«Золотошукач»

Моєму дідусеві Леону

Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море. З гулом вітру серед глиці філао[1], з вітром, який не вгавав навіть коли віддаляєшся від берега і йдеш крізь поля цукрової тростини, той шум став колисковою мого дитинства. Я його й зараз чую, десь на денці мого єства він завжди зі мною, хай би де я був. Цей повільний і невтомний шум хвиль, що, розбиваючись вдалечині на коралових рифах, затихають на піщаному березі Чорної річки. І дня не минало, щоб я не йшов до моря, так само як щоночі я пробуджувався зі спітнілою спиною, сидячи на розкладному ліжку, відкидав москітну сітку і намагався розгледіти приплив, схвильований, сповнений неясного піднесення.

Думаю про нього, як про живу істоту, і в пітьмі всі мої відчуття загострені, аби раніше розпізнати його повернення, аби краще зустріти його. Величні хвилі перекочуються через рифи, розбиваються в лагуні, від їхнього руху земля і повітря дрижать, наче кипить велетенський казан. Я чую, як море наближається, як воно дихає.

Коли сходить повний місяць, безшумно зісковзую з ліжка, пильную, аби не заскрипіла поточена шашелем підлога. Проте Лаура не спить, я знаю, що вона, затамувавши подих, вдивляється в темряву. Залажу на підвіконня, штовхаю дерев’яні віконниці, і ось я — в обіймах ночі. Біле місячне світло заливає садок, я бачу, як в ньому сяють дерева, чую, як у їхніх кронах шумить вітер, вгадую темні зарості рододендронів, гібіскусів[2]. З калатанням серця іду алеєю, що веде до пагорбів, за якими починаються неорані землі. Зовсім поруч із розваленим муром стоїть високе дерево шальта