«Безумці»

Олександр Насібов БЕЗУМЦІ

НЕМА ЗЛОЧИНІВ, ЯКИХ НЕ ВЧИНИЛИ І НЕ ЗДАТНІ ВЧИНИТИ ФАШИСТИ. ФАШИЗМ ЖИВИЙ. ВІН НАБИРАЄ СИЛИ. ВІН СПОДІВАЄТЬСЯ, ЩО НАСТАНЕ ЧАС, КОЛИ ВСЕ МОЖНА БУДЕ ПОЧАТИ СПОЧАТКУ.

СВІДОК ШРАЙБЕР:

Групенфюрер СС професор Гебгардт робив операції на черепі російським військовополоненим і потім убивав людей, яких оперував, щоб мати змогу виявити патологічні зміни, деформацію кісток…

СВІДОК ПАХОЛЛЕГ:

Деякі експерименти викликали у людей такий тиск у голові, що вони божеволіли… у нестямі вони роздирали собі лице і голову нігтями…

З матеріалів Нюрнберзького процесу над головними воєнними злочинцями

ВІД АВТОРА

Того пам'ятного вечора Кирило Карцов був удома. Вже давно посутеніло і за вікном ущух вуличний гамір, а він усе сидів біля столу. Радіо донесло передзвін курантів. У Москві була північ. А тут, на Каспії, минула перша година нової доби.

Карцов підвівся, походив по кімнаті, повернувся до столу і підсунув до себе розгорнуту газету. Це був звичайний номер західнонімецького «Курір» — вісім полос дрібного тексту і контрастних фото, надрукованих на тонкому папері, кілька сторінок реклами, потім вкладиш з продовженням якогось роману. Велику статтю в правому нижньому кутку першої полоси було обведено чорною рамкою.

Газета була торішня, але попала до Карцова тільки тепер, та й то зовсім випадково. Вранці він зайшов до мене в редакцію домовитись про наступні спуски під воду: на завтра було призначено занурення в районі затонулого в давнину міста, а Карцов не тільки лікар, а й підводний дослідник.

Підводні плавці працюють парами, охороняючи один одного, як це роблять в бою винищувачі. Під час занурення я — напарник Карцова. От він і завітав до мене, щоб заздалегідь усе уточнити.

Обклавшись газетами, я писав огляд. Тут були видання соціалістичних країн, номери французької «Монд» і лондонських «Таймс» та «Обсервер», бюлетені агентств. Розмовляючи, я рився в підшивках, потім відімкнув шафу і дістав велику паку газет з архіву.

Отут Карцов і побачив «Курір». Він так і вп'явся очима в статтю в правому нижньому кутку першої газетної полоси.

Кирило досконало знає німецьку, та спочатку не сама стаття в траурній рамці схвилювала його. Фотокартка, заверстана в центрі статті, — ось від чого він не міг одвести очей!

— Хто це? — обережно запитав я.

— Абст.

Мене наче пружиною підкинуло. Я схопив підшивку, вдивлявся в заголовок статті з фотокарткою. Неймовірно! Певно, у повсякденній метушні я пропустив цей номер газети.

— Некролог… — прошепотів я, сідаючи на стілець. — Як же так?..

Карцов не відповів. Потім він підвівся, пішов до дверей.

— Візьми її, якщо хочеш, — сказав я.

Він обернувся.

— Візьми газету, — повторив я, — тобі вона потрібніше.

Він повернувся до столу, взяв «Курір», сунув до кишені.

… Того ранку Карцов довго блукав вулицями міста, понад годину провів на Приморському бульварі. Він сидів біля самої води, прихилившись до спинки лави, розслабивши м'язи.

Хоч би який він був стомлений, варто йому опинитися біля моря, і втома відступала. Але зараз він дивився на Каспій і не бачив ні бухти, ні горбатого острова на обрії, ні буксирів і катерів, сила-силенна яких цієї пори снує від причалу до причалу.

День догоряв. Алею перетнули сині тіні. І вітер, що не вщухав з ранку, тепер стих, неначе втомився. Два скутери, здибивши носи, промчали вздовж кам'яного парапету бульвару і зникли в морі. Оглушливе тріщання їхніх моторів повернуло Карцова до дійсності. Підвівшись з лави, він пішов додому.

І ось він у своєму кабінеті. І з німецької газети на нього дивиться Артур Абст.

Ось який некролог з приводу смерті цієї людини надруковано:

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ ЗЛОЧИН?

Загибель капітена цур зее[1] Артура Абста.

Ми схиляємо голови перед пам'яттю героя. Ведеться суворе розслідування.

Телеграф приніс скорботну новину. Біля східних берегів Австралії загинув капітен цур зее у відставці доктор Артур Абст — ветеран війни, кавалер багатьох орденів та медалей, визначний учений і турист.

Півроку тому доктор Абст вирушив у тривалу мандрівку. Його тридцятитонний тендер[2] «Зеевольф» переплив Атлантику і деякий час крейсував біля берегів США. Ненадовго затримавшись у Флориді, яхта взяла на борт дружину господаря, що перебувала в липні у Майямі.

Потім «Зеевольф» рушив на південь і переплив Панамський канал. Опинившись у Тихому океані, він узяв курс на Австралію, Гавані, острови Гільберта та Санта Крус — такі етапи цього складного переходу. Поминувши Нові Гебриди, доктор Абст подолав зі сходу на захід Коралове море. Він майже досяг мети: перед бушпритом «Зеевольфа» простягався Великий Бар'єрний риф. Починався приплив, і величезні вали з гуркотом розбивались об коралові стіни цього найбільшого чуда природи.

Тут, біля Великого рифу, відомого своїми неповторними скарбами та барвами океанської флори і фауни, Артур Абст вирішив спуститися кілька разів під воду.

І перший же день став для нього згубним.

Ясного сонячного ранку доктор Абст надів акваланг і пірнув у глибінь. За кілька хвилин після пробного занурення він виринув, і тоді з борту яхти йому подали легкий підводний буксирувальник з укріпленою на ньому кінокамерою. Випробувавши їх, плавець знову пірнув.

Сонце підіймалося все вище. Докторова дружина фрау Бригіта читала на палубі. Єдиний матрос яхти сидів поблизу і дрімав. Був штиль. Тільки легкий зиб колихав море. Здавалося, ніщо не віщувало лиха.

А воно насувалося.

Минуло хвилин десять, потім ще стільки ж. Бригіта Абст почала непокоїтися. Хвилини збігали, і тривога зростала, хоч було відомо, що трибалоновий акваланг Артура Абста дає можливість бути під водою тривалий час.

Минуло три чверті години. Фрау Бригіта кинула книжку й наказала матросові принести їй респіратор, щоб спуститися до доктора.

Матрос, подав їй маску і ласти, допоміг надіти балони.

Та фрау Бригіта не залишила яхти, бо цієї миті доктор Абст сплив. Він ледве тримався на воді і знаками просив допомоги.

Матрос кинувся в море, підтягнув потерпілого до яхти. З борту йому допомагала фрау Бригіта.

Коли Артура Абста підняли на палубу, він був непритомний. Фрау Бригіта побігла до каюти по кофеїн, а матрос почав робити господареві штучне дихання, вважаючи, що доктор отруївся вуглекислотою, яка була в погано відфільтрованому повітрі акваланга.

Принесли шприц. І тут сталося непоправне. Тільки-но голка торкнулася шкіри потерпілого, він судорожно зігнувся, перекотився через низький планшир і зник під водою.

Тривалі пошуки не мали наслідків — у цьому місці, на межі материкової обмілини, коралова стіна рифу стрімко сягає на величезну глибину.

Так загинув ветеран і герой війни, дослідник і спортсмен доктор Артур Абст.

Безодня зберігає таємницю благородного сина нації.

Провадиться суворе розслідування.

Карцов відклав газету. Артур Абст!.. Скільки ж йому було під час війни? Щось близько тридцяти. Тридцять чи трохи більше. Отож, нині було б майже п'ятдесят?.. Так, на фото — чоловік, здоровий, але вже літній. У нього розчесане на проділ блискуче темне волосся, високе чоло, трохи скошене до тім'я. Ніс, підборіддя, овал обличчя — бездоганні. Однак усе псує одвисла, начебто безвольна нижня губа. Навіть на фото видно, яка вона млява й мокра. А в маленьких Абстових зіницях причаїлася холодна, обачлива жорстокість.

Перед Карцовим постає фінал їхнього бою.

Зелений мерехтливий сутінок.

Кров, що витікає з рани на стегні, тут, на п'ятнадцятиметровій глибині, теж зеленкувата.

І — Абст, котрий не чинить опору і тоне.

Карцов не раз хотів розповісти людям про Абста. Все пережите в «І—W–І» — підводному Абстовому лігві — плюс трофейні документи абвера[3] та СД[4], з якими йому довелося ознайомитись, — усе це створювало досить вичерпну картину.

Він брався за перо. Але увагу відвертали невідкладні справи, і записи лягали до шухляди столу. Крім того, Карцов був певен, що остаточно розрахувався з Абстом. Виявилось, помилка: якимось чином Абст вижив і помер тільки недавно.

Та, можливо, не варто ворушити старе? Скільки навколо нового, цікавого!..

Ні, варто!

На захід від Ельби на всі заставки вихваляють фашистів: і зразка 1933 року, і сучасних. Оголосили ж Абста мало не національним героєм!

Абст уже нікому не вчинить зла. Та в нього чимало однодумців, які живуть, діють, пориваються до атомної зброї, до влади.

Треба розповідати людям про чорні справи гітлерівців, завдавати фашистам удар за ударом, доки не щезне з лиця землі останній прихильник свастики.

Ці записки — відповідь на некролог у газеті «Курір».

ЧАСТИНА ПЕРША I-W-I

Перший розділ

18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під'їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.

Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.

Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під'їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.

— Я буду тут… — Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. — Ви мені не потрібні. Можете їхати.

Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.

Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.

Поїздка на таксі тривала довго — автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.

Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.

Ждав, щоб машина поїхала.

А шофер, якому не хотілося повертатися без пасажира, барився. Минуло кілька хвилин. Пересвідчившись, що в цьому районі пасажирів не дочекатися, водій нарешті запустив мотор. Автомобіль рушив.

Фрідріх Кан одійшов від кас і неквапливо попрямував до лісу, що темнів на обрії. Не ступив він і сотні кроків, як його наздогнав старенький «оппель». Дверцята машини відчинилися. Кан сів у кабіну, і «оппель» швидко помчав дорогою.

Пасажир сидів нерухомо, стиснувши руками тростину. Він ще не заспокоївся після хвилювання, пережитого в Гітлеровому кабінеті. Він довго готувався до цієї аудієнції, вивірив усі деталі. Здавалося, успіх забезпечено. А сталося інакше…

Отож дві години тому на письмовий стіл Гітлера лягла пачка фотокарток. Горішня зображала людину в гумовому костюмі в обтяжку з дихальним апаратом на грудях. Широко розставивши ноги в литих каучукових ластах, плавець стояв на морському березі і дивився в об'єктив.

На другій фотокартці два плавці в таких самих костюмах сиділи верхи на торпеді, повністю зануреній у воду.

Ще з десяток фотокарток було зроблено під водою: плавець у гумовому костюмі і з дихальним приладом буксирує сигароподібний підривний заряд; той самий плавець приладнує заряд до корабельного киля; два легких водолази пораються біля розібраної керованої торпеди — її кормова частина лежить на дні, зарядне відділення підвішено до корабельного гвинта.

Гітлер схилився над картками.

— Наші? — запитав, розглядаючи фото.

— Італійці, мій фюрер! — гордо відповів Фрідріх Кан. — Таємниця, що вони бережуть, як зіницю ока..

— Торпеди… — Гітлер підвів голову, задумливо пожував губами, прижмурився. — Бачу, вам вони до вподоби?

— Керовані торпеди, які разом з людьми йдуть під воду і мчать до мети, невидимі й нечутні. — Кан поклав руки на стіл, подався вперед. — Навіть при пильній охороні вони легко проникають на ворожі бази і топлять військові кораблі, танкери… Загоряється нафта, розливається морем, і пожежі охоплюють десятки інших суден. Всюди паніка, жах, смерть!..

Кан замовк. Він був певен: ось зараз у Гітлерових очах спалахнуть вогники люті, рука натисне кнопку дзвоника. Вбіжить ад'ютант, йому накажуть викликати командуючого військово-морським флотом Редера. І тоді на голову безталанного адмірала, що проґавив важливу військову новинку італійців, впаде страшний гнів фюрера.

Що ж, Фрідріх Кан не заперечував би — Еріха Редера, який протягом короткого часу зробив блискучу кар'єру в ОКМ[7] він вельми не любив.

Довго минала хвилина, протягом якої Гітлер роздивлявся фотокартки. Збуджений Кан стояв біля столу, не зводячи очей з фюрера.

— Дурниця! — раптом сказав Гітлер. — Дурниця, Кан! І, зібравши картки, віялом жбурнув їх на край столу.

Кан мовчав. Він був приголомшений.

— Не впізнаю вас, — вів далі Гітлер. — Невже ви гадаєте, що ці іграшки допоможуть нам підкорити Польщу, а потім і Росію?

— Мій фюрер, я гадав…

— Тоді, можливо, Францію?

— І не Францію, — промурмотів Кан. — Я не її мав на думці.

— Кого ж?

— Англію, мій фюрер. Англія — це острови…

Гітлер неуважно глянув на розвідника:

— Острови? Певна річ! Але їх підкорить повітряний десант, або морський, або задушимо блокадою — я ще не вирішив, як саме. Проте за всіх обставин британський флот повинен опинитися тут! — Гітлер витягнув руки, розчепіривши пальці, повільно стиснув їх у кулаки. — Я захоплю його, Кан, а не пущу на дно, як цього домагаєтесь ви. Зрозумійте, нарешті, що без британського флоту нам ніколи не поставити навколішки Америку!.. А щодо нової могутньої національної зброї, надзброї, зброї перемоги, то вона буде! Я ціную вашу завбачливість і енергію, але торпеда, яку ми створимо, це повітряна торпеда, літаюча!..

Настала пауза.

Гітлер сидів, постукуючи по столу пальцями.

— Америка!.. — прошепотів він. — Її атакують звідусіль: німці, італійці, японці. —Несподівано він підвівся, всім корпусом обернувся до співрозмовника. — Але найважливіше — Росія. Затямте, Кан: Росія — це ворог номер один!

Знову настала пауза. Гітлер стояв, заклопотаний якимись своїми думками, і дивився в простір.

Ось, начебто опам'ятавшись, він показав підборіддям на фотокартки і майже ласкаво запитав:

— Ну, а якщо мій друг Муссоліні дізнається, що ви нишпорили в його кишенях? Боже вас борони, Фрідріх Кан. Якщо таке станеться, я не дам за ваше життя навіть ламаного гроша.

Другий розділ

Сонце хилилося до обрію, коли «оппель» виїхав на берег великого озера. Біля дерев'яної пристані погойдувався катер. У кокпіті[8], прихилившись до штурвалу, сидів чоловік у сірому светрі, спортивних штанях і круглій в'язаній шапочці.

Це був Артур Абст.

Побачивши автомобіль, він схопився з місця, допоміг Кану перебратися на борт судна.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — запитав він, запускаючи мотор.

Кан похитав головою, одвернувся.

Вміло зманеврувавши, Абст вивів катер на чисту воду і взяв курс до далекого лісистого острова.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитав він.

Кан почав розповідати про недавню аудієнцію.

Ще під час першої світової війни, коли молодий офіцер розвідки німецького військово-морського флоту Фрідріх Кан створював на африканському узбережжі таємні бази постачання німецьких підводних човнів, ще в ті роки пліч-о-пліч з ним активно працював його колега, теж запеклий розвідник і диверсант, Егон Манфред Абст.

Закінчивши справи в Африці, обидва розвідники дістали нове призначення. Кан став військовим дипломатом, Манфред Абст — його помічником. Обидва працювали у Мадріді, в німецькому посольстві. Та невдовзі щастя зрадило Абста. Під час однієї операції поблизу Гібралтару англійські вартові підстрелили його. Перед смертю Манфред Абст доручив Канові піклуватися про свого малолітнього сина Артура.

Так доля зблизила цих двох людей. Кан наглядав за Артуром Абстом, доки той виховувався в ліцеї і сотім вивчав медицину в Кельнському університеті.

Абст відзначався енергією, вмінням спостерігати. Він вивчив кілька мов, прекрасно плавав, стріляв, виявив певні музичні здібності. До того ж він ніколи не втрачав контролю над собою, багато чого вмів, але нічим не захоплювався серйозно, хіба що психіатрією та нейрохірургією…

Після цілковитої поразки Німеччини у світовій війні 1914–1918 років Кан не засмутився. Він знав: мине трохи часу, і прусський дух знову прокинеться в німцях. І тоді Німеччині насамперед знадобиться добре налагоджена розвідувальна служба.

Так воно й сталося. 1935 рік Фрідріх Кан зустрів на дуже відповідальному посту в заново організованій військовій розвідці Третього рейху. На цей час припадають і перші самостійні кроки Артура Абст а, тепер уже молодого медика й офіцера розвідки.

Катер підходив до острова, коли Кан закінчив розповідь про те, що трапилося в кабінеті Гітлера. Він не приховав жодної дрібниці, бо цілком довіряв вихованцеві. Абст мав право знати про діалог Гітлера — Кана ще й тому, що саме він, Абст, роздобув фотокартки італійських плавців і водіїв керованих торпед. За весь час розповіді Абст не промовив жодного слова. Він навіть не глянув на співрозмовника. Лише коли-не-коли облизував темні, ніби пересохлі губи. Така в нього була звичка: слухати, мовчати, дивлячись убік…

Катер причалив. Вони зійшли, піднялися на укіс, минули просіку в густому сосновому бору і опинилися коло приземкуватого будинку — на перший погляд, звичайної дачі. Але, придивившись, можна було помітити замасковані в кущах пости охорони.

Охоронявся і будинок, і острів, і навіть саме озеро. Повновладним господарем усього цього був Артур Абст. На острові містилась його лабораторія, зашифрована індексом «І—W–І». Кілька працівників розвідки, що завідували постачанням лабораторії і тому знали про її існування, були проінформовані: корветен-капітен[9] доктор Артур Абст проводить складні дослідження в галузі лікування божевільних новітніми засобами нейрофармакології; його праці мають важливе значення для Німеччини.

Було відомо: час од часу з різних клінік країни в лабораторію «І—W–І» транспортують групи хворих. Їх привозять і залишають на острові. Тут вони проходять складний курс лікування, мета якого — повернути їх суспільству.

Те, що хворі не поверталися, нікого не бентежило: для Артура Абста підбирали клієнтів, що не мали родичів і близьких. Та й кого могла цікавити доля якихось божевільних у такий насичений подіями час, коли безслідно зникали тисячі здорових, відомих усій країні людей!..

Артур Абст і справді провадив дослідження. Проте головне завдання, яке доручив йому Фрідріх Кан, полягало в іншому і медицини не стосувалося. Тут, на відлюдному острові, в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Абст готував групу підводних розвідників та диверсантів.

Фотокартки, що їх Кан показував Гітлеру, було зроблено минулого літа. Саме тоді випадок допоміг Абсту проникнути в район таємної бази італійських підводних плавців, розташованої поблизу Спеції. Один з його агентів — конюший у маєтку герцога Сальвіаті — зажадав невідкладного побачення. Чуття підказувало Абсту: його викликають недарма. Тому, залишивши всі справи, він полетів на явку.

І не помилився. Агент розповів про дивні справи, що коїлися недалеко від маєтку, на узмор'ї. Тут, у селянських хатах, з яких виселили їхніх господарів, чи просто в наметах на березі оселилася велика група італійських військових моряків.

«Усі молоді, здорові, один в один, — доповідав агент, — усі чудові плавці. Цілісінькі дні у воді. І от яка дивовижа — плавають не тільки на поверхні, але надовго щезають у глибині, сівши верхи на якісь циліндри».

З допомогою агента Артур Абст пробрався спочатку в порожній маєток герцога, а потім і на узбережжя. Те, що він побачив, приголомшило його. І ось у розпорядженні Абста пачка фотокарток. Спеціальний фотограф групи італійських плавців зробив знімки, проявив плівку у ванній кімнаті замка і легковажно залишив її там сушитися…

З унікальними фотокартками Абст подався до свого патрона: знімки треба негайно показати фюреру. Але Фрідріх Кап міркував інакше. Він вирішив, що фюрер може й зачекати. Зате сам Кан не гаяв жодного дня. Тут, на острові, негайно було створено спеціальну групу на чолі з Абстом, що мала за будь-яку ціну розкрити таємницю італійців, скопіювати їхню апаратуру й підготувати першу партію німецьких «людей-жаб».

Проте німцям не пощастило викрасти креслення військової новинки, а тим паче — роздобути саму керовану торпеду: італійці ревно берегли свої таємниці від усіх, у тому числі й від німецьких друзів. Та, власне, в цьому не було особливої потреби — спеціалісти з технічного відділу розвідки хутко розібралася в Абстових фотокартках. Важлива була ідея, а її вони зрозуміли.

Робота в «І—W–І» закипіла. Незабаром було виготовлено дослідні торпеди, навчено групу підводних плавців. Тепер можна йти до Гітлера.

Фрідріх Кан вирішив: у фюреровому кабінеті він розпочне з італійських фотокарток. А потім, коли фюрер посатаніє і вчинить рознос командуванню флоту, — він, Кан, викладе головний козир: доповість про Абста й підготовлену ним групу плавців. Але, як відомо, справа обернулася інакше, і Кан повинен був дякувати провидінню за те, що не поквапився з доповіддю про діяльність лабораторії «І—W–І».

Третій розділ

У каміні, складеному з брил зеленкуватого граніту, догорало велике поліно. Часом на ньому спалахували короткі сині язики полум'я, і тоді з напівтемряви виступали неясні силуети.

Вже давно посутеніло. Вітер, що віяв увесь день, ущух. На острові запала тиша. Абст підійшов до вікна, розчинив його. В кімнату ринула волога прохолода, в якій були запахи стоячої прісної води, і плісняви, і багнистих, замулених берегів, і дерев, що намерзлися за зиму, а тепер повернулися до життя…

Кан позіхнув, мерзлякувато зіщулився.

Абст обернувся:

— Ви нездужаєте? Може, вип'єте кави?

Кан кивнув.

Невдовзі служитель вкотив столик із кавою і пляшкою коньяку, підкинув у камін дров.

Абст розлив каву по чашках, одну з них підсунув гостеві.

— Що ж нам робити? — запитав. — Невже припинити все?

— Працюй, Артуре, працюй спокійно. Ми на порозі великої війни. Потрібно буде багато зброї. — Кан помовчав і закінчив: — Богові відомо, скільки мільйонів людей треба винищити арміям рейху. Для цього знадобиться будь-яка зброя, яку тільки зможе винайти людина! Аби вона добре нищила…

Несподівано за вікном почувся стогін.

Стогін повторився. Він дужчав, гучнішав, відтак перейшов у пронизливий зойк і обірвався.

Одним стрибком Абст опинився біля дверей, шарпонув їх і вискочив з кімнати.

А за вікном вже чути було вереск, тупіт, ричання, тріск кущів. Оддалік стиха бахнув пістолетний постріл.

Тієї ж миті віконне скло розлетілося на тисячі друзок, і в рамі з'явилось чоловіче лице. Очі, що вилізли з орбіт, скуйовджена чорна борода, закривавлені кулаки, котрими чоловік гатив по рамі, рештки скла, — побачивши все це, Кан закляк на місці.

Незнайомець втиснув у раму плечі, вчепився рукою за підвіконня… Ще мить, і він буде в кімнаті!

Кан метнувся до каміна, вхопив важку кочергу й приготувався до оборони.

Але за вікном з'явився Абст з помічником. Чоловіка відтягли. Ще кілька секунд долинав шум боротьби. Потім у будинку запала тиша.

Все сталося блискавично. На столі ще парувала кава, В каміні потріскували дрова. Тільки легенько тремтіла напівзірвана з завіс пуста віконна стулка, на килимі валялися скляні скалки, і вогонь каміна відбивався в них веселими іскорками.

Повернувся Абст.

Порушена розмова поновилася. Кан і його вихованець поводилися так, ніби нічого не сталося.

Тепер темою розмови були плавці. Абст доповідав: удень вони тренуються в басейні, вночі — на озері. Обстановка сприятлива, глибини добрі. Опрацьовано і здійснюється цілий комплекс допоміжних вправ, мета яких виробити й розвинути у плавців хоробрість, ініціативу, винахідливість. І все-таки це не те, що треба.

— Чого ж тобі бракує? — запитав Кан.

— Образно кажучи, запаху крові, — Абст посміхнувся. — Звірі, яких готують для вбивства, мають полюбити запах крові.

— Заманулося мерщій пустити їх у діло?

— Так. Конче потрібно, щоб плавці провели кілька операцій. Вони повинні повірити у свої сили, впевнитися, що наша зброя надійна і міцна.

Абст пояснював і далі, але Кан слухав неуважно. Перед ним невідступно стояло лице божевільного, його очі.

Минали хвилини, і міцніла певність: він уже бачив десь цю людину!

Кан підвівся з крісла, підійшов до каміна, довго дивився на вогонь. Потім рушив до рояля в протилежному кутку кімнати, в задумі провів пальцем по полірованій деці концертного «Дідеріхса».

Раптом він обернувся.

— Бретмюллер?

Абст кивнув.

— Неймовірно, — прошепотів Кан, повертаючись до крісла. — Бідолаха, що з ним стало. Дуже хворий?

Абст знизав плечима.

— Авжеж, — мурмотів Кан, — авжеж, якщо його віддали тобі… Шкода, дуже шкода Бретмюллера. Це був хороший німець, хороший офіцер.

Сім місяців тому німецький підводний човен нової серії «Випера», що тільки-но став до ладу, було виряджено в далекий похід. ОКМ оголосило: човен вирушає в океан, щоб перевірити механізми в умовах тривалого автономного плавання.

Насправді ж команді доручили важливе розвідувальне завдання, зашифроване, як «Операція Бібер»[10]. Човен мав проплисти кілька тисяч миль на південь і потайки проникнути в район розташування великої бази військово-морського флоту одного з потенціальних ворогів Німеччини. Треба було вивчити оборонну систему бази, виміряти глибини прилеглих до бази районів, узяти проби грунту, а головне — визначити й нанести на карту дуже складний фарватер у рифах, що був єдиним підходом до бази.

«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.

Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування — в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.

Та минули всі терміни, а «Випера» не повернулась. Пошуки не дали наслідків. І тоді оголосили, що човен загинув безвісти.

А згодом німецький рефрижератор, що плив з вантажем бананів повз ту саму базу, виловив командира «Випери». Офіцер був украй виснажений. Але якщо життя ще жевріло в ньому, то розум бідолаха втратив.

Фрегатен-капітена Ханно Брегмюллера привезли в Німеччину, де найкращі спеціалісти взялися його лікувати. Проте все було марно — хворого визнали безнадійним. Разом з його розумом було поховано таємницю загибелі «Випери».

Зрештою моряка передали в «І—W–І». Бретмюллер не мав сім'ї, родичів, і Абст міг робити з ним що завгодно…

Кан підвів голову й глянув на Абста.

— Ану лишень, поговоримо про Бретмюллера. Давно він у тебе?

Абст відімкнув шафу, дістав пачку карток, узяв потрібну.

— Фрегатен-капітена Ханно Бретмюллера привезли в лабораторію сорок вісім днів тому, — сказав він, проглянувши запис.

— Що з ним сталося?

Абст замкнув картки в сейф, підсів до гостя, задумливо потер скроні.

— Сьогодні ви неодмінно поїдете? — спитав він. — Може, заночуєте в мене?

— Але… навіщо?

— Навіть не знаю, як пояснити. — Абст почекав, зазирнув Канові в очі. — Хотілося б відкрити вам одну цікаву справу.

— Кажи!

— На це треба багато часу. Лишайтеся, шеф, не шкодуватимете. До того ж, ви добре виспитесь — повітря тут чудове, не таке, як у Берліні.

Кан замислився. Розвідник з багатообіцяючим майбутнім, медик, що вже зарекомендував себе сміливими експериментами над в'язнями, — все це дивно «синтезувалося в Абсті. Його життя минало на очах Кана, і все-таки Канові не раз спадало на думку, що він по-справжньому не знає Абста.

— Це стосується Бретмюллера? — запитав Кан.

— Так.

— Гаразд, я зостануся. Але ти доводив: він безнадійний?

— На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.

Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.

Кан важко підвівся з крісла.

— О, не так хутко. — Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. — Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. — І він поклав папку на стіл.

Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.

— Тут таємниця загибелі «Випери», — сказав Абст.

— Бретмюллерового човна?

— Так. У папці зізнання свідка катастрофи.

— Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!

— Врятувався тільки Бретмюллер.

— Чиє ж це свідчення?

— Бретмюллерове.

— Здається, божевільний є і в цій кімнаті! — Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. — Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!

— Все дуже серйозно, — спокійно почав Абст. — Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам'ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається — він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою — лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.

— І в цій папці розмова з ним?

— Розмови, — поправив Абст.

— Але як ти цього добився?

— Лаври належать не мені, — Абст повів плечем. — Ви чули про Вільгельма Лоренца?

— Військовий?

— Лікар-психіатр.

— Ні, не пригадую.

— Може, вам що-небудь скаже ім'я Манфред Закель? Спробуйте пригадати, шеф.

— Теж лікар?

— Так, лікар. Обидва — німці. Перший живе в Америці, другий має власну клініку в Берліні. Починали вони. А я тільки розвинув їхні ідеї і дещо домислив… Вибачте, шеф, може, ви спочинете і ми пізніше продовжимо розмову?

— Ні, кажи зараз.

— Гаразд. Так ось Лоренц і Закель застосовували ціанистий натрій, інсулін і деякі інші препарати. Впливаючи ними на уражені хворобою клітини головного мозку пацієнтів, обидва лікарі досягали успіху навіть у дуже важких випадках. Але й вони безпорадні проти певних форм божевілля. Особливо, якщо вражено ділянки мозку поблизу таламусу.

— Таламус?

— Загадковий горбик у центральній частині людського мозку. Про нього відомо далеко на все. В усякому разі мені… Одна з численних таємниць мозку, не розкритих досі.

— Далі, Артуре, я уважно слухаю.

— Так ось, у цих випадках звичайні препарати не давали ефекту. Більше того, вони призводили до того, що мозкові клітини починали руйнуватися. Процес переважно необоротний. Саме така хвороба, а точніше, така форма хвороби у Ханно Бретмюллера. На жаль, він занадто пізно попав до мене в лабораторію. Повірте, я зробив усе, що в людських силах, аби хоч скільки-небудь…

Кан нетерпляче ворухнув плечем.

— Він загине?

— Так.

— А як же це? — Кан показав на жовту папку. — Ти ж дечого добився?

— До Бретмюллера кілька разів, але ненадовго, поверталася свідомість. Це єдине, чого я досяг. Спершу він опам'ятався на п'ятдесят хвилин, потім хвилин на сорок, на півгодини; при повторних ін'єкціях препарат діє дедалі слабше. Доводиться збільшувати дозу. А це не можна робити без кінця-краю — в сполуці препарату міцна отрута.

— Коротше кажучи?..

— Коротше, тепер я можу ввести її хворому востаннє.

— В моїй присутності?

— Так.

— Сьогодні?

Абст кивнув.

— А потім?

— Він, мабуть, загине.

—І теж сьогодні?

— Очевидно, так.

— Навіщо ж його турбувати? Чи не краще, щоб усе сталося само собою? Хай йому чорт, Артуре, він заслужив право вмерти своєю смертю!

— Передусім прочитайте це, — Абст показав очима на жовту пайку. — Прочитайте і тоді скажете.

Четвертий розділ

ЗМІСТ ЖОВТОЇ ПАПКИ

8 лютого 1939 року.

Перша група ін'єкцій.

Час — 14 годин 07 хвилин.

Хворий лежить нерухомо, долілиць.

14 годин 14 хвилин. Дихання стало глибше, темп повільніший. Лице хворого порожевіло.

14 годин 21 хвилина. Періодичність дихання наближається до нормальної. Спостерігаються конвульсивні посіпування кінцівок.

14 годин 23 хвилини. Хворий, який лежав скорчений, випростався, перевернувся на спину. Він рівно й глибоко дихає.

14 годин 25 хвилин. Щільно закриті повіки хворого затремтіли. Він трохи розплющив очі, провів язиком по губах.

14 годин 26 хвилин. Очі розплющені. Хворий намагається сісти.

14 годин 28 хвилин. Повне відновлення свідомості.

Бретмюллер. Де я?

Абст. У госпіталі.

Бретмюллер. Ви лікар?

Абст. Так, я лікар і офіцер німецького військово-морського флоту. Але розмови потім. Спочатку ви повинні добряче поїсти. Зараз для вас це найважливіше. Перед вами обід — будь ласка, їжте. Починайте з бульйону. Запевняю, він дуже смачний.

Бретмюллер. Негайно з'єднайте мене з начальником військово-морської розвідки!

Абст. Сідайте до столу. Обідаючи, ви зможете розмовляти. Я охоче виконаю всі ваші…

Бретмюллер. Ні! Я розмовлятиму тільки з офіцером розвідки. Негайно викличте до мене відповідального працівника розвідки!

Абст. Ось моє посвідчення. Я офіцер розвідки. Мені відомо все про ваше завдання. Називаю пароль. «Операція Бібер». Сідайте, їжте і розповідайте все найважливіше. Я уважно слухаю.

Бретмюллер. Вони загинули — і човен, і люди!.. Це трагедія, яку не розповіси словами!

Абст. Сидіть спокійно. І — їжте. Наказую їсти!.. Ось так. Не поспішайте — їжа краще засвоюється, коли її добре пережовуєш. Пообідаєте, і ми продовжимо розмову. Я залишу вас. Повернуся за чверть години.

Через п'ятнадцять хвилин

Абст. У вас є якісь бажання?

Бретмюллер. Хотів би надіслати листа…

Абст. На жаль, неможливо. Але я обіцяю: кожне ваше слово буде передано за призначенням.

Бретмюллер. Як ви доведете це?

Абст. Ви бачили моє посвідчення.

Бретмюллер. Я командир підводного човна «Випера». Він загинув. Не дай боже, якщо туди пошлють інший!

Абст. Його потопили? Як це сталося? Коли? Де? Що з командою?

Бретмюллер. Загинув човен, загинули люди!..

Абст. Коли?

Бретмюллер. У ніч на двадцять третє жовтня 1938 року.

Абст. Ви знаєте, що сьогодні восьме лютого 1939 року? Відповідайте. Чому ви мовчите?

Бретмюллер. Це брехня!

Абст. Це правда! Вас виловили в океані поблизу тієї самої бази дев'яносто сім днів тому… Сидіть, вам не можна хвилюватися, витрачати сили!

Бретмюллер. Ви брешете, брешете! Цього не може бути. По-вашому, виходить, що я…

Абст. Так, усі ці дев'яносто сім днів ви були непритомні. Тривале перебування у воді не могло минути безслідно. Ви дуже серйозно захворіли, Бретмюллер. Але я запевняю: буде зроблено геть усе, щоб поставити вас на ноги.

Бретмюллер. Я не вірю жодному вашому слову!

Абст. Гаразд. Зараз чотирнадцять годин п'ятдесят сім хвилин. Через три хвилини Берлін передаватиме сигнали точного часу і одразу за цим календар подій за тиждень. Праворуч од вас радіоприймач. Увімкніть його, настройтесь на Берлін, і ви все зрозумієте…

О 15 годині 02 хвилини

Абст. Заспокойтесь. Випийте води. Поводьтеся пристойно, інакше я накажу зв'язати вас! Ось так. Тепер сядьте і відповідайте на запитання.

Бретмюллер. Три з половиною місяці.

Абст. Як це сталося?

Бретмюллер. Точно в строк ми вийшли в район розташування об'єкта. Звичайно, йшли під водою. Ризикнули трохи піднятися й виставити перископ. За розрахунками, був вечір, і я сподівався, що опинюсь між островом і сонцем на вечірньому прузі… Вибачте, у мене розболілася голова.

Абст. Нічого, нічого. Розповідайте швидше!

Бретмюллер. Розрахунок був правильний.

Абст. Ви вийшли в призначену точку?

Бретмюллер. Так, у перископ я побачив острів з базою. Він був прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч, по траверсу, за сім кабельтових скеля… Дідько! Від болю у мене розколюється голова!

Абст. А нудота? Вас нудить?

Бретмюллер. Трохи. Але, боже мій, голова!..

15 годин 17 хвилин. Препарати перестають діяти. Свідомість було відновлено на 49 хвилин. Буйство — 12 хвилин.

15 годин 31 хвилина. Хворий впав у попередній стан апатії й байдужості.

23 лютого 1939 року

Спроба повторити експеримент з ін'єкцією препаратів у початковому дозуванні. Невдача.

5 березня 1939 року

Третя спроба.

Дозу ін'єкції збільшено на 100 000 одиниць.

Час — 14 годин 30 хвилин.

Далі — як в період експерименту 8 лютого.

Повне відновлення свідомості о 15-й годині 03 хвилини. Хворий мав вигляд, наче прокинувся після тривалого тяжкого сну.

Абст. Добридень. Як ви почуваєте себе?

Бретмюллер. Кепсько. Що зі мною сталося минулого разу? Нічого не можу пригадати.

Абст. Дурниці. Ви поступово одужуєте. Не турбуйтесь, усе буде гаразд. Їжте і розповідайте далі.

Бретмюллер. Їсти не хочеться… А втім, я візьму шматочок. Дякую. Отож на чім я зупинився?

Абст. Ви спливли під перископ…

Бретмюллер. Так. Ми трохи спливли й побачили в перископ базу. Вона була прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч по траверсу, за сім кабельтових височіла ця проклята скеля!

Абст. Ось уже вдруге ви згадуєте про якусь скелю. Що це за скеля?

Бретмюллер. Велетенська конічна скеля, що самотньо стриміла з води. Страшна сіра махина, яка стала причиною загибелі човна…

Абст. Ви налетіли на неї?

Бретмюллер. Не переривайте! Вночі ми спливли, щоб зарядити батарею… Вибачте, яке сьогодні число?

Абст. П'яте березня.

Бретмюллер. Виходить, я знову був непритомний досить довго? Чи я нічогісінько не пам'ятаю?

Абст. Ви були непритомні.

Бретмюллер. Майже місяць!

Абст. Ви спали. Це зробив я, бо сон для вас — найкращі ліки. Але розповідайте далі. І, будь ласка, не відхиляйтесь: часу мало.

Бретмюллер. Я знову знепритомнію?

Абст. Розказуйте далі.

Бретмюллер. Боже, невже все повториться?..

Абст. Ви даремно втрачаєте час.

Бретмюллер. Гаразд. Ми майже зарядили батарею, коли сигнальник помітив корабель. Це був корвет. Він швидко пішов прямо на нас. Човен спішно ринувся на глибину. Спустившись на півтораста футів, ми опинилися на рідкому грунті[11]. Ви знаєте, що це таке?

Абст. Так. Далі.

Бретмюллер. Застопорили двигуни — в останню мить здалося, що корабель почав повертати праворуч. Можливо, міркував я, нас іще не помітили, не варто виказувати себе шумом гвинтів. Але я помилився. Я зробив подвійну помилку. Я погубив людей, човен!..

Абст. Не відхиляйтесь. Розповідайте про найважливіше. Поки що мене цікавлять тільки факти. Згодом, коли ви одужаєте, ми повернемося до цієї розмови.

Бретмюллер. Дайте мені сигарету.

Абст. Для людини у вашому стані тютюн — найміцніша отрута!

Бретмюллер. Тільки одну сигарету!

Абст. Не можна.

Бретмюллер. Які ви жорстокі!

Абст. Я бажаю вам добра. Та ми даремно витрачаємо час.

Бретмюллер. Під водою ми стали на гідроакустичну вахту. Акустик доповів, що корабель підходить ближче. Я хотів було збочити з курсу корвета, але не встиг. Він розпочав бомбометання. Перша серія вибухів лягла ліворуч од нашого човна. Нас дуже струсонуло. А бомбування тривало. Корвет немов оскаженів, він крутився над нами і жбурляв нові й нові серії глибинних бомб. Вибухи, вибухи!.. Людей було оглушено. Човен кидало з боку на бік. За цих умов я прийняв рішення пливти. Я повинен був зробити спробу відвести човен… Боже, знову той самий біль у голові! І серце… Швидше відчиніть вікно. Повітря!

15 годин 41 хвилина. Препарати перестали діяти. Свідомість було відновлено на 38 хвилин.

Зроблено аналіз мозкових струмів, щоб з'ясувати, наскільки уражені його глибинні відділи. Результат різко негативний.

13 березня 1939 року

Четверта спроба.

Дозу групи ін'єкцій збільшено на 300 000 одиниць. Час — 18 година.

Відновлено свідомість о 18-й годині 47 хвилин.

Абст. Ось ми й знову зустрілися. Дайте-но руку. Пульс дещо прискорений, але так воно й має бути. Все гаразд. Розповідайте далі. Проте я повинен попередити: ви дуже швидко заснете. Тому поспішайте.

Бретмюллер. Голову мені перев'язано. Я відчуваю велику слабість. Що зі мною?

Абст. Нічого особливого. Лікування йде як слід. А голову перев'язали, бо ви вдарилися.

Бретмюллер. Напевне, сильно. Дуже болить. Отут…

Абст. Не чіпайте пов'язку! Опустіть руки, сядьте зручніше.

Бретмюллер. Чому ви не дасте мені поїсти? Раніше на столі завжди був обід… А втім, я й не їв би. Не можу. Паморочиться в голові. Паморочиться і болить.

Абст. Біль мине. Щодо харчування, то вам дають спеціальне харчування, коли ви втрачаєте свідомість. Звичайна їжа поки що для вас не годиться. Потерпіть, невдовзі видужаєте, і все буде гаразд. Розповідайте, я слухаю.

Бретмюллер. На чому я зупинився?

Абст. Вас бомбили, ви прийняли рішення відійти.

Бретмюллер. Так! Ми перейшли на ручне керування кермом, вимкнули всі допоміжні механізми, навіть машинки регенерації повітря, щоб до краю зменшити шуми човна. Електродвигуни, запущені на найменші оберти, ледве обертали гвинти. Ми довго маневрували, дуже довго. І нарешті нам пощастило відірватись од переслідування. Я зітхнув полегшено. Гадав, це — порятунок. А човен наближався до загибелі!

Абст. Що ж з вами трапилося? Сіли на мілину чи наштовхнулись на оту конічну скелю?

Бретмюллер. Я забув про припливну течію, яка в цих місцях занадто стрімка. А тоді саме був великий приплив.

Абст. Течією вас ударило об скелю?

Бретмюллер. Аби це!.. Та я веду далі. Минуло з півгодини, а ми, як і до того, рухалися на малих обертах. Курс було прокладено так, що скеля лишалася осторонь. І раптом човен, тицьнувшись скулою в перепону, різко збочив. «Повний назад!» — скомандував я. Мотори завили на граничних обертах. Човен одскочив, дістав міцного удару в корму і затремтів у вібрації. «Гвинти!» — закричав мій помічник. Миттю було вимкнуто двигуни. Та ми спізнилися. Трапилося найстрашніше: човен втратив гвинти! Обидва гвинти!..

Абст. Удар носом і одночасно удар кормою? Не збагну, як це могло трапитися.

Бретмюллер. Збагнете, дослухавши до кінця…. Дайте мені сигарету.

Абст. Ні.

Бретмюллер. Благаю вас, одну сигарету!

Абст. Ні в якому разі. А то я стану вашим убивцею.

Бретмюллер. Мені дуже погано. Голова болить… Тьмариться в очах. Дайте води.

Абст. Випийте це. Застерігаю: буде гіркувато, проте зніме біль… Отак. Тепер вам краще?

Бретмюллер. Трошки… Я продовжую розповідь. Ми випробували всі шляхи до порятунку: спустилися нижче, та човен дном упирався в перепону; обережно маневруючи баластом, намагалися спливти, і скоро над головою почувся скрегіт металу. Так, за незрозумілих обставин, ми опинилися в пастці. І раптом хтось гукнув: «Човен рухається!» Ми затамували подих, прислухаючись. Справді, підводний корабель без гвинтів усе-таки просувався вперед, торкаючись боками перепон. Безперечно, нас тягла течія. Що ж сталось? Пояснення могло бути лише одне: човен опинився у підводному скельному тунелі, звивистому й широкому. Нас тягнув туди приплив, а можливо, просто течія, про яку ми й гадки не мали. Так чи інакше, але ми попали в одне з тунельних колін і саме тому вдарилися спершу скулою, а потім, коли намагалися плисти назад, — кормою та гвинтами.

Абст. Що було далі?

Бретмюллер. Минуло понад годину. Човен усе рухався. Я міркував: можливо, тунель наскрізний, і ми, просуваючись уперед, зрештою опинимося на воді? Про свої надії я повідомив по трансляції, і люди трохи повеселішали. «Тільки б виплисти на чисту воду, — шепотів я, — а там ми придумаємо, як врятуватися!»

Абст. Ваші припущення справдилися? Тунель був наскрізний? Вам пощастило вивести з нього човен?

Бретмюллер. Ні.

Абст. Далі, Бретмюллер.

Бретмюллер. Мені важко говорити. Страшенно болить голова. І — спати. Я хочу спати! Дайте мені перепочинок, я посплю трохи, і ми…

Абст. Ось вам сигарета.

Бретмюллер. О, дякую! Будь ласка, сірника. Боже, як паморочиться в голові!.. Ні, не можу палити. Погасіть сигарету. Мене нудить од запаху диму!..

Абст. Розповідайте, Бретмюллер.

Бретмюллер. Минуло трохи часу, і удари об корпус вщухли. Човен вільно висів у воді. Чи рухався він, я не знаю. Ми виждали близько двох годин. Навколо було тихо. Тоді я ризикнув увімкнути машинки очищення повітря, — люди задихалися від нестачі кисню. Завмерши, ми ждали шуму гвинтів корвета і нових вибухів. Проте все було спокійно. Ще година нестерпного чекання. Я посміливішав і скомандував спливати. Ми могли ризикнути: за розрахунками нагорі ще була ніч. Немов крізь сон, я чув голос матроса, що лічив показання глибиноміра. Ми поступово спливали…

Абст. Перебиваю вас. Які глибини були в тунелі?

Бретмюллер. Приблизно сто п'ятдесят футів.

Абст. Це дуже цікавий тунель!

Бретмюллер. Отже, ми спливали. Щосекунди я ждав удару рубкою об скелю. Та над нами була вода, тільки вода. Трохи спливши, підняли кормовий перископ, але нічого не побачили. Два інших перископи були пошкоджені і не висувалися з шахт. І ось на глибиномірі нуль. Я відчиняю рубочний люк і підіймаюсь на місток. Мене охопила тиша й темрява — густа пітьма, якої не можна ні з чим порівняти. Нас наче занурили в туш. Пітьма і зовсім нерухоме повітря. Чомусь на думку спав «Наутілус» капітана Немо… Несподівано для самого себе я скрикнув. Звук полетів кудись у далечінь, і невдовзі до мене повернулась луна. Я стояв на містку, спантеличений, приголомшений, а голос мій усе ще звучав, відлунюючись од невидимих перепон, і поступово слабшав. Ніби він теж шукав порятунку і не міг знайти. Сумнівів не було — човен сплив у величезному гроті!..

Абст. Що ж ви?.. Чекайте, я підтримаю вас!

19 година 11 хвилин. Препарати не діють, і свідомість було відновлено на 24 хвилини.

Повторне дослідження мозкових струмів. Стан хворого загрозливий.

Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі — все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

— Це був Шуберт? — запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

— Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

— Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, — наполягав Кан. — Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

— Йоганн-Себастьян Бах — ось мій король і володар! — схвильовано мовив Абст. — Бах у музиці, Шіллер у поезії.

— Шіллер? — промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

— Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.

Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.

Під крилом грози жаским, З гір, із дикого провалля Буря вирвалась, заграла, Креше блискавку і грім. Свердлить вихор хвилі, свердлить, Чорна паща — глибина, – Як страшна безодня пекла Розверзається до дна.

Читав Абст повільно, напружено. Голос у нього був пронизливий, уривчастий, і музика вірша зникала зовсім.

— Це з «Геро і Леандра», — тихо мовив Абст. — Вісім рядків, а скільки експресії!

Кан промовчав. Він погано розумівся на віршах та й, признатися, не любив їх. Він вважав себе діловою людиною, а поезія не для таких.

— Ось що, — сказав він. — Накажи, щоб нам принесли поїсти. Ми повечеряємо й поговоримо. І не барися — у нас чимало справ.

Вечерю сервірували в сусідньому приміщенні. Кан з апетитом поїв, випив великий кухоль пива.

— Повернемося до Бретмюллерових свідчень, — сказав він, коли подали солодке. — У мене з голови не виходить цей дивний грот. Подумати тільки, він поруч тієї бази! Господарі її, мабуть, і не підозрюють, що в скелі є величезний тайник.

— В цьому весь сенс, — кивнув Абст.

Кан стягнув з шиї серветку, рішуче підвівся:

— Не будемо гаяти часу! Ходімо до Бретмюллера. Я сам допитаю його.

— Може, перенесемо на ранок? Вам треба відпочити, виспатись. І попереджаю: це небезпечно. Хтозна, як він зараз поводитиметься.

— Але ти будеш поруч!

П'ятий розділ

Вони пішли лісовою стежкою, що вела в глиб острова. Було дуже темно, і Абст увімкнув ліхтарик, який передбачливо узяв із собою. Шурхіт кроків у тиші, тоненький промінчик світла, що вихоплював з пітьми то гілку, схожу на простягнуту руку, то дикий страхітливий камінь, підсилювали тривогу, якою була сповнена ніч.

Десь приглушено проверещало якесь звіреня, йому у відповідь лунко ухнув пугач. І враз, ніби вторячи цим звукам, порив вітру зашелестів у верховітті дерев. Ліс ожив, заворушився, загомонів…

— А він… не вирветься? — запитав Кан, перед яким невідступно стояли налиті кров'ю Бретмюллерові очі. — Було б цікаво зустріти його на цій стежці.

— Це неможливо.

— «Неможливо!» — передражнив Кан. — Я читаю: «Бретмюллер лежить крижем, як покійник». А за секунду він трощить шибки і вривається до кімнати!

— І це вже вдруге. — Абст помовчав. — Відверто кажучи, я гублюся в здогадах. Дивно, дуже дивно. Зрештою, причини з'ясуються.

— Коли ж?

— Скоро… — ухилився од відповіді Абст. — А ось ми прийшли!

Промінь ліхтарика освітив сіру бетонну стіну, обшарив її, ковзнув убік і затримався на широких двостулкових дверях з пандусом — у такі можна ввозити коляску з хворими.

— Хто? — почулося з пітьми.

Абст мовчки спрямував ліхтарик на себе — освітив груди, плечі, лице.

— Проходьте, — сказав голос.

Відвідувачі підійшли до дверей. Абст натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинилися.

Вони попрямували коридором, проминули ще одні двері й опинилися в невеликій кімнаті.

Бретмюллер, зв'язаний, точніше сповитий широкою брезентовою стрічкою, лежав горілиць на низькому клейончатому топчані, що займав усю протилежну стіну кімнати.

Його заросле підборіддя було задерте догори, щелепи міцно стиснуті, широко розплющені очі зосереджено дивилися в якусь точку на стелі.

— При пам'яті? — Кан нерішуче зупинився посеред кімнати.

Абст похитав головою. Підійшовши до Бретмюллера, прикрив його очі долонею і одразу відхилив руку. Хворий не реагував.

— До сьомої, — наказав Абст служителю, що мовчки стояв біля дверей. — Приготуйте все, як завжди. Повний комплект. Не забудьте каву й сигарети.

— Він їстиме? — запитав Кан.

— Гадаю, ні. — Абст скривив губи. — Проте так треба…

Він провів Кана до затишної кімнати з м'яким ліжком: один із служителів порався біля каміна, роздмухуючи вогонь.

У коридорі пролунали кроки. Четверо санітарів внесли хворого, поклали на ліжко і пішли.

Зайшла жінка. Кан кивнув їй. Та вклонилась.

— Забинтуйте йому руки, — наказав Абст.

— І голову? — перепитала жінка, оглянувши брудну пов'язку на Бретмюллеровому чолі, що зсунулася.

— Тільки руки! — Абст нетерпляче облизав губи. — Руки він побачить, голову — ні. Розпочинайте!

Лице у жінки зарум'янилося. Вона спритно обмотала бинтом спотворені й закривавлені кисті хворого. Абст підійшов до столика з інструментом, впиняв з кишені коробочку ампул, відломив у однієї кінчик і втягнув шприцом рідину з ампули. Помічниця оголила й протерла спиртом Бретмюллерові плече.

Абст майстерно зробив укол.

Коли він повторив ін'єкцію, вприснувши ще одну дозу, у жінки затремтіли губи. Вона взяла вату, щоб протерти місце уколу, але Абст витяг з коробочки третю ампулу.

— Дев'ятсот тисяч! — прошепотіла вона.

Замість відповіді Абст знову встромив голку шприца пацієнтові в руку.

Служитель одвіз столик з медичним інструментом, вкотив інший. На ньому стояли тарілки з обідом, пляшка якоїсь води, висока вазочка з апельсиновим желе.

Не минуло й десяти хвилин, як дихання хворого уповільнилося, стало рівніше й глибше. Губи розтулилися, на обличчі виступив слабкий рум'янець.

— Час! — скомандував Абст. Він обернувся до Кана: — Препарат уже діє. Сьогодні все скінчиться швидше. Хочу ще раз нагадати: обережність!

Жінка хутко розповила Бретмюллера. Брезентові стрічки зняли й винесли в коридор. Абст надів білий халат і шапочку.

Вираз очей у Бретмюллера поступово змінювався. Ось хворий повернув голову й оглянув кімнату. Побачивши Абста, зробив спробу підвестися. Служителі допомогли йому сісти, під спину поклали подушки. Потім вони вийшли.

Абст підійшов до хворого, взяв його за руку.

— Сьогодні у вас молодецький вигляд, — сказав. — Пульс близько норми. Словом, діло йде вперед. Скоро ви одужаєте.

— Та я зовсім ослаб, — мовив хворий. — Паморочиться в голові, все пливе перед очима. Ні, ні, не переконуйте мене — я почуваю себе щодалі гірше.

— Дрібниці, — Абст підбадьорливо всміхнувся. — Запевняю, найважче позаду. Лікування йде успішно. І ось доказ: я привіз до вас гостя.

— Я впізнав пана Фрідріха Кана, — байдуже сказав Бретмюллер. — Пан Кан бажає допитати мене? Я згоден сказати все, що знаю.

— Чудово! Ви продовжите свою розповідь, вам поставлять запитання. Але спершу треба пообідати.

Бретмюллер похитав головою.

— Не можу, — прошепотів він. — Мене нудить при самій згадці про їжу. Я нічого не їстиму.

— Гаразд, перекусите пізніше. Може, хочете сигарету?.. Теж ні? Дуже шкода. Я приніс вам болгарські сигарети, найкращі. Куріть, сьогодні можна!

Бретмюллер знову похитав головою. Абст викотив столик з їжею і повернувся.

— Розпочинаємо, — сказав він. — Отже, ви спливли в гроті. Що з вами сталося далі? Не поспішайте, докладніше опишіть грот.

— Так, грот! — Бретмюллер поморщився, хотів було піднести руки до голови і побачив, що вони забинтовані. — Що це? Що з моїми кулаками?

— А ви нічого не пам'ятаєте? — недбало запитав Абст.

На лиці хворого відбилося зусилля думки. Але ось Бретмюллер зітхнув, стомлено хитнув головою.

— Не пам'ятаю, — сказав він. — Уривки якихось кошмарів. Начебто тікав, гатив об щось руками, виривався… Ні, нічого не можу сказати. А що зі мною скоїлося? Невже знову буйствував?

— У вас була криза. Ви намагалися розтрощити кулаками он ту стіну. На щастя, криза минула. Саме тому ви так ослабли. Це природно: організм з усіх сил боровся з страшною хворобою. Боровся і переміг!

— Отже, я житиму?

— Безперечно, — бадьоро підтвердив Абст. — Але розповідайте. Пан Кан дуже занятий, він поспішає в Берлін.

— Не можу. — Бретмюллер довго мовчав. — Дуже хочеться спати…

Абст підвівся. Він був стурбований. Піймавши на собі погляд Кана, ледве помітно кивнув. Це означало: «Поспішайте!».

— Вам пощастило освітити грот? — швидко запитав Кап. — Який він на вигляд?

— Ми застосували переносний прожектор.

— Який він на вигляд? — повторив Кан. — Грот великий? Якої висоти склепіння? Чи є розколини в стінах, пустоти, тунелі?

— Грот величезний. Склепіння губляться в темряві. Зверху звисають сталактити. Їх безліч. З деяких капає волога.

— Стіни грота стрімкі?

— Місцями вони спадають до води полого. Наче укоси.

— Тому з води можна вийти?

— Так. Там принаймні два таких місця. Ми і скористалися ними. Ми вилазили все навкруги — шукали виходу з підземелля. Пошуки тривали понад добу. Було знайдено багато великих порожнин у стінах, своєрідних печер у печері.

— Є й наскрізні печери?

— Печер багацько, але наскрізних ми не знайшли. Порожнина наглухо закупорена.

— Як же ви опинилися на волі?

— Виплив через той самий тунель. У мене був аварійно-рятувальний респіратор.

— А де він починається?

— Тунель?

— Так. Звідки вхід до гроту?

— Із зюйда.

— Тобто з протилежного боку… Я хочу сказати: база міститься з норду від скелі?

— Так..

— Які глибини в гроті під час повноводдя?

— Там дуже глибоко.

— Скільки.

— Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль — знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.

— Розмову треба вести далі! — твердо сказав Абст. — Пане Кан, будь ласка…

— Так, так, — мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. — Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?

— Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! — з болем скрикнув Бретмюллер. — Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!

— Яка довжина тунелю?

— Півкабельтова чи трохи більше… — Бретмюллер раптом розсердився. — Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?

Настала тяжка пауза.

— Годі, Бретмюллер, — ніжно сказав Абст. — Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.

Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.

— До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?

— Не поспішайте з відповіддю, — встряв Абст, — якнайкраще пригадайте, не помиліться.

Бретмюллер похитав головою.

— Зовсім ніяких людських слідів у гроті? — перепитав Кан.

— Ні.

— Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?

— Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!

— Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! — скрикнув Кан.

— Сам! — Бретмюллер упав на ліжко, уткнувся лицем у подушку й лупцював по голові спотвореними руками. — Я сам знищив корабель, утопив людей. Навіщо? В ім'я чого? О, будьте ви прокляті!

Кан нахилився до Бретмюллера, взяв його за плечі, потряс.

Несподівано хворий замовк.

— Обережно! — гукнув Абст.

Та було пізно.

Бретмюллер скочив з ліжка, схопив Кана за шию. Обидва впали на ліжко, й Кан побачив біля себе оскалене лице божевільного.

Він скрикнув і знепритомнів.

Смакуючи, Кан кілька разів ковтнув і відкинувся в кріслі.

— Смачна кава! — мовив він. — Таку я куштував, здається, в Марокко.

Абст тихо розсміявся.

— Цей рецепт звідти й вивезено!

І він довго розповідав, як перехитрив у Танжері власника портової кав'ярні, який пильно оберігав свій секрет приготування найкращої в місті кави. Пригода була весела, Абст діяв дотепно, і тепер співрозмовникам було з чого посміятися.

Вони знову були в кабінеті господаря острова, куди Абст привіз свого шефа після пригоди під час Бретмюллерового допиту. Кан чимало перетерпів, і Абст намагався розважити його, заспокоїти.

Звичайно, в критичний момент Абст захистив начальника. Але це коштувало життя командиру «Випери», якому він розтрощив голову ручкою пістолета, — напад був несподіваний, небезпека для шефа велика, і Абст діяв автоматично. Тепер він шкодував: втратив витримку, поквапився. Мозок божевільного спотворено, плани щодо його дослідження, найцікавіші плани, на які покладалося стільки надій, розсипалися на порох!

Кан замислився, спохмурнів. Він сидів, скоцюрбившись у кріслі, неуважний, млявий.

— Ви все ще нездужаєте? — співчутливо запитав Абст.

Підійшовши до каміна, він коцюбою порозтягував поліна. Вогонь спалахнув яскравіше. По стіні забігали великі чорні тіні.

— Вже пізно, кімнату приготували і, якщо шеф бажає…

— Ого, — перепинив співрозмовника Кан, випростуючись, — я бачу, мене записали в немічні старигани! Так ось, я розчарую тебе: постіль ждатиме, аж поки ми виконаємо ще одну роботу. Я дивитимусь плавців.

— Зараз? Уночі?

— А чому б і ні? Як я розумію, переважно вночі їм і доведеться діяти.

— Діяти? — вигукнув Абст, дедалі більше дивуючись. — Вам заманулося бачити їх у роботі?

— Саме в роботі. — Кан торкнувся його плеча. — Зараз ти покажеш, чого вони варті. Хай попрацюють, а ми подивимося.

— Це рішення ви прийняли тоді, коли відвідали Бретмюллера? Я не помиляюсь?

— Так. Я не можу забути показання небіжчика — командира «Випери». Хто б подумав, скеля з величезним природним тайником! І це поблизу військово-морської бази, проти якої нам неодмінно доведеться працювати!

Шостий розділ

Місяць стояв у зеніті, та хмари ховали його, і тільки ледь помітна плямка світліла в центрі чорного небосхилу. Темна була й вода. Її невидима течія майже нечутно облизувала борти корабля, що кілька хвилин тому одчалив від острова.

Абст, висунувши голову з-під вітрозахисного козирка, ведучи судно широкою плавною дугою, напружено вдивлявся в навколишній морок. На кормовому сидінні примостився Фрідріх Кан.

Катер ішов без вогнів. Мотор рокотів на середніх обертах. За транцем[12] приглушено булькали вихлопні гази.

На озері було холодно. І лихоманка, яку Кан глушив в Абстовому кабінеті гарячою кавою, знову охопила його. А коли розвідник думав про те, що цієї хвилини десь на острові входять у воду плавці, йому ставало ще холодніше, і він щільніше загортався в шкіряне пальто на хутрі, дбайливо запропоноване господарем острова.

Раптом Кан обернувся. Запущена з острова ракета повільно здіймалася в небо. Стало видно широку водяну гладінь і темну зубчасту смугу лісу, що звідусіль підходив до озера. Ракета полетіла вниз і згасла, не сягнувши води. Озеро знов оповила темрява.

— Старт? — запитав Кан.

— Так, зараз їх випускають.

— Вони заклякнуть, раніше ніж дістануться мети.

— Плавці в гумових костюмах, під якими тепла вовняна білизна. До того ж натреновані.

— Як вони знайдуть нас? — Кан недовірливо глянув на острів, від якого вони уже відпливли на значну відстань.

— Плавці знають наш курс. І в них є компаси.

— А скільки ми пройшли?

Абст нахилився до щитка з приладами, на мить увімкнув освітлення.

— Сім кабельтових, — сказав, вимикаючи двигун. — Мабуть, досить.

Абст пішов на бак, хвилину возився з якорем. Почувся сплеск, коротко прогримкотів ланцюг у клюзі, і все затихло. Кан глянув на світний циферблат годинника.

— Дві години і шість хвилин, — мовив він. — Плавці атакують катер десь між третьою годиною і пів на четверту.

— Цікаво, — Кан пожував губами, — дуже цікаво. А скільки у нас під кілем?

— Футів п'ятдесят, — відповів Абст, повернувшись на корму. — Тут не дуже глибоко.

— Цікаво, — повторив Кан, — від третьої до пів на четверту. І ці півгодини я маю пильно дивитися?

— Будьте якомога уважніші, дуже прошу. Інакше вони ошукають нас.

— І кожен, кого я побачу, закінчує гру? Ну, а якщо я гукну його, а він пірне, наче не чув?

— Ви можете стріляти.

— Що?..

— Ви можете стріляти в кожну підозрілу пляму на воді. Будь ласка, не церемоньтесь.

— Це серйозно?

— Цілком. — Абст знизав плечима. — Адже так буде, коли почнеться бойова робота. Їх спеціально попереджено.

Кан зареготав.

— Ну і спритний! — вигукнув він. — Ти ж добре знаєш, що я не ношу зброї!

Замість відповіді Абст поклав на кормове сидіння маленький чорний пістолет.

— Заряджений, — сказав він. — Патрон у стволі. І є запасна обойма.

Кан обірвав сміх. Він не сподівався, що Абст піде так далеко.

— Зрештою, ви даремно турбуєтесь за них, — сказав Абст. — Патрони будуть розстріляні марно.

Він узяв револьвер, витягнув і перевірив обойму, потім, відтягнувши затвор, упевнився, що патрон справді у стволі.

— Ну, а що коли я справді побачу когось із них, вистрілю і не схиблю? Ти ж знаєш, я вмію спостерігати, вмію і стріляти!

— В такому разі хай ремствують на себе. — Абст роздратовано кивнув головою. — Скоро рік, як я морочуся з ними. Я не шкодую зусиль, щоб зробити з них убивць, найдосвідченіших і неприступних. І якщо помилився, нехай вони вже тепер дістануть по заслузі. Що раніше, то краще!

— Оце вже ні! — Кан рішуче відсунув пістолет. — Не будьмо такими жорстокими. Я придумав інше. Дай-но відпорний гак… Отак. — Він, оцінюючи, зважив у руках довгу важку жердину із сталевим наконечником. — Мабуть, це буде цікавіше, еге ж?

Абст розсміявся, гідно оцінивши задум шефа.

Чекали. Катер нерухомо лежав на воді. В повітрі не відчувалося ані найменшого вітерця. Тиша стояла така, що виразно було чути, як далеко за лісом розлягалися розмірені глухі удари. Там, за багато кілометрів від озера, дизельний молот вбивав у землю довжелезні грубі колоди. Це будували огорожу концтабору для кількох тисяч чехів, яких от-от мали пригнати зі сходу.

— Шеф, — сказав Абст, прислухаючись до далеких ударів, — можна дістати дюжину чеських водолазів?

— Навіщо тобі чехи? Це вороги, які не погодяться добровільно йти під воду. А примусиш, вони при першій же нагоді зрадять тебе, перейдуть до ворога.

— І все-таки я хотів би мати кількох чехів!

Біля борту почувся сплеск: велика риба, вистрибнувши з води, плеснула хвостом і знову пішла вглибину.

— Послухай, — мовив Кан, дивлячись на малюсіньку воронку, що лишилася там, де риба ковзнула під воду. — Послухай, Абст, від острова до катера вони пройдуть на глибині?

— Не обов'язково. Плавці можуть діяти на власний розсуд. Головне, щоб їх не виявили.

Настала пауза.

Здавалося, Абст і його шеф дрімають. Тим часом місяць посунувся далеко вперед до обрію. Хмари навколо нього розсіювалися. Стало світліше. Озеро затягнуло серпанком. Низько над катером прошелестіла зграйка качок. Легенько подув вітерець — ознака того, що надходить світанок.

Кан позіхнув, підніс до заспаних очей руку з годинником. І — завмер. Щось примусило його нашорошити вуха. Ось він обережно підсунув до себе підпорний гак, підняв його, перехилив через борт, підвівся.

— Де? — самими губами запитав Абст.

Кан підборіддям вказував на темну грудочку, що майже непомітно гойдалася поблизу катера.

— Бити? — Він націлив жердину, випростався, нахилився до борту. — Я його виразно бачу.

Абст не відповів, даючи шефові свободу дій.

Кан міцніше уперся ногами в ґратчастий поміст катера і з усіх сил ткнув жердиною в підозрілий предмет. Почувся сплеск, жердина глибоко пішла під воду, і Кап, втративши рівновагу, мало не впав за борт. Абст устиг схопити його і відтягнув назад. Удвох вони втягли жердину на судно. Гак було увінчано великим жмутком водоростей.

— Осічка, шеф! І знову чекання.

Ще двічі хапався Кан за жердину і щосили занурював її у воду, намагаючись влучити в невидимого плавця, і обидва рази безрезультатно. У першому випадку це була напівзатонула трухлява колода, і наконечник глибоко проштрикнув деревину, у другому маленький шматок очеретяної циновки.

— Дурниця! — роздратовано сказав він, витягаючи жердину. — Дурниця, Артуре, їх тут нема.

— Ви певні?

— Цілком. Вони збилися з курсу й повернули назад, або плавають навколо, не ризикуючи наблизитись… Ого, що це? — гукнув Кан, нахиляючись до кільсону[13]… — Поглянь, теча в катері!

В центрі кормового настилу прямо з-під ноги розвідника бив короткий водяний струмінь.

— А ось ще фонтанчик, — спокійно сказав Абст, освітлюючи настил ліхтариком. — Гляньте сюди. Ось він, трохи праворуч.

Кан побачив і другий струмінь.

— Дозвольте забити? — спитав Абст, порпаючись у ящику з інструментом. — Сподіваюсь, пробоїни зафіксовано?

Відповіді не було. Та Абст і не ждав її. Він витягнув чіпи, молоток і спритно позабивав отвори в днищі судна.

— Звичайно, діючи під дном ворожого корабля, плавці не свердлитимуть у ньому дірки, — сказав Абст, закінчивши роботу й випроставшись. — Вони підвісять заряди й ввімкнуть підривні механізми. Але, певна річ, я не міг дозволити їм мінувати наш катер. Тому бідолахам довелося взяти з собою свердла і добре таки попрацювати під кілем. Це цілком безпечно — я знав, на що вони здатні, тому мушкель[14] і чіпи заготував ще на березі. Словом, це був експеримент, і, мені здається, вдалий.

Кан мовчав.

— Та, боюсь, плавці не обмежаться тільки цим, — вів далі Абст. — Зараз ми піднімемо якір і подивимося, чи не втнули вони ще чогось.

І він пішов на бак.

Невдовзі звідти долинув грюкіт якірного ланцюга. Катер здригнувся і рушив уперед.

— Якір піднято й покладено на палубу, — доповів Абст, повернувшись і ставши біля штурвалу. — Тепер запустимо мотор.

Кана не здивувало б, якби зараз трапилося щось із двигуном чи з гвинтом. Та ні, Абст увімкнув стартер, мотор запрацював, і катер поплив.

— Слава Всевишньому, все гаразд! — промовив Абст, зітхнувши. — епер кермо право на борт, і за чверть години ми вдома… Боже спаси і помилуй! — вигукнув він, розгублено крутячи штурвал. — Гляньте, що вони наробили. Подумати тільки, катер не слухається керма!

Абст не брехав. Кан бачив: штурвал повернуто праворуч, але за кормою, як і раніше, лягає прямий, наче лінійка, слід. Ніби керма й не чіпали!

Абст вимкнув мотор, залишив штурвал і, обернувшись до шефа, розвів руками, немов запрошував його бути свідком пригоди.

— Ну-ну, — пробурмотів спантеличений Кан, — годі жартувати! Спритно ж ти все влаштував!

— Я? — весело сказав Абст. — Даруйте, я тут ні до чого.

— Хто ж зіпсував кермо?

— Звичайно, вони. Мабуть, хотіли якнайкраще показати себе. От і потягли кермове перо. Та не хвилюйтеся. Ми обдуримо їх. Я знав, з ким маю справу, тому, крім мушкеля, прихопив ще дещо.

З цими словами Абст заходився відв'язувати прикріплене до планширя велике весло.

І тут сталося таке, на що, здається, не розраховував навіть Абст.

Тільки-но він спустив весло за корму, щоб діяти ним замість керма, як його вирвало з рук і відкинуло геть.

Тієї ж миті з води виринуло чорне гнучке тіло. Кан і оком не змигнув, як людина опинилася на борту, схопила його за барки, занесла руку з ножем.

— Стій! — гукнув Абст, намагаючись вихопити з кишені пістолет. — Стій, кинь кинджал!

Та плавець тільки інсценував атаку. Ось він випустив Кана, сів на банку і, встромивши клинок поруч себе, стягнув з голови чорний гумовий шолом.

Абст оскаженів.

— Встати! — наказав він.

— Не треба. — Кан узявся за комір, попустив вузол краватки. — Не треба, Артур. — Він звернувся до плавця: — Скажи, ти сам це придумав?

Той усміхнувся.

Але ось він подивився на Фрідріха Кана, потім оглянув його уважніше і наступної миті схопився, став струнко. Обличчя плавця виражало жах.

— Сідай, сідай! — Кан поплескав його по блискучому чорному боці. — Сідай і давай поговоримо. Ти мені подобаєшся, хлопче. Та сідай же, хай тобі грець!

— Вибачте, — промурмотів плавець, проте й далі стояв, виструнчившись. — Бачить бог, ми не знали, що на катері — ви. Пан корветен-капітен Абст сказав перед тим, як ми пішли на завдання: «Якомусь штабному офіцерові заманулося подивитися, на що ви здатні». От ми й вирішили…

— Твоє ім'я?

— Штабс-боцман[15] Густав Глюк!

Кан уже заспокоївся, і до нього повернувся хороший настрій. Зручніше вмостившись біля транця, він допитливо розглядав чоловіка, що стояв перед ним. Руки, обличчя і шия плавця, там, де їх не закривала гума, були чорні — мабуть, змащені сумішшю жиру й сажі. На цьому тлі яскраво виділялася вогняно-руда борода, коротка й густа. В'язану водолазну феску було натягнуто на вуха. Гумовий костюм, який щільно облягав тіло, закінчувався на ногах широкими еластичними ластами. На грудях було пристебнуто дихальний апарат — невеликий балон стиснутого кисню, довгаста коробка з речовиною для поглинання вуглецю, що виділяється під час видиху, і гумовий лантух, від якого тяглася до шолома гофрована трубка. Плавець був оперезаний брезентовою стрічкою із свинцевим вантажем — на ній висіли підводний ліхтар та кинджальні піхви. До зап'ястя рук було прикріплено спеціальні компас, годинник та глибиновимірювач.

— Розповідай! — наказав Кан. — Розкажи, як ви діяли під кілем катера. Розповідай докладно, я хочу знати геть усе.

Плавець відкашлявся, делікатно відвернувшись, плюнув за борт, скинув феску і витер нею рога.

— Нас було троє, — почав він. — Поки ми — обермаат[16] Шустер і я — поралися біля керма, третій плавець свердлив днище моторки. Гайки заржавіли, і ми довго таки повозилися, поки відокремили перо від баллера[17]. Потім я допоміг матросові Руприху просвердлити обшивку катера. Тільки-но ми скінчили, як пан корветен-капітен Абст почав витягати якір. «Ого, — міркував я, — зараз запрацює гвинт. Стережися, Густаве Глюк!»

У цей час під кормою зібралася вся наша трійка — Шустер, Руприх і я. Вони подалися додому, бо завдання було виконано. А я вирішив затриматися.

— Чого?

— Цікаво!

— Не розумію…

— Цікаво, — повторив Глюк усміхнувшись. — Дуже кортіло глянути, як ви керуватимете без керма. От і лишився.

— Де ж ти був?

— Відплив трохи, виставив з-під води очі, і ждав. Бачив, як катер рушив і тут же спинився. Потім чув пояснення пана корветен-капітена Абста. Він сказав правду — всім нам хотілося якнайкраще показати себе. І тут диявол спокусив мене пожартувати… Хто ж міг знати, що на борту саме ви? Я гадав, один з цих штабних красенів…

І Глюк ніяково замовк.

Кан бачив — плавець сказав не все.

— Далі! — наполягав він.

Глюк переступив з ноги на ногу.

— Ви раз мало не простромили мене своїм гарпуном. Наконечник пройшов за дюйм від мого плеча. Я ледве вивернувся. І ще скажу: ну й очі у вас!

— Ти чуєш, Артур? — гукнув Кан.

Абст усміхнувся і розвів руками, немов визнаючи свою поразку.

— Далі! — наказав Кан підводному диверсантові. — Що було потім?

— Ви злякали мене. І розсердили. — Плавець помовчав. — От я й вирішив… як би це сказати…

— Помститись?

— Виходить, що так. — Глюк зажурено кивав головою. — Я ж не знав, що на катері ви!

Фрідріх Кан уже не слухав. Він зовсім розвеселився від усвідомлення того, що все-таки помітив плавця. Приємні були і незграбні лестощі цього здоровенного кругловидого бороданя з лукавим поглядом світлих широко посаджених очей.

Кан по-батьківському поплескав його по плечу, посадовив поруч себе, пригостив сигаретою.

— Додому, Артур! — розпорядився він. — Всі добре попрацювали, заслужили на відпочинок.

— Цілком заслужили, — погодився Абст. — І особливо ви, шеф. Але в мене прохання. Хотілося б, щоб після відпочинку ви знайшли час побалакати з плавцями. Запевняю вас, вони будуть щасливі.

Абст говорив байдуже, мляво цідив слова. Та це була гра. Кан не повинен догадатися про сюрприз, який готували йому. Хай усе відбудеться раптово. Тим більший буде ефект. Напружена робота в останні роки нарешті дала наслідок, і Абст готувався до екзамену.

Ще недавно він не міг і мріяти про те, що його задуми здійсняться. Але тепер, коли вже видно, що війни не минути, все піде інакше. Ця фантастична історія, що трапилася з Бретмюллером та його «Виперою»! Півроку тому межею Абстових бажань був малюсінький відлюдний острівець осторонь уторованих морських шляхів, на якому можна оселитися і без перешкод здійснити задумане. А тепер відкривалися можливості й перспективи незрівнянно більші. Острівець, хоч найвідлюдніший, не міг зрівнятися з просторим сховищем у скелястій товщі, про яке розповів Ханно Бретмюллер. Грот, наглухо ізольований від зовнішнього світу! Дивовижний тайник під водою! Лігво, розташоване так близько від військово-морської бази майбутнього ворога Німеччини. На кораблях цієї бази Абст зможе випробувати все те, що народилося і ще народиться в надрах нової, могутньої лабораторії «І-W-І»!

Сьомий розділ

Пізнього ранку Фрідріх Кан розплющив очі. Він добре виспався, і від учорашнього нездужання не лишилося й сліду.

Деякий час він лежав нерухомо, пригадуючи події минулої ночі, потім глянув на годинник, потягся до шнура, що висів над головою, і подзвонив.

Нечутно розчинилися двері. Зайшов чоловік — той, що напередодні обслуговував гостя в Абстовому кабінеті. Він побажав доброго ранку і підняв штори. У вікно полилося таке яскраве світло, що Кан зажмурився.

— Ванна готова, — доповів служитель.

Кан відкинув ковдру, підвівся з ліжка, пройшов по пухнатому килиму.

— Корветен-капітен прокинувся?

— Корветен-капітен у себе в кімнаті, — відповів служитель.

— Що ж він робить?

— Корветен-капітен ліг дуже пізно і ще спить.

— Але, — Кан знову подивився на годинник, — скоро одинадцята. Ідіть розбудіть його!

— Пан Кан не повинен турбуватися, — сказав слуга. — Корветен-капітен Абст дав усі потрібні розпорядження. Як і наказано, людей буде зібрано опівдні.

Кан промовчав. У глибині душі він був задоволений відповіддю. Абст має хороших працівників. Там, де люди вміють гідно поводитися, а не плазувати перед начальниками, справи йдуть добре.

І він попрямував до ванни.

Гоління, потім купання і сніданок — усе йшло по раз і назавжди запровадженому порядку, котрий Кан цінував більше за все на світі.

Добре поївши, Кан поклав серветку й підвівся з-за столу. У нього ще лишалося кілька хвилин, щоб постояти на сонечку, підставивши лице під струмені ласкавого весняного вітерця.

О дванадцятій годині Фрідріх Кан у супроводі Абста зайшов до приміщення, де мав оглянути плавців.

Двадцять дев'ять молодих мужчин, одягнутих у грубі сірі светри і такі самі штани, завмерли в строю, що простягся через усю залу. Це були здорові, міцні люди, очевидно спортсмени.

Фрідріх Кан пішов уздовж шеренги, уважно розглядаючи плавців.

— А, давній знайомий! — гукнув він, дійшовши до Густава Глюка, і по-дружньому тицьнув кулаком в його широкі груди.

Можна було чекати, що Глюк зрадіє чи, навпаки, його засмутить грубувата фамільярність начальника. Але в очах плавця майнув переляк…

А втім, Кан не помітив цього.

— Хто ви? — запитав він, спиняючись перед кремезним чоловіком з гладкою короткою шиєю і округлими плечима.

— Боцманмаат[18] Еріх Поппер, — поквапився доповісти Абст, що ні на крок не відставав од шефа.

— Де служили?

За плавця знову хотів відповісти Абст, але Кан жестом зупинив його.

— Кажіть, боцманмаат! — наказав він. — Мене цікавить, де вам прищепили любов до моря.

— Спочатку в Ваффен СС[19], потім на торпедних катерах, — почулася відповідь. — Я старшина-моторист.

— Ого! — Кан значуще кивнув головою. — Такий послужний список прикрасить будь-якого німця. А спорт? Ви займалися спортом? Яким саме?

— Так, я спортсмен. Маю призи й дипломи.

Задоволено кивнувши, Фрідріх Кан рушив далі. Ось він зупинився біля лівофлангового.

— Ну, а ви? — запитав він, розглядаючи кругле рожеве обличчя плавця, його біле волосся і великі настовбурчені вуха. — Ваше ім'я, в якому ви чині?

— Обер-боцман Фріц Фалькенберг! — відрубав плавець.

— Служили на кораблях? А втім, я в цьому не сумніваюсь: у вас справжня морська виправка.

— Імператорський підводний флот.

— Посада?

— Кермовий-горизонтальник.

— Крім того, обер-боцман Фалькенберг відомий спортсмен, — докинув Абст. — Два роки підряд він був призером чемпіонату країни з плавання.

Кан відступив на крок, з повагою оглянув плавця.

— Подумати тільки, адмірал Редер віддав мені такий скарб! — вигукнув він.

— Цього домігся корветен-капітен Абст, — пояснив Фалькенберг усміхаючись. — Це він обдурив моїх командирів. І ще у нас кажуть…

— Розповідайте, — зажадав Кан, — розповідайте, обер-боцман, кажіть геть усе!

— І ще в нас кажуть таке: корветен-капітен Абст виховувався в школі Фрідріха Кана!

Всі плавці зареготали. Кан також.

— Де ж ви проходили початкову підготовку? — знову спитав він.

— «Сила через радість»[20]. Гамбурзький філіал. Я був там понад три роки.

— Чудово! — вигукнув Кан. — Я бачу, корветен-капітен Абст зібрав тут квітник. Клянусь богом, з такими хлопцями можна брати штурмом резиденцію самого сатани!

Він замовк, збираючись з думками. І раптом запитав:

— А хто тут Шустер?

— Я обермаат Йозеф Шустер! — почулося з протилежного краю строю.

Кан обернувся на голос:

— Он ви де!.. Ану, вийдіть уперед, щоб я міг подивитися на чоловіка, який дуже спритно обдурив мене. Виходьте, хай усі подивляться на вас!

Із строю вийшов здоровань. У нього було довгасте обличчя і трохи криві ноги, а важкі руки такі довгі, що, здавалося, сягають колін. Плавець горбився, дивився спідлоба. Він скидався на велику мавпу.

— Ну й ну! — вигукнув Кан. — Мене важко здивувати, але ви, Шустер, добилися цього. А на вигляд ніби простодушний… — Він звернувся до Абста: — Отакий смирний тюхтій, чи не так?

Шустер стояв і розгублено дивився на начальника.

— Розповідайте, як ви все зробили! — вимагав Кан. — Кажіть голосніше, щоб я не пропустив жодного слова!

— Далебі не знаю, що вас цікавить… — нерішуче пробурмотів Шустер. — Боюсь, що ви помилково вважаєте мене за іншого.

Кан сердито взяв руки в боки.

— Я ціную скромність, але це вже занадто! — скрикнув він. — Можна подумати, що це не ви разом з Глюком украли кермо мого катера!

Шустер роззявив рота. Він перелякався. Запала тиша. І в ній почувся пронизливий голос Абста:

— Шустер, відповідайте!

— Та я не знаю, про що йдеться, — промурмотів плавець.

— Як це не знаєте? — Кан підійшов до нього впритул. — Що ви робили на озері минулої ночі?

— Я не був на озері!

— Де ж ви були?

— Спав. Спав, як і всі інші. Спав цілісіньку ніч, в кубрику, од відбою і до підйому!

Останню фразу Шустер викрикнув тремтячим, схвильованим голосом. Він стояв, важко дихаючи, покусуючи нижню губу.

Кан повільно обернувся до Абста. Той не зводив очей з Шустера. Можна було подумати, що цього плавця він бачить уперше.

— Обермаат Йозеф Шустер минулої ночі працював під водою разом із штабс-боцманом Глюком, — сказав Абст. — Він виконував завдання, діючи проти катера.

— Ні, — заперечив Шустер, рішуче хитнувши головою, — ні, я був у ліжку! Клянусь, я спав і ні в чому не винен!

— Глюк! — підвищив голос Абст.

Викликаний вийшов із строю.

— Кажіть!

— Обермаат Йозеф Шустер працював разом зі мною, — твердо сказав Глюк. — Нас було троє на озері: Шустер, Руприх і я. Ми атакували катер, в якому сидів пан Фрідріх Кан.

Рожеві Канові щоки потемнішали. Він витяг хусточку, витер нею обличчя, засунув хусточку в кишеню і знов оглянув стрій. Він бачив: плавці здивовані, у декого в очах мерехтять веселі іскорки.

— Руприх! — пронизливо крикнув він.

Третій плавець вийшов зі строю, пристукнув каблуками.

— Я матрос Конрад Руприх!

Кан подивився на нього. Руприх був здивований, розгублений не менше, ніж Шустер.

— Так, так! — гнівно мовив Кан. — Ви, я бачу, теж запевнятимете, що провели ніч у морфеєвих обіймах і нічого не знаєте?

Руприх розгублено мовчав.

— Відповідайте начальникові! — наказав Абст.

— Це правда, я спав, пане корветен-капітен, — сказав плавець. — Ми втрьох живемо в одному кубрику — обермаат Шустер, штабс-боцман Глюк і я. — Тепер Руприх дивився на Фрідріха Кана й звертався до нього. — Ми давно дружимо. Наші ліжка поряд. В їдальні їмо за одним столом… Відбій був, як завжди, о двадцять другій годині. Ми лягли разом, я це добре пам'ятаю. Ми вже були в ліжках, коли до кубрика завітав корветен-капітен — він часто приходить до плавців… От і все. Я спав як убитий. Вранці, коли прокинувся, на ліжках лежали всі троє.

— І штабс-боцман Глюк?

— Я перший розплющив очі, а він ще спав. Хропів так, що деренчало скло в ілюмінаторах. Все це правда, можу заприсягтися!

— Зрозуміло! — скипів Кан, знову витягаючи хусточку й витираючи піт, що вже юшив йому по щоках. — Мені все зрозуміло. Як кажуть, справа цілком ясна. Звичайно, я певен, що ваші слова — чистісінька правда. Вночі, поки всі ви мирно хропіли в ліжках, якийсь привид просвердлив дірки в днищі мого катера і до того ж украв перо керма. А потім вискочив з-під води на борт моторки, вчепився мені в груди, підняв над головою ніж!.. Йолопи, ви діяли прекрасно! Я вельми задоволений. Більше того, пишаюся такими хлопцями. І все, що мені треба, це подякувати вам за службу… Глюк, підтвердіть мої слова!

— Все було так, як ви зволили розповісти, — твердо сказав плавець.

— Слава Всевишньому! — Фрідріх Кан звів очі до стелі. — А то я вже почав думати, що й справді з глузду з'їхав у вашій компанії… Ну, а тепер скаже старший. Корветен-капітен Абст, спробуйте пояснити, що означає дурна поведінка ваших людей. Кажіть і знайте: винні матимуть по заслузі!

Абст, що досі стояв у позі напруженого чекання, ніби прокинувся.

— Обермаат Шустер та матрос Руприх казали правду, — мовив Абст. — Вони дійсно спали й нічого не знають. Катер атакував штабс-боцман Густав Глюк. Пане Фрідріх Кан, ви будете вражені, та цей плавець діяв сам!

Начебто вітер дунув по кімнаті. Стрій хитнувся і знову завмер.

— Проте ви не повинні звинувачувати Глюка, — вів далі Абст. — Сказавши вам неправду, він виконав мій наказ… Це так, штабс-боцман?

Глюк, що не зводив з Абста широко розплющених очей, судорожно ковтнув і переступив з ноги на ногу. Абст знову звернувся до начальника:

— Отже, я один винен у тому, що вас ввели в оману. Я визнаю це і готовий понести кару.

— Але навіщо ви зробили таке? — запитав Кан. — Чого прагнули?

— Я поясню… — Абст зачекав, обвів очима плавців. — Люди, що вишикувалися перед вами, — майбутні герої. Настане час, і весь світ схилить голови перед їхніми подвигами в ім'я фюрера і німецької нації. Мені дуже хотілося, щоб вони сподобалися вам. І от, готуючись до нічної перевірки, я дозволив собі маленьку брехню. Вам доповіли, що вночі на озері діятимуть троє. Я ж надіслав одного, бо знав — він упорається, і ви залишитесь задоволені. І подумав: тим більше ви здивуєтесь, коли з'ясується, що не троє плавців, а всього-на-всього один диверсант так блискуче працював під водою, атакуючи катер. Ось пояснення моїх дій. Ще раз прошу пробачення. Але далебі занадто велике було прагнення заслужити вашу похвалу.

Абст замовкнув.

Кан подивився на Глюка. Той стояв похнюпившись, розгублений і спантеличений. Ні, у всьому цьому була якась таємниця. Абст розповів не все.

— Гаразд! — буркнув Кан.

Відтак, повернувшись, він вийшов з кімнати.

— Розійдись! — одразу ж скомандував Абст. — Глюк, ви підете зі мною.

Коли Абст повернувся до свого кабінету, Кан сидів у кріслі біля каміна, неуважно крутячи в руках олівець. Побачивши Абста, він стрімко підвівся, кинув олівець в куток.

— Підійди! — наказав він.

Абст підійшов.

Кан узяв його за плечі.

— Розповідай, як усе трапилось. Я не вірю, що Глюк був сам.

— І ви не помилились. — Абст посміхнувся. — Проти катера працювало три диверсанти.

— Хто ж?

— Ті самі люди.

— Це серйозно? — тихо мовив Кан. — Чи ти й зараз зводиш брехню на брехню?

— Цілком серйозно.

— Як же все сталося?

— Було так, як доповів Глюк. Його супроводжували Руприх та Шустер.

— Але вони заперечують це! Значить, брехали?

— Вони не брехали. — Абст зітхнув. — Вони забули…

— Забули про те, що протягом трьох годин бовталися в холодній воді?

— Вони були у воді близько чотирьох годин.

— І… забули?!

— Геть усе забули.

Абст посадовив начальника в крісло, сів сам.

— Це найважливіше з того, що я хотів показати вам. Наслідок багаторічних пошуків, розчарувань, сподівань. Підсумок гарячої, несамовитої праці… Іскра щастя блиснула зовсім недавно. Я здійснив десятки експериментів, раніше ніж повірив, що таке можливе! У клініці ви бачили, чого я досяг у дослідах над командиром «Випери». А на озері вам показали дію нашого препарату. Ви були присутні при новому експерименті. Більше того, стали його учасником.

— Що це за препарат? Він впливає на пам'ять? Людина втрачає її назавжди?..

— На жаль, на певний час.

— Як?

— Я впорскую препарат плавцеві. Ніяких помітних змін у психіці, фізичному стані. Препарат впливає тільки на центри мозку, що регулюють пам'ять. В пам'яті настає провал. Людина не пам'ятає, де була, що робила. До того ж, вона втрачає волю.

— І це надовго?

— На жаль, ні! Тривалість стану, коли людина втрачає пам'ять і наче перетворюється на живу машину, не перевищує чотирьох-шести годин.

Абст схопився з крісла, швидко підняв над головою кулаки.

— А мені треба, щоб таке тривало місяці, роки, можливо, все життя! — вигукнув він. — Уявіть: тисячі й тисячі людей, чий інтелект не такий вже цінний для нації, піддаються впливові спеціальних препаратів у лабораторіях, клініках, лікарнях… Ви тільки подумайте: солдати, які не розмірковують і, звичайно ж, ніколи не повернуться спиною до ворога! Ідеальні робітники — живі придатки до верстатів, до тракторів і сіялок на ланах, працьовиті й покірливі. — Абст зробив перепочинок, похитав головою. — Та це, звичайно, тільки мрії…

— Однак ти вже багато чого домігся, — похвалив Кан. — Вплив ліків можна перевірити на будь-кому?

— Так!

— І за будь-яких обставин?

— Мабуть, що так. Препарат не діє на неврастеніків, на людей з підвищеною збудливістю. Певна річ, серед моїх плавців таких нема.

— Як було «оброблено» Шустера й Руприха?

— Я впорснув їм препарат після того, як ви вирішили провести нічний огляд на озері.

— А Глюк?

— Його я не чіпав. За чверть години, коли Шустер і Руприх були, як кажуть, «готові», вони дістали завдання. Повернувшись з озера, плавці лягли спати. Як вони поводилися потім, ви вже знаєте. Щодо Густава Глюка, то…

— Стоп! Ти лишив його разом з усіма?

— Що ви, шеф! Він у сусідній кімнаті. Для надійності я замкнув його. Він буде там, доки ми з вами не поговоримо. Та й взагалі за нього можна не турбуватись. У Глюка медаль за проплив через Ла-Манш і… п'ятнадцять років каторги за «мокрі» справи. З каторги його визволив я. Він чудовий пірнальник, — вів далі Абст. — Перший опанував керовану торпеду та буксирувальники. І повторюю: він надійний, бо знає, що завжди може попасти назад у тюрму.

Кан кивнув.

— Я б хотів повідомити ще дещо, — сказав Абст. — Бачте, препарат — це тільки один напрямок досліджень, точніше, тільки один із шляхів для досягнення мети.

— А їх кілька?

— Мабуть, є і другий шлях.

— Який саме?

— Хірургічне втручання в діяльність людського мозку. Було б занадто довго пояснювати подробиці, та вас вони й не цікавлять. А ідея така: якщо хірургічний інструмент в змозі впливати на хворий мозок, то в принципі він же здатний розв'язати завдання й прямо протилежне.

— Тобто вплинути на якість центра здорового мозку?

— Так, саме так, — Абст понизив голос. — Можу сказати: експерименти вже розпочато, і вони підбадьорюють. Але бракує матеріалу. Надсилають мало і не завжди те, що годиться. Мені потрібні здорові люди, сповнені енергії, сил. А я одержую табірників, що ледве тягнуть ноги.

— Тепер зрозуміло, чому на озері ти розпочав розмову про чеських водолазів.

Абст кивнув.

— Зачекай. Скоро матимеш скільки завгодно матеріалу: війна не за горами.

— Я покладаю великі надії на полонених!

— Потерпи, — повторив Кан і додав: — Ану, принеси папку з Бретмюллеровими свідченнями. Цей диявольський грот у надрах скелі не дає мені спокою!..

ЧАСТИНА ДРУГА КОНІЧНА СКЕЛЯ

Перший розділ

Холод привів Карцова до пам'яті. Тягар стискав груди. Гострий біль пронизував вуха. Задихаючись, він трохи роззявив рота, і в горло ринула солона вода.

Він шалено запрацював руками. Швидше, швидше! Відчуваючи, що легені можуть лопнути від напруження, вже охоплений конвульсіями задухи, він з останніх сил поривався наверх.

Навколо світлішало. Ось уже зовсім поряд сліпуче біла неспокійна плівка — водяна поверхня. Ще мить, і, приголомшений свіжим повітрям, вітром, рокотом моря, Карцов загойдався на хвилях, відпльовуючись і ледве переборюючи нудоту.

Отямившись, він оглянув збурене вітром море. Корабля не було. Тільки вдалині, на високому гребені хвилі, майнула розтрощена шлюпка. Майнула і зникла.

Щось примусило його обернутися. Розпліскуючи хвилі, спливав німецький підводний човен. Так, німецький — він це зразу визначив по характерному силуету рубки.

Не зводячи з нього очей, Карцов кілька разів глибоко вдихнув повітря, пірнув і поплив під водою.

Мокрий одяг сковував рухи. На мить виринув, дихнув, знову пішов під воду і скинув спершу кітель, потім черевики і штани.

Коли Карцов з'явився на поверхні втретє, до вороного судна було метрів сто. Човен розвертався прямо на нього.

Човен закінчив маневр, і під його штевнем[21] закипів бурун. Тоді Карцов нирнув і поплив назустріч, розраховуючи, що човен пройде зверху, а він, опинившись у нього за кормою, загубиться серед хвиль. Берег був недалеко, миль за п'ять. Він не мав сумніву, що дістанеться до суходолу. Тільки б не помітили!

Сталося інакше. Спливши, він побачив: човен із застопореними двигунами гойдається поблизу і на воду спускають надувну шлюпку.

Карцов хотів було знову піти під воду, та раптом зрозумів: даремно, йому не врятуватися — що б він не зробив, його доженуть.

Ось у шлюпку, яка гойдалася на хвилях, важко стрибнув матрос. Інший, нахилившись з палуби, дав йому автомат, а потім і сам плигнув до товариша. Шлюпка відчалила.

Карцов ждав. Дивився на німців не рухаючись, тільки трохи ворушив долонями, щоб триматися на плаву.

Кілька хвилин тому відбувся бій, короткий і запеклий. З туману, що на світанку огорнув і небо і море, несподівано вискочив ворожий тральщик. Німці розгубилися, моряки радянського сторожовика теж. Після секундної затримки повз Карцова пробіг комендор. Розвернувши носову гармату, він пальнув у ворога. Снаряд, мабуть, влучив у боєзапас — сліпучий спалах сховав німецький тральщик, а вибухова хвиля так жбурнула радянський корабель, що той ліг на борт.

Останній, кого бачив Карцов на палубі свого сторожовика, це боцман: перекошений од зойку рот, рука з розчепіреними пальцями показувала в море. Боцман раніше за інших помітив торпеду, але все-таки запізно…

А шлюпка тим часом наближалася. Матрос, що сидів на веслах, щохвилини озирався. Інший готував кидальний кінець. Обидва були в жовтих клейончатих куртках і рятувальних жилетах, обидва в темних пілотках.

Востаннє Карцов оглянув стрімкі білясті хвилі, смуги туману під сизим небом, коротким зусиллям виштовхнув повітря з легень і — пірнув…

Над головою Карцова механізми і стягнені в пучки труби. Перегородки злегка тремтять. Койка, на якій лежить Карцов, теж тремтить. Він в утробі німецького підводного човна, котрий пливе невідомо куди.

Вартує його той самий матрос, що сидів на веслах у гумовій шлюпці. Це ширококостий худорлявий чоловік, з довгастого лиця якого не сходив вираз заклопотаності. Від цього матроса Карцов довідався про подробиці свого полону. На човні гадали, що він з німецького тральщика, тому й старалися. Довгообразий стрибнув за ним, наздогнав на глибині вже непритомного.

Відкачували Карцова довго. Як же розчарувалися підводники, коли він назвав себе! Не хотіли вірити. Адже він чудово розмовляє німецькою мовою. До того ж у нього на руці татуїровка «Ганс». Так звали шкільного друга Карцова. Здається, у п'ятому класі, начитавшись Густава Емара, вони вирішили стати побратимами. Вигадали спеціальний ритуал. Голки й туш знайшлися у знайомого човняра в порту. І ось Карцов виколов Гансові «Кирило», а той йому — своє ім'я по-німецьки.

Певно, Карцов схибив, не спробувавши скористатися з помилки фашистів. Опритомнівши, він хотів порозкидати тих, хто його тримав, метався, кричав. Ніби можна врятуватись із сталевої коробки, оточеної з усіх боків водою!..

Проте, все це позаду.

А що має бути?

Човен прийде на базу, і його передадуть морській розвідці. Потім — табір, якщо він витримає і доживе до табору.

Карцов відкидається на койці, заплющує очі. Отже, тринадцятий день полону. Годують полоненого непогано, не б'ють. Більше того, його відконвоювали до командира човна, і той намагається розпочати розмову, на всі способи варіюючи тему: «Ми чесні німці». Розмова не вийшла.

Це сталося днів десять тому. Відтоді полоненого не турбували.

А вчора човен атакував корабель. Торпеди влучили в ціль. Як повідомив довгообразий, жертвою піратів був транспорт союзників, що намагався без охорони проскочити небезпечний район.

Як же розрахуватися з фашистами? Карцов думає про це день і ніч, розробляє нові й нові проекти знищення човна і тут же відкидає: їх не можна здійснити. Він годинами лежить нерухомо, заплющивши очі. — Тільки б не бачити тих, хто поряд. Йому все здається — хтось із них убив Гліба.

Гліб — старший брат. Він поставив Кирила на ноги. Сам, бо багато років тому батько залишив сім'ю і кудись поїхав, а невдовзі померла мати. Гліб пішов з інституту, став креслярем — це давало можливість працювати вдома. Сусіди радили розшукати батька, зажадати допомоги. Гліб відмовчувався, супився.

Кирило пригадує: на плиті кипить бак з білизною. Гліб креслить тут же, на кухонному столі, скоса стежачи за братом, котрий вчить урок. Гліб встигав усе: і господарювати, і креслити, і давати легеньких щигликів Кирилові, коли той, бува, закуняє над підручником…

А потім вони одночасно вступили до інституту: Гліб довчатися на інженера-мостовика, Кирило — в медичний. Останні роки вони жили нарізно: старший служив в одному з українських міст, молодший — на флоті. Домовилися зустрітись улітку сорок першого, разом провести відпустку. Гліб загинув у перший же місяць війни…

Повільно минав час. Корпус човна легенько тремтить — працюють мотори. Холодно. Повітря затхле, застояне.

У відсіку кроки. Карцов пізнає човгаючу ходу свого вартового. Підійшовши, довгообразий штовхає в бік полоненого.

— Вставай!

Незабаром Карцов опинився в маленькій каютці, поблизу центрального посту, віч-на-віч з командиром підводного човна.

— Я доповів про вас моєму командуванню. Мені наказано…

Підводник не встигав закінчити. В переговорній трубці голос:

— Командира корабля прошу на центральний пост.

Німець швидко виходить.

Ввімкнуто сигнал тривоги. По настилу відсіків застукотіли матроські черевики. Завиваючи, на тонкій ноті загуділи електродвигуни.

Човен, що причаївся в океанських надрах, кидається в атаку.

Який же об'єкт нападу човна?

В каюті, де сидить Карцов, чути лише уривки команд та голос акустика, пост якого десь близько.

А перед дверима в каюту так само стоїть довгообразий вартовий.

Вуха, що звикли до шуму моторів, відфільтровують його. І Карцову здається — в човні тихо. Голос матроса, що монотонно зчитує показання приладу, посилює напруження.

І раптом у носовій частині човна поштовх. Торпеда — викинутий стиснутим повітрям довгий сталевий снаряд — помчала до цілі, несучи в собі сотні кілограмів вибухівки.

Карцов у думці лічить секунди. Десять. І тоді — новий поштовх: постріл другою торпедою.

Знову секунди нестерпного чекання. Потім — віддалений удар великої сили.

Човен з диферентом[22] на ніс іде вглиб.

Незабаром ще вибух.

На човні заграли відбій тривоги. Оддраїли важкі двері відсіків. Корабель сповнюється галасом.

Двері каюти розчинено навстіж. Чутно близькі кроки. Розмовляючи, проходять два офіцери. До Карцова долітає:

— Червоний хрест на борту…

От, виявляється, хто жертва фашистів — корабель з червоними хрестами на бортах, плавучий госпіталь, за всіма законами війни недоторканий для будь-якого ворога!.. Карцов бачить пошматоване торпедами госпітальне судно. Скрізь трупи загиблих під час вибуху. Уцілілі — каліки, поранені й хворі — обліпили трапи, видираються на палубу, скочуються звідти у воду, в закривавлених пов'язках, безпорадні, беззахисні…

Карцов схоплюється з розкладного стільця, стискує руками голову.

Конвоїр кладе палець на спусковий гачок автомата.

— Гей, ти! — попереджає він полоненого. — Спокійніше!

Ще хвилина чекання, і повертається командир човна.

— От і все, — каже він, сідаючи до столика. — Це був транспорт. Тип «Ліберті». Сім тисяч тонн. Один з тих, яких чимало ліплять нині на американських верфах. Нахаба, він ішов без охорони!

— У нього були червоні хрести на бортах.

Командир човна начебто й не здивувався з того, що полоненому відомо про хрест. Бліде обличчя німця, облямоване борідкою — акуратною смужкою темного волосся по нижній щелепі од скроні до скроні, нерухоме. В очах байдужість і втома.

— Госпітальне судно? То й що? Яка різниця. Коли росіяни бомблять німецькі міста, вони не дивляться, де завод, а де будинок чи госпіталь!

— Брехня!

— Ну, не росіяни, то американці або англійці. Чи не все одно? І вони мають рацію, хай їм чорт: хворі видужують, у поранених зростаються кістки, потім вони сідають за штурвали бомбардувальників, стають до гармат і мінометів! Отак, пане гуманіст.

Іронічно оглянувши бранця, підводник нахиляється до переговорної труби:

— Акустик!

— Слухаю, командир.

— Становище!

— Чистий горизонт, командир.

— Ми спливемо під перископ. До потопаючих може поспішати допомога. Бережись, якщо проґавиш фрегат!

До перегородки приколото карту. Досі її заслоняв клейончатий командирів плащ, що висів поряд. Тепер, обернувшись до переговорної труби, господар каюти зачепив плащ, і той упав на підлогу. На карті олівцем накреслено звивисту лінію. Певно шлях, пройдений човном. А ось і точка, де він перебуває нині.

У першу мить Карцов не вірить: це дуже далеко від того місця, де загинув його корабель. А втім, він уже два тижні в полоні, і човен весь час рухається, до того ж уночі — в надводному положенні, отже, дуже швидко… Так, за тринадцять днів він міг пройти величезну відстань.

Куди ж він прямує? В цьому південному морі з маленькими екзотичними островами не повинно бути гітлерівських військових об'єктів.

Знову погляд на карту, і Карцов пригадує: поблизу, менше ніж за два десятки миль на південь, є острів, на якому розташована база флоту союзників. Он воно що! Тепер зрозуміло, звідки йшло госпітальне судно.

Пам'ять підказує далі. П'ять діб тому, вночі, коли човен сплив, на його палубі довго чути було тупіт, вигуки, якусь метушню. Ніби він прийшов до порту й почав навантажуватися. Тепер Карцов певен: човен брав вантаж. Десь у затишній бухті одного з островів, а може, просто у відкритому морі він зустрівся із своїм танкером, одержав солярку для дизелів, торпеди, продовольство, прісну воду. Тепер, повністю споряджений та укомплектований, він займе позицію в районі ворожої бази й топитиме його кораблі.

Підводник повернув убік переговорну трубу.

— Продовжимо нашу розмову… Е, та ви, я бачу, нервуєте. Через якихось там союзників? Чи варто? При нагоді вони з задоволенням вистрілять вам у спину. Вистрілять, будьте певні!.. Отже, я доповів про вас і дістав розпорядження. Моє командування дійшло висновку, що може звільнити вас…

Зробивши паузу, він жде. Співрозмовник мовчить.

Тоді підводник веде далі. Російський офіцер може не сумніватися, що з ним розмовляють серйозно. До речі, його не просто відпустять, але й зроблять усе, щоб він щасливо дістався до своїх. Звичайно, він повинен підписати зобов'язання…

— Яке?..

— О, дріб'язкове! Крім того, вам добре платитимуть. За короткий час ви станете забезпеченою людиною.

— А що коли я обдурю вас? — тихо мовив Карцов. — Спочатку дам згоду про людське око, а потім підведу? Повернусь до своїх і розповім усе, як було. Що тоді?

— Укладаючи угоду, завжди ризикуєш. — Командир човна знизує плечима. — На жаль, це неминуче. Та ви повинні знати: у мене нема відчуття, що риск надмірний. Коротше, я певен, що маю справу з порядною людиною.

— Порядна людина не зможе мовчати, знаючи про потоплення госпітального судна.

— Це порядність дурня! Ви, зрозуміло, жартували?

— Ні!

Німець підводиться:

— Ні?.. І ви відмовляєтесь од порятунку? Навіть не спробуєте обдурити мене?

— Я ненавиджу вас! Усіх ненавиджу і зневажаю — до останнього вашого солдата!

Тарах!.. Після сильного удару в обличчя Карцов летить до дверей. Тут його хапають, витягають з каюти. А він кричить, пручається, рветься.

Каюта командира в носовій частині човна. Відсік, де тримають Карцова, міститься в кормі. Полоненого тягнуть через центральний пост.

І раптом гуркіт. Човен захитався. Вибух, ще. Гасне світло.

Вибухи, вибухи!

Начебто гігантські тарани б'ють в корпус підводного корабля. Його кренить, і до відсіку ллється вода.

Конвоїри щезли. Карцов приголомшено притиснувся до перегородки. Темрява, тупіт, галас. Командир кричить, вимагає ввімкнути аварійне освітлення. Лампочки загоряються і одразу ж гаснуть. Знову удар, і відсік сповнюється пронизливим свистом — в ньому губляться зойки жаху, болю.

Карцов щільніше притискається до стіни: горе, якщо попадеш під струмінь стиснутого повітря, що виривається з пошкодженої магістралі!..

А вода прибуває. Вона вже по пояс, по груди…

Попереду, звідки плеще вода, слабкий проблиск. Треба наважитися! Кілька глибоких віддихів, і Карцов пірнає в потік. Шалено працюючи руками й ногами, він проривається вперед. Ось вона, пробоїна — велика дірка з вдавленими всередину краями. За нею піняве зелене світло. Отже, човен біля самої поверхні.

Карцов пролазить в пробоїну, звиваючись усім тілом, щоб не торкнутися гострих країв пошматованої сталі.

І ось він уже в морі, а повз нього повільно пливе в безодню конаючий корабель. Звідти і долинають приглушені крики, удари сталі об сталь і гучні пістолетні постріли…

Все ближче водяна поверхня. Над головою наче зігнуте дзеркало. Воно гойдається, відбиваючи людину, котра спливає.

Ще мить, і Карцов наполовину вистрибує з-під води.

Сонце!

Сонце, за яким він так сумував у полоні, важке червоне сонце, що схиляється до обрію! Карцов на повні груди вдихає повітря. Яскраве світло, свіжий морський вітерець — від усього цього наморочиться в голові, слабшає тіло. Він наче п'яний.

Рокіт мотора вгорі примушує його задерти голову. В небі неспокійно кружляє літак. Ось хто потопив німецький човен.

Навколо з'являються і лопаються величезні бульбашки. Вода вкривається піною. По ній розпливається масляне озеро. Це солярка з розчавленого на великій глибині корабля.

З бомбардувальника пляму помітили. Він розвертається і летить на південь. Карцов кричить, махає до нього рукою, хоч розуміє — з трьохсотметрової висота навряд чи помітиш у хвилях людину.

А літак усе далі. Скоро це мало помітна цятка на обрії.

Карцов сам у безлюдному морі.

Насамперед він скидає важкі парусинові штани, які йому дали на човні. Хотів стягнути й светр, та передумав: мабуть, доведеться довго бути у воді, і светр захистить від переохолодження.

Кілька хвилин Карцов плаває над місцем загибелі човна, сподіваючись знайти рятувальний жилет. Пошуки марні. І тоді його огортає жах: здається — він уже втомився, холодна вода, занадто прискорено колотиться серце. Він примушує себе не думати про це. Зрештою годину тому його становище було значно гірше.

І він починає плисти.

Сонце низько над обрієм. Сонце — орієнтир. Там, де воно сідає, — захід. Південь — ліворуч на вісім румбів. Курс на південь. Тримати на південь.

За десять-п'ятнадцять миль на південь — острів, і на ньому база військового флоту союзників. Там порятунок.

Другий розділ

Прямі розслаблені ноги ритмічно рухаються у воді — вверх — вниз, вверх — вниз. Руки роблять повільні довгі гребки. Це кроль — швидкий і економічний спосіб плавання.

У великому місті на Каспії, де минуло дитинство та юність Карцова, були традицією тривалі запливи від причальних бонів міського яхт-клубу до ледь помітного на обрії горбатого острова.

Карцов не раз брав участь у цих запливах, а якось навіть прийшов до фінішу другим. Плисти в холодному бурхливому Каспії було набагато важче, але катери вказували напрям спортсменам і за кожним ішов човен, в якому сиділи напоготові рятувальники.

І ще: на Каспії нема акул!

А тут він уже бачив одну. Його високо підняла хвиля, і з гребеня хвилі він помітив, як на поверхні майнув трикутний плавець — брудно-білий, з рожевим полиском.

Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…

Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.

Він продовжує шлях.

І пливе далі.

Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.

А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.

Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.

Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.

Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.

А потім були далекі шлюпочні походи до островів — за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.

Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:

«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»

Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини — французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…

Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.

Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.

Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.

На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.

Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..

Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.

Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!

Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.

Карцов бореться з усіх сил, та марно.

«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.

З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.

Треба плисти далі.

Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.

Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.

Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.

Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.

Якби не акула! Думка про неї не відступає.

А її нема.

Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.

З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.

Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.

Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.

Акула зникла.

Він знову побачив її, коли сплив.

Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?

Треба плисти. Хай акула, хай сотня акул навколо, він все одно повинен плисти на південь, точно на південь!

Тепер рухи його повільні. Він пливе брасом, адже з акули не можна зводити очей. І ще: йому хочеться бути таким же нечутним, як вона, повільним та неквапливим. Акула по повинна відчути, що її злякалися. Хто-зна, що їй заманеться!

Година минає. І ще година.

Нічне тривожне море. Тиша, яку коли-не-коли перериває сплеск хвилі.

Несподівано акула звертає і мчить по дузі, лишаючи за собою чіткий пунктир світла. Невдовзі людина опиняється в її вогняному кільці.

Вона креслить і креслить кола, ніби не помічає плавця. Та Карцов бачить: кільце поступово звужується.

Секунда, і Карцов зникає, але тієї ж миті плескає по воді руками і занурюється. Очі широко розплющені, пальці виставлених рук розчепірені.

Різкими гребками Карцов повертається у воді. Де ж вона? Акули нема.

Ще кілька секунд, і він спливає. Працюють тільки руки. Ноги підтягнуто до живота. Мабуть, вона вже крадеться з глибини…

Він пливе на південь. Так само, як раніше, акула кружляє на поверхні. Але тепер Карцов майже не стежить за нею. Він стомився. Ноги задубіли. Добре, що на ньому светр. У светрі шар води, нагрітий теплом його тіла. Серце й легені він захистив. Це щастя, що він зберіг светр.

Зійшов місяць.

У міру того, як він підіймається до зеніту, світіння в морі слабшає. Тепер на морі спалахують лише окремі іскорки. А вода здається маслянистою, важкою.

Людина пливе на південь. Акула теж. Вони рухаються, не змінюючи дистанції, наче зв'язані невидимою ниткою.

Поступово до звичних морських шумів примішується уривчастий шурхіт. Він дедалі дужчає. Невже прибій?

Карцов намагається відновити в пам'яті все, що знає про острів, де розташовано базу союзників. Так, поблизу нього мають бути рифи.

Сильно калатає серце. Важко повірити, що порятунок близько.

І тут втретє акула іде в атаку.

Тепер вона мчить, розплескуючи хвилі. Жива торпеда в нічному морі!

Ударами рук об воду її вже не налякати.

Плисти назустріч?

Кричати?

Акула все ближче. І Карцов занурюється — ногами вперед, закинувши голову, не відводячи очей від розпливчастого місячного обрису на морській поверхні.

І раптом — місяць зник.

Це акула. Вона там, де секунду тому пішов під воду Карцов. Він виразно бачить її силует на тлі жовтої світної плями. Вона нерухома. Розгубилася, не помічаючи його? Чи жде?

Карцов зігнувся в клубок на глибині.

Він задихається і спливає.

Тиском води його підштовхує до акули. Карцов біля її голови. Зовсім поруч жовтий світлячок — око чудовиська з вузьким котячим чоловічком.

У розпачі, скоряючись долі, Карцов видихає повітря.

Булькотять бульбашки. І тієї ж миті ривок величезного тіла, ривок такої сили, що Карцов вилітає з води.

Акула щезла…

Третій розділ

Невиразно біліє вночі гористий острів. Ще трошки, і Карцов буде серед друзів. Острів — база флоту союзників.

Холодно, дуже холодно — особливо в потилицю та ноги. Але він витримає. Уже витримав. Ще трошки, ще година чи дві, і йому подадуть руки товариші по зброї.

Рифи лишилися осторонь. Все ближче берег. Десь тут повинен бути вхід до бухти.

Так і є. Карцов пропливає мис, і відкривається бухта. Острів темний, в бухті час од часу блимає вогник. Один, досить яскравий, спалахує на краю довгого молу. Туди і треба прямувати.

Стуготіння гвинтів примушує його насторожитися. З-за острова випливає корабель. Позаду нього здіймаються горби спіненої води. Це вибухають скинуті з корми глибинні бомби. Сторожовик патрулює перед базою, охороняючи її від ворожих підводних човнів.

Вибухи лунають один за одним, і кожен віддається йому в грудях. Карцову не минути лиха, якщо корабель змінить курс і бомби впадуть ближче.

Сторожовик зникає за мисом. Хутчій, хутчій до бухти — корабель може повернутися!

І ось Карцов біля молу. Бетонне громаддя підіймається з води, захищаючи базу від хвиль. Там, де кінчається мол, вузький вхід до бухти, її ворота. Зараз бухту закрито — плавучі бони підтримують сталеву сітку.

Чарунки протичовної сітки досить великі, крізь них може проплисти людина. А тут і голови не просунеш. До того ж сітка, мабуть, тягнеться до самісінького дна. Лишається одно — впритул підплисти до молу: може, пощастить знайти щілину поміж стіною та боном.

Розрахунок правильний. Порівняно легко прослизнувши до бухти, він пливе вздовж молу, оглядаючись, де можна вийти з води.

Раптом у глибині бухти спалахує прожектор, лунає кулеметна черга. І одразу вмикаються прожектори в багатьох місцях. Добре видно кораблі, що стоять коло причалів і посеред бухти — на бочках. Прожектори нишпорять по воді. Кулемети, котрі тепер строчать і з берега, і з кораблів, також ціляться вниз — освітлена вода іноді скипає від куль.

Пливти далі не можна, лишатися на місці теж: одна з кулеметних черг влучила в бетон над головою Карцова, друга спінила воду зовсім поряд.

Тим часом переполох у бухті зростає.

Недалеко мчить катер. Карцов кричить, та голос його губиться в гудінні мотора.

А кулемети шаленіють. Звідусіль злітають освітлювальні ракети. Десь палить гармата.

Треба мерщій вибиратися з води. Карцов просувається вздовж молу, вдивляючись у стіну. Попереду якась тінь. Може, трап?

Карцов підпливає туди і раптом опиняється в смузі світла. Голос згори наказує йому не ворушитися. Засліплений, він безладно борсається у воді. Рокочучи, підпливає катер, різко гальмує. Карцова втягають на борт.

— Гей, дивіться сюди! — по-англійськи лине з молу. — Ось він, другий. Хапай його, хлопці!

В катер кидають чоловіка в чорному гумовому костюмі і перетинчастих ластах на ногах.

Катер готовий відчалити, але в останню мить Матрос, що стоїть на баці з відпорним гаком у руках, опускає гак у воду і витягає якийсь предмет. Карцов бачить кисневий дихальний прилад. Йому зрозуміло: людина в гумовому костюмі — підводний розвідник або диверсант.

Катер мчить до лінкора, що невиразно бовваніє серед бухти, швартується біля його трапа. Власник кисневого респіратора підводиться і в супроводі автоматників піднімається на борт лінкора.

Черга за Карцовим.

До нього по-англійськи звертається інший озброєний матрос. Карцов розуміє зміст наказу, але вій погано знає мову і по-російськи пояснює, що підвестися і йти не може — дуже знесилений.

Тоді матрос переходить на німецьку.

— Мерщій, — командує він, підштовхуючи Карцова прикладом автомата, — мерщій лізь нагору!

— Не можу, — по-німецьки відповідає Карцов, — я довго плив і зовсім охляв.

— Лізь, кажуть тобі, — кричить матрос, — Ось я зараз почастую тебе!

І він ногою штовхає Карцова.

— Не смій! — Карцов силкується підвестися. — Я радянський моряк, офіцер російського флоту. Нас потопив німецький підводний човен. Він підібрав мене. Потім літак закидав човен бомбами. Я виплив і дістався сюди. Допоможи мені піднятися на палубу!

Все це Карцов випалив одним духом. Він поспішає, нервує, охоплений несвідомим страхом. Він прислухається до власної мови і не може позбутися відчуття, що кожне його слово — вигадка, брехня!..

Матрос розкриває рота, щоб відповісти, та в глибині бухти шугає вгору полум'я, і все навколо здригається від оглушливого вибуху.

— Док! — тужно кричить матрос. — Вони висадили в повітря великий док!

Він пильно дивиться на Карцова. В його очах лють, ненависть. Ствол автомата повертається. От-от пролунає черга. І Карцову здається: він має рацію, цей здоровенний моряк, який ніби от-от заплаче.

— Облиш, Джабб! — чути з борта лінкора.

Матрос наче прокинувся. Широкою п'ятірнею він тре чоло, важко переводить дихання.

— Ведіть його сюди! — наказує той самий голос.

— Єсть, сер, — матрос закидає голову. — Накажіть спустити фалінь, сер. Полонений не може рухатися.

«Полонений»! У цьому конвоїр не мав сумніву. Про те, що Карцов назвав себе радянським офіцером, він і не згадав.

Як же поставляться до нього на кораблі? Що коли й начальники цього матроса… Дурниця! Трихвилинна розмова по радіо із своїм командуванням на материку, запит звідти в Москву, і все буде гаразд.

Згори, подали трос. Матрос Джабб обв'язує ним Карцова, береться за трос сам, і ось вони вже повисли в повітрі.

Над палубою їх розвертають і опускають. Торкнувшись опори, ноги Карцова підломлюються. Він упав би, кота б його не підтримав конвоїр.

Карцова тягнуть палубою, вштовхують у двері. Він мружиться від яскравого світла.

— Розплющ очі, — вимагає матрос, — розплющ очі й відповідай!

Карцов змерз. Його проймає холод. На лобі й на щоках — кров: він поранив лице, коли його вихопили з води і з усієї сили кинули на палубу катера.

— Холодно? — кричить Джабб. — Зажди, скоро стане жарко! Якби моя воля, підсмажив би тебе на вогнику!

Карцов тремтить дедалі дужче. Кров із великого садна на лобі заливає очі, заважає дивитися.

Хтось накидає йому на плечі ковдру, подає скляночку. Цокочучи зубами, ковтає раз, потім удруге і відчуває, як по шлунку розпливається тепло. Закоцюблі м'язи розслабилися. Дихати легше.

— Хто ви такий? — запитує чоловік біля столу.

Це лейтенант — показний, ставний, з темними уважними очима. От він узяв сигарету, лизнув її язиком, ніби заклеїв скручену цигарку, сунув у рот.

— Хто ви такий? — повторює своє запитання лейтенант, підносячи до сигарети сірник.

Карцов пояснює.

— Ну-ну. — Лейтенант морщиться. — Побережіть свої байки для інших.

— Я кажу правду.

— Ви мінували корабель? Який саме? Де міститься заряд? Раджу не баритися: водолази повинні встигнути вийняти вибухівку, тільки в цьому разі ви можете розраховувати на помилування.

Карцов повторює пояснення. Він дивиться в холодні насмішкуваті лейтенантові очі, і в грудях піднімається хвиля роздратування, злості.

Це триває кілька хвилин.

Нарешті лейтенант набирає номер телефону.

— Полонений мовчить, — каже він у трубку і знову облизує сигарету. — Точніше, теревені править… Гаразд, сер, зараз доставлю… Підготуйте цього чоловіка! — звертається він до Джабба.

Карцову спиртом промивають садна. Потім матрос невміло обмотує бинтами його голову і лице, лишаючи щілини для очей і рота.

— Встати! — командує Джабб.

Карцова приводять у салон, де інший офіцер — капітан-лейтенант допитує чоловіка в гумовому костюмі.

— Ага, — вигукує він, — от і другий з'явився! Давайте його сюди.

Карцова садять поруч з полоненим.

Знову, вже вчетверте, він розказує, як опинився біля молу, як його схопили й підняли на борт катера.

За його спиною важке дихання.

Матрос Джабб безцеремонно кладе руку на його потилицю.

— Сер, — каже він капітан-лейтенантові, — все, що ви тільки-но чули, чистісінька брехня. Жодного слова правди, сер. Вони були поряд, коли ми витягали їх із води. Я стояв у катері і все бачив. Готовий заприсягтися, сер!

— Так, — тягне капітан-лейтенант, дивлячись на чоловіка в гумовому костюмі. — Ви діяли спільно чи ні? Відповідайте. Ще один вибух, і вас повісять на реї!

Досі полонений сидів спиною до Карцова. Тепер він трохи повертає голову. Його очі дивно нерухомі. Зате без упину ворушиться велика нижня губа. Чоловік час од часу підтягує її і облизує кінчиком язика. Інші м'язи обличчя мертві. В усьому цьому є щось зміїне, і Карцова пересмикує від огиди.

Деякий час Абст — а це був він — дивиться кудись по верх Карцової голови, потім знову сідає до нього спиною.;

— Ні, — каже Абст, — я не знаю його.

Офіцер посміхається.

— Зрозуміло, і ви вперше бачите цього джентльмена? — звертається він до Карцова.

— Так, уперше! — кричить Карцов. — У вас є радіо, зв'яжіться із своїм командуванням, нехай запитають Москву!

Лейтенант, що нотував допит, кладе перо і підводить голову.

— Ви згодні, щоб туди було надіслано і ваше фото? — каже він. — Вас не лякає відповідь, яка надійде з далекої Росії?

— Я наполягаю на цьому… Я вимагаю!..

— Гей, ви, тихше! — капітан-лейтенант супиться. — Скоро ви досхочу репетуватимете.

Поки точиться суперечка, Абст сидить нерухомо. Ніби його не обходить, що відбувається в салоні. Капітан-лейтенант обертається до Абста:

— Розповідайте, як ви потрапили до бухти? Якими засобами користувалися, щоб висадити в повітря док? Хто це зробив?

— Скільки запитань!.. — Абст морщиться. — А потім, коли я відповім, мене знищать?

— Розповідайте щиро, і я постараюся зберегти вам життя.

— Заприсягаєте?

— Так, якщо будете відверті.

— Гаразд. — Абст кілька хвилин мовчить, начебто збирається з думками. — Я німець, член бойової групи плавців з п'яти чоловік, нас доправив підводний човен. Він випустив нас, лежачи на грунті. Ваші люди — роззяви. Ми проникли крізь загорожу під самісінькими їхніми носами.

— Буксируючи підривні заряди?

— Саме так.

— Заміновано було тільки док? А кораблі?

— Опинившись у бухті, ми попливли до об'єктів, котрі кожному було визначено заздалегідь. Несподівано мій дихальний апарат відмовив. Я змушений був піднятися. Сховавшись біля стіни молу, я намагався відремонтувати його. Не встиг…

— Закінчивши, ви повинні були повернутися на човен? Він чекає на вас?

— Цього я не скажу.

— Відповідайте, — кричить капітан-лейтенант, витягаючи пістолет. — Даю півхвилини строку.

— Гаразд. — Абст втягнув голову в плечі, похнюпився. — Гаразд, я скажу… Так, він чекає на нас.

— Де? — капітан-лейтенант недбало цідить запитання, та Карцов бачить, як напружується його шия і трохи тремтять пальці руки, якою він спирається на стіл. — Де ваш човен?

Абст не поспішає з відповіддю.

— Де підводний човен? — чітко, по складах повторюй капітан-лейтенант.

— Там, — каже Абст, не зводячи очей. — Там, де й був.

— Його координати?

— Шість миль на захід од краю мола. Він лежить на грунті.

Лейтенант хапає телефонну трубку, передає, начальникові. Той набирає номер і доповідає про німецький субмарин.

— Ви потопите його? — млява питає Абст.

Капітан-лейтенант посміхається. Поклавши трубку, він відкидається в кріслі, проводить пальцем по смужці ретельно підбритих вусиків. Опам'ятавшись, насуплює брови.

— Далі, — суворо каже він, — викладайте все. Що ще повинні були мінувати ваші люди?

Абст мовчить. Його увагу привернув кисневий прилад, що лежить на столі. Ось він простягнув руку до респіратора, обмацав гофрований шланг, маску.

— Ви зловили мене, бо відмовив апарат, — каже він у відповідь на запитальний погляд капітан-лейтенанта. — Ніяк не збагну, що з ним трапилося… Дозвольте глянути?

Офіцер знизує плечима. Німець зламаний, почав давати свідчення. Чому б і не дозволити йому цю маленьку вільність?

Абст уміло розбирає клапанну коробку — металевий патрубок, що з'єднує шолом із шлангом.

— Так я й думав, — каже він зітхаючи, — Перекосилася пружина. Досить трохи підправити її. Ось так… Бачите, вона стала на місце? Тепер усе гаразд. Респіратором можна користуватися.

Загвинтивши патрубок, Абст кладе апарат і знову завмирає.

В тому, як він тримається, в його лагідності, голосі, тоні, як і в зізнаннях, якась фальш. Занадто вже швидко склав зброю… Важкі диверсійні справи німці доручають людям вольовим, міцним. А цей — слинько. Трохи натисли на нього — і він скис. Дивно!

Допит тим часом триває. Задавши Абсту ще кілька запитань, капітан-лейтенант звертається до Карцова.

Той намагається підвестися.

— Можете сидіти.

Карцов хитає головою:

— Відправте мене до начальника вашої бази. Я повинен зробити важливу заяву.

— Кажіть.

— Я розмовлятиму тільки з комендантом військово-морської бази!

— Сідайте! — повторює капітан-лейтенант і знову береться за пістолет. — Сядьте на місце!

Джабб підходить і штовхає Карцова на стілець.

— Ну, я жду. — Капітан-лейтенант опускає пістолет. — Кажіть.

— Ви негайно передасте її комендантові бази?

— Так.

— Повідомте, — кричить Карцов, — повідомте, що тут перебуває офіцер радянського військового флоту, якого взяв у полон німецький підводний човен. Я втік з нього, вплав дістався до вашої бази і знову опинився в полоні, але вже у своїх союзників! Повідомте, що російського моряка посадили поруч з фашистським бандитом і допитують нарівні з ним!

Капітан-лейтенант збентежений Він бачить, у якому стані людина, що сидить перед ним, і простягує руку до телефонної трубки.

І тут вперше проявляє себе Абст.

— Несподівано він обіймає Карцова, по-дружньому плескає по плечу.

— Гаразд, гаразд, — лагідно каже він, — досить прикидатися дурником. Ми програли, і тепер кожен повинен подумати про себе.

Абст звертається до капітан-лейтенанта:

— Це бойовий плавець нашої групи. Йому було наказано підвісити два заряди під кілем он того корабля. — Абст підборіддям вказує на ілюмінатор, за яким у світанковому промінні видно нерухомий крейсер. — Він охоче розповість, де заряди і як їх знешкодити, коли ви йому також збережете життя.

Карцов щосили штовхає Абста. Капітан-лейтенант глузливо посміхається.

— Спритно, — каже він, проводячи пальцем по своїх вусиках. — Ну то що, ми й далі ламатимемо комедію?

Карцов приголомшено дивиться на німця. А той не зводить очей з великого хронометра на перегородці салону: він нахилився вперед, згорбився від напруження, майже не дихає. Він увесь — чекання.

Чого він жде?

Догадка приходить раптово: це він мінував крейсер! Тепер, підставивши Карцова, він уникає удару і, крім того, знищує ворога — радянського офіцера.

Карцов трохи підводиться, вказує на ілюмінатор.

— Крейсер! — гукає він. — Рятуйте крейсер!..

Могутній корабель нерухомий у спокійній воді бухти.

І раптом він здригається. Над бортом з'являються стовпи води, диму.

Вибух такий сильний, що лінкор трусонуло, в салоні широко розчинився ілюмінатор. Карцов падає з стільця, конвоїр та лейтенант на нього.

Крізь дим, що ввірвався до приміщення, видно капітан-лейтенанта, який припав до ілюмінатора. Високо підіймаючи ноги в ластах, до нього біжить Абст.

— Бережіться! — кричить Карцов.

Пізно. Абст поруч. Він б'є ворога, і той падає. Другий вибух. Лінкор знову хитнуло.

— Держіть його, Джабб, — гукає лейтенант, вказуючи на Карцова, — міцніше держіть, я схоплю другого!

Він біжить до Абста, але, спіткнувшись падає. Поки він підводився, Абст з респіратором у руках вже просунувся в ілюмінатор. На мить майнули в повітрі його широкі чорні ласти…

Четвертий розділ

Високий худорлявий комодор[23] читає вголос папір, який тримає обома руками. Ліворуч і праворуч від нього — офіцери. В мундирах, при кортиках і орденах, вони стоять як на огляді.

Три офіцери — це військовий суд. Карцова відокремлює від них стіл, накритий, зеленим сукном.

Є і четвертий член суду — той самий поважний лейтенант, що брав участь у перших допитах Карцова і марно намагався схопити Абста. Тепер він виконує обов'язки секретаря, сидячи за столиком, який поставили для нього в кутку.

Тут і матрос Джабб, ще один конвоїр та два майори, що розмістилися біля дверей.

Все це відбувається на борту лінкора, в салоні, де тиждень тому надміру самовпевнений капітан-лейтенант влаштував ставку віч-на-віч Карцова та Абста. Відтоді Карцов не бачив цього офіцера: допитували плавця, виловленого в бухті, чини морської контррозвідки. З тими, хто перебував під слідством, вони розмовляли по десять-двадцять годин підряд, були ввічливі, пригощали кавою та сигаретами і… не вірили жодному слову з того, що він повторював і повторював, спершу гаряче і запально, а потім, у міру того, як втрачав надію, дедалі байдужіше і млявіше.

Вони беззаперечно встановили: в бухті, біля молу, в одну й ту саму хвилину вартові помітили, а патрульний катер виловив двох диверсантів — чоловіка, який сидить оце перед ними, і його партнера. Той, другий, був у гумовому костюмі, мав кисневий прилад для дихання під водою. Відповідаючи на запитання слідства, він установив особу свого колеги, засвідчив, що тому було доручено мінувати крейсер. І справді, незабаром корабель злетів у повітря. Випадок допоміг втекти чоловікові в гумовому костюмі. Той, що лишився, мусить відповідати за диверсію.

Карцов сперечався, пояснював смисл Абстових свідчень, але старший слідчий, літній чоловік у чині майора, був непохитний.

— А що коли припустити протилежне? — казав він. — Вас затримали, ви знаєте: з хвилини на хвилину під корабельним кілем вибухнуть заряди. Тому ви прикидаєтесь ягням, усе звертаєте на товариша. І ось ми бачимо ваші вирячені очі, сповнені жаху, чуємо схвильований голос: «Крейсер! Рятуйте крейсер!». Ви ж чудово знали: вибух неминучий, уже ніщо не врятує корабель!

— Я кажу правду, я радянський моряк.

— Мені ще не доводилося бачити радянських моряків, які татуїрували б на своїй шкірі німецькі імена, та ще латинськими літерами.

— Я все пояснив.

— Вигадали, хочете ви сказати!

— Пояснив.

— А це як поясните?

Карцову показали радіограму. Виявляється, вони все-таки радирували на материк, а звідти було зроблено запит у Москву. І ось відповідь: командування радянського Військово-Морського Флоту засвідчує загибель корабля згаданого класу з усім екіпажем такого-то числа, в такому-то квадраті. Засвідчено також прізвище лікаря. А в кінці сказано: «На лівій руці капітана медичної служби Кирила Карцова татуїровки не було».

— Ні в штабі флоту, ні навіть у штабі з'єднання, до якого входив мій корабель, не могли знати про татуїровку.

— Хто ж знав?

— Мало хто. Вона біля самого плеча — щоб показати її, я повинен скинути кітель, сорочку.

— Хто ж міг знати все-таки про татуїровку? — наполягав слідчий. — Відповідайте, я даю вам змогу виправдатися.

— Члени екіпажу корабля, де я проходив службу.

— Люди «вашого» корабля, які нині мертві? — Слідчий не приховує глуму. — Ви маєте рацію, це дуже хороші свідки. Чи не рушити за їхніми свідченнями у нептунове царство?

— Та я напам'ять перелічив увесь екіпаж мого корабля, назвав імена людей, їхні флотські звання, навіть вказав приблизно вік кожного. А ви не визнали за потрібне передати в Москву цей найважливіший доказ того, що я — це я!..

— Мені здається, що корабель, про який ідеться, ваші колеги не потопили, а захопили. Люди з нього загинули або попали в полон. Така сама доля спіткала і корабельного лікаря. Хто міг завадити вам, розвідникові й диверсантові, визубрити два-три десятки імен? Фашисти можуть утяти й не таку штуку!

— Ще аргумент: ви бачите, як добре я знаю російську мову; було запрошено перекладача, і він…

— Не гірше ви знаєте й німецьку.

— Прошу вас, надішліть у Москву моє фото!

— Не бачу сенсу. А втім, якби я й хотів, це неможливо.

— Чому?

— Більд з метрополією не працює. Літаки туди не літають. Лишається надіслати з випадковим судном. Довго. За цей час ви стільки встигнете!..

— Утечу?

— В усякому разі, спробуєте.

— Але ми на острові.

— Еге, не вдавайте з себе жовторотого!.. Старшина Дінкер, якого було призначено невідтупно стерегти вашу персону, вчора прийшов з проханням. Він, бачите, сумнівається у тому, що ви німець. Ось і завітав просити старанно в усьому розібратись… А Дінкер втратив на війні батька. Від самого слова «наці» його кидає в жар. І цього хлопця ви змогли обкрутити круг пальця й прибрати до рук! Звичайно, він чесно про все доповів. Можу повідомити: ви його більше не побачите. Дінкерове місце займе матрос Джабб. Він виловлював вас із води. Він чув, як вас викрив ваш же колега. Словом, мені здається, що Джабб саме той чоловік, який потрібен для нагляду за такою хитромудрою бестією, як ви. Спробуйте навести йому полуду на очі, доможіться цього, і я скажу: ви сам диявол!.. А втім, завтра вашу справу буде закінчено.

— Мене судитимуть?

— Звичайно.

— А навіщо суд? Ви вважаєте мене німцем, а військовополонених треба…

— Он як ви закручуєте? — Майор глянув презирливо. — Не треба плутати. Ви не військовополонений.

— Хто ж я?

— Ви не були в армійській формі своєї країни, коли попали до нас, не змогли показати відповідного військового посвідчення. Тому вас судитимуть як диверсанта і вбивцю.

— А що загрожує диверсантові й убивці?

— Боюсь, що не зможу вас підбадьорити. На милість можна сподіватися тільки в одному випадку. Ви знаєте в якому?

— Я повинен дати цінні свідчення?

— Дуже цінні, які б переважили тягар вашого злочину.

— Але я не німець! — Карцов стомлено потирає скроні. — Зрозумійте, ви помиляєтеся!..

Ця остання розмова із слідчим відбулася вчора. А сьогодні Карцова судять. Точніше, вже судили, бо зараз читають вирок.

Процедура була короткою. Оголосили формулу обвинувачення. Задали кілька запитань і вислухали свідків — Джабба і що двох матроів. Далі комодор радився, спершу з сусідом праворуч, потім — ліворуч. Секретар подав аркуш паперу. Комодор переглянув його, зробив кілька виправлень, дав підписати членам суду.

Це і є вирок, який зараз читають.

Конвоїр Джабб кладе руку Карцову на плече, підборіддям вказує на суддів. Він пояснює: вирок прочитано, тепер слід вислухати його вдруге, в німецькому перекладі.

Карцов механічно киває. Він неуважний, млявий, не може зосередитися. В голові плутанина з уривків спогадів, образів. Часом щось тисне на серце, в грудях з'являється біль. І все, що йому хочеться, це піти звідси, повернутися до своєї залізної конури на форпіці[24], де вій принаймні лишиться на самоті. Джабб до уваги не береться. Останні два дні він невідступно поруч, та Карцов не помічає його, наче матрос — це деталь камери, частина її обстановки.

Несподівано перекладач і троє суддів, на яких дивиться Карцов, розпливаються у велику пляму. Вона тремтить, хилиться…

З допомогою Джабба він підводиться на ноги. Ї хоч читання вироку триває, він майже нічого не чує. У нього від болю розламується голова.

Ось перекладач опустив папір, зняв окуляри.

— Зрозуміли все? — запитує він, суворо кліпаючи віями.

Карцов мовчить.

— Вас присудили до смерті! — Перекладач витріщив очі, надув щоки. Маленький, з надмірно розвинутим підборіддям, він вельми пишається місією, що випала на його долю. — Як лазутчика й диверсанта, вас буде страчено. Згідно з статутом, вирок військового суду оскарженню не підлягає.

Карцов повертається і повільно йде до дверей. Пропустивши його, конвоїри прямують слідом. Він виходить на палубу.

Широка бухта сяє в промінні яскравого південного сонця. Вода нерухома, вдавлені в неї важкі корабельні тіла — також. А на ледь окресленому обрії чітким трикутником проектується самотня скеля. Дивно, що Карцов не помітив її. Адже плив повз неї. Коли б затримався там на годинку, все б могло бути інакше…

Хилиться до обрію сонце. Ще трохи, і воно покине синє небо, щоб потонути в синій густій воді. І сонце, і море, і небо такі ж, як і того дня, коли він урятувався з човна, що гинув. Але тоді в його серці жила надія. Так, поруч плила акула. Та він був вільний, він боровся! Він переміг її! І ві безсилий перед людьми. Врятуватися з фашистського полону, утекти від акулячих зубів — тільки для того, щоб тебе вбили союзники!..

Думки мляво рояться в голові. Карцов нерухомо стоїть біля борту. Йому не заважають. Та конвоїри поруч, він відчуває їх потилицею, спиною…

Ззаду Джабб простягає руку. Поміж вказівним і великим пальцями з жовтими обкусаними нігтями затиснуто сигарету, інші тримають запальничку. Карцов бере сигарету. Джаббові пальці ворушаться, кришка запальнички відскакує, і Карцов прикурює від малюсінького вогника.

Після перших затяжок наморочиться в голові. Та це швидко минає.

І знову дивиться він на далеку конічну скелю. Чому так вабить до себе цей камінь? У його морі, біля входу до рідної бухти, теж височить відлюдний горбатий острів…

Докурив сигарету. Хочеться ще! Обернувшись, він дивиться на Джабба. Той мовчки подає пачку.

Карцов бере сигарету, розминає в пальцях і… завмирає, нахилившись до запальнички, яку підніс Джабб. Він бачить: на палубі лежить невелике долото — інструмент закотився в шпігат[25], і його майже не помітно.

Наступної секунди Карцов діє автоматично. Пальці розтуляються, і сигарета падає. Нахилившись, він піднімає її. Другою рукою Карцов ніби спирається на палубу біля шпігату, і тому долото опиняється під долонею…

П'ятий розділ

Вони лежать на койках, які злегка гойдаються: Джабб горілиць, Карцов на боці, підклавши руки під щоку. Койки підвішені поряд. І Джабб, якщо заманеться, може дотягтися до Карцова. Коли-не-коли він так і робить: не повертаючи голови, перевіряє, чи все гаразд із засудженим.

Джабб вартує Карцова в камері. По вузькому коридору, яким карцер сполучається з палубою, ходить ще один вартовий.

Засудженого пильно охороняють. Він не повинен утекти. Він не повинен сам позбавити себе життя. Це зроблять інші, яких, можливо, вже призначили. Їх, напевно, буде двоє, якщо його повісять, і чоловік п'ять-шість, коли задумали розстріляти. Він не пам'ятає жодного слова вироку і не знає, яку смерть йому визначено. Правда, можна запитати — Джабб поруч…

Карцов зітхає. Щоразу, коли він лишається на самоті з своїми думками, вони несуть його на батьківщину. Ось і тепер він сповнений дум про рідний край. Дуже тяжко на серці. Він переконує себе, що найважче позаду — минуло два воєнних роки, а ворогові не пощастило захопити Москву, форсувати Волгу, перейти через Кавказькі гори. Та подейкували, що цього літа німці почнуть новий генеральний наступ на всьому фронті. І от літо минуло. Що тепер там, на сході?

Джабб витягає руку з-під подушки, кладе перед полоненим грубу книжку з металевою застібкою. Карцов здивовано роздивляється оправу білої лакованої шкіри, на якій сріблом витиснено лотарінгський хрест.

— Візьми і погортай, — почав Джабб. — Побори свою гординю, помолись, хлопче!

Карцов мовчки відсуває книжку. Джабб бере її, долонею проводить по оправі, наче змахує порох. Лице у матроса зосереджене. Руки, в яких він благоговійно тримає молитовник, тропіки тремтять.

Карцов стежить за ним. Через кілька годин Джабб помре. Джабб і, напевно, той другий, що розмірено ходить коридором. Карцов може повернути собі свободу тільки за таку ціну. До дрібниць продумано план втечі, точніше, план того, як вибратися на палубу. А там доведеться діяти відповідно до обставин. Коли йому пощастить, він непомітно дістанеться до борту і по якірному ланцюгу спуститься у воду. Далі треба вислизнути з бухти і, опинившись за молом, плисти у відкрите море: може, зустрінеться якийсь корабель.

Отож знайденим на палубі долотом він уб'є Джабба. Потім треба постукати в двері кулаком, двома подвійними ударами, як це робить Джабб. Почувши такий сигнал, другий вартовий — це перевірено! — зразу ж відсовує засув.

