«Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1»

Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 (fb2) - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 505K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юліан Радзикевич

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина перша.

У Мурахві

До Мурахви, містечка над річкою цієї самої назви, наближався невеликий гурт вершників. Попереду їхав молодий козак, високий, широкоплечий. Над яром стримав буйного коня й бистро розглянувся доокола. Хвилину погляд його сірих очей спочив на нужденному містечку, що розсипалось на дні яру.

— А тепер, Дрозде?.. — звернувся до їздця за собою.

— На ринок, до господи Шльоми.

— Гаразд. Їдьмо!

І став з’їздити по крутій, болотнистій доріжці, що вела попри кріпкі оборонні мури старовинного манастиря. Незабаром в’їхали в грузьке болото містечка й задержалися перед господою. Козак зіскочив із коня й повернувся до своїх товаришів рішуче, владно:

— Коні примістити під дахом і дати їсти! На місто не відходити! Бути напоготові!

Господа жида Шльоми в Мурахві була простора. Задержувалася тут приїжджа шляхта, що мала свої окремі столи й кімнати на нічліг, заходили сюди й багатші міщани та несміливі, застрашені попи й диякони; попивала тут мед та пиво й знатніша козацька старшина.

Козак відхилив двері і став на порозі заїзду. В першій хвилині не доглянув нікого, бо сумерк, що стелився вже надворі, тут у кімнаті розгорнувся широко. Малі віконця з натягненою оболонкою не пропускали тепер ніякого світла. На комині ліниво горіли великі колоди; при шинквасі прикро коптів лойовий недогарок. Три великі столи й довгі лави виповняли кімнату. При шинквасі стояв брудний жид. У куті кімнати заворушилась якась постать і по хвилині підійшла до козака.

— Чолом тобі, пане Нечаю!

Тінь невдоволення перебігла по обличчі Нечая.

— Ну, годі! — сказав, глянувши в напрямі жида.

— Ти звідки? — запитав, стишуючи голос.

— Від батька.

— Гаразд!.. Гей, ти, як тебе там звати? — звернувся до жида. — Маєш кімнату?

— І в Барі, ваша милосте, ліпшої не дістав би.

— То веди!.. Ага, тут. Добре. Залиши світло й принеси нам доброго меду та й щось з’їсти. Там є зі мною люди з кіньми. Дай їм, чого схочуть. Ось завдаток.

— Спаси-біг, вельможний пане. Не так, ваша милосте, як...

— Іди вже, йди. Потурбуйся, чим треба. Як будеш потрібний, покличу.

Жид вийшов. Нечай замкнув за ним двері.

— Недобре сталося, що ти назвав мене при ньому.

— Провинивсь, пане Нечаю.

— Хто ти? Чи не Корнієнко?

— Корнієнко. Осавул черкаського реєстрового, що тепер при гетьмані Хмельницькім.

— Ви були на Січі?

— Так. Комісар пішов до Дніпра воду пити та з ним іще кількох. Ми пристали до гетьмана.

— То гетьман прислав тебе сюди?

— Так. Я в об’їзді. Маю листи. Гетьман казав поспішати й невідмінно доручити тобі листа, пане Нечаю.

Говорячи, Корнієнко нишпорив у своєму поясі та вкінці добув обережно листа й подав Нечаєві. Цей нетерпляче розірвав воскову печать із гербом Хмельницького “Абданк”, приблизився до каганця і став читати.

Хмельницький писав:

“Мені вельце милий і дорогий пане Нечаю. З ласки Божої і милости Його премогутньої та й зацним людям дякуючи, що не забули про мене в потребі находячогося, вдалося мені з неволі, у пана хорунжого Конецпольського будучи, видістатися і щасливо на Січ Запорозьку, де мене, як друга старого, військо запорозьке хоробре прийняло, дістатися. Багато мені тут о вчинках твоїх, пане Нечаю, мій друже і брате, виправовали, не забувши про піхоту пана гетьмана польного і про сотні козацькі пана Сєнявського доложили, за що для тебе всі ті, кому лежить на душі добро війська козацького низового і віри святої благочестивої та нашого православного народу, дозгонну вдячність мати повинні. Такою бо вже дорогою наші справи пішли, що без війни обійтися не може. Тому, що військо козацьке на Січі находячеся, мене, твого давнього товариша й комілітона, своїм старшим обібрати схотіло, гетьманську мені віддаючи булаву, наказую тобі, наш вельми милий пане Нечаю, полковнику брацлавський, не мешкаючи, чимдуж на Січ прибути, чим найбільше зі собою охочих кінних і піших приводячи. Божій опіці тебе позіставляємо та й у себе очікуємо.

Богдан Хмельницький, старший Війська Запорозького.

P.S. Зайшли до нас чутки певні й потверджені, що обидва гетьмани всі війська, які в Україні зимували, к Черкасам справити наказали, проти нас їх готуючи, що тобі до відома подаємо, щоб ти на них по дорозі не наткнувся і кривди від них якої не мав”.

Прочитавши листа, ще раз перебіг його очима, потім старанно склав його, сховав за пояс і підвівся з лавки. Думки, наче леза, блискали і схрещувалися: “без війни обійтися не може... сотні пана Сєнявського... що прийшло те нове, велике, незнане, про яке думав, полковник брацлавський...” Нечай стягнув брови. Відчув, мріяв, снив, про які довгі години говорив із тим же Хмельницьким, що його тепер обрали на гетьмана, з Богуном, Виговським, Вешняком та з багатьома іншими, які жили з козацтвом і для козацтва. Захоплений думками, забув про Корнієнка і тільки, коли той відізвався, він повернувся до дійсности.

— Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі.

— Як то? Чому?

— За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків.

— Хто це міг бути?

— Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки.

— Наші?

— Так і виходить.

— За листом шукали?

— За листом до тебе.

— Звідки ж знали, що ти його везеш?

— Сам про це думав. Не знаю.

— Розповідав кому по дорозі?

— Нікому ні словом.

— Ставав десь довше по дорозі? Пив із кимось у шинку?

Корнієнко гордо підніс голову.

— Мене гетьман післав, а гетьман когонебудь із таким письмом не посилає.

— Правда. Вибачай! Але все ж таки воно дивне. Це був хтось, хто знав, що ти везеш. Більше ніхто тебе не турбував?

Не турбував ніхто. Але двічі в дорозі здавалось мені, що хтось за мною стежить. А втім, може мені тільки так здавалося.

— Може. Ти коли задумуєш вертатися?

— Сьогодні ще. Мені спішно.

— На мене не заждеш? Я зможу рушити лише за кілька днів, бо треба зібрати людей. Вони в мене розміщені по лісах і хуторах.

— Ні, не можу. Гетьман велів вертатись скоро.

— Люди з-під пана Сєнявського прийшли?

— Прийшли.

— Не розгубилися по дорозі?

— Ні. Пан Зелинський їх привів. Чудеса там оповідають про тебе, полковнику, як то ти їх з-перед самих очей пана Сєнявського схопив... І про піхоту, про німців...

— І про німців говорять? — усміхнувся з вдоволенням Нечай.

Годі. Капітан Штецель був надто рухливий. Він нібито трудився над чимось іншим, а на ділі дуже вперто йшов за моїми слідами. Нишпорив по лісах, аж у русавські ліси дістався. А знаєш, може, що там найбільше моїх людей. Не можна було щадити... Коли ж ти хочеш уже їхати, так перекажи гетьманові, що я рушу на Січ, аж зберу своїх людей. Скажи, що Брацлавщина вже готова. По твердинях та по замках маю своїх людей. Польські гетьмани стягають свої президії над Дніпро, про що гетьман уже й знає, бо перестерігає мене. Пан Калиновський видав дуже гострий універсал, щоб не приставати до бунту. В кого знайдуть яку зброю, будуть карати відразу на горло. І скажи, що народ нетерпляче чекає на гасло, що повстане, як один муж і піде під його руку. От і все...

— Скажу, полковнику.

При Меду

Корнієнко та його козаки потонули в темній, холодній, дощовій ночі. Нечай проводив їх до дверей корчми. Коли повернувся, думки не дали йому всидіти в кімнаті. Вийшов до шинкової й казав собі подати меду. Думав про лист від Хмельницького, про полковницький пірнач, що його отримав, про завдання, що його ще чекали. Тут по лісах та хуторах зібралося при ньому чимало людей. Тепер прийшов час їх згуртувати й рушити в дорогу. — Коли зберуться всі, — думав Нечай — буде загін, що й казати! Тільки, як його перевести тайкома, непомітно на Січ? І прохарчувати тяжко прийдеться, коли гетьмани загородили дорогу.

Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском.

Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя.

— A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги.

Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні.

— Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона.

— Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити.

— О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші.

— Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая.

Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази.

— Маєш мед?

— Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати.

Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря.

— Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б.

— Що, Пінкас? Пінкас - злодій. Він завжди бреше.

— Ви всі злодії і всі брешете.

— Ласкавий пан зволять жартувати. Я маю мед, столітній мед! Такого ясновельможні пани не пили. Хаїме, Хаїме! — звернувся він до малого хлопчини. Принеси для ясновельможних панів барилку меду з другого льоху. Розумієш?

І знову звернувся до гостей:

— То ясновельможні панове з Бару? Далека дорога, далека. Жид погладжував бороду, хитав головою та цмокав товстими губами.

— Що там дорога — відізвався наймолодший із шляхтичів, якому вус тількищо засіявся. Ти нас не забавляй, а краще їсти давай. Забавитись ми самі зуміємо.

— Правду ваша милість каже, правду... Хе-хе! Зараз буде вечеря. А де вже там бідний Шльома вміє таких панів забавити? Хе-хе! Але якщо б вельможні пани хотіли...

Шльома нагнувся над столом і почав говорити притишеним голосом. Нечаєві вдалося почути тільки деякі відірвані слова, яким товаришив голосний регіт шляхтичів.

— То ти, Шльомку, і таким товаром торгуєш? — промовив, сміючись, шляхтич, що перший увійшов у корчму.

— То тільки для ясновельможних панів. Для нікого іншого я того не зробив би. До неї недалеко. Як пани схочуть, я пішлю по неї.

— А до людей вона? — запитав наймолодший.

— Для кого? — не зрозумів жид. — А для кого ж, як не для людей? Хе-хе-хе!

Молодий шляхтич почервонів по саме волосся. Коли побачив, що його товариші стримують сміх, попав у лють.

— Чого смієшся, плюгавий жиде? Питаюся, чи гладка.

— Ну, чого ж пан гніваються? Чи гладка? Гм!..

Шльома зробив такий рух головою, що про те, мовляв, нема й чого запитувати.

— Я про негарну й не згадував би. Знаю, що ясні панове на якунебудь не глянули б.

— А є між тим хлопством красуні — відізвався перший. — Не одну шляхтянку закасують. Як мені Бог милий! І очі, і уста, і лице. Ціла, як з горіха! Тільки...

— Хлопки! — добавив другий, мовчазний, з обличчям, поораним віспою, чого й чорна борода не могла закрити. В його очах пробивалась така зневага й ненависть, що Нечай звернув на нього окрему увагу.

Був це мужчина високий, широкоплечий, у дорогому одінні. Вздовж цілого його чола тяглась довга біла згоїна, що надавала всьому його обличчю вираз твердої, невблаганної жорстокости.

— Їх милість пан полковник Чарнецький має рацію — встромив своє слово третій, наймолодший, іще розкішніше вдягнений, спираючись на дорогоцінну, золотом та самоцвітами вибивану шаблю. — Хлопки!

— Хоча вони не раз і гарні — говорив дальше Чарнецький — годі їх порівнювати з нашими шляхтянками, які часом може й не мають такої вроди. Але, щоб жінка була справді гарна, не може походити від хама. І Пан Біг, видно, так хотів, коли створив шляхтянки.

Нечай прислухався до розмови панів та приглядався їм із-понад чарки. Чарнецького бачив уже давніше, хоч і не пізнав його зразу. Тепер пригадав собі все, що про нього говорили.

— Чарнецький — вояк добрий — говорив раз Нечаєві полковник Кричевський. Але він не служить Польщі, тільки Потоцьким. Пан краківський[1] його цінить, бо це людина дуже резолютна, що не перебирає в засобах. — Я певний — казав пан Кричевський, який також близько стояв до тодішнього коронного гетьмана Конецьпольського, — що коли б йому веліли втопити не тільки Україну, але й саму корінну Польщу в її власній крові, то він зробив би те без надуми. І справді, не тільки сам вигляд гусарського полковника, але й ближчі та дальші події, коли то Чарнецький і Україну, і Польщу заливав потоками крови, наглядно засвідчили правду слів Кричевського.

Не меншу увагу звернув Нечай також на того, якого голос видавався йому знайомим. Цей шляхтич був також високий, широкоплечий. На його руках полискували дорогі перстені. Шабля мерехтіла самоцвітами; кунтуш був дорогий.

— Корицький — мигнула думка в Нечая. — Криштоф Корицький, той, що вславився розбоями та грабунками, командир панцерного полку його королівської милости...

— Шльомо! — гукнув Чарнецький. — А як тут в околиці? Спокійно?

— Богу дякувати, спокійно — відповів Шльома, з тривогою споглядаючи на Чарнецького.

— Гільтяйство не волочиться? — допитував далі Чарнецький.

— О! Того гільтяйства тепер усюди безліч — вмішався Корицький, при чому його погляд, повний ненависти, затримався на Нечаєві. — Де не глянеш, там гайдамака, куди не прийдеш, там озброєний хлоп. У кожнім шинку в кожнім заїзді їх повно. В мене нема кому молотити, а тут розіпреться такий ведмідь і мед тягне...

— Чекай! Помолочу я тобі, небоже, що попам’ятаєш — подумав Нечай, усміхаючись під вусом.

— І це я завважав, що вони скрізь вештаються, — додав третій із них, Болдуїн Оссолінський. — Про це я вже говорив вашій милості — звернувся він до Чарнецького.

Чарнецький, ніби й не звертаючи уваги на Нечая, став говорити:

— Збирається козацтво на нове повстання. Як за Сулими й Павлюка. Неякий Хмельницький, сотник чигиринський, може вашмосцям відомий, зробив між ними рух. Нову ребелію хотів підійняти. Але пташка зловили. От і ці тепер тиняються, як вовченята без вовчиці, не знаючи, що дальше робити.

— І п’ють по шинках — доклав Корицький.

— Кажуть, що Хмельницький уже на волі.

— Не чув — відповів сухо Чарнецький.

Шльома пильно наливав мед, що його хлопець приніс із льоху. На столі перед шляхтою знайшлися: жарена ковбаса, здоровий кусень печеної телятини, миска вареного гороху, квашені огірки, капуста, хліб. Шляхтичі взялися до їди, не перериваючи розмови. Голодні, видно, не були.

— Знаєте, панове, — розпочав Корицький — час був би вже повиловлювати отих ребелізантів, або, як пан полковник Чарнецький їх справедливо назвав, вовченят. З-під моєї корогви збігло лише кількох, але в драгунії щоднини кількох недостає.

— А чи чули ви, панове, що сталося з німцями пана Калиновського ? — спитав Чарнецький, держачи пальцями обох рук кусень м’яса з кістю. Пів реґіменту німців вислав єґомосць пан польний гетьман до Тульчина за провіянтом. Провадив їх пан Штецель, чоловік вірний і досвідчений. Мали повернутися до тижня. Тимчасом на них чекали, чекали, а за ними й слід пропав.

Приїхав кінець - кінцем із Тульчина пан Яскульський, що служив при надвірній корогві князя Януша Четвертинського, і доніс, що до Тульчина ніяка піхота не приходила.

— Так. Я чув про це — кинув Корицький.

— Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський.

— У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги.

— Хто напав? — дивувався Оссолінський.

— Хтось пустив вістку, що татари. Але це неправда, бо жадного татарського чамбулу там не було. Думали, ми, що це місцеві хлопи не хотіли здавати збіжжя і коней, і тому напали на них. Але про це знали б і сусідні пани, і державці князя Четвертинського. То самі певні люди, католики. А вони про ніякий бунт серед хлопства не чули.

— Так хто ж це був? — гарячився молодий Оссолінський.

— Саме ці вовченята, що розбрились із Січі, щоб допускатись безправ’я й народ ворохобити до бунту. Тепер, як почули вовченята, що Хмельницький у дибах, присіли й не підносять уже голови.

— Замало карають гетьмани бунтівників, — вдаряючи рукою в стіл, кричав Корицький. Гідра голову підносить, мосці панове! Я всіх їх на палі посадив би. Нехай на палях бунтуються!

Чарнецький усміхнувся.

— Що правда, то гетьмани про палі не забувають. Уживають також інших засобів, щоб утихомирити ребелію. Але я признаю вашмосці рацію і говорю те, що говорив небіжчик гетьман Жолкевський. Треба зрубати гідрі голову, поки час, бо згодом буде запізно. В крові треба втопити самі зародки бунту і тієї крови ніколи забагато. Чим більше її попливе, тим краще. Найгірше показати хлопам милосердя, бо тоді вони думають, що їх бояться.

Але навіть пана Болдуїна Оссолінського, небожа коронного канцлера, що знав Україну тільки з оповідань свого дядька, немило вразили такі слова.

— Я думаю, мосці панове — почав після хвилинної мовчанки, — що вистачить розправитися з провідниками бунту. Коли не стане проводу, не буде й ребелії. На що ж тоді стільки крови даром проливати?

— Ваша милість, як бачу, їх не знає — заговорив Чарнецький. Бунт, як я вже сказав, це наче гідра. Відріжеш десять голів, відросте одинадцята і знову почне бурити. Ми краще знаємо. Ми вже гасили такі бунти. Ні! Мало гідрі голову відрубати. Її саму треба вбити. От що!

— Рація, рація!.. — сквапно підхопив Корицький.

— То Хмельницький у тюрмі? — звернувся з питанням Оссолінський до Чарнецького. Я його бачив у Варшаві, у мого дядька. Йому десь отут якусь кривду зробив один шляхтич. Здається: Шаблинський, чи...

— Чаплинський, підстароста чигиринський.

— І він їздив до короля зо скаргою. Мій дядько завжди говорив, що Хмельницький — гетьманська голова.

— Тому й не ходити йому з тією головою — здобним, силуваним сміхом сміявся Чарнецький.

— Той Чаплинський, кажуть, напав на його хутір, убив сина, викрав йому жінку. Таке я чув.

— Ваша милість знає, що такі наїзди бувають часто. Але щоб із того аж ребелію підносити? Ні, всі ми знаємо, що Хмельницький — не хтобудь. Я чув від пана Пшиємського, що був із ним у Франції. Що він про нього розказував! Каже ваша милість, що він утік? Але я не можу тому йняти віри. Такого пташка треба добре стерегти. Го, го!.. Чи знає ваша милість, що сам гетьман Конецьпольський уважав його за найліпшу голову в Україні... І до великої конфіденції його допускав.

— Я також чув від пана Пшиємського про нього. Там у Франції був либонь цілий козацький полк. Багато було в ньому добрих кавалірів.

Чарнецький говорив дальше.

— Я чув іще про Нечая. Також із шляхти. Хоча ще зовсім молодий, має правдоподібно великий голос серед того гільтяйства. Як мені мої язики доносять, він повинен бути десь осьтут, у Брацлавщині. На Січі його тепер немає, це певно знаю від своїх людей. Коли правда, що він тут, то знищення німців пана Калиновського — його діло.

— Як ваша милість сказав? Нечай?

— Нечай. Він родом із Київщини. Його дядько був войським київським. Його родич пішов на Січ, був там отаманом, ходив у походах на Крим, у Туреччину й покозачився. Його сини зовсім пристали до того гнізда ворохібні й неспокою, яке вони звуть Січчю. Так, мосці панове, давніше зацні люди з поспільства діставали за заслуги шляхетство; тепер шляхетські роди хлопіють і за хлопами тягнуть.

Нечай із великою увагою прислухався до тієї розмови.

— І не зловили його ще? — спитав Оссолінський.

— Ні ще — заявив Чарнецкий. — Я знав би про те. Але паля його не мине!

Легка усмішка пробігла по обличчі Нечая, затрималась у кутках його уст і щезла.

— Чи не заскоро, панове, ладите ви цю палю для мене? — подумав.

Тим часом каганець щораз більше став блимати. На печі звільна пригасав вогонь. Кімнату виповнював сумерк. Тільки за вікном зимний вітер вигравав на струнах дощу дику музику. Мовчанку перебив Корицький.

— Гей, Шльомо! Світла в тебе немає?

Шльома приніс дві свічки - шабасівки, поставив на стіл і став накладати на коминку нові поліна.

— Вже ніч — зауважив Оссолінський.

Надворі вітер ставав щораз сильніший. Ударяв у вікна, товк віконницями, сумно заводив - гудів у комині та крізь щілини при вікнах і дверях вдирався до кімнати. Здавалося: ось-ось вивалить вікна, вивалить двері й увірветься до середини. Нараз справді двері з лоскотом відкрились й очі всіх, що були в кімнаті, туди повернулись.

У кімнату вдерлася холодна хвиля нагального вітру. Одна свічка погасла, друга змагалася з подувом. На порозі появилася постать, що намагалась зачинити двері.

— Хто там? Чорти б тебе забрали! Зачиняй двері, пся креф!.. — гримнув люто Корицький.

Прихожий замкнув двері, здивовано поглянув на шляхтичів і став розглядатися по кімнаті, когось шукаючи. Побачив Нечая та підійшов до нього.

Корицький, кленучи півголосом, засвічував свічку, Оссолінський байдуже попивав мед. Тільки Чарнецький став пильно й гостро поглядати на Нечая та його товариша.

Згашена вітром свічка заблимала знову. Чарнецький побачив, як прихожий, високий, достатньо одягнений козак із дозженним сивіючим вусом нахилився до Нечая і щось до нього заговорив. Цей піднісся як стій і обидва перейшли через кімнату, побрязкуючи шаблями.

Чарнецький відвів їх поглядом аж до дверей, зачекав аж двері за ними зачиняться, потім здорово потягнув з великого кухля захвалений Шльомою мед, витер вуси й бороду та з великим негодуванням хитнув головою.

— Кажу вашмосцям: великий, непрощений гріх будуть мати і король і сейм, що дозволяють таким драбугам ходити по світі. Адже це справжні ребелізанти, як Бога кохам! Післанець до нього — немов до реґіментаря якого.

— Пишний козак! — признав Оссолінський.

Корицький звернув холодний погляд своїх бистрих очей на жида.

— Шльомку, ходи сюди!

Шльома підійшов до стола.

— Хто цей козак? — Голос Корицького був спокійний і рівний, але дрижали в ньому струни погрози, страшливої, як смерть.

— Він тільки що прийшов. Я його не знаю. Перший раз бачив.

— Не той другий, свине паршива, а той, що тут сидів. Ти добре знаєш, про кого питаю.

Під Шльомою ноги вгинались із страху.

— Ваша вельможність, відки ж я, бідний жид, можу те знати? Я... я й питати їх боюся, хто вони й за чим. То не вельможні пани, що вміють поговорити й зажартувати. Ні, вони жартів не знають. Якщо не по їхньому, вони зараз хапають за кинджали, що їм при поясах висять.

Піднісся Чарнецький. Змірив поглядом жида від голови до ніг і кинув коротко через плечі:

— Малєц, Ґіза! Сюди!

Підбігло двох прислужників Чарнецького, що досі сиділи при самому шинквасі.

— Запитайте цього жида по своєму, хто був той козак, що сидів тут за столом.

Білий страх тряс жидом, як вихор осиковим листом.

— Пане ясновельможний! Я не знаю. Ой-ой! Щоб я так здоровий був, щоб до завтра не дочекав, коли брешу.

Чарнецький звільна підступив до Шльоми, нахилився і крізь затиснені зуби процідив одне тільки слово:

— Нечай?

— Не-чай — простогнав жид.

— Шельмо! — в невгамованому гніві крикнув Чарнецький, підніс важку руку та з усієї сили вдарив Шльому в лице.

— Ой-ой! — завив Шльома, вхопив обома руками себе за голову і став голосити: — Що ж я тепер вдію ?

Пропало все. Вони мене й під землею знайдуть. Пропав я!

Пропав!

Повне розпуки голосіння Шльоми змінило настрій панів. З очей Чарнецького зникли лихі вогники, що несли смерть; на обличчі Корицького розсілась широка злорадна усмішка. Беручись за боки, став глумитись:

— Це певно твій кінець чорти по полю голосять, коли так виють. Буде одним чортом більше! А що твоя Рухля, чи Сура зробить?

Але слова Корицького тільки долили оливи до вогню.

— Боже, Боже! Що я зробив ? Та ж козаки мені не дарують цього! Хає, Хає! Діти мої! Що то буде з вами?

Голосний регіт шляхти був відповіддю на його голосіння.

— Думаєш, що твоя Хая буде плакати за тобою, як із тебе будуть живцем шкуру дерти? Не турбуйся нею. Скоро потішиться й піде заміж за Пінкаса, бо він недавно закопав свою на окопиську. І знаєш, Шльомо, мені видиться, що їй буде ліпше на світі, як ти здохнеш, бо Пінкас мудріший, і в конфіденцію з ребелізантами не входить.

— От-то-то! — заговорив Чарнецький. — А тепер забирайся відси, гони на сто вітрів, щоб і слід за тобою зник.

Жид сквапно вибіг із кімнати. В корчмі залишилася тільки шляхта та її слуги. Оссолінський вдивлявся в бліде світло вогню. Щораз більше ставало йому тужно за родинною палатою в спокійній, безпечній, але такій далекій Варшаві.

Чарнецький схилив голову в глибшій задумі. Корицький нетерпляче крутився по кімнаті. Під кінець не втерпів:

— Замало нас на нього. Він мусить мати тут своїх людей, у нас тільки слуги.

— Чекай, вашмосць. За годину-дві надійдуть сюди драгуни пана Конецьпольського, що до Гумані відрекомендовані з ротмістром Головацьким. Про нього я вашмосці недавно розказував. Будуть люди!

— То тепер не займати його?

— Тепер - ні. Мусимо вдавати, що ми нічого не знаємо. Жид також не скаже. А як прийдуть драгуни...

— То заплатить гільтяй за німців.

Якась безшелесна тінь просунулась у темряві за шинквасом і щезла. Ніхто її не завважив. Вогонь на комині пригасав і кімната знову потонула в сутінках.

— Що вашмосць із ним зробиш? — запитав нараз якось неспокійно Корицький.

— Завтра буде на палі — відповів Чарнецький, твердо затискаючи уста.

— До гетьманів вашмосць не повезеш його?

— Завтра буде на палі — повторив Чарнецький.

— Малєц!

— Слухаю, ваша милосте.

— Ти чув, що жид сказав? Іди і май око на Нечая. Щоб він нам не висмикнувся.

— Слухаю, ваша милосте.

Але Малєц довго не вертався і шляхтичам довелось довго чекати. Попивали мед, служба підкидала колоди до вогнища, часом хтось кинув словом, але розмова не в'язалась. Так і видно було, що всі на щось чекають.

Розбитий, нещасливий Шльома приніс нову бочівку меду, але до розмови також не мав охоти.

Напослідок з'явився Малєц.

— Ти що? Заснув там?

— Ні, ваша милосте. Стежив.

— Був хто в нього?

— Тільки той козак, що сюди приходив. Його він Шпаченком кликав. Довго говорили, але я не міг усього почути. Щось про Бар, русавські ліси, Січ, про якихось драгунів... Потім якась мала дівчина прийшла і її за щось дуже хвалили. Коли Шпаченко й дівчина відійшли, Нечай скликав своїх людей і тепер збираються в дорогу.

— Не знаєш, куди?

— Не знаю, ваша милосте.

Корицький не втерпів:

— Чи вашмосць не мав когось мудрішого вислати? Він нічого не знає, хоча міг багато розвідати.

— Чуєш, що пан полковник Корицький каже? — запитав Чарнецький. — Про те ми ще обидва поговоримо. Тепер іди і скажи тому козакові, що ми хочемо з ним говорити.

Незабаром Нечай, готовий до дороги, в довгій чорній киреї з верблюжої шерсти, ввійшов до шинкової. Глянув на шляхтичів, потім за шинквас, де сподівався побачити Шльому.

— Шльомку!

— Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед!

Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст.

— З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає.

Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького.

Нечай сів, беручи в руки чарку.

— На здоров'я, мосці каваліре!

— На здоров'я ваших милостей!

Випили. Корицький дав знак слугам налити чарки вдруге. Кладучи руки на стіл, звернувся до Нечая.

— З васці політичний кавалір, як бачу. Шкода тільки, що васць так поспішає.

— Пан полковник Корицький — відповів Нечай, усе ще всміхаючись, — справді незвичайно ласкавий для мене, як і ваші милості. В цілому краю не міг я зустрінути кращої компанії, як компанію ваших милостей. Тому рачте, панове, дозволити ще раз мені випити на здоров’я пана Чарнецького, пана Оссолінського і пана Корицького, їх милостей!

Слуги знову налили нові пугарі. Чарнецький, з якого досада виразно виступила на його обличчя, не стримався.

— А з ким же то маємо честь пити? — запитав, не приховуючи злобної ноти в голосі. Два інші шляхтичі бистро поглянули на Нечая: Корицький із злорадою втіхою, Оссолінський із цікавістю, що Нечай відповість.

— Як то? — Нечай удавав здивування. — Адже Шльома вже сказав вашим милостям, хто я. Так, я є Данило Нечай, до послуг вашим милостям.

На місце злобної усмішки темна хвиля люті виступила на обличчя Чарнецького й Корицького. З поміччю прийшов Оссолінський.

— То вашмосць був із Хмельницьким у Франції?

— Був. На службі нашого милостивого пана Володислава.

— Я чув про це. Був вашмосць у Парижі?

— Був, ваша милосте.

— Я чув, що вашмосць відзначився дуже при облозі Дюнкерки.

— Ваша милість дуже ласкавий для мене.

— Мій дядько казав, що з вашмосці славний кавалір.

Нечай не відповів нічого, тільки схилив голову, дякуючи. Оссолінський глянув і, ніби нова думка прийшла йому, продовжував:

— Не можу зрозуміти, чому вашмосць, що є добрим шляхтичем, не поступить на службу нашої Речіпосполитої, як годиться шляхтичеві?

— Козацьке військо — відповів Нечай — також є на службі його милости короля.

— Ні, я думаю, чому вашмосці не піти на службу до панів коронних гетьманів. Там і уряд васць міг би дістати, і нагороду за службу, і...

Тупіт кінноти донісся з надвору. Чарнецький піднісся з лави. Корицький зірвався також. Із його очей стрілили лихі вогні.

— Доволі того, пане каваліре! Тепер хочемо знати, що сталося з німцями пана Конецьпольського і хто тут бунтує хлопство. Відповідай!..

Нечай, ке підводячися з місця, з усмішкою глянув на Корицького, якому червоні плями гніву вибігли на обличчя.

— Пан Корицький гарячиться, як не лицює лицареві. Ви, панове, поспішилися... Це мої люди. То ще не... Головацький. Здивування й острах огорнули обох полковників. Нечай говорив дальше:

— Пан Чарнецький — полковник гусарії, права рука пана краківського. Гей! Гей! На що то гусарія зійшла! Що інше пан Корицький. Пан Корицький... — тут звернувся до Оссолінського, наче до нього тільки говорив — пан Корицький, то п’яниця, що не соромиться й пограбити по дорозі, і замордувати. Він для користи готовий на всяку підлість. Але вам тут місця нема, ваша милосте. Хто на Україну йде, мусить добре подумати, яку компанію вибрати, бо усяка голота вештається.

Корицького наче гадюка вкусила.

— Ти!...

Нечай підніс спокійно руку.

— Тихо, пане Корицький! Сідайте, панове, й сидіть. Так. Прийдеться ще з палею почекати, пане Чарнецький, як думаєте. Міг би я й вас тим самим угостити, бо й у мене також палі могли би знайтися. Але годі. З вами я мед пив, здоров'я вам бажав... Годі. Сидіть же тут, панове, спокійно. Як бачите, меду ще є доволі. Мені в дорогу пора.

Піднісся, кинув головою Оссолінському та вийшов.

— Лицар! — Сказав по хвилині загальної прикрої мовчанки Оссолінський.

— Собака! — крикнув крізь затиснені уста Чарнецький. — Ох, Мати Божа, дай мені його в руки!

Веди!

З високої могили слався далекий вид. Наліво не дальше двох гонів могутній Дніпро котив каламутні, спінені, весною насичені води, вирував, кипів, розливався широко - широко, наче шукаючи відпочинку для того повіддя сивих, сп'янілих хвиль, втомлених перебоєм через камінні пороги.

А на заході простягався степ. Широкий. Безконечний.

На підніжжі степової могили глибокі чотирокутники запорізької піхоти кінчили щоденні вправи. Між Базавлуком і Дніпром, на недоступному півострові, чорніли високі, свіжо висипані вали, на яких загрозливо насупились гармати. За валами тулилися тісно при собі курені й шаласи. Не була то властива Січ. Січ була тоді на Микитиному Розі, далеко на північ, близько Дніпрових порогів.

Хмельницький у великій передбачливості не хотів, щоб вона була збірним місцем для втікачів, які стали напливати з різних закутин України.

Численний почет товаришив гетьманові. Найближче гетьмана сидів на чорному, як ворон, коні дужий, кремезний козак із довженним чорним вусом, що ним вітер грався, ніби бунчуком. Був це Іван Чорнота, генеральний обозний, найвища після гетьмана особа в таборовому житті. Він мав нагляд над табором, його укріпленнями, артилерією, муніцією, провіянтом і всім, що було в таборі. Завдяки його праці, його зусиллям та зарадності табір був у зразковому порядку. Він умів добути харчі для війська, завжди знав, як подбати про порох та кулі.

Поруч нього, похилений на сідлі, приглядався вправам піхоти Максим Кривоніс, що то його дивні вітри занесли на Запоріжжя. Походив із Шотляндії, рижий був, як шотляндець, худощавий, із соколиним носом, від якого й дістав назву. Якийсь час був майором у князя Яреми Вишневецького при його шотляндському реґіменті. Мовчазний, твердий, невблаганний аж до жорстокости, ніколи не входив із ніким у приязнь, із ніким не братався. Говорили, що десь біля Житомира одружився, що його жінку звів сам князь Ярема. Але що в тому було правди, ніхто не знав, бо своїх таємниць нікому не виявляв. Однієї днини явивсь у Хмельницького. Гетьман прийняв його радо, бо й досвід мав великий і європейський військовий вишкіл.

Третім із ряду був сивий Бурлай, з обличчям шрамами поораним, із великим більмом на лівому оці, з гордим поглядом уславленого морського вовка. Багато разів Чорне море носило Бурлая на своїх хвилях, багато разів світив туркам пожарами, визволяючи бранців та загортаючи скарби з турецьких міст.

Був тут дальше Небаба, що завдячував своє прізвище своїй одчайдушній відвазі, що ніколи не лічив ворожих сил, що ним у татарських улусах дітей лякали, що разом із Михайлом Дорошенком перейшов Крим уздовж і впоперек.

Був чигиринський полковник Федір Вешняк, серед старовинних козаків найбільш освічена людина, що сімома мовами володів, але й шаблі не цурався, заявляючи жартом, що вона в нього восьма і найважливіша мова.

Був корсунський полковник Шангирей, були Гиря, Криса, Глух, Забуський і любимець усього козацтва, кальницький полковник Іван Богун.

Піхота кінчила вправи. Ломились чотирикутники, виростали лави, вилискували при заходячому сонці списи та мушкети. Старшини приглядались, вимінюючись думками й завваженнями. Тільки їздець на білому коні мовчав. Мовчав, насупивши тяжкі брови, зморщивши високе чоло. Чаплині пера, зіпнуті самоцвітами, колихались від подуву вітру. Буйний кінь грався вудилами. Вітер з України роздував кунтуш. Із золотої булави за поясом каплинами спадала чиста роса. їздець мовчав, наче слухав вітру, його пісні, його мови.

А вітер нашіптував. А вітер благав:

— Рятуй народ. Дай поміч! Зірви гать! Упадуть пута, як схочеш. Уже час!..

Під високим чолом їздця йшов бій.

— Деж є сила на це? Цей гурт?

— Ти сила! — впевняла стихія вітру з рідного краю. Ти сила! Цей загін у твоїх руках розпічне велике діло. Кинь цих бійців у вогонь і з них виростуть велетні. Їх не переможе ніхто, як твоя рука їх поведе! Ввесь спротив зломиш, розторощиш запори, покладеш край народнім стражданням. Кинь їх!..

— А що, як із цього тільки нові страждання виростуть, нова рана на ранах?

— Переможним шляхом ступатимуть твої війська, бо на їхніх прапорах ясне проміння волі, бо вашими ворогами неправда і злочин. Мільйони рабів чекають на твій поклик; мільйони душ виглядають тебе, як Мойсея.

— А в мене самого є сила на те?

— На тебе народ чекав, віками. Тепер твоя хвилина. Ти нам Богом даний! Веди! Це твоє завдання, твій хрест, твій кісмет!

Лави запорізької піхоти світили лісом гострих списів. Сотні грімко співали нову пісню, пісню про оборонця, захистника, визвольника, гетьмана, пісню про Богдана Хмельницького.

На могилі стояв їздець на білому коні й слухав пісні. Чув, як сила й міць від тієї пісні, добутої з грудей полків унизу, спливають на нього, вливаються в його жили, в його кров, як гострять думку, сталять волю.

Зрозумів.

Це воля народу вливає в нього оту міць. Він — витвір народніх мрій, бажань, поривань, народньої волі. Нема сили, щоб цю волю зломити.

У відповідь вітрові впало рішення:

— Я готовий!..

Холодне сонце ховалось за могили. Піхотні курені з піснею на устах вертались до табору. На могилі все ще стояв вершник на сніжнобілому коні і глядів на красу України. На степ лягали тіні. І тінь великанського вершника на могилі впала на степ. Більшала, ширшала ген далеко по степу, по Дніпрових водах росла, росла в промінні заходячого сонця як далеко сягало око.

Дивний союзник

Хмельницький із почотом в’їжджав у табір. Цей табір, як доносили навіть польському гетьманові Потоцькому, нагадував радше сильно укріплену твердиню. З двох боків подвійний перстень уміло висипаних валів не давав доступу. Один із рукавів Базавлука та широкий, могутній Дніпро стримували доступ із двох інших боків. Легкі гармати й фальконети доповнювали оборонну силу табору. Здатністю до оборонної війни козацтво славилося здавна. Козаки були мистцями в сипанні окопів, в уладжуванні рухомих таборів, які часто нівечили всю силу наступу кінноти. Не раз опанцерена й тяжко озброєна кіннота мусіла опішуватись, щоб добувати такі наборзі творені твердині.

В таборі був лад. Скрізь видно було тверду руку нововибраного гетьмана.

Під гетьманським куренем чекав на Хмельницького гурт старшин. Між ними знаходився козак на коні, який живо щось розказував.

— А що там? — спитав гетьман іще з коня.

— Від Несторенка, що сьогодні стежу повів, козак із вістями.

— Несторенко ще не вернувся?

— Ні, батьку. Прилучився до відділу Данила Нечая. Мене вислав, щоб вістку подати.

— Нечая? Де ж він?

— Сьогодні зранку вирушив із Січі. Але в нього коні здорожені, тому мене наперед вислали.

— Багато з ним люда?

— Буде тисяча коней, коли не більше.

— Тисяча коней?.. Гей, Чорното, — кликнув бадьоро Хмельницький — це на твою голову. Щоб голодні не були! А ми, панове, хто охочий, поїдемо назустріч гостям!

Обізвався Воронченко, полковник черкаський:

— То вже, мабуть, хто охочий, поїде, але без тебе, батьку. На тебе чекають посли.

— Звідкіля?

— З Бахчисараю.

По обличчі гетьмана пробіг хвилинний блиск радости. Хмельницький зсів із коня, віддав поводи чурі, паглянув по полковниках і звернувся до Вешняка.

— Друже! Виїдь назустріч Нечаєві. Хто з панів старшин охочий, нехай їде також. Як повернетесь, скажіть Данилові, що я ще сьогодні хочу його бачити.

Гетьман увійшов до куреня. Через канцелярію, в якій, незважаючи на пізню пору, працювали похилені над паперами писарі й підписарі, перейшов до другої кімнати. Слабий каганець кидав у ній нерівне світло на стіни, вкриті турецькими килимами, й на тяжкі лави, встелені ведмежими та вовчими шкурами.

При слабому, блідожовтавому світлі каганця гетьман у першій хвилині не бачив нікого. Тільки згодом помітив постать, що при його вході піднялася з лавки.

— З Бахчисараю? — запитав гетьман, шукаючи в сутінках обличчя посла.

— Нехай всемогутня рука Аллаха береже кроки мого приятеля, великого козацького гетьмана!

— Тугай-бей! — скрикнув із несподіванки Хмельницький. — Будь дорогим гостем у мому вбогому наметі. Бачиш, куди мене загнали захланність та злоба панів із Лехістану!

— Дивні, але справедливі діла Аллаха. Хто знає, чи твоїм домом не буде увесь край, де живе відважний нарід козаків. Може своїми рабами назвеш тих собак невірних, що руку не тебе піднесли.

— Вони високо стоять у достоїнстві і славі.

— Нікому власний кісмет не знаний. Ти — вибранець Аллаха. Дійшли вістки до Бахчисараю, що ти готовиш похід проти Лехістану. Твої посли були в нас і присягали на шаблі. От і я приїхав до тебе від великого царя кримського.

— Сідай, дорогий моєму серцю, Тугай-бею. Сідай, поговоримо. Тільки скажу ще світло дати.

Гетьман склав долоні, щоб заплескати. Але Тугай-бей скорим рухом стримав його.

— Стривай. Не треба більше світла. Не треба, щоб хтонебудь знав, що Тугай-бей був у тебе. Мене тут не пізнали.

— Добре. Так що ти привозиш від його милости хана?

— Великий цар татарів звелів сказати: “Їдь до Хмельницького, який за Дніпровими порогами збирає військо проти ляхів, і скажи йому, що ми не будемо йому на перешкоді. Нехай не боїться за свої плечі, бо ми хочемо жити з ним у дружбі. Скажи, що ми задержимо ту дружбу і приязнь із козацьким вождом, хіба що козаки самі нападуть на нас. І скажи йому від мене: нехай йому Аллах помагає”.

Хмельницький піднявся. Його високе чоло вкрилося грізними борознами. Тверді, наче з бронзи литі, риси обличчя закріпли в морозному пориві гніву. Тяжкою рукою сперся бо стіл.

— І це все? В його голосі задрижала загрозлива струна. На обличчі Тугай-бея розлилась широка усмішка, при якій його великі жовті зуби заблисли у світлі каганця.

— Висока Порта бажає жити у згоді з королем Лехістану. З тієї причини й наш цар не може рушити орди вам на поміч. За те його царська високість шле тобі запевнення своєї прихильности, приязні й доброзичливосте.

Борозни на чолі в Хмельницького поглибились і потемніли. На висках виступили жили. Спершись обома долонями на стіл, гетьман похилився через стіл до Тугай-бея. Перед висланником грізного татарського хана, перед оцим хижим, славетним, жорстоким перекопським мурзою став нараз володар, могутній володар, що вміє приневолити підкоритись його волі.

— А що буде, Тугай-бею, як я піду за приказами короля?

— Як це?

— А так, що збудую п’ятсот, шістсот чайок і кину їх на море. Польські гетьмани підуть мечем і вогнем на Крим, польський король із посполитим рушенням ударить на Молдаву. Де ж тоді буде ця згода з королем Лехістану?

— Аллах! Аллах! — кликнув здивований мурза.

— Подумай, Тугай-бею, що тоді буде? Я не Бурлай, не Сулима, ні не Сагайдачний, щоб задоволитися дрібним розбоєм. Я вдарю всією силою. Я вдарю, щоб повалити.

Татарин підніс руку.

— А де в тебе сила, щоб повалити непереможне царство падишаха?

— Де сила? Ту сила! — Гетьман широкою долонею вдарив себе в могутні груди. — Тут сила! Ввесь український нарід стане, як одна буря помсти. Мало того! Польські гетьмани підуть, польський король піде, бо він іздавна про це тільки й думає, Венеція вдарить від моря. Німецький цісар рушить свої закуті у сталь полки вздовж Дунаю. Буде сила!.. А що тоді, Тугай-бею?

— На пророка!.. Ти єдиний серед невірних, що міг би до цього довести. Але тоді де твоя власна пімста?

Хмельницький підвівся на ввесь ріст, закладаючи руки за широкий пояс.

— Помиляєшся, Тугай-бею, коли говориш про мою власну кривду. Коли б тільки моя власна кривда кермувала моєю рукою й моїми задумами, то не зліталися б до мене оці всі холопи, гайдамаки, лугарі, степовики, левенці, панські невільники, піддані, не приходила б шляхта, не горнулось би Низове товариство. Я ось тут не тільки тому, щоб за свою привату платити. Це йде відплата всього народу за вікові кривди, зневаги, знущання. Тобі відомо, — говорив дальше —що діється тепер в Україні, в краю козаків. Колись ми лучилися з королем Лехістану, щоб мати силу проти вас. Тим часом ляхи ломили одну умову за другою, забували про свої присяги, пакти й кінець-кінцем довели до того, що нарід опинився в неволі, ще гіршій, ніж вона у вас. І нарід почав буритися, бо мій нарід до неволі не звик. Про козацькі повстання знаєш. Тепер настали ще тяжчі часи, бо ляхи відбудували Кодак, щоб мати око на Запоріжжя. Число козаків зменшили. Вже мало хто з нас може носити шаблю при боці. Як же, думаєш, можна рушити відразу проти панів і короля? Треба часу, щоб зібрати військо, вишколити, озброїти. Тому на початок треба мені вашої помочі. Ти розумієш. Запитаєш, може, що буде, як тієї підмоги від вас не дістану? Послушний приказам його королівської милости буду збирати військо проти вас. Чим більше війська буде під моєю рукою, тим більше будуть радіти польський король і польські гетьмани. Буде так, як за часів Конашевича-Сагайдачного. Тільки я не Конашевич! О, ні! Ні побережжя Чорного моря, ні Крим, ні Анатолія, ні сам Стамбул ніколи стільки страху не зазнали, що зазнають тоді! Дим із пожарів сонце заслонить! Чорне море — червоним стане! Буде це заплата за всі наїзди на нас. Задрижать стіни Стамбулу, як ніколи ще не дрижали, від коли нога падишаха вступила в них. І впевняю тебе, Тугай-бею, що прийде хвилина і столиця падишаха опиниться в моїх руках. А тоді? Тоді або з вами, переможеними, рушу на панів із Лехістану, або зачекаю, аж інші переможці почнуть із собою воювати. Тоді прийде моя хвилина.

Тугай-бей сидів непорушно. Гетьман скінчив говорити і став проходжуватись по кімнаті. Татарин мовчки водив за ним своїми скісними очима. В кімнаті залягла мовчанка. Тільки чути було кроки козацького гетьмана та побренькування його низько спущеної шаблі.

Під кінець Тугай-бей притьмом повернувся до гетьмана й промовив:

— Аллах великий і все в його руках. Ти сказав: рушить крім тебе король Лехістану, його гетьман, рушить Венеція і німецький цісар. А що буде, як замість їх, Аллах дасть перемогу могутньому царству вірних? Не один це вже раз невірні лучилися, щоб загарбати слугам Магомета їхні країни та їхні багатства. Але Аллах завжди благословив зброю великого падишаха та давав йому перемогу над невірними. Що тоді буде?..

— Тоді, Тугай-бею? Тоді я з усім своїм військом поверну шаблі проти ворогів падишаха. Ви всі мені поможете і сповниться моє бажання!

— Аллах! Аллах! — закричав здивований Тугай-бей, б'ючись долонями в груди... А що буде, якщо падишах не схоче твоєї помочі?

Хмельницький глянув просто в очі татаринові й засміявся в голос.

— Ти віриш у те, Тугай-бею? Відмовився б від помочі всього козацтва в тяжке врем’я такої війни? Адже знаєш, Тугай-бею, що той є моїм союзником, хто є ворогом моїх ворогів. Ось так, чи так, а я свою мету осягну.

— А яка ж твоя мета, великий гетьмане всіх козаків? — запитав до краю збентежений і здивований Тугай-бей.

Хмельницький зупинився в ході. Звернувся до Тугай-бея, але його погляд понісся понад головою мурзи, поза межі кімнати, табору, Диких піль, може в Київ, може й дальше: до Карпат, Сяну, Висли...

— Моя мета? Ще рано про це говорити.

Настала довга мовчанка. Побрязкувала шабля гетьмана, полискували очі татарина. Перервав мовчанку Тугай-бей, говорячи з надумою:

— Казав мені великий і мудрий кримський хан: “Іди до вождя козаків сам і на місці розглянься”.

Казали його царські милості, що ти народився на володаря, що твоя зоря ясніша від інших, що ти можеш багато. Мій цар звелів мені дізнатись, які в тебе задуми, і наприкінці промовив так: “Ми без дозволу високої Порти не можемо розпочинати війни з Лехістаном. Але ти, Тугай-бею, як схочеш і як будеш бачити, що це така людина, як про неї говорять, можеш рішити вислати перекопську орду йому на поміч”. А в моїй орді десять тисяч їздців — додав Тугай-бей.

— І ти, Тугай-бею?

— І я?.. — Тугай-бей підвівся з лави. — Чи та пам’ятаєш іще Охматів[2] ? На віки вічні я заприсяг тоді ненависть і пімсту ляхам, бо це була найчорніша година мого життя. Своїх рахунків із ними я ще не покінчив.

Ні. І з тобою — ні, пане Хмельницький. Як їм я заприсяг пімсту, так тобі на приязнь поклявся. Коли б не ти, то хто знає, чи цей молодий харциз, Конецьпольський, син тамтого, не напав би був цієї осени на мене, коли я не сподівався. Тугай-бай уміє пом’ятати добро і зло. Тому я готов. Тільки до трави треба ще заждати, щоб коні не попадали без паші.

Далеко поза козацький обоз, ген у степ проводжав Хмельницький свого першого союзника.

Вже була глибока ніч, як обидва союзники подавали собі руку на прощання. Домовились, що Хмельницький загостить іще до Бахчисараю і відвідає його милість хана Іслям-Ґірея, щоб закріпити союз і дружбу між обома народами. Після того, якщо хан сам не вирушить із ним, Тугай-бей певно поспішить із своєю ордою на поміч козакам.

У глибокій задумі повертався Хмельницький до обозу. Оце думав — перший раз в історії татарські сили підуть рука в руку з козацькими, підуть в Україну не як вороги - напасники, а як помічники - союзники. Лютий, хижий перекопський мурза Тугай-бей, пострах християнського народу, піде під його рукою, як його друг.

Події, що закриті були ще густим серпанком майбутности, доказали згодом, що справді єдиним щирим союзником українського гетьмана був Тугай-бей. Зраджували його різні союзники, зраджував не раз у хвилинах найтяжчих спроб татарський хан. Один тільки Тугай-бей злучив свою долю з долею козацького гетьмана, один Тугай-бей залишився йому вірним до смерти.

У таборі на Бучках

Нарада закінчилася. Старшини почали відходити. Перші рушили Вешняк і Нечай, за ними Небаба, Жданович, понурий Кривоніс, Мозира, Пободайло, що разом із Небабою формував чернигівський полк. Наостанці піднялися Бурлай, Богун, Чорнота і Забуський.

Хмельницький повернувся до Богуна.

Ти, Іване на Данила не чекай. Він залишиться ще в мене. Я вже йому й нічліг, якийсь придумаю. Але наперед іще по чарці, панове!

— Нехай і по чарці — згодився Бурлай. Але вже не сідав.

Випили.

— Отже з татарвою, панове? — засміявся Бурлай.

— Думка, що він може рушити в похід стремено об стремено з татарином, ніяк не могла вміститись у його голові.

Старшини стали сміятись.

— А що буде — сміявся Чорнота, — як при першій зустрічі з ляхами Бурлай кричатиме: бийте тих клятих бусурманів?

— Хто знає, чи так і не буде — відізвався досі мовчазний Забуський.

— Як ти це розумієш? — запитав гетьман.

Але Забуський не мав часу відповісти, бо Чорнота говорив дальше, сміючись:

— Правда, правда. Ти, Забуський, такий самий. Я й забув. Тобі також хіба самі турки та татари сняться.

Забуський змірив Чорноту холодним поглядом, наче зимною водою облив.

— Може й що інше сниться, — промовив, — що тобі, Чорното, ніколи не присниться.

На обличчях старшин пригасли усмішки. Нечай глянув бистро на Забуського. Високий був, дужий, із русявим, довгим вусом. Його постать, його рухи, його очі виявляли гордість понад міру, честолюбивість та зухвалість уславленого на ціле Запоріжжя степовика — загонщика, що то Озова добував, до Кавказу вривався з такими очайдухами, як він сам, що з Донцями братався, завжди походами промишляв.

Забуський жив із степу, з Диких Піль та з шаблі. Славу з’єднав собі незвичайну, але ніхто його не любив. Цінили його за молодецьку відвагу, за силу, за знання степу; не любили його за зайву жорстокість, за надмірну захланність, із якою кидався на загарбане добро та за таємні зустрічі і зв'язки з різними людьми, що збуджували сумніви й підозріння.

Після його дивних слів відпала в старшин охота до жартів. Подали собі руки й розійшлися. Останній вийшов, трохи відтягаючись Забуський.

Залишилися Хмельницький і Нечай.

— Що ти думаєш про Забуського, батьку? — запитав після хвилинної мовчанки Нечай.

— Не знаю, що тобі сказати. Тяжко збагнути, що в ньому сидить. Ніхто не є такий жадний новин, як він. Усе хоче знати. Сьогодні була його черга їхати на стежу з людьми. Але, коли дізнався, що татарський посол у мене, післав Несторенка... Та цур йому!..

Напийся ще, Даниле. Ти здорожений. Дорога була тяжка?

— Довелося колувати. Всюди застави. Шляхи погані, люди неслухняні, до ладу незвичні.

— Самі селюхи?

— Більшість. Є такі, що Січ знають і ті в пригоді ставали. Є такі, що в кварті служили і в реєстрових. Є жмінка шляхти. Всі інші — селюхи. Приходилось лад заводити в час походу, тому похід довше тривав.

— Ти й так не мале виконав діло. Ніхто стільки люда не привів, що ти. А не розбігались по дорозі?

Нечай усміхнувся.

— Пробували спочатку. Потім зрозуміли, що конечний є послух.

— На коронні стежі не попав?

— Коло Кодаку. На дві стежі.

— То вони донесли гетьманам. Це недобре.

— Не донесли.

Хмельницький цікаво поглянув на Нечая.

...Одну стежу мої люди обкружили й ніхто не вийшов, друга перейшла до нас. Вів її Житкевич.

— Житкевича знаю. Він із тобою?

— Зі мною. А Корнієнка бачив, гетьмане?

— Корнієнка?

— Того, що його з листом посилав до мене, осавула з черкаського реєстрового, мабуть?

Хмельницький заперечив рухом голови.

— Не бачив. Либонь іще не повернувся.

— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.

— На його життя? — жахнувся гетьман.

— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.

— Хто?

— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.

— На тебе також?

— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.

Хмельницький стягнув густо брови.

— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?

— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.

— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.

Нечай після хвилини надуми запитав:

— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?

— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.

— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?

— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.

— По що?

— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.

— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...

— Що таке?

— Відки Чарнецький міг певно знати, що мене нема на Січі.

— Не розумію.

Нечай розказав коротко про пригоду в Мурахві. Хмельницький слухав із стягненими бровами, обертаючи чарку в руках.

— Хтось — промовив — доносить ляхам про все, що діється на Січі. Хто? Це треба простежити, бо інакше й усі фортелі та хитрощі ні до чого і надармо на Бучки подались, нову Січ закладаючи. Залиши це мені.

Я тим займуся. Здається мені, що я знаю, хто це...

— Не скажеш?

— Ні, Даниле! Надто він знаний та славний. Нічого. Я буду мати око.

— Забуський? — усміхнувся Нечай.

