«Острів Сріблястих чайок»

Острів Сріблястих чайок (fb2) - Острів Сріблястих чайок 521K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Яковлевич Огульчанский

Олексій Огульчанський ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК Пригодницька повість

©  — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення В. С. Куткіна

АНОНІМНИЙ ЛИСТ

Звично скинувши руку, аспірант глянув на годинник, було чверть на третю. Поїзд відходив рівно о п'ятій, асу лишалося досить.

Аспірант сидів у кабінеті сам. Високий, з блідим хворобливим обличчям, він задумливо оглядав свій вони туристський костюм з безліччю великих і малих кишень на замках-блискавках, ще раз перевірив багаж, кладений у чималенькому рюкзаку з міцного брезенту.

Звичайно, він не витягав численних пакунків, щільно вкладених у рюкзаку, — обмежився лише переліком речей. Кожного разу, пригадуючи той чи інший предмет, він загинав і розгинав вказівний палець правої руки. Кабінетну тишу порушував виразний шепіт:

— Фотоплівки в касетах — раз, набір інструментів для препарування — два, гумові мішечки для погадок — три, кільця для мічення птахів — чотири…

Коли палець загнувся в двадцять сьомий раз, двері кабінету зненацька відчинились і на порозі з'явилася вогняно-руда дівчина — секретар факультету. У неї було грубе, немовби вирізане з шматка дерева, застигло-німе обличчя, і тому всі в інституті з ініціативи палеонтологів називали її «скам'яніла Оля».

— Аспіранте Борисенко, — сухо промовила дівчина. — На вас чекає Іван Федорович.

З багаторічної практики Борисенко знав, що накази «скам'янілої Олі» треба виконувати негайно, так само як накази військового командира в бойовій обстановці. Він засунув під стіл рюкзак, неохоче підвівся і мовчки рушив за секретарем по довгому інститутському коридору.

Оля йшла, розмахуючи руками, мов солдат, і, здавалось, у такт рівномірним крокам брязкотіло її пряме, як мідні дротики, волосся.

Кабінет професора — відомого орнітолога Івана Федоровича Переносенка, складався з двох кімнат. У першій, заповненій до стелі різноманітними ящиками, пакунками, жмутками, пахло нафталіном. Тут зберігалися колекції пташиних чучел — результат численних експедицій професора. З цієї кімнати широкі двері вели до другої, частина якої була зайнята вольєрою. Там завжди бігали куріпки. Іван Федорович з великим задоволенням особисто доглядав своїх пернатих вихованців.

— Володимире Петровичу, прошу, прошу, — почув Борисенко, переступивши поріг робочої кімнати професора. Самого ж Івана Федоровича в кабінеті не видно було. Борисенко зупинився, оглянувся і несподівано побачив жовті, з товстою підметкою черевики Переносенка, які стирчали з вузеньких дверцят вольєри. Іван Федорович, лежачи на підлозі, намагався спіймати куріпку. Птах злякано притиснувся до залізної сітки і відчайдушно захищався.

— От шибеник, — ніжно промовив професор. — Ну, гаразд, пізніше подивимось, що з тобою трапилось. — Професор спритно виповз з вольєри, струснув з себе пилюку і старанно вимив руки.

Борисенко мовчки стежив за професором. Він добре знав цього вже немолодого, але міцно збитого чоловіка в чорному, морського покрою кітелі, завжди привітного, з посмішкою на обличчі.

Серед працівників інституту існували дві протилежні думки про Івана Федоровича. Одні вважали його авторитетом, світилом орнітологічної науки, інші — фантазером, який у звичайнісіньких явищах вбачав щось особливе, майже ключ до великих відкриттів.

До цієї другої, треба відверто сказати, невеликої групи належав і аспірант Володимир Петрович Борисенко, який твердо був переконаний, що попереднє, щасливіше покоління вчених уже відкрило все у пташиному світі. І молодим вченим лишилося тільки деталізувати й уточнювати давно відоме.

Ось чому до розмови з професором — а це, напевне, буде чергове напучення перед його науковим відрядженням до берегів Азовського моря — Володимир Петрович заздалегідь ставився скептично і приготувався вислухати чітко сформульовані думки професора-фантазера.

— Що ж ви, батечку мій, як кажуть студенти, прилипли на порозі? Прошу, сідайте, — господар широким жестом показав на крісло біля столу. Борисенко пірнув у глибоке шкіряне крісло так, що його коліна при цьому піднялися аж до підборіддя. Він приготувався слухати.

— Тема вашої дисертації — птахи Азовського моря. Здається, я не помилився?

— Правильно, птахи… — підвівшись, відповів аспірант і зніяковів: він ніяк не міг одвикнути від студентської звички вставати.

— Ви, юначе, сидіть. Ми з вами колеги, — дружньо посміхнувся Іван Федорович. — Ось і здійснилася ваша заповітна мрія. Перше самостійне наукове відрядження. Це добре. Я все прекрасно розумію. — Професор відкинув голову на спинку крісла і мрійливо заплющив очі. — Пам'ятаю, пам'ятаю, — промовив він тихо.

— Я багато років чекав цього дня, — відверто признався Володимир Петрович, зворушений цією задушевністю.

— Радий за вас. Сердечно радий. Але, батечку мій, не повертайтеся з відрядження лише з гумовими мішечками, наповненими пташиними нутрощами, та з довжелезним переліком видового складу птахів. Це застаріло, хоч, на жаль, часто повторюється, — професор задумався, а потім, щось пригадавши, заметушився. — Звичайно, збирайте там усе що потрібно, але головне… головне — розгадайте одну досить істотну пташину проблему. Я б навіть сказав, таємницю. Так… так… таємницю.

— Проблема? Таємниця?! — здивувався Борисенко, недовірливо поглядаючи на Івана Федоровича.

— Так, проблема! Йдеться про сріблясту чайку. Ви, мабуть, знаєте, що цей красивий птах частково гніздиться на островах Азовського моря. На відміну від чорноморської популяції, азовські сріблясті чайки дають колгоспам Приазов'я велику користь, знищуючи багато сірих ховрахів, мишей, полівок і різних шкідливих жуків.

— Це я засвоїв з вашої, Іване Федоровичу, роботи. Знаю, що сріблясті чайки — важливий об'єкт для досліджень, — поквапливо відповів Володимир Петрович і крадькома зиркнув на годинник. Це не випало з уваги професора.

— Не хвилюйтеся, колего, — посміхнувся він. — Все передбачено. Вас миттю доставлять на вокзал. Я розповідатиму стисло і назву лише вихідні пункти проблеми сріблястих чайок. Відомо, що на Азовському морі дуже мало островів. Бірючий острів та групи мініатюрних островів біля морських кіс — їх азовські рибалки називають Дзендзиками — оце майже і все. А тим часом останніми роками контрольні пункти на азовському узбережжі повідомляють, що на літніх кочовищах з'являється багато молодих сріблястих чайок. У той час, коли, за моїми розрахунками, вони ще не можуть прилітати з чорноморських островів. Це, так би мовити, перша ланка. Друге. Іноді ті самі контрольні, пункти раптом сигналізують про різке зменшення молодняка чайок, і запам'ятайте, дорогий колего, — саме в ці роки на початку літа, отут, — Іван Федорович швидко обернувся до стіни і закрив долонею ділянку на величезній карті Азовського моря, яка висіла біля столика, — саме тут бувають короткочасні шторми великої сили. Можна припустити, що якраз у цьому пункті під час штормів відбуваються катастрофи, які викликають численні жертви серед пташиного світу. А ми про це не маємо ніякісінького уявлення.

— Катастрофи?! Які ж можуть бути катастрофи на Азовському морі? В цьому районі навіть островів немає, — здивувався аспірант.

— У тому-то й справа, батечку мій, що ці острови на карту не нанесені, — задумливо промовив Іван Федорович. — Але острови в цьому місці можуть виникати.

— Нові острови? — ще більше здивувався аспірант. — Насмілюсь, Іване Федоровичу, сказати нам, що я не вірю в таке припущення, — закінчив він тихо і рішуче.

Професор уважно подивився на співбесідника, наче вперше його добачив.

— Не вірите? Мене така відвертість не дивує, навпаки — задовольняє, — проговорив він спокійно. — Але прошу вас, колего, до кінця вислухати мої теоретичні міркування, а потім ознайомитися з деяким фактичним матеріалом, — професор поклав руку на товсту папку, що лежала перед ним на столі. — В цьому районі моря багато мілин, а донні джерела настільки опріснюють воду, що тут спокійно живуть такі риби, як сазан, окунь і навіть звичайна річкова щука… З давніх часів сюди запливає нереститися морська риба. Ось чому цю ділянку закрили для судноплавства. Тепер же морські хвилі інтенсивно руйнують корінний берег ось тут, — професор показав на карті невеличкий населений пункт біля самого моря. — Ага… Так. Це селище Бичкові Води. Занесені хвилями далеко в море продукти берегового руйнування відкладаються в так званих зонах акумуляції. Ось вам і острів. Отакі, дорогий колего, мої теоретичні міркування. І, нарешті, остання ланка, — промовив Іван Федорович. — Це, з дозволу сказати, прошеніє рекомендую вам зараз прочитати. — Він витяг з папки досить зім'ятий аркуш з учнівського зошита і передав Володимирові Петровичу.

Безліч коротких резолюцій з довгими завитками різних підписів прикрашали поля аркуша.

З великими труднощами аспірантові вдалося прочитати цього на диво безграмотного листа, літери й слова якого, мов незграбні жуки, розповзлися в усіх напрямках.

«Прошеніє. Це з моря їхавши калабухою біля берега багато аж страшно дохлих мартинячих курчат плавало усе море жовте од них було всякіє там ученіє пташок які говорять вивчають треба припинити це безобразіє бо великі мартини все-таки впливають на економічну проблематину декого з нас». Ні дати, ні підпису не було».

— Анонімний лист. Якась нісенітниця, — пробурмотів аспірант, — скоріше, це жарт безнадійного дурня або повідомлення людини, якій не можна вірити.

— Чому ви так думаєте? — жваво поцікавився професор.

— Та хоча б тому, що ця людина дбає не про птахів, а зацікавлена в якійсь особистій, як там сказано, «проблематині»… — Володимир Петрович похитав головою і поклав листа на стіл.

— Приблизно так спочатку думав і я, — зауважив Іван Федорович. — Крім того, якщо це повідомлення й правдиве, — а це треба перевірити, — то воно, на превеликий жаль, старе, бо майже два роки мандрувало по канцеляріях різних установ і міністерств, і лише сьогодні, дві години тому, я його одержав. Тому й потурбував вас, шановний колего, в такий зовсім незручний, здавалося б, час. А надіслано листа з тих місць, куди ви їдете. І мені здається, що в цьому так званому «прошенії» є доля правди. А якщо так, то це дуже важливо. — Професор поглянув на годинник і поспішно підвівся. — Ми трохи захопилися. До відходу поїзда лишилося двадцять хвилин. Не забудьте, будь ласка, про сріблястих чайок. А тепер поспішайте. Біля виходу вас чекають. Бажаю успіху! — Іван Федорович міцно потис руку аспірантові.

… Коли Володимир Петрович, квапливо схопивши рюкзак, кинувся до виходу, на порозі він побачив Олю.

— Аспіранте Борисенко, зайдіть до канцелярії і розпишіться в журналі реєстрації наукових відряджень, — чітко, мов добре заучений урок, промовила вона.

— Запізнююсь… Я поспішаю… — почав було Володимир Петрович і осікся, бо зрозумів: нічого не допоможе. Він стрімголов кинувся до канцелярії.

— Не поспішайте, пожежі немає, стримала його Оля.

… Здавалося, що секретар навмисне так нестерпно довго перегортає товстий журнал. Нарешті вона знайшла потрібну графу. Володимир Петрович блискавично черкнув якусь завитушку і зиркнув на спою мучительку. Хотілося сказати їй на прощання щось образливе й різке, але він раптом на якусь мить завмер на місці, вражений побаченим. Оля посміхалася… Він вперше бачив її такою. Та привид моментально зник, і «скам'яніла Оля» подала йому свою теплу, з щільно стисненими пальцями руку.

— Бажаю успіху, — сухо сказала вона. Аспірант не відповів, він рвучко обернувся і, мов хлопчисько, побіг сходами на вулицю.

— Аспірант Борисенко? — ступив до нього чоловік у комбінезоні, відійшовши од автомашини.

— Так.

— Сідайте. Часу обмаль — треба поспішати.

* * *

Поїзд мчав на південь. Давно залишився позаду вкутаний зеленню каштанів прекрасний Київ з своїми історичними пам'ятниками і чудовим Дніпром.

Володимир Петрович, сидячи за шаховою дошкою, вже забув про Івана Федоровича і його фантастичну проблему сріблястих чайок; тільки зрідка перед ним виринало усміхнене обличчя Олі.

«Так ось яка вона, ця чудна дівчина», — думав юнак.

— Ваш хід, — перервав його думки партнер, білявий хлопчина з блакитними очима, як надвечірнє літнє небо, що виднілося з вікна вагона.

На пів-день… На пів-день… — ритмічно вистукували колеса, і паровоз, ніби стверджуючи це, свистів на кожному переїзді.

ПЕРЕПОЛОХ У БИЧКОВИХ ВОДАХ

Круті північні береги Азовського моря. Одноманітні суглинисті кручі тягнуться від самого гирла Дону аж до гігантської Арбатської стрілки. Тільки вузенька смуга черепашника, перетертого морем, відмежовує зеленкуваті води Азова од його стрімких берегів.

Під час штормів морські хвилі поступово підмивають берегові кручі, від них одколюються велетенські брили суглинків і з неймовірним гуркотом падають на пляж. Та хвилі не заспокоюються. З сердитим шипінням кидаються вони на багатотонні брили, роздрібнюють їх і несуть у море. Мине небагато часу, і працьовиті хвилі злижуть все до останньої піщинки. Знову чиста піщана доріжка потягнеться вздовж берега, немов тут нічого й не було.

За великою морською косою, там, де широка степова балка вгризалася в берегову кручу, на стародавніх зсувах притулилося невеличке рибальське селище. Привітні саманні хатки притулилися до рудих круч, а коло самісінького моря розташувався величезний рибцех, чорний просмолений дах якого скидався на хітиновий панцир морського жука-водолюба.

Біля кожної хатинки, на суглинкових терасах — виноградники і кострубаті абрикосові дерева. Це — Бичкові Води. Живуть тут рибалки і рибцехівські робітники.

Влітку, коли рибалки не виходять в море, селище наче завмирає під палючим промінням сонця, щоб прокинутись і зажити бурхливим життям уже з перших вересневих днів, коли до берегів підходять незліченні косяки жирної зубатої сули і прудкої азовської тарані. Та особливо славиться цей берег бичками… Таких бичків не знайдеш на всьому узбережжі Азовського моря. Недарма селище назвали Бичковими Водами. Пишаються своїм берегом старожили — бичководівці. Чудові місця!

… Тепер літо. У Бичкових Водах уже доспіли ранні абрикоси-дички — маленькі оранжево-червоні плоди, вкриті світло-ніжними ворсинками; наливаються буйним соком виноградні грона…

На узмор'ї, як фантастичні морські потвори, що виповзли з глибин погрітися на сонечку, лежать чорнобрюхі рибальські човни: величезні «дуби», «байди», а поруч — зовсім крихітні «калабушки» і «тузики».

Нещодавно морським берегом оволоділи пекінські качки — нове багатство бичководівського рибколгоспу. Тисячі білих, як морська піна, качок снують по затоці.

… Щоранку, задовго до схід сонця, прокидаються рибалки. Не поспішаючи прямують вони до моря знайомими вузькими стежками, йдуть, щоб дивитись, яке сьогодні море. Сторонній людині воно здається завжди однаковим. Але глибоко помиляється той, хто так думає!

У синіх передранкових сутінках стоять рибалки на березі, по-морському широко розставивши ноги, з непокритими головами, вдивляються туди, де народжується новий день. Стоять мовчки, тільки їхні очі бачать у ці урочисті хвилини те, що іншим не судилося помітити.

Коли ж із-за рівної смуги морського горизонту випливає сонце, рибалки жвавішають.

— Знову заграє левант[1], — говорять вони уривчасто.

День, який ще тільки народжується, рибалки вже побачили у гамі фарб ранкового сонця. Трудівників моря передусім цікавить напрям і сила вітру, так само як дощ — хліборобів. Адже від цього залежить найголовніше — вилов риби. Прогнози, що їх визначають рибалки, завжди ідеально точні.

Зустрічають сонце рибалки завжди: і під час путини, і влітку, коли баркаси в море не виходять. Так воно вже ведеться…

Та цього ранку традиційний похід бичководців до моря раптово порушився.

— Гва-а-лт! Рятуйте, люди добрі! По-о-о-грабували! — почувся розпачливий крик. Голос був хриплий од напруження, але його почули в найдальших кутках селища. Цей голос одразу впізнали й ті, хто прямував до моря: кричав рибцехівський сторож Рудий Жук.

— Рят-у-у-у-йте! — волав Рудий Жук.

Першим прибіг завідуючий рибцехом Борис Іванович. З стрімкого схилу він побачив на пляжі біля самого моря присадкувату, з довгими руками знайому постать, схожу в передранковій пітьмі на викинутий морем чудернацький корч.

— Чого сполошив людей? — спитав Борис Іванович.?Рудий Жук замахав довгими руками.

— Фелюжку вкрали! Вкрали стару фелюжку. Тутечки її ввечері поставили. Біля пристані. Зерно качкам привозили. Немає фелюги! — безладно гугнявив нічний сторож.

Незабаром на березі зібралися майже всі бичководці.

Уже й сонце визирнуло з-за горизонту, але, вперше за багато років, ніхто не дивився на схід.

Приклавши над очима долоні, немовби и обличчя палило південне сонце (така вже рибальська звичка); люди оглядали морський простір. Фелюги піхто не бачив. Вона загадково зникла…

Тоді заговорив сухорлявий дідусь, з густими довгими вусами, найпочесніша людина селища — Григорій Микитович, відчайдушний партизан двох війн — громадянської і Вітчизняної.

— Відтоді, як там, — дідусь махнув рукою у бік моря, — прокопали для великих суден канал, на нашому березі почало коїтися щось незрозуміле. Всі ви пам'ятаєте великий пляж, де зараз качатник. Тепер немає пляжу. Море забрало. Воно вже і материк гризе. Могутня течія стала частенько навідуватися до пас. Вона приганяє до бичководівських беретів косяки риби, але вона і шкодить нам. Море вкрало багато на тих човнів. Ця течія вкрала і стару фелюгу…

— Табун качок пропав! З моря вчора не повернулися! — пронизливо крикнула висока, з довгою шиєю птахівниця, яку всі звали тіткою Гундерою[2].

— Бочка, люди добрі! Бочка зелена про-о-о-о-п-а-а-ла! — раптом заголосила рибачка Паша-циганка. — Замокала у воді!

— Море забрало, — загомоніла юрба. — Гав не лови… Море забрало…

А море, наче винуватий пес, крадькома лизало пісок біля самих ніг бичководців.

Паша-циганка поспішала додому. Вона швидко видралася на позолочений ранковим сонцем стрімкий берег. «Треба збудити Грицька. Хай біжить до Гадючої Балки. Може, викинуло бочку. Така бочка!» — гарячково думала жінка, пробираючись вузькою стежкою між зеленим, простягнутим бадиллям кавунів, увінчаних клятими колючками.

Тільки біля своєї хвіртки Паша перевела подих і вже повільніше пішла до повитої виноградними лозами альтанки. Там, на розкладушці, спав її син Грицько, прозваний однолітками Грицьваром за темний, як у матері, колір шкіри, що нагадував смолу-вар, якою рибалки просмолюють днища човнів.

Скісне проміння ранкового сонця пробивалося крізь мереживо хитро сплетених виноградних лоз і освітлювало ніжно-рожевим світлом обличчя сплячого. Паша подивилась на сина, спинилась і замилувалася, на мить забувши про свою знамениту бочку. Який все ж таки вродливий у неї син!

Вилицювате обличчя з мужнім, як у батька, підборіддям. Міцно стиснуті тонкі губи. Чорне кучеряве волосся… Точно батько!

Батько… Кілька років тому, сонячного вересневого ранку, бичководці витягли на берег величезний невід з багатим уловом. І раптом невід вибухнув. З страшенною силою розкидало в усі боки розтерзані тіла рибалок. Серед них був і батько Грицьвара. Як згодом встановили, в невід потрапила пловуча фашистська міна.

З того трагічного ранку єдиною втіхою і радістю для Паші був син, якого вона ще з пелюшок бачила рибалкою. Сама Паша після загибелі чоловіка стала на його місце. Ця сильна чорноока жінка не поступалася навіть чоловікам. Її не лякали жорстокі осінні шторми і зимова холоднеча.

Син підріс. Та не справдилися надії матері. Спочатку все було добре. Грицьвар ходив з рибалками в море, чудово плавав під парусом, не раз стояв за кермом сейнера. Але коли в Бичкових Водах почали розводити пекінських качок, хлопця немов підмінили: він одразу пішов працювати на ферму, а море забув, забув, наче й не був сином потомственого рибалки. Друзі поїхали вчитись у шкіперські школи — хто у Вилково, хто у Ростов; а Грицьвар, її син, погрожує, що поїде вчитися в зоотехнічний технікум. Через те Паша й ненавиділа отих качок, хоч і знала, що вони дають колгоспові прибутків не менше, ніж риба.

Та це ще не все. «Що як син просто боїться моря?» — часто думала мати.

Е, ні! З цим Паша не могла погодитися. Краще смерть, аніж така ганьба для Прохоренків — уславленого роду рибалок, відомого від Ачуєва до Генічеська.

«Чого це я тут стою?» — подумала Паша й почала будити сина.

— Вставай, синочку… Вставай.

Грицьвар у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе й перевернувся на другий бік.

— Вставай, тобі кажу! — розсердилася мати.?Хлопець підвівся на лікоть і потер кулаком сонні очі.

— Ма', щось трапилося?

— Трапилося, звичайно, трапилось, синочку.

— Лисиця до качок залізла! — схопився на ноги Грицьвар.

— Ти й уві сні своїх качок бачиш, — з докором промовила мати. — Нікуди не ділися твої качки. Бочка наша пропала. Зелена…

— Зелена бочка… — байдуже протягнув син, збираючись знову лягти.

— Та вставай! Берегом пройдеш до Гадючої Балки. Може, десь викинуло нашу бочку.

— Гадюча Балка?! Я зараз! — заметушився Грицьвар. — А якщо не встигну? О десятій мені на чергування до качок.

— Іди, іди, я почергую, — нехотя відповіла Паша, підозріливо спостерігаючи, як швидко і з якою: радістю готується син у дорогу.

— Дивись мені, Грицьваре, в Гадючу Балку не лізь. Гадюки проковтнуть.

— Знаю. Не маленький, — весело крикнув Грицьвар уже з подвір'я.

У селищі він зустрів птахівницю тітку Гундериху і від неї довідався, що з ферми зник табунець качок разом із знаменитою качкою, яку за невгамовний і сварливий характер прозвали Пустухою.

Зникла качка, яку Грицьвар любив більше від усіх своїх пернатих вихованців. З Пустухою у нього була особлива дружба.

ЗУСТРІЧ У ГАДЮЧІЙ БАЛЦІ

За чотири кілометри від Бичкових Вод на морському березі розкинулось урочище Гадюча Балка. Бичководці далеко обходили її, і тільки найвідчайдушніші хлопчаки навідувались у це страшне місце. Гадюча Балка відрізняється од звичайного берега тим, що тут утворилися грандіозні багатоярусні зсуви материкових порід. На терасах, обернених до моря, ростуть буйні приазовські трави; зустрічаються кущі шипшини і колючого терну. А в глибоких щілинах зсувів живе безліч жовтобрюхів завдовжки до двох метрів, з красивим золотавим пузом. Хоч ці плазуни не отруйні і дають лише користь, знищуючи ховрахів та мишей, але саме вони примушували бичководців вважати це місце небезпечним.

Багато легенд про Гадючу Балку розповідають старожили — за день не переслухаєш! І в кожній з них неодмінно згадується про зміїв, які колись запросто ковтали овець, корів і навіть людей.

Рибалки охоче слухали ці легенди, тихенько сміялись, але все-таки побоювались цієї страшної балки, вважаючи за краще обходити її.

Звичайно, Грицьвар не раз бував у Гадючій Балці. Гне тільки бував, але й зробив там приголомшливе відкриття. Якось біля лисячої нори він помітив дивну качку. Голова у неї була чорна, «жилет» — рудуватий, ніс — червоний. І, уявіть собі, ця качка-чепуруха без усякого страху залізла в лисячу нору, а згодом звідти вилізла господарка підземних хоромів — руда розбійниця.

«З'їла лисиця качку! — з сумом подумав Грицьвар. — Яка ж красива була!»

Та незабаром, на превелике диво, хлопець побачив і качку, яка, мов нічого й не трапилось, перевальцем, розхитуючись, вийшла з нори. Лисиця й качка в одній норі! Та це ж справжнісіньке чудо! Грицьвар добре знав, як розправляється лисиця з качками, коли їй вдається непомітно підкрастися до табунця біля Бичкових Вод. А тут, будь ласка, живе розбишака разом з качкою, а по м'ясо, мабуть, бігає на бичководівську ферму.

Своє відкриття Грицьвар зберігав у суворій таємниці, а в селищній бібліотеці відшукав товсту, в коричневій обкладинці книжку «Атлас мисливських птахів», і на одному з малюнків упізнав качку-модницю. Виявилося, що то галагазки, які справді виводять своїх каченят у лисячих норах, а лисиці цих качок не займають. Пух галагазів ціниться майже так, як лебедячий.

«А що, якби розвести таких птахів на фермі? І від лисиць їх не треба оберігати, і красивіші вони за пекінських качок, і пух лебедячий», — подумав Грицьвар і вирішив будь-що підстерегти і спіймати хоч би парочку каченят-галагазок для розплоду.

Тепер зрозуміло, чому сьогодні хлопець так охоче вирушив до Гадючої Балки, хоч був певен, що бочки він не знайде. Багато дечого заносила в море течія, але ще жодного разу не викидала нічого на берег. Куди вона дівала свою здобич — ніхто не знав.

… Коли за крутим берегом сховався чорний дах риб-цеху, Грицьвар побачив попереду синій, горбатий, схожий на верблюда, що зайшов далеко в море, мис. За мисом — Гадюча Балка. Хлопець пішов швидше… Простував він по заплеску — мокрій стежці пляжу, яку зрідка облизували хвилі довгими пінявими язиками. По заплеску завжди легше йти: мокрий пісок твердий, мов асфальт…

Навколо чулася віковічна симфонія моря. Воно ритмічно подихувало, і гул прибою багатоголосо повторювала луна крутого берега. Галасливі чайки кружляли біля самісінької води. Зголоднілі за ніч птахи полювали на мілинах за рибою. Вони пронизливо кричали, переверталися у повітрі, сварилися й часто з завидною сміливістю, склавши крила, каменем падали у хвилі за здобиччю.

Грицьварові все це знайоме з раннього дитинства. Він байдуже йшов серед різноголосого шуму, думаючи тільки про каченят-галагазок. Раптом зупинився і застиг на місці. У прозорому небі летіли великі чайки. Щоранку хлопець милується цим справді захоплюючим видовищем. Кожного разу не відриває погляду від чарівних, сріблястих птахів, які, розплатавши величезні крила, без єдиного руху, мов казкові істоти, блискавично проносяться над берегом і зникають десь у степу.

Грицьвар заздрить цим гордим птахам, які ніколи не вовтузяться біля берега серед своїх менших крикливих родичів, не сваряться за дрібну рибу, а летять завжди на берег, де на сотні кілометрів розкинувся азовський степ… З моря з'являлися все нові й нові зграї птахів.

Хто знає, можливо, саме ці горді чайки були причиною особливої любові Грицьвара до птахів; може, це вони й спонукали його відмовитись од моря і піти на ферму.

«Чому великі мартини летять у степ? Що вони там роблять на пшеничних і кукурудзяних полях?» — часто думав Грицьвар.

Чайки пролетіли, і хлопець заспішив до горбатого мису. «Ох, і затримався ж! На фермі чергувати треба», — думав він, шльопаючи босими ногами по вологому піску…

Похмура суглинкова гора закінчувалася майже прямим уступом, і хвилі тут плескалися прямо об крутий берег; пляжу на кінчику миса зовсім не було.

За мисом Грицьвар побачив чудову незабутню панораму Гадючої Балки.

… Хаотичне нагромадження зсувів здавалося хлопцеві зубчастими руїнами середньовічного замка. Он там сторожові бійниці і висячий місток над безоднею. А хіба це кущі шипшини? Зовсім ні, це рицарі в бойових обладунках з мечами в руках охороняють підходи до житла свого володаря.

Тільки на хвилинку зупинився Грицьвар, милуючись казковим пейзажем. Уже недалеко й лисяча нора, де жила галагазка. Треба тільки обійти отой кущ шипшини, який наїжачився колючками, а там можна непомітно підповзти до нори… Виглянувши з-за куща, хлопець зненацька відсахнувся. Чи не обманював його зір? Ні, з протилежного боку до нори хтось підкрадався. Грицьвар це ясно бачив.

Притиснувшись до землі, хлопець ще раз обережно визирнув з-за корча і почав з тривожною цікавістю розглядати загадкову істоту, що лежала в траві, мов величезна зелена ящірка. Істота заворушилась і знову поповзла до нори.

«Хто це? Звір якийсь, чи що? А може, величезна гадюка?» — гарячково думав Грицьвар, уважно стежачи за кожним рухом того, невідомого. Та ось він ясно побачив, що до нори повзла довгонога людина в зеленому костюмі. Звичайно, це якийсь чоловік! Ось серед будяків майнула його голова в якомусь чепчику, а он і ноги. Не встиг незнайомець причаїтися, як над ним перелякано залопотіла крилами й метнулася в повітря качка. Чоловік підвівся, оглянувся довкола, потім обтрусив пил з костюма, не кваплячись підняв рюкзак, що лежав поблизу, і попрямував до корча, за яким ховався Грицьвар.

Хлопець завмер, ще дужче притиснувся до землі, намагаючись жодним рухом не видати себе, хоч його нестерпно допікав сліпень, що вмостився на щоці. Незнайомий зупинився за кілька кроків.

— Гей, за корчем! Чого прилип? Ану, піднімайся! — крикнув суворо.

Що лишилося робити Грицьварові? Він неохоче встав.

— От і чудово! Доброго ранку, юначе, — кинув незнайомець глузливо.

— Д-р-р-р-астуйте, — розгублено протягнув Грицьвар, недоброзичливо оглядаючи цього довгоногого чоловіка, одягненого в чудернацький костюм з безліччю кишень на замках-блискавках. Та ще до всього на шиї незнайомця висіло багато всяких предметів. Два фотоапарати, планшетка, бінокль і ще щось невідоме Грицьварові.

Звичайно, хлопець мав повну підставу ненавидіти цього чоловіка, який хотів так безсовісно виловити галагазок. А в цьому Грицьвар не мав сумніву.

Підійшовши ближче, незнайомий безцеремонно оглянув Грицьвара від голих п'ят до чорних непокірних кучерів.

— Ех і замурзаний же ти, наче тебе хтось дьогтем вимазав, — весело промовив чоловік. — А чому це ти такий похмурий? Не годиться, не годиться. Давай краще познайомимося. Мене звуть Володимиром Петровичем, — і він дружньо подав хлопцеві руку.

— Грицьвар… З Бичкових Вод, — солідно відповів той і доторкнувся своєю рукою до пальців Володимира Петровича.

«Рука м'яка і незагоріла. Міський чоловік. Налякати треба», — швидко зметикував Грицьвар.

— Дядечку, Володимире Петровичу! А ви тутечки не боїтеся? Це ж гадюче місце, — хлопець скривився, наскільки це йому вдалося, вирячив очі й надув щоки. — Зміїв тут!.. І оком не моргнеш, як проковтнуть з руками, ногами і… рюкзаком, — Грицьвар виразно подивився на рюкзак свого співбесідника.

В очах Володимира Петровича згасли глузливі вогники.

— Я бачу, ти хитрющий хлопчина, — при цьому він швидко дістав з планшетки акуратно складену карту і розгорнув її.

— Ти маєш рацію. Це урочище Гадюча Балка. Що ж до гадюк, то я їх не боюся. Дивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака круглу, обтягнуту залізною решіткою коробку, в якій Грицьвар побачив скрученого, кільцями жовтобрюха. Плазун ворушився, показуючи крізь решітку свого чорного роздвоєного язика.

«Еге, такого не злякаєш, — одразу вирішив Грицьвар. — Треба придумати щось інше».

— А ти краще сам скажи, чого так рано забрів сюди? — поцікавився Володимир Петрович. — Та ще й ховаєшся, наче боягуз чи якась поганенька миша, за різними корчами.

— У справі прийшов, — зле кинув Грицьвар. — Бувайте. Поспішаю, — він круто повернувся і щодуху помчав до селища.

— Ей ти, Грицьваре! — крикнув йому навздогін Володимир Петрович. — Далеко звідси до Бичкових Вод?

— Д-а-л-е-к-о! — збрехав Грицьвар. — Дуже д-а-л-е-к-о!

Хлопець біг і гарячково думав: «Зловить довгоногий каченят. Обов'язково зловить. Хитрющий і нічого не боїться. Ач, яку гадину живу спіймав!»

Зупинився Грицьвар тільки біля миса і з-за укриття почав стежити за високою постаттю Володимира Петровича. Той стояв на березі й дивився кудись удалину.

Похнюплений прийшов додому Грицьвар.

РУДИЙ ЖУК

Увечері того ж дня Володимир Петрович прибув у Бичкові Води. Біля крайньої хати він побачив жінку в ситцевому платті, поверх якого був грубий полотняний фартух. Вона знімала з жердини низки сухих бичків і складала їх у великий круглий кошик.

Аспірант привітався і спитав, де можна переночувати. Рибачка відповіла не одразу. Вона досить уважно оглянула його — від припорошених пилом черевиків до фетрового берета, витерла об фартух руки і тільки після цього сказала:

— Йдіть цією вулицею он туди, до рибцеху. Там, на пагорбі, будинок з синіми віконницями. Це і є наш готель.

Володимир Петрович здивувався: в такому маленькому селищі — готель! Подякувавши жінці, він попрямував уздовж вузенької вулички, яка круто спускалась до моря.

— Рудого Жука питайте. Він там за головного, — крикнула рибачка навздогін.

«Рудий Жук, — здивовано подумав Володимир Петрович і посміхнувся. — Щось не пам'ятаю такої комахи з родини жорсткокрилих».

Селище вразило аспіранта своєю чистотою і порядком. Вулиці й подвір'я підметені. Біля кожної хатинки — лавочки, кучеряві акації. У дворах — акуратно складені дрова, цегла, бадилля соняшника. Куди не глянь — гірлянди в'ялених бичків. Риба сушилася на спеціальних жердинах, на парканах, на деревах, під стріхою і навіть на очеретяних дахах.

Складалося враження, ніби люди тут тільки те й роблять, що сушать бичків.

Але чогось не вистачало цьому селищу, а чого саме — аспірант так і не міг зрозуміти.

Вуличка привела його до рибцеху, з усіх сторін оточеного пірамідами з тарних ящиків і діжок. За цехом, на пагорбі, — будинок з синіми віконницями.

«Це готель», — догадався аспірант і швидко попрямував по стежці, що тяглася вздовж рибцехівського паркана.

Біля цього досить великого будинку, як і скрізь, стояла лавка і росла одинока, обшарпана вітрами шовковиця.

Двері були зачинені.

Володимир Петрович постукав. За дверима почулася спочатку якась метушня, потім поквапливі кроки, і на порозі з'явився досить-таки дивний чоловік: присадкуватий, широкоплечий, з довгими, аж до колін, руками і великим тулубом на тонких кривих ногах. Серед густої рудої щетини стирчав, як острівець, крихітний ніс бурякового кольору. Мишачі оченята, здавалося, причаїлися під кущистими бровами, мов горобці під очеретяним дахом. Маленька, зовсім лиса загоріла голова блищала, як добре начищений мідний таз.

Старий був у трусах і у грубій брезентовій куртці, закинутій на голі плечі.

«Так ось який Рудий Жук», — подумав аспірант.

Рудий Жук очікувально дивився на нежданого гостя.

— Готель? — нарешті запитав аспірант.

— Прошу, прошу. Наш готель функціонує. Постояльців немає, ви — перший, — пропищав господар, зробивши на своєму обличчі якусь гримасу, що, певно, мала означати посмішку.

Володимир Петрович переступив поріг і опинився в довгому напівтемному коридорі.

— Сюди, ось сюди заходьте, — запрошував старик, показуючи на двері праворуч.

Маленька кімната, в якій опинився аспірант, одразу йому сподобалась. Єдине вікно виходило до моря. З нього було добре видно острів Кривий Дзендзик, куди завтра він мав поїхати.

Біля стіни — ліжко, вкрите сірою верблюдячою ковдрою, поруч — тумбочка і невеличкий стіл. На протилежній стіні плакати — «Радянські супутники» і заклик «Оберігайте рибні запаси Азовського моря!» На цьому плакаті красувалася королева моря — величезна гостроноса білуга.

Поки Володимир Петрович оглядав кімнату, старик стояв біля дверей і пильно стежив за кожним його рухом.

— Мені подобається тут, — сказав аспірант, знімаючи з плечей рюкзак.

— Звиняйте, громадянине, — поспішно промовив Рудий Жук, — документи у вас є? Згідно з інструкцією… Словом, така процедура.

Володимир Петрович витяг з кишені бумажник і пред'явив посвідчення.

Старик глянув на печатку і, не читаючи, повернув документ.

— Влаштовуйтесь, — пробурмотів він і шмигнув за двері.

Аспірант сховав рюкзак під ліжко, зняв куртку і повісив її на вішалку, потім сів біля столу і почав записувати в товстий зошит спостереження першого дня свого наукового відрядження.

Він настільки захопився своїм заняттям, що навіть не почув, як у кімнату знову зайшов Рудий Жук. Тепер на ньому були зім'яті штани в смужечку і такий самий піджак з непомірно короткими рукавами. Дідок кашлянув у кулак, а коли аспірант підвів голову, промовив:

— Може, поїсте чого з дороги?

— Дякую. Я вже їв, — незадоволено поморщився Володимир Петрович: він дуже не любив, коли йому заважали.

— Не обидьте старика. Такий уже тутешній порядок, — не вгавав господар.

Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.

— Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…

Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.

Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.

Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.

— Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! — вигукнув він.

— Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, — поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.

— Хвилиночку, — писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.

Аспірант зацікавлено спостерігав за цим чоловіком, який здавався незграбним, а насправді був надзвичайно спритним.

— За знайомство, значить, — Рудий Жук підняв свою склянку.

— Будьмо здорові, — в тон йому відповів аспірант.?Вино було кисле й холодне. Володимир Петрович одразу взявся за яєчню. Смак у неї був якийсь незвичайний. Нічого подібного аспірантові не доводилось їсти.

— Звуть мене Рудим Жуком, — відрекомендувався господар, витираючи бороду рукавом. — Жук, це, звиняйте, прізвисько, а Рудим прозвали ніби за колір волосся.

Борисенко назвав себе.

— Забрели в якихось справах у наші краї? — поцікавився Рудий Жук.

— Птахів вивчаю, — коротко відповів Володимир Петрович.

Рудий Жук удавано захихикав.

— Пташок отих, звиняйте, що сітки закидають у море. Ловить тих пташок треба і в кліточку саджати. Неподобства творять у нас оті кляті браконьєри. Таке безобразіє, що не доведи господи.

— Так, браконьєрів треба карати. Але ви помилились. Я не інспектор рибоохорони. Я справді вивчаю птахів, — серйозно зауважив Борисенко.

— Досить цього добра у нас. Качок на фермі розвели ого-го! Цілий рік можна вивчати, — недовірливо, скоса глянув дідок на свого гостя.

— Знову помилилися. Мене цікавлять дикі птахи. Чайки, баклани, різні качки.

— Мартинів вивчаєте? — здивувався Рудий Жук, і його маленькі очиці злодійкувато забігали й сховалися під густими бровами. — Так навіщо ж вивчати різну твар? Це ж, звиняйте, боже створіння. Літають собі птички, плодяться, рибу жеруть, і хай собі живуть.

— Треба вивчати і чайок. Мало ми їх ще знаємо. — І щоб якось змінити розмову, Володимир Петрович запитав:

— Готель цей спеціально збудували?

— Що ви! Що ви! — замотав головою старий. — Контора це, — і, трохи подумавши, уточнив: — Була контора. Тут такі канцелярії гули! Краще всяких, звиняйте, міністерств. А начальства тутечки у рибцеху було, по пальцях не перелічиш! Ось послухайте. Оце, значить, завідуючий рибцехом, потім три його помічники, а ще цей, головбух, і такі собі два бухи, а при них касир, три експедитори, тоді старший сторож і два, звиняйте, помічники. Аж гули тоді Бичкові Води. — Рудий Жук тяжко зітхнув, налив собі в склянку вина і випив одним духом. Борисенко пити відмовився. Старик помітно хмелів.

— А який же у нас був головбух Інокентій Никанорович. Така вже золота, звиняйте, голова. На сотні кілометрів навкруги у нього все на обліку. Знав, бідолаха. яке вино аж у Степанівці. Не цурався й самогончику. І говорити вмів. Як скаже слівце, три дні будеш потилицю чухати, так і не зрозумієш, що воно таке. І ще дуже любив яєчню, так любив, що я по три десятки яєць у день смажив йому. Рибцехівське начальство почало будувати собі дачі, понавозили матеріалу, а потім р-раз і… скорочення штатів прийшло. Не стало начальства. З того дачного матеріалу качатник збудували. Контора стала готелем. У рибцеху залишився тільки завідуючий Борис Іванович та оце я. Думали, все розлетиться в пух і прах. А воно, дивись, і не розлетілося. Третій рік рибу самі приймаємо, — зітхнув Рудий Жук. — Ось така, значить, громадянине, у нас економічная проблематина…

— Економічна проблематина, — мимоволі повторив аспірант і враз пригадав анонімного листа, якого прочитав у кабінеті професора. «Стривай, а може, це він автор того листа?» — майнула догадка. Та Борисенко промовчав. Треба пильніше придивитися до цього Жука.

— Ага, проблематина, — підозріливо покосився на свого гостя Рудий Жук і відразу ж заметушився. — Звиняйте, чергувати час, — сказав він, подаючи аспірантові руку. — За приємне знайомство дякую.

Володимир Петрович потиснув тверду, шорстку, мов шматок іржавого заліза, руку. «Чому в нього такі руки?» — мимохіть подумав Борисенко.

Вони вийшли разом. Сонце вже сховалося за обрієм. Надворі стояла надзвичайна тиша. Померкле вечірнє море, мов величезне дзеркало, лежало біля ніг аспіранта. Був той час, коли з степу повертаються сріблясті чайки. Багато, дуже багато птахів безшумно пролітало над головою. Та всі вони, минаючи острів, летіли кудись у відкрите море. Куди?

… Цієї ночі Володимир Петрович спав неспокійно. Йому снився кошмарний сон. Наче сонячного дня сидить він на березі моря. Хмари сріблястих чайок пливуть, у блакитному небі. І всі птахи стрімко летять до чорної крапки — великої сковороди, точнісінько такої, як у Рудого Жука. Склавши крила, чайки з предсмертним криком падають на неї і безслідно зникають. Треба; розтоптати сковороду. Знищити це страховище!

… Серед ночі Рудий Жук тихенько підкрався до дверей кімнати Володимира Петровича і, приклавши вухо, прислухався.

— Сріблясті чайки… Ларус аргентатус… аргентатус, — повторював уві сні аспірант.

Жадібний до всіх незрозумілих слів, Рудий Жук захихикав у темноті і тихенько прогугнявив:

— Парус рагонавус… рагонавус.

Потім так само тихо попрямував у свою кімнату і запалив свічку. Відібравши з десяток кошиків, Рудий Жук зв'язав їх мотузкою і з цією ношею рушив до моря.

Дорогою він хихикав і повторював незнайоме слово, почуте під дверима чудного постояльця, якому спало на думку вивчати бичководівських мартинів.

КРИВИЙ ДЗЕНДЗИК

Завідуючий бичководівським рибцехом Борис Іванович Зайчатенко — високий, з військовою виправкою, чисто виголений середніх років чоловік — виявився діловим і практичним. Вислухавши прохання Володимира Петровича (вони зустрілися вранці біля воріт рибцеху), сказав:

— Поїздку на острів Кривий Дзендзик влаштуємо. Човен є, мотор справний. Пливіть, вивчайте нашу пернату фауну. Правда, малувато щось останнім часом стало у нас різних пташок, — він замовк, проводжаючи поглядом крячку, що повільно, мовби нехотя, пролітала над ними. — Але дещо є…

— Я не вмію керувати човном, — щиро признався аспірант.

— До острова більше двох миль Одного вас ми, звичайно, не відпустимо. Море є море, а не якась калюжа. На морі всяке буває. Там свої закони. Та ще й течія у нас пустує. Шалена течія… Так що провідника дамо. Ось тільки кого… — Борис Іванович задумливо потер зігнутим вказівним пальцем перенісся. — Хто ж вільний? Стій! Здається, синок Паші-циганки вдома. Пошлемо його. Хлопчина спритний, а до того ще й птахами цікавиться. Я зараз. — Борис Іванович швидко попрямував до селища і вже з кручі гукнув Володимирові Петровичу: — Почекайте он там, біля калабушки!

Борисенко не сподівався так швидко дістати човна. Він повеселішав і, насвистуючи якусь мелодію, пішов до невеличкого човна, який лежав недалеко догори дном.

Був безхмарний тихий ранок. Вже почало припікати щедре сонечко. Над морським берегом підіймалася легка, прозора хмаринка туману.

Сівши на човна, Володимир Петрович почав роздивлятися в бінокль острів, який тонкою, жовтуватою смугою виднівся ген у морі. Там, на цьому острові, він розпочне свою роботу. А роботи — сила-силенна. Треба зібрати погадки[3] чайок, закільцювати пташенят, сфотографувати гнізда і багато-багато іншого.

За кілька хвилин на стежці з'явилися Борис Іванович і з ним — підліток у майці та яскравій тюбетейці. Вони несли щось важке, загорнуте в брезент.

«Мотор», — догадався Борисенко і поспішив назустріч. Підійшовши ближче, Володимир Петрович упізнав підлітка: то був хлопчик, з яким він познайомився в урочищі Гадюча Балка.

— Здрастуй, Грицьваре! Не чекав зустріти тебе, — привітав аспірант свого знайомого.

— Доброго ранку, — повільно процідив Грицьвар і ледве не випустив з рук ношу.

— Та ви, я бачу, знайомі, — здивувався завідуючий рибцехом.

— Познайомилися, — коротко відповів Володимир Петрович.

— Значить, це ви на острів, збираєтесь? — поцікавився Грицьвар.

— Я.

— Ну що ж, поїдемо, — нехотя промовив хлопець і відвів погляд.

Невеличкого човна, який рибалки називають калабухою, спільними зусиллями зіпхнули у воду. Борис Іванович одразу заходився прикріплювати до корми підвісний мотор, а Грицьвар побіг по весла. Повернувся він швидко, а слідом за хлопцем прибіг величезний і поважний чисто-білий кіт.

— Мариман завітав, — побачивши кота, усміхнувся Борис Іванович. — Ніколи не проґавить випадку побувати в морі, одчайдушний моряк.

Мариман дружньо потерся мордою об черевик аспіранта, подивився на нього оранжевими, як у сови, очима, потім легко стрибнув у човен і примостився там на носі, мов капітан на містку.

Нарешті, все готово, Борисенко, а за ним і Грицьвар сіли в човен. Хлопець завів мотор.

— Щасливого плавання, — гукнув на прощання Борис Іванович. — Не затримуйтесь. За нашими рибальськими прикметами — широка задме, — почув аспірант крізь стрекіт мотора.

Калабуха швидко віддалялась од берега. Грицьвар сидів біля мотора і, тримаючи кермо в правій руці, спрямовував легеньке суденце до острова, Борисенко розташувався в центрі човна на банці. Нахилившись до Грицьвара, він крикнув:

— Широка, це що таке?

— Низовий вітер, — лаконічно відповів Грицьвар. Йому не дуже подобалася поїздка з людиною, яка, дивись, незабаром переловить усіх галагазок у Гадючій Балці. Але завдання Бориса Івановича він виконував точно.

Коли калабуха була вже майже напівдорозі до острова, Мариман, що сидів досі спокійно, захвилювався. Він нявкає і метався по човну як навіжений. Грицьвар розуміюче посміхнувся і заглушив мотор.

— Знаю, що тобі треба, старий волоцюго… Бичків тут ловлять, — ласкаво промовив хлопець.

Він дістав з-під корми вудку-бичколовку, невелику паличку з намотаним шнуром. Потім вийняв з консервної банки черв'яка. За півхвилини в руках юного рибалки вже тріпотів рудий, головатий бичок.

Мариман жадібно з'їв двох бичків, третього лишив про запас. Знову заторохкотів мотор. Човен плив до острова, низькі піщані мілини якого тепер уже можна було розгледіти неозброєним оком.

Кривий Дзендзик — зовсім маленький острів, не більше кілометра довжиною і 200–300 метрів завширшки. Своєю формою він був схожий на квасолину. Там, де кінці острова загиналися, розташувалася бухточка. До неї і причалили наші мандрівники. Коли вони вийшли на пологу піщану мілину, Борисенко побачив, що тут досить часто зупиняються рибалки. Про це красномовно свідчило все — розкидані іржаві банки з-під консервів, пляшки, сліди багаття і пірамідки грузил для сіток, зроблені з шматків звичайної цегли.

Володимир Петрович одразу попрямував у глибину острова, а Грицьвар лишився біля човна.

Знайомство з островом аспірант почав з піщаної дюни, вкритої кармінно-червоними хащами соковитого солеросу трав'янистого[4]. Зрідка траплялися тут крихітні болітця, навколо яких ріс рідкий, захирілий очерет. На піску снувало безліч спритних, чорнолобих куличків-зуйків. Ці маленькі пташки навіть не намагаються зробити якусь ямку для гнізда, вони несуть яйця прямо в пісок. Причому їх важко навіть помітити, бо вони такого ж кольору, як і пісок.

Володимир Петрович ішов дуже обережно, його цікавили гнізда крячок і особливо сріблястих чайок, але їх майже не було. А ті, що подекуди траплялися, були кимось розорені, і тільки в деяких лежало по одному яйцю.

«Що трапилось, де поділися птахи? Хто тут ходить? — думав Володимир Петрович. — Адже час такий, коли у чайок повинні бути чималі пташенята».

Весь острів уздовж і впоперек був усіяний слідами, ніби тут ходив хтось кривий і незграбний.

Навкруги панувала надзвичайна, гнітюча тиша. Не чути було звичайного гамору і крику птахів. Тільки зрідка чайки злякано пролітали над островом і зникали десь у відкритому морі.

Острів не справдив надій Борисенка. По суті, тут нічого було робити. Стомлений і похмурий, повернувся він у бухту.

— Обідати сідайте, — стримано запросив його Грицьвар.

Володимир Петрович проголодався і не примусив хлопця повторювати запрошення. Він сів біля столика, який уміло склав Грицьвар з рибальських грузил. Хлопець поставив перед ним сковорідку з яєчнею.

«Знову яєчня! У цих краях, напевно, їдять тільки яйця», — мимохіть подумав аспірант і поклав на кусень хліба ароматну традиційну їжу бичководців. Їв з апетитом, і раптом біля вогнища, де з чимось порався Грицьвар, помітив гірку шкаралупин з яєць… чайок. Страшна догадка блискавично пронизала аспіранта, він повільно підійшов до вогнища і впевнився, що не помилився — це справді були шкаралупи з яєць сріблястих чайок. Тоді Володимир Петрович чіпко схопив свого супутника за плечі і так трусонув, що у Грицьвара з голови злетіла тюбетейка.

— Це злочин! Та ти знаєш, що за це під суд… — повільно промовив він.

Не розуміючи, що, власне, сталося, хлопчина часто заблимав очима.

— За віщо це? Яєчка свіжі… з гнізда. Яєчня…

— Яєчня! Яєчня! — гнівно закричав Борисенко. — Яєчня — це ж загибель, смерть чайок. Розумієш?

— Чайок? Не… не розумію. — Грицьвар подивився на Володимира Петровича такими чистими й невинуватими очима, що тому стало шкода хлопця, і він, нарешті, відпустив його. Потім люто швиргонув сковорідку, з якої на пісок вивалилися шматки яскраво-оранжевої яєчні.

— Послухай, Грицьваре! Чи знаєш ти, що всі птахи — чайки, дикі качки або, нарешті, ластівки — все це загальнонародне добро? — поцікавився Володимир Петрович.

— Розумію.

— А чи знаєш ти, що чайки не тільки прикрашають море, а ще й допомагають колгоспникам?

— Мартини рибу жеруть. Це я добре знаю.

— Не всі чайки рибу їдять. Багато з них, наприклад великі чайки, залітають далеко в степ і виловлюють там ховрахів, мишей, знищують шкідливих жуків.

— Ховрахів? — недовірливо перепитав Грицьвар. — Не бачив я ще такого. За частування оце, — він ткнув пальцем у перевернуту сковорідку, — пробачте. А якщо вже лаяти за мартинячу яєчню, то треба лаяти діда Жука. Рудого Жука.

— Рудого Жука, — машинально повторив аспірант і відразу пригадав частування рудобородого господаря бичководівського готелю.

— Так, кажеш, Рудого Жука? — наступав він на Грицьвара.

— Авжеж, діда Жука. Він і свиней відгодовує насидженими мартинячими яйцями, і всіх господарок селища потай забезпечує ними. Ось чому в наших Бичкових Водах і курей не тримають. Невигідно.

— Ось воно що… — протяг Борисенко. А він теж добрий захисник птахів! Уже два рази їв цю страшну яєчню. Аспірантові чомусь пригадалася величезна червоноока свиня, яку він бачив за вікном готелю, і тільки тепер зрозумів, чого не вистачало бичководівським вулицям. Не вистачало традиційних, у яскравому вбранні півнів і курей, що так люблять копошитися у дорожній пилюці.

Володимира Петровича нудило. Він мовчки почав ходити біля багаття, не звертаючи ніякої уваги на Грицьвара. А той з розкритим ротом дивився на цього чудного чоловіка і ніяк не міг зрозуміти, чого він так розхвилювався.

«Свині і Рудий Жук зжерли пташине населення цілого острова, — розмірковував аспірант. — Тисячі й тисячі прекрасних птахів щезли в ненажерливій пащі хижака. Та це ж жахливо».

— Зараз же на берег! Не гаючи ні хвилини, поговорити з цим Жуком-чайкоїдом! — люто заволав Володимир Петрович.

Та коли калабуха вже була готова до зворотного рейсу і Мариман зайняв своє капітанське місце, Борисенко несподівано змінив рішення.

— Рудий Жук нікуди від нас не втече. Діждемося вечора, коли птахи на ночівлю злетяться. Треба на сріблястих чайок подивитися, — сказав він Грицьварові вже зовсім спокійно.

Хлопець дуже зрадів цьому, бо вже давно мріяв половити бичків біля острова і зварити знамениту юшку.

Володимир Петрович знову пішов блукати по острову. Тепер він знав, чиї це сліди були на всьому острові. Рудий Жук, певно, щодня здійснював сюди свої розбійницькі наскоки.

А Грицьвар тим часом відплив човном на сотню метрів од берега і, кинувши якірець, почав ловити бичків на сіпалку — вудку на короткій паличці. Перший улов, звичайно, дістався ненажерливому Мариманові.

ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК

У нічній темряві калабуха мчала з дивовижною швидкістю. Грицьвар дивився на зірки, що мерехтіли в небі і відбивалися в темному дзеркалі води, і ніяк не міг зрозуміти, як це могло трапитись… Адже спочатку все було добре. Вони чудово повечеряли. Юшка вдалася на славу. Потім уже в сутінках склали в калабуху речі і зіпхнули її у воду. Мотор відразу ж завівся, і човен, мов птах, помчав спокійним нічним морем до далекого селища, що привітно світилося вогнями.

А тепер… ось уже, мабуть, другу годину якась невідома сила тягне їх у відкрите море. Володимир Петрович мовчки сидить на банці, іноді намагається навіть проспівати якусь пісню. Грицьвар не сердиться: він людина міська і не уявляє, чим усе Це може скінчитися.

Раптом замовк мотор. Спробував завести — не заводиться. «Треба перевірити свічу», — подумав він. Дістав з ящика ключі і, попросивши Володимира Петровича трохи повеслувати, сам нахилився до мотора й почав відгвинчувати свічу.

Весла лежали у човні вздовж борту, а кочети — під банкою. Це Грицьвар добре пам'ятав і тому не звернув уваги на те, як довго вовтузиться аспірант, як він чомусь присвічує своїм кишеньковим ліхтариком, щось перекладає. Потім безтурботно сказав:

— Здається, немає одного весла.

— Весла немає, — мов луна, тремтячим голосом повторив Грицьвар, здригнувшись від такого страшного повідомлення, і випустив у море свічу.

До берега лишалося не більше милі. Здавалося, зовсім близько, майже поруч, миготіли рибцехівські вогні.

— Спробуємо одним веслом, — почув Грицьвар.

— Нічого не вийде, — відповів він, гарячково обмацуючи ребристе дно човна, немовби шукав не весло, а крихітний рибальський гачок. Весла не було. Воно залишилося під кущем очерету на острові, який давно зник у нічній темряві. Забули і якірець.

Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…

* * *

Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.

Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.

— Зліва по борту буй, — перервав роздуми аспіранта Грицьвар.

— Який буй?

— Звичайнісінький. Відгороджувальний.

— Берег?

— Ні, відкрите море.

Справа, попереду, Борисенко побачив крихітний червоний вогник, який весь час підскакував.

— Цими буями огороджено закрите море. Тут риба плодиться… Нас тягне туди, де ніхто не плаває, — пояснив Грицьвар. — Спробуємо одним веслом гребти до буя. Він на якорі. Можливо, вдасться якось затриматись до ранку… — запропонував хлопець.

Гребти одним веслом було важко. Але все-таки калабуха трохи змінила курс. Червоний вогник почав повільно наближатися, і вже здавалося, ось-ось човен доторкнеться до рятівної бочки, що обросла молюсками. Тоді можна буде пришвартуватися до неї і чекати дня. Але буй-прослизнув біля самого борту калабухи, і незабаром червоний вогник, немов дратуючи, глузливо кивав їм далеко позаду.

Ще трохи, і він зовсім зник. З моря потягло запахом прілих водоростей, частіше й частіше навколо спліскувалася риба. Раптом над головою мандрівників просвистів крилами птах.

— Крижень, — впізнав птаха по цьому звуку аспірант. — Берег близько. Вночі, та ще й у гніздовий період, крижневі нічого робити у відкритому морі.

— Який там берег! Відкрите море, — заперечив Грицьвар.

— Берег, — наполягав аспірант.

Калабуха продовжувала мчати кудись у зоряну безодню. Вмостившись на колінах Володимира Петровича, безтурботно спав Мариман. Він тільки зрідка здригався, мабуть, бачив у сні якісь котячі неприємності.

— Грицьваре, чи завжди ця несамовита течія буває біля Бичкових Вод? — поцікавився він.

— Ні, три-чотири рази на початку літа. Восени щось не помічали. І буває вона недовго, чотири-п'ять годин, — пояснив хлопець.

Подорож серед зірок тривала.

Раптом калабуха захиталась і зупинилась. Зашумів прибій.

— Берег, — зрадів аспірант. Вони вийшли, хитаючись від утоми, на невідомий берег. Грицьвар витягнув з човна шматок брезенту і розіслав на піску. Мандрівники повалилися на жорстку підстилку і відразу поснули. Було тихо, тільки ритмічні подихи прибою порушували нічну тишу.

* * *

Грицьвар посміхнувся у сні. Пустотлива Надя — сусідська дівчинка — непомітно підкралася до альтанки, де він спав, простягла, руку між виноградними лозами і міцно схопила хлопця за вухо.

— Ось я тебе спіймаю! Знатимеш тоді! — Грицьвар замахується рукою і… прокидається. Але хтось таки справді тягне його за вухо. Грицьвар глянув і раптом схопився.

— Пустуха! Моя Пустуха! — закричав. — Звідки ти взялася?

Прокинувшись, Володимир Петрович побачив цікаву сцену: Грицьвар тримав у руках величезну пекінську качку і весь час повторював:

— Пустуха! Моя Пустуха!

А недалечко на березі, окутаний ранковими сутінками, розташувався цілий табун таких же білих пекінських качок. Вони, збившись докупи, ще спали.

— Розумієте, позавчора цих качок з бичководівської ферми потягнула течія, — схвильовано розповідав хлопець, — а тепер вони знайшлися і… І… — несподівано Грицьвар замовк і, мов загіпнотизований, втупився очима в якийсь темний предмет, що виднівся трохи далі.

— Наша фелюга! Це ж наша стара фелюга! — І хлопець, забувши про качку, щодуху побіг піщаним берегом, — Я не помилився. Фелюга! — пролунав здалеку його голос.

… На далекому горизонті, за легкою завісою туману, з'явився краєчок сонця. Грицьвар не повертався. Володимир Петрович зійшов на невеликий піщаний пагорб. Перед ним лежав невеликий, плоский піщаний острів, позбавлений будь-якої рослинності. Але вся поверхня цього острова була вкрита якимсь дивним, білим як сніг покривалом. Борисенку здалося, що воно ворушиться. Так-так, ворушиться. Зненацька повітря здригнулося, наче від пориву вітру — казково біле покривало знялося й розсипалось у ранковому небі безліччю галасливих птахів.

— Сріблясті чайки! Чайки! Скільки ж їх! Скільки їх тут! — пристрасно шепотів аспірант, простягаючи до неба руки.

Володимир Петрович, мов зачарований, попрямував до пташиної хмари.

А Грицьвар, з властивою. рибалкам акуратністю і діловитістю, досліджував таємничу бухту. На кожному кроці траплялося щось загадкове.

… Ось стирчить, наполовину засипаний піском, великий червоноокий буй. Звідки принесла течія такого велетня? А он там видніється човен, борт якого зовсім стлів, але назва човна збереглася — «Перкаріна». Та це ж бичководівський дуб! Як він потрапив сюди? А ось «жвак» — потерті об пісок і зібрані морськими хвилями в безформну купу рибальські сітки. Ну, а звідки і як вкрало море звичайнісінький телеграфний стовп з гірляндою блискучих ізоляторів, з обривками іржавого Дроту?

Грицьвар уважно розглядав кожну знахідку. І пригадалася йому розповідь бувалого рибалки — діда Микити — про таємничі острови, які рибалки називають бабанами[5]. Дід розповідав, що ці острови раптово з'являються в морі і так же несподівано зникають. «Оце, мабуть, і є справжня бабана, — розмірковував хлопець. — Тут море складає все, що вкрало у Бичкових Водах: пісок, човни, різний мотлох…» Була тут і знаменита зелена бочка: море вже встигло наполовину присипати її піском. Грицьвар відкопав бочку, підкотив її до фелюги, потім не поспішаючи почав оглядати суденце. Хлопець добре знав цю фелюгу, — на ній возили корм для качок. Фелюга була стара, маленька, трохи більша від звичайного «дуба», і ходила під парусом. В носовій частині був невеликий трюм, на кормі — малесенький, на трьох чоловік, кубрик. Всі бичководівські підлітки вчилися плавати під парусами на цій фелюжці. На ній здійснив свій перший рейс і Грицьвар. Фелюга була зовсім справна. На палубі лежав згорнутий парус. Управління діяло безвідмовно. Забравшись у кубрик, Грицьвар знайшов у шафі запас продовольства, картоплю, пшоно, цукор, сіль, дві пляшки олії і, звичайно, безліч сухих бичків. А в трюмі було повно зерна — корм для качок. Ось тільки прісної води у бачку не було. Але ця обставина Грицьвара зовсім не турбувала. Він знав, як на острові можна дістати прісну воду.

Поки хлопець оглядав фелюгу, качки з усіх боків оточили судно і підняли нестерпне ґелґотання. Особливо голосно і ображено кричала Пустуха. Голос своєї улюблениці Грицьвар міг розрізнити серед тисячі качачих голосів. Почувши цей знайомий концерт, Грицьвар виліз на палубу і глянув на сонце. Він добре визначав час по сонцю. «Так і є, вже дев'ята година, час годувати качок», — подумав він і, захопивши на палубі відро, поліз у трюм по зерно; і тут, на далекому острові, качки точно дотримувались режиму, встановленого на бичководівській фермі.

Нагодувавши птахів, Грицьвар взяв у кубрику чавунець і пішов у свій табір готувати сніданок.

Це був чудовий острів. Справжнє царство сріблястих чайок. «Острів Сріблястих чайок», — так у думці назвав Володимир Петрович цей шматок піщаної мілини, куди його закинула таємнича бичководівська течія. Він дякував долі за цю послугу. Аспірант ходив дуже обережно, щоб ненароком не наступити на безпорадних пташенят, які копошилися всюди. Борисенко закільцював кілька десятків молодих чайок, зібрав багато погадок, сфотографував безліч гнізд.

І тут подекуди траплялися розорені гнізда. Хто ж усе-таки, буває на цьому безлюдному далекому острові, про існування якого, певно, ніхто й не знає?

Чайки зустрічали непроханого гостя гнівними криками, а батьки беззахисних пташенят, що причаїлися в гніздах, сміливо кидалися на нього, і Борисенку досить часто доводилося захищатись.

Були на острові і гнізда крижнів, куликів. Володимир Петрович довго ще бродив у цьому царстві пернатих. Тільки відчувши, що зголоднів і добре-таки стомився, повернув у бухту. Ішов він, як і раніше, повільно, обережно ступаючи серед гнізд. І раптом зупинився. Зупинився так, немов побачив перед собою готову до смертного стрибка кобру: біля розореного гнізда сріблястої чайки виднілися чіткі сліди криволапої ступні. Це були сліди Рудого Жука. Аспірант довго не міг відвести погляду від цього, здавалося б, звичайного відбитку людської ноги.

— Виявляється, це страховище проникло й сюди і вже тут розпочало все нищити, — у думці сказав він і, міцно стиснувши кулаки, додав: —Ну, доберуся ж я до тебе!

— Гляньте, Мариман спіймав, — сказав Грицьвар, коли Володимир Петрович підійшов до бухти. Хлопець тримав за лапку чималенького мертвого звірка.

Аспірант оглянув його і кинув котові, який нетерпляче ждав своєї здобичі.

— Звичайнісінький сірий ховрах, — ніяк не здивувався аспірант.

— Що ховрах — це я й сам знаю. Але звідки він узявся на цьому острові? З неба звалився, чи що?

— Тут ти, Грицьваре, не помилився. Таки справді з неба звалився. В цьому йому допомогли чайки.

— Чайки?

— Авжеж. Не віриш? А ось подивись, — Володимир Петрович витягнув з рюкзака гумовий мішечок, дістав звідти загорнуту в папір сіру кульку і передав її Грицьварові. Той покрутив у руках.

— Зустрічав на березі таке. А що воно — не знаю, — відверто признався хлопчина.

— Це і є чаяча погадка. Чайки і деякі інші хижі птахи часто ковтають свою здобич цілою. Певний час їжа знаходиться у волі, — пояснив аспірант. — Поживні речовини йдуть у шлунок, а неїстівні — кістки, пір'я, шерсть, луску — птахи відригують. Така відрижка і зветься погадкою. З погадок учені дізнаються, чим живиться птах. Треба тільки точно знати, якому птахові належить погадка… Це погадка сріблястої чайки. Зрозумів?

— Начебто зрозумів.

— А тепер давай побачимо, що ж ковтають чайки. Ось набери сюди води, — звелів Володимир Петрович, подаючи Грицьварові пластмасову мисочку.

У воді кулька розпалася. В ній було багато кісточок, окремі шматки шерсті, блискуча луска…

— Череп бичка, — вказав Грицьвар на маленький череп, щелепи якого були озброєні великою кількістю дрібних і гострих зубів.

— Правильно, череп бичка. А оце череп сірої полівки. — Потім Володимир Петрович пінцетом взяв Невеличку довгу кісточку. — Прошу — стегно сірого ховраха. А от і його зуби. Дивись, тут багато цікавого… — І він дістав червону блискучу шкуру. — Хітинове крило жука-кузьки.

— Так, значить, сріблясті чайки ловлять ховрахів, усяких мишей та ще й жуків, — повільно промовив Грицьвар. Відчувалося, що для нього це було відкриття. — Дайте мені таку погадку, — попросив він.

— Навіщо вона тобі?

— У Бичкових Водах треба показати. На слово не повірять.

— Ось поїмо і підемо разом в глиб острова. Сам назбираєш цих погадок, скільки захочеш.

— Що ж це виходить? — вів далі Грицьвар. — Чайки, значить, їдять ховрахів. А Рудий Жук та його свині — їхні яйця жеруть. Виходить, дід Жук захищає різну нечисть?

— Рудий Жук і сюди навідується, — замітив аспірант.

— Не може цього бути. Це ж бабана — острів новий. Про нього наші рибалки не знають. Такі острови з'являються в морі і зникають.

— Острів молодий, це я знаю. На карті його нема, — відповів Борисенко і замовк. Лише тепер він зрозумів, як помилився. Теоретичні міркування старого професора ствердилися. Блискуче ствердилися.

Після паузи Володимир Петрович сказав:

— А Рудий Жук все-таки буває на цьому острові. Я бачив його сліди. Як тільки він сюди добирається?

— Це просто. Лічить махалки і добирається.

— Які махалки?

— Звичайні. Махне веслами — одна махалка; другий раз — друга махалка.

— Так треба тисячі махалок зробити?

— Роблять і тисячі. Напрям візьме з берега, махає веслами і потрапляє точно на острів. Рибалки, коли висипають сітки далеко в морі, теж махалки рахують. Ніколи, навіть уночі, сіток не загублять.

— Ось чому у Рудого Жука долоні мов рашпель, — пригадав Володимир Петрович.

— А галагазки, значить, теж ловлять ховрахів? — хитро посміхнувся Грицьвар.

— Чому це ти згадав галагазок? — здивувався аспірант.

— Так просто… Гадючу Балку пам'ятаєте?

— Гадючу Балку? Пам'ятаю. Я там підстерігав біля лисячої нори стару галагазку. Сфотографувати хотів. Але не вдалося, — проґавив.

— А я думав, ви каченят ловили, — повеселішав Грицьвар. — Я сам хотів їх спіймати. Парочку. На ферму. Приручити збирався. Чудові качки вийшли б.

— Ну що ж, — задумливо відповів Володимир Петрович. — У Голландії галагазок майже приручили. Спробуй і ти. Правда, взагалі ловити цих птахів заборонено, але для такої справи, мабуть, парочку можна. Тільки для них треба робити спеціальні нори. Вони лише в норах і несуть яєчка. — Володимир Петрович поглянув на годинник. Було чверть на першу. Треба поспішати, роботи ще багато. Грицьвар уже зварив чудовий куліш, і мандрівники сіли їсти.

— Чекай! Де це ти, Грицьваре, дістав прісну воду?

— Як це «де»? Відома справа. У копанці набрав.

— У копанці?

— Авжеж. Он там, подивіться…

Недалеко від калабухи Борисенко побачив у піску невеличку круглу ямку, на дні якої блищала вода.

— Прісна вода серед моря? Дивно!

— Дощова вода в піску затримується. А прісна вода легша від морської, — тепер уже пояснював Грицьвар. — Верхній шар води в копанці — прісний, а глибше вода буде солона. Так добувають воду на косах і островах. Усі рибалки це знають.

— А я зовсім не знав, — щиро признався аспірант.

* * *

Тільки перед заходом сонця Володимир Петрович і Грицьвар повернулися у свій табір після екскурсії по острову і одразу ж почали готуватися до від'їзду. Перенесли на фелюгу всі свої речі, втягли навіть зелену бочку. Крім того, Грицьвар переловив усіх качок і посадив їх у трюм, прямо на зерно. Поставили парус. Здається, все. Вранці, коли подує попутний вітер, вони вирушать в путь.

Повертатись вирішили на фелюзі, а свою калабуху взяти на буксир.

Мандрівники так захопилися приготуванням до зворотного рейсу, що не звернули уваги на похмуру і грізну хмару на заході, за якою сховалося червоне, мов розжарена куля, сонце.

Уже в кубрику стомлений аспірант коротко записав у свій щоденник спостереження. Тепер — спати.

Мирно плескотілось море об піщаний берег острова Сріблястих чайок, якому в ту ж ніч судилося щезнути.

ЧАЙКИ ЗАЛИШАЮТЬ ОСТРІВ

З заходу до острова Сріблястих чайок невблаганно наближалася гроза. Все виразніше й виразніше доносився загрозливий гуркіт. А на острові ще панував спокій; густе повітря, здавалося, тут застигло, а сам острівець зіщулився і причаївся у темряві, як звірятко перед грізним ворогом, який готовий у будь-яку мить плигнути…

Мирно спали у тісній каюті старої фелюги стомлені мандрівники. І не чули, як серед ночі, відразу, наче по команді, піднялося в повітря пернате населення острова. Чайки металися в похмурому нічному небі, жалібними криками оповіщаючи близьку біду. До цих тривожних криків приєднався багатоголосий писк пташенят, яким ще не судилося піднятися у рятівну висоту.

Гуркіт наближався. Хижо завивав вітер, грізно клекотіли морські хвилі. Здавалося, що мирний острівець атакувала якась орда фантастичних потвор. Довжелезні блискавки безперервно розривали на шматки чорне небо, від грозових розрядів двигтіло все повітря. Нарешті, величезна хвиля кинулася на беззахисний Острів і поглинула його.

Фелюгу трясонуло так, що Володимир Петрович звалився з ліжка, боляче вдарився головою об стіл і, перевернувшись, простягся на підлозі.

— Хто це? Що таке? — злякано вигукнув він.

— Пішла широка. Обвалом шугонула, — почувся в темряві голос Грицьвара. — Парус… Зібрати треба… Переверне фелюгу, — крикнув хлопець і щез. Володимир Петрович спробував підвестися, але знову впав.

Гуркіт і неймовірний свист вітру приголомшили його. Борисенко деякий час полежав, усе ще не вірячи в реальність того, що діялося, йому здавалося, що це тільки жахливий сон. Та коли його облило з ніг до голови холодною водою, що линула невідомо звідки, і нестерпно сліпучий меч блискавки розсік небо біля самої фелюги, він остаточно пересвідчився, що це не сон.

«Грицьвар! Що з ним?» — гарячково подумав аспірант.

Притиснувшись усім тілом до підлоги і тремтячи, він навпомацки поповз до дверей кубрика, а потім по крутому трапу на палубу. Зібравши всі свої сили, він звівся на ноги і одразу відчув, як хилиться, щезає з-під ніг мокра опора. Якась могутня сила повалила його, і Володимир Петрович шкереберть полетів у чорну безодню. Проте в останню секунду Борисенко встиг вчепитися за якусь залізну стойку і повис за бортом. Ще мить — і він щезне у шаленіючому вирі чорних хвиль. Але саме в цю мить чиїсь руки міцно вчепилися в його плечі і витягнули на мокру хитку палубу. Це був Грицьвар.

— На палубі не можна… — кричав він над самісіньким вухом аспіранта. Важко дихаючи, хлопець потягнув Володимира Петровича до трапа.

— У трюм. Там краще… У трюм… Я сам тутечки… — говорив Грицьвар. У цей час блискавка освітила все навколо, і Володимир Петрович побачив застиглу, мов на фотознімку, здиблену кудлату хвилю, а на ній велику кількість якихось жовтих, безформних клубочків.

Не розуміючи, про що говорить йому Грицьвар, Борисенко слухняно, мов безпорадна дитина, спустився за допомогою хлопця в трюм і впав на мокре зерно.

Поряд підбадьорливо крякали качки. Вони почували себе чудово: подібна хитавиця для них — справа звична…

Зате Володимир Петрович качався по зерну, як колода, чіпляючись за нього обома руками. Він намагався затриматись, але це йому не вдавалося. Нарешті, вчепився за якусь перекладку. Шуміло в голові… Нудило… і раптом він знову чомусь пригадав жовті, безформні клубочки на поверхні хвилі.

«Це ж мертві чаєнята. Їх змило водою… — нескладно, уривчасто думав Володимир Петрович. — Мертві чайки… Мертві… Мертві…» — в думці повторював він, повільно впадаючи в якесь напівзабуття. Потім перед очима, ніби кінокадри, замиготіли яскраві картини, що не мали ніякого відношення ні до шторму, ні до його становища, ні до старої фелюги.

… Маленький, з двома вікнами, будиночок під зеленою дніпровською кручею в Києві… Яблуня. На дощаній лавці — батько в засмальцьованому картузі і з червоним шарфом на шиї. Пере білизну мати… Він хлопчак, катається на ярмарковій каруселі. Вітер куйовдить йому волосся. Вчепившись двома руками у ликову гриву дерев'яного коника, він задоволено сміється. А навколо все крутиться… Крутиться. Як хороше… Хороше так крутитися… Посіріле обличчя матері… Вона тримає якийсь папір… Батько загинув під Кишиневом… Загинув… Загинув… Мати щось шепоче побляклими губами і… зникає. Біля розкішного бузкового куща чотирикутна сіра плита… Могила матері… Холостяцька кімната на Брест-Литовському шосе. Професор Іван Федорович дивиться суворо, повільно і чітко каже: «… Відбуваються катастрофи, про які ми не маємо ніякого уявлення…» Катастрофи… Катастрофи… Катастрофи… Посміхається Оля… Яка славна дівчина Оля… Потім усе раптом зникає, і він поринає в чорну пустоту, де немає ні думок, ні відчуттів…

… Шторм не вщухав. Здавалося, що цій бурхливій ночі не буде кінця. Грицьвар стоїть на хиткій палубі біля керма. Стара фелюга погано підкоряється йому. Щосекунди оскаженілі могутні хвилі підхоплюють незграбне суденце, намагаються перевернути його, залити водою, знищити.

Вибиваючись з останніх сил, Грицьвар бореться з грізними хвилями, вміло тримаючи кермо, підставляє лютій хвилі тупу корму, і фелюга мчить, підскакуючи на пінявих хвилях. Хлопець втратив всяке уявлення про час, йому здається, що шторм триватиме вічно. Від нелюдського напруження болять руки, підгинаються коліна, шумить у голові… Та він же нащадок прославлених рибалок!

І він витримав. Гроза пересунулась на північ. Шторм одразу вщух. Рвані хмари, що мчали кудись по небу, забарвилися на сході у морквяний колір. Ранок! Та прибій продовжував тіпати фелюгу. Грицьвар знав, що небезпека ще не минула, і не випускав керма з рук. Хлопець пильно вдивлявся у каламутний обрій. Скоро буде берег. Про це свідчили величезні піняві гребені, що з'явилися над хвилями; почалися берегові узвали — мілини, які всюди оперізують Азовське узбережжя.

І ось, нарешті, фелюга глибоко врізалася в береговий пісок. Палубу відразу ж накрила велика хвиля. До залитого водою судна звідусіль бігли рибалки. Фелюгу викинуло недалеко від бичководівського причалу.

* * *

На ліжку в маленькій, затишній кімнаті Паші-циганки лежав Володимир Петрович. Лежав нерухомо, заплющивши очі і міцно стиснувши губи. Здавалося, він мертвий. Та ось його обличчя пересмикнулося, і хворий, повільно відкривши очі, спробував підвестися.

— Лежіть. Треба лежати, — ласкаво шепоче Паша і знову вкладає Борисенка в постіль.

— Де я? Грицьваре!.. Фелюга… Шторм… Іван Федорович, — шепоче аспірант.

— Усе добре… Все добре… — повторює Паша, ніжно погладжуючи бліду руку хворого.

— Нарешті прийшли! — полегшено зітхнула вона і пішла відчиняти двері.

У кімнату ввійшли двоє: селищний лікар Євгенія Іполитівна і Грицьвар.

Доки лікар оглядала хворого, Грицьвар стояв біля ліжка і сумно дивився на пожовкле, все в синяках обличчя Володимира Петровича.

— Йди відпочивати, — злегка торкнула його за лікоть мати.

— Встигну.

— Що з ним, бідолахою? — скосивши очі на лікаря, запитала Паша.

— Він серйозно занедужав. Негайно треба направити…

— Грицьваре, — перебив лікаря слабкий голос хворого, — ти тут? Підійди ближче.

Грицьвар підійшов до койки.

— Це берег?

— Бичкові Води!

— Де твоя мама?

— Я тутечки, — підійшла Паша.

Володимир Петрович поривчасто сів. Лікар запротестувала, та хворий злегка відвів її руку.

— Зараз я ляжу, — промовив він тихо. — Так це ви мати Грицьвара? — перепитав аспірант, гарячково дивлячись на рибачку. — Дайте мені вашу руку.

Паша подала свою міцну, загорілу руку, що пахла в'яленими бичками. Хворий схопив її блідими тремтячими пальцями і поцілував.

— Що ви? Що це ви? — злякалася жінка, злегка відсмикнула руку і сховала її під фартух.

— Спасибі вам, — промовив Борисенко, не зводячи погляду з Паші. — Спасибі.

— Та за що це? — розгублено замахала руками рибачка.

— За сина. Грицьвара. Такого сміливого. Я ніколи, чуєте, ніколи не забуду Грицьвара… Не забуду, — тихо сказав він і впав на подушку.

— Син мій сміливий. Він не злякався моря, — з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати — навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.

— Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… — бурмотів Володимир Петрович.

— Не забуду! — пообіцяв Грицьвар.

— Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… — продиктував аспірант і замовк.

… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.

КРАХ РУДОГО ЖУКА

Надходила осінь.

Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.

Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.

Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.

— Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, — промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.

Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.

Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.

Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими — вони цілком підтвердилися самим життям.

Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона його просто, навіть сором'язливо.

— Так собі. Начебто, нічого, — розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.

— Ідіть, на вас чекає професор, — знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.

Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.

Перше, що він побачив, — це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.

— А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, — вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. — Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?

Аспірант глянув у куток кабінету і завмер: там сидів у кріслі Грицьвар. У святковому костюмі хлопець здавався майже дорослим, тільки очі-вуглики та вилицювате темне обличчя були такими ж, як і раніше, — грицьварівськими.

— Володимире Петровичу! — радісно вигукнув Грицьвар і кинувся до нього. Вони мовчки обнялися. Аспірант відчув ледве вловний запах в'ялених бичків і відразу ж пригадав чудове рибацьке селище, що притулилося під азовськими кручами.

— Як же ти сюди потрапив? — здивувався аспірант.

— Я? Дуже просто. Навчаюсь у зоотехнічному технікумі. Ось і зайшов провідати…

— Вперше прийшов?

— Ні. Я був уже. Перезнайомився з усіма. А ви чомусь довго хворіли.

«Так от звідки товаришам відомо про всі мої пригоди, — подумав Борисенко. — Грицьвар розповів».

— Як поживає твоя мати? Які новини у Бичкових Водах?

— Добре живе мама. Шле привіт вам. У селищі все, як і було. Тільки Рудого Жука не стало.

— Рудий Жук? — очі аспіранта гнівно заблищали. — Куди ж подівся цей Жук-яйцеїд?

— Утік. Серед ночі втік. Куди і як — ніхто не знає. Човен його залишився. По суші втік.

— А чого ж це він утік?

— Та ми йому таку припарочку на зборах влаштували за мартинячі яйця, а тут ще миші його покарали.

— Миші покарали?! Як?

— А так. Коли дід утік, оглянули його кімнату. У погребі знайшли порожню бочку з-під вина і невеличкий ящичок, а в ньому якісь погризені мишами папірці. Спочатку і не звернули уваги на той ящичок. А потім хтось глянув — аж то гроші, згризені мишами.

— Здорово віддячили миші цьому Жукові, — задумливо промовив аспірант. — Усе життя він захищав мишей, знищуючи їхніх ворогів — сріблястих чайок.

Іван Федорович збоку стежив за цією зустріччю. Потім і він підійшов до аспіранта, привітався.

— Тепер, батечку мій, сідайте і розповідайте. Ви будете писати про все, робити різні доповіді — це справа інша. А мені краще розкажіть. Я давно чекаю вас, — звернувся професор до Володимира Петровича і посміхнувся. — Ну і оберігали ж вас у клініці, як красну дівицю в теремі. Нікого навіть близько не підпускали. Знав, знав, що сьогодні прийдете. Ось і чекаю.

Розповідь Володимира Петровича професор вислухав з надзвичайною увагою.

— Це ж відкриття! — захоплено вигукнув старий орнітолог. — Ви розумієте, батечку мій, справжнє відкриття. Вітаю вас, — і він міцно потис руку оповідачеві, а заразом і Грицьварові.

— Відкриття! Але як уберегти сріблястих чайок від катастрофи? — схвильовано спитав аспірант. — Адже ці катастрофи повторюватимуться.

— Ні, не повторюватимуться, — заспокоїв свого колегу професор. — Уже тепер розробляються заходи. Спеціальні гідрозагони проведуть укріплення південних берегів на цих бабанах — нових островах, і тоді ніякий південний вітер… як його там називають?

— Широка, — підказав Грицьвар.

— Так, так. Ніяка широка не знищить цих островів. Ось тільки треба позбавитися від нової різновидності паразитів — жуків-чайкоїдів. Це, друзі мої, дуже важливо.

— Жуків більше не буде у Бичкових Водах. За це ручуся, — урочисто відповів Грицьвар. — Тепер наші бичководці вже знають про чайок, та й цих жуків пізнали. А ось це, — Грицьвар витягнув з своєї папки якусь книгу, — наш завідуючий рибцехом Борис Іванович просив особисто передати вам, Володимире Петровичу. Знайшли в кімнаті Рудого Жука. В тайнику ховав.

Володимир Петрович мовчки взяв книгу і зацікавлено оглянув її. Це була звичайна бухгалтерська книга. На палітурці чорнильним олівцем було виведено кострубатим почерком: «Моя економічна проблематина». Борисенко гидливо зморщився. Потім передав книгу професорові.

— Перегляньте, будь ласка, зміст цієї жуківської проблематини. Я, пробачте, не зможу. Догадуюсь — щоденник.

Озброївшись окулярами, професор відкрив книгу і з подивом глянув на аспіранта: сторінки були заповнені стовпцями цифр. Різні написи було зроблено чітким, розбірливим почерком.

— Тут, дорогий колего, якесь непорозуміння. Нічого страшного не бачу. Стривайте, стривайте, — зблід раптом професор, і перелякано відсахнувся. — у наших руках не що інше, як бухгалтерський облік крадених яєць сріблястих чайок. Уявіть собі, з диявольською акуратністю записано все за кожний день. Ось, будь ласка, загальна кількість зібраних яєць, а ось графік розподілу їх: на корм свиням, на продаж, для особистого вживання. — Поспішаючи, професор тремтячими руками швидко перегортав сторінки книги. На останніх сторінках записи були зроблені чиїмось незграбним, кривим почерком. — Ми маємо зведення за кілька років розбійницької діяльності Рудого Жука. Закінчується книга 17 червня цього року.

— Сімнадцятого червня? — здригнувся аспірант. — Неймовірно, адже ніч з 16 на 17 червня я провів під одним дахом з Рудим Жуком.

— Це ніяк не завадило Жукові зібрати в цю ніч 123 яйця чайок: з них 57 зжерла його свиня, решту він реалізував у той же день. На цьому всі записи, на наше щастя, закінчуються. А ось якась вклейка, — професор розгорнув учетверо складений аркуш пожовклого паперу, і над ним схилилося три голови. Це була карта ділянки моря біля Бичкових Вод. На ній чітко було нанесено острів Кривий Дзендзик, а південніше чорнильним олівцем позначено ще три маленькі острови. До кожного з них тягнулася з берега лінія, біля якої тим же чорнильним олівцем були дописані тризначні цифри. Напевно, ці цифри означали кількість махалок, про які вже знав Володимир Петрович.

— Повинен сказати вам, друзі мої, — професор змахнув носовою хустинкою краплину поту з лисини (найвірніший доказ схвильованості старого вченого), — повинен сказати вам, що ця книга є цінним обвинувальним документом. Вона допоможе нам вести боротьбу з жуками; Володимир Петрович, звичайно, використає її в роботі над дисертацією, а потім покладемо цю книгу у музейну вітрину як документ потворних і страшних злочинів проти природи. Спочатку книгу вела досить грамотна людина, а закінчував її, мабуть, Рудий Жук. Хто ж вів записи спочатку?

— Колишній головний бухгалтер рибцеху Інокентій Никанорович, — жваво відповів Грицьвар. — Я знаю його почерк. Доводилося бути розсильним у конторі. Тепер ні контори, ні бухгалтера цього немає.

— Ось чому так розхвалював Рудий Жук головбуха! — пригадав аспірант.

— Що ж, друзі мої, — підвівся професор. — Ви здійснили справжній подвиг. Спасибі вам!

Володимир Петрович і Грицьвар попрощалися з професором і вийшли. А Іван Федорович, залишившись сам, підійшов до вольєри і машинально почав кидати птицям корм. Сірі куріпки, повернувши голови, байдуже дивилися на зерно: вони були ситі, та професор усе кидав і кидав. Він був дуже схвильований.

Примітки

1

Левант — східний вітер.

(обратно)

2

Гундера — довга жердина, до якої кріплять сітки в морі.

(обратно)

3

Погадки — відрижки птахів.

(обратно)

4

Солерос трав'янистий — однорічна рослина островів і кіс Азовського моря.

(обратно)

5

Назва «бабани» походить від назви птахів баб (пеліканів), які іноді відпочивають на таких островах.

(обратно)

Оглавление

Олексій Огульчанський ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК Пригодницька повість

АНОНІМНИЙ ЛИСТ

ПЕРЕПОЛОХ У БИЧКОВИХ ВОДАХ

ЗУСТРІЧ У ГАДЮЧІЙ БАЛЦІ

РУДИЙ ЖУК

КРИВИЙ ДЗЕНДЗИК

ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК

ЧАЙКИ ЗАЛИШАЮТЬ ОСТРІВ

КРАХ РУДОГО ЖУКА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg