’єкта ДОР «Езопа», товаришу голова!

Рапорт майор Каламарчук почав тенором, всередині перейшов на дискант і слова «товаришу голова» закінчив фальцетом.

- У Калугу! З санкції Свєткова! А ти хто?! Чому ти покриваєш художества свого Пиздолі ще й сприяєш йому? Сам такий?! Більше бабами цікавишся, ніж роботою! Мені скаржилась твоя сусідка…

- Сусідка! - зойкнув майор Каламарчук. Він впав на коліна, притиснув кашкета до грудей і в тій же тембровій послідовності заблагав:

- Батьку, батьку, карайте, тільки не вбивайте! Не винен я! Я о сьомій годині ранку йду на службу і повертаюсь о першій ночі. Щоденно! І в будні, і у вихідні. Сусідку бачив три місяці тому в секретаріаті, мимохідь, з того часу не зустрічався.

«Недойобана, - згадав сусідку майора Каламарчука начальник військово-мобілізаційного мобілізаційного відділу полковник Савченко. - Коханка Віталія Васильовича, він її перевів з прикордонного округу. Чи мало у нього тут блядєй? Дрючить, але рідко, певно, вже набридла. Тепер на всіх підряд скаржиться Віталію Васильовичу, що нібито її хочуть зґвалтувати. Каламарчук не бреше, до того ж він не такий сміливий, щоб підбивати клинці під коханку голови, може, вже й колишню. Я сам від неї тікаю за сто метрів, коли бачу в коридорі. А Віталій Васильович, виявляється, дав їй квартиру поряд з Каламарчуком у будинку на бульварі Лесі Українки, 28».

Майор Каламарчук стояв на колінах.

Федорчук зламав олівця, помовчав, гамуючи роздратування, викинув цурупалки в кошик для сміття і вийняв із стаканчика новий олівець.

- Сьогодні ж спільно з Рябоволом розшукати Бездолю, повернути у Київ, на вокзалі поставити попереду паровоза і відстежити, щоб він біг попереду паровоза до самого Львова! Зрозуміло?! Я тебе, Каламарчук, поставив начальником над культурою, окремий відділ створив, а тут замість посилення боротьби під вікнами КДБ націоналісти вночі співають пісні Марусі Чурай! Доборолись! Хто дозволив? Прослідкуєш за Бездолею і сьогодні ж заведеш розробку на Марусю Чурай, щоб жодної пісні, ні вдень, ні вночі! Розкумекав?

- Розкумекав, товаришу голово! - Майор Каламарчук нічого не уторопав, ні про паровоз, ні про Бездолю, ні про Марусую Чурай, зрозумів лише те, що наразі вбивати його Федорчук не буде. - Дозвольте виконувати наказ?

- Геть! - показав Федорчук на двері кабінету.

Каламарчук піднявся з колін, повернувся через праве плече, ляпнув правим чоботом по паркету і підняв лівий.

- Одставить! - зикнув Федорчук.

Каламарчук зупинився з піднятою лівою ногою.

- Скажеш Дзеньзібару, щоб сьогодні провів з тобою курс стройової підготовки.

Не повертаючись, Каламарчук запитав:

- Дозвольте виконувати наказ?

- Виконуй.

Майор Каламарчук вдарив по паркету лівим чоботом і вийшов до приймальні, де його вже чекав капітан Дзеньзібар.

«Детермінізм», - подумав майор Бузина.

Федорчук провів поглядом майора Каламарчука і, не дивлячись на полковника Савченка, сказав йому:

- Мобвідділу разом з комендантським відділом, тобто комендантському відділу під керівництвом військово-мобілізаційного відділу, з наступного понеділка протягом двох місяців замість фізичної підготовки проводити по всіх підрозділах двічі на тиждень заняття із стройової підготовки, щоб служба медом не здавалась, тессезеть. Через два місяці на полігоні прийняти заліки з урочистим проходженням кожного підрозділу в «коробці» під музику.

Генерал Рябовол продовжував стояти.

Федорчук поглянув на нього і сказав:

- Сідай. І пиши наказ за результатами тривоги, тессезеть. «Перше».

11.6.

Федорчук опустив голову, побачив на столі своє віддзеркалене обличчя, старший лейтенант Бездоля зник, і зачекав, поки під діафрагмою шлунку з’явиться музика «Турецького маршу» Моцарта. Музика з’явилась, від шлунку піднялась до потилиці і вух, Федорчук подумав, що не варто було б витрачати час на всі ці дрібниці, коли найголовніше для нього - виспатися, давно йому не хотілося так спати, чи взагалі не хотілося спати, і дочекатися дзвінка Брежнєва і умовної фрази Дзеньзібара, а до того він мусив зробити усе, щоб нічого не завадило тому дзвінку. «Та не дрібниці, - сам собі заперечив, - стройову підготовку введу по всій системі КДБ СРСР, для всіх підрозділів, і гайки на Україні треба і далі закручувати, повинищувати все, що може стимулювати націоналістичні процеси і втрату політичної пильності тут без мене», - і сказав:

- Пиши, Рябоволе. Перше. Майору Бочонкіну (особистий номер такий-то): за щиросерде зізнання і виявлену спритність під час проведення навчально-бойової тривоги зняти раніше накладене на нього чергове дисциплінарне стягнення. Крапка.

Генерал Рябовіл розгублено глянув на Федорчука, той жестом показав - «пиши».

Майор Бузина розкинув мізками: «Яке ж останнє чергове дисциплінарне стягнення мав Ваня Бочонкін? Щось таке було, пов’язане з Талмудом і самогонкою? Чи з туалетом, «Фердинанд» сьогодні кілька разів натякав йому на туалет?»

Достотно майор Бузина не знав.

«Напевно, та пригода сталася, коли я був у Москві», - кмітував він і вирішив при нагоді, якщо не сяде в тюрму, запитати у самого Бочонкіна.

Федорчук продовжував диктувати.

- Друге. Друге-перше. Майору Бузині. Майору Бузині… - повторив Федорчук, відірвав погляд від власного портрета на блискучій поверхні стільниці і втупив очі в Бузину.

Майор Бузина витримав погляд.

Запала тиша.

- Друге-перше. Майору Бузині (особистий номер такий-то) оголосити подяку за успішну участь у проведенні навчально-бойової контррозвідувальної операції щодо припинення диверсійно-терористичного акту легендованої розвідувально-підривної групи, - в дужках (еРПеГе), - зарубіжних антирадянських центрів ЗЧ ОУН, яка згідно з планом проведення навчальної тривоги здійснювала намір підпалити будівлю КДБ і вчинити замах на життя першого заступника голови КДБ УРСР генерал-майора Муха Степана Несторовича. Крапка.

Генерал Рябовіл метушливо закреслив: «Про надзвичайну подію в КДБ УРСР і покарання винних» і написав: «Про проведення навчально-бойової тривоги в КДБ УРСР і заохочення співробітників 5-го управління КДБ УРСР, які відзначилися».

- Друге-друге, - продовжував Федорчук, - старшого оперативного уповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ УРСР майора Бузину підвищити у посаді і призначити…

Голова КДБ УРСР зробив паузу, Свєтков здригнувся - Федорчук міг одним розчерком пера призначити майора Бузину начальником 5-го управління, генерал-майора Свєткова виконуючим обов’язки начальника секретаріату на місце старшого лейтенанта Спірохіна, а старшого лейтенанта Спірохіна на місце майора Бузини, дарма що старший лейтенант Спірохін українською мовою не володів і російською гаркавив.

Рябовіл теж заціпенів. Він не любив майора Бузину за те, що той розмовляв винятково українською мовою, навіть з ним - заступником голови КДБ УРСР з кадрової роботи, до керівників завше звертався із словом по імені і по батькові, хоча відповідно до встановлених вимог треба обертатися, називаючи військове звання чи посаду, і вважав усіх працівників Управління кадрів неробами і косоголовими. До того ж, майор Бузина колись був його начальником, і вимогливим начальником: в міськкомі ЛКСМУ Рябовіл працював інструктором у відділі фізкультури та оборонно-масової роботи, який очолював Олексій Григорович Бузина, і той ганяв його зранку до вечора, як відомий добродій Сидір відому тварину, завдяки чому рівень оборонно-масової роботи в районі тоді виріс до небаченої висоти.

- … призначити, - повторив Федорчук і замовк. В кабінеті запала тиша.

Запала така тиша, що було чутно, як на Подолі, десь в районі вулиці Фрунзе, збрехнув пес, йому відповів другий з Лук’янівки, і знову стало тихо.

У вікна кабінету дивилася глуха березнева ніч, що не відрізнялась від попередніх лютневих ночей, бо весна барилась, натомість стояли відзимки, та й на весняне рівнодення ще не зовсім перехилило; а, може, й не березнева, а листопадова чи груднева, бо день був, як рік, і ніч була, як день, і ранкові сірі сутінки не відрізнялись від вечірніх присмерків, - чи то весною, чи восени, чи взимку.

Федорчук глянув на годинник, який висів у його кабінеті над вхідними дверима. Стрілки показували на другу. «Що за чортівня?! Чи зіпсувався годинник після аварії і тимчасового увімкнення запасного електропостачання?» - подумав він і натиснув кнопку, викликаючи Дзеньзібара.

Через секунду Дзеньзібар просунув голову в отвір дверей.

Генералові Свєткову, знервованому від невизначеності і паузи, яку затягнув Федорчук, здалось, що то величезна гусінь тутового шовкопряда зазирнула до кабінету.

Він заплющив очі, щоб відігнати видиво, і поворушив пальцями ніг.

Ноги у чоботах залишались мокрими.

- Котра година? - запитав Федорчук.

Дзеньзібар увійшов до кабінету, глянув на свої ручні «командирські», надув щоки і відповів.

- Рівно друга, Віталію Васильовичу.

Федорчук подивився на свої ручні «швейцарські», вони теж показували рівно другу годину ночі, і закінчив:

- … майора Бузину підвищити в посаді і призначити начальником свиноферми підсобного господарства КДБ УРСР в селі Мархалівка Васильківського району Київської області.

Свєтков і Рябовіл полегшено зітхнули.

- Третє. Підготувати подання на присвоєння першому заступникові голови КДБ УРСР генерал-майору Муха Степанові Несторовичу звання «Почесний співробітник органів державної безпеки СРСР» і військове звання генерал-лейтенант.

Секунд десять поміркував, потім кинув:

- Одставить! Питання зі званнями вирішимо пізніше, залежно від стану здоров’я Степана Несторовича. Можливо, представимо його до Бойового ордену Червоного Прапора. Зачекаємо, поки надійдуть висновки лікарів про тяжкість отриманих поранень і їхні наслідки. Закреслив?

- Закреслив.

- Пиши далі. Четверте. Начальникам управлінь та окремих підрозділів КДБ УРСР - вилучити у всіх співробітників табельну зброю та боєприпаси до неї і організувати їх зберігання в окремо обладнаному охоронною сигналізацією сейфі. Зброю видавати лише на чергування - в дужках: без набоїв та проведення тренувальних і залікових стрільб - в дужках: боєприпасами забезпечує відповідальний за проведення стрільб.

П’яте. Наказ оголосити офіцерам і прапорщикам, які брали участь у навчально-бойовій тривозі та її забезпеченні, і попередити під розписку про кримінальну відповідальність за розголошення таємниці. Все. Крапка.

Майор Бузина неквапом звівся на рівні, секунди три-чотири помовчав, дивлячись у підлогу, затим підняв голову і, глянувши у вічі Федорчукові, чітко вимовив:

- Благодарю за довєріє, товаріщ прєдсєдатєль. Постараюсь єво оправдать. Служу Совєтскому Союзу.

Генерал Рябовіл подумки задоволено потер руки: «Ти смотрі, каков! Пєрвий раз слишу, чтоби Бузіна заговоріл по-русскі. Научіл такі єго наш прєдсєдатєль русскому язику! А на каком язикє он тєпєрь со свіньямі будєт разговарівать? Вєдь наші жівотниє нє колхозниє, украінского язика нє понімают? Прідьотся єму с етого дня со всємі свіньямі разговарівать на русском, жізнь научіт!»

Рябоволові захотілося дрібно захихотіти від власного дотепу. Щоб стримати недоречний у цій ситуації смішок, він закашлявся, удавши, що нібито похлинувся слиною.

Федорчук відвів очі від Бузини і звернувся до начальника 5-го управління.

- Слухай, Свєтков, дай команду, щоб твій водій відвіз майора Бузину додому. Не буде ж він без шинелі, головного убору і з сажею на лобі через усе місто сурганитися.

І олівцем показав Бузині на двері:

- Можете йти, завтра приймете об’єкт. З письмовим наказом вас ознайомить начальник господарського відділу полковник інтендантської служби Жуков. І щоб у вас усі свині по струнці ходили, тессезеть, і дисципліни дотримувались, як належить у підсобному господарстві КДБ!

Коли за Бузиною причинились двері, Федорчук ще трохи помислив і звернувся до начальника мобвідділу КДБ УРСР полковника Савченка:

- Тепер я тобі розкажу, як треба, тессезеть, скласти звіт щодо проведеної навчально-бойової тривоги для співробітників 5-го управління КДБ УРСР при участі, тессезеть, легендованої групи бандерівських терористів. Потім на підставі звіту ви спільно з генералом Муха… одставить, спільно з генералом Рябоволом підготуєте доповідну в ЦК КПУ і шифротелеграму в Москву.

- Що там у тебе? - запитав Федорчук, побачивши в отворі дверей голову Дзеньзібара.

- Віталію Васильовичу, прибув спецкур’єр з Москви, фельдзв’язком привіз таємний пакет з Президії Верховної Ради СРСР.

У Федорчука тьохнуло серце.

- Чого ж ти стоїш? Давай!

Капітан Дзеньзібар зайшов до кабінету і поклав на стіл пакет і ножиці.

- Розрізати?

- Не треба, я сам.

Федорчук важко устав, взяв пакет з ножицями і пішов до кімнати відпочинку.

В ногах стало млосно, він сів у крісло і втупився в пакет.

Серце гупало, як поршень парового млина, сіпались судини на скронях і лобі, голову ніби стягнуло тугим обручем. Не встаючи, правою рукою налив фужер коньяку трохи не по вінця і випив трьома ковтками. Посидів кілька хвилин, коньяк вдарив у голову, збив тиск і теплою хвилею покотився вниз.

Зазвучав «Турецький марш» Моцарта.

«Так, уже призначили мене головою КДБ СРСР, цікаво, хто ж призначив: ще Підгорний чи вже Брежнєв? Значить, не стали чекати завтрашнього дня, Політбюро відбулося сьогодні, чи вже учора. Щербицький знає? Може, подзвонить йому? Ні, зачекаю».

Федорчук взяв ножиці, розрізав пакет і вийняв удвоє складений папір. Розгорнув, - в шлунку і за потилицею звучав «Турецький марш» Моцарта, - почав читати: «Таємно, голові КДБ УРСР тов. Федорчуку В. В.,… відповідно до встановленої форми прошу терміново надати представлення для нагородження працівника КДБ УРСР майора Бузини Олексія Григоровича орденом Дружби Народів за вагомий внесок у боротьбу з українським буржуазним націоналізмом та зміцнення інтернаціональної єдності радянських народів…», - у Федорчука очі полізли на лоб, туди, де щойно сіпалась кровоносна жилка.

Він протер очі, глянув на текст, текст не змінився. Внизу стояв підпис: «Секретар Президії Верховної Ради СРСР - М. П. Георгадзе».

Федорчук зім’яв папір і викинув його під стіл.

Потім нагнувся, підняв, розірвав на дрібні клаптики і з люттю шпурнув у кошик для сміття.

- Хуй йому в сраку, а не орден! - сказав і далі брудно вилаявся: - Шмутціґе швайн! 18) - хай на свинях заробляє нагороди! - Брудних німецьких лайок Федорчук навчився ще з часів своєї служби в Австрії і Німеччині. - А завтра розберемося з Георґадзе, занадто довго засидівся цей грузин, бля, на посаді. Скажу Брежнєву, щоб викинув його геть! Берія правильно зробив, що викинув того вусатого грузина з Кремля. - Федорчук гикнув. - Ні, неправильно! Правильно зробив Микита, що роздавив Берію, як мандавошку. Загравав з українськими націоналістами, американцями, німцями, бач, хотів Німеччину і Корею об’єднати - ніколи цього не буде, а об’єднаються, коли ми скажемо, став агентом іноземних розвідок, на Україну посадив свого ставленика Мєшика, який звідси снував ворожу павутину в республіці наказом Берія. Ясно, що і Україну, і Грузію хотів зробити самостійними, сволота!

Федорчук по-хазяйськи обвів поглядом свою кімнату відпочинку і побачив навпроти у кріслі заступника Мєшика - Мільштейна, з засуканими рукавами сорочки, ластовинням і рудим волоссям на руках і з такою ж могутньою статурою, як і Федорчук, тільки майже без надлишку жиру. Кабінет Мільштейна був на цьому ж 4-му поверсі, в іншому кінці. Тепер його займав Муха. Певно, Мільштейн прийшов в кабінет до Мєшика снувати ворожу павутину.

- Геть! Пішов нахуй! - наказав Федорчук, погрозливо піднімаючись зі свого крісла, і Мільштейн зник. Федорчук знову брудно вилаявся по-німецьки, хитнувся, вирівнявся і взявся за клямку дверей своєї кімнати відпочинку.

У кабінеті Федорчука його терплячи чекали генерал Рябовіл, полковник Савченко та працівники військово-мобілізаційного відділу КДБ УРСР.

* * *

О доброта й мелодія крута!

О яструба зіниця й серце чуле!

О ніжний мрець, печальний сирота!

Приспи сніги й небесні перегули,

пожежі зим і сірих літ літа,

спи, забувай своє життя минуле!

Фредеріко Ґарсія Лорка,

«Епітафія Ісааку Альбенісу» (з циклу «Позасвіття», переклад Дмитра Павличка)

ГЛАВА ХІІ. ДОНЕЦЬК - КИЇВ. ЗІРКИ І ТЕРНИ МАЙОРА БОЧОНКІНА 12.1.

Майор Бузина вийшов з кабінету, акуратно причинивши двері вхідного тамбуру. Він ще не зовсім оговтався після несподіваного рішення «Фердинанда», муляло й те, що якась ланка випадала в ретязі подій, які з ним сталися цієї ночі:

«Райкомівська «Волга», чорна і блискуча, неначе щойно виїхала з гаража, проте з заляпаними грязюкою номерами - це я точно уздрів, коли намагався вцілити у скати; дивний водій, який чомусь звертався до мене «гер оберґрупенфюрер», в той час, як я був у формі майора державної безпеки, хоча і в польовій, тобто без василькових петлиць і василькового околиша кашкета, але ж не ґештапо… потім вся ця веремія з «коктейлем Молотова», стріляниною, есесівцями, яких бачили лише зизоокий капітан Вареник і підпилий Ваня Бочонкін… несхожий на себе «Фердинанд»…» - роздумував майор Бузина, зачиняючи другі двері тамбуру, і ця невідомість докучала йому, як мусить непокоїти і муляти мізки чекіста будь-яка головоломка, доки він її не розгадає.

Дзеньзібар піднявся з-за столу, надув щоки і сказав:

- До побачення, Олексо Григоровичу. Відпочивайте і заліковуйте свої рани, отримані у нерівному бою з ворогом.

В кутку приймальні біля вікна сидів майор Каламарчук.

«Дзеньзібар щось знає», - припустив думку майор Бузина.

Ад’ютант Федорчука мав вигляд сільського галушкуватого парубка, який засидівся в женихах. Він був тлустим, з круглими раменами, мав жолобкувате, злегка побите віспою обличчя, коротке волосся, яке росло майже від брів і стирчало у різні боки, товсті губи і завжди заклопотаний вираз. Погляд у нього був, здавалось, однаково доброзичливий до всіх, проте майор Бузина не раз помічав, бо мав спостережливе око, що уважний позирк Дзеньзібара міг бути і хитрим, і пильним, і проникливим, а при певних обставинах - і гострим, мов французька гільйотина, якщо хтось міг побачити той погляд через вузькі, як у Цеденбала, шпарини очей. Федорчук цінував Дзеньзібара і вважав призначення його на посаду свого джури найудалішим із усіх своїх кадрових рішень за час роботи в КДБ УРСР.

- До побачення, Олексо Григоровичу, - ще раз сказав Дзеньзібар, потискуючи руку Бузині, і підморгнув йому вузькими шпаринами лівого ока.

«Щось таки знає, - подумав майор Бузина, відповідаючи на потиск Дзеньзібара і намагаючись через щілинки повік побачити його очі - Але ж нічого, бісова душа, не скаже».

Двері з приймальні у довгий коридор четвертого поверху будинку КДБ були відчиненими. Майор Бузина відповів: «Бувайте здорові, Омеляне Макаровичу», - і услід за світлом з приймальні ступив у напівтемний коридор.

Дзеньзібар замугикав собі під ніс:

Гей ви, ляхове, вразькі синове, ік порогу посувайтесь,

Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте;

Посувайтесь тісно,

Щоб було мені, козаку-нетязі,

Де на покуті

Із лаптями сісти!

Майор Бузина призвичаївся до напівмороку і в глибині коридора, метрів за двадцять від приймальні побачив майора Бочонкіна, який стояв запитальним знаком, обпершись на підвіконня. Килимовою доріжкою майор Бузина підійшов до майора Бочонкіна. Майор Бочонкін незряче дивився у віконне скло, його обличчя нагадувало сум спантеличеного валашка, якого вівчар, остерігаючись недалекої грози, дочасно загнав у кошару.

- Льошо! - зрадів він, побачивши майора Бузину. - Що там діється? Мені чекати?

- Та ні, по-моєму, з нами питання вони закрили. «Фердинанд» сказав, що треба чекати команди про відбій тривоги, ще, мабуть, пару годин, поки вони там підіб’ють підсумки за результатами навчань. Хоча, паки, «Фердинанд» чи Рябовіл тебе можуть покликати. Однаково треба чекати. Слухай, а за що ти мав останнє стягнення? - пригадав майор Бузина пункт щойно продиктованого Федорчуком наказу. - За історію з туалетом і ключами, на яку «Фердинанд» натякав?

- Ні, то геть інша історія. Розповім, слухай сюди. Це все проти мене каламутить воду козел Святков. - Майор Бочонкін стріпнув головою, відкидаючи волосся з лівого ока. - Я його справді зачинив у туалеті. Але, присягаюсь честю радянського офіцера чекіста-комуніста, не для здійснення ідеологічної диверсії, як він вважає. Той випадок минулого тижня стався.

- Коли я був у Москві?

- Так. Того дня я провів три явки, п’ять агентурних повідомлень, тобто, п’ять «шкурок» доп’яв і оформив. Заморочився ущерть. А тут ще треба було під вечір бігти на зустріч з довіреною особою органів КДБ Каценбогеном, Володимиром Марковичем, по паспорту - Вульф Мордехайович, щоб повернути йому рукопис публіцистичної книги «Обережно: сіонізм!» з нашими зауваженнями, яку ми з ним удвох готуємо за планом контрпропагандистських заходів до чергової річниці створення держави Ізраїль. - Майор Бочонкін на віконному склі двома трикутниками намалював зірку Давида. - Дивись, Льошо, як наші сіоністи роблять цей символ, коли влаштовують антирадянські збіговиська у Бабиному Яру. Кожен учасник акції бере з собою по трикутнику, як у більярді, з трикутниками Києвом ходити дозволяється, у всякому разі - дозволялось, потім, прийшовши у Бабин Яр, парами складають по два трикутники один на одного, і виходить шестикутня зірка Давида! Хитро?

- Авжеж, - погодився майор Бузина.

- Тепер міліція за нашими орієнтуваннями відстежує усіх, хто з’являється на вулицях з трикутниками, - у нас голови теж не тільки для того, щоб ними їсти. Іде прихований сіоніст, наприклад, 29 вересня, коли вони у Бабиному Яру влаштовують збіговиська, чи 14 травня, коли Ізраїль відзначає чергову річницю свого утворення, у правій руці у нього трикутник, ліву тримає в кишені штанів. Міліціонер до нього: «Що за трикутник?» Він каже: «Я граю в більярд». «Покажи-но ліву руку». Він виймає з кишені ліву руку, а мозоля у нього між великим і вказівним пальцями, як у більярдистів, немає! І на руках замість крейди каніфоль! Ага, бреше, він грає на скрипці, а не в більярд! У кутузку його до наступного ранку! Письменника Віктора Нєкрасова затримали, він каже: «Я написав «В окопах Сталінґрада»! Ну то й що, що тобі за твої окопи Сталін дав свою премію, а 29 вересня і 14 травня ходити містом з трикутником не рекомендується! - Майор Бочонкін тильною стороною долоні витер малюнок і продовжив: - Але слухай, як воно було з туалетом і ключами, на які натякав «Фердинанд», коли намагався мені дошкулити. «Кальтенбруннер» теж робив тонкі натяки на товсті обставини, якщо ти чув, як він мене допитував, з якого вікна я стрибав, і хотів загнати на слизьке, чув?

- Чув, - сказав майор Бузина. - Я стояв поряд. Про слизьке не здогадуюсь.

- Отож слухай далі. Хапаю я течку з «сіонізмом» Каценбогена, зацибую в туалет, одночасно згадую, які у мене були зауваження по рукопису, відсцикаю, бігом вискакую з туалета, тому що практично вже запізнювався на зустріч з Каценбогеном, а цього я допустити не міг. Загалом, ти мене розумієш, хапанина і задрочена сіонізмом Каценбогена макітра. І тут я допускаюсь стратегічної помилки. Ти ж знаєш, ми сорок разів на день вискакуємо зі своїх кабінетів і сорок разів, виходячи, зачиняємо двері на ключ - з погляду забезпечення режимності, ні в якому разі не залишаючи у дзюрці замка ключ, як того вимагає інструкція і заступник начальника секретаріату стрлашний лейтенант Спірохін.

- Тепер уже тимчасово виконуючий обов’язки начальника секретаріату, - сказав майор Бузина.

- А Чапаєв?

- Написав рапорт на звільнення.

- Допік таки його Святков, - майор Бочонкін стріпнув чубом і обхопив скроні руками. - Василю Івановичу, Василю Івановичу… Він же один, як перст. Ні сім’ї, ні близьких друзів. Тепер уже побачимося там, звідки нас ногами вперед виносять, в ритуальній кімнаті моргу на вулиці Рози Люксембург… Йому ж уже й жити залишилось максимум на півроку… Хотів добігати на роботі… - Майор Бочонкін підняв очі гору, аж борлак на горлі сіпнувся, зітхнув і далі бадьоро продовжив: - Ти ж знаєш, наш «Петька», стрлашний лейтенант Спірлохін, великий пуриц, періодично бігає коридором і смикає за ручки, перевіряючи режим. Якщо знайде ключ у дверях, двері замикає, ключ кладе в кишеню, а потім радіє, коли замкнені колеги дзвонять йому і просять відімкнути. Тому кожен, заходячи в кабінет, виймає ключ із дзюрки і вставляє зсередини. Ти теж так робиш?

- Розуміється, згідно з інструкцією.

- От ця інструкція мене й підвела. На мою біду, перед останніми моїми відвідинами туалету, - «Кальтенбруннеру» я чітко доповів, що після того візиту більше в наш туалет я не заходив, ти чув?…

- Чув, але не зміркував, у чому суть.

- Зараз зміркуєш. Святков, значить, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - за годину перед моїм маневром у туалет на шляху до зустрічі з Каценбогеном, дав команду тому ж своєму халдею Спірохіну, який думає, що він уже не «Петька», а, надісь, «Чапаєв», викликати сантехніка - щось йому не подобалося, як працює бачок на унітазі, надісь, вирішив, що він гурчить по-антирадянському. Слюсар прийшов, на двері причепив табличку «Туалет тимчасово зачинено на ремонт», зсередини туалет на час ремонту зачинив на ключ, помудохався з бачком, змінивши його політичну орієнтацію на протилежну, але, мудило, коли пішов, табличку з дверей зняв - не забув! а ключ у дверях зсередини забув! І я теж, мудак, у якого голова була затуркана Каценбогеном і його сіонізмом, не зметикував, що виходжу із вбиральні, а не зі свого кабінету. Отже, машинально виймаю ключ з дверей, машинально вставляю ключ в замок з протилежного боку, двома обертами ключа зачиняю туалет, вважаючи, що свій кабінет, як того вчить нас інструкція, виймаю ключ, кладу його у праву кишеню і хуячу на зустріч з Каценбогеном, на ходу пригадуючи зауваження до рукопису «Обережно: сіонізм!»

Майор Бочонкін продемонстрував на пальцях, як він зачиняв туалет, вважаючи, що то був його кабінет, а не туалет, і як поклав ключ у свою кишеню.

- Святков у той час теж перебував в туалеті, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - напевно, перевіряв після ремонту політичну благонадійність бачка, і мене помітив, як я заходив посцикати, а я його - ні, це потім мені Левко Нежердецький усю історію переповів: я сцикав у пісуар, а Святков за мною через шпарину з кабінки спостерігав. Почувши, як клацнув замок після двох обертів ключа, як того вимагає інструкція, Святков вискочив з кабінки, смикнув за ручку - двері не відчинилися. Він ще кілька разів посмикав - результат той же. Нічого не досягнувши, починає стукати кулаками в двері і репетувати: «Спіймайте майора Бочонкіна з «єврейського» відділу, це він мене зі злочинним умислом зачинив у туалеті на замок!»

Народ коридором ходив, почув галас, не повірив, що я, майор Бочонкін, міг з хуліганських спонукувань зачинити гянярала Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - в громадському туалеті КДБ. Спробували йому допомогти, однак результат той же.

Почали шукати мене. Забігав Спірохін. Начальник нашого відділу Віктор Михайлович Проклов відповідає цікавим: «Майор Бочонкін пішов працювати над рукописом контрпропагандистської спрямованості під назвою «Обережно: сіонізм!», який ми повинні за планом контрпропагандистських заходів, підписаним головою КДБ УРСР товаришем Федорчук видати до чергової річниці створення Держави Ізраїль, разом з довіреною особою органів КДБ «К». Зустріч призначено на вимогу довіреної особи органів КДБ «К», у заздалегідь зумовлений час і в завчасу обумовленому місці, прізвище довіреної особи «К» і місце зустрічі з метою конспірації розкрити не можу».

Проклов - стріляний горобець, його на полові не обдуриш і своїх бійців він не підставить! Слухай, спустімось на третій поверх, покуримо в коридорі, поки вони там у «Фердинанда» радяться, а то в мене вже вуха пухнуть.

Майор Бочонкін з задньої кишені галіфе вийняв смугасто-малинову пачку цигарок «Дюбек» московської тютюнової фабрики «Дукат», витрусив цигарку з довгим позолоченим обрізом і запропонував майору Бузині.

- Кури, - сказав майор Бочонкін. - «Казбек», «Дюбек», хуйо-мойо: «Метр курим, два жбурляєм», - як кажуть у нас на Донбасі.

Майор Бузина москальські цигарки не курив, чемно відмовився і витяг з кишені прилуцьку «Приму».

Майор Бочонкін дунув у цибух цигарки, пошпортався у кишені гімнастерки, знайшов сірник, відтак тернув його об халяву і дав прикурити майорові Бузині.

Закурили, майор Бузина подивився на годинник, стрілки показували другу годину:

- Ванику, подивись, котра година, а то мій часомір неначе зіпсувався у цій колотнечі. Чи то пізниться, чи взагалі зупинився. - Майор Бузина приклав годинника до вуха. - Та ні, цокає.

Бочонкін глянув на свій:

- Друга година. То час так повільно тягнеться, - пояснив він і продовжив свою розповідь про пригоду з туалетом. - Викликали коменданта, запасних ключів не знайшли, почали шукати слюсаря-сантехніка, а той попиздюхав додому, оскільки його робочий час закінчився. Це ж не опер, у якого день ненормований. Шоста вечора і він зразу ж у наливайку, а не так, як ми, йому до жопи, де і що коїться з генералами. До того ж ніякі явки, довірені особи, агентура, резидентура…

- і фізкультура, - додав майор Бузина.

- …і фізкультура, - згодився майор Бочонкін, - слюсаря-сантехніка, хаміль-шаміль, не гойдають і не їбуть. А Святков продовжує галасувати, паралельно роблячи заяви, що з мого боку сей казус з ключами вже не хуліганство, а буцімто ідеологічна диверсія з метою його «діскрєдітації і компромєнтаціі». Повертаюсь я через дві години після зустрічі з довіреною особою органів КДБ Каценбогеном, пляшку коньяку ми з ним ухайдокали - святе діло, і бачу - біля мого кабінету товпиться юрмисько. У центрі цього кагалу вздріваю начальника інспекції полковника Гребенюка. Навколо нього купчаться наш секретар парткому Довбач, заступник начальника Управління полковник Бердиш, який нервово поглядав на годинник, видко, запізнювався у «Кріпак» 1) з Прокловим, він стояв тут же, і поряд стрлашний лейтенант Спірлохін. За ними трохи подалі стоїть начальник внутрішньої тюрми підполковник Сапожников, граючись наручниками, обік Сапожникова притискує покаліченою рукою чорну течку під пахвами начальник відділу внутрішньої безпеки полковник Кондратьєв, наш Кальтенбруннер, тессезеть, як каже «Фердинанд». А навколо колами крутиться Петько Сорока.

«Що за поїбень, - аналізую ситуацію, - іншими словами: що за інцидент тут стався? - теж підправляю себе собі в голові на літературний манер. - Якщо такий кагал зібрався біля мого службового приміщення і поряд крутиться Петько Сорока, то це неспроста, сталася якась притичина, і серйозна, бо такої юрби і такого тлумиська біля свого кабінету я не бачив жодного разу за весь час моєї служби в КДБ УРСР на ввіреній мені ділянці оперативної діяльності боротьби з єврейським націоналізмом і сіонізмом».

І майже не помилився.

Кондратьєв мене побачив, і так радо кричить: «Ага, з’явився - не запилився! А з яким таким ворожим умислом ви зачинили генерала Свєткова в громадському туалеті КеГеБе?»

Розкидаю, Льошо, своїми мізками вусібіч, хоча вони на той час були, зізнаюсь, дещо зайобані сіонізмом Каценбогена, тому шарики, якщо й не зачіпались за ролики, то крутились зі скрипом, хоч пляшку коньяку ми з ним ухайдокали. Чесно зізнаюсь, я ніколи не брешу. Тобі про це щось відомо?

- Про те, що ти ніколи не брешеш - свята правда!

- Ти правильно сказав. Так от, ворушу мізками, хоч вони у тій ситуації були дещо засрані сіонізмом Каценбогена і не готові були належним чином сприймати форс-мажорні обставини, які склались біля дверей мого кабінету. Кепські мої справи, товариші офіцери, - мізкую, - якщо такі запитання мені починає ставити наш «Кальтенбруннер» - сухорукий Кондратьєв, поранений бандоунівцями в руку і, певно, в голову, ще у 1947-му році. Значить, діло пахне аміаком, як кажуть сантехніки при таких обставинах. Чи сірководнем. І запитує він таким тоном, яким він допитував підозрюваних бандерівських помагачів з місцевого населення на Галичині. Проте нічого не розумію. Починаю віднікуватися: «Причому тут я, Святков і його аміак вкупі з сірководнем?»

«Кальтенбруннер» мені каже: «Зараз дізнаємося, причому тут аміак на додачу з сірководнем. А ну вивертайте свою праву кишеню».

Вивертаю, і з кишені на підлогу падають два ключі - один мій, від кабінету, другий геть мені невідомий і не можу втямити, як він опинився у моїй кишені!

Кондратьєв здоровою рукою піднімає ключ і питає мене: «Що це за ключ, звідки він у вас узявся?»

Відповідаю, дихаючи вбік на полковника Бердиша, Бердиш не продасть, хоч і не забуде, колись на запашок натякне, а випив я з довіреною особою у службових справах, Льошо, я маю право чи не маю права?

- Маєш, заспокоїв майор Бузина.

- От-от. Відповідаю на запитання «Кальтенбруннера: «Бачу вперше у своєму житті», кажу, - ти ж знаєш, Льошо, я ніколи не брешу, хоча і не вважаю сю рису свого характеру його достоїнством. Ти про це щось знаєш?

- Не уболівай. Вийнятки і серед оперативних працівників бувають, а вийнятки, як відомо, підтверджують загальне правило. Тобі ж ся обставина не дуже заважає?

- Я не думав. А Кондратьєв каже: «Ходімо усі за мною».

Ідемо ми коридором, Сапожников, директор нашої Бастилії, шепоче мені на вухо: «Іване Демидовичу, не сприймайте близько так до серця і не дуже хвилюйтеся. Я вам, як землякові, надам найкращу камеру в СІЗО, з окремим клозетом і умивальником, і харчі із спільного котла - у першу чергу. Постіль і білизну буду видавати кожного разу на зміну нову».

Думаю: «Ну, добре, товариші офіцери, у Кондратьєва ще з часів його участі у боротьбі супроти бандоунівського підпілля горище набік зсунулося. Але Сапожников! - наш директор Бастилії! Він же нормальний хлоп, з Донбасу, його усі арештанти поважають за добре харчування і чисту постіль, і мізки у нього нашою агентурно-оперативною роботою не засрані! - причому тут його СІЗО, осібний клозет і умивальник?!»

Проходимо сорок метрів, Кондратьєв підходить до нашого туалету, вставляє ключ у дзюрку замка і починає клацати - туди-сюди, сюди-туди. А з туалету Святков, - майор Бочонкін струснув чубом, - я упізнав його голос, пробі кричить, неначе той цудрейтер 2): «Випустіть мене, врешті-решт!» Хоча, якщо дотримуватись життєвої правди, то треба вказати, що Святков насправді кричав: «Випустітє мєня на конєц!», - невідомо, на чий «конєц» він хотів вискочити з гальюна. Скажи, Льохо, я схожий на залупу?

Майор Бочонкін тріпнув чубом і повернувся у профіль.

Майор Бузина уважно оглянув майора Бочонкіна і відказав:

- Несхожий. Ти не лисий, і морда у тебе не кругла і не червона.

- Логічно, - погодився майор Бочонкін, - тому я й гадки не мав, кого має на оці гянярал Святков. - Майор Бочонкін струснув чубом і продовжив:

- Кондратьєв ще раз клацнув ключем, двері туалету відчинилися, Святков звідти вискакує таким макаром, як зазвичай вриваються в туалет, коли припече, а не навпаки, пре на мене і кричить прямо мені в мою фізіономію: «Хуліган, ідеологічний диверсант, німецький поплічник!»

Тут я допер, чий «кінець» мав на увазі Святков, вимагаючи випустити його з гальюна, і звідки у мене опинився в кишені зайвий ключ, хоча ти справедливо відзначив, що на залупу я не схожий, при тому, що слово «кінець» римується з «пиздець». Я не зовсім розгубився, ти ж мене знаєш, я ніколи не гублюся, навіть при таких форс-мажорних обставинах, починаю пояснювати про Каценбогена, сіонізм і слюсаря-сантехніка, який, як на мою гадку, необачно залишив ключ у вічку туалетного замка з внутрішньої сторони дверей, а я за ним забіг у туалет: «Я маю право чи не маю права?»

Однак ніхто мене слухати не захотів.

Кондратьєв каже: «Іду доповідати голові КДБ Віталію Васильовичу товаришу Федорчук про надзвичайну подію в органах державної безпеки Української РСР. Підполковник Сапожніков, - дає команду директору Бастилії, - викличте прапорщика для супроводження Бочонкіна в СІЗО після рішення голови про його арешт. Бочонкін хай поки що почекає у кабінеті свого начальника відділу полковника Проклова».

Ти бачиш, Льошо, як мене цей сіонізм задовбав: начальника 5-го управління гянярала Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - машинально в туалеті зачинив, хоча він, не зовсім безпідставно, запевняє, що я це вчинив спеціально? Льохо, скажи, нахуя мені зачинять на цілих дві години начальника 5-го управління в туалеті у той час, коли оперативна обстановка в республіці має постійну тенденцію до загострення і напруження, незважаючи на те, що політична обстановка весь час покращується, їбать мої розхитані сіонізмом, єврейським націоналізмом і генералом Свєтковим нерви?! Нахуя, бля?!

Майор Бочонкін заводився.

Він нервово затягнувся цигаркою і тотожним рухом, як завжди це робив, коли згадував прізвище начальника 5-го управління КДБ УРСР, стріпнув головою, прибираючи чуба з лівого ока.

- Пішов Кондратьєв зі своєю чорною течкою під пахвами доповідати «Фердинанду», я йду з Віктором Михайловичем Прокловим у його кабінет. І тут услід за нами до кабінету вскакує полковник Бердиш і кидає Проклову: «Вікторе, швидко дзвони «Фердинанду», придумай що-небудь!» - і зачиняє двері ззовні, ніби його тут і не було.

Проклов прокашлюється, кладе руку на телефон прямого зв’язку з «Фердинандом», подивився на мене - я стою по-статутному, руки по швах, у лівій руці течка з рукописом «Обережно: сіонізм!» і їм очима начальство, дихаючи вбік, хоч випив у службових справах, але ситуація була не на мою користь. Проклов хвильку порозкидав головою, затим швидко набирає номер Дзеньзібара і питає, хто є в кабінеті «Фердинанда». Дзеньзібар відповідає: «Сам». «Ні з ким по телефону не розмовляє?» «Ні». Тоді Проклов міцно бере в руку трубку прямого зв’язку з «Фердинандом», піднімає її і рапортує по-статутному: «Товаріщ прєдсєдатєль! Здравія желаю! Полковнік Проклов докладиваєт, р-р-разрєш-шітє доложіть!»

Той каже: «Докладивайтє, Віктор Міхайловіч. Когда там очєрєдная годовщіна провозглашенія сіоністского государства Ізраїль?»

«Чєрєз два мєсяца, товаріщ прєдсєдатєль, - чітко і без паузи доповідає Проклов. - Встрєтім во всєоружіі. Нє допустім, прєдотвратім і прєсєчьом. Єслі екстремісти прєдпрімут. В етом направлєніі опєратівную обстановку контроліруєм. Готовім хорошеє, так сказать, наступатєльноє контрпропагандістскоє мєропріятіє по подпісанному вамі плану. К очєрєдной годовщінє іздайом кнігу под названієм «Осторожно: сіонізм!»

«С трєугольнікамі разобралісь?» - питає «Фердинанд».

«Разобралісь, товаріщ прєдсєдатєль, - каже Проклов, - орієнтірована міліція, задєржіваєм каждого с трєугольніком, устанавліваєм, ізимаєм, бєрьом на учьот!»

«Так в чьом дєло?» - цікавиться «Фердинанд».

«Товаріщ прєдсєдатєль, - доповідає Проклов, - у мєня вознікла нєобходімость обратіться к вам в связі с вознікшімі, так сказать, внутрєннімі факторамі. Коториє нє всєгда в полной мєрє способствуют».

«Фердинанд» каже: «Докладивайтє, Віктор Міхайловіч, своі внутрєнніє фактори».

І Проклов починає «Фердинанду» доповідати, мовляв, Віталію Васильовичу, я вам уже говорив про специфічність роботи по лінії боротьби з єврейським націоналізмом і сіонізмом, робота вимагає закріплення кадрів і недопущення плинності, але специфіка накладає відбиток, кадри втомлюються від єврейського сіонізму і кошерної їжі, це відбивається на психічній і нервово-паралітичній системі оперативного складу, от і сьогодні така придибенція трапилася з нашим досвідченим працівником майором Бочонкіним, хоч він і мішігінер 3), бо кошерна їжа…

І далі продовжує розповідати про цю гуйню, як казали давні римляни, - Левко Нежердецький каже, що латиною вимовляється гуй, а не хуй, - уточнив майор Бочонкін. - Правильно?

- Так, я знаю: гуй, гокей, гіпі, гобі. Річка і місто в Грузії - Хобі, а пустеля в Азії - Ґобі, і таке інше, - підтвердив Олексій Григорович.

- Нема заперечень, гіпі так гіпі, гобі так хобі - нам, татарам, один гуй: шо їбать підтягувать, шо йобаних відтягувать. І далі продовжує розповідати про інцидент з туалетом, ключами і гяняралом Святковим. - Майор Бочонкін стріпнув чубом. - Настрій у «Фердинанда», видно, був у благодушному настрої, напевне, якусь із своїх друкарок трахнув, чи, може, щойно підстригся, діло було минулого четверга. В інтерфоні чую - сміється. Почав розпитувати про деталі.

Проклов розповів йому з подробицями, про те, як Кондратьєв відчиняв моїм ключем, чи точніше, виявленим у моїй кишені ключем туалет, про «конєц», на який напрошувався Святков, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - той ще гучніше сміється.

Потім каже: «Вами, Вікторе Михайловичу, тессезеть, піднято серйозну проблему, що стосується до закріплення чекістських кадрів на єврейській лінії. Готуйте пропозиції, щоб зробити посаду старшого оперуповноваженого у вашому відділі, тессезеть, «вилочною» - майор-підполковник, цебто на сходинку вище відповідно до займаної посади, якщо майор прослужив на єврейській лінії більше десяти років і має, тессезеть, позитивні результати. Я наказ підпишу. А зараз скажіть майору Бочонкіну, щоб зайшов до мене і доповів рукопис книги «Обережно: сіонізм!», який ви плануєте видати до чергової річниці Держави Ізраїль.

Проклов поклав трубку, витер піт з лоба, налив повну склянку води, випив одним махом і каже: «Поздоровляю, товаришу майор Бочонкін! Як щойно з вас буде знято накладене раніш чергове дисциплінарне стягнення, я буду клопотатися на предмет присвоєння вам звання підполковник. На сходинку вище належного за штатною посадою. Оскільки ви вже відслужили потрібний строк на єврейській лінії і маєте, тессезеть, позитивні результати. І давай притьмом біжи зі своїм сіонізмом на четвертий поверх до «Фердинанда» разом з рукописом «Обережно: сіонізм!»

Я підійшов до приймальні «Фердинанда», коли звідти виходив полковник Кондратьєв. «Кальтенбруннер» зиркнув на мене так, що я подумав, що спопелію, і намагався зачинити за собою двері. Я йому не дав і сказав: «Дозвольте пройти, товаришу полковник. Мене викликає Віталій Васильович у зв’язку з підготовкою агентурно-оперативних заходів до чергової річниці Держави Ізраїль».

Дзеньзібар мене привітно зустрів, завів у кабінет «Фердинанда», каже: «Оце майор Бочонкін з «єврейського» відділу 5-го управління». «Фердинанд» уважно на мене подивився, запросив сісти до приставного столика, на рукопис і не глянув, а наказав ще раз розказати про історію з ключами.

Нічого не говорив, лише повторював: «Те-е-ек, те-е-ек…»

Бочонкін затягнувся цигаркою востаннє, недокурок акуратно погасив об підошву, кинув на паркет, старанно розтоптав цибух носком черевика і засунув під батарею:

- Щоб не трапилося, як із Жучкою. Запасної шинелі, напевно, у тебе немає? Тут усередині однією моєю не обійдешся…

12.2.

Майор Бузина теж загасив свій недопалок і поклав у пачку, одначе не сказав, що резервна шинеля у нього є - парадно-стройова, тільки трохи ззаду побита міллю, тому що зодягати її на службу йому жодного разу не доводилось, може, коло свиней знадобиться, проте майор Бузина ще не вирішив, чи сказати Бочонкіну сьогодні про своє нове призначення разом і з заохоченням, чи зачекати, коли наказ буде оголошено офіційно, тобто після підписання Федорчуком письмового наказу, як того вимагає Статут, і Бочонкін продовжив розповідь з того місця, на якому закінчив, гасячи цигарку «Дюбек» московської тютюнової фабрики «Дукат».

- Льохо, скажи, на який хуй, чи правильно гуй, мені це звання - підполковник? Мені більше подобається майор. Як кажуть: «Майор - він і в Африці майор». А підполковник - ні те, ні се: чи то він ходить під полковником, чи то він ходить під полковника.

- Так на тебе за туалет стягнення не було накладено? - запитав майор Бузина, не зовсім згодившись у душі з думкою Бочонкіна щодо звання підполковника, оскільки і йому самому дві зірки засвітились - посада начальника свиноферми КДБ УРСР відповідала званню підполковника, а в майорах Олексій Григорович уже на півтора строки засидівся.

- Звичайно ж, ні, Льошо. Сувору догану я натурально отримав за Талмуд, трохи пізніше розкажу, а зараз закінчу історію з туалетом. Святков, ясна річ, на мене притаїв образу і вирішив відігратися іншим способом. Викликає мене сьогодні, себто вже учора, цей хуй моржовий, таки хуй, а не гуй, - Бочонкін стріпнув чубом, - і цідить крізь зуби: «Скільки ви в поточному кварталі придбали агентів із оперативного середовища, товаришу Бочонкін?» - питає.

«Ну, два», - відповідаю.

«А чому не три?» - далі занудить, - мудак - він і в Африці мудак. Льошо, якби я сказав три, він би запитав: «Чому не чотири?» Якби я завербував п’ять агентів за неповні ці три місяці, він, поц, далі б варив з мене воду: «Чому не шість?» Каже: «Будемо результати вашої практичної роботи обговорювати на партійних зборах із наслідками, що з цього випливають». Льошо, та мені і десять «смугачів» не штука захуячить! Для мене це завдання, як обісцять два пальці правої руки глухої ночі під парканом! Голінно! Проблем немає! Які можуть бути «наслідки» і з чого вони повинні «випливати»?!

Майор Бочонкін знову почав нервувати.

- У мене в сейфі наразі п’ять готових підписок лежать із виявленням добровільного бажання підписантів про співробітництво з органами державної безпеки на ідейно-патріотичній основі і з обраними псевдонімами. Можу напам’ять перелічити: «Лінкольн», «Азазель», «Штірліц», «Едіта П’єха» і «Пішовтинахуй». Пароль для зв’язку: «Лістья кльона падают с ясєня». Відзив в інтересах конспірації розголошувати не стану, навіть тобі, хоча тобі я довіряю.

І хулі ще треба? - рапорт на вербування оформити, дату поставити, і усі діла: п’ять щойно завербованих агентів органів КДБ готові приступити до боротьби із сіонізмом і єврейським буржуазним націоналізмом, наймерзотнішими після українського буржуазного націоналізму ворогами соціалістичної демократії і пролетарського інтернаціоналізму. Але куди мені поспішати? Розумні люди кажуть: «Широко ступаєш - штани в матні порвеш». А Святков, - майор Бочонкін зневажливо вихнув рукою, ніби відкидаючи негожу річ у купу таких же, і тотожним рухом стріпнув чуприною, - знов за своє: від вербувань перейшов до перевірки сигналів і заведення справ. «Чому, питає, ви не завели справу оперативної розробки ДОР на сіоніста Бухбіндера, стосовно якого вам було передано моє агентурне донесення з резолюцією?»

Льошо, член Спілки письменників України і СРСР Йосип Шмульович Бухбіндер пише мовою їдиш вірші про нашу комуністичну будучину, і його вірші перекладають українською Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Петро Перебийніс, Тамара Коломієць, Петро Осадчук: усі члени КПРС, я перевірив. Та який з нього в біса сіоніст?! Сидів за космополітизм? Так реабілітований! Льошо, клініка! На Бухбіндера, жертву сталінізму, який прославляє комуністичну будучину, цей поц Святков вимагає від мене, щоб я взяв його в розробку! Задовбав! - Майор Бочонкін нервово стріпнув чубом. - Льошо, ти віриш у комуністичну будучину, скажи?

Майор Бузина подивився крізь темну шибку і мовив неквапно:

- Левко Нежердецький сказав, що нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Так записано в Програмі КПРС ще за Микити Хрущова, він присягнувся біля труни Сталіна.

- Якщо так сказав Левко та ще й удвох з Микитою Сергійовичем, то це, мабуть, істинна правда. Ти віриш у те, що сказав Левко?

- Не вірю, але вірую.

- Складно ти сформулював, майже, як Тертулліан 4). - Майор Бочонкін хвильку помислив і хитнув головою: - Я теж вірую. Колян Майоренко вірить, але не вірує. Гянярал Святков, - майор Бочонкін стріпнув чуприною, - і вірить, і вірує. І Бухбіндер разом зі своїми перекладачами вірить і вірує! «Фердинанд» і не вірить, і не вірує.

- Він своє робить.

- Так, але чого цей поц Святков до мене причепився зі своїм сраним сигналом на Бухбіндера? - Майор Бочонкін стріпнув чубом. - У мене, алеф, бет, гімель: 5) у провадженні вже є три справи оперативного обліку, сім результуючих профілактик маю, у тому числі дві з оголошенням офіційного застереження згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР, наказ КДБ СРСР номер нуль сто п’ятдесят, по яких «Фердинанд» особисто доповідав Щербицькому. І з сигналами порядок - мене всі євреї у Києві знають і поважають, коли треба стукнути, неодмінно настукають. І я їх поважаю, індивідуальний підхід маю і ніколи, сто пудів тобі кажу, підлянкою, як наш «Пиздоля» на прізвисько «Культ-привіт від наркома Єжова та його начальника Йосифа Віссаріоновича» 6) не займаюсь. Чи Жорж Бігус та Вовик Рядченко з Київського УКДБ, з тим же «культ-привітом» і оперативним загоном дружинників при Київському міськкомі комсомолу, який вони використовують для того, щоб спідтишка робити пакості євреям та дисидентам, - і Дигас, і Рядченко з того загону в УКДБ і прийшли, - одного разу замість об’єкта побили агента, переплутали, ледве вижив. А як Сашу Фельдмана, об’єкта по єврейській лінії, ти про нього чув, 7) ловили на провокації, щоб посадити за хуліганство! Халоймис… 8) Льошо, у мене все чин чинарем - справи не липові, агентурний апарат на рівні, сигнали надходять регулярно, контрпропагандою займаюсь, міліцію і дружинників для провокацій не використовую, - тільки відповідно до спільного наказу КДБ і МВС. У чому проблема, товариші офіцери?

Майор Бочонкін набрижив лоба, постояв роздумуючи і додав:

- Шнеєрзон, поц, мені сильно напаскудив… Це я про стягнення, про яке ти запитував…

12.3.

У коридорі було порожньо, тихо і напівтемно.

Лише майор Бузина і майор Бочонкін стояли біля вікна, що виходило у чотирикутник внутрішнього двору, і їхні постаті невиразними сильветами повторювались на чорних шибках.

Внизу теж було темно, тільки біля дверей слідчого ізолятору тьмяно горіла лампочка, і крізь чарунки заґратованих вікон вгадувався свинцевий морок, який до ранку надійно охороняв чи то сон, чи безсоння в’язнів.

В камерах теж цілодобово горіло світло і заховатися від нього нікуди було. Підвал під тюрмою, де у 30-х - 40-х роках виконувались вироки, в кінці 50-х було переобладнано в навчальний тир, у ньому чекісти регулярно вправлялися у стрільбі. Відлуння пострілів долітало нагору до камер, і в’язні нервували, коли вчували короткі і часті залпи чекістських пістолетів.

Майор Бузина і сам здригнувся, попри те, що був не з лякливих і характер мав чекістський, коли подумав, що і він, якби не чітка позиція майора Бочонкіна під час доповіді «Фердинанду» та дивна поведінка самого «Фердинанда», міг цієї ночі опинитися в одній із камер внутрішньої тюрми КДБ УРСР отам, унизу.

- А про якого Шнеєрзона ти гуториш? - перепитав він майора Бочонкіна.

- Директора гастроному на вулиці Велика Житомирська. За якого я отримав стягнення.

Бочонкін відірвався від підвіконня і взяв Бузину за ґудзика, щоб той ще уважніше слухав:

- І ось чому, діло принципове, я хочу, щоб ти оцінив ситуацію і висловив свою думку. Отримав я оперативні дані про те, що Шнеєрзону його троюрідний брат, який раніше виїхав на постійне мешкання за кордон, нелегальним каналом із Штатів передав Талмуд 9). Шнеєрзон має членський квиток КПРС, а не здав той Талмуд в органи державної безпеки, як годиться, виходячи з постанов ЦК КПРС «Про підвищення політичної пильності радянських трудящих», заховав його дома в туалеті за зливний бачок унітаза. І потім кожний день, прийде з роботи, зайде в туалет, начебто з метою відправлення своїх природніх потреб, зачиниться на усі клямки, Сару на сторожі поставить, сяде на унітаз і читає. Розумієш, Льошо, священну книгу євреїв читає в туалеті, сидячи на унітазі? Якої ти думки про такого мудака?

- Від’ємного, - без сумніву погодився майор Бузина, - хоча, зачекай, у Москві, наприклад, москалі, газету «Правда»…

- Ось! Ти теж зі мною згоден, ти схоплюєш хід моїх думок?

- Відстежую тенденцію.

- Логічно, ребе. І потім, прочитавши пару сторінок, знову ховає Талмуд за зливний бачок. Я міг би нашого головного фахівця по боротьбі із зливними бачками гянярала Святкова нацькувати на Шнеєрзона… - Майор Бочонкін, згадавши генерала Свєткова, зневажливо скривив рота і стріпнув чубом, -…проте я упорався і без Святкова. Льошо, у мене влучне око і тверда рука, у свій час я був чемпіоном міста Донецька із скраклів і абсолютним чемпіоном із доміно у всіх його версіях - народних і класиці. Мені колись Левко Нежердецький, так - знічев’я, каже: «То ти у своїй Юзівці чемпіон із доміно, а в Києві незаперечний чемпіон - геніальний український драгоман Лукіян Олексишин, Лукіян Миколайович знає стільки чужих мов, - каже Левко, - що й сам не знає, скільки. Він «Фауста» Ґете переклав з німецької українською, потім навпаки, і вийшло краще, ніж у Ґете, що визнали академії мистецтв і літератури обох Німеччин, і мала визнати і наша Академія наук, тільки не встигла. Його виключили із Спілки письменників за те, що просився в нашу тюрму замість Івана Дзюби». «Хай би посидів, - це я так думаю, - на казенних харчах, займаючись перекладами, а то в нього, - це мені Левко розказав, - удома й кухонної плити немає: коли отримав квартиру у спілчанському будинку на вулиці Суворова недалеко від Парку Слави, викинув, бо нікуди було словники складати, харчується всухом’ятку, яєчню навіть ні на чому підсмажить, і спить на розкладачці. Аскет! Проте президія Спілки письменників вирішила інакше. Виключили Лукіяна Олексишина із членів СПУ, Академія наук питання про переклад «Фауста» відіклала на невизначений термін, а його взагалі перестали друкувати. На жаль, - каже Левко, - а то б він з «Дон Кіхотом» зробив те саме, що з «Фаустом», на заздрість іспанцям, шляхом зворотнього перекладу, - хай і там знають наших драгоманів! Не вийшло, а Гопанчук з «націоналістичного» відділу, ідучи назустріч рішенню президії Спілки письменників, завів на нього ДОР під оперативною зашифровкою «Аскет» 10) із окраскою «антирадянська агітація і пропаганда з усними і письмовими висловлюваннями у формі українського буржуазного націоналізму». Тепер він, за даними «наружки», доміном заробляє гроші собі на прожиток у Парку Слави і уважається незаперечним чемпіоном Києва».

Кажу Левкові: «Згода, покажи лишень мені, де тут у Києві найсильніші гравці гуляють у Парку Слави. Цікаво позмагатись з чемпіоном Києва, хоч і без українських буржуазних націоналістів мені клопоту вистачає, - у мене своїх націоналістів, хоч греблю гати».

Левко питає: «А хто ж буде твоїм партнером? «Аскет» грає з партнером, він у нього постійний».

Кажу: «Ти, якщо подав таку ідею».

Він дає задній хід: «На Волині, - каже, - у доміно не гуляють. У нас грають у королівський пасьянс чи куртуазний штоф». Штоф? Чи штос? Ні, штос, штоф - то з іншої опери. І губу копилить.

Кажу: «От-от! Ми з тобою могли б зіграти і в пасьянс, і в твій штос. Але ж ти кажеш, що «Аскет» грає у доміно. Не хвилюйся, я тебе навчу. Ти уважно дивись, які я камені ставлю, не перебивай і намагайся з другого боку такі ж ставить: я ставлю двійку, її забивають, а ти з іншого боку став двійку, якщо вона в тебе є, ставлю трійку - ти таким же робом дій. Якщо ж ти на руках матимеш чотири камені без дупля чи п’ять з дуплем, бери гру на себе, я зрозумію і тобі підіграю. Тільки зважай, що дупель «шість» - то не туз, і дупель «пусто» не завше грає на «мізер», а якщо залишиться один на руках у грі за версією «морський козел», то це вже двадцять п’ять очок плюсом до набраних очок суперника, дупель «шість» - п’ятдесят, але, якщо ти закінчуєш кон дуплем «пусто», то виграєш партію, незалежно від того, скільки очок набрав твій суперник, дуплем «шість» - набираєш сто очок.

Він трохи придуркуватий, Левко, зразу не схопив, кілька партій я з ним зіграв «гусариком» для тренувння, тобто один проти одного. Левко таки дещо утямив і пішли ми з ним у Парк Слави, де на природі з ранку грають найсильніші київські гравці у доміно, і першими сіли за стіл. За «Аскетом» тоді «наружки» не було, Левко у Гопанчука випитав.

Підходить «Аскет» з партнером і контрпартнерами, я йому кажу: «Лукіяне Миколайовичу, я - з Донецького, міста шахтарів і домінщиків, колишньої Юзівки, посередині - Сталіне, міста-героя, міста-трудівника. Слава про те, що ви найсильніший домінщик у місті-герої Києві, докотилась лісами і степами до наших країв. Спеціяльно прийшов сюди, щоб з вами позмагатись, цікаво мені. Пропоную гульню з п’яти партій».

Він каже: «Позмагаймося, чого ж не позмагатися? Шахтарів і домінщиків я поважаю, проте мушу вас попередити - тут грають не під інтерес, а на гроші. Задля інтересу грають аматери у Піонерському скверику. Можливо, ви туди поки що сходите, потренуєтесь? Тут недалечко, вниз по вулиці Сергія Мироновича Кірова».

«Без проблем, - кажу. - На гроші, так на гроші. Згуляємо, а потім вирішимо, кому йти до піонерів у науку. Але у місті шахтарів і домінщиків Донецькому, звідки я приїхав, існує такий порядок: якщо гульня під хосен, то перша партія - п’ять рубликів, друга - десять, третя - п’ятнадцять, четверта - двадцять і п’ята - двадцять п’ять. В арихметичній проґресії. І далі з самопочатку, якщо бажання і гроші є».

Він через спідню губу слинить: «То вже ваші проблеми будуть. Домовляйтеся про умови з моїм напарником».

Питаю у напарника «Аскета»: «За якою версією гратимемо?»

Він зиркнув на мене, як кошеня в каганець: «Які ще версії можуть бути? Граємо у доміно!»

«Розумію, що в доміно, - кажу, - тіко є різні версії гри в доміно: народні, класика. Що ви вибираєте?»

«Класичного козла, якщо ви не розумієте», - каже.

«Козел має два види, - пояснюю. - В якого козла ми гратимемо: сухопутнього - до 101-го чи морського - до 125-ти? Втемну, з бомбами, базаром, з прибамбасами чи без?»

Льошо, у доміно, помимо «козла», є ще десятки версій: «телефон», «блискавка», «паровоз», «казан», італійський «чернечий». До речі, гру доміно придумали італійські монахи з ордену тамплієрів. А вони були не поци, серйозні пацани. Чи англійський «mahjong». До 101-го, 125-ти, 150-ти, 201-го… Льошо, виявляється, у Києві «класикою» вважають «морського козла», у який навіть наші маріупольські салаги не грають без прибамбасів.

Майор Бочонкін сказав «Тьху!», ніби спльовуючи.

- І геть нічого, Льошо, не знають, що, помимо «козла», є вищий, майстерний, рівень гри у доміно. Різниця між клас-майстром і «морським козлом» така ж, як між скрипкою і балалайкою. Хоча, скажу, і на балалайці «Політ джмеля» Римського-Корсакова можна виконувати не згірше, ніж на скрипці. Якщо уміння є, адже у кожному чині є свій кайф і свій бздик. Ти зі мною згоден?

- Маєш рацію. У мене є приятель ще з педінституту, секретарем парткому колгоспу імені Ярослава Гашека працює…

- О, серйозна посада. Так ти з ним учора зустрівся?

Майор Бузина закасав обшлаг гімнастерки на лівій руці - стрілки годинника показували на другу:

- Дві години тому розпрощалися під пісню «Широка страна моя родная» у виконанні російського народного хору імені Митрофана П’ятницького. У нього в колгоспі один майстерник на балалайці грає «Інтернаціонал» і «Політ джмеля». Приблудний філософ, пристав у прийми до місцевої жительки на прізвище Химка Анощина.

- На балалайці? Значить, кацап?

- Так, гомо кацапієнс, він там у селі один кацапієнс, приблудний. Пасе Химчиного цапа. Вранці будить цапа піснею «Вставай, прокляттям затаврований!», і Химка називає цього свого приймака Адольф Дегейтер.

- Мабуть, ревізіоністка, Химка Анощина? Музику до партійного гімну «Інтернаціонал» написав П’єр Дежейтер, а не його брат Адольф. П’єр Дежейтер у 1922 році через вищий апеляційний суд міста Лілля виграв процес у Адольфа на авторство. Сей факт знакомитий, і хай Химка не пиздить. Вибач, Льошо, що я матюкнувся. То вам, українцям, матюкатися не дозволяється, а я - кацап, мені можна.

- Не пишайся.

- А я й не пишаюся!

- Інших замінників матюкам нема?

- Нема, бля! Війну з фашистами матюками виграли, американські вчені довели. Чи, може, пиздять? І хай Химка теж не пиздить! Так, П’єр працював столяром-червонодеревником, проте у вільний від роботи час він ще займав посаду кантора співочого товариства «Робітнича ліра» у тому ж Ліллі. Сей факт теж доведено. Франція - не Радянський Союз, але і там теж інколи справедливість перемагає. То теперички французькі комуністи на чолі із своїм генсеком Жоржом Марше під впливом Роже Гароді поступово сповзають на позиції ревізіонізьму і намагаються заперечити авторство П’єра. Пишуть, що П’єр начебто украв у свого рідного брата Адольфа Дежейтера ноти партійного гімну «Інтернаціонал», і в такий спосіб хочуть посіяти сумнів у чистоті марксизьму-ленінізьму. Чистої води брехня.

- Можливо, ти й правий.

- Правий, правий, Олексо. Ми ж з тобою не п’яні, а коли ми тверезі, ми завжди правн. У цьому я з тобою теж суголосний. Ну, а з «Аскетом» та його компаньйоном я мусив погодитись на його пропозицію зіграти в «морського козла», позаяк іншим жанром він не володіє. Першу партію ми з Левком програли, хоча могли й виграти - я про всяк випадок зреалізував кілька ризикових варіянтів, як каже Левко, щоб знайти слабкі місця у супротивника. Далі чотири партії поспіль ми виграли.

«Аскет» при рахункові 1:4 не на його користь мені говорить: «У вас є зовнішня схожість з поетом Борисом Леонідовичем Пастернаком. Ви, часом, не є його родич і не юдей?»

«Ні, - кажу, - я троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього жінка Берта Мойсеївна - яврейка».

Вигріб він опліч із своїм партнером усі гроші до канцура, копійки додавав, щоб розрахуватись за поразку.

Я йому п’ятірку залишив, кажу: «Лукіяне Миколайовичу, у Донецькому останні гроші ніколи не забирають, завше залишають на пиво для угамування небажаних емоцій, які з’являються після програшу». І на вухо дав кілька порад, які тра’ робить комбінації у тій чи іншій ситуації в «морського козла». «Аскет» мені сердешно подякував і з своїм напарником пішов у ресторан «Дніпро» пити пиво.

А Левко давай мене шпетить: «Як ти міг таке бовкнути: «Я - троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка! У нього жінка Берта Мойсеївна - яврейка!»?

Питаю: «А що, є якісь заперечення?»

«Авжеж, - каже, - тобі тра’ було зрикти: «Я - небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна - юдейка».

«Хай так, - кажу, - тепер буду знати: я - небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна - юдейка». Ти про це щось знаєш?

- Ні, навіть не здогадувався!

- Отож. Тепер і ти будеш знати. Чи скажеш, що мені про цих родичів, Трохима Денисовича і Берту Мусіївну, в Управління кадрів треба рапорт подавати, а то Рябовіл ще виснує, що умисно приховую?

- Не треба. Небіж у других - то далекий родич. Такі спецперевірці не підлягають. Та й Трохим Денисович - шанований діяч, Герой Соцпраці, тричі сталінський лавреат. До того ж про тих своїх родичів ти дізнався нещодавно і випадково, чи не так?

- Так. Без Левка й не знав би.

- А із Шнеєрзоном ти в доміно, гадаю, не грав і на підмогу для обстеження туалету Свєткова не брав?

- Ага! - згадав майор Бочонкін Шнеєрзона і генерала Свєткова і стріпнув чубом. - Ні, впорався без Святкова. Він, поц, уміє грати в доміно чи скраклі? Який з нього асистент? Беру двох понятих з наших прапорщиків, приходжу до Шнеєрзона, мені по бубну, що в його гастрономі уся міськкомівська партійна сволота пасеться, натискаю кнопку дзвінка.

Чую: «Ку-ку» - це у нього такий дзвінок.

Думаю: «Буде тобі зараз «ку-ку».

Він відчиняє двері, бачить перед собою кагал, подібний до групи захоплення, і я попереду, а мій писок знають усі київські євреї, витримую паузу, чи павзу, як каже Левко Нежердецький, і говорю, тобто суворо речу: «Громадянине Шнеєрзон, іноземну валюту, наркотики, зброю, золото в зливках, діаманти чи інші заборонені предмети зберігаєте? Якщо так, то пропоную добровільно видати».

Він затрусився, белькоче: «Яка валюта, які наркотики, яка зброя чи інші заборонені предмети у мене можуть бути?! Я мирний єврей і член партії! Я директор гастроному на вулиці Горвіца! Мене всі члени Київського міськкому КП(б)У знають, цінують і мені довіряють!»

Сара, його жінка, теж підпиздикує: «Яка нахабства, яка нахабства! У мене чоловік - кристально чистий комуніст і вірний ленінець-більшовист, а не якийсь там Лейба Давидович Бронштейн-Троцький чи Бухарін, і ні в які ухили ніколи не коливався, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, а якщо й коливався, то тільки вкупі з нашою партією! Чого ви до нас приперлися, як петлюрівці у першу громадянську війну? Абракадабра! 11)».

Знаю, який він мирний єврей, хто його і за що цінує і який з нього «більшовист». Я промовчав, що вулиця Горвіца давно вже Велика Житомирська, а не Горвіца 12), до петлюрівців маю таке ж відношення, як болгарський комуніст Тодор Живков до підпалу німецького рейхстаґа, а Шнеєрзон перед Комуністичною партією і рідною Сарою не такий уже й чистий, як вона думає. Іду в туалет, а переді мною продовжує стояти Сара і закриває двері своїм неосяжним тухесом. «Ви що, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, в іншому місці не могли відправить свої натуральні потреби? Яка нахабства, яка нахабства!» - репетує.

«Не міг», - кажу.

Затим - Сару вбік, заходжу в туалет, запрошую до уваги понятих і чьотко виймаю з-під зливного бачка Талмуд іноземного походження.

Шнеєрзон в трансі і нічого сказати не може.

Тимчасом я його запитую: «Ідеологічно шкідливу літературу, отриману із-за кордону нелегальним каналом, тессезеть, зберігаєте, громадянине Шнеєрзон? А як на такий незаперечний факт участі в ідеологічно підривній діяльності подивляться, тессезеть, ваші члени Київського міськкому КеПе(бе)У?»

Він ще більше затрусився, я кажу: «Підіть, громадянине Шнеєрзон, у ванну, тессезеть, підмийтеся, потім поговоримо».

Ребе, ти пантруєш за ходом моїх думок?

- В контексті індукції.

- Переходимо до дедукції. Взагалі то я, зізнаюсь чесно, його недооцінив, дав йому певний люфт, думаю, хай прийде до тями, потім закінчу профілактику. Але він мене обхитрив, шлімазл поцуватий. І ось як. Повернувся я в Управління, згідно з наказом голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість поставив Шнеєрзона на загально довідковий облік по категорії «єврейський націоналіст, який підтримує зв’язки із зарубіжними сіоністськими центрами» і поїхав до Зями Смульсона. Смульсона я раніш поважав, він слюсарем на заводі «Більшовик» працює. Олексо, тобі коли-небудь траплявся єврей - слюсар?

- Ні, зроду не бачив. Хоча, зачекай, у місті Воловий Ріг до війни…

- Зачекай, Льохо, про свій Воловий Ріг і довоєнні події потім розкажеш. Тут інша географія і протилежна оперативна обстановка. Так ось, цей Смульсон - не просто слюсар, а слюсар 7-го розряду! Золоті руки, щомісячний план виконує на 200 процентів, орден міг би одержати! Лише в райкомівську рознарядку не втрапив, тому що, по-перше, єврей, а по-друге, спить на лекціях, які по лінії заводського парткому і профкому влаштовуються для робітників в обідню перерву з метою підвищення їхнього політичного рівня. Сигнал такий надійшов.

- Один Зяма спить?

- Та ні, сплять усі, алеж то не мій контингент - крім Зями, в цеху жодного іншого єврея немає. Перевірив я сигнал, який свідчив, що Зіновій Смульсон замість того, щоб уважно вислуховувати лекторів про досягнення нашої внутрішньої і зовнішньої політики, на лекціях спить. «Чи немає тут політичного підтексту, - ставлю я собі запитання, тессезеть, як каже «Фердинанд», чи не присутня при такому факті демонстрація слюсарем Смульсоном негативного ставлення до марксистсько-ленінської ідеології і підтримка поглядів ідеолога сіонізму Жаботинського 13)?»

Виявилось, що тут дещо інакший підтекст. Оперативним шляхом я встановив, що Зяма, хіба ж такий слюсар! - золоті руки, зробив собі самогонний апарат із нержавіючої сталі і ночами гонить первака, та такого, що у всьому Києві не знайдеш. «Цимес»називається, що в перекладі з їдиш означає «Блаженство», суп-пейзан теж так називається, і продає його по прийнятних цінах членам єврейської громади, запевняючи, що повністю витримує кошерну технологію. Як доносить моя надійна агентура, ґоям 14) він продає той же самогон, проте вже під назвою «Емес», що в перекладі з їдиш означає «Перемога». При цьому учасникам війни, незалежно якої, і учасникам бойових дій, незалежно яких, - вірить на слово, робить знижку на двадцять відсотків.

- Фельдкурат Отто Кац, - пригадав майор Бузина вечірню здибанку із Йосипом Швайкою, - з приводу горілки, яку виготовляють євреї, сказав…

- Ребе, фельдкурат Отто Кац - вихрест. Я таким не довіряю, - рішуче заперечив майор Бочонкін, не дослухавши, що колись міг сказати фельдкурат Отто Кац.

- А що таке «вихрест»? - перепитав майор Бузина.

- Хрещений юдей. Ну, щось на зразок Карла Маркса чи іспанського диктатора маршала Франсиско Франко. Маршал Йосип Броз Тіто - хорватський єврей і теж вихрест. Роже Гароді - вихрест, Ів Монтан і Марсель Марсо - юдеї, теж стали вихрестами після гастролей в СРСР. Каценбоген мені говорив.

- А Мао Цзедун?

- Не знаю, запитаю у Каценбогена. Зяма Смульсон - точно не вихрест, не хвилюйся, він справжній юдей.

Приходжу я до нього додому за місцем проживання, розуміється, що без понятих, тут справа тонка, самогонка - не Талмуд, зайві свідки не потрібні. Кажу йому: «Зяма, надійшли оперативні дані, що ти гониш самогон». Він теж, як і Шнеєрзон зблід, проте до віднікування не вдався, зізнався, сам щиросердо розказав: «Гоню, Іване Демидовичу, однак тільки для себе, ні краплі на сторону. Гоню і все сам випиваю!» Льохо, ти бачив коли-небудь єврея, який випиває по три літра самогону за день?

Майор Бузина крутнув головою, але почав згадувати:

- Не бачив, хоча, зачекай, колись мені розказували, у місті Воловий Ріг до війни…

- Зачекай, Льохо, давай без мемуарів, ми обговорюємо сучасні проблеми. Так ось, кажу я Смульсону: «Хай буде так, повірю і закриваємо на поки що цю тему. Інше питання - хочеш мати Талмуд?»

У нього очі на лоб полізли: «Не проти, безперечно, який же єврей не хоче мати Талмуд, але з погляду боротьби з пережитками…»

І дивиться на мене уважно, думає, що я перевіряю його політичну зрілість.

«Добре, - кажу, - ти вважаєш, нібито я не знаю, що ти ходиш у синагогу, своєму синові Ізі зробив обрізання 15) і купив йому скрипку, ухилився від підписання колективного листа робітників орденоносного заводу «Більшовик» з вимогою позбавити літературного власівця Солженіцина радянського громадянства, ночами гониш кошерний самогон, а потім спиш на лекціях в обідню перерву? Знаю. Втім, поки що річ не про се. Давай три літри самогону, твою добову норму, який ти підпільно гониш з використанням зробленого на робочому місці в механічному цеху орденоносного заводу «Більшовик» самогонного апарату із нержавіючої сталі, і я тобі на шармакаподарую найсправжнісінький Талмуд».

Мені, Льошо, самогон терміново знадобився, оскільки земляк із Донецька в гості мав приїхати. У нас, на Донбасі, справжні шахтарі сорокаградусної отрути з магазинів не вживають, надають перевагу натуральному продукту, вище градусом і якістю. Не міг же я перед давнім другом з Донбасу своєю пикою ударити в грязь, іншими словами, пригощаючи його казенкою? Донбас порожняк не гонить, а гонить самогон, наприклад, «Чимергес», скорочено - «Чимер», але то вже інша версія «Чимергеса» - на курячому посліді і тютюні для кріпості. Чи той же «Запридух», якістю не гірший, ніж кошерний «Цимес» або ґойний «Емес» Зями Смульсона, як потім, порівнюючи, я встановив, хоча, приміром, «Чикилдиха» чи «Варенуха» гірші, але за «казенку» все ж набагато кращі. Казенку на Донбасі не п’ють, вже краще «Чикилдиха» або ж «Варенуха», якщо немає «Чимергеса». І щт мій друг-шахтар міг подумати про ЧеКа? Правильно я міркую? Я маю право чи не маю права?

- Як на мій позір, логічно і переконливо. Маєш право вибирати між казенкою і «Чимергесом».

- На користь «Чимергеса»! Тому я вимушений був у складній ситуації реалізувати отримані оперативним шляхом дані у громадсько-корисних цілях. Зашифровка джерела інформації у мене залізна. Зяма, сто пудів ґарантую, нізащо б не здогадався, хто на нього стукнув, хоч вважає себе конспіратором, як у тій пісні, що її співає Андрій Миколайчук про Кіндрата 16). Ну, як побачив Зяма Талмуд, аж дух у нього перехопило, слова вимовити не може. Я йому кажу: «Зямо, давай бутель, бекіцер давай, швидше, бо ніколи мені з тобою тут теревені править, на вокзал треба їхати, друга з Донбасу зустрічати».

Ну, обмінялися ми. Я йому дарую Талмуд, конфіскований у Шнеєрзона, він мені видає трилітровий бутель кошерного самогону «Цимес», виготовленого підпільним способом, можливо, й «Емес», різниця невелика. Я його попередив, врахуй, Льошо, попередив, щоб він нікому про нашу міньбу не розповідав і в туалеті священну книгу євреїв не читав. Льохо, він мені на подарованому Талмуді присягнувся, що ні звуку нікому не скаже про Талмуд і священну книгу євреїв у туалеті читати не буде!

На жаль, Зяма, враг його матері, виявився базікою, дарма що дав клятву на Талмуді у моїй присутності. Тут і я допустив прокол - забув правило: «Ніколи не довіряй єврею». Чи точніше, як казав Рональд Рейґан з Каліфорнії, чи переказував його слова Левко Нежердецький: «Довіряй, але перевіряй». Я ж довірився, як лох, прийнявши Зямину клятву на Талмуді, а треба було Зяму бодай на тиждень взяти під «наружку».

- Згідно зі Святим письмом, клятва вважається гріхом, - зауважив майор Бузина.

- Ребе, то християни так вважають, а юдеї дають клятви наліво і направо: «Клянусь здоров’ям своєї матусі Сари, щоб я так мучився!» - а його матуся Сара вже двадцять років як померла; «Клянусь труною своєї матінки Броні, похованої на Лук’янівці, щоб я так жив!» - а його матінка Броня жива-здорова, ще й Салазара переживе. - Майор Бочонкін безнадійно махнув рукою. - Зяма мені поклявся не своєю матусею, а на Талмуді - на Талмуді!!! це ж однаково, що члену КПРС поклястися на Програмі КПРС, прийнятої ХХІІ з’їздом КПРС, Льошо, і тут же вирішив, шпітцель 16) хуїв, похизуватися перед Шнеєрзоном тим же Талмудом, придбаним у мене на шармака, коли прийшов до Шнеєрзона за ковбасою в гастроном на вулиці Велика Житомирська. Кияни його називають «об’їдочним», оскільки Шнеєрзон після отоварювання міськкомівських діячів залишки інколи викидає і на прилавок.

- Знаю, сам інколи туди заходжу.

- З вулиці? А у Шнеєрзона ще з двору половина київських євреїв пасеться за рахунок Київського міськкому КП(б)У. І ось Смульсон, отримуючи з гастрономівського тилу патик карбонаду, кілограм мисливських сосисок і п’ять бляшанок гусячого паштету, все йому роз патякав: і про священну книгу євреїв, і про бутель самогону, і про наш шахер-махер. Ще й Талмуд, базіка, показав.

Шнеєрзон упізнав свій Талмуд, Смульсону ні слова не сказав, а прибіг у приймальню КДБ, лемент підняв, поц, та ще й на мене заяву набазграв такого змісту, дай пригадаю: «Майор КДБ Бочонкін, якому рідною Комуністичною партією і Радянським Урядом довірено відповідальне завдання безпощадно і неухильно боротися з єврейським сіонізмом і буржуазним націоналізмом, незаконно конфіскував у мене, члена КПРС, Талмуд, який я ретельно вивчав з метою викриття підступів ізраїльської вояччини!»

Чуєш, Льохо, як він заспівав? Під Каценбогена почав зизити, агіцен паровоз!

«Звиш того, як мені стало достеменно відомо, - далі обливає мене брудом Шнеєрзон, - вище названий співробітник наших органів державної безпеки, а за всіма ознаками причаєний симпатик лівого опортуніста Бухаріна, якого наша партія викрила як ворога народу ще у 30-і роки, обміняв мій Талмуд, який я старанно вивчав з метою викриття підступів ізраїльської вояччини, - а де він взяв цей Талмуд, не вказує, - на три літри кошерного самогону у політично незрілого слюсаря з заводу «Більшовик» Зіновія Смульсона, який, крім того, що підпільно гонить самогон, зробив обрізання своїм дітям чоловічої статі і щосуботи ходить в синагогу на Подолі!»

