«Робін Гуд»

РОБІН ГУД Переказ старовинних англійських народних балад

З англійської переклав Юрій Юра

Вірші переклав Леонід Солонько

Малював Валентин Якубич

Перекладено за виданням: Robin Hood and His Merry Outlaws. Retold From the Old Ballads by G. Walker McSpadden and Charles Wilson. London.

ВЕСЕЛИЙ, ДОБРИЙ РОБІН ГУД

Неймовірно далека, важка й небезпечна подорож закінчується. Відвідано кілька невідомих планет, зроблено багато надзвичайно важливих відкриттів, пережито безліч то радісних і щасливих, то моторошно страхітливих пригод. Поступово зменшуючи швидкість, зореліт наближається до рідної, теплої Землі. Там — батьківщина, друзі… За кермом космічного корабля сидить високочола людина. Очі її зосереджено дивляться в ілюмінатор, туди, де з найчорнішої чорноти назустріч кораблеві мчить, з кожною миттю збільшуючись, сріблиста кулька Землі. А в голові людини роєм рояться думки — і всі найблагородніші, всі найважливіші, всі такі, що їх негайно треба донести до людства, бо інакше…

Вдруге, вп'яте читаючи-перечитуючи сторінки улюблених науково-фантастичних повістей та романів про міжпланетні польоти, ви неодмінно уявляєте себе найголовнішими учасниками цих подій — талановитими вченими-конструкторами, безстрашними й мудрими капітанами, самовідданими борцями за щастя, розум і велич Людини. Але нікому з вас навіть на думку не спаде взяти на себе роль підступного й хижого негідника, жалюгідного заздрісника, нікчемного боягуза, з чиєї вини чи злого умислу в найвідповідальніший момент виходять з ладу мотори, кінчається кисень, харчі та пальне, гинуть найближчі помічники, найдорожчі друзі…

Згадайте й інші земні свої справи — розваги на шкільному подвір'ї, в піонерському таборі, нескінченні суперечки в гуртках художньої самодіяльності. Як завжди багато охочих бути Чапаєвими, Тимурами, Олегами Кошовими і як завжди важко умовити своїх однолітків бути «ворогами»! Ніхто не хоче проти веління серця перевтілюватися в «біляків», «фашистів» та «зрадників», хоч усі добре знають, що це ж тільки у грі, не насправді і зовсім не надовго.

І справді, друзі, кривдно й боляче навіть у жарт, навіть на сцені грати роль якогось негідника, відчути на собі сповнені ненависті погляди своїх товаришів, бо кому ж невідомо, що людина славна тільки славними своїми ділами, і тільки такими ділами вона може прокласти собі шлях у безсмертя. Цю істину яскраво, переконливо й незаперечно доводить історія всіх віків і народів.

Кожен народ має своїх улюблених героїв. І чи ці герої створені лише багатющою уявою — як-от герої казок, міфів, легенд, — чи вони мали своїх прототипів у житті, — кожен справді народний герой наділений одними й тими ж рисами: мужністю, силою, благородством, ненавистю до гнобителів, любов'ю до знедолених; він не вішає носа ні в якій скруті, він завше бадьорий і життєрадісний, він особистим прикладом веде за собою на подвиги слабкіших духом. Кожен такий герой, за словами О. М. Горького, виростає «з непереборного прагнення людей втілити в життя найкращі свої мрії, сподівання й помисли, створювати чудесні образи поезії і взірці для своєї поведінки в житті. В творчості справді народній, — підкреслює письменник, — естетика — вчення про красу — завжди тісно пов'язана з етикою — вченням про добро».

Отож відірвіться на деякий час від космічних польотів — вашого найближчого майбутнього, — сядьте в уявну машину часу і полиньте так років на вісімсот з гаком назад, темне й похмуре середньовіччя… 1066 рік. Вільгельм Норманський, прозваний Завойовником, висадився з своїм військом на узбережжі Англії і завдав англосаксам поразки в битві при Гастінгсі. Переможці полонили Англію. Землі й замки багатьох англосакських феодалів було конфісковано й передано норманським лицарям та фаворитам короля. Але, як завжди в таких випадках, найбільше потерпів народ — селянство, ремісники. Відтепер на його плечі ліг подвійний гніт — своїх феодалів і жорстоких норманських завойовників. Тисячі «йоменів» — вільних селян, — позбавлених землі, потрапили в кріпацьку залежність до норманських феодалів, у чиїх неприступних замках нерідко можна було також бачити людей із срібними нашийниками, на яких був напис «раб».

Наступники Вільгельма Завойовника провадили ту ж саму політику гноблення і насильства. Волелюбні англосакси кидали свої домівки й тікали в ліси, що вкривали в ті далекі часи більшу частину території Англії.

В цих лісах, як свідчать старовинні англійські народні балади, переховувався й народний месник-герой Робін Гуд.

Хто ж він був? Чим лишив по собі невмирущу славу?

«Багато хто співа про Робіна Гуда, та мало хто знає, де він народився», — мовиться в одній із балад про цього славнозвісного героя.

І справді, в багатьох баладах Робін Гуд за походженням «йомен» — вільний селянин. Так він часто називає себе й сам. Однак є балада, в якій говориться, що батько Робіна був лісником і знаменитим лучником. Інша ж балада доводить: «Не в хоромах та не в світлиці з мальованими стінами — народився Робін Гуд у зеленому лісі серед конвалій». А є й такі перекази, за якими Робін Гуд був сам знатним графом Хантінгдонським, якого скривдили жорстокі вороги. З такими розбіжностями щодо походження Робін Гуда ви зіткнетеся, читаючи й цю книжку, що написана з використанням майже всіх балад про цього народного героя.

Проте для нас не має великого значення, ким був народжений Робін Гуд, важливо те, що історичний прототип цього героя, очевидно-таки, справді існував, а ще важливіше те, чим наділив його від щедрот душі своєї народ.

Геть усі балади малюють Робіна Гуда невтомним ворогом завойовників і грабіжників норманнів, улюбленцем простого люду, захисником бідняків, сиріт і вдів, людиною, близькою кожному, хто потребував його допомоги. Саме такий він пройшов крізь століття і живе й понині в пам'яті англійського народу. Робін Гуд мав свій, присвячений йому день у найкращому місяці — травні, — і цей день святкувався по всій Англії протягом майже чотирьохсот років. Жителі сіл і міст кидали в цей день роботу, йшли в ліс і влаштовували там стрілецькі змагання; народні співаки розповідали перекази про Робіна Гуда, молодь танцювала й співала, розігрувалися сценки з життя звитяжного «доброго Робіна» та його веселих друзів — вільних стрільців. У цей день, за свідченням істориків, церкви й ремісничі майстерні були порожні, і ні святий, ні проповідник не могли взяти гору над улюбленцем народу. Так, єпіскоп Латімер, що жив у XVI ст., з великим обуренням скаржиться: одного разу, об'їжджаючи свою єпархію, він прибув у містечко поблизу Лондона й оголосив, що наступного ранку, в неділю, зробить проповідь у церкві. «Та коли я прийшов до церкви, — говорить він, — то, на превеликий подив, побачив, що вона замкнена я послав за ключем і чекав його на паперті більше години; нарешті до мене підійшов якийсь чоловік і сказав: «Сер, ми сьогодні не можемо слухати вашої проповіді, бо святкуємо день Робіна Гуда. Всі наші парафіяни в лісі, і ви даремно стали б їх чекати». На єпіскопі були святкові ризи, йому довелося скинути їх і, відклавши церковну службу, поїхати ні з чим. «Нічого тут сміятися, друзі мої, — обурюється Латімер, — плакати треба, сумувати треба про те, що виганяють проповідника заради Робіна Гуда, злодія і зрадника».

Єпіскопу було чого гніватися на Робіна Гуда. Ватажок розбійників, завжди такий ввічливий і ґречний, поводився з товстопузими попами досить безцеремонно. З щирим сміхом ви читатимете, як Робін Гуд пригощав у зеленому лісі єпіскопа Герфорда. В баладі «Золота знахідка Робіна Гуда», що не ввійшла до цієї книги, розповідається інший випадок. Якось уранці переодягнений в ченця-жебрака Робін Гуд ішов по дорозі й зустрів двох попів. «Одягнені в чорне з голови до ніг, вони по-молодецькому гарцювали на своїх конях». Робін Гуд зупинив святих отців і попросив у них милостині. Але ті відповіли, що не мають при собі грошей. Тоді безстрашний ватажок стрільців-лісовиків стягнув товстопузих з коней і сказав: «Давайте помолимося богу, щоб бог послав нам грошей». Перелякані попи слухняно впали навколішки і, ламаючи руки та пускаючи святенницькі сльози, почали молитися. А Робін Гуд тим часом наспівував веселу пісеньку й під кінець обшукав попів. І — о чудо! — в їхніх торбах під сідлами він знайшов чимало дзвінкої монети!

Так само, як монахів-зрадників, скнар-абатів, багатіїв-єпіскопів, ненавидів Робін Гуд чиновників, суддів. Ноттінгемський шериф, цей найпідліший гнобитель простих людей, виступає, наприклад, в баладах головним ворогом, над яким ватажок лісовиків постійно збиткується. Водночас Робін Гуд — мужній гонитель всякої неправди, великодушний, щедрий, щирий і незрадливий товариш; він невтомний, дотепний, кмітливий, спритно вислизає з усіх пасток, які його підстерігають на кожному кроці, вміє викрутитися з будь-якої біди і добре помститися підступним ворогам.

Дивним здається тільки одне: до короля, який сам був найбільший феодал у країні, Робін Гуд га його безстрашні друзі ставляться з покірливою шанобливістю. Чому ж це так?

За давніми переказами й баладами, що ввійшли до цієї книги, Робін Гуд виступає сучасником Річарда І. За десять років правління (1189–1199) цей король лише кілька місяців жив у Англії. Решту часу кін провів у хрестовик походах. Один з таких походів закінчився дуже невдало: Річард І на довгі роки потрапив у полон до германського імператора; поки він був відсутній, в країні хазяйнувала розбещена зграя феодалів на чолі з братом короля — принцом Джоном. Раніше трохи приборкані королівською владою, феодали тепер знову розперезалися. Не визнаючи ніяких законів, крім права кулака, вони зганяли селян із землі; челядь їхня грабувала на дорогах купців та ремісників; народ визискували й пригнічували намісники короля — шерифи — та багаті монастирі.

Шукаючи порятунку, народ, який фактично зовсім не знав свого правителя Річарда І, наївно вірив, що, повернувшись до Англії, цей хоробрий король принесе полегшення простому люду, допоможе йому в справедливій боротьбі проти феодалів, шерифів та попів, проти жорстокого принца Джона.

Оцю свою наївну віру, породжену горем, затурканістю, безпросвітною темнотою, прості люди перенесли і на свого улюбленого героя — Робіна Гуда. Та інакше не могло й бути. Свідомість будь-якого фольклорного героя — героя казки, легенди, епосу тощо, а в даному випадку народних балад, — ніколи не може бути вища свідомості його творця, свідомості тих же простих людей. Отож не слід дивуватися, що невгамовний бунтівник Робін Гуд покірливо схиляється перед королем Річардом I і, хоч як йому шкода розлучатися з лісом, виявляє готовність служити «його величності» вірою і правдою. Але й тут впадає в око несхибна правдивість народного генія. Прочитавши книгу, ви побачите, що навіть у баладах, створених кілька сот років тому, народ, по суті, не дуже вірить у всемогутність короля та в його вболівання за долю своїх підданих. Так довго очікуваний Річард І фактично анічогісінько не зробив для тих, чиї інтереси захищав Робін Гуд; не встигши приїхати в Англію, він знову вирушає в хрестовий похід, кинувши народ і країну на поталу принцові Джону. Робіну Гуду і його друзям доводиться знову тікати в ліси, де безстрашний ватажок вільних стрільців знаходить свою смерть. Справедливість не торжествує в баладах, так само як вона не восторжествувала в житті.

Але пам'ять про Робіна Гуда — «безстрашного Робіна», «доброго Робіна», як його називають у баладах, — живе й понині. Робіна Гуда знають і люблять не тільки діти його батьківщини — Англії, але й багатьох інших країн. З сльозами й сміхом вони читають і перечитують оповідання про нього та його веселих друзів, вчаться від них благородного лицарства, любові до бідних і скривджених, ненависті до гнобителів народу.

Ви — діти Країни Рад, діти великої і дружної сім'ї вільних народів, кожен з яких на протязі своєї історії породив безліч героїв, що віддали життя за щастя прийдешніх поколінь. Ви — діти героя-народу, який перший у світі згуртувався навколо партії Леніна, назавжди покінчив з усіма своїми гнобителями — царем, капіталістами, феодалами-поміщиками — і тепер переможно будує комунізм. Ви законно пишаєтеся цим і знаєте, що саме завдяки цьому ви маєте змогу щасливо розважатися й серйозно вчитися, щоб незабаром також стати активними будівниками комунізму. Ви, звичайно, охочіше уявляєте себе героями величного сучасного і ще величнішого майбутнього — творцями небачених машин, дослідниками незвіданих глибин землі, моря й космічних просторів.

Але, читаючи про героїв минулого, ви теж проймаєтесь до них щирою любов'ю і шаною, радієте їхнім перемогам, бажаєте бути поруч них у найбільшій біді. І це добре, бо людині природно бути чутливою до благородства у всіх його проявах, так само як неприродно бути негідником, визискувачем, катом. Це дуже добре, бо приклад справді народних героїв, де б вони не народилися і в який би час не діяли, буде завжди служити інтересам трудящого люду.

Ось чому, певна річ, вам полюбиться і добрий, веселий, хоробрий і незрадливий Робін Гуд — герой старовинних англійських балад.

Л. Солонько

Розділ перший ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Хто щастя зичить бідакам

І волелюбний сам,

Сідайте в коло — розповім

Про Робіна Гуда вам.

Він за найкращих друзів мав

Знедолених усіх,

А багачів на смерть лякав

Його мисливський ріг.

Тринадцять літ Роб славно жив

У лісовій глуші.

Розбійник долею він був

І лицар — у душі.

уло це давно, ще за Генріха II, який після запеклої боротьби з своїми братами зійшов на престол Англії. В ті часи північ країни покривали великі заповідні ліси, в яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай хоч єдиного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф в оточеному мурами місті чи навіть єпіскоп у своєму абатстві.

Найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси — прилягали до двох міст — Шервуда та Бернесдейля. Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік, на ймення Х'ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі. Миловидий, з пружним і дебелим тільцем, Роб, як тільки міцно зіп'явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягувати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі-розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато літ розгулював по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи з своїми друзями.

Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив'язував до них сірі гусячі пера.

Дивлячись, як світиться обличчя сина, коли він слухає розповіді про розгульне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини і мріяла побачити Роба знаменитістю при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому гарні манери, вчила бути правдивим і чесним як перед сановитими лордами, так і перед простими селянами. Та хоч як були приємні хлопчикові материні уроки, проте він почував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав по лісових нетрях, прислухаючись до таємничої мови дерев.

У ті радісні й безтурботні дні у Роба було двоє друзів: Біллі Геймвелл, син батькового брата, який жив у Геймвелл Лоджі біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдина дочка ірафа Хантінгдона.

Замок Хантінгдон добре було видно з одного високого дерева, яких багато в Шервудському лісі, і кожного ясного дня біла хустинка Роба сповіщала з цього дерева Маріан, що він уже чекає на неї. В замок до дівчини Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Поміж людьми ходили чутки, що нібито законний граф Хантінгдона був Х'ю Фітзу, але його землі підступно прибрав собі до рук Фітцволтер, улюбленець короля. Однак ані Роб, ані Маріан аніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків, хоч вона з кожним днем і поглиблювалась. Вони тільки знали, що великий зелений ліс відкритий для них і що цей широкий-преширокий світ напоєний пахощами квітів і сповнений пташиними піснями.

Дні дитячих розваг пролітали швидко й непомітно, та надто скоро над головами Роба та Маріан зібралися грозові хмари.

У Робового батька, крім Фітцволтера, було ще два непримиренних ворога: сухоребрий шериф Ноттінгема і товстопузий єпіскоп Герфорда. Ці три вороги змовились між собою і нашепотіли на вухо королеві таке, що Х'ю Фітзу одразу втратив посаду королівського лісничого. Холодного зимового вечора батька, матір і Роба вигнали без попередження на вулицю, позбавивши будь-яких прав на майно. Шериф арештував лісничого за зраду, про яку бідолашний Х'ю Фітзу не мав навіть гадки, і запроторив його до ноттінгемської в'язниці. Першу ніч Роб з матір'ю також перебували у в'язниці, але вранці їх вигнали геть. Тоді вони звернулись по допомогу до свого єдиного родича, сквайра Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок.

Однак страшне потрясіння і все, що їм довелось пережити тієї зимової ночі, згубно вплинуло на місіс Фітзу. Вона слабувала здоров'ям і тоді, як вони ще жили в лісі. Менш ніж за два місяці матері в Роба не стало. У хлопця від цієї втрати наче обірвалося серце. Та не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на Роба звалилось нове горе: не стало й батька. Цей суворий, незламної волі чоловік помер у в'язниці раніше, ніж його вороги змогли вигадати обвинувачення, за яким його б можна було віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Отже цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг допомогти своєму племінникові, який не знаходив собі місця, весь час про щось напружено думав і ніби шукав щось втрачене. А Роб просто нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за ласкою матері та товариством батька. Кожного разу, коли він брався за тремтливу тятиву лука і, пославши довгу стрілу, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві оживали щасливі дні, яких він уже не міг повернути.

Та якось уранці, коли Роб прийшов до сніданку, дядько, замість привітання, зустрів його такими словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий щиросердий сквайр допив останній ковток пива і гепнув об стіл олов'яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядю Джордж? — з цікавістю запитав юнак.

— Є добра нагода випробувати твій лук і здобути гарненький приз! У Ноттінгемі зараз ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Звісно, така цяцька тобі ні до чого. Але ж хіба це не те, що потрібно володарці твого серця? Га, Робе? Що скажеш, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову гупнув кухлем об стіл. У Роба засвітилися очі.

— За це справді варт позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я з великою радістю поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите спробувати щастя?

— Авжеж! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе писарчука. Та я добре бачу: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на цих змаганнях!

Важкий олов'яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання й почав ладнатися в дорогу. Він не брав з собою ніяких речей, однак потурбувався, щоб у його тисового лука була нова тятива, а в широкому сагайдаку — найпряміші і найдзвінкіші стріли.

За кілька днів ясним погожим ранком Роб вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, він був одягнений від голови до п'ят у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога в світі. Та це був останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на компанію лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шагами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м'ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом.

Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним — ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого і безжально вигнав їхню сім'ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік:

— Слово честі, оте хлоп'я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком та стрілами? Їй-бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання!

Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — отже не вам мене вчити!

Почувши такі слова, лісники знов гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — з гарячковим запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль.

Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин.

— Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись.

— Годі! — вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих!

Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить — і олень-ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу.

Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад.

— Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? — кричав головний лісничий. — Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили!

Хвиля обурення піднеслась у грудях Роберта і він не стримався.

— Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! — вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Налившись кров'ю від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя хлопця, в останній момент лісничий, наступивши на суху гілку, хитнувся: стріла просвистіла у Робіна біля самісінького вуха і лише вирвала кілька волосинок на голові.

Роб затремтів від гніву і рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука!

В повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники стовпились навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна.

Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом.

Поки лісники ще не отямились, він кинувся тікати і біг усе далі й далі в зелену гущавину лісу. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому.

Надвечір, голодний і стомлений, Роб прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком; вона не раз годувала його і поїла, коли він забрідав до неї після своїх лісових прогулянок. Тому і зараз Роб сміливо переступив поріг удовиної хатини.

Стара жінка радо зустріла гостя, швиденько напекла йому коржів, а потім поклала спочити і змусила розповісти усе, що з ним сталося.

— Пекельний вітер гуляє по Шервуду, — сумно похитавши головою, мовила стара. — Багатії зовсім розперезались і грабують бідноту, як тільки захочуть. У мене троє синів, і всіх їх оголосили розбійниками тільки за те, що вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду. Тепер вони ховаються в лісі. Вони ж і казали мені, що разом із ними там переховується ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе зобидити — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — вигукнув Роб. — Слово честі, я приєднаюсь до них!

— Ні, ні, — почала була відмовляти стара жінка, однак, розміркувавши, що іншої ради для хлопця немає, сказала: — Сьогодні ввечері сини навідають мене. Залишайся тут і побалакай з ними, коли тобі треба.

Роб із радістю лишився, а темної ночі вже мав розмову з трьома удовиченками, з трьома відважними молодцями, які відразу припали йому до серця.

Упевнившись, що всі помисли Роба збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де розташована схованка їхньої ватаги. Це місце Роб знав дуже добре.

Наостанку один з удовиченків сказав:

— Але в нас досі немає ватажка, в якого б голова працювала так само добре, як і рука. І ми домовились обрати собі ватажком такого розбійника, в якого стане клепок, щоб пробратися непоміченим у Ноттінгем і завоювати на змаганнях лучників приз.

Роб скочив на ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ніякі лісники, ніякі посіпаки шерифа не стануть мені на перепоні аж до самого яблучка мішені.

Хоч Роб був іще й надто юним, проте тримався він так сміливо, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і в один голос закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, ти станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмізковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову і що про це оголошено на базарному майдані.

Пробиваючись крізь густий натовп до місця змагань, Роб вийшов на широкий базарний майдан. Повітря стрясали закличні звуки сурм, і людські потоки швидко заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати таку відозву шерифа графства Ноттінгем:

— «Молодик, на ім'я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-Холла, убив головного лісничого його величності короля і оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто спіймає вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто пролунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і веселий настрій охопив увесь натовп.

Люди, які поспішали того дня на ярмарок, часто зупинялись купками на вулицях, щоб іще раз перечитати відозву шерифа, розклеєну майже по всіх будинках, та обмінятись думками з приводу смерті головного лісничого.

Та з появою лучників, борців на киях і мандрівних менестрелів з'явилося стільки нових тем для розмов, що про винагороду за голову Роба всі якось умить забули, і тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф підігрівав їхнє завзяття, обіцяючи від себе ще збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер цілком перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них впадав у око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже схожий на ті, які носять монахи. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями і неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.

Пліч-о-пліч з Робом, — бо це, безумовно, був він, — стояв мускулястий смагляволиций парубійко із зеленою повязкою на лівому оці. З нього теж реготалися, але він не звертав на те жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками.

Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл та містечок. Всі нетерпляче чекали початку змагань.

В центральній ложі сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня.

Сусідню з ними ложу займав товстенний єпіскоп Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили серце Роба радісно стрепенутись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і тепер сором'язливо горнулась до свого батька, графа Хантінгдона.

Якщо й раніше Роб поклав собі будь-що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення зміцнилося в сотні разів. Він відчував, як мимоволі напружуються м'язи його рук в чеканні вирішального моменту. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло, і все його тіло пробирав незрозумілий дрож.

Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагань. В ньому могли взяти участь усі бажаючі. Першу ціль буде поставлено за тридцять елів[1]. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться остаточний переможець. Переможець одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника. Він також завойовує право обрати королеву дня.

Знову заграли сурми, і лучники приготувалися стріляти. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся і перешіптувався, тицяючи пальцями на його недоладну постать, закутану в строкате ганчір'я і куций чернечий каптур. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.

Ціль стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців з двадцяти влучили в самісіньке яблучко.

Роб стріляв шостий. Чоловік з зеленою пов'язкою на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам же він пустив свою стрілу з явною недбалістю, проте також влучив у середину, де був кружечок не більший за бичаче око.

Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагання. Знову заспівали сурми, і другу ціль було поставлено уже за сорок елів.

Перші три лучники і цього разу поклали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіптувались, що кожен з них має свого покровителя в особі присутніх тут трьох високоповажних людей.

Четвертий і п'ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку.

— Жебрак! Дивіться, що робить жебрак! — шаленів розпалений натовп. — Знову йому пощастило!

І справді, стріла Роба стриміла набагато ближче до середини, ніж будь-чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки «Одноокий», як охрестив натовп парубійка з перев'язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу можна було побачити в Ноттінгемі не кожного дня.

Решта лучників або розгубилися, бачачи влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один за одним схибили і з похнюпленими головами відійшли назад.

Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — ціль установили на відстані п'ятдесяти елів.

— Слово честі, мій юний друже, ви непогано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під час перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами?

— Ні, — відповів Роб, — але ви також дуже добрий стрілець, і якщо перемога дістанеться мені, то отих індиків ви напевне залишите далеко позаду.

При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких стовпилися їхні поклонники, переважно слуги шерифа, єпіскопа та графа.

Після цього погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо очі їхні зустрілись; проте Маріан квапливо одвернулася.

Одноокий все це відразу помітив.

— Еге, твоя обраниця! — промовив він з посмішкою. — І до того ж достойніша золотої стріли, ніж ота пихата шерифова міс.

Роб швидко глянув на Одноокого, та побачив у його погляді саму тільки щиру прихильність.

— Ваша кмітливість мені дуже подобається, — сказав він.

Лучники знову приготувались до стрільби. Відчувалось, що вони трохи нервуються. Третя ціль виглядала меншою, ніж саме яблучко першої. Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола.

Роб занепокоєно став на лінію стрільби. А непокоїтись було чого. Саме в цей час набігло кілька хмарок, затьмаривши ціль, і повіяв різкий боковий вітерець. На мить юнак звернув свій погляд на ложу, де сиділа темноока дівчина. Серце його радісно тьохнуло. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо усміхнулась! Роб одразу відчув, що вона упізнала його, незважаючи на чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле і вп'ялася в самісіньку середину цілі.

— Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — заволав збуджений натовп, змінивши свої глузування на цілковиту прихильність до Роба. — Ну що, поб'єш його, Одноокий?

Парубійко з зеленою пов'язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Невимушеним граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона із свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знову дикий рев натовпу розітнув напружену тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обідрала пір'я на стрілі Роба. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Він не врахував перемінних подувів вітру, і стрілу занесло трохи вбік. Та, незважаючи на свою поразку, він перший поздоровив Роба з перемогою.

— Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, — сказав він. — А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти ненависному шерифу. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця.

І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався.

Герольд запросив Роба до ложі шерифа, де чекала його винагорода.

— Дивний ти хлопець, — промовив шериф, знервовано кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати?

Маріан підсунулась ближче й уважно дослухалася, чекаючи відповіді.

— Я Роб Мандрівник, мілорде шерифе, — відповів лучник-жебрак.

Маріан відхилилась назад і засміялась.

— Ну от що, Робе Мандрівник, — мовив шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш на службу до мене?

— Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.

Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха.

— Робе Мандрівник, — сказав він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.

При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на це уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов прямо до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.

— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами із свого сагайдака.

— Дякую вам, Робе в каптурі[2], — відповіла дівчина, лукаво звівши брівку і встромивши сяючу стрілу в своє темне волосся.

Натовп голосно закричав:

— Слава нашій королеві! Слава!

Шериф тільки зиркав спідлоба на обірванця лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко попрямував до міської брами.

Того ж самого вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом десь поблизу хруснула гілка. Тієї ж миті всі скочили на ноги і схопилися за зброю.

— Не бійтеся, це — друг, — пролунав з хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів.

Наперед виступило три удовиченки.

— Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Милості просимо в Шервудський ліс, Робе!

Решта лісовиків теж підійшли до Роба і гаряче тисли йому руку, бо всі вони вже знали його історію.

Після цього один з трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив:

— Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка — шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного і сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа у дурні, заволодівши його золотою стрілою. Правду я кажу?

Всі погодилися, і Вілл обернувся до Роба.

— Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він.

Роб засміявся.

— Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа у дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав:

— Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім'ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я.

На цих словах з групи лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника з зеленою пов'язкою на оці; тільки пов'язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима — сміливими й чесними. Він сказав:

— Роб у каптурі — так, здається, назвала вас леді — я можу потвердити ваші слова. Ви уміло збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас.

І добрий Вілл Стютлі розповів друзям усе, що сталось під час змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості.

Те ж саме зробили три молодих удовиченки, а слідом за ними з радісними вигуками й усі інші розбійники, серед яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного ватажка нарекли Робіном Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан.

Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робіну Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Всі урочисто поклялися в тому, що, забираючи гроші та речі в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють зла жінці, — нехай то буде дівчина, молодиця чи удова. Клятву давали під розлогим пишнолистим деревом, при спалахах багрових омахів полум'я, за доброю вечерею і кухлем пива.

Так Робін Гуд став розбійником.

Розділ другий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА

— Тож друзями будьмо! — велет сказав, –

Я, знаєте, хлопець такий:

У бою — не зраджу,

У горі — зараджу,

Недарма я Джон Малий!

— Змінімо ім'я йому, — Стютлі гукнув.

Влаштуймо хрестини нові!

Часу не марнуйте,

Бенкет приготуйте!

Я — батько хрещений! Амінь!

іле літо Робін Гуд та його веселі друзі розгулювали в Шервудському лісі, і слава про їхні діла поширилась на всю країну. Шериф Ноттінгема аж синів із люті, проте ані засідки, ані каральні загони, які він посилав, щоб виловити повстанців, нічого не могли вдіяти. Бідняки спершу боялися людей у зеленому, які за сигналом ріжка Робіна Гуда з'являлися наче з-під землі, але згодом, упевнившись, що вони не чинять їм зла, а тільки грабують гнобителів і допомагають пригнобленим, почали ставитись до них дуже прихильно. Ватага Робіна Гуда розросталась; на кінець літа в ній уже налічувалось близько вісімдесяти безстрашних молодців, які поклялися до смерті залишатися вірними спільній справі. Вороги перестали турбувати розбійників. Але тихе, спокійне життя швидко обридло Робіну Гудові. Його неспокійна натура бажала все нових і нових пригод. І от одного погожого ранку він перекинув через плече сагайдак, взяв лук у руки й сказав:

— Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду погляну, що там нині робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалечку в лісі, щоб вчасно могли почути голос мого ріжка.

І Роб бадьорим кроком подався на узлісся. Там він на мить зупинився. Його струнка, молодеча постать гордо застигла на місці, пасма каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув.

Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо рушив уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка вела через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти стежкою було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що після останніх дощів він перетворився на глибокий і стрімкий потік. Кладка — звичайна деревиняка — лишилася на місці, але перед нею утворилось болітце, і треба було зробити добрячий стрибок, щоб не забруднити ноги.

Та Роба це не могло зупинити. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Одначе не встиг юнак ступити бодай двічі, як раптом помітив, що назустріч йому з того боку суне якийсь незграбний чолов'яга велетенського зросту. Замість палиці в руках велетень тримав молоденький дубок, вирваний з корінням.

Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку перший. Зустрілися вони якраз посередині, і жоден не збирався відступати ні на крок.

— Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватіший, відколи його обрали ватажком.

Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.

— Е, ні, — мовив він зрештою, — раджу тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки тому, хто кращий за мене.

— Ну от і поступайся, — гарячкувато відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто із нас кращий. Геть з дороги, бо так і пожбурю в річку, не подивлюся, що ти такий здоровань!

Велетень навіть оком не змигнув.

— Ха-ха! — добродушно зареготав він. — Оце мені подобається! Тепер я нізащо не відступлюся, хоча б раніше й хотів це зробити. Все своє життя я шукаю кращої за себе людини. То прошу ж, покажи, де вона?!

— Авжеж покажу, не забарюсь! — відповів Роб. — Постій тут трохи, дитятко, я виріжу й собі такого дубчика.

З цими словами він позадкував по колоді, вистрибнув на свій берег, поклав на землю лук та стріли і вирізав товстого дубового дрюка футів шести завдовжки, прямого і без сучків. Але ця палиця була все ж таки на добрий фут коротшою, ніж та, на яку спирався незнайомець. Потім Роб сміливо повернувся на середину кладки.

— Мушу признатися, друже, — сказав він, — що двобій на луках був би для мене легший. Але в Англії є ще й інші мелодії, крім тих, що співає стріла. — Роб змахнув палицею над головою. — Так от, приготуйся слухати мелодію, яку я зіграю на твоїх ребрах. Готуйся! Один, два…

— Три! — гаркнув велетень і блискавично опустив свій важчезний кийок.

Щастя Роб'на, що в нього були пружні та бистрі ноги, бо удар, який пройшов на волосинку від його плеча, міг би повалити бугая. Однак, ухилившися від нього, Роб негайно ударив сам.

Ба-бах!

Ба-бах! — відповів його супротивник.

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Боротьба була запекла й жорстока. Сила змагалася із спритністю, і поєдинок проходив дуже бурхливо. Удари сипалися градом, примушуючи то одного, то другого глухо мимрити або різко скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась усе дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою раз у раз свистіла пудова палиця незнайомого, зате і його блискавичні удари знизу вгору немало дошкуляли супротивникові, так що йому доводилося непереливки. Але кожен твердо стояв на своїх позиціях і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того або іншого.

Велетень страшенно любив паличні бої і тому щасливо усміхався; усміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися.

Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров'ю, а дихання стало важке, як у розлютованого бугая. Він кинувся в навальну атаку, щоб єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар наводить полиск на свої шкури перед відправкою їх на торг.

Велетень аж перекрутився на місці й ледве не впав у воду, проте швидко відновив рівновагу.

— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він і зовсім несподівано відповів не менш сильним ударом.

Цей удар виявився вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив палицю, чекаючи, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той, замість цього, щосили торохнув його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх за всю історію відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.

Холодна й прудка течія швидко привела до пам'яті хлопця; проте він був ще надто приголомшений і, мов сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись добратися до берега.

Дивлячись на безпорадність Роба, його супротивник не міг стримати щирого сміху, проте одразу ж поспішив йому на допомогу.

— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи тепер, де ти зараз? Давай я уже тебе виловлю, рибко!

Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:

— Хапайся! Сподіваюсь, що в пальцях у тебе не так гуде, як у голові?

Робін учепився за палицю, і його витягли на сухе, точнісінько як рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно прочуматись, йому довгенько довелося лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.

— Клянуся всіма святими, ти б'єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Таке враження, що зараз у мене на плечах не голова, а вулик, у якому прокинувся рій.

По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім ураз зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів[3] одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.

— О командире, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою стряслось? На тобі немає сухої нитки!

— Дрібниця, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вважав за потрібне відповісти мені тим же і так погладив мене по голівці, що я сторчака полетів у воду.

— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!

Цупкі, м'язисті руки не дуже делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно збіг на місточок і, сміючись, запитав:

— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?

У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що вражений юнак не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще три чоловіки покотились по землі, і тільки тоді решта лучників прийшли до тями, накинулись гуртом на велетня й потягнули його знов до води. Та велетень не піддавався й запропонував битися з усіма, по троє на його одного.

— Досить! — закричав Робін. — Ти справді достойний противник, і годі нам битися.

— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень. — Тим більше, що перевага зараз на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався і я з радістю почув би твоє ім'я.

— Це можна, — сказав Робін, — мої хлоп'ята і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робіна Гуда, людину, оголошену поза законом.

— Тоді вибачай, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робіна Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але боюсь, що непоштивість мого дрючка тепер завадить нашій дружбі.

— Та що ти! Не говори дурниць! — в свою чергу вигукнув Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, по совісті, це ж я заварив катавасію!

Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки, і з цієї миті почалася міцна їхня дружба на все життя.

— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом схаменувся Робін.

— Від самого дня народження мене всі звали Джоном Малим.

— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джоне Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, мало, але внесок треба зробити великий. Ми просимо віддати для спільної справи свій розум, тіло, серце і, можливо, навіть життя.

— Клянусь, віддаю себе всього! — не замислюючись, вигукнув велетень.

Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:

— Це приблукале дитя таке маленьке і кволе, що старе ім'я ніяк йому не личить. — Він зробив паузу, щоб наповнити ріг водою із струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп'явшись навшпиньки і хлюпаючи воду на велетня, повів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш у ліс і коситимеш нове ім'я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.

На жарт усі відповіли дружнім сміхом.

— Дайте Маленькому Джонові лук та набийте стрілами сагайдак весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляти такий мастак, як вимахувати дубцем?

— Та кроків за сорок зіб'ю ясеневу гіллячку, — відповів велетень.

Після всього з веселим гомоном ватага знову повернулася в ліс до місця своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру, — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні. Розпаливши яскраве багаття, всі посідали в коло, до свіжого м'яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, а праворуч — Маленький Джон. Незважаючи на те, що Робіну сьогодні перепало, він все ж таки з приємністю згадував ранкову пригоду, бо ребра, голова поболять, поболять та й перестануть, а такого новобранця, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.

Розділ третій ЯК РОБІН ГУД СТАВ РІЗНИКОМ І ЯК ВІН НАЙНЯВСЯ НА СЛУЖБУ ДО ШЕРИФА

— А як ся маєш, як живеш?

Роб весело спитав,

Добрячий, бачу, в тебе віз,

Та й кінь не підкачав.

— Навіщо мову цю завів?

Різник йому в одвіт.

Вожу я м'ясо в Ноттінгем

Уже багато літ.

аступного ранку погода зіпсувалась, і ватага Робіна не відходила далеко від своєї затишної печери. А третій день почався тим, що люди шерифа, які весь час нишпорили по лісі, влаштували засідку. В цей день було впольовано жирного самця-оленя, і Вілл Стютлі з групою товаришів вийшов з кущів забрати здобич. Раптом у кінці галяви з'явилося двадцять ноттінгемських стрільців. Тільки-но встигли товариші Вілла припасти до землі, як у них над головами просвистіла ціла злива стріл. Тоді, сховавшись за деревами, вони в свою чергу відповіли таким дружним залпом, що люди шерифа визнали за краще мерщій накивати п'ятами. Двоє з них до того ж одержали небезпечний подарунок межи лопаток.

Коли вони повернулись до міста, шериф страшенно розлютився.

— Як, — задихаючись кричав він, — мої люди бояться вступати у відкритий бій з якимось там Робіном Гудом?! Нехай же він тільки попадеться мені на очі! Отоді ми побачимо, побачимо…

Що сподівався побачити шериф, так і залишилося невідомим. Але бажання його здійснилось дуже скоро, і зараз ви дізнаєтесь, що з цього вийшло.

Через день після сутички з людьми шерифа раптом кудись запропастився Маленький Джон. Один з розбійників сказав, що бачив, як Джон розмовляв на дорозі якимсь жебраком, але куди вони пішли — не знає. Минуло ще два дні. Тривога Робіна зростала. Він не сумнівався у відданості Маленького Джона, але серйозно побоювався, що його могла захопити бродяча зграя лісників.

Нарешті терпець Робіну урвався. Він скочив на рівні ноги, схопив лук та стріли, а до пояса почепив короткий меч.

— Мені треба відлучитися в Ноттінгем, друзі, — гукнув він. — Люб'язний шериф давно вже мріє зустрітися зі мною. Певне, він зможе розповісти про останні новини графства — докінчив Робін, маючи на увазі таємниче зникнення Маленького Джона.

Дехто просився супроводити його, але Робін рішуче відмовив.

— Ні, — сказав він усміхаючись, — шериф мені добрий друг, і немає підстав сумніватись, що ми з ним порозуміємося. Одначе про всяк випадок чекайте мене край лісу навпроти західної брами. Можливо, вам знайдеться робота ще до завтрашнього вечора.

З цими словами Робін подався до дороги, що вела в Ноттінгем. Вийшовши з лісу, він, як і першого разу, трохи затримався, аби уважно оглянути, чи вільний шлях. Раптом з-за повороту дороги долинуло торохтіння й поскрипування воза, а невдовзі з'явився і сам віз, на якому, поверх цілої гори м'яса, сидів огрядний різник і підбадьорливо посвистував на конячину, що ледве спромогалася тягти цей вантаж.

— Доброго ранку, друже, — привітався Робін до різника. — Звідки ти й куди везеш оце м'ясо?

— Доброго ранку, — стримано, але ввічливо відповів той. — Кому яке діло, де я живу? Я — звичайний простий різник і їду в Ноттінгем торгувати м'ясом. Зараз базарний тиждень. Одвезу цю яловичину та баранину, воно, гляди, й забряжчить у кишені, — додав він і голосно засміявся з власного дотепу. — А звідки ти сам?

— Я йомен з Локслі. Люди звуть мене Робіном Гудом.

— Клянусь усіма святими, ти прийшов мене пограбувати! — злякано вигукнув різник. — Мені не раз доводилось чувати, як ти полегшуєш гаманці товстопузих попів та лицарів. А я ж тільки бідний різник, який сподівається виторгувати трохи грошей, аби сплатити податки.

— Заспокойся, добрий чоловіче, і не бійся мене, — мовив у відповідь Робін. — Я не візьму в тебе жодного пенні, бо люблю чесні саксонські обличчя і намагаюсь жити у дружбі з своїми сусідами. Але я хочу купити твій товар за добру ціну. — Він витяг з-за пояса туго набитий гаман і вік далі. — Сьогодні я охоче побуду різником і побазарюю в Ноттінгемі. Ти згоден продати мені своє м'ясо, разом з возом і конячиною, за п'ять марок? Адже така купівля не буде насильством і не завдасть тобі збитку?

— Дай тобі боже здоров'я, добрий Робіне! — радісно вигукнув різник. — Звичайно, згоден!

Він поквапливо зіскочив з воза і передав Робіну віжки в обмін на гаман з грішми.

— Зажди хвилинку, — з усмішкою сказав Робін. — Нам ще треба обмінятися одягом. Забирай мій та мерщій катай додому, щоб королівські лісники не продірявили на тобі цю ненависну їм зелену одежину.

По цій мові Робін натягнув на себе різникову блузу та фартух і, скочивши на воза, весело покотив по дорозі до міста.

Прибувши до Ноттінгєма, він бадьоро привітався з насупленим вартовим, що стояв біля міської брами, і невдовзі вже виїхав на базарний майдан. Робін сміливо спрямовував свою конячину туди, де виднілися рундуки різників. Він навіть уявлення не мав, які зараз ціни на м'ясо, але, удаючи з себе простачка, почав голосно пропонувати свій товар:

— Нумо, дівчатка! Гей, молодички! Є на печеню вівці, телички! М'ясо свіженьке, м'ясо хороше Швидше витрушуйте з фартухів гроші! Кожній на пенні — що коштує три, За поцілунок — даром бери!

Коли люди второпали, який пришелепкуватий цей різник, вони тісно обступили його віз, бо Роб і справді продавав своє м'ясо втричі дешевше, ніж інші. А кільком дівчатам-служницям з грайливими очима так сподобалось його миловидне обличчя, що вони залюбки дозволили різникові поцілувати себе на додачу до товару.

Проте іншим різникам дуже не сподобалась така торгівля, і вони, зібравшись разом, почали перешіптуватись.

— Бач який гультяй, — сказав один, — не інакше як продав батькову землицю і оце вперше виїхав на базар.

— Та він просто злодій, — мовив другий. — Убив різника на дорозі і вкрав його воза з м'ясом.

Робін чув ці розмови, але у відповідь тільки ще веселіше сміявся й голосно наспівував пісню. Дивлячись на нього, люди й собі сміялись і все тісніше обступали його віз. А коли яка-небудь гарненька рожевощока дівчина погоджувалась, щоб Робін поцілував її, натовп аж лягав від реготу.

Тоді решта різників зметикували, що треба діяти хитрістю, і звернулись до Робіна з такими словами:

— Послухай, брате, якщо хочеш торгувати м'ясом разом з нами, ти повинен вступити в нашу гільдію і дотримуватись наших правил торгівлі.

— Сьогодні ми обідаємо в замку шерифа, — сказав інший, — запрошуємо і тебе до нашого гурту.

— Та з вами кожен рад піти, Негідника опріч! Гуляймо, браття-різники, І день, і цілу ніч!

Розпродавши м'ясо, Робін заїхав на постоялий двір і попросив знайомого конюха приглянути за конем та возом, а сам приготувався йти з різниками до замку шерифа.

Тут слід сказати, що в ті дні, коли ярмарок в Ноттінгемі був у самому розпалі, шериф влаштовував звані обіди для членів різних купецьких гільдій, від яких мав неабиякі прибутки за право базарювати у підвладному йому місті. Як тільки Робін Гуд, в супроводі трьох чи чотирьох різників, увійшов до бенкетного залу, одразу ж туди заявився набундючений шериф у пишному вбранні. Він милостиво поздоровкався з присутніми, і гості, яких зібралось досить-таки багато, негайно ж сіли за стіл, що аж тріщав під наїдками та напоями.

Шериф запросив Робіна на чільне місце, по праву руку від себе, бо саме перед цим один з різників прошепотів хазяїнові на вухо:

— Цей придуркуватий хлопець витворяв сьогодні таке, що ми мало животи не понадривали. На одне пенні він давав м'яса більше, ніж ми на три, а кожній дівчині, яка згодна була його поцілувати, накидав іще добрячий шмат.

А інші додали:

— Він зовсім не знає ціни добру, і перший-ліпший спритний чоловік може обдерти його до нитки.

Шериф ладен був навіть з свого рідного брата зідрати останню сорочку, тому він не міг відмовитися від спокуси обдерти молодого марнотратця. До того ж він був радий мати в себе гостя, який обіцяв звеселити компанію за бенкетним столом. Отже, як було уже сказано, шериф посадовив Робіна поруч себе, приділяв йому найбільшу увагу й несамовито реготався з його жартів; хоча, правду кажучи, сміх важко було й стримати, бо Робін сипав такими дотепами та жартами, від яких усі присутні хапалися за животи.

Останній з гостей прийшов єпіскоп Герфорда. Прочитавши передобідню молитву, він сів біля шерифа зліва. Товсте драглисте тіло священика ще більше підкреслило пісну худорлявість господаря дому.

Після молитви, поки слуги заносили в залу дерев'яні таці з м'ясними стравами, Робін підвівся з місця і сказав:

— Ми з вдячністю прослухали молитву мілорда єпіскопа. А тепер, любі друзі, веселіться й пийте, — я не поїду звідси, поки розплачуся, хоч це вже й коштує мені більш як п'ять фунтів. Отже, мілорди й джентльмени, не жалійте вина, пийте на здоров'я.

— Ви тільки послухайте, послухайте, що він меле! — зарепетували різники.

— Ох же й веселун, — мовив шериф, — тільки ж цей бенкет влаштував я сам. Однак у тебе, мабуть, не одна сотня голів худоби і дуже багато землі, якщо ти так легко розкидаєшся грішми.

— О, цього в мене вистачає, — відповів Робін, і в його очах застрибали бісики. — П'ятсот рогатих худобин є в мене та моїх братів, і жодної з них ми досі не змогли продати. Ось чому я став різником. Проте я не розуміюся на торгівлі й радо продав би всю череду, коли б тільки знайшовся покупець.

У шерифа прокинулась його невситима зажерливість. «Якщо цього дурника все 'дно хто-небудь обскубе, — подумав він, — то чому цього не зробити мені?»

— То ти кажеш, п'ятсот голів? — поквапливо перепитав він Робіна.

— Точніше, п'ятсот десять ситих, вгодованих худобин, яких я хоч зараз згоден продати за підхожу ціну. Їй-бо, тому, хто заплатить мені готовими грішми, я віддам усе це добро за двадцять золотих кружечків. Хіба я дорого правлю. панове.

«Чи бачив ще хто такого недоумкуватого різника?» — дивувався шериф: він зовсім забув про свою гідність і в усіх на очах підштовхнув ліктем у бік товстого єпіскопа.

— Послухай мене, хлопче, — видушив він з себе крізь деренчливий сміх, — я завжди готовий допомогти кожному бідакові в моєму графстві. Тож якщо не знайдеш покупця за цю ціну, я сам куплю твою череду.

Така щедрість остаточно покорила Робіна, і він почав вихваляти шерифа до небес, говорячи, що ніколи й нізащо не забуде його добрості.

— Ну годі, облиш, — сказав шериф, — адже це звичайна торговельна угода. Приганяй завтра на базарний майдан свою худобу та бери гроші.

— Ні, ваша світлість, — відказав Робін, — це нелегко буде зробити, бо моя худібка розбрелася по пасовиськах. Але пасовиська недалеко, щонайбільше за милю від Геймвелла. Може, ви самі завітаєте до мене завтра й одберете собі кращих тварин?

— О, з великою охотою, — сказав зажерливий шериф, забувши про всяку обережність, — Переночуй у мене, а вранці поїдемо разом.

Робін замислився, бо зовсім не мав наміру залишатися в домі шерифа на ніч. Він намірився був запропонувати останньому певне місце зустрічі, та зміркував, що це може викликати підозру. Робін уважно подивився на гостей. Бенкет був у самому розпалі, і всі різники не відривались від келихів. Шериф і Робін розмовляли півголосом, а мілорд єпіскоп солодко куняв.

— Згоден, — нарешті промовив Робін.

Як тільки він це сказав, раптом широко розчинилися двері й до бенкетної зали ввійшов слуга, несучи перед собою тацю з келихами, наповненими підігрітим вином. Робін позирнув на нього, і на його обличчі з'явився мимовільний вираз надзвичайного подиву, який він, одначе, тут же поборов. Слуга також помітив Робіна. Він, наче вкопаний, зупинився біля дверей, а потім, удавши, ніби щось забув принести, повернувся і вийшов з зали.

Це був Маленький Джон.

Десятки питань заворушились у голові Робіна, і на жодне з них він не міг знайти відповіді. Що робить Маленький Джон у домі шерифа? Чому він нічого не сказав своїм товаришам? Чи вірний він їм? Чи, може, він зрадник?

Але ці підозри розвіялись так само швидко, як і виникли. Довірливе серце Робіна підказувало йому, що Маленький Джон ніколи не зрадить друзів.

Робін підбадьорився і знов почав сипати дотепними жартами, примушуючи братися за боки й самого шерифа і його вже досить п'яненьких гостей.

— Пісню! — раптом загорлав хтось за столом, і цей крик підхопили всі. Робін скочив на стілець і заспівав:

Зголосилась дівка в свято Різничихою стати, І щораз по тій причині Говорив різник дівчині: — Ой голубко моя люба, Будем жити мило-любо. Я тобі — щодня м'ясця, Ти спечеш мені хлібця.

Гепаючи келихами об стіл, гості приєднались до нього хором:

Он до ласого як звик Ноттінгемський наш різник! Гей, гей, о-ге-гей, Ноттінгемський наш різник!

Поки пісня стрясала стіни бенкетного залу, знову з'явилися слуги й наповнили келихи. Серед слуг був і Маленький Джон. Він підійшов до Робіна і, голосно запитавши, чи не хоче той ще вина, пошепки додав:

— Увечері чекаю на тебе в коморі.

Робін кивнув головою і заспівав ще голосніше. День кінчався. Гості почали прощатися. Гикаючи, вони подовгу розкланювались перед шерифом і зовсім не помічали сонного єпіскопа.

Коли всі розійшлися, шериф наказав одному із слуг провести Робіна в його кімнату, нагадавши, що вони зустрінуться вранці за сніданком.

Робін дотримав слова. Увечері він поговорив з Маленьким Джоном, а другого дня зустрівся з шерифом. Проте Маленький Джон мав стільки пригод, відколи залишив ліс, що йому слід відвести окремий розділ.

Отже повернімось до цієї історії, про яку оповідають старовинні народні балади, і дізнаємось, як Маленький Джон потрапив у слуги до шерифа.

Розділ четвертий ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Тепер послухайте, як Джон

Прислужував шерифу,

А під кінець таке утнув –

Покотишся зо сміху.

астав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і люди юрмами сунули в місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувався найрізноманітніший крам, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобоїв на палицях — змагання ці народ вельми полюбляв дивитися.

Непереможним бійцем на палицях в усій довколишній місцевості вважався тоді якийсь Ерік з Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своїм молодецтвом і пропонуючи першому-ліпшому, хто забажає з ним позмагатись, проломити голову за шилінг. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, проте Ерік швидко впорався з ними і зштовхнув з висоти на землю під загальний регіт та глузливі вигуки глядачів.

Навпроти помосту, де орудував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, з за рослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного вояка торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, викликаної тим, що більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця й різко обернувся до нього.

— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — перестань шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь богородицею, зараз же виб'ю пилюку з твого дрантя!

Здоровань у лахмітті посміхався й далі.

— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене кращих манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.

— Ану виходь! Виходь сюди! — загаласував Ерік, розмахуючи палицею.

— Це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу хвастунцеві ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.

Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоч ніхто вже не бажав ризикувати власною.

Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, сумовито зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав якось так смішно, що натовп вибухнув дружним реготом.

— Постій за честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусюди вигуки.

Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише якусь мить, бо Ерік, бажаючи провчити необережного обідранця і скинути його чимшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і вдав, ніби от-от випустить палицю з рук. Натовп заревів, а Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка таким несподіваним та влучним ударом зліва, якого тому ще ніколи не доводилось скуштувати. Хвалько гепнувся, мов каменюка, на дошки помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався з реготу та криків, бо ніхто досі не бачив, щоб Ерік з Лінкольна ковтав пилюку.

Проте Ерік так само швидко підхопився на ноги, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної для себе нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став значно обережніший.

В цей день незчисленні любителі бою на палицях, що стовпились навколо помосту, побачили найвеселіше із змагань, які будь-коли відбувалися в Ноттінгемі. Обидва бійці показували виняткову майстерність, виключну силу й точність ударів, і жоден не поступався перед своїм супротивником у молодецтві. Ерік знов і знов намагався знайти слабке місце в захисті жебрака, але той влучно відбивав усі його удари. Сам же здоровань не нападав; він лише незрушно стояв на одному місці й задовольнявся тим, що зводив нанівець кожну чергову атаку свого супротивника. Довго, довго їхні палиці бахкали одна об одну, й довкола розлягався тріск, як при великій лісовій пожежі, і весь цей час Ерік намагався бути дуже обережним, бо тепер він знав спритність та сміливість свого супротивника. Але зрештою нерви його не витримали, і він почав сипати лютими, блискавичними ударами, — неначе величезний град застукотів по дахові будинку. Проте й ця атака наразилася на несхибний захист велетня-жебрака.

Та ось невідомий обідранець влучив слушну мить і змінив мелодію бою. Одним невідпорним ударом знизу вгору він вибив палицю в Еріка з рук, так що вона тільки мелькнула в повітрі; тієї ж миті другий удар звалився Ерікові на голову, а третій змахнув його з помосту, наче муху з шибки.

Чемпіон Лінкольна полетів сторч головою і так гепнувся об землю, що з хвилину лежав не підводячись.

— Іди тепер у свій Лінкольн, хвастайся, як ти змагався в Ноттінгемі! — засміявся переможець.

Натовп кричав, тупав ногами і взагалі виробляв таке, що навіть крамарі залишали свої прилавки, і звідусюди до місця події збігалося все більше й більше людей. Перемога дивного жебрака зробила його справжнім героєм дня. Ерік був нестримний хвастун і задира: уже не один в місті постраждав від його палиці та збиткувань. Тому зараз майже кожен пропонував обшарпаному незнайомцеві гроші, їжу й питво, і той собі бенкетував, аж поки сонце звернуло з полудня.

Потім розпочалося змагання на луках, на яке жебрак з'явився з кількома своїми новими друзями. Змагання відбувалось на тій самій арені, де раніше виступав Робін. І знову шериф, лорди та їхні дружини ушанували турнір своєю присутністю, а натовп заповнив геть усі місця.

Коли лучники виступили наперед, підвівся герольд і оголосив умови змагання: кожен зробить по три постріли, а переможця чекає приз — пара молоденьких вгодованих бичків. Серед претендентів на цей приз було з десяток дуже вправних стрільців, між ними й кілька лісників та вояків з охорони шерифа. В самому кінці шеренги бовваніла висока недоладна постать жебрака, який і собі надумав помірятися силою з кращими серед кращих.

Шериф помітив його й голосно запитав:

— А хто отой обірванець?

— Та це ж він нещодавно побив Еріка з Лінкольна, — відповіли йому.

Почалася стрільба. Всі стріляли влучно. Та ось настала черга жебрака.

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів постріляти з будь-ким, хто тут присутній, у ціль, яку я сам поставлю. — І він спокійно поніс на протилежний кінець арени тонку, очищену від кори лозину, яку ввіткнув просто в землю кроків на сто далі встановленої цілі. — Оце й буде ціль, — додав він потому, — ціль, гідна мужчини. Ну, хто спробує влучити в неї?

Наперед виступив один з лісників. Він довго й ретельно націлювався і зрештою серед мертвої напруженої тиші вистрілив. Тієї ж миті натовп загомонів, а потім вибухнув глузливим реготом, бо стріла просвистіла повз прутика й закопалася в землю на кілька кроків далі. Лісник квапливо відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, підвів лук і легко спустив тятиву.

Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.

— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.

Шериф чортихнувся і сказав:

— Кращого лучника я ще ніколи не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Послухай, хлопче, як тебе звати і звідки ти родом?

— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю по світу, шукаючи кращої долі.

— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліфе, і заслуговуєш кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я платитиму тобі двадцять марок на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.

— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.

По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:

— Чуєте, добрі люди, я став на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров'ячко!

Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не бачив Ноттінгем такої популярної людини, яким став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.

Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім'я Рейнольда Грінліфа; отже навряд чи є потреба вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон хитро підморгнув оком і стиха промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».

Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які їв та пив сам шериф, доводячи цим економа до шаленого гніву. Проте не тільки за його стрілецьку майстерність, але й за те, що він блискуче провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.

Та ось настав день бенкету для різників, про який ми дещо вже чули. Бенкетний зал був не в головному будинкові, а тільки сполучався з ним коридором. Всі слуги просто збилися з ніг, готуючись до зустрічі гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже кінчався, бажаючи сам подивитись на шерифових гостей, прихопив тацю з вином і поплентався разом з іншими слугами до зали. Та поки він ніс те вино коридором, мабуть, чимало його вилилось у власну горлянку Джона.

Чи сподівався ж він, заходячи до бенкетної зали, побачити там Робіна Гуда! Можете собі уявити, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лиш домовилися зустрітися віч-на-віч того ж таки вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що він прихистив у себе під дахом двох найголовніших розбійників усієї округи.

Коли бенкет закінчився і почало смеркати, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч засіки, товкся гладкий економ.

— Любий пане економе, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звичний так довго поститись.

Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключа ми, що висіли в нього на поясі.

— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, аж поки заробиш, я не дам тобі ані крихти м'яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися з своїм апетитом.

— Ну, ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило, що здору з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!

По цій мові Маленький Джон відштовхнув економа убік і шарпонув двері. Однак вони виявились міцно замкненими. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.

Це остаточно вивело Маленького Джона з терпіння, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку б легко пролізла будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти Що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його в'язкою ключів, а потім, забувши про власну поважність, пішов витанцьовувати навколо нього, гатячи ключами по голові, від чого в Малого Джона аж у вухах задзвеніло. Маленький Джон рвучко обернувся до економа й відповів йому таким стусаном, що бідолашний товстун так і покотився.

— Лежи там, поки оговтаєшся та зможеш добратись до ліжка, — промовив Маленький Джон. — А я тим часом подбаю про свій обід.

Він безцеремонно виламав двері комори й витяг на світ божий оленячий паштет та холодного печеного фазана, — дуже спокусливі речі для голодної людини. Розклавши зручно страви на полиці, Маленький Джон з апетитом заходився уминати їх, запиваючи кожен кусень вином.

В цей час на кухні поруч порався кухар шерифа — людина винятково хоробра и сильна. Він почув шум та сум'яття біля комори і прибіг поглянути, що там робиться. Маленький Джон сидів на лаві і з насолодою їв, наче за себе кидав, а економ, скулившись, лежав під столом, мов купа ганчір'я.

— Ого! — заревів кухар. — Ти що тут робиш?

— Хіба. тобі повилазило? — коротко одрубав Маленький Джон. — Обідаю. Може, приєднаєшся? Сідай! Вип'єш за здоров'я шерифа його найкращого червоного винця!

— Їй-бо, ти нахаба, яких світ не бачив! — вигукнув кухар. — Живеш у чужому домі та ще й гостей до обіду припрошуєш!

По цьому він несподівано кинувся на Маленького Джона й пошпурив йому в голову цілу купу тарілок. Маленький Джон відповів не менш дошкульним ударом. І тоді розгорівся справжній бій: обидва почали жбурлятися всім, що тільки попадало під руку — тарілками, полумисками, горщиками, сковородами і навіть ложками, аж поки все начиння опинилось на підлозі. Та тут розпалений кухар вихопив з піхов доброго меча, який висів у нього при боці.

— Їй-бо, ти хоробрий хлопець, коли отак рішуче заступив мені дорогу до страви! — вигукнув Маленький Джон. — Тож доведи, що ти справді кращий за мене боєць!

І він також оголив свого меча, схрестивши його з кухаревою зброєю.

Вони билися дуже завзято, то відступаючи, то наступаючи один на одного. В старовинних баладах, які оповідають про цей поєдинок, говориться, що жодному бійцеві навіть на думку не спало порятуватися втечею, бо обидва порішили стояти на смерть. Та минула ціла година жорстокого двобою, а ніхто з них ще не переміг.

— Їй-бо, — вигукнув Маленький Джон, — ти найкращий фехтувальник, якого мені будь-коли доводилось зустрічати! Може, зробимо маленьку перерву, щоб підживитися та випити чарку? А потім знову візьмемось за мечі.

— Згоден! — відповів кухар, який любив попоїсти не менше, ніж позмагатися з достойним супротивником, і вони, відклавши убік мечі, завзято накинулись на страви. Оленячий паштет невдовзі було знищено до крихти, а слідом за ним зник і печений фазан, та так швидко, як він ніколи й не літав за свого життя. Потому супротивники з полегкістю зітхнули, ніжно погладили свої животи і раптом усміхнулись один до одного, мов найщиріші друзі. Та й хіба дивно: адже ситій людині світ завжди видається набагато кращим.

— А тепер, шановний Рейнольде Грінліфе, — промовив кухар, — від нас залежить, як закінчиться цей чудовий двобій.

— Добре сказано, — відповів Маленький Джон. — Тільки спершу я хочу знати, друже, — а віднині ти мені друг, — що нам ще треба довести?

— А те, хто з нас краще орудує мечем, — пояснив кухар. — Слово честі, я гадав, що відразу проткну тебе наскрізь, мов каплуна!

— Я також сподівався граючись обстригти тобі вуха, — відказав Маленький Джон. — Та цю гру не пізно закінчити й іншим разом, а зараз ти потрібен мені й моєму господареві. Ти можеш знайти для свого блискучого клинка кращу службу, ніж у шерифа.

— Кому ж я маю служити? — запитав кухар.

— Мені, — відповів новоспечений різник, заходячи до комори. — Я — Робін Гуд.

Розділ п'ятий ЯК ШЕРИФ УТРАТИВ ТРЬОХ СЛУГ І ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ ЗНОВУ

— Привіт, шерифе! — мовив Роб.

Будь нашим гостем нині.

Лиш пам'ятай: твоє життя

Висить на волосині

Та щоб сьогодні догодить

Малесенькому Джону,

Життя даруємо тобі

Ми, пасинки закону.

ухар з несподіванки застиг, роззявивши рота. Сам Робін Гуд, і де — в шерифовім домі!

— Оце так смільчак! — нарешті видушив він із себе. — Я багато чув про твою хоробрість, але такого, їй-право, не чекав. Хто ж тоді оцей довготелесий рубака? Люди звуть мене Маленьким Джоном, друже. Ну от що, Маленький Джоне чи Рейнольде Грінліфе, слухай, що скаже син мірошника Мач: клянуся честю, ти мені дуже сподобався. І ти також, безстрашний Робіне Гуде. Якщо ви мене приймете, я піду до вас з дорогою душею. Мені вже давно кортіло вирватись на волю.

— Оце говорить справжній мужчина! — відказав Робін, потискуючи кухареві руку. — Проте я зараз мушу повернутися в ліжко, бо, чого доброго, сонна варта наскочить на мене, і тоді почнеться колотнеча. Щастя ваше, що сьогодні в цьому домі вино лилося надто щедро, інакше шум вашої битви привів би сюди й інших свідків, окрім Робіна Гуда. Отже, якщо ви накиваєте звідси цієї ж ночі, завтра я приєднаюсь до вас у гостинному зеленому лісі.

— Стривай, отамане! — вигукнув кухар. — Тобі не можна залишатись тут на ніч! Це все одно, що самому лізти в петлю. Ходімо разом з нами. Шериф виставив посилену охорону біля всіх міських брам, і вона стоятиме цілий тиждень, аж поки закінчиться ярмарок. Але біля західної брами у мене є знайомий вартовий, і там ми спокійно пройдемо. Завтра ж тебе затримають.

— Не бійся, не затримають, — засміявся Робін, — я пройду через браму не з меншим почтом, ніж сам шериф. А ти, Маленький Джоне, і ти, славний мірошниченко Мачу, не баріться, — мерщій катайте звідси. На узліссі вас зустрінуть мої хлоп'ята. Перекажіть їм, щоб вони забили на обід пару гарненьких оленів; до нас прибудуть шляхетні гості, з якими ми трохи розважимось.

І Робін зник так само раптово, як і з'явився.

— Друже, — звернувся потому Маленький Джон до кухаря, — я гадаю, що час уже прощатися з шерифовою господою. Але шкода буде піти звідси, не прихопивши на згадку про шерифа оці срібні тарелі, які, до речі, можуть прикрасити і наш бенкетний стіл.

— Мудрі твої слова, — відказав на це кухар.

Вони взяли великий лантух, підсміюючись, наповнили його срібним посудом з верхніх полиць, так щоб відсутність його не відразу впадала в очі, а потім разом витягли лантух з будинку, пронесли з міста і приволочили в надійний захисток Шервудського лісу.

Наступного дня в будинку шерифа слуги заворушилися пізно. Економ ледве прочумався від важкого сну. В голові йому так гуло та крутилось, що він не міг би поклястися, чи мав коли-небудь шериф взагалі більше однієї срібної тарелі. Тому пропажі в той час ніхто не помітив.

Робін Гуд зустрівся з шерифом за сніданком. Хазяїн одразу завів мову про те, що йому ні на мить не давало спокою, — про купівлю великої череди худоби, яка буцімто паслася поблизу Геймвелла. І було ясно, що йому цілісіньку ніч снилась та худоба, придбана за мізерну ціну. А Робін знов прикинувся таким простачком, що шериф облишив усякі хитрощі і прямо заявив про свою готовність хоч зараз же їхати дивитись на худобу.

І ось Робін умостився в невеличкий візок різника, за крупом сухореброї шкапини, а шериф сів верхи на доброго коня. Так вони й виїхали з Ноттінгема крізь широко розчинену браму і спрямували своїх коней по горбатій дорозі крізь Шервудський ліс. І що щільніше обступали їх віковічні дерева, то бадьоріше насвистував Робін, то грайливіших мотивів добирав він.

— Чому тобі так весело, хлопче? — запитав шериф, бо правду кажучи, його особисто лісова тиша гнітила.

— Я насвистую, щоб було не так страшно, — відповів Робін.

— А чого тобі боятись, коли поруч тебе їде сам шериф Ноттінгема? — пихато сказав шериф.

Робін почухав потилицю.

— Та люди гомонять, нібито Робін Гуд і його хлопці мають шерифа ні за що, — промовив він.

— Тьху! — злісно сплюнув шериф. — Хай вони тільки попадуть мені до рук, живими не вирвуться! — І він сердито стиснув кулаки.

— Але я зустрів Робіна Гуда саме на оцій дорозі, коли їхав до міста, — сказав Робін Гуд.

Шериф здригнувся, бо під копитом його коня саме хруснула суха гілка, й лякливо озирнувся довкола.

— То ти його бачив? — запитав він.

— Авжеж! Він хотів забрати оцього воза й конячину, щоб поїхати в Ноттінгем. Він сказав, що прикинеться різником. Але дивіться!

В цей час вони під'їхали до повороту дороги, за яким спокійно паслося стадо королівських оленів. Робін показав на нього пальцем і додав:

— Оце і є моя череда, любий шерифе! Подобається? Правда, на таку випещену худібку приємно дивитись?

У шерифа випав з рук повід.

— Послухай, хлопче, — сказав він, — я б охоче подався з цього лісу, бо мені не до вподоби така худоба й такі обличчя, як у тебе. Отже, хоч хто ти є, їдь своєю дорогою, а я поїду своєю.

— Е, ні, — засміявся Робін Гуд, хапаючи за вуздечку шерифового коня. — Я надто багато доклав зусиль, щоб завести з вами дружбу, і не можу так легко від неї відмовитись. Крім того, я хочу, щоб ви познайомилися з моїми друзями й пообідали разом зі мною, бо ви ж так гостинно зустріли мене в своєму домі.

По цій мові Робін приклав свій ріжок до вуст і тричі дзвінко просурмив. Оленяче стадо сполохано зірвалося з місця і поскакало в хащі. Та перш ніж остання тварина зникла з їхніх очей, з усіх боків почувся тупіт ніг та шелест гілля, і з-за кущів та дерев вискочило чоловік сорок одягнутих у зелене людей з міцними луками в руках і короткими мечами при боці. Вони підбігли до Робіна Гуда і з повагою поскидали перед ним капелюхи. Шериф від подиву не міг поворухнути губами і наче закляк на своєму коні.

— Ласкаво просимо у наш зелений ліс! — сказав один з Робінових друзів, з глузливим поклоном стаючи перед шерифом на коліно.

Шериф вирячив очі. Перед ним був Маленький Джон!

— Прокляття тобі, Рейнольде Грінліфе, — вигукнув він, — ти зрадив мене!

— Клянусь, хазяїне, у цьому винні ви самі. Мені відмовили в обіді, коли я жив у вашому домі. Але для вас ми влаштуємо такий бенкет, що він вам напевне сподобається.

— Добре сказано, Маленький Джоне! — голосно похвалив його Робін Гуд. — Бери оцей повід, та давайте добре вшануємо нашого гостя, який приїхав побенкетувати з нами.

І вся компанія подалася в гущавину лісу.

Після довгого кружляння та безлічі поворотів, від яких у шерифа голова пішла обертом, лісовики добулися вузької просіки, що вивела їх на велику галяву, оточену з усіх боків пишними крислатими дубами. Під найбільшим із них потріскувало яскраве багаття, а поруч лежало два оббілованих і готових до смаження олені. Навколо вогню сидів гурт йоменів, по кількості не менший, ніж той, що прибув з Робіном Гудом. Як тільки Робін наблизився до вогнища, розбійники посхоплювались на ноги й шанобливо привітали свого ватажка з щасливим поверненням.

Веселун і жартівник Вілл Стютлі, що залишився в лісі за старшого, помітивши сполотнілого шерифа, якого вели, мов злочинця, схопив свій плащ, послужливо розіслав його долі й запросив шерифа сісти, бо, мовляв, Шервудський ліс ще ніколи не бачив такої високоповажної особи.

— Ворушіться, хлоп'яча! — вигукнув Робін Гуд. — Поки наш новий кухар приготує бенкет, гідний високого гостя, давайте трохи розважимо його милість!

І поки вся галявина заповнювалась лоскотливими приємними пахощами смаженої оленини, жирних каплунів та рум'яних пирогів, що умлівали біля вогню, а до цих пахощів приєднувався найніжніший аромат вина, підігрітого з прянощами, Робін Гуд одвів шерифа під велетенський дуб, посадовив на горбик і сів поруч нього сам.

Тим часом з гурту вийшло кілька пар чоловіків, озброєних палицями. Серед них були й три удовиченки. І тут шериф побачив такий майстерний бій, такі блискавичні удари та контрудари, що він, полюбляючи добру гру, як і кожен мужчина, зовсім забув, куди попав, і закричав щосили:

— Чудово! Прекрасно! Ніколи не було таких ударів на ярмарку в Ноттінгемі!

Після цього виступили найкращі лучники Робінової ватаги. Вони повтикали в землю маленькі прутики на відстані ста шістдесяти кроків і повісили на них зелені віночки. Кожен, хто не спромогався пустити свою стрілу крізь цей віночок, не зачепивши листя, покірливо підходив до Маленького Джона, який частував його лунким стусаном. Однак розбійники щодня практикувалися по кілька годин підряд і тепер стріляли з такою майстерністю, що більшість стріл пролітали крізь самісінький центр крихітного кола. І все ж таки декому з лучників не пощастило: стріли в них збочили, а їм самим довелося летіти сторч головою від удару могутньої руки помічника ватажка загону. В таких випадках уся галявина здригалась від розкотистого сміху. І найголосніше від усіх реготався шериф, якого до глибини душі полонили розваги жителів зеленого лісу.

Та раптом його веселість як рукою зняло.

Коли компанія розмістилась обідати, шановного гостя приголомшили ще дві несподіванки. Тільки-но кухар з'явився зі стравами, як шериф упізнав у ньому свого власного слугу, якому, на його думку, належало зараз бути в посудомийці палацу в Ноттінгемі!

Син мірошника Мач посміхнувся, бачачи здивування шерифа, а потім мовчки почав наповнювати тарілки та розставляти їх перед компанією. І тут шериф мало не задихнувся від гніву. Весь посуд — хороший срібний посуд — був також з ного власного дому!

— Ви злодії! Шахраї! — бризкаючи слиною, закричав він — Мало вам було переманити до себе трьох моїх слуг, то ви ще й покрали мій найкращий срібний посуд! Ні, я не доторкнуся до вашої їжі!

Та Робін Гуд попросив його трохи помовчати.

— Вибачайте на слові, — сказав він, — але в добрій веселій Англії слуги приходять і йдуть, куди хочуть, а слідом за ними мандрує й посуд. Не могли ж ми частувати такого високого гостя з дерев'яних тарелей. Ви б краще подумали про своє життя. А це так, дрібниця — маленька пеня за ваше палке бажання купити в мене череду худоби за безцінь. Отже сідайте, любий шерифе, та випийте за наше милосердя. В ім'я вашої любові до Маленького Джона вам на цей раз дарується життя.

Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного виразу та й знову сісти на місце. Невдовзі він уже ковтав смачні їства свого колишнього кухаря з таким же апетитом, як і всі інші присутні на бенкеті.

Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доги, поки сонце сховалось за обрієм і на зелений лісовий килим спали м'які оксамитові сутінки. Тільки тоді шериф підвівся і сказав:

— Дякую вам, Робіне Гуде, якого я знав різником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі. Маче, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоч моє діло — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час би мені додому. Коли ваша ласка, виведіть мене на дорогу.

Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров'я шерифа, і Робін Гуд сказав:

— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримаємо, — тільки ви забули про дві обставини.

— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.

— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.

Шериф засовався на місці, неначе школяр, який забув твій урок.

— Але ж при мені дуже мало грошей, — почав він запобігливим голосом.

— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!

— І мені! — сказав Мач.

— І мені! — посміхнувся Робін.

Шериф насилу перевів дух.

— Ну, скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?

Розбійники щиро зареготали.

— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки від шкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку була мова, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але сором вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?

— При мені лише оті двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:

— Ану, полічи, Маленький Джоне.

Маленький Джон вивернув шерифів гаман.

— Так воно і є, — сказав він.

— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите всього лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Справедливо це буде, хлопці?

— Справедливо! — відгукнулись розбійники.

— Тільки нехай шериф поклянеться своїм святим покровителем, що більше нас не займатиме, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.

— Значить, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…

— Клянуся святим Георгієм, який є покровитель усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не завдаватиму зла розбійникам у Шервудському лісі, — поквапливо проголосив шериф.

«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.

Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувавсь до від'їзду.

— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — молодик уже починає сріблити листя, і я сам вас проводжу, — адже це я заманив вас у ліс.

— Ні, не треба мене проводити далеко, — запротестував шериф.

— А я не хочу втрачати приємності побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може не трапитись такої нагоди.

Він узяв шерифового коня за поводи й повів його глухою стежкою, що звивалася серед густих кущів. Так вони довго продирались крізь зарості, поки вийшли на вторований шлях.

— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить обібрати якогось блудного сина, ви пригадайте, як купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, гарненько придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.

По цій мові він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав дорогою до Ноттінгема.

Так розповідається у старовинних баладах про те, як шериф утратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.

Розділ шостий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО

Підскоком хлопець виступав

Стежиною в'юнкою,

У пурпуровому вбранні

І з піснею дзвінкою.

дного погожого ранку, невдовзі після того, як розбійники провчили гоноровитого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон йшли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було недалеко від тієї самої кладки, де колись між ними сталась пам'ятна сутичка, і друзі, неначе змовившись, спрямували свою ходу до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів. Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе своєю прохолодною течією.

Обабіч курного битого шляху простягались широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. Тільки поминути ці лани — і враз починається ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо проглядають скромні фіалки, обдаровуючи подорожніх своїми життєдайними пахощами. Трохи вище кладки, на дзеркальному невеличкому плесі, плавало три квітки водяної лілеї, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. Довкола розливався такий мирний та радісний спокій, що друзі полягали горілиць на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які гналися одна за одною в голубій високості.

Раптом з стежки до них долинули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито йшов сам володар усього світу, а світ був створений тільки для того, щоб весело насвистувати, ходячи по ньому; та нараз свист урвався, і натомість залунала грайлива пісенька.

— Нічого не скажеш, весела пташка! — промовив Робін, — водячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько та перевіримо, чи й у гамані в нього так легко, як на серці.

Друзі принишкли й за мить побачили якогось незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх з закрученим півнячим пером. Починаючи від цього пера й кінчаючи шовковими панчохами на ногах, — усе сліпило очі своїм ясно-червоним кольором. При боці у незнайомця висів добрячий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та засмучених дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, ніби пустотливе дівча.

Роздивившись його як слід, Маленький Джон стиха засміявся.

— Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча під тим яскравим пір'ячком нівроку міцно збите тіло. Поглянь, які в нього пружні та стрункі ноги. А які м'язисті плечі, які сильні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей жевжик принагідно може блискуче попрацювати розцяцькованим мечем.

— Дурниці, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не кинеться з ревом тікати, угледівши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і зараз побачиш, який я жарт устругну. Схоже на те, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволено мати в Шервуді чи Бернесдєйлі.

По цій мові Робін спритно вискочив із схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як ми знаємо, ніскільки не квапився і ще був далеченько від місця, де спочивали друзі. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а безтурботно ішов собі далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, крім Робіна.

— Стій! — гукнув йому ватажок розбійників. — Чого ти прешся просто на людину, неотесаний лобуряко!

— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — спокійно відповів незнайомець і вперше окинув поглядом Робіна.

— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.

— А хто ти такий? — ще спокійніше запитав незнайомець.

— До мого імені тобі немає діла, — відказав Робін, — але знай, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше ніж треба, мій обов'язок — полегшити його, бо в тутешній місцевості є чимало достойних людей, яким цих самих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, щоб я точно упевнив ся, скільки він важить.

На ці слова незнайомець відповів такою приємною усмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.

— Ти, бачу, цікавий хлопець, — незворушно мовив він. — І говориш такі потішні речі. Якщо ти не скінчиш своєї мови, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не хочу поспішати.

— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, починаючи червоніти з гніву. — А коли не ясно, то можу розтлумачити інакше — тільки це буде не зовсім приємно для твоєї ніжної шкіри. То краще не опинайся та давай сюди гамана. Обіцяю по справедливості поділити все, що в ньому є.

— Гай-гай! — вигукнув незнайомець, здвигнувши плечима. — Дуже шкодую, але не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові, якому заманеться па нього подивитись. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що у ньому лежить. Тепер прошу тебе — відступися з дороги!

— Е ні, не діждешся! Коли ти зараз же не поступишся, я заговорю з тобою інакше!

— Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти хотів сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв зробити. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.

— Стій, кажу тобі, стій! — закричав, гарячкуючи, Робін, бо знав, що Маленький Джон бачить усе це з-за кущів і, певне, аж душиться від сміху. — Зупинися негайно, бо я тобі швидко відчикрижу оті пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.

— Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав головою. — Горенько ти моє. Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж віднині сподівався бути наймиролюбнішою людиною!

І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.

— Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не варто ламати об звичайнісінький дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.

Незнайомець розважливо поміркував — поспішати, очевидно, було не в його звичці — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Після цього він одв'язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам неквапливо подався до молодого дубового гайка. Розсуваючи тонке пагіння та гілля, юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, не став зрізати, а щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обчищаючи на ходу гіллячки з таким буденним виразом, ніби виривати дерева було для нього звичайнісінькою і найлегшою справою.

Маленький Джон бачив усе це із своєї схованки й ледве стримався, щоб не засвистіти з подиву.

— Царице небесна, — буркнув він собі під ніс, — не хотів би я зараз бути на місці нашого ватажка!

На Робіна також справила враження неабияка сила незнайомця, проте він нічим не показав цього і не відступив ні на крок. Коли ж його супротивник став до бою, Робін тільки виставив свій дубовий дрюк і приготувався до захисту.

Того дня на березі лісового струмка усіх трьох чекала несподіванка. Ні незнайомець, ані Робін, ані Маленький Джон, який лежав за кущами, не сподівались, що саме так обернеться бійка. Попри всю його дивовижну силу й рідкісну витримку, незнайомець наразився на такого супротивника, який завдавав ударів з майстерністю справжнього лісовика. Робін, у свою чергу, також дуже скоро переконався, що незнайомця майже неможливо вразити, бо його неначе захищав суцільний дубовий паркан. А Маленький Джон, бачачи все це, тільки качався під кущами з безгучного сміху.

Шалено розмахуючи дрючками, бійці то наступали один на одного, то відступали, збиваючи з дерев зелене гілля та кору і намагаючись завдати противникові якнайдошкульнішого удару. Курява здіймалась над ними стовпом, і вони задихались від пилу.

Сторонній людині здалося б, що ці два чоловіки намагаються добути вогонь, така густа хмара вже огортала місце побоїща. Робін тричі поцілив дрючком вирядженого в пурпурове юнака, і кожен удар був такий, що легко повалив би на землю трохи слабшого супротивника. А юнак вправився торохнути Робіна двічі, зате другим ударом мало не вибив з нього дух. Спершу Робіну припало по руках, та хоч дрючок лише краєчком черкнув по пальцях, проте мало не потрощив суглобів, так що Робін не міг підвести свою зброю. Поки ж він стрибав на місці з болю та, задихаючись у пилюці, сипав прокльонами, дрючок юнака ще раз розсік густу хмару куряви і влучив йому по ребрах якраз під пахвою. Робін перевернувся в повітрі, мов цурка, і гепнувся в куряву на дорозі. Проте, незважаючи на біль, він, неначе гумовий, одразу ж скочив на ноги і намірився знову розпочати атаку, коли в справу втрутився Маленький Джон.

— Стій! — вигукнув він, умить викотившися з-під кущів і хапаючись за зброю незнайомця. — Стій, кажу тобі!

— Що ти! — спокійно відповів незнайомець. — Адже я не збирався його бити, поки він лежав. Та коли вас там цілий виводок біля струмка, клич сюди всіх своїх жовторотих, я зумію і їм дати прочухана.

— Клянуся оленями всього Шервудського лісу, цього не буде! — вигукнув Робін. — Ти гарний хлопець і справжній джентльмен. Я більше з тобою не битимусь, бо мені таки добре болять руки й ломить тіло. Відтепер ніхто в усьому лісі тебе навіть пальцем не займе.

Робін і справді мав досить-таки пом'ятий і зовсім не войовничий вигляд. Одяг на ньому забруднився, одна панчоха сповзла униз, оголивши коліно, рукава шкіряної куртки тріснули по швах, по обличчю струмками стікав піт, змішаний з пилюкою. Маленький Джон з усмішкою глянув на свого ватажка.

— Бачу, бачу, шановний отамане, — мовив він, — наварив каші, та самому її довелося їсти. Давай я виб'ю з тебе пилюку.

— Та з мене й так її добре вибили! — відповів Робін. — Тепер я вірю в святе речення, що кожна людина — це тільки порох, бо мене він просякнув наскрізь, а горлянкою набився до самого шлунка. Заждіть хвилинку.

Робін зійшов до струмка, жадібно напився води, а потім довго мив руки й обличчя.

Тим часом незнайомець уважно приглядався до Робіна та прислухався до його голосу, ніби силкуючись щось пригадати.

— Якщо я не помиляюсь, — зрештою мовив він спроквола, — то ти і є той славнозвісний розбійник Робін Гуд з Бернесдейля?

— Вгадав, — відповів Робін, — тільки сьогодні мою славу було добре викачано в пилюці.

— Як же я одразу тебе не впізнав? — вів далі незнайомець. — Цієї бійки не сталось би зовсім, бо я шукав саме тебе і гадав, що не забув твого обличчя й голосу. Робе, любий, хіба ти не знаєш мене? Хіба ти ніколи не бував у Геймвелл Лоджі?

— Невже це ти?! Вілл Геймвелл! Мій давній і вірний друзяка Вілл Геймвелл! — вигукнув Робін, кидаючись де нього з розкритими обіймами. — Який же я осел — тебе і не впізнав! Але скільки років уже минуло, відколи ми розлучилися! Та й благородне виховання вилощило тебе до невпізнання.

Вілл палко обняв свого двоюрідного брата.

— Воно й зрозуміло, чому ми не впізнали один одного, — сказав він. — Адже ти теж змінився, змужнів і вже не схожий на того хлопчика, з яким я бігав наввипередки в старому Шервудському лісі.

— А навіщо ти мене шукав? — запитав Робін. — Ти ж знаєш, що я оголошений поза законом і зо мною небезпечно водити компанію. І як ти наважився залишити на самоті мого дядечка? А що чувати про… про Маріан?

— Спершу відповім на останнє запитання, — усміхаючись мовив Вілл, — бо, бачу, воно виходить із самого серця. Я бачив Маріан через кілька тижнів після великого стрільбища в Ноттінгемі, па якому ти завоював для неї золоту стрілу. Вона дорожить цією іграшкою, як найкращим подарунком, хоч через неї нажила собі ворога в особі пихатої дочки шерифа. Маріан просила переказати, коли мені пощастить зустріти тебе, що мусить повернутися до двору королеви Елеонори, але що вона ніколи не забуде щасливих днів з тобою в зеленому лісі. Що ж до нашого старенького сквайра, то він ще міцний і бадьорий, хоча його й мучить ревматизм. Він говорить про тебе як про шибайголову, але в душі пишається твоєю майстерною стрільбою з лука і тим, як ти допікаєш ненависному для нього шерифу. Це ж саме заради свого татуся я оце розгулюю по білому світі таким же розбійником, як і ти. У нас був економ, який, поки я їздив учитися, лизав батькові п'яти, втерся йому в довір'я і поступово прибрав собі до рук усю владу в домі. Після цього він страшенно знахабнів і розперезався, але батько мирився з ним, вважаючи, що чоловік цей все ж таки необхідний, щоб дати лад господарству. Та коли я повернувся із школи, мене дуже прикро вразило те, що економ наш походжає індиком, неначе справжній власник маєтку. Переді мною він спершу крутив хвостом і знущався з батька тільки тоді, коли мене не було вдома. Та одного дня сталося так, що я випадково почув голоси крізь відчинене вікно і зупинився послухати. Підлий слуга обзивав мого батька «упертим старим дурнем». «Я тобі покажу впертого дурня, негіднику!» — вигукнув я, вскочивши у вікно. «Ось тобі, невдячний поганцю!» — і я зопалу вдарив його трішечки дужче, ніж хотів, бо сила в моїй руці таки є. Економ беркицьнувся на підлогу та й випустив дух. Очевидно, я зламав йому шию або ще щось. І тут мені сказали, що коли я відразу ж не втечу з дому, шериф використає цей випадок як привід для цькування батька. Тоді я побажав бідолашному сквайрові всього найкращого і сказав, що піду шукати тебе в Шервудському лісі.

— Ну, брате, — мовив Робін Гуд, — скажу по щирості: не дуже ти був схожий на людину, яка тікає від закону. Уздрівши, як ти розгулюєш по лісі, вирядившись у яскраве вбрання і весело наспівуючи, кожен подумав би, що тебе не турбує ніщо на світі. Я навіть сказав Маленькому Джонові, що, певне, твій гаманець не такий легковажний, як серце.

— Очевидно, ти мав на увазі мою голову, — засміявся Вілл. — А цей велетень Маленький Джон? Дозвольте потиснути вам руку, і будьмо друзями; тільки обіцяйте, що не відмовитесь схрестити зо мною палицю в товариському змаганні.

— Обіцяю! — охоче погодився Маленький Джон. — Ось вам моя рука. Скажіть, як же вас величають?

— Ім'я йому треба змінити, — втрутився в розмову Робін, — щоб збити з сліду слуг закону, озброєних наказами впіймати й повісити усіх нас. Дайте трохи подумати! Ага! Придумав! Він прийшов сюди весь пурпуровий, то так його й зватимем однині. Вітаємо тебе в зеленому лісі, Вілле Пурпуровий!

— Милості просимо до нас, Вілле Пурпуровий! — вигукнув Маленький Джон. Вони ще раз потисли один одному руки й поклялись у відданості справі, якій служила в Шервудському лісі ватага Робіна Гуда.

Розділ сьомий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ЧЕНЦЯ ТУКА

Підставив Робіну чернець

Свою широку спину,

І Робін осідлав його,

Мов добру конячину.

І поки вбрід не перейшов

Чернець струмка прудкого,

Він слова Робу не сказав –

Ні доброго, ні злого.

ихими літніми днями Робін Гуд та його друзі на лоні природи гартували м'язи й дух. Одні розбійники плигали, другі бігали наввипередки, треті стріляли з луків, а четверті змагалися на дрючках та широких блискучих мечах. Не забували також про боротьбу і бої навкулачки. Всі ці найрізноманітніші види спорту робили людей сміливими, вправними, і невдовзі слава про непереможність Робінової ватаги поширилась на всю Англію.

Робін завів собі звичку перетягувати в ліс кращих людей з усіх довколишніх міст та сіл. Як тільки до нього доходила чутка, що там-то й там-то живе чоловік, який надзвичайно майстерно володіє тією чи іншою зброєю, він одразу розшукував цього чоловіка і випробовував його сам особисто. Щоправда, такі випробування не завжди щасливо кінчалися для Робіна. Та коли чоловік йому подобався, Робін з щирою душею пропонував йому ввійти в сім'ю безстрашних лісовиків Шервуда. Одного дня сталося так, що після стрілецьких змагань, в яких Маленький Джон уразив на смерть оленя за п'ятсот кроків, Робін Гуд почав його вихваляти.

— Хай тобі завжди щастить! — вигукнув він, плеснувши свого огрядного товариша по плечі. — Кращого пострілу я ще ніколи не бачив. Невже ще є десь молодець, котрий стріляє так само влучно? Я б на край світу пішов, щоб тільки побачити його.

Почувши це, Вілл Пурпуровий голосно засміявся. Йому було трохи заздрісно, що такої високої похвали удостоївся не він, а його товариш.

— Тут поблизу, в абатстві Фаунтейнз, живе один чернець, на ім'я Тук. Він такий чолов'яга, що поб'є вас обох, — ніби байдуже кинув він.

Робін відразу запалився.

— Пресвята богородице! — вигукнув він. — Тепер я не їстиму й не питиму, аж поки здибаю того ченця Тука та побачу, що він за один!

З властивою йому нетерплячістю Робін негайно почав лаштуватися в дорогу. На голову ватажок розбійників одягнув сталевий шолом; під зеленою курткою він завжди носив кільчастий панцир; широкий меч і щит, почеплені при боці, доповнили його вбрання. І, звичайно, Робін захопив із собою тугий тисовий лук та цілий пучок відбірних стріл.

Був день, коли вся земля неначе усміхалась, радіючи буянню породженого нею життя. Серце Робіна наливалося бадьорістю. Він швидко йшов звивистими стежками, які незабаром вивели його на широкий зелений луг. По той бік лугу протікав струмок, що ховався в порослих очеретом та вербами берегах. Струмок приваблював своєю прохолодною вологою, але плинув так спокійно, повільно, неначе посередині мав неабияку глибину. Робін не збирався мочити ніг, до того ж і кільчастий панцир міг пойнятися іржею; тому він сів на березі спочити й подумати, як перейти струмок, не ступаючи в воду.

Робін тихо сидів у затінку похиленої верби, коли раптом з протилежного берега до нього долинули уривки веселої пісні; потім залунали голоси, ніби там сперечалися двоє чоловіків. Один вихваляв пудинг, а другий палко захищав пиріг з м'ясом, «особливо, — наголошував він, — коли пиріжечок добре приправлений молодою цибулькою».

— І несе ж їх сюди нечистий! — пробурмотів Робін собі під ніс. — Адже такі розмови — справжня мука для голодної людини! Тільки дивно, сперечаються двоє, а голос у них ніби один!

Робіну й справді було чого дивуватись, бо голоси суперечників ніхто б не міг розрізнити.

Нараз кущі верболозу на тому боці розсунулись, і Робін ледве стримався від голосного реготу. Тепер йому все стало зрозуміло. Виявилось, що співало й розмовляло не два чоловіки, а тільки один, і цей один був огрядний присадкуватий чернець у довгій рясі на товстому тілі, підперезаній очкуром. На голові в нього був лицарський шолом, а в правиці таке, що аж ніяк не можна назвати грізною зброєю, — величезний пиріг з начинкою. Підійшовши до самої води, він сів, і суперечка одразу припинилась. Перемога лишилась на боці пирога з м'ясом, бо він був тут і міг дати свідчення на свою користь.

Та перш за все чернець зняв свій шолом, щоб освіжити голову, і перед очима Робіна постала кумедна картина. Голова служителя церкви була кругла, мов яблуко, і така ж сама гладенька. Торочка чорного скуйовдженого волосся вузенькою стрічкою облямовувала череп; голий-голісінький і блискучий, неначе яйце. Тугі червоні щоки були також лискучі й гладенькі, а дрібні сірі очиці потішно витанцьовували, оглядаючи навколишній світ.

Отже не дивно, що Робіна душив нестримний сміх. Та й кожен, мабуть, розсміявся б, коли б спершу почув запальну розмову двох чоловіків, а потім зненацька побачив лише одного дуже смішного ченця. Проте чернець, незважаючи на всю свою комічність, виглядав досить сильним і спроможним постояти за себе перед ким завгодно. Шия у нього була товста, як у беркширського бугая, з-під ряси випиналися могутні груди, а вузлуваті руки були схожі на дві могутні дубові гілки. Коли він сідав, ряса у нього задерлася, і з-під неї блиснули щит та меч, нічим не гірші, ніж у самого Робіна.

Але Робіна злякала не ця грізна зброя. Його серце похололо. коли він побачив, як на його власних очах збираються поглинути чудовий пиріг, бо чернець не гаяв марно часу і. хрестячись однією рукою, зубами вже вп'явся в пиріг до самої начинки.

Робін схопився за лук і швидко наклав на тятиву стрілу.

— Гей, ченчику! — голосно загукав він. — Мерщій перенеси мене через річку, бо інакше я не відповідаю за твоє життя!

Від несподіванки чернець аж кинувся і вхопився за меч. Але, побачивши направлену на нього стрілу, відповів:

— Поклади свого лука, хлопче, і я перенесу тебе через цей струмочок. Такий наш обов'язок у житті — допомагати один одному, а твоя гостра стріла переконує мене, що ти, як людина, заслуговуєш на деяку увагу.

По цій мові напівчернець-напівлицар смиренно звівся на ноги, хоч в очах його бігали хитрі вогники; поклавши па траву свій розхвалений пиріг, довгу рясу, меч та щит, він неквапливою статечною ходою перебрів струмок.

Коли Робін видряпався йому на спину, чернець мовчки побрів назад і не промовив жодного лихого чи доброго слова, аж поки опинився знову на березі.

Там Робін легко скочив на землю і сказав:

— Вельми вам вдячний, отче!

— Он як, ти вдячний! — відгукнувся чернець, вихоплюючи з піхов свого меча. — Тоді, клянусь честю, ти зараз же покажеш, яка твоя дяка. До речі, мої богоугодні справи набагато важливіші за твою мирську суєту, і вони мене кличуть на той бік струмка. Я бачу, ти благочестива людина, яка ніколи не відмовиться прислужитися церкві. Так от я й мушу тебе попросити, щоб ти зробив для мене те ж саме, що я зробив для тебе. Коротше кажучи, синку, ти повинен перенести мене на той бік.

Все це було сказано досить ввічливим тоном, але чернець так блискавично оголив меча, що Робін не мав часу ані зняти лук з-за спини, куди він його закинув, щоб не намочити у воді, ані одв'язати піхов з мечем.

— Ну що ви, добрий отче! — заперечив він, намагаючись виграти якусь хвилину. — Адже я замочу ноги!

— Хіба твої ноги кращі за мої? — відповів той. — А я ж, бачиш, уже промок до ниточки і боюсь, що тепер мене звалить ревматизм.

— Я слабкіший здоров'ям, ніж ви, — хитрував далі Робін, — і той величезний шолом, меч та щит потягнуть мене на дно посеред струмка, не кажучи вже про те, що при цьому постраждає і ваша свята персона.

— Гаразд, я дещо скину, — спокійно відповів чернець. — Обіцяй, що перенесеш мене через потік, я залишу тут усю свою зброю.

— Згода! — вигукнув Робін, і чернець одразу почав знімати з себе військовий обладунок. Робін, як і обіцяв, підставив йому свою широку спину і, коли чернець умостився на ній, побрів через потік.

Дно річечки було всипане круглим слизьким камінням, течія плинула швидко, і глибина її сягала вище пояса. До того ж Робіна гнув тягар значно більший, ніж той, який перед цим ніс чернець, бо ревний служитель церкви виявився неймовірно важким. А тут іце Робін не знав у цьому місці броду, і через те посувався вперед, наче п'яний, то провалюючись у глибокі ями, то спотикаючись об кругляки. Одне слово, він ішов так, що кожної миті або їздець міг звалитися в річку, або ж вони обидва могли опинитись під водою. Та товстобокий чернець на це не зважав. Штовхаючи свого «коня» п'ятами між ребра, він хвацько розправив плечі, ніби їхав на великий турнір, а бідолашний Робін, стікаючи потом, жадібно хапав повітря, мов справжній загнаний кінь. Та зрештою він якось видряпався на берег і звільнився від свого важчезного вантажу.

Але як тільки чернець став ногами на землю, Робін ухопився за свій меч.

— Ну, святий отче, — вигукнув він, шумно відсапуючись і витираючи з чола рясний піт, — що там речуть ваші писання, які ви так охочі цитувати? «Хай не стомлюють тебе добрі діяння»? Тож несіть мене негайно назад, бо інакше я посічу на капусту вашу гарненьку льолю!

В сірих очицях ченця знову майнули хитрі вогники, що не віщували Робіну нічого доброго, але мова його, як і раніше, була спокійна і ввічлива.

— Ну й гаряча в тебе голова, синку, — мовив він, — бачу, що навіть вода не остудила її. Доведеться ще раз підставити спину насильнику та нести тягар людської гордині.

З веселим сміхом Робін знову осідлав ченця і, тримаючи в руці оголений меч, зібрався спокійненько перевезтись через потік. Та поки юнак думав над тим, як дошкульніше покепкувати з монаха, коли той перевезе його на протилежний берег, він раптом відчув, що котиться вниз з широкої ченцевої спини. Робін судорожно сіпнувся, намагаючись утриматись, але чернець крутнувся і пожбурив його у найглибшу ковбаню, так що тільки бовкнуло.

— Ось тобі! — голосно вигукнув святий отець. — А тепер, голубе, вирішуй сам: хочеш — тони, хочеш — пливи!

І він без дальших церемоній побрів на свій берег, а Робін, захлинаючись і відпльовуючись, борсався у воді, поки нарешті спромігся ухопитися за гілку верби й видертись на сухе з протилежного боку.

Холодна купіль розпалила Робіна не на жарт, хоч він і промок до нитки. Юнак схопився за лук і став посилати в святого отця стрілу за стрілою. Та чернець тільки реготався і зважав на них не більше, ніж на звичайні градини, бо стріли із дзвоном відскакували від його сталевого щита, не завдаючи йому ніякої шкоди.

— Стріляй, стріляй собі, парубче! — вигукнув чернець. — Продовжуй, як і почав! Літній день довгий, а я не збираюсь тікати!

І Робін стріляв, поки не стало стріл, а потім з безсилої люті почав осипати свого супротивника лайкою.

— Негідник ти! — крикнув він через потік. — Лицемірний псаломник! Як ти смів ображати наш чудовий англійський пудинг! Ось тільки підійди, щоб можна було дістати мечем, я не подивлюся на духовний сан, виголю тобі тонзуру чистіше, ніж вона виголена у найлисішого монаха!

— І чого ото пащекувати! — байдуже кинув у відповідь чернець. — Пустословити грішно так само, як і блюзнірити. А якщо хочеш побитися на мечах — чекай мене на середині річки!

По цій мові чернець з мечем напоготів ступив у воду й побрів на середину потоку, де його зустрів розлютований Робін.

І там розігрався запеклий бій. Супротивники то зовсім вискакували з води, то присідали в ній по саму шию, то відхилялися назад, то напирали один на одного. Двобій тривав уже довго без переваги з будь-чийого боку. Мечі виблискували в промінні призахідного сонця і тут же схрещувались в ударах, від яких на друзки розлетілася б менш гартована зброя, а слабкіші руки просто не втримали б її. Довго вони так билися, але жоден усе ще не міг перемогти. Багато блискавичних ударів потрапило в ціль, проте всі ці удари тільки переконали Робіна та ченця, що на кожному з них кольчуга, яку неможливо пробити. Але ребра в них все ж таки добре боліли. Через те, за взаємною згодою, вони час від часу спинялись, щоб ухопити повітря, і в ці короткі перепочинки остовпіло дивились один на одного, бо жодному з них ще ніколи не доводилось зустрічати такого несхитного супротивника.

Та ось, кинувшись у нову шалену атаку й водночас відбиваючи напад ченця, Робін послизнувся на круглякові й упав на коліна. Однак його супротивник і не подумав скористатися з цієї нагоди: він спокійно чекав, поки Робін знову стане на ноги.

— Клянусь пресвятою дівою, — вигукнув розбійник свою улюблену клятву, — що за все життя я не зустрічав бійця, який би так шляхетно ставився до супротивника! Я маю велике прохання.

— Яке? — гаркнув чернець.

— Дозволь мені дмухнути тричі в оцей ріжок.

— Ну що ж, можеш погратися, — відповів дивовижний чернець, — дмухай, хоч дух з тебе геть.

Робін Гуд — так розповідає старовинна балада — приклав ріжок до вуст і, зібравши всі сили, засурмив. Три дзвінкі згуки розітнули повітря й тихою луною завмерли серед навколишніх горбів. І не встигли пальці Робіна випустити ріжок, як з півсотні йоменів з луками напоготів вискочили з усіх боків, неначе з-під землі.

— Що за люди біжать сюди, аж спотикаються? — запитав чернець.

— Це мої молодці, — з полегкістю відповів стомлений Робін Гуд, відчуваючи, що прийшов нарешті його час посміятися.

Але чернець не збентежився.

— У мене також є прохання, — сказав він, — і майже таке саме, як у тебе. Дозволь мені тричі свиснути в кулак.

— Будь ласка, свисти, — відповів Робін. — Я не хочу бути нечемою.

Чернець приклав кулак до рота й засвистів так, що далеко було до цього свисту ріжкові Робіна. І тієї ж миті на тому боці струмка, неначе з-під землі, вискочило з півсотні величезних лютих псів. Вони мчали скаженим галопом і опинились біля води в той же час, коли з цього боку до річки добігли Робінові друзі.

— Собака проти кожного твого молодця, а я — проти тебе! — вигукнув чернець, виявляючи готовність знову лізти в бійку.

Зав'язалась небачена і найбезглуздіша сутичка. Стютлі, Мач, Маленький Джон та інші розбійники посилали співучі стріли на протилежний берег, але ченцеві пси, навчені до цього своїм господарем, спритно вивертались, бігли слідом за стрілами і приносили їх назад у зубах, як нинішні собаки приносять закинуті палиці.

— Отакої чудасії мені ще не доводилося бачити! — здивовано вигукнув Маленький Джон. — Та це ж справжнє чаклунство!

— Вгомони своїх собак, отче Туку! — закричав Вілл Пурпуровий, який тільки щойно прибіг до річки і, побачивши дивовижну баталію, реготав, аж за боки брався.

— Отець Тук! — вихопилось у враженого несподіванкою Робіна. — То ви є отець Тук? Тоді вважайте мене своїм другом, бо саме вас я й шукав.

— Я скромний чернець-пустинник, отець Тук з Фаунтейнз Дейля, — відповів той, засвистівши на своїх собак. — Сім літ служив я в тутешньому абатстві — читав недільні проповіді, вінчав, хрестив, відправляв похорони, а коли треба було, то й бився зі зброєю в руках. Не буду вихвалятися, проте досі мені ще не доводилося зустріти такого лицаря, солдата чи йомена, перед яким би я відступив. Але ти прекрасний вояк. Це я мушу визнати.

— Ще б пак! Адже вам допомагав у цьому хрещенні сам Робін Гуд! — сказав Вілл Пурпуровий і лукаво поглянув на обох супротивників, що стояли в промоклому до ниточки одязі, з якого струмками стікала вода. Ватага відповіла на цей дотеп голосним сміхом, до якого приєдналися й Робін з ченцем.

— Робін Гуд! — вигукнув служитель церкви, хапаючись від сміху за боки. — То ти і є той знаменитий йомен? Диви, яке щастя! Я багато чув про твої діяння, і коли б знав раніше, хто ти, то не тільки переніс би тебе на той бік, а й поділився б з тобою своїм пирогом.

— Щиро кажучи, — весело відповів Робін Гуд, — саме отой пиріг і призвів мене до грубіянства. Отже забирай його та своїх собак і ходімо до нас у ліс. Ти нам конче потрібний — через те я й пішов сьогодні тебе шукати. Ми поставимо тобі капличку в Шервудському лісі, і ти оберігатимеш нас від усіх диявольських підступів. Ну як, згоден ти вступити до нашої ватаги?

— Авжеж, тільки не примушуйте мене постувати! — бадьорим голосом вигукнув Тук. — Зараз перебреду ще раз через оцей благословенний ручай та й подамся з вами до лісу, щоб служити там вірою й правдою, як тільки може служити бідний скромний чернець.

Так Робін Гуд зустрів собі рівню, і його ватага збагатилась на ченця Тука, який виявився не тільки досвідченим лісовиком, але й чудовим кухарем.

Розділ восьмий ЯК БУЛО ОБВІНЧАНО АЛАНА ДЕЙЛЯ

— Своє ім'я, — так мовить Роб, –

Відкрий мені, юначе.

— Я Алан Дейль, — говорить той,

А сам, бідак, аж плаче.

ого ж таки вечора, спільно готуючи печеню для веселої ватаги, чернець Тук і син мірошника Мач швидко й міцно потоваришували. Тук був приємно вражений, коли зустрів у лісі великого майстра на паштети, який куховарив для самого шерифа, а Мач не міг надивуватися з того, як добре знає чернець різні лісові трави, корінці та пагінці, що додають стравам тонкого аромату. Отже вони розмовляли, мов давні щирі друзі, і за розмовами приготували таку смачну вечерю, що Робіна Гуда та його славних друзів, певне б, і за вуха від неї не відтягнув.

Таким чином, цього вечора Робін подався на лісову прогулянку з повним животом, а значить, і з легким серцем, сповненим любові до ближніх. Він не зупинив першого стрічного, як часто полюбляв робити, і не викликав його на бійку. Навпаки, зачувши неподалік пісню, Робін сховався за дерево і став чекати, поки з'явиться сам співак. Можливо, йому пригадалися веселі пісеньки Пурпурового Вілла і те, як він, Робін, спробував обірвати їх кілька днів тому.