— Залиши це мені. То Чарнецького ти стрічав у Мурахві? Мабуть із Кам’янця вертався до війська. Вони тобі, Даниле, цього не забудуть. Але добре, що ти вже тут. Народ починає стягатися щораз більше, а в мене часу щораз менше. Про піхоту треба буде поклопотатися. Славна в нас піхота тепер, але мало її. Мені прийдеться в Крим їхати до тих поганців. Та, що робити? Такі часи настали. Але хтось мусить тут залишитись, військом піклуватися, передовсім тими людьми, що надходять. І з твоїми людьми щось треба зробити. Мав я думку тебе залишити, але сам не знаю...

— Якщо кажеш, я можу взятись за діло.

— Ні! Тебе може тут заступити чи Чорнота, чи Носач, чи хто інший. Ти мені потрібний в іншому ділі. Кажу: роботи багато, рук мало.

— Яку ж мені роботу призначив ти, батьку?

Хмельницький випив кухоль меду, витер вуси, встав і заходив по кімнаті, заклавши руки за широкий пояс.

— Поїдеш, Нечаю, знову в Київ.

— У Київ?

— Еге ж. Повезеш листа до митрополита Косова. Роз’ясниш йому справу. Скажеш, що крайність довела нас до нашого рішення, та що ми прохаємо його владичого благословення.

— Він — зауважив Нечай — хоч і православний митрополит, але зляшілий шляхтич. Ледве, чи буде нам прихильний.

— Знаю те, тому саме тебе шлю. Ти і здається, якийсь родич йому і з тобою інакше він буде говорити. Подруге... Знаєш, Даниле; Косів, то не покійний Могила, то віск. Щиро він ніколи до нашої справи рук не прикладе. Коли ж прикладе, то із страху, під примусом. Оце й причина, чому тебе я вибрав у посольстві до нього.

— Вибач, пане гетьмане, але кажи ясніше.

— Я ж говорю ясно. Пішлю кого іншого, так йому очі заслонить блеск владичого престола, страху нажене анатема з достойних уст і замість наклонити митрополита в наш бік, сам почне битись у груди, наче б то він грішне діло задумав. Може вийти таке, що повернеться з післанництвом від митрополита, щоб ми скорились перед панами.

— Ніколи не прийде до цього! — вдарив рукою у стіл Нечай.

Хмельницький засміявся.

— От і бачиш! Так, як тут, так і там ти гримнеш, де треба, крикнеш, налякаєш, погрозиш, чим схочеш, і примусиш Косова стати по нашому боці. Розумієш?

— Усе розумію — всміхнувся Нечай.

— Це одна справа... Гей - гей! Коли б то був Могила, не Косів!.. Другого листа повезеш до брацлавського воєводи Кисіля.

— До нього? — здивувався Нечай.

— То другий такий самий. Хоч і благочестя він не кинув, але зляшів тілом і душею. Що він за птиця, знаєш. Він і в попередніх повстаннях брався за посередництво. Його то ділом був і Маслів став.

— Чого ж мені до нього, гетьмане?

Але Хмельницький, не відповідаючи Нечаєві на його питання, йшов дальше за ходом своїх дужок:

— Солодким словом, вірністю шляхетчині вибився він наверх, ускочив у сенаторське крісло і на стілець воєводи. Не думай, Даниле, що це йому прийшло легко. Адже він православний. Зате жаден поляк не такий вірний Речіпосполитій, як Кисіль, ні один шляхтич не відданий так інтересам шляхетчини, як він. І віру був би давно змінив, якби йому було вигідно. Але він старий хитрун. Чи то в сенаті, чи на шляхетських з’їздах, чи соймиках, чи то перед королем, ніколи не забуде добавити, що ось то він, хоча православний, але ревніший від усіх католиків, що хоча болять його утиски, які його віра зазнає, але якщо це робиться для добра Речіпосполитої (і якщо, очевидячки, його — Кисіля при тому не поминають), то він перший дає свою згоду. А за те? За те бідному Кисілеві всякі блага і пільги, за те йому крісло в сенаті, за те йому тут каштелянія, там гарний хутірець, або й цілий ключ. І так пан Кисіль щораз більше розпирається в магнати, щораз ревніше й щиріше хоче виявити свою вірність. Я знаю його. Якби йому було треба цього та якби міг, то він усіх нас посвятив би, щоб ми йому його праці не змарнували. Але біда, що не може і тому робиться нашим приятелем, бо так може надіятись нових протекцій у Варшаві.

— Та навіщо ж нам устрявати з ним у зносини?

— Бо він радо перейме на себе посередництво між нами і королем. Це йому на руку, бо це нова заслуга і за це нова ласка, а нам його посередництво також може придатися.

— Нам? Нам його навіщо?

— Хто знає, як воно вийде? Розчинили ми тісто, але невідомо, який із нього хліб вийде. Всі мости ми й так попалили за собою. Не завадить мати когось, щоб сказав, чого хочемо, за що змагаємось, за що шаблі добули. Ти це розумієш?

— Не дуже, батьку, але, як кажеш, то поїду.

— Так. Він буде або в Василькові, або в Гощі. Питай за ним також і в Києві. Може і там бути. Представишся йому, як посол від мене, але не відкривай перед ним усіх наших задумів. Скажи, що вистачить одне слово короля, щоб ми всі свої сили кинули на Чорне море, на турка та що низове товариство чекає тільки на знак і просить унижено короля про гроші на будову чайок і привілеї. Впевняй, що вістки про повстання зовсім неправдиві, чого найкращий доказ те, що на Січі сидимо й на волості не виходимо. Кажи, що я не на те втік на Запоріжжя, щоб нову ребелію підносити, але, щоб своє горло рятувати від Чаплинського, мого лютого ворога заклятого і від Конецьпольського, що на моє життя наставав. Коли ж запитає тебе, навіщо ж тоді збираю людей на Січі, проси, щоб спонукав гетьманів (я до них окремо напишу) вислати комісію, яка зможе переконатися, що це неправда. На комісію наставай і проси про неї. Він дуже любить, як його просити. На Січі ти був і бачив, як вона виглядає. Взагалі відпекуйся від усіх закидів, які він буде робити, сип піском в очі, як тільки можеш, задури старого Кисіля, бо ми тут виграємо на часі, зберемо більше людей, діждемось татарів, а тоді... тоді нехай Буг розсудить.

— Усе розумію, батьку. Але Кисіль...

— Але Кисіль — перервав йому Хмельницький — це лис, кутий на всі чотири ноги. З ним будеш мати тяжку справу, як і з Косовим. Він Січ знає, він мене знає, він знає, що в нас кипить. Він бачить усі кривди нашого народу і всі безправ’я, але він передовсім дбає про свою власну особу і свою власну користь. Твоїм словам він схоче вірити і це влегшить твоє завдання.

— Чому?

— Ти подумай тільки, що сталось би, якби так гетьмани рушили на нас от хоча б зараз і здавили повстання, як це було з попередніми. Хто тоді мав би заслугу? Кисіль? — Ні. Гетьмани. Це ясне. Та коли ж до повстання не дійде і козаки опиняться на морі, то Кисіль буде трубіти всім і всюди, що це виключно його заслуга. Не забудь йому сказати, що це буде його заслуга, коли до повстання не дійде.

Наступного дня Нечай із чотирма козаками виїхав знову в дорогу. Об’їжджаючи боком, минув Кодак, Корсунь, Черкаси, де збирались коронні війська, Богуслав, що кипів від збройної шляхти, і степами, мало відомими дорогами та бездоріжжями спішив у Київ.

У сумерках манастирських мурів

— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?

Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.

Нечай приспішив крок.

Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.

Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.

Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.

— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?

Нечай із несподіванки та здивування подався взад.

— Хто це? Хто мене тут знає?

— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.

— Невже це?... — Нечай приступив ближче.

— Так. Це я, Ґізель.

— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.

— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.

Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.

Тут Ґізель зупинився і довшу хвилину мовчки глядів на Нечая.

— Такий самий, як був колись. Не змінився. Тільки вус більший і в плечах ширший. Але очі ті самі — говорив уголос, ніби до себе. — Вірні очі! Та сама точність, пильність; та сама сміливість і палкість.

Правда?

Нечай дивився на ректора, не відповідаючи. Ґізель, наче читав із пам`яті:

— Цей самий Нечай, якого так легко було запалити до доброго діла, який завжди в запалі немов горів ясним і рівним світлом. Цей самий Нечай, що зовсім іще молодим хлопцем кинув бурсу в тому дні, коли дійшло до погрому на Масловім ставі, і пішов на рятунок загроженій Січі. Інші покидали тоді Січ і втікали з неї, як щурі з корабля, що потопає. Цей самий Нечай і тепер терпить душею, о не всі так думають, як він.

— Отче ректоре!..

— Так, так. Знаю. Є одна Вітчизна, як один Бог. Я так і сподівався, тому чекав на тебе. Владика — добрий чоловік, тільки в нього інша думка. Скажи панові Хмельницькому, що ми всіх сил докладемо, щоб допомогти йому.

Нечай слухав із радістю слів свого давнього вчителя, який, залишивши далеку Туринґію, опинився в серці України, в Києві. Для України віддав він усі свої сили й усе своє життя. Нечай любив його, як любили його й усі спудеї, що їх він виховував. Не раз у юних днях заводив із ними довгі диспути, в часі яких формувалась незамітно його душа, устійнювався й закріплювався світогляд.

— Що ж казав тобі владика?

Нечай тільки махнув рукою.

— Не хочеш сказати?

— Чому ні, отче ректоре. Вам скажу. Погрожував, що виклине нас.

Аскетичне, худощаве обличчя Іннокентія Ґізеля приблідло, горішня губа задрижала.

— Аж так?

— Потім сказав, щоб ми скорились, гетьмана видали, старшину видали. Таке!

— А з чим розійшлись ви?

— З нічим. При моєму відході сказав, що буде молитись за нас.

— То й так дуже багато, пане Нечаю. Дуже багато. Стривай! Сьогодні увечорі я буду в архимандрита Тризни. Буде там отець ігумен видубицького манастиря Старушич, ігумен михайлівського манастиря Лобзанський, ігумен киринівського манастиря Бережецький, київський протопоп і разом із ними багато знатніших членів капітули: Тустановський, Поготович і ще дехто. Я подбаю з ними обережно поговорити.

Перервав йому Нечай.

— Отче ректоре...

— Що синку?

— А чи я там не міг би піти? Я роз’яснив би все, може, переконав би.

— Ні, сину. Ні, шкода. Роз’ятрив би тільки. І тут у нас — не всі певні. Так, так, що робити! Воно так завжди і всюди... Не треба. Ти мені доручи справу і вір мені.

— Вірю, отче ректоре. Зі мною вся Січ вірить.

— То ж нехай тебе, синку, Господь Бог провадить. Коли в таких руках, як твої, буде лежати доля козацтва, я певний, що Бог поблагословить ваші труди й зусилля і змилосердиться над бідним народом.

Бувай здоров, козаче!.. Ні, ні, не клякай переді мною. Це перед Розп'ятим нам треба клякати й молити його з цілого серця, з цілої душі, щоб усунув недолю і мир мірові цьому дарував.

— Ні, отче ректоре! Я прошу вас іще поблагословити мене перед відходом. Хто зна, який мій шлях, хто зна, який мій кінець. Хто зна?.. Ви ж навчали мене свій край любити, вкажіть мені тепер правий шлях.

Сумерк огортав кімнату. Тонули в ньому і дубові крісла, і широкий стіл, і низьке склепіння розмальованої стелі, і сухорлявий ігумен і козак, що похилив голову низько і побожно бив себе в груди.

Старий ігумен широким рухом зробив знак хреста над похиленою головою Нечая.

— Боже, благослови раба Твоего Даниїла, якоже путь єго прав єсть...

На дзвіниці дзвонили дзвони на вечірню.

Пан воєвода

Заки брацлавський воєвода, пан Адам Кисіль, одержав воєвідський уряд, був київським каштеляном. Хоча потім каштелянію перебрав пан Березовський, то Кисіль до Києва навідувався часто, бо крім Брацлава і Гощі мав іще великі добра близько Василькова. Також біля Ніжена, на лівому боці Дніпра, отримав іще носівське староство та міста Кобизгу і Козаргород на леннім праві. З тієї причини частіше перебував у Києві, ніж у Брацлаві, з яким, крім уряду воєводи, не в'язало його стільки справ, що з Києвом. У Києві мав також просторий, багато виряжений дім, що вславився в тому часі розгульними розвагами шляхетської братії. Часті з’їзди й гулянки відбувались також і в інших його добрах, але з’їзди й розваги в Києві затемнювали величавістю та блеском усі інші. Хіба тільки в одній Гощі, де також любив пересиджувати пан воєвода, могли вони дорівнювати київським. Увесь гербовий народ різних віровизнань обох народностей, різних поглядів та переконань з’їздився на такі прийняття, де при розкішних, по-маґнатськи заставлених столах і при повних чарках затиралися різниці між шляхтою.

Старий воєвода, бистра й над міру честилюбна людина, вмів зручно з’єднувати собі прихильність шляхти й не жалів витрат на такі з’їзди, бо вони йому згодом у десятеро оплачувались.

Ось і тепер прибув брацлавський воєвода до Києва, сподіваючись гостей. Прискорили також його приїзд непровірені вістки, що дійшли до нього про рух на Запоріжжі.

Ці вістки затривожили старого воєводу.

Він Січ знав. Цілу свою фортуну завдячував він своїм зв’язкам із Січчю. За виєднану козацьку поміч у поході проти Москви одержав тоді незнаний іще Кисіль носівське староство разом з урядом чернигівського підкоморія, від чого й почалась його життєва кар’єра.

Він міцно держав ці зв’язки і використовував для себе; він причинився також до ганебного замирення на Масловім ставі; він також краще, як хто інший, розумів небезпеку від Запоріжжя для Речіпосполитої, для шляхти й передусім для себе. І хоч усюди хвалився, що він шляхтич “руської крови і руської віри”, то дрижав на саму думку, що те гніздо шершенів, як він називав Січову твердиню, вкінці заворушиться й поріже шаблями на шматки ординацію, накинену перед десятьма роками. Ще більше занепокоївся вельможа, коли почув, що цей рух розбудив добре йому знаний Богдан Хмельницький. Брацлавський воєвода вирішив діяти на власну руку. Як між шляхтою, так також між козацтвом мав своїх людей, і тому хотів бути в Києві, щоб бути ближче козацтва та могти вжити свого впливу на примирення Січі.

Западав скорий вечір. По просторій кімнаті воєводи зачали снуватись вечірні тіні. Воєвода проходжувався повільними кроками, не перестаючи говорити до одягненого в багаті кармазини шляхтича. Був ним київський каштелян, також благочестивої віри, пан Максиміліян Березовський.

— Писав до мене в останніх днях пан краківський Потоцький. Боїться, що з починань Хмельницького може calamitas для цілої reipublicae вийти. Пише мені, що через те стягає військо до Черкас. Не розумію: по що? Те військо може зробити більше злого, як доброго.

— Чому?

— Побачиш, ваша милосте, що я добре пророкував.

— То що, на думку вашої милости, коронний гетьман має робити?

— Pacificare! Pacificare! Змінити їм комісаря, дати замість зненавидженого Шемберґа, який і так нічого не варт, другого, хоча б того самого Хмельницького або Забуського. Хочуть скасування ординації? Можна одну заступити другою. Буряться на Січі?.. Гайда на море! Воно їм гарячі голови прохолодить. Але по що розпочинати похід? Коронне військо на межах Диких Піль, це провокація Орди. Що intendit пан гетьман?

Березовський здвигнув раменами.

— Пан Потоцький за сильний, щоб свавільство голову підняло.

Кисіль хвилювався. Це видно було в його поведенні, в ході, частому затиранні рук.

— Нещаслива mens моя... Все те, до чого тепер доходить, можна було заздалегідь припускати. Я бачив козаків, plus quam простих хлопів oppressos et pessime trucidatos. Боюсь, що це пімститься, боляче пімститься!

Березовський усміхнувся.

— Я й не знав, що ваша милість такий приятель хлопів.

Кисіль повернувся круто до Березовського.

— Ваша милість помиляється. Я не є їх приятель. О, ні! Але я вважаю, що козаки потрібні для Речіпосполитої як vis armata, звернена проти татарів і турків. Без них, ваша милосте, ми не володіли б так спокійно своїми фортунами. Не буде козаків, не буде Січі, не буде й нас ось тут.

— А що?

— Дикі Поля, так, як над Кагальником, чи Інгулом.

— Чому?

— Бо не буде нас кому боронити. Це primo, a secundo, що буде, як козаки зірвуться й переможуть панів коронних гетьманів?

— Тоді нас також не буде — відіповів пан Березовський.

— Має рацію ваша милість. Тоді нас також не буде, бо нам в Україні жити не дадуть.

Березовський розвів руками.

— Не розумію — каже ваша милість, що коли Січі не буде, то й нас не буде, коли ж Січ буде, то нас також не буде.

— Коли Січ буде засильна, ваша милосте. Коли вона з Дніпрового Низу розіллється по волостях, коли захопить владу і iurisdictionem на Україні, то, очевидячки, нас не буде.

— Невже наша existentio залежить аж у такій мірі від Січі?

— Так. В інтересі Речіпосполитої і нашім, усієї шляхетської братії є, щоб Січ існувала, як бастіон чи забороло проти Азії та магометанського світу, але щоб своїх рук не простягала на волості, що їх король їх милість віддав нам, шляхетському станові.

— Отже, ваша милосте?

— Знаєте, що вона, ця Січ, мусить бути під контролем. Не сміє розростатися, ширитися! Не сміє, коли нам наше життя миле, бути надто сильна, але й не сміє занидіти, бо це також відіб’ється на нас. І тому, ваша милосте, я є тепер за зміною ординації та за новими привілеями. Ні, ні, ваша милосте, не смійтеся, бо там тепер між ними, так сильно опримованими, що можуть extrema tentare, — є Хмельницький! Що це за чоловік, ваша милість не знає. Але я знаю. Добре знаю!

Кисіль перервав мову, кілька разів перейшов уздовж кімнати та почав знову.

— Так, я Хмельницького знаю. І ось що скажу. Ще як Річпосполита Річпосполитою, від Січі така небезпека не загрожувала, як тепер.

— То ваша милість думає...

— Думаю, що надтягає чорна хмара. Дай, Боже, щоб Марс дописав панові Потоцькому так, як йому дописує Венера.

— На старі літа — добавив пан каштелян.

— Але ceterum censeo, що такої бурі, як ця, що тепер надтягає, польська корона ще не переживала.

— Що каже вашій милості так думати? — запитав, поважно вже затривожений, пан Березовський.

— Не вміли пани господарити. От що! Надто вже придавили не тільки хлопів, але й козаків, що здавна гордилися своєю волею і за неї свої шиї наставляли. Ось я вашій милості прочитаю, що писав пан краківський до канцлера місяць тому. Соріаm цього листа я маю.

Кисіль видобув із розкішного секретарика, багатого в менші й більші сховки, папір, розіклав його і став читати.

Ось що писав пан Потоцький: “Запорозьке військо майже щодня подає мені писемні супліки, де звідомляється про нечувані й невисказані кривди, які воно від панів підстаростів і слуг їх мосць державців поносить: поля, сіножаті, млини, пасіки і, що тільки у козака подобається, відбирають, самих б’ють, убивають і можуть довести до того, що та міліція загине, або яку на отчизну з причини belli intestini звалить tempestatem”, чує ваша милість — Кисіль нахилився до каштеляна, вдаряючи пальцем по цьому місці листа, — “бо направду сприкритися їм можуть такі praeiudicia і з жалю extrema tentabunt, або своїм державцям у підданство віддадуться, або кинуться до якогось бунту”.

Кисіль кинув папір на стіл і знову заходив по кімнаті.

Київський каштелян гладив довгого, випещеного вуса і не відзивався.

По хвилині промовив:

— То і пан краківський боїться хлопського бунту?

Кисіль нетерпляче махнув рукою.

— Пан краківський! Пан краківський голосить про це всім і страшить усіх. Але що діється тільки в його староствах? Що роблять його власні державці, його підстарости, його слуги? — Так, він бачить, що зближається буря, але не вміє їй запобігти. Я маю своїх людей на Січі, і то людей не з черні, але й таких, що й до булави, і знаю, як там кипить. Мало є писати про те до коронного канцлера, тут треба діяти поки не запізно.

— А ось підсунув військо під Дикі Поля.

— Щоб скоріше шершенів роздрочити.

— Він вояк добрий.

— Хмельницький куди ліпший.

— Тут військо...

— А там, ваша милосте, хто?

Замовкли. В кімнаті темніло, але вони цього не помітили. Тільки, коли слуга вніс два засвічені ліхтарі, похопились, що сиділи в темноті.

— Ваша милосте. Козацький отаман до вашої милости.

— Відки?

— Із Запоріжжя.

— Ну, нарешті!.. Певно... А хто він?

— Звелів сказати, що зветься Нечай.

— А!.. Я думав, що це... Ну, нічого. Нехай увійде!

На сліді

Кисіль вдивлявся довшу хвилину у вродливу постать козака, що стояв перед ним.

— Пан Нечай ?

— Слуга вашої милости.

— Данило, чи Іван?

— Данило, ваша милосте.

— А Іван де?

Нечай трохи збентежився. Невже воєвода знає вже, що брат його Іван у Криму, як резидент від гетьмана Запорізької Січі? Не може бути. Спокійно відповів:

— На Січі, ваша милосте.

— Сідай, вашмосць пане Даниле. На Січі, кажеш?

— Глянувши на каштеляна, запитав: Ваша милість також знає цього каваліра, правда?

— Як: не знаю? Його двоюрідним, чи пак стриєчним братом опікувався колись. І родича васці знав добре.

— І я знав; вмішався Кисіль — доки він не покинув нас і не пішов на Січ. Давно вже загинув?

— Давно вже, ваша милосте. З морського походу не повернувся.

— Чув я. Чув. Славною смертю поліг. А васці дальше на Січі?

— На Січі. Тепер паном Хмельницьким до вашої милости післаний.

— То не забув про мене пан Хмельницький?

— Пан Хмельницький тепер у тяжких термінах, але все таки про своїх добродіїв думає, praecipue про таких достойних і благородних оборонців, захисників та благодітелів нашої святої православної Церкви та нашого народу і матері Січі, як ваша милість.

Березовський глянув на Кисіля й помітив, що той вдоволений.

Нечай тим часом говорив дальше:

— Дякуючи отже Провидінню, що такого virum clarissimum нам у тяжку годину providet, усі ми звертаємось до вашої милости з проханням помогти нам у нашій опресії. А втім про це найкраще скалке вашій милості сам лист пана Хмельницького, який передаю.

Воєвода став читати листа від Хмельницького. Коли скінчив, передав його пану Березовському.

— Читай, ваша милість.

Сам повернувся до Нечая.

— Таке нам тут набалакали про пана Хмельницького та й про цілу Січ, що ми вже з дня на день нової ребелії sperabamus. А скажи, пане Нечаю, чи правда, що пан Хмельницький народ збирає на Січі?

— Січ, ваша милосте, порожня, як давно вже не була.

— Чи то правда, що Хмельницький ладиться до походу на волості?

— З ким, ваша милосте, коли Січ ніби вимерла?

— Чи то правда, що пан Хмельницький у комітиві з татарами?

— Татари із слабими не в’яжуться. А ми заслабі тепер.

— Ваш мосць маєш відповідь на все. Рач же відповісти й на те: Чи то правда, що козацтво буриться?

— Правда, ваша милосте. Правда. Буриться й нарікає, незносні і невимовні кривди терплячи. Ми вже про те й супліку писали і до короля його милости, і до папа Оссолінського, канцлера коронного, і до гетьмана коронного великого, але респонзу нізвідки не отримали. Правду сказати, не знаю, що станеться, коли той нестерпучий утиск не сфольґує. Багато є таких, які кажуть: ліпше згинути, ніж жити дальше в такій поневірці.

Кисіль глянув вимовним поглядом у бік пана Березовського.

Нечай запалився. Почав говорити просто, одверто, гаряче про всі насильства над Низовим військом, про безправ’я, яких допускаються всякі пани та їх слуги, про всі кривди, що їх зазнають реєстрові козаки, яким права заґарантовано ординацією, про те, що їх частина з черкаського полку, яка стояла залогою на Січі, не схотіла дальше терпіти тих наруг і пристала до Низового товариства. Говорив про те, як терпить нарід по волостях, як над ним, бідним, безпомічним, знущаються пани, як цілий нарід переходить у кріпацтво, який зойк і плач чути по гноблених селах.

Вкінці затримався при тому, як тепер коронні гетьмани збирають військо, як те військо гнобить невинних людей, як увесь народ нарікає й дійсно цілими громадами вибирається на Січ.

— ...І, ваші милості, коли справді Січ загомонить, то тільки завдяки починанням панів коронних гетьманів. Коли теперішню старшину скине й вибере на її місце неспокійних та ворохобних людей, як от наприклад Забуського — Нечай додав, ніби пробуючи броду — тоді війна буде неминуча. Тому ми уклінно просимо вашу милість вставитись за нами, щоб усунути теперішнього комісаря, пана Шемберґа, пошанувати нам нашу ординацію, пошанувати нам наші привілеї, вивести військо з України, заплату, з якою вже від літ Річпосполита нам залягає, виплатити і найліпше позволити нам на море. Остання наша надія в заступництві вашої милости. Коли ваша милість нам не поможе, ніхто нам не поможе і нам прийдеться або згинути, або шукати рятунку в наших шаблях.

Кисіль слухав Нечая дуже уважно, сидячи й приглядаючись до козака. Коли Нечай скінчив, Кисіль підніс голову і спер її на руку.

— А чи ти знаєш, пане Нечаю, що дозволити вам на море, значить: зачати війну з турками й татарами?

— Стягнути всі сили коронні на кінець Диких Піль, значить те саме, ваша милосте.

Кисіль ударив по колінах долонями.

— Вашмосць маєш відповідь на все. — Звертаючись до Березовського, промовив: — Я васці казав, що то є провокація Орди. Те саме думають і на Січі. Але — глянув остро на Нечая — вашмосць згадував, що козаки можуть вибрати на місце Хмельницького якогось Забуського. Чому?

— Бо той готов їх у короткому часі на море вивести. Він приобіцяв би все, щоб тільки булаву в руки дістати.

— Ага! Ага! — кивав головою Кисіль у переконанні, що він тягне за язик козака.

Довго ще пан воєвода не хотів пустити Нечая від себе. При ньому написав листа до гетьмана Потоцького і до канцлера Оссолінського і вказав у них на всі кривди, на які скаржаться і низове і реєстрове козацтво. В листі до канцлера гнучкий пан воєвода, якого здавна втаємничено в королівські пляни творення християнської ліґи, не забув і про те згадати. Просив і дораджував не здержувати козаків від морського походу, намовляв дати їм засоби на будову фльотилі та благав канцлера запобігти зривові, що його провокував пан краківський.

Була темна ніч. Як Нечай вийшов із дому воєводи, Дрозд із кіньми чекав на подвір’ї. Стояв серед людей, на яких Нечай добачив барви воєводи. Інші були у військовому одязі, один навіть у довгому міщанському халаті.

Коли Нечай підійшов, Дрозд, що був напів джурою, напів приятелем полковника, заговорив, показуючи пальцем на тих, що були одягнені по-військовому.

— Кажуть ці люди, що тут недалечко є одна господа, де крім медів, славних на увесь Київ, можна побачити німецьких, чи італійських штукарів, що ковтають ножі, ходять на розжарених бляхах та різними іншими штуками забавляють гостей. Може б так і нам туди?!

Нечай завагався. Надивився він на таких штукарів багато разів і тут у Києві, і потім там, на заході в Парижі, в Кольонії, Реґенсбурзі, Празі, але сьогодні він був утомлений і потребував відпочинку.

Подумавши хвилину, запитав:

— Далеко це?

Підійшов один військовик і, прикладаючи руку до шолома, сказав:

— Ні, недалеко. Як ваша милість схоче, ми проведемо.

Нечай глянув на нього, але цей вояк був здалека від світла і він не міг його побачити.

— Добре — рішив. Їдьмо!

Переїхали попри манастир, минули ряд домів і виїхали на болотяне оболоння, за яким зачиналося місто, їхали помалу. Проводжали Нечая чотири військовики, що виявили велику охоту побачити штукарів та їхні штуки.

По темному небі гонили ще темніші хмари. Вітер гудів у вухах, заглушував слова.

Нараз Нечай почув крик:

— Бий!

Два їздці наскочили на нього з двох боків. Тільки великий досвід і вироблений інстинкт самооборони, що рятували козацького ватажка не раз від смертельної небезпеки, врятували його й тепер. Як дикий кіт нахилився він до того, що був по його правій руці із цілим розмахом затопив затиснений п’ястук у його підборіддя і вирвав йому шаблю з немічної, безвладної руки. Другий напасник не міг так скоро зрозуміти, чому Нечай похилився в противний бік. Коли ж побачив, що він знову випростувався в сідлі, було вже запізно. З великою кривавою раною через ліву орбіту, долішню щелепу і ключиці повалився на землю. Нечай ударив коня острогами і, наче лискавка, кинувся на поміч Дроздові.

Цей боронився ще. Одним ударом шаблі Нечай повалив одного опришка з коня; останній із чотирьох, скоро побачив, що напад не вдався, завернув коня до втечі. Дрозд хотів його затримати, але він таки вирвався. при чому згубив у втечі шолом.

Нечаєві мигнула нараз думка:

— Як він утече, внесе на нас скаргу, що ми уладили напад і забили його товаришів.

Кликнув до Дрозда:

— Займися цими трьома, що впали. Я поїду за отим — і вихром пустив коня за втікачем.

Дігнав його швидко. Шаблю, якою він хотів боронитися, вибив йому з рук, ніби іграшку дитині, і вона полетіла в грузьке болото. Його самого вхопив лівою рукою за горло. Напасник не ставив уже опору, немов геживий із страху.

Нечай стримав коні.

— Хто тебе наслав? — і жарту не було в його голосі.

— Ніхто.

Шабля Нечая гострим кінцем знайшла грудь напасника і, перебивши шкіру, застрягла в грудній кості.

— Хто тебе наслав? — і смерть була в голосі.

— Забуський.

Нечай відтягнув шаблю.

— Даровую тобі життя, хоч ти не заслужив. Але, краще не їдь до Забуського й не показуйся йому на очі, бо вб’є тебе. Зробив ти два великі гріхи: мене не вбив і його зрадив. Тепер щезай мені з очей, щоб я тебе більше не бачив.

Над’їхав Дрозд.

— Ти не ранений, Дрозде?

— Ні. А ти, полковнику?

— І я ні. Їдьмо.

— Куди?

— До господи. На мед і штукарів.

— А може вже краще на квартиру, полковнику?

— Ні. Пощо завертати з дороги?

Господу знайшли самі. Мед був добрий, штукарями були жидки, перебрані за німців. На велике розчарування Дрозда. Зате Нечай був вдоволений з усього.

З Кисілем полагодив справу так, як цього хотів Хмельницький, завтра вже буде могти вертатись назад на Січ.

У додатку знав тепер певно, хто насилав на нього душогубів із-за вугла, хто носив гадюку за пазухою. Забуський!

Нечай усміхнувся, коли пригадав розмову з Кисілем. Він згадав про Забуського, не розбираючи, але помітив, що риба вхопила за вудку. Видко, що він у Кисіля — завушник і донощик.

— Добре знати! — кинув уголос.

— Що добре знати — спитав Дрозд, який не чув сповіді напасника.

— Як по гарячім залізі ходити. Їдьмо!..

Коли повернулись на квартиру, застали гайдука пана Кисіля з листом.

Кисіль писав:

“Мосці пане Нечаю, мій пане і брате! Так рука нашого Бога Вседержителя видно хоче, щоб афекти з батька переносити на сина. А ми з усопшим родичем мосці пана й брата не раз стрічалися і взаємний афект до себе відчували. Був то чоловік відважний, рицерський і розумний, які то цноти вашмосць пан по родичу своєму певно одідичив і тому мою прихильність і amicitiam statim позискав. А щоб тую приязнь іще більше закріпити, рач мосці пане і брате ще раз завтра ввечорі до мене прибути, про що уклінно прошу. Зустрінешся вашмосць у мене з людьми можними, здавна до Війська Запорозького прихильними. Бажаю...”

— Що маю сказати його милості панові воєводі? — спитав гайдук, коли побачив, що Нечай уже прочитав листа.

— Добре — відповів коротко Нечай.

Універсал

Коли Нечай виїхав із Києва, помітив, що весна вже прийшла. На безсніжній, мокрій землі стали підсихати розмоклі дороги, степ покривався зеленими травами, окидалися листям дерева.

Їхати було непогано. Нечай принаглював у їзді щораз більше і тими самими бездоріжжями, хуторами та байраками спішив невтомно на південь. Щоб обминути коронні реґіменти, які розташувались біля Богуслава, Канева, Черкас та Корсуня, перекинувся на лівий бік Дніпра і їхав, добуваючи з коней останніх сил.

Коли доїхав до Золотоноші, містечка, що притулилось малими дімками на підніжжі великого замку князя Яреми Вишневицького, постановив змінити: здорожені коні.

Недалеко Золотоноші був хутір Золотоноського сотника Вовченка. Вовченко був давнім другом Хмельницького, з яким Хмельницький, після невдачі останнього козацького повстання, відбував посольство до короля. У нього не раз гостював і Нечай.

Одначе цим разом чекала на нього несподіванка, бо немолода вже дружина сотника, побачивши Нечая, аж руками сплеснула.

— От тобі й на! Якого то гостя Бог послав! Шкода тільки, що мого Івана немає дома. Радів би тобою дуже, пане Даниле.

— Де ж сотник?

— Минули два тижні, як до Переяслава до полку поїхав. Відтак до Черкас мав переправлятись.

— Сам?

— Ні, не сам! Усі. Увесь полк. У нас тепер, ніби вимів, самі баби по хуторах. Чоловіки пішли геть усі. Нас самих залишили. Кажуть, що похід польські гетьмани задумують.

Нечай у задумі глядів кудись далеко.

— Гм! То зле. Я діло мав до сотника.

— Яке ж твоє діло, пане Даниле? Як сотника нема, сотничиха приказує.

Нечай засміявся. Вовченків любив.

— І як сотник є, то також сотничиха приказує... Тоді дозвольте мені вас просити. Коней мені треба. І то найкращих, випочатих.

— Це все? Го-го! Таких тобі коней дам, що і в короля таких не знайдеш. Коли тобі їх треба?

— Зараз. Уже.

— Чому так спішно? Невже ти боїшся, що між самі жінки потрапив і вони тебе не пустять? Правда, правда, козаче. Краще їдь, а то їй богу, як почують, то не пустять.

Не минула й година, як Нечай, маючи вже добрі, випочаті, рвучкі коні із стаднини свого товариша й друга, рушив у дальшу дорогу. Сотничиха випроводжала його і наприкінці сказала:

— Тільки уважай, пане Даниле, бо уздовж Дніпра багато роз’їздів: і коронних, і князя Яреми.

За Золотоношею степ був недавно ще пустий і незаселений. В останніх десятиліттях стали появлятись уже й тут скрізь оселі, хутори та містечка, які, користаючи з могутньої ослони перед кочовиками, що її давала Запорізька Січ, вгризалися щораз глибше в родючий чорнозем.

І так у скорому часі повстали такі містечка, як Потік, Кременчук, Максимівка, Амельник, Переволочна. Степ, родючий, багатий степ почав населятися людністю, що була готова відперти збройною рукою ворожий наступ, людністю, що понад усе полюбила волю і для неї кинула давні родинні житла та пішла в новий край нової шукати долі. Тож не диво, що ті люди краще володіли шаблею, як плугом, та вміли розуміти вагу збройної сили. Хутори та містечка самочинно організувалися на козацький лад: творили сотні, вибирали сотників та отаманів і їм підкорялась без спротиву вся покозачена людність, незалежно від того, чи були між ними селяни, козаки, міщани, збідніла шляхта, чи переслідувані правом баніти. Усі вони вважали себе козаками, усі гляділи на Січ, як на свою покровительку й остою і всі так само ворожє зустрічали магнатських посіпак, підстаростів, державців і всіх інших, що з королівськими грамотами, чи просто з загонами розбишак забирали від мешканців те, що ті вспіли працею, потом та кров'ю набути.

Тому то Нечай та його козаків усюди зустрічали привітно, як представників такої могутньої колись Січі.

Переїжджаючи через Золотоношу, побачив Нечай на ринку юрбу людей, які стояли перед папером, прибитим на стіні корчми. Коли під’їхав ближче, почув оклики, суперечку й назвище Потоцького. Зацікавлений, під’їхав конем під саму стіну. Міщани, побачивши запорожців, усунулись на боки.

Полковник запитав із коня:

— Що це за папір?

З гурту хтось відізвався:

— Письмо пана Потоцького. З Корсуня окремим післанцем прислане.

Нечай похилився з коня й почав читати вголос:

“Микола Потоцький з Потока, каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніженський староста. Всі, котріся при Хмельницькім бавите! Перестерігаю і напоминаю, абистеся з тої купи свавільної розійшли, а самого до рук моїх віддали, знаючи о тім, єсли тої моєї не виконаєте волі, всі достатки ваші, котрі у волості вашій маєте, жінок, дітей ваших вирубати розкажу. Теж і мосць пан воєвода чернигівський, гетьман пільний коронний учинить, котрий усіх з Уманщини пописати розказав. Я обіцяю, єсли по тім універсалі не повернете, подібну суворість над вами виконувати. А щоби та обітниця моя до скутку прийшла, доти не зійду з України, доки покоренням і відданням того зрадника Хмельницького уконтентований не буду. Надто обіцяю вам, що ся і на Запоріжжю не осидите, і не тільки від мене життя свого не будете безпечні, але також від татар і від Москви, всюди вам тая сваволя ганена буде. Для ліпшої того універсалу певности рукою своєю при притисненню печатки підписуюсь.

Дано в Корсуні, дня 20 лютого

року Божого 1648”.

Нечай прочитав до кінця ганебний універсал польського начального гетьмана і звернувся до міщан, що стояли довкруги.

— Читали?

Але показалося, що крім одного дяка, який трохи в письмі розбирався, ніхто з присутніх читати не вмів та й дяк не міг дати собі ради з незугарним стилем. Зміст письма вияснювали різно. Більшість була тієї думки, що це ніщо інше, тільки проголошення війни з турками. Коли Нечай прочитав зібраним іще раз цілий універсал уголос, усі вмовкли та гляділи на козака, чекаючи, що скаже.

— Чи розумієте вже? Польський гетьман погрожує, що всіх вас понищить, ввесь маєток і всю вашу худобу, так, як зробив он той гетьман Калиновський в Уманщині.

— Щоб не дочекав того!

— Що ваших жінок та ваших дітей виріже.

Шум пішов по громаді.

— Що ваші достатки забере. Не чули?

— У Корсуні вже забрав.

— Трясця б його вхопила! — кинув хтось відважніший.

— Що всяку строгість над вами виконувати буде.

— Не діжде того! — загуло в юрбі.

— Що від нього свого життя не будете безпечні...

— Розбійник!

— Що доти з України не зійде, доки уконтентований не буде.

— Кат проклятий!

— Хмельницького хоче дістати в руки, щоб іще більше збиткуватися над народом хрищеним!

Нечай умів говорити. Короткі речення, ясний зміст, один рух і товпа наосліп ішла за ним. Так і тепер.

Одним махом зірвав універсал і кинув у грязюку.

Громада вмовкла. Кожному наче легше стало, наче з отим подертим універсалом упала в болото і влада сердитого польського гетьмана. Загомоніли голоси.

— На Січ! На Січ! — кликнув грімко Нечай. — За родини, за свої доми, за віру свою! На погибель ляхам!

— На Січ! На Січ! — загомоніло кругом. Збігався народ. Вістка, як вогонь, неслась по цілій оселі.

— На погибель ляхам!

Нечай став говорити. Ніби давав прикази.

— Приготовити зброю! Подбати про коні! Вибрати отамана! Вирушати ще сьогодні на ніч! Минати Кодак оддалеки! Зрозуміли?

— Будь нам за отамана — відізвався хтось із гурту.

— Гаразд! Гаразд! — загуділо кругом, — ніби на Січовому майдані.

Нечай заперечив рухом руки.

— Мені ніколи чекати на вас. Як будете обережні, самі діб’єтесь до Січі. А втім... — Нечай подумав хвилину. — А втім, як хочете, — оцей козак бувалий — рукою вказав на Дрозда — бувалий та досвідчений. Він вам за отамана буде.

Громада згодилась на похідного отамана-Січовика.

Нечай звернувся до Дрозда.

— Дрозде! Поведеш їх. Збереш купу. Чим більше їх приведеш, тим краще. Тримай людей у руках. Якби мене що зустріло в дорозі, ти будеш знати, що сказати гетьманові. Листів я й так ніяких не везу. Ліпше навіть, коли ми розійдемось. Може хоч один із нас доїде на Січ. Так бувай здоров, старий друже!

Дрозд завагався.

— Полковнику!

— Що, Дрозде?

— Їдь із нами!..

— Мені спішно, Дрозде.

І тільки з двома козаками пустився Нечай у дальшу дорогу.

У полоні

Коли польський великий коронний гетьман Микола Потоцький зібрав військову силу, що була в Україні, і стягнув її на окраїни заселених земель, рішив згасити вогонь народнього зриву в самому його серці, на Запоріжжі.

На воєнній нараді, яку скликав Потоцький, було багато гомону, крику, непорозумінь та сварки. Полковник чигиринського реєстрового полку Кричевський, що разом із іншими полковниками брав участь у цій нараді, прислухався до всього, що там говорили й дивом дивувався, де ділись колишні польські полководці.

Нарада почалася сваркою між обома гетьманами. Польовий гетьман Калиновський, чоловік палкий та відважний, був за тим, щоб із цілою силою, яка була в гетьманів, рушити на південь і йти доти, доки не зустрінеться вона з Хмельницьким і не рознесе його на шаблях і копитах.

Одначе цьому зразу ж спротивився Потоцький.

Його милість пан воєвода (Потоцький ніколи не називав Калиновського гетьманом) говорить немудро.

— Що? Що? Що ваша милість сказав? Що?

Потоцький ударив рукою об стіл.

— Як ваша милість плів різні небилиці, я не переривав йому його орації, але й собі перервати не дам. Не забувай, ваша милість, що я тут пан, а де пробощ у парафії, там вікарій не має голосу! Пан воєвода не завдав собі труду подумати, що буде, як ми з усім військом вирушимо в степ і на Хмельницького не наскочимо. Пан воєвода повинен був про це подумати... Хмельницький добре знає силу і грозу польської зброї та що сам хитрий, може нас по степу водити, бою не прийняти. А що тоді?.. Тоді ми будемо примушені відступати, або гинути серед пустелі, без припасів. Про це пан воєвода не подумав, правда? За цей час хлопство в Україні піднесеться, повстане ребелія, а війська, щоб тримати хлопів у ризах, не буде. Воно в тому часі буде вганятись по степу за невловимим противником. Нема що, добра рада, добра думка, гідна пана воєводи!

Полковник Кричевський, що пам’ятав добре попереднього великого гетьмана Конецпольського, своїм вухам не вірив.

— Це мають бути гетьмани? Це мають бути вожді?

І здавна прихильний козацтву полковник, щирий друг Хмельницького, почав відчувати повну погорду до таких вождів.

Нарада тяглася довго. Її часто переплітали гострі виступи гетьмана Потоцького в бік польового гетьмана, на які він вибухав гнівом і скакав до очей Потоцькому. Кінець-кінцем після довгих, довженних, зовсім не військових балачок вирішено вислати на приборкання Хмельницького й непокірної Січі частину коронного війська, достатньо велику, щоб могла вирушити в степи, знайти Хмельницького, примусити його до бою й знищити.

Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ.

Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості.

Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського.

— Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом.

— Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені.

За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського.

— Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику?

— Я?.. — аж підніс голос старий вояк.

— Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би?

— Дав би одну армію одному, другу другому. Правда?

— Хіба. Хоч...

— Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять.

— Як то?

— Слухай, вашмосць, далі.

І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії.

Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму.

Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи:

— Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського.

— Нічого доброго це не ворожить.

— Кому? Нам, чи їм?

Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?”

— Ну, полякам, чи нам?

— Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало.

— Не нам, тільки їм — відповів із притиском.

Виговський простягнув йому щиро руку.

— Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити.

Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос:

— Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу.

Кричевський подався взад, як від удару.

— Спіймали Нечая? Де?

— Десь у степу, по тому боці. Кажуть: зрадою. Вертався на Січ. Сам із джурою.

— То він тепер тут?

— Тут у Корсуні.

Кричевський неспокійно заходив по кімнаті.

— Ранений?

— Здається. Кажуть: люто боронився.

— Що вашмосць на це? Щоб я з цілим полком мав рушити на варту, він мусить бути вільний. Де він?

Виговський, куди більше опанований і холодний, спинив його.

— Чекай, вашмосць полковнику. Ми обидва їдемо з молодим Потоцьким і мусимо там бути. Нам не вдасться справа. Зате залишається Красносельський. Із ним я вже домовився. Він буде ним опікуватись.

Кричевський глянув якось дивно на Виговського.

— Гляди, вашмосць! Щоб не завів! А то я не простив би цього ні йому, ні вашмосці.

— Красносельський — певний. Його драгунія тут залишається.

— Я дав би собі руку відтяти, щоб вирвати давнього друга з цих проклятущих рук.

— Не гарячися, полковнику. Я вірю твердо, що Красносельський не заведе. Він має скрізь найлегший доступ, бо споріднений із паном Чарнецьким.

— Так? Я й не знав.

— Його сестра вийшла недавно за Чарнецького.

— В такому випадку... Може ліпше когось іншого пошукати.

— Ні, ні. Красносельському я вірю. Будь, полковнику, спокійний. Що буде можна зробити, зробимо. Я іду зараз до Красносельського.

— Йди, вашмосць.

— Піду. Ще лиш одне. Що вашмосць думає робити, полковнику?

— Я?

— Ну, адже йдемо проти Хмельницького...

Кричевський насупився, тріснув шаблею і глянув Виговському просто в очі.

— Барабаш, Ілляш ідуть проти Хмельницького. Я йду, вашмосць, до Хмельницького.

Виговський розкрив рамена.

— Брате рідний!

Сім тисяч

Сім тисяч добре збройного люду вирушило наступного дня в цей похід. Вдосвіта, як тільки мряки опали, довгий шнур байдаків заколихався на весняних водах старого, сивого Дніпра. Мерехтіли на них зброя і барвисті шапки реєстрового козацтва. Напереді плив чигиринський полк під полковником Кричевським, славленим степовим вовком, за ним корсунський полк Мрозовицького, білоцерківський із полковником Бруханським і переяславський та черкаський під командуванням полковника Вадовського. Вадовський разом із Бруханським — обидва були довголітніми прислужниками Потоцького і з презирством, погордою та зневагою відносились до всього козацтва.

Як хвиля хвилю доганяла по широкому Дніпровому плесі, так один байдак доганяв другий, і всі барвисто умаєні різнобарвним козацьким військом, немов цей степ різнородним, багатим квіттям. Шемберґ із частиною реєстровців мав іти степом із молодим Потоцьким; команду над пливучим військом передано Ілляшеві Караїмовичеві та Барабашеві. І чим дальше віддалялися байдаки від берегів, тим більше ставали схожі на плаваючі острови, повні різноколірного квіту.

А як відплили в степу, став розгортатися похід кінноти в довгого вужа, що в променях весняного сонця полискував сріблистою зброєю, манив багатством красок. Передом ішла комісарська корогва, що вже ген-ген майоріла напереді. За нею ішли шість полкових корогов, дві драгунів, дві панцерні і дві волоські; за ними лопотіла короговками на степовому вітрі тяжка гусарія, окрилена, опанцерена, що нею командував Чарнецький. За гусарією йшли три пребагаті панські корогви, за ними чотири козацькі сотні, за тими котились по степу гармати, потім довженні ряди возів, навантажених добром та обставлених хмарою джур, слуг, пахолків. За цією силою, під якою угинався степ, ішла грізна воєнна слава.

Навіть ті, які відказували на старого гетьмана, що так легкодушно, з легким серцем розділив свої сили, підносили тепер радісні оклики в честь тих, що відходили. І вони починали вірити, що гетьман зробив добре та що вони незабаром приведуть перед гетьмана головного ребелізанта й зрадника, прив’язаного до сідла — Хмельницького.

Вояки з різних частин помішались разом і утворили вулицю, якою переходили бойові частини. Віватам і окликам не було кінця. А ті йшли спішно, справно, відділ за відділом, сотня за сотнею, полк за полком із піснями на устах. Тільки як переходили козацькі частики, оклики вмовкали, обличчя хмарились.

Гетьман Потоцький на очах усього війська стиснув за голову свого сина, кажучи:

— Іди. І нехай історія запише твою славу!

Не сподівався старий гетьман, що така невмируща й така трагічна буде ця слава його сина.

Сім тисяч війська виправляв Потоцький у степ, щоб здусити, здавити, викорінити й на віки погребти таке жахливе слово, як “воля”.

А з цієї армії мав повернутись до гетьманського табору один виснажений, знівечений, напів живий вояк.

Бо так хотіло Провидіння, що рішає про долю людей і народів.

Перший удар

За передовою армією рушили незабаром із усім військом польські гетьмани. Не враховуючи слуг, челяді, пахолків та інших таборових поплентачів, від яких аж роїлось у таборі, ця армія була, як на ті часи, велика, бо лічила близько сорок тисяч збройного народу. По дорозі долучувались іще до того війська всі президії містечок та фортець, запізнені панські почоти і надвірні корогви різних магнатів. Сили росли. Не було дня, щоб якийсь новий пан не привів до обозу більшого, чи меншого відділу. Тоді на честь новоприбулих видавали пани щораз то нові бенкети, на яких до ранку забавлялись при чарках та гарних дівчатах гетьмани, магнати і шляхта. Перед у всіх цих розвагах вів сам великий коронний гетьман Микола Потоцький. Тому, що похід відбувався дуже поволі, були дні, в яких більш однієї милі військо не зробило. Таким робом ледве в два тижні після відходу молодого Потоцького головна армія змогла дійти до Чигирина.

В Чигирині гетьман Потоцький знову затримався, вичікуючи вістей від сина.

Але вісток не було.

Від часу, як гетьманич із такими великими надіями, з таким розкішним військом покинув головний обоз, не прийшла від нього ні одна відомість.

Неначе вся армія безслідно потонула в степу.

В обозі стали нетерпеливитись. Загального неспокою не всилі були усунути ні постійне похмілля, ні нічні гулянки, ні нічні оргії.

Почав нетерпеливитись і сам гетьман Потоцький. Цей неспокій і ця тривога про долю висланого війська та про долю власного сина зганяли сон з очей гетьмана. Ще при вині й гарних жінках він забував про це. Але після того, замість успокоєння, приходив пересит, який тільки наводив іще більшу тривогу. На думку насувались жахливі образи і гетьман попав у стан постійного страху. Боявся за сина, за тих, що з ним вирушили, боявся за себе. Дрижав із страху, як наставав сумерк, на крок не пускав від себе прибічної сторожі. Тільки, коли в залі при світлі багатьох свічок товпились гості, коли гриміла музика, грізний гетьман почував себе краще. Але як тільки свічки пригасали, як люди розійшлися, музика втихла і тіні в кутах темнішали, виповзав із них знову жах, той непоборний жах та брав старого гетьмана в свої невблаганні обійми.

Вкінці однієї днини, після довгих зволікань, вирішив гетьман скликати знову воєнну раду. Простора кімната старостинського двору Олександра Конецпольського в Чигирині заповнилась панами.

Один із перших прибув польовий гетьман Калиновський, особистий ворог Потоцького. За ним увійшли пан Сєнявський із Межибожа, що єдиний по людяному поводився з своїми селянами, князь Корецький, пан Лянцкоронський, оберст Денгоф, коронний стражник Яскульський, Біганський, Белгацький, полковники, ротмістри з-під поважніших знаків, усі з виразом занепокоєння на обличчях.

Не було ще тільки самого коронного гетьмана Потоцького.

Потоцький ходив тим часом по своїй кімнаті, раз-у-раз стягаючи кути товстих губ. На його запухлому обличчі з великими підпухлими подушками під очима малювались і тривога і лють на ворохобне гультяйство, що посміло знову піднести голову, яку він сам колись пригнув. Але ще може більша лють збиралась у нього проти всіх тих, що там, у другому крилі будинку, домагаються від нього ради, ждуть на прикази й діла.

Там той сліпий Калиновський буде горлати, що він не погоджувався на розділення сил, інші будуть чекати, що він їм скаже. Що ж їм сказати? Чому ж, ах, чому ж Степан не дає жадних вісток! Адже вже три тижні минули, як він вирушив. Невже він уже на Запоріжжі? Невже сам він розправився з ворохобним хлопством і незабаром, як переможець, стане перед батьком? Здається, про нього можна не тривожитись. У нього сила, якої Дикі Поля давно не бачили. З ним такі старі, досвідчені вояки як Шемберґ, Сапіга, Чарнецький!

Так, вони вже певно на Запоріжжі. Що йому тепер робити? Чи чекати, чи вирушати слідом за сином?

Хтось несміливо постукав у двері.

— Увійти!

У дверях появився молодий поручник прибічної корогви пана Калиновського і зігнувся в глибокому поклоні.

— А васць чого?

— Їх милості панове ждуть.

— Знаю, знаю — перебив із їддю Потоцький. — Нічого їх милостям не станеться, як тропіки пождуть.

У молодих несміливих очах поручника відбилося щось, не то сум, не то непорозуміння, але він не відповів нічого, вклонився ще раз і зібрався йти.

— Чекай васць! — гукнув Потоцький. — Я васці не відіслав! Вашмосць думає, що як служить у пана воєводи Калиновського, то не потребує вже слухати великого гетьмана? Не то ти, але й твій пан мусить мене слухати, бо я приказую і я вождь! Зрозумів? Як васці фамілія?

— Шиманський, ваша милосте.

— Зголосишся до пана обозного за несубординацію! Відійти!

Молодий поручник із очима мрійника відійшов із почуттям, що йому сталася кривда.

Роздратований Потоцький збіг до великої кімнати, де зібрались пани на нараду. Не звертаючи уваги на поздоровлення, приступив відразу до Калиновського.

— Від коли це й чому це пан воєвода мені військо бунтує? То до того вже доходить, що й офіцери вашмосці мені належної шани не потребують віддавати?

Гетьман Калиновський схопився з крісла, ніби обпарений. На обличчі в нього виступили цеглясті плями.

— Це неправда!

— Як я так dixi, то правда! — гукнув Потоцький.

— Ваша мосць не сміє мені неправду завдавати!

Князь Корецький і пан Сєнявський підійшли до обох гетьманів, щоб їх утихомирити, але Потоцький далекий був від того, щоб закінчити сварку. На щоки йому вдарила кров, жили на шиї виступили, рукою став бити по столі.

— Нехай собі пан воєвода затямить, що доки я тут, доти на жадні інтриґи не дозволю. Або послух, або вільна дорога! Хто хоче вигоди, або боїться, тому тут не місце!

Калиновський, скаженіючи зо злости, взявся попід боки:

— Так, я боюся. Але боюся не за себе, а за тих, що їх ваша милість так необачно, по п’яному вислав на загладу!

Потоцький, як розлючений тур, кинувся до Калиновського.

— Хто по п’яному. Хто необачно? Я васці під суд!

Я васці знищу!

Але Калиновський, хоч палкий, але вояк щирий та відданий Речіпосполитій пригасив свій гнів на згадку про молодого Потоцького і військо, що з ним пішло. Без попереднього вже гніву відповів:

— Найперше треба нам знищити Хмельницького. Треба нам рушити, щоб шукати сина вашої милости і того цвіту нашого лицарства, що разом із ним. Думаю, мосці панове, що ми зібрались тут не на сварку, але щоб huic malo consulere, бо коли б, не дай Боже, їм там трапилося лихо, то з того вийшло б нещастя не тільки для нас, але для цілої Речіпосполитої.

Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього.

Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви.

Нараз на порозі кімнати появився козак із кварцяної корогви й подав листа. Листа перейняв пан Сєнявський і подав його Потоцькому.