Ну, дійшла ця справа до «Фердинанда», підключилася інспекція, крик, ґвалт: «Грубе порушення службової і партійної дисципліни, втрата речового доказу, схильність до лівого ухилу!»

Яка втрата, якщо сей Талмуд нікуди не подівся і мав перебувати в надійних руках Зями Смульсона, хоч він і зробив певний прокол з погляду забезпечення сурової конспірації, але це справа поправна! Яке порушення? Я той Талмуд у Зями вже відібрав. Мовчки! Нічого не сказав, щоб йому було соромно! А можливо, я здійснював складну оперативну комбінацію, поставивши собі на меті виявлення каналів розповсюдження ідеологічно шкідливої літератури, проникнення в зарубіжні підривні сіоністські центри з використанням внутрішнього середовища і процесів, що відбуваються у ньому? Який «лівий ухил», коли я ніколи ні направо, ні наліво не бігаю, повсякчас блудя… Ні - повсякчас блядя… Блюдя?

- Що ти хотів сказать?

- Про моральний кодекс. Що я його, того - свято блюдю?

- «Свято пильнуючи моральний кодекс будівельника комунізму», - підказав майор Бузина.

- Будівельника чи будівника?

- Ми - будівельники, чорнороби. Будівники нагорі. - Майор Бузина показав пальцем в стелю.

- Ясно. Направо і наліво не бігаю, свято пильнуючи будівельний кодекс чорнороба комунізму! Ягве, о Шамаїм, Елохім ель-Шаддай!! А хто мене спіймав? Шнеєрзон? Наш «Кальтенбруннер», хуй йому в глотку, щоб голова не теліпалась?! Довбач з Сорокою і Нежердецьким?!! Святков?!!!

Обуренню майора Бочонкіна не стало меж, у нього аж дух забило і він ударив кулаком по підвіконню і брудно вилаявся по-єврейськи. На ліве око у нього впало пасмо волосся, і він тотожним рухом різко відкинув пасмо з лоба.

- Бухарін був правим ухильником. Ліві позиції займав Троцький, - сказав майор Бузина.

- Ти бач, мудак! - злостиво вигукнув майор Бочонкін. Він не стерпів люті і знову брудно вилаявся по-єврейськи: - Кіш мір ін тухес, поц! Так-таки набрехав Шнеєрзон! Сплутав мене з Лейбою Давидовичем, а назвав Бухаріним! - Він хвилинку помовчав, віддихуючись, і продовжив уже спокійніше:

- Але мої докази «Фердинанду» не доповіли і він на голих та перекручених фактах, не вислухавши обвинувачувану сторону, впаяв мені стругача. Ну де ж справедливість, скажи, Льохо, як тут працювати? - знову захвилювався майор Бочонкін.

- Не переймайся, Іване, - заспокоїв його майор Бузина. - Щойно «Фердинанд» дав Рябоволові розпорядження зняти з тебе сувору догану.

- Тавжеж? - зрадів майор Бочонкін. - Ну, за це вартує випити. Ходімо до мене, порушимо заборону «Фердинанда». У мене ще залишилося трохи смульсонівського напою. Діло святе, - додав майор Бочонкін з інтонацією, яка не допускала заперечень. - Ми маємо право чи не маємо?

- Вельми слушна ідея, - з виразом недоконечної оговтаності від участі у високій нараді під керуванням голови КДБ УРСР Федорчука відгукнувся майор Бузина - іншим випадком він з такою легкістю не здався б на пропозицію розпивати на робочому місці спиртні напої, що межує чи є порушенням, і майор Бочонкін потягнув його за рукав сходами наниз до свого кабінету.

* * *

Кому не відомо, що в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого часу часом виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у котрих - як шостий палець на руці - інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Бруно Шульц, повість «Ніч великого сезону» (переклад Тараса Возняка)

ГЛАВА ХІІ I . ТАРНІГОЛЬ, МІСЯЦЬ АДАР. КРИК ПІВНЯ ВНОЧІ 13.1.

У кабінеті Бочонкін повісив шинелю і портупею на вішак, поставив до столу поближче другий стілець, вийняв зі схованки в шафі пузатеньку зелену армійську фляжку і, засукавши обидва рукави гімнастерки, розлив собі і майору Бузині залишки смульсонівського самогону по ґранчаках рівно на два пальці. Потім побовтав фляжку біля вуха, на слух визначаючи, скільки рідини залишилось у посудині, і долив ще по пальцю.

- Сідай, - запросив він Олексія Григоровича. - Сьогодні, чи вже учора, о пів на дванадцяту ночі я провів земляка на поїзд «Київ - Донецьк», перша колія, марш «Шахтьори - гвардія труда, шахтьори - пєрвимі всєгда». Повернувся додому, тільки заснув, а тут тривога. Я злив у фляжку, вона в мене ще з тих часів, коли я працював шахтарем, німецька, залишки самогону, а раптом доведеться діяти в польових умовах, і сюди…

За Бочонкіним з портрета на стіні мовчки спостерігав Генеральний

секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв, схожий на актора Євгена Семеновича Матвєєва у ролі Нагульнова із фільму «Порушена цілина».

Майор Бочонкін випростався, взяв ґранчак на рівні грудей, за ним піднявся і майор Бузина.

- Товариші офіцери! Традиційно вип’ємо за успіх нашої безнадійної справи. Осанна!

Цокнулись, випили. У майора Бочонкіна борлак сіпнувся один раз, у майора Бузини двічі з затримками. Майор Бочонкін зробив шумний видих, Олексій Григорович сидів з одтуленим ротом і шукав графин з водою.

Майор Бочонкін витягнув з шухляди шматочок сухого коржа, понюхав і дав понюхати майору Бузині.

- Рекомендую, гарний закусон. Маца 1) називається, - пояснив він. - Я встиг перед тим, як прибігти на виклик «Фердинанда» в його кабінет, трохи зняти стрес. - Потім побулькав фляжкою, на слух визначаючи, скільки рідини у ній зосталося, і сказав:

- Чверть фляжки з горла видудлив після всієї напруги, бля! Як у воду дивився, прогнозуючи польові умови, азохен вей!

- Моцний, зараза, - оцінив майор Бузина смульсонівський самогон, ледве віддихуючись.

- Горить, - сказав майор Бочонкін.

Він вийняв з шухляди попільничку, перехилив свій шкляник, з якого вилилось кілька крапель на дінце попільнички, і підпалив.

Самогон загорівся синім чистим полум’ям.

Майор Бочонкін злегка подув, полум’я заклубочилось заввишки на півметра.

- Хай погорить, пожежі не буде, я пантрую, - заспокоїв він майора Бузину. - Моя шинель мені ще пригодиться, якщо Богові Ягве буде вгодно.

Полум’я упало і розлилось по попільничці прозоро-синьою субстанцією.

Майор Бузина понюхав мацу і повернув, Бочонкін ще раз її понюхав і поклав у шухляду.

- І маца ще знадобиться, - пояснив він, сідаючи. - Можливо, трафною їжею 2) ще хочеш підопхати кишку? Мархалівську тушонку можу відкрити. У мене є тривожний пайок із консервами «Сніданок чекіста» та ковбасою «мархальовська-СК»? Чи ти дотримуєшся великоднього посту і скоромне не вживаєш?

- Та ні, щось рано снідати, маца саме до снаги.

- От і я кажу. По охоті - якщо снідати, то рано, а кошерний самогон та ще з мацою, та ще й після такого стресу - найкращі ліки і саме враз.

Напевно, запах маци подіяв на Бочонкіна стимулююче, тому що на вигляд він значно протверезів.

Хвилинку посидівши, він дмухнув на попільничку і загасив полум’я. Потім устав, обсмикнув гімнастерку, твердим кроком підійшов до вікна, поклав руки на підвіконня, глянув униз, і його худорлява і сутула постать знову стала схожою на великий знак запитання, як і тоді, коли він стояв на четвертому поверсі у напівтемному коридорі.

Що там він там наразі побачив, Бочонкін не сказав, але, обернувшись до майора Бузини, сплеснув руками:

- Льошо, чесне офіцерське, видів сьогодні есесівців, своїми очима видів, як вони на «капітані» чи «опель-адміралі», не второпав у темряві, під’їхали до КДБ, почали шпурляти гранати і палити зі своїх шмайсерів! Я ж не зовсім п’яний. Як кажуть євреї, щоб шикер ві аа ґой 3), то ні - не більше літра випив, і напій благородний, не якась там казенна сивуха. Горище, певно, почало сунутися…

Бочонкін продовжував стояти біля підвіконня запитальним знаком.

Зморшки на його виду загострилися, як брижі на портреті Фелікса Едмундовича Дзержинського, що висів у вестибюлі на першому поверсі центрального будинку КДБ, але попри те, що Бочонкін був у гімнастерці, як і Дзержинський, вид він мав більше схожий на нобелівського призера поета Бориса Леонідовича Пастернака, ніж на сталінського лавреата академіка Трохима Денисовича Лисенка, тому його парсуна на тлі чорного скла показувалася витонченішою і графічнішою, ніж образ першого голови ВЧК-ДПУ-ОДПУ у вестибюлі.

У правому кутку кабінета майора Бочонкіна за сейфом на стіні майор Бузина помітив ізраїльський календар. На малюнку було зображено якесь давнє місто і напис місяця івритом.

- Адар, - пояснив майор Бочонкін. - Місяць називається - адар, у нас - березень. Квітень за юдейським календарем називається нісан, місяць колосків, коли юдеї жнивують і збирають виноград. За юдейським календарем, місяць триває від молодика до молодика, рік містить цілу кількість місяців і відповідає одному оберту Землі навколо Сонця. Адар - останній місяць року, нісан - перший, хоча юдеї зустрічають свій Новий рік восени - на свято рош а-шана першого-другого числа сьомого за календарем місяця, який називається тішрі, тіш рей, по-нашому - десь на початку вересня чи в кінці серпня, дати бувають різні. В одному році - дванадцять календарних місяців, це якщо рахувати за сонцем, а небесних місячних місяців - дванадцять плюс ще кілька днів за кожен рік. І з цих додаткових днів утворюється тринадцятий місяць - подвійний адар, адар батраках, чи ве-адар - вагітний місяць. Він додається сім разів на кожні дев’ятнадцять років.

Майор Бочонкін повернувся до календаря і перегорнув сторінку:

- Коли сходить молодик, та ще й закінчується рік і за Місяцем починається новий, все може трапитись, - зауважив він. - Та ще й у той час, коли за юдейським календарем рік має тринадцять місяців і закінчується подвійним, тринадцятим адаром. Сьогодні середа? У середу вночі Іуда поцілував Ієшую, Його учень Петро відмовився від Учителя ще до того, як проспівав півень, а в п’ятницю Ієшую розіп’яли на хресті. Тільки тоді адар закінчився і почався нісан, а сьогодні, певно, - подвійний адар. До нісана ще тижнів півтора. Колоски збирати рано, адар ще не розродився, сьогодні середа, а не п’ятниця, чи не так? І до Великодня, якого буде святкувати Коля Майоренко зі своїм контингентом, теж ще рано.

- Без Талмуду і Біблії не розберешся, - зауважив майор Бузина.

- Талмуд у мене є. Я у Смульсона відібрав, оскільки він порушив умови міньби. По Талмуду, якщо порушуються умови оборудки, вона скасовується не на користь порушника. Зяма не заперечував. Біблію можеш взяти у Павліка Єрмолаєнка, того, що у відділі Цекарєва з баптистами пружиться, їх у нього навалом, а Талмуд у мене є. Хочеш почитаю?

- Все може трапитись, коли небо безхмарне, і молодик світить над Землею, - зауважив майор Бузина. - А нині, подивися у вікно, над містом хмари, сльота й снігодощ. Який там молодик?

Майор Бочонкін мовчав, йому не хотілось переконувати майора Бузину, що річ не в тому, є хмари на небі, чи їх немає: юдейські священники визначають початок дня, місяця, року, незалежно від того, світить на небі молодик, чи він закритий хмарами, а молодий місяць все ж є; на його думку, юдейський календар - найдосконаліший з усіх інших, тому що враховує зміни в природі, рух планет і галактик, і недарма колись у східних слов’ян волхви, як і священники синедріону, визначали початок доби, коли сходив місяць, і початок місяця, коли сходив молодик; Новий рік теж починався восени, поки Петро Перший, прорубуючи вікно в Європу, не примусив його лічити від 1 січня.

- Гаразд, - сказав він, - слухати Талмуд не хочеш, тоді вип’ємо для ясності. Півлітра у мене немає, а смульсонівський «Емес» ще залишився.

Майор Бочонкін труснув фляжкою і плеснув у шкляники.

Випили, занюхали мацою.

- Прекрасний закусон, - сказав майор Бочонкін, ховаючи мацу в шухляду. - У нас у Донецьку, маца не гірша, ніж у Києві. Льошо, послухай сюди, я тобі розповім, як я прийшов на службу в КДБ. Пам’ятаєш, на минулому ленінському суботнику вказівкою «Фердинанда» наше Управління ламало хату Тараса Григоровича Шевченка на розі Ірининської і Паторжинського? Льошо, я не дуже сентиментальний, хоча кошерна їжа позначається, як каже наш начальник відділу Віктор Михайлович Проклов, на нервово-паралітичній системі, до того ж, як ти кажеш, я кацап, однак Тараса Григоровича поважаю, і тебе теж. Розумієш, коли там на розі стояла хата, я підходив до неї і відчував - це ж історія! На цьому місці бував колись Тарас Григорович! Тут він ходив, міркував, можливо, вірші складав 4).

Майор Бочонкін витягнув з внутрішньої кишені гімнастерки згорнутий учетверо аркуш, розгорнув його, підняв правицю із напівзігнутими пальцями долонею до себе і продекламував:

Во Іудеї во дні они,

Во врем’я Ірода царя,

Кругом Сіона й на Сіоні

Романські п’яні легіони

Паскудились. А у царя,

У Ірода-таки самого,

І у порогу, й за порогом

Стояли ліктори, а цар…

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву,

Щоб той йому на те, на се…

Хоч півдинарія позичив;

А той кишенею трясе,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе старцеві дає.

І п’яний Ірод знову п’є!

Майор Бочонкін читав вірші речитативом, майже, як нобелівський лауреат поет Борис Пастернак.

- Цей вірш мені переписав Каценбоген, - пояснив він. - П’ятдесят кроків Тарас Григорович жив і ходив від мого кабінету, Льошо, ось цього кабінету, чи, мо’, навіть менше! - Майор Бочонкін показав рукою у бік рогу вулиць Ірининської і Паторжинського. - А «Фердинанду» захотілося на тому місці побудувати собі пам’ятник у вигляді клуба імені Фелікса Едмундовича Дзержинського. На тому місці, на місці того будинку, де колись бував Тарас Григорович Шевченко! На ‘кий чорт той клуб потрібен?!

- До біса, - згодився майор Бузина. - Розбудовуємось ж ми, гей. Весь квартал у риштованнях. Скоро буде ціле містечко КДБ від Ірининської до Малопідвальної і по периметру. Як ще Муха не придумав парканом обнести усю територію?

Сказав і подумав: «Про який клуб говорить Іван? Холера, щось я втратив нитку розмови. Міцний самогон гонить Зяма Смульсон. Хоч і закусон непоганий». Майор Бузина пошукав на столі мацу, не знайшов і закурив недопалений бичок.

* * *

Два місяці тому у січні він два дні перебував у відрядженні в Ялті, де зустрічався з агентом місцевого відділу УКДБ, який брав участь в оперативній грі під кодовою назвою «Траса».

На вулиці майор Бузина випадково зустрів свою однокласницю Любу Гордієнко, яку не бачив років з двадцять. Після закінчення фінансового технікуму Люба за призначенням поїхала в якесь місто на Ворошиловградщині, і з того часу він про неї не чув, нічого про неї не знали і його однокласники, з якими він зрідка зустрічався.

Люба була неформальним лідером класу: вона влаштовувала колективні відвідини кінотеатру, поїздку в Асканію Нову, дво- чи триденні походи краєм, дівчата збирали польові квіти і трави, а хлопці сіткою ловили пічкурів і в’юнів у плесах степових річок, драли раків, варили юшку і куліш, дівчатам приготування цих страв вони не довіряли; вона організовувала вечорниці у когось з однокласників на квартирі, ігри у парку, які сама придумувала, до неї зверталися і хлопці і дівчата «за справедливістю» під час конфліктів, які часом виникали у класі. Дивно, але Люба ніколи не була старостою класу, ланковою чи головою піонерського загону, мабуть, офіційні посади вчителі чи керівники шкільної піонерської організації їй не пропонували, прецінь тому, що характер і активність Люби виходили за межі усталених понять про те, яким має бути лідер піонерського чи класного колективу. До того ж Люба була найкрасивішою дівчиною у класі, запевно, не тільки у школі, а й в районі, у чотирнадцять років у неї була вже не дитяча краса, а жіноча. Позатиждень, коли Бузина гортав однотомник Олександра Пушкіна, він натрапив портрет Ганни Керн, якій поет присвятив вірш «К***» («Я помню чудное мгновенье»). І у нього шпигнуло десь біля серця - око-в-око Люба Гордієнко! Бузина у дев’ятому класі закохався в Любу, у восьмому він кохав Галю Білаш, доньку офіцера з військкомату, але Галиного батька ще до закінчення навчального року перевели на службу в іншу область, і Олексій Григорович освідчитися їй у коханні не встиг. У дев’ятому він знову закохався в Любу Гордієнко і вже хотів передати їй «записочку», довго мучився над її складанням, поки не перехопив на шкільній лінійці Любин погляд на Валеру Слісаренка з 10-А (вони з Любою вчилися у 10-Б). У Валеру були закохані всі дівчата школи. Він був круглим відмінником, мав високий зріст, круглі рамена і чорний, як смола, чуб. Під модною у ті часи вельветовою «бобочкою» на блискавках він носив бо’зна де придбану тільняшку, мріяв стати моряком, хоча море бачив лише на ілюстраціях картин художника Айвазовського, на погляди, «записочки», залицяння дівчат не зважав, тому що часу на гульки не мав - він вчився грати на баяні у вечірній музичній школі, виступав на обласних змаганнях за район у складі дорослої футбольної команди і здобув звання лауреата республіканської олімпіади з фізики. Очі у нього були великі, красиві і нетутешні; він ніби відчував провину за те, що уродився таким сильним, красивим і вдатним на усі чини, за які брався. Після закінчення школи Валера з першого разу вступив до Ленінградського вищого військово-морського училища. Служив він на Тихоокеанському флоті і в рідне містечко приїздив рідко.

Бузина і Люба, впізнавши одне одного на вулиці Ялти, зраділи, знайшли затишне кафе на набережній, годину пили каву, їли тістечка, від шампанського Люба відмовилася, розповідали про себе і згадували дитинство. Люба сливе не змінилась, обличчя у неї було смаглявим, ніжним і майже без зморшок, навіть не було традиційних для її віку «курячих лапок» біля очей, лишень трохи розповніла, проте грузькою її фігура не була, вона їла тістечка, і Олексій Григорович утішливо помічав зацікавлені погляди чоловіків у кафе, які вони кидали на його співрозмовницю.

Люба розповіла, що вийшла заміж за шахтаря, її чоловік п’ять років тому потрапив у серйозну аварію на шахті, йому відрізало ногу, з того часу він на пенсії по інвалідністі; коли чоловікові робили в лікарні операцію, під колесами п’яного водія загинув їхній молодший 6-річний син. «Працюю, як проклята, на трьох роботах, на двох - прибиральницею, - розповідала Люба, - на мені тримається і моя сім’я, і свекор із свекрухою. Десять років не була у відпустці, а це профком шахти виділив нам дві санаторні путівки. Чоловік лікується, а я ходжу і дихаю морським повітрям. Ти, Олексо, не уявляєш, яке для мене це щастя - місяць побувати тут у Ялті, коло моря, без домашніх клопотів і роботи».

У розповіді Люби не було скарг на життя, - жодної нотки, - завважив Бузина; вона не була схожою на жінку, прибиту життєвими незгодами; говорила спокійно, розповідала, ніби не про себе, а про когось іншого, кому співчувала, але не жаліла, і з її лиця не сходила ясна і тиха усмішка, якою вона була і двадцять років тому.

Коли почали обговорювати шкільні події, однокласників і вчителів, Бузина подумав, чи згадає Люба епізод, коли їхній клас влаштував страйк на уроці економічної географії зарубіжних країн, яку вони почали вивчати у дев’ятому класі. Предмет викладала вчителька Ельвіра Мефодіївна на прізвисько «Пришибеївна». Її улюбленим словом було «Шикуйсь!» Вона говорила «Шикуйсь!» замість вітання, коли заходила на урок, і хвилину мовчала, придивляючись, чи рівно стоять школярі біля парт. Коли вже всідались і йшов урок, Ельвіра Мефодіївна періодично вигукувала «Шикуйсь!», якщо помічала, що хтось із учнів порушував рівність рядів від першої парти до останньої, і ляскала по партах указкою, з якою, вона у школі ніколи не розлучалась. Коли закінчувався урок, вона проголошувала «Шикуйсь!» і покидала клас. Під час відповіді на уроках вимагала, щоб учні переказували матеріал напам’ять по підручнику. Носила окуляри з товстими круглими скельцями, мала довгобразе, покраяне зморшками і грубе обличчя, одягалась у яскраві крепдешинові плаття з численними оборками, волосся у неї було якогось попелястого кольору, пишне з дрібними кучериками, яке вона, здавалось, ніколи не розчісувала і заколювала той кундель поверх голови шпильками.

Ельвіра Мефодіївна була дружиною директора школи Кирила Кириловича, красеня-чоловіка, учителя фізики, жвавого і енергійного, певно, найкращого шкільного директора у всій області - він безперестанку експериментував, у старших класах, як у вишах, увів уроки «парами» і кабінетне навчання по предметах, листувався з Василем Сухомлинським 5), грав на мандоліні і керував шкільним оркестром музичних струнних інструментів, і було зовсім незрозумілим, що могло колись поєднати і після поєднувало його з чудернацькою Ельвірою Мефодіївною на прізвисько «Пришибеївна». Дітей вони не мали. Бузина сидів за першою партою, до нього Ельвіра Мефодіївна ніколи не присікувалася, тому що учні позаду мусили рівнятися за його потилицею, а він під час уроків не крутився. Бузина мав змогу помітити, що за окулярами у Ельвіри Мефодіївни ховаються дивні, якісь незлі очі, вони нагадували йому очі побитої собаки чи старої конячини. Інші учні класу цього помітити не могли, тому що він один сидів прямо навпроти Ельвіри Мефодіївни, а вони позаду за його потилицею. Одного разу після уроку він повернувся до географічного кабінету за забутим під партою підручником і побачив самотню Ельвіру Мефодіївну, яка сиділа за вчительським столом, підперши голову руками, і гірко плакала, щораз схлипуючи. Так на самоті плаче людина, яка у своїй у душі несе невимовно болючу уразу і яка, либонь, увік не загоїться.

Бузина тоді тихо причинив двері і свій підручник забрав наступного дня.

Страйк проти вчительки географії Люба організувала після того, як Ельвіра Мефодіївна ляснула указкою по її парті. Перед уроком Ельвіри Мефодіївни Люба вивела клас на шкільне подвір’я, стояла середина осені, учні, щулячись від вітру, скупчились зграйкою край футбольного поля на споришевому острівці, щоб тепліше було, - верхнього одягу з гардероба їм не дали, і розмовляли на різні теми, тільки не про Ельвіру Мефодіївну. Коли до початку «пари» залишилось хвилини дві, Бузина відділився від однокласників, зайшов у школу і сів у класі на своє місце за першою партою. Пролунав дзвінок, Ельвіра Мефодіївна зайшла до кабінету, відкрила рота, щоб сказати звичне «Шикуйсь!», і побачила одного Бузину, який стояв біля своєї парти з витягнутими вздовж тіла руками. Ельвіра Мефодіївна нічого не сказала і вийшла з класу. Бузина сів і усю годину просидів один, змерзлі школярі повернулись на другу годину і майже мовчки просиділи до наступної «пари».

Директор школи ніякого розслідування не проводив. Наступного дня Ельвіра Мефодіївна перевелась на посаду інспектора районного відділу народної освіти, а ще через тиждень до них у школу приїхав новий вчитель географії. Як виявилось, він вчився у заочній аспірантурі, Кирило Кирилович розшукав його по публікаціях у педагогічних виданнях.

Новий вчитель не вимагав, щоб учні напам’ять знали матеріал підручника, навпаки, знижував на один бал оцінку, якщо учень під час відповіді користувався лише підручником і не висловлював власної думки стосовно до обговорюваної теми в контексті політичної ситуації, яка на той час складалася на міжнародній арені. «Гашетку шатать треба!», - говорив він у таких випадках, що означало: «Газетку читать треба!» - новий вчитель шепелявив.

Вельми скоро школярі придумали новому географу прізвисько «Шершилль» за прізвищем англійського політичного діяча Черчилля, мабуть, тому, що він був трохи схожим на карикатури, які народний художник СРСР Борис Єфімов малював у газеті «Известия» на прем’єр-міністра Великої Британії і яку він примушував учнів читати у шкільній бібліотеці. І з того часу, спочатку школярі, а потім і дорослі у містечку, у будь-якій справі чи розмові, коли у якогось невдахи щось не виходило чи виходило погано, завжди радили йому: «Гашетку шатать треба!»

Однокласники також свого ставлення до вчинку Бузини не висловлювали, він ним не переймався, невдовзі сливень забув і жодного разу йому про той випадок не спадало на думці. «Чи згадає тепер Люба про той епізод з Ельвірою Мефодіївною?» - подумав майор Бузина наразі у ялтинській кав’ярні і не помилився. Люба нагадала: «Олексо, а ти пам’ятаєш наш страйк на уроці географії?» Майор Бузина силувано посміхнувся і сказав: «Не забув». Люба тему не стала продовжувати і розмову перевела на інші спомини. Коли спливло більше години, вона подивилась на годинника і сказала: «Як гарно з тобою було! Проте мені вже пора. У чоловіка лікувальні процедури закінчилися, і я повинна бути коло нього». Майор Бузина тоді, знову через силу, запитав: «Ти у школі була закохана у Валеру Слісаренка? Ви одне одному добряче до пари були, чи не так? Ви й на уроках танців завше удвох падеґрас танцювали». Люба розсміялась: «А хто ж у нього із дівчат не був закоханий у школі? Та він, ти ж знаєш, на дівчат уваги не звертав. А на заняттях гуртка з танців учитель ставив нас по зросту». Вона хвильку помовчала, потім поклала свою теплу, м’яку і трохи шерхлу руку на руку Бузини і без усмішки сказала: «Лесю, я в тебе була закохана. Прощавай!»

Того ж дня майор Бузина із Сімферополя поїздом повертався у Київ, всю ніч пролежав під хропіння сусіди на купейній полиці, не заплющивши очі. Його мучило питання: чому він тоді під час страйку відірвався від гурту і повернувся до класу? Мотивів, як визначив майор Бузина, могло було три: він у такий спосіб намагався помститися Любі за той погляд на Валеру Слісаренка, який він помітив на шкільній лінійці; він пожалів Ельвіру Мефодіївну, бо переконався, що вона дуже нещасна; він виявився штрейкбрехером, тому що побоявся можливого покарання за участь у страйку».

«Та ні, - думав майор Бузина під стукіт коліс і храп попутника, - який з мене штрейкбрехер? І чого можна було боятися, якщо страйк організувала Люба, а інші були рядовими учасниками?»

Втім, майор Бузина знайшов можливу причину, чому ніхто в класі не засудив його за штрейкбрехерство: певно, сама Люба заборонила розповсюджуватися опісля стосовно тієї події, і пригадав, що на випускному вечорі Люба сиділа коло нього, цокалась з ним своїм шампанським, яке вона так і недопила, а Бузина пив сік, позаяк він спиртного тоді не вживав.

До якогось однозначного висновку про мотиви своєї поведінки під час страйку тоді у поїзді майор Бузина так і не дійшов, і опісля цей далекий епізод із шкільного дитинства почав спливати у його пам’яті досить часто і у найнесподіваніший час - коли він їхав з роботи трамваєм додому на самоті, чи удома за вечерею, чи навіть тоді, коли розмовляв з кимось. Роздумуючи, він кожного разу ніби «відключався», переставав розуміти, що говорили навколо нього чи йому. Такий стан йому вельми заважав під час зустрічей з агентурою, адже агента потрібно завше вислуховувати дуже пильно і не минути увагою жодної подробиці з його розповіді, щоб потім агент усю інформацію конче докладно відобразив у своєму повідомленні, нічого не забувши, оскільки агент, як правило, не годен володіти стосовно об’єкта вивчення усім обсягом відомостей, який мали органи КДБ. Тому він міг легковажно віднести якусь деталь до другорядних і не зафіксувати її в інформаційному документі, хоча ця деталь у поєднанні з іншими даними, будучи виокремленою, співставленою і доданою, у багатьох випадках спроможна була стати тією родзинкою у справі, про яку агент і не здогадувався.

* * *

От і тепер на майора Бузину «найшло»: він геть несподівано, без чітко усвідомленого зовнішнього чи внутрішнього поштовху, пригадав Любу Гордієнко, Ельвіру Мефодіївну і себе, коли він відірвався від гурту і одинаком пішов у спустілий клас, прокрутив своїм аналітичним розумом, який його ніколи не полишав, усі обставини епізоду, притлумуючи інформаційні шуми, які йшли бо’зна звідки і заважали аналітиці, і вирішив: «Ні, тільки не штрейкбрехер».

І знову «включився», силкуючись перебрати у пам’яті, про що ж вони допіру говорили з майором Бочонкіним.

13.2.

Майор Бочонкін відкотив рукави гімнастерки, витягнув пачку московського «Дюбека» тютюнової фабрики «Дукат», покрутив і, не виймаючи із пачки цигарки, засунув коробку у кишеню:

- Щось не хочеться псувати смак гарного самогону нікотином. Але ти, Льошо, кури, - пояснив він свою нерішучість і підсунув до майора Бузини попільничку. - І я кажу, товариші офіцери, нахуя той клуб? Он на другому поверсі - яка розкішна зала порожніє! Тут же Палац праці до війни був! Навіщо, питається в задачнику Фалєєва і Пьоришкіна, треба ще й клуб імені «Фердинанда» будувати, на біса руйнувати історію, толочитися по пам’яті Тараса Григоровича, коли ми працюємо в колишньому Палаці праці, тобто клубі, по-простецькому? Га?

Майор Бузина розвів руками.

- Ну, це, в принципі, теж не моя справа, - сказав майор Бочонкін. - Я про інше, про ленінський суботник, коли ми руйнували хату Тараса Григоровича. Стали ми на перекур, зрапта звідкись два пацюки вискочили і шмигнули в шпарину. Будинок три місяці, як з нього виселили пожильців перед знесенням, стояв пустим до ленінського суботника, пара щурів, мабуть, вирішила обжитися на спорожнілій житлоплощі, тому що, як усі ми знаємо ще з 6-го класу, природа не терпить порожнечі, і якщо десь щось зникає, то на його місці з’являється інше: закон Торрічеллі, підручник фізики для неповних середніх шкіл. З’явилися щурі, не відаючи, що наближається ленінський суботник і в ньому буде брати безпосередню участь бойовий чекістський колектив доблесного нашого 5-го управління на чолі з секретарем парткому Довбачем на прізвисько «Борман». Мишко Глюк, вічно йому не сидиться, як тому цигану на ярмарку, його на волейболі Левко на підборі м’ячів ставить, оскільки меткий і ростом замірок, причому, зріст у Глюка - метр шістдесят з кепкою, а взуття він носить 46-го розміру. Це тобі про щось говорить?

- Тільки те, що Глюк носить взуття 46-го розміру. - Майор Бузина, слухаючи майора Бочонкіна і витісняючи спогади про Любу Гордієнко, роздумував: затяжка сигаретою додає смаку випивці чи навпаки?

- Еге ж, - сказав майор Бочонкін. - Але висновків ти з даного факту ніяких не зробив, хоч і гарний аналітик. Річ тут ось у чому, йоли-пали. При деяких обставинах жінки звертають увагу на розмір взуття чоловіків, оскільки, на їхню думку, у протилежної статі є прямо пропорціональний зв’язок між певними анатомічними параметрами різних за функціональними призначеннями органів.

Майор Бузина зирнув на свої юхтові чоботи:

- У мене 42-го розміру.

- У Левка Нежердецького чоботи 44-го, - сказав майор Бочонкін, - а у Глюка - 46-го розміру. І от сей замірок Глюк, що має взуття 46-го розміру, вирішив під час перекуру порозважатися з сигаретою в зубах, його ще Святков плутає з Людвіґом ван Бетговеном, - майор Бочонкін різко стріпнув чубом. - «Ґлюк» на їдиш - «щасливий», а Глюк - він і є глюк. «Щасливий» на івриті - «гад», тому євреї й клянуться: «гадом буду», а ґої не розуміють. Мишко Глюк десь за тиждень до ленінського суботника вирішив покінчити з курінням, певно, хотів присвятити сю подію знаменній даті. Чи, мо’, жінці набридло його куріння, він же палить найсмердючіші сигарети «Новинка», цвяшки, як і сам - недомірки. Раніше він пару разів приймав таке рішення, проте сили волі кожного разу не вистачало, щоб покінчити з цією шкідливою, на його думку, звичкою. Мені Каценбоген розказував, що коли іспанські євреї кажуть «кинув курить», то це означає «відкинув копита», помер, віддав Богові душу. І Глюк таки відкинув свої копита! - я потім тобі розповім, до чого я й веду. А тоді йому Левко нарадив, як він сказав, ефективний спосіб, щоб позбутися куріння. Каже: «Ти настрижи нігтів, засунь в сигарету, викури і до кінця свого життя забудеш про тютюн». Колян Майоренко каже Мишкові: «Не слухай Левка. Можливо, на Волині так і кидають курити, але тож у лісі!» Мишко не прислухався до Коляна Майоренка і зробив так, як йому нараяв Левко Нежердецький - настриг нігтів, засунув у сигарету і викурив. Після цього три дні блював, а потім став курити втричі більше. Якщо раніше він викурював одну пачку «Новинки» за день, то після запропонованого Левком методу боротьби з курінням - три.

- Тепер взагалі я не бачу його без сигарети в зубах, - сказав майор Бузина.

- Правильно, - підтвердив майор Бочонкін. - Димить, як шепетівський паровоз. І ловелас, якого ще пошукати треба! Бо жінки дивляться не на зріст, а на номер взуття. Забара йому казав: «У Вищій школі КДБ в Москві один викладач нам розповідав, що є така порода комах, у яких самець безвилазно живе у піхві самки. Якщо індуси не брешуть, то ти, Михасю, за кармою 6) в наступному житті маєш бути саме таким самцем». Мишко каже: «Згоден, тільки аби можна було курить». «Як же там можна курить?» - питає Михайло Йосипович. «Висунуть голову, - каже Мишко, - і курить. - І показує: - Ось так. Пхи, пхи. Комунізм!»

Так от, взяв Мишко Глюк з сигаретою в зубах, заскаливши одне око від диму, якийсь дрючок і давай шурувати його в ту дірку, маючи намір вигнати пацюків із нори. Я поряд стояв, спостерігаючи за цим глюком, хоча ніякого особливого інтересу у мене до дірки не могло бути, навпаки, потім розповім. А Левко Нежердецький - балабон…

- і бонабак.

- …і бонабак, як єсть, через нього я ледве з КПРС не вилетів! Хіба не вилетів? - Майор Бочонкін пригадав перебіг засідання парткому, на якому його виключали із лав КПРС: - Вилетів, вилетів, як гільза з патронника! Дякувати Богові Ягве, о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - що реабілітували при житті, а не посмертно! Левко - великий любитель пожартувати, проте не завжди вдало, хоча, в принципі, він пацан непоганий, якби не деякі його витівки. І ось цей бонабак у мене тоді на перекурі поза спиною крутився і, скориставшись тим, що я його бачити не міг, оскільки спостерігав, з деякою напругою, скажу тобі, спостерігав, чи вдасться Глюку щурів з нори виколупать і куди вони тікатимуть, якщо йому вдасться їх виколупать, підкрався з тилу і за щиколотку мене - цап! Я від несподіванки, а точніше з переляку, якщо бути відвертим, я ж ніколи не брешу - ти знаєш, підстрибнув метра на півтора і упав пикою прямо у сміття. І всі поганці, які теж спостерігали за маніпуляціями цього придурка Глюка і бонабака Левка, користуючись нагодою, почали з мене кепкувати. Їм би, сучим котам, тільки дати привід позубоскалити! І більше від усіх Левко Нежердецький: мовляв, майор Іван Бочонкін з «єврейського» відділу пацюка злякався!

Льошо, повіриш, я зроду-звіку і нічого не боявся у своєму житті і не боюсь. Ніколи і нічого! В натурі кажу. Навіть «Фердинанда» не боюсь. А щурів справді боюсь. І ось чому. Я цю історію ніколи і нікому в своєму житті не розказував. І тоді не розказав, коли наді мною сміялись, хоча ти собі не можеш уявити, як мені стало кривдно. Тобі першому розповім.

Бочонкін помовчав, нахиливши голову і зосереджуючись на головному у подальшій своїй розповіді.

Майор Бузина старанно загасив і розім’яв у попільничці докурений до «царства небесного» бичок.

Бочонкін загледів, взяв попільничку, зібрав попіл і залишки недокурка на папірець, згорнув і поклав його до кишені, а попільничку заховав у стіл - в кабінетах заборонялось курити і тримати попільнички на столах.

- Льошо, ти знаєш, що я родом з Донбасу. До КДБ я працював у місті Донецькому, колишня Юзівка, посередині Сталіне. 1924-го року, потім того, як Леніна поклали у Мавзолей, Юзівку на прохання її жителів перейменували на Сталіне, а 1961-го року, коли Сталіна винесли з Мавзолею і десь закопали…

- Я, коли був у відрядженні в Москві, заходив у Мавзолей і побачив: і Леніна, і могилу Сталіна. В тилу Мавзолея, поряд з Дзержинським і Ворошиловим.

- Ти ба! Як тобі вдалось? Там же величезні черги?

- Потім розкажу. Довбач дав мені партійне доручення виступити з розповіддю про відвідини Мавзолею.

- Згода. Потім після офіційної частини зберемося, і ти розкажеш деталі. Так от, місто Сталіне, після того, як Сталіна винесли з Мавзолею, на прохання його жителів було перейменовано на місто Донецьк. Після закінчення інституту отримав я призначення на шахту № 13 тресту «Куйбишевськвугілля». Начальником шахти у нас був Зв’ягільський, Юхим Леонідович 7), потім він став директором шахти імені Засядька. Олександр Федорович Засядько - наш земляк, народився у місті Горлівка, працював монтером на шахті Засядька ще до війни, за що у 1957 році отримав звання Героя Соціалістичної Праці, коли працював міністром вугільної промисловості СРСР і звання мав вугільного генерала армії. Льошо, повіриш, я теж був передовиком, мій портрет у формі шахтарського капітана з погонами по чотири зірочки висів на дошці пошани, я не хвалюсь, ти знаєш, що я ніколи не брешу; на шахті я став членом партії і тоді ж мене обрали членом бюро райкому комсомолу. Хоча комсомольських діячів, усіх, не тільки в Донецькому, я не поважаю: граються, як діти, а п’ють і їбуться, як дорослі. І розмови тільки про єблю та як з комсомолу стрибнути у партійне крісло та повище. У їхніх іграх участі я не брав. Я давав країні вугілля, хоч інколи і дрібне, проте з перевиконанням плану, завжди. Через деякий час міг стати Героєм Соцпраці і міністром - я закінчив той же інститут, що Засядько та й Зв’ягільський. Міг би, чого ж? Але трапилась фатальна, чи «хватальна», як каже наш Довбач, осічка. Зигзаг долі! Якось на моїй зміні у лаві завередував комбайн. Викликали ремонтників, вони щось там колупалися, а я приліг трохи подрімати, підклавши торбинку з харчами під голову, «тормозок» у нас називається. Мабуть, міцно задрімав, хвилин десять. Раптом уві сні чую, щось мене за п’ятки злегка покусує. Повертаю голову і бачу - навколо мене юрма пацюків, навіть, більша, ніж той кагал, який зібрався біля мого кабінету, коли я Святкова, - майор Бочонкін стріпнув чубом, - зачинив у гальюні, причому два величезних щура мої чоботи гризуть. Підошви згризли і до п’яток добираються. А третій з-під голови торбинку з харчами витягує. Уявляєш, під землею, на глибині тисяча метрів, орава пацюків! Шахтарі знають, що щурі можуть жити в забоях, але щоб у такій кількості?! Я як підстрибнув! Аж головою об стелю вибою вдарився! Проте не впав, а закричав не своїм гласом, пацюків лякаючи, і кинувся навтьоки, навіть торбинку з харчами не прихопив, хоча для шахтаря «тормозок» - діло святе. Кілометра три пробіг, потім навкарачки проповз під землею лавами і ходами, мене потім рятувальники добу шукали, доки не знайшли у вибої. Там лава нахилом градусів під сорок п’ять і довжиною метрів вісімдесят. Я на самий верх заліз і кайло знайшов на випадок відбиватися від щурів, якщо вони мене і там би знайшли. Лише рятувальники дістали на другий день, так з кайлом і витягнули на поверхню.

І з того часу, розумієш, Льошо, спускатися мені під землю стало не до змоги. Боюсь. Боюсь щурів, і нічого зі своїм страхом удіяти не можу. А на поверхні справжньому шахтареві що за робота? Можливо, так зі мною сталося, що номер шахти тринадцятий? Льошо, ти ніколи не відчував запах свіжо зрубаного антрациту…

Розповідаючи, майор Бочонкін дивився не на майора Бузину, а у вікно, яке було чорним, як свіжо зрубаний антрацит, по шибці сочилися холодні краплі дощу, і за ним у нічній пітьмі нічого не було видно.

- У нас вдома у дитинстві я колись топив грубку вугіллям, - заперечив майор Бузина.

- То не те, Льохо… Помучився я таким робом місяців три, коли телефонує перший секретар райкому комсомолу: «Прийшла рознарядка, - каже, - направити на службу в КДБ кращого члена, і наш вибір зупинився на тобі». В КДБ так в КДБ, і пішов я у КДБ, тому що на шахті вже душу рвав. Рік провчився у Мінську на Вищих курсах, ти ж знаєш, який там вишкіл. Проте зірочки на погони дали мені лейтенантські, а не капітанські, в той час, як шахтарська форма у мене була капітанська і погони з чотирма зірочками. Повернувся з навчання і посадили мене на єврейську лінію. Мабуть, тому, що начальником у нас на шахті був єврей Зв’ягільський, Юхим Леонідович, гарний чоловік, шахтарі його називають по-простому - Фіма Зв’ягільський. Натурою він на кшталт Смульсона, а не Шнеєрзона, дідько тому в печінку. Зв’ягільский починав, як і я, в забої, начальником вугільної дільниці. Може, ще й Героєм стане, як Засядько, попри те, що єврей, якщо обставини трохи поміняються і в Ізраїль не звалить, у нього там родичі є, я знаю. Вугільних шахт там немає, тому робити там йому нічого. З того часу я євреями й займаюсь. По вербуваннях у мене був порядок, який же єврей, товариші офіцери, відмовить і не дасть підписку про співробітництво колишньому передовикові соціалістичного змагання з шахти, якою керує Фіма Зв’ягільський? Через кілька років, вже капітаном, перевели мене у Київ, теж на єврейську лінію, як вправного фахівця.

* * *

Майор Бочонкін скибою сидів під плафоном, його лице змивала тінь, залишаючи темні смуги в зморшках на закляклій шкірі обличчя, і в електричному світлі сріблилось посивіле пасмо в густому темному чубі, що косиною спадав на ліве око.

- Ребе, я вже дванадцять років сиджу на єврейській лінії! Штука сказать, дванадцять років! Підполковника заслужив, хоча навіщо мені той підполковник! - Майор Бочонкін рукою прибрав волосся з лоба і затримав її на тім’ї. - Льошо, ти думаєш, я злякався, коли сьогодні почалася стрілянина? Нічого подібного. Я бачу - Левко Нежердецький разом з Миколою Майоренком і Мишком Глюком біжить, за ними - Святков. - Майор Бочонкін стріпнув чубом, і волосся знову упало йому на лоба. - Я рішив, що вони в атаку. Ну, й услід, оскільки мій безпосередній командир полковник Проклов кудись раніше зник укупі з полковником Бердишем, попереду Левка і його волейбольної команди. Можливо, Бердиш та Проклов і не вистрибували з вікон. Десь тут у них у бомбосховищі є підпільна схованка, з полковником Савченком вони вась-вась, утрьох інколи ходять у «Кріпак». А головний командир, виявилося, біг в інший бік, до нашого будинку культури імені Фелікса Едмундовича Дзержинського на розі вулиці Ірининської і Паторжинського, там ще будівельний паркан стоїть, не знесли. Напевно, хотів там закріпитися, але паркан не подолав.

Ти, Льошо, теж, як і я, не злякався, я тебе поважаю, ти - класний боєць, я ж бачу. Ти - молоток. Ти сьогодні вчинив подвиг. Ти - як Александр Матросов, Ніколай Ґастелло 8), можливо, навіть, як Тарас Бульба 9). І всі це знають, і всі поважають. Я бачу, як Святков кривить морду, - Бочонкін стріпнув чубом, - коли ти з ним розмовляєш українською мовою… Отаке життя у нас, Олексо, Олексію Григоровичу… Втім, я про щурів. Так мені стало образливо, що усі тоді на ленінському суботникові з мене збиткувались, коли Левко Нежердецький підло схопив мене за ногу ззаду. Льошо, ти пам’ятаєш той випадок?

- Щось не пам’ятаю такого трапунку, - наморщив лоба майор Бузина, намагаючись пригадати той суботник та історію зі щурами, Нежердецьким і Глюком, який справді завжди і скрізь намагався знайти якусь дірку і влізти в неї, і останнім часом рідко його можна було побачити без сигарети в зубах. - Згадав, мені Левко розповідав! Але самого епізоду я не бачив, оскільки секретар парткому Дмитро Денисович Довбач доручив мені саме в той час красивим почерком заповнити почесні грамоти для наших працівників, які відзначились на ленінському суботникові. Твого прізвища, по-моєму, там не було.

- Еге-е-е, куди вже… - посмішкувато зауважив майор Бочонкін. -Одначе Мишко Глюк згодом таки нарвався на пригоду, прикусив свого язика на все життя, бо, як я тобі вже говорив, копита він відкинув, і на скализубові дідько на Лису гору їздить, як кажуть, не рий яму комусь, бо й на тобі окошиться: от йому й окошилося, щоб не хапав людей ззаду за щиколки! Слухай, цікава історія. Через місяць, уже в травні, ми після фізпідготовки із стадіону «Динамо» повертались на роботу майданом Ленінського Комсомолу. Зіграли, як завше, п’ять сетів, замість того, щоб дві години бігати по перетятій місцевості, бо гянярал Святков, - Бочонкін стріпнув чубом, - певно, у той час тимчасово перебував у стані ремісії, тому сеча у голову йому не вдаряла. Пограли півтори години, прийняли контрастний душ, потім випили кави у генделику під кодовою назвою «Півник», що коло входу на стадіон «Динамо». Там увечері коньяк наливають, але то увечері. Погода прекрасна, крокуємо бадьорі, в руках спортивні торби, свої кліфти через плече несемо з недбало зав’язаними дармовисами, бо що ж то за чекіст без краватки, навіть якщо кліфт за плечима? І Мишко Глюк іде з нами, і, як завше, сигаретою в зубах димить. А попереду нас, метрів так шість-сім, йде дівуля, років двадцять, нічого собі діваха - білявка, форми круглі, йоли-пали, ми усі на її жопу звернули увагу, навіть Павлік Єрмолаєнко, який у відділі Цекарєва з баптистами пружиться. І треба ж було цьому пиздоболу Мишкові Глюку бовкнуть, не виймаючи із зубів сигарету: «Цю бабу трахать ми не будемо, - каже. - У неї ноги криві».

А у тієї дівахи ноги були стрункіші, ніж Ейфелева вежа, - знайомо: чим вище лізеш, тим більше дух захоплює, - і слух виявився гострішим, ніж навіть у нас, чекістів, бо Мишко говорив не надто голосно, щоби тіко ми почули. Так, для куражу, бо ж, мовляв, парубки ми хвацькі, з піджаками через плече, недбало зав’язаними дармовисами і спортивними торбами в руках Києвом простуємо, можемо й бабу трахнуть, якщо в неї ноги не криві. Та, можливо, вона музикою займається, бо почула, що сказав Мишко Глюк. Обернулась, чітко визначила, зараза, хто з нас кинув їй в спину образливу репліку, і підходить до Мишка. Зупиняється перед Мишком і, уяви собі, Льохо, закочує спідницю вище трусів. Але трусів у неї в натурі не виявилось! І на цьому не зупиняється: розвертається задом, нахиляється, і закочує спідницю ще вище.

- Бре’?! - не повірив майор Бузина.

Майор Бочонкін образився:

- Льошо, я ніколи не брешу, хоча не вважаю сю рису власного характеру своєю достойністю! Мені колись мій начальник полковник Проклов заявив: «Такіх распіздяєв, как ви, товаріщ Бочонкін, даже во врємя чісток НКВД нє расстрєлівалі, счіталі, что оні в сілу своєго характєра, дурості і поступков нє способни на прєдатєльство інтєрєсов совєтской власті і лічно товаріща Сталіна» 10).

Льошо, так мені стало тоді боляче від цих слів: бачте, усіх розстрілювали, а мене б не розстріляли, тому що «распіздяй», як каже Віктор Михайлович, бо не вмію брехати.

Образа зсунула брови майора Бочонкіна до перенісся, і він з докором скинув очі на майора Бузину, шукаючи співчуття.

- Заспокойся, лихо його матері, - сказав майор Бузина. - У світі людей без недоліків не буває, а невміння брехати - не найтяжча вада. Я тобі вірю!

Майор Бочонкін піднявся, кинув голову назад, нахилив її до грудей і простягнув руку:

- Іван Демидович.

- Олексій Григорович, - зробив порух сідницею майор Бузина, ніби піднімаючись та віддаючи пошану майорові Бочонкіну, і потиснув йому правицю. «Щось у крижах затерпло, - подумав він, - довго сидимо, і відбою тривоги все немає».

- Отож, - сказав майор Бочонкін і продовжив, сідаючи: - Продемонструвавши таким робом спереду і ззаду свої конфіденційні жіночі органи і принади, ця дівуля, на яку ми неспогадано так нарвалися, повертається до нас передом і питає у Мишка: «Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, - сичить, певно, вона таки помітила, якого розміру у Мишка черевики, тому й злюча така була, видко, образилася, що Мишко нею знехтував. Хоча, товариші офіцери, яке трахання?! - ми повільно йшли на службу, вільні і бадьорі, з недбало пов’язаними дармовисами і кліфтами за плечима, і не поспішали, бо у нас в запасі було ще п’ятнадцять хвилин, знаючи, що рівно через п’ятнадцять хвилин, коли ми прийдемо на службу - запізнюватись не можна ні на секунду, ти ж знаєш - наш великий пуриц стрлашний лейтенант Спірлохін бігає коридорами і відмічає, коли хто повертається після фізпідготовки, - і ледве ми встигнемо підтягнути до горла дармовиси і одягти кліфти, як начальство почне нас трахати і в хвіст, і в гриву, і у всі дірки підряд: за вербовки, за явки, за сигнали, за справи, за профілактики, за конспекти і т.д і т.п., і т.д і т.п., - скажи, нахуя нам потрібна була та фльондра?! І Мишкові теж?! - а вона сичить до Глюка: - Ну що, Чарлі Чаплін зацмулений, роздивився мої ноги спереду і ззаду? Які вони, криві? Чи такі, як у Брижит Бардо?» Льошо, ти бачив французький трилер «Бабетта іде на війну»? У ньому роль Бабетти грає французька секс-бомба Брижит Бардо?

- Не бачив.

- Жаль. Мишко, замірок, мабуть, бачив той трилер, він такі фільми любить дивитися. Але пригадати не встиг, які ноги були у Брижит Бардо, тому що ця дівуля, тримаючи однією рукою підняту спідницю, іншою я-а-ак затопить кулаком прямо йому в храпатку! - та так, що Мишко свою сигарету проковтнув і миттю берцикнувся на тротуар. Слава Богові Ягве - о, Шамаїм! Елохім ель-Шаддай! - майор Бочонкін склав долоні на грудях і підняв очі гору, - що не мене. І що тебе там не було, до речі. Вона вище Мишка на півголови виявилась і на масу крупніша. Мишко Глюк, розуміється, лежить, відкинувши свої копита 46-го розміру, в глибокому нокауті, Павлік Єрмолаєнко, який з баптистами у відділі Цекарєва пружиться, теж падає без тями, оскільки вперше у своєму житті побачив в натурі жіночий статевий орган в комплекті з голою жопою. Але, я скажу тобі, жопою естетично досконалою і анатомічно бездоганною, як віолончель Мстислава Растроповича. Того, що Солженіцина на своїй дачі ховав від московських чекістів.

- Знаю.

- Напевно, та «каравонська хльорка», як потім називав її Левко Нежердецький, обговорюючи пригоду в нашому вузькому колі… Ти про неї щось знаєш?

- Геть нічого!

- Ми про сю катавасією з хльоркою, а я від себе додав би - шиксою, в натурі, ти знаєш, що око у мене вигострене, я - кандидат в майстри спорту зі скраклів, напевно, вона таки справді займається музикою, хоч і шикса 11), не розповсюджувались. Аби зайвий раз не стати посміховиськом в очах полковника Бердиша. Він такий, що потім до пенсії все життя буде при будь-якому приводі на глузи брати. І от уяви собі ситуацію - в центрі міста-героя Києва на майдані Ленінського Комсомолу лежать два опери з Центрального апарату КДБ Української РСР, відкинувши копита, і перед ними стоїть секс-бомба типу Брижит Бардо із закоченою до пупа спідницею і без трусів?! З голою сракою і передом! - Майор Бочонкін підхопився зі свого стільця, певно, хотів на пальцях показати, якою стояла «хльорка» на майдані Ленінського комсомолу, та завбачивши, що майор Бузина розкрив рота, витягнув попереду себе руки:

- Стоп-стоп-стоп-стоп! Ти отепер почнеш пригадувати свій Воловий Ріг, не треба! Як сказав Левко - алібі, чисте алібі!

Майор Бузина зроду не бачив чужих жінок з оголеною нижньою частиною тіла і без трусів, тим паче на міському майдані і серед білого дня, не кажучи вже про Воловий Ріг. Колись у нього на зв’язку була агентеса «Альцина», журналістка, театральний оглядач. Після вербування він вдало «підставив» її членам туристичної групи з Вінніпегу, через листування вона «вийшла» на представників діаспори з числа працівників Канадського інституту українських студій (КІУС), що спеціалізувались на історії українського театру, і мала непогані перспективи для участі в оперативній грі «Гастроль». Одного разу на явочній квартирі вона, як завше, сиділа в кріслі, це було влітку, міні-сукня у неї закотилась, і майор Бузина помітив, що під сукенкою у неї нижньої білизни немає. «Альцина» завважила на погляд Олексія Григоровича, млосно потягнулась і хрипким голосом прошепотіла: «Tornami a vagheggir, te solo vuol amar…»12).

Для оперативного працівника органів КДБ непорушними мали бути три заповіді: перша - не красти гроші з «дев’ятки», друга - не вступати без санкції керівництва в інтимні зв’язки з оперативними джерелами, третя - безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим. Усіх трьох заповідей майор Бузина неухильно дотримувався, навіть третьої, незважаючи на присутність у тій Батьківщині і КПРС, які він мусив безмежно любити, значної кількості москалів, яких він не любив, і бути відданим їм у душі не бажав. Майор Бузина був дисциплінованим офіцером, до того ж, як він знав достеменно, Ленін москалем не був і австромарксиста Отто Бауера критикував за його погляди на національне питання. Пославшись на брак часу, він припинив явку з «Альциною». На службі він доповів про сей казус полковникові Бердишу, той сказав, що на вербовку «Альцини» він ніколи б санкції не дав, тому що має такий принцип, правильність якого підтвердив і цей випадок, і порадив під якимось приводом негайно передати «Альцину» в агентурний апарат 1-го (розвідувального) управління: 5-е управління в заходах проти закордонних ОУН займалося перехопленням каналів зв’язку, а 1-е - проникненням. Декілька часу потому майор Бузина поцікавився у працівника з 1-го управління Жори Димаренка, як йому працюється з його «Альциною». Розвідник нічого не сказав, лиш показав великий палець.

«Проникнув», - дійшов думки тоді Олексій Григорович.

Майор Бузина наразі пригадав млосне потягування «Альцени», проте той випадок стався не у місті Воловий Ріг і не на київському майдані, а в тиші явочної квартирі, сам-на-сам, і для з’ясування повної картини подій, що розвивалися в центрі міста Києва при участі каравони і групи бойовитих чекістів з 5-го управління, запитав у майора Бочонкіна:

- І Брижит була на зводі?

- Го, на зводі та ще й на якому!! - захоплено підтвердив майор Бочонкін. - Уявляєш ситуацію?

- І не снилося! Вибухонебезпечна мізансцена, як і на мене. Але осягнути уявою важко, якщо не бачив той трилер з Брижит Бардо. Тра’ буде сходить.

- Точнісінька Брижит, зараза. Подивись, «Бабетта іде на війну» фільм називається. У «Кінопанорамі» на вулиці Шота Руставелі, що біля синагоги Бродського, тепер у ній ляльковий театр, «Бабетту» ще крутять. Сходи без жінки і не кажи куди, бо може не дозволить. Для прикриття візьми сина. Як його звуть?

- Олесем.

- Олесь Бузина, красиво звучить. Надійсь, письменником буде? Як Олесь Ульяненко? Якби Олесь Ульяненко 13) залишився, як по паспорту, Олександром Ульяновим, то, ймовірно, став би секретарем обкому партії, а так культовий письменник!

- Іване, історія не має умовного способу, можливо, й генерал-майором став би. Як човна назвеш, так він і попливе. А мій Олесь подає таланти 14). Це про нас з тобою знають у вузькому колі обмежених людей. А чому б нашим дітям не стати знаменитими? Я своєму кожен день роблю масаж голови, так мені порадив знайомий педіатр. Тобі теж пораджу. Ким твій хоче стати?

- Після школи піде в торговельний інститут.

- В торговельний, так в торговельний. Кожному своє, як сказав той. І в торгівлі мізки треба мати. Проте я не дотямив - ти радиш мені на «Бабетту» піти з Олесем?

- Та ні, ти не дослухав. Олеся відішли у синагогу - там тепер іде вертеп «Червона шапочка» за п’єсою Євгена Шварца у перекладі українською мовою Євгена Дударя, постановка заслуженого діяча мистецтв України Григорія Моргуліса. Олесеві сподобається. А сам іди в кіно на «Бабетту». Тобі теж сподобається.

- Та мій Олесь вже виріс з «Червоного капелюшка».

- Чого ж? Спектакль для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Ну, хай тоді сходить на рімейк «Семеро цапенят» за фільмом Акіри Куросави «Сім самураїв», теж у постановці Григорія Моргуліса. Гарний спектакль, мюзикл, для дітей середнього і старшого шкільного віку. Музику до спекталю написав Геннадій Швидкий, прекрасний композитор, його пісні співає Йосиф Кобзон, Алла Пугачова і наш Валєрій Леонтьєв з Ворошиловграда. Він раніше жив у Комі АРСР, в шахтарському місті Інті. Там йому не давали співать, коміки, такий голос! - такого в Союзі немає.

- Швидкий?

- Леонтьєв. А у нас співай, скільки хочеш. «Коли до нас приїде шапіто?» - чув? - слова Юрія Речинського, музика Геннадія Швидкого. Мені ця не подобається: а хуй його знає, коли він приїде! У нас без цирку кожного дня свій цирк. Слідкуйте за рекламою. Геннадій Швидкий - гульвіса ще той! У нього жінка єврейка, прима лялькового театру. Так вона в анкеті, коли її представляли на заслужену артистку УРСР, у графі національність написала - «українка». Її викликає начальник відділу кадрів, з наших, тепер він моя довірена особа, і питає: «Шановна Вереніко Абрамівно, чому у п’ятій графі вашого паспорту значиться національність «яврейка», а в анкеті ви вказуєте «українка»?

Вона відповідає: «За час мого подружнього життя мій чоловік скільки з мене крові випив, що в моєму організмі не залишилось жодної краплі єврейської крові. Якщо у вас є підстави подумати, що мій чоловік таким чином, випивши з мене усю єврейську кров без залишку, став євреєм і при моїй допомозі планує намилитись на мою колишню історичну батьківщину, що може стати на заваді отриманні мною почесного звання заслуженої артистки Української РСР, то передайте йому, що нічого у нього з того не вийде. Тепер я стовідсоткова українка, і моя історична батьківщина тут».

Достойно відповіла! І спектакль гарний, я в процес не втручаюсь, оскільки ніяких проявів єврейського націоналізму чи сіонізму не виявив, лише відстежую оперативним шляхом. На перлюстрацію міжнародної кореспонденції поставив кого треба, та ще агентура трохи працює. Хай Олесь сходить, справжнє карате побачить.

- У нас же карате заборонено?

- У тому й річ, що міністерство культури через оте карате хотіло заборонити увесь спектакль, але Моргуліс виявився хитрішим. Він, за даними перлюстрації його міжнародної кореспонденції, надіслав запрошення на прем’єру голові президії Комуністичної партії Японії Кендзі Міямото. Той дав згоду, лиш просив зачекати, поки у них пройде з’їзд партії, написав, мовляв, приїду вже після прем’єри. Чи приїде Міямото в Київ, чи не приїде, поки що невідомо, а спектакль не закрили. Де ще в Києві можна побачить карате? Я квиток можу дістати, як скажеш. «Семеро цапенят» ідуть через день з «Червоним капелюшком», «Бабетта» у «Кінопанорамі» - кожен день.

- А батькам можна відвідувати лялькові спектаклі?

- Коли хочеш.

- Тоді я спочатку для конспірації відвідаю разом з Олесем «Семеро цапенят», - кажеш рімейк фільму Акіри Куросави?

- Так, геніальний рімейк! Акіра за своїх самураїв «оскара» отримав. Моргуліс, думаю, теж отримає якийсь приз, якщо навіть Кендзі Міямото і не приїде до нас.

- Потім хай Олесь сам йде на «Червону шапочку», а я в цей час піду на «Бабетту».

- Нуте, тільки скажеш - коли, щоб я про квитки домовився. До кінця сезону - повний аншлаг. А на «Бабетту» вже сам діставай. Я тоді збоку тієї курви, копії «Бабетти», на площі Ленінського комсомолу стовбичив і зізнаюсь щиро, від несподіванки перетворився типу на соляного фалоса, - майор Бочонкін показав, як він стояв на площі Леніського Комсомолу соляним фалосом, - я ж ніколи не брешу, ти знаєш, що було, те було, справді. Колян Майоренко обік стояв і теж остовпів, дарма що має звання майстра спорту міжнародного класу і золоту медаль чемпіона Європи серед молодіжних команд, міг би стати і олімпійським чемпіоном, якби в КДБ не втрапив. Левко Нежердецький з Петьком Сорокою за нас сховалися. Тут уже і народ почав виявляти нездоровий інтерес до інциденту, що виник в центрі міста-героя Києва на майдані Ленінського комсомолу. Афронт! Ми змушені були, зодягши свої кліфти, хапати знепритомлених Мишка Глюка і Павліка Єрмолаєнка попід руки і тягти назад на стадіон «Динамо» під кран з холодною водою.

Після того випадку Павлік взяв відпустку на два тижні за сімейними обставинами, хоча ніякої сім’ї у нього на той час не було, крім матері, яка проживає в Черкаській області, і через місяць одружився. Тільки не на тій Бабетті, яка нам погрожувала, а на своїй однокласниці. Розшукав її аж у Бендерах Молдавської РСР, вона туди заїхала після закінчення вишу. Павлік - опер вправний, типу мене. Ти знаєш, на євреїв і баптистів дурнів у нас не поставлять. Не ображайся, ша-ша, я нічого про твою лінію не хотів сказати, там теж треба, щоб шарики в голові крутились.

Майор Бузина знаку не подав, що образився.

- Знайшов Павлік свою кохану, вона його усі ці роки, виявилось, чекала і ні за кого заміж не вийшла, певно, не одному молдаванину серце спалила, бо краса в неї є, якась особлива. Зелені очі на все обличчя і ходить, як шхуна «Колумб» плаває по морю.

- Я бачив десь півроку тому Павла з його дружиною на бульварі Леніна. Павло там у готельці кімнату має, Павлусь з дружиною йшли, взявшись за руки, як молодята, і аж світилися. Ловка жінка у Єрмолаєнка, ти маєш рацію, і паристі обоє.

- Ловка, питань немає, краща, ніж Бабетта. Я їх днів десять тому бачив. Йшли, теж взявшись за руки, і я помітив, що жінка у Павла вже при надії: обличчя в ластовинні, живіт округлився і не опущений, як на дівчинку, а піднятий угору, як на пацана. Павло - боєць не промах, гадаю, що на першому нащадкові не зупиниться. У баптистів, як правило, сім’ї багатодітні, готельку на повнометражну квартиру він скоро поміняє, і, думаю, не раз. Витягне й на чотирьохкімнатну.

- Ти що, вважаєш, що Павло Єрмолаєнко - баптист? Він же член партії, на суботники завжди ходить…

- Ні, я не в тому сенсі, що він ієговіст чи п’ятдесятник, квакер чи мормон. Просто Павлік Єрмолаєнко відповідно до специфіки оперативної ділянки баптистських правил дотримується. Чи, може, таким уродився, він же як біла ворона, з дитинства не курить, не п’є, до жінок не бігав, а тепер тим паче, коли кохану віднайшов аж у Бендерах Молдавської РСР. Як той святий Павло, він же Савл…

13.3.

Майор Бочонкін сів на стілець і підпер голову руками.

- Чудовий самогон у тебе, - похвалив випивку майор Бузина.

- Божистий трунок, сказав мій земляк - він у напоях тяму має, а ти заперечував: «Отто Кац, Отто Кац»! Це тобі не якась казенна сивуха, а справжній кошерний самогон! «Цимес»! Можливо, й «Емес» мені підсунув Смульсон, проте це значення немає: фірма - є фірма.

Бочонкін взяв флягу, побулькав і вправним рухом розлив самогон рівно на дві половини у свій та Олексія Григоровича шкляники.

- Товариші офіцери, пропоную випити за здоров’я Зями і всіх євреїв 15) на кшталт мого колишнього начальника Фіми Зв’ягільського!

Випили, занюхали мацою, майор Бузина ще раз похвалив напій.

- Я ж тобі казав, Зяма - молоток, це тобі не Роже Гароді і не Шнеєрзон поготів, - радо відповів майор Бочонкін. - Хоча інколи допускає проколи, шпітцель хуїв. Я його за сей прокол ще нахилю задля виховання. І Шнеєрзона, теж. - Майор Бочонкін скрипнув зубами і брудно вилаявся: - Золь кішт мі’н тухес, шлімазл! Хай поцілує мене в гузно за брехливі обвинувачення у лівому ухилі! Ти бач! Не на того нарвався!Я з самого початку, коли він, за даними перлюстрації на каналі міжнародного листування, потрапив у поле мого зору, виписав 7-й службі завдання на «установку» за місцем його проживання. І одержав «уляну» 16), у якій вказувалось, що, за інформацією двірнички, Шнеєрзон у той час, коли вона мила підлогу в під’їзді, запросив її до свого помешкання зробити прибирання за відповідну плату. Його жінки вдома не було, а двірничку він, напевно, з свого коридору через вічко зауважив, як вона на сходовому помістку орудує шваброю, і йому, очевидьки, сподобались її пози. Дівуля молода, симпатична, цицькаста, київську прописку таким птбитом заробляє після закінчення танцювального відділення київського культосвіттехнікуму. Вона там щось у квартирі прибрала, Шнеєрзон пригостив її вином, шоколадними цукерками, а потім намагався схилити до інтимних стосунків чи, може, й схилив, порушивши сьому заповідь Мойсея: «Ло тиньаф!» 17),- оперативного значення не має, був там секс чи не було. Тепер ця Айседора Дункан 18) у присутності жінки Шнеєрзона прибирає його квартиру, а у її відсутність витанцьовує з Шнеєрзоном танець під назвою «Сім сорок», заборонений міністерством культури як ідейно шкідливий, тому він має ще конспіративну назву «Без двадцяти вісім». За ритмікою, між іншим, збіса цікава музика - починається повільно, а закінчується у бурхливому темпі, як показують у документальних фільмах події громадянської війни, коли «червоні» наступають, а «білі» утікають. Я б тобі зара’ можу прокрутити, у мене тут є і бобіна, і магнітофон.

- Не тра’, а то ще старший лейтенант Спірохін почує. - Обачний і туралий майор Бузина згадав, чим для нього ледве не закінчилось слухання музики Модеста Петровича Мусоргського у Москві.

- Нехай, ребе. Іншим разом.

Майор Бочонкін знову підпер голову руками, плечі його згорбились.

- Слухай, - після хвилинного мовчання сказав він, - мені Каценбоген класну майсу 19) розповів. Розкажу, слухай сюди.

Майор Бочонкін зручніше умостився на своєму стільці.

- Приїздить у якесь місто, скажемо у місто N, чоловік. Виходить він на перон - пусто. Йде вулицями - пусто, тільки десь далеченько оркестр грає похоронний марш, знаєш, Льошо, ось так: ес-та-та-та-та, ес-та-та-та-та, ес-та-ес-та-та-та-ес-та-та-та, - траурний марш Фридеріка Шопена «Marche funebre», друга соната, сі-бемоль мінор: in B flat minor 20).

Бочонкін рукою відбив на стільниці декілька тактів траурного маршу:

- Це альт - ес-та-та-та-та, а корнет так: пам-парапам-пам-пам-пам. Як поляки вимовляють: Шопен чи Штпен? У нього батько - француз, значить, Шопин, а мати - полька, значить, Штпен, птляки ставлять наголос на передостанньому складі. Так?

- Не знаю, запитаю в агентури.

- Запитай, мені цікаво. І виходить, значить, сей мандрівник на головну вулицю міста N і бачить - їде проспектом катафалк, за ним оркестр, лабухи грають похоронний марш Шопена. Його скрізь грають на похоронах. Я ще, коли в школі вчився, при шахтарському клубі нашого селища у духовому оркестрі дув на корнеті і на похоронах грав. Раз на місяць, бувало й частіше. У нас є така приповідка: «Що таке смерть для шахтаря: два дні відпустки відпочити лежачи і знову під землю». Тільки вже у дерев’яній робі. З кожного похорону корнетисту по п’ятдесят рублів платили. Це на старі гроші, ще до хрущовської реформи. Тепер - п’ятірка, п’ятдесят рублів - сума на ті часи солідна. Альтистам - по двадцять, баритону теж п’ятдесят, басовій трубі і тенору - по тридцять, тарілкам і бубону - по десятці. Капельмейстеру, «капель» грав на кларнеті, часом на пістоні, перепадало по триста, атой по п’ятсот. Він консерваторію закінчив, але щось там про Сталіна не в тій тональності зіграв, і відсидів за неправильну тональність десять років з додатком п’ять років «по рогах».

Для нас, лабухів, на всіх похоронах ставка була однакова, я отримував по п’ятдесят рублів. І на поминки запрошували поїсти борщу і куті з узваром. Пити «капель» пацанам забороняв. На танцях грали безплатно: краков’як, вальс «Дунайські хвилі», танго «Бризки шампанського» - по порядку, і на замовлення музику Ґленна Міллера із трофейного кінофільму «Серенада Сонячної долини»: трам-пара-пам-пам. - Майор Бочонкін приклав до губ уявний корнет і майстерно пройшовся уявними клапанами, виконуючи партію труби-корнета. - А в день похорону Сталіна на траурному мітингу в клубі ми грали «Марш фунебре» і з тональності не збились, ось так: та-та-та-там-пам-парарам-пам-пам, - перейшов на музику Шопена майор Бочонкін. - Грали ще заключну частину сонати, яка символізує листопад на кладовищі: та-та-тата. «Заклинання квітів» пропускали.

- На танцях «Турецький марш» Моцарта грали? - запитав майор Бузина.

- Грали. Рондо з фортепіанної сонати ля мажор називається, «Allegretto alla turca». Грали наостанок. То був наш сигнал, що танці закінчились і настав час тим, хто спарувався, шукати зручні місця під кущами, а іншим, не парованим, човпати додому. Апофеоз перед апофігеєм. А чому ти запитав?

- Я чув у кабінеті «Фердинанда», коли він розпитував про напад, як десь ніби поряд звучить «Турецький марш» Моцарта.

- Тобі не привиділось? Тобто, не почулось?

- Я ясно чув, тільки тихо.

- Ти знаєш, я теж щось чув, тому й дурником прикинувся. Думаю, якщо така музика грає в кабінеті «Фердинанда», значить, ситуація нештатна. А похоронний марш Шопена ти не чув?

Майор Бочонкін знову відбив кілька тактів на столішниці:

- Ес-та-та-та-та, ес-та-та-та-та, ес-та-ес-та-та-та-ес-та-та-та?

Майор Бузина прислухався:

- Чув на похоронах раніше, але не в кабінеті «Фердинанда».

- Значить, повезло. - Так от, сей мандрівник, зі слів Каценбогена, виходить на головну вулицю міста N і бачить - їде проспектом катафалк, траурні вінки і віко труни попереду люди несуть з траурними пов’язками на рукавах, - як годиться. За катафалком оркестр, лабухи грають похоронний марш Фридеріка Шопена, ось так: «ес-та-та-та-та». А далі народу - видимо-невидимо! - ідуть за катафалком. Придивився гість міста N і бачить на катафалку у відкритій домовині жмура: чоловіка, у чорному капелюсі, чорному костюмі, білій сорочці і краватці «метеликом». Проте той жмур не лежить, як треба лежати жмуру, склавши руки на грудях, а недбало сидить, обіпершись ліктем об стінку труни. І курить сигарету, ось так, - Бочонкін показав, як той жмур, що сидів у труні, курить сигарету. - Сей чоловік, який приїхав на вокзал, отетерів. Підходить він до катафалка і питає того жмура в труні: «Що тут діється, скажіть, будь ласка?»

Жмур, тримаючи сигарету між пальцями, відповідає: «Ти що, не бачиш? Сліпий? Чи глухий? Похорон. По-хо-рон».

«А кого ховають, дозвольте дізнатися?»

«Як кого? Мене».

«Дозвольте, - дивується той чоловік, який приїхав, - так ви ж живий, перепрошую за парадокс?»

Той чоловік, який у труні сидів, затягнувся, скинув попіл з кінчика сигарети, ось так, - Бочонкін показав, як той курець, чи живий мрець, скидає попіл повз труну, - і відповідає цьому допитливому мандрівникові, послухай, Льошо, що він відповідає цьому приїжджому бевзю:

«А кого це їбе?»

Бочонкін хвилину помовчав і вже від себе, запитуючи, звернувся до майора Бузини:

- Льошо, ну ти скажи, кого це їбе? Кого це їбе?

Майор Бузина не міг пригадати, чи залишився ще самогон у фляжці майора Бочонкіна, чи він вилив його в шкляники до щирця, і тому не міг твердо вирішити, виставляти йому на стіл свою фляжку з горілкою, яку він власноруч настоював на коренях кульбаби і захопив на тривогу, чи ще почекати. Сигналу про відбій тривоги не надходило і невідомо було, коли він надійде.

- От так завжди: кого ЦЕ їбе у нашій рідній державі? Товариші офіцери, - гірко і вже зневолено у простір продовжував допитуватися майор Бочонкін, - товариші офіцери, розблядь вашу мать, КОГО ВОНО ЇБЕ?!

Майор Бузина сидів мовчки.

Збрижене чоло майора Бочонкіна оперлося на кутики брів, придавило їх, і на його зволожені очі набігла сльоза.

- Я д-д-ван-н-надцять років сиджу в КДБ на єврейській лінії… здуріти можна… - Майор Бочонкін провів рукою по обличчю, ніби витираючи його, і труснув головою.

* * *

Майор Бузина дивився у закуток кабінету, куди збігалися тіні і дощечки дубового паркету. Широкий плінтус міцно закривав шпарини між не зачовганою у закутку підлогою і тинькованою стіною. Попід стіною по периметру кабінету розміщувались сейфи і тумбочки. Сейфи були з коліщатками і складними замками, певно, ще довоєнні, німецькі, чи ті, що залишились від німців, стіл і тумбочки - виробництва меблевої фабрики імені Боженка. За спиною майора Бочонкіна висів юдейський календар. Стояла майже геть абсолютна тиша, з коридору звуки не долинали - колеги майора Бочонкіна і майора Бузини, либонь, ще чекали відбою тривоги, - знадвору теж.

Майор Бочонкін провів долонями по обличчю від чола до підборіддя і сухими очима подивився на майора Бузину.

Майор Бузина повернув голову і відказав:

- Така планіда, чи правильніше - планєта, Іване, як говорила баба Гречишенчиха. Життє-е…

Від тривалого сидіння у майора Бузини заболіли крижі, і він пересунувся впритул до спинки стільця.

- Еге ж, - сказав Бочонкін, вийняв з шухляди мацу, понюхав і поклав її назад. - Ти маєш рацію. «Гевел гаволім, кулой гевел», як казали старі євреї: «Марність над марностями, і все є марність», шме, Ізраель.

Запала мовчанка.

Зрапта вчулося, як на протилежному від Подолу боці Києва, далеко, правдоподібно, в Жулянах, тричі прокукурікав півень.

Майор Бузина глянув на годинник:

- Щось рано півень піє…

Годинник показував п’яту.

«Швидко час за розмовами з Ванею Бочонкіним промайнув, - подумав він. - А в мене аж сідниці затерпли».

- Тарніголь 21), - сказав майор Бочонкін. - Місяць «адар батраках», тринадцятий за календарем, ти мене зрозумів.

13.4.

Київ ще спочивав, спала Україна - від Дону до Сяну, і далі аж за Холмщину, і Кубань покоїлась у горобиній передранішній ночі.

Не спав півень в Жулянах та підняті по тривозі чекісти.

А Земля крутилась, оберталась по колу - справа наліво, тимчасом знизу вгору і знову згори вниз, день тиснув ніч, а ніч тиснула день, місяць ховався за хмарами; десь кілька годин тому, коли майор Бочонкін знімав стрес кошерним самогоном, а майор Бузина збирався на зустріч зі своїм другом Йосипом Швайкою, юдейські священники в Єрусалимі і волхви у Києві зустріли його схід, і на Сіоні в Єрусалимі та Києвій горі у Києві одночасно загорівся вогонь, провіщаючи початок нової доби, позаяк Русь-Україна і Ізраїль мають однаковий часовий пояс.

До ранку ще було далеко, сонце тільки-но підкочувалось до Кубані і Новочеркаського. Розповідь Бочонкіна справила на майора Бузину враження, може, ще й тому, що цьому сприяла мертва тиша, в якій, як у піску, губився голос приятеля, лише якийсь занадто ранній чи недоумкуватий жулянський півень зачепив її ззовні.

Майор Бочонкін сидів, підперши голову, в його очах ховалась меланхолія, видко, його не полишили думки про дивного жмура, щурів та свою єврейську планіду.

- Життє, - зітхнув майор Бочонкін.

Майор Бузина мовчки дивився у темне вікно, теж думав про «життє» та щурів, і йому, зненацька чи сподівано, привиділося, як там, на сході України, звідки мусило небавом з’явитися запнуте хмарами сонце, шугають у підземеллях полчища щурів, і що вони колись, чи то вночі, чи то вдень, можуть виповзти на поверхню Землі і услід за ніччю, чи попереду дня, посунуть Україною, а потім далі Європою, аж до Атлантики і, може, втопляться в океані, а, може, знову повернуть навспак, прочешуть до Зеленого Клину на Далекому Сході, і так будуть мігрувати між Сходом і Заходом, від одного океану до іншого услід за Сонцем і проти Сонця, без спочинку заповнюючи звироднілий євразійський простір переможним щурячим вищанням.

За вікнами поки що панувала пітьма, по склу вдарило кілька крапель снігодощу, ніби хтось кинув у вікно пригорщу води впереміж з льодяним просом.

Краплі вузькими струмочками потекли вниз, і дощ припинився.

Глупа ніч чорними блимаками дивилась через промите березневим дощем чорне скло вікно і електричне світло в кабінеті їй не заважало. Вона ще була в силі.

Півень більше не кукурікав, мабуть, таки занадто рано подав він свій голос.

Майору Бузині стало мерзлякувато, і він пожалкував, що втратив свою шинелю, рятуючи від пожежі центральну споруду КДБ, колишній Палац праці, який чекістам віддав Лаврентій Павлович Берія, забракувавши при цьому з міркувань безпеки новобудову на вулиці Кірова, 12/2 на користь Ради Народних Комісарів УСРР.

Зрапта з коридору почувся дрібний стукіт каблуків, хтось біг поверхом і смикав за ручки зачинених дверей кабінетів.

Через кілька секунд двері в кабінет відчинилися, і в одвірку постав старший лейтенант Спірохін.

- Чого ви сидите? Трливога закінчена, збирлайтесь додому, тільки не забудьте опечатати сейфи і зачинити дверлі, - швидко сказав він, нюхнув носом, прискіпливо оглянув кабінет і, не завваживши нічого підозрілого, побіг далі по довгому коридору, смикаючи за ручки дверей і гуркаючи клямками.

Якось зовсім недоречно задзвонив телефон: у чекістів така служба - телефон може задзвонити у будь-який час, навіть глухої ночі і такий ранній.

- Яке це падло дзвонить, бля? - невдоволено буркнув майор Бочонкін, підняв рурку і відчеканив:

- Майор Бочонкін уважно слухає! Кажіть!

Дзвонив генерал Рябовіл:

- Товаришу майор Бочонкін, своїм наказом від сьогоднішнього числа голова КДБ УРСР Віталій Васильович товариш Федорчук зняв з вас раніше накладене на вас чергове дисциплінарне стягнення. Поздоровляю.

Майор Бочонкін підморгнув майору Бузині і гарикнув:

- Служу С-с-сав-в-вєтскаму С-с-саюзу і р-р-радной Кам-м-муністічєской партії! - Рябовіл дзвонить, - пояснив він майору Бузині, відвернувшись від рурки. - «Фердинанд» зняв з мене стягнення за Талмуд. Нас їбуть, а ми міцнієм.

- Ну, це не зовсім по військовому Статуту - про Комуністичну партію, - поправив майора Бочонкіна генерал Рябовіл. - Хоча і не забороняється, - додав.

Генерал Рябовіл любив, коли при таких урочистостях, чи за інших подібних обставин, чекісти-комуністи посилались на Комуністичну партію і Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, ще й тому, що те йому лестило, адже була можливість нагадати при цьому про своє земляцтво з Леонідом Іллічем, роботу в партійних органах, яка йому була зарахована до загального стажу служби в органах державної безпеки, і майор Бочонкін це знав, тому в м’якій формі заперечив:

- Так я маю на увазі настанову Генерального секретаря ЦК КПРС і вірного ленінця Леоніда Ілліча Брежнєва про те, що КДБ - це озброєний загін нашої рідної партії. - Бочонкін знову підморгнув майору Бузині, а затим портрету Брежнєва, схожого на актора Матвєєва в образі Нагульнова з фільму «Порушена цілина».

- Загалом, ви праві, товаришу Бочонкін, сперечатися не буду, - поважно визнав слушність міркувань майора Бочонкіна генерал Рябовіл. - Настанова по-ленінськи вірна. Я свою діяльність починав в обласній партійній організації, яку у свій час очолював Леонід Ілліч і заклав традиції. Завтра, чи то пак сьогодні зранку, зайдіть у приймальню до мого референта Сірого і розпишіться про ознайомлення з наказом голови.

- Єсть! - по-військовому відповів майор Бочонкін, поклав рурку і зауважив: - Ми завжди праві, коли ми тверезі, товаришу Рябовіл. Сьогодні і завжди…

- … з нащаду віку і повіки віків. Амінь. - Майор Бузина крекчучи устав, підійшов до вікна, кинув погляд униз і наліво і побачив водія генерала Свєткова старшого сержанта в запасі Мусія Давидовича Бідулю, який під’їхав білою «Волгою» до центрального під’їзду будинку КДБ УРСР.

* * *

Біля обчухраного дерева, яке допіру врятувало прапорщика господарського відділу, що падав з даху, лежачи продовжував нести службу прапорщик комендантського відділу з автоматом, якого начальник 6-го відділу полковник Кондратьєв, мабуть, забув зняти з поста.

Оцінивши обстановку назовні, майор Бузина повернувся, оглянув акуратно прибраний Бочонкіним стіл і потиснув йому руку, зирнувши на годинник:

- Бувай, Іване, дякую за пригощення, я теж збираюсь. Шпарко у нас з тобою час за розмовами промайнув. - «Перфектний напій був у Івана. Міцний, зараза, і аромат приємний. А якби його та ще настоять на коренях кульбаби!» - подумав він.

- Нічого, Льошо, заходь, - сказав майор Бочонкін. - У будь-якому випадку «єврейські кучки» ми з тобою відзначимо, хоча ти і необрізаний. Вони незабаром.

- А хіба необтятому можна святкувати юдейські свята?

Все ще тримаючи у своїй долоні руку майора Бузини, майор Бочонкін подивився крізь портрет Брєжнєва на стіні і крізь стіну кудись далеко у нічну пітьму і, ніби завбачивши щось там, сказав:

- Справа, ребе, не в крайній плоті - урлти чи ні…

- Що таке «урл»? - перепитав майор Бузина.

- Необрізаний. Ґой, - пояснив майор Бочонкін і продовжив думку, яка збрижила його чоло: - Равві, справа не в крайній плоті, необрізаний ти чи обрізаний, і, думаю, не в тому, який убір надягає чоловік на свою голову: шляпу чи чалму, коли сідає за стіл їсти-пити, чи знімає його, коли сідає за той же стіл. Діло не в шляпі, і справа не в чалмі, равві, а, певно, річ, у тому, щоб на стіл було що поставити, і насамперед - класний самогон. Тобто, я хочу сказати, що гарна випивка нікому не зашкодить: ні православному, ні юдею, ні німцю, ні москалеві. Ні навіть мусульманинові, якому іслам забороняє вживати спиртних напоїв. І мусульманинові можна перехилити чарку, якщо він випиває самогон після заходу сонця у темному, щільно зачиненому приміщенні, щоб Аллах не побачив. І спільну мову завжди можна знайти. Правильно я кажу, азохен вей?

Заперечити майорові Бочонкіну важко було, і майор Бузина змушений був згодитися:

- Азохен вей.

- А на Великдень, коли закінчиться тринадцятий місяць і почнеться нісан, нам галявину у Пущі-Водиці накриє Колян Майоренко. Після того, як вночі поборюкається з віруючими, які принесуть святити до храмів дари Божі. У нього контакти з оперативним контингентом теж на рівні. Паску, писанки, ковбасу і освячений самогон мусить поставити. Оскоромимось по повній програмі. Я станцюю «Сім сорок», Колян Майоренко утне «Трепака», а ти «Ой гоп-гопака». Потім насамкінець мішпухою станцюємо чоловічий танець «Аркан», Левко покаже.

- Я гопака танцювати не вмію, - сказав майор Бузина. - Нас у школі вчили танцювати па-де-ґрас.

- Станцюєш па-де-ґрас, коли хочеш, - згодився майор Бочонкін без дискусій. - Я на своєму корнеті музику підберу. Он він лежить, - майор Бочонкін показав на сейф, - можу взяти. У футлярі сто років тримаю… - Майор Бочонкін пустооко дивився у вікно. - Еге ж, Льохо, таке у нас життя. От лише…

Що «от лише…», майор Бочонкін не сказав, можливо, згадав про пацюків чи хотів щось додати до майси Каценбогена, але відмовився.

Він знову перевів погляд на майора Бузину, вдруге потис його правицю своєю рукою, з якої ще не зійшли мозолі від шахтарської праці чи, може, від гилок для скраклів, потому відпустив її.

- Товариші офіцери, зайд ґезунд! 22) - сказав він, впрягаючись у портупею.

Майор Бузина хвильку постояв, міркуючи, сказати насамкінець майорові Бочонкіну про своє підвищення чи зачекати, поки не буде оголошено офіційного наказу, як того вимагає Статут.

Вирішив поки що не говорити.

- До побачення, - відповів він і, відчинивши двері кабінету, синім коридорним мороком пішов на вихід, де його на білій «Волзі» чекав машталір начальника 5-го управління Філофея Алфейовича Свєткова старший сержант у запасі Мусій Давидович Бідуля. Йдучи напівтемним коридором, покартав себе за те, що забув запитати у майора Бочонкіна, в який бік побігли ті щурі, які зацікавили капітана Глюка, і пішов обережніше, маючи на думці застереження: «Десь же вони чигають і прогризти можуть навіть дубовий паркет, почувши, що хтось темної ночі поскрипує над їхніми головами мостинами, коли усі сплять».

* * *

Так думав обачний і битий життям туралий майор Бузина, йдучи напівтемним коридором на вихід, де його у білій «Волзі» особисто чекав персональний машталір генерала Свєткова Мусій Давидович Бідуля.

Темні тіні ховались по закутках, як вони ховались і сорок років тому по службових приміщеннях НКВС, тому що і сорок років тому о сю пору світло в кабінеті Сталіна в Кремлі вже гасло, і працівники НКВС роз’їжджались на короткий відпочинок по своїх оселях до наступного трудового дня, який починався, коли Йосиф Віссаріонович прокидався на Кунцевській дачі чи у своїй кремлівській квартирі.

Паркет скрипів, і майор Бузина про всяк випадок до світла перед сходами на перший поверх пішов навшпиньки.

Раптово за спиною почулись кроки і скрип паркету, майор Бузина здригнувся, хоч був не з лякливих, обернувся і побачив, як коридором за ним біжить виконуючий обов’язки начальника секретаріату 5-го управління старший лейтенант Спірохін на прізвисько «Петька».

- Грлигорлію Олексійовичу, - крикнув він навздогін, - біля парладного вас чекає машина Філофея Алфейовича!

- Знаю, - сказав майор Бузина.

У вестибюлі було тихо і пусто, під високою стелею горіла люстра з двома розбитими плафонами і лампочками - спритний полковник інтендантської служби Жуков, певно, недобачив того ґанджу.

За столом чергового на місці капітана Вареника знову сидів схожий на гусака довгошиїй прапорщик, який учора ввечері вимагав від майора Бузини показати йому посвідчення «в голом відє».

Побачивши на цей раз майора Бузину, він підхопився, приклав руку до кашкета, витягнув свою шию на всю її довжину і гикнув:

- Желаю здравія, товаріщ майор государствєнной бєзопасності товаріщ Бузіна!

Майор Бузина недбало кинув:

- Теж зичу.

Прапорщик вибіг наперед і відчинив перед майором Бузиною двері.

За ним хотів вийти і старший лейтенант Спірохін, але довгошиїй прапорщик зупинив його:

- Ваше удостовєрєніє, товаріщ старшій лєйтєнант!

Старший лейтенант Спірохін невдоволено пошарпав себе по кишенях і розгорнув перед пильним прапорщиком своє посвідчення в обкладинці і на довгому ланцюжку, причепленому до внутрішньої кишені гімнастерки.

- Папрашу в голом відє! - наказав пильний прапорщик.

Майор Бузина не став чекати старшого лейтенанта Спірохіна («а то ще попроситься підвезти», - подумав він), відчинив двері назовні і вступив із яскраво освітленого вестибюлю у в’язкий передсвіт.

13.5.

На вулицю Володимирську майор Бузина вийшов вже не абияким пересічним опером, якого штурхонути і принизити могло перше-ліпше стерво і за будь-якої нагоди, навіть сей прапорщик з гусячою шиєю, який став таким улесливим, запевне тільки тому, що дізнався з подробицями про те, як майор Бузина сам-один врятував будівлю КДБ і від пожежі, і від нападу нічних терористів у формі есесівців, а як-не-як начальником, якому мало вже належати посвідчення керівного, а не оперативного складу, і з недалекою перспективою отримати на погони по дві зірки підполковника, якщо на дорученій ділянці справи будуть просуватися удало.

А що це буде саме так, майор Бузина сумнівів не мав.

І хоч Іван Бочонкін теж міг стати підполковником, Олексія Григоровича підвищення побратимця не дуже зачіпало, оскільки посвідчення у підполковника Бочонкіна, якщо він отримає це звання, залишиться таким, як у пересічного опера - «хорта», якого ноги годують, тобто з гіршої шкіри і малинового кольору, а не червоного, як у начальства, яке годується не з ніг, а з уміння давати розпорядження підлеглим, контролювати їх виконання і вчасно та самокритично доповідати вищому начальству про результати діяльності ввіреного підрозділу.

Надворі весною ще не пахло, незважаючи на те, що на календарі уже закінчувався березень; вільгий і прикрий туман спускався аж до бруківки і сірим запиналом огортав навколишні будівлі і дерева, які не встигли вирубати розпорядженням Степана Несторовича Мухи.

Майор Бузина зупинився на ґанку, причинив нові вхідні двері, поставлені під орудою полковника, чи, як його назвав «Фердинанд», маршала інтендантської служби Жукова, і уважно їх оглянув.

Двері сяяли лаком, достоту паркет у кабінеті голови КДБ УРСР Федорчука, у якому майор Бузина сьогодні вдруге за своє життя мав нагоду побувати, немов і не було нічної пригоди, прибацаного водія з його «коктейлем Молотова» і пожежі, яка могла потягнути на участь у диверсійно-терористичному акті, вчиненому РПГ, чи навіть його організацію, з усіма наслідками, передбаченими статтею 60 Кримінального кодексу Української РСР, а закінчилась підвищенням у посаді та ще й заохоченням, попри те, що «Фердинанд» незрозуміло чому натякнув на його схожість із шефом ґестапо Мюллером і сам був несхожим на себе - пантократора, свавільника і сатрапа «Фердинанда», яким він був зазвичай, наводячи страх на підлеглих.

Залишившись задоволеним виглядом дверей, майор Бузина звично кинув оком і на мармурові вивіски коло входу в тверджу КДБ - і справа, і зліва.

На правій великими золотими літерами було викарбувано:

КОМІТЕТ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР

На лівій трохи меншими:

ХТО НА НАС НЕ ПРАЦЮЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ

Старанно очищені від кіптяви і міцно приґвинчені до сірого бетону тьмяні мармурові плити атраменто-чорного з сірими прожилками кольору виблискували сяйвом літер: та, що справа - сухозлотицею, зліва - фосфором, як циферблат годинника на руці майора Бузини.

Неба не було видно. Ліхтар над капелюшком брами освітлював півколом східці; далі було темно; морок поглинав і громіздку темно-брунатну споруду колишнього Палацу праці позаду. Здавалось, що брама, вимальована ліхтарем над маркізою ґанку, вела не в кам’яницю КДБ, а в якийсь інший Світ: примарно-звабливий, як спокуса апостола Іуди, сина Симона із Каріота, чи екзистенційно-химерний, як роман Томаса Манна «Зізнання шахрая Фелікса Круля» («Bekentnisse des Hochstaplers Felix Krull»), написаний, під впливом творів Франца Кафки «Замок» («Das SchloЯ») та «Процес» («ProzeЯ»). Усі три романи Олексій Григорович читав в оригіналі. В повітрі ще стояв густий запах сірки і скипидару від старанно полакованих нових дверей, що вели у кам’яницю КДБ.

Поряд з бордюром стояла біла «Волга» генерала Свєткова, а біля задніх відчинених дверей його вже чекав водій Бідуля.

Олексій Григорович розправив гімнастерку за поясом, проганяючи дрижаки за плечими, і випнув живіт.

Хвилинку постояв, призвичаючись до пмтьми, по тому, розставляючи ноги циркулем, підійшов до авта, заліз усередину і зручно вмостився на м’якому сидінні.

Водій Бідуля делікатно причинив дверцята, обійшов машину ззаду, сів за кермо і увімкнув першу передачу.

- Додому їдемо, Олексію Григоровичу? - запитав шанобливо.

Зайвих запитань Бідуля ніколи не ставив, оскільки давно засвоїв правило: водій, який возить високе начальство, не повинен бути занадто цікавим.

Зненацька на другому поверсі будинку КДБ розчахнулось вікно, і нічною вулицею розлягся чистий голос труби-корнета.

Музикант грав композицію Ґленна Міллера з кінофільму «Серенада Сонячної долини».

Майор Бузина зиркнув на четвертий поверх.

Темний обрус, що оповивав моругу кам’яницю з її фасаду, поволі зникав.

Вікна кабінету Федорчука не світились.

«За цю витівку «Фердинанд» Бочонкіна покарає вже люто, якщо донесуть», - припустив він.

По всьому фронту озії світились лише вікна на першому поверсі у кабінеті відповідального чергового КДБ УРСР. Вони мали подвійні рами, були забиті цвяхами і залишились непорушеними під час нічної пожежі та невдалого перебування в приміщенні генерала Мухи. Вікно, з якого майор Бочонкін грав мелодію Ґленна Міллера, було у протилежному боці.

«Може, й не дізнається», - вирішив майор Бузина.

Бідуля через вітрове скло теж глянув, спочатку на темні вікна кабінету Федорчука, потім на другий поверх, і сказав:

- Гарно грає Іван Демидович. Я й не знав, що він так уміє.

Майор Бузина через дверцята махнув нічному сурмачеві на прощання рукою.

Сурмач вставив сурдинку, музика попливла тихіше, ефірний параван знову почав повільно окутувати кам’яну громаду, лише тьмяно світилась лампочка над її рундуком.

Майор Бузина сказав:

- Рушаймо додому, Мусію Давидовичу. Файні дівчата вже сплять, тому доведеться їхати до своєї жінки, яка теж спить, тому з дому не вижене. Чи не так?

Мовив ніби з жалем.

- Так-так, усі сплять, сукині діти, це лиш ми калатаємось.

Водій Бідуля з розумінням, як і належить водієві, що возить високе начальство, сприйняв жарт і натиснув на акселератор.

* * *

«Волга» плавно зрушила з місця і, набираючи швидкість, рушила вулицею Володимирською у бік майдану Богдана Хмельницького.

Проїхали майдан, мокрий гетьман на мокрому коні незадоволено показував булавою убік Москви.

Олексію Григоровичу в машині сиділось комфортно, проте його тонкий нюх, а в чекіста він і повинен бути саме таким, вловив якийсь дискомфортний запах.

- Мусію Давидовичу, у тебе щось неначе чи то сірководнем, чи аміаком, чи точніше - сцяками, смердить у машині. Звідки цей сопух взявся, га? - звернувся він за роз’ясненням до Бідулі.

- Хіба? Це я шефа додому відвозив. Ти диви, і провітрив салон, а, ма’ть, ше треба було.

Бідуля зупинився коло узбіччя навпроти гастроному на вулиці Велика Житомирська, колишня вулиця Горвіца; вони удвох вилізли з машини, постояли. Бідуля повідчиняв усі четверо дверцят, старанно протер велюрові сидіння щіткою, зачинив дверцята, понюхав і запросив майора Бузину в машину.

- Сідайте, Григоровичу, уже все доладу. Я зараз ще увімкну на повну потужність пічку і вентилятор.

Мряка перейшла у дрібний дощ, і майор Бузина, не гаючись, пірнув у «Волгу». Бідуля увімкнув обігрівач, через кілька хвилин у машині знову стало майже комфортно, і запаху аміака та сірководню чутно вже не було.

Майор Бузина заплющив очі і розважив: «Двічі за одну ніч катаюсь на «Волгах» - до тривоги на чорній, тепер повертаюсь додому на білій та ще й у новій посаді».

Про сміттєвоз, яким він теж цієї ночі їздив, Олексій Григорович не став пригадувати.

Кошерний напій Зіновія Смульсона, яким його пригостив майор Іван Бочонкін, приємним теплом розливався по тілу.

«Життя є життя, воно й справді подібне до зебри, - міркував майор Бузина: - чорна смуга - біла, чорна - біла, чорна - біла, а в кінці - дупа, бо так влаштовано світ, що в кожної зебри після чорних і білих смуг має бути дупа, у достеменній відповідності до закону середніх чисел, який полягає у тому, що інколи все йде добре, а інколи - погано, і ніколи так не буває, щоб завше все йшло тільки добре, або ж лише погано, і все, що починається, мусить мати кінець, як, здається, казав знаменитий математик, забув прізвище, таки втомився, чи то німець Гонекер, чи француз Жупен, чи то наш Кріль, вчення якого використовував для викриття американського резидента Ланкастера пильний громадянин Панікадило, а до кінця, дай Боже, ще далеко, - майор Бузина заклав руки за потилицю і потягнувся усім тулубом, скидаючи з себе утому, - і що було, воно те й буде, і що робилося, буде воно робитися, і якось воно буде, як буде, тому що ніколи в світі не було, так щоб нічого не було, так, здається, сказав Карл Маркс у своєму «Капіталі», не читав, можливо, таке написано у Біблії, а в ній, як стверджує Павлусь Єрмолаєнко, який у відділі Цекарєва з баптистами пружиться і прочитав Біблію до кінця не один раз, написано все, і нічого у світі немає такого, щоб у ній не було написано, як казали ще моя бабуся; тепер маю змогу почитати від початку до кінця і «Капітал», і Біблію; «Капітал» бачив у Рози Самійлівни у бібліотеці парткому, ще 1948-го року видання, як новенький, певно, ніхто його ще не прочитав, я прочитаю, часу в мене буде вдосталь, а Біблію мені дасть Павло Єрмолаєнко, у нього в загашнику є їх чимало, повилучав у емісарів, врешта обміняю на сало, Павлусь сало любить, хоч у піст, мабуть, скоромне не їсть, чи баптисти не дотримуються посту? - а на додачу до Біблії і «Капіталу» Маркса візьму у Розалії Самійлівни і нарешті прочитаю роман жахів Юрія Андруховича 23) «Московіада», щоб до ладу розібратися, що там у мене скоїлось у Москві, та ще «Габеас корпус акт», який рекомендував мені прочитати підполковник Мусоргський, бо незручно буде, якщо знову зустрінемося, він запитає, а я не знаю, а він не забуде, то такий, - снував думками, сидячи на задньому сидінні персонального автомобіля начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Свєткова майор Бузина, який щойно отримав чимале підвищення по службі, а до нього ще й письмову подяку від самого голови КДБ УРСР.

«Від завтрашнього дня забуду про агентуру, - продовжували повільно никали у голові майора Бузини приємні мислі, для якого ця ніч закінчилася загалом вдало, чи майже вдало, а могло статись зовсім навпаки, - і жоден пацюк не буде ганять на фізкультуру. В КДБ можна працювати, якби не агентура і не фізкультура, - тепер і агентура, і фізкультура мені до бубна. Сало - сила, а спорт - могила, і якби спорт був корисний, то Зяма Смульсон купив би своєму Ізі футбольний м’яч, а не скрипку, і, як писав у романі «Розгін» Павло Загребельний 24), а то чоловік мудрий, йому можна вірити, мовляв, деякі бігають, бігають, бігають, забуваючи про те, що людина внаслідок тривалої еволюції пристосувалася ходити, це її справжній природній стан так само, як скажімо, для собаки природній стан - бігати. То чому ж я мушу бігати? Бочонкін має рацію, хоч і кацап, хай собаки бігають, а ми будемо ходити, і не напівзігнутих ногах, як ганяєшся за агентурою чи заходиш у кабінет до начальства, а циркулем, бо ми тепер й самі начальство, а хто бачив, щоб начальство - ноги циркулем і живіт уперед - бігало? Хіба що перед вищим начальством, чи біля начальства, і то зрідка. На свинофермі теж можуть бути пацюки, але воювати з ними, то інша справа - труїть дустом їх не буду, бо негуманно і міжнародні акти забороняють, а заведу собі пса породи пінчер: кажуть, вони мастаки ловити щурів, до того ж, попереджаючи хазяїна, завжди гавкнуть на перехожого, якщо у нього душа щуряча. На перший позір важко визначити, яка людина всередині, а собаки не помиляються. Та й із свинями ліпше спілкуватись, аніж з людьми. Ковбасу «мархалівська-СК», тушонку «Сніданок чекіста» і сало буду отримувати не за пайком перед святами, а скільки захочу, стільки й братиму, навіть не питаючись у маршала інтендантської служби Жукова. Це Жуков тепер буде до мене звертатися, щоб я видавав ковбасу, тушонку і сало за його записками чи усними проханнями, і жодного грама наліво не піде, бо, як казав Ленін: «Соціалізм - це є облік», а ми вже простуємо до комунізму, отже облік повинні потроїти. На свинофермі можна дочекатись комунізму. Кажуть, що «Фердинанд» планує перетворити ковбасний цех на завод м'ясо-ковбасних виробів, посада начальника в комплексі зі свинофермою буде вже полковнича. Перспектива є. Домашнім скажу, що «Фердинанд» перевів мене начальником на особливо секретний заміський об’єкт КДБ спеціального призначення, і відтепер буду мати підвищене харчове забезпечення. Начальнику свиноферми по посаді належить службове авто, щоправда не «Волга-24», а «Москвич-412», алеж однаково, як годиться начальству, персональна машина з персональним водієм, це ж не пішки з висолопленим язиком ганятися за «смугачами» на напівзігнутих ногах по всьому Києву чи на сміттєвозі добиратися з важкої праці додому. З персональної машини треба вилазити ноги циркулем, животом уперед і ходити статечно». І ручку буду мати з синім чорнилом, а не фіолетовим.

13.6.

Так розважливо і мудро думав майор Бузина.

І він був правий, тому що, коли майор Бузина був тверезий, він завжди був правий, а він тверезо жив, окрім одного випадку, чи візії, яка сталась після його відвідин Мавзолею Володимира Ілліча Леніна на Красній площі в столиці усього Радянського Союзу місті-герої Москві.

Він про неї не забув, і зробив для себе потрібні самокритичні висновки.

І зараз він був тверезий, чи майже тверезий.

«Мускатні горішки треба не забути купити у кооперативному магазині на вулиці Свердлова. Там і домашня ковбаса продається. Тільки тепер вона з магазину за скаженими кооперативними цінами мені геть не потрібна», - задоволено помислив він.

Зрапта у його мозку сяйнула думка: «Момент! А звідки ж з’явилась ця паніка з есесівцями? Причому, не один же капітан Вареник про них репетував? І Ваня Бочонкін щось про це намагався сказати, а потім мову перевів на юдейський календар і кабалістику? Чи всі з глузду з’їхали? Запитати у Бідулі, може, він щось знає?»

Бідуля колись возив першого заступника міністра внутрішніх справ УРСР Соломона Мільштейна 25), якого потім разом з міністром Павлом Мєшиком 26) арештували у справі Лаврентія Беріяі розстріляли як українських буржуазних націоналістів і водночас агентів кількох іноземних розвідок. Заслуга у викритті товариша Берія та його поплічників Мєшика і Мільштейна належала колишньому керівникові партизанського руху в Україні під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. генерал-лейтенанту МВС Тимофієві Строкачу 27). Переодягшись у цивільне, загримирувавшись і, таким чином, змінивши зовнішність, він у червні 1953 року вчинив таємну поїздку в Москву, де на конспіративній зустрічі передав Микиті Хрущову компрометуючі названих осіб - Берія, Мільштейна і Мєшика - матеріали про їхні зв’язки з бандоунівським підпіллям та іноземними розвідками і наміри вчинити контра-революційний заколот з метою повалення радянської влади і Комуністичної партії в СРСР та утворення самостійної і незалежної Української держави. У такий спосіб Тимофій Строкач справедливо помстився Лаврентію Берія за те, що той 1943 року віддав наказ розстріляти Строкача за здійснення деяких, на його погляд, злочинних партизанських операцій на території Західної України проти загонів Української Повстанської Армії і місцевого населення. Лише заступництво Микити Сергійовича Хрущова врятувало тоді життя Строкачеві. Та й після війни Лаврентій Берія, сей виплодок пекла і Казанова в пенсне, про що незаперечно свідчили знайдені секретарем ЦК КПРС Сергієм Шаталіним під час трусу в кабінеті Лаврентія Павловича жіночі панталони і які він, як доказ, продемонстрував з трибуни, виголошуючи доповідь на липневому 1953-го року Пленумі ЦК КПРС 28), повсякчас присікався до Строкача. Після смерті Сталіна Берія звільнив Строкача з посади міністра внутрішніх справ УРСР і перевів у Львів начальником обласного УВС, призначивши по тому у Києві на посади міністра і першого заступника міністра своїх друзів та подільників Мєшика і Мільштейна. Проте Строкач і зі Львова зумів дістатися до Москви.

Бідулю після арешту Мільштейна місяців зо три потягали на допити, але він мужньо віднікувався: мовляв, моя справа - баранку крутить, нічого не бачив і нічого не знаю. Його випустили з тюрми і відіслали на автобазу слюсарем. Десь років зо два Бідуля послюсарював, потім йому знову довірили кермо, він возив різне начальство, а років зо три-чотири тому посадили на машину Свєткова, коли той був ще начальником інспекції. Бідуля традиційно, як це він робив і раніше, у машині вивісив світлини Соломона Мільштейна та Лаврентія Берії, і Свєтков, коли побачив перед собою портрети розстріляних не в останю чергу за український буржуазний націоналізм агентів іноземних розвідок, від страху знепритомнів. Свєткова два дні відкачували у військовому шпиталі, що на вулиці Рози Люксембург, він поскаржився Федорчукові, той розглянув скаргу і дозволив залишити Мільштейна, а Лаврентія Павловича Берія наказав прибрати. Бідуля заховав Лаврентія Павловича Берія в «бардачок», проте інколи під настрій виймав портрет зі своєї схованки, чіпляв на вітрове скло, і історія з шпиталем і скаргою Федорчукові повторювалась знову. Федорчук лояльно ставився до Бідулі і не дуже його картав - на місце генерала Свєткова можна поставити будь-якого іншого придурка, а де знайдеш для автобази КДБ УРСР такого класного, надійного і перевіреного водія, як Бідуля? Він би й сам його взяв до себе, аби молодшим і прудкішим Бідуля був. Тим часом, коли Свєткова перевели на посаду начальника 5-го управління, він забрав з собою і Бідулю.

Ще одну особливість мав Бідуля - про щоб його не запитували: про погоду чи футбол, про здоров’я дітей та онуків, або ж якої він думки про визначного діяча африканського визвольного руху з Республіки Конґо Патріса Лумумбу, чи про відому американську комуністку Анжелу Девіс, яку американська влада намагалася запроторити у в’язницю, Бідуля свою відповідь завжди починав словами: «От коли я возив Мільштейна…», півгодини розказував про Соломона Мільштейна і аж потім відповідав по суті, кожного разу навдивовижу знаходячи наративні зв’язки між черговими спогадами про Соломона Мільштейна і відповіддю на поставлене запитання.

Майор Бузина вирішив не питати Бідулю про есесівців.

Він згадав, що у внутрішній кишені його гімнастерки лежить завбачливо прихоплена на випадок непередбачених подій «тривожна» і ще не розпочата фляжка з горілкою, настояна на коренях кульбаби.

Майор Бузина неквапом вийняв її, зробив чималенький ковток і передав посудину водієві.

Бідуля, не дивлячись, взяв фляжку через плече, ковтнув разів зо три і повернув майору Бузині.

Фляжка помітно стала легшою.

- Розкішна горівочка! Пішла, як брехня по селу чи донос в МГБ, - похвалив він напій майора Бузини. - Ви її на чомусь настоюєте, я відчуваю смак?

- Так, на коренях кульбаби. Я збираю корені кульбаби у Сирецькому гаю.

- Бачив, там весною кульбаби добіса, усі галявини жовті. Дівчаточки маленькі бігають і віночки плетуть.

- Тіко корені тра’ викопувати зразу ж, як тільки кульбаби зацвітуть, вранці, до сходу сонця, і засушувати у духовці при температурі шістдесят п’ять ступенів.

- Треба і собі спробувати.

- Місяця через півтора кульбаба має зацвісти.

- Може, й пізніше. Шось весна цього року затяжна.

- Мене нещодавно приятель пригощав коньяком на журавлині.

- Теж непогано, журавлина відгонить запах клопів. От коли я возив Мільштейна…

І водій Бідуля, підхопивши тему, почав розповідати про те, як він і Соломон Мільштейн сполом із Павлом Мєшиком, Ігорем Курчатовим, Юлієм Харитоном, Яковом Зельдовичем, Андрієм Сахаровим та Лаврентієм Павловичем Берія на чолі команди майстрували першу нуклеарну бомбу на закритому об’єкті: Мєшик служив комендантом зони, Мільштейн - начальником охорони, а Бідуля возив його на американському «Віллісі»; як вони разом з атомними вченими пили настояну на калгані горілку, запиваючи брусничним морсом, Берія пив вино «Сапераві», а Сахаров лише морс, і ніхто не міг в достойній компанії перепити Мільштейна, який пив і калганівку, і «Сапераві», і морс.

«Нічтго, - подумкував майор Бузина, - Івана Бочонкіна Соломон Мільштейн навряд чи б здужав. А якби сіли за стіл з випивкою Петро Мусоргський і Іван Бочонкін, то хто б кого поборов?» - сам себе запитав, але відповіді не знайшов, тому що теоретично це визначити важко було в обох випадках, навіть такому потужному аналітикові, як майор Бузина, оскільки Соломона Мільштейна, як українського буржуазного націоналіста і агента шести іноземних спецслужб, у тому числі польської дефензиви і румунської сиґуранци, за вироком військового трибуналу і осібно від Лаврентія Берія і Павла Мєшика було розстріляно у 1955-му році, і в той час, коли Бідуля працював уже слюсарем на автобазі КДБ, а підполковник Мусоргський, незважаючи на обіцянки, поки що не приїздив до Києва, аби практично відвідати ганделики, поводити козу по вулицях столиці братньої республіки, щоб потім на «Бекфаєрі» злітати на Волинь, певно, часу поки що не мав, чи, може, полковник Бояринов взяв його до себе на службу, з якої вирватись до Києва було важче, ніж побувати в Африці чи Центральній Америці, приміром, в Нікараґуа, Ґренаді або ж у Барбадосі.

13.7.

Коли приїхали до рідної оселі майора Бузини, ще не розвиднилось, і вікна квартири були темні.

Майор Бузина тихцем, щоб не розбудити домашніх, відчинив вхідні двері і вступив у своє помешкання, яке він покинув п’ять годин тому, не відаючи тих втрат і прибутків, що обпадуть його цієї ночі.

Після надвору і тих дрижаків, які він встиг прихопити, неспішно прошкуючи, ноги циркулем і живом уперед, від авта Бідулі до рундука під’їзду, - Олексій Григорович навіть при таких обставинах не міг дозволити собі швидку ходу, та ще й у новій посаді, - хата зустріла його домашнім теплом, затишком і знайомим трунком - запахом сухого чебрецю, подарунку куми Валентини Семенівни, який жінка тримала у передпокої.

Не запалюючи світла, прийняв душ, згорнув польову форму, яка ще чадно пахла димом, і відніс її у комірчину.

У комірчаному закапелку пошарудів рукою по полицях, знайшов щербату філіжанку, яку жінка пошкодувала викинути, придбавши новий сервіз, вилив з фляжки залишки горілки, настояній на коренях кульбаби, і випив, подумки проголосивши: «За свиней!»

Хвильку постояв, зробив крок до дверей, щоб на кухні чимось заїсти, і знагла голою підошвою наступив долі на якусь гостру штукенцію.

Відсмикнув ногу, рукою навпомацки пошарудів по долівці і нащупав щось металічне, холодне і шпичакувате.

Підняв намацану річ, накульгуючи наштрикнутою ногою вийшов з комірчини, присунувся до вікна, відгорнув фіранку і в блідому світлі вуличного ліхтаря застеріг, що тримає пальцями вирізану з тонкої жерсті німецьку свастику 29).

Із кухні зненацька заволав радіорепродуктор.

Майор Бузина аж здригнувся, хоч був не з лякливих.

Радіо грало «Пєсню о Родінє» у виконанні Державного заслуженого російського народного хору імені Митрофана П’ятницького:

Ширака страна мая радная,

Много в ней лесов, палей и рек,

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит челав-е-е-ек!

«Шоста година ранку! Певно, Ланкастер включився чи підключився до мережі, - здогадався майор Бузина, оскільки мав аналітичний склад розуму, і, крутячи в руках несподівано знайдений у комірчині нацистський символ, запитався: - Де ця чума могла з’явитися у моїй квартирі і що з нею тепер робити? Якийсь ворог підкинув перед тривогою, щоб потім на мене повісити диверсійний напад, чи що? - Вигострений професійний розум майора Бузини відповіді на запитання поки що не знаходив. - Можливо, «Фердинанд» відпустив мене, до того ж дав вказівку Свєткову відвезти мене додому на його персональній машині, щоб потім провести трус у квартирі, і десь у кущах за під’їздом мене вже чекає «воронок» із слідчими і понятими?»

В голові Олексія Григоровича було порожньо.

Він пішов на кухню, вимкнув репродуктор, злегка підняв завіску на кухонному вікні, яке виходило у двір, і подивився вниз.

У дворі сусіда по під’їзду майор Данилейко з 2-го відділу Київського управління КДБ, як завжди о цій порі, вигулював свого пса породи пінчер на прізвисько «Рональд»; нікого і нічого довкруж більше не було. «Рональд» на Олексія Григоровича ніколи не гавкав і дозволяв чухати себе за вухом. З-за рогу з’явився у шинелі і юхтових чоботах майор Гопанчук, пес гавкнув, майор Гопанчук поспішив до свого під’їзду. Майор Данилейко, побачивши майора Гопанчука у військово-польовому однострої, запитав навздогін:

- Анатолію Павловичу, війна почалась чи закінчилась?

Пес ще раз гавкнув.

Майор Гопанчук мовчки шмигнув у під’їзд.

«Володя Данилейко - не паскуда, у нього не темна душа, собаки у дворі його люблять, і він любить собак, регулярно носить бездомним псам корм до Сирецького гаю, старий парубок, молодиць водить до себе цицькастих, навіть об’єкта розробки Мишка Глюка «Мессаліну» з Інституту мовознавства трахнув, потім скандал був - «Мессаліна» розповіла «Матіолі», який у Володі прутень, прізвище не назвала, тільки ім’я й приблизну адресу Володі, та ще про сандалову свічку, для якої Володя видовбав нішу в стіні своєї холостяцької квартири; «Мессаліну», з її розповіді, вразив не стільки прутень Володі, скільки сандалова свічка, такого блаженства «Мессаліна», казала, у своєму житті ніколи раніш не звідувала, Кама-сутра відпочиває - шість орґазмів за ніч, повний астрал! «Матіола» доповіла Глюку про інтимні зв’язки своєї подруги вкупі з Кама-сутрою, за інформацією про свічку в ніші Глюк швидко здогадався, хто є Володя, бо й сам колись бував у його квартирі на вулиці Пархоменка, 68, справа дійшла до «Фердинанда», Володя ледве в органах залишився, тільки з 1-го управління республіканського Комітету перевели з пониженням у контррозвідку міста Києва і области; як він, старий розвідник і агентурист, спромігся не перевірити її по оперативних обліках?! чи ті цицьки, як дві половини кавуна сорту «Переможець», сам бачив - «Розпрягайте, хлопці, коней», на сухоперсу націоналістку Мишко Глюк розробку б не завів, розум досвідченого опера геть затьмарили? - проти мене Володя працювати не стане, такі не збидлюються, якби він щось підозріле побачив у дворі, то не став би так безтурботно гуляти зі своїм «Рональдом», і «Рональд» здійняв би такий ґвалт, що весь будинок прокинувся б, а так тільки на Гопанчука гавкнув; Гопанчук, видко, лише повернувся після тривоги і зайшов у свій під’їзд, отже за мною не слідкує і поки що видимих ознак небезпеки знадвору немає, швидше б виспатись і до свиней», - розважив Олексій Григорович, акуратно витер відбитки пальців на свастиці і дрібно порізав її ножицями, які знайшов там же, в комірчині.

Частину обрізків викинув через кватирку на кухні у двір, частину з іншого вікна на вулицю і ліг спати.

Часу до зустрічі з полковником інтендантської служби Жуковим та входження у нові обов’язки на спецоб’єкті КДБв селі Мархалівка Васильківського району Київської області у нього, аби нарешті виспатися, вистачало.

* * *

Генерал Свєтков саме в цей час прокинувся.

Йому приснився сон, ніби він сидить у кабінеті Федорчука. Раптом у господаря кабінету почалися пологи. Федорчук піднатужився, і з його пуза виліз майор Каламарчук у військово-польовій формі, хромових бутельками чоботах і орденом Трудового Червоного Прапора на грудях.

Кашкета він притискав до грудей. Форма і погони у нього були майорські, кашкет - генеральський.

Пологи приймав генерал Рябовіл.

Майор Каламарчук обтрусився, устав на рівні, надів кашкет і приклав руку до дашка. Дашок у нього був на півтора сантиметра вправо від перенісся і на сантиметр вище, ніж належало йому бути за Стройовим статутом.

«Дозвольте виконувати ваші накази?» - звернувся він до Федорчука.

«Виконуй», - сказав Федорчук.

Майор Каламарчук повернувся через праве плече і ляпнув правим чоботом по паркету.

«Одставить!» - гримнув Федорчук, і Свєтков прокинувся.

Він подивився на жінку, чи не почула вона репет Федорчука.

Євдокія Іванівна не почула і продовжувала міцно спати.

* * *

Майор Каламарчук спати не лягав.

Саме тоді, коли прокидався генерал Свєтков, він у внутрішньому дворі КДБ під командою капітана Дзеньзібара, який носив, попри звання капітан, військову форму, пошиту з вовняної діагоналі для полковників і генеральські чоботи бутельками, вивчав у русі стройові прийоми: «На місці, кроком - РУШ!», «Стій!», «Кроком - РУШ!», «Ліво-РУЧ!», «Право-РУЧ!», «Кругом - РУШ!», а також «Підхід до начальника і відхід від нього».

Стройових прийомів на місці: «Ставай!», «Струнко!», «Вільно!», «Заправитись!», «Головний убор зняти!», «Головний убор надіти!», «Ліво-РУЧ!», «Півоберта ліво-РУЧ!», «Право-РУЧ!», «Півоберта право-РУЧ!», «Рівняння ПРАВОРУЧ!», «Рівняння ЛІВОРУЧ!», «Рівняння НА СЕРЕДИНУ!», «Кру-ГОМ!», «Честь!», «Розійдись!», а також «Вихід із строю та повернення у стрій» - йому вже вдалось опанувати.

Капітанові Дзеньзібару подобалось командувати майором Каламарчуком: в армії він був вправним сержантом з трьома личками на погоні, і його голос з артикуляцією на «-ВО!», «-РУШ!», «-РУЧ!», «-ГОМ!» долітав до в’язнів у слідчому ізоляторі поряд - хто не спав, чи прокинувся у цю вранішню пору.

Майорові Каламарчуку важко давалась наука, у нього вже жижки почали труситись від старанності і напруги і він через силу змушений виконувати команди Дзеньзібара, сам собі наказуючи: «Терпіння, терпіння: хто має терпець, той буде митець», - поки нарешті дочекався тієї миті, коли капітан Дзеньзібар, задоволений собою і своїм сумлінним учнем, оголосив під ґратами внутрішньої тюрми КДБ УРСР про закінчення стройових занять поблажливою подякою і обнадійливим напучуванням:

- Дякую за службу, товарише майоре! Бажаю подальших успіхів у бойовій і політичній підготовці! Щоб два просвіти на погонах привели вас прямою дорогою до подальших зигзагів, вишитих зірок і золотих погонів!

І майор Каламарчук, набравши повні легені сирого березневого повітря, вигукнув, ніби тричі вистрілив напруженим від ревності і від напрочуд приємних побажань капітана Дзеньзібара, ад’ютанта самого голови КДБ УРСР, який словами не розкидається і зайвого ніколи нічого не скаже, а якщо щось скаже, то завжди зі смислом, верескливим фальцетом, вигукнув, ніби тричі пальнув з кулемета по обличчях занадто цікавих глядачів, що припали лобами до заґратованих вікон своїх помешкань-камер вгорі над головою капітана Дзеньзібара:

- Служу С-с-савєтс-с-скому С-с-саюзу!

* * *

Країно зі стогонів і молитов,

важливий продуценте смерти,

недаром своєю формою

нагадуєш розжоване серце.

Юрій Тарнавський, «Україна» (з циклу «Вино і ропа»)

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ. УКРАЇНА. ПРОЛІТАЮЧИ НАД ГНІЗДОМ РЕАКТОРА

Вранці, коли майор Бузина ще спав, майор Каламарчук, повернувшись зі стройових занять, разом із капітаном Глюком писав проект постанови про заведення справи оперативної розробки на Марусю Чурай, оперативне прізвисько придумали удвох - «Кряква», капітан Глюк задоволено потирав руки - Федорчукові сподобається; старший лейтенант Рядченко з 5-го відділу УКДБ УРСР по місту Києву і Київській області, який отримав матеріали на нічного виконавця пісень легендарної Марусі Чурай Володимира Калинковича, теж придумав вдалу назву для оперативної справи - «Козел», і вона теж мала сподобатись голові КДБ УРСР; майор Каламарчук встиг подзвонити у Калугу з проханням до російських колег негайно відправити старшого лейтенанта Бездолю літаком через Москву назад у Київ після профілактики «Езопа» чи разом з «Езопом» - він чекав повернення старшого лейтенанта Бездолі, оскільки треба було ще готувати пропозиції стосовно реалізації справи на «Радикала», а без старшого лейтенанта Бездолі написати доповідну записку майор Каламарчук був не годен, оскільки у повному обсязі не володів матеріалом - одне діло написати постанову про заведення справи, інша - про реалізацію, та ще й таку, яка б дала поштовх до проведення арештів дисидентів у Москві, Ризі, Вільнюсі, Тбілісі, Єревані та інших місцях неосяжного СРСР, попри те, що йому намагався допомогти капітан Глюк, отже марш-кидок Бездолі залізничними шпалами у Львів відкладався, майор Каламарчук вирішив ще трохи потримати Бездолю у своєму відділі (мав надію, що переконає Федорчука у необхідності до реалізації справ на «Радикала», «Шамана», «Ренату», їхніх однодумців у Москві та інших містах СРСР старшого лейтенанта Бездолю залишити у 5-му управлінні, - скаже, чи краще організує анонімку, анонімці у КДБ більше довіряють, анонімку напише Горбачук, про те, що генерал Свєтков набрехав, нібито Бездоля на концерті Алли Пугачової був з Писанкою, насправді він був зі своєю дружиною, а Писанка сиділа поряд, а набрехав тому, що хотів прикрити свої інтимні стосунки з Пугачовою, треба вже його потроху спихати з начальника Управління і самому готуватись, Федорчук призначить, аби тільки місце звільнилось, а до того треба Бердиша зіпхнути, він уже похитнувся, варто вже й підштовхнути, щоб допомогти Свєткову; Іван Марусенко теж з дружиною був на концерті, тільки мовчить, запитають - підтвердить, що був і Бездолю з жінкою бачив, і Свєткова під ручку з Пугачовою теж бачив, і як Алла Пугачова крутила шашні із Свєтковим на сцені, теж підтвердить), і потім хай Бездоля пре на всі чотири сторони, чи допомогти йому, щоб повернувся у Львів, бо настане час жнив, тобто нагород, за «Радикала» «Почесного чекіста» можна буде почепити на груди, а в КДБ вищої нагороди немає, хіба що Герой Радянського Союзу; у Калузі працівники місцевого УКДБ шукали Бездолю; Бездоля шукав об’єкта ДОР «Езопа»; начальник 5-го управління генерал Свєтков у своєму кабінеті пив елеутерокок і переробляв доповідну записку про політичну та оперативну обстановку в республіці для Щербицького В. В. і в КДБ СРСР.

Федорчуку, який сидів удома і чекав дзвінка від свого ад’ютанта Дзеньзібара, зателефонував помічник Щербицького і повідомив, що у «ВВ» о другій годині ночі стався гіпертонічний криз і він лежить в реанімаційній палаті лікарні 4-го Головного управління Міністерства охорони здоров’я УРСР у Феофанії. Призначене засідання Політбюро ЦК КПРС відкладається. Відкладається і засідання Політбюро ЦК КПУ.

Того ж дня Федорчук згодився з пропозицією майора Каламарчука певний час ще потримати старшого лейтенанта Бездолю у Києві до реалізації справи на «Радикала» і дав вказівку полковникові інтендантської служби Жукову відполірувати стіл у своєму кабінеті на четвертому поверсі будинку КДБ на вулиці Володомирській, 33, змінивши його полірування з блискучого на матове, винести усі дзеркала з кімнат та на дачі і у ванних кімнатах замість верцадл на стелі і стінах намалювати панно з німфами.

Очікувану посаду голови КДБ СРСР Федорчук з рук Брежнєва отримає безмаль через десять років, але членом Політбюро ЦК КПРС так і не стане, оскільки у скорому часі після смерті Брежнєва посяде крісло Міністра внутрішніх справ СРСР, яке до номенклатурного списку членів Політбюро ЦК КПРС не належало. Невдовзі КПРС припинить своє існування, розвалиться і СРСР разом з соціалізмом, який, згідно з підручником «Історія КПРС», після утворення соціалістичного табору мав би перемогти остаточно і безповоротно, і на варті якого мужньо стояв майор державної безпеки Олексій Григорович Бузина.

Степан Несторович Муха після тривоги пролежить у шпиталі три тижні, видужає, отримає орден Бойового Червоного Прапора і у червні 1982 року замінить Федорчука на посаді голови КДБ УРСР.

У квітні 1986 року після аварії на Чорнобильській атомній електростанції імені В. І. Леніна Муха на гелікоптері облетить зруйнований 4-й енергоблок АЕС. Він хотів на власні очі побачити наслідки катастрофи і попросив пілота зависнути над зруйнованим реактором. Хоча за інструкцією подібні маневри дозволялось робити не вище 10 метрів над поверхнею землі, пілот виконав вказівку голови КДБ УРСР.

Дивлячись униз, на роверзнуте жерло реактора, Муха згадав, що у його сейфі з початку березня лежить проект не підписаного ним спеціального повідомлення першому секретареві ЦК Компартії України Щербицькому В. В. про систематичні грубі порушення технологічного режиму, правил безпеки та охорони на Чорнобильській АЕС імені В. І. Леніна, що можуть, згідно з думкою фахівців, призвести до катастрофічних наслідків. Проект документу був підготовлений інформаційно-аналітичною службою КДБ УРСР з використанням накопичуваної в автоматизованій інформаційній системі (ЄСІОК) «Дельта-Україна» оперативної інформації з усіх підрозділів КДБ УРСР та інших документів.

Муха звернеться за консультацією до своїх друзів у ЦК КПУ, щоб «промацати» питання про можливу реакцію Щербицького В. В. на таке повідомлення з КДБ УРСР, - сподобається чи може викликати невдоволення. Ті порадять йому доповідну записку притримати до закінчення експерименту на Чорнобильській АЕС імені В. І. Леніна щодо використання інерційного ходу турбіни для включення дизель-генераторів на випадок можливої аварійної ситуації з метою забезпечення блока електроенергією, який планувалось висунути на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського за кращі наукові розробки, відкриття та винаходи в галузі науки й техніки 1) і про який нібито Володимир Васильович знав і чекав результату.

Програма проведення експерименту була затверджена головним інженером ЧАЕС, проте не була погоджена з проектантом і конструктором реактора, а також з представниками Держатоменергонагляду, і здійснювалась поспіхом. Експериментатори на ЧАЕС поспішали тому, що засідання Комісії ЦК ЛКСМУ, на якому повинно було розглядатись питання про затвердження номінантів, мало відбутися 29 квітня 1986 року.

В країні розгорталась перебудова.

Генерал Муха піде у відставку 1987-го року в розпал перебудови, його буде зараховано до складу офіцерів діючого резерву (ОДР) і він займе посаду заступника директора з режиму Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова АН УРСР.

В перші ж дні перебування на посаді він помітить, що працівники інституту вкрай розхлябані, більшість з них ділових щоденників для фіксації завдань, планів і звітності не мали, а якщо і мали, то не зареєстрованих у 1-му («секретному») відділі інституту. Значну частину робочого часу деякі науковці проводили не на своїх робочих місцях, а сиділи на сходах до запасного виходу, інколи навіть напівлежачи, пили каву, курили смердючі цигарки і про щось знічев’я базікали. Коли Степан Несторович спускався сходами, перевіряючи режим, вони на нього навіть не звертали ніякої уваги, хоч Муха намагався на них суворо глянути.

Степанові Несторовичу вдалося через директора Інституту академіка Михалевича Володимира Сергійовича встановити порядок, за яким кожний науковий працівник мусив щомісяця у своєму особистому щоденнику, зареєстрованому у 1-му («секретному») відділі, подавати звіт про виконану роботу з потижневим викладом зробленого.

Проглядаючи першу подану звітність, Степан Несторович у щоденнику, який десь другим чи третім потрапив йому для вивчення, прочитав таке:

«1-й тиждень - роздумував над листом Ґотфріда Лейбніца до Йогана Бернуллі;

2-й тиждень - роздумував над листом Ґотфріда Лейбніца до Йогана Бернуллі;

3-й тиждень - роздумував над листом Ґотфріда Лейбніца до Йогана Бернуллі;

4-й тиждень - роздумував над листом Ґотфріда Лейбніца до Йогана Бернуллі» 2).

Обурений, Степан Несторович, захопивши усі щоденники, побіг до академіка Михалевича, показав звіт працівника, який впродовж місяця «роздумував» над листом Лейбніца до якогось Бернуллі і більше нічого не робив, тобто, простішою мовою, відверто байдикував, і зажадав позбавити того квартальної премії. «Він, не сумніваюсь, цілими днями курить на сходах, п’є каву, патякає, а потім у звітності замилює очі», - сказав Степан Несторович.

Академік Михалевич уважно прочитав звіт, не став проглядати інші і заявив, що той працівник свій робочий час впродовж місяця використав найплідніше з усіх інших: «Він п’є зелений чай, а не каву, не курить і не патякає. Він думає. Ті, хто патякають, написали найтовщі звіти, ви подивіться і порівняйте. Їх квартальної премії я і без звітів позбавлю, декого звільню. Штука не в тім».

* * *

У чому «штука», Степан Несторович не зрозумів. Невдовзі він захворіє на лейкемію, поїде лікуватися від хвороби на Кубу при особистому сприянню Фіделя Кастро, якому він на початку 60-х років ХХ-го ст. допомагав створювати кубинський комсомол, і помре 1993-го року.

* * *

Читаючи, нічого не навчишся нового. Треба жити, а не читати.

Павло Загребельний, повість «Печеніги»

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

17.09.2009

Оглавление

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ . УКРАЇНА. ФЕДОРЧУК І ШЕЛЕСТ

* * *

ГЛАВА І. КИЇВ, 5-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. МАЙОР БУЗИНА ПРИЙМАЄ ВИКЛИК . 1.1.

1.2.

1.3.

1.4.

1.5.

1.6.

ГЛАВА ІІ. КИЇВ - МОСКВА. ПОЧЕСНЕ ЗАВДАННЯ . 2.1.

2.2.

2.3.

2.4.

2.5.

2.6.

2.7.

ГЛАВА ІІІ. МОСКВА, КРАСНА ПЛОЩА. МАВЗОЛЕЙ В. І. ЛЕНІНА . 3.1.

3.2.

3.3.

3.4.

3.5.

ГЛАВА ІV . МОСКВА. МЕРТВІ І ЖИВІ . 4.1.

4.2.

4.3.

4.4.

ГЛАВА V . МОСКВА - КИЇВ. ДОРОГА ДОДОМУ . 5.1.

5.2.

5.3.

5.4.

5.5.

5.6.

ГЛАВА VІ. МОСКВА, КРЕМЛЬ. ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ ПРОПОНУЄ НАГОРОДИТИ МАЙОРА БУЗИНУ ОРДЕНОМ ДРУЖБИ НАРОДІВ . 6.1.

6.2.

6.3.

6.4.

6.5.

ГЛАВА V ІІ . КИЇВ, ЖОВТНЕВИЙ ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ. КОНЦЕРТ АЛЛИ ПУГАЧОВОЇ . 7.1.

7.2.

7.3.

7.4.

7.5.

7.6.

7.7.

ГЛАВА VI І I . КИЇВ, КДБ УРСР. ЗАСІДАННЯ КОЛЕГІЇ . 8.1.

8.2.

8.3.

8.4.

8.5.

8.6.

ГЛАВА I Х. КИЇВ, 5-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. ОПЕРАТИВНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ . 9.1.

9.2.

9.3.

9.4.

9.5.

Глава Х . КИЇВ, 2-Е УПРАВЛІННЯ КДБ УРСР. КРО «ПАВУТИНА» . 10.1.

10.2.

10.3.

10.4.

10.5.

10.6.

10.7.

10.8.

ГЛАВА ХІ. «ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ…» ТРИВОГА . 11.1.

11.2

11.3.

11.4.

11.5.

11.6.

ГЛАВА ХІІ. ДОНЕЦЬК - КИЇВ. ЗІРКИ І ТЕРНИ МАЙОРА БОЧОНКІНА . 12.1.

12.2.

12.3.

ГЛАВА ХІІ I . ТАРНІГОЛЬ, МІСЯЦЬ АДАР. КРИК ПІВНЯ ВНОЧІ . 13.1.

13.2.

13.3.

13.4.

13.5.

13.6.

13.7.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ. УКРАЇНА. ПРОЛІТАЮЧИ НАД ГНІЗДОМ РЕАКТОРА

Реклама на сайте