Карцов лежить горілиць, склавши на грудях руки. В думках він бачить кожен свій крок, бачить Джабба, який конає на підлозі в калюжі крові. Хто він, цей натроє з грубим бугристим обличчям і світлими, майже безбарвними очима? Клерк, дрібний крамар, комівояжер? Ні, не схоже. Найімовірніше, тягнув лямку десь на заводі чи в порту. Вдома, звичайно, лишилася сім'я: у таких кремезних та неквапливих завжди багато дітей…

Розчиняються двері. На порозі майор контррозвідки — той, що вів справу Карцова.

Джабб стрімголов скочується з койки. Конвоїр, що чергує в коридорі, вносить брезентові розніжки, ставить їх біля стіни і йде.

Джабб також іде до дверей.

— Відставить, — каже майор. — Будете тут!

— Єсть, сер.

Майор звертається до Карцова:

— Я повинен поговорити з вами. Встаньте і підійдіть.

І ось вони сидять на табуретках, за метр один від одного. В протилежному кінці камери, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину, притулився до перегородки Джабб. Койки ще гойдаються, по стіні плигають чорні потворні тіні.

Майор починає розмову без зайвої балаканини. Вирок буде виконано негайно — розпорядження вже зроблено. І, якщо засуджений хоче врятувати собі життя, треба поквапитися. Вирок не можна скасувати або оскаржити. Але старший військовий начальник, в даному разі комендант бази, має право дати помилування…

Майор веде далі. Карцов стежить за ним. На вигляд це спортсмен. Шкіра на його обличчі рожева, гладенька. В очах, голосі багато енергії. І тільки сивувате волосся та зморщені руки свідчать про те, що офіцерові не так уже й далеко до старості.

Тим часом майор розгортає папір.

— Прочитайте! — наказує він Карцову. Карцов читає:

КОРВЕНТЕН-КАПІТЕНУ АРТУРУ АБСТУ. ОПЕРАЦІЯ «БЕЗУМЦІ». ДЕНЬ X — 5 ЛИПНЯ 1943 РОКУ. КАН.

Прочитавши, він опускає папір, запитально дивиться на контррозвідника.

— Підписано: Кан, — неголосно каже майор. Він ховає документ і, закинувши голову, дивиться на Карцова. — Що вам відомо про операцію «Безумці»?

Карцов знизує плечима.

— Цей папір попав до нас у руки позавчора, — веде майор. — Поблизу бази ми потопили ваш підводний човен. Ідучи на дно, він, на щастя, опинився на рифах, порівняно неглибоко. Водолази проникли до нього, витягли сейф із командирової каюти. Документ, належним чином опечатаний, зберігався у відділі сейфа, що мав механізм знищення… Як бачите, є всі підстави гадати, що ті, хто надсилав його, вважали документ важливим. А на конверті — тільки прізвище та ім'я, які нам ні про що не кажуть. Хто такий — Абст? Що це за операція «Безумці»? Ви повинні про неї знати.

Карцов не витримує. Кинувшись до майора, він хапає його за барки, піднімає з табуретки, трясе.

— Зрозумійте, — люто кричить він, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Джабб насилу відтягує полоненого.

Майор обсмикує на собі мундир, пригладжує волосся.

— Хочете знати, чому я такий наполегливий? — каже він тим самим рівним, спокійним голосом. — Бачите, ви прибули до нас п'ятого липня, тобто того самого дня, який оголошено початком операції «Безумці». Погодьтесь, ми маємо всі підстави робити деякі висновки! Ми ще раз просимо, розкажіть усе, що знаєте. Ви можете зробити людству важливу послугу. Я уповноважений заявити, що ваше становище одразу зміниться на краще. Вислухайте мене уважно. Отож, ваші плавці атакували базу. Можна не сумніватися, що буде й друга спроба, і третя. Словом, вони не забуватимуть нас. І ось ми склали план. У ту мить, коли на базу нападуть, ви тікаєте. Вас доставлять безпосередньо на територію Німеччини або однієї з країн, окупованих її військами. Все буде виконано бездоганно, ніхто не матиме найменшого сумніву в тому, що ви врятувалися чудом, завдяки своїй винахідливості та сміливості… А потім ви розпочнете працювати. Ви допоможете нам ліквідувати кораблі й бази, з яких діють підводні диверсанти. І я запевняю, що жодна волосинка не впаде з голів відважних німецьких воїнів, яких з вашою допомогою ми візьмемо в полон. Закінчиться війна, і вони повернуться додому, неушкоджені й здорові. А кінець, як ви розумієте, вже близько. Після тяжкої поразки, якої зазнали ваші армії на російській річці Волзі, Німеччину ніщо не врятує. Ось чому, допомагаючи нам, ви допоможете і своїй країні. Вона приречена. Вона тим більше приречена, що не дрімають Америка та Британія. Могутність союзників величезна. Тому людина, що за цих умов прискорює закінчення війни, діє благородно.

— Я радянський офіцер, — втомлено каже Карцов.

— Це ваше останнє слово?

Трохи зачекавши, майор підводиться. Тепер у нього лице старої людини. Певно, він дуже сподівався завербувати того, кого вважає за німецького диверсанта.

Майор повільно йде до дверей. Біля виходу він обертається.

— Чи не вважаєте ви, що мій візит і моя пропозиція, так само як і суд над вами — інсценівка?.. Можливо, ви гадаєте: «Це зроблено для того, щоб змусити мене сказати правду». Помиляєтесь. — Майор морщиться, наче в нього болить голова. — Щойно ви втратили свій останній шанс. Дуже шкода, бо я чомусь маю до вас почуття симпатії.

І він виходить.

Виждавши, Джабб сідає на табуретку, торкається плеча полоненого.

— Слухай, а ти даремно відмовився. Погодився б, та й по всьому. Ну що тобі, важко? Майор сказав правду — фашистам одна дорога. Чого ж упиратися? Чи ти, хлопче, з двома головами — однієї не шкода?

Джабб останні дні нервує; він придивляється до засудженого, і його мучать сумніви. Їх посіяв дружок — той самий старшина Дінкер, котрого за вимогою майора контррозвідки списали на берег. Чекаючи на катер, Дінкер вибрав хвилину і, озираючись на всі боки, поманив товариша пальцем.

«Джабб, старина, — зашепотів Дінкер, — вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».

Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..

Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?

Десь на палубі б'ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», — думає Карцов.

Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.

Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…

І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.

Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.

Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?

— Мене хотів убити? — розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.

Джабб підходить, зупиняється позад нього:

— Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…

Карцов мовчить.

Матросові очі наливаються кров'ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.

— Відповідай! — ричить він. — Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?

Карцов різко обертається.

— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

— Так…

— Ну й ну! — шепоче Джабб. — Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили — хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає — не сунь носа не в своє діло…

— У мене прохання.

— Кажи!

— Можна надіслати листа?

— Ні.

— Перехоплять?

— Розумієш, він запізниться… — Джабб супить брови, відвертається.

— Отже, мене… скоро?

— Завтра.

— Все одно, — повторює Карцов, — все одно, треба надіслати листа!

— Я все розмірковую, що б таке вигадати, — задумливо каже матрос.

— Пізно!

— Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. — Джабб стискає кулаки. — Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?

— Але що можна зробити?

— Тікати! — вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

— Тікати! — рішуче повторює він. — Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

— Я втечу, а вас судитимуть.

— Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… — Джабб хапає Карцова за груди. — Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой — кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні — то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

— Тікаючи, я таким чином підтверджу…

— Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

— Як же ви все влаштуєте?

— А тобі який клопіт?.. — Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. — Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім — з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

— Котра ж тепер година? — не витримує Карцов.

— Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.

Відповіді нема.

— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:

— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.

Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.

Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де ж він, чому не йде?..

Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.

І раптом хтось торкає його за плече.

— Джабб, — шепоче Карцов, — Джабб!..

— Ну-ну, — мурмоче матрос, — годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.

— До кого?

— До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?

— Так, так! — Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.

Списано сторінку, другу.

— Досить! — наказує Джабб.

Карцов закінчує листа, згортає аркушики.

— Візьми конверт. Не забудь адресу.

Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».

Джабб бере листа, ховає на грудях.

— Все буде гаразд, — бадьоро говорить він. — От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це — щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!

— Де?..

— Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.

Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.

У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники — вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?

— Довелося вичікувати, — каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. — Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий — страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І — з богом! Зрозумів?

— Зрозумів, — поспіхом відповідає Карцов. — Ходімо!

— Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти — до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?

— Постараюсь! — шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.

— І борони тебе боже здіймати шум. Помітять — і ми з тобою — покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.

— Зрозуміло. Ходімо ж!

— Зараз хмарно, — веде далі Джабб, — видимість нуль. Вітер з оста, слабкий. Море — два бали. Отож погодка добра. Хоч вітер, здається мені, буде дужчий. Вранці може заштормити… Лінкор стоїть кормою до бон. У тому напрямку й я палитиму, як вдарю на сполох. Арештант, мовляв, кинувся до борту, почав перелазити через поруччя. Тут я, не гаючись, зняв автомат. Всадив у нього півдюжини куль, він і пішов на дно годувати кальмарів.

— Потрібен сплеск від мого «падіння» за борт?

— Буде! — Джабб лукаво мружить очі. — Біля борту напоготові баластина.

— Зрозуміло.

— А ти замри за бочкою. Не дихай. Вичікуй. Поки не погаснуть прожектори і не вгамується гармидер. — Джабб витягає з кишені якийсь предмет. — Голова, бачу, загоїлася. Тримай, натягнеш на неї.

— Навіщо? — Карцов здивовано роздивляється сітку для волосся.

— Натягнеш, коли опинишся в морі. Дно бочки у водоростях. Нарви їх, позапихай в чарунки сітки — буде маскування. Так і пливи: весь унизу, під водою, нагорі сама голова в сітці, з якої стирчить трава. Розумієш? Ногами не дуже розмахуй. Хай тебе несе течія. Якраз потрапиш до бонів. А там — дій, та спритніше.

— Дякую!

Джабб показує невеликий пакет:

— Провізію тобі зібрав: шоколад, цукор. Усе в гумовому мішечку, води не боїться. Передам нагорі. Пакет не повинен попасти до чужих рук. Тому всередину поклав вантаж. Випустиш його — він потоне.

Матрос востаннє оглядає товариша:

— Ну, брате, відвоюємось, шукатиму тебе. Місто, звідки ти родом, я запам'ятав. Ти вже теє… не помри доти!

І він жартівливо тицьнув кулаком у груди Карцова. Він навмисно грубий, у його голосі, жестах бравада. А очі дивляться журливо…

— Ну, все! — Джабб рішуче розрубав долонею повітря. — Рушили!

Він підходить до дверей, стукає.

— У гальюн, — недбало цідить він у відповідь на запитальний погляд вартового. — У хлопця болить живіт.

Одійшовши трохи, вартовий пропускає обох. Джабб бере свій автомат, що стояв у коридорі, відводить затвор.

— Уперед, — командує він.

Палуба зустрічає їх могильною чорнотою теплої похмурої ночі. Періщить дощ. З берега тхне горілим. Тихо, тривожно.

Карцов мимоволі спиняється.

— Йди! — шепоче Джабб і підштовхує його в спину.

Карцов ступає кілька кроків і наштовхується на перешкоду. Це кнехт, про який згадував матрос.

Присівши навпочіпки, він квапливо обмацує литу чавунну колоду. Еге, ось він, трос.

— Хутчій, — чує він Джаббів шепіт, — швидше обертайся. Ось на, тримай!

— Він передає Карцову пакет з шоколадом і цукром.

— Візьми й це!..

Джабб намацує Карцову долоню й кладе в неї важкий плоский предмет. Це складаний матроський ніж.

Ніж і пакет покладено до кишень штанів, в одній з яких уже лежить сітка для волосся.

Карцов стискає руку рятівника. Ковзнувши за борт, він зависає на тросі.

Ось і вода.

Він випускає трос. Той миттю йде вгору — Джабб поспіхом ховає його, щоб не лишилося слідів.

Шостий розділ

Чорне небо засіяне великими зірками. Вони мерехтять, пульсують. Деякі спалахують і, настовбурчивши вогняні хвости, тихо котяться небосхилом у чорну теплу воду.

І в цьому дивному світі, лишивши позаду острів та базу, пливе Карцов, пливе невідомо куди, знову сам у нічному океані.

Що чекає на нього?

Чи зустріне він конвой, про який казав Джабб. Дуже мало надії, що кораблі з'являться саме в ці години, помітять у темряві плавця, візьмуть на борт, врятують…

Карцов заплющує очі. Він так виразно бачить корабель, який раптом з'явиться на його шляху… Відпочине, одіспиться, отямиться. Минуть роки. Відгримить війна. І ось він дістає наказ прийти на цей тричі проклятий острів. Прийде туди на радянському бойовому кораблі, буде в парадному мундирі, при всіх орденах. І знайде тих, що допитували його і засудили… Та головне — зустріне Джабба. До його форменки він пригвинтить свій найдорожчий орден. Можна уявити, які будуть у Джабба очі! Джабб не вимовить ні слова, тільки витягне з кишені штанів кулак, розтулить його, і в ньому опиняться дві сигарети. І вони покурять і помовчать…

Набігла хвиля, накрила з головою. Карцов відпльовується, рукою одкидає назад мокре волосся. Треба плисти! До мети щонайменше дванадцять миль. Мета — це далека скеля, яку було видно з борту лінкора.

Мабуть, він допливе до скелі опівдні. Видершись на неї, вивчить становище в морі. Потім — сон. Він проспить цілу добу. Відпочивши, поїсть — у нього є харч. Та ні, діло не таке уже й кепське! Щоправда, немає прісної води, але тепер холоднувато, пити не хочеться, і Карцов якось не думає про воду. До речі, її можна знайти на скелі — джерело або дощова калюжа…

Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім — за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.

Де ж скеля?

Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?

Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.

Він дедалі більше вірить, що скеля — це порятунок. Видереться на неї — його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!

Раптом налітає шквал.

Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.

До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.

А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.

Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.

Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.

Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.

Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним — пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало — перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.

Вихід один — обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.

Карцов рвучко повертає.

Плисти стає ще важче — тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.

Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд — виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.

От-от Карцева підхопить і потягне на риф.

Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.

До рифів — метри.

З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші — перекочуються через «гребінець».

Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.

Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.

Майнула страшна думка — промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.

Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.

Невже жаданий дев'ятий вал?

Ні, верх хвилі зігнувся, готовий упасти.

Блискавкою спалахує в мозку: «Не ждати, торкнутися «гребінця» раніше, ніж у нього вдарить хвиля!»

Тієї ж миті він рвучко викидає ноги вперед. Під ступнями опора. Вигнувшись усім тілом, він на мить стає на вершині каменя.

Наступної миті водяний потік падає на плавця, душить його, мне.

Та напівживий, приголомшений, він уже по той бік рифу — біля самої скелі, в смузі відносної тиші. Течія тягне його вбік. Він пливе, пильно вдивляючись у море.

Щоразу, коли підступає великий вал, Карцов поспішає назустріч і приймає удар біля рифу. Його відкидає, та між ним і скелею смуга чистої води і можна маневрувати.

Течія огинає скелю. Скоро він буде біля її підвітряного боку і вийде з води.

Проте його жде нове випробування. Попереду вода крутиться в дивному ритмі. Невже вир?

Так, вир! Карцова несе швидше й швидше — до краю пологого водяного конуса.

Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне — зберегти сили.

Швидкість обертання зростає. Поступово все навколо зливається в довгий багатобарвний мазок — і скеля, і рифи, і море. А потім перед очима тільки стіна води, зелена гладенька стіна, яка лізе вгору, затуляючи і скелі, і небо.

Він вирішує: пора!

Останній глибокий вдих. Перегнувшись у попереку, Карцов головою пірнає під воду. Він знає: коловороти небезпечні на поверхні і в прилеглих до неї водяних шарах. На глибині вони швидко слабшають. Спуститися нижче і під водою відплисти од небезпечного місця — єдиний порятунок.

Широко, повільно гребучи, Карцов вертикально йде на глибину. Невдовзі вода, яка на поверхні була каламутна і запінена, стає світліша і спокійніша.

Тепер він пливе горизонтально вздовж підводної частини скелі, вкритої тріщинами та гротами. І скрізь тонкі бурі батоги, жмутки довгих м'яких батогів — вони тягнуться десь з глибини, пронизують водяну товщу і, досягнувши поверхні, звисають з неї розмочаленими кінцями. Кожна хвиля крутить їх, шарпає. Батоги танцюють, скручуються в джгути, наче щупальця невідомих тварюк, що причаїлися в безодні…

Пора підійматися. Карцов викидає руки для гребка вгору і… квапливо ховається у водоростях.

Над ним пливе людина.

Невідомий у гумовому костюмі, в шоломі і з дихальним апаратом на грудях. На ногах у нього ласти, в руці остень, на якому тіпається велика риба. Захоплений боротьбою з поживою, він то спускається, то випливає на поверхню.

Карцов ховається біля скелі. В голові одна думка: витримати, не захлинутися. Секунди збігають.

Чоловік, мляво працюючи ластами, віддаляється. За ним лягає смуга рудої каламуті — кров, що ллється з пораненої риби.

Можна випливати. Карцов підіймається, краєм ока стежачи за мисливцем. По дорозі він бачить: риба зірвалася з остеня, гарячково сіпаючи хвостом, спускається на дно, за нею кидається мисливець. А що коли невідомий помітив Карцова?..

Виринувши і вдихнувши повітря, він озирається. Зовсім поряд скеля, і в ній широка щілина. Швидше туди!

Карцов ковзнув у розколину і пливе вузьким кам'яним коридором. Поступово тунель ширшає. Скелі, що низько звисали над головою, відступають, утворюючи щось на кшталт грота.

Він пливе в грот, повертається у воді. Навколо похмуро, тихо. Вдалині світиться маленький трикутник — розколина, через яку він проник сюди. Іноді світловий трикутник гасне — хвилі запліскують вхід. Там, на волі, море шаленіє. А тут вода майже нерухома.

Ніхто його не переслідує. Побоювання були марні.

Що робити? Повертатись? А що як той, з остенем, причаївся біля входу… Ні, краще зачекати. Він домігся головного: підвітрений бік скелі близько — досить виплисти з грота, повернути ліворуч, і він досягне мети.

Тільки б уникнути зустрічі з невідомим.

Хто цей чоловік? безперечно, німецький диверсант. Можливо, на світанку, коли в морі було тихо, він залишив підводний човен, щоб пополювати, і біля пустельної скелі його захопив вітер. Але ж плавцеві з респіратором шторм не перешкода — від негоди можна сховатися на глибині.

У звичайному респіраторі можна бути під водою години дві-три. Якщо плавець вирушив на полювання ще до того як почався шторм, у його дихальному апараті лишилося не більше половини запасу кисню. А диверсантові треба ще дістатися до човна, який, звичайно, зупинився далеко від підступних рифів… Отож, за всіма ознаками, він зараз не страшний: у нього просто нема змоги ждати. Виходить, після відпочинку Карцов може випливти з грота і прямувати далі.

Він лягає на спину. Лицем до виходу. Якщо дивитися вгору, перед очима чорнота. Але попереду, ближче до розколини, на скельовому склепінні мерехтить відблиск світла. Коли-не-коли Карцов трохи підгрібає долонями, не спускаючи очей з світлового зайчика.

У нього ще багато сил. Тільки холодно. Хочеться вибратися з води, відчути під ногами підпору, зігрітися. Він заспокоює себе: тепер це лише питання часу.

Лежачи у воді, він відпочиває. І раптом промінь світла зник.

Стрепенувшись, Карцов дивиться в тунель, та бачить вдалині тільки малопомітну зелену смужку.

Заколисаний тишею і спокоєм, він забув про приплив. А вода підкралася, залила розколину.

Швидше до виходу, поки ще лишилася плямка світла!

Кинувшись уперед, Карцов наштовхнувся на виступ Ще гребок — і знову перешкода. Звідки вона? Зовсім недавно її не було.

Він пригадує. З тунельного купола спускалося щось схоже на кам'яну торочку. Годину тому, коли він плив у тунель, «торочки» на метр не вистачало до води. Тепер, під час припливу, вона перегородила тунель.

Єдина можливість досягти виходу — це пірнути. Та до розколини метрів тридцять. Не пройти їх під водою в напівтемряві вузького коридора, та ще проти припливної течії!

Карцов у пастці. До відпливу з грота не вийти.

Сьомий розділ

Карцов підносить руки до лиця і не бачить їх. Навколо темрява.

Поверхня води нерухома. Та ноги відчувають її рух на глибині. Вода прибуває.

Що коли склепіння грота низьке і кожен приплив заповнює його вщерть? Якщо таке станеться — Карцов приречений. Поки не пізно, треба обстежити грот — можливо, він наскрізний і другий отвір ще не залито.

Він робить кілька обережних гребків. Витягнувшись, ковзає по воді. Досі в гроті було тихо. А тепер до вух долинає слабкий плескіт.

Уточнивши напрямок, Карцов підгрібає. Сплески чути виразніше. І ось пальцями Карцов торкається каменю.

Тепер він рухається, гребучи однією рукою. Другою весь час веде по стіні.

Він пливе дуже довго. Навколо суцільна темрява. Вода, вода, і нескінченна гладка скеля…

Ніколи ще Карцов не був так близько до відчаю. Він сліпий. Сліпий — значить безпорадний. Йому здається: тільки-но він плив повз місце, зручне для виходу з води, — досить було простягнути руку, і він намацав би в скелі виступ, карниз, тріщину. Він не зробив цього і втратив останній шанс.

Та він пливе. Безустанку рукається вздовж стіни, метр за метром, обмацуючи її поверхню. В пальцях, що зробилися такими чутливими, зосередилась уся його воля.

Несподівано Карцов завмирає. Здалося: в глибині, біля опущених ніг вода розбурхалася, звихрилася, ніби поблизу промчало величезне тіло. І почувся дивний звук: удар чи клацання.

Що це? Притиснувшись до скелі, Карцов жде.

А пам'ять люб'язно підказує:

«Тіло у нього було цеглисто-червоне, метрів шість завдовжки, на голові щупальця, вирячені очі — кожне око завбільшки з гарматне ядро великого калібру. І дзьоб! Гачкуватий, він вистрибував з якоїсь порожнини в голові і лиховісно клацав. Коли величезні кліщі розкривалися, вони, здавалося, могли обхопити грот-щоглу».

Доповідь командира французького корвета «Алектон» про зустріч із стопудовим кальмаром становить лише одну сторінку грубого тома, в якому зібрано все те, що відомо про страховисько океанських глибин.

Карцов ніби перегортає сторінку за сторінкою. Новий епізод. Тепер розповідає командир британського фрегата «Дедалус».

«Посеред хвиль пливла величезна товста змія, звівши голову приблизно на метр над водою… Кілька хвилин ми дивилися на гігантську змію, але вона жодного разу не опустила у воду темно-коричневу, півметра завтовшки голову з жовто-білим намистом навколо шиї. Довжина тулуба метрів двадцять».

Скільки таких свідчень! Та й сам океан коли-не-коли викидає на берег для загального огляду то кальмара розміром з автомобіль, то шматок щупальця невідомої тварини, завтовшки добрих три чверті метра…

Причаївшись біля скелі, Карцов напружено слухає тишу. Холодно. Він зовсім задубів. До того ж скорчило руки. Карцов обережно масирує пальці. І раптом, рвонувшись, несамовито кричить, тіпається. Його ноги обплутало щось холодне, слизьке.

Не відразу збагнеш, що це тільки водорості, котрі занесла сюди течія. Поборовши страх, він опускається під воду, скидає з ступнів цупкі петлі.

І знову пливе вздовж стіни. Темрява. Тиша. Невидима вода в невидимій скельній чаші. І в ній людина, що наперекір усьому бореться за життя.

Поступово стіна робиться вугластою, ребристою. Дедалі частіше зустрічаються западини. Увага! Тут можуть бути несподіванки.

Карцов уповільнює рух, ретельніше обмацує камінь. Незабаром долонею намацує тріщину. Квапливо «оглянувши» її руками, він визначає: тріщина починається під водою. А як далеко сягає вгору? Це поки що невідомо. Та безперечно — вгорі вона ширшає.

Притиснувшись до скелі, він жде.

Ось коли відчувається справжня сила припливу. Вода прибуває швидко, і Карцов разом з нею підіймається вздовж тріщини. Так, вона стає ширша й глибша. Незабаром у неї можна буде пролізти.

Ще трохи вгору. Так, добре. Він влазить у кам'яну щілину, дряпається на скелю. Мерщій, мерщій!.. Йому ввижається, хтось поспішає слідом, от-от дожене.

А тріщина росте. Спочатку вона підіймалася майже вертикально, а тепер усе більше відхиляється вбік. Повзти легше — Карцов уже не ранить плечі об гострі прискалки.

Вода лишилася далеко позаду. Серце калатає ритмічніше. Обравши зручний майданчик, він з насолодою лягає. Яка страшенна втома!

Відпочиваючи, Карцов обмірковує план дій. Треба обстежити підземелля. Хто знає, чи не знайдеться хід до скельної верховини. Якщо пошуки нічого не дадуть, він повернеться до води і під час відпливу випливе через розколину.

Пора братися до діла. Карцов обережно рачкує, щоб не забитись об склепіння головою, підіймає руку. Рука не відчуває перешкоди. Сівши навпочіпки, підіймає другу руку, трохи випростовується. Потім підводиться на весь зріст. Над ним порожнеча.

На деякий час він розгубився. А втім, усе дуже просто: краї тріщини, по якій він повз, розійшлися. Нічого страшного. Зараз він визначить напрямок і спуститься до води. Мабуть, незабаром почнеться відплив. Не варто витрачати сили. До того ж легко й заблукати.

Але де вона? Він добре пам'ятає — вода ліворуч. Отже, з протилежного боку стіна. Треба намацати її…

Карцов ступає крок праворуч. Ще крок. Стіни нема. Ану, ще один… Ні, не можна! Він віддаляється од води. Вода — це порятунок. Коли почнеться відплив і розколина стане вільною, в грот проникне світло. Поблизу води він помітить світло і легко вибереться на волю. Якщо ж він загубить воду, дороги назад не знайти.

Закинувши голову, Карцов нерухомо стоїть у темряві. Чи справді вода ліворуч? Може, він випадково збочив, коли піднімався із скелі?

Треба перевірити.

Він сідає навпочіпки, нишпорить по скелі руками. Шукає камінець, щоб жбурнути туди, де, за його розрахунком, має бути вода. В мертвій тиші підземелля сплеск пролунає досить гучно. Напрямок буде визначено. Все це нескладно. Потрібен лише камінець.

Та каміння нема. Жодного камінця. Під долонями гладка скеля. Що ж, це зрозуміло. В гроті не буває дощу. Тут не дмуть вітри, не палить сонце. Скеля не руйнується. Звідки візьметься каміння?

Ставши на коліна, він механічно обмацує кишені. Звичайно, нічого потрібного. У нього тільки пакунок з харчами та ніж. Ну, з ножем він не розлучиться ні за яких обставин… А що коли спробувати відколоти ним прискалок?

Карцов розкриває ніж. Пальці обмацують кам'яну підлогу. Ось, здається, щілина. Він засовує в неї лезо, легенько натискає. Трошки сильніше… Камінь не піддається. Ще трохи… Ні, небезпечно — ніж можна зламати.

Знову кілька марних спроб! Тоді він виймає пакунок з їжею. Джабб казав про цукор та шоколад. Тепер вони знадобляться.

Карцов намагається розкрити пакунок. Нелегке завдання — розірвати руками мішок з міцної прогумованої тканини. Карцов так хвилюється, що забуває про ніж… Нарешті мішок розрізано. Так, ось шоколад — дві великі плитки. Ось цукор — вісім шершавих кубиків. А що це? В руках у Карцова нагель. Зрозуміло, навіщо поклав його Джабб: нагель відіграє роль грузила.

Пальці ніжно погладжують знахідку — короткий металевий стержень. Націлившись, він обережно жбурляє нагель ліворуч од себе і весь перетворюється на слух: зараз буде сплеск.

Нагель, дзенькнувши, падає на камінь.

— Так, — бубонить Карцов, риючись у кишені, — отже, помилився. Певна річ, треба було взяти лівіше.

Він виймає грудочку цукру, зважує на долоні. Легенька. Але тут така акустика! Р-раз! Цукор летить убік.

Знову мить чекання — і знову удар об щось тверде.

— Спокійно, — шепоче Карцов, тручи долонями чоло. — Сядьмо подумаємо. Головне — не квапитись. У мене скільки завгодно часу, щоб усе гарненько обміркувати.

І він сідає на скелю.

Зосередитися неможливо. Просто очей невідступно стоїть море. О, тепер він думає про море зовсім інакше! Він усе б віддав, аби знову опинитись у воді, хай навіть у похмурому скельному колодязі, з якого недавно ледве вибрався. Що з того, що він знесилився і змерз? Витримавши, дочекавшись відпливу, він знову побачив би сонце. А тепер! Скільки ще поморочиться в темряві, доки знайде дорогу назад. Та й чи знайде? Що коли відплив уже почався, а він і не знає про це? Йому, можливо, варто тільки трішечки відійти, щоб побачити і воду, і світло, яке проходить крізь неї, і саму розколину. Але куди треба йти? Де вода?

Він примушує себе лягти на скелю. Треба заспокоїтись. Проте минають хвилини, він знову на ногах, квапливо виймає ще грудочку цукру.

Кине грудочку лівіше. Якщо знову буде невдача, він витратить третю грудочку, четверту… весь запас цукру, весь шоколад, але воду конче треба знайти!

Обмацавши пальцями цукор, він зручніше кладе його на долоні, в думці накреслює напрямок.

Кинув!

Сплеску нема.

— Третя, — уперто каже він.

Знову кинув. Наслідок той самий.

— Годі, — мурмоче Карцов, — годі, треба подумати.

Йому все здається: рішення є, воно вельми просте, та він схвильований, збуджений, і це заважає знайти правильний шлях. Потрібен перепочинок. Заспокояться нерви, і вихід знайдеться. Будь-що треба опанувати собою.

І він починає лічити.

Повільно вимовляє цифри, прислухаючись до власного голосу, що дивно лунає у тиші підземелля. Нас іде.

Карцов сидить на камені, підтягнувши до підборіддя ногу. Долонею злегка ляскає по скелі, відбиваючи ритм лічби. І ввижається йому: хтось оддалік підтримує лічбу гучними ударами в такт.

До цифри шістсот, якою закінчується перший десяти-хвилинний відпочинок, лишається небагато. Остання цифра, останній удар рукою об скелю. Тиша…

Хочеться їсти. Деякий час він стримується, оце тепер уже не в змозі обманювати себе. Міг же він жбурнути не три грудочки цукру, а чотири чи п'ять. Ось він і з'їсть ці «зайві» грудочки.

Обережно кладе цукор у рот. Як хутко він тане!..

Тепер другий кубик.

Та цукор лишається в руці: десь недалеко, один за одним, лунають глухі, ритмічні удари.

Акустичний ефект? Ні, хтось довбе скелю.

Ось стукіт припинився. Хвилинна пауза, і удари поновлюються в тому самому темпі.

Хто ж стукотить і де? Може, на скельній верховині? Ні, не схоже: звуки чути збоку, немов із схилу. Та скельні боки стрімкі, майже неприступні. «Ось тому їх і довбають», — відповідає собі Карцов.

Уява малює картину: чоловік насилу видерся на скелю і готує собі сховище. Хто він? Напевно, той самий плавець з остенем. Пливе до підводного човна! Дурниця, нема човна. Висновок про те, що він десь тут, було зроблено механічно, під впливом Абстових «визнань». Звичайно, Абст брехав — човен пішов.

А як же підводний мисливець? Звідки він узявся? Та з того ж таки човна. Його випустили з нього, але в призначений час він не повернувся — збився з курсу, забарився. Мало що! Човен не діждався його, відплив — на базі зчинили тривогу, і він хутко залишив небезпечний район.

Отож, один з диверсантів лишився. Впевнившись, що човна нема, плавець доплив до скелі, відшукав на схилі щілину, і ось довбає її, готує собі схованку.

У нього є остень, він б'є рибу, йому не загрожує голодна смерть. Він терпляче ждатиме човна, котрий, напевно, повернеться.

Карцов прислухається до ударів, і йому здається — бачить плавця. Той усе ще в гумовому костюмі. Шолом, дихальний апарат і ласти скинув, вони лежать осторонь. Тут же недоїдена риба. Він їв її сирою, бо в нього нема вогню. Та й не наважився б він розпалювати вогонь перед очима ворога, навіть якби були у нього сірники й паливо…

Роздуми Карцева обриваються. Йому стає холодно. Причім, як не дивно, мерзне лише правий бік. А якщо повернутися?.. Так, тепер мерзне лівий. А ось і легенький вітерець. Отже, повітря в гроті рухається?

Але звідки тут вітер? Мабуть, усьому причина вода в скельному басейні. Під час припливу вона діє як поршень, виштовхуючи з підземелля зайве повітря.

Де ж отвір, через який вентилюється грот? Він, мабуть, там, куди тягне вітерець. До речі, удари теж чути звідти.

Карцов підводиться.

Ідучи у напрямку повітряного струменя, він має побачити отвір на схилі гори. Тоді не доведеться вплав огинати скелю, дертися вгору по кручі.

Та біля виходу ворог, і в нього остень. Що ж, не беззбройний і Карцов.

Час збігає, а він вагається. Ну, а якщо плавець — його давній знайомий? Карцов вражений таким простим здогадом. Звичайно, це Абст. Його ж і кинули фашисти, тікаючи на підводному човні!

Карцов лежить на краю кручі, лежить нерухомо, приголомшений тим, що несподівано побачив на власні очі. Та все по порядку.

Він довго повз, орієнтуючись по маловідчутному повітряному струменю. Раптом майданчик змінився на тунель — Карцов почав наштовхуватися руками на стіни. Згодом тунель перетворився на вузький лаз, дно якого було вкрите гострими виступами. Він обдирав коліна, та ліз далі.

Поворот, ще поворот, потім закрут тунелю, мало не в зворотний бік, — і він, стогнучи, притискає долоні до очей.

Кілька хвилин лежав долілиць, боячись повірити, що знову побачив світло. Так, перед ним був отвір. Звідти струмувало світло і чулися удари: чіткі, гучні…

Заспокоївшись, Карцов підтягнувся на руках, обережно зазирнув у пролом.

Він гадав, що знайшов вихід з підземелля. Але не побачив ні неба, ні сонця. Тунель вивів його до нового гроту.

Це дуже велика, майже кругла скельна порожнина. Внизу ледь-ледь плескотить вода, освітлена прожекторами, — вони прикріплені до стін і спрямовані вниз. Верх підземелля губиться в темряві.

Карцов прикипів поглядом до лагуни. Під водою щось рухається. Якась тінь підіймається з глибини. Щосекунди вона виразніша.

Тінь біля самої поверхні. Ще трошки, і з-під води виринають дві людські голови, одна за одною, обидві — в чорних очкастих шоломах.

Люди спливають. Ось видно їхні плечі, груди. Вони пливуть впритул, не змінюючи дистанції, немов сидять на гігантській рибині.

Карцов не відразу помічає, що з безодні виринуло ще три «вершники». Ставши в кільватер до двох перших, вони також рухаються лагуною.

Зменшивши швидкість, плавці дісталися до протилежного краю підземного озера, де стрімкі скелі утворюють щось схоже на майданчик. Тут спалахує світло. Тепер видно опущений у лагуну трап, ніші в стіні, стелажі, якісь ящики.

Біля стелажів працює чоловік, ударами кувалди заганяючи в скелю залізний костиль. Ці звуки й вели Карцева по скельному лабіринту.

Ось з печери виїжджає колісний кран. Він наближається до води, нахиляє стрілу й витягає з лагуни грубий циліндр. Ніс циліндра заокруглений, в середній частині — сидіння і щось схоже на козирок перед ними. А на кормі виразно видно стерно. Сумнівів нема — це торпеда, пристосована нести на собі людей.

Тим часом кран розвернув торпеду, відкотився назад і поклав тягар на стелаж у глибині майданчика. Йому допомагають плавці, що вже вилізли з води й поскидали шоломи та ласти.

Кран повертається і витягає другу торпеду. Та що це? В повітрі дві торпеди, підвішені одна над одною. У верхній прорізано кокпіт, і в ньому сидить людина, закрита прозорим обтічником.

Робота триває. Незабаром кран підіймає ще два сталевих циліндри.

Торпеди встановлено на стелажах. Плавці вилізли, кинули шоломи і респіратори.

Прожектори гаснуть.

Темрява.

Восьмий розділ

Тіло важке, болить. Це значить: спав мало, не відпочив. Негайно спати, наказує сам собі Карцов, спати, набиратися сил, енергії, бо завтра… Але що буде завтра? Настане ранок — і в гроті спалахне світло, почнеться рух. А потім? Потім вогні погаснуть і знову буде ніч, яку він зустріне, знеможений спрагою та голодом.

Чи розумно ждати? Чи не краще діяти, поки ще не втрачено гостроти мислення, не вичерпано сили?

Внутрішній голос підказує: спустись до води, перепливи лагуну і вийди там, де було піднято торпеди, — в цьому місці і тепер видно слабкий відблиск світла. Не зволікай, і тобі пощастить здобути їжу, прісну воду, а можливо, навіть зброю. Поспішай, поки навколо темрява та спокій. Не жди, не гай часу, бо завтра може трапитися таке, що ти втратиш шанси на порятунок!..

Голос цей такий вимогливий і наполегливий, що Карцов мимоволі сповзає до краю розколини.

Ось він уже на краю урвища. Ноги спущено до води, котра має бути десь поряд…

Отямившись, він ривком підтягує коліна, задкує. І важко дихає. Подумати тільки, мало не опинився в засідці! Варто спуститись у воду, і він ніколи не знайде дороги назад…

Хвилину тому йому було жарко. Тепер вологість проймає спину, розпливається по ребрах. А в роті немов стручки перцю — язик, піднебіння, гортань палають вогнем. Здається, все б оддав за кухоль прісної води!

Запалена уява малює картину: стіл, застелений білою холоднуватою скатертиною, на столі запітнілий глечик з водою, в якій плавають крижинки…

Де взяти воду, без якої він, здається, і справді збожеволіє?

— Спати, — вперто бубонить Карцов, лягаючи в розколині, — спати!..

Його розбудило світло — пульсуюче, надзвичайне. Карцов обережно визирає з-за скелі. Верхівка грота охоплена полум'ям. Вогняні хвилі — червоні, жовті, фіолетові — мчать назустріч одна одній, зіштовхуються і щезають, щоб одразу виникнути знову. Часом здається: вгорі палає рідкий метал, ось-ось він рине у воду, і тоді страшенний вибух на порох розвіє і грот, і скелю…

Звичайно, Карцов знає про сталактіта. Але як порівняти лаконічні рядки шкільних підручників з тим фантастичним видовищем, що відкрили його очам промені прожекторів, спрямовані в склепіння підземелля!

А в гроті працюють. Біля стелажів, де, немов гігантські патрони в обоймі, лежать рядом торпеди, порається бородатий — той, що вчора орудував кувалдою. Він у фуфайці і в'язаних штанях, у вовняній фесці та м'яких повстяних черевиках. На ньому пасок з великим пістолетом у розстебнутій кобурі.

Кран, що витягав торпеди, стоїть на краю майданчика. За його важелями другий мешканець підземелля. Стріла крана нахилена до води. Туди ж дивиться і крановщик. Ось він щось побачив, побіг до тунельного входу, перемкнув важіль у стінній коробці. Стадо ще світліше, спалахнув спрямований униз прожектор.

Тепер і Карцов помічає тінь, що рухається в глибині лагуни. Тінь збільшується, стає виразнішою. Незабаром випливає предмет, схожий на велику сигару. Торпеда, така сама, як і ті, що лежать на скелі? Ні, сигара, що виринула з води, набагато коротша. І позаду пливе чоловік. Карцов бачить довгі ручки, за які тримається плавець, у торці сигари — прикриті захисними кільцями гвинти, що спінюють воду. Підводний буксирувальник!

Сигара й чоловік наближаються до скелі, де напоготові стоїть кран. Буксирувальник уповільнює рух. Плавець чіпляє за гак стріли тросову петлю і подає знак крановщикові.

Карцов жде: ось-ось кран підніме сигару.

Але буксирувальник рухається далі і незабаром опиняється біля трапа. Тут плавець лишає свій апарат і підіймається на скелю. Дужий, гнучкий, в еластичному костюмі, з якого стікає вода, в перетинчастих ластах на ступнях, він скидає пасок з вантажами, респіратор і сідає на камінь. Карцову добре видно його лице — молоде, вродливе, але напрочуд мляве. Сівши, чоловік завмер, ніби раптово замислився.

Тим часом стріла крана йде вгору і витягує з води щось дивне. У повітрі гірлянда великих гумових мішків, туго напханих і обв'язаних тросом. Кран розвертається і кладе їх на майданчику.

Одразу ж з глибини випливає другий буксирувальник з плавцем, а за ним ще п'ять буксирувальників. Один за одним вони підпливають до майданчика, тягнучи за собою мішки. Спритно працює крановщик. Невдовзі весь вантаж піднято і складено на скелі. А віддалік сидять семеро плавців — молоді, в однакових костюмах, однаково байдужі та мляві…

На майданчику з'являється ще хтось. Жінка!

Вона вийшла з тунелю. На ній широка синя куртка, жовті в'язані штани, м'які черевики й пасок з пістолетом у розстебнутій кобурі.

Підійшовши до плавців, вона виймає з торбинки, що висить через плече, брикети, кожен завбільшки з долоню, розподіляє їх.

— Їжте!

Водолази розривають паперову обгортку.

— Швидше! — вимагає жінка, плеснувши в долоні, як це роблять, коли розмовляють з дітьми. — Швидше, у вас мало часу!

Плавці запихають їжу в рот. Дивно, вони не змінили пози, не зробили жодного зайвого руху, тільки розірвали обгортку і поклали в рот по шматку страви. Їхні щелепи працюють, а очі, як і раніше, дивляться в далечінь.

— Скиньте ласти! — наказує жінка, коли водолази поїли.

Плавці нахиляються, розшнуровують ласти, стягують їх і кладуть осторонь.

— Встаньте і йдіть!

Вся група підходить до мішків, бере дві в'язки і щезає в тунелі.

Незабаром люди повертаються, щоб узяти новий вантаж.

Ось вони віднесли уже всі мішки. Плавці сідають відпочити.

Жінка обертається до крановщика.

— Сигарету, Вальтер! — весело каже вона, скинувши шапочку і поправляючи світле волосся.

— Прошу, фрейлейн Рішер. — Крановщик виймає пачку.

— О, «Люкс!» Де роздобули?

— Все там же. — Крановщик, лисий чоловік з рухливим лицем і довгою шиєю, що стирчить з занадто широкого коміра светра, киває головою, зітхає. — Там же, фрейлейн: у себе в шафочці. Але запаси — на жаль! — кінчаються.

Жінка бере сигарету.

— А мої запаси вже давним-давно — ф'ють! — свиснувши, вона показує рукою вгору.

— Треба бути ощадливішою, — повчально говорить крановщик.

— Е, дурниця! — Жінка сильно затягується. — Незабаром у мене буде скільки завгодно і сигарет, і сонця, і всього, що мені заманеться!

Крановщик скочив із сидіння своєї машини.

— Їдете?..

Чоловік, котрий увесь цей час возився біля торпед, почав одягатися для спуску під воду: натягнув і зашнурував ласти, пристебнув пасок з вантажами, перевірив респіратор. Зачувши останні слова жінки, він вийшов на середину майданчика. Це здоровань з короткою рудою бородою. Ось він узяв у крановщика сигарету, закурив, випустив хмарку диму.

— То, значить, їдете? — каже він густим басом. — Домоглися свого. Ну, а хто буде за вас? Сам шеф?

В його голосі погано прихована досада. Взявши руки в боки, він похитується на широко розставлених ногах, морщить чоло.

— Це ж ненадовго, Глюк. — Жінка знизує плечима. — Тиждень, ну два. А потім у вас буде новий лікар, набагато досвідченіший.

— Еге ж, — непевно каже Глюк і спльовує. — Ну що ж, щасливої дороги, коли так… — Він обертається до плавців, які так само сидять на камені. — Гей ви, вставайте!

Ті слухняно підводяться.

— Взяти дихальні апарати! — командує Глюк. — Хутчій, апарати!

Підходить жінка.

Вона перевіряє, як водолази наділи паски з вантажами, пристебнули ласти, відкрутили вентилі кисневих балонів і наповнили повітрям дихальні мішки респіраторів.

— Лишилося два рейси, — голосно каже жінка, — ви чуєте: два рейси! Тепер — у воду!

Плавці в лагуні, де вже плаває рудий Глюк. Працюють мотори буксирувальників. Маленький загін іде під воду.

Протягом кількох хвилин жінка та крановщик тихо розмовляють, потім зникають у тунелі. Прожектори гаснуть. Карцов знову в пітьмі.

Звідки доставлено мішки і що в них? Напевно, харчі, зброя, вибухівка. Отже, поблизу склад, що постачає мешканців підземелля? Легко сказати — склад! Можна не сумніватися, що на десятки миль навколо кожен вершок суходолу контролюють господарі військово-морської бази. Та склад є, і він недалеко: плавці вже побували в ньому і до вечері повинні зробити ще два рейси.

Карцов думає про водіїв буксирувальників. Дивні люди — дужі, молоді і… якісь апатичні. Втомились? А може, чимось заклопотані?

Безперечно, в гроті загін гітлерівських плавців, навчених діяти під водою. Сховище вибрано вдало: що може бути безпечніше за самотню голу скелю, котра вічно стирчить перед базою й давним-давно намуляла всім очі! На неї, звичайно, не раз висаджувалися моряки союзників, облазили скелю вздовж і впоперек. Але їм і на думку не спало, що скеля, точніше, порожнини в ній стали пристановищем фашистських піратів.

Авжеж, звідси й діяли люди, що висадили в повітря крейсер і док. Абст брехав, запевняючи, що їх доставив підводний човен.

Підводний човен… Стоп!

Тільки тепер Карцов зрозумів, який «склад» постачає мешканців підземелля. Це підводний човен, що потай пробрався в район скелі, ліг на грунт, а тепер, діждавшись ночі, виплив і розвантажується. До речі, чи не на цьому човні збирається мандрувати на материк жінка, що тільки-но зникла у тунелі?

Отже, вивантаживши мішки і взявши на борт пасажирку, човен піде. Шлях його лежатиме до Німеччини. А втім, йому зовсім не обов'язково плисти так далеко. Найімовірніше, човен рушить до однієї з таємних баз постачання фашистського флоту, розкиданих по багатьох морях. Там він навантажиться і знову візьме курс до самотньої скелі.

Непомітно минає час. Карцов задрімав.

І знову в гроті світло: спалахнув прожектор, промінь якого спрямовано на воду. Один за одним випливають з глибини буксирувальники. Незабаром вони біля трапа. Кран рухається, спускає стрілу.

Раптом лунає пронизливий зойк сирени. Миттю гасне світло.

Аварія чи сигнал небезпеки?

Та що може загрожувати сховищу, одягнутому в міцну кам'яну броню?

Сирена вмовкає. Тоді стає чути віддалений рокіт турбін військового корабля. Щосекунди рокіт гучнішає, обертається в гуркіт, потім слабшає і затихає: корабель, проминувши скелю, пливе геть. І тоді наче відновили показ фільму: спалахнув екран, плавці зарухалися в кадрі, кранова стріла нахилилася й потягла з води в'язку мішків…

Коли настане темрява, вирішує Карцов, треба пробратися на протилежний бік лагуни, щоб добути воду, зброю, харчі. Для цього слід було залишити орієнтир, по якому, повертаючись у темряві назад, він знайде вихід з розколини. Але Карцов уже знає силу припливу. Він розуміє: будь-який залишений на скелі орієнтир хутко опиниться під водою або високо над нею. Коротше, лишити розколину й спуститися в лагуну — значить попасти в пастку, бо дороги назад не знайти.

Проте він приречений і тоді, якщо сидітиме в сховищі. Як же бути?

І Карцов зважується на ризикований крок.

Він знімає штани, акуратно розстеляє на скелі і ножем викроює з них вузькі довгі смуги. Треба нарізати якнайбільше смуг, зв'язати їх і спустити в лагуну. Стрічка буде досить довга і досягне води на найнижчій точці відливу. Тоді можна сподіватися, що, повертаючись, він намацає орієнтир.

Намацає! Плисти доведеться вздовж стіни грота, плисти довго і в темряві, безперервно торкаючись рукою скелі. Станеться диво, якщо пальці відчують в якійсь тріщині смужку тканини.

Все це Карцов розуміє. Але він намагається не думати про фіаско. Та й чи варто думати про повернення до сховища, коли невідомо, що жде його на майданчику і в тунелі.

Дев'ятий розділ

Відтоді як погасли прожектори і стало темно, Карцов лічить секунди. Певно, години досить, щоб мешканці гроту вгамувалися, заснули. Якщо прождати довше, то він може не встигнути повернутися затемна. Отож година. Три тисячі шістсот секунд, котрі він у думці одлічує, намагаючись не помилитися й не поспішати.

Час відміряно.

Карцов обережно сповзає до води, раз у раз простягаючи руку і торкаючись орієнтира. Стрічка вийшла довга. Це трохи заспокоює.

Ось і вода. Прихилившись до скелі, він востаннє обмацує себе. Ніж, що його подарував Джабб, — найбільша коштовність — надійно прив'язано до трусів. У задній кишеньці плитка шоколаду. Одну плитку він з'їв, коли лаштувався в дорогу, другу зберіг. Зараз з'їсть і цю, хоч йому здається — почуття голоду притупилося, він міг би й потерпіти. Але шоколад з собою не візьмеш — гумовий мішечок розірвано, у воді плитка розтане. А лишати в розколині безглуздо: шансів знайти дорогу назад майже нема.

Карцов обережно кладе шоколад у рот. Цієї ж миті щелепи гарячково стискаються. Давлячись, він ковтає всю плитку. Який же він голодний!..

Та час рушати. Розслабивши коліна, Карцов тихо, грудьми лягає на воду. Йому здається, він у теплій ванні. Так, тільки тепер він відчув, як змерз у гнилій вогкості підземелля.

Пливе навпрошки де малопомітної світної плями на протилежному боці лагуни. Руки й ноги нечутно працюють на глибині. Водяні струмені пестять тіло, вимиваючи втому, холод. Стає тепліше. Сили дедалі більше. Хочеться швидше доплисти, вилізти на майданчик, діяти!

Світна пляма недалеко. Уже можна розгледіти контур майданчика. Проте незабаром Карцов знову поринає в темряву: мабуть, він упритул підплив до майданчика, ребро скелі заступило тунельний отвір та світло, що линуло звідти.

Він не помилився — ще трохи, і пальці витягнутої руки торкнулися стіни.

Мети досягнуто. Тепер треба знайти трап. Без трапа на майданчик не піднятися — він занадто високий.

Де ж трап?

Йому здається — трап лівіше.

Він пливе в потрібний бік, ні на мить не одпускаючи стіни.

Двадцять гребків, сорок, сто… За розрахунками пройдено достатньо, а трапа нема.

Куди ж він подівся? А що як його підняли? Ні, це виключено. Карцов стежив за майданчиком, доки не погаснули вогні, і добре пам'ятає: до трапа не підходили. Може, його втягнули на скелю уже в темряві? Дурниця! Трап десь тут.

Повернувшись, він повільно пливе у зворотний бік, безперервно обмацуючи скелю. Час іде. Карцов проплив уже метрів півтораста, а то й більше. Трапа нема.

Тепер він почав хвилюватися. Або неточно вийшов до потрібного місця, або проґавив момент, коли трап підняли.

Обмацуючи рукою скелю, наштовхнувся на забитий в розколині великий металевий костиль з кільцем, від якого навкіс під воду йде сталевий трос. Навіщо він тут? Тримає щось на дні? Ні, не схоже — трос простягнувся занадто полого. Цілком імовірно, це орієнтир для тих, кому потрібно вибратися з лагуни на вільну воду.

А втім, Карцову не до троса. Він шукає трап.

Може, краще не квапитись і повернутися до свого сховища? Там він одпочине, діждеться світла, запам'ятає в районі трапа якийсь надійний орієнтир, щоб наступної ночі зробити нову спробу…

Торох! Карцов об щось стукнувся головою. Удар такий сильний, що, здається, хруснули шийні хребці. Це трап! Він наштовхнувся на боковину трапа.

Кілька хвилин витрачено на те, щоб віддихатися. Тримаючись за круглу металеву сходинку, він одв'язує та розкриває ніж, повільно підіймається з води.

Сходинка, друга, третя… А ось. і майданчик. Він у слабкому, тьмяному світлі, що лине з глибини тунелю. Ліворуч — торпеди на стелажах. За ними ще стелаж; на полицях складено якесь майно.

Ще дві сходинки. Тепер він по пояс над майданчиком.

Кут зору змінився, і він бачить… бачок! Невеликий хромований бачок, укріплений у звичайній ніші, котрих багацько в стіні поблизу тунелю.

Не можна поспішати: мокрі ноги лишатимуть сліди, і якщо хтось прийде… Ледве стримуючи нетерпіння, Карцов долонями розтирає підошви, із запалом тре ногу об ногу. Здається, минула вічність, поки вони просохли і Карцов ступив на майданчик.

Він біля бачка, береться за кран, підставляє губи — і дістає удар в гортань. Удар, що супроводжується сичанням та тріском. Не одразу й збагнеш, що вода в бачку під тиском, газована.

Карцов закрутив кран, прислухався. Тиша. Тоді він знов обережно трохи відкриває кран і з насолодою п'є найчудовіший з напоїв — прісну воду.

П'є, захлинаючись, зупиняється, щоб перепочити і прислухатися, знов підставляє рота під водяний струмінь. Здається, що напився, але минає хвилина, спрага повертається, і він в котрий раз припадає губами до крана.

Нарешті примушує себе повернутися спиною до бачка.

Просто очей торпеди на стелажах. Та вони без детонаторів. А де ж детонатори? Йому потрібен хоча б один. Під час вибуху однієї торпеди детонує решта, і тоді злетить в повітря все це чортове підземелля.

В пошуках детонаторів він обмацує майданчик. Дарма. Є торпеди, ласти, ще якесь майно, навіть підводні буксирувальники — в останній момент він знайшов їх у далекому від тунелю кутку. Все це не охороняється. І жодного детонатора чи дихального апарата.

Біля тунельного входу вмуровано в стіну лист заліза. Ось і клямка, а під нею — пластинка, що прикриває замкову щілину. Двері в інше приміщення? Та вони занадто малі. Чи це не сейф, де зберігаються детонатори?

Пересуваючись майданчиком, Карцов ні на мить не припиняє спостережень за вихідним отвором тунелю. Тунель — головна небезпека. В будь-яку хвилину звідти можуть прийти мешканці підземелля.

Поблизу стелажа з ластами нове заглиблення в стіні. Ого, ще стелаж! Тут на розпірках висять гумові костюми, а внизу складено глибиновимірювачі і підводні компаси, годинники та ліхтарі в водонепроникних футлярах. Осторонь — купка брезентових пасків з вантажами, в'язані фески, панчохи. Словом, на майданчику є все, що може знадобитися легкому водолазові. Бракує дихальних приладів та детонаторів. А без них усе це не варте й копійки.

Кроки! Чкурнувши за торпеди, Карцов завмирає.

З тунелю виходить чоловік. На майданчику темно, але невідомий проходить поблизу, йде повільно, і Карцов може розгледіти його. Чоловік зовсім голий!

Незнайомець прямує на край майданчика. Ось він підійшов до трапа, обійняв руками поруччя…

— Зігфрід!

Це гукнула жінка — та, котру крановщик звав фрейлейн Рішер. Карцов і не помітив, як вона з'явилася на майданчику.

— Стій, Зігфрід! — наказує Рішер.

Вона біжить назад до виходу тунелю, вмикає прожектор і повертається. Через плече в неї висить уже знайома Карцову велика сумка, а в руках — портативна кінокамера. Націливши об'єктив на голого, Рішер натискує спуск.

Камера сюрчить. Не відриваючись од неї, Рішер то відступає, то наближається до чоловіка, заходить збоку, ззаду, знімаючи його з різних ракурсів.

Спершу чоловік стоїть нерухомо, байдуже дивиться перед себе. Та ось він починає виявляти ознаки занепокоєння: озирається на всі боки, стискає і розтуляє кулаки, тупцяє, щось бубонить. Зітхнувши, нерішуче йде до води.

— Назад! — наказує Рішер, знімаючи далі. — Назад, Зігфрід, додому! Швидше йди спати!

Чоловік покірливо повертається і шкутильгає до тунелю. Жінка подає йому руку, в котрій затиснуто якийсь предмет.

— Візьми!

Чоловік прискорює ходу.

— Візьми! — владно повторює Рішер.

Голий зупиняється. Рішер підходить до нього. Карцов чує, як чоловік шматує папір, плямкає.

— Добре, — каже Рішер. — А тепер — спати. Спати, Зігфрід. Мерщій у ліжко!

Чоловік зникає в тунелі.

Кілька секунд Рішер дивиться йому вслід, гучно зітхає, затуляє долонями лице. До Карцова долітає схлипування.

— Боже, — шепоче Рішер, — боже праведний, змилуйся наді мною!..

А потім відбувається уже зовсім дивне. Несподівано вона підходить до води, хапає все, що лежить у її великій сумці, жбурляє в лагуну.

— Ось, — кричить вона голосом, що зривається, — ось тобі, ось!..

З цієї сумки Рішер викидала харчі, якими годувала пірнальників. Тепер Карцов розгледів, що це — брикети, загорнуті в папір. Схожі на голландський шоколад. Німці дають його своїм льотчикам та морякам, і він як трофей частенько дістається радянським воїнам.

Подумати тільки, шоколадні плитки плавають десь поряд!

Тим часом Рішер випорожнила сумку й повільно пішла геть. Голова її нахилена, руки стомлено висять вздовж тіла.

Недалеко від тунельного входу вона ховає кінокамеру. Саме ховає: спускає в розколину і закидає отвір кам'яними уламками.

Потім гасить прожектор і йде.

Зачекавши, Карцов крадеться до трапа. Біля самої скельної кромки в щілину впало два брикети в червоно-білому папері. Він бере один, — розриває папір. Ні, це не шоколад. На долоні брусок легкої жовтавої речовини з тонким фруктовим ароматом.

Покуштувати?

Несподівано в свідомості постають нерухомі обличчя плавців, їхні порожні, мертві очі. І особливо ясно він бачить чоловіка, що тільки-но зник у тунелі. Рішер годувала його отакими брикетами, вона була дуже наполеглива… Тим, що буксирували циліндри та мішки, теж давала цю їжу…

Жбурнувши у воду жовтий брусок, Карцов довго тре пальці об камінь.

Десятий розділ

Бічне відгалуження тунелю. Печера в печері. Щось схоже на камеру в скелі. Середину приміщення займає довгий стіл, оббитий цинком. У кутку біля дверей дві шафи із скляними боковинами, заставлені хірургічним інструментами та медикаментами. Обстановку доповнюють кілька табуреток — металевих, пофарбованих білим. А на тросі, протягнутому від стіни до стіни, — велика лампочка з відбивачем, що спрямовує світло на стіл, тоді як стіни та склепіння затінено.

У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник — скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.

Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.

Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.

Карцов спустився у воду і поплив на світло.

Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.

Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.

Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.

— Шеф, — неголосно сказав він, — схоже, що Рішер знову…

— Що? — Абст обернувся до нього. — Знову істерика?

— Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.

— Поклич її, Глюк.

— Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..

Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.

— Можете сісти, — сухо кидає Абст.

Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.

Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.

— А тепер кажіть. — Абст закидає ногу за ногу. — Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.

— Човен… пішов, — шепоче Рішер.

— Так, пішов. — Абст облизує губи. — Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.

— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!

— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

— Я вас просила…

— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

— Виникли обставини… Я не міг, Марто.

— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви — німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.

— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.

— Отрута? — неголосно каже він.

Абст коротко киває.

— Встигла?

— Ні…

— Що ж тоді з нею?

— Ще не знаю, — Абст оддає йому склянку. — Закинь подалі. Вертайся з носилками.

Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.

Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.

— Що з вами?

— Ноги… — зойкнула Рішер. — Я не відчуваю ніг!

І знову втрачає свідомість.

Біля дверей шурхіт. Це повернувся Глюк. Він прийшов не сам. З-за його плеча виглядає крановщик.

— Ну то що з нею, шеф? — запитує Глюк.

— Відібрало ноги.

— Хай йому дідько! Завжди клопіт з бабою. Тоді теж була істерика, тиждень лежала, не маючи сили вимовити слова. Тепер — ноги!.. Як же ми будемо самі?

— Не знаю.

— Без лікаря загинемо, шеф. Чи кинете геть усе й будете тягти за неї?

Абст виймає пістолет з кобури на паску Рішер.

— Візьміть її, покладіть у ліжко і повертайтесь.

Глюк та крановщик стягають жінку з столу, кладуть на носилки й виходять.

Одинадцятий розділ

Крановщик та рудобородий повернулися до печери й розмовляють з Абстом. Говорить крановщик. А втім, тепер Карцову зрозуміло, що підняття, з води вантажів та буксирувальників — побічне заняття цього невисокого, рухливого чоловіка. Головна його спеціальність — радіо: мешканці грота зв'язані із своїми хазяями в Німеччині і, крім того, мають контакт з військово-морською ворожою базою. Там діє їхній агент. От про нього й доповідає зараз радист, точніше, про його повідомлення, прийняті під час останнього радіосеансу. Крановщик доповідає про великий конвой союзників, який от-от має пройти повз базу. Далі — повідомлення про висновки спеціальної комісії, що вивчала наслідки нещодавньої диверсії. Агент твердить: підірваний крейсер посаджено на грунт. Для ремонту його потрібно три місяці. Проте єдиний док, що міг би прийняти крейсер, також виведено з ладу. На ремонт піде стільки ж часу. Отже, півроку на док і корабель, в якому треба залатати велику пробоїну та відремонтувати головні двигуни.

Абст слухає неуважно, наче все, що розповідає радист, він уже знає. Сидить на табуретці, боком притулившись до стіни, немов дрімає.

Радист просить дозволу курити й розповідає далі.

— А засуджений намагався тікати!

При цьому він звичним рухом руки відтягує і без того занадто широкий комір светра, хитає головою на довгій шиї. Голос у нього високий, ламкий, немов у підлітка. Перед кожною фразою, він гучно втягує повітря, як це роблять, коли болять зуби, потім випалює фразу одним подихом, наче боїться, що йому не дадуть говорити.

— Що? — Абст випростовується. — Я не розчув. Ви сказали: втік?

— Намагався, шеф. — Радист жмуриться, долонею тре лисину, пересмикує плечима. — Стрибнув за борт, коли його вели в гальюн. Це сталося вночі.

— Та не поспішай, — бурчить Глюк. — Повільніше кажи, Вальтер!

— Роззява вартовий вивів його…

— Він утік? — перепитує Абст.

— Де там!.. Вартовий ще в повітрі прострочив його з автомата. Хлопець каменем пішов на дно. — Шарпнувши комір светра, Вальтер сплескує долонями і вигукує: — Я гадаю, це був німець, шеф. Так, так, німець, і ніхто більше!

— А як вважає агент?

— Передав повідомлення — і край!

Карцов затамував подих, аби почути все, що буде сказано про його втечу. Та Абст міняє тему розмови.

— Що з італійцями? — питає він. — Учора ви доповідали: човен має прийти через тиждень. Нових даних нема? Увечері в рубці були ви?

— Працювала Рішер, шеф. Та я переглянув її записи в журналі. Нічого нового.

— Італійці… — Абст дивиться на людей, що стоять перед ним. — Ви повинні знати, я давно полюю на одного з них. Уперше я побачив цього чоловіка років п'ять тому…

— Джорджо Пелла? — перериває Вальтер.

— Ви його знаєте?

— Ще б пак! — Радист зморщив у посмішці кругле жовте лице. — Прекрасний плавець, шеф! Я зустрічався з ним до війни, на матчі в Італії.

— Та Пелла не швидкісник. Я хотів сказати, він не спортивний плавець.

— Так, так, — викрикує Вальтер, — авжеж, не швидкісник! Пелла — пірнальник, шеф. У матчі він не брав участі — сидів на трибуні й дивився. А відзначився пізніше, коли ми закінчили. І як відзначився! Спортсменів на катерах вивезли в море. Вибрали чудову місцину, де вода прозора, стали на якір. І ось Пелла надів ласти, маску і, як був, без респіратора, пірнув на сорок метрів. Я очі вирячив.

Хихикнувши, радист запалює погаслу сигарету. Курить він теж особливо — тримає сигарету біля рота великими та вказівними пальцями обох рук, роблячи підряд кілька коротких квапливих затяжок, потім складає губи трубочкою і випускає довгу димову смужку.

— Мені довелося бачити його в іншій обстановці, — задумливо каже Абст. — Він поринав з дихальним апаратом… Ану, Глюк, як глибоко ви спускалися на кисні?

— Нижче тридцяти не ходив[26], — басить рудобородий. — Чув, ніби декому щастить пірнати на сорок метрів. Та я не можу. Якось спробував, ледве не опинився на тому світі. Вальтер мене витягнув.

— Ну, то знайте: Пелла пірнав на сто п'ять метрів!

— З кисневим приладом?

— На ньому був респіратор тригодинної дії. На вигляд — звичайний…

— Брехня! — махає рукою Глюк. — Той, хто розповідав вам про це, безсовісний брехун!

— Глюк має рацію, шеф, — квапливо підтакує радист. — Ставлю бочку найкращого баварського пива проти одного вашого кухля, що вас ввели в оману.

— Та я все бачив на власні очі, — посміхається Абст. — І він сказав, що може спуститися ще глибше, метрів на півтораста.

— Як йому пощастило? — белькоче Глюк.

— Не знаю, хоч і здогадуюсь. — Абст замислюється. — Це не все. Слухайте, що було далі. Пробувши під водою хвилин двадцять, він хутко виплив. Розумієте: виплив без зупинок для декомпресії[27]!

Глюк стоїть, роззявивши рота, розгублено ворушачи пальцями.

Радист, смикнувши плечем, підскакує до Абста:

— Як же він міг? Глибина сто метрів… Та ще пробув там двадцять хвилин. Важкий водолаз підіймається з такої глибини дуже довго. Кілька годин!

— Пелла виплив на чверть години. І потім усміхався, жартував. А тоді прив'язав до свого респіратора динамітний патрон і шпурнув апарат далеко в море. Вибух — і респіратора як не було!

— Отже, вся справа в приладі: якої він конструкції, яку має начинку? — питає Глюк.

— Думаю, не тільки в цьому. Але скоро ми все взнаємо. І якщо нам поталанить… Словом, нарешті Пелла у мене в руках!

— Ми виб'ємо з нього все, — посміхається рудобородий. — Він не перший!

— Тепер про Рішер, — каже Абст. — Вона в тяжкому стані… Наскільки я міг визначити, параліч обох ніг. За цих обставин я бачу єдиний вихід. Ви, Глюк, контролюватимете плавців, перетворившись на пильну няньку.

— Але…

— Ви перериваєте мене, Глюк!

— Вибачте, шеф.

— Я розумію всю складність завдання, — веде далі Абст. — Тільки досвідчений лікар може впоратися з двома дюжинами істот, у кожному з яких дрімає звір, готовий вчепитися тобі в горлянку.

Саме так, шеф! У цьому весь сенс.

— Як бачите, я нічого не приховую. Ви повинні знати, який тягар берете собі на плечі. Та, гадаю, все обійдеться. Перші дні я буду невідступно з вами, навчу контролювати за ними, і діло піде. Головне — не ловити гав, бути насторожі.

Абст запитально дивиться на помічника. Той нервово ходить з кутка в куток.

— Ну, — питає Абст, — як ви вирішили?

— Не можу, шеф. — Глюк не приховує остраху. — Годувати їх і підганяти — найлегше. Головне ж, ви знаєте, не це… Головне, щоб вони не сказилися. Рішер намагалася вчити мене, як ви й наказували. Де там! Боюсь, шеф. Боюсь схибити, прорахуватися, А ви знаєте, до чого це приведе!

— Так, — Абст морщиться, начебто в нього болить голова. — Отже, відмовляєтесь? Гаразд, тоді ними займуся я.

— Це не вихід. Треба радирувати, щоб надіслали заміну.

— Звичайно, лікаря ми викличемо. Але доведеться ждати місяць, а може й більше. Місяць я нічого не робитиму… Глюк, ви повинні погодитись!

— Не наполягайте, шеф. Я дивлюсь їм в очі, і моя душа холоне. Що завгодно, тільки не це!

— Та даю слово: я не залишу вас ні на день.

Глюк похмуро мовчить.

Абст підводиться.

— Вирішено, — закінчує він. — До приїзду лікаря ми припиняємо бойову роботу.

І він іде.

Радист, котрий протягом усієї розмови нетерпляче ждав, швидко обертається до товариша.

— Дурень! — вигукує він.

— Хто?

— Хто дурень? — перепитує радист. — Та це абсолютно ясно. Звичайно, ти, Густав Глюк. Зачекай, шеф пригадає тобі!

— І хай, — похмуро мурмоче рудобородий, — хай пригадає. Гірше не буде.

— Ат, дурниця! — Радист витягає з кишені штанів плоску металеву коробку з карамеллю, довго перебирає цукерки пальцем. — Дати тобі, Густав?

— Та йди ти з цією гидотою! — обурюється Глюк.

Вибравши зелену цукерку, радист спритно кидає її в рот, ховає коробку до кишені.

— Треба берегти себе, — повчально каже він. — А то куриш і куриш. Я ось чергую: сигарета — цукерка… Може, дати м'ятну?

Рудий гидливо спльовує.

— Ну, як хочеш. Слухай. Я знову щодо цих… Ти, Густав, будеш не сам. Я завжди поруч. Удвох ми сила! Якщо трапиться щось, легко перестріляємо все стадо. Я, коли говорити відверто, зараз про інше турбуюсь. — Вальтер починає шепотіти. — Бач, сьогодні вибрав хвилину й послухав ефір. Закортіло дізнатися, що коїться в світі…

— Та не тягни!

— Вони знову бомбили Гамбург!

— Хто?

— Американці, хто ж іще! — Радист випльовує цукерку. — Триста «фортець» висіли над містом. Там таке робилося!..

Замовкнувши, він очікувально дивиться на співрозмовника. Той не відповідає.

— І на сході не дуже блискуче… — обережно додає Вальтер.

— Навіщо ти мені кажеш це? — Рудий насуплює брови. — Що ти хочеш?

— Хочу, щоб погодився.

— Ти, я бачу, хоробрий. Ну, а що, як схибимо, і вони вийдуть з-під контролю? Ану лишень заплющ баньки і уяви: пливеш на глибині, праворуч один, ліворуч — другий, та ще парочка рухається слідом. І раптом у них починається… Ти тільки уяви таке, Вальтер! — Уявляю! — Вчепившись пальцями у комір светра, радист рвучко нахиляється до співрозмовника. — Уявляю все дуже добре. Та ми з тобою розумні хлопці і «помилимося» тільки тоді, коли захочемо!.. Замкнемо їх і залишимо без їжі. Хай у них все починається. Збагнув? Плавців доведеться добити. — Радист посміхається. — Шкода бідолах, але що поробиш, коли все так сталося? –

Він бере Глюка за плечі, зазирає у вічі.

— І нас з тобою вирядять на материк: плавців нема, нам тут нічого робити! А грошей нам не позичати. Грошей купа! І ще будуть. І чистесенькі ми: ніхто нічого не знає. Ось як воно все обернеться. Поживемо, оговтаємось, а там буде видно. Війна триватиме не вічно. Треба й про себе подумати. Шкура ж у людини одна…

Рудий нерухомо стоїть посеред печери. Раптом він мотнув головою, згорбився і, виставивши кулаки, кинувся на радиста. Той задкує.

— Ну, ти, — мурмотить Вальтер, крутячи шиєю, — легше, дурню… Про тебе ж піклуюсь!

— От що… — Глюк начебто опам'ятався, гучно видихнув. — От що, цієї розмови я не чув.

— А я нічого й не казав, — квапливо встряє радист.

— І ще зауважу…

— Тихо! — шепоче радист.

До печери швидко входить Абст.

— Глюк, одягайся! — кидає він.

Рудий здригається.

— Що скоїлося, шеф?

— На скелі — людина.

— Що?..

— На східному схилі біля самої води лежить людина. Я побачив її в перископ.

— Вона жива?

— Не знаю.

— З бази? — У радиста сяйнула догадка. — Плавець з протидиверсійної служби?

— Навряд.

— Зрозуміло, — вигукує радист, сплескуючи руками, — зрозуміло, хто він! Напевно, той самий… Напевно, течія принесла труп засудженого. Ну, того, що вбили при спробі втекти! Шеф, на допиті ви сиділи поруч. Не впізнали?

— Не до нього було. — Абст знизує плечима. — Ось-ось гримне вибух, а мені ще треба встигнути полагодити респіратор. Та й сидів він загорнутий у ковдру, голова забинтована — тільки очі блискотіли… Ну, годі базікати!

Абст виходить. Глюк та Вальтер прямують слідом.

Троє мешканців підземелля втягують до печери двометровий сірий циліндр.

— На стіл! — наказує Абст, йдучи до шафи з медикаментами.

Помічники кладуть циліндр на оцинкований стіл. Глюк стомлено випростовується.

— Розкрийте! — кидає Абст, порпаючись у шафі.

Вальтер і Глюк відкидають защіпки, схожі на стяжні запори каністр. Їх чотири, вони розміщені пояском у першій третині циліндра.

Високо тримаючи руку із шприцом, Абст повертається до столу.

Глюк береться за скобу в торці циліндра, тягне її до себе. Радист притримує циліндр з протилежного краю.

Циліндр розбирають на дві частини. В ньому — чоловік, бронзоволиций, темноволосий. Очі заплющені. Ніс, рот і підборіддя сховані в овальній воронці, від якої тягнеться до циліндра товстий гумовий шланг.

Карцов розуміє призначення циліндра. Це касета, в якій сюди доставляють людей, що не вміють користуватися респіратором. Фашисти захопили її з собою, коли випливали з грота. На скелі вони ввіпхнули невідомого в сталевий футляр, насунули кришку…

Радист звільняє чоловіка. Порожня касета, дзенькнувши, падає на підлогу, немов гільза артилерійського снаряда.

Тепер той, кого принесли, на видноті: голий, із впалим животом, худий, аж світиться. Здається, ребра ось-ось прорвуть жовту шкіру, що обтягує їх.

Над ним схиляється Абст. Він робить укол біля серця, приносить другий шприц і робить ін'єкцію в руку.

Чоловік здригається, стогне. Він розплющує очі, силкується підвести голову од столу.

Абст бере його за руку, слухає пульс.

— Води! — наказує. — Гарячої води. Зберіть усю, яку знайдете, злийте в ванну. Хутчій!

Глюк та Вальтер поспішають до виходу, але бідолашний починає судомитися. Він витріщує очі, хапає руками повітря, хрипить. Потім б'ється потилицею об кришку столу, хвиля тремтіння пронизує його від грудей до ніг, — і він нерухомий.

Абст пальцем підіймає повіко.

— Готовий! — кидає. Помічники вертаються.

Радист побожно хреститься, щось шепоче. Підійшов до небіжчика, складає йому на грудях руки.

— Швидко ти відчалив… — бурмоче він, розглядаючи незнайомого. — Хто ж ти був: малаєць чи індус?

— А, один біс! — Глюк розсердився. — Несли його, мучились, а він ноги протягнув.

— Не богохульствуй, — суворо каже Вальтер. — Припни язика, а то бути лихові… Це добре, що він умер серед людей.

— Міг би й пожити.

— У нас дорога йому була одна. — Радист зітхає, звично мне комір светра і знову хрестяться. — На день раніше, на день пізніше…

— Тьху! — обурюється Глюк.

З кишеньки на грудях він витягає круглу білу коробочку. Від неї тягнеться довгий шнурок.

— Поглянь.

Радист бере коробочку, здивовано крутить у руках.

— Та розкрий же!

Радист розгвинчує коробочку. Падає скручений в трубочку папірець. Він розгортає його і читає:

— «Рагху Бхангі, бакалавр медицини. 708. Редстріт, Лондон». Ну і що? — каже він, звівши очі на товариша.

— А те, що бакалавр медицини — це лікар. Хлопець носив оцю штуку на шиї. Він був лікар. Сама доля надіслала його сюди… Треба ж: доплив, щоб сконати у нас на руках!

— Лікар… — шепоче Вальтер, починаючи розуміти.

Він обертається до Абста. Той стоїть біля полиці, дезинфікуючи шприц.

— Шеф, ви ризикнули б довіритися чорношкірому?

— Не знаю. — Абст ховає шприц, обертається. — А втім, чому б і ні?

— Чужинцю, шеф?

— Чужинцю? — перепитує Абст, ідучи до столу. — А яка, власне, різниця? Він ніколи б не вийшов звідси.

Дванадцятий розділ

І знову Карцов бачить сонце — яскраве, палюче сонце просто над головою, відчуває подих вологого теплого вітерця.

Він лежить біля самої води, ноги звисають із скелі так, що хвилі охолоджують ступні, кісточки.

Час від часу він повертається на своєму незручному ложі, голосно стогне: може, на скелю виведено мікрофони; хай тоді мешканці підземелля не тільки бачать у перископ змученого, напівмертвого від поневірянь чоловіка, але й чують його голос.

Ніж лежить поряд, на краю вузенької кам'яної щілини. Карцов закрив його коліном і готовий миттю скинути в щілину, бозна-яку глибоку. Тільки-но Абст вирине з води, ніж зникне.

Відтоді, як, діждавшись темряви, він знову переплив лагуну, з ліхтарем знайшов орієнтир та своє сховище, а потім проліз до розколини і вийшов на волю, відтоді він багато передумав. Сплановано кожен крок, зважено кожне слово, яке він скаже хазяїнам грота. Чи є у нього шанси на успіх? Майже ніяких. Та він повинен спробувати!..

Військово-морській базі союзників загрожують нові диверсії — Абст і його люди не зупиняться на півдорозі. Тільки Карцов може перешкодити цьому, врятувати життя сотень моряків, зберегти кораблі, що діють проти спільного ворога. Те, що військовий суд бази засудив його до страти, нічого не міняє.

Друга причина, що спонукала його спробувати здійснити свій намір, — люди, котрих опікає Рішер. Хто вони, ці водолази? Хворі, психіка яких розладнана внаслідок якогось випадку? А що коли до такого стану їх довели навмисно, з метою? Але з якою?

Ні на секунду не може забути Карцов нерухомих очей водія буксирувальників. І особливо виразно ввижається йому голий плавець — той, котрого наздоганяла Абстова помічниця…

Що як така ж доля спіткає і його?

Сонце палить немилосердно, а ноги задубіли. Полонивши ступні, холод повзе до колін. Це страх від думки про те, що має статися.

Все одно він мусить проникнути в таємницю хазяїв грота!

Тільки подумати, він усе ще не втрачає надії вивідати ворожі таємниці, вижити та ще й переплисти океан з краю в край і повернутися до своїх з важливими відомостями про ворога!

Карцов морщиться. У ці хвилини він ненавидить себе за тупу, безглузду завзятість.

Він трошки підводиться на ліктях, довго дивиться в море. За обрієм, за багато тисяч миль звідси — береги його батьківщини.

Холод повзе вище От-от добереться до серця. Сили тануть. Їх уже, мабуть, не вистачать, щоб доплисти до бази союзників, аби Карцов наважився на таке. Та не віщує нічого доброго зустріч з тими, хто засудив його на смерть. Подумають, що грот та його мешканці провокація, і… виконають вирок.

Усе це незаперечно. А внутрішній голос доводить: ще не пізно повернутися назад. Якщо плисти повільно, заощаджуючи енергію, можна дотягнути до острова. А так і не відчуєш, як вичерпається тепло… Яка користь загинути, забравши з собою дані про підводне лігво націстів!

Карцов, стогнучи, перевертається на бік, долонями стискає голову. Що робити? Де правильне рішення?

Яскраве сонце. Спокійне море. Високе чисте небо. І — скеля, на якій лежить чоловік. Голова його незручно підігнута, пальці розкиданих рук вчепилися в камінь, понівечене тіло тремтить.

Швидше б ішли ті, що живуть у скельних порожнечах!

Ну, а коли його не помітять або вважатимуть за померлого?

Простягнувши руку, Карцов намацує ніж. Ось для чого зберігає він Джаббів подарунок. У крайньому разі, коли вже нічого буде чекати…

Р-раз! Він штовхає ніж у розколину: у воді, зовсім поруч, дві голови в шоломах!

Плавці вилізли на скелю, допомогли один одному скинути шоломи, підходять, незграбно човгаючи ластами. Ось вони присіли навпочіпки біля розплатаного на камінні тіла.

— Хто ти, старий? — по-англійськи питає Абст. Запитання повторене іспанською мовою, потім французькою. І тільки згодом лунає німецька мова.

— Хто ти, старий? — каже Абст. — Ти моряк? Твій корабель потоплено?

Старий!.. Карцову здається, він у сні.

Мозок працює незбагненно швидко. Так, авжеж, так: він виснажений, брудний, обріс.

Абст кладе пальці йому на зап'ястя, слухає пульс.

Він бачить страх в очах чоловіка, що лежить на скелі. Чому він лякається, намагається сховати руку?..

Абст хапає її, повертає до себе.

— Німець! — кричить він, побачивши татуїровку. Це останнє, що запам'ятав Карцов. Опритомнів він уже в підземеллі.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ БЕЗУМЦІ

Перший розділ

Він розплющив очі в ліжку, яке займало добру половину тісного кам'яного закутка. Поруч стояв Глюк і годував його з ложечки м'ясним бульйоном, гарячим, міцним. Чашка хутко спорожніла.

— Більше не можна, — повчально сказав Глюк. — Здохнеш, якщо обжерешся.

І він пішов, замкнувши за собою двері.

Абст поки що не приходив.

Тричі на добу Глюк приносить їжу, каву. Майже не розмовляє. Задав кілька запитань: вік, професія, чи довго був у воді…

Лік часу Карцов веде так: три прийоми їжі, отже, минула доба; знову сніданок, обід та вечеря — ще доба.

Маленька лампочка під самим склепінням горить увесь час; світло її трохи пульсує.

Карцов ситий, відпочив, цілком екіпірований — на ньому такий самий в'язаний светр, штани та шапочка, що й у Глюка. Одяг теж приніс рудобородий, кинув на ліжко, вказав рукою: одягайся! Згадавши щось, пішов і повернувся з повстяними черевиками — жбурнув їх під ноги Карцову і мовчки став біля дверей.

Карцов натягнув штани, насилу просунув голову у вузький комір светра, взув черевики.

Глюк сів на ліжко, підняв холошу на лівій нозі.

— Помацай, — наказав він, плеснувши себе по гомілці, — помацай і визначи, що тут було, якщо ти справді лікар.

Карцов сів навпочіпки, обережно торкнувся грубого синювато-білого коліна свого вартового.

— Не тут. — Глюк похитав головою. — Нижче бери.

Карцов ковзнув руками до литконожного м'яза, помацав гомілку. На кістці було стовщення. Пальці ретельно обмацали кістку, пром'яли м'язи.

— У вас був перелом, — мовив. — Навскісний закритий перелом, напевно, обох кісток. А лікували вас погано: велика гомілкова кістка зрослася не зовсім правильно… Я не помилився?

Глюк мовчав.

— Коли це сталося? Років п'ять тому?

— Шість…

Все це відбувалося вчора, на третій день перебування Карцова в гроті.

А сьогодні, одразу після сніданку, Глюк вивів бранця з печери. За дверима їх ждав радист.

І ось вони йдуть вузьким, звивистим коридором. Лампочки, підвішені на забитих у скелю гаках, ледве блимають, треба пильно дивитися під ноги, щоб не спіткнутись.

Провідники зупиняються біля півкруглих дверей. Глюк тягне залізну клямку. Двері відчиняються.

Велика печера. Вгорі безліч сталактитів, стіни порівняно гладенькі, підлогу в центрі вкрито брезентом, під яким вгадується щось м'яке.

Посеред печери ніби стіл, коло нього кілька складених табуреток та жердина з поперечкою. А на жердині настовбурчився сірий какаду — справжній, живий!

Карцову ввижається: ось папуга стрепенеться, залопоче крильми, прокричить: «Піастри, піастри!» — і в печері з'явиться кульгавий Сільвер…

Та папуга нерухомий. А замість героя «Острова скарбів» до столу підходить Абст.

Він вийшов збоку, кивком указав Карцову на табуретку, сів сам.

Позаду бранця грюкнули двері: конвоїри пішли.

Простягнувши руку, Абст підсовує папузі блюдечко з кормом, перекладає на столі книги. Так минає близько хвилини.

— Ну, — каже Абст, підвівши голову й оглядаючи Карцова, — як почуваєте себе?

— Дякую, добре.

— Скільки вам років?

— Двадцять дев'ять.

— Двадцять дев'ять, — повторює Абст. — На вигляд ви значно старіший. Багато пережили? Що з вами скоїлося?

— Я б хотів запитати… — Карцов зацікавлено розглядає печеру. — Де я?

— Ви у друзів. — Абст простодушно усміхається.

— Це я розумію. Та кому я зобов'язаний порятунком? Я вже зовсім було втратив надію, і раптом… Що це за грот?

— Незабаром довідаєтесь. На все свій час. А поки що запитую я. Отже, ви лікар?

— Я невропатолог.

— І ви німець?

Задавши останнє запитання, Абст бачить: тінь пробігла по обличчі людини, яка сидить перед ним. Руки, що спокійно лежали на колінах, засовалися, пальці так стисли один одного, що побіліли суглоби.

Він повторює запитання.

— Так, я німець, — тихо відповідає Карцов. — Та я мирна людина, і ніколи…

— Як вас звати?

Готуючись до бесіди, Карцов вирішив, що візьме прізвище та ім'я свого шкільного друга.

— Ганс Рейнхельт, — каже він.

— Добре, — мовить Абст. — Отже, Ганс Рейнхельт, у якій частині Німеччини ви жили? Назвіть місто, вулицю, номер будинку. Назвіть близьких сусідів. Мене цікавить усе.

— На жаль, про Німеччину я знаю тільки з батькових розповідей та підручників історії й географії.

— Отже, ви німець, але жили за кордоном?

— Так.

— Емігрант?

— Син емігранта.

— Добре, — повторює Абст. — Назвіть країну, що стала вам за другу батьківщину.

Карцов витримує паузу.

— Кажіть же!

— Я з Росії.

— З Росії? — так само спокійно веде далі Абст. — Навіть народилися там?

Карцов киває.

— Німцями були і батько ваш і мати?

— Так.

— І вони живі?

— Мати померла. Батько був живий.

— Був живий… Як це розуміти?

— Його мобілізували до російської армії. Де він, чи живий, мені невідомо.

— А ви самі? — Абст кінчиком язика лизнув нижню губу. — Також служили в їхній армії? Чи служите?

— Вибачте! — Карцов підводиться. — Вибачте, але я не знаю, з ким розмовляю. Ви добре володієте мовою. Краще навіть за мене. Але ви не схожі на німця. Та й звідки тут візьмуться німці, за тисячі миль од кордонів Німеччини!.. Де я? Що ви зробите зі мною?

— Що я зроблю з вами? — Абст обережно гладить папугу, поправляє ланцюжок на його лапці. — Це залежить тільки од вас. Від того, наскільки ви будете відверті у своїх зізнаннях.

— А в чому я повинен зізнатися?! — вигукує Карцов.

— Розкажіть, як ви тут опинились.

— Та…

— Не гайте часу.

Карцов відмовляється. Він уже сказав достатньо. З ним можуть робити все що завгодно, та він не розтулить рота, поки не довідається, де він, що за люди його допитують.

Сказавши це, замовкає, чекає, щоб Абст примусив його відповідати. Тоді все, що він розповість далі, буде переконливіше.

— Гаразд, — погоджується Абст. — Я командир потаємної німецької установи, особливої військової групи. Ви перебуваєте в нашому сховищі. От і все, що я можу повідомити.

Абст бачить: співрозмовник здивований, розгублений, все ще сумнівається. Посміхнувшись, він простягає руку до однієї із кнопок на краю стола.

— Пост номер один, — чути в динаміку Глюків голос. — Слухаю, шеф!

Абст торкається пальцем ще однієї кнопки.

— Пост номер два, — лунає у відповідь, і Карцов упізнає голос Вальтера.

— Перевірка. — Абст приймає руку, звертається до Карцова. — Годі, чи все ще вагаєтесь? А втім, — іронічно додає, — вороги могли вивчити німецьку мову лише з однією метою — обдурити таку поважну персону, якою, безперечно, є ви!

Карцов починає розповідь. Він називає місто на Каспії, де народився і виріс, номер будинку і квартири свого шкільного товариша, наводить подробиці його біографії. Це точні відомості. Якщо Абст має змогу перевірити їх, за наслідок можна не боятися. В думці Карцов просить пробачення у Ганса та його батька. Обидва вони — справжні патріоти, антифашисти. Рейнхельт-старший добровольцем пішов на фронт у перші дні війни. Щодо Ганса, то він хворів, і тому його мобілізували порівняно недавно…

Абст слухає не перериваючи. Він так само сидить за столом, напівзаплющивши очі, руки лежать на колінах. Можна подумати, що він куняє.

Зате папуга безперервно рухається. У нього раптом почався приступ веселощів. Лускаті лапки з міцними зігнутими кігтиками так і бігають по сідалу, масивний дзьоб довбає ланцюжок, яким птаха прикуто до жердини. Ланцюжок дзвенить, папузі це подобається — на певний час він завмирає, схиливши голову, наче прислухається, і знову починає плигати.

Ось папуга невдало, повернувся, ланцюжок зашморгнув другу лапку, і, впавши з сідала, птах повиснув униз головою. Абст підводиться, розплутує пташку і садить на місце.

— Розповідайте, — каже він. — Отже, чотири місяці тому вас мобілізували. Що було далі?

— Мене направили до Мурманська. Ви знаєте цей порт?

— Ви офіцер?

— Так, мені присвоєно звання капітана медичної служби. Я б не дезертирував, та…

— О-о! До того ж ви ще й дезертир! — Абст посміхається. — Ну-ну, що ж примусило вас кинути військову службу у росіян? Розповідайте, це дуже цікаво.

— Я прибув до частини. А незабаром з'ясувалося, що її відправляють на фронт.

— Так і слід було сподіватися… Що ж, ви не хотіли воювати проти своїх? Патріотичні почуття не дозволили вам підняти зброю проти німців?

— Так.

— Дуже похвально. А що завадило б вам, прибувши на фронт, перейти до німців? Ви не подумали про таку можливість?

— Перебіжчику не ймуть віри. Особливо, якщо цей перебіжчик від росіян. А втім, ви це добре знаєте. Ви самі виловили мене в океані, доправили сюди, хоч я й не просив про це, а тепер смієтеся з мене, не вірите жодному моєму слову. Що ж, за це не докорятимеш. Я на вашому місці, напевно, зробив би так само.

— А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

— Розповідайте, що було далі.

— Далі? — Карцов робить паузу. — Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

— І все-таки…

— Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

— Він узяв вас до себе на судно?

— Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…

— Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер упевнено називає дату й приблизне місце події. Він хотів було вказати й номер одного з загиблих транспортів, та в останню мить передумав. Навряд чи повинен бути надмірно точний у своїх свідченнях чоловік, який стільки перетерпів.

— Тепер про корабель, на якому я плив, — каже він. — Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

— Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

— Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

— Як же ви врятувались?

— Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

— Де це трапилося?

— Гадаю, в Баренцовому морі.

— А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

— Загалом, уявляю.

— Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

— Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

— Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

— Його також торпедували.

— Торпедували госпітальне судно?

— Так, і порівняно недалеко звідси.

— Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

— Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.

— Чий літак?

— Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

— Далі.

— Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

— Вас пригнало сюди?

— Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

— То ви були не самі?

— Ні.

— Хто ж був ваш супутник?

— Лікар, — відповідає Карцов, — викладаючи свій головний козир. — Один з лікарів госпітального судна. Англієць. — Він витримує паузу. — Індієць за походженням.

Знову заплутавшись у ланцюжку, папуга висить униз головою, завзято тріпоче крильми і кричить. Та Абст не звертає на нього уваги. Він іде до шафи біля стіни, нишпорить по полицях.

Карцов підводиться, звільняє птахові лапки, садовить пташку на жердину. Куточком ока він бачить: Абст розгвинчує круглу білу коробочку.

— Як звали індійця?

Карцов не квапиться з відповіддю.

— Ім'я вашого супутника? — повторює Абст, повертаючись до столу.

Карцов морщить чоло, мружиться. Абстове нетерпіння зростає настільки, що несподівано для — самого себе він промовляє:

— Рагху…

— Рагху Бхангі! — скрикує Карцов. Він хапає Абста за руки, зазирає у вічі. — Ви назвали його! Боже, яке щастя! Він тут, він підтвердить усе!..

Абст мовчки дивиться на Карцова.

Другий розділ

Восьмий день перебування Карцова в Абстовому підземеллі.

Як завжди, обід приносить Глюк. Та їжі цього разу занадто багато. І — два кухлі кави.

Поставивши тацю на столик, Глюк витягає з кишені штанів широку плоску флягу, підсовує ногою табуретку і сідає.

— Їстиму з вами.

— В доброму товаристві обід здається вдвічі смачніший, — усміхається Карцов.

— О, ви мастак на компліменти!

Карцов відзначає: Глюк каже йому «ви». Значна зміна.

Тим часом рудобородий дістає дві алюмінієві чарочки, наливає в них із фляги, підіймає одну чарочку.

— Я так скажу, лікарю: ви молодець, що видряпались. Інший ноги витягнув би від усієї цієї халепи. А ви вижили. Будьмо здорові, лікарю!

І, закинувши голову, він п'є. Карцов наслідує його приклад.

Вони апетитно з'їдають суп, густий, наваристий. До спустілих полумисок Глюк кладе консервовану свинину з картоплею, підливає соус. Їсть він жадібно, багато. Незабаром попускає широкий пасок, на якому висить кобура з пістолетом, а потім і зовсім скидає його. Разом із зброєю кладе на підлогу.

Брязнули двері. Входить радист.

— Ось ти де, Густав, — каже він. — Нумо, хутчій до шефа!

— Дідько! — бурмотить Глюк, вибираючись з-за столу. — І тут нема спокою!..

Вони йдуть.

«Занадто квапливо, — відмічає Карцов. — Ось і двері не замкнули за собою, і пістолет забули на підлозі».

Опустивши очі, він розглядає чорну кобуру, з якої наполовину вивалився важкий армійський парабелум.

Обойма, звичайно, порожня, або патрони розряджені. Загалом, примітивно…

Незабаром Глюк повертається. Кинувши швидкий погляд на пістолет, він сідає за стіл, знову розливає спирт.

— От добре, що потрапили до нас! — весело каже він і підіймає чарочку. — За ваше здоров'я!

— Прозит, — відповідає Карцов традиційним застільним німецьким привітанням.

Він не сумнівається в тому, що це була перевірка. Видно, Глюк задоволений її наслідками. Фашистам кортить, щоб новий лікар скоріше став до роботи.

— Послухайте, лікарю, — раптом каже Глюк, — де ви жили в Росії?

Карцов пояснює.

— Зрозуміло. А Україну знаєте? Це правда, там така земля: кілок устромиш і — росте? Бували на Україні, лікарю?

— Не доводилося.

— Шкода! — Рудий задумливо гладить бороду. — Ну, а Кавказ? Яка земля на Кавказі? Скажімо, десь біля Чорного моря?

— Добра земля. Навколо садки: виноград, чай, помаранча.

— І помаранча? — дивується Глюк.

У міру того як Карцов розповідає про Кавказ, німець дедалі більше хвилюється. У нього блищать очі, щелепа хижо випнута.

— А свиней там можна розводити? — раптом запитує він. — Свині, лікарю, надійний прибуток, я знаю!

Рудий розповідає про свої плани. Кожному, хто добре воює, фюрер обіцяв землю і робочу силу на сході. Можна оселитися, де тільки заманеться. Особисто він хотів було обрати Україну. Але якщо такий благодатний Кавказ, то й думати нічого: Кавказ біля теплого моря. Тільки б побільше робочої сили!

— А я вже примушу їх ходити коло землі! — посміхається Глюк. — Вони в мене попрацюють!..

Через день Карцова знову ведуть до Абста. Тут нічого не змінилося. Тільки сідало з папугою накрите напівкруглою корзиною, що обтягнута тканиною. Папуга спить.

— На вас чекає добра звістка! — урочисто каже Абст. — Владою, що дана мені фюрером, призначаю вас воїном німецького рейху. Прочитайте документ і розпишіться.

Карцов голосно читає.

— «Я присягаюсь, що буду відданий та покірний фюрерові німецької імперії і народу Адольфу Гітлеру, додержуватимуся законів і сумлінно виконуватиму свої службові обов'язки, в чому хай допоможе мені господь».

Карцов дозволяє собі секунду повагатися, потім розгонисто розписується під присягою. Абст одкладає папір.

— Ну, ви задоволені?

— Задоволений, — стримано каже Карцов.

— Та не дуже, якщо зважити на ваш тон.

Карцов мовчить, вичікує, що буде далі.

— Для проходження служби поїдете на батьківщину. Там дістанете призначення. Спорядження, зброя — теж там. У нас цього обмаль.

— Коли мене вирядять?

— З першим транспортом. Мабуть, скоро. Термінів назвати не можу: війна, а ми так далеко від своїх…

— Я розумію.

— Вигляд у вас розгублений. Хочете про щось запитати?

— Так, — Карцов морщить чоло. — Відправки доведеться ждати тижні? Можливо, місяці?

— Можливо.

— І весь цей час я ледарюватиму?

Абст облизує губу.

— Хочете працювати?

— Авжеж.

— Гаразд, — неквапливо каже Абст, — гаразд, Рейнхельт, я дам вам роботу. — Він підводиться, деякий час ходить по кімнаті, потім сідає на табуретку біля Карцова. — Я дам вам цікаву роботу. Від того, як її виконуватимете, залежить ваша кар'єра в Німеччині. Коротше, своє майбутнє ви тримаєте у власних руках.

— Постараюсь бути корисним.

— Хочу сподіватися… Сьогодні я познайомлю вас з нашим лікарем. Це жінка. Недавно вона одержала листа. В Берліні вбито її матір. Внаслідок сумної звістки — сильне нервове збудження, у сердешної відібрало ноги. Мій недогляд: я перевіряю всі листи, цей повинен був затримати, та недогледів. Обстежте її. Спробуйте допомогти. Я намагався, але… Словом, я дуже заклопотаний. Є й інші обставини. Коротше, лікуватимете її ви.

— Ви також лікар? — вигукує Карцов. — Ми з вами колеги?

Абст іронічно дивиться на співрозмовника.

— Так, — каже він, — як ви зволили висловитися, ми колеги… Та не будемо відхилятись. Отже, починайте лікувати її. Окрім того, вам доведеться обслужувати групу хворих — тих, кого лікувала вона, доки була здорова. А потім прибуде транспорт, і ви поїдете разом з нею. — Абст мовчить. — Я відправлю вас обох одним рейсом.

Карцов не помиляється щодо свого майбутнього. Зарахування «воїном німецького рейху», присяга, яку він щойно підписав, наступна відправка до Німеччини — все це брехня, Абстова вигадка, розрахована на те, щоб він, Карцов, працював добре, охоче. Але… Рішер? «Я відправлю вас одним рейсом». Невже її також чекає смерть?

— Тепер перейдемо до головного, — чує він голос Абста.

— Так, я слухаю вас…

— Називайте мене просто: шеф. Отож, перейдемо до головного. Ви вже знаєте, я медик. Хірург і психіатр. До останнього часу в мене була велика практика: під час війни людей з тим чи іншим ступенем розумової дегенерації не бракує. Я працював несамовито і зміг повернути суспільству багатьох своїх пацієнтів. Та, на жаль, не завжди все проходило успішно. Я зазнав жорстокої поразки над групою моряків, що побували під сильним бомбуванням. До мене привезли п'ятьох. Вони були глухі й непритомні. Я перепробував усі засоби, але марно. Вони були безнадійні. Незабаром один з них помер. Ще через місяць сконав другий. Мені стало зрозуміло: ті, які живуть, також приречені.

І тоді я наважився на ризикований крок. Років шість тому я вивіз з Південної Америки сильну рослинну отруту. У верхів'ях Амазонки індіанські знахарі застосовують її для лікування деяких психічних розладів… Я ввів препарат отрути одному з трьох, що лишилися жити, і став свідком чуда: чоловік, який багато тижнів лежав скорчений й задерев'янілий, після ін'єкції розслабнув, почав дихати рівно й глибоко. Ось він тре кулаками очі, підводиться. Я посадив його за стіл, і він з апетитом їсть. Він опритомнів, але абсолютно нічого не пам'ятає і ледве може промовити кілька слів. Проте це успіх, величезний успіх! Запалений, я нахиляюся над другим хворим. І раптом хтось плигає мені на спину, хапає за горлянку, звалює на підлогу. Задихаючись, я витягнув пістолет і… і лишився без третього пацієнта. Тепер, починаючи експеримент, я дію обачніше. Все повторюється — психотики виходять із стану коми[28], спершу поводяться цілком пристойно, а потім намагаються кидатися на мене. Та, вживши запобіжних заходів, я спокійно спостерігаю за цими незрозумілими спалахами несамовитості. Секундомір відлічує час. Через двадцять хвилин вони знову на підлозі, байдужі до всього, нерухомі й безпорадні. Така реакція організму на послаблення дії препарату — шаленство, потім різкий перехід до попереднього стану, коли хворий втрачає будь-який контакт із зовнішнім світом… Через день я відновлюю експеримент — хворі не реагують. Я наполегливо продовжую спроби… Коротше, період прояснення свідомості пощастило довести до шести годин, потім — до восьми, до десяти! Але щоразу дозу препарату доводилося збільшувати. А це ж найміцніша отрута… Словом, незабаром загинули й останні двоє.

Проте я був наполегливий. Не втратив надії і почав працювати з новою групою. Мені пощастило добитися того, що стан відносного психічного прояснення хворих триває безперервно кілька місяців, поки їм регулярно впорскують щоразу більші дози препарату й протиотрути. Але досить дати препарат трохи пізніше або не в такій дозі, і настає катастрофа: перед вами звірі, яких полонила манія вбивства… Ця група хворих перебуває тут. Вона була під опікуванням нашого лікаря. Тепер лікар вибув із лав. Отже, його заміните ви. Запам'ятайте: відтоді, як ви увійдете в контакт з хворими, життя ваше у великій небезпеці. Ви повинні добре затямити: найменша недбалість у роботі з ними, помилка під час визначення даних, за якими складається раціон спеціального препарату, запізнення чи затримка з його застосуванням — і вас розірвуть на шматки. Ось чому я так докладно вам усе пояснюю. Повторюю: в кожному з цих людей дрімає звір, готовий вчепитися вам у горлянку… Ви зрозуміли?..

— Напевне, зрозумів!

— Лікар Марта Рішер докладно проінструктує вас. Слухайте її уважно, перепитуйте десятки разів, не проґавте жодної дрібниці.

— Зрозумів, шеф.

— Вам категорично забороняється вести з нею сторонні розмови. Ніяких відомостей про себе. Ви — лікар, приїхали з Німеччини, от і все. Повторюю: тільки ділові розмови. Жодного слова про будь-що інше. Жодного слова! У вас є запитання?

— Мені здається, все, що треба, ви сказали.

— І вам не страшно?

— Мені страшно, шеф. Проте я кажу собі: справлялася ж із ними жінка!

— Резонно. — Абст зацікавлено дивиться на Карцова. — А тепер останнє. Ви повинні знати, чого ця група перебуває тут, так далеко від прекрасних берлінських клінік. Інакше ви намагатиметесь збагнути незрозуміле. Така людська природа, з цим нічого не вдієш… Так ось, що вам відомо про камікадзе та кайтенс?

— Уперше чую ці слова.

— По-японськи камікадзе — льотчик навантаженого вибухівкою літака. Під час зльоту він лишає шасі на аеродромі. Отже, повернення неможливе. Пілот не може також викинутися в повітря — у нього нема парашута. Лишається одне: він знаходить об'єкт, пікірує. Вибух!..

Карцов розуміє, що Абст чекає на його реакцію. Він мовчить.

— Кайтенс, — веде далі Абст, — це людина, котра робить те саме, але під водою, сидячи на керованій торпеді. І тут нема порятунку — водій торпеди або вибухає, або гине в безодні… Як вам усе це подобається?

— Ну що ж, — обережно відповідає Карцов, — наскільки я розумію, ці люди добровольці… Одне слово, красива смерть, хоч від усього цього… м-м… трохи тхне середньовічним варварством.

Абст киває, погоджуючись.

— Справжнісіньке варварство! — підтверджує він. — Хай пробачать мені за це слово наші шановні союзники. Тільки подумати: гинуть здорові люди, в розквіті сил, при своєму розумі. Ні, ми не могли піти таким шляхом, хоч і в нас чимало героїв, ладних умерти за фюрера… Але ж зовсім інша справа, коли людина безнадійно хвора, а до цього ще й божевільна! Кілька тижнів, можливо, місяць чи два, — і вона загине. Вона все одно помре, бо приречена. Ви розумієте мене?..

Третій розділ

Просторий майданчик біля лагуни. Спиною до води вишикувалися плавці. Всі вони в сірих в'язаних штанях. Голови й тулуби оголені. Чверть години тому Карцов підняв їх з ліжок, примусив зробити гімнастичні вправи і тепер збирається видати кожному спеціальну їжу. Порції встановлено відповідно до наслідків досліджень, які було зроблено напередодні ввечері.

— Хвилинку, Рейнхельт!

Це Абст. Він щойно вийшов з тунелю і замислено дивиться на нового лікаря. Кілька днів підряд Рішер давала докладний інструктаж Гансу Рейнхельту. Потім під наглядом самого Абста він стільки ж часу практикувався у визначенні потрібної норми препарату для кожного плавця. І ось від учора лікареві надано самостійність. Поки що все йде нормально. Та Абст не певен, що людина, котра стоїть перед ним, цілком усвідомила відповідальність, яку покладено на неї… Звичайно, вжито всіх заходів. Кожен крок лікаря під наглядом. Рейнхельт цілу добу з плавцями. Він навіть спить в одному приміщенні з дорученими йому людьми, і, якщо скоїться недобре, першою жертвою буде він сам. А все-таки…

— Ось що, — пропонує Абст, — я вирішив зробити експеримент. Зараз ви залишите одного з них без препарату.

— Навіщо, шеф?

— Побачите. Де наша книга? Дайте її сюди.

Карцов подає йому книгу із списком плавців.

— Викресліть кого-небудь.

— Не можу, шеф, — тихо промовляє Карцов, здогадавшись про намір Абста.

— Викреслюйте. Самі, на свій розсуд. Ну!

Карцов змушений підкоритись і навмання креслить олівцем у списку. Його рука тремтить. Він розуміє: один з тих, що стоять у строю, цієї секунди приречений на щось страшне, можливо, на загибель.

— Так, — каже Абст, зазираючи до книги. — Це Гейнц. Ану, давайте сумку.

І він одбирає ті півтора брикета, які призначалися плавцеві.

Підкоряючись наказу, Карцов роздає препарат. Плавці одержують брикети, тут же розривають упаковку і починають їсти.

Спорожнивши сумку, він оглядає людей. Дехто ще жує. Ті, хто вже поїв, ледь помітно хитаються на ногах.

Плавець Гейнц ніяк не реагує на те, що його обділили. Як і інші, він тупо дивиться в простір нерухомим, порожнім поглядом. Це високий, гармонійної будови юнак з надзвичайно виразним рисунком м'язів. Таку рельєфну мускулатуру рідко зустрінеш у плавця. А втім, з медичної картки Гейнца відомо, що колись він був не тільки класним браслетом, але й чудовим борцем. Карцов уявляє собі його на змаганнях — горда постава, очі блищать у спортивному азарті… Десь лишилися його батьки, кохана дівчина. Знали б вони, що сталося з Гейнцем, що його жде!..

— Готово? — запитує Абст. Карцов мовчки відходить убік.

Абст віддає розпорядження: Глюк поведе людей снідати, потім — на роботу.

— А ви, — каже він Карцову, — накажете Гейнцу залишити стрій і йти за нами.

Залізні двері замкнено на два масивних засуви. За ними на підлозі мурованої конури, що нагадує тюремну одиночку, нерухомо сидить чоловік. По цей бік дверей, біля овального вічка, — Абст і Карцов.

Замкнувши піддослідного, Абст покликав нового лікаря і протягом чотирьох годин екзаменував його. Тепер вони повернулися до камери, у якій замкнено Гейнца.

— Посидьмо, — каже Абст, глянувши на годинник. — Уже недовго.

Вони вмощуються на широкому скельному виступі. Карцов насилу стримує хвилювання. Він напружено чекає, що має статися в камері. Невже бідолаха загине?

І Карцов вирішує зробити останню спробу.

— Шеф, — каже він, — ви почали експеримент задля мене? Гадаєте, що інакше я не зважу повною мірою на ваші застереження?

— Так.

— Побоювання марні. Я все сприйняв дуже серйозно. Боюсь, що даремно знищите цінного бійця. Прошу вас, поки ще не пізно…

— Пізно. — Мигцем глянувши на годинник, Абст повторює: — Пізно, Рейнхельт. Це незабаром почнеться.

— Як завгодно, шеф. Я тільки хотів…

— Ви нічого не повинні хотіти! — різко перериває його Абст. — Ви повинні слухати накази й виконувати їх якнайкраще!

Карцов мовчить. Заперечувати безглуздо. Треба держати себе в руках. Чого б це не коштувало.

Він пригадує минулу розмову з Абстом. «У нас немало героїв, готових вмерти за фюрера». Чом би не так! Вони, ці «герої», були хоробрі, коли гігантська німецька воєнна машина долала слабкий опір бельгійців, поляків, розправлялася з французами. В пам'яті постає епізод, що обійшов у ті дні всі газети: польські драгуни з шаблями наголо атакують німецькі танки… Будеш героєм, розстрілюючи з танків безпорадних кіннотників!

Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…

Стогін за дверима.

Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.

За знаком Абста Карцов підходить до дверей.

— Відкиньте заслінку вічка! — наказує Абст.

Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.

— Дивіться, — вимагає Абст, — дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…

Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін — розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.

Ще мить, і він на ногах.

Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.

Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

— Ні.

— І ніяких сумнівів?

— Не розумію вас, шеф.

— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

— Рішер вразлива, нервова особа.

— І це гальмує одужання?

— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.

— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і — Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник — камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси — чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер — розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?

Подумати тільки, тут у нього союзниця!

— Спокійно — шепоче Карцов, запалюючи сигарету. — Спокійно, не поспішай. — Він жадібно ковтає гарячий дим. — А якщо ланцюг твоїх міркувань — тільки домисел? Тоді неминуча помилка, котру вже не виправити. Спокійно, не роби квапливих висновків!..

Перед ним в коридорній стіні двері, пофарбовані в сіре з грубою клякою замість ручки. Він гасить сигарету і стукає.

Марта Рішер лежить у ліжку. В неї таке саме, як і у всіх розкладне залізне ліжко. Але вкрито хвору не брунатною казенною ковдрою, а червоно-білою смугастою периною.

Побачивши лікаря, вона відкладає книжку, яку читала, опускає очі.

— Добридень, — каже Карцов.

Рішер підтягає перину до підборіддя.

Карцов питає про самопочуття, сон, апетит. І дістає короткі лаконічні відповіді. Під час перших відвідин нового лікаря Рішер поводилася інакше, але Карцов суворо виконував Абстові вказівки, і вона замкнулася. Відтоді в їхніх взаєминах нічого не змінилося.

Він починає роботу, намагається викликати колінні та ахіллові рефлекси. Дарма. Ноги Рішер мертві.

Тепер масаж, — каже Карцов.

Він ретельно розминає м'язи ніг. Ноги Рішер стрункі, м'язи добре розвинуті.

— Займалися спортом?

Мовчання

— Займалися, — впевнено каже Карцов. — І я знаю: це був велосипед!

Очі Рішер напівзаплющені. У неї довгі круто зігнуті вії. Карцов згадав про велосипед, і вії здригнулися.

Він уважно роздивляється дівчину: тонкий, прямий ніс, повні губи, зовсім ще дитячі, густі світлі брови, що зрослися на переніссі… Звичайне лице. І очі звичайнісінькі — трохи задумливі і сумні.

Зустрінеш таку десь під Воронежем або на Ставрополі — і не відрізниш од тисячі інших.

Закінчивши процедуру, Карцов сідає на табуретку, виймає сигарети.

— Втомився, — признається він. — Дозвольте закурити?

Рішер киває.

— Чи не хочете підтримати компанію?

Дівчина бере сигарету. Карцов довго намагається запалити вогонь, та сірники безнадійно погані. Тоді Рішер простягає руку до столика в головах, намацує запальничку.

— Дякую. — Карцов прикурює.

Погляд Рішер зустрічається з поглядом Карцова, у якому сьогодні доброзичливість, теплота.

— Втомився, — повторює Карцов усміхаючись. — Відпочину трохи, й почнемо гімнастику… До речі, я теж захоплювався велосипедом.

Він з гумором розповідає, як одного разу на шосейних гонках збив необережного перехожого.

— І як ви думаєте, хто був цей перехожий? — вигукує він. — Мій сусіда по дому, з котрим у нас були давні незлагоди. Певна річ, він не повірив, що це випадковість…

— Ви все вигадали, — спокійно каже Рішер.

— Вигадав, — признається Карцов.

— Навіщо?

— О, в мене підступний задум!

— Хочете розважити мене?

— Дуже хочу. Коли прийде транспорт, ви повинні бути на ногах.

Він хотів трохи підбадьорити хвору, але при згадці про від'їзд дівчина починає плакати.

Карцов підводиться, щоб подати воду, і… лишається на місці.

До кімнати входить Абст.

— Що тут діється? — запитує він, спинившись біля порога.

— Нічого особливого, шеф. Просто я зробив масаж, і ось фрейлейн відчула біль. Хороша ознака. Зрозуміло, фрейлейн розхвилювалася.

— Це правда? — каже Абст, звертаючись до Рішер.

Та нахиляє голову.

— Добре. — Абст обертається до Карцова. — Закінчивши з хворою, приходьте до мене. Візьміть із собою картки групи.

— Ви вдруге збрехали, — каже Рішер, коли Абстові кроки затихли вдалині.

— Ви теж!

Вони довго мовчать.

— Історію з велосипедом я вигадав, — каже Карцов. — Я ніколи ним не захоплювався. У мене була інша пристрасть: кінокамера! Люди, що вміють працювати з кінокамерою, особливо на фронті або, що ще небезпечніше, у ворожому тилу, — це мужні люди, чи не так?

Рішер мовчки дивиться на нього. Карцов закінчує масаж.

— Ось вам дві сигарети. Пам'ятайте: ви повинні видужати. Якнайшвидше!

І він виходить.

Четвертий розділ

Тиха місячна ніч над океаном. Щойно повз скелю пройшов корвет, повертаючись з далекого патрулювання. Сигнальники звично оглянули в біноклі конічне громаддя, що стирчало з води. На містку, крім них та вахтового офіцера, був командир корабля. Він також не одводив бінокля від очей. Залиті блідим розсіяним світлом стрімкі боки скелі, як завжди, були мертві. Командир дав наказ на кермо, і корабель почав огинати скелю, промацуючи водяну товщу приладами: кілька годин тому далеко в морі було виявлено невідомий підводний човен. Його атакували, та, мабуть, безуспішно. Можливо, він десь тут…

Розшуки нічого не дали. Корвет повертався до бази.

Він одійшов, і підземелля ожило. Плавців негайно підняли з нар, вивели з тунелю. Майданчик біля лагуни освітили, спустили на воду буксирувальники. Десять чоловік на чолі з Глюком вирушили на середину лагуни і занурились у воду.

Ще десять плавців залишилися на березі.

Абст покидає майданчик. По дорозі він звично торкнувся рукою клямки стінного сейфа — перевірив, чи замкнуто сховище.

Карцов скоса стежить за ним. Так, він не помилився в здогадах: допомагаючи одягати плавців, він бачив — респіратори виймали з сейфа. Нижня частина залізної шафи геть уся захаращена півметровими металевими веретенами й короткими конусами; мабуть, це міни й детонатори до торпед.

Та сейф неприступний — ключі Абст носить із собою. От якби встановити контакт з Мартою Рішер! Проте вона мовчить. Після пам'ятної розмови про кінозйомки Карцов багато разів приходив до своєї пацієнтки. Він ждав активності і з її боку, та не дочекався. Не зрозуміла натяку? Чи не вірить йому, боїться? Як усе складно!

Радист сповзає з сидіння крана, довго сякається. Від напруження шия у нього червоніє, на вилицях виступають плями.

— Проклятуща вогкість! — каже він, витираючи долонею госрий ніс. — Вогкість така, що всі ми тут ноги витягнемо… Ну, лікарю, як справи? Трохи звикли, призвичаїлись? От уже справді дав вам бог робітку. — Підборіддям він указує на плавців, що сидять біля води. — Ради всього святого, будьте насторожі з ними!

— Спасибі за попередження. Шеф і Рішер мені все пояснили. Не турбуйтесь.

Радист нахиляється, щоб поправити шнурок повстяного черевика. Карцову видно його тонку шию, прозорі рожеві вуха, що стирчать обабіч воскової лисини.

— Послухайте, лікарю, — каже він, не підводячи голови, — а що коли візьмете мене в помічники? Знайдіть слушну хвилину і шепніть шефові: важко, мовляв, самому, хай допоможе Вальтер.

— Гаразд…

— Згодні?! — радісно вигукує Вальтер. Він випростовується і змовницьки підморгує. — Тільки про нашу бесіду нічичирк. Ви самі все це обміркували й вирішили. Згода?

— Авжеж. Принагідно скажу шефові. Вдвох було б легше: я роблю дослідження, пораюся біля приладів. Ви водите людей на роботи чи, скажімо, роздаєте їм препарат.

— От-от, лікарю, поцілили в самісіньку точку! — Вальтер посміхається, морщить рухливе безбороде лице. — А я готовий. У мене багато вільного часу. — Він витягає бляшанку з цукерками, вибирає леденець, акуратно кладе до рота. — І Глюку теж анітелень!

— Як хочете.

Радист веде розмову далі. Карцов відповідає йому, всміхається, а думає про інше. З голови не виходить тайник, де Рішер заховала камеру. Карцов добре бачить скельний уламок, котрим завалено розколину…

Тайник треба використати, щоб знайти спільну мову з дівчиною. Але як?

У лагуні рух. Випливають Глюк і його супутники. П'ятеро з них буксирують по касеті — точнісінько такій, у якій лежав індієць. Отже, прийшов човен і привіз нову партію божевільних, про яку згадував Абст.

Вальтер спритно орудує краном, витягуючи з води вантаж.

Приходить Абст. За його наказом плавці стають до касет, підіймають їх і виносять. Першу касету разом із трьома плавцями тримає Глюк.

Невдовзі на майданчику не лишилося жодної касети, а слідом за ними підняли з води п'ять великих гумових лантухів. Півгодини на відпочинок. Потім Глюк та його група знову йдуть під воду. Мабуть, у новий рейс.

Куди віднесли контейнери? Транспортування їх забрало загалом хвилин сім-вісім. Значить, недалеко. Можливо, до Абстової кімнати.

Карцов відзначає: відтоді, коли контейнери спливли, Абст ні разу не глянув на нього, не промовив жодного слова. Чи не тому він і завітав на майданчик, щоб лікар не підійшов до контейнерів? Але навіщо така секретність? Адже нову групу хворих мають доручити йому, Карцову!

А що коли в контейнері не хворі, а люди з нормальною психікою, котих господар підземелля, садист і вбивця, намагається позбавити розуму й перетворити на покірливих, безвольних істот?

Повертається загін Глюка. Цього разу плавці прибуксирували тільки мішки.

Абста не видно. Правильно, чого йому тут бути, коли піднімають звичайний вантаж!

— Попливете ще разок? — запитує Вальтер, витягуючи з води останній мішок.

— Закінчили. — Глюк, уже скинувши шолом, ополіскує обличчя у воді, обертається до супутників. — Нагору!

Плавці підводять буксирувальники до скелі, і Вальтер підіймає їх на майданчик.

Незабаром плавців роздягнули. Карцов і Вальтер грубими рубчастими рушниками розтирають їх, допомагають натягти штани та светри.

— Гей, ви, — кричить Вальтер, — підніміть мішки! Четверо на мішок, ану лишень!

Лантухи важкі. Згинаючись, люди тягнуть їх до тунелю. Вальтер іде попереду. Останній плавець, спіткнувшись, падає.

Схопившись з каменя, Карцов поспішає до нього. Та Вальтер уже там.

— Встань! — гримає він, схилившись над чоловіком. — Вставай, каналія!

Мішок притиснув плавця, той насилу виповзає, але ніяк не може приловчитися й підняти вантаж.

— У, падло! — стусонувши його кулаком у бік, Вальтер підставляє плече під лантух, — Ну, ставай до мене… Отак.

Плавець слухається. Він навіть не глянув на кривдника. Мовчки став поруч, узяв мішок…

— Ходімо! — кричить Вальтер на тих, що стоять попереду, і прямує до тунелю.

Карцов повільно повертається на майданчик. Глюк загорнувся у ковдру і жадібно курить.

— Лікарю, — скаржиться він, — нога в мене розболілася. Завжди, коли змерзну, болить нога, де був перелом. Чого б це?

Карцов пояснює.

— Ну, а перетинки? — розпитує Глюк. — Пішов на глибінь, і відразу позакладало вуха. Намагаюсь продути — не можу. Добре, що пройшло. А то вже думав спливати. Ось і тут трохи болить. — Рудобородий пальцями торкається чола.

— Нежить?

— Є трохи. — Глюк усміхається. — Диви-но, ви й це знаєте.

— Годі вам! — Карцов розсердився. — Все перевіряєте мене. Сумніваєтесь: лікар я чи ні?

— Що ви! — Глюк регоче. — Це я так. З вами й пожартувати не можна. Ото який ви вразливий, справді.

Людей нагодовано. Після важкої роботи вони сплять.

Карцв замикає двері й виходить. Так, йому довірено ключ. Але це тільки видимість свободи. Кожен його крок під таємним контролем. Де б він не був, завжди поблизу тиняється хтось із Абстових помічників чи й сам хазяїн грота. А частина підземелля, де працює Абст, радіорубка, камбуз і якісь інші служби, — ця частина грота взагалі заборонена для нього.

Сьогодні він викличе Рішер на розмову. У нього в кишені маленький чорний валок — касета з плівкою, вийнята з тайника на майданчику. Касета повинна примусити Рішер заговорити.

Карцов наближається до тунельного роздоріжжя. Праворуч дорога до «забороненої зони», ліворуч — до Рішер. Її кімнатка поблизу вихідного тунельного отвору.

До повороту лишилося кілька метрів, коли в тунелі пролунали кроки.

Карцов спиняється. Кроки дедалі гучніші. Тепер можна визначити, що йдуть кілька чоловік. Вони наближаються до роздоріжжя.

Притиснувшись до стіни, Карцов жде.

Попереду Глюк. Окрім пістолета, він озброєний ще й автоматом. Потім повз Карцова цепом проходять незнайомці. Перший, як він встигає помітити, зовсім молодий. На ньому військова офіцерська форма. Руки сковані.

В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.

Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.

Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?

Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.

Постоявши, Карцов виходить з укриття.

Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.

— Що там скоїлося? — запитує Рішер. — Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…

Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.

Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.

— Давно ви тут? — запитує Карцова.

— Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?

Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.

— Де ваш ключ?

Рішер кивком вказує на двері.

— Я замкну вас, — каже Абст. — Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.

Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.

— Випийте. — Карцов подає їй склянку води.

— Що там скоїлося? — знову питає вона. — Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?

— Бачив.

— У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?

— Так.

— Скільки?

— П'ятеро.

— Боже мій, — шепоче Рішер, — боже, ще п'ятеро!

— Хто вони? Що з ними зроблять?

— О, ви все добре знаєте! — Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.

— Ні, каже він, — я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.

— Брехня!

— Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? — Карцов витягає з кишені касету з плівкою. — Ваша, — каже він, тримаючи касету на долоні. — Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.

В очах Рішер жах.

— Ви необережні, — мовить Карцов. — Хіба можна так ризикувати?

Він подає касету.

— Візьміть і викиньте. Беріть же!

Рішер ледь помітно хитає головою.

— Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. — Карцов ховає касету до кишені. — Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… — Він бере Рішер за руку. — Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?

Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.

У печері тиша. Довго тягнеться пауза.

— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?

— Ні, — шепоче вона.

— Що ж тоді? Операція?

— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.

— Яка?

— Лоботомія.

— Я не зовсім розумію…

— Трансорбітальна лоботомія.

— Як її роблять?

Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.

— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?

— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.

— Це назавжди?

— Не знаю.

— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?

— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.

— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?

— Не знаю.

— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?

— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.

— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?

— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.

— Ви були там разом з ним?

— Так.

— Невже допомагали йому?

— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?

П'ятий розділ

Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.

— Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.

Люди сідають на камінь.

Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.

— Увага, встати! — наказує Глюк.

Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.

— Встати! — повторює конвоїр.

Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.

— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов'язані встати!

Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.

Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.

— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.

Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.

Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.

Абст підсовує до нього розніжку, сідає.

Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».

Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.

— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.

— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.

— Ви його знаєте.

— А все ж таки?

— Лейтенант Джорджо Пелла.

— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!

— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!

— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!

— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?

— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!

— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.

— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.

— Я не працюватиму на німців.

— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.

— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.

— Та…

— Я буду останній!

— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.

— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.

— Що, вас не годували?

— Уявіть собі, ні!

Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.

— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?

— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?

— Так.

— Де саме?

— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.

— Що саме?

— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?

— Цього року?

— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.

— Ви вірите цій брехні?

Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.

— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…

— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?

— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?

— Знаю.

— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?

— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?

— Є речі, які стосуються тільки нас.

— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!

— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.

— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?

— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?

— Те, що сталося, дуже засмучує, — зауважує Абст, — Проте винні не німці.

— Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?

— Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.

— Ого! — Лейтенант схоплюється. — Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас — так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!

Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.

— Сядьте! — наказує. — Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду — я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.

— Для нас війна закінчилася.

— Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші — досвідчені водолази?

Полонений мовчить.

— Досвідчені! — веде далі Абст. — Кожен має по п'ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?

Полонений мовчить.

Абст торкається рукою його коліна.

— Послухайте, — лагідно каже він, — я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…

— У вас виграєш! — перериває Бруно Гарріта. — Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!

— Повірте, я можу примусити вас, — доводить Абст. — Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. — Він підводиться, оглядає італійців. — Кожному з вас я пропоную…

— Спершу нагодуйте моїх людей, — наполягає Пелла. — Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!

— Спершу я хочу почути відповідь.

Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.

Італієць на землі, а осторонь так само спокійно стоїть Абст.

— Встаньте! — каже він.

Пелла неквапливо підводиться. Він сильно забився, у нього тече кров із рук, розтрощено види цю.

— Одначе ви наполегливі… — Абст задумливо дивиться на італійця. — Ну, хай буде по-вашому. Ви просите нагодувати людей? Гаразд. Я намагався порозумітися з вами…

Підводиться Гарріта.

— Послухайте, ви! Ваші пройдисвіти самі жерли, як свині, а нас годували впроголодь. Так було спочатку, нам тоді ще давали таку-сяку їжу. Останні два дні про нас взагалі забули. В мене від голоду буркотить в череві, у хлопців теж. Вони в такому стані, що не погребували б, мабуть, падлом на зразок вашої персони.

Гарріта лютує. Ось-ось він повторить помилку свого командира — із скутими руками кинеться на Абста. А той спокійний. Здається, навіть задоволений, що так розгнівав полоненого.

— Що ж, вашому апетитові можна позаздрити… — Абст обертається до Вальтера. — Як справи на камбузі?

— Обід буде через дві години, шеф.

— Дві години, це довго. Наші гості не можуть чекати. Як же бути?.. — Абст наче розмірковує. — Ось що, йдіть і принесіть консервів — чотири бляшанки свинини з квасолею і чотири великих сухарі. Для лейтенанта візьміть щось делікатніше. Скажімо, кухоль кави з мого термоса й бісквіти — теж з мого запасу. Ви зрозуміли?

— Так, шеф.

— Консерви беріть найсвіжіші — з зеленою етикеткою. Вам зрозуміло?

— Зрозуміло, шеф. — Радист перезирається з Абстом. — Усе зрозумів.

— Ну й чудово. А там і обід скоро. Йдіть.

Конвоїр зникає в тунелі.

Абст звертається до італійців.

— Сподіваюсь, ви задоволені?

— Просто щасливі! — крізь зуби цідить Пелла. На майданчику запала мовчанка.

Минає кілька хвилин.

І ось повертається Вальтер. Він несе тацю, на якій кухоль кави, купка бісквітів і консерви — бляшанки вже розкрито, поряд з кожною лежать сухар та ложка.

— Можна роздати, шеф?

— Звичайно. — Абст широким жестом показує на бранців.

Вальтер передає каву і бісквіт лейтенантові, потім обходить його супутників.

Італійці беруть консерви. Лейтенант Пелла чекає, поставивши кухля на камінь. І тільки впевнившись, що всі одержали порцію, ковтнув кави.

А німці спостерігають.

В круглих Вальтерових очах гостра цікавість. Він подався вперед, витягнув шию, мне комір светра. Глюк спокійніший: стоїть, поклавши руки на автомат.

Абст, сидячи на розкладній табуретці, постукує пальцем по коліну, немов відлічує секунди.

Це от-от станеться. Але минає час, і нічого незвичайного не відбувається. Люди жадібно їдять. Лейтенант, покінчивши з бісквітом, п'є каву.

Гарріта підвівся, йде до нього, подає бляшанку.

— Командире, — пропонує він, — тут зовсім небагато, візьміть, прошу. Дуже смачно!

Вальтер робить мимовільний рух — немов хоче втрутитись. Абст зупиняє його малопомітним жестом, і радист лишається на місці.

Пелла відмовляється від частини сержантової порції. Постоявши, Гарріта повертається туди, де сидів, і дожовує останній шматок.

— Глюк, перепишіть людей! — наказує Абст.

— Єсть, шеф. — Рудий виймає блокнот, бере олівець, по черзі опитує італійців, занотовуючи їхні імена та військові звання.

Так минає ще чверть години.

І ось з чотирма полоненими щось сталося. Тільки-но вони нахилялись один до одного, перемовлялися, навіть пересміхались — експансивність не залишає жителів півдня ні за яких обставин. Тепер італійці немов куняють з розплющеними очима.

Переміну, що відбулася з солдатами, помітив їх командир. Спочатку він тільки здивований. Але минає час, і лейтенант непокоїться.

— Підійдіть до мене, сержант Гарріта! — кличе він.

Той повільно обертається. На його обличчя лягла тінь — зусилля думки. Та через секунду обличчя знову нерухоме. Сержант зітхає і одвертається.

— Гарріта! — повторює командир.

Не діставши відповіді, підсідає до сержанта.

— Що з вами? — хвилюючись запитує Пелла. — Занедужали?

Гарріта мовчить. Він як камінь. Тільки сережка легенько тремтить у вусі.

Пелла хапає його за плечі, трясе, зазирає в очі.

— Гарріта, — кричить він злякано, — сержант Гарріта!..

Абст, що стежив за цим, ловить на собі розгублений лейтенантів погляд і відвертається. Ось він позіхнув, мигцем глянув на годинник.

— Що ж ви стоїте, Глюк? — Абст невдоволений. — Ану лишень зніміть браслети з цих бідолах. Уявляю, як вони намучилися… Боже, та киньте до біса свій автомат!

Рудобородий широко усміхається, кладе автомат, підходить до полоненого, безцеремонно бере його за руку. Знімає наручники. Руки італійця вільні. Але той ніби й не зрадів — підніс руки до очей, оглянув їх і знову опустив.

Дзеньк — і браслети розкрито на руках другого полоненого.

Невдовзі розковані всі четверо.

Підібравши наручники, Глюк з'єднує їх в один ланцюг.

— Готово, шеф.

— Одведіть людей.

— Єсть, шеф. — Глюк обертається до полонених. — Гей, ви, рушайте за мною!

І він іде в тунель.

Італійці прямують слідом. Групу замикає сержант Гарріта. Він несе в'язку наручників, яку шпурнув йому конвоїр.

— Йдіть і ви, — звертається Абст до Вальтера.

— Слухаю, шеф.

— Зашифруйте й передайте в ефір: «У мене все гаразд».

— Зрозуміло.

Радист підіймає з землі автомат, якого залишив Глюк, і теж зникає в тунелі.

Тепер Абст сам на сам з офіцером. Не дивлячись на бранця, він походжає майданчиком, замислено оглядає лагуну. Потім, вирішивши, що час для розмови настав, підходить до італійця і стає у своїй улюбленій позі: руки в кишенях штанів, ноги широко розставлені.— Ну, що ви скажете, дорогий Джордже Пелла? Як вам подобається у мене, які враження?

— Звільніть мені руки, — тихо просить італієць.

— Охоче!

Абст спритно відсунув засувку браслетів, жбурнув їх убік, потім обережно розтер долонями глибокі сині борозни на зап'ястях італійця.

— Отак… А тепер я запрошую вас обідати. Ми разом пообідаємо і побалакаємо. Ходімте!

Шостий розділ

За дверима кроки… Важке човгання. Карцов прислухається.

— Глюк? — Він запитально дивиться на Рішер.

— Інший. Вальтер.

— Знаю: радист?

— Він і радист, і керує краном, і обслуговує електростанцію.

— До речі, про станцію. Енергії витрачається багато: освітлення, камбуз, зарядка акумуляторів торпед, підводних буксирувальників… Що це за станція? За допомогою динамо обертається мотор? Але ж його не чутно. І звідки береться пальне?

— Мотора нема. Приплив і відплив обертають турбіни з генератором, а той заряджає акумулятори. Так мені пояснив Абст.

— Де містилася станція?

— Акумулятори в далекій печері. Її замкнено. Ключ у Вальтера. Решта під водою. Де — не знаю, це таємниця.

Запитуючи, Карцов думає і про інше. Останні півгодини він із скрупульозною точністю відновлював у свідомості все те, що знає про свою пацієнтку, заново оцінював поведінку Рішер, кожне її слово, аналізував Абстове ставлення до неї. І все це задля того, щоб переконати себе заговорити з нею відверто. Треба з'ясувати, з ким маєш справу, з'ясувати негайно, зараз. У нього нема часу ждати — події розгортаються бурхливо.

Та це риск — він оддає себе в її руки. Хай навіть вона чесна людина, але досить одного її необережного слова, душевної слабості, якщо Абст, запідозривши недобре, вчинить їй допит…

В котрий раз він напружує всю свою волю, щоб почати розмову, і… не може.

Знову кроки за дверима, тепер уже — кількох чоловік, напевно тих самих полонених^ їх ведуть назад. Отже, сталося!..

Фарфорова чашка, яку тримав Карцев, падає на підлогу і розбивається.

Він сідає на табуретку, довго дивиться на скалки. Кроки в коридорі стихають.

— Послухайте, Рішер, — каже він, не підводячи голови, — як ви сюди попали? Я не можу повірити, що ви разом з ними. Ви тут примусово?

— Ні.

— Ні? — Він з зусиллям випростовується, оглядає хвору. — Отже, добровільно?

Рішер мовчить. Вона лежить у ліжку, поклавши руки на перину. Голова відкинута назад, оті заплющені, волосся розсипалося по подушці.

— Тоді мені лишається припустити одне, — повільно мовить Карцов. — Мені лишається припустити, що вас послали до Абста з якимсь особливим дорученням, про яке він і не здогадується. Я не помилився?

Рішер мовчить.

— Хто ви така? — перепитує Карцов.

— А ви? — раптом запитує дівчина.

— Я ненавиджу націстів, — признається Карцов. — Я тут, щоб боротися з ними. Я не той, за кого мене вважає Абст. Знаю, він мені не довіряє, тільки використовує, поки не приїде новий лікар… Ось усе, що я можу сказати про себе.

Рішер мовчить.

Що вона знає про цього чоловіка? Дуже небагато. Перед тим як привести його вперше, Абст сказав: «Доля ласкава до вас, Марто. Лікар приїхав раніше, ніж ми могли припустити. Здається, йому можна довірити групу. Він прийде на інструктаж. Поясність новенькому тільки те, що конче потрібно для обслуговування людей. Ніяких екскурсів у минуле, ніяких імен. Коротше, він сторонній. Він тут тимчасово. Сподіваюсь, ви розумієте мене?»

Вона була здивована, схвильована. Як Абстові пощастило так швидко роздобути лікаря? Це можна пояснити тільки тим, що новачок приїхав підводним човном, котрим передбачалося відвезти на материк її, Марту. Але якщо прибула зміна, чому Абст не дозволив їй поїхати? Є лікар, а він усе-таки затримав її. З якою метою? В чомусь вона помилилася? В Абста виникли сумніви, і він не хоче одпустити її? Так, напевне, саме так.

Хто він такий, Ганс Рейнхельт? Мабуть, працівник однієї з численних служб військової розвідки.

Марта була певна, що підкреслена недовіра до новачка з боку Абста і його помічників — це просто маневр, розрахований на те, щоб приспати її пильність. Підозра зміцніла, коли Вальтер приніс їй обід і побіжно кинув кілька слів про Рейнхельта: він, мовляв, попав у грот випадково, припливши з якогось торпедованого транспорта.

Отож, Рейнхельт — провокатор. Вона повірить йому, буде щира, і тоді…

Та ось цей чоловік вийняв руку з кишені, розтулив кулак, і вона побачила у нього на долоні касету з плівкою. Отже, Рейнхельт бачив, як вона знімала плавця. Бачив і не сказав. Нишпорив у її тайнику, витягнув звідти касети і, звичайно, записи, що зберігалися на дні розколини. Витягнув і… не показав Абстові?

А може, Абст уже знає про них?

Рішер дивиться Карцову в очі, дивиться довго, уважно. Він витримує її погляд. Він сидить, поклавши на коліна міцні руки. У нього відкрите лице, високе чоло. Обличчя молоде, а кучеряве волосся наче присипано пудрою. Невже це Абстів однодумець, провокатор?

Але що робитимуть фашисти, якщо вони викрили її тайник, проявили плівку, прочитали записи? Навіщо її лікують? Навіщо лишили на свободі, не знищили? Адже їм уже все відомо.

Рішер пригадує слова Вальтера про нового лікаря. А що як Вальтер не збрехав і Рейнхельт справді стороння людина, яку Абст використовує доти, поки не видужає вона?

Карцов розуміє її стан, терпляче жде. Ось він ледве ворухнувся на своїй табуретці, зітхнув.

— Звичайно, — каже він, — за всіма правилами і законами конспірації нам треба придивлятись одне до одного протягом багатьох тижнів, можливо — місяців. І тільки потім можна ризикнути… Я це усвідомлюю. Але у нас нема часу. Я зробив перший крок. Тепер ваша черга. Будьте ж відверті! Хто ви така? Розвідниця?

Рішер ледь-ледь хитнула головою.

— Ні? — Карцов розгублено тре долонею чоло. — А як же камера? Адже ви робили зйомку, і — я певен — таємну! Ви робили на власний страх і риск? Кому може знадобитися ваша плівка?

— Німцям.

— Німцям, сказали ви? Яким німцям? Зачекайте, зачекайте, чи не хочете ви переконати мене…

Рішер трохи піднімає руку.

— Запам'ятайте, — неквапливо каже вона, — запам'ятайте, Рейнхельт: я ні в чому не хочу вас переконувати.

Карцов замовкає.

— Дайте мені сигарету, — просить Рішер. — Дякую. — Вона бере сигарету, запалює її. — Скажіть, Рейнхельт, ви давно з Німеччини?

Вони зустрічаються поглядами, і Карцов відчуває, що не зможе збрехати.

— Марто, — каже він, — ви повинні знати: я ніколи не був у Німеччині. Я зовсім не німець…

Він розповідає про себе.

Закінчивши, дивиться на хвору, немічну жінку. На чолі у неї виступили крапельки поту.

— Знаєте, я наче скинув важкий тягар. Тепер у мене стільки сил! Ми боротимемося, Марто! Але для цього треба, щоб ви одужали. Повірте, ви одужаєте, і скоро. Тільки мобілізуйте всю свою мужність. Всю мужність, всю свою волю, всю до останку. Ви ж дужа, Марто!

— Ні, — шепоче Рішер, — ні, не можу…

— Неправда! Тоді я збрехав Абстові про рефлекси, що з'явились у вас в ногах. А сьогодні я їх намацав! Вони ще надто слабкі, і я не хотів казати. Та, присягаюся, ще, трошечки, і я вчитиму вас ходити!

Рішер рвучко сідає у ліжку.

— Але зрозумійте ж, — кричить вона, — збагніть же нарешті: я видужаю, і він уб'є вас!

Пауза. Марта повільно схиляється на подушку. В замку повертається ключ. Входить Абст. Він бачить: хвора нерухомо лежить у ліжку, осторонь, біля столика з медикаментами порається лікар.

— Закінчили, Рейнхельт?

— Давно, шеф.

— Ідіть до себе в кімнату.

Вузька довга печера. Ліворуч, уздовж стіни, суцільні нари, на яких сплять плавці. Над головою кожного — табличка. Двадцять два чоловіки на нарах, двадцять дві таблички над ними. Прізвищ нема, тільки імена. Кожен, хто живе тут, повинен лежати на своєму місці. Такий порядок. Його запровадив Абст.

Десь посередині в цьому ряді — вільне місце. Знято й табличку. На ній було написано «Гейнц».

У далекому кінці печери, навкіс од нар, вмуровано в підлогу металеве ліжко, на якому лежить Карцов.

Між ліжком і виходом з приміщення — безумці, що перебувають під його наглядом. Якщо скоїться недобре, йому звідси не вибратись. Абст наказав вцементувати ліжко саме тут: новий лікар, знаючи, чим загрожує йому недогляд в обслуговуванні плавців, краще виконуватиме свої обов'язки.

В печері неспокійно походжає радист. Він тільки-но увійшов, перекинувся з Карцовим нічого не значущими словами й ходить з кутка в куток.

Карцов стежить за ним. Ось Вальтер зупиняється біля нар, оглядає сплячих, звичним рухом бере сигарети.

— Не можна палити. Наказ шефа.

Радист висмикує руку з кишені, секунду вагається, потім рішуче сідає на ліжко:

— Йшов із радіорубки. Дай, думаю, зазирну: як там почуває себе лікар? От скільки їх, героїв. — Він підборіддям вказує на сплячих. — Та хіба мислимо, щоб одна людина впоралася з такою юрбою!

— Дякую, Вальтер. Поки що все гаразд… У вас був сеанс зв'язку?

— Як звичайно.

— І, певна річ, нічого нового?

Понад два місяці минуло відтоді, як Карцов утік з лінкора, але він ні на хвилину не забуває Джаббових слів про початок великого наступу німців у центрі Росії і про контрнаступ радянських військ. Що відбувається на батьківщині? Чи успішно діють наші війська? А може, Радянська Армія, обливаючись кров'ю, відступає під ворожим натиском?

— Ну гаразд, куріть, — дозволяє Карцов, бо бачить, що німець і досі мне в руках сигарету. — Куріть, Вальтер. Одну сигарету можна. Ви гість. Гостеві треба зробити приємне, правда ж?

— Дякую, лікаре! — Клацнувши запальничкою, радист прикурює. — Гість, сказали ви? Що ж, гість так гість.

— Поки що гість, — багатозначно підкреслює Карцов. — Думаю, ми з вами ще погосподарюємо тут, га?

Радист широко всміхається.

— То що нового в світі? — знову запитує Карцов.

— Як вам сказати, лікаре… — Вальтер мнеться. — Нам інші станції слухати не можна. Хіба що перехопиш десяток фраз, поки настроюєшся. А загалом, доброго мало.

— Знову, мабуть, Роммель затупцював в Африці?..

— Та не в Африці справа! — з досадою перериває Вальтер. — Росія, ось що головне, лікарю! А там, бачу, дали маху. Е, та що казати!..

Він зітхає і, шпурнувши недокурок, підводиться.

Підводиться й Карцов. Ледве стримуючи розбурхану радість, він проводжає німця до дверей, зачиняє за ним.

«Дали маху!» — повторює про себе.

Ці слова можуть означати тільки одне: наступ фашистів не вдався, їх женуть з радянської землі, нищать!..

Нари губляться в півтемряві. Чути важке дихання плавців. Хтось перевертається, мурмотить. Ось, здається, один сів, опустив ноги на підлогу.

Карцов вмикає світло. Ні, всі лежать. Усе гаразд.

Гаразд! Зараз він так ясно побачив господаря цього «порядку», його довгасте лице із гадючими очима і вологою відвислою губою.

— Нічого, — бурмотить Карцов, лягаючи в ліжко, — нічого, він дістане своє! Тепер уже недовго…

Що треба в першу чергу? Рішер повинна спробувати дістати ключ од сейфа, де зберігаються респіратори, зброя, підривні заряди. Тільки б роздобути ключ, а там уже він діятиме.

Та минає хвилина, і в серце заповзає туга. Припустімо, пощастило б знешкодити фашистів. Що він робитиме далі? Випливе з грота й подасться до союзників? А Марта? Залишиться віч-на-віч з безумцями? Можна сподіватися, певний час вона продержиться — доки є запас препарату. А потім? Що коли до скелі раптом прийде черговий підводний човен, а Марта буде одна?

З далекого кінця печери долинув рух, стогін. Плавець сів на нарах, тре кулаком очі.

— Лягай, — наказує Карцов, — зараз же лягай, Оскар! Спи, Оскар, спи.

Людина покірно лягає.

Карцов опускає голову на подушку, розслаблює плечі. Він довго лежить, заплющивши очі. Марно. Сон не приходить.

Кроки в коридорі. Повільно відчиняються важкі двері. Він схоплюється з ліжка, вмикає світло. Біля дверей Абст. За ним у пітьмі тунелю стоїть хтось іще.

— Все гаразд, Рейнхельт?

— Так, шеф. — Карцов іде назустріч. — Тільки Оскар поводиться неспокійно.

— Що саме? Симптоми?

Абст підходить до нар, нахиляється і довго дивиться на плавця.

— Вранці приведете його до мене. Дуже добре, що не упускаєте жодної дрібниці, Рейнхельт. Я задоволений вами.

Карцов механічно киває. Він думає про того, хто стоїть за дверима. Чоловік ледве помітний. Але це не Глюк і не Вальтер.

Тим часом Абст сідає на ліжко.

Сідає й Карцов. Уперше він бачить Абста неголеним. І волосся, яке завжди акуратно розчісане, тепер розкуйовджене. Вигляд у Абста дивний.

— Стомився, — каже він, перехопивши погляд Карцова. — Дуже стомився, Рейнхельт. І це не тільки фізична втома. Сказати відверто, тут і перекинутися словом нема з ким, окрім вас. Боже, як я ненавиджу тріумвірат, через який мільйони німців одірвано від сімей, вони бідують, зазирають в очі смерті!..

— Тріумвірат? Ви маєте на думці…

— Росіян, британців та янкі! Я мрію про час, коли нарешті їх буде зламано Ось заплющую очі й бачу: фюрер підіймається з-за столу; зім'явши воєнні карти, шпурляє в корзину для сміття. Урочисто проголошує: «Quod erat faciendum!» Це латинь, Рейнхельт. «Що й треба було зробити!»

Карцов нахиляє голову.

— Ну, а якщо станеться неймовірне і битву буде програно? — веде далі Абст. — Що тоді?

Карцов знизує плечима.

— Напевно: «Honesta mors turpi vita potior!»[30] Чи не так?

— Та ви скарб, Рейнхельт! — регочучи вигукує Абст. — Подумати тільки, виросли серед варварів, а латинь знаєте, як рідну мову!.. Цитату ви навели чудову, але вона не годиться. Звичайно, ми переможемо. В Німеччині фюрер кує нову зброю перемоги. Ті, хто на фронті, також діють не покладаючи рук. Сказане стосується і нас з вами. Ми робимо велику справу. Запевняю, незабаром ми добряче попсуємо нерви нашим ворогам. Що б ви сказали про зброю, яка поражає в повітрі, на воді, під водою, поражає беззвучно, незримо, без промаху?..

— Це дуже цікаво, шеф! Ви, я бачу, не тільки лікар, але й талановитий технік.

— Машину придумали інші. А я тільки випробовую її… Так ось, — веде далі Абст, — я прийшов, щоб сказати: нас жде напружена робота. Найближчим часом я сподіваюсь гостей. Серед них мої друзі і дехто з начальства. Вони приїдуть подивитись наше сховище. А потім усі ми візьмемо участь у важливій операції. І я прошу вас подвоїти старання по лікуванню фрейлейн Рішер. До їхнього приїзду вона повинна видужати… До речі, ви матимете змогу негайно ж поїхати.

«Негайно поїхати!» Після розмови з Мартою Карцов чудово розуміє смисл цих слів.

— Який термін, шеф? — запитує він, намагаючись, щоб голос лунав буденно, рівно.

— Не більше тижня. Сім-вісім днів.

— Я старатимусь.

— Чудово. Поспішайте, Рейнхельт. Вас давно ждуть у Німеччині.

— Дякую. Одне запитання: я вирушу разом з фрейлейн Рішер?

— Вона залишиться. Деякий час вона буде тут. Ви зустрінетеся з нею пізніше, через півроку. У вас буде про що поговорити, правда?

І Абст дружньо поплескує Карцова по коліну.

— Дякую, шеф. — Карцов збентежений. — Ви вельми добрі до мене. Я б хотів віддячити вам тією ж монетою.

— Ви й так робите достатньо, Рейнхельт… Тепер про те, що стосується особисто вас. У крихкій шкаралупі ви подолали десятки миль бурхливого моря. Витримавши це випробування, ви показали себе дужою і вольовою людиною.

— Я тільки намагався врятуватись.

— Ну, ну, не прибіднюйтесь!.. Потім ви ризикнули — залишили шлюпку й попливли, щоб дістатися до скелі. Ви були виснажені, в морі ревів шторм, та ви витримали. Ви допливли, а той, другий, не зміг. І я роблю висновок: ви не тільки вольовий чоловік, але й чудовий плавець. Ось я й подумав: а що коли наш молодий, енергійний лікар навчиться працювати під водою? Чим він гірший за Глюка або, скажімо, за мене самого? Треба тільки, щоб він навчився користуватися респіратором, підводним движком та іншими пристосуваннями… Я правильно міркую?

— Авжеж, шеф.

— І у вас є таке бажання?

— Я згоден, — відповідає Карцов. — Більше того, вашу пропозицію я розцінюю як велику довіру до мене. Мої акції ростуть!

— От і чудово! — Абст підводиться. — Тренування розпочнете завтра. Я дам вказівки Глюкові. Він буде вашим інструктором.

— Глюк — славний хлопець.

— Чудово! — повторює Абст. — А тепер прийміть ще одного до вашої групи… Заходь! — каже Абст тому, хто весь цей час стояв у коридорі.

Чоловік переступає поріг. Він у фланелевій сорочці і в'язаних штанях.

Карцов вдивляється в його темне від загару обличчя, обрамлене кучерявим чорним волоссям, і, хоча чоловік переодягнений, він упізнає одного з тих, кого недавно зустрів у тунелі.

— Його звуть Бруно, — каже Абст. — Лягай, Бруно! — Він рукою вказує на нари: — Лягай і спи!

Чоловік іде до нар і лягає горілиць, розкинувши руки, спокійно заплющує очі.

— Бідолаха! — зітхає Абст. — Скільки не ходили біля нього — ніяких зрушень. На жаль, безнадійний. Завтра ви дослідите його, Рейнхельт, і доповісте.

І він виходить.

Залишившись на самоті, Карцов сідає на ліжко, стискує долонями голову.

Так минає кілька хвилин.

Новачок спить, рівно й глибоко дихаючи.

Карцов нахиляється до нього, розглядає його лице, чоло, очні яблука, щільно закриті червонуватими повіками, вилиці, скроні.

Ніяких слідів операції.

Він ще ретельніше вивчає обличчя людини. Праве віко чисте. А на лівому, вгорі, майже під самою бровою невелика темна шкурочка. Немов присохла грудочка бурої грязі.

Кров!

Ось звідки проник у мозок тонкий ріжучий інструмент. Абст розправився з новою жертвою. А в підземеллі ждуть своєї черги ще четверо. Завтра, ні, може, ще сьогодні їх спіткає та ж сама доля.

У новачка оголено частину грудей. На темній шкірі фіолетові смуги. Татуїровка? Карцов розстібає комір його сорочки. Так, татуїровка. В центрі грудей майстерно зображено схрещені весла й водолазний шолом з круглим ілюмінатором. А під малюнком текст: «Матір божа, оберігай славного хлопця Бруно Гарріту. Спеція, 1938 рік».

Напис італійською мовою.

Карцов повільно йде в кінець печери. Зупиняється біля плавця під табличкою «Марко». У того кругловиде лице з м'яким профілем, пухлі губи, русява борода. А очі, пам'ятає Карцов, блакитні, великі. Колись у них жила, мабуть, хитрувата сміховинка…

Хто він — серб, болгарин? Можливо, українець?

Поруч лежить Зігмунд — цей, напевно, поляк. Сюди можуть привезти й росіян, і американців, і англійців!

Карцову здається — він бачить німецькі табори військовополонених з юрбами приречених, бачить Абстових агентів, котрі перегортають картотеки, опитують в'язнів, мацають їхні м'язи… «Людський матеріал» відібрано. Це фахівці, котрих не треба вчити працювати під водою. Їх вивозять і на підводних човнах транспортують сюди. Полонені не хочуть служити ворогові? Та Абстові й не потрібна їхня згода. Коротка безпомилкова операція — і загін слухняних смертників-торпедистів готовий. Вони не виявляють невдоволення, сумнівів, страху!..

Карцов бачить міста в руїнах, палаючі села, висаджені в повітря заводи, палаци, бібліотеки. І скрізь — трупи, тисячі трупів. Ті, що лишилися жити, будуть приречені на рабську покірність і отупіння. Адже переможцям потрібна робоча худоба. Таке, за Гітлеровим задумом, скоїться в Радянському Союзі, потім у Європі і, нарешті, в усьому світі.

Чи варто дивуватися з того, що чинить у своєму таємному лігві Артур Абст? Те, що він робить з кількома десятками людей, Гітлер має намір зробити з мільйонами.

Карцов повертається і чвалає у свій куток. Сівши на краєчок ліжка, виймає з кишені сигарету.

Раптом він схоплюється, стискає кулаки. Він збагнув, навіщо Абст запропонував йому вивчити ремесло водолаза. Його, Карцова, буде знищено не одразу, ні. Спершу йому зроблять операцію, і він займе місце на цих же нарах!

Сьомий розділ

Карцев зашнуровує на нозі довгий широкий ласт.

— Не дуже туго, — попереджає рудобородий.

— Знаю. — Карцов намагається вдати такого собі самовпевненого дилетанта. — Знаю, дорогий Глюк. Головне, щоб ця штука не впала з ноги. Тому й прив'язую її міцніше.

І він удає, ніби з усієї сили стягує шнурок.

— Ану, облиште! — Глюк рішуче розпускає шнурівку. — Щільніше не треба. Якщо перетягнете, судорога зведе стопу, а то й усю ногу. Бовтатиметесь, як падло в ополонці. Добре, коли поруч опиниться партнер і витягне з води. Ну, а якщо ви один-однісінький відпливли на милю од берега, а в респіраторі нема вже кисню? Що тоді? Каменем підете на дно. Запам'ятайте, лікарю: під водою не жартують!

Смакуючи подробиці, він розповідає про випадки, коли водолази гинули від кисневого сп'яніння або отруєння вуглекислотою, від баротравми легень, кесонної хвороби, від зубів акули чи просто від переохолодження організму.

Глюк бачить: його учень, ще хвилину тому такий самовпевнений, тепер явно боїться.

— Пройняло! — злорадно вигукує він.

— Ще б пак! — Карцов з побоюванням дивиться на лагуну, що простяглась біля ніг. — Адже, кажучи відверто, я й плавати як слід не вмію. Так, тримаюсь на воді, гребу помаленьку… От що! — Він рішуче схоплюється, скидає з ноги ласти, взуває повстяні черевики. — Зараз я піду до шефа. Я сам добровільно виявив бажання навчитися вашому ремеслу. Отже, можу й відмовитися. Пошлюсь на вас: «Глюк розповідав про небезпеку, про яку я й гадки не мав». Адже ви підтвердите мої слова?

— Що ви, що ви! — перелякався рудий. — Сідайте, лікарю, на місце. Ото який ви, бігме! Все взяли за щиру правду. І я гарний — базікаю, а ви й повірили. Ану лишень, давайте ногу, я зашнурую ласт. Та не бійтесь, інколи у воді, серед риб, безпечніше, ніж тут, у нашій компанії. Так-то, лікарю… Тепер другу ногу… Готово. Ану, тріпніть ступнею, та дужче. Ще дужче, лікарю! Ніби хочете скинути кліща.

Карцов трохи підіймає ногу, робить короткий, різкий змах. Литий каучуковий ласт пружинить.

— Ну й чудово! Спускайтесь у воду. Поплавайте з чверть години. Тільки не здумайте брасом — нічого не вийде. Для ластів годиться лише повільний кроль. Дивіться, лікарю. Отак…

Наставник лягає на скелю й показує, як треба рухати ногами, плаваючи кролем.

— Зрозуміли?

— Ясно. Можна у воду?

— Давайте. І не баріться, сьогодні ви повинні узнати ще багато чого.

Карцов стягує светр.

— Ого, — вигукує Глюк, розглядаючи його міцне, мускулясте тіло, — та ви, лікарю, стали красенем! До будь-якої дівчини поткнетесь — помре від щастя.

Замість відповіді Карцов незграбно стрибає у воду.

Тепла, лагідна вода! От якби на повній швидкості перетнути лагуну з краю в край! Але Кравцов безпорадно кружляє навколо трапа, старанно імітуючи побоювання, страх глибини.

— Не так! — гукає Глюк, перехилившись через поруччя трапа. — Не розмахуйте руками, ноги розслабте, дійте ними м'якше, наче лінуєтесь або дуже втомилися.

Карцов і далі бовтається, здіймаючи піну та бризки. Сильний сплеск.

Плигнувши у воду, Глюк безцеремонно відтягує Карцова од скелі.

— Морока з вами! — кричить він. — Ану лежіть спокійно. Тепер повільно рухайте ногами. Запам'ятайте: нога працює вся, до кінчиків пальців. І не бійтеся зігнути коліна. Працюйте ногами вільніше, м'якше.

Хвилин через десять Карцов дозволяє собі трохи «освоїти» кроль. І ось уже, рухаючи ластами, він пливе геть від трапа. Ласти — дивна штука. Вони вдвічі збільшують швидкість плавця, заощаджують багато сил.

— Так, так, — задоволено мурмотить Глюк, — нічого, лікарю! О, що це ви? — стурбовано гукає він, бачачи, що Карцов раптом зачастив руками, закашлявся, повернув і поспішає назад.

— Втомився, — тяжко дихає Карцов, — втомився і… серце.

— Що ви відчули? — допитується наставник. — Задихнулися, ковтнули води?

— Не знаю. — Карцов бере його за руку. — Несподівано потьмарилося в очах. Тільки жодного слова шефові. А то злякається, заборонить. У мене це змалку — раптом непритомнію. Та нічого, я неодмінно навчусь. Жодного слова шефові, Глюк. Обіцяєте?

Карцов старанно розігрує роль новачка. Німців варто переконати, що учень виявляє запал, у нього багато апломбу, та нема здібностей, і мине чимало днів, доки він буде готовий до самостійних спусків під воду.

Треба виграти час, треба, щоб Марта видужала, почала ходити.

Тим часом Глюк, підтримуючи учня, допомагає йому підпливти до трапа, вхопитися за поруччя.

— Піднятися зможете? — питає він.

Карцов повільно підіймається по трапу, часом усім тілом повисаючи на супутникові.

— Легше, — застерігає рудобородий, — легше, а то шубовснемо разом. Міцніше тримайтесь, упевненіше ступайте.

Нарешті вони на майданчику. Глюк рушником насухо витирає учня.

— Мені сподобалися ласти! — заявляє Карцов.

— «Сподобалися»! Злякались!

— Дурниця! — Карцов усміхається. — Гадаєте, скис? Ось відпочину, й знов у воду. Це здорово, що придумали ласти, хай їм біс! Цікава штука.

— У воду я вас сьогодні не пущу, — зауважує німець. — Досить, наплавались. Вчитиметеся на березі. Візьмете респіратор, звикнете до шолому й балонів, а там побачимо.

Він бере прогумовану брезентову сумку, виймає дихальний апарат.

— Бачили такі?

— Не доводилося…

— Це респіратор системи Дрегера.

Глюк докладно пояснює будову приладу, призначення окремих частин.

Карцов слухає неуважно. Всі кисневі дихальні апарати діють за єдиним принципом. Респіратор, яким він користувався під час навчальних спусків під воду, також мав сталевий балон із стисненим киснем, редуктор, гумовий дихальний мішок, систему клапанів, шолом і, нарешті, пристрій для поглинання вуглекислоти. Коротше, він у всьому вже розібрався і з Глюковим респіратором може пірнути хоч зараз.

— Ну, — повторює наставник, — ознайомилися, зрозуміли, в чому сенс? Дивіться!

Коротким точним рухом він натягує шолом на голову, кладе палець на кнопку клапана. Гумовий мішок спухає — туди з балона вривається кисень.

— Увага! — глухо долітає до Карцова.

Глюк робить кілька глибоких вдихів, висмоктуючи кисень з мішка, знову наповнює його, показує, як перекрити вентиль балона.

Потім знімає шолом.

— От і все.

— Можна спробувати?

— Катайте.

Карцов хапає апарат, силкується натягнути шолом.

— Та не так квапливо, лікарю! Далебі, ви як дитина. Встигнете й поплавати, і надихатися. Спочатку розберіться що й до чого… Ну, давайте!

Апарат пристебнуто на грудях, Карцов надів шолом. Німець зацікавлено спостерігає, як учень дихає. Дивак, він частить, поспішає, витрачаючи втричі більше кисню, ніж потрібно. А втім, це неминуче. Згодом прийде досвід, і все буде гаразд.

Несподівано шия у Карцова червоніє. Він ривком стягує шолом:

— Мало не задихнувся!

Глюк регоче, тицяє пальцем туди, де гофрований шланг з'єднується з маскою. Тут металевий патрубок з клапаном і краном, який німець непомітно перекрив.

Карцов жартівливо погрожує йому, відкриває кран, пробує, чи добре надходить кисень.

— Добре, — задоволено каже. — А тепер подихаємо У воді.

— Не сьогодні. — Глюк жестом зупиняє учня. — Ви, лікарю, стомилися, варто відпочити. Та й у мене справи: треба зустрічати шефа.

— Як це — зустрічати? Де ж він? Я недавно розмовляв з ним. Він просив…

— Був, та загув! — Задоволений власним дотепом, рудобородий хрипло регоче. — Саме так — загув. Але скоро має повернутися.

— Ну, хоча б з півгодини у нас є? — капризно тягне Карцов. — Пустіть мене у воду на півгодинки, Глюк!

— Гаразд, лікарю, — вирішує наставник. — Гаразд, натягніть шолом. От який ви наполегливий! Хоч кого вмовите. Тільки глибоко не йдіть — метрів на п'ять, не більше. Та я й не пущу вас глибше — працюватимете на сигнальному кінці.

Він надягає Карцову пасок із свинцевими вантажами, обв'язує талію плавця тонким плетеним тросом, ще раз перевіряє підгонку та справність респіратора. Водночас дає поради: як «промивати» дихальний апарат, виводячи з нього зіпсоване повітря, як регулювати свою плавучість і миттю звільнятися від паскових вантажів, якщо в цьому виникне потреба.

Карцов дуже хвилюється, бо задумав дещо ризиковане: коли все піде добре, сьогодні він заволодіє респіратором.

— У воду! — наказує рудий. Пірнальник неквапливо сходить трапом.

Ось його ноги торкнулися води, занурилися по коліна, по стегна. Ще трошки, і вода сягає підборіддя. Тепер перед шоломом гойдається вода лагуни, наче Карцов притулився до стінки акваріума… Ще трохи — і вода наполовину закрила скельця шолома.

— Вперед! — підбадьорює Глюк. — Не бійтеся!

І він пускає сигнальний кінець.

Карцов підіймає руку, махає нею в повітрі. Потім голова його щезає під водою.

Деякий час він нерухомо висить у водяній товщі. В яскравих променях прожектора здається, що кругом блакитний світний серпанок. Поступово світіння слабшає — під впливом паскових вантажів Карцов помалу опускається. Видимість дедалі гіршає, незабаром його ноги ледь помітні — вони немов вплавлені в скляні сутінки.

Тиша, спокій.

Повиснувши на сигнальному кінці, Карцов відпочиває: нелегко вдавати схильного захоплюватися простачка, сміятися, жартувати, коли знаєш, що перебуваєш під загрозою гіршого навіть ніж смерть.

Тиша, спокій. При кожному вдиху й видиху чітко клацають респіраторні клапани — немов метроном лічить підводний час.

Отже, зроблено все, щоб Глюк (а значить і Абст) повірили, що лікар захопився новою справою, охоче йде під воду, все бере за чисту монету і ні про що не здогадується.

Але це — найлегше.

Тепер починається головне — треба затягти навчання, доки не видужає Марта. Крім того, остаточно вирішено: у найближчі хвилини він викраде респіратор.

Деякий час Карцов просувається вздовж стіни, вимережаної заглибинами та розколинами. Ось, здається, придатна щілина.

Несподівано трос, на якому висить Карцов, починає рухатися. Часті ривки — сигнал водолазові негайно виходити на поверхню.

Що сталося на майданчику? Невже доведеться відкласти задумане? Ні, не можна — невідомо, чи трапиться ще така нагода.

Мляво працюючи ластами, Карцов помалу підіймається. Одночасно він розв'язує вузол троса. Так, добре. Трос ледве тримається. Тепер дужий ривок, і все буде гаразд…

Він на поверхні.

— Возитесь! — кричить рудобородий, широкими кільцями вибираючи трос. — Лізьте хутчій!

Наполовину піднявшись з води, Карцов затримується на трапі.

Глюк бачить: учень важко дихає, рухом руки просить допомоги. Міцніше спершись ногами, Глюк тягне троса. Карцов дереться і раптом, різко відкинувшись, падає у воду.

Ривок — і Глюк з тросом у руках летить до центра майданчика.

На майданчику гомін, метушня. Вальтер, що тільки-но підігнав кран до лагуни, плигає з сидіння, поспішає до Глюка, допомагає йому підвестися.

Німці налякані: лікар, за якого вони головою відповідають перед Абстом, пішов під воду — один, без страховки!

Глюк скидає светр і пірнає. Незабаром він на поверхні.

— Погано видно! — кричить він. — Біжи по респіратор! І знову поринає.

А в цей час Карцов, влаштувавшись у розколині під водою, осторонь трапа, стежить за поверхнею лагуни. Він бачить, як двічі пірнав Глюк, як потім він зник, піднявшись по трапу. Через хвилину-другу німець спуститься вже з дихальним апаратом. Тоді від нього не сховаєшся.

Пора спливати.

Не знімаючи шолома, він одстібає респіраторні лямки. Відімкнуто аварійний замок паска, і брезентовий ремінь із свинцевими пластинами запхнуто в розколину. Тепер потрібно випустити кисень з гумового мішка, інакше респіратор спливе… Так, добре. Апарат з порожнім повітряним мішком покладено під вантажі. Та Карцов ще в шоломі. Останній вдих. З мішка висмоктано залишки кисню. До кінця перекрито вентиль і респіраторний кран. Тепер апарат може лежати у воді скільки завгодно.

Карцов оглядає розколину, фотографуючи в пам'яті свій тайник, і швидко знімає шолом.

Дужий поштовх ногами відносить його далеко вбік. Далі, ще далі від розколини, де сховано коштовний дихальний апарат з майже цілим запасом кисню…

Німці схвильовано вдивляються в мертве лікареве обличчя. Він сплив, коли його вже не ждали: на мить показався на поверхні, щось гукнув, знову поринув. Глюк кинувся за ним, наздогнав на глибині, непритомного, схопив за волосся.

Потерпілий лежить нерухомо. Глюк підставляє йому під живіт своє коліно — звичайно, лікар напився води, треба очистити шлунок, легені. Але той здригається і розплющує очі.

— Пронесло, — полегшено мурмотить рудобородий. — Ану, поклади його зручніше.

Вальтер кладе Карцова на скелю, під потилицю запихає одяг.

— Розповідайте, що з вами скоїлося? — вимагає Глюк.

— Не знаю… Впав із трапа, поринув. Мабуть, глибоко: дуже стиснуло вуха. Тут і почалося. Від страху загубив мундштук. Шукаю його. Раптом задихаюсь і не можу знайти. Нарешті зціпив зуби. Ось він, кисень! Ковтнув раз, удруге і — стоп.

— Припинилася подача? — допитується Глюк.

— Тягну на повні груди — і нічого.

— Хвилинку! Повітря на час видиху носом випускали?

— Не пам'ятаю. Здається, випускав. У шолом попала вода, я й хотів…

— Хотіли, хотіли! — Глюк сердито трясе кулаками. — Хай вам біс, дурню! Вибрали з мішка весь кисень і нічого не додали з балона. Висмоктали повітря й дивуєтесь, що нічим дихати! А клапан навіщо? Навіщо на редукторі клапан, я питаю? Пальцем його натисни — і знову повний мішок. Учиш вас, учиш…

— Розгубилися, лікарю. Вирішили, що гинете, — встряє Вальтер. — Зірвали шолом, скинули апарат, пасок з вантажами — і наверх, як заєць. Так?

— Еге ж… Мені дуже шкода.

— «Шкода!» — Вальтер хитає головою. — Втопили респіратор, а нам відповідати. Що ми скажемо шефові?

— Лагуна мілководна, і, якщо дозволите, я сам…

— Знову «сам»! — люто гримає Глюк.

— З вашою допомогою…

— Послухайте, лікарю, не кажіть дурниць! — Глюк невдоволено шпурляє недокурок. — Яка, по-вашому, тут глибина?

— Ну, метрів п'ятнадцять.

— «П'ятнадцять»! — перекривляє Вальтер. — А чотириста футів не хочете?

— Еге ж, рівно сто двадцять метрів, хай йому чорт! — Глюк повен зневаги. — Ну, ще не передумали йти на грунт?

Карцов ніяково мовчить.

— Гаразд. — Рудий ледве стримується. — Ідіть до себе в кімнату, лікарю. І не проговоріться шефові про респіратор — буде й вам, і мені. Зрозуміли?

Карцов підводиться.

— Держіть! — Глюк кидає йому штани й светр.

Увійшовши до тунелю, Карцов одягається. Причаївся за каменем, жде: ось-ось у лагуну прийде Абст.

Хвилин через двадцять у центрі підземного озера спливає буксирувальник. За його кормою дві голови в шоломах.

Буксирувальник причалив. Прибульці підіймаються по трапу.

Перший з них — Абст.

Вальтер клопочеться біля другого, допомагаючи йому відстебнути вантажі й скинути респіратор. Шолом знято.

Карцов задкує в глиб тунелю. Йому здається, він галюцинує. Супутник Абста — це офіцер з лінкора, той самий поважний лейтенант, який так чудно облизує сигарету перш ніж закурити!

Минають секунди. Ні, мабуть, це тільки зовнішня схожість, заспокоює себе Карцов: лейтенант був вищий на зріст, гладший, інакше тримав голову.

Серце стукає ритмічніше. Тепер він майже певен, що даремно злякався.

Та ось Глюк подає гостеві портсигар. Той бере сигарету, підносить до губів і двічі проводить по ній язиком.

Восьмий розділ

Марта лежить у ліжку, знесилившись від пережитого.

Сьогодні вона точно відчула, що може рухати ногами. Спершу поворушила ступнями, почала згинати коліна. Через півгодини спробувала підвестись.

І підвелась!

Правда, її хитало на всі боки. Проте, вчепившись за спинку ліжка, вона ступила крок, і другий, і третій… Хтось іде коридором.

Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.

Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…

Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.

Марта повернула до нього голову.

— Неприємності?

Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, — під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.

— Пробували встати! — вигукує він.

— Пробувала ходити.

— Правда? — Карцов сідає на табуретку. — Невже ходили, Марто?

— Ступила чотири кроки.

— Розумниця, — шепоче Карцов. — Яка ви розумниця!

Він рвучко схоплюється.

— Підведемось?

Марта мовчки дивиться на нього.

— Підведемось! — повторює Карцов. — Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!

Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.

— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!

Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.

Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.

— А тепер розповідайте!

— Доброго мало. — Карцов морщиться.

Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення — про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.

Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.

— Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.

— Що ж, він недалеко й від істини, — зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. — Так, агент врятував його.

— Під час зустрічі він упізнає вас! — тривожно шепоче Марта. — А зустріч неминуча.

— Неминуча. — Карцов замислюється. — Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!

— Що ж робити?

— Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.

— Тоді, можливо, я?

— Доведеться діяти вам, Марто. Відпочиньте, наберіться сил і йдіть до Абста. Скажіть, що здорові, починаєте роботу. Постарайтеся з'ясувати все, що треба. Ми повинні знати якнайбільше.

— Але, побачивши, що я вилікувалась, Абст уб'є вас!

— Не одразу. Він чекає, щоб я освоїв роботу під водою. Словом, у нас є ще час. Проте, якщо мене викриє агент, усе станеться миттю.

Карцов розвиває свою думку далі. Марта повинна розвідати, що це за гості, яких жде Абст, коли вони прибудуть, які плани у Абста надалі.

— І ще запитання: ви вмієте плавати?

— Так, — відповідає Марта.

— А користуватися респіратором?

— Умію.

— Дуже добре.

Дівчина замислюється.

— Тепер я повинна сказати дещо важливе, — мовить вона. — Невідомо, кому з нас пощастить вибратися звідси. В усякому разі, якщо я загину…

— Марто!

— Не перебивайте. Нестерпна сама думка, що ніхто ніколи не дізнається про Абста. Тому я й повинна розповісти все.

РОЗПОВІДЬ МАРТИ РІШЕР

Росток… У цьому місті я народилася й провела дитинство. Але тепер нашого будинку нема. Замість нього, замість цієї вулиці — руїни. В них похована моя мати.

Батько загинув ще раніше. Він служив у Мюнхені, переїхав туди, коли втратив надію знайти роботу в своєму місті. Йому поталанило — влаштувався в барі кельнером. Ми вже збиралися продати будинок і їхати до нього, та батько раптово помер.

У ті роки мало хто по-справжньому розумів, що таке націзм. Це тим більше стосувалося батька — він завжди був далекий од політики.

І ось його вбили.

Пізніше нам розповіли подробиці. Якось увечері до бару, де він працював, ввалилася юрма горластих штурмовиків. Невдовзі всі вони добре випили, і котрийсь із них почав виголошувати промову. В далекому кутку за столиком сидів чоловік з двома залізними хрестами на лацкані піджака. Напевно, ветеран. Несподівано він схопився, підбіг до оратора, вчепився йому в груди, доводячи, що служив з ним в одному полку, що це не патріот, а брудний провокатор і донощик.

Зчинилася бійка. Все сплуталося. Хтось кинув пляшку, влучив батькові в голову. Він помер від крововиливу в мозок.

Це сталося весною 1923 року.

Через десять років фашисти захопили владу. На той час я здобула освіту й стала хірургом. Мене ще з шкільної лави вабила медицина. Мати й старша сестра заклали дім, працювали вдень і вночі, аби я могла навчатися в університеті, — вважалося, що я маю здібності.

Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.

І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.

Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.

Він видужав, і ми розлучились. А через півроку він раптом подзвонив до мене й запросив погуляти.

Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони — це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.

Їм були потрібні такі, як я, — молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.

Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера[31], вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.

І ось мене викликали в крейслейтунг[32].

Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.

За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його — це був Ганс Брандт[33].

Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила — це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.

Мені запропонували стати співробітницею Аненербе[34]. Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію — про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.

Брандт сказав, що його пропозиція — велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.

Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…

Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів — ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди — здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.

Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!

Тут я і зустрілася з Абстом. Один з «кроликів», як у клініці звали піддослідних людей, був божевільний, що жив у світі страшних галюцинацій. Дуже буйний, він втратив усякий контакт з навколишньою дійсністю і являв собою приклад безнадійного параноїка. Абст вилікував його. Я асистувала під час операції і була приголомшена мистецтвом хірурга. З шанобливо» увагою стежила, як, знесилившись після надзвичайно складної двогодинної роботи так, що руки його тремтіли, блідий, Абст залишав операційну…

Добре пам'ятаю хвилини, коли Абст, стоячи поруч зі мною, мив руки.

«А ви мені сподобалися, — задумливо мовив він. — Я читав про вас. От і Зіверс задоволений вами. Дозвольте запитати, які ваші плани на майбутнє.»

У мене від хвилювання пашіли щоки. Адже я навіть не підозрівала, що ввечері цього ж дня Абст зробить новий експеримент над врятованим ним чоловіком і знищить його! Про це й про інше я довідалася згодом. Та того дня Абст ввижався мені добрим чарівником. Він був зовсім не схожий на недолюдків, які мене оточували. І я на мить забула, хто я, чого опинилася в Аненербе, забула, що виконую важливу роботу і вона дає наслідки. Адже, використовуючи дані, які я передавала, підпільна група вже здійснила першу акцію — організувала втечу групи приречених із Зіверсової клініки поблизу Веймара.

У ті хвилини я про все це забула. Я була майже закохана в Абста. І, коли він запропонував мені працювати з ним, я погодилась.

Так я опинилась у лабораторії «І—W–І».

Відтоді мої зв'язки з підпіллям урвались. Я була ізольована від зовнішнього світу. Лише іноді, коли лабораторія містилася ще поблизу Берліна, мені дозволяли ходити по покупки, але завжди у супроводі Глюка. Я знала, що він з групи німців, котрі живуть на протилежному кінці острова й навчаються діяти під водою. Все це були молоді, здорові люди, прекрасні плавці, захоплені новою, на їхню думку, романтичною професією.

Отже, ми з Глюком кілька разів їздили до міста. Я написала листа до товаришів, та надіслати його не пощастило. Глюк не зводив з мене очей, дозволяв заходити тільки до магазинів. Я купувала, а він стояв біля дверей. Потім ми сідали в автомобіль, що чекав на нас, і повертались до озера.

А в лабораторії справи йшли своїм звичаєм. Абст експериментував над людьми. І це були не божевільні, зовсім ні! На операційний стіл одного за одним клали здорових чоловіків. Відбувалося те саме, що й у клініках Аненербе. Різниця полягала в тому, що об'єктом експериментатора була центральна нервова система людини, її мозок. Абст щось наполегливо шукав, вторгаючись інструментами в черепні коробки піддослідних. Що саме, я дізналася після випадку з плавцями…

Востаннє мене відпустили з острова, коли вже почалася війна. Німеччина напала на Польщу. Незадовго до цього фашисти розправилися з Чехословаччиною. Задуми Гітлера здійснювалися, і юрби обивателів, що заповнили того дня берлінські вулиці, тріумфували — вони готувались як слід нажитися на нещасті інших народів.

У Глюка, що йшов поруч зі мною, фізіономія випромінювала щастя. Я ж кусала губи, щоб не розплакатися.

Ми ввійшли до великого універсального магазину. Глюк лишився внизу — він хотів випити кухоль пива, а я піднялася в торговий зал.

Мене позбавили зв'язку з товаришами. Я одна в оточенні ворогів, вони добиваються успіхів, спинити їх ніхто не може. Як боротися з ними, та й взагалі — чи можлива боротьба, чи є в цьому хоч краплина сенсу? Чи не краще припинити опір і пливти за течією?

Такі були думки, з якими я безцільно блукала магазином, переходячи од вітрини до вітрини. І раптом на одному стенді побачила портативну кінокамеру. Я завмерла, не зводячи з неї очей.

Купила її разом з запасом плівки, придбала безліч інших речей, здебільшого зовсім не потрібних: серед покупок легше було пронести кінокамеру на острів.

Я купила кінокамеру, бо все-таки сподівалася відновити зв'язок з товаришами. Яким убивчим звинуваченням фашизму були б кінодокументи про діяльність Абстової «лабораторії»!..

Та повертаюсь до випадку з плавцями. Взимку 1941 року троє утекли з острова. На пошуки підняли всю охорону. Втікачів наздогнали. Одного вбили під час перестрілки, двох схопили й привели до Абста.

Чому вони тікали, не знаю й досі. Можливо, на них вплинула жорстока поразка, якої зазнали німецькі війська в битві на підступах до російської столиці? Хтозна!

Я була певна, що Абст знищить їх. Та обох утікачів ізолювали від інших плавців, і все. Абст навіть не допитав їх. У ці дні він, на жаль, досягнув мети, до якої здавна прагнув, і не виходив з лабораторії, закінчуючи серію останніх експериментів.

Через тиждень плавцям зробили операції — спершу двом дезертирам, потім усій групі, за винятком Глюка й Вальтера. Семеро загинуло під Абстовим ножем. Решта перетворилися в безвольних, покірних істот. Тепер Абст міг не боятися, що вони втечуть чи проговоряться.

Повторюю, вся ця група складалася з німців. Та німці були тільки першими жертвами. Після початку війни більшість піддослідних почали привозити з таборів військовополонених. Одбирали водолазів і спортивних плавців.

Час од часу навчених плавців групами по два-чотири чоловіки вивозили з острова. Куди — не знаю. Але назад ніхто не повернувся. Натомість прибувало «поповнення». Здорові, сильні молодики проходили короткий курс підготовки під керівництвом Глюка й Вальтера і — лягали на стіл в операційній Абста.

А минулої весни всіх нас привезли сюди…

Рішер замовкла, тяжко переводячи дух. Карцов намагається всміхнутись їй. Усмішка не виходить.

— Дякую, Марто! Я задам кілька питань. Абст цілком довіряє Глюку й Вальтеру. Чому?

— Глюк — найкращий плавець, чудовий водолаз.

— І це все?

— Він убивця. П'ятнадцять років каторги…

— Що ж він зробив?

— Топив людей. Це була справа, що набрала широкого розголосу. Фотокартки злочинця обійшли всі газети. І я, побачивши Глюка на острові, одразу його впізнала, хоч він одростив бороду. Він топив купальників, коли працював водолазом рятувальної станції.

— Нащо?

— Потім «розшукував» трупи загиблих і одержував винагороду.

— І Абст витягнув його з тюрми? Глюк знає, що може туди повернутися?

— Так.

— А Вальтер?

— Такий же негідник. Правда, у тюрмі він не сидів. Та Абст знає про нього щось таке… Словом, він тримає в руках і Вальтера.

— Ви казали, що втратили зв'язок з підпільною групою. Проте в листах додому можна було назвати потрібне ім'я, обережно натякнути… Ви не використали таку можливість?

— Я була зв'язана тільки з керівником групи. Вдома про нього не знали. Та й взагалі я не могла згадувати його ім'я в листі: Абст ретельно перевіряє всю кореспонденцію. Я хотіла поїхати звідси хоч ненадовго. Не пощастило…

— Тепер про плавців… — Карцов немов веде далі перервану думку. — А що як цим бідолахам можна повернути пам'ять, волю? Споатку я шукав нагоди знищити грог разом з його мешканцями. Тепер розумію: треба неодмінно допитати Абста. Яка ваша думка?

— Навряд чи Абст щось скаже. Та йдеться про двадцять три життя, тому варто спробувати.

— Саме так. І якнайскоріше! Мені влаштовують усе нові й нові провокації та пастки — Глюк і Вальтер де завгодно кидають свої пістолети: бери, дій! Якось я зловчився й перевірив патрони Глюкового парабелума, «забутого» на майданчику. Вони були холості! Абст і його помічники весь час заходять до печери плавців, щоб глянути, що я роблю. Один з них неодмінно стовбичить у дверях, коли я годую групу або вкладаю її спати. Навіть уночі я чую, як хтось підкрадається до дверей і довго стоїть, прислухаючись…

Карцов сидить, схиливши голову, поклавши руки на коліна, зосереджений, похмурий. Тепер він повинен сказати Марті таке, що стосується тільки їх, сказати негайно, бо невідомо, чи випаде для цього інша нагода.

Марта! Він бачив у ній ворога, якого треба було знищити разом з іншими фашистами з підземелля. А тепер він тремтить навіть од думки, що з дівчиною може скоїтися лихо.

Почуття прийшло несподівано, відразу, захопило його до останку. Він ніколи не розлучиться з Мартою. Тільки пощастило б знешкодити Абста і врятувати покалічених ним людей! Закінчиться війна, він забере Марту з собою, оточить її ласкою, теплом. Вони разом працюватимуть, разом плаватимуть в океані, поринатимуть у його глибини.

Пауза затягується.

Карцов підводиться. Хвилину стоїть перед дівчиною, усміхаючись якимсь своїм думкам.

— Що з вами? — запитує вона.

— Так… — Він бере її за руку, помалу стискає і ніжно опускає на ковдру.

Потім виходить.

Дев'ятий розділ

Події розгортаються так швидко, що їх важко збагнути. Дві години тому Абст викликав Карцова й наказав ретельно дослідити плавців, а потім дати їм можливість відпочити. Всі справи відміняються, бо невдовзі передбачається важлива робота.

Карцов повернувся до плавців, а незабаром надійшло нове розпорядження: зранку почати сортування речей на складі та стелажах. Для кожного плавця відібрати два комплекти водолазної білизни, фески, панчохи, рукавиці, гумові костюми, ласти. Все це запакувати в гумові мішки. Роботу закінчити опівдні.

Виходить, майно відправлятимуть? А як же люди? Вони теж поїдуть? Куди? А що коли взагалі вирішено ліквідувати це лігво? Можливо, фашисти вже на грані воєнної катастрофи й поспішають знищити сліди своїх злочинів? Чи не тому такий заклопотаний і похмурий Абст? Але якщо він хоче вивезти плавців, то, звичайно, спершу розправиться із свідками.

Про все це Карцов розмірковує, лежачи в ліжку. Ось він зводить голову, прислухається. Схопившись, поспішає до дверей.

Це — Марта.

— Сюди йдуть три підводних човни, — шепоче вона.

— Навіщо?

— Щоб забрати всіх. Операція «Долар». Вони хочуть…

— Марто, спокійніше!

— А вас він уб'є! Він уже вирішив…

— Це не новина. Та заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Кажіть по порядку.

Марта розповідає.

Як і домовилися, вона прийшла до Абста й доповіла, що видужала. Абст зрадів. У всякому разі, їй так здалося. Розмова відбулася в Абстовому кабінеті. Там був і «гість». Він відрекомендувався: лікар Крістіан Галлер. Прикидаючись, ніби кокетує, Рішер похвалила його зовнішність, запитала про вік. Усміхнувшись, Галлер відповів, що народився двічі: тридцять років тому і позавчора. Втрутився Абст, пояснив: позавчора лікар врятувався від смертельної небезпеки, тож має право вважати, що народився знову… Далі Крістіан Галлер зауважив, що тут йому подобається і він залишиться в Абста доти, поки його не виженуть.

— Викрили, і він утік, — зауважує Карцов. — Утік з допомогою Абста. До союзників не повернеться.

Рішер веде далі. Несподівано Глюк доповів через переговорний пристрій, що в перископ бачить якихось звірів. Він так і сказав: «На ості звірі, дистанція десять кабельтових, поводяться спокійно».

Напевно, Абст чекав цього повідомлення. Він перезирнувся з Галлером, підвівся. Рішер наказали йти до радіорубки і змінити Вальтера.

— Нащо він знадобився Абстові?

— Вальтер мав іти до лагуни. Очевидно, в лагуні відбудеться щось важливе.

— Що саме?

— Не зрозуміла. Але Абст збирається випливти з грота. — Рішер розтуляє долоню. Карцов бачить згорнутий в кілька разів аркушик. — Прочитайте. Прийшовши до радіорубки, я незабаром прийняла повідомлення. Зняла копію…

Карцов читає розшифровану телеграму. Вона небагатослівна:

ОПЕРАЦІЯ «ДОЛАР». НА СВІТАНКУ ТРИДЦЯТОГО ТРИ ЧОВНИ ЛЯЖУТЬ НА ГРУНТ ЗА ПІВМИЛІ ДО ЗЮЙДУ. ВІЗЬМУ НА БОРТ УСІХ ПЛАВЦІВ. ТОРПЕДУ МАЮ. ТТ КАН.

— Операція «Долар»?

— Я не знаю, що це таке. Але завтра тридцяте вересня…

— Абст знає про телеграму?

— Її взяв Вальтер. Він увійшов до рубки, коли я закінчувала дешифровку.

— ТТ — ініціали Кана?

— Кана звуть Фрідріх. ТТ — умовний знак. Я помічала: якщо у повідомленні стоїть цей знак, наступний зв'язок Абст проводить сам.

— Коли має бути зв'язок?

— О двадцять першій годині.

— Можна зробити так, щоб у рубці були ви?

— Ні. Хіба що Абст затримається…

Карцов підводиться:

— Марто, вам не віддали пістолета?

Вона хитає головою.

— Зрозуміло… Йдіть, Марто. Не можна, щоб нас бачили разом.

Він проводжає її до дверей.

— Постарайтесь відпочити, набратися сил. Можливо, все скоїться цієї ночі. Що б не сталося, об одинадцятій будьте у своїй кімнаті. Я постукаю… Мужайтеся, Марто!

Вона йде.

Карцов дивиться їй услід.

У неї волосся кольору платини, а очі темно-сині, майже чорні. Хвора, безпорадна, та скільки в ній мужності, внутрішньої сили!..

Йому ввижається. Сонячний день у рідному місті. Широка вулиця пролягла до порту. Попереду — море, воно стоїть зеленою стіною, і білі кораблі наче висять над дахами будинків.

Він обережно веде її. Вона в легкій світлій сукні. В руках букет квітів. У неї завжди буде багато квітів.

Нема ніякої війни.

І всі, кого вони зустрічають, знають про подвиг Марти, усміхаються їй, поспішають зняти капелюха.

Майданчик біля лагуни. Темрява. Тиша.

Карцов обережно пробирається у далекий куток майданчика до стелажів, де височить штабель ящиків, і береться до роботи. Зсунувши кілька ящиків і накинувши на них брезент, Карцов влаштовує собі сховище.

Він бере із стелажа водолазний годинник, заповзає під брезент і лягає якнайзручніше, — ждати доведеться довго. Між ящиками широкі щілини, в які буде видно і майданчик, і лагуну, коли засвітять прожектори.

Скільки часу він пролежить тут? Напевно, півгодини чи годину: будь-що треба з'ясувати, чого й куди поплив Абст. Може, човни вже прийшли? Інакше як зрозуміти слова Глюка про появу «звірів»? Що, коли «звірі» — це кораблі союзників, які Абст хоче знищити?

Карцов лежить долілиць, поклавши голову на руки. Коли-не-коли він трохи підводиться на ліктях, дивиться в щілину. В гроті темно.

Хвилини спливають, на серці дедалі тривожніше. Зростає відчуття близької небезпеки. Він мав щось зробити і забув… Але що саме?

Нестерпне чекання.

На світному циферблаті годинника — пів на восьму. За розпорядком плавцям скоро вечеряти…

Карцов здригається. Забув про плавців!

Ще півгодини тому він повинен був розбудити їх, перевірити, видати кожному препарат… І… забув це зробити.

Треба поспішати, поки є час. Страшно подумати, що станеться, коли він запізниться.

Ставши на коліна, він задкує поміж ящиками.

Пізно!

В гроті засвітилося світло.

З тунелю виходить Крістіан Галлер, Вальтер, Глюк. І з ними хтось іще. Придивившись, Карцов упізнає італійського офіцера.

Всі четверо — скраю майданчика, біля трапа. Дивляться у воду. Пози їхні — чекання. Чого вони ждуть? Чи кого? Звичайно, Абста.

Люстро лагуни темнувате, ніби затягнуте плівкою. Та ось Вальтер повертається до тунельного входу, перемикає рубильник. Спалахують ще два прожектори.

— Пора б йому й з'явитися, — каже Глюк.

— Отаку корівку не просто загнати в хлів! — посміхається Вальтер, підійшовши до колег. — Вона ще й зубки покаже.

— Бр-р! — Глюк мерзлякувато поводить плечима.

В розмову втручається Галлер. У величезній, наглухо закритій порожнині голоси звучать гучно, луна підхоплює їх, підсилює, і підземелля гуде наче величезний дзвін.

Увага людей зосереджена на воді.

— Погляньте! — кричить Вальтер. Усі відбігають од трапа.

І тут же дзеркало лагуни розколюється, наче висаджене тараном. З води сторчма підіймається тупе чорне тіло. Це жива істота. Карцову видно блискуче око, ніздрю, з якої б'є струмочком пара. Ось звір роззявив пащу — грот сповнюється булькотінням, храпом. Ще секунда, й чудовисько на поверхні. Карцов бачить його майже повністю — від квадратної морди до горизонтальних лопатів дужого хвоста.

Сумнівів нема — в гроті сплив кашалот.

Торох!

Кашалот б'є хвостом по воді, пірнає. Точніше, він намагається піти під воду. Але таємнича сила виштовхує його наверх. Велетень гатить хвостом, піднімаючи навколо гори піни, кидається то в один, то в другий бік, марно намагаючись поринути.

Таке триває майже хвилину. Лагуна нагадує ночви з мильною водою. В повітрі карусель білястих пластівців та бризок, що іскряться в променях прожекторів — наче засвічений фантастичний фейерверк. І в цьому хаосі з світла та звуків кидається, борсається чорний звір, більший од паровоза.

Хоч як приголомшений Карцов, та підсвідомо, краєм ока він спостерігає і за людьми на майданчику. Вони стовпилися, схвильовано стежать за тим, що діється. Крістіан Галлер тримає за руку італійця і щось кричить йому.

Тим часом кашалот раптово звертає і мчить до пасма скель у далекому кінці лагуни.

Скелі все ближче, звір пливе швидше й швидше. Ось він біля каміння. Він повинен збочити, якщо ні… Бум! Кашалот з усього розгону вдаряється рилом у скелю, що плоско виступає з води. Він приголомшений, поранений: плями і смуги на воді — це кров. Із роззявленої пащі вихоплюється храп. А кашалот тулиться до каменя, немов намагається утекти від переслідування. Хто ж жене його на скелі?

Звір борсається десь біля скель, хвилювання в центрі лагуни вщухає, і Карцов бачить людину.

Плавець щойно виринув і на буксирувальнику неквапливо наближається до кашалота.

Абст?

Так, «Абст! Сьогодні в нього особливий буксирувальник — довший і грубішій за ті, котрими користувалися плавці. В кормовій частині пристрій, схожий на лійку, розтруб якої обернуто назад. Своєрідним ковпаком з прозорого матеріалу прикрито голову й плечі плавця. Вода обтікає ковпак і захищає людину. Отже, буксирувальник розраховано на підвищену швидкість.

До тіла буксирувальника прикріплено короткий срібний циліндр. На торці циліндра, також захованому під ковпак, — маховички, індикатори. В центрі торця світний квадрат, схожий на екран локатора.

Помітивши людей, Абст піднімає руку. Із скелі йому кричать, аплодують.

Абст повертає маховичок. Світло на панелі гасне. Кашалот перестає тремтіти, немов досі був зв'язаний з буксирувальником, а тепер, коли прилад вимкнуто, зв'язок цей обірвався. Відсунувшись од скелі, він незграбно ворушиться на мілководді.

Тим часом Абст підводить буксирувальник до трапа.

— Бачили все? — долинає до Карцова його голос.

Галлер і Глюк дивляться на італійця, котрого, мабуть, стосується це питання. Той мовчить.

— Я знаю, ви розумний чоловік, лейтенант Пелла. І я хочу, щоб цей спектакль було належно оцінено. Тоді, об'єднавши наші зусилля, ми змогли б…

Абсту не вдалося закінчити.

— Шеф! — тривожно горлає рудобородий. — Бережіться, шеф!

Попередження зроблено вчасно. Кашалот вибрався на глибоке місце й поплив назад. Помітивши людей, він кидається в атаку.

Карцов жде, що Абст мерщій вибереться з води. Проте сталося інше.

Кашалот так і летить на хвилях. Здається, нема сили, що здатна встояти проти його люті. А назустріч рухається буксирувальник. Вони хутко зближуються.

Та ось на торці циліндра спалахнуло блакитнувате світло. Тієї ж миті тварина зникає під водою. Бона немовби спіткнулась.

Майже одночасно зникає Абст.

Невідомо, що діється в глибині. Проте через півхвилини морський велетень знову на поверхні. Абст переслідує його — світло на буксирувальнику яскраве, пульсує.

Кашалот біля каміння. Плескаючи хвостом, він мчить на брилу, що стримить з води. Ліворуч скель менше і вони розкидані, там багато води, можна маневрувати. Абст одразу націлює туди свою «гармату». Кашалот слухняно повертає в протилежний бік.

І ось — удар! Тварина б'ється мордою в кам'яне вістря.

Удар такої сили, що здається, затремтіло підземелля.

Смикаючи хвостом, кашалот падає на бік, виставляючи з-під води товстий білястий живіт.

Буксирувальник гальмує метрів за сорок од нього. Хобот циліндра все ще спрямовано на кашалота. Абст водить ним то в один, то в другий бік, немовби опромінює звіра.

На дошці з приладами світло таке яскраве, наче спалахують блискавки. Світло блимає, і в такт йому хвилі тремтіння проймають кашалотове тіло.

Схоже, що Абст добиває його. Але що за прилад установлено на буксирувальнику? Випромінювач? Напевно, так. Випромінювач невідомої енергії.

Абст звертає, запливає збоку. Немов хоче відігнати кашалота від скель. І справді, здригаючись усім тілом, тварина пливе до протилежного краю лагуни. Її хвіст ледь ворушиться, з глибоких ран у голові юшить кров.

Зібравши останні сили, кашалот пірнає.

За ним поринає Абст.

Десятий розділ

Вже кілька хвилин, як спустіла лагуна. Хвилі стали менші. Вони мляво набігають на каміння, відступають, до ходять до середини озера і там затихають.

А люди нерухомо стоять на майданчику.

— Діло зроблено, — каже Глюк італійському офіцерові. — Тепер шеф вижене звіра на чисту воду й повернеться. Весело, га? Не будьте дурнем, переходьте до нас — теж досхочу натішитесь!

Італієць мовчить.

Вальтер іде до крана, під'їжджає на ньому до лагуни Ось він витягнув шию, нахилився, напружено вдивляється У воду.

— Глюк, іди-но сюди! — кричить він. Рудобородий підходить.

— Онде, біля трапа, бачиш?.. Та он же, он! — Вальтер сплигує на землю, присідає, показує рукою. — Ну, бачиш?

— Матір божа! — мурмотить Глюк. І раптом кричить: — Він! Хай мені очі повилазять, якщо це не він!

Глюк квапливо спускається трапом.

— Диявол! — чує Карцов його голос. — Ніяк не дотягнусь. Подай мені жердину!

— Ногою, — радить Вальтер, — ногою підчепи.

Карцов притуляє лице до щілини поміж ящиками. Що вони знайшли у воді? А втім, яка різниця? Зараз головне — вислизнути звідси, дістатися до плавців, нагодувати їх… Та як це зробити? Варто залишити сховище, і його зразу ж помітять.

Тим часом на трапі з'явився Глюк. Ось він ступив на майданчик, урочисто підніс руку. В його руці… респіратор!

— Сплив, — кричить він, — повернувся до господаря!

Він любовно гладить дихальний апарат, струшує з нього воду.

— Поглянь-но! — дивується Вальтер. — Той самий?

— Він, Вальтер! — Глюк тицяє пальцем у кисневий балон. — Бачиш, пляма? Я сам підфарбував тиждень тому.

— В чому справа? — питає Галлер.

Рудобородий, гмукнувши, підморгує Вальтеру.

— Дурниці, — посміхається він. — Загубили апарат. А тепер, бачте, знайшли.

Так, це респіратор, що його викрав Карцов. Підводний тайник був надійний, доки в лагуні не зчинилася дика колотнеча. Хвилі викинули дихальний апарат з розколини. Свинцевий пояс, відчепившись, пішов на дно. А респіратор сплив — для цього досить, щоб у шланзі або гумовому мішку лишилося трохи повітря. Треба було ретельніше прикріпити вантаж.

Карцов морщиться. Як ускладнилося становище!

— Увага! — кричить Галлер. — Увага, Глюк!

З води виринає Абст. Він підпливає, гальмує біля майданчика, підіймається трапом.

Йому допомагають роздягнутися, поздоровляють, усі горланять, перериваючи один одного. Віддалік мовчки стоїть італієць.

— Ну от, спектакль закінчено, — задоволено каже Абст, сідаючи на камінь. — Потрібен висновок фахівця. Вам сподобалося, лейтенант Пелла?

— Мені було шкода тварини. — Італієць зволікає. — Я хочу піти звідси.

— Воля ваша! — Абст розсердився. — Я гадав, що ми поговоримо. Сьогодні ще є час. Завтра буде пізно. Пізно для вас, лейтенант!

— Нам нема про що розмовляти.

— Навпаки, розмова передбачається важлива… Хвилинку! — Абст звертається до помічника — Глюк, звідки цей респіратор?

Плавець винувато пояснює.

— Певні, що той самий?

— Так ось вона, позначка. — Глюк підіймає респіратор. — Погляньте на горловину балона, шеф. Фарба облупилася, я й підмастив. Бачте: балон сірий, а підфарбовано голубим. Я сам фарбував, шеф.

— Дайте сюди!

Глюк подає респіратор. Абст оглядає його, намагається відгвинтити вентиль балона.

— Скільки разів казав, не загвинчуйте намертво! Ану лишень, одгвинтіть!

— Це не я, шеф…

Абст обертається до другого помічника. Вальтер хитає головою:

— І я до цього непричетний. Глюк тільки встиг виловити його з води, як з'явилися ви. Ну, всі ми кинулися до трапа… Вентиль було загвинчено, шеф.

Абст розлютований.

— А клапанна коробка? — кричить він, — Дивіться, краник перекрито! Хто це зробив?

На майданчику мовчання.

— Хто це зробив? — Тепер Абст тихо цідить слова. — Виходить, сам водолаз? Спустився під воду й там намертво перекрив балонний вентиль і кран у клапанній коробці? Навіщо? Щоб тут же, задихаючись, скинути з себе апарат, вантажі й кулею летіти на поверхню?.. Хочете запевнити мене, що так воно й було?

Карцов чує кожне слово, бачить розлючену Абстову фізіономію — той уже про все догадався, бачить страх і розгубленість на обличчях помічників.

— Я можу розповісти, як усе сталося, — веде далі Абст. — Знайте ж, респіратор було сховано на глибині, а не панічно кинуто в хвилину небезпеки. Спершу його акуратно ізолювали від води, а вже потім запхнули до якоїсь скельної щілини.

— Навіщо, шеф? — шепоче радист.

— Навіщо, навіщо! — Абст злісно мружиться. — Цей тип удавав з себе нетяму. А під водою він працює не гірше за нас! Він сховав респіратор, щоб узяти його, коли настане час… Де він, цей Рейнхельт, чи як його там по-справжньому?

— Зачекайте, Абст, — задумливо мовив Галлер. — Ось уже кілька разів я чую це ім'я… Хто він, звідки взявся?

Абст коротко пояснює.

— Рейнхельт, — бурмотить агент, — Ганс Рейнхельт, лікар… Виловили місяців два тому, кажете ви? — І раптом вигукує: — Татуїровка на руці — «Ганс»?!

— Так, — відповідає Абст, — Так, і татуїровка.

Галлер помалу сідає на камінь.

— Збігається все, — приголомшено мимрить він, — і татуїровка, і дата, коли його «вбив» вартовий, а потім він з'явився тут. Це росіянин, росіянин!..

Пауза.

Першим отямився Абст. Засунувши руку до кишені, він вихоплює низку ключів. Ціла! Кілька квапливих кроків, і він біля сейфа. Ключ встромлено у замкову щілину. Поворот. Ще поворот. Сейф розчинено. Одного погляду досить, щоб упевнитися: тут усе гаразд.

Замкнувши сейф, Абст помалу повертається.

— Глюк, однесіть випромінювач!

Плавці прямують до крана, щоб підняти буксирувальник.

Цієї секунди Карцов помічає біля вихідного тунельного отвору Марту. Бачить її і Абст.

— Рішер! — вигукує він. — Що ви тут робите?

Кран рокоче, підіймаючи з води буксирувальник. Марта виходить на майданчик:

— Я не розчула, шеф…

— Ви давно зайшли?

— Тільки-но… Щось сталося з передавачем. Я вимкнула його й поспішила сюди.

— Глюк, Вальтер, мерщій! — наказує Абст. — Закінчуйте і йдіть у радіорубку. Негайно налагодьте станцію!

Німці, що вже зняли з буксирувальника випромінювач, несуть його в тунель.

— Мені йти з ними? — запитує Марта.

— Йдіть до себе в кімнату. До речі, де наш лікар?

— Не знаю, шеф. — Марта охоче пропонує:— Я знайду його й пошлю до вас.

— Чула, — шепоче Карцов, — чула все. Хоче попередити мене!..

— Йдіть у свою кімнату, — повторює Абст. — Зачиніться й відпочивайте. Я сам знайду його, коли звільнюсь.

— Так, шеф.

Марта йде.

— Раджу піти й вам, — звертається Абст до Галлера. — Не треба, щоб він бачив вас.

Галлер залишає майданчик.

Провівши його поглядом, Абст обертається до італійця.

— Ну от, ми з вами самі. Сьогодні ви бачили немало цікавого, чи не так?

— Я хотів би піти звідси, — каже Пелла.

— Спочатку ми поговоримо.

— Що ж, поговоримо. — Італієць сідає. — Цього чоловіка вб'ють?

— Він був приречений уже тієї хвилини, коли опинився у нас. Але певний час я використовував його знання. Тепер потреба минула.

— Напрошується аналогія, синьйоре.

— Нема ніякої аналогії! По крові, складу розуму й способу життя ми — брати, лейтенант Пелла. А той — росіянин! Він комуніст. Отже, мій особистий ворог і наш ворог, ворог усіх німців і всіх італійців. Ви розумієте мене?

— Припустімо. Що далі?

— А далі те, що ми з вами союзники, як би не змінилися відносини між нашими країнами… Італія програла війну. На жаль, становище ускладнюється і для Німеччини. Тепер, коли росіяни виходять до кордонів рейху, багато хто вважає, що Німеччину може спіткати доля вашої країни. Проте нація робить усе, щоб запобігти катастрофі. І я вірю: ще нічого не втрачено. На заводах рейху кується нова страшна зброя. Горе тому, проти кого її націлять.

— Що ви маєте на увазі?

— Багато що… Завтра, наприклад, сюди прибудуть підводні човни. Вони готуються до відповідальної операції: човни вирушать бомбити Америку!

— Яка дурниця!

— У святому письмі сказано: «Не робіть необачних висновків».

— Ви вірите, що цей задум можливий?

— Як кажуть юристи: прецедент був.

— Я не знаю таких прецедентів. Правда, Бенітто Муссоліні мріяв здійснити щось подібне до цього. Та, на щастя, це. лишилося на папері…

— Я маю на увазі інше. Потрібні факти? Прошу. Лютий 1942 року. Тихий зимовий вечір на узбережжі США, поблизу Лос-Анжелоса. За п'ять хвилин до заходу сонця з-під води виринає силует бойової рубки підводного човна. Це японський І — 17. Віддраюється рубочний люк. До гармати біжать матроси. Один за одним лунають десять пострілів. На березі вибухи, пожежа, паніка… І це не єдиний факт. Літаки, що здіймалися з японських човнів, знищували військові об'єкти у Ванкувері, а в штаті Орегон підпалили ліс: грандіозна пожежа палахкотіла кілька днів. Далі, човен 1–25 обстріляв велику базу американського флоту… Звичайно, це дріб'язок, проте й він довів ворогові, що океан — захист не дуже надійний.

— Ви теж хочете десь підпалити ліс і зруйнувати кілька будинків?

— Тепер усе задумано серйозніше. Німецькі човни випустять на американські міста свої літаки-снаряди великої руйнівної сили. Кораблі в портах атакують люди на торпедах. Перший об'єкт — Нью-Йорк з його хмарочосами й гігантським портом. Бомби й хмарочоси!.. Правда, цікаво?

— Авжеж, я розумію, чого ви хочете цим досягти. День у день справи німців гіршають. Вас б'ють і росіяни, і американці з англійцями. 1 удари посилюються. Як бути далі? Єдина можливість — розколоти табір ворогів, залякати одного з них, примусити укласти мир, і тоді всі сили кинути проти іншого. На сході ваш задум приречений на провал. Тому свої погляди ви звернули на захід. Дурниця! Я глибоко переконаний: обстріл Америки, хай з повітря і з-під води, хай найбільш варварський, уже нічого не змінить у ході війни. Занадто пізно, синьйоре.

— Як вам сказати… У президента Рузвельта завжди була міцна опозиція. Німці мають за океаном багато добрих друзів. Це могутні люди. Їм потрібна приключка… Вони давно чекають приключки, щоб посадовити в Білий дім іншу людину, лагіднішу. Треба допомогти їм. Тим паче, що вибори президента не за горами. Словом, е всі підстави для оптимізму. Хтозна, що станеться, коли під ударами з повітря почнуть валитися нью-йоркські хмарочоси, а в портах вибухатимуть кораблі з нафтою!..

— Німці проллють кров тисяч людей, переважно жінок і дітей, але нічого не досягнуть. Ви добре розумієте, що війною керують не з Америки. Головне — росіяни, а тут, я певен, ви безсилі… Та перейдемо до діла. Я стомився і хочу спати. Що ви бажаєте від мене ще?

— Вперше я побачив, як ви працюєте під водою, років п'ять тому. Ваше мистецтво схвилювало мене. Але тоді це була заздрість дилетанта. Тепер я зацікавлений як професіонал. Мені відомо, що ви приховували свій секрет навіть од співвітчизників. Чи не в цьому причина того, що з вами обійшлися так круто?.. В день вашого приїзду й сьогодні я показав, що також дечого домігся. Мені здається, я маю право сказати: об'єднаймося ж!.. Ви мовчите? Що ж, я розумію — ділова людина не розстанеться з тим, що дорого коштує, не діставши солідних гарантій. Такі гарантії будуть. Я уповноважений запропонувати вам чин капітан-лейтенанта німецького військово-морського флоту, посаду мого заступника й сто тисяч марок у будь-якій валюті і в будь-якому банку світу.

— А що повинен робити я?

— Нам потрібен загін плавців, здатних поринати на глибини сто-сто двадцять метрів… Ну, згодні? Можу додати; наказ про ваше призначення підпише сам фюрер.

— Що ви зробили з моїми товаришами?

— Для вас це небажані свідки. Я вирядив їх до табору військовополонених.

— Брехня, — кричить Пелла. — Їх убили!

І, схопившись з каменя, кидається на Абста. Абст, як завжди, напоготові. Точним ударом він звалює італійця, трохи піднімає, знову б'є, штовхає ногами.

— Я примушу тебе підкоритися, — повторює він люто, — примушу, примушу!..

Якусь секунду Карцов вагається. Та наступної миті, розкидаючи ящики, він плигає, звалює Абста й, сівши на нього, викручує руку, якою той тягнеться до пістолета.

Пелла стискує ворогові горло. Ще хвилина — і Абст зв'язаний. Його несуть у глиб майданчика, за стелажі.

Карцов порпається в Абстових кишенях. Ось він випростався. В руках у нього низка ключів.

— Росіянин! — Карцов тицяє себе пальцем у груди.

Пелла стоїть поруч, часто киває. Він усе зрозумів.

У нього розбито ніс, пошкоджено брову. Він важко дихає. Кров і сльози, перемішавшись, юшать по його обличчю, капають з підборіддя.

Одинадцятий розділ

Марта Рішер стоїть, прихилившись до стіни, біля тунельного, повороту. Сили у неї тануть, але вона не може примусити себе повернутись до кімнати.

Ввімкнувши радіостанцію, вона й гадки не мала, що почує таке!.. Правда, вже давно стала звичною думка: для підпільниці, яка діє у фашистському кублі, фінал один — катастрофа, загибель. Та десь у глибині свідомості жевріла надія: може, якось минеться!

Не минулося!

О двадцятій годині сорок п'ять хвилин Марта зайшла до радіорубки. Їй пощастило: Абст був зайнятий біля лагуни, і вона сама прийняла важливе повідомлення. Ввімкнула станцію і, маючи трохи часу, настроїлася на хвилю центрального мовлення рейху. Це було суворо заборонено, проте вона іноді ухитрялася послухати, що робиться в світі: коли двері в радіорубку відчинено й видно велику частину коридора, завжди можна встигнути вимкнути станцію або збити настройку, якщо хтось появиться в тунелі.

Передавали звичайну інформацію — щось про економію електрики й газу. І раптом диктор, обірвавши передачу, оголосив, що надійшло дуже важливе повідомлення. В Берліні відбувся суд над керівниками комуністичної організації, яку виловила служба безпеки рейху. Велику підривну групу було старанно законспіровано, її філіали розкидано в багатьох містах Німеччини. Проте СД і поліція безпеки виявилися на висоті. Важку операцію по ліквідації зграї небезпечних злочинців здійснили успішно: заарештовано всю верхівку організації на чолі з керівником — заводським механіком ІІаулем Прозе. Виловлено весь актив.

Голос диктора гримів, коли він розповідав про роботу підпільників: ті вели антивоєнну пропаганду, саботували найважливіші постанови фюрера, переховували дезертирів і втікачів з концтаборів.

Диктор трохи помовчав й оголосив: недавно зрадники намагалися передати ворогові інформацію про важливу військову новинку й про місце розташування деяких заводів та лабораторій, де цю зброю створювали. Хвала господові, їм це не пощастило.

Змовників засуджено до страти. Сьогодні вирок виконано. Членів злочинницької зграї, які уникли арешту, незабаром схоплять. СД й поліція безпеки знають, де їх шукати!..

Передача екстреного повідомлення закінчилася, радіо замовкло. А Марта все ще сиділа з навушниками на голові — нерухома, бліда, нічого не бачила, не чула. Все загинуло, все: організацію розгромлено, товаришів знищено. Страчено Пауля Прозе — людину, що навчила її справжньому життю, боротьбі. Комуніст, чиє слово було законом для десятків самовідданих бійців. Розумний і суворий керівник, а в години дозвілля, — що не часто випадали на його долю, — дорослий хлопчак, невичерпний на жарти та пустощі.

«Фрейлейн, — сказав Пауль, коли їй пощастило влаштуватися в Аненербе, — фрейлейн, того дня, коли закінчиться весь цей кошмар і улюбленого фюрера повісять, того дня я прийду до вас з величезним букетом. І коли з'ясується, що ви ще не обрали хлопця до вподоби, бережіться, фрейлейн, бо я почну небачені атаки!»

Прозе жартував. Хотів підбадьорити її. А в самого стільки тривоги було в очах. Колись Марта врятувала йому життя, а тепер він посилав її в небезпечну розвідку, можливо, на смерть.

І ось його нема…

Марта сиділа біля пульта, приголомшена, спустошена.

Хронометр на передавачі методично відлічував час.

О десятій годині вона простягнула руку до панелі станції і настроїлася на передавач Абстових хазяїв. Той відповів. Марта прийняла й розшифрувала радіограму: завтра на світанку, коли три підводні човни ляжуть на грунт поблизу скелі, Абст повинен прибути на флагманський човен, котрий він відрізнить по знаку на його правій скулі — два білих трикутники вершинами один до одного. Між ними вхідний отвір шлюзового пристрою; через нього Абста впустять у човен. Сьогодні з двадцять другої години безперервно слухати ефір, опівночі налагодити з підводними човнами зв'язок.

Закінчивши дешифровку, Марта підвелася. Треба було негайно діяти і в першу чергу розповісти про все Рейнхельтові.

Вона попрямувала до дверей, але раптом зупинилася. Звичайно, вона не покаже Абстові радіограму. Та він або його помічники можуть уночі ввімкнути станцію…

Як бути?

Вона взяла викрутку й рішуче розкрила панель рації…

Потім пішла розшукувати Карцова, Його не було в спальні плавців. Напевно, лікар біля лагуни.

Марта прийшла на майданчик, коли говорив Галлер.

У неї не вистачило витримки розіграти переляк через пошкоджену радіостанцію: поки фашисти ремонтуватимуть, вона встигне попередити друга.

Діставши Абстів наказ іти в свою кімнату, Марта й не подумала скоритися. Вона знову й знову обійшла підземелля. Розшуки не дали наслідків.

І ось, притулившись до стіни, вона стоїть у центрі скельного лабіринта, самотня, безпорадна… Треба щось робити!

Переборюючи апатію, млявість, дедалі відчутніший біль у ногах, Марта чвалає тунелем. Іноді сідає й долонями розтирає коліна, ступні. Після кожної такої зупинки все важче примусити себе підвестися.

Непомітно вона опиняється біля входу в радіорубку. В повітрі запах диму, каніфолі: Глюк порається біля розкритої панелі передавача, орудуючи паяльником. Вальтер вносить ящик із запасними деталями до рації.

— А, фрейлейн! — Він обережно опускає ящик. — Не бачили Рейнхельта?

Глюк, припинивши роботу, обертається. Фашисти запитально дивляться на Марту.

Вальтер хоче спитати ще щось, але з коридора чути швидкі кроки, що віддаляються.

— Він! — кричить Вальтер.

Вихопивши пістолети, Абстові помічники вибігають.

Вальтер та Глюк мчать тунелем. Далеко попереду невиразно видніє силует людини, яку вони переслідують.

Два крутих завороти, один за одним. Тут від тунелю відходить короткий апендикс. Утікач звертає туди.

Глюк та Вальтер полегшено переводять дух: жертва у пастці.

Увійшовши до тунельного відгалуження, рудий вмикає ліхтарик.

— Матінко божа, — розгублено мимрить він, — а ми думали!..

Попереду, притулившись до каменя, стоїть плавець. Ось він відокремлюється від скелі, йде назустріч.

— Гей, ти, стій! — наказує Глюк.

Чоловік іде далі, немовби й не чув окрику.

— Які очі у нього, Густав! — злякано шепоче радист.

Плавець втягує голову в плечі, пригинається. Ось-ось він кинеться на тих, хто заступає вихід.

Глюк підіймає пістолет. Гуркіт. Пронизливий крик.

Марта чула і постріл і крик.

Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.

Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.

Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.

З півтемряви вибігає людина.

— Отто! — владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. — Стояти, Отто!

Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.

Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..

Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються — судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.

Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.

— Спокійніше, — шепоче вона, — спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.

Плавець обертається і біжить назад — тією ж неквапливою вовчою ходою.

Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.

Вона втратила рідних — загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!

То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці — і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, — страшне. Проте у неї нема вибору.

Печера плавців.

Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.

Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.

Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.

— Хочу їсти, — повільно каже він і ступає крок їй назустріч. — Пора вечеряти. — Він протягло зітхає. — Пора вечеряти, пора вечеряти…

Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.

— Лягайте спати! — квапливо каже вона, відступаючи до дверей. — Спати, всім спати, лягайте на нари!..

Вона знає кожного, його історію, особливості організму. Тільки один незнайомий їй — широкоплечий житель півдня. У нього кучеряве чорне волосся. Він сидить у далекому кінці нар.

— Спати, лягайте спати, — повторює Рішер, і голос її тремтить, зривається.

Плавці неохоче слухаються. Та вона розуміє: це ненадовго.

Стоячи біля дверей, Марта востаннє дивиться на них. Вона все б оддала заради їхнього порятунку, все на світі!..

Дівчина довго стоїть біля виходу. У неї тремтять губи, і серце калатає так, що відбивається в скронях.

А Карцов шукає Марту.

По дорозі до спальні плавців він уже побував у її кімнаті, на камбузі, оглянув багато відгалужень тунелю. Де ж вона?

Його все більше охоплює тривога, передчуття близького лиха. Марта була на майданчику і все знає; в розпачі вона може зважитися на таке, чого вже не виправиш…

Ні на мить не забуває він також про італійця, котрий лишився сам на сам з Абстом. Щоправда, Абста зв'язано і в нього у роті кляп. Та все одно він небезпечний!

Вони зберегли Абстові життя, вирвавши з нього обіцянку врятувати плавців. Він дав слово. Але — Абстове «слово»!..

Головне зараз — видати плавцям препарат, розшукати Марту, з її допомогою знешкодити решту жителів підземелля.

Потім вони повернуться на майданчик, де чекає Пелла. Сейф відімкнуто, спостерігаючи за Абстом, італієць готує підривні заряди й респіратори. Крім того, він повинен вкрутити детонатор в одну з торпед — про всяк випадок. Все може статися…

Марта лишиться в гроті, а Карцов і Пелла, взявши заряди, подадуться розшукувати фашистські підводні човни. У цих справах Пелла великий спеціаліст. Недарма на нього полював Абст.

Такі плани.

Тільки б знайти Марту і встигнути до плавців, тільки б не спізнитися!..

Тунельний заворот. Містки перекинуто через розколину. Що це темніє на її протилежному боці? Якийсь предмет. Та Карцову не до нього.

Хутче, хутче до плавців!

Ще заворот. Ось вони, двері.

Ледве дихаючи від хвилювання, він одсуває заслінку вічка.

Нари порожні. Люди скупчилися в центрі печери, похитуючись на зігнутих ногах. Приміщення сповнене гомону.

Відсахнувшись, Карцов мчить туди, де зберігається препарат. Це в бічному тунельному відгалуженні, зовсім поряд. Можливо, він ще встигне відвернути лихо.

Ось і сховище. Та що це? Двері розчинено навстіж! Стелажі, котрі ще вчора було заставлено сірими картонними ящиками з брикетами, порожні.

Він іде назад, тицяючись ліктями об стіни. Немов сліпий. Містки через розколину. На самому її краю лежать два брикети. Очевидно, їх загубили, коли несли.

Карцов нахиляється над розколиною. З темряви війнуло холодом. Скинувши туди брикет, він чекає. Кілька секунд тихо, потім ледве чути сплеск.

У боковині містків стирчить цвях. На ньому довга темна нитка. Він і не помітив би її, та повітря в тунелі рухається і гойдає шерстинку.

Карцов довго не може спіймати її задерев'янілими пальцями. Нарешті підносить до очей.

Синя шерстинка.

Пам'ять підказує: Марта, коли вона з'явилася біля лагуни, була в синій куртці.

Марта!.. Карцов так ясно бачить її. Маленька, ще не зміцніла після хвороби, вона плентається тунелем, згинаючись під вагою ящика. Скинувши його в розколину, повертається, щоб узяти новий.

Її хитає од слабості. Їй зовсім кепсько.

Кожен крок дається важко.

Стелажі спорожніли. Ящик за ящиком зникли в безодні. Нарешті лишився останній. Дотягнувши, Марта кидає його на скелю, падає навколішки, сантиметр за сантиметром штовхає важкий ящик до розколини.

Краї провалля положисті. Тут легко втратити рівновагу. Та Марта не думає про небезпеку. Налягаючи на ящик, вона суне його, суне.

Швидше, кожну секунду її можуть наздогнати!

Останній ривок — і ящик летить у провалля.

А за ним, знесилившись, сповзає туди й сама Марта, чіпляючись за камені і не знаходячи в них опори…

Карцов примушує себе підвестися, помалу йде через містки.

А гомін у спальні плавців гучнішає. Він схожий на гуркіт штормового моря.

Гомін наростає. Тепер чути й удари. І раптом голосне ревіння потрясає тунель: немовби звук, протаранивши перепону, вихопився на волю.

Нарешті Карцов опам'ятався!

Та вже чутно тупіт десятків ніг — ті, що біжать, ось-ось вискочать з-за рогу.

Метнувшись убік, він ховається за скелю. Стоїть, притиснувшись до каменя, і його обдають хвилі повітря, розбурханого втікачами. Юрба мчить повз нього, зникає в тунельному закругленні. А невдовзі звідти долинають постріли, зойки.

Дорога до лагуни ще вільна. Пересуваючись уздовж стіни, Карцов поспішає до виходу.

З новою силою гримить підземелля: юрба повертається.

Все вирішують секунди. І Карцов, уже не ховаючись, біжить по тунелю. Тепер недалеко. Вій встигне. Тільки б Пелла був на місці.

Вибігши на майданчик, Карцов очима шукає товариша.

— Я тут! — Пелла біля стелажів. Орудуючи ключем, він угвинчує детонатор в торпеду.

— У воду! — волає Карцов.

Схопивши спорядження, складене біля трапа, вони одночасно стрибають у лагуну.

Швидко надівають респіратори, прикріплюють вантажі. Підривні заряди, компаси, ножі — все напоготові. І вони поринають.

А плавці вже вискочили з тунелю. Юрба розтікається по майданчику, божевільні падають із скелі у воду. Та без дихальних апаратів вони безпорадні. Пірнувши, плавці задирають голови і, оточені роєм світних бульбашок, пориваються до поверхні.

Вода напрочуд гарна. Вона міниться всіма відтінками синього кольору — од кобальту до ультрамарину; сповнена світла, життя, яскриться; зграї риб'ячої молоді крутяться в ній та граються, і в кожній рибчині відбивається сонячний промінь.

Але все це — біля поверхні. Ближче до дна, — а до нього тут метрів двадцять п'ять — переважають спокійні і холодні тони. В сіро-синій сутіні пропливають великі риби. Вони прямують до невисокого пасма, що стирчить з мулу, пасма, за яким дно стрімко йде вниз. Риби перевалюються через каміння й розчиняються в густій імлі. А з похмурої безодні випливають зустрічні мандрівниці. Проминувши пасмо, злітають вертикально угору, немовби знудьгувалися по світлу та сонцю. І кожна, досягнувши поверхні, народжує беззвучний вибух — срібними стрілками на всі боки мчать мальки, наче тріщини бризкають по люстерку…

Біля пасма з'явилися люди. Великий групер втупився випуклим оком у чужинців, засовав плавцями, обережно відсунувся. Із скельної щілини виволокла своє гадюче тіло мурена, постежила за ними, вищирила отруйні зуби і знову ковзнула до нори.

А ті пливуть далі. Їх двоє. Ноги в ластах звиваються, наче щупальця, руки витягнуто над головою. Ще недавно Пелла тримав перед очима компас, щоб точно йти по курсу. Тепер потреби в ньому нема — ціль знайдено. Підводний човен, один з трьох, що згадувався в радіограмі, лежить на дні, напівсхований у гущавині бурих водоростей, немовби спеціально зарився в них.

Карцов і Пелла зупиняються — заряди, які вони буксирували, опускаються і повисають на лінях.

Рухом руки Пелла кличе товариша. Зблизившись головами, вони ширяють у прозорій воді. Пелла вказує на великі циліндри — ними заставлено палубу човна. Чотири циліндри перед рубкою, по два в ряд. Стільки ж у кормовій частині підводного човна. Пелла жестами пояснює: в циліндрах торпеди; підійшовши до ворожого порту, човен лягає на грунт і випускає плавців; ті відкривають кришки циліндрів, витягають торпеди….

Карцов киває — він усе зрозумів.

Знову скоромовка жестів. Італієць просить, щоб Карцов лишився на місці й спостерігав — мало що може скоїтися. Він, Пелла, підвісить заряд, увімкне годинниковий механізм детонатора. На це піде небагато часу, і вони почнуть шукати нову ціль.

Карцов згоден. Повільно опускаючись у водорості, він стежить за товаришем, що продовжує путь.

Тиша, спокій.

Човен немов мертвий. Вимкнено навіть машинки для очищення повітря. Це зрозуміло — субмарина на невеликій глибині, її можна виявити приладами з корабля, що проходитиме поблизу, а виявивши — закидати бомбами.

Тиша. Спокій. Тільки іноді клацають клапани в Карцовому респіраторі — клапан вдиху різкіше, клапан видиху — слабкіше.

Де ж Пелла?

Карцов розсовує водорості і ривком мчить уперед.

Він побачив: з поверхні моря на човен пікірує людина. Невідомий у респіраторі. Ось він підніс руку до пояса, вихопив ніж.

Карцов з усіх сил працює ластами. Його жене страх за товариша, жене лють, шал, бо в атакуючому він упізнав Артура Абста.

Вони швидко пливуть до однієї точки.

Їхні шляхи перетнуться за метр од італійця. Той, ні про що не підозрюючи, прикріплює до човна вибухівку.

Вороги ось-ось зштовхнуться. Абст уже біля Пелли, підняв руку з ножем. Карцов атакує його і відганяє. Чи встиг Абст ударити італійця? Здається, ні…

Плавці кружляють у воді, не ризикуючи зблизитися. Вони знають: для перемоги потрібен тільки один удар. Той, хто схибить, загине.

Поступово Карцов відтісняє Абста од човна. Треба виграти час. Пелла закріпить міну, ввімкне годинниковий механізм детонатора і прийде на допомогу. Вдвох вони легко подужають ворога.

Карцов і Абст пливуть усе далі, помалу підіймаючись до поверхні.

Пелла дивиться їм услід. Дивиться все важче — навколо каламутнішає, наче з дна піднявся мул. Та Пелла знає: це не мул, це кров. Він лежить на носовому горизонтальному кермі човна. Якщо він ворушиться, кров з рани в боці юшить дужче. З кров'ю втрачаються сили. Їх у Пелли так мало, що навряд чи йому вдасться закріпити підводний заряд.

Що ж робити? Випливати?

Це легко — варто скинути вантажі на поясі, і його вже ніщо не втримає під водою. Він полине туди, де повітря й сонце, де друг, допомога якого так потрібна! Та Пелла вирішив: він закріпить міну й приведе в дію механізм детонатора.

Переборюючи біль, італієць перевертається на живіт, намагається підтягнути лінь із зарядом. Зусилля втомило.

В голові наморочиться, ось-ось він знепритомніє. І лінь вислизає з пальців.

Ще спроба, і знову невдача.

Віддихавшись, Пелла озирається. Кругом пусто. Тільки мурена випливла з-за скелі й, уткнувшись носом у пісок, звивається товстим слизьким тілом.

Сил дедалі менше. Про лінь Пелла вже не думає. Вихід один: він запустить годинниковий механізм міни і спливе, лишивши її біля човна. Він сподівається, що найближчим часом човен не рушить з місця.

Міни внизу, в піску. Пелла сповзає з керма і планірує до них. Ось він ліг на грунт, береться за механізм детонатора.

І раптом сильний удар. Якби Пелла був на поверхні моря, він би побачив: розкидавши верхівку конічної скелі, в небо вихопився вогняний стовп, скеля, хитнувшись, впала у воду.

Пелла зрозумів усе. Адже він сам угвинтив у торпеду детонатор миттєвої дії. Вибуху однієї торпеди було досить, щоб детонували інші, які лежали поруч, на стелажах.

Сила вибуху шпурляє італійця на борт човна. Скельця шолома тріснули. До лиця просочується вода.

В човні забігали, загомоніли. Він здригнувся, грунт під ним зарипів.

Пеллі недобре. Він задихається. В шоломі повно води.

Він здирає шолом.

Невиразно видно сірий, у заклепках борт субмарини, що пропливає поблизу. Де ж міна?

Руки нишпорять у піску. Намацали, обхопили снаряд. Міну притиснуто до грудей. Пелла, як сліпий, оббігає її пальцями.

Ось він, детонатор!

— Нуль… — шепоче Пелла.

І ривком повертає лімб.

Човен підкидає, кренить. З пробоїною в борту він опускається в киплячу каламуть.

Мчать угору волоті водоростей, бульбашки повітря та соляру, спливає, кружляючи, розчавлена мурена.

А осторонь Карцов б'ється з Абстом. Перший вибух не завдав їм шкоди — удар було ослаблено відстанню. Та ось висадив свою міну Пелла. Карцова боляче штовхнуло в груди, заклало вуха. Повітряний мішок респіратора тріснув, до легень увірвалась вода. Ледве живий, він зірвав шолом, скинув пояс з вантажами і виринув на поверхню.

В грудях — сильний біль. У роті відчувається смак крові.

Де ж Абст?

Карцов занурює голову у воду, напружено вдивляється в синю темінь.

Там усе затягло серпанком. Проте далеко в глибині, поблизу дна, ледве видно силует людини.

Абст загинув?..

Ні, ворушиться. Отже, живий, і респіратор його справний.

А Карцов без дихального апарата, загубив ніж, беззахисний.

Ось Абст засовав ластами, трохи сплив. Тепер він точно під Карцовим. Закинув голову й дивиться на нього.

Він може напасти у будь-яку секунду, та бариться. Чому?

Вичікує, щоб ворог підняв голову, дихаючи. Цієї миті Абст і потягне його під воду.

Карцов повинен атакувати. Атакувати всупереч логіці, котра вимагає виманити ворога з глибини, щоб битися за однакових умов. Абст не жде нападу. Несподіваність — єдина перевага Карцова.

І він пірнає.

Так, Абст навіть не ухилився — тільки встиг простягнути назустріч руку з ножем. Удар влучив Карцову в стегно. Наступної секунди він смикнув Абста за руку. Ніж випав. І тут же Абст дістав міцний удар в горло.

Ще удар, ще!.. Рятуючись від ударів, Абст ногами відбиває ворога, тягне на глибину.

Люта, беззвучна боротьба у водяній товщі. Абст слабшає. Його ноги розтискаються, він сповзає по тілу Карцова.

Зібравши всі сили, Карцов робить останній удар — зверху, двома кулаками.

Треба добити ворога, та Карцов задихається. Відштовхнувшись од нерухомого тіла ворога, він мчить до поверхні.

Сонце. Спокійне море.

Карцов лежить на воді, жадібно дихаючи. При кожному вдихові біль впинається в ребра, при видиху на губах з'являється кров. Певно, дуже пошкоджено легені.

Віддихавшись, він оглядає обрій. Навколо тільки вода.

Завалившись, скеля поховала плавців.

Там же, на дні, під кам'яними брилами, спочиває Марта.

І італійський моряк Джорджо Пелла, людина з мужнім серцем, уже не підніметься з глибини… Сльози душать Карцова.

Востаннє дивиться він туди, де глибоко під водою похована Марта Рішер.

На півночі, за обрієм, — база союзників. Він повертає на південь. Він знову сам в океані.

ЗАКІНЧЕННЯ

Пізно ввечері Карцова підібрав шведський електрохід, що йшов з Африки з вантажем какао-бобів.

Операція «Долар» зірвалась. Через рік націсти зробили нову спробу бомбити американські міста. Вона теж не вдалася, як не вдалися їхні плани зруйнувати й поневолити Англію, захопити Гібралтар, підкорити Африку, Індію…

А восени 1945 року під ударами Радянської Армії та військ союзників нарешті впав гітлерівський третій рейх — небачена в історії людства кривава держава безумних політичних авантюристів.

Кілька слів про долю «ветерана війни і благородного сина нації». Здавалося б, з ним усе ясно: Абст, бозна-як уцілівши в бою з Кардовим, пережив багатьох своїх колег і помер порівняно недавно. Доказ цьому — некролог у газеті «Курір».

Та розгорніть сьомий номер журналу «Вокруг света» за 1958 рік. Тут, на сторінці дев'ятій, розповідається про…

А втім, ось вона, ця замітка.

Кити на пляжі

Недавно на одну з ділянок узбережжя Флоріди (США) спішно викликали рятівну команду, але цього разу не для того, щоб знімати з мілини яхту чи кидати коркові круги безталанним купальникам. На піщаному пляжі, відтіснивши здивованих курортників, лежали… кити-грінди. П'ятдесят сім китів!

Рятівники негайно розпочали операцію. Китів, що задихалися на гарячому піску, обклали мокрим ганчір'ям, але повернути їх у рідну стихію було не так просто. Одну грінду насилу піднімали шість-сім чоловік; довелося привезти на пляж підйомний кран. Та як не поспішали люди, їм пощастило врятувати тільки сім китів, решта загинули. Досі невідомо, що примусило китів викинутися на берег.

Ця дивна пригода скоїлася, коли, за твердженням газети, Абст був уже мертвий. Хочеться вірити, що некролог в «Курір» не фальшивий і до загибелі стада китів Абст відношення не має.

А втім, хтозна!.. З націстами часто відбуваються незвичайні перетворення. Ось історія гітлерівського лікаря-психіатра професора Вернера Хейде. В роки війни Хейде разом з своїми колегами винищив понад двісті тисяч чоловік. Після капітуляції Німеччини його заарештували. Проте, як свідчить книга розшуку західнонімецької поліції: «Хейде, Вернер… утік 25/VІІ 1947 року в районі Вюрцбурга під час перевезення ув'язнених».

Хейде знайшли порівняно недавно. Де ж він переховувався всі ці роки? В Західній Німеччині! Під ім'ям Заваде він жив розкошуючи в одному з міст землі Шлезвіг-Голыптейн, видаючи медичні посвідки судовим органам, прокуратурі, страховому відомству. Причім правду про експерта Заваде знали геть усі в ФРГ, окрім хіба що кримінальної поліції…

Зрештою, під тиском громадськості влада «знайшла» й заарештувала Хейде. Мав відбутися гучний процес. Проте до суду не дійшло. Як було оголошено, напередодні процесу Вернер Хейде повісився у своїй камері.

Дивне самогубство! Тим більше дивне, що за день до цього з вікна восьмого поверху впав і розбився лікар-психіатр Фрідріх Тільман, притягнутий до суду разом з Хейде.

Чи справді вони загинули? Чи справді потанув Абст? Свого часу також було оголошено про загибель шефа гестапо Генріха Мюллера. А потім з'ясувалося, що в Мюллеровій могилі лежить інший. Сам же Мюллер і не думав помирати. Він утік: спершу до Австрії, звідти до Італії, далі — за Піренеї, до Іспанії. Тепер, як повідомляє преса, він щасливо живе в Африці. Та це вже не Мюллер, а… мусульманин Амін Рашад!

А в Південній Америці, як кажуть, знайшовся слід Гітлерового заступника по фашистській партії — Мартіна Бормана, якого наприкінці війни теж «поховала» геббельсівська преса.

Обізнані люди стверджують: на час закінчення війни за межами Німеччини перебувало кілька сот тисяч націстів. Переодягнуті в цивільне, з фальшивими документами, грошима, паролями, адресами явок та сховищ, вони розповзлися по світу, щоб причаїтись і ждати. Ждати, щоб війна стала історією і притупилася пам'ять людства.

Тепер вони вже знайшли один одного, посилено поповнюють свої ряди, об'єднуються, пробують сили. Вони вірять, що настане час, коли все можна буде почати заново.

Примітки

1

Капітен цур зее — чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає капітанові першого рангу (полковнику).

(обратно)

2

Тендер — тип однощоглового судна з косими вітрилами.

(обратно)

3

Абвер — військова розвідка і контррозвідка гітлерівської Німеччини.

(обратно)

4

СД — гітлерівська служба безпеки.

(обратно)

5

ОКВ — верховне командування збройних сил гітлерівської Німеччини.

(обратно)

6

НСДАП — офіційна назва фашистської партії.

(обратно)

7

ОКМ — головне командування військово-морських сил у гітлерівській Німеччині.

(обратно)

8

Кокпіт — відкритий ящик (кабіна) в кормовій частині палуби яхт і моторних катерів, де стоїть стерновий.

(обратно)

9

Корветен-капітен — чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає капітанові третього рангу.

(обратно)

10

Бібер — бобер (нім.).

(обратно)

11

Рідкий грунт — шар води, щільніший від навколишніх; човен, що спустився в нього, може лежати з вимкнутими моторами не занурюючись.

(обратно)

12

Транець — плоский край корми.

(обратно)

13

Кільсон — брус на зразок кіля, але всередині судна.

(обратно)

14

Мушкель — дерев'яний молоток з короткою ручкою; застосовується для такелажних робіт (морськ.).

(обратно)

15

Штабс-боцман — чин в гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає мічману.

(обратно)

16

Обермаат — чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає головстаршині.

(обратно)

17

Перо і баллер — частина катера.

(обратно)

18

Боцманмаат — чин у гітлерівському військово-морському флоті, що відповідає старшині першої статті.

(обратно)

19

Ваффен СС — війська СС.

(обратно)

20

«Сила через радість» — фашистська воєнізована спортивна організація в гітлерівській Німеччині.

(обратно)

21

Штевень (форштевень) — брус, що є продовженням кіля і замикає носову кінцеву частину судна.

(обратно)

22

Диферент — нахил корабля по поздовжній осі.

(обратно)

23

Комодор — перший адміральський чин у військово-морському флоті деяких країн.

(обратно)

24

Форпік — носовий відсік на судні.

(обратно)

25

Шпігат— пристосування для стоку води.

(обратно)

26

У Радянському Союзі глибина занурення в респіраторі, в якому застосовують чистий кисень, обмежена двадцятьма метрами. На більших глибинах чистий кисень небезпечний — він може викликати важке отруєння і загибель водолаза.

(обратно)

27

Водолаза з великих глибин підіймають повільно, з зупинками. Інакше неминуча так звана кесонна хвороба.

(обратно)

28

Кома — непритомний стан за сильного пригнічення нервової системи (внаслідок травми, пухлини мозку і т. ін.).

(обратно)

29

Капітан другого рангу Вітторіо Моккагата був одним з керівників підрозділу італійського військово-морського флоту, в якому діяли людино-торпеди.

(обратно)

30

Почесна смерть — краще, ніж смерть ганебна (лат.).

(обратно)

31

Блоклейтер — квартальний керівник у націстській партії.

(обратно)

32

Крейслейтунг — управління крейслейтера, окружного керівника у гітлерівській партії.

(обратно)

33

Ганс Брандт — доктор медицини, бригадефюрер (генерал-майор) СС — гітлерівський генеральний комісар по отруйних речовинах, проповідник фашистської програми «легкої смерті», внаслідок здійснення якої тільки в 1939–1940 роках у Німеччині загинуло понад 275 000 чоловік.

(обратно)

34

Аненербе — інститут по вивченню спадковості. Так було зашифровано таємну фашистську організацію, що займалася злочинними дослідами над живими людьми.

(обратно)

Оглавление

Олександр Насібов БЕЗУМЦІ

ВІД АВТОРА

ЧАСТИНА ПЕРША I-W-I

  Перший розділ

  Другий розділ

  Третій розділ

  Четвертий розділ

  П'ятий розділ

  Шостий розділ

  Сьомий розділ

ЧАСТИНА ДРУГА КОНІЧНА СКЕЛЯ

  Перший розділ

  Другий розділ

  Третій розділ

  Четвертий розділ

  П'ятий розділ

  Шостий розділ

  Сьомий розділ

  Восьмий розділ

  Дев'ятий розділ

  Десятий розділ

  Одинадцятий розділ

  Дванадцятий розділ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ БЕЗУМЦІ

  Перший розділ

  Другий розділ

  Третій розділ

  Четвертий розділ

  П'ятий розділ

  Шостий розділ

  Сьомий розділ

  Восьмий розділ

  Дев'ятий розділ

  Десятий розділ

  Одинадцятий розділ

ЗАКІНЧЕННЯ

Реклама на сайте