Як і Вілл, новий незнайомець також був одягнений у пурпурове, але не здавався аристократом. Це був молодий, міцно збитий йомен з голосом набагато приємнішим, ніж у Вілла. Більш за все він скидався на бродячого менестреля. Тримаючи в руках арфу, він бринькав на ній і гучним тенором співав любовну пісеньку:

Сонце, о земле, о квіти, Ну як же мені не радіти! Жде в місті кохана, Близька і жадана, Що стане моєю навіки. З-за лісу, з-за гір в цю долину До тебе, голубонько, лину в ніч горобину, І в сонячну днину Без їжі, без сну, без спочину.

Робін пропустив повз себе юнака, і той, наспівуючи, пішов своєю дорогою.

— Сьогодні такий вечір, що зовсім не хочеться чіпати цього щасливого коханця, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай господи, щоб вона була йому вірна і щоб він справив бучне весілля.

Після цього Робін повернувся в табір, де розповів про свою зустріч з менестрелем.

— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знову зустріти, — мовив на закінчення Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.

Це бажання було виконане наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли на розшуки харчів для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав арфу. Тільки зараз юнак брів з понуреною головою, одяг на ньому звисав лахміттям, і на кожному кроці він глибоко й сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»

Маленький Джон і син мірошника Мач швидкими кроками наблизились до нього.

— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, інакше нам не минути нежиті.

Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.

— Зупиніться! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам од мене треба? Опусти зброю, — сказав Мач. — Ми тобі лиха не зробимо але ти повинен зараз же піти під оте он розлоге дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.

Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робіна Гуда.

— Що сталося?! — вигукнув Робін, глянувши на його засмучене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!

— Тілом я той, шановний добродію, — сумовито відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.

— Повідай мені своє горе, — шанобливо попросив Робін. — Може, я в чомусь тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Коли буде в моїй силі допомогти тобі, я зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гуд.

— А я Маленький Джон, — охриплим із хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.

— Боюсь, що ніхто й ніщо мені тепер не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали у великий замок, і вона має стати під вінець з одним старим лицарем. А мені без неї світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

— Та як же це! — вигукнув Робін, і в його очах спалахнули злі вогники. — Чим здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

— Все дуже просто, ваша милість. Норманни знущаються з нас, як тільки хочуть, і користуються такими привілеями, що ніхто їм не може перечити. Цей старий хрестоносець вернувся з Палестини й зазіхав на землю, на якій живе моя наречена. Хоч клапоть той і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат наказав, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився з старим лицарем, що вінчання відбудеться сьогодні.

— Ганьба! Але ж їй-право… — почав був Робін.

— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — не дав йому закінчити юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не пробував боротися. Але зважте на те, що до цього лицаря просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку й зажадав, щоб мені повернули кохану. Та лицар тільки позбиткувався з мене, визираючи з-за високого зубчастого муру, а потім вислав своїх людей, щоб вони мене побили. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою вкинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і, глузуючи, прогнали геть.

— Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, й уважно слухав гірку сповідь незнайомого юнака. — Як ви гадаєте, отче Туку, маленька бійка може полегшити душу людини?

— Кровоспускання кровопивцям навіть корисне, — відповів той.

— А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.

— Слово честі, вона мене дуже кохає, — відповів менестрель. — Вона подарувала мені маленьку каблучку, з якою я не розлучався сім довгих літ.

— Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.

— Алан Дейль, — відповів юнак.

— А чим ти мені відплатиш, Алане Дейлю, — сказав Робін Гуд, — якщо я поверну тобі твою кохану?

— У мене немає грошей, крім оцих п'яти шилінгів, — відповів Алан. — Та хіба ж ви не Робін Гуд?

Робін ствердно кивнув головою.

— В такому разі, якщо хто й може мені допомогти, то тільки ви! — палко вигукнув Алан Дейль. — І якщо ви повернете мені кохану, я заприсягаюся довіку вам вірно служити.

— Тепер ми бачимо, що ти справжній мужчина, — відповів Робін, — і з радістю допоможемо тобі. Скажи тільки, де й коли має відбутися вінчання?

— В плімптонській церкві, що миль за п'ять звідси, о третій годині дня.

— Отже, рушаємо до Плімптона! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, і швидко почав віддавати команди: — Вілле Стютлі, ти з двома дюжинами хлоп'ят засядеш до третьої години дня навпроти плімптонської церкви! Ти, друже Маче, звари цьому хлопцеві кашки, — сьогодні в нього не повинно бурчати в животі. Гай-гай! А ще ж одяг!.. Вілле Пурпуровий, подбай про його наряди, — щоб це був справжній жених! А ви, отче Тук, також будьте напоготові, можливо, іцо в церкві ви будете потрібніші за всіх нас разом.

Потім, обернувшись до похнюпленого жениха, Робін додав:

— Посміхнися, любий Алане! Бачиш, сонце ще навіть не вибилося в зеніт, а поки воно сяде, твоя кохана буде біля тебе. Оскільки ж вона певна, що мілорд єпіскоп її сьогодні повінчає, то соромно було б розчаровувати дівку, — закінчив він весело.

Приклавши до вуст свій ріжок, ватажок розбійників просурмив лише один раз, і негайно ж на його дзвінкий поклик з усіх боків почали збігатися одягнені в зелене лісовики В руках вони стискали довгі луки, а за плечима в них висіли тугі сагайдаки.

— Хто хоче іти на вінчання, друзі? — запитав усміхаючись Робін.

— Всі! — в один голос гукнули розбійники, так що навіть Алан Дейль усміхнувся, бачачи їхнє завзяття.

— Тоді дивіться, будьте на місці завчасно, — засміявся Робін, — ми не можемо примушувати єпіскопа Герфорда чекати.

Цього дня гладенний єпіскоп Герфорда прибув до плімптонської церкви з великою пишністю та врочистістю. Йому належало відправити обряд одруження старого лицаря — колишнього хрестоносця — з молодою жінкою, власницею невеличкої садиби. Все навколишнє дворянство мало ощасливити своєю присутністю таку подію. Церкву з цієї нагоди уквітчали гірляндами яскравих квітів, а на подвір'ї храму господнього в горлянки служителів неба щедро лилося чорне оксамитне пиво.

Вже почали стікатися гості, коли єпіскоп раптом помітив з ризниці якогось менестреля в зеленому одязі. Мандрівний співак сміливою ходою підійшов до дверей і зазирнув усередину церкви.

— Хто ти такий, хлопче? — сердито гримнув на нього єпіскоп. — І чого ти приплівся до святого дому з своєю арфою й таким легковажним настроєм?

— Може, вона знадобиться вашій святості, — відповів Робін, смиренно вклоняючись. — Я звичайний мандрівний арфіст, однак мене добре знають на півночі. Сьогодні ж н сподіваюсь, що моя гра прикрасить обряд вінчання.

— А що ти вмієш грати? — запитав єпіскоп.

— Можу заграти веселої пісеньки, від якої нещасний закоханий забуде про зраду дівчини, — сказав Робін. — Можу заграти й іншої, яка примусить наречену перед олтарем зректися свого жениха. — А можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця, хоча б їх і розділяли гори та доли.

— Тоді заходь, заходь, менестрелю, — примирливим тоном сказав єпіскоп, — музику я дуже люблю, а якщо ти й гратимеш так красно, як говориш, це справді прикрасить вінчання. Ану покажи, як воно в тебе виходить.

— Ні, я не смію торкатися струн, поки прийдуть молодий з молодою. Інакше це принесе нещастя і нам, і їм.

— Ну, діло твоє, роби як знаєш, — сказав єпіскоп, — та ось уже й вони.

По доріжці до церкви шкутильгав старий лицар у супроводі десяти лучників, виряджених у пурпурове вбрання, гаптоване золотом. Вигляд у лучників був молодецький, але їхній господар просувався дуже повільно, спираючись на ціпок, і голова в нього тряслася, як у паралітика.

Слідом за ними, спираючись на руку брата, ішла вродлива дівчина. Волосся в неї сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували сині фіалки, що сором'язливо позирають на сонце. Щоки в дівчини то рожевіли, то блідли — так міняться відтінки барв на стулках морської черепашки, — а все обличчя пашіло, ніби вона щойно перестала плакати. Та зараз дівчина виступала з гордо піднятою головою, неначе кинула виклик усьому світові. З нею були лише дві подружки, дві манірні чорноокі дівчини, на тлі яких ще яскравіше виступала врода нареченої. Одна підтримувала молодій вінчальне плаття, щоб воно не волочилось по землі, друга несла величезний оберемок квітів.

— Клянусь усіма дзвонами, які будь-коли сповіщали про весілля, — голосно, щоб усі чули, промовив Робін, — гірше підібраної пари мої очі ще ніколи не бачили!

— Замовкни, поганцю! — цитьнув на нього якийсь чоловік, що стояв поруч.

Єпіскоп поквапливо натягнув рясу і вже стояв, готовий зустріти молодих біля олтаря.

Та Робін не звертав на нього уваги. Він пропустив повз себе лицаря і його десять лучників, а потім підійшов до молодої і став з другого боку від неї.

— Будьте мужні, леді, — прошепотів він, — тут недалечко є інший менестрель, якого, напевне, вам приємніше буде послухати.

Молода жінка злякано глянула на Робіна, але зустріла в його очах стільки прихильності й чесності, що одразу просвітліла й обдарувала його вдячним поглядом.

— Одійди геть, дурню! — сердито закричав її брат.

— От тобі й на! Адже я хочу принести нареченій щастя, провівши її через церкву, — сміючись відповів Робін.

Після цього до нього вже не чіплялись і дозволили пройти з молодими аж до олтаря.

— Тепер починай свою музику, хлопче! — наказав єпіскоп.

— З великою радісгю, — мовив у відповідь Робін. — тільки дозвольте мені обрати інструмент, бо часом я хоч і полюбляю арфу, проте загалом вважаю, що найвеселіше можна заграти тільки на ріжку.

По цьому він спритно вихопив з-під зеленої куртки свій ріжок і просурмив у нього тричі так дзвінко, що аж луна пішла під склепінням.

— Хапайте його! — заверещав єпіскоп. — Нас обманули! Це витівки Робіна Гуда!

Десять виряджених лучників, що були поставлені при вході, кинулись до олтаря. Та вони тут же наштовхнулись на глядачів, які в тривозі посхоплювалися з лав і загородили всі проходи. Тим часом Робін легко перестрибнув через поруччя олтаря і став у найближчому закутку.

— Ні кроку не руш! — закричав він, розтягуючи лук. — Кожен, хто зайде за поруччя, впаде мертвим! Всі, хто прийшов подивитися на вінчання, сідайте на свої місця. Вінчання відбудеться, бо ми прийшли до церкви. Але молода сама обере собі жениха!

Біля входу знову зчинилося сум'яття, і до церкви бойовим порядком вступило двадцять чотири стрільці на чолі з Віллом Стютлі. Вони оточили всіх десятьох виряджених лучників, спохмурнілого брата молодої та інших присутніх тут охоронців порядку й обеззброїли їх.

Після цього до церкви зайшов святково прибраний Алан Дейль разом з Пурпуровим Віллом, який був у нього за старшого дружка. Вони статечно пройшли через увесь храм і зупинилися перед олтарем.

Виходячи заміж, дівчина обирає собі нареченого, — так сказано в одному з законів короля Генріха, — урочисто промовив Робін. — Так от, дівчино, перед тим, як провадити це вінчання, скажи нам, кого б ти хотіла мати за свого чоловіка?

Дівчина відповіла не словами. Вона лише всміхнулась самими очима, підійшла до Алана, оповила руками його шию і заплакала щасливими сльозами.

— Ось кого вона кохає насправді, — сказав Робін, — молодого Алана, а не старого лицаря-каліку! Вибір її той, що треба! І закохані будуть повінчані, перш ніж ми підемо звідси. Тепер, мілорде єпіскопе, починай церемонію!

— Я знаю тебе, лиходію і злочинцю! — зарепетував єпіскоп. — Не буду я їх вінчати, бо в церкві тричі треба робити оклик заручених, такий закон на нашій землі. Три оклики з олтаря! А ти порушуєш правила!

Він з ляскотом закрив біблію і сів на неї.

— Іди-но сюди, Маленький Джоне, — нетерпляче гукнув Робін, а потім зірвав з плечей єпіскопа ризу й натягнув її на йомена. — Ану, який з тебе вийде єпіскоп?

Єпіскоп Герфорда був присадкуватий і товстий, а Маленький Джон високий і худий. Риза вільно теліпалась на плечах Маленького Джона, зате вона ледве сягала йому до пояса. Розбійник у ризі мав дуже кумедний вигляд. Дивлячись на нього, люди мимоволі почали сміятися.

— Щоб я луснув, — сказав Робін Гуд, — але цей наряд робить тебе зовсім іншою людиною. Ти найкращий єпіскоп, якого мені будь-коли доводилось бачити. Приступай до окликів!

Лопочучи короткими полами ризи, Маленький Джон незграбно видирався на хори. Звідти він з кумедною урочистістю тричі оголосив про одруження дівчини з Аланом Дейлем.

— Гукай ще, — наказав Робін, — у тебе дуже коротка риза, і через те говорити треба довше.

Маленький Джон гукнув учетверте, вп'яте, вшосте, всьоме… Ніколи ще оклик не робився таким гучним голосом і з таким щирим завзяттям.

— От тепер досить! — нарешті зупинив його Робін. — Певен, що ти заслужив подвійну винагороду. О, здається, я бачу шановного отця при вході в церкву, який зможе відправити службу навіть краще за мілорда єпіскопа Герфорда. А мілорд єпіскоп посвідчить це та прикладе печатку до паперів. Отче, будьте ласкаві, благословіть оцих молодят, як належить по закону.

Чернець Тук, який весь час скромно стояв у куточку при вході до церкви, виступив наперед. Алан з дівчиною стали перед ним на коліна, а старий лицар, змушений бути свідком вінчання власної нареченої, з безсилої люті лише скреготів зубами. Чернець впевнено розпочав вінчальну церемонію.

Коли він запитав: «Хто віддає цю дівчину?», Робін ступив крок уперед і відповів щирим голосом:

— Я віддаю! Я, Робін Гуд Бернесдейльський та Шервудський! А той, хто збирався одняти її в Алана Дейля, заплатить за це сповна.

Молодих нарекли чоловіком та жінкою, а потім безстрашні йомени тепло поздоровили їх і всі, починаючи з Робіна Гуда, по черзі поцілували щасливу дівчину.

Мабуть, неможливо закінчити краще цю розповідь, ніж словами самої балади, яку й донині співають по селах та містечках Англії:

Так закінчився цей обряд, Веселе богомілля! І подались стрільці назад у ліс – справлять весілля.

Розділ дев'ятий ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО ТРЬОХ СИНІВ УДОВИ

Пробрався Робін в Ноттінгем

Крізь браму вранці тихо

І там на вулиці зустрів

Бундючного шерифа.

й та й веселими ж були учасники вінчання, які висипали тоді з плімптонської церкви. Та невеселі були ті, що зостались на місці. Мілорда єпіскопа замкнули на хорах, де він сидів без ризи і скреготів зубами з безсилої люті. Десяти вирядженим лучникам також знайшлися куточки в церкві, щоб підтримати йому компанію. Двох із них було замкнено в склеп, трьох — на дзвіниці, «щоб вітали нас весільним дзвоном», як сказав Робін Гуд, а решту позапихано під стільці на хорах та в ризниці. Брата молодої на її прохання відпустили, проте наказали йому не потикатися цього дня до церкви і під страхом смерті не втручатися більше у справи сестри. Що ж до кульгавого старого лицаря, то його змусили видертись на височенне дерево, де він незручно умостився серед гілля і стиха кляв Робіна Гуда та його друзів, коли ті гуртом ішли від церкви.

Надходив вечір, але ніхто із слуг чи селян не наважився тієї ночі звільнити ув'язнених, боячися розбійників Робіна Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони змогли вийти на волю.

Єпіскоп та старий лицар одразу згадали про свій гонор. Вони просто не знали, куди себе подіти від люті та сорому, і зразу ж після сніданку чимдуж подалися в Ноттінгем, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв запалу виступити проти Робіна Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути клятви і його гризли докори сумління. Та єпіскоп і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо він зараз же не допоможе їм. І шериф змушений був піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін у сто чоловік. Він складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило, бо він раптово напав на групу розбійників, що вийшла на полювання, і почав її переслідувати. Та оточити розбійників не вдавалось, бо ті швидко відходили в глибину лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали назад стріли, які розладнували ряди переслідувачів. Ось одна стріла збила з голови шерифа капелюх, і поважний урядовець з неприхованим жахом припав до шиї свого коня; п'ять інших стріл вп'ялися в руки лісникам.

Проте нападники дечого й домоглися.

Перебігаючи на нове місце, один з розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Цс були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка виявилася згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. Ззаду нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили.

Оскаженілі нападники готові вже були порубати їх на шматки, коли шериф закричав:

— Стійте! В'яжіть негідників! Ми дотримаємо закону і поки що кинемо їх до в'язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв'язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Все це трапилося тоді, коли Робіна Гуда не було ані серед розбійників-мисливців, ані взагалі в таборі. Отже деякий час він нічого не знав, і тільки ввечері, повертаючись додому, зустрів саму удову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як поживаєте, які у вас новини, матусю? — мимохідь але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю стару знедолену жінку.

— Хай береже тебе господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили на страту, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі смільчаки! Ні, цьому не бувати! На коли призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам'ятаю ті «? ні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матусю!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі деталі сутички: як, незважаючи на те, що на одного розбійника припадало п'ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж доки помітили, що в групі не вистачає трьох синів удови.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала думати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-прочанина. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подадуть їм люди.

Старий прочанин сміливо наблизився до Робіна и попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв у підтримці таким перехожим.

— Що чувати на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, минула вже не одна неділя, як ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула довгождана ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Ні, ні, — заперечив прочанин, — у тебе одяг добрий, а в мене саме лахміття. Гріх так збиткуватися з старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися з своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі ж самі штани; ноги він всунув у драні старчачі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, говорячи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся зо сміху.

Коли вони прощалися в обох був страшенно кумедний вигляд.

Навіть рідна мати, якби вона була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгем був уже на ногах і, як тільки розчинилися брами, у місто валками посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд в машкарі прочанина один з перших пройшов через браму і став швендяти по вулицях міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплівся на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці

— Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

— Для трьох молодців Робіна Гуда, — відповів той. — А коли б спіймали самого Робіна Гуда, для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його вже не заманиш.

Прочанин перехрестився.

— А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

— Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав прочанин.

Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.

І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо в цей час у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, щоб оглянути їх на власні очі.

— Благослови тебе господи, вельмишановний шерифе! — мовив прочанин. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?

— А хто ти такий? — грубо запитав шериф.

— Я бідний старий прочанин. Але я можу висповідати грішні душі і з благочестям повісити грішні тіла.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Сьогодні катові належатиме тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одягу, щоб ти міг скинути оте лахміття.

— Пошли вам господи здоров'я, — відповів прочанин і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приречених до страти.

Рівно опівдні двері в'язниці широко розчинились, і з них висипала ціла процесія. Попереду дріботів прочанин, а слідом за ним, оточені солдатами, твердо і впевнено йшли всі три удовиченки. Таким ладом вони пройшли крізь довгі шпалери міської сторожі аж до базарного майдану.

Перед шибеницями в'язні зупинились. Прочанин наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалося, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.

Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.

Минуло кілька хвилин тривожного чекання. Нарешті шериф підвів руку.

Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість при сутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.

Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його блискавично випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.

— Слухай, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в своєму житті я не був катом і не збираюся братися за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі.

Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить у руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були вже знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і видерли в них з рук алебарди.

— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заверещав шериф. — Сто фунтів винагороди, якщо спіймаєте їх живими чи мертвими!

— Я збільшую винагороду до двохсот! — гаркнув товстенний єпіскоп.

Та їхні голоси потонули в ревові, який знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок Робін вихопив з під лахміття меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені.

Варта почала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом:

— Рятуйтесь! — пролунав з одного боку дзвінкий голос Вілла Стютлі, а потім: —Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.

Крізь переляканий натовп до ешафота продиралось вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоч за безладдям здавалось, що їх принаймні вдвоє більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Люди шерифа почали панічно тікати, а друзі Робіна Гуда згуртувались навколо свого ватажка й поволі стали відходити з базарного майдану.

— В ім'я короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!

Розбійники й справді попали б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже упоралися з двома вартовими. Отже брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників.

Солдати, оговтавшись, зібрали загін, який чисельністю вдвоє переважав розбійників, і зробили рішучу спробу врізатися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони дружно натягли тугі тисові луки, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані.

Так ватага поминула браму, і перед нею відкрився шлях, іцо вів через пагорби аж ген до гостинного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.

Невимовна була радість старої удовиці, коли вона знову побачила своїх хлоп'ят. Розраджена мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А її три сини їли того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.

Розділ десятий ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ

— Гей, старче, — Робін загукав, –

Клянуся головою:

Ти в торбі грошики несеш!

Тож поділись зо мною!

дного чудового ранку, невдовзі після хвилюючих подій, викладених у попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів, послані шерифом. Але скрізь було тихо, спокійно, мирно. Ніде не було видно жодної живої душі, за винятком самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна.

Це був досить кумедний чолов'яга, і замість одягу на ньому метлялося якесь чудне шмаття.

Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але й знаку про це не подав. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселий мотив і знічев'я вибиваючи палицею ямочки на курній дорозі. Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем.

У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.

Він аж три шапки натягнув На голову плішиву І міг спокійно мандрувать Чи в бурю, чи то в зливу.

Та, незважаючи на старчаче лахміття, чолов'яга здавався гладким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Гай-гай! Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хто-небудь з їхньої братії і має грошенята, то саме оцей півник, а раз він їх має, то нехай поділиться з біднішими».

При цьому Робін змахнув своєю палицею і загородив подорожньому шлях.

— Гей, хлопче! — вигукнув він. — Куди це ти так розігнався? Зажди, я маю до тебе діло!

Жебрак удав, ніби нічого й не чув, і простував собі далі.

— Зупинися, кажу тобі! — закричав голосніше Робін. — Бо я заговорю з тобою інакше!

— Е, з того нічого не вийде, — нарешті обізвався жебрак. — Я не слухаюся нікого в Англії, навіть самого короля. Отож відступися краще з дороги, бо вже нерано, а мені ще йти та йти, поки я зможу подбати про свій голодний шлунок.

— Що ти там базікаєш! — роздратовано мовив Робін, забігши знову наперед і не пропускаючи жебрака. — Поглянувши на твою товсту пику, одразу скажеш, що доброго харчу тобі вистачає; а я от ходжу голодний! Тож позич мені грошей до наступної зустрічі, щоб я міг зайти в найближчий шинок.

— Хай тобі бог дасть, а я не маю чого позичати, — сердито пробурчав жебрак. — Ти не старший за мене і спроможний сам заробити на їжу. Отож іди, куди йшов, і не чіпляйся до мене. А якщо ти надумав постити, аж поки одержиш чого-небудь від мене, то знай, що довго тобі доведеться ходити з порожнім животом.

— Не довше, аніж я провчу нахабу оцим кийком! — вигукнув Робін. — Кажу востаннє — давай гроші, бо відлупцюю, як Сидорову козу! А коли й це не навчить тебе пристойному поводженню, тоді подивимося, що може зробити стріла з шкірою старця!

Жебрак посміхнувся й відповів на це нахваляння тим же:

— Ну що ж, голубе, підходь з своїм ціпком. Думаєш, я злякався твоєї лозини? А щодо лука та стріли, то ось моє слово!..

Він блискавично змахнув своєю палицею і таким невідпорним ударом вибив лук з руки Робіна, що тому наче ошпарили пальці. Робін затанцював од болю і пробував пустити в хід свій кийок. Та жебрак не дав цього зробити. Трах! Бах! — гухкала його палиця, зводячи нанівець захист ватажка розбійників. Робінові довелось надзвичайно сутужно, бо палиця жебрака, обкована залізом, виявилася грізною зброєю. Незважаючи на всі зусилля, Робін не міг навіть замахнутися, тоді як жебрак раз у раз торохкав його по ребрах.

Залишалося два виходи: або й далі отак підставляти боки під дошкульні удари, або ж негайно відступити. Робін обрав останнє, — як, певне, й кожен зробив би на його місці, — і кинувся бігцем до лісу, на ходу сурмлячи у свій ріжок.

— Тю, тю, хлопче, як тобі не сором! — глузливо закричав услід йому жебрак. — Куди ж ти тікаєш? Адже ми тільки почали! Повернися, візьми свої гроші, бо ти ж не зможеш розплатитися в шинкові!

Та Робін не відгукнувся ані однісіньким словом. Він мчав через горби та вибалки, аж поки зустрів трьох розбійників, які поспішали на його сигнал.

— Що сталося? — запитали вони.

— Та один зухвалий жебрак, — відповів Робін, ледве переводячи дух, — він отам, на шляху, з таким важчезним дрюком, якого я ще ніколи не куштував… Поганець навіть не дав мені порозмовляти з собою!..

Розбійників — це були Мач та два удовиченки — аж розпирало зо сміху при думці, що Робін Гуд тікає від жебрака. Однак вони зберігали поважність і передусім запитали свого ватажка, чи він не поранений.

— Ні, — відповів Робін, — проте мені одразу полегшало б, якби ви спіймали того жебрака та дали мені змогу з ним поквитатись.

Три бравих йомени не стали марно гаяти часу. Вони побігли на шлях і вздріли жебрака, який знову йшов так спокійно, ніби був у мирі та злагоді з усім світом.

З цим жебраком найлегше упоратись, якщо напасти на нього зненацька, — сказав Мач. — Давайте пробіжимо навпростець через отой лісок і впадемо йому як сніг на голову.

Інші погодились, і незабаром три розбійники наздогнали свою жертву.

— Нумо! — скомандував Мач.

Два удовиченки блискавично плигнули жебракові на спину й вирвали у нього з рук палицю. Тієї ж миті Мач вихопив кинджал і приставив його бідоласі до грудей.

— Здавайся, голубе! — наказав він. — Наш друг чекає на тебе в лісі, щоб провчити, як треба битися по-справжньому.

— Відпустіть мене, — сміливо сказав жебрак, — і я битимусь з усіма вами разом.

Та його ніхто не слухав. Розбійники відразу ж потягли чолов'ягу до лісу. Переконавшись, що опір нічого не дасть, жебрак вдався до переговорів.

— Дорогенькі мої, — заблагав він, — для чого оце насильство? Якщо ви наполягаєте, я й так піду з вами тихо-спокійно. А якщо ви мене відпустите, то матимете добру дяку. В моїй торбі лежить сто фунтів. Відпустіть мене, і я віддам вам усе.

Три розбійники почали радитися між собою.

— Ну, що ви скажете? — запитав Мач своїх товаришів. — Адже нашому ватажкові приємніше буде побачити сидір цього старцюги, ніж його пісну пику.

Ті погодились, і вся маленька компанія сіла під дубом.

— Швидше викладай своє золото, друже, — мовив Мач.

Погода була вітряна. Як тільки йому звільнили руки, жебрак одразу став спиною до вітру.

— Заждіть, хлопці, зараз усе буде зроблено, — відказав він. — Нехай хто-небудь скине плащ. Ми простелемо його долі й висиплем на купу моє багатство.

Жебракові подали плащ. Він звалив на нього торбу з натугою, ніби в ній насправді було щось дуже важке. Потому опустився навпочіпки й заходився ліниво розв'язувати ремінець. Розбійники також поприсідали, уважно стежачи за кожним рухом жебрака, щоб той, бува, не приховав частину грошей для себе. Нарешті торба була розв'язана. Жебрак засунув у неї обидві руки. Але витягнув він не сяюче золото, а повнісіньку пригорщу борошна, яке, не гаючися жбурнув у напружені обличчя розбійників, що оточили його з трьох. боків. Вітер допоміг жебракові, миттю огорнувши його ворогів густою білою хмарою. Борошно набилося їм в очі, носи й роти. Вони задихалися і нічого не бачили.

Поки Мач та два удовиченки відхекувались та відпльовувались, силкуючись навпомацки впіймати підступного жебрака, той докінчив помсту, вхопивши за кінці плащ і витрусивши все борошно в обличчя своїм ворогам — тепер беззахисним жертвам. А зробивши це, ухопив палицю, яка лежала напохваті, й сипонув цілою зливою ударів по їхніх головах, плечах та боках, водночас пританцьовуючи то на одній нозі, то на другій і голосно примовляючи:

— Негідники! Волоцюги! Ось вам мої сто фунтів! Ну, як вони вам, до вподоби? Клянусь, ви дістанете їх усі, скільки їх є в моїй торбі!

Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця, підкріплюючи кожне слово жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби швидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними й почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.

— Тепер бувайте здорові, мої голуб'ята! — гукнув він на прощання. — Коли ж мені знову випаде йти по шляху з Бернесдейля, ви, сподіваюсь, уже будете спроможні відрізнити золото від пшеничної потерті!

Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, побрів далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.

Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися як слід оглядітись довкола себе, то перший, кого вони побачили, був Робін Гуд, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Вигляд друзів остаточно повернув йому хороший настрій.

— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, якщо зважати на одяг, втрапили на млин.

Розбійники поглянули один на одного й не сказали ані слова, тільки почервоніли по самі вуха.

— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.

— Щиро кажучи, командире, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його в такій кількості!

І він з натугою чхнув.

— Як же це сталося? — стримуючи сміх, запитав Робін.

— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він пообіцяв дістати викуп з торби, яку ніс за плечима.

— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.

— Отож ми й погодилися, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв'язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара. Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих гуль та синців, — зауважив Робін.

— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один з удовиченків, скорботно розтираючи потерпілі місця.

Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався з-під землі.

— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов жовторотих немовлят, якийсь жалюгідний жебрак, — вигукнув він. — Мені можна посміятися з вас, друзі, бо і я попав у таку халепу. Тільки більше нікому анімур-мур про те, як нас усіх посоромили. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та на тому й кінці у воду.

У хлопців трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.

Та чи то жебрак похвастався нею у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на смішну баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не тішила чотирьох знаменитих розбійників.

Розділ одинадцятий ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА

— Поклявсь я Робіна спіймать,

Знайду лиш — так і знай:

У ріг баранячий скручу, –

Це каже Гісборн Гай!

инуло кілька тижнів після того як було визволено трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків.

Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.

Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської важкої кінноти, на ім'я Гай Гісборн. Він теж прочув про Робіна та про солідну винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема.

— Я приїхав сюди, щоб зловити Робіна Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його зловлю — живого чи мертвого!

— А я з радістю допоміг би вам навіть тоді, коли б ви не мали наказу з печаткою самого короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?

— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього відчайдушного злочинця. Я піду сам. Але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка — летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

— Чудово! — вигукнув шериф. — За нас будьте певні, ми не підведемо.

Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатися, щоб його ніхто не міг упізнати.

Трапилось так, що саме в цей день Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити кілька пар зеленого одягу для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом зразу лізти в петлю, вони біля міста розділилися. Вілл почимчикував крізь браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати.

Раптом він побачив, як Вілл, мов ошпарений, вискочив з брами назад, а слідом за ним, майже наступаючи на п'яти, гнався сам шериф і десятків шість його людей. Вілл з розгону махонув через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках проскочив болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися з сил, проте все ж таки не припиняли погоні. Але ряди переслідувачів рідшали: один з них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, так і врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги й відкритими ротами хапали повітря, мов риба, яку витягли з води.

Маленький Джон, спостерігаючи все це, не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, коли Вілл випадково спіткнеться. Його вже й так майже наздоганяв один з переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська, на ім'я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він скорочував що відстань швидко, мов хорт. Побачивши небезпеку, яка нависла над його другом, Маленький Джон блискавично скочив на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу. Краще було б Вільяму Тренту лежати того дня хворим у ліжку, — оповідає старовинна балада, — ніж зустрітися з стрілою Маленького Джона під шатами зеленого лісу. Це було його останнє змагання з бігу.

Коли стріла із свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, глянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто закричали й кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

— Пошлю ще одне привітаннячко шерифу, — надумався Маленький Джон, — а потім наздожену Вілла.

Але цей нерозважливий крок виявився фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого господаря, раптом переламався надвоє.

— Хай тобі всячина, клята деревиняко! — вилаявся Джон.

Потому він твердо став на ноги й вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю нищівним ударом свого пудового кулака.

Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон явно не міг. Крім того, лучники зупинилися на безпечній відстані од нього і, розтягнувшися лінією, націлились в Маленького Джона стрілами.

— Здавайся! — задихаючись, гукнув шериф. — Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліфе, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

— О, ваші слова прудкіші за стріли, — мовив Маленький Джон. — Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно боялись, щоб розбійник не втік по дорозі. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

— Клянусь усіма святими, — вигукнув він, — ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

— Гаразд, вішайте, — мовив Маленький Джон. — Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити, щоб ви зробили цю чорну справу.

Все ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище. По дорозі до них приєднувалися ті, що відстали раніше. Ось один насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, влився до гурту. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, що шериф пообіцяв од пуза напоїти їх вином; до того ж невдовзі вони мали повісити найхоробрішого після Робіна Гуда розбійника Англії.

Швидко вони спорудили стовп з перекладиною і прив'язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

— Ну, прощайся з життям! — гукнув шериф до Маленького Джона. — Тепер ми подивимося, чи допоможуть тобі твої лісові хитрощі.

— Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок, — пробурмотів бідолашний Джон. — Але його немає, і, здається, все кінчиться так, як каже шериф.

Становище і справді було безвихідне. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам залишалося тільки її потягти.

— Готово? — запитав шериф. — Ну, тоді: раз… два…

Та перш ніж він вимовив «три», з-за пагорба долинув слабенький гук срібного ріжка.

— Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна, — мовив шериф, — і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робіна Гуда!

— Даруйте, ваша світлість, — докинув один з солдатів, — але якщо він справді спіймав Робіна Гуда, то це буде дуже радісний день. Давайте почекаємо з цим розбишакою і підготуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!

— Чудова думка! — вигукнув шериф, ляснувши себе по колінах. — Зніміть негідника та добре прив'яжіть його, поки ми вернемося.

Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф з своєю пошарпаною зграєю подався у ліс, щоб привести Робіна Гуда й повісити відразу двох знаменитих розбійників.

Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа та подивимось, які пригоди спіткали за цей час Робіна Гуда.

Перш за все слід сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників мало не посварився з Маленьким Джоном. Причиною до того був нетутешній підозрілий йомен, якого вони разом уздріли в лісі. І кожному закортіло викликати незнайомця на поєдинок. Але Робін Гуд не поступився своєму помічникові. Ось тоді-то роздратований Джон і подався з Віллом Пурпуровим до Бернесдейля, а Робін виступив назустріч захожому чужинцеві.

У нового гостя Шервудського лісу вигляд був досить — таки потішний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін розгледів, що це просто бідно вбраний чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх лахміття висушену на сонці конячу шкуру, — з головою, гривою і хвостом. Шкура голови правила йому за каптур, а хвіст, спадаючи донизу, створював враження третьої ноги.

— Доброго ранку, друже, — гостинно привітався Робін. — Лук у твоїй руці свідчить про те, що ти, напевне, хороший стрілець.

— Стрілець як стрілець, — мовив незнайомець у відповідь. — Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежку і ніяк не можу на неї втрапити знову.

«Слово честі, я був певен, що ти згубив розум!» — усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:

— Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажеш, які справи примусили тебе блукати в цих краях. Мова твоя здається мені набагато шляхетнішою за твоє убрання.

— А хто ти такий, щоб питати мене про мої справи? — гарикнув незнайомець.

— Я один з королівських лісників, — відповів Робін, — і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усяких підозрілих людей, які тут часом вештаються.

— Вигляд у мене, можливо, й справді підозрілий, — заперечив незнайомець, — але я тут не вештаюся без діла. Ну, слухай: якщо ти королівський лісник, ти мені теж знадобишся. Я тут також за королівським дорученням — розшукую небезпечного злочинця. Звати його — Робін Гуд. А ти. часом, не з його банди?

І незнайомець пильно подивився на Робіна.

— Ні, ні, боронь боже! — запевнив його ватажок розбійників. — А навіщо тобі потрібен отой Робін Гуд?

— Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим гордим і неприступним розбійником мені хочеться дужче, ніж одержати за нього сорок повноцінних фунтів з королівської скарбниці.

Тепер Робіну все стало ясно.

— Іди за мною, друже, — мовив він, — трохи пізніше я. певне, зможу показати тобі схованку Робіна Гуда. А поки що давай проведемо приємну часинку під оцим деревом, постріляємо з наших луків.

Незнайомець погодився. Вони зрізали дві тоненькі лозини й, відмірявши сто кроків, увіткнули їх у землю.

— Починай, друже, — сказав Робін. — Перший постріл — твій.

— Е, ні, — відмовився той, — я стрілятиму після тебе.

Робін виступив на крок уперед, недбало розтягнув лук і пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й тільки ледь-ледь не зачепила лозинки. Незнайомець цілився набагато ретельніше, але його стріла збочила дужче.

Другий захід почав незнайомець. Цього разу він вистрілив дуже майстерно, влучивши в пучечок листя на кінці лозинки. Але постріл Робіна виявився ще кращий — його стріла розколола лозинку якраз посередині.

— Хай тобі всячина! — вражено вигукнув незнайомець. — Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так влучав! Та ти ж, мабуть, стріляєш краще за самого Робіна Гуда! До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе зваги.

— Авжеж, ні, — мовив Робін, — і не маю права сказати, поки не назвешся ти.

— Своїм ім'ям я можу пишатися, — заявив незнайомець. — Я поклявся спіймати розбійника Робіна. І я сказав би про це йому в очі, коли б він не був такий боягуз. Моє ім'я — Гай Гісборн.

Незнайомець проказав усе це врочистим голосом, бундючно походжаючи туди й назад між деревами і зовсім забувши про те, що його кілька хвилин тому побили в стрільбі з лука.

Робін спокійно дивився на нього.

— Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі не доводиться вішати людей заради грошей?

— Так! Але тільки розбійників на зразок Робіна Гуда.

— А скажи, що поганого зробив тобі Робін Гуд?

— Та це ж грабіжник з великої дороги! — мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.

— Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і безпомічних? І чи не найбільшим його злочином є те, що він забив кількох королівських оленів?

— Годі патякати! — нетерпляче перебив його сер Гай. — Тепер я бачу, що ти й сам з Робі нової зграї.

— Я ж сказав — ні, — коротко відрубав Робін. — А якщо я допоможу тобі спіймати Робіна, що ти робитимеш далі?

— Бачиш оцей срібний ріжок? — відповів сер Гай. — Як тільки Робін опиниться в моїх руках, я дам один довгий сигнал. І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де ховається цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!

— Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! — мовив зневажливо Робін. — Але я покажу тобі Робіна і нагороду за те знайду собі на вістрі власного меча. Я сам і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернесдейля!

— Тим гірше для тебе! — вигукнув сер Гай.

Натренованим блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницькому кинувся на беззахисного Робіна. Той спритно ухилився від удару і теж оголив свою зброю.

— Це ж підло, — мовив він зловісно, — нападати на людину, яка не готова до бою!

І, не кажучи більше ні слова, став захищатися. Удар на удар, удар на удар! Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили один перед одним ані на крок. Це був такий двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах у них палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий — за винагороду та королівську ласку.

Блискучі гострі леза раз у раз розтинали повітря, осяяне миротворним промінням сонця, і стикались з сичанням розлючених змій. Але вони ще ні разу не торкнулися живого тіла. Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь, що випинався з землі, і впав на коліна. Сер Гай, замість того, щоб дати йому змогу підвестись, як це зробив би кожен шляхетний лицар, ударив лежачого. Так Робін дістав поранення в лівий бік.

— О пресвятая діво, — вигукнув Робін, — заступися за мене, грішного! Де ж це видано, щоб людина помирала раніше, ніж настав її час!

Потому він знову спритно скочив на рівні ноги й завдав своєму ворогові раптового удару. Лицар тієї миті якраз високо замахнувся мечем, щоб остаточно прикінчити Робіна, але той зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився назад і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна протнув йому горлянку.

Ватажок розбійників з жалем подивився на забитого.

— Ти сам накликав на себе біду, — стиха мовив він. — Хоч ти і був запроданцем підступним, я зовсім не хотів тебе вбивати.

Після цього він оглянув власну рану. Вона була неглибока. Робін швидко зупинив кровотечу й перев'язав поранений бік. Потім зняв з сера Гая конячу шкуру, накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Там він прикрив його своїм плащем, притрусивши обличчя травою та листям, щоб не можна було одразу впізнати забитого.

І будовою тіла, й обличчям Робін не дуже відрізнявся від сера Гая.

Насунувши кінську шкуру на голову так, що під нею сховалося майже все обличчя, Робін узяв срібний ріжок і просурмив довгий сигнал. Цей звук і врятував Маленького Джона в Бернесдейлі. Він примусив недалекого розумом шерифа нашорошити вуха, припинити страту й чимдуж мчати за пагорб до лісу, аби захопити ще одну жертву.

Два десятки кращих шерифових лучників менше ніж за півгодини були вже на місці.

— Це ви подавали сигнал, ваша милість? — запитали вони, наближаючись до Робіна.

— Я, — мовив Робін, йдучи назустріч засапаному шерифу.

— Які новини, які новини, сер Гаю? — нетерпляче загукав високоповажний урядовець.

— Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, зараз мертвий лежить у кущах.

— Це найкраща новина, яку я будь-коли чув у своєму житті! — вигукнув шериф, потираючи руки. — Я гадав, що нам пощастить його повісити за компанію, але я й так не шкодую.

— Повісити за компанію? — перепитав Робін.

— Авжеж! Сьогодні в нас винятково щасливий день. Як тільки ви пішли од мене, ми вистежили й мало не спіймали одного з тутешніх молодців, — здається, то був Вілл Пурпуровий. Зате його друга, що допоміг йому врятуватися, ми були вже підтягли до шибениці, коли раптом почули ваш сигнал.

— А хто ж той другий? — схвильовано запитав переодягнений Робін.

— А як ви гадаєте, хто? — зареготав шериф. — Перший розбійник після самого Робіна Гуда — Маленький Джон, він же Рейнольд Грінліф!

Шериф ніяк не міг забути того ім'я, яким назвався Маленький Джон в Ноттінгемі під дахом його будинку.

«Маленький Джон! — здригнувшись у душі, подумав Робін. — А й справді, це був дуже щасливий сигнал!»

— Вас, бачу, також трохи подряпало? — не вгавав шериф, зробившися на радощах страшенно балакучим. — Послухайте, хлопці! Приведіть серові Гаю Гісборну коня, а самі закопайте отого поганця там, де він лежить. Собаці собача смерть. Швидше порайтесь, та ходімте до Бернесдейля. Прикінчимо й того.

Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. По дорозі Робін примушував себе весело підтримувати розмову, а сам обмірковував, як би допомогти Маленькому Джонові.

— У мене до вас велике прохання, шерифе, — мовив він, нарешті, вже майже під самим містом.

— Яке, шановний сер? Говоріть, я слухаю.

— Я відмовляюсь од вашого золота, бо втішився чудовим двобоєм. А що я переміг самого ватажка, дозвольте мені порахуватися також і з його спільником, щоб потім усі говорили: сер Гай Гісборн уподовж єдиного дня послав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!

— Робіть як знаєте, — погодився шериф, — але вам би не слід відмовлятися од винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не кожного дня доводиться перемагати Робіна Гуда.

— Свята правда, ваша світлосте, — відповів Робін. — Скажу не хвастаючись: ніхто не міг перемогти Робіна Гуда вчора, не переможе його й завтра.

При цьому він наблизився до Маленького Джона, який все ще стояв прив'язаний до шибениці, й гукнув шерифовому почту:

— Почекайте там, а я дізнаюся, чи хоче покаятись полонений.

Він швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута й тицьнув йому в руки лук та стріли сера Гая, які не забув прихопити з собою.

— Це я, Робін, — прошепотів він.

Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце йому вже підказало, що нині шибениця лишиться порожньою.

Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а потім вихопив з-під конячої шкури свій незрадливий лук. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли вхопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.

Ще одна злива стріл посипалася на них з-за міських мурів та крізь ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, коли Робін ще розмовляв з шерифом у лісі, побачили їх і поспішили на поміч своїм товаришам. Вони наспіли дуже вчасно.

Нажахане військо шерифа кинулося панічно тікати. А Робін і Маленький Джон живі та здорові стояли під шибеницею, посилаючи навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.

Невдовзі вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. На один день пригод було більше ніж досить.

Розділ дванадцятий ЯК МАРІАН ПОВЕРНУЛАСЯ В ШЕРВУДСЬКИЙ ЛІС І ЯК РОБІН ГУД СТАВ ГОСТЕМ КОРОЛЕВИ ЕЛЕОНОРИ

В чуже одягшись, Роб гуляв

У лісі ранком раннім

І раптом здибав Маріан

В хлопчачому убранні.

Схрестились гострії мечі.

«Яке маля хоробре!» –

Подумав Роб. Та бій кінчивсь,

Їй-богу, дуже добре!

дного дня після описуваних подій Робін надумався піти на полювання. Не знаючи, з ким йому на цей раз приведеться зіткнутися в лісі, він замастив собі обличчя грязюкою й переодягнувся у благеньку куртку та довгий плащ і тільки після цього рушив у мандри. Тихий, лагідний ранок навіяв йому спогади про давноминулі дні дитинства, коли він безтурботно гуляв оцими галявами разом з Маріан. Який то був щасливий час!

І як болісно та гірко, що його не можна повернути! Чи приведеться йому ще коли-небудь побачити Маріан — милого, доброго друга дитячих років!

Останнім часом Робін часто думав про неї, і з кожним разом йому все більше хотілося почути її чистий голос, її дзвінкий сміх, побачити, як при зустрічі з ним спалахують сонцесяйні очі.

Може, то щастя Алана Дейля і його подруги так сильно сколихнуло струни Робінового серця, а може, до цього спричинився прихід у Шервудський ліс Вілла Пурпурового. Та хоч як би там було, а цього ясного ранку Робін повільно брів лісовою стежиною, сумовито похиливши голову і зовсім забувши про полювання.

Раптом на невеличку галяву просто перед його очима вийшов красень олень. Вигляд тварини, що мирно поскубувала соковиту траву, розбудив у Робінові мисливця. Він блискавично натягнув тятиву і вже зібрався був пустити стрілу, коли олень зненацька упав, мов підкошений: його наскрізь прошила стріла, пущена з протилежного кінця галяви.

І цієї ж миті з-за кущів вискочив стрункий вродливий юнак у багатому одязі. З радісним вигуком він побіг до забитої тварини. Ясно, що це й був стрілець, бо він розмахував над головою луком, а при боці в нього висів меч, хоч сам він здавався майже хлоп'ям. Робін швидкою ходою підійшов до оленя з другого боку.

— Гей, хлопче! — суворим голосом закричав він. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?

— Я маю таке ж право стріляти в цих оленів, як і сам король, — погордливо відповів юнак. — А хто тобі дозволив мене допитувати? Іди своєю дорогою, парубче!

Голос незнайомого підлітка чомусь дуже схвилював Робіна. Він неначе торкнувся його серця і розбудив далекі спогади дитинства. Робін пильно подивився на юного мисливця, і той теж відповів одвертим поглядом, у якому не було ні тіні страху.

— Хто ж ти такий, друже? — вже лагідніше запитав Робін.

— Я тобі поки що не друг, і хто я — це моя справа, — з запалом відрубав незнайомець.

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойному поводженню! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже сердити, не лишилось нічого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бійку з великим завзяттям, показавши своєму супротивнику, що непогано-таки володіє кількома немудрими прийомами нападу. Але Робін лише відбивав наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилився. На його щоках заграв ніжний рожевий рум'янець.

А до Робіна за цей самий час повернувся хороший настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, працюючи мечем, став посміхатися.

Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане збиткування, бідолашний хлопчина мало не плакав із сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника, і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак, здригнувшися при вигляді крові.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс наодинці, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам'яті Робіна знову ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому в очі.

— Гаразд, хто б ти був, — чи королівський лісник, чи хтось інший, — знай, що я розшукую ватажка розбійників Робіна Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш, часом, де його можна побачити?

І, чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я упізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і, так як був, — у лахмітті, з брудним обличчям, палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я наробила! — раптом з жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Пусте, — усміхаючись мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я з гордістю носитиму цей шрам на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, узяті разом. Перев'язавши його маленькою хусточкою, Маріан сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що саме так і буде, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому здавалось, що весь ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився з щік його коханої Маріан.

Дівчина почувала себе не менш щасливою, хоч їй було трохи не по собі. Робін насилу здогадався, що вона просто соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки і, заговорившись, не помітили навіть, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий хазяїн! — вигукнув Робін, скакуючи на ноги. — Навіть не запросив тебе до своєї лісової оселі!

— А я дуже поганий паж, — мовила Маріан, — бо зовсім забула, що я Річард Партінгтон, який справді приніс тобі послання від королеви Елеонори!

Розкажеш— про це дорогою. Вдома я передам тебе місіс Дейль. А за оленем прийдуть мої друзі, яких ми, напевне, зустрінемо.

І поки вони йшли до табору, Маріан повідала, як слава про доблесть Робіна долинула аж до Лондона в палац королеви Елеонори. І королева сказала: «Я б з радістю зустрілася з цим хоробрим йоменом і подивилась, як він стріляє з лука». Королева обіцяла повне прощення Робіну, якщо він наступного тижня прибуде в Лондон з чотирма своїми лучниками і позмагається з найкращими стрільцями, що ними так пишається король Генріх. Про все це Маріан розповіла дуже докладно, а потім додала:

— Коли я почула, що її величність виявила бажання побачити тебе, я сказала, що колись ми з тобою знались, і попросилася піти тебе пошукати. Королева дуже зраділа, а відпускаючи мене, наказала передати тобі оцей золотий перстень на знак її благовоління.

Робін узяв перстень і, похиливши голову, шанобливо його поцілував.

— З такою запорукою я хоч зараз поїду в Лондон, — мовив він. — І щоб одняти цей подарунок королеви, треба буде принаймні відрубати мені правицю.

В цей час вони наблизилися до густих заростів, що надійно ховали пристановище ватаги розбійників. Робін витяг ріжок і подав голосний сигнал, яким скликано всіх його друзів.

Вілл Пурпуровий одразу впізнав, кому належало гарненьке личко під беретом пажа, і, підскочивши до Маріан, по-братньому обняв її й поцілував в обидві щоки. Потім, відкликавши Робіна вбік і про щось з ним пошептавшись, він повернувся до ватаги й урочисто проголосив:

— Друзі! Слухайте мене всі! Сьогодні ми маємо честь привітати у себе прекрасну Маріан, наречену нашого ватаж ка Робіна Гуда!

Під оглушливі привітальні вигуки захоплених розбійників зніяковілу, але щасливу Маріан було передано на руки ніжної і милої дружини Алана Дейля. А ввечері, вже зодягнена в корсаж та спідницю й приваблива, як ніколи, Маріан сіла по праву руку від Робіна на великому бенкеті, що його влаштували на її честь господарі Шервудського лісу.

Коли від оленя, забитого Маріан, лишилися самі кісточки, Алан заспівав для чарівної гості найкращих пісень північних менестрелів. До нього приєдналися інші, й незабаром у лісі залунав могутній хор. Співали всі, починаючи од Вілла Пурпурового, який тягнув баритоном, і кінчаючи ченцем Туком, що гудів низьким басом. Навіть Маленький Джон намагався розтулити рота, хоч на нього весь час скоса поглядав мірошниченко Мач.

Пригорнувшися до Робіна, Маріан замріяно слухала пісні, і в її темному волоссі жаром виблискувала золота стріла.

Потім Робін попросив свою наречену ще раз повторити слова королеви. Вислухавши Маріан, розбійники тричі прокричали «ура» королеві та її незвичайному пажу і, схопившися на ноги, проголосили тост за їх здоров'я.

— Отже ви чули, — мовив Робін, звертаючися до всієї ватаги, — що її величність бажає, аби я з чотирма своїми товаришами з'явився до неї. Зо мною підуть два моїх заступники — Маленький Джон та Вілл Стютлі, мій двоюрідний брат Вілл Пурпуровий і менестрель Алан Дейль. Місіс Дейль супроводитиме свого чоловіка. З нею буде веселіше й пажу її величності. Друзі, ми рушимо в дорогу на зорі. Приготуйте найкращий одяг. Перевірте зараз же, чи не пом'яті ваші плащі, чи добре почищені мечі, чи в порядку луки та стріли. Зробімо честь королеві і не посоромимо рідного лісу. Ти, Маче, разом з Віллом, Аестером та Джоном, славними удовиченками-братами, на час нашої відсутності командуватимеш ватагою, а ти, отче Туку, дбатимеш про душі та шлунки хлоп'ят.

Накази Робіна були зустрінуті одностайним схваленням, а потім ще довго розбійники кружляли чорне пиво. Нарешті, приготувавшися до завтрашньої подорожі, ватага розбрелась, і всі полягали спати.

Ранок видався напрочуд гарний і обіцяв тихий сонячний літній день. Темно-зелені лісові шати застигли в урочистому мовчанні, немовби замилувались п'ятіркою йоменів, що лаштувалися в дорогу. Як свідчить балада, Робін таки справді подбав про те, щоб сьогодні його друзі були якнайкраще одягнені. На всіх, хто мав з ним іти в палац королеви, милувало око новісіньке зелене вбрання», а сам ватажок розбійників вирядився у ясно-червоне. Голови сміливців прикрашали чорні капелюхи з білими перами. Не гірше за чоловіків були одягнені й дві дами — Маріан та місіс Дейль.

З побажаннями щасливої дороги та всіляких успіхів ватага розбійників у повному складі провела цю невеличку компанію до узлісся.

Подорож до Лондона обійшлася без пригод. Компанія жваво просувалася прямим королівським шляхом, і за всю дорогу її ніхто не зупинив. Перстень королеви на пальці Робіна гостинно розчинив перед мандрівниками лондонську браму. Невдовзі вони були вже в палаці, чекаючи на побачення з її величністю.

Робіна та його друзів поселили в самому палаці, але зроблено це було так таємно, що ніхто не знав про гостей королеви.

Король у цей день поїхав на Фінсбурзькі поля, де незабаром мав відбутися великий турнір. Він хотів сам оглянути турнірну арену, поговорити з відбірними своїми стрільцями, які, на його думку, повинні були перемогти будь-яких суперників. Король так вихваляв цих людей, що королева зважилась побитися з ним об заклад. Маріан казала правду, що її величність не раз чула про знаменитого Робіна Гуда і його безстрашних йоменів. Дівчина й сама ніколи не втрачала нагоди, щоб замовити за розбійників добре слівце, і тільки-но трапився щасливий випадок, напросилася їх розшукати.

Королева сиділа в своїй вітальні й вела жваву розмову з придворними дамами, коли раптом на порозі з'явилася Маріан Фітцволтер. Тепер вона знову була одягнена, як і належало фрейліні. Зробивши перед королевою глибокий реверанс, дівчина чекала дозволу заговорити

— О, кого я бачу! — з радісною усмішкою вигукнула королева. — Мою улюбленицю Маріан, чи мого вірного пажа Річарда Партінгтона?

— І Маріан, і пажа в одній особі, ваша величність. Річард знайшов, кого ви бажали побачити, а Маріан привела його сюди.

— Де ж він? — нетерпляче запитала королева.

— Чекає аудієнції, він сам і чотири його товариші. З ними ще й леді, про любов і вінчання якої я розповім вам пізніше надзвичайно веселу історію.

— Запросіть їх сюди.

Маріан послала слугу, й за якусь мить невеличка компанія Робіна Гуда зайшла до вітальні.

Королева була майже певна, що побачить незграбних, обшарпаних, здичавілих од лісового життя людей, але її чекала приємна несподіванка. Від подиву її величність мало не сплеснула руками: перед нею стояли справжні кавалери, яких негусто навіть при дворі. Щоки Маріан покрилися рум'янцем, коли вона помітила захоплені погляди, що їх крадькома кидали на розбійників інші фрейліни.

Робін не забув благородних манер, яких його колись навчила мати, і ясно-червоний оксамитовий одяг сидів на ньому, як на справжньому придворному. Про Вілла Пурпурового нічого було й говорити: це був блискучий світський кавалер. Не гірше за них виглядав і менестрель Алан Дейль. Що ж стосується Маленького Джона та Вілла Стютлі, то в першого деякий брак зовнішнього лоску з верхом компенсувався велетенським зростом, а в другого — широченними плечима. Місіс Дейль була сьогодні ще чарівнішою, ніж у той знаменитий день, коли вона пішла до плімптонської церкви з одним чоловіком, а стала дружиною іншого.

Такими постали мешканці лісу перед королевою Елеонорою в її вітальні.

Робін виступив трохи вперед, став на коліно й мовив:

— Ось перед вами я, Робін Гуд, і мої найближчі друзі. Я прийшов за наказом вашої величності з перснем на руці, за який, як і за вашу честь, не пошкодую віддати життя.

— Я рада тебе бачити, Локслі, — з чарівною усмішкою відповіла королева. — Ти й твої хоробрі друзі прийшли дуже вчасно.

Робін відрекомендував по порядку всіх чотирьох розбійників, і кожен з них став перед королевою на коліно, а королева зустріла їх найпривітнішими словами. Потім вона поцілувала в щічку місіс Дейль і на час перебування компанії в Лондоні запросила її жити в палаці на правах придворної дами. Після цього королева дала знак усім сісти за стіл, щоб відпочити і підкріпитися з дороги. Миттю з'явилися найтонші вина і найвишуканіші страви. Поки гості пили та їли, королева розповіла їм про наступний турнір на Фінсбурзьких полях і про те, як би їй хотілося, щоб вони змагались під її прапором.

— А поки що, — закінчила вона, — про це нікому ані слова.

Робін і його друзі пообіцяли свято зберегти таємницю.

Королеві дуже сподобалися розбійники, і на її прохання вони розповіли про деякі пригоди з свого лісового життя. Королева та її фрейліни сміялися від щирого серця. Найбільше сподобалась її величності розповідь про те, як вони позбиткувалися з єпіскопа Герфорда. Цю історію вона прослухала кілька разів, бо Маріан, яка знала всі подробиці про вінчання в плімптонській церкві, розповідала про нього так кумедно, що в королеви од сміху на очах виступали сльози.

— Мілорд єпіскоп Герфорда! — крізь сміх вигукувала вона. — Оце так штуку йому утнули! Ну нехай хе, я з нього ще покепкую! А оце і є наш славний менестрель? — раптом запитала вона, обернувшись до Алана Дейля. — Здається, я про тебе щось уже чула. Ти не відмовишся заграти для нас що-небудь на арфі?

Алан низько вклонився, взяв у руки принесену йому арфу, торкнувся струн, і в кімнаті залунали чудесні пісні північних країв. Королева і фрейліни слухали співака з таким захопленням, що навіть дихнути не сміли.

Розділ тринадцятий ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ

Король на Фінсбурзькі поля

Із пишним почтом їде,

А п'ять стрільців-лісовиків

Крокують гордо слідом.

ень великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив нетерплячку у всіх жителів Лондона, починаючи від гордовитого придворного вельможі й кінчаючи скромною дівчиною-служницею. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, й люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. В дальньому кінці стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою уславленого капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем полоскались різноколірні вимпели.

Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Перший ішов пурпуровий вимпел особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий вимпел Кліфтона Букінгемшірського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгемшір, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили своє молодецтво.

Як було уже сказано, король дуже пишався своїми лучниками й організував цей турнір спеціально для того, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити їхні ряди.

Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Через те глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен захищав свого улюбленого лучника. Поміж помостами без упину снували заповзятливі продавці вимпелів, пропонуючи просто з рук свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами тих загонів, які мали змагатися на турнірі. Не менш жваво робили свою справу й численні лотошники, що торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти вигідне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.

Поки натовп сперечався про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, поступово заповнились і центральні трибуни та ложі. А невдовзі срібноголосі сурми сповістили про наближення короля й королеви.

В дальньому кінці поля, біля наметів широко розчахнулися ворота і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Не відриваючи від рота сурми, він кидав у небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхало шестеро прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II. Він сидів на баскому білому бойовому коні, одягнений у темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз піднімав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч нього їхала королева Елеонора, велична й чарівна в своєму парчевому костюмі для верхової їзди. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася ціла процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали по колу турнірну арену, і натовп зустрічав їх ще з більшим ентузіазмом, ніж самого короля.

Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом попоною. Ліворуч і праворуч од них, теж в окремих ложах, розмістився почет. Шаруділи оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.

На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми розлігся над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгих мальовничих шеренги. Капітани, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.

— Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до цілі.

— А яка буде винагорода? — запитала королева.

— Про це зараз сповістить герольд, — відповів король. — Перший приз — сорок золотих фунтів; другий — сорок срібних пенні; третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того: якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці додатково одержать дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ять найжирніших оленів, які лиш гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана винагорода? — закінчив король усміхаючись.

— Ставте де завгодно ціль, — мовив Кліфтон, упевнений у ласці короля. — За таку щедру винагороду ми готові стріляти на будь-яку відстань.

— Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав король. — Але відстань повинна бути пристойна. Тепусе, встанови цілі за двісті кроків.

Тепус низько вклонився і пішов встановлювати десять цілей з вимпелами десяти королівських загонів лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та встановлені призи. До участі в турнірі допускалися всі. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли в ціль з вимпелом свого загону. Так буде визначено по одному найкращому стрільцю від загону. Ці десять стрільців будуть змагатися на цілях, відкритих для кожного, хто забажає спробувати свою стрілецьку майстерність; причому кожен учасник також мав право лише на три стріли. Наслідки стрільби по відкритих цілях визначать переможців турніру.

Натовп зустрів ці умови змагання одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти цілей.

Стрільба почалася одразу по всіх цілях, і треба було дуже уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем встановилася напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їхнє місце займали інші. Інколи, щоб визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо чимало було таких випадків, коли стріла одного лучника лягла в центр, а стріла другого розчахувала її навпіл. У кожного лучника стріли мали свої позначки, щоб легше було вести підрахунки, і до кінця першого раунду ці стріли так густо обтикали цілі, що вони стали схожі на великі круглі щітки. Глядачі були просто в захопленні, а король став ще більше пишатися з того, що в нього такі добрі стрільці.

Нарешті було оголошено наслідки першого туру. Як і можна було сподіватись, Тепус вийшов перший у своєму загоні. Він поклав у самісінький центр цілі шість стріл підряд. Гільберт Уайтхендський відстав од нього всього лиш на одну стрілу, а Кліфтон — на дві. Два інших капітани теж мали по чотири стріли в центральному колі, але трохи далі від середини. В решті загонів звичайні рядові стрільці обстріляли своїх капітанів.

Переможці відсалютували королю й королеві і пішли перепочити та замінити тятиви на своїх луках. Починалася найвідповідальніша частина турніру. Старі цілі було знято, а натомість поставлено нові — тепер уже за двісті сорок кроків. Король наказав герольду оголосити, що відкривається змагання на звання першого лучника Англії і що в ньому можуть взяти участь всі бажаючі. Проте результати першого туру виявились такими переконливими, що багато йоменів, які спершу були намірились вийти на арену, тепер не наважилися цього зробити. І тільки якихось десять-дванадцять чоловік поповнили ряди претендентів на призи.

— Ого! — здивовано мовив король. — Це, певне, славні молодці, якщо вони не бояться стати супроти моїх лучників!

— А ви певні, що оті десятеро хлоп'ят — кращі лучники Англії? — запитала королева.

— Не тільки Англії, а всього світу — відповів король. — Що це так, я можу закластися на п'ятсот фунтів золотом.

— Я приймаю ваш виклик, — поміркувавши, мовила королева, — і спробую довести вам протилежне, якщо ви згодитесь на одну умову.

— Яку? — запитав король.

— Я виставлю п'ять лучників, і якщо вони вийдуть переможцями, ви гарантуєте їм свою ласку.

— Авжеж, гарантую! — добродушно відповів король. — Тільки попереджаю, що ви дуже ризикуєте програти, бо ніде немає таких стрільців, як Тепус, Кліфтон і Гільберт!

— Гм, — мовила королева, наморщивши лоба, ніби вона розгубилась і не знала, як бути. — Тоді я мушу знайти собі спільників, які підтримають моє парі. Хлопчику, поклич сюди сера Річарда Лі та мілорда єпіскопа Герфорда!

За кілька хвилин обидва вони були в королівській ложі.

— Сер Річарде, — мовила королева, — я звертаюсь до вас як до лицаря. Чи ви мені радите побитися об заклад з королем, що я можу знайти кращих лучників, ніж Тепус, Гільберт і Кліфтон?

— Ні, ваша величність, — відповів сер Річард, стаючи на коліно, — тут немає нікого, хто побив би цих славних стрільців. Хоча… — він понизив голос до шепоту, — мені доводилось чувати про тих, що розгулюють в Шервудському лісі, обираючи собі досить дивні мішені…

Королева усміхнулася й відпустила його.

— А тепер скажіть ви, мілорде єпіскопе Герфорда, — мовила вона далі. — Чи підтримали б ви мій заклад проти короля?

— Ні, ваша величносте, — відповів гладенний єпіскоп. — Прошу мене вибачити, але я не поставив би навіть пенні на такий заклад, бо, клянусь своєю срібною митрою, вам не знайти нікого, хто б зрівнявся з лучниками короля.

— Але уявіть, що я б оце знайшла людей, відомих вам як неперевершених майстрів у стрільбі з лука, — пустотливо наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.

Єпіскоп полохливо оглядівся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робіна Гуда. Потім знову обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.

«О господи! — з тугою подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:

— Ваша величносте, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радніше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.

— Це ваша справа, — вдавано байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?

— Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпіскоп, — у ньому майже сто фунтів.

— Гаразд, досить і цього, — мовила королева, відпускаючи його, а потім, обернувшись до короля, який розмовляв у цей час із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п'ятсот фунтів!

— Чудово! — засміявся король, ніби почув надзвичайно дотепний жарт. — Просто дивно, що могло викликати у вас такий азарт?

— Та я ж казала: мені пощастило знайти п'ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.

— Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король. — Давайте зробимо так: нехай кінчаться змагання по відкритих цілях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п'ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?

— Згодна, — відповіла королева. Поманивши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.

Тим часом десять переможців першого туру змагань зайняли місця перед новими цілями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців з публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці націлялися довго, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр цілі, по рядах пролітало голосне зітхання, що нагадувало прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівняв з ним рахунок, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третій ішов Елвін Уельський, а четвертий — рядовий стрілець, на ім'я Гоффрі. Кліфтон мусив удовольнитися аж п'ятим місцем. Лучники з поспільства також стріляли чудово, але вони нервувалися, боячись глузувань, і це їх привело до поразки.

На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. Його величність король сказав, що два стрільці в попередньому турі поділили перше й друге місця, а три інших теж заслуговують нагороди. Тепер ця п'ятірка виступить проти п'яти лучників, яких обрала королева — сьогодні вони ще не стріляли.

Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загудів. «Кого ж обрала собі королева?» — запитували всі одне в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з'явилося п'ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді одразу пізнали всі: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводив дівчину. Четверо з її провідників були одягнуті у все зелене, а п'ятий, мабуть ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п'ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Із зброї кожен мав лише дебелі тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.

Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім смиренно скинули свої головні убори.

— Ваша величносте, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, за ким ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.

Королева перехилилась через бар'єр і дала кожному зелений шарф, гаптований золотом.

— Локслі, — сказала вона своїм дзвінким голосом. — Дякую тобі й твоїм друзям за послугу. Але знай — я побилася об заклад з королем, що ви переможете п'ятьох найкращих лучників країни.

Локслі і його товариші поцілували шарфи на знак готовності прислужитись її величності королеві.

Король здивовано подивився на свою дружину.

— Хто ці люди? — запитав він.

Та тут до королівської ложі підбіг високоповажний єпіскоп Герфорда. Обличчя його то багровіло, неначе буряк, то блідло, мов крейда.

— Прошу пробачення, ваша величносте! — закричав він. — Але я мушу попередити, що це розбійники! Отой, у пурпуровому одязі, то ж сам Робін Гуд! А це Маленький Джон, Вілл Стютлі, Вілл Пурпуровий і Алан Дейль! Вони прославились своїми насильствами на всю країну!

— Мілорд єпіскоп пересвідчився в цьому особисто, — багатозначно докинула королева.

Чоло короля спохмурніло. Ім'я Робіна Гуда було йому добре відоме, як і всім присутнім на турнірі.

— Це правда? — суворо запитав він.

— Так, мілорде, — спокійно відказала королева. — Але згадайте, ви пообіцяли їм свою ласку.

— Я свого слова дотримаю, — промовив король, ледве пересилюючи гнів. — Але нехай затямлять ваші безстрашні розбійники: я дарую їм сорок днів і ночей. Коли ж цей термін скінчиться, нехай шукають собі безпечніше місце десь-інде! — потім, обернувшись до своїх лучників-переможців на сьогоднішньому турнірі, додав: — Тепер ви всі чули, що я побився об заклад з королевою, вірячи в вашу доблесть. Ось перед вами її обранці — вільні стрільці Шервуда та Бернесдейля. Слухайте мене уважно, Гільберте, Тепусе, Гоффрі, Елвіне і Кліфтоне! Якщо ви переможете цих бродяг, я з горою наповнюю ваші капелюхи сріблом, а того, хто завоює першість, висвячу в лицарі. Коли ж ви зазнаєте поразки, я віддам усі призи, заради яких ви змагались, Робіну Гудові та його дружкам. Таке моє слово!

«Робін Гуд і його знамениті розбійники!» Ця звістка промчала по натовпу, мов лісова пожежа. Тисячі ший витяглись до краю, бо кожному хотілося побачити славнозвісних лісовиків, які заради королеви не побоялись накликати на себе гнів самого короля.

Знову було встановлено цілі за двісті сорок кроків, і знову десять лучників мали пустити по три стріли кожен. Гільберт і Робін кинули жеребок. Розпочати змагання випало людям короля. Перший мав стріляти Кліфтон.

Вийшовши на старт, він твердо поставив ноги і, перед тим як розтягнути тятиву, послинив пальці, бо вирішив за всяку ціну поліпшити свій сьогоднішній рахунок. І треба сказати, що він цього домігся: перша його стріла влучила в яблучко, хоча й не в самий центр. Друга вдарила майже поруч, і тільки третя трохи відхилилася вбік, уп'явшись у друге коло. Але натовп схвально загув, бо це був найкращий результат, який сьогодні показав Кліфтон.

За Кліфтоном повинен був стріляти Вілл Пурпуровий. Вийшовши на позицію, він уважно вибрав три ідеально круглих і добре оперених стріли.

— Не хвилюйся, братику, — стиха мовив до нього Робін. — Твій попередник лишив достатньо місця в центрі мішені, щоб туди лягли всі твої стріли.

Проте слова Робіна не принесли користі. Вілл прицілювався надто довго, і це тільки пошкодило справі. Перша його стріла дуже відхилилась від цілі і влучила у друге коло — далі навіть, ніж найгірша стріла Кліфтона.

— Що ти робиш, братику! — стривожено мовив Робін. — Відкинь геть ту бісову обережність і відпускай тятиву раніше, ніж вона вріжеться в пальці!

Цією порадою Вілл скористався з успіхом, і дві його останні стріли пролетіли так само вільно, як через галяву в Шервуді. Обидві вони влучили в яблучко, причому одна навіть ближче до центра, ніж краща стріла Кліфтона. Проте за загальною кількістю очок переможцем було визнано королівського лучника.

Вілл Пурпуровий тільки мовчки зціпив зуби. Натовп кричав, вимахуючи жовтими вимпелами, щоб догодити його величності королю.

Цілі звільнили для іншої пари — Гоффрі й Алана Дейля. І одразу ж у руках численних фрейлін королеви затріпотіли вимпели Алана, а на щоках однієї з дам заграв рум'янець гордості.

— Якщо ваш чоловік уміє тримати в руках і лук так, як арфу, — щиро запевняли місіс Дейль фрейліни, — то у його суперника мало шансів на перемогу!

Слова ці справдилися. Гоффрі випустив сьогодні чимало вдалих стріл, завдяки яким і попав у першу п'ятірку, але зараз його постріли хоча й були влучні, проте лишили молодому менестрелю неторкнутим яблучко цілі. До того ж Алан стріляв так граціозно, що викликав щире захоплення глядачів. Коли він вийшов переможцем, йому аплодували не тільки дами з королівського почту, але й майже всі їхні кавалери.

Тут варт нагадати, що ватага Робіна Гуда весь час проводила в лісі товариські змагання на кращу стрільбу з лука. Суперником Робіна довгий час був Вілл Стютлі, але зрештою і йому довелося визнати, що з Робіном ніхто з них не може зрівнятись.

Друге місце завжди ділили між собою Маленький Джон та Стютлі, які нізащо не хотіли поступитись один перед одним. Тепер вони жадібно дивилися на свого ватажка, чекаючи, кого він призначить стріляти третім. Глянувши на їхні обличчя, Робін ніби прочитав думки своїх помічників. Весело усміхнувшися, він узяв дві соломинки і затиснув їх у руці.

— Хто витягне довшу, той стрілятиме зараз, — загадав ватажок розбійників. Довша соломинка припала Віллу Стютлі.

Проти нього виступав Елвін Уельський, чий рахунок був ніскільки не кращий, ніж у Гоффрі. Але Стютлі не скористався помилками свого супротивника. Головним недоліком у його стрільбі було те, що він дуже поспішав і взагалі легковажив. Сьогодні цей недолік переріс у справжню небезпеку, бо випадковий виграш Маленького Джона на соломинках зіпсував Віллу настрій. Перші дві стріли він пустив майже одночасно, але влучили вони значно далі, ніж стріли Елвіна.

— Хлопче! Хлопче! — заволав Робін Гуд. — Ти забув про честь королеви і славу нашого Шервуда!

— Прошу пробачення, отамане, — одказав винувато Вілл; водночас пускаючи останню стрілу. Вона тонко просвистіла в повітрі і вп'ялася в самісінький центр цілі. Це був найкращий постріл сьогоднішнього дня.

Одні кричали, що переміг Стютлі, інші відстоювали Елвіна, проте за більшістю очок переможцем було визнано Елвіна Уельського. Король знову обернувся до королеви.

— Ну, що ви скажете тепер? — з тріумфом у голосі запитав він. — Два з трьох можливих — на мою користь. Вашим розбійничкам треба стріляти краще, щоб виграти вам заклад.

Королева лагідно усміхнулася.

— Ваша правда, мілорде, — мовила вона, — але залишилося ще дві пари. Не забувайте, що в мене ще є Маленький Джон і сам Робін Гуд.

— А ви, моя люба, забули, що вони матимуть справу з Тепусом і Гільбертом.

На цьому вони замовкли і прикипіли очима до арени. Мабуть, король Генріх II ніколи не чекав з такою тривогою нападу ворога на його землі, як кінцевих наслідків цього змагання.

Зараз стріляв Тепус, який допустився тієї ж помилки, що й Вілл Пурпуровий. Він надто затримав розтягнений лук, і перші його дві стріли були далеко не кращими, хоч одна з них і влучила в яблучко. Зате третя лягла точнісінько в центр, повторивши останній постріл Стютлі. Це був другий найкращий постріл на сьогоднішньому турнірі. Натовп зустрів його зливою оплесків. Але ці оплески були тихим зітханням у порівнянні з тим ревом, яким глядачі відповіли на кожен постріл Маленького Джона.

Було таке враження, ніби цей добродушний велетень навмисне хотів познущатися з Тепуса. Одну за одною він пустив дві стріли так, що вони зірвали оперення на стрілах його суперника, але все ж таки лягли ближче до центра. Третьою стрілою Маленький Джон повторив улюблену витівку лісовиків: пустив її так, що вона пролетіла по граціозній кривій і, вибивши з центра стрілу Тепуса, впевнено зайняла її місце.

Король не вірив своїм очам.

— Слово честі, — вигукнув він, — цей парубійко заслуговує титула герцога або міцної шибениці! Не інакше, він водиться з самим сатаною! Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так стріляв!

— Рахунок зрівняно, мілорде, — мовила королева. — Тепер подивимося, що нам покажуть Гільберт та Робін Гуд.

Гільберт вийшов на старт і впевнено послав усі три стріли в яблучко. Це був його найкращий результат. Але в центрі яблучка, коли придивитись уважно, між стрілами залишилася маленька шпаринка.

— Добра робота, Гільберте! — поздоровив його Робін Гуд. — Ти достойний суперник, і з тобою варт позмагатися. — Говорячи це, він став у бойову позицію. — Коли б ти поклав одну стрілу осюди. — Робін вистрілив раз, — другу осюди, — він вистрілив удруге, — а третю осюди, — він вистрілив востаннє, — тоді, можливо, король і мав би підстави оголосити тебе першим лучником Англії!

Але останні його слова потонули в шаленому ревові й оплесках, які свідчили, що досі нічого подібного ніхто з присутніх не бачив. Перші дві стріли, пущені Робіном, заповнили крихітний простір, що залишався в центрі яблучка, а третя вгризлася між ними; і всі три, ставши вряд, ніби утворили одну широчезну стрілу.

Вражений король сердито підхопився з місця.

— Гільберта ще не переможено! — вигукнув він. — Хіба його стріли не влучили в центр мішені? А за всіма правилами це найкращий результат у стрільбі з лука!

Робін низько вклонився.

— Як вашій величності буде завгодно, — мовив він. — Але дозвольте мені поставити власну мішень, і ми повторимо все спочатку.

Король похмуро махнув рукою. І тоді Робін повторив другу улюблену штуку лісовиків: на те місце, де раніше стояла ціль, він устромив у землю тоненьку лозинку, очищену від кори.

— Ну, друже Гільберте, — весело гукнув він, — гадаю, ти зможеш влучити оту ціль!

— Куди там влучити, — відповів Гільберт, — я ледве бачу її звідси. Але заради честі короля все ж спробую…

Проте цей постріл був для нього фатальний: стріла спокійно пролетіла мимо лозинки.

На лінію стрільби знову вийшов Робін Гуд. Він ретельно перевірив тятиву й уважно вибрав стрілу. Потім серед мертвої тиші розтягнув аж до скроні лук, швидко прицілився й вистрілив. Стріла тонко просвистіла в повітрі і зрізала лозинку, неначе ножем.

— Слово честі, у вас чарівничий лук! — вигукнув Гільберт. — Мені навіть не снилося, що так можна стріляти!

— А ви б прийшли повчитися до нас у зелений ліс, — подружньому мовив Робін, — бо ж лоза не росте на лондонській бруківці.

Розлючений король зірвався з трону й подав суддям знак розподілити призи. Він не промовив до королеви жодного слова, — мовчки вийшов з ложі, похмуро сів на коня і, супроводжуваний своїми синами та лицарями, поїхав з турніру.

Коли він проїжджав повз своїх лучників, ті шанобливо ставали перед ним на коліно. Та король лише обпік їх зневажливим поглядом і, пришпоривши скакуна, перейшов на галоп.

Підвівши руку, королева поманила до себе розбійників. Ті підійшли і схилилися до її ніг.

— Ви мені чудово послужили, — мовила королева, — хоч я дуже шкодую, що це розгнівило короля. Проте боятись вам нічого: його величність завжди дотримує слова. А до тих призів, що ви їх зараз чесно завоювали, я додаю ще гроші, які я виграла в короля та мілорда єпіскопа Герфорда. Купіть на них для всієї ватаги найкращі мечі, які тільки можна знайти в Лондоні, і назовіть їх мечами королеви. А потім покляніться перед ними до кінця днів своїх захищати всіх бідних, знедолених і всіх жінок.

— Клянемось, — урочистим голосом відповіли Робін Гуд та його друзі.

Королева дозволила всій п'ятірці йоменів поцілувати їй руку, потім підвелася з трону і в супроводі фрейлін попрямувала до виходу з ложі. Тієї ж миті навколо Робіна та його друзів з'юрмилися всі королівські лучники. Кожному з них кортіло ближче познайомитися з тими, про кого вони так багато чули. А позад лучників гудів і штовхався величезний натовп глядачів, які теж намагались хоч одним оком поглянути зблизька на знаменитих розбійників.

— Та що це! — засміявся Маленький Джон. — Адже ми не ярмаркові клоуни!

Нараз повернулися з ради судді й, відповідно до вказівки короля, оголосили імена тих, кому дісталися призи. Робін одержав гаманець з чотирма десятками золотих фунтів, Маленький Джон — теж гаманець, але з чотирма десятками срібних пенні. Алану Дейлю присудили ріжок, оздоблений золотом. Хлопець був дуже радий, бо він і на дудочці грав не гірше, ніж на срібнострунній арфі. Та коли мова зайшла про дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ятірку найжирніших оленів, Робін сказав:

— Ні, навіщо нам потрібне те вино й пиво так далеко під рідного лісу? І де це видано, щоб у Шервуд тягнути звідси оленів, коли там і своїх вистачає? Слово честі, Гільберт і Тепус непогано стріляли. Залишмо ж для них цю їжу й питво, якщо вони згодні від нас їх прийняти.

— З щирим серцем, — відповів Гільберт, потискуючи Робінові руку. — Ви чудові хлоп'ята, і ми піднімемо тости за здоров'я кожного з вас на вічну згадку про цей знаменний турнір, якого не бачила та більше й не побачить Англія!

Ці слова повторювали всі королівські лучники, обмінюючись дружніми рукостисканнями з п'ятьма знаменитими розбійниками.

Так закінчився королівський турнір, розповідь про який, переходячи від батька до сина, дожила аж до наших днів.

Розділ чотирнадцятий ЯК РОБІНА ГУДА ШУКАВ ОДИН МІДНИК

І поки мідник на столі

Спокійно висипався,

Роб тихо вийшов із корчми

І поблизу сховався.

Ще й документ забрав, немов

То був йому дарунок,

А бідоласі залишив

За випите рахунок.

ороль Генріх II не зрадив свого слова. Робіна Гуда і його друзів безборонно випустили з Лондона (цей від'їзд глибоко засмутив Маріан), і вподовж сорока діб жодна рука не піднялась проти них. Та коли скінчився цей термін, його величність востаннє наказав шерифу Ноттінгема покінчити з розбійниками, притому негайно, якщо йому дорога посада.

Про славні діла ватаги Робіна Гуда, в тім числі й про великий турнір на Фінсбурзьких полях, говорила тепер уся Англія, і люди сміялися в очі ноттінгемським урядовцям, які нічого не могли вдіяти з купкою одчайдушних йоменів.

Шериф послав ще три каральні загони і взагалі розходився так, що навіть сам водив їх у ліс. Проте, хоч за його спиною і було щоразу три сотні озброєних до зубів солдатів, він так ніде й не надибав на жодного розбійника і не знайшов їх потаємної схованки в Шервуді.

Тим часом слід нагадати, що дочка високоповажного шерифа теж затаїла в своєму серці люту ненависть до Робіна Гуда. Адже це він ославив її на все місто, відмовившися колись подарувати золоту стрілу! І що він, клятий, витворяє з її бідолашним батьком!

Ображена дівиця весь час сушила голову над тим, як допомогти шерифові зловити заклятого ворога.

— Силою проти нього нічого не вдієш, — сказала вона якось своєму батькові. — На його хитрість нам треба відповісти ще більшою хитрістю.

— Якби ж то ми це могли зробити! — застогнав шериф. — Він уже мені ночами сниться, спати не дає!

— Дозволь, я трохи поміркую, — мовила дочка. — Здається, витанцьовується план, як його загнати в мішок.

— Що ж, поміркуй, — згодився шериф, — і коли в тебе вийде щось путнє, я дам тобі сто срібних пенні на нові сукні, а чолов'язі, який спіймає цього розбишаку, — подвійну винагороду.

Саме в той час, коли шерифівна пріла над планом, як спіймати Робіна, до них у будинок нагодився бродячий мідник, на ім'я Мідл, великий хвастун і базікало. Сидячи на кухні й клепаючи посуд, мідник уголос розводився про те, що б він зробив, коли б йому зустрівся «отой плутяга Робін Гуд».

«Може, цьому простакові й пощастить щось зробити саме через його святу простоту, — подумала шерифівна, підслухавши балаканину Мідла. — В усякому разі, не варто гребувати його послугами, поки в голову прийде щось краще».

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволена. Це був здоровий м'язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і непорочно чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався майже до вушей.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти можеш зловити того розбійника, — мовила шерифівна. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди дам добру доплату від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Тоді ось тобі повноваження. Їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки в ім'я нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив будинок шерифа, гордий і задоволений з того, Бр йому доручили надзвичайно важливу справу. Йдучи курною дорогою, він з радості так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, боячись, як би цей божевільний не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що він потрощить Робіну Гудові ребра навіть тоді, коли на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

З таким оце рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Немилосердно палило сонце, пилюка здіймалася хмарами і не давала дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожню корчму «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу почав куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос корчмаря, який розмовляв з проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. Коли вони прибудуть, він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — різко підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робіна Гуда та його хлоп'ят, — відповів корчмар. — Але ви спіть собі, все одно вам не бачити винагороди, як своїх вух.

— Чому це так? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди, вигукнув Мідл.

— Коли на цьому ділі обпікся сам шериф, не кажучи вже про Гая Гісборна та багатьох інших, які не вам рівня, то чого можна чекати від якогось мідника!

Мідл поклав свою важку руку на гладке плече корчмаря і, спробувавши набрати солідного виразу, пильно подивився йому в очі.

— Гроші візьмеш на столі, хазяїне. Я зараз піду, бо в мене є важливіші справи, ніж розводити тут з вами теревені. Але не дивуйся, коли я незабаром повернуся сюди знову і зі мною буде сам Робін Гуд!

Мідл величаво попрямував до дверей, вийшов на розпечену курну дорогу й хутко подався далі в напрямку Бернесдейля.

Та не встиг він одійти й на чверть милі, як раптом зустрів юнака з веселими очима і кучерявим каштановим волоссям. Через руку в хлопця був перекинутий легкий плащ який він зняв, щоб не було жарко, а при боці висів короткий меч. Подорожній зміряв зопрілого мідника дружнім поглядом і, мабуть, вирішивши, що той заслуговує на увагу, заговорив до нього.

— Добрий день! — привітався юнак.

— Та день-то добрий, — озвався мідник, — тільки от спеки можна було б побажати меншої.

— Це правда, — засміявся хлопець. — Звідки прямуєш? І чи знаєш новину?

— Яку новину? — зацікавився балакучий мідник. — За ремеслом я мідник, звати мене Мідл, а йду я з Бенбері.

— А новина така, — засміявся юнак, — кажуть, якихось двох мідників закували в колодки за те, що вони надто багато жлуктили вина та пива.

— Якщо це всі твої новини, то краще з ними помовч, — невдоволено відповів Мідл.

— А що новенького чував ти? Адже в тебе така робота, що ти блукаєш з місця на місце і, певно, знаєш усі плітки.

— Єдине, що можу сказати, — пихато мовив мідник, — це те, що я тут неспроста. Я розшукую ватажка всіх тутешніх розбійників, на ім'я Робін Гуд!

— Справді? — здивувався юнак. — Хто ж доручив тобі таку справу?

— У мене є повноваження від шерифа з печаткою самого короля піймати Робіна Гуда де завгодно. Якщо ти можеш сказати, де він ховається, я візьму тебе собі в напарники.

— А дозволь поглянути на те повноваження, — мовив юнак. — Я тільки пересвідчусь, чи воно дійсне, і тоді зроблю все можливе, щоб ти з ним зустрівся.

— Е, ні, — відповів мідник, — цієї грамоти я не можу тобі довірити. А якщо ти не допоможеш мені розшукати Робіна Гуда, я, безперечно, впораюся з ним і сам.

І мідник щосили змахнув над головою своїм яблуневим кийком.

Юнак посміявся з наївності Мідла, а потому сказав:

— Курний шлях, та ще в таку спеку — погане місце для серйозної розмови. Якщо ми хочемо стати один одному в пригоді, то давай підемо до корчми, що отут за поворотом, та спершу затамуємо спрагу. А коли наші голови прохолонуть, тоді ми все й обмізкуємо.

— Оце правильно! — радо погодився Мідл. — Ходімо швидше! Хоч я щойно звідти, твоя пропозиція знову викликала в мене страшенну спрагу.

І вони разом подалися в корчму «Сім оленів».

Побачивши мідника з невідомим юнаком, корчмар лише мовчки звів від подиву брови і запобігливо кинувся їх обслуговувати.

— Мідник замовив вина, а хлопець — кухоль пива. Хоч вино й не вважається прохолоджуючим напоєм і аж ніяк не просвіжає голову, проте мідник вирішив пити саме його, бо воно коштувало дорожче, ніж пиво, а платити за нього мав інший. Майстер Мідл спорожняв келих за келихом і зовсім не слухав хлопця, що розгортав перед ним плани, як краще спіймати Робіна Гуда.

Нарешті, під час невдалої спроби дотягнутись губами до чергового келиха, мідник упав головою на стіл і захропів. Тоді незнайомий юнак спритно розстебнув йому робочу сумку, витяг звідти папір, прочитав його і заховав у власний підсумок. Потому гукнув корчмаря, весело підморгнув йому і сказав, що мідник за все розплатиться, коли трохи проспиться. А Мідлу тим часом навіть не снилося, що йому доведеться платити за все частування.

Сам же юнак і не думав нікуди квапитись. Йому заманулося побачити, що, прокинувшись, робитиме Мідл. Він вийшов на подвір'я і, сховавшися за віконницею, став чекати дальших подій.

Невдовзі мідник широко позіхнув і потягся до келиха з вином.

— Ну, друже, що ти там кажеш… Ее-е-ех!.. як краще спіймати того шибайголову? Гей, де ти? Куди подівся цей клятий хлопчисько?

Мідник тупо покрутив головою і побачив, що біля нього нікого немає.

— Хазяїне! Чуєш, хазяїне! — загукав він. — Де той хлопець, який повинен за мене заплатити?

— Не знаю, — різко озвався корчмар. — Може, він залишив гроші у вашій сумці?

— Ні, він тут нічого не залишив! — загорлав Мідл, покопавшись у робочій сумці. — Ґвалт! Рятуйте! Мене обікрали! Слухай, хазяїне, тебе слід арештувати за державну зраду! Я прибув сюди у справах короля і сказав тобі про це уранці! А поки я тут спочивав, довірившись тобі як чесній людині… гик!., як вірнопідданому свого короля… гик!., хтось поліз у мою сумку й викрав важливі державні папери!

— Перестаньте горланити! — обірвав його корчмар. — Що у вас пропало?

— О, дуже, дуже важливі речі. Я мав при собі: по-перше, папір від мілорда шерифа Ноттінгема з печаткою самого короля з наказом… гик!., арештувати… гик!., відомого пройду… гик!., ватажка розбійників Робіна Гуда! По-друге, окраєць хліба. По-третє, паяльну лампу… гик!.. По-четверте, кілька моточків міцного шпагату. По-п'яте, шість різних ключів… гик!.. до того ж цілком ще придатних. По-шосте, дванадцять срібних пенні, які я заробив цього тижня… гик!., своїм чудовим ремеслом. По-сьоме…

— Може, вже вистачить? — сказав корчмар. — І взагалі я дивуюся, що ви так говорите про свого друга Робіна Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами, і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!! Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чого я мав про це говорити? Ви ж самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робіном Гудом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його корчмар. — Про все це я уже чув. Краще розплатіться за себе й за нього.

— Але ж, голубе, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив корчмар, — коли я кожного чекатиму, то мені скоро доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робіна Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — поцікавився Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько злапаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — поставив вимогу корчмар, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за напасть така! — заволав Мідл, втрачаючи рештки самовладання. — Не встиг позбутись одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб'ю тобі в макітру хоч трохи честі!..

— Ви надаремне гарячкуєте, — похмуро мовив корчмар. — Не затримуйте мене. Залишайте речі та швидше біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелось прийняти цю пораду. З важким каменем на серці залишив він корчму «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робіна Гуда, які й неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся.

— Який там нахаба ображає мене? — мовив він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робіна Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки ж він спромігся оголити свою зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього ролі єдиноборців помінялись. Робін Гуд сміливо кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісу, — дерево змагалось проти сталі. У Робіна був чудовий клинок з гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш загартованим і міцним — Робінів меч тільки черкав по ньому, як по залізному ломові.

Невдовзі Робін з сумом переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тим часом як Мідлів дрючок раз у раз боляче цілував йому боки.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Сперш я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін уже досяг своєї мети: заговоривши, Мідл дав йому ту довгождану мить, якої вистачило, щоб блискавично вихопити ріжок і тричі просурмити.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі вибрики! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатися! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робін знову почав захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як з лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони безцеремонно обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін тим часом сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — мовив до нього Маленький Джон.

— Атож, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий попрацювати кийком.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкіру. До того ж він мав поважну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом арештувати мене, а я цей документ викрав.

— Це по-перше, — перебив його нескорений мідник. — По-друге — дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п'яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…

— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном корчми й чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.

— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого корчмаря — ти мені страшенно полюбився! Якби твої хлоп'ята взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добротно полагодить посуд, хто перший стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі й пательні!.. Луджу-у-у-у казанки й дурнуваті макітри!..

Розбійники так і покотилися зо сміху.

— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?

— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не похнюпиш носа!

Розбійники гаряче потисли новому членові ватаги руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.

Розділ п'ятнадцятий ЯК РОБІНА ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Жив в Ноттінгемі славний чинбар.

Го-гей, го-гей, го-гей!

Дужий, мов дуб, веселун і штукар.

На ймення Артур Бленд.

Раз на світанні він в Шервуд пішов.

Го-гей, го-гей, го-гей!

«Скільки товарцю для підошов,

М'яса для добрих людей».

Олені-красені –

Жирні, прудкі –

Скачуть і там, і тут…

Раптом виходить назустріч йому

Вільний стрілець Робін Гуд.

е один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл уже встиг прижитися в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та точить гостряки стріл для всієї ватаги Робіна.

Тим часом шерифівна згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря, на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало хороших стрілецьких призів, але по-справжньому неперевершений був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки підряд Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній наизапеклішій сутичці Ерік Лінкольн вибив йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемшірського графства не зважувався зупинити на дорозі хороброго Артура.

Важенний дрюк, товстенний дрюк Він на плечі носив, І, мов траву, отим дрючком Він ворогів косив.

Так мовиться у старовинній пісні про його казкове багатство.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила подумки шерифівна й, покликавши Артура до себе в будинок, намовила його спіймати Робіна Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, який наскочить на нього, він скаже сміливо: «Я прийшов сюди у королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він. — Хоч сьогодні я не матиму справ з дубовою корою та гидотним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а мишасті заповідні олені. Саме ця цікавість і примушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура завжди було вдосталь м'яса, схожого на оленину більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не мав на них ніякого гніву. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому привільному життю.

Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте шерифівна все ж таки помилилася, обравши його своїм посланцем. А чому, ви зараз побачите самі.

Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, перекинувши через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак з стрілами, Артур швидкою ходою віддалявся од міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із сириці, складеної втроє. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.

Артур марно не гаяв часу і, як тільки вступив з осяяної сонцем розпеченої дороги під прохолодну тінь лісу, одразу почав обережно скрадатися, вишукуючи дичину.

Трапилось так, що цього ж самого ранку Робін Гуд послав Маленького Джона в сусіднє село купити кілька пар зеленого одягу для нових членів своєї ватаги. Зима була не за горами, і на цю справу виділили чималу частку грошей, привезених з королівського турніру. З таким же дорученням, якщо пам'ятаєте, трохи раніше ходив у Бернесдейль Вілл Пурпуровий, але, нічого не купивши, ледве сам виніс ноги. Тепер випало йти Маленькому Джону. Заради компанії Робін провів його до «Семи оленів», тієї самої корчми, у якій він зовсім недавно так дотепно покепкував з мідника Мідла.

В корчмі друзі випили на щастя по кухлю свіжого прохолодного пива, і Маленький Джон подався в дорогу.

Почекавши трохи, поки Джон зникне за поворотом, Робін неквапливо закрокував узліссям і раптом уздрів Артура Бленда. Чинбар терпляче підкрадався до оленя, який самотньо пасся на галявці.

«Клянусь раєм і пеклом, — мовив Робін у думці, — переді мною — найзапекліший браконьєр! І він ганяється за м'ясом, яке належить тільки нам та королю!»

А слід сказати, що Робін і його друзі, довгий час полюючи в королівських заповідниках, стали вважати себе законними співвласниками всієї дичини, яка водилася в довколишніх лісах.

«Ні, ні, — додав Робін, — треба поглянути, чим усе це скінчиться. Не буде дива, якщо під отією шапкою з коров'ячої шкури ховається довершений негідник».

І він почав перебігати від дерева до дерева, підкрадаючись до Артура з такою ж обережністю, з якою Артур підкрадався до оленя.

Так тривало доти, аж поки чинбар майже впритул наблизився до оленя й намірився розтягнути лук, щоб пустити своїй жертві під лопатку смертоносну стрілу. Але саме в цю мить Робін ненароком наступив на суху гіллячку, яка гучно хруснула під його ногою і примусила Артура різко обернутися.

Побачивши, що його викрито, Робін сміливо виступив з-за дерева й упевненою ходою пішов до незнайомця.

— Стій! — закричав він. — Опусти зброю! Що ти за один, коли наважуєшся з таким нахабством вештатися тут? Скажу одверто — дуже ти скидаєшся на злодія, який прийшов красти королівського оленя.

— Не твоє діло, на кого я скидаюсь! — відповів Артур Бленд. — А хто такий ти, що наважуєшся так зі мною розмовляти?

— Про це ти зараз дізнаєшся! — мовив Робін. — Я сторож цього лісу! І королю відомо, що я охороняю тут його оленів. Отже, я мушу тебе затримати.

— А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур. — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.

— Помічників у мене більше аніж досить, — відказав Робін. — Ось добрячий тисовий лук, а ось, при боці, гострий крицевий меч. Але для тебе, голубе, вистачить і дубового дрюка. Дай мені кілька хвилин, і я з задоволенням виб'ю з твоєї макітри усе нахабство.

— Обережніше, друже! Гучними словами не вб'єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг забігти казна-куди, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти скопитишся від першого мого удару.

— Люди добрі, — гнівно вигукнув Робін, — чи бачили ви такого нахабу?! Ну гаразд, я ж тебе зараз навчу пристойності!

Він гарячково скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке першим потрапило під руку. Мисливський ніж швидко докінчив справу, чисто обчухравши гілля.

— Давай починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І нехай мене забере чума, коли я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!

— Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.

— А мені це зовсім байдуже, — відповів хоробрий Артур. — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, за один раз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком над головою, — сподіваюся, що те ж саме чекає й тебе.

По цьому вони поплювали на долоні, міцно взялись за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.

Та сталося так, що Маленькому Джону цього дня дуже пощастило. По дорозі до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і коротко сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все потрібне в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення, Маленький Джон з насолодою повернувся під прохолодний захисток лісу й швидко подався тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.

Раптом до його вушей долинули сердиті голоси. Один з них, безперечно, належав його ватажкові.

— Слово честі, — буркнув під ніс Маленький Джон, — це Робін зчепився з кимось із королівських людей! Треба поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.

І він теж, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявки, на якій Робін і чинбар Артур кружляли з палицями в руках, сердито поїдаючи один одного очима, мов два розлючених пси.

— Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який любив паличні двобої понад усе на світі і був лісовим чемпіоном з цього виду спорту. Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, нишком посміюючись та ляскаючи себе по стегнах, приготувався дивитися захоплююче видовище.

А подивитися і справді було на що. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних звитяжців вимахують кийками, — довшими за зріст людини і завтовшки як їхні руки. Вони то зближались, то відступали один перед одним, але ніхто не зважувався завдати першого удару.

Нарешті Робін не витримав і зробив блискавичний випад. Гуп! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Проте чинбар, здавалось, навіть не відчув цього і тут же — бах! — відповів Робінові ще дошкульнішим ударом. Бійка почалася Удари сипалися градом, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони зустрічали контрудари. Довкола немов розлягався гучний барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у самій чинбарні Артура.

Так вони тупцювались і тупцювались, вдавлюючи п'яти глибоко в грунт, щоб не ослизнутись, і землю під ними неначе зорала пара роботящих волів. Не менше години їх палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і що далі, то дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного.

А Маленький Джон під захистом куща ледве стримувався, щоб не закричати з щирого захоплення.

Нарешті Робін спромігся почастувати свого супротивника таким ударом по голові, який напевне б звалив бугая. Проте капелюх Артура з потрійного шару сириці добре прислужився господареві: палиця ковзнула по ньому, і Артур відбувся лише хвилинним запамороченням. Щоправда, спершу він поточився назад, але все ж таки устояв на ногах. Робін затримав палицю, занесену для нового удару, та зробив це на своє нещастя, бо чинбар блискавично прийшов до тями й так торохнув його по ребрах, що він тільки блиснув п'ятами й покотився по траві.

— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

— Цим я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно мовив Артур.

— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть завдавати таких нищівних ударів.

— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо коли-небудь завітаєш до мене з шкурами, обіцяю вичинити тобі товар дурно, без ніякої плати.

— Не говори про це, — скривившись, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я 6 дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

— О, з великою радістю! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от біда — я зовсім забув, чого прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

— З цим же приходив сюди один мідник, а зараз він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.

— Оце справді новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робіне Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його бачити. Адже він мені родич по матері.

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон клубком викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так знесилився, що тепер навіть не подужав звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, вражений чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Два велетні довго плескали один одного по спинах, радіючи несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши нарешті приступи сміху. — Од самого народження я не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— А ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — з серцем запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю тебе у бою з-під куща і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого червоніти, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ані слова більше! — вигукнув Робін, скочивши на ноги. — Я знаю одне, що сьогодні зробив чудесну справу, залучивши до ватаги прекрасного бійця на палицях. А кілька синців та гуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі перешкодив уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Гайда, брате Джоне. Віднині хай к бісу ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров'ячими шкурами! Мені також хочеться дихнути свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Привітно мовив лицар,

Шляхетний і простий:

— Щасти, о Робіне, тобі

І ватазі всій твоїй!

инуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд із своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо палахкотливого вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку і преспокійно оселився в ній з своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося й гадки. Встигла розквітнути й згаснути благодійна весна. Йшло друге ліго перебування Робіна Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпіскопу й досі не вдавалося зловити розбійників, які, гуляючи на волі, набиралися буйних сил. Ватага зростала з кожним днем, поповнюючись відбірними людьми. До неї прилучилися такі молодці як Артур Бленд та Давід з Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робіна Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, очолюваних сімома найхоробрішими розбійниками, помічниками Робіна. Лісовики, як і раніш, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників доводила сухореброго шерифа Ноттінгема до шаленства.

Цей служака й справді був би втратив свою посаду, якби не помер король Генріх II і його місце не заступив Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд і його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було, він вирушив у хрестовий похід, а з принцом Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що становило легку здобич, він прибирав до своїх рук. Не один маєток перейшов у його власність, в тому числі й маєток графа Хантінгдона, батька Маріан, давнього ворога Робіна, який нещодавно помер.

Маріан опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, але й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність дівчини, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про нещастя дівчини, хоч друзі й переказували йому, що принц захопив Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала його, і серце Робіна не знало спокою. Він ні на мить не переставав думати про дівчину з дня незабутніх змагань у Лондоні.

Та ось одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листу і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу виповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявки. Незважаючи на те, що думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галяви, не збудив у нього великого інтересу.

Проте за якусь мить ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев блискавкою вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулась врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши нестямним поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він стрибнув за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір з страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося й обдало Робіна рясним дощем листу.

— Гай, гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — зауважив Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху.

Та не встиг ватажок закінчити своїх слів, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знову повернулася до зеленого лісу.

Дівчина й гадки не мала про те, що на неї дивиться пройнятий жахом Робін та чатує в нестримній люті олень.

Маріан опинилась якраз навпроти звіра, і Робін не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безпомічний проти такого ворога. Ось вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.

— Бога ради, леді! — вигукнув Робін, але слова його застряли в горлі.

Звір люто засопів і метнувся до цієї нової привабливої жертви, метнувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до жертви і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена раптовістю нападу, силкувалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і було б уже по всьому.

Та ось пролунав різкий голос Робіна.

— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу. Цієї ж миті, свиснувши над самісінькою її головою, стріла Робіна з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.

Велетень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомніле тіло дівчини.

За хвилину Робін був біля Маріан і відтягнув важезну тушу оленя. Потім він підхопив дівчину на дужі руки й хутко поніс до струмка, який зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він незграбно плюснув їй в обличчя водою. Але ось у бідолахи задрижали вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої намагання повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:

— Де я? Що зі мною?

— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяїни, — так неласкаво тебе зустрічаємо.

Маріан розплющила очі й сіла.

— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер. Та ось вона впізнала Робіна, і сяюча усмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Тремтячи всім тілом, Маріан ледь чутно мовила: О, це ти, Робіне. Я, я. Дякувати богові, я був поблизу і зміг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна звучало глибоке хвилювання. — Клянуся, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще довірливо тримала голову на грудях юнака, а він. опам'ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж погана з мене сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, не це я мав на увазі, — заперечив Роб. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц захопив землі її батька і як він обіцяв повернути їх лише тоді, комі вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц готує зле для неї, би водночас він домагався руки принцеси.

— Оце, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Ось чому я знову перебралася на пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж мінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори. що має захищати всіх жінок: віднині вже ані принц Джон, ані його посіпаки ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а мила дружина Алана Дейля доклала всіх зусиль, щоб створити дівчині справді домашнє оточення.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

Тоді, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з оленем. Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького святого отця, чиї гаманці потребували полегшення.

Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звали той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самітного лицаря, який, понуривши голову і байдужий до всього на світі, їхав верхи на конячині.

— Диви, яке опудало! — звернувся Маленький Джон до своїх товаришів. — Одначе в приказці мовиться, що зовнішність часто оманлива. Тож нехай їздець на шкапині буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало цього вояки було насунуте на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася у стремені, а друга безпомічно звисала в повітрі. Виснажена, мов кістяк, шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і звелів йому зупинитись; адже не завжди можна покладатись на зовнішність людини, щоб вирішити, чи є в неї гроші.

Вклонившись, Маленький Джон чемно запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар збирається сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний очікує вас, сер.

— Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар. — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?

— А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.

Забачивши, що до них наближається ще двоє лісовиків, лицар знизав плечима й байдуже відповів:

— Видно, таким запрошенням не можна нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я мав намір обідати сьогодні в Блісі або Донкастері, а проте, це байдуже.

З властивою для нього відчуженістю він погодився, щоб його повели вглиб лісу до місця, де зібралася уся ватага лісовиків.

Маріан ще не встигла переодягнутися і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був одяг пажа. В полоненому вона враз упізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина налаштувалась було тікати, боячись, що він теж упізнає її, але Робін Гуд, підморгнувши, дав їй знак, щоб вона виконувала сьогодні роль пажа. Маріан заради жарту погодилася.

— Гостинно просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме лаштуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робе, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні цілого товариства сів поруч з Робіном до багатого столу, на якому була оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько попоївши й випивши, лицар повеселішав і почав запевняти, що не обідав так смачно щонайменше три тижні. Він обіцяв, що коли Робін приїде з своїми хлопцями до нього в гості, то він постарається влаштувати на їхню честь не менш гостинну зустріч.

Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.

— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Звуть мене Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше від Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше дідові та прадіду. Усього якихось два чи три роки тому мої сусіди могли б потвердити, що для мене чотириста фунтів були дрібницею. А ось зараз у мене тільки оці десять пенні сріблом, жінка та син.

— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.

— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.

— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які 6 поручилися за вас?

— Жодного. Якби був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше.

— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялася.

— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — сказав сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато достойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами.

Услід за цим Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золога в руках і почали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі виявилось чотири рази по сто фунтів.

— Візьміть, сер Річарде. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпіскопу, — сказав Робін. — Прошу нам не дякувати, це лише переміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такі безсердечні, як милостивий єпіскоп, але хтозна, можливо, будемо ще й гірші.

На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов мірошниченко Мач, несучи цілий сувій краму.

— Лицарю подобає зодягатися так, як цього вимагає його сан. Чи не правда, отамане?

— Відміряйте йому двадцять елів, — наказав Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — підказала тихенько Маріан. — Цей подарунок повернеться з лихвою. Людина він гідна. Я добре його знаю.

Лицарю дали ще й коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом; Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку.

Куди й подівся смуток лицаря. Проте з хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншого людиною гість сідав наступного ранку на коня, що дістався йому в дарунок. Перед тим як рушити, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував:

— Хай береже господь вас усіх до одного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робіне, і ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. Прощавайте, друзі! Рівно через дванадцять місяців, як один день, я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви.

Скінчивши, він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти оплатиш свій борг, якщо на той час забагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом.

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, притиснувши острогами коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку, — розлігся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і дав йому в руки свого сталевого шолома. Присутні заздро дивилися на шолом з добротної криці і з золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.

Розділ сімнадцятий ЯК ЄПІСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

Спитав єпіскоп: — Що стряслось?

Чого отак гасати?

І чи дозволив вам король

В цім лісі полювати?

— Ми цілий рік пасем овець,

А нині, ваша милість,

Забили оленя, бо й нам

Гульнути захотілось.

ебагато часу спливло з дня відвідин Шервудського лісу сером Річардом Лі, і до Робіна Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпіскоп.

Робін аж просяяв, коли почув цю новину від Артура Бленда.

— О пресвятая діво! — вигукнув він. — Я так давно горю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і зараз гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть поситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпіскоп Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб, бува, єпіскоп не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робіна Гуда люди головного загону під командою Вілла Стютлі, багатозначно посміхаючись і підморгуючи один одному, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, взявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох воїнів, обрав тим часом місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний гурт, перебравшися на чабанів, мав досить-таки кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові красувався крислатий бриль. У Робіна на голові був кошлатий капелюх з діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таке брудне, що ви ніколи б не впізнали ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його вбрання. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди чепурний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що дами з королівського двору нізащо в світі не виявили б до нього прихильності.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпіскоп, а за ним десяток озброєних охоронців.

Забачивши чудернацьку компанію, його світлість пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — різким голосом звернувся він до чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін, незграбно смикаючи себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милосте, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, — адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милосте, скажіть своє ім'я, щоб я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче відповів Робін.

— Це його світлість єпіскоп Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпіскопа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу.

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпіскоп. — Побачимо, чи не доведеться вам розплачуватися головами за своє зухвальство. Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо все одно усіх вас одведуть до шерифа. Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлосте! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, благаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ.

— Ах ви мерзота! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас тоді, коли побачу на шибениці! Ану візьміть їх! — наказав вій своїм охоронцям.

Та Робін уже встиг відскочити й притулитись до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок, і в далечінь полинули закличні звуки.

Тут тільки єпіскоп зметикував, що вскочив у пастку.

Боягуз він був відомий і негайно повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули його ж власні люди, що скупчились на дорозі. Нараз кущі навколо ожили й заворушились. По один бік з'явилися люди Маленького Джона, по другий — Вілла Стютлі.

Не встиг єпіскоп і пальцем поворухнути, як опинився в полоні. На цей раз уже він почав благати помилування в людей, яких хвилину тому збирався послати на шибеницю.

— О змилосердься, пощади! – Єпіскоп застогнав. – Я не поїхав би сюди, Коли б раніше знав…

— Помилування ви не заробили, — відповів Робін, — але я поведуся з вами набагато краще, аніж ви зо мною. Збирайтеся скоріш і ходімо. Я ще зранку поклав собі пообідати разом з вами.

Хоч і не дуже хотілося прелату бути гостем у Робіна Гуда, однак його силоміць потягли до лісу, зваливши йому на коня напівзасмаженого оленя.

Робін та його ватага не забули і про охоронців єпіскопа, їх теж повели лісовими просіками до великої галявини поблизу Бернесдейля.

Там усі розташувалися табором, і завжди ґречний Робін запросив єпіскопа бути в лісі як дома.

Мірошниченко Мач заходився досмажувати першу тушу оленя, а поруч готували ще й другу, значно ситішу. Нараз спокусливий запах печені приємно залоскотав ніздрі єпіскопа, і він смачно чхнув. Вранішня прогулянка зголоднила його світлість, і він охоче відгукнувся на запрошення пообідати. Робін посадовив гостя на найпочеснішому місці поруч самого себе, і служитель враз потягнувся до страви.

— Заждіть, ваша світлосте. Вибачте, звісно, але перед обідом ми звикли слухати молитву, — сказав Робін стримано. — На біду, сьогодні з нами немає нашого священика, тож уклінно просимо вас сказати за нього.

Єпіскоп замалим не згорів від сорому, але все ж похапцем прошепотів молитву латинською мовою. Скінчивши, він одразу заходився надолужувати згаяний час. Було там вдосталь і печені, і вина, і нива.

За обідом розбійники не нудилися, і єпіскоп Герфорда піймав себе на тому, що й він не байдужий до жартів. І справді, хто може встояти проти ласої оленини на свіжому повітрі, проти жартів та доброго товариства? Вілл Стютлі не ловив гав, а тільки й знав, що доливав єпіскопу, і той надвечір добренько-таки набрався. Лише сутінки нагадали йому, де він і що з ним.

— Любий господарю, — звернувся збентежений єпіскоп до Робіна, який був зовсім тверезий, бо випив лише кухоль пива. — Я хотів би, щоб ви назвали рахунок. Обід був чудесний, але, зважаючи на пізню годину, візьміть з мене скільки належить та й відпустіть додому. От тільки я боюсь, що цей обід коштує значно більше, ніж є грошей у моєму гаманці.

Єпіскоп добре пам'ятав випадок з його другом шерифом.

— А й справді, ваша світлосте, — сказав Роб, чухаючи потилицю, — своєю присутністю ви завдали мені стільки приємності, що для мене важко оцінити ваш візит.

— Дайте-но сюди вашого гаманця, отче, — втрутився в розмову Маленький Джон, — я спробую якось встановити рахунок.

Єпіскоп здригнувся. Він саме сьогодні ранком забрав борг у сера Річарда Лі і віз гроші додому.

— Власних у мене всього кілька срібних, — спробував схитрувати святий отець, — а те золото, що в торбині під сідлом, то гроші церкви. Ви ж не станете грабувати церкву?

Та Маленький Джон уже порався біля сідла і, розстеливши плащ єпіскопа, висипав на нього чотири сотні золотих. Гроші були як дві краплини схожі на ті, що їх недавно Робін позичив серу Річарду Лі.

— О! — вигукнув Робін Гуд, ніби його тільки що осяяла думка. — Церква завжди охоче допомагає тим, хто потребує помочі. Дивлячись на ці гроші, я пригадав, що в мене є друг. Так от: ми не візьмемо з вас за обід нічого, але дозвольте нам скористатися вашими грошиками, щоб допомогти моєму дорогому приятелю.

— Ні, ні, — змінившись з лиця, забурмотів єпіскоп. — Це несправедливо. Хіба, врешті, не королівським оленем ви пригощали мене? До того ж я бідна людина.

— Не сумніваємось, що бідна! — в'їдливо зауважив Робін. — Ви єпіскоп Герфорда, і вся округа стогне від ваших утисків. Хто не знає вашої жорстокості до бідних та скривджених? А кому ж, як не вам, допомагати знедоленим, а не грабувати їх? Ви набагато гірші за розбійника з великої дороги. Тільки грабуєте ви нишком. Я нічого не кажу про себе та про те, як ви переслідуєте мене, не згадуватиму й про зловмисну ворожість до мого батька. Я забираю ці гроші іменем тих, кого ви скривдили та пограбували і використаю їх для добрих справ, на які у вас не піднімається рука. Закликаю бога в свідки правдивості моїх слів! От і все. Тільки наостанку, ваша світлосте, або заспівайте нам, або затанцюйте. Покажіть, що в тілі вашому більше бадьорості, ніж у голові. Слухай, Алане, втни на арфі щось веселеньке. Серце моє не витримує, коли наш гість сумний. Чим нас звеселить ваша світлість — піснею чи танком?

— Ні тим, ні іншим, — сердито огризнувся єпіскоп.

— Шкода. Доведеться вам допомогти, — сказав Маленький Джон, і разом з Артуром Блендом вони підхопили товстопузого єпіскопа, що одчайдушно опирався, під руки й почали витанцьовувати під забористі переливи струн Алана. Єпіскоп був набагато нижчий і тому мусив підскакувати вслід за ними. Уся компанія аж качалася з реготу, дивлячись па богослужителя з Герфорда в ролі стрибунця. Нарешті єпіскоп украй виснажився і, сп'янілий від вина, звалився, мов лантух, на землю. Маленький Джон підняв його, як колоду, і відніс до коня. Посадивши гостя верхи обличчям до хвоста, Джон міцно прив'язав його, відвів коня на шлях і пустив дорогою на Ноттінгем.

Розділ вісімнадцятий ЯК ЄПІСКОП ВИЇЖДЖАВ ПОЛЮВАТИ РОЗБІЙНИКІВ

Примчав єпіскоп на коні

До вдовиної хати.

— Піймався, зрадник Робін Гуд!

Сюди його подати!

егка перемога над єпіскопом дещо приспала Робінову Гудову пильність. Робін вважав, що такий боягуз не скоро наважиться побувати в лісі, а тому після одноденного відпочинку ватажок лісовиків сміливо простував битим шляхом. Та ледве він пройшов з півмилі, як за крутим вигином дороги наскочив на самого єпіскопа. Його світлість, що з дня відвідин лісовиків ніяк не міг забути своєї образи, не сидів склавши руки, а мерщій зібрав чималий загін шерифових людей, обіцяючи подвоїти винагороду за Робіна Гуда.

Маючи за спиною таку силу, єпіскоп вагався недовго. Він миттю дав коневі остроги і з переможним вигуком кинувся на враженого несподіванкою Робіна. Ватажкові розбійників надто пізно було тікати тим шляхом, яким він прийшов, а тому він блискавкою метнувся вбік і зник поза кущами з такою раптовістю, що переслідувачам здалося, ніби його поглинула якась таємнича сила.

— Ловіть розбійника! — зарепетував єпіскоп. — Ви прочешіть ліс поблизу, а решта вперед, дорогою, щоб відрізати негідникові шлях до відступу.

Самому ж мілордові єпіскопу не дуже хотілося відбиватись далеко від дороги.

На відстані милі від місця цієї зустрічі стояла напівзруйнована хатинка, де жила знайома нам удова, мати трьох синів, яких Робін Гуд колись урятував од шибениці. Ватажок згадав про цю хатину й побачив, що в ній криється єдина можливість до порятунку. Скрадаючись поміж кущами, він швидко вибрався з лісу, дістався до хатинки й зазирнув у маленьке віконце. Вдова, що саме пряла, аж підскочила з переляку.

— Не лякайся, матінко! Це я, Робін Гуд. Де твої сини?

— Вони мають бути з тобою, Робіне. І ти це сам добре знаєш. Хіба не тобі вони завдячують життям?

— Якщо так, зараз ваша черга порятувати мені життя, мовив Робін. — За мною женеться єпіскоп і його зграя.

— Не бійся, ми обдуримо єпіскопа! — вигукнула жінка. — Швидше, Робіне, міняйся зо мною одежею, і тоді побачимо, чи здатний буде його світлість впізнати тебе в подобі старої жінки.

— Гаразд, — погодився Робін. — Кидай мені у вікно свій сірий плащ, веретено та пряжу, а тобі на мій зелений одяг, лук та стріли.

Переодягшися в те, що дала йому стара удовиця, і взявши в руки веретено та пряжу, Робін став зовсім невпізнанним.

Незабаром з-за кущів вискочив єпіскоп з своїм загоном; забачивши хатину, а біля неї стару жінку, переслідувачі зупинилися. Спираючись на костур, немічна стара неквапливо кульгала до лісу. Вона щось бурмотіла собі під ніс і була б спокійно пройшла повз солдатів, якби єпіскоп не наказав перейняти її.

— Відчепіться, бісове кодло, бо прокляну й вас, і дітей ваших — не знатимуть вони ані сну, ані спочинку! — закричала вдова.

— Ну, ну, матінко, — заспокійливо сказав один солдат, справді злякавшись її прокльонів. — Ми ж не чіпляємось. Його світлість єпіскоп Герфорда тільки питається, чи не бачили ви тут часом розбійника Робіна Гуда?

— Аякже! — проскімлила стара. — Хіба король або закон забороняють Робіну приходити до мене й приносити мені харчі та одяг? Його світлість такого не зробив би повік, це певно.

— Замовч! — грубо обірвав її єпіскоп. — Тебе не про це питають. Якщо не скажеш, коли ти востаннє бачила Робіна Гуда, ми одведем тебе до Бернесдейля і спалимо, як відьму!

— Змилосердься, владико! — заблагала стара жінка, опускаючись на коліна. — Робін Гуд — у моїй хатині, але ви його не візьмете.

— Побачимо! — вигукнув зраділий єпіскоп. — Вперед до хати! Якщо буде треба — паліть її! Але не забувайте: той. хто схопить розбійника живцем, одержить від мене особисто гаман золота окрім установленої винагороди.

Стару відпустили, й вона, не кваплячись, попленталася своєю дорогою. Та що більше вона віддалялась від переслідувачів і наближалась до лісу, то швидша, твердіша і впевненіша ставала її хода. Діставшись під захист зелених шатів, вона зірвалася бігти з дивовижною швидкістю.

— Що за мара! — вигукнув вражений Маленький Джон, помітивши стару. — Хто це? В житті не бачив, щоб відьми чи жінки так прудко бігали. Ану пущу стрілу над її головою, щоб пересвідчитись, хто ж це насправді!

— Не стріляй! Схаменися! — відсапуючись крикнув той, кого вважали за жінку. — Це я, Робін Гуд. Збери хутчіш людей — і до мене! Нам випало ще раз звести рахунок з мілордом єпіскопом.

Тамуючи сміх, Маленький Джон засурмив у ріжок.

— Ну що ж, місіс Робін, біжи й далі так само прудко, а ми за тобою.

Тим часом єпіскоп лютував біля вдовиної хатини. Підпалити її, незважаючи на всі погрози, він не наважувався, хоч міцні двері не піддавалися перед натиском солдатні.

— Трощіть їх! Ламайте! — шаленів єпіскоп. — Я хочу побачити, хто з вас перший схопить цього зрадника Робіна Гуда!

Нарешті двері затріщали й подалися всередину; проте солдати сполохано застигли на порозі, боячись наразитпся на гостру стрілу.

— Ондечки він, — зазирнувши до хати, вигукнув якийсь гострозорий солдат. — У кутку, біля шафи! Проткнути його списом?

— Ні, не треба, — зупинив його єпіскоп. — Беріть живцем. Ми влаштуємо таку розправу, якої світ не бачив!

Та дуже недовго радів єпіскоп з перемоги. Дорогою наближалася та сама стара жінка, яка щойно допомогла йому виявити Робіна Гуда. Вона не на жарт розгнівалася, побачивши, що в її хатині виламано двері.

— Ану відступіться, слимаки! — накинулась вона на солдатів. — І не видушить вас морова за те, що нищите майно нещасної вдовиці!

— Замовч! — гримнув на неї єпіскоп. — Це мої люди, і вони виконують мій наказ.

— Хіба мені від того легше? — сердито мовила стара. — До чого ми дійдемо, коли в наші домівки будуть о гак удиратися? Хіба ваші люди не можуть піймати якогось там злочинця, не завдаючи шкоди іншим? Слухайте! Ану забирайтеся звідси з своїми бандитами, та не баріться, бо прокляну і вас, і ваших дітей. Позбавлю їх їжі, спокою і сну.

— Візьміть стару відьму! — наказав єпіскоп солдатам. — Ми ще побачимо, хто кого прокляне. Підеш у місто разом з Робіном Гудом!

— Не гарячіться, ваша світлість, — відповіла жінка, ляснувши в долоні.

На цей сигнал лісовики повискакували з усіх боків і підбігли до хатини, загрозливо наставивши луки. Єпіскоп побачив, що знову потрапив у пастку і люди його не сміють навіть поворухнутись. Однак він вирішив прийняти бій.

— Гей ви, мерзото! Якщо хоч один з вас наблизиться до мене, ми прикінчимо вашого отамана! — вигукнув святий отець. — Він у нас у руках, і я, не вагаючись, накажу його вбити!

— Послухайте, друже, а якого це Робіна Гуда ви спіймали? — почувся дзвінкий голос з-під жіночого каптура, і ватажок розбійників, зірвавши цю прикрасу з своєї голови, усміхаючись, вийшов наперед.

— Ось і я, ваша світлосте, живий-здоровий, і не боюся ваших списів. Тепер покажіть, кого ви так дбайливо пильнуєте.

На ці слова стара в одязі Робіна Гуда, що сиділа причаївшись у куточку, раптом схопилася на ноги і, з'явившись на порозі в цьому незвичайному вбранні, вклонилася єпіскопові.

— Хай буде з вами воля господня, ваша світлосте! — невдоволено сказала вона. — Що робите ви під дверима бідної вдовиці? Чи не прийшли, бува, благословити мене й дати милостиню?

— О, саме так, — відповів Робін. — Зараз ми побачимо, чи вистачить у його мішку під сідлом грошей, щоб розрахуватися за побиті двері.

— Схаменіться! Ім'ям усіх святих благаю… — зарепетував єпіскоп.

— Майте совість, святі стежать за вами, — обірвав його Робін, — не звертайтесь до них своїми грішними вустами. Вибачайте, але доведеться вам розлучитися з тим золотом, яким ви збиралися платити за мою голову.

— Скоріше я побачу тебе на шибениці! — люто заверещав єпіскоп. — Бийте цих голодранців, женіть їх! — наказав він своїм солдатам.

— Навіщо поспішати? — стримав його Робін. — Подивіться уважніше — хіба не бачите, що ви в наших руках!

По цій мові Робін націлився й пустив над головою єпіскопа стрілу, що змела капелюх його світлості разом з перукою. під якою ховалася величезна лисина.

Єпіскоп зблід і вхопився за голову. Йому здалося, що це прийшла його смерть.

— Рятуйте! Вбивають! — захлинаючись, верещав він. — Не стріляйте! Ось вам гаманець з золотом!

Розділ дев'ятнадцятий ЯК ШЕРИФ ВЛАШТУВАВ ІЩЕ ОДНІ ЗМАГАННЯ

— Шерифа підлість видно тут

Його підступну руку!

Щоб заманити в пастку нас.

Він вигадав цю штуку!

им часом шериф не знаходив собі спокою, бачачи, як зростають сили Робіна Гуда. Він будь-що хотів поквитатися з лісовиками і задля цього поїхав у Лондон, щоб поділитися своєю тривогою з королем та виканючити в нього кілька додаткових загонів для розправи з розбійниками.

Але виявилось, що він зробив дурницю. Король Річард ще не повернувся з хрестового походу, а принц Джон вислухав його з презирливою байдужістю.

— Гм! — сказав принц, знизавши плечима. — При чому ж тут я? Хіба не ти шериф? Хіба ти не маєш влади? Отож іди і сам мізкуй, як краще знешкодити всіх бунтарів, а мені не навертайся на очі, поки не матимеш кращих новин.

І шериф пішов геть ні з чим. Усю дорогу він сушив собі голову, що діяти далі. Вдома його зустріла дочка, яка враз помітила, що батька спіткала невдача. Довідавшись про все, що сказав принц, вона замислилась.

— Є вихід! — вигукнула вона згодом. — Чому б нам не влаштувати ще одні змагання лучників? Цього року буде ярмарок, і люди, як вам відомо, чекають на турнір. Так от, ми оголосимо загальну амністію, як це робив король Генріх, скажемо, що турнір відкрито для всіх і всім гарантується недоторканність. Люди Робіна Гуда нізащо не встоять проти спокуси позмагатися у стрільбі з лука, і тоді…

— І тоді, — вигукнув шериф, моторно схоплюючись на ноги, — тоді ми побачимо, по який бік воріт вони заночують!

Шериф не став гайнувати часу і мерщій оголосив, що восени призначається турнір. Змагання буде відкрите для всіх, писалося в оголошенні, без будь-яких обмежень, і кожен вільний брати чи не брати в них участь. Далі зазначалося, що переможцеві буде вручено стрілу з золотим гостряком і срібним стержнем, а також його буде визнано кращим лучником Північної Англії. Інших переможців чекають цінні подарунки.

Ці умови, звісно, дійшли й до Робіна Гуда, запаливши його войовничий дух.

— Чуєте, друзі мої, лаштуйтеся в дорогу! — вигукнув він. — Ми всі підемо на ярмарок і візьмемо участь у змаганнях.

Тут наперед вийшов веселий швець Давід з Донкастера.

— Отамане, — застеріг він, — послухай мене і не руш з лісу. Я не сумніваюся, що цей турнір — звичайнісінька пастка. Шериф вигадав усе це задля того, щоб підло заманути нас у неї.

— Від слів твоїх тхне боягузтвом, — гарячкувато сказав Роб. — а це мені не до вподоби. Я все одно випробую своє уміння на цьому турнірі.

Потім висловився Маленький Джон. Він запропонував переодягнутися, щоб нікого з них не впізнали.

— Ну що ж, — сказав Маленький Джон. Рушаймо-бо — вже час! А непогано б так зробить, Щоб не впізнали нас. Зелене поскидати слід, Гадається мені; Хай буде кожен із стрільців У різному вбранні. Ось білий плащ, ось жовтий плащ, Ось сині розбирай Як тільки що, ми в натовп — шусть, І спробуй відшукай!

На цьому й порішили. З допомогою ченця Тука Маріан та місіс Дейль пошили барвисті костюми й за день до відкриття ярмарку одягли загін у сто сорок чоловік так, що розбійників не можна було відрізнити від звичайних селян у святковому вбранні.

Дорогою вони змішалися з гуртом балакучих парубків з навколишніх сіл і, весело перегукуючись з повновидими дівчатами, попростували до гостинно розчинених воріт Ноттінгема.

Так і просунула ця незвичайна компанія повз варту. Хлопці Робіна, як і всі інші, невимушено реготали та голосно розмовляли, а сторожа лупила очі, марно силкуючись упізнати серед натовпу бодай одного лісовика.

Як і колись на попередніх іграх, герольд оголосив умови змагань, і невдовзі розпочалася стрільба. Для участі в змаганнях Робін з-поміж своїх хлопців обрав собі п'ятеро стрільців, а решті наказав змішатися з натовпом і пильнувати за ворітьми. Серед обраних для стрільби були: Маленький Джон, Вілл Пурпуровий, Вілл Стютлі, Мач і Алан Дейль.

Більшість учасників уже в першому раунді показали чудові результати; особливо відзначився Гільберт Уайтхендський, що стріляв з блискучою вправністю. Проте стрільці вибували з арени один за одним, і, нарешті, боротися за право володіти стрілою з золотим гостряком лишилися тільки Гільберт та Робін.

Ще на початку турніру, коли багато уславлених стрільців показали надзвичайну майстерність, шериф не знав, радіти чи сумувати. Йому приємно було бачити такі успіхи, але водночас він жалкував, що змагання проходять без лісовиків.

— Коли б тут Робін зараз був, А з ним його стрільці, Були б нещасні, — мовив хтось, – Всі ваші молодці. Шериф потилицю пошкріб І бовкнув: — Так-то так! Та, бачте, не прийшов — злякавсь Уславлений вояк!

Давід з Донкастера нишком переказав почуте Робіну, і звістка ця неначе ножем різонула по серцю ватажка. Однак він стримав свій гнів і тільки мовчки кусав губи.

«Зажди-но, вражий сину, — подумав ватажок розбійників, — скоро побачиш, де Робін Гуд».

Тим часом змагання були в розпалі. Хлопці Робіна демонстрували такі чудеса, що тільки й чутно було:

— Хороший лучник жовтий плащ! — І синій молодець! — Погляньте, як червоний б'є! Ото, скажу, стрілець! В червоному сам Робін був Звитяжний лісовик, Що пасти задніх у стрільбі Ніскілечки не звик. Він влучно стріли посилав, Як тут ніхто не міг, І супротивників усіх Блискуче переміг.

За час змагань Робін не перемовився з своїми товаришами жодним словом. Лісовики поводились так, ніби вони були зовсім чужі і незнайомі один одному. Однак такі великі змагання не могли скінчитися без того, щоб врешті невиявилися справжні імена лучників. Шерифу нараз здалося, що в переможцеві та призерові золотої стріли він упізнав самого Робіна Гуда. Тому він таємно віддав наказ своїй кінній варті оточити місце, де він даватиме приз. Та за цей наказ прочули й розбійники.

Удаючи, ніби він дотримується встановленого порядку, шериф закликав глядачів стати кружка і після довгих зволікань вручив переможцеві стрілу. Зволікання ці дали солдатам час оточити натовп. Робін, одержавши стрілу, якось незграбно вклонився і збирався вже піти геть, коли шериф схопив його за груди і звелів сторожі заарештувати зрадника.

Та тільки-но шериф торкнув Робіна, як йому на голову звалився страшний удар; він миттю випустив жертву й відлетів на кілька кроків геть, а коли трохи отямився, то побачив біля себе Маленького Джона.

— Ага, попався, негіднику Грінліфе! — вигукнув шериф і кинувся до Джона. Але тієї ж миті він наскочив на інший кулак.

— Це тобі від другого покірного слуги! — спокійно мовив знайомий голос, по якому шериф одразу впізнав Мача. Славний мірошниченко так заїхав у пику шерифу, що цей достойний муж клубком покотився по землі.

На цей час сутичка стала загальною, але солдати шерифа опинилися в гірших умовах: їм заважав натовп цікавих, яких вони ніяк не могли відрізнити від лісовиків. Тим часом решта розбійників атакувала військо шерифа з тилу, викликавши серед нього розгубленість. Деякий час на голови вояк градом сипались удари, потім чисті звуки Робінового ріжка сповістили про відступ. Двоє охоронців найближчої до них брами спробували було зачинити ворота, але враз були забиті на смерть. Третього солдата Давід з Донкастера кинув у рів. Ватага розбійників, тримаючи влучними пострілами переслідувачів на безпечній відстані, у повному порядку вийшла за межі міста. Однак боротьба в цей день не могла бути легкою, бо солдати ще не забули своєї нещодавної поразки біля хатини вдови і, знаючи, що вся округа дивиться на них, билися хоробро, насідаючи відступаючим на п'яти. Чимало серйозних ран завдали в той день один одному бійці. Чоловік п'ять із загону шерифа було вбито і добру дюжину поранено, а четверо Робінових хлопців спливали кров'ю від щойно одержаних ран. Ось, ледь чутно застогнавши, впав і Маленький Джон. Він бився поруч свого ватажка, і стріла вп'ялася йому в коліно. Робін з надлюдським зусиллям підхопив велетня на руки.

Роб цілу милю ніс його, На землю часто клав, Аби пустити пару стріл, Бо ворог насідав.

Згодом Маленький Джон зовсім ослаб, заплющив очі і, знесилено впавши на землю, ледь помітним рухом попросив Робіна залишити його.

— Отамане, — сказав він, — хіба я не служив тобі вірно від того дня, як ми зустрілися на кладці?

— Вірнішого слуги ще світ не бачив, — відповів Робін.

— Тоді, якщо ти хоч крихітку любив мене й цінував мою відданість, візьми свій славний меч і зітни мені голову, тільки не дай мене шерифові на поталу.

— Нізащо, навіть за всі скарби Англії, я б не виконав твого прохання!

— Боронь боже! — закричав Артур Бленд, поспішаючи на допомогу. Взявши пораненого родича на свою широку спину, він швидко доніс його до лісу.

Там їх уже не переслідували, і Робін звелів зробити з гілок ноші для Маленького Джопа та чотирьох інших товаришів. Поранених швидко донесли лісом до каплички монаха Тука, де всім їм подали допомогу. Рана в Маленького Джона виявилась найважчою, але товариші, втішаючи його, казали, що за два дні він буде на ногах; слова заспокоїли велетня, і на душі йому полегшало.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. При перевірці виявилось, що кудись зникли Маріан та Вілл Стютлі. Робін Гуд сполошився. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду, — біду не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоч ніхто її й словом не виказав. Усі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром вирушать знову до міста і будь-якою ціною порятують товариша. Заради цього розбійники готові були на все.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, вихвалявся, як він порахується із злочинцем, бо Стютлі й справді попав до його рук.

— Цього мерзотника повісять, — бундючно мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робіна Гуда та його всієї банди. Заждіть, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн графства! Шкода тільки, що ми дозволили їм завоювати золоту стрілу.

Та шериф не встиг висловити своїх думок до кінця. На тарілку йому крізь відчинене вікно впала стріла. Поважний урядовець смертельно зблід і з жахом вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла, на якій було почеплено записку:

«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і хто віднині не знатиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!

Р. Г.»

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

І тільки Робін Гуд почув.

Що смерть чекає Вілла,

До себе скликав він ріжком

Стрільців своїх сміливих.

І всі врочисто поклялись,

Готові йти до бою,

Звільнить товариша або

Накласти головою.

ень, призначений для страти Вілла, видався ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, незважаючи на ту трагедію, що мала незабаром відбутися в Ноттінгемі. В цей день міські брами лишились зачинені: шериф волів покінчити з бранцем у цілковитому спокої. В місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигне переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще з досвіту розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали бахматі мантії ченців, під які поховали важкі мечі, луки та сагайдаки, набиті новенькими стрілами, котрі мідник майстерно загострив.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми будемо всі тут у засідці, а один нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.

— Іди, — дозволив Робін.

Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.

Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.

— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я всього-на-всього бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав прочанин. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоч звідти вихід вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти зміг пройти у місто.

Прочанин ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робіна Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто ніяк не потрапити, бо брама ще з учорашнього дня під суворим наглядом. А ось з протилежного боку на напад не сподіваються.

Загін, що був у засідці, не барився і поспіхом рушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової башти.

В мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна башти. Сміливо підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і за якусь мить насів на вартового ззаду, міцно схопивши його за горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже зв'язаний лежав долі. Хвилина, й Артур Бленд перебрався в його одяг і заволодів ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про прихід лісовиків. Успіхові сприяло і те, що засудженого саме вивели з в'язниці і все населення міста, а також сторожа поспішили па базарну площу, де призначалася страта.

Вілл Стютлі вийшов твердими кроками, хоч і з пригніченим виразом на обличчі. Він з трепетом подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоч на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватись на допомогу беззбройних людей не доводиться.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв'язаними руками за спиною. Шериф та єпіскоп набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпіскопа, шериф нахвалявся, що покаже цим заколотникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Урядовець був певен, що ворота під надійною охороною, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники навряд чи наважаться зайти всередину міста, коли б навіть ворота було відчинено. І, дивлячись на добру сотню лучників та кіннотників, які плинули до місця страти, шериф задоволено усміхнувся.

Зрозумівши, що на порятунок сподватись не доводиться, бранець підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлосте, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще нііто не вмирав на шибениці.

Тож не відмовите і мені В моїй останній мрії: Не до лиця вмирати мені З мотузкою на шиї. Прошу вас, розв'яжіть мене І дайте меч у руки. Я радо в чесному бою Прийму останні муки.

Та де там. Шериф наче її не чув прохання в'язня. Він поклявся, що Вілл умре ганебною смертю, вмре на шибениці, а не від меча.

— Ні, ні! — у відповідь шериф. Не дам меча у руки! В тугому зашморгові ти Приймеш останні муки! — Тоді мене ви розв'яжіть, Було прохання Вілла, – Готов я битись без меча, Аж поки стане сили. — Ні, ні! — у відповідь шериф, Тебе я краще втішу: Як попадеться Робін Гуд, Я і його повішу! — Гляди ж, підступний боягуз, Тобі не зайве знати: Підлотою ти сам собі Готуєш час розплати! Нізащо Роба не здолать Твоїй собачій зграї, А як тебе заскочить Роб – Нещадно покарає!

— На шибеницю його! — закривав шериф, подаючи знак катові.

В'язня штовхнули у візок. В ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, і нещасний полине в інший світ.

Але візок не доїхав до шибениці; Наперед вийшов прочанин і мовив:

— Ваша світлосте, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні, — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — відказав твердо прочанин і звернувся до єпіскопа. — А ви, ваша світлосте, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпіскоп завагався. Йому так само, як і шерифу, не хотілося затримки, але люди довкола загули і захвилювалися. Тому він шепнув кілька слів шерифу, а той сердито кивнув прочанинові і процідив крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не зволікай! — Потім урядовець віддав наказ солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у спілці з клятими розбійниками!

Прочанин робив своє діло і не звертав уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь проповідь.

Раптом серед натовпу прокотилась хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілле! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Прочанин, як зачув ці слова, враз поступився. А шериф, той теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував його світлість. — Це такий же бандит. Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників па шибениці.

— І чого б ото я гарячкував, добродію, — осадив його запал Мач. — Спершу треба піймати, потім вішати. А от мені зараз заманулося позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши ці слова, Мач ударом гострого мисливського ножа розсік вузли, які стягували руки в'язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!

Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.

Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.

— Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.

— Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.

Ціною великих зусиль Робін пробився крізь натовп до шибениці і зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися з списами на візок, лаштувалися напасти звідти па прочанина та Вілла Стютлі.

Сильним, несхибним ударом меча Робін вибив списа з рук одною нападаючого, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — вигукнув на радощах Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — ревнула в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі з ляку, почали відступати. Однак це ще не була перемога, бо солдати відступали організовано до східної брами, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір атакуючих був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближче розташовані ворота, і цим збили солдатів з пантелику. Самі ж вони раптово повернули до західної брами, яка й досі перебувала в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, вважаючи, що цього разу їм пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулись були слідом, але лісовики швидко зникли за ворітьми і перейшли міст під наглядом Артура Бленда.

На п'яти відступаючим насідали солдати. Артур не встиг навіть зачинити брами і розвести моста. Зробивши своє діло, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вийшовши за межі міста, ватага подалась до лісу.

Попереду лежав добрий шмат дороги.

Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.

Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.

Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.

— Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.

Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов'язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.

Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.

Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.

— О леле! — вигукнула Маріап. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

— О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.

— Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров'ю.

Розділ двадцять перший ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ

— Ти зрадник — загорлав шериф. –

Розбійників ховаєш!

Він ворог лицарів усіх

Закон ти незважаєш!

ідчиніть! — ревнув шериф до вартового. — Ім'ям короля наказую, відчиніти.

— А хто ти такий, щоб покрикувати на моїх підлеглих? — почувся владний голос, на вежі з'явився Річард Лі.

— Ти знаєш мене добре, зраднику — лютував шериф. — Передай у мої руки ворогів короля, яких ти взяв під захист.

— Добродію, — спокійно відповів йому лицар. — Я певен, що зробив сьогодні добре діло, і зробив я його на своїй власній землі, на яку ви зараз незаконно вдерлися. За свої дії я відповідатиму тільки перед королем. Хай захистить його господь!

— Красно говориш, нахабо! — загорлав шериф, остаточно втрачаючи владу над собою. — Я теж служу королю, і якщо ці злочинці не будуть видані мені негайно, я штурмом заволодію замком і спопелю його.

— Ви краще покажіть мені свої повноваження, — сказав сер Річард коротко.

— Вистачить і мого слова! Слова шерифа Ноттінгема.

— Якщо ви справжній шериф, — відповів лицар, — то кому ж, як не вам, знати, що в межах моїх володінь ви не маєте ніякої влади без спеціального на те наказу короля. До того ж вам слід навчитися кращих манер.

З цими словами сер Річард клацнув пальцями і зник за муром.

Шериф почекав трохи, сподіваючись, що розмова поновиться, але невдовзі відступив, сердито клянучи усіх на світі.

— Наказ короля, кажеш! За ним затримки не буде. Адже я чув, що король Річард уже повернувся з походу.

Тим часом сер Річард Лі вже сердечно вітався з Робіном Гудом.

— Яка щаслива зустріч, славний Робіне! — вигукнув лицар, обнімаючи гостя. — Хіба ж ні?! Бог поласкавішав до мене і послав мені трохи грошенят. Отож я саме сьогодні збирався повернути тобі борг.

— От ви й повернули, — весело перебив його Робін.

— Ні, ні, це дурниці, якась там невеличка послуга! — заперечив лицар. — Я мав на увазі гроші.

— Та їх теж уже повернули, — сказав Робін. — Його світлість єпіскоп Герфорда сам віддав їх мені.

— Повністю? — поцікавився лицар.

— До копієчки, — відповів Робін Гуд, підморгуючи…

Сер Річард посміхнувся, але сказати нічого не сказав.

Домашній лікар сера Річарда Лі перев'язав поранену руку Робінові, і той до обіду пішов відпочити. Перев'язали рани і всім іншим пораненим лісовикам. На щастя, жоден з них не мав серйозних ушкоджень, а тому невдовзі кухоль доброго пива вже веселив їхні хоробрі серця.

За обідом сер Річард Лі познайомив Робіна та Маріан з своєю дружиною та сином. Господиня, виявилося, знала Маріан ще змалечку і оточила її материнською ласкою.

Молодий сквайр, з усього було видно, пішов у батька і обіцяв згодом стати хоробрим лицарем.

Обід перетворився у справжній бенкет. Двісті славних воїнів, що розмістилися за двома довжелезними столами, їли, пили досхочу і, головне, співали пісень. Ще ніколи не було за столом у замку Лі такого веселого товариства.

Спочивши в оточенні друзів, лісовики на ранок знову вирушили в путь. Марно сер Річард просив їх залишитись ще трохи. Марно він силував Робіна взяти чотириста фунтів золота — гість був невблаганний.

— Прибережи ці гроші, вони твої, — сказав Робін. — Єпіскоп повернув нам те, що заробив неправдою.

Сер Річард тепло подякував і запросив Робіна та всіх його друзів, перш ніж вони поїдуть, оглянути його домашній арсенал. Зваживши на прохання господаря, лісовики погодились. В залі, де лежала зброя, вони побачили, що окремо відкладено сто сорок добірних луків і сто сорок оздоблених сріблом стріл. Дружина сера Річарда Лі по черзі вручила кожному гостю лук та стрілу.

— Хоч наш подарунок і бідний, любий Робіне, — сказав сер Річард, — зате до нього ми додаємо безмежну подяку.

Шериф не забарився здійснити свою погрозу, і, коли рана його трохи загоїлась, він подався до Лондона. Цього разу шериф уже не став шукати принца Джона, а домігся аудієнції у самого Річарда Левине Серце.

Його величність нещодавно повернувся з хрестового походу і саме знайомився з станом справ у королівстві, тому він охоче прийняв шерифа. Шериф завів мову про Робіна Гуда, про те, як уже багато місяців лісовики дурять короля і нищать королівських оленів, як Робін Гуд зібрав навколо себе найкращих лучників країни, і, нарешті, як зрадливий лицар сер Річард Лі прихистив банду, яку солдати шерифа майже піймали, і як цей самий Річард Лі відмовився видати розбійників на суд.

Король вислухав шерифа уважно, а потім сказав:

— Здається, я вже чув про Робіна Гуда та його ватагу і бачив їхню вправність у стрільбі з лука. Часом не ці розбійники колись брали участь у королівському турнірі на Фінсбурзьких полях?

— Так, саме вони, ваша величносте, на це був королівський дозвіл.

Тут шериф запнувся, і король швидко запитав:

— А як вони приходили на останній турнір у Ноттінгемі? Таємно?

— Авжеж, ваша величносте.

— Їм було заборонено приходити?

— Ні, ваша величносте. Тобто…

— Що «тобто»? Говори!

— В інтересах громадськості, — знову почав шериф запинаючись, — ми справді-таки дозволили приходити всім, але через те, що ці люди становлять загрозу…

— О пресвята діво! — вигукнув король, і брови його зійшлись на переніссі. — Такої підступності не знали навіть сарацини, а ми ж вважаємо себе християнами.

Шериф мовчав, ніби в рот води набрав, і тремтів із страху й сорому. А король вів далі:

— Однак, любий шерифе, обіцяю, що сам усе з'ясую. Цих ошуканців слід навчити, що в Англії є король і він примусить шанувати закони.

За два тижні, виконуючи свою обіцянку, король вирушив з невеличким загоном до замку Лі. Коли серу Річарду доповіли про наближення кавалькади, то він одразу впізнав, що попереду їде його величність король. Спішно відчинивши браму, сер Річард Лі метнувся назустріч високому гостю, припав на коліно і поцілував стремено свого володаря.

Сер Річард брав участь у хрестовому поході, і багато пригод довелося йому пережити разом з королем. Отож зараз його величність звелів лицарю підвестися, а натомість спішився сам і тепло привітав товариша по зброї. Потім усі пішли в замок, де на честь високого гостя лунали звуки тріумфальних сурм.

Повечерявши та відпочивши, король суворим і владним голосом звернувся до лицаря:

— Я чув, що твій замок став гніздом і притулком для розбійників?

Сер Річард Лі здогадався, чиїх це рук діло, і виклав чисто все, що знав, — як ці ж самі розбійники вирятували його з біди, як вони допомагали іншим і як на подяку за поміч він обійшовся з ними по-лицарськи. Король прихильно поставився до його оповідання і докладніше розпитав про Робіна Гуда. З слів лицаря король довідався, що його батько вчинив колись несправедливість до батьків цього вигнанця; почув він і про ворогів Робіна та про його теперішнє життя.

— Ні, як собі хочете, — вигукнув король, схоплюючись на ноги, — а я мушу на власні очі побачити цих людей! Ти, сер Річарде, залишайся вдома разом з моїм почтом і будь напоготові. В разі потреби я покличу тебе. Мені хотілося б пошукати пригод у лісі і зустрітися з цим уславленим розбійником віч-на-віч.

Так сер Річард Лі з лихвою повернув свій борг Робінові Гуду.

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ПІЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

І мовив Річард, сам король.

— Отак найкраще буде –

Поїду в ліс я до стрільців,

Побачу Робін Гуда.

ернець Тук так старанно й уміло лікував розбите коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Тук силою тримав велетня в ліжку і не дозволяв йому підводитись.

Маленький Джон почував себе бадьоро. Він навіть з відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Щоб утримати пораненого в ліжку, ченцю довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. Хоч-не-хоч, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті жаданий дозвіл надійшов. І вони, не гаючи часу, разом з Туком подалися до своїх товаришів. Ті зустріли їх радо і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі відчувалася прохолода, посідали кружка і почали свою дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, змінив промоклий одяг і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом до його вух знадвору долинув голос. Хтось просився па ніч.

Собаки в хижці занепокоїлися і здійняли гавкіт, указуючи тим, що за дверима чужа людина.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, ворог якийсь? Ішов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повагом підніс келих до рота. Але цієї ж миті почув громовий удар у двері. З губ у ченця зірвалася лайка, і він замалим не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди з богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я ні в чім не можу тобі допомогти. Якщо знаєш дорогу, то звідси усього кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби й знав, то все одно нікуди не пішов би. Надворі періщить такий дощ, а у тебе в хижці тепло й сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім. Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, щоб урятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного з своїх собак, Тук рушив до дверей, щоб подивитись на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові в нього красувався шолом з султаном. Поруч з чужинцем стояв кінь, укритий розкішною попоною.

— Чи не знайдеш чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, щоб хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ані тебе, ані твого коня, пане лицарю. Не знайдеться й кварти води, а не те щоб окрайця хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є й поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар сміливо пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив грубість гостю.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, кому з нас належить командувати.

— Охоче! — вигукнув лицар посміхаючись. — За послуги плачу або золотом, або стусанами, що кому до смаку.

Чернець вийшов, але швидко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й кольчугу та допоможи краще приготувати на стіл, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли гість підняв забрало, то на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижений чуб віддавав золотавим відливом. По всьому видно було, що його вродливий гість має владну вдачу.

Плекаючи надії на те, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом проказувати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заповзято заходилися поратися коло вина й паштету. Чорний лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підживитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає їжа, Тук занепокоївся, але незадоволення не виявляв. Адже гість був дотепним і невпинно сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар так щиро реготали, ніби найкращі в світі друзі. З усього було видно, що Чорний лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, понюхав навіть в'язниці і часто-густо наражався на небезпеку. Та зараз він говорив про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий мастак на вигадку, що Тук аж качався з реготу. Не зогляділися вони, як збіг час і як обоє поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Господар аж остовпів з подиву, коли забачив, що Чорний лицар уже встав, умився і, веселий, паче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув 'Гук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, додав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти скоріше виїхав звідси, коли, звісно, твоя ласка продовжити свого мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робіна Гуда, розбійника. У мене до нього доручення від короля. Вчора цілий день я витратив на розшуки, але Робіна Гуда так і не знайшов.

Чернець Тук на це перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робіна Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то, чого доброго, я й зможу повести тебе до його схованки, — сказав Тук, прикидаючи иодумки, що лицар буде непоганою здобиччю для лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити богові.

— То що, ходімо, брате? — мовив Чорний лицар.

І вони, не марнуючи часу на зайві суперечки, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, понуривши голову, йшов поруч.

Ранок видався ясний і світлий. Прозоре повітря аж бриніло від солодких пахощів осені, а свіжий вітерець п'янив серця заповзятих мисливців. Природа, здавалось, тішилася та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться ще де-небудь краще місце жити, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-то яка столиця?

— Авжеж не зможе, — відповів Тук, усміхаючись.

В серці у нього раптом запалився вогник ніжного почуття до цього славного незнайомця.

Та ледве вони від'їхали миль за три від каплички, як попереду розсунулись кущі і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік з золотавим кучерявим чубом. Він простягнув руку і взяв лицаревого коня за вуздечку.

Це був Робін Гуд.

Він іще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робіна Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я чергую на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилася затримувати мене? — спокіним голосом звернувся до незнайомця лицар. — Я ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло з десяток дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які дають нам час від часу святі отці та чуйні лицарі. За вами церква і закон, то вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, всього-на-всього бідний монах, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і коли ваша ласка, то пустіть мене з богом.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний лицар:

— Але ж ми посланці короля. Його величність теж тут поблизу і хотів би поговорити з Робіном Гудом.

— Хай боронить короля бог! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти себе.

— Ні, цього не буде, — відповів Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, аби не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та поміщики, що ссуть кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас тут. Перш ніж поїдете звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене всього кілька монет золотом. За два тижні, що пробув я з королем та лордами у Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він оддав своїм хлопцям, щоб випили за здоров'я його величності, а другу половину Робін повернув лицарю.

— Сер, — звернувся він до гостя чемно. — Візьміть ці гроші на свої витрати. Вони вам здадуться, адже ви знаєтеся і з королем, і з лордами.

— Красно дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили углиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи на коні Чорний лицар, збоку простували Робін Гуд та чернець Тук, за всіма знову гурт лісовиків.

Ось так і прибули всі на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок. Робін скликав решту своїх хлопців до гурту. Ті не барилися, і невдовзі зібралася уся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен уклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах у зголоднілих чоловіків заграли щасливі усмішки.

Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд підняв високо келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, братці, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — ревли хлопці, аж луна котилась лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, щоб потім змогли про все розказати його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелися і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри цілей просто вражали лицаря. Вони були падго маленькі. За ціль правив вінок з троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить у центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з кулаком ченця Тука.

— Хо… хо!.. — зареготав лицар, дивлячись, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Отакої, друже, виходить, ти і є чернець Тук!

— А хіба я коли-небудь заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар не відповів на ці слова, хоч в очах у нього і спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочалися. Перший стріляв Давід з Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі Вілл Пурпуровий та всі інші. З подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга Мідла, відомого нам мідника Як на горожанина стріляв він досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя зовсім одвернулося від нього. Він схибив. Стріла на якийсь дюйм майнула повз вінок.

— Йди-но сюди, голубе, — мовив Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби він уже одержав ляща, й завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силою потягли до обраного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі й аж прилип до вуха бідолахи. Мідяр заорав носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившися за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби це звідти впала на нього кара божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали невдачі й інші. Але й вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли вік побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Нарешті дійшла черга й до Робіна Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але, на лихо, до стріли було погано припасовано перо, і вона, відхилившись убік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рев збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично одна за одною пустив ще три стріли, і кожна з них промчала крізь самий центр мішені.

— О сили небесні! — пробурмотів Чорний лицар. — Ніколи ще мені не доводилося бачити такої майстерності.

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від кари за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний каратель не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть чепця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і. зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ще побачимо, шановний лицарю! — ревнув Тук. — Хіба я не казав тобі вчора, сер, що ми ще подивимося, хто з пас двох гідний цього? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робіна Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятися так мірятися. Адже це не важко буде зробити. Іди сюди, отче, та вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, й шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс з ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче приваривсь до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився, він лише злегка нахилився корпусом назад, щоб зменшити силу удару.

З грудей у присутніх вихопився вигук схвалення — адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар! І чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся лише Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робіна Гуда було досить-таки незавидне. У незнайомця не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка. Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і став навколішки перед Чорним лицарем. Лісовики скам'яніли з несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величносте, що ви могли б обійтися й без нашої допомоги, — сказав покірливо Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.

Розділ двадцять третій ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ

А потім Роб за Маріан

Останній тост підніс,

І дружно гримнуло Ура

А стрепенувся ліс.

росимо ласки, ваша величносте! — вигукнув Робін Гуд. — Ми ваші вірні слуги.

Король суворим поглядом обвів розбійників що, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.

— Правду каже ваш отаман? — запитав він. Правду, ваша королівська величносте! — як грім ревнуло сто сорок дужих голосів.

Робін вів далі:

— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Правда, ми забирали в абатів нечесно здобуте ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Але водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруй нам свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за тобою.

Погляд Річарда потеплів. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців може бути справжня королівська варта.

— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом з своїм ватажком Робіном Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!

— Клянемося! — вигукнули розбійники.

— Підведися, славний Робіне Гуде! — мовив король Річард. — Я дарую тобі свою ласку, а незабаром буде ще й нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, треба цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас. хлопці, до страти. Не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допуститись того, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в особисту варту. Мені невдовзі доведеться звести деякі рахунки з норманськими баронами, і ваша допомога буде конче необхідна. Потім частина з вас повернеться до лісу й стане королівськими лісниками. Можливо, вони виявлять стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану виходь наперед!

— Йду, ваша величносте, — одгукнувся велетень, знімаючи капелюха.

— Славний вояче Маленький Джоне, — сказав король, оглянувши його з голови до п'ят. — Чи зможуть твої кволі м'язи витримати таке навантаження, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Нотінгема. Сподіваюся, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.

Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:

— Старатимусь виправдати довір'я, ваша величносте!

— Вілле Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отож повертайся скоріше додому та допоможи старому керувати маєтком. Найближчими днями, коли буде прийом при дворі, приїзди до Лондона.

За цим король викликав Вілла Стютлі і призначив його командиром королівських лучників.

Потім надійшла черга до ченця Тука.

— Благаю пощадіть, ваша величносте, — почав був покірливо слуга божий. — Хто я такий, що посмів підняти руку на свого володаря!

— Але ж володар у боргу не залишився і дав тобі здачі, — одказав Річард посміхаючись. — Проте я не маю наміру вести суперечки між церквою та державою. Скажи краще, чим би я міг віддячити за твою гостинність? Може, підшукати для тебе таке місце, де не доводилося б нікого карати і де можна було б жити тихо та мирно?

— Не утруднюйте себе, володарю, — відповів Тук. — Я людина простої вдачі і не зможу вжитися з порядками при дворі. Не до душі мені різного роду витребеньки. Все, що мені треба, — це ситненько попоїсти, випити кухоль доброго пивця і бути завжди здоровим. Гадаю, цього мені вистачить до кінця днів моїх.

Річард зітхнув.

— Ти просиш неможливого в житті, друже. Просиш вдоволення та спокою. Не мені належить давати їх. Звернися до всевишнього, і якщо він дасть тобі, то не забудь попросити і для свого короля.

З цим король знову поглянув на лісовиків.

— Хто з вас Алан Дейль?

Алан Дейль вийшов наперед.

— Так це той мандрівний співець, — сказав король з незворушним виразом на обличчі, — який викрав наречену в Плімптоні на очах у жениха та єпіскопа? Чув, чув про таку пригоду. Яке виправдання ти знайдеш, друже?

— Єдине, сер. Я кохав її, а вона мене, — відповів Алан коротко. — Що ж до норманна, то він брав її заради землі.

— Яку потім прибрав до рук єпіскоп Герфорда, — додав Річард. — Але мілорд єпіскоп поверне вам маєток, і ви з місіс Дейль заживете в мирі та злагоді. А якщо коли-небудь мені знадобиться твоя арфа при дворі, я тебе чекатиму, і неодмінно бери з собою свою дружину. Коли вже заговорили про жінок… — вів далі король, звертаючись до Робіна Гуда, — то хіба у тебе, Робіне, немає нареченої, яка колись була при дворі? Хіба ти забув про неї?

— Ні, ваша величносте, — обізвався чорноокий паж і, зашарівшись, вийшов наперед. — Робін не забув про мене.

— Он як! — вигукнув король і схилився поцілувати тендітну руку дівчини. — Виходить, я не помилився, думаючи, що тут у лісі Робіну Гуду прислуговують краще, ніж мені при дворі. Але ж ти єдина спадкоємиця графа Хантінгдона!

— Так, єдина. Правда, люди кажуть, що колись законним власником титулу був батько Робіна. Але не в тому зараз річ, бо ані він, ані я не можемо скористатися з маєтку. Його конфісковано.

— Його буде повернуто! — вигукнув король. — А щоб надалі не виникали ті давні суперечки, я дарую маєток вам на двох. Виходь сюди, Робіне Гуде.

Робін Гуд вийшов наперед і став перед королем на колі но. Річард вийняв з піхов свій меч і торкнувся ним плеча уславленого ватажка.

— Підведись, Роберте Фітзу, графе Хантінгдонський! — проголосив король, і грім схвальних вигуків покотився лісом заглушаючи слова короля. Коли хвиля збудження уляглася, Річард додав:

— Мій перший наказ графу Хантінгдонському — не зволікати і негайно одружитися з міс Маріан.

— Чи може бути жаданіший наказ, ніж цей, ваша величносте! — вигукнув новоспечений граф Хантінгдонський, пригортаючи до себе дівчину. Я ладен повінчатися хоч завтра, аби Маріан погодилася.

— Бачу, що вона не дуже-то опирається, — зауважив король. — На весіллі я заступлю їй батька.

Потім король Річард почав дружню бесіду з лісовиками.

Цього вечора він на собі відчув чари привільного життя в лісі і від душі розважався разом з усім товариством.

Мірошниченко Мач, Алан Дейль, Мідл, Стютлі, Пурпуровий Вілл, Маленький Джон та інші влаштували між собою змагання у двобої на палицях, показуючи при цьому неаби яку силу та спритність.

А коли над лісом почали западати сутінки, веселе товариство, розсівшись кружка навколо палахкотливого вогнища, заходилося вечеряти. Алан Дейль, акомпануючи на арфі, затягнув своїм приємним голосом пісню, і всі присутні дружно підхопили її.

Який щасливий та безтурботний був цей вечір, останній вечір у гурті з товаришами під шатром зеленого листя! Серце Робіна пройнялося легеньким смутком; чари лісу міцно полонили його душу. А може, все йде на краще? Може, нове життя з Маріан та служба у короля принесуть нові радощі?

Попрокидались усі рано й одразу рушили до Ноттінгема.

Біля міської брами їх зупинили.

— Хто там? почувся сердитий окрик вартового.

— Відчиніть королю Англії! — пролунав у відповідь владний голос.

За мить ворота було відчинено й мости спущено.

Король та його величний почет був ще на мосту, а новина вже ширилась містом, як шириться часом полум'я пожежі.

— Король приїхав! Приїхав король, і з ним Робін Гуд!

З усіх кінців збігались люди, щоб подивитися на прибулих.

Назустріч королеві вибіг засапаний шериф. Він аж посинів, коли побачив Річарда Лі та Робіна Гуда в товаристві його величності, але стримався і низько вклонився своєму володареві.

— Добродію шерифе, — мовив король, — колись я обіцяв, що приїду й звільню графство від розбійників. Так от, зараз в лісі не знайдеш їх жодного, усі вони на службі в короля. А щоб надалі не було ніяких непорозумінь та заколотів, я вирішив передати управління графством у руки тому, хто не боятиметься і зможе дати собі та іншим раду. Шерифом Ноттінгема призначено Маленького Джона, і ви будьте ласкаві передати йому зараз ключі.

Шериф уклонився, не наважуючись і пари з уст пустити.

Тим часом король звернувся до єпіскопа Герфорда, який теж прибіг на площу, щоб привітати володаря Англії.

— Слухайте-но, вельмишановний єпіскопе, — звернувся до нього король. — Нас аж верне од ваших вчинків. Вам доведеться відповісти за ті землі, що ви захопили, та за інші дії, які аж ніяк не личать служителеві бога. Та все це потім. А сьогодні вам випало обвінчати в соборі Ноттінгема молоду пару. Отож, прошу, приготуйтеся.

Єпіскоп низько вклонився і поквапився кудись зникнути, радий, що пощастило на якийсь час відтягнути суворе покарання.

Прибулі рушили далі — до ратуші.

Опівдні всі вулиці від королівської резиденції до собору були заповнені святково вбраними людьми. Вони прийшли подивитись на високих гостей. Прийшли сюди й колишні розбійники, тепер лучники короля. На них гляділи, мов на якесь диво.

В той день лише серця старого шерифа та його злостивої доньки лишалися байдужими до того збудження, що охопило місто. Згораючи з люті та заздрощів, вони злісними очима стежили за всім крізь шпарки щільно зачинених віконниць.

Ось кортеж прибув до собору. Король легко скочив з коня й допоміг нареченій спішитись, Вілл Стютлі, цей спритник, допоміг місіс Дейль. У соборі на них уже чекав єпіскоп, а поруч з ним стояв чернець Тук, якого навмисно дали єпіскопу в помічники.

Під мелодійні звуки органа почалася служба. Король передав наречену молодому, і Робін Гуд та Маріан вийшли з собору щасливим подружжям.

Молоді та найближчі гості на запрошення Вілла Пурпурового посідали на коней і рушили до Геймвелла. Старий сквайр, Біллів батько, забачивши сина, короля та весільний кортеж, до того розчулився, що аж сльозу пустив на радощах.

Наступного дня гостей запросив до себе сер Річард Лі.

Розділ двадцять четвертий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СВОЮ СМЕРТЬ

— Подай мені мій вірний лук, –

Промовив Роб 6езсило,

І, де стріла оця впаде,

Там викопай могилу.

оли Робін Гуд і Маріан відсвяткували весілля, то на цьому, власне, і слід було б закінчити нашу розповідь, хіба що за традицією додавши кілька слів: «І зажили молоді в щасті та злагоді». Проте наша розповідь про Робіна Гуда відзначається правдивістю і повнотою. Ми передамо все, що співає про свого улюбленого героя народ у баладах та піснях.

Робін прожив кілька щасливих років і теж пішов з цього світу.

А було це ось як.

Робін Гуд та його хлопці, які на той час уже були на службі в короля, разом з своїм володарем пройшли країною ї приборкали завзятих норманських баронів, що, скориставшись із тривалої відсутності Річарда Левине Серце, зовсім відбилися од рук. Втихомиривши непокірних, король з належною на те урочистістю та пишнотою прибув до палацу в Лондон. З ним переїхали туди й Робін Гуд, новий граф Хантінгдонський, та Маріан, яка одразу зажила слави найвродливішої жінки при дворі.

Щодо королівських лучників, то їх поділили на два загони. Один лишився при королі в Лондоні, а другий повернувся до Шервуда та Бернесдейля, щоб стерегти королівські угіддя.

Минав час, і Робіна Гуда почало дратувати розмірене життя столиці. Душа його весь час поривалася до зеленого лісу, до веселого товариства. Забачивши якось молодих хлопців, що вправлялися на моріжку в стрільбі з лука, він з смутком у голосі вигукнув:

— О леле! Не лишилося вже, мабуть, у моїх руках тієї сили та спритності, що були колись!

Нарешті Робін Гуд зовсім знудьгувався і попросив у короля дозволу помандрувати по світу. Разом з Маріан вирушили вони в подорож. Проте невдовзі в одній з країн Сходу Робіна Гуда спіткало невтішне горе. Чума забрала в нього вірну подругу. Робіну здалося, що в його житті раптом згас провідний вогник. Кілька місяців провів він у мандрах, силкуючись забути своє горе, але врешті повернувся до Лондона і хотів шукати розради на службі у війську.

Проте, як на лихо, король Річард Левине Серце знову вирушив у похід, і країною на правах регента почав керувати його брат Джон. А вже відомо, що принц завжди недолюблював Робіна Гуда.

Звертаючись до колишнього ватажка розбійників, він з уїдливою посмішкою на устах зауважив:

Що ж, краще йди знову в Шервуд, нищ, як і колись, королівських оленів. Можливо, за це король, коли повернеться з походу, призначить тебе першим міністром.

Глузування принца мов ножем різонуло серце Робіна і розпалило його буйну кров. З того часу, як він поховав Маріан, нерви його були до краю напружені, а тому Робін не змовчав Джону. Принц наказав схопити Робіна й ув'язнити в Тауері[4].

В Тауері Робін Гуд пробув два тижні, поки хоробрий Стютлі та королівські лучники, які лишались відданими своєму колишньому ватажкові, влаштували йому втечу. Разом з своїми хлопцями Робін Гуд подався до зеленого лісу.

Знову залунали в Шервуді закличні звуки Робінового ріжка, такі милі для тих, хто понад усе ставив волю.

На цей заклик з усіх кінців лісу примчали лісники короля. Коли вони побачили свого колишнього отамана, то радості їхній не було меж. Бони одразу відреклися од служби принцу Джонові й знову обрали Робіна Гуда за ватажка. Отак і оселилися друзі в лісі, чекаючи повернення короля Річарда.

Та королю вже не судилося повернутись, і не потрібна вже була йому варта.

До лісовиків дійшли чутки, ніби король загинув на чужині. Країною тепер повновладно правив підступний принц Джон. А поява на галявині знайомої постаті Маленького Джона остаточно довела правдивість цієї невтішної новини.

Прийшов заарештувати нас? — спитав Робін Гуд, обнімаючи свого давнього друга.

— Ні, дякувати долі, прийшов я сюди вже не шерифом Ноттінгема, — відповів Маленький Джон. — Новий король звільнив мене від обов'язків урядовця, і мені залишається тільки щиро подякувати йому за послугу. Адже я не міг жити без вас, без зеленого лісу.

Усі по черзі щиро вітали свого давнього друга з поверненням до гурту.

Невдовзі новий король остаточно довів свою неприязнь до Робіна Гуда та його товаришів. Він пішов нищівною війною проти лісовиків, розіславши в усі кінці Шервуда та Бернесдейля свої карні загони.

Робіну Гудові на деякий час довелося перебратися з ватагою до Дарбішира. Ще й досі поблизу Хеддон Холла зберігаються руїни колишньої фортеці Робіна Гуда. В ній можна було триматися проти війська принца рік, а то й більше. Проте невдовзі принц змушений був зняти осаду.

Однак в одній з останніх сутичок ватажка лісовиків Робіна Гуда було поранено. Рана загоїлася швидко, але десь узялася лихоманка, й сили хороброго воїна спливали просто на очах.

Проїжджаючи якось повз жіночий монастир Керкліс, Робін відчув, як раптом у нього запаморочилася голова. Він замалим не впав з коня, але, напруживши останні сили, спішився і постукав у браму. Звідти почувся сердитий голос черниці.

— Хто там? Сюди не дозволяється заходити.

— Відчиніть, іменем неба благаю! — просив бідолаха. — Я — Робін Гуд. Змилуйтеся, допоможіть, Клята пропасниця не дає дихати.

Зачувши ім'я Робіна Гуда, жінка вжахнулася і втекла, але невдовзі повернулася і впустила ватажка розбійників у монастир. Вона провела його сходами нагору, до світлиці, розстебнула коміра і пирснула йому в обличчя холодною водою. Робін опритомнів, розплющив очі. Тоді черниця звернулася до нього вкрадливим голосом:

Тобі значно полегшає, якщо пустити трохи крові Я розріжу тобі вену, а ти лежи і не рухайся.

Жінка без будь-яких вагань розітнула вену, і Робін відчув, як сили остаточно його зраджують. Знесилений, він поринув у глибокий сон, а коли прокинувся, то від втрати крові був такий кволий та безпомічний, що не міг навіть підвестися.

Довго після того в народі точилися суперечки, хто ж, власне, була та черниця, яка пускала кров Робіну Гуду.

Одні твердили, що вона насправді хотіла допомогти ватажкові і робила це з щирим серцем. Інші доводили, що то була дочка колишнього шерифа і що вона помстилася Робіну та всім розбійникам.

Та на чийому б то боці була правда, але Робіну вже не судилося стати на ноги. Голова в нього йшла обертом, і світ хитався перед очима. Ледь чутним голосом кликав він на допомогу, але навкруги панувала тиша. Тужним, потьмареним поглядом дивився уславлений ватажок крізь вікно на зелений ліс. Там, унизу, була воля, але він не мав змоги вибратися з пастки.

І взяв тоді він свій ріжок В тремтячі кволі руки, І полетіли в далечінь Слабкі закличні звуки.

На щастя, поблизу монастиря в лісі блукав Маленький Джон. Не будь його там, клич Робіна Гуда так ніхто б і не почув. Коли до Маленького Джона долинули знайомі звуки, він стрепенувся:

Схоже на те, що мій володар при смерті, надто вже слабо лунає його ріжок.

Маленький Джон блискавицею помчав до монастиря і загрюкав у браму. Не дочекавшись відповіді, Джон вдерся всередину і прожогом метнувся до кімнати, де лежав знекровлений Робін Гуд.

— О леле! Що це з тобою, отамане? — вигукнув велетень у розпачі. — Бачу, що ти став жертвою зради, потрапив у пастку. О, якби ти тільки дозволив мені…

— Чого ти просиш? — запитав його Робін.

— Твоєї згоди підпалити монастир з усіма святими.

— Ні, любий друже, — відповів Робін м'яко. — Не проси, не дозволю. Хіба ти не знаєш, що я ніколи ще в житті не зобидив жінки, не чіпав навіть чоловіків, коли вони були в товаристві жінок.

Сказавши ці слова, Робін Гуд заплющив очі і впав навзнак. Маленькому Джону здалося, що його друг помирає, і з очей могутнього велетня закапали рясні сльози. Кілька гарячих краплин упали на руку Робіна Гуда. Він поворушився, силкуючись підвестися.

— Допоможи мені, друже, — жалісно прозвучав його голос. — Я хотів би ще вдихнути хоч раз запашного повітря га поглянути на зелений ліс. Дай мені, друже, лук і налаштуй найкращу стрілу. Поховаєте мене там, серед дубів під зеленими шатами, де впаде зараз моя стріла.

Спираючись на руку Маленького Джона, Робін Гуд напружив сили і пустив останню свою стрілу. Стріла полинула, як колись, несхибно вперед і, вдарившись у стовбур найбільшого дуба, впала на землю в тіні зеленого листу. Провівши її поглядом, Робін Гуд знесилено схилився на груди своєму вірному другу. Той не стримався і тихо заплакав.

— Оце, здається, мені кінець, — прошепотіли губи Робіна. — Скажи моїм відважним хлопцям, щоб поховали мене там, де впала моя стріла, щоб постелили мені постіль з зеленого листу, а поруч поклали мого славного лука. За життя він не раз співав мені свою чарівну пісню.

На якусь мить Робін затих. Потім його очі широко роз плющились, ніби ватажок відчув себе знову серед друзів на зеленій галявині. Він силкувався підвестися і раптом заговорив:

— Дивися, Вілле, дивися, який красунь отой олень! А ти, Алане, ще ніколи не грав так хороше. О, яке сяйво, як воно мигтить і сліпить очі. Та це ж Маріан! Це моя Маріан! Прийшла, нарешті, прийшла, мила!

Ще раз у його блакитних очах спалахнув вогник, далі погляд потьмарився, і на лобі виступив рясний піт. Маленький Джон невтішно ридав. Рука ватажка сіпнулася, і відважне серце перестало битися. Не стало найшляхетнішої, найчеснішої людини, не стало Робіна Гуда.

Так помер Робін Гуд. Та чи помер він? Ні, не помер, слава про нього живе і житиме у віках, він живе в безсмертних баладах і піснях, живе в серцях тих, хто любить волю, любить правду і справедливість.

А під дубом, де впала остання стріла Робіна Гуда, височіє могила. На могилі Маленький Джон поставив камінь, який вказує нащадкам, де спочиває народний герой. На камені великими літерами викарбувано:

Під каменем важким отут Спочив навіки Робін Гуд. Він доблесно і чесно жив, Він кривди серцем не любив. Із ним гуляли молодці — Безстрашні вольнії стрільці, Серед яких він перший був, Чим славу в Англії здобув.

Примітки

1

Ель — стара міра довжини — біля 113 см.

(обратно)

2

Тут ніби пояснюється, звідки походить ім'я Робіна Гуда. Маріан говорить: «Rob in Hood», що в дослівному перекладі з англійської на українську мову означає: Роб в каптурі.

(обратно)

3

Йомени — так називалися за тих часів вільні селяни (не кріпаки). З йоменів завжди формувалися загони борців проти гніту феодалів-норманнів.

(обратно)

4

Тауер — замок у Лондоні, який служив в’язницею для державних злочинців.

(обратно)

Оглавление

РОБІН ГУД Переказ старовинних англійських народних балад

ВЕСЕЛИЙ, ДОБРИЙ РОБІН ГУД

Розділ перший ЯК РОБІН ГУД СТАВ РОЗБІЙНИКОМ

Розділ другий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ МАЛЕНЬКОГО ДЖОНА

Розділ третій ЯК РОБІН ГУД СТАВ РІЗНИКОМ І ЯК ВІН НАЙНЯВСЯ НА СЛУЖБУ ДО ШЕРИФА

Розділ четвертий ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА

Розділ п'ятий ЯК ШЕРИФ УТРАТИВ ТРЬОХ СЛУГ І ЯК ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ ЗНОВУ

Розділ шостий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ВІЛЛА ПУРПУРОВОГО

Розділ сьомий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ЧЕНЦЯ ТУКА

Розділ восьмий ЯК БУЛО ОБВІНЧАНО АЛАНА ДЕЙЛЯ

Розділ дев'ятий ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО ТРЬОХ СИНІВ УДОВИ

Розділ десятий ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ

Розділ одинадцятий ЯК РОБІН ГУД ПОКАРАВ ГАЯ ГІСБОРНА

Розділ дванадцятий ЯК МАРІАН ПОВЕРНУЛАСЯ В ШЕРВУДСЬКИЙ ЛІС І ЯК РОБІН ГУД СТАВ ГОСТЕМ КОРОЛЕВИ ЕЛЕОНОРИ

Розділ тринадцятий ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ

Розділ чотирнадцятий ЯК РОБІНА ГУДА ШУКАВ ОДИН МІДНИК

Розділ п'ятнадцятий ЯК РОБІНА ГУДА ЛОВИВ ЧИНБАР АРТУР БЛЕНД

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

Розділ сімнадцятий ЯК ЄПІСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

Розділ вісімнадцятий ЯК ЄПІСКОП ВИЇЖДЖАВ ПОЛЮВАТИ РОЗБІЙНИКІВ

Розділ дев'ятнадцятий ЯК ШЕРИФ ВЛАШТУВАВ ІЩЕ ОДНІ ЗМАГАННЯ

Розділ двадцятий ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

Розділ двадцять перший ЯК СЕР РІЧАРД ЛІ ПОВЕРНУВ СВІЙ БОРГ

Розділ двадцять другий КОРОЛЬ РІЧАРД ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ У ПІЕРВУДСЬКОМУ ЛІСІ

Розділ двадцять третій ЯК МАРІАН ТА РОБІН ГУД ПОВІНЧАЛИСЯ

Розділ двадцять четвертий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СВОЮ СМЕРТЬ

Реклама на сайте