Потоцький поглянув на печатку й нервово закліпав повіками. Поволі отямлювався.

— Від пана Ґродзіцького з Кодака — промовив, намагаючись зломити печать.

— Ой!.. — скрикнув хтось істерично в куті залі. Такий був настрій, що гетьман навіть не скартав його. Він відкрив листа і, як почав читати, збілів на обличчі, наче полотно.

Ціла заля завмерла. Кожний стримував віддих. Пес пана Сєнявського, що протиснувся крізь двері, підійшов до свого пана та почав жалібно й неспокійно скавуліти.

Але ніхто не поворушився; ніхто й не помітив.

Вкінці Потоцький із сполотнілим обличчям поклав прочитаного листа перед себе та якимось дивним, із горла добутим голосом промовив:

— Мосці панове! Козаки, що йшли водою, зрадили. Полковників убили. Козаки перейшли до бунту. Мій син в облозі біля Жовтих Вод.

На подвір’ї старостинського двора зірвалося стадо гайвороння з голосним, проймаючим криком. Жирувало на відпадках із панського стола, що їх служба викидала на подвір’я, доки не прогнали його злющі голодні собаки.

А в кімнаті цей крик гайвороння вдирався в душі, ніби похоронний спів.

Над Річпосполитою, досі такою потужною й грізною, збиралися хмари, що мали її прислонити зовсім.

Невже ми дамо йому загинути

Після довгої надуми й безуспішного вичікування польські вожді вирішили відворот. Польські війська залишили укріплення, що їх висипали й вивели під Чигирином, і поволі відступали на північ. Доля Степана Потоцького і його війська тим самим була засуджена. Своїм відворотом гетьмани самі присудили його на загибель.

Похід відбувався так само пиняво, як і марш на Чигирин. У Черкасах військо знову задержалось і на квартирі великого гетьмана знову щоночі гриміла музика, розлягався бренькіт скла, лунали п’яні співи, писк, та регіт жінок. Робили припущення, будували дальші пляни тільки на основі листа Ґродзіцького, команданта Кодака. Не знали, що сталось там біля Жовтих Вод, хто кого переміг. Не знали, чи облога польського війська закінчилася. І ніхто про це не подумав, ніхто не посмів виступити з думкою, щоб вирушити на відсіч молодому Потоцькому.

А показалося пізніше, що часу на те, щоб прийти з поміччю Степанові, було доволі. Військо, негодуючи на полководців за незрозумілий нікому відворот, здеморалізоване, без твердої руки, без зайняття, вешталося скрізь, грабило, що попало, грало в кості й пило, пило. Між військом ходили різні слухи; різні різно вияснювали собі відворот. Більшість вірила, що гетьмани ждуть на помічні полки різних панів, головно на полки князя Яреми Вишневецького.

Була ніч. У переповнених військом Черкасах було гамірно й весело. Гетьманська квартира гляділа в темряву ночі ясно освіченими вікнами. Перед квартирою стояло багато осідланих коней, повозів, важких, чепурно прибраних коляс. Скрізь вешталися джури, слуги, служниці, куховари й куховарки, гайдуки, лакеї, драгуни. З кімнат доходив голосний гомін музик. По місті волочились п’яні вояки з вигуками та крикливими піснями; тут і там розлягались вистріли з пістоля, а довкола Черкас на темному тлі неба клались червоні відблески заграви.

То з наказу гетьманів горіли довкола сусідні села й хутори.

На краю містечка, в нужденній повітці, обставленій сторожею лежав зв’язаний Нечай. Хоч численні, правда не дуже тяжкі, рани, що їх отримав, обороняючись, поволі гоїлися, хоч сила верталася, але в душі пекло вогнем.

І до нього дійшла чутка, що з передовим військом погано. І від його уваги не заховалось, що польські гетьмани відступають. Бачив, відчував, стежив настрій польського війська. Його душа рвалась там, у степи, на лицарську славу, по геройські подвиги, а він мусів лежати ось тут на купі гною, зв’язаний, безпомічний.

Чарнецький від’їхав із Степаном Потоцьким. Це врятувало йому покищо життя, бо Чарнецький випросив собі його від гетьмана, в якого був у великих ласках. Але тепер, коли Чарнецький пропав, гетьман — думав Нечай — сам собі його нагадає.

Темно було в повітці. Крізь стіни, плетені з хворосту, блимали зорі; з міста долітав гомін; чути було слова вартових. До них пильно й жадібно прислухався Нечай.

Сьогодні завважив зміну. Мушкетери Денгофа, що звичайно держали варту, відійшли і на їх місце прийшли драгуни. Замість німецької мови, якою послугувалися мушкетери, Нечай почув нарешті свою, українську, бо драгуни рекрутувались передусім з українців.

Відділ драгунів займав усю цю частину передмістя. На подвір’ї чути було порскання коней, метушню, пісні, здебільша українські, перекликування і гамір, який звичайно товаришить постоєві більшого відділу кінноти. Хвилинами видавалось Нечаєві, що він не в полоні і не посеред чужої ворожої сили.

Недалеко повітки драгуни розвели велике вогнище і кидали до нього все: хворост, солому, розібрані плоти, хазяйське знаряддя, двері, дошки, вулики, з яких добували тогорічній мед, тощо.

Нараз Нечай насторожив вуха. Став пильно прислухатись до розмови. Почув, як хтось підійшов до варти, і почув слова:

— А кого то ви, хлопці, так пильно ось тут стережете?

Йому відповів хтось із видимою злістю:

— Ти тут чого? Волів би я тебе так стерегти, як того там. Відійди!

Але приходець, видко, не спішився відходити. Стишив голос так, що Нечай мусів добре прислухатись, щоб дещо почути. Присунувся з великим трудом ближче до стіни повітки, звідки міг багато краще чути, що говорили при ватрі.

— Його, кажуть, Хмельницький полковником наставив.

— Але що він дався їм узяти?

— Ти не бачив, як він поранений? Був сам тільки з молодим джурою, а на нього наскочив Гдешинський із Корицьким і цілою корогвою.

— Ого!

— Боронився, кажуть, по молодецьки. Чимало там упало з його руки. Корицького порубав так, що відвезли його до Києва. Навряд, чи живий.

Замовкли. Чути було тільки хрупіт сіна в кінських щоках, спів соловейка над рікою та далекий гомін із міста.

— Стій, чорте сухоребрий! — закричав нараз один із вартових, кленучи піднявся й пішов робити лад із кіньми. Залишився один, разом із тим, що прийшов до вартових.

— Так кажеш, що Хмельницький його полковником наставив?

— Так кажуть.

— Це полковник! Не то, що наш Одживольський.

— Шкода, що попався в такі руки. Ледве, чи живий вийде.

— А ми?... А ми навіщо тут?

— Ми?.. — В голосі вчувалось велике зачудування.

— Ми. Ти і я і всі. Невже ми дамо йому загинути?

— Що ж нам робити?

— Не знаєш? Степ ось тут. На ньому недалеко наші!

— Тсс! Цить! Хтось іде.

Перед повіткою заворушилось. Нечай почув тупіт коней, нові голоси, хряск сідел, брязкіт зброї. Хтось говорив по-польськи.

— А цо там, хлопци?

— Нічого нового, пане полковнику.

— Єнєц єст?

— Є, ваша милосте.

— Ґдзє он?

— Тут, у повітці.

— А де поручник Красносельський?

— Тут, на квартирі.

— Скажи йому, що я чекаю.

За хвилину Красносельський був при ньому.

— Мосці поручнику. Візьмеш свою корогву і заведеш єньца перед пана гетьмана. Потім зголосишся у пана Гдешинського і з ним поїдеш на роз’їзд.

— Слухаю — відповів Красносельський. — Кому передати в’язня?

— Передай панові Яскульському. Ним вони сьогодні трохи побавляться. Ге-ге!

Голоси віддалилися. Далекий тупіт коней указав Нечаєві, що пан Одживольський від’їхав. На подвір’ї настала метушня. Вояки напували коней, накладали сідла, стягали зброю. Чути було біганину, лайку, скимління коней, що бились із собою.

Дрантиві двері до повітки заскрипіли і Нечай почув, що хтось тихим голосом промовив:

— Пан Нечай?

— Я тут.

— Слава Богові! Слава Богові! Довго я наклопотався, поки добився варти при тобі, пане полковнику. Я Красносельський, поручник драгунів. Віддавна вже хотів я вашу милість видобути з опресії.

Говорячи оце, зручно поперетинав кинджалом шнури, якими перев'язано Нечая. Після того вийшов.

Нечай випростався і зрадів, коли відчув, що сили не покинули його. Красносельський вернувся скоро, несучи з собою верхній одяг, шаблю та пістолі. Коли Нечай переодягався, Красносельський не переставав говорити:

— Їх милості Виговський і Кричевський дуже побивались за тобою, полковнику. Їм то я обіцяв, що буду тебе охороняти. Вони, то є пан Потоцький та інші, довіряють мені, бо я доводжуся шурином Чарнецького. Але все таки тяжко мені було добитися, щоб тебе мені передали. Вже хотів силою тебе відбивати.

Нечай припоясував шаблю. Був готовий.

— Їдемо? — спитав.

Виїхали на дорогу і на велике здивування драгунів, замість до гетьманської квартири, рушили в напрямку на Чигирин.

Зараз за містом задержали їх стійки. Серед нічної темряви розлягся гострий голос:

— Стій! Хто йде?

— Свої! Свої!

— Клич?

— Куля.

— Проходь!.. А, то, вашмосць, пане Красносельський!

— Чолом! Чолом! Куди так?

— На роз’їзд.

Минули стійки й патрулі. Місто залишилося позаду. З усіх боків огорнув їх степ. Вітер ударив в обличчя Нечаєві. Приніс подув волі, спокушував бойовим настроєм. Серед широкого степу Красносельський спинив відділ.

— Панове молодці! — крикнув, як драгуни згуртувалися ближче. — Ми визволили полковника Нечая. З ним їдемо до пана Хмельницького. Не будемо рятувати панів, ані їхньої Польщі. На погибіль їм! Реєстрові козаки вже перейшли. Хто нашої віри, нашої крови, тому місце не тут, тільки там! Нехай живе гетьман Хмельницький! Нехай живе полковник Нечай!

— Слава! — залунали радісні оклики з усіх боків.

Нечай простягнув руку Красносельському.

— Друзі — звернувся до драгунів. — Польські гетьмани гинуть і мусять згинути. Вони й усі ті, хто з ними! Є один гетьман для нас від тепер — пан Хмельницький! Є одна Отчизна - Україна! Слава нашому гетьманові!

— Славааа!

Знову драгуни сформувались у справну маршову колону, простуючи на південь. Довкола пожежі загравами вбирали небо. Самітні димарі чорніли темними бовдурами, обгорілі дерева здіймали до неба обнажені гілляки, а вітер степової ночі розносив запах згарищ та руїн.

Висока гра

Довгий час їхав Нечай мовчки. Переживання останніх днів, непогоєні ще належно рани, недоїдання, втома, несподіване й нагле привернення волі — все це приголомшило козака. Водночас стали насуватися нові питання. Нечай зрозумів, що стоїть перед новим важливим рішенням.

— Що робити?

Йти на південь, щоб якнайскоріше получитися з Хмельницьким?

Нечай перейшов тверду військову школу і на Січі, і на полях Франції, Німеччини та Чехії. З усього, що почув, виніс переконання, що молодому гетьманичеві не повезло. Якщо йому не повезло, то й поміч Хмельницькому тепер непотрібна. А тут у сусідстві коронного війська він міг би віддати неоціненні прислуги козацтву, міг би, хто зна, чи не вирішити долю всього змагання. Оточити польських гетьманів, зривати мости, псувати дороги, відтяти зв’язок, не допускати вісток, перервати довіз харчів і довіз муніції, навести страх і замішання в ряди головного корпусу польського війська — ось його найближчі, безпосередні завдання.

Нечай стягнув коня.

— Пане Красносельський, що є із загоном молодого Потоцького?

— Відколи виїхав, а це вже чотири тижні тому, слуху про нього немає.

— Ніякої вістки?

— Від нього жадної. Перед тижнем написав пан Ґродзіцький, що реєстрові перейшли до Хмельницького.

— Ті, що плили водою?

— Ті. Що з іншими, не знаємо.

— А як васць думаєш, пане Красносельський, де може бути ціла партія каштелянича Потоцького?

— Полковник Гдешинський, що виїхав іще з Чигирина і запустився далеко в Дикі Поля, чув голосну стрілянину десь біля Жовтих Вод. З цим і повернувся до гетьманів.

— І що?

— Вмовляв гетьманів, щоб поспішали на вируку каштеляничеві.

— А гетьмани?

— Гетьмани постановили відворот. — Красносельський глумливо засміявся. — Кажу тобі, полковнику, я ще під такими вождями не служив. Ні розуму в них, ні чести, ні совісти, ні відваги.

— Хто знає, чи не були б поспіли вчас молодому Потоцькому з поміччю. Що правда, то все це тяжко зрозуміти. А що військо?

— Військо обурене, перелякане, клене гетьманів, клене старшину, без послуху, без субординації; за будь-яким сполохом рветься до втечі.

— З харчами в них як?

— Досі було добре, але тепер, як вертатимуться тим самим шляхом, що ним прийшли, то тяжко буде, бо все вже в околиці розграблене докраю. Як знаєш сам, полковнику, оселі тут невеликі, а під гетьманами тепер як не як із слугами, я лічу шістдесят тисяч люда.

— Шістдесят тисяч? — здивувався Нечай.

— Зі слугами. Самого війська, збройного люду, буде до сорока тисяч. Служби — ціла хмара.

— Але все ж таки, чому польські гетьмани не пішли молодому Потоцькому на поміч? Адже, вони самі присудили його на смерть.

— Я цього сказати не можу, бо не знаю. І здається мені, ніхто не знає. Мабуть і гетьмани — ні. Говорять, що старий Потоцький — батько посвятив сина, щоб самому сальвуватись... Заслоняється тим, що не може волости без війська залишити, бо народ підіймається. Але ті, що добре знають, говорять, що він просто боїться Хмельницького. Обидва гетьмани гризуться, ніби собаки, а Потоцький від білого ранку вже п’яний.

— Цікаво. Чому ж тоді не залишилися вони під Чигирином? І окопи там уже мали, і до Диких Піль ближче.

— Коло Білої Церкви мають зібратись помічні полки київського воєводи Тишкевича та інших панів.

— Коло Білої Церкви?

— Так. Крім цього, і то найважливіше, ляхи чекають на сили князя Яреми Вишневецького, яким із Лубень дорога на Золотоношу, або Переяслав. Це підсилило б польську потугу трохи не вдвоє.

— Думаєш, що Ярема хоче злучитися з гетьманами?

— Йому нічого іншого й не остається. Це ж він і про власну шкуру мусить дбати... Всі на нього ждуть і всі на нього надії покладають, не виключаючи й самих гетьманів.

Очі Нечая засвітилися гнівними вогнями.

— Кажеш, так чекають на Ярему?

— Чекають. Тільки про це й говорять. Знають, що коли Ярема не прийде в час, то все скінчиться для них нещастям.

Нечай довший час їхав мовчки, в задумі. Кінець-кінцем запитав знову:

— Був якийсь посол від нього?

— Був Машкевич перед кількома днями. Домовилися, що будуть очікувати князя під Корсунем.

Нечай нагло спинив відділ.

— Пане Красносельський, завертаємо на Мошни! Не може бути, щоб ми їм дали злучитися. Не може бути!

Завернув відділ та великим луком, минаючи Черкаси, повів його на Мошни.

У Мошнах стояли вже польські частини: креденси, слуги, райтари, що берегли незліченну кількість возів з усяким добром, головно з харчами, частини надвірних панських почотів, гайдуки, частина артилерії, канцелярія.

На ці частини, що зовсім безпечно почувалися, звалився Нечай несподівано, наче буря. Всі, що не вспіли втекти, пішли під ніж без спротиву, без оборони. Напад був такий швидкий, нагальний, незрозумілий, неймовірний, що про оборону ніхто й не подумав.

Як сонце зійшло, Мошни були пусті, вимерлі. По хатах, подвір’ях, вулицях залишились тільки побиті, порубані поляки.

З місцевого українського населення чоловіки пристали до Нечаєвої ватаги, жінки, діти й немічні старці потяглись до поблизьких лісів і чагарників, утікаючи перед гнівом та пімстою польських гетьманів. У Мошнах осталися тільки понищені гармати, поперевертані вози й понівечені харчі.

В густих очеретах, близько Дніпра, Нечай заклопотався своїми людьми. Після нападу на Мошни його відділ ізріс більше, як утроє. Коней та зброї було також доволі для всіх. Тепер поділив він свій відділ на дві частини, одну залишив собі, другу передав Красносельському з таким дорученням:

— Бачиш, коли не буде ні поронів, ні байдаків, князь Ярема не зможе переправити свого війська на другий бік Дніпра. Тому твої люди мають понищити всі сплави, човни, байдаки по обох берегах Дніпра від Трахтемирова по Черкаси. Ярема може йти в напрямку на Золотоношу, або Переяслав, тож на ці місця зверни головну увагу. Знаю, що на таке важливе діло замало в тебе людей. Але вони зберуться ще. Збирай, де можеш. Може й я буду могти тобі післати. Я знаю, що ми тим не затримаємо Яреми, але припізнимо його переправу.

— Розумію, полковнику.

Блукаючи очима по ріці та по людях, Нечай продумував щось далі. Під кінець затримав свій погляд на офіцері драгунів, другому після Красносельського в команді.

— Пане Маковський!

Маковського знав Нечай віддавна. Була це людина не першої молодости, мовчазна, повільна, але розумна.

— Коли б так до князя Яреми дісталося кільканадцять драгунів, які подавали б себе за розбитків коронних військ, то князь Ярема не вирушив би з Лубень, доки не провірив би вістки. Заки дізнався би правди, проминуло б кілька днів. Князь Ярема, це дуже небезпечна людина і фортель дуже небезпечний. Чи ти, пане Маковський, схотів би піднятись того? Я вашмосць знаю як дуже резолютного каваліра.

Маковський почервонів, смикнув вуса й погодився.

— Коли так, то ти, пане Маковський, не зволікай. Вибери собі з-поміж драгунів найпевніших людей і їдь.

По тому боці Дніпра напевно зустрінеш васць роз’їзди князя Яреми. Людей треба навчити гаразд, що мають казати. Отже: Хмельницький уже тут. Гетьмани розбиті. Розбитки втікають на Білу Церкву і Сквиру. Татарів — хмара. Вони облягають іще табір. Де гетьмани, невідомо. Тільки: голови на карку. Одне нерозважне слово і голів не буде!

З докладними вказівками обидва відділи від’їхали. Нечай із своїми людьми повернувся назад на Мошни і в білий день, у полуднє, сіючи пострах, паніку наскочив знову на нові частини, що появилися там. Вулиці Мошен укрилися знову новим трупом; багата здобич була нагородою за зухвалу відвагу козацького полковника. Люди, що були з ним усього три дні, готові були тепер скочити за ним в огонь і воду.

Князь на Лубнях

Лубні і лубенський замок уявляли собою в тих днях картину похідного таборового життя. По тісних вуличках малого містечка товпилися гуртами княжі вояки. Завулки, загороди, ринок були завалені возами. На замку, що був гордістю князя воєводи Вишневецького, годі було протиснутись між військовими й шляхтою.

Князь заповів похід. На збірку своїх військ призначив свою резиденцію в Лубнях. Отже з усіх містечок його широких волостей збирались його полки і його люди. Були там наємні німецькі та шотляндські реґіменти, були драгуни, райтарія, гусарія, легкі козацькі та волоські корогви, була княжа артилерія, піхотні полки, був відділ яничарів, самим князем формований, і незліченна кількість таборових возів, обслуги й челяді. До тих княжих сил долучалася шляхта з різних околиць Лівобережжя, бо скрізь дійшла вже грізна чутка, що буря з Запоріжжя неминуча.

Лубні були переповнені вщерть. Кількадесят тисяч люду зібралося тут. Багато панів приїхало з жінками, дітьми та з усім добром. Там чекали вони на знак, щоб рушити в похід. Так, як восени збирається перелетне птаство, щоб на зиму шукати нового сонця й нового краю, так зібрались тут усі ті, яким мороз бігав поза шкуру на саму думку, що повстання може закінчитись успіхом.

Численні роз’їзди пішли в напрямку Дніпра на захід, на південь. Їх завданням було подати свіжі й певні вістки, втишити тут і там зловісну ворохібню, піднайти пригоже місце для переправи через Дніпро, зібрати порони й сплави в такій кількості, щоб перевезти всіх утікачів з їх незліченними возами та зв’язатися з коронними гетьманами.

Врешті прийшов день, у якому князь Ярема заповів:

— Назначаю похід на післязавтра зранку.

Закипіло в замку, в містечку, в околиці. Готовили вози, мазали колеса. Служба виносила речі, опорожнювала з усіх цінностей пишні кімнати замку й вантажила їх на безконечний ряд возів.

Прийшла ніч. Передостання ніч у Лубнях. Ніхто не вмів сказати, чи повернуться вони ще під оці дахи, що їх мали залишити і що застануть на місці тих палаців і достатків, коли доля позволить їм повернутися? Шляхта й офіцери багатьох княжих полків хотіли гідно попроїдати дотеперішнє життя, тому всі заїзди, шинківні і княжі гостинні кімнати були переповнені шляхтою. Лились річки горілок, медів, наливок, угорських вин, пива і всякого іншого питва, при чому широко обговорювано події останніх днів. Для шляхти не все було ясне й зрозуміле. Чому князь не получився вже з гетьманами? Чому ж усе таки рішився на злуку? Чому князь, що його всі знали як нестерпучого і найзавзятішого ворога козацтва, сам не рушив проти Хмельницького, як цей тільки почав гуртувати козацтво на Січі, і не стер його з лиця землі? Були це питання, над якими шляхта широко розводилася в одному місці голосніше, в другому тихцем, щоб непогамований князь не почув.

Люди різно все це вияснювали й різні знаходили відповіді. Одначе найбільше було таких, які впевняли, що князь ображений тим, що велика булава дісталась Потоцькому, не йому та й що польовим гетьманом став Калиновський, а не він.

Хто знав велику честолюбивість князя, його гордість, його жадобу влади, той прихилявся до такого міркування.

Пригадали собі, що коли кілька тижнів тому один із полковників запитав князя, чи вони не рушать проти Хмельницького, він здвигнув раменами й відповів коротко:

— На це маємо тут аж двох гетьманів.

Але справа повернулась інакше. Показалося, що гетьмани нездатні на те, щоб упоратися з Хмельницьким і придушити повстання. Зависла небезпека, що повстання змете корінні війська і розіллється по волості. І тоді... Горе шляхті, горе панам, горе князеві Яремі!

Знала це добре шляхта, знав і князь.

До князя небезпечно було наближатись, як він не був у доброму настрою. Але таким лютим, як тепер, не бачив його ніхто. Цього дня застромили його посіпаки двадцять п’ятьох людей на палі на замковім подвір’ї і досі чути було крізь відхилене вікно їхні стогони. Князь навмисне заборонив закривати вікна. Стогони мучених людей мішались із співом соловейка в княжому саді, а князь слухав, слухав і його широкі уста розширялися ще більше у грізній, кровожадній усмішці.

Для нього не було вже сумніву, що там, на тому боці, гетьмани, які гайнували час на безглуздих сварках, не спинять повстання. Воно перевалить понад їх голови й грозитиме заваленням цілої польської держави. А хто ж буде винуватий? — Король! Для нього, для Вишневецького, що найбільше надавався, булави не було! Була для цього п’яниці Потоцького, була для цього сліпого плебея Калиновського, для нього — ні! Бо що ж Калиновський супроти князя Вишневецького, як не плебей? Що став сватом Оссолінського? А сам Оссолінгький що супроти нього? Ха-ха!

— І що? Я маю тепер іти під їх команду? Я?... Я?!!

Але іншої дороги не було.

Князь Ярема перебігав думками своє життя. Ще недавно могло бути інакше. За перших років митрополита Могили, коли ще був у взаєминах із козацтвом, говорили йому висланці з Січі, що вона зв'язана з ім’ям його діда Дмитра Байди Вишневецького і старалися стягнути його до себе, світили перед його очима золотою великокняжою шапкою Мономаха, то знову манили булавою. Одначе він відкинув. Гра не була певна. Жінка Гризельда й родина Замойських мали свій вплив. Це було колись. Потім змінив віру, зненавидів цілий нарід і став зненавиджений. Пізно! Тепер вороття немає, мости геть усі попалені, в річках забагато крови. І на руках братня кров. Запізно!

Князь воєвода став при відхиленому вікні і глядів у темну, травневу ніч. Хотів пробити поглядом темряву, щоб побачити свої Лубні, своє удільне князівство, де був сильніший, як король у Варшаві, де його слово було абсолютним законом.

— Усе кинути? Йти? Куди?

— Ваша княжа милосте! — почув голос за собою.

Князь Ярема повернувся. Біля нього стояв ксьондз

Цєцішовський, єзуїт, єдина людина, що мала необмежений вплив на князя й кожночасно могла ввійти в його кімнати. Йому то орден єзуїтів доручив опіку над князем, що тільки недавно перейшов на католицизм.

— О! Патер!

— Я. — Голос патера був глибокий. Говорив поволі. — Гарне володіння дав Господь вашій світлості. Земля обіцяна! Медом і молоком текуча! Стільки слави, стільки ясних днів тут! Княже володіння. Заселив, управив, укріпив, володів. Стільки костелів! А тепер?.. За два дні той самий місяць буде глядіти на пожарища та на руїну всього того, що треба було будувати десять років.

— Патер думає, що ми не повернемось?

— Як повернемось, то до руїн. Степ заллє собою і палац і замок, і все, що ваша світлість збудувала. Степ зруйнує, бур’яном засіє, кров'ю сплямить.

— Патере!

— Треба душу гартувати, до дочасних дібр не прив’язуватися. Все суєта...

— Суєта...

— Я до княжої милости з новинами.

— Що за новини, патере? Добрі?

— Добрих тепер нема. В Миргороді й Хоролі почалось повстання. Двори вашої милости в огні. В Миргороді орендатора, пана Скубка, вбили разом із цілою родиною. Пан Жеребінський із Хоролу ледве втік.

Князь став, наче вкопаний.

— Що? — ревнув по хвилині несамовито. — Хлопи вже голову підносять? О, ні! Доки я тут, ребелії не буде!

І склав руки, щоб заплескати на службового офіцера.

Але єзуїт швидко поклав свої довгі, худі пальці на руки князя.

— Ваша княжа світлість...

— Патере! Досить мені цього! Рушу полки і горе тим, що ворохібню сіють! За Миргород і Хорол вони мусять заплатити.

— Ваша княжа світлість хоче вловити невловиме. Вони в лісах уже, в дебрах, байраках, у степу...

— То зберу всіх мешканців з околиць і всіх прикажу на палі посадити. Викореню ребелію і схизму, коли ти так хочеш...

— Богоугодне було б це діло, але...

— Але що? Невже патер стане жаліти тепер цих хлопів і схизматиків?

— Чи ж я сьогодні боронив їх, як їх садовили на палі? Чи ж я сказав слово в їхній обороні? Я ж казав, що ваша княжа світлість матиме заслугу перед Богом, коли втихомирить край.

— Так, але це не були ребелізанти. Їх я казав посадити на палі тільки для постраху.

Єзуїт замахав руками.

— Всі вони ребелізанти! Всі! І ті, що виють там іще на палях, і ті в Миргороді та в Хоролі. Але... Але вирушити на них вашій милості небезпечно.

— Небезпечно? Ха-ха-ха! Для кого?

— Для вашої княжої світлости. Для нас. Для Речіпосполитої. Для святої католицької віри.

— Чому, патере?

— А як за ними прийдеться гонити по степах? А як вони аж за Псьол підуть?

— То й за Пслом їх знайду. З-під землі добуду! Знищу гідру!

— А як за той час щось станеться з гетьманами? Ні. Бог створив вашу княжу світлість для вищих цілей, як уганяти по безлюдних степах за своєвільними купами гультяйства!

Єзуїт знав як говорити із своїм вихованцем.

— У руках вашої світлости salus Rei Publicae і правдивої католицької віри. Впадуть гетьмани, впаде й Річпосполита, впадемо й ми! Запанує схизма, запанують хлопи! Вашій княжій милості треба до цього не допустити. Як ваша княжа світлість не поб’є того ребелізанта і схизматика Хмельницького, то ніхто не поб’є.

— То значить, тим хамам за Миргород і Хорол не заплатити?

— Ребелія, то стоголова гідра. Котру голову скоріше відрубати, яка різниця? Палі можна стругати і в Золотоноші, і в Переяславі, і потім боці Дніпра. Страшніший удар для ребелії буде злука з гетьманами, ніж розбиття хорольської, чи миргородської ватаги.

Настала хвилинна мовчанка. Тільки з подвір’я доходили стогони людей, що конали на палях. По хвилині князь повторив, як учень лекцію:

— Все одно, яку голову гідрі найперше відрубати. Тут і потім можна буде зробити суд і покарати.

— А вже ж — притакнув сквапно єзуїт.

— Завтра, патере, рушаємо за Дніпро.

Ще тієї самої ночі пішов із княжого замку приказ, що реченець походу прискорюється на полуднє наступного дня. Мало хто клався спати. Кожний мав багато роботи зо своїми клунками, возами, слугами, кіньми та всіляким іншим достатком. По всіх домах світилися світла цілу ніч і мало хто звертав увагу на широкі заграви на небі, що росли з години на годину, доки їх не розігнало вкінці сходяче травневе сонце.

Що це значить?

Як сонце сходило, князь вже не спав. Сидів у довгому халаті і приглядався, як його надвірний медикус, італієць із Генуї, приготовляв для нього купіль. Мішав зела та всипував живо-срібляні солі, що вже тоді були відомі, як найкраще ремедіюм проти французької недуги. Але князь Ярема й тим не був вдоволений. Уперта виразка на чолі не вступалася. Крім неї, стали появлятися нові на шиї, на тілі, зуби стали хитатися й псуватися, з рота добувався гидкий, осоружний запах. Медикус не міг тому зарадити. Князь почав уже втрачати надію, щоб йому масті й купелі помогли, змінював своїх медикусів, їздив до Неаполя й Парижу, але недуга не вступалася. Два роки вже! Що йому з його княжих володінь, замків, сили, двору, підданих, війська, маєтків, коли страшна недуга точить його тіло, як червяк дерево.

В сінях за дверми князь почув метушню. Не любив того. В полуднє похід, у полуднє вирушить, але тепер мусить прийняти купіль, бо після неї виразка все таки вступається.

Його камердинер відхилив несміливо двері.

— Що таке, Клеменсе? Знаєш, що я тепер зайнятий.

— Ваша княжа світлосте! Поручник Барановський із роз'їзду з дуже важливими вістями.

— Давай його до наріжної кімнати, а мені дещо зодягтися.

Коли князь, трохи зодягнений, увійшов до вказаної кімнати, застав там, крім запорошеного, спітнілого поручника Барановського, ще кількох своїх старшин і одного офіцера в драгунському колеті, якого не знав.

— Що там, Барановський?

— Ваша княжа світлосте! Вертаючись із Богуславки, наткнувся я на купу драгунів пана Одживольського з паном Маковським. Перейшли на цей бік Дніпра й задумали йти зо страшними вістками до вашої княжої світлости.

— Кажи!

— Гетьмани, кажуть, розбиті. Табір під Городищем іще борониться, а комунік відступає на Білу Церкву.

Криваві клейма виступили на лиці князя воєводи. Виразка прибрала темноцеглясту барву. Кінці широких уст подались вниз і так застигли.

— А з гетьманами?

— Не знати. Але присутній тут пан Маковський, як очевидець, здасть краще реляцію.

Князь повернув погляд на Маковського, який поклонився вдруге в пояс князеві.

— Васць пан Маковський?

— Слуга вашої княжої світлости. Товариш легкого знаку пана каштеляна Одживольського.

— Кажи васць, що знаєш.

— Ваша княжа світлосте! Нещастя. Позавчора напав Хмельницький із цілою ордою на наші війська. Кіннота, головно панцерні, ставали добре, але їм татари, що їх там хмара незліченна, зайшли з-заду і наші мусіли з поля зійти. Тоді почалася паніка. Як до того дійшло, докладно не знаю, бо ми з роз’їздом поверталися з паном Красносельським і по дорозі нас розбито. Де пан Красносельський, не знаю. Я з купою драгунів опинився над Дніпром. Довкола нас були татари й повстанці. Ми знайшли сплав і переправилися на цей бік. Пан Красносельський був ранений. Що з ним, не знаю, казали...

— Чекай васць! — перебив князь. — Не завертай мені голови паном Красносельським!.. Що з гетьманами?

— Не знаю, ваша княжа світлосте! Знаю тільки певно, що табір, де окопалася піхота, борониться від орди під Городищем.

— А кінні полки?

— Відступають на Білу Церкву і Сквиру.

— Коли це сталося?

— Позавчора почалося. Вчора ми переправилися через Дніпро.

— Коли ви мали першу вістку про Хмельницького?

— Позавчора зранку. Вдосвіта, бо гетьмани попереднього дня не вислали роз’їздів. Перших побачили ми татарів. Військо було неприготоване, як то буває в часі походу. Вийшли кінні полки в поле, ми виходили також, але потім диспозицію змінено і нас вислали на роз’їзд.

Князь стояв на середині кімнати. Страшлива усмішка не сходила з його обличчя.

— Що далі?

— Ми виїхали на роз’їзд. Але як переїхали ліс, вискочила на нас хмара татарів і гультяйства і розпорошила цілий відділ. Із татарами на наших карках ми верталися до табору. Комуніка там уже не було, тільки табір посувався в напрямку на Богуслав, відбиваючись від орди.

— А козаки?

— Не знаю, ваша княжа світлосте.

Князь мовчав, переводячи погляд від одного офіцера до другого.

По хвилині мовчанки промовив:

— Що панове на це?

Ніхто не хотів перший відзиватися.

Тим часом до кімнати увійшов патер Цєцішовський.

Князь заговорив до нього:

— Патер чув новини? Це має бути шляхтич із війська панів гетьманів. Каже, що гетьмани розбиті, табір в облозі.

Патер стояв спочатку мовчки, опустивши очі. Нараз підніс їх і вдарив ними Маковського, ніби стрілами.

— Я вже чув ті вісті від драгунів, що прийшли з тим шляхтичем.

— О! — відізвався князь.

Патер усе ще намагався тримати Маковського очима, ніби вуздами коня.

— Вацьпан католик?

— Католик — відповів, не заїкнувшись, Маковський, приготований на таке питання.

— І шляхтич?

— Шляхтич.

— Чи маєш вашмосць у Лубнях когось, хто знав би тебе?

— Не знаю, ваша велебносте. Я тільки що приїхав.

Аж ось із гурту старшин відізвався голос:

— Я знаю пана Маковського. Наші фортуни близько себе в Брацлавськім.

Маковський глянув бистро у бік того, що говорив. Серце його забилося живіше. Він цієї людини не знав і ніколи не бачив.

А князь ізнову повів поглядом по старшинах і спитав:

— Яка ж думка вашмосць панів?

Ніхто не спішив говорити перший. Наприкінці забрав голос полковник німецької піхоти Вольф. Його ломана польська мова була переповнена німецькими й латинськими словами. Затинався часто, губився в тому, що сказав, але говорив, як досвідчений вояк. На його думку, ці вістки або правдиві, або й неправдиві. Як правдиві, то дуже неточні. Треба докладно знати, що властиво зайшло. Може й справді дійшло до вирішального бою і гетьманів нема, може вони горою, може облога табору триває дальше. Коли вістки правдиві, — тоді одне певне, що козаки, а з ними й орда, вже на волості. Словом, щоб радити, треба знати. Може ще ніщо не зайшло. Може цей шляхтич був тільки в роз'їзді, що його розбили якісь ворохібні купи, партизани, а він узяв це за погром цілого війська. На кожний випадок, він не радить вирушати в похід, не збагнувши, яка буде переправа через Дніпро. На його думку треба відкласти вимарш і заждати в Лубнях, доки роз’їзди не привезуть певних вісток.

— Має хтось із панів іншу раду? — запитав князь, вислухавши тяжкої промови німецького офіцера.

Але ніхто не мав ліпшої, тому рішено вислати сильний роз’їзд, а похід відкласти, доки не наспіють перевірені вістки.

Патер Цєцішовський, як почув, що з гетьманами погано, перший напирав, щоб зачекати на вістки. Князь рішив, що на роз’їзд поїдуть два полки: полк драгунів і полк волоської кінноти. Команду над роз'їздами передав полковникові Коморовському, старому й вірному слузі дому Вишневецьких. Після видання диспозицій, князь глянув на Маковського.

— Мосці Маковський, чи твої люди дуже

— Коні здорожені, ваша княжа світлосте. Люди держаться добре.

— То поїдеш разом із паном Коморовським. Дістанеш свіжі коні — рішив князь.

Полком драгунів, що мав вирушити в роз’їзд, мав проводити той офіцер, що ручив за нього.

— Хто він? І що це все значить? — ломив собі голову бідний Маковський.

Степан Байбуза

Як відділ полковника Коморовського залишив Лубні і доїздив до Савинець, полковник побачив, що похід не піде так скоро, як він собі це уявляв. Околиця що дальше від столиці князя Вишневецького, ставала більше й більше неспокійна. По дорозі доводилось переїздити попалені останньої ночі хутори. Міст на Оржиці згорів також, а з густої ліщини над Оржицею посипався на відділ густий дощ куль.

Коморовський зрозумів, що в’їхав уже в країну, охоплену полум'ям повстання. Треба було їхати строгим воєнним порядком, висилати наперед стежі на боки, щоб не попасти в засідку, з якої, як це старий полковник добре здавав собі справу, не було б вороття. І так тільки наступного дня сполудня прибув відділ до Золотоноші, де полковник задумав поділити своїх людей та пошукати за вістками і певним “язиком”.

Маковський і його драгуни залишились у відділі, що направився через Дніпро на Канів, на виразне бажання поручника драгунів, цього таємничого опікуна, що проводив цим відділом.

Маковський дізнався, що цим поручником був Степан Байбуза, але це ім'я нічого йому не говорило, навпаки, тепер він знав певно, що він із ним ніколи не зустрічався.

Сполудня виїхали з Золотоноші й направилися до Дніпра. Сонце заливало золотим теплом зелені степові трави. Коні збивали куряву по твердій дорозі, а драгуни підспівували під такт кінського ходу. Видно, були це самі українці, бо пісні були українські. Маковського це ні трохи не здивувало, бо драгунія і в коронних військах, і у військах поодиноких магнатів рекрутувалася майже виключно з українців.

Як роз'їзд минув Золотоношу, Маковський, що держався своїх драгунів, наблизився до Байбузи. Байбуза, побачивши Маковського, спинив коня й зачекав на нього.

Якийсь час їхали, не відзиваючись. Маковський не хотів починати, тому мовчав, Байбуза щось передумував.

Вкінці питання прийшло. Було воно для Маковського, як блиск гострого клинка перед самими очима.

— Де ми застанемо Нечая, пане Маковський?

Маковському заткало мову. Вирячив очі на Байбузу. З великої несподіванки слова не міг промовити.

Байбуза приглядався до його збентеження, підсміхаючись.

— Бачиш, пане Маковський: учора, як я тебе побачив і почув твої вістки, вони видались мені неправдиві. Я думав, що ти від Хмельницького й тому сальвував тебе. Адже я позавчора повернувся з-над Дніпра, а ти казав, що тоді був погром. Потім я розглянувся між твоїми драгунами. Між ними є один Ярошенко зветься. Це, пане Маковський, мій давній знайомий, сказати б моя колишня права рука, коли я втратив фортуну, дякуючи князеві Заславському, він мусів теж десь хліба шукати і знайшов його у гетьмана. Він мені все розказав.

Маковський усе ще не міг прийти до рівноваги. Очима, повними здивування, глядів на Байбузу. Цей говорив далі.

— Нечая знаю здавна, але ніколи й не подумав би, що він таку гру почне. Голова! Я думав, що це задум самого Хмельницького, бо справді він варт гетьманської голови! Як не допуститься до злуки княжих військ із військами гетьманів, то Actum est Poloniae.

— Так чому васць учора...

— Чому я вчора не наблизився до тебе, пане Маковський? Тому, голубе, що в Лубнях і стіни мають вуха. Ніде нема стільки донощиків, що в князя Яреми.

— У Лубнях справді здавалося мені, що хтось стежить за мною.

— І напевно так було. Там від шпигунів і від донощиків аж роїться. А душею цього всього цей клятий єзуїт!

— Той, що мене випитував?

— Він. Ох, зненавидів я це життя в Лубнях! Прокляте воно! Ніхто не вміє так обмотати людей, як єзуїти.

А як вони з людьми поводяться, ти бачив.

— Палі?

— Вчора казав князь Ярема двадцять п’ятьох застромити на них. Думаєш вашмосць, що хоч ув одного яку провину знайшов?

— Як то?

— Не було там між ними ні одного, в кого могли б яку провину знайти, хто брав участь у якійнебудь ворохібні. Все це люди сімейні, селяни, або таки княжі робітники: столярі, мельники, олійники та й інші.

— За віщо ж тоді ?

— За віщо? На пострах, брате! Не тому, що є ребелізанти, але тому, щоб їх не було.

Доїхали до Дніпра й затрималися. Сплаву, ні порона не знайшли; знайшовся тільки один човен, яким Маковський із Байбузою переправились на той бік. Тут їм пощастило, бо близько берега зустріли людей Красносельського. Незабаром над’їхав і він сам. Відшукано тоді два порони, що їх Красносельський заховав далеко в плавнях серед комишів, і до вечора драгуни Байбузи були вже на другому боці ріки. Тим часом Красносельський післав козака до Нечая, що таборував у лісах за Корсунем. Ніч була глибока, як повернувся вістовий козак із письмом від Нечая.

“Пане Красносельський — писав Нечай — Байбузу прийміть там, як брата і як друга. Я з усієї душі радію, що він із нами. В Бозі надія, що гетьман Хмельницький надійде скоро й до злуки князя з Потоцьким не прийде. Велике то щастя, що панові Маковському повірили. Витраченого часу вже не завернуть. Байбуза і його відділ нехай приходять до мене. Кількох людей залиши в себе, щоб за їх поміччю стягнути і другу частину його сотні, яка, як зучуваю, пішла на Канів. Пан Маковський нехай із ними туди добереться і їх спровадить, щоб ті люди серед завірюхи не затратилися. Доношу вам також, що проти Коморовського висилаю партію тутешніх людей під Кривенком. Нехай його турбують, або й розгромлять. Останки відділу повернуться напевно до Лубень, чого я й собі бажаю. До гетьмана Хмельницького висилаю одного гінця за другим”.

— То правда — згодився Байбуза. Люди Коморовського, розбиті, будуть розсівати вістки, що їх розбили не партії, а роз’їзди головної армії Хмельницького.

Красносельський похитав головою.

— Той про все пам'ятає!

— Де козак, що привіз листа? — спитав Байбуза. А коли молодий козак увійшов:

— Де тепер полковник Нечай?

— Я його зустрів за Корсунем, у Гороховій Діброві. В лісах кошем стоїть. Мали там сьогодні роботу, бо гетьмани роз’їзд на Білу Церкву вислали.

— Був бій?

— Так. Як я прибув, саме ділили здобич і перев'язували рани.

— А польський роз'їзд?

— Казали, що ні один із нього не втік.

— Що про гетьмана Хмельницького говорять?

— Молодий Потоцький, кажуть, згинув на Жовтих Водах. Разом із цілим військом.

Байбуза глянув на Красносельського й Маковського.

— То цікаве, панове, що такі вістки звичайно прилітають скоро, ніби з вітром. Від кількох днів ми про це чуємо, але нічого певного не знаємо.

— Будемо знати, аж Хмельницький напише. — Потім, повертаючись до козака, запитав ізнову:

— Люди до полковника сходяться?

— Сила-силенна. Як вода пливе сіромашня: з-під Корсуня, Білої Церкви, Трахтемирова, навіть із того боку Дніпра.

— Де ж польські війська? — спитав Байбуза Красносельського.

— Відступають. Досі йшли поволі. Стояли кілька днів у Черкасах. Як дізналися про погром біля Жовтих Вод, рушили вже квапно. Вчора перейшли через Мошни на Сахнівку. Дорогу мали тяжку. Три болотнисті ріки, піски, погані шляхи, ліси. Тепер застрягли на переправі через Рось. Гетьманам уже спішно. Мабуть, побачили вже, що впали, як риба в невід, але іншої дороги нема. Роз'їзди пропадають, мости валяться, люди розсипаються. Ще одна-єдина надія — князь Ярема.

Байбуза підвівся, втягнув повітря у груди, розправив руки, глянув довкола.

Дніпро шумів, переливався красками до вечірньої зорі. Багряний був, аж темний. Комиші, кущі, бузина темнішали. На небі спалахнули зорі.

Спливала ніч.

Кривенко наскочив на Коморовського ще тієї самої ночі. Люди Коморовського пішли в розтіч і тільки в кількадесять коней зміг старий полковник чудом, як сам думав, переправитися через Дніпро, щоб привезти Яремі грізні вісті. Не знав він і не догадувався, що порон був приготований для нього. Не знав і не догадувався, що коли б не виразний приказ Нечая, не було б для нього ні чуда, ні рятунку.

Нечай, вислухавши звіту Кривенка, всміхнувся.

— Гаразд! Кілька днів ми маємо спокою, а за кілька днів багато дечого може пригодитись.

І вислав післанця до Красносельського, щоб залишив стежі уздовж Дніпра, а сам із рештою людей прибував до нього, бо коронні війська наближаються.

Твою шаблю, вашмосте!

Травнева ніч кінчилася. Дерева, чагарники, кущі звільна виринали з сутінків. Легкий серпанок мряки з мочарів при загаченій річці обплітав дерева, землю, густими звоями клався в тісних балках і гущавинах.

Небо яснішало. Хмаринки на сході почали гратися барвами: ставали бурі, потім фіялкові, потім багряніли, аж під кінець залились пурпурою.

Нараз розбуджене та сполохане птаство підняло крик. Бо ось до тихої балки стали з’їздити густими рядами вершники. Панцерна зброя, тяжкі розкішні коні. У рядах пісні та сміхи. Їхали справно, безпечно, в почутті своєї сили.

Коли з’їхали на дно балки, ряди, змішані крутим з’їздом униз, вирівнялись і рушили далі. Йшов цілий панцерний полк. Напереді полковник на буйному оґирі. Дорога стала знову підноситись угору серед густих дерев, вивертів, кущів, пнів та каменюк і пішла стрімко наверх.

Нараз. . . . що це? Край дороги на закруті, на поваленому дереві показалася постать.

Командир панцерного полку стягнув поводами коня, глянув управо, в ліво. Нікого більше. Мовчав ліс, мовчала балка. Полковник рушив конем. За ним старшина.

— Козак! — півголосом промовив один із прибічних старшин. За хвилину побачили, що справді на поваленому дереві сидів молодий козак при багатій зброї і ніби не помічав відділу, що наближався до нього.

— Хто ти? — гостро запитав польський полковник, під’їхавши конем близько до козака.

Козак підвів голову і, наче дивуючись, відказав:

— Ов! Відколи це панцерні реґіменти висилається на звичайні роз'їзди? Невже у їх милостей гетьманів нема на це козаків, волохів або драгунів?

— Хто ти? Ще раз питаю! — закричав поляк, аж відгомін пішов лісом. — Хто ти?

Козак піднявся на ввесь ріст і сперся на головку шаблі.

— Я полковник Нечай. А тепер, пане Бігановський, — твою шаблю!

І витягнув руку.

— Що?? — аж захлинувся полковник Бігановський. Нечай підніс голос.

— Ви оточені, панове. З усіх боків. Якщо не здастеся, ні один звідси живий не вийде. Складайте отже зброю. Живо!

— Беріть його! — крикнув Бігановський і попер конем просто на Нечая.

Але в Нечаєвій руці грізне дуло пістоля направилось у груди коня. Блиснув огонь, кінь піднявся високо передніми ногами й нагло повалився з їздцем на землю.

В тій же хвилині, зараз за вистрілом Нечаєвого пістоля, задимилась ціла лінія поблизьких кущів і дерева стряслися від мушкетної сальви. Крики і стогони розляглися серед збитої лави їздців. Десятками панцерні повалились на землю. Тратували їх сполошені коні, що рвались до втечі.

Бігановський із трудом видістався з-під забитого коня. Вояки не знали, що робити. На крутій дорозі, що стрімко пнялась угору, оборона була неможлива.

Аж ось із-за повалених дерев вийшов знову Нечай із шаблею в руці.

Бігановський підвівся з землі. Нечай безстрашно підійшов до нього та сказав коротко:

— Твою шаблю, вашмосте!

— Не буде цього — скричав Бігановський. — По ваших черевах переїдемо, а не здамося! Вперед! — закричав і обернувся до своїх людей. — Впе... — й не докінчив.

Став, наче вкопаний у землю.

Бо ось перед собою побачив образ, що й у сні йому не міг приснитися. Саме там, де гурт його панцерних райтарів був найбільший, райтари позсідали з коней і стали скидати на купу всю свою зброю.

Нечай, сміючись, показав рукою:

— Ось бачиш, пане Бігановський! Не ти, то вони рішили.

Бігановському жили виступили на шиї. Хвилину вагався. Нечай думав уже, що він сам один кинеться на нього та на близькі окопи. Але він витягнув шаблю, подержав у руці, підніс до уст, поцілував і кинув під ноги козакові.

Крута Балка

Красносельський чвалом вертався з роз'їзду.

— Вже йдуть! — кликнув, зіскакуючи перед Нечаєм із коня. — Входять у ліс.

— Як ідуть?

— Табором. Вісім рядів возів із кожного боку. Спереду гармати. Певно, й позаду, тільки ми не могли бачити. Коні в середині. Спішене військо все при возах. Нечай глянув по старшинах, що були при ньому.

— Цікавий, як вони таким ладом через ліс підуть.

— Порядок попсується — відізвався Байбуза. Але гетьмани вважають, що ліс безпечний, бо Бігановський дав би був знати.

Під'їхав Маковський.

— Козак із листом до тебе, полковнику. Від гетьмана.

“Польські гетьмани рішили на раді відступати — писав Хмельницький. — Як ви там добрі засіки поробили, не перепустіть їх, на Бога, доки не наспіємо. Як їх затримаєте, то те військо пропало. Посилаю Кривоноса на підмогу."

Нечай звернувся до післанця:

— Де ж полковник Кривоніс?

— Я виїхав уперед, а полк рушив за мною.

Нечай глянув докрути себе і його груди наповнилися гордістю. Ще тиждень тому він був безпомічний, зв'язаний, у полоні. Сьогодні під його рукою вже сила! Самих драгунів Красносельського й Байбузи поверх шістсот. А скільки охочого люду! — Ніхто не знав певного числа, але було, коли не більше, в п'ятеро стільки. І все при зброї. Пороху доволі й куль. Кілька малих фальконетів, що їх іще в Мошнах захопив, наладованих тепер сіканим оловом, готових було нести смерть і знищення. А ввесь виряд панцерного полку Бігановського! А коні! Багато досвідчених вояків, велика поміч від Красносельського! Байбуза теж не хтобудь. Ні. Туди поляки не посунуться! До того ще прийде Кривоніс... Пропало те військо! — думав, пригадуючи собі лист гетьмана Хмельницького.

Незабаром прибув Кривоніс із полком охочекомонників.

Балку обсадили щільно, залишаючи Байбузу з відділом драгунів у залозі.

І знову чекали.

Аж ось далеко десь із лісу зачав доходити гомін багатотисячної товпи, що помітно зближалася. Потім долетів до вух скрип немазаних возів, чути було іржання коней, рев волів. Десь далеко гупали гармати.

Гомін змагався з хвилини на хвилину. Хто не знав би, що це наближається вороже військо, міг думати, що переганяють лісом велетенські стада скоту.

Аж ось дорога зачорніла від збитої гущі. Спершу появилися на дорозі поодинокі вершники, потім гармати, вози, потім люди, коні, товар, знову піхотинці, незліченна сила возів. Усе те по стрімкій, похилій дорозі самою своєю вагою летіло вниз, у болото загаченої річки. Крик, гамір, і рев череди збільшилися. Видно було крізь дерева й кущі, як вози, гармати безладно, одні за одними летіли згори вниз, переверталися, на них впадали другі, треті, десяті. Ні на що здалися крики команди, ні на що спроби затримування, все летіло вперед, як та снігова лявіна, що летить униз, нищить усе по дорозі, себе не виключаючи. Гарматні стріли, що відзивалися досі десь далеко, зливалися тепер ув один безпереривний гук. До окопів долітали далекі крики: “Бий! Слава! Аллах! Аллах!”

Поспіх у відступаючому польському таборі помітно зріс. Суматоха на дорозі більшала й більшала. Поперевертані й поламані вози гальмували дорогу. На них із розгоном падали нові вози, нові коні і все разом мішалося в одну живу, безладну, конвульсійну купу, сплетену страшними обіймами жаху. Ряди возів розламалися. Ніхто вже не думав про втримання порядку. Чотирокутник розколовся, приснув і розсипався, як прискає брила льоду під ударом твердого обуха. Вози, що не з’їхали вниз, вишукували собі лісом інші дороги, щоб виминути безнадійно завалений шлях. Летіли знову стрімголов, переверталися, або вганялися в грузьке болото, витворюючи нову перешкоду на шляху до втечі. На них зараз же звалювались інші і на всіх цих з’їздах стало повторюватися те саме, що скоїлося на головній дорозі.

Нараз десь уже в лісі, недалеко відізвались гармати. Глухо. Зловісно. Били й не вгавали. Частини, що скотилися вже в балку, були видні, як на долоні. По долині вганяли на конях старшини, розприскуючи воду й болото, і збирали людей. Незабаром значні, хоч і безладні відділи, що тепер складалися із різних родів зброї, стали зближатися до другої стіни балки. Видно було німецьких піхотинців, перемішаних із спішеними райтарами; тут і там пернасті крила на плечах зраджували гусарина, що йшов поруч із таборовим челядником, чи погоничем. Усі посувалися юрбою вперед, не сподіючися знайти ворога по другім боці балки. Тим часом у в’їзді до балки панували така сама суматоха й безлад. Юрба заболочених вояків без порядку, без проводу, без слідів якої небудь дисципліни, більшість пішо, дехто, що зарвав коня, кінно — стала котитися через балку до другої стіни, стала заливати дорогу, щілини, дертися вгору, шукаючи рятунку в утечі.

Ось-ось досягнуть кінця проклятої балки, вирвуться на рівну дорогу.

Нараз тут над їхніми головами блиснув постріл із пістоля, а по нім — один жах! Ударили в живу, збиту масу сіканці Нечаєвих гармат і пальба всієї іншої зброї. Жива маса заколихалася, захиталася, жахливо зрідла й стала відпливати взад. Земля й потрощені кущі зачорніли від убитих та поранених. Крики та зойки заповнили дорогу.

— В матню завели нас гетьмани!

— На заріз повів нас Потоцький.

У відповідь на сальву із Нечаєвих окопів — загула нагальна стрілянина з другого боку, ба з усіх боків. То Хмельницький, побачивши, що поляки вже перед Нечаєвими засіками, натиснув з усією силою із свого боку. Ліс наповнився шумом, гуком битви, криками й стогонами ранених, ревом наляканих тварин.

Тоді десь уже з недалеких кущів почали падати в судорожно збиту купу гарматні кулі, зачеркуючи високий лук по небу. Разом із тим із-за гущавини лісу, з-поміж кущів, із-поза виворотів та заглиблень, з усіх усюдів вискакували загони запорізької піхоти, повстанці, реєстровці і за ними татари та з криком кидалися на табір, у вир бою. На невеличкому просторі, у страшенній тісноті величезна людська маса заклуботалась, утворила одне велике тіло, що колихалося конвульсійно, корчилось і знову розкорчувалося, стягалось і мліло в розпачливих змаганнях із смертю.

При великих зусиллях полковник Денгоф і каштелян Одживольський скрикнули людей, та, зібравши багатотисячну юрбу спішеного люду, рушили, щоб перебитися почерез балку. Дивна то була збиранина: слуг, челяді, пишних колись гусарів із пообдираними тепер крилами, панцерних, кунтушевої шляхти, червоних драгунів без ладу і складу, без команди, з різноманітною зброєю, або без зброї. З божевіллям в очах кинулась ця юрба знову лявіною на окопи. Густий дощ олова вдарив в отсю живу гущу, повиривав у ній борозни, але не спинив.

Лявіна посунулася далі до окопів і стала їх заливати. Закипіла рукопашна боротьба. Поляки дерлися по вогкій глинці на окіп, зсувалися, дерлися знову, падали, гинули, а по їх трупах пхалися нові й нові ряди. Вкінці ця тисячоголова товпа зачепила за окіп, прилипла до нього, ніби велетенський поліп, і стала перевалюватись наверх, на окопи. Їхня перевага була дуже велика. На десятку оборонців ішли сотки, рішені на все, одні п’яні боєм, інші безтямні й непритомні зі страху, небачні ні на що.

Нечай знайшовся серед найгарячішого бою. Відбиваючись від наступу поляків, кликнув до Красносельського:

— На коня! По Байбузу! Пхни посланця й до Кривоноса. Скоро!

Тим часом вдиралося щораз більше поляків. Оборона ставала щораз тяжча, щораз запекліша. Поляки хотіли прорватися на вузькому просторі, тому звернули всю свою силу на зачеплену вже частину окопів. Лави козацьких оборонців почали рідшати.

Кривоніс прислав половину своїх людей, але по короткій боротьбі натиск наступаючих розкинув їх, як вітер розкидає солому.

Впав славний гармаш Нездійминога, не знати, чи вбитий, чи ранений, упав ранений Кривенко, спливаючи кров’ю, той самий, що ще так недавно розніс відділ Коморовського, звалився коло самого Нечая Маковський, якому один мушкетер із полку Денгофа протяв рапірою ціле обличчя, та багато, багато інших. Тільки невелика жменька з Нечаєм у проводі трималася ще, обороняючись завзято. Мушкетер, що повалив Маковського, звалився й сам на нього, розрубаний Нечаєвою шаблею. Одживольському, який разом із Денгофом кермував цілим наступом та який кинувся на Нечая, випала шабля з руки, протятої до кости і він, умліваючи, повалився до ніг Нечая.

Але сотні нових і нових шабель блискали перед Нечаєм і він, затиснувши зуби, боронився, відскакував, заставлявся і рубав, вирубував нові щілини в цій живій стіні, що валилася на нього. Але сили вичерпувались, оборонці падали, а Байбуза не приходив. Нечай зрозумів, що приходить смерть.

— Гурра! — крикнули поляки, побачивши, що спротив слабне.

— Слава! Слава! Славааа! — затрясли знечев’я оклики повітрям. Сотні, що були з Байбузою в залозі, зміцнені ще людьми з інших місць окопів, які наспіли в останній хвилині, зударилися з напасниками. Поляки стали злітати з високого окопу коміть головами вниз. Не помогли розпачливі зусилля, не поміг крик Денгофа. Хвиля знесла їх, як мітла змітає сміття з долівки. Хто не згинув на окопі, полетів униз і за хвилину окіп був у руках козаків.

— Слава! Слава!

А Нечай, укритий потом і кров’ю, важко віддихаючи, підніс скривавлену по саме держално шаблю і кликнув:

— А тепер на них!

І пішли, як буря.

Поламані крила

Хмельницький на коні стояв на пригірку, з якого видно було цілу балку. Бій пригасав. Тільки тут і там боронилися ще незначні купи розбитих польських частин. Лунали ще поодинокі вистріли й передсмертні крики повалених. Ціла долина вкрилася людьми, людськими й кінськими тілами, потрощеними й повивертаними возами, гарматами, поламаною зброєю і всім добром, що його військові табори тягнуть за собою. По долині метушились і вганялись козаки й татари, виловлювали прихованих у кущах ворогів, здирали добич із живих та вбитих, уставляли полонених у колони й відводили попри гетьманський почет до коша.

Гурт старшин оточив гетьмана. Був тут і Тугай-бей із мурзами. Але гетьман наче не помічував нікого. Білий кінь під ним дер неспокійними копитами землю, рвав нетерпляче вудилами, а гетьман глядів непорушно на те грізне бойовище, де виростала його майбутня доля, його невмируща слава. І в тому часі, коли очі Тугай-бея блищали радістю на вид такої прецінної добичі й такого пребагатого ясиру, він навіть, здавалося, не глянув на це. Перед його очима відкривалося бойовище, покрите здобутими спорудами, зброєю, що мала його покорити; перед його очима лежав сам грізний ворог у крові, в болоті, в грязюці. Біля його ніг лежала ціла Річпосполита Польська, хоч він сам собі ще цього не усвідомлював.

Частини, які переводили до коша полонених і переносили добич, переходячи попри нього, підносили радісні, переможні оклики. Довгі ряди полонених, одні в подертих одягах, із понищеною зброєю, інші роздягнені майже до нага, або прислонені дрантивим, скривавленим лахміттям, пересувались тисячами біля гетьманської свити. Вкриті кров’ю та соромом, ступали вони по дорозі назустріч своїй новій, невідомій долі.

Нараз оклики залунали голосніше. Крик подужчав і гетьман глянув туди, звідки він виходив. Побачив, як козаки вели під гору карету, запряжену в шестірню прегарних білих арабів. Від відділу, що проводжав карету, відірвався їздець і поскакав у напрямку до гетьмана так скоро, що вильоти його кунтуша неслися за ним, ніби крила.

— Ганжа! Ганжа! — залунали оклики в гетьманському гурті.

Був це справді уманський полковник, старовинний козак, відомий із своєї відваги Ганжа.

— Пане гетьмане — скрикнув, здержуючи коня на місці залізною рукою. — Потоцького ведуть!

— Потоцького? Гетьмана?

Світ захитався перед козацьким гетьманом, від несподіваної дійсности.

Хто він тепер? Що сталося? Немає вже ні мостів, ні вороття! Доведений докраю, вдарив. Але як ударив! Ні, ні! Польща не простить йому ніколи! Ні польські маґнати, ні король. Рубікон! Рубікон за ним!

Тим часом відділ кінноти прочистив дорогу. За ним вкотилася важка, золочена карета, за нею товпа. Гайдуки, що ще й тепер сиділи позаду, зіскочили бліді й перелякані, спустили східці й відчинили двері карети. На подушках лежав великий коронний польський гетьман, головний вождь усієї польської збройної сили, Микола Потоцький, краківський каштелян. Червоне, набрякле обличчя, обпухлі сині губи, тяжкий свистячий віддих.

— Що він! Конає? Ранений? — занепокоївся Хмельницький.

Ганжа широко заперечив головою.

— П’яний — кинув слово, повне холодної погорди.

Тугай-бей, який знав уже, що це його бранець, відвернувся від п’яного вождя з презирством. Хмельницький і старшина вмовкли, наче зніяковіли. Тільки товпа давала голосний вираз своїм почуванням.

— Що з Калиновським? — спитав наприкінці гетьман у Ганжі.

— Не знаю. Коли не впав, то приведуть.

— Ніхто не втік?

— Із лісу вирвався князь Корецький із значним відділом кінноти. З балки — ніхто. Нечай не дав.

Тим часом нові й нові купи польських полонених переходили попри Хмельницького. Нові й нові оклики “Слава!” вітали переможного гетьмана.

Нагло біля карети Потоцького повстав рух.

Колона полонених спинилася, заколихалася. Засвистали татарські нагайки зі сирівцю.

Хмельницький зморщив брови.

— Ганжо! — сказав — іди й поглянь, що там.

Скочив Ганжа конем, із якого вудил біла піна ще не злетіла, крикнув щось гостро, рукою вказав і так само скоро повернувся.

— Покойовий паж пана Потоцького хотів його вбити.

— Що?

— Кинджалом кинув у польського гетьмана, але не попав.

— Що з пажем?

— На сирівці поволікли татари.

— Пішли чоловіка, щоб хлопця відібрав і до мене привів.

Поскочили нові вершники за товпою полонених і привели молоде хлоп'я, бліде, скривавлене.

— За що ти руку підніс на свого пана? — грізно запитав козацький гетьман.

Але, видно, щось більше від страху було в серці хлопчини. Він язиком змочив спечені уста, підняв руку, вказав на бойовище, потім звернув її на довгі ряди полонених.

— За те. За них, за себе. Шкода, що не вбив.

— Як ти називаєшся?

Хлопець випростався, ніби виріс.

— Я Гербурт. Януш Гербурт із Добромиля.

Хмельницький повів довгим поглядом по цілій постаті хлопця, потім оглянувся взад.

— Іванцю! — кликнув на свого джуру, Брюховецького. Заведи хлопця до мене, нагодуй, умий і одягни. І кривди не дай зробити.

А до хлопця:

— Підеш до мене. В ясир тебе не віддам.

— Піду в ясир, як усі — вперто відповів хлопець.

Гетьман глянув на Брюховецького.

— Роби, як я сказав. — Потім перевів погляд на дно балки. На долині гамір слабшав, затихав. Ущухали останні постріли. Громади полонених проходили далі. І враз десь близько перед гетьманом зірвався грімкий оклик:

— Слава! Слава! Славааа!

Хмельницький бистро підвів голову.

— А що там знову?

Ганжа щось відповів, але гетьман не вчув, за новими голосними вигуками.

— Славааа!

Рух зробився між козацтвом. Серед збитого гурту повстала вільна дорога і під голосні вигуки появився на ній Нечай із Кривоносом та іншими старшинами.

Нечай під’їхав до гетьмана. Спинив коня, радісним рухом із розіскреними очима схопив шапку з голови та кинув її під ноги гетьманського коня.

— З перемогою, пане гетьмане! І ви, товариство!

Окликам, здавалося, не було кінця. Кожний знав, хто такий Нечай. Кожний знав, скільки він причинився до сьогоднішньої перемоги.

Гетьман звернувся до Нечая:

— Цю перемогу дав нам Господь за твоєю справою, Нечаю.

Радість, як вино, вдарила в обличчя Нечая. Став у стременах, підніс руку вгору та кликнув із вогнем в очах:

— Нехай живе наш гетьман, пан Хмельницький! Нехай веде нас від перемоги до перемоги! З ним жити, для нього вмирати!

— Слава! Слава!

А бранці йшли та йшли. Тисячі і тисячі їх було, але ніхто їх тепер і не лічив. Гнали їх обдертих у татарський кіш, бо така була умова.

Привели й пільного коронного гетьмана, пана Калиновського, другого в цій нещасній команді, скривавленого, пораненого, заболоченого, обдертого. Хитався на ногах, язиком змочував спечені уста. Два гусари, також обдерті, вели його під руки.

Хмельницький відправив його до карети Потоцького.

Перемога була така велика, така блискуча, що перевищала всі найкращі сподівання. Адже перед цим військом, що його тепер гнали в татарський кіш, дрижала ще вчора вся Україна!

Над Корсунем западало сонце. Одначе бойовище все ще не вспокоїлося. Гамір, що втихав уже на долині, ожив ізнову. Лунали знову голосні крики, зойки, гомін, сварки, вистріли з пістолів.

То козаки й татари починали спір за добич.

Далекий спогад

— Де полковник?

— Спить.

— Тут?

Нечай, що вже пробудився, схопився з постелі, коли почув знайомий голос.

— Дрозде!

— Я, полковнику.

В кімнату ввійшов Дрозд.

Очі Нечая заясніли радістю.

— Ти старий, тут? Уже розшукав мене! Я про тебе доволі натурбувався.

— І я про тебе, полковнику. Як почув, що тебе піймали, хотів вирушити на вируку, але гетьман Хмельницький не дав.

Нечай засміявся.

— То ти вже й до батька дістався?

— Я ж там у нього й був. Але коли ти повернувся, не хочу вже.

— Що ти там робив?

— Що робив? Бився. А Жовті Води, а Корсунь! Стільки люда, два гетьмани, тисяч двадцять шляхти в неволі, як не більше. Ага!

Нечай глядів на нього, сміючись. Він радий був, що Дрозд, із яким зжився здавна, який уважав за свій обов’язок дбати про нього, повернувся.

— Войовничий ти став, Дрозде. Правда, видно, що війна родить вояків.

— На те війна, полковнику. Але я маю й новину.

— Добру?

— Почуєш. Ти знаєш Діденка?

— Знаю. Так що?

— Отож, може знаєш, він має побратима серед татар. Якогось старшого мурзу, відай.

...?

— Отже, цей мурза завів його в татарський кіш. На тому великому оболонні поруч своєго коша вони зігнали всіх полонених ляхів. І знаєш, кого там Діденко зустрів?

— Кажи.

— Олешича.

Нечай зірвався на рівні ноги.

— Олешича. Пана Олешича із Загір’я?

— Молодшого. Сина.

Нечай повів рукою по волоссі. Далекий спогад прилинув, ніби перший подув весни. Перед очима Нечая виринув образ старого дворища.

Просторий, тихий дім. Кам’яні сходи до нього. Старезні липи. Довкола великий огород. Пасіка, сад, липовий мед, сосновий ліс аж до самої брами. Піскові дороги, запах живиці, мала, лінива річка на леваді. Давні роки, щасливі хвилини. Тихі люди й тиха сторона. Сріблистий сміх Христі... Боже святий, коли це було? Роки проминули вже. Ще перед походом до Франції. Що з ними? Що з Христею? Вона вже десь виросла, велика. Тоді ще пустунка була, підліток. Може вже й заміж вийшла? — подумав — і чомусь стало йому прикро на саму думку про це.

— Дрозде! — Нечай хвилинку продумував. — Де Діденко?

— Він десь у винницькім полку.

— Богуна? Гаразд. Давай, з’їмо щось і поїдемо. Або ні. Їдьмо вже.

Богуна не застали на квартирі. Дрозд пішов по Діденка, а Нечай ждав на них у квартирі Богуна. З Богуном в’язало його довге побратимство, побратимство зброї, що так часто в’яже людей більше, як родинні зв’язки. Багато походів вони відбули разом. Крім того саме завдяки йому, Богунові, він пізнав родину Олешичів і заприязнився з нею. Богун доводився родичем Олешичеві і з ним заїхав був раз Нечай до Загір’я. Потім відвідував не раз цей старий гостинний дім. Заїжджав туди, як до близької рідні. Воєнні походи, пригоди, далекі країни, здавалося, затерли пам'ять про Загір’я та його мешканців. Але тепер одна вістка, що молодий Олешич у татарському полоні, відновило в Нечая спогад, що завжди був йому дорогий.

— Христя! Боже святий, та ж вона вже десь доросла дівчина.

Нечай чув її голос, її сміх.

Дрозд привів Діденка, що, видно, був недалеко Богунової квартири. Діденко, був це старий козарлюга, з довгим сивим вусом, бундючно закрученим аж за вуха, з великим вірлиним носом і гордим поглядом старого запоріжця.

Він теж приятелював із Нечаєм і раз був із ним у домі Олешичів. Нечай довго не бачив Діденка, тому щиро зрадів тепер, побачивши. У старого козака аж сльози стали в очах.

— Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була для мене, коли твоє ім’я було на устах усього нашого війська! Вір мені, що коли б це був не ти, а я сам, не радів би більше і не був би більше гордий. Але ось мені вже здоров'я не дописує. Не те вже, Даниле, що було. Не те! Казала мені стара Мелашка — ти її знаєш, вона то хвороби зашіптує — що все має свій кінець.

— Що, Охріме? Хворіти задумав?

— Ніби й не хворий — Діденко відкашляв — але здоров’я немає. Бігти, — вже не побіжу, йти — тяжкувато; у грудях щось сидить і ніби за серце стискає. От, старість надходить та й усе.

— Але під Корсунем іще двох ляхів скинув із коней, мов снопи — почувся голос від дверей. Появився в них козак високий, дужий, чорноволосий, чорновусий. Був це полковник Богун.

— Не говори так, Охріме, бо бачиш, що й у мене вже срібні нитки біля вух показуються. Не той старий, хто старий але той, хто почувається старим.

— Ти, Іване, ще геть молодий, хоч уже й полковник. Адже ти й небагато старший від Данила. А Данила я на руках носив. Але годі! Ти, Даниле, хотів знати про пана Олешича.

— Олешича? — спитав здивований Богун.

— Олешич. Молодий Олешич — Нечай звернувся до Богуна — в татарському коші. Полонений.

— Адам?

— Адам. Ось я хочу його відтам видобути.

— Вибачай, Даниле, але це мої свояки і це — мій обов'язок. Тільки я з Тугай-беєм трохи стерся перед корсунською справою, а він любить пам'ятати.

Нечай здійняв із пальця дорогоцінний перстінь.

— Охріме, їдь із Дроздом до коша і знайди свого мурзу. Дай йому оцей перстень. Жид у Києві давав мені за нього тисячу червінців. Як привезеш мені Олешича, дістанеш іще п'ятсот червінців. Знаю, що за одного шляхтича вони хочуть до тисячі червінців. Не кажи, що я його беру, або Богун, бо піднесуть ціну. Вони гірш від жидів. То твій власний інтерес. Або найкраще, припровадь цього мурзу до мене.

— Так буде найліпше — притакнув Богун. — Ідіть і справтеся як слід. Ти вже снідав, Даниле?

— Ні. Радо щось з'їв би.

— То добре. З'їмо обидва й поговоримо.

Богун закликав джуру і за хвилину молода, усміхнена молодиця принесла вареників, сира, молока, хліба, масла тощо. Чистою скатертю застелила скриню, що була біля вікна, поставила все те, і так само усміхаючись, відійшла.

— Ти, Іване, завжди знаєш де стати на квартирі.

Богун засміявся, але не сказав нічого. Обидва були голодні і їли завзято. Коли заспокоїли перший голод, Нечай спитав:

— Що з Олешичами? Знаєш?

— Тепер не знаю. Був там іще минулої осени. Вони ж мої свояки, як знаєш. Питали про тебе.

— А Христя?

— Виросла. — Богун засміявся. — Не впізнав би ти її тепер, Даниле. Не та вже пустунка, що колись була. Де, де!

— Гарна, як була?

— Тепер? Де, де, Даниле! Краса. З'їжджали там різні зблизька і здалека. Пани, і шляхта, і козаки. Але мені здається, що вона на когось жде. Тітка Євгенія журилася, скаржилась, що не знає, що з нею.

— З Христею ти не балакав?

— Як же ні? Тішилася мною цілий день (я там тільки один день був усього). Були ми разом, ходили по саду, по лісі і вона раз-у-раз згадувала тебе. Тут ти те зробив, там знову таке. На шиї носить коралі, бо вони від тебе. Навчилася стріляти з пістолів, бо ти їх їй дав. А як Забуський приїхав і став хвалитися, що на шаблю ще ніхто його не переміг, то просто спитала: “Але з Данилом Нечаєм ви ще не мірялися, правда?” Забуський, як то він завжди понурий, що й не знаєш, що в ньому сидить, тільки — як чув я — почервонів із досади і відповів, що, може, ще прийде час, що ви обидва поміряєтеся. Потім скоро від'їхав. Але тепер я боюся, щоб їм там кривди якої не було, Боже борони. Кривоніс із своєю черню вже вирушив, а від його людей усього можна сподіватись. І татари вже розбрилися. Всякі загони тепер потворяться, бо коронних військ уже немає. Поляки також будуть мотатися. Не дай, Боже, якого нещастя.

— Коби ми тільки вже найскорше рушили в поле! — заговорив Нечай, перестаючи їсти. — Чого нам власне тут чекати? Чого гетьман хоче?

Богун відповів щойно по хвилині.

— Гетьман іще сам не очунявся. Він — людина, що любить порядок. Хоче йти наміченим шляхом. Але тут він той шлях, який собі сам намітив, відразу перескочив і тепер знайшовся на бездоріжжі. Він хотів пактувати, а тепер пактувати нема з ким. Торгуватись теж немає з ким. Він же тепер сам, єдиний пан і самодержець. А він до цього ще не привик, не зжився ще з цим. Кожному треба б було на те часу, навіть Хмельницькому.

— За той час Польща збере нові сили...

— Але й ми. Ми з цих людей, що до нас прийшли, або прийдуть, зробимо військо і тоді...

— Тоді буде, що Бог дасть.

Нечай замовк, бо думками повернувся знову до Загір'я, до старого дому Олешичів, до Христі. Одначе якось несподівано між ним та образом золотої Христі, виринала понура зловісна тінь.

Нагло Нечай зрозумів те, що досі було йому неясне.

— Ага! Забуський. Він!..

Вже добре після полудня, як Нечай кінчив розділювати здобуті коні по сотнях, повернувся Дрозд із Діденком і Адамом Олешичем. Дрозд заметушився біля Олешича, що прийшов обдертий, брудний, виснажений голодом. За той час Діденко розповідав Нечаєві, як вони полагодили в татарському коші:

— Ти знаєш, полковнику, що татар із нами було мало. Коли ж вони дістали всіх полонених, то там тепер на одного татарина припадає кілька ляхів. Їх там тьма-тьменна. Ціле оболоння, — яке воно широке, — люди й люди. То ходять, то лежать, то сидять цілими громадами. Ніхто не сподівався такої кількости полонених, то ж із харчами там дуже круто. Купують там ляхи харчі то в татар, то в міщан, як іще мають за що, бо обдерті всі, трохи не голі. Але те все — то крапля в морі. Татари збираються на Крим чим швидше, бо бранці добрі тільки живі. За вмерлого не заплатить ніхто ні шага.

— То добре — відізвався Нечай — зійдуть скоріше з України.

Діденко завагався.

— Ляхи вони — не ляхи, полковнику, але все таки хрищені люди. Як гетьман міг віддати їх усіх татарам?

Нечай підвівся з лави, глянув на Олешича, що саме тепер умитий, поголений та одягнений сів до столу, де ждав на нього його обід, і став говорити радше до Олешича, ніж до Діденка:

— Я думаю, що то було єдине, що гетьман міг зробити. Перша річ, не забувайте, що за поміч, яка вона там і не була б, татарам треба було заплатити. Друга річ, подумайте: коли б тут сьогодні татар не було, що ми робили б із бранцями? Не забувайте, що татари з бранців, із полонених живуть, тому вони мають досвід у тому. Я певний, що вони будуть пильно дбати про життя коленого полоненого, бо, як ти сам сказав, Охріме, тільки живий бранець щось вартий. Інша добич, як коні, гармати, вози, зброя тощо попалася нам і те нам передусім потрібне. Зате бранці безпечніші, мені здається, будуть на Криму.

— Доки їх не викуплять.

— Правда, доки їх не викуплять... Як там, Охріме, ти мав які труднощі, що так довго прийшлося на тебе чекати?

— Ні, полковнику, але...

— Але?

— Але мій мурза дізнався, що ми від тебе.

— І що?

— І просив, щоб ти прийняв пана Олешича й вибачив, як бранцеві, яка кривда в неволі сталася, бо то в таких випадках звичайна річ. Ось твій перстень назад і гроші.

— Чекай, Охріме. Адже я навіть твоєго мурзи не знаю.

— Він так і казав. Але він мудрий. Він сказав, що коли б не ти, вони ніколи не мали б стільки бранців. А втім бранці бранцям не рівні. Продати чоловіка до Стамбулу на роботу, чи пустити бранця за викупом — то різниця. Збагатіє Крим цього року!

Ще Діденко не виїхав за ворота Нечаєвої квартири, як на подвір’ї повстав рух. Двері відчинилися і в кімнату ввійшов Богун, за ним Виговський, Байбуза, Красносельський, Ганжа і ще дехто, так, що в кімнаті нараз стало тісно, гамірно й темно, бо Виговський заслонив ціле невеличке вікно своїми широкими плечима. На столі появилися мед і закуска. Голоси ставали щораз гучніші, вибухи сміху частіші. В одному куті Богун говорив з Адамом, приголомшеним усім тим гомоном. Нечай почув із їх розмови лише кілька слів, із яких зрозумів, що молодий Олешич не знає, куди йому повернутися та на яку ногу стати. Чув трохи гнівний голос Богуна, який старався захопити його своїм запалом.

Але тут до Нечая підійшов Кричевський разом із іншими!

— Ти, Даниле, як та дика рись — говорив Кричевський. Небезпечний не тільки в скоку, але й коли тебе повалити. Ліпше були б для себе зробили, коли б тебе не займали і в полон не брали.

Нечай стиснув руку Кричевського.

— Знаю, як ти турбувався мною. Ти і Виговський. Спаси-біг, панове! З такими людьми, як ви добре жити і вмирати. По чарці!

— На здоров’я!

— На славу!

— На погибель Польщі!

— Ей, ей! Панове! Хто тут п’є, а мене в компанію не просить — почувся голос із сіней. У кімнату ввійшов із цілим почотом гетьман Хмельницький. Високий був, поставний, повний у тілі, з підстриженим любом, довгим вусом, у червоному кунтуші, при дорогій шаблі.

Розмови перервались і всі, хто сидів, підвелися з місця.

— П’ємо, товариство, за здоров’я нашого Данила, хто наливає?

Нечай рішуче заперечив:

— Ні, пане гетьмане. Першу чарку вип’ємо всі за твоє здоров’я та за твою й нашу славу. Слава нашому гетьманові!

— Слава! Слава! Слава!

В Гощі

В тому часі, коли козацький гетьман розпайовував багату добич між військо та поволі посувався під Білу Церкву, заметушилися в Україні польські й непольські пани. Надія на приборкання козацтва розвіялась. Зависло грізне мариво народньої розплати. Буря, що, як грізна туча, збиралася від Диких Піль, стала вогненними язиками охоплювати цілу Україну. Ширилася страшна пожежа і не було їй уже ні стриму, ні запори. Жах охопив поляків і їх українських васалів. Коронне військо перестало нараз існувати, ніби вражене громом. Не була це програна, не була це невдача, не був це відступ; це був погром, найстрашніший, який колинебудь стрінув війська Польщі. Не було вже ні сили, ні війська більше, ні вождів, ні голови. Валилося все.

Actum est Reipublicae — було на устах у кожного поляка. Шляхи заповнились валками втікачів. Утікала шляхта, навантаживши на цілі ряди возів усе своє рухоме добро, збройно, зі слугами; втікали маґнати, оточені придворними полками, що їх ряди тепер прорідились, бо кожний, хто почував себе українцем, покидав воєнні табори; втікали міщани-католики, різні підпанки та посіпаки; втікали громадами польські ксьондзи та монахи, а з ними, перед ними й за ними втікали жиди, залишаючи інтратні оренди, посесії, шинки, млини та інші золотодайні джерела.

Щораз жахливіші вісті з теренів, обнятих повстанням, спонукували до щораз спішнішої втечі. Загорілися Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, не кажучи вже про Запоріжжя, звідкіль доходили тільки глухі, непевні, але тривожні вістки. Ці вістки, зразу неперевірені, стали потверджуватися.

Князь Ярема Вишневецький, на якого ще багато шляхти покладало надію, не важився вже переступити Дніпра, покинув своє лубенське володіння і попрямував із своїм корпусом та шляхтою, що схоронилася під його крила, через чернигівські ліси десь аж на Білорусь і в далеку Литву.

На цю вістку впали серця найвідважніших. До того всього в додатку прийшла нова, несподівана вістка, яку з острахом стала повторяти шляхта:

— Король помер!

Бо стало відомим уже, що далеко, серед литовських лісів помер несподівано король Володислав IV. На нього, як на останню карту, покладали ще пани надії, бо знали, що король тішився прихильністю серед козацтва.

Прийшло безкоролів’я. Кермування державою перейшло в руки ґнезненського арцибіскупа, немічного та схорованого старця. Не було вже кому боронити Польщі та її слуг в Україні. Брацлавський воєвода Адам Кисіль, що перебував у тому часі в Гощі, не хотів вірити страшним вісткам, що сипалися на нього, як удари кия. І хоч сам він іще недавно говорив про periculum maximum від Хмельницького, не хотів тепер думати про те, що йому також, може, треба буде покинути раз на завжди і Кобизгу, і Козаргород, і носівське староство, і Васильків, Брусилів, і той теплий та затишний куток у Києві, і Новосілки, а, може, і Гощу. Невже тоді марно пішла праця всього його життя?

Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів.

Теплі дощі змивали куряву з дороги.

Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни.

Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський.

— Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? — було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи.

Кисіль здвигнув нервово раменами.

— Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди?

— Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати.

Кисіль заходив по кімнаті.

— Під Житомиром? А в Новгороді?

— Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову.

— Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores[3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

— Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

— Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

— А що ваша милість написав до Хмельницького?

— Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

— І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

— Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

— Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

— Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

— Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

— Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

— Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

— Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.

— Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив?

— Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя?

— Хто?

— Нечай!

— Нечай? — спитав збентежений Кисіль.

— Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро.

— І князь воєвода повірив?

— Повірив і не повірив. Як добрий вояк хотів перевірити. Здержався з походом, чого саме Нечай і хотів, вислав роз’їзди, а коли дізнався, що це неправда, вже було запізно! Вже справдилося. За той час не стало вже ні гетьмана, ні коронного війська. Той самий Нечай із зребелізованими драгунами й іншими свавільниками знищив також усі порони на ріці і таким чином загородив шлях, куди гетьмани відступали. І все пропало! За те він тепер у козаків у великій славі ходить. Ось такий то цей пан Нечай!

Кисіль витягнув руки з-за пояса.

— Що правда, то я завжди в голову заходив, чому князь із Лубень не злучився з паном краківським, привату тому приписуючи. Правда, що він образився на короля, що не дістав булави по Конецпольськім; не долюблює він також пана краківського, але все таки він мусів хіба знати, що як ребелія буде горою, то не сидіти йому на Задніпров’ї. Але що він дав себе спіймати на козацьку пастку? Но, но! Такий то цей Нечай! Що він тепер робить?

— Він — полковник брацлавський.

— Звідки вашмосць знає?

Березовський завагався.

— Маю там одного конфідента. Чоловіка славного і Хмельницькому неприхильного. То великої фантазії кавалір.

— Які вісті вашмосць має?

— Хмельницький із головним корпусом відступив із-під Білої Церкви під Чигирин, лише кількох полковників на волость висилаючи, між ними якогось Кривоноса, що всюди чернь підносить.

— Кривоноса?

— Кривоноса. Так його козаки назвали. Сам він майор шотляндського реґіменту князя на Лубнях, якого покинув ще рік тому. Той підіймає всю чернь по цьому боці Дніпра, всю голоту; палить, нищить міста і президії, руйнує і йде вперед. Хто попаде в його руки, гине серед страшних мук. Тепер, як я чув, пішов на Вінницю, але чи це правда, не знаю, бо інші говорять, що він іде на Волинь, сюди.

— Ох, Мати Божа! Мати Божа! — молилися налякані вкрай шляхтянки.

Новий тупіт коней і скрип возів звернув увагу всіх на приїзд нових утікачів. Залунали голоси. Відчинились двері і в них став покритий курявою здоровенний шляхтич.

— Вельможне панство! Час у дорогу! Кривоніс в Острозі!

Брацлавський полк

Хоча й уступив Хмельницький із-під Білої Церкви під Чигирин, але зрушена ним хвиля плила нестримно на захід. Виряджені з-під Білої Церкви полковники: Кривоніс, Ганжа, Морозенко запалили пожар повстання по цілій Уманщині, Брацлавщині, Київщині, Волині й по цілому Поділлі. Підіймався нарід, як стихія. Великими кроками ступав на чорноземі і значив ці свої кроки вогнем і кров’ю. Місто за містом падало в руки повстанців. З жалем кидала шляхта домашні вогнища, рятуючись утечею, або гинула, обороняючись на мурах замків, дворищ, твердинь та президій. Виростали багатотисячні повстанські загони, зливалися разом, громили панські фортеці, руйнували замки, двори й міста. Ніби з-під землі появлялися все нові й нові ватаги; виринала нова сила; з нею йшли новий пострах і нові, незнані досі загонщики - отамани. Були між ними такі, яких прізвища відомі були досі тільки на Січі, були такі, яких недоля й тяжкий гніт вигнали з-під курних хат, були також такі, що носили шляхетські герби. Оживали: стародавнє право, віча й ради, яким ці отамани мусіли підкорятися, бо рука козацького гетьмана ще сюди не сягала. Будилася Україна по тяжкій неволі і мечем змітала зо своїх піль та осель останки ворожого насилля. В Чигирині серед козацтва й старшини кипіло, як у казані.

— Ми хочемо на ляхів! — кричало військо.

— Веди нас на Польщу! — домагалися старшини. Цієї думки був і Нечай. Недосипляв і недоїдав. Щоб заглушити неспокій, щоб не думати про Загір'я, ввесь час був при полку. Завів лад, строгий послух, Полк поділив на сотні. Вибрано сотників, осавулів та іншу старшину старим запорізьким звичаєм. Величезна добич з-над Жовтих Вод і з-під Корсуня дала можливість узброїти і неозброєних. Неначе добрий хазяїн, був він усюди. Усюди вглянув, усе знав, усьому вмів зарадити. Були в нього сотні кінні й піші. Між кінними була одна панцерна і дві з драгунським вирядом. Коней і зброї було доволі.

В цілому війську стали звертати увагу на вигляд і форму брацлавського полку. Невсипущий труд Нечая давав плоди, як дає плоди невсипуща праця хазяїна на полі. Хмельницький, який не зважаючи на безліч справ, не тратив нічого з своїх очей, часто переглядав усі недалеко розложені полки й бачив незвичайні успіхи Нечаєвої роботи. Але Нечай сам уникав зустрічі з гетьманом, немов боявся її.

Аж одного ранку прискакав на квартиру Нечая військовий осавул Демко Лисовець із повідомленням, що гетьман приїде цього дня на перегляд полку. Привіз також приказ бути готовим до походу. Заметушилися наперед у полковій канцелярії, а згодом у цілому полку.

На широке оболоння, обрамоване темною стіною зеленого лісу, стали виїздити сотні за сотнею. Ясні промені сонця грали мільйонами блисків на панцерах та зброї. Лопотіли на вітрі численні сотенні корогви й велика полкова. Ціле оболоння виглядало, як левада, покрита пістрявим, різнобарвим квіттям. Випочаті, добре годовані коні не хотіли ждати. Рвали вудила, дерли землю, кусалися, виривалися вперед. Вістка про похід піднесла серця всіх. Тут і там по сотнях гомоніли пісні. Врешті після довгого очікування на дорозі від Чигирина появився гурт їздців. Передній на білому коні під бунчуком.

— Гетьман! Гетьман їде! — пішло по рядах і лави лучилися разом, справлялися. Нечай на буланому, ніби золотому оґирі, що його дістав від Хмельницько го, на чолі полкової старшини пустився назустріч. Як доїхав перед гетьмана, здержав на місці коня, блиснув голою шаблею і кликнув:

— Пане гетьмане! Твій полк!

Хмельницький, маючи при боці Нечая, рушив далі, а за ним і цілий гетьманський почет. Були там: генеральний обозний Чорнота, генеральний осавул Лисовець, генеральний писар Виговський із Петрашенком; із полковників були: Вешняк, Богун, Кричевський, Воронченко, Савич, Мозира, Небаба, старий Лобода, Джеджалій і Бурлай.

Гетьман їхав мовчки. Нечай також не відзивався. Як під’їхали ближче, залунала голосна команда: “Шаблі геть!” і ліс клинків заблис до сонця. Виструнчились рівно довгі лави. Похилилися корогви. Вдарили бубни і літаври. Гетьман виїхав перед полк. Задержав коня, підніс самоцвітну булаву і кликнув:

— Гаразд, панове товариство!

— Славааа! — громом залунало з тисяч грудей. Гетьман повів поглядом по глибоких лавах.

— Пора вам, браття, на Україну. Пора постояти за свої права. Покажіть, що ваш новий полк, брацлавський полк, справді передовий. У пень ворогів рубайте, щоб і сліду по них не осталося.

За вольності козацькі, за віру нашу православну, за народ!

І знову замерехтіла світлами гетьманська булава, і залунало гучне: “Славааа!”

Вдарили бубни та літаври. Гетьман переїздив від сотні до сотні. Перегляд кінчився. Коротким чвалом пересувалися тепер сотня за сотнею перед очима гетьмана та старшини й щезали серед лісової дороги, залишаючи за собою тільки довгу смугу куряви.

В міру того, як сотні переїздили, Нечай пояснював:

— Це брацлавська від’їхала. Тепер тростянська йде.

— Хто сотник?

— Гавритинський.

— А ця?

— Тульчинська з Кривенком, якому ще рани після Корсуня не погоїлися. А ось Красносельський із драгунами. Це переважно люди з його полку драгунів, що перейшли під Корсунем. Із ними було найменше труду, бо все було готове: і коні, і виряд.

— А та друга драгунська?

— Байбузи, що його тут Степком прозвали. Це дарунок від князя Вишневецького.

Хмельницький засміявся. За ним інші. Чорнота спитав:

— Подякував ти йому за них?

— Ще ні — відповів Нечай. Але хочу. Ось м’ястківська з Зеленським.

— Зеленський — добрий вояк — завважив Хмельницький.

За цими таким же коротким чвалом проскакали й інші сотні: краснянська, райгородська, браїлівська, вільшанська, мурахівська, чечельницька, шаргородська, ямпільська, станиславівська, яланецька. За ними глибокими рядами рушили зі співом на устах піші сотні. Росли серця на вид цієї живої сили, що, здавалося, здібна була рознести кожну запору, зламати кожний спротив.

Старшини висловлювали подив та признання Нечаєві, тільки гетьман не говорив нічого.

Полк перейшов. Курява, наче мряка, стелилась низько обабіч дороги. Опустіло оболоння. Здалека доходив гомін пісень піших частин, що одна за одною ховалися серед зеленої діброви. Гетьман глядів за ними й думав.

Вкінці глянув на Нечая.

— Коли час позволить, то твій полк буде передовим полком, може, в цілому війську. Не треба забувати, панове, — говорив далі — що чигиринський, корсунський та інші придніпрянські полки існують не від сьогодні. Тож і не дивниця, що в них і лад і склад. Але оцей новий тільки що народився. І ти тут — звернувся до Нечая — зумів із тих людей у такому короткому часі зробити військо. Зібрати гурт людей, панове, і дати їм зброю, — це ще не значить мати військо. Таких гуртів, різних загонів маємо тепер доволі по всій Україні, але нам потрібне військо. Сьогодні ми мали приклад, як твориться військова сила. З нею буде можна не одного діла доконати. Оце моя відповідь, Даниле, не лише тобі, але й Богунові, Чорноті і всім, що напирали на мене, щоб їх провадити зараз на Варшаву. Так, ви всі полетіли б туди, але хто з вас повернувся б назад?

— А Кривоніс? — не втерпів палкий Чорнота.

— Кривоніс — перебив йому нетерпляче Хмельницький — прислав сьогодні гінця з листом, що Ярема Вишневецький перейшов Білу Русь, переправився під Мозирем через Прип'ять і пішов на Погребище. Отже, просить Кривоніс помочі, бо з повстанцями, хоча скільки він їх там має, не сподіється дати доброї відсічі військам Вишневецького. Ось воно як! Так, Кривоніс зробить свою роботу, прочистить нам шлях, але з Польщею боротись прийдеться таки нам.

— То Вишневецький уже під Полонним, батьку? — спитав Нечай, відчуваючи знову свою нижчість перед великим гетьманом.

— Так. Пише Кривоніс, що нечувані речі виправляє князь Ярема: людей четвертує, зо шкури лупить, руки обтинає, ноги, свердлами очі видовбує, на палі саджає. Не щадить нікого: ні старця, ні жінки, ні дитини. Церкви Божі руйнує...

Полковники слухали, тріскаючи шаблями.

— Час уже рушати! — не втерпів Небаба.

— Час! Час! — відізвались інші.

Сердитий гетьман

У слід за першим прибіг другий посланець від Кривоноса. Ждав на гетьмана, як той повернувся з перегляду брацлавського полку. Кривоніс просив про негайну поміч. Доносив, що вислано на Україну відділ королівської Гвардії під проводом полковника Осінського і полки князя Домініка Заславського під Корицьким і Суходольським та що вони імовірно злучаться з військами Яреми Вишневецького. Лист знову був виповнений описами несамовитих звірств жорстокого князя.

Коли гетьман прочитав листа вголос, між полковниками повстав рух і гамір. Вешняк забрав слово:

— Королівська Гвардія, то яких п’ять тисяч люда, і то найліпшого, бо наємного війська. У князя Заславського також майже самі наємники, головно німці. Їх буде теж коло п’ять тисяч.

— Це все разом із тим, що мають Вишневецький і Тишкевич, зробить двадцять тисяч, не враховуючи служби, — докинув Виговський. — Усе це ветерани з німецької та чеської війни.

Але Хмельницький, прочитавши листа, довгий час не міг успокоїтися.

— То так! — сердився. — Отакі то вони, ці ляхи! Однією рукою гладять, усе обіцяючи, все прощаючи, щоб їх тільки не займати, а другою мордують і нових наємників на нас насилають! З одного боку солодкі слова Кисіля, з другого вчинки цього князика! Чекайте, такі сини! Доволі мені вже цього! Знайду я цього князя хоч би й у Варшаві! Чорнота! На завтра проголосити загальний похід!

— Слухаю, батьку!

Шум пішов по світлиці і тріскання шабель.

— Задніпровські полки вже рушили. Їм назначено шлях на Паволоч. Підемо туди й ми! Не хочуть миру, будуть мати війну! Не хочуть згоди, будуть мати меч. Виговський! Вишли до Кривоноса письмо, що поміч надходить. Нехай стримує князя, доки зможе.

— Гаразд, гетьмане!

— Польща! Польща! Яка тут Польща?.. І цей князь, що так наших братів катує, тільки що в ляшка перевернувся. Та й той старий лис із Гощі, що мирити хоче, також ляцьким салом обріс! Чекайте, ви! Почуєте нашу козацьку руку!.. Ага! Є ще той ігумен Ласко в нас?

— Жде на відповідь, гетьмане — відповів Виговський.

— Жде на відповідь? — гримнув гетьман. — Тим часом між усім військом нишпорить, усюди свого носа пхає, скрито таємничі наради проводить!.. Жде на відповідь? Добре! Виписати йому листа на голій шкурі, але такого, щоб довіз до свого пана Кисіля! Джеджалію!

— Слухаю, батьку.

— Займешся тим! Двадцять п’ять нагаїв, але таких, щоб і за місяць Кисіль їх прочитати міг! — Пам’ятай! Він думає, що, як він чернець та ігумен, то все йому вільно! Все вільно, але зраджувати рідний край — ні!

— Все ж таки він чернець та ігумен — відізвався хтось із гурту.

— Забуський!.. — У голосі гетьмана чути було нестримний гнів. — Забуський! Це перша нагорода за зраду. Затям це!

Забуський умовк.

...Дороги вбирає палями, катівні по майданах заводить. Очі вертить!.. Даниле! — звернувся до Нечая.

— Рушаєш завтра вдосвіта! Шляхом на Умань, Немирів, Бар. Заки ми дійдемо до Паволочі, Бар мусиш узяти.

— Заки до Паволочі дійдеш, батьку, Бар буде наш.

— Бар сильна твердиня — завважив дивним голосом Забуський.

Гетьман удруге змірив його очима.

— Тому я Нечая там посилаю, не тебе. Отже, Даниле, заки до Паволочі дійдемо, Бар мусиш узяти.

— Слухаю, батьку.

— ...Золота свобода! Шляхетська сваволя! Привата! Фортуни! Дам я вам ваші фортуни! Дам я вам ваші панства! Лисовець! Пхни посланця до Білої Церкви, до Гирі, щоб, на нас не чекаючи, вже рушив на поміч Кривоносові.

Розсерджений гетьман в одній хвилині порушив цілу Україну, підняв на ноги сотні тисяч, щоб повести їх у нищівний похід.

Вешняк, чигиринський полковник, що любувався в книжках, наблизився до Нечая і промовив шепотом:

— Зевес з Олімпу громи шле...

Гетьман скінчив видавати прикази. Полковники та інші старшини стали збиратися до відходу.

Але гетьман затримав їх.

— Ще одна справа, панове товариство.

Очима шукав по світлиці, поки не спинився на Забуськім.

— Забуський. Які в тебе були справи до Ласка? — Питання вдарило, наче ляскіт батога.

Забуському, хоч який він був і бутний, кров сплила з обличчя.

Після короткої перерви відповів:

— То моя справа.

— Лободо! Склади на сьогодні вечір генеральний суд. Забуський до суду під арештом! Чорното, це твоє діло.

— Слухаю, батьку!

— Але я не слухаю — гукнув, опритомнівши, Забуський. — Я — вільний козак і можу говорити, з ким хочу. — І заки інші вспіли рушитися, він з очима, запаленими гнівом, знайшовся вже біля дверей.

— Тям це, Чорното! — крикнув і повернувся до виходу.

Але вихід не був вільний. Перед ним стояв Нечай. Високий, грізний, з холодним блиском сірих очей. Як молодий орел, що стає до смертельної боротьби.

— Ей же, Забуський! Хочеш уже відійти? Пожди ще хвилину. Може й я маю дещо запитати? Забуський, де є Корнієнко? Ти не знаєш? А, може, не знаєш також, хто насилав горлорізів на мене?

— Уступись, щенюку! — крикнув Забуський, ухопивши за головню шаблі.

Але заки добув її, тяжкий п’ястук Нечая спав, ніби грім, на його голову. Раз і другий. Як підтятий дуб, повалився Забуський на землю під ноги полковників і гетьмана.

Увечері генеральний суд присудив Забуського на смерть за зраду. Присуд мав бути виконаний наступного дня зранку. Вночі Забуський безслідно зник.

Чорнокнижник

Був на Заріччі старий дім, Климівкою званий. Із півдня глибокий бір, що простягався Бог зна, куди, заходив до самих дверей. Від півночі подвір’я переходило зараз же в трясовиння підмоклої долини, де ліниво ворушилась річка Рудавка. На південь, на схід і на захід шумів безкраїй бір. За рікою знову простягався сосновий ліс, серед якого тут і там тулилися вбогі хутори Калин, Лугової та Кушнірів — присілків Загір’я. Через річку, якої береги вкриті були густо шуварами, лучив Климівку з людськими оселями — брід. Довгий, грузький, небезпечний. Від півдня крізь бір не було дороги. Вилися в ньому тільки вузькі стежини, що їх витоптали дикі звірі, заходячи до річки пити воду.

В диких вертепах, серед непрохідних гущавин і зрадливих боліт, стада диких свиней мали свої леговища й криївки. Серед зворів, скель та яруг ведмедиці виводили своїх молодят. На гладких гілляках товстелезних буків безшелесно, скрито підсувалася рись, хитрих підступів повна, чатуючи на лякливі серни.

Бувало взимку, коли голодні вовки збивалися в тічки, небезпечно було виходити з хати. Не раз такі ватаги голодних хижаків уладжували справжні облоги. Тоді з низьких вікон, заслонених віконницями, вилітала іноді стріла з напнятої тятиви, або просувалася цівка старосвітського аркебуза, даючи знак, що в хаті є ще люди, здібні до оборони.

Зате влітку вовки кудись щезали. Тільки дики товкли й толочили жита при вбогих нивках і струнконогі серни випасали зелені збіжжя.

Тому то скрізь, де лише плуг серед лісових гущавин виборов місце, горіли ночами вогні й чергувалися люди, відганяючи шкідників від посіяних хлібів.

Біля самої Климівки не було посівної ріллі. Не родилося тут ні жито, ні жадне інше збіжжя. Тільки між хатою і плотом, що був від річки, звивався вгору на кострубатих тичках зелений хміль. Високий бур’ян укривав подвір’я, бур’ян підходив до чорних стін хати, підходив до самого спорохнявілого порога. На жердці над домом, таким же курним, як і інші, висів забитий орел з опущеними безсило вділ величезними крильми.

Хата не була порожня.

Перед десятьма роками повернувся з довгої мандрівки її власник, Лука Климовський. Повернувся не сам. Приїхав із ним разом старий його слуга Семен. Молодим хлопцем виїхав він із своїм паном Климовським у світ, а повернувся слабосилим, зламаним, дихавичним калікою з дерев’яною кулею замість правої ноги. Де і як утратив Семен ногу, ніхто не знав і не смів питати. З собою привезли вони на двох великих возах безліч різних речей, незнаних нікому, невиданих. Скоро люди пізнали Климовського як знахаря, як людину дивну, нерозгадану, таємничу, що вміла усунути навіть найтяжчу неміч, але що вміла також, як слухи ходили, перемінити хрищеного чоловіка у вовкулаку. З великим тремтінням тільки, зо страхом, що дрібними мурашками бігав поза спиною, зверталися люди до нього за порадою.

Ті, що входили до його хати, різні дива розповідали. Розказували, що бачили там у нього на довгих полицях, розміщених уздовж стін, дивні речі: якісь кості, дивних невиданих звірят, якісь камені, що світили і грали красками райдуги, слої, наповнені зелами, порошками, водами, ящірками, гадюками, різнородне приладдя, товсті, товстенні книги, яких і в церкві не видно. Розказували, що на столі серед дивовижних рурок стояли скла, виповнені живим сріблом; що серед ваг і реторт знаходилась куля з повирізуваними на ній дивоглядними звірами й якимись таємничими, незрозумілими фігурами — знаряддям порозуміння з нечистими силами самого пекла.

Хто не мусів, не приходив сюди ніколи; обминав Климівку далекими дорогами, відмовляючи молитви від нечистої сили.

Тому то, крім одного, тяжко доступного броду, жадна доріжка й жадна стежка не лучила відлюдної Климівки та її відлюдних мешканців із мешканцями Загір’я. Один тільки гість заходив часто до житла цих двох відлюдків, чорнокнижника та його кульгавого слуги, і одну тільки гостю вони радо вітали.

Тією гостею була Христя Олешичівна.

Зі старого, ще либонь боярського, дворища Олешичів, що в самому Загір’ї приховалось недалеко церкви під захист старих лип і кленів, узяла вона під свою опіку отих двох старих відлюдків із Загір’я. Без тієї опіки тяжко було б їм прожити на їхньому безлюдді, бо приноси від хворих і тих, що потребували поради, були дуже скупі.

Коли Христі було років сім, чи вісім, гралась вона раз близько соснового лісу, що доходив аж до брам дворища. Біля неї її батько, пан на Загір’ї та на Заріччі, Олешич приглядався, як вибирають мед із високих липових пнів. Який же жах обхопив батька, коли побачив, що його маленька доня зближається до гадюки, яка висувалася поволі з куща.

— Хрис... — і крик завмер у його горлі. Побачив тільки швидкий рух гадюки, побачив, як вона зачепилася за ногу дівчинки й відпала.

Дівчинка була при конанні, як він привіз Климовського. Климовський тоді тількищо повернувся був із світу. Цілу добу сидів старий при Христі, не відступаючи її, давав ліки, спускав кров, варив усяке зілля й гаддя і давав їй пити, аж нарешті після довгої, довгої, непевної ночі, повної тривоги й страху, заявив на свій власний, нерозгаданий лад:

— Антидотум і вино. Антимон ні до чого! Якщо вдруге вкусить, то й хворіти дуже не буде.

Минуло десять років. Христя і її батьки не забули Климовському цього. Часто-часто довгим, болотнистим бродом на візку, запряженім у пару малих сивих коників, приїздила Христя до Климівки: Христя мала ще дитина, згодом Христя підліток і по роках Христя — в цілому блиску своєї ясної, незвичайної, золотої вроди. Старі пустельники завжди раділи нею. Радів і неначе прояснювався й сам темний дім, у який вона вносила і сміх і світло.

Семен, якого звала вона підкоморієм, чим він дуже гордився, зносив із візка те, що вона привезла, та постукуючи кулею, розміщував харчі в коморі. А вона ходила по цілому домі, робила порядки, ганила, розпоряджалась, як сама хотіла, ба навіть не вагалась господарити серед кістяків, слоїв, звірят, каміння, зел, порошків, ліків, приладдя, книг і всього того, що переймало таким забобонним страхом забобонних мешканців села. Привикла до старих, грубезних книг чорнокнижника, оправлених у дерево, оббитих бляхами, зішитих шкурою. Не раз перечитувала зо своїм учителем сторінки “De gradibus” славного Парацельзія, знала про Ґалена, про Діоскоріда, якого славна “Materia medica” перетривала півтора тисячі літ.

В міру того, як Христя розвивалася, почала в іншому світлі бачити світ старого чорнокнижника. Чародійні сили, що лякали й заразом приманювали малу Христю, ставали щораз блідші, меркли, щезали. їхнє місце зайняло пізнавання природи. Годинами слухала вона, як старий Климовський розказував про життя і працю студентів у далекій Празі, у ще дальшій Падуї, в Інґольштадті та Парижі. Старий умів і мав про що розказувати. Були це речі про які вона ніколи не чула. Було це на заранні розвитку природничих наук, на самому несміливому початку, коли ще із секцією людських тіл треба було критися глибоко в катакомбах, коли то адептів лікарських і природничих наук переслідувало суворе, ще середньовіччям надихане право.

Найбільше зацікавлення виявила вона до рослинного світу, до тих зел, що їх стрічала на кожному кроці, не помічаючи навіть. Дізналася, що з трійливої вовчої ягоди можна дістати лік, белядону, ту саму, що закапана в око, поширює зіницю. Климовський говорив їй, що гарні пані багатої Венеції залюбки вживали її, щоб причарувати молодих панів і дожів вродою. А як дивувалася вона, коли він розказував їй про властивості отого звичайного зеленого зав’язку маку. Інше зілля, наперсник, що звикло цвісти що другий рік, піднесло стару Мокрину, коли то їй ноги обпухли, ніби колоди, губи посиніли, а віддих був тяжкий, як у загнаної на смерть серни.

— Світ, що нас оточує, доню — говорив не раз старий Климовський — великий, прекрасний, але нам, людям, іще зовсім незнаний. Може, як проминуть віки, стане розкриватися він перед людьми, як ота розложена книга. Може, всі ті таємничі речі не будуть уже таємничі. Може між тими зелами є більше таких белядон, лявданумів, чи наперсників; може десь і є оте ядро знання, за яким недаром шукають усі альхеміки. Може. Хто знає? Тепер мене люди вважають за чорнокнижника, що має зв’язок із нечистими силами. Може згодом не будуть так думати. Що є, доню, природа, як не частина самого великого Бога?

Коли Христя поверталася після таких відвідин додому пісковою доріжкою попри річку, часто роздумувала над словами старого чорнокнижника. Коли доїжджала до високих кам’яних стовпів, що стояли обабіч брами, і гляділа на свій древній родинний дім, на кам’яні сходи до нього, на липи довкола, на спокій і на батьків у тому дорогому їй домі, відчувала глибоко, що все те також — частина великого єдиного Бога.

Світла і тіні над Загір’ям

Над Загір’ям стояла ясна липнева днина. Повітря пересякле було пахощами розквітлих лип. Липи обсипані були квіттям так, що й змінили барву з зеленої на ясно золоту. Гул бджіл не вгавав. Здавалося, що роботящі комахи всього світу злетіли в город пана Олешича. Стояли тихо липи, ніби боялися ворухнути листком, щоб не сполошити численних гостей, що прилетіли до них на солодкі медові жнива. Мовчав і темний сосновий ліс, що докотився аж до самої огорожі.

Сонце почало вже другу половину своєї денної дороги, коли на подвір’ї заскрипіли колеса візка, що його тягнули два сиві коники.

На цей звук зразу ж вийшла з хати на ґанок старша жінка, рухлива, жива, чистенько вдягнена і, спершися на поруччя, дивилася вниз, поки коні не зупиняться перед сходами.

— Христю, де ти так довго барилася? — спитала, заки та вспіла зійти з візка.

— Я була в Климівці, мамо — відповіла Христя, відкидаючи золоте волосся з-над чола. — Ах, мамо, як там гарно в лісі! Ми збирали ліки. Я в тому лісі була сьогодні перший раз.

— Але так довго, дитинко! Ми ждемо вже й ждемо з обідом, а тебе, як нема, так нема!

— Не гнівайтеся, мамо! Годі було скоріше. І ось я вже є — засміялася, цілуючи маму в руку і в лице. Мама хотіла сердито дивитися на доню, але риски біля кінчиків уст та блиск очей зраджували, що вона зовсім не сердита. Христя знала ті дорогі їй риски біля кінчиків уст і знала вираз очей своєї мами.

— А, повертаючись із Климівки, я ще вступила до Мокрини.

— Як же там із нею?

— Ліпше вже. Вже ходить. Тільки ще кашляє потрохи і скаржиться, що в грудях тисне.

— Лишила їй те, що приготовила?

— Лишила й ліки привезла від добродія. Аж розплакалася старенька, коли мене побачила.

— Бідна стара жінка. Ходи ж, Христю. Батько ждав, ждав на обід і вийшов.

Увійшли з ґанку до великих сіней, де були тінь і холод. Долівка вимощена тут була широкими, плоскими каменями, споєними глиною. Із сіней вели двері праворуч до просторої кухні й челядної, ліворуч до їдальні старого дворища. За цими першими дверми ліворуч була велика кам’яна піч, що огрівала дві кімнати, двері до пивниці, двері до комори, де на печі для вудження м’яса вудилися саме шинки, виповняючи своїм запахом цілі сіни. Кінчилися сіни дверми, що виходили до городу з квітками, до пасіки та на город із зелениною та городиною, що його управляла пані Олешичева на горбку, за зеленою стіною старезних лип.

Христя відчинила двері й увійшла до їдальні з низькою стелею, чисто вибіленими стінами, чистою долівкою, вкритою доморобним сіряком та шкурами звірят. У кімнаті знаходилися широкі лави з липового білого дерева, широкі стільці з вирізуваним опертям, прегарні роги оленя на стіні й образ Богоматері між вікнами. Над входовими дверми грізно насупилася велика ведмежа голова.

Христя перейшла до своєї кімнати, маленької, чистої, з одним вікном на липи і квітник. Швидко перебігла її і ввійшла до кімнати батьків. Але тут батька не застала, тому перейшла дальше до просторої гостинної, з двома вікнами, прикрашеної вишивками й килимами, здебільша її роботи. На стіні від сіней, де не було ні дверей, ні вікон, висіла різнородна зброя пана Олешича, його батька та його предків. Цілий арсенал. У кутку стояв повний панцерний виряд із наручниками, наголінниками та шоломом. Робило це здалека враження, немов би справжній, живий лицар із давніх часів, утомившися дорогою, сперся об стіну, щоб припочити.

На стіні, на великому дорогому перському килимі, висіли по боках два півпанцері, з яких один був гарної, — чистої мілянської роботи. Довгий, тяжкий, обосічний меч, із головнею на обидві руки, висів на середині килима, а поруч нього розмістилися шаблі в багатих піхвах, ятагани, кинджали, лук зі сталі та слонової кости, арбалет, довгі, золотими бляшками викладені турецькі пістолі, пістолі італійської роботи, семип’яденні турецькі самопали, німецькі мушкети, рушниці, вироблювані в Англії, скромні з вигляду, але незрівняні в якості, оздобні роги на порох, сагайдак, повний пернатих стріл та й інша зброя, що губилася між іншими.

В куті, з другого боку тієї ж стіни, на зручно оздобному стільці лежало кованим сріблом прикрашене бойове сідло та багатий виряд на коня. Був це куток батька. Христя шанувала його, а він сам гордився ним, як реліквіями, що свідчили про багату минулість колись можного, тепер зубожілого старинного роду.

Батька й там не було.

Христя пішла в город, заглянула до пасіки, потім стежкою серед лип пустилася аж до лісу, розглядаючись на дорозі й не зустрічаючи нікого.

Знайшла батька тільки по другому боці хати біля стога, де саме складали висушене на сіножаті сіно. Взяла його під руку і обидвоє рушили додому. Коли минули густі кущі черемшини і серед лип побачили білий дім перед собою, Олешич пристанув.

— Кращого кутка, Христю — промовив — як оте наше Загір’я, не легко знайти. Бідне то, ялове, пісок та ліс, але я того не віддав би за жадні панські фортуни. Для чужих, воно, доню, не лакомий кусок, але для мене дорожче, ніж усі чорноземи, що вщерть просякли неповинною кров’ю. Тут у нас немає ні зависти, ні злоби, ні ложі; ми тут усі, як браття, як ближні, як одна велика родина.

Попри два муровані, вибілені стовпи ступили на кам’яні сходи, які вели до ґанку, де вже чекала їх пані Олешичева.

— Мама жде! — всміхнулася Христя.

— Жде і гнівається, що не приходите. Обід стигне. Ходіть уже раз!

Але пан Олешич не спішився. Вийшов поволі сходами на ґанок, прийшов до жінки й обняв її однією рукою.

— Чи бачиш, мамо, скільки бджіл злетіло тут на наші липи? Гудять та гудять! А меду вже в пнях!.. Від долу догори. Все заложено!

— Треба буде нових бочок на мед, бо тамті вже повні.

— Так, тільки хто їх зробить?

— До Світенка дай.

Олешич похитав головою.

— Світенка нема.

— Де ж він?

— Поїхав з іншими.

— Куди?

— У Бар. Олешич присів на ослоні і став пересувати рукою по різьбленах штахетках ґанку. Тільки по хвилині став говорити далі.

— У Бар поїхали. Інші в Житомир. Щось твориться...

Жиди втікають до міст, польська шляхта також, а що нам робити?

Пані Олешичева стала старанно стріпувати неіснуючі порошинки на своєму фартушку.

— Бог милосердний — промовила. — Скільки то воєн було, скільки разів татари нападали, а Загір’я все те минало. Ні тут доріг, ні тут багатств, ні грабувати нема що. По що підуть? Прошумить буря кудись боком і знову стане тихо. Я думаю про Адама. Де він то і що з ним? Жадної вістки не було. Боже, Боже, дай, щоб він цілий вернувся з тієї біди.

— Страшні речі говорять люди — промовив по хвилинці мовчанки Олешич — про Кривоноса й інших отаманів, що тут прийшли з руки Хмельницького. Тепер іще більше занепокоїлись, коли рознеслася вістка, що князь Вишневецький перейшов із Білорусі сюди. Один палить, руйнує, нищить. Другий катує винних і невинних. У Тульчині князя Януша Четвертинського повстанці жорстоко замордували, його жінку, княгиню зі собою забираючи. Немирів уже перед трьома тижнями впав у руки Кривоноса. Кажуть, що всі жиди, які там схоронилися, погинули. А було їх там, кажуть, багато тисяч. Тепер ізнову свіжі вістки: Житомир зайняв князь Вишневецький. Люди говорять, що він хоче йти на Брацлавщину, до тих великих маєтків князів Збаразьких. Князя Збаразького, як знаєш, нема вже кілька років між живими, і його дітьми та маєтком опікувався Вишневецький. Коли так, то хто знає, чи його дорога не піде через Загір’я, бо сюди найзручніше.

Пані Олешичева відвела очі від свого фартушка й піднялася з лавки.

— Ходіть уже їсти. Бог із нами. Бог із Адамом. Бог рішить усе, не ми.

Ніхто з них не сподівався, що це рішення прийде так нагло й неждано.

У Барі

Поволі вставало червоне сонце над димами й згарищами Бару. Дим із передмість, які стояли в огні, мішався з раннім туманом, що підносився з численних ставів довкола твердині й тяжко клався на заніміле місто. По вулицях мертві тіла людей і коней загороджували дорогу. Розбиті вози, гармати, поламана та понівечена зброя, купи сіна, гною від довгого постою кінних частин валялися кругом. Біля брам та мурів міста й замку, там, де йшов найзавзятіший бій, лежали цілі купи людських тіл. Кров обох народів, мішана здавна, змішалася тут докладно. Місцями по обдертих трупах не можна було пізнати, хто він: українець, чи поляк, козак, чи оборонець твердині.

Тяжкий сморід підіймався над цілим містом. По порожніх хатах, без вікон, без дверей, без мешканців, гуляв безкарно вітер, снувалися здичавілі собаки. Страшна мара знищення та смерти взяла в свої обійми недавно ще таке людне й таке багате місто. На ставах, які з трьох боків оточували барську твердиню, плавали ще покинуті, порозбивані сплави та гуляй - городини, при помочі яких повів Нечай приступ на місто. В місцях, де доступу до міста боронила драгунія королевича, труп лежав на трупі — густо. По ставах плавали ще тіла, посинілі, набряклі, вонючі, затруюючи воду й повітря. На всьому лежало жахливе тавро воєнного страхіття.

— “Заки дійду до Паволочі, Бар мусиш узяти!” — казав Хмельницький. І справді. Заки гетьманські війська дійшли до Паволочі, Бар упав. Упав у жорстокій боротьбі, захлистуючись пролитою кров'ю.

По дорозі і в час приготування до наступу на твердиню, приєдналось до брацлавського полку багато повстанських ватаг, що їх Нечай частинно включив до своїх сотень, частинно залишив під отамануванням повстанських отаманів. Вони взяли на себе перший нищівний вогонь оборонців і вони то, не знаючи ні послуху, ні порядку й дисципліни, перші після здобуття міста влаштували погром, що його Нечай намагався уникнути.

В п’ятницю до схід сонця почався наступ. А як сонце заходило, то вже і місто, все у вогні, і кріпкий оборонний замок були в козацьких руках. Воєнна добич була незвичайно велика, бо тут, як до найсильнішої твердині на схід від Кам’янця Подільського схоронилася велика сила шляхти, жидів і міщан з усім рухомим майном. Але найбільше тішився Нечай воєнними спорудами та зброєю. Самих гармат, що їх міг ужити в полі, забрав вісімнадцять, не враховуючи гармат, що були призначені до оборони замку. Олова, пороху, гарматних стрілен було також доволі. Від німецької наємної піхоти, вибитої докраю, припало на користь полку поверх тисяча нових, мало вживаних мушкетів. Крім того в руки Нечаєвого війська дісталися: ввесь виряд королівської драгунії, безліч возів та коней. Полк, який і досі був непогано озброєний, мав тепер подостатком і зброї, і амуніції, і харчів.

Ввечорі у п’ятницю старшини, вкриті кров’ю й потомлені докраю, зійшлися на нараду до замку. Там у пишній кімнаті пана Потоцького говорив Нечай:

— Бар, це ключ до цілого Поділля. Хто має Бар, має Поділля. Тому то поляки так його укріплювали. Бару нам із рук не пустити. Зброї в Барі ми знайшли доволі. Гармат, фальконетів і моздірів більше, як їх було в цілому коронному війську обох коронних гетьманів. Ручної зброї маємо стільки, що й два реґіменти піхоти можна б уформувати... і маю надію, що ми це зробимо. Ти, Зеленський, із пішими сотнями залишишся покищо в Барі. Обсадиш також Немирів, Тульчин, Ярмолинці та інші містечка. До піхоти треба щиро прикластись.

— А що з гарматами? — спитав Байбуза.

— Є вісімнадцять легких гармат, крім фортечних або тяжчих. Легкі гармати я беру з собою. Вони нам придадуться. За все інше потурбується Зеленський. Як там із нашими? Багато втрат?

Заговорив Красносельський:

— Шпаченко ранений. Куля застрягла в стегні. Найбільше впало повстанців, бо вони не слухали приказів і, як сліпі, дерлися в огонь. Габач ранений, кажуть, погано.

— Габач? Шкода. Що з його людьми?

— Ще годі сказати, полковнику — відповів Красносельський.

— Маковський!

— Слухаю, полковнику.

— Твори сотню з них.

— Гаразд, полковнику, — відповів задоволений Маковський. Нечай повів поглядом по всіх присутніх, немов когось шукаючи.

— Не бачили Олешича?

— Ранений у ногу. Либонь кість розтрощена.

— Де він? — спитав неспокійно Нечай.

— Він був із моєю сотнею — відізвався Байбуза. — Я тобі дам скоро вістку, полковнику.

Ще тієї самої ночі на возі, вимощенім сіном, запряженім у добрі, випочаті коні, від’їхав молодий Олешич до Загір’я в товаристві кількох загір’ян, що були в повстанському загоні.

Заграва

Щораз більше тривожних вістей стало долітати до старого дому в Загір’ї. Грізні страхіття воєнної бурі, що розшаліла з усією силою над Україною, добирались й у ту тиху, лісами захищену сторону. Чи то сосна сосні передавала вісті? Чи то їх птахи на крилах несли? Чи то їх вітер перекидав просто із здобутих міст, із спалених сіл? Досить, що ці вісті росли, громадилися, приходили одні страшніші одних, може й перебільшені, як то завжди буває, може не всі правдиві. Але було між ними багато правдивих, неперебільшених.

Полонне впало і скупалося у власній крові. Кривоніс... Кривоніс меч гніву ніс, мечем косив, в огні бродив щораз дальше через Погребище, Махнівку, Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріччя, Острог і багато, багато інших міст і містечок. Настав день суду для поляків, для шляхти, для всіх, хто проливав кров невинного народу. Народ, розпалений гнівом, жадний пімсти, гуртувався біля Кривоноса. І нові слухи:

Із-за болотнистої Прип’яті, через грузьку пинську землю, на підмоклих доріжках, крізь глухі ліси вдерся в Україну князь Ярема, пан на Вишнівці і на Лубнях, “воєвода руський”, запроданець, відступник від віри й народу, запеклий ворог козацтва.

Махнівку, Погребище, Немирів і всі села й міста, що поклалися на його шляху, скривавив жорстокими карами, судами, помстою на ринках міст і на майданах сіл, лісом палів із застромленими на них людськими тілами.

Тисячі відрубаних рук, ніг, незліченні очей позбавлені сліпці залишалися на його шляху. Так проходив країною демон війни, безжалісний, нелюдяний, божевільний.

В Загір’ї тим часом життя плило, як і досі. Було тихо. Не було ні війська, ні повстанців, ні насильства. Ті, що хотіли йти в повстання, пішли і часто перед відходом приходили до Олешича за порадою та з проханням заопікуватись їхніми ріднями. Більшість сиділа на місці, неспокійна, насторожена. Люди збиралися на наради й приносили вістки зі світу в дім Олешичів. В Олешичів також зайшли зміни. Зник давній, спокійний, радісний настрій, що панував там у днях, як далеко Христя могла сягнути пам’яттю. Олешич ходив зажурений, часто подразнений. Нерідко ставав перед своїм малим арсеналом, збирав найближчих сусідів та парубків із дальших околиць, розділював між них мушкети й самопали, оглядав коні, затрачуючи всю охоту до господарських справ, за якими колись залюбки побивався. З обличчя пані Олешичевої сплила давня усмішка щасливої матері. Її волосся посивіло, але вона стала ще рухливішою, перебираючи на себе, в додатку до всіх давніх хатніх зайнять, іще й догляд над жнивами.

Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.

Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.

Всі троє вийшли на ґанок.

— Адаме! — скрикнула нараз пані Олешичева, збігаючи по сходах і припадаючи до воза.

— Мамо! Ой, мамо! — прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.

Адама знесли обережно з воза й понесли додому.

Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.

— Прокопе! — Звернувся до молодого наймита — запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його тут! Скажи, що мій син ранений.

Хоч і знав, що його приказ виконають як слід, пішов до стайні доглянути. Коли Прокіп від'їхав, пішов він до хати. Сів на стільці біля ліжка й поглянув на сина.

Адам простяг руку й поклав на батькову.

— Коліно? — спитав батько.

— Коліно.

— Де?

— Під Баром.

— Під Баром? — спитав здивовано Олешич. Та ж ти був...? Та ж ти був з гетьманами?

— Був і попав у полон під Корсунем. Нечай видобув мене з татарського ясиру.

— Але ти... Але ти не був ранений тоді?

— Тоді не був. Потім пішов із Нечаєм. Під Бар. Ми його взяли. Боже, що за вождь!

— Хто? Хмельницький?

— Хмельницький — так. Але я говорю про Нечая. В одному дні взяв Бар, ніби старий курник.

— Що ти там робив? Як це сталось?

— Ми йшли проти королівської Гвардії. Всі спішені, бо робили приступ на мури. Вогонь був страшний. Мушкети, гармати, гаківниці. Там і я дістав.

— Коли це було?

— В п’ятницю. Знайшли мене, поклали на віз, Нечай дав людей для охорони й післав додому. Казав, що скоро буде тут і сам.

Олешич довго сидів, держачи тонку й безсилу руку сина в своїх руках. Не мав сили говорити. Щось ворушилося в ньому, щось валилося, виростало щось нове. Вкінці заговорив:

— Як то? Адже ти був у коронному війську. На те витягли тебе з полону, щоб послати в бій?

— Ні, тату. Як я вийшов із ясиру, я сам не знав, що робити. Я думав про те, що ви мені порадили б. Але вас не було. Та я зрозумів, що правда там, по козацькім боці, що ми належимо до того народу, з якого вийшли. От і все.

В душі пана Олешича щось присло, розбилося. Стиснув руку сина.

— А ми належимо до того народу, з якого вийшли. Ти правий, сину. Бог буде з тобою. Болить дуже?

Син блідо всміхнувся.

— Болить, батьку.

— Я післав по Климовського. Коли хтось може порадити, то він. Бог ласкавий, сину.

Ввійшла пані Олешичева.

— Ти, тату, краще не муч його. Він, бідний, утомлений, потребує спочинку, по пана Климовського післав?

— Післав. Він зараз десь прибуде.

— То йди тепер і поговори з людьми, що привезли Адама. А він нехай відпочиває.

Тим часом до просторих сіней зійшлося багато людей. Були ті, що повернулися з-під Бару, були сусіди, були свояки тих із-під Бару і всі, хто тільки вже вчув новину. В середині гурту стояв Савич, один із тих, що повернулися з-під Бару, і розказував.

Коли побачив Олешича, почав наново:

— Ми були в загоні Габача. Ще в середу ми зустрілися з полковником Нечаєм, що з цілим полком ішов туди. Що за військо! Люди, коби ви бачили! Він нас усіх прилучив до себе. В четвер ми станули під Ба ром. Думали, будемо облягати місто, бо знаєте, що там за мури, який замок і скільки в ньому війська. Але ще вночі прийшов приказ від Нечая, що до світанку сплави мають бути готові. Прийшлось розбирати хати, клуні, плоти, бо де ж стільки дощок набрати? А вістові з полку йшли і йшли.

Інші ладили гуляй-городини, то на колесах, що мали йти по землі, то таки на великих сплавах. Люди!... і те все за одну ніч! Ви розумієте?. . Ціле військо замінилося в столярів, стельмахів, теслів, майстрів. Кажу вам: ціле село пішло на це. Всі хати! Люди стали плакати, так іще на них нагримали. Ще сонце не зійшло, як усе вже було готове на воді. Тоді й почалося! Боже, що то за гук був, що за крик! Скільки вбитих, потоплених, поранених. Але ніхто не нарікав. Кожний знав, за що б’ються. Лізли люди на мури, як та комашня. Раз долізли, ляхи скинули у воду, гуляй-городини потопили, сплави понищили. Другий раз вдерлися і вже не пустили.

— Ото! — не втерпів хтось захоплений із гурту.

— Бар так узяти! Такі мури!

— Я завжди казав, чуєте, що нема, як козацьке військо.

Савич почав ізнову:

— То правда. Нема такого війська, як козацьке. Але, либонь немає й другого такого полковника, як Нечай. Кажуть: він сам характерник, бо люди бачили його при головній брамі, як дерлися на стіни, і в тому самому часі він був із нами на найвищій гуляй - городині. В самій сорочці, шабля при боці, без шапки. Де ступив, валилися ляхи, як ті снопи.

— А що з замком? — запитав Олешич.

— Замок упав зараз уполудне. Якось так дивно це склалося, пане. Коли ми здобули місто й вибили залогу, Нечай зібрав людей і пішов на замок. Так само в сорочці, без шапки, з голою шаблею в руці. За ним пішли й ми. Перед брамою замку ми зупинилися. Кожний сподівався, що ляхи почнуть стріляти. І ось Нечай став, підніс шаблю вгору, зробив якийсь знак і... нагло, вірте або й не вірте, брама відчинилась і з самому замку настала страшна стрілянина. Кажуть, що він там мав уже своїх людей, які тільки чекали на знак. Інші говорили, що він їх так заворожив... Але з замком пішло легше, як із містом.

— Де тепер Нечай?

— Коли ми від’їздили, був іще в Барі. Казав вам, пане, сказати, що буде тут скоро.

Як Климовський приїхав, люди розійшлися. Олешич пішов разом із ним до кімнати хворого, пильно й тривожно приглядаючись до всіх його заходів. Той найперше доторкнувся хребтом руки до лиця Адама, глянув на його розіскрені очі, прислухувався до його віддиху. Потім відкинув накривало і глянув на ногу. Хто його не знав добре, нічого по його виду не збагнув би. Але старий Олешич знав його і його серце стиснулося зо страху. Рана виглядала погано. Ціла червоно-синя, нога спухла. В околиці коліна була велика рана. Хоч обмита вже й перев’язана, виділювала тонким струмочком червоно-брудну рідину. Климовський порався коло рани, говорив стиха сам до себе якісь слова латинською мовою. Олешич підхопив тільки слова “inflammatio humoris”, хоч не розумів, що вони значать. Повище коліна опух ішов далі. На вид цього Климовський іще дужче зморщив чоло і ще раз доторкався хребтом руки обох ніг. Потім добув із кошика свої масті, завинув ноги і звернувся до старого Олешича зо словами:

— Треба мені дощини, довгої на два лікті, на три цалі широкої, що не була б тяжка. І полотна треба на бандажі.

Олешич повернувся, щоб вийти.

— Також вовни овечої, м’якої, праної — додав Климовський.

Коли все було готове й полотно потято на перев’язки, Климовський обклав дощину грубою верствою овечої вовни й об’язав бандажами. Потім підклав дощинку під коліно і став завивати новими пов’язками цілу ногу. Коли скінчив, умістив ногу на подушці й спитав Адама:

— А тепер легше?

— Багато легше — відповів хворий. — Не болить так.

— Не рухати його до завтра. Завтра я буду, щоб перев’язати рану. їсти тобі треба, пане Адаме, і не рухати ногою.

Як вийшов із старим Олешичем до сіней, сам затримався і почав говорити:

— Кість розбита кулею. Чи в самому коліні, чи під коліном, не можу сьогодні сказати. А це дуже важливе. Фебріс є і ціла нога спухла. Через те не можна робити ампутації. Коли б так зараз, як його поранили, найбезпечніше було б відтяти ногу. Тепер — пізно. Пане Олешич, усе в руках Бога. Ми будемо робити, що тільки зможемо.

— Думаєш васць, що аж так небезпечно?

— Думаю. Такі рани в коліно завжди небезпечні, головно, коли задавнені.

— Сказати це дружині?

— Треба. Але обережно. Пан Адам не сміє нічого знати, тому службі краще не казати. Я завтра буду.

Климовський від’їхав.

Олешич сів на ганку і без думки глядів перед себе. Як довго так сидів сам не знав. Очунявся тільки на голос пані Олешичевої.

— Я чула, що казав Климовський. Степане, успокійся. Треба мати віру в Бога. Господь зробить так, щоб було добре.

Олешич не відповів. Сидів тихо, дивлячись перед себе. Пані Олешичева також не говорила. Тільки в’язка великих ключів у її руках дзвонила, перериваючи нічну тишу.

Нараз почули тупіт босих ніг на сходах.

Убігла наймичка Марина і, побачивши своїх панів, скрикнула:

— Кушнірі горять!

Олешич схопився з лавки і вийшов на другий бік хати, звідки видно було Кушнірі, великий присілок Загір’я. Там широко, широко на небо клалася червона заграва. Темне небо ясніло, червоніло.

Заграва більшала.

Олешич стояв, мов приворожений. Це не був пожар однієї хати, чи однієї загороди. Це цілий присілок загорів і зразу з усіх боків.

Почув руку на своїх плечах і голос Христі.

— То Вишневецький, тату?

— А хто ж інший палив би село?

На дорозі від річки почувся тупіт численних кінських ніг.

Зашаруділо коло брами і на подвір’я висипались їздці.

Пан Олешич узяв Христю за руку й подався до кімнат.

Небажаний гість

— Милостям вашим чолом б’ю! — впали слова з відкритих дверей. Темно було при дверях, бо світло свічок не доходило так далеко і тільки, як висока і кремезна постать увійшла до кімнати та, скинувши шапку, вклонилася глибоко, пан Олешич пізнав.

— А, то вашмосць, пане Забуський!

— Чолом б’ю вашій милості! — повторив Забуський.

— Який це добрий вітер привів вас у наші сторони? — спитав Олешич, не знаючи, чи радіти, чи ні з появи цього несподіваного гостя.

— Війна, ваша милосте, різні дороги знає. Я Богові дякую за те, що допоміг мені заглянути до вашої гостинної хати. А не можу сказати, щоб до Загір’я мене не тягло.

При останніх словах уклонився в бік Христі.

— Мило нам повітати вашмосць пана в нашому вбогому домі. Ще й у таких часах. Сідай, вашмосць і, заки мої приготують закуску, розказуй, що в світі чувати. До нас тут доходять слухи, що велика tempestas розшалілася по краю. Але, Слава Богу, досі в нас було тихо і спокійно.

Забуський відповів коротким немилим сміхом.

— Аж до сьогодні... ваша милість хотів сказати: доки я не заколотив золотого спокою.

Говорячи, водив очима за Христею, доки вона не вийшла з матір’ю з кімнати. Тоді вмовк.

Мовчанка видалася пану Олешичеві довга й томляча. Він не знав, що думати про Забуського, якого й раніше недолюблював. “З ким він прийшов? По чиєму він боці?” — непокоїли думку питання. Славетний степовий отаман Запоріжжя!... І та заграва над Кушнірами, ніби свіжа рана!...

Тим часом Забуський розсівся вигідно в старосвітськім кріслі, витягнув довгі ноги далеко під стіл, руки поклав на столі і приглядався мовчки до срібного ліхтаря, що стояв перед ним. Думками, видно, блукав далеко. Олешич у збентеженні почав стинати ножем ґноти свічок, хоч ця робота й не була потрібна.

Нараз почув голоси в сінях, притишений дівочий сміх і влесливі розтяглі слова:

— Jak panienke wolac’? Jak imie panienki?

— Ксеня.

Олешичеві стало ясно. Забуський передав себе полякам. Глянув на нього.

Їхні погляди зійшлися, схрестилися, як леза шабель і розійшлися.

Після короткого вагання Забуський, не дивлячись на господаря, почав:

— Як вашмосць пан видить, я тепер на службі його королівської милости, чи то нашої славної Речіпосполитої Польської. Кинув я ту зрадливу компанію всіх панів Хмельницьких, Кривоносів, Нечаїв та Кричевських. (Про Богуна, який, а це він знав, доводився родичем Олешичів, вирішив не згадувати). То не для мене! О, ні! То не для мене! Хто хоче йти слідами Павлюка, Сулими, нехай іде! Я не піду. Вони самі там не знають, чого хочуть! Говорять про вольності козацького війська низового, а підняли цілий нарід, усю чернь, ба й багатьох із шляхти. Людьми досвідченими, заслуженими помітують, бо панові Хмельницькому вигідніше оточуватися такими Кривоносами, Ганжами, або такими молодиками, як Нечай. Усі вони виконують його прикази без вагання. Але для людей із розумом, з експерієнцією там місця нема! Ось чому я тут, ваша милосте! Ось чому я прилучився до князя Яреми Вишневецького.

Олешич слухав поневолі. Забуський говорив далі:

— Коли Хмельницький розділював полковницькі пірначі, то перші йшли отакі люди, як Ганжа, Гиря з поспільства, або загорільці, баніти, що вміли підлеститись. Так, так! Уманським полковником став — хто? Ганжа! Білоцерківським? Гиря! Винницьким — Забуський зам’явся, бо згадав запізно про свою постанову — ...Богун. Ну, Богун — на нього не кажу нічого. Але коли я хотів дістати брацлавський полк, то Хмельницький, наче на наругу мені та на глум, дав — кому? Нечаєві! Тому молодому щеняті! Так, якби не було людей розумніших, із більшим досвідом від нього! А для мене? Ха! Для мене, може, якийсь полк на Лівобережжі, якщо буде!.. Чому? Мовляв, тому, що знаю тамті сторони. Ех! Почекайте ви! Сам я стану полки розділювати, побачимо, чи ви будете пірначі носити! І ваші голови!

Забуський умовк і з розмахом відставив ліхтар, що заслонював йому Олешича. Але не міг мовчати довго. Надто глибоко в’їлися заздрість і досада в його горду душу.

— Так — буде ваша милість бачити. Той вогонь згорить скоро. Сам себе спалить. Кривоніс повалить Хмельницького, чернь Кривоноса і тоді... І тоді, ваша милосте, прийде пора на мене. Тоді я буду могти сказати ще слово всім отим Чорнотам і Нечаям!

Олешич мовчав. Не знав узагалі, що йому казати й пощо Забуський про все це говорить. Бачив, що Забуський відрікся повстання через те, що обминув його полковницький уряд. Відчував також із щораз то більшим неспокоєм, що все це в Забуського тільки вступ до чогось, що він собі вже раніше намітив.

— А знає ваша милість — говорив Забуський далі — чому мені так на тому залежало, щоб дістати брацлавський полк? Я думав собі, що буде можна, чи то у воєнну хуртовину, чи в часі спокою, скочити до Загір'я, відідхнути його чистим повітрям і наситити очі вродою доні вашмосці, панни Христини, яку я згоден узяти собі за дружину. Думав я, думав і таки рішив, що кращої від неї гетьманші не було б. Коли ж пан Хмельницький не схотів мені дати брацлавського полку, не схотів того, щоб Забуський помагав йому, — нехай! Я маю на кім спертися! І князь-воєвода Вишневецький і пан брацлавський воєвода, і пан київський воєвода і навіть пан коронний канцлер знають добре про мене і всі вони, їх милості, однієї думки: гетьманом на Запоріжжі маю бути я! Отже, пане Олешич, мій добродію милостивий, дасте ви свою доньку, панну Христину, за майбутнього гетьмана війська запорізького, низового, Семена Забуського?

Поки приголомлений Олешич зміг відповісти, увійшли до кімнати пані Олешичева і Христя разом із Ксенею, несучи на підносах загір`янську шинку, холодну гуску, печену на власній підливі, на меду печені солодкі тіста і великий глиняний кухоль сиченого старого меду. Цілий стіл покрився вмить різними стравами. Ксеня, якої щоки ввесь час горіли живим вогнем, бігала то сюди, то туди, приносила посуд, чарки на мед, а пан Олешич благословив у дусі всю оту метушню, що дозволила йому обтруситись від запаморочливої несподіванки й зібрати думки.

Коли все було готове, пані Олешичева вклонилась гостеві, припрошуючи до їди. Олешич, який з усіх сил хотів проволокти час відповіді, на яку чекав Забуський, спитав:

— Може у вашмосці є ще які підручні офіцери, яких треба б запросити до спільного стола?

Забуський заперечив головою.

— Ті корогви, що тут зо мною, є під моєю командою. Князь воєвода дозволив мені їх забрати на цю виправу. Є ще, правда, полк райтарії ротмістра Бавера, але Бавер говорить тільки по-німецьки й дуже мало розуміє по-польськи. Не розуміючи мови, він і не любить доброї компанії. Але якщо така добра воля ваших милостей, що славляться на цілу околицю своєю старо-шляхетською гостинністю, то пізніше можна буде його попросити. Одначе тепер я хотів би знати відповідь на мою петицію, яку я моєму панові милостивому предложите осмілився.

Олешич, притиснений до муру, сягнув безрадно до своїх вусів, не відповідаючи.

Тоді Забуський повернувся всім своїм широким корпусом у бік пані Олешичевої. Піднісся із стільця і промовив:

— Війна, милостива пані, має свої права, а я слуга Марса. Тому вибачте, ваші милості, що я так спроста, по-військовому до ваших стіп своє прохання складаю. Віддайте мені вашу дочку, панну Христину, за жінку. От і все! От і чому я тут!

Пані Олешичева, сидячи на краєчку стільця, як звичай велів, обома руками натягала білий фартушок, що звикла робити в прикрих для неї хвилинах. Олешич шукав поглядом очей своєї дружини, щоб збагнути її думки. В тій хвилині несподівано відізвалася сама Христя.

— От, чому вашмосць тут! От, чому й Кушнірі пішли з димом!

Після цих слів із зісуненими бровами вийшла з кімнати.

Забуський потемнів, як небо в бурю. Злі вогні вилітали з його косих очей, наче блискавки. Великою рукою відставив тарілку з надпочатим м’ясивом набік і короткий час мовчав, мов би готовився до скоку, як дикий кіт, що зочив здобич.

Коли промовив, його голос був глухий від давленого гніву.

— Молода. Набере згодом іще розуму. Ваші милості вговорять її. Вашмосць, пане Олешич, не маєш чого надумуватися й обмірковувати, чи згодитися, чи ні. Іншого виходу, пане Олешич, нема! По волі, чи поневолі я її візьму з собою ще сьогодні. Нехай вашмосць знає, що на випадок невдалого сватання я розставив військо кругом. Отже, яка відповідь, вашмосць пане Олешич?

Але Олешич уже не вагався.

— Я своєї доньки силувати не буду. Не хоче, трудно...

І розвів руками, позираючи також розпаленими гнівом очима на Забуського.

— То добре! — всміхнувся злорадно Забуський. — Вашмосць забув, що я тут не сам... — і заплескав сильно в долоні.

Із грюкотом відчинилися двері від сіней і кількох райтарів увійшло в кімнату. Немов чекали на цей знак.

— Того пана взяти до коней! — приказав коротко, вказуючи на Олешича.

— Як то? Що це? — став пручатися, червоніючи з гніву, Олешич.

Але райтари не звертали уваги на спротив. Ухопили його за обидві руки й таки так, простоволосого потягли за собою. Забуський навіть не глянув на них. Холодні, злі очі звернув на паню Олешичеву, втішаючись її тривогою.

— Невже їмосць пані думає, що ми не знаємо, звідки вітер віє? Невже всі ви тут думаєте, що ми не знаємо про всі ті таємні коншахти, наради, куди йти: до Кривоноса, чи до того проклятого Нечая? Ми все знаємо. І про Адама знаємо також. Хто буде перший висіти на гілляці, то саме він, той ваш Адам! А малжонок їмості буде мати в князя воєводи якнайліпшу рекомендацію. Де Адам?

Обличчя пані Олешичевої сильно приблідло, кінчики уст затремтіли, але вона не відповіла нічого.

— Де Адам? — скричав несамовито Забуський.

Пані Олешичева дивилася на нього, але її уста мовчали.

— Не скажеш?... Не скажеш? Я сам знайду. І вб'ю, як собаку!

При тих словах повернувся до дверей спальні.

Але там, ніби той опир, що в білому платті людей полошить, появилася постать. Забуський побачив і зупинився.

— Адам! — вирвався оклик із його уст, повний тривоги, наче справді побачив духа.

Адам, стоячи на одній нозі, спертий рукою на одвірки, в довгій білій сорочці, блідий, як труп, держав у руці пістоль, направлений у груди Забуського.

— Що ж, Забуський? Виходить: прийшов кінець і твоєго підлого життя і твого гетьманства.

— Адаме! Твій батько згине і всі згините, як ти мене вб’єш.

— Ліпше згинути, ніж ще раз тебе бачити. Ти, гаде! — процідив Адам, бліднучи щораз більше і тяжко спираючись на одвірок.

— Клич, щоб батька привели назад! Швидко!

Забуський, який досвідченим оком старого вояка

побачив, що Адам не жартує, запримітив також, що він раз-у-раз хитається та щораз тяжче спирається на двері. Вирішив грати на час.

— Нехай і так. Я батька залишу тут. Ви мені не втечете.

— Ми й не думаємо втікати перед такими, як ти. Таких, як ти, треба бити, мов те гаддя...

Цівка пістоля почала щораз більше хитатися в безсилій руці. Забуський побачив, що його перемога близько. Вже думав, чи не скочити й не вирвати пістоля від того ледве живого молодого чоловіка, коли нараз десь близько, наче за брамою, протяли нічну тишу вистріли: один, другий, ціла сальва, зчинився крик на подвір’ї, розлягся тупіт коней, потім понеслися вистріли з подвір’я і з усіх боків. Забуський без надуми скочив уперед, вирвав із рук Адама пістоля і вдарив його тим же пістолем із цілим розмахом по голові.

Адам повалився, як безвладний сніп на землю. До кімнати влетів, наче вихор, офіцер райтарів із голою рапірою в руці.

— Козаки! До коней! До коней!

Мов божевільний, штовхнув Забуський, перебігаючи, паню Олешичеву в плече так, що вона повалилася аж під другу стіну кімнати. Сам вискочив на ґанок, добуваючи в бігу шаблю. Якісь темні постаті загородили йому на східцях дорогу і він, не надумуючись, рубонув шаблею по першій, що аж клинок заскреготів на черепі. Другого звалив стрілом із пістоля, того самого, що його вирвав із рук Адама, допав коня і крикнув:

— На стежку! Через річку!

Не дбаючи про інших, пустився, наче вихор, стежкою попри густу черемшину. Блиснуло кілька вистрілів, потім обабіч коня бризнула вода з річки, кінь видістався на піскову дорогу й погнався лісом, доки не наздогнав розпорошених в утечі райтарів.

Тоді Забуський обернувся в сідлі, підніс скривавлену шаблю вгору і люто погрозив нею позад себе.

І було в тій погрозі щось грізніше від найгрізніших слів.

Під Брищем

Земля втікала з-під кінських копит. Темні смуги лісу чергувалися з яснішими, розсвітали в місячному світлі малі поляни, вилискувалися тут і там дзеркальні води тихих озерець.

Погоня йшла все дальше й дальше, щоб скоріше, щоб ближче, щоб дігнати. Нарешті увірвався ліс. Стало видніше.

Тільки кущі ялівцю відбігали від лісу, як заблукані вівці від отари. Але й ті щезали. Річка... Через річку!.. Далі, далі!

Край дороги стара хатина. Стара й самітня. Нечай здержав коня. Стати!.. — пішло по сотнях. Нечай вбіг у хату. Пуста. В комору... Нікого. Вибіг надвір. За хлівом балка, кущі. Гукнув:

— Коваль! Гей. Коваль! Миколо!

— Хто там? — відізвався голос із дна балки.

— Свої! Ходи! Ти потрібний.

— Хто кличе?

— Свої! Приходь! З Петром!

Зашаруділо десь глибоко в кущах. І знову тихо. Ні кущ не ворухнувся, ні ходи не було чути. Нечай нетерпеливився. Час утікав. Накінець промовив хтось біля нього.

— То ви, пане Нечаю?

Впізнавав голос, та не був певний.

Нечай повернувся всім тілом до новоприбулого.

— Коваль! Коли ляхи тут були?

— Недавно. Може вспіли проїхати пів-милі. Ми тому й утекли з хати... Петре!

— Куди пішли?

— На Брище. Спішно їм було.

— Були в тебе? Говорили з тобою?

— Якийсь козак та мабуть, якийсь німець. Розпитували дорогу.

— Про що питали?

— Куди на Махнівку. Я сказав, що через Брище. Тоді козак спитав, чи є ще яка інша дорога туди...

— А ти що сказав?

— Що можна через Майдан.

— Це все?

— Ніби все. Спішилися.

— Поїхали на Брище?

— На Брище.

— На Майдан куди тут дорога?

— Там за ліском, що при озерах, є також дорога на Майдан. Тільки я був би чув, коли б їхали туди.

Нечай глипнув на козака, що стояв при ньому.

— Скоч по сотника Красносельського. Тільки швидко!

Під’їхав Красносельський на височенному гнідому коні.

— Бери своїх людей і через Майдан скачи на дорогу на Дубровну. Туди веде дорога на Брище. Там ми їм перетнемо шлях. Тільки поспішай, що можеш, щоб їх не пропустити. Коли доїдете до шляху, беріть назад на Брище. Там ждіть на нас. Петре! Покажеш сотникові дорогу. Знаєш її добре?

— Знаю.

Коли сотня Красносельського вирушила і сховалася в темному лісі, Нечай відізвався до старшин, що були при ньому.

— Є ще одна дорога з Брища. Правда, Миколо?

— На Лунин.

— Бачиш. Я пам'ятаю ще. Коли б ми на них ударили, вони могли б туди втікати. Сотнику Дочило!

Сотник Дочило, сивовусий січовий братчик, підступив ближче.

— Бери, друже, оцього чоловіка, дай йому коня і зброю, як захоче. Він дороги тут знає, як ніхто інший, їдьте лісовими доріжками просто на шлях, що веде з Брища на Лунин. Там ждіть на мене.

Тепер Нечай не поспішав. Він знав, що райтарія Забуського йому не вимкнеться, бо в Брищі вони мусіли переправлятися через річку. Напевно — думав Нечай — будуть напувати коні й будуть думати, що їх стривожив якийсь незначний повстанський загін, який відважився напастувати їх тільки під покровом ночі, та дадуть коням перепочинок. За той час Красносельський матиме доволі часу, щоб забігти дорогу від Дубровни, а Дочило від Лунина.

Нечай глядів на небо. Ніч була ще темна, але на північному сході стало зоріти.

Козаки годували коней. Минав час. У тихих лісах кругом поволі, поволі починало будитися життя. Там і сям відзивалися вже птахи. Озивалися й утихали. Тільки жаби на озерах не вгавали, не втихали, не томилися, не запереставали свого розговору.

Як стало сіріти, сотня була готова. Підвели буланого. Нечай скочив у сідло. За ним рушили довгі ряди його найкращої сотні. В'їхали знову в ліс, але вже не такий великий, як попередній. Часто піскова дорога переходила в калюжі, що ніколи не висихали. На їх берегах виразно відбивалися численні сліди тяжких кінських копит, що їх тільки що залишила райтарія в утечі. Цілі великі смути лісового молоднику чергувалися з старим бором. Переїхали бір. За бором стало видніше. Щораз виразніше було видно кіньми столочену, рідко вживану, травою порослу дорогу. Нечай прискорював похід. Коли розвиднілося, притьмом увірвався молодник і козаки побачили перед собою дорогу, що круто спадала вниз, дальше глибоку балку, що бігла праворуч дороги.

— Брище! — відізвався Нечай до полкового осавула, Кривенка, що їхав поруч нього. — Їдьмо дальше!

З-поза цих дерев ми повинні бачити брід на річці й село.

Сотня зупинилась. Обидва виїхали за вільшину, яка заслоняла їм вид. Коли минули кущі, побачили внизу Брище, як на долоні: кільканадцять хат, млин, цю частину річки, якої не закривали високі вільхи та сосни, і в місці, де кінчалася глибока балка, брід та майдан коло млина.

— Є! — аж скрикнув Кривенко.

— Є! — кивнув головою Нечай і вдоволення відбилося в його голосі.

Уздовж плотів на майдані, при хатах та біля огорожі й повіток довгими рядами стояли поприв’язувані коні, всі однієї гнідої барви.

По майдані між хатами крутилися райтари. Біля самого млина великий гурт вояків скупчився при чомусь, чого ні Нечай, ні Кривенко з віддалі не могли добачити.

Нечай іще раз охопив поглядом Брище й зморщив брови. Тепер, коли побачив околицю, зрозумів, що зробив помилку. І Красносельський, і Дочило мали чекати, поки не вдарить. Тим часом він усвідомив собі тепер, що такий його наступ уздовж вузької дороги був би виставлений увесь час на обстріл із другого боку річки й коштував би його великих жертв у людях.

Дорога була вузька. З одного її боку були стрімкі стіни, з другого густий ліс також не давав змоги сотні розвинутися в наступ. Довелося б користати тільки з дороги, на якій могло найбільше чотирьох їздців поміститися поруч себе та й ті, що проскочили б через мушкетний вогонь, пішли б під райтарські рапіри, заки інші могли б доскочити.

— Павле! — рішив Нечай — пішли чоловіка до Красносельського і другого до Дочила, щоб наступали, не чекаючи на нас.

Минали хвилини дожидання. Сонце викотилося на небо. Наставав теплий, літній день.

Нечай стояв серед кущів і глядів на Брище та на шляхи, що вели на Дібровну і Лунин. З Брища стали доноситися вигуки, крики. Райтари стали вести коні до водопою. Найкращий час, щоб ударити. Нечай почав нетерпеливитися. Але за Брищем усе було тихо, спокійно.

— Вони збираються в дорогу — висловив здогад Кривенко.

— Приведи сотню під ліс. Рушимо самі.

Кривенко стиснув коня й рушив із місця скоком.

Нечай знову кинув зором через Брище й нараз увесь насторожився. Побачив як із синяви лісу від Дубровни висунувся на зелені поля довгий, предовгий вуж і став швидко зближатися до Брища. Можна вже було розрізнити поодинових їздців, що висувалися поза густі ряди.

Численні блискучі іскорки, ясні, як сонце, полискували раз-у-раз у різних місцях понад тією довгою змією. То грали й грілися до сонця гострі леза списів. Нечаєві очі заграли такими самими вогниками, коли охопив оком цілу свою драгунію. Часом заграв наглим світлом панцер, коли на нього впав соняшний промінь. Часом зброя їздця, чи виряд коня замерехтіли яркими вогнями і все те зближалося, росло, могутніло.

Нечай перевів зір наліво. І тут серед кущів чагарників, ялівцю та придорожніх дерев стали світити такі самі іскри, наглі блиски, короткі й ясні. Хоч із цього боку не видно було ні одного їздця, він знав, що Дочило теж уже недалеко.

— Але що Забуський не поставив чат, ані не вислав роз’їздів — дивувався Нечай, який уважав Забуського за доброго вояка.

Над’їхав Кривенко.

— Полковнику, сотня під лісом. Чи ми?...

І не докінчив, коли повів поглядом за очима Нечая.

Тим часом на дорозі до Дубровни, яку куди краще могли бачити, ніж дорогу на Лунин, зближалася щораз більше сотня Красносельського. Одночасно Нечай завважив, що зі змія стала вона перетворюватися в лаву, готову до наступу.

По хвилині, десь від брищанських хат та в кущах наліво, залунали стріли. У Брищі серед райтарів повстав рух. Розлягся крик команди, заграли трубки на алярм. Вояки кинулися до коней, інші вибігали пішки з мушкетами на край села, відай, щоб стримувати ворога, доки цілий відділ не прийде до справи.

А люди Красносельського йшли і йшли. Коні витягалися в бігу, лискучі леза списів, що досі підіймалися понад головами їздців, грізно похилилися до висоти кінських голів.

Райтарія скоро стала в ладі. Не дивно! — подумав Нечай — це ж військова частина князя Яреми! Ротмістр в оточенні офіцерів випровадив відділ за плоти, в чисте поле, видно: рішений собі вдарити на зухвалого напасника. Старий вояк бачив, що численна перевага по його боці і постановив рушити.

Але як тільки відділ висипався за селище, з лунинського шляху висунулася друга козацька сотня, краснянська. Крик соток голосів: “Слава!” потряс повітрям і обидві наступаючі сотні, наїжені лісом списів, кинулися в повному розгоні на райтарію.

Польський відділ обкутався довгими звоями білого диму від сальви пістолів, якою райтарія звикла зустрічати наступ. Одначе сальва не здержала розгону лявіни. Почувся лоскіт зудару і поле зустрічі покрилося і вповилося димами від стрільної зброї та збитою кінськими копитами пилюгою. — Сотня! За мною! — кликнув Нечай, стаючи в стременах, і чвалом пустився в наступ.

Дорога була вільна. Доскочили до броду, якого також ніхто не боронив, і, наче вихор, увірвалися на майдан.

— Шкода, що Забуського так вихваляють за воєнний досвід — подумав Нечай.

Але скоро, на свою велику досаду, переконався, що в своїй оцінці помилився.

На майдані поляків не зустріли. Стояли там тільки вози й залишилося кількох людей із челяді, з якими козаки скоро розправилися. На середині майдану стояли три високі палі з насадженими на них іще живими людьми. На землі побачив Нечай кілька погано змасакрованих трупів. На цей вид козаки брацлавського полку піднесли крик, заки допали ще місця бою.

У слід за тим закипіло скрізь, мов у кітлі. Заблисли клинки, сплили кров’ю. Райтарія князя Вишневецького, на яку вдарено з трьох боків, розсипалась і стала гинути й гинути під шаблями невмолимих козацьких месників. Не було там ані пощади, ні пардону, ні милосердя, ні просьби. Йшла тільки смерть. Райтари вмирали, самі вбиваючи, гинули на очах товаришів, також призначених на смерть. Потворилися окремі групи, що боронилися в німім завзятті, знаючи, що іншого виходу немає, падали, танули, як тане сніг на теплому сонці, як щезає туман під подувом буйного вітру.

Нечай кидався на побойовищі, шукаючи Забуського. Але не знаходив його. Шукав за Олешичем, але і його знайти не міг. Посилав козаків до кожної групи, до хат та до поблизьких кущів, щоб шукали і сам що раз і ще раз перешукував поле бою. Одначе все безуспішно.

В одному місці, переїжджаючи, побачив ротмістра, як цей оточений, хотів перебитися і саме вістрям рапіри повалив завзятого сотника Дочила.

Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :

— Здайся!

Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.

— Де Забуський ?

— Ist nicht da. Нема!

— Де Забуський, кнехте?

— Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.

А Олешич?

— Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.

— На майдан із ним! — крикнув і передав його в козацькі руки.

Під’їхав Красносельський.

— Хто це?

— Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!

— Як то?

— Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!

Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.

Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.

Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.

Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:

— Дочило не живе!

Нечай насупив брови. Зняв шапку. Спитав:

— Де він?

Під’їхали до місця, де лежав між трупами Дочило.

Нечай зіскочив із коня. Глянув у вічі старого козака, колись такі щирі та вірні, тепер скляні.

— Скільки впало наших? — спитав.

— Сорок вісім. Найбільше з моєї сотні — відповів Красносельський.

— Що ви думаєте, панове товариство? Не похоронити б нам їх у Загір’ї, біля церкви в одній братській могилі?

— Я також таке хотів сказати — відізвався один із старих запоріжців.

— Згода! Згода, полковнику — додали інші.

Козаки кинулись за возами. Побитих козаків уклали на сіні, щоб везти до Загір’я.

— Чи втік хто з ляхів? — випитував Нечай.

— Не думаю — сказав Красносельський.

— Скільки ми коней дістали?

— Поверх п’ятсот.

— Нова кінна сотня буде — всміхнувся Нечай, — бо своїм звичаєм у брацлавському полку коні та військовий виряд, коли не оздобні в золото й самоцвіти, ставали власністю полку.

З гурту виступив Щерстюк, сивовусий старий запорожець, друг Нечая.

— А що з Бавером, полковнику?

— Хто це ?

— Той їхній ротмістр, що ти його піймав.

— Ага! Ага!

— Ми випитували людей. Це він наказав ті палі тесати та людей на них насаджувати.

Нечай мимохіть глянув на майдан. Там ще й досі видно було три свіжо тесані палі, з яких козаки вспіли вже зняти жертви. З гострих кінців усіх трьох палів спливала кров.

— Посадіть його там! — рішив коротко, стягаючи брови, Нечай.

Промінь сонця серед темних хмар

Старий Климовський сидів на низькій лавчині на ґанку в Загір’ї, де він тепер і днював і ночував, та роздумував. З молодим Адамом Олешичем було щораз гірше. Після удару, що його дістав від Забуського, ще не вернувся до притомности. Климовський був певний, що череп заломаний. З ногою також було погано: коліно спухло більше. Климовський знав, що Адам уже втрачений для життя. Обережно намагався приготовити пані Олешичеву на найгірше, але йому здавалося, що вона не розуміла, чи не хотіла розуміти його. Вона ціла замінилася тепер у рух, у діяння. Ходила, бігала, давала розпорядження, ніби хотіла заповнити час. Ніколи не була без діла.

Климовський зрозумів, що вона таким способом хотіла відігнати від себе думки, тривогу, страх і боявся тільки, що може прийти хвилина, коли вона заломиться.

Коли Христя бідкалася, що її мама понад сили працює, що немає хвилини відпочинку, він відповів їй:

— Залиши маму. Вона працює й бігає не тому, що треба, а тому, що мусить. Коли охляне в праці, горе може забити її.

Христя була також заєдно в його думках. Вона була йому ближча, ніж він сам собі це усвідомлював та з’ясовував. Він звав її донею, але він і любив її, як свою рідну доньку, прив’язався до неї, привик, пізнав. Крім неї не любив нікого на цілому Божому світі. Її одну любив, тому її горе стало йому таким близьким, таким для нього болючим, немов би це було його власне горе. Батька її захопили. Брат умирає. Грізний Забуський, що вирвався з рук Нечая, міг кожної хвилини, після відходу брацлавського полку, повернутися з лісів, де скрився, чи приїхати з новим відділом княжого війська, щоб таки забрати її. Небезпека чатувала далі на неї, зависла далі над нею, доки Забуський живий, доки вона не змогла б скритися десь у безпечне місце.

— Взяти її на Климівку? — продумував Климовський. — Заблизько! Забуський догадався б. Треба дальше, десь дальше, щоб слід затерти, щоб ніхто не міг показати, зрадити, продати. Єдина рада.

Встав із лавки, щоб піти й поговорити про це з панею Олешичевою та з Христею. Ще раз повів поглядом по подвір’ю. Скрізь було повно козаків. Сотні, що прибули з Нечаєм, годували коней, водили до водопою в річці, варили обід.

Скрізь горіли ватри, снувався дим, було гамірно, людно, як ніколи в тихому Загір’ї: на подвір’ї, на полях, біля річки, при хатах, коло церкви, скрізь, де таборували сотні брацлавського полку. Малі відділи виїздили раз-у-раз на роз’їзди в різні сторони, поверталися з них; гінці з приказами гнали кіньми по різних сотнях; тут і там при огнищах гомоніли пісні.

Мимохіть старий Климовський став шукати зором Нечая... Чому він такий інший став? Для нього ні пан Олешич, ні Адам — ані брат, ані сват. Чому ж насупився, ніби батька втратив?

Старий похитав головою й направився до хати.

В сінях почув голос прибитої горем пані Олешичевої:

— Христе! Ти не бачила, дитино, ключа від комори?

— Ні, мамо — відізвалася Христя.

Климовський помітив, що вона стояла при вікні та гляділа надвір.

— Десь я бачила його — говорила пані Олешичева. — Де він, Христе, не знаєш?

Христя не відповідала.

— Де він може бути, Христе? — налягала пані Олешичева.

— Надворі, біля людей — відповіла Христя, не відводячи очей від вікна.

— Де?.. Що ти?..

Климовський скоро прибув на поміч.

— Мабуть, оце й він буде — заговорив швидко, потираючи рукою свій товстий, горбатий ніс, що завжди звик робити, коли вдалося йому розв’язати питання, яке глибше захоплювало його думку.

— Ключі, моя їмосць-пані, завжди мають таку прикмету, що пропадають саме в тому часі, коли їх треба. Коли ж їх не треба, то заваджають тільки при боці. У мене, в моїй мізерії, хоч й небагато ключів, то й тих часто не можу дошукатися. Не раз, бувало, ждав, аж Христя прийде та ключ знайде. А він лежить собі десь наверху, тільки бери. Або, наприклад, перо. Як є перо, то нема ніде ножа, щоб його затесати. Коли ж переверну все і знайду ніж, то перо за той час пропаде, ніби знову до пташиного крила приросло. Буває так!..

— Буває — відповіла непевно пані Олешичева.

В її голосі відчувалося здивування, бо таким іще Климовського ніколи не бачила. Похитавши головою, вийшла до комори. Але й старий Климовський у свою чергу не менше здивувався, коли Христя підбігла до нього і заки він отямився, поцілувала його в обидві щоки, кажучи:

— Дякую, бадю!

Климовський здержав її за руку, коли хотіла втекти.

— Чекай, Христе! — почав говорити поволі, шукаючи за словами. — Те, що той запроданець порвав твого батька і смертельно зранив Адама, — безумовно велике горе для тебе і для цілого твого дому. Але при чому ж тут ти і пан Нечай, ваші взаємини? Бог держить людські серця в своїх руках. Усе від нього. Ніч і день. Добро і зло. Мир і війна. Забуський і Нечай. Ненависть і любов. Що я тобі, Христе, говорив? Пам'ятаєш? У всьому на світі є своя мета, своє призначення, бо світ, доню, кермований тією невидимою рукою великого Бога, яку ми бачимо всюди в природі на кожному місці. І в рості малого зерна, і в леті птиці, і в соняшнім промінні, і в пахощах отієї малої квітки. Ти думаєш, що квітка цвіте тому, щоб тобі подобатися? Що пахне тому, щоб її зірвати й поставити в кімнаті та втішатись її пахощами? Ні, доню... І гарний кольор квітки, і її запах призначені до чогось іншого. Я тобі про це говорив. Говорив про ті мухи, комашки, бджоли, що притягнені красою, заманені запахом, ідуть до квітки шукати меду. Вона дає їм його радо. Вона має його для них. Але в заміну за те вони беруть її пилок і несуть на другу квітку, щоб запилити її. Дозріває тоді насіння, вітри розносять його і повстає нове життя. Так, доню, все в природі, все в світі доцільне, розумне, продумане, досконале. Он так. Ти кохаєш пана Нечая, Христе, правда? Не бентежся й не соромся! Я бачу це. Я бачив це ще давно, коли він сюди приїздив. Іще тоді. І він тебе кохає, Христе! Чи ти хотіла його покохати? Напевно: ні. Само прийшло. Чи він хотів тебе покохати? Також, думаю, — ні. Я з ним іще не говорив, але знаю. Адже він стільки в світі бував! А світ не скрізь такий самий, як у Загір’ї. Ой, ні! А він і молодий, і вродливий і, кажуть, дуже багатий. Багато напевно стрічав таких, що за ним пішли б і на край світу. А він прийшов сюди, до тебе... Не крути головою. Я знаю. В тому, доню, рука цього великого Бога. Правда, ви не можете тепер повінчатися, бо батька виставили б на згубу. Але тепер і так почалася грізна воєнна хуртовина. Треба переждати, аж прошумить!.. Але не раз і добре слово за лік стане, доню. Чому він від тебе втікає сьогодні?

— Не знаю... — відповіла Христя і каплини сліз появилися на кінчиках її довгих, опущених вій.

— Піду я до нього тепер, Христе, добре?

Ясна голівка Христі похилилася ще нижче.

— Добре, Христе?

— Добре — ледве чутно вимовила вона.

Климовський вийшов. Нечая зустрів серед гурту козаків і старшин. Коли Нечай побачив Климовського, підійшов до нього, бо здавна навчився щиро поважати цю дивну, не завжди зрозумілу йому людину за її розум, знання та прив’язання до Христі.

Климовський просто приступив до речі.

— Христя хоче бачити тебе, пане Нечаю.

— Христя? — здивувався Нечай. — Я думав, що саме вона мене бачити не хоче.

— Чому ж то, пане Нечаю?

— Що я дозволив Забуському так утекти та її батька забрати.

— Є в тому твоя вина?

— Ні! — живо відповів Нечай. — Але Христя...

— Але Христя, думаєш, цього не знає? Не розуміє? За кого ж ти її маєш, пане Нечаю? Христя, то золото, щире, правдиве, що світ зійдеш, а другої такої не знайдеш. Я світ сходив, безкраї моря бачив і гори, як у казці, великі, людні городи, багато-багато людей, але такої дівчини, як наша Христя, ніде не бачив, ніде не зустрічав і напевно не зустріну вже. Знаєш, чому я життя доживаю на оцій відлюдній “Климівці”, як люди мою оселю прозвали? Для неї. Чому кинув я все, чим досі займався? Для неї сину, для неї. Що добре, що гарне, сприйняла так, як квітка сонце сприймає і дощ, сама того не знаючи.

— Вона сама, як те сонце... — перервав йому Нечай.

— І вона мала б мати жаль до тебе, чи гнів, за те, що ти не міг доконати того, що хотів? Вона?.. Я хочу тобі ще сказати...

Але не було вже кому казати, бо Нечай спішно відійшов, не чекаючи на Климовського. По обличчі чорнокнижника пробігла погідна усмішка. Погладив бороду, поглянув на небо, потім, побачивши Красносельського, підійшов до нього зі словами:

— Чолом вашмосці, пане сотнику. Дуже по битві fatigatus?

— Fatigatus sum — усміхнувся Красносельський, що любив латину. — Я не спав уже дві ночі.

— То сьогодні Morpheus вашмосці допише.

— Не знаю — відповів, усміхаючися сотник. — Війна, вашмосць, війна.

При цих словах безрадно розвів руками.

— Війна — повторив Климовський. — І як довго?

— Usque ad finem.

Тим часом Нечай увійшов до хати й застав Христю саму в світлиці біля арсеналу батька.

— Христе! — відізвався, стаючи в дверях.

Вона підвела очі та зробила рух, наче хотіла підійти до нього. Але здержалася.

— Христе! — повторив Нечай. — Чи ти?.. Чи ти?..

Нечай зам’явся, не знаючи, як сказати те, що в нього було в душі. По хвилині підступив ближче, взяв її руку в свої долоні і твердо, скоро, рішуче говорив далі:

— Я тобі, Христе, обіцяю, що доти не спочину, доки не висвободжу твого батька, якщо він між живими, та не покараю Забуського так, як він на це заслужив. Віриш мені, Христе?

— Вірю, Даниле. Я завжди тобі вірила й вірю. Я знаю, що ти все зробиш, щоб видобути тата з рук цього зрадника.

— Христе! — Очі Нечая палали. В обидві свої руки взяв долоні Христі.

— Христе! Аджеж я для тебе дав би останню краплину крови, аджеж я для тебе дав би своє життя... Чи ти знаєш, Христе, що ти мені миліша над усе в світі?

І вона сама не знала, коли і як дісталася в дужі його обійми, як прилягла до його широких грудей і почула його уста на своїх.

У Київ

Молодий Олешич помер іще того самого дня по полудні. Рішено похоронити його у великій братській могилі, де зложено вже тлінні останки всіх козаків, що впали під Брищем, разом із сотником Дочилом.

Тому, що Нечай не міг залишатись довше в Загір’ї, бо всі його кінні сотні стяглися вже до тієї ж оселі, похорон Олешича відбувся ще того самого вечора.

Прибита горем пані Олешичева не хотіла вже клопотатися ніякими домашніми справами й сиділа тихо, без слів.

Христя мусіла взяти на себе ввесь той тягар, що його так радо й невтомно несла досі її мама.

Був вечір. У столовій кімнаті зібралося багато старшин. Були з ними Климовський і Нечай. Ніхто не був охочий говорити, бо й слів потіхи не можна було знайти. Їли холодне м'ясиво з хлібом, попивали медом і мовчали. Накінець Нечай підійшов до пані Олешичевої, сів біля неї на ослоні і, з трудом добираючи слова, почав говорити:

— Божа воля, — пані-матко. Може Бог дасть, що поверну вам пана Олешича живого, бо, що він живе, я того певний. Може знайду також убивника вашого Адама й дам йому годящу за це плату. Не час сьогодні говорити, про що хотів би я, бо війна тількищо почалася. Ще далеко нам до кінця. Ви знаєте, пані-матко, що мені треба завтра вранці вирушити в похід, тож наші дороги мусять тепер розійтися. Ви тут оставатися не можете, бо де Забуський, того ніхто не знає.

— Я тут остануся — відізвалася пані Олешичева.

— Останетеся ви, останеться Христя. А що, як той зрадник криється десь близько в лісах, чи дебрах і, знаючи, що я мушу вас покинути, кинеться на вас так, як шуліка на легку здобич? Ви, пані-матко, того зрадника не знаєте так, як я його знаю. Може він і вернувся до князя Яреми і схоче з новими людьми наїхати на Загір'я. Тоді що ви зробите? Вам треба рушати також, таки завтра вранці, в Київ.

— У Київ?

— У мене є тітка в Києві. Вона вам дасть захист і опіку. Дам вам своїх людей, щоб вас туди завезли і може...

Нечай поглянув у бік Климовського.

— ...Може пан Климовський відпровадить вас також. Добром, що залишиться, не турбуйтеся. Багато речей із собою не беріть. Із вами підуть також мої вози зо здобутим добром і вози ще деяких старшин. Усе моє добро — ваше. Воно вистачить на достатнє життя для цілої родини на довгий, довгий час. Його я вам даю під опіку й користування.

— Як ми можемо від тебе брати, Даниле?

— А чи ж я тут не приїздив, як до родини? А чи ж не вважав я вас, як свою родину? Маю я кого на світі, кого любив би так, як вашу Христю люблю? Я казав їй те і мені здається, що і я їй не байдужий. Казав я вам, пані-матко, що війна буде важка, забарлива й довга. Поляки збирають сили, посполите рушення от-от збереться, пани теж свої корпуси зводять разом. Тому я тепер не прошу про вашу згоду на вінчання з Христею. Нехай почуває себе вільною, свобідною.

— Але...

— Я не маю нікого на світі, крім братів і тітки, про яку згадував. Моїх братів ви знаєте. Знаєте, що вони допомоги від мене не потребують. Тітка має від мене стільки, що не потребує клопотатися про насушний хліб. Тому то завтра вдосвіта, як на світ благословлятиметься, треба вам бути готовими. Кого з людей хочете взяти, беріть. Я вам час-до-часу пішлю посланця та може й батька.

— Бог тобі за це відплатить, Даниле.

— А ти, Христе, — Нечай підняв голову й поглянув на Христю, що мовчки стояла кого мами — а ти, Христе, згідна з тим, що я кажу?

— Так, Даниле.

Нечай підвівся з лавки та підійшов до Климовського.

— Пане Климовський — почав — я знаю, що не маю права тобою розпоряджатися, тому не будь гнівний на мене за мої слова. Дорога до Києва далека, ввесь край у вогні і, коли нема пана Олешича тут, то васць один може найкраще заступити й перебрати опіку над жіноцтвом.

— Поїду — відповів коротко Климовський.

— Але це ще не все, пане Климовський — усміхнувся Нечай. — Ти чи не один між нами, що маєш заграничні школи. Всі ми тебе шануємо за розум, досвід і серце. Зваж, вашмосць, що війна тільки розгоряється і твого знання нам тут буде потрібно. Це й причина, щоб ти, завізши паню Олешичеву і Христю в Київ, повернувся чим швидше назад до нас. У Києві вже спокійно. Моя тітка має просторий дім, пані Олешичева візьме напевно когось із своїх людей і вашмосць там не будеш потрібний.

— Пан Климовський поїде назад і знайде тебе, Даниле — відповіла за Климовського Христя.

Климовський розвів руками.

— Глядіть, вона вже рішила за мене.

Хоч яка поважна була хвилина і ніхто не важився жартувати, Байбуза, що тепер уславився під ім’ям Степка, здобув Немирів і багато міст та містечок, не втерпів.

— Побачиш, Даниле, вона й тобою так правити буде колись.

— Дай, Боже, щоб так було! — всміхнувся Нечай.

Вранці-рано, на світанні вже всі були на ногах. Коли сонце сходило, сотні сідали на коні, щоб злучитися з головними силами козацького гетьмана. Ряд возів із жіноцтвом та добром, під охороною збройного відділу, рушив разом із ними, щоб потім, минувши небезпечні ліси, завернути на Київ. Христя сиділа на возі й дивилася, як ізникало Загір'я, доки не сховалось за зеленою стіною лісу. Пані Олешичева ковтала сльози, не відзиваючись, тільки коні йшли радо, бо були випочаті і свіжі.

Прийшов час завертати на Київ. Коли Нечай причвалав до них на буланому коні та, держачи шапку в руці, прощав їх, Христя несвідомо вклала все своє серце і всю свою любов у слова:

— Вертайся нам скоро здоровий, Даниле!

Сотні йшли довжезним рядом, одна за одною. Десь серед них замішався й Данило, її Данило. До її серця вдерлися неспокій і страх, новий, досі незнаний. Страх за її Нечая, за Данила.

Очі!

За Бердичевом широка дорога на Любар укрилася курявою. Йшли вози, навантажені вщерть усяким добром, панські коляси при добрих конях, немазані мажі, що їх воли тягли, тяжко ковані вози і звичайні селянські підводи. Довгий, довженний ряд возів. Перед ними й по боках їхали малі відділи кінноти на здорожених і зморених конях. Замикав цей похід великий відділ кінноти, що носила барву пана київського воєводи Януша Тишкевича. Були там дві волоські корогви, була драгунія в червоних колетах, був невеликий відділ гусарії, гордість пана воєводи, були й козацькі сотні.

Це воєвода Тишкевич, вигнаний із своїх маєтків і свого уряду, пробував так, як усі інші пани, передістатися на захід.

Але дорога ставала щораз тяжча. Повстання горіло довкола, ніби пожар. Жадна дорога не була вже вільна. Села й хутори перетворилися в повстанські гнізда. Містечка одне за одним або самі переходили в козацькі руки, або падали здобуті й розгромлені грізною хвилею народнього руху.

Багато шляхти прилучилося по дорозі до обозу Тишкевича: слуги з його власних посілостей та фільварків, інші пани зо службою, челяддю та добром, жиди зо своїми родинами й достатками, ксьондзи, монахи з усіх довколишніх манастирів, усі ті, які ждали до останньої хвилини, сподіваючись чуда, і які знали, що нема що чекати на пощаду з козацьких рук.

Сам воєвода, високий, повний, із довгим, товстим, сивіючим вусом, їхав напереді цього довженного вужа й думав гірку думу. Навіщо він покинув свій нарід, свою церкву, навіть відпекався своїх предків, своєї віри, коли тепер через те мусить кидати все, що набули його предки і що сам він придбав? Гіркий досвід! Руїна цілого життя. Тепер серед тих широких піль, залитих сонцем, покритих ізжатим або й перестоялим збіжжям, на цій широкій дорозі, окутаній пилюгою, прийшли йому на пам'ять слова його батька, коли той лежав на смертній постелі:

— Іване, не дайся перетягнути на ляцький бік. Іване, не виречися своєї віри! Присягни перед моєю смертю.

І він присягнув умираючому батькові. А два роки після його смерти він уже був католик, він уже вводив єзуїтів у свої дідичні землі, проганяв попів, ченців, що за гроші його батьків будували Божі храми, замикав церкви, або віддавав їх в оренду жидам. Він був уже не Іван, а Януш.

Воєвода хотів отрястися з тих настирливих, поганих думок, але думок не відігнав. Вони йшли за ним роєм разом із роєм усяких комах, що до болю дошкуляли людям і кров’ю покривали кінські голови, шиї й боки.

Або ж це тільки він? А Верещинські, а Заславські, а Корецькі, а сотки інших? А Ярема Вишневецький?

Але совість не давала спокою. Були в інших різні причини. У Верещинських тільки єзуїтський підступ, про який розказував йому батько. В інших маґнатів — інші причини, А Вишневецький? Вишневецький — сама безмежна гордість ніколи ненагодована, завжди голодна честолюбність. Він за достоїнства, за почесті, за владу віддав би себе не то єзуїтам, а самому сатані в руки. Це Вишневецький.

А він сам? Він ніколи не рвався на вершини; він був задоволений тим, що мав. Як одержав київське воєвідство, то більше був приголомшений тим, аніж урадуваний. Він любив свої села, свої поля, ті глибокі яри, ті таємні ліси, дрімучі, повні загадок, ту дичину по лісах, лови, розкішні коні, собаки, добре привчені на вовків та ведмедів, соколів із їхньою жадобою бою та лету, жіноцтво з її красою, усміхами — ось що він любив, чим жив, чого хотів.

— Іване, не кидай батьківської віри!...

А він, єдиний син у свого батька, клячав тоді при широкім ложі і на його руку спадали його власні сльози.

Мимохіть воєвода торкнувся пальцями другої руки до того місця, де колись-колись упали сльози. На пальцях показалася кров.

— Тьфу! Прокляті мухи! — скрикнув уголос і чвалом пустився на коні до переднього відділу, який задержався на горбку.

— Що там? — запитав, доїжджаючи.

Але відповідь не була потрібна.

Там над лісом перед ними далеко підносилася кур’ява й росла вшир і у висоту, розгорталася широко, наче громова хмара.

— Кіннота йде! Тисячі!.. — кинув хтось із гурту.

Це українська земля, спалена сонцем, спрагнена, жагуча, давала знати, що приходить відплата.

Воєвода стояв і дивився.

До нього прискочив поручник його власних драгунів, Лісецький.

— Ваша милосте! То Кривоніс. Нам треба завернути з дороги.

Воєвода глянув на нього.

— Куди?.. Тут Кривоніс, там Гиря, там Нечай, а там знову хтось інший. Куди?

— Може...

— “Може” нічого нашим коням не поможе. Як вони нас зустріли, то вже й не покинуть. Завертай, васць, табір над річку, там станемо обозом і будемо відбиватися, доки сили стане.

Молодий поручник поглянув на воєводу і ніби зрозумів, що діється в його душі.

— Як ваша милість прикаже! — і, не кажучи нічого більше, скочив до своїх людей, щоб виконати приказ воєводи.

Тут і там тривожні крики жіноцтва доказували, що люди розуміли розпачливе положення. Ніхто не квапився радити, бо ніхто не мав доброї ради. З усіх усюдів, наче повіддя, насувалася заглада і здавалося, що нема ні сили, ні спромоги зупинити стихію.

Валка завернула поволі наліво, де лінива річка крутилася серед комишів і трав. Там мали табором стати.

Роз’їзди, що їх вислано на всі сторони: в напрямку Янушполя (його власного містечка!), Острополя, Хмельника, на Вінницю, Погребище та до довколишніх сіл, не приносили нічого доброго. З Війтівців драгуни приїхали сильно потурбовані, привозячи з собою кількох ранених. На поворот дальших роз'їздів іще ждали. Тим часом утікачі варили похапцем вечерю, напували спраглих коней, метушилися по таборі. Кричали діти, гризлися коні.

Небо почало затягатися хмарами. Гаряче й душно ставало в таборі. Ніхто не сміявся, не жартував. У тривожному очікуванні билися серця всіх.

Так минали години.

Воєвода, хмарний і понурий, об'їздив обоз, виїжджаючи на горбок, щоб іще раз поглянути в напрямку далекого лісу, де перед кількома годинами переходила кіннота. Але всюди було тихо та спокійно. Воєвода вступив, повертаючись, до свого шатра, щоб поговорити зо своєю жінкою. Коли ввійшов до намету, побачив, що ксьондз Пасєка відправляє літанію. Серед жінок, що клячали, побачив свою дружину і серце стиснулося йому в наглому припливі болю. Те, що вона, ця чесна, добра, згідлива жінка, знайшлася в такому безвихідному положенні — його вина! Хотів відійти, але вона побачила його. Усміхаючись, підвелася з колін, прийшла до нього і взяла його за руку. Обидвоє відійшли від шатра.

— Сьогодні двадцята річниця нашого вінчання — сказала, немов виправдуючись, немов винувато.

Знову гострий біль стиснув серце воєводи. Не плакала, не засипувала питаннями. Наче все йшло так, як мало йти. Не докоряла, не скаржилася, може й не лякалася.

Хмари на небі ставали густіші, тяжчі. Воєвода зрозумів, що при оцій жінці, яка стала йому подругою у добрій і злій долі, він почувається краще, що завтрішнє видається йому яснішим. Сам заговорив:

— Іще не всі роз’їзди повернулися. Не маю ще вісток із Безпечної, звідтам, де ми бачили ворога.

— Ворога? — спитала воєводиня й боляче стиснула уста.

— Мабуть Кривоноса — відповів він скоро. — Ах, так. Хто ворог? Хто свій? О, Боже! Боже!

— Бог милосердний, Янку. Ми..

Дальші її слова перебив тупіт коней, що йшли в розгоні, і голоси:

— Де воєвода? Де пан воєвода?

По твердій землі гнав їздець, збиваючи хмару куряви. За ним чвалали інші. Побачивши воєводу, задержали коні так нагло, що ті аж на зади присіли. Один із них, перший зіскочив з коня та підбіг до воєводи.

— Князь Вишневецький жде вашу милість у себе в Райгородку.

— Князь Вишневецький? — Здивування відбилося на обличчі воєводи. — Та ж князь пішов на Литву.

— Князь Вишневецький перейшов Прип’ять під Мозирем, перейшов через Житомир і тепер є в Райгородку коло Янушполя. Сьогодні розігнав загін повстанців, що загородили нам дорогу.

— Ти бачив князя?

— Бачив. Послав мене до вашої милости сказати, що очікує нас у Райгородку. Казав тільки, щоб поспішати, бо і йому спішно.

Хоча сонце вже заходило за ліс і хмари стягалися з усіх усюдів, обоз став знову рухатися в дорогу. Надія на поміч влила нову силу, нову бадьорість у душі.

Здавалося, що не тільки люди, але й коні набрали охоти до нічного походу.

Хоч усього кілька миль розділювало ці два табори шляхти — втікачів, то похід забрав цілу ніч.

Зранку, як сонце вже вставало, київський воєвода в’їздив із своїми людьми до табору князя Вишневецького.

В таборі чекав на воєводу намісник панцерної корогви князя Яреми з вибаченнями від князя, що він сам не прибув, бо від раннього світанку переслухує бранців.

Вразило це немало пана воєводу, що князь вислав йому назустріч свого прибічника, не знайшовши часу, щоб самому привітати його. Хоч як був утомлений довгим і трудним походом, пересів на іншого коня і, в оточенні свого почоту та кількох княжих офіцерів, рушив шукати князя Ярему.

— Де ж ми застанемо князя воєводу? — спитав княжого намісника.

— На майдані, біля церкви, ваша милосте. То недалеко.

Виїхали за обоз у вуличку до села. По обох боках дороги стояли хати. Воєвода завважив, що були, як вимерлі. Крім переляканих собак не було надворі нікого. Вікна й двері хат були вивалені, в хатах ні живої душі.

— Що це? Нікого в хатах немає? — спитав воєвода. — А де ж люди ділися?

— Багато гультайства вивтікало. Частину ваша милість побачить на майдані.

Село робило несамовите враження. Не було спалене. Хати стояли, як колись. Декуди лежали трупи на дорозі, одначе ще більше, як їх вид, пригнітав воєводу той повний брак життя. Ні дитини, ні жінки — нікого! Як на пустелі. В’їхали в головну вулицю села, що була з двох боків обрамована густо плетеним хворостяним плотом.

Нараз цю тишу перервав нелюдський крик. Воєвода повів погляд туди, звідки цей крик нісся, і побачив молодого парубка, що біг дорогою, наче п’яний, держався обома руками за голову, чи очі і голосив ревом раненої звірини. Нагло, немов ведений незримою рукою, кинувся вбік, упав на пліт, відбився від нього, впав у придорожній рів і почав корчитися, як у смертельних судорогах.

— Що з ним? — запитав воєвода. — Чи то... — і, глянувши на намісника, замовк, бо побачив, що цей зблід, наче стіна, і рукою держався кінської кульбаки.

Тим часом коні несли їх дальше і тепер уже чути було крики, гул багатотисячної юрби, зойки, стогони, прокльони. Дорога ставала ширша. Тут і там стояли прив’язані до плотів, осідлані коні. При хатах і по дорозі видно було райтарів, драгунів, а то й гусарів князя воєводи. Врешті дорога завернула наліво і їздці побачили майдан, заповнений людьми, кіньми, військом.

— Його світлість князь буде коло церкви — відізвався княжий офіцер і спрямував туди свого коня, об’їжджаючи довкола через повалені плоти і столочені городи та минаючи юрбу на майдані.

— Тут ваша милість знайде князя воєводу. Тут... — Але дальших слів офіцера не вдалося воєводі почути через крик і гамір, що росли й дужчали на майдані.

Князь сидів на лавці біля дерев’яної дзвіниці. Коли побачив воєводу, піднісся та, всміхаючись тонкими устами, промовив:

— Ваша милість саме в час прийшов. Тепер почнеться головна розправа з ворохобниками.

Воєвода Тишкевич нараз зрозумів, що це все значить. Він чув про жорстокість князя Яреми і тепер мав це побачити на власні очі.

Привели перед князя хлопчину, може дванадцятилітнього, що пручався в руках посіпак. Князь глянув на нього і, підсміхаючись, промовив одне слово:

— Очі!

Вмить посіпаки вхопили хлопця. Коли розжарений прут зближався до очей хлопчини, воєвода Тишкевич заплющив очі. Чув тільки сичання розжареного заліза в живому тілі і розпачливий крик хлопця. Не відкриваючи очей, воєвода рукою натрапив на стіну дзвіниці й оперся на неї цілим тілом, бо світ йому почав крутитися і під серцем стало нудно й млосно. Почув голос князя якийсь далекий, приглушений:

— Очі!

І знову той жахливий зойк і знову це шкварчання розпаленого заліза в тілі, і крик юрби, і туман перед очима. Якісь великі кола стали ходити перед зором воєводи щораз швидше, швидше, а потім усе закрив туман і він не знав, що з ним діється.

Князь і козак

Князь Вишневецький ходив по квартирі та гриз нігті. Відіпнята шабля висіла на поруччі стільця. Його довге, тонке волосся було в неладі. Його очі, ніби витиснені з очних ям, були великі, блискучі. Він рідко кліпав повіками, здавалося навіть, що вони закороткі, щоб закрити очі, тому й погляд його робив дивно немиле враження. Голову носив високо, тому, хоч малого росту, видавався вищий, як був у дійсності.

Його медикус саме залишив його і він ждав на пажа, щоб налагодив йому купіль. Уже перед кількома тижнями він завважив, що виразки на його чолі і шиї стали помітно зменшуватися і бліднути і це не занедбав його медикус приписати в користь ліків, які він подавав. Але зате в носі щось було недобре; дихати носом ставало тяжко, гидкий запах став ще гірший і сам ніс немов змінював форму. Також його піднебіння було опухле й болюче.

Князь не був у доброму настрою. Жадоба помсти привела його з Литви сюди і він думав, що вишуканими масовими тортурами, в яких любувався, зуміє втихомирити бурю, що шаленіла довкруги.

Патер Цєцішовський тихо, але невпинно й послідовно, підсичував його й так надмірно жорстоку вдачу, бо й справді жорстокістю він перевищував усе, що колинебудь і сам бачив. Сьогодні зранку, тут таки в Райгородку, сто сімдесят і п’ять рук, уложених в один стіс, налічили його посіпаки після закінчення екзекуції. Вже самі його люди, хоч вони були вибранцями князя, почали негодувати і князь про це знав. Із ним був його невідступний єзуїт, ксьондз Цєцішовський, що мав око всюди на всіх і на все.

Князь вірив, що пострахом погасить пожежу, що помстою заспокоїть себе після всіх утрат, яких сам він зазнав. Тим часом ніщо не вказувало на це. Навпаки. В околицях, через які проходив, пожежа загорілась з найбільшою силою й жорстокістю. Полонне впало і стільки крови там полилося, як ніде досі. Воєвода Тишкевич — згадав далі князь — нарікає, що він йому його людей мордує. Хто — мовляв — буде робити, як мої піддані вигинуть або стануть каліками? Сам воєвода вдає хворого і до нього не приходить.

Чим глибше князь призадумувався, тим гірший ставав його настрій. Наостанку не міг утерпіти. Не чекаючи на купіль, узяв шаблю під пахву, ногою копнув двері і вийшов на столочене кіньми подвір’я плебанії, де стояв квартирою. На подвір’ї вздовж плотів, при возах, стояли осідлані коні. Скрізь товпилися вояки, джури, куховари, слуги. Скрізь був гамір, рух, але видно було, що всі тут стримувалися від криків і сварок тощо.

Кривавий князь був пострахом для всіх.

— Коня мені! — кликнув князь до офіцера, що вибіг йому назустріч.

Джура привів два коні, а службовий офіцер поскочив притримати княже стремено.

— Васць їдеш зо мною! — кинув князь приказ офіцерові і, не оглядаючись, чи за ним їдуть, рушив конем за браму. В’їхав у вуличку, на якій іще склилося на поверхні болото після останнього дощу, і тільки тоді поглянув на службового офіцера.

— Де пан воєвода Тишкевич стоїть?

— Я вашу княжу милість запроваджу.

В’їхали на інше подвір'я, також завалене возами, тісне від коней і людей. Але тут метушня і гамір були куди більші, як біля княжої квартири.

— Іди васць до пана воєводи й скажи, що я хочу з ним бачитися.

Сидячи на коні та чекаючи на поворот офіцера, князь приглядався до всього і його тонкі уста ніби застигли в широкій усмішці.

Вернувся службовий офіцер із словами:

— Пан воєвода просить вашу княжу світлість увійти.

Розмова з воєводою була коротка. Тишкевич лежав у ліжку, скаржився на біль у серці, намовляв князя залишити боротьбу з повстанськими ватагами та рушати на захід. Князь слухав, рідко відзиваючись, запитав воєводу про здоров’я, накінець піднісся із стільця, стиснув воєводі руку, запевняючи, що він також уже рішився покинути терен, захоплений повстанням та рушити на захід.

Але коли приїхав на свою квартиру, застав там перед домом гурт офіцерів, які чекали на нього.

Між ними побачив Забуського.

— А де Бавер, Забуський?

— Нема його вже між живими, ваша княжа милосте!

— Кажи!

— Бавер згинув на палі, ваша княжа милосте. Райтарія вся перебита. Не знаю, чи один залишився в живих.

Князь поволі зсунувся з коня і став перед Забуським. Але що Забуський більш, як головою, був вищий від нього, а Ярема не любив підносити до когонебудь голову, підійшов до східців на ґанку, став на них і кинув погляд на Забуського й на присутніх старшин.

— А ти, Забуський? Як ти врятувався?

Степовому отаманові кров ударила в обличчя, бо в голосі князя відчув недовір'я.

— Я радше розкажу вашій милості все за порядком. Згідно з інструкцією вашої княжої милости, ми їхали, щоб забрати з-під Бару княжни Збаразькі. Але на дорозі біля Загір'я вичікував на нас Нечай.

— Хто? Нечай?

— Нечай. Райтарія була в добрім ординку і ми відступили на Брище. Я радив поспішати і не їхати на Брище, тільки лісами, бо ці сторони добре знаю. Я знав, що зранку нас там обскочать. Але Бавер надто дбав про коні й думав, що в день він безпечний та що буде могти переїхати по черевах кожного козацького відділу. Тоді я взяв своїх людей і полоненого та пустився в ліси бічними малими доріжками. Там я чекав аж до досвіту. Зранку прийшло.

— Що?

— Нечай оточив його з трьох боків і вирубав увесь полк до ноги.

— Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок?

— І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік.

— Також Нечаєве діло?

— Так.

— То певно він тепер злучився з Кривоносом?

— І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів.

— Немирів упав? Коли?

— Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці.

— Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського.

— Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів.

Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського.

— Забуський, а правду ти кажеш?

Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри.

— Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні!

З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського.

— Яхно! Що сталося?

Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути.

— Ваша княжа світлосте, ваша княжа...

— Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися.

Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї.

Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив:

— Немирів упав!

— Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський?

— Згинув.

— Драгунія?

— Всі впали.

— З вами були пани Кульчицький і Мелешко?

— Певно впали також. Ніхто не залишився живий.

— А ти як урятувався?

— Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу.

Але князь уже не слухав.

— Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав:

— І Забуського закликати!

Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої.

Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?..

Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки.

Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського.

— Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно?

— Розумію, ваша княжа світлосте!

— Йди і займися виправою. Вирушай якнайскоріше. Ти, Забуський, іще лишися.

Забуський стояв біля дверей, понурий. Князь став коло вікна і, дивлячися на дорогу, почав:

— Писав до мене пан канцлер Оссолінський і рекомендував мені тебе, пане Забуський. Після того, що ти сьогодні мені сказав, другому голова злетіла б із пліч. Розумієш?

— Другому могла б, але моя держиться досить твердо на своєму місці, ваша княжа світлосте. Люди, які призначені до вищих цілей, так легко не гинуть, а я призначений до чогось більшого. Нехай ваша княжа милість зважить, що Річпосполита потрібна мені, але й я потрібен Речіпосполитій. Хто, крім мене, з Січі тут із вами? Нікого нема, крім мене. Коли прийде мій час, то я щось значитиму. Говорить неправду той, хто боїться, або той, хто хоче когось увести в блуд. Я ні не боюся, ні не хочу вашу княжу милість у блуд увести. Ваша княжа милість знає мої рації, чому я тут, не там, знає також, чого я хочу та з чим я сюди прийшов.

Вишневецький дивився на нього довго, не відповідаючи. Наприкінці спитав:

— Ти хочеш бути гетьманом?

Забуський, завжди ще хмарний, здвигнув раменами.

— Я хочу бути гетьманом і Річпосполита хоче мати мене гетьманом на Січі. Коли б я там був сьогодні, а не Хмельницький, не було б того всього, що тепер є. Ваша княжа милість знає сам, що добре тепер не є. І стає щораз гірше. Хмельницький запалив вогонь. Тепер той вогонь шириться і ніхто не в силі його погасити: ні Хмельницький, ні навіть ваша княжа милість. Горить і буде горіти, доки не вигорить.

— Чи ти тому перейшов до нас, що тебе гетьманом не вибрали?

— І так, і ні — відповів після надуми Забуський. — Правда, я не думаю, щоб я був гірший від Хмельницького. Але я не хотів війни з Польщею. Ваша княжа милість знає, що мене завжди тягло в другий бік: на Крим, на Кавказ, до Озова. Мене закричали, не дали говорити. Тоді я хотів дістати хоч брацлавський полк. Я мав свої причини на це. Але мене забіг хто інший. Хто? Той самий, що перешкодив злуці княжих військ із коронними гетьманами перед корсунською справою, той, що був головною причиною корсунського нещастя, той, що зайняв Бар, Немирів та вирубав у пень два полки вашої княжої милости. Той самий!

— Нечай?

— Той самий, ваша княжа милосте. Тому я тут. Коли фортуна дозволить вашій княжій милості дістати того харциза в свої руки, я прошу, як особливу ласку, віддати його мені.

Князь знову поглянув пильно на степового отамана.

— Що за тим усім криється Забуський? Не мусиш казати. Хочеш — кажи, не хочеш — ні.

— Я вашій княжій милості все можу сказати.

— Дівчина?

— Гм! — задумався Ярема і став перебирати пальцями по столі. — Ти шляхтич, Забуський?

— Козак старожитній із діда-прадіда. Пан коронний канцлер обіцяв мені нобілітацію.

— Гм... Я Олешича знав колись. — Князь не сказав, що це було тоді, коли він не вирікся ще своєї віри і свого народу. — То стара шляхта, хоча збідніла. А що він?

— Пан Олешич є тут зо мною.

— Олешич тут? Чому не кажеш? Де він?

— У мене на квартирі. Він спільник Нечая.

— Олешич??

Легкий шелест донісся від задніх дверей кімнати. І князь і козак повернули голови туди й побачили патера Цєцішовського.

Він підійшов і, наче з болем, заламав руки.

— Дивні, о дивні Твої діла, Боже! Пан на Загір’ї проти корони, проти Божого й людського маєстату тоді, коли козак, син степу, зрозумів негідність такого вчинку. Шляхтич, що проти свого природного пана повстає! Ганьба для цілого шляхетського стану! Але я до вашої княжої милости з новинами. Як ваша княжа милість уже знає, немирівці разом із козаками вибили драгунію, а місто укріпили і ще вали довкола сиплють.

— Пан Корф піде там.

— І пан Забуський. Знаю. Тільки мені здається, що чим швидше, тим краще. Заки укріплення ще не готові.

— Так, так, ваша велебносте. Забуський, як повернешся, зайди до мене. Тепер бери мої козацькі корогви і їдь.

Забуський вийшов. Патер Цєцішовський упевнився, чи двері щільно заперті.

— Я дивуюся, чому Забуський пірвав Олешича.

Князь поглянув на нього, як учень глядить на свого вчителя.

— Він був у Загір’ї і захопив не дівчину, а її батька. Каже, що він спільник Нечая.

— Ні, не те. То не була причина. Залицяється до дочки, а батька пориває з собою, як бранця, чи може, як закладника.

— То чому каже, що він спільник Нечая?

— А чи ваша княжа милість погоджується з тим, щоб якийсь там козак з якоїсь приватної причини брав шляхтича й держав його силоміць під вартою в княжім таборі? Взяв, як закладника, мовляв: згодишся, дівчино, стати моєю жінкою, віддам тобі батька, а не згодишся, то віддам його князеві. Так воно виглядає. Я думаю, що ваша княжа милість повинен в це вглянути.

— Я? Чому?

— Бо все, що діється в княжому таборі, є під юрисдикцією вашої княжої світлости. За все, що діється тут, ваша княжа світлість несе відповідальність. Конвокаційний сойм — незабаром, а нам шляхетських голосів треба. Олешич або винен або не винен. Коли невинний, не годиться залишати його в руках того, як він там зветься... Забуського. Коли ж винен, то не він, лише ваша княжа світлість має право судити й карати. Зваж, ваша княжа світлосте, що ми вже знаємо багато випадків переходу шляхти до козаків. Та й сам Хмельницький і той Нечай — не шляхта? Коли Олешича стріне тут яке лихо, на кого будуть кричати? На вашу княжу світлість. То що інше хлопство карати, а що інше шляхту мати проти себе. Олешича тут знають. Залишити його в руках козака, почнеться крик, що ваша княжа світлість шляхту разом із хлопством рівняєш, що вже й так говорять.

— Говорять, знаю. Але як відберу від Забуського, то він...

— Також зле, скоро пан канцлер так багато писав про нього.

— То що ж ти радиш, падре?

— Ні те, ні друге. Олешичеві треба помогти втекти.

— Як то? Щоб до Нечая пішов?

— Щоб ніде не пішов. Утеча може вдатися, може не вдатися. По дорозі можуть пострілити. Тепер час неспокійний. Усяко може бути.

— Як пострілять, то все одно: на мене впаде.

— Але коли це станеться далеко відсіль, у якомусь далекому селі, хто буде говорити?

— Роби, як знаєш, ваша велебносте, тільки так, щоб шуму не було та щоб Забуський вірив, що це випадок.

Із цими словами князь підійшов до вікна. Коли побачив, що це відділ Корфа рушає, вийшов на ґанок і став приглядатись, як від’їзджають його полки.

Напереді їхали дві легкі волоські корогви на невеличких степових, незвичайно витривалих конях. Їздці були озброєні в списи, шаблі. За плечима в них стирчали сагайдаки, повні пернастих стріл. Барви воєводи Тишкевича були полинялі, але вояки були доволі справні й держалися бадьоро. На вид князя піднесли оклики, які злилися в один протяжний гомін.

За волоською кіннотою справно й гучно пересунулися дві козацькі сотні князя Яреми. Їздці мали також списи, але замість луків і стріл мали довгі турецькі самопали. Похід замикала райтарія під двома ротмістрами. Коні всі були гнідої краски, тяжкі й великі. На шоломах і на панцерах райтарів ломилося сонце, як на хвилях води. Оця райтарія була гордістю князя Яреми. З великим вкладом труду й гроша він успів звербувати довголітніх ветеранів із тридцятилітньої війни та величався нею, як найціннішим ядром свого війська. Коли для інших відділів недоставало часом у походах живности, чи паші для коней, райтарія й гусарія завжди мусіли мати всього в час і подостатком.

Єзуїт Цєцішовський немов ішов за думками князя.

— Корф добрий вояк і обережний.

— Забуський краще визнається на тутешніх способах війни. Він і обережніший від Корфа.

— Я сподіваюся, що Немирів не остоїться перед ними.

— І я сподіваюся того, падре, і я.

Після тих слів князь пішов у свою кімнату.

Надворі застиг день, як струджений жнець, який поклався, щоб відпочити. Повітря було тихе-тихе, тільки далеко над замріяними лісами дрижало воно злегка, в очікуванні вітру, чи бурі.

Андрійко

Федір Дужий ішов межею свого поля. Стигла вже пшениця, наче струни гарфи, тремтіла злегенька в безвітряному ранку, коли ще комахи не вспіли прилетіти на своє жниво. Птиці, які тількищо пробудилися, віталися взаємно раннім привітом.

Розколювалися легкі пурпурові хмаринки на сході, робили дорогу сонцю.

Дужий ішов поволі, кроком сівача, рівним, пливучим. Росло в нього серце на вид цих золотих хвиль, цього божественного, радісного, спокійного ранку. І в душі в нього було радісно та спокійно. Як то добре, що він не послухав намов, що не кинув своєї хати, поля і не пішов з іншими до Хмельницького! Нехай, хто хоче, воює і б’ється. У нього одна думка й одне діло:

— Земля!

Земля, що потребує опіки, старання, праці; потребує цього зерна, щоб росло, хліб давало; земля, що його самого виростила, виховала, привчила до праці, так, як його батька, дідів і прадідів. Що було б якби він пішов був здобувати Бар, чи Немирів, чи Тульчин, чи Полонне?

Пшеницю вже час жати. А то з тієї золотої пшениці зерно обсипалося б, трава пересохла би, товар вигинув би, не було би хліба в хаті ні для себе, ні для інших. Бог створив його не до шаблі, чи самопала. Бог дав йому його дужу силу на те, щоб хліб сіяти та збирати, коло тієї чорної землиці стояти, так, як той явір стоїть над водою, її пильнуючи. Він усе коріння своєї душі впустив у ту землю, зрісся з нею, як дубовий корінь, він без неї — ніщо, вона без нього — кустир.

Нехай ідуть, нехай здобувають. Коли проженуть панів, він стане справжнім господарем на своєму. Він і не хоче більше. Те, що є, вистачить для нього та його найближчих. За чужим не вганяється.

Ввесь свій час, усю свою силу, всю свою любов і всі свої думки віддасть цій землі. Від дитинства, від часу, як далеко сягала його пам’ять, він працював на ній.

Як йому було вісімнадцять років, батько оженив його, як йому пішло на двадцятий, поховав і батька і матір на малому кладовищі біля церкви. Залишилися йому жінка, син і земл, або радше земля, жінка й син.

Роки йшли. Хазяйство розвивалося, цвіло. Синові вже дванадцятий рік почався. Славний хлопець. Помічний. Усе знає зробити, може батька виручити. Всюди його повно. Цікавий до всього. Хотів грамоти вчитися. Навіщо вона йому? Чи ж не найкраща книжка оці загони золотої пшениці, чи ж не найближче він до Бога з ними?

І він сам почуває ще молодість і силу. Тридцять років йому либонь. Ні. Мабуть тільки двадцять і дев’ять. Розпростував широкі плечі. Почув рух м’язів, що на раменах грубими вузлами забігали під шкурою. Сильний був. Ніхто в селі не міг змірятися з ним.

Перекинув косу з лівого плеча на праве і йшов далі. Скінчилися загони пшениці, далі вівса і він увійшов у верболози та став на краю своєї сіножаті. Гей, трава! Неначе та пшениця там! Буде чим тварини годувати цілу зиму.

Підійшов до недалекого пенька, добув із-за пояса клепало, вбив в пень та забрався клепати косу.

Сонце вже стало заглядати з-поза лісу. На луці було тихо, тільки звук його клепала розносився лунко по долині, як клепання бузька-чорногуза.

Ставало тепло. Скинув сіряк, удома тканий, удома шитий, застромив камінь до коси за пояс, перехристився тричі, взяв косу і пустив її в рух. Ішла вона легенько, повільно, без його натуги, і там, куди перейшла, — зелена, свіжа, зрошена травиця укладалася в багаті покоси. Пішло. Ніби машина. Одностайний, пливкий рух, звук коси й цвірінькання тисячів трав’яних коників.

Не зчувся, як дійшов до ясеня, що ріс на границі його сіножаті. Тоді став, стер піт із чола, встромив косу кіссям у землю, добув каменя та став гострити косу.

— Дядьку Федоре! Дядьку Федоре!

Оглянувся! Межею бігло мале дівча сусіда.

— А що там, Настуню?

— Дядьку Федоре! Біжіть швидко додому!

— Чого?

— Там щось погане діється! Біжіть!

Узяв косу на плечі й, не дуже ще хапаючись, підійшов до дівчини.

— Що сталося, Настуню? Хорий хто?

— Ні! Швидко! Швидко! Дядьку, там поляки!

— Поляки? Так що? Прийшли — й підуть.

— Ох, дядьку, ваших забрали!

Дзеленькнула коса, зачепивши за галузку верболозу.

В душу, як вітер у відкриті двері, ввірвався страх.

— Забрали?

— І дядину, і Андрія.

Лишив дівчину позаду, а сам великими кроками кинувся додому. Ще заки дійшов, побачив, як стара Василиха на його вид ухопилася руками за голову, закричала щось і побігла в хату. Нікого більше не бачив.

Обняли його дивний неспокій і якийсь, ніколи досі йому незнаний і незрозумілий, страх.

Уже не йшов, тільки біг, усе ще держачи косу на плечах. Вбіг на своє подвір’я, побачив скрізь нелад, порожню стайню і свіжу кров на стежці. Перебіг подвір’я, кинув косу, вбіг до хати. Усе в неладі, столи перевертом, скриня біля вікна, завжди чиста, одверта, скрізь розкинене шмаття по землі, по лавках, у хаті нікого! Вибіг другими дверима на дорогу до вулиці і наткнувся на щось на землі. Спершу думав, що це також якийсь клунок із одіжжю, але коли глянув, — здерев’янів.

Його Ганка лежала на землі в роздертій одежі, скривавлена, нежива.

Припав до неї, прикляк і голову її підніс рукою.

— Ой! — скричав нараз і голову дружини поклав на землю.

Довга рана від чола аж геть у волосся покрита була кров’ю і кров залишилася на його руці.

Наче сонце зайшло, думки перестали плисти, серце битися.

— Ганю! Ганю! Ганусю!

Так застиг, занімів у болю й розпуці. Не знав, що з ним діється, не чув нічого, не бачив нічого. Не знав, скільки часу минуло, заки він міг зрозуміти голоси людей, що до нього говорили. Він усе ще стояв навколішках коло своєї жінки. Хтось сіпав його за рукав, а в нього лють збирала, біль його давив, опір будився.

— Федоре! Федоре! Спам’ятайся!

Вороже струсив чужу руку з свого рамена.

— Федоре! — він пізнав голос своєї сестри. — Спам’ятайся! Андрійка ведуть!

Як кінь, ударений знечев’я острогами в болючий бік, схопився з колін.

— Де він?

Але Андрій був уже тут, біля нього. І знову проминула довга хвилина, поки зрозумів, що сталося. Його син, його єдиний син, стояв ось тут біля нього, якийсь менший, як звичайно, блідий, як полотно, ввесь закривавлений. Його права рука була обмотана в брудну, червону ганчірку. Якась дивно коротша. З ганчірки густими каплями спливала кров і скапувала на землю.

Дужий стояв і дивився то на руку сина, то на калюжу крови, що росла на очах.

— Розум бідолаха втратив — заговорив хтось за ним.

Він бачив, як люди поверталися до своїх домів із гущавин, кущів, високих трав, чув, як говорили, що поляки вже відійшли, бачив, як змивали тіло його Ганни, але все те сприймав так, ніби воно його не торкається. Бачив, як знахар Явтух прикладав якесь зілля до відрубаної руки Андрійка, чув, що до нього щось говорили, але був глухий, тупий, німий.

Лише під вечір, як пан отець Амвросій прийшов до клуні, в якій він сидів, і він почув його руку на своїй голові, струсився всім своїм дужим тілом і заридав.

А як ніч запала, віднайшов свого коня, що пасся за селом, на вигоні, накинув на нього вузду й сідло, ще його батьком вироблене, забрав кілька сухарів та шматок сала, що його поляки не знайшли, самопал, також іще батьківський, порох і кулі, що були скриті на горищі в клуні, взяв Андрійка наперед на сідло і, не оглядаючися й не говорячи нічого виїхав через городи в широке поле.

Небо затягнулося хмарами. Блискавки освічували польову дорогу. Далекі громи котилися по небу від одного кінця небозводу до другого. Кінь ступав осторожно. Андрій схлипував тихо в раменах батька.

Цілу ніч їхав, не зважаючи на дощ, громовицю і втому, обминаючи села, обтулюючи, чим тільки мав, Андрійка, який у гарячці зачав кидатися й кричати. Над ранком, коли кінь охляв і знеміг, а в нього самого кожна кістка боліла від довгого, нерухомого сидження з Андрійком в обіймах, затримався недалеко дороги, в густих кущах, на березі малого потічка, що зібрав після нічної бурі. Зняв сідло з коня, розстелив свиту, поклав Андрійка й почав розмочувати сухарі та збирати сухі галузки на вогонь.

Нараз почув тупіт коней, крики. Вхопив за самопал та обережно виглянув із-поза густих кущів. У його напрямі чвалував їздець. За ним гналися на конях інші. Було чути крики, блиснув стріл із мушкета та передній їздець повалився разом із конем на землю. Федір засипав свіжого пороху й чекав.

Трьох їздців під’їхало до того, що лежав повалений із конем, і один із них промовив:

— Не жиє юж!

— Поляки — перебігла думка в голові. Не думаючи багато, Дужий націлився до того, що говорив і вистрілив.

Їздець зісунувся безвладно з сідла, як сніп жита, на землю і так застиг. Два інші, не кажучи й слова, навернули коні та пустилися щосили втікати. Дужий із самопалом, що димив іще, вибіг на дорогу. Пострілений ним лежав непорушно на землі. Сорочка на грудях забагряніла кров’ю. Шолом відлетів набік і застряг у болоті. Кінь, що при вистрілі відбіг зі страху, тепер пасся недалеко в багатій траві.

Дужий підійшов до того, що перший повалився з конем. Кінь догоряв. Їздець був приголомшений, але мабуть живий. Сильні м’язи Дужого звільнили його з-під поваленого коня. Але незнайомий не давав знаку життя. Тоді Дужий набрав у пригорщу води з придорожної калюжі та бризнув нею в обличчя. Незнайомий стрясся, втягнув устами глибоко повітря, закліпав повіками й відкрив очі.

Глянув у лице Дужого, сів і розглянувся кругом.

— Ти врятував мені життя?

— Бачиться, що так.

— Ти вбив його? — спитав, показуючи на вбитого райтара.

— Я.

— Інші втекли?

— Так.

Незнайомий підвівся, підсунувся до райтара й оглянув його.

Потім повернувся.

— Так, як я думав. Яреми Вишневецького слуги.

— Шкода, що тільки одного я вбив.

Незнайомий глянув знову на Дужого.

— Я Олешич із Загір’я. А хто ти?

— Олешич із Загір’я — повторив Дужий. — Небіжчик батько розповідали мені колись про вас. Казали, що ви не такі, як інші пани..., що добра з вас людина. Я Федір Дужий із Безпечної.

— Дужий. Я знав твого батька. Ти куди їдеш?

— До козаків.

— Поїдемо разом. Тільки не гайся, бо тут можуть наскочити знову. Ти сам?

— Ні.

— Багато з тобою?

По обличчі Дужого пробіг скорч, немов м’язи стяглися й так закріпли.

— Багато. Все, що маю. Ходіть, пане, погляньте.

Привів його до Андрія, що лежав на землі з широко відкритими очима.

— Хлопець? — здивувався Олешич. Через хвилину: хворий?

Дужий без слів указав на обмотаний шматами цурупалок правої руки.

— Що це? Що таке?

— Князь Ярема! — відповів Дужий. У його голосі пробивалася бездонна ненависть і жадоба пімсти більша, як слова могли висказати.

Забрали зброю, коня вбитого райтара й поїхали полями на південь шукати за відділами Нечая.

Характерник

Западав вечір над Калинівкою. На широких калинівських полях за селом горіли численні вогні, роїлося від збройного люду, коней і возів. Відділи кінноти то в’їжджали в табір, то виїжджали на роз’їзди. Всюди панував рух, дзвеніли сміхи, лунали співи, вигуки, іржання коней. Декуди шовкові звуки бандури бриніли в вечірньому повітрі і там гурти людей були найбільші.

Це брацлавський полк задержався на нічний постій після довгого, томлячого, цілоденного походу.

Табір був окружений возами. Поміж возами, наче брами, вільні місця при кожній старій, чи новоутвореній доріжці, де стояли варти. Тими доріжками в’їжджали до табору вози з сіном, пашею, хлібом, мукою, туди гонили отари худоби, туди проїздили стежі, туди снувалися люди до села та зі села.

Як сонце заходило, під табір під’їхали два їздці на здорожених конях. Один із них держав обережно перед собою на сідлі блідого, втомленого хлопця. Вартовий, спертий на довжезний семип’яденний самопал, стояв та глядів на новоприбулих, не кажучи нічого. Переїжджаючи попри нього, один із їздців запитав:

— Де можемо знайти полковника Нечая? Вартовий і дальше не відізвався, тільки повернувся й рукою вказав у напрямі дерева, що стояло майже в середині табору.

Їздці рушили далі й по дорозі приглядалися до всього довкруги. Кашовари закінчили саме варити вечерю. Довгими рядами збиралися біля вогню козаки, щоб дістати свою пайку. Їздці чули, як одні хвалили вечерю, інші нарікали на неї, стаючи жертвою насмішок цілих гуртів.

— Іди до мами. Дасть тобі молочка.

— І носа витре.

— Ще й припрошувати стане: “Їдж, Івасику, їдж!”

Козацькі жарти були дошкульні й не було змоги відгризатися. Такий невдоволений вечерею втікав чимдуж десь у темний кут із своїм пайком, із постановою не нарікати.

В іншому місці, під старою вербою, сидів бандурист, сивовусий, сивобородий, у подертій сорочці і багатих шараварах, які десь недавно роздобув, і співав, приграваючи на бандурі. Коли їздці почули, що співає про Бар, задержалися і цікаво стали прислухатися до пісні. На звуки бандури з усіх усюдів збіглися козаки й оточили старого тісним колесом.

Бандурист співав:

“Ой, у Барі, на ставочку, за мурами замку, Гей, там спали пани-ляхи до білого ранку. Ой, зібралось гайвороння та у чорні стада, Утікайте ж, пани-ляхи, бо іде заглада! Ще не вспіли пани-ляхи очей отворити, Як став на них козак Нечай з усіх гармат бити! Задрижали пани-ляхи, що погані вісті, Гей, а вже козак Нечай у самому місті! Не вдержали кріпкі мури, не спинили вахти! Гей, упало ж тої днини сорок тисяч шляхти!”

— Добре співає! — озвалися голоси.

— Молодець дід! Гарну втяв!

— Діду, ще яку!

— Ні, ні, ту саму ще раз!

Новоприбулі рушили далі в напрямі, куди вказав вартовий. Табір був великий і довелося ще їхати якийсь час. По дорозі стрічали інших бандуристів, що також співали нові пісні про свіжі подвиги полку та про Нечая. Наостанку перед ними втворилося вільне місце і новий вартовий заступив їм дорогу.

— Куди?

— До полковника Нечая.

— Він тепер на полковій нараді — вказав рукою перед себе, де біля намету, під широким крислатим дубом, палала велика ватра, при якій було багато старшин.

— Так піди до нього і скажи, що Олешич хоче з ним говорити.

— Гаразд. Заждіть тут.

За хвилину вернувся бігцем і кивнув їм рукою, щоб іти.

Позсідали з коней і стали зближатися до ватри. Назустріч їм вийшов Нечай, витягаючи обидві руки до Олешича. Дужий аж дух у собі задержав, бо оце вперше побачив того козацького полковника, про якого чув так багато. Хоч і сам Дужий був немалого росту, але цей козак був іще вищий та ще ширший від нього. Його вузький стан охоплював дорогоцінний пояс. Одягнений був у багатий одяг із коштовною шаблею при боці й самоцвітним кинджалом за поясом. Його ясне волосся при чорному жупані виглядало ще ясніше. Тільки широкі шаравари були червоні, як маковий цвіт. Із подивом гляділи на нього Дужий і Андрійко, а він підійшов до Олешича, вітаючися з ним, як із батьком.

— Ти, пане Даниле, держиш тепер полкову раду?

— Вже скінчили. Будемо могти поговорити про все інше.

— Я ще хотів би подати новини, які привожу, заки відправиш старшин. Потім буде час на приватні справи.

— О, маєш ваша милість новини? Ходім!

Але старшини, з яких більшість знала Олешича, підійшли до них, також вітаючися з Олешичем.

— Які вісті, пане Олешич?

— Як знаєте, панове, Забуський пірвав мене в Загір’ї. Коли прийшло до бою під Брищем, ми сиділи в лісі на горі і крізь дерева бачили все, що діється. Забуський сподівався, що ти, пане Нечаю, від'їдеш, і він буде могти наїхати Загір’я знову. Що сталося, не знаю, але він виїхав сам другого ранку і перед полуднем вернувся назад чорний та грізний, як та громова хмара. Зараз ми рушили в дорогу. Завіз мене до табору князя Яреми.

— Де?

— До Райгородка... І держав мене в своїй квартирі. Але після обіду почався рух у таборі. Від слуг я довідався, що Забуського разом із Корфом вислано в дві тисячі коней, щоб відбити Немирів.

— Ага! Так! Коли це було?

— Зараз... Сьогодні... п’ятниця. В середу по полудні вони вирушили на Немирів. Похід на Махнівку князь визначив на вчора рано. Вночі з середи на четвер хтось, — сам не знаю, хто й чому, — звільнив мене й залишив коня. Радив і настоював, щоб я втікав на Безпечну та Хмельник. Я пустився втікати й ніхто за мною не гонив. Зранку побачив я райтарів, що чатували на дорозі, і, коли б не оцей чоловік, були б мене напевно вбили.

— Якою дорогою пішли Корф і Забуський?

— Вони вирушили ще з Райгородка. Якою дорогою пішли, не міг я дізнатися.

— Кажеш, пане Олешич, сама кіннота пішла?

— Сама кіннота. Два козацькі полки, два волоські пана Тишкевича і райтарія Яреми. Ні однієї гармати. Кілька возів було з ними.

— Є якась частина, що могла би з ними злучитися?

— Не знаю жадної.

— Ей! — Нечай підніс голову. — Що ви на те, панове товариство?

— В Немирові є дві наші сотні — відізвався Бай-буза.

— Мало! — похитав головою Красносельський.

— І Шпаченко ще хорий — додав хтось.

— Мало — похитували головами сотники.

— Мало й не мало — відповів Нечай. — Зважте, панове, що мури добрі, стрілива доволі, людей можна стягнути. Шкода, що ми не можемо вертатися, бо гетьман — він звернувся до Олешича — бо гетьман наказав поспіх. Маковський!

— Полковнику?

— Скільки в твоїй сотні люда?

— Соток п’ять і все нові сходяться.

— Всі кінні?

— Частина піших.

— Вибери двісті коней. Найліпших. Рушай зараз у Немирів. Осавула залиши з іншими. Не щади коней у дорозі, не бери зайвих возів. По дорозі пішли післанця до Зелинського в Бар, до Вінниці, може там уже Богун буде, і до Липівця, щоб посилали відсіч. Пам’ятай, коли Немирів упаде, то буде твоя вина! Все залежить від поспіху. Їдь із Богом!

Маковський відійшов.

— А хто це з тобою, пане Олешич?

— Дужий. Федір Дужий із Безпечної, що врятував мені життя. Його жінку поляки вбили, а хлопець... глянь, що Ярема з хлопцем зробив!

Усі повернули зір на нещасного хлопця і його відрубану руку.

— Кат! — упало слово з гурту.

— Кат, не людина!

— Шкода, що Климовського з нами нема. Нічого. Корнієнку! — звернувся Нечай до вільшанського сотника — пришли йому нашого діда, що на ранах знається, або краще візьми їх обох, батька й сина до своєї сотні покищо.

Потім звернувся до Дужого:

— Я вами поклопочусь, як буду мати час... Хлопець, як видужає, буде зі мною, доки я для нього чогось не придумаю. Ти також будеш потрібний. Виглядаєш на сильну людину.

Дужий розглянувся кругом і побачив під деревом цілу купу нових кінських підків. Підійшов, узяв одну в руку, напружив м’язи, почервонів і подав розігнену підкову Нечаєві.

— То гарно — сказав Нечай. — Нам сильних людей треба. Але підкови шкода. В нас їх недостає. — І, взявши підкову в руки, злегка, бачилось, без натуги відігнув її назад і кинув під дерево.

Дужий видивився на нього, роздзявивши широко рота й не кажучи нічого.

— Тепер — говорив Нечай — ідіть зі сотником Корнієнком. Як я зрозумів той кінь, що на ньому приїхав пан Олешич, належав до райтара, якого ти вбив. Відтепер він належить до Андрійка. Зголосишся до мене, як хлопець буде сильніший.

Дужий і Андрійко пішли за Корнієнком. Сотники також почали розходитися. Тоді Нечай узяв Олешича до шатра.

— Дрозде! — кликнув. — Пан Олешич тут. Не їв два дні. Я також голоден, як той вовк. Маєш що подати нам з’їсти?

Олешич сів утомлений на польовий лежак. Нечай ходив по малому вільному просторі шатра, думаючи. Мовчанку перебив Олешич.

— Бачу, що й ти маєш для мене новини, пане Даниле?

— Маю, пане Олешич, і не всі добрі.

— Адам?

— Так, Адам помер.

Олешичеві голос прорвався.

— Від рани в коліні?

— Ні. Забуський.

Олешич зідхнув глибоко і заламав руки.

— Я відіслав її милість — паню і Христю в Київ. Доки тут війна й доки Забуський на волі, доти їм тут безпечно не може бути.

— Аж у Київ?

— У мене в Києві є тітка. Вона ними заклопочеться

— Але ж, Даниле, але ж, щоб жити в місті, треба гроша. Ти знаєш, що в мене його обмаль.

— Але у мене в брід. Тим не журися, пане Олешич.

— Чи я буду могти коли небудь віддати? Адже тепер ціле Загір’я зруйноване вкрай.

— А чи ж я хочу, щоб вашмосць віддавав? Чи я платив, коли приїздив до вас? Ваш хліб їв. Пане Олешич, вони зрозуміли й погодилися, чому ж вашмосць не може? Коли вже так, то скажу вашмосці все. Я Христю кохаю і для Христі я не байдужий. Тепер, як вашмосць сам знаєш, — війна, не час про те думати. Але коли Бог дозволить вернутися здоровим із походу, то вклонюся вашій милості доземно, до самих ніг, щоб мені вашу Христю за дружину віддав. Ні від неї, ні від вашої милости, пане Олешич, я жадного слова обітниці не прошу й не чекаю. Повернемось, а вона не змінить своєї думки, тоді час буде говорити. Що вашмосць задумує робити?

— Я? — спитав Олешич, беручи від Дрозда миску з горохом та праженою ковбасою. — Де ж я можу знати, пане Даниле? Сина втратив, родина розбита, прадідівський дім — покинутий, опустілий. Не знаю. Що Забуський Адамові зробив?

Нечай оповів йому все, що сам чув від Христі і пані Олешичевої.

Олешич сидів довго, судорожно стискаючи пальці рук, врешті розбитим голосом:

— Га! Божа воля! А він же був уся моя надія і моя підпора! Що мені без нього життя? Ох, коби я того Забуського зустрів! Я б...

Нечай перервав йому:

— Забуського, пане Олешич, радше мені лиши! Коли б вашмосць його зустрів, то либонь Христя втратила б і батька. Мало таких небезпечних було й на Запоріжжі. Я його знаю не від сьогодні і знаю, що це за людина. Хочеш вашмосць їхати до родини в Київ?

Олешич спер голову на обох долонях. Хвилину наче думав про щось. Потім почав говорити:

— Що ж я в Києві буду робити? Кажеш, що їм там безпечно та що вони матимуть опіку. До Загір’я мені також немає чого вертатися. Дивитися на пустий дім? Піду з тобою, пане Даниле, може я ще на що придамся?

— А я думаю, пане Олешич, що тобі треба повернутися до Загір’я.

Олешич підняв допитливо голову з долонь.

— Я думаю, пане Олешич, що вашмосць нам там потрібний будеш у цій війні, що тепер розпочинається. Глянь на цей табір. Знаєш, вашмосць, скільки тут люду? Поверх двадцять тисяч. Коли я рушив із Чигирина, я мав тільки півтори тисячі. Все зійшлося тут.

Збігаються люди з усіх усюдів. Цей здобув десь мушкет, той шаблю, той приніс зі собою пістолі. Ковалі кують підкови, кують вістря до списів та стріл. Але все це пусте. Списами та луками ми війни не виграємо. У мене тут у таборі двадцять шість гармат, вісімнадцять із самого Бару. Вашмосць збагнув, що я говорю?

— Вибач, але ні.

— Хочу сказати, що всі ці мушкети, самопали, пістолі ні до чого, коли нема пороху та куль. Я знаю, що у вашмосці в Загір’ї був млин на порох. Там і сірку можна дістати і той рід салітри, що підходить до пороху, ну й дерева на вугілля є доволі. Знаю також, що вашмосць на тому розуміється. Ми робимо вже порох біля Запоріжжя, в Чигирині, в Черкасах, але його ніколи не забагато і звідтам тяжкий довіз. Нам треба мати великі, якнайбільші млини таки тут. Знаю також, що в пана Сєнявського, біля Межибожа, теж були такі млини. Отож моя думка, пане Олешич, добродію мій, така: дам тобі на охорону млинів та на охорону транспортів людей, скільки схочеш. Скажімо: на початок п’ятсот люда вистачить. У тому частина буде кінноти. Їдь і починай! Не тільки в Загір’ї. Пусти, васць, у рух усі млини, що були в ближчій і дальшій околиці. Дам тобі підвод також, скільки схочеш, щоб доставляли порох до війська. Згода?

— Згода, Даниле, хоча то велика робота. А як якась польська частина в ті сторони наскочить?

— Твоє діло, пане Олешич, не дати пороху. Це така річ, що й у повітря може вилетіти, правда? Охорона буде і я буду мати на вас око. До Києва, вашмосць, напиши сьогодні, бо післанця посилаю завтра вдосвіта. Я також напишу. Крім того напишу до Кричевського, щоб на них мав своє око, бо він є київським полковником. Сьогодні ще виділю тобі, пане Олешич, людей та підводи. Ми завтра рушаємо, бо гетьман наглить. Здається, підемо на поміч Кривоносові. Ваша милість теж рушить, але до Загір’я. Пам’ятай, що ми вже ждати будемо від вас пороху, — починаючи з завтрішнім днем — закінчив з усміхом Нечай.

Олешич писав довго листа до своїх. Коли став писати про Нечая, не міг стриматися, щоб не додати, що він про все вміє подумати, що в нього "і серце мужнє і розум великий".

А в другому кінці табору, в Корнієнковій сотні Дужий не міг заснути. Не міг зрозуміти, як можна було так легко розігнути підкову, яку він із таким зусиллям зігнув.

— Характерник! — рішив наостанку і вдоволений, що розв’язав загадку, поклався спати.

Невдалий похід

Ні Корф, ні Забуський, як старі, досвідчені вояки, не робили собі великих надій, вирушаючи на Немирів. Корф, що говорив досить добре по-українськи, — а говорити любив — не скривав свого невдоволення, бо, заки їхній загін минув Прилуки, довідались вони, що Нечай рушив цілим полком уже з Бару та з поблизьких сіл. Догадувалися, що в тому часі мусів уже бути десь в околиці Вінниці, а може навіть минув її. Від непевних “язиків”, що їх ловили по дорозі, довідались також, що Шангирей із корсунським полком наближається до Прилук від Білої Церкви та що загони уманського полковника Ганжі зайняли Дашів і всі довколишні містечка. Всі села були повні повстанців. Усюди кипіло. Коли ще разом із княжим корпусом було доволі безпечно, бо той розсівав пострах довкруги і в потребі міг був перебитися крізь розсіяні повстанські загони, то для двотисячного загону пробитися крізь повстанські хвилі було неможливо.

Корф нарікав невпинно, їдучи разом із Забуським.

— Вашмосць не бачиш, що ми, як та риба в сіті? Довкола нас ворожі сили. Скільки їх? Ніхто не знає. Де вони? Ніхто не знає. Куди вони йдуть? Ніхто не може сказати. Що знають про нас?.. Я васці кажу: вони знають про нас усе, а ми про них нічого. Як тут воювати? Немирів узяти? Га? Дай, Боже, щоб ми там доїхали! Чим узяти Немирів? Ані однієї гармати! Без піхоти! Хто піде на мури? Райтарія? Волохи? Чи твої козаки, пане Забуський? Га?

Але Забуський мовчав і гнів давив у собі. От, на що він зійшов! От, до чого докотився! У Хмельницького все таки був полковником, визначною людиною. А тут що? Князь ставиться до нього, ніби до собаки. Ех, якби він міг завернути! Він кинув би того гордого блазня з Лубень до ніг Хмельницькому; він одержав би назад те, що втратив! Але тепер уже запізно! Ще й після того, що сталося в Загір'ї, немає для нього іншої дороги. Обіцяють гетьманську булаву, а такий князик посилає його як підкомандного на таку дурнувату виправу.

Тим часом Корф заговорив далі:

— Слухай, мосці Забуський. Із твоїми козаками щось недоладу. Що вашць думає про це?

Ще гірша хмара насунулася на обличчя Забуського. Корф говорив правду. Коли останньої ночі стали на постій, в обох сотнях було поверх шістьсот люду. А коли сьогодні рано рушили в похід, то в обох сотнях недоставало поверх двох сот. Кудись заділись озброєні, з кіньми. Як так буде далі, то якщо й до битви не прийде, він не приведе до князя ні навіть одного козака! Сьогодні йому самому довелося підслухати таку розмову між його козаками:

— Ти ще тут, Іване?

— Тай ти тут, як бачу? — почув незадоволену відповідь Івана.

— Я ще хочу побачити того зрадника на гілляці.

— Ні. Його треба приторочити до коня й нашим віддати.

Забуський знав, що це про нього мова. Згадка про гілляку й приторочення до сідла заболіли його, але не так, як одне дальше слово: нашим. А він сподівався, що велика частина козацтва стане біля нього, що багато піде за ним! І ось опинився сам. Один. Навіть княжі люди, княжі слуги вважають його за зрадника.

Наближався полудень. Недалеко Воловодівки, біля броду, полки спинилися, щоб напоїти коней, накормити їх і з’їсти обід. Корф їздив від полку до полку й наказував поспіх. І дійсно все відбувалося справно: коні дістали корм, люди обід з’їли і вже відізвалися трубки, щоб сідати на коні, як із-за ріки, з очеретів, кущів загриміла безладна, густа мушкетна пальба. Полки дійшли скоро до справи й рушили над брід. Але стрілянина не вгавала, навпаки змагалася, немов більше людей прибувало там із кожною хвилиною. Корф скочив до волоської корогви. Доглянув ротмістра.

— Об’їдь, васць, брід і подивися, що там за люди.

Волохи рушили вгору ріки, щоб знайти іншу переправу через неї.

— А ти, пане Забуський, зі своїми козаками: з коней і до броду! Пішки брати!

Забуський закусив зуби, голосно оповістив приказ. Козаки зсіли з коней і з мушкетами підступили в ладі до броду.

— Вогню! — крикнув Забуський, сидячи на коні.

Але, на його незмірне здивування, відділ був наче глухий. Козаки стояли, немов не чули приказу. Забуський зрозумів страшну правду. Стиснув шаблю і, грізний, як сам демон, наближався до цілого відділу. Здавалося, що ось-ось... і він з голою шаблею кинеться сам на обидві сотні.

Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині.

Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення.

Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив:

— До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський?

Оглянувся довкола.

— Де пан Забуський?

Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.

Корф стиснув коня і дігнав його легко. Глянув на Забуського. Ліва половина його обличчя була сплямлена кров’ю. Це заблукана мушкетна куля зачепила його чоло і спричинила незначну рану.

— Що з тобою, пане Забуський?

— Козаки, як вашмосць знає, зрадили. Нема мені чого вертатися до князя. Скажи йому, що я поїхав до реґіментарів. Вашмосці не раджу йти під Немирів. Вертайся, вашмосць до князя, якщо ще зможеш. Що зробиш із козаками, які ще залишилися?

— Князеві віддам. Він ними заопікується по-своєму.

— Добре! — відповів коротко Забуський і завернув коня в поле, не кажучи більше ні одного слова.

Корф стояв іще якийсь час, дивився, як Забуський поволі зникав у віддалі, і своїм звичаєм говорив сам із собою. Він був наємник, що жив із війни та перейшов тверду й тяжку військову школу. Сам із крови й кости вояк, любив добрих вояків так само, як добрі коні, добру сталь. У Забуського він відчув вояцького духа, безстрашність, сміливість, зухвалість.

— Поїхав — говорив до себе. — Гм!.. Не дивниця, що до князя вертатися не хоче.

Повернув коня в напрямку до райтарського реґіменту. Як під’їхав до ротмістра Шміда, показав на Забуського, що маячів у далекій віддалі.

— Від’їхав від нас. Сам. Вашмосць знаєш біблію?

— Біблію? — спитав здивований, не дуже то бистрий ротмістр.

— Біблію, бо я вже грубо призабув. Можеш мені, вашмосць сказати, чи то правда, що Юда повісився, як продав Христа?

— Правда, Herr Oberst.

— О, так, так. Правда. Я також так думав. Вертаємося на Махнівку!

Корф повернув коня до волохів, що обкружили пов'язаних козаків, і видавав по дорозі нові прикази.

Ротмістр Шмід водив за ним тупими очима, збаранілий докраю.

Бо не міг зрозуміти старий наємник, при чому тут біблія і Юда.

У Межибожі

Нечай помилявся, коли казав, що гетьман вишле його на поміч Кривоносові. Ще заки полк вирушив наступного дня вранці із-під Калинівки, допав його гетьманський осавул Демко Лисовець, передаючи написаного Виговським листа з гетьманської канцелярії, з допискою гетьмана.

Виговський повідомляв його, що на поміч Кривоносові пішли Гиря і Вешняк, одначе, заки ще вспіли злучитися з Кривоносом, князь Ярема, після кривавих боїв біля Константинова, подався на захід, лишаючи поле Кривоносові. Йому ж, Нечаєві, наказував гетьман завернути на Межибоже й очікувати там дальших приказів.

Гетьмана дописка була коротка. Згадував гетьман про Бар і жалів, що Забуський висмикнувся з рук Нечая, про що Нечай устиг повідомити гетьмана ще перед вирушенням із Загір’я. В часі, коли Нечай читав листа, згуртувалася біля нього, під тим самим крислатим дубом, майже вся полкова старшина, крім тих, що виїхали на роз’їзди. Був там полковий писар Житкевич, старший чоловік, досвідчений, спосібний та годящий, що крім полкової канцелярії завідував також постачанням полкові поживи й воєнних споруд. Був Кривенко, полковий осавул, людина досвідчена, старий запоріжець, права рука Нечая. Був тимонівський сотник Махаринський, чоловік багатий, знаний на цілу околицю, безстрашний і незрівняний на шаблю, який сам хвалився, що крім одного Нечая, він не знає чоловіка, що йому дорівняв би у володінні шаблею; був Байбуза, той самий, що поміг Маковському в Лубнях і тепер уславився під прізвищем Степка; був тростянський сотник Гавратинський, був Солтан Красносельський, який завжди ще формував та провадив драгунські сотні полку; був Маковський, що його недавно вибрано на сотника, був Криса, був Петрановський, був Корнієнко, був Половка, старий запорожець, що сотниківський уряд перебрав по славної пам’яті Дочилі. Бракувало тільки м`ястковського сотника Зеленського, що з пішими сотнями стояв іще в Барі, і вірного старого Шпаченка, якому ще не загоїлася рана, яку отримав у недавній битві.

Прийшов також Олешич, що збирався вже до від’їзду, сумний, горем прибитий. Сон не завітав до нього цієї ночі. Адам стояв перед його очима. Біль був у його грудях, жаль по втраті єдиного сина, смуток у душі. Біль той змагався з кожною годиною після того, як перше приголомшення минуло, і він міг у повноті зрозуміти свою сердечну, незціленну втрату.

Як старшини зібралися, Нечай прочитав гетьманського листа вголос, а потім став випитувати Лисовця, якого теж знав віддавна, як доброго друга й товариша з Січі.

— Де гетьман тепер, Демку?

— Гетьмана лишив я ще на Скаржинському Полі, але він уже мав рушити на Пилявці. Чекав іще тільки на деякі полки, що ще не наспіли до нього.

— Чи маєте ви які вісті про поляків?

— Так. Вишневецький разом із Тишкевичем, Осінським, що проводить королівською Гвардією, Корицьким та Суходольським біля Ляхівець, стягають шляхту з усіх усюдів. Багато панських почтів прилучається до них. Війська Яреми ще досить добрі, але найліпша між ними є німецька піхота під Осінським.

— А де Заславський?

— Сейм назначив трьох гетьманів і віддав їм під команду все польське військо. Реґіментарями — Заславський, Конецьпольський і Остророг. Вони скликали посполите рушення з усіх південних воєвідств під Глиняни, що під Львовом і тепер ідуть також сюди. Тільки Ярема не хоче їх слухати й не хоче прилучитися до них.

— Цікаво, чому Яремі не віддали команди?

— Кисіль усе ще переговорює з гетьманом. Посилає листи, комісарів, обіцяє грушки на вербі, але всі знають, що з того нічого не буде.

— Так чому князя поминули?

— Тому, що він тут багато лиха накоїв і вони, ляхи знають, що ніхто не схотів би говорити з комісарами, коли б Ярема був реґіментарем.

— Чекай, чекай, Демку — всміхнувся Нечай. — Як то гетьман назвав реґіментарів?

— Перина, це Заславський, бо без перини він у похід не вибирається. Дитина, це Конецьпольський, що йому ще вус добре не засіявся, а важний він тільки тим, що старого Конецьпольського син.

— А третій?

— А третій — Остророг це латина, бо він не то вже по нашому, але й по-польському говорити не хоче, тільки по-латинськи.

— Як же вони порозуміваються між собою? — встряв Байбуза — бо, оскільки я знаю, то молодий Конецпольський затупий, щоб латини навчився.

Лисовець блиснув білими зубами, що видавалися ще біліші під чорним вусом.

— У тому то й справа, що вони не порозуміваються. Коли хтось із них хоче щось сказати, то йде до свого писаря, а цей записує папір і несе до другого шатра. Іншими словами: гризуться вони там усі, мов ті собаки. Військо збирається велике, що хоч Царгород здобувати, але всі невдоволені, розсварені, кожний рад би підставити ногу другому і кожний хоче бути паном.

— Куди вони йдуть?

— Вони тепер під Чолганським Каменем. Там збираються ще повітові полки, стягаються з усіх воєвідств шляхтичі, яких іще Ярема не перетягнув до себе.

— Що наш гетьман каже на це?

— Чекає, що пани зроблять далі.

— Не ліпше було б тепер ударити на них, доки вони не злучаться?

— Наші також сходяться. Гирі ще нема. Кривоноса також — ні. Небаби сподіється гетьман невдовзі. Бурлай прийшов щойно позавчора. Загони з цілого Поділля, з Волині, Київщини сходяться невпинно.

— А татари?

— Їх немає ще. Хто зна, коли прийдуть. На них ніколи не можна здатись. Але гетьман жде їх.

— То кажеш: гетьман іде на Пилявці?

— Так, і тому хоче тебе мати коло Межибожа.

— Як із харчами у війську?

Лисовець розвів руками.

— Їх ніколи не забагато. Але гетьман робить, що може. Ніхто голодний не ходить. Бачив я цілі валки возів із борошном, салом та іншими припасами з Переяславщини, Чернігівщини, Київщини, з усіх сторін, де стільки війська не перейшло, як тут. То не легка справа, панове, прохарчувати таку кількість народу, але ще тяжча справа з порохом і кулями. Олово топлять, де тільки є, звозять до табору, але пороху обмаль.

— Чуєш, пане Олешич? — Нечай глянув на Олешича, що слухав розмови з щораз більшим зацікавленням.

Звертаючись до Лисівця говорив:

— Я вже задумав робити порох для себе. Боюся тільки, що з того треба буде велику частину й на інші полки віддати.

— І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле.

Полк завернув на Межибоже й розташувався там по селах і хуторах. Нечай мав повні руки праці, бо мусів знову полк привести до ладу. Поставали нові сотні, запорізьким звичаєм вибирали сотників і сотенну старшину, але все те забирало Нечаєві багато часу, бо він мусів бути в усіх сотнях, коли були вибори старшин, щоб не попався там хто невідповідний. Сотні поволі приходили доладу, хоча далеко не в тій мірі й не так скоро, як колись у Чигирині. Ціла околиця була знищена. Постачання харчів і паші для великої кількости коней, ставало щораз тяжче. Амуніції також було мало, не вважаючи на те, що з Бару вибрав Нечай усе, що міг. Його піші сотні, якими опікувався Зеленський, також стягнулися під Межибоже і серце в Нечая росло, коли побачив добре озброєні піхотні частини, як вони переходили на новий постій і на його вид підносили радісні бадьорі оклики.

Минали дні. Але ні Олешич не давав знаку життя, ні з Києва не було вістки. Врешті Нечая почала брати нетерплячка і вже хотів слати нового посланця, як одного дня під вечір до неприступного, кріпкого замку, де він стояв квартирою, під’їхала підвода і варта дала знати, що Лука Климовський повернувся і хоче його бачити.

Заки Нечай устиг відповісти вартовому, побачив на порозі кімнати добре собі знайому постать Климовського.

Високий, із довгим сивим волоссям і такою ж бородою, в чорному довгому одязі, виглядав утомлений, але всміхався очима й кінцями уст.

— Здоров був, пане Нечаю. Ледве доволікся до тебе.

— Здоров, пане Климовський! Ходи! Ходи! Та ж я тебе жду щодня, щогодини й дочекатися не можу.

— Ов, відколи ж то ваша милість запалав таким афектом до бідного, старого Климовського?

— Не жартуй, пане Климовський! Не жартуй! І заки підручні хлопці принесли перекуску та мед, Нечай став засипувати старого чорнокнижника питаннями:

— Заїхали гаразд?

— Гаразд.

— По дорозі не було жадних труднощів?

— Край увесь в огні був і в повстанні. Але нам їхалося добре.

— Як вони?

— Безпечні. Спокійно там уже й тихо. Гарний хутір твоєї тітки, Даниле.

— Як Христя?

— Листа маю для тебе.

— Чому ж зразу не кажеш, пане Климовський?

— А хіба ти мені дав час на те? Ось він.

Христя писала коротко, видно було, що писання робило їй трудність. Повідомляла його, що заїхали щасливо та що вся її турбота тепер, то він та її батько.

Нечай прочитав листа двічі, склав обережно і вложив собі за пояс.

— Гм — покрутив головою Климовський. — Шкода, що лист такий короткий. Я думав, що вспію щось перегризти, заки ти його прочитаєш.

— Їдж, їдж, пане Климовський. А що Христя казала?

— Щоб я тобою опікувався.

— Так казала?

— Еге ж — відповів Климовський, заїдаючи смачну баранячу печеню.

— Нічого більше не казала?

— Ввесь час говорила — відповів Климовський, не перестаючи їсти.

— Що?

— Що?.. Одна справа слухати, інша повторити, що дівчина говорить. Я цього не втну.

— Пане Климовський!

— Не втну.

— Та хоча про що говорила?

— Про тебе.

— Що?

— Ось моя шия — всміхався під вусом старий. — Рубай! Одне тільки знаю, що ти їй щось задав, пане Даниле.

— Ой, то вона мені щось задала, що з думки та з пам’яті не сходить.

— І не треба, щоб сходило. Щасливі були, як довідалися, що пан Олешич цілий і здоровий. Де він?

— У Загір’ї, або десь тут. Працює.

— Що робить?

— Порох.

— Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися?

— Чому?

Климовський витер бороду.

— Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний!

— Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама.

— Ти його не пустив?

— Так, ти певно й післав його в ліси?

— Я.

Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому.

— Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався.

Тільки через хвилину запитав:

— І він тебе послухав?

— Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить!

— Чи ти казав це Олешичеві?

Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми.

За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик.

— Полковнику...

— Що, Петре?

— Від пана Олешича люди приїхали. З порохом.

— Є пан Олешич?

— Ні. Привіз сотник охочекомонної сотні.

— Петращенко?

— Так, полковнику. Десять возів.

— Гарно. Я там зараз буду.

— Будеш мати що проти цього, як я з тобою піду, пане Даниле. Я також на тому розуміюся.

— Так?

— Інший порох треба робити до мушкета, чи до гармати, інший до висаджування мурів, інший до гарматних куль.

— Ходи, пане Климовський!... Гей! Гей! Мої люди матимуть зброю! І мої гармати теж не будуть мусіти мовчати! Сам скажи, пане Климовський, чи міг пан Олешич краще нам прислужитися?

Климовський поглянув у вічі Нечаєві.

— Мене звуть люди чорнокнижником. Але вони повинні тебе так назвати... Що ж ти для мене призначив, пане полковнику?

Пилявці

Почалося герцями. На вільному просторі поміж обома військами відбувалися вони від раннього ранку аж до заходу сонця. Виїздили то групами, то поодинці їздці під ворожі лінії і так довго вигадували всілякі образливі слова, зневаги, лайки загальні, або й особисті, доки хтось із протилежного боку, не втерпівши покидав лінію й добігав до задирливого зачіпника, щоб покарати його за всі ті лайки, образи і зневаги.

Обидва війська стежили з запертим віддихом за тими сутичками. Краще озброєна шляхта в більшості мала перевагу в тих герцях.

У герцях славний уманський полковник Ганжа, поваливши трьох можних шляхтичів, між ними й пана Суходольського, що командував реґіментом пана Заславського, сам поліг на місці, пострілений із пістоля. Згинуло й багато інших славних отаманів та шляхти, закінчуючи ось так свою життєву дорогу. Була це властиво не війна, а радше видовище для війська, щоб показати сміливість і відвагу та щоб плекати лицарськість.

Борці з обох таборів одягалися на герці якомога найкраще, виїздили при найкращій зброї та на найкращих конях. По кількох днях таких герців поляки набрали духа, присунулися ближче річки і взялися здобувати переправу через річку Ікву, або як її звали, Пиляву.

З башти малого пилявецького замку, що то його поляки звали курником, Хмельницький із почтом стежив за боями, що розгорілися вздовж козацьких окопів. Боронив цих окопів корсунський полк під старим запоріжцем, полковником Шангиреєм, що носив татарське назвище, але щире, козацьке серце. Нечай, що приїхав саме з-під Межибожа, де все стояв його полк, був також на башті і також приглядався до боїв. Інші полковники, між ними Кричевський, Богун та Небаба, що стояли найближче, старалися пояснити йому, як новоприбулому, положення.

— Башич, Даниле, ось там за річкою на тих горбах, це польський табір. Цей табір такий великий, що займає шість горбів, переділених долинами. Тепер наші висипали греблю, вода в річці піднеслася і всі ті долини, то непроходиме болото. Щоб з одного горба перейти на другий, треба по коліна бродити в грязі.

Нечай глянув довкола. Побачив, що по правому березі Ікви розтягався далеко й широко, як оком сягнути, козацький табір на рівному, високому березі ріки. Помітив, що положення табору було корисне. Високі шанці, висипані переважно вздвож ріки, обороняли табір від польського війська. Вміло загороджений возами, він творив твердиню, тяжку до здобуття. Коли перевів погляд на другий бік річки, побачив болотнисту долину, що переходила в ряд горбів, на яких голим оком видно було польський табір.

— Та ж це найгірше місце під табор! — кликнув здивований.

— Гіршого й не могли вибрати. При тому зваж, що вони мають майже саму кінноту. Як же тут кінноті розгорнутися в бойову лінію?

— Піхоти не мають?

— Мають німців, що під Осінським. Добрий реґімент, бо це королівська Гвардія. Крім них, хіба челядь і обозні люди.

Нечай похитав головою та приглядався далі.

А Кричевський говорив, показуючи рукою:

— Ця гребля, то для них, ніби та сіль в оці. Коли б вони могли її розкинути, то в їх таборі можна було би рушитися. Тим то вони вже другий день наступають на неї.

— І не могли взяти?

— Три рази вже брали. В двох днях. Але ні разу не могли її втримати, ні не мали часу її розкинути. Ось, бачиш, і тепер ідуть знову. Гляди! Гляди!

Нечай побачив довгу лінію німецької піхоти, що стала підступати рівною лавою в напрямі греблі. Димом устелилася долина після мушкетної пальби. Німці підступали ближче й ближче, аж нараз із козацьких шанців бухнули постріли.

— Сіканцями їх б’ють — зауважив хтось із почту.

Хмельницький вихилився з муру. Брови насунулися йому на очі, в яких грали вогні.

Тим часом стрілянина ставала щораз більше безладною. Крізь хмари димів видно було червоні мундири німців, блиски вистрілів. Нагло великий крик стряс повітрям.

— Дійшли! — кинув крізь зуби Богун.

Хмельницький глянув на Чорноту.

— Пішли Вешняка з чигиринцями на поміч. Гиря також нехай буде готовий!

А там біля греблі йшла тепер жорстока рукопашна боротьба. Дими по вистрілах стали рідшати. Ніхто не мав часу набивати мушкета на ново. Видно було, як дві величезні маси людей змагалися з собою перед греблею, на греблі, на шанцях, при гарматах; видно було, як люди злітали з греблі в річку. Але в короткому часі Нечай помітив, що німці стали хитатися, слабнути, що напір ставав слабший. Людська маса, яка клекотіла й бурхала кипучою хвилею біля греблі, стала пересуватися далі взад. І ось Нечай побачив, як поодинокі люди в червоних мундирах з усіх сил кинулися бігти в напрямі польського табору.

Тим часом чигиринський полк поволі і в порядку, спішений, підсувався до греблі. Прибув у саму пору. Бо, як тільки останні німці відскочили від козацьких шанців, глибокі ряди ворожої кінноти рушили гостро проти виснаженого корсунського полку. Перший вискочив до наступу полк райтарії Заславського під славним старим ветераном-полковником Корицьким і, заки ще встиг добігти до греблі, рушив полк Остророга, а за ним пістряві, незаправлені, але бучні полки посполитого рушення.

Здавалося, що поляки постановили всіх сил ужити, щоб за одним махом здобути не тільки переправу через греблю, але й увесь козацький табір. Щораз більше відділів кінноти виходило з табору й доходило до справи.

— Ось драгунія вийшла — завважив хтось. — Багато її.

— Мабуть Конецпольського.

І заки драгунія розвинулася в бойову лаву, відізвалися нові голоси на гетьманській башті:

— Гусарія йде! Гусарія!

— Це певно Вишневецького.

— Ось знову драгунський полк.

— Кривоносе! — відізвався гетьман, не зводячи очей з поля бою. — Твоя черга! Перейди річку понижче греблі, там, де стоїть твій полк, і заходи їх збоку!

Кривоніс, що його Нечай стрічав у гетьмана, не відповів нічого. Наїжив тільки свого рудого вуса під закарлюченим носом, повернувся круто й, не підносячи низько спущеної шаблі, став збігати кам’яними сходами наділ башти. Не зважав, що дорогоцінна піхва шаблі товклася об кожний камінь.

Поле задимилось знову. Гармати, що ще не були знищені, відізвалися знову і райтарія добігла до окопів. Але в тій самій хвилині нова сальва сповила туманом долину, греблю, шанці та райтарію. Це чигиринський полк зустрів кінноту новою нищівною пальбою. Райтарія задержалася й змішалася. На те надбігли інші кінні полки з польського табору, але тільки збільшили безлад і суматоху між своїми.

— Кіннотою греблі не візьмуть! — обізвався Богун.

На поміч корсунському та чигиринському добіг білоцерківський полк із полковником Гирею. Рясний мушкетний вогонь тепер не вгавав, бо, коли одні стріляли, інші ладували мушкети та самопали. Особливо нищівними показалися гаківниці, яких козаки мали багато та з яких безупинно стріляли сіканцями у густу, збиту товпу кіннотників.

Перші стали залишати поле бою відділи посполитого рушення, проріджені й вистрашені. За ними подалася й райтарія і тепер із замкової башти можна було бачити, яке спустошення зробила гарматня та мушкетна пальба серед польської кінноти. Перед шанцями, на греблі, на полі, лежали цілі високі купи людських і кінських трупів. Найбільше потерпіла райтарія під Корицьким, якого також із трудом вирвали його вояки зі суматохи з перестріленим мушкетною кулею стегном.

На полі появилися відділи Кривоноса, численні, безладні також, але загартовані в довгих боях. Коли ж він сам побачив, що польська кіннота уступила, завернув до табору, не пробуючи вдарити на відкритому місці на ліпше вивінувані польські частини.

День сходив на пересуванні частин. Після того, як польський наступ на греблю заломився, знову стали з обох таборів виїздити охочі, щоб продовжувати герці. Небо затяглося хмарами і дрібний дощ став сікти щораз гостріше. Герці відбувалися мляво і накінець дощ зігнав борців також із поля.

Гетьман та його почот зійшли до просторої світлиці, що була внизу в замку і тут дійшла до них вістка, що корсунський полковник Шангирей, який так успішно і щасливо боронив греблі, помер від ран, заки його ще донесли до табору. Здесяткований, утомлений корсунський полк перейшов до обозу. Його місце зайняв Вешняк із чигиринцями. До гетьмана прибули відпоручники корсунського полку з бажанням, що на місці поляглого Шангирея, за яким жалував цілий полк і все військо, вони хочуть мати полковником Морозенка.

Нечай не знав його, хоча чував про нього багато. Знав тільки, що до часу повстання він був реєстровим полковником. Знайшов Кричевського й запитав:

— Михайле, ти знаєш Морозенка?

— Знаю. Добрий вояк із нього. З нами він від самого початку, від Жовтих Вод.

— Хто він ?

— Його правдиве прізвище: Мрозовицький. Козаки прозвали його Морозенком. Він учився десь у якомусь університеті в Італії, потім був королівським пажем, потім поступив до війська і врешті дістав уряд реєстрового полковника.

— Я чув про нього багато — говорив Нечай. — Слухай, Михайле, чому мене гетьман держить під Межибожем, коли тут буде битва?

— Не думай, що гетьман забув про тебе. Він мусить мати на це свої добрі рації... А ось!.. Уже маєш і відповідь. — Кричевський указав на Лисівця, що йшов у їх напрямі. — Він певно до тебе.

Лисовець підійшов справді до Нечая.

— Гетьман хоче з тобою говорити, Даниле.

— Де він?

— Ходи зо мною.

Минули світлицю, сіни й увійшли до гетьманської канцелярії. Там було також багато люда: приходили посланці, чекали старшини. Виговський говорив із Чорнотою. Коли побачив Нечая, перервав балачку і звернувся до Нечая.

— Гетьман жде на тебе.

Нечай увійшов до малої кімнати, де при столі сидів гетьман. У кімнаті був тільки стіл, стояли два, чи три стільці й незугарне ліжко, вкрите барвистим килимом. Над столом висів на стіні дерев’яний, грубо різьблений хрест із Розп’ятим Христом. Із поруччя стільця звисала гетьманська шабля; на столі були папери, на яких лежала самоцвітна булава. Коло булави стояла чарка, повна чорної рідини, що, паруючи, видавала милий запах.

Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить!

Гетьман указав на стілець і спитав:

— Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли?

— Ні — відповів Нечай.

Гетьман заплескав у долоні на джуру Іванця Брюховецького й доручив йому принести чарку кави для Нечая. Сам говорив далі.

— Оцей дощ, то для нас правдиве Боже благословення. Ти знаєш, як то на Поділлі. Ложка дощу — миска болота. Вся польська сила в кінноті. Головно в тяжкій кінноті, бо посполите рушення не дуже то ліпше от хоча б від Кривоносової черні. Їм річка й так поле підмочила, коли ми греблю висипали, а тепер через оцей дощ — і горби для табору не будуть придатні. Вони радо змінили б табір, але це вже запізно. Вони раді б греблю взяти, як ти бачив сьогодні, і розкинути її, але це не так легко. В нас тут людей чимало, — сам не знаю, скільки, — то ж я за греблю не боюся... І тебе тому сюди не стягнув. Як твій полк?

— Двадцять і дві сотні, крім охочекомонних. Скільки люда, годі докладно сказати, бо щораз нові приходять. Тепер я їх у готові сотні не включаю, тільки творю нові, охочекомонні відділи.

— То добре. А як із піхотою?

— П’ять добрих і добре озброєних сотень, крім окремих повстанських загонів. Зеленський ними завідує.

— Добре. Він добрий вояк. Гармати?

— Двадцять шість. Пороху й куль доволі.

— Ага! Ага!.. Казали мені, що ти подумав про порох. Це дуже добра думка. Я чув, що ти Олешича настановив над порохівнями?

— Так.

— Буде могти робити більше?

— Він тільки що почав. Цей порох, що його прислав, це головно ще з його власних старих складів та зі складів пана Сєнявського. Але вже розпочав і сам. Порох, як порох, не поганий, тільки при цьому роботи багато, бо й охорону мусить мати і при млині, і при транспортах. Приділив я йому п’ятсот люда, з яких половина кіннотників. Але те все мало... Навіть бондарів для роблення бочівок тяжко було зібрати. Але поволі все наладнується. Якщо не зайде щось несподіване, сподіваюся, що ми незабаром не будемо мусіти гризтися порохом. З оловом гірше.

Гетьман перервав йому.

— Олово я дістаю, де можу. Нехай же Олешич робить порох не тільки для твого полку, але для цілого війська. Ми маємо порохівні в Київщині, в Чигиринщині, Білоцерківщині, на Задніпров’ї, але тут ближче, тому було б нам вигідніше.

— І я так думав... Що ж я тепер маю робити, гетьмане?

Хмельницький заклав руки за широкий пояс. Надумувався, попиваючи каву. Накінець глянув на Нечая.

— Під Корсунем ти зайшов полякам зади і вони програли. Чому не повторити це саме тут?

— Думаєш, гетьмане?

— Я на це держав тебе біля Межибожа. Тепер вже пора. Руш полк на Волосівці та Немиринці завтра зранку, а по полудні підсунься під їх табір і зачни обстріл табору з гармат. Я завтра виведу всі полки й почну бій. Вони всі сили стягнуть сюди. Так... З полудня ти зачнеш обстріл табору від Немиринець. Не жалуй ні куль, ні пороху. Скільки — ти казав — маєш гармат?

— Двадцять шість.

— Як хочеш, візьми ще кілька від Чорноти. Ти звідтам табору не візьмеш, але їх серця упадуть, бо будуть почувати себе, наче в сіті. Нажени їм страху!

— Добре. Нажену.

— А як кава? Добра?

— Добра.

— Гей, Іванцю! Де ти?

До кімнати всунувся Брюховецький, як той кіт, тихо й безшелесно.

— Слухай, Іванцю! Полковникові Нечаєві смакує твоя кава. Знайди його джуру — чи не Дрозд він зветься? — гетьман запитливо глянув на Нечая, а коли цей кивнув головою притакуючо: — Так, Дрозд, — дай йому каву для полковника, навчи, як робити, і дай кілька чарочок до кави. Тільки скоро, якщо хочеш мати цілі вуха!

Брюховецький, як це було в нього в звичаю, безшелесно зачинив двері за собою.

Гетьман повів оком у слід за ним.

— Привик я до нього — заговорив. — Незвичайний, уважний, точний, але влесливий, підступний, як єзуїт. Ти знаєш, що я був у єзуїтській колегії?

— Знаю.

— Отож він мені єзуїта нагадує. Хоче піддобритися, підслухати, знати. Аж гидко... Та гаспид із ним.

— Гетьман махнув рукою.

— Ліпший джура, як інші. Ага! Даниле, що ти знаєш про свого брата Івана?

Нечай усміхнувся.

— Либонь ти більше знаєш про нього, гетьмане, ніж я. Адже він був у Криму і я його не бачив уже давно.

— Він знов у Крим поїхав. Помочі нам треба. Чи ти знаєш, що він залицяється до моєї доньки Степаниди й сватає її?

— Ні! — здивувався Нечай. — До мене він нічого не писав. То твоя, гетьмане, Степанида вже так підросла? Малою дівчинкою я її ще бачив. Гарна була дитина.

— Їй пішло вже на сімнадцятий. Добра дитина з неї.

— І що ти, гетьмане?

— Нічого. Повернемося з походу, справимо весілля. А що з тобою, Даниле?

— Що ж, Іван рік старший від мене. Але мені здається, що я його дожену. То вже хіба, як повернемося з походу, справимо два весілля за твоїм дозволом, батьку.

— Ов! — аж сплеснув у руки гетьман. — От таке то! Хто ж вона?

— Олешича донька.

— Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський.

— Так.

— А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить.

— Що?

— Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них.

— Здурів хлоп!

— Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи.

— Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак.

— Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський!

Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний.

Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського.

— Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався.

Виговський здвигнув плечима.

— Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше.

Звертаючись до гетьмана:

— З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра.

— Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь.

Гетьман стиснув його руку.

— Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами!

У наметі Кисіля

Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід.

Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що втратив усе для неї. Казали, що він у змові з Хмельницьким. Казали, що коли він побачив, які сили Польща виставила проти козаків, налякався, що кінець повстання недалеко, тому хотів пактами рятувати Хмельницького. А позавчора ксьондз Цєклінський, домініканець, повторив йому просто в очі те, що казав Вишневецький: що він стоїть у порозумінні з козаками та що він, Кисіль, одержав обітницю від Хмельницького, що цей поможе йому стати польським королем, дасть на те гроші і військо! Тому то він, Кисіль, не хоче, щоб поляки розгромили козаків.

А серед козацтва? Серед козацтва він також зрадник, запроданець, відступник. Хмельницький навіть не хотів укінці говорити з його комісарами, коли довідався з переловленого листа, що він, Кисіль, звертався до Москви з проханням помогти полякам, щоб покінчили з Хмельницьким. Небажаний він ані тут, ані там, зненавиджений і одними і другими.

Коли приїхав накінець до польського табору, — бо куди ж, ради Бога, мав їхати? — то ніхто до нього не вийшов, ніхто слова не промовив. Його власні люди — а мав він дві власні волоські корогви — залишили його, покинули, наче прокаженого.

Воєвода бачив, що його діла стоять погано. Він зайняв становище між двома силами, що були собі ворожі, і намагався загладити безодню, що заіснувала між ними. Тепер став він розуміти, що безодні він не виповнить, що між тими двома силами не може бути порозуміння, миру, згоди. Він зрозумів, що тут ідуть змагання про щось куди більше, ніж про те, хто має мати булаву на Запоріжжі, чи скільки людей у реєстр Польща згодиться вписати. Відкрились йому очі й перед ними ясно виринула чиста, повна, небажана для нього, грізна правда: його власний нарід, якого він кість із кости, кров із крови, хоче жити своїм власним, вільним життям і йти своєю дорогою. А він став проти власного народу, проти його природного змагання до свободи; він опинився на шнурку тих, що ним помітують, як собакою.

— Господи! Господи! — вголос кликнув воєвода, вдивляючись у непевне, блимаюче світло свічок.

Паж увійшов до намету.

— Чи ваша милість кликали мене?

— Ні! Ага, то ти? Чекай, скинь мені чоботи.

— Може я вашій милості дам іншу пару чобіт, а ці висушу й вичищу.

— Добре. Нехай буде й так... Чи там є хто коло шатра?

— Хтось, здається, приїхав.

— Поглянь перше.

Джура вийшов. Воєвода вчув голоси біля намету. За хвилину заслона відхилилася і він почув голос свого джури:

— Пан Забуський, його милість, до вашої милости пана.

— Нехай увійде!

Ввійшов Забуський. Високий. Широкий. Понурий. Темний.

— Чолом тобі б’ю, пане воєводо!

— Чолом вашмосці, пане Забуський!

Забуський, не чекаючи на знак господаря, сів на стілець і сперся на головню шаблі.

— Що ваша милість думає про сьогоднішню нараду?

Кисіль що саме повернувся з цієї ради і ще не вспів зняти чобіт, здригнувся на саму згадку про неї. Там же помітували ним також, ніби він був зрадником, приклонником Хмельницького. Знайомі люди переходили попри нього, немов його не помічували. На його питання ніхто не спішився дати відповідь, його рацій ніхто не хотів слухати.

А Забуський говорив, напів примкнувши повіки, наче скриваючи щось на дні душі, наче шукаючи розради.

— Те, що ваша милість говорив про Константинів — правда. Треба було затаборитися під Константиновом, звабити там Хмельницького, а не пускатися на пилявецькі бездоріжжя. Знає ваша милість, чому Заславський не згодився?

— Чому?

— Бо Константинів, це його власне місто. І всі села довкола. Чи ваша милість знає, що, коли військо переходило туди, він поставив сторожу по всіх своїх фільварках, щоб і снопа ніхто не взяв для коней?

— Скрізь тільки привата! — з ремством і гнівом викрикнув Кисіль, забуваючи, що саме ця привата привела його й Забуського до табору реґіментарів.

— Пам’ятаю: перед тижнем — говорив далі Забуський — прийшли вістки, що коло Тернополя, Сатанова й Гусятина збираються великі партії повстанців. Порішили тоді на нараді вислати кілька полків туди, щоб забезпечити собі зади. Думає ваша милість, що хоч одну сотню вислали? Нікого. От що! Безголов’я тут, а кожний — пан, а кожний — носа дере догори, ніби король. Ех!

І шаблею тріснув із пересердя.

Кисіль, який спочатку з нехіттю слухав слів Забуського, почав проявляти тепер зацікавлення. Ображений у своїй власній гордості, він пустив попри вуха випадок, який зайшов цього дня на нараді. Тепер пригадав собі його і зрозумів огірчення Забуського. На нараді говорили, щоб зараз зранку зрушити полки на греблю і вдарити цілою силою. І от тоді Забуський забрав голос, а що по-польськи говорив погано, перейшов на українську мову. Радив зібрати опішену челядь та пустити її на окопи, бо казав, що кіннотою тієї позиції не здобудуть.

На це піднявся крик між шляхтою, почулося тріскання шабель, посипались погрози. Якийсь товстий та закукурічений шляхтич, чи не з-під Львова, крикнув, що тут, на нараді, козаків не треба. Вони всі на те тут прийшли, щоб козаків бити, а не слухати їхніх рад.

— До плуга, до хліва з вами! — неслися голоси.

— До гною, хлопе, не на раду!

Пригадуючи собі тепер те, воєвода Кисіль дивувався тільки, що Забуський зневагу стерпів і залишився на раді до кінця. Але й на те Забуський, ідучи за своїми думками, дав йому відповідь, незапитаний.

— Кожний — король, чи воєвода! Не тому, що сам щось вартий, а тому, що в нього стільки то і стільки сіл, стільки то підданих, або що має свояків, які щось значать. Те саме, бачу, діється з вашою милістю. Я бачив, що вони роблять і думав собі, що, коли ваша милість може зневаги стерпіти, то й я можу. Може колись прийде час, що...

Забуський перервав, махнув рукою і замовк.

Кисіль, вражений також, не старався говорити. Його заболіло, що навіть такий простюх, степовик, бачив, скільки пониження доводилось йому переживати. Почув, що його нехіть до Забуського росла. Гнівало його й те, що він ставив себе самого на такій рівній площині, як його, воєводу, сенатора, каштеляна, достойника польської корони.

Тим часом Забуський, ідучи далі за ходом своїх думок, став обвинувачувати в дусі воєводу, як головного спричинника того, що він опинився по цьому боці шанців. Давні взаємини з воєводою, ще в часі, коли Хмельницький був на Січі, постійні обітниці, запевнення, що він дістане гетьманську булаву — все те перекотилося крізь думки козака й гіркістю вилилося в його словах:

— Пригадую собі, скільки то разів ваша милість обіцяв мені булаву, пам’ятаю те запевнення, що ваша милість має значення у короля у Варшаві, в соймі, в сенаті. І що з цього вийшло?

— Короля немає.

— Короля немає і ціла ваша Польща валиться. А за нашу службу що нам доводиться діставати? Погорду, зневагу, сором і стид. Це все, чим нам платять.

І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі!

Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського.

— А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони?

Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна.

— Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною?

Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі.

— Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!..

— Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я...

— При вході до намету появився джура воєводи.

— Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського.

— Давай його сюди!

Увійшов поручник драгунів пана Остророга.

— Хто тут пан Забуський?

— Я.

— Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді.

— А хто перший?

— Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського.

— Коли?

— Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу.

— Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу.

— Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака.

Нажени їм страху!

Дощ, що падав цілу ніч, ущух. Небо вияснилося й відрада вступила в шляхетські серця. Зацвіліховський і Забуський на чолі двох драгунських полків і полків посполитого рушення залишили табір пізнім ранком, коли вже від пилявецького замку і від греблі неслась густа канонада. Зацвіліховський прислухався до гарматних громів, об’їжджаючи свій загін. Коли наїхав на Забуського, кинув коротко:

— Сьогодні козаки наступають. Майже всі їхні полки вийшли в поле. Бачили самого Хмельницького між полками.

Їхні коні розійшлися і загін рушив. Виїздили не без нарікань, головно панове з посполитого рушення, що мусять місити болото і їхати взад, тоді, коли інші будуть мати привілей розганяти своєвільні купи батогами. Знаючи настрої шляхти, Зацвіліховський віддав драгунію Забуському, а сам із Симашкевичем та Розвадовським лишився при посполитім рушенні.

Коли переправилися з трудом через болотнисті долини коло Ікви, виїхали на чисте поле і серце в старого Зацвіліховського, також православної віри, стало рости, як побачив свій загін. Обидва драгунські полки складалися зі старих ветеранів, що не одну вже війну бачили й були загартовані в боях, привчені до порядку й послуху, забезпечені доброю зброєю та випочатими кіньми.

Полки посполитого рушення були ще ліпше засоблені, на кращих конях, при ще ліпшій, але різнородній зброї. Одного там неставало: дисципліни. Ні дисципліни, ні ладу там не було. Ізза якоїнебудь дрібної причини приходило до поважних суперечок, криків, полискування голими шаблями.

Але похід відбувався справно та щораз більш охоче.

Так доїхали до невеликого ліска, що був перед Волосівцями, які Зацвіліховський хотів переїхати, не попасаючи.

Нараз із лісу відізвалися мушкетні вистріли.

Зацвіліховський, старий і досвідчений вояк, задержав свій загін і сам із Забуським та іншими офіцерами під'їхав недалеко лісу, не зважаючи на мушкетний вогонь.

— Висипали шанці — зауважив. — Що панове про це думаєте?

— Якась свавільна купа — обізвався Симашкевич, що проводив полком посполитого рушення.

— Переїдемо через їх черева! — крикнув хтось з гурту.

— Васць що думає, пане Забуський?

Забуський заперечив головою.

— Не купа то свавільних, а реґулярна козацька піхота. Це мені, панове, виглядає на засідку.

— Так і мені здається — погодився Зацвіліховський.

— Мосці пане Симашкевич. Візьми одну корогву зі свого полку і пішли туди наліво. Там між горбками багато долин, у яких і ціле військо могло б скритись. А вашмосць, пане Розвадовський, їдь направо в сторону Немиринець і також розглянься по околиці. Далеко не запускатися, панове. Коли це засідка, то вони будуть десь близько. Васць пан, пане Забуський, пробуй дійти до шанців.

Розвадовський із малим відділом поїхав на Немиринці. Люди Симашкевича під резолютним молодим поручником скрутили ліворуч від дороги, щоб перешукати околицю. Забуський з одним полком драгунів, що спішився, підсунувся до ліска, звідкіля знову задимились мушкети.

Тепер, коли підступав ближче, набрав певности, що це одна з добрих козацьких частин загородила їм дорогу, і в думку заходив, відки там така частина могла появитися. Всі роз’їзди, які досі приносили вістки до табору, нічого не говорили про якінебудь козацькі реґулярні частини позаду польського війська.

Коли драгуни підбігли ближче окопів, і мушкетні кулі щораз частіше знаходили собі серед них ціль, він побачив, що ліс був обсаджений більше ніж однією піхотною сотнею і зрозумів, що він із своїми драгунами цих шанців не буде в силі взяти. Дав отже наказ до відвороту. Добре вишколена, до ладу привчена драгунія стала в порядку відступати, забираючи з собою ранених. Але не відійшли вони ще на віддаль одного мушкетного стрілу, як ізліва, з того боку, куди поїхали люди Симашкевича, посипалась безладна стрілянина, почулися крики. З-за горбка, що закривав вид, вискочила розпорошена шляхта, рвучи назад, скільки було сили в конях. Близько за нею появилася густа лава козацької кінноти. Драгуни добігли до коней; добігла і шляхта. Козацька кіннота на горбку рівнялася в лаву, ніби до наступу. На вершку горбка появився новий відділ кінноти, але — замість лучитися з попереднім — рушив чвалом у напрямі на Пилявці.

— Хочуть нам дорогу відтяти — крикнув хтось із шляхти високим, гістеричним голосом, указуючи на глибокий відділ кінноти, що заходив їм зади.

Тим часом появився й відділ Розвадовського, що поїхав був у протилежному напрямку, на Немиринці, женучи щосили наосліп і маючи на своїх карках козаків, які вже наблизились до них, так, що почали рубати тих, хто залишився позаду.

Зацвіліховський дав знак. Заграли трубки до відвороту. Перше кинулося до втечі посполите рушення, забуваючи на батоги, якими то хотіло розганяти козацтво. Голими шаблями підганяли ошалілі зі страху коні.

Зацвіліховський прискочив до Забуського.

— Це Нечай. Коли разом будемо триматися, то зможемо ще перебитися. На Бога! Не розсипатися! Купи триматися!

Але тільки драгунія держалася разом, добуваючи з коней останні сили. Посполите рушення, наче збожеволіле, розсипалося по всьому полі. Хто мав кращого коня, виривався наперед, один переганяв одного. На це добігла козацька кіннота і панічна втеча перетворилася в криваву, безпощадну масакру.

Драгунія держалася разом і також рвала взад, що лише кінь міг вискочити. Розсипана шляхта падала густо під козацькими шаблями, але головні козацькі сили ще не змогли загородити дороги. Через менші відділи драгунія пробивалася самим розгоном своїх коней.

Забуський глянув перед себе і побачив, як один із його драгунів, проколений козацьким списом, злетів із коня, що аж шолом його покотився далеко перед кінські копита. Не зіскакуючи з коня, Забуський похилився всім тілом і в чвалі коня підхопив драгунський шолом із землі, скинув свою шапку, натягнув шолом і знову похилився над кінською гривою. Нараз побачив новий козацький відділ, що вихилився з-за горбка й перетинав драгунії дорогу. Забуський стиснув шаблю і глянув перед себе. Козацька кіннота вже була ось-ось. На її переді спостеріг їздця, на вид якого задрижало його зухвале серце.

— Нечай — крикнуло щось у його нутрі. Заки міг зібрати думки, їх коні зударились і знялися на задні копита. Одночасно рука Забуського, що держала шаблю, стерпла й одеревеніла після першої зустрічі з шаблею Нечая. Шолом закривав йому вид, бо натягнув його на очі, щоб Нечай його не пізнав. При другій зустрічі його шабля відлетіла набік, він почув іще, як свиснула Нечаєва шабля, біль прошив його голову, ніч оповила його і він поваливсь під кінські копита.

На полі козаки добивали останки шляхти та драгунії, яка не встигла проскочити до Пилявець. Найбільше потерпіла шляхта, що розсипалася по полі і стала легкою жертвою козацької пімсти.

Нечай їздив від відділу до відділу, шукаючи за Зацвіліховським. Але замість нього привели його козаки пана Розвадовського, що був притомний, хоча сильно кривавив із кількох тяжких ран на голові.

— Хто вацьпан?

— Розвадовський — ротмістр із посполитого рушення.

— Шкода мені, що вашмосць дістався в такі терміни. Я є Нечай. Хто мав команду над відділом? Вашмосць?

— Ні. Пан Зацвіліховський.

— Де він?

— Якщо не впав, то певно перебився з драгунами.

— Ага! Вашмосць, пане Розвадовський, поїдеш до нашого табору, де мій лікар тобою заопікується.

Нечай видав потрібний приказ і тоді знову звернувся до Розвадовського:

— Поставити варту коло вашмосці, чи згодишся на пароль?

— Годжуся на пароль.

Тим часом сотні стягалися одна за однією. Тільки Байбуза переслідував драгунію по болотнистих долинах майже аж до самого польського табору, вирубуючи безпощадно всіх, що не могли втекти. Нечай звелів частинам підступати ближче до Пилявець та післав по гармати і до Зеленського.

— Гармати підуть уліво. Там їх буде можна підтягти ближче до табору. Не жаліти ні пороху, ні куль. Усі близькі хутори, всі стоги сіна спалити. Чим їх більше спалахне, тим краще. Нехай знають, що їхні тили вже зайняті.

І дими знялися на полях між Немиринцями і Пилявцями та широкою смугою закрили червоне, заходяче сонце. Довго в ніч гриміли гармати. Ген далеко по другому боці польського табору, відзивались інші. Червона заграва стелилася по небу. Накінець гармати почали втихати, але це, замість успокоїти, ще більшу тривогу ввігнало у вистрашену, залякану, збентежену шляхетську товпу.

Пізно вночі повертався Нечай до свого шатра.

Йому назустріч вийшов Климовський.

— То ти, полковнику? Я саме хотів шукати за тобою, бо маю вістку. Знаєш, що Розвадовський сказав? Другим у команді був Забуський.

— Забуський? — аж скрикнув Нечай.

— Так, але то ще не все. Один ранений драгун розповів мені, що ти зустрів Забуського й повалив його.

— Я? — ще більше здивувався Нечай.

— Ти. Він старався боронитися, але коротко.

— Чекай! Чекай, пане Климовський. То хіба там перед долиною, де ми їм дорогу загородини. Там і справді був один, що старався боронитись. Але він... Ага він мав великий драгунський шолом, що закривав йому обличчя. Гей, сторожа!

Прибіг вартовий.

— Пішли по Дика. Нехай бере людей, якесь світло і нехай перешукає поле. Там десь між убитими або пораненими має бути Забуський. Жваво!

Шукали до пізна вночі, але Забуського не було ні між убитими, ні між живими.

На пилявецьких полях

Мряка розкотилася туманом по долині та прилягла до землі. Хоча видно було зорі на небі й далекі вогні розведених ватер, то перед себе не видно було на три кроки, бо все окутала сіра мряка.

Тихо було на долині, що розділяла обидва табори. Тільки з того боку, де таборував брацлавський полк, неслись іржання коней, рик волів або якась далека заблукана пісня.

По другому боці долини, де стояв укріплений подвійним рядом возів польський табір, доносилися гомін, метушня, тупіт розгуканих коней, крики. По боці брацлавського полку горіло безліч вогнищ; зате польський табір стояв майже темний.

— Ех, коби так розвести хоча невеличку ватру. Протрусився й перемерз я увесь — сказав хтось серед мряки притишеним голосом.

— Дав би тобі сотник ватру!

— Невеличку. Ось тут за кущами. Ніхто й не завважив би навіть.

— Хіба на те, щоб тебе самого припекти на ній.

— Думаєш, що сотник зробив би це?

— Коли ні, то віддав би тебе полковникові.

— А він, думаєш, казав би припікати людей? Він?

— Він самого себе припік би, коли б таке зробив. Сказано було: на стійках у долині ні вогню, ні гомону! От і все.

— Коли холодно дуже.

— Не треба було до війська йти. Ще й у брацлавський полк захотів? Шкода, що перини не приніс із собою сюди!

— А ось, скільки там вогнищ у нашому таборі. Навіщо їх стільки?

— Полковник звелів.

— Чому?

— Ти знаєш, що не твоє діло допитуватися, чому. Залиши це нашому полковникові. В нього мудріша голова, ніж у тебе... Щоб ляхи думали, що тут не один полк стоїть, а десять. Ось що! Але цить! Хтось їде.

Від козацького табору далося чути чалапання коней по грузькій долині.

Козаки схопились і той, що був проти розпалювання ватри, крикнув:

— Стій! Хто йде ?

— Свої.

— Клич?

— Брацлав. Гей, то ти, Дужий?

— Я, пане полковнику.

Дужого перевів був Нечай до брацлавської сотні, а Андрійка ще з Межибожа відіслав у Київ.

— Як поляки?

— Не займають. Ніхто не підходить.

— Тихо там, кажеш?

— Ні. Дуже гамірно. Я вже хотів посилати козака, щоб тобі про те, полковнику, донести. Гонять кіньми, чути крики. Ось і тепер...

І справді невпинний гул у ворожому таборі не вгавав.

— Що це може бути? — спитав Нечай інших їздців, прислухаючись до дивного гомону по польському боці. — Що ти кажеш, Красносельський?

— Не знаю. Хіба кінноту виводять, щоб зараз ізранку вдарити.

— Так гонили б по таборі? Та ж це... О-о! Чуєш, що твориться?

Звивають табір — догадувався Байбуза.

— Вночі?

— Втікають?

— Без возів? — хитав головою Нечай. — Щось незвичайне діється. Нічого. До ранку вже недалеко. Побачимо. Ви, хлопці, пильно вважайте і, як щось почуєте, чи побачите, шліть вістку. Дужий! Покажи, де друга стійка. Ходи зо мною.

Поїхали до другої стійки. Ця була ще ближче польського табору і звідтам іще ліпше можна було чути метушню, що була за возами.

Нечай прислухався довший час, міркуючи, далі пошукав очима Зеленського.

— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.

Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.

— Дужий!

— Я тут, полковнику.

— Підеш зо мною.

— Куди скажеш, батьку.

Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.

— Ти куди? — спитав Нечай.

— Із тобою.

— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.

— Перша стійка може вас застерелити.

— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.

На сході стало сіріти. Але в долині ще темно було і тяжко було серед кущів та болота шукати ходу до польського табору. Одначе, як ґрунт став підноситися в гору, мряка помітно рідшала і при ясніючому небі видно стало, як бовваніли здалека навантажені вози.

Йшли поволі й осторожно, очікуючи кожної хвилини стрілів із-за возів, крику стійок, чи наглої зустрічі з польськими вартовими. Але чим дальше Нечай підступав уперед, тим більше росло його здивування.

Вже давно Нечай минув віддаль, де сподівався стійок, і не застав нікого. Вже вози ось-ось перед ним і ніхто не віддав до нього стрілу. Що це значить? Хочуть живцем узяти?

Стиснув шаблю в руці й одним скоком досягнув воза. Ніхто не рушився. Тиша. Ясніло щораз більше. Розвиднювалось. Кинув оком вліво, вправо. Нікого. Вози стояли рядом, але ні живої душі коло них. Глухі. Німі. В таборі було ще чути тупіт коней, але коло возів, чи поблизьких наметів, людей він не побачив. Протиснувся попри віз і вийшов на вільне місце між возами й шатрами. Знову — нікого. Перший намет — великий, на ліво. Метнувся туди. Речі порозкидані, все в неладі, але ні живої душі. Скочив далі в глиб табору. Якийсь самітний їздець, темний, заблуканий, одинокий, наче той, що на Божий суд спізнився, чвалував, як божевільний, не оглядаючись ні вправо, ні вліво. По хвилині знову якась група їздців, може п’ятьох, може шістьох, мигнула в повноті розгону, підганяючи коні, що й так добували останніх сил. Минув другий намет. Те саме. Знайшовся на трохи вільнішому просторі, незайнятім шатрами. Там угледів якийсь темний стовбур, що бовванів на землі. Гармата! Покинута гармата! Глянув ближче: ящик із порохом та кулями біля неї. Ремені для коней поперетинані.

— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?

Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:

— Утікають!

— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.

Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.

Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.

Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.

— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.

— Козаки!

І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.

Нечай був сам у покинутім таборі.

Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.

Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.

— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.

Звертаючись до Кривенка:

— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.

Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.

Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.

В голові не хотіло зміститись.

— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.

— Невже він міг знати? Відки? Як?

— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!

Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?

Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.

— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.

Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.

Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.

Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.

З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.

Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.

Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:

"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.

Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.

Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.

А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.

— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.

— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?

— Бачу.

— Змогла б зробити це твоя піхота?

— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.

— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.

— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.

— Може здадуться?

— Вони?

— Спробувати можна.

— Добре, спробуємо.

Під’їздили щораз ближче. Нечай став у стременах і поглядом перебігав своїх людей. Помітив, що сотні поступали в ладі, також стрійні, справні, здисципліновані, і це наповнило його гордістю.

— Гей, друзі, хто говорить по-німецькому?

— Я можу — заявив Красносельський.

— Приймешся під’їхати до них і порадити їм, щоб здалися?

— Можу — повторив Красносельський.

Відтявши шаблею зелену галузку з придорожної калини, Красносельський устромив шаблю в піхву, підняв галузку собі понад голову й поволі під'їхав до німців на віддаль голосу.

З німецького боку появився офіцер, що пішки протиснувся крізь піхотні ряди і підійшов до сотника.

Говорили коротко. Хоч козаки не розуміли мови, побачили, що з цього нічого не вийде, по поставі німецького офіцера та по заперечних рухах його голови.

Незабаром Красносельський повернувся.

— І що? — спитав Нечай.

— Нічого. Це підполковник Міллєр.

— Що казав?

— Осінський є командант. Його нема там, а Міллєр сам не має права.

— То Осінський утік?

— Видко.

— Що ж цей Міллєр казав?

— Що не здадуться. З Осінським треба говорити.

Старшини засміялися.

— Шукай вітра в полі! — крикнув хтось.

— Усі польські пани повтікали.

— Німці мусять їх рятувати.

— І рятують — відізвався Нечай. — Вони згинуть, але затримають погоню і тамті справляться з утечею.

— Шпаченко, скажи мені, скільки їх є?

— Поверх тисячі — відповів Шпаченко.

— А ти, Зеленський? Як думаєш, скільки їх?

— Тисяча шістсот люда, не враховуючи тих, що в середині чотирикутника.

Гармати, які спізнилися з причини болотнистих доріг, стали саме з'їжджати з горбка.

— Підтягнути їх до самих сотень і з ними разом підступати вперед. Ладувати сіканим оловом.

Німці приготовлялись також. Ліс довженних списів, що їх держав перший ряд піхоти, похилився і вони вбивали задні їх кінці в землю. Обидва передні ряди приклякли і рівний ряд мушкетів розтягнувся від одного кінця до другого. Цілий реґімент піхоти виглядав, як якийсь величезний їжак, що вістрями своїх довгих списів та грізними дулами мушкетів хоче відстрашити скорих собак від себе.

Сотні підступали вперед і так дійшли до засягу мушкетного стрілу. Наладовані сіканцями гармати грізно насторожились на піхотні лави. Льонти запалені. Ждали на знак.

Нечай переїздив від сотні до сотні.

— Скочити зараз, як тільки гармати вистрілять. Не отягатися! Що сили в конях!

Усе було готове. Німці з камінним спокоєм приглядалися до приготувань. Чекали, як ловець чекає на дичину, щоб підійшла ближче під стріл.

Тихо було в повітрі. Сірі хмари нависли низько на небі. Стада ворон зібралися з усіх сторін, наче прочуваючи недалеке багате жерунство.

Нараз блисла Нечаєва шабля.

— Вогню!

Ревнули гармати й закрили все хмарою диму. Сполошені коні рвалися вперед.

— Вперед! Вперед! — неслися гострі прикази старшин і збита маса їздців кинулася скоком з місця. Віддаль була невелика. Зустріла їх нищівна пальба піхоти, але кіннота перла вперед. Щілинами, що їх пробили гармати, ввірвалася в ряди піхоти і верхівці стали рубати шаблями залізні шоломи. Щілини ставали ширші й ширші. Нові сотні, як вихор, вривалися в ті прогалини і могутній чотирикутник заломився, прис і розскочився на десятки поменших, де ще завзято боронилися німці, дорого продаючи своє життя.

Не було вже часу на ладування мушкетів.

Боротьба перейшла на білу зброю, в якій козацька кіннота мала перевагу. Задні стіни чотирикутника заатаковані тепер з обох боків, змішалися. Німці падали густо під козацькими шаблями.

Як кіннота ввірвалася вже до нутра чотирикутника, Нечай відступив із бою та з коня приглядався, як винищували піхоту. З обличчя спливала йому кров. Це мушкетна куля зачепила його в хвилині, коли скакав конем у чотирикутник. Але він, не звертаючи на це уваги, стежив за боєм, що кипів довкруги.

Під’їхав до нього осавул Кривенко.

— Ти ранений, полковнику?

— Здається. Не чую болю. Либонь тільки шкуру здерла куля. Міллєра не знайшли?

— Міллєр упав.

— Шукайте за якимось офіцером. Може тепер здадуться? По що стільки крови проливати?

Але офіцера не знайшли.

Один за одним під’їздили до Нечая сотники, червоні, спочені, задихані, скроплені своєю й ворожою кров’ю, ще з полум’ям бою в очах.

Бій кінчився. Малі групи ще тут і там боронилися. В деяких місцях німці стали кидати зброю й підносити руки. Нечай казав брати в полон усіх, що піддаються й поволі почали підводити бранців.

Козаки почали збирати зброю й вантажити на вози, що густо стояли на дорозі, покинуті поляками в утечі. Поле було встенеле густим трупом і лише тепер Нечай побачив, скільки шкоди наробив перший мушкетний вогонь німецької піхоти. В місцях, де наступала його брацлавська сотня, лежали цілі стоси побитих коней і людей. Небагато ліпше виглядало поле там, де ввірвалися в піхоту сотні тульчинська і немирівська.

Як сумерк заходив, усе було готове.

— Скільки полонених? — спитав Нечай, якому перев’язали вже рану.

— Сто п’ятдесят — відповів Габач.

— Скільки наших упало?

— Вбитих і тяжко ранених коло двох сот.

Нечай похилив голову.

— Шкода хлопців, шкода. Дужі ці німці. На чужій землі впасти і за чужу справу. Скільки їх упало?

— Близько п’ятнадцять соток.

Темніло вже, коли брацлавський полк повертався до табору, залишаючи на пожертя вовкам та крукам єдиних оборонців Речіпосполитої Польської.

А там у далекій Варшаві пан полковник Осінський мав незабаром дістати нову промоцію, признання й похвалу за самопосвяту його реґіменту, за відвагу й успішну оборону польського війська в його втечі.

Тінь Кисіля

Ганна Грузевичева, як її звали: тітка Ганна, була сестрою матері Нечая. Він ледве пам’ятав свою матір, бо вмерла йому, ще коли був малим хлопчиною. Тітка Ганна, яка овдовіла й була бездітна, цілим серцем прив’язалась до синів своєї сестри, Данила й Івана. Матвій був куди старший і був на Січі ще за життя батька. Іван також швидко вилетів із гнізда, вчився в колегії, яку заснував великий київський митрополит Петро Могила, і потім на Січі попав у татарський полон. Кілька років перебував то в Криму, то в Анатолії, навчився турецької і татарської мов і пізнав тамошнє життя. Коли згодом Данило віднайшов його та викупив, на Січі вважали його за знавця Криму й Туреччини і тому в часі повстання гетьман обрав його на постійного резидента в Бахчисараї.

Данило довший час проживав у своєї тітки і вона прив’язалася до нього більше, ніж до Івана. Коли кинув колегію і слідами своїх братів пішов на Січ, закупив для неї хутір та дбав, щоб жила без турботи. Як приїхала Христя з мамою, тітка Ганна прийняла їх із щирим серцем. Христя завоювала її зовсім і не треба було старій жінці казати, чому саме Данило прислав ці жінки на хутір до неї.

Тиждень за тижнем воліклися поволі на хуторі. Скупі вістки доходили сюди з Києва про нове польське військо, про вибір реґіментарів, про відступ князя Вишневецького, про дальші успіхи повстання, аж нарешті київські міщани почали хвилюватися й нетерпеливитися. Йшли щораз грізніші вісті, що Польща вислала величезні війська, щоб покорити козаків, що це військо перейшло з-під Львова на Волинь і злучилося з військами Вишневецького та інших панів і тепер, як та чорна хмара, гряде на Хмельницького.

Вістки урвалися. Дні минали в непевності і тривозі. Церкви виповнялися вірними, нарід молився, надслухував, чекав.

Аж ось одного дня, наче грім, пронеслася чутка про погром польського війська під Пилявцями. І, як той грім, що загримить і потім перекочується відгомоном від краю неба до краю, розливається і стрясає небо й землю, так розносилася ця вістка по цілій країні.

Оповідали собі люди, що розгром був страшний, що все польське військо або полягло, або розсипалося на всі сторони світу, як зів’яле листя, яке осіння буря розкидає по полі; що в руки козаків дісталася нечувана здобич, незліченні багатства, що Польща лежить тепер у крові і в болоті, безборонна, безсильна, безрадна, приголомшена тривогою, смертельно ранена,

На устах усіх появилося знову ім’я Хмельницького, сміливого провідника, безстрашного переможця, Богом даного захисника віри й народу.

Нові вістки приходили тепер, часті, одна за однією, повні хвилюючої радости, що все польське військо перестало існувати, щезло, як щезає сніг під промінням весняного сонця.

Разом із тим щораз частіше почали люди повторювати ім’я Нечая.

І серце в грудях Христі забило радістю, і очі в тітки Ганни світили гордістю: Нечай оточив польське військо; Нечай був перший у польському таборі; ділом Нечая був пилявецький погром.

Над їхали вози з раненими козаками, товпилися на дорогах довженні валки з добиччю.

Казали, що поверх сто тисяч возів, виладуваних усяким добром, дісталося в козацькі руки.

Незабаром і до хутора тітки Ганни з’їхали вози, вщерть виповнені дорогоцінною добиччю і тільки тепер могли Христя і її мама пізнати, що то за багатства були в польському таборі.

Привіз їх Дрозд. Привіз також листа до Христі і привіз вістки. В листі Нечай писав коротко, що сподівається під зиму бути вдома, що війна так, якби закінчилася, і запитувався, чи схоче вона бути його дружиною.

Зате Дроздові язик розв'язався як міх, повен зерна. Дрозд знав, що має перед собою душі, найближчі до Нечая, які раді б знати про нього все.

Довгими годинами слухали вони оповідань про жорстокі бої на Поділлі, про малого Андрійка, що був тепер уже тут, на хуторі, про постій у Межибожі, про брацлавський полк, про всіх сотників та всю полкову старшину, про бої під Пилявцями, про розгромлення загону Зацвіліховського, про дивне зникнення Забуського, про те, як то Нечай вступив у польський табір, маючи при собі тільки Андрійкового батька, про вирубання німецької піхоти. Слухали вони цього, як предивної казки, раз-у-раз перериваючи його оповідання окликами та засипаючи його питаннями.

— А де ж він тепер?

— Із гетьманом.

— Що задумують дальше?

Дрозд, це був старший уже козак, із сивіючим вусом, добрий до шаблі, з яким Нечай щодня вправлявся, щоб мати вложену руку. На Січ він прийшов іще малим хлопчиною та багато походів відбув разом із батьком Нечая, Степаном. Згодом прив'язався до Данила так, що став йому опікуном, приятелем і його правою рукою. Розумом не вибивався, про жадні уряди у війську не дбав. Хотів і дальше опікуватися своїм полковником, яким пишався й величався, наче власним сином. Був глибоко впевнений, що без нього полковник згинув би марно з голоду й холоду.

Питання Христі його заскочило. Не знав, що відповісти.

— То ж війна. Хто знає, що прийде тепер?

— Але польського війська нема вже, правда?

— Правда.

— Так що ж вони задумують?

— Де мені старому, простому козакові те відати? Ні гетьман, ані полковник цього не казали, то ж і не знаю.

— Будуть стояти там коло Пилявець?

— Гетьман наказав ладитися в похід.

— До повороту?

— Казали: до походу на Польщу.

Вістки, які прийшли після приїзду Дрозда, породили це. Гетьман з усім військом рушив на захід по гарячих іще слідах розсипаних і докраю стривожених польських утікачів. Одні казали, що зупиняться у Львові, інші запевняли, що пожене ляхів аж за Вислу, а були й такі, які думали, що аж до Варшави піде і скаже себе за короля обрати.

Минали знову на хуторі тихі й одноманітні дні. Погода псувалася і болото на дорогах покривалося зверху тонкою льодовою шкаралупою.

Одного ранку пані Олешичева прийшла до Христі, як та ще лежала, і сіла на краю ліжка.

— Христе, вставай, поїдемо.

— Куди?

— В Київ.

— Чого?

— Ти знаєш, Христе, що владика Сильвестр моя рідня. Зачула я вчора, що він був у таборі пана Хмельницького під Пилявцями й недавно повернувся назад у Київ. Хотіла б я до нього дістатися.

— Чому, мамо?

— Він — владика. Розумна людина. Знає більше, ніж ми. Він нам багато міг би сказати. Він напевно й твого Данила там зустрічав у гетьмана. Збирайся, поїдемо!

Митрополича палата була бідна й опущена так само, як і цілий Софійський Собор. Пишна колись і пребагата катедра київських владик, гордість і твердиня християнства на сході Европи, стояла тепер напів розвалена, занедбана. Мури зарисувалися, каміння спадало зо склепінь, бо київський митрополит не мав ані гроша, ні дозволу почати будову та направу собору.

Митрополича служба відпровадила пані Олешичеву і Христю до невеликої кімнати.

Кімната була низька, темна й холодна. Вогонь горів у печі. На темних стінах висіли рядами ще темніші образи святих, Бог зна, коли й ким мальовані, видно ще за давніх, добрих часів. Долівка була виложена великими тесаними кам'яними плитами, що подекуди були прикриті старими витертими килимами.

За широким столом сидів митрополит Сильвестер Косів. На вид жінок, що ввійшли в його кімнату, підвівся із стільця та підійшов до них. Був у довгій чорній рясі. На грудях у нього, на товстому золотому ланцюзі висів тяжкий, великий, дуже блискучий золотий хрест.

Підняв хреста і став благословити ним жінок, що приклякли побожно біля його ніг. Потім дав до поцілунку руку, на якій блищав великий перстень із дорогоцінним каменем.

Обидві жінки поцілували перстень і піднялись на ноги.

— Давні, давні часи, коли ми бачились востаннє, Євгеніє — почав митрополит. — А це твоя доня?

— Так, високопреосвященний владико, то наша єдина тепер дитина. Христя.

— Ви ж мали ще й сина. Що з ним?

— Адам. Згинув — відповіла пані Олечишева, підносячи хустину до очей.

— Згинув? Він був із паном краківським, Потоцьким, правда?

— Так, владико.

— Так то. Бог дав, Бог узяв. Нехай буде благословенне ім’я Його! Все за Його рукою. Добре, що чей же природний маєстат Божого помазанця на землі охороняючи, згинув.

— Владико...

Але митрополит не дав їй прийти до слова.

— Такі тепер часи настали, що люди Божого й людського маєстату шанувати не хочуть; що свою безбожну руку підносять на пана свого, якому вірність присягали. І то не тільки люди низької кондиції, не тільки люди посполиті, не тільки низові козаки, хлопи, міщани, але також люди шляхетського стану, сини коронні, потоптавши старожитні свої привілеї і свої вольності. Забувши на свої роди, разом із гультяйством на короля і пана свого руку підносять.

Очі пані Олешичевої зустрілися на мить із великими, повними здивування й жаху, збентеженими очима Христі.

Вона знову хотіла говорити і знову Косів перервав їй.

— Я тепер саме вернувся з козацького табору. По дорозі бачили ми Божі доми розбиті, зруйновані. Бачили ми гроби й могилки, понищені, розкопані, шляхетські двори, якими держалася наша Річпосполита, покинуті, опустілі, знівечені. Ніде ні пана, ні слуги, ні порядку. До чого це все доведе? Хто сміє відмовити послуху королеві, його милості, що є вибранцем і помазанцем Бога самого? Страшні часи настали тепер. Коронні сини від пана відступають! Багато є їх там, у козацькім таборі. Нехай Бог благословить твоєму домові, Євгеніє, що не забув на свій стан і на свої обов’язки, що не пристав до гультяйства та не збезчестив бунтом свого імени, що Бога не забув!.. Зайдіть знову колись до мене, а тепер нехай милосердний Бог має вас у своїй опіці, про що в моїх молитвах просити буду.

Знову дав їм до поцілунку тяжкий золотий хрест, поклав руки на їх головах, зробив знак хреста над ними та вийшов із кімнати.

Митрополича служба вивела їх надвір. Хотіла показувати їм Софійський Собор, але обидві втратили всяку охоту до оглядання й до балачки та швидко покинули собор.

По дорозі, коли їхній віз виїхав уже з київських мурів, коли минули забудування передмістя, Христя перша не здержалася:

— Мамо!

— Що, доню?

— Невже те все правда, що владика казав?

— Христе, не питай. Не знаю... Ой, Боже, Боже, що це все значить?

Повернулися на хутір у глибокім неспокою. Сон їх не брався, життя стало немиле.

Христя часто залишалася в своїй кімнаті, години проводила навколішках перед іконою Божої Матері, прибита, пригноблена, нездібна зібрати думки. Найрадше ще говорила з Андрійком, якому рана загоїлась та який із дивною зручністю навчився послуговуватись однією рукою.

— Він знає, де правда, де неправда — часто-густо думала Христя. — Чому ж мені не знати?

Раз запитала його:

— Андрійку, чи ти думаєш, що це гріх повстати проти короля?

Очі Андрійка посумніли, пригасли. Він глянув на пустий рукав і тихо відповів:

— Не знаю.

Кілька днів після того на хутір тітки Ганни вдруге заїхали вози, знову наладовані добичним добром, із людьми Нечая. Але тепер разом із ними приїхав і Олешич.

Його виробництво пороху показалося дуже корисним для цілої козацької армії. Олешич наладнав млини в багатьох довколишніх місцевостях, де вони вже були й раніш, і розбудував порохівню в Загір`ї. До роботи, охорони й до перевозу пороху мав багато людей. Ця невиводна, гаряча, безупинна праця захоплювала всі думки та була найкращим ліком на його біль після втрати єдиного сина.

З його оповідання дізналася пані Олешичева, що він був доброї думки про вислід козацького повстання та що постійно держав зв'язок із Нечаєм.

Про Нечая розповідав багато. Казав, що гетьман залишив його під Бродами, коли сам посунувся під Львів; що в Нечая був передтим, заки вирушив,у Київ; що до валки возів, які Нечай вислав у Київ, прилучився для вигоди і для безпеки; що Нечай, очікуючи нових гетьманських приказів, стоїть під Бродами, які здобув недавно.

Потім розповів про Загір’я, яке не сходило з думок пані Олешичевої. В часі воєнної хуртовини не потерпіло багато. Загіряни ж і хто тільки здібний був носити зброю, поступили у брацлавський полк. Говорив, що рад би, щоб вони поверталися вже до Загір’я, що там без них пусто й сумно, що говорив про те з Нечаєм, але цей відраджував поворот. Натомість його самого вислав у Київ, щоб приглянувся тамошнім порохівням. Приобіцяв також, що, як тільки похід закінчиться, він буде в Києві.

Пані Олешичева із свого боку розповіла йому про відвідини в митрополита Косова. Слухаючи цього оповідання, Олешич схопився з місця й почав ходити по кімнаті, насупивши брови. Коли закінчила, не втерпів:

— Ось хто в нього бунтар і зрадник!.. Боже, Боже! В такому часі — такий владика! Гей! Коли б так Могила жив! А то одна рука з Кисілем... А питав тебе, де ти живеш і чи тобі чогось не потрібно?

— Нічого більше не сказав, крім того, що я тобі переповіла.

— Бунтарі! Відступники! Коронні сини! — лютував Олешич. — Що Христя на це?

— Дуже прибита дитина. Аж жаль глядіти на неї. Може ти й завважив, як притихла, посумніла...

— Мені здавалося, що вона не така, як звичайно, але я не знав, що сталося.

— Може б ти поговорив із нею. Шкода мені її.

Олешич усе ще ходив по кімнаті, насупившись.

— Добре. Поговорю — обізвався врешті.

— Я їй стільки про владику наговорила, що вона, боюся, справді стала тепер уважати нас усіх за великих грішників. Хотіла до сповіді йти, але боюся також, щоб не попала на ченця, який так само думає, як владика.

Олешич хитнув головою.

— Та ж усе духовенство за нами! Та ж і інші владики за нами! Нечай сам показував мені листа, що його одержав від луцького владики, Пузини. Цей і своє благословення прислав і виявив охоту помогти козацтву, в чому тільки буде могти, і славив наше військо, що за віру та за нарід повстало. Ні. Ні... Це не те... Це щось інше, щось, що зрозуміти тяжко. Це — це... тінь Кисіля, його вплив. Цей такий самий, як і онтой: не наш, не з нами, не для нас!

Ходячи по кімнаті, повторив іще раз:

— Тінь Кисіля! Тінь Кисіля!

Гнівило його також дуже те, що своїми словами заколотив спокій Христі.

Христя змінилася. Цієї зміни годі було не помітити. Споважніла, принишкла, спокірніла, втратила охоту до балачки, не галасувала так з Андрійком, не жартувала з тіткою Ганною.

Рідко коли в розмовах згадувала Загір’я, довгі години проводила в своїй кімнаті на молитві, або ходила до малої церковці, що була недалеко на горбку. Слова митрополита зробили великий заколот у її душі.

Чула, що щось звалилося на неї, наче те старе склепіння Софійського Собору. Тверді кам’яні плити вичувала під своїми ногами. Здавалось їй, що довкруги неї якісь холодні кам’яні мури холодним морозять подувом. Десь там, наче за тими кам’яними мурами, її Данило, що підносить тепер свою безбожну руку на Божого помазанця... Десь там, за тим муром і її батько, що працює, порох меле для бунтівників, ворохібників. А під румовищами оцих кам’яних мурів, під стосом давно викутих каменів і Адам, що згинув. За що?.. За що?...

Душа бунтувалася в неї проти таких думок. Вона старалася цей бунт здавити, вслухана в слова владики. Хто ж може знати краще, що гріх, а що ні? Хто ж може краще відрізнити добро від зла, правду від неправди, вірність від зради, послух від бунту, як не - той родич мами і владика?

Чим більше про це думала, тим менше сумнівів було в душі. Так. Усі вони були на бездоріжжях, на грішній дорозі безправ’я.

Говорила з батьком довго, сердечно. Але батько не зумів розсіяти її сумнівів, не вмів дати відповіді на її питання. Зрада, яким би чином її не закривати й затаювати, є зрада, бунт, як би його не виправдувати, є бунт.

Не знала, що робити. Жила в непевності й неспокою. Серце тягло її до батька, що від’їхав по кількох днях, до мами, яка щодня заглядала їй у вічі, наче шукаючи в їх глибинах відповіді, зміни, усміху. Серце її рвалося до Данила, якого кохала вже від років. Але митрополичі слова давили, як сіре, холодне каміння. Спротивитися? Іти по дорозі, яку владика вказує? Проти своїх? Не з батьком, не з Данилом?

— Покинути їх? Усіх тих, що були дорогі, як власне життя? Світ став немилий, тягар нестерпучий, усі дороги були, здавалося, загороджені.

— Хіба в манастир піду — думала часто бідна Христя, не знаходячи іншої дороги. — Молитись можна за всіх — потішала себе — і я буду завжди з ними в моїх молитвах.

Думка про манастир находила на неї щораз частіше.

Тим часом дні ставали холодні. Дороги замерзли.

Одного ранку, як Христя ще спала, збудив її голос матері:

— Христе! Христе! Глянь! — і показала у вікно.

Мале віконце було майже ціле вкрите знадвору снігом. Насилу вдиралося рожевим промінням сонце до кімнати.

Христя глянула й руками сплеснула.

— Сніг!

— Уставай, дитино! Казала мені пані Ганна, що будуть переганяти коней Нечая, бо застоялись. Може схочеш кудись поїхати?

Очі Христі заясніли на хвилину радістю.

— Білими кіньми? Санками?. Ох, мамо!.. Але нараз знову посумніла, похилила голову, втихла. Це ж були колись коні князя Заславського, воєнна здобич... Бунтар!..

Одначе мати налягала дальше й сама стала помагати їй одягтися.

Коли Христя вийшла надвір, розстелився довкола неї, наче в казці, зачарований образ. Усе було вкрите свіжим, чистим, пухким снігом. Гілляки вгиналися під пребагатим тягарем. На землю кинула зима пишні білі килими. Тихо стояли смереки, не ворушились, наче боялись стрясти з себе нову, дорогоцінну одежу. Голубо всміхалося розрадуване небо, а сліпуче сонце сипало промінні блиски на цей чарівний світ.

Андрійко, у високій козацькій шапці, в півкожушині та у високих чоботях, що були його всіми гордощами, з’явився також, як тільки Христя вийшла з кімнати. Як і давніше не раз бувало, побігли разом у конюшню. Два вусаті, сиві запорізькі діди, яких Нечай залишив на хуторі для догляду, виводили коней на засніжену леваду й пускали їх там, на волі погуляти.

З конюшні Андрійко вивів разом із другим хлопцем два сиві коні, що їх стали запрягати до саней.

Один із козаків, дід Невдаха, підійшов до Христі.

— Куди, панночко? — спитався, всміхаючись, бо вспів уже давніше заприятелювати з Христею.

— У світ за очі, діду — засміялася Христя, сідаючи в сани.

Коні рушили з копита. Пухкий сніг курявою зривався з землі й летів на волосся, на кожухи, на сани. З-під кінських копит вилітали снігові кулі, з яких деякі впадали в сани, на розсміяні обличчя, або перелітали поруч, як заблукані стрільна. Вітер свистів у вухах, янчарки на кінських шиях дзвонили срібними дзвіночками.

Минали хутори, гайки, узлісся, вскочили в ліс, де серед молоднику пишалися снігом приодіті старі сосни. Все мерехтіло, грало промінням, іскрилося на сонці.

Христя забула свою турботу, свій біль. Узяла поводи з рук Невдахи. Десь із-під куща вискочив заєць. Коні рвонулися, перелякані, і понесли. Тільки туман знявся над ними й над санками. Цілі оберемки снігу злітали з похилених гілляк. Сніг сліпив очі. На галяві з’явилося стадо серн. Показалася нова доріжка, ще вужча, і на ній високий, м’який, як пух, біленький сніг. Врізалися в лісову прогалину, де заховали їх засніжені, повні спокою й задуми, чуби дерев.

Христя стягнула поводи. Дзвінки задзвонили голосніше. Глибокі плахти снігу спадали з дерев. Пара бухала з коней. Кров вином грала в жилах.

Нараз Христя поглянула на Андрійка. З його очей злетіла радість, як цей сніг із перетяжених гілляк, що нагло обсунеться й тяжко впаде на землю.

Глянула ще раз.

Його очі зайшли сльозами.

— Що тобі, Андрійку?

— Я не міг би провадити коней.

— Чому? — вже хотіла спитати й не спитала. Глянула на порожній рукав. Стягнула коні ще більше, ще більше і вони стали звільняти.

Випали з лісу назад на дорогу додому. Коні бігли вже рівним, спокійним кроком. Христя дала поводи Андрійкові. Мала рука жадібно вхопила їх. Сльози висохли. На обличчя злинула усмішка.

— Можна скоріше? — спитав.

— Спитай діда.

— Діду, можна?

— Дай їм трохи перепочити. Бачиш, як парують.

Христі ще ніколи так жалко не було Андрійка, як тепер. Адже він не бунтар, не ворохібник. Що це? Чому?

Коли вернулися на хутір, побачили на подвір’ї великі, гарні сани, які челядь затягала до возівні. Також випряжених коней заводили до конюшні.

— О-о! Хтось приїхав — відізвався дід Невдаха.

Христя зіскочила з саней і направилася до ґанку. Але ще не дійшла, як на порозі появилася постать молодої дівчини, що вийшла з хати їй назустріч. Мала на собі боброву шапку, з-під якої на всі боки виривалося буйне, чорне волосся, довгу, лисами підбиту свитку, оперезану широким ремінним поясом і високі червоні сап’янці. На її лиці була усмішка. Великі, чорні очі гляділи приязно, бистро, цікаво.

— Ось і вже є! Як їзда вдалася, Христе?

Сміючись устами й очима, приступила до Христі і витягнула обидві руки.

— Я Степанида Хмельницька, найстарша донька в мого батька. Казали мені в Києві, що ти тут, тому я й заїхала сюди з тіткою Ганною. Мені здається, що нам добре буде познайомитись. Про тебе чула я вже давно. Знаєш, від кого? Згадай. Не згадаєш. Від Івана, брата твого Данила. Ось чому я тут. Іван переказував і просив мене, щоб я тебе побачила. Ти знаєш, що я за нього засватана? Не знаєш? Данило тобі не казав? Правда, правда: Данило далеко, воює та й воює, про свою дівчину не дбає. Але, Христе, я ніколи не думала, що Данило знайде собі дівчину. В нього завжди на думці тільки війна та зброя та коні, а на дівчат у нього ні ока! Тепер я розумію, чому він таки попався... Я сподівалася застати тут кралю, але такої їйбогу — ні! Треба буде мені лякатися за мого Івана!

Христі зразу дуже подобалася гостя.

— Не думаю — засміялася, щоб ти дуже боялася. Де мені до тебе! Дуже, дуже рада тобі, Степанидо. Ні, справді, я не знала, що Іван знайшов собі тебе. Хто ж тобі сказав, що я тут?

— Батько переказував, що ти десь біля Києва. Ну, в Києві и сказали. А знаєш, де я була? У архимандрита Тризни. Він є архимандрит, чи ігумен Києво-Печерського манастиря. Там мені також казали про тебе. Казали, що ти була у владики. Ха-ха-ха! Варто було їздити! Нічого, Христе. Тризна такий самий. Ось що я тобі скажу: Є там люди гарні, благородні. Тобі їх треба бачити і з ними говорити... У мене також свої турботи. Ти знаєш, що таке мачуха? Добре, що не знаєш. Слава Богу, що є ще моя тітка Ганна, а то пішла б із хати зараз же... І коли б не Іван... Говорила я також з отцем ректором Ґізелем. Знайшов мене сам. Він був учителем і Івана і Данила. Він радив мені до тебе їхати. Чув, що ти була у владики, і тому хотів, щоб я тобі переказала, що не всі так думають, як митрополит. Казав тобі сказати, щоб ти серцем була кріпка, віри не тратила ні в Бога, ні в своїх найближчих. Ось що казав тобі сказати. Я боялася, що забуду. Бачиш: не забула.

Христя обняла Степаниду сердешно й повела до кімнати. Довго говорили обидві. Легко й відрадно було Христі з нею, бо Степанида була балакуча, привітна. Христя оповідала їй докладно, що говорив Косів, і як вона почувала себе після цього.

Почувши це Степанида аж підскочила зі стільця й руками сплеснула.

— Я знаю, — кликнула — що буде. Я знаю, що той владика і вас і нас вінчатиме. Побачиш!

Королівський секретар

У старому містечку Жовкві, що на північ від Львова притулилося до високої, лісом покритої гори Гарай, стояв у ряді чепурних мурованих домів заїзний двір старого міщанина Антона Корнія.

Шинк і заїзд орендував жид Аврум і провадив інтерес так добре, що заїзд з’єднав собі славу найліпшого в цілій окрузі.

Долину дому займав шинок, що, крім добірних напитків, славився також доброю кухнею.

На обох горішніх поверхах були гостинні кімнати для переїжджаючих гостей.

За домом було просторе подвір’я, звичайно завантажене возами, колясами, кіньми та службою. Там у прибудівці була також друга їдальня, доступна для слуг, поспільства, дрібніших міщан, що не мали вступу до головної шинкової їдальні.

Одного січневого полудня на жовківський ринок заїхав полк драгунів пана Лянцкоронського, кам’янецького каштеляна, і задержався на короткий постій. Разом із драгунами заїхав у господу Корнія і став там на постій Семен Забуський. Скривавлений, приголомшений, знеможений утратою крови, він усе ж таки зміг вислизнути тієї пам’ятної ночі з поля смерти під Пилявцями та, вертаючись до польського табору, дібратися власним промислом до Львова й до Перемишля. Рана від Нечаєвої шаблі, яку погано лікували, залишила на обличчі козака жахливі зміни. Через те, що рана довго не гоїлася, кусні кости виходили з гноєм, залишаючи глибоку близну, що тяглася від лівого чола вздовж лівого обличчя. Ціле лице стягнулося тепер на лівий бік, ліва долішня повіка була широко відкрита, око було червоне і раз-у-раз наливалося сльозами. Ввесь вираз обличчя став ще більше понурий і грізний.

Але ще гірші зміни зайшли в душі Забуського, яка тепер горіла бажанням помсти та відплати. Як колись його головною метою була влада й булава, як і досі кермувала його діями нічим невгамована честолюбність, так тепер він віддав би був усе, щоб схопити Нечая й насолодитись його муками й смертю.

З незагоєною ще раною він поїхав із-під Перемишля до Варшави, коли довколишні села, містечка та передмістя столиці йшли з димами, запалені загонами Тиші, Криси й Головацького. Зустріли його там з* відкритими раменами, а що більше, з відкритою кишенею.

Канцлер Оссолінський прийняв його, як бажаного гостя. Нововибраний король Ян Казимир, що свій вибір завдячував тільки Хмельницькому, зацікавився також Забуським і взяв його під свою окрему опіку.

Коли раз канцлер Оссолінський звернув увагу королеві, що Забуський кінець-кінцем незначна людина, від якої не можна багато очікувати, король відповів: “Маєш, ваша милосте, когось ліпшого поміж ними?” Але ліпшого не було, насправді не було нікого іншого, тому найліпшим остався Забуський.

Коли козацький гетьман зняв облогу Замостя і на чолі величезної армії вертався в Україну, в Київ, король вислав до нього свого спеціяльного секретаря черкаського підстаршину Смяровського, що мав доручення стежити, підслухувати і шпигувати за кроками й починаннями грізного козацького гетьмана.

Смяровський у свою чергу зв’язався, теж за радою Оссолінського, з Забуським із думкою використати зв’язки, які цей міг би мати, щоб улегшити собі своє делікатне, але трудне й смертельно небезпечне завдання. Зв’язків, як показалося, Забуський не мав, бо там, по козацькому боці, ніхто не хотів його знати, ні про нього чути, але зате подав багато вказівок, які могли показатися цінними для Смяровського.

І ось тепер, коли Забуський повертався з Варшави до коронних військ в Україну, доручено йому заїхати до Жовкви і ждати на Смяровського, який повертався вже з Чигирина.

Після короткого постою драгуни Лянцкоронського під командою полковника Яроша відійшли. Ярош перед від’їздом вступив іще на квартиру Забуського та ще раз, доволі приказовим тоном, пригадав йому, що має тут залишитися й чекати на зустріч із Смяровським.

Але ждати, як показалося, не треба було довго, бо зараз другого дня він прибув до Жовкви і легко відшукав квартиру Забуського.

— Довго васць чекав на мене? — спитався після привітання Смяровський.

— Я тут від учора.

— Так і думав я.

Смяровський, який за час своєї підстаростинської діяльности в Черкасах не раз зустрічав Забуського і перший розкрив у його душі візію золотистої булави, був зручний, гнучкий інтриґант, що вмів пізнавати людей і на їх прикметах та хибах будувати свою власну фортуну.

Був у віці Забуського, майже такого самого росту, але на тім подібність кінчилася. Радше худощавий, носився дуже по-панськи. Пальці вбирав у перстені, ужемчужені спинки спинали його кунтуш, зброя аж горіла від самоцвітів, чуприна завжди старанно підголена, вус навоскований, усмішка не сходила з лиця. Очі в нього були бистрі, хитрі, неспокійні, як у того лиса, що побачив жертву, але вдає, що не помітив її.

— Що ж вашмосць привозиш? — спитався Забуський, блукаючи очима по ринку.

— Я просто з Чигирина.

— Куди вашмосць їхав?

— Через Київ.

— Розповідай, вашмосць.

— Багато розповідати. Як васць знаєш, я поїхав із-під Замостя разом із Хмельницьким. Дорога була довга. Цілих шість тижнів забрало заїхати до Києва. Шляхи були погані і людей була з Хмелем незліченна хмара. Заїхали ми — в Київ. Не імаґінуєш собі васць, як того бунтівника вітали в Києві. Ніби короля якого. Куди там короля! Ввесь Київ плавом вирнув і на вулиці висипався на його привітання. Ввесь народ. Єрусалимський патріярх виїхав по нього аж на волинську дорогу, під саму Білгородку. Київський полк робив параду. Дзвони били з усіх їх схизматицьких церков, аж вуха пухли, ба, не тільки з церков, але, зваж вашмосць, із костелів! Із костелів! Гармати на мурах замку, при Софійськім Соборі, гули, аж стіни тряслися. Кажу васці: мури від гуку тріскали. Студенти вийшли напроти, різні кантати співали, його, того бунтівника, Мойсеєм називали! Так подуріли старі й молоді. Якась нечиста сила дала йому те, що до нього люди горнуться. Митрополит Косів, усе духовенство, ченці з усіх манастирів, усі в найкращих ризах, ждали на нього перед Софійським Собором. Кажу васці: я ще такого не бачив, як довго живу. Люди — дорогі кунтуші здіймали серед зими та кидали на дорогу, куди мав іти! Ніби монарх якийсь! Патріярх прийняв його до причастія, хоча той і не сповідався! Богом даним його називали! Такого ворохібника! Такого ребелізанта! А він те все сприймав, безмірно запишався, згордів. У часі дороги з-під Замостя не раз зо мною говорив і пожартувати любив, але по тім, що сталося, навіть оком не рачив кинути в мій бік. Інший став. Гонори вдарили йому до голови.

Приїхали комісари. Самі великі люди: воєвода Кисіль, князь Четвертинський, двоюрідний Кисіля, новгород-сіверський хорунжий, львівський підкоморій М`ясковський, брацлавський підчашій Зєлінський, — то з ними й говорити не хотів. До Києва їх не впустив. Знаєш, що після смерти пана Тишкевича пан Кисіль дістав київське воєвідство. А той його до його власного міста не впустив! Службу їх усіх розігнав, і тільки по довгих торгах згодився говорити з ними. Післав їх до Переяслава щоб там на нього чекали! Видно, йому Бог mentem perturbavit, тому зрадникові.

— Думаєш, вашмосць, що буде щось із комісії? — спитався Забуський, свій понурий погляд звертаючи на кінці своїх чобіт.

— Нічого не буде, бо нічого не може бути. Хмельницький на жадні обітниці не піде. Васць знає, що він мені сказав? Раз при меду звернувся до мене, а повно полковників було з нами — наче запримітивши мене, бо досі мене немов не бачив: "Так, пане Смяровський, — сказав — не той я вже чоловік, що був тоді, як пан краківський гонив мене по Диких Полях, не той, що був під Львовом і Замостям. Дав мені Бог те, що я захотів, і понад те! Перше я за свою кривду воював, тепер я буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені вся чернь, по Люблин та по Краків. Виб’ю з ляцької неволі наш нарід увесь! Поможе мені вся чернь і я її не відступлю, щоб ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили." Там усі тільки про війну говорять; про комісію й чути не хочуть. Розум згубили! Добре то кажуть, що коли Пан Біг хоче когось покарати, то йому розум відбере. Їм напевно всім розум уже відняло, в гордості й буті вони вже міри не знають.

— Кажеш, вашмосць що тільки про війну говорять?

— Тільки про війну. Деякі полковники вже до війська від’їхали, деякі ще в Києві та в Чигирині. Заметушилися там усі страшенно і тільки шаблею побренькують.

— Хто з полковників іще в Києві? — зачав випитувати Забуський.

— Кричевський у Києві, але це його полк. Бачив я там також Лободу, але той уже до свого Переяслава поїхав, на комісію, заки я лишив Київ. Нечай був у Києві. Він у великій ласці та славі у всіх. Його брат Іван одружився з донькою Хмельницького зараз після Иордану.

— З котрою?

— Найстаршою. Степанидою. Мав і Данило Нечай женитися, але не вийшло.

— Чому? — глухо запитав Забуський, закусуючи зуби, так, що аж кров виступила на збілілих устах.

— Не знаю. Чомусь до шлюбу не дійшло. А дівчина, як із казки! Мало таких на світі! І шляхтянка... Що вона хоче за такого ребелізанта заміж виходити, не можу зрозуміти. Коли б васць бачив її, сам мусів би признати, що кращої зі свічкою не знайти! Але що з тобою, пане Забуський?

А в Забуського згоїна посиніла, на устах появилася кров. Праве око блискотіло живим блиском, а ліве, червоне, повне було сліз. Обома руками тиснув поруччя крісла.

— Нічого — промовив по хвилині. — Близна болить. То кажеш, що до весілля не дійшло?

— До весілля? — здивувався Смяровський. — О! О! до весілля Нечая? Ні. Він також збирався вже у Брацлав. Тепер пане Забуський, ось що: Мені там треба буде їхати знову. Пан канцлер радив мені, щоб я тебе зустрів і з тобою поговорив. Єдність там у них велика. Але золото не раз твердше, як єдність. Коли з самим Хмельницьким не можна договоритись, то може було б можна з його людьми. Що васць на те?

Забуський знову був, наче та темна ніч.

— Я тут маю список полковників та іншої старшини, що разом із ним — продовжував Смяровський, не діждавшись відповіді від Забуського, — і я хотів би знати, як до кожного підійти. Була б велика річ перетягти хоча частину на наш бік.

Смяровський підвівся з місця, витяг із клунка, що його приніс його джура, папери та розклав перед собою на столі.

— Зичайно згори — промовив — Виговський. Що ти знаєш про нього?

— Вашмосць хіба знаєш про нього більше, ніж я. Він високо стріляє. Не думаю, щоб вашмосць міг щось зробити з ним.

— Чому?

— Що йому оферуєш? Староством, ні воєвідством не вдоволиться, бо ж він там канцлер. Шкода заходу.

— Гм. Так думаєш? Що правда, то й мені так здається. Петрашевський?

— Котрий? Той з генеральної канцелярії?

— Мрозовицький, що корсунський полк перебрав?

— Ні. Твердий.

— Гиря?

— Ні.

— Нечай?

— Нечая лиши вашмосць мені.

Смяровський глянув, зацікавлений, на Забуського.

— Я маю з ним давні порахунки. Ще не заплатив.

Смяровський усміхнувся ввічливо.

— Бажаю васці успіху. З ним не зачинати?

— Ні. Але там полковим осавулом Кривенко. Добрий мій друг колись. Із ним вашмосць можеш пробувати.

— Кажеш: Кривенко?

— Лобода? Переяславський? Як він?

— Він теж мій колишній друг, а на смерть хотів мене скарати. Ні. Застарий він уже на те.

— А кропивенський Джеджалій?

— Ні.

— Гладкий?

— Ні.

— Небаба?

— Також ні. — Там щось сталося з тими всіма людьми. Та ж на багатьох із них я покладався і що вийшло? Ніщо інше, тільки Хмельницький мусів їм щось задати. Він на чарах знається.

— Це правда. Багато там при ньому і чарівниць, і ворожбитів, що ворожать і пророкують то з води, то з вогню, то з воску та всякі інші паскудства вигадують

Так переходили полк за полком, полкового старшину за старшиною, і лице Смяровського стало щораз більше протягатись, чоло морщилося, піт осідав на обличчі. Побачив, що завдання, якого він піднявся, ставало не тільки надзвичайно трудне, але й понад міру небезпечне. І мороз побіг поза шкуру спритному королівському секретареві, колишньому черкаському підстарості.

Кінець першої частини.

Примітки

1

Потоцький — гетьман великий коронний, краківський каштелян.

(обратно)

2

У 1644 р. Конецьпольський розгромив татарське військо під Охматовом. Із доручення хана татарами проводив тоді Тугай-бей.

(обратно)

3

proditores - зрадники.

(обратно)

Оглавление

У Мурахві

При Меду

Веди!

Дивний союзник

У таборі на Бучках

У сумерках манастирських мурів

Пан воєвода

На сліді

Універсал

У полоні

Сім тисяч

Перший удар

Невже ми дамо йому загинути

Висока гра

Князь на Лубнях

Що це значить?

Степан Байбуза

Твою шаблю, вашмосте!

Крута Балка

Поламані крила

Далекий спогад

В Гощі

Брацлавський полк

Сердитий гетьман

Чорнокнижник

Світла і тіні над Загір’ям

У Барі

Заграва

Небажаний гість

Під Брищем

Промінь сонця серед темних хмар

У Київ

Очі!

Князь і козак

Андрійко

Характерник

Невдалий похід

У Межибожі

Пилявці

У наметі Кисіля

Нажени їм страху!

На пилявецьких полях

Тінь Кисіля

Королівський секретар Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg