«Таємничий острів»

Таємничий острів (fb2) - Таємничий острів (Бібліотека пригод) 6148K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Жюль Верн

Частина перша КАТАСТРОФА В ПОВІТРІ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ураган 1865 року. — Вигуки над морською безоднею. — Повітряна куля, віднесена бурею. — Розірвана оболонка. — Навкруги тільки море. — П'ять мандрівників. — Що відбулося в гондолі. — Земля на обрії. — Розв’язка драми

Піднімаємося?

— Яке там! Донизу йдемо!

— Гірше, містере Сайрес! Падаємо!

— Боже мій! Баласт за борт!

— Останній мішок скинули!

— Як тепер? Піднімаємося?

— Ні!

— Що це? Начебто хвилі хлюпають?

— Під нами море!

— Зовсім близько, футів п’ятсот. Заглушаючи виття бурі, пролунав владний голос:

— Усе важке за борт!.. Усе кидай! Господи, врятуй нас!

Слова ці пролунали над пустельною широчінню Тихого океану близько четвертої полудні 23 березня 1865 року.

Напевно, усім ще пам’ятна жахлива буря, що розігралася 1865 року, у пору весняного рівнодення, коли з північного сходу налетів ураган і позначка барометра упала до семисот десяти міліметрів. Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив вели чемні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, узбережжя, понищені морськими валами заввишки з гору, викинуті на берег кораблі, що обчислювалися сотнями за зведеннями бюро. Вірите, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поховані у безодні морській, — такі були наслідки цього грізного урагану. Руйнівною силою він перевершив навіть бурі, що завдали жахливих спустошень у Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 26 липня 1825 року,

Але в березневі дні 1865 року, коли на суші й на морі коїлися такі нещастя, не менш страшна драма розігралася в повітрі, яке стрясала буря.

Справді, ураган підхопив повітряну кулю, підкинув її, неначе м’яча, на вершину смерчу і, завертівши разом зі стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яноста миль[1] на годину; куля вовчком оберталася навколо власної осі, начебто потрапила у якийсь повітряний мальстрим[2].

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п’ятеро людей, — їх ледве можна було розрізнити в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що стояв над поверхнею океану.

Звідки ж нісся цей аеростат, жалюгідна іграшка невблаганної бурі? З якого куточка земної кулі ринувся він у небеса? Безсумнівно, він не міг вирушити в дорогу під час негоди. Але ж ураган не вщухав уже п’ять днів, — його перші ознаки проявилися 18 березня. Були всі підстави припустити, що ця повітряна куля примчалася здалеку, тому що вона напевно пролітала не менше двох тисяч миль на добу.

Мандрівники в гондолі не мали можливості встановити, чи велику відстань вони подолали і куди занесло аеростат, — для цього не було в них жодної віхи. Можливо, вони випробували на собі надзвичайно цікаве явище: линучи на крилах шаленої бурі, вони її не відчували. Куля рухалася далі, а пасажири не помічали ні її обертального руху, ні скаженого переміщення по горизонталі. Очі їхні нічого не розрізняли крізь хмари, що клубочилися під гондолою. Навколо них усе застилала завіса туману, такого щільного, що вони не могли б сказати — день зараз чи ніч. Жодного відблиску небесних світил, найменшого відлуння земних шумів, хоча б слабкого відгомону ревучого океану не долинало до них серед безмежної пітьми, доки вони летіли на великій висоті. І лише коли куля стрімко полетіла вниз, вони довідалися, що летять над бурхливими хвилями, і зрозуміли, яка небезпека загрожує їм.

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п'ятеро людей…

Але тільки-но скинули весь вантаж, що мали в гондолі, — запас патронів, зброю і провіант, куля знову піднялася і полетіла на висоті чотирьох тисяч п’ятисот футів. Почувши ревіння моря під гондолою, мандрівники вважали, що вгорі для них менше небезпеки, і без вагань викинули за борт навіть найнеобхідніші речі, тому що намагалися всіляко зберегти газ — цю душу свого повітряного корабля, який ніс їх над безоднею океану.

Ніч минула в тривогах, що були б смертельними для людей боязкіших. Нарешті, почало світати, і тільки-но розвиднилося, ураган начебто потихшав. 24 березня з раннього ранку з’явилися ознаки близького заспокоєння. На світанку навислі над морем грозові хмари піднялися високо. За кілька годин лійка смерчу розширилася, і стовп його розірвався. Ураган перетворився на «дуже свіжий вітер», тобто швидкість переміщення шарів повітря зменшилася вдвічі. Усе ще, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», але розбурхані стихії майже вгамувалися.

До одинадцятої години ранку небо майже очистилося від хмар, вологе повітря набуло тієї особливої прозорості помітної після того, як пронесеться сильна буря. Здавалося, ураган не забрався геть, на захід, а припинився сам собою. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буря розродилася електричними розрядами, як це буває іноді з тайфунами в Індійському океані.

Але в той же час пасажири повітряної кулі знову помітили, що вони повільно, але безупинно спускаються. Оболонка кулі поступово робилася зібганою, витягувалася, і замість сферичної форми аеростат набув яйцеподібної форми.

До полудня він уже летів над морем на висоті двох тисяч футів. Обсяг кулі дорівнював п’ятдесятьом тисячам кубічних футів; завдяки таким розмірам він і міг так довго протриматися в повітрі, то піднімаючись вгору, то пливучи по горизонталі.

Щоб полегшити вагу гондоли, мандрівники вже викинули за борт останні хоч трішки важкі предмети, позбулися невеликого запасу їжі, навіть пожбурляли все, що лежало в них у кишенях; потім один з пасажирів піднявся на нижній обруч, до якого була прикріплена мотузяна сітка, що захищає оболонку кулі, й спробував щільніше прив’язати нижній клапан аеростата.

Стало зрозуміло, що втримати кулю на висоті вже неможливо, — для цього не вистачало газу.

Отже, всіх очікувала загибель!

Унизу лежав не материк, не острів, а широчінь морська. Ніде не було хоча б клаптика суші, смужки твердої землі, за яку міг би зачепитися якір аеростата.

Навкруги тільки море все ще з незбагненною люттю перекочувало хвилі. Куди не кинеш оком — скрізь тільки безмежний океан; нещасні аеронавти, хоча й дивилися з великої висоти і могли охопити поглядом простір на сорок миль навколо, не бачили берега. Перед ними розлягалася тільки водна пустеля, безжалісно схльостана ураганом, порита хвилями, — вони неслися, немов дикі коні з розхристаними гривами; гребені лютих валів, що миготіли, здавалися зверху величезною білою сіткою. Не було на видноколі ні землі, ні жодного судна!

Зупинити, будь-що-будь зупинити падіння аеростата, інакше його поглине безодня! Люди, що знаходилися в гондолі, докладали всіх зусиль, щоб швидше домогтися цього. Але старання їхні залишалися марними — куля опускалася все нижче, разом з тим вітер ніс її з надзвичайною швидкістю в напрямку з північного сходу на південний захід.

Мандрівники опинилися в жахливому становищі. Сумнівів не залишилося — вони втратили будь-яку владу над аеростатом. Усі їхні спроби ні до чого не призводили. Оболонка повітряної кулі стискалася все більше. Газ виходив з неї, і не було ніякої можливості втримати його. Спуск помітно прискорювався, до години дня гондолу відокремлювало від поверхні океану тільки шістсот футів. А газу все меншало. Він вільно випаровувався крізь розрив, що з’явився в оболонці кулі.

Викинувши з гондоли все, що там знаходилося, мандрівники змогли протриматися в повітрі кілька зайвих годин. Але це було лише відстрочкою неминучої катастрофи: якщо до ночі не з’явиться на видноколі земля, — і куля й гондола кануть у безодню океану.

Залишалося спробувати тільки один засіб, і мандрівники вдалися до нього, показавши себе людьми енергійними і відважними, котрим не раз доводилося дивитися смерті в очі. Ні найменшого нарікання не зірвалося з їхніх вуст. Вони вирішили боротися до останньої хвилини і всіма силами намагатися сповільнити падіння кулі. Гондола являла собою щось на зразок плетеного кошика і, звичайно, не могла плавати: якби вона впала у воду, відразу б затонула.

До другої години дня аеростат опинився вже за чотириста футів від поверхні океану.

І тоді пролунав мужній голос — голос людини сміливої, чиє серце не знає страху. Йому озвалися голоси не менш рішучі.

— Все викинули?

— Ні! Залишилося золото — десять тисяч франків!

І негайно важкий мішок полетів в океан.

— Піднялася куля?

— Трохи-трохи. Зараз знову впаде! Що ще можна викинути?

— Нічого!

— Нічого? А гондола?

— Чіпляйтеся всі за сітку. А гондолу у воду!

Дійсно, залишався тільки цей єдиний і останній спосіб полегшити кулю. Мотузки, якими гондола була прив’язана до обруча сітки, перерізали, і тільки-но гондола відірвалася, аеростат піднявся на висоту до двох тисяч футів.

П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і тепер трималися у вічках сітки, вчепившись за мотузки. Всі п’ятеро дивилися вниз, туди, де ревів океан.

Відомо, якою незвичайною чутливістю відрізняється будь-який аеростат. Зменшіть хоч трохи його вантаж, і куля відразу підніметься вгору. Аеростат, що ширяє у повітрі, своєю чутливістю подібний до математично точних терезів. І цілком зрозуміло; що куля без досить важкої гондоли негайно злетить на значну висоту. так і сталося в даному випадку.

Але, протримавшись одну мить вгорі, аеростат знову почав спускатися. Газ витікав крізь діру в оболонці, і пошкодження неможливо було усунути.

Мандрівники зробили все, що могли, і тепер уже ніякі сили людські не врятували б їх. Надія була тільки на чудо.

0 четвертій годині дня куля опинилася на висоті всього лише п’ятисот футів від поверхні океану.

Раптом почулося голосне гавкання. Мандрівники взяли із собою собаку, і тепер він знаходився в сітці аеростата поруч зі своїм хазяїном.

— Топ щось побачив! — вигукнув один із пасажирів.

І негайно пролунав голосний крик:

— Земля! Земля!

Кулю, як і раніше, несло вітром до південного заходу; зранку вона вже пролетіла сотні миль, і дійсно перед мандрівниками постав досить високий берег.

Але земля ця знаходилася на відстані тридцяти миль. Досягти її аеростат міг щонайменше за годину, та й то якщо вітер не зміниться. Через годину! А що, коли до цього терміну витечуть залишки газу?

Запитання жахливе! Нещасні повітроплавці чітко розрізняли сушу. Вони не знали, острів це чи материк, навряд чи уявляли, до якої частини світу їх занесло бурею. Але нехай навіть замість гостинної землі перед ними лежав незаселений острів, до нього необхідно було дістатися за будь-яку ціну.

Однак о четвертій годині дня остаточно з’ясувалося, що куля більше триматися в повітрі не може. Вона летіла, торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів не раз лизали нижні вічка сітки, вона намокла, обважніла, і аеростат ледве піднімався, як птах з перебитим крилом.

Півгодини потому до берега залишалося не більше милі, але в аеростаті газ уже майже весь вийшов і тримався тільки у верхній частині в’ялої, сплющеної оболонки, що звисала великими складками. Пасажири, які схопилися за сітку, стали для кулі непосильним тягарем, — незабаром вона наполовину занурилася у воду, і розлючені хвилі взялися цвьохати по ній. Оболонку вигнуло горбом, і вітер, надувши її, помчав по воді, немов вітрильний човен. Здавалося, ось-ось вона досягне суші.

І дійсно, їх відділяли два кабельтових[3] від берега, як раптом у чотирьох мандрівників вирвався лемент жаху. Здійнявся грізний вал, і куля, що начебто вже позбулася піднімальної сили, зненацька злетіла вгору. Немов звільнившись від якоїсь частини свого вантажу, вона піднялася на тисячу п’ятсот футів, але тут потрапила до повітряної лійки, її закрутило вітром і понесло вже не вбік суші, а майже паралельно до неї. Але хвилини за дві вітер змінився і жбурнув, нарешті, кулю на піщаний берег, де їй уже не загрожували хвилі.

Мандрівники допомогли один одному виплутатися з сітки. Куля, звільнившись від обтяжливого тягаря, злетіла з першим поривом вітру і, немов поранений птах, на мить повернутий до життя, знялася вгору і зникла в небесному просторі.

Гондола аеростата несла п’ятьох мандрівників і собаку, але на берег викинуло тільки чотирьох.

Той, кого не вистачало, мабуть, був змитий хвилею, що полегшило вантаж аеростата, дозволило йому піднятися востаннє і кілька митей потому досягти суші.

Але тільки-но жертви катастрофи (їх цілком можна назвати так) опинилися на землі, — усі четверо, не бачачи п’ятого супутника, вигукнули:

— Можливо, він намагається дістатися уплав… Врятуймо його! Врятуймо!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Епізод Громадянської війни в США. — Інженер Сайрес Сміт. — Гедеон Спілет. — Негр Наб. — Моряк Пенкроф. — Юний Герберт. — Несподівана пропозиція. — Побачення о десятій годині вечора. — Відліт у бурю

Люди, закинуті буревієм на якийсь далекий берег, не були аеронавтами-професіоналами чи аматорами повітряних подорожей. їх утримували як військовополонених, і природжена відвага спонукала їх втікати з полону за обставин досить надзвичайних! Сто разів вони могли загинути! Сто разів аеростат з оболонкою, що розірвалася, міг скинути їх у безодню. Але небо дарувало їм дивну долю. Двадцятого березня мандрівники вже знаходилися за сім тисяч миль від Ричмонда, оточеного військами генерала Улісса Гранта, — вони втекли зі столиці штату Віргінія — головної цитаделі сепаратистів у дні жахливої Громадянської війни. Повітряна їхня подорож тривала п’ять днів.

Ось за яких цікавих обставин відбулася втеча бранців, що закінчилася катастрофою, про яку ми вже розповіли читачам.

1865 року, в лютому, під час одного зі штурмів, за допомогою яких генерал Грант марно намагався заволодіти Ричмондом, кілька офіцерів федеральної армії потрапили до рук ворога і були інтерновані в цьому місті. Один з найпримітніших бранців перебував при головному штабі армії Гранта, звали його Сайрес Сміт.

Сайрес Сміт, уродженець Массачусетсу, за професією інженер, був першокласним ученим; під час війни уряд Сполучених Штатів довірив йому керувати залізницями важливого стратегічного значення.

Худий, кощавий, сухорлявий, він і зовні міг нагадувати справжнього північноамериканця, і хоча йому було не більше сорока п’яти років, у його коротко обстриженому волоссі блищала сивина; срібні нитки проглядали б і в бороді, але Сайрес Сміт не мав бороди, залишаючи тільки густі вуса.

Його обличчя вражало суворою красою і карбованим профілем — такі обличчя начебто створені для того, щоб їх зображували на медалях; очі горіли вогнем енергії, суворі губи рідко посміхалися, — словом, у Сайреса Сміта був вигляд ученого, наділеного духом воїна. Він належав до числа тих інженерів, які на початку своєї кар’єри добровільно орудували молотом і киркою, уподібнюючись генералам, які піднялися службовими сходинками від рядових. Тому не дивно, що при винятковій винахідливості й гостроті розуму він мав ще й дуже спритні, вмілі руки. Розвинута мускулатура вказувала на його велику силу. Це була людина справи і разом з тим мислитель; він діяв без будь-яких зусиль над собою, спонукуваний неприборканою життєвою енергією, відрізнявся рідкісною завзятістю й ніколи не лякався можливих невдач. Великі знання поєднувалися в нього з практичним складом розуму і, як говорять солдати, з великою кмітливістю; до того ж він виробив у собі чудову витримку і за будь-яких обставин не втрачав голови, — коротше кажучи, у нього найкраще розвилися три риси, властиві сильній людині: енергія фізична і розумова, цілеспрямованість і могутня воля. Він міг би обрати своїм девізом слова, сказані у XVII столітті Вільгельмом Оранським:

«Починаючи що-небудь, я не маю потреби в надіях; уперто дотримуючись своїх дій, не маю потреби в успіхах».

Разом з тим Сайрес Сміт був уособленням хоробрості. Він брав участь у всіх боях Громадянської війни. Почавши службу під командою Улісса Гранта в загоні волонтерів Іллінойсу, він боровся під Падьюкою, Белмонтом, Пітсбургом-Лендингом, під час облоги Коринфа, біля Порт-Гібсона, біля Чорної Ріки, під Чаттанугою, біля Уайльдернесса, на Потомаці — і всюди боровся доблесно, як солдат, гідний генерала Гранта, який на запитання про втрати відповів: «Я своїх убитих не підраховую». Сто разів Сайрес Сміт міг опинитися серед тих, кого не підраховував грізний полководець, але хоч він і не беріг себе в цих битвах, йому щастило до того дня, коли він був поранений під Ричмондом і попав у полон.

Разом із Сайресом Смітом того ж дня потрапила до рук жителів Півдня й інша видатна людина — такий собі Гедеон Спілет, спеціальний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», прикомандирований до армії жителів Півночі для того, щоб стежити за перипетіями війни.

Гедеон Спілет належав до тієї дивної породи репортерів, переважно англійців і американців, які за прикладом Стенлі та йому подібних не відступають ні перед чим, аби добути точні зведення про злободенну подію та швидше повідомити їх до своєї газети. У Сполучених Штатах такі великі газети, як «Нью-Йорк геральд», стали справжньою силою, і з їхніми представниками, «спеціальними кореспондентами», доводиться рахуватися. Гедеон Спілет займав одне з перших місць серед цих «спеціальних кореспондентів».

Чоловік досить гідний, енергійний, рухливий і рішучий, журналіст, який об’їхав увесь світ, солдат і художник, з кипучим розумом, здатний в усьому розібратися, натура заповзятлива і дієва, Спілет не боявся ні праці, ні втоми, ні небезпек, коли йому хотілося що-небудь «довідатися», — насамперед для самого себе, а потім для своєї газети. Це був справжній герой допитливості, невтомний шукач нових відомостей, усього незвіданого, невідомого, неможливого, неймовірного, — один з тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні замітки під свист куль, складають «хроніку» під ядрами, що пролітають, і вважають будь-яку небезпеку захоплюючою пригодою.

Вінтеж брав участь у всіх боях, завжди був на передових позиціях з револьвером в одній руці та записником в другій, і під градом картечі олівець не тремтів у його пальцях. На противагу репортерам, особливо красномовним, коли їм нічого сказати, він не займав телеграфні дроти нескінченними депешами, але кожна його замітка, коротка, точна, зрозуміла, завжди проливала світло на яку-небудь важливу подію. До речі, він мав почуття гумору. Це він після бою поблизу Чорної Ріки, бажаючи за будь-яку ціну зберегти свою чергу біля віконечка телеграфу і повідомити до газети про результат бойовища, протягом двох годин передавав телеграфом перші розділи Біблії. такий трюк коштував «Нью-Йорк геральду» дві тисячі доларів, але зате газета першою одержала інформацію.

Гедеон Спілет був високого зросту і ще не старий — років сорока, не більше. Він мав рудуваті бакенбарди. Живі, швидкі очі дивилися спокійно і впевнено. такі очі бувають у людей, призвичаєних миттєво схоплювати всі подробиці картини, що відкривається погляду. Статурою він вирізнявся міцною, та ще й загартувався, подорожуючи різними широтами, — так загартовують холодною водою розпечений сталевий брусок.

Уже десять років Гедеон Спілет перебував постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральду» і збагачував газету своїми замітками та малюнками, — він однаково добре володів пером літератора й олівцем малювальника. У ту хвилину, коли його захопили в полон, він описував хід бою і робив начерки. Замітки в його записникові обірвалися наступними словами: «Ворог прицілюється в мене і…» Стрілець промахнувся: Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з гарячого бою без жодної подряпини.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з’єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність.

Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою.

У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він не любив цього пишного імені, і тому віддавав перевагу звичному з дитинства зменшувальному іменню — Наб.

Довідавшись, що пан його попав в полон, Наб без вагань залишив Массачусетс, дістався до Ричмонда і за допомогою всіляких хитрощів, двадцять разів ризикуючи життям, проникнув до міста в облозі. Неможливо передати словами радість Сайреса Сміта, коли він побачив свого слугу, і щастя Наба, який з’єднався з улюбленим хазяїном.

Отже, Набу вдалося потрапити до Ричмонда, але значно сутужніше було вибратися звідтіля, тому що військовополонені солдати федеральної армії знаходилися під найсуворішим наглядом. Для спроби до втечі, що давала хоча б малу надію на успішний її результат, доводилося чекати виняткових обставин, але такі обставини все не виникали, а створити їх було не так і легко.

Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з’єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. Одноманітне життя в’язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними.

Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. Справді, якщо військовополонені федеральної армії не мали можливості вийти з міста, не могли цього зробити і сепаратисти, тому що армія жителів Півночі оточила його з усіх боків. Губернатор Ричмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, а було надзвичайно важливо повідомити йому про становище в місті та просити скоріше вислати армію на допомогу оточеним. І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів.

Губернатор дозволив таку спробу. Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п’ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі.

Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п’ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. З великими зусиллями оберігали від неї прив’язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі.

Минула ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо.

Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п’яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. Тепер і в нього теж було лише, одне бажання: втекти, скориставшись будь-яким випадком. Пенкроф багато чув про інженера Сайреса Сміта, він знав, що ця рішуча людина жадає вирватися на волю. І ось на третій день бурі він сміливо підійшов до Сміта і без усіляких передмов запитав:

— Містере Сміт, вам не набрид цей чортів Ричмонд?

Інженер подивився у вічі незнайомцю, який заговорив з ним, а Пенкроф додав напівголосно:

— Містере Сміт, хочете втікати?

— Коли? — негайно озвався інженер, і можна з упевненістю сказати, що ця відповідь зірвалася в нього з уст мимоволі, тому що він навіть не встиг роздивитися невідомого, який звернувся до нього з такою пропозицією.

Одначе, вдивившись проникливим поглядом у відкрите обличчя моряка, він вже не сумнівався, що бачить перед собою чесну людину.

— Хто ви такий? — уривчасто запитав він. Пенкроф коротко розповів про себе.

— Прекрасно! — сказав Сміт. — А яким способом ви пропонуєте втікати?

— Та он повітряна кулька безглуздо бовтається, начебто навмисно, ледачо, нас чекає!

Від Пенкрофа не вимагалося подробиць. Інженер зрозумів його з півслова. Він ухопив моряка попідруч і швидко повів до себе.

Пенкроф виклав йому свій план. Усе дуже просто. Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз’ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. Коли б він, Пенкроф, знав, як поводитися з цією кулькою, він би, не замислюючись, вилетів на ній, зрозуміло разом з Гербертом. Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш!

Сайрес Сміт слухав мовчки, але очі в нього блищали. Ось вона — добра нагода. Хіба можна її втратити?! План дуже ризикований, але й тільки, — він цілком здійсненний. Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі… так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили.

— Я не один! — коротко виклав він уголос свої міркування.

— Скількох хочете взяти з собою? — запитав моряк.

— Двох — мого друга Спілета і слугу Наба.

— Виходить, вас троє, — зауважив Пенкроф, — та я з Гербертом. Разом — п’ятеро. А передбачалося, що на кулі полетить шестеро…

— Чудово. Ми полетимо! — вигукнув Сайрес Сміт.

Він сказав «ми», даючи зобов’язання і за журналіста, — дійсно, Гедеон Спілет був не з боязких, а коли довідався про виниклий задум, схвалив його беззастережно. Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити.

— Отож, до вечора, — сказав Пенкроф. — Будемо всі п’ятеро тинятися навколо, немов з цікавості.

— До вечора, — підтвердив Сайрес Сміт, — зустрінемося о десятій годині. Хоч би ця буря не вщухла до нашого вильоту!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. Сміливий хлопчик знав про задуми моряка і з занепокоєнням очікував результатів його розмови з інженером. Як бачать читачі, тут зійшлося п’ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану!

так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев’я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса.

Настав вечір. Опустилася непроглядна пітьма. По землі повз густий туман, схожий на хмари. Пішов дощ, змішаний зі снігом. Відразу похолоднішало. Якась волога імла нависла над Ричмондом. Здавалося, що шалена буря встановила перемир’я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії?

— Огидна погодка! — пробурчав Пенкроф і, вхопившись за капелюха, ударом кулака міцніше його насунув. — Ну, та нічого! Якось впораємося!

0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив’язані до плетеної гондоли.

П’ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв’язував один за одним мішки з баластом. Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів.

Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту.

І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати.

— Не біда, візьмемо й собаку! — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.

Потім він відв’язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі.

Ураган бушував на всю свою люту міць. Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п’ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з’явилося море.

Читачам уже відомо, що з п’яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда[4], а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

О п’ятій годині вечора. — Той, кого не вистачає. — Розпач Наба. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Ніч туги і тривоги. — Ранковий туман. — Наб пускається уплав. — Земля на видколі. — Переправа через протоку

Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну.

— Вперед! — крикнув журналіст.

І всі четверо — Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб, — забувши про голод і втому, вирушили на пошуки свого товариша.

Бідолаха Наб плакав з люті й розпачу при думці про те, що він утратив найдорожчу йому на світі людину.

Не минуло й двох хвилин з тієї миті, як Сайрес Сміт зник. Отже, супутники його, які досягли землі, ще могли сподіватися, що вони встигнуть врятувати інженера.

— Шукати його треба. Шукати! — вигукнув Наб.

— так, Набе, — відповів Гедеон Спілет. — Ми знайдемо його! Живим?

— Живим!

— Уміє він плавати? — запитав Пенкроф.

— Уміє! — відповів Наб. — До того ж з ним Топ…

Моряк прислухався до ревіння океану і похитав головою.

Інженер зник біля північної частини узбережжя, приблизно за півмилі від того місця, куди викинуло інших. Якщо йому вдалося дістатися до найближчої обмілини — виходить, пройти їм необхідно якнайбільше півмилі.

Час наближався до шостої години вечора. Туман згустився, і зробилося зовсім темно. Аеронавти, що зазнали катастрофи, йшли в напрямку до півночі східним берегом землі, на яку їх викинуло випадково, землі, зовсім їм невідомої, про географічне положення якої вони не здогадувалися. Вони йшли, відчуваючи під ногами то пісок, то каміння, — здавалося, що земля тут зовсім позбавлена рослинності. Просуватися вперед було дуже важко. Вони рухалися в темряві по якихось горбах, місцями траплялися глибокі вибоїни. З них щохвилинно піднімалися невидимі в мороці великі птахи і, важко змахуючи крилами, розліталися на усі боки. Інші птахи, менші та спритніші, випурхували цілими зграями і живою хмарою проносилися над головами мандрівників. Морякові здавалося, що це були баклани і чайки, — він упізнав їх за жалібним пронизливим квилінням, що перекривало грізне ревіння прибою.

Час від часу втікачі зупинялися, голосно кричали, гукаючи зниклого товариша, і сторожко прислухалися, чи не почується його голос з боку океану. Можливо, Сайресу Сміту вдалося врятуватися і вони вже недалеко від того місця, де він вибрався на берег; а якщо сам Сміт і неспроможний покликати на допомогу, то загавкає його пес, і дзвінкий гавкіт Топа долине до них. Але вони нічого не чули, крім суворого гудіння океану та шуму гальки, що перекочується хвилями. І маленький загін рухався далі, досліджуючи найменші звивини берега.

Хвилин за двадцять усі четверо раптово зупинилися — далі йти було нікуди, перед ними набігали на берег високі хвилі, розбиваючись об камені. Вони опинилися на краю гострого скелястого мису, біля якого злобно вирували хвилі.

— На мис вийшли, — сказав моряк. — Назад треба податися. Тримайтеся праворуч, подалі від берега.

— Але ж він там! — вигукнув Наб, вказуючи на море, де біліли в пітьмі пінисті гребені величезних валів.

— Добре! Давайте кричати, кликати його!

Усі четверо гукнули, разом, але голосний їхній заклик залишився без відповіді. Вони почекали хвилину відносної тиші. Знову погукали в пітьму. І знову не почули відгуку.

Тоді мандрівники обігнули край мису й пішли далі, ступаючи по піщаному і кам’янистому ґрунту. Одначе Пенкроф помітив, що берег стає крутіше, піднімається вище, і зробив припущення, що він досить довгою грядою з’єднується з косогором, обриси якого невиразно вимальовувалися в темряві. У цій частині узбережжя птахів уже було менше. І море тут не так вирувало й ревіло, хвилювання помітно зменшилося. Ледве долинало шарудіння гальки, що перекочується. Безсумнівно, звивина берега утворила тут бухту, яку скелястий виступ мису захищав від валів, що грали у відкритому морі.

Однак, вирушаючи в цьому напрямку, мандрівники віддалялися на південь, у бік, протилежний тій частині узбережжя, до якої міг дістатися Сайрес Сміт. Впродовж півтори милі вони не знайшли ні найменшого вигину берега, що дав би їм можливість повернути на північ. Але ж мис, який довелося обігнути, з’єднувався із сушею. І, напружуючи останні сили, виснажені мандрівники мужньо йшли вперед, сподіваючись, що ось-ось лінія берега зробить крутий поворот і вони знову підуть на північ.

Яке ж було їхнє розчарування, коли вони, здолавши близько двох миль, знову опинилися на краю досить високого виступу, що складався зі слизьких брил.

— Ми потрапили на якийсь острівець! — сказав Пенкроф. — І уже сходили його від краю до краю.

Зауваження моряка було слушним. Наших аеронавтів викинуло не на материк і навіть не на острів, а на острівець, завдовжки не більш двох миль і, мабуть, дуже вузький.

Чи був цей кам’янистий недолугий острівець, сумовитий притулок морських птахів, частиною якого-небудь великого архіпелагу? Хтозна? Коли наші мандрівники побачили його крізь туман з гондоли повітряної кулі, вони не могли добре його роздивитися і визначити, чи великий він. Але тепер Пенкроф зірким поглядом моряка, який звик вдивлятися в темряву, здавалося, розрізняв на заході масивний силует скелястого берега.

Одначе у нічній пітьмі Пенкроф не міг з’ясувати, чи лежав їхній острівець біля якогось одного острова, чи був частиною архіпелагу. Не могли вони також вибратися з острівця, тому що його оточувало море. А пошуки інженера Сміта, який, на біду, ні найменшим вигуком не сповіщав про себе, довелося відкласти до ранку.

— Мовчання Сайреса ще нічого не доводить, — сказав журналіст. — Може, він знепритомнів, можливо, поранений і зараз не в змозі відповісти нам. Не будемо впадати у відчай.

Журналісту спала на думку ідея запалити на першому з виступів берега багаття, щоб подати сигнал Сайресу Сміту. Але марно всі четверо шукали палива для вогнища, хоча б стебел сухого бур’яну. Навкруги були тільки камені та пісок.

Неважко уявити, як журилися Наб і його супутники, — усі вони вже встигли прив’язатися до відважного Сайреса Сміта. Але було достоту відомо, що зараз вони неспроможні йому допомогти. Доводилося чекати світанку. Можливо, що Сміту вдалося врятуватися і він уже знайшов собі притулок на березі, а може, він загинув у морі.

Потягнулися довгі та болісні години. Вночі сильно похолодало. Нещасні втікачі жорстоко мерзли, але майже не помічали своїх страждань. Вони навіть і не подумали прилягти відпочити. Забуваючи про себе, вони думали тільки про свого керівника й товариша, сподівалися, що він живий, підтримували один в одного надію; вони блукали по цьому недолугому острівцеві, і все їх тягло до північного виступу берега, найближчого до місця катастрофи. Вони прислухалися, вони гукали зниклого друга, намагалися розрізнити, чи не чується крик, волання про допомогу, і, можливо, їхні голоси розносилися далеко, тому що вітер влігся і грізний шум океану вже почав стихати, оскільки хвилювання зменшилося.

В якусь мить їм навіть здалося, що на голосний крик Наба відгукнулася луна. Герберт сказав про це Пенкрофу і додав:

— Мабуть, тут неподалік берег іншого острова і досить високий, — від нього і відбилася луна.

Моряк ствердно кивнув головою. Адже йому вже сповістили про це його зіркі очі. Якщо Пенкроф, хоча б мигцем, хоча б на одну секунду, побачив землю, значить перед ним дійсно була земля.

Але далека луна виявилася єдиним відгуком на голосні заклики Наба, — весь східний берег острівця, що загубився в безмежжі океану, завмер у безгомінні.

Хмари поступово розсіялися. Близько півночі з’явилися зірки, і якби інженер Сміт на ту годину був зі своїми супутниками, він помітив би, що на небі зійшли не ті зірки, які сяють у Північній півкулі. Справді, на цьому чужому небосхилі не запалилася Полярна зірка; сузір’я, що блищали в зеніті, були зовсім не схожі на ті, які звикли бачити жителі північної частини Нового Світу; Південний Хрест, зблискуючи у пітьмі, вказував, що мандрівники знаходяться в Південній півкулі.

Ніч минала. 25 березня близько п’ятої години ранку небо у височині трохи порожевіло, але на обрії ще лежав лиховісний морок, а з моря насунувся такий густий туман, що за двадцять кроків уже нічого не було видно. Туман клубочився і важко повз по землі.

Отже, погода не сприяла пошукам. Утікачі нічого не могли розрізнити навколо. Наб і журналіст Спілет марно вдивлялися в морську далечінь; моряк і Герберт шукали поглядом високий берег на заході. Але ніде не помічали ані клаптика суші.

— Хоч я й не бачу берега, — сказав Пенкроф, — а відчуваю його… Він тут, він десь близько… Це так само точно, як і те, що ми втекли з Ричмонда!

Одначе завіса туману незабаром розірвалася, він став підніматися у височину, перетворюючись просто на серпанок, обіцяючи погожу днину. У небі засяяло яскраве сонечко, жаркі промені, проникаючи крізь прозору завісу, розливали в повітрі тепло.

Майже пів на сьому, через три чверті години після сходу сонця, туман став ще більше рідіти. Угорі він згущався в хмари, але внизу розсіювався. Незабаром чітко вирізнився весь острівець, потім з імлистої завіси виступило і синє півколо моря, на сході безмежне, а на заході перетнуте високим стрімчастим берегом.

так, там була земля. Там був порятунок, хоча б і тимчасовий. Від високого берега цієї невідомої землі острівець відокремлювався протокою завширшки з півмилі; вода в ній бігла гучним, стрімким потоком.

І раптом один з мандрівників, скоряючись голосу серця, не порадившись з товаришами, не промовивши ні слова, кинувся в протоку. Це був Наб. Він поспішав дістатися до іншого берега і вирушити по ньому на північ. Ніхто б не міг його зупинити. Марно Пенкроф гукав його. Журналіст мав намір піти за Набом.

Пенкроф крикнув, підходячи до нього:

— Ви хочете переплисти протоку?

— так, — відповів Гедеон Спілет.

— Послухайтеся поради, зачекайте, — сказав моряк. — Наб один впорається і допоможе своєму хазяїну. Дивіться, яка бурхлива течія в протоці. Якщо спробуємо переплисти її, нас віднесе у відкрите море. Але, якщо не помиляюся, починається відлив. Бачите, як уже відступило море від крайки берега. Почекаймо трохи, і в розпал відливу нам, мабуть, вдасться переправитися убрід…

А Наб тим часом відважно боровся із течією і навскіс перетинав протоку. З кожним змахом могутніх рук з води здіймалися чорні плечі. Наба відносило з величезною швидкістю, але все-таки він потроху наближався до берега. Більше півгодини витратив він на те, щоб переплисти протоку завширшки півмилі; його віднесло на кілька тисяч футів униз за течією, але, нарешті, він досяг берега.

Він вибрався з води біля підніжжя високої гранітної кручі й енергійно обтрусився, потім миттю кинувся бігти і незабаром зник за скелястим мисом, що видавався в море майже напроти північного краю острівця.

Супутники з тривогою стежили за сміливим плавцем, а коли він зник, спрямували погляди на берег, де збиралися знайти собі притулок; обдивляючись цю невідому їм землю, вони в той же час тамували голод черепашками, якими був засіяний пісок, — трапеза, звичайно, дуже вбога.

Берег, що лежав перед ними, вигинався, утворюючи широку затоку, обмежену з південного боку дикою, голою скелею, що далеко виступала в море. Вона з’єднувалася з берегом примхливо обкресленою грядою високих гранітних стрімчаків. До півночі затока розширювалася, берег йшов округлою лінією з південного заходу на північний схід і закінчувався вузьким гострим мисом. Між двома цими виступами, що завершували дугу затоки, відстань була, можливо, миль вісім. Острівець же, відділений від цих гранітних берегів вузькою протокою, нагадував своєю формою величезного кита. Найбільша його ширина не перевищувала чверті милі.

На передньому плані протилежного берега тяглася піщана обмілина, засіяна темними скелями, — їх поступово оголював відлив; за нею здіймалася, неначе фортечний редут, стрімка гранітна круча заввишки триста футів, увінчана вигадливим карнизом. Вона тяглася суцільним кряжем протягом трьох миль і різко обривалася праворуч прямовисною гранню, немов обтесаною рукою людини. З лівого ж краю цей незвичайний гранітний вал неначе розколовся, розбився на скелі призматичної форми, обрушився кам’яними осипами І, поступово знижуючись, витягнувся довгим спуском, що зливався внизу з підводними рифами південного мису.

Угорі кряж переходив у голе плоскогір’я, без єдиного деревця, рівне, як стіл, подібно вершині Столової гори, що піднімається над Кейптауном біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні таким воно здавалося, коли на нього дивилися з острівця. Одначе праворуч, за стрімким урвищем, на ньому малася рослинність. Чітко можна було розрізнити, як зелені крони великих дерев зливалися в суцільну хащу, що йшла кудись удалину, недоступну погляду. Зелень ця тішила око після суворої картини голих гранітних берегів.

І, нарешті, на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід, на сонці зблискував яскраво-білий конус. То була вершина якоїсь далекої гори, вкрита шапкою вічних снігів.

Поки що не можна було визначити, що являє собою побачена земля — острів чи частину материка.

Зате, глянувши на хаотичне накопичення величезних кам’яних брил з лівого краю затоки, геолог, не вагаючись, сказав би, що вони, безсумнівно, вулканічного походження і, безперечно, є результатом виверження вогнедишних гір.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт пильно дивилися на ту землю, на якій їм, можливо, випадало жити довгі роки, можливо до самої смерті, якщо тільки повз її береги не пролягав шлях морських кораблів.

— Що ж ти мовчиш, Пенкрофе? — запитав Герберт. — Що там? Як ти думаєш?

— так що ж, є там, напевно, і гарне і погане, як скрізь. Подивимося. А відлив здорово працює! За третину години спробуємо перейти убрід на той берег. А коли перейдемо, спробуємо як-небудь виплутатися з лиха і найперше знайти містера Сміта!

Пенкроф не помилився у своїх розрахунках: за третину години велика частина піщаного дна протоки оголилася. Між острівцем і протилежним берегом залишалася тільки вузька смужка води, через яку, можливо, неважко було перебратися.

І дійсно, близько десятої години ранку Гедеон Спілет і двоє його товаришів роздягнулися і, підтримуючи на головах вузли з одягом, перейшли убрід вузьку протоку завглибшки не більше п’яти футів. Для Герберта навіть така глибина була ще не по зросту, але він плавав, як риба, і прекрасно вийшов зі скрутного становища. Усі троє без будь-яких халеп досягли берега. Там вони швидко обсохнули на сопці, одяглися у вбрання, що зуміли вберегти від води, і почали радитися.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Літодоми. — Гирло ріки. — Нетрі. — Продовження пошуків. — Зелена хаща лісу. — Запас палива. — Чекання припливу. — На гребені гранітного кряжа. — Пліт. — Повернення на берег

Насамперед вирішили почати розвідку, і Гедеон Спілет, звелівши морякові чекати на нього на тому самому місці, куди вони вийшли з острівця, негайно вирушив берегом у тому ж напрямку, за яким кілька годин тому помчався негр Наб. Журналіст ішов квапливими кроками і незабаром зник за скелями, — йому не терпілося дізнатися, що сталося із Сайресом Смітом. Герберт спочатку хотів іти разом з ним.

— Не ходи, друже, — сказав йому моряк. — Нам з тобою потрібно приготувати стоянку і, по можливості, роздобути їжі — чого-небудь солідніше, аніж черепашки. Коли наші друзі повернуться, їм треба буде підкріпитися. Виходить, у них своя справа, у нас — своя.

— Згодний, Пенкрофе, — відповів Герберт.

— Ну ось і добре, — схвалив моряк. — Усе влаштуємо по черзі. Ми втомилися, нам голодно, холодно. Отже, усім буде потрібен притулок, вогонь та їжа. Дров у лісі скільки хочеш, знайдуться там і пташині гнізда, — виходить, наберемо яєць. Залишається тільки підшукати собі будинок.

— Ну що ж, — підхопив Герберт. — Я пошукаю в скелях печеру. Напевно, знайду яку-небудь нору, і ми усі туди заберемося.

— Правильно, — сказав Пенкроф. — У дорогу, хлопчику!

І обоє подалися вздовж величезної гранітної стіни, крокуючи піщаною смугою, що широко оголювалася в години відливу. Але замість того щоб повернути на північ, як Гедеон Спілет, вони рушили на південь. Пенкроф запримітив розпадину, яка перерізала кряж за декілька сотень кроків від місця їхньої переправи, і вирішив, що це, напевно, русло річки або струмка. Вони вирушили туди, тому що було дуже важливо влаштувати стоянку біля джерела прісної води; крім того, не виключалася можливість, що Сайреса Сміта віднесло течією саме в цей бік.

Як ми вже говорили, берег піднімався суцільною стіною заввишки триста футів, і навіть унизу, де хвилі, траплялося, лизали камінь, не було в ній жодної печери чи заглиблення, що могло б послужити мандрівникові тимчасовим притулком. Перед нашими дослідниками поставав стрімкий вал з дуже твердого граніту, якого море не торкнулося. Біля верхнього його карниза літали хмари, морських птахів, головним чином, усілякі породи перетинчатолапих з довгими і тонкими гострими дзьобами; усі ці пернаті здіймали неймовірний шум і анітрошки не були налякані появою людей, — очевидно, вперше людина порушила їхній спокій. Серед птахів Пенкроф розпізнав численних поморників — один з видів бакланів, — яких іноді називають розбійниками, а також дрібних ненажерливих чайок, які гніздилися в западинах гранітного карниза. Вистріливши з рушниці навмання в ці пташині зграї, що кружляли в повітрі, можна було б одержати багату здобич, але, для того щоб вистрілити, потрібна рушниця, а саме ні Пенкроф, ні Герберт зброї не мали. Втім, чайки і поморники майже неїстівні, і навіть їхні яйця відрізняються огидним смаком.

Але ось Герберт, йдучи ліворуч від Пенкрофа, ближче до моря, помітив кілька скель, покритих водоростями, — мабуть, море в години припливу затопляло їх. На цих скелях серед слизьких стебел прибережника до каменю ліпилося безліч їстівних двостулкових черепашок, якими на голодний шлунок не випадало нехтувати. Герберт покликав Пенкрофа; той зараз же підбіг.

— Е, та тут устриці! — вигукнув моряк. — Буде чим замінити пташині яйця, поки ми до гнізд не дісталися.

— Зовсім це не устриці, — заперечив Герберт, уважно роздивляючись черепашок, — це літодоми.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф.

— Ще й як!

— Ну що ж, покуштуємо літодомів.

Моряк цілком міг покластися на Герберта. Юнак добре знався на природознавстві і завжди палко ним захоплювався. Спрямував його на цей шлях покійний батько і дав йому можливість учитися в кращих професорів-природознавців Бостона, які відразу вподобали розумного і старанного хлопчика. Схильності та пізнання юного натураліста згодом не раз прислужилися його старшим товаришам, і від самого початку він не помилився у своєму визначенні.

Літодоми являли собою довгасті черепашки, які приліпилися до скелі цілими гронами і так міцно приросли до неї, що їх важко було відірвати. Вони належали до виду молюсків-свердлильників, котрі висвердлюють собі ямку в найтвердішому камені, а їхня мушля[5] буває закруглена з обох кінців, — такого пристрою в звичайних двостулкових черепашок не спостерігається.

Пенкроф і Герберт удосталь почастувалися літодомами, що відкрили на сонечку стулки своїх будиночків. Їсти їх треба було так само, як устриць. І обоє вони відзначили дуже гострий смак літодомів і тому не шкодували про відсутність перцю й інших приправ.

Отже, мандрівники трохи втамували голод. Але спрага в обох ще посилилася після того, як вони проковтнули багатенько пряних від природи молюсків. Тепер потрібно було розшукати де-небудь прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на такому гористому березі не знайшлося бодай маленьке джерело. Зробивши великий запас черепашок, тобто наповнивши ними всі кишені та насипавши їх у носові хустки, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гранітного кряжа.

Пройшовши на південь ще кроків двісті, вони дійсно побачили розпадину, а в ній, як і думав Пенкроф, текла вузька, але повновода річка. У цьому місці гранітна стіна начебто розкололася від сильного вулканічного поштовху. Біля виходу з ущелини утворилася невелика, майже трикутна, бухточка. Ширина гірського потоку досягала тут ста футів, а русло його займало майже всю ущелину. Береги були не ширше двадцяти футів. Річка неслася майже по прямій лінії між двох гранітних стін, що знижувалися вгору за течією. На деякій відстані вона різко повертала і через півмилі зникала в лісових заростях.

— Тут — вода, а там — дрова! — вигукнув Пенкроф. — Ну, тепер, Герберте, нам не вистачає тільки будинку!

Річка була зовсім прозора. Пенкроф переконався, що під час відливу, коли до неї не доходили морські хвилі, вода в ній була прісною і цілком придатною для пиття. Тільки-но ця важлива обставина з’ясувалася, Герберт взявся шукати яку-небудь печеру, де можна було б притулитися, але пошуки його виявилися марними. Усюди гранітний кряж височів рівною, гладкою, стрімкою стіною.

Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам’яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни».

Досліджуючи цей лабіринт, Пенкроф і Герберт досить далеко заглибилися в нього, рухаючись піщаними проходами, куди світло просотувалося в щілини між брилами, з яких деякі зберігали рівновагу тільки дивом. Одначе у шпарини проникало не тільки світло, а й вітер, — кам’яними коридорами гуляли справжнісінькі протяги, що приносили із собою пронизуючий холод. Але Пенкроф вирішив, що можна перегородити деякі проходи, закласти їхні отвори каменями та засипати піском, тоді «Нетрі», як він їх назвав, стануть придатні для житла. Розташування їх, — якщо зобразити його на кресленні, — нагадувало друкарський знак &, що скорочено позначає латинські слова et caetera[6]; відгородившись від верхньої петлі цього знака, через яку вривалися південний і західний вітри, безсумнівно, можна було скористатися для притулку нижньою петлею.

— Місцина славна! — сказав Пенкроф. — Якщо коли-небудь повернеться до нас містер Сміт, він зуміє навести порядок у цьому лабіринті.

— Він обов’язково повернеться, Пенкрофе! — вигукнув Герберт. — Ми повинні до його повернення влаштувати тут бодай припустиме житло. Насамперед треба скласти вогнище в лівому коридорі й не закривати там верхнього отвору, щоб у нього виходив дим.

— Ну, та вогнище скласти неважко, голубчику, — сказав моряк. — А дійсно, славна місцина ці Нетрі (придумана Пенкрофом назва так і залишилася за цим тимчасовим притулком). Але спершу ходімо запасемося дровами. Здається, сучки і галузки згодяться нам і на те, щоб позатикати щілини, а то тут начебто сам диявол свище.

Одначе недалеко від гирла ріки, вище того місця, куди доходив приплив, вони знайшли дуже своєрідне накопичення кам'яних брил. такі природні спорудження нерідко зустрічаються на гранітних височинах і звуться «каміни»

Герберт і Пенкроф вийшли з Нетрів і, обігнувши зрізаний кут кряжа, попрямували лівобережжям річки. Досить швидка її течія несла стовбури дерев, які попадали у воду. Приплив (а в ці хвилини його настання було помітне), мабуть, заходив до гирла ріки, із силою відкидаючи її води на досить велику відстань. І моряк подумав, що дією припливу і відливу можна б скористатися для сплаву плотами усіляких вантажів.

За чверть години моряк і юний Герберт дійшли до закруту, де річка різко повертала ліворуч. Починаючи з цього місця, вона текла через ліс, що складався з чудових дерев. Незважаючи на холодну пору року, дерева зеленіли — вони належали до різних хвойних порід, поширених у всіх кліматичних поясах земної кулі — від північних широт до тропічних країн. Юний натураліст розпізнав тут породу деодарів, численні різновиди яких зустрічаються в зоні Гімалайських гір; ці дерева наповнювали довкілля дуже приємним запахом. Між велетенськими деодарами розкидані були купи сосон, що розкривали свої густі кропи широкими парасолями. Внизу землю застеляв килим трави, і, ступаючи по ньому, Пенкроф чув, як хрумтіли під ногами опалі з дерев сухі сучки, — вони тріскотіли, як ракети, що злітають.

— Добре, милий мій, — говорив Пенкроф Герберту, — я, звичайно, не знаю, як називаються ці дерева, але можу тобі сказати, що вони цілком згодяться на дрова, — а нам зараз найпотрібніша саме «дров’яна порода».

— Давай збирати хмиз! — відповів Герберт і негайно ж узявся за роботу.

Набрати палива виявилося дуже легко, не доводилося навіть обламувати сухі гілки, хмизу вдосталь лежало на землі. Отже, у паливі нестачі не відчувалося, але тут постало питання, як доправити його до місця стоянки. Сухі дрова горять дуже швидко — отже, потрібно принести в Нетрі неймовірну купу хмизу, ношу, непосильну для двох чоловіків. Герберт сказав про це Пенкрофу.

— Е, голубчику, треба придумати, як переправити дрова. При бажанні все можна зробити! Якби мати ручний візок, тут і казати нічого.

— Зате в нас є річка! — вигукнув Герберт.

— Правильно! — підтвердив Пенкроф. — Є річка — виходить, дрова попливуть самі собою. Недарма ж люди придумали сплавляти ліс плотами.

— Тільки от лихо, — заперечив Герберт, — вони попливуть не в той бік, який нам треба: адже приплив зараз жене воду проти течії.

— Почекаємо тоді відливу, — відповів моряк, — і наше паливо спокійнісінько допливе до Нетрів. Давай поки що готувати пліт.

Моряк у супроводі Герберта попрямував до галявини лісу, що підступав до закруту ріки. Кожний тяг на спині в’язку хмизу, яку міг підняти. На березі, порослому травою, якою, напевно, ще не ступала нога людини, теж знайшлося чимало труску. Пенкроф негайно ж почав робити пліт.

До маленької заводі, захищеної виступом берега, об який розбивалася течія, моряк і Герберт спустили кілька деревних стовбурів, міцно зв’язавши їх між собою сухими ліанами. Вийшло щось подібне до плоту, на нього склали весь зібраний хмиз — ношу, для двадцятьох, не менше. За годину вони закінчили роботу і причалили пліт до берега — тут він повинен був чекати, коли спадатиме вода.

До початку відливу залишалося ще кілька годин, і, щоб згаяти час, Пенкроф і Герберт вирішили піднятися на верхнє плато, відкіля мав відкриватися широкий краєвид невідомої землі, де вони опинилися.

За двісті кроків від закруту ріки гранітна стіна закінчувалася кам’яним осипом і, поступово знижуючись, порогами опускалася до лісової галявини. Природа начебто влаштувала тут сходи. Герберт і моряк почали підніматися ними. Обоє мали прудкі ноги, міцні м’язи, і за кілька хвилин вони вже досягли гребеня височини і зупинилися на виступі, що піднімався над гирлом ріки.

Тільки-но обоє вони опинилися на плоскогір’ї, погляди їхні звернулися до океану, над яким вони пролетіли в таку жахливу бурю. З глибоким хвилюванням дивилися вони на північний берег острова, — адже саме біля нього сталася катастрофа і десь там зник Сайрес Сміт. Вони шукали поглядом, чи не пливе по хвилях обривок оболонки аеростата, за який могла б вчепитися людина. Ні, ніде нічого не виднілося. Тільки неозора пустельна широчінь океану. Порожнім був і берег. Ні Гедеон Спілет, ні Наб не з’являлися. Можливоо, одначе, вони пішли так далеко, що їх не можна було побачити.

— А я впевнений, — раптом сказав Герберт, — так, упевнений, що така людина, як містер Сайрес, не могла потонути… Адже він енергійний, сміливий, він не розгубиться. Напевно, він дістався до берега. Правда, Пенкрофе?

Моряк сумно похитав головою. Сам він уже не сподівався побачити коли-небудь Сайреса Сміта, але не хотів позбавляти юнака надії.

— Ну, зрозуміло, зрозуміло, — сказав він. — Уже хто-хто, а містер Сміт зуміє вибратися з лиха там, де іншому непереливки.

А в цей час він з пильною увагою оглядав берег. Перед очима його тяглася піщана смуга, обмежена праворуч від гирла ріки грядою підводних скель. Чорні їхні брили, що ледь виступали з води, нагадували гігантських морських звірів, які лежали серед кипучих бурунів; за лінією рифів блискало на сонці море. З півдня краєвид закривав гострий високий мис, і не можна було визначити, чи продовжується за ним суша, чи вона витягнута в напрямку з південного сходу на південний захід і утворює якийсь довгий півострів. З північного боку берег, доступний для огляду на великій відстані, плавно вигинався, облямовуючи округлу бухту. Там він був низький, плоский, без гранітних скель, із широкими піщаними обмілинами, що оголювалися під час відливу.

Пенкроф і Герберт повернулися на захід; погляд обох насамперед захопила гора зі сніжною вершиною, що підіймалася вдалечині, на відстані шести або семи миль. Від перших її уступів і нижче, по широкому плато, йшли лісові зарості, а серед них яскравими плямами виділялися купи вічнозелених дерев. За дві милі від краю цього плато ліс закінчувався, і там зеленіла широка смуга, поросла травою, по якій примхливо розсипались маленькі гайки. Ліворуч у просвітах між деревами блищала річка, така звивиста, що, здавалося, вона поверталася назад до тих відрогів високої гори, серед яких, можливо, брала початок, У тім місці, де Пенкроф залишив свій пліт, вода текла між високих гранітних берегів, але лівий берег увесь час ішов стрімчастою кручею, а правий поступово знижувався; суцільна стіна змінювалася грядою окремих брил, потім розсипом каміння, а далі, до самого кінця коси, — дрібною галькою.

— Що це? Острів? — промимрив моряк.

— Ну, якщо й острів, то досить великий! — зауважив юнак.

— Що не кажи, а острів завжди залишиться островом! — сказав Пенкроф.

Але яким би важливим не було це питання, розв’язати його вони поки що не могли. Доводилося відкласти його з’ясування. Однак чим би не була суша, на яку вони потрапили, — островом чи материком, — земля тут здавалася родючою, а природа красивою і багатою численними дарунками.

— Добре ще, що так вийшло, — озвався Пенкроф. — І за це нам, нещасним, треба подякувати провидінню.

— Ну, звичайно. Слава Богу! — вигукнув Герберт: його юне серце сповнювала вдячність до Творця всього сущого.

Довго ще Пенкроф і Герберт дивилися на ту невідому землю, куди їх закинула доля, але й після цих перших вражень ні один, ні другий не могли уявити собі, що на них тут чекає.

Потім вони поверталися південним краєм плоскогір’я, облямованого карнизом зі скель найвигадливіших обрисів. У западинах тут гніздилися сотні птахів. Перестрибуючи з однієї брили на іншу, Герберт наполохав цілу зграю пернатих мешканців скель.

— Ой! — вигукнув він. — Це не баклани і не чайки!

— Що ж це за птахи? — запитав Пенкроф. — Їй-богу, схожі на голубів.

— так це і є голуби, тільки дикі — скелясті голуби, — відповів Герберт. — Я їх відразу впізнав. Ось подивися, у них подвійна чорна облямівка на крилах, хвіст білий, а все інше оперення блакитнувато- попелястого кольору. Я читав, що скелясті голуби — ласа дичина, і, напевно, у них дуже смачні яйця. Можливо, у гніздах залишилися яйця!..

— Тоді засмажимо собі яєчню! — весело підхопив Пенкроф.

— А в чому? У твоєму капелюсі?

— Ні, друже, — я, на жаль, не чарівник. Нічого, не журись. Ми спечемо яйця. Хочеш, посперечаємося, хто більше з’їсть?

Пенкроф і юнак взялися досить уважно оглядати всі западини між гранітними брилами; подекуди дійсно виявилися яйця. Зібравши кілька десятків голубиних яєць, склали їх у носову хустку моряка, а потім, думаючи, що приплив уже скінчився, спустилися по схилу до ріки.

За годину пополудні вони дійшли до знайомого закруту. Приплив, уже не заважав течії ріки. Треба було скористатися цим, щоб пригнати пліт до ущелини. Пенкроф зовсім не мав наміру вручати свій пліт примхам долі, залишивши його без будь-якого керування. Не хотів він також і піднятися на пліт, щоб ним управляти. Отут йому прийшло на допомогу вміння моряків змайструвати канат з того, що є під рукою, — моряк завжди знайде вихід.

Набравши сухих ліан, Пенкроф зсукав з них мотузку завдовжки кілька сажнів. Цей імпровізований канат прив’язали до плоту позаду, і кінець його моряк міцно тримав у руці, а Герберт, озброївшись довгою жердиною, відштовхував пліт від берега на бистрину ріки.

Спосіб сплаву виявився дуже вдалим. Ідучи берегом, Пенкроф стримував канатом важко навантажений пліт, і він спокійно плив за течією. Берег тягся стрімчастою кручею, і нічого було побоюватися, що пліт застрягне де-небудь на обмілині. Години за дві він благополучно досяг гирла ріки, що знаходилось біля Нетрів.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Благоустрій Нетрів. — Найважливіше питання — як добути вогонь. — Коробки сірників. — Пошуки на березі. — Повернення журналіста і Наба. — Єдиний сірник. — Палаюче багаття. — Вечеря. — Перша ніч на суші

Тільки-но пліт розвантажили, першою турботою Пенкрофа було прилаштувати Нетрі для житла, заклавши коридори, щоб ними не розгулювали протяги. Використовуючи пісок, каміння, щити, сплетені з гілок, та мокру глину, Пенкроф і Герберт щільно закупорили галереї, відкриті холодним вітрам, і відокремили верхню петлю друкарського знака &. Залишили тільки один вузький звивистий коридор, що з’єднувався з бічною галереєю. Він мав служити димоходом і давати тягу для вогнища. Тепер Нетрі складалися з трьох-чотирьох «кімнат», якщо можна так назвати темні барлоги, котрі навряд чи задовольнили б навіть диких звірів. Але тут було сухо, і тут можна постояти, випроставшись на весь зріст, принаймні в найбільшій з цих «зал», що знаходилася всередині. Землю скрізь застеляв шар дрібного піску. Коротше кажучи, видавалося можливим у чеканні ліпшого якось перебути в цьому притулку. Працюючи над його благоустроєм, Герберт і Пенкроф жваво розмовляли.

— Можливо, наші товариші відшукали що-небудь краще, ніж ці нори, — говорив Герберт.

— Може, й відшукали, — відповів Пенкроф, — але якщо не упевнений, не сиди склавши руки! Краще мати запасне житло, ніж зовсім залишитися без даху.

— Ох, тільки б вони знайшли містера Сміта! — повторював Герберт. — Тоді все буде добре. Більше нічого я в неба не прошу!

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Оце була людина! Справжня людина.

— Була? Чому ти говориш «була»? Ти, виходить, більше вже не сподіваєшся побачити його?

— Що ти, що ти! Боже збав! — заперечив моряк.

Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений.

— Ну, тепер наші друзі можуть повертатися, — сказав він. — Притулок у нас непоганий.

Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров’яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники.

— Ну, зрозуміло, — відповів Пенкроф і додав: — На щастя, є. А то без сірників і без кресала пропадеш.

— Зовсім ні. Ми б могли добути вогонь тертям, як це роблять дикуни, — заперечив Герберт. — Терли одна об одну дві сухі цурки.

— Що ж, спробуй, друже, спробуй. Побачиш, що нічого в тебе не вийде, тільки руки собі натрудиш.

— Але ж це спосіб дуже простий, і його досі застосовують на багатьох островах Тихого океану.

— Я не кажу, що так не можна добути вогню, — відповів Пенкроф, — але, думаю, дикуни краще нас за цю справу вміють узятися, а може, знають, яке треба вибрати дерево. Я ось, наприклад, не раз намагався добути вогонь таким способом, і нічого в мене не виходило. Ні, я вже краще сірниками розпалю. Куди я їх подів?

Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки.

— От дурість яка!.. Просто лихо! — сказав Пенкроф, розгублено дивлячись на Герберта. — Мабуть, з кишені випала. Загубив я коробку. А в тебе, Герберте, нічого немає? Хоч запальничка яка-небудь, щоб нашу грубку розтопити?

— Ні, Пенкрофе, нічого немає.

Моряк, а слідом за ним і Герберт вийшли з Нетрів. Пенкроф з досадою тер собі чоло.

Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі.

— Слухай, Пенкрофе, — запитав Герберт, — а коли ми були в гондолі, ти її не викинув за борт?

— так хіба б я її кинув! — обурився моряк. — Тільки, може, сама випала. Адже нас добряче труснуло, а чи довго випасти такому малому предмету? Трубку й ту я загубив. Проклята коробка! Де ж вона може бути?

— Тоді ось що, — сказав Герберт, — саме зараз відлив, підемо на берег, до того місця, куди нас викинуло. Може, знайдемо її.

Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна.

Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі.

— Та ні, голубчику, — відповів моряк. — Я їх тримав у мідній коробці, і кришка прекрасно закривалася! Що ж нам тепер робити?

— Як-небудь примудримося добути вогонь, — сказав Герберт. — Містер Сміт і містер Спілет не зайдуть у безвихідь, як ми з тобою!

— Може, й так, — понуро вимовив Пенкроф. — Але зараз ми не можемо розпалити багаття і, значить, погано нагодуємо друзів, коли вони повернуться.

— Не журись, — жваво відповів Герберт. — Не може бути, щоб вони не мали сірників або хоча б кресала.

— Сумніваюся! — заперечив моряк, хитаючи головою. — По-перше, Наб і містер Сміт не курять, а по-друге, містер Спілет, думаю, швидше постарається врятувати свого записника, аніж коробку сірників!

Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. Незважаючи на свою рішучу вдачу, Пенкроф, як людина досвідченіша, не розділяв упевненості свого вихованця. Але як би то не було, залишалося тільки одне: чекати повернення Наба і журналіста. Доводилося, одначе, відмовитися від наміру почастувати їх крутими яйцями, а перспектива харчуватися сирими черепашками навряд чи здалася б приємною, так само, як не приваблювала вона і Пенкрофа.

На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла.

Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. Він навіть подався лівим берегом річки від гирла до тієї заводі, де вони спустили на воду пліт. Потім він піднявся на верхнє плато, сходив його в усіх напрямках, пошукав і у високій траві, що зеленіла на галявині лісу, — все марно!

Настала п’ята година вечора, коли Пенкроф із Гербертом повернулися в Нетрі. Зрозуміло, вони й там усе обнишпорили, аж до найтемніших завулків. На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися.

Близько шостої години, коли сонце вже закочувалося за височину, котра здіймалася на заході, Герберт, який блукав біля берега моря, гукнув, що йдуть Наб і Гедеон Спілет. Але вони поверталися одні!.. У юнака стислося серце від невимовної туги. Виходить, передчуття Пенкрофа виправдалися! Сайреса Сміта вже не знайти!

Підійшовши до Герберта, журналіст мовчки сів на уламок скелі. Він повернувся ледве живий від утоми й голоду, не в силах був промовити ні слова.

У Наба почервоніли очі, так багато він плакав, і сльози, які він і тепер не міг стримати, яскраво свідчили про його розпач.

Перевівши подих, журналіст розповів про марні спроби знайти Сайреса Сміта. Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з’являється на узбережжі. Море було так само безлюдним, як і берег, біля якого інженер Сміт знайшов собі могилу.

Але при цих словах Наб підхопився з надзвичайним хвилюванням, що свідчило: надія ще живе в ньому, і вигукнув:

— Ні, ні, він не вмер! Не може цього бути! Він, і раптом так загинути! Не вірю! Я чи хто інший — може так умерти! А він — ні! Ніколи!.. Він така, така людина… Він усяке лихо здолає!..

Сили зрадили його, він похитнувся.

— Ох, сил більше немає, — прошепотів він. Герберт підбіг до нього.

— Набе, — сказав юнак. — Не втрачайте надії. Господь поверне його нам! А зараз заспокойтеся, відпочиньте. Ви голодні. Підкріпіться трохи. Поїжте, прошу вас.

І, говорячи це, він поклав перед бідолахою Набом кілька жмень черепашок. Убога і зовсім не ситна трапеза.

Наб не їв уже багато годин, але й тут він відмовився від їжі. Втративши свого хазяїна, він не міг, він не хотів жити!

Щодо Гедеона Спілета, він поглинув чималу кількість літодомів, потім ліг на пісок під скелею. Він був украй виснажений, але спокійний.

Герберт підійшов до нього і сказав, узявши його за руку:

— Містере Спілет, ми знайшли притулок, де вам буде набагато краще, ніж тут. Уже ніч настає. Ходімте. Вам треба відпочити! А завтра подивимося, що робити…

Журналіст підвівся, і Герберт повів його до Нетрів.

У цю хвилину Пенкроф підійшов до Спілета і найприроднішим тоном запитав, чи немає в нього випадково сірників, хоча б одного.

Журналіст зупинився, понишпорив у кишенях і, нічого там не знайшовши, відповів:

— Сірники в мене були. Але, мабуть, я їх викинув…

Тоді Пенкроф гукнув Наба, запитав його про те саме и одержав таку ж відповідь.

— От лиха година! — не стримавшись, вигукнув моряк.

Почувши цей вигук, журналіст підійшов до Пенкрофа.

— Жодного сірника? — запитав він.

— Жодного, тому не можемо чимось розпалити вогонь.

— Чимось, — гірко повторив Наб. — Якби тут був мій хазяїн, він би зумів добути вогонь.

Усі четверо застигли на місці, з тривогою дивлячись один на одного. Герберт першим перервав важке мовчання:

— Містере Спілет, ви ж курець і завжди носите при собі сірники! Можливо, ви погано шукали? Подивіться гарненько, будь ласка! Нам досить одного сірника.

Журналіст знову взявся ритися в кишенях жилета, штанів, пальто і, нарешті, на превелику радість Пенкрофа і свій великий подив, намацав тоненьку паличку за підкладкою жилета. Він її відчував крізь тканину, він міцно стискав пальцями сірник, але не міг витягти. Це, безсумнівно, був сірник, один-єдиний сірник, і завдання полягало у тому, щоб його витягти, не пошкодивши фосфорної голівки.

— Дозвольте, я дістану, — звернувся Герберт.

І дуже спритно він витяг через підкладку жилета цілісінький сірник, непоказну, але дорогоцінну паличку, що мала зараз таке важливе значення. Голівка анітрошки не постраждала.

— Сірник! — вигукнув Пенкроф. — Я такий радий, начебто в нас цілий віз сірників!

Він обережно прийняв з рук Герберта сірник і вирушив слідом за своїми товаришами до Нетрів.

Сірники, які в населених краях так мало цінуються, якими користуються так байдужо і палять їх так марнотратно, тут нагадували скарб, і з цим єдиним сірником потрібно було поводитися з великою дбайливістю. Насамперед моряк упевнився, що сірник зовсім сухий. Потім він сказав:

— Паперу б треба.

— Ось, візьміть, — відгукнувся Гедеон Спілет, з деяким трепетом вириваючи листочок зі свого записника.

Пенкроф узяв листок, простягнений йому журналістом, і присів навпочіпки перед вогнищем. Там, уже лежав хмиз, мистецьки покладений так, щоб між сучками проходило повітря, а знизу були підкладені сухе листя, суха трава і сухий мох — паливо, яке б відразу запалало і швидко запалило гілки.

Листок паперу Пенкроф згорнув кульком, як це роблять курці, розпалюючи трубку на вітрі, і притулив цей кульок серед моху. Потім узяв шорстку гальку, ретельно обтер її і, із сильним серцебиттям, затамувавши подих, легенько чиркнув сірником об гальку.

Перша спроба не дала результатів: Пенкроф боявся розкришити фосфор і чиркнув занадто слабко.

— Ні, не можу, — сказав він, — рука тремтить… Тільки сірник зіпсую… Не можу! Не хочу більше! — І піднявшись, Пенкроф попросив Герберта замінити його.

Юнак ніколи ще не переживав такої тривоги. Серце в нього калатало. Напевно, Прометей, наважуючись викрасти вогонь з неба, не знав подібного хвилювання! Одначе юнак, не роздумуючи, швидко креснув сірником об камінчик. Почувся слабкий тріск, і на кінці сірника затріпотів блакитнуватий вогник, що поширював їдкий дим. Герберт тихенько повернув сірник голівкою вниз, щоб вогник краще розгорівся, потім обережно просунув його в паперовий ковпачок. Папір спалахнув, і негайно ж зайняв мох.

Через кілька митей почулося потріскування сучків, які розгорілися, і в темряві весело заграло полум’я багаття, яке моряк роздував з усіх сил.

— Ну, нарешті! — підводячись, вигукнув Пенкроф. — Просто змучився! Ніколи ще так не хвилювався!

Радісно було дивитися, як у вогнищі, складеному з плоских каменів, палахкоче вогонь. Дим вільно виходив через вузький прохід, тяга була добра, і незабаром по Нетрях уже розливалося приємне тепло.

За вогнем, зрозуміло, треба було стежити, а щоб він не згасав остаточно, завжди зберігати в попелі кілька розпечених жарин —. справа неважка, але вимагала турботи й уваги; дров у лісі вистачало, і завжди можна було вчасно поповнити запас палива.

Пенкроф вирішив насамперед скористатися вогнищем для того, щоб приготувати вечерю смачнішу, ніж літодоми. Герберт приніс десятків три голубиних яєць. Журналіст сидів у кутку і байдуже дивився на ці готування. Він намагався розв’язати три болісних питання. Чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він зараз знаходиться? Якщо він уцілів після свого падіння в море, то чим пояснюється те, що він не знайшов можливості подати про себе звістки? Ось про що думав Гедеон Спілет, а Наб тим часом страждав на березі моря, блукаючи там, немов тінь, позбавлена душі.

Пенкроф знав п’ятдесят два способи готування яєць, але тут у нього не було вибору: довелося просто спекти їх у гарячому попелі.

Через кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запросив Гедеона Спілета взяти участь у вечері. так виглядала перша трапеза нещасних аеронавтів на невідомому для них березі. Круті яйця виявилися дуже смачними, а оскільки в яйцях знаходяться всі поживні речовини, необхідні людині, то мандрівники добре підкріпилися і незабаром відчули себе бадьоріше.

О, якби повернувся той, кого не вистачало за цією трапезою! Якщо б усі п’ятеро бранців, які втекли з Ричмонда, були зараз разом, у цьому притулку серед скель, біля цього багаття, що яскраво палало, на цьому сухому піску, — вони б від душі подякували небу. Але, на жаль! Бракувало Сайреса Сміта, людини такої винахідливої, такої вченої, визнаного їхнього ватажка, — він загинув і вони навіть не могли поховати його.

так минув день — 25 березня. Настала ніч. Зовні долинало завивання вітру та одноманітний шум прибою, що бився об берег. Хвилі з оглушливим гуркотом перекочували каміння і гальку.

Нашвидкуруч записавши у свій блокнот події минулого дня — поява невідомої землі, можлива загибель Сайреса Сміта, пошуки на узбережжі, епізод із сірниками і т. ін., журналіст влігся в кутку темного коридору і, зморений втомою, нарешті, впав у забуття.

Герберт заснув відразу. Моряк дрімав, як кажуть, упівока, примостившись біля вогнища, не забуваючи підкидати в нього дров.

Але один з мешканців Нетрів не міг зімкнути очей. Як не вмовляли Наба його супутники прилягти, відпочити трохи, він усю ніч безперервно блукав берегом моря і кликав свого хазяїна.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Майно жертв катастрофи. — Абсолютно нічого. — Обпалена ганчірка. — Прогулянка до лісу. — Лісова флора. — Жакамар, який втік. — Сліди диких звірів. — Куруку. — Тетеруки. — Дивне застосування вудок

Майно наших аеронавтів, які зазнали катастрофи, викинутих на невідому землю, перелічити неважко: у них не залишилося зовсім нічого, крім того одягу, що був на них у момент катастрофи. Втім, варто згадати, що в Гедеона Спілета, — мабуть, за чистісінькою випадковістю, — уціліли годинник і записник, але ні в кого не збереглося ні зброї, ні інструментів, ні навіть складаного ножа. Пасажири повітряної кулі все викинули за борт гондоли, щоб полегшити вантаж аеростата.

Вигадані герої Даніеля Дефо і Вису, усі ці Селькірки і Рейнали, жертви катастроф біля острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не потрапляли в таке становище. Усе для себе необхідне вони знаходили на своєму розбитому кораблі — і зерно, і домашніх тварин, й інструменти, і рушниці, й запаси пороху та куль, — або ж море викидало на берег уламки судна і частину його вантажу, що давало їм можливість задовольняти свої насущні потреби. Вони не виявлялися беззбройними перед лицем природи. Але в наших мандрівників не було жодного інструмента і ніякого начиння. З нічого треба було створити все!

Якби ще доля повернула їм Сайреса Сміта, якби він своїми знаннями і практичним розумом допоміг у біді товаришам, — надія, можливо, ще б не була втрачена. На жаль! Нічого й сподіватись, що він повернеться. Жертвам катастрофи доводилося розраховувати тільки на самих себе і на допомогу провидіння, тому що воно ніколи не залишає тих, хто сповнений щирої віри.

Але перш ніж оселитися на цьому узбережжі, хіба не потрібно було мандрівникам довідатися, куди вони потрапили? Де вони? На якому-небудь материку чи на острові? Чи живуть у цих краях люди, чи це берег незаселеної землі?

Навала важливих питань вимагала якнайшвидшого з’ясування, — від цього залежали всі подальші кроки наших мандрівників. Одначе, за порадою Пенкрофа, вирішили почекати кілька днів, перш ніж вирушити на розвідку. Спочатку треба було роздобути провіант і запастися в дорогу не голубиними яйцями і черепашками, а ситнішою їжею. Можливо, випадуть стомлюючі переходи, на привалах не буде даху над головою, — у таких умовах людям насамперед необхідно хоч їжею підкріплювати свої сили.

Для тимчасової стоянки вистачало і Нетрів. Вогонь вдалося розпалити, зберігати під шаром попелу купку тліючих вуглинок було неважко. Поки що було вдосталь черепашок на березі і яєць у гніздах диких голубів серед скель. Голуби сотнями кружляли над карнизом плато, і, можливо, існував який-небудь спосіб убити кілька штук хоча б ударом ціпка або влучно кинутим каменем. Ймовірно, у сусідньому лісі ростуть дерева, що приносять їстівні плоди. І, нарешті, поруч протікає ріка — джерело прісної води. Отже, вони вирішили залишитися ще на кілька днів у Нетрях і готуватися до експедиції для дослідження узбережжя і найближчих околиць.

Наб гаряче схвалив намір затриматися якийсь час на стоянці, — він затято чіплявся за свою надію і не хотів віддалятися від тієї частини берега, де відбулася катастрофа. Він не вірив, не хотів вірити припущенню, що Сайреса Сміта більше немає серед живих. Йому здавалося просто неможливим, щоб така людина загинула настільки безглуздою смертю, щоб хвиля змила його і він потонув зовсім близько від берега! Ні, поки море не викине на берег труп Сайреса Сміта і поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками, — він не повірить у загибель свого хазяїна! Думка ця міцно заволоділа Набом, у серці його не вгасала надія. Можливо, він сам себе обдурював, але такий самообман заслуговував поваги, і Пенкроф не наважувався переконувати Наба. Сам же він змирився з думкою, що інженер Сайрес Сміт знайшов собі могилу в безодні океану, але з Набом, звичайно, сперечатися було неможливо. У своїй прихильності до Сайреса Сміта він нагадував вірного собаку, який не йде з того місця, де помер його хазяїн, і горе так сушило бідолаху, що навряд чи він міг витримати свою втрату.

Ранком 26 березня, ледве розвиднилось, Наб знову вирушив на берег і пішов на північ, туди, де, цілком можливо, хвилі океану зімкнулися над головою нещасного Сайреса Сміта.

Сніданок того ранку знову складався лише з голубиних яєць і черепашок. Герберт знайшов у западині скелі сіль, що залишилася після випару морської води, і ця мінеральна приправа виявилася дуже доречною.

Покінчивши з їжею, Пенкроф запитав журналіста, чи не бажає той піти разом з ним і з Гербертом до лісу, де вони збираються полювати. Але, обговоривши цю ідею, мешканці Нетрів вирішили, що кому-небудь потрібно залишитися на стоянці для того, щоб підтримувати вогонь у вогнищі, а також на той малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і йому знадобиться допомога.

Охоронцем вогню залишився Гедеон Спілет.

— Ну, підемо, Герберте, на полювання! — вигукнув моряк. — Кулі підберемо дорогою на землі, а рушницю виламаємо в лісі.

Перед відходом Герберт сказав, що, раз у них немає трута для висікання вогню, було б непогано чимось його замінити.

— Чим? — запитав Пенкроф.

— Обпаленою ганчіркою, — відповів юнак. — При потребі вона може замінити трут.

Моряк визнав пропозицію Герберта цілком розумною. Правда, шкода було жертвувати обривком носової хустки, але ціль виправдувала таку жертву. Незабаром від великої картатої хустки Пенкрофа відірвали шматок і обпалили на вогні. Цю легкозаймисту тканину сховали в середній «кімнаті», у вузькій западині кам’яної брили, — там вона була захищена від вітру і вологи.

Була дев’ята година ранку. Погода супилася, дув сильний південно-східний вітер. Герберт і Пенкроф зайшли за скелі, що утворили Нетрі, і обоє кинули погляд на струмок диму, що в’юнився над одним з виступів кам’яної покрівлі; потім вони рушили лівим берегом ріки вгору за течією.

Як тільки дійшли до лісу, Пенкроф зламав дві товсті гілки, що стали палицями наших мисливців; Герберт обточив кінці цих кийків об гострий край скелі. Ох, що він дав би за звичайнісінький ніж! Мисливці рушили далі берегом, порослим високою травою. Починаючи з того закруту, де річка різко повертала на південний захід, — вона вужчала, текла в дуже високих берегах, і над нею арками спліталися гілки дерев. Боячись заблукати, Пенкроф вирішив, що і повертатися варто берегом ріки, — вона приведе їх до того місця, звідкіля вони вийшли. Але обраний ними шлях виявився дуже нелегким: тут заважали гнучкі гілки дерев, що схилилися до самої води, там дорогу перепиняли ліани або колючий чагарник, і доводилося кийком розчищати собі шлях. Найчастіше Герберт із моторністю дикої кішки, прослизнувши між кущами, зникав у густих заростях. Але Пенкроф негайно кликав його назад і наполегливо просив не відходити убік.

Моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості, помічав характер її природи. Лівий берег був низький і переходив у рівнину, яка непомітно підвищувалася. Подекуди він ставав болотистим — відчувалося, що тут під ґрунтом цілою мережею струмують джерела, шукають собі виходу і, знайшовши його, виливаються в ріку. Іноді зелену хащу прорізав струмок, але він не створював великої перешкоди. Правий берег був високий, нерівний і чітко окреслював обриси балки, якою пролягало русло ріки. По його уступах росли дерева, закриваючи виднокруг. Йти правим берегом було б значно сутужніше, тому що нерідко схил його ставав стрімчастим; дерева, схиляючись до води, трималися там лише силою міцних коренів.

Не варто й казати, що в цьому лісі так само, як і на березі моря, де вони вже побували, не було ніяких ознак присутності людини. Пенкроф помітив тільки свіжі сліди чотириногих, — безсумнівно, тут недавно проходили звірі, але які саме — він не міг визначити. Можливо, думав Герберт, сюди навідувалися і грізні хижаки, з якими їм, імовірно, коли-небудь доведеться зіштовхнутися, але ніде не було ні карбу, зробленого на дереві сокирою, ні залишків згаслого багаття, ні відбитка людської ноги; втім, цьому, мабуть, випадало порадіти: зустріч з людиною в диких нетрях біля берегів Тихого океану нічого, доброго не обіцяла.

Герберт і Пенкроф майже не розмовляли, тому що дорога була важка, і просувалися вони дуже повільно — за цілу годину навряд чи пройшли одну милю. Поки що мисливці не могли похвастатися удачею. Навкруги лупав пташиний гомін, птахи перепурхували з дерева на дерево, але всі вони виявилися дуже полохливими, начебто вірний інстинкт вселяв їм страх перед людьми. У болотистій частині лісу Герберт помітив серед пернатих птаха з довгим і гострим дзьобом, схожого на зимородка-рибалку, — одначе від рибалки він відрізнявся яскравішим оперенням з металевим відливом.

— Це, мабуть, жакамар, — прошептав Герберт, намагаючись непомітно наблизитися до птаха.

— Добре б покуштувати цього жакамара, — зауважив Пенкроф, — якщо він погодиться потрапити до нас на печеню.

У цю мить камінь, спритно кинутий Гербертом, підбив жакамару крило, але не звалив з ніг птаха, він кинувся навтьоки і вмить зник.

— Який я роззява! — побивався Герберт.

— Ні, голубчику, — втішав його моряк, — удар був дуже влучний, іншому б нізащо так не поцілити! Не журись! Ми твого жакамара іншим разом піймаємо!

Обстеження місцевості продовжувалося. Мисливці помітили, що хаща поступово рідіє, дерева вже не заглушають один одного і розростаються прекрасно, але на жодному не було їстівних плодів. Марно Пенкроф шукав тут дорогоцінних для людини пальмових дерев, що приносять їй стільки користі й зустрічаються в Північній півкулі аж до сорокової паралелі, а в Південній — до тридцять п’ятої. Але тут ліс складався тільки з хвойних дерев, — таких, наприклад, як деодари, яких Герберт примітив уже напередодні, дугласи, схожі на ті, що ростуть на північно-західному березі Америки, і чудові сосни заввишки сто п’ятдесят футів.

Раптом перед нашими мисливцями пронеслася велика зграя красивих строкатих пташок з довгими хвостами переливчастого забарвлення; вони хмарою спустилися на гілки дерев, гублячи, пір’їнки, і засіяли землю ніжним пухом. Герберт підібрав кілька пір’їнок і, розглянувши їх, сказав:

— Це куруку.

— Краще б цесарку або глухаря піймати, — зауважив Пенкроф. — Хіба такі пташки для їжі годяться?..

— Годяться, — відповів Герберт, — м’ясо в них дуже ніжне. І, якщо не помиляюся, до них легко можна підібратися й убити їх просто ціпком.

Моряк і Герберт, ховаючись у високій траві, підкралися до дерева, нижні гілки якого суцільно обліпили пташки. Куруку підстерігали комах, що служили їм їжею. Видно було, як вони міцно вчепилися волохатими лапками за гілочки, на які сіли.

Мисливці схопилися і, змахуючи своїми кийками, як косами, збивали куруку цілими рядами, але дурні птахи й не думали летіти. Лише коли на землі їх лежало вже не менше сотні, інші подалися геть.

— От пощастило! — вигукнув Пенкроф. — Дичина саме для таких мисливців, як ми! Бери її просто руками.

Убитих пташок моряк нанизав на гнучкий прут, і мисливці вирушили далі. Вони помітили, що ріка, повертає на південь, але, можливо, це був лише закрут, джерела ж ріки мали знаходитися на півночі, у горах, де її живили танучі сніги, що покривали схили центральної конусоподібної вершини.

Як відомо, Пенкроф і Герберт пішли в похід для того, щоб принести для мешканців Нетрів якнайбільше дичини. Завдання це ще не була виконане. Тому моряк діяльно продовжував пошуки і слав прокльони, коли, промайнувши перед ним у високій траві, зникала яка-небудь дичина, яку він навіть не встигав роздивитися. Ох, якби мисливців супроводжував собака! Але Топ зник одночасно з хазяїном і, мабуть, загинув разом з ним.

Майже о третій годині дня мисливці побачили на прогалинці між деревами нову зграю птахів, що сиділи на кущах ялівцю і дзьобали його пахучі ягоди. Раптом по лісі рознісся звук, схожий на спів мідної фанфари. Ці дивні, трубні звуки видавали птахів із сімейства курячих, — тетеруків, яких у Сполучених Штатах називають «тетрасами». Незабаром на прогалину вилетіла пара цих птахів. Їхнє рудувате забарвлення переходило в коричневий і темно-коричневий хвіст. Герберт розрізнив самців за красивим пухнатим коміром з двома гострими зубцями по обидва боки шиї. Птахи ці завбільшки з курку, а м’ясо в них таке ж смачне, як у рябчиків. Пенкроф вирішив за будь-яку ціну піймати хоч одного тетраса. Але завдання виявилося важким, — тетеруки не підпускали до себе мисливців. Після декількох марних спроб, тільки наполохавши обережних птахів, Пенкроф сказав:

— Ну, раз не можна їх підбити каменем, спробуймо спіймати на вудку.

— Неначе окунів? — здивовано запитав Герберт.

— Начебто окунів, — відповів моряк зовсім серйозним тоном.

Пенкроф знайшов у траві півдюжини тетерукових гнізд, у кожному — двоє-троє яєць. Моряк не торкнувся цих гнізд, знаючи, що птахи обов’язково до них повернуться, а навколо гнізд він вирішив розставити свої вудки, — не пастки з петлею, а справжні вудки з гачком. Він відвів Герберта вбік і там приготував свою дивну снасть, з терпінням і спритністю, що зробили б честь навіть учню Ісаака Уалтона[7]. Герберт стежив за його роботою з цілком зрозумілим інтересом, але сумнівався в успіхові цього задуму. Лісочки Пенкроф зробив довжиною п’ятнадцять-двадцять футів із тонких сухих ліан, зв’язавши їх між собою. Гачками послужили дуже міцні колючки із загнутим кінцем, які він обламав з куща карликової акації. Пенкроф прив’язав їх до своїх волосіней і насадив на ці гачки наживку — товстих червоних черв’яків, що плазували по землі.

Закінчивши роботу, Пенкроф, спритно ховаючись у високій траві, підібрався до тетерукових гнізд і розклав біля них свої лісочки з наживкою. Потім він повернувся і, затиснувши в руці вільні кінці лісочок, сховався разом з Гербертом за товсте дерево. Мисливці завмерли в терплячому чеканні. Герберт, одначе, не дуже розраховував на успіх винаходу Пенкрофа.

Минуло півгодини, і, як передбачав моряк, тетеруки і тетеручки повернулися до своїх гнізд. Самці, підстрибуючи, походжали біля місця гніздування, щось видзьобували з землі, зовсім не помічаючи мисливців, які, до речі, постаралися заховатися з підвітряного боку.

Герберта, зрозуміло, дуже притягувало це полювання. Він чекав затамувавши подих. А моряк, завмираючи від хвилювання, не зводив очей з тетеруків, розкривши рота і витягнувши губи трубочкою, начебто хотів проковтнути ласий шматочок.

Одначе тетеруки блукали між вудками, не звертаючи на них ніякої уваги. Пенкроф легенько посмикав лісочки, і черв’яки заворушилися, немов були ще живі.

Без сумніву, в цю хвилину моряк хвилювався значно сильніше, ніж рибалка, який, сидячи з вудкою на березі, не може бачити крізь товщу води, як риба крутиться біля наживки.

Черв’яки, які гойдалися від посмикування волосіні, звернули на себе увагу птахів, і гострі їхні дзьоби схопили поживу. Три тетеруки, мабуть, дуже ненажерливі, жадібно проковтнули і черв’яків, і гачки. Пенкроф відразу підсік свої вудки, і гучне тріпотіння крил вказало йому, що птахи спіймалися.

— Ура! — закричав моряк і, кинувшись до тетеруків, миттю схопив спійману дичину.

Герберт заплескав у долоні. Вперше він бачив, як ловлять птахів на вудку. Але Пенкроф скромно сказав, що, хоча це й не перший його досвід, одначе заслуга такого винаходу належить не йому.

— Спосіб для нас дуже зручний, — зауважив він. — Та й чи доведеться щось придумувати в нашому становищі.

Тетеруків прив’язали за лапи, і Пенкроф, просяявши від думки, що з полювання він повернеться не голіруч, запропонував йти швидше додому, тому що вже починає сутеніти.

Дорогу до Нетрів знайти виявилося неважко. Потрібно було тільки не віддалятися від ріки і йти вниз за течією. Майже о шостій вечора Герберт і Пенкроф, втомлені, але задоволені, повернулися до свого притулку.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Наб усе ще не повертається. — Міркування Гедеона Спілета. — Вечеря. — Тривожна ніч. — Буря. — Пошуки нічної пори. — Боротьба з дощем і вітром. — За вісім миль від першого притулку

Гедеон Спілет нерухомо стояв на березі, схрестивши на грудях руки, і дивився, як над морем зі сходу швидко насувається чорна грозова хмара. Вітер дужчав, з настанням сутінок зробилося холодно. Небо виглядало якось лиховісно, все провіщало наближення шторму.

Герберт пішов у Нетрі, а Пенкроф попрямував на берег моря, до журналіста. Спілет, замислившись, не помітив, як він підійшов.

— Ох, вночі й непогода ж розіграється, містере Спілет! — сказав моряк. — Штормова, з дощем! На радість буревісникам.

Гедеон Спілет озирнувся і, побачивши Пенкрофа, раптом запитав:

— На вашу думку, на якій відстані від берега хвиля змила нашого товариша?

Пенкроф, який не очікував такого запитання, здивовано подивився на Спілета і, подумавши трохи, відповів:

— так не більше як за два кабельтових.

— А що таке кабельтов?

— Сто двадцять сажнів, або шістсот футів[8].

— так, виходить, Сайрес Сміт зник на відстані тисячі двохсот футів від берега?

— Начебто так.

— І собака зник разом з ним?

— І собака.

— Мене ось що дивує, — продовжував Спілет. — Припустимо, що наш товариш загинув, а разом з ним загинув і собака, — але як же це море не викинуло досі на берег ні труп собаки, ні мертве тіло хазяїна?

— Що ж отут дивного? Он яке хвилювання на морі, — відповів Пенкроф. — А можливо, їх віднесло течією далеко звідси.

— так ви вважаєте, що товариш наш потонув? — перепитав журналіст.

— По-моєму, потонув.

— А по-моєму — ні, — сказав Гедеон Спілет. — Хоча я з повагою ставлюся до вашої досвідченості, Пенкрофе, але це безслідне зникнення і Сайреса, і його собаки — живі вони чи мертві — мені здається просто незбагненним, неймовірним.

— Радий би погодитися з вами, — відповів Пенкроф, — але, на жаль, не можу!

Сказавши це, Пенкроф повернувся в Нетрі. Там у багатті вже горів яскравий вогонь, Герберт підкинув у нього оберемок сухого хмизу, і високі язики полум’я освітили всі темні завулки коридору.

Пенкроф негайно взявся готувати обід. Він вважав за необхідне нагодувати товаришів ситніше, знаючи, як їм потрібно підкріпити свої сили. Нанизаних на лозину пташок він залишив на завтра, але з трьох тетеруків двох общипав, попатрав, і незабаром представники сімейства курячих уже підсмажувалися на імпровізованому рожні.

О сьомій годині вечора Наба все ще не було. Відсутність його дуже турбувала Пенкрофа, — він боявся, як би не сталося з ним яке-небудь лихо на цій незнайомій землі. А що, коли бідолаха Наб у розпачі наклав на себе руки? Але Герберт робив зовсім інші висновки з довгої відсутності Наба. Він запевняв, що коли Наб не повертається, значить щось спонукало його продовжувати пошуки, значить з’явилися якісь обставини, звичайно, сприятливі для Сайреса Сміта. Чому Наб затримався? Звичайно, тому, що його надія зміцніла. Можливо, він знайшов на березі відбитки ніг Сайреса Сміта, обривок оболонки аеростата і веде далі свої розшуки. Можливо, він уже набрів на точний слід. Можливо, навіть знайшов свого хазяїна…

так міркував і так говорив Герберт. Супутники не заперечували юнакові. Журналіст навіть кивав головою на знак згоди. Але Пенкроф думав інакше — він вважав, що Наб під час пошуків зайшов ще далі, ніж учора, і тому не встиг повернутися засвітла.

Якісь нечіткі передчуття хвилювали Герберта, і він кілька разів поривався піти назустріч Набу. Але Пенкроф переконував його, що це марно: у такій темряві та ще в таку жахливу погоду неможливо знайти Наба, і найкраще почекати його в притулку. Якщо завтра вранці негр не повернеться, то Пенкроф без будь-яких розмов піде разом з Гербертом розшукувати Наба.

Гедеон Спілет підтримав моряка, говорячи, що їм не слід розлучатися, і Герберту довелося відмовитися від свого наміру, але зробив він це з прикрістю, з очей його покотилися сльози.

Журналіст не міг втриматися і поцілував великодушного юнака.

Тим часом дійсно розігралася негода. З дикою силою налетіли пориви південно-східного вітру.

У темряві чути було, як море, де наступив тоді відлив, ревіло й билося вдалині від берега, біля першої смуги рифів. Підхоплюючи струмені дощу, шквал дробив їх на водяний пил і мчав у простір хмарою холодної вологи. Берегом неначе повзли жмути сивих туманів; море з таким гуркотом перекочувало каміння, наче навкруги один за одним перекидалися вози, вантажені кругляками. Піднімаючи цілі хмари піску, вітер змішував їх з потоками зливи, і витримати його натиск було неможливе. Повітря просякло пісковим і дощовим пилом. Вдаряючись об прибережний гранітний вал, вітер кружляв вихором, не знаходячи собі іншого виходу, зі скаженою силою вривався в ущелину, відкіля випливала річка, і з диким виттям гнав назад її води, що здулися. Шалені пориви вітру раз у раз забивали назад у вузьку щілину, що служила димоходом, весь дим від вогнища, і в коридорах Нетрів нічим було дихати.

Тому Пенкроф, як тільки тетеруки засмажилися, загасив багаття і, залишивши лише кілька тліючих жаринок, прикрив їх попелом.

О восьмій вечора Наб ще не повернувся, але тепер цілком можна було припустити, що його затримала буря, йому довелося шукати собі пристановища в якій-небудь печері і він перечікує, коли скінчиться негода, або просто хоче дочекатися світанку. Нічого й думати йти йому назустріч.

Вечеря складалася тільки з однієї страви — смаженої дичини. Усі віддали їй належне, тим паче що м’ясо тетеруків славиться своїм чудовим смаком. Після довгої мисливської експедиції Пенкроф і Герберт зголодніли, тому їли тепер з вовчим апетитом.

Повечерявши, кожен влаштувався в тому самому кутку, де спав напередодні; першим, звичайно, заснув юний Герберт, придрімав біля моряка, який розташувався біля багаття.

Потекли нічні години; буря посилювалася і з грізною силою бушувала в мороці. Налетів, ураган, схожий на той, котрий відніс бранців з Ричмонда і закинув їх на цю землю серед Тихого океану. Над його безкрайньою широчінню немає перешкод для люті вітрів; бурі, дуже часті в пору рівнодення, лютують там на волі, несучи жорстокі нещастя! Цілком зрозуміло, що берег, звернений до сходу, тобто саме назустріч поривам урагану, приймав на себе всі його удари, і найяскравіші описи не можуть передати, з якою неймовірною силою він кидався в наступ на землю.

На щастя, скупчення скель, що утворило Нетрі, трималося міцно. Але навіть серед цих величезних кам’яних брил інші, найменш стійкі, здавалося, злегка погойдувалися.

Пенкроф помітив це: приклавши долоні до гранітної брили, він відчув, що вона потроху коливається. Але він заспокоював себе, справедливо міркуючи, що боятися нічого, тому що це імпровізоване житло не завалиться. Одначе він чув, як гуркоче каміння, яке вітер збивав із краю верхнього плато і гнав по схилу до самого моря. Іноді зриваючись камені падали на скелі, що служили Нетрям покрівлею, і якщо вони летіли прямовисно, то, вдаряючись об Граніт, розбивалися на дрібні осколки. Двічі моряк вставав і, хапаючись за стінку кам’яного коридору, добирався до виходу — подивитися, що там діється. Але обвали були незначні, вони не несли ніякої небезпеки, і Пенкроф, повернувшись на своє місце, знову лягав біля вогнища, де під шаром попелу тихо потріскували розпечені жарини.

Незважаючи па лютий ураган, виття вітру і гуркіт обвалів, Герберт спав міцним сном. Задрімав, нарешті, і Пенкроф, який звик у своєму житті до всяких бур. Тільки Гедеон Спілет не міг заснути. Він докоряв собі, навіщо не пішов разом з Набом. Ми вже говорили, що надія не залишала Спілета. Передчуття, які бентежили Герберта, хвилювали і його самого. Він все думав про Наба. Чому Наб не повернувся? І журналіст у тривозі перевертався з боку на бік на своєму піщаному ложі, ледве помічаючи битву стихій. Іноді втома брала своє, на мить його обважнілі повіки стулялися, але негайно ж яка-небудь думка, що промайнула в голові, будила його, і він розплющував очі.

Час ішов. Була, мабуть, уже друга година ночі, як раптом Пенкрофа, який заснув міцним сном, хтось струснув за плече.

— Що? Хто тут? — скрикнув Пенкроф, миттєво прокинувшись, як це й личить справжньому морякові.

Журналіст, нахилившись до нього, сказав пошепки:

— Прислухайтеся, Пенкрофе, прислухайтеся!

Моряк насторожився, але нічого не почув, крім завивань вітру.

— Вітер виє, — сказав він.

— Ні, — заперечив Спілет, напружено вслухуючись. — Я начебто чув…

— Що чули?

— Гавкіт собаки.

— Гавкіт собаки? — вигукнув Пенкроф і негайно підхопився на ноги.

— так, так… Гавкіт собаки…

. — Ні, яке там!.. Та й буря так реве… Хіба почуєш.

— Постійте. Знову гавкає! Слухайте… — швидко проговорив журналіст.

Пенкроф весь перетворився на слух, і дійсно, у мить затишшя начебто почув здалеку гавкіт собаки.

— Ну що? — прошепотів журналіст, міцно стиснувши Пенкрофу руку.

— так, так! — відповів Пенкроф. — Це Топ гавкає!

— Топ! — вигукнув, прокинувшись Герберт, і всі троє кинулися до виходу з Нетрів.

Навколо панувала непроглядна пітьма. Море, небо, земля не розрізнялися в цьому чорному мороці. Здавалося, в світі немає жодної іскорки світла.

Вибратися назовні вимагало великих усиль. При кожній спробі вітер відкидав їх назад. Нарешті, вдалося побороти порив вітру, але, щоб утриматися на ногах; довелося притулитися до скелі. Вони мовчки дивилися один на одного, розмовляти було неможливо.

Кілька хвилин Гедеон Спілет і обидва його супутники не могли ступити ні кроку — шквал немов прибив їх до скелі, усі троє змокли до, нитки, пісок заліпив очі. І раптом у коротку мить затишшя вони виразно почули віддалений гавкіт собаки.

так гавкати міг тільки Топ!. Але чи прибіг вірний пес один, чи хто-небудь був з ним? Можливо, один, — адже якби разом з ним ішов Наб, він безумовно поспішив би повернутися в Нетрі.

У пориві вітру, що налетів, неможливо було перемовитися жодним словом, і моряк тільки міцно стис руку Гедеонові Спілету, начебто хотів сказати йому: «Почекайте», і сховався в кам’яному коридорі.

Через мить він вийшов, тримаючи в руках жмут запаленого хмизу, і почав розмахувати ним у темряві, стрясаючи повітря пронизливим свистом.

Собака немов чекав цього сигналу: гавкіт долинув ближче, і незабаром він вбіг до кам’яного проходу. Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет поспішили слідом за ним.

На тліючі жарини кинули оберемок сухих сучків. Яскраве полум’я освітило всю «кімнату».

— Топ! Адже це Топ! — гукав Герберт.

Справді, це був Топ, чудовий англо-нормандський гончак, який одержав від схрещення двох порід надзвичайно тонке чуття і прудкі ноги — якості, що відрізняють мисливського собаку.

Отже, собака інженера Сайреса Сміта знайшовся.

Але Топ прибіг один. Ні хазяїн, ні Наб не прийшли слідом за ним.

Але який інстинкт міг привести його сюди, до Нетрів, де він ніколи не бував, та ще в таку темну ніч, у таку бурю! Незбагненне явище! І ще більш дивним було те, що собака не здавався втомленим, виснаженим і навіть не забрьоханий брудом і піском…

Герберт підкликав Топа і стис долонями його морду. Собака, мабуть, зрадів ласці і, витягуючи шию, терся головою об його руки.

— Ну, раз собака знайшовся, знайдеться і хазяїн! — сказав Гедеон Спілет.

— Дай Боже! — вигукнув Герберт. — Ходімте швидше! Топ буде нашим провідником.

Пенкроф нічого не заперечив йому. Він відчував, що з’ява Топа, можливо, спростовує всі його похмурі здогади.

, — В дорогу! — скомандував він. Пенкроф розгріб жар у вогнищі і дбайливо прикрив купку розпечених жаринок попелом, щоб можна було після повернення розпалити вогонь. І негайно ж, захопивши з собою залишки вечері, він кинувся до виходу слідом за Топом, що начебто підкликав їх коротким, уривчастим гавканням; за моряком бігли Гедеон Спілет і юний Герберт.

Буря бушувала із шаленою люттю і, мабуть, досягла найбільшої своєї сили. В ту ніч був молодик, він вузьким серпом піднімався в небі, але бліде його сяйво не могло пробитися крізь хмари. Йти ставало все важче. Найкраще було покластися на інстинкт Топа. Мандрівники так і вчинили. Гедеон Спілет і Герберт йшли слідом за собакою, моряк замикав хід. Неможливо було перемовитися жодним словом. Дощ уже не обрушувався водоспадом, тому що подих урагану розвіював його водяним пилом, але сам ураган був жахливий.

Знайшлася, одначе, обставина, сприятлива для Пенкрофа і його товаришів. Вітер нісся з південного сходу і, отже, дув їм у спину. Він закидав їх позаду цілими хмарами піску, але не заважав йти вперед — варто тільки не обертатися. Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому.

Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. Виступ скелі захищав їх від вітру; засапавшись від швидкої ходьби, вірніше від п’ятнадцятихвилииного бігу, вони з жадібністю ковтали повітря. Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім’я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий.

— Він живий! Адже правда, Топ? Правда? — схвильовано повторював Герберт. — Він врятувався!

Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова.

Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії.

Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж.

До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п’яти миль. Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом.

І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака.

Близько п’ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега.

О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу.

Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами.

Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився.

Хвилин за п’ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери.

Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чи живий Сайрес Сміт? — Розповідь Наба. — Сліди на піску. — Нерозв'язна загадка. — Перші слова Сайреса Сміта. — Вивчення слідів. — Назад у Нетрі. — Жах Пенкрофа

Наб не ворухнувся. Моряк кинув йому тільки одне слово:

— Живий?

Наб нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Зрозуміло було, що бідний негр такий приголомшений горем, що не помітив своїх товаришів, не чув запитання Пенкрофа.

Журналіст опустився на коліна біля розпростертого тіла, розстебнув на Сайресі одяг і притулився вухом до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки він уловив ледве чутне серцебиття.

Наб підвів голову і подивився навколо незрячим поглядом. На ньому лиця не було, — аж змарнів — так він настраждався. Розбитий утомою, виснажений щиросердною мукою, він змінився до невпізнанності. Адже він думав, що Сайрес Сміт помер.

Гедеон Спілет довгим, уважним поглядом вдивився у Сміта і, підвівшись, сказав:

— Живий!

Тоді на коліна опустився Пенкроф, припав вухом до грудей Сайреса Сміта і теж почув слабке биття його серця, навіть відчув ледь помітний його подих.

— Води! — коротко сказав журналіст, і Герберт кинувся шукати воду. Кроків за сто від печери він знайшов прозорий потічок який струменів у піщаному ложі. Він дуже піднявся від учорашньої зливи. Але чим зачерпнути води? У дюнах не було жодної мушлі! Тоді юнак намочив у струмку носову хустку і помчався до печери.

На щастя, виявилося достатньо і мокрої хустки: Гедеон Спілет хотів тільки змочити Сайресу губи. Кілька крапель холодної води зробили чудо. Сайрес Сміт глибоко зітхнув, здавалося навіть, він намагається щось сказати.

— Ми врятуємо його! — вигукнув журналіст.

Слова ці знову розбудили в серці Наба надію. Він роздягнув свого хазяїна, оглянув, чи немає ран на його тілі. Але ніде не було ні ран, ні забитих місць, ні саден, що дуже всіх здивувало, тому що хвилі, безумовно, пронесли його через підводні скелі; навіть на руках не виявилося жодної подряпини, і було просто незбагненно, як на тілі потопельника не залишилося ніяких слідів його боротьби зі сліпою стихією, його зусиль дробитися через лінію рифів.

Але пояснення такої дивної обставини доводилося чекати доти, доки Сайрес Сміт спроможний, буде говорити і розповість про все, що з ним відбулося. А зараз потрібно повернути його до життя. Можливо, для цього необхідні розтирання? Моряк скинув із себе куртку і взявся з усіх сил розтирати нею закоцюбле тіло Сайреса Сміта. Зігрівшись від цього енергійного масажу, той злегка поворухнув руками, дихання його стало рівніше. Він помирав від виснаження, і якби Гедеон Спілет з товаришами не встигли б вчасно, інженеру Сміту прийшов би кінець.

— так ви думали, що помер ваш хазяїн? — запитав Наба моряк.

— так, — відповів Наб. — І якби Топ не знайшов вас і ви не прийшли б сюди, я б поховав містера Сміта і сам помер би біля його могили!

Як бачите, життя Сайреса Сміта висіло на волосині!

Тут Наб розповів, як він знайшов хазяїна. Напередодні, вийшовши на світанку з Нетрів, він знову подався на пошуки, вирушив берегом на північ і дійшов до того місця, де вже був напередодні.

І знову, — хоча й без усілякої надії, як сам зізнався, — Наб узявся шукати: заглядав у кожну западину між скелями, вдивлявся в поверхню піщаної тераси — чи немає там якого-небудь сліду, що допоможе його пошукам. Оглядав він головним чином ту частину берега, яку не затопляла вода, тому що на краю моря припливи і відливи, чергуючись, безумовно, стерли всі сліди. Наб більше не сподівався знайти свого хазяїна живим. Він шукав тіло Сайреса Сміта, щоб власноруч поховати його!

Довго шукав Наб. Усі його зусилля залишалися марними. Здавалося, на цьому пустельному березі ніколи не з’являлася людина. Ту смугу берегової тераси, до якої доходив приплив, засівали мільйони мушель, і жодна з них не була розтоптана. Протягом двох-трьох сотень ярдів[9] Наб не міг знайти слідів людини. Було зрозуміло, що до берега ніхто не приставав.

Наб вирішив пройти ще кілька миль. Можливо, що тіло віднесло течією. Якщо потопельник пливе недалеко від низького берега, рідко трапляється, щоб хвилі рано чи пізно не викинули труп. Наб це знав, і йому хотілося востаннє глянути на свого хазяїна.

— Я пройшов берегом ще дві милі, оглянув під час відливу всі рифи, а в години припливу весь берег, і вже впав у відчай: нічого, мовляв, я не знайду. І раптом учора близько п’ятої години вечора я помітив на піску сліди людських ніг.

— Сліди людських ніг? — вигукнув Пенкроф.

— так! — підтвердив Наб.

— І відкіля ж ішли ці сліди? Від самих рифів? — запитав журналіст.

— Ні, тільки від межі припливу, а між ним і рифами море, мабуть, стерло сліди.

— Продовжуй, Набе, — сказав Гедеон Спілет.

— Я, побачивши ці сліди, немов збожеволів. Вони дуже чітко відбилися і йшли в напрямку до дюн. Я побіг в той бік; біг десь чверть милі, тримаючись цих слідів, але намагався їх не затоптати. Хвилин за п’ять, коли вже почало сутеніти, чую — гавкає собака. Це Топ гавкав. Він і привів мене сюди, до мого хазяїна!

І під кінець Наб розповів про те, як він побивався, коли побачив безжиттєве тіло Сайреса Сміта. Марно він намагався знайти в ньому хоч які-небудь ознаки життя. Він шукав мертве тіло, але тепер, побачивши його, жадав відродити в ньому життя! Усі його зусилля були марні. Залишалося лише віддати останню шану тому, кого він так любив.

І тоді Наб подумав про своїх товаришів. Напевно, вони теж хочуть попрощатися з померлим. Біля нього був Топ. Хіба не можна покластися на кмітливість такого розумного пса, такого відданого друга? Наб кілька разів вимовив ім’я журналіста: із супутників хазяїна Топ краще за всіх знав Гедеона Спілета. Потім Наб показав рукою на південь, і собака помчав берегом в той бік.

Ми вже знаємо, як Топ, керуючись інстинктом, що може здатися майже надприродним, знайшов дорогу в Нетрі, хоча жодного разу там не був.

Товариші Наба слухали його розповідь з напруженою увагою. Все-таки залишалося незрозумілим, чому в Сайреса Сміта немає жодної подряпини на тілі, незважаючи на те, що лише ціною надмірних зусиль він міг вибратися з бурунів, які киплять навколо рифів. І також важко пояснити, як напівживий Сайрес Сміт міг пройти більше милі від берега до печери, загубленої серед дюн.

— Послухай, Набе, — сказав журналіст, — так, виходить, це не ти переніс сюди свого хазяїна?

— Ні, не я, — відповів Наб.

— Виходить, містер Сміт сам сюди дістався — це зрозуміло, — сказав Пенкроф.

— Зрозуміло-то зрозуміло, але неймовірно! — зауважив Спілет. Розгадати цю загадку міг один тільки Сайрес Сміт. Потрібно дочекатися, коли він спроможеться заговорити. На щастя, життя вже поверталося до нього. Від міцних розтирань відновився кровообіг. Сайрес Сміт знову поворухнув руками, потім повернув голову і вимовив якісь нескладні слова. Нахилившись, Наб покликав його, але Сміт, здавалося, нічого не чув і, як і досі, не розплющував очей. Життя пробуджувалося в ньому, він ворушив руками, але то були мимовільні, несвідомі рухи.

Пенкроф дуже шкодував, що в печері не горить багаття, та й не можна розвести вогонь, тому що, виходячи з Нетрів, він забув захопити із собою віхоть з обпаленої ганчірки, — цей замінник трута було б легко запалити, висікаючи іскри за допомогою двох кременів. В інженера сірників не виявилося, у всіх його кишенях було порожньо, тільки в жилетній кишені уцілів годинник. Порадившись, друзі Сайреса Сміта прийшли до одностайного рішення — швидше перенести його до Нетрів.

Завдяки турботливому догляду товаришів Сайрес Сміт опритомнів швидше, ніж можна було очікувати. Вода, якою змочували йому запечені губи, подіяла на нього благотворно. У Пенкрофа виникла вдала ідея — додати в неї м’ясного соку, вичавленого із залишків печені, яку він захопив у дорогу. Герберт побіг на берег моря і приніс відтіля дві великі двостулкові мушлі. Приготувавши щось на зразок мікстури, моряк обережно влив до рота Сайресу Сміту кілька крапель, і той жадібно їх проковтнув.

Нарешті він розплющив очі. Наб і журналіст нахилилися над ним.

— Містере Сміт! Містере Сміт! — покликав його Наб. Сайрес Сміт почув. Він подивився на Наба і Спілета, потім на двох інших своїх супутників — Герберта і моряка, й кожному слабко потис руку.

Знову він вимовив щось нескладне, начебто ті ж слова, що вирвалися в нього непритомного і передавали думку, яка ще тоді не давала йому спокою. Але тепер ці слова можна було розібрати.

— Острів чи материк? — тихо запитав він.

— Та ну його до всіх чортів! — не втримавшись, крикнув Пенкроф. — Хіба це важливо. Тільки б ви були живі, містере Сміт! Острів чи материк! Потім довідаємося.

Інженер злегка кивнув головою, погоджуючись з ним, потім начебто задрімав.

Гедеон Спілет залишився в печері оберігати сон Сайреса Сміта, а троє інших, за порадою журналіста, пішли приготувати ноші, щоб перенести хворого, по можливості не турбуючи його. Наб, Герберт і Пенкроф вирушили до високої дюни, увінчаної купою хирлявих дерев. Дорогою моряк усе повторював здивовано:

— Острів чи материк? Ось про що він думає, але ж сам ледве дихає! Ну й людина!

Піднявшись на вершину дюни, Пенкроф і двоє його товаришів, не маючи інших знарядь, крім власних рук, просто обламали найтовщі гілки досить кволих, пошарпаних вітром дерев; які належали до різновиду морської сосни; з гілок вони зробили ноші та наклали на них листя і трави, щоб Сайресу Сміту зручніше було лежати.

На всю цю роботу пішло хвилин сорок, і коли моряк, Наб і Герберт повернулися в печеру, до Сайреса Сміта, від якого не відходив Спілет, зрівнялася десята година ранку.

Інженер прокинувся, нарешті, або, точніше, отямився після свого довгого забуття. На його обличчі, яке вражало досі восковою блідістю, проступив рум’янець. Він підвівся на лікті й подивився навколо здивовано, начебто запитуючи, де він опинився.

— Ви можете вислухати мене? — запитав Спілет. — Чи це дуже стомить вас?

— Кажіть, — відповів інженер.

— А по-моєму, містер Сміт слухатиме вас ще краще, якщо покуштує ось цього желе з тетерука, — сказав моряк. — Покуштуйте, містере Сайрес. Це тетерук, слово честі, тетерук, — повторив він, подаючи Сміту своє «желе», у яке він поклав цього разу трішки м’яса.

Сайрес Сміт з’їв кілька шматочків; все інше розділили між собою його зголоднілі товариші й оцінили свій сніданок як досить убогий.

— Не біда! — сказав моряк. — У Нетрях поїмо краще. Треба вам сказати, містере Сайрес, у нас он там, на півдні, є власний будинок на три кімнати, з постелями і з грубкою, а в коморі в нас лежить кілька десятків пташок, яких Герберт називає «куруку». Ноші для вас готові, і, як тільки ви трохи оговтаєтеся, ми вас перенесемо до нашої квартири.

— Спасибі, друже мій, — відповів інженер. — Ще годинку-другу полежу тут, і можна буде вирушати. А тепер розповідайте, Спілет.

Журналіст повідав про все, що відбулося, і, описуючи події, про які Сайрес Сміт не міг знати, розповів, як повітряну кулю викинуло на берег, як її пасажири ступили на якусь невідому землю, швидше за все ненаселену, хоча ще невідомо, що вона собою являє — острів чи материк; як вони влаштували собі притулок у Нетрях і як почали шукати Сайреса Сміта; розповів про самовіддані пошуки Наба, про те, як багато завдячують кмітливості вірного пса Топа і т. ін.

— так ви, виходить, не на березі мене знайшли? — слабким голосом запитав Сайрес Сміт.

— Ні, — відповів Гедеон Спілет.

— І, виходить, не ви перенесли мене до цієї печери?

— Ні.

— А далеко до неї від рифів?

— Півмилі буде, — підрахував Пенкроф. — Вам дивно, містере Сміт, як ви сюди потрапили, а ми ще більше здивовані!

— Справді, чудасія якась! — зауважив інженер.

Поступово пожвавлюючись, він з інтересом, що зростав, слухав своїх товаришів.,

— так, дивно, — погодився Пенкроф. — А можете розповісти, що з вами сталося після того, як вас змило хвилею?

Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що міг згадати. Хвилею його викинуло із сітки аеростата, і він занурився у воду на кілька сажнів. Потім виплив на поверхню. У напівмороці він помітив біля себе якусь живу істоту, яка боролася з хвилями. Це був Топ, що кинувся на допомогу хазяїну. Підвівши очі, Сміт уже не побачив повітряної кулі: тільки-но інженер і його собака випали із сітки і вага аеростата зменшилася, він стрілою злетів у вишину. І ось Сміт опинився серед бурхливих хвиль, за півмилі від берега. Він намагався виплисти, напружував усі сили. Топ підтримував хазяїна, схопивши його зубами за одяг; але раптом стрімка течія підхопила його, понесла на північ, а тут захлиснула хвиля, й після півгодинної боротьби він пішов на дно, захоплюючи за собою Топа. З цієї миті й до тієї хвилини, коли він опритомнів на руках у своїх друзів, він нічого не пам’ятав.

— Ну, так, мабуть, хвилі викинули вас на берег, — сказав Пенкроф, — і у вас вистачило сил дійти сюди, адже Наб знайшов на піску сліди ваших ніг.

— так… Мабуть, так і було… — розмірковував інженер. —

А інших слідів ви не помітили на березі?

— Жодного, — відповів журналіст. — Та якби раптом і з’явився в грізну хвилину якийсь невідомий рятівник, чому ж він кинув вас після того, як вирвав з безодні океану?

— Справді, дорогий Спілете. Послухай, Набе, — додав інженер, пильно дивлячись на свого слугу. — Можливо, це все-таки ти… Може, від горя в тебе тоді в голові потьмарилося, і ти забув… так ні, яка безглузда думка… А сліди ці ще цілі? — запитав Сайрес Сміт.

— так, деякі цілі, — відповів Наб. — Он там, біля внутрішнього схилу цієї дюни, сліди збереглися, — вони були тут захищені від вітру і від дощу. А всі інші буря знищила.

— Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — візьміть, будь ласка, мої черевики, подивіться, чи підходять вони до відбитків на піску.

Моряк виконав його прохання; разом з Гербертом він пішов слідом за Набом до того місця, де збереглися сліди на піску.

Залишившись наодинці з репортером, Сайрес Сміт сказав:

— Тут відбулося щось незбагненне!

— Зовсім незрозуміле! — підтвердив Гедеон Спілет.

— Не будемо поки що вникати у всілякі загадки, дорогий Спілете. Поговоримо про це пізніше.

За хвилину Наб і Герберт повернулися. Ніяких сумнівів не виникало: підошви черевиків Сайреса Сміта точно збігалися з уцілілими відбитками. Отже, сліди на піску належали Сайресу Сміту.

— Ну, от і добре, — сказав він. — Виходить, це в мене самого був провал у пам’яті, у якому я запідозрив Наба. Я йшов, як сновида, зовсім не усвідомлюючи, що кудись іду. А привів мене сюди Топ, привів, керуючись своїм інстинктом. І він же врятував мене з хвиль… Йди сюди, Топе, йди, гарний мій пес!

Красень пес з радісним виском кинувся до хазяїна. І, звичайно, був нагороджений за свою відданість незліченними ласками.

Читач, безумовно, погодиться, що пояснити порятунок Сайреса Сміта як-небудь інакше було неможливо і тому ця честь цілком належала Топу.

Близько полудня Пенкроф запитав інженера, чи можна тепер перенести його до притулку. Замість відповіді Сайрес Сміт зусиллям волі змусив себе піднятися, але відразу ноги в нього підкосилися, і, щоб не впасти, він схопився за плече Пенкрофа.

— Добре вже, добре! — сказав Пенкроф. — Подати карету пану інженеру!

Принесли ноші, покриті м’яким мохом і травою, вклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф узявся за ноші попереду, а Наб позаду.

До Нетрів треба було пройти вісім миль, а до того ж нести хворого потрібно було повільно, не поспішаючи, і, мабуть, часто зупиняючись, тому мандрівники розраховували, що вони дістануться до місця годин за шість.

Як і раніше дув сильний вітер, але дощ, на щастя, перестав. Лежачи на ношах, інженер підвівся на лікті й оглядав берег, особливо верхню терасу. Він не промовив ні слова, але дивився уважно, і, безумовно, обриси цього узбережжя, його піски, скелі й ліси закарбувалися в пам’яті інженера Сміта. Одначе години за дві втома взяла своє, він витягнувся на ношах і заснув.

О пів на шосту вечора маленький караван досяг зрізаного кута гранітного кряжа, а незабаром дістався до Нетрів.

Усі зупинилися. Ноші опустили на землю. Сайрес Сміт не прокинувся — так міцно він спав.

На превеликий свій подив, Пенкроф побачив, що буря, яка шаленіла вночі, змінила вже знайому картину. Сталися досить значні обвали, на піску лежали великі брили, що скотилися, весь берег килимом устеляв товстий шар водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, доходили до підніжжя гранітного кряжа.

Перед входом до притулку земля була порита — безумовно, і на ці брили кидалися приступом нищівні морські вали.

Страшний здогад майнув у голові Пенкрофа, і він прожогом кинувся в кам’яний прохід. Але негайно ж вибіг звідти і завмер біля входу, розгублено дивлячись на товаришів…

Вогонь згас. Мокра земля перетворилася на бруд. Обпалена ганчірка, яка повинна була заміняти трут, зникла. Море, проникнувши в глибину коридору, усе там перевернуло, усе знищило!

РОЗДІЛ ДЕВ`ЯТИЙ

Сайрес знову з товаришами. — Досліди Пенкрофа. — Безуспішна спроба. — Острів чи материк? — Задуми інженера Сміта. — В якому місці Тихого океану? — У лісовій хащі. — Соснова шишка. — Полювання на водяну свинку. — Багатообіцяючий димок

Моряк коротко переповів Гедеону Спілету, Герберту і Набу про скоєне ураганом. Однак нещастя, на думку Пенкрофа, здатне породити сумні наслідки, вплинуло на товаришів славного моряка далеко по-різному.

Наб був такий щасливий з поверненням хазяїна, що не чув Пенкрофа, — точніше, не бажав затьмарювати своєї радості.

Герберт, здавалося, до деякої міри розділяв побоювання моряка.

А журналіст, вислухавши нарікання Пенкрофа, відповів досить просто:

— Повірте, Пенкрофе, мене це найменше цікавить.

— Та я ж говорю вам, що в нас немає вогню!

— Подумаєш!

— І ніяк його тепер добути.

— Нісенітниця!

— Та що ви, містере Спілет!..

— Хіба з нами немає Сайреса? — сказав журналіст. — Інженер наш цілий і неушкоджений. Він придумає, як добути вогонь.

— Та з чого?

— З нічого.

Що міг відповісти на це Пенкроф? Він промовчав, тому що в глибині душі не менше своїх товаришів вірив у Сайреса Сміта; для них інженер Сміт був чудом Всесвіту, джерелом премудрості та всіх пізнань людських! Краще опинитися із Сайресом на незаселеному острові, ніж без Сайреса в найбільшому і культурному місті Сполучених Штатів. Із Сайресом у них не існувало проблем. З ним неможливо було втратити надію. Якщо б хто-небудь сказав цим добрим людям, що землю, на яку їх викинуло, знищить виверження вулкана, що земля ця кане в безодню Тихого океану, вони спокійнісінько відповіли б: «Тут Сайрес. Ви ж бачите, Сайрес з нами!»

Але поки що інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, усе ще спав безпробудним сном, і супутники не могли звернутися до його винахідливості. Довелося обійтися без вогню й обмежитися досить жалюгідною вечерею. Тетеруків уже з’їли, а засмажити яку-небудь іншу дичину було неможливо.

Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридора притулку. Там йому влаштували ложе з підсохлих водоростей. Глибокий сон, в який поринув інженер, міг дати йому тільки користь, відновивши його сили краще, ніж найщедріша їжа.

До ночі подув різкий північно-східний вітер, і стало дуже холодно. Оскільки море знищило перегородки, зроблені Пенкрофом у коридорах, там тепер безперешкодно розгулювали протяги, і знайдений притулок виявився мало придатним для житла. Сайрес Сміт зовсім би змерз, якби товариші не познімали із себе хто куртку, хто блузу і не загорнули його гарненько.

Вечеря того дня складалася з незмінних літодомів; Герберт і Наб принесли їх безліч з берега, а до черепашок юнак додав ще чимало їстівних водоростей, знайдених ним на прибережних скелях, які затоплювало тільки в найбільші припливи. Водорості ці належали до сімейства фукусових, були різновидом саргасів і, висихаючи, утворювали клейку масу, досить багату на живильні речовини. Журналіст і його товариші, поглинувши чимало літодомів, взялися за саргасів і оцінили, що вони досить непогані на смак. Варто зазначити, що на тихоокеанських берегах Азії тубільці широко вживають саргасів у їжу.

— А все-таки час уже містеру Сміту прокинутися і прийти нам на допомогу, — сказав моряк.

Між тим холод сильнішав, і ніщо не захищало від нього.

Пенкроф, украй розсерджений, усіляко намагався добути вогонь. Наб допомагав йому в цих експериментах. Вони знайшли трохи сухого моху і; вдаряючи кремінь об кремінь, взялися висікати іскри. Але волокна моху були недостатньо сухі, і він усе не загорявся, тим більше що іскри, які вилітали, були слабкіші тих, що висікають за допомогою сталевого кресала. Спроба не вдалася.

Потім Пенкроф здумав добути вогонь способом дикунів і спробував терти один об інший два шматки дерева. Якби рухи самого Пенкрофа і Наба можна було, відповідно до нової теорії трансформації енергії, перетворити на теплову енергію, її вистачило б, щоб закипіла вода в котлі паровоза. Одначе вогню вони не добули: шматки дерева зробилися гарячими, а Набу й морякові стало пекуче, — ось і все.

Потрудившись годину, Пенкроф, обливаючись потом, з досадою відкинув цурки.

— так я й повірю, що дикуни добувають вогонь таким способом! — вигукнув він. — Дереву хоч би що, а руки, ось-ось займуться!

Пенкроф даремно не вірив у цей спосіб. Дикуни дійсно вміють добувати вогонь швидким тертям шматків дерева. Але не всяке дерево придатне для цього. До того ж недаремно говориться, що справа майстра, боїться, а Пенкроф не знав, як узятися за це діло.

Прикрість незабаром минула у Пенкрофа. Шматки дерева, що він відкинув, підібрав Герберт і теж взявся терти їх. Пенкроф не міг втриматися від сміху, дивлячись, як тендітний підліток здумав змагатися з ним, здорованем Пенкрофом, і самовпевнено повторює його невдалий експеримент.

— Три, друже, три гарненько! — піддражнював він.

— Та я тру тільки для того, щоб зігрітися, як ти, Пенкрофе, — відповів, сміючись, Герберт, — а то в мене зуби від холоду цокотять!

Дійсно, Герберт добре зігрівся, але не більше. Спробу добути вогонь довелося відкласти до ранку, Гедеон Спілет удвадцяте заявив, що для Сайреса Сміта така задача — справжня дрібниця. А поки що журналіст улігся спати прямо на піску в одному з коридорів Нетрів, Герберт, Наб і Пенкроф зробили за його прикладом, а Топ розтягнувся біля ніг свого хазяїна.

Наступного дня, 28 березня, інженер прокинувся близько восьмої години ранку, побачив біля свого ложа товаришів, які очікували його пробудження, і так само, як напередодні, спершу запитав:

— Острів чи материк?

Як видно, думка ця не давала йому спокою.

— Відкіля ж нам знати, містере Сміт? — здивувався Пенкроф.

— Не знаєте?

— Ні. Але обов’язково довідаємося, як тільки ви нас поведете оглянути тутешні місця, — продовжував Пенкроф.

— Мені здається, я можу вже встати, — відповів інженер і без особливих зусиль звівся на ноги.

— От і добре! — вигукнув моряк.

— Я просто помирав від виснаження, — зауважив Сайрес Сміт. — Друзі мої, дайте мені трішки поїсти, і все минеться. У вас, звичайно, є вогонь?

Моряк зам’явся і не відразу відповів на делікатне запитання. Нарешті, зважившись, сказав:

— В тім-то й біда, містере Сайрес! Немає в нас вогню, або, вірніше сказати, — був вогонь та весь вийшов!

І Пенкроф розповів про те, що сталося напередодні. Інженера насмішив епізод з єдиним сірником, а потім невдала спроба добути вогонь способом дикунів.

— Подивимося, — сказав він. — Якщо не знайдемо нічого такого, що може замінити трут…

— То що тоді? — запитав моряк.

— Тоді зробимо сірники.

— Хімічні?

— Хімічні!

— Не така вже це важка справа, — сказав журналіст, поплескавши Пенкрофа по плечу.

Моряк зовсім не поділяв такої думки, але заперечувати не став. Усі вийшли з Нетрів. Погода була чудова. Яскраве сонце піднялося над обрієм, і промені його весело грали на призматичних гранях високих стрімчаків.

Окинувши швидким поглядом околиці, інженер сів на уламок скелі. Герберт приніс йому кілька жмень черепашок і водоростей та сказав запопадливим тоном:

— Оце й усе, що в нас є, містере Сайрес.

— Спасибі й на тому, дорогий, — подякував інженер. — На сьогоднішній ранок досить.

Він з апетитом з’їв свій злиденний сніданок, запиваючи його прозорою, чистою водою, якої зачерпнули з ріки великою мушлею.

Товариші мовчки дивилися на нього. Вгамувавши так-сяк голод, Сайрес, Сміт схрестив на грудях руки і сказав:

— Отже, друзі, ви ще не знаєте, куди нас закинула доля — на материк чи на острів?

— Ні, містере Сайрес, не знаємо, — відповів юнак.

— Ну так завтра довідаємося, — сказав інженер. — До завтра доведеться почекати.

— Тільки ось… — зніяковіло заговорив Пенкроф.

— Що «ось»?

— Як же з вогнем? — запитав Пенкроф, у якого теж була своя надокучлива ідея.

— Не турбуйтеся, Пенкрофе, вогонь ми добудемо, — відповів Сайрес Сміт. — А ви ось що мені скажіть… Учора, коли мене несли на ношах, я начебто бачив на заході гору, що піднімається над усім цим краєм.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — гора тут є, і досить висока…

— Прекрасно, — продовжував інженер. — Завтра ж ми піднімемося на її вершину і побачимо, куди ми потрапили — на острів чи на материк. А доти, повторюю, нічого не варто починати.

— Як «нічого»? Вогонь нам потрібен, — уперто повторив моряк.

— Буде в нас вогонь, буде! — сказав журналіст. — Потерпіть трішки, Пенкрофе.

Моряк подивився на нього досить красномовним поглядом, що ясно говорив: «Та вже якщо на вас покластися, містере Спілет, то не скоро ми спробуємо смаженої дичини!» Одначе він стримався і змовчав.

А Сайрес Сміт не відповів йому ні слова, начебто питання про вогонь зовсім його не цікавило. Занурившись у свої думки, він довго мовчав і, нарешті, озвався:

— Друзі мої, становище наше, можливо, й жалюгідне, але дуже зрозуміле. Все просто. Можливо, ми знаходимося на материку, а тоді після більш-менш довгих мандрівок зможемо дістатися до яких-небудь населених місць. Але, може, ми потрапили на острів, і вже тут одне з двох: якщо на острові є населення, ми постараємося позбутися лиха за допомогою місцевих жителів, а якщо він ненаселений, — поміркуємо, як нам звідси вибратися самотужки.

— так, все дуже просто, де вже простіше! — пробурмотів Пенкроф.

— Але куди ж нас усе-таки заніс ураган? Як ви самі думаєте, Сайресе? — запитав журналіст.

— Я, звичайно, не можу цього знати напевно, але є всі підстави припускати, що ми десь у Тихому океані. Адже коли ми вилетіли з Ричмонда, дув північно-східний вітер, і сама вже сила урагану говорить про те, що напрямок його не мінявся. А якщо увесь час зберігався той самий напрямок — з північного сходу на південний захід, — то, виходить, ми пролетіли над декількома штатами — Північною Кароліною, Південною Кароліною, Джорджиєю, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою, у найвужчій її частині, потім над якоюсь смугою Тихого океану. Я думаю, що всього куля пролетіла не менше шести-семи тисяч миль, і якщо напрямок вітру змінився хоч на піврумба[10], він міг нас занести на Маркізькі острови або на острови Туамоту, а якщо швидкість її була більше, ніж я думаю, то можливо, ми опинилися в Новій Зеландії. У такому випадку нам неважко буде повернутися на батьківщину, — ми зможемо розраховувати на допомогу англійців або тубільного населення маорі. Але якщо ми потрапили на який-небудь незаселений острів Мікронезії (це ми, можливо, встановимо, коли піднімемося на високу гору, про яку я говорив), то вже нам доведеться залишитися тут назавжди!

— Назавжди? — вигукнув журналіст. — Дорогий Сайресе, що ви сказали? Назавжди?

— Найдоцільніше приготуватися до найгіршого, — відповів інженер. — А все добре нехай буде приємною несподіванкою.

— Правильно! — погодився Пенкроф. — Але давайте все-таки сподіватися, що біля нашого острова — якщо ми на острові — проходять морські судна! Інакше нам зовсім зле прийдеться!

— Нічого не можна довідатися, поки ми не піднімемося на гору, і це треба зробити якомога швидше, — відповів інженер.

— А чи матимете ви завтра сили, містере Сайрес, зробити таке важке сходження? — занепокоївся Герберт.

— Сподіваюся, що витримаю, — відповів інженер, — але за умови, що Пенкроф і ти, дитя моє, виявитеся вмілими і спритними мисливцями.

— Містере Сайрес, — благально звернувся моряк, — оскільки ви заговорили про полювання, то дозвольте вам сказати, що марно ми дичину принесемо, якщо її ні на чому буде засмажити.

— Принесіть, Пенкрофе, принесіть дичини, — сказав Сайрес Сміт.

Вирішили, що інженер і Гедеон Спілет залишаться біля Нетрів, щоб оглянути берег і верхнє плато. А тим часом Наб, Герберт і Пенкроф підуть до лісу, поповнять запас палива і постараються побільше принести здобичі — і пернатої, й чотириногої, яка трапиться.

Мисливці вирушили в похід о десятій годині ранку. Герберт був повний надій, Наб ішов у веселому настрої, зате Пенкроф сердито бурчав:

— Де вони візьмуть той вогонь?! Хіба що з неба блискавка вдарить і запалить їм дрова.

Усі троє рухалися берегом ріки, і коли дійшли до її закруту, моряк зупинився й запитав своїх супутників:

— З чого почнемо? З полювання чи спершу дров наберемо?

— З полювання, — відповів Герберт. — Он уже Топ шукає.

— Добре, спершу полюємо, а потім повертаємося сюди по дрова.

Прийнявши таке рішення, Герберт, Наб і Пенкроф виламали собі в молодому ялиннику три кийки і рушили слідом за Топом, який біг у високій траві.

Цього разу мисливці відійшли від берега ріки і заглибилися в ліс. Навкруги, як і раніше, стояли хвойні дерева, здебільшого сосни. Подекуди ліс рідів, і на галявині, що відкривалася погляду, здіймалися величезні, могутні сосни. Очевидно, наші аеронавти опинилися у вищих широтах, ніж припускав інженер. Часом траплялися прогалини, де стирчали на всі боки сучки старого замшілого сухостою і земля була вистелена труском, — словом, найбагатший природний склад палива. Потім знову тягся ліс, майже непрохідні зарості, що сплелися суцільною стіною. У цих незнайомих хащах, де не пролягало жодної стежки, легко було заблукати, тому Пенкроф час від часу заламував на деревах гілки, наміряючись за цими віхами знайти зворотний шлях до ріки. Він уже думав, що, мабуть, марно вони не пішли вздовж берега, як у першу свою експедицію, тому що рухалися вони вже цілу годину, а дичини наче й не було. Топ нишпорив під низько навислими гілками і піднімав птахів, але вони не підпускали до себе наших мисливців. Усі куруку кудись зникли, і Пенкроф уже подумував, чи не піти знову до болотистої частини лісу, де він так вдало піймав на вудку тетеруків.

— Е-е, Пенкрофе! — глумливо вимовив Наб. — Де ж дичина? Ти ж обіцяв моєму хазяїну багато, багато дичини. А дивися, смажити нічого. Даремно ти про вогонь турбувався!

— Потерпи, Набе, — відповів моряк. — Ми справу зробимо, а ось що знайдемо, коли повернемося?

— Ти, виходить, не віриш містеру Сміту?

— Вірю.

— Тільки не віриш, що він добуде вогонь?

— Побачу вогонь у вогнищі, тоді повірю.

— Раз мій хазяїн сказав — виходить, буде вогонь!

— Побачимо.

Сонце ще не досягло зеніту, і експедиція могла продовжуватися. Герберт зробив відкриття — знайшов дерево з їстівними плодами. То була кедрова сосна, що росте в помірному кліматі Америки та Європи і дає чудові, досить цінні горіхи. У шишках виявилися зовсім стиглі горіхи, і Герберт з товаришами поласували ними.

— Ну ось, — сказав Пенкроф, — замість хліба — водорості, замість м’яса — сирі слимаки, а на десерт — кедрові шишки. Який ще може бути обід у людей, раз у них немає жодного сірника!

— Та годі тобі скаржитися! — зауважив Герберт.

— Я, друже, зовсім не скаржуся. Але що не кажи, у такій їжі поживності мало, це ж не м’ясо.

— Топ щось побачив! — вигукнув Наб і побіг до хащі, звідкіля чувся гавкіт, до якого домішувалося якесь дивне рохкання.

Моряк і Герберт кинулися слідом за Набом. Якщо трапиться здобич, треба її піймати, а не сперечатися, на чому її засмажити.

Пірнувши в зелені зарості, мисливці побачили, що Топ тріпає якусь тварину, схопивши її за вухо. Це чотириноге, схоже на порося, було завдовжки футів два з половиною і покрите твердою темно-коричневою вовною, світлішою на череві. Лапи, якими воно міцно впиралося в землю, були перетинчасті.

Герберт вирішив, що це водяна свинка — один з найбільших представників сімейства гризунів.

Водяна свинка і не думала відбиватися від собаки, тільки витріщала дурні очі, які запливли жиром. Мабуть, вона вперше бачила людей.

Наб міцніше стис у руці свого кийка і хотів уже прибити гризуна, як раптом той, рвонувся і, залишивши в зубах Топа кінчик свого вуха, з голосним рохканням дременув навтьоки, наскочив на Герберта і, ледве не збивши його з ніг, зник у лісі.

— Ах, негідник! — вигукнув Пенкроф.

Усі кинулися слідом за Топом наздоганяти втікача й ось-ось уже готові були схопити його, як раптом тварина кинулася в озерце, оточене віковими соснами, і сховалася під водою.

Мисливці в розгубленості зупинилися. Топ стрибнув у воду, але водяна свинка, пірнувши на дно, не з’являлася.

— Почекаємо, — сказав Герберт, — вона незабаром вирине.

— А може, вона потонула? — запитав Наб.

— Ні, — відповів Герберт. — Ви, бачили, які в неї лапи? Перетинчасті. Це майже як земноводне. Підстережемо її.

Топ все ще не вилазив з води. Мисливці поставали на березі з різних боків, щоб відрізати водяній свинці шлях до відступу, а Топ, розшукавши її, плавав по озеру.

Герберт не помилився. Через кілька хвилин, тварина виринула, і Топ негайно схопив її, не даючи їй піти під воду. В одну мить водяну свинку витягли на берег, і Наб убив її ударом ціпка.

— Ура! — закричав Пенкроф, який любив цей переможний клич. — Тепер би тільки жаринок гарячих, і ми цього гризуна згриземо до кісточки!

Він звалив здобич на плече і, визначивши за сонцем, що час наближається до другої години дня, подав команду повертатися.

Чуття Топа й тут прислужилося мисливцям, — завдяки розумній тварині вони, не блукаючи, вибралися з хащі та за півгодини були вже в закруті ріки.

так само, як і першого разу, Пенкроф швидко спорудив пліт зі стовбурів дерев, хоча це здавалося йому безцільною роботою, адже вогню тепер не було; пліт пустили за течією ріки.

Кроків за п’ятдесят від Нетрів Пенкроф раптом зупинився і, оглушливо крикнувши «ура», тицьнув рукою, вказуючи на край кам’яного даху.

— Герберте! Набе! Дивіться! — гукнув він.

Над скелями, клубочачись на вітрі, піднімався стовп диму.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Винахід інженера. — Питання, що турбує Сайреса Сміта. — Експедиція в гори. — Ліс. — Вулканічний ґрунт. — Трагопани. — Муфлони. — Перший майданчик. — Нічліг. — На вершині гори

Хвилину потому всі троє мисливців уже були біля вогню, що палав у багатті, біля якого сиділи Сайрес Сміт і журналіст. Пенкроф зупинився і мовчки дивився на них, тримаючи в руках здобич.

— Ну що, шановний? — вигукнув репортер. — Вогонь-то горить! Найсправжнісінький вогонь. На ньому прекрасно можна засмажити цю тварину, і ми влаштуємо бенкет.

— Хто запалив? — дивувався Пенкроф.

— Сонце!

Відповідь абсолютно правильна. Вогонь, який так захопив Пенкрофа, дало саме сонце. Моряк очам своїм не вірив і виглядав таким приголомшеним, що й не подумав розпитати інженера.

— У вас було збільшувальне скло, містере Сміт? — запитав Герберт.

— Ні, дитя моє, — відповів інженер, — але я зробив його.

І Сайрес Сміт показав прилад, що зіграв роль збільшувального скла. Він просто скористався двома опуклими скельцями від кишенькових годинників — свого власного і Гедеона Спілета. Наливши у скельця води, він склав їх і зліпив краї глиною. У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся.

Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. Але як красномовно говорили його очі! Якщо Сайрес Сміт не став для нього божеством, то в усякому разі вже не був простим смертним. Нарешті здатність говорити повернулася до Пенкрофа.

— Запишіть-но, містере Спілет, — сказав він. — Запишіть це у своїй книжечці!

— Уже записано, — відповів журналіст.

Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум’янювалася на яскравому вогні.

Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки.

Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п’ятдесят миль навколо. Можливо, що тоді вдасться розв’язати питання: «Острів чи материк?» — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим.

Повечеряли дуже смачно. М’ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож.

Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою.

— Завтра все з’ясуємо, — повторював він, — і відповідно до обставин будемо діяти.

Після вечері підкинули у вогнище побільше дров, і всі мешканці Нетрів, включаючи і вірного пса Топа, міцно заснули.

Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев’ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля.

Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід.

Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Знайшли стежину, уже прокладену нашими мисливцями під покровом хвойних дерев, і до дев’ятої години Сайрес Сміт з товаришами вийшли на галявину лісу із західного його боку…

Спочатку йшли болотистою низиною, потім ґрунт став сухий, піщаний: почався пологий підйом, що вів від берега всередину цих незнайомих країв. Під високими деревами миготіли якісь звірята. Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього.

О десятій годині зробили короткий привал. Як тільки мандрівники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта. Найвищу його частину складали дві конусоподібні вершини. Одна була заввишки приблизно дві з половиною тисячі футів; відроги, що начебто служили їй опорою, мали якісь дивні вигини і нагадували пазурі величезної звірячої лапи, яка вчепилася в землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори.

На північно-східному схилі рослинність, мабуть, була менш густа, між зеленими гайками виднілися досить звивисті просвіти, можливо, прокладені потоками лави.

Біля першого конуса піднімався другий; ледь заокруглена його верхівка стояла трохи криво, немов шапка, заломлена набакир. На її голих схилах у багатьох місцях здіймалися червонуваті скелі.

Саме на вершину цієї другої гори їм і випадало піднятися; і, мабуть, найкраще було йти по гребенях відрогів.

— Ми з вами знаходимося в горах вулканічного походження, — сказав Сайрес Сміт і рушив попереду своїх супутників по звивистому і досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.

Поверхню землі порізали, здибили, випнули дії вулканічних сил. Усюди були розкидані одиночні валуни, брили базальту, пемзи й обсидіану. Подекуди зеленіли високі хвойні дерева, — ті ж самі породи, що на кілька сот футів нижче покривали дно й обриви ущелин, зливаючись в густу хащу, непрохідну для променів сонця.

На початку підйому Герберт помітив свіжі сліди, що належали якійсь великій тварині, можливо небезпечному хижаку.

— Мабуть, ці симпатичні звірі не погодяться з доброї волі уступити нам свої володіння, — сказав Пенкроф.

— Ну, що ж, ми постараємося їх позбутися, — відповів журналіст, якому вже доводилося полювати в Індії на тигрів, а в Африці на левів. — Але поки будемо триматися напоготові.

Мандрівники піднімалися повільно, через усілякі нездоланні перешкоди доводилося відхилятися від прямого шляху. Іноді схил раптово розсікало провалля, і маленький загін повинен був його обходити. Іншого разу мимоволі відступали, поверталися назад, відшукуючи зручніше для підйому місце. Час ішов, зростала втома. Опівдні зупинилися в затінку високих ялин біля струмочка, який каскадом збігав по каменях; до цього часу подолали тільки половину підйому на перший уступ, і стало зрозуміло, що завидна до нього не доберешся.

З місця привалу відкривався широкий вид на море, але з правого боку кругозір обмежував високий гострий мис, що простягнувся до південного сходу, і не можна було визначити, йде за ним море чи суша. Ліворуч далечінь виднілася на північ на кілька миль. На північному заході картина завершувалася гірським відрогом вигадливих обрисів, — він здавався застиглим потоком лави, колись виверженої вулканом. Отже, поки що не було можливості дати відповідь на питання, яку хотів знайти Сайрес Сміт.

О першій годині дня вирушили далі. Треба було повернути на південний захід і знову заглибитися в досить густий ліс. Там на очах мандрівників перелітали з дерева на дерево кілька пар птахів, що належали до сімейства фазанових. Це були трагопани, прикрашені м’ясистим наростом, що висів біля зоба, і двома циліндричними виступами, посадженими за очима. Птахи були завбільшки з домашнього півня; самкам дісталося скромне коричневе оперення, а самці хизувалися в чудових червоних перах, засіяних білими цяточками. Влучно кинутим каменем Гедеон Спілет убив одного з трагопанів, на яких Пенкроф, зголоднілий на свіжому повітрі, пожадливо дивився.

Вийшовши з лісу, мандрівники, підтягуючи один одного, піднялися стрімчастою стофутовою кручею і здерлися на верхній майже безлісний ярус хребта, що, безумовно, складався з вулканічних порід. Отут потрібно було знову повернути на схід і рухатися, петляючи по схилу, тому що підйом ставав крутішим, нездоланнішим, — кожний повинен був іти з обережністю і дивитися, куди він ставить ногу. Попереду піднімалися Наб і Герберт; Пенкроф замикав ходу, в середині піднімалися Сайрес Сміт і журналіст. Тварини, що водилися, на цих висотах (слідів тут зустрічалося чимало), мабуть, мали сталеві м’язи і велику гнучкість, якою відрізняються, наприклад, сарпи й дикі кози. Деякі з цих мешканців гір навіть потрапляли їм на очі, і, побачивши цих істот вперше, Пенкроф охрестив їх по-своєму.

— Барани! — вигукнув він.

Мандрівники зупинилися. Кроків за п’ятдесят від них стояло шість-сім великих тварин із широкими, загнутими назад рогами, стиснутими на кінцях, з довгою шовковистою вовною бурого кольору, що прикриває густе підшерстя.

Це були не звичайні барани, а барани особливої породи, що зустрічаються в гірських областях помірного клімату. Герберт назвав їх муфлонами.

— А годяться вони на печеню або на відбивні котлети? — запитав моряк.

— Цілком, — відповів Герберт.

— Ну, виходить, це барани!

Застигши нерухомо серед базальтових брил, муфлони здивовано дивилися на прибульців, — мабуть, вони вперше бачили людей. І раптом злякано сахнулися і миттю зникли між скель.

— До побачення! — крикнув їм навздогін Пенкроф з таким кумедним виглядом, що всі мимоволі засміялися.

Підйом продовжувався. Часто на схилі вигадливими зиґзаґами виступало натікання застиглої лави. На шляху не раз траплялися паруючі вулканчики — сольфатори, які доводилося обминати. Іноді сірка відкладалася у формі кристалічних друз, вкраплених у породи, які вулкан викидає перед виливом лави: грубозернисті сильно спечені пуццолани і білуватий вулканічний попіл, що складається з незліченних дрібних кристалів польового шпату.

З наближенням до першого плато, утвореного підошвою ближнього вулкана, підніматися стало ще важче. До четвертої години дня вже минули лісову зону. Лише подекуди траплялися потворно вигнуті оголені сосни, мабуть, дуже живучі, оскільки вони витримували на такій висоті пориви океанських вітрів. На щастя для Сайреса Сміта і його супутників день був ясний, тихий, — адже на висоті три тисячі футів різкіший вітер дуже ускладнив би сходження на вершину. Небо виглядало чистим, безхмарним, повітря зовсім прозоре. Навкруги панувала глибока тиша. Сонце вже сіло за верхній конус вулкана, що закривав на заході півгоризонта; величезна тінь цієї гори простягнулася до самого берега і подовжувалася все більше, в міру того як опускалося сонце. На сході в небі стояли легкі напівпрозорі хмарини, і промені заходу розмальовували їх усіма кольорами веселки.

Тільки п’ятсот футів відокремлювало наших мандрівників від того плато, де вони хотіли зупинитися ночувати, але, щоб дістатися до нього, довелося стільки кружляти, що цей короткий шлях збільшився щонайменше на дві милі. Найчастіше на крутому підйомі ноги сковзали на гладкій, добре відшліфованій поверхні застиглої лави, якщо тільки вивітрені породи не давали достатньої точки опори. День кінчався, і вже насувалися сутінки, коли Сайрес Сміт і його друзі, дуже втомлені після семигодинного сходження, дісталися, нарешті, до плато і зупинилися біля підніжжя першого конуса.

Скоріше влаштуватися на привалі, підкріпитися вечерею, а потім спати! Другий ярус гори спочивав на гранітній підставці, і навколо громадилося стільки скель, що знайти серед них притулок виявилося неважкою справою. Палива навколо було небагато, але все-таки вдалося розвести багаття, набравши моху та сухих гілок чагарнику, який подекуди ріс на цьому плато. Поки Пенкроф складав з каменів вогнище, Наб і Герберт вирушили по дрова. Незабаром вони принесли великі оберемки хмизу. За допомогою кременів висікли іскри на обпалену ганчірку, що служила трутом. Наб роздув вогонь, і через кілька митей на привалі під захистом скель, весело потріскуючи, уже палало багаття.

Воно призначалося лише для того, щоб погрітися біля вогню, тому що до вечора стало дуже прохолодно, а фазана на ньому не смажили — Наб беріг птаха на завтрашній день. На вечерю пішли залишки смаженої водяної свинки та кедрові горіхи. Пів на шосту трапеза закінчилася.

Сайресу Сміту спало на думку оглянути, поки ще не стемніло, широку округлу підставку верхнього конуса. Перш ніж прилягти відпочити, він захотів довідатися, чи вдасться обійти навколо конуса у випадку якщо неможливо буде піднятися крутими схилами на саму його вершину. Думка ця не полишала його, адже з того боку, куди хилилася снігова шапка, тобто з півночі, гора могла виявитися неприступною. А якщо не можна буде ні піднятися на вершину, ні обійти її навколо підніжжя, то, виходить, околиці, розташовані з західного боку гори, недоглянеш і, отже, ціль експедиції не буде цілком досягнута.

І ось Сайрес Сміт, забувши про втому, покрокував по краю плато, прямуючи на північ; Герберт пішов разом з ним, тоді як Пенкроф і Наб зайнялися готуваннями до ночівлі, а Гедеон Спілет занотовував у записнику події минулого дня.

Вечір видався ясний, тихий. Ще не зовсім стемніло. Сайрес Сміт і юнак йшли мовчки. Підошва конуса то розширювалася, і тоді йти було легко, то звужувалася, захаращена обвалами, і тут уже наші дослідники просувалися обережно, один вслід іншому. Хвилин за двадцять їм довелося зупинитися. Далі обидва конуси зовсім зрослись біля підставки. Обійти ж цю гору по схилу, що схилявся під кутом 70 градусів, було неможливо.

Отже, Сайрес Сміт і його юний супутник зазнали невдачі у своїх спробах обігнути вершину, зате вони побачили, що можна піднятися на неї.

Справді, перед ними була глибока тріщина, що розсікала край верхнього кратера, або, якщо завгодно, лійки, з якої в далекі часи, коли цей вулкан був ще діючим, випливала розплавлена лава. Охолонувши, вона затверділа, і шматки шлаку, які застигли в її корі, утворили неначе улаштовані природою сходи із широкими сходинками, що могли полегшити сходження на гору.

Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у розташуванні тріщини і, хоча темрява вже згущалася, без коливань почав підніматися величезними «сходами» разом з Гербертом, який не відставав від нього.

Варто було здолати підйом у тисячу футів. Чи доступнішими виявилися стінки кратера? Ми незабаром про це довідаємося. Інженер вирішив підніматися доти, доки буде можливо. На щастя, по стінках кратера тяглися звивисті борозни, немов нарізки велетенського гвинта, що полегшувало підйом.

Вулкан, безумовно, належав до числа згаслих. Ні найменшого струмка диму не піднімалося над його схилами. Ні найменшого язичка полум’я не виривалося з його глибини. Не чутно було навіть слабкого рокоту, гулу підземного здригання, — усе було спокійно в темній безодні, що сягала, можливо, до самих надр землі. Повітря всередині кратера не насичували сірчисті випари. Вулкан не занурився в дрімоту, — ні, в ньому висохло життя.

Спроба Сайреса Сміта обіцяла вдале сходження. Разом з Гербертом він піднімався все вище, лійка кратера розширялася все більше. Округлий клаптик неба, який виднівся між краями кратера, все збільшувався. Можна сказати, що з кожним кроком Сайреса Сміта і Герберта їм відкривалися нові зірки й чудові, яскраві сузір’я Південної півкулі. У зеніті горів червоним вогнем Антарес у сузір’ї Скорпіона, а подалі зблискувала зірка бета сузір’я Кентавра, що вважають найближчою до Землі зіркою. Потім, у міру того як розширювалася лійка кратера, виникли Фомальґаут із сузір’я Риб, Зоряний трикутник і, нарешті, майже над самим антарктичним полюсом заблищав Південний Хрест, зірка-дороговказ Південної півкулі, подібно Полярній зірці, що вказує шлях мореплавцям у Північній півкулі.

Близько восьмої години Сайрес Сміт і Герберт вийшли на вершину вулкана, що була вищою точкою на острові.

Вже настала ніч, нічого було й намагатися розрізнити що-небудь на відстані двох миль. Чи оточує з усіх боків цю невідому землю море, чи вона з’єднується на заході з яким-небудь материком, омитим Тихим океаном, — зараз цього не скажеш. На заході чітко вимальовувалася гряда хмар, що ще збільшували сутінки; вже не відрізнялося море від неба, вони зливалися в єдине широке темне коло.

Але в одній точці обрію замерехтіло тьмяне світло, що повільно опускалося в міру того як піднімалися в небесну висоту хмари.

То був тонкий серп місяця, що хилився до заходу, уже готовий зникнути. Але в короткому його сяйві під довгою смугою хмар, що простягнулася в небі, чітко вимальовувалася лінія обрію, і на мить затріпотіла на затягнутому брижами морському просторі місячна доріжка.

Сайрес Сміт схопив юнака за руку, і, коли молодик занурився у води океану, інженер вигукнув:

— Острів!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

На вершині згаслого вулкана. — Всередині кратера. — Навколо — тільки океан. — Вид берега з висоти пташиного польоту. — Гідрографія й орографія. — Чи заселений острів? — Хрещення заток, бухт, мисів, рік і так далі. — Острів Лінкольна

Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм друзям, що земля, на якій вони опинилися випадково, — острів; завтра треба багато чого обміркувати і вирішити, що робити. Потім кожен влаштувався як міг для ночівлі під прикриттям базальтової скелі на висоті дві тисячі п’ятсот футів над рівнем моря, і в цю тиху ніч наші острів’яни заснули мирним сном.

Наступного ранку, 30 березня, після жебрацького сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер вирішив знову піднятися на вершину згаслого вулкана і відтіля уважно оглянути острів, де зазнали катастрофи аеронавти. Можливо, їм випадає залишатися в’язнями на все життя, якщо острів розташований далеко від материка і не знаходиться на шляхах кораблів, що відвідують тихоокеанські архіпелаги. Усі супутники інженера Сміта вирішили йти разом з ним у цю нову експедицію. Їм теж хотілося побачити загальну картину цього острова, де вони змушені жити і боротися за своє існування.

Близько сьомої години ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб попрощались із базальтовим притулком. Нікого, здавалося, не бентежила його доля, всі вірили у свої сили, але варто зазначити, що ця віра ґрунтувалася в Сайреса Сміта на іншій основі, ніж у його друзів. Інженер вірив у майбутнє тому, що почував себе здатним вирвати у цієї дикої природи все необхідне для свого життя і для життя своїх товаришів, а вони не боялися нічого, знаючи, що з ними Сайрес Сміт. І це було зрозуміло. Пенкроф сповнився такої довіри до інженера відтоді, як знову запалав у багатті згаслий вогонь. Тобто опинись вони всі на голій скелі, він і тоді не втратив би надії, аби там був з ними Сайрес Сміт.

— Нічого! — сказав він. — Ми втекли з Ричмонда без дозволу тюремників. А тут у нас немає ніяких наглядачів, тож невже ми в один прекрасний день не попрощаємось з цим благословенним куточком?

Сайрес Сміт вирушив тією ж дорогою, якою він піднімався напередодні. Обігнули конус вулкана по плато, на якому він здіймався, і незабаром дісталися до величезної розпадини. Погода стояла прекрасна. Сонце, що сяяло в безхмарному чистому небі, заливало своїм світлом східний схил гори.

Підійшли, нарешті, до кратера. Він виявився саме таким, яким нечітко бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто величезною, що розширюється догори, лійкою, піднятою на тисячу футів над гірським плато. Від нижнього кінця тріщини по схилу гори зміїлися широкі й могутні скам’янілі потоки лави, а брили вивержених порід розкидані були до нижніх долин, що порізали північну частину острова.

Стінки кратера мали нахил не більше тридцяти п’яти — сорока градусів, і підніматися ними виявилося зовсім неважко. На них помітні були дуже давні сліди лави, — можливо, при виверженні вона переливалася через верхній край кратера, поки бічна тріщина не відкрила їй нового виходу.

Щодо внутрішнього каналу, яким кратер з’єднувався з надрами землі, глибину його не можна було визначити на око, тому що він губився в темряві. Але безсумнівною залишалася та обставина, що вулкан належить до числа згаслих.

Близько восьмої години ранку Сайрес Сміт і його супутники вже піднялися на конічний бугор, що стирчав на північному краю кратера.

— Море! Навкруги море! — вигукнули мандрівники в один голос, начебто не могли не вимовити цих слів, які підтверджували, що вони опинилися на острові.

Вдруге здійснюючи сходження на згаслий вулкан, Сайрес Сміт, можливо, плекав надію побачити неподалік іншу землю, інший острів, яких він напередодні не роздивився у темряві. Але до самого обрію, тобто впродовж п’ятдесяти миль навколо, простягалася водна пустеля. Ніякої землі на видноколі! І жодного вітрила! Безмежна широчінь океану, і в ній загубився їхній острів.

Інженер і його побратими застигли в мовчанні і довго стояли нерухомо, обводячи поглядами океан. Очі їхні жадібно впивалися в морську далечінь. Але навіть Пенкроф, що відрізнявся чудесною пильністю, не побачив нічого, адже якби десь на обрії з’явилася земля, то, нехай вона навіть виникла б у вигляді невловимої для інших смужки туману, Пенкроф, безумовно, помітив би її, тому що природа наділила його справжніми телескопами, якими він оглядав світ з-під насуплених брів.

Від океану вони перевели погляди на острів, що виднівся весь як на долоні. Гедеон Спілет поставив виникле у всіх запитання:

— А чи великий він?

Адже острів здавався таким незначним серед безмежних просторів океану.

Сайрес уважно придивився до обрисів суші, врахував висоту гори, на якій вони стояли, і, подумавши трохи, сказав:

— Друзі мої, мені здається, я не помилюся, якщо скажу, що береги нашого острова тягнуться більше ста миль.

— А яка в нього площа?

— Важко сказати. Надто він примхливо порізаний.

Сайрес Сміт не помилився у своєму визначенні, — острів за величиною приблизно дорівнював Мальті або острову Закінф у Середземному морі, але мав значно неправильнішу форму, а разом з тим був бідніший на миси, стрілки, коси, затоки, бухти. Його дивні обриси вражали уяву, і коли Гедеон Спілет, на прохання інженера, замалював контури острова, усі погодились, що він схожий на якусь фантастичну тварину, на дивовижне крилоноге, що спить на хвилях Тихого океану.

Журналіст негайно склав досить точну карту острова.

Незайвим буде ознайомити читачів з обрисами острова. У тій частині берега, куди пристали наші мандрівники, коли їхня куля зазнала аварії, розташувалася широка бухта, обмежена з південного сходу гострим мисом, що під час першої подорожі Пенкрофа був схований від його очей. З північного сходу бухту захищали дві інші коси, а між ними лежала вузька затока, схожа на пащу величезної акули.

У напрямку з північного сходу на південний захід берег видавався в море округлим виступом, що нагадував приплющений череп якогось хижого звіра, а потім, біля того місця, де знаходився згаслий вулкан, піднімалися горбом кілька розпливчастих контурів. Далі берег тягнувся з півночі на південь досить плавною кривою аж до невеликої бухти, що врізалася в берег на середині периметра острова, а за нею вигинався скелястий мис, схожий на хвіст гігантського алігатора. Цей мис являв собою край великого півострова тридцять миль завдовжки, рахуючи від південно-східного мису, про який ми вже згадували, внизу берег півострова плавно вигинався, утворюючи широку відкриту затоку. так химерно виглядали обриси острова.

У найвужчій своїй частині — між Нетрями і бухтою, що лежала на західному березі саме напроти них, — острів мав тільки десять миль у поперечнику, а в найширшій частині — від північно-східного мису, схожого на щелепу акули, і до південно-західного краю острова — не менше тридцяти миль.

Поверхня острова відрізнялася розмаїтістю: від перших відрогів гори до самого берега океану його покривав густий ліс, а північна частина була безводна, піщана, гола. Між горою і східним берегом Сайрес Сміт і його супутники, на свій подив, знайшли озеро, облямоване зеленню. Вони й не підозрювали про його існування. З висоти здавалося, що озеро лежить на одному рівні з океаном, але, помізкувавши, інженер пояснив своїм супутникам, що воно розташоване футів на триста вище, тому що водоймою служить западина плоскогір’я, яка є продовженням гранітного берегового кряжа.

— А вода-то в ньому прісна? — запитав Пенкроф.

— Зрозуміло, прісна, — відповів інженер. — Мабуть, його живлять, гірські джерела.

— Дивіться, он тече маленька річечка. Вона саме впадає в озеро, — сказав Герберт, вказуючи на струмок, що, можливо, брав початок біля західних відрогів хребта.

— так, так, — підтвердив Сайрес Сміт. — І раз ця річка впадає в озеро, там, з боку моря, повинен бути стік, по якому виливається надлишкова вода. На зворотному шляху побачимо.

Цей швидкий, досить звивистий гірський струмок і вже обстежена ріка, мабуть, являли собою всю річкову систему острова, наскільки вона була доступна погляду наших мандрівників. Можливо, що в лісових хащах, які вкривали дві третини острова, текли до моря й інші річки. таке припущення напрошувалося саме собою, тому що лісиста частина острова була, очевидно, досить родючою і буяла чудовими зразками флори помірного пояса. У північній частині ніщо не вказувало на присутність річок або струмків. Можливо, що на болотистому північно-східному краю острова зібралися стоячі води, — загалом, там була дика і, мабуть, порожня область дюн, пісків і каменю — місцевість, що являла собою різкий контраст з іншою територією острова, яка відрізнялася багатою природою.

Вулкан, що знаходився не посередині острова, а ближче до північно-західного узбережжя, начебто служив межею цих двох зон.

На південному заході, на півдні і на південному сході нижні уступи гірських відрогів зовсім зникали під зеленим плащем лісів. Зате на півночі можна було простежити все їхнє розгалуження і побачити, як вони, поступово знижуючись, поступаються місцем піщаним рівнинам. Саме з північного боку в ті далекі часи, коли відбувалися виверження вулкана, потоки лави, що випливали з нього, проклали собі широку дорогу і вимостили її своєю застиглою товщею аж до того гострого мису, який закривав бухту з північного сходу.

Сайрес Сміт і його товариші пробули на вершині гори не менше години. Острів лежав перед ними, немов рельєфна карта, традиційно розфарбована: зеленим кольором позначалися ліси, жовтим — піски, блакитним — води. Усю його поверхню вони могли охопити очима, для поглядів їхніх залишалися непроникними тільки лісові хащі, глибокі й вузькі долини, де стояла тінь, та тісні ущелини, що чорніли біля підніжжя вулкана.

Залишалося розв'язати ще одне питання, надзвичайно важливе для долі наших аеронавтів, які зазнали катастрофи.

Чи був це населений острів?

Журналіст першим поставив уголос це запитання. Усім здавалося, що, після того як вони оглянули острів з вершини гори, на таке запитання вже можна дати негативну відповідь.

Ніде не помітно було творінь рук людських — ні селищ, хоча б які складалися із жалюгідних халуп, ні самотніх халуп, ні сіток, ні рибальських човнів біля берега. У повітря не піднімалося ні найменшого струмочка диму від багаття, що вказувало б на присутність людини. Правда, довгий, схожий на хвіст алігатора край острова, що простягнувся на південний захід, був від спостерігачів за тридцять миль, і навіть зіркі очі Пенкрофа не могли б побачити на такій відстані людського житла. Неможливо було також підняти зелену завісу, що прикривала три чверті поверхні острова, і подивитися, чи не зачаїлося в лісовій глухомані яке-небудь селище. Але звичайне населення тихоокеанських островів, цих клаптиків суші, які немов виплили з морської безодні, живе на узбережжі, а тут воно здавалося зовсім пустельним.

Отже, надалі до детальнішого дослідження можна було припускати, що острів ненаселений.

Але що, коли сюди навідувалися, хоча б ненадовго, тубільці з яких-небудь сусідніх островів? Відповісти на це питання поки було неможливо. На п’ятдесят миль навколо не виднілося ніякої землі. Але ж п’ятдесят миль неважко здолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова: височіє він самотньо серед океану чи ж знаходиться недалеко від яких-небудь архіпелагів. Чи вдасться пізніше Сайресу Сміту без інструментів визначити широту і довготу острова? Задача дуже важка. А оскільки поки що нічого не відомо, не зайвими будуть заходи обережності на випадок можливого відвідування острова сусідами-дикунами.

Загальне знайомство з островом закінчилося, визначено його конфігурацію та рельєф, обчислена площа, встановлені його гідрографія й орографія. На плані, нашвидку складеному журналістом, було загалом позначено розташування лісів і рівнин. Тепер випадало спуститися по схилу гори і досліджувати острів щодо його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.

Але перш ніж скомандувати вирушати, Сайрес Сміт звернувся до товаришів із промовою.

— Друзі мої, — сказав він зі звичайним своїм спокоєм і серйозністю, — волею Всемогутнього нас закинуто на цей маленький клаптик землі. Тут нам з вами доведеться жити і, можливо, дуже довго. Зрозуміло, що несподівано може прийти допомога, якщо біля нашого острова випадково з’явиться корабель… Я говорю «випадково», тому що острів досить маленький, тут не знайдеться жодної природної гавані, придатної для стоянки кораблів, і боюся, що він знаходиться поза звичайними шляхами морських суден, тобто набагато південніше курсу кораблів, що йдуть до тихоокеанських архіпелагів, і значно північніше курсу тих суден, що ходять до Австралії, обминаючи мис Горн. таке наше становище. Я нічого не хочу приховувати від вас…

— І добре робите, дорогий Сайресе, — енергійно відгукнувся журналіст. — Ви ж маєте справу із справжніми чоловіками. Ми довіряємо вам. Можете на нас розраховувати. Правда, друзі?

— Я в усьому, в усьому буду слухати вас, містере Сайрес, — сказав Герберт, стискаючи руку інженера.

— Я скрізь і всюди піду за вами, хазяїне! — вигукнув Наб.

— А я ось що скажу, — заявив моряк. — Пенкроф ніколи від роботи не ховався! І якщо хочете, містере Сміт, ми з цього острова зробимо маленьку Америку! Понабудуємо тут міст, прокладемо залізниці, проведемо телеграф, і в один прекрасний день, коли ми тут все перетворимо, цивілізуємо, ми подаруємо цей острів уряду нашої країни. Тільки я про одне вас прошу…

— Про що? — запитав журналіст.

— Давайте дивитися на себе не як на нещасних жертв катастрофи, а як на поселенців, які прибули на цей острів з визначеною метою — заснувати тут колонію!

Сайрес Сміт не міг утриматися від посмішки. Пропозицію моряка прийняли. Потім інженер подякував своїм товаришам за довіру і додав, що дуже розраховує на їхню енергію і на допомогу неба.

— Ну що ж, час повертатися до Нетрів! — озвався Пенкроф.

— Хвилиночку, друзі, — зупинив усіх інженер. — Мені здається, треба назвати острів, і кожен мис, і косу, і річки, які ми тут бачимо.

— Чудово, — зрадів журналіст. — У майбутньому це полегшить справу, коли нам доведеться говорити про яку-небудь місцевість на нашому острові.

— Правильно! — погодився моряк. — Дуже зручно, коли можна вказати, куди або відкіля йдеш. І якось, знаєте, пристойніше вийде, начебто ми в путнім місці знаходимося.

— У Нетрях, наприклад, — лукаво помітив Герберт.

— Вірно, — підтвердив Пенкроф. — Дуже підходяща назва і сама собою спала мені на думку. Залишимо за нашим першим притулком цю назву, так і будемо говорити: «Нетрі». Згодні, містере Сайрес?

— Звичайно, Пенкрофе, раз ви так охрестили його.

— так, звичайно, й іншим місцям назви придумати неважко, — продовжував, дібравши смаку, моряк. — Візьмемо назви з книги про Робінзона, — мені Герберт багато читав з неї. Пам’ятаєте, як там написано? «Бухта Провидіння», «коса Кашалотів», «мис Обманутої Надії»!

— Ні, краще не так, — . заперечив Герберт. — Краще назвемо затоки і миси ім’ям містера Сміта, містера Спілета, ім’ям Наба…

— Моїм іменем? — здивувався Наб і посміхнувся широкою посмішкою, блиснувши білосніжними зубами.

— А чому б і не назвати на честь тебе? — зауважив Пенкроф. — «Бухта Наба». Дуже навіть добре виходить. «Мис Гедеона»…

— Ні, по-моєму, треба дати такі назви, щоб вони постійно нагадували нам про батьківщину, — відповів Гедеон Спілет.

— так, для головних пунктів — для бухт, для заток — так і треба зробити, — сказав Сайрес Сміт. — Я цілком з цим згодний. Наприклад, ту велику східну бухту назвемо: «бухта З’єднання», а ту широку бухту біля східного берега «бухтою Вашингтона». Гора, на якій ми зараз стоїмо, нехай зветься «гора Франкліна», а озеро, що лежить перед нашими очима, нехай має ім’я Гранта. Справді, друзі мої, так найкраще. Нехай ці назви нагадують нам про батьківщину і про тих шляхетних громадян, які прославили її. Але для рік, маленьких заток, мисів, скель, які ми бачимо з висоти цієї гори, я пропоную вибрати такі назви, щоб вони говорили про їхні контури, які-небудь їхні особливості. такі назви краще запам’ятовуються і матимуть практичну користь. Обриси нашого острова настільки дивні, що нам неважко буде придумати для них які-небудь образні назви. Що стосується тих річок, яких ми ще не бачили, але, можливо, ще зустрінемо в різних кінцях лісистої частини острова, коли вирушимо її досліджувати, тих заток і бухточок, що згодом знайдемо, — назвемо їх в міру наших відкриттів. Що ви скажете, друзі мої?

Пропозицію інженера прийняли одностайно. Острів лежав перед очима мандрівників, немов розгорнута карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці та височині. Гедеон Спілет записував ці назви, і географічна номенклатура острова була остаточно встановлена. Насамперед записали наступні найменування, запропоновані інженером: бухта З’єднання, бухта Вашингтона, гора Франкліна.

— А тепер, — сказав репортер, — я пропоную назвати он той півострів, що тягнеться до південного заходу, Звивистим, а довгий кам’янистий мис, яким він кінчається, — Зміїним, тому що він і справді схожий на вигнутий хвіст змії.

— Прийнято, — погодився інженер.

— А он та затока, на іншому кінці острова, страшенно схожа на розкриту пащу акули, — сказав Герберт. — Назвемо її затока Акули.

— Дотепно придумав! — вигукнув Пенкроф. — Зачекайте, і ми від вас не відстанемо. Той мис, що захищає бухту, пропоную назвати — мис Щелепа.

— Але там два миси, — зауважив журналіст.

— Ну що ж, — сказав Пенкроф, — нехай у нас будуть Північна щелепа і Південна щелепа.

— Записано, — доповів Гедеон Спілет.

— Треба ще дати назву тому гострому мису, що видніється біля південно-східного берега, — нагадав Пенкроф.

— Тому, що біля краю бухти З’єднання, — додав Герберт.

— Мис Пазур, — негайно відгукнувся Наб, — йому теж хотілося стати хрещеним батьком якої-небудь частки спільного володіння.

Наб дуже вдало придумав назву — мис дійсно здавався страшним пазуром тієї фантастичної тварини, яку своїми незвичайними обрисами нагадував острів.

У Пенкрофа викликало розчулення це веселе заняття, яке давало простір уяві. Незабаром виникли нові назви.

Ріку, яка стала для мешканців острова джерелом питної води, ту саму ріку, біля якої вони знайшли собі притулок, назвали рікою Віддяки, на знак щирої вдячності до провидіння.

Острівець, на який їх викинуло, одержав назву острівець Порятунку.

Широке плато, що простягалося за карнизом берегової гранітної стіни, яка піднімалася над Нетрями, і давала можливість охопити поглядом усю велику бухту, назвали плато Круговиду. І, нарешті, непролазні хащі, що покривали півострів Звивистий, охрестили лісами Далекого Заходу.

Отже, всі доступні погляду пункти у розвіданій частині острова дістали імена. Вирішили, що список їхній будуть поповнювати в міру того як з’являться нові відкриття.

За сонцем інженер приблизно визначив положення острова відносно сторін світу, і виявилося, що бухта З’єднання і плато Круговиду лежать на сході. Але Сайрес Сміт збирався наступного дня зафіксувати точний час сходу і заходу сонця, положення світила на небі на середині шляху від сходу до заходу і сподівався точно встановити, де знаходиться північний бік острова, — у Південній півкулі в момент своєї кульмінації (тобто опівдні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на противагу тому, що ми бачимо в Північній півкулі.

Отже, все закінчилося; новим острів’янам залишалося тільки спуститися з гори Франкліна і вирушити до свого притулку в Нетрях, як раптом Пенкроф вигукнув:

— Ну й молодці ми!

— Чому? — запитав Гедеон Спілет; закривши свого записника, він уже зібрався повертатися.

— А острову, острову забули дати назву!

Герберт хотів запропонувати ім’я Сайреса Сміта — він знав, що товариші дружно привітають таку пропозицію, але інженер випередив його.

— Друзі мої, — сказав він проникливо, — назвемо наш острів на честь благородного громадянина Американської республіки, на честь людини, яка бореться зараз, захищаючи її єдність. Нехай ця земля буде островом Лінкольна!

У відповідь на пропозицію Сайреса Сміта всі радісно крикнули «ура».

Того вечора колоністи перед сном говорили про свою батьківщину і ту жахливу війну, що закривавлює її. Вони сповідували тверду впевненість, що незабаром Південь зазнає поразки, і завдяки Гранту і Лінкольну справедлива справа громадян північних штатів переможе!

Це було 30 березня 1865 року. Хіба могли вони знати про те, що шістнадцять днів потому у Вашингтоні вчиниться злодійський злочин, що в гарячу п’ятницю Авраам Лінкольн упаде від руки фанатика.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Перевірка годинників. — Пенкроф задоволений. — Підозрілий дим. — Червоний струмок. — Флора острова Лінкольна. — Фауна. — Гірські фазани. — Полювання на кенгуру. — Агуті. — Озеро Гранта. — Повернення до притулку

Поселенці острова Лінкольна кинули навколо останній погляд, обігнули кратер вузькою закраїною і почали спускатися; за півгодини вони вже були на першому плато, там, де зупинялися на ночівлю під час підйому.

Пенкроф заявив, що варто поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити свої годинники.

Зазначимо, що в Гедеона Спілета годинник не постраждав від води, тому що його першим викинуло на берег, де він виявився недосяжним для хвиль. Годинник у нього мав чудовий механізм — дійсний кишеньковий хронометр, і журналіст щодня заводив його найретельніше.

Сайрес Сміт, зрозуміло, не міг заводити свого годинника, поки лежав непритомний в дюнах. А тут він виставив його, визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої, і відповідно перевівши стрілки.

Гедеон Спілет хотів спершу зробити так само, але Сайрес Сміт зупинив його, схопивши за руку, і застеріг:

— Ні, дорогий мій, стривайте. У вас годинник поставлений за ричмондовським часом?

— так, Сайресе.

— Отже, годинник у вас відрегульований за меридіаном цього міста, — тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.

— Цілком точно.

— Знаєте що? Не переводьте стрілки. Заводьте свого годинника дуже акуратно, але стрілок не торкайтеся, — нехай будуть так, як є. Це нам згодиться.

«Для чого?» — подумав моряк.

За сніданком усі їли із завидним апетитом і знищили весь запас дичини та горіхів. Але Пенкрофа це анітрохи не турбувало, — не біда, дорогою можна ще добути провіанту. Топ, напевно, не наситився своєю жалюгідною порцією і підніме в лісі яку-небудь дичину. Крім того, моряк уже подумував, чи не попросити інженера Сміта виготовити порох і парочку мисливських рушниць, — він вважав, що для Сайреса Сміта це не буде проблемою.

Йдучи з місця привалу, Сайрес Сміт запропонував товаришам дістатися до Нетрів іншою дорогою. Йому хотілося ближче познайомитися з озером Гранта, красиво обрамленим деревами. Почали спускатися гребенем одного з відрогів, між яких, можливо, витікала річка, що живила озеро. Дорогою наші колоністи вели розмову про свій острів, використовуючи придумані ними спільно назви, і легко розуміли один одного. Герберт і Пенкроф, — перший — зовсім ще хлопчик, а другий — людина по-дитячому простодушна, — були в захваті, і моряк, широко крокуючи, говорив:

— Здорово-то як, Герберте, а? Тепер уже, голубчику, ніколи не заблукаєш. Хочеш — йди повз озеро Гранта, хочеш — через ліси Далекого Заходу до ріки Віддяки, — все одно зминеш до плато Круговиду, а виходить, потрапиш до бухти З’єднання!

Мандрівники вирішили, що дорогою можна розбитися на групи, але не дуже віддалятися один від одного. Можливо, в густих лісах на острові водяться хижаки, і розсудливість вимагає триматися напоготові. Попереду йшли троє — Пенкроф, Герберт і Наб на чолі з невтомним Топом, який встигав обнишпорити кожен кущик. Гедеон Спілет і Сайрес Сміт йшли разом, — журналіст тримав напоготові свого записника, щоб занести до нього будь-яку подію; мовчазний Сайрес спокійно крокував поруч з ним, відходячи убік лише для того, щоб підібрати зразки мінералів або зірвати яку-небудь рослішу, і без зайвих розмов ховав те й інше до кишені.

— Що це він там підбирає? — бурчав Пенкроф. — Я все дивлюся, дивлюся, а не бачу тут нічого потрібного. Варто нахилятися за такою дурницею!

Близько десятої години ранку маленький загін уже спускався останніми відрогами гірського хребта. На схилах траплялися лише кущі та зрідка самотні дерева. Потім шлях пішов рівниною завдовжки близько милі, а далі сутеніла галявина лісу. Земля тут була горбиста, жовтувата, немов обпалена вогнем, і всюди траплялися вивержені вулканом великі брили базальту, для охолодження якого в земній корі згідно з дослідженнями Бішофа знадобилося триста п’ятдесят мільйонів років. Одначе ніде не було помітно слідів лави, — колись вона виливалася головним чином північним схилом вулкана.

Сайрес Сміт уже думав, що до річки, яка протікала, на його думку, лід деревами, на краю долини, вони дійдуть без усіляких пригод, як раптом побачив, що назустріч їм прожогом біжить Герберт. Наба і моряка не видно було за скелями.

— Що у вас там, хлопчику? — запитав Гедеон Спілет.

— Дим! — вигукнув Герберт. — Між скелями, за сто кроків звідси, дим піднімається!

— Виходить, тут є люди? — схвильовано сказав журналіст.

— Не треба з’являтися їм на очі, доки не довідаємося, з ким ми маємо справу, — застеріг товаришів інженер. — Можливо, на острові живуть дикуни, а зустріч з ними, по-моєму, більш небезпечна, ніж бажана. Де Топ?

— Утік вперед.

— І не гавкає?

— Ні.

— Дивно. Постараймося все-таки покликати його.

Через кілька митей інженер, Гедеон Спілет і Герберт приєдналися до товаришів і так само, як вони, сховалися за базальтовими брилами.

І тут усі вони виразно побачили, що в повітрі клубочиться дим дуже характерного жовтуватого кольору.

Інженер неголосно присвиснув, підкликаючи Топа; собака негайно підбіг до нього, і тоді Сміт, знаками звелівши товаришам почекати його, почав скрадатися між скелями.

Колоністи завмерли, з тривогою очікуючи результатів розвідки, як раптом почули голос Сайреса Сміта, який гукав їх, і вони чимдуж кинулися до нього. Усі четверо миттю опинилися біля інженера і відразу були вражені неприємним їдким запахом, яким просякло повітря.

За цим запахом Сайрес Сміт відразу здогадався, відкіля йде дим, що спочатку не безпідставно викликав у нього тривогу.

— Цей дим, або, точніше, ці випари — справа самої природи, — сказав він. — Нам просто зустрілося сірчане джерело. Якщо в кого болить горло, — будь ласка, тут прекрасно можна вилікуватися.

— Ех, шкода! — зажурився Пенкроф. — Шкода, що немає в мене застуди!

Мандрівники рушили до того місця, звідки піднімався дим. Вони побачили досить розлоге сірчане джерело між скелями; води його, поглинаючи кисень з повітря, виділяли їдкий запах сірчаної кислоти.

Сайрес Сміт занурив у джерело руку і помітив, що вода масляниста. Надпивши ковток із жмені, він сказав, що в неї ледь солодкуватий присмак, температура ж її, на його думку, була дев’яносто п’ять градусів за Фаренгейтом (35 градусів вище нуля за стоградусною шкалою). Герберт запитав, чим він обґрунтовує таке визначення?

— Та просто, дитя моє, коли я опустив руку в джерело, у мене не виникло відчуття холоду, та й гарячою вода мені теж не здалася. Отже, у неї температура людського тіла, тобто близько дев’яноста п’яти градусів за Фаренгейтом.

Відзначивши на карті сірчане джерело, яке поки що не мало для них практичної цінності, колоністи рушили до галявини густого лісу, який стояв на сто — двісті кроків далі.

Як і передбачав інженер, там бігла річка, швидка річка з чистою, прозорою водою; її високі береги були червонястого кольору, що свідчило про наявність окису заліза в породах, з яких вони складалися. За кольором берегів колоністи відразу дали річці назву: «Червоний струмок».

Та це й дійсно був просто глибокий і світлий струмок, який витікав з гір, то рівнинною дрімотною річкою, то бурхливим гірським потоком, то мирно струменів піщаним дном, то із сердитим, ревінням стрибаючи по скелястих порогах або падаючи водоспадом, долав він свій шлях до озера; ширина його була де тридцять, де сорок футів, а довжина — півтори милі. Вода в ньому виявилася прісною, і це дозволяло припустити, що й в озері прісна вода. Обставина ця виглядала доречною, якби на берегах озера знайшовся притулок зручніший, ніж Нетрі.

Дерева, під покровом яких струмок пробігав кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірному поясі Австралії й у Тасманії, і не схожі були на ті хвойні дерева, що зустрічалися вже в дослідженій частині острова — за декілька миль від плато Круговиду. Тієї пори року, тобто на початку осені (у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню), з них ще не облетіло листя. Найбільше тут росло казуаринів і евкаліптів; деякі з цих порід навесні, мабуть, давали солодку манну, подібну до східної манни. На галявинах здіймалися купи могутніх австралійських кедрів, а навколо росла висока трава, іменована в Австралії «тусок», але кокосових пальм, яких так багато на архіпелагах Тихого океану, зовсім не було, — мабуть, острів лежав занадто далеко від тропіків.

— Який жаль! — ремствував Герберт. — Кокосова пальма — дуже корисне дерево, та й плоди в неї пресмачні.

Птахів у лісі було безліч, і вони вільно пурхали між гілками евкаліптів і казуаринів, — досить рідка зелень цих дерев не заважала їхньому польоту. Чорні, білі й сірі какаду, строкаті папуги всіх кольорів і відтінків, яскраво-зелені корольки з червоним чубчиком, небесно-голубі лорі, — незліченне крилате плем’я блищало пір’ям, як жива веселка, і піднімало оглушливий різноголосий гамір.

Раптом із зеленої хащі долинули дивовижні, нестрункі звуки: то вчувався дзвінкий пташиний щебет, то котяче нявкання, то рикання звіра, то якесь плямкання, начебто клацала язиком людина. Забувши про будь-яку обережність, Наб і Герберт кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні грізних хижаків, ні дикуна, який зачаївся, а сиділо на гілках близько півдюжини нездатних нікого образити істот — співочих птахів пересмішників, яких називають «гірські фазани». Кілька влучних ударів кийком припинили концерт цих імітаторів, а колоністам дісталася на обід чудова дичина.

Герберт показав своїм супутникам диких голубів, красенів із бронзовими крилами, — одні мали чудові чубчики, інші зелений комір, як їхні побратими на берегах затоки Маккуорі; але голуби й близько не підпустили до себе мисливців так само, як ворони і сороки, що полетіли зграями. Вистріливши з рушниці дрібним дробом, можна було б вполювати багато цих пернатих, але поки що наші мисливці не мали не тільки дробовиків, а навіть списів, дротиків або пращ; втім, примітивна зброя навряд чи б тут допомогла.

Безпорадність мисливців виявилася ще очевиднішою, коли повз них пронеслася зграя якихось чотириногих; вони мчалися підскоком і раптово робили стрибок довжиною до тридцяти футів, немов злітали на крилах; вони майнули через ліс так швидко і стрибали так високо, що здавалося, начебто вони, як білки, перелітали з дерева на дерево.

— Кенгуру! — вигукнув Герберт.

— А їх їдять? — негайно поцікавився Пенкроф.

— Потушкуєш на повільному вогні, та й одержиш страву смачнішу будь-якої дичини! — відповів журналіст.

Не встиг Гедеон Спілет договорити, як моряк, натхненний його словами, а слідом за ним і Наб та Герберт кинулися навздогін за кенгуру. Дарма Сайрес Сміт кликав їх, намагався зупинити. Але марні виявилися і спроби наздогнати кенгуру, що на пружних своїх ногах відскакували від землі, немов гумові м’ячі. Через п’ять хвилин мисливці зовсім засапалися, а кенгуру зникли в хащі. Топа переслідувала така ж невдача, як і його хазяїв.

— Містере Сайрес, — сказав Пенкроф, коли Сміт і Спілет наздогнали їх. — Містере Сайрес, самі бачите, обов’язково треба нам зробити рушниці. Це вам під силу?

— Можливо, — відповів інженер. — Але насамперед ми зробимо лук і стріли. Я впевнений, що ви навчитеся так само спритно володіти ними, як австралійські мисливці.

— Лук і стріли? — з презирством перепитав Пенкроф. — Лук і стріли — дитяча забава!

— Який ви гордий, друже, — зауважив журналіст. — Але ж довгі століття люди користувалися цією зброєю, і її вистачило, щоб закривавити світ. Порох — зовсім ще недавній винахід, а війна, на біду, так само стара, як рід людський!

— Але ж це так, містере Сайрес. їй-богу, так! Ось я завжди так — скажу, не подумавши. Ви вже вибачте!

Але Герберт, палко захоплений природознавством, своєю улюбленою наукою, знову заговорив про кенгуру.

— До речі, — заявив він, — ми наштовхнулися на таких кенгуру, яких піймати дуже важко. Це були величезні тварини з пухнатим сірим хутром. Але, якщо не помиляюся, існують кенгуру чорні й руді; є ще гірські кенгуру, кенгуру-пацюки. З ними набагато легше впоратись. Усього нараховують дванадцять видів кенгуру…

— Герберте, — повчально сказав моряк, — для мене існує тільки один вид кенгуру, називається він «смажений кенгуру», а ось він-то саме нам з тобою не дістався.

Всі мимоволі розсміялися, почувши цю нову наукову класифікацію, створену Пенкрофом. Добряга не ховав своєї досади, думаючи про те, що пообідати доведеться тільки співочими фазанами, але доля ще раз змилосердилася над ним.

Справді, Топ, який відчував, що тут порушено і його власні інтереси, нишпорив по всіх кущах; голод ще загострив його чуття. Можливо, він насамперед піклувався про самого себе, і якби схопив зубами яку-небудь дичину, мисливцям нічого б не дісталося; одначе Наб завбачливо стежив за ним.

Час наближався до третьої години дня; раптом собака пірнув у густі зарості чагарнику, і незабаром глухе рикання засвідчило, що він зійшовся у двобої з якоюсь твариною.

Наб кинувся до місця бою і побачив, що Топ пожирає якесь звірятко. За десять секунд уже не можна було б довідатися, яке, — воно зникло б у шлунку Топа. На щастя, собака наштовхнувся на цілий виводок, — на землі лежали бездиханно два інших гризуни (здобич Топа належала до породи гризунів).

Наб тріумфуючи, вийшов з кущів, тримаючи в кожній руці майбутню печеню. Звірята були більше зайця і вкриті жовтим хутром із зеленуватими підпалинами. Хвости вони мали дуже куці, можна сказати зародкові.

Наші мисливці, як жителі Сполучених Штатів, відразу впізнали в них марасів — різновид агуті, але трохи більших своїх побратимів, які живуть у тропічних країнах; мараси — справжні американські кролики, довговухі звірята, озброєні з кожного боку щелеп п’ятьма корінними зубами, що саме й відрізняє їх від агуті.

— Ура! — , гукнув Пенкроф. — Печеня є! Тепер не соромно й додому повернутися!

Перервана ненадовго подорож відновилася. Колоністи як і раніше йшли берегом Червоного струмка, який ніс свої прозорі, чисті води під навислим сплетінням гілок казуаринів, банксій і гігантських каучукових дерев. Чудові лілейні рослини, що досягали двадцяти футів заввишки, і якісь незнайомі юному натуралісту деревоподібні чагарники схилялися до струмка, який жебонів під покровом зелених склепінь.

Струмок помітно ширшав, Сайресу Сміту здавалося, що вони вже наближаються до гирла. І справді, тільки-но колоністи вийшли з лісової хащі, де їх дивували прекрасні дерева, показалося й гирло Червоного струмка.

Дослідники потрапили на західний берег озера Гранта. На озеро дійсно варто було подивитися. Воно досягало майже семи миль в окружності, а площа його дорівнювала двомстам п’ятдесятьом акрам[11]; спокійну водну гладь облямовували найрізноманітніші дерева. Зі східного боку крізь мальовничі просвіти місцями зблискувало на сонці море. Північний берег озера вигинався плавною дугою, що контрастувала з різкими обрисами південного його краю. На цьому маленькому Онтаріо зібралося безліч водяних птахів. За декілька сот футів від південного берега з води виступала одна-єдина скеля, що заміняла собою «тисячу островів», якими славиться озеро з тією ж назвою в Сполучених Штатах. Тут жили десятки подружніх пар зимородків-рибалок; стоячи на якому-небудь прибережному камені, пихаті, нерухомі, вони підстерігали рибу, що пропливала повз них, раптово з пронизливим криком кидалися у воду і, пірнувши, через мить злітали, тримаючи здобич у дзьобі. А далі, на берегах і на острівці, поважно походжали дикі качки, пелікани, водяні курочки, червоноголовки, щурки, яких природа наділила язиком у вигляді пензлика, два-три представники лірохвостів, красивої породи пернатих, у яких хвостові пера вишукано загнуті у вигляді ліри.

Вода в озері виявилася прісною, прозорою і синюватою; а глянувши на бульбашки, що піднімалися на поверхню води, і на кола, які розпливалися, можна було з упевненістю сказати, що в озері цьому дуже багато риби.

— А справді, прекрасне озеро! — захопився Гедеон Спілет. — Ось би тут пожити!

— Поживемо! — лаконічно відповів Сайрес Сміт.

Бажаючи повернутися в Нетрі найкоротшим шляхом, мандрівники дійшли до південного кінця озера, де береги сходилися під кутом. Не без зусиль прокладаючи собі дорогу в лісових заростях, яких ще не торкалася рука людини, вони рушили далі до узбережжя, тримаючи напрямок на південну частину плато Круговиду. В цей бік вони пройшли дві милі; нарешті, розсунулася остання завіса дерев, і перед очима мандрівників виникло плато, яке зеленіло густою травою, і неосяжна широчінь океану.

Щоб повернутися в Нетрі, досить було перетнути навскіс плато й спуститися по його схилу до першого закруту ріки Віддяки. Але інженеру хотілося знати, де і як випливають з озера надлишкові води, а тому дослідники пройшли під деревами ще півтори милі на північ. Справді, можливо, десь існував стік; або ж вода випливала через розпадину гранітної стіни. Адже озеро являло собою величезну кам’яну западину, яку Червоний струмок поступово наповнив водою; значить надлишок її повинен був десь стікати до моря, падаючи водоспадом. «Якщо це дійсно так, — думав інженер, — то, можливо, вдасться скористатися силою водоспаду, що досі марно пропадала, нікому не приносячи користі». Отже, дослідження берегів озера Гранта продовжувалося. Пройшли по гірському плато на північ ще півтори милі, але всупереч своїм чеканням Сайрес Сміт ніде не знайшов стоку води.

Стрілка годинника вже показувала пів на п’яту. Час було повертатися до притулку, приготувати на вогнищі обід. Маленький загін повернув назад, і лівим берегом ріки Віддяки Сайрес Сміт із товаришами дійшли, нарешті, до Нетрів.

Розпалили вогонь. Наб і Пенкроф виявилися справдешніми кухарями — один завдяки кулінарним здібностям, властивим неграм, а інший — як і личить морякові, який усе вміє робити; вони швидко приготували печеню зі своєї здобичі.

Після вечері, коли мандрівники вже збиралися лягати спати, Сайрес Сміт витяг з кишені камінчики — зразки різних мінералів — і коротко пояснив:

— Дивіться, друзі. Ось це — залізна руда, це — пірит, це — глина, це — вапняк, це — вугілля. Ось чим багата тут природа. Це її внесок до нашої спільної справи. Завтра черга за нами.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Що носив на собі Топ. — Лук і стріли. — Цегельний завод. — Гончарна піч. — Кухонне начиння. — Перша юшка. — Полин. — Південний Хрест. — Важливе астрономічне спостереження

— Ну, що ж, містере Сайрес, з чого почнемо? — запитав наступного ранку Пенкроф.

— З початку, — відповів інженер.

Дійсно, острів’янам довелося починати «із самого початку». У них не було ніяких інструментів для виготовлення найнеобхіднішого начиння; не могли вони також уподібнитись природі, у якої попереду дуже багато часу, і тому вона не квапиться, зберігаючи свої сили. Вони не мали такого запасу. Борючись за своє існування, вони повинні були негайно виготовити дуже багато чого, і якщо не робити винаходу на кожному кроці, то принаймні скористатися досвідом інших людей. Для них залізо і сталь існували ще в стані мінералів, гончарні вироби поки що були просто глиною, а для одягу їм необхідно ще знайти матеріал.

Треба, одначе, сказати, що наші острів’яни були дійсно людьми в кращому, у найвищому значенні цього слова. Інженер Сміт не міг і бажати собі розумніших і старанніших помічників, відданіших товаришів. Він поговорив з кожним і знав їхні здатності і схильності.

Гедеон Спілет, талановитий журналіст, чимало вивчив, щоб мати можливість говорити у своїх статтях про все; він і розумом і руками повинен допомогти облаштуванню колонії на острові. Спілет впорається з будь-яким завданням, а оскільки він азартний мисливець, то нехай полювання, що досі було для нього розвагою, стане відтепер його обов’язком.

Герберт — славний хлопчик, який має великі природничі знання; він надасть серйозну допомогу спільній справі.

Наб — це втілена відданість. Розумний, спритний і невтомний, силач, із залізним здоров’ям, він до того ж розуміється на ковальській справі. Наб, звичайно, буде дуже корисний колонії.

Пенкроф ходив по всіх морях і океанах, теслював на кораблебудівних верфях у Брукліні, бував і підручним кравця на державних кораблях, садівником і землеробом, коли приїжджав у відпустку додому, — тобто, як і личить морякові, мав славу майстра на всі руки.

Отже, тут неначе навмисно дібралася п’ятірка товаришів, здатних боротися з долею і перемогти її.

«Почнемо з початку», — сказав Сайрес Сміт. Спочатку необхідно зробити важливе пристосування для обробки мінеральної сировини, яку давала природа. Відомо, яку роль у цій обробці відіграє висока температура. Палива — як дров, так і кам’яного вугілля — вдосталь. Потрібно було тільки скласти піч.

— А для чого ця піч? — поцікавився Пенкроф.

— Наробимо собі різних горщиків. Вони нам дуже потрібні, — відповів Сайрес Сміт.

— А з чого піч складемо?

— З цегли.

— А цеглу з чого зробимо?

— З глини. В дорогу, друзі! Щоб даремно сировину не тягати, давайте влаштуємо майстерні на місці її видобутку. Наб принесе нам провізії, а вже вогню для готування їжі нам вистачить.

— Прекрасно, — посміхнувся журналіст. — Вогонь є, а їжі може й не бути, оскільки немає зброї для полювання.

— Ех, коли б хоч звичайнісінький ножик дістати! — зітхнув моряк.

— Що тоді? — запитав Сайрес Сміт.

— Як «що»? Та я б хутенько зробив лук і стріли. І мали б до столу скільки завгодно дичини!

— так… ніж, яке-небудь лезо, — замислився інженер, неначе говорячи сам до себе.

Погляд його випадково впав на Топа, який сновигав берегом. Очі Сайреса Сміта заблищали:

— Топ, сюди! — гукнув він,

Пес підбіг до хазяїна. Сайрес Сміт обхопив руками головну собаки, розстебнув нашийника і, розламавши його навпіл, сказав: ’ — Ось вам, Пенкрофе, два ножі!

У відповідь моряк двічі прокричав «ура». Нашийник Топа зроблений був з тонкої смуги загартованої сталі. Якщо нагострити її об камінь, вийде справжнє лезо, а, потім можна відшліфувати його осколком дрібнозернистого піщанику. таких каменів скільки завгодно на березі, і за дві години колонія розбагатіла на два гострих клинки, до них легко прилаштовувались міцні руків’я.

Появу першого знаряддя зустріли радісно, як велику перемогу. Та це й дійсно було перемогою, і до того ж здобутою вчасно.

Вирушили в дорогу. Сайрес Сміт повів товаришів на західний берег озера, туди, де він учора помітив багато глини, зразок якої прихопив із собою. Спочатку йшли вздовж ріки Віддяки, потім перетнули плато Круговиду і, подолавши близько п’яти миль, зупинилися на галявині, за двісті кроків від озера Гранта.

Дорогою Герберт знайшов дерево, з гілок якого індіанці в Південній Америці роблять луки. Це дерево — «крехимба» — належить до сімейства пальмових, але не дає їстівних плодів. Вибравши довгі та рівні гілки, — Пенкроф зрізав їх, обчухрав листя, потім підстругав гілки на кінцях так, щоб посередині вони були товщими і міцнішими; залишалося тільки знайти рослину, придатну для тятиви. Рослина ця належить до сімейства мальвових, роду гібіска, має міцні волокна, які пружністю, мабуть, не поступаються сухожиллям тварин. так Пенкроф виготовив досить надійні луки; не вистачало тільки стріл. Правда, їх легко зробити з твердих і прямих гілок без сучків, але де взяти гострі вістря? Адже матеріал, що міг би замінити залізо, навряд чи легко доступний. Пенкроф утішав себе думкою, що він потрудився на совість, а в усьому іншому допоможе випадок.

Острів’яни прийшли на те місце, яке вони обстежували напередодні. Ґрунт тут складався з червоної глини, що використовується для виробництва цегли й черепиці, і, отже, колоністи цілком могли втілити свій задум. Робочі руки є. Виробництво цегли справа не така вже й складна. Потрібно глину замісити з піском, зліпити цеглини й обпалити їх у вогні великого багаття.

Звичайно цеглу роблять за допомогою форм, але колоністам довелося зайнятися формуванням голіруч. Час до темряви і весь наступний день присвятили виготовленню цеглин. Глину, змочену водою, місили і руками, і ногами, потім масу поділяли на шматки рівної величини. Досвідчений робітник може за півдоби виготовити вручну майже десять тисяч цеглин, але п’ять наших майстрів на острові Лінкольна за два дні роботи зробили не більше трьох тисяч штук; сирі цеглини вклали рядами, так їм належало добре висохнути три-чотири дні, а потім можна починати випал.

Другого квітня вдень Сайрес Сміт спробував визначити положення острова відносно сторін світу.

Напередодні він точно зафіксував час, коли закотилося сонце, врахувавши при цьому явище рефракції. А ранком 2 квітня не менш точно встановив час сходу сонця. Від заходу до сходу минуло дванадцять годин двадцять чотири хвилини. Отже, за шість годин і дванадцять хвилин після сходу того дня сонце повинно було пройти через меридіан острова, і точка, на якій воно в той момент виявиться в небі, і вкаже, де знаходиться північ[12].

У призначений час Сайрес помітив цю точку в небі і, провівши подумки лінію від сонця через два дерева, які він обрав віхами, одержав постійний меридіан для своїх астрономічних спостережень.

Перед випалом цегли два дні запасали паливо. Обламали гілки на деревах, що оточували галявину, зібрали весь хмиз у найближчих куточках лісу. Готуючи паливо, звичайно, і полювали в околицях, тим більше що в Пенкрофа з’явилося тепер кілька десятків стріл з дуже гострими вістрями. Добув їх вірний Топ: він притяг з лісу дикобраза — тварину, не дуже придатну для їжі, але досить цінну для острів’ян своїми голками. їх насадили на тонкий кінець стріл, а до іншого кінця прилаштували пера чубатого папуги, — щоб стріла летіла рівніше. Герберт і журналіст дуже швидко навчилися чудово стріляти з лука, і тепер у Нетрях не переводилася найрізноманітніша дичина: водяні свинки, голуби, агуті, глухарі і т. ін. Найкраще полювалося на лівому березі ріки Віддяки, в лісі, названому лісом Жакамара на честь того птаха, якого Пенкроф і Герберт безуспішно переслідували в перший день знайомства з островом.

Дичину з’їдали смаженою, але окіст дикого кабана закоптили в диму багаття із зелених гілок, попередньо нашпигувавши м’ясо запашними травами. Словом, їли наші острів’яни дуже ситно, але одноманітно, смажене м’ясо їм набридло, всі мріяли про суп і хотіли почути, як булькає на вогні горщик з юшкою. Одначе варити її було ні в чому, доводилося чекати, поки складуть гончарну піч і обпалять у ній горщики.

Під час своїх походів найближчими околицями «цегельного заводу» мисливці помітили свіжі сліди якихось великих звірів, з могутніми пазурами, але які саме тварини, визначити не могли. Сайрес Сміт наказав товаришам бути обережними — адже в лісі вони могли зіштовхнутися з якимись небезпечними хижаками.

Порада виявилася доречною. Одного разу Гедеон Спілет і Герберт бачили звіра, схожого на ягуара. На щастя, хижак не напав на них, інакше мисливці опинилися б у біді. Гедеон Спілет дав собі слово, що, як тільки в них буде «серйозне спорядження», тобто рушниці, яких все вимагав Пенкроф, він поведе непримиренну війну проти диких звірів і позбавить від них острів. У ці дні колоністи не займалися облаштуванням свого притулку в Нетрях, оскільки інженер сподівався, що їм вдасться відшукати або побудувати собі зручніше житло. Поки задовольнилися тим, що в коридорах на піску поклали підстилки з моху і сухого листя. На таких досить твердих постелях втомленим трудівникам спочивалось прекрасно.

Пригадавши, скільки днів вони вже провели на острові Лінкольна, вирішили надалі вести точний підрахунок. П’ятого квітня, в середу, виповнилося дванадцять днів відтоді, як ураган закинув їх на цей острів.

Шостого квітня, на світанку, інженер і його товариші зібралися на тій галявині, де вони мали намір обпалювати цеглу. Зрозуміло, цю операцію вирішили здійснити під відкритим небом, а не в печах, або, краще сказати, склали цеглини кліткою, щоб вона являла собою величезну піч де випал проходив би сам собою. На землі акуратно вимостили в’язки хмизу, а навколо в кілька ярусів поставили одна на одну висохлі цеглини, так що вийшов куб, у якому залишили продув. Робота тривала цілий день, і тільки ввечері запалили хмиз.

Уночі ніхто не лягав спати — стежили за тим, щоб вогонь не слабшав.

Випал продовжувався дві доби й вдався прекрасно. Потім розпеченій печі дали охолонути, а тим часом Наб і Пенкроф, за вказівкою Сайреса Сміта, зробивши з густо переплетених гілок ноші, притягли на них за кілька ходок неабияку купу вапняку, досить поширеної гірської породи, якої виявилося дуже багато на північному березі озера. З цих каменів, що розсипалися при прожарюванні їх на вогні, вийшло жирне негашене вапно, яке сильно здувалося і вирувало при гасінні, — вапно таке ж чисте, як те, що виходить при випалюванні мармуру або крейди. Змішуючи напіврідкий розчин гашеного вапна з піском, що не давав йому, затвердіти занадто швидко, наші колоністи одержували чудову цементуючу речовину.

Дев’ятого квітня в результаті всіх цих робіт Сміт уже мав деяку кількість гашеного вапна і кілька тисяч цеглин.

Тоді взялися, не втрачаючи ані хвилини, складати піч для випалу різних гончарних виробів, необхідних у домашньому побуті. З кладкою печі впоралися без особливих зусиль. За п’ять днів у топку заклали кам’яне вугілля (Сайрес Сміт знайшов біля гирла Червоного струмка поклади вугілля, що виходили просто на поверхню землі), і з труби, заввишки двадцять футів, піднявся перший стовп диму. Галявина перетворювалася на завод, і Пенкроф уже не схилявся до думки, що з цієї печі вийдуть усі вироби сучасної промисловості.

В першу чергу виліпили звичайний глиняний посуд, зроблений досить грубо, але цілком придатний для варіння їжі. Сировиною для гончарних виробів послужила все та, ж глина, що й для цегли, але до неї Сайрес Сміт звелів додати трохи вапна і кварцу. Вийшла справжня гончарна глина, з якої наробили горщиків, чашок, формуючи їх у западинах каменів, а також тарілок, мисок, великих чанів для води і т. ін. Усі ці вироби виходили незграбними, кособокими, кривими, але коли їх випалили в печі при високій температурі, то в колоністів з’явилося необхідне начиння, зараз для них дорожче найвитонченіших порцелянових сервізів.

Варто нагадати, що Пенкроф, бажаючи довідатися, чи годиться ця глина для виготовлення люльок-носогрійок, зробив їх собі кілька штук; люльки вийшли досить потворними, але Пенкроф вважав їх чудовими. На жаль! Курити в них було нічого; тютюну на острові не знайшли. Чимала втрата для Пенкрофа!

— Нічого! З’явиться в нас і тютюн. Усе буде, — говорив Пенкроф, сповнений непохитної впевненості.

Гончарні роботи тривали до 15 квітня. Зрозуміло, колоністи даремно часу не гаяли: ставши гончарами, вони сумлінно виробляли горщики. А якби Сайрес Сміт захотів перетворити їх на ковалів, вони з такою ж ретельністю працювали б у кузні. Але наступного дня, 16 квітня, була неділя, навіть Великодня неділя, і всі вирішили присвятити цей день відпочинку. Ці п’ятеро американців були людьми благочестивими, дотримувалися рекомендацій Біблії, а при теперішньому становищі в їхніх серцях лише зросла віра у Творця всього сущого.

Увечері 15 квітня вони повернулися до Нетрів, захопивши з собою останню партію горщиків і загасивши піч до нових робіт. На зворотному шляху до притулку зробили приємне відкриття — Сайрес Сміт знайшов рослину, яка могла замінити трут. Як відомо, губчаті, бархатисті шматочки трута — це висушена м’якоть грибів з сімейства Polypo-raceae; відповідно оброблена, вона миттєво спалахує від іскри, особливо якщо її просочити порохом або прокип’ятити в розчині азотнокислої солі або хлорнокислого калію. Але поки що колоністам не траплявся жоден із трутових грибів і навіть гриби-зморшки, що могли б замінити їх. І ось того дня інженер побачив рослину, з роду полинових, головними видами яких є полин, меліса, естрагон та їхні побратими; зірвавши пучок цієї трави, Сайрес Сміт простягнув їх морякові:

— Тримайте, Пенкрофе. Травичка ця принесе вам задоволення.

Пенкроф почав уважно роздивлятися рослину, стебла якої густо покривали шовковисті довгі волосинки, а листя — білуватий пушок.

— Еге! Що це таке, містере Сайрес? Невже тютюн? — запитав Пенкроф.

— Ні, — відповів Сайрес Сміт. — По-науковому кажучи, ця рослина «артемізія», у просторіччі — китайський чорнобильник, а для нас — вона стане трутом.

І справді, висушений чорнобильник дуже легко спалахує; він прекрасно замінив трут нашим колоністам, особливо коли інженер пізніше просочував його розчином азотнокислої солі калію — на острові виявилися цілі поклади цієї речовини, що є не чим іншим, як селітрою.

Того вечора колоністи, зібравшись в середній «кімнаті» свого притулку, добре поїли. Наб приготував бульйон з агуті, окіст дикого кабана, присмачений запашними травами, і подав до нього варені бульби caladium macrorhizum, трав’янистої рослини сімейства ароїдних, що в тропічній зоні набуває деревоподібної форми. Бульби її дуже смачні, поживні і нагадують так зване «портландське саго», що продають в Англії; певною мірою ця страва могла замінити хліб, тому що колоністи острова Лінкольна хліба поки що не мали.

Повечерявши, Сайрес Сміт і його товариші о восьмій годині пішли на берег моря подихати чистим повітрям. Наближалася прекрасна тиха ніч. Місяць, який п’ять днів тому вступив у фазу повні, ще не піднявся, але на обрії вже сріблилося ніжне, бліде сяйво, — його можна назвати місячною зорею. Високо в небі блищали навколополюсні сузір’я, і найяскравіше горів Південний Хрест, яким Сайрес Сміт нещодавно милувався з вершини гори Франкліна.

І зараз Сайрес довго дивився на це чудове сузір’я, де вгорі і внизу зблискують дві зірки першої величини, ліворуч — зірка другої величини, а праворуч — третьої.

Подумавши, він запитав:

— Герберте, сьогодні в нас п’ятнадцяте квітня?

— так, містере Сайрес, — відповів юнак.

— Отож, шістнадцятого квітня, якщо не помиляюся, настане один із тих чотирьох днів року, коли справжній час збігається із середнім, тобто завтра опівдні за годинником (різниця може скласти лише кілька секунд) сонце перетне меридіан даної місцевості. Якщо погода втішить нас ясним днем, думаю, мені вдасться визначити, на якій довготі знаходиться острів, з точністю до кількох градусів.

— Без приладів, без секстану? — запитав Гедеон Спілет.

— так, — відповів інженер. — А якщо до ночі небо не затягнуть хмари, я спробую ввечері встановити і нашу широту, вирахувавши, як високо над обрієм стоїть Південний Хрест — сузір’я Південного полюса. Ви ж добре розумієте, друзі, що перш ніж взятися за велику роботу і влаштовуватися тут надовго, треба по можливості визначити, на якій відстані знаходиться наш острів від Америки, Австралії або від головних архіпелагів Тихого океану.

— Слушна думка, — зауважив Гедеон Спілет. — Замість того щоб закладати будинок, для нас, можливо, важливіше спорудити корабель — якщо раптом виявиться, що ми всього лише за кількасот миль від яких-небудь населених берегів.

— Ось тому-то я й спробую нині ж увечері визначити, на якій широті знаходиться острів Лінкольна. А завтра опівдні хочу вирахувати і його довготу.

Якби інженер Сміт мав секстан, — прилад, що дозволяє з великою точністю визначати кутові відстані за кутом відображення предметів, завдання не становило б для нього ніяких труднощів. Увечері за висотою полюса над обрієм, а завтра опівдні за проходженням сонця через меридіан даної місцевості він визначив би координати острова. Але відсутній секстан треба було чим-небудь замінити.

Сайрес Сміт повернувся до Нетрів. При світлі вогню, який палав у багатті, він вистругав дві рівні лінієчки і, з’єднавши їх одну з одною, зробив щось подібне до циркуля, ніжки якого ворушились і розсовувались; скріпив він лінійки за допомогою шипа акації, зрізавши його із сухої гілки, що лежала в купі хмизу.

З цим інструментом інженер знову вирушив на берег моря, аби обчислити висоту полюса над обрієм, для чого необхідно вибрати найчіткіший, а саме морський обрій; мис Пазур закривав південний бік обрію, і Сайресу Сміту довелося шукати зручніше місце для спостереження. Найкраще було б вийти на берег, звернений безпосередньо до півдня, але для цього довелося б переправлятися через досить глибоку ріку Віддяки, що створювала чималу перешкоду.

Зваживши всі обставини, Сайрес Сміт вирішив обрати своєю обсерваторією плато Круговиду, врахувавши при обчисленнях його висоту над рівнем моря, а висоту цю він передбачав визначити завтра, шляхом застосування елементарних теорій геометрії.

Пройшовши лівим берегом ріки Віддяки, колоністи піднялися на плато і влаштували спостережний пункт біля краю, що тягнувся з північного заходу на південний схід, тобто над грядою вигадливих стрімчаків, що облямовували берег ріки!

Ця частина плато піднімалася на п’ятдесят футів вище скелястих пагорбів правого берега, схили яких йшли до мису Пазур і до південного краю острова. Отже, ніщо не затуляло від спостерігача півколо обрію від мису Пазур до Зміїного мису. На півдні ця лінія, освітлена першими променями місяця, що сходив, різко розмежовувала море і небо, що мало б сприяти точності обчислень.

Південний Хрест опинився перед спостерігачем неначе догори ногами — зірка альфа цього сузір’я виявилася внизу, тобто ближче за всіх до Південного полюса.

Сузір’я Південного Хреста знаходиться від Південного полюса далі, ніж Полярна зірка від Північного. Альфа Південного Хреста перебуває від полюса приблизно на відстані двадцять сім градусів. Сайрес Сміт це знав і вирішив узяти до уваги під час своїх розрахунків. Він постарався також провести спостереження в той момент, коли найближча до полюса зірка — альфа Південного Хреста — проходить меридіан острова, що мало б полегшити спостереження.

Сайрес Сміт спрямував один кінець свого дерев’яного циркуля на лінію обрію, а інший на альфу Південного Хреста, немов наставив на них кутомір; відстань між двома ніжками циркуля відповідала куту між альфою й обрієм. Бажаючи точно зафіксувати отриманий кут, Сайрес Сміт прикріпив за допомогою шипів обидві планки свого приладу до поперечної перекладки, щоб відстань між ними не мінялася.

Після нього залишалося лише обчислити отриманий кут, взявши до уваги, що спостереження робилося не на рівні моря, а для цього потрібно було визначити, як високо стоїть плато Круговиду. Величина кута мала дати висоту альфи Південного Хреста, а отже, і висоту полюса над обрієм, тобто широту острова, тому що географічна широта будь-якої точки земної кулі завжди дорівнює висоті полюса над обрієм у цій точці.

Обчислення ці інженер відклав до завтра, і о десятій годині вечора всі колоністи вже спали міцним сном.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Висота гранітної стіни. — Застосування теореми про подібні трикутники. — Географічна широта острова. — Експедиція до північної частини острова. — Устрична обмілина. — Плани на майбутнє. — Сонце проходить через меридіан. — Координати острова Лінкольна

Наступного дня, 16 квітня, у Великодню неділю, колоністи вже на світанку вийшли з притулку і взялися прати свою білизну, вибивати і чистити одяг. Інженер збирався зварити мило, як тільки знайдуться необхідні для цього складові частини — сода або поташ, сало або яка-небудь рослинна олія. Важливе питання поповнення гардероба теж передбачалося розв’язати свого часу. Одяг, навіть при фізичній праці його власників, міг ще протриматися півроку, тому що його пошили з міцних тканин. Поки що найголовнішим було встановити, як далеко знаходиться острів від населених берегів, і колоністи хотіли зробити це того ж дня, якщо дозволить погода.

Сонце, що піднімалося над обрієм, обіцяло чудову неділю, один з тих чудових осінніх днів, коли літо начебто повертається на коротку мить, щоб попрощатися із землею.

Потрібно було доповнити дані вчорашніх спостережень, виміривши висоту плато Круговиду над рівнем моря.

— Вам, напевно, знадобиться вимірювальний прилад подібний до вчорашнього? — запитав інженера Герберт.

— Ні, дитя моє, — відповів Сайрес Сміт, — ми застосуємо інший прийом, що забезпечує, мабуть, не меншу точність.

Герберт, юнак надзвичайно допитливий, завжди прагнув довідатися щось нове, тому вирушив разом з інженером. Сайрес Сміт відійшов від гранітної стіни до краю берега. Тим часом Пенкроф, Наб і журналіст зайнялися іншими справами.

Сайрес Сміт захопив із собою пряму рівну жердину завдовжки близько дванадцяти футів — довжину він визначив за власним зростом, який він знав точно. Герберту Сайрес Сміт доручив нести висок — тобто гнучку ліану, до кінця якої підвісили звичайний камінь.

Зупинившись кроків за двадцять від краю моря і кроків за п’ятсот від гранітного кряжа, Сайрес Сміт устромив жердину в пісок і старанно випрямив її, домігшись шляхом вивіряння виском, щоб вона стояла перпендикулярно до площини обрію.

Зробившу це, Сайрес Сміт відійшов і ліг на землю на такій відстані, щоб у полі його зору знаходився і верхній кінець жердини, і гребінь гранітної стіни. Це місце він відзначив на піску кілочком і, повернувшись до Герберта, запитав:

— Ти знайомий з геометрією?

— Трішки, містере Сайрес, — відповів Герберт, боячись ускочити в халепу.

— Пам’ятаєш властивості подібних трикутників?

— так, — відповів юнак, — у подібних трикутників відповідні сторони пропорційні одна одній.

— Отож, дитя моє, у мене тут два подібних прямокутних трикутники, — один поменше, у ньому двома сторонами будуть: жердина, уткнута перпендикулярно в пісок, і пряма, що дорівнює відстані від нижнього кінця жердини до кілочка, а гіпотенузою, — мій погляд; у другого трикутника сторонами слугуватимуть: стрімка лінія гранітної стіни, висоту якої нам потрібно виміряти, відстань від кілочка до підошви стіни, а як гіпотенуза — мій погляд, тобто продовження гіпотенузи першого трикутника.

— Зрозумів, містере Сайрес! Я все зрозумів! — вигукнув Герберт. — Відстань від кілочка до жердини пропорційна відстані від кілочка до підошви стіни, а висота жердини пропорційна висоті стіни.

Правильно, Герберте, — підтвердив інженер. — І коли нам стануть відомі обидві відстані від кілочка, то, знаючи висоту жердини, ми швидко вирішимо пропорцію й у такий спосіб визначимо висоту стіни, що позбавить нас від необхідності вимірювати її безпосередньо.

Основи обох трикутників обміряли за допомогою тієї ж самої жердини, висота якої над поверхнею піску дорівнювала десять футів; виявилося, що відстань між кілочком і жердиною — п’ятнадцять футів, а відстань між кілочком і підошвою стіни — п’ятсот футів.

Закінчивши виміри, Сайрес Сміт і юнак повернулися до Нетрів.

Там інженер узяв плоский камінь, принесений ним з попередніх експедицій, щось на зразок шиферного сланцю, на якому легко видряпувались цифри гострою черепашкою. І на цій аспидній дошці Сайрес Сміт склав таку

15: 500 = 10: х

500 х 10 = 5000

5000: 15 = 333,33

Отже, висота гранітної стіни була триста тридцять три фути[13].

Тоді Сайрес Сміт взяв інструмент, зроблений напередодні; кут між розсунутими ніжками циркуля відповідав кутовій відстані від альфи Південного Хреста до площини обрію. Він точно відміряв цей кут по колу, розділивши його на триста шістдесят рівних частин. Кут дорівнював 10 градусам. Збільшивши цей кут на двадцять сім градусів, що відокремлюють альфу від Південного полюса, і зробивши поправки на висоту плоскогір’я, на якому велися спостереження, він одержав тридцять сім градусів. Отже, Сайрес Сміт дійшов висновку, що острів Лінкольна знаходиться на тридцять сьомому градусі південної широти; але, з огляду на те, що недосконалість його спостережень і викладень могла призвести до помилки в п’ять градусів, він вважав більш правильним записати, що острів знаходиться між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю.

Щоб мати обидві координати місцевості, залишалося визначити довготу. Сайрес Сміт прагнув спробувати це зробити того ж дня, опівдні, коли сонце проходитиме через меридіан даної суші.

Неділю вирішили використати на прогулянку, або, точніше, на дослідження тієї частини острова, що знаходилася між північним берегом озера і затокою Акули, а якщо дозволить погода, дійти й до північного сходу мису Південна щелепа. Для обіду мали намір зробити привал у дюнах і повернутися до Нетрів тільки ввечері.

Пів на дев’яту ранку маленький загін уже рухався берегом протоки, яка відділяла острів Лінкольна від острівця Порятунку, де перевальцем поважно походжали біля води короткокрилі пінгвіни, схожі на безруких людей. Вони чудово плавали і пірнали, і їх відразу можна було впізнати за характерним, дуже неприємним лементом, схожим на ревіння віслюка. Пенкрофа вони зацікавили лише з кулінарного боку, і він не без задоволення почув, що м’ясо цих птахів, хоча й темне, цілком їстівне.

Біля самого моря на піску плазували якісь великі земноводні тварини — можливо, тюлені, які обрали острівець своїм лежбищем. Сподіватися на придатність тюленів для їжі неможливо — їхнє жирне м’ясо огидне на смак; одначе Сайрес Сміт дуже уважно їх розглядав і, не поділившись ні з ким своїми думками, сказав товаришам, що незабаром треба буде навідатися на острівець.

Берег, яким ішли колоністи, засівали численні мушлі; деякі з них втішили б зоологів-дослідників молюсків. Серед цих скойок траплялися фазіанели, свердлильники, тригонії та багато інших. Але значно кориснішим відкриттям була устрична обмілина, що оголилася при відливі; Наб знайшов її між рифами, милі за чотири від Нетрів.

— Наб — молодець, марно часу не втрачає! — вигукнув Пенкроф, оглядаючи обмілину, що тяглася у відкрите море.

— Справді, дуже важлива знахідка, — погодився журналіст. — Кажуть, кожна устриця дає за рік п’ятдесят — шістдесят тисяч яєць, і, виходить, у нас з’явився невичерпний запас устриць.

— Але, думаю, устриці не дуже поживні, — сказав Герберт.

— Не дуже, — підтвердив Сайрес Сміт. — В них мало білкових речовин, і, якщо харчуватися тільки ними, треба з’їдати дюжин по п’ятнадцять — шістнадцять на день.

— Ну й що ж, — втрутився Пенкроф, — ми можемо ковтати їх сотнями, поки не знищимо все це устричне поселення. Чи не прихопити зараз кілька дюжин на обід?

І, не чекаючи відповіді, Пенкроф і Наб узялися відривати мушлі від каміння. Зібраних устриць поклали до кошика, сплетеного Набом з волокон гібіска; у ньому вже лежала їжа, припасена для обіду. Потім мандрівники рушили далі берегом, що тягся повз дюни.

Сайрес Сміт раз у раз поглядав на годинник, щоб встигнути підготуватися до спостереження, яке мав зробити рівно опівдні.

Уся ця смуга берега була дикою, голою, порожньою аж до того скелястого мису, що замикав бухту З’єднання і дістав назву Південної щелепи. Навкруги виднілися тільки піски, мушлі та кам’яні брили. На цей сумовитий берег прилітали морські птахи — баклани, ширококрилі альбатроси і дикі качки, що цілком заслужено викликали в Пенкрофа мисливське хвилювання. Він пустив у них стрілу, але безрезультатно — качки не сідали на землю, їх можна було підстрелити лише на льоту. І тоді моряк ще раз сказав Сайресу Сміту:,

— Самі бачите, містере Сайрес, як нам потрібні рушниці. Хоч би парочку, хоч одну рушницю! А то що в нас за спорядження…

— Звичайно, добре б мати рушниці, Пенкрофе, — відповів йому журналіст, — але це вже від вас залежить! Дістаньте сталь для ствола і казенної частини, селітри, деревного вугілля і сірки — для пороху, ртуті й азотної кислоти — для запалу і, нарешті свинцю для куль і дробу, — і Сайрес зробить вам першокласну рушницю.

— так, так, — підтвердив інженер. — І всі ці матеріали, безумовно, найдуться на острові, але виготовити вогнепальну зброю — справа складна, тут потрібні хороші інструменти і прилади високої точності. Але нічого, побачимо…

— Ех, навіщо ми викинули за борт зброю, що лежала в гондолі, і всі наші інструменти, і навіть складані ножі! — вигукнув Пенкроф.

— Та коли б їх не втопили, куля нас самих потопила б в океані, — заперечив Герберт.

— Мабуть, правильно ти говориш, голубчику, — погодився моряк і відразу додав: — Хотів би я бачити фізіономію Джонатана Форстера і його приятелів! Прийшли раненько на майдан, а там порожньо — полетіла куля!

— Мене анітрохи не турбують переживання цих панів! — сказав журналіст.

— А кому спала на думку ідея скористатися для втечі їхньою кулею? Мені! — з гордим виглядом заявив моряк.

— так, прекрасна думка вас осінила, Пенкрофе, — засміявся Гедеон Спілет, — завдяки їй ми й опинилися на незаселеному острові!

— По-моєму, краще жити на безлюдному острові, ніж під вартою заколотників! — заявив Пенкроф. — А відтоді як містер Сайрес знову з нами, я зовсім не шкодую, що ми сюди потрапили.

— І я теж, слово честі! — підтримав його журналіст. — Та й чого нам тут не вистачає? Усе є.

— А може, навпаки? Зовсім нічого немає, — проказав Пенкроф, розреготавшись, і знизав широкими плечима. — Ну, не біда, рано чи пізно, а ми придумаємо, як нам звідси вибратися.

. — І, можливо, швидше, ніж вам здається, друзі мої, — сказав інженер, — якщо тільки острів Лінкольна не занадто далеко розташований від якого-небудь населеного архіпелагу або материка. За годину ми будемо це знати. У мене немає карти Тихого океану, але я дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні встановили, острів Лінкольна, безумовно, повинний знаходитися на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чилі. Але між двома цими межами не менше шести тисяч миль. Тепер нам треба дізнатися, у якій же точці цієї великої смуги океану стоїть наш острів, і ми це зараз обчислимо, сподіваюся, з достатньою точністю, коли визначимо географічну довготу нашої місцевості.

— Мені здається, на тій же широті найближче до нас лежить архіпелаг Туамоту. Чи не так? — запитав Герберт.

— так, — підтвердив інженер, — але й до нього все-таки тисяча двісті миль.

— А там що? — поцікавився Наб, напружено слухаючи цю розмову, і вказав рукою на південь.

— Там нічого немає, порожньо, — відповів Пенкроф.

— Справді порожньо, — підтвердив інженер.

— так що ж, Сайресе, — запитав журналіст, — як нам бути, якщо виявиться, що від острова Лінкольна до Нової Зеландії або до берегів Чилі всього двісті чи триста миль?

— Тоді нам ні до чого споруджувати будинок. Побудуємо корабель, і капітан Пенкроф поведе наше судно…

— А що ж, містере Сайрес, — вигукнув моряк, — я готовий… Можу й капітаном побути, якщо тільки ви зумієте обладнати таке суденце, щоб воно трималося на хвилях!

— Побудуємо, якщо знадобиться, — сказав Сайрес Сміт.

Поки ці люди, які воістину не знали сумнівів, вели між собою

подібну розмову, наближалася година, коли випадало зробити задумане спостереження. Але як же Сайрес Сміт здійснить його? Як він, не маючи жодного приладу, вловить момент проходження сонця через меридіан острова? Герберт не міг цього зрозуміти.

Спостерігачі знаходилися вже за шість миль від Нетрів — біля тих дюн, де колись знайшли Сайреса Сміта після його загадкового порятунку. Тут зробили привал і почали готуватися до обіду, тому що було пів на дванадцяту. Захопивши глечик, принесений Набом, Герберт побіг по воду до струмка, який жебонів неподалік.

Тим часом Сайрес Сміт все приготував для своїх астрономічних спостережень. Він вибрав на березі зовсім рівне місце, яке море під час відливу чудово вирівняло і відшліфувало. Дрібний пісок покривав його шаром гладким, як дзеркало. Втім, не мало особливого значення, чи горизонтальна ця поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб паличка довжиною в шість футів, яку інженер устромив у пісок, перебувала до неї чітко перпендикулярно. Навпаки, він нахилив її до півдня, тобто в бік, протилежний сонцю, тому що не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, який знаходився в Південній півкулі, видимий свій полуденний рух сяюче світило здійснювало, піднімаючись над північним, а не над південним краєм обрію.

І тоді Герберт зрозумів, яким чином інженер хоче встановити кульмінаційну точку сходження сонця, тобто проходження його через меридіан острова, — інакше кажучи, визначити полудень для даного місця. Сайрес Сміт хотів це зробити, скориставшись тінню, що відкидається на пісок встромленою паличкою, — спосіб цей і без астрономічних інструментів міг дати йому з достатньою точністю очікуваний результат.

Справді, той момент, коли довжина тіні виявиться найменшою, вважається полуднем. Досить буде стежити за кінцем цієї тіні, щоб вловити, як вона після поступового свого скорочення знову почне подовжуватися. Нахиливши паличку в бік, протилежний сонцю, Сайрес Сміт тим самим подовжив тінь, що відкидається, а від цього легше було стежити за її змінами. Адже чим довше стрілка, що повзе циферблатом, тим легше помітити переміщення її кінчика. Тінь від палички нагадувала стрілку, яка рухалася по колу.

Вирішивши, що вже настав час спостережень, Сайрес Сміт став на коліна і, встромляючи в пісок маленькі дерев’яні кілочки, почав відзначати послідовно скорочення тіні від палички. Товариші дослідника, низько нахилившись, зосереджено спостерігали за його діями.

Журналіст тримав у руці хронометр, готуючись відзначити хвилину і секунду, в яку тінь досягне найменшої своєї довжини. Оскільки Сайрес Сміт робив своє спостереження шістнадцятого квітня, тобто того дня, коли справжній час і середній час збігаються, година, відзначена Гедеоном Спілетом, була б дійсним часом для Вашингтона, що полегшувало б розрахунки.

Сонце повільно піднімалося, тінь від палички коротшала, і тільки-но Сайресу Сміту здалося, що вона починає подовжуватися, він запитав:

— Котра година?

— Одна хвилина на шосту, — відповів Гедеон, Спілет. Тепер залишалося обчислити результати спостереження, — справа зовсім неважка. З’ясувалося, що відстань між меридіаном Вашингтона і меридіаном острова Лінкольна давала п’ятигодинну різницю в часі: на острові Лінкольна був полудень, а у Вашингтоні вже п’ята година вечора. Одначе Сонце у видимому своєму русі навколо Землі проходить за кожні чотири хвилини один градус, а за годину — п’ятнадцять градусів; помноживши п’ятнадцять градусів на п’ять, Гедеон Спілет одержав сімдесят п’ять градусів.

Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 11', а з округленням — сімдесят сім градусів від Гринвіцького меридіана, — який і англійці, й американці приймають за відправну точку при визначенні довготи, — то, значить, острів знаходиться на захід від Гринвіча на сімдесят сім градусів (довгота Вашингтона) плюс сімдесят п’ять градусів — тобто на сто п’ятдесят другому градусі західної довготи.

Сайрес Сміт повідомив товаришам результат своїх розрахунків і, враховуючи, як і при визначенні широти, можливі помилки в спостереженні, вважав за потрібне заявити, що острів Лінкольна лежить між тридцять п’ятою і тридцять сьомою південною паралеллю і між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіаном на захід від меридіана Гринвіча.

Як бачите, він припускав можливість помилки в п’ять градусів при визначенні обох координат, а оскільки градус дорівнює шістдесят миль, то дійсна широта і довгота острова, можливо, на триста миль відхилилася від обчислених даних.

Але ця помилка ні в якому разі не впливала на рішення, котре довелося прийняти. Стало зрозуміло, що острів Лінкольна знаходиться занадто далеко від будь-якої землі: нічого й намагатися перебороти цю відстань у хисткому човнику.

Отримані координати вказували: щонайменше тисяча двісті миль відокремлюють його від Таїті й островів архіпелагу Туамоту, а до Нової Зеландії понад тисячу восьмисот миль і більше чотирьох з половиною тисяч миль — до берегів Америки.

Але скільки Сайрес Сміт не звертався до своєї пам’яті та географічних знань, він не міг пригадати в цій частині Тихого океану жодного острова, розташованого так само, як острів Лінкольна.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Зимівля неминуча. — Питання металургії. — Дослідження острівця Порятунку. — Полювання на тюленів. — Дивовижний звір. — Коала. — Каталонський спосіб. — Виплавка заліза. — Як одержати сталь

У понеділок, 17 квітня, перші слова, проказані вранці Пенкрофом, адресувалися Гедеону Спілету:

— Ну, як, містере Спілет, ким ми нині будемо?

— Це вже як Сайрес скаже, — відповів журналіст.

Виявилося, що з майстрів, які виготовляють цеглу, і гончарів їм тепер випадало зробитися металургами.

Після сніданку вони продовжили свою подорож і дійшли до гострого виступу мису Щелепа, що знаходився миль за сім від Нетрів. Там кінчалася довга низка піщаних дюн і тяглися бугри з вулканічних порід. Навкруги вже не здіймалися гранітні вали з плоскими вершинами, як плато Круговид, а лежала гряда скель незвичайно вигадливих обрисів, що оточувала вузьку бухту, відгороджену двома мисами вулканічного походження. Дійшовши до цього місця, колоністи повернули назад і до ночі досягли свого притулку, але не лягали спати доти, доки остаточно не вирішили питання, чи можна їм спробувати вибратися з острова Лінкольна.

Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. Для такого плавання простий човен не годиться, особливо в осінню негоду, категорично заявив Пенкроф. І все-таки не легко побудувати хоча б звичайного човна, навіть маючи необхідні для цього інструменти, а в колоністів острова Лінкольна не, було ніяких знарядь. Виходить, їм у першу чергу випадало зробити молотки, сокири, сокирки, пилки, свердла, рубанки і т. ін., а те потребувало часу. Отже, вирішили перезимувати на острові і знайти собі житло зручніше Нетрів, — таке, де легше провести холодну пору року.

Насамперед необхідно було пустити в хід залізну руду з тих родовищ, які інженер знайшов у північно-західній частині острова, добути з неї залізо і навіть сталь.

У земній корі метали звичайно не зустрічаються в чистому вигляді. У більшості випадків знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. Саме два зразки, принесені до Нетрів Сайресом Смітом, і були такими сполуками: перший — магнітний залізняк без домішок вуглецю, а другий — пірит, тобто залізний колчедан. Легше було обробити першу руду, що являла собою окис заліза, — прожарювати її разом з вугіллям, щоб видалити з неї кисень і одержати чисте залізо. Для вилучення кисню руду і вугілля доводять до високої температури — або досить простим «каталонським» способом, що вимагає тільки одного процесу для одержання заліза, або використовуючи доменні печі, у яких з руди виплавляється чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, що входив до нього, одержують залізо.

Що потрібно було Сайресу Сміту? Одержати чавун і притому найшвидшим способом; до речі, руда, знайдена ним, здавалася чистою і багатою на залізо, це був окис заліза, — руда, що зустрічається сипкими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий пил, кристалізується з розчинів правильними восьмигранниками й утворює іноді природні магніти; вона служить у Європі сировиною для виплавки першокласної сталі, якою славляться Швеція та Норвегія. На острові Лінкольна неподалік від родовища цієї руди знайшлися і поклади кам’яного вугілля, яким уже скористалися колоністи. Отже, обробка руди дуже полегшувалася, оскільки всі елементи, необхідні для виробництва, зосереджувалися в одному місці. Подібні обставини чудово використовуються в Сполучених Штатах, де кам’яне вугілля служить для виплавки металу, добутого в тій же місцевості, що й вугілля.

— Отже, містере Сайрес, ми тепер будемо виплавляти залізо? — запитав Пенкроф.

— так, друже мій, — відповів інженер. — А для цього ми, з вашого дозволу, спочатку вирушимо на острівець Порятунку полювати на тюленів.

— На тюленів? — здивовано перепитав моряк і повернувся до журналіста. — Хіба для обробки руди потрібні тюлені?

— Якщо Сайрес так говорить, значить потрібні! — відповів журналіст.

Але інженер уже вийшов із притулку, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не одержавши зрозуміліших роз’яснень.

Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки, у тому місці, де її легше перейти убрід при малій воді. Саме настав відлив, і мисливці переправилися на острівець убрід; вода сягала їм тільки до колін.

Сайрес Сміт уперше потрапив на острівець Порятунку, а його товариші опинилися там вдруге, тому що саме сюди їх викинула повітряна куля.

Сотні пінгвінів на березі довірливо дивилися на них. Колоністи озброїлися важкими кийками і без зусиль могли б убити чимало птахів з цього полчища, але вони й не подумали займатися таким марним побиттям, тим, більше що не хотіли злякати тюленів, які лежали на піску за декілька кабельтових. Отже, вони помилували дурнуватих істот, у яких крила схожі на обрубки, плоскі, як плавці, і покриті рідкими пір’їнками, схожими на лусочки.

Колоністи обережно рухалися до північного краю острівця; весь берег був у вимоїнах, що служили гніздами для морських птахів. Удалині від берега виднілися в морі великі чорні плями, що плавали на поверхні води: здавалося, там рухаються підводні камені.

То були тюлені. Колоністи прийшли заради полювання на них. Але треба було почекати, поки тюлені вилізуть на берег, — завдяки вузькій веретеноподібній формі тіла, густому короткому хутру тюлені чудово плавають, і спіймати їх у морі дуже важко, а на землі вони можуть лише повільно плазувати на своїх коротких ластах.

Знаючи звички тюленів, Пенкроф порадив не починати полювання, поки вони не вийдуть на берег і не заляжуть погрітися на сонечку, — тут вони швидко заснуть міцним сном, і тоді потрібно відрізати тюленям шлях до відступу в море і наносити їм удари по переніссю.

Мисливці сховалися за скелями, розкиданими по узбережжю, і завмерли в чеканні.

Минула година, і тюлені, нарешті, вилізли погрітися на сонці. Було їх з півдюжини. Пенкроф і Герберт відокремилися від товаришів і крадькома обігнули обмілину, щоб напасти на тюленів з боку моря, відрізавши їм шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом пробралися вздовж скель і з’явилися на бойовище.

Раптом на березі піднялася висока фігура Пенкрофа, і він голосно закричав; інженер і двоє його супутників помчали прожогом, щоб не підпустити тюленів до води. Двох тюленів убили ударом кийка, іншим вдалося доповзти до моря, і вони миттєво зникли у хвилях.

— Тюлені до ваших послуг, містере Сайрес! — сказав Пенкроф, підходячи до інженера.

— Прекрасно, — відповів Сайрес Сміт. — Ми зробимо з них ковальські міхи!

— Ковальські міхи? — здивувався Пенкроф. — Он яка честь нашій здобичі!

Інженер дійсно розраховував зробити з тюленячої шкіри ковальські міхи, необхідні для роздування вогню при виплавці, металу. Вбиті тюлені були середнього розміру, не більше шести футів, мордами вони нагадували собак.

Оскільки тягти із собою таких важких тварин було марною справою, Наб і Пенкроф вирішили зняти з них шкіру на місці, а Сайрес Сміт і журналіст тим часом продовжували свою розвідку на острівці.

Моряк і Наб прекрасно впоралися, і за три години в розпорядженні Сайреса Сміта виявилися дві тюленячі шкіри, які він вирішив швидше використати для міхів, не піддаючи їх дубленню.

Колоністи дочекалися малої води і, перейшовши тоді через протоку, повернулися до Нетрів.

Важкою справою виявилося висушити шкіри тюленів, натягнувши їх на дерев’яні рами, що служили розпірками, зшити ці шкіри за допомогою тонких ліан так, щоб через шви не виходило з міхів повітря. Довелося кілька разів переробляти роботу. У розпорядженні Сайреса Сміта було лише два сталевих леза, зроблених з нашийника Топа, але він мав такі спритні руки, товариші так уміло допомагали йому, що за три дні маленька колонія одержала ще одне знаряддя — ковальські міхи, призначені для нагнітання повітря при виплавлюванні руди, — умова, необхідна для успіху справи.

Двадцятого квітня з ранку почався «металургійний період», як його назвав журналіст у своїх записах. Як ми вже згадували, інженер вважав найзручнішим вести роботу на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, поклади ці знаходилися в північно-східних відрогах гори Франкліна, тобто за шість миль від Нетрів. Нічого було й думати про щоденне повернення на нічліг до свого обжитого притулку, і «металурги» воліли тулитися в курені з гілок, аби початі важливі роботи тривали безупинно цілодобово.

Прийнявши таке рішення, вирушили того ж ранку до місця робіт. Наб і Пенкроф тягли на великій плетінці ковальські міхи і деяку провізію — дичину та їстівні рослини, розраховуючи дорогою поповнити запаси.

Шлях вибрали через ліс Жакамара і перетнули його навскіс з південного сходу на північний захід. Довелося прокладати собі в заростях дорогу, і згодом вона стала найкоротшою стежкою між плато Круговиду і горою Франкліна. Ніким не торкнуті, росли тут вікові чудові дерева все тих же порід, які вже зустрічалися на острові нашим колоністам. Але Герберт знайшов нові породи і серед них драцену, яку Пенкроф презирливо назвав «хвалькуватим пореєм», тому що драцена, незважаючи на свою висоту, належить до того ж самого сімейства лілейних, до якого відносять цибулю звичайну, цибулю зубцювату, цибулю шарлот і спаржу. Волокнисті корені драцени у вареному вигляді — пресмачна страва, а з відвару після бродіння роблять дуже приємний напій. Колоністи запаслися в лісі цими коренями.

Лісом ішли довго — цілий день, але завдяки такій подорожі ознайомилися з флорою і фауною острова. Топ, якого переважно цікавила фауна, нишпорив у траві й у кущах, піднімаючи будь-яку дичину, не перебираючи. Герберт і Гедеон Спілет стрілами убили двох кенгуру і ще якусь тварину, схожу і на їжака, і на мурахоїда: їжака вона нагадувала тим, що згорталася клубком, виставляючи для самозахисту голки, а подібності з мурахоїдом додавали їй пазурі землерийки, вузька мордочка, що закінчувалася деякою подобою дзьоба, і тонкий довгий язик, весь у малесеньких колючках, призначених для захоплювання і втримання комах.

Подивившись на дивовижного звіра, Пенкроф поставив цілком природне запитання:,

— А якщо зварити з нього суп, на що він буде схожий?

— На шматок чудової яловичини, — відповів Герберт.

— Ну, від нього більше нічого й не потрібно, — зауважив моряк.

Під час цієї експедиції колоністи бачили диких кабанів, які, одначе, й не намагалися напасти на них; здавалося, що в цьому лісі не загрожує зустріч з небезпечними хижаками, як раптом у густій хащі — побачив за декілька кроків від себе на нижніх гілках дерева волохатого звіра, який здався йому ведмедем, і почав тварину замальовувати. На щастя для Гедеона Спілета, його натурник не належав до грізного сімейства «стопоходячих» — виявилося, що це звичайний коала, відомий також під ім’ям «лінивця», добродушний звір завбільшки з великого собаку, покритий кошлатим хутром бурого кольору і забезпечений довгими міцними пазурами, що дозволяють йому лазити по деревах; — він харчується листям. Коли встановили, що за звір служить натурою Гедеонові Спілету, який продовжував під час обговорення питання працювати олівцем, художник стер зроблений під начерком напис: «Ведмідь» — і зазначив замість нього — «Коала». Потім всі вирушили далі.

О п’ятій годині вечора Сайрес Сміт подав сигнал до відпочинку. До цього часу колоністи уже вийшли з лісу і були біля підніжжя могутніх відрогів, що служили підступами до гори Франкліна зі сходу. За кількасот кроків від місця зупинки протікав Червоний струмок, отже вода знаходилася близько.

Колоністи негайно взялися влаштовувати собі притулок. За якусь годину на галявині лісу у затінку дерев виріс курінь з гілок, переплетених ліанами і вкритих шаром глини. Геологічні пошуки відклали до наступного дня. Приготували вечерю; розклали перед куренем яскраве багаття, засмажили на рожні дичину, а о восьмій годині вечора мандрівники вже спали солодким сном, тільки один сидів біля вогнища і підтримував його на той випадок, якщо неподалік блукає який-небудь небезпечний звір.

Наступного дня, 21 квітня, Сайрес Сміт у супроводі Герберта вирушив на пошуки тієї височини давньої формації, де він знайшов зразки залізних руд. Виявлені ним поклади, що виходили на поверхню землі, розташувалися біля підніжжя одного з північно-східних відрогів. Легкоплавка руда, багата на залізо, цілком підходила для того способу обробки, який планував застосувати Сайрес; спосіб цей, названий каталонським, у спрощеному вигляді широко застосовують на Корсиці.

Справжній каталонський спосіб вимагає спорудження великих плавильних печей і тиглів; руда і вугілля закладаються в піч шарами, що чергуються, перетворюються на метал і звільняються від шлаку. Але Сайрес Сміт, прагнучи уникнути громіздких процесів, вирішив просто скласти руду і вугілля величезним кубом і в середину його нагнітати за допомогою міхів струмені повітря. Мабуть, такий же спосіб застосовували колись біблійний Тувалкаїн і перші металурги населеного світу. І те, що вдавалося праонукам Адама, що досі давало позитивні результати у краях, багатих на залізну руду і паливо, безумовно, можна було зробити і на острові Лінкольна.

Вугілля наші металурги добули без зусиль біля свого табору — з родовища, яке лежало на поверхні землі. Руду розкололи на дрібні шматки і вручну очистили від грудок землі та піску. Потім шарами, що чергувалися, насипали велику купу вугілля і руди, як складають дрова вуглярі, коли перепалюють їх на вугілля. Під дією повітря, що нагнітається міхами, вугілля в цій купі перетворювалося на двоокис, а потім на окис вуглецю, що, впливаючи на окис заліза, забирав з нього кисень.

Сайрес Сміт зробив для цього все належне. Біля насипаної купи руди і вугілля встановили міхи, зроблені з тюленячих шкір; повітря виходило з міхів через трубку, зроблену з вогнетривкої глини, — трубку цю спеціально виготовили й обпалили в гончарній печі. Запрацював механізм міхів, що складався з рухливої рами, саморобної мотузки та противаги, і негайно з трубки вирвався сильний струмінь повітря; піднімаючи температуру купи, що прожарюється, воно сприяло також хімічному процесу утворення заліза при взаємодії руди і вугілля.

У самоучок-ковалів, зрозуміло, не було ковальського молота, але вони знайшли вихід за прикладом своїх побратимів, металургів первісного суспільства.

Робота була складна. Від колоністів вимагалося багато терпіння і кмітливості, щоб впоратися з нею. Але, нарешті, вони здобули перемогу й одержали залізну крицю з корявою губчатою поверхнею; це залізо ще треба було проковувати, щоб зняти з нього кірку шлаку, що приварився. У самоучок-ковалів, зрозуміло, не було ковальського молота, але вони знайшли вихід за прикладом своїх побратимів, металургів первісного суспільства, зробивши те, що й вони.

Першу залізну чушку прив’язали до держака, і вона послужила молотом; цим молотом взялися кувати на гранітному ковадлі крицю й у такий спосіб одержали залізо грубого кування, але придатне для різних виробів.

І ось після важкої праці 25 квітня викували кілька залізних болванок, а згодом їх перетворили на інструменти — щипці, кліщі, кирки, ломи, і т. д. Пенкроф і Наб назвали їх справжнім скарбом.

Одначе більше користі, ніж чисте залізо, могла дати сталь. Сталь — це сполука заліза і вуглецю, яку одержують подвійним способом: або з чавуну, очищаючи його від надлишку вуглецю, або із заліза, додаючи до нього відсутній вуглець. У першому випадку з чавуну одержують натуральну або пудлінгову сталь, а шляхом додавання до чистого заліза вуглецю — томлену сталь.

Саме таку сталь Сайресу Сміту і хотілося виплавити, тому що він уже мав чисте залізо. І він домігся цього, переплавивши залізо разом з товченим вугіллям у тиглі з вогнетривкої глини.

Сталь піддається і гарячій і холодній обробці. Під умілим керівництвом Сайреса Сміта Наб і Пенкроф наробили сокир, загострили їх, доки не почервоніли, і занурили в холодну воду; сокири чудово загартувалися.

Ковалі виготовили, — зрозуміло, грубо, — леза для рубанків, сокири, сокирки, сталеві смуги, пилки і теслярські ножиці, кирки, заступи, ломи, молотки, цвяхи і т. ін.

П’ятого травня перший «металургійний період» закінчився, і ковалі повернулися до Нетрів, а незабаром, почавши нові роботи, вони опанували нові навички й одержали право називатися майстрами й інших ремесел.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Друге обговорення питання про житло. — Фантазії Пенкрофа. — Дослідження північної частини острова. — Північний бік плоскогір’я. — Змії. — Далекий бік озера. — Занепокоєння Топа. — Топ кидається в озеро. — Битва під водою. — Дюгонь

Настало 6 травня — день, що відповідає 6 листопада в країнах Північної півкулі. Уже кілька днів небо супилося, час було готуватися до майбутньої зимівлі. Особливого похолодання, щоправда, не спостерігалося; якби на острові Лінкольна мали стоградусний термометр, він показував би середню температуру десять — дванадцять градусів вище нуля. таке явище не повинно нас дивувати, адже острів Лінкольна, можливо, розташовувався між тридцять п’ятою і сороковою паралеллю Південної півкулі і, значить, знаходився в тих же кліматичних умовах, що й Сицилія та Греція. Одначе відомо, що в Греції та на острові Сицилія бувають сильні холоди зі снігопадами, і мешканцям острова Лінкольна теж випадало очікувати морозів у розпал зими і вчасно захиститися від них.

У всякому разі, холоди ще тільки збиралися наскочити, але вже наближався період дощів, а на цьому самотньому острові, загубленому в Тихому океані, де шаленіють люті шторми, бурі, мабуть, — часті та грізні гості.

Колоністи знову порадилися про житло, придатніше, ніж Нетрі, і швидко дійшли згоди. Пенкроф, зрозуміло, мав деяку прихильність до притулку, знайденого ним у перші страшні дні, але він добре розумів, що треба шукати інше житло. Адже хвилі морські, як читач, сподіваємося, пам’ятає, уже зазирнули в кам’яні проходи Нетрів, і не можна було вдруге піддаватися ризику подібного вторгнення.

— І до того ж нам з вами треба вберегти себе від будь-якої навали, — наголосив Сайрес Сміт, говорячи того дня з товаришами про подальше життя на острові.

— Навіщо? Острів же ненаселений! — здивувався журналіст.

— Можливо, — відповів інженер, — хоча не забувайте, що ми обстежили ще не весь острів. Але якщо на ньому й не знайдеться жодної живої душі, то тут водиться багато хижаків. Необхідно убезпечити себе від можливого нападу, а інакше доведеться нам по черзі вартувати ночами, щоб підтримувати вогонь у багатті.

І взагалі, друзі, треба бути напоготові й усе передбачити. У цій частині Тихого океану не рідкість зіштовхнутися і з малайськими піратами…

— Що? — здивовано вигукнув Герберт. — так далеко від будь-якої землі?

— так, уяви собі, дитино, — відповів інженер, — пірати — сміливі мореплавці й страшенні лиходії. Нам обов’язково потрібно вжити заходів обережності.

— Добре, — погодився Пенкроф. — Зробимо укріплення для захисту від двоногих і чотириногих хижаків. А чи не краще нам, містере Сміт, спершу обстежити весь острів, а потім вже вирішити, з чого починати?

— так, це буде краще, — підтримав його Гедеон Спілет. — Можливо, на іншому боці острова ми знайдемо гарну суху печеру, якої ми тут досі не відшукали.

— так-то воно так, — відповів інженер, — але ви, друзі мої, забуваєте, що нам важливо оселитися поблизу джерела питної води, а з вершини гори Франкліна ми не помітили в західній частині острова ні річки, ні струмка. Тут же ми знаходимося між рікою Віддяки й озером Гранта — велика перевага, якою не можна знехтувати. Крім того, цей берег захищений від пасатів, що дмуть у Південній півкулі на північний захід.

— А знаєте що, містере Сміт? Давайте поставимо собі будинок на березі озера. У нас тепер є і цегла, й інструменти. Були ми майстрами-цеглярами, гончарями, ливарями, ковалями, а тепер станемо мулярами. Якого біса, невже не впораємося?

— Звичайно, впораємося, друже мій. Але перш ніж прийняти таке рішення, треба пошукати. Можливо, знайдемо житло, споруджене для нас самою природою. Це позбавить нас від довгої, стомлюючої праці, і в нас буде надійний притулок, захищений від ворогів, що причаїлися на острові, і від усіх, які можуть навідатися сюди з океану.

— Справді, Сайресе, — сказав журналіст. — Але ж ми оглянули весь береговий гранітний вал, — жодної печери, навіть тріщини!

— Точно, хоча б одна! — підхопив Пенкроф. — Ех, якби видовбати собі житло в цьому самому гранітному валу, — досить високо, щоб знизу ніхто не міг напасти на нас. От би добре! Я так і бачу — шість, а то й сім кімнат, з вікнами на море…

— З вікнами, і не якими-небудь, а з великими вікнами, щоб вдосталь світла… — сміючись, підтримав його Герберт.

— І щоб сходи були! — додав Наб.

— Ну що ви смієтеся? — обурився моряк. — Чи я щось неможливе запропонував? Хіба в нас немає кирок і ломів? І хіба містер Сайрес не може зробити порох? Тоді ми закладемо міну й підірвемо скелю. Чи не так, містере Сайрес? Адже коли нам знадобиться, ви зробите для нас порох?

Сайрес Сміт уважно вислухав Пенкрофа, який ділився своїми фантастичними планами. Врізатися в цей гранітний вал, навіть шляхом вибуху порохової міни, було б геркулесовою працею. Залишалося тільки зітхнути, що природа не взяла на себе найважчу частину роботи. Але Сайрес Сміт не хотів розчаровувати Пенкрофа, тому запропонував гарненько оглянути всю гранітну стіну — від гирла річки до того кута, яким вона закінчувалася на півночі.

Відправившись у розвідку, колоністи пройшли близько двох миль, ретельно досліджуючи гранітну стіну. Але ніде, абсолютно ніде, не траплялося жодної западини на її рівній, стрімкій поверхні. Скелясті голуби, які літали над нею, гніздилися в заглибинах, що зустрічалися лише на гребені гранітного кряжа і між вигадливих зубців його карниза.

Відсутність печери була обставиною дуже прикрою, тому що не доводилося й думати, що вдасться самим пробити для себе в цьому граніті грот достатніх розмірів, пустивши в хід кирки і навіть порох. Доля розпорядилася так, що на всій цій смузі берега тільки одне місце виглядало придатним хоча б для тимчасового притулку, — ті самі Нетрі, відкриті Пенкрофом; але тепер з цим притулком необхідно попрощатися.

Своє дослідження колоністи закінчили біля північного боку стіни, де вона переходила в довгий схил, який похило спускався аж до моря. Від цього місця і до західної околиці острова берегова височина нижчала з ухилом не більше ніж сорок п’ять градусів, об’єднуючи нахаращення каменів, землі й піску, скріплених коренями кущів, низькорослих дерев і трав. Подекуди із сипкої товщі зовнішнього покриву гострими скелями пробивався граніт. По схилах ярусами піднімалися купи дерев і зеленіла досить густа трава. Але до низу рослинності меншало, і від підніжжя укосу до моря сумовитою, безплідною смугою розлягався пісок.

У Сайреса Сміта майнула небезпідставна думка, що де-небудь тут, на озері Гранта, є водоспад. Адже повинен же знаходити собі вихід надлишок води, що безперестану ніс до озера Червоний струмок. Одначе досі інженер ніде не помічав цього стоку, хоча досліджував берег озера від гирла струмка до плато Круговиду.

Сайрес Сміт запропонував товаришам піднятися по схилу кряжа і повернутися в Нетрі через плато Круговиду, досліджуючи дорогою північний і східний, береги озера.

Пропозицію схвалили, і через кілька хвилин Герберт і Наб уже видерлися на плоскогір’я. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф повільніше статечно йшли слідком за ними.

За двісті футів від краю плоскогір’я, крізь сплетіння гілок зблискувала на сонці спокійна гладінь прекрасного озера. Пейзаж навкруги був чудесний. Тішачи погляд своїм пожовклим і бронзовим листям, тулилися один до одного дерева в гаях. На зеленому килимі густої трави виділялися чорні стовбури велетенських дерев, що впали, убиті рукою часу. Повітря дзвеніло від пташиного щебету, криків галасливих какаду, які пурхали з гілки на гілку, наче жива крилата веселка. Здавалося, сонячне світло проникало в ці незвичайні гаї, розбившись на всі кольори свого спектра.

Замість того щоб відразу вирушити до північного берега озера, мандрівники обігнули плато, збираючись дістатися до лівого берега струмка біля його гирла. Вони зробили так милі півтори, але шлях виявився легким, тому що ліс зрідів і між деревами залишалися вільні проходи. Відчувалося, що тут кінчається родюча частина острова, — вже не було такої буйної рослинності, як у зоні, що пролягала від Червоного струмка до ріки Віддяки.

Сайрес Сміт і його товариші досить обережно просувалися в цьому новому для них куточку острова. Адже зброєю їм служили тільки луки та стріли і кийки, куті залізом. Втім, жоден хижий звір не з’являвся. Можливо, ці небезпечні вороги надавали перевагу лісовим хащам південної частини острова. І раптом відбулася досить неприємна зустріч. Топ зробив стійку перед великою змією чотирнадцяти — п’ятнадцяти футів завдовжки. Наб убив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до породи «алмазних змій», яких у Новому Південному Уельсі тубільці їдять. Але, безумовно, тут водилися й інші змії, укус яких смертельний, як, наприклад, «глухі гадюки» з роздвоєним хвостом, що раптово звиваються з-під ніг, «крилаті змії» із двома наростами, завдяки яким вони кидаються на свою жертву з блискавичною швидкістю. Оговтавшись від розгубленості, Топ почав полювати на змій з такою люттю, що ставало страшно за нього. Тому хазяїн раз у раз підкликав його до себе.

Незабаром учасники експедиції дійшли до гирла Червоного струмка, і, коли переправилися на інший берег, перед ними постала знайома картина, яку вони вже бачили, спускаючись з гори Франкліна. Сайрес Сміт переконався, що дебет Червоного струмка досить значний, отже природа повинна дати вихід зайвій воді, інакше озеро переповнилося б. Але де ж цей стік? Обов’язково треба його знайти і скористатися силою падіння води як механічним двигуном.

Розбившись на групи, але не віддаляючись один від одного, колоністи рухалися крутим берегом озера. Багато ознак свідчило, що в ньому дуже багато риби, і Пенкроф вирішив скористатися, цим багатством, зробивши для такої мети рибальську снасть.

Спочатку вирушили до північно-східного вузького боку озера. Існували достатні підстави припускати, що вода випливає саме в цих місцях, тому що озеро тут доходило майже до плоскогір’я. Припущення ці не виправдалися, і колоністи пішли далі берегом озера, що після невеликого закруту тяглося паралельно до узбережжя океану.

На цьому боці берег уже не був лісистим, мальовничо розкидані навколо купи дерев збільшували чарівність пейзажу. Озеро Гранта постало перед мандрівниками все цілком, і жоден подув вітерцю не брижив його дзеркальної гладі. Нишпорячи в кущах, Топ піднімав різних птахів; Гедеон Спілет і Герберт зустрічали їх стрілами. Один із птахів, жертва влучності юного мисливця, впав у високі очерети. Топ кинувся туди і приніс красивого водяного птаха аспидно-чорного кольору, з коротким дзьобом, з опуклою лобовою кісткою, зубчатою крайкою на пальцях та білою облямівкою на крилах. Завбільшки він був з велику куріпку; називався «лисуха», як пояснив Герберт і належав до групи довгопалих птахів, що становили перехід від загону гомілкових до перетинчатолапих. Дичина непринадна, з твердим і несмачним м’ясом, але оскільки Топ виявляв менше розбірливості, ніж його господарі, вирішили віддати йому лисуху на вечерю.

Колоністи йшли східним берегом і вже наближалися до обстежених місць. Сайрес Сміт, на превеликий подив, ніде не бачив ніяких ознак стоку води з озера. Розмовляючий з Гедеоном Спілетом і Пенкрофом, він не приховав свого здивування.

Раптом Топ, що біг попереду хазяїна, стурбувався. Розумний пес почав нервово нишпорити по берегу і, раптово зупинившись, утупився у воду і підняв лапу, немов робив стійку над якоюсь невидимою дичиною; потім він люто загавкав; начебто підкликаючи хазяїна, і зненацька замовк.

Ні Сайрес Сміт, ні його супутники спочатку не звернули уваги на поведінку Топа, але незабаром собака залився шаленим гавкотом, і це стривожило інженера.

— Ну що там таке, Топе? — сказав він. Собака помчав спершу до нього, але негайно повернув назад і раптом кинувся в озеро.

— Топе, сюди! Топе! — закричав Сайрес Сміт, не бажаючи пускати собаку на пошуки здобичі в незнайомих і, можливо, небезпечних водах.

— Що там таке? — запитав Пенкроф, дивлячись на озеро.

— Мабуть, Топ зачув якусь земноводну тварину, — сказав Герберт.

— А раптом там алігатор! — зробив припущення журналіст.

— Ні, не думаю, — заперечив Сайрес Сміт. — Алігатори водяться у значно нижчих широтах.

Топ вискочив з води за наказом хазяїна, але ні секунди не міг заспокоїтися; він збуджено стрибав у високій траві, немов чув якусь невидиму людям тварину, що плила під водою біля самісінького берега. Одначе вода залишалася зовсім спокійною, ні найменші брижі не пробігали по безтурботній гладі. Кілька разів колоністи зупинялися на березі та вдивлялися сторожко. З води ніхто не з’являвся. Усе це виглядало загадково. Інженера Сміта це дуже непокоїло.

— Доведімо до кінця нашу розвідку, — сказав він.

За півгодини колоністи дійшли до південно-східного боку озера і знову опинилися на плато Круговиду. Дослідження озерних берегів могло вважатися завершеним, але Сайресу Сміту так і не вдалося знайти, де і як іде з озера зайва вода.

— Безумовно, тут десь є стік, — повторював він, — і оскільки його не видно на поверхні землі, значить вода пробила собі дорогу крізь гранітний кряж.

— Ви, мабуть, вважаєте, що для нас дуже важливо знати, де цей стік? — запитав Гедеон Спілет.

— так, надзвичайно важливо, — відповів інженер. — Адже якщо вода проклала собі вихід крізь цей кряж, то, імовірно, там є печера, і, можливо, нам вдалося б відвести від неї струмок і пристосувати цю печеру для житла.

— А хіба не може вода йти через дно озера і стікати в море підземним руслом? — запитав Герберт.

— Звичайно, може, — відповів інженер, — і якщо це так, то незабаром доведеться самим споруджувати собі будинок, оскільки природа не побажала допомогти нам, виступивши в ролі муляра.

Колоністи вже збиралися перетнути плато, щоб повернутися до Нетрів, тому що минула п’ята година вечора, як раптом Топ знову стурбувався. Він несамовито загавкав і, перш ніж хазяїн устиг його стримати, вдруге кинувся в озеро.

Усі підбігли до берега. Собака уже відплив від нього футів на двадцять, і Сайрес Сміт голосно кликав його. Раптом з води висунулася величезна голова якоїсь тварини; озеро виявилося тут неглибоким.

Герберт відразу впізнав, до якого роду земноводних належить це потворне чудовисько з конічною мордою, витрішкуватими очима і довгими шовковистими вусами.

— Ламантин! — вигукнув він.

Але це був не ламантин, а інший представник водних ссавців, що зветься «дюгонь», ніздрі розташовані в нього у верхній частині морди.

Чудовисько кинулося до собаки. Марно Топ хотів ухилитися і доплисти до берега. Хазяїн нічого не міг вдіяти, щоб врятувати бідного пса. Не встигли Гедеон Спілет і Герберт націлитися і пустити в страховисько стріли, як дюгонь схопив собаку і зник з ним під водою.

Міцно стиснувши в руці куту залізом палицю, Наб хотів уже стрибнути на допомогу собаці й битися з лютою твариною навіть у воді, його стихії.

— Ні, Набе, не пущу, — зупинив інженер, схопивши сміливця за руку.

Одначе під водою відбувалася боротьба, здавалося б незрозуміла, — адже собака не міг у таких умовах чинити звіру опір, боротьба запекла, тому що поверхня озера буквально кипіла, боротьба безнадійна, тому що результатом її могла бути лише загибель нещасного пса! І раптом серед пінистого кола з води зринув Топ. Підкинутий у повітря якоюсь невідомою силою, він злетів над озером на десять футів, знову впав у вируючі хвилі, потім поплив, спритно працюючи лапами, і незабаром вибрався з води, врятований якимсь дивом і навіть не одержавши жодної серйозної рани.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли від здивування. Але потім їх приголомшила обставина ще загадковіша — під водою начебто тривала боротьба. Мабуть, на дюгоня напав якийсь могутній супротивник, і чудовисько, випустивши собаку, тепер захищало своє власне життя.

Але сутичка тривала недовго. Вода червоніла від крові, і на поверхні озера, чорніючи серед червоних кіл, що розпливалися, виринуло нерухоме тіло дюгоня, а хвиля викинула його на вузьку піщану обмілину на південному боці озера.

Колоністи побігли туди. Дюгонь був мертвий. Він виявився дійсно величезним — футів п’ятнадцять — шістнадцять завдовжки і важив, мабуть, три або чотири тисячі фунтів. На шиї в нього зяяла рана, неначе нанесена гострим лезом.

Яка ж земноводна тварина знищила грізного дюгоня, завдала йому таку страшну рану? Ніхто з колоністів не міг це розгадати, і, повертаючись до свого притулку, всі були здивовані незвичайною подією.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Дослідження озера. — Течія вказує. — План Сайреса Сміта. — Жир дюгоня. — Застосування сірчаного колчедана. — Сірчисте залізо. — Як робиться гліцерин. — Мило. — Селітра. — Сірчана кислота. — Азотна кислота, — Народження водоспаду

Наступного дня, 7 травня, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, залишивши Наба вдома готувати обід, піднялися на плато Круговиду, а Герберт із Пенкрофом вирушили вгору за течією ріки по дрова.

Сайрес Сміт і журналіст швидко дійшли до тієї піщаної обмілини на південному боці озера, на яку хвилі викинули дюгоня. На його м’ясисту тушу вже злетілися зграї птахів. Довелося розігнати їх каменюками, тому що інженер хотів зберегти жир убитого чудовиська для потреб колонії. М’ясо дюгоня не тільки їстівне, але дуже смачне, прекрасно могло піти в їжу, — недаремно в деяких, областях Малайї його подають лише до столу тубільних царьків. Але такими справами відав Наб. Сайреса Сміта переймали інші думки. У нього з голови не йшла вчорашня пригода. Йому хотілося розгадати таємницю підводної сутички і довідатися, який родич мастодонтів або морських чудовиськ наніс дюгоню таку дивну рану.

Інженер мовчки стояв на березі й пильно дивився на озеро, але нічого не помічав у спокійних, прозорих водах, що блищали сріблом під першими променями сонця.

Біля піщаної смужки берега, де лежав труп дюгоня, було досить мілко, але поступово глибина збільшувалася, і на середині озеро, мабуть, значно глибшало. Улоговина озера здавалася великою кам’яною чашею, яку Червоний струмок наповнив водою.

— Ну, що ви дивитеся, Сайресе? — запитав журналіст. — По-моєму, у цьому озері немає нічого підозрілого.

— Нічого підозрілого, дорогий мій, — підтвердив інженер. — Але я, справді, не знаю, як пояснити те, що сталося вчора!

— Зізнатися, і я здивований, — сказав журналіст. — Рана у цього звіра щонайменше дивна. І як пояснити, що Топа з такою силою виштовхнуло з води? Їй-богу, можна подумати, що його підкинула чиясь сильна рука і ця ж рука, озброєна кинджалом, завдала дюгоню смертельної рани.

— так, — задумливо проказав Сайрес Сміт. — Тут є щось незрозуміле. А скажіть, дорогий Спілет, ви розумієте, як мені вдалося врятуватись із безодні океану? Хто переніс мене в дюни? Не розумієте, правда? Ось і я відчуваю, що тут криється якась таємниця. Але ми з вами, звичайно, коли-небудь її розкриємо.

Спостерігаймо, уважно стежмо, але поки не скажемо товаришам про ці незвичайні пригоди. Збережімо спостереження при собі і робімо свою справу!

Як читачам уже відомо, Сайрес Сміт усе ще не міг встановити, де саме витікає з озера зайва вода, але оскільки не було ні найменших ознак, що воно коли-небудь виходило з берегів, то, значить, десь існував водостік. І тут раптом Сайрес Сміт з деяким подивом помітив, що в тім місці, біля якого він стоїть, — проходить досить сильна течія. Він кинув у воду кілька гілочок і побачив, як вони поплили на південний бік озера. Тоді він пішов берегом униз за течією, і вона привела його на південний бік озера. А там рівень води відразу понизився, начебто вода раптово ішла в якусь тріщину.

Сайрес Сміт ліг на берег ниць, уважно прислухався, ледь не припав вухом до води, і виразно розрізнив шум потоку, що падав кудись під землю.

— Он воно що! — вигукнув він, підводячись. — Он куди йде з озера вода. Вона проклала собі дорогу крізь гранітний кряж і випливає в море, пробігаючи через якусь печеру. А ми її перехитримо і самі скористаємося цією печерою! Нумо, перевірмо!

Сайрес Сміт зрізав довгу гілку, обчухрав з неї листя, занурив у воду в тім місці, де два береги озера сходилися під кутом, і встановив, що там дійсно є широкий отвір, на глибині усього лише одного фута від поверхні води. Підземний стік, який Сайрес Сміт марно шукав досі, знайшовся. Сила течії, спрямованої в нього, була така велика, що гілку вирвало з рук інженера й миттєво віднесло.

— Ну, тепер уже сумніватися нічого, — сказав Сайрес Сміт, — тут під водою отвір стоку. Я визначу його.

— Яким способом? — поцікавився Гедеон Спілет.

— Опущу рівень води в озері на три фути.

— А як ви це зробите?

— Відкрию воді інший вихід, ширший.

— Де, Сайресе?

— Там, де озеро найближче підходить до плато Круговиду.

— Але ж там гранітна стіна, — заперечив журналіст.

— так що ж, — відповів Сайрес Сміт, — я підірву гранітну стіну, вода ринеться в пролам, рівень її в озері спаде, і отвір стоку відкриється…

— А на берег океану падатиме водоспад, — додав журналіст.

— так, водоспад! — підтвердив Сайрес. — І ми скористаємося його силою. Ходімо, ходімо швидше!

І інженер рішучим кроком подався назад, закликаючи за собою свого друга. Той так вірив у Сайреса Сміта, що ні на хвилину не засумнівався в успіху його задумів. Одначе наміри ці були вкрай зухвалими… Як проломити гранітний вал? Як без пороху, з жалюгідними саморобними інструментами розсунути незламні скелі? Чи не брався інженер Сміт за непосильну справу?

Коли Сайрес Сміт і журналіст повернулися до Нетрів, Герберт і Пенкроф розвантажували пліт, на якому вони привезли дрова.

— Зараз дроворуби свою справу закінчать, містере Сайрес, — сміючись, сказав моряк, — і якщо вам знадобляться мулярі…

— Мулярі не потрібні, а от хіміки — обов’язково, — відповів інженер.

— так, так, — підхопив Гедеон Спілет. — Хочемо острів підірвати…

— Підірвати острів? — здивовано вигукнув Пенкроф.

— Принаймні частину острова! — уточнив Гедеон Спілет.

— Ось послухайте, друзі мої, — почав інженер. Він розповів товаришам про зроблене відкриття.

На його думку, всередині гранітного кряжа, на якому знаходиться плато Круговиду, повинна бути більш-менш велика печера, і Сайрес Сміт мав намір проникнути в неї. Для цього потрібно, говорив він, понизити рівень води в озері й оголити отвір стоку, по якому виливається зайва вода. Як же це зробити? Дуже просто — дати воді інший, ширший вихід. Отже, необхідно приготувати вибухову речовину і, пустивши її в хід, зробити озеру неабияке «кровопускання» в іншому місці берега. І ось він, Сайрес Сміт, спробує скласти сильну вибухову суміш з тих матеріалів, які природа надала в його розпорядження.

Чи варто говорити, що всі, а особливо Пенкроф, із захватом зустріли цей план. Героїчними зусиллями підірвати граніт, створити водоспад, — морякові це припало до душі! І раз інженеру Сміту потрібні хіміки, Пенкроф згоджувався виступити в ролі хіміка з таким же успіхом, як у ролі муляра або шевця. Він готовий був робити все, що завгодно, навіть перетворитися на вчителя танців і гарних манер, якщо це знадобиться, говорив він Набу.

В першу чергу Набу і Пенкрофу доручили оббілувати вбитого дюгоня, зрізати з туші весь жир, а м’ясом запастися. Посланці негайно вирушили до озера, навіть не попросивши докладніших роз’яснень. Їхня віра в Сайреса Сміта не знала сумнівів.

Кілька хвилин потому рушили в дорогу і троє інших колоністів — Сайрес Сміт, Герберт і Гедеон Спілет; волочачи за собою великий кошик, вони йшли вгору за течією ріки до родовища кам’яного вугілля, де було також дуже багато сірчаного колчедану, що зустрічається в перехідних формаціях порівняно недавнього походження. Сайрес Сміт уже приносив зразки цього мінералу.

Цілий день троє геологів перетягали до Нетрів купи піриту, до вечора його зібралося там кілька тонн.

У понеділок, наступного ранку, 8 травня, інженер почав свої досліди. Піритоносні сланці в основному складаються з вуглецю, кремнезему, окису алюмінію і сірчистого з’єднання заліза — його там найбільше за все; потрібно було виділити сірчисте залізо і якомога швидше перетворити його на залізний купорос, а одержавши залізний купорос, добути з нього сірчану кислоту.

таку задачу і поставив перед собою Сайрес Сміт. Сірчана кислота знайшла широке застосування в усьому світі; її використання для потреб виробництва є показником промислового розвитку будь-якої країни. Надалі сірчана кислота виявилася дуже корисною колоністам при виготовленні ними свічок, дубленні шкір і т. д. Але зараз інженер хотів добути її для іншої мети.

Вибравши за Нетрями майданчик, колоністи ретельно його вирівняли, склали там багаття з хмизу і дров; на нього поклали шматки залізного колчедану так, щоб між ними проходило повітря, а зверху засипали тонким шаром сірчаного колчедану, подрібненого на шматочки завбільшки з горіх.

Склавши все це, запалили багаття; розпечені сланці спалахнули, тому що містили вуглець та сірку. Тоді зверху поклали ще кілька шарів подрібненого колчедану, і всю цю величезну купу прикрили зверху землею і дерном, залишивши лише кілька отворів, як це робиться, коли складають купу дров, перепалюючи їх на вугілля.

Палаючій без руху купі мінералів і палива, у якій відбувалися хімічні перетворення, дали спокій — потрібно було не менше десяти — дванадцяти днів для того, щоб колчедан перетворився на сірчисте залізо і далі на залізний купорос, а окис алюмінію — на сірчанокислий алюміній, тобто на однаково розчинні з’єднання, тоді як кремнезем і вуглець, що перейшли в попіл, нерозчинні.

Поки відбувалися ці хімічні процеси, колоністи під керівництвом Сайреса Сміта зайнялися іншою роботою і виконували її не тільки ретельно, але з якоюсь шаленою заповзятістю.

Наб і Пенкроф зрізали весь жир з туші дюгоня і склали його у великі глиняні корчаги. З цього жиру потрібно було виділити одну з його складових — гліцерин. Для цього вистачало обробки його содою або вапном. І в тому й в іншому випадку вийшло б мило і виділився необхідний Сайресу Сміту гліцерин. Як ми знаємо, вапна колоністи мали вдосталь, але обробка жиру вапном дає нерозчинне і, отже, непотрібне мило, тоді як при обробці содою вийшло б розчинне мило, яке б згодилося колоністам у їхньому повсякденні. Як людина практична, Сайрес Сміт вирішив обробити жир содою. Добути соду виявилося не так вже важко. Море викидало на берег дуже багато водоростей — кременисті, фукоїди, морський мох та інші. І ось колоністи зібрали цілі купи водоростей, спочатку їх висушили, а потім спалили у відкритих ямах… Згоряння тривало кілька днів, і температура піднялася так високо, що попіл розплавився; в результаті перепалювання вийшла суцільна сірувата маса, давно відома як натуральна сода.

Тепер Сайрес Сміт мав можливість обробити жир содою, одержавши в такий спосіб розчинне мило і нейтральну речовину — гліцерин.

Але цього ще було замало. Для майбутніх робіт Сайресу Сміту вимагалася азотнокисла сіль, більш відома під назвою селітри. Сайрес Сміт міг би одержати її, обробивши азотною кислотою вуглекислу сіль поташу, яку легко витягти з попелу рослин. Але азотної кислоти він не мав, — саме її й хотів він одержати. Отже, тут було зачароване коло; здавалося, виходу не знайти. На щастя, сама природа надала інженеру Сміту селітру — довелося тільки потрудитися, щоб її зібрати. Герберт відкрив цілі поклади селітри в північній частині острова, біля підніжжя гори Франкліна; залишалося тільки очистити цю азотнокислу сіль.

Усі ці різноманітні роботи тривали тиждень; закінчилися вони перш, ніж відбулося перетворення сірчистого заліза на залізний купорос. Колоністи ще встигли доти виготовити глиняні вогнетривкі посудини і скласти цегляну піч особливого пристосування для майбутньої перегонки залізного купоросу. Все закінчили 18 травня і того ж дня майже завершилися хімічні процеси, що відбувалися. Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф під керівництвом інженера стали чудовими робітниками. Втім, необхідність — кращий учитель, і до неї найбільше прислухаються.

Коли всю купу колчедану перепалили, в результаті хімічних перетворень вийшов залізний купорос, сірчанокислий алюміній, кремнезем, залишкове вугілля і попіл. Усе це поклали до корчаги, наповненої водою, розбовтали в ній, дали відстоятися, і коли рідина стала прозорою, її злили — вона являла собою розчин залізного купоросу і сірчанокислого алюмінію, всі інші речовини залишилися на дні корчаги у вигляді нерозчинного осаду. Рідину частково випарили, при цьому відклалися кристали залізного купоросу, а невипарену воду, що містила купорос алюмінію, залишили без використання.

Тепер Сайрес Сміт мав чимало кристалів залізного купоросу; потрібно було одержати з нього сірчану кислоту.

У промисловій практиці для виробництва сірчаної кислоти необхідна дорога установка. Тут потрібні і заводи, і лабораторії, спеціально обладнані платиновим посудом, свинцеві камери, у яких відбуваються хімічні реакції (свинець не піддається дії кислоти) і т. ін. Звичайно, у Сайреса Сміта і гадки не було про таке устаткування, але він знав, що в деяких країнах, наприклад у Богемії, сірчану кислоту роблять простішим способом і при цьому навіть досягають кращих результатів, — одержують кислоту сильнішої концентрації. Зокрема, цим способом виробляється так звана кислота Нордхаузена.

Для одержання сірчаної кислоти Сайресу Сміту залишалося зробити суху перегонку: пропекти у закритій посудині кристали залізного купоросу для того, щоб сірчана кислота виділилася у вигляді пари, а потім, конденсуючись, ця пара перетворилася б на рідку сірчану кислоту.

Для перегонки послужили приготовлені вогнетривкі глиняні посудини, у які поклали кристали залізного купоросу, і спеціально складена піч. Перегонку і конденсацію провели чудово, і 20 травня, через дванадцять днів після початку всього процесу, Сайрес Сміт одержав найсильніший реактив, який він розраховував використати пізніше для найрізноманітніших цілей.

Для чого ж йому потрібна була сірчана кислота в першу чергу? Та просто щоб мати азотну кислоту; одержати її виявилося неважко: обробивши сірчаною кислотою селітру, він шляхом дистиляції домігся виділення азотної кислоти.

Але навіщо знадобилася Сайресу Сміту азотна кислота? Цього побратими інженера поки що не знали — він не розкрив їм кінцевої мети своїх робіт.

Одначе інженер уже наближався до кінцевого результату, і останні його досліди дали, нарешті, ту речовину, одержання якої вимагало стільки зусиль.

Добувши азотну кислоту, Сайрес Сміт підлив до неї гліцерину, попередньо згустивши його шляхом випарювання на водяній бані, і одержав (навіть без додавання суміші, яка охолоджує) кілька пінт жовтуватої маслянистої рідини.

Суміш Сайрес Сміт готував самотужки і на відстані від Нетрів, тому що ця сполука була небезпечною і могла призвести до вибуху; а коли він приніс своїм товаришам посудину з отриманою рідиною, то коротко сказав:

— Ось нітрогліцерин!

Дійсно, він добув цю жахливу вибухову речовину, яка, мабуть, вдесятеро переважала за силою дію пороху і вже принесла стільки нещасть. Правда, застосування нітрогліцерину стало безпечнішим відтоді, як хіміки знайшли спосіб перетворювати його на динаміт, змішуючи з такими речовинами, як цукор або глина, що можуть вбирати в себе цю небезпечну рідину. Але в той час коли мандрівники опинилися на острові Лінкольна, динаміт ще не був відомий.

— І ось цією рідиною ви хочете підірвати тутешні скелі? — недовірливо запитав Пенкроф.

— так, друже мій, — відповів інженер. — Нітрогліцерин зробить свою дію, і тим сильнішу, оскільки граніт, як винятково тверда гірська порода, важко піддається вибуху.

— А коли ми це побачимо, містере Сміт?

— Завтра, як тільки вириємо яму і закладемо міну; — відповів інженер.

Наступного дня, 21 травня, мінери на світанку вирушили до затоки, утвореної озером Гранта, усього лише за п’ятсот кроків від узбережжя океану. У цьому місці плато Круговиду лежало нижче рівня озера, і води його стримувала лише гранітна круча високого берега. Було достеменно зрозуміло, що, коли вдасться пробити цю кам’яну огорожу, вода вирветься з озера через цей вихід, поллється похилою площиною гірського плато і водоспадом впаде на берег океану. В результаті рівень озера понизиться й отвір колишнього водостоку відкриється, чого й хотів досягти Сайрес Сміт.

Отже, колоністам випадало проломити гранітну огорожу озера. Під керівництвом інженера Пенкроф, озброївшись киркою, взявся спритними і сильними ударами видовбувати заглиблення в камені. Граніт почали довбати в горизонтальній основі берега і вели виїмку навскіс, з таким розрахунком, щоб дно її виявилося нижче рівня води в озері. Сила вибуху, роздрібнивши скелю, повинна була дати воді широкий вихід і помітно понизити її рівень.

Робота тривала довго, тому що інженер хотів зробити потужний вибух, використавши для цього не менше десяти літрів нітрогліцерину. Але Пенкроф і Наб, змінюючи один одного, працювали з такою ретельністю, що до четвертої години дня вже підготували яму для закладки міни.

Залишилося розв’язати питання, як запалити вибухову суміш. Звичайно для нітрогліцерину це робиться за допомогою запальних патронів із гримучої ртуті. Для того щоб відбувся вибух, потрібний поштовх, а якщо просто запалити нітрогліцерин, він спокійно горітиме і не вибухне.

Сайрес Сміт, звичайно, міг без особливих зусиль зробити запальні патрони. Гримучої ртуті в нього не було, але він вже мав у своєму розпорядженні азотну кислоту, що дозволило б одержати речовину, подібну до бавовняного пороху. А варто було опустити в нітрогліцерин патрон, набитий таким порохом, і підпалити його за допомогою ґнота, як він, спалахнувши, викликав би вибух.

Але Сайрес Сміт вчинив простіше, знаючи, що нітрогліцерин має властивість вибухати від удару. Він вирішив скористатися цією його особливістю, а у випадку невдачі застосувати інший спосіб.

Дійсно, тільки-но налили б кілька крапель нітрогліцерину на камінь і вдарили б по каменю в цьому місці молотком, як відбувся б вибух. Одначе той, хто зробив би такий дослід, став би його жертвою. І ось Сайрес Сміт придумав спосіб, як уникнути небезпеки. Він вирішив установити над ямою з нітрогліцерином козли і підвісити до них залізний брусок вагою кілька фунтів, прикріпивши його мотузкою, сплетеною з ліан. Від середини цієї мотузки відходила інша, просякнута сіркою, мотузка, яку він простягнув по землі; вільний її кінець знаходився за декілька футів від ями. Варто було підпалити цю мотузку — і вогонь побіг би по ній, досяг би першої мотузки, що підтримувала залізний брусок, вона перегоріла б, і важка кувалда із силою вдарила б по нітрогліцерину. Встановили це пристосування, потім інженер звелів товаришам відійти подалі від небезпечного місця і, наповнивши яму до країв нітрогліцерином, вилив кілька крапель своєї вибухової суміші на камінь саме під залізним бруском. Зробивши все це, Сайрес Сміт запалив вільний кінець мотузки, просякнутої сіркою, і приєднався до своїх товаришів, які чекали на нього в Нетрях.

За його розрахунками, ліана повинна була горіти хвилин двадцять п’ять; і дійсно, за двадцять п’ять хвилин пролунав вибух потужної сили. Здавалося, здригнувся весь острів до самих своїх надр. У повітря фонтаном злетіло каміння, неначе під час виверження вулкана. Від струсу землі й повітря захиталися кам’яні брили, нагромаджені одна на одну в Нетрях. Колоністів, хоча вони знаходилися за дві милі від місця вибуху, жбурнуло на землю.

Вони підхопилися, вибігли зі свого притулку і, піднявшись на плато Круговиду, помчали до того місця на березі озера, де відбувся вибух…

А тільки-но вони добігли, від захвату тричі прокричали «ура». У гранітному березі озера зяяла широка пробоїна! Вируючи і пінячись, виривався з неї на плато швидкий потік і, досягши краю плоскогір’я, з висоти трьохсот футів падав на берег моря!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Пенкроф більше не сумнівається. — Колишній водостік. — Підземний хід. — Крізь гранітний кряж. — Топ зник. — Центральна печера. — Нижній колодязь. — Таємниця. — Удари кирки. — Повернення

Отже, задуми Сайреса Сміта здійснилися, але, за звичкою, він нічим не виявив свого задоволення і, застигши нерухомо, міцно стиснувши губи, — мовчки дивився на незвичайне видовище. Наб стрибав із радості, а Пенкроф, хитаючи головою, бурмотів:

— От так штука! Здорово працює наш інженер!

Справді, вибух зробив разючу дію. Вихід для води був такий широкий, що тепер з озера виливалося втроє більше води, ніж через старий стік. І не дивно, що невдовзі після вибуху рівень озера понизився не менше ніж на два фути.

Колоністи повернулися до Нетрів, прихопили кирки, коли, палиці, куті залізом, кресало і трут і знову вирушили до озера. Топ супроводжував їх. Дорогою моряк не міг не поділитися думкою, яка його вразила:

— А знаєте, містере Сайрес, ви приготували таку симпатичну настоянку, що, мабуть, можете підірвати весь острів.

— Цілком правильно, Пенкрофе. І острів, і материки, і всю землю, — відповів Сайрес Сміт. — Уся справа тільки в кількості.

— А чи не можна вжити цей ваш нітрогліцерин для рушничних зарядів? — запитав моряк.

— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин — вибухова речовина занадто великої руйнівної сили. Але нам неважко буде виготовити бавовняний або навіть звичайний порох, оскільки у нас є азотна кислота, селітра і вугілля. Погано тільки, що рушниць у нас немає.

— Ну, містере Сайрес, — заперечив моряк, — ви вже постарайтеся, будь ласка.

Як видно, Пенкроф рішуче викреслив слово «неможливо» зі словника мешканців острова Лінкольна.

Досягти плато Круговиду, колоністи направилися на той бік озера, де знаходився старий стік, — тепер він мав оголитися, і, оскільки вода більше не бігла в нього, мабуть, неважко було проникнути туди і подивитися, що там робиться.

Кілька хвилин потому колоністи вже досягли південного боку озера. Кинувши на нього погляд, вони переконалися, що бажана мета досягнута.

Справді, у гранітному березі, тепер уже вище рівня води, виднівся отвір стоку, який вони так довго шукали. Вузький виступ берега, що оголився, дозволив дістатися до нього. Ширина отвору була приблизно двадцять футів, а висота — тільки два фути, — це скидалося на отвір стічної труби, яка чорніє за ґратами на краю тротуару. Отже, проникнути в цей підземний канал виявилося нелегко, але Наб і Пенкроф узялися за кирки, і через якусь годину туди вже можна було увійти.

Інженер підійшов до стоку і, вдивившись, переконався, що спочатку він іде вниз з ухилом не більше ніж тридцять — тридцять п’ять градусів. Виходить, не так уже важко буде спуститися по ньому і, якщо крутість схилу не збільшується, дістатися до самого моря. Цілком можливо, що всередині гранітного кряжа виявиться велика печера, якою вдасться скористатися.

— Ну як, містере Сміт? Чого ж ми чекаємо? — запитав моряк, який нетерпляче прагнув проникнути в темний прохід. — Дивіться, Топ уже побіг туди!

— Чудово, — відповів інженер. — Треба, одначе, посвітити. Набе, йди-но, наріж соснових гілок.

Наб і Герберт побігли до найближчого гайка і незабаром повернулися з оберемком смолистих гілок, з яких вони відразу зробили щось схоже на смолоскипи. За допомогою кресала запалили їх, і колоністи на чолі із Сайресом Смітом рушили темним підземним проходом, по якому ще так недавно спрямовувалася зайва вода озера.

Всупереч побоюванням наших дослідників прохід розширювався, і незабаром уже не потрібно було нахилятися при спуску. Але гранітне русло, шліфоване водою цілу вічність, стало слизьким, і падіння тут загрожувало травмами. Тому вони зв’язали себе один з одним мотузкою, як це робиться при сходженні на вершини гір. На щастя, спуск полегшували кам’яні виступи, що траплялися під ногами, схожі на сходинки. Краплі води, які ще соталися по граніту, переливалися при світлі смолоскипів усіма барвами веселки, і здавалося, що з темного склепіння звисають незліченні сталактити. Інженер уважно оглядав чорні гладкі стіни підземного проходу. Жодного нашарування, жодної тріщини! Незвичайно щільна, дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід, мабуть, існував з часів виникнення острова. Зрозуміло, не вода проклала собі цей шлях. Швидше за все, гранітний кряж пробила рука самого Плутона, а не Нептуна, — на стінках проходу виднілися сліди вулканічних поштовхів, ще не зовсім згладжені водою.

Мандрівники просувалися дуже повільно. Усі мовчали, тому що переживали мимовільне хвилювання, опускаючись в надра кам’яного кряжа, куди, швидше за все, вперше проникла людина, і, можливо, не одному з них спадало на думку, що в якому-небудь темному закутку цього підземного каналу, що сполучається з океаном, зачаївся спрут або інший велетенський головоногий. Потрібно було просуватися дуже обережно.

Втім, попереду маленького загону дослідників біг Топ, і вони покладалися на його чуття і кмітливість: у випадку небезпеки він підняв би тривогу.

Спустившись звивистим проходом футів на сто, Сайрес Сміт, який очолював їх, зупинився. Супутники підійшли до нього. У цьому місці прохід, розширюючись, утворював невелику печеру. З кам’яного її склепіння падали краплі води, але вони потрапили сюди не внаслідок просочування з озера через тріщини в граніті, — то просто були ще свіжі сліди потоку, який так довго біг отут. У вологому повітрі не відчувалося ніяких тлінних випарів.

Ну, дорогий Сайресе, — сказав Гедеон Спілет, — ось вам і притулок, досить відокремлений і прекрасно схований у гірських надрах. Шкода тільки, що жити в ньому не можна.

— Чому не можна? — запитав Пенкроф.

— Тісно і темно.

— А хіба ми не можемо його розширити і пробити стінку, щоб пропустити сюди світло і повітря? — здивувався моряк. Він тепер рішуче ні в чому не знав сумнівів.

— Ходімо далі, — сказав Сайрес Сміт, — продовжимо розвідку. Коли спустимося нижче, може з’ясуватися, що природа позбавила нас від зайвих зусиль.

— Ми спустилися поки що на одну третину висоти цього кряжа, — зауважив Герберт.

— так, приблизно на третину, — підтвердив Сайрес. — Ми пройшли футів сто від входу, а коли здолаємо ще сто футів, то можливо…

— Де ж собака? — стривожено вигукнув Наб, перебиваючи хазяїна.

Обійшли всю печеру, Топа в ній не знайшли.

— Напевно, вперед побіг, — зробив припущення Пенкроф.

— Ходімо за ним, — сказав Сайрес Сміт. Усі рушили далі. Інженер уважно стежив за численними звивинами проходу і без особливих зусиль визначив, що, незважаючи ні на що, загальний його напрямок зберігається: він веде до моря.

Колоністи опустилися ще на п’ятдесят футів, рахуючи прямовисно, і раптом увагу їхню привернули якісь віддалені звуки, що долинали з глибини проходу. Всі зупинилися, прислухалися. Звуки ці відтворювались кам’яним коридором зовсім чітко, немов через слухавку.

— Це Топ гавкає! — вигукнув Герберт.

— так, — відгукнувся Пенкроф. — Ще й як гавкає! Просто розлютився наш славний пес!

— У нас є зброя — куті залізом палиці, — сказав Сайрес Сміт. — Тримаймося напоготові. Вперед!

— Усе цікавіше стає! — прошепотів Гедеон Спілет на вухо морякові, і той ствердно хитнув головою.

Сайрес Сміт і його супутники кинулися на допомогу Топу. Гавкіт його ставав виразнішим. І в цьому уривчастому гавканні відчувалася якась незвичайна лють. Можливо, пес схопився з якою-небудь твариною, випадково потривоживши її в лігвищі? Схвильовані мандрівники зовсім не думали про небезпеку, яка, можливо, загрожувала їм. Вони вже не просто спускалися, вони котилися по слизькому дну каналу і, опинившись за кілька секунд на п’ятдесят футів нижче, побачили Топа.

У цьому місці прохід виводив у велику і дуже красиву печеру, де нишпорив Топ, заливаючись лютим гавкотом. Пенкроф і Наб, розмахуючи смолоскипами, висвітлювали всі виступи і западини гранітних стін, а Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Герберт, піднявши куті залізом кілки, приготувалися зустріти будь-якого ворога. Але величезна печера виявилася порожньою. Мандрівники обстежували її уздовж і впоперек — у ній не було жодної живої істоти. А Топ гавкав так само несамовито. Ні ласками, ні погрозами його не могли втихомирити.

— Мабуть, тут є де-небудь вихід, через який озерна вода стікала в море, — сказав інженер.

— Та напевно є, — погодився Пенкроф. — Обережніше, друзі! Як би нам не провалитися в яму.

— Топе, шукай, шукай! — крикнув Сайрес Сміт. Собака стрепенувся і, кинувшись у далекий кінець печери, загавкав там ще голосніше.

Колоністи вирушили слідом за ним і при світлі смолоскипів побачили чорний провал, що зяяв у граніті. Безумовно, туди й стікала вода, яка ще зовсім недавно пробігала усередині кам’яного кряжа, але цей стік уже не являв собою коридор з похилим схилом, а справжній колодязь, і проникнути в нього було неможливо.

Нахиливши над отвором колодязя смолоскипи, все-одно нічого там не могли розрізнити. Сайрес Сміт взяв одну з палаючих гілок і кинув її в зяючу прірву. Смолиста гілка, розгорівшись ще більше від швидкого падіння, освітила колодязь зсередини, і знову мандрівники нічого не побачили. Потім полум’я, затріпотівши, згасло — мабуть, гілка торкнулася води, значить досягла моря.

Порахувавши, скільки секунд тривало падіння гілки, Сайрес Сміт визначив, що глибина колодязя дорівнює приблизно дев’яносто футів.

Отже, підлога гранітної печери знаходилася на висоті дев’яноста футів над рівнем моря.

— Ось і житло для нас, — сказав Сайрес Сміт.

— Але ж у ньому, мабуть, жила якась тварина, — зауважив Гедеон Спілет, — він не вдовольнив своєї цікавості.

— Ну що ж, колишній хазяїн — амфібія або інша істота — поступилася нам місцем, а сама побігла через колодязь, — відповів інженер.

— А все-таки хотілося б мені побувати тут на місці Топа чверть години тому, — розмірковував моряк. — Адже не даремно ж пес так гавкав!

Сайрес Сміт подивився на свого собаку, і якби його товариші стояли в ту хвилину ближче, вони почули б, як він сказав напівголосно:

— так, думається мені, Топу багато чого відомо. Значно більше, ніж нам!

Виявилося, що знайдена печера відповідає майже усім вимогам колоністів. За примхою долі, якій прийшла на допомогу незвичайна проникливість їхнього керівника, колоністи знайшли велику печеру, розміри якої вони ще не могли визначити при тьмяному світлі смолоскипів, але, безумовно, її неважко було розділити цегляними перегородками на кілька «кімнат», і в них вийшов би якщо не справжній будинок, то принаймні просторий притулок. Вода з нього пішла і вже ніколи не повернеться. Місце було вільне.

Правда, ще залишалися дві перешкоди: як освітити величезний грот, схований у гранітному кряжі, і як зробити вхід до нього доступнішим? Прорубати отвір угорі нічого було й думати — занадто велика товща граніту лежала над склепінням. Але, якщо вдасться пробити вікно в передній стіні, зверненій до моря? Спускаючись підземним коридором, Сайрес Сміт приблизно визначив його нахил, а отже, й довжину, і тепер думав, що передня стіна печери не повинна бути надто товстою. А якщо зможуть прорубати в ній вікна, то проб’ють і двері, зроблять зовнішні сходи, а тоді й вхід стане зручнішим.

Інженер поділився своїми задумами з товаришами.

— так що ж, містере Сайрес, — за роботу! — відповів Пенкроф. — Кирка при мені. Запевняємо, віконце ми прорубаємо. Де треба бити?

— Осьде, — відповів інженер і вказав силачу Пенкрофу на досить глибоку западину, завдяки якій товщина стіни в цьому місці безперечно зменшилася.

Пенкроф взявся при світлі смолоскипів довбати киркою; довкола нього віялом сипалися осколки каменю, з-під кирки вилітали іскри. Через півгодини його змінив Наб, а після Наба киркою озброївся Гедеон Спілет.

Робота тривала вже другу годину, і виникали побоювання, що киркою не продовбаєш граніту, але раптом останній удар, зроблений Гедеоном Спілетом, пробив стіну, і кирка випала назовні.

— Ура! Ура! Ще раз ура! — крикнув Пенкроф.

Товщина стіни не перевищувала трьох футів.

Сайрес Сміт подивився в отвір, пробитий на висоті дев’яноста футів. Він побачив піщану смугу берега, острівець Порятунку, безмежний простір океану.

Граніт суттєво постраждав — отвір вийшов досить широкий, до печери полилися потоки світла, і колоністам відкрилося величне видовище.

Ліворуч печера мала не більше тридцяти футів заввишки і стільки ж завширшки, а завдовжки — сто футів; зате права її частина була величезна; гранітне склепіння згиналося там округлим куполом на висоті більш ніж дев’яносто футів. Подекуди в примхливому безладді здіймалися гранітні колони, що підтримували стелю, немов у головному боковому вівтарі собору. Цей купол спирався з боків на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними півколами, то високими стрільчатими арками, що йшли вдалину темними прольотами. Його розрубувало безліч виступів, схожих на ліпні прикраси. Він вражав своєрідним і мальовничим сполученням рис, характерних для візантійської, романської та готичної архітектури. Печера здавалася палацом, спорудженим зодчим, між тим вона була витвором самої природи, що народила в надрах гранітного кряжа цю чудову Альгамбру[14].

Колоністи завмерли від замилування. Там, де вони думали знайти тісну печеру, перед ними виник чудовий чертог, і Наб зняв шапку, неначе опинився у храмі!

Хвилина мовчання змінилася гучними вигуками захвату. Під високим склепінням пролунали крики «ура» і, гучно відлунюючи, затихли десь у темних ходах.

— О друзі мої! — вигукнув Сайрес Сміт. — Ми впустимо світло, багато світла в надра цього гранітного валу; ліворуч влаштуємо кімнати, склади, майстерні, а ось у цьому чудовому гроті створимо робочий кабінет і музей.

— Як ми назвемо цю печеру? — запитав Герберт.

— Гранітний палац, — відповів Сайрес Сміт, і всі зустріли цю назву новими вигуками «ура».

Смолоскипи вже догоряли і, оскільки, потрібно було витратити ще чимало часу, аби вибратися підземним ходом на плато Круговиду, вирішили відкласти облаштування нового житла до наступного дня.

Перед поверненням Сайрес Сміт ще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно спускався до самого моря. Він уважно прислухався. З чорної глибини не долинало ні найменшого звуку, навіть віддаленого шуму хвиль, — але ж вони повинні були іноді хлюпатися в цьому провалі. Знову кинули туди палаючу смолисту гілку. На мить стінки колодязя освітилися, але, як першого разу, нічого підозрілого мандрівники там не побачили. Якщо яке-небудь морське чудовисько і застали зненацька несподіваним зникненням підземного потоку, воно, мабуть, втекло на дно океану, діставшись тим самим каналом, яким виливалася в море зайва вода з озера, поки їй не відкрили новий стік.

І все-таки Сайрес Сміт довго стояв біля провалу і, спрямувавши, погляд у його темне жерло, напружено прислухався, не кажучи ні слова.

Моряк підійшов до нього і, торкнувши його за плече, сказав:

— Містере Сміт…

— Ви чого, друже мій? — запитав інженер, немов оговтався від сну.

Смолоскипи ось-ось могли згаснути.

— Вирушаймо! — скомандував Сайрес Сміт.

Маленький загін попрощався з печерою і почав підніматися темним водостоком до берегів озера. Топ цього разу замикав процесію і, як це не дивно, час від часу все ще люто гарчав. Підйом був досить важкий. Колоністи вирішили перепочити кілька хвилин у верхньому гроті, який являв собою неначе майданчик на середині цих довгих сходів із гранітними сходинками. Потім усі знову продовжили видряпуватися нагору.

Незабаром на них війнуло свіжим вітерцем. На стінках каналу вже не блищали краплі води, — вона випарувалася. Зблякло світло палаючих смолоскипів. Смолоскип Наба востаннє спалахнув і згас. Треба було квапитися, щоб не йти у непроглядній пітьмі.

Мандрівники прискорили ходу, й близько четвертої години дня, коли згас останній смолоскип, який ніс Пенкроф, Сайрес Сміт і його супутники вже виходили з отвору водостоку.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

План Сайреса Сміта. — Фасад Гранітного палацу. — Мотузкові сходи. — Мрії Пенкрофа. — Запашні трави. — Природний кролячий саж. — Водопровід для нового житла. — Краєвид із вікон Гранітного палацу

Наступного дня, 22 травня, почалося впорядковування нового житла, колоністам не терпілося швидше переселитися з Нетрів, притулку дуже незручного, до просторого сухого житла, схованого в гірському кряжі, не доступного ні хвилям морським, ні зливам небесним. Зовсім закидати Нетрі колоністи не збиралися. Сайрес Сміт планував улаштувати там майстерню.

Насамперед Сайрес Сміт постарався точно встановити, в який бік звернений фасад Гранітного палацу. Він поспішив на берег моря, до підніжжя гранітного валу, і оскільки кирка, загублена журналістом, безумовно, впала на берег, то, знайшовши її, можна було визначити, куди звернено отвір, пророблений у стіні печери.

Кирку Гедеон Спілет розшукав без зусиль, — вона встромилася в пісок саме під вікном, пробитим приблизно на висоті вісімдесятьох футів від берега. Скельні голуби вже влітали і вилітали через це віконце, начебто колоністи для них і відшукали Гранітний палац.

Інженер задумав розділити лівий бік печери на кілька кімнат і вітальню, пробити для них «по фасаду» п’ять вікон і двері. П’ять вікон! Пенкроф був цим дуже задоволений, але двері вважалися марною розкішшю, оскільки старий водостік являв собою влаштовані самою природою сходи, якими завжди легко буде проходити до Гранітного палацу.

— Друже мій, — зауважив Сайрес Сміт, — якщо нам запросто ходитиметься цими сходами, то й інші також легко зможуть потрапити до будинку. Я, навпаки, збираюся міцно-преміцно замурувати отвір водостоку і, якщо знадобиться, зовсім його сховати, а для цього звести греблю і підняти рівень води в озері.

— А як же ми будемо входити? — запитав моряк.

— По зовнішніх сходах, — відповів Сайрес Сміт. — Зробимо мотузкову драбину. Тільки-но піднімемось, заберемо її, і тоді вже нікому не залізти до нашого притулку.

— Та навіщо така обережність? — здивувався Пенкроф. — Звірі тут, здається, не дуже небезпечні. А тубільців на нашім острові немає.

— Ви цілком у цьому впевнені, Пенкрофе? — запитав Сайрес Сміт, дивлячись на нього.

— Ну, як сказати… Абсолютно бути упевненим не можна, поки не обстежимо весь острів, — відповів моряк.

— так, — підтвердив Сайрес Сміт, — ми поки що знаємо лише невелику частину острова. Але якщо в нас тут і немає ворогів, можуть наскочити непрохані гості з інших місць, — ці широти Тихого океану користуються лихою славою. Давайте-но вживати заходів проти можливих небезпек.

Докази Сайреса Сміта мали сенс, і Пенкроф без зайвих розмов приготувався виконати його розпорядження.

Отже, з одного боку печери, що уособлювала квартиру, випадало пробити по фасаду Гранітного палацу п’ять вікон і двері, а в чудовий грот, який вирішили перетворити на парадний зал, світло мало б проникати в достатній кількості через широкий отвір у передній стіні і круглі віконця. Фасад, що знаходився на висоті вісімдесятьох футів над берегом, був звернений на схід, і першими своїми променями сонце вітало Гранітний палац. Нове житло знаходилося в тій частині кряжа, яка тяглася від виступу біля ріки Віддяки і до циклопічного накопичення кам’яних брил, названого Пенкрофом Нетрями. Тому пориви лютого норд-осту зачіпали його лише мимохідь — захистом йому служив згаданий виступ кряжа. Втім, у чеканні тих днів, коли виготовлять рами, інженер мав намір закривати віконні отвори міцними віконницями, аби захистити житло від вітру і дощу, а при потребі навіть замаскувати.

Але в першу чергу необхідно, звичайно, пробити ці отвори, — їх ще не було. Довбати твердий граніт ломом було б дуже довго, а, як нам уже відомо, Сайрес Сміт любив діяти рішуче. У нього ще залишався нітрогліцерин, ця вибухова речовина принесла й тут велику користь. Інженер уміло локалізував його дію, і отвори в граніті вийшли саме в місцях, намічених ним. Потім киркою і ломом надали стрільчастої форми п’ятьом віконним прорізам «квартири», широкому вікну, слуховим вікнам і дверям, вирівняли краї цих пробоїн, які мали досить примхливі обриси, і через кілька днів завдяки ретельності мулярів Гранітний палац зі сходом сонця вже заливали потоки яскравого світла, що проникали в найтемніші його закутки.

За задумом Сайреса Сміта, «квартиру» випадало розділити на п’ять «кімнат» з видом на море: ліворуч — передпокій з прорубаними дверима, до яких передбачалося діставатися мотузковою драбиною, потім кухня завширшки тридцять футів, їдальня — сорок футів, спальня таких же розмірів, і, нарешті (за настійливою вимогою Пенкрофа), — кімната для друзів, суміжна з парадним залом.

«Кімнати» йшли в ряд, і «квартира» не займала всієї печери, — ще залишалося місце для коридору, що відокремлював її від довгого і просторого складу для інструментів, провіанту і різноманітних запасів. Усе, що флора і фауна острова могли дати для потреб колоністів, прекрасно зберігалося б тут, не псуючись від вогкості. Місця в складі вистачало, приміщення дозволяло все розкласти і розставити один по одному. Крім того, у розпорядженні господарів Гранітного палацу була ще маленька верхня печера, що могла служити коморою.

Отже, план виробили, — залишалося лише його втілити. Мінери знову стали мулярами, а потім вантажниками: виготовлені ними цеглини вони перенесли на берег і склали біля підніжжя Гранітного палацу.

Сайрес Сміт і його товариші усе ще діставалися до печери через колишній водостік. такий спосіб сполучення був дуже незручний: доводилося підніматися на плато Круговиду, обійшовши гранітну стіну лівим берегом ріки, потім спускатися підземним коридором на двісті футів униз, а на зворотному шляху підніматися по ньому. Тобто, дорога віднімала багато часу і дуже стомлювала. Сайрес Сміт вирішив, що баритися не варто і настав, час виготовити мотузкову драбину. Досить було мешканцям Гранітного палацу, піднявшись такими сходами, забрати її, — ніхто вже знизу не міг би проникнути до них.

Драбину виготовили з найбільшою старанністю, зсукавши мотузки з волокнистих рослин за допомогою дерев’яної «вертушки»; міцністю вони не поступалися товстому канату… Для поперечин узяли легкі й міцні дощечки, вирізані з червоного кедра; усе було зроблено вмілими руками Пенкрофа.

Зсукали з волокон рослин й інші мотузки та встановили біля дверей щось на зразок лебідки. Хоча це пристосування і виглядало досить грубо, воно дуже спростило перенесення будівельних матеріалів, і негайно почалися роботи всередині печери. Вапна запасли досить, цеглини лежали штабелями, готові до використання. Будівельники без особливих зусиль поставили дерев’яні, досить примітивні стійки для перегородок, і в дуже короткий термін «квартира» була розділена на кімнати й склад.

Через кілька днів завдяки ретельності мулярів Гранітний палац зі сходом сонця вже заливали потоки яскравого світла…

Під керівництвом Сайреса Сміта робота просувалася надзвичайно швидко; він і сам орудував то сокирою теслі, то кельмою муляра. Інженер Сміт знав, здається, будь-яке ремесло і завжди подавав приклад своїм тямущим і старанним товаришам; все вдавалося, трудилися дружно і навіть весело. Пенкроф, який працював і за мотузника, і за теслю, і за муляра, усіх умів розсмішити, усіх заражав своєю бадьорістю. Його віра в таланти Сайреса Сміта була непорушна, ніщо не могло б її похитнути. Він вважав, що інженер Сміт здатний провести з успіхом будь-яке починання. Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безперечно, дуже важливе), чим освітлювати житло в довгі зимові вечори, як скористатися дарунками природи в родючій частині острова і перетворити дику рослинність на культурні насадження, — усе тепер здавалося Пенкрофу легким: Сайрес Сміт допоможе подолати будь-які труднощі, і свого часу колонія ні в чому не матиме нестачі. Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, розробку каменоломень і шахт, машини для різних промислових виробів, цілу мережу залізниць, що покриє весь острів.

Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював надмірних мріянь цієї славної людини. Він знав, яка заразлива впевненість; він навіть посміхався, слухаючи Пенкрофа, і нічого не говорив про тривогу, яку відчував часом, думаючи про майбутнє. Адже виникали побоювання, що в цій частині Тихого океану, далекій від морських шляхів, жоден корабель не прийде їм на допомогу. Вони могли розраховувати тільки на самих себе, тому що перебороти величезну відстань, що відокремлювала їхній острів навіть від найближчої землі, та ще пропливти її в саморобному убогому човні, виглядало би безсумнівно спробою зухвалою і більш ніж небезпечною.

Але, як говорив Пенкроф, колоністи острова Лінкольна були варті в сто разів більше, ніж усі колишні Робінзони, для яких кожна навіть мала удача здавалася просто чудом. Адже наші аеронавти мали знання, і як люди освічені, вони завжди вийдуть переможцями там, де на інших чекає животіння й неминуча загибель.

У облаштуванні житла вирізнявся Герберт. Розумний і дієвий юнак швидко усе схоплював і добре виконував. Сайрес Сміт з кожним днем усе більше до нього прив’язувався. Герберт любив інженера глибокою і шанобливою любов’ю. Пенкроф бачив, як зростає ця дружба, але не ревнував свого вихованця.

Наб залишався все таким же, як колись, і мабуть, йому судилося завжди слугувати втіленням мужності, ретельності, вірності та самовідданості. Вірив він у свого хазяїна, звичайно, не менше Пенкрофа, але не так галасливо виявляв свої почуття. Коли моряк бурхливо захоплювався, Наб поглядав на нього з таким виглядом, немов хотів сказати: «А інакше й бути не може!» Він міцно подружився з Пенкрофом, і вони вже давно перейшли на «ти».

Гедеон Спілет у роботі не відставав від інших і аж ніяк не відрізнявся невправністю, на превеликий подив, Пенкрофа: як же так — «газетяр», здатний не тільки красномовно говорити, але й добре працювати руками.

Двадцять восьмого травня встановили, нарешті, драбину завдовжки вісімдесят футів, зробивши на ній щонайменше сто сходів. На щастя, Сайресу Сміту вдалося розділити її на дві частини, скориставшись уступом гранітної стіни, на висоті приблизно сорок футів. Старанно вирівнявши киркою цей уступ, його перетворили на своєрідний сходовий майданчик і закріпили на ньому кінець перших сходів, що тепер розгойдувалися вдвічі менше; за допомогою мотузки її можна було втягти до Гранітного палацу. Що стосується інших сходів, то їхній нижній кінець теж спирався на цей «майданчик», а верхній прикріпили до самих дверей. Завдяки такому пристрою підніматися драбиною стало не дуже важко. Втім, Сайрес Сміт розраховував улаштувати згодом гідравлічний підйомник, щоб зберегти час і сили мешканців Гранітного палацу.

Колоністи швидко звикли підніматися сходами. Усі вони були спритні, моторні, і Пенкроф, як моряк, призвичаєний лазити по вантах[15] і реях,[16] міг дати їм уроки. Але йому довелося навчати і Топа. Бідна чотиринога тварина зовсім не створена для таких акробатичних вправ. Але, Пенкроф виявився терплячим учителем, і зрештою Топ досить пристойно навчився підніматися поперечинами драбини, а через якийсь час піднімався на самий її верх не гірше дресированих собак, яких показують у цирку. Важко сказати, чи пишався моряк успіхами свого учня; як би то не було, піднімаючись по драбині, він частенько тяг Топа, зваливши його собі на спину, причому пес ніколи не висловлював невдоволення на такий спосіб сходження.

Зазначимо, що роботи велися найенергійніше, тому що наближалася непогода; при цьому колоністи ще встигали запасатися на зиму провіантом. Журналіст і Герберт зробилися постачальниками дичини для колонії і щодня присвячували полюванню кілька годин. Вони промишляли тільки в лісі Жакамара, на лівому березі ріки Віддяки, — ні моста через ріку, ні човна в них поки що не було, а тому на правий берег вони ще не заглядали. Величезні лісові хащі, яким вони дали назву лісів Далекого Заходу, залишалися для них ще невідомими. Важливу експедицію для їхнього обстеження відклали до перших теплих днів майбутньої весни. Але й у лісі Жакамара вистачало дичини; кенгуру й кабанів водилося там вдосталь, і в умілих руках наших мисливців загострені кілки, куті залізом, лук і стріли — творили чудеса. Крім того, Герберт знайшов на південному заході від заводі ріки Віддяки кролячий саж, влаштований самою природою: кролики обрали для своїх нір вогкуваті луки, затінені вербами і порослі запашними травами, що розливають у повітрі пахощі: чебрецем, травичкою Богородиці, васильками і різними ароматичними рослинами із сімейства губоцвітих, до яких кролики дуже ласі.

Побачивши цю галявину, журналіст сказав, що, оскільки приготовлено таку смакоту для кроликів, буде просто дивно, якщо на ній не виявиться кроликів. Мисливці найретельніше оглянули природний крільчатник, але замість цих звірят поки що знайшли тільки безліч корисних рослин, котрі привернули б увагу натураліста, як цікаві зразки флори. Герберт нарвав також васильків, розмарину, меліси та інших цілющих трав, з яких одні допомагають від грудної хвороби, інші від лихоманки, від серцевих спазмів або від ревматизму. Коли Пенкроф побачив принесений Гербертом оберемок трав, він запитав, для чого знадобилося це «сіно»?

— Це цілющі трави, — відповів юнак. — Будемо лікуватися, якщо занедужаємо.

— А навіщо нам хворіти? Адже лікаря на острові немає, — серйозно відповів Пенкроф.

Проти такого міркування важко заперечити щось, але усе-таки воно не зашкодило Герберту зібрати великий урожай, і в Гранітному палаці його зустріли доброзичливо, тим більше що, крім цілющих рослин, Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою «чаю Освего», — настій цієї трави — чудовий напій.

Після довгих пошуків наші мисливці набрели, нарешті, того дня на галявину, що виявилася справжнім кролячим садком. Уся земля була порита там норами і здавалася дірявою, як шумівка.

— Нори! — вигукнув Герберт.

— так, так, — проговорив журналіст. — А є там хто?

— Це ще питання!

Питання, одначе, швидко розв’язалося: майже відразу в усі боки пирснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, і мчалися з такою швидкістю, що навіть Топ за ними не міг би вгнатися. Мисливці із собакою марно переслідували гризунів, — кролики зникли, а журналіст не встиг і оком моргнути. Але Гедеон Спілет твердо вирішив не йти, поки він не піймає з півдюжини цих звірят. Зараз він хотів тільки забезпечити кролячими тушками кухню Гранітного палацу, але думав зайнятися пізніше розведенням кроликів. Спіймалися б вони легко, для цього варто поставити біля отворів нір кілька сілець. Але пасток ще не зробили, а на місці їх ні з чого було змайструвати. Хоч-не-хоч, а довелося оглядати кожну нору, шарити в ній палицею — тобто запастися терпінням, оскільки іншого варіанту не існувало.

Цілу годину нишпорили в норах і, нарешті, спіймали чотирьох гризунів. Виявилося, що ці тварини, яких звичайно називають «американськими кроликами», дуже схожі на своїх європейських родичів.

Мисливці принесли свою здобич до Гранітного палацу і там кроликів приготували на вечерю. М’ясо їхнє виявилося пресмачним, і тому аж ніяк не випадало нехтувати знайденим кролячим поселенням, — воно могло стати дуже цінною підмогою для колонії, як невичерпне джерело м’ясної їжі.

Тридцять першого травня закінчили установку перегородок. Залишалося тільки обставити кімнати меблями, але цю справу відклали до нудних зимових днів. У першій кімнаті, що слугувала кухнею, склали вогнище. Над трубою для димоходу пічникам-самоучкам довелося поморочитися. Сайрес Сміт розрахував, що найпростіше зробити глиняну трубу; вивести її через склепіння, яке впиралося в кам’яну товщу плоскогір’я, звичайно, було неможливо, тому пробили діру в передній стіні над вікном кухні і похило протягли до неї трубу, як роблять димоходи для залізних переносних пічок. При сильному східному вітрі, що штурмував Гранітний палац з фасаду, грубка, мабуть, димітиме, але зі сходу вітер дув рідко, і до того ж головний кухар Наб не чіплявся до таких дрібниць.

Коли облаштування квартири закінчили, Сайрес Сміт почав іншу роботу — вирішив закласти жерло колишнього водостоку, щоб остаточно перепинити доступ до Гранітного палацу з боку озера. До отвору підкотили кам’яні брили і, заваливши вхід, скріпили їх цементом. Сайрес Сміт поки що не вважав за необхідне затопити цей замурований вхід, піднявши греблею воду в озері до колишнього рівня. Він тільки замаскував його, насадивши між каменями трави і кущів; навесні вони буйно розростуться.

Усе-таки він скористався водостоком для того, щоб відвести з озера прісну воду до нового притулку. Через вузький отвір, зроблений нижче рівня озера, водостоком біг тепер тоненький струмок, і він давав щодня від двадцяти п’яти до тридцяти галонів[17] чистої, прозорої води. Отже, мешканцям Гранітного палацу ніколи не довелося б страждати від нестачі питної води.

Нарешті, всі роботи закінчилися, і саме вчасно — настала негода. Вікна закрили міцними важкими віконницями — у чеканні тих днів, коли інженер спроможеться виготовити шибки.

Навколо вікон Гедеон Спілет насадив різноманітні рослини, ліани з кучерявими пагонами, декоративні трави, красиво розташувавши їх на виступах скелі, і тепер віконні прорізи мальовничо облямовувало зелене листя.

Мешканці Гранітного Палацу тішилися своїм міцним, надійним і просторим притулком. Недаремно вклали вони в нього стільки праці! З вікон їхнім поглядам відкривався широкий морський обрій, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня — мисом Пазура. Перед ними розгорталася чудовою картиною бухта З’єднання. Славні трудівники відчували цілком зрозуміле задоволення; Пенкроф не шкодував похвал новому житлу, яке він з гумором називав «квартиркою на шостому поверсі з усіма зручностями».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Сезон дощів. — Питання одягу. — Полювання на тюленів. — Виготовлення свічок. — Оздоблення Гранітного палацу. — Два містки. — Знову на устричній обмілині. — Що Герберт знайшов у себе в кишені

Зима настала в червні — цей місяць відповідає грудню в Північній півкулі. Зимова пора почалася холодними зливами і лютими вітрами, що завивали без перепочинку. І тут мешканці Гранітного палацу могли по-справжньому оцінити своє житло, недосяжне для лютих стихій. Колишній їхній притулок погано захищав би їх від зимових холодів; могло статися також, що туди знову увірвуться хвилі під час великих припливів, коли їх підхльостують вітри, налітаючи з відкритого моря. Передбачаючи таке лихо, Сайрес Сміт навіть вжив деяких запобіжних заходів. Він хотів уберегти від псування ковальський горн і плавильні печі, складені тепер у Нетрях.

Весь червень колоністи витратили на різні роботи, не забуваючи, одначе, полювання і риболовлю, тому запаси в їхній коморі не вичерпувалися. Пенкроф збирався, як тільки в нього випаде вільна годинка, зайнятися конструюванням різних пасток, на які він покладав великі надії. Він наробив з волокон рослин безліч сілець, і тепер крільчатник щодня постачав Гранітному палацу вдосталь кролячих тушок. Набу ніколи було й перепочити — він трудився над солінням і коптінням м’яса, запасаючи його.

Давно нагадував про себе одяг. Колоністи мали тільки те вбрання, у якому вони потрапили на острів. Одяг цей був теплий, зшитий з добротних, міцних тканин, кожний беріг його, намагався тримати в чистоті, але все-таки він пошарпався і вимагав заміни. А крім того, у випадку суворої зими він погано захищав би від холоду.

Але саме про одяг винахідливий Сайрес Сміт не подбав, — він зайнятий, був задоволенням інших, більш насущних потреб: облаштуванням притулку, забезпеченням їжею, і хоча ось-ось могли нагрянути холоди, проблема вбрання ще залишалася. Колоністи змирилися з думкою, що першу зиму усім доведеться трохи померзнути. Нічого не вдієш, нарікати на випробування не випадає. Ось прийде весна, тоді почнуть полювати на муфлонів, яких бачили при обстеженні гори Франкліна, і настрижуть з них вовни. А вже Сайрес Сміт зуміє виготовити з цієї вовни теплу та міцну тканину… Як? Він придумає.

— Ну, що ж, доведеться взимку сидіти в Гранітному палаці та грітися біля коминка, — сказав Пенкроф. — Дров у нас багато, чого їх економити.

— Але ж острів Лінкольна знаходиться не на дуже високих широтах, — зауважив Гедеон Спілет. — Можливо, зима тут зовсім і не сувора. Пам’ятаю, ви говорили, Сайресе, що в Північній півкулі на тридцять п’ятій паралелі лежить Іспанія. Правда?

— Цілком правильно, — відповів інженер, — тільки ж в Іспанії трапляються дуже суворі зими, — холод, сніг, крига! Можливо, зима не помилує і острів Лінкольна. Але як би то не складалося, це все-таки острів, і тому клімат на ньому повинен бути м’якіший.

— А чому, містере Сайрес? — запитав Герберт.

— Бачиш, голубчику, море — немов величезне сховище тепла,

що накопичується в ньому влітку. За літо сонце нагріває його, а взимку море віддає в повітря заощаджене тепло, тому на узбережжях морів і океанів середня температура влітку нижча, а узимку вища, ніж у глибині материка.

— Побачимо, побачимо, — підхопив Пенкроф. — Будуть холоди чи не будуть — це мене мало турбує. А ось дні вже стали коротші, вечори довші. Чи не порадитись нам про освітлення нашого будинку?

— Нічого немає простішого, — відповів Сайрес Сміт.

— Обговорити? — запитав моряк.

— Вирішити.

— А коли почнемо вирішувати?

— Завтра. Влаштуємо полювання на тюленів.

— Виходить, зробимо сальні свічі?

— Ну, що ви, Пенкрофе! Стеаринові, а не сальні.

Дійсно, такий був задум інженера — задум цілком здійсненний, тому що в розпорядженні колонії перебували тепер вапно і сірчана кислота, а тюлені, які облюбували острівець Порятунку, могли дати жир, необхідний для виготовлення свічок.

Настала неділя, 4 червня. Це було свято — Трійця, і вирішили відзначити його. Всі роботи припинили, присвятивши цей день відпочинку і молитві. Тепер колоністи острова Лінкольна адресували небесам подяки. Вони вже не були нещасними людьми, які зазнали катастрофи і потрапили на голий острівець. Вони більше ні про що не просили, вони дякували провидінню.

Наступного дня, 5 червня, за досить похмурої погоди, вирушили на острівець Порятунку. Щоб переправитися убрід через протоку, треба було чекати, коли спаде вода, і тут колоністи вирішили, що вони обов’язково побудують, як зуміють, човен, — тоді полегшає сполучення з острівцем і з будь-яким місцем на узбережжі, можна буде піднятися в ньому вгору річкою Віддяки під час великої експедиції для обстеження південно-західної частини острова, що відклали до перших весняних днів.

Тюленів на лежбищі виявилося багато, і мисливці, озброївшись палицями з залізним вістрям, без особливих зусиль забили з півдюжини тюленів. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного палацу тільки жир і шкіри, — із шкір передбачалося зшити міцне взуття.

Полювання дало Сайресу Сміту близько трьохсот кілограмів тюленячого жиру, інженер вирішив використати його на вироблення свічок.

Спосіб виробництва він застосував найпростіший, і якщо не одержав свічок вищого сорту, то все-таки вони були цілком придатні для освітлення. Якби Сайрес Сміт мав одну тільки сірчану кислоту, і тоді він міг би, обробивши нею яку-небудь речовину, на зразок тюленячого жиру, виділити з цієї суміші гліцерин, а потім, заливши отримане з’єднання крутим окропом, він без зусиль виділив би з нього олеїн, пальметин і стеарин. Але для спрощення справи Сайрес Сміт захотів обмилити жир розчином вапна. таким способом він одержав вапняне мило, що під дією сірчаної кислоти легко буде розкласти на сірчисте вапно і на жирні кислоти.

З трьох цих кислот — олеїнової, пальметинової і стеаринової — олеїнова кислота, що знаходилася в рідкому стані, була віджата тиском, а дві інших утворили ту масу, з якої треба відливати свічі.

Виготовлення свічок зайняло лише добу. Ґноти після декількох спроб зробили з рослинних волокон і занурили їх у розплавлену масу; вийшли справжні стеаринові свічки, сформовані вручну, їм не вистачало лише відбілювання і полірування. Звичайно, вони поступалися якістю свічкам фабричного випуску, у яких гніт просочують борною кислотою, а тому скляніє в міру горіння і повністю згоряє; але Сайрес Сміт зробив пару чудових щипчиків, щоб знімати нагар, і в довгі зимові вечори саморобні свічі добре прислужилися мешканцям Гранітного палацу й одержали їхню високу оцінку.

Весь червень, кипіла робота з оздоблення нового житла. Столярам знайшлося багато справ. Взялися також поліпшувати виготовлені раніше інструменти, вважаючи їх тепер занадто примітивними; поповнили набір інструментів новими. так, наприклад, у Гранітному палаці з’явилися ножиці. Нарешті колоністи змогли постригтися, і якщо не поголитися, то хоч підправити бороди і надати їм певні форми на свій смак. Правда, Герберт був ще безвусим молодиком, а в Наба борода погано росла, зате їхні товариші так обросли, що поява ножиців виявилася дуже доречною.

Нескінченними зусиллями зробили ручну пилку, так звану ножівку. Зрештою її змайстрували, і, спрямована сильною рукою, вона прекрасно різала деревину й уздовж і впоперек. За допомогою пилки наробили столів, стільчиків, ослонів, шаф і обставили цими меблями головні кімнати; спорудили ліжка, але єдиною постільною приналежністю в кожного був матрац із прибережника. Прекрасний вигляд мала тепер кухня з її багатоярусними полицями і розставленим на них різноманітним глиняним начинням, з цегляною грубкою і навіть зі шматками пемзи для чищення посуду; Наб священнодіяв там, немов хімік у своїй лабораторії.

Незабаром столяри стали теслями: після того як був створений за допомогою вибуху новий водостік, виникла потреба у спорудженні двох мостів, — один на плато Круговиду, інший на березі моря. Адже тепер і плато, і берег перетинав швидкий потік, через який доводилося перебиратися, щоб потрапити до північної частини острова. Бажаючи уникнути переправи, колоністи хоч-не-хоч робили великий гак і обгинали плато з західного боку, доходячи до самих витоків Червоного струмка. Простіше за все було перекинути два містки довжиною двадцять — двадцять п’ять футів; для наведення їх треба було кілька стовбурів дерев, абияк обтесаних сокирою. Це зайняло кілька днів, а як тільки мости зробили, Наб і Пенкроф скористалися ними для подорожі до устричної обмілини, яку свого часу відкрив Герберт. Вони прихопили із собою грубо зроблений візок, що замінив колишню незручну плетінку, і привезли з обмілини кілька тисяч устриць, які швидко прижилися на новому місці. Серед підводних скель, біля гирла ріки Віддяки, з’явилася нова устрична колонія. Устриці були чудові на смак, і в Гранітному палаці щодня ласували ними.

Як бачите, острів Лінкольна, хоча він був досліджений поселенцями лише в незначній частині, уже давав їм усе необхідне. І здавалося можливим, що в його лісах, які тяглися від ріки Віддяки до Зміїного мису, в найпотаємніших куточках щедра природа приберегла для них нові скарби.

Тільки одного її дарунка не вистачало поселенцям острова, і це виявилося для них важким випробуванням. У них було достатньо і м’ясної їжі, і рослинної, що служила приправою до м’яса; відвар з коренів драцени, підданий бродінню, давав їм кислуватий, схожий на пиво напій, який вони вживали замість води; хоча на острові не було ні цукрової тростини, ні цукрових буряків, вони навіть виробляли цукор, збираючи для цього солодкий сік цукрового клена (Acer sacharinum) — одного з представників сімейства кленових, що ростуть у всіх країнах помірного клімату, на острові його було досить багато; вони готували дуже приємний чай з рослин, які буяли в крільчатнику, і, нарешті, вони мали великі запаси солі, єдиного мінералу, що вживається людиною в їжу, — не вистачало їм тільки хліба.

Можливо, згодом колоністам вдалося б замінити хліб яким-небудь схожим на нього сурогатом — крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистих плодів хлібного дерева, — у випадку, якщо це дерево росло в лісах південної частини острова, але поки що воно не зустрічалося колоністам.

Одначе і тут провидіння прийшло їм на допомогу. Правда, ця допомога з’явилася у нескінченно мізерному вигляді, але, при всій своїй винахідливості, при всьому своєму розумі, Сайрес Сміт не міг би створити того, що Герберт зовсім випадково знайшов одного разу за підкладкою своєї куртки, коли зайнявся її ремонтом.

Того дня з неба потоками падала злива, мешканці Гранітного палацу займалися різними виробами, зібравшись разом у своєму «залі», і раптом юнак вигукнув:

— Ось так штука! Дивіться, містере Сайрес, — зернятко пшениці!

І він показав товаришам зерно, одне-єдине зернятко, що провалилося з дірявої кишені куртки за підкладку.

Знахідка пояснювалася дуже просто. В Ричмонді Герберт завжди сам годував диких голубів, яких подарував йому Пенкроф, і мав звичай тримати для них у кишені корм.

— Зерно пшениці? — зацікавлено перепитав інженер.

— так, містере Сайрес. Але тільки одне-єдине!

— Ну, голубчику, розважив! — сміючись, озвався Пенкроф. — Справді, насмішив!.. Та що ж ми можемо зробити з одного зернятка?

— Хліба напечемо, — відповів Сайрес Сміт.

— Хліб, булки, тістечка, торти! — глумливо підхопив моряк. — Багато води витече, поки це зернятко досхочу нагодує нас хлібом.

Не надаючи ніякого значення своїй знахідці, юнак хотів уже кинути її на підлогу, але Сайрес узяв зерно з рук Герберта і, уважно його розглянувши, визначив, що воно анітрошки не пошкоджене.

— Пенкрофе, — спокійно запитав він, пильно дивлячись на моряка, — скільки колосків виростає з одного хлібного зерна? Ви знаєте?

— Один колосок, я думаю, — відповів моряк, здивовано подивившись на нього.

— Ні, Пенкрофе, — десять! А ви знаєте, скільки зерен в одному колоску?

— Їй-богу, не знаю

— В середньому — вісімдесят, — сказав Сайрес Сміт. — Отже, якщо ми посадимо це зерно, то при першому врожаї зберемо вісімсот зерен, а вони дадуть нам при другому врожаї шістсот сорок тисяч зерен, а при третьому — п’ятсот дванадцять мільйонів, а при четвертому — більше чотирьохсот мільярдів зерен. Ось яка пропорція!

Товариші мовчки його слухали. такі цифри їх приголомшили. Одначе підрахунки Сайреса Сміта були правильні.

— так, друзі мої, — продовжував інженер. — Велінням природи нащадки хлібного зернятка зростають в геометричній прогресії. Втім, розмноження пшениці, зерно якої дає при першому врожаї вісімсот зерен, — ніщо в порівнянні з маком, у якого в одній коробочці тридцять дві тисячі зерен, і з тютюном, у якого один корінь дає триста шістдесят тисяч насіннячок. Якби не численні причини, що заважають їхньому розмноженню, дві ці рослини заполонили б за кілька років усю земну кулю.

І інженер знову узявся екзаменувати Пенкрофа:

— А тепер скажіть, Пенкрофе, ви знаєте, скільки буассо[18] складуть чотириста мільярдів зерен?

— Ні, не знаю, — відповів моряк. — Зате вже напевно знаю, що я — дурень.

— Тож знайте, що це складе три мільйони буассо, по сто тридцять тисяч зерен на буассо.

— Три мільйони буассо? — вигукнув Пенкроф.

— Три мільйони.

— За чотири роки?

— За чотири роки, — підтвердив Сайрес Сміт, — і навіть за два, якщо в цих широтах ми будемо збирати, як я сподіваюся, два врожаї на рік.

Отут уже Пенкроф не міг втриматися і, за своїм звичаєм, оглушливо крикнув «ура».

— Отже, Герберте, — додав інженер, — твоя знахідка дуже важлива для нас. За тих умов, у яких ми тут опинилися, друзі мої, все може прислужитися нам. Не забувайте цього, прошу вас.

— Не турбуйтеся, містере Сайрес, не забудемо, — відповів Пенкроф. — І якщо я знайду насінинку тютюну, що дає по триста шістдесят тисяч насіннячок, то — моє вам слово — я не пущу його на вітер! А тепер, знаєте, що ми повинні зробити?

— Посадити зернятко, — відповів Герберт.

— так, — погодився Гедеон Спілет, — і треба посадити його з належною шанобливістю, тому що в ньому закладені наші майбутні врожаї.

— Тільки б воно проросло! — вигукнув моряк.

— Обов’язково проросте, — відповів Сайрес Сміт.

Це відбувалося 20 червня, в пору, найсприятливішу для посадки єдиного й тому дорогоцінного зернятка пшениці. Спершу хотіли посадити його в глиняний горщик, але, розсудивши, вирішили покластися на природу і довірити його безпосередньо землі. Посів зробили того ж дня, і, зрозуміло, вжили всіх заходів, щоб ця найважливіша справа пройшла успішно.

Небо трохи прояснилося; колоністи піднялися на плато Круговиду і вибрали неподалік від Гранітного палацу захищений від вітру куточок, куди сонце напевно слало опівдні весь жар своїх променів. Землю там очистили від каміння, старанно скопали, розпушили, можна сказати навіть перебрали руками, розтираючи кожну грудочку, видалили всіх хробаків і жучків, додали шар перегною, підмішавши до нього трохи вапна, і, нарешті, урочисто посадили зерно у зволожену землю й обгородили це місце.

У колоністів було таке відчуття, неначе вони заклали наріжний камінь величного будинку. Пенкрофу згадався той день, коли він з такими обережностями готувався запалити єдиний уцілілий сірник. Але тепер справа була значно важливіша — адже вогонь нещасні аеронавти тим чи іншим способом, рано чи пізно добули б, але ніякі сили людські не могли б відродити пшеничне зернятко, якби воно, на біду, загинуло!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Кілька градусів нижче нуля. — Обстеження болотистої південно-східної частини острова. — Лисиці. — Картина моря. — Бесіда про долю Тихого океану. — Безперестанна робота інфузорій. — Що станеться з землею. — Полювання. — Качине болото

Тепер не минало жодного дня, щоб Пенкроф не побував, на «хлібному полі», як він абсолютно серйозно називав те місце, де посадили зерно пшениці. І непереливки було комасі, яка наважувалася забратися туди! Пенкроф їх нещадно знищував.

Наприкінці червня, після нескінченних дощів, настала зима. І 29 червня термометр Фаренгейта напевно показав би не більше двадцяти градусів вище нуля (6,67° морозу за Цельсієм).

Наступний день, 30 червня, що відповідає в Північній півкулі 31 грудня, припав на п’ятницю. Наб поскаржився, що рік кінчається «нещасливим днем», на це Пенкроф відповів, що новий рік зате буде в суботу — «щасливий день», а це набагато приємніше.

Не зважаючи на ці прикмети, новий рік почався сильним морозом. У гирлі ріки Віддяки нагромаджувалися крижини, незабаром замерзло й озеро.

Кілька разів довелося поповнювати запас палива. Поки ріка ще не замерзла, Пенкроф кілька разів сплавив по ній величезні плоти. Немов невтомний двигун, тягла вона колоди вниз за течією, але тут і її скувало льодом. До дров, вдосталь добутих у лісі, додали кілька візків кам’яного вугілля, по яке довелося сходити до підніжжя відрогів гори Франкліна. Сильний жар, що дає кам’яне вугілля, оцінили у Гранітному палаці належним чином, тому що холоди посилилися, і 4 липня температура впала до восьми градусів за Фаренгейтом (30° морозу за Цельсієм). Склали другу грубку, у їдальні, де тепер усі разом проводили час за роботою.

У морозні дні Сайрес Сміт міг тільки порадіти, що йому свого часу спала на, думку ідея відвести до Гранітного палацу струмочок з озера. Вода просочувалася під льодом до отвору колишнього стоку, бігла під землею, не замерзаючи, і заповнювала водойму, влаштовану в кутку печери, за складом, а надлишок її стікав через колодязь у море.

Погода весь цей час стояла зовсім суха, і колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова — між рікою Віддяки і мисом Пазур. У цих болотистих місцях вони збиралися і полювати, думаючи, що там повинно водитися багато водяних птахів.

До боліт випадало пройти вісім-дев’ять миль і стільки ж назад, отже, експедиція повинна зайняти весь день. Оскільки прямували до місць, зовсім ще не розвіданих, вирішили йти всі разом. І ось 5 липня, о шостій годині ранку, ледь заяснів світанок, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, озброївшись палицями, сільцями, луками і стрілами та захопивши достатній запас провізії, вийшли з Гранітного палацу. Топ, якого теж узяли із собою, весело біг попереду загону.

Визначили найкоротший шлях, перебравшись через ріку Віддяки по крижаних торосах.

— Не дуже це зручно! — зауважив Гедеон Спілет. — Справжній міст надійніше.

Відразу вирішили включити до плану майбутніх робіт будівлю «справжнього моста».

Дослідники вперше ступили на правий берег ріки Віддяки і сміливо рушили через ліс, де височіли в глибокій тиші покриті снігом хвойні дерева-велетні.

Колоністи, одягшись якомога тепліше, вирушили на розвідку, вирішивши присвятити цілий день обстеженню південно-східної частини острова…

Не встигли колоністи пройти і півмилі, як з лісової хащі вискочило і чкурнуло прожогом ціле сімейство якихось звірів, наляканих Топом.

— Дивіться, дивіться, начебто лисиці! — закричав Герберт, проводжаючи поглядом зграю, що втікала.

Це й справді були лисиці, але незвичайно великі та ще й гавкали, як собаки. Остання обставина так вразила Топа, що він, розгубившись, зупинився, і прудкі звірі зникли.

Топу, недосвідченому в природознавстві, можна вибачити його подив. Але саме цей гавкіт і допоміг Герберту визначити походження дивних лисиць — рудувато-сірих з чорним хвостом, прикрашеним білим кінчиком. Він відразу ж пояснив, що вони належать до породи американських диких собак, які водяться в Чилі, на Фолклендських островах і в усіх країнах Америки, що лежать між тридцятою і сороковою паралеллю. Герберт бідкався, що Топу не вдалося спіймати жодного з цих хижаків.

— А їх їдять? — запитав Пенкроф, який розглядав будь-яких представників острівної фауни з гастрономічної точки зору.

— Ні, — відповів Герберт. — Але ось що цікаво, зоологи досі ще не встановили, як улаштовані зіниці в цих лисиць, — чи можуть вони бачити не тільки вдень, але й вночі, і чи не варто віднести їх до породи справжніх собак.

Сайрес Сміт з мимовільною посмішкою слухав пояснення юного натураліста, що свідчили про його незвичайні пізнання і розум. У Пенкрофа ж зник будь-який інтерес до лисиць, оскільки виявилося, що вони не їстівні. Одначе він зауважив, що коли при Гранітному палаці влаштують пташник, то треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих розбійників. Ніхто йому не заперечував.

Обігнувши мис Знахідки, мандрівники побачили довгу смугу піщаного берега і морську широчінь. Була восьма година ранку. Чисту синяву неба не затьмарювала жодна хмарина, як то нерідко спостерігається в сильні холоди; пощипував мороз, але Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від ходьби, майже його не помічали. Втім, день почався тихий, безвітряний, а коли вітру немає, значно легше витримувати навіть міцні морози. Сонце сяяло, але не гріло, його величезний диск, що піднімався над водою, неначе тихо погойдувався в небі. Море простиралося спокійною гладдю, яскраво-синє, немов затока Середземномор’я погожої днини. Вдалині, миль за чотири до південного сходу, чітко вимальовувалися обриси мису Пазура, вигнутого, як турецький ятаган. Ліворуч болотисту низину відмежовувала вузька стрілка, яка здавалася в променях сонця, що сходило, вогненною рискою. Безсумнівно, у цій частині бухти З’єднання, нічим, навіть піщаною обмілиною, не відділеній від відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі притулку. Застигла, спокійна поверхня моря, рівний синій колір води, не скаламученої жовтуватими плямами, і, нарешті, відсутність рифів свідчили, що берег обривається кручею й тут відразу ж починаються страшні глибини океану. Ліси Далекого Заходу залишилися позаду миль за чотири, виднілися темною стіною їхні перші зарості. Картина навколо була сумовита, колоністи начебто опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і льодами. Мандрівники зробили привал, щоб поснідати. Розпалили багаття з висохлих водоростей. Наб приготував сніданок, що складався з холодного м’яса і «чаю Освего».

Колоністи їли, насторожено дивлячись навколо, — ця частина острова Лінкольна виявилася такою порожньою, так різко контрастувала із західним його краєм! І журналіст сказав, що, коли б випадково вони, зазнавши катастрофи, опинилися на цьому березі, у них склалося б най сумовитіше уявлення про свої майбутні володіння.

— Я навіть думаю, що навряд чи нам вдалося б досягти цього берега, — додав Сайрес Сміт. — Глибина тут велика, з моря не піднімається жодної скелі, на якій ми могли б знайти собі притулок. Біля Гранітного палацу в морі є хоч обмілини, є острівець — це все-таки збільшувало можливості порятунку. А тут абсолютно нічого — тільки безодня!

— Дивна справа, — задумливо сказав Гедеон Спілет, — острів наш досить малий, а яке тут розмаїття поверхні й ґрунту! Власне кажучи, подібну багатоманітність можна очікувати лише на великому просторі суші, на якому-небудь материку. Західна частина острова вражає своїми природними багатствами і родючістю ґрунту. Справді, її немов омиває тепла течія, що йде з Мексиканської затоки, а до північних і південно-східних берегів начебто підступає Льодовитий океан.

— Цілком слушно, дорогий Спілет, — зауважив Сайрес Сміт. — Мене це теж вражає. Весь острів, його обриси, його природа якісь незвичайні. Тут немов зібрані зразки всіх пейзажів, які можна зустріти на материку, і я не здивуюся, якщо виявиться, що наш острів був колись частиною материка.

— Що? Материк посередині Тихого океану? — вигукнув Пенкроф.

— А чому це неможливо? — запитав Сайрес Сміт. — Хіба не може бути, що Австралія, Нова Ірландія й усе, що англійські географи називають Австралазія, колись існувало разом з нинішніми архіпелагами Тихого океану як єдиний материк, шоста частина світу, така ж велика, як Європа або Азія, як Африка і обидві Америки? Я цілком припускаю, що всі острови, які піднімаються нині над безкрайньою широчінню Великого океану, не що інше, як гірські вершини материка, поглиненого морською безоднею, але в доісторичні часи він піднімався над водами океану.

— так само, як Атлантида? Справді? — сказав Герберт.

— так, дитино… Якщо тільки Атлантида коли-небудь існувала.

— так що ж, може, острів Лінкольна був частиною цього затонулого материка? — запитав Пенкроф.

— Можливо, — відповів Сайрес Сміт, — і тоді цілком зрозумілим стане розмаїття дарунків природи, які ми тут зустрічаємо.

— І значна кількість тварин, що водяться на ньому, — додав Герберт.

— так, друже, — відповів інженер. — Ось ти мені й підказав ще один доказ на користь мого припущення. Адже ми на нашому острові бачили дуже багато тварин, і цікавіше за все, що тваринний світ відрізняється тут великою розмаїтістю. Причина ж, на мою думку, та, що острів Лінкольна колись був частиною якогось великого материка, що поступово занурився в безодню океану.

— Он як! — озвався Пенкроф, мабуть не зовсім довіряючи сказаному. — Мабуть, цей залишок колишнього материка теж може зникнути, і тоді вже між Америкою й Азією не буде ніякої суші?

— Ні, чому ж, — відповів Сайрес Сміт, — існуватимуть нові материки. їх зараз будують мільярди мільярдів малесеньких істот.

— Хто будує? Які такі мулярі?

— Коралові поліпи, — відповів Сайрес Сміт. — Адже це вони безперестанною своєю роботою створили острів Клермон-Тоннер, численні атоли й інші коралові острови Тихого океану. Сорок сім мільйонів цих поліпів важать тільки один гран,[19] а все-таки такі мікроскопічні організми, поглинаючи солі й інші тверді речовини, розчинені в морській воді, засвоюючи їх, виробляють вапняк, а з нього утворяться величезні підводні споруди, які щільністю і твердістю не поступаються граніту. Колись, у первісні часи, природа творила землю за допомогою вогню, здіймала складками кору земну, а тепер вона поклала на мікроорганізми обов’язок замінити вогонь, тому, що в надрах земної кулі його рушійна сила явно зменшилася — про це говорить нам велика кількість згаслих вулканів, розкиданих на поверхні нашої планети. І я думаю, що минуть століття, і безупинна робота коралових поліпів, можливо, перетворить Тихий океан на великий материк, де оселяться прийдешні покоління людей і принесуть туди цивілізацію.

— Ой, довго чекати! — зітхнув Пенкроф.

— Природа не квапиться, час працює на неї, — відповів інженер.

— А навіщо нам нові материки? — запитав Герберт. — Мені здається, людству цілком достатньо тих меж землі, які зараз у нього є. Але ж природа не робить нічого даремного.

— Дійсно, нічого даремного вона не робить, — погодився Сайрес Сміт. — Але ось як можна пояснити, навіщо в майбутньому людству знадобляться нові материки, і саме в тропічній зоні, де зустрічаються коралові острови. По-моєму, таке пояснення цілком припустиме.

— Ми слухаємо, містере Сайрес, — відгукнувся Герберт.

— Ось у чому справа: більшість учених сходяться на думці, що земна куля коли-небудь загине, або, точніше, що через її охолодження всяке життя на Землі виявиться неможливим. Мають розбіжність вони лише в поясненні причини такого охолодження. Одні вважають, що воно відбудеться через зниження температури Сонця, яке настане через багато мільйонів років, інші говорять, що поступово згасне вогонь, палаючий у надрах Землі. Вплив його, на мій погляд, значно більший, ніж це звичайно припускають. Я особисто дотримуюсь цієї останньої гіпотези і ось чому. Візьмімо, наприклад, Місяць. Це зовсім охололе світило, і на ньому вже неможливе будь-яке життя, хоча кількість тепла, яке Сонце виливає на його поверхню, не змінилася. Охолов же Місяць через те, що в його надрах зовсім згасли вогненні вихори, яким він завдячує своїм виникненням, як і всі тіла зоряного світу. Коротше кажучи, яка б не була причина, але Земля наша коли-небудь охолоне; остигання відбудеться, звичайно, не відразу, а поступово. Що ж тоді станеться? У більш-менш далекому майбутньому, зона помірного клімату спорожніє, як тепер незаселені полярні області. Її населення і тварини відступлять до широт, які одержують більше сонячного тепла. Відбудеться велике переселення. Європа, Центральна Азія, Північна Америка поступово будуть залишені так само, як Австралазія і віддалені від екватора області Південної Америки. Рослинність рухатиметься за людьми. Флора, а разом з нею і фауна пересунуться до екватора, життя зосередиться головним чином у центральних частинах Південної Америки й Африки. Лопарі та, самоїди знайдуть звичні для них кліматичні умови узбережжя Льодовитого океану на берегах Середземномор’я. Хто здатен гарантувати, що в цю епоху екваторіальні області не виявляться занадто тісними для людства, що Вони зможуть вмістити і прогодувати все населення земної кулі? Чому не припустити, що завбачлива природа вже тепер закладає біля екватора основи нового материка для прийдешнього переселення рослинного і тваринного світу і що вона поклала творення цього материка на коралових інфузорій? Я часто міркував над усіма цими питаннями, друзі мої, і серйозно вважаю, що коли-небудь вигляд нашої планети абсолютно зміниться. Піднімуться з безодень морських нові континенти, а старі опустяться в глибини океанів. У прийдешні століття нові Колумби відкриють невідомі людству землі, утворені вершинами Чимборасо, Гімалаїв або Монбланом, — клаптики поглинених океанами материків — Америки, Азії, Європи. А потім і нові материки теж стануть ненаселені, згасне тепло Землі так само, як покидає воно захололе тіло, зникне життя на нашій планеті, якщо не на віки, то на якийсь довгий час. І можливо, тоді наш сфероїд, що, здавалося спочив смертним сном, відродиться до життя в якихось нових, кращих умовах! Але все це, друзі, таємниці світобудови, відомі лише Творцю всього сущого. Заговоривши про роботу коралових поліпів, я, мабуть, занадто захопився міркуваннями про долю Землі.

— Дорогий Сайресе, — відповів Гедеон Спілет, — ці теорії для мене — пророцтва. Коли-небудь вони здійсняться.

— Це таємниця провидіння, — відповів Сайрес Сміт.

— Ну й справи! — озвався Пенкроф, який слухав інженера з напруженою увагою. — А скажіть, будь ласка, містере Сайрес, може, й острів Лінкольна теж побудований поліпами?

— Ні, — відповів Сайрес Сміт, — він суто вулканічного походження.

— Виходить, він коли-небудь зникне?

— Можливо.

— Сподіваюся, нас тоді вже тут не буде.

— Звичайно, не буде. Заспокойтеся, Пенкрофе. Навіщо нам тут вікувати? Ми вже як-небудь звідси виберемося.

— Але поки що давайте влаштовуватися тут начебто назавжди, — сказав Гедеон Спілет. — Нічого не треба робити наполовину.

Слова ці стали висновком бесіди. Сніданок закінчився. Дослідники рушили далі й дійшли до початку боліт.

Болота займали величезний простір, тяглися до округлого виступу на південно-східному боці острова, загальна їхня площа охоплювала приблизно двадцять квадратних миль. Багнистий ґрунт складався з глини і кремнезему, змішаних з гниючими залишками рослин. Тут росли очерет, болотний мох, осока, рогіз; подекуди поверхню трясовини покривав товстий шар дерну, схожий на килим із зеленого бобрику, подекуди поблискували на сонці затягнуті льодом «вікна» болота. Найсильніші дощі або розливи ріки, у якій зненацька піднімався рівень, не могли б так затопити ці низини. Саме собою напрошувалася правильна думка, що тут просочувалися на поверхню землі ґрунтові води. Виникало побоювання, що в літню спеку повітря на болоті насичували шкідливі міазми, які породжують болотну лихоманку.

Над очеретами і біля самої поверхні води літало безліч птахів. Вправні стрілки, знавці полювання на болотах, не зробили б тут даремно жодного пострілу. Дикі качки, шилохвости, чирки, кулики жили тут великими зграями, і вся ця нелякана дичина вільно підпускала до себе людей.

Одним зарядом дробу напевно вдалося б покласти кілька десятків птахів, — так тісно сиділи вони біля води. Наші мисливці могли бити їх тільки стрілами. Трофеїв це давало, звичайно, менше, але безшумні стріли мали ту перевагу, що не розполохували птахів, тоді як від гучного пострілу вони розлетілися б на всі боки. Мисливці втішились на перший раз скромною здобиччю, що складалася з дюжини качок; цих качок вирізняло біле оперення з коричневою опояскою, зелена шапочка, чорні крила з білими і рудими цяточками, плоский дзьоб, — Герберт відразу впізнав у них казарок. Топ ретельно підбирав підстрелених птахів; на їхню честь стоячим водам дали назву «Качине болото». Отже, у колоністів з’явилося нове надійне джерело дичини. Надалі випадало тільки не лінуватися ходити туди. Крім того, припускалося, що деякі породи цих птахів вдасться якщо не приручити, то хоча б переселити в околиці озера, де вони б знаходилися у мисливців під рукою.

О п’ятій годині вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися, перетнули Качине болото і перебралися через ріку Віддяки крижаним мостом.

О восьмій годині вечора всі вже були в Гранітному палаці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Пастки. — Лисиці. — Пекарі. — Вітер з північного заходу. — Хуртовина. — Кошикарі. — У розпал морозів. — Цукроваріння. — Загадковий колодязь. — Проектоване дослідження. — Дробинка

Холоди стояли до п’ятнадцятого серпня, але особливо сильних морозів не було. За безвітряної погоди вони переносились доволі легко, але коли дув вітер, колоністам було сутужно, тому що одяг погано їх захищав. Пенкроф уже досадував, що на острові Лінкольна не знайшли собі притулку кілька ведмежих сімейств замість лисиць і тюленів, у яких, на його думку, хутро трішки підкачало.

— так, ось ведмеді добре одягнені — по-зимовому! — говорив він. — Зняти б з якого-небудь ведмедика шубу та для себе її пристосувати… Тепло!

— Ич який! — сміючись, піддражнював Наб. — так тобі й віддасть ведмедик добровільно свою шубу. Він не з добреньких.

— Не дасть, так самі візьмемо, Набе. Доведеться йому віддати, таки доведеться, — категоричним тоном заперечив Пенкроф.

Але ведмеді не водилися на острові, принаймні вони жодного разу не показувалися.

Все-таки Герберт, Пенкроф і журналіст взялися ставити пастки на плато Круговиду і на галявині лісу. Пенкроф вважав, що будь-яка здобич згодиться, і якщо обновлять пастки гризуни або хижаки, вони будуть прийняті в Гранітному палаці з пошаною.

До речі, пастки були влаштовані дуже просто: вириту яму згори прикрили гілками і травою, а на дні — приманка, яка вабила звірів сильним запахом, — ось й все. Ями рили не де заманеться, а там, де зустрічалися численні сліди, які вказували, що чотириногі часто відвідують ці місця. Мисливці щодня ходили оглядати свої пастки і в перший же день знайшли там трьох представників тієї самої породи лисиць, що їм уже зустрічалися на правому березі ріки Віддяки.

— Та що ж це таке! Від лисиць проходу немає в тутешніх краях! — обурювався Пенкроф, витягши з ями третю лисицю, що мала досить здивований вигляд. — А звірі ж зовсім нікчемні!

— Ну, не скажи, — заперечив Гедеон Спілет. — І лисиці згодяться!

— На що вони нам?

— Підуть на приманку для пасток!

Пропозицію журналіста використали; тушки убитих лисиць поклали до ям як принаду.

Моряк зробив також пута з гібіскових волокон, і від них було більше користі, ніж від виритих ям. Рідко випадав день, щоб у путах не борсалися мешканці крільчатника. Незмінно до столу подавалася печеня з кролика, але Наб умів урізноманітнити соуси, і його співтрапезникам не доводилося скаржитися.

В середині серпня двічі-тричі з ям витягали не лисиць, а тварин корисніших, — туди потрапило кілька пекарі, які вже зустрічалися на півночі острова. Пенкроф навіть не запитував — чи їстівні вони, — це відразу доводила їхня подібність з домашніми свинями, яких розводять в Америці та Європі.

— Тільки ти обережніше, Пенкрофе, — попередив Герберт. — Це ж не домашня свиня.

— Заспокойся, голубчику, — відповів Пенкроф і, нахилившись над ямою, витяг звідти здобич за маленький закручений шнурочок, що служив хвостом цьому представнику сімейства парнокопитних. Дозвольте вже мені думати, що це справжні свині.

— А навіщо тобі так думати?

— Приємно.

— Ти так любиш свиней?

— Свинину люблю, особливо свинячі ніжки. Якби вони мали не чотири, а вісім ніг, я ще більше любив би їх.

Піймані тварини належали до одного з чотирьох видів пекарі, а саме до виду «таясу», представники якого відрізняються темним кольором шкіри і в них не стирчать довгі ікла, якими озброєні їхні родичі. Пекарі звичайно живуть невеликими чередами, і, можливо, їх водилося багато в лісистій частині острова. Як і звичайні свині, вони їстівні з голови до ніг. Пенкроф більше нічого від них і не вимагав.

У середині серпня раптом відбулася різка зміна погоди: подув північно-західний вітер, мороз зменшився на кілька градусів, і водяні випари, що зібралися в повітрі, випали у вигляді снігу. Весь острів покрився білою ковдрою і постав перед своїми мешканцями в новому вигляді. Лапатий сніг ішов кілька днів, товщина його покриву швидко досягла двох футів.

Вітер дужчав, незабаром перетворився на бурю, і з висоти Гранітного палацу чутно було, як реве море і б’ється об скелі. На інших поворотах берега закручувалися вихори і, піднімаючи високі стовпи снігу, кружляли їх зі скаженою силою, немов водяні смерчі, що мчаться, погойдуючись в нижній своїй лійці, — ті самі згубні смерчі, під час яких судна стріляють з гармат. Як уже відомо, ураган налетів на острів з північного заходу, Гранітний же палац був так розташований, що уник прямих ударів бурі. В таку страшну хуртовину, що шаленіла, неначе в полярних краях, ні Сайрес Сміт, ні його товариші при всім бажанні не могли вийти з будинку і цілих п’ять днів, із двадцятого по двадцять п’яте серпня, сиділи в ув’язненні. Чули, як виє вітер у лісі Жакамара. Мабуть, чимало бід накоїв він там, багато повалив дерев, але Пенкроф утішався думкою, що хоча б не доведеться рубати ліс.

— Вітер пішов у дроворуби. Нехай старається, — говорив Пенкроф, — не заважаймо йому.

Та хіба могли б люди перешкодити буйній силі вітру? Як повинні були в цю непогоду мешканці Гранітного палацу дякувати небу, що влаштувало в кам’яних надрах берега міцний, незламний притулок. Заслужена частка вдячності діставалася і Сайресу Сміту, але ж створила цю печеру сама природа, а він тільки відкрив її. Тут всі почувалися в безпеці, недосяжні для лютих поривів бурі. А якщо б вони побудували собі цегляний або дерев’яний будинок на плато Круговиду, він би не встояв перед силою урагану. За диким ревінням прибою, що долинав з берега, було зрозуміло, що колишній притулок тепер зовсім не придатний для житла, тому що хвилі, перехльостуючи через острівець, б’ють у нього з нестримною силою. Але тут, у Гранітному палаці, сховані у кам’яній твердині, проти якої були безсилі і море, і вітер, вони могли нічого не боятися.

У дні свого мимовільного самітництва колоністи не били байдиків. На складі в них лежав чималий запас дощок, і поступово обстановка кімнат поповнилася новими столами і стільцями, якщо й не вишуканими, зате міцними, тому що матеріалу на них не шкодували. Це масивне рухоме майно нелегко було пересувати, але Наб і Пенкроф не проміняли б меблі, зроблені власноруч, на мистецькі вироби червонодеревців і навіть самого Буля.

Потім столяри перетворилися на майстрів лозоплетіння і досягли великих успіхів у своєму новому ремеслі. На північному березі озера Гранта виявилися зарості верболозу і серед них — чимало верболозу — шелюги. Ще до дощів Пенкроф і Герберт запасли і ретельно очистили безліч гілок цих корисних кущів, і тепер лозини можна було з успіхом пустити в діло. Перші вправи з плетіння кошиків закінчилися невдачами, кошики вийшли потворні, але завдяки спритності й кмітливості плетільники впоралися зі справою; вони радилися один з одним, пригадували зразки раніше бачених кошиків, змагалися в ретельності, — і незабаром в інвентарі Гранітного палацу з’явилися кошики всіляких розмірів і фасонів. Зробили кошики і для комори, і Наб тепер тримав у них збір їстівного коріння, горіхів і коренів драцени.

В останній тиждень серпня погода знову змінилася — стало холодніше, але буря вляглася. Колоністи поспішили вийти на повітря. На березі нанесло снігу не менше ніж на два фути, але по затверділому насту можна було ходити без особливих перешкод. Сайрес Сміт і його товариші піднялися на плато Круговиду.

Яка зміна! Ліси, бачені ще так недавно зеленими, особливо в околицях Гранітного палацу, де переважали хвойні дерева, покрилися одноманітною білою пеленою. Все завмерло від верхівки гори Франкліна до узбережжя — ліси, луки, озеро, ріка і берег моря. Вода в річці Віддяки текла під крижаним панциром, і при кожному припливі та відливі він з гуркотом розбивався на шматки. Над замерзлим озером літали качки і чирки, шилохвостки і чистики. Їх тут були тисячі. Скелі, між якими з краю плато падав водоспад, наїжачилися крижаними голками, рогами, напливами — вода текла начебто з гігантського жолоба, який художники Відродження викарбували у вигляді роззявленої пащі чудовиська. Якої втрати зазнали ліси під час бурі, — важко сказати, доки ховає їх біла завіса.

Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт вирушили оглядати пастки. Ледве знайшли їх під заметами. Довелося рухатися обережно, щоб не впасти в яму, вириту для звірів, — це було б небезпечно та й прикро: потрапити до власної пастки! такої неприємності вони уникли, але всі ями виявилися порожніми, а приманки неторканими. Жодна тварина не потрапила до пастки, одначе навкруги чітко виднілися численні сліди, і серед них відбитки пазуристих лап. Герберт упевнено сказав, що ці сліди залишені якимось хижаком із сімейства котячих, — отже, підтверджувалося припущення Сайреса Сміта, що на острові водяться небезпечні звірі. Можливо, вони жили в густих лісах Далекого Заходу, але голод вигнав їх звідти, і вони заблукали на плато Круговиду. Може, вони почули людей.

— Яка ж це котяча порода? — запитав Пенкроф.

— Ягуари, — відповів Герберт,

— Я думав, що вони водяться тільки в жарких країнах.

— У Новому Світі вони трапляються на просторі від Мексики до аргентинських памп, — зауважив юнак. — А оскільки острів Лінкольна знаходиться приблизно на тій же широті, що й басейн ріки Ла-Плати, — не дивно, що на ньому зустрічаються тигри.

— Добре. Виходить, стережися! — підхопив Пенкроф.

Нарешті, потеплішало — і настільки, що сніг почав танути. Пішли дощі й змили білий покрив. Незважаючи на негоду, колоністи поповнили свої запаси рослинної їжі — горіхів, коренів драцени та іншого їстівного коріння, кленового соку, а запаси м’ясної їжі їм забезпечували кролики з крільчатника, агуті і кенгуру. Кілька разів вони ходили до лісу на полювання і переконалися, що буря дійсно повалила там чимало дерев. Пенкроф з Набом неодноразово вирушали з візком до покладів кам’яного вугілля, вирішивши запастися кількома тоннами. Дорогою вони помітили, що труба гончарної печі сильно пошкоджена вітром, і верхівка її збита не менше ніж на шість футів.

Крім вугілля, запасли ще й дрова для Гранітного палацу і сплавили їх на плоті по ріці Віддяки, що скинула із себе окови льоду. Виникало побоювання, що знову настануть сильні холоди.

Відвідали також і Нетрі, і, навідавши колишній свій притулок, колоністи могли тільки порадіти, що вони не жили там під час бурі. Море залишило в кам’яному лабіринті незаперечні сліди свого вторгнення. Вітри, розгулявшись на океанських просторах, гнали водяні гори, і хвилі, перехльостуючи через острівець, з дикою силою кидалися в проходи між гранітними брилами; вони до половини забили ці коридори піском, покрили камені товстим шаром водоростей. Поки Наб, Герберт і Пенкроф полювали і ходили по дрова, Сайрес Сміт з Гедеоном Спілетом порядкували у Нетрях; на превелику радість, гори і плавильні печі майже не постраждали, тому що купи піску, нанесені морем, захистили їх від шаленої бурі.

Колоністи завбачливо запаслися паливом, — морози ще не скінчилися. Як відомо, лютий у Північній півкулі завжди відзначається сильними холодами, а в Південній півкулі кінець серпня відповідає північному лютому, і на острові Лінкольна ця пора не була винятком із правила.

До 25 серпня після перемінної погоди з дощем і снігом подув південно-східний вітер, і відразу вдарив мороз. На думку Сайреса Сміта, ртутний стовпчик термометра Фаренгейта показував би не менше ніж вісім градусів нижче нуля (22,22° холоду за Цельсієм), і мороз, що тримався кілька днів, переносився ще сутужніше через різкий вітер. Знову довелося колоністам замкнутися в Гранітному палаці, закупорити двері й вікна, залишивши лише вузький отвір для доступу свіжого повітря; свічок палили дуже багато і, щоб поберегти їх, найчастіше задовольнялися відблисками вогню від багаття, що топилося, для якого дров не шкодували. Кілька разів то один, то інший мешканець Гранітного палацу спускався на берег моря, де щодня приплив нагромаджував цілі купи крижин, але, змерзнувши, поспішав повернутися додому і не без зусиль піднімався сходами, хапаючись за поперечини закоцюблими, закляклими руками. На морозі скрижанілі сходинки обпікали пальці.

Потрібно було якось заповнити вимушене дозвілля, коли мимоволі довелося сидіти в чотирьох стінах. І тоді Сайрес Сміт придумав роботу, придатну для приміщення.

Читач, можливо, пам’ятає, що колоністи вживали замість цукру солодкий кленовий сік, який вони добували зі стовбурів дерев, роблячи в них глибокі надрізи. Сік цей вони збирали в глиняні глечики і користувалися ним для кулінарних потреб, тим паче, що, відстоявшись, він ставав прозорим і густим, як сироп.

Але в такий спосіб одержання цукру можна було внести удосконалення, і в один прекрасний день Сайрес Сміт оголосив, своїм товаришам, що вони займуться цукроварінням.

— Цукроварінням? — здивувався Пенкроф. — Здається, за такою справою жарко буває.

— Дуже жарко! — підтвердив інженер.

— Виходить, саме вчасно! — сказав Пенкроф.

При слові «цукроваріння» завжди уявляються цукрові заводи з їхнім складним устаткуванням і робітниками різних спеціальностей. У даному випадку про це, звичайно, і мови не йшло. Для кристалізації цукру насамперед очистили кленовий сік дуже простим способом. Сік поставили на вогонь у великих глиняних мисках, піддали його випарюванню, і незабаром на поверхні сиропу спливла піна; її зняли, а тільки-но сироп почав загусати, Наб узявся обережно помішувати його дерев’яною лопаточкою, щоб він скоріше випарювався і не підгоряв.

Кілька годин рідина кипіла на жаркому вогні, що приносив користь і процесу цукроваріння і зігрівав цукроварів, а в мисках одержали дуже густий сироп. Його злили в глиняні посудини, заздалегідь зліплені й обпалені в духовці кухонної плити. Наступного дня охололий сироп затвердів, набувши форму цукрових голів і брусків. Колоністи зварили справжнісінький цукор, щоправда, жовтуватий, але майже прозорий і чудовий на смак.

Холоди протрималися до половини вересня, і в’язням Гранітного палацу набридло їхнє усамітнення. Майже щодня вони вибиралися на свіже повітря, але вилазки їхні мимоволі не тривали довго. Впорядкування житла продовжувалося. За роботою йшли бесіди. Сайрес Сміт знайомив своїх супутників з найрізноманітнішими предметами, — головним чином із прикладними науками. У колоністів не існувало ніякої бібліотеки, але інженер Сміт був живою енциклопедією, завжди готовою до послуг товаришів, завжди відкритою на потрібній комусь сторінці, і до цього джерела, яке висвітлювало будь-яке їхнє питання, що викликало зацікавлення, вони зверталися дуже часто. так проводили час ці стійкі люди, які здавалося, зовсім не боялися майбутнього.

Одначе вже наближався кінець їхньому полону. А всім так хотілося, щоб швидше прийшли весняні дні або хоча б припинилися нестерпні холоди. Якби колоністи мали теплий одяг і могли не боятися морозів, скільки вилазок зробили б вони, навідалися б і в дюни, і на Качине болото! Тепер до дичини легко було підібратися, і полювання, звичайно, проходило б вдало. Але Сайрес Сміт не погоджувався, щоб його товариші, його сильні і тямущі помічники, ризикували своїм здоров’ям.

Варто зауважити, що найнетерплячіше за всіх (за винятком Пенкрофа) переносив своє ув’язнення Топ і Бідний пес нудився в Гранітному палаці, сновигав із кімнати до кімнати і на свій лад, але дуже красномовно, висловлював свою тугу і досаду на довгий і надокучливий полон.

Сайрес Сміт не раз помічав, що як тільки пес наближався до провалу, який сполучався з морем і відкривав свою чорну пащу у кутку складу, Топ шкірив зуби і гарчав; він кружляв біля цього колодязя, прикритого тепер дощаним трапом. Іноді він навіть намагався просунути під цей трап передні лапи, начебто хотів підняти його. І гавкав він тоді якось дивно — люто і тривожно.

Інженер часто спостерігав за такими незрозумілими витівками Топа. Що ж причаїлося в цій прірві? Що могло так хвилювати розумного собаку? Провал, безумовно, досягав моря. Можливо, всередині гранітного кряжа він розгалужувався на вузькі проходи. Можливо, він сполучувався з якою-небудь іншою печерою, схованою в надрах граніту. Але чи не припливало іноді якесь морське чудовисько відпочити на дні цього колодязя? Сайрес Сміт не знав, що й думати, і мимоволі в нього виникали найдивовижніші припущення. Він звик глибоко зазирати у світ науково прийнятної дійсності, тому не міг вибачити собі, що уява тягне його до сфери якихось загадкових і майже надприродних явищ. Але як же пояснити той факт, що собака, який не відрізнявся особливою нервозністю і ніколи, наприклад, не вив на Місяць, так завзято обнюхує кришку колодязя і сторожко прислухається, роблячи стійку над нею. Чому він так хвилюється, якщо в цій прірві не відбувається нічого підозрілого? Поводження Топа інтригувало інженера Сміта більше, ніж він наважувався зізнатися в цьому самому собі.

Принаймні він поділився своїми спостереженнями тільки з Гедеоном Спілетом, вважаючи зайвим посвячувати своїх товаришів у міркування, на які його наштовхують дивні звички, а може, просто примхи Топа.

Нарешті, морози скінчилися. Пішли дощі, впереміж з мокрим снігом або градом, траплялися шквали, але негода не затяглася. Крига скресла, розтали сніги, зробилися доступними й узбережжя океану, й береги ріки Віддяки, і ліс. Весна прийшла на превелику радість мешканців Гранітного палацу, і незабаром вони вже проводили в будинку лише години, відведені для сну і трапез.

У другій половині вересня колоністи багато полювали, і тут уже Пенкроф знову почав наполегливо вимагати рушниць, стверджуючи, що Сайрес Сміт обіцяв їх зробити. Інженер ухилявся, відкладав виконання обіцяного, знаючи, що без спеціальних інструментів майже неможливо зробити скільки-небудь придатну рушницю. Він умовляв Герберта і Гедеона Спілета почекати трохи, тому що вони вже прекрасно навчилися стріляти з луків і приносили з полювання чудову здобич усіх видів, і чотириногу і пернату: агуті, кенгуру, пекарі, голубів, дрохв, диких качок, чирків. Але впертий моряк нічого не бажав чути і не давав Сміту спокою, домагаючись, щоб той виконав його бажання. Втім, і Гедеон Спілет підтримував Пенкрофа.

— На острові, мені здається, — говорив він, — водяться дикі звірі, і варто подумати, як з ними боротися і винищувати їх. Може, настане година, коли в цьому виникне у нас життєва необхідність.

Але поки що Сайреса Сміта турбувало питання не про зброю, а про одяг. Вбрання колоністів витримало зиму, але до наступних морозів явно б не дожило. За всяку ціну необхідно роздобути звірині шкури або вовну жуйних тварин, а оскільки на острові водилася чимала кількість муфлонів, треба було знайти спосіб приручити їх, завести цілу череду і розводити муфлонів для потреб колонії. Навесні та влітку виникла нова робота: влаштувати загін для домашніх тварин і великий пташник — словом, заснувати в якому-небудь куточку острова щось на зразок ферми.

Здійсненню цього повинна передувати розвідка ще не дослідженої частини острова Лінкольна — в густих лісах, що тяглися правим берегом ріки Віддяки, від її гирла до кінця півострова Звивистого, і по всьому західному берегу острова. Але цю експедицію доводилося відкласти до кращої погоди, тобто перечекати ще з місяць.

Початку розвідки колоністи дожидалися з нетерпінням, і раптом відбулася подія, яка ще більше розпалила їхнє прагнення досліджувати всі свої володіння.

Сталося це 24 жовтня. Того дня Пенкроф вирушив перевірити пастки, які він завжди акуратно оглядав і змінював у них приманку. В одній з ям він знайшов ласу здобич — туди упали троє пекарі — свиня з двома поросятами.

Дуже задоволений такою вдачею, Пенкроф повернувся до Гранітного палацу і, як завжди, взявся розхвалювати свої мисливські трофеї.

— Ну, містере Сайрес, нині, ми вам влаштуємо смачний обід! О, містере Спілет, пальчики оближете!

— Прекрасно, — відповів журналіст. — Чим же ви нас пригощаєте сьогодні?

— Молочним поросям.

— Он воно що! Молочне порося… А послухати вас, Пенкрофе, так можна подумати, що нам подадуть на обід куріпку з трюфелями.

— Що? Куріпку? — здивувався Пенкроф. — Невже ви не любите смаженої поросятини?

— Ні, чому ж, люблю, — відповів Гедеон Спілет без особливого, втім, захвату. — Якщо не зловживати цією стравою…

— Он ви який привереда, пане газетярі — обурився Пенкроф, що не дозволяв критичного ставлення до своїх мисливських трофеїв. — Щось дуже ви стали перебірливі! Але ж сім місяців тому, коли нас викинуло на цей острів, ви були б щасливі поїсти такого м’ясця!..

— Ну зрозуміло, — відгукнувся журналіст. — Людина — істота недосконала. Ніколи не буває задоволеною.

— Добре вже, добре… — продовжував Пенкроф. — Сподіваюся, Наб сьогодні постарається. Гляньте-но на цих поросят. Їм не більше трьох місяців, м’ясо в них, мабуть, ніжне, як у перепелиць. Ходімо, Набе, на кухню. Я сам постежу, як вони будуть смажитися.

Підхопивши Наба під руку, моряк подався до кухні й занурився у кухарські старання.

Ніхто, звичайно, не перешкоджав його кулінарним витівкам. Разом з Набом він приготував відмінний обід, до якого входили двоє поросят, суп з кенгуру, копчений окіст, горіхи, пиво з відвару драцени, «чай Освего», — тобто все, що краще з комори, але всі наїдки затьмарювала головна страва — тушковане м’ясо пекарі.

До п’ятої години обід був готовий, і мешканці Гранітного палацу зібралися в їдальні. На столі вже парував у мисці суп з кенгуру. Всім він надзвичайно сподобався.

За супом пішли смажені поросята. Пенкроф захотів власноруч розрізати м’ясо і подав кожному співтрапезнику величезну порцію.

Печеня дійсно виявилася відмінною, і Пенкроф наминав свою пайку із завидним апетитом, як раптом у нього вирвалася лайка.

— Що з вами? — здивувався Сайрес Сміт.

— Зуб!.. Зуба зламав! — відповів моряк.

— Як же так? У ваших пекарі виявилися камінчики? — запитав Гедеон Спілет.

— Мабуть, — погодився з ним моряк і витяг з рота щось тверде, що позбавило його корінного зуба.

Але то був не камінчик… то була дробинка.

Частина друга ПОКИНУТИЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дробинка. — Будівля піроги. — Полювання. — На верхівці каурі. — Ніщо не говорить про присутність людини. — Наб і Герберт на риболовлі. — Черепаха перевернулася. — Черепаха зникла. — Сайрес Сміт дає пояснення

Минуло рівно сім місяців відтоді, як пасажири повітряної кулі опинилися на острові Лінкольна. І з того часу, незважаючи на всі пошуки, вони не знайшли жодної людської істоти. Жодного разу не бачили вони диму, який би свідчив про те, що на острові є люди. Жодного разу не знайшли речі, зробленої рукою людини, яка жила тут у давні або недавні часи. Здавалося, острів цей ненаселений; мабуть, тут ще ніколи не бувала людина. І ось тепер через дробинку, знайдену в тілі невинного звірка, накопичилися здогади й різні висновки!

Справді, дробинка вилетіла з вогнепальної зброї, а хто ж, крім людини, міг скористатися такою зброєю?

Пенкроф поклав дробинку на стіл, і його товариші здивовано подивилися на неї. Очевидно, вони відразу уявили собі, як важливі наслідки цього, здавалося б, незначного випадку. Навіть якби вони раптом побачили щось надприродне, то не були б такі вражені.

Сайрес Сміт негайно ж висловив деякі припущення з приводу цієї дивної і несподіваної знахідки. Він узяв дробинку двома пальцями, покрутив її, помацав, потім запитав Пенкрофа:

— Чи впевнені ви, що пекарі, поранений цією дробинкою, був тримісячний?

— Ніяк не більше, містере Сайрес, — відповів Пенкроф. — Порося ссало матір, коли я знайшов його в ямі.

— Отже, — продовжував інженер, — близько трьох місяців тому на острові Лінкольна хтось вистрілив з рушниці…

— І дробинка, — додав Гедеон Спілет, — поранила, хоч і не смертельно, цю тварину.

— Важко заперечити, — продовжував Сайрес Сміт. — І ось які висновки варто зробити з усього цього: або на острові до нас хто-небудь жив, або люди висадилися тут місяців три тому, не більше. Чи своєю волею, чи проти неї вони пристали до наших берегів, або зазнали катастрофи на кораблі чи аеростаті — хто знає? Все з’ясуємо пізніше. І європейці вони або малайці, вороги наші або друзі — нам теж поки що не розгадати. Та ми й не знаємо, чи живуть вони ще на острові, чи подалися з нього. Але ці питання стосуються нас так близько, що не можна довго залишатися в невідомості.

— Сто разів, тисячу разів готовий повторити, що немає на острові Лінкольна нікого, крім нас, — вигукнув моряк, підводячись з-за столу. — Чорт забирай! Острів невеликий, і ми вже помітили б кого-небудь з його мешканців!

— Ось якби пекарі народився з дробинкою, це було б, по-моєму, чудом, — відповів журналіст.

— Якщо тільки вона не сиділа в Пенкрофа в зубі, — з найсерйознішим виглядом зауважив Наб.

— Ще чого вигадав! — жваво відгукнувся Пенкроф. — Що ж, по-твоєму, я не помітив би її цілих півроку! Та й де ж вона могла застрягти? — додав моряк, відкриваючи рота й показуючи два ряди чудових зубів. — Подивись-но гарненько, Набе, і якщо відшукаєш дупло, видирай хоч півдюжини зубів!

— Припущення Наба дійсно безглузде, — сказав Сайрес Сміт, який не міг стримати посмішки, хоч і заглибився у власні думки. — Немає сумнівів, хтось стріляв на острові з рушниці, і не більше трьох місяців тому. Але я даю голову на відсіч, що люди, які висадилися на острові, пробули тут зовсім недовго і просто обійшли його. Жили б вони тут на ту пору, коли ми обстежували острів з гори Франкліна, ми побачили б їх, а вони — нас. Можливо, буря викинула сюди когось із корабля, який зазнав аварії, лише кілька тижнів тому. Принаймні все це необхідно з’ясувати.

— По-моєму, потрібно діяти обережно, — зауважив журналіст.

— Я тієї ж думки, — відповів Сайрес Сміт, — боюся, чи не висадилися на острів малайські пірати.

— А чи не краще, містере Сайрес, — сказав моряк, — спочатку побудувати човен, а потім і вирушити на розвідку: піднімемося вгору річкою, а якщо знадобиться, вийдемо в море й обігнемо острів! Аби нас зненацька не застали.

— Слушна думка, Пенкрофе, — погодився інженер, — але чекати не можна. Адже раніше ніж за місяць човна не збудуєш…

— Справжнього човна, — відповів моряк. — Але ж нам не потрібен човен, щоб по морю плавати, а за п’ять днів, якнайбільше, я беруся спорудити пірогу — для нашої ріки вона зійде.

— За п’ять днів берешся зробити човна? — здивувався Наб.

— так, Набе, човен за індійським зразком.

— З дерева? — запитав негр із сумнівом.

— З дерева, — відповів Пенкроф, — або, точніше, з кори. Повторюю, містере Сайрес, — за п’ять днів можна це дільце обкрутити.

— Якщо за п’ять днів — згодний.

— Але відтепер нам доведеться бути насторожі, — зауважив Герберт.

— Незмінно бути насторожі, друзі, — сказав Сайрес Сміт. — І я прошу вас, не полюйте далеко від Гранітного палацу.

Обід пройшов не так весело, як хотілося Пенкрофу.

Отже, на острові живуть або ще зовсім недавно жили якісь люди. Після того як знайшли дробинку, це стало незаперечним фактом, що стривожив колоністів.

Перед сном Сайрес Сміт і Гедеон Спілет довго розмовляли про дробинку. Чи не існувало тут зв’язку з непоясненим порятунком інженера й іншими химерними явищами, що не раз їх дивували? Коли вони все обговорили, Сайрес Сміт сказав:

— Коротше кажучи, хочете знати мою думку, дорогий Спілете?

— Звичайно, Сайресе!

— Отож: ми нічого не знайдемо, як би ретельно не досліджували острів.

Наступного ж дня Пенкроф взявся за роботу. Він не збирався будувати шлюпку зі шпангоутами й обшивкою, а хотів змайструвати просту плоскодонку, щоб спокійно плавати рікою Віддяки, особливо біля її витоків, де було мілко. Зі шматків кори, з’єднаних один з одним, мало вийти легеньке суденце, — у разі потреби його можна було б перенести на руках. Пенкроф збирався зшити довгі смуги кори дерев’яними цвяхами так, щоб човен став водонепроникним.

Вимагалося вибрати дерева з гнучкою і міцною корою. Ураган, що пронісся недавно, звалив кілька хвойних дерев, вони цілком годилися для будівлі суденця. Дерева лежали на землі, і залишалося лише одне: здерти зі стовбурів кору, але інструменти в наших колоністів були такі недосконалі, що й це виявилося важким завданням. Зрештою впоралися і з цією справою.

Поки Пенкроф, не втрачаючи ні хвилини, працював під керівництвом інженера, Гедеон Спілет і Герберт теж не сиділи склавши руки. На них лежав обов’язок забезпечувати провізією всю колонію. Журналіст не міг намилуватися Гербертом, який відмінно стріляв з лука і метав списа. Юнак був відважний і холоднокровний, а ці якості можна назвати «розумною сміливістю». Обидва мисливці дотримувалися порад Сайреса Сміта і не заходили далі двох миль від Гранітного палацу. Але навіть поблизу, не заглиблюючись в лісові хащі, вони знаходили чимало агуті, кенгуру, пекарі та всілякої іншої дичини. З того часу як скінчилися холоди, звірі рідше потрапляли в пастки, зате кролячі сажі завжди були повні і могли б прогодувати всіх поселенців острова Лінкольна.

Часто під час полювання Герберт заводив розмову з Гедеоном Спілетом про дробинку і висновки, зроблені інженером; якось — було це 26 жовтня — він сказав журналісту:

— Чи не правда, містере Спілет, просто не віриться, що люди, які пережили аварію корабля, якщо вони справді висадилися на нашому острові, досі не побували поблизу Гранітного палацу?

— так, просто дивно, якщо вони ще тут, — відповів журналіст, — але нітрохи не дивно, якщо їх уже немає.

— Виходить, ви думаєте, що вони вже покинули острів? — запитав Герберт.

— Можливо, друже. Ми б знайшли людей, якби вони жили на острові.

— Але оскільки їм вдалося звідси вибратися, — зауважив юнак, — виходить, вони не зазнали катастрофи?

— Чому ж, Герберте? Я назвав би їх, мабуть, тими, хто пережив тимчасову аварію корабля. Цілком можливо, що ураган викинув їх на острів, не розбивши судна, а коли ураган стих, вони знову вийшли в море.

— Мені здається, — продовжував Герберт, — що містер Сміт не тільки не хоче, але навіть побоюється зустріти людей на нашім острові.

— Що правда, то правда, — відповів журналіст, — він вважає, що в тутешніх водах можуть плавати одні малайські пірати, а ці добродії — справжні лиходії, їх потрібно остерігатися.

— Але ж не виключена можливість, — зазначив Герберт, — що ми знайдемо на острові сліди перебування людей, і тоді остаточно все зрозуміємо, чи не правда, містере Спілет?

— Не заперечую, друже, — покинутий табір, потухле багаття можуть навести нас на слід. Ми й будемо шукати, робити розвідку.

так, розмовляючи, мисливці зайшли в ту частину лісу, де протікала ріка Віддяки і росли дивовижно красиві дерева. Були тут і велетні — прекрасні хвойні дерева заввишки майже двісті футів: жителі Нової Зеландії називають їх «каурі».

— Знаєте, що мені спало на думку, містере Спілет? — сказав Герберт. — А чи не видертися на верхівку якого-небудь каурі, — звідти мені вдасться оглянути досить великий простір.

— Думка слушна, — відповів журналіст, — але чи доберешся ти до верхівки такого велетня?

— А я спробую.

Спритний і моторний юнак виліз на нижні гілки, які росли так, що підніматися по них було дуже зручно, і за кілька хвилин опинився на верхівці каурі, що височіла над цілим морем зелених округлих вершин.

Погляду юнака відкрилася вся південна окраїна острова, від мису Пазура на південному сході до Зміїного мису на південному заході. На північному заході здіймалася гора Франкліна, що затуляла обрій.

Зі свого спостережного пункту Герберт бачив частину острова, ще невідому колоністам; можливо, там і перебували люди, про присутність яких колоністи підозрювали.

Юнак з найбільшою увагою почав оглядати море. Але ні на обрії, ні поблизу острова не біліло жодного вітрила; правда, лісовий масив ховав узбережжя, хвилі, можливо, й викинули на берег яке-небудь судно, особливо якщо воно втратило рангоут,[20] але Герберт просто його не бачив. Він нічого не міг роздивитися й у хащі лісів Далекого Заходу. Ліси розкинулися килимом, непроникним для погляду, і тяглися на багато квадратних миль без єдиної прогалини, без єдиного просвіту. Неможливо було простежити за руслом річки і побачити те місце в горах, звідки вона витікала. Можливо, й інші річки бігли на захід, втім, стверджувати це було важко.

Герберту не вдалося знайти й ознаки табору, але він чекав, чи не з’явиться димок, що свідчить про присутність людини? Повітря було таке чисте, що юнак помітив би на тлі неба навіть тоненький струмок диму.

Раптом Герберту здалося, що він бачить легкий димок на заході; він вдивився пильніше і зрозумів, що помилився. А дивився він зірко, і зір у нього був чудовий… Ні, нічого, анічогісінько не було видно.

Герберт зліз з дерева, і обидва мисливці повернулися до Гранітного палацу. Вислухавши розповідь юнака, Сайрес Сміт похитав головою і замислився. Та й що скажеш, якщо вони не дослідили острів ґрунтовно.

Через день — 28 жовтня — відбулася ще одна подія, якій ніхто так і не знайшов пояснення.

Герберт і Наб блукали піщаним берегом за дві милі від Гранітного палацу і наштовхнулися на черепаху; екземпляр був чудовий — справжня морська черепаха з панциром у красивих зелених переливах.

Герберт помітив черепаху, коли вона пробиралася між скелями до моря.

— Сюди, Набе, сюди! — крикнув він.

Наб підбіг до юнака.

— Гарна черепаха! — вигукнув він. — Але як її віднесеш?

— Та дуже просто, Набе, — відповів Герберт. — Перевернімо черепаху на спину, вона від нас не втече. Візьми ціпок і роби, як я…

Черепаха, зачувши небезпеку, увібрала голову і лапи; вона лежала нерухомо під захистом свого панцира, немов кам’яна.

Тоді Герберт і Наб підсунули палицю під черепаху і загальними зусиллями, хоч і не відразу, перевернули тварину на спину. Довжиною черепаха була три фути і, мабуть, важила чотириста фунтів, не менше.

— Чудово! — вигукнув Наб. — От зрадіє друзяка Пенкроф!

І справді, чому ж Пенкрофу не зрадіти, — адже м’ясо черепах, що харчуються водоростями, прекрасне. У цю мить з-під панцира з’явилася маленька приплющена голівка, яка розширювалася до шиї, із сильно позначеними западинами на скронях.

— Що ж робити з нашою здобиччю? — запитав Наб. — Адже ми не допхаємо її до Гранітного палацу.

— Залишимо черепаху тут, вона не перевернеться, — відповів Герберт, — і повернімося по неї з візком. — Вирішено!

Для більшої надійності, хоч Наб і вважав це зайвим, Герберт придавив тварину великими каменями. Потім наші мисливці повернулися додому піщаним берегом, що широко оголився під час відливу. Герберту хотілося зробити Пенкрофу сюрприз, і він нічого не сказав про «чудовий екземпляр» тварини із загону Морських черепах, що чекав їх на піску; за дві години, прихопивши візок, вони з Набом повернулися туди, де лежала черепаха.

Але «чудового екземпляра» не знайшли.

Наб і Герберт перезирнулися, почали роззиратися на всі боки. так, вони прийшли на те саме місце, де залишили черепаху. Юнак навіть розшукав камені, якими її придавив, — отже, він не помилився.

— От так штука! — вигукнув Наб. — Виходить, що черепахи перевертаються?

— Очевидно, — відповів Герберт; він нічого не міг зрозуміти й уважно розглядав камені, розкидані на піску.

— І засмутиться ж Пенкроф!

«А містер Сміт навряд чи зможе пояснити зникнення черепахи!» — подумав Герберт.

— Що ж, ми нікому нічого не скажемо, — вирішив Наб, якому хотілося приховати цей неприємний випадок.

— Навпаки, Набе, потрібно про все розповісти, — заперечив Герберт.

І обоє, прихопивши візок, який даремно притягли, вирушили до Гранітного палацу.

Коли вони прийшли на те місце, де інженер і моряк майстрували човен, Герберт розповів про все, що відбулося.

— Ну й роззяви! — обурився моряк. — Упустити черепаху! Півсотні супів пропало, не менше!

— Але ми не винні, Пенкрофе, — заперечив Наб, — черепаха втекла — це точно, але ж сказано тобі, що ми її перевернули!

— Виходить, погано перевернули! — зіронізував обурений моряк.

— Як погано? — образився Герберт. І він розповів, що навіть придавив черепаху каменями.

— Просто чудеса! — зауважив Пенкроф.

— А я-то думав, містере Сайрес, — сказав Герберт, — якщо перевернеш черепаху на спину, вона нізащо не стане на лапи, особливо якщо вона така велика.

— Правильно, друже, — відповів Сайрес Сміт.

— Як же це могло статися?..

— А чи далеко від моря ви залишили черепаху? — запитав інженер, відклавши роботу і міркуючи про дивну подію.

— Футів за п’ятнадцять, — сказав Герберт.

— Під час відливу?

— так, містере Сайрес.

— Можливо, у воді черепасі вдалося зробити те, чого вона не могла зробити на піску. Вона перевернулася, коли її підхопив приплив, і преспокійно попливла в море, — зробив висновок інженер.

— Ну й роззяви ж ми! — побивався Наб.

— Саме це я вже мав честь вам повідомити, — відгукнувся Пенкроф.

Пояснення Сайреса Сміта, звичайно, було правдоподібне. Але чи вірив він сам у своє пояснення? Стверджувати важко.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Перше випробування піроги. — Речі, знайдені на березі моря. — Буксир. — Мис Знахідки. — Вміст ящика. — Інструменти, зброя, прилади, одяг, книги, начиння. — Чого не вистачає Пенкрофу. — Євангеліє. — Вірш зі Священної Книги

Двадцять дев’ятого жовтня човен був цілком готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п’ять днів змайстрував з кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими лозинами крехімби. Банку на кормі, банку посередині, для зміцнення бортів, третя банка на носі, планшир — для кочетів, два весла, кормове весло для керування — так було споряджене суденце завдовжки дванадцять футів і вагою не більш двохсот фунтів. Спустити його на воду було не важко. Легку пірогу віднесли на піщаний берег і поставили біля самого моря напроти Гранітного палацу, а приплив підняв її. Пенкроф негайно ж опинився в човні, спробував управляти кормовим веслом і переконався, що пірога годиться для наміченої мети.

— Ура! — крикнув моряк, користуючись випадком, щоб похвалитися своїм успіхом. — На цій посудині можна здійснити подорож навколо…

— Світу? — підхопив Гедеон Спілет.

— Ні, навколо острова. Кілька каменів для баласту, на ніс щоглу і вітрило, яке містер Сайрес нам як-небудь змайструє, і ми вирушимо в далеке плавання! Ну що ж, містере Сайрес, містере Спілет, Герберте, і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Чорт забирай. Потрібно ж нам довідатися, чи витримає воно нас усіх п’ятьох!

І справді, чому ж не влаштувати цей експеримент. Пенкроф одним змахом весла підвів човен до піщаної обмілини вузькою протокою між скелями, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній уздовж берега до першого мису в південній частині бухти З’єднання.

Наб крикнув, підійшовши до човна:

— Та в твоєму суденці, Пенкрофе, повно води!

— Дрібниці, Набе, — відповів моряк, — дереву потрібно намокнути. Днів за два води в нашім човні буде стільки ж, скільки в утробі в п’яниці. Залазьте!

Отже, всі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Погода стояла чудова, океанська широчінь була спокійна, як поверхня невеликого озера, і пірога могла сміливо плисти, немов річкою Віддяки. Наб гріб одним веслом, Герберт — другим, а Пенкроф, стоячи позаду, управляв кормовим веслом.

Моряк перетнув протоку й обігнув південний край острівця Порятунку. Слабкий вітерець дув з півдня. Хвилювання не було ні в протоці, ні у відкритому морі. Легкі брижі нітрохи не відбивалися на важко навантаженій пірозі. Мандрівники відплили приблизно на півмилі від берега, щоб побачити гору Франкліна у всій її величі.

Потім вони повернули пірогу і повернулися до гирла ріки. Тепер вона ковзала уздовж берега, що, вигинаючись, закінчувався гострим мисом і ховав від погляду мореплавців Качине болото.

Мис цей знаходився приблизно за три милі від ріки Віддяки, рахуючи не по прямій, а по лінії берега. Колоністи вирішили дістатися до крайньої точки мису і відтіля швидко оглянути все узбережжя до мису Пазура.

Отже, човен йшов не більше двох кабельтових, раз у раз обминаючи підводні камені, майже сховані припливом. Від гирла річки до мису кам’янистий берег поступово знижувався. То було накопичення вигадливих гранітних брил, зовсім не схоже на кряж, що утворював плато Круговиду: пейзаж був суворий. Тут немов перекинувся велетенський візок з уламками скель. Ні билинки не росло на крутому гребені кам’яної гряди, що йшла на дві милі всередину острова; вона здавалася рукою велетня, що стирчала із зеленого рукава — лісу.

Човен легко йшов, на двох веслах. Гедеон Спілет, озброївшись олівцем і записничкою, великими штрихами замальовував берег. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи цю, ще невідому частину своїх володінь; пірога плила все далі на південь, і обидва миси Щелепи немов переміщалися, ще тісніше замикаючи вхід до бухти З’єднання.

Сайрес Сміт мовчав і дивився на все таким настороженим поглядом, начебто досліджував землю, повну таємниць.

так вони плили три чверті години; уже пірога майже досягла краю мису, і Пенкроф приготувався обігнути його, як раптом Герберт підхопився і, вказуючи на якусь темну пляму, крикнув:

— Що це там видніється на піску?

Усі подивилися в той бік.

— І правда, там щось лежить, — вимовив журналіст, — якісь уламки, наполовину занесені піском.

— Еге! — крикнув Пенкроф. — А я бачу, що це таке.

— Що ж? — запитав Наб.

— Діжки, діжки — і, можливо, повні! — відповів моряк.

— Тримайте до берега, Пенкрофе! — наказав Сайрес Сміт.

Кілька змахів весел — і пірога, увійшовши до маленької бухти, пристала до берега; мандрівники вискочили на пісок.

Пенкроф не помилився. На березі лежали дві діжки, наполовину занесені піском і міцно прив’язані до об’ємного ящика, який вони підтримували на воді, поки їх не викинула хвиля.

— Невже поблизу нашого острова сталася аварія корабля? — запитав Герберт.

— Очевидно, — відповів Гедеон Спілет.

— А що в ящику? — запитав Пенкроф із цілком зрозумілим нетерпінням. — Що в ящику? Він закритий, і чим збити кришку! Хіба ось каменем ударити!

Моряк підняв важкий камінь і хотів уже вибити одну зі стінок ящика, але інженер зупинив його.

— Пенкрофе, — сказав він, — невже не можна почекати?

— Але, містере Сайрес, подумайте-но самі! Можливо, тут є все, чого нам не вистачає.

— Ми про це довідаємося, Пенкрофе, — відповів інженер, — але послухайте, не ламайте ящика, він ще згодиться. Переправимо його до Гранітного палацу, там і розкриємо. Він прекрасно упакований і, якщо доплив сюди, значить благополучно допливе і до гирла ріки.

— Ваша правда, містере Сайрес, я ледве справу не зіпсував, — відповів моряк, — але ж не завжди із собою впораєшся.

Пропозиція інженера була розумною. І дійсно, у пірозі, мабуть, не помістилися б усі речі, що знаходилися в ящику, очевидно важкому, тому що він тримався на воді за допомогою двох порожніх діжок. Краще взяти його на буксир і доплисти з ним до Гранітного палацу.

Але звідки ж хвилі принесли ящик? Питання було важливе. Сайрес Сміт і його супутники уважно оглянули все навколо. Вони пройшли берегом кількасот кроків, але більше нічого не знайшли. Друзі довго дивилися на море. Герберт і Наб піднялися на високу скелю, але обрій виглядав пустельним. У морі не виднілося корабля, що гине, ні судна, під вітрилом.

І все-таки сталася аварія корабля. Вони в цьому не сумнівалися.

Можливо, знахідка якось причетна до дробинки? Можливо, люди із судна висадилися на іншому боці острова? Можливо, вони ще там? Колоністи вирішили, що зазнали катастрофи не малайські пірати, оскільки було очевидно, що речі, викинуті морем, американського або європейського походження.

Усі оточили ящик, — завдовжки він був п’ять футів, а завширшки три. Зроблений він з дубових дощок, дуже ретельно збитий і обшитий товстою шкірою, прибитою мідними цвяхами. Дві великі герметично закупорені діжки, судячи зі звуку, порожні, кріпилися до ящика міцними мотузками, зав’язаними, заявив Пенкроф, «морським вузлом». Ящик, здавалося, зберігся чудово — адже його викинуло на пісок, а не на скелі. Колоністи ретельно оглянули його і дійшли висновку, що він недовго пробув у воді і опинився на березі зовсім недавно. Вода, швидше за все, не потрапила до нього, і, виходить, речі не зіпсувалися. Очевидно, ящик викинули за борт судна, яке зазнало катастрофи, і воно пливло з волі хвиль до острова, а екіпаж, у надії дістатися до берега і потім знайти там ящик, прив’язав його до діжок.

— Візьмемо знахідку на буксир, а в будинку зробимо опис речей, — сказав інженер. — Якщо знайдемо на острові людей, які залишилися живими після можливої катастрофи, повернемо їм усі речі. Якщо ж нікого не знайдемо…

— Залишимо речі собі! — вигукнув Пенкроф. — До чого ж не терпиться довідатися, що там!

Починався приплив: хвилі підбиралися до ящика і, здавалося, ось-ось віднесуть його в море. Колоністи відв’язали одну з мотузок від діжок і закріпили її на кормі човна. Потім Пенкроф і Наб веслами розгребли пісок і витягли ящик; човен, узявши його на буксир, відчалив і поплив, обминаючи мис, охрещений мандрівниками мис Знахідки. Вантаж був важкий, і діжки ледве-ледве утримували ящик на поверхні води. Моряк боявся, що знахідка відв’яжеться і піде на дно; але, на щастя, страхи Пенкрофа виявилися марними, і за півтори години — стільки часу зайняло подолання якихось трьох миль, — пірога пристала до берега біля Гранітного палацу.

Човен і ящик витягли на пісок; почався відлив, хвиля вже не могла їх захлиснути. Наб збігав за інструментами, ящик обережно розкрили і відразу почали описувати вміст. Пенкроф дуже хвилювався.

Моряк спочатку відв’язав діжки, які повністю вціліли, а тому, зрозуміло, могли згодитися. Потім витяг цвяхи і підняв кришку.

Під нею знаходився другий ящик, цинковий, мабуть, він охороняв речі від вологи.

Ой, а раптом там консерви? — закричав Наб.

— Сподіваюся, що ні, — зауважив журналіст.

— Ох, якби там знайшовся… — прошепотів Пенкроф.

— А що саме? — запитав Наб, почувши його слова.

— Та ні, нічого!

Цинкову кришку розсікли посередині, відігнули до країв ящика, почали витягати найрізноманітніші предмети і складати їх на пісок. Як тільки з’являлася яка-небудь річ, Пенкроф кричав «ура», Герберт плескав у долоні, а Наб танцював негритянський танець. Були там і книги, що привели Герберта в захват, і кухонний посуд, який Наб мало не цілував.

Усіх колоністів переповнювало щастя, тому що в ящику знайшлися й інструменти, і зброя, і прилади, і одяг, і книги, і багато чого іншого; ось точний перелік речей, занесений до записнички Гедеона Спілета:

Інструменти

3 ножі з декількома лезами,

2 лісорубних сокири,

2 теслярських сокири,

3 рубанки,

2 маленьких тесла,

1 двобічна сокира,

6 стамесок,

2 напилки,

3 молотки,

З бурави,

2 свердла,

10 мішків із цвяхами і гвинтами,

3 пилки різних розмірів,

2 коробки з голками.

Зброя

2 кремінні рушниці,

2 пістонні рушниці,

2 карабіни центрального бою,

5 мисливських ножів,

4 абордажних палаші,

2 барила з порохом, фунтів до двадцяти п’яти у кожному,

12 коробок з пістонами.

Прилади

1 секстан,

1 бінокль,

1 підзорна труба,

1 готовальня,

1 кишеньковий компас,

1 термометр Фаренгейта,

1 барометр-анероїд,

1 коробка з фотографічним апаратом і набором приладдя — об’єктив, пластинки, хімічні речовини для прояву і т. д.

Одяг

2 дюжини сорочок із тканини, схожої на вовняну, але, мабуть, зробленої з рослинного волокна.

3 дюжини шкарпеток із тієї ж тканини.

Начиння

1 чавунний казанок,

6 мідних луджених каструль,

3 чавунні сковорідки,

10 алюмінієвих приборів,

2 чайники,

1 маленька переносна грубка,

6 столових ножів.

Книги

1 Біблія зі Старим і Новим Завітом,

1 атлас,

2 словники полінезійських прислівників,

1 Енциклопедія природничих наук у шести томах,

3 стоси паперу для письма,

2 конторські книги.

Закінчивши опис предметів, журналіст сказав: — Власник ящика все передбачив, нічого не скажеш. Тут є все, винятково все: інструменти, зброя, прилади, одяг, посуд, книги — нічого не забуто. Справді, можна подумати, що хтось чекав аварії корабля і навіть заздалегідь до неї приготувався!

— так, дійсно, нічого не забуто, — прошепотів Сайрес Сміт, про щось міркуючи.

— І вже звичайно, — додав Герберт, — судно, розбите бурею, ящик і його власник ніяк не причетні до малайських піратів!

— Якщо тільки власник не потрапив у полон до піратів, — зауважив Пенкроф.

— Навряд чи, — заперечив журналіст, — точніше за все, буря застигла біля берега яке-небудь американське або європейське судно, а пасажири, щоб врятувати найнеобхідніше, склали речі до ящика і кинули його в море.

— А ваша думка, містере Сайрес? — запитав Герберт.

— Я теж так думаю, друже, — озвався інженер, — можливо, так все й було. Мабуть, передбачаючи аварію корабля, люди склали до ящика предмети першої необхідності, сподіваючись, що потім знайдуть їх на березі.

— І навіть фотографічний апарат! — зауважив з недовірою моряк.

— І мені незрозуміло, навіщо знадобився фотоапарат, — відповів Сайрес Сміт, — для нас, як і для всіх жертв катастрофи, було б значно краще мати зайву зміну одягу та побільше бойових припасів!..

— А чи немає на приладах, інструментах і книгах фабричної марки або назви міста? Ми довідалися б тоді, звідки прибув їхній власник, — сказав Гедеон Спілет.

Вони вирішили оглянути всі речі. Уважно обстежували кожний предмет, особливо книги, прилади і зброю. Але, проти звичаю, на рушницях і книгах не позначалося, де вони вироблялися або друкувалися, але ж фабрична марка не могла стертися, тому що речі, мабуть, ще не використовувались; кухонний посуд та інструменти теж були зовсім новими. Словом, все доводило, що люди не похапцем кинули речі до ящика, а навпаки, вибирали кожний предмет обдумано, ретельно. Про це свідчив і внутрішній металевий ящик, що охороняв речі від вологи, — його не можна було запаяти поспіхом.

Енциклопедичний словник і словник полінезійських прислівників надруковані були англійською мовою, але ні прізвища видавця, ні року видання не зазначалося.

Біблію, теж англійську, чудово видану in quarto,[21] здавалося багато разів читали і перечитували.

На прекрасному атласі з картами обох півкуль, у проекції Меркатора і з географічними назвами французькою мовою, теж не знайшли ні року видання, ні прізвища видавця.

Колоністи ретельно оглянули всі речі, але не могли здогадатися, якій країні належало судно, що, очевидно, недавно побувало в тутешніх водах. Але звідки б не з’явився ящик, він збагатив колоністів острова Лінкольна. Досі вони користувалися лише дарунками природи, усе робили самі, а розум і знання допомагали їм виходити зі скрутного становища. Чи не провидіння, бажаючи винагородити їх, послало ці фабричні вироби? І поселенці адресували небесам вдячну молитву.

Втім, один з них — Пенкроф — був не цілком задоволений. Очевидно, у шухляді не виявилося саме того, чого йому так бракувало, і поки витягали предмет за предметом, усе тихіше і тихіше лунало його «ура», а коли опис закінчився, всі почули, як він пробурчав:

— Все це чудово, але самі бачите — для мене в ящику нічого не знайшлося.

Отут Наб його запитав:

— А чого ж ти чекав, друже?

— Півфунтика тютюнцю! — серйозно відповів Пенкроф. — Тоді я був би абсолютно щасливий.

При цьому зауваженні Пенкрофа всі весело засміялися. Тепер, після знахідки, виникла потреба ретельніше, ніж колись, обстежити острів. Друзі вирішили наступного ж дня, на світанку, вирушити в дорогу, піднятися вгору річкою Віддяки і дістатися до західної частини острова. Можливо, жертви аварії корабля висадилися там на узбережжя і опинилися у скруті, — колоністам хотілося швидше прийти до них на допомогу.

За день поселенці перенесли всі речі до Гранітного палацу і акуратно склали у великій кімнаті.

Того дня, 29 жовтня, була неділя, і, перш ніж лягти спати, Герберт запитав інженера, чи не прочитає він їм кілька рядків з Євангелія.

— Охоче прочитаю, — відповів Сайрес Сміт.

Він узяв книгу і зібрався вже відкрити її, але Пенкроф раптом сказав:

— Містере Сайрес, я забобонний. Відкрийте-но навмання і прочитайте нам перший вірш, який трапиться вам на очі. Подивімося, чи підійде він до нашого становища.

Сайрес Сміт посміхнувся, але виконав бажання моряка — він відкрив Євангеліє саме на тім місці, де лежала закладка.

І раптом його погляд упав на червоний хрестик, зроблений олівцем перед восьмим віршем VII глави Євангелія від Матфея.

І він прочитав цей вірш, що говорив:

«Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете».

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Відплиття. — Початок припливу. — В’язи і кропив’яні дерева. — Різні рослини. — Жакамар. — Лісовий пейзаж. — Евкаліпти-велетні. — Дерева, що вберігають від лихоманки. — Зграї мавп. — Водоспад. — Нічліг

Наступного дня, 30 жовтня, колоністи зібралися в дорогу. Тепер, після всіх подій, дослідження острова не терпіло зволікання.

Дійсно, обставини склалися так, що мешканці острова Лінкольна вже не думали про те, як допомогти собі, а готові були самі кинутися на допомогу.

Вони вирішили піднятися якнайдалі вгору рікою Віддяки. таким чином, велика частина шляху не занадто втомить, і їм вдасться переправити на човні продовольство і зброю майже до західного узбережжя острова.

Треба було вирішити, яке спорядження необхідно взяти із собою, пам’ятаючи про те, що, можливо, доведеться привезти якісь речі до Гранітного палацу. Якщо й справді біля берегів острова сталася аварія корабля, як це вони передбачали, знайдеться чимало речей, викинутих морем і, можливо, дуже корисних. Звичайно, візок зручніший хисткої піроги, але у важкий і громіздкий візок довелося б запрягтися самим, і це змусило Пенкрофа пожалкувати, що в ящику не виявилося не тільки «півфунтика тютюнцю», але й пари сильних породистих нью-джерсійських коней, що зробили б стільки послуг поселенцям.

Наб уже навантажив у човен провізію — солонину, кілька галонів пива і напою з коренів драцени, тобто їстівні припаси на три дні — найдовший термін, призначений Сайресом Смітом для подорожі. Крім того, поселенці розраховували поповнити запаси в дорозі, і Наб завбачливо прихопив, крім всього іншого, і переносну пічку.

Вони взяли із собою також дві сокири, щоб прокладати дорогу в хащах, бінокль і кишеньковий компас.

Зі зброї вибрали дві кремінні рушниці, більш придатних тут, ніж пістонні рушниці, тому що для кремінних потрібні лише кремені, а їх не важко замінити: запас пістонів при частому вживанні незабаром би вичерпався; мандрівники взяли також карабін і патрони. Вони прихопили із собою і запас пороху, — у барилах його було близько п’ятдесяти фунтів; до того ж інженер збирався замість нього виготовити якусь вибухову речовину. До вогнепальної зброї додали п’ять мисливських ножів у шкіряних чохлах; при такому спорядженні можна було сміливо заглиблюватися в незайманий ліс, а в разі потреби і постояти за себе.

Що й казати, Пенкроф, Герберт і Наб, озброївшись до зубів, нетямилися від радості, хоча вони й обіцяли Сайресу Сміту не стріляти без потреби жодного разу.

О шостій годині ранку спустили пірогу на воду. Мандрівники, рахуючи і Топа, розмістилися в ній і поплили морем до гирла ріки Віддяки.

Приплив почався всього лише півгодини тому. Виходить, він мав тривати ще кілька годин, і цим випадало скористатися: адже пізніше, при відливі, плисти проти течії зробилося б важко. Приплив був високий, тому що через три дні наставала повня, і пірога, яку він підганяв вгору за течією, швидко ковзала між двох високих берегів, навіть без допомоги весел.

За кілька хвилин друзі доплили до закруту ріки і опинилися в тому місці, де півроку тому Пенкроф спорудив перший пліт.

Тут ріка досить круто повертала, і, роблячи закрут, текла на південний захід під покровом великих хвойних дерев.

Береги ріки Віддяки виглядали Дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки. Вони просувалися вперед, і породи дерев мінялися. На правому березі ярусами піднімалися чудові дерева із сімейства ільмових — могутні в’язи, деревина яких довго не псується у воді, тому на них так і полюють кораблебудівники. Були тут і цілі гаї інших дерев, що належать до того ж сімейства, і кропив’яні дерева, плоди яких дають корисний продукт — олію. А ще далі Герберт примітив трохи лардизабалових дерев з гнучкими гілками; після вимочування у воді з них виходять чудові канати; і два-три стовбури чорного дерева — густого, темного кольору, з вигадливими прожилками.

В інших місцях, там, де легко пристати, човен зупинявся, і Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, з рушницями напереваги, у супроводі Топа обстежували берег. Тут траплялася не тільки дичина, але й корисні рослини, нехтувати якими не випадало; юний натураліст був дуже задоволений, тому що він відкрив різновид дикого шпинату із сімейства лободових і безліч хрестоцвітих рослин, з роду капустяних, — їх, без сумніву, можна вирощувати, пересадивши на інший ґрунт; тут росли крес луговий, хрін, ріпа і невеликі, метр заввишки, покриті пушком, кущуваті рослини з коричнюватим насінням.

— Знаєш, що це за рослини? — запитав Герберт моряка.

— Та це ж тютюн! — вигукнув Пенкроф, якому, мабуть, доводилося бачити своє улюблене зілля тільки в трубці.

— Ні, Пенкрофе! — відповів Герберт. — Не тютюн, а гірчиця.

— Гірчиця так гірчиця, — сказав моряк, — але коли випадково, синку, на очі тобі трапиться тютюн — не зневажай ним.

— Знайдемо і його коли-небудь! — зауважив Гедеон Спілет.

— От було б добре! — зітхнув Пенкроф. — Справді, того дня у нас на острові тільки пташиного молока не вистачатиме!

Вони ретельно викопували різні рослини, переносили їх у пірогу, з якої не виходив Сайрес Сміт; він сидів у ній і про щось міркував.

Журналіст, Герберт і Пенкроф висаджувалися кілька разів то на правому, то на лівому березі. Правий був не такий крутий, а лівий більш лісистий. Інженер визначив за компасом, що від першого закруту ріка тече з південного заходу на північний схід майже по прямій лінії впродовж трьох миль. Можливо, далі її течія мінялася, і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, мабуть, і починалася.

Береги ріки Віддяки виглядали дуже мальовничо. Сайрес Сміт і його друзі милувалися красою природи, яку вона створює з такою легкістю, поєднуючи ліси й ріки.

Гедеонові Спілету вдалося спіймати на березі двох самців і двох самок із сімейства курячих. То були птахи з довгими і тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт не помилився, визначивши, що це скритохвости, і відразу вирішили, що вони стануть першими мешканцями майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і тільки коли з’явився красивий птах, схожий на зимородка, в лісах Далекого Заходу пролунав перший постріл.

— Впізнаю його, — крикнув Пенкроф, рушниця якого неначе сама вистрілила.

— Кого ви впізнаєте? — здивувався журналіст.

— Та птаха! Він-то й ушився від нас, коли ми вперше досліджували острів, — на його честь ми охрестили ліс!

— Жакамар! — вигукнув Герберт.

І правда, це був жакамар — прекрасний птах з досить твердим оперенням, що відливало металевим блиском. Кілька дробинок убили жакамара наповал, і Топ приніс його до човна, а за ним з дюжину чубатих папужок із сімейства парнопалих, завбільшки з голуба; оперення в них яскраво-зелене, півкрила — малинове, а на чубчику — білий обідок. Морякові належала честь вдалого пострілу, і він дуже пишався. Папужки смачніші жакамара, — його м’ясо жорсткувате, але Пенкрофа було важко переконати, що на світі знайдеться дичина краща, ніж убитий ним жакамар.

О десятій годині ранку пірога опинилася біля другого закруту ріки — за п’ять миль від гирла. Мандрівники влаштували привал, поснідали і відпочили з півгодини в затінку високих красивих дерев.

Ширина ріки досягала тут шістдесятьох — сімдесятьох футів, а глибина — шести. Інженер помітив, що в ріку впадають численні притоки, роблячи її повноводнішою, але що всі ці річечки несуднохідні. Ліс же, названий поселенцями лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, тягся далі, і здавалося, йому немає кінця. Але ні в хащі, ні біля берега ріки ніщо не свідчило про присутність людини. Мандрівники не знайшли ніяких слідів, які б, доводили, що тут є люди, і було зрозуміло, що сокира ще не торкнулася дерев, мисливський ніж ще не розсікав ліан, які перекинулися зі стовбура на стовбур, серед непрохідного чагарнику і високих трав. І якщо жертви катастрофи і висадилися на острові, то, мабуть, знайшли притулок де-небудь на березі, біля самого моря, а не тут, у непрохідних заростях.

Тому-то інженер і квапив товаришів, — він поспішав дістатися до західного берега острова Лінкольна, який за його розрахунками знаходився на відстані не менше п’яти миль. Вони знову вирушили в дорогу, і хоча їм здавалося, що русло ріки веде їх не до берега, а скоріше до гори Франкліна, все-таки вирішили плисти доти, доки під днищем піроги вистачатиме води, — так зберігалися сили і вигравався час; якби вони пішли лісом, їм довелося б прокладати дорогу сокирою.

Але незабаром течія перестала допомагати їм, можливо, тому, що послабшав приплив — дійсно, у цю годину випадало початися відливу, — а можливо, тому, що приплив не відчувався на такій відстані від гирла ріки Віддяки. Довелося взятися за весла. Наб і Герберт сіли на банку, Пенкроф — за кормове весло, що служило кермом, — і пірога знову поплила вгору за течією.

Чим далі плили вони до лісів Далекого Заходу, тим рідше ставав ліс. Дерева росли не так густо і навіть подекуди стояли поодинці. Але саме достатня кількість землі, світла й повітря сприяли тому, що вони розрослися на привіллі і виглядали чудово.

Які розкішні представники рослинного світу зустрічаються в цих широтах! Подивившись на них, ботанік без вагання визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

— Евкаліпти! — крикнув Герберт.

І дійсно, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі евкаліптів Австралії і Нової Зеландії, які лежать на тій же широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них виросли на двісті футів. Окружність стовбура досягала біля основи двадцять футів, а кора, по якій стікала запашна смола, була завтовшки п’ять дюймів. Немає на світі нічого чудеснішого і своєріднішого цих величезних дерев із сімейства миртових, листя яких повернене ребром до світла і не загороджує сонячних променів, що доходять до самої землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю покривала соковита трава, з неї зграями вилітали малесенькі пташки, переливаючись у зблисках сонячного проміння, як крилаті рубіни.

— Оце так дерева! — вигукнув Наб. — Тільки чи є від них пуття?

— О! Видно, бувають на світі велетні дерева, як і велетні люди! — підхопив Пенкроф. — їх тільки на ярмарку показувати, — яка ще від них користь!

— Думаю, що ви помиляєтеся, Пенкрофе, — заперечив Гедеон Спілет, — евкаліпт починають застосовувати — і досить успішно: з нього майструють красиві столярні вироби.

— Крім того, — додав Герберт, — евкаліпти належать до групи, у якій є безліч корисних видів: фейхоа, що дає плоди — фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове, що дає гранати; «eugenia cauliflora», з плодів якої виходить цілком пристойне вино; мирт «ugni», його сік — смачний алкогольний напій; мирт «caryophyllus» — з його кори добувається чудова кориця; «eugenia pimenta» дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний; ягоди якого заміняють перець; «eucalyptus robusta», з якого добувається дуже смачна манна; «eucalyptus Gunei», з його соку, що перебродив, готують пиво; нарешті, дерева, відомі за назвою «дерева життя», або «залізні дерева», що належать до того ж сімейства миртових, яке нараховує сорок шість родів і тисячу триста видів.

Юнака не перебивали, і він з наснагою дав цей урок ботаніки. Сайрес Сміт слухав його з посмішкою, а Пенкроф з гордістю, що не піддається опису.

— Молодець, Герберте, — сказав моряк, — але готовий побитися об заставу: усі корисні рослини, перелічені тобою, не такі велетні, як ось ці!

— Справді, Пенкрофе.

— Виходить, правда на моєму боці, — зауважив моряк, — велетні нікуди не годяться!

— Ви помиляєтеся, Пенкрофе, — сказав інженер, — саме ці гігантські евкаліпти, під якими ми розташувалися, корисні багато для чого.

— Для чого ж?

— Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи знаєте ви, як їх називають в Австралії і Новій Зеландії?

— Ні, містере Сайрес.

— Їх називають «гонителями лихоманки».

— Вони виганяють лихоманку?

— Ні, вберігають від неї.

— так. Записую, — зауважив журналіст.

— Записуйте, люб’язний Спілете, — доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість. Це благотворний засіб, даний самою природою, випробуваний на півдні Європи й у Північній Африці, де ґрунт надзвичайно болотистий, — і що ж? Стан здоров’я місцевих жителів потроху поліпшувався. У районах, покритих лісами евкаліптів, не зустрічається перемежованої лихоманки. Факт цей уже не підлягає сумнівам, що дуже приємно і для нас, поселенців острова Лінкольна.

— Ну й острів! Благословенна земля — наш острів! — вигукнув Пенкроф. — Говорю вам — на ньому все є, чого побажаєш… от тільки якби…

— І це з’явиться, Пенкрофе, і його відшукаємо, — сказав інженер, — але час у дорогу, будемо плисти доти, доки ріка не обміліє.

Отже, мандрівники продовжували досліджувати край. Вони пропливли ще милі дві серед евкаліптів, що в цій частині острова піднімалися над всіма іншими деревами. Неозорі евкаліптові ліси тяглися по обидва боки ріки Віддяки, що зміїлася між крутими зеленими берегами. Місцями русло заросло високими травами, з води виступали гострі скелі, що ускладнювало плавання. Гребти ставало все важче, і Пенкрофу довелося відштовхуватися жердиною. Вони помітили, що вода в ріці поступово спадає і невдовзі доведеться зупинитися через мілководдя. Вже сонце схилялося до обрію і на землю лягали довгі тіні дерев. Сайрес Сміт, розуміючи, що засвітла їм не дістатися до західного берега острова, вирішив розташуватися на нічліг у тому місці, де мілководдя змусить їх перервати плавання. Він думав, що до морського берега залишалося ще п’ять-шість миль, — відстань занадто велика, не варто було долати її вночі, особливо в цих невідомих лісах.

Човен плив вгору за течією, серед лісу, який значно густішав, здавалося, що в ньому і звірини водилося більше, тому що моряк, якщо зір його не обманював, бачив, як зграї мавп, сновигали між деревами. Часом то одна, то інша зупинялася неподалік від човна і дивилася на мандрівників без будь-якого страху, начебто бачила людей вперше і ще не знала, що їх варто боятися. Вони могли легко перестріляти мавп, але Сайрес Сміт запротестував проти безглуздого знищення тварин, хоча це й спокушало завзятого мисливця Пенкрофа. Та й стрілянина виглядала нерозсудливо, тому що сильні й надзвичайно прудкі мавпи в люті страшні, тож краще їх не дратувати.

Правда, моряк дивився на мавпу з чисто кулінарної точки зору; і справді, м’ясо цих травоїдних тварин чудове. Але мандрівники не мали потреби в їстівних припасах і не хотіли марно витрачати патрони.

Час наближався до четвертої години пополудні; плисти рікою Віддяки ставало все важче, тому що водорості та каміння перепиняли шлях. Береги піднімалися все вище: ріка зміїлася між першими відрогами гори Франкліна. Очевидно, її витоки знаходилися неподалік, вони живилися водами, що біжать з південних схилів гори.

— І чверті години не мине, як нам доведеться зупинитися, містере Сайрес.

— Ну що ж, і зупинимося, Пенкрофе, розташуємося на нічліг.

— Чи далеко ми відплили від Гранітного палацу? — поцікавився Герберт.

— Та миль сім, — відповів інженер, — але я беру до уваги повороти ріки, через них ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— так, поки це можливо, — відповів Сайрес Сміт, — завтра на світанку висадимося з човна, сподіваюся, години за дві дістанемося до узбережжя і за день зможемо дослідити прибережну смугу.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

Але незабаром човен почав зачіпати кам’янисте дно ріки, ширина якої в цьому місці не сягала і двадцяти футів. Густа зелень аркою перевидалася над рікою й огортала її напівтемрявою. Досить чітко чувся шум водоспаду, і це свідчило про те, що неподалік звідси, вгору за течією знаходиться природна гребля.

І дійсно, за поворотом ріки мандрівники крізь дерева побачили невеликий водоспад. Човен вдарився об дно, а за кілька хвилин його прив’язали до стовбура дерева на правому березі.

Було близько п’ятої години. Останні промені сонця, що заходить, проникали, крізь густе листя дерев, переломлюючись в струменях води, і дрібні бризки, розлітаючись віялом, іскрилися всіма барвами веселки. А далі ріка Віддяки губилася в лісових заростях — там, де ховалися її витоки. Річечки, що впадали в неї на всьому протязі, перетворювали її ближче до гирла на справжню ріку, — тут же вона була прозорим дрібним струмком.

У цьому чарівному куточку мандрівники і розташувалися на нічліг. Вони розвантажили човен, розпалили багаття і приготували вечерю в невеликому гайку кропив’яних дерев, у гілках яких Сайрес Сміт і його товариші могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

З вечерею покінчили швидко, тому що всі дуже зголодніли, і тепер залишалося одне — лягти спати. Але тільки-но стемніло, пролунало ричання, почулося ревіння якихось звірів, тому мандрівники підкинули хмизу в багаття — нехай горить усю ніч, нехай зблиски полум’я охороняють сплячих. Наб і Пенкроф чергували по черзі і не шкодували палива. Можливо, вони не помилилися, думаючи, що бачать тіні якихось тварин, — звірі блукали навколо табору, миготіли серед гілок дерев; одначе ніч минула без пригод, і наступного дня, 31 жовтня, всі вже були на ногах з п’ятої години ранку, готуючись продовжувати шлях.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На шляху до узбережжя. — Мавпи. — Ще одна ріка — Чому не відчувається приплив. — Ліс замість берега. — Зміїний мис. — Герберт заздрить Гедеонові Спілету. — Як горить бамбук

Минула шоста година ранку, коли колоністи, покінчивши зі сніданком, вирушили в дорогу, — їм хотілося швидше досягти західного берега. За скільки годин дістануться вони туди? Сайрес Сміт сказав, що за дві, але, мабуть, це залежало від того, які перешкоди виникнуть перед ними. Цю частину Далекого Заходу, здавалося, покривали суцільні ліси — росли там найрізноманітніші породи дерев. Мандрівники, мабуть, повинні прокладати собі дорогу сокирою крізь зарості трав, чагарники, ліани, не випускаючи з рук, звичайно, і рушниці, — недаремно вночі чулося ричання хижих звірів.

Точне місце розташування табору визначалося по горі Франкліна; вулкан піднімався на півночі, на відстані принаймні трьох миль, — виходить, щоб дістатися до узбережжя, потрібно йти прямо на південний захід.

Мандрівники ретельно прив’язали човен і вирушили в дорогу. Пенкроф і Наб несли їстівні припаси — їх цілком вистачало для маленького загону принаймні на два дні. Вирішили не полювати. Інженер порадив своїм супутникам без потреби не стріляти, щоб не виказати своєї присутності поблизу від берега моря.

Першими ударами сокири вони розчистили собі шлях серед густих заростей, трохи вище водоспаду; і Сайрес Сміт з компасом у руці пішов уперед, вказуючи дорогу.

Майже усі дерева, що ростуть тут, у лісі, уже зустрічалися їм на озері і на плато Круговиду. Траплялися тут деодари, дугласи, казуарини, камедні дерева, евкаліпти, драцени, гібіски, кедри та дерева інших порід, але росли вони так тісно, що майже всі були низькорослі. Мандрівники повільно просувалися стежиною, яку прокладали на ходу, — Сайрес Сміт задумав з’єднати її згодом з дорогою вздовж Червоного струмка.

Вони весь час йшли вниз, спускаючись широкими уступами, характерними для орографічної системи острова; ґрунт був сухий, але його покривала розкішна рослинність, яку, мабуть, живили підземні струмки, а можливо, поблизу протікала річка. Однак Сайрес Сміт не помітив, коли піднімався на згаслий вулкан, інших річок, крім Червоного струмка і ріки Віддяки.

Мандрівники йшли вже кілька годин, коли їм зустрілися цілі зграї мавп, що виявляли жваву цікавість, тому що вони бачили людей уперше. Гедеон Спілет жартівливо запитував, чи не приймають ці моторні і сильні чотирирукі його самого і його супутників за своїх перероджених братів? І справді, мандрівники на кожному кроці зупинялися перед заростями чагарників, плуталися в ліанах, спотикалися об повалені дерева і не могли змагатися у спритності з мавпами, які легко стрибали з гілки на гілку і долали будь-які перешкоди. Мавп було безліч, але, на щастя, вони не виявляли ворожих намірів.

Траплялися також кабани, агуті, кенгуру та різні гризуни, а двічі-тричі — сумчатий ведмідь. Пенкроф із задоволенням всадив би в звірів кілька куль.

— Полювання ще не дозволене, — говорив він. — Стрибайте поки що, приятелі, скачте і літайте спокійно. На зворотному шляху ми з вами побалакаємо.

0 пів на десяту ранку безіменна гірська річка завширшки тридцять — сорок футів перепинила їм шлях; течію вона мала стрімку, бурхливу; хвилі билися об скелі й голосно вирували. Плисти цим глибоким і прозорим потоком на човні було неможливо.

— Ось шлях і відрізаний! — вигукнув Наб.

— Ні, — відповів Герберт, — адже це всього-на-всього струмок, і ми його перепливемо.

— Навіщо ж? — сказав Сайрес Сміт. — Зрозуміло, що він тече до моря. Ходімо вздовж лівого берега; б’юсь об заставу, річка невдовзі виведе нас до моря. Вирушаймо!

— Чекайте, друзі! — вигукнув журналіст. — А як ми назвемо річку? Нехай не залишається білих плям на нашій карті.

— Справді! — схвалив Пенкроф.

— Нумо, друже, дай їй назву, — звернувся інженер до Герберта.

— Чи не краще нам почекати і спершу обстежити її до самого гирла? — зауважив юнак.

— Ну що ж, — сказав Сміт. — Ходімо вниз за течією, хутчіш!

— Стривайте! — гукнув Пенкроф.

— Що таке? — здивувався журналіст.

— Полювання заборонене, а ось риболовля, я думаю, дозволяється.

— Не можна втрачати часу, — заперечив інженер.

— Всього п’ять хвилин, — попросив Пенкроф. — Затримаю вас тільки на п’ять хвилин, — адже обід від цього виграє.

Пенкроф ліг на берег, опустив руки у швидкі води і вмить наловив кілька дюжин чудових раків, що кишіли між скелями.

— Прекрасна закуска! — вигукнув Наб, допомагаючи другу.

— Я ж казав, що, за винятком тютюну, все є на цьому острові, — пробурмотів Пенкроф, зітхаючи.

За п’ять хвилин наловили безліч раків, — так багато водилося їх у річці. Наповнивши цілий мішок цими істотами із синім, неначе кобальт, панциром і невеликими клішнями, колоністи знову продовжили похід.

Дорога вздовж потоку полегшала, і мандрівники просувалися вперед швидше. Як і раніше ніщо навколо не свідчило про присутність людини. Час від часу траплялися сліди великих тварин, що спускалися до річки на водопій, — ось і все; зрозуміло, не в цій частині Далекого Заходу в пекарі потрапила дробинка, через яку Пенкроф втратив зуба.

Одначе, спостерігаючи за швидким потоком, що біг до моря, Сайрес Сміт зробив припущення, що вони перебувають значно далі від західного берега, ніж думають. Дійсно, уже настав час припливу, і він неодмінно погнав би назад води потоку, якби гирло знаходилося лише за декілька миль звідси. Одначе ріка текла з природним ухилом. Інженер здивувався; він раз у раз поглядав на компас, щоб переконатися, чи не веде їх звивиста течія назад у нетрі лісів Далекого Заходу.

А потік розширювався, і води його ставали спокійнішими. Дерева на правобережжі росли так само густо, як і на лівобережжі, хащі були непролазні, але, звичайно, ліси залишалися ненаселеними, — адже Топ не гавкав, а розумний пес негайно сповістив би про присутність людей, якби вони розташувалися неподалік від річки.

О пів на одинадцяту, на превеликий подив Сайреса Сміта, Герберт, який випередив своїх супутників, раптом зупинився і вигукнув:

— Море!

Через кілька секунд мандрівники вийшли на галявину лісу, і перед їхніми очима постав західний берег острова.

Але як відрізнявся цей берег від східного, що на нього їх викинуло хвилями! Тут — ні гранітного кряжа, ні рифів, ні піску! Прибережна смуга поросла лісом, хвилі добігали до дерев, схилених до води. Вони побачили не звичайний берег, яким його створює природа, розстеляючи великий піщаний килим, вигадливо нагромаджуючи скелі. Їм відкрилася чудесна лісова галявина з найпрекраснішими на світі деревами. Русло ріки розташувалося так високо, що до нього не доходило море навіть у години найпотужніших припливів; на родючому ґрунті з гранітною основою величні дерева всіх порід пустили такі ж міцні корені, як і там, у глибині острова.

Колоністи опинилися біля невеликої бухти, у якій не помістилося б навіть два-три рибальських судна; вона-то й була гирлом ріки; її води не йшли в море, плавно котячись розлогим схилом, а падали з висоти сорока футів, а то й більше, — ось чому приплив не змінював плину потоку. Ніколи ще, мабуть, хвилі Тихого океану, яким би високим не був приплив, не досягали берегів річки, що неначе утворила природний шлюз, і, без сумніву, тільки через мільйони років води могли б підточити його гранітне дно і прокласти зручний шлях для ріки, що впадає в море. Тому, за спільною згодою, потоку дали назву «Водоспадна річка».

Ліс тягся берегом на північ майже впродовж двох миль; а далі він рідів, і за деревами вздовж узбережжя, що йде майже по прямій лінії, виднілася мальовнича гряда пагорбів. Усю південну частину берега між Водоспадною річкою і Зміїним мисом суцільно вкривав ліс, морські хвилі доходили до чудових дерев із прямими стовбурами, що схилялися до води. Саме тут, тобто на півострові Звивистому, і варто продовжувати пошуки, тому що в цій частині узбережжя, а не в іншій, порожній і дикій, мабуть, знайшли притулок люди, які пережили аварію корабля, ким би вони не були.

Стояла чудова, ясна погода, і з високого скелястого берега, на якому Наб з Пенкрофом готували обід, відкривався широкий краєвид. На обрії не біліло ні вітрила. На всьому узбережжі, наскільки сягало око, не виднілося ні човна, ні уламків корабля. Але Сайрес Сміт усе-таки вирішив досліджувати ці місця, аж до краю півострова Звивистого.

З обідом швидко впоралися; о пів на дванадцяту Сайрес Сміт дав сигнал збиратися в дорогу; перед ними лежав не кам’янистий берег, не прибережна піщана смуга, а їм доводилося пробиратися через хащу, біля самої води.

Відстань, що відокремлює гирло Водоспадної річки від Зміїного мису, дорівнювала милям дванадцяти. На її подолання вистачило б чотирьох годин при гарній дорозі, але наші мандрівники йшли вдвічі довше, тому що доводилося обминати дерева, прорубувати густий чагарник і розривати ліани, в яких плуталися ноги.

Усе це значно подовжувало шлях.

Друзі так і не знайшли слідів аварії корабля. Можливо, як справедливо зазначив Гедеон Спілет, вода все віднесла в море; якщо навіть не вдасться знайти жодного уламка, не можна стверджувати, начебто хвилі не викинули розбитого корабля на західний берег острова Лінкольна.

Журналіст міркував правильно, крім того, випадок із дробинкою незаперечно доводив, що місяців три тому на острові хтось вистрілив з рушниці.

Була вже п’ята година вечора, а мандрівникам залишалося ще пройти дві милі до крайньої точки півострова Звивистого. Вони розуміли, що, дійшовши до Зміїного мису, не встигнуть до заходу сонця повернутися на те місце, де ранком влаштували привал, — біля витоків ріки Віддяки. Тому доводилося провести ніч на мисі, їстівних припасів у них вистачало, і це виявилося дуже доречно, тому що в лісі, на узбережжі, звірів не траплялося. Птахів же було безліч: жакамари, куруку, трагопани, тетеруки, маленькі й великі папуги, какаду, фазани, голуби та сотні інших пернатих. Не було дерева без гнізда, не було гнізда, з якого не долинав би шелест крил!

До сьомої години вечора виснажені, втомлені мандрівники підійшли до Зміїного мису, який вигадливим закрутом виступав у море. Тут кінчався ліс, і берег на півдні острова перетворився на звичайний морський берег — з’явилися скелі, рифи і піщані обмілини. Можливо, де-небудь тут і викинуло корабель, що зазнав катастрофи, але вже стемніло, дослідження довелося відкласти на завтра.

Пенкроф і Герберт взялися шукати місце, зручне для ночівлі. Ліс обривався, а за ним юнак з подивом помітив густий бамбуковий гай.

— Цінне відкриття! — вигукнув він.

— Чому ж цінне? — запитав Пенкроф.

— А ось чому, — відповів Герберт, — розумієш, Пенкрофе, стовбури бамбука, порізані на тонкі гнучкі смужки, служать для плетіння кошиків; якщо його стебла вимочити і перетворити на тісто, можна приготувати китайський папір; з бамбукових стовбурів, залежно від їхньої товщини, виробляють тростини, чубуки, водопровідні труби; великі бамбуки — прекрасний, легкий і міцний будівельний матеріал, його не підточує хробак. Розпилявши стовбур між двома вузлами, зберігши як дно поперечну перегородку, майструють міцні та зручні посудини, вони дуже поширені в Китаї. Та навіщо я все це розповідаю, тобі ж нецікаво. Але от ще що…

— А що?..

— Знай же, якщо ще не знаєш, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.

— Спаржа тридцять футів заввишки! — здивувався Пенкроф. — І смачна?

— Пресмачна! — відповів Герберт. — Тільки в їжу йдуть, звичайно, не тридцятифутові стовбури бамбука, а молоді пагони.

— Чудово, синку, чудово!

— Молоді пагони, замариновані в оцті, — відмінна приправа.

— Продовжуй, Герберте!

— І нарешті, у стовбурах бамбука утримується цукристий сік, а з нього готують приємний напій.

— І це все? — запитав моряк.

— Все.

— А випадково, курити його не можна?

— Не можна, друже.

Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, які підганяв південно-західний вітер, нещадно били в прибережні скелі, і там зяяли глибокі печери, — у них можна, було переночувати, сховатися від негоди. Тільки-но приятелі зібралися увійти до однієї з печер, як раптом почули люте ричання.

— Назад! — крикнув Пенкроф. — Наші рушниці заряджені лише дробом, а дріб для звірів з таким потужним голосом — дрібка солі.

Схопивши Герберта за руку, моряк відтягнув його під прикриття скелі, і в ту ж мить з печери вийшов чудовий звір.

Це був ягуар, такої ж величини, як його родичі в Азії, тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру покривали чорні плями. Вони особливо яскраво виділялися на білому хутрі черева. Герберт упізнав кровожерливого суперника тигра, ще небезпечнішого, ніж кагуар, який усього лише — суперник вовка!

Ягуар зробив кілька кроків, потім зупинився і почав озиратися, хутро в нього наїжачилося, очі заблищали, немов він уже не вперше зіштовхувався з людиною.

У цю хвилину з-за високих скель з’явився журналіст, і Герберт, думаючи, що Спілет не помітив ягуара, кинувся вже до нього, але Гедеон Спілет знаком зупинив його і продовжував йти вперед. Йому випадало полювати на тигрів; підійшовши кроків на десять до звіра, він завмер, цілячись у нього з карабіна. На обличчі мисливця не затремтів жоден м’яз.

Ягуар напружився, готуючись напасти на людину, але в цю мить куля потрапила йому між очима: звіра було вбито наповал.

Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара, Наб і Сайрес Сміт теж прибігли, і всі почали дивитися на тварину, розпростерту на землі, вирішивши, що ця чудова шкіра прикрасить зал Гранітного палацу.

— Ох, містере Спілет! Який я захоплений вами, як я вам заздрю! — вигукнув Герберт у пориві цілком зрозумілого захвату.

— Та ти, друже, вистрілив би не гірше.

— Я, з такою холоднокровністю?..

— Треба тільки уявити собі, Герберте, що замість тигра перед тобою заєць, і ти преспокійно вистрілиш.

— Тільки й всього, Герберте, — підхопив Пенкроф, — штука не хитра.

— Ось що, — сказав Гедеон Спілет, — якщо ягуар залишив своє лігвище, чому б нам і не переночувати в ньому?

. — А раптом повернуться інші? — занепокоєно допитувався Пенкроф.

— А ми розведемо багаття біля входу до печери, — підказав вихід журналіст, — і вони не наважаться увійти.

— Отже, вперед, у гості до ягуара! — вигукнув моряк, потягши за собою вбитого звіра.

Колоністи вирушили до покинутого лігвища, а поки Наб здирав з ягуара шкіру, його товариші зібрали біля входу величезну купу хмизу, якого в лісі було скільки завгодно.

Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.

Покінчивши зі справами, усі розташувалися в печері на піску, покритому обгризеними кістками; рушниці зарядили на випадок раптового нападу; мандрівники повечеряли і, перш ніж лягти спати, запалили багаття, розкладене біля входу.

І зараз же, немов за командою, пролунав тріск рушничних залпів — це загорівся бамбук, він спалахнув, як справжній феєрверк! Одного гуркоту було задосить, щоб налякати найбезстрашніших хижаків.

Цей спосіб винайшов не інженер, тому що, за свідченням Марко Поло, його здавна застосовували монголи, щоб віднадити від своїх похідних таборів страшних хижаків Середньої Азії.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вирішено повернутися назад південним узбережжям. — Обрис берега. — Пошуки слідів аварії корабля. — Те, що залишилося від повітряної кулі. — Відкриття природної гавані. — Опівночі на березі ріки Віддяки. — Човен сплив

Сайрес Сміт і його супутники чудово виспались в печері, люб’язно наданій ягуаром.

Зі сходом сонця всі вже стояли на березі, на самісінькому кіпці мису, і знову оглядали обрій, що широко відкривався в цьому місці. Інженер ще раз переконався, що на морі не видно ні вітрила, ні кістяка розбитого судна, — він нічого не знайшов, навіть дивлячись у підзорну трубу.

Нічого не виднілося і на березі моря, принаймні на південному боці мису —, майже прямій смузі завдовжки три милі, тому що далі вигин невеликої затоки ховав від погляду іншу частину узбережжя; і, навіть стоячи на крайньому виступі півострова Звивистого, не можна було роздивитися мис Пазур, закритий високими береговими скелями.

Отже, залишалося одне — досліджувати південну частину острова. Але чи варто вирушати негайно в цю експедицію і присвячувати їй весь день 2 листопада?

Це не входило до початкового плану колоністів. Дійсно, залишивши пірогу біля витоків ріки Віддяки, вони вирішили після огляду західного берега повернутися по неї і плисти вниз за течією ріки до Гранітного палацу. Тоді Сайрес Сміт розраховував знайти на західному березі судно, що гине, або корабель, який кинув там якір, але тепер доводилося шукати в південній частині острова не знайдене ними в західній.

Гедеон Спілет запропонував обстежити острів, щоб остаточно розв’язати питання, чи не відбулася тут аварія корабля, і запитав, скільки приблизно миль відокремлює мис Пазур від крайньої точки півострова.

— Та близько тридцяти, якщо йти берегом, — відповів інженер.

— Тридцять миль! — повторив Гедеон Спілет. — Це ж цілий день походу. І все-таки, на мою думку, ми повинні повернутися до Гранітного палацу південним берегом.

— Але від мису Пазура до Гранітного палацу ще щонайменше десять миль, — зауважив Герберт.

— Що ж, сорок так сорок! — погодився журналіст. — Ходімо, не втрачаючи часу. Адже ми довідаємося про невідому частину узбережжя, і нам більше не доведеться її досліджувати.

— Усе це слушно, — сказав Пенкроф, — ну, а як бути з пірогою?

— Залишмо пірогу біля витоків, — відповів Гедеон Спілет, — нічого з нею не станеться за два дні! Не можна нарікати, що на острові засилля грабіжників!

— Одначе варто мені згадати про черепаху, як починаю в усьому сумніватися.

— Черепаха, черепаха! — обурився журналіст. — Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею.

— Хтозна?.. — пробурмотів інженер.

— так, але… — озвався Наб.

Очевидно, йому хотілося щось додати, тому що він відкрив рота, немов збираючись говорити, але так і не сказав ні слова.

— Що ти хочеш, Набе? — запитав інженер.

— Якщо ми повернемося берегом, обігнувши мис Пазур, то будемо відрізані від будинку, — відповів Наб.

— Рікою Віддяки! Це точно, — сказав Герберт, — ні човна, ні моста не матимемо, і нам не переправитися на інший берег.

— Дрібниці, містере Сайрес, — запевнив Пенкроф, — спорудимо пліт і без зусиль перепливемо ріку.

— А все-таки, — розмірковував Гедеон Спілет, — нам доведеться перекинути міст через ріку, щоб налагодити сполучення з лісами Далекого Заходу.

— Подумаєш, міст! — вигукнув Пенкроф. — Та ж містер Сміт у нас інженер! Знадобиться нам міст, він і побудує міст; ну, а сьогодні ввечері я беруся переправити усіх вас на інший берег, та так, що ви навіть ніг не намочите. Припасів їжі у нас вистачить ще на день — це все, що нам потрібно, та й дичини, думаю, трапиться не менше, ніж учора. Ходімо!

Усі палко схвалили пропозицію журналіста, підтриману Пенкрофом, тому що кожному теж хотілося покінчити зі своїми сумнівами і, обігнувши мис Пазур, завершити обстеження острова. Але не можна було втрачати ні хвилини — адже випадало подолати сорок миль, і мандрівники не сподівалися, що дійдуть засвітла до Гранітного палацу.

О шостій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу. Друзі були напоготові і, розраховуючи на зустрічі з двоногими або чотириногими істотами, зарядили рушниці кулями, а Топ, який біг попереду, одержав наказ обстежити лісову галявину.

Від мису, схожого на хвіст гігантського плазуна, там, де закінчувався півострів, берег злегка вигинався впродовж п’яти миль; мандрівники швидко пройшли їх, але, незважаючи на найретельніші дослідження, нічого не знайшли — ні слідів давньої або недавньої аварії корабля, ні слідів привалу, ні попелу згаслого багаття, ні відбитка людської ноги.

Нарешті, вони дісталися до місця, де берег повертав на північний схід, утворюючи бухту Вашингтона, і поглядам їхнім, відкрилося все південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль ледве виднівся в ранковому тумані мис Пазур, і здавалося, — у мандрівників з’явилися зорові галюцинації, — начебто він піднятий і висить між небом і водою. Від цієї точки і до кінця великої бухти тягся рівний, плоский піщаний берег, облямований темною смугою лісу. Далі берег був сильно порізаний, гострі коси ішли в море, а на самому краю мису Пазура чорніли скелі, нагромаджені у вигадливому безладді.

Ось які обриси мала ця частина острова, побачена дослідниками вперше; вони зупинилися, щоб оглянути все узбережжя.

— Судно, яке потрапило сюди, напевно загинуло, — сказав Пенкроф. — Піщані мілини ідуть у відкрите море, а за ними — підводні рифи! Небезпечні місця!

— Але ж що-небудь та й залишилося б! — зауважив журналіст.

— На рифах затрималися б уламки судна, а ось на піску нічого б і не зосталося, — відповів моряк.

— Чому ж?

— Тому що піски небезпечніші всіляких скель, вони все засмоктують. За кілька днів міг зникнути безвісти корпус корабля, навіть кількасоттонний.

— Виходить, Пенкрофе, — промовив інженер, — немає нічого дивного, що від корабля і сліду не знаходимо, якщо він загинув тут на обмілинах?

— так, містере Сайрес, час або буря, мабуть, замели всі сліди. І все-таки дивно, що на березі, подалі від моря, не видно ні уламків щогл, ні дощок.

— Будемо ж продовжувати пошуки! — сказав інженер.

О першій годині пополудні поселенці дійшли до середини бухти Вашингтона — вже подолали двадцять миль.

Зробили привал, щоб поснідати.

Берег змінився: він був скелястий, вигадливо порізаний, довгою Грядою вишикувалися підводні камені, що змінили обмілини; море, зараз спокійне, мало їх оголити під час відливу. Хвилі, облямовані пінистою бахромою, м'яко розбивалися об верхівки підводних стрімчаків. Звідси до мису Пазура берег тягся вузькою смугою, стиснутою між грядою рифів і лісом.

Йти ставало все важче: уламки скель перепиняли шлях уздовж моря. Вищав гранітний кряж, дерева, які ростуть на ньому, здавалося, відступали назад — виднілися тільки зелені верхівки, — вони немов застигли в нерухомому повітрі.

Перепочивши півгодини, мандрівники рушили далі й оглянули кожний куточок у прибережних скелях і на березі. Пенкроф і Наб відважно діставалися до найвіддаленіших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. І щоразу помилялися, вважаючи уламком корабля який-небудь химерний виступ скелі. Лише одне вони відкрили, що берег всипаний їстівними черепашками, але годі й думати про їхнє збирання, доки через ріку Віддяки не з’явиться переправа і колоністи не розживуться досконалішими перевізними засобами.

Отже, тут теж не вдалося знайти слідів очевидної аварії корабля, але ж мандрівники неодмінно помітили б, скажімо, кістяк судна або його уламки, якби море викинуло все це на берег, як викинуло воно ящик, знайдений принаймні за двадцять миль звідси. Ні, абсолютно нічого не траплялося.

До третьої години Сайрес Сміт і його друзі дійшли до тісної, закритої бухти — туди не впадала жодна річечка. То була природна гавань, не помітна з моря; вузький прохід зміївся між підводними скелями.

Очевидно, сильний підземний поштовх розколов гряду стрімчаків у глибині бухти, — утворився пологий схил, по якому легко було піднятися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Пазура і, отже, за чотири милі навпростець від плато Круговиду.

Гедеон Спілет запропонував супутникам зробити привал; вони погодилися, в усіх розгулявся апетит, і, хоча пора обіду ще не настала, ніхто не відмовився підкріпитися шматочком дичини. Якщо зараз перекусити, можна потерпіти до вечері в Гранітному палаці.

Кілька хвилин потому колоністи сіли під чудесними морськими соснами, Наб витяг з похідної сумки їстівні припаси, і усі взялися за їжу.

Майданчик розкинувся на висоті п’ятдесят — шістдесят футів над рівнем моря… Перед очима мандрівників розстелявся досить великий простір до бухти З’єднання, що синіла за скелястим мисом. Але не виднілися ні острівець, ні плато Круговиду, їх не можна було роздивитися, тому що рельєф ґрунту і стіна високих дерев ховали північну частину обрію.

Перед очима супутників відкрилася безмежна широчінь океану, але ніхто з них не помітив корабля; марно інженер наводив на обрій підзорну трубу — вітрила ніде не біліли.

Друзі так само уважно оглянули в підзорну трубу і ту частину узбережжя, яку ще не дослідили, починаючи від піщаного берега до рифів, але не знайшли ніяких слідів аварії корабля.

— так, — сказав Гедеон Спілет, — доведеться нам, мабуть, змиритися з дійсністю. Втішаймося, що ніхто не заперечує наших прав на острів Лінкольна.

— Ну, а як же дробинка? — запитав Герберт. — Адже вона ж нам не примарилася!

— Чорт забирай, звичайно, ні! — вигукнув Пенкроф, згадавши про зламаний зуб.

— Який же висновок? — запитав журналіст.

— А ось який, — відповів інженер, — близько трьох місяців тому невідомий корабель, з доброї волі або вимушено, пристав…

— Виходить, ви припускаєте, Сайресе, що корабель безвісти зник? — запитав журналіст;

— Ні, дорогий Спілете; але погодьтеся, що тепер його тут немає.

— Отже, якщо я вас правильно зрозумів, містере Сайрес, — сказав Герберт, — корабель відплив?

— Очевидно!

— І ми навіки пропустили нагоду повернутися на батьківщину? — вигукнув Наб.

— Боюся, що так.

— Що ж, раз цей шанс втрачено, ходімо, — сказав Пенкроф, який уже скучив за Гранітним палацом.

Але ледь він підвівся, як пролунав голосний гавкіт Топа, і собака вискочив з лісу, тримаючи в зубах брудний шматок тканини.

Наб вихопив річ з пащі собаки. Це був шматок товстої полотнини.

Топ збуджено гавкав, бігав і стрибав, начебто запрошуючи хазяїна піти слідом за ним до лісу.

— Але ж там, можливо, і є розгадка дробинки! — вигукнув Пенкроф.

— Людина, яка пережила аварію корабля! — крикнув Герберт.

— Можливо, поранена, — сказав Наб.

— Або мертва! — додав журналіст.

І всі пішли за собакою, пробираючись між високими соснами, які стіною стояли на галявині. Про всяк випадок Сайрес Сміт і його супутники звели курки.

Поселенці заглибилися в ліс, але, на превелике своє розчарування, не знайшли відбитків людських ніг. Чагарнику і ліан ніхто не торкався, доводилося розрубувати їх сокирою, як у непролазних хащах Далекого Заходу. Важко було припустити, що тут побувала людина, а тим часом Топ бігав туди-сюди, начебто наполегливо обнюхуючи випадкові сліди, домагаючись якоїсь мети.

Мандрівники йшли сім-вісім хвилин, поки Топ не завмер. Вони опинилися на прогалині, оточеній високими деревами, озирнулися і нічого не побачили ні під кущами, ні між стовбурами.

— Та що з тобою, Топе? — запитав Сайрес Сміт. Топ гавкав ще голосніше, стрибаючи біля велетенської сосни.

Раптом Пенкроф вигукнув:

— От здорово! Ось так штука!

— Що таке? — запитав Гедеон Спілет.

— А ми шукаємо уламки корабля на морі і на суші!

— Ну так що ж?

— А те, що вони — у повітрі.

І моряк показав на якесь величезне полотнище, що біліло на верхівці сосни: Топ, мабуть, приніс шматок, який валявся на землі.

— Та це не уламок загиблого корабля, — зауважив Гедеон Спілет.

— Стривайте-но… — вимовив Пенкроф. — Невже це…

— так, все, що залишилося від нашої повітряної кулі, вона зависла там, на дереві.

Пенкроф не помилявся і, голосно крикнувши «ура», додав:

— А ось і чудова тканина! Зможемо пошити собі білизну на кілька років! Зробимо носові хустки і сорочки! Ану, містере Спілет, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

І справді, поселенцям острова Лінкольна пощастило: повітряна куля, востаннє злетівши в небо, впала на острів, і їм поталанило її знайти. Вони вирішили зберегти оболонку кулі на той випадок, якщо надумають знову почати повітряну подорож, або з користю застосувати кількасот ліктів бавовняної тканини відмінної якості, попередньо знежиривши її. Зрозуміло, що всі поділяли радість Пенкрофа.

Але потрібно було зняти оболонку кулі з дерева і сховати її в надійному місці — завдання не з легких. Наб, Герберт і моряк вилізли на верхівку сосни, демонструючи чудеса спритності, і взялися відчіплювати величезний аеростат, який лопнув.

Вони вовтузилися більше двох годин і, нарешті, спустили на землю не тільки оболонку з клапаном, пружинами, мідними частинами, але й сітку, інакше кажучи, мотузки і троси — майбутній такелаж, а на додачу — обруч і якір. Оболонка збереглася добре, якщо не враховувати, що нижня її частина розірвалася.

Ціле багатство впало на них з неба.

— Але ж якщо нам, містере Сміт, заманеться залишити острів, то в дорогу ми вирушимо не на повітряній кулі, — чи не так? Повітряні кораблі ніяк не бажають летіти, куди тобі хочеться, нам це вже відомо! Послухайте, збудуємо гарний бот, тонн на двадцять. З вашого дозволу, я виріжу з цієї парусини фок[22] і клівер,[23] а з іншого зшиємо собі білизну!

— Побачимо, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — побачимо.

— А поки що треба все сховати в надійне місце, — підхопив Наб.

Дійсно, була неможливою доставка такого важкого вантажу — полотна, тросів, мотузок — до Гранітного палацу, для цього потрібен був візок, а поки вимагалося вберегти багатство від негоди. Поселенці спільними зусиллями знесли все на берег; там вони знайшли в скелях досить велике заглиблення, майже печеру, захищену від вітру, дощу і морського прибою.

— Ви шукали шафу, ось вам — шафа, — сказав Пенкроф, — на ключ її не замкнеш, значить варто закрити отвір. Про двоногих злодіїв я не думаю, а остерігаюсь злодіїв чотириногих!

О шостій годині вечора роботу закінчили. Охрестивши бухту Портом Повітряної кулі, мандрівники вирушили до мису Пазура. Пенкроф та інженер розмовляли про плани на найближче майбутнє. Насамперед потрібно перекинути міст через ріку Віддяки, щоб налагодити сполучення з південною частиною острова, потім забрати візком аеростат, тому що на човні його не перевезеш, і, нарешті, спорудити палубне судно; Пенкроф оснастить його як шлюп; і тоді можна вирушати у довколосвітню подорож… навколо Острова, а потім…

Наближалася ніч; уже почало сутеніти, коли наші мандрівники дісталися до мису Знахідки, де виявили дорогоцінний ящик. Вони й тут не знайшли слідів аварії корабля; довелося погодитися з висновком, до якого вже давно дійшов Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного палацу залишалося ще чотири милі, вони їх швидко подолали; мандрівники дійшли берегом до гирла ріки Віддяки; опівночі вони добрели до першого її закруту.

Ширина ріки тут дорівнювала вісімдесятьом футам, і переплисти ріку було нелегко, але Пенкроф обіцяв перебороти ці труднощі і збирався дотримати слова.

Варто сказати, що наші мандрівники вибилися із сил. Перехід затягнувся, а відпочити їм після знахідки кулі не вдалося. Всім хотілося швидше дістатися до Гранітного палацу, повечеряти і лягти спати, — був би міст, вони за чверть години опинилися б біля будинку.

Панувала темна ніч. Пенкроф збирався виконати обіцянку — спорудити щось схоже на пліт, щоб переправитися через ріку Віддяки. Наб і моряк озброїлися сокирами, облюбували біля самої води два підходящих дерева і взялися рубати їх під корінь.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сиділи на березі та чекали, коли знадобиться їхня допомога, а Герберт блукав неподалік.

Раптом юнак, який ішов угору, бігцем повернувся і, показуючи на ріку, крикнув:

— Дивіться, що там таке?

Пенкроф кинув роботу і побачив, що рікою пливе якийсь предмет, ледве помітний у темряві.

— Та це ж човен! — скрикнув він.

Всі подалися туди і, на превеликий подив, побачили, що за течією пливе човен.

— Гей, там, на човні! — гукнув Пенкроф за звичкою, властивою морякам, не подумавши, що краще, мабуть, було б помовчати.

У відповідь — ні слова. Човен все наближався, і коли він виявився кроків за дванадцять, моряк здивовано промовив:

— Та це ж наша пірога! Фалінь обірвався, і вона поплила вниз за течією. Справді, вчасно з’явилася!

— Наша пірога?.. — перепитав інженер. Пенкроф не помилився. То був їхній човен. Мабуть, фалінь лопнув, і човен приплив сюди від витоків ріки Віддяки! Отже, треба було спіймати пірогу, поки швидка течія не віднесла її в море, що й зробили спритно Наб і Пенкроф за допомогою довгої жердини.

Човен пристав до берега. Інженер стрибнув у нього першим, схопив фалінь, помацав його і переконався, що він дійсно перетерся об скелю. Журналіст сказав йому напівголосно:

— Я б назвав це випадком…

— І дуже дивним! — підхопив Сайрес Сміт. так чи інакше, але випадок щасливий! Герберт, журналіст і Пенкроф по черзі влізли до човна. Вони не сумнівалися, що фалінь перетерся; найбільше дивувало те, що човен з’явився саме в ту мить, коли колоністи знаходилися на березі, де їм вдалося його перехопити; за чверть години він поплив би в море.

Якби сталося це в часи, коли вірили в духів, мандрівники з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася надприродна істота, яка дарувала людям — жертвам катастрофи свої щедроти!

Кілька змахів веслами, і поселенці опинилися біля гирла ріки Віддяки. Човен витягли на піщаний берег біля Нетрів, і всі рушили до мотузкової драбини Гранітного палацу.

Але раптом люто загавкав Топ, а Наб, який шукав навпомацки першу сходинку, закричав…

Сходи зникли.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вигуки Пенкрофа. — Ніч у Нетрях. — Стріла Герберта. — План Сайреса Сміта. — Зненацька знайдений вихід. — Що сталося в Гранітному палаці. — Як у поселенців з’явився новий слуга

Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обнишпорили в темряві гранітну стіну, спочатку подумавши, що вітер зрушив драбину, потім вирішивши, що вона обірвалася, пошукали на землі. Але драбина зникла безслідно. Можливо, її закинуло шквалом на перший майданчик, що знаходився на половині підйому до Гранітного палацу, але з’ясувати це заважала непроглядна пітьма.

— Якщо це чийсь жарт, — обурювався Пенкроф, — то дурний жарт. Прийшли додому і не знайшли драбини, щоб піднятися до себе в кімнату, — тут намореним людям не до сміху.

Наб тільки охав.

— Але ж вітру не було! — зауважив Герберт.

— Починаю підозрювати, що на острові Лінкольна діються дивні справи! — пробурчав Пенкроф.

— Дивні справи? — перепитав Гедеон Спілет. — Справді, Пенкрофе, усе це цілком природно. Хтось прийшов, поки ми мандрували, розташувався в нашім помешканні й підняв драбину.

— Хтось! — вигукнув моряк. — так хто ж, на вашу думку?

— Скажімо, мисливець, який поранив пекарі, — відповів журналіст, — вже тоді він за все нам відповість.

— Стривайте, якщо там нагорі хто-небудь є, — сказав Пенкроф і вилаявся: він втрачав терпіння, — то ми зараз одержимо відповідь.

І моряк крикнув громовим голосом:

— Гей, ви там!

Але тільки луна багаторазово повторила його вигук. Поселенці прислухалися: їм здалося, що там, нагорі, хтось глумливо хихикнув, але неможливо було зрозуміти, хто. Одначе Пенкрофу не відповіли, і він знову закричав.

Подія ця, звичайно, могла приголомшити навіть людей сторонніх, а поселенців тим паче. У їхньому становищі кожна дрібниця виглядала багатозначно, але, справді, за сім місяців, проведених на острові, такого дива з ними ще не траплялося.

Отже, колоністи забули про втому, їх так поглинули події, що вони стояли біля підніжжя Гранітного палацу, не знаючи, що й думати, з чого почати. Вони ставили один одному запитання, що залишалися без відповіді, і робили припущення, одне за інше неймовірніше. Наб, обдурений у своїх сподіваннях, гірко нарікав, що не може потрапити до кухні, та й їстівні припаси, взяті в дорогу, скінчилися, і він не знав, де роздобути їжу.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — нам залишається тільки одне: дочекатися ранку і тоді, залежно від обставин, діяти. А поки ходімо до Нетрів. Там ми знайдемо притулок, — правда, залишимося без вечері, зате виспимося.

— так що це за нахаба з нами так пожартував, га? — продовжував обурюватися Пенкроф, який ніяк не міг заспокоїтися.

Ким би не був цей «нахаба», мандрівникам випадало одне — за порадою Сайреса Сміта, дістатися до Нетрів і дочекатися там ранку. Про всяк випадок Топу наказали вартувати під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ одержував наказ, то виконував його беззаперечно. Отже, вірний пес залишився біля підніжжя гранітної стіни, а його хазяїн з товаришами знайшли притулок серед скель.

Якби ми сказали читачам, що поселенці, незважаючи на втому, добре спали, лежачи на піску в Нетрях, ми погрішили б проти істини. Вони бентежились, розуміючи, що в їхньому житті знову сталося щось важливе. Чи випадковість це, винуватиця якої — стихія, або, навпаки, справа рук людських, про все вони довідаються вранці; до того ж їм дуже незручно лежалося на голій землі. так чи інакше, але їхнє житло зайняли, і потрапити додому було неможливо.

Крім того, Гранітний палац слугував не тільки житлом, але й складом. У ньому зберігалося все їхнє майно: зброя, інструмент, прилади, бойові запаси, усіляка їжа та інше. Якщо все це розкрадено, поселенцям доведеться знову заводити господарство, майструвати зброю та інструменти. Справа нелегка! Вони так тривожились, що не зімкнули очей: то один, то інший щохвилинно виходив подивитися, чи добре Топ несе свою службу. Один лише Сайрес Сміт чекав ранку з властивою йому холоднокровністю, і хоча його думка енергійно працювала, він дубився в здогадах, не знаходячи пояснень; інженер обурювався, міркуючи про те, що вони оточені якимись, мабуть, могутніми силами, а він не в змозі зрозуміти, що це таке. Гедеон Спілет поділяв почуття друга, і обоє вони не раз обмінювалися думками, правда напівголосно, про дивні обставини, що продемонстрували всю їхню недалекоглядність, усю безпорадність. Без сумніву, з островом пов’язана якась таємниця, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб зрештою вирішив, що все це його не стосується, це справа його хазяїна, і якби славний негр не побоявся здатися нечемним, він у цю ніч спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці.

Зате Пенкроф не тямився з люті.

— Гарний жарт, — обурювався він, — хто ж учинив таке! Не любитель я таких дотепів, і жартівнику буде непереливки, якщо він потрапить мені під руку!

Тільки-но зайнялася зоря, поселенці, озброєні належним чином, вирушили на берег, до краю підводних скель. Гранітний палац виходив безпосередньо на схід, із хвилини на хвилину його мало освітити сонце, що сходило.

І дійсно, ще не минула й п’ята година, як проміння впало крізь завісу, листя на закриті віконниці.

Здавалося, що все йшло добре, але поселенці мимоволі скрикнули, помітивши, що двері, які вони, йдучи, зачинили, розчахнуті навстіж.

Хтось проникнув до Гранітного палацу. Сумнівів не залишалося.

Верхні сходинки, що вели від майданчика до дверей, були на місці, а ось нижні хтось притяг до самісінького порога. Зрозуміло, що люди, які вдерлися до будинку, вирішили убезпечити себе від усіляких несподіванок.

Довідатися ж, які там некликані гості і скільки їх, не випадало можливості, тому що на порозі ніхто не з’являвся.

Знову пролунав вигук Пенкрофа.

У відповідь ні звуку.

— Негідники! — крикнув моряк. — Сплять, немов у власному будинку. Гей, ви там, пірати, розбійники, корсари, поріддя Джона Буля!

Якщо Пенкроф, справжній американець, називав когось «поріддям Джона Буля», значить хотів образити.

У цю хвилину зовсім розвиднилось, і фасад Гранітного палацу спалахнув під сонячними променями. Але всередині будинку, як і зовні, було тихо, спокійно.

Поселенці дивувалися — вдерся чи ні хтось до Гранітного палацу? Втім, сумніватися не доводилося — адже драбину хтось забрав, до того ж некликані гості, ким би вони не були, не могли втекти! Але як до них дістатися?

Герберту спала на думку ідея прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між нижніми сходинками драбини, яка теліпалася біля порога, потім тихенько потягнути за мотузку — сходи впадуть на землю, тоді можна буде піднятися до Гранітного палацу.

Нічого іншого, мабуть, не зробиш, і при відомій спритності можна сподіватися на успіх. На щастя, луки і стріли зберігалися в одному з коридорів Нетрів, знайшлося і кілька сажців тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до стріли, добре опереної. Потім Герберт натягнув тятиву і ретельно прицілився в кінець драбини, яка звисала.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили назад, — вони спостерігали за вікнами Гранітного палацу. Журналіст, приставивши карабін до плеча, спрямував дуло на двері.

Тятива забриніла, стріла просвистіла, злетівши разом з мотузкою, і пройшла між двома останніми сходинками драбини.

Справа була зроблена.

Герберт відразу ж ухопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потягнув її, щоб спустити драбину, у дверному отворі майнула чиясь рука, схопила драбину і затягла її в Гранітний палац.

— Тварюко негідна! — закричав моряк. — Хочеш одержати кулю, зараз одержиш.

— Та хто ж це? — запитав Наб.

— Як? Ти не впізнав?..

— Ні.

— Та це ж мавпа, макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло захопили мавпи — підняли драбину, поки нас не було.

І в цю хвилину, начебто підтверджуючи слова моряка, троє чи четверо чотирируких з’явилися у вікнах: мавпи відкрили віконниці та почали кривлятися і гримасувати, неначе по-своєму вітали справжніх власників будинку.

— так я й знав, що все це — чийсь жарт, — вигукнув Пенкроф, — з одним із жартівників і поквитаємося за всіх.

Моряк підкинув рушницю, швидко прицілився і вистрілив. Мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.

Ця велика мавпа, безсумнівно, належала до першого розряду чотирируких. Якої вона була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, — невідомо, але належала вона до людиноподібних мавп, названих так завдяки подібності з людьми. Потім Герберт визначив, що це орангутанг, а ми пам’ятаємо: юнак знався на зоології.

— Чудова тварина! — зробив висновок Наб.

— Припустимо, що чудова, — відповів Пенкроф, — але ось не знаю, чи потрапимо ми додому!

— Герберт — чудовий стрілець, — сказав журналіст, — адже в нього є лук!.. Нехай він знову…

— Добре! Але мавпи хитрющі! — втрутився знову Пенкроф. — Вони вже не визирнуть у вікна, і нам не вдасться їх перестріляти, а як подумаю про те, що вони накоїли в кімнатах і коморі…

— Зачекайте, — озвався Сайрес Сміт, — тварини недовго нам заважатимуть.

— Повірю в це, коли побачу їх на землі, — відповів моряк. — До речі, чи не знаєте, містере Сайрес, скільки там, нагорі, цих пустунів?

Поки що ніхто не міг відповісти на запитання Пенкрофа; важко було влучити в ціль, тому що нижній кінець драбини забрали за двері; коли ж він знову потягнув за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на попередньому місці.

Колоністи опинилися в скрутному становищі. Пенкроф шаленів. Це виглядало дещо смішно, але він не знаходив тут нічого кумедного. Поселенці розуміли, що зрештою вони потраплять до свого житла і виженуть мавп, — але коли і як? Цього ніхто не міг сказати.

Минула друга година, а мавпи не з’являлися; вони, причаїлися в будинку, але кілька разів то мавпяча морда, то лапа з’являлися в дверях або у вікні, і тварин відразу зустрічали рушничні постріли.

— Сховаймося, — запропонував інженер. — Можливо, мавпи вважатимуть, що ми пішли, і знову визирнуть. А Герберт і Спілет засядуть у скелях і стрілятимуть, як тільки з’явиться хоч одна мавпа.

Усі виконали наказ інженера, а кращі стрілки — журналіст і юнак — зайняли зручну позицію між скелями, — мавпи їх не могли бачити. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт піднялися на плато, вирушили до лісу постріляти дичини: настав час сніданку, а їсти було нічого.

Менше ніж за півгодини мисливці повернулися — вони принесли кілька скелястих голубів і нашвидкуруч засмажили. А з будинку так і не з’явилася жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт теж поснідали, поки Топ сторожував під вікнами. Перехопивши нашвидкоруч, вони повернулися на свій пост.

Минуло ще години дві, але ситуація нітрохи не змінилася. Чотирирукі не подавали ніяких ознак життя, можна було подумати, що вони розбіглися; очевидно, їх так налякала загибель родича, наполохав гуркіт пострілів, що вони забилися в який-небудь затишний куточок Гранітного палацу, можливо, навіть до комори.

Поселенці, згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, втрачали розсудливість і, незважаючи на вмовляння інженера, все більше дратувалися, відверто кажучи, не без причин.

— Препаскудна історія, — зрештою сказав журналіст, — і, справді, немає підстави думати, що вона коли-небудь скінчиться.

— Одначе настав час виганяти негідників! — скипів Пенкроф. — Ми впораємося і з двадцятьма мавпами! Тільки б схопитися з ними; невже ніяким способом до них не дістатися?

— Є один шлях, — відповів інженер, який, мабуть, щось придумав.

— Один? Що ж, і це добре, оскільки інших немає. Який же?

— Спробуймо спуститися до Гранітного палацу через старий водостік, — відповів інженер.

— Сто тисяч чортів! — крикнув моряк. — Як же я сам не здогадався!

Дійсно, тільки таким шляхом і можна було дістатися до Гранітного палацу, позмагатися зі зграєю мавп і вигнати їх. Правда, отвір водостоку забили міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати; ну що ж, потім її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму і не затопив отвір, піднявши рівень води в озері, — отоді довелося б витратити чимало часу, щоб прокласти дорогу до будинку.

Уже минув полудень, коли колоністи, добре озброївшись і захопивши із собою мотики і заступи, залишили Нетрі, пройшли під вікнами Гранітного палацу, наказавши Топу залишатися на місці; вони збиралися дістатися лівим берегом ріки Віддяки до плато Круговиду.

Але не встигли вони зробити і, п’ятдесятьох кроків, як почули лютий гавкіт собаки. Здавалося, Топ у розпачі кликав їх.

Вони зупинилися.

— Біжімо назад, — запропонував Пенкроф. Поселенці кинулися бігти щодуху берегом ріки.

Обігнувши кряж, вони побачили, що становище змінилося.

І справді, мавпи, охоплені раптовим і незрозумілим страхом, намагалися знайти шлях до втечі. Дві чи три металися, підбігаючи то до одного, то до іншого вікна, стрибаючи зі спритністю клоунів; мавпи навіть не спробували спустити драбину і, мабуть, від страху забули, що це полегшило б їм відступ. Ось п’ять або шість мавп виявилися гарною мішенню, поселенці спокійно прицілилися і відкрили вогонь. Пролунали пронизливі крики, поранені й убиті тварини падали в кімнати. Інші ж почали стрибати вниз і розбивалися на смерть; кілька хвилин потому в Гранітному палаці, мабуть, не залишилося жодної мавпи.

— Ура, ура! — закричав Пенкроф.

— Рано кричати ура, — зауважив Гедеон Спілет.

— Чому? Адже всі вони перебиті, — відповів моряк.

— Згодний, але до будинку ми все-таки увійти не можемо. Ходімо до водостоку! — запропонував Пенкроф.

— Доведеться, — сказав інженер. — Одначе було б краще…

У цю мить, немов у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина вислизнула через поріг, потім розгорнулася й упала вниз.

— Присягаюся трубкою! От здорово! — закричав моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

— так, здорово! Але чи не занадто? — пробурчав інженер і першим почав підніматися по драбині,

— Обережніше, містере Сайрес, — крикнув Пенкроф, — можливо, мавпи ще там…

— Зараз побачимо, — відповів інженер, не зупиняючись.

Його товариші піднімалися за ним і за хвилину дісталися до порога.

Обшукали весь будинок.

Нікого не знайшли ні в кімнатах, ні в коморі — у ній чотирирукі добряче похазяйнували.

— А як же драбина? — занепокоївся моряк. —

Який джентльмен її спустив?

Цієї миті пролунав крик, і величезна мавпа, яка сховалася в коридорі, кинулася до залу, — за нею гнався Наб.

— Ах ти розбійнику! — крикнув Пенкроф.

І він змахнув сокирою, збираючись розтрощити тварині голову, але Сайрес Сміт зупинив його, кажучи:

— Змилосердьтесь над мавпою, Пенкрофе!

— Пожаліти чорноморду тварину?

— Та вона ж скинула нам драбину.

Інженер сказав це таким дивним тоном, що ніхто не зрозумів, говорить він серйозно чи жартує.

Всі кинулися на мавпу, вона хоробро захищалася, але її повалили і зв’язали.

— Хух, — віддувався Пенкроф, — а що ж нам з нею робити?

— Візьмемо в служіння, — відповів Герберт. Говорячи це, юнак і не думав кепкувати, — він знав, яку користь може дати розумна мавпа.

Всі з’юрмилися біля тварини й уважно її роздивлялися. Вона належала до того розряду людиноподібних, лицьовий кут яких не дуже відмінний від лицьового кута австралійців і готтентотів. Це був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерливість бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість маго, ні погані звички павіана! У представників цього сімейства людиноподібних спостерігаєш риси, що свідчать майже про людський розум. Ручні орангутанги вміло прислужують за столом, прибирають у кімнатах, дають лад одягу, чистять взуття, спритно користуються ножем, ложкою, виделкою і навіть п’ють вино… неначе двоногі слуги без мавпячої шкіри. Відомо, що орангутанг служив Бюффону,[24] як відданий і старанний слуга.

Зв’язаний орангутанг, що лежав у залі Гранітного палацу, був просто велетнем, шести футів заввишки; він мав пропорційну статуру, широкі груди, голову середніх розмірів, лицьовий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, круглий череп, великий ніс, тіло вкрите м’яким лискучим хутром, — тобто це був чудовий представник людиноподібних мавп. Очі він мав менші людських, погляд — жвавий, розумний, білі зуби блищали з-під вусів, завершувала портрет невелика кучерява борідка каштанового кольору.

— Просто красень! — сказав Пенкроф. — Знали б ми його мову, поспілкувалися б!

— так це правда, хазяїне? Він буде нам служити?

— так, Набе, — усміхаючись, відповів інженер. — Тільки не ревнуй!

— Сподіваюся, з нього вийде чудовий слуга, — зауважив Герберт. — Очевидно, він ще молодий, і ми зможемо його виховати. Нам не доведеться застосовувати силу або виривати в нього ікла, як це робиться в таких випадках! Він, напевно, прив’яжеться до господарів, якщо вони жалітимуть його.

— Звичайно, ми будемо до нього добре ставитись, — відповів Пенкроф, який уже забув своє обурення «жартівниками».

І, наблизившись до орангутанга, запитав:

— Ну, як справи, приятелю?

Орангутанг у відповідь тихенько забурчав, не виявляючи особливої неприязні.

— То, виходить, хочемо приєднатися до родини поселенців? — запитав моряк. — І почнемо служити містеру Сайресу Сміту, так, чи що?

Почулося схвальне бурчання.

— І замість оплати вистачить і їжі?

Втретє прозвучало задоволене бубоніння.

— Мова в нього досить одноманітна, — озвався Гедеон Спілет.

— І добре, — заперечив Пенкроф. — Чим менше говорить слуга, тим краще. І крім того — без платні! Чуєте, приятелю? Для початку оплати вам не призначаємо, зате надалі одержите подвійно, якщо вами будуть задоволені!

так з’явився на острові ще один поселенець, який згодом надав усім безліч послуг. Назвали його на прохання моряка й на згадку про мавпу, відому йому колись, Юпітером, а скорочено — Юпом.

Ось, як дядечко Юп без особливих церемоній оселився в Гранітному палаці.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Роботи, які не терплять зволікання. — Міст через ріку Віддяки. — Плато Круговиду перетвориться на острів. — Підйомний міст. — Збір зерна. — Струмок. — Містки. — Пташиний двір. — Голубник. — Онагри. — Запряжка. — Поїздка до порту Повітряної кулі

Отже, поселенцям острова Лінкольна вдалося знову заволодіти своїм житлом, не звертаючись до закинутого водостоку і не перетворюючись знову на мулярів. І справді, їм пощастило, тому що тієї миті, коли вони вже зібралися почати роботу, зграю мавп охопив раптовий і незрозумілий жах, який вигнав їх із Гранітного палацу. Можливо, тварини відчули, що їм загрожує напад з іншого боку? Тільки так і пояснювалась їхня стрімка втеча.

Наприкінці дня поселенці перенесли трупи мавп до лісу і зарили; потім вони впорядкували житло: непрошені гості все перекинули догори дном, але майже нічого не поламали. Наб розпалив плиту і приготував із запасів, що зберігалися в коморі, смачний обід, якому всі віддали належне.

Не забули і Юпа, він з апетитом з’їв кедрові горіхи і коренеплоди, якими його просто загодували. Пенкроф розв’язав йому руки, але ноги залишив сплутаними мотузами, доки не переконається в слухняності мавпи.

А перед сном Сайрес Сміт і його товариші, сидячи за столом, обговорили деякі нагальні плани.

Найважливішою і спішною справою вони вважали спорудження мосту через ріку Віддяки — треба налагодити сполучення між Гранітним палацом і південною частиною острова; потім доводилося влаштувати кораль[25] для муфлонів та інших тварин, яких вирішили приручити.

Здійснивши обидва плани, поселенці розв’язали б важливе питання — поновили б одяг. Справді, через міст легко буде переправити оболонку кулі, з якої вийде прекрасна білизна, а в коралі вони настрижуть вовни для зимового вбрання.

Сайрес Сміт мав намір улаштувати кораль біля витоків Червоного струмка, поблизу гірських пасовищ, де вистачало соковитого і щедротного харчу. Дорога між плато Круговиду і витоками Червоного струмка була майже прокладена, а коли вони розбагатіють на удосконалений візок, пересування полегшиться, особливо якщо вдасться спіймати яку-небудь запряжну тварину.

Але якщо на кораль не впливала віддаленість від Гранітного палацу, то інакше розгорталися перспективи пташника, на цьому Наб і зупинив увагу поселенців. І справді, місце домашнього птаха — під рукою головного кухаря. І всі погодились, що немає зручнішого куточка для пташиного двору, ніж на березі озера, поруч зі старим водостоком. Водяне птаство жило б там на волі, як і всі інші пернаті. Вирішили зробити першу спробу і приручити самця та самку прихованохвостів, спійманих під час недавньої експедиції.

Ранком 3 листопада випадало братися за нові роботи — спорудження мосту, і в цій важливій справі повинні були брати участь усі поселенці. Вони перетворилися на тесль і, взявши на плечі пилки, сокири, прихопивши кліщі, молотки, пішли до берега ріки. Пенкроф висловив таке побоювання:

— А що, коли за нашої відсутності дядечкові Юпу спаде на думку витягти драбину, яку він так поштиво спустив нам учора?

— Припасуємо її за нижній кінець, — відповів Сайрес Сміт.

І вони прив’язали драбину до двох кілків, глибоко вбитих у землю. Потім поселенці піднялися лівим берегом ріки Віддяки і незабаром дійшли до першого закруту ріки.

Вони зупинилися, щоб перевірити, чи можна тут перекинути міст. Місце здалося їм зручним.

І справді, звідси до порту Повітряної кулі, відкритого напередодні на південному березі, було усього лише три з половиною милі: між цими двома точками неважко прокласти дорогу, що з’єднає Гранітний палац з південною частиною острова.

Сайрес Сміт поділився з товаришами планом, який він уже давно обміркував. Здійснити його було дуже легко, і він дав би величезну користь усій колонії. План полягав у тому, щоб відгородити від зовнішнього світу плато Круговиду, убезпечити його від нападу чотириногих і чотирируких. таким чином, Гранітний палац, Нетрі, пташиний двір і вся верхня частина плато, яку передбачалося засіяти, мали б захист від хижаків.

Виконати такий проект було досить просто, і ось як планував інженер діяти.

Плато і так уже відгородилося з трьох боків озером і двома ріками — штучною і природною.

На північному заході розстелялося озеро Гранта, берег його йшов від затоки колишнього водостоку до пробоїни, зробленої в східному березі для спуску води.

З цієї пробоїни на півночі плоскогір’я падав у море рукотворний водоспад; потік проклав собі шлях схилом кряжа і піщаним берегом. Варто поглибити на всьому протязі русло цієї штучної гірської річки, і вона стане нездоланною перешкодою для диких тварин.

Уздовж усього східного краю плато, від гирла цієї річки і до гирла річки Віддяки, захистом служило море.

Нарешті, на півдні плато обмежувала нижня течія ріки Віддяки, від її гирла до того закруту, де поселенці збиралися спорудити міст.

Отже, залишався незахищеним лише західний край плато між закрутом ріки і південним берегом озера; він тягнувся близько милі і відкривався для будь-якого вторгнення. Поселенці мали вирити широкий і глибокий рів, заповнити водою з озера, влаштувавши другий водостік, цього разу — вбік ріки Віддяки. Звичайно, рівень води в озері через це набагато понизився б, але Сайрес Сміт розрахував, що Червоний струмок дасть цілком достатньо води для здійснення його задуму.

— таким чином, — додав інженер, — плато Круговиду перетвориться на справжній острів, оточений з усіх боків водою, а сполучатися з іншими нашими володіннями можна буде завдяки цілій системі мостів: один ми перекинемо через ріку Віддяки, два містки ми вже спорудили — біля самого початку водоспаду й біля впадіння в море, і, нарешті; ми побудуємо ще два містки — один через рів, що, по-моєму, варто вирити, а другий — через ріку Віддяки. Отже, якщо і мости і містки будуть підйомними, ніхто більше не вдереться на плато Круговиду.

Сайрес Сміт намалював карту плато, щоб ясніше розтлумачити все це своїм товаришам, які негайно уявили задум інженера. Вони одностайно схвалили його, а Пенкроф, розмахуючи сокирою, вигукнув:

— Міст насамперед!

Справа була невідкладна. Будівельники вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Частину мосту, що прилягає до правого берега ріки Віддяки, вирішили зміцнити, а його ліву половину піднімати за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах.

Робота, звичайно, складна, і, як би вміло її не виконували, часу забрала багато, тому що ширина ріки досягала в цьому місці вісімдесятьох футів. Забили палі, — на них мала спочивати нерухома частина мосту, — а для цього довелося спорудити копер.[26] Палями замінили підвалини мосту, так що він міг витримати велике навантаження.

Ha щастя, не відчувалося нестачі ні інструментів, ні цвяхів, ні винахідливості, — інженер знав справу, а його товариші за сім місяців набули багатьох навичок і тепер старанно допомагали йому. Варто сказати, що Гедеон Спілет не відставав від інших і навіть змагався у швидкості із самим моряком, який «ніяк не очікував такої спритності від журналіста».

Будували міст через ріку Віддяки три тижні і займалися тільки цим. Обідали тут же, на місці роботи. Погода стояла чудова, тому додому поверталися лише на вечерю.

За цей час усі переконалися, що дядечко Юп легко освоюється в новій обстановці та звикає до своїх господарів, на яких дивиться з найживішою цікавістю. Одначе Пенкроф з обережності не зняв з нього пута, він вирішив почекати — і це було розсудливо — того дня, коли закінчаться роботи і плато стане неприступним, а втеча з нього неможливою. Топ і Юп подружилися й охоче гралися разом, хоча Юп взагалі все робив з дуже поважним виглядом.

Двадцятого листопада закінчили будівлю мосту. Піднімальна частина, урівноважена противагами, легко піднімалася — вистачало лише невеликого зусилля: між шарніром і останньою поперечиною, на яку вона звичайно спиралася, виходив проліт завширшки двадцять футів, а це перепиняло дорогу будь-якому звіру.

І тут постало питання, чи не час вирушити за оболонкою аеростата, яку поселенцям не терпілось заховати в безпечному місці; але щоб перевезти її, необхідно було доставити візок у порт Повітряної кулі, а отже — прокласти дорогу крізь лісову хащу Далекого Заходу. Це вимагало часу. Наб і Пенкроф подалися на розвідку; дійшовши до бухти, вони переконалися, що «запас полотна для білизни» нітрохи не постраждав у печері, де вони його приховали, тому вирішили не переривати робіт і швидше перетворити на острів плато Круговиду.

— Ось коли, — зауважив Пенкроф, — ми щонайкраще влаштуємо і пташник: не доведеться більше побоюватися, що туди навідається лисиця чи пролізуть інші хижаки.

— А крім того, — додав Наб, — можна зорати землю, пересадити дикі рослини…

— І підготувати для посіву наше друге хлібне поле! — вигукнув моряк з урочистим виглядом.

Справа в тім, що перше поле, в яке кинули одне-єдине зерно, дало завдяки турботам Пенкрофа чудові сходи. Він виростив десять колосків, обіцяних інженером, і тому що кожен колосок приніс вісімдесят зерен, колонія одержала вісімсот зерен, до того ж за півроку, що обіцяло два врожаї на рік.

З восьмисот зерен п'ятдесят треба було сховати про запас з обережності, а інші посіяти на новому полі — і не менш ретельно, ніж перше і єдине зерно. Поле зорали, потім загородили міцним парканом з високих гострих кілків, що звірі не могли перебратися через нього. Птахів відлякували тріскачки і страшні опудала — фантастичні витвори Пенкрофа. Сімсот п’ятдесят зерен поселенці посіяли, акуратно провівши для них борозенки, інше мала завершити природа.

…Перше поле, в яке кинули одне-єдине зерно, дало завдяки турботам Пенкрофа чудові сходи…

Двадцять першого листопада Сайрес Сміт почав креслити план рову, яким вирішили захистити плато з заходу від південного краю озера Гранта до закруту ріки Віддяки. Шар родючого ґрунту в два-три фути завтовшки прикривав у цьому місці гранітний масив. Знову довелося готувати нітрогліцерин, і він зробив звичайну дію. Не минуло й двох тижнів, як у твердому ґрунті плато вдалося проробити рів дванадцять футів шириною і шість глибиною. таким же способом зробили ще одну пробоїну в скелястому березі озера, і вода кинулася по новому руслу, утворивши річечку, охрещену «Гліцериновим струмком», — він впадав у ріку Віддяки. Як і пророкував інженер, рівень води в озері понизився, але майже непомітно. Нарешті, щоб перетворити плато на неприступну твердиню, русло струмка, який впадав у море, суттєво розширили, а його піщані береги зміцнили огорожею з подвійного ряду кілків.

У першій половині грудня поселенці закінчили всі ці роботи. Плато Круговиду, що нагадувало за формою неправильний п’ятикутник з периметром приблизно чотири милі, від будь-якого вторгнення захищало водяне кільце.

Грудень стояв гарячий. Одначе колоністам не хотілося навіть на деякий час відмовитися від здійснення своїх планів, а оскільки влаштування пташиного двору ставало справою невідкладною, то вони почали нові роботи.

Нічого й казати, що вони дали повну волю дядечкові Юпу, як тільки відгородили плато від зовнішнього світу. Орангутанг не розлучався зі своїми господарями і не виявляв ні найменшого бажання втекти. Він був дуже сильний, спритний і відрізнявся лагідною вдачею. Поселенці, піднімаючись по драбині до Гранітного палацу, і не намагалися змагатися з ним у швидкості. Йому вже доручали деяку роботу: він приносив дрова і тягав камені, залишені після робіт на березі Гліцеринового струмка.

— Хоч він ще не муляр, але вже чудова мавпа, — жартував Герберт, натякаючи на те, що муляри називають своїх підмайстрів «мавпами». І ніколи ще це прізвисько не було таким доречним.

Пташиний двір зайняв двісті квадратних ярдів на південно-східному березі озера. Його оточили частоколом, усередині огорожі побудували приміщення для майбутніх пернатих мешканців — сараї, розділені перегородками на комірки.

Першими мешканцями стали прихованохвости; вони незабаром завели численне потомство. До них приєдналося півдюжини качок, які водилися на березі озера. Було тут і кілька китайських качок, у яких крила розкриваються на зразок віяла, а оперення таке яскраве і блискуче, що вони можуть суперничати із золотавими фазанами. Кілька днів потому Герберт спіймав самця,і самку із загону курячих із довгоперим закругленим хвостом — чудових «чубариків», яких поселенці приручили дуже швидко. А пелікани, зимородки, водяні курочки самі з’явилися на берег, до пташиного двору; і пернате населення, яке щебетало, пищало, кудкудакало, спочатку сварилося, а потім дійшло згоди; птахів ставало все більше й більше, так що їжа поселенцям була забезпечена.

Сайрес Сміт, прагнучи завершити почату справу, побудував у куточку пташиного двору голубник. Туди поселили дюжину тих самих голубів, що гніздилися на високих скелях плато. Голуби швидко звикли повертатися вечорами до нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж їхніх родичів — вяхирів, які до того ж не розмножуються в неволі.

Нарешті, настала пора скористатися оболонкою аеростата і зшити з неї білизну. Справді, зберігати оболонку, щоб стрімголов залишити острів і летіти на кулі, наповненій теплим повітрям, над безмежною широчінню океану, могли тільки відчайдухи, доведені до крайності, а Сайрес Сміт, людина розважлива, про це й не думав.

Отже, мова йшла про те, як переправити оболонку кулі до Гранітного палацу, і поселенці переробили візок, він став зручнішим і легшим. Візок вони мали — треба було знайти тяглову силу. Невже на острові не водилося жуйних тварин, які замінили б коня, віслюка, бика чи корову? Ніхто не міг відповісти на це питання.

— Справді, — говорив Пенкроф, — тяглова худоба нам дуже згодиться, поки містеру Сайресу не здумається спорудити для нас візок з паровим двигуном або навіть паровоз. Не сумніваюся, одного дня від Гранітного палацу до порту Повітряної, кулі проляже залізниця з гілкою на гору Франкліна.

І славний моряк, говорячи все це, вірив у свої слова! О уяво, ти всемогутня, коли тебе підкріплює віра!

Але не перебільшимо, сказавши, що звичайна запряжна тварина вивела б Пенкрофа зі скрутного становища, а оскільки провидіння мало до нього слабкість, то воно й не змусило моряка довго чекати.

Одного разу, 23 грудня, раптом долинули крики Наба і голосний гавкіт Топа. Поселенці, які працювали в Нетрях, побігли в той бік, звідки лементували, побоюючись, чи не сталося лиха.

Що ж вони побачили? Дві прекрасні тварини заблукали на плато, — бо містки опустили. Тварини, самець і самка, нагадували коней, скоріше, мабуть, віслюків; вони були буланої масті, хвіст і ноги — білі, а голова, шия, тулуб — у чорних смугах, як у зебри. Тварини спокійно наближалися, нітрохи не тривожачись і поглядаючи розумними очима на людей, яких ще не визнавали господарями.

— Та це онагри! — вигукнув Герберт. — Чотириногі тварини — щось середнє між зеброю і кваггою.

— А чому не назвати їх просто віслюками? — запитав Наб.

— А тому, що вуха в них не такі довгі та й самі вони витонченіші.

— Віслюк або кінь, чи не все одно, — додав Пенкроф, — і те й інше — «тяглова сила». Виходить, їх треба спіймати!

Моряк доповз, ховаючись у траві, щоб не злякати тварин, до містка, перекинутого через Гліцериновий струмок, і розвів його — онагри залишилися в полоні.

Як же з ними вчинити — захопити силою і змусити ходити в запряжці? Ні. Вирішили так — нехай кілька днів вільно поблукають по плато, зарослому травою, а за цей час біля пташиного двору під керівництвом інженера збудують зручну стайню, — якщо онагри забредуть туди, вони знайдуть м’яку підстилку і притулок на ніч.

таким чином, поселенці залишили красивих тварин на волі і намагалися не підходити до них близько, щоб не наполохати. Не раз, одначе, здавалося, що онагри прагнуть утекти, що їм, звиклим до вільних просторів і лісових хащ, тісно на плато. Поселенці бачили, як вони намагаються вийти за нездоланну перешкоду — водне кільце, як із пронизливим іржанням скачуть лугом, а потім, заспокоївшись, годинами дивляться на величезні ліси, у які їм ніколи не повернутися!

Поселенці виготовили упряж і посторонки з рослинних волокон, а за кілька днів, після того як спіймали онагрів, не тільки змайстрували візок, але й провели пряму дорогу — прорубали просіку через ліс Далекого Заходу, від закруту ріки Віддяки до порту Повітряної кулі; по ній можна було проїхати на візку. І ось наприкінці грудня вперше спробували запрягти онагрів.

Пенкрофу вже вдалося приручити тварин: вони самі підходили до нього, їли з рук, підпускали до себе, але як тільки спробували запрягти онагрів, вони стали дибки, — з ними ледь вдалося впоратися. Втім, вони незабаром скорилися своїй долі, — взагалі онагрів, не таких норовливих, як зебри, часто запрягають у гірських місцевостях Південної Африки, вони приживалися навіть у відносно холодних поясах Європи.

Одного дня всі колоністи, крім Пенкрофа, який ішов перед онаграми, вмостилися на візок і поїхали до порту Повітряної кулі. Що й казати, їх добряче трясло на нерівній, вибоїстій дорозі, але все-таки візок дістався до місця благополучно, і того ж дня поселенці навантажили на нього оболонку і різні частини аеростата.

О восьмій годині вечора візок, переїхавши міст через ріку Віддяки, опустився її лівим берегом і зупинився біля моря, перед Гранітним палацом. Онагрів розпрягли, відвели в стайню, а Пенкроф, перед тим як заснути, так голосно позіхнув від задоволення, що багатоголоса лупа відгукнулася у всіх куточках і закапелках Гранітного палацу.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Білизна. — Взуття з тюленячої шкіри. — Виготовлення піроксиліну. — Пересадження рослин. — Риболовля. — Черепашачі яйця. — Дядечко Юп робить успіхи. — Король. — Полювання на муфлонів. — Нові багатства рослинного і тваринного світу. — Спогад про далеку батьківщину

Весь перший тиждень січня присвятили шиттю білизни, необхідної колоністам. Голки, знайдені в ящику, миготіли в не дуже гнучких, але зате сильних пальцях, і виникала упевненість, що всі речі зроблені на совість.

Ниток вистачало: Сайрес Сміт запропонував скористатися нитками, якими була зшита оболонка аеростата. Гедеон Спілет і Герберт із дивовижним терпінням розпороли її на довгі смуги, Пенкроф же відмовився від цієї роботи, що його надзвичайно дратувала. Зате шив він краще за усіх. Як відомо, моряки схильні до швацького ремесла.

Полотнину, з якої була зшита оболонка аеростата, знежирили за допомогою соди і поташу, отриманих із попелу спалених рослин, і промаслена тканина знову стала м’якою й еластичною; потім її розстелили на сонці, вона вицвіла і побіліла.

Зшили кілька дюжин сорочок і шкарпеток — шкарпеток, зрозуміло, не в’язаних, а з тканини. З якою насолодою поселенці, нарешті, переодяглися в білизну, звичайно дуже грубу, — але такі дрібниці їх не бентежили, — і лягли спати на простирадла: жителям Гранітного палацу здалося, що вони засипають у справжніх постелях.

На цю ж пору вони зшили собі взуття з тюленячої шкіри — і вчасно, тому що черевики і чоботи, вивезені з Америки, зовсім зносилися. Можна з упевненістю сказати, що нове взуття було просторе і нітрохи не муляло.

Настав новий, 1866 рік. Спека не спадала, але полювання в лісах продовжувалося. Агуті, пекарі, водосвинки, кенгуру і всіляка перната дичина — ними на острові хоч греблю гати. Гедеон Спілет з Гербертом чудово стріляли і не давали промаху!

Сайрес Сміт радив їм берегти бойові припаси і вжив деяких заходів, щоб замінити порох і кулі, знайдені в ящику, — йому хотілося зберегти їх на майбутнє. І справді, мало куди випадок міг закинути його самого і товаришів, якщо вони залишать свої володіння? Варто заздалегідь приготуватися до всіляких несподіванок і берегти бойові припаси, заміняючи їх іншими речовинами, які легко добувати.

Замість свинцю, якого не знайшли на острові, інженер застосував без збитку для справи дроблене залізо, виготовлене без особливих зусиль. Залізний дріб був легшим свинцевого, тому довелося його робити більшим; правда, у заряді таких дробинок було менше, але спритність мисливців компенсувала цей недолік. Сайрес Сміт міг би виготовляти і порох, тому що мав у розпорядженні селітру, сірку і вугілля, але виготовлення його вимагає особливої старанності, — і без спеціальних пристосувань важко одержати якісний порох.

Тому Сайрес Сміт обрав виготовлення піроксиліну, тобто вибухової речовини, звичайно одержуваної з бавовняного паперу. Одначе можна обійтися і без бавовни, тому що вона застосовується тільки заради клітковини, що утримується в ній. А клітковина, — інакше кажучи, первинна тканина рослин, — є майже в чистому вигляді не тільки в бавовні, але й у волокнах льону й коноплі, у папері, старих ганчірках, у серцевині бузини і т. д. Бузини ж росло вдосталь біля гирла Червоного струмка, і поселенці заварювали замість кави ягоди цієї рослини, що належить до сімейства жимолостевих.

Отже, треба було запастися серцевиною бузини, тобто клітковиною; інша речовина, необхідна для виготовлення піроксиліну, — паруюча азотна кислота. Сайрес Сміт мав сірчану кислоту, і йому неважко було добути азотну кислоту, обробивши сірчаною кислотою селітру, надану природою в його розпорядження.

Сайрес Сміт вирішив виготовляти і застосовувати піроксилін, хоч і визнавав досить значні його недоліки, а саме; нерівномірність дії, здатність швидко займатися (при ста сімдесяти градусах замість двохсот сорока) і, нарешті, миттєвий спалах, що може попсувати вогнепальну зброю. Зате переваги піроксиліну в тому, що він не боїться вологи, не забруднює ствола рушниці та має вчетверо більшу вибухову силу, ніж порох.

Щоб одержати піроксилін, досить занурити на чверть години клітковину в паруючу азотну кислоту, потім промити її у воді і просушити. Як бачить читач, немає нічого простішого.

Сайрес Сміт мав тільки звичайну азотну кислоту, а не паруючу або міцну, тобто таку, що на вологому повітрі виділяє білуваті пари; але, замінивши паруючу азотну кислоту звичайною азотною кислотою, змішаною в пропорції трьох до п’яти з концентрованою сірчаною кислотою, інженер одержав би ті ж результати і дійсно домігся цього. Отже, в остров’ян-мисливців незабаром з’явилася вибухова речовина, що при вмілому використанні чудово їм служила.

На ту пору колоністи розорали три акри землі на плато Круговиду, а інші землі відвели під пасовища для онагрів. Кілька разів ходили поселенці в ліс Жакамара й у ліси Далекого Заходу і приносили звідти розсаду дикоростучих овочів — шпинат, крес-салат, хрін, ріпу; незабаром, при вмілому догляді, овочі повинні були покращитися і урізноманітнити м’ясну їжу, якою поки що доводилося задовольнятися колоністам острова Лінкольна. Привозили вони з лісу й чимало дров і вугілля. Кожна поїздка поліпшувала дороги — колеса візка поступово їх утрамбовували.

Кроликів до послуг господарів Гранітного палацу ставало все більше й більше. Крільчатник знаходився трохи вище Гліцеринового струмка, тому його мешканці не могли проникнути на заповідне плато і, отже, зашкодити молодим насадженням. На обмілині, розташованій серед берегових скель, поселенці збирали устриць і постійно поновлювали запас цих смачних молюсків. Крім того, вони ловили рибу в озері й у ріці Віддяки;, улов бував тепер щедрий, тому що Пенкроф встановив донні вудки з залізними гачками, і на них часто ловилася чудова форель і ще якась прекрасна риба, срібляста з жовтими цяточками. таким чином, головний кухар Наб міг приємно розмаїтити щоденне меню колоністів. За трапезою все ще не вистачало хліба, і це, як ми вже говорили, для усіх було справжнім випробовуванням.

Поселенці почали полювати і на морських черепах, які вилазили на мис Щелепи. Піщаний берег був увесь у горбках — там лежали яйця кулястої форми з твердою білою шкаралупою, білок яких не звертається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла вилуплювалися малесенькі черепахи; яєць знаходили безліч, тому що одна черепаха може відкладати їх щорічно до двохсот п’ятдесяти.

— Просто яєчне поле, — говорив Гедеон Спілет, — залишається тільки — зняти врожай.

Поселенці збирали яйця і полювали на самих черепах. Після кожного полювання в Гранітному палаці з’являлася дюжина цих плазунів, м’ясо яких цінується знавцями. Черепаховий суп, приправлений запашними травами й овочами із сімейства хрестоцвітих, приносив заслужені похвали Набу, який майстерно його варив.

Потрібно згадати про одну щасливу обставину, що дозволила збільшити запас їжі на зиму. У ріку Віддяки заплили косяки лососів — вони піднялися на кілька миль вгору за течією. Цієї пори самки, в пошуках зручних місць для нересту йдуть попереду самців, із шумом розсікаючи воду в ріках. Отже, сотні цих риб плили рікою. Поселенці спорудили кілька загат, і безліч лососів потрапило в полон. Не одну сотню лососів виловили, засолили і сховали про запас, тому що взимку, коли ріки покриваються льодом, риболовля неможлива.

Тоді ж Юпа, — він виявився дуже кмітливим, — підвищили до посади камердинера. Його нарядили в куртку, штани, пошиті з білого полотна, і фартух з кишенями, які йому дуже подобалися. Він ходив, тримаючи в них руки, і нікому не дозволяв перевіряти їхній вміст. Наб добре вимуштрував тямущого орангутанга — коли він розмовляв з Юпом, здавалося, начебто вони чудово розуміють один одного. Він прив’язався до Наба, а Наб відповідав йому тим же. Якщо ніхто не потребував послуг Юпа — не треба було возити дрова або дертися на яке-небудь високе дерево, — орангутанг не йшов із кухні й намагався все повторювати за Набом. Втім, учитель з дивним терпінням і навіть запопадливістю навчав учня, а учень з разючою тямущістю застосовував знання, тлумачені вчителем.

Зважте, яке задоволення одержали зненацька господарі Юпа. Якось під час обіду він взявся прислужувати за столом із серветкою в руці. Він був такий спритний, такий уважний, так бездоганно виконував свої обов’язки — змінював тарілки, приносив страви, наливав напої, — робив, усе це з таким поважним виглядом, що поселенці від душі тішилися, а Пенкроф наказував з невимовним захватом.

— Юпе, ще супу!

— Юпе, шматочок агуті!

— Юпе, тарілку!

— Юпе, славний Юпе, молодець Юпе!

Тільки ці вигуки і лупали за столом, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за усім стежив і з розуміючим виглядом кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував:

— Справді, Юпе, платню вам доведеться подвоїти!

Не варто й доводити, що орангутанг на ту пору вже зовсім освоївся в Гранітному палаці; він часто супроводжував своїх господарів до лісу і навіть не намагався втекти. Треба було бачити, з яким кумедним виглядом він ступає, підкинувши замість рушниці на плече кийок, змайстрований для нього Пенкрофом. Знадобиться, траплялося, зірвати плід із верхівки дерева, і Юп прожогом вилазить на саму верхівку; загрузне в грязюці колесо візка, — силачу Юпу варто тільки підштовхнути його плечем, і він негайно ж викотиться на гарну дорогу.

— Ну й молодчина! — вигукував Пенкроф. — Був би він злим, не знайшлося б на нього управи!

До кінця січня поселенці почали великі роботи в центральній частині острова. Недалеко від витоків Червоного струмка, біля підошви гори Франкліна, вирішили влаштувати кораль для жуйних тварин, — вони заважали б поселенцям біля Гранітного палацу; кораль призначався головним чином для муфлонів, які б давали колонії вовну для зимового одягу.

Щоранку колоністи, іноді всі разом, а частіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, немов здійснюючи розважальну прогулянку, тому що всі п’ять миль онагри везли їх по дорозі, недавно прокладеній під зеленими склепіннями дерев і названій Дорогою в кораль.

Друзі обрали великі луки, що лежали між двома відрогами гори. Ділянка ця, подекуди поросла деревами, була дуже зручна. Її не тільки захищали гори, але й перетинав струмочок, який починався на одному зі схилів і впадав до Червоного струмка. Трава там росла соковита, а поодинокі дерева не заважали вітерцю гуляти лугом. Треба було оточити ділянку таким високим частоколом, щоб тварини, навіть найпрудкіші, не могли через нього перестрибнути, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського кряжа. Кораль призначався для сотні голів рогатої худоби — муфлонів або диких кіз — і молодняку, який народиться.

Інженер намітив межі кораля; тепер вимагалося рубати дерева для частоколу; але колоністи, прокладаючи дорогу, вже звалили чимало дерев, їх і перевезли сюди, зробили не одну сотню паль і міцно-преміцно забили в землю.

У передній частині частоколу проробили досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів.

Колоністи трудилися тижнів три і не тільки обгородили кораль частоколом, але й побудували під керівництвом Сайреса Сміта місткі сараї з дощок — притулок для худоби. Намагалися спорудити все ґрунтовно, тому що муфлони сильні, і колоністи побоювалися, що в неволі вони шаленітимуть.

Палі, загострені вгорі і для міцності обвуглені, скріпили поперечними брусами, а додаткові підпірки робили частокіл ще міцнішим.

З коралем закінчили, тепер випадало влаштувати облаву на жуйних тварин біля підніжжя гори Франкліна, на луках, де вони паслися. 7 лютого, в ясний літній день, усі взяли участь в облаві: Дуже прислужилися обидва онагри, вже досить добре об’їжджені, на них скакали верхи Гедеон Спілет і Герберт.

Уся справа зводилася до того, щоб оточити муфлонів та кіз і, поступово звужуючи коло, погнати їх до коралю. Сайрес Сміт, Пенкроф, Наб і Юп розташувалися по різні боки виярку, а вершники і Топ кружляли навколо кораля на відстані півмилі.

У цій частині острова водилося безліч муфлонів; ці красиві тварини, з великими рогами і довгою сіруватою вовною, були не більшими лані і скидалися на аргалів або диких баранів.

Мисливці дуже втомилися на облаві. Скільки вони метушилися, бігали туди-сюди, скільки кричали! Колоністи оточили цілу сотню муфлонів, але тварини почали розбігатися, череда зменшилася втричі, й до коралю вдалося пригнати усього лише тридцять баранів і десять диких кіз; тварини побачили відкриті ворота і, мабуть, уявивши, що знайшли шлях до порятунку, ринулися туди та й потрапили в полон.

Загалом, усе пройшло вдало, і нарікати поселенцям не випадало. Самок виявилося більше, і деякі повинні були незабаром принести приплід. Не виникало сумнівів, що череда збільшиться і поселенці одержать вдосталь вовни і шкіри.

Увечері мисливці повернулися до Гранітного палацу, знемагаючи від утоми. Але наступного ж дня вони вирушили в кораль. Бранці, мабуть, намагалися рознести огорожу, але марно — тепер вони стали сумирнішими.

Впродовж лютого не відбулося ніяких важливих подій. День за днем тяглися буденні роботи, і поселенці, поліпшуючи дороги до коралю і до порту Повітряної кулі, одночасно почали прокладати третю дорогу — від кораля до західного берега. Все ще не вдавалося обстежити одну ділянку острова Лінкольна — півострів Звивистий, покритий густими лісами, де водилися хижаки; Гедеонові Спілету дуже хотілося позбутися їх у своїх володіннях.

До настання холодів друзі ретельно вирощували дикоростучі овочі, пересаджені з лісу на плато Круговиду. Герберт завжди приносив зі своїх екскурсій різні корисні рослини: то цикорій, з насіння якого можна вичавлювати чудову олію; то звичайний щавель, протицинготними властивостями якого не варто було зневажати; давав він і цінні коренеплоди, вирощувані за всіх часів у Південній Америці, — картоплю, якої тепер налічують понад двісті, сортів. За городом стежили, його ретельно поливали, дбайливо охороняли від птахів; на грядках росли салат, картопля, щавель, ріпа, редька та інші хрестоцвіті. Земля на плато була дивовижно родюча, і поселенці сподівалися, що зберуть рясний врожай.

Вистачало й найрізноманітніших напоїв, і навіть перебірливі вередуни не могли б скаржитися при одній умові: не вимагати вина. До «чаю Освега», що збирали з губоцвітих, і шипучого напою, з коренів драцени, Сайрес Сміт додавав справжнє пиво; він виготовляв його з молодих пагонів «abies mgra»; якщо їх скип’ятити і піддати бродінню, виходить приємний і надзвичайно корисний напій, англо-американцями названий «spring-berr», тобто ялинове пиво.

До кінця літа па пташиному дворі завелися самець і самка дрохв, з породи дрохв-красунь, з пишним оперенням, схожим на пелеринку, дюжина великих широконосок з наростами по обидва боки дзьоба і чудові Дикі індики, які нагадували мозамбіцьких індиків, — вони з поважним виглядом, немов пишаючись своїм чорним пір’ям, гребінцем і зобом, походжали берегом озера.

Отже, все йшло успішно завдяки енергії мужніх і розумних людей. Звичайно, провидіння багато в чому підтримувало їх, а головне — поселенці, сповідуючи мудру заповідь, самі допомагали собі, а вже потім сподівалися на небеса.

Увечері, після пекучого літнього дня, в ту годину, коли з моря дув легкий вітерець, колоністи любили посидіти, закінчивши роботи на плато Круговиду, під навісом з кучерявих рослин, власноручно посаджених Набом. Вони вели бесіду, ділилися знаннями, мріяли про майбутнє, а грубуваті, добродушні жарти моряка вносили веселощі в цей маленький світ, у якому незмінно панувала цілковита злагода.

Говорили вони і про свою батьківщину, про дорогу їхньому серцю Америку. Чи триває досі Громадянська війна між Північчю та Півднем? Не може бути, щоб вона ще продовжувалася. Ричмонд, без сумніву, швидко здався генералу Гранту! Падіння столиці рабовласницьких штатів, мабуть, і послужило заключним актом кривавої битви. Північ, звичайно, перемогла у боротьбі за справедливу справу. Як хотілося вигнанцям, які притулилися на острові Лінкольна, прочитати газету. Ось уже одинадцять місяців, як вони відрізані від світу. Незабаром 24 березня — річниця того дня, коли повітряна куля викинула їх на ці, нікому невідомі береги. Тоді вони пережили катастрофу і не знали, чи вдасться їм врятувати в боротьбі зі стихіями своє жалюгідне життя. А тепер завдяки знанням свого керівника, завдяки своєму власному розуму вони перетворилися на колоністів; у них є зброя, знаряддя, інструменти, прилади; вони зуміли поставити собі на службу тварин, рослини і мінерали острова, тобто всі три царства природи.

так, вони часто говорили про все це, будували нові й нові плани на майбутнє!

А Сайрес Сміт майже завжди мовчав, слухаючи своїх товаришів. Часом яке-небудь зауваження Герберта або кумедна витівка Пенкрофа викликали в нього посмішку, але завжди й усюди він міркував про ті незрозумілі явища, про ту дивну загадку, таємницю якої не міг осягти!

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Негода. — Гідравлічний підйомник. — Виготовлення шибки й посуду. — Сагова пальма. — Поїздки в кораль. — Приріст череди. — Питання журналіста. — Точні координати острова Лінкольна. — Пропозиція Пенкрофа

Першого ж березневого тижня погода змінилася. На початок місяця припала повня й усе ще стояла нестерпна спека. Відчувалося, що повітря насичене електрикою; виникали побоювання, що на досить довгий час затягнеться період дощів і гроз.

І дійсно, 2 березня із шаленою силою гримнув грім. Вітер дув зі сходу, і град почав бити по фасаду Гранітного палацу, — шум стояв такий, начебто сипалася картеч. Довелося щільно зачинити двері та віконниці на вікнах, інакше затопило б кімнати.

Побачивши, що йде град, а деякі градини були завбільшки як голубине яйце, Пенкроф забив на сполох: його хлібне поле наражалося на велику небезпеку. І він негайно побіг на поле, де колосся вже підняло зелені голівки, і прикрив його полотнищем від оболонки аеростата. Моряка теж добряче побив град, але він не скаржився.

Погана погода протрималася з тиждень, і весь цей час безперервно гримів грім. Гроза вибухала за грозою, — тільки затихне одна, не відгудуть ще глухі гуркоти грому за обрієм, а вже лунають нові шалені удари. Блискавки зиґзаґами прорізали небо, спалили чимало дерев на острові, а серед них і величезну сосну, що піднімалася біля озера, на галявині лісу. Двічі-тричі блискавка вдарила в піщаний берег і розплавила пісок, перетворивши його на скло. Коли інженер знайшов «громові стріли», він подумав про те, що варто вставити у вікна товсте і міцне скло, спроможне витримати пориви вітру, потоки дощу і град.

Спішних робіт на острові не було, і поселенці скористалися негодою, щоб попрацювати в Гранітному палаці, який вони по-хазяйськи облаштовували все краще, щодня додаючи що-небудь нове. Інженер влаштував токарський верстат і виточив на ньому деяке туалетне приладдя і кухонне начиння; зробив він і ґудзики, необхідні колоністам. Вони змайстрували козли для зброї, яку утримували з рідкісною акуратністю, шафи і полиці. Поселенці пиляли, стругали, обробляли, обточували, і поки стояла негода, у відповідь на громові удари лунав вереск і скрегіт інструментів та дзижчання верстата.

Про дядечка Юпа теж не забули: біля головного складу йому відвели окрему кімнатку, схожу на каюту, з підвісним ліжком, покритим підстилкою, — там йому було дуже затишно.

— Молодець у нас Юп, всім він задоволений, лайки від нього не почуєш, — часто повторював Пенкроф. — Ось хто зразковий слуга, Набе, справді, зразковий!

— Мій учень, — відповідав Наб, — незабаром мене наздожене.

— Пережене, — посміювався моряк, — тому що ти, Набе, багато базікаєш, а він помовчує!

Юп, дійсно, до тонкощів знав свої обов’язки. Він витрушував одяг, повертав рожен, підмітав кімнати, прислужував за столом, складав дрова і, що особливо захоплювало Пенкрофа, перед сном завжди підгортав ковдру високоповажного моряка.

Здоров’я у всіх членів маленької колонії — двоногих і дворуких, чотирируких і чотириногих — було чудовим. Жили колоністи на свіжому повітрі, у краю з гарним, помірним кліматом, займалися розумовою і фізичною працею; їх не лякали хвороби.

І справді, всі почувалися чудово. Герберт за цей рік виріс на два дюйми. Його обличчя стало суворішим, мужнішим, і з усього випливало, що з нього вийде гарна людина, наділена фізичною і моральною силою. Коли в нього залишався час, вільний від роботи, він учився; юнак прочитав усі книги, знайдені в ящику, а після практичних занять, безпосередньо пов’язаних з життям на острові, він звертався до інженера або журналіста, і ті з радістю допомагали йому поповнювати освіту: Сайрес Сміт — в галузі науки, Гедеон Спілет — у знанні мов.

Інженеру палко хотілося передати юнакові все те, що він знав, наставити його і прикладом, і словом; до честі Герберта варто сказати, що він зробив великі успіхи, займаючись зі своїм учителем.

«Якщо я вмру, — думав Сайрес Сміт, — вінй замінить мене!»

Буря стихла 9 березня, але так і не вигодинилося до кінця цього останнього літнього місяця. Сильні електричні розряди порушували спокій атмосфери, небо не повернуло колишньої ясності, майже весь час лив дощ і клубочився туман, випало усього лише три-чотири дні, сприятливих для всіляких походів.

На ту пору самка онагра привела дитинча, на подив, міцне — теж самку. У коралі збільшувалося і поголів’я муфлонів: у сараях бекали ягнята, на превелику радість Наба і Герберта, — кожен з них мав улюбленців серед малечі.

Поселенці спробували приручити пекарі, і експеримент вийшов вдалим. Біля пташиного двору спорудили хлів, і незабаром там з’явилися поросята, які прагнули прилучитися до цивілізації, тобто відгодуватися завдяки турботам Наба. Дядечкові Юпу доручили носити їм щодня їжу — помиї, кухонні покидьки, і він сумлінно викопував свої обов’язки. Правда, іноді він потішався над своїми підопічними і тягав їх за хвостики, але робив це люблячи, а не зозла — його дуже розважали хвостики, скручені колечком, немов іграшкові, адже натура в нього була зовсім дитяча. Якось у березні Пенкроф нагадав інженеру про одну його обіцянку, яку той досі не виконав.

— Ви обіцяли зробити машину замість довгої драбини Гранітного палацу, містере Сайрес, — сказав йому моряк. — Невже ви так її й не влаштуєте?

— Ви говорите про ліфт? — поцікавився інженер.

— Ліфт так ліфт, це як ви хочете, — відповів моряк. — Справа ж не в назві, тільки б без зусиль діставатися до нашого житла.

— Та тут немає нічого складного, Пенкрофе, але чи буде від підйомника користь?

— Зрозуміло, буде, містере Сайрес. Все необхідне ми маємо, варто подумати тепер про зручності. Для людей, якщо хочете, підйомник — розкіш; але коли ти з вантажем, він — необхідність. Адже не так і зручно дертися по довгій драбині з важкою ношею!

— Добре, Пенкрофе, спробуємо зробити вам це задоволення, — сказав Сайрес Сміт.

— Але ж у вас немає машини?

— А ми її зробимо.

— Парову машину?

— Ні, водяну.

І дійсно, у розпорядженні інженера була природна сила, яку можна використати без особливих зусиль, щоб пустити в хід підйомник.

Для цього необхідно збільшити кількість води в невеликому каналі, відведеному від озера для постачання води для Гранітного палацу. Поселенці розширили отвір; пробитий у скелях і порослий травою на верхньому кінці колишнього водостоку, і справжній водоспад ринув до каналу — надлишок води йшов у внутрішній колодязь. Під водоспадом інженер установив циліндр із лопатями, з’єднаний з колесом, що знаходилося зовні, й обмотаний міцним канатом; до каната прив’язали піднімальний кошик. За допомогою довгої мотузки, що звисала до землі та дозволяла вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, можна було піднятися в кошику до дверей Гранітного палацу.

Сімнадцятого березня, на радість усім, підйомник запрацював вперше. Відтепер цей простий пристрій, що замінив примітивну драбину, про яку ніхто й не думав шкодувати, піднімав нагору вугілля, продовольство і самих поселенців. Топ був просто в захваті від удосконалення: адже він не міг змагатися у спритності з дядечком Юпом і з зусиллям дряпався по сходинках; часом Набу і навіть Юпу доводилося нести його на спині, коли вони піднімалися до Гранітного палацу.

У ті дні Сайрес Сміт спробував виготовити скло, — справа була нова, але він скористався старою гончарною піччю. Виникло багато ускладнень, і після кількох марних спроб йому все-таки вдалося влаштувати майстерню для виготовлення скла, — Гедеон Спілет і Герберт, справжні помічники інженера, не виходили з неї кілька днів.

До складу скла входять пісок, крейда і сода (вуглекислий або сірчанокислий натрій). На березі було скільки завгодно піску, з покладів вапняку поселенці добували крейду, з водоростей — соду, із сірчаного колчедану — сірчану кислоту, а з земних надр — кам’яне вугілля для нагрівання печі до потрібної температури. Отже, у Сайреса Сміта було все необхідне для виробництва скла.

Виявилося, що найскладніше виготовити «тростину» склодува — залізну трубку п’яти-шести футів завдовжки, одним кінцем якої набирають розплавлену скляну масу. Але Пенкроф узяв тонку довгу смугу заліза, згорнув її на зразок рушничного ствола — вийшла трубка, якою колоністи незабаром і скористалися.

Двадцять восьмого березня піч розжарили. Сто частин піску, тридцять п’ять крейди, сорок сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. Коли все це розплавилося під дією високої температури в печі, точніше, перетворилося на грузьке місиво, Сайрес Сміт набрав у трубку трохи скляної маси і почав її перемішувати на заздалегідь приготованій металевій пластині, надаючи масі форму, зручну для дуття; потім він простягнув трубку Герберту і запропонував йому подути в неї.

— так, начебто видуваєш мильні бульбашки? — запитав юнак.

— Саме так, — відповів інженер.

Герберт набрав повітря і, старанно обертаючи трубку, почав дути в, неї сильно, але обережно, видуваючи скляну бульбашку. Додали ще скляної маси, і згодом утворилася булька діаметром один фут. Тоді Сайрес Сміт узяв трубку з рук юнака і став її розгойдувати, як маятник, — м’яка скляна куля витягнулася і набула форми конусоподібного циліндра.

Отже, вдалося видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, їх без зусиль зрізали гострим ножем, змоченим у холодній воді; таким же способом розрізали циліндр вздовж, знову нагріли і, розм’якшивши, поклали на металеву пластину, потім розкачали дерев’яною качалкою.

так приготували шибку. Повторивши п’ятдесят разів той же процес, вони одержали п’ятдесят шибок. І ось у вікна Гранітного палацу вставили скло, не дуже прозоре, але все-таки воно добре пропускало світло.

Виготовлення скляного посуду, склянок і пляшок стало для поселенців розвагою. Все йшло в хід, навіть якщо погано виходило. Пенкроф теж випросив дозволу «подути», — і яке ж це дало йому задоволення! Правда, він дув з такою силою, що його витвори набували найдивовижніші форми, щиро його захоплюючи.

Якось, вирушивши в експедицію, поселенці знайшли дерево нової породи, що додало розманітості їхньому харчуванню.

Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег ріки Віддяки; як завжди, юнак ставив інженеру безліч запитань, на які той із задоволенням відповідав. Але полювання, як і будь-яка справа, вимагає уваги, інакше успіху не досягнеш. Сайрес Сміт взагалі не був мисливцем, а Герберт захопився хімією і фізикою, тому чимало кенгуру, водосвинок і агуті врятувалися від їхніх куль, хоча й знаходилися на відстані рушничного пострілу. І раптом, коли день уже кінчався і мисливці, здавалося, згаяли час без будь-якої користі, Герберт зупинився й радісно вигукнув:

— Ох, містере Сайрес, подивіться на це дерево! І він показав йому деревце, скоріше кущ, стовбур якого покривала луската кора, а листя рівномірно розділялося прожилками.

— Що ж це за дерево, воно схоже на маленьку пальму? — запитав Сайрес Сміт.

— Це «cycas revoluta», його зображено на малюнку в нашій енциклопедії природничих наук.

— Щось на кущі не видно плодів.

— Плодів немає, містере Сайрес, — відповів Герберт, — зате в стовбурі знаходиться борошно, — природа нас забезпечила борошном.

— То, виходить, це сагова пальма?

— так, сагова пальма.

— Що ж, для нас, друже, поки не вродить пшениця, це дорогоцінна знахідка. За справу, і дай Боже, щоб ти не помилився!

Герберт не помилився. Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, яка поросла волокнами, розділеними концентричними кільцями з тієї ж речовини. Крохмаль був просочений клейким соком, неприємним на смак, але він легко видалявся. Виходило дуже поживне борошно найкращої якості; колись закон забороняв вивозити його з Японії.

Сайрес Сміт і Герберт, ретельно обстеживши ту ділянку лісів Далекого Заходу, де росли «cycas revoluta», зробили зарубки на деревах і поспішили повернутися до Гранітного палацу, щоб розповісти товаришам про своє відкриття.

Наступного дня поселенці вирушили по борошно, і Пенкроф, усе більше й більше захоплюючись островом, сказав інженеру:

— Чи не думаєте ви, містере Сміт, що є на світі острови для жертв катастрофи?

— Що ви хочете сказати, Пенкрофе?

— А те, що є на світі такі острови, біля яких не страшно зазнати аварії, — там бідолахи, схожі на нас, будь-яку скруту подолають!

— Можливо, — з посмішкою відповів Сайрес.

— так воно й є, містере Сайрес, — продовжував Пенкроф, — і зрозуміло, що острів Лінкольна до них і належить.

До Гранітного палацу повернулися з багатим врожаєм — зі стовбурами сагової пальми. Інженер влаштував прес, вичавив клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і одержав чимало борошна; в руках Наба воно перетворилося на печиво і пудинги. Смак хліба нагадував їм справжній пшеничний хліб.

На ту пору онагри, кози і муфлони, що знаходилися в коралі, щодня давали поселенцям молоко. Тому доводилося часто до них навідуватися; їздили у візку, вірніше в легкій колясці, що його замінила; коли наставала черга Пенкрофа, він брав із собою Юпа і змушував його правити; Юп ляскав батогом, виконуючи доручену йому справу зі звичайною своєю кмітливістю.

Загалом, все йшло чудово у Гранітному палаці й коралі, і колоністи не нарікали б ні на що, якби не були вони відірвані від батьківщини. Вони так пристосувалися до умов життя на острові, так звикли до нього, що із сумом і жалем залишили б цей гостинний край!

Але любов до батьківщини володіє серцем людини з нездоланною силою, і якби поселенці помітили корабель, то почали б подавати сигнали, привертаючи увагу команди, і вибралися б… А поки вони жили безжурним життям і скоріше боялися, ніж хотіли, щоб його порушили які-небудь події.

Але хто може похвалитися тим, що щастя вічне, що ти вбережений від примх долі!

Поселенці часто розмовляли про острів Лінкольна, на якому жили вже більше року, і одного разу торкнулися питання, що привело до важливих наслідків.

Відбувалося це в неділю, 1 квітня, першого дня Паски, — Сайрес Сміт і його товариші присвятили час відпочинку та молитві. День стояв чудовий — така погода буває в жовтні в Північній півкулі.

Після обіду всі зібралися під навісом із зелені на краю плато Круговиду і дивилися, як поступово тьмяніє небокрай. Замість кави Наб подав напій з бузини; розмова йшла про острів, про те, як самотньо височіє він серед Тихого океану, аж раптом Гедеон Спілет запитав:

— Дорогий Сайресе, ви не визначали положення нашого острова за допомогою секстана, знайденого в ящику?

— Ні, — відповів інженер.

— Але ж варто б це зробити, секстан — прилад, з яким точніше визначиш координати, ніж тим способом, яким ви користувалися.

— А навіщо? — запитав Пенкроф. — Адже положення острова не зміниться.

— Звичайно, — погодився Гедеон Спілет, — але, можливо, через недосконалість приладу обсервація не правильна, результати тепер легко перевірити…

— Справді, люб’язний Спілете, — відповів інженер, — потрібно було зробити це раніше; втім, якщо помилка й сталася, то вона не перевищує п’яти градусів довготи або широти.

— Хтозна, — продовжував журналіст. — Хтозна, чи не ближче ми до населеної землі, ніж думаємо?

— Завтра довідаємося, — відповів Сайрес Сміт, — якби не така зайнятість, ми вже знали б це.

— Ну й чудово, — сказав Пенкроф, — містер Сайрес такий майстер, що не міг помилитися, і якщо острів не зрушився з місця, то знаходиться саме там, куди він його помістив!

— Побачимо.

Наступного дня за допомогою секстана зробили необхідні обсервації, щоб перевірити координати, визначені інженером раніше.

За попередніми даними острів Лінкольна знаходився:

між 150° і 155° західної довготи,

між 30° і 35° південної широти.

Наступні точніші обчислення дали:

150°30′ західної довготи,

34°57′ південної широти.

таким, чином, незважаючи на недосконалий спосіб вимірів, Сайрес Сміт від початку визначив координати з-такою точністю, що його помилка не перевищила п’яти градусів.

— Але ж тепер у нас є не тільки секстан, а й атлас, — сказав Гедеон Спілет. — Погляньте-но, дорогий Сайресе, у якому саме місці Тихого океану розташований острів Лінкольна.

Герберт приніс атлас, виданий, мабуть, у Франції, — тому що географічні назви були французькою мовою.

Розгорнули карту Тихого океану; інженер з циркулем у руці зібрався визначити місце розташування острова.

Раптом він завмер на місці, говорячи:

— так, у цій частині Тихого океану на карту нанесений острів.

— Острів! — вигукнув Пенкроф.

— Наш, звичайно? — сказав Гедеон Спілет.

— Ні, — відповів інженер. — Цей острів розташований на сто п’ятдесят третьому градусі довготи і тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті широти, на два градуси з половиною на захід і на два градуси південніше острова Лінкольна.

— Що ж це за острів? — запитав Герберт.

— Острів Табор.

— Острів великий?

— Ні, це маленький острівець, загублений у Тихому океані, — на нього, ймовірно, ніхто не висаджувався!

— А ми висадимося, — заявив Пенкроф.

— Ми?

— так, містере Сайрес. Побудуємо Палубне судно, я беруся ним управляти. А на якій ми відстані від острова Табора?

— Приблизно за сто п’ятдесят миль на північний схід, — відповів Сайрес Сміт.

— За сто п’ятдесят миль! Дрібниці, — заявив Пенкроф. — При попутному вітрі будемо там за дві доби.

— А навіщо? — запитав журналіст.

— Та просто так. Треба ж подивитися!

Після такої відповіді колоністи вирішили, що судно збудують і що вони вирушать у плавання в жовтні, коли настане гарна погода.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Кораблебудування. — Другі жнива. — Полювання на сумчастих ведмедів. — Нова рослина, скоріше приємна, ніж корисна. — Кит у морі. — Гарпун з Вайньярда. — Тушу кита розібрано. — На що використали китовий вус. — Наприкінці травня. — Пенкрофу більше нічого не потрібно

Якщо Пенкрофу спадала на думку яка-небудь ідея, він не заспокоювався, поки її не втілював. Задумав він, наприклад, дістатися до острова Табора, для цього знадобилося досить велике судно, — і ось довелося взятися за кораблебудування.

Інженер, підтриманий моряком, зупинився на такому проекті.

Довжина судна дорівнюватиме тридцяти п’яти футам, ширина — дев’яти, що додасть йому швидкохідності, якщо вдало вийдуть обведення й осідання виявиться нормальним: воно не повинно перевищувати шість футів, одначе судну для стійкості потрібно досить глибоко сидіти у воді. Палубу вирішили наслати суцільну, від носа до корми, приладнавши в ній два люки, влаштувати спуск до двох кают, розділених непроникними перегородками, оснастити судно, як великий шлюп, — косим ґротом[27] і клівером,[28] тобто вітрилами, якими легко управляти, маневрувати під час шторму або йти круто в бейдевінд.[29] І, нарешті, вирішили, що корпус збудують з високим надводним бортом, дошки зовнішньої обшивки будуть з’єднані впритул, а не накладені одна на одну; обшивку судна припасують до фальшивих шпангоутів, а потім прикріплять до набору судна.

З якого ж дерева спорудити його? В’язів і сосон вдосталь росте на острові. Зупинилися на сосні, — правда, дерево це, за виразом тесль, надто вже «кілке», зате обробляти його легко і сосна не боїться води.

Продумавши все до дрібниць, поселенці вирішили, що суднобудуванням займуться тільки Сайрес Сміт і Пенкроф, тому що до весни залишалося ще цілих півроку. Гедеон Спілет і Герберт, як і раніше полюватимуть, а Наб і його помічник, дядечко Юп, — виконуватимуть свої господарчі обов’язки.

Отже, зупинилися на сосні і негайно ж зрубали кілька дерев, обтесали колоди і, як справдешні пильщики, розпиляли їх на дошки. А тиждень потому в природному заглибленні між Нетрями і гранітним кряжем, там, де знаходилася верф, уже лежав тридцятип’ятифутовий брус — киль судна з ахтерштевнем[30] позаду і форштевнем[31] попереду.

Сайрес Сміт взявся до роботи зі знанням справи. Він знався на кораблебудуванні, як і багато на чому іншому, і насамперед зробив креслення судна. Правда, він мав чудового помічника — Пенкроф кілька років працював на Бруклінських верфях і добре тямив у суднобудуванні. Після ретельних розрахунків і довгих міркувань вони вирішили зробити додаткові шпангоути.

Пенкроф, зрозуміло, натхненно взявся за будівництво судна і готовий був працювати без перепочинку.

Але заради однієї справи він якось, правда лише на день, пішов зі стапеля.[32] Відбулося це 15 квітня, коли він вдруге зібрав урожай пшениці. Врожай був дуже гарний, як і першого разу, — скільки передбачалося, стільки й зібрали зерна.

— П’ять буассо, містере Сайрес! — крикнув Пенкроф, ретельно зваживши своє багатство.

— П’ять буассо, — повторив інженер. — А в буассо — сто тридцять тисяч зерен; виходить, усього в нас шістсот п’ятдесят тисяч зерен.

— Тепер ми все зерно посіємо, тільки трішки залишимо про запас, — зауважив моряк.

— Згодний, Пенкрофе. І якщо врожай вдасться таким же, то ми зберемо чотири тисячі буассо.

— І будемо з хлібом?

— Будемо з хлібом.

— Доведеться побудувати млин!

— І млин побудуємо.

Тому втретє під хлібне поле відвели ділянку, значно ширшу, ніж колись, і найретельніше обробили землю, посіяли пшеницю. Покінчивши з цією справою, Пенкроф знову взявся за будівництво судна.

А Гедеон Спілет і Герберт весь цей час полювали в околицях або заглиблювалися в невідомі нетрі лісів Далекого Заходу, тримаючи напоготові рушниці, заряджені кулями. Не раз вони потрапляли в непрохідні зарості, де стояли дерева стовбур до стовбура, немов їм забракло місця. Досліджувати лісові хащі виявилося справою надзвичайно важкою, і журналіст завжди брав із собою компас, тому що сонячні промені із зусиллям пробивалися крізь густі гілки й легко можна було заблукати. Дичини, зрозуміло, тут траплялася менше, тому що звірам і птахам не вистачало простору. І все-таки наші мисливці в другій половині квітня підстрелили трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді (поселенці вже якось бачили таких ведмедів на північному березі озера); тварини спробували сховатися від мисливців за густими гілками, але були вбиті влучними пострілами. Мисливці принесли шкіри до Гранітного палацу, обробили сірчаною кислотою, видубили, і вони стали придатні для використання.

Одного разу під час полювання трапилася коштовна знахідка, правда, зовсім в іншому дусі; честь відкриття належала Гедеонові Спілету.

Сталося це 30 квітня. Мисливці зайшли на південно-західну частину лісу Далекого Заходу, причому журналіст, випередивши Герберта кроків на п’ятдесят, опинився на галявинці — дерева там немов розступилися і дали дорогу сонячним променям.

Гедеона Спілета вразив чудесний аромат: пахла якась рослина з гронами квітів, із прямими, стрункими стеблами і коробочками з крихітних насінин. Журналіст зірвав два-три стебла і повернувся до юнака, говорячи:

— Подивись-но, Герберте, що це таке?

— А де ви зірвали квіти, містере Спілет?

— Он там, на галявині, їх там повно.

— Який буде вдячний Пенкроф за цю знахідку, містере Спілет!

Невже це тютюн?

— так, правда, не першосортний, але все-таки тютюн.

— От зрадіє Пенкроф! Але не викурить же він все, чорт забирай! Нам залишить!

— Знаєте що, містере Спілет, не скажемо поки що Пенкрофу про знахідку, — запропонував Герберт. — Приготуємо тютюн і одного дня піднесемо йому набиту трубку.

— Чудово придумано, Герберте, і тоді нашому другу Пенкрофу більше нічого буде бажати в цьому світі.

Журналіст і Герберт набрали неабиякий оберемок коштовного листя і пронесли його до Гранітного палацу «контрабандою» — з такими обережностями, начебто Пенкроф був митним доглядачем. Вони посвятили в таємницю Сайреса і Наба, а моряк нічого не підозрював впродовж тривалого часу, поки тонке листя сушилося, поки його рубали і тримали на гарячому камінні. На це пішло два місяці, все вдалося зробити так, що Пенкроф нічого й не помітив: його поглинали кораблебудівні клопоти і тільки пізно ввечері він повертався додому.

Першого травня морякові все-таки довелося перервати улюблену роботу і разом зі своїми товаришами пополювати на рідкісну тварину.

Вже кілька днів за дві-три милі від берегів острова Лінкольна у відкритому морі плавав кит велетенських розмірів. Очевидно, це був капський, або південний кит.

— Як би нам приловчитися і загарпунити кита? — одного разу сказав моряк. — Було б у нас підходяще судно та міцний гарпун, я б перший сказав: «Пішли бити кита, — себе не пошкодую, а його здолаю».

— Хотілося б мені подивитися, як ви орудуєте гарпуном, Пенкрофе, — зауважив Гедеон Спілет. — Видовище, мабуть, прецікаве.

— Прецікаве і пренебезпечне. Але ми беззбройні, — сказав інженер, — тому нічого нам і думати про кита.

— Дивно, — продовжував журналіст, — як це кит заплив у такі широти?

— Що ви, містере Спілет, — заперечив Герберт, — ми ж знаходимося саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські рибалки називають «китовим полем», — саме тут, між Новою Зеландією і Південною Америкою, трапляється найбільше китів Південної півкулі.

— Справді, — підтвердив Пенкроф, — просто не розумію, чому їх тут так мало. А втім, яка від них користь, раз неможливо до них підійти.

І Пенкроф, зітхаючи, взявся за роботу, тому що кожний матрос у душі рибалка, а якщо задоволення від риболовлі прямо пропорційне улову, то поміркуйте самі, які почуття переповнюють гарпунника, коли він бачить кита.

Та якби все зводилося до одного лише задоволення! Адже колоністи розуміли, яку цінну здобич вони упускають, як згодилися б їм і ворвань, і китовий вус.

А кит неначе й не думав залишати води острова. Спостереження за твариною велося то з плато Круговиду, то з вікон Гранітного палацу; коли Герберт і Гедеон Спілет не полювали, вони щохвилинно дивилися в підзорну трубу, як і Наб, який іноді відходив від плити. Кит потрапив до великої бухти З’єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Пазура; він рухався за допомогою свого дивно могутнього хвостового плавця, на який налягав, просуваючись вперед якимись стрибками і розвиваючи швидкість, що сягала часом дванадцяти миль за годину. Іноді він так близько підходив до острова, що його можна було добре роздивитися. Виявилося, що це справжній південний кит, він був чорного кольору, голову мав приплюснуту більше, ніж у китів Північної півкулі.

Поселенці бачили, як у нього з водометних отворів високо злітає хмара пари чи фонтан води, тому що, як це й не дивно, натуралісти і китобої досі ведуть суперечки з цього приводу. Що ж він викидає — пару чи воду? Є припущення, що це пара, яка перетворюється на воду, стикаючись з холодним повітрям, і осідає, розсипаючись бризками.

Отже, величезний ссавець займав усі помисли колоністів. Особливо приваблював кит Пенкрофа, навіть відволікав його від роботи. Скінчилося тим, що наш моряк почав думати тільки про одне: як би спіймати кита, — так заборонений плід вабить дитину. Моряк навіть уві сні бачив кита, і якби мав спорядження гарпунника та був би готовий бот, він, звичайно, не роздумуючи, вирушив би у море слідом за китом.

Але те, що не вдавалося колоністам, зробив випадок. З травня почулися крики; Наб, який стояв на спостережному посту біля кухонного вікна, повідомив, що кит потрапив на мілину.

Герберт і Гедеон Спілет, які вже зібралися на полювання, облишили рушниці, Пенкроф кинув сокиру, Сайрес Сміт і Наб приєдналися до друзів, і всі побігли до місця, де лежав кит.

Вода спала, а він залишився на піщаній обмілині біля мису Знахідки, за три милі від Гранітного палацу. Очевидно, китові нелегко було звідти вибратися. так чи інакше, друзі вирішили, не гаючи часу, відрізати йому всі шляхи до відступу.

Прихопивши піки, кілки із залізними вістрями, колоністи побігли до мису. Ось вони проминули міст через ріку Віддяки, перебралися на правий берег ріки, ось ідуть по піску, а за двадцять хвилин — вони вже біля величезної тварини, над якою хмарою кружляють птахи.

— Ну й чудовисько! — вигукнув Наб. Зауваження було слушне: кит, що належав до породи південних китів, виявився справжнім велетнем вісімдесяти футів завдовжки, важив, мабуть, не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів.

Чудовисько лежало на обмілині, не било хвостом, не намагалося спливти; поки приплив був ще високий.

Коли почався відлив, колоністи обійшли навколо кита і зрозуміли, чому він завмер непорушно.

Він був мертвий: у його лівому боці колоністи побачили гарпун.

— Отже, у наші краї запливають китобійні судна! — зрадів Гедеон Спілет.

— Відкіля ви взяли? — запитав моряк.

— Але ж гарпун…

— Що ви, містере Спілет, це нічого не доводить, — відповів Пенкроф. — Часом кит тисячу миль подолає з гарпуном у боці; можливо, нашого кита поцілили аж на півночі Атлантичного океану, а він приплив помирати на південь Тихого океану.

— І все-таки… — вимовив Гедеон Спілет, якого не переконали слова Пенкрофа.

— Це цілком можливо, — помітив Сайрес Сміт, — але подивімося, що це за гарпун. Можливо, китобої, за існуючим звичаєм, вирізали на ньому назву свого судна!

І правда, вихопивши гарпун, що встромився в бік киту, Пенкроф прочитав наступний напис:

«Марія-Стелла». Вайньярд».

— А, корабель з Вайньярда! З моїх рідних країв! — вигукнув моряк. — «Марія-Стелла»! їй-богу, прекрасне китобійне судно. Чудово його знаю. О, друзі ви мої, судно з Вайньярда, китобійне судно з Вайньярда!

І моряк, розмахуючи гарпуном, схвильовано повторював назву, що говорила так багато його серцю, назву порту, де він народився!

Ніхто не чекав, що підпливе «Марія-Стелла», а її екіпаж вимагатиме віддати йому кита, пораненого гарпуном, тому вирішили розрубати китову тушу на частини, поки вона не розклалася. Хижі птахи, вже кілька днів вистежували багату здобич і налетіли на мертвого кита; колоністи розігнали їх, вистріливши з рушниць.

Виявилося, що вони знайшли самку кита, — з її сосків бігло молоко, а молоко це, на думку натураліста Диффенбаха, цілком заміняє коров’яче, від якого не відрізняється ні за смаком, ні за кольором, ні за густотою.

Пенкроф колись служив на китобійному судні, тому тушу розібрали за його вказівками і всіма правилами; заняття було не з приємних і тривало три дні, але жоден колоніст не відмовився від роботи — навіть Гедеон Спілет, що, як заявив Пенкроф, «зуміє з усього викрутитись».

Сало розрізали на рівні скиби по два з половиною фута завтовшки, потім їх розділили на шматки вагою, мабуть, тисячу фунтів і розтопили у величезних глиняних чанах, привезених колоністами до місця роботи, тому що їм не хотілося забруднювати околиці плато Круговиду; жиру витопили на третину менше. Але все-таки запаси вийшли чималі; з одного лише язика добули шість тисяч фунтів жиру, а з нижньої губи — чотири тисячі.

Згодився не тільки жир, завдяки якому колоністи надовго запаслися стеарином і гліцерином, — міг знайти застосування і китовий вус, хоча жителі Гранітного палацу обходилися без парасолів і корсетів. У пащі кита з двох боків верхньої щелепи звисало по ряду еластичних рогових пластинок, їх було близько восьмисот. Пластинки звужувалися донизу, і їхні ряди нагадували дві величезні «гребінки» із зубами по шість футів завдовжки. Ці гребінки затримували безліч мікроскопічних тварин, рибок і молюсків, якими харчується кит.

Нарешті закінчення роботи дало задоволення. Залишивши тушу на розтерзання ненажерливим птахам, під дзьобами яких вона мала навіки зникнути, колоністи повернулися додому до своїх щоденних справ.

Одначе Сайрес Сміт не відразу відновив спорудження судна, а взявся щось майструвати; дивлячись на нього, колоністи згоряли від цікавості. Він узяв дюжину пластинок китового вуса, розрізав кожну на шість рівних частин і відточив кінці.

— Що ми з ними зробимо, містере Сміт? — запитав Герберт, коли інженер обточив пластинки.

— Битимемо вовків, лисиць і навіть ягуарів, — відповів Сайрес Сміт.

— Зараз?

— Ні, взимку, коли нам допоможе лід.

— Нічого не розумію… — здивувався Герберт.

— Зараз зрозумієш, друже, — відгукнувся інженер. — Не я винайшов цю штуку — її застосовують мисливці-алеути в тій частині Америки, що належить росіянам.[33] Отож, друзі мої, як тільки настануть морози, я зігну в кільця всі ці пластинки китового вуса і буду поливати їх водою, доки вони не скрижаніють льодом, — їм тоді й не розпрямитися; потім начиню їх шматками сала і розкидаю по снігу. Що ж буде, якщо голодний звір проковтне таку пластинку? А ось що: лід у шлунку розтане від тепла, китовий вус розпрямиться, гострі його кіпці прохромлять нутрощі хижака.

— Добре придумано! — зауважив Пенкроф.

— Ось ми й збережемо порох і кулі, — додав Сайрес Сміт.

— Та це краще будь-якої пастки! — відгукнувся Наб. — Що ж, почекаймо до зими!

— Почекаємо до зими.

Тим часом суднобудівництво тривало, і до кінця місяця судно наполовину обшили. Вже й тепер можна було сказати, що бот виходить чудовий і прекрасно триматиметься на воді.

Пенкроф працював з надзвичайною наснагою і тільки завдяки своєму могутньому здоров’ю міг переборювати втому; а тим часом товариші, у нагороду за всі його зусилля, готували йому приємний сюрприз, і 31 травня йому випало пережити мало не найбільшу радість у житті.

Того дня Пенкроф, пообідавши, зібрався вже встати з-за столу, як раптом відчув, що хтось поклав йому на плече руку.

То була рука Гедеона Спілета; журналіст сказав:.

— Стривайте, дорогий Пенкрофе, що ж ви тікаєте? А десерт?

— Дякую, містере Спілет, — відповів моряк, — мені ніколи.

— Ну хоч чашечку кави, друже?

— Не хочеться.

— Ну, а люлечку?

Пенкроф раптом підхопився, і його широке добродушне обличчя сполотніло: він побачив, що журналіст простягає йому набиту люльку, а Герберт — вуглинку.

Моряк, хотів щось сказати, але не міг вимовити ні слова; він схопив люльку, підніс її до губ, прикурив об вуглинку і зробив кілька затяжок.

Сизий запашний димок заклубився хмарою, а з цієї хмари пролунав радісний голос:

— Тютюн, воістину тютюн!

— так, Пенкрофе, — озвався Сайрес Сміт, — і тютюн чудовий!

— О, божественне провидіння! Творець усього сущого! — вигукнув моряк. — Тепер на нашім острові є все, що душа забажає!

І Пенкроф курив, курив без кінця.

— А хто ж знайшов тютюн? — запитав він раптом. — Звичайно, ти, Герберте.

— Ні, Пенкрофе, містер Спілет.

— Містере Спілет! — закричав моряк, стискаючи в обіймах журналіста, якому ще не доводилося потрапляти в такі лещата.

— Ох, Пенкрофе! — простогнав Гедеон Спілет, ледве відсапуючись. — Подякуйте і Герберту, що визначив, який це тютюн, і Сайресу Сміту, який приготував куриво, і Набу, якому так важко було тримати язик за зубами.

— так, друзі, я вам неодмінно віддячу. До самої смерті не забуду!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Зима. — Валяння вовни. — Сукновальня. — Настирлива думка Пенкрофа. — Приманки з китового вуса. — Яку послугу може зробити альбатрос. — Пальне прийдешніх століть. — Топ і Юп. — Буря. — Руйнування на пташиному дворі. — Екскурсія на болото. — Сайрес Сміт залишається вдома. — Дослідження колодязя

Зима настала в червні цей місяць у Південній півкулі подібний до грудня північних широт. Настав час подбати про теплий і міцний одяг.

Колоністи настригли вовни з муфлонів і збиралися виготовити тканину з цієї дорогоцінної сировини.

Зрозуміло, що в Сайреса Сміта не було ні чесальної, ні тіпальної, ні прасувальної, ні прокатної, ні сукальної, ні прядильної машини, ні механічної прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб виготовити тканину, і йому довелося обійтися найпростішими засобами, так щоб не ткати і не прясти. Він і справді вирішив просто скористатися тим, що вовна, коли її розгортаєш, звалюється, волокна її зчіплюються і переплітаються, — у такий спосіб виготовляють повсть. Отже, повсть можна одержати найпростішим способом і, валяючи вовну, щоб мати грубу, але дуже теплу матерію. Вовна в муфлонів коротка, а для виготовлення повсті саме така й потрібна.

Інженер за допомогою своїх товаришів, враховуючи і Пенкрофа, якому ще раз довелося кинути спорудження бота, взялися за підготовчі роботи: треба було очистити вовну, просякнути маслянистими і жирними речовинами, що називаються «жиропотом». Вовну знежирили так: занурили її в чани, наповнені водою, нагрітою до сімдесяти градусів, і протримали там добу; потім ретельно промили в содовому розчині, вичавили під пресом, і вовна була готова для валяння, тобто для виробництва повсті — щільної, хоча й грубої матерії, що не дуже цінується в промислових центрах Європи й Америки, але досить дорога на «ринках острова Лінкольна».

Повсть відома здавна — перші сукна виготовлялися за тим же способом, до якого вдався Сайрес Сміт.

Пізнання в області техніки дуже виручили інженера, коли він почав конструювати валяльну машину; для роботи сукновальні він мистецьки застосував не використану доти рушійну силу водоспаду.

Машина вийшла допотопна. Вал, обладнаний кулачками, які по черзі то піднімали, то опускали вертикальні вальці, шухляди, призначені для вовни, по-якій і били ці вальці, міцна дерев’яна рама, що з’єднує весь пристрій, — ось яка була ця машина протягом багатьох століть, поки винахідники не замінили вальці компресорами, поки не перестали валяти вовну, а почали її прокочувати.

Сайрес Сміт керував роботою, і все йшло пречудово. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою для того, щоб шерстинки стали слизькими і м’якими, краще зчіплювалися одна з одною і не рвалися б при валянні; із сукновальні виходили товсті полотнища повсті. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбкам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що вийшов матеріал, придатний і для ковдр, і для одягу. Що й казати, далеко йому було до тканини з вовни мериносів, до мусліну, шотландського кашеміру, до штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкого сукна, фланелі. То була «лінкольнська повсть»; промисли острова Лінкольна розширилися.

Колоністи мали добротний одяг, спали вони під ковдрами і могли без страху зустріти зиму.

У двадцятих числах червня настали справжні холоди, і Пенкрофу, на превеликий жаль, довелося відкласти спорудження бота; втім, він вирішив за будь-яку ціну закінчити його до весни.

Його невідступно переслідувала одна думка — обстежити острів Табор, хоча Сайрес Сміт не схвалював цю подорож, вважаючи, що вона починається з безпідставної цікавості, — хто ж міг допомогти їм на скелястому острівці, пустельному і ненаселеному. Його тривожила думка, що Пенкроф збирається пропливти сто п’ятдесят миль на хисткому суденці невідомим морем. А що, коли бот, потрапивши у відкрите море, не дістанеться до Табору, а повернутися на острів Лінкольна не зможе? Що тоді станеться з ним посередині грізного океану, повного небезпек? Сайрес Сміт часто говорив про це з Пенкрофом, але моряк з якоюсь незрозумілою впертістю відстоював свою витівку, мабуть, сам не усвідомлюючи, звідки така його впертість.

— Як же так, друже мій, — сказав йому одного разу інженер, — ви розхвалювали острів Лінкольна, шкодували, що доведеться його залишити, а тепер самі хочете з ним попрощатися.

— Всього лише на кілька днів, — відповів Пенкроф, — усього на кілька днів, містере Сайрес. Дістануся туди і негайно повернуся, тільки подивлюся, що це за острівець!

— Та його ж не порівняєш з островом Лінкольна!

— Заздалегідь у цьому впевнений.

— Навіщо ж вам ризикувати?!

— Хочу довідатися, що відбувається на острові Таборі.

— Та нічого там не відбувається і не може відбуватися!

— Хто зна!

— Ну, а якщо розіграється буря?

— Навесні це не страшно, — відповів Пенкроф. — Але от що, містере Сайрес, усе потрібно передбачати, і я прошу вас відпустити зі мною в цю подорож одного лише Герберта.

— Знайте ж, Пенкрофе, — вимовив інженер, поклавши руку йому на плече, — якщо з вами і з юнаком, який з волі обставин для усіх нас — син, що-небудь станеться, ми будемо безутішні.

— Містере Сайрес, — відповів Пенкроф з непохитною впевненістю, — ніколи ми не завдамо вам таких страждань. Ми ще повернемося до цієї розмови при нагоді. Втім, я впевнений, що тільки-но ви побачите міцність бота і оснащеність та переконаєтеся в його морехідних якостях, коли ми обігнемо наш острів, — бо ми зробимо це разом, — то, повторюю, я впевнений, ви відпустите мене без вагань. Без перебільшення, ваше судно буде зроблено на всі сто!

— Точніше, наше судно, Пенкрофе, — відповів інженер, якого обеззброїли слова моряка.

На цьому і перервалася розмова, але вона відновлювалася не раз, одначе Сайрес Сміт і моряк не переконали один одного.

Сніг випав наприкінці червня. Поселенці заготовили в коралі чималий запас корму, тому відпала необхідність їздити туди щодня, і вони вирішили навідуватись раз на тиждень.

Знову розставили пастки і вперше випробували на ділі знаряддя Сайреса Сміта. Кільця з китового вуса, покриті льодом і густо змазані жиром, розкидали біля галявини лісу в тому місці, де звичайно проходили звірі, прямуючи до озера.

Інженер був задоволений — винахід алеутських рибалок діяв чудово. На приманку спіймалося близько дюжини лисиць, кілька кабанів і навіть один ягуар: пластинки китового вуса пропороли їм шлунок.

Варто розповісти про те, як колоністи вперше спробували встановити зв’язок із зовнішнім світом.

Гедеон Спілет давно розмірковував, чи не кинути у море пляшку з запискою, розраховуючи, що течія винесе її до берегів, населених людьми, або чи не послати звістку про себе з голубом. Але хіба можна сподіватися на голубів або на пляшку: адже острів віддалений від інших земель на тисячу двісті миль! Сподівання скидалося б на божевілля.

Тридцятого червня поселенці не без зусиль спіймали альбатроса, — Герберт легко поранив його в лапу, вистріливши з рушниці. Чудовий птах, із широкими крилами, розмах яких сягав десяти футів; альбатроси перелітають навіть Тихий океан.

Герберту дуже хотілося зберегти прекрасного птаха, — рана у нього швидко загоїлась, і юнак мріяв його приручити, — але Гедеон Спілет переконав його, що не можна зневажати можливістю подати про себе звістку на узбережжя Тихого океану й втратити такого гінця, і Герберту довелося змиритися: якщо альбатрос прилетів із краю, населеного людьми, то варто його випустити на волю — він повернеться в рідні місця.

Можливо, Гедеон Спілет, у душі якого іноді прокидався «газетяр», готовий був віддати на відкуп випадку захоплюючий нарис про пригоди колоністів острова Лінкольна! Гучний успіх чекав на постійного кореспондента «Нью-Йорк геральда»! Читачі виривали б один в одного номер газети зі статтею, якби вона потрапила до головного редактора, високоповажного Джона Бенета!

Гедеон Спілет написав коротку замітку, і її сховали в мішечок до непромокальної тканини, додавши записку з проханням доставити знахідку до редакції газети «Нью-Йорк геральд». Мішечок прив’язали до шиї, а не до лапи альбатроса, тому що він любить відпочивати на поверхні моря; потім швидкокрилого вісника випустили на волю, і колоністи не без хвилювання стежили за його польотом, доки він не зник у мрячній далечіні, на заході.

— Куди ж він подався? — запитав Пенкроф.

— До Нової Зеландії, — відповів Герберт.

— Щасливо дістатися! — крикнув моряк, хоча він і не сподівався на такого листоношу.

Взимку поселенці працювали в будинку: вони лагодили одяг, майстрували різні речі; зробили вітрила для бота, викроїли їх з оболонки аеростата, яка, здавалося, слугуватиме ще для багатьох задумів…

У липні почалися сильні холоди, але в колоністів було тепло — вони не економили палива. Сайрес Сміт улаштував другий камін у великому залі; біля нього друзі й перебивалися у довгі зимові вечори. Час витрачали з користю: в години роботи спілкувалися, на дозвіллі — читали.

Колоністи блаженствували, коли, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами, за чашкою «кави» з бузини, покурювали люльки із запашним тютюном і слухали, як за вікнами Гранітного палацу завиває буря. Вони були цілком задоволені, якщо тільки можуть ні в чому не відчувати нестачі люди вдалині від близьких, позбавлені можливості щось сповістити про себе. І вони завжди говорили про свою батьківщину, далеких друзів, могутню американську республіку, її зростаюче значення, і Сайрес Сміт, який добре орієнтувався у внутрішній політиці Сполучених Штатів, чимало розповідав, ділився з друзями висновками, припущеннями, і всі слухали його з найжвавішою цікавістю.

Колоністи блаженствували, сидячи після ситного обіду біля палаючого коминка в залі, яскраво освітленому свічами.

Одного разу Гедеон Спілет запитав:

— Чи не думаєте ви, люб’язний Сайресе, що незмінний промисловий і технічний прогрес, про який ви говорите, рано чи пізно закінчиться?

— Закінчиться! Чим же, на вашу думку, це буде викликано?

— Відсутністю кам’яного вугілля, воістину найціннішої корисної копалини!

— Згодний, вугілля — найцінніше з природних запасів, — відповів інженер, — і природа начебто вирішила довести це, створивши алмаз, тому що він по суті не що інше, як кристалічний вуглець.

— Чи не хочете ви сказати, містере Сайрес, — перепитав Пенкроф, — що алмази спалюватимуть замість вугілля в топках парових казанів?

— Що ви, друже мій! — засміявся Сайрес Сміт.

— Одначе я стверджую, і ви не будете цього заперечувати, — продовжував Гедеон Спілет, — що настане день, коли всі поклади кам’яного вугілля виснажаться.

— Ну, поклади кам’яного вугілля ще такі великі, що їх не вичерпають і сотні тисяч робітників, які піднімають з надр землі щорічно силу-силенну вугілля.

— Але споживання вугілля зростає, — заперечив Гедеон Спілет, — і можна передбачити, що незабаром шахтарів буде не сто тисяч, а двісті тисяч і видобуток вугілля подвоїться.

— Без сумніву. Але коли європейські вугільні копальні виснажаться, хоча за допомогою нових машин розробляються і дуже глибокі шари, промисловість ще довго живитимуть поклади вугілля в Америці й Австралії.

— Як довго? — спитав журналіст.

— Принаймні двісті п’ятдесят — триста років.

— Для нас це втішно, зате бідним нашим праонукам буде непереливки, — зауважив Пенкроф.

— Вони винайдуть ще що-небудь, — заперечив Герберт.

— Треба сподіватися, — відповів Гедеон Спілет, — адже якщо не буде вугілля, не буде й машин, а без машин не буде залізниць, пароплавів, фабрик, — словом, усього, породженого сучасним технічним прогресом.

— Але що ж іще винайдуть? — запитав Пенкроф. — Ви уявляєте собі це, містере Сайрес?

— Більш-менш уявляю, друже мій.

— Яке паливо замінить вугілля?

— Вода, — відповів інженер.

— Вода? — перепитав Пенкроф. — Вода горітиме в топках пароплавів, локомотивів, вода нагріватиме воду?

— так, але вода, розкладена на складові частини, — пояснив Сайрес Сміт. — Без сумніву, це робитиметься за допомогою електрики, що в руках людини стане могутньою силою, тому що всі великі відкриття — такий незбагненний закон — ідуть одне за одним і ніби доповнюють одне одного. так, я впевнений, що настане день, і вода замінить паливо; водень і кисень, з яких вона складається, будуть застосовуватися і роздільно; вони виявляться невичерпним і таким могутнім джерелом тепла і світла, що вугіллю до них далеко! Прийде той день, друзі мої, і до трюмів пароплавів, до тендерів паровозів вантажитимуть не вугілля, а балони з двома цими стиснутими газами, і вони згорятимуть з величезною тепловою віддачею. Отже, нічого боятися. Поки землю населяють люди, вона їх не позбавить своїх благ: ні світла, ні тепла, віддасть у їхнє розпорядження рослини, мінерали і тварин. Отже, я впевнений, коли кам’яновугільні поклади вичерпаються, людина перетворить на паливо воду, люди обігріватимуться водою. Вода — це вугілля прийдешніх століть.

— Хотілося б мені подивитися на все це, — замислився моряк.

— Рано ти народився, Пенкрофе, — зіронізував Наб, який досі мовчав.

Але на цьому зауваженні Наба бесіда обірвалася, — загавкав Топ, і гавкав він знову якось дивно, що вже не раз непокоїло інженера. Топ, як і колись, з гавкотом крутився навколо колодязя в кінці внутрішнього коридору.

— І чого це Топ знову так гавкає? — вигукнув Пенкроф.

— Та й Юп бурчить, — додав Герберт.

Орангутанг справді підтримував собаку; він неприховано був чимось збуджений, — дивна справа, здавалося, начебто обоє стривожені, але не роздратовані.

— Мабуть, — сказав Гедеон Спілет, — колодязь з’єднаний з океаном, і яка-небудь морська тварина час від часу запливає туди, щоб подихати.

— Можливо, адже іншого пояснення не придумаєш, — відгукнувся моряк. — Aнy, замовкни, Топе, — додав він, повернувшись до собаки, — Юпе, іди до себе.

Мавпа і собака притихли. Юп подався спати, а Топ залишився в залі і весь вечір глухо гарчав.

Більше про це не говорили, але інженер виглядав занепокоєно.

Впродовж останніх липневих днів то лив дощ, то йшов сніг. Температура не опускалася так низько, як минулої зими, морози не перевищували восьми градусів за Фаренгейтом (13°33′ нижче нуля за Цельсієм). Але хоча зима й була не дуже холодна, зате лютували бурі, дули вітри. Бурхливі хвилі не раз із шаленою силою підступали до Нетрів. Здавалося, начебто раптовий прибій, викликаний підводними поштовхами, здіймав дивовижні вали й обрушував їх на стіни Гранітного палацу.

Колоністи милувалися величним видовищем, дивлячись з вікон будинку, як хвилі, схожі на гори, йдуть приступом на берег, як вони відступають, підкидаючи фонтани бризок, як у безсилій люті шаленіє океан, як грізні вали в сліпучо білій піні заливають піщаний берег. Здавалося, що гранітний кряж виступає з морської безодні у бризках піни, що злітала на сто футів угору.

Важко і небезпечно було ходити по дорогах: коли бурхала буря — вітер часом валив дерева. І все-таки колоністи неодмінно раз на тиждень вирушали в кораль. На щастя, коралю, захищеному південно-східними відрогами гори Франкліна, скажені урагани не завдали особливих збитків, вони немов щадили дерева, будівлі та частокіл. Зате пташник, розташований на плато Круговиду і, отже, відкритий східним вітрам, суттєво постраждав. Двічі скинуло голубник, звалило огорожу. Усе це вимагало перебудови, зміцнення, оскільки колоністи зрозуміли, що острів Лінкольна розташований у найбурхливішій частині Тихого океану. Здавалося, він є центром притягання могутніх циклонів, що нерідко шмагали його, як хлист шмагає дзиґу. Тільки в даному випадку дзиґа не рухалася, а хлист крутився.

Настав серпень, і першого ж тижня буря почала стихати, небо дало людям спокій, втрачений, як ще недавно здавалося, назавжди. Стало тихо, але значно холодніше, і градусник Фаренгейта показував вісім градусів нижче нуля (-22° за Цельсієм).

Третього серпня колоністи почали давно задуманий похід у південно-східну частину острова, до Качиного болота. Їх вабила дичина, якої взимку там водилось вдосталь: дикі качки, бекаси, чирки, нирки, шилохвости; вирішили присвятити день полюванню. У поході взяли участь не тільки Гедеон Спілет і Герберт, але й Пенкроф з Набом. Тільки Сайрес Сміт, пославшись на зайнятість, залишився в будинку.

Отже, мисливці вирушили на болото дорогою, що веде до порту Повітряної кулі, пообіцявши повернутися до вечора. Їх супроводжували Топ і Юп. Коли мандрівники перейшли міст через ріку Віддяки, інженер його підняв і повернувся додому — він вирішив здійснити давно задуманий план і для цього залишився в будинку.

Інженеру хотілося ретельно дослідити колодязь, що зяяв у підлозі коридору Гранітного палацу; колодязь цей, безсумнівно, сполучався з морем, тому що раніше служив стоком для зайвої води з озера. Чому Топ так часто крутиться довкола нього? Чому так дивно гавкає, чому тривожно підбігає до отвору? Чому і Юп розділяє занепокоєння Топа? Можливо, підземні відгалуження йдуть від колодязя, що з’єднувався з морем, до інших частин острова? Усе це й хотів з’ясувати Сайрес Сміт, нікого не посвячуючи у свої сумніви. Він вирішив досліджувати колодязь, коли всі підуть з будинку, і, нарешті, випала нагода.

Було неважко спуститися всередину колодязя мотузковою драбиною, якою колоністи не користувалися відтоді, як установили підйомник; її довжини цілком вистачало. Інженер притяг драбину до колодязя, діаметр отвору якого був майже шість футів, і, міцно-преміцно прив’язавши за верхній кінець, скинув униз. Потім він запалив ліхтар, озброївся карабіном, заткнув за пояс ножа і почав спускатися по сходинках.

Гранітні стіни були гладкі, але подекуди стирчали виступи, і яка-небудь спритна тварина, чіпляючись за них, могла видряпатися аж на гору.

Подумавши про це, інженер освітив ліхтарем усі ці виступи, але не знайшов жодного сліду, жодної щербини, ніщо не говорило про те, що по них, як по сходах, хто-небудь піднімався.

Сайрес Сміт спустився ще глибше, висвітлюючи кожну п’ядь стіни.

Він не помітив нічого підозрілого.

Діставшись до останніх сходинок, інженер відчув під ногами воду, що в ту мить була зовсім спокійною. Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не виднівся підземний хід, що вів би від колодязя до якої-небудь частини острова. Сайрес Сміт простукав стіну руків’ям ножа і визначив, що порожнеч немає. Жодна жива істота не могла б прокласти собі дорогу в суцільному граніті; щоб потрапити на дно колодязя, а потім піднятися вгору, треба було пройти по каналу, затопленому водою, який з’єднує цей колодязь з морем під скелястим берегом, а де могли зробити лише морські тварини. З’ясувати ж, де саме впадає цей канал у море і на якій глибині, — було неможливо.

Дослідивши колодязь, Сайрес Сміт піднявся, витяг сходи, закрив отвір колодязя і повернувся до великого залу Гранітного палацу, замислено повторюючи:

— Я нічого не знайшов, але все-таки там ховається якась таємниця!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Оснащення бота. — Напад диких собак. — Юпа поранено. — Юпа лікують. — Юп видужав. — Спорудження бота закінчено. — Пенкроф тріумфує. — «Бонадвентур». — Перше плавання до південного берега острова. — Пляшка в морі

Увечері повернулися мисливці — їм пощастило, і вони буквально обвішались дичиною; вони притягли її стільки, скільки під силу нести чотирьом чоловікам. У Топа навколо шиї висіли в’язки шилохвостів, а в Юпа на поясі — кулики.

— Ось, містере Сайрес, — вигукнув Наб, — ми добре попрацювали! Скільки наготуємо взапас копченої дичини, скільки смачних паштетів! Але нехай хто-небудь мені підсобить. Розраховую, Пенкрофе, на тебе.

— Ну ні, Набе, — заперечив моряк. — Я зайнятий оснащенням бота, обійдешся без мене.

— А ви, Герберте?

— Я, Набе, завтра їду в кораль.

— А ви, містере Спілет, не допоможете?

— Охоче допоможу, Набе, тільки попереджаю: пронюхаю всі твої кулінарні таємниці і надрукую твої рецепти в газетах!

— Як хочете, містере Спілет, — відповів Наб, — як завволите!

Отже, ранком Гедеон Спілет запанував на кухні і став допомагати Набу. А напередодні інженер розповів журналісту про своє обстеження колодязя, і Гедеон Спілет погодився із Сайресом Смітом, який вважав, що там криється якась таємниця, хоч нічого і не вдалося знайти.

Ще тиждень трималися холоди; колоністи сиділи в будинку і виходили лише подивитися, чи все благополучно в пташнику. До їхнього житла війнуло смачним — пахли страви, мистецьки приготовані Набом і журналістом; одначе не всю дичину, підстрелену на болоті, заготовили про запас, зберегли птахів і свіжими, на морозі; колоністи ласували печенею з диких качок та іншої дичини і нахвалювали, заявляючи, що немає на світі нічого смачнішого, ніж водяний птах.

Весь цей тиждень Пенкроф за допомогою Герберта, який спритно орудував голкою, зшивав вітрила і працював з такою ретельністю, що незабаром все було готове. На снасті пішли троси, з яких колись сплели сітку, знайдену разом з оболонкою повітряної кулі. Канати і троси відрізнялися чудовою якістю, і моряк ними скористався. Вітрила зміцнили; тросів вистачило щоб виготовити фал,[34] ванти,[35] шкоти[36] та інший такелаж.[37] За порадою Пенкрофа, Сайрес Сміт виточив на токарському верстаті необхідні блоки. таким чином, все оснащення виготовили раніше, ніж побудували бот. Пенкроф навіть змайстрував прапор, розмалювавши біле тло червоною і синьою фарбою з рослинних барвників. До тридцяти семи зірок, що символізують тридцять сім штатів на прапорах американських суден, моряк додав тридцять восьму — зірку «штату Лінкольна», адже він вважав, що острів уже приєднаний до американської республіки.

— Серцем відчуваю, хоч факт ще не здійснився, — приказував він.

А поки прапор не здійнявся на судні, колоністи під триразове «ура» підняли його над головним входом до Гранітного палацу.

Тим часом зима закінчувалася, і поселенці сподівалися, що й друга зима мине без особливих подій, як раптом в ніч на 11 серпня плато Круговиду ледве не зазнало спустошення.

Поселенці, втомлені денною працею, спали міцним сном, але близько четвертої години ранку їх розбудив гавкіт Топа.

Цього разу собака не бігав з гавкотом навколо колодязя, а кидався на двері, немов хотів їх виламати. Юп пронизливо волав.

— Тихіше, Топе! — крикнув Наб, який прокинувся раніше за всіх.

Але собака загавкав ще лютіше.

— Що сталося? — запитав Сайрес Сміт.

Усі поспіхом одяглися і, відкривши вікна, подивилися вниз.

Перед їхніми очима розстелявся сніговий покрив, що ледве білів у пічній пітьмі. Колоністи нічого не помітили, але в темряві лунав дивний гавкіт. Зрозуміло, що на берег вдерлись якісь звірі, але їх неможливо було роздивитися.

— Що ж це за звірі? — запитав Пенкроф.

— Вовки, ягуари або мавпи, — відповів Наб.

— Чорт забирай! Як би вони не дісталися до плато, — вимовив журналіст.

— Пропав наш пташник, — вигукнув Герберт, — пропали посіви!

— Та як же вони потрапили сюди? — запитав Пенкроф.

— Мабуть, містком, — відповів інженер, — хто-небудь з нас забув його підняти.

— О так, згадую, я забув… — зізнався Гедеон Спілет.

— Удружили, нічого сказати! — скипівши, вигукнув Пенкроф.

— Що сталося, те сталося, — зауважив Сайрес Сміт, — подумаймо, що тепер робити.

Сайрес Сміт і його товариші квапливо обмінялися декількома словами. Всі зрозуміли, що якісь невідомі звірі перебралися по містку, вдерлись на узбережжя і що, піднявшись лівим берегом ріки Віддяки, вони могли дістатися до плато Круговиду. Треба було, не зволікаючи, прогнати їх і, якщо знадобиться, вступити з ними в бій.

— Але що ж це за звірі? — дивувалися колоністи, а гавкіт тим часом дужчав.

Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув точно такі звуки, коли вперше побував біля витоків Червоного струмка.

— Це зграя диких американських собак! — вигукнув юнак.

— Вперед! — крикнув Пенкроф.

І колоністи, озброївшись сокирами, карабінами і рушницями, швидко влізли в підйомник і спустилися на берег.

Зграї голодних диких собак небезпечні. І все-таки колоністи відважно кинулися в саму гущавину, перші ж їхні постріли, блискавкою спалахнувши в темряві, змусили ворога відступити.

Насамперед не можна було допустити хижаків на плато Круговиду, тому що там вони розправилися б із пташником, витоптали б насадження і, звичайно, завдали б усьому величезних, можливо, непоправних, збитків, особливо хлібному полю. Але звірі могли вдертися на плато тільки лівим берегом ріки Віддяки, тому треба було стати нездоланною перешкодою на вузькій частині берега між рікою і гранітною стіною.

Колоністи чудово зрозуміли це і за наказом Сайреса Сміта поспішили туди; зграї собак кинулися за ними.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб вишикувалися зімкнутим рядом. Топ, роззявивши свою страшну пащу, став попереду, а за ним — Юп, розмахуючи вузлуватим кийком, як палицею.

Ніч випала дуже темна. Тільки при спалахах пострілів, причому не можна було стріляти навмання, колоністи бачили не менше сотні звірів, що йдуть на приступ, з палаючими, як жарини, очима.

— Невже вони прорвуться?! — вигукнув Пенкроф.

— Ні, не прорвуться! — відповів інженер. Звірі не проривали живого заслону, хоч і тіснили його. Задні ряди насувалися на передні, і колоністи безперервно, стріляли і завдавали удари сокирою. Чимало вбитих собак уже валялося на землі, але зграя, здавалося, не ріділа; начебто звірі все йшли і йшли через місток на берег.

Незабаром дикі собаки впритул підступили до колоністів, і не обійшлося без поранень, на щастя, легких. Герберт вистрілив і вбив звіра, що, немов дика кішка, здерся на спину Наба. Топ боровся з неприборканою люттю: він впивався іклами в горлянки диких собак і душив їх. Юп нещадно бив ворогів дрюком — його неможливо було відтягнути назад. Він, мабуть, мав здатність бачити в темряві; він опинився в самій гущавині бою, раз у раз пронизливо свистів, а це означало в нього вищий ступінь збудження. У войовничому запалі Юп ринувся вперед, і при спалаху пострілу всі побачили, що його оточили п’ять-шість величезних звірів, причому він відбивався від них з рідкісною холоднокровністю.

Колоністи домоглися перемоги, але після запеклого бою, що тривав дві години! При перших же зблисках зорі звірі, звичайно, відступили й утекли на північ містком, який Наб негайно ж підняв. Коли сонце освітило бойовище, колоністи порахували вбитих тварин, що валялися на березі, — виявилося, що їх близько півсотні.

— А де ж Юп? — раптом крикнув Пенкроф. — Де наш Юп?

Юп пропав. Наб кликав його, але той уперше не відгукнувся на заклик друга.

Всі кинулися на пошуки, їх лякала думка, що Юп лежить серед убитих звірів. Колоністи розгребли трупи на закривавленому снігу і відкопали Юпа з-під цілої купи убитих собак; роздроблені щелепи, перебиті хребти свідчили про те, що на звірів обрушилися нищівні удари кийка безстрашного Юпа. Бідний Юп усе ще стискав уламок дрюка: звірі, мабуть, накинулися на нього, беззбройного, і збили з ніг; глибокі рани зяяли на грудях Юпа.

— Він живий! — крикнув Наб, нахилившись над ним.

— І ми його вилікуємо, — заявив моряк, — будемо доглядати, як за синочком!

Юп немов зрозумів, тому що припав головою до плеча моряка, неначе дякуючи. Моряк теж постраждав, але і його рана, і рани його товаришів не були небезпечними, — вогнепальна зброя майже ввесь час тримала звірів на відстані. Важко постраждала одна лише мавпа.

Пенкроф і Наб віднесли Юпа до підйомника, і тільки тут він слабко застогнав. Його обережно підняли до Гранітного палацу, вклали на матраци, знявши їх з одного з ліжок, і зі зворушливою дбайливістю промили йому рани. Судячи з усього, внутрішні органи мавпи не були зачеплені, але Юп дуже ослабнув від втрати крові й у нього піднялася температура.

Отже, його перев’язали, вклали і прописали найсуворішу дієту, «як справжній людині», — зауважив Наб; потім хворого змусили випити кілька чашок жарознижуючого напою, звареного з лікарських трав, що зберігалися в аптечці Гранітного палацу.

Спочатку Юп задрімав тривожним сном, але поступово дихання його вирівнялося, і колоністи пішли, щоб дати пораненому повний спокій. Іноді тільки Топ тихенько, немов «навшпиньках», скрадався до кімнати друга, начебто схвалюючи турботу про нього. Юп лежав, звісивши лапу, і Топ її лизав з пригніченим виглядом.

Того ж ранку колоністи відтягнули вбитих звірів до лісу Далекого Заходу, де й закопали.

Напад хижаків, Що міг мати неприємні наслідки, послужив колоністам гарним уроком, і відтоді вони не лягали спати, не переконавшись, що мости підняті і вторгнення неможливе.

Тим часом Юп, стан якого викликав тривогу колоністів, за кілька днів переборов хворобу. Юпа виручив могутній організм; жар помалу спав, і Гедеон Спілет, знаючись на медицині, незабаром заявив, що Юп поза небезпекою. 16 серпня Юп із задоволенням попоїв. Наб приготував для нього смачні солодкі страви, і хворий поглинав їх із захватом, тому що мав грішок — він любив поласувати, а Наб не боровся з цим недоліком.

— Що вдієш? — говорив Наб Гедеонові Спілету, коли журналіст дорікав йому за те, що він балує Юпа. — У бідолахи тільки одне задоволення — поласувати, і я дуже радий, що можу віддячити йому за вірну службу.

Дядечко Юп десять днів провів у ліжку; 21 серпня йому дозволили встати. Рани загоїлись, і було видно, що незабаром він знову стане сильним і спритним. У Юна, як і у всіх одужуючих, розгулявся ненаситний апетит, і журналіст дозволив йому їсти досхочу, покладаючись на інстинкт, найчастіше відсутній у людей: він повинен був уберегти орангутанга від надмірностей. Наб прийшов у захват, побачивши, що його учень їсть з колишнім апетитом.

— Їж, приятелю, — говорив він Юпу, — їж усе, що твоя душа бажає. Ти пролив кров заради нас, і мій обов’язок допомогти тобі одужати.

Якось — це було 25 серпня — пролунав крик Наба:

— Містере Сайрес, містере Гедеон, Герберте, Пенкрофе, швидше сюди!

Колоністи, які сиділи у великому залі, підхопилися і побігли на заклик до комірчини, відведеної Юпу.

— Що сталося? — запитав журналіст.

— Та ви тільки подивіться! — відповів Наб і розреготався.

І що ж вони побачили! Дядечко Юп мирно сидів навпочіпки біля порога Гранітного палацу, неначе турок, і покурював люлечку.

— Моя люлька! — вигукнув Пенкроф. — Взяв у мене люльку! Що ж, старий, бери її в подарунок! Кури, кури, друже!

А Юп поважно випускав густі клуби диму і, мабуть, одержував незрівнянне задоволення.

Сайрес Сміт нітрохи не здивувався; він розповів, як ручні мавпи ставали завзятими курцями, і навів безліч прикладів.

З цього дня в Юпа з’явилася власна люлька, що належала колись морякові; вона висіла в його кімнаті поруч з кисетом. Він її набивав, сам прикурював від палаючої вуглинки і виглядав найщасливішою мавпою на світі. Зрозуміло, що спільність смаків зміцнила дружбу, що вже з’єднувала Юпа та гідного моряка.

— А можливо, він людина? — іноді говорив Пенкроф Набу. —

Ти не здивуєшся, якщо він одного прекрасного дня заговорить з нами?

— Слово честі, не здивуюся, — відповідав Наб, — мене швидше дивує, що він мовчить!

— От була би потіха, — продовжував моряк, — якби він раптом сказав мені: «Давай мінятися люльками, Пенкрофе!»

— До чого ж прикро, — зауважив Наб, — що він німий від народження!

Настав вересень. Скінчилася зима, і колоністи повернулися до роботи.

Спорудження бота швидко просувалося. Корпус уже обшили і зараз обшивали судно зсередини дошками, обробленими парою, що легко було приганяти за лекалом до обведень шпангоутів.

Лісу вистачало, і Пенкроф запропонував інженеру зробити і цю внутрішню обшивку водонепроникною, щоб збільшити міцність бота.

Не відомо, що чекало на них у майбутньому, тому Сайрес Сміт схвалив намір моряка побудувати добротне судно.

Внутрішнє обшивання і палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, що забили дерев’яною стукалкою в пази палуби, а також внутрішньої та зовнішньої обшивок; потім залили їх киплячою смолою, добутою із сосон, яких вдосталь росло в лісі.

Судно обладнали надзвичайно просто. Насамперед замість баласту в трюм завантажили гранітні брили, вагою приблизно дванадцять тисяч фунтів, і міцно їх закріпили. Над баластом наслали палубу; всередині бот розділили на дві каюти, у кожній, уздовж перегородок, стояло по два ліжка, що служили і скринями. Основа щогли припадала на середину перегородки, що розділяла каюти; з кают вели на палубу люки з кришками, які щільно закривалися.

Пенкроф без зусиль відшукав дерево для щогли. Він вибрав молоду, пряму ялину з гладким стовбуром, зрубав її, обтесав і закруглив верхівку. Окуття щогли, штурвала і корпуса виготовили в кузні Нетрів, грубо, зате міцно. Реї, флагшток[38] і весь інший рангоут,[39] а також весла й ще дещо закінчили в перший тиждень жовтня, і колоністи вирішили випробувати судно біля берегів острова, щоб подивитися, як воно тримається на воді та чи можна на ньому вирушати в далеке плавання.

Тим часом щоденні роботи йшли своєю чергою. В коралі зробили нові будівлі, тому що й у муфлонів, і кіз з’явилося чимало молодняку, якому потрібні були дах і корм. Колоністи, як і раніше, часто навідувались на устричну обмілину, до крільчатника, до місць залягання вугілля та заліза і навіть у недосліджені нетрі Далекого Заходу, де водилося багато дичини.

Поселенці знайшли ще деякі місцеві рослини, можливо, і не такі вже необхідні, але вони розмаїтили меню мешканців Гранітного палацу. Це були полуденники різних видів, в одного — м’ясисте їстівне листя, з насіння інших добували щось на зразок борошна.

Десятого жовтня бот спустили на воду. Пенкроф сяяв від радості. Усе пройшло чудово. Цілком оснащене судно на котках підкотили до самого берега, де його підхопив приплив, і воно гордо поплило під оплески колоністів; особливо голосно плескав у долоні Пенкроф, що не виявив при цьому ні найменшої скромності. Його марнославству лестило і те, що, побудувавши судно, він буде ним командувати. Його одностайно призначили капітаном.

Щоб догодити капітану Пенкрофу вирішили насамперед охрестити судно, і після тривалих суперечок усі зійшлися на тому, щоб назвати його «Бонадвентур», тому що так нарекли при водохрещенні поважного моряка.

Як тільки «Бонадвентур» поплив по хвилях, усі переконалися, що в нього зразкове осідання і він буде добре триматися на воді за будь-якого ходу.

Втім, того ж дня випробували судно на ділі, вирушивши у плавання навколо острова. Стояла чудова погода, вітер був свіжий, але хвилювання не сильне, особливо біля південного узбережжя; вже понад годину дув норд-вест.

— Час у дорогу! — кричав капітан, готуючись до відплиття.

Але, перш ніж вирушити у плавання, вирішили поснідати, а крім того, прихопити провізію із собою на той випадок, якщо прогулянка затягнеться до вечора.

Сайресу Сміту теж хотілося швидше випробувати бот, зроблений за його кресленнями, і хоча він не раз змінював деякі деталі за порадою моряка, але все-таки не був так непохитно впевнений у судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру дістатися до острова Табора, тому що мова про це більше не заходила. Сайрес Сміт не хотів і думати, що двоє-троє його товаришів наважаться плисти на такому маленькому суденці, водотоннажністю не більше п’ятнадцяти тонн.

О пів на одинадцяту всі піднялися на борт корабля, навіть Топ і Юп. Наб і Герберт витягли якір, що зарився в пісок біля гирла ріки Віддяки і «Бонадвентур», піднявши косий грот із острівним прапором, що розвівався на щоглі, вирушив у відкрите море під командуванням капітана Пенкрофа. Щоб вийти з бухти З’єднання, потрібний був попутний вітер, і виявилося, що при фордевінді[40] бот розвивав непогану швидкість. Коли обігнули мис Знахідки і мис Пазур, Пенкрофу довелося триматися круто до вітру, щоб плисти вздовж південного берега острова, і, лавіруючи, він помітив, що «Бонадвентур» може йти за п’ять румбів від вітру, не дуже дрейфуючи. Він добре лягав на інший галс,[41] роблячи поворот оверштаг,[42] як говорять моряки, і навіть вигравав час при цьому маневрі. Пасажири «Бонадвентура» аж замилувалися. У них з’явилося чудове судно, що в разі потреби прислужиться їм, а зараз, у цей чудесний день, та ще при сприятливому вітрі, плисти було дуже приємно.

Пенкроф повів бот у відкрите море, тримаючись за три-чотири милі від берега і спрямовуючи «Бонадвентур» на траверс[43] порту Повітряної кулі. Острів постав перед ними по-новому: у всій своїй пишноті розгорнулася панорама узбережжя від мису Пазура до Зміїного мису. На передньому плані стіною стояв ліс, хвойні дерева темніли на тлі молодої зелені листяних дерев, а над усім піднімалася гора Франкліна, на вершині якої білів сніг.

— Як красиво! — вигукнув Герберт.

— так, наш острів красивий і гостинний, — відповів Пенкроф. — Я його люблю, як любив рідну матір! Він дав притулок нам, бідним і знедоленим, а хіба тепер чого-небудь не вистачає його синам, які впали на берег просто з неба?

— У нас усього вдосталь, — відповів Наб, — усього, капітане!

І обидва доблесних острів’янина крикнули тричі голосне «ура» на честь свого острова.

Тим часом Гедеон Спілет, притулившись до щогли, малював панораму, що розгорнулася перед очима мореплавців.

Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег.

— Ну, містере Сайрес, — звернувся Пенкроф до інженера, — що скажете про наш бот?

— Начебто добре тримається! — відповів інженер.

— Чудово! А як ви думаєте, чи можна почати на ньому тривалу подорож?

— Яку подорож, Пенкрофе?

— Ну, наприклад, на острів Табор?

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, — я думаю, що при потребі можна без вагання довірити свою долю «Бонадвентуру» і навіть почати більш тривалу подорож; але знайте, я б не хотів відпускати вас на острів Табор, вам там нічого робити.

— Треба ж познайомитися із сусідами, — відповів Пенкроф, вперто наполягаючи на своєму. — Острів Табор — наш єдиний сусід! Хоч із ввічливості варто його відвідати!

— Чорт забирай, — усміхнувся Гедеон Спілет, — наш друг Пенкроф, виявляється, дотримується світських правил!

— І не думаю, — пробурчав моряк, якого дратували відмовляння інженера, хоча йому й не хотілося завдавати комусь прикрощів.

— Слухайте, Пенкрофе, але ж яке плавання без супутників?

— Одного супутника мені вистачить.

— Припустимо, — відповів інженер. — Отже, через вас колонія острова Лінкольна може позбутися двох поселенців, а нас усього п’ятеро!

— Шестеро, — зауважив Пенкроф, — ви забули Юпа.

— Семеро! — додав Наб. — Топ не гірше нас з вами!

— Ризику тут ніякого немає, містере Сайрес, — заперечив моряк!

— Можливо, Пенкрофе; але повторюю, ви наражаєтесь на непотрібну небезпеку.

Впертий моряк не відповів, але про себе вирішив при нагоді відновити розмову. Він і не думав, що випадок невдовзі прийде йому на допомогу і перетворить його нічим не виправдану примху на гуманний вчинок.

Після плавання у відкритому морі «Бонадвентур» наблизився до берега, прямуючи до порту Повітряної кулі. Випадало з’ясувати, чи може він пройти між обмілиною і підводними рифами, тому що колоністи збиралися постійно тримати судно в цій маленькій бухті.

До берега залишалося всього півмилі, і доводилося маневрувати, щоб іти проти вітру. Плили повільно — високі береги послабляли силу вітру, і він лише злегка наповнював вітрила; під його поривами дзеркальною поверхнею моря зрідка пробігали брижі.

Герберт, який стояв на носі та вказував фарватер,[44] раптом крикнув:

— Тримай до вітру, Пенкрофе, тримай до вітру!

— Що таке? — запитав, підводячись, моряк. — Скеля?

Ні… стривай-но, — відповів Герберт, — не роздивлюся… тримай до вітру… так, добре… трішки вперед…

Говорячи це, Герберт перехилився через борт, швидко опустив у воду руку і крикнув:

— Пляшка!

Він тримав закорковану пляшку, спійману за декілька кабельтових від берега.

Сайрес Сміт узяв пляшку, мовчки вибив корок і витяг підмоклий папір, на якому можна було розібрати такі слова:

«Зазнав аварії… Острів Табор 153° західної довготи, 37°11′ південної широти».

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вирішено плисти. — Припущення. — Збори… — Троє пасажирів. — Перша ніч. — Друга ніч. — Острів Табор. — Пошуки на піщаному березі. — Пошуки в лісі. — На острові нікого немає. — Тварини. — Рослини. — Житло. — В будиночку порожньо

— Хтось зазнав аварії корабля, — крикнув Пенкроф, — і зовсім самотньо живе за якихось сто миль від нас, на острові Табор! Ну, містере Сайрес, тепер ви не проти подорожі!

— Ні, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — і треба вирушати якомога швидше.

— Завтра?

— Завтра.

Інженер кілька секунд розглядав папір, витягнутий з пляшки. Він про щось міркував, потім вимовив:

— На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити наступні висновки: по-перше, потерпілий з острова Табор — людина, обізнана з морською справою, тому що широта і довгота острова, зазначені нею, збігаються з тими, котрі ми визначили з точністю до однієї минути; по-друге, він англієць або американець, тому що документ написаний англійською.

— Цілком логічне зауваження, — заявив Гедеон Спілет, — ось вам і розгадка; зрозуміло, звідки ящик, знайдений на березі. Сталася аварія корабля, оскільки знайшлася людина, яка пережила катастрофу. І хто б вона не була, їй пощастило, що Пенкрофу спало на думку побудувати бот і сьогодні випробувати його; день зволікання — і пляшка, мабуть, розбилася б об підводні камені.

— Справді, — погодився Герберт, — як добре, що «Бонадвентур» пройшов повз пляшку, доки вона трималася на воді.

— А вам не здається це дивним? — запитав Сайрес Сміт Пенкрофа.

— Мені здається, що це щасливий випадок, ось і все, — відповів моряк. — А ви хіба бачите в цьому щось надзвичайне, містере Сайрес? Адже пляшка куди-небудь та й потрапила б? Чому ж їй і не потрапити сюди?

— Можливо, ви й маєте рацію, Пенкрофе, — відповів інженер, — одначе…

— Але ж ніщо не доводить, — додав Герберт, — що пляшка вже давно плаває по морю?

— Ніщо, — відповів Гедеон Спілет, — і навіть записка начебто написана недавно. Що ви про це думаєте, Сайресе?

— Важко сказати, але ми неодмінно усе з’ясуємо! — відповів Сайрес Сміт.

Під час цієї розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на інший галс, і «Бонадвентур» на всіх вітрилах помчав до мису Пазура. Кожний думав про людину, закинуту долею на острів Табор. А раптом вони спізнилися і її не врятувати? У житті колоністів відбулася велика подія. Вони самі зазнали аварії, але боялися, що цій людині не так пощастило, як їм, і вважали своїм обов’язком поспішити на допомогу нещасному.

«Бонадвентур» обігнув мис Пазур і о четвертій годині став на якір біля ріки Віддяки.

Того ж вечора колоністи докладно обговорили плай подорожі. Найрозсудливіше вирушити на острів Пенкрофу і Герберту, тому що обоє вміли управляти судном. Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли пристати до острова тринадцятого вдень, тому що при попутному вітрі за дві доби легко пройти сто п’ятдесят миль; день вони пробудуть на острові, три-чотири дні витратять на зворотний шлях, значить 17 жовтня повинні повернутися на острів Лінкольна. Погода стояла прекрасна, барометр плавно піднімався, напрямок вітру начебто встановився, — словом, все сприяло відважним мандрівникам, що залишили свій милий острів з почуття обов’язку і любові до ближнього.

Отже, вирішили, що Сайрес Сміт, Наб і Гедеон Спілет залишаться в будинку; але Гедеон Спілет, який не забув про те, що він кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», раптом заявив, що готовий до плавання і подібного випадку не проґавить, і теж потрапив до числа мандрівників.

Увечері колоністи перенесли на борт «Бонадвентура» деякі постільні приналежності, посуд, зброю, бойові припаси, компас, провізію на тиждень і, швидко поскладавши все це, повернулися до Гранітного палацу. Наступного дня, о п’ятій ранку, троє друзів не без хвилювання попрощалися з тими, хто залишався, і Пенкроф, піднявши вітрила, взяв курс на мис Пазур, який потрібно було обігнути, перш ніж плисти на південний захід.

«Бонадвентур» уже був за чверть милі від берега, коли його пасажири помітили, що двоє чоловіків стоять на майданчику Гранітного палацу і махають їм на прощання. То були Сайрес Сміт і Наб.

— Ось вони, наші друзі! — вигукнув Гедеон Спілет. — Ми вперше розлучаємося за півтора року.

Пенкроф, журналіст і Герберт помахали їм востаннє, і Гранітний палац незабаром зник за високими скелями мису.

Весь ранок «Бонадвентур» йшов вздовж південної частини острова Лінкольна, що нагадував здалеку зелений кошик, з якого стирчала гора Франкліна. Гориста поверхня, згладжена відстанню, навряд чи змогла б привернути увагу кораблів, що випадково потрапили в ці води.

Близько години дня минули Зміїний мис за десять миль від берега. Звідси вже не можна було роздивитися західну частину узбережжя, що простиралася до відрогів гори Франкліна, а три години потому клаптик суші, що називався островом Лінкольна, сховався за обрієм.

«Бонадвентур» ішов чудово. Він легко сходив на хвилю і розвивав пристойну швидкість. Пенкроф підняв топсель; бот, ідучи на всіх вітрилах, тримав курс просто на острів Табор за компасом.

Час від часу Герберт підміняв Пенкрофа за штурвалом; він так упевнено управляв, що бот не відхилявся від курсу і капітану ні в чому було дорікнути своєму помічникові.

Гедеон Спілет вів бесіду то з моряком, то з Гербертом, а іноді допомагав їм ставити або забирати вітрила. Капітан не міг нахвалитися своїм екіпажем і обіцяв «піднести вахтовим скляночку винця».

Надвечір у прозорих сутінках з’явився тонкий серп місяця, перша чверть якого мала бути шістнадцятого числа; він швидко затьмарився. Настала темна, але зоряна ніч, що обіцяла погожу днину. Пенкроф з обережності забрав топсель, щоб не підставляти верхнє вітрило під несподіваний порив вітру. Можливо, це й була зайва обережність, тому що ніч стояла тиха, але Пенкроф належав до розсудливих моряків, — не дорікаймо йому за це.

Журналіст проспав майже всю ніч. А Пенкроф і Герберт що дві години стояли на вахті біля штурвала. Моряк покладався на Герберта, як на самого себе: холоднокровність і розважливість юнака виправдали його довіру. Пенкроф давав йому вказівки, як капітан кермовому, і Герберт не дозволяв судну відхилятися вбік.

Ніч минула благополучно, і вдень 12 жовтня нічого нового не сталося. Південно-західного напрямку суворо дотримувалися весь день, і якщо тільки «Бонадвентур» не відносила вбік невідома течія, він повинен вийти просто до острова Табора.

Море, яким вони йшли, було пустельне. Тільки іноді який-небудь великий птах — альбатрос або фрегат — пролітав на відстані рушничного пострілу. І Гедеон Спілет розмірковував, чи не одному з цих великих пернатих довірив він свій нарис, написаний для «Нью-Йорк геральда». Здавалося, що тільки ці могутні птахи й могли залетіти у води, які омивали острови Табор і Лінкольна.

— Але ж цієї пори року, — зауважив Герберт, — китобої звичайно вирушають до південної частини Тихого океану. Правду кажучи, я думаю, що ніде на світі не знайдеш такого безлюддя.

— Не таке вже тут безлюддя! — заперечив Пенкроф.

— Що ви цим хочете сказати? — поцікавився журналіст.

— так ми ж тут. Або ви сприймаєте наше судно уламком корабля після аварії, а нас самих — вважаєте дельфінами?

І Пенкроф розреготався над власним дотепом.

Увечері мандрівники розрахували, що за тридцять годин «Бонадвентур», швидше за все, відплив від острова Лінкольна на сто двадцять миль, тому що він ішов зі швидкістю більше трьох миль за годину. Дув такий слабкий вітер, що здавалося, він ось-ось зовсім стихне. І все-таки можна було сподіватися, що на світанку з’явиться острів Табор, якщо тільки розрахунки правильні і якщо бот не збився з курсу.

Але ніхто з них — ні Гедеон Спілет, ні Герберт, ні Пенкроф — не зімкнув очей в ніч з 12 на 13 жовтня. Вони чекали ранку і не могли перебороти тривоги. Їх мучило стільки сумнівів! Чи знаходяться вони поблизу острова Табора? Чи жива ще людина, яка зазнала аварії корабля, і чи не марно вони до неї поспішають? Хто ця людина? Чи не внесе вона розладу в дружну родину колоністів? Чи захоче вона змінити одну в’язницю на іншу? Всі ці запитання, що, очевидно, розв’яжуться наступного дня, не давали їм заснути, і з першими зблисками ранку вони почали невідривно дивитися на захід, вдивлятися в лінію обрію.

— Земля! — раптом крикнув Пенкроф близько шостої години ранку.

Він, звичайно, не міг помилитися, — виходить, справді це була земля.

Можна собі уявити радість маленького екіпажу. За кілька годин вони висадяться на берег!

Розлогий острівець ледве виднівся серед хвиль, не далі ніж за п’ятнадцять миль. Курс «Бонадвентура», якого трохи віднесло на південь, виправили, і бот плив тепер прямо до острова; сонце сходило, і подекуди усе чіткіше вимальовувалися невисокі пагорби.

— Куди цьому острівцю до нашого острова Лінкольна, — зауважив Герберт, — але, можливо, він теж вулканічного походження.

Об одинадцятій годині ранку «Бонадвентуру» залишилося пройти усього лише дві милі, і Пенкроф, відшукуючи фарватер, вів судно незнайомими водами із крайньою обережністю.

Тепер друзі бачили весь острівець, на якому зеленіли камедні та ще якісь величезні дерева, схожі на ті, що росли на острові Лінкольна. Але, як не дивно, мореплавці ніде не помітили ні димку, — вірної ознаки того, що на острові живуть, ні сигналу небезпеки.

Але ж записка свідчила, що на острові після аварії корабля опинилася людина, і вона, звичайно, чекає допомоги!

Тим часом «Бонадвентур» відважно плив між рифами, звивистими проходами, і Пенкроф з напруженою увагою вдивлявся в кожний їхній вигин. Він довірив Герберту стерно, а сам, стоячи на носі бота, вдивлявся у воду і, взявши фал готовий був негайно спустити вітрило. Гедеон Спілет оглядав берег у бінокль, але нічого не помітив.

Нарешті, майже опівдні форштевень «Бонадвентура» вдарився об піщаний берег. Кинули якір, спустили вітрила, і екіпаж бота висадився на сушу.

Вони не сумнівалися, що це острів Табор, тому що, судячи з останніх карт, іншого острова між Новою Зеландією й узбережжям Америки в Тихому океані не існувало.

Судно міцно пришвартували, щоб його не відніс відлив. Потім Пенкроф і обидва його товариша, добряче озброївшись, вирушили до пагорба конічної форми, що піднімався футів на двісті п’ятдесят — триста над рівнем моря, за півмилі від берега.

— Огляньмо острівець з вершини гірки й одержимо про нього загальне уявлення, а це полегшить нам пошуки, — зауважив Гедеон Спілет.

— так зробив містер Сміт на острові Лінкольна, піднявшись на гору Франкліна! — вигукнув Герберт.

— Саме так, — підтвердив журналіст, — з цього й треба почати!

Друзі, розмовляючи, йшли лугом, що простягався до підніжжя пагорба. Над ними кружляла зграя скелястих голубів і морських ластівок, таких же, як на острові Лінкольна. Ліворуч тягся ліс, і звідти долинав тріск сучків; мандрівники побачили, як загойдалася трава, — можливо, зачувши їх, розбіглися якісь полохливі тваринки; одначе ніщо не вказувало на присутність людини.

Колоністи дійшли до підніжжя пагорба, спритно піднялися на нього й оглянули околиці.

Вони потрапили на острівець, що мав форму подовженого овалу; розміри його не перевищували шести миль в окружності, а рівна лінія берега майже не була порізана мисами, бухтами і затоками. Навколо, зливаючись з обрієм, розстелялася водна пустеля. Ні землі, ні вітрила не виднілося.

Острівець суцільно вкривали ліси, не те що острів Лінкольна, безводний і дикий в одній частині й тільки в іншій — родючий та багатий на рослинність. Над рівним килимом зелені піднімалися два-три невисоких пагорби. Струмок, що біг великим лугом, перетинав навскіс острів і впадав у море на західному березі, злегка розширюючись біля гирла.

— так, малуваті володіння, — зауважив Герберт.

— Малуваті, — відгукнувся Пенкроф, — нам тут ніде було б розгулятися.

— І до того ж, — додав журналіст, — острівець, мабуть, ненаселений.

— Дійсно, — погодився Герберт, — ніщо не вказує на присутність людини.

— Спустімося, — запропонував Пенкроф, — і поспішімо на пошуки.

Моряк і його товариші повернулися на берег, до стоянки «Бонадвентура». Вони вирішили обійти пішки узбережжя, а потім заглибитися в ліс. таким чином, вони обстежать увесь острів.

Йти берегом було легко, тільки подекуди піднімалися скелі, але колоністи їх обходили; вони прямували на південь, полохаючи водяних птахів і стада тюленів, що кидалися в море, ще здалеку помітивши людей.

— Тварини не вперше бачать людину, — сказав журналіст. — Вони бояться нас, значить люди їм знайомі.

За годину троє друзів дісталися до південного берега, що закінчувався гострим мисом, потім повернули на північ, ідучи уздовж західного берега, теж покритого піском і скелями й облямованого густим лісом.

Вони обійшли усе узбережжя за чотири години і ніде не знайшли житла, не помітили сліду людської ноги.

Це було вражаюче. Здавалося, що острів Табор узагалі ненаселений або що тут уже давно ніхто не живе. Можливо, хтось написав записку кілька місяців або навіть кілька років тому, — виходить, жертва аварії корабля або повернулася на батьківщину, або померла від поневірянь.

Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт, висуваючи різні версії, поспіхом пообідали на боті, — вони квапилися знову вирушити в дорогу, щоб обстежити острів до настання темряви.

І ось о п’ятій годині вечора вони заглибилися в лісову хащу.

Друзі наполохали якихось тварин, що дременули врізнобіч: виявилося, що це кози і свині, що нагадували європейських. Цілком можливо, їх сюди випадково завезло китобійне судно, і вони швидко розмножилися. Герберт вирішив за всяку ціну спіймати кілька самок і самців та відвезти їх на острів Лінкольна.

Сумнівів не залишалося — на острівці побували люди. Мандрівники переконалися в цьому, увійшовши до лісу: там валялися стовбури дерев, зрубаних сокирою, і усюди виднілися сліди боротьби людини з природою; правда, стовбури майже згнили, тому що були зрубані багато років тому, мітки, зроблені сокирою, покрилися мохом, а стежини заросли такою густою і високою травою, що їх важко було відшукати.

— Очевидно, — сказав Гедеон Спілет, — люди не тільки висадилися тут, але навіть якийсь час жили. Які це люди? Скільки їх було? Скільки залишилося?

— У записці говориться лише про одну людину, — зауважив Герберт.

— Не може бути, щоб ми її не знайшли! — вигукнув Пенкроф.

Отже, пошуки продовжувалися. Моряк і його друзі пішли дорогою, що навскіс перетинала острівець, і вона привела їх до річки, яка впадає в океан.

Не тільки тварини, вивезені з Європи, не тільки сліди сокири, але й рослини, що зустрічаються тут, незаперечно доводили, що людина побувала на острові. Подекуди на галявинках, за давніх часів, мабуть, були розплановані грядки.

Герберт дуже зрадів, коли знайшов картоплю, моркву, капусту, ріпу: якщо зібрати бульби й насіння, можна й на острові Лінкольна вирощувати всі ці овочі!

— От добре! — вигукнув Пенкроф. — Набу прислужиться, та й нам теж! Нехай не знайдемо потерпілого, все одно не даремно мандрували, Господь нас винагородив.

— Усе це так, — заперечив Гедеон Спілет, — але оскільки городи такі занедбані, значить на острові давно ніхто не живе.

Справді, — погодився Герберт, — хто б нехтував овочами!

— Що тут і розмірковувати, відразу видно, що жертв аварії корабля давно немає на острові! — додав Пенкроф.

— На вашу думку, записку склали дуже давно?

— Звичайно.

— І пляшка довго плавала морем, поки її не викинуло на острів Лінкольна?

— Що ж тут особливого? — відповів Пенкроф і продовжив: — Уже час припинити пошуки.

— Повернімося на судно, а завтра все почнемо знову, — запропонував журналіст.

Порада була слушною, і всі погодилися з нею, як раптом Герберт крикнув, показуючи на якусь споруду, що виднілася між деревами:

— Хижа!

І троє друзів негайно ж поспішили до хатини. В сутінках можна було роздивитися, що вона побудована з дощок і вкрита товстою просмоленою парусиною.

Пенкроф рвонув напіввідчинені двері і вбіг до хатини.

Там було порожньо!

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Опис речей. — Ніч. — Кілька букв. — Пошуки продовжуються. — Рослини і тварини. — Герберт уник загибелі. — На борту. — Відплиття. — Негода. — Звичка впливає. — Загублені в морі. — Рятівне світло

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет мовчки стояли в темній халупі.

Пенкроф голосно гукнув хазяїна.

Ніхто не озвався.

Тоді моряк викресав вогонь і запалив суху гілку; світло на мить освітило комірчину, і вона здалася мандрівникам нежилою. У печі, складеній з необтесаних каменів, виднівся попіл, а на ньому — оберемок хмизу. Пенкроф кинув туди палаючу гілку, хмиз затріщав, і яскраве полум’я освітило хатину.

І тут друзі помітили ліжко, застелене відвологлими, пожовтілими ковдрами, — очевидно, ним вже давно ніхто не користувався; біля печі валялися два іржавих казанки і перекинута миска; у шафі висів деякий матроський одяг, покритий цвіллю; на столі виднілися олов’яні тарілки і Біблія, позеленіла від вологи; в кутку лежали інструменти — лопата, кирка, мотика та дві мисливські рушниці, причому одна зламана; на полиці стояли барила з порохом і з дробом, кілька коробок з капсулями; усе вкривав густий шар пилу, що збирався, можливо, довгі роки.

— Нікого немає, — нарешті вимовив журналіст.

— Нікого! — підтвердив Пенкроф.

— Тут давно ніхто не живе, — зауважив Герберт.

— так, дуже давно, — підхопив журналіст.

— А чи не переночувати нам у хатині, містере Спілет? — запропонував Пенкроф.

— Згодний, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет, — якщо хазяїн і прийде, він, думаю, не розсердиться на некликаних гостей.

— Господар не прийде! — похитав головою моряк.

— Думаєте, він виїхав? — запитав журналіст.

— Ні, якби виїхав, прихопив би зброю й інструменти, — відповів Пенкроф. — Адже ви знаєте, як цінує людина речі, вцілілі разом з нею при аварії корабля. Та ні ж, ні, — повторив моряк із глибоким переконанням, — він не залишив острів. Якби він змайстрував човен і вирушив на ньому, він, нізащо не покинув би найнеобхідніших речей! Ні, він на острові!

— І він живий? — запитав Герберт.

— Можливо, живий, а можливо, помер. А якщо й помер, то не поховав же він сам себе, — розмірковував Пенкроф, — мабуть, ми знайдемо його останки.

Отже, друзі вирішили перебути ніч у покинутій хатині; вони добре натопили її, бо дров вистачало. Закривши двері, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет сіли на лаву; вони поринули у свої думи і лише зрідка перекидалися словами. В такому настрої людина будує всілякі здогади і готова до всіляких несподіванок; вони жадібно ловили звуки, що долинали з лісу. І якби двері раптом відчинилися і хто-небудь увійшов, вони нітрохи не здивувалися б, хоча будиночок і був закинутий; вони від усієї душі потисли б руку людині, яка пережила аварію корабля, — невідомого, котрого чекали, як друга.

Але вони так і не почули шуму кроків, двері так і не відчинилися, а час збігав.

Якою ж довгою здалася ніч морякові та його супутникам! Герберт, щоправда, проспав години дві, тому що в його віці сон необхідний. Усім трьом хотілося швидше знову взятися за пошуки й оглянути всі затишні куточки острова. Зрозуміло, Пенкроф зробив правильні висновки, і можна було з упевненістю сказати, дивлячись на покинуту хатину й уцілілі в ній інструменти, начиння і зброю, що людина, яка жила тут, загинула. Тому вирішили розшукати її останки і поховати їх за християнським звичаєм.

розвиднилося. Пенкроф і його товариші негайно ж почали оглядати хатину.

Місце для неї обрано дуже вдало, біля підніжжя пагорба, під покровом п’яти-шести чудових камедних дерев. Прорубана перед фасадом широка просіка, дозволяла добре бачити море. Галявина, оточена майже розваленою дерев’яною огорожею, спускалася до берега, а ліворуч від неї в море впадав струмок.

Матеріалом для спорудження хатини слугувала швидше за все обшивка корпуса або палуби якогось судна. Розбите судно, мабуть, викинули хвилі на острівець, хтось врятувався і, роздобувши інструменти, збудував хатину з уламків корабля.

Ніяких сумнівів не залишилося, коли Гедеон Спілет, обійшовши навколо хатини, помітив на одній з дощок — можливо, колишнього фальшборту[45] — напівзітерті літери:

«Б…тан…я».

— Британія! — закричав моряк, якого гукнув журналіст. — так часто називають кораблі, і я, звісно, не знаю, американське чи англійське було це судно.

— Це не істотно, Пенкрофе!

— Неважливо, що й казати, — погодився Пенкроф, — якщо моряк ще живий, ми врятуємо його, звідки б він не був родом. Але поки ми не відновили пошуки, навідаймо «Бонадвентура».

Пенкроф почав непокоїтися. А раптом на острові живуть люди і хтось із його мешканців заволодів ботом. Але він сам знизав плечима, зробивши таке неймовірне припущення.

До того ж він охоче поснідав би на борту «Бонадвентура». До берега вела недовга доріжка — не більше милі. Отже, всі вирушили до бота, дорогою зазираючи до лісу і чагарників, куди тікали цілі череди кіз і свиней.

За двадцять хвилин вони знову побачили східний берег острова і свій бот, що тримався на якорі, глибоко зануреному в пісок.

Пенкроф полегшено зітхнув. Адже судно було його дітищем, а батьки мають право піддаватися тривозі, не чуючи голосу розуму. Мандрівники піднялися на судно і добряче поснідали, щоб не зголодніти до обіду, інакше кажучи — до пізнього вечора; покінчивши з їжею, вони знову вирушили на острів і найретельніше обстежили його.

Швидше за все, єдиний мешканець острова загинув. Тому Пенкроф і його товариші шукали, мабуть, не людину, а її останки. Але всі пошуки були марними: півдня друзі безглуздо блукали лісами, що вкривали острівець. Вони дійшли висновку, що жертва стихії померла і від неї не залишилося й сліду: можливо, хижі звірі роздерли труп.

— Повертаємося на світанку, — сказав Пенкроф супутникам, коли близько другої години дня всі розташувалися на відпочинок в затінку під соснами.

— Думаю, — зауважив Герберт, — що ми без докорів сумління можемо відвезти начиння, зброю й інструменти, що належали хазяїну хатини. Чи не так?

— Згодний, — відповів Гедеон Спілет, — все це нам згодиться. Якщо не помиляюся, у хатині чималі запаси пороху й дробу.

— так, — додав Пенкроф, — не забути б прихопити парочку свиней, адже їх у нас на острові Лінкольна немає…

— І зібрати насіння, — підтримав його Герберт, — одержимо тоді всі овочі Старого і Нового Світу.

— А чи не пожити нам ще деньок на острові Табора: перетягнули б на судно все, що може нам знадобитися, — запропонував журналіст.

— Ну ні, містере Спілет, — заперечив Пенкроф, — прошу вас — вирушаймо завтра ж рано-вранці. Мені здається, вітер змінює напрямок і починає дути з заходу; нас сюди підганяв попутний вітер, з попутним і повернемося.

— Виходить, не варто марнувати час! — вигукнув Герберт, підхоплюючись.

— так, не варто, — повторив Пенкроф. — Займися збором насіння, на ньому ти знаєшся краще за нас, а ми з містером Спілетом спробуємо вполювати свиней; сподіваюся, нам вдасться спіймати кілька штук навіть без Топа.

Герберт пішов доріжкою, що веде до полів і городів, а моряк з журналістом заглибилися в ліс.

Тут водилися свині всіляких порід; але на рідкість спритні тварини й не думали підпускати до себе людей і кидалися врозтіч. За півгодини мисливці все-таки наздогнали серед густих заростей самця і самку, як раптом за кількасот кроків на північ пролунали крики. З ними змішувалось якесь страшне, звіряче рикання.

Пенкроф і Гедеон Спілет випросталися і почали дослухатися; свині, яких моряк не встиг зв’язати, розбіглися.

— Та це голос Герберта! — вигукнув журналіст.

— Біжімо! — закричав Пенкроф.

І обоє стрімголов кинулися до того місця, звідки долинали крики.

Поспішали вони не даремно: коли стежка, повернувши, вивела їх на галявину, вони побачили, що якийсь дикий звір, очевидно величезна мавпа, душить юнака, поваливши його на землю.

Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв’язали так міцно, що він не міг ворухнутися.

— Ти цілий і неушкоджений, Герберте? — запитав Гедеон Спілет.

— так, так.

— Спробувала б ця мавпа розтерзати тебе!.. — з погрозою вигукнув Пенкроф.

— Та це не мавпа! — заперечив Герберт.

При цих словах Пенкроф і Гедеон Спілет глянули на дивну істоту, що лежала на землі.

Дійсно, то була не мавпа, а людська істота, — то була людина! Але яка людина! Дикун у найжахливішому розумінні цього слова, тим більше страшний тому, що дійшов він до межі здичавіння.

Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов’язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, шкіра на обличчі темна, як чорне дерево, ступні зашкарублі, начебто рогові. Ось який вигляд мало жалюгідне створіння, іменоване, одначе, людиною. І мимоволі виникало запитання: чи збереглася душа в цієї істоти, або ж уціліли самі лише тваринні інстинкти?

— А ви впевнені, що це людина або що воно було колись людиною? — запитав Пенкроф журналіста.

— На жаль! Сумнівів тут не виникає, — відповів журналіст.

— так це і є потерпілий з корабля? — вигукнув Герберт.

— так, — підтвердив Гедеон Спілет, — але нещасний втратив людську подобу!

Журналіст мав рацію. І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною істотою, самотність перетворила його на звіра, а не просто на дикуна. Він гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м’ясо. Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. Вінбув спритний, ставний, але, і мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим.

Гедеон Спілет заговорив з ним. Але він, здавалося, нічого не зрозумів і начебто навіть не почув… І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще не цілком згас.

А тим часом бранець не відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв’язували його. Можливо, він скорився, побачивши людей, — побачивши собі подібних? Або який-небудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо, але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеон Спілет сказав:

— Ким би він не був, чим би не займався в минулому і що б з ним не сталося в майбутньому, наш обов’язок — відвезти його на острів Лінкольна!

— О, звичайно, — підхопив Герберт, — і можливо, нам вдасться, оточивши нещасного турботами, розбудити його розум!

— Душа не вмирає, — сказав журналіст, — і нам віддячиться, якщо просвітлимо розум Божого створення.

Пенкроф із сумнівом похитав головою.

— В усякому разі, варто спробувати, — продовжив журналіст, — хоча б з почуття гуманізму.

Дійсно, такий був обов’язок кожної людини і християнина. Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок.

— Що ж, розв’язувати мотузки чи ні? — запитав моряк.

— Можливо, він піде з нами, якщо розв’язати йому ноги? — запропонував Герберт.

— Спробуймо! — погодився Пенкроф.

І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв’язаними. Він підвівся і навіть не спробував утекти. Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався.

За порадою журналіста, бранця повели до хатини. Колоністи сподівалися, що свідомість його проясниться, коли він побачить свої речі. Можливо, досить іскорки, щоб розбудити його затемнений розум, щоб воскресити згаслу душу.

До хатини було недалеко. Мандрівники опинилися там за кілька хвилин; бранець, здавалося, потрапив у незнайомі місця, він немов не усвідомлював, що прийшов додому!

Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе на острівці, перетвореному для нього на в’язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум.

Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум’я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі.

Спочатку полум’я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим.

Тож, очевидно, одне тільки й залишалося — відвести бранця на борт «Бонадвентура»; колоністи так і вчинили, і вартувати, його погодився Пенкроф.

Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це на судно; «Бонадвентур» готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив.

Бранця помістили до каюти на носі, і він сидів там спокійно, мовчки, немов глухонімий.

Пенкроф запропонував йому поїсти, але він відштовхнув варене м’ясо, від якого, звичайно, вже відвик. І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з’їв жадібно, як звір.

— Невже ви думаєте, що розум його проясниться? — запитав Пенкроф, із сумнівом похитавши головою.

— Припускаю, — відповів журналіст, — завдяки нашим турботам, тому що він став таким від самотності, а відтепер він не буде самотній.

— Очевидно, бідолаха вже давно втратив усяку людську подобу, — зауважив Герберт.

— Припускаю, — знову сказав Гедеон Спілет.

— Скільки йому може бути років? — запитав юнак.

— Важко визначити, — відповів журналіст, — адже обличчя в нього приховане густою бородою, але він не молодий: думаю, що йому принаймні п’ятдесят років.

— Чи помітили ви, містере Спілет, як запали в нього очі? — запитав юнак.

— так, Герберте, і повинен додати, що в очах у нього світиться думка, хоча за його зовнішністю і не скажеш, що він розумна істота.

— Ну, побачимо, — вимовив Пенкроф. — А цікаво, як поставиться Сайрес Сміт до нашого дикуна. Поїхали по людину, а привезли страховисько. Нічого не вдієш!

Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв’язали. Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти.

Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для «Бонадвентура», але море розбушувалося, що провіщало важке плавання.

О п’ятій годині ранку знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна.

У перший день плавання не сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. Можливо, він згадував службу на кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай.

Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло «Бонадвентуру». Хвилі шпурляли бот. Пенкрофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер не зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора.

Дійсно, 17 жовтня ранком минуло дві доби відтоді, як «Бонадвентур» вийшов у море, а ніщо не вказувало на близькість острова. Втім, було неможливо розрахувати, скільки миль вони пройшли, тому що і напрямок і швидкість увесь час мінялися.

Минула ще доба, а земля все не з’являлася. Дув східний вітер, і море бушувало. Раз у раз доводилося маневрувати вітрилами бота, який заливало хвилями, брати рифи, часто змінювати курси, йдучи короткими галсами. Сталося так, що 18 жовтня «Бонадвентур» повністю накрила хвиля, і якби мореплавці заздалегідь, з обережності, не прив’язали себе на палубі, їх змило б в океан.

Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту.

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет завмерли від здивування, але дали йому волю.

Однак вони вскочили у халепу; моряк побоювався, що вони загубилися в безмежному морі, що їм не доплисти до острова!

Ніч з 18 на 19 жовтня випала темна і холодна. Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, «Бонадвентур» уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю.

Ні Пенкроф, ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. Вони не спали і з напруженою увагою вдивлялися в море: якщо острів Лінкольна неподалік, він відкриється на світанку, якщо ж «Бонадвентур» віднесло течією і вітром, то майже неможливо визначити правильний курс.

Пенкроф, надзвичайно стривожений, одначе, не сумував, тому що він був загартований і душу мав стійку; стоячи за штурвалом, він вдивлявся в густий морок, що оточував суденце.

Близько другої години ночі він раптом підхопився з криком:

— Вогонь! Вогонь!

І справді, яскравий сніп світла з’явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях.

Бот відхилився далеко на північ; Пенкроф узяв курс на вогонь, що блищав на обрії, як зірка першої величини.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Повернення. — Суперечка. — Сайрес Сміт і невідомий. — Порт Повітряної кулі. — Треті жнива. — Вітряний млин. — Борошно і хліб. — Самовідданість інженера. — Іспит. — Сльози

Наступного дня, 20 жовтня, о сьомій годині ранку, після чотириденного плавання «Бонадвентур» обережно причалив до берега біля гирла ріки Віддяки.

Сайрес Сміт і Наб, стривожені негодою і довгою відсутністю друзів, на світанку піднялися на плато Круговиду і, нарешті, побачили довгоочікуваний «Бонадвентур».

— Слава Богові, вони повернулися! — вигукнув Сайрес Сміт.

А Наб з радості кинувся танцювати, закрутився, плескаючи в долоні і голосно повторюючи:

— Ох, хазяїне, хазяїне!

І ця пантоміма виглядала зворушливіше будь-яких пишних промов!

Спочатку інженер, порахувавши людей на палубі «Бонадвентура», вирішив, що Пенкроф не розшукав на острові Табора людини, яка пережила аварію корабля, або що нещасний відмовився розстатися зі своїм острівцем і змінити одну в’язницю на іншу.

І дійсно, на палубі стояли тільки троє: Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет.

Коли судно причалило, інженер і Наб уже чекали друзів на березі, і не встигли мандрівники ступити на землю, як Сайрес Сміт сказав:

— Ми дуже тривожилися за вас, друзі мої: ви запізнилися. Чи не сталося з вами якого-небудь лиха?

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — навпаки, все цілком благополучно. Зараз усе вам розповімо.

— Одначе вам не вдалося нікого знайти; ви втрьох вирушили, втрьох і повернулися.

— Перепрошую, містере Сайрес, — заперечив моряк, — нас четверо.

— Ви знайшли жертву катастрофи?

— так.

— І ви його привезли?

— так.

— І він живий?

— так.

— Де ж він? Хто він такий?

— Він — людина, або, точніше, колись був людиною! — вимовив Гедеон Спілет. — Ось і все, Сайресе, що ми можемо вам сказати!

І друзі негайно ж переповіли інженеру все, що сталося з ними під час подорожі. Розповіли про свої пошуки, про те, як знайшли на острівці одну-єдину хатину, давно покинуту, як, нарешті, потрапив у полон той, хто зазнав аварії корабля, і, здавалося, не належав більше до роду людському.

— Ніяк не зрозумію, чи добре ми вчинили, що привезли його сюди?

— Звичайно, добре, Пенкрофе, — жваво відгукнувся інженер.

— Але це ж божевільний!

— Припускаю, одначе: всього кілька місяців тому це була така ж людина, як ми з вами. Хто знає, що станеться з тим з нас, хто, переживши друзів, залишиться на самоті на цьому острові? Горе тому, хто самотній, друзі мої, і, думаю, самотність швидко доводить людину до божевілля, якщо бідолаха дійшов до такого стану.

— Але, містере Сайрес, — вигукнув Герберт, — чому ж ви думаєте, що нещасний здичавів усього лише кілька місяців тому?

— Тому що записка, знайдена нами, написана недавно, а скласти її міг тільки він, — відповів Сайрес Сміт.

— Або його товариш, померлий недавно, — додав Гедеон Спілет.

— Це неможливо, люб’язний Спілете.

— Чому ж? — здивувався журналіст.

— А тому, що в записці згадувалися б дві особи, — пояснив Сайрес, — у ній же говориться лише про одного потерпілого..

Герберт кількома словами переповів те, що сталося на зворотному шляху, як до бранця повернувся розум у ту мить, коли скажений шквал немов розбудив у ньому моряка; юнак звернув особливу увагу Сайреса Сміта на цей цікавий факт.

— так, Герберте, — відповів інженер, — ти маєш рацію, надаючи великого значення цьому факту. Нещасного можна вилікувати, тому що він позбувся розуму, піддавшись розпачу. Тепер же він житиме серед людей, і раз у ньому ще є душа, ми зцілимо його.

Привезеного з острова Табора бранця із глибоким жалем роздивлявся інженер, а Наб — з великим подивом, коли того вивели з каюти, що знаходилася на носі судна; ступивши на землю, він спробував вирватися й утекти.

Але Сайрес Сміт підійшов до нього і, владним жестом поклавши йому руку на плече, подивився на нього з невимовною добротою. І нещасний, немов підкоряючись якійсь силі, затих, опустив очі, похнюпився і перестав пручатися.

Усіма покинутий бідолаха! — прошепотів інженер.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за бранцем. Судячи із зовнішності, у жалюгідній цій істоті не залишилося нічого людського, але Сайреса Сміта, так само як перед цим і Гедеона Спілета, вразив якийсь невловимий проблиск думки в його очах.

Вирішили оселити бранця, або невідомого, як відтепер почали називати його нові побратими, в одній з кімнат Гранітного палацу, звідки він не міг утекти. Бранець, не пручаючись, увійшов до незнайомого для нього житла, тому поселенці острова Лінкольна почали сподіватися, що, оточивши його турботою, вони одного дня матимуть нового товариша.

За сніданком, приготованим Набом нашвидкуруч, тому що журналіст, Герберт і Пенкроф помирали від голоду, Сайрес Сміт попросив докладно розповісти йому про все, що сталося з ними під час подорожі. Він погодився з друзями, що невідомий — очевидно, англієць або американець: сама назва «Британія» говорила про себе, до того ж Сайрес Сміт не сумнівався, що, незважаючи на кошлату бороду і скуйовджене волосся, розпізнав у рисах незнайомця, характерне для англосакса.

— Та, до речі, — сказав Гедеон Спілет, звертаючись до Герберта, — ти й не розповів нам про зустріч з цим дикуном. І ми знаємо лише те, що він задушив би тебе, якби ми вчасно не встигли до тебе на допомогу!

— Справді, — відповів Герберт, — мені важко розповісти про те, що відбулося. Я, пам’ятаю, збирав рослини, коли почув гуркіт, начебто щось обвалилося з вершини дерева… Не встиг я озирнутися, як цей нещасний, — а він, мабуть, причаївся серед гілок, — кинувся на мене зі швидкістю блискавки, і, якби не Гедеон і Пенкроф, я…

— Друже, — вимовив Сайрес Сміт, — ти піддавався смертельній загрозі, але інакше б ви не знайшли бідолаху й у нас не додалося б нового товариша.

— Виходить, ви сподіваєтеся, Сайресе, що вам вдасться зробити його людиною? — запитав журналіст.

— Сподіваюся, — підтвердив інженер.

Поснідавши, Сайрес Сміт і його товариші вийшли з будинку і вирушили на берег. Вони розвантажили «Бонадвентура». Інженер, оглянувши зброю й інструменти, не знайшов нічого такого, що допомогло б йому встановити особу невідомого.

Свиней, привезених з острівця, зустріли схвально, — вони примножили господарство колонії острова Лінкольна; тварин відвели у хлів, і, звичайно, вони повинні були незабаром звикнути до нового місця.

Інженер похвалив друзів за те, що вони привезли барила з порохом і дробом, а також ящики з капсулями. Колоністи задумали влаштувати маленький пороховий льох біля Гранітного палацу або ж у верхній печері. Тоді не страшний буде ніякий вибух. Одначе все-таки вирішили, як і раніше, користуватися піроксиліном, тому що застосування цієї речовини давало чудові результати і не варто заміняти його порохом.

Коли судно розвантажили, Пенкроф сказав інженеру:

— По-моєму, містере Сайрес, наш бот потрібно тримати в надійнішому місці,

— А ви вважаєте, що стоянка біля гирла ріки Віддяки не годиться? — запитав Сайрес Сміт.

— Не годиться, містере Сайрес, — відповів моряк. — Під час відливу бот стоїть на піску, а це йому шкодить. Як бачите, бот у нас дуже гарний. Він чудово витримав бурю, що нас добряче пошарпала на зворотному шляху.

— А чи не тримати його біля гирла ріки?

— Звичайно, можна й там тримати, але гирло не захищене від східного вітру, і я боюся, як би хвилі не зашкодили «Бонадвентуру».

— Де ж ви думаєте поставити бот, Пенкрофе?

— У порту Повітряної кулі, — відповів моряк. — На мою думку, ця маленька затока, захищена скелями, саме те, що нам потрібно.

— Чи не далеченько?

— Що ви! Та він усього лише за три милі від Гранітного палацу, і туди прокладена чудова пряма дорога!

— Дійте, Пенкрофе, ведіть туди «Бонадвентур», — погодився інженер, — хоча я волів би, щоб він був ближче до нас. На дозвіллі обладнаємо для нього порт.

— Оце славно! — вигукнув Пенкроф. — Порт із маяком, молом і сухим доком! їй-богу, містере Сміт, з вами будь-яка скрута не страшна!

— так, друже, тільки з вашою допомогою, тому що три чверті всіх робіт виконуєте ви!

І ось Герберт і моряк вирушили на судно, знялися з якоря, підняли, вітрило і, підігнані попутним вітром, швидко пішли до мису Пазура. Години за дві «Бонадвентур» уже стояв у тихому порту Повітряної кулі.

Чи можна було сказати, спостерігаючи за тим, як поводиться невідомий у перші дні перебування в Гранітному палаці, що його відлюдкуватий характер пом’якшав? Чи прояснилася його свідомість? Чи піднісся він духом? так, безсумнівно, і це було настільки очевидно, що Сайрес Сміт і журналіст почали думати, що навряд чи розум нещасного зовсім затьмарений.

Спочатку на невідомого, звиклого до вільного простору і тієї нестримної волі, якою він користувався на острові Табора, накочувалися приступи глухої люті, і колоністи боялися, як би він не викинувся з вікна Гранітного палацу. Але помалу він скорився, і йому надали більше волі.

У поселенців з’явилася надія. Невідомий відмовився від своїх кровожерливих інстинктів; він більше не їв сирого м’яса, яким харчувався на острівці, а варене м’ясо не викликало в ньому відрази, як спочатку, на борту «Бонадвентура».

Одного разу Сайрес Сміт, скориставшись тим, що невідомий заснув, підстриг гриву кошлатого волосся і довгу бороду, що додавали йому такого страхітливого вигляду. Інженер одяг на нього більш підходяще вбрання замість того шматка, що він носив. І ось, нарешті, в особі невідомого, оточеного турботою, з’явилося щось людське і погляд його, здавалося, пом’якшився. Мабуть, тоді, коли в очах його світилася думка, він був просто красивий.

Сайрес Сміт зробив своїм правилом щодня проводити кілька годин у його товаристві. Він приходив в кімнату до невідомого з роботою і всіма силами намагався чим-небудь його зацікавити. Інженер сподівався, що проблиск думки освітить його темну душу, який-небудь спогад поверне до свідомого життя. Адже сталося це на борту «Бонадвентура» під час бурі!

Інженер розповідав йому про щось, намагаючись розбудити його дрімаючий розум, змушуючи незнайомця прислухатися і придивлятися. Іноді до кімнати входив то один, то інший колоніст, часом друзі збиралися всі разом. Найчастіше вони говорили про мореплавство — про те, що ближче за все будь-якому морякові. Часом невідомий начебто вслухався у розмову колоністів, і друзі незабаром переконалися, що він дещо розуміє. Іноді вони помічали в нього на обличчі скорботний вираз, що свідчило про щиросердні страждання, тому що важко було припустити, що він прикидається; але нещасний мовчав, хоча не раз їм здавалося, що слова готові зірватися з його вуст.

Він зберігав якийсь сумний спокій. Але чи не був його спокій удаваним? Чи не тужив він у неволі? Важко сказати. А можливо, він поступово мінявся на краще, адже це було так природно. Він потрапив у тісне коло друзів, у спокійну обстановку, жив у повному достатку, постійно спілкувався з колоністами, до яких зрештою звик, завжди був ситий і тепло одягнений. Але чи облагородило його нове життя, яке він тепер вів, або ж, і це слово тут доречніше, його просто вдалося приручити? Ось у чому було питання, і Сайресу Сміту хотілося швидше розвіяти свої сумніви, але він боявся наполохати хворого, тому що вважав, його хворим! Утім, чи зцілиться коли-небудь невідомий?

Інженер безперервно, спостерігав за ним. Він стежив за кожним порухом його душі, якщо тільки це слово можна було застосувати щодо невідомого. Як хотілося Сайресу Сміту осягти цю душу!

Колоністи з щирим хвилюванням стежили за тим, як протікало лікування, почате Сайресом Смітом. Вони намагалися допомогти йому в цій справі, продиктованій гуманізмом, і всі, за винятком, мабуть, одного маловіра Пенкрофа, сподівалися, як і Сайрес Сміт, на зцілення невідомого.

Як уже говорилося, незнайомець зберігав незворушний спокій, але всі бачили, що він по-своєму прив’язався до інженера. Тому Сайрес Сміт вирішив випробувати його і, вирвавши зі звичної обстановки, відпустити на берег океану, який раніше розстилався перед його очима, на галявину лісу, що мав нагадати йому ті ліси, де він провів стільки років!

— Але, мабуть, одержавши волю, він утече від нас? — запитав Гедеон Спілет.

— Одначе необхідно зробити цей експеримент, — відповів Сайрес Сміт.

— Ось побачите, — зауважив Пенкроф, — наш красень зараз же дремене, як тільки опиниться на вільному повітрі й зачує волю!

— Не думаю, — відповів Сайрес Сміт.

— Спробуймо, — підтримав Гедеон Спілет.

— Спробуймо! — повторив інженер.

Було це 30 жовтня; невідомий з острова Табора вже дев’ять днів провів у неволі, в Гранітному палаці. Стояла спека, і сонячне світло заливало острів.

Коли Сайрес Сміт і Пенкроф увійшли до кімнати, бранець лежав біля вікна і дивився на небо.

— Ходімо з нами, друже мій! — сказав йому інженер.

Невідомий підхопився. Пильно подивившись на Сайреса Сміта, він пішов слідом за ним, а моряк, крокуючи позаду, всім своїм виглядом показував, що нітрохи не вірить в успіх задуму.

Біля дверей Сайрес Сміт і Пенкроф посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Кошик спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.

Колоністи відійшли від незнайомця, щоб не обмежувати його.

Він зробив кілька кроків до моря, очі його збуджено блищали, але він і не думав тікати. Він дивився, як хвилі, розбившись об острівець, ліниво хлюпають об берег.

— Поки він бачить тільки море, — зауважив Гедеон Спілет, — і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.

— Ви маєте рацію, — відповів Сайрес Сміт, — треба його відвести на плато до галявини лісу. Там випробування буде переконливіше.

— Але ж втекти йому не вдасться: мости розведені, — зауважив Наб.

— Як же, — вигукнув Пенкроф, — так він і злякався твого Гліцеринового струмка! Він миттю через нього перебереться!

— Побачимо, — тільки і сказав Сайрес Сміт, зазираючи в очі своєму підопічному.

Колоністи відвели невідомого до гирла ріки Віддяки; піднявшись лівим берегом, усі вийшли на плато Круговиду.

Коли невідомий опинився на галявині лісу і побачив розкішні дерева, листя яких гойдав легкий вітерець, він із захватом почав ковтати запашне лісове повітря, і глибокий подих вирвався з його грудей.

Колоністи стояли віддалік і готові буди схопити його при найменшій спробі до втечі.

І дійсно, нещасний ледве не кинувся в струмок, що відокремлював від нього ліс, — м’язи на його ногах на мить напружилися… Але він негайно ж відступив, опустився на землю, і велика сльоза скотилася по його щоці!

— Ти. плачеш, — вигукнув Сайрес Сміт, — виходить, ти знову став людиною!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Непояснена таємниця. — Перші слова незнайомця. — Дванадцять років життя на острівці. — Визнання. — Зникнення. — Сайрес Сміт не втрачає віри. — Спорудження вітряного млина. — Хліб спечений. — Відданість. — Рукостискання чесних людей

так, нещасний плакав! Очевидно, якийсь спогад торкнув його душу, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози розбудили в ньому людину.

Колоністи відійшли, залишивши його на плато, щоб він відчув себе на волі, але невідомий і не думав користуватися цією волею, і Сайрес Сміт незабаром відвів його до Гранітного палацу.

За два дні після цієї сцени невідомий начебто став цікавитися життям колонії. Було зрозуміло, що він yce чує, усе усвідомлює, але затято не бажає розмовляти з оточуючими. Одного разу увечері Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як він бурмоче:

— Ні, тільки не їм!

Моряк передав його слова товаришам.

— Тут криється якась сумна таємниця, — проказав Сайрес Сміт.

І ось, нарешті, невідомий узявся за роботу, — він почав скопувати грядки на городі, але часто кидав лопату і подовгу стояв нерухомо, занурившись у свої думи; колоністи за порадою інженера не порушували самоти, до якої він так прагнув. Якщо хто-небудь наближався до нього, він тікав, і його плечі здригались від стриманих ридань.

Можливо, його мучили каяття совісті? так, можливо, воно й було; одного разу Гедеон Спілет, не витримавши, зробив наступне зауваження:

— Він мовчить тому, що повинен зробити занадто тяжке зізнання.

Довелося запастися терпінням і чекати. Кілька днів потому, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, раптом кинув лопату, і Сайрес Сміт, який спостерігав здалеку за ним, знову побачив, що він плаче. У нестримному пориві, піддавшись жалості, інженер підійшов до нього і тихенько доторкнувся до його плеча.

— Послухайте, друже мій! — промовив він. Невідомий відвів очі, а коли Сайрес Сміт спробував узяти його за руку, відсахнувся.

— Друже мій, — повторив Сайрес Сміт твердим голосом, — я хочу, щоб ви поглянули мені в очі.

Невідомий подивився на інженера, підкоряючись його волі, як людина, що знаходиться під гіпнозом. Він хотів спершу втекти. Але раптом обличчя його змінилося. Очі спалахнули. З губ готові були зірватися якісь слова. Він більше не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, він запитав приглушеним голосом:

— Хто ви такі?

— Ми теж зазнали аварії, як і ви, — відповів з невимовним хвилюванням інженер. — Ви в колі своїх, серед людей…

— Серед людей… Ні, я вже не людина!

— Ви — серед друзів.

— Серед друзів! У мене немає друзів!.. — закричав невідомий, закривши обличчя руками. — Немає… і ніколи не буде… Залиште мене, залиште…

Він підбіг до самого краю плато, що піднімалося над морем, і довго стояв там. Сайрес Сміт приєднався до товаришів і розповів їм про все, що відбулося.

— так, у житті цієї людини є якась таємниця, — зауважив Гедеон Спілет, — і, очевидно, лише докори сумління розбудили в ньому людину.

— Привезли ми сюди якогось дивака-відлюдька, — заявив моряк. — Надто вже він потайливий…

— Він зберігає якусь таємницю, і ми зобов’язані її поважати, — жваво відповів Сайрес Сміт. — Якщо він і має провину, то жорстоко за неї поплатився, і хай простяться йому, гріхи його.

Години дві невідомий провів один на березі; очевидно, під напливом спогадів у його душі ожило минуле, і, звичайно, минуле сумне; колоністи не випускали з очей нещасного, але не намагалися порушувати його самоти.

І ось після довгих роздумів він немов прийняв якесь рішення і підійшов до Сайреса Сміта. Його очі почервоніли від сліз, але він більше не плакав. Здавалося, він був зляканий, присоромлений, йому хотілося змаліти, стати непомітним, погляд його був потуплений.

— Сер, — звернувся він до Сайреса Сміта, — ви і ваші товариші — англійці?

— Ні, ми — американці, — відповів інженер.

— Ах, он як, — вигукнув невідомий і неголосно додав: — Тим краще.

— А ви, друже мій? — запитав інженер.

— Англієць, — швидко відповів він.

Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання.

Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом:

— Який тепер місяць?

— Листопад, — відповів юнак.

— А рік?

— Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

— Дванадцять років! Дванадцять років! — повторив невідомий. І раптово втік.

Герберт розповів колоністам про цю розмову.

— Наш нещасний бранець, — зауважив Гедеон Спілет, — втратив лік місяцям і рокам.

— так, — додав Герберт, — виходить, він прожив дванадцять років на острові Таборі!

— Дванадцять років! — повторив. Сайрес Сміт. — так, якщо дванадцять років прожити на самоті та ще й з плямою на сумлінні, збожеволіти неважко.

— По-моєму, — озвався Пенкроф, — ця людина не переживала аварії корабля, а просто її відвезли на острів Табор на кару за якийсь злочин.

— Мабуть, ви маєте рацію, Пенкрофе, — підтримав його журналіст, — а якщо це так, то люди, які висадили його на острові, неодмінно повернуться за ним!

— І не знайдуть його, — підхопив Герберт.

— Виходить, треба вирушити на острів… — запропонував Пенкроф.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — не будемо обговорювати це питання, поки не довідаємося, у чому тут справа. Я впевнений, що нещасний настраждався, він жорстоко поплатився за свої провини, які б великі вони не були, його мучить бажання відкрити нам душу. Поки що не змушуймо його до цього. Він, звичайно, все сам розповість, і тоді ми побачимо, як вчинити. До того ж тільки невідомий може сказати нам, чи сподівається він, чи вірить він, що коли-небудь повернеться на батьківщину. Я особисто сумніваюся, що це буде йому дозволено.

— Чому ж? — запитав журналіст.

— Тому що, якби його засудили на певний строк, він чекав би звільнення і не кинув би записки в море. Ні, швидше за все вироком прирікали його на довічний термін, на вічну самотність.

— Ніяк я не зрозумію одного, — зауважив моряк.

— Чого ж саме?

— Якщо дванадцять років тому людину висадили на острові Таборі, виходить він уже багато років перебуває в тому здичавілому стані, у якому ми його й знайшли!

— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт.

— Отже, він написав записку кілька років тому!

— Без сумніву… одначе з усього видно, що записка написана недавно…

— Та й не може бути, щоб пляшка з запискою кілька років плила від острова Табора до острова Лінкольна.

— У цьому саме немає нічого неймовірного, — заперечив журналіст. — А можливо, її вже давно прибило до нашого острова.

— Ну, ні! — відповів Пенкроф. — Не могло її хвилею змити з берега, і думати нічого — адже на південному боці повно скель, і вона відразу ж розбилася б.

— Справді, — вимовив Сайрес Сміт, про щось міркуючи.

— Та крім того, — додав моряк, — якби записка пролежала кілька років у пляшці, вона напевно зіпсувалася б від вологи. Але ж вона чудово збереглася.

Зауваження моряка було цілком слушним: у цьому й полягало найнезрозуміліше, тому що записка, знайдена колоністами, виглядала написаною недавно. Більш того, у ній точно вказувалися широта та довгота острова Табора, а це свідчило про великі знання її автора з гідрографії, яких не міг мати простий матрос.

— Знову ми зустрічаємося з чимось незбагненним, — сказав, нарешті, інженер, — але все-таки не слід викликати на відвертість нашого нового товариша. Він сам розповість нам усе, Друзі мої, коли захоче.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ні слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що оточував плато. Не покладаючи рук, не втрачаючи ні хвилини, він працював на городі, але віддалік від інших. У години відпочинку він не піднімався до Гранітного палацу і задовольнявся сирими овочами, хоча всі кликали його до столу. Він не приходив ночувати до відведеної йому кімнати й спав на плато під деревами, а в негоду ховався серед скель, — словом, він жив так само, як на острові Таборі, коли йому єдиним притулком слугував ліс; усі спроби колоністів змінити звички невідомого були марні — їм довелося запастися терпінням. І ось, нарешті, у нього озвався голос совісті, і жахливі зізнання мимоволі зірвалися, з його губ, немов під впливом нездоланної сили.

Десятого листопада, близько восьмої години вечора, коли колоністи сиділи в сутінках під накриттям, повитим зеленню, перед ними зненацька постав невідомий. Його очі якось дивно блищали, а на обличчі знову з’явився лютий вираз.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли, побачивши, що невідомий такий схвильований: його зуби цокотіли, неначе від лихоманки. Що з ним? Можливо, він ненавидить людей? Або йому набридло жити в родині чесних трудівників? Або в ньому знову заговорили кровожерливі інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його плутану мову:

— Навіщо ви мене привезли сюди? За яким правом розлучили з моїм острівцем?.. Що між нами спільного?.. Та чи відомо вам, хто я?.. Що я зробив?.. Чому тягнув свої дні там… на самоті? А якщо я вигнанець?.. Якщо засуджений померти там, на острові?.. Чи відомо вам моє минуле?.. Можливо, я вкрав, убив… можливо, я юродивий і несу тавро прокляття… А, якщо мені місце тільки серед хижих звірів… подалі від людей?.. Відповідайте ж… чи відомо вам усе це?

Колоністи слухали, не перериваючи напівзізнань невідомого, котрі лилися, здавалося, поза його волею. Сайрес Сміт хотів заспокоїти нещасного і підійшов до нього, але той відсахнувся.

— Відійдіть! — крикнув він. — Скажіть одне лише слово… Я вільний?

— так, ви вільні, — відповів інженер.

— Тоді прощайте! — вигукнув він і кинувся бігти, немов збожеволівши.

Наб, Пенкроф, Герберт погналися за ним у ліс, але повернулися, так і не наздогнавши.

— Нехай робить, як хоче, — сказав Сайрес Сміт.

— Він ніколи не повернеться, — зауважив Пенкроф.

— Повернеться, — заперечив інженер.

Відтоді минуло чимало днів, але Сайрес Сміт, немов передбачаючи, як і раніше зберігав упевненість, що нещасний вигнанець рано чи пізно повернеться.

— Це останній спалах неприборканого, дикого характеру, — повторював інженер, — він викликаний каяттями совісті, але тепер уже людина не винесе самоти.

Тим часом колоністи продовжували працювати, і на плато Круговиду й у коралі, де Сайрес Сміт задумав побудувати ферму. Насіння, зібране Гербертом на острові Таборі, було, зрозуміло, посіяне найретельніше. На плато розбили великий город з акуратними, добре обробленими грядками, і колоністам доводилося трудитися не покладаючи рук. Там для них завжди знаходилася робота. Овочів більшало, почали скопувати під городи навіть луки. Безліч пасовищ на острові забезпечували онаграм корм. Розумніше за все було відвести під городи плато Круговиду, захищене кільцем глибоких струмків; тварини могли б пастися на лугах, не остерігаючись нападу хижаків.

П’ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали врожай пшениці. Поле зробилося невпізнанним за півтора року від того дня, коли там кинули в землю перше зернятко. На другий рік посіяли шістсот тисяч зерен і одержали чотири тисячі буассо, тобто понад п’ятсот мільйонів хлібних зерен. Тепер у колонії вдосталь буде пшениці, тому що поселенцям вистачить для щорічного посіву близько десяти буассо, щоб збирати гарний врожай, забезпечуючи хлібом і себе, і домашню худобу.

Отже, зібравши врожай, колоністи присвятили весь кінець листопада підготовці до обмолоту зерна.

Справді, маючи зерно, вони не мали борошна, і спорудження млина стало нагальною потребою. Сайрес Сміт спершу хотів скористатися другим водоспадом, що падав у ріку Віддяки, щоб побудувати там водяний млин, тому що перший водоспад уже надавав руху сукновальні, але, помізкувавши, друзі вирішили побудувати звичайний вітряк на плато Круговиду. Зробити це було не так важко; крім того, колоністи не сумнівалися, що на плато, відкритому усім вітрам, що дмуть з моря, вітряний двигун добре працюватиме.

— До того ж вітряк пожвавить і прикрасить пейзаж, — зауважив Пенкроф.

Колоністи взялися за роботу, вибрали будівельний ліс для корпуса й інших складових частин. З брил піщанику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила вирішили використати тканину з того невичерпного запасу, яким слугувала оболонка повітряної кулі.

Сайрес Сміт зробив креслення; млин дуже гарно поставити трохи праворуч пташника, біля берега озера. Корпус мав розміститися на стояку, вмурованому в зруб, і обертатися повністю, разом із усім механізмом під дією вітру.

Млин побудували швидко. Наб і Пенкроф, ставши справдешніми теслями, працювали за кресленнями інженера. Незабаром на березі виросла будка з гострим дахом, зовні схожа на перечницю.

Крила млина міцно насадили на вал за допомогою залізного скріплення. Без особливих зусиль виготовили і внутрішні частини млина: ящик для двох жорен — нерухомого і рухомого; велике квадратне корито, що розширюється догори, з якого зерно сиплеться на жорна, кошик для рівномірної подачі зерна, охрещений «потряском», тому що він безупинно трясеться, і, нарешті, сито, через яке просівається борошно, відділяючись від висівок. Інструменти колоністи мали гарні, робота виявилася нескладною, тому що всі складові частини млина дуже прості.

Колоністи спільно трудилися над його спорудженням, і 1 грудня все закінчили.

Як завжди, Пенкроф захоплювався своєю роботою, не сумніваючись, що млин вийшов чудовий.

— Подув би вітер дужче, і наш млин відмінно обмолотив би все зерно.

— Нехай дме, тільки не сильний, Пенкрофе!

— Але ж крила нашого млина швидше закрутяться!

— Не потрібно, щоб вони оберталися дуже швидко, — відповів Сайрес Сміт. Досвід показав, що число обертів млинових крил повинно певним чином залежати від швидкості вітру, вираженої у футах на секунду. так, при середньому вітрі, швидкість якого двадцять чотири фути на секунду, крила повинні робити шістнадцять обертів на хвилину, а більшого і не треба.

— Саме подув північно-східний вітер, — вигукнув Герберт, — він нам і допоможе!

Колоністи тріумфували і вирішили, не зволікаючи, обмолотити зерно, тому що їм не терпілось, покуштувати хліба власної випічки. Того ж дня вони за ранок змололи два-три буассо зерна, а іншого дня коровай, мабуть, занадто крутий, хоч він і був замішаний на пивних дріжджах, пишався на обідньому столі жителів Гранітного палацу. Колоністи наминали хліб за обидві щоки, і неважко собі уявити, з яким задоволенням!

А незнайомець не подавав ознак життя. Не раз Гедеон Спілет і Герберт ходили лісом в околицях Гранітного палацу, але втікача не зустріли і навіть не знайшли слідів його перебування. Колоністи почали непокоїтися. Звичайно, людина, що жила, як дикун, на острові Табора, знайде собі їжу в лісах Далекого Заходу, багатих на дичину, але чи не повернеться він до своїх старих звичок і чи не оживуть на волі його кровожерливі інстинкти? І все-таки Сайрес Сміт затято повторював, що втікач прийде, немов так підказував йому якийсь внутрішній голос.

— Ось побачите, він повернеться, — повторював інженер із упевненістю, якої не поділяли його товариші. — Коли бідолаха жив на острові Таборі, він знав, що самотній, тепер він усвідомлює, що ми його чекаємо. Він уже майже зізнався нам про своє минуле; грішник повернеться з каяттям, все нам розповість, того дня він увійде до нашої родини.

Події довели, що Сайрес Сміт мав рацію.

Третього грудня Герберт спустився з плато Круговиду і вирушив ловити рибу на південний берег озера. Він не взяв із собою рушниці: боятися було нічого, тому що дикі тварини не з’являлися в цій частині острова.

В цей час Пенкроф з Набом щось робили в пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували соду, тому що в них скінчилося мило.

Раптом пролунали крики:

— Допоможіть, допоможіть!

Сайрес Сміт і журналіст були так далеко, що не почули вигуків. А Пенкроф разом з Набом вибігли з пташника і кинулися до озера.

Але перед ними біг невідомий, про присутність якого ніхто й не підозрював, — він перебрався через Гліцериновий струмок, що відокремлював плато від лісу, і вискочив на протилежний берег.

До Герберта підкрався величезний ягуар, що нагадував ягуара, вбитого на Зміїному мисі. Хижак застав юнака зненацька; він притулився до дерева, а звір, припавши до землі, готувався до стрибка… І в цю мить невідомий, вихопивши ножа, кинувся на хижака; звір обернувся і напав на нового супротивника.

Сутичка була блискавичною. Невідомий відрізнявся незвичайною силою і спритністю. Однією рукою він стис, як лещатами, горло звіра, а іншою всадив йому в серце ножа, не звертаючи уваги на те, що пазурі хижака встромилися в його тіло.

Ягуар упав. Невідомий відіпхнув його ногою і, мабуть, мав намір утекти, але тут на полі бою з’явилися колоністи, і Герберт кинувся до нього з вигуком:

— Стривайте ж, не йдіть!

Сайрес Сміт наблизився до незнайомця, і той, побачивши його, насупився. Кров залила його плече, заюшила розірвану сорочку, але він начебто і не помічав цього.

— Друже мій, — сказав Сайрес Сміт, — відтепер ми ваші боржники. Адже ви ледве не пожертвували своїм життям заради порятунку нашого сина!

— Своїм життям! — пробурчав невідомий. — Хіба моє життя чого-небудь варте? Навіщо воно мені?

— Ви поранені?

— Дрібниці.

— Дозвольте потиснути вам руку!

Герберт підбіг до свого рятівника, щоб подякувати йому, але невідомий схрестив руки; його груди бурхливо здіймалися, погляд затуманився — здавалося, він вирішив утекти, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, вимовив різким голосом:

— Хто ви і що вам від мене потрібно?

Очевидно, йому хотілося довідатися історію колоністів. Можливо, почувши про їхні злигодні, він розповість і про себе?

Кількома словами Сайрес Сміт переповів про все, що сталося з ними після втечі з Ричмонда, розповів, як їм вдалося врятуватися і що вони збудували тут, на острові.

Невідомий слухав з напруженою увагою.

Потім інженер почав говорити про своїх товаришів — Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа, Наба — і додав, що найбільшу радість відтоді, як усі вони опинилися на острові Лінкольна, вони пережили того дня, коли «Бонадвентур» повернувся з плавання, бо вони довідалися, що в них з’явився новий товариш.

Почувши ці слова, невідомий спалахнув і опустив голову: вигляд у нього був покірний і розгублений.

— А тепер, коли ви знаєте про нас, — промовив Сайрес Сміт, — потиснемо один одному руку!

— Ні, це неможливо, — глухим голосом відповів невідомий, — тому що ви — чесні люди, я ж…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Завжди на самоті. — Прохання невідомого. — Спорудження ферми в коралі. — Минуло дванадцять років. — Боцман «Британії». — Покинутий на острові Таборі. — Рукостискання Сайреса Сміта. — Загадкова записка

Слова ці підтверджували здогад колоністів. У минулому нещасний вчинив якийсь тяжкий злочин, можливо він спокутував його перед людьми, але не перед самим собою. Злочинця мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі із сердечною теплотою потисли б йому руку, але він відчував, що не гідний потисків рук чесних людей! Одначе після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і з цього дня вже не залишав плато Круговиду.

Що ж за таємниця супроводжувала його в житті? Чи відкриє він це коли-небудь? Одне тільки й залишалося: чекати. Принаймні колоністи твердо вирішили не розпитувати його і поводитися так, неначе вони нічого не підозрюють.

За кілька днів життя на острові увійшло в свою колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Тільки іноді журналіст вирушав на полювання з Гербертом, тому що тепер колоністи боялися відпускати юнака одного до лісу; доводилося бути насторожі. А Наб і Пенкроф трудилися — один день у загоні й пташнику, інший — у, коралі, до того ж клопоталися по господарству, — словом, справ у них набиралося вдосталь.

Невідомий працював осторонь від товаришів, як і раніше не сідав за спільний стіл, спав під деревом на плато і не брав участі в бесідах. Здавалося, що він і справді не виносить товариства своїх рятівників.

— І навіщо, питається, він звернувся по допомогу до людей? Навіщо кинув записку в море? — дивувався Пенкроф.

— Він сам про все нам розповість, — незмінно відповідав Сайрес Сміт.

— Коли ж?

— Можливо, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.

І дійсно, день зізнання наближався. Десятого грудня, за тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, смиренно сказав:

— Сер, я хочу про щось попросити вас.

— Будь ласка, — відповів інженер, — але спершу дозвольте мені дещо вам сказати.

При цих словах невідомий почервонів і мало не втік. Сайрес Сміт зрозумів щиросердний стан злочинця, який, мабуть, боявся, що його почнуть розпитувати про минуле.

Сайрес Сміт стримав його.

— Послухайте, — вимовив він, — ми для вас не тільки товариші в нещасті, але й друзі. Ось усе, що я хотів сказати вам, а тепер я вас слухаю.

Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька секунд не міг вимовити ні слова.

— Сер, — нарешті зважився він, — я хочу просити вас про одну милість.

— Про яку ж?

— За чотири-п’ять миль звідси, біля підніжжя гори, знаходиться ваш кораль, там ви тримаєте домашніх тварин. Вони потребують догляду. Чи не дозволите ви мені жити при них?

Сайрес Сміт подивився на нещасного з глибоким жалем. Потім відповів:

— Друже мій, у коралі немає житла, одні хліви, вони й для тварин не дуже-то придатні…

— А мені, сер, там буде добре.

— Друже мій, — сказав інженер, — ми вам ні в чому не збираємося суперечити. Вам хочеться оселитися в коралі? Нехай буде по-вашому. Втім, ви завжди бажаний гість у Гранітному палаці.

Але раз ви волієте жити в коралі, ми постараємося влаштувати вас там зручніше.

— Мені буде зручно в будь-яких умовах.

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, який навмисне так називав невідомого, — дозвольте нам у цьому випадку діяти за власним розумінням.

— Дякую вам, сер, — відповів невідомий і негайно ж пішов.

Інженер переповів товаришам прохання невідомого, і вони вирішили побудувати в коралі дерев’яний будиночок і зручніше обставити його.

Того ж дня поселенці відправилися в кораль, прихопивши із собою інструменти; не минуло й тижня, як житло було готове і чекало господаря. Будиночок стояв на пагорку, футів за двадцять від хлівів, відтіля зручніше за все було спостерігати за чередою муфлонів, яких нараховувалось уже більше вісімдесяти голів. Змайстрували дещо з меблів — ліжко, стіл, лаву, шафу, скриню, привезли в кораль зброю, бойові припаси і набір інструментів.

Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло і, не звертаючи уваги на колоністів, які працюють на будові, трудився на плато, очевидно бажаючи довести до кінця почату справу. І дійсно, завдяки його ретельності земля була оброблена і тільки чекала сівби.

Двадцятого грудня впорядкування будиночка закінчилося. Інженер повідомив невідомому, що його житло готове, і той відповів, що сьогодні ж там ночуватиме.

Того вечора жителі Гранітного палацу зібралися у великому залі. Наближалася восьма година — невідомому час було йти. Вони не хотіли обтяжувати його, не хотіли прощатися з ним, вирішивши, що це принесе йому прикрі хвилини, тому, закінчивши роботу, залишили його на самоті, а самі вирушили додому.

Отже, вони розмовляли, сидячи у великому залі, коли в двері неголосно постукали. До залу швидко увійшов невідомий і сказав без будь-якого вступу:

— Добродії, розстаючись з вами, я хочу, щоб на прощання ви довідалися всю правду про мене, слухайте ж.

Прості ці слова вразили Сайреса Сміта і його товаришів.

Інженер підвівся і сказав невідомому:

— Ми ні про що вас не запитуємо, друже мій. Ви маєте право мовчати…

— Мій обов’язок розповісти все.

— Сідайте ж.

— Я постою.

Інженер повідомив невідомому, що його житло готове…

— Ми охоче вислухаємо вашу розповідь, — вимовив Сайрес Сміт.

Невідомий відступив до напівтемного кутка кімнати. Він стояв простоволосий, схрестивши руки на грудях, і глухим голосом, начебто через силу, повів розповідь, яку слухачі жодного разу не перервали:

— Двадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року парова яхта «Дункан», що належала багатому шотландському землевласнику лорду Гленарвану, кинула якір біля західного берега Австралії, біля мису Бернуллі, що лежить на тридцять сьомій паралелі. На борту яхти знаходилися Гленарван із дружиною, майор англійської армії, француз-географ і діти капітана Гранта — молоденька дівчина і хлопчик. Корабель їхнього батька «Британія» рік тому затонув, екіпаж загинув. Вів яхту капітан Джон Манглс; команда складалася з п’ятнадцяти осіб.

Ось яка причина привела яхту «Дункан» до берегів Австралії.

Півроку тому екіпаж яхти підібрав в Ірландському морі пляшку з запискою трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. У записці коротко повідомлялося, що під час катастрофи «Британії» врятувалося троє — капітан Грант і двоє матросів, що вони потрапили на якусь землю; вказувалися і широта, і довгота, але неможливо було розібрати, яка це довгота, — цифру розмило.

Отже, у записці говорилося, що врятовані знаходяться на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Але довгота була невідома. Тому розшукувати капітана Гранта і його супутників треба було десь на тридцять сьомій паралелі, й можна було з упевненістю сказати, що, обстеживши материки й океани, вдасться їх знайти.

Англійське адміралтейство відмовилося від рятувальної експедиції, але лорд Гленарван вирішив зробити все можливе, щоб відшукати капітана Гранта. Він познайомився з Мері та Робертом Грантами. Яхту спорядили в далеке плавання, у якому побажали взяти участь дружина лорда і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», залишивши Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і попрямував до берегів Патагонії, де, за деякими припущеннями — спочатку саме так витлумачили записку, — капітан Грант нудився в тубільському полоні.

Пасажири «Дункана» висадилися на західному узбережжі Патагонії, а яхта поплила далі, — вона мала чекати на них на східному березі, біля мису Корріентес.

Гленарван і його супутники пройшли всю Патагонію по тридцять сьомій паралелі, і, не знайшовши ніяких слідів перебування капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіли на яхту, щоб продовжувати пошуки у відкритому морі.

Вони обстежували, але марно, два острови, що лежать на шляху — Тристан-да-Кунья й Амстердам, — і «Дункан», як я вже говорив, двадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року наблизився до мису Бернуллі, розташованого на австралійському узбережжі.

Гленарван, вирішивши перетнути Австралію, як до цього він перетнув Південну Америку, висадився на сушу. За декілька миль від берега стояла ферма якогось ірландця, який радо прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцю про те, що привело його в ці краї, і запитав, чи немає в нього відомостей про англійське трищоглове судно «Британія», яке зазнало катастрофи близько двох років тому десь біля західних берегів Австралії.

Ірландцю ніколи не доводилося чути про потоплений корабель, але, на превеликий подив всіх присутніх, у розмову втрутився один з його слуг:

— Мілорде, віддайте хвалу Господу Богові, — сказав він. — Якщо капітан Грант ще живий, то він на австралійській землі.

— Хто ви? — запитав лорд Гленарван.

— Шотландець, як і ви, мілорде, — відповів незнайомець, — я один із супутників капітана Гранта, врятувався під час катастрофи.

Прізвище цієї людини було Айртон. Його документи засвідчували, що він дійсно служив боцманом на «Британії». Він розповів, що начебто випустив з поля зору капітана в ту мить, коли корабель розбився об прибережні рифи, і начебто досі переконаний, що з усього екіпажу «Британії» вцілів тільки він, що капітан Грант загинув разом з усіма.

— Одначе, — додав Айртон, — «Британія» зазнала аварії не біля західних, а біля східних берегів Австралії, і якщо капітан Грант ще живий, про що свідчить записка, значить він у полоні в тубільців де-небудь на східному узбережжі.

Айртон говорив із привабливою щирістю, дивився прямо в очі. Його слова не викликали сумніву, до того ж за нього ручався ірландець, у якого він прослужив більше року. Лорд Гленарван повірив, що Айртон людина чесна, і за його порадою вирішив перетнути Австралію вздовж тридцять сьомої паралелі. Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, географ, капітан Манглі й кілька матросів, зібравшись у невеликий загін, вирушили в дорогу на чолі з Айртоном, а «Дункан» під командою Тома Остапа, помічника капітана яхти, взяв курс на Мельбурн, де мав чекати розпоряджень Гленарвана.

Двадцять третього грудня, тисяча вісімсот п’ятдесят четвертого року загін попрямував до східних берегів Австралії.

Варто сказати, що Айртон був зрадником. Він і справді служив боцманом на «Британії», але вступив у суперечку з капітаном і намагався підмовити екіпаж до заколоту — хотів захопити корабель. Капітан Грант висадив його на західному березі Австралії восьмого квітня тисяча вісімсот п’ятдесят другого року — то була цілком справедлива кара.

Отже, негідник цей навіть не чув про загибель «Британії». Вперше він довідався про все з розповіді Гленарвана. З того часу як Айртона висадили на берег, він під іменем Бена Джойса очолив зграю втікачів-каторжників, тепер же нахабно стверджував, що аварія корабля відбулася на східному березі. Він навмисно спрямував лорда Гленарвана на помилковий шлях, з надією, що, поки той подорожуватиме, йому вдасться заволодіти яхтою, перетворити її на піратське судно і стати грозою морів.

Невідомий помовчав. Потім заговорив знову тремтячим голосом:

— Загін вирушив у дорогу, сподіваючись перетнути австралійський материк. Немає нічого дивного, що вони зазнали невдачі: адже зграя Айртона, або Бена Джойса, називайте його як завгодно, йшла то попереду, то позаду експедиції, готуючись виконати задум свого ватажка.

Тим часом «Дункан» стояв на ремонті в Мельбурнському порту. Айртон умовив лорда Гленарвана, що потрібно наказати «Дункану» з Мельбурна вирушити на східне узбережжя, — там бандити легко заволоділи б яхтою. Айртон завів експедицію в непрохідні ліси неподалік від узбережжя, де вона терпіла неймовірні нестатки, потім переконав Гленарвана написати листа помічнику капітана яхти і взявся доставити цього листа, у якому Гленарван наказував екіпажу негайно привести «Дункан» до затоки Туфолда, розташованої на східному узбережжі за декілька днів шляху від стоянки загону. Там Айртона мала чекати його зграя.

Зраднику ледве не вручили наказ на ім’я помічника капітана, але тут його зненацька викрили, і йому довелося втекти. Одначе лист віддавав під владу Айртона яхту, і він постарався роздобути його за будь-яку ціну. Це вдалося, і за два дні Айртон уже був у Мельбурні.

Досі злочинцю щастило, і він уявив, що так буде й далі: він відправить «Дункан» до затоки Туфолда, зграя бандитів переб’є екіпаж і заволодіє судном, а він, Бен Джойс, господарюватиме в тутешніх морях. Господь не дав лиходію здійснити свої криваві задуми.

З’явившись до Мельбурна, Айртон передав наказ помічнику капітана, Томові Остину, і той, ознайомившись з його змістом, відразу велів знятися з якоря; але можна собі уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не до затоки Туфолда, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував заперечити, але Остин показав йому листа. І справді, завдяки щасливій випадковості — описці француза-географа — кораблю велено було відправитися до східних берегів Нової Зеландії.

Усі плани Айртона зруйнувалися! Він здумав бунтувати. Його замкнули. Отже, він плив проти волі до Нової Зеландії, не знаючи, що сталося з його зграєю, що сталося із загоном лорда Гленарвана.

«Дункан» рухався вздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув постріли. «Дункан» стріляв із усіх коронад, і незабаром лорд Гленарван разом зі своїми супутниками піднявся на борт яхти.

Ось що відбулося за цей час.

Після безлічі випробувань, безлічі небезпек загін лорда Гленарвана вийшов до східного узбережжя Австралії і дістався до затоки Туфолда. Яхти там не було! Гленарван телеграфував до Мельбурна. Йому відповіли: «Вісімнадцятого цього місяця «Дункан» відплив у невідомому напрямку».

Гленарван вирішив, що його відважний екіпаж потрапив до рук Бена Джойса, а яхта стала піратським судном.

І все-таки Гленарван не відмовився від пошуків. То була смілива і шляхетна людина. Він сів на перше торговельне судно, що трапилося, доплив на ньому до західних берегів Нової Зеландії, перетнув її, рухаючись тридцять сьомою паралеллю, але не знайшов ніяких слідів капітана Гранта; зате на східному березі він, на свій подив і завдяки Божій допомозі знайшов «Дункан», що за наказом помічника капітана чекав його тут цілих п’ять тижнів!

Сталося це третього березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Отже, Гленарван знову ступив на борт «Дункана», — там уже знаходився й Айртон. Його привели до Гленарвана, який хотів вивідати у лиходія, чи знає він що-небудь про долю капітана Гранта. Айртон відповідати відмовився. Гленарван попередив негідника, що в першому ж порту здасть його англійській владі. Але Айртон мовчав.

«Дункан» продовжував плисти вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим часом леді Гленарван вирішила побороти затятість лиходія. Зрештою їй це вдалося, і Айртон обіцяв усе розповісти Гленарвану, але за умови, що його не видадуть англійській владі, а висадять на одному з островів Тихого океану. Гленарван погодився, тому що готовий був на все, аби що-небудь довідатися про долю капітана Гранта.

Отут Айртон розповів історію свого життя, зізнавшись, що відтоді, як його висадили на узбережжя Австралії, він нічого не знає про капітана Гранта.

Гленарван проте дотримав свого слова. «Дункан» плив усе далі, і ось одного разу з’явився на обрії острів Табор! На ньому і вирішено було залишити Айртона; і ось на цьому клаптику суші, що лежить на тридцять сьомій паралелі, сталося чудо: виявилося, що там знайшли притулок капітан Грант і двоє його матросів. Замість них на пустельному острові повинний був оселитися злочинець. Коли він залишав яхту, Гленарван повчав його такими словами:

— Айртоне, ви будете відрізані від світу, від людей. Вам не вдасться втекти з острівця, на який ми вас висаджуємо! Ви будете самотні, як перст, під всевидючим оком Бога, що читає в схованках людського серця, і ніхто не буде бідкатися за вами, як ми тривожилися долею капітана Гранта. Ви й не гідні того, щоб про вас пам’ятали чесні люди, але вони вас не забудуть, Айртоне! Мені відомий цей острів, я знаю, де вас знайти. Пам’ять мені ніколи не зрадить!

І «Дункан», знявшись з якоря, незабаром зник з виду.

Відбулося це вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року.

Айртон залишився один, але його забезпечили всім необхідним: зброєю, інструментами, їстівними припасами. У його розпорядженні був будинок, споруджений високодостойним капітаном Грантом. Вигнанцю призначалося самотньо животіти, спокутуючи вчинені ним злочини.

І він покаявся, добродії, совість не давала йому спокою; він був так нещасний! Він вирішив: якщо одного прекрасного дня люди приїдуть по нього, йому треба повернутися у світ іншою людиною! Як настраждався цей знедолений! Як багато працював, сподіваючись; що робота його виправить! Як багато часу проводив у молитвах, розраховуючи, що молитва переродить його!

так жив Айртон два, три роки; але його гнітила самотність, і він не зводив очей з обрію, сподіваючись побачити корабель і перепитуючи себе, чи довго ще йому доведеться платити за свою провину? Він мучився, і навряд чи кому доводилося так страждати. Адже життя на самоті — катування для того, чию душу терзають муки совісті!

Але, мабуть, небо ще недостатньо покарало нещасного, тому що він почав помічати, що перетворюється на дикуна. Він почував, що починає божеволіти. Важко сказати, коли це відбулося — за два роки чи чотири, але зрештою вигнанець втратив будь-яку подобу людини — таким ви і знайшли його!

Немає потреби говорити вам, добродії, що Айртон, Бен Джойс і я — одне й те ж.

Кінець цієї сповіді Сайрес Сміт і його товариші вислухали стоячи. Важко передати, як вона їх схвилювала! Вони побачили стільки щирої скорботи, муки, розпачу!

— Айртоне, — урочисто сказав Сайрес Сміт, — ви були закоренілим злочинцем, але я впевнений, що Господь Бог відпустив вам усі гріхи! І як доказ він повернув вас до людей. Ви прощені, Айртоне! Скажіть же, хочете бути нашим товаришем?

Айртон відсахнувся.

— Потиснімо один одному руку, — сказав інженер.

Айртон кинувся до Сайреса Сміта, міцно потис йому руку, і великі сльози полилися з його очей.

— Згодні ви тепер жити разом з нами? — запитав Сайрес Сміт.

— Містере Сміт, — відповів Айртон, — краще мені ще трохи побути одному в коралі.

— Воля ваша, Айртоне, — відповів Сайрес Сміт.

Айртон уже збирався піти, але інженер зупинив його.

— Стривайте, друже мій, — сказав він. — Адже ви мали намір жити на самоті, навіщо ж ви кинули в море записку, що навела нас на ваш слід?

— Яку записку? — здивувався Айртон, очевидно не знаючи, про що йде мова.

— Я говорю про записку, вкладену до пляшки: ми знайшли її в морі, у ній повідомлялися точні координати острова Табора.

Айртон провів рукою по чолу. Потім, подумавши, відповів:

— Я ніколи не писав цієї записки і не кидав пляшки в море.

— Ніколи? — перепитав Пенкроф.

— Ніколи!

І Айртон, вклонившись, вийшов.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Бесіда. — Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. — Ідея інженера. — Електричний телеграф. — Дроти. — Батарея. — Алфавіт. — Літо. — Процвітання колонії. — Фотографія. — Удаваний сніг. — Два роки на острові Лінкольна

— Бідний Айртон! — сказав Герберт, повертаючись до кімнати після безуспішної спроби наздогнати Айртона, який спустився по мотузці і зник у мороці.

— Він повернеться, — сказав Сайрес Сміт.

— От так штука, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Що це значить? Як же так? Виходить, пляшку з запискою кинув не Айртон? Хто ж її кинув?

Запитання це напрошувалося саме собою.

— Айртон і кинув записку, — зробив припущення Наб, — тільки на ту пору він уже нічого не мислив.

— так, — підхопив Герберт, — він не усвідомлював, що робить.

— Іншого пояснення не знайти, друзі мої, — негайно ж погодився Сайрес Сміт, — зрозуміло також, чому Айртон знав точні координати острова Табора, — він довідався про них ще до того, як його висадили на острів.

— Виходить, що він написав записку до того, як його розум затьмарився, — зауважив Пенкроф, — значить, кинув пляшку в море років сім-вісім тому, але ж чому записка так добре збереглася?

— Це доводить, — відповів Сайрес Сміт, — що Айртон збожеволів не дуже давно, як йому здається.

— Очевидно, так воно і є, — погодився Пенкроф, — інакше тут нічого не зрозумієш.

— Справді, — підтвердив інженер, не бажаючи продовжувати розмову на цю тему.

— Як ви думаєте, Айртон розповів нам усю правду? — допитувався моряк.

— Зрозуміло, — відповів журналіст. — Усе це — щира правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах друкували повідомлення про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

— Айртон нам не брехав, сумніватися нічого, Пенкрофе, — додав Сайрес Сміт, — і правда жорстока. Люди, викриваючи себе, завжди говорять правду!

Наступного дня, 21 грудня, колоністи обійшли берег, потім піднялися на плато, але ніде не знайшли Айртона. Він ще вночі пішов у кораль, і колоністи вирішили не заважати йому. Вони сподівалися, що час зробить те, чого не зробило їхнє дружнє співчуття.

Герберт, Пенкроф і Наб взялися за свою щоденну роботу. А Сайрес Сміт і журналіст зустрілися в майстерні, у Нетрях.

— Послухайте, дорогий Сайресе, — почав розмову Гедеон Спілет, — ваше вчорашнє пояснення мене аж ніяк не задовольнило. Неможливо, щоб Айртон забув про записку, що сам же написав і, вклавши до пляшки, кинув у море.

— Отже, дорогий Спілет, кинув пляшку не він.

— Виходить, ви припускаєте…

— Нічого не припускаю, нічого не знаю, — заперечив Сайрес Сміт, перериваючи журналіста. — Просто зараховую цей випадок до всіх тих загадок, яких досі не можу пояснити.

— так, справді, Сайресе, усе це незбагненно, — погодився Гедеон Спілет. — І те, як ви врятувалися, і ящик, викинутий на берег, і поведінка Топа, і, нарешті, ця пляшка… Тож чи розгадаємо ми коли-небудь усі ці таємниці?

— Розгадаємо! — не замислюючись, відповів інженер. — Весь острів перерию, а таємницю розгадаю.

— Можливо, нам допоможе випадок?

— Випадок! Що ви, Спілете! Не вірю я у випадок, як не вірю у всілякі таємничі сили. Немає у світі наслідків без причин, і я знайду причину всіх цих непояснених явищ. А поки будемо працювати і спостерігати.

Настав січень. Почався новий, 1867 рік. Як завжди влітку, колоністи багато працювали. Одного разу Герберт і Гедеон Спілет відвідали кораль і переконалися, що Айртон живе в будиночку, спорудженому для нього. Він дбайливо доглядав за великою чередою і позбавив колоністів від зайвих зусиль: вони вже не навідувалися в кораль кожні два-три дні. Одначе, щоб не залишати Айртона подовгу на самоті, вони все-таки досить часто відвідували свого нового друга.

Крім того, за цією частиною острова, що викликала деякі підозри у інженера та Гедеона Спілета, випадало спостерігати, і якби там що-небудь сталося, Айртон неодмінно повідомив би про всі новини жителям Гранітного палацу.

А раптом йому знадобилося б негайно сповістити про що-небудь інженера? Адже там, навіть не говорячи про все, що було пов’язано з таємницею острова Лінкольна, могло відбутися чимало всіляких подій, що вимагають негайного втручання колоністів: з’явиться судно, зазнає аварії корабель, висадяться пірати і таке інше.

Тому Сайрес Сміт вирішив установити прямий зв’язок між коралем і Гранітним палацом.

Десятого січня він розповів товаришам про свій задум.

— так що ж ви думаєте зробити, містере Сайрес? — запитав Пенкроф. — Уже чи не провести телеграф?

— Саме так, — відповів інженер.

— Електричний? — скрикнув Герберт.

— Електричний, — підтвердив Сайрес Сміт. — У нас є все необхідне для прилаштування батарей, сутужніше виготовити залізний дріт, але думаю, що за допомогою волочильні ми і з цим впораємося.

— Ну, знаєте, — заявив моряк, — я не здивуюся, якщо в один прекрасний день ми будемо роз’їжджати по острову в потязі!

І ось колоністи взялися за роботу, почавши з найважчого, тобто з виробництва дроту, оскільки вони розуміли: якщо в цій справі зазнають поразки, то навіщо виготовляти батареї і все інше.

Як відомо, залізо на острові Лінкольна відрізнялося чудовою якістю, і, отже, з нього легко було зробити дріт. Сайрес Сміт насамперед почав виготовляти волочильню — сталеву дошку з отворами конусоподібної форми і різного діаметра: через них послідовно пропускають дріт, доводячи його до потрібної товщини. Загартувавши дошку волочильні «донесхочу», як говорять сталевари, він закріпив її на підставці, вритій у землю за декілька кроків від великого водоспаду; інженер знову вирішив скористатися рушійною силою цього водоспаду.

Там же стояла сукновальня, на ту пору бездіяльна; за допомогою її вала, приведеного в рух потоком води, можна було протягати дріт, що на нього намотувався.

Справа була складна і копітка. Колоністи вставляли довгі, топкі залізні прути, загострені з одного кінця напилком, у найбільший отвір волочильні, а обертовий вал сукновальні, на який намотувалося двадцять п’ять — тридцять футів дроту, витягав його, потім дріт розмотувався і пропускався до менших отворів. Зрештою виготовили шматки дроту довжиною від сорока до п’ятдесяти футів; з’єднавши їх, одержали дріт завдовжки п’ять миль — саме така відстань і відокремлювала кораль від Гранітного палацу.

Усю цю роботу завершили за кілька днів; як тільки встановили волочильню, Сайрес Сміт доручив її товаришам, а сам зайнявся батареєю.

Він збирався виготовити батарею постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. Міді в інженера не було, — незважаючи на всі пошуки, він не знайшов навіть ознак її на острові Лінкольна; довелося обійтися без цього металу. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як з кам’яного вугілля в ретортах виділиться весь водень. Наші колоністи могли б добути такий графіт, але для цього довелося б встановити спеціальні прилади — завдання занадто складне.

Зате цинк вони мали. Як пам’ятають читачі, у ящику, підібраному на мисі Знахідки, був вкладений інший, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі й придумати.

Отже, після довгих міркувань Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, на зразок тієї, котру 1820 року винайшов Беккерель, тому що для цієї батареї потрібний лише Цинк. Інших же речовин — азотної кислоти і поташу — інженер мав скільки завгодно.

Розповімо, як була влаштована ця батарея, що працювала завдяки взаємодії азотної кислоти і поташу.

Інженер виготовив кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім закупорив кожну банку пробкою, прорізав посередині отвір і вставив до нього скляну трубку, нижній кінець якої заткнув глиняною втулкою й обмотав шматочком тканини. Опустивши в кислоту трубку цим кінцем, він влив у її верхній отвір розчин поташу, добутого з попелу деяких рослин; таким чином, пройшовши крізь глиняну втулку, поташ вступав у реакцію з азотною кислотою.

Потім Сайрес Сміт узяв дві цинкові пластинки, занурив одну в азотну кислоту, а іншу — у розчин поташу. І негайно ж виник електричний струм; він передався дротом від негативного полюса — від пластинки, азотній кислоті, до позитивного полюса — пластинки в розчині поташу. Отже, тепер треба було з’єднати всі ці банки, щоб одержати цілу батарею, струм якої привів би в дію електричний телеграф.

Дотепний і простий винахід допоміг Сайресу Сміту встановити телеграфний зв’язок між Гранітним палацом і коралем.

Шостого лютого колоністи почали закопувати вздовж усієї дороги, що веде в кораль, стовпи зі скляними ізоляторами і натягати дроти. За кілька днів усе підготували, треба було тільки пустити струм, — він побіг би дротами зі швидкістю сто тисяч кілометрів за секунду; додамо, що земля слугувала тим провідником, по якому струм повертався до відправної точки.

Виготовили дві батареї — одну для Гранітного палацу, іншу — для кораля, щоб установити між ними двосторонній телеграфний зв’язок.

Прийомний і передавальний апарати були дуже прості. На обох станціях дріт був намотаний на електромагніт, тобто брусок м’якого заліза. У ланцюг уключався струм; він йшов дротами від позитивного полюса до електромагніта, тимчасово намагнічував його і повертався через землю до негативного полюса. Якщо струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. Біля електромагніта помістили пластинку з м’якого заліза, що притягалася до нього, коли проходив струм, і поверталася у вихідне положення, як тільки струм переривався. Сайрес Сміт використовував рух пластинки для переміщення стрілки, яка щоразу зупинялася проти потрібної букви алфавіту, нанесеного на циферблаті. таким чином, інженер установив телеграфне сполучення між Гранітним палацом і коралем.

Все остаточно підготували 12 лютого. У цей день Сайрес Сміт уключив струм і запитав Айртона, чи все в нього благополучно, а за кілька секунд одержав позитивну відповідь.

Винахід приносив величезне задоволення Пенкрофу; він вранці і ввечері посилав телеграми Айртону й ніколи не залишався без відповіді.

Дві переваги телеграфного зв’язку відразу ж далися взнаки: по-перше, завжди можна дізнатися, чи вдома Айртон, а по-друге, він був не такий тепер самотній, як колись. Втім, не минало й тижня, щоб Сайрес Сміт не відвідав його, а іноді й сам Айртон приходив до Гранітного палацу, де його завжди радо зустрічали.

Літо минуло в звичайних турботах. Запаси колоністів з кожним днем збільшувалися, овочі й зернові щедро родили; рослини, вивезені з острова Табора, чудово прижилися. Плато Круговиду тішило колоністів. Вони вчетверте зняли дуже гарний врожай пшениці, і тепер нікому й на думку не спадало впевнитися, чи дійсно зібрано чотириста мільярдів зерен! Утім, Пенкроф вже зібрався перерахувати зерна, але негайно ж відмовився від свого наміру, тому що Сайрес Сміт розтлумачив поважному морякові, що на цю витівку пішло б майже п’ять з половиною тисяч років, навіть якби вдалося відраховувати по триста зерен на хвилину або по дев’ять тисяч на годину.

Погода стояла чудова: вдень бувало дуже жарко, зате до вечора спека спадала, дув свіжий морський вітерець, і мешканці Гранітного палацу насолоджувалися нічною прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна вибухали нетривалі, але надзвичайно сильні грози. У небі подовгу спалахували блискавки, а гуркоти грому здавалися нескінченними.

На ту пору господарство маленької колонії досягло небувалого розквіту. Тепер колоністи харчувалися домашніми птахами, тому що їх розплодилося так багато, що вони вирішили скоротити чисельність пернатих мешканців. Свині опоросилися, тому Набу і Пенкрофу доводилося багато з ними панькатися. Гедеон Спілет і Герберт, який став під керівництвом журналіста чудовим вершником, нерідко каталися верхи на онаграх, що теж принесли потомство — двох гарненьких осликів. Іноді ж онагрів запрягали у візок і привозили до Гранітного палацу дрова, кам’яне вугілля, різні матеріали, необхідні інженеру.

Поселенці часто вирушали на розвідку до хащів Далекого Заходу. їх не лякала неймовірна спека, тому що сонячні промені ледве пробивалися крізь густе листя, яке наметом розкидалося над ними. так обійшли вони весь лівий берег ріки Віддяки до дороги, що з’єднувала кораль з гирлом Водоспадної річки.

Йдучи у похід, дослідники брали із собою зброю, тому що їм нерідко траплялися люті кабани, зустріч з якими не обіцяє нічого доброго.

Цим же літом колоністи пішли війною на ягуарів. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, і Герберт поділяв його почуття. Обоє чудово озброїлись і нітрохи не боялися страшних хижаків. Усі захоплювалися відвагою Герберта і холоднокровністю журналіста. Штук двадцять чудових шкір уже прикрашало великий зал Гранітного палацу, і якби погода дозволила, мисливці досягли б своєї мети і винищили всіх ягуарів на острові.

Іноді інженер теж досліджував невідомі частини острова, оглядаючи місцевість з особливою увагою. Він, мабуть, шукав чиїсь сліди в непролазних лісових хащах, одначе жодного разу не помітив нічого підозрілого. Топ і Юп, яких він брав із собою, поводилися спокійно, а тим часом у будинку собака часто з гавкотом бігав навколо колодязя, що не дуже давно марно досліджував інженер.

У ті дні Гедеон Спілет і його помічник Герберт скористалися знайденим у ящику фотографічним апаратом, що досі лежав без застосування, і зробили безліч знімків у наймальовничіших куточках острова.

Крім апарата із сильним об’єктивом, знайшлося все, що необхідно фотографу. До їхнього розпорядження потрапили колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що робить пластинки світлочутливими, гіпосульфіт для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочується папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, у якому його просочують. У ящику знайшовся і папір, уже просочений хлором; перш, ніж покласти його на негатив, треба було зробити тільки одне: занурити на кілька хвилин у розчин азотнокислого срібла.

Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами; у них виходили вдалі знімки краєвидів — панорама острова з горою Франкліна на обрії, знята з плато Круговиду, гирло ріки Віддяки, мальовничо оточене високими скелями, лісова галявина і кораль, що приліпився до відрогів гори, вигадливі обриси мису Пазура і мису Знахідки.

Фотографи не забули зафіксувати на знімках і всіх мешканців острова без винятку.

— Ми множимося, — жартував Пенкроф.

Моряк був у захваті від власного портрета, що прикрашав разом з іншими знімками стіни Гранітного палацу; він розглядав із задоволенням і подовгу цю виставку, неначе перед ним сяяла вітрина розкішного магазину на Бродвеї.

Відверто кажучи, найкраще виглядав дядечко Юп. Він позував фотографу з невимовною поважністю і вийшов на знімку як живий!

— Начебто зараз почне кривлятися, — посміювався моряк.

Характер Юпа відрізнявся норовливістю, він би розлютився, якби портрет не припав йому до смаку; але знімок вдався так добре, що він споглядав його з розчуленим і — самовдоволеним виглядом.

У березні додалося прохолоди. Часом випадали дощі, але повітря зберігало тепло. Цього року березень, — а він відповідає вересню в Північній півкулі! — виявився більш дощовим і холоднішим, ніж чекали. Можливо, це обіцяло ранню і сувору зиму.

Якось ранком, 21 березня, всім навіть здалося, що випав перший сніг. Уставши рано-вранці, Герберт підійшов до віконця і раптом крикнув:

— Дивіться, весь острівець Порятунку в снігу!

— Зарано йти снігу, — зауважив журналіст, визирнувши у вікно.

До них підбігли друзі — всі переконалися, що не тільки острівець, але й берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий рівною білою пеленою.

— Справжнісінький сніг! — заявив Пенкроф.

— Або щось схоже на нього, — озвався Наб.

— Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! — зауважив Гедеон Спілет.

Сайрес Сміт дивився на білу пелену мовчки, тому що він знав, чим пояснити, що сніг випав у таку пору року і в таку теплу погоду.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Усі наші насадження вимерзнуть!

Моряк уже зібрався спуститися вниз, але непосида Юп випередив його.

Не встиг орангутанг ступити на землю, як товстий шар снігу здійнявся нагору і розсипався в повітрі незліченними сніжинками, на мить затуливши сонце.

— Птахи! — крикнув Герберт.

Дійсно, то були зграї морських птахів зі сліпуче білим оперенням. Сотні тисяч птахів опустилися на острівець і на узбережжя, а тепер, злетівши в небо, зникли вдалині, на очах у здивованих колоністів, перед якими, неначе на сцені, зима зненацька перетворилася на літо. На жаль, все відбулося так раптово, що Гедеонові Спілету і Герберту не вдалося підстрелити жодного птаха. так друзі й не дізналися, до якої породи належать ці пернаті й як вони називаються.

За кілька днів, 26 березня, виповнилося два роки відтоді, як аеронавти після катастрофи потрапили на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Спогади про батьківщину. — Надії. — Плани дослідження узбережжя. — 16 квітня — день відплиття. — Вид з моря на півострів Звивистий. — Базальтові скелі на західному березі. — Негода. — Настання ночі. — Ще одна загадка

Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей! Вони не знали про те, що діється в цивілізованому світі, і, потрапивши на острів, загублений серед океану, немов опинилися на малесенькому астероїді Сонячної системи, і що зараз відбувається в них на батьківщині? Їх невідступно переслідувала думка про рідну країну, яку роздирала Громадянська війна в ту годину, коли вони її залишали, — можливо, заколот жителів Півдня заливає її потоками крові! Думка ця тривожила їх, і вони часто розмовляли про батьківщину, не сумніваючись, одначе, що справедлива боротьба жителів Півночі закінчиться перемогою на славу Сполученим Штатам.

За ці два роки жоден корабель не пройшов повз острів, жодне вітрило не з’явилося на обрії. Очевидно, острів Лінкольна знаходився осторонь від морських шляхів і про нього ніхто не знав, про що свідчили також і карти. Інакше джерела прісної води, безперечно, залучали б сюди кораблі, хоч на острові й не було зручної бухти.

Безмежне море, що розстелялося навколо, завжди виглядало безлюдно, і колоністи знали: ніхто не допоможе їм повернутися на батьківщину. Треба розраховувати тільки на самих себе. І все-таки в них була єдина можливість врятуватися, про неї колоністи й говорили якось на початку квітня, зібравшись у залі Гранітного палацу.

Мова зайшла про Америку, рідну країну, яку вони майже не сподівалися побачити знову.

— Справді, у нас тільки одна можливість залишити острів Лінкольна, — сказав Гедеон Спілет, — треба побудувати корабель, щоб пройти по морю кілька сот миль. Раз нам вдалося спорудити бот, побудуємо й корабель.

— І дістанемося до островів Туамоту, оскільки дісталися острова Табора, — підхопив Герберт.

— Я не проти цього, — відповів Пенкроф, що мав вирішальний голос у всіх питаннях щодо мореплавства, — не проти, хоча одна справа — пропливти велику відстань, а інша — подолати маленьку! Коли ми плили на острів Табор, вітер грався нашим ботом, як тріскою, але ми знали, що берег недалеко, а тисяча двісті миль — чималий шлях: адже до найближчої землі не менше!

— Невже, Пенкрофе, ви не наважитеся? — запитав журналіст.

— Та я на все готовий, містере Спілет, — відповів моряк, — самі знаєте, перед небезпекою я не відступаю.

— Зваж, Пенкрофе, в нас завівся ще один моряк, — додав Наб.

— Хто ж? — здивувався Пенкроф.

— Айртон.

— Дійсно, — підтвердив Герберт.

— Якщо тільки він захоче вирушити з нами! — зауважив Пенкроф.

— Що ви, Пенкрофе! — продовжив журналіст. — Чи не думаєте ви, що якби яхта Гленарвана пристала до острова Табора в ті дні, коли Айртон жив там, він відмовився б виїхати?

— Ви забуваєте, друзі, — втрутився Сайрес Сміт, — що розум Айртона скаламутився тільки за останні роки. Але справа не в цьому. Треба вирішити, чи можна розраховувати, що шотландський корабель повернеться за Айртоном? Адже Гленарван обіцяв повернутися на острів Табор, коли вважатиме, що Айртон спокутував свою провину, і я впевнений, він дотримається свого слова.

— Безсумнівно, — сказав журналіст, — і з’явиться незабаром, тому що Айртон у вигнанні вже дванадцять років!

— Та й я згодний з вами, — підхопив Пенкроф, — лорд Гленарван повернеться, і чекати на нього недовго. Але де, на вашу думку, пристане його яхта? Звичайно, до острова Табора, а не до острова Лінкольна.

— Цілком правильно, — втрутився в розмову Герберт, — тим більше, що острів Лінкольна навіть не нанесений на карту.

— Ось чому, друзі мої, — продовжував інженер, — треба вжити заходів і сповістити того, хто припливе до острова Табора, що Айртон і ми самі знаходимося на острові Лінкольна.

— Що так, то так, — сказав журналіст, — на мою думку, найпростіше залишити в хатині, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова, і покласти так, щоб вона потрапила на очі Гленарвану або його супутникам.

— До чого ж прикро, — вигукнув моряк, — що ми не здогадалися зробити цього, коли були на острові Таборі!

— Нам це й на думку не спало! — зауважив Герберт. — Адже ми не знали про минуле Айртона, не знали, що за ним обіцяли приїхати; все стало відомо тільки восени, але тоді через негоду не можна було повернутися на острів Табор.

— так, — підтвердив Сайрес Сміт, — тоді запізнилися, тепер доведеться чекати до весни.

— А якщо шотландська яхта з’явиться саме тепер? — запитав Пенкроф.

— Навряд чи, — відповів інженер, — взимку Гленарван не вирушить в далеке плавання. Але, може статися, за ті п’ять місяців, що Айртон живе тут, Гленарван побував на острові Таборі, якщо ж ні, то нам ще довго його чекати, і ми не спізнимося; у жовтні, коли настане гарна погода, відправимося на острів Табор і залишимо там записку.

— Не пощастило нам, — зауважив Наб, — якщо яхта «Дункан» уже побувала в цих морях.

— Сподіваюся, що ні, — відгукнувся Сайрес Сміт, — провидіння не позбавить нас можливості потрапити на батьківщину!

— В усякому разі, — зазначив журналіст, — якщо яхта і підпливала до острова Табора, ми це помітимо, коли будемо там; на місці і вирішимо, як вчинити.

— Цілком правильно, — відповів інженер. — Отже, друзі, запасімося терпінням і сподіваймося, що на яхті повернемося до рідних берегів; а якщо надія нас обдурить, тоді подумаємо, як бути.

— І вже звичайно, — додав Пенкроф, — ми залишимо острів Лінкольна не тому, що нам тут погано!

— Зрозуміло, Пенкрофе, — відгукнувся інженер, — залишимо тому, що відірвані від усього, дорогого людині, — від родини, друзів і вітчизни!

Прийнявши таке рішення, колоністи більше не вели мови про спорудження великого корабля, про далеке плавання на північ, до архіпелагів, або на захід, до берегів Нової Зеландії, і повернулися до повсякденних справ, готуючись до третьої зимівлі в Гранітному палаці.

Правда, до настання негоди колоністи вирішили обійти на боті навколо острова. Вони ще достатньо не обстежували узбережжя, і мали досить туманне уявлення про його північну і західну частини, що лежали між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелепи, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.

Цей задум Пенкрофа абсолютно схвалив Сайрес Сміт, якому хотілося оглянути свої володіння.

Погода стояла непевна, але барометр не робив різких стрибків, тому колоністи розраховували, що атмосферні умови сприятимуть плаванню. На початку квітня стрілка барометра пішла вниз, п’ять-шість днів дув сильний західний вітер, а потім вона перемістилася на. «ясно» і завмерла на рівні 29,9 дюймів (759,45 міліметра); колоністи вважали, що настав час вирушити в дорогу.

Вирішили відплисти 16 квітня, і «Бонадвентур», що стояв на якорі в порту Повітряної кулі, спорядили для подорожі, яка могла затягтися.

Сайрес Сміт попередив Айртона про заплановану експедицію і запропонував взяти в ній участь, але Айртон відмовився, і вони домовилися, що до повернення колоністів він житиме в Гранітному палаці. Разом з ним залишався і дядечко Юп, який поставився до рішення цілком прихильно.

Ранком 16 квітня колоністи в супроводі Топа почали подорож. Дув сильний південно-західний вітер, і «Бонадвентур», вийшовши з порту Повітряної кулі, лавірував, тримаючи курс на Зміїний мис. Окружність острова складала дев’яносто миль, а південна частина узбережжя, від гавані до мису, — двадцять миль. Усі ці двадцять миль колоністи плили проти вітру.

Минув майже весь день, поки бот досяг мису, тому що за дві години після його відплиття скінчився відлив, і «Бонадвентуру» довелося шість годин поспіль боротися з припливом. Тільки з настанням ночі він обігнув мис.

Тут Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженеру продовжувати шлях з невеликою швидкістю. Але Сайрес Сміт волів стати на якір за декілька кабельтових від острова, щоб вдень оглянути берег. Домовилися плисти тільки вдень, щоб краще досліджувати узбережжя, а з настанням сутінків кинути якір ближче до землі.

Отже, бот простояв на якорі біля мису всю ніч; вітер улігся, клубочився туман, і було дуже тихо. Мореплавці, крім Пенкрофа, заснули, хоча й не таким міцним сном, як у себе в будинку.

Сімнадцятого квітня Пенкроф зі сходом сонця знявся з якоря і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись поблизу західного берега.

Колоністи впізнавали мальовничий берег, порослий лісом, галявиною якого вони якось ішли пішки, одначе вони захоплювалися ландшафтом і цього разу. Щоб краще все роздивитися, плили, намагаючись триматися ближче до суші, обережно обходячи стовбури дерев, що вигойдувалися на хвилях. Кілька разів навіть кидали якір, і Гедеон Спілет фотографував прекрасні пейзажі.

Близько полудня «Бонадвентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. Уздовж її правого берега тягся негустий ліс, а подалі, за три милі звідси, виднілися лише рідкі гайки, розкидані між західними відрогами порожнього кряжа, що спускався до самого моря.

Як відрізнялися одна від одної південна і північна частини узбережжя! З одного боку — яскрава зелень лісів, з іншого — дикі, порожні скелі! Південний берег заслуговував назви «залізного берега», — так в інших краях іменують подібні місця; здиблені скелі, здавалося, свідчили про те, що тут в одну з геологічних епох відбулася раптова кристалізація киплячої лави. Колоністи жахнулися б, побачивши страшне накопичення брил, якби випадок закинув їх сюди в годину катастрофи! Оглядаючи околиці з вершини гори Франкліна, вони не уявляли собі, який лиховісний і похмурий цей берег, тому що дивилися на нього з великої висоти, а зараз він постав перед ними у всій своїй неповторній самобутності; можливо, ніде в світі не можна було споглядати подібний ландшафт.

«Бонадвентур» пройшов за півмилі від берега. На такій відстані вони чітко бачили, що узбережжя завалене брилами заввишки від двадцяти до трьохсот футів і найвигадливіших обрисів: брили циліндричної форми нагадували вежі, призматичної — дзвіниці, пірамідальної — обеліски, конічної — фабричні труби. Навіть хаотичне накопичення торосів у льодовитих морях не являло б собою такого величного і страшного видовища. То здавалося, начебто бачиш містки, перекинуті зі скелі на скелю, то — арки, схожі на браму храму, у глибині якого губився погляд; подалі — великі печери з монументальними склепіннями; а поруч — ліс шпилів, пірамідальних башточок, яких не знайти в жодному готичному соборі. Витвори природи, різноманітніші й вигадливіші, ніж витвори людської уяви, додавали величі цьому берегу, що тягся на вісім-дев’ять миль.

Сайрес Сміт і його супутники, застигши від здивування, дивилися на узбережжя. Зате Топ без ніяковіння порушував тишу і голосно гавкав, будячи в базальтових скелях багатоголосу луну. Гавкіт цей здався дивним інженеру — саме так гавкав пес, бігаючи навколо отвору колодязя в Гранітному палаці.

— Причалимо, — розпорядився Сайрес Сміт.

І «Бонадвентур» майже впритул підійшов до скелястого берега. Можливо, там виявиться який-небудь грот, вартий обстеження? Але Сайрес Сміт нічого не знайшов — ні печери, ні заглиблення, ніде було причаїтися живій істоті, тому що хвилі під. час прибою заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і судно поплило далі, як і раніше за декілька кабельтових від берега.

Північно-західна частина узбережжя була пологою і піщаною; подекуди над болотистою низиною, уже знайомою колоністам, стирчали самотні дерева; водяні птахи пожвавлювали пейзаж, що разюче контрастував із пустельним берегом, залишеним позаду.

Незабаром «Бонадвентур» кинув якір біля північного краю острова у невеликій, але такій глибокій бухточці, що вдалося причалити просто до берега. Ніч пройшла спокійно, тому що вітер, якщо можна так висловитися, згас з останніми променями сонця і знову ожив тільки з першими зблисками зорі.

Зійти на берег було неважко, тому Герберт і Гедеон Спілет, визнані кращими мисливцями колонії, зі світанком вирушили до лісу і за дві години повернулися із в’язанками качок і куликів. Топ творив чудеса, і завдяки його моторності та пильності вони не проґавили жодного птаха.

О восьмій годині ранку «Бонадвентур» підняв якір і при попутному вітрі, що помітно свіжів, понісся до мису Північної Щелепи.

— Я нітрохи не здивуюся, — раптом сказав Пенкроф, — якщо із заходу подме штормовий вітер. Учора захід був багряним, а ранком на небі з’явилися «котячі хвости», а вони не обіцяють нічого гарного.

«Котячими хвостами» називають довгі легкі хмари, розкидані в зеніті, що нагадують жмутки вати; вони не спускаються нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря і звичайно віщують бурю.

— Ну що ж! — вимовив Сайрес Сміт. — Помчимося на усіх вітрилах і пошукаємо притулок у затоці Акули. Думаю, що там «Бонадвентуру» не загрожуватиме небезпека.

— Цілком слушно, — підтвердив Пенкроф, — до того ж на північному березі нудно — одні дюни.

— Я б охоче провів не тільки ніч, а й весь завтрашній день у цій затоці, — додав інженер, — її варто оглянути ретельніше.

— Думаю, що нам хоч-не-хоч доведеться це зробити, — відповів Пенкроф, — погляньте, що діється на заході! Чорно!

— В усякому разі, при попутному вітрі ми встигнемо дістатися до мису Північної Щелепи, — озвався журналіст.

— Вітер-то попутний, — відгукнувся моряк, — а лавірувати доведеться, інакше в затоку не увійдеш, і робити це краще засвітла; адже ми не знаємо, яке там дно!

— Дно там, можливо, засіяне рифами, — підхопив Герберт, — якщо судити за південною частиною затоки Акули.

— Вам видніше, Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, — ми на вас покладаємося.

— Будьте певні, містер Сайрес, — відповів моряк, — даремно не ризикуватиму! Нехай краще мене штрикнуть ножем, тільки б нутро «Бонадвентура» не постраждало.

«Нутром» Пенкроф називав підводну частину судна, адже він дорожив ботом більше, ніж своїм життям.

— Котра година? — запитав Пенкроф.

— Десята, — відповів Гедеон Спілет.

— А скільки миль залишилося до мису Північної Щелепи, містере Сайрес?

— Близько п’ятнадцяти, — сказав інженер.

— За дві з половиною години, — сказав моряк, — тобто о пів на першу, ми вийдемо на траверс мису. Прикро, що приплив на цю пору закінчиться і настане відлив. Важко, мабуть, буде ввійти до бухти проти течії та вітру, ось чого я боюся.

— Тим більше, — сказав Герберт, — що сьогодні повня і що зараз, у квітні, сильні припливи і відливи.

— Як на вашу думку, Пенкрофе, — запитав Сайрес Сміт, — чи не можна кинути якір біля краю мису?

— Кинути якір біля берега, коли ось-ось вибухне буря! — вигукнув моряк. — Та ви що, містере Сайрес! Захотіли за власним бажанням до дна піти?

— Як же бути?

— Постараюся протриматися у відкритому морі до початку припливу, тобто до сьомої години вечора, і якщо ще не зовсім стемніє, спробую ввійти в затоку; не вдасться — ляжемо в дрейф на всю ніч, а на світанку я проведу бот до бухти,

— Повторюю, Пенкрофе, ми покладаємося на вас, — сказав Сайрес Сміт.

— Ех, — зітхнув Пенкроф, — стояв би тут маяк, це значно полегшило б наше плавання!

— Справді, — підтримав Герберт, — але зараз на березі нас не чекає турботливий друг, ніхто не розпалить багаття, не вкаже нам шляху до бухти!

— так, до речі, дорогий Сайресе, — звернувся до інженера Гедеон Спілет, — ми, навіть не подякували вам, але ж, чесно кажучи, нам би нізащо не побачити острова, якби не багаття…

— Багаття? — з подивом перепитав Сайрес Сміт.

— Мова йде про те, містере Сайрес, що нам було непереливки на борту «Бонадвентура», — відповів за журналіста Пенкроф, — коли ми поверталися додому. Ми напевно пройшли б повз острів, якби ви не подбали, не запалили багаття на майданчику біля Гранітного палацу в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.

— так, так, звичайно… — проказав інженер, — думка була вдала!

А ось зараз нікому зробити нам таку послугу, хіба тільки Айртон здогадається, — додав моряк.

— так, нікому! — підтвердив Сайрес Сміт.

А кілька хвилин потому, залишившись удвох з журналістом на носі судна, інженер тихо сказав:

— Знаю лише одне, Спілете, що в ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не запалював багаття на майданчику біля Гранітного палацу, та й ніде в іншому місці!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Ніч у морі. — Затока Акули. — Зізнання. — Підготовка до зими. — Рання зима. — Холоди. — Колоністи працюють у будинку. — Півроку потому. — Фотографічний знімок. — Несподіванка

Усе відбулося саме так, як передбачав Пенкроф, — чуття не обдурило його. Вітер ставав свіжішим і, вибухнувши бурею, досяг швидкості сорока — сорока п’яти миль на годину[46] вітрильники, захоплені таким вітром у відкритому морі, звичайно поспішають узяти рифи і забрати брамселі.[47] Близько шостої години вечора, «Бонадвентур» прийшов на траверс затоки Акули, але почався відлив, і судну не вдалося ввійти до бухти. Капітан Пенкроф, змушений триматися у відкритому морі, при всьому бажанні не міг би дістатися навіть до гирла ріки Віддяки. Отже, зарифивши грот і поставивши клівер, він вичікував, повернувши бот носом до суші.

На щастя, незважаючи на скажені пориви вітру, море, захищене берегом, розбурхалося не дуже сильно. Їх не надто лякали вали, удари яких згубні для маленьких суденець. Та й «Бонадвентур», мабуть, не перевернувся б, тому що був навантажений баластом за всіма правилами, але величезні вали падали на палубу і могли розбити судно. Пенкроф — досвідчений моряк — приготувався до бою. Він безмежно вірив у переваги свого бота, але все-таки чекав ранку з деяким занепокоєнням.

За всю ніч Сайресу Сміту і Гедеонові Спілету жодного разу не вдалося залишитися віч-на-віч, а тим часом, судячи зі слів, що інженер шепнув журналісту, виникала потреба поговорити про новий прояв таємничої сили, яка очевидно керує островом Лінкольна. Гедеона Спілета невідступно переслідувала думка про нову загадку — про багаття, що горіло на узбережжі. Адже неприснилося ж йому багаття! Герберт і Пенкроф теж його бачили! Багаття допомогло їм у непроглядній пітьмі визначити положення острова; вони не сумнівалися, що його розпалив інженер, а тепер, ти дивись, Сайрес Сміт рішуче стверджує, що він тут ні до чого!

Журналіст пообіцяв собі обговорити все це з інженером, як тільки вони повернуться додому, і переконати Сайреса Сміта, що в таємницю необхідно посвятити всіх. Можливо, треба спільно обстежувати острів Лінкольна!

Як би там не було, але в цю ніч вогонь не з’явився на узбережжі біля входу до недослідженої затоки, і бот до ранку дрейфував у відкритому морі.

Коли на сході зблиснула зоря, вітер трохи затих і змінив напрямок на два румби, що дозволило Пенкрофу без зусиль провести бот вузькою протокою. Годині о сьомій ранку «Бонадвентур», обігнувши мис Північної Щелепи, обережно минув протоку і ввійшов до бухти, оточеної брилами застиглої лави найвигадливіших обрисів.

Чудовий рейд, тут міг би розміститися цілий флот! — вигукнув Пенкроф.

— Найприкметніше тут те, — зауважив Сайрес Сміт, — що береги затоки утворені двома потоками вулканічної лави, очевидно з кожним виверженням її накопичувалося все більше. Тому затока чудово захищена: мабуть, навіть під час шторму море тут спокійне, як озеро.

— Справді, — відповів моряк, — вітер може увірватися сюди тільки через вузьку горловину між двома мисами, до того ж північний мис прикриває південний, так що шквалам сюди вдертися важкувато. Їй-богу, наш «Бонадвентур» міг би тут цілий рік спокійно простояти на якорях.

— Затока для нього великувата! — заперечив журналіст.

— Правда ваша, містере Спілет, — сказав моряк, — для «Бонадвентура» вона великувата; але я думаю, що коли флоту Сполучених Штатів знадобиться надійний притулок у Тихому океані, то кращого й не знайти!

— Ми начебто потрапили до пащі акули, — озвався Наб, натякаючи на обриси затоки.

— До самісінької пащі, Набе! — відгукнувся Герберт. — Нічого боятися — акула нас не проковтне.

— Та я, Герберте, й не боюся, — відповів Наб, — але все-таки затока мені не до душі. Дуже вже тут похмуро!

— Що ж ти, Набе, робиш, — вигукнув Пенкроф, — ганьбиш мою затоку, а я вже зібрався подарувати її Америці!

— Як ви думаєте, чи глибоко тут? — поцікавився інженер. — Адже те, що підходить нашому «Бонадвентуру», мабуть, не підійде броньованим судам.

— Перевірити неважко, — відповів Пенкроф.

І моряк кинув у воду саморобний лот — довгий лин із залізним грузилом. Цей лин, а в ньому було близько п’ятдесяти морських сажнів, розмотався до кінця, але лот дна не торкнувся.

— Ну, наші броньовані судна ввійти можуть, на мілину не сядуть, — сказав Пенкроф.

— Дійсно, — погодився Сайрес Сміт, — тут справжня безодня; але ж острів вулканічного походження, і тому немає нічого дивного, що в морському дні трапляються такі глибокі западини.

— Береги затоки піднімаються немов стрімкі скелі, — зауважив Герберт, — і я думаю, Пенкроф не дістав би дна, якби кинув біля їхнього підніжжя мотузку в п’ять-шість разів довшу.

— Усе це добре, — сказав журналіст, — але, на мою думку, вашому порту, Пенкрофе, дечого бракує.

— Чого саме, містере Спілет?

— Виступу, виїмки, щоб вибратися на берег; стіна така гладка, що по ній і не видерешся.

І дійсно, до високих, крутих стін з лави, що оточували затоку, не можна було підступитися. Немов то були неприступні вали бастіону або береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. «Бонадвентур» ішов уздовж стін, ледве не торкаючись їх, але мандрівники не знайшли жодного виступу, що допоміг би їм зійти на берег.

Пенкроф утішався тим, що при потребі можна буде міною підірвати стіну; потім, вирішивши, що в затоці робити більше нічого, спрямував бот до бухти і близько другої години пополудні опинився у відкритому морі.

— Хух! Нарешті! — вигукнув Наб і зітхнув на повні груди.

Мабуть, нашому славному негру було незатишно у величезній акулячій пащі!

Від мису Щелепи до гирла ріки Віддяки нараховувалося не більше восьми миль. Розпустивши вітрила, «Бонадвентур» узяв курс на Гранітний палац і поплив, тримаючись на відстані милі від берега. Громаддя скель із застиглої лави незабаром змінилися мальовничими дюнами, де колись чудом врятувався інженер. Там сотнями водилися морські птахи.

Близько четвертої години пополудні бот обігнув ліворуч острівець Порятунку, ввійшов до протоки, що відокремлює острівець від узбережжя, а о п’ятій годині якір «Бонадвентура» встромився в піщане дно гирла ріки Віддяки.

Три доби колоністи не були в будинку. Айртон чекав їх на березі, а дядечко Юп радісно кинувся їм назустріч, сопучи від задоволення.

Отже, друзі закінчили повне обстеження узбережжя, не знайшовши нічого підозрілого. Якщо на острові й жила якась таємнича істота, то вона, мабуть, ховалася в хащі непрохідних і ще не досліджених лісів, на півострові Звивистому.

Обговоривши всі ці питання, Гедеон Спілет та інженер вирішили, що варто вказати друзям на всі ті дивні події, що сталися на острові, особливо на останнє, найнезбагненніше.

Коли вони заговорили про багаття, запалене кимось на березі, Сайрес Сміт не міг втриматися, щоб удвадцяте не перепитати журналіста:

— Та чи не помилилися ви? Чи не вважали ви багаттям сніп вогню, що вирвався з кратера вулкана, або падаючий метеор?

— Ні, Сайресе, — відповів журналіст, — це було багаття, запалене людиною. Втім, запитайте Пенкрофа і Герберта. Вони теж бачили його і підтвердять мої слова.

І ось кілька днів потому, увечері 25 квітня, коли всі колоністи зібралися на плато Круговиду, Сайрес Сміт звернувся до них з такими словами:

— Друзі мої! Вважаю своїм обов’язком вказати вам на деякі дивні явища, і мені хотілося б знати вашу думку про них. Ці, я б сказав, надприродні явища…

— Надприродні! — вигукнув моряк, пихкаючи люлькою. — Отже, наш острів можна назвати надприродним?

— Ні, Пенкрофе, але безумовно — таємничим, — відповів інженер, — хоча, можливо, вам і вдасться пояснити те, чого ми зі Спілетом дотепер не в силах зрозуміти.

— Розкажіть же, у чому тут справа, містере Сайрес, — попросив моряк.

— Отож! Чи можете ви зрозуміти, — продовжував Сайрес, — як я, ледве не потонувши в морі, опинився за чверть милі від берега, причому я гадки не маю, як дістався до печери.

— Можливо, у безпам’ятстві… — зробив припущення Пенкроф.

— Це немислимо, — заперечив інженер. — Далі. Чи можете ви зрозуміти, як Топ розшукав ваш притулок, — адже він знаходиться за п’ять миль від тієї печери, де я лежав!

— Йому допоміг інстинкт… — сказав Герберт.

— При чому тут інстинкт, — перебив його журналіст, — тієї ночі лив дощ і шаленів вітер, а Топ з’явився в Нетрях сухим і чистим.

— Далі, — продовжував інженер, — чи можете ви зрозуміти, що за незбагненна сила викинула з води нашого пса після сутички з дюгонем?

— Ні, зізнаюся, не можу, — сказав Пенкроф, — як і не можу зрозуміти, хто розпоров черево дюгоню, адже рана була ножова…

— Далі, — продовжував Сайрес Сміт. — Чи можете ви, друзі, зрозуміти, яким чудом потрапила дробинка до тіла пекарі; як море викинуло, на наше щастя, ящик з необхідними речами, хоча ми й не знайшли слідів аварії корабля; з чиєї волі пляшка з запискою потрапила до нас у руки саме того дня, коли ми вперше вирушили у плавання; чому обірвався фалінь[48] і пірога, пливучи вниз рікою Віддяки, встигла в ту мить, коли ми її так потребували; як сталося, що після навали мавп сходи впали з дверей Гранітного палацу, і хто, нарешті, автор тієї записки, яку Айртон, так він принаймні стверджує, ніколи не писав?

Сайрес Сміт, нічого не упускаючи, перелічив усі дивні події, що сталися на острові. Герберт, Пенкроф і Наб перезирнулися, не знаючи, що відповісти, тому що вперше всі ці події постали перед ними як ланки одного ланцюга і надзвичайно вразили їх.

— Їй-богу, ви маєте рацію, містере Сайрес, — вигукнув, нарешті, Пенкроф, — важко пояснити все це!

— Отож, друзі мої, — продовжував інженер, — додам ще один факт, не менш дивний і незрозумілий.

— Який же, містере Сайрес? — жваво запитав Герберт.

— Ви стверджуєте, Пенкрофе, — продовжував інженер, — що, повертаючись з острова Табора, побачили багаття, що палало на березі острова Лінкольна?

— Точно так, — відповів моряк.

— І ви твердо переконані, що бачили вогонь?

— Звичайно.

— А ти, Герберте?

— О, містере Сайрес, — вигукнув Герберт, — вогонь блищав, як зірка першої величини!

— Можливо, це й була зірка? — допитувався інженер.

— Ну ні, — заперечив Пенкроф, — адже важкі хмари застеляли небо, та й хіба зірка могла зависнути над самим обрієм? Містер Спілет теж бачив багаття, нехай він підтвердить наші слова!

— Повинен додати, — зауважив журналіст, — що вогонь горів дуже яскраво, нагадуючи сніп електричного світла.

— Цілком правильно… — вигукнув Герберт, — і без сумніву горів на майданчику Гранітного палацу.

— Отож, друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — у ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня ні я, ні Наб не запалювали багаття на березі.

— Як, ви не… — І вражений Пенкроф навіть не закінчив фрази.

— Ми не виходили з Гранітного палацу, — відповів Сайрес Сміт, — і якщо в цю ніч на узбережжі горіло багаття, ми тут ні до чого.

Пенкроф і Герберт остовпіли від здивування. Ні, вони не могли помилитися: в ніч з 19 на 20 жовтня вони дійсно бачили вогонь, що горів на березі.

так! Довелося погодитися: все це оточене таємницею! Якась незбагненна сила, що прихильно ставилася до колоністів, мабуть, володіла островом Лінкольна і вчасно приходила їм на допомогу. Друзі згоряли від цікавості. Чи не ховається таємнича істота де-небудь у заповідному місці? Ось що потрібно довідатися, і за будь-яку ціну!

Сайрес Сміт нагадав товаришам про те, як дивно поводилися Топ і Юп, бігаючи навколо колодязя, що спускався з будинку прямо до моря, і зізнався, що обстежував колодязь, але не знайшов нічого підозрілого. Колоністи закінчили бесіду, вирішивши в перші ж весняні дні обшукати весь острів.

З того вечора Пенкроф зробився замисленим і заклопотаним. Йому здавалося, що на острові, який він досі вважав своєю власністю, тепер з’явився ще один господар, і що усім їм хоч-не-хоч доводиться підкорятися. Вони з Набом часто розмірковували про загадки острова Лінкольна, а тому що обоє були марновірні, то зрештою майже повірили, що острів під владою якоїсь надприродної сили.

Підійшов травень, що нагадує листопад у Північній півкулі, і потяглися дні негоди. Насувалася рання сувора зима. Тому треба було, не відкладаючи, підготуватися до зимівлі.

Втім, колоністи у всеозброєнні зустрічали і найдужчі холоди. У них був чималий запас саморобного одягу, а численна череда муфлонів з надлишком постачала їм вовну, необхідну для виготовлення грубої, але теплої тканини.

Зрозуміло, Айртона теж одягли по-зимовому. Сайрес Сміт запропонував йому з настанням холодів переселитися до Гранітного палацу, де було набагато затишніше, ніж у коралі, і Айртон обіцяв перебратися, як тільки закінчить усі роботи. Він дотримав слова і переселився в середині квітня. З тієї пори Айртон жив разом із усіма колоністами; він був послужливий, тримався скромно, але вигляд мав сумний, і він ніколи не брав участі в розвагах товаришів.

Майже всю зиму — третю зиму на острові Лінкольна — колоністи не виходили з будинку. Шаленіли бурі, лютували жахаючі урагани, стрімчаки здригалися під натиском вітру. Величезні хвилі, здавалося, ось-ось заллють острів: корабель, що випадково кинув якір біля берега, неодмінно розбився б об скелі. Двічі під час шторму ріка Віддяки розливалася і загрожувала знести мости й містки. Колоністам навіть довелося зміцнити мости, наведені на узбережжя і зникаючі під водою щоразу, коли хвилі били об берег.

Зрозуміло, вихори з дощем і снігом, що нагадували смерч, накоїли чимало лиха на плато Круговиду. Особливо дісталося млину і пташнику. Колоністам раз у раз доводилося спішно лагодити пошкоджене, рятуючи від загибелі пернатих.

Нерідко в ті дні, коли розігрувалася негода, ягуари, що блукали парами, і зграї мавп, гнані голодом, підходили до плато; найспритніші і найсміливіші могли перебратися через струмок, тим паче скутий кригою. Колоністи побоювалися, як би від хижаків не дісталося городам, полям і домашнім тваринам, і завжди були напоготові: нерідко доводилося пострілами з рушниці відганяти некликаних гостей. Звичайно, крім цих турбот у зимівників завжди знаходилася безліч усіляких справ, тому що вони безперестану займалися облаштуванням свого житла.

Іноді, навіть у ці холодні дні, вони вирушали полювати на Качине болото. Гедеон Спілет і Герберт за допомогою Юпа і Топа піднімали цілі хмари качок, куликів, чирків, чибісів і шилохвостів та били їх без промаху. Дістатися до цих місць, щедрих на дичину, було неважко — або дорогою, що веде до порту Повітряної кулі через ріку Віддяки, або обігнувши мис Знахідки; словом, мисливці віддалялися від будинку на дві-три милі, не більше.

так минали чотири найсуворіших зимових місяці — червень, липень, серпень і вересень. Взагалі ж мешканці Гранітного палацу не дуже страждали від негоди, так само як і мешканці кораля, що стояв не на такому відкритому місці, як Гранітний палац, і був з одного боку захищений горою Франкліна, а з інших — лісами і високим скелястим берегом; розбиваючись об ці перешкоди, шквали втрачали свою нищівну силу. Тому бурі принесли коралю зовсім незначних збитків, і діяльний, вмілий Айртон усе швидко виправив, проживши там кілька днів у другій половині жовтня.

Ніяких таємничих подій узимку на острові не сталося. Нічого загадкового не відбулося, хоча Пенкроф і Наб готові були бачити щось таємниче в кожній дрібниці. Топ і Юп більше не крутилися навколо колодязя і поводилися спокійно. Ланцюжок надприродних явищ немов обірвався, хоча мешканці Гранітного палацу вечорами часто говорили про них і не змінювали рішення обшукати весь острів, аж до самих неприступних його куточків. Але одна важлива подія, загрожуючи фатальними наслідками, раптово порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів.

Сталося це в жовтні. Наближалася весна. Живлющі промені сонця обновили природу, і на галявині лісу, серед хвойних дерев, уже зазеленіли кропив’яні дерева, банксії, деодари.

Читач пам’ятає, що Гедеон Спілет і Герберт багато разів фотографували острів Лінкольна.

Одного разу, справа була 17 жовтня, близько третьої години пополудні, Герберт вирішив скористатися ясною погодою і сфотографувати всю бухту З’єднання, що розкинулася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Пазура.

Чітко вимальовувалася лінія обрію, дув легкий вітерець, і море подекуди покрилося брижами, а вдалині скидалося на безтурботно спокійне озеро; то тут, то там на його гладіні зблискували яскраві відблиски.

Герберт поставив фотографічний апарат на підвіконня у великому залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий вид на берег і бухту. Зробивши за всіма правилами знімок, юнак пішов проявити його до темної комірчини.

А коли він повернувся і при яскравому світлі розглянув негатив, то помітив, що на лінії обрію чорніє ледве помітна цятка.

«Пластинка з вадою», — подумав Герберт.

Але все-таки він вирішив розглянути цятку в збільшувальне скло, вийняте з підзорної труби.

Юнак подивився на знімок і скрикнув, ледве не випустивши його з рук.

Вбігши до кімнати, де працював Сайрес Сміт, він простягнув йому негатив і лупу та вказав на цятку.

Сайрес Сміт вдивився в точку, що чорніла на знімку, і, схопивши підзорну трубу, кинувся до віконця.

Він навів трубу на підозрілу цятку. Розглянувши її, він опустив руку і вимовив одне лише слово:

— Корабель!

І дійсно, на обрії вимальовувався корабель.

Частина третя ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Загибель чи порятунок? — Терміновий виклик Айртона, — Важлива суперечка. — Це не «Дункан». — Підозрілий корабель. — Необхідно вжити заходів. — Корабель наближається. — Гарматний постріл. — Бриг стає на якір! — Настання ночі

Два з половиною роки минуло зі знаменного дня загибелі повітряної кулі, а його пасажирам, викинутим на острів Лінкольна, досі ще не вдалося встановити зв’язок з зовнішнім світом. Одного разу журналіст спробував скористатися для цієї мети птахом і, написавши кілька слів, довірив крилатому віснику таємницю їхнього зникнення, але навряд чи можна розраховувати на те, що послання потрапить до людей. За ці роки тільки один Айртон, за вже відомих читачам обставин, приєднався до маленької колонії. І раптом неждано-негадано в день 17 жовтня на вічно пустельній гладіні моря з’явилося судно!

Не залишалося сумніву: повз острів ішов корабель! Але чи наблизиться він до острова? За дві-три години все з’ясується.

Сайрес Сміт і Герберт негайно ж покликали Спілета, Пенкрофа і Наба до великого залу Гранітного палацу і поділилися з ними новиною. Схопивши підзорну трубу, Пенкроф поспішно оглянув обрій і знайшов чорну точку саме в тому місці, де на фотографічній пластинці виднілася ледве помітна цятка.

— Тисяча чортів! Та це дійсно корабель! — вимовив він без особливого, втім, захвату.

— А куди він прямує? В наш бік? — поцікавився Гедеон Спілет.

— Важко що-небудь стверджувати, — відповів Пенкроф. — Поки що на обрії видно тільки щогли, а корпус ще не з’явився.

— Що ж нам робити? — вигукнув юнак.

— Чекати, — відповів Сайрес Сміт.

Кілька годин колоністи зберігали мовчання, віддавшись бурхливому потоку думок, почуттів, страхів і надій, породжених цією подією, найзначнішою від дня їхнього прибуття на острів Лінкольна.

Звичайно, не можна було порівнювати наших колоністів з тими нещасними жертвами аварії корабля, яких море викидає на порожній острів, де треба відвойовувати в мачухи-природи право навіть на жалюгідне існування і де людину мучить невідступне бажання повернутися на землю населену. В першу чергу розлука з островом засмутила б Наба, та й Пенкрофа теж, які почували себе тут такими щасливими і багатими. Обоє вони змирились зі своїм новим існуванням, жили серед своїх власних володінь, що силою людського розуму прилучилися до цивілізованого світу. Але ж корабель — це звістки з материка, це, можливо, часточка батьківщини, і ось він тепер з кожною хвилиною наближається до них, на його борту знаходяться люди, істоти схожі на них, — як же було не затріпотіти серцям колоністів побачивши це судно.

Час від часу Пенкроф з підзорною трубою підходив до вікна. Звідти він, напружуючи усю свою увагу, вдивлявся в обриси судна, що тепер знаходилося за двадцять миль від острова. Виходить, нічого й думати, що звідти помітять сигнали. Підняти прапор? Але прапор не побачать, звуки пострілів не почують і не роздивляться диму багаття.

Проте було достеменно зрозуміло, що острів, над яким панувала гора Франкліна, не міг залишитися непоміченим сигнальниками, які сидять на щоглі корабля. Але з якого дива судно пристане до пустельного берега? Хіба не випадково опинилося воно в цій частині Тихого океану, там, де на географічних картах не вказується ніяких земель, якщо не вважати острівця Табора, та й то він лежить осторонь від звичного курсу, яким рухаються судна далекого плавання, прямуючи до Полінезійських островів, до Нової Зеландії і берегів Америки?

Це питання поставало перед кожним членом колонії, і відповів на нього зненацька для всіх Герберт.

— А раптом це «Дункан»? — вигукнув він.

Ім’я «Дункан», як пам’ятає читач, мала яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острівці Табора й повинний був рано чи пізно повернутися за ним. Але ж цей острівець знаходиться досить близько від острова Лінкольна, і судно, що тримало курс на острів Табор, так чи інакше пройде на виду колоністів. Обидва острови розділяє всього сто п’ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п’ять за паралеллю.

— Необхідно попередити Айртона і терміново викликати його сюди, — запропонував Гедеон Спілет. — Тільки він один може нам сказати; «Дункан» це чи ні.

Всі погодилися з думкою журналіста, і він, підійшовши до телеграфного апарата, що зв’язував Гранітний палац з коралем, вистукав наступні слова:

«Приходьте негайно».

За кілька митей пролунав відповідний дзвінок.

«Йду», — повідомляв Айртон.

Колоністи знову спрямували погляди на корабель.

— Якщо це «Дункан», — сказав Герберт, — Айртон, звичайно, відразу ж його впізнає, адже він сам плавав якийсь час на цій яхті.

— І якщо впізнає,— додав Пенкроф, — от збентежиться, бідолаха.

— так, — погодився Сайрес Сміт, — але тепер Айртон може ступити на борт «Дункана» з гордо піднятою головою, і я від душі бажаю, щоб це дійсно виявилася яхта лорда Гленарвана, навряд чи інше судно може з добрими намірами з’явитися сюди! Недарма ж ці місця користуються лихою славою, і я побоююся, як би нас не відвідали малайські пірати.

— Ми будемо захищати наш острів! — вигукнув Герберт.

— Звичайно, друже, але було б краще, щоб нас не змушували до захисту, — з посмішкою зауважив інженер.

— А знаєте що? — раптом вимовив Гедеон Спілет. — Острів Лінкольна не нанесений на географічні карти навіть останніх випусків і, отже, мореплавцям невідомий. І чи не здається вам, Сайресе, що саме тому судно, випадково знайшовши нову землю, скоріше захоче обстежити її, ніж пройти повз неї?

— Розумно сказано, — додав Пенкроф.

— Цілком згодний з вами, — підтвердив інженер. — Можна навіть гарантувати, що будь-який капітан вважає прямим своїм обов’язком відзначити, а виходить, і обстежити землю, ще не позначену на карті, а наш острів саме і є такою невідомою географам територією.

— Ну, добре, — погодився Пенкроф, — припустимо, що судно підійде сюди, стане на якір за кілька кабельтових від острова, що ж нам тоді робити?

Загальне мовчання було відповіддю па це лобове запитання. Але після недовгих роздумів Сайрес Сміт проказав своїм звичайним спокійним тоном:

— Ось як нам діяти, друзі, ось що ми зобов’язані зробити: встановимо, зв’язок з кораблем і залишимо наш острів, піднявши тут прапор Сполучених Штатів. А потім ми повернемося назад у супроводі тих, хто висловить згоду піти за нами, щоб перетворити наш острів на колонію і подарувати Американській республіці новий і досить корисний клаптик землі в цій частині Тихого океану.

— Ур-ра! — закричав Пенкроф. — так, ми зробимо нашій батьківщині непоганий подарунок. Освоєння острова вже майже закінчено, усі частини його названі, тут є природна гавань, джерела прісної води, прекрасні дороги, телеграфна лінія, верф і навіть фабрика, значить залишається тільки одне — нанести острів Лінкольна на карту!

— А раптом під час нашої відсутності хто-небудь привласнить собі наш острів? — завагався Гедеон Спілет.

— Чорта з два! — вигукнув моряк. — Я тут залишуся і буду його особисто охороняти, і вже повірте Пенкрофу, у мене острів не вкрадуть мимохідь, як годинника з кишені у роззяви.

Минула ще година, але досі не випадало можливості визначити, чи наближається судно до острова Лінкольна, чи ні, і якщо наближається, то з якою швидкістю. Цього Пенкроф не міг установити. Одначе, оскільки дув норд-ост, природним виглядало припущення, що судно йде правим галсом. До того ж вітер гнав корабель до острова, та й при такому спокійному морі можна було без побоювання наблизитися до берега, хоча глибини в цих місцях не нанесені на карту.

О четвертій, рівно за годину після виклику, до Гранітного палацу з’явився Айртон.

— До ваших послуг, добродії, — сказав він, входячи до залу.

Сайрес Сміт простягнув йому, як і звичайно, руку і, підвівши до вікна, сказав:

— Ми викликали вас, Айртоне, у важливій справі. З острова видно судно.

У перший момент Айртон злегка сполотнів, і в очах його майнула тривога. Він визирнув у вікно, уважно оглянув обрій, але нічого не побачив.

— Візьміть підзорну трубу, — сказав Гедеон Спілет, — і подивіться гарненько, Айртоне; можливо, що це «Дункан», він повернувся в ці води, щоб відвезти вас на батьківщину.

— «Дункан»! — пробурчав Айртон. — так швидко!

Ці слова зірвалися з губ Айртона проти його волі, і він замовк, упустивши голову на руки.

Невже довгі дванадцять років, проведені на самоті на пустельному острові, не спокутували, на думку самого Айртона, його провини? Невже після каяття злочинець не вибачив собі своїх злодіянь і не вірив, що йому вибачили інші?

— Ні, — не погодився він, — ні, це не може бути «Дункан».

— А ви подивіться гарненько, Айртоне, — сказав інженер, — важливо знати заздалегідь, з ким маєш справу.

Айртон узяв трубу і навів її в зазначеному напрямку. Протягом декількох хвилин він нерухомо і мовчки вдивлявся в обрій, потім озвався:

— так, це дійсно судно; але думаю, що не «Дункан».

— Чому ж не «Дункан»? — запитав Гедеон Спілет.

— Тому що «Дункан» — парова яхта, а я при всім бажанні не можу знайти навіть смужки диму ні над кораблем, ні за ним.

— А можливо, він іде тільки під вітрилами, — зауважив Пенкроф. — Вітер сприяв узятому курсу, а морякам, звичайно, вигідніше берегти вугілля, де ж тут поповнити запаси палива, коли навкруги і землі немає.

— Можливо, правда ваша, містере Пенкроф, — відповів Айртон, — і на судні дійсно погасили топки. Хай воно підійде ближче до берега, тоді все з’ясується.

Після цього Айртон відійшов у куток залу, сів там і замовк. Він навіть не взяв участі в палкій суперечці з приводу загадкового корабля.

Схвильовані тим, що сталося, колоністи були просто не в змозі повернутися до перерваної роботи. Особливо нервували Гедеон Спілет і Пенкроф. Вони буквально не могли всидіти на місці і міряли зал уздовж і впоперек великими кроками. Герберт згоряв від цікавості. Один лише Наб зберігав свій звичайний спокій. Адже рідний край для нього там, де знаходиться Сайрес Сміт, його хазяїн. Інженер сидів занурений у свої думи й у глибині душі, мабуть, швидше побоювався, ніж бажав, щоб корабель пристав до берега.

Тим часом судно трохи наблизилося до острова. У підзорну трубу вже можна було побачити, що це корабель далекого плавання, а не той малайський «прао», на якому тихоокеанські пірати звичайно вирушають в мандри. Здавалося, похмурі передчуття інженера не підтвердяться і поява цього корабля у водах, які омивають острів Лінкольна, не загрожує колоністам ніякою небезпекою. Пенкроф знов уважно оглянув невідомий корабель і заявив, що, судячи з оснащення, це бриг, йде він до берега навскіс, правим галсом, під марселями[49] і брамселями. Айртон підтвердив слова моряка.

Але якщо судно не сповільнить ходу, то незабаром воно сховається за краєм мису Пазура, тому що йде воно на південний захід, і тоді подальші спостереження доведеться вести з височини в бухті Вашингтона біля порту Повітряної кулі. Обставина вкрай прикра, тим більше що вже було близько п’ятої години і вечірні сутінки, звичайно, перешкодять спостереженням.

— Що ж нам робити вночі? — говорив Гедеон Спілет. — Можливо, запалимо багаття і подамо знак морякам, що тут знаходяться люди?

Журналіст поставив своїм друзям непросте питання, і, хоча лиховісні передчуття Сайреса Сміта ще не цілком розсіялися, все-таки вирішили запалити багаття. Адже вночі корабель може сховатися, піти назавжди, і невідомо, чи з’явиться знов у водах Лінкольна яке-небудь інше судно. Але ж хто знає, які несподіванки приготувала колоністам доля?

— так, — повторив журналіст, — ми зобов’язані сповістити цьому судну, хто б на ньому не знаходився, що на острові є люди. Якщо ми не скористаємося єдиним, подарованим нам долею випадком, то, можливо, гірко пошкодуємо про це згодом.

Отже, вирішили, що Наб і Пенкроф вирушать в порт Повітряної кулі і, як тільки спуститься ніч, розпалять величезне багаття, полум’я якого, безсумнівно, приверне увагу екіпажу брига.

Але коли Наб і моряк зібралися залишити Гранітний палац, судно раптом змінило напрямок, воно пішло прямо до острова, тримаючи курс на бухту З’єднання. Мабуть, бриг належав до числа швидкохідних, тому що відстань між ним і берегом помітно зменшувалася.

Наб і Пенкроф затрималися в Гранітному палаці, а Айртону вручили підзорну трубу з проханням визначити, нарешті, «Дункан» це чи ні. Адже шотландська яхта теж мала оснащення брига. Отже, мова йшла про те, щоб установити, чи є труба між двох щогл судна, що знаходилося тепер на відстані десяти миль від берега.

Вечірні сутінки ще не огорнули небосхил, що полегшувало спостереження. Айртон опустив трубу і переконливо повторив:

— Ні, це не «Дункан»! Та й не може це бути «Дунканом»!

Тепер Пенкроф піймав судно в поле зору підзорної труби і повідомив товаришам, що бриг цей водотоннажністю від трьохсот до чотирьохсот тонн, він прекрасно побудований і оснащений, — словом, що це один із швидкісних кораблів, які тільки борознять моря. А от його національну приналежність, поки що визначити важко.

— Правда, на флагштоку розвивається вимпел, — додав моряк, — тільки я ніяк не можу розрізнити кольору.

— За півгодини, якнайбільше, ми про все довідаємося, — зауважив журналіст. — Зрозуміло, що капітан корабля має намір пристати до берега, а виходить, завтра ми з ним познайомимося.

— так-то воно так! — сказав Пенкроф. — І все-таки значно краще заздалегідь знати, з ким маєш справу. Правду кажучи, я б хотів уже зараз роздивитися прапор корабля.

Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від підзорної труби.

День хилився до заходу, і разом з останніми променями сонця поступово стихав вітер. Вимпел, що розвівався на флагштоку, завис як ганчірка, заплутався у фалах, і зрозуміти, якого він кольору, стало ще важче.

— Ні, це, звичайно, не американський прапор, — говорив Пенкроф, — та й не англійський, на англійському прапорі червоне поле відразу впадає в око; не схоже, щоб тут були кольори французького або німецького прапора; з іншого боку, це й не білий морський російський прапор, і не жовтий іспанський… Скоріше він одноколірний… Ану… які ж до цих морів можуть потрапити прапори?.. Чилійський?.. Та ні, він триколірний… Бразильський? Він зелений… Японський? Він жовтий з чорним… а цей…

У цю хвилину вітер надув загадковий прапор. Айртон вихопив з рук моряка трубу, яку той саме опустив, приставив її до ока і, здивувавшись, крикнув здавленим голосом:

— Чорний!

Справді, на флагштоку корабля теліпалося темне полотнище, і тепер існували всі підстави вважати цього прибульця підозрілим!

Отже, передчуття не обдурили інженера? Виходить, це розбійницьке судно? Воно піратствує тут, у південних водах Тихого океану, суперничаючи з малайськими «прао», які усе ще бешкетують у цих широтах? Навіщо цьому кораблю приставати до острова Лінкольна? Можливо, він обрав цю нікому невідому, забуту людьми землю як надійну охоронницю награбованих їхніх скарбів? Або, можливо, він шукає тут тихої гавані, прихистку від зимових бур? Невже судилося славним володінням колоністів стати мерзенним кублом, резиденцією піратів Тихого океану?

Усі ці думки мимоволі виникли в кожного. На жаль, вони чітко усвідомлювали, чим загрожує зустріч з чорним прапором.

Чорний прапор — прапор піратів! І такий прапор підняли б на щоглі «Дункана», якби каторжникам вдалося здійснити їхній злочинницький задум!

Не можна було гаяти ні хвилини.

— Друзі, — почав Сайрес Сміт, — можливо, що цей корабель хоче лише здалеку оглянути острів. Можливо, його екіпаж не зійде на сушу. Сподіваймося на це. Як би там не було, ми повинні приховати всі ознаки нашого перебування тут, на острові. Особливо впадає в око млин, установлений на плато Круговиду. Нехай Айртон і Наб підуть і знімуть з нього крила. Вікна Гранітного палацу вкриємо гілками. Вогні треба згасити. Нехай ніщо не видає присутності людини на цьому острові!

— А наш корабель? — запитав Герберт.

— Нічого, — відповів Пенкроф, — він захований у порту Повітряної кулі. Присягаюся, що ці шибеники його не знайдуть!

Накази інженера негайно виконали. Наб і Айртон пішли на плато і вжили всіх заходів, щоб сховати там будь-які сліди перебування людини. Поки вони трудилися, їхні товариші вирушили до галявини лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок і ліан, що здалеку могли скидатися на природну рослинність, і надійно вкрили ними прорізи вікон, пробитих у гранітній стіні. Бойові припаси і зброю розклали з таким розрахунком, щоб усе було під рукою на випадок раптового нападу.

Коли підготовка закінчилася, Сайрес Сміт звернувся до колоністів,

— Друзі, — сказав він, і в голосі його пролунало хвилювання, — якщо ці пройдисвіти насміляться напасти на острів Лінкольна, ми дамо їм гідну відсіч, чи не так?

— так, Сайресе, — відповів за всіх журналіст, — і якщо потрібно, впадемо в бою, захищаючи наш острів!

Інженер простягнув руку своїм товаришам, і ті палко відповіли на його потиск.

Один тільки Айртон мовчки стояв у кутку, тільки він не приєднався до інших колоністів. Можливо, він, як злочинець, вважав себе невартим цього рукостискання!

Сайрес Сміт зрозумів, що діється в душі Айртона, і підійшов до нього.

— А ви, Айртоне, — запитав інженер, — що ви маєте намір робити?

— Виконувати свій обов’язок, — відповів Айртон. Потім він зайняв місце для спостереження біля вікна і спрямував погляд на море, напівсховане завісою гілок. Було вже пів на восьму, хвилин двадцять тому сонце сховалося за обрієм за Гранітним палацом, і схід поступово сутенів. Бриг тим часом, як і раніше, тримав курс на бухту З’єднання. Він знаходився вже на відстані не більш восьми миль і був на траверсі плато Круговиду, тому що, зробивши поворот біля мису Пазура, відхилився до півночі, підхоплений припливом. Власне кажучи, бриг уже увійшов до бухти, тому що, якби провести пряму лінію від мису Пазура до мису Щелепи, вона пройшла б на захід від його правого борта.

Чи зайде бриг усередину бухти? Ось яке питання особливо хвилювало колоністів. А зайшовши до бухти, чи кине він там якір? Це теж мучило їх. Можливо, він обмежиться лише оглядом узбережжя і піде у відкрите море, не висадивши екіпаж на сушу? Відповідь з’ясується менше ніж за годину. Колоністам залишалося, таким чином, лише одне — чекати.

Сайрес Сміт з неприхованою тривогою думав про підозрілий бриг, на щоглі якого розвівався чорний прапор. Невже він загрожує їхній спільній справі, справі їхньої колонії, усьому, чого вони зуміли домогтися своєю працею? Невже пірати, — тепер уже не залишалося сумніву в тому, що екіпаж брига складається з морських розбійників, — відвідували і раніше цей острів? Інакше, підпливаючи до нього, вони не піднімали б прапор. Чи висаджувалися вони колись на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі поки ще загадкові обставини. Раптом переховуються де-небудь на недослідженій частині острова їхні спільники, що тільки й чекають висадки, щоб приєднатися до своїх дружків?..

Ні на одне з цих питань, які Сайрес Сміт ставив собі подумки, він не знаходив відповіді; розумів тільки, що з прибуттям піратського брига колоністи наражаються на серйозну небезпеку.

Проте його товариші та й він сам твердо вирішили чинити опір до останньої можливості. Чи багато піратів? Чи перевищують вони чисельністю колоністів, наскільки краще озброєні прибульці — ось що необхідно було довідатися в першу чергу! Але як дістатися до брига?

Спустилася ніч. Молодик, що потьмянів у призахідних променях, уже зник з небосхилу. Глибокий морок огортав острів і море. Важкі хмари обклали обрій, не пропускаючи жодного променя світла. З настанням сутінків вітер зовсім стих. На деревах не шелестіло листя, ледачі хвилі безшумно набігали на берег. Корабель зник у пітьмі, вогні на ньому загасили, і якщо він продовжував іти поблизу острова, уже неможливо було визначити його місцезнаходження.

— Е, хтозна, — вимовив Пенкроф. — Може, цей клятий бриг піде вночі, а ранком ми й сліду його не знайдемо.

Неначе у відповідь на зауваження моряка, над морем блиснув яскравий спалах, і пролунав гарматний постріл.

Бриг був, як і раніше, тут і мав на борту артилерійські гармати.

Між спалахом вогню і звуком пострілу минуло шість секунд.

Отже, бриг знаходився на відстані милі з чвертю від берега.

І в ту ж хвилину до колоністів донісся брязкіт ланцюгів, які з гуркотом спускалися через клюзи.[50]

Судно кинуло якір неподалік від Гранітного палацу.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Нарада. — Передчуття. — Пропозиція Айртона. — Пропозиція прийнята. — Айртон і Пенкроф на острівці Порятунку. — Норфолкські каторжники. — Їхні плани. — Героїчна спроба Айртона. — Повернення. — Шестеро проти п’ятдесятьох

Тепер уже не залишалося ні найменшого сумніву щодо подальших намірів піратів. Вони стали на якір біля острова і, звичайно, завтра на шлюпках спробують досягти берега.

Сайрес Сміт і його товариші готові були діяти, але при усій своїй рішучості вони дотримувалися обережності. Їх не виявлять лише тоді, коли пірати, висадившись, обмежаться оглядом берегової смуги і не вважатимуть за потрібне проникнути всередину острова. Хто знає, можливо, вони й справді хочуть тільки запастися прісною водою в ріці Віддяки і, можливо, не помітять ні моста, перекинутого через ріку за півтори милі від гирла, ні ознак господарювання людини в Нетрях?

Але заради чого вони тоді підняли на щоглі чорний прапор? Заради чого стріляли з гармати? Звичайно, з чистих хвастощів, якщо тільки цей постріл не означав, що відтепер вони, новоприбулі, — господарі острова. Сайрес Сміт знав тепер, що бриг озброєний, як кажуть, до зубів. А чим можуть відповісти колоністи острова Лінкольна піратським гарматам? Рушничними пострілами, і тільки.

— І все-таки, — зауважив Сайрес Сміт, — до нас так легко не підберешся. Тепер, коли отвір колишнього водостоку надійно вкрито очеретом і травою, ворог не зуміє його знайти, а отже, і проникнути до Гранітного палацу.

— А наші плантації, наш пташиний двір, наш кораль, наші майстерні, усе наше добро! — закричав Пенкроф і навіть тупнув ногою. — Та вони все знищать, все зруйнують за які-небудь дві-три години.

— Можливо, що й так, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — але ми неспроможні їм перешкодити.

— Чи багато їх? Ось у чому питання, — додав журналіст. — Якщо їх не більше десятка, ми з ними впораємося, а ось якщо їх сорок, п’ятдесят або ще більше, тоді…

— Містере Сміт, — раптом озвався Айртон, підходячи до інженера, — я хочу попросити вас… Дозвольте мені…

— Що саме, друже мій?

— Дозвольте мені пробратися на бриг і довідатися, яка чисельність його екіпажу.

— Але, Айртоне, — нерішуче заперечив інженер, — це значить ризикувати своїм життям.

— А чому б і ні, містере Сміт?

— Це вже більше, ніж виконати свій обов’язок.

— Я й повинен зробити більше, ніж просто виконати обов’язок, — відповів Айртон.

— Ви хочете дістатися до судна на пірозі? — допитувався Гедеон Спілет.

— Ні, я хочу спробувати уплав. Людина легко прослизне там, де не пройде пірога.

— А ви знаєте, що до брига миля з чвертю? — запитав Герберт.

— Я ж гарний плавець, містере Герберт.

— Але, повторюю, ви ризикуєте життям, — зауважив інженер.

— Ну й що з цього, — заперечив Айртон. — Я прошу вашого дозволу, як милості, містере Сміт. Для мене, можливо, це єдиний шанс повернута собі почуття гідності.

— Що ж, відправляйтеся, Айртоне, — сказав інженер; він розумів, що відмова нескінченно засмутила б колишнього злочинця, який став чесною людиною.

— Я піду з вами, — раптом запропонував Пенкроф.

— Ви мені не довіряєте! — вигукнув Айртон і покірно додав: — Що ж, я цього заслуговую.

— Та ні ж, ні, — палко запевнив Сайрес Сміт, — ні, Айртоне! Пенкроф не сумнівається у вас. Ви просто не зрозуміли його.

— Справді, — підтвердив моряк, — я тільки хотів запропонувати Айртону провести його до острівця. Хто знає, чи не висадився на сушу хто-небудь з цих шибеників, і вдвох, звичайно, краще, ніж одному, перешкодити їм забити на сполох. Я почекаю Айртона на острівці, а на бриг він вирушить без нас, адже він перший запропонував це.

Пропозицію Айртона прийняли, і він почав готуватися до походу. Як не зухвало виглядав його план, одначе під покривом нічної темряви він міг увінчатися успіхом. Айртон розраховував, діставшись уплав до судна, вчепитися за снасті й спробувати визначити чисельність екіпажу і дізнатися наміри піратів.

У супроводі інших колоністів Айртон і Пенкроф спустилися на берег. Айртон роздягнувся і натер усе тіло жиром, що, як відомо, дозволяє людині легше переносити низьку температуру. Бо хто знає, можливо, доведеться провести в холодній воді не одну годину.

Тим часом Пенкроф і Наб вирушили за пірогою, що стояла на причалі за сотню кроків звідти вгору по ріці Віддяки; коли вони повернулися, Айртон уже приготувався.

Хтось послужливо накинув на його плечі теплу ковдру, і поселенці по черзі потисли його руку.

Пірога, в яку сіли Пенкроф і Айртон, відчалила від берега.

Обох мандрівників незабаром поглинув морок — було вже пів на одинадцяту. Колоністи мовчки вирушили в Нетрі чекати повернення сміливців.

Пірога швидко перетнула протоку і причалила до берега острівця. Айртон і Пенкроф діяли з усією обережністю, побоюючись наштовхнутися на піратів. Але, уважно оглянувши острівець, вони переконалися, що там нікого немає. Супроводжуваний Пенкрофом, Айртон швидким кроком перетнув острівець, лякаючи на ходу птахів, які влаштувалися на нічліг у розпадинах скель; потім він рішуче кинувся у воду і безшумно поплив до корабля, на борту якого недавно запалилися вогники, вказуючи його точне місцезнаходження.

А Пенкроф заховався серед берегових скель і чекав повернення товариша.

Тим часом Айртон плив до брига, розсікаючи могутніми змахами водну гладь, що безшумно сходилася за тілом плавця. Його голова лише злегка виступала над поверхнею води, а уважний погляд був прикутий до темного силуету судна, вогні якого відбивалися в морі. Він пам’ятав лише одне: потрібно будь-що дотримати даного товаришам слова — виконати свій обов’язок; він навіть не думав ні про небезпеку, що підстерігає на борту корабля, ні про акул, які нерідко з’являлися біля острова. Течія несла сміливця, і берег залишився далеко позаду.

За півгодини Айртон, нічим не видавши своєї присутності, уже схопився рукою за снасті. Передихнувши трохи, він видерся на ланцюг і благополучно дістався до місця, де сушилося кілька пар матроських штанів. Айртон швидко натягнув на себе одні і, влаштувавшись зручніше, прислухався.

На бригу ще не спали. Куди там! Чулися голоси, спів, регіт.

І раптом уривок розмови, супроводжуваний міцними лайками, привернув увагу Айртона.

— Непогано ми розжилися, бриг хоч куди!

— так, добре ходить. Недаремно його «Швидким» назвали!

— Отут хоч весь норфолкський флот за ним навздогін кинеться! Нумо, спіймай!

— Хай живе наш капітан!

— Хай живе Боб Гарвей!

Неважко уявити собі, що пережив під час цієї бесіди Айртон, особливо якщо згадати, що цей самий Боб Гарвей був його колишній спільник, з яким він знався ще в Австралії, розбишака і моряк, який здійснив тепер їхні спільні злочинні задуми. Боб Гарвей захопив цей бриг у водах біля острова Норфолка з вантажем зброї, бойових припасів, інструментів і спорядження, що призначалися до відправлення на один із Сандвичевих островів. Його зграя в повному складі перебралася на борт брига, і теперішні пірати, вони ж колишні каторжники, покидьки суспільства і шибеники, сміливо борознили води Тихого океану, нападаючи на судна, знищуючи корабельні команди, перевершуючи в жорстокості навіть малайських морських розбійників.

До Айртона долинали голосні вигуки каторжників, які перепилися і навперебій вихвалялися один перед одним своїми подвигами і молодецтвом, і ось що йому вдалося зрозуміти з їхніх уривчастих слів.

Теперішній екіпаж «Швидкого» складається суцільно з англійських каторжників, які втекли з Норфолка.

Розповімо коротенько, що являє собою цей Норфолк.

На 29°2' південної широти і 165°42' східної довготи лежить до сходу від Австралії острівець, шести льє в окружності. Його вінчає гора Пітта, що піднімається на тисячу сто футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання для найзатятіших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Їх там утримується півтисячі, там установлена сувора дисципліна, розроблена ціла система жорстоких покарань, і охороняє острів сто п’ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що знаходяться в розпорядженні губернатора. Навряд чи де-небудь на земній кулі є інше настільки мерзенне збіговисько негідників. Іноді — втім, досить рідко — декому з каторжників удається, обдуривши суперпильну варту, заволодіти зненацька яким-небудь судном, і тоді вони вирушають у плавання і розбійничають на Полінезійських островах.

так вчинив і знаменитий Боб Гарвей зі зграєю своїх спільників. так свого часу хотів зробити й Айртон. Боб Гарвей заволодів бригом «Швидкий», що стояв на якорі поблизу острова Норфолк; бандити перебили суднову команду, і ось уже цілий рік мирне судно, перетворене на піратський корабель, борознило Тихий океан під командуванням Гарвея, колись капітана далекого плавання, а тепер страшнючого пірата і старого знайомого Айртона!

Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, але кілька людей розтяглося на палубі й голосно розмовляло.

Розмова переривалася п’яними лементами і дзенькотом склянок. З уривків фраз Айртон довідався, що «Швидкий» зовсім випадково виявився поблизу острова Лінкольна. Пірати жодного разу не ступали на його берег, але, як і передбачав Сайрес Сміт, капітан, помітивши землю, не зазначену на картах і тому нікому не відому, вирішив відвідати її і, якщо трапиться підходяща бухта, влаштувати на острові стоянку для брига.

А прапор вони підняли на щоглі та вистрілили з гармати просто так, із хвастощів, заради наслідування військових кораблів, що, піднявши вимпел, дають салют із гармат. так, що постріл не служив сигналом, і між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна ніякого зв’язку не існує.

Виходить, колонії і колоністам загрожувала серйозна небезпека. Ні сумніву, що острів Лінкольна припаде бандитам до душі — адже він мав запаси питної води, зручну для стоянки судів бухту, тут чимало потрудилися колоністи, помноживши природні багатства острова, та й сама природа спорудила тут надійне укріплення — Гранітний палац. Пірати перетворять мирний куточок на своє кубло, і саме та обставина, що острів ненаселений і ще не відкритий мореплавцями, послужить розбійникам вірною гарантією безпеки, і не на один рік. Безперечно і те, що Боб Гарвей зі своєю зграєю не помилує надокучливих свідків і знищить усіх колоністів до одного. Сайрес Сміт і його товариші не могли розраховувати врятуватися втечею або переховатися де-небудь на острові, тому що пірати вирішили там міцно закріпитися; навіть коли «Швидкий» почне чергову піратську вилазку, кілька людей з екіпажу, можливо, залишаться на суші. Отже, є тільки один вихід — вступити в бій, винищити усіх цих шибеників, що не заслуговуюсь ніякого милосердя, удавшись для цієї мети до будь-якого засобу, тому що з такими людьми усякий засіб прийнятний.

Ось які думки тіснилися в голові Айртона, і він знав, добре знав, що Сайрес Сміт думає те ж саме.

Але чи можливий опір і чи дасть він колоністам бажану перемогу? Це залежить від того, наскільки добре озброєний бриг і скільки людей він має на борту.

Ось про це-то й вирішив довідатися за будь-яку ціну Айртон, і, коли, приблизно за годину, на палубі змовкли лементи і прокляття, коли добра половина піратів заснула, убита непомірною кількістю хмільного, він, не вагаючись, потрапив на палубу, де вже згасли вогні й панував морок.

Він видерся на бушприт і звідти, скрадаючись, дістався на бак. Обережно лавіруючи між сплячими там і сям каторжниками, він обійшов усе судно й установив, що на «Швидкому» є чотири восьми- або десятифунтові гармати. Обмацавши їх для певності, він переконався, що заряджаються вони з казенної частини. Отже, перед ним були знаряддя останнього зразка, зручні в дії й з величезною руйнівною силою.

На палубі Айртон нарахував десять сплячих піратів, але, мабуть, стільки ж, якщо не більше, мирно спочивали в кубрику. До того ж з розмов, які вдалося підслухати Айртону, виявлялося, що чисельність екіпажу складає п’ятдесят осіб. П’ятдесят проти шести колоністів острова Лінкольна — чи не занадто багато! Але зате завдяки самовідданому вчинку Айртона не застигнуть зненацька Сайреса Сміта, який вчасно довідається про сили супротивника і зможе діяти обдумано й обережно.

Тепер Айртон міг з чистою совістю повернутися на берег і звітувати своїм товаришам, заради яких він почав цю небезпечну розвідку; він уже мав намір залишити судно і повертатися.

Але раптом смілива думка майнула в його голові — недаремно Айртон сказав інженеру, що він хоче виконати свій обов’язок, точніше зробити більше того, що вимагав обов’язок. так, він пожертвує життям, зате острів і колоністи будуть врятовані. Безумовно: Сайрес Сміт і його товариші не можуть дати відсіч п’ятдесятьом прекрасно озброєним піратам, які все одно переможуть, чи увірвуться вони силою до Гранітного палацу, чи поведуть облогу і візьмуть поселенців змором. В уяві Айртона виникли обличчя його рятівників, тих, що допомогли йому повернути людський вигляд, стати чесною людиною, тих, кому він зобов’язаний буквально всім. І ось пірати безжалісно винищать їх, знищать плоди їхньої праці, перетворять острів на розбійницький вертеп! А хто виявиться безпосереднім винуватцем усіх цих нещасть? Сам Айртон, тому що його колишній друг і спільник Боб Гарвей лише здійснив його власні задуми. При цій думці Айртона охопив жах. Він вирішив будь-що підірвати бриг і разом з ним весь екіпаж. Нехай він, Айртон, загине під час вибуху, зате з честю виконає свій обов’язок.

Айртон більше не вагався. Дістатися до порохівниці, зазвичай розташованої в кормовій частині корабля, було не важко. На піратському судні повинен зберігатися солідний запас пороху, і однієї-єдиної іскри вистачить, щоб підірвати його за мить.

Айртон обережно спустився в міжпалубне приміщення, де покотом лежали пірати, яких звалив з ніг не стільки сон, скільки хміль. Біля грота-щогли[51] горів ліхтар, а навколо неї влаштували стійку для вогнепальної зброї всіх видів.

Айртон вибрав собі револьвер, переконавшись попередньо, що він заряджений і що капсуль на місці. Тепер він може здійснити свій згубний для брига план. І він безшумно поповз до корми, де під ютом мала знаходитися крюйт-камера.

Одначе тут на кораблі, зануреному в напівморок, просування сполучалося з чималими труднощами, тому що дорогу перепиняли тіла піратів; Айртон раз у раз зачіпав кого-небудь зі сплячих, і той, не відкриваючи очей, вибухав лайкою і навіть штовхав зухвалого; тоді Айртон, тамуючи подих, завмирав на місці. Все-таки він дістався до перегородки, що відокремлювала кормову частину судна, і намацав двері, безсумнівно, двері самої крюйт-камери.

Залишалося зламати ці двері, і Айртон узявся за діло, намагаючись не шуміти, що було нелегко, тому що йому випадало збити висячий замок. Одначе під могутньою долонею Айртона замок піддався, і двері відчинилися.

В ту ж саму хвилину чиясь рука важко опустилася на плече Айртона.

— Що тобі тут треба, друже люб’язний? — роздався над його вухом грубий голос, і якась цибата людина раптом піднесла ліхтаря до самого обличчя Айртона.

Айртон мимоволі відсахнувся. У промені світла, що зблиснув яскраво, перед ним постав колишній спільник — Боб Гарвей, але Гарвей не впізнав Айртона, тому що вважав, що той уже давно помер.

— Що тобі тут треба? — повторив Боб Гарвей, хапаючи Айртона за пояс.

Але Айртон, не відповівши, із силою відкинув від себе ватажка піратів і кинувся до крюйт-камери. Один постріл з револьвера в бочку з порохом — і все скінчиться!..

— До мене, хлопці! — заволав Боб Гарвей.

Двоє чи троє піратів, розбуджені його криком, підхопилися і кинулися на Айртона, намагаючись збити його з ніг. Але силачу Айртону вдалося вирватися з їхніх рук. Пролунали один за одним два револьверних постріли, і двоє злочинців впали на підлогу; але раптовий удар ножа розсік Айртону плече, перш ніж він встиг уникнути його.

Айртон зрозумів, що задум його зірвався. Боб Гарвей грюкнув дверима крюйт-камери, а на кораблі, де тим часом прокинулася більшість піратів, почалася метушня. Треба було рятувати своє життя, щоб продовжити бій у рядах колоністів. Виходить, залишалося одне — втікати!

Але чи не пізно? Шансів на порятунок було небагато, одначе Айртон вирішив за будь-яку ціну дістатися до своїх товаришів.

У револьвері залишалося чотири патрони. Айртон вистрілив ще двічі, одначе постріл, що призначався Бобові Гарвею, не потрапив у ціль, а якщо і поранив його, то легко; Айртон, скориставшись тим, що пірати на мить відступили, кинувся до трапа, що вів на палубу брига. Пробігаючи повз ліхтар, Айртон розбив його рукояткою револьвера, палуба занурилася в морок, що значно полегшувало втечу.

Дехто з піратів, розбуджених шумом, спускався по трапу. П’ятим пострілом Айртон скинув одного зі сходів, а інші сахнулися вбік, не розуміючи, що відбувається на кораблі. У два стрибки Айртон вискочив на палубу і за три секунди послав шостий, останній, постріл прямо у фізіономію якогось пірата, який майже схопив втікача за комір; потім Айртон перестрибнув через фальшборт і кинувся в море.

Не устиг він відплисти і шести сажнів, як довкола нього під градом куль закипіла вода.

Що передумав Пенкроф, чекаючи Айртона на острівці, під захистом скелі, що відчували Сайрес Сміт, журналіст Герберт, Наб, ховаючись в Нетрях, коли до їхнього слуху долетіла стрілянина. Схопивши рушниці, вони кинулися на берег і чекали нападу, готові сміливо дати відсіч ворогові.

Вони не мали ніяких ілюзій: Айртон потрапив до рук піратів і, звичайно, вже попрощався з життям; можливо, морські розбійники вирішили скористатися нічним часом і ось-ось висадяться на берег!

Минуло півгодини, але тривога колоністів не вгамовувалася. Постріли припинилися, одначе досі не повернулись ні Айртон, ні Пенкроф. Невже пірати вже заволоділи острівцем? Можливо, необхідно зараз же, негайно кинутися на допомогу Айртону і Пенкрофу? Але як? З причини великої води неможливо переправитися через протоку. Та й пірога знаходилася по той бік. Тож уявіть, які щиросердні муки переживали Сайрес Сміт і його товариші!

Нарешті, пів на першу ночі до берега причалила пірога, у ній сиділи двоє чоловіків. Колоністи з розкритими обіймами зустріли Айртона, для якого все обійшлося легкою раною в плече, і Пенкрофа, живого і неушкодженого.

Не гаючись, усі вирушили в Нетрі. Тут Айртон оповів слухачам про свої пригоди, не приховавши від них і свою невдалу спробу підірвати бриг.

Ледь устигаючи відповідати на рукостискання товаришів, Айртон продовжував свою розповідь. Він не приховав від них, що становище досить серйозне. Пірати зараз напоготові. Вони вже знають, що острів Лінкольна населений, і тому поспішать висадити на берег численний і добре озброєний загін, що нікому спуску не дасть. Виходить, якщо поселенці потраплять до рук піратів, нічого розраховувати на милосердя.

— Що ж, вони дорого заплатять за наші голови, — зауважив журналіст.

— А тепер повернімося додому і будемо пильно стежити за ворогом, — сказав інженер.

— Як ви думаєте, містере Сміт, удасться нам вибратися з лиха? — запитав моряк.

— Безумовно, Пенкрофе.

— Ну, як сказати! Шестеро проти п’ятдесятьох!

— Справді, шестеро… якщо не вважати…

— Кого? — запитав Пенкроф.

Сайрес мовчки вказав рукою на небо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Туман розсіюється. — Розпорядження інженера. — Три посади. — Айртон і Пенкроф. — Перша шлюпка. — Ще дві інших. — На острівці. — Шестеро піратів на суші. — Бриг знімається з якоря. — Батарея «Швидкого». — Надії немає. — Несподівана розв’язка

Ніч пройшла без подій. Колоністи були напоготові й не залишали своїх спостережних постів, тобто Нетрів. Пірати, зі свого боку, здавалося, не робили ніяких спроб висадитися на берег. З того часу як змовкли рушничні залпи, послані вслід Айртону, не долинало ні пострілу, ні шуму; ніщо не вказувало на присутність судна у водах, які омивали острів Лінкольна. Можна було навіть подумати, що бриг знявся з якоря, боячись зустріти запеклий опір, і вважав за благо залишити ці широти.

Але все йшло інакше, і коли зайнялася зоря, колоністи роздивилися в ранковому серпанку нечіткі обриси корабля. Це був «Швидкий».

— Отож, друзі мої, — почав інженер, — от яких заходів необхідно, на мою думку, вжити, перш ніж туман остаточно розсіється. Поки що він ховає нас від піратів, і ми можемо діяти, не збуджуючи їхніх підозр. Насамперед треба створити враження, що острів густо населений і жителі його зуміють дати ворогові гідну відсіч. Тому пропоную розділитися на три групи: першій залишитися в Нетрях, другій — вирушити до гирла ріки Віддяки. А третій, по-моєму, найрозумніше влаштувати засідку на острівці, щоб перешкодити піратам висадитися або хоча б затримати їх там. У нашім розпорядженні два карабіни і чотири рушниці. Виходить, зброя в нас є, і ми будемо нещадно знищувати ворогів. На щастя, пороху і куль нам вистачить з надлишком. А піратських рушниць і навіть гармат нам нічого боятися. Адже вони безсилі проти цих скель, і, тому що ми не будемо стріляти з вікон Гранітного палацу, піратам не збреде в голову обстрілювати його з брига, що загрожувало б руйнуванням нашому житлу. Єдине, чого нам варто побоюватися, — це рукопашної сутички, оскільки екіпаж брига перевершує нас чисельністю. Тому-то ми й повинні перешкодити висадці, в той же час залишаючись невидимими для супротивника. Отже, не жалійте патронів. Стріляйте без перепочинку, але притому влучно. Кожний з нас повинен знищити вісьмох, а то й десятьох ворогів, й ми це зробимо.

Сайрес Сміт намітив чіткий план дії, говорив він найспокійнішим тоном, начебто мова йшла про повсякденні роботи, а не про кровопролитну битву. Товариші, не перериваючи, вислухали його мову, і мовчання їхнє було знаком беззастережної згоди. Тепер кожному випадало негайно зайняти своє місце під прикриттям туману, який ще не розсіявся.

Наб і Пенкроф негайно ж вирушили до Гранітного палацу і принесли звідти достатню кількість куль і пороху. Гедеон Спілет і Айртон — обидва першокласні стрілки — озброїлися карабінами, що били на цілу милю. Чотири рушниці, що залишилися, розподілили між Сайресом Смітом, Набом, Пенкрофом і Гербертом.

Тепер подивімося, як були розставлені пости.

Сайрес Сміт з Гербертом залишилися в Нетрях і звідси з засідки могли тримати під обстрілом досить значну частину берега біля підніжжя Гранітного палацу.

Гедеон Спілет з Набом заховалися в скелях біля гирла ріки Віддяки, де підняли великий міст, а також і всі містки, — цій групі доручалося не тільки не підпускати жодної ворожої шлюпки, але й по можливості перешкодити висадці піратів на протилежному березі.

А Пенкроф з Айртоном тим часом спустили на воду пірогу, щоб переправитися через протоку на острівець, де вони й повинні були зайняти два віддалених один від одного пости. Побачивши, що стрілянина йде з чотирьох боків, пірати вирішать, що острів населений і жителі його дорого продадуть свою волю.

Якщо ж висадка піратів усе-таки відбудеться або якщо виникне загроза, що Пенкрофа й Айртона обійдуть з тилу, обидва зобов’язані негайно повернутися на острів і вирушити на ділянку, якій найбільше загрожуватиме небезпека.

Перш ніж зайняти свої бойові пости, колоністи востаннє міцно потисли один одному руки.

Пенкроф, обіймаючи Герберта, свого названого сина, зібрав усю силу волі, щоб приховати хвилювання, що його охопило, і друзі розсталися.

Не гаючи часу, Сайрес Сміт з Гербертом і журналіст із Набом вирушили в дорогу і незабаром зникли за скелями, а за п’ять хвилин Айртон і Пенкроф благополучно переправилися через протоку, висадилися на острівці й заховалися за скелями на його східному березі.

З брига їх не помітили, та й самі вони ледве розрізняли в густому тумані обриси корабля.

Було пів на сьому ранку.

Незабаром завіса туману розірвалася, і показалися огорнуті легким серпанком верхівки, щогл. Ще кілька митей туман клубочився над поверхнею моря, потім піднявся вітер і відніс вдалину останні його жмутки.

Корпус «Швидкого», чітко вимальовуючись на тлі чистого неба, стояв на двох якорях, носом до півночі, повернувши до острова свій лівий борт. Як і припускав Сайрес Сміт, бриг знаходився приблизно за милю з чвертю від берега.

На щоглі майорів лиховісний чорний прапор.

Інженер, озброївшись підзорною трубою, роздивився чотири гармати, що складали суднову батарею; дула гармат були звернені вбік острова. Здавалося, вони лише чекали сигналу, щоб почати обстріл.

Одначе «Швидкий» продовжував зберігати мовчання. По палубі походжали двадцять, можливо, навіть і тридцять піратів. Кілька людей стояло на юті, двоє інших, озброївшись підзорною трубою, уважно оглядали острів.

Очевидно, Боб Гарвей і його команда лише приблизно уявляли собі події, що розігралися минулої ночі на борту судна. Якийсь напівголий чоловік зламав двері крюйт-камери, вони накинулися на нього, він випустив шість куль, убив їхнього товариша, поранив ще двох. Але що ж сталося з цією людиною? Чи наздогнав його рушничний залп? Чи вдалося йому дістатися вплав до острова? Та й відкіля взагалі він узявся? Що робив на їхньому судні? Мабуть, і справді вирішив підірвати бриг, як думав Боб Гарвей. В усьому цьому нелегко було розібратися. Але в одному тепер твердо переконалися втікачі-каторжники: невідомий острів, проти якого кинув якір «Швидкий», населений і, можливо, на захист його встане все населення. І все-таки ні на березі, ні на плоскогір’ї — ні душі. І ніде ні найменших ознак людського житла. Невже жителі встигли втекти всередину острова?

Ось якими питаннями переймався проводир піратів Боб Гарвей, і, як людина обачна, він бажав гарненько ознайомитися з місцевістю, перш ніж посилати туди свою зграю.

Минуло півтори години, але ніщо на борту брига не вказувало, що пірати готуються до нападу або висадки. Очевидно, Боб Гарвей перебував у нерішучості. Навіть у найпотужнішу підзорну трубу він, зрозуміло, не міг роздивитися колоністів, які зачаїлися між скелями. І навряд чи його, увагу привернула завіса із зелених гілок і ліан, що ховала вікна Гранітного палацу і яскравою плямою виділялася на голій стрімкій стіні. І справді, як він міг уявити, що тут, на такій висоті, у надрах гранітного кряжа, влаштували собі житло люди? На всьому узбережжі бухти З’єднання — від мису Пазура до мису Щелепи — не було ніяких ознак того, що острів населений.

Одначе о восьмій годині ранку поселенці помітили на борту «Швидкого» якийсь рух. За допомогою талів[52] матроси спустили на воду шлюпку. Семеро розмістилися в ній. У кожного була рушниця; один із сімки піратів сів за кермо, четверо взялися за весла, а двоє притулилися на носі; низько пригнувшись і тримаючи рушниці напоготові, вони уважно оглядали берег. У їхнє завдання, безсумнівно, входила розвідка острова, а ніяк не висадка, тому що в цьому випадку капітан вислав би численніший загін.

шлюпкою, що пірати не збираються увійти до протоки, очевидно з міркувань обережності, а хочуть спочатку пристати до острівця.

Пенкроф і Айртон, причаївшись кожний у своєму укритті, за виступом скелі, бачили, що шлюпка направляється прямо до них, і чекали, коли вона підійде на відстань пострілу.

Веслярі обережно просувалися вперед, намагаючись не привертати уваги до шлюпки, і підганяли її рідкими змахами весел. Видно було, що один з піратів, який сидів на носі, тримає в руці лот і намагається знайти фарватер, прокладений течією ріки Віддяки. А це означало, що Боб Гарвей хоче підвести свій бриг якнайближче до берега. Близько тридцяти піратів, розсипавшись по вантах, стежили за шлюпкою і примічали шлях, щоб безпечно підійти до берега.

Не доходячи двох кабельтових до острівця, шлюпка зупинилася. Стерновий[53] підвівся і витягнувся на весь зріст, шукаючи поглядом, де б краще пристати.

У цю мить пролунало два постріли. Біла хмарина диму спливла над стрімчаками. Стерновий і матрос з лотом у руці горілиць упали на дно шлюпки. Кулі, випущені Айртоном і Пенкрофом, одночасно вбили двох розбійників.

Майже в ту ж мить почувся страшний гуркіт; над бригом піднявся стовп диму, і гарматне ядро вдарило об скелі, під якими причаїлися Айртон і Пенкроф; осколки каменю полетіли в усебіч, але, на щастя, наші стрілки вціліли.

Грім прокльонів донісся зі шлюпки, одначе вона відразу поплила далі. Місце стернового зайняв один з матросів, веслярі з люттю налягли на весла.

Замість того щоб повернути до брига, як можна було припустити, шлюпка пройшла вздовж берега, прагнучи обігнути острівець з південного боку. Пірати гребли з усіх сил, намагаючись піти подалі від куль.

Вони підійшли на п’ять кабельтових до тієї частини берега, що закінчувалася мисом Знахідки, і, описавши півколо, залишаючись під захистом батареї судна, вирушили до гирла ріки.

Зрозуміло, вони хотіли проникнути в протоку й обійти з тилу тих, хто сидить у засідці на острівці; таким чином, захисники острівця, які б численні вони не були, опинилися б між шлюпкою, звідки сипалися градом рушничні кулі, і бригом, звідки летіли гарматні ядра, — такому становищу не позаздриш.

Майже п’ятнадцять хвилин шлюпка рухалася в обраному нею напрямку. На воді й у повітрі панувала незворушна тиша, спокій нічим не порушувався.

Хоча Пенкроф і Айртон чудово розуміли, що їх можуть обійти з тилу, вони не збиралися залишати свою позицію з багатьох міркувань — ні до чого було виявляти перед нападниками свою присутність, ставши в такий спосіб мішенню для снарядів «Швидкого», та, крім того, вони сподівалися на Гедеона Спілета і Наба, які охороняли гирло ріки, а також на Сайреса Сміта з Гербертом, які зачаїлися у скелях Нетрів.

Хвилин за двадцять після перших пострілів шлюпка підійшла до гирла ріки на відстань не менше двох кабельтових. Почався звичайний у цю годину приплив, особливо сильний тут, у вузькій протоці; шлюпку потягло до ріки, і пірати утримувалися посередині протоки тільки тому, що працювали з усіх сил веслами, але коли вони опинилися на відстані пострілу від гирла ріки, дві кулі, випущені їм назустріч, уклали ще двох піратів: Наб і Спілет не промахнулися.

Негайно ж із брига вилетіло друге ядро, послане туди, де піднявся зрадницький димок, але воно лише обломило кілька скель, не завдавши ні найменшої шкоди людям.

Тепер у шлюпці залишилося тільки троє боєздатних чоловіків. Підхоплена течією, вона зі швидкістю стріли пронеслася повз Сайреса Сміта і Герберта, які, одначе, розсудливо утрималися від пострілів, побоюючись, що кулі не досягнуть мети; потім, обігнувши північний край острівця, шлюпка всього лише на двох веслах пустилася назад до брига.

Досі захисникам острівця ні на що було нарікати. Перша вилазка закінчилася невдало для ворога. Чотирьох піратів важко поранено, а можливо й убито; ніхто з колоністів навіть не подряпався, і вони не випустили даремно жодної кулі. Якщо вороги й надалі не змінять тактики і знову пошлють для висадки шлюпку, не важко буде перебити їх одного по одному.

Зрозуміло, які величезні переваги мав маневр, запропонований інженером. Пірати, безсумнівно, вирішать, що перед ними численний і добре озброєний ворог, якого не так-то легко здолати.

Тільки за півгодини, не раніше, шлюпка, завзято долаючи хвилі, що набігали, дісталася до «Швидкого». До колоністів донеслися голосні крики, коли веслярі винесли зі шлюпки своїх поранених товаришів; із брига послали три або чотири ядра, хоча вони не могли досягти мети.

Але тепер уже ціла дюжина піратів, сп’янілих від люті, а можливо і вчорашньої пиятики, вирушила на шлюпці до берега. Слідом за нею на воду спустили другу шлюпку, куди сіло восьмеро, і поки перша йшла прямо до острівця, сподіваючись вибити звідти ворога, друга почала маневрувати з розрахунком проникнути в гирло ріки Віддяки.

Становище Пенкрофа й Айртона ставало занадто небезпечним, і вони зрозуміли, що настав час перебратися назад на острів.

Одначе вони вирішили підпустити ближче перший човен, і два влучних постріли знову внесли розлад у лави веслярів. Потім стрілки вибралися з засідки, як вітер пронеслися під градом куль по острівцеві, стрибнули в пірогу і перетнули протоку в той самий момент, коли друга шлюпка досягла південного краю острівця; потім вони заховалися в Нетрях.

Ледве вони встигли приєднатися до Сайреса Сміта і Герберта, як пірати з першої шлюпки висадилися на острівець і кинулися нишпорити на ньому.

Майже одночасно гримнули постріли біля гирла ріки Віддяки, куди швидко підійшла друга шлюпка. Двох з восьми членів команди вбили Гедеон Спілет і Наб, а шлюпка, підхоплена нездоланною течією, розбилася об підводні рифи біля входу до гирла. Одначе шестеро вцілілих піратів, піднявши рушниці над головою, щоб уберегти їх від води, вибралися на правий берег ріки. Але, зрозумівши, що тут вони є занадто гарною мішенню для стрільців, які знаходилися в засідці, стрімголов кинулися бігти до мису Знахідки, де їх не могли наздогнати ворожі кулі.

Ситуація склалася така: на острівці знаходилося дванадцятеро піратів, правда дехто з них поранений, але зате вони мали човна; на острів висадилося шестеро, але дістатися до Гранітного палацу вони не могли, тому що шлях їм перепиняла ріка, а всі мости були підняті.

— Тримаємося поки що, — вигукнув Пенкроф, вбігаючи до Нетрів, — адже, справді, тримаємося ще, містере Сайрес? Як, ви вважаєте?

— На мою думку, — відповів інженер, — бій неминуче вступить у нову фазу, безглуздо припускати, що пірати якісь дурники і продовжуватимуть намагання висадити команду на берег за умов настільки несприятливих для них!

— Нізащо їм не перебратися через протоку, — заявив моряк. — Айртон і містер Спілет недаремно озброїлися карабінами, не бійтеся, жодного шибеника не пропустять. Ви ж знаєте, їхні карабіни більше ніж на милю б’ють!

— Правильно, — підтвердив Герберт, — але що можна зробити з двома карабінами проти суднової батареї?

— Ну, бриг ще до протоки не увійшов, — заперечив Пенкроф.

— А якщо все-таки увійде? — запитав Сайрес.

— Та це неможливо, адже він ризикує там сісти на мілину, і тоді йому кінець!

— Ні, можливо, — втрутився в розмову Айртон. — Пірати можуть скористатися припливом і ввійти сюди, навіть ризикуючи сісти на мілину під час відливу, і тоді нам не встояти проти вогню їхніх гармат.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Справді, ці негідники, як видно, готуються підняти якір!

— Чи не заховатися нам у Гранітному палаці? — зауважив Герберт.

— Поки що почекаймо, — відповів Сайрес Сміт.

— А як же Наб і містер Спілет? — занепокоївся Пенкроф.

— Вони встигнуть приєднатися до нас, коли настане час. Будьте напоготові, Айртоне. Тепер слово за вашим карабіном, так само як і за карабіном Спілета.

Зауваження Пенкрофа прозвучало цілком слушно! «Швидкий» повертався на якорі, справді наміряючись підійти до острова. Приплив протриває ще години півтори, і тому що течія послабшала, бриг міг легко маневрувати. Але Пенкроф ніяк не бажав погодитися з Айртоном, що бриг ризикне увійти до протоки.

Тим часом група піратів, що захопила острівець, поступово дісталася до протилежного берега, — тепер від суші їх відокремлювала лише протока. Озброєні тільки рушницями, вони не могли завдати ніякої шкоди колоністам, що заховалися частково в Нетрях, частково біля гирла ріки; не припускаючи, що у ворога є далекобійні карабіни, прибульці вважали, що тут їм не загрожує ані найменша небезпека. Тому вони преспокійно обстежували острівець і навіть настільки осміліли, що відкрито йшли самим берегом.

Але їхня омана розвіялася занадто швидко. Зненацька дружно заговорили карабіни Айртона і Спілета; мабуть, ця розмова не дала втіхи двом каторжникам, які горілиць упали на землю.

Почалася невимовна паніка. Десятеро уцілілих піратів, навіть не прихопивши своїх поранених або вбитих товаришів, дременули до протилежного берега острівця, стрибнули в шлюпку і погнали її до брига сильними ударами весел.

— Ого, уже восьмеро на нашому рахунку! — вигукнув Пенкроф. — так, містер Спілет і Айртон, видно, намагаються не відстати один від одного.

— Добродії, — сказав Айртон, заряджаючи свій карабін, — становище ускладнилося: бриг знімається з якоря.

— Справді, якір піднімають!.. — закричав Пенкроф.

— Уже пішов!

Дійсно, чітко чувся брязкіт стопора на кабестані, який обертала команда: У першу хвилину «Швидкого» потягнуло до якоря, але коли якір відірвався від ґрунту, бриг рушив до берега. Вітер дув з моря, напинав вітрила. Судно наближалося до острова.

Колоністи, які зайняли позиції біля гирла ріки й у Нетрях, стежили за маневрами брига, не подаючи ознак життя, але не в силах були здолати хвилювання, яке їх охопило. І дійсно, острів’янам випадала страшна доля — обстріл ворожої батареї, що б’є ледве не впритул, і повна неможливість нанести супротивнику хоча б незначних втрат. Як тут перешкодити висадці піратів?

Сайрес Сміт чудово розумів, як велика небезпека, і сушив собі голову, намагаючись знайти вихід із ситуації. За кілька хвилин йому так чи інакше доведеться прийняти рішення. Але яке? Замкнутися в Гранітному палаці, який оточать пірати, і витримувати облогу тиждень, місяць, а можливо, й кілька місяців, оскільки їстівних припасів вистачить з надлишком? Добре, зробимо припущення, що цей план йому вдасться. Ну, а далі що? Все одно пірати господарюватимуть на острові, вони натішаться тут досхочу, все перевернуть догори дном і зрештою здолають бранців Гранітного палацу. Втім, залишався ще один шанс: якщо Боб Гарвей не ризикне ввести бриг до протоки і не пристане до острівця. У цьому випадку судно опиниться за півмилі від острова, і з такої відстані його ядра не зможуть завдати колонії і колоністам особливо нищівних ударів.

— Та нізащо в світі, — повторював Пенкроф, — нізащо в світі Боб Гарвей, якщо він тільки досвідчений моряк, не ризикуватиме своїм бригом. А раптом погода зміниться? Що тоді буде з кораблем, га?

Одначе бриг наблизився до острівця: мабуть, пірати мали намір досягти південного його краю. Дув слабкий вітер, і оскільки течія значно послабшала, Боб Гарвей мав можливість спрямувати свій корабель, куди йому заманеться.

Піратські шлюпки, послані на розвідку, знайшли фарватер, і тому бриг сміливо просувався вперед. Легко вгадувалися його плани: він кине якір напроти Нетрів і звідти відповість градом ядер і снарядів на кулі колоністів, які перебили частину екіпажу.

Незабаром «Швидкий» досяг краю острівця і безперешкодно обігнув його; на судні підняли косий грот, і бриг, тримаючись круто до вітру, прийшов на траверс ріки Віддяки.

— Ох, розбійники, лізуть-таки! — закричав Пенкроф.

У цю хвилину до Сайреса Сміта, Айртона, моряка і Герберта приєдналися Наб і Гедеон Спілет.

Журналіст і його товариші вирішили, що настав час залишити свої пости біля гирла ріки, і вчинили цілком слушно, тому що звідти стріляти по кораблю просто безглуздо. Значно краще бути усім разом у рішучу хвилину, коли, можливо, почнеться жорстока сутичка. Гедеон Спілет і Наб дісталися до Нетрів, ховаючись за скелі, і град куль не заподіяв їм ані найменшої шкоди.

— Спілете! Набе! — вигукнув інженер. — Сподіваюся, ви не поранені?

— Ні, не поранені, — відповів журналіст, — правда, злегка зачепило рикошетом! Але, погляньте-но, цей чортів бриг входить до протоки!

— так, — підтвердив Пенкроф, — і за десять хвилин він стане на якір проти Гранітного палацу!

— А який ваш план дії, Сайресе? — звернувся Гедеон Спілет до інженера.

— Доведеться нам заховатися в Гранітному палаці, поки ще є час і каторжники нас не знайшли.

— Абсолютно з вами згодний, — відповів Гедеон Спілет, — але замкнувшись там…

— Будемо діяти згідно з обставинами, — сказав інженер.

— Ну, тоді вирушаймо, і швидше! — вигукнув журналіст.

— А як, на вашу думку, містере Сайрес, чи не краще нам з Айртоном залишитися тут? — запитав моряк.

— А навіщо, Пенкрофе? — заперечив Сайрес Сміт. — Ні, нам не варто зараз розлучатися.

Не можна було втрачати ні хвилини. Колоністи вибралися з Нетрів. Невеликий виступ кряжа ховав їх від очей піратів, які юрмилися на палубі «Швидкого», але гучна луна гарматних пострілів, що трощила скелі, свідчила про те, що бриг підходить до берега.

Дістатися до підйомника, досягти дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнуті у великому залі Топ і Юп, було справою однієї хвилини.

І вчасно! У вікна, повиті зеленню, вони побачили, як «Швидкий», огорнутий клубами диму, входив до протоки. Колоністам довелося навіть трохи відійти вбік, тому що всі чотири гармати стріляли безугавно і ядра били наосліп по Нетрях і по гирлу ріки Віддяки, хоча захисники її вже залишили свої позиції. Скелі розліталися на шматки, і слідом за кожним залпом лунали тріумфуючі вигуки піратів, що кричали на всю горлянку «ур-ра!»

І все-таки залишалася надія, що Гранітний палац уціліє, тому що Сайрес Сміт наказав з обережності замаскувати вікна зеленню, але раптом ядро знесло двері і влетіло до коридору.

— Прокляття! — вигукнув Пенкроф. — Невже ці негідники нас знайшли?

Можливо, що пірати й не помітили колоністів, але, безсумнівно, Боб Гарвей вважав своєчасним дати залп по завісі зелені, що підозріло яскраво виділялася на тлі кам’яної стіни. Обстріл Гранітного палацу продовжувався з подвоєною жорстокістю, і незабаром ще одне ядро зірвало зелені гілки, оголивши в граніті зяючий отвір.

Становище колоністів стало безнадійним. Їхній притулок викрили. А вони не могли спорудити перешкоди проти ядер, навіть не могли заховатися від осколків граніту, які фонтаном злітали навколо них. Залишалося тільки одне: перейти до верхнього коридору Гранітного палацу, кинувши своє житло напризволяще. Раптом пролунав глухий удар і слідом за ним запеклі волання.

Сайрес Сміт і його товариші кинулися до вікон…

Величезний водяний стовп, подібний до смерчу небаченої сили, підняв бриг, що тріснув навпіл, і за десять секунд хвилі поглинули судно і злочинців, які складали його екіпаж!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Колоністи на березі. — Айртон і Пенкроф рятують те, що можна врятувати. — Бесіда за сніданком. — Міркування Пенкрофа. — Ретельний огляд брига. — Крюйт-камера вціліла. — Нові багатства. — Останні залишки. — Уламок металевого циліндра

Вони вибухнули! — вигукнув Герберт.

Справді! Злетіли в повітря, немов Айртон підпалив порох у їхній крюйт-камері! — підтвердив Пенкроф, кидаючись разом з Набом і юнаком до підйомника.

— Але що ж усе-таки сталося? — запитав Гедеон Спілет, що ніяк не міг отямитися після настільки несподіваної розв’язки.

— Ну, цього разу ми все довідаємося!.. — жваво відгукнувся інженер.

— Що довідаємося?

— Пізніше, пізніше, а тепер ходімо, Спілете. Головне, піратів більше не існує.

І Сайрес Сміт, гукнувши із собою журналіста й Айртона, поспішив на берег, де їх чекали Пенкроф, Наб і Герберт.

Морські хвилі поглинули бриг, навіть щогли не виднілися. Водяний смерч, піднявши судно, перекинув його на бік, і в такому положенні воно й затонуло, — очевидно, вода налилася у величезну пробоїну. Але оскільки в цьому місці протоки глибина не перевищувала двадцяти футів, виходило, що під час відливу відкриється остов затонулого брига.

На поверхні води кружляли уламки корабля — цілий набір запасних щогл і рей, клітки з курми (крилаті бранки були ще живі), ящики і барила, яких напором води викинуло через люки, і вони поступово спливали на поверхню; одначе не видно було ані дощок палуби, ані шматків обшивки, що робило ще загадковішими обставини раптової загибелі «Швидкого».

Проте дві щогли, тріснувши за декілька футів вище палуби, порвали при падінні штаги й ванти і невдовзі виринули разом з вітрилами; одні були розгорнуті, інші затиснуті між дерев’яними частинами. Але ж хіба можна дивитися, склавши руки, як відлив несе всі ці багатства у відкрите море, — звичайно ні, і Айртон з Пенкрофом кинулися до піроги, наміряючись пригнати вцілілий рангоут до острова або до острівця Порятунку.

Але коли вони уже взялися за весла, їх зупинив голос Гедеона Спілета.

— А шестеро піратів, що висадилися на правому березі ріки? — запитав він раптом.

Він вчасно згадав про цих шибайголов, що пішки дісталися до мису Знахідки, після того як їхня шлюпка розбилася об прибережні скелі.

Всі глянули вбік мису і не знайшли жодного втікача. Цілком імовірно, що, ставши свідками загибелі брига, поглиненого водами протоки, бандити сховалися в глибині острова.

— Ми займемося ними пізніше, — сказав Сайрес Сміт. — Правда, бандити можуть заподіяти нам чимало зла, тому що вони озброєні, але ж шестеро проти шістьох — це значить, що сили рівні. У нас є зараз справи важливіші.

Айртон з Пенкрофом відіпхнули пірогу від берега, і, скоряючись могутнім ударам весел, вона помчалася до місця катастрофи.

Море було спокійне, і вода стояла дуже високо, тому що два дні тому настав молодик. Отже, мине близько години, перш ніж відкриється остов брига, що затонув у протоці.

Пенкроф і Айртон устигли зв’язати щогли і дерев’яні бруси канатом, кінець якого закинули на берег біля підніжжя Гранітного палацу. Колоністи спільними зусиллями витягли їх на сушу. Потім на пірогу підібрали все, що плавало на поверхні: клітки з курями, барила, ящики — і всю цю здобич негайно перенесли до Нетрів.

Разом з уламками корабля спливло кілька трупів. Серед них Айртон упізнав Боба Гарвея і, вказавши Пенкрофу на мертве тіло пірата, схвильовано вимовив:

— Ось ким був і я, Пенкрофе!

— Але зараз ви зовсім інший, наш славний Айртоне! — вигукнув моряк.

Заслуговувала подиву та обставина, що трупів було дуже мало. Колоністи нарахували тільки п’ять-шість потопельників, їх несло течією у відкрите море. Цілком ймовірно, пірати, зненацька захоплені катастрофою, не встигли залишити корабель, і, оскільки він перевернувся на бік, більшість загинула, заплутавшись в бортових сітках. Відлив, що захоплював у море трупи, рятував колоністів від сумної необхідності ховати їх де-небудь у віддаленому куточку острова Лінкольна.

Протягом двох годин Сайрес Сміт з товаришами витягали уламки корабля на берег, відв’язували від рей вітрила, що, на щастя, виявилися зовсім цілими, розкладали їх для просушки на пісок. Поглинені роботою, вони майже не розмовляли, але як багато думок юрмилося у кожного в голові! Бриг, із усім його вмістом, — це ж сьогоденне багатство. Усяке судно являє собою цілий плавучий світ, і майно колоністів, безсумнівно, поповниться безліччю необхідних предметів. Коротше — повторювалася, тільки в більших масштабах, історія знахідки ящика, виявленого на мисі, який тому й одержав назву мису Знахідки.

«І чому, думав Пенкроф, — чому б нам не підняти затонуле судно? Якщо там усього тільки одна пробоїна, закрити її нічого не варто, а судно тоннажем триста, а то й чотириста тонн — це ж справжній гігант у порівнянні з нашим «Бонадвентуром»! На такому судні хоч за тисячу миль вирушай! Куди хочеш, туди й пливи! Треба б нам з містером Сайресом і Айртоном узятися за це діло! Варто потрудитися!»

Справді, якщо на бригу ще можна плавати, шанси колоністів на повернення до рідних країв зростуть у сотні разів. Але, для того щоб вирішити це важливе питання, доводилося чекати кінця відливу: тоді можна буде оглянути з усіх боків корпус судна. Коли залишки затонулого корабля виловили з води і склали на березі в безпечному місці, колоністи вирішили перепочити і поснідати. Вони буквально падали з ніг від голоду. На щастя, комора знаходилася поблизу, і Наб з честю довів свої неабиякі кулінарні здібності. Сніданок відбувся на відкритому повітрі біля Нетрів. Читач, звичайно, здогадується, що під час їжі всі розмови точилися навколо несподіваної події, що чудом врятувала колоністів від неминучої загибелі.

— Саме чудом, — наполягав Пенкроф, — зізнаймося, що шибайголови злетіли в повітря саме вчасно! У Гранітному палаці ставало надто вже незатишно.

— Послухайте, Пенкрофе, — запитав журналіст, — як, на вашу думку, все це відбулося? Ви уявляєте собі, чому стався вибух?

— Немає нічого простішого, містере Спілет, — відповів Пенкроф. — Адже на розбійницькому бригу хіба така дисципліна, як, скажімо, на військовому кораблі! Пірати — це ж не матроси. Мабуть, двері крюйт-камери залишилися відкритими, бандити били по острову без перепочинку, ну, а тут досить якого-небудь дурня або роззяви, щоб усе злетіло в повітря.

— А знаєте, містере Сайрес, — почав Герберт, — мене ось що дивує. Чому вибух не завдав великих руйнувань? Звук був не особливо сильний, і постраждала тільки обшивка. Справді, можна подумати, що корабель скоріше потонув, ніж вибухнув.

— Це тебе дивує, голубчику? — запитав інженер.

— Дуже, містере Сайрес.

— І мене теж, Герберте, — відповів інженер, — і мене це дуже дивує; ось почекай, оглянемо корпус брига і, звичайно, зрозуміємо, у чому тут справа.

— Невже ви хочете сказати, містере Сайрес, — заперечив Пенкроф, — що «Швидкий» просто затонув, як звичайне судно, що наткнулося на риф?

— А чому б і ні? — запитав Наб. — У протоці багато рифів.

— Ох і Наб, — вигукнув Пенкроф. — Виходить, друже, ти найголовнішого і не помітив. Я ж прекрасно бачив бриг за хвилину до того, як він затонув, бачив, як його підкинула величезна хвиля, бачив, як він перекинувся на лівий борт. А якщо б він наткнувся на скелю, то пішов би до дна спокійно, за прикладом будь-якого добропорядного судна.

— Але ж «Швидкий» не добропорядне судно! — заперечив Наб.

— Побачимо, побачимо, Пенкрофе, — сказав інженер.

— Звичайно, побачимо, — підтвердив моряк, — тільки я готовий присягнути головою, що в нашій протоці ніяких підводних рифів немає. Скажіть, містере Сайрес, поклавши руку на серце, що ви мали на увазі, говорячи, начебто в цій справі є частка чудесного?

Сайрес начебто не чув цього зауваження.

— В усякому разі, — додав Гедеон Спілет, — чи потонув бриг, чи вибухнув, погодьтеся, Пенкрофе, що відбулося це досить до речі!

— Ще б пак, ще б пак, — погодився моряк, — але справа не в цьому. Я ось запитую містера Сміта, що він у всій цій події бачить надприродного?

— Я поки не висловлю своєї думки, Пенкрофе, — відповів інженер. — Це все, що зараз можу вам відповісти.

Але ці слова анітрохи не задовольнили Пенкрофа. Він завзято наполягав на версії вибуху і не бажав відступитися від неї. Ніхто його ніколи не переконає, що в їхній протоці, дію якої, як і сам берег, покрито дрібним піском, що в їхній протоці, через яку він десятки разів переправлявся під час відливу, могла раптом існувати нікому не відома підводна скеля. Та й у ту хвилину, коли корабель затонув, був приплив, іншими словами — судно Могло преспокійно пройти, не зачепивши рифи, яких не видно навіть при відливі. Отже, мова могла йти тільки про вибух. Отже, корабель не розбився об рифи. Отже, він злетів у повітря.

Визнаймо, що міркування моряка не були позбавлені здорового глузду.

Близько другої години колоністи сіли в пірогу і попливли до місця аварії корабля. Шкода тільки, що не вдалося врятувати двох суднових шлюпок; але одна, як відомо, розбилася біля гирла ріки Віддяки, і вона не підлягала ремонту, а іншу поглинула безодня одночасно з бригом, що, мабуть, роздавив тендітну шлюпку, чому вона й не спливла на поверхню.

Тим часом корпус «Швидкого» почав з’являтися з води. Виявилося, що бриг лежить навіть не на боці, — під час аварії корабля щогли зламалися, баласт перемістився і судно перевернулося кілем[54] догори. так вплинула непояснена, але страшна підводна сила, що, виштовхнувши величезний стовп води, відразу перекинула судно.

Колоністи обійшли корпус брига, і, тому що відлив продовжувався, їм вдалося встановити якщо не причину несподіваної катастрофи, то хоча б її наслідки.

У носовій частині судна, по обидва боки кіля, за сім-вісім футів від основи форштевня, боки брига були жахливо розколочені уздовж не менше ніж у двадцять футів. Нічого й думати про те, щоб закрити ці зяючі пробоїни. В ушкоджених місцях не вдалося знайти не тільки дерев’яної, а й мідної обшивки, що, як видно, знищена дощенту; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи, болти і нагелі.[55] По всьому корпусу, аж до кормової частини, обшивка корабельного набору розхиталася і зробилася непридатною. Кіль тріснув по всій своїй довжині.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — так, цей корабель буде не так-то легко полагодити.

— Точніше, просто неможливо, — додав Айртон.

— Принаймні, — звернувся Гедеон Спілет до моряка, — вибух, якщо тільки тут дійсно був вибух, зробив досить дивну дію. Гляньте, палуба і надводна частина, яким випадало злетіти в повітря, цілісінькі! А подивіться на ці пробоїни: судячи з їхніх розмірів, бриг саме наштовхнувся на підводний риф, а не вибухнув.

— Та немає ж у нашій протоці ніяких рифів, — сказав моряк. — Добре, я згодний визнати будь-яку причину загибелі брига, тільки не ваші рифи!

— Спробуймо проникнути всередину судна, — запропонував інженер. — Можливо, нам вдасться встановити там справжню причину загибелі «Швидкого».

Усі погодилися з цією розумною пропозицією, та, крім того, треба було скласти опис багатств, що знаходилися в затопленому судні, і спробувати, врятувати їх.

Дістатися у внутрішню частину брига змогли тепер без особливих зусиль. Вода, поступово спадаючи, майже зовсім пішла, і потрапити всередину судна найзручніше було через нижню палубу, що тепер опинилася вгорі, тому що корпус судна перевернувся. Чавунні колоди, використані як баласт, пробили її в декількох місцях. Вода рівномірно струменіла з тріщин, які пронизували корпус брига.

Сайрес Сміт і його товариші, озброївшись сокирами, ступили на покалічену палубу. Прохід захаращували ящики всіх розмірів, і тому що вони пробули під водою недовго, можна було очікувати, що вміст їхній не постраждав.

Спершу колоністи відтягнули весь вантаж у надійне місце. Приплив почнеться тільки за кілька годин, і друзі не втрачали часу даремно. Айртон і Пенкроф установили в пробоїни талі для спуску ящиків і барил. Їх вантажили на пірогу і відразу доставляли на берег. Брали з брига все підряд, вирішивши потім на дозвіллі оглянути і розсортувати нове майно.

Але й зараз колоністи переконалися, на превелику радість, що в трюмах брига зберігається багато цінних речей — найрізноманітніші предмети, домашнє начиння, посуд, тканина, інструменти, — словом, звичайний вантаж судна, що торгує з островами Полінезії. Можливо, тут було всього потроху, а саме в цьому і поталанило колоністам острова Лінкольна.

Одначе Сайрес Сміт з подивом переконався в тому, що постраждав не тільки, як ми вже говорили, корпус брига внаслідок якогось удару, що призвів до катастрофи, але навіть внутрішність судна, особливо в носовій його частині. Переборки знесло, неначе всередині брига розірвався снаряд потужної руйнівної сили. Колоністи безперешкодно пройшли від носа до корми, лавіруючи між ящиками і тюками, що поступово витягалися з трюму. На щастя, усі ці речі виявилися не важкими, але лежали вони безладно.

Колоністи дісталися до кормової частини судна — туди, де раніш знаходився ют. За словами Айртона, тут і випадало шукати крюйт-камеру. Сайрес Сміт сподівався, що вона не вибухнула, і, отже, кілька барил з порохом уціліли, а оскільки порох звичайно зберігається в металевій упаковці, він, мабуть, не підмокнув.

Припущення інженера виправдалися. Серед безлічі снарядів колоністи знайшли десятків два барил з порохом, оббитих зсередини мідними листами; барила відразу з усіма пересторогами витягли з крюйт-камери. Пенкроф, отже, міг на власні очі переконатися, що «Швидкий» загинув не від вибуху. Саме та частина судна, де розташована крюйт-камера, постраждала найменше.

— Що ж, можливо, — погодився моряк, але відразу вперто додав: — А все-таки ніяких рифів у нашій протоці немає!

— Тоді що ж відбулося? — запитав Герберт.

— Не знаю, — відрізав Пенкроф, — і містер Сайрес теж не знає, і ніхто не знає, і не довідається ніколи!

Зайняті оглядом судна, колоністи не помітили, як минуло кілька годин і почався приплив. Довелося припинити рятувальні роботи. Втім, нічого було боятися, що хвилі віднесуть остов брига у відкрите море, тому що судно вже загрузло в піску і трималося міцніше, ніж на всіх своїх якорях.

Тому можна було спокійно чекати наступного відливу, щоб закінчити вивантаження виявленого на бригу майна. Але сам корабель загинув безповоротно, і треба було поспішати, аби врятувати хоч уламки корпуса, поки їх не засмоктав хиткий пісок на дні протоки.

Була вже п’ята година вечора. Нелегкий випав для колоністів деньок. Вони пообідали з чудовим апетитом і, хоча падали з ніг від утоми, не втрималися від спокуси ознайомитися із вмістом ящиків, знайдених у трюмах «Швидкого».

У більшості з них виявився готовий одяг, що, цілком зрозуміло, колоністи зустріли радісними вигуками. Одягу, усілякої білизни і взуття всіх розмірів було так багато, що вистачило б з надлишком на цілу колонію.

— Ну й багатство нам перепало, — повторював Пенкроф. — Тільки куди нам стільки?

Раз у раз лупало голосне «ура», яким безжурний моряк вітав кожну нову знахідку, — то барило з горілкою із цукрової тростини, то стоси тютюну, то вогнепальну або холодну зброю, сувої бавовни, сільськогосподарський інвентар, теслярські, столярні та ковальські інструменти, мішки з насіннями всіляких рослин, не потерпілі від свого короткочасного перебування у воді. О, яким воістину неоціненним скарбом стало б усе це для них два роки тому! Але нічого, навіть зараз, коли винахідливі і працьовиті колоністи зуміли власноруч створити все необхідне, ці скарби знайдуть своє застосування.

У коморах Гранітного палацу місця вистачало з надлишком, але того дня вже ніколи було займатися перенесенням речей. Попри все те не варто забувати, що на острові блукають шестеро уцілілих піратів з «Швидкого», що незвані гості — страшенні негідники і варто триматися напоготові. Нехай міст на ріці Віддяки і всі містки підняті, хіба злочинців зупинить струмок або навіть ріка? А зараз, доведені до крайності, вони стали вдвічі небезпечніші.

Поки що немає потреби вживати заходів проти прибульців. Час покаже, як потрібно діяти, вирішили колоністи, а поки необхідно пильно охороняти ящики і тюки, складені біля Нетрів, і тому друзі всю ніч по черзі чергували.

Ніч минула спокійно, пірати не насмілилися напасти на поселенців. Дядечко Юп і Топ, на яких поклали охорону Гранітного палацу, звичайно, негайно б зняли тривогу.

Три наступні дні — дев’ятнадцяте, двадцяте і двадцять перше жовтня — колоністи потрудилися на славу, рятуючи все, що мало хоч яку-небудь цінність, — хоч вантаж «Швидкого», хоч частини його оснащення. Під час відливу вони розвантажували трюм. Починався приплив — доставляли майно на берег. Хоча пісок з кожним днем усе більше засмоктував остов корабля, вдалося все-таки зняти з брига велику частину його мідної обшивки. Кілька разів Айртон і Пенкроф поринали на дно каналу і витягали звідти важкі предмети, які загрожував поглинути пісок, — ланцюги, якорі, чавунні колоди і навіть чотири гармати суднової батареї; за допомогою порожніх діжок вдалося пригнати цей вантаж до берега.

Як ми бачимо, колоністи добряче поповнили не тільки свої склади і комори, але й свій арсенал. Пенкроф, захоплений новими задумами, виношував план установити батарею, щоб охороняти підступи до протоки й гирла ріки. Адже в них аж чотири гармати, і з їхньою допомогою Пенкроф мав намір змусити втікати будь-яку флотилію, «хоч наймогутнішу», як він висловлювався, якщо доведеться вирушити в плавання по водах, що омивають острів Лінкольна!

Тим часом, коли від брига залишився тільки ні на що не придатний кістяк, почалася негода і довершила справу руйнування.

Сайрес Сміт вирішив спершу підірвати бриг і потім витягти його залишки на сушу, але норд-ост, що піднявся, і розбурхане море, позбавили колоністів від зайвої витрати пороху.

І дійсно, в ніч із двадцять третього на двадцять четверте жовтня буря розбила вщент остов брига і викинула частину уламків на берег.

Навряд чи варто говорити, що Сайрес Сміт у пошуках суднових паперів найретельніше обнишпорив усі шафи і шухляди на юті, але не знайшов ніяких документів. Очевидно, пірати знищили всі папери, що можуть свідчити про особу їхнього капітана або колишнього власника брига, а оскільки на кормовій дошці не значилося найменування порту приписки брига, то не можна було визначити і його національну приналежність. Одначе Айртон і Пенкроф стверджували, що, судячи з носової частини брига, він вийшов з англійських верфів.

За тиждень після катастрофи, вірніше після таємничої розв’язки, що врятувала життя колоністам, навіть під час відливу вже ніхто б не знайшов слідів «Швидкого». Останні його уламки віднесло в море, а вантаж збагатив комори Гранітного палацу.

Одначе обставини настільки несподіваної і дивної загибелі так би й залишилися таємницею, якби тридцятого жовтня Наб, блукаючи берегом, не знайшов уламка металевого товстостінного циліндра, що зберігав на собі сліди вибуху. Циліндр цей виглядав перекрученим і розірваним по краях немов під дією вибухової речовини.

Наб приніс знахідку інженеру, який трудився разом з іншими колоністами в майстерні Нетрів.

Сайрес Сміт уважно оглянув циліндр, потім повернувся до Пенкрофа і сказав:

— Ви продовжуєте наполягати, мій друже, що загибель «Швидкого» сталася не в результаті удару об риф?

— так, продовжую, містере Сайрес, — відповів моряк. — Ви ж самі прекрасно знаєте, що в нашій протоці ніяких рифів немає.

— Ну, а що, коли він наскочив на цей шматок заліза? — продовжував інженер, простягаючи Пенкрофу уламок металевого циліндра.

— Ось на цю трубку? — вигукнув моряк, навіть не намагаючись приховати недовіри.

— Друзі мої, — звернувся Сайрес Сміт до колоністів, — сподіваюся, ви пам’ятаєте, що, перш ніж затонути, бриг підхопило і кинуло вгору величезним стовпом води?

— Звичайно, пам’ятаємо, містере Сайрес! — поспішно відгукнувся Герберт.

— Вам хочеться знати, що викликало смерч? Ось це. — Інженер простягнув на долоні покалічений циліндр.

— Ось це? — запитав Пенкроф.

— так, тому що циліндр — це залишки підводної міни.

— Міни! — в один голос вигукнули колоністи.

— А хто встановив цю міну? — допитувався Пенкроф, не бажаючи здаватися.

— Одне можу сказати — не я! — відповів Сайрес Сміт. — Але факт у наявності: хтось установив міну, і ви самі могли переконатися в її нечуваній руйнівній силі.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Висновки інженера. — Грандіозні плани Пенкрофа. — Надземна батарея. — Чотири постріли. — Розмова про вцілілих піратів. — Вагання Айртона. — Великодушність Сайреса Сміта. — Пенкроф не без жалю поступається позиціями

Отже, все пояснилося вибухом підводної міни. Сайрес Сміт не міг помилитися; під час Громадянської війни в США йому не раз доводилося мати справу з цими жахливими знаряддями руйнування. Саме під дією цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти або іншою вибуховою речовиною, із протоки піднявся водяний стовп, і, вбитий блискавичним ударом, бриг пішов на дно; підняти його було неможливо, оскільки надто постраждав корпус судна. Якщо підводна міна без зусиль пробиває броню фрегата, немов простий рибальський човен, то де вже тут устояти бригу!

так, усе стало зрозумілим, рішуче все… крім однієї обставини: звідки взялася міна у водах протоки.

— Друзі мої, — заговорив Сайрес Сміт, — тепер уже не підлягає сумніву, що на острові живе якась таємнича істота, — можливо, як і ми, жертва аварії корабля. Я говорю це для того, щоб познайомити Айртона з тими загадковими подіями, що відбувалися тут протягом двох років. Хто цей невідомий благодійник, який, на щастя, вже не раз допомагав нам, — цього я не беруся сказати. З яких міркувань він діє і чому ховається від нас, підтриманих ним людей, — цього я не можу зрозуміти. Але так чи інакше, послуги ці зроблені, і зробити їх міг тільки хтось надзвичайно могутній. Айртон зобов’язаний йому так само, як і всі ми, оскільки, якщо цей невідомий заступник врятував мене з морської безодні після загибелі повітряної кулі, то він же, мабуть, написав записку, кинув пляшку до протоки і сповістив нас у такий спосіб про важке становище нашого товариша. Додам, що це він так вчасно підкинув на мис Знахідки ящик з предметами, без яких ми особливо бідували; це він запалив багаття на вершині гори, щоб ви могли досягти острова; це він стріляв у пекарі, і дробинку з його рушниці ми знайшли в тілі убитої нами тварини; це він поставив у протоці міну, на якій підірвався розбійницький бриг, — словом, усіма непоясненими і незрозумілими благодіяннями ми зобов’язані цій таємничій істоті. Отже, хто б він не був, чи жертва аварії корабля, чи вигнанець, засланий на цей острів, забувши про нього, ми виявили б чорну невдячність. Ми в боргу перед ним і, сподіваюся, рано чи пізно заплатимо наш борг.

— Ваша правда, дорогий Сайресе, — відповів Гедеон Спілет. — так, ви цілком слушно сказали, що десь тут, на острові, живе якась таємнича істота, наділена майже нелюдською могутністю, що досі слугувала благу нашої колонії. Я сказав би навіть, що цей невідомий має надприродну владу, якби тільки ми припускали можливість існування надприродної сили і її втручання в наше повсякденне життя. Можливо, він таємно сполучається з нами через колодязь Гранітного палацу і дізнається в такий Спосіб про всі наші плани. Можливо, він підкинув нам пляшку, коли ми вирушали на пірозі в наше перше плавання по морю. Можливо, це він викинув Топа з озера і вбив дюгоня. Можливо, що він врятував вас, Сайресе, з морської, безодні і притому, зважте, за таких обставин, коли простий смертний був би неспроможний зробити що-небудь. Якщо це дійсно так, — він панує не тільки над справами людськими, але й над стихіями.

Присутні не могли не погодитися зі справедливими міркуваннями журналіста.

— Цілком правильно, — підхопив Сайрес Сміт, — ніхто з нас не сумнівається більше в існуванні загадкового мешканця острова, і я визнаю, що він має у своєму розпорядженні засоби, поки що не доступні людям. Ось ще одна загадка. Але, знайшовши незнайомця, ми її розгадаємо. Отже, нам випадає розв’язати наступне, питання: чи будемо ми й надалі поважати інкогніто цієї великодушної людини, або зробимо все можливе, щоб знайти її. Мені б хотілося знати щодо цього вашу думку, друзі.

— По-моєму, — відповів Пенкроф, — хто б він не був — він добрий хлопець, і я поважаю його всією душею.

— Все це дуже добре, — заперечив Сайрес Сміт, — але погодьтеся, що ви не відповіли на моє запитання, Пенкрофе.

— А по-моєму, хазяїне, — промовив Наб, — будемо шукати цю людину чи ні — байдуже. Перш ніж він сам не побажає відкритися, нам його нізащо не знайти.

— Здорово сказано, Набе, — похвалив Пенкроф, — просто розумно сказано.

— Я цілком згодний з Набом, — почав Гедеон Спілет, — але це недостатньо вагомий доказ, щоб відмовитися від пошуків. Чи знайдемо, чи не знайдемо цю таємничу особу, принаймні ми виконаємо щодо неї свій обов’язок.

— А ти, друже, що скажеш? — звернувся інженер до Герберта.

— Ох! — вигукнув Герберт, і очі його спалахнули. — Мені так хотілося б подякувати йому за те, що він спочатку врятував вас, містере Сайрес, а потім і нас усіх!

— Непогано придумано, синку, — відгукнувся Пенкроф, — і я згоден це зробити, та й всі інші теж! Зайвою цікавістю я, ви знаєте, не страждаю, а все-таки охоче віддав би праве око, щоб подивитися на цього героя. Треба думати, він красивий чоловік, сильний такий, високий; борода в нього довга, хвиляста, волосся — немов сяйво; лежить він, мабуть, на хмарах і в руках тримає велику таку кулю.

— так ви ж нам намалювали самого добродія Бога, — перервав моряка Гедеон Спілет.

— Не заперечую, — відповів Пенкроф, — але що вдієш, якщо він саме таким мені уявляється.

— А на вашу думку, Айртоне? — запитав інженер.

— Бачте, містере Сміт, я не знаю, що й сказати. Що б ви не вирішили, все буде правильно і добре. Якщо ви хочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я негайно піду за вами.

— Дуже вам вдячний, Айртоне, — відповів Сайрес Сміт, — але мені хотілося б одержати від вас більш пряму відповідь. Ви наш повноправний товариш; ви багато разів справою довели нам свою відданість, і, перш ніж прийняти таке важливе рішення, ми запитуємо вашої думки, як і думки колоністів. То скажіть же нам, що ви думаєте щодо всього цього?

— Містере Сміт, я вважаю, що ми зобов’язані зробити все можливе, щоб знайти нашого таємничого захисника, — відповів Айртон. — Можливо, він нудиться на самоті. Можливо, страждає. Можливо, з нашою допомогою він почне нове життя. Ось ви зараз самі сказали, що я його боржник. Це він, звичайно він, а не хто інший, відвідав острів Табор, знайшов там нещасну, стражденну істоту і повідомив вам, що необхідно врятувати її. Виходить, з його милості я знову став людиною. Ніколи я цього не забуду.

— Що ж, вирішено, — сказав Сайрес Сміт. — Почнімо пошуки, і якомога швидше. Обстежмо весь острів, зазирнімо в кожний куточок. Обшукаймо всі схованки, і нехай наш невідомий друг вибачить нам цю нескромність, адже вона продиктована добрими намірами.

Усі наступні дні колоністи діяльно готувалися до зими — запасали корм для худоби, збирали врожай. Вони вирішили, що спочатку треба покінчити з усіма невідкладними справами, а вже потім вирушати на обстеження острова. До того ж достигли овочі, вивезені з острова Табор. Випадало скласти до комори плоди наполегливої праці; на щастя, у Гранітному палаці вистачило б місця для всіх багатств острова. Запаси поселенців зберігалися в повному порядку в цих надійних природних коморах, куди не могли пробратися ні чотириногі, ні двоногі вороги. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розташованих у верхній частині коридору, колоністи розширили або розчистили за допомогою кирки чи пороху, і в такий спосіб у Гранітному палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалися провізія, бойові припаси, інструменти й посуд — словом, усе майно поселенців. Гармати, зняті з брига, виявилися прекрасними знаряддями, відлитими зі сталі, і, за настійною вимогою Пенкрофа, їх витягли до Гранітного палацу за допомогою лебідок і талів; між вікнами пробили бійниці, і незабаром з амбразур визирнули довгі блискучі стволи гармат. Вони панували з цієї висоти над бухтою З’єднання. Вийшов неначе Гібралтар у мініатюрі, і будь-яке судно, що стало б на шпринг біля острова Лінкольна, виявилося б прекрасною мішенню для цієї батареї.

— Містере Сайрес, — сказав якось Пенкроф (це було восьмого листопада), — тепер, коли наша батарея в повному порядку, варто перевірити, як далеко б’ють гармати.

— А ви думаєте, це доцільно? — запитав інженер.

— Не тільки доцільно, але й необхідно! А то як же ми довідаємося, на яку відстань можна посилати ці милі ядра, яких у нас, дякувати небесам, зібралося чимало?

— Що ж, спробуймо, — погодився інженер. — Одначе, мені здається, що для експериментального пристрілювання краще користуватися не звичайним порохом, — навіщо витрачати марно його запаси, — а піроксиліном, у нас його дуже багато.

— А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? — запитав журналіст, якому, не менше ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батареї Гранітного палацу.

— Думаю, що витримають. До того ж, — додав інженер, — ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт недаремно був знавцем артилерійської справи. Він відразу визначив, що гармати зроблено відмінно. Для їхнього виготовлення пішла краща сталь, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великокаліберними ядрами і, отже, били на значну відстань. Як відомо, далекобійність зброї тим більша, чим довша траєкторія, описувана ядром, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

— Початкова ж швидкість знаходиться в прямій залежності від кількості пороху, — пояснив інженер своїм товаришам. — таким чином, при виготовленні артилерійської зброї найголовніше — це якість металу, що повинен мати максимальний опір, а сталь безперечно найтвердіша з всіх існуючих металів. Тому я думаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть прекрасні результати.

— Спробуємо наші гарматки, тоді все й довідаємося! — підхопив Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в зразковому порядку. Відтоді як їх витягли з води і доставили на берег, Пенкроф, не шкодуючи сил і часу, натирав їх, змазував жиром, полірував, чистив затвор, замок, затискний гвинт. І зараз гармати блищали так, немов знаходилися на борту військового американського фрегата.

Отже, того дня, у присутності всіх колоністів, включаючи, зрозуміло, Топа і дядечка Юпа, були по черзі випробувані всі чотири гармати. їх зарядили піроксиліном, врахувавши його вибухову силу, що, як ми говорили, вчетверо перевершувала вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму.

Пенкроф тримав у руці шнур запального ґнота, готуючись діяти.

За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене вбік моря, пронеслося над острівцем і зникло десь удалині, так що визначити точну відстань було неможливо.

Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, вдарившись об гострий виступ скелі на відстані приблизно трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки.

Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. Але, мабуть, ще більше втішився Пенкроф. Адже це його синок виявився таким влучним гармашем.

Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж берега бухти З’єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура.

Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п’яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули.

— Ну, що ви скажете, містере Сайрес, про нашу батарею? — запитав Пенкроф, чиї шалені крики захвату мало не заглушали гуркіт стрілянини. — Нехай до Гранітного палацу сунуться тепер хоч усі пірати Тихого океану, — ласкаво просимо! Спробуй ступи тепер на берег без нашого дозволу.

— Повірте мені, Пенкрофе, — відповів інженер, — краще обійтися без таких експериментів.

— так, до речі, — вигукнув моряк, — що ми будемо робити із шісткою шибеників, що тиняються островом? Виходить, нехай собі розгулюють нашими лісами, луками і полями? так ці пірати — справжні ягуари, з ними, як з ягуарами, і треба поводитись. А ви як думаєте, Айртоне? — звернувся Пенкроф до свого приятеля.

Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона.

— Я сам був таким ягуаром, містере Пенкроф, — зніяковіло вимовив Айртон, — і не маю права висловлювати своєї думки.

І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів.

— Ох я дурень, ох телепень! — вигукнув він. — Бідний Айртон!

Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас.

— Абсолютно справедливо, — підтвердив Гедеон Спілет, — але стриманість Айртона робить йому честь, і ми повинні поважати те почуття, з яким він згадує своє минуле.

— Вирішено, містере Спілет, — від гукнувся моряк, — більше я вже не промахнуся! Та краще свого власного язика проковтну, ніж скривджу Айртона! Але повернімося до питання про піратів. На мій погляд, вони не вправі розраховувати на наше милосердя, і ми повинні якомога швидше очистити від них острів.

— Ви дійсно так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.

— так, вважаю.

— А чи не краще, перш ніж діяти нещадно, почекати? Можливо, вони і не зважаться на нові ворожі дії.

— А того, що вони зробили, ви вважаєте, недостатньо? — відповів запитанням на запитання Пенкроф, який не розумів подібних коливань.

— Але ж вони можуть змінитися на краще, — заперечив Сайрес Сміт, — хто знає, можуть навіть покаятися…

— Це вони покаються?! — вигукнув моряк, знизуючи плечима.

— Пенкрофе, згадай про Айртона! — сказав Герберт, беручи моряка за руку. — Став же він чесною людиною.

Пенкроф по черзі оглянув своїх товаришів. Ніколи б він не подумав, що його пропозицію так приймуть. Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем «Швидкого»; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління.

— Погляньте-но! — вигукнув він. — Усі проти мене одного! Ви бажаєте великодушничати з цими пройдисвітами! Нехай буде по-вашому. Тільки дивіться, аби нам потім не покаятися.

— Нам не загрожує ніяка небезпека, — заперечив Герберт, — адже ми будемо насторожі.

— Як сказати, — відгукнувся журналіст, що досі затято мовчав. — Їх же шестеро, і вони добре озброєні. Якщо бандити розбредуться по острову або засядуть де-небудь у затишному куточку, вони можуть нас, перестріляти одного за одним і заволодіти нашою колонією.

— Чому ж вони досі цього не зробили? — запитав Герберт. — Звичайно, тому, що це не в їхніх інтересах. До того ж нас теж шестеро.

— Добре, добре! — відгукнувся Пенкроф, нітрохи не Переконаний доказами друзів. — Нехай ці цяці-хлопчики займаються своїми справами, не згадуймо більше про них.

— Та ні ж, Пенкрофе, — втрутився Наб, — ти зовсім не такий злий, якого удаєш! Якби один з цих нещасних опинився раптом перед тобою на відстані рушничного пострілу, ти нізащо не стріляв би…

— Вистрілив би не роздумуючи, як у скаженого собаку, Набе, — холодно заперечив Пенкроф.

— Послухайте, Пенкрофе, — сказав інженер, — ви не раз погоджувалися з моєю думкою. Згодні ви й цього разу покластися на мене?

— Добре, я й зараз скорюся вам, містере Сміт, — відповів Пенкроф, якого ніщо не могло переконати.

— Прекрасно, тоді почекаймо, щоб напасти на них лише в тому випадку, якщо вони перші нас зачеплять.

Пропозицію інженера прийняли, хоча Пенкроф не схвалював цієї тактики і вважав, що до доброго вона не приведе. Вирішили поки що вичікувати, нічого не починаючи, але триматися напоготові. Адже острів Лінкольна досить великий, земля тут родюча. Якщо в душі прибульці зберегли добрі почуття, можливо, вони зрештою виправляться. В тих умовах, у яких вони тепер опинилися, в їхніх же власних інтересах повернутися до чесного життя. У всякому разі, варто чекати хоча б з гуманності. Правда, поселенцям уже не доведеться так безтурботно, як раніше, розгулювати по всьому острову. Досі вони побоювалися лише диких звірів, а тепер шестеро злочинців, можливо, лютіших, ніж хижаки, блукають десь неподалік. Небезпека чимала, і, безперечно, люди не такі хоробрі, як наші колоністи, втратили б надовго душевний спокій.

Що з того! У суперечці з Пенкрофом правда була на боці колоністів. Але чи не помиляються вони — це покаже майбутнє.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Проект експедиції. — Айртон у коралі. — Відвідування порту Повітряної кулі. — Зауваження Пенкрофа на борту «Бонадвентура». — У кораль послано депешу. — Айртон не відповідає. — Виступаймо завтра. — Чому не діє телеграф? — Постріл

Тим часом колоністи готувалися до ретельного обстеження острова, справедливо вважаючи це своїм найважливішим завданням, тому що тепер їхня експедиція мала подвійну мету: насамперед знайти таємничого заступника, в існуванні якого вже ніхто більш не сумнівався, і одночасно довідатися, що сталося з піратами, де вони переховуються, чим промишляють і чого варто побоюватися з їхнього боку.

Сайрес Сміт охоче б вирушив у дорогу без зволікання, але подорож триватиме кілька днів, а тому випадало взяти із собою візок, навантаживши його табірним устаткуванням і різним начинням, необхідним для облаштування привалів. Але як на гріх, один з онагрів пошкодив собі ногу і не міг ходити в запряжці; він потребував кількаденного відпочинку, і колоністи вирішили відкласти від’їзд на десять днів, тобто до двадцятого листопада. У цих широтах листопад відповідає травню в Північній півкулі. Весна була в самому розпалі. Сонце підходило до тропіка Козерога — наставали найдовші дні року. Словом, час для експедиції обрали дуже, вдало. Якщо навіть вона і не приведе до бажаної мети, то скільки можна буде зробити відкриттів, знайти природних багатств: адже за задумом Сайреса Сміта вони мали досліджувати густі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого.

Протягом десяти днів, що залишилися до початку експедиції, колоністи вирішили закінчити останні роботи на плато Круговиду.

Однак Айртону необхідно було повернутися в кораль, тому що свійські тварини мали потребу в догляді. Домовилися, що він проведе там два дні й повернеться до Гранітного палацу, зоставивши худобі побільше корму.

Перед самим від’їздом Айртона Сайрес Сміт запитав його, чи не хоче він, щоб хто-небудь з колоністів супроводжував його, тому що просування по острову тепер небезпечно.

Айртон відповів, що такі перестороги абсолютно зайві, — він і один прекрасно впорається з роботою та крім того, не боїться зустрічі з піратами. Якщо в самому коралі або поблизу що-небудь відбудеться, він відразу повідомить про це телеграфом мешканцям Гранітного палацу.

Отже, Айртон виїхав на світанку 9 листопада на візку, запряженому онагром, а за дві години телеграф повідомив, що в коралі все гаразд.

За ці два дні Сайрес Сміт здійснив свій давній проект — остаточно убезпечив Гранітний палац від можливості несподіваного вторгнення. Для цього випадало зовсім сховати верхній отвір колишнього водостоку на південному боці озера Гранта; втім, його вже заклали каменями і замаскували завісою листя і трав. Довершити почате не вимагало надмірних зусиль, тому що досить було підняти на два-три фути рівень води в озері, щоб зовсім затопити замурований водостік.

А зробити це можна було, спорудивши дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка.

Колоністи завзято взялися за діло, і незабаром виросли дві греблі, які не перевищували семи-восьми футів у ширину і трьох футів у висоту; на їхнє спорудження пішли уламки скель, скріплені цементом.

Коли роботу закінчили і вода в озері піднялася, важко було навіть здогадатися, що колись тут, на краю озера, йшов підземний хід, через який раніше виливалася зайва вода.

Навряд чи варто говорити, що відвідний струмочок, який живив Гранітний палац водою і приводив у дію підйомник, залишився недоторканим. Коли підйомник бував піднятий, колоністи у своєму надійному, затишному притулку могли не боятися раптового нападу.

Швидко впоравшись з цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт вирішили дістатися до порту Повітряної кулі, на щастя до від’їзду ще залишався час. Морякові особливо не терпілося довідатися, чи відвідали пірати маленьку бухточку, де стояв на якорі «Бонадвентур».

— Адже наші джентльмени, — повторював він, — висадилися саме на південному боці бухти З’єднання, і якщо вони пішли вздовж берега, боюся, що наш порт уже виявлений, а тоді я гроша ламаного не дам за «Бонадвентур».

Побоювання Пенкрофа мали підставу, і тому ніхто не заперечував його цілком доречного наміру навідатися до порту Повітряної кулі.

Моряк і його товариші вирушили в дорогу 10 листопада після обіду, захопивши із собою рушниці. Пенкроф з підкреслено байдужим виглядом уклав по два патрони до кожного ствола своєї рушниці і, закінчивши цю операцію, багатозначно кивнув головою; цей кивок не віщував нічого доброго будь-якому зустрічному, «хоч то звір, хоч то людина», як він сам висловлювався, коли б хто зважився наблизитись до стрільця. Гедеон Спілет і Герберт теж узяли рушниці і близько третьої години пополудні залишили Гранітний палац.

Наб провів мандрівників до закруту ріки Віддяки і, коли вони опинилися на іншому березі, підняв міст. Було домовлено, що на зворотному шляху один з них вистрілить з рушниці, і Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з’єднає обидва береги.

Маленький загін попрямував до порту, тобто до південного берега острова. Випадало пройти не більше трьох з половиною миль, але Гедеон Спілет з товаришами витратили на це дві години. Вони ретельно обшукали всю місцевість, що прилягає до дороги як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, одначе не знайшли ніякого сліду втікачів; цілком можливо, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вибрали прихисток де-небудь у віддаленій і недоступній частині острова.

Коли мандрівники досягли порту Повітряної кулі, Пенкроф не міг стримати радісного вигуку — їхнє суденце спокійно стояло на якорі у вузькій бухточці. Втім, сама природа подбала приховати його від людських очей серед нагромадження високих скель; ні з моря, ні з суші бухточку просто не можна було побачити, і тільки випадково потрапивши туди або піднявшись на прибережні скелі, людина могла помітити цю природну гавань.

— Ну, виходить, шахраї ще не побували тут, — сказав Пенкроф, полегшено зітхнувши. — Та й то, повзучим гадам більше до душі висока трава, ніж гори, і тому ми їх, мабуть, зустрінемо в лісах Далекого Заходу.

— І слава Богу, — вигукнув Герберт, — а то б вони знайшли наш корабель і попливли на ньому. Як би ми тоді дісталися до острова Табора?

— Справді, нам необхідно доставити туди записку із вказівкою координат острова Лінкольна і нового місцеперебування Айртона на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього, — підхопив журналіст.

— На щастя, наш корабель на місці, містере Спілет! — відповів моряк. — Його екіпаж і він сам готові знятися з якоря за першим сигналом!

— Я думаю, Пенкрофе, що, закінчивши обстеження острова, ми так і зробимо. До речі, якщо ми відшукаємо таємничого незнайомця, він, можливо, зуміє нам багато дечого розповісти про острів Лінкольна й острів Табор. Не забудьте, що не хто інший, як він, написав записку і напевно йому відомо, коли повинна повернутися яхта.

— Тисяча чортів, — вигукнув Пенкроф, — та хто ж він такий? Адже подумати тільки, він нас знає, а ми його ні! Якщо він звичайна жертва аварії корабля, то чого ж він тоді ховається? Ми ж, сподіваюся, чесні люди, а побути в товаристві чесних людей ні для кого не соромно! Чи з’явився він сюди добровільно? Чи може залишити острів, коли йому заманеться? Та й чи тут він ще? Може, його вже немає?

Продовжуючи бесіду про таємничого незнайомця, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет піднялися на корабель і обійшли навкруги палубу. Раптом моряк, кинувши погляд на бітенг,[56] на якому був закріплений якірний канат, вигукнув:

— Ну й ну! Ось так чудеса!

— Що сталося, Пенкрофе? — запитав журналіст.

— А те, що не я зав’язав цей вузол!

І Пенкроф показав на мотузку, якою якірний канат прив’язали до бітенга, щоб він не розмотався.

— Як не ви? — здивувався у свою чергу Гедеон Спілет.

— Та так, не я, присягаюся головою! Гляньте-но — це плоский вузол, а я звичайно роблю інакше.

— Може, ви помилилися, Пенкрофе?

— Нічого я не помилився, — відповів моряк. — Тут сама рука діє, так би мовити, без участі людини, а хіба рука помилиться?

— Виходить, на борту побували пірати? — запитав Герберт.

— Цього вже я не знаю, — сказав Пенкроф, — знаю тільки, що якір підняли, а потім знову кинули. Ану, гляньте, — ось ще доказ! Якірний канат травили, а обмотка, бачите, не доходить до клюза. Кажу вам, хтось користувався нашим судном.

— Але якби це були пірати, вони пограбували б його або втекли…

— Втекли? А куди, на острів Табор, чи що? — повторив моряк. — Невже ви думаєте, що вони зважилися б вирушити у відкрите море на такому маленькому суденці?

— Крім того, це означало б, що їм відомий острів Табор, — додав журналіст.

— Як би там не було, — зробив висновок моряк, — а наш корабель побував без нас у плаванні, це так само точно, як і те, що звати мене Бонадвентур Пенкроф і родом я з Вайньярда.

Моряк вимовив ці слова таким переконливим тоном, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зважилися йому суперечити. Очевидно, хтось побував на судні, що стояло в порту Повітряної кулі від того самого дня, як Пенкроф перегнав його сюди. Моряк не сумнівався, що якір піднімали, а потім знову опустили на дію. Але для чого піднімати і опускати якір, якщо не виходити в море?

— Як же ми не бачили «Бонадвентура», коли він ішов уздовж острова? — ризикнув зауважити журналіст: він не бажав здаватися, не вичерпавши всіх можливих аргументів.

— Е, містере Спілет, — відповів моряк, — був би попутний вітер та нічна імла, і за дві години ні з якого острова його не побачиш!

— Припустимо, — погодився Гедеон Спілет, — але я хотів би знати, з якою метою каторжники користувалися нашим судном і чому, зробивши на ньому поїздку, вони знову привели його до бухти?

— Ех, містере Спілет, — заперечив моряк, — нехай і це залишиться таємницею… Слава Богу, таємниць навкруги нас досить, не морочмо собі голову. Важливо те, що наш «Бонадвентур» як був, так і залишився на місці. Ось якщо пірати візьмуть його ще раз, тоді шукай вітра в полі, боюся, що нам вже не бачити його більше!

— У такому випадку, Пенкрофе, — зауважив Герберт, — можливо, розумніше відвести «Бонадвентур» до Гранітного палацу?

— І так і ні, — відгукнувся Пенкроф, — точніше, усе-таки ні. Гирло ріки Віддяки — непридатне місце для стоянки суден, та й море там бурхливе.

— Ну, а якщо витягти його по піску до самих Нетрів?..

— Це, мабуть, непогано, — погодився Пенкроф, — адже ми повинні залишити Гранітний палац на довгий термін, і під час нашої експедиції «Бонадвентур», як мені здається, буде в більшій безпеці тут. Хай стоїть собі в порту Повітряної кулі, поки ми не очистимо весь острів від цих проклятих бандитів.

— І я дотримуюся тієї ж думки, — підхопив журналіст. — Тут принаймні він не так постраждає від негоди, як біля гирла ріки Віддяки.

— А якщо пірати знову з’являться сюди? — запитав Герберт.

— Що ж вдієш, синку, — відгукнувся Пенкроф. — Уяви собі, що, з’явившись, розбійники не знайдуть тут корабля, — вони відразу розшукають його біля Гранітного палацу і за час нашої відсутності без перешкод заволодіють ним. Я згодний з містером Спілетом — краще залишити «Бонадвентур» на місці. Ось коли ми повернемося з нашої експедиції і зуміємо позбутися цих пройдисвітів, тоді справа інша, ми негайно ж переженемо судно до Гранітного палацу. так буде найрозумніше, і нехай собі стоїть там до нового вторгнення, якщо тільки знайдуться ще бажаючі нас турбувати.

— Вирішено! — вигукнув журналіст. — А тепер повертаймося!

Повернувшись до Гранітного палацу, наші мандрівники розповіли інженеру про те, що відбулося, і він цілком схвалив їхні плани щодо теперішньої і майбутньої стоянки корабля. Він навіть пообіцяв Пенкрофу докладно обстежити частину протоки між острівцем Порятунку і берегом, щоб установити, де можна влаштувати там штучну гавань за допомогою загат. Якщо це вдасться, «Бонадвентур» буде завжди під рукою, на очах у колоністів, а у випадку потреби навіть під замком.

Того ж вечора Айртону послали телеграму з проханням привести з кораля двох кіз, тому що Наб хотів привчити їх до лук плоскогір’я. Але, дивна справа, Айртон проти звичаю не підтвердив одержання депеші. Інженер здивувався. Правда, могло статися, що Айртона в цю хвилину не було в коралі, — очевидно, він уже на півдорозі до Гранітного палацу. З часу його від’їзду минуло два дні, а за умовою він мав повернутися десятого до вечора або, найпізніше, одинадцятого вранці.

Колоністи очікували, що з хвилини на хвилину Айртон з’явиться на плато Круговиду. Наб з Гербертом чергували біля моста, щоб негайно опустити його, побачивши друга.

Було вже близько десятої години вечора, Айртон усе ще не з’являвся. Тоді вирішили послати другу депешу і зажадати термінової відповіді.

Але дзвоник у Гранітному палаці мовчав.

Поселенці тривожно перезиралися. Що ж відбулося? Мабуть, Айртон залишив кораль, а якщо він ще там, то, можливо, не здатний діяти? Чи не варто, знехтувавши нічним мороком, вирушити в кораль на виручку другу?

Голоси розділилися: одні наполягали на негайному поході, інші говорили, що краще дочекатися ранку.

— А раптом, — сказав Герберт, — зіпсувався телеграфний апарат?

— Можливо, — підтвердив журналіст.

— Почекаймо до завтра, — запропонував Сайрес Сміт. — Можливо, Айртон не одержав нашої депеші або ми не одержали відповіді.

Вирішили чекати до ранку, але занепокоєння поселенців зростало.

Одинадцятого листопада з першими променями сонця Сайрес Сміт знову застосував телеграфний апарат і знову не одержав відповіді.

Він повторив свою спробу: теж мовчання.

— Скоріше в кораль! — вигукнув він.

— І захопімо рушниці! — додав Пенкроф.

У Гранітному палаці залишили Наба, щоб не кидати житла напризволяще. Наб проведе колоністів до Гліцеринового струмка, підніме міст і, сховавшись за деревом, чекатиме їхнього повернення або повернення Айртона.

У тому випадку, якщо з’являться пірати і намагатимуться проникнути на плато Круговиду, він постарається їх затримати, відкривши рушничну стрілянину, а в найгіршому разі заховається в Гранітному палаці й забере підйомник, — у цій неприступній фортеці він може нічого не боятися.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф підуть прямою дорогою до кораля і, якщо не знайдуть там Айртона, обшукають всі довколишні ліси.

О шостій годині ранку інженер із трьома своїми супутниками перейшли через Гліцериновий струмок, а Наб заховався на його лівому березі за пагорбом, на якому росло кілька високих драконових дерев.

Спустившись з плато Круговиду, поселенці попрямували до коралю. Рушниці вони тримали напоготові, щоб відкрити вогонь при першому підозрілому шереху. Їхнє озброєння складали два карабіни і дві рушниці, заряджені кулями.

По обидва боки дороги стояв стіною густий чагарник, де легко могли знайти собі притулок зловмисники, але ж вони були озброєні, — отже, зустріч з кожним з них була небезпечною.

Колоністи крокували швидко, не обмінюючись ні словом. Попереду біг Топ, — він то нісся по дорозі, то заглиблювався до лісу, безтурботно обнюхуючи землю і не подаючи голосу. А колоністи знали, що вірний пес здалеку зачує небезпеку і заллється дзвінким гавкотом при наближенні будь-якого ворога.

Вздовж дороги, якою крокували колоністи, тягся телеграфний дріт, що зв’язував кораль із Гранітним палацом. Вони пройшли вже близько двох миль і ніде не знайшли пошкодження. Стовпи стояли на місці, дріт був добре натягнутий. Однак через деякий час інженер помітив, що дріт злегка провис; коли ж вони дісталися до стовпа під номером сімдесят чотири, Герберт, який ішов попереду, раптом зупинився і закричав:

— Дріт обірваний!

Його супутники додали кроку і за хвилину приєдналися до Герберта.

Поперек дороги валявся перекинутий стовп. таким чином, колоністи встановили місце розриву дроту і зрозуміли, чому депеші з Гранітного палацу не доходили до кораля і з кораля — до Гранітного палацу.

— Ні, цей стовп не вітром перекинуло, — зауважив Пенкроф.

— Справді, — підтвердив Гедеон Спілет. — Бачите, земля навколо розрита, та й сам стовп, безсумнівно, повалений людиною.

— Крім того, дріт обірваний, — сказав Герберт. І дійсно, на землі валялися два кінці дроту, який із силою розірвала чиясь рука.

— А розрив недавній? — запитав Сайрес Сміт.

— так, — підтвердив Герберт, — очевидно, дріт порвали зовсім недавно.

— В кораль! В кораль скоріше! — вигукнув моряк.

Колоністи знаходилися на півдорозі від кораля. Їм випадало пройти ще дві з половиною милі. І вони мовчки швидким кроком рушили в дорогу.

І справді, в коралі, мабуть, сталося щось серйозне. Звичайно, Айртон міг послати до Гранітного палацу депешу, але вона все одно б не дійшла; ясно, не це тривожило колоністів, а те, що Айртон обіцяв прийти ще напередодні ввечері і не прийшов, усупереч своїй обіцянці. Ось що виглядало справді загадково. І, нарешті, не випадково ж порвався дріт, що з’єднує Гранітний палац з коралем. А хто, крім утікачів-каторжників, був зацікавлений у тому, щоб перервати телеграфне сполучення?

Колоністи тепер бігли, не тямлячись від хвилювання. Вони всією душею прив’язалися до свого нового товариша. Невже їм призначено знайти його вбитим рукою тих, чиїм ватажком він був колись?

Незабаром вони досягли того місця, де дорога йшла вздовж невеликого струмочка, притоки Червоного струмка, що зрощував луки в коралі. Тут вони сповільнили крок, щоб віддихатися і, якщо знадобиться, зі свіжими силами вступити в бій. Курки рушниць були зведені. Кожний стежив за визначеною ділянкою лісу. Топ неголосно гарчав, що теж не обіцяло нічого доброго.

Нарешті, крізь дерева забовваніла огорожа кораля. На вигляд вона здавалася цілою. Ворота, як звичайно, замкнуті. За ними панувала повна тиша: ні звичного бекання, муфлонів, ні суворих окриків Айртона.

— Увійдімо! — сказав Сайрес Сміт.

Інженер підійшов до огорожі, а його товариші стояли насторожі за двадцять кроків, готові негайно відкрити вогонь.

Сайрес Сміт підняв, внутрішню клямку і хотів уже відкрити одну стулку воріт, як раптом Топ люто загавкав. Через огорожу гримнув постріл, і у відповідь на нього пролунав жалібний крик.

Герберт, вражений кулею, лежав на землі!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Журналіст і Пенкроф у коралі. — Герберта переносять до будинку. — Розпач моряка. — Інженер і журналіст радять. — Курс лікування. — Нарешті з'явилася надія. — Як попередити Наба? — Вірний посланець. — Відповідь Наба

Почувши крик Герберта, Пенкроф відкинув рушницю і кинувся до нього.

— Вони його вбили! — закричав він. — Синка мого убили! Убили! Убили!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет теж кинулися до Герберта. Журналіст припав вухом до грудей юнака, сподіваючись уловити биття серця.

— Живий! — вигукнув він. — Треба його перенести…

— До Гранітного палацу? так це неможливо, — озвався інженер.

— Тоді в кораль! — вигукнув Пенкроф.

— Зачекайте хвилинку, — відповів Сайрес Сміт.

І він кинувся ліворуч, намагаючись обійти огорожу. Тут він опинився віч-на-віч з піратом, той натиснув курок, і куля пробила капелюха інженера. Але вдруге вистрілити розбійник не встиг і упав на землю, вражений у серце кинджалом, тому що Сайрес Сміт володів холодною зброєю ще майстерніше, ніж вогнепальною.

Тим часом Гедеон Спілет і моряк, підтяглись на руках, досягли верхівки огорожі, перестрибнули через неї, відкинули підпірки, що заважали розкрити ворота, і ввірвалися до будинку, що виявився порожнім. Незабаром нещасний Герберт уже лежав на постелі Айртона.

За кілька митей до них приєднався Сайрес Сміт.

Побачивши непорушного Герберта, моряк впав у невимовний відчай. Він плакав, ридав, хотів розбити собі голову об стіну. Ні інженеру, ні журналісту не вдавалося його заспокоїти. Та вони й не могли говорити, тому що від хвилювання в них перехопило подих.

Одначе вони спробували зробити все, щоб вирвати з лап смерті нещасного Герберта, хвилини якого, здавалося, були полічені. Гедеон Спілет, якому випало багате на пригоди життя, мав деякі знання з медицини. Він знав усього потроху, і нерідко випадок приводив його як цілителя до узголів’я поранених вогнепальною або холодною зброєю. За допомогою Сайреса Сміта він оглянув хворого і постарався надати йому першу допомогу.

Насамперед журналіста вразила повна нерухомість, вірніше заціпеніння Герберта, причиною якого могла стати велика втрата крові або шок; очевидно, куля, з величезною силою вдаривши об кістку, викликала струс всього організму.

Обличчя Герберта залила мертвотна блідість, пульс ледве бився і з такими перебоями, що Гедеон Спілет, не без зусиль намацавши його, злякався, як би серце зовсім не зупинилося. Юнак ніяк не приходив до тями. Словом, симптоми, були найлиховісніші.

Журналіст обережно оголив груди Герберта, витер кров, прикладаючи до рани носові хустки, і обмив його холодною водою.

Тепер можна було оглянути вражене місце. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Сюди і вразила куля нещасного Герберта.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули пораненого, котрий ледь чутно застогнав, і стогін той швидше нагадував передсмертний подих.

Друга кривава рана зяяла на спині, звідси вилетіла куля, що вразила Герберта.

— Слава Богу! — вигукнув журналіст. — Рана наскрізна, і нам не доведеться витягати кулю.

— А серце? — запитав Сайрес Сміт.

— Серце не зачеплене, інакше б Герберт уже помер.

— Помер! — закричав, вірніше заревів, Пенкроф. Моряк розчув тільки останнє слово журналіста.

— Та ні, Пенкрофе, — жваво заперечив Сайрес Сміт, — ні, він не помер! Адже можна ще намацати пульс! Ви ж чули, як хлопчик стогнав. Заспокойтеся, прошу вас, заради вашого ж сина. Ми повинні зберегти всю свою холоднокровність. Не позбавляйте нас мужності, мій друже.

Незабаром нещасний Герберт уже лежав па постелі Айртона…

Пенкроф замовк, але така була сила душевного потрясіння, що його мужнім обличчям заструменіли сльози.

Тим часом Гедеон Спілет намагався об’єднати усі свої медичні знання і діяти методично. Оглянувши хворого, він уже не сумнівався, що куля ввійшла в груди і вийшла через спину. Але якої шкоди завдала вона на своєму шляху?

Які органи вразила? На це запитання зараз навряд чи відповів би навіть досвідчений хірург, і вже й поготів не міг з ним упоратися журналіст.

Усе-таки Гедеон Спілет твердо знав одне: необхідно попередити запальний процес ушкодженої тканини, потім боротися проти місцевого запалення і лихоманки, що повинна викликати рана — можливо, смертельна! Але які є в його розпорядженні засоби, які ліки, що запобігають запаленню? Як уникнути ускладнень?

У кожному разі, необхідно негайно перев’язати обидві рани. Гедеон Спілет вирішив, що неможливо ні промити рани теплою водою, ні стягати їхні краї, тому що це могло викликати нову кровотечу. Кровотеча і так була надто великою, і Герберт дуже ослабнув.

Тому журналіст обмежився тим, що обмив обидві рани холодною водою.

Юнака повернули на лівий бік і стежили за тим, щоб він лежав у цьому положенні.

— Йому не можна рухатися, — сказав Гедеон Спілет. — Це положення найбільш сприятливе, тому що обидві рани, і на грудях і на спині, можуть вільно виділяти гній. Герберту необхідний повний спокій.

— Виходить, ми можемо перенести його до Гранітного палацу? — запитав Пенкроф.

— Ні в якому разі, — відповів журналіст.

— Прокляття! — вигукнув моряк, сварячись небу кулаком.

— Пенкрофе! — покликав його Сайрес Сміт. Гедеон Спілет нахилився над нещасним хлопчиком і знову почав уважно оглядати його. Герберт був, як і раніше, блідий як полотно, і журналіст відчув занепокоєння.

— Сайресе, — проказав він, — я ж не лікар… не приховаю, я абсолютно розгублений… Допоможіть же ви мені своїми посадами, своїм досвідом!..

— Заспокойтеся, мій друже, — сказав інженер, міцно стискуючи руку журналіста. — Дійте холоднокровно… Пам’ятайте тільки одне: ми повинні врятувати Герберта!

Почувши ці слова, Гедеон Спілет знайшов у собі сили повернути впевненість, яку мало не втратив у хвилину розпачу, коли він раптом усвідомив усю глибину своєї відповідальності. Він присів біля постелі пораненого. Сайрес Сміт стояв поруч. Пенкроф розірвав свою сорочку і почав машинально щипати корпію.[57]

Гедеон Спілет пояснив Сайресу Сміту, що, на його думку, необхідно спершу зупинити кровотечу, але закривати рани не варто, так само як не варто і домагатися їхнього передчасного зарубцювання, оскільки вражені внутрішні органи. Крім того, треба попередити скупчення гною в грудній клітці.

Сайрес Сміт цілком підтримав журналіста, і було вирішено лікувати рану, не намагаючись завчасно стягати її краї. На щастя, хірургічного втручання не вимагалося.

Але чи є в розпорядженні колоністів дієвий засіб проти можливого запалення?

так, принаймні один з них був під рукою, з надлишком забезпечений самою природою. Поруч текла чиста холодна вода, інакше кажучи — чудовий болезаспокійливий засіб, яким користуються при запальних процесах, пов’язаних з пораненням, ефективний цілющий засіб при важких захворюваннях, визнаний нині всіма лікарями. Холодна вода має до того ж іще одну чималу перевагу: рана завдяки їй може залишатися в спокої, вода рятує від необхідності негайної перев’язки, що досить цінно, оскільки, як показав досвід, у перші дні хвороби зіткнення рани з повітрям згубне для хворого.

Гедеоном Спілетом і Сайресом Смітом у даному випадку керував простий здоровий глузд, і діяли вони, як діяв би найвправніший хірург. На обидві рани нещасного Герберта поклали компреси з полотняної тканини і безперервно змочували їх холодною водою.

Моряк тим часом розвів у печі вогонь і оглянув «будиночок Айртона, де було все необхідне для життя. З кленового цукру і лікарських трав, зібраних самим Гербертом на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок до рота юнака, але хворий нічого не відчув. Температура в нього була дуже висока, він цілу добу не опритомнював. Життя Герберта висіло на волосинці, і волосинка ця могла обірватися в будь-яку хвилину.

Наступного дня, 12 листопада, у колоністів зародилася слабка надія. Герберт прийшов до тями після тривалої непритомності. Він розплющив очі і впізнав Сайреса Сміта, журналіста і Пенкрофа, які схилилися над ним. Він навіть вимовив кілька слів. Усе, що сталося вилетіло в нього з голови. Гедеон Спілет коротенько розповів йому про те, що трапилося, благаючи дотримуватися цілковитого спокою, тому що, сказав журналіст, хоча небезпека вже минула, треба, щоб рани скоріше зарубцювалися. Втім, Герберт майже не відчував болю, а холодні примочки, які безупинно змінювались, запобігли запальному процесу. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше зітхнув з полегшенням. Він перетворився на справжню доглядальницю, як рідна мати упадав він за своїм «голубчиком».

Герберт знову заснув, але цього разу спокійним сном.

— Скажіть мені ще раз, містере Спілет, що можна сподіватися на його видужання! — просив Пенкроф. — Скажіть, що ви врятуєте Герберта.

— так, ми його врятуємо! — відповів журналіст. — Рана серйозна, не приховаю, і, можливо, куля пробила легеню, але поранення цього органа не смертельне.

— Почуй, Господи, ці слова! — вигукнув Пенкроф.

Абсолютно природно, що протягом доби, проведеної вдалині від Гранітного палацу, поселенці думали тільки про Герберта, піклувалися тільки про нього. Вони забули про небезпеку, що загрожувала їм, про те, що пірати можуть повернутися, не вживали ніяких заходів для охорони кораля.

Але 12 листопада, поки Пенкроф чергував біля постелі пораненого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили обговорити становище, яке склалося, і почати діяти.

Спершу вони обійшли весь кораль, але не знайшли ніяких слідів Айртона. Невже нещасного повели із собою його колишні спільники? Виходить, вони застали його зненацька? Чи вступив він з ними в боротьбу, чи упав від їхньої руки? Останнє припущення було більш ніж ймовірне. Перелазячи напередодні через огорожу, Гедеон Спілет устиг помітити, як один з піратів кинувся бігти до південного відрога гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. Це був, звичайно, один з незваних прибульців, чия шлюпка розбилася об скелі біля гирла ріки Віддяки. Втім, розбійник, убитий кинджалом Сайреса Сміта, тіло якого знайшли за огорожею, теж належав до зграї Боба Гарвея.

Однак ніяких руйнувань у коралі не виявилося. Муфлони і кози не розбіглися по лісі, тому що ворота були на запорі. Колоністи не знайшли також ніяких слідів боротьби, ніяких пошкоджень у будинку, жодного проламу в огорожі. Тільки патрони і порох, що Айртон тримав тут, зникли разом з ним.

— Очевидно, бідолаху Айртона застали зненацька, — сказав Сайрес Сміт, — але він не така людина, щоб здатися без пострілу, і його, мабуть, убили.

— так, боюся, що це так! — відповів журналіст. — А потім каторжники захопили кораль, де всього вдосталь, але, помітивши нас, утекли. Безперечно також, що в цю хвилину Айртон, чи живий, чи мертвий, уже далеко звідси.

— Треба обшукати весь ліс, — підхопив інженер, — і очистити острів від цих негідників. Передчуття не обдурили Пенкрофа, недарма ж він наполягав на тому, щоб улаштувати облаву і перебити піратів, як хижих звірів. Якби ми послухалися його, скільки б нещасть уникнули!

— так, — підтвердив журналіст, — але вже зате зараз ми вправі нещадно розправитися з ними.

— У всякому разі, — сказав інженер, — ми змушені пробути в коралі доти, доки можна буде перевезти Герберта до Гранітного палацу.

— А як же Наб?

— Набу нічого не загрожує.

— А раптом його стривожить наша відсутність, він не всидить у Гранітному палаці і вирішить прийти сюди?

— Цього не можна допустити! — жваво відповів Сайрес Сміт. — Його вб’ють по дорозі!

— Але ж досить імовірно, що він спробує дістатися до кораля.

— Ех, якби телеграф працював, ми б його відразу попередили! Але зараз це, на жаль, неможливо! З іншого боку, ми не можемо залишити тут Пенкрофа і Герберта одних… Знаєте що, я сам піду до Гранітного палацу.

— Ні, ні, що ви, Сайресе! — вигукнув журналіст. — Ви не маєте права ризикувати життям. Хоробрість у даному випадку не допоможе. Адже ці негідники стежать за нами, вони засіли де-небудь поблизу в лісі, і якщо ви підете до Гранітного палацу, нам доведеться оплакувати не одного, а двох.

— Але як же бути з Набом? — не здавався інженер. — Адже він уже цілу добу не має від нас ніяких звісток. Наб, звичайно, з’явиться сюди!

— А оскільки він буде остерігатися ще менше, ніж ми, пірати напевно розправляться з ним!..

— Невже ж немає ніякої можливості попередити його?

Погляд інженера раптом упав на Топа; під час усієї розмови вірний пес неспокійно бігав по кімнаті, як би говорячи усім своїм видом: «А я ж на що?»

— Топе! — крикнув Сайрес Сміт. Топ кинувся до хазяїна.

— Правильно, треба послати Топа, — сказав журналіст, угадавши думку інженера. — Топ легко пройде там, де нам не пройти! Він доставить лист у Гранітний палац і принесе нам звідти відповідь.

— Не будемо втрачати ні хвилини! — вигукнув інженер. — Швидше!

Гедеон Спілет швидко вирвав листочок із записника і написав кілька рядків:

«Герберт поранений. Ми залишилися поки що в коралі. Будь обережний. Не залишай Гранітного палацу. Чи не з’явилися в його околицях пірати? Відповідь надішли з Топом».

Ця коротенька записка містила всі новини, які повинний був знати Наб, і всі запитання, відповіді на які з нетерпінням очікували колоністи. Журналіст склав записку і засунув її за нашийник Топа так, що куточок паперу визирав назовні.

— Топе! Собачко мій! — говорив інженер, пестячи Топа. — Наб! Розумієш, Топе, Наб! Йди! Йди!

Почувши ці слова, Топ негайно зірвався з місця. Він зрозумів, він угадав, що від нього вимагав хазяїн. Дорогу з кораля він знав добре. За півгодини якнайбільше він буде в будинку і, як сподівалися колоністи, пробереться непоміченим у лісі та густій траві, тоді як людина, що вийшла за огорожу, підставляє себе під ворожі кулі.

Інженер підійшов до воріт і відкрив їх.

— Наб! Топе, розумієш — Наб! — повторив він знову, указуючи рукою в напрямку Гранітного палацу.

Топ вислизнув за огорожу і за мить зник з виду.

— Він неодмінно добіжить! — сказав журналіст.

— Не тільки добіжить, але й повернеться назад, мій вірний Топ!

. — А котра година? — запитав Гедеон Спілет.

— Рівно десята.

— За годину він може бути тут. Почекаймо.

Ворота знову замкнули. Інженер і журналіст увійшли до будинку. Герберт, як і раніше, спав глибоким сном. Пенкроф увесь час змінював йому холодні компреси. Гедеон Спілет, відклавши на деякий час свої обов’язки лікаря, зайнявся готуванням нескладного обіду, але раз у раз поглядав на ту частину огорожі, що примикала до відрога гори і була найзручнішим місцем для нападу.

Колоністи з тривогою чекали повернення Топа. Близько одинадцятої години Сайрес Сміт і журналіст, захопивши карабіни, стали біля воріт, щоб відкрити їх, як тільки вдалині залунає собачий гавкіт. Вони не сумнівалися, що, коли Топу вдалося благополучно дістатися до Гранітного палацу, Наб відразу відішле його назад.

так простояли вони хвилин десять, як раптом пролунав постріл, а слідом за ним заливистий гавкіт.

Інженер розкрив ворота і, помітивши приблизно за сотню кроків пороховий дим, вистрілив у тому напрямку.

Майже одночасно Топ прослизнув за огорожу кораля і ворота швидко зачинилися за ним.

— Топе! Топе! — вигукнув інженер, обхопивши обома руками морду славного пса.

До нашийника Топа була прив’язана записка, і Сайрес Сміт прочитав кілька слів, написаних крупним почерком Наба:

«В околицях Гранітного палацу ніяких піратів немає. Я з місця нізащо не рушу. Бідний містер Герберт!»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Пірати блукають навколо кораля. — Тимчасове житло. — Подальше лікування Герберта. — Перші захвати Пенкрофа. — Розмови про минуле. — Що обійде майбутнє. — Думки Сайреса Сміта щодо майбутнього

Отже, спритні каторжники, як і раніше, були тут, вони спостерігали за поселенцями і, мабуть, збиралися перестріляти їх одного за одним. Незвані прибульці дійсно нагадували диких звірів і не заслуговували милосердя. Але насамперед доводилося дотримуватися найбільшої обережності, оскільки усі переваги залишалися на боці піратів, — вони могли бачити, зостаючись невидимими, могли напасти з-за рогу, а їх самих не застанеш зненацька.

Сайрес Сміт вирішив тому пересидіти в коралі, де, на щастя, знайшовся запас провізії на кілька тижнів. У будинку Айртона було все, що необхідно людині для життя, поселенці з’явилися тут настільки раптово, що пірати нічого не встигли розграбувати. Очевидно, події розігралися саме так, як і припускав Гедеон Спілет: шестеро каторжників, висадившись на острів Лінкольна, вирушили вздовж південного узбережжя, обігнули півострів Звивистий і, не бажаючи заглиблюватися в ліси Далекого Заходу, дісталися до гирла Водоспадної річки. Звідси, прямуючи правим її берегом, вони досягли відрогів гори Франкліна і, тверезо розсудивши, що в гористій місцевості неважко знайти притулок, подалися на пошуки такого і майже відразу знайшли кораль, де на ту пору нікого з колоністів не було. Тут вони, цілком можливо, і вирішили влаштувати собі кубло, вичікуючи сприятливої хвилини для здійснення своїх злочинницьких задумів. Несподівана поява Айртона зруйнувала їхні плани, але їм удалося захопити нещасного… і неважко собі уявити, що відбулося згодом.

Тепер пірати, — правда їх залишилося п’ятеро, але всі п’ятеро озброєні до зубів, — блукають околицями, і будь-яка спроба пробратися через ліс пов’язана з величезним ризиком — кожен колоніст став би прекрасною мішенню для розбійницької кулі, а сам не міг ні запобігти нападу, ні приготуватися до нього.

— Чекати й тільки чекати! — повторював Сайрес Сміт. — Іншого виходу в нас немає. Коли Герберт одужає, ми влаштуємо справжню облаву і розправимося з бандитами. Ось ще одна мета нашої експедиції, крім…

— Крім пошуків нашого таємничого заступника, — підхопив Гедеон Спілет. — Треба зізнатися, дорогий Сайресе, що він не допоміг нам саме тоді, коли ми особливо бідували.

— Як знати! — відгукнувся інженер.

— Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав журналіст.

— А те, дорогий Спілете, що наші випробування ще не скінчилися і, можливо, наш усемогутній заступник знайде ще нагоду допомогти нам. Але зараз не це важливо. Головне — щоб Герберт залишився живий.

Здоров’я Герберта стало предметом засмучень і турбот колоністів. Пройшло кілька днів, і, на щастя, стан бідного юнака не погіршився. А вирвати в хвороби кілька днів — це вже чимало. Безперервно змінювані холодні компреси не дали ранам запалитися. Журналіст вважав навіть, що ця вода, що містить невелику кількість сірки внаслідок близькості вулкана, мала загоювальну властивість. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невсипущим турботам Герберт повільно повертався до життя; температура в нього поступово знижувалася. Оскільки пораненого тримали на найсуворішій дієті, він дуже ослаб; усе-таки цілющі настоянки, а головне повний спокій зробили свою справу.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф — усі троє досягли великої майстерності в мистецтві перев’язки ран. Уся білизна, виявлена в будиночку Айртона, прислужилася для цього. Рани Герберта, на яких лежали компреси і корпія, були перев’язані не занадто туго і не занадто вільно, а це прискорювало рубцювання, не викликаючи запального процесу. Журналіст з особливою старанністю робив перев’язку, знаючи, наскільки це важливо, — він не раз нагадував своїм друзям, що такої ж думки дотримуються і лікарі; недаремно кажуть — легше зробити вдалу операцію, ніж вдалу перев’язку.

За десять днів, 22 листопада, Герберту стало значно краще. Він уже міг проковтнути кілька ложок супу. На щоках його заграв рум’янець, очі з ласкавою посмішкою стежили за добровільними доглядальниками, які клопоталися навколо нього. Він навіть намагався розмовляти всупереч старанням Пенкрофа, який теревенив з ранку до вечора, щоб змусити хворого мовчати, і розповідав йому безліч найнеймовірніших історій. Якось Герберт запитав про Айртона; не бачачи його біля своєї постелі, він дуже здивувався, тому що вважав, що Айртон повинен знаходитися тут, разом з усіма. Не бажаючи засмучувати хворого, моряк коротко пояснив йому, що Айртон повернувся до Гранітного палацу, який вони з Набом повинні захищати у випадку нападу піратів.

— От кляті пірати! — додав він. — 3 такими джентльменами церемонитися нічого! А містер Сміт ще хотів впливати на їхні почуття. Ні, на них можна впливати тільки за допомогою куль великого калібру.

— А вони ще тут не з’являлися? — запитав Герберт.

— Ні, синку, — відповів моряк, — але ми їх відшукаємо, не бійся; а коли ти видужаєш, подивимося, чи насміляться ці боягузи, які стріляють з-за рогу, зустрітися з нами віч-на-віч!

— Але я ще дуже слабкий, мій бідний Пенкрофе!

— Дурниця! Сили поступово відновляться! Подумаєш, куля пробила груди! так це ж дрібниці! Я ще й не такі рани одержував і, як бачиш, живий, здоровий!

Справа явно йшла на видужання, і, якщо хвороба обійдеться без ускладнень, можна вважати, що небезпека минула. Але в якому воістину жахливому становищі опинилися б колоністи, якби, скажімо, куля застрягла в кістці або довелося б ампутувати Герберту руку чи ногу!

— Ні, — зізнався Гедеон Спілет, — я не раз із тремтінням думав, що б ми робили в такому випадку!

— І якби все-таки довелося, ви б не вагалися? — якось поставив питання руба інженер.

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — але, дякувати Богу, нас обминуло це випробування.

Цього разу, як і в ряді інших випадків, поселенці поклалися на здоровий глузд, що часто визволяв їх зі скрутного становища, і знову завдяки своїм знанням: вони здобули нову перемогу! Але раптом настане така хвилина, коли всі їхні знання, уся їхня логіка будуть безсилі? Адже вони одні на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює іншу, люди не можуть обходитися один без одного. Сайрес Сміт прекрасно знав це і часом з тривогою думав про те, що можуть виникнути такі обставини, проти яких колоністи виявляться безсилими.

Йому здавалося навіть, що його товариші, та й він сам, живучи до цього дня так щасливо, вступили у фатальну смугу. Протягом двох з половиною років, від того самого дня, як їм вдалося вирватися з Ричмонда, все йшло вдало, все складалося так добре. Надра острова були багаті на метали і мінерали, ліси і рівнини — на корисні рослини і тварини, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дарунки, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії не залишав бажати нічого кращого. До того ж якась незрозуміла сила у важкі хвилини приходила їм на допомогу! Але не могло ж усе це тривати вічно!

Словом, Сайрес Сміт невиразно відчував, що удача відвернулася від них.

І справді, у водах, які омивали острів, з’явився розбійницький бриг, і нехай пірати загинули за допомогою якогось таємничого втручання, шестеро з них усе-таки врятувалися від катастрофи. Мало того, вони висадилися на берег, і п’ятеро, що залишилися живими, практично невловимі. Айртон, без сумніву, загинув від руки цих негідників, озброєних до зубів. Вони випробували на нещасному влучність своїх карабінів. Герберта наздогнала ворожа куля. Ледве вдалося вирвати його з пазурів смерті. І чи не збирається доля завдати поселенцям нові нещадні удари? Ось які думки хвилювали Сайреса Сміта. Ось про що він не раз говорив з журналістом, і обом часом здавалося, що вони позбулися незбагненного, але могутнього заступництва. Можливо, ця таємнича людина, в існуванні якої вони не могли більше сумніватися, залишила острів? Або, може, її теж убила розбійницька куля?

Усі ці питання залишалися без відповіді. Але було б невірно думати, що Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, які нерідко розмовляли на цю тему, впали у відчай і опустили руки. Не такі вони люди! Вони сміливо йшли назустріч будь-яким випробуванням, намагалися знайти з усякого становища найдоцільніший вихід, у всеозброєнні чекали будь-якої несподіванки, що її заманеться долі піднести колоністам, впевнено дивилися в майбутнє, і якщо знову призначено впасти на них нещастю, вони зустрінуть його як мужні борці.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Від Наба немає звісток. — Пропозицію журналіста і Пенкрофа відкинуто. — Друга вилазка Гедеона Спілета. — Клапоть тканини. — Послання. — Спішний від'їзд. — Прибуття на плато Круговиду

Здоров’я Герберта поліпшувалося з кожним днем. Колоніста бажали тепер лише одного: як тільки юнак досить зміцніє, доставити його до Гранітного палацу. Хоча будиночок у коралі мав усе необхідне, все-таки він безперечно поступався у зручностях їхньому кам’яному житлу. Крім того, тут колоністи не почували себе в повній безпеці і, незважаючи на усю свою пильність, могли в будь-яку хвилину стати мішенню для піратської кулі, пущеної з-за рогу. А там, у їхньому притулку, в самому серці неприступного гранітного кряжа, їм нічого боятися, — навпаки, будь-яка спроба піратів зазіхнути на нього скінчилася б для них досить і досить жалюгідно. Тому вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде перевезти Герберта додому без ризику для його здоров’я, і вирішили будь-що здійснити свій план, хоча чудово уявляли собі, як важко буде пробратися через ліс Жакамара.

Від Наба не надходило, ніяких звісток, але це не бентежило колоністів. Хоробрий негр, сховавшись у надійному гранітному притулку, так просто не дасться в руки ворогові. Тому Топа не послали вдруге до Наба з листом, — шкода було піддавати вірного пса небезпеці, а тим більше позбавитися такого цінного члена колонії.

Отже, доводилося чекати, хоча друзям не терпілося швидше опинитися усім разом у Гранітному палаці. Сайрес Сміт з гіркотою бачив, що сили колоністів розпилені, а це було на руку піратам. Після зникнення Айртона їх залишилося тільки четверо проти п'ятьох, тому що Герберт поки що не міг йти в рахунок, і ця обставина принесла чуйному юнакові чимало важких хвилин, — нелегко йому було усвідомлювати, що він є причиною виниклих ускладнень!

Удень 29 листопада, скориставшись тим, що Герберт спить і не може їх чути, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф вирішили намітити подальший план дій проти піратів.

— Друзі мої, — почав журналіст, коли розмова зайшла про те, що вони відрізані від Наба і не можуть з ним спілкуватися, — я думаю, як і ви, що вийти за межі кораля, значить просто підставити себе під кулю, не встигнувши навіть відповісти пострілом на постріл. Але чи не здається вам що зараз розумніше за все почати полювання за цими негідниками?

— Абсолютно з вами згодний, — підхопив Пенкроф. — Нам, сподіваюся, соромно боятися кулі, і якщо містер Сайрес дозволить, я відразу відправлюся в ліс. Подумаєш, чи й не робота! Одна людина завжди іншу здолає!

— Ну, а п’ятьох? — запитав інженер.

— Я піду разом з Пенкрофом, — перебив журналіст, — ми візьмемо із собою Топа, і вдвох, добре озброєні…

— Дорогий мій Спілете, і ви, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — поміркуймо тверезо. Якби пірати засіли де-небудь на острові і ми знали б це місце, якби мова йшла тільки про те, щоб вибити їх з позиції, я б, звичайно, погодився атакувати їх в лоб. Але хіба можна бути впевненим, що пірати не відкриють вогонь першими?

— Е, містере Сайрес, — вигукнув Пенкроф, — не кожна куля долітає за призначенням.

— Але та, що поранила Герберта, як бачите, не збилася зі шляху, — заперечив інженер. — Врахуйте до того ж: якщо ви обоє залишите кораль, мені одному доведеться його захищати. А чи можете ви гарантувати, що пірати зумисно не затягнуть вас до лісу і не нападуть під час вашої відсутності на кораль, знаючи, що тут знаходяться тільки поранений хлопчик і один дорослий чоловік?

— Правда ваша, містере Сайрес, — відповів Пенкроф, хоча в грудях у нього клекотів гнів. — Справді, вони вже постараються захопити кораль, адже їм відомо, що тут добра хоч відбавляй! А ви один, звичайно, проти них не вистоїте! Ох, будь ми в Гранітному палаці!

— Якби ми знаходилися в Гранітному палаці, — відповів інженер, — становище було б зовсім інше! Там я без побоювання залишив би Герберта з кожним з вас, а троє інших вирушили б обстежувати ліс. Але, на жаль! Ми знаходимося в коралі і залишити його можемо лише всі разом.

Було б просто безглуздям заперечувати вагомим доказам Сайреса Сміта, його товариші добре зрозуміли це.

— Якби Айртон був з нами! — зітхнув Гедеон Спілет. — Ох, бідолаха, бідолаха! Повернутися до чесного життя і вмерти так швидко!

— Якщо тільки він помер… — вимовив Пенкроф якимось дивним тоном.

— Виходить, Пенкрофе, ви сподіваєтеся, що він живий, що ці розбійники помилували його? — запитав Гедеон Спілет.

— Звичайно, для них це був би прямий розрахунок!

— Як! Невже ви вважаєте, що Айртон, опинившись серед своїх колишніх сподвижників, забув усе, чим він нам зобов’язаний…

— Хтозна? — відповів моряк, завагавшись, немов це жахливе припущення йшло не від нього.

— Послухайте, Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, узявши моряка за руку, — вам спала на думку дурна ідея, і мені не хотілося б ще раз почути від вас подібні слова. Не засмучуйте ж мене. Я ручаюся у вірності нашого Айртона!

— І я теж, — з жаром відгукнувся журналіст.

— Воно, звичайно, містере Сайрес… я, мабуть, і помиляюсь, — відповів Пенкроф. — Правильно ви сказали, погана ця думка, та й безпідставна! Але що вдієш? У мене голова обертом йде. Від цього сидіння в коралі я зовсім очманів. Ніколи в житті я так не злився.

— Наберіться терпіння, Пенкрофе, — відповів інженер. — Як ви вважаєте, дорогий Спілете, коли нам можна перевезти Герберта до Гранітного палацу?

— Це, бачте, важко сказати, Сайресе, — розмірковуючи вимовив журналіст, — адже найменша необережність у таких випадках може призвести до найсумніших наслідків. Але поки все йде як треба, і якщо за тиждень до Герберта повернуться сили, тоді побачимо!

За тиждень! Виходить, повернення до Гранітного палацу відкладається до початку грудня.

Минуло вже два весняних місяці. Стояла чудова погода, почалася спека. Ліси красувалися в ошатному зеленому вбранні, наближався час збирання врожаю. Отже, після повернення до Гранітного палацу відразу ж почнуться польові роботи, що триватимуть аж до дня задуманої експедиції.

Читачі зрозуміють, як згубно відбивалося на добробуті колонії це змушене ув’язнення. І хоча доводилося мовчки скорятися необхідності, поселенців гризла тривога.

Раз або двічі журналіст усе-таки вибрався з кораля й обійшов навколо огорожі. З ним вирушив Топ. Гедеон Спілет, тримаючи карабін напереваги, був готовий до будь-якої несподіваної зустрічі.

Але ніхто не трапився йому на дорозі, ніяких підозрілих слідів він не знайшов. Вірний пес, звичайно, попередив би його гавкотом про небезпеку, але Топ мовчав; зрозуміло, що не варто побоюватися когось, принаймні в дану хвилину, і що пірати подалися на інший бік острова.

Одначе під час другої своєї вилазки, 27 листопада, Гедеон Спілет, який ризикнув заглибитися на чверть милі в хащу біля південного схилу гори, раптом помітив, що Топ занепокоївся. Пес уже не стрибав з безтурботним виглядом, він гасав туди-сюди, обнюхуючи траву та кущі, немов чув щось підозріле. Гедеон Спілет пішов за Топом, нацьковуючи його і посилаючи вперед, а сам зірко дивився на всі боки, тримаючи карабін напоготові і користуючись кожним деревом як природним прикриттям. Навряд чи Топ зачув присутність людини, тому що в таких випадках він починав уривчасто і глухо гавкати, немов гнівався на невидимого ворога. А зараз він навіть не гарчав, — отже, небезпека була ще далеко.

Хвилин п’ять Топ нишпорив по лісі, а журналіст обережно рухався за ним, як раптом собака кинувся до густого чагарника і витяг відтіля шматок тканини.

Це був обривок одягу, забруднений, розірваний, і Гедеон Спілет негайно відніс знахідку в кораль. Колоністи уважно оглянули клапоть і впізнали в ньому куртку Айртона, зшиту з грубої вовни, виробленої в майстерні Гранітного палацу.

— Ось бачите, Пенкрофе, — зауважив Сайрес Сміт, — нещасний Айртон мужньо чинив опір. Пірати повели нашого друга із собою проти його волі! Невже й зараз ви сумніваєтеся в його чесності?

— Ні, ні, містере Сайрес, — відповів моряк, — я вже давно не сумніваюся, це тоді мені щось у голові замакітрилось. Але, як мені здається, звідси ми можемо зробити один висновок!

— Який же? — поцікавився журналіст.

— Що Айртона не вбили в коралі! Його повели звідси живим, раз у лісі він чинив їм опір! А виходить, він і зараз, можливо, живий!

— Можливо, що й так! — задумливо відповів інженер.

Надія знову побачити товариша ожила в серцях колоністів.

Вони думали раніше, що піратська куля вбила захопленого зненацька Айртона, подібно до того, як вона вразила Герберта, і Айртон загинув. Але якщо каторжники не вбили його відразу ж, якщо вони повели його із собою кудись всередину острова, хіба не може статися, що він і досі потерпає в них у полоні? Можливо, хто-небудь з піратів впізнав у Айртоні свого колишнього дружка по Австралії — Бена Джойса, ватажка втікачів-каторжників. І, хто знає, чи не виник у них божевільний план знову заманити Айртона до своєї піратської зграї? Адже якби їм вдалося схилити його до зради, він був би їм украй корисний!..

Отже, знахідка клаптя відродила надії поселенців, і вони вирішили, що їм ще пощастить побачити свого друга. Якщо Айртон живий, але знаходиться в полоні, він зробить усе можливе і неможливе, аби вирватися з рук бандитів, і тоді яке могутнє підкріплення одержить у його особі колонія!

— У всякому разі, — зауважив Гедеон Спілет, — якщо пощастить, і Айртону вдасться втекти, він спершу з’явиться, прямо, до Гранітного палацу, адже він-то не знає, що пірати ледве не вбили Герберта, і тому не уявляє, що ми сидимо тут як справжні в’язні!

— Ох, як би мені хотілося, щоб він був у Гранітному палаці, закричав Пенкроф, — і щоб ми теж, нарешті, там опинилися! Хоча негідники й не підступляться до самого будинку, зате вони можуть спустошити плоскогір’я, розорити наші плантації, знищити наш пташиний двір.

За час перебування на острові Лінкольна Пенкроф став завзятим фермером і всією душею прив’язався до своїх городів і полів. Але варто сказати що й Герберт рвався до Гранітного палацу, розуміючи, як необхідна там присутність усіх поселенців. Адже через нього вони сидять тут, у коралі! Одна думка невідступно переслідувала його: піти звідси, піти будь-що! Він вважав, що цілком може перенести подорож до Гранітного палацу. Юнак запевняв своїх друзів, що там, у їхньому житлі, звідки відкривається вид на море і де віє свіжий вітерець, він одразу ж видужає!

Десятки разів він доводив це Гедеонові Спілету, але той, справедливо побоюючись, як би рани Герберта, що ще недостатньо зарубцювалися, не відкрилися в дорозі, не давав розпорядження про від’їзд.

Одначе незабаром сталася подія, що змусила Сайреса Сміта і його друзів поступитися наполяганням юнака, і один Бог знає, скільки горя і каяття принесло їм це рішення.

Трапилося це 29 листопада, о сьомій годині ранку. Троє колоністів мирно розмовляли біля постелі Герберта, як раптом до їхнього слуху донісся голосний гавкіт.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет схопилися за карабіни і вибігли з будинку, готуючись відкрити стрілянину.

Топ гасав в огорожі кораля, стрибав, гавкав, але гавкав весело, не люто.

— Хтось іде!

— так!

— Але тільки це не ворог!

— Можливо, Наб іде?

— А раптом Айртон?

Не встигли колоністи обмінятися цими короткими фразами, як над огорожею з’явився хтось і легко зістрибнув на землю.

Це був Юп, дядечко Юп власною персоною, і це його вітав радісним гавкотом вірний Топ!

— Юпе! — вигукнув Пенкроф.

— Його послав сюди Наб, — сказав журналіст.

— У такому випадку, — відгукнувся інженер, — пошукаймо записку.

Пенкроф кинувся до орангутанга. І дійсно, якщо Набу необхідно було подати звістку своєму господарю, він не міг вибрати надійнішого і спритнішого посланця, ніж дядечко Юп, який без зусиль пробрався там, де не могли б пройти не тільки колоністи, але навіть і Топ.

Сайрес Сміт не помилився. На шиї Юпа висів крихітний мішечок, і в цьому мішечку лежала записка, написана рукою Наба.

Можна собі уявити, який розпач охопив усіх, коли вони прочитали наступні слова:

«П'ятниця, шоста година ранку. Плато захоплено піратами! Наб».

Не в силах вимовити ні слова, поселенці мовчки перезирнулися і потім понуро побрели до будинку. Що робити? Пірати на плато Круговиду — це означає нещастя, руйнування, катастрофу!

Глянувши на заклопотані обличчя своїх старших товаришів, Герберт відразу зрозумів, що сталося щось важливе, а побачивши Юпа, він уже не сумнівався, що Гранітному палацу загрожує небезпека.

— Містере Сайрес, — заблагав він, — я хочу виїхати! Я витримаю дорогу! Я неодмінно хочу виїхати!

Гедеон Спілет підійшов до Герберта. Пильно подивившись на юнака, він вимовив:

— Що ж, їдьмо!

Колоністи швидко обговорили питання: нести Герберта на ношах, чи везти у візку, у якому приїхав сюди Айртон. Ноші мають перед візком ту перевагу, що хворий при пересуванні не страждає від поштовхів, але зате вони вимагають двох носіїв, іншими словами — у випадку раптового нападу в їхньому маленькому загоні виявиться двома стрільцями менше.

І навпаки, при пересуванні на візку руки всіх трьох колоністів залишаться вільними. І хіба не можна покласти на дно візка побільше матраців і обережно вести онагра за вуздечку, щоб уберегти пораненого від поштовхів? Звичайно, можна.

Візок підтягли до будинку, і Пенкроф запряг у нього онагра.

Сайрес Сміт з журналістом узяли матраци, на яких лежав Герберт, поклали їх на дію візка.

День видався на славу. Крізь соковиту зелень дерев пробивалися веселі сонячні промені.

— Зброя готова? — запитав Сайрес Сміт.

Усе виявилося в повному порядку. Інженер і Пенкроф озброїлися двостволками, а Гедеон Спілет узяв свій карабін. Можна було вирушати.

— Тобі зручно, Герберте? — запитав інженер.

— так, містере Сайрес, не турбуйтеся, будь ласка, не вмру ж я по дорозі справді, — відповів юнак.

Хоча Герберт бадьорився, він не міг приховати, якими зусиллями сконцентрував усю свою енергію і з величезною напругою відганяє слабість і нудоту.

Серце Сайреса Сміта болісно стислося. Він боровся з ваганням, барився давати сигнал до відправлення. Але відкласти поїздку — значило довести до відчаю Герберта, можливо, навіть убити його.

— В дорогу! — скомандував Сайрес Сміт.

Ворота кораля відчинилися. Юп і Топ кинулися на волю першими, не подаючи голосу, — при потребі вони вміли мовчати. Візок виїхав за огорожу, ворота зачинилися; онагр, яким правив Пенкроф, повільно рушив уперед.

Звичайно, колоністам довелося вибрати не ту дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу, але вони побоювалися, що з візком їм важко буде пробратися крізь лісову хащу. Тому хоч-не-хоч довелося обрати цей шлях, хоча про нього й знали пірати.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли по обидва боки візка, готові відбити будь-який напад. Утім, навряд чи пірати ні з того ні з сього залишать плато Круговиду. Очевидно, як тільки Наб помітив ворогів, він відразу написав і послав записку. Та й на записці значилося «шоста година ранку», а спритному орангутангу, який не раз бував у коралі в якості гостя, вистачило сорока п’яти хвилин, щоб подолати п’ять миль, що відокремлювали кораль від Гранітного палацу. Тому дорога була зараз відносно безпечна, а якщо й доведеться відкрити вогонь, то, звичайно, де-небудь ближче до Гранітного палацу.

Одначе колоністи трималися напоготові. Топ і Юп (останній не випускав з рук свого кийка) то забігали вперед, то заглиблювалися в ліс, що тягся по обидва боки дороги, але поводилися спокійно.

Візок, керований Пенкрофом, повільно рухався вперед. З кораля колоністи вирушили о пів на восьму. За годину вони благополучно, без усяких халеп, пройшли вже чотири милі.

Дорога була пустельна, як і вся ця частина лісу Жакамара, що лежала між рікою Віддяки й озером. Усе здавалося спокійним. Лісові хащі виглядали настільки ж безлюдними, як і того дня, коли колоністи висадилися на острів.

Кожна хвилина наближала їх до плато. Ще тільки одна миля, і з’явиться місток, перекинутий через Гліцериновий струмок. Сайрес Сміт не сумнівався, що місток опущений; пірати або вже пройшли по ньому, або, перебравшись через одну з водних перешкод, подбали, щоб заздалегідь його опустити, аби полегшити собі відступ.

Нарешті у просвіті між стовбурами дерев блиснуло море. Візок продовжував тихо котитися вперед, і його захисники змушені були сповільнити крок.

Раптом Пенкроф осадив онагра і крикнув страшним голосом:

— Ох негідники!

Тремтячою рукою він показував на густі клуби диму, що підіймалися над млином, сараями і пташниками.

Якась людина то зникала у клубах диму, то з’являлася знову.

Це був Наб.

Колоністи голосно гукнули його. Наб почув голоси і кинувся назустріч друзям.

Каторжники залишили плато півгодини тому, зруйнувавши попередньо усе, що могли зруйнувати.

— Як містер Герберт? — запитав Наб. Гедеон Спілет підійшов до візка. Герберт знепритомнів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Герберт знову в Гранітному палаці. — Розповідь Наба. — Сайрес Сміт відправляється на плато Круговиду. — Розгром і спустошення. — Беззбройні перед хворобою. — Вербова кора. — Смертоносна лихоманка. — Топ знову гавкає!

Про піратів, про небезпеки, що загрожували Гранітному палацу, про руйнування на плато Круговиду більше й мови не було. Важливіше всього здоров’я Герберта. Що, коли на юнака згубно вплинуло перевезення на візку? Раптом ця подорож викличе яке-небудь серйозне ускладнення? Гедеон Спілет не міг передбачити результат хвороби. І він сам, і його товариші впали у відчай.

Візок зупинили біля закруту ріки, а там пораненого непритомним підняли на матрацах, на яких він лежав, і переклали на ноші, поспіхом сплетені з гілок. За десять хвилин Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф уже опинилися біля підніжжя гранітного валу, доручивши Набу доставити візок на плато Круговиду.

Пустили в хід підйомник, і незабаром Герберт уже лежав на своїй постелі в Гранітному палаці.

Турботливим доглядом хворого привели до тями. Він посміхнувся, побачивши, що лежить у своїй кімнаті, але від слабості ледь міг вимовити кілька слів.

Гедеон Спілет оглянув хворого. Він боявся, що в нього відкрилися рани, які ще погано зарубцювалися. Ні, цього не сталося. Звідки ж цей стан прострації? Чому Герберту погіршало?

Юнак впав у якесь хворобливе, пропасне забуття. Журналіст і Пенкроф не відходили від його постелі..

Тим часом Сайрес Сміт розповів Набу про те, що відбулося в коралі, а Наб описав йому події, що розігралися на плато Круговиду. Минулої ночі пірати з’явилися на галявині лісу, біля Гліцеринового струмка. Наб, який сторожував біля пташника, не вагаючись вистрілив в одного з розбійників, який збирався перебратися через струмок; але в темряві він не бачив, чи потрапила його куля в негідника. У всякому разі, один постріл, звичайно, не міг розігнати всю банду, і Наб ледь устиг піднятися в Гранітний палац, де він опинився в безпеці.

Що ж тепер робити? Як перешкодити спустошенням, якими загрожували пірати? Наб ламав голову, як попередити свого хазяїна? Але в якому становищі знаходилися самі мешканці кораля?

Сайрес Сміт і його товариші вирушили в кораль 11 листопада, а вже настало 29 листопада. За дев’ятнадцять днів Наб одержав лише ті звістки, що повідомлялися в записці, посланій з Топом, — новини жахливі: Айртон зник, Герберт важко поранений, інженер, журналіст і моряк стали, так би мовити, бранцями в коралі.

«Що робити?» — міркував бідолаха Наб. За себе особисто він не боявся — пірати не могли забратися в Гранітний палац. Але будівлі, плантації, споруди на плато Круговиду — усе це тепер підвладне піратам. Нехай уже краще сам Сайрес Сміт вирішить, що варто робити. Треба хоч попередити його про небезпеку, що загрожує.

І тоді Набу спало на думку послати в кораль Юпа, довіривши йому записку. Він знав не раз випробувану, незвичайну кмітливість орангутанга. Юп розумів слово «кораль», що часто вимовляли при ньому, і читачі, напевно, пам’ятають, що він багато разів їздив туди на візку разом з Пенкрофом. Ще не починало світати. Спритна мавпа зуміє прослизнути в лісі непомітно, а якщо пірати й побачать її, то, звичайно, вважатимуть природженою жителькою цих заростей.

І Наб, уже не вагаючись, прив’язав записку на шию Юпа, підвів мавпу до дверей Гранітного, палацу і, спустивши до самої землі довгу мотузку, кілька разів повторив:

— Юпе! Юпе! Кораль! Кораль!

Мавпа зрозуміла. Схопившись за мотузку, вона зісковзнула на берег і зникла в темряві, не викликавши в піратів ні найменших підозр.

— Ти добре зробив, Набе, — сказав Сайрес Сміт. — Але, мабуть, краще б ти зовсім нас не попереджав.

Говорячи так, Сайрес Сміт думав про Герберта: юнак видужував, а від вимушеної подорожі стан його сильно погіршився.

Наб підійшов до кінця своєї розповіді. Пірати більше не з’являлися, на березі. Чи велике населення острова, вони не знали і могли припускати, що Гранітний палац знаходиться під захистом значного загону. Мабуть, вони пам’ятали, що при нападі брига на острів їх зустріли сильним вогнем і з нижніх, і з верхніх скель, і, звичайно, вони не хотіли піддавати себе небезпеці. Але всі шляхи до плато Круговиду були для них відкриті, там їх не могли обстрілювати з Гранітного палацу. І вже тут злочинці дали волю своїм хижим інстинктам, взяли все громити, грабувати, палити, чинити зло заради самого зла і відступили лише за півгодини до прибуття колоністів, вважаючи, мабуть, що ті все ще замкнуті в коралі.

Тоді Наб поспішив вибратися зі свого притулку. Він піднявся на плато, ризикуючи одержати кулю; він спробував згасити пожежу, що пожирала будівлі на скотарні, і марно боровся з вогнем доти, доки на галявині лісу не з’явився візок.

Ось які важливі відбулися події! Тепер поселенцям острова Лінкольна постійно загрожував розбійницький напад, але ж досі вони жили так щасливо! Відтепер вони могли чекати ще страшніших нещасть.

Гедеон Спілет разом з Пенкрофом залишився в Гранітному палаці біля Герберта, а Сайрес Сміт у супроводі Наба вирушив на плато, щоб самому подивитися, які спустошення зробили там грабіжники.

На щастя, розбійники не дісталися підступів до Гранітного палацу, — інакше майстерні, влаштовані в Нетрях, не уникли б руйнування. Втім, цьому лиху можна було б легше зарадити, аніж тому розгрому, після якого на плато Круговиду залишилися одні руїни!

Сайрес Сміт і Наб рушили до ріки Віддяки і перейшли на лівий берег, не зустрівши ніяких слідів переправи бандитів. Та й на іншому березі, у лісовій хащі, вони не помітили нічого підозрілого.

З повною вірогідністю складалися такі припущення: або пірати довідалися про повернення колоністів до Гранітного палацу, побачивши їх на дорозі, що веде з кораля; або ж вони нічого не знають про це повернення, тому що спустилися вниз рікою Віддяки і заглибилися в ліс Жакамара. У першому випадку вони, мабуть, знову рушили до беззахисного кораля, де зберігалося стільки цінних для них припасів. В другому випадку вони, безсумнівно, повернулися до свого табору і, дочекавшись нагоди, відновлять напад.

Добре було б першими напасти на піратів, але всяка спроба очистити від них острів усе ще залежала від стану здоров’я Герберта. Сайрес Сміт потребував усіх своїх помічників, тому ніхто не мав права залишити Гранітний палац.

Інженер і Наб вийшли на плато Круговиду. Яка жахлива картина! Поля витоптані; уже достиглі, готові для жнив хліба полягли, осипалися. Не менше постраждали й інші насадження. Весь город переритий. На щастя, у Гранітному палаці зберігався запас насіння, що дозволяв зарадити лиху.

Що стосується млина, будівель пташника і стайні для онагрів — їх знищив вогонь. По плато Круговиду блукали деякі вцілілі тварини. Птахи, що полетіли під час пожежі на далекий край озера, уже поверталися на звичне місце і нишпорилися на березі. Тут усе потрібно було створювати заново.

Бліде обличчя Сайреса Сміта видавало його обурення, він із зусиллям стримував гнів; але не вимовив ні слова. Кинувши останній погляд на спустошені поля, на паруюче пожарище, він повернувся до Гранітного палацу.

Для колоністів острова Лінкольна настали сумні дні, найсумніші з усіх, які довелося їм отут пережити. Герберт танув у них на очах. Здавалося, потрясіння організму, що викликали отримані ним рани, ускладнилося якоюсь новою важкою недугою, і Гедеон Спілет передбачав фатальне погіршення стану хворого, з яким він неспроможний боротися.

Герберт майже весь час лежав у напівзабутті, у нього вже почалося марення. А колоністи мали тільки досить нескладні ліки — освіжаючий відвар трав. Лихоманка ще не дуже мучила його, але незабаром її приступи стали повторюватися регулярно.

Гедеон Спілет переконався в цьому 6 грудня. У бідного хлопчика пальці, ніс і вуха стали зовсім вощані, почалася пропасниця, він тремтів так сильно, що в нього цокотіли зуби. Пульс був слабкий і нерівний, шкіра суха, хворого мучила спрага. Раптом піднявся сильний жар, очі заблищали, розчервонілося обличчя, пульс почастішав; потім виступив рясний піт, а після цього жар спав і лихоманка начебто зменшилася. Приступ тривав близько п’яти годин.

Гедеон Спілет не відходив від Герберта; тепер він уже достеменно зрозумів, що в хворого перемежована лихоманка; потрібно було будь-що перервати її, поки вона не призвела до важких наслідків.

— Але щоб її перервати, сказав Гедеон Спілет Сайресу Сміту, — нам потрібні протигарячкові засоби.

— Протигарячкові!.. — повторив інженер. — Де ж їх узяти? У нас немає ні хінної кірки, ні сірчанокислого хініну!

— Справді, немає їх, — сказав Гедеон Спілет. — Але на березі озера ростуть верби, а вербова кора іноді може замінити хінін.

— Спробуймо, не втрачаймо ні хвилини! — відповів Сайрес Сміт.

Вербова кора справедливо вважається деякою мірою замінником хінної кірки, так само як і кора індійського каштана, листя гостролиста, «драконів корінь» і деякі інші рослини. Зрозуміло, випадало випробувати цей засіб, хоча він і поступається хініну, і застосувати його в природному вигляді, тому що не було можливості витягти з кори алкалоїд, що зветься саліцин.

Сайрес Сміт сам ходив на озеро і зрізав зі стовбура «чорної верби» кілька шматків кори; він приніс вербову кору до Гранітного палацу, стовк її, і в той же вечір Герберту дали прийняти цей порошок.

Ніч пройшла благополучно. Герберт небагато марив, але приступів не було ні вночі, ні наступного дня.

У Пенкрофа з’явилася надія, Гедеон Спілет нічого не говорив. Можливо, що просто подовжилися проміжки між приступами і вони стануть повторюватися не щодня, а через день. Завтра все повинно з’ясуватися. І з якою тривогою в Гранітному палаці чекали цього завтрашнього дня!

Треба також зауважити, що після приступів Герберт почував себе зовсім розбитим, голова в нього робилася важка, в очах темніло. Був ще один симптом, який дуже налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта сильно збільшилася і запалилася, а незабаром підсилилося марення, доводячи, що хвороба подіяла і на мозок.

Гедеон Спілет був вражений цим новим ускладненням. Він відвів інженера вбік і сказав:

— Це злоякісна лихоманка!

— Злоякісна? — вигукнув Сайрес Сміт. — Ви помиляєтеся, Спілете. Злоякісна лихоманка не може розвитися отак, відразу. Треба, щоб в організмі вже були її задатки.

— Ні, я не помиляюся, — відповів журналіст. — Герберт, безсумнівно, підхопив її тут, на болоті. Ми були свідками першого приступу. Напевно, буде і другий, а якщо нам не вдасться запобігти третьому приступу… Герберт загине.

— А вербова кора?..

— Не допоможе, — відповів Гедеон Спілет. — А якщо при злоякісній лихоманці не припинити третього приступу, смертельний результат неминучий.

На щастя, Пенкроф не чув цієї розмови. Він би збожеволів.

Цілком зрозуміло, що Сайреса Сміта і Гедеона Спілета мучила тривога весь день 7 грудня і всю наступну ніч.

У середині дня почався другий приступ. Криза була страшна. Герберт почував близькість смерті. Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, до Спілета, до Пенкрофа. Він не хотів помирати… Сцена була нестерпною. Довелося відвести Пенкрофа.

Другий приступ тривав теж п’ять годин. Стало зрозуміло, що третього приступу хворий не витримає.

Ніч минула жахливо. Герберт марив і говорив такі слова, що в його товаришів серце розривалося. Він метався, кричав, йому ввижалося, що він бореться з піратами, він кликав Айртона. Він благав зниклого тепер заступника про допомогу, думка про таємничого незнайомця переслідувала його… А потім сили залишали Герберта, і він лежав у глибокому заціпенінні, непритомний, без руху… Кілька разів Гедеонові Спілету здавалося, що бідний хлопчик уже помер.

Наступного дня, 8 грудня, слабість у Герберта продовжувала зростати. Схудлі руки його перебирали край ковдри. Йому знову дали товченої вербової кори, але Гедеон Спілет уже не покладав на неї надії.

— Якщо до завтрашнього ранку ми не дамо Герберту сильнодіючого засобу проти лихоманки, — сказав журналіст, — він помре!

Настала ніч, безсумнівно остання ніч Герберта. Добрий, мужній, розумний хлопчик, розвинутий не за віком, помирав. Усі любили його, як рідного сина, і не могли його врятувати! На острові Лінкольна не було того єдиного засобу проти злоякісної лихоманки, що міг її перемогти!

У ніч з восьмого на дев’яте грудня в хворого підсилилося марення. Печінка була страшно збільшена, голова запаморочилася, Герберт уже нікого не впізнавав.

Чи доживе він до завтра? Але третій приступ усе одно забере його. Герберт виснажився, і в проміжках між нападами марення він лежав як мертвий.

Близько третьої години ранку Герберт раптом нестямно крикнув і забився, здавалося, у передсмертних судомах. Наб, який чергував біля його постелі, з жахом кинувся за допомогою в сусідню кімнату, де сиділи без сну його товариші.

І в цю хвилину Топ якось дивно загавкав…

Усі кинулися в спальню і встигли підхопити помираючого — у маренні він хотів зіскочити з постелі на підлогу; узявши Герберта за руку, Гедеон Спілет відчув, що пульс його поступово стає рівнішим…

Була п’ята година ранку. У вікна Гранітного палацу вже проникали промені світанку. Наставав ясний, погожий день, останній день життя нещасного хлопчика.

Сонячний промінь освітив столик, який стояв біля ліжка помираючого.

І раптом Пенкроф, скрикнувши, показав на довгасту коробочку, що звідкись узялася на столику…

На кришці коробочки стояли два слова: сірчанокислий хінін.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Незбагненна таемниця. — Видужання Герберта. — Підготовка до експедиції. — Перший день. — Ніч. — Другий день. — Каурі. — Казуари. — Сліди в лісі. — Прибуття на Зміїний мис

Гедеон Спілет схопив коробочку і розкрив її. У ній виявилося близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст взяв до рота кілька крупинок цього порошку. Страшна їхня гіркота підтвердила, що напис на кришці не обдурив. Дійсно, то був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки.

Потрібно було без довгих міркувань дати Герберту порошок хініну. Як тут опинилася коробочка — про це можна поговорити потім.

— Кави! — гукнув Гедеон Спілет.

Наб миттєво приніс чашку теплої кави. Гедеон Спілет кинув у неї гранів вісімнадцять хініну, і Герберта вдалося напоїти цією мікстурою.

Ще було не пізно — третій приступ злоякісної лихоманки ще не почався!

І додамо з вашого дозволу, — він уже не міг тепер вибухнути.

Треба сказати також, що усі піднеслися духом. Знову проявилася таємнича благодійна сила, та ще в таку хвилину, коли всі втратили надію на її допомогу!..

За кілька годин Герберт уже спав спокійнішим сном. Його друзі могли тоді поговорити про те, що трапилося. Втручання незнайомця в їхнє життя ніколи ще не було таким очевидним. Але як він міг проникнути до Гранітного палацу, та ще й вночі? Це було незбагненно. Усі дії таємничого «генія острова» виглядали не менш загадково, ніж сам геній.

Протягом дня Герберту через кожну третину години давали хінін.

Уже наступної доби йому стало краще. Звичайно, він ще не видужав, а перемежована лихоманка найчастіше дає небезпечні рецидиви, але ж за хворим був такий турботливий догляд. І до того ж тепер існували рятівні ліки і, безсумнівно, десь недалеко знаходився той, хто їх приніс. Отже, у серці кожного зажеврілася надія.

Надія не виявилася оманою. Десять днів потому, 20 грудня, Герберт почав уже видужувати. Він ще був слабким, йому доводилося дотримуватися суворої дієти, але приступи більше не повторювалися. Славний хлопчик покірно виконував усі лікарські розпорядження. Йому так хотілося видужати!

Пенкроф начебто теж воскрес із мертвих, і радість свою він висловлював так бурхливо, немов з глузду з’їхав. Коли благополучно минув термін третього приступу, моряк від щастя ледве не задушив Гедеона Спілета у своїх обіймах. З тих пір він називав журналіста не інакше, як лікар. Усім не терпілося знайти того, хто був справжнім цілителем.

— Зачекаймо, все відкриється! — повторював Пенкроф. Пройшов грудень і скінчився 1867 рік, у якому на долю колоністів острова Лінкольна випали такі важкі випробування. Новий, 1868 рік приніс їм чудесну погоду, безхмарне небо, сонце і тропічну спеку, яку, на щастя, зменшував прохолодний морський вітер. Герберт повертався до життя. Ліжко його поставили в Гранітному палаці біля вікна, і він на повні груди вдихав цілюще морське повітря, життєдайні подуви солоного океанського вітру. У нього з’явився апетит, і, Боже мій, як цьому зрадів Наб! Яких тільки він не готував легких, поживних і смачних страв для свого юного друга.

— Справді, так і самому захочеться при смерті побувати! — жартував Пенкроф.

За весь цей час пірати жодного разу не з’являлися в околицях Гранітного палацу. Від Айртона не надходило ніяких звісток. Сайрес Сміт і Герберт ще не втратили надії знайти його, але інші вважали тепер, що бідолаха Айртон загинув. Усе-таки не можна було довше залишатися в невідомості, і колоністи вирішили, що, як тільки юнак одужає, вони зроблять експедицію, від якої вони очікують дуже важливих результатів. Але раніше ніж через місяць неможливо було її почати: для того, щоб здолати бандитів, потрібна участь у поході всіх колоністів.

А Герберту ставало все краще. Запалення печінки пройшло, рани остаточно зарубцювалися.

Весь січень колоністи вели на плато Круговиду великі роботи для того, щоб забезпечити, наскільки можна, майбутній врожай хліба й овочів. Для другого посіву, що мав початися невдовзі, зібрали уціліле зерно, заготовили саджанці. Млин, стайні та будівлі на пташнику Сайрес Сміт не поспішав відбудовувати. Адже поки він з товаришами шукатиме розбійників, ці негідники можуть знову навідатися на плато; не варто давати їм привід зайвий раз попрактикуватися в грабунках і підпалах. Як тільки острів очистять від цих лиходіїв, справа інша, — тоді все треба буде спорудити заново.

У другій половині січня хворий уже так зміцнів, що йому дозволили вставати з постелі — спочатку на годину в день, потім на дві, а потім і на три години. Сили швидко поверталися до нього, такий здоровий він мав організм. Герберту виповнилося вісімнадцять років, він дуже виріс і обіцяв стати молодою людиною красивої та шляхетної зовнішності. За хворим ще був потрібний догляд («лікар» Спілет у цьому плані виявився невблаганний), але видужання його йшло своєю чергою.

До кінця місяця Герберт уже блукав по плато Круговиду і по всьому узбережжю. Не раз він купався в морі разом з Пенкрофом і Набом, і ці купання йшли йому на користь. Сайрес Сміт уже вважав можливим призначити день відправлення експедиції — вирішили виступити 15 лютого. Як завжди в цю пору року ночі були дуже світлі — обставина, сприятлива для розвідки, яку збиралися вести по всьому острову.

Отже, почалася підготовка до походу, підготовка досить серйозна, тому що колоністи дали обіцянку не повертатися в Гранітний палац доти, доки не досягнуть подвійної мети, поставленої перед собою: по-перше, вони хотіли знищити піратів і знайти Айртона, якщо він ще живий, по-друге, розшукати того, хто брав таку діяльну участь у долі колонії.

На острові Лінкольна колоністи знали досконально наступні місця: весь східний берег — від мису Пазура до мису Південної Щелепи і Північної Щелепи, велике Качине болото, околиці озера Гранта, лісові зарості Жакамара (ту їхню частину, що знаходилася між дорогою до кораля і рікою Віддяки), береги ріки Віддяки і Червоного струмка і, нарешті, ті відроги гори Франкліна, між якими розташувався кораль.

Вони досліджували, але досить поверхово, узбережжя бухти Вашингтона — від мису Пазура до Зміїного мису, а також ліси і болота вздовж західного берега і нескінченні дюни, що доходили до затоки, схожої на напівроззявлену пащу акули.

Але вони зовсім не знали великі ліси, що покривали півострів Звивистий, весь правий берег ріки Віддяки, лівий берег Водоспадної річки і лабіринт відрогів, ущелин і долин, що охоплюють своєю заплутаною мережею гору Франкліна з трьох боків — із заходу, з півночі і зі сходу, а там, можливо, існували глибокі печери. Отже, кілька тисяч акрів площі острова ще не піддалися вивченню. Тому учасники експедиції прийняли рішення відправитися в мандри через ліси Далекого Заходу й обстежити весь правий берег ріки Віддяки.

Мабуть, найкраще було спочатку дістатися до кораля — адже туди знову могли наскочити бандити, щоб остаточно його розграбувати або отаборитися там. Але перешкодити спустошенню кораля колоністи не могли, воно, мабуть, уже сталося, а якщо пірати вважали для себе зручним заховатися в цьому відокремленому кутку, завжди можна дістатися до них, це ще встигнеться.

І ось, порадившись, зупинилися на початковому плані — рушити через ліс до Зміїного мису. Протягом шістнадцяти — сімнадцяти миль шлях доведеться прокладати сокирою, і це стане першою дорогою, що зв’яже згодом Гранітний палац і край півострова Звивистого.

Візок був у повній справності. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. На візок склали дорожні запаси провіанту, устаткування для табору, похідну кухню і різне начиння, а також зброю і спорядження, дбайливо вибрані в дуже багатому тепер арсеналі Гранітного палацу. Не завадило пам’ятати, що пірати, можливо, ховаються в лісах, зненацька в густих заростях зав’яжеться перестрілка, а отже, маленькому загону колоністів ні в якому разі не можна було розбиватися на групи і віддалятися один від одного.

Вирішили також нікого не залишати в Гранітному палаці. Навіть Топ і Юп мали взяти участь в експедиції. Неприступний притулок міг на деякий час залишитися без охорони.

Переддень виступу, 14 лютого, припадав на неділю. Весь цей день присвятили відпочинку і вдячним молитвам Творцю. Для Герберта, який уже зовсім видужав, але був ще слабкий, вирішили залишити місце у візку.

На світанку наступного дня Сайрес Сміт вжив усіх заходів, щоб уберегти Гранітний палац від усіляких навал. Мотузкову драбину, якою завжди піднімалися колоністи, віднесли в Нетрі й глибоко зарили в пісок, але поклали її дуже дбайливо, тому що доведеться користуватися нею і після повернення; тамбур підйомника, та й усе це пристосування встигли розібрати — його більше не існувало. Роботу цю виконав Пенкроф, і, затримавшись, для того щоб її закінчити, він спустився з Гранітного палацу останнім по мотузці, перекинутій через виступ скелі; а тільки-но мотузку забрали, не залишилося ніякої можливості забратися з берега на верхній майданчик.

Погода випала чудова.

— Жаркий деньок обіцяється! — весело сказав журналіст.

— Нічого, лікарю Спілет, — відгукнувся Пенкроф. — Ми підемо лісом, під деревами і сонця не помітимо.

— Вирушаймо! — сказав інженер.

Візок чекав на березі біля Нетрів; журналіст наполіг, щоб Герберт їхав на ньому хоча б частину шляху. Юнакові довелося підкоритися розпорядженню свого лікаря.

Наб взяв онагрів за вуздечку. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пройшли вперед. Топ, мабуть надзвичайно задоволений, стрибав біля них. Герберт запросив Юпа сісти з ним у візок, і той без зайвих церемоній вмостився біля нього. Настала хвилина відправлення, і маленький загін рушив.

Візок зминув за виступ гранітного кряжа і, проїхавши милю лівим берегом ріки Віддяки, переправився по мосту на інший берег, де вже починалася дорога до порту Повітряної кулі; залишивши дорогу ліворуч, рушили в тіні високих дерев по великих лісах Далекого Заходу.

Протягом перших двох миль дерева не спліталися в непролазну хащу, і візок, вільно проїжджав між ними; іноді мандрівникам доводилось розрубувати сокирою сплетіння ліан або прокладати дорогу в заростях чагарника. Але ніякі серйозні перешкоди не затримували загін.

У густій тіні гіллястих дерев стояла приємна прохолода. Навколо розкинулося неозоре лісове царство, де, чергуючись, височіли деодари, дугласи, казуарини, банксії, камедні дерева, драцени і зразки інших деревних порід, що вже зустрічалися колоністам.

Зібралися тут і всі представники пташиного населення острова: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, галасливі зграйки какаду, папуг і папужок. Пробігаючи між кущами, миготіли агуті, кенгуру, водосвинки — усе нагадувало колоністам їхні перші експедиції островом.

— А все-таки я помітив зміну, — сказав Сайрес Сміт, — усі чотириногі й пернаті стали боязкішими, ніж колись. Виходить, бандити зазирали в ці ліси, і ми, мабуть, знайдемо тут сліди їхнього перебування.

Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін: тут заломлені гілки дерев, мабуть для того, щоб знайти по цих віхах зворотний шлях, там — купа попелу від згаслого багаття і відбитки людських ніг, що збереглися на глинистому ґрунті. Але не було ніяких ознак, що люди, які проходили, десь зупинилися табором.

Інженер порадив товаришам утриматися від полювання. Постріли могли привернути увагу піратів, — адже вони, чого доброго, блукали в цих лісах. До того ж мисливцям хоч-не-хоч довелося б віддалитися від візка, а ходити тут поодинці Сайрес Сміт суворо заборонив.

Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін…

В другій половині дня, коли мандрівники вже були за шість миль від Гранітного палацу, йти стало досить важко. У деяких місцях ліс сплітався такою густою хащею, що тільки сокирою можна було прокласти собі дорогу. Перш ніж забиратися в зарості, Сайрес Сміт посилав туди як розвідників Топа і Юпа; вони найсумлінніше виконували свої обов’язки, і якщо спокійно поверталися до господарів, значить все спокійно, — у лісі загін не підстерігали ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків.

До вечора колоністи отаборилися миль за дев’ять від Гранітного палацу, на березі маленької річки, притоки ріки Віддяки, про існування якої вони і не підозрювали, — ще один елемент гідрографічної системи острова, що сприяє незвичайній родючості ґрунту.

У дорозі в усіх розігрався апетит, тому колоністи дуже щільно повечеряли, потім лягли спати, вживши заходів для того, щоб ніч минула без усіляких несподіванок. Якби доводилося остерігатися лише диких звірів, ягуарів або інших хижаків, Сайрес Сміт просто запалив би багаття навколо табору, — це виявилося б достатнім захистом; але піратів вогні багать швидше привернули б, ніж злякали, і густий морок був найкращим засобом оборони від них.

Установили суворий розпорядок дозору: вартові по двоє повинні були стежити за околицею і змінюватися кожні дві години. Герберта, незважаючи на його протести, звільнили від чергування. Дві пари вартових — Пенкроф з Гедеоном Спілетом і Сайрес Сміт з Набом — по черзі стояли на сторожі біля табору.

Втім, ніч була коротка, темрява швидше залежала від густої тіні, що панувала під гіллястими деревами, ніж від відсутності сонця. Тишу лише зрідка порушувало хрипке ревіння ягуара та уїдливий регіт мавп, який, мабуть, особливо дратував статечного Юпа.

Ніч пройшла спокійно, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс, де шлях випав нелегкий, а головне, повільний.

Того дня пройшли тільки шість миль, — щохвилинно доводилося зупинятися і діяти сокирою. Як справжні господарі, колоністи берегли великі красиві дерева, та й рубати їх було дуже втомливо, тому сокири валили маленькі дерева, але через такий спосіб пересування шлях аж ніяк не йшов по прямій, а подовжувався від нескінченних вигинів і поворотів.

Цього дня Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, що ще не зустрічалися їм на острові. Наприклад, деревоподібні папороті — пір’ясті, їхнє листя спадало до землі, як струмені фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими і дуже смачними солодкими стручками, — онагри з задоволенням поїдали їх. Знову колоністам зустрілися тут купи чудових каурі, у яких стовбур, подібний до колони, підносив на висоту двісті футів темний конус зелені. Ці дерева, величні велетні лісів Нової Зеландії, так само знамениті, як кедри ліванські.

Фауна була представлена все тими ж зразками тваринного світу, які вже зустрічалися на острові нашим мисливцям. Правда, вони мигцем побачили вдалечині пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, що називаються ему; ці птахи заввишки п’ять футів, покриті коричневими перами, належать до загону голенастих. Топ щодуху помчався за ними навздогін, але ему без зусиль випередили його, тому що бігають вони вражаюче швидко.

Із бандитами мандрівникам не довелося зіштовхнутися, але сліди їхні вони знову знайшли в лісі. Біля залишків згаслого багаття — згаслого, мабуть, недавно, — вони помітили відбитки людських ніг. Сліди ці розглядали з найбільшою увагою, один за іншим, виміряли їхню довжину і ширину і легко встановили, що тут недавно проходило п’ятеро людей. У цьому місці вони, мабуть, робили привал; але при найретельнішому дослідженні колоністи не змогли знайти відбиток ніг шостої людини, — виходить, Айртона з піратами не було.

— Айртона з ними не було! — сказав Герберт…

— Не було, — підтвердив Пенкроф, — а раз Айртона не було з ними, значить негідники вбили його. Але слухайте-но, видно в цих мерзотників, немає лігвища, і тому не можна влаштувати на них облаву, як на тигрів.

— так, лігвища в них немає, — погодився журналіст. — Найвірогідніше, вони блукають навмання лісом. так їм вигідніше. Вичікують тієї години, коли стануть господарями острова.

— Господарями острова?! — вигукнув моряк. — Господарями острова! — повторив він глухим, здавленим голосом, немов чиясь залізна рука схопила його за горло. Потім, уже спокійніше, додав:

— А знаєте, містере Сміт, якою кулею в мене рушниця заряджена?

— Ні, Пенкрофе, не знаю!

— Тією самою кулею, що пробила груди Герберту. І вже будьте упевнені, я не промахнуся!

Але справедлива відплата лиходіям не могла повернути життя Айртону; роздивившись сліди, що відбилися на сирій землі, колоністи змушені були зробити висновок, що потрібно залишити всяку надію коли-небудь побачити Айртона!

Того отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; Сайрес Сміт вважав, що до Зміїного мису залишилося не більше п’яти миль.

Дійсно, наступного дня дійшли до цього мису, і, отже, ліс був пройдений від краю до краю; але ніде колоністи не знайшли ні найменших ознак, що вказують, куди сховалися пірати і де знаходився потаємний притулок — притулок таємничого незнайомця.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дослідження півострова Звивистого. — Табір біля гирла Водоспадної річки. — За шістсот кроків від кораля. — Гедеон Спілет і Пенкроф йдуть у розвідку. — Їхнє повернення. — Вперед! — Відчинені двері. — Вогник у вікні. — При світлі місяця

Наступного дня, 18, лютого, досліджували лісисту частину узбережжя, що тяглася від Зміїного мису до Водоспадної річки. Колоністам удалося ґрунтовно обстежити весь цей ліс, що йшов смугою завширшки від трьох до Чотирьох миль, обмеженою берегами півострова. Могутні гіллясті дерева свідчили про вражаючу родючість ґрунту, — мабуть, найродючішого на всьому острові. Здавалося, сюди, у помірний пояс, природа перенесла куточок незайманих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Очевидно, буйна рослинність знаходила в цьому ґрунті, вологому у верхньому своєму шарі та зігрітому зсередини вулканічним вогнем, тепло, не властиве помірному клімату. Переважними породами в лісі були каурі й евкаліпти, що досягали тут гігантських розмірів.

Але колоністи прийшли сюди не для того, щоб захоплюватися чудовою рослинністю. Вони вже знали, що в цьому відношенні острів Лінкольна міг позмагатися з групою Канарських островів, що спочатку мали назву Щасливих островів. Тепер, на жаль, острів Лінкольна вже не належав їм цілком, — інші заволоділи ним, на землю його ввірвалися нелюди, і потрібно було винищити їх усіх до єдиного.

На західному березі колоністи, як не шукали, вже не знайшли ознак перебування піратів — ні відбитків ніг, ні заломлених гілок на деревах, ні попелу погаслого багаття, ні слідів недавнього притулку.

— Це мене не дивує, — говорив товаришам Сайрес Сміт. — Негідники пристали до берега біля мису Знахідки і відразу ж подалися в ліси Далекого Заходу, пройшовши через Качине болото. Йшли вони, мабуть, тією ж дорогою, що й ми, коли розсталися з Гранітним палацом. Тому ми й наткнулися на сліди, залишені ними в лісі. Але, вибравшись на узбережжя, пірати зрозуміли, що їм не знайти пристойного притулку, і тоді вони знову вирушили на північ, знайшли наш кораль…

— Може, вони знову туди забралися… — сказав Пенкроф.

— Ну, не думаю… — відповів інженер. — Повинні ж вони здогадатися, що ми їх шукатимемо на тому боці. Для них наш кораль — місце, де можна поживитися провіантом, а влаштовувати там табір вони не збираються.

— Я згодний із Сайресом, — зауважив журналіст. — По-моєму, пірати шукатимуть притулок між відрогів гори Франкліна.

— Ну то нічого й роздумувати, містере Сміт. До кораля кроком руш! Треба з ними покінчити. Що ми даремно гаємо час!

— Ні, друже мій, — відповів інженер. — Ви забули, що для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. У нашої експедиції подвійна мета, Пенкрофе. Нам потрібно покарати злочинців і сплатити борг вдячності.

— Правильно сказано, містере Сайрес, — відповів моряк. — А все-таки, здається мені, таємничого джентльмена нам не знайти, коли він сам того не побажає.

Пенкроф у сутності висловив думку усіх своїх співтоваришів. Притулок незнайомця, мабуть, не менш таємничий, ніж він сам.

До вечора візок зупинився біля самого гирла Водоспадної річки. Влаштувалися на нічліг, вживши, як звичайно, усіх запобіжних заходів. Герберт знову став міцним і здоровим юнаком, яким він був до хвороби, йому пішло на користь життя на вільному повітрі, океанські вітри і цілющі пахощі лісів. Тепер він уже міг не їхати на візку, а йти на чолі каравану.

Наступного дня, 19 лютого, колоністи розсталися з узбережжям, де за гирлом річки мальовничо нагромаджувалися базальтові брили найвигадливіших обрисів, і почали підніматися лівим берегом вгору за течією. Дорога там була в значній її частині розчищена під час колишніх походів з кораля до західного берега. Колоністи вже знаходилися за шість миль від гори Франкліна.

Сайрес Сміт запропонував наступний план: тримаючи під ретельним спостереженням усю долину, по якій пролягало русло ріки, обережно підійти до кораля; якщо кораль захоплений — відбити його силою; якщо він вільний — закріпитися там і зробити його осередком подальших походів для обстеження гори Франкліна.

План цей одностайно схвалили, адже колоністам не терпілось знову стати господарями на своєму острові!.

Отже, мандрівники рушили по вузькій долині; яка розділяла два найбільші відроги гори Франкліна. Гаї, що тіснилися на берегах річки, ріділи, піднімаючись до вершини вулкана. Місцевість навколо була гориста, порізана ярами й ущелинами, дуже зручна для ворожих засідок, і просуватися тут випадало з великою обережністю. Топа і Юпа пустили вперед: кидаючись то праворуч, то ліворуч у лісові зарості, вони прекрасно виконували обов’язки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Одначе не було ніяких ознак, які б свідчили, що хтось блукав недавно берегами гірського потоку і що пірати знаходяться десь поблизу.

Близько п’ятої години вечора візок зупинився кроків за шістсот від частоколу, що служив огорожею кораля. Півколо високих дерев закривало його завісою густих гілок.

Треба було розвідати, дізнатися, чи не захоплений кораль. Але якщо там засіли бандити, рушити туди відкрито, коли світило ще сонце, значило підставляти себе під постріли й одержати кулю в груди, як це сталося з Гербертом. Вирішили, що розумніше дочекатися темряви.

Одначе Гедеонові Спілету хотілося, не гаючись, розвідати підступи до кораля, і Пенкроф, що зовсім уже втратив терпіння, мав намір піти разом з ним.

— Ні, друзі мої, — відповів інженер. — Дочекайтеся темряви. Я не дозволю вам безцільно ризикувати життям.

— Та що ж це, містере Сайрес!.. — невдоволено вигукнув моряк.

— Заспокойтеся, прошу вас, Пенкрофе! — сказав інженер.

— Єсть заспокоїтися! — відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, взявся чихвостити їх у хвіст і гриву, пустивши в хід найенергійніші вислови матроського лексикону.

Отже, колоністи чекали, зібравшись біля візка, і уважно стежили за тим, що робиться по сусідству, у лісі.

так настала четверта година. Вітер стих. Під високими деревами запанувала тиша, настільки глибока, що вона виказала б найслабший звук: легкий хрускіт тоненької гілочки, що зламалася, шерех обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої повзучою людиною. Все навкруги було спокійно. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на витягнуті лапи, і не виявляв ні найменшої тривоги.

До восьмої години вже досить стемніло, і, здавалося, все сприяло розвідці. Гедеон Спілет заявив, що він готовий вирушити разом з Пенкрофом. Сайрес Сміт дав на це згоду. Топу і Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом; адже собака міг загавкати, а Юп — заволати, і цей недоречний шум наполохав би ворогів передчасно.

— Даремно собою не ризикуйте, — сказав Сайрес Сміт морякові й журналісту. — Ваше завдання не захоплення кораля, а розвідка. Довідайтеся, засіли там бандити чи ні.

— Вирішено, — відповів Пенкроф.

І обоє розвідників рушили в дорогу. В лісі під деревами вже стояла така темрява, що за тридцять — сорок футів нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф ступали обережно й застигали на місці при найменшому підозрілому звуці.

Вони йшли на деякій відстані один від одного, не бажаючи ставати зручною мішенню. Треба сказати, що вони щохвилини чекали пострілу.

За п’ять хвилин Гедеон Спілет і Пенкроф уже вийшли на галявину лісу; перед ними була галявина, а вкінці її — частокіл, що оточував кораль.

Вони зупинилися. Бліде, сутінкове проміння ще освітлювало довкілля. За тридцять кроків від себе розвідники побачили ворота кораля, здавалося, замкнені. Треба було подолати тридцять кроків — від галявини до огорожі. Але за термінологією, що вживається в балістиці, простір цей являв собою «небезпечну зону». Дійсно, кілька куль і навіть самотній постріл могли вкласти на місці всякого, хто наважився б з’явитися в цій «небезпечній зоні».

Гедеон Спілет і моряк ніколи не відступали перед небезпеками, але вони добре розуміли, що зараз будь-яка необережність могла виявитися фатальною не тільки для них самих, але й для товаришів. Якщо уб’ють розвідників, що станеться із Сайресом Смітом, Набом і Гербертом?

Правда, Пенкроф, збуджений близькістю ворогів, — адже він припускав, що розбійники заховалися в, коралі, — вже рушив вперед, але журналіст міцно схопив його за плече.

— За кілька хвилин зовсім стемніє, — прошепотів він на вухо Пенкрофу. — Тоді й почнемо.

Пенкроф зупинився, міцно стискаючи ствол своєї рушниці, і завмер у чеканні, подумки проклинаючи бандитів.

Незабаром згасли останні, тьмяні відсвіти. Галявину огорнув морок, немов виповз із лісової хащі. Гора Франкліна височіла, начебто величезний заслін, що закривав смугу заходу; швидко впала пітьма, як це буває в низьких широтах. Час було діяти.

З тієї хвилини, як журналіст і Пенкроф зупинилися на галявині лісу, вони не випускали з виду огорожу. Здавалося, в коралі нікого немає. Гребінь огорожі виділявся в темряві чорною лінією, і ніщо не змінювало його чітких обрисів. Одначе, якби в коралі були пірати, їм довелося б поставити тут дозорця, щоб убезпечити себе від усякого роду неприємних несподіванок.

Гедеон Спілет стис руку своєму товаришу, і обоє поповзли до кораля, тримаючи рушниці напоготові.

Вони підібралися до воріт; у мороці не майнуло жодної іскорки світла.

Пенкроф спробував відчинити ворота, але припущення його самого і журналіста були правильні — ворота виявилися замкненими, і замкненими зсередини: моряк переконався, що зовнішні засуви не засунуті. З цього випливало, що пірати Знаходяться в коралі й, цілком імовірно, замкнулися міцно-преміцно, щоб до них не могли увірватися.

Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.

За огорожею панувала мертва тиша. Мабуть, муфлони і кози спали, із хлівів не долинало ні звуку.

Не чуючи ні найменшого шуму, журналіст і Пенкроф розмірковували, чи не перелізти їм через огорожу. Одначе це суперечило вказівкам Сайреса Сміта.

Спроба могла увінчатися успіхом, але вона могла призвести і до поразки. Адже якщо пірати нічого не підозрюють про напад, що готується, то зараз є можливість захопити їх зненацька, і хіба можна ризикувати, усе зіпсувати, необачно перебравшись через огорожу?

Журналіст не хотів діяти безрозсудно. Він думав — чи не краще почекати, поки всі зберуться, а тоді вже спробувати проникнути в кораль. У всякому разі, зрозуміло було, що до огорожі можна дістатися непомітно і що її ніхто не охороняє. З'ясувавши цю обставину, розвідники вирішили повернутися до своїх і обговорити з ними становище.

Пенкроф, мабуть, розділяв тепер цю точку зору, тому мовчки пішов за журналістом, коли той повернув назад, до лісу.

Кілька хвилин потому інженер уже знав, як розгортаються події.

— Чудово, — сказав він після короткого міркування. — Я думаю, що бандитів у коралі немає.

— Давайте це зараз перевіримо, — запропонував Пенкроф. — Варто тільки перелізти через огорожу.

— Вперед, друзі! — скомандував Сайрес Сміт,

— Візок у лісі залишимо? — запитав Наб.

— Ні, — відповів інженер. — Це наш обозний фургон для військового спорядження і провіанту. А у випадку несподіванки візок послужить нам і укриттям.

— Ну, вирушаймо! — сказав Гедеон Спілет. Візок виїхав з лісу і безшумно покотився до кораля. Навкруги був такий же непроглядний морок, як і в ту хвилину, коли Пенкроф з журналістом поповзом пробиралися по галявині. Густа трава заглушала кроки.

Колоністи приготувалися відкрити вогонь. Юпу моряк велів рухатися позаду. Наб тримав Топа на мотузку, щоб він не кинувся вперед.

Незабаром підійшли до галявини. На ній нікого не було. Маленький загін сміливо рушив до огорожі. Швидко перетнули «небезпечну зону». Жоден постріл не порушив тиші. Візок зупинився біля частоколу. Наб залишився біля онагрів, щоб стримувати їх. Інженер, журналіст, Герберт і Пенкроф направилися до воріт, подивитися, чи не забарикадовані вони зсередини.

Одна половинка виявилася відчиненою!

— Ну, а ви що говорили? — запитав інженер, повернувшись до моряка і Гедеона Спілета.

Обох це приголомшило.

— Присягаюся честю, — сказав Пенкроф, — ворота тільки-но були замкнені!

Колоністи стояли в нерішучості. Адже пірати були в коралі, коли Пенкроф і журналіст підходили до огорожі, роблячи розвідку. Сумнівів тут не виникало. Хто ж, крім самих розбійників, відімкнув міцно замкнені зсередини ворота? А чи сидять вони ще в коралі? Чи хто-небудь з них вийшов звідти?

Усі ці питання майнули в голові у кожного, але як знайти на них відповідь?

У цю хвилину Герберт, пройшовши двором кілька кроків, кинувся назад і схопив за руку Сайреса Сміта.

— Що ти побачив? — запитав інженер.

— Світло.

— У будинку?

— так.

Усі п’ятеро підійшли до воріт. Дійсно, прямо напроти них, у вікні, мерехтів тьмяний вогник. Сайрес Сміт швидко прийняв рішення.

— Удача незвичайна! — сказав він. — Бандити, мабуть, замкнулися в будинку і не чекають нападу. Вони в наших руках! Уперед!

Колоністи прокралися в двір, тримаючи напоготові рушниці. Візок залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, з обережності прив’язавши їх до самого візка.

Сайрес Сміт, Пенкроф, Гедеон Спілет — з одного боку, а Герберт і Наб — з іншого, безшумно рухалися вздовж огорожі. Навкруги було темно і безлюдно.

За кілька митей усі опинилися біля будинку, біля замкнених дверей.

Сайрес Сміт знаком велів товаришам не ворушитися і зазирнув у вікно, слабко освітлене зсередини.

Він обвів поглядом кімнату — єдину в нижньому поверсі будинку.

На столі горів ліхтар. Поруч зі столом стояло ліжко, на якому колись спав Айртон.

На ліжку хтось лежав.

Раптом Сайрес Сміт відсахнувся від вікна і вимовив напівголосно:

— Айртон!

Негайно ж двері відчинили, точніше, виламали, і колоніста кинулися в кімнату.

Айртон, здавалося, спав. Обличчя в нього було змучене, що свідчило про довгі й жорстокі страждання. На зап’ястках і на кісточках виднілися скривавлені садна.

Сайрес Сміт нахилився над ним.

— Айртоне! — покликав інженер і схопив сплячого за руки,

За яких незвичайних обставин відбулася ця несподівана зустріч!

Айртон розплющив очі й подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом всіх інших.

— Ви? — крикнув він. — Невже це ви?

— Айртоне! Айртоне! — повторював Сайрес Сміт.

— Де я?

— У нашім коралі.

— Один?

— так.

— Але вони зараз прийдуть! — вигукнув Айртон. — Захищайтеся! Захищайтеся!

І в знемозі він упав на ліжко.

— Спілете, — сказав інженер, — на нас з хвилини на хвилину можуть напасти. Затягніть візок у двір. Потім замкніть гарненько ворота й усі повертайтеся сюди.

Пенкроф, Наб і журналіст поквапилися виконати розпорядження інженера. Не можна було втрачати ні хвилини. Можливо, візок уже потрапив до рук піратів.

В одну мить журналіст із двома товаришами промчалися через двір, але, вибігши за огорожу, почули глухе гарчання Топа.

Залишивши на хвилину Айртона, інженер вийшов за поріг, тримаючи рушницю напоготові. Герберт став поруч з ним. Обоє насторожено дивилися на гребінь відрога, що піднімався над коралем. Якщо бандити влаштували там засідку, вони могли перестріляти всіх колоністів одного за одним.

У цю мить над чорною завісою лісових заростей виплив місяць, і стало світло, як удень. Місячне сяйво освітило весь кораль, розкидані по ньому купки дерев, які зрошував струмочок, і широко розстелений килим зеленої трави. В тому боці, де височіла гора Франкліна, будинок і частина огорожі, залиті місячним світлом, здавалися зовсім білими, а на протилежному боці, в тіні, огорожа тяглася темною стіною.

Незабаром у світлому колі з’явилося щось громіздке й чорне, — це в’їхав у двір візок, і Сайрес Сміт почув, як зачинилися ворота і загриміли засуви.

Але в цю хвилину Топ, зірвавшись з прив’язі й заливаючись лютим гавкотом, кинувся в глибину кораля, праворуч від будинку.

— Обережніше, друзі! Цілься! — крикнув Сайрес Сміт.

Колоністи підкинули рушниці і вже готові були вистрілити. Топ гавкав, не змовкаючи, а Юп, підбігши до нього, пронизливо засвистів.

Колоністи рушили за ними слідом і вийшли до струмочка, який біг під високими деревами.

І що ж побачили вони біля берега, осяяного яскравим світлом місяця!

На траві лежало п’ять трупів!

Це були ті самі бандити, що чотири місяці тому висадилися на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Розповідь Айртона. — Плани його колишніх спільників. — Захоплення кораля. — Вершитель правосуддя на острові Лінкольна. — «Бонадвентур». — Пошуки навколо гори Франкліна. — Верхні долини. — Підземний гул. — Відповідь ПеНнкрофа. — На дні кратера. — Повернення

Що ж сталося? Хто вбив піратів? Можливо, Айртон? Ні, адже за хвилину до цього він так боявся їхнього повернення!

А тим часом Айртоном опанував глибокий сон, неможливо було його добудитися. Вимовивши ті декілька слів, що ми згадали, він звалився на постіль і лежав нерухомо у важкому забутті.

Гублячись у догадках, колоністи всю ніч не спали від хвилювання, ніхто не виходив з будинку, не зважився ще раз побувати на тім місці, де лежали трупи піратів. Швидше за все, Айртон не міг сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він знаходиться в коралі. Але, можливо, йому відомо, що відбулося перед цією жахливою стратою.

Наступного дня Айртон оговтався, і всі сердечно раділи, що після ста чотирьох днів розлуки бачать його живим і майже здоровим.

І тут Айртон коротенько переповів, що відбулося, — в усякому разі те, що він знав.

Десятого листопада, наступного дня після повернення Айртона в кораль, як тільки стемніло, через огорожу перелізли пірати й схопили його. Зв’язавши Айртона, лиходії заткнули йому рота і відвели до підніжжя гори Франкліна в одну з тих темних печер, де вони переховувалися.

Його прирекли на смерть і збиралися вбити наступного, дня. Але раптом один з піратів впізнав його і назвав тим іменем, яке він мав в Австралії. Негідники, маючи намір замучити Айртона, не посміли торкнутися Бена Джойса.

Але з тієї хвилини, як Айртона впізнали, йому довелося боротися проти вимог своїх колишніх соратників. Вони вирішили перетягнути його на свій бік, розраховуючи, що він допоможе їм заволодіти Гранітним палацом; вони сподівалися, що, проникнувши до цього неприступного притулку, переб’ють колоністів і стануть господарями на острові!

Айртон не піддавався. Колишній розбійник, який спокутував провину каяттям і заслужив прощення, швидше вмер би, ніж виказав своїх товаришів.

Його зв’язали, заткнули йому рота і майже чотири місяці тримали в печері, не спускаючи з нього очей.

Незабаром після висадки на острів пірати знайшли кораль і з тих пір добували собі в ньому їстівні припаси, але не побажали там оселитися. Двоє з цих бандитів 11 листопада наштовхнулися на колоністів і стріляли в Герберта; повернувшись до своїх побратимів, один з них хвалився, що «укоськав» когось з мешканців острова; але злочинець повернувся один — його спільника, як нам уже відомо, вбив кинджал Сайреса Сміта.

Неважко уявити собі тривогу і скорботу Айртона, коли він почув слова розбійника про смерть Герберта. Виходить, колоністів залишилося тільки четверо, і вони тепер у повній владі піратів!

Після цієї події, протягом тих днів, коли колоністи знаходилися в будиночку Айртона, де їх утримувала хвороба Герберта, пірати ховалися в печері, і, навіть спустошивши плато Круговиду, вони з обережності не покинули свого притулку.

З Айртоном стали поводитися ще гірше. На руках і ногах у нього залишилися криваві сліди від мотузок, якими його зв’язували. Щохвилини він чекав смерті і вважав свою загибель неминучою.

так все відбувалося до середини лютого. Розбійники вичікували доброї нагоди для нападу на колоністів і рідко виповзали зі свого лігвища, лише робили кілька разів вилазки для полювання; промишляючи то всередині острова, то дістаючись до південного берега. До Айртона більше не доходило жодної звістки про його друзів, і він уже втратив усяку надію побачити їх!

Зрештою нещасний так ослабнув від мук, яких йому завдавали, що впав у повну прострацію і, знаходячись у такому стані вже два дні, нічого не бачив, нічого не чув і не міг сказати, що відбулося.

— Не знаю, містере Сміт, як це вийшло, що лежав я зв’язаний у печері, а раптом знову опинився в коралі.

— А як сталося, що пірати лежать мертві в огорожі кораля? — запитав інженер.

— Мертві? — вигукнув Айртон і, незважаючи на свою слабість, навіть підвівся на ліжку.

Товариші підтримали його. Він хотів устати з постелі, йому допомогли піднятися, і всі разом рушили до струмочка.

Уже зовсім розвиднилося.

На березі струмка лежали нерухомі тіла в тих позах, у яких, мабуть, застала піратів миттєва смерть.

Айртон був вражений, Сайрес Сміт і всі його товариші мовчки дивилися на нього.

За знаком інженера Наб і Пенкроф оглянули трупи, що вже задерев’яніли на холоді.

Ніяких поранень у мерців не знайшли. І лише пильно вдивившись, Пенкроф помітив у кожного з них маленьку червону цятку, немов слід від забитого місця: в одного цятка була на чолі, в іншого — на грудях, у того — на спині, у цього — на плечі. Звідки взялися ці мітки, встановити було неможливо.

— Ось як їх убито! — сказав Сайрес Сміт.

— Але якою зброєю? — здивовано озвався журналіст.

— І хто ж їх убив? — запитав Пенкроф.

— Вершитель правосуддя на нашім острові, — відповів Сайрес Сміт, — той, хто переніс вас сюди, Айртоне; той, хто своїм втручанням стільки разів рятував нас; той, хто робить для нас усе, що ми не в силах зробити самі, і, зробивши це, ховається від нас.

— Пошукаймо ж його! — вигукнув Пенкроф.

— так, ми будемо його шукати, — відгукнувся Сайрес Сміт. — Але де причаїлася ця могутня істота, яка зробила для нас стільки чудес, ми відкриємо лише в тому випадку, якщо вона захоче покликати нас до себе.

Заступництво невидимого благодійника, що зводило нанівець їхні власні зусилля, і дратувало і разом з тим глибоко зворушувало Сайреса Сміта. Щоразу його втручання свідчило про відносну безпорадність самого Сайреса Сміта, а для гордих душ таке почуття образливе. У великодушній допомозі, зробленій потайки, уникаючи усяких виявлень подяки з боку тих, кому роблять благодіяння, є відома частка зарозумілості, і, на думку Сайреса Сміта, це зменшувало ціну доброчинства.

— Будемо його шукати, — повторив інженер, — і, дай Боже, щоб нам вдалося коли-небудь довести нашому гордому заступнику, що нас не можна назвати невдячними! Чого б я не дав, аби віддячити йому добром за добро і хоча б ціною власного життя зробити йому яку-небудь важливу послугу!

З того дня пошуки незнайомця стали єдиною турботою мешканців острова Лінкольна. Усе спонукало їх знайти ключ цієї загадки, довідатися ім’я людини, котра володіє справді непоясненою, якоюсь надприродною могутністю.

Колоністи поспішили повернутися до будинку, і їхні турботи швидко повернули Айртону душевні й тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, подалі від кораля, і глибоко зарили їх у землю.

Потім Айртону розповіли, що відбулося в той час, як він був у полоні. Він довідався тоді про поранення Герберта і про всі випробування, що випали на долю колоністів. Товариші сказали йому, що вони вже не сподівалися бачити його, так вони боялися, що безжалісні злочинці по-звірячому вбили його.

— А тепер, — сказав на закінчення Сайрес Сміт, — нам залишається виконати свій обов’язок. Половина нашого завдання вирішена. Одначе якщо тепер нам уже нічого боятися піратів і ми знову стали господарями острова, то зобов’язані ми цим не самим собі.

— Чудово, — озвався Гедеон Спілет, — обшукаємо весь цей лабіринт ущелин між відрогами гори Франкліна. Не пропустимо жодного грота, ні однієї западини! О, я думаю, ще жодному журналісту не доводилося розгадувати такої захоплюючої таємниці!

— І ми не повернемося до Гранітного палацу, поки не знайдемо нашого благодійника, — сказав Герберт.

— так, — підтвердив інженер. — Ми зробимо все, що в силах людських… Але, повторюю, знайти його нам удасться лише в тому випадку, якщо він сам того побажає!

— Залишімося в коралі, — запропонував Пенкроф.

— Залишімося, — погодився Сайрес Сміт. — Провіанту тут багато, і, крім того, ми знаходимося в самому центрі тієї місцевості, де розпочнемо пошуки. І звідси, якщо знадобиться, можна швидко з’їздити на візку до Гранітного палацу.

— Правильно, — сказав моряк. — Маю тільки одне зауваження.

— Яке?

— Ось уже літо наближається, і не треба забувати, що ми планували подорож.

— Яку подорож? Куди? — запитав Гедеон Спілет.

— На острів Табор, — відповів Пенкроф. — Треба ж залишити там записку, вказати в ній координати нашого острова і повідомити, де тепер знаходиться Айртон, на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього. Хто знає, може, ми вже спізнилися.

— Стривайте, Пенкрофе, — сказав Айртон. — На чому ви думаєте дістатися до острова Табор?

— На нашім кораблі!

— На вашім кораблі? — вигукнув Айртон. — Його вже більше немає.

— Як, корабля більше немає?! — закричав Пенкроф, підхопившись на ноги.

— так, Пенкрофе, — сказав Айртон. — Тиждень тому пірати розшукали його в маленькій бухточці, вийшли на ньому в море і…

— І що ж?.. — із завмиранням серця запитав Пенкроф.

— Оскільки в них тепер немає Боба Гарвея, значить нікому вести корабель… Ну, вони й наткнулися на рифи. Суденце ваше розбилося.

— Ах негідники! Ах бандити! Негідники прокляті! — лаявся моряк.

— Пенкрофе, — сказав Герберт, узявши його за руку. — Ми побудуємо інший корабель, ще кращий і більший колишнього. Адже в нас тепер є всі залізні частини, весь такелаж і вітрила з піратського брига!

— А ви знаєте, скільки часу треба, щоб побудувати судно водотоннажністю в тридцять — сорок тонн? — з гіркотою зауважив Пенкроф. — На це піде місяців п’ять, а то й півроку.

— Скільки знадобиться, стільки й витратимо часу, але побудуємо судно, — відповів журналіст. — А цього року не поїдемо на острів Табор.

— Ну, що ж вдієш, Пенкрофе, — втішав його інженер.

— Сталося нещастя, треба витримати його. Сподіваймося, що відстрочка поїздки на Табор не принесе нам шкоди.

— Ех, «Бонадвентур»! Бідний мій «Бонадвентур»! — вигукнув Пенкроф, глибоко вражений втратою суденця, яким він так пишався.

Загибель корабля дійсно був великою втратою для колоністів, і вони твердо вирішили якомога швидше зарадити лиху. Але зараз єдиною їхньою турботою залишалося обстеження всіх схованок на острові.

Пошуки почалися того ж дня, 19 лютого, і тривали цілий тиждень. Біля підніжжя гори Франкліна, між її відрогами і численними їхніми розгалуженнями, вився справжній лабіринт долин і ярів, розташованих надзвичайно примхливо. Очевидно, шукати потрібно було в цих вузьких ущелинах, можливо навіть у надрах гори. Людині, яка бажала залишатися для всіх невідомою, найлегше влаштувати собі потаємне житло саме в цій частині острова. Відроги так хаотично перепліталися між собою, що Сайресу Сміту довелося вести пошуки з найсуворішою методичністю.

Насамперед обстежили всі долини південного схилу вулкана й біля джерел Водоспадної річки. Айртон показав колоністам притулок бандитів — ту печеру, де він нудився в ув’язненні, поки його не перенесли в кораль. У печері все залишалося в тому ж вигляді, як і при Айртоні. І так само, як при ньому, лежали там зброя, порох, кулі та провіант, який бандити викрали і тримали у своєму лігвищі про запас.

Колоністи ретельно обстежували всю сусідню з печерою долину, порослу прекрасними деревами, головним чином хвойними; потім, обігнувши край південно-західного відрога, вони направилися у вузьку ущелину, що доходила до мальовничого накопичення базальтових брил на узбережжі.

Тут дерев росло менше. Траву замінив камінь. Серед стрімчаків стрибали дикі кози і муфлони. Отут починалася порожня частина острова. Уже можна було помітити, що з численних долин, котрі розгалужувалися біля підніжжя гори Франкліна, тільки три багаті на ліс і пасовища, як, наприклад, долина, обрана для кораля і Водоспадної річки, що межувала на заході з долиною Водоспадної річки, а на сході з долиною Червоного струмка. Обидва ці струмки починалися десь у горах, а нижче, увібравши в себе кілька приток, вони перетворювалися на річки, які зрошували південну частину острова. Ріку Віддяки живили головним чином щедрі джерела, що губилися в густій хащі лісу Жакамара; незліченні струмки підґрунтових вод, що виливалися такими ж джерелами, зрошували півострів Звивистий.

Одна з вищезгаданих долин, де вистачало питної води, цілком підходила для притулку якого-небудь пустельника, — він міг знайти тут все необхідне для життя. Колоністи ретельно досліджували всі три долини, але ніде не знайшли присутності людини.

Де ж таємничий незнайомець влаштував собі помешкання? Можливо, на північному схилі, у диких ущелинах, серед скель, які обвалилися, у порожніх тіснинах, між застиглими потоками лави?

Біля підошви гори Франкліна з північного боку пролягали тільки дві широкі і неглибокі долини; вони були зовсім позбавлені зелені, засіяні валунами, поцятковані довгими смугами морен[58] і потоками застиглої лави, між якими здіймалися пагорбами вулканічні гірські породи і лежали розсипом дрібні уламки обсидіану і лабрадоритів. Ця частина острова потребувала довгих і важких досліджень. У схили гори врізалася тут безліч печер, звичайно надто незручних для житла, але зовсім схованих від очей і майже неприступних. Колоністи оглянули навіть темні тунелі, що виникли ще в епоху утворення острова. При світлі смоляних смолоскипів дослідники пройшли по всіх цих похмурих галереях, обшукали кожний грот, досліджували кожну западину. Всюди тиша і морок. Здавалося, ніколи ще по цих давніх підземних ходах не ступала нога людини, ніколи вона не пересунула тут жодного каменю. Усе залишалося таким же, як у ті нескінченні далекі часи, коли підземний вогонь викинув із дна морського ці брили і над водами океану піднявся острів.

Але хоча ці глибинні ходи здавалися зовсім пустельними й у них панував безпросвітний морок, Сайресу Сміту довелося переконатися, що вони не були царством абсолютної тиші.

Проходячи однією з цих похмурих печер, що врізалися в товщу гори на кількасот футів, він на свій подив почув рокіт, що долинав, примножувався здалеку, віддавався луною під кам’яними склепіннями підземної галереї.

Гедеон Спілет, який ішов разом з ним, теж почув цей віддалений гул, який вказував, що в надрах вулкана ожив погаслий вогонь. Обоє прислухалися, — глухі перекати повторилися кілька разів; очевидно, у глибинах землі відбувався якийсь геологічний процес.

— Виходить, вулкан ще не зовсім згас? — сказав журналіст.

— Можливо, що з того часу як ми обстежували кратер, — відповів Сайрес Сміт, — у нижніх шарах гори почалися якісь процеси. У будь-якому вулкані, що вважається погаслим, може знову розгорітися вогонь.

— Але якщо вогнедишна гора Франкліна оживає і готується нове виверження, то хіба острову Лінкольна не загрожує небезпека? — запитав Гедеон Спілет.

— Не думаю, — відповів інженер. — Адже кратер вулкана відіграє роль запобіжного клапана; надлишок пари і лави, як і колись, вирветься через цей звичний канал.

— Якщо тільки лава не прокладе собі новий вихід у напрямку родючої частини острова…

— То чому ж це буде так, дорогий Спілете? — запитав Сайрес Сміт. — Чому лава ухилиться від того шляху, що їй проклала сама природа?

— Ну, вулкани дуже примхливі, — відповів журналіст.

— Зважте, — заперечив інженер, — що нахил усієї гори Франкліна сприяє стоку виверженої лави до тих самих долин, що ми зараз обстежуємо. Для того, щоб вона потекла в інший бік, повинне відбутися переміщення центру ваги, що можливе тільки в результаті землетрусу.

— Але ж в таких випадках, наскільки я знаю, завжди варто побоюватися землетрусу, — зауважив Гедеон Спілет.

— Завжди! — підтвердив інженер. — Особливо коли підземні сили починають пробуджуватися після довгого відпочинку, а кратер вогнедишної гори закупорений. Справді, дорогий Спілете, виверження вулкана може стати для нас великим нещастям, і краще б він ніколи не пробуджувався, а спав собі мирним сном. Але тут уже ми неспроможні, чи не правда? Однак, що б не сталося, я думаю, що нашим плантаціям на плато Круговиду не загрожує серйозної небезпеки. Між плато і горою лежить досить глибока западина, і якщо коли-небудь лава потече в напрямку до озера, вона поллється з цієї западини убік дюн і до затоки Акули.

— Але ж ми ще не бачили над вершиною гори ні найменшого димку, що передвіщає близькість виверження, — зауважив Гедеон Спілет.

— так, не бачили, — сказав Сайрес Сміт. — Над кратером немає жодної хмарини пари, я тільки вчора уважно спостерігав за верхівкою гори. Але можливо, що протягом століть кратер знизу міцно забили кам’яні брили, вулканічний попіл, застигла лава, і, отже, запобіжний клапан, про який я говорив зараз, занадто щільно закупорений. Однак при першому ж серйозному поштовху все це злетить у повітря, і будьте упевнені, дорогий Спілете, що ні острів, який можна порівняти з паровим казаном, ні вулкан — його топка — не вибухнуть від тиску газів. І все-таки, повторюю, нехай краще не буде виверження.

— А між тим ми з вами не помиляємося: дуже добре чутний глухий рокіт. У надрах вулкана щось відбувається!..

— так, так, — відповів інженер, насторожено прислухаючись.

— Помилитися неможливо… Отут, безсумнівно, відбувається якийсь процес, але його значення й остаточний результат поки що не можна передбачати.

Вийшовши з печери, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет розшукали своїх товаришів і розповіли їм про свої спостереження.

— Он воно як! — вигукнув Пенкроф. — Вулкан знову здумав повернутися до своїх витівок. Нехай тільки спробує. Знайдеться і на нього управа!.,

— Хто ж з ним упорається? — запитав Наб.

— Наш заступник, Набе, наш добрий геній. Він заткне кратер, якщо вулкан спробує роззявити свою горлянку!

Як бачать читачі, віру Пенкрофа в новоявлене божество, яке править островом, не вдавалося похитнути, та й, треба сказати, таємнича сила, що виявлялася дотепер у багатьох і багатьох випадках, здавалася всемогутньою. Але цей чарівник вислизав від найретельніших пошуків, і, незважаючи на всі старання колоністів, на їхню ретельність і, головне, на їхню завзятість у дослідженні острова, схований притулок досі не могли виявити.

З 19 по 25 лютого коло розшуків розширилося і захопило всю північну частину острова; обшукали найзатишніші куточки. Справа доходила до того, що колоністи вистукували схили стрімчаків, як вистукує стіни поліція, роблячи обшук у підозрілому будинку. Інженер навіть склав дуже точну карту гори та її відрогів, і колоністи обійшли їх усі до найвіддаленіших куточків. Досліджували вони також і верхню терасу і конусоподібну вершину, що піднімалася на ній, аж до снігової шапки, що біліла на її верхівці і у якій зяяла лійка кратера.

Більш того: спускалися навіть у саму лійку кратера, який ще не дихав вогнем, хоча в глибині прірви вже чітко чувся лиховісний рокіт. Одначе з кратера не піднімалося жодного струмочка диму, жодної хмаринки пари, стінки його анітрохи не нагрілися — словом, ніщо не прогнозувало близького виверження. І ніде — ні на вершині гори, ні на її схилах, — абсолютно ніде колоністи не знайшли ні найменших слідів перебування незнайомця, якого вони шукали.

Тоді почали розшуки по всій смузі дюн. Ретельно оглянули і високі береги затоки Акули, що являли собою стрімку стіну із застиглої лави, досліджували її від гори до низу, хоча дуже важко було спускатися до моря цією кручею. Ніде нікого!

Слова ці точно передавали жалюгідний результат марних пошуків, що вимагали стільки стомлюючих зусиль, стільки завзятості, і не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування.

Довелося, одначе, подумати про повернення додому — пошуки не могли продовжуватися до нескінченності. Тепер у колоністів були всі підстави вважати, що притулок таємничого незнайомця знаходиться не на поверхні острова, і тоді в кожного в розпаленілій уяві зародилися найбожевільніші припущення. Особливо багато фантазували Пенкроф і Наб; вони не тільки створювали у своїх вигадках дивний образ, але переносилися до чарівного, казкового світу.

Двадцять п’ятого лютого колоністи повернулися до Гранітного палацу. За допомогою подвійного каната, який прив’язали до стріли і закинули на виступ майданчика, вони відновили сполучення між своїм житлом і берегом.

Місяць потому, 24 березня, поселенці святкували третю річницю свого перебування на острові Лінкольна.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Минуло три роки. — Питання про спорудження нового корабля. — Рішення. — Колонія процвітає. — Суднобудівна верф. — Холоди в Південній півкулі. — Пенкроф скоряється. — Прання білизни. — Гора Франкліна

Минуло три роки відтоді, як бранці втекли з Ричмонда. Скільки разів за ці три роки вони говорили про свою батьківщину. Ніколи вони не забували про неї!

Вони не сумнівалися в тому, що Громадянська війна скінчилася, причому не припускали й думки, щоб справедлива справа жителів Півночі не перемогла. Але які були перипетії цієї жахливої війни? Чи багато пролилося крові? Хто з друзів і знайомих поліг у боях? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідну країну. Повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів, відновити зв’язок з населеним світом, установити постійне сполучення між рідною країною й островом, — після цього вони готові були провести довгі роки в заснованій ними колонії, що стала б тоді залежати від метрополії, і, можливо, ці роки виявилися б кращим, найщасливішим часом їхнього життя. І хіба все це було нездійсненною мрією? Але мрія їх могла здійснитися лише двома шляхами: або у води острова Лінкольна прийде який-небудь корабель, або колоністи самі побудують досить велике судно, щоб доплисти на ньому до найближчої землі.

— А що, як, — говорив Пенкроф, — наш геній-заступник надасть нам можливість повернутися на батьківщину!

Справді, якби Пенкрофу і Набу сказали, що в затоці Акули чи в порту Повітряної кулі на них чекає корабель водотоннажністю триста тонн, вони б анітрошки не здивувалися, навіть оком би не моргнули, вирішивши, що так і годиться, тому що чекали від незнайомця будь-яких чудес.

Але Сайрес Сміт, як людина менш довірлива, радив їм повернутися до реальної дійсності і самим взятися за спорудження судна; завдання це воістину було невідкладним, тому що вимагалося якомога, швидше відвезти на острів Табор записку про нове місцеперебування Айртона.

«Бонадвентура» вже не існувало, спорудження нового корабля вимагало щонайменше півроку. А наближалася зима. Словом, до майбутньої весни нічого було й думати про поїздку.

— Що ж, у нас буде досить часу, і до настання теплих днів ми встигнемо добре підготуватися, — сказав інженер Пенкрофу, розмовляючи з ним на цю тему. — Я думаю, друже мій, що, раз нам потрібно заново будувати судно, найкраще зробити його розмірами побільше. Ще невідомо, чи відвідає шотландська яхта острів Табор. Може статися, що вона приплила туди кілька місяців тому, що шотландці довго шукали Айртона і, не знайшовши ніяких слідів його перебування на острові, попливли назад. Ні, нам з вами треба побудувати такий корабель, щоб у разі потреби, ми могли дістатися на ньому до островів Полінезії або до Нової Зеландії. Як ви думаєте?

— Я думаю, містере Сайрес, — відповів моряк, — я думаю, що ви з усякою справою впораєтеся, у вас і великий корабель вийде не гірше маленького. Дерева й інструментів у нас досить. Виходить, усе залежить від часу.

— А скільки місяців потрібно на спорудження корабля водотоннажністю двісті п’ятдесят — триста тонн? — запитав Сайрес Сміт.

— Місяців сім-вісім щонайменше, — відповів Пенкроф. — Та ще не забувайте, що зима підходить, а в сильні холоди важко обробляти дерево. Виходить, вважайте, що кілька тижнів пропадуть марно, і дай Боже, коли ми спустимо корабель на воду в листопаді.

— От і добре! — сказав Сайрес Сміт. — Найсприятливіша пора для подорожі на острів Табор або навіть у більш далекі краї.

— Правильно, містере Сайрес, — відповів моряк. — Робіть креслення. Робітники готові. Я думаю, у такій справі Айртон буде нам гарним помічником.

Порадилися з іншими колоністами, ті схвалили задум інженера, і дійсно ідея була чудова. Правда, побудувати корабель водотоннажністю від двохсот до трьохсот тонн — завдання нелегке, але колоністи вірили у свої сили, що цілком виправдувалося вже досягнутими успіхами.

Отже, Сайрес Сміт зайнявся складанням розрахунків і креслень для спорудження корабля. Тим часом його товариші рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, на весь набір судна і на його обшивання. Ліси Далекого Заходу дали їм кращі для кораблебудування породи дуба і в’яза. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, проклали нею дорогу, назвавши її дорогою Далекого Заходу; по ній колоди підвезли до Нетрів і влаштували там корабельну верф. Щодо дороги, то вона йшла примхливими зиґзаґами, петляючи в залежності від розташування дерев, обраних для рубання, і все-таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.

Колоністи поспішали рубати й обтісувати дерева, тому що сира деревина не годиться для спорудження судна, і треба, щоб вона встигла висохнути. Корабельні теслі ретельно працювали весь квітень: за цей місяць не сталося ніяких неприємностей, крім досить сильних штормів, звичних у пору рівнодення. Юп добре допомагав лісорубам — то піднімався на самісіньку верхівку дуба і закріплював там мотузку, якою валили зрубане дерево, то перетягував на своїй міцній спині вже обтесані стовбури.

Колоди склали штабелями під широким дощатим навісом, поставленим біля Нетрів: там вони повинні були зберігатися, поки їх не пустять у діло.

Квітнева погожа пора у Північній півкулі найчастіше відповідає жовтню. Крім кораблебудування колоністи ретельно обробляли землю, і незабаром із плато Круговиду зникли всі сліди спустошення. Відбудували млин, на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх зробили просторішими, тому що пернате населення ферми дуже зросло. У стайні стояло тепер п’ять онагрів — чотири сильних, міцних і добре об’їжджених тварини, що ходили й у запряжці, й під сідлом, і новонароджене лоша. Інвентар колонії збільшився — з’явився плуг; на онаграх тепер орали землю, і вони тягли плуг не гірше волів, на яких орють у Йоркширі або в Кентуккі. Кожний колоніст брав на себе ту чи іншу роботу, ніхто не сидів склавши руки. Зате яким завидним здоров’ям могли похвалитися всі ці трудівники, як весело проводили вони вечори в Гранітному палаці, які райдужні плани на майбутнє будували!

Айртон, зрозуміло, почував себе тепер рівноправним членом товариства; вже не заводив мови про те, щоб йому жити окремо в коралі. Одначе він завжди був замислений, мовчав і більше розділяв з колоністами їхню роботу, ніж радості. Але робітник він був прекрасний — сильний, спритний, винахідливий і розумний, його любили і поважали, і він не міг цього не відчувати.

Не закинули й кораль. Хто-небудь з колоністів через день їздив туди візком або верхи, роздавав корми худобі, доїв кіз і привозив молоко, що надходило в розпорядження Наба. Цими поїздками користувалися і для полювання, тому частіше за інших їздили в кораль Герберт і Гедеон Спілет у супроводі Топа, який завжди біг попереду: завдяки мистецтву мисливців і їхніх чудових рушниць у будинку не переводилася велика дичина — водосвинки, агуті, кенгуру, кабани, пекарі; не переводилася і птиця: качки, тетеруки, глухарі, жакамари, бекаси. Кролики із садка, устриці з обмілини, іноді черепаха, повні сіті сьомги, що приплила цілими косяками до ріки Віддяки метати ікру, овочі з городу на плато Круговиду, дикі плоди з лісу — які щедрі дарунки природи! Головний кухар Наб ледве встигав забирати їх про запас до своїх комор.

Зрозуміло, що телеграфний дріт, протягнений між коралем і Гранітним палацом, відновили, і тепер нічого не заважало послати депешу, коли хто-небудь з колоністів, відправившись у кораль, вважав за необхідне там заночувати. Адже тепер на острові знову стало спокійно, і більше не доводилося побоюватися вторгнення, принаймні з боку людей.

І все-таки лихо могло повторитися, якби на острів знову надумали висадитися які-небудь каторжники-втікачі. Можливо, приятелі та спільники Боба Гарвея, котрі ще відбували покарання у Норфолці, були посвячені в таємницю його задумів і збиралися діяти за його прикладом. Отже, колоністи безупинно вели спостереження за всіма зручними для висадки частинами узбережжя, і щодня їхня підзорна труба обводила широку дугу обрію від бухти З’єднання до бухти Вашингтона. Вирушаючи в кораль, вони не менш уважно оглядали море й у західному напрямку, — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко.

Нічого підозрілого жодного разу не з’являлося в полі зору, і проте завжди доводилося триматися насторожі.

Одного разу ввечері Сайрес Сміт запропонував товаришам почати зміцнювати кораль. Він вважав розумним запобіжним заходом вище підняти огорожу і збоку побудувати щось подібне до блокгауза, для того щоб сховатися там у випадку ускладнень і дати відсіч нападникам. Гранітний палац, говорив інженер, можна вважати неприступним завдяки самому його розташуванню, але кораль з його будівлями, запасами продовольства і худобою, що утримується в загонах, завжди може виявитися предметом зазіхань з боку яких-небудь грабіжників, що наскочать невідомо звідки, і треба створити найсприятливіші умови для захисту від них.

План зміцнення кораля ще вимагав ретельних обмірковувань, і здійснення його мимоволі відклали до весни.

До 15 травня на верфі уже заклали кіль нового судна, і незабаром майже перпендикулярно до нього піднялися в пазах ахтерштевень на одному кінці і форштевень — на іншому. Кіль, зроблений з міцного дуба, мав у довжину сто десять футів, що дозволило поставити середній бімс[59] довжиною двадцять п’ять футів. Але тільки це корабельні теслі і встигли зробити до настання негоди і холодів. Наступного тижня ще поставили перші кормові шпангоути,[60] а потім довелося роботи призупинити.

Наприкінці місяця погода зовсім зіпсувалася. Дув східний вітер, що іноді досягав сили урагану. Сайрес Сміт побоювався за долю корабельної верфі. Він вибрав для неї найзручніше місце, біля Гранітного палацу, але в бурю острівець Порятунку був поганим захистом узбережжя, хвилі, гнані вітром, докочувалися до гранітної стіни і розбивалися біля її підніжжя.

На щастя, його побоювання не виправдалися. Вітер найчастіше дув з південного сходу, а тоді Гранітний палац прекрасно захищав виступ мису Знахідки.

Пенкроф і Айртон, ревні будівельники нового судна, не припиняли роботи доти, доки це було можливо. Вони не боялися ні вітру, що тріпав їм волосся, ні дощу, від якого обоє промокали до нитки: вони вважали, що молоток однаково добре б’є й у негоду, й у гарну погоду. Але коли після сльоти вдарили морози, дерево на холоді затверділо, як залізо, і теслям стало надзвичайно важко його обробляти, — до 10 червня довелося перервати спорудження судна.

Сайрес Сміт і його товариші, звичайно, не могли не зауважувати, які суворі зими на острові Лінкольна. такі холоди бували хіба що в штатах Нової Англії, розташованих приблизно на такій же відстані від екватора, як і острів Лінкольна. У Північній півкулі, принаймні в тій його частині, що займають Нова Англія і північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється плоским рельєфом, що межує з полярною зоною: жодна височина не перепиняє там шлях північним вітрам; але щодо острова Лінкольна таке пояснення неприйнятне.

Пенкроф і Айртон, ревні будівельники нового судна, не припиняли роботи доти, доки це було можливо…

— Спостереженнями встановлено, — сказав одного разу Сайрес Сміт своїм товаришам, — що при рівних географічних широтах на островах і морських узбережжях холоди не такі сильні, як у внутрішніх областях континентів. Наприклад, я часто чув, що в Ломбардії зими суворіші, ніж у Шотландії, а це, говорять, залежить від того, що море віддає взимку те тепло, що воно одержало від сонця влітку. Але ж острови знаходяться в особливо сприятливих умовах для такого зігрівання.

— так у чому ж справа, містере Сміт? — запитав Герберт. — Чому острів Лінкольна начебто представляє собою виняток із загального правила?

— Важко знайти цьому пояснення, — сказав інженер. — Одначе я думаю, що така кліматична особливість залежить від того, що наш острів знаходиться в Південній півкулі, а, як тобі відомо, дитя моє, зими тут холодніші, ніж у Північній півкулі.

— так, справді, — погодився з ним Герберт. — Недарма плавучі льоди можна зустріти в південній частині Тихого океану на нижчих широтах, ніж у північній.

— Правильно, — підтвердив Пенкроф. — Коли я плавав на китобійному судні, нам зустрічалися айсберги навіть на траверсі мису Горн.

— У такому випадку суворі холоди, від яких ми страждаємо на острові Лінкольна, можливо, пояснюються тим, що порівняно недалеко від нього плавають айсберги і навіть утворилися крижані поля, — сказав Гедеон Спілет.

— Ваше пояснення цілком правдоподібне, дорогий Спілет, — погодився Сайрес Сміт. — Можливо, що суворі зими викликані близькістю льодів. Я хочу нагадати вам, яку чисто фізичну причину має той факт, що в Південній півкулі холодніше, ніж у Північній. Адже влітку сонце ближче до цієї півкулі, отже, взимку воно неминуче повинно стояти далі. Цим і пояснюється різка різниця в середній температурі зими і літа. Згадайте-но, на острові Лінкольна зима холодна, зате літо дуже гаряче.

— А скажіть, будь ласка, містере Сміт, — запитав Пенкроф, насупивши брови, — чому ж ця наша Південна півкуля так незручно влаштована? Це ж несправедливо!

— Дружище Пенкрофе, — сміючися, відповів інженер. — Справедливо це чи несправедливо, але вже так воно є, треба змиритися з фактом. Відбувається ж ця особливість ось чому. Орбіта, якою рухається Земля навколо Сонця, становить не окружність, а еліпс, що відповідає розумним законам механіки. Тому Земля у певний момент досягає афелію, тобто точки, найвіддаленішої від Сонця, а іншим разом перигелію, тобто знаходиться на відстані, найкоротшій від Сонця. І ось, виявляється, що саме під час зими в країнах Південної півкулі Земля знаходиться в найвіддаленішій від Сонця точці і, отже, в умовах, що сприяють тому, аби у цих областях було найхолодніше. Тут уже нічого не вдієш, Пенкрофе, і найосвіченішим людям ніколи не вдасться що-небудь змінити в облаштуванні Всесвіту, встановленому Господом Богом.

— А все-таки дивно! — додав Пенкроф, очевидно важко погоджуючись з неминучістю. — Мудро влаштований світ! Товстезні книги вийдуть, якщо записати усе, що люди знають.

— А ще товщі книги можна написати про те, чого люди досі не знають, — сказав Сайрес Сміт.

Як би там не було, у червні настала вже звична для колоністів сувора зима, і вони найчастіше навіть не виходили з Гранітного палацу.

Яким обтяжливим було для всіх це самітництво, і, мабуть, особливо воно пригнічувало Гедеона Спілета.

— Знаєш що, — сказав він одного разу Набу, — я б тобі написав дарчу, засвідчену за всіма правилами в нотаріуса, і віддав би на твою користь усі спадщини, які мене чекають, якби ти, як добра душа, сходив би куди-небудь, де приймається передплата на газети і журнали, та передплативши мені хоч яку-небудь зубожілу газетку! Справді, для повного щастя мені найбільше не вистачає газети. Хочеться, друже, дізнаватися вранці, що вчора відбулося у світі, за межами нашого острова!

Наб розсміявся.

— Он який цікавий, — сказав він. — А я за роботою про все забуваю. Щодня в нас справ по горло!

Дійсно, і в Гранітному палаці й поза ним роботи вистачало.

Завдяки трирічній завзятій праці мешканців острова Лінкольна колонія їхня досягла в тім році справжнього процвітання. Затонулий бриг послужив для них новим джерелом скарбів. Крім повного оснащення, що могло піти для споруджуваного судна, комори Гранітного палацу були забиті всякого роду начинням, інструментами, приладами, зброєю, бойовими припасами й одягом. Колоністам уже не доводилося більше виробляти грубе сукно. У першу зиму вони страждали від холоду, а тепер їх анітрошки не лякали найлютіші морози. Білизни в них теж стало багато, та й тримали вони її у великому порядку. З морської солі, у якій утримується хлористий натрій, Сайрес Сміт без зусиль одержав натрій і хлор. Натрій йшов потім на виготовлення соди, а хлор — хлорного вапна; і те й інше вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. Втім, велике прання затівали тільки чотири рази на рік, як це робилося в сімейних будинках в давні часи, і треба додати, що Пенкроф і Гедеон Спілет, який мріяв про задоволення читати щодня газету, показали себе чудовими пралями.

так минули зимові місяці — червень, липень і серпень. Стояли морози — середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13,33° нижче нуля за Цельсієм). Отже, зима випала суворіша, ніж торік. Зате як жарко топилися каміни в Гранітному палаці! Безперестану палав у них вогонь, і кіптява довгими смугами розписала там стіни. Дров не шкодували, — ліс був за декілька кроків. Йшли на дрова і зайві колоди, заготовлені для будівлі судна, і це дозволяло заощаджувати кам’яне вугілля, яке важко було перевозити з місця видобутку.

І люди, і домашні тварини почувалися чудово. Правда, дядечко Юп виявився досить мерзлякуватою істотою, — це був, мабуть, єдиний його недолік. Довелося пошити для нього теплий халат на ваті. Але який з нього вийшов чудовий слуга — спритний, старанний, невтомний, не надокучливий, небалакучий; цілком заслужено він міг стати зразком для усіх своїх двоногих побратимів у Старому і Новому Світі.

— Що ж тут дивного? — говорив Пенкроф. — Раз у нього чотири руки, значить з нього й питається більше, — повинен старатися!

І вже як трудилася розумна чотирирука тварина!

Протягом семи місяців, що минули з часу розшуків, що здійснювались навколо гори Франкліна, і впродовж усього вересня, коли повернулися теплі дні, добрий геній острова не давав про себе знати. Ні в чому не позначалася його допомога. так, правду кажучи, у ній і не виникало потреби, за цей час не сталося жодного нещасного випадку, який би став важким випробуванням для колоністів.

Сайрес Сміт навіть помітив, що за цей час не було нічого схожого на таємничий зв’язок, що начебто встановився крізь кам’яний кряж між мешканцями Гранітного палацу і незнайомцем, чию присутність Топ, здавалося, вловлював чуттям. Собака перестав гарчати, та й Юп теж не виявляв занепокоєння. Обоє приятелів (Топ і мавпа подружилися) більше вже не сновигали біля закритого трапом провалу, не дзявкали і не скиглили з якоюсь особливою тривогою, що відразу ж привертала увагу інженера. Але хіба Сайрес Сміт міг сказати з упевненістю, що з цією загадкою покінчено і на спробах розгадати її треба поставити хрест? Хіба міг він стверджувати, що вже ніколи не виникнуть такі обставини, за яких невідомий благодійник знову виступить на сцену? Як знати, що обіцяло їм майбутнє?

Зима скінчилася. Але саме в перші весняні дні відбулася подія, котра матиме дуже важливі наслідки.

Сьомого вересня Сайрес Сміт, розглядаючи верхівку гори Франкліна, домітав над кратером згаслого вулкана в повітрі струмок диму і білу хмарину пари.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пробудження вулкана. — Літня пора. — Поновлення робіт. — Вечір 15 жовтня. — Телеграма. — Прохання. — Відповідь. — Швидше в кораль. — Записка. — Другий дріт. — Базальтові скелі. — У години припливу. — У години відливу. — Печера. — Сліпуче світло

Почувши від інженера страшну звістку, колоністи кинули роботу і мовчки спрямували погляд на гору Франкліна.

Отже, вулкан пробудився від сну; пара і гази, піднявшись з його надр, прорвалися крізь шар твердих порід, що зібралися на дні кратера. Але чи викличе підземний вогонь сильне виверження? Ні передбачати це, ні запобігти лиху не було можливості.

Але навіть якщо припустити, що виверження неминуче, ще залишалася надія, що від нього постраждає не весь острів. Виливаючись з вулкана, розплавлені породи не завжди несуть із собою загибель. Острів уже пройшов через такий іспит, — про це свідчили потоки застиглої лави, які краяли північні схили гори. Крім того, сама форма кратера і глибока тріщина, що розсікала його верхній край, повинні були спрямовувати лаву, що викидається, в бік, протилежний родючій зоні острова.

Одначе минуле не гарантувало майбутнього. Нерідко буває, що у вулканів давні кратери забиті наглухо, але замість них розкриваються інші кратери. Це спостерігалося й у Старому й у Новому Світі — на Етні, на Попокатепетлі, на Орісабі, а напередодні виверження усього можна побоюватися. Адже буває досить землетрусу, — а це явище нерідко супроводжується вулканічним виверженням, — щоб внутрішня будівля вогнедишної гори змінилася і розплавлена лава проклала собі нові шляхи.

Сайрес Сміт пояснив усе це товаришам і, не перебільшуючи, навів усі докази «за» і «проти» небезпечності становища.

Зрештою вони тут нічого не могли змінити. Гранітному палацу начебто ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. Але кораль міг бути зовсім знищений, якщо б на південному схилі гори Франкліна утворився новий кратер.

З того дня над вершиною гори завжди розвівався білий султан пари, і навіть помітно було, що він стає вище і ширше. Одначе до густих його клубів не домішувалася жодна іскра полум’я. Поки що процеси йшли в нижній частині центрального вогнища.

Незважаючи ні на що, з першими теплими днями роботи відновилися. Спорудження корабля намагалися вести якнайшвидше; скориставшись рушійною силою берегового водоспаду, Сайрес Сміт улаштував водяну лісопилку, і тепер колоністи набагато швидше, ніж вручну, обробляли колоди на дошки і балки. Пристрій цієї установки був такий же простий, як і на сільських лісопилках у Норвегії. Адже тут потрібно було домогтися тільки руху в двох площинах: рухати колоду в горизонтальному напрямку, а пилку — у, вертикальному, — ось і все; Сайресу Сміту вдалося цього досягти за допомогою колеса, двох валів і відповідним чином розташованих блоків.

До кінця місяця на верфі уже височів на підпірках набір судна, котре вирішили оснастити як шхуну. Набір був майже закінчений, усі шпангоути трималися на тимчасових кріпленнях, і вже виступала форма судна. На цій шхуні, що відрізнялася вузькою носовою частиною і дуже широкою кормою, безсумнівно, можна було при потребі робити досить великі переходи, але вимагалося ще багато часу на зовнішнє і внутрішнє обшивання судна, настилання, палуби. Після вибуху підводної міни вдалося, на радість будівельникам, врятувати всі металеві частини піратського брига. З покручених дощок обшивки, з корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон вирвали кліщами болти і безліч мідних цвяхів. таким чином, ковалям довелося менше трудитися, але теслі роботи мали вище голови.

На тиждень будівництво шхуни довелося перервати, зайнятися збиранням врожаю, косовицею та звезти в комори і склади зерно й овочі, зібрані на плато Круговиду. Але тільки-но ці роботи закінчилися, знову взялися за спорудження корабля і вже ні на мить не відволікалися від нього.

До вечора будівельники ледь трималися на ногах від утоми, щоб не втрачати даремно часу, вони змінили години своїх трапез: обідали опівдні, а вечеряли тільки після заходу сонця, коли зовсім вже темніло. Тоді вони піднімалися до Гранітного палацу й поспішали швидше лягти спати.

Втім, іншого разу зав’язувалася розмова на яку-небудь захоплюючу тему, і колоністи лягали пізніше звичайного. У бесіді вони ділилися своїми мріями про майбутнє й охоче говорили про те, які щасливі зміни в їхній долі принесе подорож на шхуні в найближчі населені краї. І все-таки в планах, що вони будували, незмінно панувала думка про повернення на острів Лінкольна. Ні, ні, хіба можна розстатися з колонією, яку вони заснували, вклавши в неї стільки праці, перенесли такі важкі випробування й одержали стільки перемог? Треба тільки встановити сполучення з Америкою, а тоді розвиток колонії піде ще швидше.

Пенкроф і Наб твердо сподівалися прожити на острові до кінця своїх днів.

— Герберте, — говорив моряк, — адже ти ніколи не розстанешся з нашим островом?

— Ніколи, Пенкрофе, особливо якщо ти приймеш рішення тут залишитися!

— Та я вже прийняв таке рішення, голубе, — відповідав Пенкроф. — Я тебе тут чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітками. Я бавитиму твоїх дітлахів, і вони в нас виростуть такими молодцями, тільки тримайся!

— Вирішено! — сміючись і червоніючи, озивався Герберт.

— А ви, містере Сайрес, — мріяв уголос Пенкроф, — ви будете постійним губернатором острова. О, до речі! Яке населення може прогодувати наш острів? По-моєму, не менше десяти тисяч.

Траплялося, друзі подовгу розмовляли так вечорами. Ніхто не висміював Пенкрофа, навпаки — він усім передавав бажання мріяти, і зрештою журналіст навіть заснував на острові газету «Нью-Лінкольн геральд».

так уже влаштована людина. Потреба творити, залишити свій слід на землі, вкласти свою душу в щось велике, що житиме довго, переживе його, — ось ознака переваги людини над усіма тваринами, що населяють нашу планету. Ось чому людина стала вінцем творіння, ось що виправдує її панування над світом тварин.

А втім, як знати, можливо в Топа з Юпом теж були які-небудь мрії про майбутнє?

Один тільки Айртон тримав при собі свої думки про те, яке б це було щастя, якщо б йому довелось зустрітися з лордом Гленарваном і постати перед усіма новою людиною, що спокутувала свою провину.

Увечері 15 жовтня приємна бесіда затяглася довше звичайного. Була вже дев’ята година. Уже чулися відверті протяжливі позіхання, котрі свідчили про те, що всім час спати, і Пенкроф вирушив до своєї постелі, як раптом у залі пролунав електричний дзвоник.

Усі колоністи були разом — Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон і Пенкроф — у коралі не залишилося нікого.

Сайрес Сміт піднявся зі свого місця. Інші здивовано перезиралися, думаючи, що їм вчулося.

— Що це значить? — вигукнув Наб. — Чи не диявол здумав подзвонити?

Ніхто не відгукнувся на цей жарт.

— Погода нині грозова, — зауважив Герберт. — Можливо, впливають електричні розряди…

Він не договорив. Інженер, на якого всі спрямували погляд, заперечливо похитав головою.

— Почекаймо, — сказав тоді Гедеон Спілет, — якщо це сигнал, то, хто б його не подав, дзвоник, напевно, повториться.

— А хто ж, по-вашому, може подати сигнал? — вигукнув Наб.

— Ти хіба забув? — сказав Пенкроф. — Та той, хто…

Слова його перервав новий дзвоник, — молоточок швидка забарабанив по чашечці дзвоника.

Сайрес Сміт підійшов до апарата і, пустивши дротом струм, послав у кораль телеграму:

— Що вам потрібно?

За кілька секунд по колу з алфавітом зарухалася стрілка, і мешканці Гранітного палацу прочитали відповідь:

«Негайно приходьте в кораль».

— Нарешті! — викликнув Сайрес Сміт.

так, нарешті розкриється таємниця! Утоми наче й не було, сон відлетів від очей — так усім хотілося швидше опинитися в коралі. Не кажучи ні слова, вони миттєво зібралися в дорогу і за кілька секунд уже були на березі океану. У Гранітному палаці залишилися тільки Юп і Топ. В експедиції можна було обійтися без них.

Навкруги стояв морок. Молодик, що з’явився в той день, зайшов у годину заходу сонця. Як і говорив Герберт, насувалася гроза, чорні хмари нависли над землею низьким важким склепінням, що не пропускало жодного зоряного променя. На обрії раз у раз спалахували блискавиці.

Виходило, що за кілька годин гроза вибухне над самим островом. Ніч була сповнена тривоги.

Але непроглядна пітьма не могла зупинити наших мандрівників. Дорога в кораль була їм добре знайома. Вони пройшли лівим берегом ріки Віддяки, піднялися на плато Круговиду, перебралися по мосту через Гліцериновий струмок і рушили далі лісом.

Мандрівники йшли швидким кроком, дуже схвильовані. Ніхто не сумнівався, що зараз у їхніх руках опиниться ключ до розгадки таємниці, у яку вони так довго і марно прагнули проникнути.

Незабаром, вони довідаються ім’я невидимого благодійника, який так глибоко ввійшов у їхнє життя, великодушного, могутнього незнайомця. Безсумнівно, він уважно стежив за їхнім існуванням, знав про них усе до найменших дрібниць, чув усе, що говорилося в Гранітному палаці, інакше його втручання не було б завжди таким своєчасним.

Кожний ішов швидко, занурившись у власні думки. Під склепінням дерев стояв морок, не розрізнялося навіть узбіччя дороги. Ліс завмер у мертвій тиші. Притихли й застигли нерухомо і птахи, і тварини, заціпенівши від передгрозової задухи. Не ворухнувся жоден листок. У мороці відлунювали кроки колоністів по твердій, як камінь, землі.

За перші чверть години дороги мовчання порушило лише одне зауваження Пенкрофа та відповідь інженера.

— Треба було прихопити із собою ліхтар, — сказав моряк.

— Ліхтар знайдемо в коралі, — відгукнувся інженер. Сайрес Сміт і його супутники вийшли з Гранітного палацу дванадцять хвилин на десяту. Сорок сім хвилин на десяту виявилося, що вони вже пройшли три милі з п’яти, що відокремлювали гирло ріки Віддяки від кораля.

Величезні білі блискавки розривали над островом небо, і при кожному спалаху навколо чітко вимальовувалося чорним візерунком листя. Яскраве світло сліпило очі. Ось-ось повинна була вибухнути гроза. Блискавки все частіше прорізали небо, блискали зловісно. Усе ближче гуркотів грім. Повітря було нестерпно задушливе.

Мандрівники йшли так швидко, начебто їх притягувала якась нездоланна сила.

За чверть до одинадцятої при яскравому спалахові блискавки вони побачили перед собою огорожу кораля. Тільки-но ввійшли до воріт, пролунав оглушливий гуркіт грому.

За одну мить колоністи пробігли через двір і опинилися біля дверей житлового будинку.

Незнайомець, мабуть, знаходився в будинку, — адже телеграму він, звичайно, послав звідси. Одначе у жодному вікні не було світла.

Інженер постукав.

Ніякої відповіді.

Сайрес Сміт відчинив двері, і всі увійшли до абсолютно темної кімнати.

Наб висік вогонь, миттю запалили ліхтар і освітили ним усі кутки…

В будинку не було нікого. Всі речі стояли на своїх місцях, у тому порядку, у якому їх залишили.

— Невже нам усе це привиділося? — прошепотів Сайрес Сміт.

Ні, помилитися вони не могли. У телеграмі чітко говорилося:

«Негайно приходьте в кораль».

Колоністи підійшли до столу, призначеному для телеграфу. Тут теж усе виявилося на місці — батарея і ящик, у якому вона стояла, приймач і передавальний апарат.

— Хто був тут останнім? — запитав інженер.

— Я, містере Сайрес, — відповів Айртон.

— Коли?

— Чотири дні тому.

— Дивіться, записка! — вигукнув Герберт, вказуючи на аркуш паперу, що білів, на столі. На листку було написано англійською:

«Йдіть уздовж нового дроту».

— В дорогу! — викликнув Сайрес Сміт; він зрозумів, що депеша була відправлена не з кораля, а, безсумнівно, з таємничого притулку незнайомця і що якийсь додатковий дріт, відведений від старого, безпосередньо з’єднує цей притулок із Гранітним палацом.

Наб узяв запалений ліхтар, і усі вийшли з кораля.

Гроза шаленіла з лютою силою. Усе коротше ставали проміжки між спалахом блискавки й ударом грому. Відчувалося, що незабаром гроза вибухне над горою Франкліна, над всім островом. При спалахах блискавки видно було верхівку вулкана, увінчану султаном пари.

В дворі кораля, що відокремлював будинок від огорожі, не було ніяких ознак телеграфного зв’язку. Вийшовши за ворота, Сайрес Сміт підбіг до найближчого стовпа і при світлі блискавок побачив, що від ізолятора спускається до землі новий дріт.

— Ось він! — сказав інженер.

Дріт тягся по землі, але по усій своїй довжині був укладений, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, що забезпечувало гарну передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він йшов через ліс і південні відроги гори до західної частини острова.

— Тримайтеся кабелю! — сказав Сайрес Сміт.

То при тьмяному світлі ліхтаря, то при сліпучих спалахах блискавки колоністи кинулися по шляху, зазначеному телеграфним дротом.

Над їхніми головами лунали такі довгі й оглушливі гуркоти грому, що говорити нормально було неможливо. Утім, слова зайві, коли потрібно тільки одне — якнайшвидше йти вперед.

Сайрес Сміт і його товариші здолали спершу відріг, що відокремлював долину кораля від долини Водоспадної річки, перевалили через найвужчу його частину; дорогу їм указував кабель, то підвішений до нижніх гілок дерев, то протягнений по землі.

Інженер припускав, що дріт скінчиться в глибині долини, — там, можливо, і знаходиться таємний притулок незнайомця.

Припущення виявилося помилковим. Довелося піднятися по схилу південно-західного відрога і спуститися потім на порожнє плато, що простиралося аж до вигадливого накопичення базальтових стрімчаків. Час від часу то один, то інший колоніст нахилявся, обмацуючи рукою дріт, перевіряючи обраний напрямок. Було, одначе, уже зрозуміло, що дріт іде прямо до моря. Можливо, там, у глибокій печері, серед невідомих скель, таїлося житло, що так довго і марно вони шукали.

Усе небо палахкотіло вогнем… Блискавки спалахували безупинно. Вони вдаряли у вершину вулкана, спрямовувалися в кратер, огорнутий густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.

За кілька хвилин до одинадцятої години колоністи дійшли до карниза високої гряди, що піднімалася над океаном на західному березі острова. Внизу, за п’ятсот футів, ревів прибій.

Сайрес Сміт вирахував, що вони відійшли від кораля на півтори милі. Від цього місця дріт ішов униз між скель; простягнувшись крутим схилом вузького і звивистого яру.

Колоністи почали спускатися, ризикуючи викликати обвал кам’яних брил, що погано трималися і, падаючи, могли скинути їх у море. Спуск виявився вкрай небезпечним, але мандрівники зовсім про це не думали, — вони вже не владні були над собою. Таємничий притулок незнайомця притягував їх до себе з нездоланною силою, як притягає магніт залізні ошурки. Вони майже несвідомо спустилися в яр, хоча навіть серед білого дня схили його здалися б страшними. З-під ніг мандрівників котилися камені й при спалахах блискавки сяяли, неначе розпечені метеори. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон замикав хід. Рухалися то повільно, крок за кроком, то ковзаючи по гладкому, наче відполірованому кам’яному схилу, а потім, піднявшись на ноги, продовжували свій шлях.

Нарешті, дріт, зробивши крутий поворот, потягнувся між прибережних стрімчаків до чорної гряди рифів, об які важко билися хвилі в дні великих припливів. Колоністи дійшли до нижніх уступів базальтової стіни. Низом її паралельно до моря йшов довгий вузький вал, уздовж його вився телеграфний дріт, і колоністи рушили в цьому напрямку. Не пройшли вони й ста кроків, як почався пологий схил, що й привів їх до моря.

Інженер схопив кабель і побачив, що він іде під воду.

Супутники зупинилися біля Сайреса Сміта, вони були приголомшені.

В усіх вирвався вигук розчарування, майже розпачу. Невже потрібно кинутися в море, шукати якусь підводну печеру? Однак усі були такі збуджені, схвильовані, що, не вагаючись, зробили б навіть це.

Сайрес Сміт зупинив своїх товаришів.

Він підвів їх до заглиблення в скелі й сказав:

— Почекаймо тут. Зараз приплив. Коли море відступить від берега, шлях відкриється.

— А чому ви так думаєте?.. — запитав Пенкроф.

— Він не покликав би нас, якби дороги до нього не існувало.

Сайрес Сміт сказав це так упевнено, що ні в кого не знайшлося заперечень. До того ж думка його здавалася цілком логічною. Вважалося прийнятною версією, що біля підніжжя базальтової стіни існувала підводна печера, вхід до якої закривали зараз хвилі.

Довелося чекати кілька годин. Колоністи мовчки стояли, втиснувшись до своєрідної ніші, видовбаної хвилями в базальтовій стіні. Пішов дощ, і незабаром з чорних хмар, які роздирали зиґзаґи блискавок, потоками почала падати злива. Луна гучно повторювала оглушливий гуркіт грому, підсилюючи його.

Колоністів охопило безмежне хвилювання. У кожного виникло безліч дивних думок. Усі чекали чогось надприродного: ось зараз виникне перед ними величне видовище, з’явиться велетень-чарівник, — адже тільки казковий образ міг відповідати їхньому уявленню про таємничу могутність незнайомця.

Опівночі Сайрес Сміт, узявши ліхтар, спустився до самого моря подивитися, як розташовані внизу скелі. Відлив на той час тривав уже другу годину.

Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого грота. Кабель, повернувши під прямим кутом, ішов у його зяючий отвір.

Сайрес Сміт повернувся до своїх супутників і спокійно сказав:

— За годину можна потрапити до печери.

— Виходить, вона справді існує? — запитав Пенкроф.

— А ви сумнівалися? — відповів запитанням Сайрес Сміт.

— Але ж у печері все-таки залишиться вода; що, коли там глибоко буде? — зауважив Герберт.

— Під час відливу вода, можливо, цілком іде з печери, — сказав Сайрес Сміт, — і тоді ми пройдемо по дну, а якщо вода там залишається, нам, безсумнівно, вдасться знайти ті чи інші засоби переправи.

Минула година. Усі спустилися під дощем до моря. За три години рівень води понизився на п’ятнадцять футів. Вхід до печери поступово оголювався, верхівка склепіння виступила над морем щонайменше на вісім футів. Пінисті хвилі, вируючи, протікали під ним, немов під аркою моста.

Нахилившись, інженер побачив якийсь чорний предмет, що гойдався на воді, і притяг його до себе. Це був човен, прив’язаний мотузкою до виступу внутрішньої стінки печери. Човен був зроблений із щільно скріплених між собою листів заліза. На дні його, під ослонами, лежало два весла.

— У човен! — сказав Сайрес Сміт.

За мить усі вже були в човні. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф узявся за стерно. Сайрес Сміт, поставивши на форштевень ліхтар, висвітлював шлях.

Проїхали під низько навислою аркою грота, — і раптом склепіння піднялося високо і розширилося; але навколо стояла густа пітьма, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити, наскільки велика ця печера, встановити хоча б приблизно її ширину, висоту і глибину. У надрах цієї підводної базальтової схованки панувала велична тиша. Зовні туди не долинало ані найменшого звуку, для спалахів блискавок були нездоланними товсті стіни.

Подекуди на земній кулі існують величезні підземні печери, своєрідні природні велетенські склепи, що зберігають сліди тієї далекої геологічної епохи, в яку вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. такі, наприклад, фінгалова печера на острові Стаффа, одному з Гебридських островів, або гроти Морга в бухті Дуарнене в Бретані, гроти Бонифачо на Корсиці, печера Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенська Мамонтова печера в Кентуккі заввишки п’ятсот футів і довжиною більше ніж двадцять миль. У багатьох місцях земної кулі природа вирила такі склепи, вони збереглися і викликають захват людини.

Щодо печери, у якій опинилися колоністи, у них виникло запитання — чи не доходить вона до самої середини острова? Човен плив уже чверть години, роблячи повороти, що вказував Пенкрофу інженер, коротко подаючи сигнал, і раптом він скомандував:

— Праворуч!

Човен змінив напрямок і пішов біля правої стіни печери. У інженера виникло розумне бажання перевірити, чи тягнеться, як і раніше, уздовж неї кабель.

Кабель ішов уздовж стіни, чіпляючись за її виступи.

— Вперед! — наказав інженер.

Два весла разом занурилися в чорну воду, і човен рушив далі.

Плили ще чверть години, від входу печери подолали, мабуть, півмилі, і знову пролунав голос Сайреса.

— Стоп! — скомандував він.

Човен зупинився, і перед очима здивованих мандрівників засяяло яскраве світло, що освітило величезну печеру, так глибоко вириту природою в надрах острова.

І тоді вони змогли роздивитися цю схованку, про існування якої ніхто не підозрював.

На висоті ста футів піднімалося округле склепіння, його підтримували базальтові стовпи, здавалося, всі виліплені за однією міркою. такі величезні колони природа споруджувала тисячами в перші епохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися, неправильної форми арки і вигадливі карнизи. Обрубки базальту, підняті один на одного, досягали сорока — п’ятдесяти футів заввишки; підніжжя колон обмивала вода — зовсім спокійна, незважаючи на бурю, що шаленіла над островом. Промені, виходячи з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вимальовували кожну грань базальтових призм, запалювали на них вогненні іскри й начебто пронизували стіни печери, немов вони були прозорі, перетворювали найменші їхні опуклості на самоцвіти, що блищать. Усі ці різноманітні променисті відблиски відбивалися у воді, тріпотіли на її поверхні, і здавалося, що човен пливе серед вогнеметних струменів.

Не виникало ані найменшого сумніву щодо світла, яке відбивалося у воді, вихоплювало з темряви снопами своїх променів обриси базальтових стін; колон і склепінь печери. Світло це, звичайно, давала електрика: про його походження свідчив білий відтінок променів. Електрика заміняла сонце в цій печері і всю її заливало світлом.

За знаком Сайреса Сміта весла знову вдарили по воді, навколо дощем алмазів розсипалися бризки, човен рушив до того місця, звідки розливалося світло, і незабаром уже був від нього не більш ніж за півкабельтова.

Підземна водойма досягала тут завширшки трьохсот п’ятдесяти футів, а за сліпучим джерелом світла виднілася величезна базальтова стіна, що закривала дорогу попереду. Печера значно розширювалася, і води морські утворили тут озеро. Але, як і раніше, і склепіння, і причілки печери, і кам’яний заслін, що замикав її, усі ці базальтові призми, циліндри, конуси заливав потік електричного світла, такого яскравого, що він начебто виходив від цих кам’яних брил; здавалося, що їх огранили, немов коштовні діаманти, і кожна грань горить різнобарвними вогнями!

На середині озера виднівся якийсь довгий предмет веретеноподібної форми, що піднімався над застиглою, нерухомою водою. З обох кінців його виривалося світло, немов з жерла двох розпечених до білого печей. Предмет цей, що нагадував собою величезну морську тварину з породи китоподібних, був завдовжки близько двохсот п’ятдесяти футів і піднімався над рівнем озера на десять — дванадцять футів.

Човен повільно підпливав до нього. Сайрес Сміт, що сидів на носі, піднявся. Він пильно дивився вперед і раптом, з глибоким хвилюванням, вигукнув, схопивши журналіста за руку:

— Але ж це він! Тільки він, і ніхто інший! Він!..

І, опустившись на лаву, інженер пошепки вимовив ім’я, котре розчув лише Гедеон Спілет.

Ім’я це, мабуть, знав журналіст, тому що воно глибоко вразило його. Він відповів глухим голосом:

— Він? Людина, оголошена поза законом?

— Він! — повторив Сайрес Сміт.

За наказом інженера човен наблизився до дивної плавучої споруди. Веслярі причалили ліворуч до його округлої стінки, звідки крізь товсте скло виривався сніп сліпучого світла.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на майданчик. Там зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулися в нього.

Внизу від сходів ішов коридор, освітлений електрикою. В кінці його прибульці побачили двері. Сайрес Сміт відчинив їх.

Квапливо пройшовши через багато прикрашений зал, вони потрапили до сусідньої з ним бібліотеки, де світловий потік яскраво розливався.

У глибині бібліотеки виявилися ще одні двері. Інженер відчинив і ці двері.

І тоді вони побачили простору кімнату, схожу на музей, — у ній були зібрані і скарби царства мінералів, і твори мистецтва, і чудесні промислові вироби, — колоністам здалося, що вони опинилися в якомусь чарівному світі.

На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи.

Сайрес Сміт виступив вперед і на превеликий подив своїх супутників голосно сказав:

— Капітан Немо, ви кликали нас? Ми прийшли.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Капітан Немо. — Перші його слова. — Історія героя, який боровся за незалежність батьківщини. — Ненависть до загарбників. — Супутники капітана Немо. — Життя під водою. — Самотність. — Острів Лінкольна — останній притулок «Наутилуса». — Таємничий геній острова

При цих словах людина, яка лежала на дивані, підвелася, і світло окреслило її обличчя: у неї була чудова посадка голови, високе чоло, гордий погляд, сива борода, грива відкинутого назад густого волосся.

Він встав і зіперся рукою на спинку дивана, спокійно дивлячись на них. Помітно було, що довга хвороба поступово підточила його здоров’я, але голос ще прозвучав дзвінко, коли він сказав англійською з великим подивом:

— У мене немає імені, шановний пане.

— Мені відомо ваше ім’я, — відповів Сайрес Сміт.

Капітан Немо спрямував на інженера такий палаючий погляд, неначе хотів його знищити. Потім, упавши на диван, він прошепотів:

— А чи не все одно зрештою. Я незабаром помру.

Сайрес Сміт підійшов ближче до капітана Немо, а Гедеон Спілет узяв його за руку. Рука була гаряча. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб трималися на шанобливій відстані, у кутку цього чудового залу, де повітря просякло електричними флюїдами.

Капітан Немо тихенько відвів руку і знаком запропонував інженеру й журналісту сісти.

Усі дивилися на нього із щирим хвилюванням. Отож він, той, кого вони називали «генієм острова», істотою могутньою, чиє втручання в багатьох випадках виявилося рятівним; ось він, благодійник, якому вони стільком зобов’язані. Перед ними виявилася немічна, вмираюча людина, тоді як Пенкроф і Наб очікували побачити напівбога.

Але як могло статися, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому капітан Немо підхопився, почувши своє ім’я, яке, на його думку, ніхто не знав?..

На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи.

Капітан знову ліг на диван і, спираючись на лікоть, уважно подивився на Сайреса Сміта, який сидів біля нього.

— Отже, пане, ви знаєте ім’я, яке я носив? — запитав, капітан Немо.

— Знаю, — відповів Сайрес Сміт, — і знаю також, як називається чудовий підводний човен…

— «Наутилус», — сказав з напівпосмішкою капітан. — так, «Наутилус».

— А знаєте ви? Чи знаєте ви, хто я такий?

— Знаю.

— Але ж уже тридцять років у мене немає ні найменшого зв’язку з населеним світом, тридцять років я живу в морських глибинах, тому що це єдине середовище, де я здобув незалежність! Хто ж міг видати мою таємницю?

— Якась людина, що не зв’язала себе ніякими зобов’язаннями щодо вас, капітане Немо, і, отже, не може бути обвинувачена у зраді.

— Чи не той француз, що випадково потрапив на борт мого судна шістнадцять років тому?

— Він самий.

Виходить, ця людина і двоє його супутників не загинули в Мальстримі, коли «Наутилус» опинився там?

— Ні, не загинули. І ось з’явилася книга, названа «Двадцять тисяч льє під водою», у якій розповідається історія вашого життя.

— Історія декількох місяців мого життя і тільки, пане! — жваво заперечив капітан.

— Справді, — підтвердив Сайрес Сміт. — Але досить було прожити біля вас кілька місяців, щоб скласти про вас судження…

— Як про великого злочинця, чи не так? — відгукнувся капітан Немо, і на губах його майнула зарозуміла посмішка. — так, як про заколотника, про відщепенця людського суспільства.

Інженер нічого не відповів.

— Що ж ви мовчите, пане?

— Я не вправі судити капітана Немо, — сказав Сайрес Сміт, — принаймні судити за його минуле. Адже нікому, й мені в тому числі, не відомо, що змусило його вести таке дивне життя, а не знаючи причин, не можна судити про наслідки. Але я твердо знаю, що ваше благодійне втручання безперестанно охороняло нас з того дня, як ми опинилися на острові Лінкольна; я знаю, що всі ми зобов’язані життям доброму, великодушному, могутньому заступнику і що цим добрим, великодушним, могутнім заступником були ви, капітане Немо.

— так, я допомагав вам, — просто відповів капітан Немо.

Інженер і журналіст підвелися. Підійшли їхні товариші, бажаючи висловити капітану Немо подяку, що переповнювала їхні серця.

Капітан Немо рухом руки зупинив їхній порив і з хвилюванням, яке він не міг приховати, сказав:

— Стривайте, спершу вислухайте мене.

І капітан Немо кількома словами, стисло і зрозуміло, переповів усе своє життя.

Розповідь була короткою, одначе хворому довелося зібрати усі свої гаснучі сили, щоб довести її до кінця. Всі помітили, що він усе більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його відпочити, але капітан Немо на знак незгоди тільки крутив головою. Він же знав, що може не дожити до завтра, а коли журналіст запропонував йому свої послуги як лікаря, Немо відповів:

— Даремно, пане, даремно. Мені залишилося жити кілька годин.

Капітан Немо був за походженням індус, син раджі, який правив незалежним тоді князівством Бундельханда, племінник знаменитого в Індії героя Тіппо-Саїба. Десятилітнім хлопчиком батько послав його до Європи, бажаючи дати йому всебічну освіту і потай сподіваючись, що коли-небудь син його, як рівний супротивник, буде боротися проти тих, кого раджа вважав гнобителями рідної країни.

З десяти до тридцяти років принц Даккар, людина, наділена високими здібностями, шляхетністю душі й розуму, вчився, опановуючи різні науки, і досяг великих пізнань як у природознавстві й математиці, так і в літературі.

Принц Даккар подорожував по всій Європі. Завдяки своєму знатному походженню і багатству він скрізь був бажаним гостем, але втіхи світського життя його ніколи не приваблювали. Молодий красень індус завжди був серйозний, навіть похмурий і захоплений спрагою знань. У серці в нього горіла невблаганна ненависть.

Принц Даккар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на землю якої нізащо не хотів ступити, єдину країну, чиї загравання він постійно відкидав; він ненавидів Англію, і тим більше ненавидів, що багато в чому захоплювався нею.

Цей індус був втіленням затятої ненависті переможеного до переможця. Поневолювач не знайшов би помилування в поневоленого. Син одного з тих князів, що лише на словах скорилися Об’єднаному королівству, принц із роду Тіппо-Саїба, вихований у дусі боротьби за незалежність і помсти, повний не знищеної любові до своєї поетичної батьківщини, закутої в кайдани англійцями, він не бажав ступити на землю тієї країни, вважаючи її проклятою, тому що вона поневолила Індію.

Принц Даккар став художником — чудеса мистецтва викликали в нього шляхетне хвилювання; став ученим — ніщо не було чужим йому в галузі високих знань; став державним діячем, який вивчив при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачу він, можливо, здався б одним із цікавих космополітів, які жадають усе знати, але не здатні діяти, одним з тих багатих мандрівників, зарозумілих пустоцвітів, які безперестану роз’їжджають по усьому світу і не належать жодній країні.

А на ділі він був зовсім не таким. Цей художник, цей учений, ця обдарована людина залишалася в душі індусом, індусом, сповненим спраги помсти, індусом, який плекав надію, що настане день, коли його співвітчизники зажадають прав для своєї країни, виженуть з неї чужоземців і повернуть їй незалежність. І ось 1849 року принц Даккар повернувся в Бундельханд. Він одружився з дівчиною знатного роду, у якої так само, як у нього, серце обливалося кров’ю від страждань вітчизни. Дружина подарувала йому двох дітей, він обожнював їх. Але, насолоджуючись сімейним щастям, він не міг забути про поневолення Індії. Він вичікував випадку. І випадок трапився. Панування Англії лягло занадто важким тягарем на все населення країни. Принц Даккар став глашатаєм незадоволених. Він запалював у людях вогонь тієї ненависті до чужоземців, який горів у ньому самому. Він роз’їжджав по всьому півострову — по князівствах ще незалежних і по областях, що вже знаходилися під безпосереднім управлінням англійців. Він нагадував про ті героїчні дні, коли Тіппо-Саїб, захищаючи батьківщину, впав у бою під Серингапатамом.

1857 року спалахнуло велике повстання сипаїв. Душею його був принц Даккар. Він підняв величезні маси. Він віддав справедливій справі всі свої таланти і своє багатство. Безстрашно йшов він у бій у перших рядах, ризикував своїм життям так само, як найпростіша людина з цих героїв, які піднялися заради визволення вітчизни. Він брав участь у двадцятьох сутичках і десять разів був поранений. Але марно шукав він собі смерті, коли останні воїни, які відстоювали незалежність Індії, впали, вбиті англійськими кулями.

Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на це сподівалися, допомогли ззовні, можливо, в Азії б покінчили з впливом і пануванням Об’єднаного королівства.

Ім’я принца Даккара стало в ті дні знаменитим. Герой, який мав це ім’я, не таївся і вів боротьбу відкрито. Голова його була оцінена, і, хоча не знайшлося жодного зрадника, готового видати Даккара, за нього поплатилися життям батько, мати, дружина і діти — їх убили перш, ніж він довідався, яка небезпека загрожує їм через нього…

Ще раз справедливість втоптали в багно перед силою. Але цивілізація ніколи не відступає, можна подумати, що вона запозичає свої права в неминучості. Сипаї були переможені, і древні князівства раджів знову підпали під жорстоке панування Англії.

Принц Даккар, якого пощадила смерть, повернувся в гори Бундельханда. Самотній, сповнений безмежної відрази до самого імені «людина», відчуваючи жах і ненависть до цивілізованого світу, прагнучи назавжди втекти від нього, він перетворив на гроші залишки свого майна, зібрав навколо себе найвідданіших йому соратників і в один прекрасний день кудись зник разом з ними.

Куди ж вирушив принц Даккар? Де шукав він тієї незалежності, у якій йому відмовила земля, населена людьми? Під водою, у глибинах морів — там, де ніхто не міг переслідувати його.

На зміну воїну прийшов учений. Пустельний острів у Тихому океані послужив йому притулком; він заклав там корабельну верф, і на ній було побудовано за його кресленнями підводний човен. За допомогою способів, що коли-небудь стануть відомі, він зумів скористатися невимірною механічною силою електрики, добуваючи її з невичерпних джерел, і застосував цю силу для всіх потреб на своєму підводному човні, — електрика служила двигуном судна, висвітлювала й опалювала його. Море і його незліченні, скарби, міріади риб, водні поля з рясними водоростями, величезні ссавці — все те, що природа приховала в морських безоднях, і те, що втратили в них люди, цілком задовольняло потреби принца Даккара і всього екіпажу, а головне, здійснилося найпалкіше його бажання — не мати більше ніяких зв’язків із землею. Він дав своєму судну назву «Наутилус», себе назвав капітаном Немо і сховався під водою.

Багато років капітан плавав у глибинах всіх океанів, від одного полюса до іншого. Парія[61] у світі людей, він зібрав у невідомих підводних світах чудові скарби. Мільйони, що затонули в бухті Віго 1702 року, коли пішли на дно іспанські галіони з вантажем золота, стали для нього невичерпним джерелом багатства, яке завжди знаходилось у його розпорядженні, і залишаючись невідомим, він спрямовував це золото на допомогу борцям за незалежність своєї країни.[62]

Довгий час він не спілкувався з людьми, але раптом у ніч на 6 листопада 1866 року троє людей несподівано опинилися на борту його корабля: француз-професор, його слуга і канадський рибалка. Людей цих капітан Немо підібрав, коли вони впали в море під час зіткнення «Наутилуса» з американським фрегатом «Авраам Лінкольн», що гнався за підводним човном.

Капітан Немо довідався тоді від професора, що «Наутилус» приймають то за велетенську морську тварину із сімейства китоподібних, то за підводний човен, що належить піратам, і що за ним полюють у всіх морях.

Капітан Немо міг би кинути в океан трьох чужинців, що випадково вдерлися в його таємниче існування. Але він цього не зробив, він тримав їх у себе бранцями, і протягом семи місяців вони були свідками всіх чудесних перипетій подорожі, коли корабель капітана Немо проплив під водою двадцять тисяч льє.

Двадцять другого червня 1867 року цим трьом бранцям, які нічого не знали про минуле капітана Немо, вдалося втекти — вони попливли на човні, викраденому ними з «Наутилуса». Але оскільки в цей час «Наутилус» захопила стрімка течія Мальстриму і віднесла до берегів Норвегії, капітан вважав, що, потрапивши в цей жахливий вир, утікачі знайшли собі могилу в безодні моря. Він так і не дізнався, що французу і двом його супутникам якимсь дивом вдалося врятуватися, що їх викинуло на берег, їх підібрали рибалки з Лофотенських островів, і професор, повернувшись до Франції, надрукував книгу, у якій він розповів про своє семимісячне плавання на борту «Наутилуса», зробивши надбанням цікавих читачів численні пригоди, що відбувалися під час цієї надзвичайної подорожі.

Ще довго капітан Немо вів таке життя, плаваючи по всіх морях. Але ось померли один за одним усі його супутники, і він поховав їх на кораловому цвинтарі на дні Тихого океану. Порожньо стало на «Наутилусі», — з усіх, хто втік на ньому від світу людей, живим залишився лише капітан Немо.

Йому було тоді шістдесят років. Самотньому старому вдалося провести «Наутилус» в одну з підводних гаваней, де його корабель іноді відстоювався після плавання.

Цією гаванню служила печера, утворена під островом Лінкольна, вона була й тепер притулком «Наутилуса».

Уже шість років жив тут капітан Немо, не вирушаючи в плавання, тому що він чекав смерті — тієї миті, коли він з’єднається зі своїми товаришами, і раптом з волі випадку він виявився очевидцем падіння повітряної кулі, на якій втекли з Ричмонда в’язні «жителів Півдня». Одягнувши скафандр, він робив під водою прогулянку за декілька кабельтових від острова, в тому місці, де інженера Сміта поглинуло море. Капітан Немо піддався пориву великодушності і врятував Сайреса Сміта.

Спочатку він хотів утекти від п’ятьох аеронавтів, які зазнали катастрофи, але вихід з його гавані був закритий: під дією вулканічних сил піднялося дно базальтової печери, і «Наутилус» уже не міг вибратися зі свого підземелля. Там, де вистачало глибини для легкого човна, не міг пройти «Наутилус», тому що мав досить велику осадку.

Отже, капітан Немо залишився. Він почав спостерігати за своїми сусідами, викинутими на незаселений острів і позбавленими найнеобхіднішого. Але сам він не хотів показуватися їм на очі. Помалу, бачачи, які це шляхетні, енергійні люди, якою братерською дружбою вони зв’язані між собою, він зацікавився їхньою боротьбою з природою. Хоч-не-хоч він проникнув в усі таємниці їхнього життя. У водолазному костюмі йому неважко було пробиратися на дно провалу, що існував усередині Гранітного палацу; піднявшись по виступах на стінках цього колодязя до верхнього його отвору, він чув, як колоністи розповідали про своє минуле, говорили про теперішнє своє становище і свої плани на майбутнє. Від них він довідався про кровопролитну боротьбу, у якій одна частина Америки піднялася проти іншої в ім’я знищення рабства негрів. так, ці люди, що випадково потрапили на острів, були гідні всілякої поваги і могли б примирити капітана Немо з людством, як благородні його представники.

Капітан Немо врятував Сайреса Сміта. Він же привів його собаку в Нетрі, він врятував Топа від дюгоня в глибині озера; він підкинув на мис Знахідки ящик, у якому було стільки речей, корисних для колоністів; він відв’язав човен, і той поплив униз по ріці Віддяки;, під час навали мавп він скинув униз мотузкову драбину, прикріплену біля дверей Гранітного палацу; пустивши по морю закорковану пляшку з запискою, він повідомив, що Айртон знаходиться на острові Табор; він підірвав розбійницький бриг за допомогою підводної міни, поставленої на дні протоки; він врятував Герберта від смерті, принісши для нього сірчанокислий хінін, і, нарешті, він же вбив бандитів електричними кулями — своїм винаходом, яким він користувався на підводному полюванні. Ось чим пояснювалося стільки подій, що могли здатися надприродними; усі вони свідчили про великодушність і могутність капітана Немо.

Цей людиноненависник мав потребу робити добро. Йому хотілося ще раз допомогти людям, для яких він стільки зробив, дати їм кілька корисних порад, до того ж він відчував наближення смерті; у цю грізну годину, давши волю своєму серцю, він, як ми знаємо, покликав до себе колоністів, скориставшись дротом, який з’єднував кораль з «Наутилусом», де теж було встановлено телеграфний апарат. Можливо, він не покликав би їх, якби знав, що його історія почасти відома Сайресу Сміту і той назве його іменем Немо.

Капітан Немо закінчив повість свого життя. Тоді взяв слово Сайрес Сміт; він нагадав усі випадки, коли втручання великодушного незнайомця виявилося доброчинним для колонії, і подякував йому від свого імені та від імені своїх співтоваришів за все, що він зробив для них.

Але капітан Немо не вимагав вдячності за свої послуги. Одна остання думка хвилювала його, і, потискуючи руку, простягнену йому інженером, він сказав:

— А тепер, пане, коли ви знаєте моє життя, судіть мене.

Говорячи це, капітан, мабуть, натякав на той нещасний випадок, свідками якого стали троє іноземців, які потрапили на борт «Наутилуса», — про цю подію француз-професор, безсумнівно, розповів у своїй книзі, і вона мала здобути сумну популярність.

Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників «Наутилус», що знаходився в північних широтах Атлантичного океану, ринувся на фрегат, що його переслідував, протаранив його своїм корпусом і потопив без будь-якого жалю.

Сайрес Сміт зрозумів натяк і нічого не відповів.

— Але це був англійський фрегат! — вигукнув капітан Немо, у якому ожив на мить принц Даккар. — Англійський фрегат! Ви чуєте? Він напав на мене. Замкнув мене у вузькій, мілкій бухті… Мені потрібно було вирватися… і я вирвався! — Потім він промовив спокійніше: — І право, і справедливість були на моєму боці. Всюди, де міг, я робив людям добро. Іноді доводилося чинити і зло. Не завжди прощення є актом справедливості! — І після короткої паузи капітан Немо повторив:

— Що ви думаєте про мене, добродії?

Сайрес Сміт простягнув капітану руку і серйозним тоном відповів:

— Капітане Немо, ваша провина в тому, що ви хотіли відродити минуле і боролися проти необхідності, проти прогресу. Подібні омани в одних викликають захват, інших обурюють; розумом людським їх можна пояснити, а суддя їм — один лише Бог. Ви йшли невірним шляхом, але з добрих спонукань, і борючись з такою людиною, до неї не втрачають поваги. Ваші помилки належать до числа тих, котрі не ганьблять чесного імені, і вам нічого боятися суду історії. Вона любить героїчні шаленості, хоча й виносить суворий вирок їхнім наслідкам.

Капітан Немо важко зітхнув і, піднявши руку до неба, тихо сказав:

— Справедливо чи ні чинив я?

Сайрес Сміт повторив:

— Про великі діяння нехай судить Бог, адже все від нього іде! Капітан Немо, чесні люди, які стоять тут, люди, яким ви стільки допомогли, завжди оплакуватимуть вас.

Герберт підійшов до капітана Немо і, опустившись на коліна, взяв його руку і поцілував. Сльози покотилися з очей помираючого.

— Дитя моє, — прошепотів він, — благословляю тебе!..

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Останні години капітана Немо. — Воля помираючого. — Подарунок друзям, які знали його лише один день. — Домовина капітана Немо. — Поради тим, хто залишається. — Останні хвилини. — У безодні морській

Настав день, але жоден проблиск сонця не потривожив морок печери. Приплив загородив вхід до неї з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками променів крізь опукле скло на носі та кормі «Наутилуса», не згасало, і водна гладінь так само зблискувала навколо дивного корабля.

Нескінченна втома огорнула капітана Немо, він знову впав на диван. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — він висловив бажання залишитися на «Наутилусі» серед безцінних скарбів, які не купити б і за мільйони; тут він вирішив чекати вже недалекої години смерті.

Поки хворий лежав нерухомо, майже непритомний, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно спостерігали за його станом. Видно було, що він поступово згасає. Сили залишали його; колись могутнє тіло стало тендітною оболонкою душі, готової розстатися зі світом. Усе життя зосередилося в серці і в мозку.

Інженер і журналіст пошепки порадилися між собою. Які лікарські засоби застосувати? Можливо, вдасться якщо не врятувати, то хоча б продовжити його життя на кілька днів? Сам же він вирішив, що ніякі засоби не допоможуть, і спокійно чекав останньої своєї години — він не боявся смерті.

— Ми тут безпомічні, — сказав Гедеон Спілет.

— так від чого ж він помирає? — запитав Пенкроф.

— Сили згасли, — відповів журналіст.

— А все-таки, — продовжував моряк, — винести б його на свіже повітря, на сонечко, може він і ожив би.

— Ні, Пенкрофе, — відповів інженер, — нічого й намагатися! Та капітан Немо й не погодиться залишити своє судно. Він уже тридцять років живе на «Наутилусі» і хоче на «Наутилусі» померти.

Мабуть, капітан Немо почув відповідь Сайреса Сміта — він трохи підвівся і слабким голосом, але виразно вимовив:

— Правда ваша, пане. Я повинен, та й сам хочу померти тут. І в мене до вас прохання.

Сайрес Сміт і його товариші підійшли до дивана, поправили подушки, щоб хворому зручніше було лежати.

Вони помітили, що капітан Немо обводить очима чудеса, зібрані в його кімнаті, залитій м’яким електричним світлом, що падало з оздобленої арабесками світлової стелі; він оглянув одну за іншою картини, розвішані по стінах, затягнутих чудовими гобеленами, — шедеври італійських, фламандських, французьких та іспанських художників; скульптури — зменшені бронзові та мармурові копії уславлених, статуй, що стояли на п’єдесталах; прекрасний орган, розташований біля задньої стіни; вітрини з усілякими рідкостями, що оточували влаштований у середині залу басейн, де красувалися прекрасні зразки морської фауни і флори: водорості, прибережники, морські тварини, подібні до рослин, і рослини, схожі на тварин; перлинові мушлі і нитки з коштовних перлин, нарешті його погляд зупинився на словах, написаних над дверима цього музею — вони слугували девізом «Наутилуса»:

MOBILIS IN MOBILI[63]

Здавалося, він востаннє милувався цими чудовими витворами мистецтва і природи, якими обмежив свій світогляд за довгі роки життя в глибинах океану.

Сайрес Сміт не наважувався порушити мовчання капітана Немо, очікуючи, коли він сам заговорить. так минуло кілька хвилин; мабуть, перед очима помираючого за ці короткі миті пройшло все його життя. Нарешті, капітан Немо повернувся обличчям до колоністів і сказав:

— Ви вважаєте, добродії, що я заслуговую деякої вдячності з вашого боку?..

— Капітане, усі ми віддали б життя, аби продовжити ваші дні!

— Прекрасно, — продовжував капітан Немо, — прекрасно! Обіцяйте мені, що ви виконаєте мою останню волю, і мені віддячиться за все, що зробив для вас.

— Обіцяємо, — відповів Сайрес Сміт, даючи зобов’язання за себе особисто і за своїх товаришів.

— Добродії, — промовив капітан, — завтра я помру.

Рухом руки він зупинив Герберта, який хотів щось заперечити.

— Завтра я помру, — повторив він, — і хочу, щоб «Наутилус» став моєю домовиною. Іншої домовини мені не треба. Усі мої друзі спочивають на дні моря. Я хочу бути разом з ними.

Слова капітана Немо зустріли глибоким мовчанням.

— Вислухайте мене, добродії, — говорив він. — «Наутилус» став бранцем, тому що дно цієї печери піднялося біля входу. Але якщо для нього тепер неможлива втеча зі своєї темниці, він принаймні може опуститися в безодню, що криється тут, і поховати в ній мене.

Колоністи слухали його з побожною увагою.

— Завтра, після моєї смерті, — продовжував капітан Немо, — ви, містере Сміт, і ваші товариші повинні залишити «Наутилус», і я хочу, щоб усі багатства, зібрані в ньому, зникли разом зі мною. Вам на пам’ять про принца Даккара, чию історію ви тепер знаєте, я залишу тільки одне: оцю скриньку… У ній лежать діаманти на кілька мільйонів; більшість з них викликають спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я вірив, що на землі можливе щастя. А ще лежать там добірні перли, знайдені мною і моїми друзями на дні морів. Володіючи цими скарбами, ви коли-небудь зробите багато корисного, я переконаний у цьому. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, містере Сміт, гроші не слугуватимуть знаряддям зла. Душа моя буде учасницею ваших справ, — я вірю вам і нічого не побоююся.

Капітан Немо замовк — від слабості він не міг говорити, але, відпочивши трохи, промовив:

— Завтра ви візьмете цю скриньку, вийдете з кімнати і замкнете двері. Потім підніметеся на майданчик «Наутилуса», опустите кришку люка і задраїте її.

Сідайте в човен, на якому прибули сюди. Але, перш ніж залишити «Наутилус», підпливіть до його корми і відкрийте там два великих крани, розташованих на ватерлінії. Вода рине до камер. «Наутилус» поступово зануриться у воду і буде похований на дні прірви.

У відповідь на спробу Сайреса Сміта запротестувати, капітан Немо додав:

— Не бійтеся, ви дійсно поховаєте мерця.

Ні Сайрес Сміт, ні його товариші не вважали, що мають право щось заперечити капітану Немо. Він виявив останню свою волю, їм випадало тільки її виконати.

— Ви дали мені слово, добродії, — тихо сказав помираючий.

— Ми його дотримаємо, — відповів інженер.

Капітан лише знаком висловив подяку і попросив залишити його одного на кілька годин. Гедеон Спілет запропонував побути біля нього на випадок, якщо йому знадобиться лікарська допомога, але помираючий відмовився:

— Не бійтеся, до завтра я проживу.

Усі вийшли з кімнати і, пройшовши через бібліотеку і їдальню, вирушили в носову частину судна — до машинного відділення, де стояли електричні апарати, що давали «Наутилусу» світло, тепло і слугували його двигунами.

«Наутилус» був сучасним чудом техніки, поєднуючи у собі чимало новацій, тому інженер захоплювався ним.

Колоністи піднялися на майданчик, що виступав над водою на сім-вісім футів. Вони прилягли там біля дуже опуклої лінзи з товстого скла, крізь яке електрика кидала в морок потоки світла. За нею виднілася порожня кабіна з важелями управління. Колись там знаходився стерновий, котрий вів «Наутилус» крізь товщу морських вод, і електрика освітлювала йому шлях, посилаючи на велику відстань свої промені.

Схвильовані тим, що їм довелося побачити і почути, Сайрес Сміт і його товариші довго мовчали; у кожного стискувалося серце при думці, що людина, яка стільки разів простягала їм руку допомоги, їхній заступник, про якого вони довідалися лише кілька годин тому, помирає.

Який би вирок не винесли прийдешні покоління справам і вчинкам, зробленим у настільки дивному житті, що минуло, можна сказати поза людським суспільством, принц Даккар усе-таки залишиться одним з тих надзвичайних образів, спогад про які ніколи не зітреться.

— Що за людина! — сказав, нарешті, Пенкроф. — Подумати тільки — роки і роки жив на дні океану! А навіщо? Адже, мабуть, і тут не знайшов собі спокою!

— Можливо, «Наутилус» згодився б нам, — зауважив Айртон, — ми на ньому пішли б з острова Лінкольна і доплили б до якої-небудь населеної землі.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Ніколи б я не зважився управляти таким корабликом! Плисти по морях — будь ласка! А вже під морями — нізащо!

— А я думаю, Пенкрофе, — заперечив журналіст, — що управляти таким підводним човном, як «Наутилус», мабуть, дуже легко, і ми всі швидко освоїлися б з цією справою. Не довелося б боятися ні бурь, ні нападів піратів. На глибині в кілька футів у морі панує спокій, як у тихому озері.

— Може, й так, — відповів моряк. — А по-моєму, сильний шторм на борту добре оснащеної шхуни значно краще такої тиші. Кораблям судилося плавати по воді, а не під водою.

— Друзі мої, — сказав інженер, — даремно, в усякому разі даремно щодо «Наутилуса», обговорювати питання про підводні човни. «Наутилус» нам не належить, і ми не маємо права ним розпоряджатися. Він ні в якому разі не може послужити нам службу. Справа не тільки в тому, що йому вже не вийти з печери, тому що дно її біля входу піднялося. Згадайте, адже капітан Немо бажає, щоб море поглинуло його корабель разом з ним. Волю свою він висловив чітко, і ми її виконаємо.

Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти «Наутилуса». Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо.

Він начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка.

Колоністи підійшли до нього.

— Добродії, — сказав він, — ви мужні, чесні й добрі люди. І ви цілком віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами. Я вас полюбив, я люблю вас!.. Дайте руку, містере Сміт.

Сайрес Сміт простягнув руку, капітан Немо міцно потис її.

— Ось і добре! — прошепотів він, потім вимовив голосно: — Але досить про мене. Краще поговорімо про вас самих і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли собі притулок… Ви розраховуєте вибратися звідси?

— Але ми обов'язково повернемося! — жваво відповів Пенкроф.

— Повернетеся?.. Що ж, Пенкрофе, я знаю, як ви любите цей острів, — сказав капітан, посміхаючись. Тут дуже багато чого змінилося вашими стараннями, — і це дійсно ваш острів.

— У нас ось які плани, капітане, — сказав Сайрес Сміт, — подарувати острів Сполученим Штатам і заснувати тут порт для стоянки нашого морського флоту, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

— Ви думаєте про вашу країну, добродії, — відповів капітан. — Ви трудилися в ім’я її процвітання, її слави. Правда ваша. Вітчизна!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Померти треба на батьківщині!.. А я ось помираю вдалині від усього, що мені дороге!

— Можливо, ви бажаєте передати кому-небудь вашу останню волю? — запитав інженер. — Може хочете що-небудь заповісти на пам’ять друзям? У вас, мабуть, залишилися друзі в горах Індії.

— Ні, містере Сміт. У мене більше немає друзів! Я останній з нашого роду… А ті, хто знав мене, вважають, що я вже давно помер… Але повернімося до вашої долі. Самотність, відірваність від людей — доля сумна, непосильна… Я ось помираю тому, що уявив, начебто можна жити одному!.. Ви повинні все зробити, щоб виїхати звідси і знову побачити ту землю, де ви народилися. Я знаю, ці негідники знищили судно, побудоване вами…

— Ми вже будуємо інше судно, — сказав Гедеон Спілет, — хочемо зробити його досить великим, щоб можна було доплисти на ньому до найближчої землі. Але якщо нам вдасться виїхати з острова Лінкольна, ми всі по-різному рано чи пізно повернемося. Занадто багато спогадів у нас пов’язано з островом, і нам його не забути!

— І тут доля звела нас з капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт.

— Тут ми будемо часто, часто згадувати вас, — додав Герберт.

— Тут я знайду собі спокій, заснувши вічним сном, якщо тільки… — промовив капітан Немо.

Він запнувся і, обірвавши почату фразу, сказав:

— Містере Сміт, я хотів би поговорити з вами… віч-на-віч.

Товариші інженера, поважаючи бажання помираючого, вийшли з кімнати.

Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому.

Гедеон Спілет уважно вдивлявся в обличчя капітана Немо. Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже не здолати зростаючої тілесної слабкості.

До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні на хвилину не залишали «Наутилуса». Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі.

Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи.

Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих.

Незабаром після півночі, зібравши останні сили, капітан Немо з зусиллям підняв руки і схрестив їх на грудях, немов хотів померти саме в цьому положенні. Близько години ночі все життя зосередилося в нього в пильному погляді. Востаннє зблиснули вогнем його зіниці, що колись горіли полум’ям. Потім він прошепотів: «Бог і батьківщина!» — і тихо помер.

Сайрес Сміт нахилився і закрив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.

Герберт і Пенкроф плакали. Айртон змахнув сльозу. Наб опустився на коліна, а журналіст немов скам’янів.

Сайрес Сміт підняв руку над головою покійного:

— Упокій, Господи, його душу! — сказав він і, повернувшись до друзів, додав:

— Помолімося за того, кого ми втратили!

Кілька годин потому вони дотримали свого слова, виконавши останню волю померлого.

Сайрес Сміт і його товариші залишили «Наутилус», несучи із собою єдиний дарунок, заповіданий покійним їхнім благодійником, — скриньку, що містила в собі величезні багатства.

Вони ретельно замкнули чудовий, як і раніше яскраво освітлений зал. Сталеві двері люка задраїли міцно-преміцно, щоб жодної краплі води не проникло до кают «Наутилуса».

Потім колоністи сіли в човен, пришвартований до борту «Наутилуса».

Човен підвели до корми. Там на ватерлінії були влаштовані широкі. крани, що сполучалися з камерами, призначеними для занурення корабля.

Відкрили обидва крани, камери наповнилися водою, і «Наутилус», опускаючись усе нижче, зник під її безтурботною гладдю.

Але колоніста ще довго бачили його в глибині крізь товщу морської води; при світлі могутніх електричних ліхтарів вона зблискувала прозорою блакиттю, між тим як печера знову стала чорним склепом. Але, нарешті, широкий сяючий ореол корабля згас, і «Наутилус», що став домовиною капітана Немо, ліг непорушно на дно океану.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Міркування колоністів. — Поновлення робіт на верфі. — Перше січня 1869 року. — Стовп диму над вулканом. — Перші ознаки виверження. — Айртон і Сайрес Сміт направляються в кораль. — Дослідження печери Даккара. — Що сказав капітан Немо Сайресу Сміту

Як тільки заяснів світанок, поселенці в повному мовчанні дісталися до виходу з печери, охрещеної ними у пам’ять про покійного капітана Немо «печерою Даккара». Відлив уже почався, і вони легко вибралися з грота, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що лизали підніжжя базальтових стін.

Човен залишили відразу, у затишному куточку, недосяжному для хвиль. Для більшої безпеки Пенкроф, Наб і Айртон спільними зусиллями витягли його на невелику обмілину, що йде вздовж однієї зі стін печери, де човну ніщо не загрожувало.

З першими проблисками зорі гроза затихла. Тільки десь далеко на заході ще озивався грім, але гуркіт його звучав усе глухіше. Дощ перестав, одначе небо як і раніше затягували хмари. Отже, перший весняний місяць у Південній півкулі, жовтень почався несприятливо, і рвучкий вітер увесь час переходив з одного румба на інший, прогнозував нестійку погоду.

Сайрес Сміт із друзями, вибравшись з грота Даккара, повернулись в кораль. По дорозі Наб з Гербертом відв’язали дріт, який капітан провів між коралем і печерою; вони справедливо розсудили, що цей дріт може їм згодом знадобитися.

Поселенці тільки зрідка перекидалися уривчастими фразами. Вони ще знаходилися під враженням усіх тих подій, що розігралися в ніч з 15 на 16 жовтня. Їхній невідомий заступник, який приходив їм на допомогу в найважчі хвилини, людина, яку вони в душі вважали своїм добрим генієм, їхній капітан Немо, — пішов з життя. «Наутилус» разом зі своїм хазяїном похований на дні океану. І кожний мимоволі ще гостріше відчував свою відірваність від іншого світу. Колоністи звикли розраховувати на втручання цієї могутньої сили, якої, на жаль, уже не стало, і навіть Гедеон Спілет, навіть Сайрес Сміт піддалися загальному настрою. Ось чому, вирушаючи в кораль, обоє зберігали глибоке мовчання.

Близько дев’ятої години ранку поселенці повернулися до Гранітного палацу.

Вирішили продовжити спорудження корабля і прискорено вести роботи. Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Невідомо, що готувало їм майбутнє. Мати у своєму розпорядженні велике гарне судно, на якому можна здійснювати плавання навіть у бурю, а при нагоді почати й тривалу подорож, значило мати зайвий шанс для порятунку. Якщо, спорудивши судно, колоністи не зважаться відразу залишити острів Лінкольна і дістатися до Полінезії або берегів Нової Зеландії, то в усякому разі вони зможуть відвідати острів Табор, щоб залишити там записку із вказівкою нового місцезнаходження Айртона. А зробити це необхідно на той випадок, якщо шотландська яхта знову з’явиться в тутешніх водах. Не можна ж справді знехтувати подібною можливістю!

таким чином, перервані роботи почалися знову. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон за допомогою Наба, Гедеона Спілета і Герберта працювали не покладаючи рук, якщо тільки їх не відволікало що-небудь інше, більш невідкладна справа. Судно мало бути готовим за п’ять місяців, тобто до початку березня, — тільки в цьому випадку вони могли дістатися до острова Табор, а оскільки з рівноденням починалися вітри, що не дозволяли вирушати в плавання, то теслі не втрачали ні хвилини. Втім, їм не доводилося турбуватися про оснащення, тому що оснащення «Швидкого», на щастя, вдалося повністю врятувати. Насамперед треба було закінчити спорудження корпуса.

Кінець 1868 року пройшов у цих важливих роботах, за якими майже забулися всі інші справи. За два з половиною місяці шпангоути поставили на місце і прикріпили перші дошки бортової обшивки. Вже зараз можна було сміливо стверджувати, що Сайрес Сміт не даремно трудився над проектом судна і воно витримає будь-які іспити. Пенкроф же працював з якоюсь жорстокістю, і коли хто-небудь з колоністів міняв сокиру теслі на мисливську рушницю, він, не соромлячись, обсипав недбайливого докорами. Одначе необхідно було поповнити запаси в коморах Гранітного палацу до наближення зими. Але хіба це стосувалося Пенкрофа! Славний моряк, не дорахувавшись кого-небудь з товаришів по роботі, щоразу шаленів. У таких випадках він, не перестаючи бубоніти, один працював за шістьох.

Усе літо погода мало втішала поселенців. Протягом кількох днів стояла нестерпна спека, повітря було насичене електрикою, раз у раз вибухали страшні грози. Цілодобово чулися віддалені гуркоти грому. Небо глухо, але безупинно озивалося — явище звичайне в екваторіальних зонах.

Перший день нового, 1869 року ознаменувався найжорстокішою грозою, і блискавка багато разів поціляла в острів. Кілька величезних дерев розбило і зламало грозою й у тому числі одне з чудових кропив’яних дерев, що захищали пташник з боку південного краю озера. Чи не існувало безпосереднього зв’язку між цими дивовижними грозами і тими явищами, що відбувалися в надрах землі? Чи не відображали ці грози ті зрушення в глибинних шарах земної кулі? Сайрес Сміт схилявся до цього припущення, тим більше що смуга гроз супроводжувалася посиленням діяльності вулкана.

Третього січня Герберт, який піднявся з першими променями сонця, вирушив на плато Круговиду, щоб осідлати онагра, як раптом він помітив над кратером вулкана величезний стовп диму.

Герберт поспішив попередити інших поселенців, вони відразу піднялися на плато і почали уважно дивитися в зазначеному напрямку.

— Еге, — вигукнув Пенкроф, — цього разу це вже не просто пара! Схоже, що наш богатир не тільки дихає, але й курить!

І хоча Пенкроф висловив свою думку надто образно, він цілком точно визначив ті явища, що спостерігалися над кратером вулкана. Ось уже три місяці з кратера виривалася густа пара, але вона вказувала лише на кипіння розплавлених мас, що відбувається в надрах вулкана. Тепер його вершину вінчала вже не пара, а густий дим; у небо здіймався щільний сіруватий стовп, що в основі досягав трьохсот футів в об’ємі та заввишки сімсот — вісімсот футів; там, на цій висоті, він розпливався, нагадуючи за формою величезний гриб.

— У трубі загорілася сажа, — вимовив Гедеон Спілет.

— І ми не можемо її згасити! — в тон йому відповів Герберт.

— Добре, якби кожний вулкан час від часу прочищали сажотруси, — зауважив Наб найсерйознішим тоном.

— Браво, Набе! — вигукнув Пенкроф. — Чи не хочеш ти взятися за ремесло вулканочиста?

І моряк голосно розсміявся над своїм власним жартом.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за клубами густого диму, що виривалися з жерла гори Франкліна, він навіть стояв трохи осторонь від товаришів, злегка витягнувши шию, неначе намагаючись уловити віддалений гул виверження. Потім він підійшов до своїх товаришів і сказав:

— Дійсно, друзі мої, у вулкані відбулися значні зміни. Не приховуймо від себе цієї обставини. Вулканічні маси знаходяться не тільки в стані кипіння, вони вже розгорілися, і, можливо, у недалекому майбутньому нам загрожує виверження!

— Ну і нехай собі, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Якщо воно вийде на славу, це саме виверження, ми йому поаплодуємо, і справі кінець! У нас, думаю, є заняття, важливіше всіх цих вулканів!

— Ні, Пенкрофе, — заперечив Сайрес Сміт, — старий шлях досі відкритий для лави, а кратер нахилений, так що раніше її потік виливався в північному напрямку. А все-таки…

— А все-таки, — підхопив Гедеон Спілет, — оскільки від виверження вулкана нам ніякої користі не буде, найкраще обійтися без такого.

— Як знати! — заперечив моряк. — А раптом наш вулкан візьме та й викине спеціально для нас які-небудь корисні й рідкісні копалини. Не турбуйтеся, ми вже зуміємо скористатися його люб’язністю.

Але Сайрес Сміт з осудом похитав головою, усім своїм виглядом говорячи, що особисто він не чекає нічого доброго від процесу, що розвивався настільки стрімко. Він не міг так легко і безтурботно, як Пенкроф, ставитися до майбутнього виверження. Якщо через нахил кратера потік лави і не загрожує безпосередньо лісистій й обробленій частині острова, можливі інші, досить сумні наслідки. Як відомо, виверження вулкана нерідко супроводжується землетрусом. Острів такого походження, як острів Лінкольна, може просто розпастися на частини, адже за своєю структурою він складається з усіляких порід: з базальту і граніту, застиглої лави на півночі та пухких ґрунтів на півдні, а ці породи, звичайно, не міцно зв’язані між собою. Якщо навіть саме витікання лави не являє серйозної небезпеки, то слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.

— Мені здається, — раптом сказав Айртон (він ліг і притулився вухом до землі), — мені здається, що я чую приглушений гуркіт, знаєте, начебто гуркоче візок, навантажений залізяччям.

Колоністи уважно прислухалися і погодилися з Айртоном. Гуркіт часом супроводжувався підземним гудінням, яке то посилювалося, то затихало, — здавалося, там, у надрах землі, проноситься лютий вихор. Одначе поки що не було чутно характерних для виверження звуків, що нагадують постріли. Отже, пара і дим вільно виривалися з головного кратера, а якщо вихідний отвір достатньо широкий, то можна не побоюватися ні вибуху, ні різких зсувів земної кори.

— Ану його! — сказав Пенкроф. — Давайте-но краще візьмемося до діла. Нехай собі гора Франкліна курить, нехай реве, виє, нехай викидає вогонь і полум’я, скільки її душі завгодно, невже через такі дрібниці сидіти склавши руки! Ходімо, Айртоне, ходімо, Набе, ходімо, Герберте, і ви, містере Сайрес, і ви, містере Спілет, сьогодні нам усім не гріх гарненько потрудитися! Зараз ми будемо ставити ширстрек, а для такої справи і десятка рук обмаль. Чого я хочу? Щоб наш новий «Бонадвентур» — адже ми його «Бонадвентуром» назвемо, правда ж? — отож я хочу, щоб не довше як за два місяці наше нове судно вже красувалося в порту Повітряної кулі. А якщо так, то не гаймо даремно часу!

Усі колоністи слухняно пішли за Пенкрофом на верф, де будувався корабель, і почали кріпити ширстрек — товсту обшивку, що утворить пояс судна, який міцно зв’язує між собою частини суднових деталей. Нелегка це була робота, і Пенкроф справедливо вимагав, щоб усі в ній взяли участь.

Весь день 3 січня вони залишалися на верфі, забувши про вулкан, якого, втім, і не було видно з берега Гранітного палацу. Але разів зо два чи три густі тіні застеляли сонце, яке здійснювало свій звичний денний рух безхмарним небом, — це щільна хмара диму проходила між світилом і островом. Вітер, що дув з моря, ніс дим і пару кудись на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет звернули увагу на ці затемнення, вони не раз обмінювалися зауваженнями з приводу тієї швидкості, з якою назрівало виверження, одначе не кидали роботи. Обоє розуміли, що в їхніх же інтересах, в інтересах усієї колонії, побудувати корабель за можливо коротший термін. При гарному судні їм не страшні будь-які несподіванки. І хто знає, чи не виявиться в один прекрасний день цей корабель їхнім єдиним притулком?

Увечері, поївши, Сайрес Сміт разом з Гедеоном Спілетом і Гербертом вирушили на плато Круговиду. Сутінки вже огорнули землю, але темрява сприяла їхній задачі — встановити, чи не домішується до пари і диму, що огортали кратер вулкана, ще й вогонь, чи не викидає вулкан часток розпечених порід.

— Кратер у вогні! — раптом закричав Герберт, який випередив супутників і першим добіг до плато Круговиду.

Гора Франкліна, що стояла миль за шість від плато Круговиду, здавалася звідси величезним смолоскипом, котрий горів багряним полум’ям. Одначе навіть у мороці ночі воно кидало лише тьмяний відблиск, що, мабуть, залежало від значних домішок диму, шлаку й попелу. Островом розливалося червонясто-жовте світло, і на тлі цієї заграви тьмяно чорнів масив лісу. Небо затягли величезні клуби диму, у розривах між ними подекуди сяяли зірки.

— так, справа пішла занадто швидко! — зауважив інженер.

— Це не дивно, — підхопив журналіст. — Вулкан пробудився вже давно. Згадайте-но, Сайресе, адже вперше пара з’явилася ще тоді, коли ми обстежували відроги гори в надії знайти притулок капітана Немо. А було це, якщо не помиляюся, приблизно в жовтій?

— Саме так! — вигукнув Герберт. — Виходить, уже два з половиною місяці тому.

— Отже, вогонь розгорявся під землею протягом десяти тижнів, — сказав Гедеон Спілет, — і зрозуміло, що за такий термін він набрався сили.

— А ви хіба не відчуваєте коливання ґрунту? — запитав Сайрес Сміт.

— Відчуваю, — відповів Гедеон Спілет, — одначе від цього ще до справжнього землетрусу…

— Я й не кажу, що нам загрожує землетрус, — жваво відгукнувся Сайрес Сміт, — бережи, Боже, нас від нього! Ні. Але ці коливання викликані підземним вогнем. Земну кору можна сміливо уподібнити до стійок казана, а ви самі знаєте, що під тиском газу стінки казана тремтять, наче металева пластинка. Ми саме й спостерігаємо це явище.

— До чого ж красиві снопи вогню! — вигукнув Герберт.

У цю хвилину з кратера бризнув феєрверк іскор, сліпучий блиск яких не могли сховати густі клуби пари. Тисячі сяючих осколків і вогненних цяток розлетілися навколо вулкана. Деякі з них піднялися навіть вище шапки диму і розсипалися розпеченим пилом. Цей спалах супроводжувався підземними вибухами, немов десь поблизу била картеччю батарея.

Сайрес Сміт, журналіст і Герберт цілу годину провели на плато Круговиду, а потім спустилися вниз і повернулися до Гранітного палацу. В інженера був такий замислений, вірніше такий заклопотаний вигляд, що Гедеон Спілет не втримався і запитав, чи не передбачає він у найближчому майбутньому якої-небудь небезпеки, прямо або побічно пов’язаної з виверженням.

— І так і ні! — відповів Сайрес Сміт.

— Але хіба найбільше нещастя, що може з нами статися, не землетрус, який загрожує загибеллю нашому острову? Відверто кажучи, я цього не боюся, оскільки пара і лава знайшли собі вільний вихід

— І я теж боюся не землетрусу, вірніше, не того, що звичайно називають цим словом — зсув земної кори, викликаний розширенням підземних газів, — відгукнувся Сайрес Сміт. — Але існують інші причини, що можуть призвести до катастрофи.

— Які ж, дорогий Сайресе?

— Поки я ще й сам добре не знаю… Я повинен подивитися… піднятися на гору… за кілька днів, я сподіваюся, все з’ясується.

Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, незважаючи на підземний гуркіт, що з кожною годиною ставав усе голоснішим і відлунював по острову, мешканці Гранітного палацу заснули безпробудним сном.

Минуло три дні — 4, 5 і 6 січня. На верфі тривало спорудження корабля, й інженер намагався якомога прискорите роботу, хоча відкрито про це нічого не говорив. Вершина гори Франкліна була, неначе каптуром, прикрита темною хмарою найлиховіснішого вигляду, із кратера разом з полум’ям виривалося тепер розпечене каміння, деяке з них падало назад у жерло вулкана. Пенкроф, що навіть у виверженні бачив кумедні риси, час від часу вигукував:

— Погляньте-но! Наш, велетень грає в крем’яхи! Дивіться, наш велетень жонглює!

І дійсно, викинуті вулканом камені знову зникали в безодні, а це дозволяло сподіватися, що лава, здута під впливом внутрішнього тиску, ще не дійшла до отвору кратера. В усякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, що чітко виднівся із плато Круговиду, колоністи не знайшли на схилі гори ніяких слідів страшного вогненного потоку.

Одначе, як не квапилися колоністи спорудити новий корабель, їх нерідко відволікали інші настільки ж важливі справи. В першу чергу треба було відвідати кораль, де стояла череда муфлонів і кіз, та поповнити запас кормів для худоби. Вирішили, що наступного дня, 7 січня, Айртон поїде в кораль, і, тому що з усіма цими звичними роботами він цілком міг впоратися без сторонньої допомоги, Пенкроф і його товариші чимало здивувалися, почувши наступні слова інженера:

— Раз ви завтра їдете в кораль, Айртоне, я поїду разом з вами.

— Е, ні, містере Сайрес! — вигукнув моряк. — У нас же кожен день на рахунку, і, якщо ви обоє виїдете, нам не вистачить двох пар рук!

— Ми повернемося післязавтра, — відповів Сайрес Сміт, — мені необхідно побувати в коралі… Я хочу знати, чи скоро відбудеться виверження.

— Виверження! Виверження! — невдоволено пробурчав Пенкроф. — Начебто немає на світі речей, важливіших виверження. Мене, як бачите, воно анітрохи не турбує!

Незважаючи на всі докази моряка, поїздку, задуману інженером, призначили на наступний ранок. Герберту дуже хотілося вирушити разом із Сайресом Смітом, але він побоявся, що це остаточно зіпсує настрій Пенкрофу.

Наступного дня, на світанку, Сайрес Сміт і Айртон сіли у візок, запряжений парою онагрів, які крупною риссю повезли їх у кораль.

Низько над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися з кратера вулкана. Ці хмари, застеляючи небо, складалися, цілком можливо, з різнорідних елементів. Не тільки дим, що б’є з жерла вулкана, додавав їм щільності, але й мінеральні речовини в пилоподібному стані, пуццолана і сірий попіл, дрібний, як борошно найвищого ґатунку. Вулканічний попіл настільки легкий, що спостерігалися випадки, коли він протягом кількох місяців тримався в повітрі, не осідаючи на землю. Після виверження вулкана в Ісландії, що сталося 1783 року, повітря ледве не цілий рік було так насичене вулканічним пилом, що сонячні промені з зусиллям пробивалися крізь його густу завісу.

Але набагато частіше ці дрібні частки осідають на землю, що відбулося й у даному випадку. Ледь Сайрес Сміт зі своїм супутником устигли досягти огорожі кораля, як з неба повалило щось схоже на чорний сніг або дрібний порох, і відразу ж усе навколо змінилося, як у казці. Дерева, луки, скелі зникли під темним шаром пилу товщиною в кілька дюймів. Але, на щастя, дув північно-східний вітер, він підхопив хмару і відніс її в море.

— От дивне явище, містере Сайрес! — сказав Айртон.

— Точніше, явище грізне, — відповів інженер, — ця пуццолана, ця здрібнена пемза, коротше кажучи, весь цей мінеральний пил, свідчить про те, що в самих глибинах вулкана відбуваються грізні процеси.

— І ми нічого не можемо зробити?

— Нічого, тільки спостерігати за підготовкою виверження. А поки, Айртоне, займіться своїми справами. Я ж тим часом піднімуся до Червоного струмка й обстежу північний схил гори. Потім…

— А потім… містере Сміт?

— Потім ми з вами відвідаємо печеру Даккара… Я хочу подивитися… Словом, за дві години я буду тут.

Чекаючи повернення інженера, Айртон зайнявся своїми муфлонами і козами, що поводилися якось неспокійно, стривожені, мабуть, першими ознаками Виверження.

Тим часом Сайрес Сміт дістався до гребеня східного відрога, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час своєї першої експедиції колоністи знайшли сірчане джерело.

Які величезні зміни відбулися тут з тих пір! Тепер до неба піднімався не один струмок диму, а цілих тринадцять, і били вони з такою силою, начебто їх виштовхував із землі могутній поршень. Зрозуміло, що в цьому місці земна кора піддалася страшному внутрішньому тиску. Повітря було насичено сірчистим газом, воднем, вуглекислотою, змішаними з водяними парами. Сайрес Сміт почував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, що покривали тут ґрунт: колись вони являли собою вивержений попіл, що перетворився згодом на тверду масу; Одначе ніяких свіжих слідів лави він не знайшов.

Ту ж саму картину, тільки, мабуть, ще більш характерну, ніж у районі Червоного струмка, інженер добачив, обстежуючи північний схил гори Франкліна. Хмари диму і язики полум’я виривалися з кратера: на землю градом падали дрібні камені; але лави не було, а це свідчило про те, що вивержені породи ще не досягли отвору головного кратера.

— Краще б цього вже не трапилося! — промурмотів Сайрес Сміт. — Тоді я знав би принаймні, що лава пішла своїм звичним шляхом. А хто поручиться, що виверження не відбудеться через яке-небудь нове жерло. Але головна небезпека не в цьому! Капітан Немо це передбачав! Ні, небезпека не в цьому!

Сайрес Сміт дістався до величезного потоку застиглої лави, що, роздвоюючись, обгинав затоку Акули. Там він уважно оглянув сліди колишніх вивержень. Він уже не сумнівався тепер, що останнє виверження відбулося у досить віддалені часи.

Потім він повернувся до коралю, прислухався до підземного гулу, що нагадував безперервні гуркоти грому; зрідка лунали голосні вибухи. О дев’ятій годині він уже був у коралі.

Айртон чекав на нього.

— Корм тваринам я роздав, містере Сміт, — сказав Айртон.

— Чудово.

— Але вони щось турбуються, містере Сміт.

— У них говорить інстинкт, а інстинкт не обманює.

— А тепер…

— Візьміть ліхтар і кресало, Айртоне, — відповів інженер, — і вирушаймо.

Айртон виконав наказ інженера. Ще заздалегідь він розпріг онагрів, і вони блукали тепер по коралю. Дослідники, замкнули ворота з зовнішнього боку й пішли вузькою стежиною до західного узбережжя: Сайрес Сміт попереду, Айртон позаду.

Вони йшли як по шару вати: весь ґрунт покривали дрібні часточки, що осіли з повітря. У лісах не було видно жодної живої тварини. Навіть птахи розлетілися. Іноді вітер, граючись, здіймав із землі попіл, і тоді мандрівники, оточені щільною хмарою, втрачали один одного з виду. Вони раз у раз прикладали носову хустку до очей і до рота, щоб не осліпнути і не задихнутися в цьому густому пилу.

Зрозуміло, що в таких умовах Сайрес Сміт і Айртон не могли йти швидким кроком. Та й саме повітря було важке, немов з нього вигоріла частина кисню, дихати ставало дедалі важче. Через кожні сто кроків доводилося зупинятися, щоб відсапуватися. Минула й десята година, коли наші мандрівники досягли гряди базальтових і порфірових скель, безладно нахаращених уздовж усього північно-західного берега острова,

Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися вниз по стрімчастому схилу, намагаючись триматися тієї майже непрохідної стежини, що привела їх грозової ночі до печери Даккара. Втім, при денному світлі цей шлях виглядав безпечнішим, до того ж попіл, покриваючи гладкі, неначе відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи сковзатися ногам.

Незабаром подорожні досягли вала, що служив продовженням берега на висоті приблизно сорока футів. Сайрес Сміт згадав, що цей вал поступово знижується, утворює похилий спуск до моря. Хоча вже почався відлив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, били об підніжжя базальтових скель.

Сайрес Сміт і Айртон легко відшукали вхід до печери Даккара і зупинилися біля скелі, що служила немовби нижнім майданчиком вала.

— Човен тут? — запитав інженер.

— так, — відповів Айртон, підтягуючи до себе легкий човен, що вони приховали з Пенкрофом під склепінням базальтової печери.

— Що ж, рушаймо!

Обоє сіли в човен. Він легко сковзнув по хвилях під низько навислі склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтар і поставив його на ніс човна з таким розрахунком, щоб сніп світла висвітлював їм шлях, потім узявся за весла; Сайрес Сміт сів за кермо і направив човен у морок печери.

«Наутилуса» уже не було тут, не виднілися його вогні, які перемагали вічну ніч, що панує в гроті. Можливо, електричне світло, що живиться могутніми джерелами енергії, ще сяяло у глибині вод, але сюди, на поверхню, з безодні, де знайшов свою могилу капітан Немо, не пробивався жоден промінь.

Світло ліхтаря дозволяло, втім, Сайресу Сміту упевнено вести човен уздовж правої стіни печери. Під базальтовими склепіннями панувала тиша, як у домовині, в усякому разі в передній частині печери, тому що якийсь час потому інженер чітко розрізнив гул, що йде з надр землі.

— Це вулкан, — сказав він.

Незабаром до підземного гулу приєднався і їдкий запах хімічних сполук; Сайрес Сміт і Айртон ледве не задихнулися від сірчистих випарів.

— Цього ж і боявся капітан Немо! — промимрив Сайрес Сміт, і обличчя його злегка сполотніло. — І все-таки ми повинні дістатися до мети.

— Що ж, дістанемося! — відповів Айртон; він наліг на весла, і човен понісся всередину печери.

Хвилин через двадцять п’ять після початку руху човен досяг задньої стіни печери і зупинився.

Сайрес Сміт став на лаву і почав водити ліхтарем, висвітлюючи фрагменти стіни, що відокремлювала печеру від головного кратера вулкана. Яка товщина цієї стіни? Сто футів чи десять? Ніхто не міг би дати відповіді на це запитання. Але навряд чи вона була дуже товста, тому що підземний гул чувся тут абсолютно чітко.

Обстеживши стіну горизонтально, інженер причепив ліхтар до кінця весла та знову почав водити ним по базальтовій стіні, намагаючись освітити її верхню частину.

Звідси через ледве помітні тріщини пробивався між кам’яних брил їдкий дим, що отруював повітря в печері. Уся стіна була усіяна тріщинами, і деякі з них, що особливо чітко вимальовувалися на гладкій поверхні базальту, спускалися майже до самої води.

Сайрес Сміт стояв у глибокій задумі. Потім ледве чутно прошепотів:

— так, капітанова правда! Тут причаїлася небезпека, і небезпека справді жахлива!

Айртон нічого не запитав. За знаком Сайреса Сміта він знову взявся за весла, і за півгодини мандрівники вибралися з печери Даккара.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Розповідь Сайреса Сміта про його спостереження. — Спорудження судна прискорюють. — Останній раз у коралі — Битва вогню і води. — Що залишилося на острові. — Спуск корабля. — Ніч з 8 на 9 березня

Провівши в коралі цілий день і переконавшись, що господарство в порядку, Сайрес Сміт і Айртон переночували там і 8 січня ранком повернулися до Гранітного палацу.

Інженер негайно зібрав товаришів і повідомив їм, що острову загрожує найбільша небезпека, якій ніякі сили людські протистояти не можуть.

— Друзі мої, — сказав він, і в голосі його чулося глибоке хвилювання, — острів Лінкольна не належить до тих геологічних утворень, що проіснують стільки ж, скільки вся земна куля. Він приречений на більш-менш близьке руйнування, причина його загибелі знаходиться в ньому самому, і ніщо не врятує його.

Колоністи перезирнулися, потім здивовано подивилися на Сайреса Сміта, — вони не зрозуміли всього змісту його слів.

— Поясніть зрозуміліше, Сайресе, — зауважив Гедеон Спілет.

— Зараз поясню, — відповів Сайрес Сміт. — Я передам вам те, що капітан Немо сказав мені наодинці в нашій короткій бесіді.

— Капітан Немо? — здивувалися колоністи.

— так. Він хотів перед смертю зробити нам останню послугу.

— Останню? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Ось побачите, навіть і після смерті він ще не раз прийде нам на допомогу.

— Але що ж вам сказав капітан Немо? — запитав журналіст.

— Знайте, друзі, — відповів інженер, — що острів Лінкольна відрізняється своєю будовою від інших островів Тихого океану: надра його утворені так, що рано чи пізно підводна його частина повинна розвалитися.

— Розвалитися? Це острів Лінкольна розвалиться? Годі вам! — недовірливо вимовив Пенкроф і при всій своїй повазі до Сайреса Сміта знизав плечима.

— Слухайте уважно, Пенкрофе, — продовжував інженер. — Ось що встановив капітан Немо і що я сам помітив учора, оглянувши печеру Даккара. Печера йде під островом аж до самого вулкана і відділена від центрального його вогнища лише стіною, що замикає грот. Але вся ця стіна поцяткована тріщинами, і крізь них уже проникають сірчисті гази, що утворюються всередині вулкана.

— І що ж? — насупившись, запитав Пенкроф.

— А те, що під тиском цих газів тріщини збільшуються. Базальтова стіна розколюється, і через якийсь час, можливо дуже скоро, у тріщини заструменіє морська вода, що заповнює печеру.

— Чудово! — вимовив Пенкроф, намагаючись, як завжди, пожартувати. — Вода згасить вогонь у вулкані, і все скінчиться!

— так, усе буде скінчено! — сказав Сайрес Сміт. — Того дня, коли крізь пролом у стіні море увірветься до центрального вогнища вулкана, а звідти — у глибинні надра острова, де киплять розплавлені породи, того дня, Пенкрофе, острів Лінкольна вибухне, як вибухнула б Сицилія, якби в Етну потекло Середземне море.

Колоністи нічого не відповіли на це категоричне твердження інженера. Всі зрозуміли, яка страшна небезпека їм загрожує.

І треба погодитись, Сайрес Сміт анітрошки не перебільшував небезпеки. Багатьом уже спадало на думку, що, можливо, вдалося б згасити діючі вулкани, відкривши доступ воді в їхні розпечені надра, бо майже всі вулкани височіють на берегах морів або озер. Але такі фантазери не знали, що тоді б частина земної кулі злетіла в повітря, немов паровий казан, у якому раптом від несподіваного перегріву зріс би тиск пари. Кинувшись у замкнуте розпечене середовище, температура якого досягає декількох тисяч градусів, вода миттєво перетворилася б на пару, і вона вирвалася б назовні з такою силою, що розтрощила би будь-яку оболонку.

Отже, не підлягало сумніву, що острову загрожує жахливий кінець, що наближається година його знищення, — усе залежить від того, скільки ще протримається базальтова стіна в печері Даккара. Отут уже мова йде не про місяці, не про тижні, — мова йде про дні, може, навіть години!

Першим почуттям, що охопило колоністів, була глибока скорбота, Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, про руйнування того краю, що вони прагнули зробити квітучим і мріяли перетворити його на рай земний. Скільки даремно витрачено сил! Скільки праці змарнується!

Пенкроф не міг стриматися і заплакав; великі сльози котилися в нього по щоках, він навіть не намагався їх приховати.

Бесіда продовжувалася ще якийсь час, мешканці острова Лінкольна обговорювали, чи є для них ще яка-небудь можливість врятуватися: і на закінчення одностайно вирішили, що не можна втрачати ні хвилини. Треба якомога швидше спорудити й оснастити корабель, зробити це з блискавичною швидкістю, тому що це їхній єдиний шанс на порятунок.

Усіх поставили працювати на верфі. Навіщо тепер жати хліб, збирати врожай, полювати, множити запаси провіанту; зібрані в Гранітному палаці… Того, що зберігалося на складі й у коморах, могло з лишком вистачити для найдовшого плавання на кораблі. Необхідно було тільки одне: щоб судно виявилося готовим до того, як вибухне неминуча катастрофа,

Отже, роботи відновилися і велися з лихоманною швидкістю. До 23 січня наполовину вже закінчили обшивку судна. У тих явищах, які відбувалися на вершині вулкана, начебто не спостерігалося змін. Як і раніше з кратера виривалися хмари пари, дим, язики полум’я і розпечені до червоного камені. Але в ніч з 23 на 24 січня, під натиском лави, що піднялася до верхнього ярусу вулкана, з нього зірвало конусоподібну вершину, схожу на шапку. Пролунав неймовірний гуркіт. Колоністи подумали, що острів розвалюється, і кинулися геть із Гранітного палацу.

Було близько другої години ночі.

Усе небо палахкотіло вогнем. Верхній конус заввишки тисячу футів, а вагою мільярди фунтів звалився на острів, і земля задвигтіла. На щастя, він нахилений був до півночі й тому впав на рівнину, покриту пісками і туфом, що пролягала між горою і морем; кратер вулкана, широко відкривши тепер своє жерло, метав у небо багряне полум’я, і в повітрі немов розливалася заграва пожежі. Потік лави, що здувся, переливаючись через край нової вершини, немов вода з переповненої чаші, спадав довгими каскадами, і по схилах вулкана начебто поповзли тисячі вогненних змій.

— Кораль! Кораль! — з жахом вигукнув Айртон.

Справді: у нового кратера був інший нахил, лава потекла вбік кораля і, отже, несла із собою загибель родючій частині острова, джерелам Червоного струмка і лісу Жакамара.

У відповідь на крик Айртона колоністи кинулися до стайні, де стояли онагри. Миттєво запрягли візок. В усіх була одна думка: мчатися в кораль, випустити замкнену там худобу.

Ще не було третьої години ранку, коли вони під’їхали до кораля. Звідти неслося дике мукання і бекання, що свідчило про паніку, яка охопила муфлонів і кіз. Зі схилу ближнього відрога насувався палаючий потік розплавленої маси, він вже звивався по луках, підбираючись до огорожі кораля. Айртон розчахнув ворота, і збожеволілі тварини кинулися з них в різні боки.

Годину потому кипляча лава розлилася по всьому коралю, перетворивши на хмари пари струмочок, що протікав по ньому, підпалила житловий будинок, і він спалахнув, як солома, охопила вогнем огорожу, пожерши її всю, до останнього стовпа. Від кораля нічого не залишилося!

Колоністи намагалися боротися з нашестям лави, — спроба божевільна і марна, тому що людина беззбройна перед такими страшними катаклізмами.

Настав день 24 січня. Перш ніж повернутися до Гранітного палацу, Сайрес Сміт і його товариші вирішили з’ясувати, який напрямок остаточно обере потік лави. Починаючи від гори Франкліна поверхня острова мала схил до східного берега, і були підстави побоюватися, що, незважаючи на захисну завісу із лісової хащі Жакамара, потік лави дійде до плато Круговиду.

— Озеро захистить нас, — сказав Гедеон Спілет.

— Будемо сподіватися, — коротко відповів Сайрес Сміт і більше нічого не додав.

Колоністи сробували дістатися до рівнини, на яку впав верхній конус вулкана, але лава перепинила їм дорогу, — вона текла двома западинами — долиною Червоного струмка і долиною Водоспадної річки — і воду в них перетворювала на пару. Перейти через потоки лави не було ніякої можливості, навпаки, доводилося відступати перед ними. Розвінчаний вулкан був невпізнанний. Кратер став плоскою дірою, краї якої виявилися розірвані зі східного і південного боку, і з цих розривів безперервно виливалася лава, збігаючи вниз двома окремими потоками. Над новим кратером клубочилися хмари диму і попелу, змішуючись з хмарами, які зібралися над островом. Гуркоти грому зливалися з гуркотом виверження вулкана. З жерла кратера здіймались на висоту понад тисячу футів розпечені кам’яні брили і, розірвавшись у хмарах, розліталися тисячами осколків, як картеч. На гуркіт вулкана небо відповідало громами й блискавками.

Заховавшись на галявині лісу Жакамара, колоністи спостерігали цю картину, але до сьомої години ранку їм це стало нестерпно. Навколо дощем почали сипатися камені, а, крім того, лава, переповнюючи русло Червоного струмка, загрожувала перерізати дорогу до берега. Найближчі до галявини дерева спалахнули, і від того що соки їхні миттю перетворилися на пару, стовбури розривалися з тріском, як хлопавки; дерева менш сирі стояли недоторканими.

Колоністи знову вибралися на дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу. Вони йшли повільно, щомиті озираючись. Але, рухаючись схилом долини, лава швидко текла до східного берега; тільки-но нижні її шари застигали, на них негайно ж накочувалися нові киплячі хвилі.

А головний потік, що ринув долиною Червоного струмка, ставав страшнішою загрозою. Усю ближню до нього частину лісу охопив вогонь, над деревами клубочився дим, внизу стовбури вже потріскували, загорівшись у розпеченому потоці лави.

Колоністи зупинилися біля берега озера, на відстані напівмилі від гирла Червоного струмка. Наближалася хвилина, від якої залежало їхнє життя або смерть.

Сайрес Сміт ніколи не губився в критичних обставинах; знаючи, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу істину, він сказав:

— Можливо, озеро зупинить потік лави, і в такому випадку частина острова врятується від повного спустошення, але цілком можливо, що лава розіллється лісами Далекого Заходу, все знищить, і на острові не залишиться жодної рослини. Тоді нас очікує смерть на голих скелях, і довго чекати на неї не доведеться, тому що острів злетить у повітря.

— Це що ж? — вигукнув Пенкроф і, схрестивши на грудях руки, тупнув ногою об землю. — Виходить, нічого нам і трудитися над спорудженням судна?

— Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — обов’язок свій треба виконати до кінця.

В цю хвилину ріка розплавленої лави, проклавши собі дорогу серед прекрасних дерев, які вона швидко знищувала, підібралася до озера. На шляху її піднімався пагорб, і, якби підйом був крутішим, він міг би зупинити потік.

— За роботу! — крикнув Сайрес Сміт.

Задум інженера відразу зрозуміли. Він вирішив збудувати греблю і в такий спосіб спрямувати потік лави в озеро.

Колоністи помчалися до верфі, принесли звідти лопати, кирки, сокири. За допомогою земляних насипів і завалів зі зрубаних дерев їм вдалося за кілька годин зробити греблю заввишки три фути і завдовжки кількасот кроків. Коли вони скінчили роботу, їм здавалося, що вона тривала усього лише кілька хвилин.

Встигли саме вчасно. Розплавлена лава вже підповзла до перемички. Потік її здувся, як ріка під час повені, прагнучи вийти з берегів; здавалося — ось-ось він здолає єдину перепону, що могла перешкодити йому затопити ліс Далекого Заходу… І все-таки гребля стримала його. Була жахлива хвилина — вогненна ріка зупинилася, немов у нерішучості, але раптом кинулася в озеро Гранта, падаючи з обриву заввишки двадцять футів.

Ледве дихаючи, застигши нерухомо, онімівши, колоністи дивилися на боротьбу двох стихій, що відбувалася перед ними.

Йшла битва води і вогню! Яке видовище! Чиє перо могло б описати цю помпезну і страшну битву? Чиї пензлі могли б її намалювати? В озеро падали струмені киплячої лави, і вода з шипінням перетворювалася на пару. Білі хмари злітали на величезну висоту і кружляли вихором, немов хтось раптово відкрив клапани велетенського парового казана. Але як би багато води не було в озері, зрештою вогонь осушив би його, тому що вода не поповнювалася, а страшна вогненна ріка, яку живило невичерпне джерело, невпинно котила все нові хвилі розплавленої маси.

Потрапляючи до озера, лава негайно ж застигала, перетворювалася на кам’яні брили, і, нагромаджуючись одна на одну, вони незабаром уже піднімалися над водою. По їхній поверхні ковзали і котилися у воду нові струмені лави і теж кам’яніли, але збиралися ближче до середини озера. В такий спосіб виростала кам’яна гряда, яка могла заповнити всю улоговину озера, а воно не могло вийти з берегів, тому що води його перетворювалися на пару. Над озером лунало оглушливе шипіння і тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, і там вони, остигаючи, народжували дощ. Кам’яна дамба подовжувалася, брили затверділої лави нагромаджувалися одна на одну. Там, де щойно лежала спокійна водна гладінь, здіймалася громада паруючих скель, начебто землетрус здибив дно озера рифами. Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптово скуті льодом на двадцятиградусному морозі, і ви одержите картину озера через три години після вторгнення в нього нищівного потоку лави.

Цього разу вогонь переміг воду. Одначе для колоністів було великим щастям, що лава кинулася вбік озера Гранта. Це на кілька днів відстрочило катастрофу. Плато Круговиду, Гранітний палац і корабельна верф на деякий час виявилися у безпеці. За ці кілька днів перепочинку потрібно було закінчити обшивку корабля і добре його проконопатити. Потім спустити його на воду; оснащенням же зайнятися лише тоді, коли судно виявиться на морі, у своїй стихії. Залишатися на суші стало вкрай небезпечно, острову загрожував вибух і знищення. Гранітний палац, який ще так недавно слугував надійним притулком, з хвилини на хвилину міг зруйнуватися.

І ось, шість днів, з 25 по 30 січня, колоністи працювали над спорудженням корабля із шаленим старанням, зробили стільки, що й двадцять тесль за ними б не вгналися. Вони не давали собі відпочинку, майже не спали, трудилися цілодобово, тому що при світлі полум’я, яке виривалося з кратера, уночі було видно, як удень. Вулкан усе ще викидав лаву, але, мабуть, менш інтенсивно. Це тільки радувало: адже улоговина озера Гранта була майже заповнена, і якби нові потоки кинулися у водойму, лава неминуче розлилася б по плато Круговиду, а звідти звалилася б на берег океану.

Але якщо зі східного боку острів залишався деякою мірою захищеним, не так виглядала західна його частина.

Справді, другий потік лави йшов Водоспадною річкою, не зустрічаючи ніяких перешкод у долині, що широко розляглась по обидва боки річкового русла. Розплавлена маса, несучи загибель, розтеклася лісом Далекого Заходу. Спекотної пори року, коли від палючого сонця всі деревні соки висохли, ліс спалахнув в одну мить, пожежа поширювалася і внизу, і по кронах дерев, полум’я побігло густими сплетіннями гілок. Здавалося навіть, що потік вогню швидше несеться вершинами дерев, ніж потік лави біля підніжжя стовбурів.

І тоді збожеволілі звірі — ягуари, кабани, пекарі, коали, хижаки і звичайні їхні жертви, чотириногі і перната дичина, — намагаючись врятуватися, кинулися до ріки Віддяки, до Качиного болота і за лінію дороги, до порту Повітряної кулі. Але колоністи, поглинені своєю роботою, не звертали уваги навіть на найнебезпечніших хижаків. Між тим із Гранітним палацом вони тепер розсталися і, не наважуючись шукати собі притулку в Нетрях, тулилися в наметі біля гирла ріки Віддяки.

Щодня Сайрес Сміт і Гедеон Спілет піднімалися на плато Круговиду. Іноді їх супроводжував Герберт. Але Пенкроф ніколи туди не ходив, не бажаючи дивитися на спустошений острів, що зовсім змінив свій колишній вигляд.

Видовище і справді було важке. Уся лісиста частина острова оголилася. Лише на кінці півострова Звивистого зеленів маленький гайок. Подекуди стирчали потворні почорнілі кістяки дерев. Те місце, де колись розлягалися ліси, стало більш порожнім, ніж Качине болото. Лава все знищила. Там, де ще зовсім недавно височіли могутні лісові велетні, тепер лежали глиби вулканічного туфу. Руслом Водоспадної річки і ріки Віддяки вже не текло жодного струмка води, і якби ще й озеро Гранта пересохло, колоністам нічим було б утамувати спрагу. Але, на щастя, уцілів один куточок озера, біля південного боку, — там утворилося щось схоже на ставок, де зібралася вся питна вода, що залишилася на острові. Вдалині, на північному заході, вимальовувалися різкі обриси відрогів вулкана, схожі на гігантські пазурі, що встромилися в землю. Яке сумне видовище, яка жахлива картина і наскільки боляче було дивитися на неї людям, які бачили тут колись найродючіший куточок, оброблений їхнею працею, чудові ліси, прозорі річки, що зрошували землю, пишні ниви. В одну мить усе змінилося, навколо виднівся тільки голий камінь. Якби наші поселенці не мали запасів їжі, їм довелося б помирати з голоду.

— Просто серце розривається! — сказав одного разу Гедеон Спілет.

— так, Спілете, — відгукнувся інженер. — Дай Боже, щоб ми встигли закінчити спорудження судна, у ньому — єдиний наш порятунок!

— А вам не здається, Сайресе, що вулкан начебто заспокоюється? Він ще викидає лаву, але, якщо я не помиляюся, не так багато, як колись!

— Це не має значення, — відповів Сайрес Сміт. — У надрах вулкана так само палає вогонь, і щомиті туди може ринутися море. У нас з вами становище не краще, ніж у пасажирів корабля, які пливуть морем, а самі знають, що на кораблі пожежа, котру згасити вони не в силах і що рано чи пізно вогонь дістанеться до трюма, де лежать діжки з порохом. Ходімо, Спілете, ходімо працювати. Не гаймо часу!

Іще цілий тиждень, тобто до 7 лютого, текла з кратера лава, але сила виверження не збільшувалася. Сайрес Сміт над усе боявся, щоб потоки розплавлених гірських порід не розлилися берегом, адже в такому випадку вони знищили б корабельну верф. Але через якийсь час колоністи відчули, що під грунтом, десь у глибинах землі, відбувається струс, і це страшно їх стривожило.

Настало 20 лютого. Ще потрібен був цілий місяць, щоб добудувати корабель і спустити його на воду. Чи вистоїть острів доти? Пенкроф і Сайрес Сміт вирішили приступити до спуска корабля, як тільки його корпус буде непроникний для води. Настилання палуби, надводні будівлі, обробку й оснащення мали намір зробити пізніше, коли корабель уже вийде в море, — найважливішим було забезпечити собі притулок удалині від острова. Чи не краще, думали вони, відвести корабель у порт Повітряної кулі, подалі від вогнища виверження, тому що, знаходячись біля гирла ріки, між острівцем Порятунку і гранітною стіною, він буде роздавлений, якщо острів Лінкольна зруйнується. Тепер усі зусилля будівельників спрямовані були на те, щоб якомога швидше закінчити корпус корабля.

так колоністи прожили до 3 березня і вже розраховували зробити днів за десять спуск корабля.

У мешканців острова Лінкольна, що пережили на четвертому році свого перебування на острові стільки нещасть, ожила в серці надія. Повеселів навіть Пенкроф, що замкнувся в похмурому мовчанні відтоді, як він став свідком спустошення й загибелі своїх володінь. Правда, тепер він думав тільки про корабель і тільки на нього покладав надії.

— Ми його добудуємо, — говорив він інженеру. — Обов’язково добудуємо, містере Сміт. — Поспішати треба, час іде, незабаром настане пора рівнодення. Але це нічого, — якщо знадобиться, ми переправимося на острів Табор і там перезимуємо. Звичайно, після острова Лінкольна так раптом острів Табор! Зовсім не те. Ех, горе! От не думав, не гадав, що побачу такі справи!

— Треба квапитися! — незмінно відповідав інженер. І всі трудилися, боячись втратити хоч одну хвилину.

— Містере Сміт, — запитав якось Наб, — а якби капітан Немо був живий, як ви думаєте, сталося б усе це?

— так, Набе, — відповів Сайрес Сміт.

— А я думаю, не сталося б, — шепнув Пенкроф на вухо Набу.

— І я так думаю, — переконано сказав Наб.

У перший тиждень березня гора Франкліна знову почала загрожувати всякими жахами. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, що утворилися з бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла всіма схилами вулкана. Вогненний потік побіг затверділими шарами туфу і довершив знищення обгорілих дерев, що стирчали потворними кістяками після першого виверження. Цього разу потік кинувся вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнув Гліцериновий струмок і розлився по плато Круговиду. Колоністам нанесено останній і вбивчий удар. Від млина, від будівель пташника, від хлівів і сараїв нічого не залишилося. Перелякані птахи розлетілися в усі боки. За всіма ознаками Топ і Юп переживали панічний страх, — вони інстинктом відчували наближення катастрофи. Під час першого виверження загинуло багато тварин. Уцілілі звірі знайшли притулок на Качиному болоті, і лише деякі з них сховалися на плато Круговиду. Тепер вони позбулися й останнього притулку, а ріка вогненної лави, переливаючись через край гранітної стіни, уже падала палаючим водоспадом на берег океану. Картина велична і жахлива, ніякими словами передати її неможливо! Усю ніч лилася ця страшна Ніагара, що начебто спадала струменями розплавленої сталі, огорнута вгорі клубами пари, пронизаної багряними відсвітами, і розбризкувала внизу важку масу киплячої лави.

Виверження наздогнало колоністів в останньому їхньому притулку, і хоча верхні шви корабельного корпуса ще не були законопачені, будівельники вирішили спустити судно на воду.

Пенкроф і Айртон приступили до підготовки, плануючи зробити спуск наступного ранку, 9 березня.

Але в ніч з 8 на 9 березня з кратера з громовим шумом вирвався стовп пари і піднявся на висоту понад три тисячі футів. Очевидно, стіна печери Даккара звалилася під натиском газів, море увірвалося в центральне вогнище вулкана, і пара не могла знайти собі вільного виходу. Пролунав вибух дивовижної сили, чутний на відстані ста миль. Злетіли вгору уламки скель, упали в океан, і кілька хвилин потому його води вже покривали те місце, де тільки-но був острів Лінкольна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Самотня скеля серед океану. — Останній притулок. — Попереду — смерть. — Несподівана допомога. — Звідки і як вона з'явилася. — Останнє благодіяння — Острів на суші.— Могила капітана Немо

Самотня скеля завдовжки тридцять футів, а завширшки п’ятнадцять, що ледве виступала з води на десять футів, — ось і усе, що залишилося від острова, поглиненого океаном, — єдиний уламок кряжа, що таїв у собі Гранітний палац. Стіна його звалилася, розкололася, і купа кам’яних брил, що громадилися при падінні одна на одну, підняла над океаном свою верхівку. Навколо неї все зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, яка розлетілася на частини від вибуху, обидва миси Щелепи, колись утворені застиглою лавою, плато Круговиду, острівець Порятунку, гранітні стрімчаки порту Повітряної кулі, базальтові скелі гробниці Даккара, довгий півострів Звивистий, що знаходився так далеко від вогнища виверження. Від острова Лінкольна вціліла лише ця вузька скеля, що служила тепер притулком шістьом колоністам і їхньому псу Топу.

У катастрофі загинули всі чотириногі тварини, усі птахи та інші представники фауни острова — одних роздавило, інші потонули; загинув — на жаль! — і нещасний Юп, упавши, мабуть, у тріщину землі!

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон залишилися живими лише тому, що з намету, де вони були всі разом, їх жбурнуло повітряною хвилею в море в той момент, коли з усіх боків дощем падали уламки острова.

Коли вони виринули на поверхню води за півкабельтових від берега й озирнулися навколо, то побачили лише цю вершину гранітних брил і, підпливши, піднялися на неї.

На цій голій скелі вони жили вже дев’ять днів! Деяка провізія, узята з комори Гранітного палацу перед самою катастрофою, трохи дощової води, що зібралася в западині скелі, — от і все, що було в нещасних. Їхній корабель, остання їхня надія, розбився. Вони позбулися можливості вибратися з цієї скелі. Вони страждали від холоду і не могли тепер добути вогню. Доля прирекла їх на загибель.

На дев’ятий день, 18 березня, їжі залишилося тільки на дві доби, хоча вони до крайності урізали свій раціон. Усіх їх знань, всього їхнього розуму не вистачало, щоб змінити це тяжке становище. Доля друзів цілком опинилася в руках провидіння.

Сайрес Сміт тримався спокійно, Гедеон Спілет трохи видавав своє хвилювання, а Пенкроф, повний глухого гніву, крокував туди-сюди по скелі. Герберт не відходив від інженера і дивився на нього таким поглядом, начебто чекав від свого друга допомоги, неможливої, немислимої допомоги. Наб і Айртон мовчки скорилися долі.

— Ох, горе! От уже горе! — повторював Пенкроф. — Якби у нас був хоч який-небудь ялик, хоч горіхова шкаралупка, ми б дісталися до острова Табор. Але ж нічого, нічого немає!

— Капітан Немо вчасно помер! — сказав якось Наб.

Минуло ще п’ять днів. Сайрес Сміт і нещасні його товариші ледь

були живі, адже їли вони лише стільки, щоб не вмерти з голоду. Всі ослабли до краю. У Герберта і Наба вже починалося марення.

Чи могли вони тепер зберігати хоч іскорку надії? Ні. На що їм було сподіватися? На те, що біля скелі пройде корабель? Але вони з досвіду знали, що в цю частину Тихого океану кораблі не заходять. А хіба можна розраховувати, що, завдяки щасливому випадку, саме в ці дні прийде шотландська яхта шукати Айртона на острові Табор? Нездійсненна мрія! Та втім, якби яхта й прийшла, колоністи не залишили на острові повідомлення про те, де знаходиться Айртон; капітан яхти після марних пошуків вийде знову в море, і корабель повернеться в тепліші краї.

Ні, вони не могли зберігати ніякої надії на порятунок. На цій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги!

Вони вже не трималися на ногах і лежали нерухомо, майже бездиханні, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. Один лише Айртон із зусиллям піднімав іноді голову і з розпачем кидав погляд на пустельне море.

Але ось ранком 24 березня Айртон простяг руки, вказуючи на якусь крапку в безмежному просторі океану, став спочатку на коліна, потім піднявся і випростався на весь зріст. Він замахав руками, начебто подаючи сигнал…

Видиме зі скелі, плило судно. І зрозуміло було, що воно виявилося тут не випадково, що воно направляється саме до цієї скелі, йде прямо до неї на всіх парах. Нещасні бранці скелі могли б помітити це судно ще кілька годин тому, якби мали сили піднятися й оглянути обрій!

— «Дункан»! — ледве чутно скрикнув Айртон і упав непритомний.

Коли Сайрес Сміт і його товариші прийшли до тями завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, вони виявилися в каюті корабля і не могли зрозуміти, як їм вдалося уникнути смерті.

Одне-єдине слово Айртона все їм пояснило.

— «Дункан»! — тихо сказав він.

— «Дункан»! — повторив Сайрес Сміт. — І, піднявши руки, він вигукнув: — Боже всемогутній! Виходить, така була воля твоя! Нас врятували.

Дійсно, їх врятував «Дункан», яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта; корабель відправлений був за Айртоном, щоб привезти його на батьківщину після дванадцяти років самотнього життя на незаселеному острові Таборі, на якому він спокутував свій злочин!..

Отже, колоністів урятували, корабель уже готувався везти їх додому.

— Капітане Роберт, — запитав Сайрес Сміт, — коли ви відплили від острова Табора, не знайшовши там Айртона, хто подав вам думку пройти ще сто миль на північний схід?

— Містере Сміт, — відповів Роберт Грант, — ми направилися сюди не тільки за Айртоном, але і за вами, і за вашими товаришами.

— За мною і за моїми товаришами?

— Ну звичайно! Ми взяли курс на острів Лінкольна.

— На острів Лінкольна? — вигукнули в один голос Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, не знаходячи слів від подиву.

— так звідки ж ви довідалися про острів Лінкольна? — запитав Сайрес Сміт. — Адже цей острів і на картах не значиться.

— Я довідався про нього з записки, залишеної на острові Таборі.

— Із записки? — здивовано перепитав Гедеон Спілет.

— Зрозуміло, із записки. Ось вона, — відповів Роберт Грант і показав листок паперу, де повідомлялися широта і довгота острова Лінкольна, «на якому знаходиться в даний час Айртон і п’ятеро американських колоністів».

— Це капітан Немо!.. — сказав Сайрес Сміт, прочитавши записку і переконавшись, що вона написана тим же почерком, що й те коротке послання, що вони знайшли в коралі.

— Ах, он воно що! — вигукнув Пенкроф. — так, виходить, це він узяв наш корабель і наодинці ризикнув вирушити на ньому до острова Табора!..

— Він хотів залишити там записку! — додав Герберт.

— Ну, хіба я не говорив, що навіть після смерті капітан Немо ще раз нам допоможе! — вигукнув моряк.

— Друзі мої, — сказав глибоко розчулений Сайрес Сміт, — капітан Немо воістину наш рятівник. Хай прийме милосердний Господь його душу в лоно своє!

При цих словах Сайреса Сміта всі оголили голови і тихо вимовили ім’я капітана.

В цю хвилину до інженера підійшов Айртон і запитав:

— Куди скриньку покласти?

Ризикуючи життям, він врятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженеру.

— Айртоне! Айртоне! — вигукнув глибоко схвильований Сайрес Сміт і, звернувшись до Роберта Гранта, додав: — Пане, ви залишили на острові Таборі злочинця, а тепер перед вами чесна людина, і я пишаюся честю потиснути йому руку!

Робертові Гранту розповіли тоді незвичайну історію дружби капітана Немо і поселенців острова Лінкольна. Потім капітан визначив і записав координати нового рифа, якому відтепер варто значитися на карті Тихого океану, і віддав наказ повертатися.

За два тижні колоністи прибули до Америки і побачили, що на їхній батьківщині настав мир після жахливої війни, що закінчилася, одначе, перемогою справедливості.

З тих багатств, які зберігалися в скриньці, заповіданій капітаном Немо мешканцям острова Лінкольна, велику частину витратили на покупку солідного земельного володіння в штаті Айова. Взявши зі скарбниці найкрасивішу перлину, її послали в подарунок леді Гленарван від імені людей, врятованих «Дунканом», і повернулися на батьківщину.

Колоністи зібрали на придбаній ними землі всіх тих, кому вони хотіли колись запропонувати свою гостинність на острові Лінкольна, і запросили їх до праці, тобто відкрили їм шлях до статку і щастя. Вони заснували велику колонію, якій дали ім’я острова, зниклого в глибинах Тихого океану. У них є своя ріка Віддяки, гора Франкліна, маленьке озеро Гранта, ліс, іменований лісом Далекого Заходу. Словом, їхня колонія — майже острів, острів на суші.

Під розумним керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. Жоден з колишніх мешканців острова Лінкольна не залишив друзів, — вони заприсягнися завжди жити разом — Наб, нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон, незмінно готовий на всіляку самопожертву, Пенкроф, що став таким же справдешнім фермером, яким він був справдешнім моряком, Герберт, який закінчив своє навчання під керівництвом Сайреса Сміта, і Гедеон Спілет, який заснував газету «Нью-Лінкольн геральд — газету найінформативнішу в усьому світі.

Сайрес Сміт і його товариші не раз приймали у своїй колонії дорогих гостей — лорда і леді Гленарван, капітана Джона Манглса і його дружину — сестру Роберта Гранта, самого Роберта Гранта, майора Мак-Набса і всіх тих, хто був учасником пригод капітана Гранта і капітана Немо.

Примечания

1

Тобто 46 метрів на секунду, або 166 кілометрів на годину (близько сорока двох льє, враховуючи в одному льє 4 кілометри). (Прим. автора)

(обратно)

2

Мальстрим — тут: стрімкий потік.

(обратно)

3

Кабельтов (гол. kabeltouw) — одиниця довжини, що дорівнює 0,1 морської милі (1 кабельтов — приблизно 185,2 м).

(обратно)

4

5 квітня Грант захопив Ричмонд, заколот сепаратистів був подавлений. Лі відступив на захід, і справа єдності Сполучених Штатів перемогла. (Прим. автора)

(обратно)

5

Мушля — те саме, що черепашка. Тверде захисне покриття слимаків, молюсків.

(обратно)

6

І так далі (лат.)

(обратно)

7

Відомий автор посібника з рибальства. (Прим. автора.)

(обратно)

8

Фут (від англ. foot — ступня) — міра довжини в деяких країнах; у ряді країн становить від 28,3 до 32,48 см.

(обратно)

9

Ярд — міра довжини, дорівнює 91,44 см.

(обратно)

10

Піврумба (румб) — від англ. rhumb — одиниця кутової міри, яка дорівнює 1/32 частки кола (у мор. навігації).

(обратно)

11

Акр — одиниця виміру земельної площі в Англії та Північній Америці (близько 0,4 га).

(обратно)

12

Дійсно, в ту пору року і на тій широті сонце сходило о 5-й годині 53 хв. ранку і заходило о 6-й годині 17 хв. вечора. (Прим. автора.)

(обратно)

13

Мається на увазі англійський фут, що дорівнює тридцяти сантиметрам. (Прим. автора.)

(обратно)

14

Альгамбра — палац біля Гранади (Іспанія), визначна пам’ятка мавританської архітектури XIII–XIV ст. (Прим. перекладача).

(обратно)

15

Ванти — відтяжки, що підтримують з боків вертикально розташовані предмети, наприклад, щогли.

(обратно)

16

Рея — металевий чи дерев’яний брус, прикріплений до щогли.

(обратно)

17

Галон — міра рідких тіл, дорівнює 4,5 літра.

(обратно)

18

Буассо — стара бельгійська або французька міра хліба.

(обратно)

19

Гран (від лат. granulum — зернина) — одиниця аптекарської ваги або коштовних металів і каменів. У різних країнах не однаковий. Напр., в Австрії — 73 мг, у Польщі — 44 мг.

(обратно)

20

Рангоут (рангоутне дерево) — сукупність дерев’яних брусів і сталевих труб, що становлять частину оснащення корабля. Це щогли, реї, вантажні стріли тощо.

(обратно)

21

На чверть паперового аркуша (лат.).

(обратно)

22

Фок — найнижче вітрило на передній мачті судна (фок-мачті), з прямими вітрилами, або трикутне вітрило на судні з однією мачтою.

(обратно)

23

Клівер — трикутне вітрило перед фок-мачтою.

(обратно)

24

Бюффон — французький природознавець XVIII століття, висунув гіпотезу про еволюційний розвиток Землі.

(обратно)

25

Кораль — огороджене місце, загін для тварин.

(обратно)

26

Копер — будівельна машина, яка тримає і спрямовує сваї під час їхнього забивання в ґрунт.

(обратно)

27

Ґрот — нижнє велике вітрило на другій від носа щоглі вітрильника.

(обратно)

28

Клівер (від kluiver) — косе трикутне вітрило, що його встановлюють перед передньою щоглою.

(обратно)

29

Бейдевінд — курс вітрильника за зустрічно-бічного вітру.

(обратно)

30

Ахтерштевень — нижня кормова частина судна, що є продовженням киля.

(обратно)

31

Форштевень — носова частина корабля, яка є продовженням киля.

(обратно)

32

Стапель — прибережна споруда у вигляді похилого майданчика, на якому будують, ремонтують і з якого спускають на воду судна.

(обратно)

33

Аляску відкрили 1741 року росіяни, вона належала їм до 1867 року (разом з Алуетськими островами), коли була продана США царським урядом.

(обратно)

34

Фал — трос, канат для піднімання на кораблі вітрил, прапорів, сигналів тощо.

(обратно)

35

Ванти — снасті, які кріплять щогли до бортів.

(обратно)

36

Шкот — снасть для керування вітрилом (натягування нижнього його кута).

(обратно)

37

Такелаж — загальна назва всіх снастей на судні.

(обратно)

38

Флагшток — жердина для підіймання прапора.

(обратно)

39

Рангоут — частини судна, призначені для встановлення вітрил.

(обратно)

40

Фордевінд — курс вітрильника, який збігається з напрямком вітру.

(обратно)

41

Галс — курс вітрильного судна щодо вітру.

(обратно)

42

Оверштаг — поворот вітрильника на інший галс носом проти зустрічного вітру.

(обратно)

43

Траверс — дамба, що йде від берега до глибокого місця ріки, водойми.

(обратно)

44

Фарватер — безпечний шлях для руху суден між мілинами, рифами та іншими перешкодами.

(обратно)

45

Фальшборт — продовження бортового обшивання судна вище верхньої палуби. Зменшує забивання хвиль.

(обратно)

46

Близько 106 кілометрів на годину. (Прим. автора.)

(обратно)

47

Брамсель — вітрило третього ярусу вітрильного судна.

(обратно)

48

Фалінь — канат, яким шлюпку прив’язують до причалу чи до судна.

(обратно)

49

Марсель — вітрило у формі трапеції на суднах з прямим оснащенням.

(обратно)

50

Клюзи — отвори для якорів.

(обратно)

51

Грот-щогла — наступна після фок-щогли, тобто носової.

(обратно)

52

Талі — підйомний механізм (система блоків) для переміщення підвішених до нього вантажів на невеликі висоту й відстань.

(обратно)

53

Стерновий — той, хто здійснює управління судном.

(обратно)

54

Кіль — балка, що є основним кріпленням днища судна.

(обратно)

55

Нагель — дерев’яний або металевий стрижень циліндричної або іншої форми для скріплення частин дерев’яних конструкцій.

(обратно)

56

Бітенг — сталева або чавунна тумба, закріплена на палубі судна, щоб утримувати буксирний трос або якірний канат.

(обратно)

57

Корпія (від лат. carpo — вириваю, щипаю) — перев’язочний матеріал з висмиканих із тканин ниток.

(обратно)

58

Морена — перенесені й відкладені льодовиком скупчення уламків гірських порід: валунів, суглинків, щебеню, супісків.

(обратно)

59

Бімс — балка, яка зв’язує бортові гілки шпангоути, розподіляє палубне навантаження.

(обратно)

60

Шпангоути — поперечні в’язи (ребра) бортового перекриття, до яких кріплять обшивку судна.

(обратно)

61

Парія — людина пригноблена, безправна.

(обратно)

62

Мова йде про повстання греків, яким капітан Немо дійсно допомагав таким чином. (Прим, автора.)

(обратно)

63

Рухливий у рухливому (лат.).

(обратно)

Оглавление

Частина перша КАТАСТРОФА В ПОВІТРІ

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ

  РОЗДІЛ СЬОМИЙ

  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ`ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

  РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Частина друга ПОКИНУТИЙ

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ

  РОЗДІЛ СЬОМИЙ

  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

  РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Частина третя ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШОСТИЙ

  РОЗДІЛ СЬОМИЙ

  РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

  РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

  РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg