«Чорний лабіринт. Книга друга»

©  україномовна пригодницька література

Художнє оформлення Б. О. Волкова

У затишній долині, відгородившись від світу частоколом засніжених альпійських верхів, ніжилося в ясному ранковому промінні стародавнє місто Берн. З голубих снігів, зелених лісів і луків скелястими схилами сповзали на долину тумани й пропливали над червоними дахами будівель, мов білі казкові лодії. В доглянутих парках чепурилися сережками білокорі берези, на галявинах прокльовувались перші несміливі квіти.

У другу повоєнну весну в столиці нейтральної Швейцарії не помічалось особливого пожвавлення. Як і до війни, Пери вражав спокоєм і респектабельністю. Неспішно прошкували тротуарами обивателі, стримано закликали перехожих вітрини крамниць, і навіть неонова реклама фешенебельних готелів, нічних клубів і кабаре не виглядала крикливою. Демонструючи акредитовану недоторканність, сунули вулицями розкішні лімузини з прапорцями дипломатичних місій. Місцеві фінансові тузи не шкодували зусиль, зберігаючи довоєнний дух упевненості, бо саме він забезпечував зараз найвищі відсотки з усе нових і нових надходжень до швейцарських банків. Міжнародна фінансова твердиня повинна стояти скелею бодай в уяві тих, котрі ще вірили в її незрушність навіть після урагану, який нищівно пронісся над світом.

На Берн не впала жодна американська бомба, не розірвався над ним і жоден німецький снаряд. Острівець «нейтрального спокою» в розбурханій, зруйнованій війною Європі зараз приваблював до себе різноязиких біженців. З-поміж місцевої публіки їх вирізняв хворобливий блиск у порожніх очах.