«Рекламне бюро пана Кочека»

Рекламне бюро пана Кочека (fb2) - Рекламне бюро пана Кочека (пер. Карл Скрипченко) 2053K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Варткес Арутюнович Тевекелян

Варткес Тевекелян РЕКЛАМНЕ БЮРО ПАНА КОЧЕКА Жива легенда Роман

©   — україномовна пригодницька література

З російської переклав Карл Скрипченко

Перекладено за виданням: В. Тевекелян. Рекламное бюро господина Кочека. М., Советский писатель. 1967.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Напровесні 1931 року з порту Пірей вийшов під грецьким прапором невеликий пароплав, який робив регулярні рейси між Балканами і південним берегом Франції. Єдиними пасажирами на борту пароплава було подружжя з Чехословацької республіки. Молодята вирушили у весільну подорож по Європі. Близько місяця вони прожили у Швейцарії. Потім побували на землі стародавньої Еллади, оглянули безсмертні руїни Парфенона, захоплюючись генієм народу, що так збагатив людство в усіх галузях мистецтва і науки, помилувалися палкою блакиттю моря навколо берегів Греції і тепер їхали до Франції.

Надвечір повіяв дужий норд-ост, пароплав почало хитати. Величезні хвилі гралися ним, мов тріскою.

На відміну од своєї дружини, чоловік не піддавався морській хворобі. І коли жінка, вкрай змучена, задрімала в каюті другого класу, він вийшов на палубу, сів на лаву і з цікавістю почав спостерігати, як шаленіє море.

Хвилі з ревінням кидалися на палубу, шипіли, пінилися і скочувалися. Свинцеве небо раз у раз краяли блискавиці, гуркотів грім.

Щулячись від холодних солоних бризок, чоловік задумливо дивився в далечінь. Проходячи повз нього, матрос гукнув йому по-французьки:

— Дивіться, мосьє, щоб вас не змило за борт!..

«Е ні, не для того я об'їздив стільки країн, щоб на порозі мети опинитися за бортом!» — подумав, усміхнувшись, чоловік і в ту ж мить ясно уявив собі, як він заходить до кабінету свого начальника. Той підводиться з-за столу, йде йому назустріч і, потиснувши руку, запитує:

— Як почуваєтеся, товаришу Василь?

— Чудово, — бадьоро відповідає він.

— От і добре! То час братися до нової роботи. До важкої, цікавої, а головне — дуже потрібної роботи…

— Я, мов піонер, — завжди напоготові!

Усмішка на мить пом'якшує худе, втомлене лице начальника.

— Сядьмо сюди, — він показує на шкіряний диван біля стіни. — Слухайте мене уважно. Першочергове завдання — знайти надійне прикриття і, як кажуть актори, ввійти в роль. Коли впораєтеся з цим і пустите коріння в країні, де маєте працювати, тоді станете до діла, задля якого їдете. Тільки тоді!.. Ви їдете за кордон з єдиною метою: сповіщати про всі події, пов'язані з фашистською небезпекою. Для вас, звичайно, не новина, що правлячі кола деяких капіталістичних країн настільки засліплені ненавистю до Радянського Союзу, що не помічають, точніше не хочуть помічати хмар, які збираються над Європою. Більше того, своєю короткозорою політикою вони чи то по своїй волі, чи то мимоволі допомагають фашистським посіпакам, гадаючи, що, зрештою, зуміють спрямувати фашистську агресію проти нас…

Начальник замовкає на хвилину, немов зважуючи все щойно сказане. Мовчить і він, Василь…

— Цими днями вирушите до Чехословаччини, — мовить далі начальник. — Поїдете з радянськими паспортами, поживете серед словаків, ближче ознайомитеся з побутом, звичаями. Головне — мова. Я знаю, ви вивчали словацьку, але володієте нею слабо. Тож хоч і будете словаком, але таким, що довго жив з батьками в Росії, добре знає російську мову і не дуже рідну. Діставши чехословацьке підданство — в цьому вам допоможуть, — поїдете до Швейцарії і, тільки добре акліматизувавшись, вдосконаливши свої знання з французької мови, вирушите до Франції. Ваша зовнішність, широкі знання і досвід допоможуть вам увійти в роль. Хочу ще раз нагадати: найважче в нашій роботі — це прикриття. Мобілізуйте все своє вміння і не поспішаючи створюйте таке прикриття, щоб, як то кажуть, комар носа не підточив!..

— В якій ролі я поїду до Швейцарії і коли та як маю повернутися на Батьківщину?

— До Швейцарії поїдете з дружиною — нібито у весільну подорож, як молодята. А коли і як повернетеся додому, — дізнаєтесь у свій час…

Коли все це було? Майже рік тому. Часу минуло чимало, а здається, тільки вчора був цей день, який зовсім змінив Василеве життя…

Вітер почав ущухати. Василь підвівся і, тримаючись за канат, протягнутий уздовж палуби, спустився в каюту. Дружина його, Ліза, спала. Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг. У каюті було душно, пахло фарбою. Василь перевертався з боку на бік, але сон не брав його: у пам'яті одна за одною поставали картини недавнього минулого.

… До Словаччини вони дісталися без ніяких пригод. Словаки припали їм до душі: доброзичливі, з гумором, дуже гостинні люди, багато в чому схожі на українців. Усе було гаразд. — Василь побував і в тому маленькому містечку, де він нібито народився. Побачився із своїми «родичами», уважно придивлявся до них, запам'ятовував імена, прізвища, прізвиська. У Братіславі завітав до ремісничого училища, яке начебто закінчив, — за фахом він автомеханік. Важко було тільки з мовою. Начальник правду казав: його словацької мови майже ніхто не розумів — вимова була нікудишня. Довелося затриматись у Словаччині довше умовленого строку — на цілих три місяці, щоб хоч трохи опанувати розмовну мову.

Чехословацького паспорта одержав без особливих труднощів. Голова містечка, яке Василь обрав місцем свого народження, жив близько трьох років у Росії і з палкою прихильністю ставився до Радянського Союзу. Діставши звідти листа з проханням допомогти Василеві, він видав йому офіційну довідку, в якій засвідчувалося, що пред'явником її є справді Ярослав Кочек, 1897 року народження, син Мореїки Кочекової. Потім, вернувшися із Братіслави, куди він їздив для розмови з чиновником поліцейського управління, голова дав Василеві адресованого поліцейському управлінню листа, в якому просив видати закордонні паспорти Ярославові Кочеку та його дружині Маріанні, що хочуть вирушити у весільну подорож по Швейцарії та Франції.

Чиновник Братіславського поліцейського управління, одержавши від голови двісті крон (чималі гроші як на той час), не завдавав собі клопоту зайвим розпитуванням і, записавши прізвище, ім'я та вік, звіривши фотокартки з натурою, наступного дня видав Василеві і Лізі закордонні паспорти.

Перший крок на довгому шляху, що простягся перед ними, було зроблено: Василь Сергійович Максимов став підданим Чехословацької республіки, словаком за національністю, католиком за віросповіданням, автомеханіком за фахом, а його дружина Єлизавета Володимирівна — Маріанною Кочековою…

На другий день рано-вранці пароплав під грецьким прапором причалив до однієї торгової пристані Марселя.

Коли прикордонні та митні формальності лишилися позаду, поліцейський офіцер дружньої Франції, перш ніж повернути паспорти підданим Чехословацької республіки, поцікавився: чи надовго приїхав до Франції мосьє Кочек і чи не має він наміру зайнятися комерцією? Чи є в нього у Франції родичі або близькі знайомі, якщо так, то де вони? Чи не належить мосьє Кочек до комуністичної партії? Діставши вичерпні відповіді, поліцейський офіцер повертів у руках паспорти і, не придумавши нічого кращого, спитав:

— Мені хотілося б знати, які правила прийому іноземців до Братіславського училища, де ви вчилися. Чи не скажете, мосьє, на якій вулиці те училище?

Хід був явно незграбний, і «мосьє Кочек», в душі посміхнувшись, спокійно назвав адресу училища і додав:

— Своє запитання ви можете адресувати директорові училища, панові Кібалу. Хоч старий уже в поважному віці, але й досі керує училищем.

Поліцейський офіцер, очевидно, цілком задоволений відповіддю, повернув паспорти і нагадав, — що мосьє Кочекові та його дружині дозволяється жити у Франції й вільно пересуватися по її території протягом двох місяців, після чого вони повинні або залишити країну, або продовжити дозвіл на право перебування у Франції в департаменті поліції чи в його місцевих органах.

З трьома валізами й невеликим саквояжем Василь та Ліза вийшли з порту і, найнявши таксі, попросили відвезти їх у недорогий, але пристойний готель.

Прогулюючись після обіду по гамірних, сповнених багатомовного гомону вулицях Марселя, вони обговорювали подальші плани поїздки по Франції.

— Найкраще купити старий автомобіль і в ньому мандрувати, якщо, звісно, пощастить дістати шоферські права. Так буде і дешевше, і ми більше побачимо, — неголосно сказав Василь по-російськи.

— А потім?

— Від'їжджаючи, машину продамо і виручимо ті самі гроші. Ти ж знаєш — у моїх руках усяка машина буде цілісінька.

Василь відразу ж купив у газетному кіоску карту автомобільних доріг Франції, видану спеціально для туристів, і правила вуличного руху. Наступного дня, розпитавшись у готелі про адресу магазину, де продаються старі автомобілі, вони поїхали туди.

Таксі привезло їх на околицю міста, до воріт з величезною вивіскою: «Автоательє». На обгородженому майданчику — ряди старих машин усіх країн світу, всіх марок. Підбіг моторний чоловічок, люб'язно запитав, який автомобіль і за яку приблизно ціну хотів би придбати мосьє.

— Хороший, надійний, але не дуже дорогий, — відповів Василь непоганою французькою мовою.

— Можу запропонувати майже зовсім нові — «рено», «іспано-сюїза», «паккард», «б'юїк», «фіат».

Після довгих оглядин, Василь вибрав чорний італійський лімузин «фіат» випуску 1929 року.

— Мосьє розуміється на автомобілях! — сказав моторний чоловічок і загилив таку ціну, що Василь тільки рукою махнув.

— Скільки б дали ви, мосьє?

Перш ніж відповісти, Василь попросив заправити бак, сів за кермо, проїхав по майданчику. Перевірив гальма, прислухався до роботи мотора і, пересвідчившись, що машина в пристойному стані, запропонував за неї три тисячі франків. Довгенько поторгувавшись, зійшлися на трьох тисячах восьмистах франках. Василь дав завдаток з умовою, що ательє допоможе йому дістати права шофера-аматора і дорожні знаки.

Увечері, перед тим як лягти спати, Василь довго вивчав правила вуличного руху у Франції. Вони, як виявилося, простіші, ніж у нього на батьківщині. Потім він розклав на столі карту Франції і позначив олівцем дороги, якими вони мали їхати. Ліза, напівлежачи на ліжку, читала.

— А чи не завернути нам по дорозі на Лазуровий берег? — спитав Василь. — Поживемо там трохи, подивимось, як відпочивають заможні люди. Ця хитра наука може знадобитися нам у майбутньому.

— Але жити там, либонь, дуже дорого?

— Це вже цілком залежить від нас!..

Другого дня, о дванадцятій годині, як було домовлено, до дверей готелю підкотив чорний «фіат» з номерними знаками.

Василь не полінувався ще раз оглянути машину. Впевнившись, що все гаразд, заплатив продавцеві решту грошей і поїхав з ним у дорожню поліцію по права.

Там йому сказали, що звичайно права видають через два дні, але, оскільки мосьє іноземець, то щодо нього діють інші правила…

Минуло три дні, Василь почав хвилюватися — нудно було сидіти в Марселі без діла. Він знову поїхав у «Автоательє» і розшукав знайомого продавця.

— Можу порадити тільки одне, — сказав той, — викладіть сотні зо дві франків, і все буде гаразд. Чиновники дорожньої поліції теж хочуть жити… За дві години я принесу вам у готель права — і не тимчасові, а безстрокові!..

І він додержав слова.

Дороги у Франції були чудові. Обабіч тяглися садки. Дерева стояли в повноквітті, і Лізі здавалося, що машина мчить суцільним квітником. Вражала ретельність, з якою було оброблено кожен клаптик землі.

— Поки що все йде добре, так? — запитав Василь, не зводячи погляду з дороги.

— Не будемо випробовувати долі. Ти ж знаєш, я забобонна…

— Смішно це чути від тебе!

— Зовсім не смішно. Я просто не люблю нічого вгадувати наперед.

— Дурниці! До всякого діла треба братися як слід, і все буде гаразд.

— Заздрю твоєму характерові, упевненості в собі…

— Ну, це хтозна, — пробурчав Василь, і вони замовкли, поринувши кожен у свої думи.

На ніч зупинилися в дорожньому готелі. Не запитуючи документів, портьє мовчки дав їм ключі від номера. Це сподобалося Василеві.

— Схоже на те, що в цій благодатній країні можна жити без усяких дозволів і віз, — сказав він Лізі.

— Навряд чи з порядків у дорожньому готелі слід робити такі висновки!..

На світанку вони знову рушили в дорогу. Василь мав адресу недорогого пансіонату на Рів'єрі. Хазяйка, гожа бабуся, що скидалася на класну даму, прийняла їх вельми люб'язно і запропонувала дві чудові кімнати на другому поверсі з видом на море.

Курортний сезон ще не почався, але на Рів'єрі життя вирувало. В цю пору року, коли ще було не дуже жарко, тут відпочивали переважно літні чоловіки, що вже відійшли від справ, та старі жінки, які ще молодилися. Вода в морі була досить тепла, і вдень золотий пісок величезного пляжу ряснів різноколірними великими парасольками, кабінами, купальниками. Вечорами літні люди, немов боячись прогаяти час, веселилися аж до знемоги. З відчинених вікон ресторанів, казино та нічних клубів гриміла музика. Чоловіки у вечірніх костюмах, розмальовані старі жінки в декольтованих сукнях танцювали до нестями.

Василь незабаром зрозумів, що, живучи в недорогому пансіонаті, де зупиняються люди середнього достатку, переважно іноземці, корисних знайомств не заведеш. Перебратися ж у дорогий готель, відвідувати фешенебельні ресторани вони не могли, бо мали обмежені кошти. Тому Василь поклав не затримуватися на Рів'єрі. Проте і тут, у пансіонаті, він не марнував часу.

Людина за характером стримана, навіть потайна, Василь умів, коли цього вимагали обставини, бути люб'язним і привітним. Умів він швидко і правильно оцінювати людей. Ці якості і допомогли йому відшукати серед вісімнадцяти мешканців пансіонату потрібну людину і зблизитися з нею.

Першого ж дня Василь запримітив стрункого, модно, зі смаком одягненого брюнета середнього віку, веселого і, очевидно, легковажного француза Жана Жубера.

Мосьє Жубер завжди був у чудовому настрої і, піднімаючись по сходах до своєї кімнати, насвистував оперні арії, що, треба віддати йому належне, робив майстерно. Мабуть, він любив музику, і Василь надумав скористатися з цієї обставини для знайомства.

Якось увечері мрячив дрібний, надокучливий дощ. Багато мешканців пансіонату розійшлися по своїх кімнатах, інші зібрались у вітальні. Дехто сів до карт, а більшість нудилися, не знаючи, що з собою робити. Василь попросив Лізу заграти що-небудь на роялі. Ліза, чудова піаністка, сіла до рояля, і незабаром усі присутні повернулися до неї — навіть картярі покинули своє важливе діло.

Почувши звуки шопенівського полонеза, Жубер навшпиньки підійшов до рояля. Видно було, що він щиро насолоджувався музикою, слухав зосереджено, задумливо. Коли Ліза кінчила грати, він схопив її руку, поцілував.

— Ах, мадам! — вигукнув. — Ви прекрасна музика! Ваша чудова гра дала мені — а втім, гадаю, не тільки мені. — він окинув поглядом усіх присутніх у вітальні, — справжню насолоду. Дякую, дуже дякую!

Познайомилися.

Другого дня Жубер запросив Василя з дружиною в бар, почастував їх коктейлем, а надвечір Василь і Жубер були вже добрими приятелями. Прогулюючись із веселим французом, Василь довідався, що той — власник рекламного бюро в Парижі. Справи йдуть не блискуче, але все-таки можна жити пристойно, і він, Жан Жубер, жив би розкошуючи і навіть зумів би трохи відкласти про чорний день, аби не деякі обставини… Після тривалої паузи Жубер конфіденціально сказав новому другові, що він одружений, але стосунки з дружиною у нього кепські: дружина не розуміє його. Тому в нього є інша — чудова жінка. «На жаль, у наш час це коштує дуже дорого», — закінчив він, зітхнувши.

Перед від'їздом з Рів'єри Жубер дав Василеві свою візитку картку і просив, коли той буде в Парижі, завітати до нього.

Незабаром і подружжя Кочеків залишило Лазуровий берег.

Проживши певний час у Франції, Кочеки твердо поклали зупинитися спочатку на околиці Парижа, роздивитися і вже потім вирішити, як діяти далі.

І коли вони потрапили в маленьке затишне містечко, яке потопало в зелені, чистеньке, з брукованими вуличками, черепичними дахами, їм здалося, що вони знайшли саме те, чого шукали. У центрі містечка — невеличкий майдан. На ньому — мерія, навпроти — старенька церква зі стрілчатими вікнами і високою дзвіницею. Трохи далі — пожежна каланча. На єдиній торговій вулиці, що починалася від майдану, містились аптека, крамниці м'ясника, булочника, бакалійника, зеленяра, майстерні шевця, кравця, перукарня. Вулицю прикрашали вивіски універсального магазину і бару «Побачення друзів».

Одне слово, це було типове провінційне містечко, знайоме з описів Бальзака, Флобера, Мопассана. На самому краю містечка, на узбіччі шосе, притулилися заправочна станція, маленький гараж і майстерня для дрібного ремонту автомашин.

Це тихе містечко було розташоване за якихось двадцять п'ять — тридцять кілометрів од Парижа, що мало свої незаперечні переваги.

— Хтозна, — сказала Ліза, — може, саме тут, у «Побаченні друзів» — колись напевно це був заїзд, — зупинявся по дорозї в Париж д'Артаньян…

— Можливо, — весело обізвався Василь. — Тільки куди йому, д'Артаньянові, до нас із тобою!..

З ким, як не з хазяїном заправочної станції і ремонтної майстерні, знайде спільну мову автомеханік? Василь поїхав прямо туди і не встиг вийти з машини, як біля нього виросла постать кремезного, гладкого, червонощокого чоловіка років сорока, у шкіряному фартусі і картатій сорочці із закачаними по лікті рукавами.

— Чим можу прислужитися, мосьє? — запитав він.

— Замініть, будь ласка, масло і налийте в бак сорок літрів бензину. — Поки хазяїн працював, Василь зав'язав з ним розмову: — Гарне у вас містечко, затишне, тихе…

— О мосьє, такого містечка, як наше, не знайти в усій Франції! — Хазяїн був людина товариська і патріот свого містечка. — Нашу церкву святої Терези, яку ви бачили на майдані, збудовано в середині шістнадцятого століття. В ній є фрески славетних італійських майстрів. У нас не раз зупинялися французькі королі, щоб пополювати в навколишніх лісах. Пізніше сюди приїздив маршал імперії Мюрат. Ви звернули увагу на будинок з мезоніном біля ставка? Саме в ньому й жив уславлений полководець. А відчуваєте, мосьє, яке чудове у нас повітря? Воно мов цілющий бальзам: дихаєш — не надихаєшся.

— Ви так розхвалили своє місто, що мені захотілося трохи тут пожити, — сказав Василь.

— То чого ж?

— Якби я міг найняти невеличкий будиночок або в крайньому разі мебльовану квартиру…

— А чом би й ні? Будинок тітки Сюзанн саме пустує. Он на тому пагорбі, — хазяїн показав рукою. — Будинок дуже зручний, але ви туди не дістанетесь на машині — нема дороги.

— Не біда! Машину можна залишити у вас в гаражі. Згода?

— Авжеж! — Хазяїн ще більше пожвавішав. — Можете бути цілком певні, що ваша машина буде в мене цілісінька.

— Я не сумніваюсь у цьому, — сказав Василь.

— Може, ви хочете оглянути будинок?

— Якщо можна.

— Зараз усе влаштуємо. — І хазяїн гукнув — Гастоне!

На порозі майстерні з'явився смуглявий патлатий хлопчисько років чотирнадцяти.

— Проведи мосьє до тітки Сюзанн і скажи їй, що мосьє має намір пожити в нас деякий час.

Будиночок тітки Сюзанн задовольнив би найвибагливіший смак. Три світлі, просторі, з старовинними меблями кімнати на другому поверсі та дві кімнати і кухня на першому. І чудовий вид на місто, на пагорби та ліси навколо. Ліза була у захваті.

З тіткою Сюзанн, літньою, лагідною жінкою, домовилися швидко, і Василь сам заніс валізи нагору в дім. Ліза розпакувала їх, і незабаром усі кімнати прибрали жилий, затишний вигляд.

— Тихо тут! Гарно! У мене таке враження, що після довгих мандрів ми ввійшли до спокійної гавані, — неголосно мовила Ліза. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як за далекими пагорбами заходило сонце. Василь промовчав, тільки ласкаво провів рукою по м'якому волоссю жінки. Він розумів, що це тихе містечко — лише тимчасова зупинка на довгому і важкому шляху…

Життя Кочеків у маленькому містечку налагоджувалося легко і швидко. За допомогою того ж мосьє Ренара, власника заправочної станції, вони найняли служницю. «Сам кюре рекомендує її!»— сказав мосьє Ренар. Це особливо було на руку Василеві: служниця, рекомендована кюре, мимоволі буде інформатором поліції. Сповідаючись кожної неділі, вона розповість кюре про все, що робиться і говориться в домі іноземця, а кюре в свою чергу сповістить про це комісара місцевої поліції. Тим краще, хай пересвідчаться, що Кочеки — звичайні туристи, які хочуть провести свою відпустку в містечку поблизу Парижа, бо життя тут значно дешевше, ніж у столиці.

Невдовзі Василь познайомився майже з усіма визначними громадянами містечка: з нотаріусом, учителем, булочником, хазяїном бару «Побачення друзів» мосьє Дюраном і з самим кюре, не кажучи вже про Франсуа Ренара — власника заправочної станції. З ним у Василя склалися дружні відносини. По вечорах Василь ходив у бар, — грав у карти або в доміно з новими знайомими і не пізніше дев'ятої години повертався додому. У неділю вони з Лізою ходили на ранкову месу і жодного разу не забували кинути дрібні гроші в карнавку.

Місцеві жителі незабаром звикли бачити на вулицях, у барі або в церкві цього хоч і молодого, але статечного іноземця атлетичної будови та його тендітну вродливу дружину.

Все складалося нібито щасливо. Василь знайшов гарне місце для тимчасового притулку, познайомився з потрібними людьми і, здається, прихилив їх до себе. Але час минав з катастрофічною швидкістю — кінчався термін візи на їхнє перебування у Франції. Ще трохи, і їх виженуть з країни. Тоді взагалі всьому кінець. Василь думав про це день і ніч, однак поки що нічого придумати не міг. Він надіслав листа «додому», докладно змалювавши стан справ, просив у «батька» поради і допомоги. У відповідь «батько» написав, що здібності людей, їхнє вміння знаходити вихід з будь-якого становища саме й виявляються у важких і складних ситуаціях. Натякав: сам, мовляв, не маленький, думай власною головою…

Становище здавалося безвихідним, але допоміг випадок. Василь, гадаючи, що йому незабаром доведеться виїхати з містечка і що треба заздалегідь приготувати машину, зайшов до майстерні Ренара і попросив дозволу розібрати мотор й змастити вузли. Той поцікавився:

— Невже мосьє збирається нас покинути?

— Доведеться!.. Закони Франції щодо іноземців дуже суворі — скоро кінчається термін моєї візи.

Василь надів комбінезон і почав розбирати мотор. Він працював довго. Ренар не відходив од нього, уважно стежачи за роботою іноземця, і, коли той знову склав мотор, захоплено сказав:

— Ви хоч і аматор, але працюєте не гірше за професіонала-механіка!

— Ви не помилились, на батьківщині я працював автомеханіком, — відповів Василь, витираючи ганчіркою руки.

— От би нам об'єднатися і працювати разом. Я давно шукаю собі компаньйона… Подумайте, з невеликими витратами нам пощастило б розширити діло, добре заробити і відкласти дещицю на старість.

— Я не проти попрацювати з вами, та й деякий капітал у мене є. Але, на жаль, термін моєї візи кінчається. До того ж іноземцеві на території Франції не можна стати підприємцем без особливого дозволу…

— Все це дрібниці, формальності! При бажанні ми знайшли б вихід.

— Яким чином?

— Дуже просто. Мер нашого містечка і начальник поліції — мої друзі дитинства. Вони не відмовляться допомогти, якщо, звичайно, ми домовимось.

— Чому б ні? Адже мені однаково доводиться заробляти на прожиток. Де ж, як не у Франції, можна добре заробити? Містечко ваше і люди припали мені до душі. Чому б і не залишитися тут?

— Тільки зважте, мосьє Кочеку, щоб розширити підприємство, нам доведеться придбати деяке обладнання. Ну, для початку, скажімо, універсальний і шліфувальний верстати, потужніший електромотор. Треба замовити нову вивіску, вмістити об'яви в газетах. А все це гроші…

— Розумію!

— Якщо станете моїм компаньйоном, то все пополам — витрати і прибутки, так? — спитав Ренар.

— Авжеж! — з готовністю погодився Василь. — Ми врахуємо капітал, який ви вклали у підприємство, полічимо майбутні витрати і, якщо половина суми не перевищить мої скромні можливості, то я ваш компаньйон. При умові, звичайно, що власті продовжать візу і офіційно дозволять мені стати тут підприємцем.

— Певен, що ми з вами знайдемо спільну мову! — сказав на закінчення Ренар, і вони попрямували у бар Дюрана хильнути по склянці вина.

Василь прийшов додому у веселому настрої.

— Ну, старенька, справи наші, здається, налагоджуються! Незабаром я буду співвласник заправочної станції, гаража, ремонтних майстерень і загрібатиму купу грошей. І станемо ми з тобою типовими буржуа! — Василь говорив по-російськи, знаючи, що служниця давно пішла додому.

— О господи! Саме про це я і мріяла все життя… А ще що?

— А ще ми дістанемо дозвіл на проживання у Французькій республіці і на право мати підприємство! — І Василь розповів їй про свою розмову з Ренаром. — Ну то як, вартий чогось твій чоловік!?

— А інакше я б за тебе й заміж не вийшла! — засміялася Ліза.

— Тільки в усьому цьому є одне «але», — сказав Василь.

— Яке?

— Увійшовши в компанію з Ренаром, мені доведеться багато працювати в майстерні — вільного часу не буде зовсім. І вийде, що я приїхав за тисячі кілометрів, щоб жити, як буржуа середнього достатку.

— І все-таки, поки що нам нічого іншого не лишається. Хіба ти забув, що ми повинні пустити коріння в країні і тільки потім…

— Сам знаю, що треба вхопитися за цю пропозицію, вхопитися обома руками!

— А коли б ти поставив Ренарові умову, що сам не працюватимеш? Можеш послатися на мене: дружина, мовляв, не хоче, щоб я працював за простого механіка.

— Дивачка, Ренарові потрібні насамперед мої руки. Компаньйона з грошима він знайде, а от висококваліфікованого механіка… А втім, здається, я вже придумав!.. За існуючими правилами, іноземцеві, який домагається дозволу жити на всій території Франції, спершу дають квитанцію, так звану «ресе-пісе», котра потверджує, що він подав заяву і має право, доки дістане відповідь, жити у Франції де завгодно. Трапляється, що відповідь затримується, і той, хто має квитанцію, спокійнісінько живе тут хоч і довіку. От я і домовлюся з своїм майбутнім компаньйоном, що, одержавши квитанцію, внесу в підприємство свій пай і працюватиму в майстерні три дні на тиждень, звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. А коли матиму дозвіл залишитися у Франції — «карт-д'ідентіне» — стану повноправним компаньйоном і почну працювати на повну силу. До того часу багато води спливе в Сені, і ми придумаємо що-небудь ще!

— Наче все виходить логічно, — відповіла Ліза. — Усі знають, що ми приїхали до Франції, щоб побувати в музеях, картинних галереях, оглянути пам'ятки архітектури. А ось уже майже півтора місяця сидимо тут і, власне, нічого не бачили. Чому б нам не скористатися випадком і, доки дістанемо дозвіл, не бувати частіше в Парижі; тим більш, що я, твоя дружина, вивчаю історію мистецтва!..

Днів через два до Василя прибіг хлопчисько з гаража.

— Мосьє Кочеку, хазяїн просить вас зайти. Він сказав, що в нього невідкладна справа.

— Добре, Гастоне, зараз прийду. А це тобі на кіно! — Василь кинув хлопцеві срібну монету.

Ренар сказав Василеві, що сьогодні вони можуть побачитися з мером міста і начальником поліції.

— Ми домовилися зустрітися в Сен-Клу, недалеко звідси, і там, за вечерею в ресторані, про все побалакати. Такі справи, знаєте, найкраще обмірковувати якнайдалі від сторонніх очей і вух!..

Вони приїхали в Сен-Клу трохи раніше. Столик було замовлено по телефону, метрдотель провів їх у глиб залу.

Ренар замовив закуски, вина і конфіденціально сказав Василеві:

— Мої друзі цілком схвалюють ідею нашої з вами спілки. Вони, як і всі жителі нашого містечка, дуже високої думки про вас і про вашу чарівну дружину. Ви людина ділова, твереза, скромна, до того ж релігійна. Не дивіться на мене так здивовано. Я знаю, що кажу!..

— Дуже радий, що у вас і у ваших друзів склалася така приємна думка про мою скромну особу. Я теж одразу відчув до вас прихильність і довіру, дорогий мосьє Ренаре!

Незабаром прийшли гості. Ренар відрекомендував мерові і начальникові поліції свого майбутнього компаньйона.

Вечеря була невимушена. Фурньє, мер містечка, він же директор відділення банку «Ліонський кредит» і представник страхової компанії, добродій років сорока п'яти, з помітним черевцем, як виявилося, дотепний і веселий співрозмовник. Він багато пив, не п'яніючи, тільки обличчя його зробилося багряне. Начальник поліції Руле, високий, худий, ставний, був похмурий і не дуже балакучий. Коли його про щось питали, відповідав ввічливо, але коротко.

Під час десерту перейшли до ділових питань. Мер сказав, що він знає про бажання мосьє Кочека оселитися в їхньому містечку і стати компаньйоном всіма поважаного мосьє Франсуа Ренара, і одразу ж додав, що стати самостійним підприємцем або компаньйоном підданого Французької республіки іноземцеві нелегко. Всі підприємства реєструє торгова палата департаменту, причому неодмінна умова реєстрації — наявність у майбутнього підприємця досить солідного поточного рахунку в банку, дані про джерела статку і прибутків, рекомендації людей, що користуються бездоганною репутацією.

— У мене на батьківщині, крім посагу дружини, є невеликі заощадження. Посаг мадам Кочекової становить значну суму, але він для мене недоторканний: самі розумієте — всяк у житті буває… Я напишу батькові, і він негайно перекаже мені тисяч сім-вісім франків. Гадаю, що попервах такої суми цілком досить для розширення підприємства. — Василь подивився на Ренара, і той кивнув на знак згоди. — До речі, якщо не помиляюсь, пане мер, ви директор місцевого відділення банку «Ліонський кредит»?.. Якщо дозволите, я відкрию свій поточний рахунок у вас і попрошу батька переказати гроші у ваш банк.

— Будь ласка, ви можете відкрити поточний рахунок хоч завтра! — сказав Фурньє і додав: — Уранці подасте заяву начальникові поліції, нашому другові Руле, — він видасть вам квитанцію. Так, Жермене?

Той мовчки кивнув.

— Як бачите, мосьє Кочеку, все складається цілком сприятливо. Коли надійдуть гроші на ваш поточний рахунок, я дам вам рекомендацію для торгової палати. Думаю, те саме зробить на наше прохання і власник бару, мосьє Дюран. Я не помиляюсь, Франсуа?

— Авжеж, — обізвався Ренар.

— Дюран вельми поважана у наших краях людина. Окрім бару, він має ще великі виноградники, — сказав мер.

— О, Дюран — грошовитий, — додав начальник поліції.

— Чому б нам не відзначити наші перші успіхи? — Ренар покликав гарсона і звелів подати пляшку шампанського.

Сплатити за вечерю хотів був він сам, але Василь не дав йому.

— Ми з вами майбутні компаньйони, мосьє Ренаре, отже, все порівну — і прибутки і витрати, так буде справедливо, — сказав він жартома і сплатив половину рахунку.

Його вчинок не пройшов повз увагу мера і начальника поліції. Вони схвально перезирнулися, що, мабуть, означало: «Цей Кочек, здається, не скнара, але й не марнотрат, — він собі на умі».

Повернувшись додому, Василь узявся писати листа до «батька» в далеку Словаччину. Розуміючи, що хоч Франція і вільна країна, але начальник поліції напевне захоче ознайомитися із його листом за кордон, Василь писав особливо ретельно, обмірковуючи, кожне слово.

Закінчивши листа, він покликав Лізу і прочитав їй уголос:

«Дорогий батьку!

Насамперед радий сповістити, що ми з Маріанною, слава богу, в доброму здоров'ї і почуваємося тут, на благодатній французькій землі, чудово. Ми молимо бога, щоб він послав тобі і всім нашим родичам здоров'я і гаразду.

Дорогий батьку, я уже тобі писав, що познайомився з добрими людьми і надумав оселитися тут. Хазяїн тутешнього гаража і заправочної станції, мосьє Франсуа Ренар, винятково порядна людина, запропонував мені стати його компаньйоном, вкласти певну суму грошей і розширити підприємство — перетворити гараж на ремонтну майстерню. Сам розумієш, це те, що мені треба. Я ж непоганий автомеханік — в усій Словаччині навряд чи хто зможе краще за мене ремонтувати мотори внутрішнього згорання всіх систем.

Звичайно, я з великим задоволенням прийняв пропозицію мосьє Ренара. Певен, що все у нас буде гаразд. Правда, я ще точно не знаю, скільки доведеться вкласти в підприємство грошей, але, гадаю, моя частка буде не така вже й велика — у межах моїх можливостей.

Сподіваюсь, ти схвалиш і благословиш моє починання. Якщо я не помиляюсь у своїх передбаченнях, то прошу тебе переказати на мій поточний рахунок у тутешньому відділенні банку «Ліонський кредит» сім тисяч французьких франків на вказану нижче адресу.

Низький уклін тобі від Маріанни. Привіт усім родичам і знайомим, особливо тітці Кларі.

Твій люблячий син і покірний слуга

Ярослав Кочек.

26 травня 1931 року.

Місто Н., поблизу Парижа».

— Ну як, досить ясно? — запитав Василь.

— Цілком. От коли б скоріше переказали гроші…

— Перекажуть, я не сумніваюсь. Незабаром ми перейдемо на самооплатність і не будемо для наших тягарем!

— Це було б чудово, — відповіла Ліза.

Як домовилися напередодні, Василь прийшов уранці до начальника поліції Жермена Руле і попросив видати йому дозвіл на проживання у Франції, оскільки він має намір вкласти значну суму грошей у підприємство Франсуа Ренара, громадянина Французької республіки, і стати його компаньйоном.

Руле прийняв Кочека ввічливо, посадив у крісло, уважно прочитав заяву:

— Дуже добре, так, чудово! — нарешті мовив він, але все-таки продемонстрував свою владу. — Будьте ласкаві, мосьє Кочеку, скажіть: працюючи в себе на батьківщині як автомеханік, ви належали до профспілки? До якої?

— Що ви, мосьє Руле, яка там профспілка? Я ж був молодшим компаньйоном, тобто в очах профспілкових керівників мерзенним буржуа!

— Зрозуміло, — поліцейський схвально кивнув головою і, подумавши трохи, поставив наступне запитання: — Ви газети передплачуєте?

— Ні, інколи купую в кіоску «Матен» або «Ентрансіжан», щоб краще опанувати французьку мову і знати новини.

— А за яку партію ви голосували під час останніх виборів у себе на батьківщині?

— За нашого президента, пана Бенеша.

— Здається, у вас у Чехословаччині багато комуністів?

— Уявлення не маю! Я взагалі політикою не цікавлюсь.

— Як ви гадаєте, мосьє Кочеку, чи можна встановити на землі рівність, як твердять комуністи?

— Нісенітниця! Я працюю в поті чола, бережу кожен сантим і, зібравши невеликий капітал, відкриваю власне підприємство. А інший ледар і лежень хоче зрівнятися зі мною, нічого не роблячи! Ні, мосьє, це несправедливо!

— Я теж так думаю, — сказав на закінчення начальник поліції і видав Василеві квитанцію.

Тижнів через два надійшла відповідь од «батька». Кочек-старший писав, що він схвалює намір сина стати компаньйоном шановного пана Франсуа Ренара, тим паче у ділі, яке він добре знає. Правда, коли вже Ярослав надумав оселитися у Франції, було б краще жити в Парижі, де напевно значно більше можливостей для здібної і ділової людини. Звичайно, не личить молодому жити далеко від батьківщини, але, з другого боку, справжня батьківщина там, де добре живеться. Старий сповіщав, що переказав сім тисяч франків на адресу, вказану сином. «Зрозумій, — писав він, — сім тисяч франків — то ціле багатство, втратити їх легко, а от заробити набагато важче».

Читаючи «батькового» листа, Василь усміхався. «Молодці, все розуміють», — думав він. А слова про те, що в Парижі більше можливостей, цілком ясні: адже його кінцева мета — Париж. Та для цього потрібна серйозна підготовка, — от він і взявся до цієї підготовки.

Незабаром Фурньє сповістив пана Я. Кочека офіційним листом, що на його поточний рахунок надійшло з Чехословаччини сім тисяч франків.

Тепер Василеві треба було зареєструвати в торговій палаті департаменту половину ремонтної майстерні на своє ім’я і тим самим остаточно зміцнити становище. Людина, яка має власне діло, — то постать, то опора суспільства. Власті ставляться до неї з довірою.

Уранці Василь, поголений, у білосніжній сорочці з накрохмаленим комірцем, у модній смугастій краватці, бадьоро ввійшов у гараж. У цей ранній час шосе безлюдне — рідко хто заправляє машину. Ренар сидів за конторкою, і, підперши рукою щоку, дивився на дорогу. Побачивши Василя, він одразу пожвавішав.

— О, мосьє Кочек, доброго ранку! Чудово, що ви завітали! — Він міцно потис руку майбутньому компаньйонові.

Василь почав ділову розмову.

— Батько переказав на мій поточний рахунок сім тисяч франків, — мовив він. — Про це сповістив мене вчора шановний мосьє Фурньє.

Василь показав повідомлення і одразу зрозумів, що звістка про надходження грошей уже долетіла до хазяїна гаража.

— Дуже радий! — Ренар задля ввічливості перебіг очима записку. — Сподіваюсь, ми з вами сьогодні ж домовимося про все і, не гаючи часу, оформимо наші взаємовідносини. Самі бачите, гараж пустує, заправочна колонка не діє. Інша річ — ремонт!

— Ви, мабуть, уже підрахували кошти, які вклали в підприємство, і додаткові витрати на організацію ремонтної майстерні? — спитав Василь.

— Так, так, звичайно! — Ренар підійшов до конторки і дістав товсту бухгалтерську книгу. — Тут враховано все до сантима і, запевняю вас, нічого не перебільшено.

— Мосьє Ренаре, я вам вірю, як самому собі. Не завдавайте собі клопоту подробицями — досить буде, якщо ви назвете остаточні цифри.

Ренар виписав цифри акуратно колонкою на окремий аркуш і подав його Василеві.

— Я вклав у підприємство шість тисяч чотириста франків, — сказав він. — 3 цієї суми знімаю дев'ятсот франків за те, що понад п'ять років користувався гаражем. Гадаю, так буде справедливо. Лишається п'ять тисяч п'ятсот франків…

Потім він сказав, що на купівлю обладнання для ремонтної майстерні та інші витрати, аж до об'яв у газетах, треба буде шість тисяч шістсот франків.

— Таким чином, мосьє Кочеку, — закінчив він, ваша частка становитиме шість тисяч п'ятдесят франків. Вважаю, доцільно зареєструвати наше підприємство в торговій палаті з капіталом сорок тисяч франків. Правда, це потребуватиме деяких додаткових витрат на податок, але вони виправдають себе. Чим більший капітал має підприємство, тим воно солідніше, тим більший кредит йому надаватимуть. Ви згодні зі мною?

— Я внесу свою частку одразу ж, тільки-но буде оформлено у нотаріуса нашу домовленість, — сказав Василь. — Однак у мене є до вас прохання. Справа в тому, що моя дружина вивчає історію мистецтва і сама трохи малює. Їй конче потрібно бувати в музеях і картинних галереях вашої країни, ознайомитися з пам'ятками архітектури. В майбутньому, можливо, вона навчатиметься далі в Сорбонні. Тому я хотів би попервах мати вільними два-три дні на тиждень, — звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. Згодом у цьому не буде потреби. До того ж я дістану позитивну відповідь на мою заяву, що остаточно зміцнить моє становище у Франції. Ренар замислився, почухав потилицю.

— Відверто кажучи, я запропонував вам стати компаньйоном після того, як побачив вашу роботу і впевнився, що ви справді майстер. Звичайно, гроші, які ви вносите, теж на вулиці не лежать… Але ж найрозкішнішою вивіскою доброї слави не зробиш. Втім, коли ви ставите такі умови, виходить, так треба. І мені лишається тільки погодитися, з одним, правда, застереженням: коли буде спішне замовлення — працювати разом, потім уже викроюйте вільні дні!

— Мосьє Ренаре, почнемо працювати, а там видно буде! Ми ж друзі і завжди зможемо домовитись!

На тому й постановили. Протягом найближчих днів виконали всі формальності, і нове підприємство з основним капіталом сорок тисяч франків було зареєстровано в торговій палаті департаменту під назвою «Ремонтна майстерня Франсуа Ренар і компанія».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Літо в цьому маленькому містечку було напрочуд приємне. Навіть у найжаркіші дні спеку пом'якшувала сила-силенна зелені і води, а ночами інколи бувало так прохолодно, що доводилося за тутешнім звичаєм укриватися пуховиками. Високі крони вікових каштанів змикалися над брукованими вулицями. Біля ставка, в якому старі плакучі верби купали свої віти, мосьє Дюран відкрив літній павільйон, де, крім вина, подавали прохолодні напої та морозиво.

Подружжя Кочеків жило скромно й одноманітно. О сьомій годині ранку вставали. Чашка кави з бріошами — і рівно о восьмій на роботу. О дванадцятій годині сніданок, о шостій — обід. Недовга вечірня прогулянка біля ставка, склянка чи дві доброго вина з друзями в павільйоні мосьє Дюрана, легка вечеря, годин зо дві читання і — здоровий, міцний сон при відчинених вікнах.

Справи в майстерні поступово налагоджувалися. Вивіска з аршинними літерами на весь фасад, об'яви в газетах про гарантійний ремонт за недорогу плату зробили своє. Та слава про чудового іноземного механіка поширилась по всій окрузі після того, як Василь відремонтував старенького «форда» сільського лікаря.

Поломка була незначна, але сама машина, як то кажуть, на ладан вже дихала. Звичайно, за ремонт цієї руїни можна було загилити чималі гроші, але Василь умовив Ренара задля реклами взяти помірну плату.

Точно у визначений час — через п'ять днів — машину було відремонтовано, зношені деталі замінено, гальма підтягнуто, мотор відрегульовано, а пофарбований заново кузов вилискував на сонці, як новенький. Хазяїн машини був у захваті, коли сів за кермо. Такий ремонт за такі гроші!

— Ви просто чудово відремонтували мою машину! — Лікар довго тиснув Василеві руку і, розчулившись, відвалив йому п'ять франків чайових.

Роз'їжджаючи по всій окрузі, лікар цей став найкращою рекламою майстерні «Ренар і компанія». Він завзято радив усім своїм пацієнтам — власникам машин — ремонтувати їх тільки в цій майстерні і не шкодував слів, розхвалюючи золоті руки чехословацького майстра, що знав мотор, як бог.

Замовлення сипалися звідусіль, у Василя майже не лишалося вільних днів.

Якось жаркого сонячного ранку метрів за двісті від майстерні зупинився розкішний лімузин. З нього виліз елегантний молодик. Він довго порпався в моторі, потім пішов у майстерню по допомогу. Побачивши Василя біля слюсарного верстата, власник лімузина звернувся до нього:

— Недалеко звідси зупинилась моя машина. На жаль, усі мої спроби полагодити мотор не мали успіху… Допоможіть, будь ласка!

Голос молодика здався Василеві знайомим. Уважно придивившись до відвідувача, Василь одразу пізнав його, хоч той відпустив вусики і змінив зачіску.

— Зараз, мосьє, — відповів Василь, — я тільки попереджу компаньйона! — І за кілька хвилин вийшов з молодиком на вулицю.

Коли вони пройшли кроків десять, чоловік, пересвідчившись, що поблизу нікого нема, тихо сказав Василеві:

— Один ваш знайомий приїхав у Париж і хоче побачитися з вами в середу, о третій годині, в кафе «Ротонда» на бульварі Монпарнас. Якщо з огляду на якісь обставини ви не зустрінетеся в середу, будьте в п'ятницю на тому самому місці. Ви, звичайно, пізнаєте вашого знайомого, як пізнали мене. Про всякий випадок ось його прикмети: одягнений у легкий фланелевий темно-сірий костюм. На яскравій краватці золота шпилька з трьома маленькими камінцями у формі підкови.

Розмовляючи, вони підходили до машини край дороги. В ній сиділа пишноволоса блондинка. Молодик устиг шепнути:

— У мене зовсім випадкова супутниця, про людське око. В машині я зіпсував контакт в електропроводці.

Василь відкрив капот, покопирсався в моторі і сказав молодикові:

— Мосьє, біда дріб'язкова, — маленьке ушкодження в електропроводці. Я приєднаю контакт і піджену машину до майстерні, а там закріплю надійно. Це займе не більше ніж чверть години.

Невдовзі все було готове. Василь вивів автомашину на дорогу, молодик розплатився і поїхав.

— Дівчину підчепив — перший сорт! — сказав Ренар, дивлячись услід машині.

— Скільки взяли з нього? — спитав Василь.

— Двадцять чотири франки.

— Ого! Двадцять чотири франки за з'єднання контакту в електропроводці… Якби нам завжди щастило так легко заробляти, ми з вами скоро стали б великими комерсантами!

— Ми й прагнемо цього! — Ренар лукаво посміхнувся і приніс із-за перегородки конторську книгу. — Якщо відрахувати всі витрати, ми заробили в цьому місяці тисячу чотириста шістдесят франків — по сімсот тридцять франків на кожного. Для початку непогано, га? — Очі його сяяли від задоволення. — Якщо так піде, то за рік ми виручимо основний капітал, вкладений у підприємство.

— І я б повернув батькові сім тисяч франків, потішив би старого! Він у мене скупенький, ціну грошам знає. А одержавши назад гроші, він повірить у комерційні здібності сина, який зумів збити капіталець за короткий час, та ще й на чужині!..

— Яка рація повертати йому гроші? Вони ж ваші. Чи не краще нам розширити підприємство? Купити додаткове обладнання, організувати ливарню, найняти кількох робітників, а там… — Ренар розмріявся. Він дивився на каштани вздовж дороги і, здавалося, розмовляв сам із собою: — А з часом, дивись, перетворимо нашу майстерню на завод. Так, так, не смійтеся, на невеликий завод.

Зустрілися вони в середу, у призначений час. Щоб ознайомитися з місцем, де мало відбутися побачення, і уникнути всіляких несподіванок, Василь трохи раніше поїхав на бульвар Монпарнас і легко знайшов «Ротонду». В цю пору дня і на бульварі і в кафе людей було мало — кілька чоловік за столиками на вулиці та двоє молодиків, певно, журналістів, усередині. Вони щось ретельно писали, сидячи далеко один від одного.

Василь сів за столик у глибині залу, замовив пива, дістав з кишені газету «Матен» і почав читати. Чоловік, якого він чекав, з'явився рівно о третій годині — високий, гарно вбраний. Василь одразу пізнав його. Той спокійно, неквапливо підійшов до столика, за яким розташувався Василь, і, не чекаючи запрошення, сів на стілець поруч.

— Радий бачити тебе в повному гаразді, — сказав він по-французьки і відсунув келех з пивом. — Слухай, ти ж заможний буржуа, замов що-небудь істотніше. А то від пива тільки в животі бурчить, а толку ніякого! — Гість говорив весело, невимушено, чарівно усміхаючись.

Василь покликав гарсона, попросив принести салату, холодної телятини, сиру, пляшку бургундського.

— Ми зустрілися саме тут, бо мені не хотілося, щоб нас бачили разом на вулиці. — Він непомітно оглянувся. — Ти тримаєшся надто напружено. Почувай себе вільно. Ти зустрівся з другом, і у нас дружня розмова.

Гарсон приніс наїдки і вино. Коли він одійшов, гість вів далі:

— Я все знаю про твої справи. Добре влаштувався, розумно, для початку навіть дуже непогано. А тепер слухай. Основне і головне твоє завдання те саме — пустити тут, у Франції, глибоке коріння. Ти приїхав сюди не на місяць і не на рік. Нічого, нічогісінько поки що від тебе не вимагають, — тільки вживайся в середовище. Зрозумів?

— Краще сказати, чую. А збагнути цього не можу… Якщо мені нема чого робити, то навіщо я товчуся тут і марную час?

— Не квапся. Настане час — довідаєшся, тоді все й зрозумієш. Дещо можу й тепер сказати. Ти, сподіваюсь, і сам помічаєш деякі нові обставини… Економічна криза, що почалася в США в тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятому році, не вщухає, навпаки — поширюється далі й далі. Капіталісти гарячково шукають виходу, — вони розуміють, що тримати зубожілі маси в межах старої буржуазної демократії не можна. Звідси — прагнення відкритої диктатури. Це стосується насамперед переможеної Німеччини. Там не сьогодні-зартра до влади прийдуть фашисти, прийдуть за безпосередньою допомогою промисловців. І тоді почнеться велика трагедія… Живучи тут, ти мусиш знати настрої всіх прошарків суспільства — знати, як вони ставляться до фашистської небезпеки. Більше того — знати, як французький уряд має намір виконувати взяті на себе зобов'язання щодо своїх молодших партнерів — Польщі, Югославії, Чехословаччини, Румунії — в разі серйозних політичних ускладнень у Східній Європі… Ти зрозумій, нам не потрібні чужі секрети — ні військові, ні економічні. Ми цим не займалися і займатися не будемо. Але боротися проти найлютішого ворога робітничого класу і демократії — проти фашизму — ми повинні всіма доступними нам засобами! — Він замовк, підняв келех, розглядаючи темно-рубінове вино на світло. Потім мовив, наче міркуючи вголос: — Хто знає, може, настане й такий час, коли, маючи потрібні відомості, ми допоможемо французам… Відкриємо їм очі на те, що їх чекає, коли до влади в Німеччині прийдуть фашисти. Німці, проковтнувши у вісімнадцятому році гірку пілюлю — підписавши Версальську мирну угоду, мріють про реванш, мріють повсякчас!.. Вони готуються помститися Франції за свою ганьбу, помститися безжально!.. Отак-то, друже мій… Почав ти добре. Але тобі треба переїхати до Парижа. Заводь знайомства з потрібними людьми, зроби все, щоб весь час бути в курсі подій. — Гість задоволено вихилив келех. — Чудове вино, нічого не скажеш!..

— Так, вина тут добрячі. А от до їжі ніяк не звикну. Особливо скучаю за чорним хлібом. За нашим свіжим, пахучим житнім хлібом…

— Людина до всього звикає, — сказав гість. — Будь непомітним, намагайся нічим не вирізнятися. Щохвилини пам'ятай — ти звичайнісінька людина, крім зиску і спорту, тебе ніщо не цікавить, і аж ніяк не цікавить політика. Ніколи ні з ким ніяких розмов на політичні теми, якщо, звичайно, це не потрібно для справи… А втім, тебе не треба вчити — сам усе знаєш.

— Знаю, звичайно…

— Як Ліза? З таким знанням французької мови, вона, мабуть, почуває себе тут, як риба у воді?

— Не зовсім… Що доброго в її житті? Чотири стіни, кухня, церква. Пуста балаканина з сусідками про те, як приготувати ту чи іншу страву. Торт за особливим рецептом!.. Хіба для цього вона стільки вчилася?

— Нічого, на все свій час. Передай їй від мене щирий привіт і скажи, що настане і її черга. Як у вас з грошима?

— Гаразд! Я ж підприємець. Скоро, здається, почну експлуатувати чужу працю: мій компаньйон мріє найняти якнайбільше робітників — стати власником хоч і маленького, але все-таки заводу. Ми з ним і тепер заробляємо непогано. Можливо, в недалекому майбутньому зберу ті сім тисяч франків, що надіслав мені «батько» з Чехословаччини!..

— От бачиш, виявляється, ти прирожденний комерсант.

— Що ж, не святі горшки ліплять. Треба буде — станемо капіталістами. Справа, як бачиш, не така вже хитра. До того ж наука, яку я дістав удома з комерції і комерційного права, банківських і вексельних операцій, марно не минула.

Домовилися, що сам Василь не робитиме ніяких спроб зв’язатися з своїми, — тільки в крайньому разі напише листа або надішле телеграму «батькові» в Чехословаччину. І терпляче ждатиме зв'язкового. Василь попросив передати привіт рідним, які жили під Москвою.

— Добре, передам. А тепер ходімо. Розійдемося з тобою за рогом, — сказав гість, і вони разом вийшли з кафе.

— Нічого не розповіли, що робиться там, у нас? — сказав Василь по дорозі.

— Що ж розповідати? Працюємо, боремося з труднощами, будуємо…

— Заздрю вам! — зітхнув Василь.

Василь рушив був до стоянки, де лишив спою машину, але передумав. Чому б не пройтися по бульвару? Денна спека спала, пройтися було б приємно, а подумати йому, слава богу, є про що…

От він просив приїжджого товариша передати привіт своїм рідним. Той неодмінно виконає прохання — поїде в підмосковне село, розшукає Василеву сестру Фросину і брата, колгоспного механізатора, Олександра.

Фросина здивується, стривожиться. «Де ж сам Василь? Чому давно нема від нього листів? І чого це він надумав передавати привіти, чому сам не напише?»

У відповідь приїжджий товариш скаже:

«Фросино Сергіївно, за нього не турбуйтесь. Василь живий, здоровий, чого й вам бажає. Не пише тому, що такі обставини у нього…»

«Які це такі обставини, що вже й листа не можна рідним написати?» — не вгаватиме сестра.

Зовсім, мабуть, старенька вона стала!.. Років зо три тому, коли він бачив її востаннє, вона вже була бабуся. А яка бадьора, жвава! Стала йому за матір, коли та померла від пологів.

Брат Олександр, неквапливий, скупий на слова, помовчить, — чого, мовляв, розпитувати чужого чоловіка? Якщо Василь не пише, виходить, так треба. Видно, є на те причина. І тільки прощаючись з приїжджим, він скаже: «Передайте Василеві, що ми його всі чекаємо, Нехай приїздить хоч цієї осені. Кабанчика саме заколемо, і взагалі…»

Безмежно далекий був у ці хвилини Василь у своїх думках від Парижа, від бульвару Монпарнас!.. Він бачив себе маленьким хлопчиком на російській печі, під кожухом, поруч з братиком, у закуреній, похиленій від часу батьківській хаті, вкритій соломою. Сестра Фросина порається біля печі, думаючи завжди про одне й те саме: чим нагодувати трьох чоловіків? Батько-здоров'як їсть за трьох, вони з братом теж не гірші їдці — тільки давай! Землі у них нема, батько візникує — возить у Москву вантаж, додому повертається мовчазний, злий, — заробітку не вистачає на те, щоб нагодувати всіх.

З шести років Василь ходить до церковнопарафіяльної школи — ходить тільки восени і навесні. Взимку не може: школа далеко, а валянок у нього нема. Але це не перешкоджає йому через три роки закінчити школу з відзнакою. Вчитель каже на прощання: «Великі здібності в тебе і пам'ять феноменальна!.. Постарайся далі вчитися — може, людиною станеш». Він тоді не зрозумів, що означає «феноменальна», але вчитися дуже хотів. Тільки нічого з того не вийшло. Батько суворо вичитав: «Ото ще мені, новий Ломоносов знайшовся! Хотів би я знати, на які гроші ти вчитися зібрався? Читати, писати вмієш —і годі…»

Василь починає допомагати батькові — їздить з ним до Москви, порається біля коней, тягає важкі лантухи. Він і досі пам'ятає кислий запах заїздів, досі бачить уві сні п'яних візників, а у вухах лунають їхні крики, лайка…

Коли Василеві стало несила все це терпіти, він заявив ба гькові, що хоче поступити на завод.

«Ми хоч і погано живемо, — сказав батько, — зате вільні люди — нема над нами ні майстрів, ні наглядачів. Я не перечу, — хочеш надіти собі на шию ярмо, надівай, тільки спершу гарненько подумай…»

Довго думати не довелось, — Василь довідався, що є місце учня слюсаря в механічній майстерні в Москві. Платили мало — шість карбованців на місяць за дванадцять-чотирнадцять годин роботи. Але для нього, що ніколи не тримав у руках грошей, і шість карбованців було багатство.

Василь, як виявилося, мав великі здібності до слюсарної справи і учнем був недовго. Через рік хазяїн призначив йому чотирнадцять карбованців на місяць. Василь справив хромові чоботи в гармошку, сукняні штани, піджак, білу косоворотку, картуза з лискучим козирком. Так у ту пору одягалися майстрові, і молодий слюсар намагався не одставати від моди. Він до нестями любив музику і ще дуже хотів знати іноземні мови. Винен у цьому був учитель церковнопарафіяльної школи, який знав латинь та грецьку і казав, що по-справжньому освічена людина повинна знати мови. Василь купив підручники, словники і надумав вивчати дві мови водночас, — тільки не латинь і грецьку, а англійську і французьку. Хлопець він був наполегливий — щодня запам'ятовував по десять слів і ніколи, ні за яких обставин не відступав од того, що поклав здійснити. Коли йому пощастило зібрати грошей, він. купив гармошку. Яка це була радість!

Василь був дуже кваліфікованим слюсарем, ремонтував складні машини. Він найняв з товаришем кімнату, пристойно, по моді одягався, як і раніше, вивчав мови, багато читан, двічі на тиждень брав уроки музики. Зрідка їздив у село провідувати рідних і щоразу привозив подарунки.

Почалася війна і перевернула все шкереберть.

Селянина Московської губернії Загорської волості села Висілки Василя Максимова, сина Сергієвого, 1897 року народження, призвали в армію наприкінці 1915 року. Як майстрового, що «розумівся на різних механізмах», його, після тримісячної муштровки в навчальному батальйоні, зарахували до автомобільної роти. Там Василь добре вивчив автомобіль і незабаром став шофером, — професія в російській армії дефіцитна і тому досить привілейована.

В автомобільній роті зібралися люди майстрові, письменні, які розуміли що й до чого. Коли начальства поблизу не було, давали волю язикам — розмовляли відверто. Особливо розумно говорив Забродін, механік з Московської фабрики «Трьохгорна мануфактура», що брав участь у барикадних боях на Прєсні і відсидів за це вісім років.

Про Забродіна казали, що він більшовик. Хто такі більшовики, Василь на той час не знав. А запитувати боявся — ще напорешся на когось, лиха не оберешся… Забродін багато бачив, багато читав. Коли б знало начальство про його розмови з солдатами, не минути б механікові військово-польового суду. Він був першою людиною, що відкрила Василеві очі на справжній стан речей, змусила багато над чим замислитись.

Якось восени, коли всі вільні від чергування солдати автороти зібралися біля розжареної грубки, Забродін, затягуючись цигаркою, почав мов ненароком:

— Що ж, браття, кепсько… Третю добу не вщухаючи ллє дощ. Холодно, вогко, і на душі нудьга. Нам ще мовби нічого — є дах над головою, начальство дров не шкодує…

— До чого це ти? — перебив його літній солдат з пітерських робітників.

— До того, що дуже вже мудро влаштований світ: одному млинці, а іншому синці. Солдатики он сидять в окопах, мерзнуть, вошей годують, щоб дехто міг жити сито, в теплі…

— По війні все зміниться, — сказав один qoлдaт. — Не може бути, щоб несправедливості не настав край, — додав він, помовчавши.

— Аякже, зміниться, наставляй кишеню! Повернешся додому, якщо, звичайно, живий зостанешся, все почнеться з початку, — сказав другий.

Довкола грубки залягла важка мовчанка. Люди, одірвані від дому, від рідних, від звичного життя, думали кожен про своє, та думи їхні, як і долі, були дуже схожі.

— Який же вихід? — порушив нарешті мовчанку літній солдат.

— Кінчати війну — і гайда додому! В нас і дома діла по саму зав'язку, — сказав Забродін.

— А рідну землю на поталу німцям віддати?

— Навіщо? По той бік фронту теж солдати. Сказати ім: браття, так, мовляв, і так, кінчаймо війну — і марш до хауза. Вони такі самі бідолахи, як і ми, зрозуміють, — сказав Забродін.

Уночі Василеві спалося погано — в голові вертілися слова Забродіна: «Кінчати війну — і гайда додому». Чому б і ні? Дуже навіть просто, — якщо солдати кинуть гвинтівки, тоді і війні край. Тієї ночі Василь з тугою думав, як добре було б повернутися додому, — хоча який у нього дім? Кімнатка, яку вони наймали удвох з товаришем, та стара батьківська хата… Згадав він синьооку дівчину з кісками… Звали її Лідою. Вони познайомились у бібліотеці, потім зустрічалися — ходили по московських вулицях або по алеях Сокольників, тримаючись за руки. Василеві здавалося тоді, що він і дня не проживе без Ліди. І хтозна, як закінчилося б його перше кохання, аби не війна… Пізніше, під час громадянської війни, коли його поранило під Перекопом і він повернувся до Москви, розшукати Ліду не зміг.

На високій вежі годинник пробив сім. Василь немов прокинувся — час вертатися додому! Вже сидячи в машині, він подумав: Ліза знає про те, що він колись був закоханий у дівчину з кісками і, здається, трохи ревнує. Такі вже жінки — вони можуть ревнувати і до далекого минулого, нічого не вдієш!..

Незважаючи на пізній час, у майстерні горіло світло: мосьє Ренар очікував компаньйона.

— Нарешті ви повернулися! — привітав він Василя.

— Щось трапилось?

— Трапилось!.. Я одержав спокусливу пропозицію і хотів обговорити її з вами. Поважна паризька фірма по продажу старих автомобілів пропонує нам угоду на капітальний ремонт п'ятдесяти машин на місяць і на поточний ремонт десяти-двадцяти машин. Здається, мої мрії незабаром здійсняться!

— Боюся, що такі масштаби з нашими скромними можливостями нам не під силу.

— А чому б нам не розширити підприємство? Маючи таке велике замовлення, ми легко доб'ємося банківського кредиту, поставимо додаткове обладнання, наймемо робітників.

— Чи варто ризикувати? Зараз по всій країні в ділах застій. Заліземо в борги і не виберемось…

— Дивуюся я вам, мосьє Кочеку! До нас у руки пливе золоте діло, а ви відмовляєтесь! — Ренар говорив роздратовано, де й поділася його добродушність.

— Я не відмовляюсь од пропозиції — я не ворог собі, — лагідно сказав Василь. — Я тільки закликаю вас, Франсуа, реально глянути на речі. Капітальний ремонт у наших умовах — недосяжна мрія, хоч би як ми розширяли майстерню. Ми тільки втратимо своє добре ім'я і замовників теж. Візьмімося попервах до дрібного ремонту, пофарбування. І не більше восьми-десяти машин на місяць, та й то за умови, що у нас буде додатково п'ять-шість кваліфікованих помічників і потрібне для цього обладнання.

— Що ж, хоч і прикро, але, мабуть, ви маєте рацію! — сказав Ренар, трохи подумавши. — Ну нічого, згодом слава про нас піде по всій Франції!

— Будемо сподіватись, — погодився Василь. — Аби тільки під час найму нових робітників не довелось нам зіткнутися з профспілковими діячами. Ці каналії душу людині вимотають!..

Василь добре розумів, що в маленькому містечку йому більше нема чого робити — хіба що допомагати товстунові Ренару збільшувати капітал і згодом стати заводчиком.

Він будував десятки планів переїзду до столиці, але після серйозного аналізу вони руйнувалися, мов карткові будиночки. Якось увечері, сидячи в кріслі біля відчиненого вікна, Василь відклав газету і сказав Лізі:

— Завтра поїду в Париж, розшукаю Жана Жубера. Пам'ятаєш його?

— Звичайно, пам'ятаю. Як я можу забути того, хто так захоплювався моєю грою на роялі, та й мною, здається, теж…

— Отож-бо! Варто, по-моєму, спробувати зблизитися з ним і, можливо, з його допомогою перебратися до Парижа.

— В усякому разі, ти нічим не ризикуєш! Рано-вранці Василь, як завжди, пішов у майстерню, проінструктував майстра і, сівши у свій «фіат», поїхав до Парижа. Там він легко розшукав рекламне бюро мосьє Жубера — маленьку, вбого умебльовану контору.

— О… о, кого я бачу! Мосьє Кочек! Яким побитом? — Жубер підвівся назустріч Василеві. — Радий, дуже радий бачити вас в доброму здоров'ї. Сідайте, сідайте сюди. — Жубер вказав на крісло поруч з письмовим столом. — Розповідайте, як поживаєте, що поробляєте? Я часто згадую вас і вашу чарівну дружину.

Василь розповів про себе і запросив Жубера приїхати до них якось у неділю.

— У нас дуже гарно — чисте повітря, тиша. Після Парижа ви чудово відпочинете. А які добрі люди! Знайомлячись із французами ближче, я стаю палким патріотом Франції!..

— Мені приємно це чути. В історії моєї батьківщини чимало прикладів, коли іноземці ставали патріотами Франції і навіть зі зброєю в руках боролися за її інтереси. — Жубер подивився на годинника. — Сподіваюсь, ви маєте час? Що коли ми пообідаємо разом? Чудова ідея, правда? Я знаю затишний ресторанчик!.. Хвилин за двадцять я звільнюся. Подивіться поки що альбом із зразками нашої продукції, — я зараз прийду. — Жубер подав гостеві альбом у сап'яновій оправі і вийшов.

Альбом був заповнений схожими одна на одну фотографіями, що зображали товстощокого усміхненого коротуна в білому фартусі, у поварській шапці, з тацею на витягнутій руці. Тільки на таці мінялися страви — кури, ковбаса, риба, фрукти, пляшки з вином.

У шафі за склом стояли фігурки таких самих коротунів, зроблені з пап'є-маше і пофарбовані.

Роздивляючись ці фігурки, Василь мимохіть подумав, що у власника рекламного бюро не така вже багата фантазія. А втім, при деякій ініціативі і вигадці можна, либонь, створити цікаве підприємство…

У Василевому «фіаті» вони поїхали на Монмартр і, залишивши машину на стоянці, зайшли у невеличкий ресторан. Жубера тут знали. Не встигли вони сісти за столик, як до них підійшов сам хазяїн, поцікавився здоров'ям і сказав, що одержано чудові омари.

Жубер продумано замовив обід. Він був у доброму настрої, так і сипав анекдотами і сам же щиро сміявся. Трохи захмелівши, він розповів другові — так Жубер називав тепер Василя — історію свого не дуже веселого життя.

— У наш час, маючи сім'ю, утримувати коханку — дуже дорога розкіш!.. А справи, скажу вам по совісті, не блискучі. Клята економічна криза, кінця якій і не видно, серйозно паралізувала діловий світ. І я теж ледве зводжу кінці з кінцями. А тут ще робітники — вони всі соціалісти або комуністи, народ відчайдушний. З кожним днем ставлять нові й нові вимоги, немовби я держу майстерні тільки для того, щоб створити їм пристойні умови життя… Дружина моя — вона багато старша за мене — часто хворіє, завжди бурчить. Все їй не подобається і, мабуть, здогадується про крихітку Мадлен, А що тут такого, боже мій? Невже важко зрозуміти, що в сучасному світі жоден чоловік, який поважає себе, не обходиться без коханки, коли, звичайно, він не кретин і не скнара!..

Василь мовчки, співчутливо слухав звірення Жубера. І його матеріальні труднощі, і безладне життя давали привід думати, що рано чи пізно з ним можна буде домовитись. Але тільки не поспішати, не гарячкувати!..

— Хочете, я вас познайомлю з Мадлен? — спитав Жубер. — О, ви побачите, яка вона чарівна!

— Не сумніваюсь, у вас чудовий смак!.. Ось що — приїздіть до нас з мадемуазель Мадлен! Моїй дружині відрекомендуєте її… ну, скажімо, як кузину, племінницю…

— Прекрасна ідея! — ще дужче пожвавішав Жубер. — Сподіваюсь, у вашому містечку є пристойний готель, де можна було б зупинитися?

— Навіщо вам готель? Ми гостинно приймемо вас у своєму домі.

— Ну, це незручно…

— Дуже навіть зручно! Ми дамо вам дві кімнати. Приїздіть у суботу, щоб побути у нас до понеділка. Покатаємось на нашому ставку, погуляємо, а ввечері будемо слухати музику. Я взяв на прокат непоганий інструмент. Чудово проведемо час! — Василь написав адресу, номер телефону і подав аркуш Жуберові. — Подзвоніть, коли надумаєте приїхати, я вас зустріну.

На старих каштанах з'явилося перше пожовкле листя. Вітер зривав його і, покрутивши в повітрі, м'яко опускав на землю. З ранку і до пізнього вечора гомоніли перелітні птахи. Вони кружляли над містом, немов робили почесне коло, перш ніж полетіти на південь, у теплі краї. Луги й сади міняли барви — поступово все довкола набирало червонувато-золотавих відтінків. Гілки фруктових дерев гнулися під тягарем плодів. У садах і виноградниках майоріли білі, схожі на ромен чепчики жінок-збиральниць. Настала осінь — чудова, щедра осінь Франції.

Жителі містечка були заклопотані — готувалися до зими. Запасали дрова й вугілля. Хазяйки варили в мідних тазах варення, квасили огірки, капусту, маринували помідори, перець, баклажани. Василь з Лізою теж змушені були зробити деякі запаси на зиму і, головне, утеплити свій будинок, оскільки план переїзду до Парижа поки що повис у повітрі.

Жубер немов крізь землю провалився. А самому завітати ще раз у рекламне бюро було, як гадав Василь, незручно: не хотілося, щоб склалося враження, немов він нав'язується. Його мучило те, що зривався і цей його план. Виходить, він у чомусь помилився. Звичайно, невдачі можуть бути завжди — від цього ніхто не застрахований. Біда в тому, що так він може втратити віру в свої сили, інтуїцію, які досі ніколи його не підводили…

«Стільки часу згаяно марно!» Але хіба таки марно? Якщо розібратися об'єктивно, відповідь може бути тільки одна — ні, не марно. Він зумів улаштуватися у Франції, навіть повернув половину грошей, вкладених у підприємство Ренара. Правда, доводилося неабияк заощаджувати в усьому, але це вже деталь, що нікого не цікавила. Гроші він одіслав «батькові» в Чехословаччину, написавши хвалькуватого листа: потіштеся, мовляв, тату, своїм спритним сином, який зумів не тільки влаштуватися в чужій країні, але ще й заробляти добрі гроші!..

Звичайно, маючи навіть тимчасовий дозвіл жити у Франції, можна переїхати до Парижа хоч завтра. Найняти квартиру і жити собі потихеньку. Можна, але який в цьому сенс? Неминуче виникне безліч небажаних запитань: «На які кошти живе в Парижі цей іноземець?.. Чого прибув до Франції цей підозрілий тип? Чи не югославський він терорист з чехословацьким паспортом у кишені? А може, анархіст або навіть комуніст?..» На людину впала тінь підозри — репутацію зіпсовано. А як виправдати себе в очах людей, що підозрівають тебе в усіх смертних гріхах?

Ні, Василь не зробить необачного вчинку і, поки добре не підготується, не переїжджатиме до столиці… З рекламним бюро, очевидно, не виходить, ну що ж — буває. Шкода, звичайно, але нічого не вдієш. У таких випадках треба не киснути, не опускати рук, а шукати і знайти інший вихід. Правду кажучи, ідея з рекламним бюро була дуже непогана. Стати співвласником перспективного підприємства в центрі Парижа, розвернутися на всю широчінь… Знайти інше щось подібне буде, здається, дуже важко, але спробувати треба. Адже відомо, що під лежачий камінь вода не тече…

І от якось уранці, коли Василь, ремонтуючи запалювання автомашини, безперестанку думав про своє, його покликали до телефону.

— Алло, мосьє Кочеку, доброго дня! — Це був голос Жубера. Від радості у Василя навіть руки спітніли. — Даруйте, друже, що я довго не дзвонив вам — мене теж не проминула клята іспанка. Як поживаєте?.. Дякую, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас у суботу з своєю племінницею Мадлен… Приїду чотиригодинним поїздом. Отже, до суботи. Щирий привіт дружині!..

Василь повільно повісив трубку. Виходить, його тривоги були даремні, і він марно змучив себе думками!..

— Дзвонив один приятель з Парижа, — сказав Ренарові. — В суботу збирається приїхати до нас.

— Я не знав, що в Парижі у вас друзі.

— Ви просто забули. Я колись казав вам про нього. Це власник рекламного бюро, мосьє Жубер. Дуже приємна людина!

Увечері, обговорюючи з Лізою, як вони влаштують у себе паризького гостя, Василь розповів їй про те, як він мучився.

— Недарма кажуть: віру в себе втратиш — усе втратиш! — перефразував він східну приказку. — Гадаю, тепер усе буде гаразд. А втім, не забігатимемо наперед, хоч багато чого і тепер залежить від нас — від нашої витримки!

— Рівноваги й витримки тобі не позичати — на двох вистачить, — сказала Ліза.

— Та й тобі скаржитися на брак витримки не доводиться!

— Ти так думаєш? А мені часто здається, що я не витримаю і втечу звідси… Кину все і втечу не оглядаючись! — Ліза відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. — Ти навіть не уявляєш, як мені все тут остогидло. Цілісінький день сиджу в чотирьох стінах і все думаю: за які гріхи доля така неласкава до нас? У цьому закутку мені обридло все: пусті розмови із сусідками, святенницьке обличчя служниці, нікчемні романи модних письменників… Я хочу додому, до своїх! Зрозумій мене, — важко прикидатися і щоразу, перш ніж сказати слово, обдумувати, що і як ти скажеш. І так місяцями, роками… — В Лізиному голосі бриніли сльози.

— Що ти, що ти, люба? — стурбувався Василь і обняв дружину за плечі. — Так не можна! Ти ж знаєш, в ім'я чого ми тут. І куди, зрештою, поділося твоє почуття гумору? Чи бач — сусідки, служниця! Ну, всміхнися, всміхнися скоріше! Ти ж у мене мудра, все розумієш…

— Розумію, а серце стомилося. Знаєш, як це важко, коли розум і серце не в злагоді… Для чого я стільки вчилася? Щоб гаптувати серветки, варити абрикосове варення, маринувати перець?

— Нічого, люба, трошечки потерпи, відпочинь. Настане і твоя черга. Мені ж теж не дуже весело сидіти без серйозного діла в глухому містечку, з ранку до вечора ремонтувати машини, збираючи капітал для мосьє Ренара… І все-таки ми з тобою недаремно гаємо тут час. Все це окупиться, от побачиш!

— Ну гаразд… пробач мені… Забудьмо про цю розмову. Подумаймо краще, як прийняти дорогого гостя та його «племінницю»…

— Привеземо їх додому, дамо відпочити, нагодуємо смачною вечерею. По вечері, якщо вони захочуть, пройдемося до ставка або залишимося вдома, послухаємо музику. Адже Жубер дуже любить музику.

— А в неділю підемо до церкви? — спитала Ліза.

— Неодмінно! Ми з тобою добрі католики і не можемо пропускати меси навіть через гостей! Якщо й вони захочуть піти з нами — будь ласка! А от як бути з обідом — не знаю. Мені хотілося б запросити на обід мера, начальника поліції, Франсуа та й самого мосьє Дюрана. Хай Жубер подивиться, як вони ставляться до мене. Але де влаштувати обід? В ресторані Дюрана незручно — його теж запрошуємо. Дома у нас — марудно.

— Обід можна влаштувати в павільйоні на березі ставка. Там є досить просторі кабінети, обвиті виноградом.

— Так і зробимо!..

В суботу Василь і Ліза зустріли на станції Жубера та його супутницю — гарненьку, в міру нафарбовану, струнку шатенку років двадцяти — двадцяти трьох, у легкій елегантній сукні.

Побачивши Василя, Жубер привітав його галасливо і багатослівно, галантно поцілував руку Лізі і відрекомендував їм супутницю.

— Моя бідолашна дружина занедужала, і племінниця погодилася супроводжувати мене!..

Дома Мадлен пішла з Лізою у відведену їй кімнату, щоб опорядитися, а Василь з Жубером випили перед вечерею аперитиву.

— У вас прекрасно, напрочуд легко дихається, — сказав Жубер, підходячи до відчиненого вікна. — Усе життя мріяв мати заміську віллу і власний автомобіль, але, мабуть, так і помру, нічого не добившись! — Він невесело всміхнувся.

— Звідки у вас такий песимізм?

— Для песимізму в мене є всі підстави… Останнім часом майже зовсім нема попиту на мою продукцію. Тут уже не до вілл та автомобілів! — Жубер повернувся до Василя. — Цікаво, як вам ведеться?

— Ми з компаньйоном на долю не скаржимося. На наш вік вистачить зношених і розбитих автомобілів — тільки встигай ремонтувати!.. Не може бути такої економічної кризи, яка змусила б людей перестати їздити. До того ж фірма наша солідна — ми ремонтуємо на совість, замовники завжди задоволені нашою роботою. У нас міцне становище.

— Ви просто в сорочці народилися!

— На жаль, людське щастя ніколи не буває повним…

— Невже і у вас є підстави бути невдоволеним долею?

— Є!

— Які ж?.. Якщо, звісно, не секрет.

— Ніякого секрету, звичайні житейські турботи. Моя дружина — мистецтвознавець. Вона єдина дочка заможних батьків і має намір дістати вчене звання при Віденському університеті. Оселившись у Франції, ми сподівалися, що вона зможе поглиблювати свої знання з фаху. Але ми захрясли в цьому маленькому містечку. А часто бувати в Парижі і довго лишатися там, щоб відвідувати музеї, слухати лекції в Сорбонні…

— Так вам треба переїхати до Парижа! — перебив Жубер.

— Це не так просто. Окрім того, що в мене тут налагоджене підприємство, лишається ще головне: я — не забувайте — іноземець, і мені влаштуватися в Парижі н пристойно заробляти майже неможливо… Не можу ж я працювати за простого механіка або поступити робітником на автомобільний завод! Безробітних у Парижі й без мене досить. Потім, признатися, одвик я працювати по найму.

Ліза покликала чоловіків вечеряти, і на цьому ділова розмова обірвалась.

Як і можна було сподіватися, Жубер та мадемуазель Мадлен відмовились піти до ранкової меси. Коли Василь і Ліза прийшли з церкви, гостей дома не було. Служниця сказала, що вони поснідали і пішли погуляти по місту. Служниця була збентежена, розгублена. Ліза спитала:

— Що з вами, Розі? Ви чимось засмучені?

— Ах, мадам, краще не питайте! Це просто жахливо… Я бачила… Бачила, як вони цілувались! — Служниця соромливо опустила очі.

— Що ж у цьому поганого? Чому мосьє Жубер не міг поцілувати свою племінницю?

— Мадам, це був зовсім не родинний поцілунок! — прошепотіла Розі й вибігла з кімнати.

Накреслену заздалегідь програму було виконано повністю. Все було мило, пристойно і скромно, але й не скупо.

Повертаючись додому після обіду з місцевим панством, Жубер узяв Василя під руку.

— Ви просто чарівник, Кочеку! Щоб прихилити серця моїх співвітчизників, як ви це зуміли зробити, треба бути справді чарівником. Я бачив, з якою повагою ставляться до вас жителі містечка, і радів за вас…

Після від'їзду гостей Василь засів за літературу з декоративного і прикладного мистецтва, почав ретельно вивчати всі тонкощі рекламної справи. Велику допомогу в цій роботі подавала йому Ліза — вона захопилася мистецтвом реклами. Василя дивували розмах і значення, які мала реклама в Сполучених Штатах Америки, і він мимохіть думав, що, коли б існувала «Рекламна фірма Жан Жубер і К°», вона могла б сказати нове слово в рекламній справі у Франції…

Він був тепер так певен можливості переїзду до Парижа, що кілька разів їздив туди з Лізою пошукати підходяще житло: невелику, на дві-три кімнати, не дуже дорогу, але пристойну квартиру поблизу центра.

Поступово він почав готувати свого компаньйона до думки про те, що їм рано чи пізно доведеться розлучитися.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Василь не поспішав робити Жуберові конкретні ділові пропозиції. Він навіть довгий час не показувався в нього. Терпляче очікував, розуміючи, що крах рекламного бюро Жубера вже близько.

Заїхавши одного разу в банк у своїх справах, Василь, ніби між іншим, попросив одного меткого службовця довідатися про фінансовий стан рекламного бюро мосьє Жубера в Парижі, пояснивши свою цікавість тим, що має намір зав'язати з цим бюро ділові стосунки.

— Взагалі принцип усіх банків — тримати в суворій таємниці фінансове становище клієнтів… Але для вас, мосьє Кочеку, я зроблю неможливе і, якщо довідаюсь, негайно сповіщу, — відповів службовець.

Через кілька днів Василеві стало відомо, що фінансовий стан Жубера жалюгідний і що векселі його незабаром буде опротестовано. Крах неминучий!..

Збагнувши, що настав час діяти, Василь поїхав у Париж. Він побачив, що Жубер дуже пригнічений. Жвавий і веселий француз якось збляк, змарнів, навіть мішки з'явилися під очима.

— Що з вами, чи не занедужали? — співчутливо спитав Василь, потискуючи йому руку.

— Не питайте, друже!.. Я, здається, пропав.

— Скоїлося нещастя?

— Залежно від того, що називати нещастям… Збуту не стало, склади напаковані готовим товаром. Нічим платити робітникам. Я заборгував за оренду приміщення, а також поставникам сировини. А тут ще підходить термін погашати вексель у банку. Ви ділова людина, знаєте: опротестували вексель — кінець усьому, ти банкрот, і сподіватися нема чого.

— Становище справді таке критичне, чи ви перебільшуєте? — спитав Василь.

— Перебільшую? Ніскільки — все втрачено, і в мене нема ніякого виходу!

— Не впадайте у відчай, друже. На світі не буває становища, з якого нема виходу. Давайте подумаємо разом, що можна зробити.

— Про що тут думати? Усе ясно. Ви ж не заплатите по моєму векселю. А навіть якщо б і заплатили, все одно я не спроможний повернути вам гроші… Краще вже зразу — хай оголосять банкротом, опишуть майно! — Жубер безнадійно, махнув рукою.

— І все-таки давайте обміркуємо становище, — м'яко наполягав Василь. — На яку суму ви видали векселя?

Жубер неохоче назвав суму: три тисячі вісімсот франків. Є і ще векселі: на тисячу двісті франків і на тисячу. Всього — шість тисяч франків. Але є й інші борги — поставникам за пап'є-маше, фарби, клей. Робітникам не виплачено за два місяці. За оренду приміщення, електрику та мало ще за що…

— А конкретніше? — наполягав Василь.

Жубер уперше пильно і зацікавлено подивився на співрозмовника.

— Та чи не збираєтесь ви сплатити мої борги? — похмуро пробурмотів він.

— Можливо, — спокійно відповів Василь.

— З якої речі? Часи добрих чарівників, здається, давно минули…

— Чарівників — можливо. Друзів і ділових людей — ні. Отже, інші ваші борги?..

— Кравцеві, м'ясникові, бакалійникові, булочнику — їм я, здається, не платив за останні два місяці.

— Усе зрозуміло. А тепер вислухайте мене. Я сплачу всі ваши борги, великі й дрібні, і вкладу в підприємство певну суму… за умови, звичайно, що ви візьмете мене в компаньйони!

— Вас? У компаньйони? Та з превеликою радістю! — вигукнув Жубер. Потім, немов опам'ятавшись, запитав: — Але боже мій! Навіщо вам ризикувати грішми, вкладаючи їх у безнадійне підприємство?

— Я не думаю, що ваше підприємство безнадійне. Не ображайтесь на мене заради всіх святих, — просто ви ведете діло не так, як треба в наш час. Може, я помиляюсь, але в мене склалося таке враження.

Самолюбство Жубера було уражене.

— Цікаво все-таки знати, в чому ж, по-вашому, полягає моє невміння правильно вести діло і на чому грунтуються ваші враження? Скоро десять років, як працює бюро. Хіба моя вина, що в усіх галузях застій і що банкротств стає дедалі більше?

— Я знаю, друже, що ваше бюро існує давно. Знаю й інше: по інерції ви весь час випускаєте одну й ту саму продукцію — симпатичного коротуна з тацею. Колись він мав успіх, але ж такими коротунами ви заповнили всю Францію! А ваші дуже дорогі коти і собаки з пап'є-маше не мають збуту взагалі, — спокійно і лагідно сказав Василь.

— Що ж ви можете запропонувати?

— Думаю, тепер у рекламній справі треба виходити саме з того сумного факту, що в торгівлі застій. Отже, всі — геть усі — кровно зацікавлені в збуті своєї продукції. Усім потрібна реклама, але реклама розмаїта, дохідлива, несподівана і водночас конкретна. Я перебудував би роботу рекламного бюро: підшукав би для реклами нові об'єкти, солідніші, ніж гастрономія і бакалійні крамниці. — Василь говорив повільно, впевнено. — Наші справи можуть поліпшитися протягом найближчих трьох-чотирьох місяців за умови, що мені буде надано свободу дій. Було б доцільно тимчасово припинити роботу бюро і відновити її після грунтовної реорганізації.

— Припинити?! А на що ми житимемо, дозвольте вас запитати?

— Яку суму ви брали з каси на особисті витрати? — перебив Василь.

— Тисячу, тисячу двісті франків на місяць. Втім, так було колись, — поквапився пояснити Жубер. — За останні місяці не більше п'ятисот.

— Чудово! Ви одержуватимете свою тисячу франків на місяць.

— Як? — Жубер недовірливо знизав плечима.

— Дуже просто, — одержуватимете з каси тисячу франків за рахунок тимчасового зменшення основного капіталу фірми… Не думайте, Жубере, ніби я якийсь філантроп. Я ділова людина і свідомо йду на певний ризик, покладаючись на наші з вами сили. Мені доводиться це робити ще й заради майбутнього Маріанни, — їй конче потрібно жити в Парижі. Інакше, звичайно, я не кидав би налагоджене, досить прибуткове підприємство. Недавно ми з компаньйоном Ренаром підбили підсумки і — можете собі уявити? Виявляється, менше ніж за рік нам пощастило майже подвоїти основний капітал підприємства, і це без тих грошей, які ми брали щомісяця на прожиток.

— Що ж, мені роздумувати не доводиться!.. Давайте спробуємо. Особисто мені втрачати нема чого. Коли невдача — ще на кілька місяців відтягнеться крах. Виграш у часі теж дещо означає!..

— Не говоритимемо про крах! Цими днями я дам вам гроші, і ви достроково викупите вексель. Це справить добре враження у фінансових колах: фірма, яка зазнає грошової скрути, не дисконтуватиме векселі передчасно.

— А що повинен робити я? — спитав Жубер.

— Та, власне, нічого… Якщо не брати до уваги того, що нам треба буде оформити наші взаємні стосунки в нотаріуса і зареєструвати нове підприємство в Паризькій торговій палаті. У мене можуть виникнути деякі труднощі, — я ж іноземець. Тому цілком покладаюсь на вашу допомогу.

— Зайва розмова, я зроблю для вас усе, що зможу. У ділових колах у мене широкі зв'язки! — Уперше за всю цю розмову в голосі Жубера забриніли бадьорі нотки.

Ренара, хоч він і був певною мірою підготовлений до того, що Кочек вийде з підприємства, дуже засмутила звістка, з якою прийшов до нього компаньйон. Прикро вражений, він мовчки стояв перед Василем, потім запитав, як дитина:

— А як же я?

Василь ледве заспокоїв товстуна.

— Усе буде гаразд, не хвилюйтесь! А щоб попервах вам не довелося відчувати фінансових труднощів, я залишу свою частку капіталу, ну, скажімо, на півроку, і не братиму процентів. Можливо, цим хоч трохи віддячу вам за добро, яке ви зробили для мене. Що б потім не сталося, я завжди зберігатиму в серці вдячність вам!..

— Це великодушно з вашого боку, — розчулено сказав Ренар. — Але чи зумію я сам впоратися з підприємством без вас, ось у чому справа.

— Авжеж упораєтесь! Діло налагоджене, замовленнями майстерня забезпечена на півроку вперед. Будьмо відверті: навіщо вам тепер компаньйон, з яким треба ділити прибуток, коли ви й самі можете розширити підприємство? А я, я не можу не зважати на інтереси дружини. Вона, бідолашна, страждає тут, хоч і намагається приховати це від мене і од усіх. Маріанна молода, їй треба закінчити освіту в Парижі. З чим, з яким багажем вона повернеться рано чи пізно на батьківщину? Привезе з собою паризькі туалети? Цим нікого не здивуєш у наш час!..

Наступного дня попи пішли до нотаріуса і анулювали угоду на спільне володіння ремонтною майстернею. Ренар віддав Василеві векселя на сім тисяч франків, директор відділення банку «Ліонський кредит» одразу ж оплатив його. Таким чином Василь міг переїхати до Парижа, маючи в кишені кругленьку суму — одинадцять тисяч франків готівкою.

Рекомендація мера містечка, схвальні відгуки Ренара та кюре, широкі зв'язки Жубера в ділових колах — усе це відіграло свою роль, і незабаром Василь став рівноправним компаньйоном рекламної фірми.

З переїздом до Парижа він не поспішав. Підшукував зручну квартиру, а тим часом їздив кожного ранку на роботу з містечка і повертався увечері. Часто з ним їздила Ліза, що, як і раніше, цікавилась мистецтвом рекламу.

Насамперед Василь припинив випуск коротунів, собак, котів і звільнив увесь персонал. Невтомно ходив він по вулицях Парижа, іноді в супроводі Лізи, довго стояв біля вітрин великих універсальних магазинів, біля рекламних щитів кінотеатрів, біля театральних афіш.

Жубер байдуже спостерігав усе те, що робив компаньйон, меланхолійно насвистуючи арії з опер і пісеньки.

Якось Василь і Ліза, проходячи набережною Сени повз рундучки букіністів, побачили блідого довговолосого, в чорному светрі юнака, який малював кольоровою крейдою на тротуарі вуличні сценки. Дехто з перехожих кидав дрібні монети в його кепку. Малював юнак швидко, впевнено. На сірому асфальті оживали то молода квіткарка, то шофер таксі, то п'яненький відвідувач бістро.

— Поглянь, він дуже талановитий, — тихо сказала Ліза, уповільнюючи ходу.

Деякий час вони мовчки дивилися, як працює художник.

Коли художник закурив, відпочиваючи, Василь підійшов до нього ближче і запитав:

— Скажіть, ви самоук чи десь училися?

В юнака було рухливе обличчя, насмішкуваті очі.

— А чому, власне, це вас цікавить? — Він оглянув Василя з ніг до голови.

— Мені здається, для самоука ви малюєте надто добре, а для професіонала…

— А для. професіонала нічого іншого не лишалося! Я п'ять років учився в студії… Ви, мосьє, очевидно — іноземець, коли не знаєте, що ця обставина не має ніякого значення! У мене нема майстерні, нема грошей на полотно і фарби! — Він говорив різко, з викликом, але, глянувши на Лізу, змінив тон. — Мати моя прикута до ліжка, — і я мушу годувати її. Та й самому мені теж треба їсти й пити. От і добуваю собі на харч як можу…

— А ви хочете мати постійну роботу? — спитав Василь.

— А ви можете назвати когось, хто мені дав би її? До речі, щоб ви знали, мене навіть гарсоном у ресторан не взяли. Кажуть, занадто промовиста фізіономія і промовляє не те, що треба!..

— Зайдіть до мене завтра. — Василь подав йому візитну картку. — Скажімо, о десятій ранку.

Молодий художник довго дивився вслід Василеві й Лізі. І, побачивши в кепці, крім дрібних срібних монет, трифранковий папірець, подумав: чи не з'явився в Парижі новий граф Монте-Крісто?

Уранці в умовлений час він стояв перед Василем у його конторі.

— Сідайте і слухайте! — Василь показав рукою на крісло. — Тут рекламне бюро, яке поки що нічого не рекламує. На жаль, сталося так, що треба все починати спочатку. От я й пробую. Перш ніж узяти вас на роботу, мені хотілося б пересвідчитися, що ви маєте хист до реклами.

— Спробуйте! — В художника була несподівано широка і добра усмішка.

— Гадаю, ви не зарозумілі і не вважаєте, що реклама — справа другорядна, яка не має нічого спільного з мистецтвом, — мовив далі Василь. — Моя дружина, наприклад, вважає рекламу мистецтвом, а їй і книги в руки — вона мистецтвознавець. Звичайно, цей вид мистецтва має свою специфіку. Адже не випадково в Америці рекламою займаються вельми талановиті, навіть визнані художники. Даю вам п'ять днів, — походіть по Парижу, поміркуйте гарненько, як оформляти вітрини універсальних магазинів, як рекламувати в кінотеатрах нові фільми. Нам треба знайти оригінальні форми реклами, але такі, що відповідали б високим художнім вимогам. Я платитиму вам десять франків на день. — Василь дістав гаманець і відрахував художникові п'ятдесят франків. — Звичайно, це попервах. Потім установимо вам плату залежно від ваших здібностей.

— Через п'ять днів я буду у вас! — Юнак попрощався.

— Думаєте, він повернеться? — іронічно усміхаючись, спитав Жубер, який мовчки слухав розмову.

— Неодмінно!

— Свята наївність. Друже мій, ви погано знаєте паризьку богему. У цих патлатих волоцюг нема нічого святого, нема ні честі, ні совісті. Сьогодні ж уночі він розтринькає ваші п'ятдесят франків у компанії дівчат легкої поведінки і хіба що, згадавши вашу щедрість, вип'є келех за ваше здоров'я!..

— Я справді погано знаю Париж, але добре розуміюсь на людях. Цей хлопець талановитий. Він не тільки повернеться, але й принесе путню пропозицію.

— Поживемо — побачимо…

Молодий художник прийшов на третій день. Він приніс маленький об'ємний макет реклами старого американського бойовика «Багдадський злодій». Картина ця знову йшла в одному з кінотеатрів міста.

На макеті було зображено прославленого Дугласа Фербенкса, смуглявого, до пояса голого, в широких шароварах. Він причаївся на даху ажурного палацу східного володаря. Нижче, у глибині кімнати із склепистою стелею і вузькими вікнами, сиділа, підібгавши під себе ноги, молода дівчина в легкому східному одязі — полонянка з гарему. За високими стінами палацу бовваніли шпилі мінаретів. На небі висів великий диск рожевого місяця. Усе було подано у звичних традиціях «східної романтики». Потішним і несподіваним було те, що художник долучив до цієї екзотичної обстановки сучасних парижан — тих, хто заповнює вулиці, бульвари, магазини. Він немовби говорив цим: «Подивіться фільм — і кожен з вас переживе незвичайні пригоди, уявить себе героєм!»

Василь деякий час мовчки роздивлявся на макет. Потім покликав компаньйона.

— Гляньте-но, Жубере, якщо все виконати, ну, скажімо, в половину натурального розміру, добре освітити, це не може не привернути уваги. Правда?

— Так, непогано…

— Робота захопила мене, — схвильовано сказав художник і дістав з теки кілька аркушів цупкого паперу. — Тут ескізи рекламних малюнків деяких товарів…

На одному малюнку було зображено кімнату з елегантними меблями. Біля гарного полірованого секретера стояв зовсім розгублений гомила з ломом у руках. «Він такий гарний, що рука не піднімається розламати його!»— говорив напис. На другому малюнку худий Діоген з ліхтарем у руці розглядав виставку сучасної кераміки: «Якби я дожив до цього часу, я знав би, де купити гарненьку бочку-помешкання!»

— Дотепно, — сказав Жубер. — В усякому разі, свіжо і по-новому!

— Ви молодець, друже! Для початку зовсім непогано. Як вас звуть? — спитав Василь.

— Мене звуть Анрі Борро.

— Так от, Борро, скільки часу вам треба, щоб виготувати об'ємний макет «Багдадського злодія»? І що для цього вам потрібно?

Обличчя художника на мить освітилося радістю, потім знову стало зосереджене.

— Якщо дасте помічника і забезпечите матеріалами, думаю, днів за три впораюсь.

— Чудово. Матеріали візьмете внизу, в майстерні. Помічника запросіть самі. Ви знаєте розміри вітрини кінотеатру?

— Так, мосьє. Я виміряв вітрину.

— Є до мене запитання?

— Либонь, поки що нема.

Відпустивши художника, Василь поїхав до власника кінотеатру, в якому демонструвався «Багдадський злодій». У маленькому кабінеті, зі стінами, суспіль обвішаними афішами, відбулася нелегка для Василя розмова.

— Я прийшов з діловою пропозицією, — сказав Василь власникові кінотеатру.

— Слухаю вас, — відповів той, не запросивши навіть сісти.

— Я співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія». Наша фірма, окрім інших справ, розробляє зараз нові методи реклами кінокартин. Замість застарілих, набридлих фотовиставок і панно ми пропонуємо об'ємні рекламні макети, що зображають окремі, взяті з фільмів епізоди, які можуть інтригувати глядача.

— Чого ж думаєте цим досягти?

— Привернути увагу публіки, викликати інтерес до фільму.

— Гм… Скільки коштуватиме ваш макет?

— Приблизно тисячу — тисячу двісті франків.

— О-го-го! — власник кінотеатру махнув рукою. — Тисячу франків! Це майже чверть денної виручки. Яка рація витрачати такі гроші, коли фірма кінопрокату мусить постачати нас рекламним матеріалом безплатно? Ні, мосьє, нічого у вас не вийде.

— Думаю, ви помиляєтесь. Наша реклама допоможе вам принаймні подвоїти виручку. Чому б вам не спробувати?

— Я не маю ні часу на експерименти, ні зайвих грошей… Якщо вже «Багдадський злодій» не дає повних зборів, то не допоможе ніяка реклама!

— В такому разі дозвольте нам рекламувати картину безплатно, як дослід.

— Безплатно? — здивувався хазяїн. — Навіщо це вам?

— Хоча б для того, щоб довести всім — у першу чергу вам — переваги нашого методу. Від вас потрібно буде тільки одне — освітити макет. Більше того, ми даємо зобов'язання зняти рекламу на першу вашу вимогу.

Наполегливість Василя, його переконаність справили враження. Власник кінотеатру знизав плечима.

— Ну що ж, дійте… Вітрина у вашому розпорядженні. Про освітлення я подбаю. Але пам'ятайте — жодного сантима…

— Дякую вам! — І Василь вийшов.

З кінотеатру він поїхав до директора-розпорядника великого універсального магазину і запропонував оформити вітрину меблевого відділу.

На відміну од похмурого хазяїна кінотеатру, молодий директор-розпорядник був привітна і балакуча людина. Він поцікавився, як саме збирається рекламна фірма «Жубер і компанія» оформити вітрину. А побачивши малюнок Борро, засміявся і сказав:

— Це незвично і дотепно. Парижани люблять таке!.. Ми міняємо оформлення вітрини щомісяця і взагалі витрачаємо на рекламу купу грошей. Спробуємо потратити трохи і на ваш експеримент. За оформлення меблевої вітрини пропоную вам триста франків, а там видно буде. До роботи можете стати хоч завтра.

— Що ви, мосьє! Такої суми не вистачить навіть на купівлю потрібних матеріалів.

— Ваша ціна?

— Тисячу двісті франків. І то тільки для початку. Певен, що згодом, пересвідчившись у перевагах нашого методу реклами, ви самі збільшите розмір гонорару.

— Ні, ні, це дуже дорого! Звичайно оформлення вітрини обходиться нам від трьохсот до семисот франків. Даю вам шістсот, згодні?

— Щоб мати можливість продемонструвати вам нашу рекламу, я, мабуть, погоджусь… Сподіваюсь, ми підпишемо угоду, що гарантує виплату обумовленої суми?

Директор подзвонив, увійшла секретарка, і він дав розпорядження підготувати угоду.

Виникла невелика пауза, і, щоб заповнити її, директор зав'язав з відвідувачем розмову.

— Ви, мабуть, іноземець, добродію? У вас ледь помітний акцент…

— Цілком правильно, я з Чехословаччини.

— І ви вже випробували свої методи реклами?

— Авжеж, у себе на батьківщині. Великий, я б навіть сказав, гучний успіх, яким супроводжувались мої досліди, і привів мене сюди, у Францію. Чехословаччина чудова, але маленька країна, і там ніде розвернутися людині з розмахом. Інша річ — Франція!..

— Буду радий і надалі не втрачати ділових стосунків з вами. — Директор-розпорядник явно симпатизував Василеві. — У наш час вести торгівлю нелегко!.. Ось незабаром, коли настане весняно-літній сезон, виникнуть нові турботи — розпродати не продані за зиму товари, рекламувати нові до сезону… Подумайте про це і, якщо у вас з'явиться оригінальна ідея, поділіться зі мною.

— З величезним задоволенням! У нас для цього є всі можливості. Наша фірма запросила на роботу найкращих паризьких майстрів рекламної справи, талановитих художників. Вони молоді, енергійні і, головне, не хочуть іти второваними стежками!

Секретарка принесла угоду, Василь підписав її і попрощався з директором-розпорядником.

Ярослав Кочек з Чехословаччини, який очолив рекламну фірму в Парижі, був на десятому небі від успішно завершених переговорів. Ідучи в свою контору пішки, він у думці підбивав підсумки. Що ж, зроблено чимало. Він — повноправний співвласник рекламної фірми. Художник Борро — безперечно, знахідка. Хлопець дуже талановитий, повний ідей, у нього є смак, фантазія. Через кілька днів біля вітрини кінотеатру товпитимуться цікаві. Либонь, хазяїн оцінить силу реклами, і тоді він, Василь, зніме макет або загне таку ціну, що в того й очі на лоба полізуть!…

Хай Жубер одержує свою тисячу франків на місяць і не втручається ні в що. Тільки б не заважав… А взагалі він славний хлопець і, звичайно, буде щасливий, коли Василь піднесе йому на блюдці купу грошей.

Треба зміцнити свої позиції в діловому світі, зарекомендувати себе солідним ділком. Недарма він згаяв стільки часу на вивчення рекламної справи, та й Ліза допомогла йому… Його реклама буде тематичною, цікавою для ока, яскравою, завжди новою, оригінальною. Вона привертатиме до себе увагу і як витвір мистецтва… А втім, годі будувати повітряні замки! Ще невідомо, як підуть справи.

У конторі Василь дізнався, що Борро запросив собі на допомогу двох своїх друзів.

— Вони, мосьє, великі штукарі! — Чорні очі художника сяяли. — Обидва народжені для рекламної справи.

— Все це чудово, але, майте на увазі, нам треба поспішати, дуже поспішати! — сказав Василь.

— Ах, мосьє, ми скучили за справжньою роботою! Ми ладні працювати день і ніч, були б замовлення…

— Я щойно від власника кінотеатру. Він відмовився од наших послуг.

— Йому не сподобався мій макет? — розгублено спитав художник.

— Не журіться, справа не в цьому. Він просто боягуз і скнара… Я домовився, що ми змонтуємо нашу установку безплатно.

— Безплатно?!

— Так. Безплатно. Тут дивуватися нема чого: адже ніхто в Парижі не знає ні нас, ні нашої роботи. От коли вітрина матиме успіх, у нас будуть і замовлення.

— В такому разі ми постараємось!

— А ваш страшний гомила справив добре враження. Ось угода з універсальним магазином. Це наш перший успіх, Анрі!

До контори зайшли два досить скромно вдягнені юнаки.

— От і мої друзі! Дозвольте, мосьє Кочеку, відрекомендувати їх вам. Це — Домінік, — Борро вказав на високого блондина. — Взагалі він графік, але майстер на всі руки. І темперамент у нього, як у Бенвенуто Челліні! А це Клод Гом'є. — Борро поклав руку на плече кремезному хлопцеві з широкими грудьми і здоровенними кулаками. — З цим чудовиськом треба бути обережним, і не тільки тому, що він першокласний боксер, але ще й тому, що він карикатурист!

Чуб у Клода був чорний і густий та кучерявий, як у негра.

— Дуже радий! Сідайте, будь ласка. — Василеві приємно було в товаристві молодих енергійних хлопців. — Мабуть, Анрі казав вам, — ми тільки-тільки починаємо діло, і поки що у нас нема нічого — ні замовлень, ні ясних перспектив. Але ми оптимісти, покладаємося на свої сили і на ваш талант. Подумайте самі: ми збираємося рекламувати чужі товари, то невже у нас не вистачить винахідливості розрекламувати свою роботу? Для початку можу вам запропонувати не більше чотирьохсот франків на місяць. Далі, в міру процвітання нашої фірми, збільшуватиметься і ваш заробіток. Загальне керівництво майстернею покладаю на Анрі Борро. Сподіваюсь, ви згодні з цим?

— Цілком! — відповіли в один голос молоді художники.

— Можете розпочати роботу хоч сьогодні.

Рекламна установка для кінотеатру була готова у визначений строк. Спустившись у майстерню, Василь не повірив своїм очам, побачивши панораму східного міста, що потопало в рожевому місячному світлі. Несподіваний і якийсь навіть зворушливий вигляд мали на цьому фоні постаті парижан, виконані Клодом Гом'є в трохи шаржованій, гротескній манері. Кожному, хто зайде до кінозалу, надавалась можливість забути прозу життя, поринути в східну екзотику, пережити пригоди… Поруч стояло готове оформлення вітрини меблевого відділу універмагу. Замурзані фарбою, веселі, збуджені художники нетерпляче поглядали на Василя.

— Як на мене, то дуже добре. Вітаю вас! — сказав Василь, сідаючи на табуретку. — Треба відвезти оформлення за адресами і починати монтаж. Увечері подивимось, яке враження це справить на публіку.

Василь повернувся до свого кабінету.

Останні дні Жубер не з'являвся в конторі. Здавалось, він зовсім перестав цікавитися справами, його байдужість трохи тривожила Василя. Що це — втома, ревнощі чи невіра в успіх?.. Людина довгі роки сама очолювала рекламне бюро і під кінець, довівши його до катастрофи, опустила руки, а тут раптом з'являється якийсь іноземець і перебудовує всю роботу по-своєму…

Василь підняв телефонну трубку.

— Добридень, Жубере, це я, Кочек. Та ні, нічого не трапилось… Я так і думав, що ви нездужаєте. Сподіваюсь, нічого серйозного?.. Справи у нас?.. Як вам сказати, загалом ідуть. Завтра довідаємось про перші наслідки, побачимо, яке враження справить наша об'ємна реклама на публіку… Замітка в газеті? Це було б чудово! Якщо вам не важко, то, будь ласка, організуйте… До побачення, бажаю скоріше видужати.

Увечері Василь з художниками пішли до кінотеатру, Ще здалеку вони побачили натовп біля входу в кіно і біля яскраво освітленої вітрини. Ставши збоку, вони спостерігали, як поступово натовп цікавих збільшувався. З'явився поліцай. Він теж глянув на вітрину і усміхнувся.

— Це ж успіх! — прошепотів Домінік.

— Мосьє Кочеку, — тихо сказав Анрі, — мені здається, що… — Він показав на високого, ставного, в модному пальті і без капелюха чоловіка, який саме підійшов до вітрини. Так, це був Жубер. Кілька хвилин він стояв, роздивляючись вітрину, а потім повільно пішов вулицею. Василь мовчки провів його поглядом.

— Ходімо до універмагу, — сказав він.

Біля вітрини меблевого відділу зупинялися поодинокі перехожі, хоча оформлення було не гірше, ніж у кінотеатрі.

— Дивно, чому так? Чим пояснити, що люди не зацікавилися цією нашою роботою? — засмучено запитував Борро.

— Увечері біля кінотеатрів завжди більше публіки. До того ж екзотика! Думаю, удень біля цієї вітрини буде більше людей, ніж зараз. Але зверніть увагу, мій любий Анрі, — рідко хто дивиться на цю вашу вітрину, не посміхнувшись!.. Та й купують меблі люди не щодня, — сказав Василь.

— Може, ви й маєте рацію, мосьє, але я чекав більшого успіху!

— Про успіх, друзі, будемо говорити тоді, коли біля дверей нашої контори власники магазинів і кінотеатрів годинами чекатимуть черги, щоб замовити оформлення! — пожартував Василь. — А зараз я пропоную піти у найближчий ресторан і відзначити наш перший, поки що скромний успіх!

Хлопці не змусили довго умовляти себе. Вони ладні були сидіти в ресторані хоч до ранку, але Василь поспішав. Він покликав гарсона, розплатився за вечерю і встав.

— Мені треба їхати за місто, — пояснив він. Хлопці провели патрона до стоянки машин.

— Чому ви живете за містом? — спитав Борро.

— Не можу підшукати в Парижі підходящої квартири.

— Хочете, я вам допоможу? Я знаю, в нашому кварталі наймають дуже зручні квартири.

— Буду дуже вдячний, якщо, звичайно, ціна підійде, — сказав Василь і попрощався з художниками.

Через два дні, надвечір, Василь зайшов до власника кінотеатру, в якому показували картину «Багдадський злодій», і попросив дозволу зняти з вітрини свою рекламну установку.

— Зняти? Навіщо? — здивовано запитав той.

— Мосьє, мабуть, пам'ятає, що я безплатно встановив у вас рекламу, щоб довести вам її ефективність. По-моєму, мети досягнуто, і я не бачу потреби лишати рекламу у вас.

— Я не дозволю вам зняти її! — Власник кінотеатру був явно роздратований. — Картина демонструватиметься ще не менше ніж тиждень!..

— Боюсь, що ви не маєте на це права. У нас з вами нема угоди… А втім, якщо хочете скористатися послугами нашої фірми…

— Скільки хотіли б ви одержати?

— Три тисячі франків за рекламне оформлення, доки демонструватиметься фільм «Багдадський злодій».

— Ви збожеволіли?! Позавчора ви просили тисячу двісті франків!

— В усякій торгівлі попит породжує пропозиції. Позавчора мало хто знав про наше існування, а сьогодні весь Париж хоче користуватися нашими послугами. Ви пішли нам назустріч — дозволили змонтувати оформлення на вітрині свого кінотеатру. Тому фірма готова зробити вам значну скидку. Дві тисячі франків. І жодного сантима менше!

Власник кінотеатру мовчки відрахував дві тисячі франків і похмуро спитав:

— Дасте розписку чи підпишемо угоду?

— Як хочете!

Щодо «всього Парижа» Василь перебільшив. Та чутки про успіхи нової рекламної фірми поширювались у місті досить швидко — замовців ставало все більше.

У конторі безперервно дзвонив телефон, заходили представники кінотеатрів, магазинів. Усіх цікавило одне питання: чи не можна замовити об'ємну рекламу на той чи інший товар, на кінокартину. Серед замовників були навіть власники булочних, галантерейних та рибних крамниць. За кілька днів рекламна фірма «Жубер і компанія» уклала двадцять шість угод, і до каси надійшло авансом понад чотири тисячі франків.

Головний художник фірми Анрі Борро порушив питання про розширення майстерні. Та Василь не поспішав розширювати підприємство і приймав найцікавіші, найвиграшніші замовлення. Відмова од низки інших замовлень стала своєрідною рекламою фірмі. Василь не знав твердо, чи це справді успіх, а чи тимчасовий «бум», як то часто буває у Франції, та й не тільки у Франції. Справжній, незаперечний успіх здобула фірма, оформивши вітрину іншого кінотеатру, в якому знову почали демонструвати відомий фільм Рене Клера «Під паризькими дахами».

Художники працювали над рекламою цього фільму з таким захватом, з таким задоволенням, немовби оформляли улюблений спектакль. Під їхніми руками оживав прекрасний, трохи сумний Париж з його старими вузькими вуличками, черепичними дахами будинків, тісними дворами. І, судячи з того, що вечорами, коли спалахували вогні, парижани йшли до кінотеатру, мов паломники, молодим художникам пощастило передати суть і настрій цього тонкого і розумного фільму.

Одна серйозна газета присвятила роботі художників рекламної фірми «Жубер і компанія» досить велику статтю. Відзначивши позитивні якості фільму, що «приваблює своєю простотою, ліричністю і реалістичним зображенням справжнього життя», автор статті відзначав, що «знайшлися молоді талановиті художники, згуртовані навколо рекламної фірми «Жубер і компанія», які зуміли передати у своєму оформленні вітрини кінотеатру, де йде цей чудовий фільм, усю чарівність картини. Слід відзначити, що діяльність фірми «Жубер і компанія» взагалі заслуговує на всіляку похвалу. Можна без перебільшення твердити, що ця молода фірма сказала нове слово в рекламній справі Франції. Добрий смак, винахідливість, прекрасне виконання дають можливість художникам фірми підняти рекламу до високого рівня майстерності. Побажаємо їм нових успіхів». Під статтею стояв підпис — Жюль Сар'ян.

Кращого не можна було й бажати. Василь не знав тільки — з'явилася стаття внаслідок старань Жубера чи це особиста думка одного з паризьких журналістів. Гублячись у здогадах, він не витерпів і подзвонив компаньйонові.

— Ви читали статтю про нас, Жубере?.. Чудова, правда? Велике вам спасибі. Після такої статті на сторінках солідної газети справи наші підуть угору, і ми зможемо розширити майстерню без великого ризику… Як, ви тут ні до чого?.. Я запитую тому, що ви хотіли організувати статтю… В такому разі — це ще краще: виходить, ми справді заслуговуємо на увагу преси!.. Дуже радий, що ви одужуєте, сподіваюсь скоро побачити вас у конторі… Ви маєте рацію, роботи в нас справді непочатий край.

«Бувають чудеса на світі, — думав Василь, — журналіст рекламує роботу нашої фірми без будь-якої користі для себе!..»

Удень до нього зайшов Борро.

— Я обіцяв вам підшукати зручну квартиру і, здається, виконав обіцянку. На вулиці Санкре-кер можна найняти квартиру з трьох кімнат на четвертому поверсі. Хочете подивитися?

— Звичайно.

— Ми могли б поїхати туди хоч зараз, якщо ви вільні.

— Їдьмо зараз!

Не встиг Василь і Борро переступити порога парадних дверей великого комерційного будинку, як їм заступила дорогу огрядна червонощока жінка років п'ятдесяти, в чепчику.

— Ах, це ти, Анрі! — сказала вона. — Як здоров'я твоєї матусі?

— Спасибі, тітонько Ежені. Їй трохи краще. Відтоді, як я на постійній роботі, вона почуває себе спокійніше… А це мій патрон, мосьє Кочек. Він хотів би оглянути тридцять шосту квартиру на четвертому поверсі, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете.

— Як я можу заперечувати? Квартири для того й існують, щоб їх наймали порядні жильці. Я тільки візьму ключі…

Піднімаючись по сходах, тітка Ежені не замовкала ні на хвилину.

— Мосьє, в нашому будинку живуть тільки порядні люди. Ще не було випадку, щоб хто-небудь затримував плату за квартиру. Ніколи ніяких непорозумінь за вісімнадцять років, що я тут служу… Раніше консьєржкою в цьому будинку була моя мати. Тридцять шоста квартира — одна з найкращих. Три просторі кімнати з високими вікнами, що виходять на схід, велика кухня, всі вигоди…

— І центральне опалення, і ванна? — перебив консьєржку Василь. Він добре знав, що в паризьких будинках їх знайти нелегко.

— О мосьє! Якщо ви живете в Парижі давно, то, либонь, знаєте, що будинки з центральним опаленням, а з ванною й поготів, бувають тільки в аристократичних кварталах і коштують дуже дорого. Та й навіщо в Парижі центральне опалення? Слава богу, в нас тут не північний полюс, де бродять білі ведмеді. До вас у цій квартирі жив великий вельможа з Алжіру — чи то бек, чи принц. Він був дуже задоволений. У вельможі було самих служників шість чоловік, і він ніколи не виходив на вулицю без охоронця. Казали, що у нього в Алжірі — гарем, де дуже багато красунь. Дикунство, мосьє, нічого не вдієш!

Як виявилось, квартира й справді була зручна і пристойно умебльована. Однак і ціна була пристойна — шістсот франків на місяць.

З того, як розхвалювала її консьєржка, Василь зрозумів, що сподіватися скидки нічого, і не торгувався.

— Завтра ми приїдемо з дружиною і, якщо їй квартира теж сподобається, ми наймемо її, — сказав він, оглянувши все.

Лізі квартира сподобалась, особливо камін. Вона вже уявляла собі, як у негоду сидітиме вечорами біля каміна з книжкою, прислухатиметься до веселого потріскування полін у вогні і чекатиме Василя.

— Квартира чудова, але ж ціна! — сказала вона.

— Париж вартий меси! — пожартував Василь і сказав тітці Ежені, що залишає квартиру за собою.

Повертаючись того вечора додому, Василь і Ліза обговорювали важливе питання: як їм попрощатися з людьми в маленькому містечку, з людьми, яким вони були дуже вдячні.

— Ти гадаєш, що неодмінно треба влаштувати вечерю? — запитувала Ліза.

— Що означає — неодмінно? Можна виїхати, обмежившись візитом ввічливості — попрощались і поїхали. Але нам треба, щоб у цих гарних людей лишилася добра згадка про нас. Хто знає, як складуться наші справи далі, — чи не знадобляться нам провінційні друзі?

Вечерю замовили в ресторані мосьє Дюрана. Запросили всіх знайомих: мера, кюре, начальника поліції, Ренара, самого Дюрана, — цього разу всіх з дружинами.

Чоловіки віддали данину міцним винам, трохи захмеліли. Язики розв'язались, усі наввипередки намагалися сказати щось приємне Кочекові та його милій дружині. Особливо красномовним був Франсуа Ренар.

— Скажіть, друзі, хіба в мене не особливий нюх на людей? Мені досить було заговорити з мосьє Кочеком, щоб відчути, яка він людина. Адже це я умовив його зупинитися в нашому місті. За ваше здоров'я, дорогий мосьє Кочеку! — Товстун підвівся з келехом у руці. — Бажаю вам усіляких успіхів. Сподіваюсь, наша дружба не закінчиться сьогоднішнім днем. Завжди, за будь-яких обставин можете розраховувати на мене і на моїх друзів.

— Франсуа правду каже, — взяв слово мер. — Ви, мосьє Кочеку, завжди можете розраховувати на нашу підтримку. Наше місто хоч і маленьке, але люди тут благородні!..

— Мосьє Кочек добрий християнин! — сказав кюре. Навіть похмурий, скупий на слова начальник поліції розчулився і почав довго говорити про те, що особисто він завжди ставився до іноземців, які живуть у Франції, з певною підозрою. Що ж до всіма поважаного мосьє Кочека, то він — щасливий виняток, цілком благонадійна людина. Такі люди, як мосьє Кочек, дурниць не роблять і політикою не займаються! На закінчення він сказав, що в нього є приємний сюрприз для мосьє Кочека та його дружини: на клопотання пана мера поліцейське управління задовольнило прохання мосьє Кочека і постановило видати йому та його дружині дозвіл на постійне проживання на території всієї республіки, за винятком її заморських володінь.

Ці слова начальника поліції було зустрінуто дружними оплесками і дзвоном келехів.

А в неділю рано-вранці, коли містечко ще спало, Василь і Ліза виїхали до Парижа.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Щоранку Василь і Ліза жадібно накидалися на газети. В паризьких кіосках були «Известия» і «Правда», але Кочеки тільки поглядали на них, не насмілюючись купити. Хоч і вважалося, що Василь, проживши кілька років з батьками в Росії, знає російську мову, все-таки ризикувати не хотілось. Вони читали газети французькою, німецькою, англійською мовами, на той час англійською мовою добре володіла тільки Ліза. Звичайно, вони розуміли, що офіційні повідомлення ніколи не розкриють їм дії потаємних пружин, які рухають політику європейських країн. Та надійніших джерел інформації в них поки що не було, і це змушувало до певного часу задовольнятися газетними повідомленнями. А хотілося знати більше і, головне, точніше, бо події в світі розвивалися в ті роки з небувало тривожною швидкістю.

Усі, навіть люди, далекі від політики, розуміли, що Лозаннська конференція по роззброєнню, організована в 1932 році великими державами з єдиною метою відвернути увагу народів від дедалі більшої воєнної небезпеки, провалилася. На цій конференції представники двох держав, потенційних союзників у майбутньому — Японії та Німеччини — маневрували як могли. Закінчилося тим, що Японія вийшла з Ліги Націй, а представник Німеччини покинув конференцію.

До цього німці настирливо вимагали перегляду Версальської угоди, наполягали на рівноправності в озброєнні, — немовби члени Ліги Націй зібралися в Лозанні не задля зміцнення миру, а щоб якнайшвидше озброїти держави. Свої вимоги німці пояснювали почуттям національної гордості. Як не дивно, військові претензії переможеної країни викликали співчуття в більшості держав Антанти. Це співчуття особливо відверто виявили на конференції американці. Більше того, уряд Сполучених Штатів радив Англії підтримати Німеччину, та й Францію умовляли не чинити опору. Щодо Італії, то вона відверто підтримувала Німеччину.

Франція не була ще слухняним партнером США. Прем'єр-міністр Ерріо, розуміючи небезпеку переозброєння Німеччини, робив відчайдушні спроби, щоб коли вже не відвернути, то хоч відтягти перегляд Версальської угоди.

Німці, в свою чергу, намагалися приспати пильність французьких політичних діячів розмовами про загрозу комуністичної революції. В той час, як канцлер фон Папен пропонував Франції вічний союз, об'єднаний генеральний штаб, військовий міністр фон Шлейхер та міністр закордонних справ фон Нейрат доводили всім, що коли союзники не підуть на перегляд принизливої для «Великої Німеччини» Версальської угоди і не погодяться на рівноправну її участь в озброєнні, то для Німеччини залишиться один шлях — договір про дружбу з Радянським Союзом.

Нехитрий маневр вплинув. США і Англія почали звинувачувати французький уряд в упертості і досить прозоро натякнули, що внаслідок своєї непримиренності Франція ризикує залишитися в ізоляції.

Недалекоглядних цих політиків анітрохи не бентежило, що зовнішню політику Німеччини спрямовував голова дуже могутнього в Берліні «Клубу панів» фон Папен, скандальна діяльність якого в минулому всім була дуже добре відома. Молодий, ставний, голубоокий, хитрий, схильний до інтриг, він був напередодні першої світової війни військовим аташе у Вашінгтоні. А під час війни, осівши у Південній Америці, розгорнув бурхливу діяльність, допомагаючи німецькому адміралтейству потопити чимало морських транспортів та конвоїв союзників.

Права рука канцлера — не менш одіозна постать. Гладкий, незграбний міністр іноземних справ барон Костянтин фон Нейрат тільки здавався сонним і флегматичним. Про його діяльність у Римі (він був послом Німеччини в Італії) ходило багато чуток. Зокрема, говорили, що в сейфі німецького посольства зберігається шкіряна тека з секретними документами, які свідчать про таємні зв'язки посла з визначними політичними діячами Італії. Казали також, що для Муссоліні це не було таємницею…

Фон Нейрат, довідавшись про те, що агенти Муссоліні збираються викрасти теку з дорогоцінними документами, перехитрив дуче. Він замінив документи стосом чистого паперу і дав можливість викрадачам без перешкод пробратися в будинок посольства, відімкнути сейф і взяти шкіряну теку. О другій годині ночі співробітники посольства затримали злодіїв. При перевірці виявилося, що один з них був лейтенант, а другий — комісар поліції. Наступного дня посол влаштував грандіозний скандал італійським властям…

Військовий міністр фон Шлейхер, виступаючи з промовою по радіо 26 липня 1932 року, заявив, що віднині Німеччина не потребує нічиїх дозволів і сама подбає про свою безпеку. А канцлер фон Папен недвозначно дав зрозуміти представникам преси, що німецька армія матиме сучасну зброю. Ці виступи викликали велике обурення у Франції. Французький посол у Берліні Франсуа Понсе за дорученням свого уряду зажадав пояснень. Ніби у відповідь на це Гітлер, граючи на шовіністичних почуттях німців, розгорнув гучну кампанію проти «принизливого Версальського диктату»…

Василь, серйозно занепокоєний своєю бездіяльністю в час, коли міжнародна обстановка стала такою напруженою, не знав, що він має робити, — вказівок чомусь усе не було. Нарешті йому увірвався терпець, і він написав листа «батькові» в Чехословаччину. Докладно змалювавши своє життя-буття в Парижі як компаньйона рекламної фірми, Василь, між іншим, згадав про світові події і поскаржився на свою вимушену бездіяльність. Усе це, звичайно, езопівською мовою, але досить ясно.

У листі-відповіді «батько» сповістив, що він і всі родичі дуже задоволені, що Ярослав нарешті переїхав до Парижа, — це початок успіху! Вони раді також його комерційним досягненням. «Батько» наполегливо радив розширити рекламну фірму, налагодити ділові стосунки з іншими країнами, зокрема з Німеччиною, Англією, а можливо, навіть з Америкою. Ото було б здорово, якби синок зумів пробитися з своїми новими ідеями на батьківщину реклами! І якщо в цих країнах знайдуться серйозні замовники, непогано було б мати там своїх представників. Головне — налагодити ділові стосунки з потрібними людьми, особливо з сильними світу цього. Нехай Ярослав збагне одну просту істину: без їхньої підтримки досягти великих успіхів у комерції не можна. Наприкінці листа «батько» писав: «Нехай Маріанна, скориставшись перебуванням у Парижі, послухає лекції професорів Сорбрнни. Знання їй знадобляться у майбутньому…»

Прочитавши листа, Василь задумався. Що ж, як то кажуть, згори видніше… Він зуміє розширити підприємство, налагодити ділові стосунки з іншими країнами. Зрозуміле і бажання «батька», щоб він завів знайомство із сильними світу цього. Буде виконано!..

Постановити отак неважко, але де і як він зможе знайти цих людей і зійтися з ними близько? Будучи фактично хазяїном рекламної фірми, що стала останнім часом модною, Василь познайомився з багатьма парижанами, але то були комерсанти, власники різних торгових підприємств або їхні представники, яких цікавило тільки одне — торгівля, збут, реклама. Гаяти час на таких людей не було рації…

Він подумав, що для зв'язку і знайомства з людьми може прислужитися церква. До того ж непогано зарекомендувати себе віруючою людиною… Довідавшись у тітки Ежені адресу парафіяльної церкви святого Варфоломія, він якось надвечір пішов туди. В церкві нікого не було, крім трьох бабусь у чорному, але Василь скоріше відчув, ніж побачив, що його прихід не лишився непоміченим. Підійшовши до вівтаря, він став на коліна і довго старанно молився. А підвівшись, уздрів перед собою літнього абата.

— Добридень, мосьє, — привітно сказав той. — Якщо не помиляюсь, я бачу вас уперше в моїй парафії.

— Благословіть, отче мій! — Василь схилив голову і, коли абат закінчив молитву, відповів на його запитання — Ви правду сказали, я кілька днів тому, поселився в цьому кварталі і поспішив до церкви, щоб просити вас бути моїм сповідником.

— Охоче… Судячи з вашого акценту, ни іноземець?

— Я — підданий Чехословацької республіки, словак за національністю, католик за віросповіданням. Присвятив себе комерційній діяльності — компаньйон рекламної фірми. Одружений, дітей бог не дав, живу недалеко звідси…

Абат дістав з кишені книжку і, записавши адресу нового парафіянина, сказав:

— Ви і ваша дружина, якщо вона теж католичка, можете сповідатися у мене в будь-який вівторок, четвер або неділю після служби.

Василь подякував, кинув у тарілку для пожертвувань п'ятифранкового папірця і вийшов на вулицю.

Минали день за днем.

Директор-розпорядник універмагу Шарль де ла Граммон замовив фірмі «Жубер і компанія» оформити ще кілька вітрин. Він зателефонував Василеві і попросив завітати до нього для ділової розмови.

— Мушу признатися, — сказав він Василеві, коли той зручно всівся у кріслі біля його стола, — що тематичні реклами вашої фірми, як виявилось, дуже дійові! Публіці подобається нова, яскрава вітрина, але… — де ла Граммон помовчав, — але ми витрачаємо на рекламу надто багато грошей. Нам доводиться досить часто міняти оформлення вітрин — неодмінно раз на місяць. Дорога це, скажу вам, утіха! Я запросив вас, щоб порадитися — чи не можна виготовляти більш фундаментальну декоративну установку, щоб потім міняти в ній тільки деталі?

— Чому ні? Правда, це вам обійдеться трохи дорожче, але витрати окупляться з лишком. За кілька днів я подам вам ескізи і приблизну калькуляцію.

— Чудово! З людиною, яка одразу вас розуміє, приємно мати діло!

Прощаючись, Василь побачив тенісну ракетку в чохлі, що лежала на підвіконні.

— Ви граєте в теніс, мосьє? — спитав він.

— Я маю честь бути віце-головою тенісного, клубу, — відповів де ла Граммон.

— Заздрю вам! — Василь зітхнув. — Я понад рік не тримав у руках ракетки.

— Ну, це нічого! Навички швидко відновлюються. Хочете, пограємо якось?

— Із задоволенням! На батьківщині мене колись вважали непоганим тенісистом — я не раз брав призи. А от що вийде тепер…

— Якщо ви зможете, то завтра, о шостій вечора, я чекатиму на вас у тенісному клубі. Тільки назвіть своє прізвище, — швейцара буде попереджено. Адресу клубу знаєте?

— На жаль, ні! Я ж провінціал.

Де ла Граммон записав адресу клубу і подав аркуш Василеві.

По дорозі в контору Василь купив найдорожчу ракетку. Сьогодні йому поталанило. Замовлення оформити всі вітрини великого універсального магазину в центрі Парижа — не тільки вигідна операція, яка майже повністю завантажить роботою майстерню, але й чудова реклама для фірми. А відвідини тенісного клубу дадуть можливість йому, нарешті, розширити коло знайомств. Ось тільки чи зуміє він зіграти так, щоб звернути на себе увагу? З поганим тенісистом ніхто не захоче грати…

У конторі Василь застав Жубера. Бачачи безперечні успіхи фірми, а головне, як дедалі більше зростають прибутки, Жубер, хоч, як і досі, не втручався у справи, все-таки почав щодня приходити в контору. Інколи він навіть спускався вниз, у майстерню, розмовляв з художниками.

Василь розповів компаньйонові про свою зустріч з директором-розпорядником універсального магазину.

— Наша майстерня буде забезпечена постійною роботою, і ми спокійно зможемо подумати про нові замовлення. Може, навіть за межами Франції…

Жубер підвівся, почав ходити по конторі, тихенько насвистуючи арію з оперети.

— Знаєте, дорогий Кочеку, у вас справжній талант організатора! І я, не будучи пророком, передрікаю вам блискуче майбутнє. Повірте мені, через кілька років ви орудуватимете дуже великими справами!

— Дякую. Але чому орудуватиму дуже великими справами тільки я, а не ми з вами?

— Хіба я буду вам потрібен? Коли ви освоїте підводні камені Парижа, я навряд чи знадоблюся вам…

От, виявляється, в чому заковика! Жубер боявся лишитися знову сам, знову все втратити. Василь не дав компаньйонові договорити:

— Я до скону буду вдячний вам! — сказав він. — Якби не ви, мені б не бачити Парижа… Давайте обміркуємо інше. За минулий місяць наші прибутки становлять сорок три тисячі франків. Тепер ми можемо дозволити собі купити нове обладнання. Я зараз домовляюся з власником сусіднього будинку про оренду підвального приміщення для майстерні. Але було б розумніше перевести майстерню кудись за місто, — там орендна плата менша. Проектне бюро на чолі з Борро і Домініком залишиться тут, а Гом'є можна доручити керівництво майстернею. І ще. Як ви думаєте, Жубере, чи не пора нам підвищити платню художникам?

— Але ж ми зовсім недавно підвищили її?

— Вони погодились у свій час на мізерну оплату тому, що бачили — у нас самих ще нічого нема. І не ремствували. Потім ми встановили по тисячі франків Домінікові і Гом'є, а Борро, як головному художникові, тисячу п'ятсот франків на місяць. Тепер буде справедливо добавити всім хоча б по п'ятсот франків. Вони добре працюють, і такий жест з нашого боку ще більше підбадьорить їх!

— Я не заперечую. Тільки не слід потурати їм. Людям цього гатунку не властиве почуття вдячності, — скільки б ви їм не давали, вони все одно вважатимуть, що ви експлуатуєте їх. Хочу нагадати вам, що не так давно я, власник бюро, брав собі на прожиток тисячу, тисячу двісті франків на місяць.

— Тепер ви маєте можливість брати по три тисячі!

— Думаєте, це не зашкодить фінансовому становищу фірми? — Жубер втупив очі в компаньйона.

— Ніскільки! Адже наш основний капітал перевалив за сто тисяч франків, і ми тепер не користуємось банківським кредитом, щоб не платити зайві проценти. Якщо не станеться нічого надзвичайного і ми зможемо налагодити ділові стосунки з іншими країнами, гадаю, що через рік наш капітал становитиме не менше чверті мільйона, враховуючи все майно, звичайно…

— Ви просто геній, Кочеку!.. За десять років моєї праці тут я жодного разу не міг дозволити собі брати на особисті витрати стільки грошей… Що ж до ваших пропозицій про перенесення за місто майстерні і про купівлю нового обладнання — робіть, як вважаєте за потрібне!..

Увечері, повернувшись додому, Василь обняв Лізу і закружляв з нею по кімнаті.

— Ну, старенька, все йде, як кажуть стратеги, за заздалегідь накресленим планом!

— Пусти, пусти, скажений… Що я тобі, дівчинка?.. Навіть у голові запаморочилося!

— Скоро у нас з тобою ще не так запаморочиться в голові.

— Чому ж це?

— Завтра у мене іспит! — Він дістав з чохла ракетку і помахав нею.

— Нічого не розумію!

— Спробуємо цією ракеткою відчинити двері за сімома замками. Словом, директор-розпорядник універсального магазину, він же віце-голова тенісного клубу, запросив мене завтра на партію. Якщо зумію показати себе, вважай, що завдання «батька» буде виконано. В тому клубі збирається вишукана публіка, серед неї-бо вже знайдуться потрібні нам люди.

— А в мене теж радісна новина. Я дістала дозвіл відвідувати лекції на східному факультеті Сорбонни.

— Вітаю!.. Але грати в теніс, — це тобі не лекції слухати в Сорбонні!.. Де б мені помахати ракеткою хоч би години зо дві? Може, поїхати за місто?

— Що ти, вже пізно, скоро стемніє!

— Знаєш, я просто покидаю м'яч тут, у кімнаті. Хоч рука трохи звикне.

— Тільки, цур, посуд не бити!

Хоч Василь і сподівався познайомитися в тенісному клубі з потрібними людьми, але добре розумів, що це не так і просто. Особливо після того, як білогвардієць Горгулов убив президента республіки Поля Думера. Ставлення до іноземців — тим більш до слов'ян — різко погіршилось. У правих реакційних колах Парижа щораз голосніше говорили про те, що треба виселити з країни всіх іноземців, у першу чергу кольорових і слов'ян, яких «надто багато розвелось у Франції». Праві газети день у день друкували на своїх сторінках гострі статті про те, як російські білогвардійці відплатили французам чорною невдячністю за їхні великодушність та гостинність.

Отож слов'янинові Ярославу Кочеку важко було сподіватися гостинності від членів аристократичного спортивного клубу. Але втрачати йому було нічого, та й іншого виходу він не бачив. Тому поклав собі за всяку ціну справити на членів клубу якнайкраще враження.

Василя не цікавили російські білогвардійці, яких у Франції безліч. Він вважав, що це живі мерці, котрих викреслила з життя сама історія. Але час від часу, через усілякі обставини, йому мимохіть доводилося стикатися з ними.

Одного разу, коли фірма оголосила, що їй потрібні чорнороби для роботи в майстерні, серед інших безробітних прийшов і білогвардієць — вусатий чоловік з військовою виправкою, у пошарпаному одязі. Василь заговорив з ним, — звичайно, по-французьки. «Мабуть, мосьє був офіцером?» — спитав він і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, як же йому живеться на чужині.

— Хіба з добра люди підуть найматися в чорнороби? — і собі хрипло запитав вусач.

— Колись, напевне, вам жилося непогано?

— Мосьє, колись я мав честь служити в гвардійському кірасірському полку в чині штабс-капітана. Від батька успадкував великий маєток, від тітки — гроші і цінні папери…

— Які ваші переконання і чи є у вас надії на краще майбутнє?

— До біса ідеї і переконання! — сердито відповів колишній штабс-капітан. — Коли ви продаєте останній срібний портсигар з монограмою, подарунок вашої матері, і коли ваша кохана дружина йде до іншого, бо в того в кишені гроші, запевняю вас, вам буде не до переконань… Ідеали, переконання — банальна вигадка нероб!.. Надій на майбутнє теж ніяких. Розмови про те, що ми розіб'ємо більшовиків і повернемося додому, — міф.

— З приводу роботи зверніться, будь ласка, до головного художника мосьє Борро. — Василь відпустив білогвардійця.

Увечері він запитав Борро, чи прийняв той на роботу вусатого росіянина.

— Ні, мосьє, ні його, ні інших росіян, що зверталися до нас, я не прийняв…

— Чому? Вони погано працюють?

— Та ні… Чесно признаюсь, я зневажаю російських білогвардійців. Нам, французам, вони чимось нагадують прихильників Бурбонів, вигнаних з країни, і добра від них не сподівайся. Вони нічого не забули і нічого не навчилися…

Рівно о шостій годині вечора Василь у легкому спортивному костюмі, з маленькою валізою в руці, підійшов до парадних дверей тенісного клубу. Швейцар у гаптованій золотом лівреї низько вклонився, коли він назвав себе, і сказав, що пана Кочека чекають на другому відкритому корті.

Здалеку побачивши Василя, Шарль де ла Граммон поспішив йому назустріч.

— Якщо не заперечуєте, можемо почати!

— Зараз буду готовий! — Василь переодягся, взяв ракетку і пішов на корт.

Гра почалася в стрімкому темпі. Де ла Граммон був добрий гравець. Спершу Василь хвилювався, бив неточно, припускався помилок.

Вигравши перший період, суперник, поблажливо усміхаючись, сказав Василеві:

— Не журіться, друже! Я ж призер торішнього чемпіонату нашого клубу і рідко програю. Погодьтесь, я непогано граю! — Він самовдоволено засміявся.

Василь промовчав.

У другому періоді Василь заспокоївся і почав грати так, як грав колись у Москві, коли здобув знання чемпіона «Динамо» з теніса.

За стальною сіткою корту товпилися люди. Хтось голосно сказав:

— Дивіться, панове! Якийсь новак обігрує нашого віце-президента.

— Хто він, цей новак? Удар у нього могутній.

— Він тут уперше. Мабуть, іноземець…

Гра тривала. Тепер явна перевага була на боці Василя. Настав час хвилюватися де ла Граммонові. Під кінець він розгубився, відбивав м'ячі куди попало, а Василь посилював натиск, не даючи супротивникові оговтатись.

Коли закінчилась третя партія, пролунали оплески — глядачі вітали Василя.

До нього підійшов високий, худорлявий, із сивиною на скронях добродій.

— Жан-Поль Маріньє, — назвав він себе, — начальник канцелярії міністра. Ви, мосьє, грали чудово і викликали загальне захоплення!

— Дякую за приємні слова! Просто поталанило, не більш…

— Не думаю, що це так! Проте легко перевірити! Випадкової удачі не буває двічі. Пропоную вам чотири партії по п'ять геймів кожна. Згодні?

— Вважатиму за честь для себе!.. Хвилин за двадцять почнемо.

Через двадцять хвилин гра почалася. Василь, розуміючи, що від його успіху багато що залежить у майбутньому, був пильний і грав чудово. Грати всі чотири партії йому не довелося. Коли він виграв три партії, до нього підійшов партнер і потис йому руку. Василь і гадки не мав, що грав не тільки з чемпіоном клубу, але й Парижа.

Сенсаційна перемога новака над видатними гравцями справила на членів клубу сильне враження. Єдиною людиною, хто знав Василя особисто, був де ла Граммон, і він, втішений поразкою Маріньє, охоче давав пояснення:

— О, це вельми досвідчений комерсант і багата людина! Ви, звісно, чули про рекламну фірму «Жубер і компанія»? Про неї недавно знову писали газети. Так він там — головна постать, Грошей загрібає купу. Не мине й півроку, як цей слов'янин стане королем рекламної справи у Франції. Ми укладаємо з його фірмою угоду на оформлення всіх вітрин нашого магазину!..

— Це не той, хто уславився рекламою фільму «Під паризькими дахами»?

— Так, це він!..

На порозі залу з'явився Василь. Після теплого душу він мав свіжий і бадьорий вигляд. Маріньє запросив його, де ла Граммона і ще кількох членів клубу повечеряти в ресторані.

Серед запрошених Василь звернув увагу на людину, що розмовляла по-французьки з відчутним акцентом. Пізніше він довідався, що це секретар генерального консульства Німеччини в Парижі Ганс Вебер.

На відміну від більшості своїх співвітчизників, статечних і пихатих німців, Вебер був товариський, веселий співрозмовник. Він розповідав кумедні історії, жартував і голосно, щиро перший сміявся зі своїх жартів. Раптом, прибравши серйозного вигляду, він звернувся до Василя, що сидів навпроти нього.

— Пане Кочеку, я мав честь жити якийсь час на вашій батьківщині. Навіть мову вашу спробував вивчати, на жаль, не зовсім вдало… Чи не гадаєте ви, що це дає мені підстави претендувати на першу гру з вами, якщо, звісно, ви схочете грати з вельми посереднім гравцем?

— Якості гравця пізнаються під час гри! — відповів Василь.

— Зважте, мосьє Кочеку, пан Вебер чудовий гравець! До того ж — невтомний: він легко грає п'ять-шість партій підряд, — попередив де ла Граммон.

— Ми замучимо нашого гостя, якщо кожен з нас неодмінно захоче грати з ним, — сказав Маріньє. — Чи не краще організувати невеликий турнір з нагоди появи у нас нового першокласного гравця? Що думає про це наш шановний віце-президент?

— Віце-президент вважає, що вам, друже, спала на думку блискуча ідея: організуємо найближчим часом турнір в одиночній парі, проведемо попереднє жеребкування…

— І встановимо три призи для переможців, що посядуть перші три місця, — перебив де ла Граммона юнак з перснем на вказівному пальці.

— Як я розумію, наш друг Луї претендує на один із цих призів? — пожартував Вебер.

— Чому б ні? — Луї знизав плечима. — Скажіть-но краще, Вебере, правда, що фон Папен, виступаючи з урядовою декларацією, заявив: німці хочуть насамперед знищити парламентський режим у Німеччині, а в міжнародній політиці домагаються свободи експансії і переозброєння?

— Пригадую, газети писали щось таке і, здається, офіційного спростування не було, — ухильно відповів німець.

— А як могло трапитись, що Герінг, права рука Гітлера, став головою рейхстагу? — не вгавав Луї.

— На останніх виборах перемогла партія націонал-соціалістів!

— Отже, прихід до влади Гітлера — питання днів? — втрутився в розмову де ла Граммон.

— На жаль, я не маю можливості задовольнити вашу цікавість, дорогий друже. Мені треба спершу порадитися з нашим президентом, паном Гінденбургом… Може, він конфіденціально скаже для вас, кому думає доручити формування уряду — керівникові партії націонал-соціалістів панові Гітлеру чи іншій особі, — спробував пожартувати Вебер.

Жарт не вдався. Французи, стурбовані останніми подіями в Німеччині, не прийняли його, і це не пройшло повз увагу Василя.

За столом запанувала гнітюча тиша.

— Панове, годі про політику! Ми й так ситі нею по саму зав'язку! — сказав де ла Граммон. — Пропоную випити за сьогоднішнього переможця і побажати йому успіхів у майбутньому турнірі. Але майте на увазі, мосьє Кочеку, цього разу ми так легко не поступимося вам пальмою першості.

Незабаром почали розходитись. Коли зосталися втрьох — де ла Граммон, Кочек і Маріньє, — останній похмуро сказав:

— Вебер знає куди більше, ніж говорить. Дипломат, до того ж німець… Події набирають лиховіснішого характеру, ніж ми думаємо. Вчора, наприклад, фон Папен нахабно вимагав рівноправності в усьому і анулювання боргів. Пізніше Ерріо звернувся до своїх співробітників і сказав їм дослівно таке: «Сьогодні в мене більше немає ілюзій щодо Німеччини. За сім років відбулося багато змін! Німеччина вимагатиме від нас поступки за поступкою до самої катастрофи».

— На жаль, Ерріо має рацію. Так і буде! — Де ла Граммон підійшов до вікна і довго вдивлявся в темряву, потім обернувся до Василя: — Бідолашний мій друже, і над вашою батьківщиною нависне смертельна небезпека. Боюсь, аби вас не продали політикани!..

Василь промовчав. «Французькі патріоти серйозно стурбовані тим, що до влади в Німеччині можуть прийти фашисти, — подумав він. — Можна, здається, розраховувати і надалі на допомогу де ла Граммона та інших…»

Чутки про майбутній турнір в тенісному клубі просотилися в пресу. І задовго до початку турніру спортивні газети заговорили про нього, як про «подію в спортивному житті Парижа». Газети вміщували портрети гравців, зважували шанси того чи іншого спортсмена на успіх, наводили приклади з минулого і робили висновок, що перемога, цілком імовірно, дістанеться першій ракетці країни — віце-президентові тенісного клубу де ла Граммонові, а можливо, — чемпіонові Парижа мосьє Маріньє, який саме в прекрасній спортивній формі. Згадували і молодого Луї, хоч особливих надій на нього не покладали. Одна спортивна газета повідомила, що Ганс Вебер, секретар генерального консульства в Парижі, виявив бажання взяти участь у турнірі. Правління тенісного клубу пішло йому назустріч, і цілком імовірно, що саме він і буде одним із можливих претендентів на призове місце…

Написали газети і про появу в Парижі видатного тенісиста з Чехословаччини. Жадібні до сенсацій репортери плели нісенітниці про неодноразові перемоги іноземця над найкращими тенісистами світу, побіжно сповіщали і про те, що в попередній зустрічі з де ла Граммоном перемогу здобув словак. Не обійшлося і без шовіністичних вихваток, — один спортивний оглядач ставив запитання: «Невже Франція так зубожіла, що вже не має видатних спортсменів і перемога в майбутньому турнірі дістанеться одному з іноземців — тенісистові з Німеччини чи словакові, про якого так багато говорять?..»

Галас, що його зчинили довкола турніру, добре прислужився й фірмі. Газети, пишучи про Кочека, щоразу згадували про його успіхи в рекламній справі. Радіючи з того, що паризькі газети створили фірмі безплатну рекламу, Василь водночас побоювався надто широкого розголосу. Однак перешкодити поширенню чуток про себе він не міг.

За три тижні до турніру він одержав повідомлення клубу про те, що турнір відбудеться в другу суботу жовтня, о п'ятій годині вечора.

Василь найняв приватний корт і посилено тренувався, граючи з випадковими партнерами, в тому числі з Борро, який пристойно володів ракеткою. Як йому хотілося добитися перемоги! Вона навстіж одчинила б перед ним двері тенісного клубу і зміцнила б його становище в Парижі.

Настав день турніру. До клубу приїхало багато вболівальників і представників преси.

За умовами турніру, в ньому брало участь десять пар, яким дісталися номери згідно з жеребкуванням. Першого дня зустрічались парні номери, другого — непарні. Потім мінялися місцями. Турнір мав закінчитися наступної суботи зустріччю трьох переможців для остаточного розподілу призових місць.

Василь витягнув другий номер. Його суперником був Ганс Вебер — четвертий номер.

У спорті всяко буває, це загальновідомо. Іноді хороші спортсмени програють слабким. Але тільки іноді. Як правило, перемагає сильніший, досвідченіший. Василеві явно не пощастило: в перший же день турніру йому доведеться змагатися з першокласним тенісистом. А програти не можна! Для Вебера перемога — справа честі. А для нього?..

Рівно о шостій годині відчинилися двері п'ятьох великих кортів. Учасники турніру стали на свої місця, і за сигналом президента тенісного клубу змагання почалося.

З перших же хвилин увагу глядачів привернула гра двох пар: де ла Граммон — Маріньє, Кочек — Вебер. Могутні, блискавичні удари сипалися один за одним. Гра ставала дедалі запалвнішою. Було ясно, що в цих парах зустрілися не тільки майстерність, але й воля.

Уже наприкінці другого гейма стала очевидною перевага Василя над Вебером і трохи молодшого, рухливого де ла Граммона над Маріньє. Василь переміг Вебера в п'яти геймах з шести. Де ла Граммон узяв гору над Маріньє. У третій парі переміг молодий Луї.

Перемога над досвідченим Вебером окрилила Василя, — він грав зібрано, енергійно, наполегливо. У газетних звітах про хід змагань у тенісному клубі часто згадувалося його ім'я. Більшість спортивних оглядачів пророкували остаточну перемогу йому, хоч багато хто вірив і в перемогу де ла Граммона.

Ліза щодня бувала на турнірі. Вдома вона оточила Василя винятковим піклуванням і ні хвилини не мала сумніву в його перемозі. Не сумнівались у перемозі патрона і молоді художники, особливо Борро, який на собі відчув майстерність Василя.

Як і можна було сподіватись, до прикінцевих змагань вийшли троє — де ла Граммон, Луї і Василь.

У суботу, в останній день турніру, тенісний клуб був заповнений вщерть. Крім аматорів спорту, сюди наїхало і чимало багатих нероб, що не знали, як згаяти час. Дами з аристократичних сімей мали нагоду продемонструвати дорогі туалети. Спортивні оглядачі і представники великої преси всіх напрямків готували додатки до недільних номерів своїх газет. В усіх залах, коридорах, навіть на сходах товпилися люди, галасували, сперечалися, ставили на того чи іншого гравця, щораз збільшуючи ставки.

Хвилин за двадцять до початку змагань у роздягальню до Василя зайшов елегантно вдягнений смуглявий чоловік східного типу з сивиною в густому кучерявому чубі.

— Жюль Сар'ян, журналіст, — відрекомендувався він. — Можливо, ви пам'ятаєте — я писав про вашу рекламу і напророчив вам успіх. Радий, що не помилився!.. Сьогодні пророчу вам перемогу і певен, що знову не помилюся. Майте на увазі, мосьє Кочеку, з усіх, хто б'ється об заклад, сімдесят процентів поставили на вашу користь.

— Я дуже радий познайомитися з вами, мосьє Сар'яне. Давно хотів подякувати вам. Ваша стаття допомогла тоді нам. Хочу вірити, що ваше пророцтво збудеться і сьогодні! — Василь міцно потис журналістові худу, з довгими пальцями руку. — Прошу вас повечеряти зі мною сьогодні після змагань.

— З великим задоволенням, тільки не сьогодні. Мені треба здати матеріал про наслідки турніру в завтрашній номер. — Журналіст дістав з бумажника візитну картку і подав Василеві. — Ви можете дзвонити мені по цих телефонах коли завгодно. До другої години дня на квартиру, після другої — в редакцію. І ми домовимося про зустріч. А тепер не заважатиму вам. Ще раз зичу успіху!..

Цього разу суперником Василя був молодий Луї — невтомний, наполегливий. Перемогти його було нелегко. Гра відбувалася гостро, із змінним успіхом — то один закінчував черговий гейм на свою користь, то другий, і тільки в прикінцевому, шостому геймі Василеві пощастило вирвати перемогу в молодого суперника. Таким чином, Василь здобув почесне друге місце. Найважче чекало його попереду — подолати дуже досвідченого де ла Граммона. Правда, психологічна перевага була на боці Василя, — він одного разу вже взяв гору над ним, але то була товариська зустріч. Де ла Граммон вольова людина, та й численні уболівальники всіляко підбадьорювали його.

Після годинної перерви гравці змагалися далі. На початку четвертого гейма щастя явно всміхалося де ла Граммонові. Але Василеві перемога була потрібніша, ніж віце-президентові клубу, і він зібрав усі свої сили, щоб зламати волю супротивника, і зламав. У двох останніх геймах Василь здобув перемогу.

Гриміли оплески, оркестр грав туш. Уболівальники, репортери газет і фотокореспонденти оточили Василя. На секунду в юрмі промайнуло радісно-схвильоване обличчя Лізи, яка не могла протовпитися до нього.

Побачивши спрямовані на себе фотооб'єктиви, Василь подумав про те, що була б вельми небажаною поява його портрета на сторінках паризьких газет. Він упустив ракетку, нахилився, підняв її і швидко побіг у душ.

Стоячи під теплим душем, Василь відчув страшенну втому, болів поперек. Але не це турбувало його. Зараз він щасливо уникнув фотографування. А проте його неодмінно сфотографують під час церемонії вручення призу. За простою логікою речей кожному спортсменові приємно покрасуватися на сторінках великої преси. Це — популярність, реклама. І раптом з'являється якийсь дивак, що не дає фотографувати себе. Тут щось не те, скаже кожна розсудлива людина. Підуть плітки, здогади… Як же бути?..

До роздягальні знову зайшов Сар'ян і перервав роздуми Василя.

— То як, пересвідчились тепер, що я коли і не пророк, то ясновидець напевне? — сказав він сміючись і щиро поздоровив Василя з перемогою.

— Ладен вважати вас добрим ангелом, який приносить щастя!

— Щодо ангела не знаю. Але я справді приношу щастя тим, до кого добре ставлюсь.

Ця людина з відкритим лицем, доброю усмішкою викликала у Василя симпатію. Але звернувся він до журналіста з деяким ваганням:

— Хочу попросити у вас поради: як вчинити, щоб мене не фотографували, коли переможців нагороджуватимуть призами?

— Коли ви впустили ракетку і нахилились, у мене майнула підозра, що це зроблено навмисне, — сказав Сар'ян. — Якщо вже пішло на відвертість, скажіть, чому вам не хочеться з'явитися завтра на сторінках ранкових газет?

— Як би вам пояснити це? — відповів Василь. — Я іноземець, до того ж слов'янин… Приїхав до Франції як турист і от осів тут… Я маю дозвіл жити у Франції, але ж кожної хвилини мене можуть і виселити. Навіщо ж мені в своєму становищі викликати заздрість, дратувати гусей? Потім я побоююсь, що звання чемпіона з теніса може підірвати довіру до мене ділового світу… Може, мені поговорити з віце-президентом клубу?

Сар'ян усміхаючись кивав головою, і Василь не міг зрозуміти — схвалює журналіст хід його думок чи не вірить жодному його слову.

— Бачте, мосьє Кочеку, в нас ніхто не може заборонити фоторепортерам сфотографувати будь-яку людину, а потім надрукувати її портрет на сторінках газети чи журналу. Не може цього зробити і віце-президент клубу… Є один вихід — захворіти… Цілком природно, що після важкого і тривалого змагання з вами міг статися сердечний приступ, могли заболіти м'язи на правій лопатці. Я сходжу по лікаря, він подасть першу допомогу, і через нього ви передасте віце-президентові своє вибачення за те, що не можете бути присутнім на церемонії. І поїдете додому… То як, діємо?

— Діємо! Іншого не придумаєш. — Василь ліг на канапу, і Сар'ян пішов по лікаря.

Молодий, франтуватий лікар довго заспокоював Василя:

— Не хвилюйтеся, мосьє, серцеві спазми та болі у м’язах — звичайна річ після важких змагань. Потрібні невеликий масаж плеча і цілковитий спокій. Їдьте додому, лягайте в ліжко, запросіть масажистку, — говорив він, виписуючи рецепта. — Днів за два-три минеться, але надалі будьте дуже обережні, уникайте перевтоми. Мікстуру пийте тричі на день… Якщо вам буде потрібна моя допомога, подзвоніть. — Лікар подав візитну картку. — А тепер, гадаю, ви не заперечуватимете, якщо я пошлю по таксі?

— Дикую, лікарю, не турбуйтесь. Моя машина стоїть недалеко, і я сподіваюсь, що мосьє Сар'ян проведе мене.

— Велике до вас прохання, лікарю, — сказав журналіст, — попередьте, будь ласка, пана віце-президента, що мосьє Кочекові раптом стало погано і ви звеліли йому їхати додому.

— Звичайно, це мій обов'язок!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Удавана хвороба змусила Василя кілька днів сидіти вдома. Він і справді почував себе якщо не хворим, то стомленим і ледарював задоволено.

Ліза вставала рано. Похапцем нагодувавши його, поспішала на лекції в Сорбонну. На самотині Василь зручно влаштовувався в кріслі і читав.

Взагалі в нього не було підстав скаржитись на долю. Хто коли жив таким бурхливим, сповненим різних пригод життям, як він, Василь? Чи багатьом випадало щастя брати участь у революції, яка повалила царя, грудьми захищати справедливе діло від найлютіших ворогів?..

У Василя була щаслива властивість характеру — він умів не втрачати бадьорості за будь-яких обставин. А зараз у нього і зовсім нема причин бути невдоволеним тим, як усе складається. Єдине, чого йому бракує, — то це рідних просторів, друзів, товаришів… Тут він навіть не може читати книжки рідною мовою. Розмовляє з дружиною по-російськи тільки вдома, за зачиненими дверима, та й то стишуючи голос до шепоту.

Василь підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Кінець жовтня, а небо над Парижем голубе, без жодної хмаринки. Дні стоять теплі, лагідні, сонце не тільки світить, але й гріє як улітку. Листя на деревах обабіч широких вулиць і в парках ледь пожовтіло…

Саме в цю пору року життя в Парижі особливо пожвавлюється. Спадає спека, повертаються додому з мандрівок і морських курортів заможні люди. Афіші повідомляють про початок театрального сезону. За дзеркальними вітринами демонструються зимові моди. Вечорами на вулицях повно людей. Гомін, сміх, вигуки торговців смаженими каштанами, пісні…

А дома вже листопад. Дерева стоять голі. Може, навіть випав перший сніжок і зразу ж розтав. У селах топлять печі, пахне хлібом, яблуками. Скоро свято — п'ятнадцяті роковини великої революції, а вони з Лізою можуть тільки потай думати, згадувати про це.

П'ятнадцять років! А почнеш згадувати — ніби вчора все було… Лютневі дні на фронті розбурхали армію. Солдатам остобісіла безглузда бійня, вогкі окопи, холод, багно. В далекому Петрограді скинули царя, і люди чекали, що незабаром настануть переміни, але нічого не мінялося. Агітатори Тимчасового уряду співали старої: «Виконувати союзницькі зобов'язання! Війна до переможного кінця!..»

Сарай, де містилася авторота, звісно, не окопи — тепло, дах над головою, та й кулі не долітають. Голодувати теж не дуже доводиться: правду кажуть — «біля начальства не пропадеш». І все-таки в автороті неспокійно.

Сперечаються до хрипоти, мітингують. Солдати шкодують, що серед них нема Забродіна — його давно забрали з автороти — погнали на передові позиції.

Та, виявляється, були в автороті однодумці більшовика Забродіна, які причаїлися до пори. Тепер ця пора настала, — вони заговорили вголос. Невдовзі і Василь разом з ними кричав: «Геть війну!» А в Жовтневі дні на демонстрації ніс лозунг, написаний великими білими літерами на червоній китайці: «Вся влада Радам!»

Якось його запитав автомеханік Кожухін: «Ти, голубе, якій партії співчуваєш?» — «Партії Леніна!» — не задумуючись відповів Василь, певен, що Забродін був саме в цій партії. «Чого ж ти не вступаєш у партію більшовиків?» — «Та я б з великою охотою, але не знаю, як це робиться!» — щиро признався Василь. «Подавай заяву! Напишеш — так, мовляв, і так, хочу стати членом більшовицької партії і разом з усіма боротися проти буржуїв та поміщиків, йти до самої світової революції. А ми зберемося і на осередку обговоримо. Ти з робітників, свідомий — твоє місце з нами…»

Василь повернувся до Москви молодим комуністом, поступив на свій завод, став на облік у партійному осередку.

Час був важкий, голодний. Робітникам видавали на день фунт важкого, як глина, хліба, три оселедці, пачку махорки і коробок сірників — на тиждень. Цехи не опалювалися, трамваї ходили вряди-годи. Після роботи йшли у завком, грілися біля грубки-буржуйки, там брали й гвинтівки — патрулювали вулиці, охороняли радянські установи.

І от одного разу — Василь ніколи не забуде того дня— у цех вбіг зв'язковий і голосно вигукнув:

— Максимова Василя спішно в партосередок! Секретар осередку, зарослий рудою щетиною, в гімнастьорці, з наганом при боці, подав йому запечатаний конверт і сказав:

— Партійний осередок посилає тебе на роботу в Чека. Сам розумієш, який тепер час… Підеш на Луб'янку до товариша Дзержинського. Гляди, Василю, не підведи!

Василь розгублено бурмотів, — який, мовляв, з нього чекіст. Але секретар не схотів і слухати його.

— Який, який!.. Теж мені вередливий інтелігент знайшовся! Що ж, по-твоєму, чекістами народжуються чи, може, їх із заморських країн виписувати? Іди працюй і не балакай багато. Ми з тобою більшовики, тож повинні вміти робити все!

Дзержинський прийняв його у своєму маленькому, схожому на келію кабінеті і, прочитавши рекомендацію, всміхнувся:

— Чудово, нашого полку прибуло! Дуже добре, коли наші лави поповнюють робітники-більшовики. Зважте, товаришу Максимов, віднині ви — солдат революції і її грізний захисник. Будьте нещадним до ворогів і оберігайте друзів! — Після короткої паузи Фелікс Едмундович додав: — Пошлемо вас на Павелецький вокзал. Там у паровозному депо засіли есери й меншовики. Вони намагаються підбурити робітників проти Радянської влади. Спеціалісти тишком-нишком саботують… Моя вам порада: перш ніж вживати якихось заходів, придивіться до людей, добре розберіться в обстановці. Головне — не плутайте з ворогами тих, хто помиляється! Зичу успіхів, чекісте Василю! — Дзержинський викликав помічника і наказав йому оформити товариша Максимова уповноваженим на Павелецьку залізницю…

Телефонний дзвінок обірвав нитку спогадів. Василь узяв трубку.

— О, мосьє Сар'ян!.. Авжеж, звичайно, пізнав… Здоров'я?.. Як завжди, чудове. Радий буду вас бачити в себе… Про що питати? Приїздіть, чекаю!

Василь був радий, що журналіст подзвонив: цей чоловік був приємний йому, хоч він нічогісінько про нього не знав.

Чекаючи гостя, Василь трохи прибрав у хаті, дістав з буфета мартіні, келехи, смажені фісташки. Журналіст не змусив довго чекати на себе.

— Після сердечного приступу у вас просто чудовий вигляд! — сказав він сміючись.

— Мікстура, як виявилося, чудодійний засіб… Бачите, там, на тумбочці біля ліжка, напівпорожня пляшечка?

— Невже ви й справді вживали якусь патентовану погань?

— А як же інакше? Лікар провідав мене другого дня і, вислухавши серце, сказав, що глухі тони зовсім зникли, звичайно, завдяки його лікам… Обіцяв приїхати сьогодні. Навіщо його розчаровувати? А втім, бог з ним, з лікарем! Сідайте осюди, в крісло, тут вам буде зручно.

Сар'ян сів і, побачивши на столі пляшку, пожартував:

— Хіба вам можна пити?

— В міру. Але ж ви здоровий, вам напевне можна випити. Дозвольте налити?

— Будь ласка!

Наповнивши келехи, Василь спитав:

— Що діється в світі? Я ж четвертий день сиджу вдома!

— Як вам сказати? Загалом усе йде своїм звичаєм… Ваша перемога на турнірі справила неабияке враження. Газети писали про неї дуже докладно. А втім, певно, ви самі читали. Я дуже радий вашій перемозі, — ви втерли носа цим снобам. Зичу вам нових успіхів! — Журналіст повільно випив вино.

— Дякую!.. А коли говорити не тільки про мої спортивні успіхи?

Сар'ян схилився на спинку крісла і якийсь час мовчав, немов збираючись з думками.

— Все дуже складно в цьому найкращому із світів, — мовив він. — По війні люди якось одразу заспокоїлись, постаралися забути про неї.:. До того ж газетярі, політики, служителі церкви репетували на всіх перехрестях, що жертви не були марні, що війна більше ніколи не повториться — людство не допустить!.. І що ж? Минуло якихось чотирнадцять років, і над світом знову нависли чорні хмари. Так, дорогий Кочеку, війна знову стукає в двері. І її знову готують німецькі генерали, які служили колись кайзерові, а тепер республіці. Французькі політики показали дивовижну байдужість. У них одна турбота: що завгодно, аби не революція, як у Росії!.. Тому й удають, ніби не помічають, що робиться сьогодні по той бік Рейну. Фон Папен вимагає анулювати борги, жадає рівності в усьому — насамперед в озброєнні. Та це тільки камуфляж. Німеччина сама давно анулювала Версальську угоду і озброюється на очах колишніх союзииків-переможців. Проте це ще півбіди, — найстрашніше попереду. Я маю на увазі прихід до влади фашистів на чолі з Гітлером. Це станеться найближчим часом, можете не сумніватися. І тоді ніщо не зможе відвернути війни… Страшно навіть думати про це!

— Я далекий від політики, — сказав Василь, — але все-таки мені здається, що ви трохи перебільшуєте небезпеку. Може, німецькі генерали й бундючаться, мріючи про реванш. Цілком можливо, що й Гітлер прийде до влади. Недавно в клубі Ганс Вебер на запитання, як могло трапитися, що Герінг став головою рейхстагу, спокійно відповів: «Дуже просто, партія націонал-соціалістів здобула більшість на останніх виборах». Усе це так. Та чи захочуть прості люди знову проливати свою кров за чиїсь інтереси? — Василеві хотілося викликати журналіста на більшу відвертість.

— Ви знаєте, що таке релігійний фанатизм? Що таке шовіністичний чад? Чи доводилося вам коли-небудь стикатися віч-на-віч із цим злом? — нетерпляче спитав Сар'ян.

— Ні. Але теоретично уявляю собі, що це таке.

— Теоретично? Цього мало… Надто мало. Треба відчути на власній шкурі, аби зрозуміти, що це таке.

— А ви відчули?

— Відчув… І дуже добре знаю, як під впливом нестримної шовіністичної пропаганди з людей спадає тоненька оболонка цивілізації. Я хочу, щоб ви зрозуміли: ідеї фашизму формувалися не сьогодні і не вчора, а ще в надрах кайзерівської Німеччини, коли пруссацтво поклало здобути світове панування… Так, дякую, налийте мені ще. Чудове мартіні! Ви, мабуть, здогадалися, що я не француз. Ніяк не можу зовсім позбутися акценту, хоч живу у Франції давно і розмовляю французькою з дитинства. Я — вірменин, народився в Стамбулі, в заможній, інтелігентній родині. Батько був талановитий архітектор. Він здобув освіту тут, у Парижі. Мати також була освіченою жінкою, володіла, крім рідної мови, англійською, турецькою, вільно розмовляла по-французькому. В нашій сім'ї панував культ Франції, мої батьки говорили між собою по-французькому.

Я був єдиний син. У ранньому дитинстві мене виховувала гувернантка-француженка. А коли мені минуло сім років, батьки віддали мене до французького коледжу в Стамбулі, і я закінчив його напередодні першої світової війни. Збирався вчитися далі в Сорбонні, але не встиг, — перешкодила війна.

Жили ми тихо, самотньо, у власному особняку на березі Босфору, в мальовничому містечку Бебеку. Батьки були байдужі до громадських інтересів — любили музику, живопис, багато читали, збирали картини, часто їздили в Італію і по-своєму були щасливі… Спалахнула війна, від тихого гаразду нічого не лишилося. Батька мобілізували як фахівця, зробили з нього офіцера і послали у фортецю Чанак-Кале керувати фортифікаційними роботами.

Мене теж мобілізували, хоч я ще не досяг призовного віку. Оскільки я мав середню освіту, мені після тримісячного навчання мали надати офіцерський чин. Але я все одно зазнав нечуваних знущань: я ж був гяур, іншими словами — іновірець, ворог ісламу, та ще вірменин за національністю. Мене посилали на найважчу, найбруднішу роботу, за найменшу провину били. Били офіцери, били чавуші і баш-чавуші (фельдфебелі і головний фельдфебель), лаяли на всі заставки, садовили в карцер, морили голодом. Я, випещений юнак, вихований в дусі гуманних уявлень про світ, був приголомшений, часто думав про самогубство. Підтримували мене тільки листи матері, яка благала про одне: перетерпіти, вижити, будь-що вижити!..

Він замовк, ковтнув вина.

— Вам не набридло?

— Хіба таке може набриднути? В молоді роки мені теж довелося поневірятися. Я також був солдатом і терпів, либонь, більше, ніж належить терпіти людині!..

— Тоді слухайте… Поневолені, змордовані вірмени — їх у Туреччині було понад два з половиною мільйони, — переживши не одну різанину, підтримували росіян, палко бажали перемоги російській зброї, сподіваючись таким чином позбутися турецького гніту і дістати коли не автономію, як обіцяв їм царський уряд, то хоча б відносну волю, яку мали їхні одноплемінники в Росії. Вірменська молодь, що жила в Туреччині, відмовлялася воювати проти росіян. Вірмени, розкидані по всіх-усюдах на земній кулі, створювали добровольчі загони, з яких потім готували цілі дивізії, що воювали пліч-о-пліч з російською армією під командуванням легендарного вірменського полководця генерала Андраніка.

Молодотурки, замість того щоб знайти спільну мову зі своїми християнськими підданими, спробувати якщо не переманити їх на свій бік, то хоча б нейтралізувати, взялися до колишнього — різанини. Але робили це невправно… Отут і допомогла їм Німеччина. Тепер документально доведено, що німецькі генерали порадили молодотуркам винищити всіх вірмен до ноги, щоб у разі поразки у війні не поставало питання про вірменську автономію, щоб великі держави Антанти не могли б спекулювати, як доти, на вірменській проблемі і не добилися б від Туреччини надмірних поступок. Так і зробили: на великій території колишньої Вірменії, як виявилося, не було вірмен, і, звичайно, мирні конференції не обговорювали вірменського питання…

По всій Туреччині почалася нестримна агітація за винищення гяурів-вірмен. Мулли в мечетях, представники партії молодотурків на базарах, у караван-сараях, на селянських сходках, чиновники, офіцери і жандарми, граючи на шовіністичних почуттях турків, запевняли їх, що порятунок країни полягає тільки у знищенні всіх іновірців — передусім вірмен. Вони намагалися пробудити в народі звірячі інстинкти і досягали в цьому великих успіхів. Мусульманське духовенство доводило своїй пастві, що по велінню Аллаха та його пророка земля і майно знищених гяурів належить правовірним, а на тому світі їм уготовано райські втіхи і по одній гурії за кожного вбитого християнина. Хіба цього було не досить для фанатиків, щоб вони почали різанину?..

Навесні тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року почалося винищення вірмен по всій султанській Туреччині. Протягом трьох-чотирьох місяців було вбито понад півтора мільйона чоловіків, жінок, старих і дітей. Жінок та дітей, що лишилися живими, було вислано в пустиню Дер-Зор і приречено на повільне, голодне вимирання… У таких містах, як Ван, Муж, Бітліс, Шабін-Кара-Ісар, вірмени вчинили збройний опір. Але що могла зробити жменька погано озброєних людей проти регулярної армії? Тільки загинути з честю, як вільні люди. Мало, дуже мало кому пощастило вціліти і виїхати у Вірменію з російською армією, яка після революції відступила…

Жителі турецької столиці теж не уникли жахів різанини. Стамбульські власті одної ночі зібрали всю вірменську інтелігенцію — адвокатів, лікарів, інженерів, учителів, журналістів, письменників, усіх визначних людей, посадовили їх у товарні вагони і під охороною жандармів вивезли у глиб країни, якнайдалі від очей представників іноземних держав. Серед загиблих було багато високоосвічених, талановитих людей…

Сонце давно сіло. Сутінки в кімнаті погустішали, але Василь не вмикав світла.

— Вас, мабуть, цікавить, як я врятувався? — вів далі після короткої паузи журналіст. — До мене доходили страшні чутки, але я не надавав їм особливого значення. Не вірив, що турецький уряд може наважитися винищити цілий народ… По-справжньому я стривожився, коли перестав одержувати листи спершу від батька, потім і од матері. На мої телеграми ніхто не відповідав. У голову лізли страшні думки. Я не знав, що робити. Нарешті надумався попросити в начальства відпустку днів на десять-дванадцять, щоб з'їздити додому і довідатися, що сталося. А коли відмовлять — просто дезертирувати.

Мені здавалося: в тому, що я прошу відпустку, нема нічого незвичайного. Я прослужив у армії понад рік, дістав звання офіцера, — отже, міг розраховувати на відпустку, тим паче, що в мене були особливі обставини. В той час наша частина стояла гарнізоном за тридев'ять земель від фронту — у місті Ізмірі.

Командував нашою ротою літній добряга з резервістів бін-баші Азіз-бей, якого після поранення прислали з діючої армії. Він ніколи не бив аскерів, не ображав їх, як робили інші офіцери. Аскери прозвали його Ата — батько.

Вислухавши моє прохання, Азіз-бей озирнувся навсібіч і, впевнившись, що ніхто не підслуховує, сказав: «Зайдеш до мене після навчання, тоді поговоримо!..»

Рівно опівдні пролунала довгождана команда: «Розійдись!» Величезний плац умить спустів. Я поспішив до командира. «Невже, — думав я, — Ата відмовить у моєму проханні, і мені доведеться дезертирувати?» Це було б самогубство. В ті роки на майданах турецьких міст дезертирів вішали десятками. Я бачив їх на власні очі і читав написи на картонках у формі півмісяця, почеплених на шию нещасних: «Усіх зрадників батьківщини — дезертирів — чекає така доля».

У кабінеті я ще раз виклав Азіз-беєві своє прохання. «Ти що, справді такий наївний чи вдаєш наївного? — спитав він сердито. — Невже ти нічого не знаєш про те, що коїться навколо?» — «А що коїться?» — «У мене навіть язик не повертається усе розповісти тобі… Одне слово, у нас у благословенній Туреччині люди збожеволіли. Не здолавши ворога на фронті, вони взялися за мирних людей, почали знищувати своїх підданих — вірмен. Тут, в армії, під моїм захистом, ти до певної міри в безпеці. Але якщо я відпущу тебе, то живим навряд чи повернешся. Зрозумів нарешті?» — спитав він. Опустивши голову, я стояв перед ним. Але така вже людська вдача: ми женемо од себе все неприємне, страшне. Нарешті я пробурмотів: «Однаково, хай уб'ють! Мені треба знати правду, що з моїм батьком, з матір'ю…» — «Однаково… Однаково! — перекривив мене Ата. — Ач який хоробрий знайшовся! Що ти зробиш, якщо я не відпущу тебе?» — «Піду так!» — відповів я. «Станеш дезертиром? А ти знаєш, що тебе чекає, якщо спіймають?» Азіз-бей ходив по кабінету з кутка в куток. Потім він зупинився. «Отже, ти надумав твердо — будь-що їхати додому, в Стамбул?» — «Твердо, — відповів я не вагаючись. — Я повинен знати, що з моїми батьками…» — «Настав вуха і слухай: вибери собі турецьке ім'я, я випишу документи на нього. У тебе на лобі не написано, що ти вірменин. Їдь у Стамбул, довідайся про батьків і, якщо знайдеш собі надійну схованку, не повертайся — чекай кінця війни. Не триватиме ж ця проклята війна довіку… Якщо не знайдеш, приїжджай назад. Доки я тут, ніхто тебе й пальцем не посміє зачепити!..»

Днів за два після цієї розмови я залишив ізмірську казарму, маючи в кишені відпускні документи на ім'я молодшого офіцера Алі Фікрета, сів на пароплав і вирушив до Стамбула. Офіцерські патрулі двічі перевіряли мої документи і не знайшли в них нічого підозрілого.

Діставшись до містечка Бебека, я кинувся бігти додому. Серце в мене закалатало, коли я відчинив хвіртку і зазирнув у сад. Там були чужі люди. Відступати було пізно, мене побачили, і, щоб не викликати підозри, я спитав, чи не можна найняти тут кімнату. «Ні, пане офіцер, не можна, — відповіла літня жінка і додала: — Ми самі недавно живемо тут».

Мами тут нема… Що з нею сталося? Хитаючись, мов п'яний, я тинявся по набережній, доки не згадав про дядька Яні, приятеля мого батька, веселого грека, що мав невеличку кав'ярню на березі моря. Батько любив посидіти в нього, інколи брав і мене з собою.

В кав'ярні нікого не було. Сам дядько Яні, в білому фартусі, в сорочці із закачаними по лікті рукавами, куняв за стойкою. Я сів за столик. Дядько знехотя підвівся і підійшов до мене. «Що хочете, пане офіцер, кефалі чи скумбрії?» Він мене не пізнав у військовій формі. «Дядю Яні, невже ви не пізнаєте мене?» — «Жюль! Невже ти? Як ти опинився тут?» — «Дядю Яні, де мої батьки? Де мама? Чому в нашому будинку живуть чужі?» — «Ох, важке запитання ти задаєш мені, синку! — Дядько Яні зітхнув. — Місяців зо два тому жандарми привели сюди твого батька в наручниках, — вони хотіли, щоб добродій Сар'ян вказав місце, де закопано скарб. Його жорстоко били, але він нічого не сказав їм, а може, ніякого скарбу й не було, — жандарми вигадали… Потім забрали твою матір, відвезли її з батьком на станцію Скутарі, там посадовили всіх вірмен у товарні вагони і повезли кудись, — куди, ніхто не знає… Будинок ваш пограбували, згодом туди переїхав якийсь чиновник зі своїм сімейством…» Дядько Яні замовк і одвернувся…

Вкрай приголомшений усім почутим, я коротко розповів йому, як дістався до Стамбула. «Бач, синку, повертатися тобі в казарми небезпечно, — невесело сказав він. — Сьогодні командиром у вас добряга, а завтра на його місце пришлють звіра. Моя тобі порада — переберись до сусідньої Болгарії. Болгари вірмен не скривдять… Поживеш у мене кілька днів, а там подумаємо — може і знайдемо вихід».

Десять днів жив я в будинку дядька Яні. Дружина його, Софія, годувала і поїла мене, робила все, щоб я не сумував, добула мені десь французькі книжки. Якось увечері дядько Яні сказав, що познайомить мене з одним контрабандистом. Це хоч і турок, але людина чесна і надійна. За певну плату він обіцяв переправити мене в Болгарію.

В Болгарії мені довелося жити до кінця війни. Працював я де попало, навіть вантажником був у Варненському порту. Потім переїхав сюди, у Францію. На щастя, мій батько був далекоглядна людина — поклав у французький національний банк значну суму на моє ім'я. Ці гроші дали мені можливість закінчити Сорбонну. Ще студентом я активно співробітничав у газеті «Парі суар» і, поєднуючи навчання з практикою, став згодом журналістом.

— Так, нелегке життя ви прожили! — сказав Василь, відчуваючи ще більшу симпатію до Сар'яна.

— Що й казати!.. Але я розповів вам усе це не для того, щоб викликати у вас співчуття, а для того, щоб довести просту істину, яку досі багато хто не розуміє. Фашизм — страшне явище нашого віку. Звіряча ідеологія його зароджується і розвивається паралельно з нестримним шовінізмом, а згодом перше поглинає друге. Якщо люди хочуть зберегти нагромаджену віками культуру, якщо їм гидко стати подобою печерної людини, вони повинні самовіддано боротися з фашизмом, перетинати дорогу фашизмові всіма можливими засобами, — інакше буде пізно. Іноді мені робиться страшно на думку, що фашизм переможе. Мені шкода чудової Франції, яка стала другою моєю батьківщиною, мені болить серце за все людство!..

Журналіст замовк. Василь, звичайно, цілком поділяв його погляди і почуття. Однак з обережності мовив, наче роздумуючи:

— Ви, певно, маєте рацію. Але я ділова людина, байдужа до політики… Мені важко міркувати про такі складні речі і тим паче розібратися, з ким і як треба боротися…

— Усі так кажуть, доки ця політика не схопить їх за горло! — різко сказав Сар'ян. — Вам, слов'янинові, а тим більш словакові, слід бути особливо пильним. Не хочу бути пророком, але майже певен, що німецький фашизм перший удар спрямує на вас, щоб відкрити собі шлях до багатств Росії!

— Французи не допустять цього. Ви забуваєте, що Франція наша союзниця.

Журналіст мовчки покивав головою.

Пролунав дзвінок. Повернулася Ліза, і Василь відрекомендував їй Сар'яна.

— Дуже рада познайомитися, мені чоловік розповідав про вас! — сказала Ліза. — Зараз приготую що-небудь, ми разом повечеряємо.

Але Сар'ян, пославшись на те, що його дружина вдома сама, відмовився од вечері.

— Я й так засидівся у вас, розповідаючи вашому чоловікові дуже нудні історії!

Коли журналіст пішов, Василь сказав Лізі:

— Він не тільки приємна, але, по-моєму, й надійна людина. Чимало вистраждав на своєму віку і дуже правильно оцінює небезпеку фашизму. Нам треба зблизитися з ним!..

Уранці Василь застав Жубера в конторі. Як завжди, елегантно вдягнений, чисто виголений, той сидів за столом і щось писав.

— О-о, дорогий Кочек! — вигукнув він, побачивши Василя. — Дуже радий, що нарешті видужали. За ці три-чотири дні, коли вас не було, назбиралося дуже багато справ!

— Що ж, може, це й добре?

— Ще б пак! Надійшли замовлення з Лондона, Рима, Берліна. Подумати тільки — наша фірма виходить на міжнародні ринки! Відтепер банківський кредит нам забезпечено. Потім нові замовлення з найвіддаленіших кінців Франції. Замовляють, просять, вимагають, пишуть усі — власники кінотеатрів, крамарі, навіть власники казино. Ось погляньте! — Жубер показав на купку конвертів, що лежала перед ним. — Послухайте-но! «Пришліть вашого представника для ділової розмови»… «Повідомте ваші умови»… «Прийміть замовлення на рекламу сосисок і нових сортів ковбаси»… «Наші вина найкращі в світі, але збут поганий, потрібна хороша реклама. Перед витратами не постоїмо». Учора ми з Борро підрахували наші виробничі можливості. Треба знову розширятися — особливо тепер, коли надійшли замовлення з-за кордону. Мені хотілося б почути вашу думку з цього приводу.

Василь замислився. Звісно, Жубер має рацію: який хазяїн відмовиться розширити підприємство, коли є надійні замовлення? Щодо Василя, то йому нове розширення ні до чого, — і так у майстернях фірми працює понад двісті чоловік. Єдине, що вабить Василя, це замовлення з-за кордону. Їх він давно з нетерпінням чекав. Ділові зв'язки з Англією, Італією, Німеччиною, а в майбутньому і з Америкою могли відкрити принадні перспективи. І Василь відповів Жуберові:

— Перш ніж розширити виробництво і наймати нових робітників, треба зважити всі «за» і «проти». По-моєму, було б доцільно зібратися нам разом з директором-розпорядником (недавно вони запровадили таку посаду і запросили на неї Ляроша — енергійну людину, що мала великі зв'язки в діловому світі), з художниками, старшим майстром і порадитися з ними… Самі знаєте — надмірне розширення підприємства завжди пов'язане з певним ризиком. Можна втратити все за кілька днів, тим паче, що діяльність нашої фірми цілком залежить від кон'юнктури ринку. Якісь хитання — і це негайно позначиться на наших справах…

— Але ж зараз фірма у розквіті! Не забувайте, що наш оборот за минулий місяць становить кругленьку суму — двісті тисяч франків! Звісно, обережність не завадить. Я нічого не маю проти того, щоб зібратись і порадитися.

— Тоді завтра, об одинадцятій ранку. А замовлення з-за кордону слід прийняти незалежно від наших завтрашніх ухвал. Як ви правильно зауважили, дорогий Жубере, ділові зв'язки із закордоном піднімуть авторитет фірми. До речі, ви не хотіли б відвідати якусь із цих країн? — Василь знав, що його компаньйон мріє про подорож.

— Охоче поїхав би до Італії! Я давно обіцяв Мадлен повезти її у Венецію. От добра нагода поєднати приємне з корисним!

— То й їдьте! А коли ви повернетесь, я, мабуть, поїду в Лондон. В Англії можна укласти вигідні контракти. Що ж до Німеччини, — то, боюся, німцям зараз не до комерції!..

До Жубера знову повернулася колишня, як казав художник Борро, «спортивна форма» — він став галасливо-привітним, частіше втручався у справи фірми і не раз давав розумні поради. Безперечно, причиною такої переміни в Жубері були і великі заробітки, і успіхи фірми. Адже віднедавна про рекламну фірму «Жубер і компанія» заговорив майже весь діловий Париж.

Жубер був добрий чолов'яга — легкодушний, без великого ділового розмаху, але винятково чесний, доброзичливий до людей. Як справжній француз, він любив пожити: мав холостяцьку квартиру, вродливу коханку, якій робив дорогі подарунки, одягався у найкращих кравців, постійно відвідував концерти і ресторани. Він був і скупий і марнотрат водночас. Василь, добре знаючи його вади, ставився до нього з симпатією.

Нарада, скликана Василем, відбувалася досить бурхливо. Директор-розпорядник Лярош з піною на губах доводив, що в комерції не можна пропускати сприятливої нагоди, — це все одно що самогубство. Коли замовлення сиплються з усіх боків, як з мішка, злочин відмовлятися від них.

— Фінансове становище нашої фірми таке стійке, — доводив він, — що для розширення підприємства не потрібен навіть банківський кредит, — у нас є вільні кошти, не вкладені в оборот. Треба розширятися не вагаючись!

Художник Клод Гом'є говорив про те, що фірма не повинна розмінюватися на дрібниці, як-то рекламування сосисок і відгодованих гусей. Треба спеціалізуватися на великому — на кінорекламі, тематичному оформленні вітрин універсальних магазинів. Це не тільки вигідно з комерційної точки зору, але й солідно.

Анрі Борро запропонував нову ідею:

— Чому б нам не виготовляти і театральні декорації? Те, що робиться зараз у цій галузі, просто ганьба! Навіть такий всесвітньовідомий театр, як Комеді Франсез, і той став забувати, що в добрі давні часи театри запрошували видатних художників. Створюючи оригінальні декорації для спектаклів, наша фірма, я певен, не тільки відродить колишні традиції, але здобуде ще більшу популярність в очах освіченої Франції І

— І вилетить в трубу! — додав Ляроні.

— Анрі може заперечити, що мистецтво потребує жертв, — пожартував Жубер. — Та, сподіваюсь, він усе-таки пам'ятає, що в нас не товариство аматорів сценічного мистецтва і не благодійна установа! Хай театральними декораціями займуться інші, компетентніші організації… Не можу не заперечити і нашому юному другові Гом'є: в комерції дрібниць не буває. Коли щось дає прибуток, то це вже не дрібниця. Звичайно, оформлення вітрин і реклама кінокартин — справа почесна, але не забувайте, друзі, що понад сорок процентів прибутків наша фірма одержує від замовлень дрібних торговців, рестораторів та бакалійників, рекламуючи гусей, качок, ковбасні вироби, і нам навряд чи варто нехтувати цим!..

В суперечку встряв палкий прихильник високого мистецтва Домінік. Здібний живописець, який, однак, не зумів продати жодної своєї картини, він був певен, що гроші — річ скороминуча, що вічне тільки мистецтво. Хоч які б оригінальні були реклами гусей та індиків, вони не принесуть слави ні художникам, ні фірмі. А от їхня декоративна установка до кінокартини «Під паризькими дахами» залишиться в історії прикладного мистецтва…

Василеві довелося скористатися правом головуючого, щоб заспокоїти суперників і підбити деякі підсумки.

— Гадаю, нам доцільно дотримуватися тієї ж лінії, що й досі. Ніхто не сумнівається, що саме наші талановиті художники визначили обличчя фірми. Цілком можливо, що незабаром ми зможемо розширити рамки нашої діяльності і вийти на світовий ринок. Не треба забувати і про конкурентів. Попереду чимало всіляких випробувань, щоб витримати їх, треба створити добру фінансову базу. Тому було б легковажно знехтувати вже сьогодні дрібні замовлення. Мої пропозиції коротко зводяться ось до чого: встановити додаткове обладнання і найняти нових робітників тільки тоді, коли надійдуть серйозні замовлення з-за кордону. Створити в майстерні три самостійні відділи: оформлення вітрин великих універсальних магазинів, рекламування кінокартин і так звані дрібні замовлення. Залишаючи загальне керівництво майстернею, як і досі, за Борро, поставити на чолі кожного відділу здібного, ініціативного художника. Гом'є і Домінік могли б очолювати перші два відділи. Ще і ще раз прошу не ігнорувати дрібних замовлень…

Зайшов кур'єр і, подаючи Василеві запечатаний конверт, сказав:

— Прошу вибачити, мосьє, наказано віддати цього листа вам до рук!

Василь поспішився закінчити нараду, запропонувавши Борро разом з Лярошем скласти проект поділу майстерні. Коли всі вийшли з кабінету, Василь розірвав конверт.

«Панові Я. Кочеку,

співвласникові рекламної фірми «Жубер і компанія» м. Париж.

Маю честь довести до вашого відома, що ухвалою жюрі вам, переможцеві у великому тенісному турнірі 1932 року, присуджено перший приз — кришталева ваза.

Прошу вас прибути на урочисте засідання правління тенісного клубу, що відбудеться в суботу 21 грудня ц. р. о сьомій годині вечора, де вам буде вручено приз і диплом нашого клубу.

Прийміть, пане Кочеку, запевнення у моїй глибокій до вас повазі і побажання великих спортивних успіхів.

Ваш де ла Граммон, віце-президент тенісного клубу».

Василь був радий цьому листові, який ще раз підтверджував, що його життям керує не сліпий випадок…

Чи давно вони з Лізою прибули в Марсель як туристи, а сьогодні Ярослав Кочек не просто парижанин, а й співвласник відомої фірми, багата, всіма поважана людина. Так, багата, — капітал його сягає шестизначної цифри. Особисто йому належить не менш двохсот п'ятдесяти тисяч франків. І всього цього він добився завдяки власній кмітливості, без чиєї б то не було допомоги, добився в ім'я тієї великої мети, служінню якій він присвятив своє життя. Його, звичайно, приймуть у члени аристократичного тенісного клубу. Це певне становище, туди приймають не кожного. Тепер йому ще треба здобути симпатію та підтримку церковників. Навіть у такій, здавалося б, вільнодумній країні, як Франція, католицька церква — сила, і нехтувати нею не слід. Ліза — розумниця, не пропускає жодної недільної меси. Вона встигла познайомитися з місцевим кюрі і хоче купити постійні місця в церкві.

Якщо бути до кінця чесним перед самим собою, то треба визнати, що своїми успіхами він наполовину завдячує дружині. Вона — чудо. Важко навіть уявити таке незвичайне поєднання різноманітних якостей в одній людині, як у Лізи: природний розум, широка освіченість, неабияка витримка, рівновага і ніжне серце. Вона — справжній друг. Від того самого дня, коли Ліза одружилася з Василем, вона не знає ні безтурботних радощів, ні спокою. Не кожна людина може витерпіти бурлацьке життя, сповнене всіляких несподіванок…

У суботу, за десять хвилин- до призначеного часу, Василь поставив машину на стоянці в провулку і попрямував до тенісного клубу.

Знайомий швейцар, схожий в своїй лівреї з галунами на генерала, пізнавши Василя, вклонився і навстіж розчинив перед ним важкі дубові двері.

У маленькій вітальні другого поверху Василя зустрів де ла Граммон. Він щиро привітав гостя.

— Радий бачити вас при доброму здоров'ї! Мосьє Кочеку, без довгих передмов хочу сказати, що нам — мені і моїм колегам — було б приємно мати членом нашого клубу такого видатного спортсмена, як ви. Правда, вступні і річні внески у нас таки чималенькі, але, сподіваюсь, для багатого комерсанта ця обставина не буде перешкодою!

— Звичайно! Я вельми вам вдячний, дорогий мосьє де ла Граммоне, за виявлену мені честь.

— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я стану одним з ваших поручників?

— Буду безмежно вдячний вам! — Василь уклонився.

— Поручитися за вас ласкаво погодився також мосьє Жан-Поль Маріньє.

— Мені дуже приємно чути це!

У невеликому круглому залі за довгим столом, застеленим зеленим сукном, розташувалися члени правління. Вони, мов судді, статечно сиділи на стільцях з високими спинками. Попереду — нечисленні гості, серед яких Василь помітив своїх знайомих — Ганса Вебера і Сар'яна.

Де ла Граммон відкрив засідання. Першим він надав слово голові жюрі, який оголосив ухвалу і вручив Василеві кришталеву вазу та грамоту в сап'яновій палітурці.

Повідомлення про прийом пана Кочека в члени Паризького, тенісного клубу було сприйнято одностайними схвальними оплесками.

— Я щасливий, — сказав Василь, — що мені випала честь бути прийнятим у члени тенісного клубу, який об'єднує видатних спортсменів Франції. Дозволю собі запевнити вас, пане президенте, панове члени правління і шановні гості, що високо триматиму прапор — тепер я вже можу сказати — нашого клубу і свято берегтиму честь спортсмена!

За традицією було дано банкет на честь переможця турніру і нового члена клубу.

Пізніше, коли Василь ішов до своєї машини, його наздогнав Сар'ян і взяв під руку.

— Вам здорово пощастило! — сказав він. — Стати членом Паризького тенісного клубу — то доступно не всім, не кажучи вже про іноземців.

— Чим же це пояснити?

— Насамперед тим, що ви показали прекрасну гру, а клубові важливо мати першокласного гравця. Навесні майбутнього року відбудеться чемпіонат Європи з теніса. Та й симпатія відіграє не останню роль майже в усіх справах…

Повз них пройшов Ганс Вебер і попрощався, скинувши капелюха.

Коли він був уже далеко, журналіст, стишивши голос, сказав:

— Майте на увазі, Ганс Вебер хоч і німець, проте порядна людина. Він переконаний антифашист, але змушений це приховувати…

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю багато чого, не тільки про Вебера. Така вже моя професія… Між іншим, за словами Вебера, — а йому можна вірити, — питання про прихід у Німеччині до влади Гітлера уже вирішено. Останніми днями ведуть переговори представники фон Папена і Гітлера. Гадають, що найближчим часом вони влаштують особисту зустріч і домовляться про все… І знаєте, що найпікантніше? Французький уряд, не діставши підтримки в англійців і побоюючись опинитися в ізоляції перед лицем страшного ворога, заздалегідь примирився з можливістю фашизації Німеччини. Учора пізно вночі відбулося закрите засідання французького кабінету, де постановили не вживати ніяких заходів, які могли б роздратувати верховодів націонал-соціалістського руху в Німеччині. Вже відповідно проінструктовано французького посла в Берліні Франсуа Понсе…

— Але ж це самогубство!..

— Бачте, у Франції є політики, які сподіваються, що Гітлер, прийшовши до влади, шукатиме життєвих просторів для Німеччини на Сході. Іншими слонами, націонал-соціалісти, люті вороги більшовизму, насамперед нападуть на Радянський Союз. А це вигідно декому у Франції.

— Я, здається, мав нагоду говорити вам, що поганенько розуміюсь на політиці. А проте аби згодом це не обернулося проти самої Франції.

— Ах боже мій, усе може бути! — Журналіст зупинив таксі, що проїжджало повз них, попрощався з Василем і сів у машину.

Нудно падав мокрий сніг з дощем, проймав холодний вітер. Цього пізнього часу, коли закінчилися спектаклі в театрах, погасли лампочки в концертних залах, спустіли кафе та ресторани, перехожих було порівняно мало. Зате автомобілі усяких марок, барв, форм і розмірів загатили центральні вулиці, і Василеві доводилося бути обережним. Він їхав зі швидкістю не більше п'ятнадцяти, кілометрів на годину, проклинаючи тісняву сучасних міст.

Сидячи за кермом і напружено, до болю в очах, стежачи за мигтінням фар автомашин, які повзли попереду, Василь думав про те, що відтепер він постійно одержуватиме по пошті кореспонденцію — листи, запрошення клубу, — і це неабияка обставина в його становищі. Велика кількість кореспонденції піднесе його авторитет в очах сусідів, особливо в очах консьєржки. І тепер він зможе додати до слова «комерсант» на своїй візитній картці ще слова — «член тенісного клубу». Це вже звучить: увесь Париж знає, що до цього привілейованого клубу незаможних людей не приймають — там членські внески становлять річний заробіток робітника середньої кваліфікації.

На майдані Згоди скупчилися машини, і Василь змушений був загальмувати. Він згадав слова Сар'яна: Вебер хоч і німець, але порядна людина, палкий антифашист… Учора пізно вночі відбулося закрите засідання кабінету… Дивна поінформованість! Правда, якщо міркувати тверезо, в цьому нема нічого неймовірного: журналісти люди пронозливі, у них нюх до сенсацій, як у мисливського собаки до дичини. Все це так, але чому Сар'ян ділиться новинами саме з ним, з Василем?

Поліцай на перехресті, відчайдушно жестикулюючи, нарешті відновив лад, і машини повільно рушили з місця.

Чому?.. Невже він, Василь, який непогано розпізнавав людей, помилився в Сар'яні? Не зрозумів його справжньої суті… Якщо так, то йому треба негайно збирати манатки, повертатися на батьківщину і зайнятися чимось іншим, — скажімо, слюсарювати, ремонтувати машини і не потикатися більше туди, де потрібна кмітливість та проникливість… А чому не припустити й таке: допитливий журналіст розгадав, що Ярослав Кочек такий самий словак, як сам Сар'ян — японський мікадо, і шукає тепер шляхів, щоб зблизитися з ним, як із своїм однодумцем? У цьому теж мало радості: виходить, не зумів зіграти своєї ролі до кінця або щось бовкнув, давши привід журналістові робити всякі припущення… Втім, сам багато не зробиш — потрібні помічники. А про такого помічника, як Сар'ян, можна тільки мріяти, — тим паче, що він, напевно, у близьких стосунках з Вебером. Секретар генерального консульства Німеччини в Парижі — палкий антифашист! Це ж джерело такої інформації… Головне — не гарячкувати, діяти обачно. Перш ніж ризикнути відкритися журналістові і встановити зв'язок з Вебером, треба написати «батькові», щоб він дав згоду на такий крок.

Захопившись своїми думками, Василь мало не поїхав на червоне світло, — дрбре, що в машині чудові гальма, інакше не уникнути б йому розмови з охоронцем порядку!..

Відімкнувши двері своїм ключем, Василь тихенько ввійшов у квартиру. Так і є, Ліза тихо посапує в опочивальні. Він роздягнувся і навшпиньки пройшов до кабінету.

21/ХІІ 1932 року, Париж.

Дорогий батьку!

Даруй, що довго не писав, — дуже був заклопотаний, та й особливих новин не було. А сьогодні в мене велика радість. Зараз хоч і пізно, година ночі, все-таки надумав поділитися тією радістю з тобою.

Отже, про мої успіхи: недавно у великому турнірі з теніса, влаштованому Паризьким клубом, мені пощастило: я посів перше місце. Мені вручили приз — кришталеву вазу. Це ще не все. Сьогодні, всього кілька годин тому, мене вшанували великою честю — прийняли до членів тенісного клубу. Бачу усмішку на твоєму обличчі: «Чи ба, велике діло, прийняли до членів якогось клубу, є чого радіти». Це не так, батьку. До Паризького тенісного клубу приймають далеко не кожного, і членство в цьому клубі створює людині певне становище в суспільстві. Знаєш, хто аа мене поручився? Вельми поважані люди — директор-розпорядник великого універсального магазину, нащадок відомого аристократичного роду де ла Граммон, про якого я писав тобі раніше. Другий поручник — генеральний секретар міністерства мосьє Жан Поль Маріньє.

Мої комерційні справи теж у доброму стані. Замовників хоч греблю гати. Віддаючи належне нашим молодим художникам, мушу відзначити, що вони цілком виправдали мої надії: у них сила-силенна фантазії, смаку, невичерпної енергії. Це ж не жарт, — наша фірма добилася монопольного становища на ринку в галузі об'ємної і тематичної реклами. Правда, є ділки, які намагаються конкурувати з нами, але поки що вони нам не страшні. Недавно почали надходити замовлення з-за кордону — з Англії, Італії та Німеччини. Цими днями мій компаньйон, мосьє Жубер, виїде в Рим, щоб оформити нові замовлення ї вивчити італійський ринок. Коли він повернеться, я, можливо, поїду в Лондон. Треба розширювати міжнародні зв'язки нашої фірми. Батьку, мені дуже хотілося б почути, що ти думаєш про все це.

Тут я познайомився з одним журналістом, Жюлем Сар'яном. Ти знаєш, батьку, я важко сходжуся з людьми, але з ним, здається, потоваришував серйозно.

А ще хочу тобі сказати, що в мене назбиралася певна сума грошей: те, що ми беремо з моїм компаньйоном з каси на особисті витрати, я повністю не витрачаю, — ти ж знаєш, яка господиня Маріанна. Так от, напиши, якщо тобі потрібні гроші, можу вислати на перший раз тисяч десять-п'ятнадцять франків.

Пиши, будь ласка, докладно, що робиться у нас вдома? Як здоров'я тітки Клари? Чи не збирається хтось із родичів до нас у гості? Ми з Маріанною прийняли б дорогого гостя з великою радістю. Показали б Париж. Ти навіть уявити собі не можеш, як ми скучили за вами і за домом. Навесні, якщо нічого не перешкодить, неодмінно приїдемо провідати вас.

Передай привіт усім. Тобі і всім нашим уклін від Маріанни.

Твій люблячий син

Ярослав Кочек.

P. S. Батьку, зовсім забув: у тенісному клубі я познайомився з секретарем генерального консульства Німеччини в Парижі паном Гансом Вебером. Як запевняє мосьє Сар'ян, Вебер порядна людина. На мене він теж справляє добре враження, хоч не знаю — чи бувають серед дипломатичних працівників порядні люди. По-моєму, на те вони й дипломати, щоб прикидатися. А взагалі мені це зовсім байдуже, просто не хочеться помилятися в людях, а потім звинувачувати себе самого. От і все.

Я. К.

Закінчивши листа, Василь дістав з тайника безколірне чорнило і особливу ручку з тоненьким пером. Між рядками листа він написав «батькові» про все, що йому розповів сьогодні Сар'ян: про засідання французького кабінету, пов'язане з небезпекою приходу до влади націстів, про те, що Ганс Вебер завзятий антифашист, і попросив дозволу налагодити тісний зв'язок із Сар'яном та Вебером.

Наприкінці Василь додав, що, оскільки події в Німеччині можуть відбутися блискавично, а в нього з являться надійні джерела інформації, було б доцільно налагодити певніший спосіб зв'язку. Може, навіть через спеціального кур'єра.

Коли Василь закінчив писати, за вікном уже світало.

Він устав, втомлено потягнувся. Спати не хотілось, але треба було змусити себе заснути, — вранці на нього чекає багато справ, і голова має бути свіжою.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

До свят-вечора лишалося ще близько тижня, але весь Париж уже охопила передсвяткова лихоманка. Торговці ялинковими прикрасами, іграшками, вітальними листівками, свічками, бакалійники, власники великих гастрономічних магазинів та ресторанів, змагаючись між собою, прагнули оформити вітрини якнайвигадливіше.

Місяців за три до свят рекламну фірму «Жубер і компанія» закидали замовленнями з усіх кінців країни. Художники працювали день і ніч, і все ж таки не встигали в строк. Василь, твердо пам'ятаючи одне з головних правил комерції: прийняв замовлення — виконуй вчасно, нервував, йому не хотілося принижувати авторитет фірми.

На вулицях було повно людей з покупками в руках. Господарки збилися з ніг, запасаючись продуктами до святкового столу. Здавалось, усі тільки й думають, щоб весело провести свято, зовсім забувши, що по той бік Рейну готуються події, які загрожують смертельною небезпекою не лише Франції.

Столичні газети, що спершу з неприхованою трипогою повідомляли про можливість приходу до влади в Німеччині Гітлера і націонал-соціалістів, начебто заспокоїлись, — вони, мов по команді, перестали писати про це. Більше того, реакційна преса намагалася довести обивателеві, що нічого особливого не сталося: яке, мовляв, французам діло, хто править Німеччиною? Іноді в статтях на політичні теми де-не-де лунали навіть чванливі нотки: не треба забувати, що Францію захищає неприступна фортеця — лінія Мажіно!..

Василь замовив на святковий вечір столик у «Максима» і запросив Сар'яна з дружиною.

У свят-вечір вони зустрілися у вестибюлі ресторану.

Василь і Ліза познайомились із Сар'яновою дружиною Жаннет — веселою, блакитноокою француженкою. Як усі парижанки, вона була одягнена з великим смаком і здавалась значно молодшою за свій вік. А втім, і Ліза сьогодні нічим не відрізнялась від паризьких модниць. Щоб не осоромитися, дружина удатного комерсанта замовила спеціально до цього дня сукню в дорогої кравчихи. Тоненькі разки перлів і діамантові сережки доповнювали її туалет. Чоловіки були у вечірніх костюмах.

Метрдотель, у фраку, з білою квіткою в петлиці, схожий на опереткового артиста, запитавши прізвища гостей, провів їх до замовленого столика.

Коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов, дами побачили під серветками різдвяні подарунки. Лізі дісталася маленька мавпочка, а Жаннет — плюшевий ведмедик.

Рівно о дванадцятій по радіо пробив годинник, спалахнули свічки на величезній ялинці посеред залу. Всі встали з келехами, наповненими шампанським, і, побажавши одне одному щастя, випили до дна.

Заграла музика. Сар'яни лишилися за столиком, а Василь і Ліза танцювали, як то кажуть, до нестями. Він — кремезний, високий, стрункий, вона — граціозна, ставна — привертали до себе увагу. Кожного разу, коли після чергового танцю вони підходили до столика, розпашілі, збуджені, Жаннет зустрічала їх оплесками, а її чоловік поспішав наповнити їхні келехи.

— Щоб пізнати французів, — сказав Василь, коли вони з Лізою відпочивали після танцю, — треба з'їсти не пуд, а тонну солі! Здавалося б, люди привітні, товариські, а проте не дуже-то гостинні!..

— На підставі яких фактів ви прийшли до такого висновку? — всміхаючись, спитав Сар'ян.

— Скоро два роки, як я живу в цій країні, а за весь цей час мене не запросили в жоден дім! Той же мій компаньйон, який багато чим завдячує мені і знає, що в нас тут нема ні рідних, ні близьких друзів, не вважав за потрібне запросити нас навіть на свято!..

— Ви маєте рацію, мосьє Кочеку! Французи можуть поважати вас, приятелювати з вами, пригощати в найдорожчому ресторані, але запросити до себе додому… Для того, щоб заслужити таку честь, треба дуже близько зійтися з ними, бути в дружніх стосунках.

— У нас куди простіше. Словаки — люди гостинні!

— Аби ви не подумали, що я теж остаточно офранцузився, запрошую вас із дружиною. Ласкаво прошу до нас у будь-який час, коли вам тільки захочеться. Хоч на Новий рік, хоч пізніше…

— От і вийшло, що ти напросився в гості! — сміючись сказала Ліза.

Василь, подякувавши, охоче прийняв запрошення журналіста. Йому треба було тільки дочекатися відповіді од «батька».

О п'ятій годині ранку, коли веселощі в ресторані були ще в розпалі, Василь з Лізою і подружжя Сар'янів роз'їхалися по домівках.

Другого дня, вважаючи, що кращої нагоди для виконання релігійних обов'язків, ніж різдво, і не придумати, Василь і Ліза вирушили до церкви. Терпляче вислухавши урочисту месу, вони дочекались, коли кюре звільниться, і підійшли до нього. Він зразу ж пізнав їх і привітно всміхнувся.

— Я дуже радий, що в моїй парафії з'явилися добрі католики, — сказав він. — Як я помітив, ви постійно відвідуєте недільну месу…

— Аякже, отче мій! — вигукнув Василь. — Ми з дружиною хотіли довідатися, чи можна купити два постійних місця у вас у церкві. От, скажімо, в третьому або в четвертому ряду.

— Ви хочете мати постійні місця? Що ж, це похвально… Ви могли б мати вільні місця в третьому ряду. Четверте і п'яте крісла. Але чи знаєте ви, що місця в нашій церкві коштують дорого?

— Не думаю, що це змусило б нас відмовитися од свого наміру…

— На твердій лаві в третьому ряду місце коштує триста франків на рік, а якщо хочете крісла з оксамитовою оббивкою, то п'ятсот франків.

— Думаю, ми задовольнимося твердою лавою. Так, Маріанно? — Василь повернувся до дружини.

— Звичайно, — відповіла Ліза. — Хіба не однаково, на якій лаві розмовляти з богом…

Василь дістав з гаманця шістсот франків.

— Дякую! — Кюре сховав гроші під сутану, в кишеню штанів. — Квитанцій ми не видаємо, але в книзі нашої церкви буде зроблено відповідний запис.

Побажавши одне одному щасливого різдва, вони розійшлися.

— От бісові душі, — шепнув Василь Лізі, беручи її під руку, — навіть місцями в божому храмі торгують!

— Отже, доведеться сповідатися цьому старому фарисеєві?

— Щонайсправніше, не рідше одного разу на місяць!

— Ах ти господи! Вигадуй тепер гріхи, щоб їх відпустили! — Ліза зітхнула.

— Так, люба, вигадувати гріхи, мабуть, важче, ніж грішити!… А втім, коли зберешся на сповідь, я вигадаю тобі такі гріхи, що всіх аж завидки візьмуть!

Удома, серед усіляких програм, проспектів з тенісного клубу і запрошень, на них чекав «батьків» лист. «Батько» поздоровляв сина і невістку з різдвом Христовим і з Новим роком. Після численних побажань він висловлював свою радість з приводу комерційних успіхів сина. Передавши уклін від родичів і повідомивши про здоров'я тітки Клари, яка, слава богу, одужує, «батько» писав, що її син Юзеф Холек найближчим часом збирається на студентські канікули до Франції. «Юзеф подзвонить тобі по телефонах, номери яких ти мені дав, і я дуже прошу — зустрінься з ним, допоможи ознайомитися з визначними місцями столиці світу. Якщо ж ти дуже заклопотаний і не можеш приділити йому багато уваги, нехай це зробить Маріанна. Він, як ти знаєш, хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід. Грошей мені не надсилай, краще пусти їх в оборот.

Не пишу докладно, сподіваюсь, що Юзеф розповість вам про все…»

Вони читали і перечитували «батькового» листа. Було ясно — кур'єр, який приїздить до них, має серйозні повноваження. Що інше могло означати слова: «Юзеф — хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід»? Виходить, цьому хлопцеві можна довірити все. У листі нема жодного слова ні про Сар'яна, ні про Вебера. Останні рядки листа — «не пишу докладно, сподіваючись, що Юзеф розповість вам про все» — ось, мабуть, відповідь і на це питання.

Незабаром після Нового року пролунав телефонний дзвінок.

«Квартира Ярослава Кочека?» — «Так». — «Добридень, брате, говорить Юзеф Холек. Твій батько обіцяв написати про мене, — ти одержав його листа?» — «Одержав. Де ж ти, Юзефе, чому не їдеш до нас»? — «Щоб не завдавати вам клопоту, я зупинився в готелі. Але, якщо ви вдома, можу приїхати хоч зараз». — «Ми вдома і ждемо тебе. Стривай, з тобою хоче поговорити Маріанна, передаю їй трубку». — «Добридень, Юзефе! Як тобі не соромно зупинятися в готелі?» — «Я вже сказав, — не хотів завдавати вам клопоту». — «Ну гаразд, приїжджай скоріше, ми тебе чекаємо. Нашу адресу ти знаєш… Візьми таксі і приїжджай, ми з Ярославом так скучили за домом…»

— Василю, як ти гадаєш, наш телефон не підслуховують? — спитала Ліза, поклавши трубку.

— Гадаю, що ні, але бути обережним не завадить. Береженого й бог береже!

— Знаєш, чому я запитую? Ми — словаки, піддані Чехословацької республіки. Але ні чеської, ні словацької мов не спромоглися вивчити. Ледачі ми з тобою люди. До нас приїздить близький родич, а ми розмовляємо з ним по-французьки. Добре ще, не виникла потреба звертатися до нашого консула, — а якщо б довелося?..

— Ти маєш рацію, але не в усьому. Справа не в лінощах, а часу в нас зовсім нема!

— Пусте! Якби схотів, то знайшовся б час…

Хвилин за сорок приїхав двоюрідний брат Юзеф. Василь, допомагаючи гостеві зняти пальто, уважно роздивлявся його.

Юзеф був молодий, високий, спортивної будови парубок. Пригладжуючи русявого чуба, він крадькома оглянувся і, видно, не знаючи, є дома чужі чи нема, обняв спершу Василя, потім Лізу, примовляючи: «Здрастуй, брате! Здрастуй, сестро!» І хоч пароль був зовсім ні до чого, додав: — «Дома у нас усе гаразд!»

— Ну й слава богу! — Василь, узявши Юзефа під руку, перейшов на російську мову: — Добре, все ясно! Ходімо в кабінет. Можете говорити вільно — сторонніх нема. Ми з Лізою самі.

Слідом за ними зайшла до кабінету й Ліза. Поставивши на стіл пляшку вина, келехи, фрукти, вона сіла в крісло.

— Розповідайте! Ми ж вас так ждали. — Василь налив келехи.

— Багато чого я маю вам розповісти — не знаю, з чого й починати. Насамперед «батько» доручив мені передати вам обом великий привіт, — промовив гість. — Він так само, як і ви, вважає, що членство в тенісному клубі ще більше зміцнить ваше становище тут, у Парижі, і дасть можливість зустрічатися з потрібними людьми. Велике враження справила на «батька» звістка про те, що фірма налагодила комерційні стосунки із закордоном. Він кілька разів повторив, що надає цьому фактові надзвичайно важливого значення, і просив переказати вам про це. Якщо ваша поїздка до Лондона відповідає інтересам фірми, то їдьте. А от у Берліні вам треба побувати, на його думку, неодмінно, побувати без будь-якого певного завдання. Просто подихати тамтешнім повітрям, ближче ознайомитися з обстановкою. «Батько» вважає, що фашистська небезпека стає реальним фактом, і вам час перейти до активної роботи. Він так і сказав: «Передайте товаришеві Василю, що час настав!..» На думку «батька», журналістові Сар'яну цілком можна довіряти, — розкрийтеся перед ним у межах розумного і скористайтеся його допомогою. Щодо Ганса Вебера — вказівка така: цілком покладатися на Сар'яна, і якщо той порадить, можна залучити до антифашистської діяльності й Вебера. Надалі вам рекомендується писати «батькові» якнайрідше, — зв'язок підтримуватиме спеціально призначений кур'єр. Майте на увазі, кур'єр цей — жінка, здорова, червонощока австрійка, досвідчена революціонерка, палка антифашистка. Запам'ятайте її зовнішні дані і пароль. Це — огрядна жінка років п'ятдесяти, за професією кравчиха. На грудях поверх білої кофти завжди носить великий медальйон — емалеве зображення божої матері з немовлям. Звуть австрійку фрау Шульц, Анна Шульц. Пароль: «Ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню?» Відповідь: «Так, якщо тільки не дуже довго чекати». Повторити чи запам'ятали?

— Не треба повторювати!

— З фрау Шульц зв'язок підтримуватиме переважно Ліза. «Батько» вважає, що це зручніше і, отже, доцільніше. Фрау Шульц подзвонить вам по домашньому телефону і домовиться про час та місце зустрічі. Зустрічатися з Шульц треба там, де вона вкаже, і ні в якому разі не у вас дома. Шульц не повинна знати надто багато про мосьє Кочека. Познайомити її з ним можна тільки тоді, коли в цьому виникне крайня потреба. «Батько» просив також передати Лізі, що знає — неробство набридло їй, але йому скоро настане кінець. От, либонь, і все, що мені доручено переказати вам.

— Коли ви збираєтесь назад? — спитав Василь.

— Затримаюсь тут на кілька днів, — я ж студент Празького університету, скористався різдвяними канікулами, щоб відвідати Францію. Можливо, за мною стежать, — тому мені не слід приїздити до вас ще раз. Якщо я вам буду потрібен, подзвоніть мені в готель — зустрінемося десь у музеї. Так буде найпростіше — адже мене цікавить у Парижі все, що варте уваги.

— Припущення, що за вами стежать, грунтується на якихось фактах? — поцікавився Василь.

— Конкретних фактів нема. Але через певні події у відносинах між Чехословацькою республікою і Францією настав деякий холодок, і французькі власті почали ставитися до чехів та словаків підозріливо. У Празі французький консул, перш ніж видати мені візу, вимотав усю душу…

— Скажіть, товаришу, а з дому нам нічого не передавали? — спитала і тут же додала Ліза: — Як приємно вимовити слово «Товариш»!

— Ні, нічого не передавали. Але, коли повернуся, я можу довідатися і сповіщу через фрау Шульц.

— Будь ласка, дуже прошу! Ми ж з Василем сидимо тут мов на засланні. Ні листів з дому, ніяких звісток…

— Ну що ж, давайте вип'ємо по келеху вина за те, щоб не було на світі фашизму і війн! — тихо сказав Василь.

— З великим задоволенням! І від душі бажаю вам успіху! — Гість цокнувся з Лізою, потім з Василем.

— Добре було б вам затриматися на кілька днів, — сказав Василь. — Річ у тому, що цими днями я маю зустрітися із Сар'яном у нього вдома. Мені хотілося б повідомити «батька» про наслідки моєї розмови з журналістом. Може, він скаже щось нове. Адже Сар'ян має доступ до верхів, він добре поінформована людина.

— Гаразд, я три дні чекатиму на ваш дзвінок до десятої ранку і після восьмої вечора. Запишіть мій телефон. Можете говорити зі мною по-чеськи, я вільно володію цією мовою.

— На жаль, не можу сказати про себе те саме. Втім, для початку у мене вистачить запасу слів. Почнемо по-чеськи, потім ненароком перейдемо на французьку…

Гість попрощайся і пішов.

— Мені сподобався цей хлопець — молодий, зібраний, розумний, — сказаи Василі». — 3 таким можна працювати.

— З тобою теж можна працювати! — пожартувала Ліза.

— Гадаю, що можна, — відповів Василь.

Сар'ян не змусив себе довго чекати. Вранці наступного дня він подзвонив Василеві в контору і спитав, чи не забув той про свою обіцянку побувати з дружиною у нього вдома?

— Ні, звичайно! — озвався Василь. — Ви ж знаєте, фірма наша солідна, ми завжди виконуємо свої обіцянки.

— От і добре! Я прийду до вас після роботи, візьмемо таксі, заїдемо по вашу дружину, а тоді вже до нас. Адже я живу на околиці Парижа, майже за містом.

— Навіщо ж таксі? Можемо поїхати в моїй машині. Чи ви не довіряєте мені своє дорогоцінне життя?

— Ризикну, тим паче, що так обійдеться дешевше! День минув у клопотах. Треба було переглянути пошту, що назбиралася за святкові дні, викликати до себе головного художника, порадитися з ним з приводу нових замовлень, вислухати директора-розпорядника, підписати чеки та інші банківські документи.

Рівно о п'ятій годині в кабінет до Василя увійшов Сар'ян.

— Точність — ввічливість королів! — сказав він, показуючи на стінного годинника.

Заїхали по Лізу. Вона сіла поруч з журналістом на задньому сидінні, і машина рушила.

— Вас, либонь, цікавить, чому ми з Жаннет забралися так далеко? Дуже просто — люблю порпатися в землі! У Парижі люди забули навіть запах землі. Єдина можливість відпочити душею — це найнятися садівником і обробляти квітники в парках. А тут, на околиці, у мене є невеликий садок — фруктові дерева, кущі повного бузку і жасмин. Я розводжу квіти, навіть город маю. Шкода, зараз зима, і ви не зможете помилуватися моїми квітами, особливо трояндами. Їх у мене шістдесят кущів. Улітку, коли розкриваються пуп'янки, здається, що ти опинився на славнозвісних трояндових плантаціях Болгарії. В дитинстві, коли я жив у Стамбулі, біля нашого будинку був тінявий сад. Батько любив поратися в ньому. Мабуть, я успадкував його любов до землі…

Залитий світлом Париж лишився позаду, вони виїхали на погано освітлену широку вулицю, вздовж якої обабіч виднілися двоповерхові котеджі.

— Он там, через. три будинки, з правого боку зупинитесь, — сказав Сар'ян.

Дім журналіста було умебльовано просто, але зі смаком. Чекаючи обіду, розташувались у просторій вітальні. Жаннет принесла аперитив.

— Ви живете вдвох у такому великому будинку? — запитала Ліза.

— Удвох. У нас нема навіть постійної служниці. Вона приходить тільки вдень, — відповіла Жаннет. — Будинок, правда, трохи завеликий для нас — сім кімнат, чотири на першому поверсі, три — на другому, завжди порожні. Але тут у нас багато землі — є де розвернутися Жюлю!..

Обід був скромний, зате вдосталь було вин різних марок і сортів. По обіді Жаннет повела Лізу в свою кімнату, а чоловіки пішли в кабінет хазяїна — покурити, випити кави, щиро порозмовляти.

— Розкажіть заклопотаному справами чоловікові, що відбувається на нашій багатостраждальній планеті? Ви ж усе знаєте! — почав Василь.

— Дещо знаю… Та ба! — далеко не все. На жаль, потішити вас нічим. — Сар'ян підвівся, мовчки пройшовся по кімнаті. Повернувшись на своє місце, сказав — Учора, четвертого січня тисяча дев'ятсот тридцять третього року — прошу вас запам'ятати цю дату! — в Кельні, в будинку банкіра фон Шредера, відбулася зустріч Гітлера з Папеном. За відомостями, які має Міністерство закордонних справ Франції, вони домовились про двосторонні спільні дії: Папен — Гітлер. Наслідків цієї змови довго чекати не доведеться — вона розчистить Гітлерові шлях до влади. Повірте мені, цей день, четверте січня, буде початком грізних для Європи, а може і для всього світу подій!

— Отже, ви вважаєте, що прихід до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлсром — справа вирішена?

— Так. І мені стає страшно, коли я думаю про наслідки.

— Страхом нічого не зарадиш! Розумніше було б боротися проти гітлеризму, боротися всіма можливими засобами. — Василь уважно стежив за виразом обличчя співрозмовника.

— Згоден, але як боротися — от у чому притичина? Я не міністр, не генерал, у мене нема армії. Нема навіть партії.

— Для початку ми укладемо з вами спілку для боротьби з фашизмом.

— Спілку з вами?

— Не дивіться на мене так здивовано. Краще давайте поговоримо відверто. Хочете?

— Хочу. Власне, я давно чекаю такої розмови. Чекаю від того самого дня, коли після турніру в тенісному клубі ви не схотіли сфотографуватись, побоюючись з'явитися на сторінках газет… Тоді я зрозумів, що для цього у вас є свої особливі причини.

— Насамперед ви повинні знати, що єдина моя мета — боротися проти фашизму. Звичайно, нам з вами несила перешкодити Гітлерові та його поплічникам захопити владу в Німеччині. Але знати про всі акції фашистів ми повинні, щоб допомогти тим, хто спроможний по-справжньому боротися з цим злом нашого віку.

— Чим я можу вам прислужитися?

— Насамперед згодою співробітничати зі мною, якщо ви справді хочете боротися проти фашизму.

— Хіба я, людина, що на власній шкурі зазнала всіх жахів шовінізму й фанатизму, можу не хотіти боротися проти фашизму!.. Я готовий. Але як конкретно я співробітничатиму з вами?

— Ви зробите велику послугу, якщо погодитеся інформувати мене про події в Німеччині і ставити до відома про наміри французьких правлячих кіл щодо німецьких справ.

— Згоден, — журналіст кивнув головою. — А ще?

— Дозвольте, якщо, звісно, це не завдасть вам клопоту, час від часу послугуватися вашим будинком.

— Навіщо?

— Щоб зрідка зустрічатися тут з потрібними людьми, готувати пошту для певних адресатів, мати у виняткових випадках на день або два, не більше, схованку для моїх співробітників. Повторюю, якщо це вам не завдасть клопоту…

— Послугуйтеся скільки вам завгодно! Єдине, чого б мені хотілось, — робити все так, щоб не викликати підозр ні в кого, навіть у Жаннет, яка не тільки байдужа до політики, але й боїться її!

— Ваш будинок стоїть осібно. Я помітив, що садок захищає його од цікавих поглядів сусідів, особливо влітку. У вас нема навіть постійної служниці. Нарешті, у вас порожній цілий поверх. Ідеальніші умови для роботи важко й уявити. Ви могли б віддати мені в оренду верхній поверх. Я сам чи з дружиною — ми б приїжджали сюди на день, на два подихати свіжим повітрям. До речі, такі взаємини між нами зняли б з вас будь-яку відповідальність. Мало там що можуть робити пожильці?

— План ваш мені подобається. Я охоче віддам вам в оренду частину будинку. Дружина сумує на самотині, до того ж вона дуже симпатизує мадам Кочековій. Моя вам порада: не поспішайте, зважте все ще раз. Нехай і між жінками зміцніє взаємна дружба.

— Мати з вами справу просто задоволення! Поспішати не будемо. Ще одне запитання: скажіть, чи варто залучити до цього Вебера?

— Вебер ненавидить фашизм. Я мав можливість пересвідчитися в цьому.

— А не може бути так, що він, прикриваючись антифашизмом, виконує тут завдання певних органів і намагається здобути довір'я у справжніх антифашистів?

— Я не такий уже простодушний, як, можливо, це здається, — осміхнувся Сар'ян. — Ще раз підтверджую, що порядність Ганса Вебера поза сумнівами!

— Тоді обміркуймо, як залучити його.

— Дуже просто — зустрінемося втрьох десь у ресторані чи кафе і поговоримо.

— Мені не хотілося б, щоб нас бачили разом. Я певен, що за Вебером, як за іноземним дипломатом, стежать і кожен його крок беруть на замітку, тим більш зустріч з іноземцем.

— Про це я, правду кажучи, не подумав… В такому разі, можу запросити його і вас до себе в гості! — запропонував Сар'ян.

— Так буде краще. Якщо можна, то треба було б влаштувати зустріч найближчим часом.

— Ну, скажімо, післязавтра, десь на восьму годину вечора.

— Дуже добре!.. Тепер ми з чистою совістю можемо повернутися до жінок.

— Можемо… Але спершу мені хотілося б спитати вас: невже ви не маєте надійної інформації безпосередньо з Німеччини?

— Особисто я — ні. Але ті, кому це належить, мають таку інформацію. Однак для певності будь-яку інформацію годиться перевіряти по двох-трьох джерелах.

У їдальні вже було накрито стіл до чаю, і Жаннет почастувала їх тортом, який сама спекла.

По дорозі додому Василь, не зводячи очей з шосе, спитав у Лізи, яке враження справила на неї Жаннет.

— Вона дуже мила, проста, щира жінка. Але, на жаль, байдужа до всяких громадських інтересів.

— Ти сподобалась їй?

— Гадаю, що сподобалась. Вона просила частіше бувати в неї.

— Я розповів Сар'янові про свою справжню мету, і він обіцяв співробітничати з нами… Незабаром ми заорендуємо верхній поверх його будинку. Сама бачила, ідеальне місце для конспіративної квартири. Але на це потрібна буде згода Жаннет. Ти вже якось прихили її до себе…

Уранці Ліза подзвонила Юзефові в готель, і вони домовилися зустрітися біля собору Паризької богоматері, — йому нетерпеливилося побачити це архітектурне чудо.

Ліза сказала йому, коли вони оглядали собор, що Сар'ян погодився співробітничати, що Василь збирається орендувати другий поверх його будинку і влаштувати там конспіративну явку. Коли треба буде, в будинку зможуть зупинятися ненадовго «батькові» люди. Зустріч Василя з Вебером відбудеться найближчим часом у тому ж будинку. Про наслідки вони повідомлять.

— Василь просив ще передати вам, — сказала Ліза, — щоб ви поквапилися з від'їздом. Передайте «батькові», що в Парижі стало відомо про зустріч Гітлера з фон Папеном у Кельні четвертого січня, в будинку банкіра Шредера, і про змову між ними. В тутешніх поінформованих колах вважають, що прихід Гітлера до влади — справа вже вирішена. Це тільки питання часу. І нехай прискорять приїзд до нас кур'єра — тепер дуже важливо налагодити постійний зв'язок з «батьком».

— Зрозуміло…

— І останнє — не забудьте моє прохання про вісточку з дому… А тепер обійдімо собор ще раз і попрощаємося!

Жубер повернувся з Італії в прегарному настрої.

— Покладати великі надії на ринок Італії, країни відсталої, досить бідної, до того ж придушеної диктатурою дуче, навряд чи варто. Але все-таки і там деяку користь можна мати. Зокрема, я уклав угоди на рекламні замовлення з двома кінопрокатними фірмами і однією туристською конторою. — Жубер вийняв з портфеля три угоди і віддав Василеві, — Самі бачите, замовлення незначні, але, можливо, це тільки початок і в майбутньому наші ділові зв'язки з Італією налагодяться. Ну, а щодо моєї поїздки, то вона була чудова, стільки вражень! Мадлен у захваті від цін казкової країни. Одне слово, я дуже задоволений, тим паче, що мої витрати з верхом окупляться угодами, які я уклав.

— Скажіть, Жубере, як почувають себе італійці під фашистською диктатурою? — спитав Василь, відклавши вбік угоди.

— Якось я цим не цікавився. Чув про колоніальні претензії Італії до Африки, але в чому там справа — навіть не уявляю. Зрештою, це нас не обходить. Коли італійцям хочеться прибрати до рук якісь землі дикунів — нехай, на здоров'я. Сомалійцям чи абіссінцям від того гірше не буде — цивілізовані народи, прийшовши до них, принаймні принесуть з собою культуру і християнську релігію!

— Ви серйозно так думаєте?

— Так… А втім, я погано розуміюсь на цьому! — поквапився сказати Жубер, відчувши холодок у голосі компаньйона.

— А якщо фашисти на чолі з Гітлером захоплять владу в Німеччині, в безпосередній близькості від Франції, тоді як?

— Не розумію вашого запитання, мосьє Кочеку… Захоплять так захоплять, — нам від цього ні холодно ні жарко…

— Ах, мосьє Жубере, мосьє Жубере! Ви не уявляєте собі, які наслідки може мати для сусідніх з Німеччиною країн перемога націонал-соціалістів… А втім, в одному правда ваша: політика не про нас! Хай нею клопочуться дипломати… — Щоб приховати своє роздратування, Василь, пославшись на невідкладні справи, вийшов з контори.

Він довго тинявся по паризьких вулицях. Хмари, що заволокли небо зранку, порідшали. Крізь розриви в них час від часу показувалося сонце, і тоді черепичні дахи, вмиті ранковим дощем, яскраво вилискували. Василь обирав малолюдні вулиці, щоб ніхто не заважав йому думати про те, скільки грізних подій бачило це місто, скільки бур пронеслося над ним… Варфоломіївська ніч… Взяття Бастілії… Тут, у цьому місті, жили Робесп'єр, Дантон, Марат. Тут стратили короля і королеву… Камені паризьких бруківок зберегли пам'ять про благородну непримиренність, пристрасне бажання справедливості, розтоптаних «надлюдиною» тих часів — Бонапартом. І — Паризька комуна, героїчна репетиція нашого Жовтня… У грізний час, коли в 1914–1915 роках французьку землю топтали чоботи кайзерівських солдатів, сини Франції взялися до зброї і з кличем: «Батьківщина в небезпеці!» зупинили завойовників під стінами Вердена. Тоді вони показали небачену стійкість і героїзм, покрили свої бойові прапори невмирущою славою… А сьогодні нащадок тих героїв, Жубер, твердить, що, коли фашисти захоплять владу в Німеччині, йому від того ні холодно ні жарко… Та хіба тільки Жубер? На жаль, таких, як Жубер, у сучасній Франції чимало. Простодушні люди, вони не розуміють, що Гітлер та його. поплічники мріють про реванш, про помсту за поразку у війні. Перемога над ворогом пробудила у французів рожеві надії. Прості люди Франції вірили, що по війні, після стількох жертв запанує справедливість. Багато хто вірив і в авторитет Ліги націй. У післявоєнні роки настало розчарування. Воно було тим глибшим, чим рожевіші були надії. Класові суперечності загострилися ще більше… Чи зуміють французи сьогодні захистити від фашистських орд свою чудову батьківщину?..

Сар'ян, точний, як завжди, запросив Василя до себе, попередивши, що в нього буде Ганс Вебер. Цього разу Василь поїхав до журналіста сам, без Лізи.

Вебер тримався просто, говорив стримано і зовсім не був схожий на того веселого, трохи навіть легковажного чолов'ягу, яким звикли його бачити в тенісному клубі.

Після вечері вони втрьох пішли в кабінет господаря, і несподівано Вебер сам перейшов до діла.

— Жюль говорив мені про вас. Не дивуйтесь, ми з ним давні друзі, у нас нема таємниць один від одного. Я давно придивляюся до вас, але ви так майстерно граєте свою роль, що зрештою я подумав: цей Кочек один з тих сучасних молодиків, для яких нема нічого святого на світі, окрім дзвінкої монети. Я повірив, що ви прибули сюди, до Франції, з єдиною метою — робити гроші.

— Мені приємно це чути… Якщо такий досвідчений дипломат, як ви, дійшов до такого висновку, то мені нема чого боятися агентів Сюрте Женераль! — серйозно, без усмішки відповів Василь.

— Перейдімо, друзі, від компліментів до обговорення питань, заради яких ми сьогодні зібрались, — втрутився Сар'ян. — Ми не на дипломатичному прийомі!.. Мосьє Кочек і я поклали присвятити свої скромні сили боротьбі з фашизмом, де б з ним не зіткнулися. Ми запрошуємо вас, Вебере, приєднатися до нас. Ми зважили, що сьогодні реальна небезпека фашизму йде під нашої батьківщини, і ви, репрезентуючи тут Німеччину, могли б зробити неоціненну послугу, якби переказували нам відомості про події в Німеччині, щоб наш друг Кочек міг передавати їх компетентним організаціям…

— Яким саме організаціям, чи не можна дізнатися?

— Тут великої таємниці нема, — сказав Василь, — йдеться про організацію, яка вбачає у фашизмові смертельну небезпеку як для самої Німеччини, так і для всього людства, і яка поставила перед собою завдання боротися проти наступу фашизму всіма можливими засобами…. Мосьє Вебере, ви читали книжку Гітлера «Майн кампф»?

— Ще б пак! І можу додати, що мерзеннішої філософії Німеччина не знала, якщо, звісно, це маніакальне маячіння можна назвати філософією!..

— От і допоможіть нам, щоб це маячіння не стало страшною реальністю! — сказав Василь.

— Я готовий. Тільки майте на увазі, що я — звичайнісінький секретар генерального консульства. Ми видаємо візи на в'їзд до Німеччини, реєструємо шлюби, народження дітей у німецьких підданих, розсилаємо повістки юнакам, що досягли призовного віку. Як бачите, у нас не дуже широкі повноваження. Звісно, я буваю в нашому посольстві, відвідую наш клуб, маю стосунки з поінформованими дипломатичними працівниками й іноді дізнаюся про справді важливі й цікаві новини. Я ладен ділитися з вами цими новинами, але, по-моєму, інформація, яка пройшла через другі, треті руки, мало що дасть. Треба шукати щось інше.

— Що саме ви маєте на увазі? — спитав Василь.

Вебер мовчав, затягуючись тютюновим димом.

— Є одне надійне джерело, — сказав він, подумавши. — Правда, воно пов'язане з певним ризиком. Якщо ми хочемо діяти серйозно і не марнувати свою енергію на дрібниці, треба знайти доступ до секретних сейфів німецького посольства в Парижі…

— Думка правильна, та як її здійснити? — нетерпляче перебив Вебера експансивний Сар'ян.

— По-моєму, є одна лазівка… І коли ми добре поміркуємо, то зуміємо цією лазівкою скористатися… В нашому посольстві працює стенографістка Ельза Браун. Вона — довірена особа посла Роланда Кестнера і має доступ до всіх секретних справ. Ельза Браун вдова, але ще молодиться. У неї дві вади — надмірна скнарість і така сама надмірна любов до молодих кавалерів. Як справжня німкеня, вона ощадлива від природи, але її ощадливість межує з якоюсь манією. Замість масла вона купує маргарин, п'є сурогат кави, щоб відкласти кілька зайвих франків. У неї панічний страх перед незабезпеченою старістю…

— І вона змогла щось заощадити? — спитав Василь.

— Отож-бо, що ні! Заощаджуючи на дрібницях, вона всі свої гроші витрачає на молодих коханців. З неї кепкують усі в посольстві…

— І ви пропонуєте залучити цю жінку до справи? — спитав Василь.

— Так. І гадаю, це вийде. У Ельзи Браун нема ніяких переконань. Її можна використати двома способами — або надіслати до неї молодого мужчину, який зуміє видобувати з неї потрібні відомості, або просто купити її. Якщо у вас є на прикметі підходящий молодик, познайомимо його з Браун. Якщо нема, — спробуємо запропонувати гроші. Звісно, якщо ви маєте кошти: грошей потрібно буде чимало!

— Перший спосіб зовсім відпадає, ми ніколи не підемо на таке. Що ж до грошей… Я співвласник прибуткової рекламної фірми. Маю і власні кошти. Я можу дозволити собі потратити певну суму для винагороди фрау Браун, в тому разі, звісно, якщо її співробітництво з нами буде ефективним, — сказав Василь. — А як і з чого почати розмову з нею?

— Я вже подумав про це. — Вебер запалив нову сигарету. — Тут потрібна жінка, до речі, розумна, яка зуміє близько зійтися з Ельзою. Поведе її до модних кравчих, порадить, як користуватися кремом, яку робити зачіску і в якого перукаря… Одне слово, прихилить її до себе і ввійде до неї в довіру.

— А де і як познайомити таку жінку з фрау Браун? — спитав Василь.

— Оцього вже не знаю… Може, знову доведеться вдатися по допомогу до нашого друга Жюля, — Вебер усміхнувся журналістові.

— Завжди до ваших послуг! Але я не знайомий ні з фрау Браун, ні з тією чарівною і винахідливою жінкою, яку їй треба буде відрекомендувати! — Сар'ян розвів руками.

— Нехай мосьє Кочек познайомить вас з тією жінкою, а ви відрекомендуєте її фрау Браун як свою приятельку, — сказав Вебер. — Зробити це найзручніше де-небудь у ресторані. Ви запросите мене повечеряти з пами, а я приведу з собою Ельзу…

— Гаразд. Як тільки мосьє Кочек підшукає таку жінку і сповістить мене, я подзвоню вам, і ми домовимося про зустріч! — мовив Сар'ян.

Увечері Василь розповів Лізі про свою розмову з Вебером і сказав, що саме їй доведеться бути тією жінкою, яка повинна близько зійтися з німкенею і здобути її довіру. Помітивши гидливу гримасу на обличчі дружини, Василь м'яко промовив:

— Так треба, Лізо!..

Назавтра Василь зустрівся з Сар'яном і сказав йому, що в ролі майбутньої приятельки Ельзи Браун виступить Ліза.

Журналіст не здивувався, немовби він саме цього й чекав.

— Конче потрібно, щоб Браун нічого не знала про мене, розумієте? Навіть прізвища мого не чула доти, поки ми остаточно з'ясуємо, що ж, зрештою, за людина ця німкеня.

— А навіщо мені називати ваше ім'я? Мало які чарівні приятельки можуть бути в мене!

— Авжеж! Із таким симпатичним чолов'ягою можуть приятелювати найвродливіші паризькі жінки!..

— Ви все жартуєте, а в мене, до речі, є цікаві новини для вас. Треба сподіватися розколу між Францією та її союзниками — малими країнами. Польський уряд почав перший, зрозумівши, що, коли Гітлер прийде до влади, розраховувати на допомогу Франції не доводиться. Він надумав, поки не пізно, знайти спільну мову з німцями. Однак така акція мала б непривабливий вигляд, тому він ладен піти на провокацію. До Парижа прибув міністр закордонних справ Польщі пан Бек і зажадав від французького уряду, щоб той окупував частину Рурської області, пообіцявши зі свого боку ввести в Німеччину п'ять армійських корпусів. Про цю новину я довідався вчора, коли нас, гурт журналістів, запросили на вулицю Ке д'Орсе-Ерріо, щоб поінформувати про все. Ми зібралися біля парадних дверей саме в той час, коли пан Бек, виряджений, мов оперетковий тенор, чекав на свою машину. Журналісти, ще не знаючи нічого про пропозиції міністра закордонних справ Польщі, позирали на пана Бека з явним кепкуванням. Я спитав одного свого колегу про мотиви такого нешанобливого ставлення до високого гостя. І от що він мені відповів: «Бачте, пан Бек не новак у нас у Парижі. Він бував тут ще молодим офіцером як військовий аташе і вів досить скандальне життя — відвідував ігорні будинки, надміру захоплювався жінками, ставши причиною двох гучних на той час історій». Але найпікантніше те, що тодішній прем'єр-міністр Польщі пан Сікорський повідомив французький уряд через секретні канали, щоб не дуже довіряли військовому аташе Бекові… Чи то діставши такі відомості, чи бажаючи спекатися скандального офіцерика з дипломатичним паспортом у кишені, агенти Сюрте Женераль без особливих труднощів спровокували пана Бека, підсунувши йому фальшивку як секретний документ, що стосувався Італії. А ще через деякий час «підшукали» і покупця на той документ в особі удаваного агента італійської розвідки. Бек попав у цю пастку, мов сліпе цуценя, — його застукали в ту мить, коли він, продавши документ, збирався одержати за нього великі гроші. Здобувши неспростовні докази негідної діяльності пана Бека, несумісної з дипломатичною роботою, його оголосили персоною нон грата і випровадили з Франції… Тепер, сидячи в кріслі міністра закордонних справ Польщі, пан Бек, очевидно, поклав віддячити французам за свою колишню ганьбу.

— Як на мене, — сказав Василь, — то демарш поляків свідчить, що союзники Франції, розчарувавшись у двоїстій і зрадницькій політиці старшого партнера, поступово відходять од нього.

— Так, схоже на це… Мабуть, черга за іншими союзниками Франції. Цікаво, як поведуться найближчим часом Румунія, Чехословаччина і Югославія.

— Треба гадати, що й ці країни перед лицем смертельної небезпеки, не покладаючись більше на Францію, шукатимуть собі порятунку!

— і Ви, здається, недалеко від істини. Цього побоюються і на вулиці Ке д'Орсе. На жаль, розмовами нічого змінити не можна, особливо тепер, коли насуваються грізні події… Отже, прошу передати мадам Маріанні, що я маю честь запросити її на вечерю в товаристві німецького дипломата пана Ганса Вебера та його співвітчизниці фрау Ельзи Браун.

— Неодмінно передам!..

Того ж дня, увечері, стало відомо про падіння кабінету Поля Покура. Прем'єр-міністром Франції став Едуард Далад'є. Поль Покур згодився прийняти портфель міністра закордонних справ у його кабінеті.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Ельза Браун у японському халатику сиділа біля туалетного столика і старанно наводила красу на своє — гай-гай! — уже поблякле обличчя. Роздивляючись у дзеркалі свої округлі плечі, пишні груди, вона думала про те, що не втратила колишньої принадності, — інакше її не запросив би на вечерю такий серйозний чоловік, як Вебер з консульства. Вся німецька колонія в Парижі вважає цього худорлявого, ставного холостяка сухарем. Правду кажучи, він справді неговіркий і поводиться дуже гордовито. Але що з того, зате співробітники Вебера відгукуються про нього, як про людину розумну, начитану. А втім, ці його якості Ельзу, Браун мало цікавлять. Важливо інше: Ганс стрункий, міцний мужчина і, кажуть, чудовий спортсмен.

Наскільки їй відомо, Вебер досі не залицявся до жодної жінки з німецької колонії. Ото був би фурор, якби вона з'явилась на вечорі в клубі з Вебером! Скільки жінок позаздрили б їй! Багато хто лихословить на її адресу, вигадують усякі нісенітниці. Нічого гріха таїти, вона полюбляє мужчин, особливо молодих!.. А хіба всі ті матрони, що удають із себе скромниць, не согрішили б, аби мали можливість? Дай їм тільки волю!.. Взяти хоча б радникову дружину фрау Ельман, — здавалося б, уже руїна, за шістдесят, а спокусила синового товариша, зовсім хлопчиська. Про це знають усі, але мовчать. Аякже, хіба можна осуджувати дружину радника? А досить їй, Ельзі Браун, стрітися вряди-годи з молодиком, як про це одразу ж починає говорити вся колонія, — нема кому за неї заступитись і заткнути пельку плетунам. Якщо у неї буде постійний залицяльник, та ще такий, як Вебер, становище її зміниться.

Правду кажучи, запрошення Вебера повечеряти в товаристві одного приємного французького подружжя було як сніг на голову, — досі він не звертав на неї ніякої уваги, вклониться і пройде мимо, немовби вона якийсь неживий предмет, а не жінка. І раптом — це запрошення!.. А чом би й ні? Що вона, менш принадна, ніж якесь зелене дівчисько-нетяма?

Ельза Браун ще раз подивилася на себе в дзеркало. Зморщечки, друге підборіддя… Як вона стежить за собою, якої дотримується дієти! Давно забула смак тістечок, зовсім не їсть хліба, живе на самих овочах! Літа, нічого не вдієш… І сивіти почала, та це не біда, — французи великі майстри!..

Надушившись і напудривши обличчя, вона довго вибирала сукню. На превеликий жаль, матеріальні умови не давали їй можливості одягатися в дорогих кравчинь. Нарешті вона вибрала синю крепдешинову сукню, почепила на шию два разки великих штучних перлів, приготувала лаковані черевички-човники, але не взула їх, щоб до часу не натруджувати ніг.

Дзвінок!.. Вона швидко взула черевички і пішла відчиняти.

— О-о, фрау Браун! Як вам пасують ці перли! — сказав Вебер, цілуючи пухлу ручку стенографістки.

— Невже? По-моєму, ви просто кажете мені комплімент!

— Якщо ви готові, ми можемо їхати, — Веберові хотілося скоротити цю розмову.

— Може, вип'ємо по келеху вина або по чашечці кави?

— Охоче, але ж нас чекають!

Вебер допоміг їй надіти шубку, і вони спустилися на вулицю, де на них чекало таксі.

Ельза Браун уперше була в китайському ресторані і зацікавлено оглядала стіни, обтягнуті шовком з химерними малюнками, ліхтарики, з яких струмувало в зал м'яке світло. По обидва боки залу містилися невеликі кабіни, схожі на намети. Приглушено лунала якась дивна музика.

Не встигли Вебер і Ельза ввійти до ресторану, як перед ними з'явився, немов з-під землі, китаєць у зеленому халаті, з довгою косою і шанобливо запитав — чи не пан Вебер ощасливив його своєю присутністю? Діставши схвальну відповідь, китаєць низько вклонився і сказав:

— Вас і вашу даму чекають у шостій кабіні!

Помітивши гостей, Сар'ян схопився з місця, поцілував руку Ельзі Браун і відрекомендував їй та Веберові свою супутницю:

— Мадам Маріанна!.. Сідайте, прошу вас, і почувайте себе як удома! Якою мовою волієте розмовляти? — спитав він раптом.

— Гадаю, краще по-німецьки, — відповів Вебер. — Так же, фрау Ельзо?

— Так, мабуть, краще по-німецьки, а то з моєю вимовою… Понад три роки живу у Франції і ніяк не навчуся правильно вимовляти французькі слова. — Німкеня говорила з таким кумедним акцентом, що Ліза насилу стримувала усмішку.

На дзвінок Сар'яна вмить з'явився служник-китаєць. За його допомогою Сар'ян замовив якісь дивні страви, про які Ельза й уявлення не мала, і наприкінці сказав:

— В одному тільки ми порушимо китайське меню: дайте нам російської горілки і французького шампанського! А про десерт іще подумаємо!

Прохолодна горілка, яку пили маленькими, мов наперсток, чарками — од неї не відмовились і жінки, — швидко зблизила нових знайомих. Коли вони впоралися із закусками і їм подали качку по-китайськи, жінки розмовляли так, наче давно знали одна одну.

— На вас чарівна сукня, і дуже вам до лиця!.. Скажіть, у кого ви шиєте? — спитала Ельза Браун.

Ліза назвала відому в Парижі кравчиху.

— І дорого вона бере?

— Як вам сказати, для Парижа не так-то вже й дорого… За сукню — чотириста франків, за костюм — шістсот.

— О ні! — Ельза скрушно похитала головою. — Для жінки, що живе на зарплату, це занадто…

— Хіба ви служите? — запитала Ліза так, немов досі нічого не чула про Браун.

— Еге ж, я працюю. — Ельза не пояснила, де саме, і Ліза зрозуміла, що її співрозмовниця не така вже наївна жіночка, як то здається на перший погляд.

— Ах, я так мрію скоріше закінчити Сорбонну і почати працювати! — сказала Ліза. — Хочеться бути самостійною… Адже ваша робота, фрау Ельзо, цілком забезпечує вас?

— Я одержую, люба Маріанно, сімсот франків на місяць, плюс винагорода двічі на рік — на різдво і на Великдень. Гроші чималі, на них я могла б жити у себе на батьківщині розкошуючи. Але тільки не тут!..

— Звісно, це не дуже великі гроші для Парижа. Втім, треба вміти жити… Тут є кравчихи, які добре шиють і беруть недорого, — просто їх мало розрекламовано. Інколи і я шию в них. Це обходиться майже вдвічі дешевше.

— Але ж треба знати таких кравчих!

— Я охоче поведу вас до однієї, якщо хочете!

— Буду вам безмежно вдячна, люба Маріанно!

Чоловіки, вдаючи, що захопилися наїдками, стежили за розмовою жінок, відзначаючи в думці вправність, з якою Ліза спрямовувала цю розмову.

— Ще келех шампанського? — запропонував Сар'ян Ельзі Браун.

— Я й так зовсім п'яна! — кокетливо всміхнулась та.

— Ну, що ви, дорога фрау Ельзо! Шампанське — жіночий напій! Ось ми з моїм другом Вебером п'ємо російську горілку, і то нічого! — Він налив у келехи жінкам.

Вони випили по кілька ковтків, і Браун повернулася до перерваної розмови.

— Правда ваша, тут усе так дорого… За флакон гарних духів платиш сто і навіть двісті франків, за коробку пудри — тридцять-п'ятдесят франків. Звісно, все це предмети розкоші, згодна, але, даруйте, яка жінка у наш час може обійтися без духів, пудри, крему, губної помади?

— Недарма французи вигадали приказку: краса потребує жертв!..

— Ви чудово розмовляєте по-німецьки! За вимовою вас не відрізниш від уродженки Берліна.

— Я вчилася в німецькій школі, — коротко відповіла Ліза.

Зайшла розмова про китайську кухню. Віддаючи їй належне, Вебер твердив, що все-таки кращої кухні, ніж французька, нема ніде. Сар'ян не погоджувався, доводячи, що на Сході, особливо у Стамбулі, готують чудово, не гірше, ніж французи. Браун одразу ж поцікавилась: хіба мосьє Сар'ян бував у Стамбулі? Той відповів ствердно, і їй закортіло дізнатися, чи справді такі незвичайні турецькі лазні.

— Стамбул уславився не тільки чудовими лазнями. — Німкеня дратувала журналіста, але він опанував собою і вів далі. — Там зберігся великий критий базар з безліччю лабіринтів, збудований ще за часів султана Фатіха, завойовника Константинополя. На березі Босфору досі стоять фортечні вежі, споруджені візантійцями для оборони столиці імперії; дивовижні своєю красою храми, з високими мінаретами мечеті, обличковані кольоровою керамікою, що так і сяють на сонці всіма кольорами веселки. Нарешті, розкішні палаци, які поєднують у собі мавританську архітектуру з європейською…

— О, як це цікаво! Скажіть, мосьє Сар'яне, це правда, що в турецьких султанів були гареми, де вони тримали по дванадцять жінок?

— В передостаннього султана, Абдул-Хаміда, було не дванадцять, а тридцять жінок, згідно із законом шаріату, — відповів журналіст. — І шістдесят наложниць…

— Який жах! — вигукнула Браун.

— Нічого жахливого! Жінки і наложниці султана жили в нечуваних розкошах. Я певен, що багато сучасних жінок погодилися б бути на їхньому місці, — додав Вебер, який досі мовчав.

— Ні, неправда! Жити в клітці, хоч і золотій, навряд чи кому захочеться, — заперечила Ліза.

— Не кажіть, не кажіть, — п'яно белькотала Ельза Браун. — Жити безтурботно… ходити в шовкових шароварах… купатися в прозорих водах мармурових басейнів… Їсти східні солодощі… слухати музику…

— По-моєму, ваша суперечка, любі дами, безпредметна: у Франції гаремів нема, і ви не можете перевірити — добре чи погано живеться в золотій клітці! — сміючись сказав Сар'ян.

Виходячи з ресторану, чоловіки навмисне відстали од жінок, щоб дати їм можливість домовитися про нову зустріч. Браун, не гаючи часу, звернулася до Лізи:

— Маріанно, любонько, ви обіцяли познайомити мене з недорогою кравчихою. Може, ви дасте мені номер вашого телефону, і я подзвоню в зручний для вас час?

— Я пізно повертаюся додому, мене важко застати. — Ліза не запитала в німкені номера її телефону, щоб не викликати підозри. — Краще зустрінемося цими днями десь у кафе, як ви звільнитеся од служби. До речі, я довідаюсь, коли моя кравчиха зможе вас прийняти.

— Я буду дуже рада, якщо це зручно для вас.

— Ви добре знаєте майдан Етуаль? Там, навпроти станції метрополітену, є маленьке кафе. Якщо не заперечуєте, ми могли б зустрітися там. Ну, скажімо, завтра ввечері…

— Краще післязавтра!

— Гаразд. Я чекатиму там на вас о сьомій годині.

В таксі, по дорозі додому, Ельза говорила Веберові:

— Ви знаєте, ця француженка — щасливий виняток серед своїх співвітчизниць, — по-перше, не кривляка, до того ж досконало володіє німецькою мовою!

— Вона вам сподобалась?

— Дуже! Ми домовилися з нею зустрітись післязавтра на майдані Етуаль. Вона хоче повести мене до своєї кравчихи… Як ви гадаєте, в тому, що я водитимуся з місцевою жителькою, нема нічого поганого?

— Як вам сказати? — Вебер знизав плечима. — Гадаю, що ні… Ви ж чули, на зборах співробітників радник Ельман не раз казав, що не варто цуратися місцевих жителів. Він навіть рекомендував частіше бувати серед них, щоб французи не думали про нас як про націю зарозумілу й відлюдькувату.

— Мені треба поставити до відома про це секретаря канцелярії посольства…

— Навіщо? А втім, як вам завгодно. Якщо хочете, щоб вас зайвий раз допитували… — Вебер розумів, що так відповідати йому, добре обізнаному з порядками в німецькому посольстві, не годилося б, але іншого виходу не було.

За сигналом Вебера таксі зупинилося біля будинку, де жила Браун. Не відпускаючи Веберової руки, зазираючи йому в очі, вона спитала:

— Хіба ви… не підніметесь до мене?

— Дякую вам, зараз — ні… Вже пізно, — відповів Вебер, нахиляючись до її руки.

— Хіба вже так пізно? — В голосі Ельзи Браун вчувалася образа.

Доки консьєржка відчиняла двері, таксі рушило з місця і зникло за рогом. Ельза раптом відчула страшенну втому. Повільно, насилу піднялася на четвертий поверх, увійшла в свою квартиру, засвітила світло. У двох її манюсіньких кімнатках був безлад: на стільцях, на ліжку, навіть на буфеті лежали речі — сукні, панчохи, білизна. Фрау Браун за вдачею була жінка акуратна, та сьогодні, поспішаючи, вона не встигла прибрати в квартирі.

«Добре, що Вебер не зайшов! Що б він подумав про мене, побачивши такий розгардіяш?» Але вона ніяк не могла зрозуміти поведінки секретаря консульства: запросити на вечерю, потратитись і не зайти до неї? Цього вона не могла збагнути…

Перед тим як лягти, Ельза остаточно надумала нічого не говорити начальникові канцелярії про майбутню зустріч з француженкою. «Вебер має рацію — не варто зчиняти галасу через таку дрібницю! А то почнуть розпитувати: хто, чому, навіщо?..»

Ліза повернулася додому схвильована.

— Василю, я, здається, зробила помилку, — сказала вона.

— Заспокойся! І розкажи ясно, що трапилося?

— Зі мною — нічого. І взагалі спершу все йшло добре. Фрау Браун — звичайна міщанка. Вона думає тільки про лахміття. Я, здається, сподобалась їй… Але потім, щоб мати привід для нової зустрічі, надала мені лиха година бовкнути, що я можу повести її до хорошої кравчихи, яка бере недорого. Браун ухопилася за це, і ми домовилися зустрітись післязавтра в маленькому кафе на майдані Етуаль — ми там якось були з тобою, пригадуєш? А де я знайду таку кравчиху?

— Ну, знаєш, краще вже запитай мене про що-небудь з астрономії!..

— Ти все жартуєш, а я, безголова, зіпсувала справу! Добре ще, зметикувала не дати їй номера свого телефону… Треба попередити Сар'яна — він вигадає якийсь привід, щоб пояснити, чому я так раптово щезла.

— Не гарячкуй і, не зваживши добре, нічого не роби. Нам нізащо не можна випускати стенографістки. Де ще ми знайдемо таке джерело інформації?

— Але ж не можу я піти до своєї кравчихи мадам Жаклін і сказати: пошийте, будь ласка, дамі на прізвище Браун сукню і візьміть з неї половину або навіть, може, чверть вартості — решту сплачу я сама!

— Ні, так не скажеш… Першу частину завдання ти виконала добре і не картай себе даремно: найголовніше, що ти познайомилася з цією Браун… От що, ходімо, Лізо, спати. Як любить казати моя сестра Фросина: вранці буде видніше!..

— Який же у тебе легкий характер!..

Рано-вранці пролунав телефонний дзвінок. Каліченою французькою мовою якась незнайома жінка запитувала Маріанну Кочекову.

— Це тебе! — Василь передав дружині трубку.

Ліза взяла трубку і раптом просіяла. Затуливши телефонну трубку долонею, сказала пошепки:

— Приїхала фрау Шульц! Каже: ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню? — І відповіла в трубку — Так, якщо тільки не дуже довго чекати.

Домовившись з приїжджою про місце і час зустрічі, Ліза поклала трубку і глибоко зітхнула, немов після важкої роботи.

— От бачиш, я ж казав тобі, що вранці буде видніше! — мовив Василь.

— Звичайно, приємно, що нарешті приїхав до нас постійний кур'єр. Але що з того, хіба це допоможе пошити сукню фрау Браун?

— Мабуть, допоможе, адже фрау Шульц кравчиха. Цілком можливо, що в неї у Парижі є знайомі. Ти побалакай з нею — що вона тобі порадить?

Ліза поспішала на побачення з фрау Шульц. Лекції в Сорбонні довелося пропустити.

Вони зустрілися біля виходу з Північного вокзалу. Ліза ще здалеку пізнала фрау Шульц по тому, як описав її Юзеф. Шульц була огрядна, червонощока, гладка жінка років п'ятдесяти в добре пошитому пальті з маленьким хутряним комірцем, у старомодному круглому капелюшку, які носили солідні дами ще напередодні світової війни. В руці вона тримала велику плетену валізу, на зразок тих, в яких паризькі білошвеї носять білизну замовницям. Фрау Шульц одразу помітила Лізу і пішла їй назустріч. Вона ще раз промовила пароль, почувши відповідь, усміхнулася і подала Лізі руку.

— Добридень, пані Маріанно! Рада вас бачити при доброму здоров'ї, — і, понизивши голос, додала: — Нам треба поговорити, і найкраще це зробити в кафе. До речі, я й поснідаю.

— Ви вже влаштувались? — поцікавилась Ліза.

— В якому розумінні? — не второпала приїжджа.

— Я маю на увазі готель. А де ваші речі?

— Вони тут. — Фрау Шульц показала на валізу. — Чи багато речей потрібно мені, літній жінці? Нічна сорочка, дві зміни білизни, дві кофточки, рушник, мило, зубна щітка… Що ж до готелю, то в Парижі в мене чимало добрих знайомих і подруг молодості, з якими ми разом навчалися ремесла. Вони радо приймуть мене на кілька днів.

Розмовляючи отак, вони дійшли до кафе, де замовили сніданок для фрау Шульц і чашечку кави з тістечком для Ліан.

— Насамперед хочу повідомити, що вдома у вас усе гаразд, отже, турбуватися вам нічого. Рідні шлють вам привіт, і якщо ви схочете написати їм, то я можу взяти ваші листи з собою і надіслати їх.

— Велике спасибі, фрау Шульц! Ми обов'язково напишемо, але, відверто кажучи, нам так хотілося б дістати листа від них!..

— Коли будуть листи з дому, я привезу вам. У мене сила-силенна доручень, — вела далі фрау Шульц. — Я залишу під салфеткою «батькового» листа, а ви непомітно візьміть його і сховайте… Там про все написано. «Батько» просив переказати, щоб пан Кочек неодмінно з'їздив до Берліна і, якщо трапиться нагода, налагодив там ділові стосунки, аби мати можливість їздити туди, коли буде треба. Поїздку до Німеччини не слід відкладати. «Батько» вважає правильним, що ви збираєтесь найняти півбудинку за містом. Коли у вас буде готова відповідь на «батьків» лист, скажіть мені. Дуже не кваптеся, я пробуду тут кілька днів — у мене є ще деякі справи. Якщо я знадоблюсь вам до від'їзду — завжди до ваших послуг. У вас є запитання до мене?

— Є велике прохання.

— Я слухаю.

Цього ранкового часу кафе було пусте. Вони розмовляли по-німецьки, і так тихо, що ніхто не міг їх підслухати.

Ліза розповіла про знайомство з Ельзою Браун і про те, що їй важко виконати свою обіцянку — знайти дешеву і гарну кравчиху.

— Ну, в цьому я можу вам допомогти! — сказала фрау Шульц. — Я збираюся зупинитись у моєї близької приятельки, власниці невеликого ательє. Я домовлюся з нею про все, а ви ввечері подзвоніть мені. Якщо все буде гаразд, то завтра ж ви зможете привести туди свою німкеню. До мого від'їзду ми пошиємо їй чудову сукню за мізерну плату!

— Ви навіть не уявляєте, фрау Шульц, який тягар зняли з моєї душі! — Ліяа записала номер телефону та адресу ательє, де зупиниться фрау Шульц, і вони розійшлися.

У «батьковому» листі повторювалося майже все те, що переказала Лізі фрау Шульц. Він дуже просив Василя якнайскоріше побувати в Берліні, «щоб на власні очі побачити все і познайомитися з тамтешніми замовниками».

Написавши відповідь «батькові», Василь почав готуватися до поїздки в Берлін. Але до того часу треба було завершити справу з фрау Браун: мало які несподівані обставини можуть виникнути. Залишити тепер Лізу саму в Парижі було б нерозумно.

Зустрівшись з фрау Ельзою в маленькому кафе на майдані Етуаль, почастувавши її тістечками і кавою, Ліза повезла її до «знайомої» кравчихи на вулицю Гобелен. В ательє, за рекомендацією постійної замовниці мадам Маріанни, фрау Браун зустріли мов свою людину, показали найновіші журнали мод, порадили, який вибрати фасон для вечірньої сукні. Фрау Браун привабила сукня з великим вирізом на спині і грудях. Вона спитала Лізу по-німецьки, скільки коштуватиме робота? Ліза підійшла до фрау Шульц.

— Скажіть їй — сто п'ятдесят франків, — порадила та.

— Чи не надто мало?

— Нічого, пройде… Тут беруть за таку роботу не менше як чотириста франків, і то зважаючи на замовницю.

Повернувшись, Ліза сказала своїй новій приятельці, що за роботу з неї візьмуть всього сто п'ятдесят франків.

— Я ж вам казала, тут ціни доступні!

Ельза Браун не знала, як дякувати Лізі.

Тепер вони зустрічалися, мов близькі подруги. Ельза Браун бідкалася, що їй доводиться забирати своїми дріб'язковими справами стільки часу в любої Маріанни. На що Ліза відповідала, що фрау Браун припала їй до душі і вона буде щаслива, якщо та матиме елегантну вечірню сукню. Більше того, Ліза подарувала фрау Браун крем для обличчя і коробку пудри.

— Ні, ні, я не можу прийняти од вас подарунків! — опиралася фрау Брауп. — Скільки це коштує?

— Це такі дрібнички, дорога фрау Ельзо! Невже між друзями можуть бути якісь рахунки?

Спокуса була дуже велика, і фрау Браун, сяючи від задоволення, сховала подарунки в сумочку.

Сукня вдалася. Фрау Браун була в захваті — така розкішна сукня і так дешево! Щоб подякувати Лізі, Ельза запросила її до себе на чашку кави, чого ніколи не робила раніше.

Ліза, звісно, прийняла запрошення і прийшла до своєї нової подруги, прихопивши з собою флакон гарних духів для неї.

Браун приготувала кану, поставила на стіл печиво, цукерки.

— Прошу вас, Маріанно, чудове печиво, я його дуже люблю. І цукерки добрі — з марципаном. Французи иміють готувати смачні речі — не те що в нас, у Німеччині! — говорила вона. — До знайомства з вами я була зовсім іншої думки про француженок, вважала, що вони надто легковажні, пусті… Втім, у мене мало знайомих парижанок. Нам, працівникам посольства, не так-то просто познайомитися з місцевими жителями. З одного боку, нам рекомендують частіше бувати серед них, зав'язувати дружні стосунки. З другого — зобов'язують інформувати начальство про кожне таке знайомство. Не дуже-то приємно, коли начальник канцелярії влаштовує тобі формальний допит з приводу кожного знайомства. Правда ж? Особливо нам, жінкам…

— Я не зрозуміла, які допити ви маєте на увазі? — спитала Ліза.

— Аякже!.. Досить сказати начальникові канцелярії про своє нове знайомство, як одразу ж посиплються запитання: хто він чи вона, де працює, яких дотримується поглядів, до якої партії належить, де живе?.. Якось я по наївності розповіла про одного знайомого, то й сама була не рада — мене просто замучили запитаннями! Цікавились усім, навіть інтимними сторонами його життя: чи випиває, чи буває в жінок…

— Виходить, ви повідомляєте начальство не про всіх своїх знайомих?

— Звичайно, ні — навіщо? Мало які знайомі можуть бути у самотньої жінки!.. Та й політикою я ж не займаюсь. Ще чашечку кави?

— Дякую, більше не хочу! — Ліза відсунула чашку.

Отже, Браун, довірена особа німецького посла, втаємничена в його секретне листування, призналася, що приховує від начальства деякі свої знайомства… Це вже дещо!.. Ліза думала: чи варто скористатися цим визнанням і, не відкладаючи, перейти до відвертої розмови, чи зачекати? Поміркувавши, вона зрозуміла, що починати відверту розмову тут, на квартирі у Браун, не слід.

— Ваші залицяльники дарують вам дорогі подарунки, — говорила тим часом Браун, — і в цьому нема нічого незвичайного: ви молода, вродлива… Я теж не ремствую, залицяльників у мене хоч греблю гати!.. Але, боже мій, які то залицяльники? Прийдуть, поїдять, поп'ють, даруйте на слові, посплять — і згадуй лиш, як звали…

— Зате ви незалежна, маєте роботу, заробляєте на прожиток, — промовила Ліза.

— Ах, люба Маріанно, я вже казала вам, що тут, у Парижі, на мій заробіток навіть мереживну нічну сорочку не купиш!

— У вас чудова спеціальність — стенографістка-машиністка!.. Хіба при бажанні ви не можете підробляти?

— Хотіла б, та як? Французьку я знаю поверхово, а кому у Франції потрібна моя німецька?

— Не може бути, щоб у такому великому місті, як Париж, не було б потреби в німецькій стенографістці. Багато французьких фірм мають ділові зв'язки з Німеччиною і листуються німецькою мовою.

— Це правда, але в тих фірмах є постійні співробітники, які ведуть листування іноземними мовами, — заперечила Браун.

— То чому б вам не стати такою співробітницею?

— Я б охоче, але для цього потрібні знайомства, поважні рекомендації…

— Цілком можливо, що я зумію вам допомогти через свого брата, — у нього великі зв'язки в діловому світі. Хочете, я поговорю з ним?

— Ще б пак, звичайно!.. Не так уже далеко той час, коли мене звільнять і призначать невелику пенсію за багаторічну бездоганну роботу… Спробуй проживи на сто марок на місяць, якщо в тебе нема інших джерел прибутків, окрім пенсії, Досить згадати, що мене чекає незабезпечена старість, і кров холоне в жилах!..

— Скажіть мені відверто: якщо мій брат знайде для нас добре оплачувану роботу, чи повідомите про це своє начальство? Самі розумієте, що жодне поважне торгове підприємство не захоче, щоб про його справи знали сторонні, та ще в іноземному посольстві!..

— Розумію! Ні, я б не говорила про це нікому!.. Наше посольство, довідавшись, що я підробляю чи збираюсь підробляти на стороні, негайно відішле мене на батьківщину. Ви не знаєте, які в нас суворі порядки щодо цього.

— Добре, я поговорю з братом. Певна — він придумає що-небудь для вас! — Ліза почала прощатися.

28 січня 1933 року паризькі газети, посилаючись на телеграфне агентство Гавас (Havas), вмістили на своїх сторінках замітки, набрані дрібним шрифтом, у яких повідомлялося, що переговори між німецькими політичними партіями націонал-соціалістів (гітлерівська партія) та націоналістів завершилися цілковитим порозумінням.

29 січня газети вже під великими заголовками сповістили, що канцлер Німеччини Шлейхер подав у відставку і його відставку нібито прийняв президент.

31 січня французькі газети всіх політичних напрямків вмістили на своїх сторінках повідомлення про те, що 30 січня президент Німеччини Гінденбург підписав декрет, який покладав на Адольфа Гітлера обов'язки канцлера Німеччини — «в ім'я захисту народу і держави». Газети були сповнені численних коментарів до цього повідомлення. Деякі кореспонденти твердили, що декрета склав сам Гітлер, та це вже нікого не цікавило.

Так чи інакше, верховода німецьких фашистів Адольф Гітлер захопив владу.

Опівночі Василеві подзвонив Сар'ян і розповів про події в Німеччині. Василь не спав до ранку і тепер їхав у свою контору втомлений і заклопотаний. Він розумів, що рубікон перейдено, — віднині політичні події в світі, передусім у Європі, наберуть зовсім іншого напрямку, ніж досі.

Василь намагався роздивитися крізь скло автомобіля обличчя перехожих, прочитати на них, яке враження справило на французів це зловісне оповіщення. Люди, як завжди, поспішали у своїх житейських справах, немовби прихід до влади Гітлера нічого не міняв у світовому правопорядку і взагалі вся ця метушня по той бік Рейну Францію не обходить…

Не встиг Василь сісти за свій письмовий стіл, як Жубер, весело посвистуючи, увійшов до контори.

— Добридень, дорогий Кочеку! Чого ви такий похмурий? Не виспались?

Василь підвів голову і пильно подивився на свого компаньйона.

— Скажіть, Жубере, ви читали сьогодні ранкові газети?

— Читав! Що ни побачили там цікавого?

— Ви не звернули уваги на повідомлення про те, що в Німеччині владу захопили фашисти на чолі з Гітлером?

— Ах це! Читав, звичайно. А що нам до того, який бош править Німеччиною — Шлейхер чи Гітлер?

— Ви жартуєте?

— Я кажу цілком серйзоно. Мене мало стурбує, якщо навіть туди повернеться кайзер Вільгельм Другий…

— Блаженна ви людина, Жубере! — прохопилось у Василя і, щоб якось загладити свою різкість, він додав — Така проста річ, як різниця між фашистами і порядними людьми, має бути зрозуміла кожному!…

— Згоден, фашисти — то переважно покидьки, невдахи. Я знаю одного шибайголову з організації полковника де ла Рокка «Білі хрести». Це навіть мій далекий родич. Його вигнали з університету за те, що не хотів учитися, і він образився на весь світ. Уявивши, що він надлюдина і йому, отже, все дозволено, украв у батьків велику суму грошей, родинні коштовності і втік з дому…

За годину Василь розмовляв з художниками Борро і Домініком. Хлопці явно були чимось пригнічені. На запитання Василя, що з ними, Борро відповів:

— Хіба ви не знаєте, мосьє Кочеку? У Берліні владу захопив голова фашистів Гітлер. Знову доведеться французам кров проливати!..

— Вже так зразу й кров!..

— Месьє Кочеку, мій батько загинув під Верденом. Це було всього якихось сімнадцять років тому. А сьогодні нащадки пруссаків, убивць мого батька, знову брязкають зброєю. Певен, що німці, маючи такого верховоду, як Гітлер, захочуть насамперед звести з нами давні рахунки за поразку в минулій війні… Знаєте, який плакат намалював Домінік?

— Ні, звичайно! Звідки мені знати, які плакати малює, мій юний друг?

— Плакат перегукується з часами Великої французької революції. Під малюнком напис: «До зброї, громадяни! Вітчизна в небезпеці!..»

— Намалювати намалював, а ось хто надрукує мій плакат — не знаю, — сказав Домінік.

— У Парижі є одна-єдина газета, яка погодилася б надрукувати цей плакат, — «Юманіте», — сказав Борро. — Але тоді ти, дорогий друже, попрощайся з надією будь-коли уславитися. Художника, що виступає на сторінках ракети «скажених» — адже треба ж, щоб комуністів сьогодні називали так само, як колись якобінців, — такого художника «порядне товариство» не пустить до себе навісь на поріг, і його картини ніколи, повік-віків, не буде виставлено в жодному виставочному залі!..

— То й нехай!.. Віднесу плакат в «Юманіте». Якщо вони погодяться надрукувати, я ладен віддати його безплатно!

— Браво, Домініку! Пізнаю впертого й мужнього нащадка санкюлотів. Що там один плакат, зроби серію, бий на сполох, закликай французів до пильності! І водночас… Готуйся до того, що мосьє Жубер вижене тебе. Те, що у рекламній фірмі працює такий вільнодумець і бунтар, безперечно, негативно позначиться на її комерційній діяльності. Я, правда, не знаю думки мосьє Кочека щодо цього. — Борро запитливо глянув на Василя.

— Наша фірма — підприємство комерційне, і політичні переконання чи навіть діяльність її співробітників нас не обходить. — Василь хотів дати зрозуміти художникам, що їм побоюватись нічого.

— Ми були певні, що ви скажете саме так! — Борро повеселішав. — Ходімо, Домініку, малювати плакати. Вони закликатимуть синів Франції до зброї. Якщо ніхто не захоче друкувати, ми самі розклеїмо їх на афішних тумбах.

Художники вийшли. Василь, дивлячись їм услід, думав, що дух нації, як і раніше, живий, жива її сила, стійкість, аби тільки справжні патріоти не втратили пильності.

Останніми днями столичні газети друкували на своїх шпальтах короткі повідомлення про те, що після приходу до влади націонал-соціалістів терор у Німеччині посилився, що в Пруссії арештовано п'ять тисяч, у Рейнській області понад дві тисячі комуністів та ворогів гітлеризму, що конфіскується майно небажаних елементів, здебільшого євреїв. Газета «Тан» не скупилася на прогнози: «Цілком можливо, що Гітлер скоро зазнає краху і втратить свою репутацію рятівника Німеччини…»

Василь, зустрівшися з Сар'яном, спитав його, як усе це розуміти: невже заможні класи Франції настільки засліплені ненавистю до комуністів, що не бачать справжньої небезпеки?

— Дивуюся вам, друже мій!.. Ви так довго живете у Франції і не зрозуміли, що буржуа віддають перевагу Гітлерові перед своїми співвітчизниками-комуністами! Вони сподіваються, що зуміють домовитися з фашистами, і готові піти на будь-які поступки. Окрім того, тут певні, що Гітлер насамперед кинеться на схід і застряне в просторах Росії. Ходімо зі мною в Національні збори — там призначено дебати з міжнародних питань. Ви послухаєте, про що і як говорять «обранці» нації!..

Фрау Шульц поїхала, взявши з собою відповідь «батькові». Те, що сталося в Німеччині, не було для «батька» несподіванкою. Адже він не раз писав і говорив, що прихід до влади фашистів — справа вирішена, що це — питання часу. Ось цей час настав… Тепер головне — знати, як французи реагують на грізні події в сусідній державі, причому знати не поверхово, не навздогад, а доказово, спираючись на неспростовні факти. Знати і те, яких заходів вживає французький уряд, щоб перепинити шлях фашистським полчищам, якщо вони почнуть похід. Як французи захищатимуть своїх союзників…

Сар’ян добре зробив, що запросив Василя в Національні збори. Правда, все, що там буде сказано, можна прочитати наступного дня в газетах. Але одне діло — читати газети і зовсім інше — послухати депутатів самому. У Франції, на радість німецькій розвідці, не вміють зберігати державних тяємниць, — немов навмисне виставляють їх напоказ!.. Німецькі агенти нишпорять всюди, навіть на секретних засіданнях парламентської комісії, навіть на засіданні ради міністрів, не кажучи вже про Національні збори. Цього мало, самі французи необачно розкривають свої таємниці. Нещодавно на шпальтах великих газет між військовими фахівцями спалахнула суперечна про кількість і якість французьких танків та літаків. У той час, коли в Німеччині утверджується доктрина блискавичної війни, в якій велике значення надають танкам, самохідним гарматам і моторизованим дивізіям, французькі генерали геть зовсім заперечують використання танків у майбутній війні. Це наштовхує на думку, що в них немає танків найновішої конструкції. Танки, які були на озброєнні, безнадійно застаріли — на них тонка броня, це скоріше мішень для німецької бронебійної артилерії, ніж бойові одиниці. Василь не був військовим спеціалістом, а проте розумів, як глибоко помиляються французькі генерали, коли твердять, що майбутня війна буде позиційною, як війна 1914–1918 років…

Тепер, як ніколи, важливо було знати плани фашистів щодо своїх сусідів. Пора завершити довгу гру з Ельзою Браун! Нехай Ліза зустрінеться з німкенею і домовиться з нею. Чи не замінять нові правителі Німеччини своїх послів за кордоном?..

Удома Василь сказав Лізі:

— Агенти німецької розвідки стежать за всіма співробітниками свого посольства, тому зміни місце зустрічі з Браун. І, коли пропонуватимеш їй гроші, не скупись!

— Ти б краще сказав прямо, скільки їй запропонувати!

— Делікатне питання — скільки? Мало запропонуєш — не погодиться. Багато запропонуєш — злякається… Ти кажеш, вона одержує сімсот франків на місяць?.. Запропонуй їй тисячу…

— Не багато?

— Гадаю, що ні. Пообіцяй, що залежно від якості інформації, яку вона нам передаватиме, винагорода може збільшитися…

Розмовляти про це вдома було набагато легше, ніж із самою Браун…

Ліза подзвонила їй і домовилась про зустріч у великому студентському кафе в Латинському кварталі — там завжди товпилася галаслива молодь, серед якої неважко було загубитись, коли б виникла така потреба. Було взято до уваги і ту обставину, що Браун, відчувши щось недобре, може привести з собою одного-двох хлопців з німецького посольства.

Василь запросив до свого кабінету Борро та Домініка і сказав:

— Друзі, у мене до вас особисте прохання. Справа в тому, що моя дружина має зустрітися з однією жінкою в студентському кафе в Латинському кварталі. Жінка ця — німкеня і досить ексцентрична особа… Прошу вас, будьте там завтра о сьомій вечора. Сядьте за столик, замовте собі вина чи кави й нудьгуйте, не даючи і взнаки, що ви знайомі з моєю дружиною. Якщо все минеться, ви проведете вечір на свій розсуд. Якщо ж німкеня спробує зчинити галас, допоможіть моїй дружині непомітно вибратися з кафе… Ви зрозуміли мене?

— Цілком! — відповів Борро. — Не турбуйтеся, мосьє Кочеку, ми все зробимо якнайкраще. Правда, Домініку?

— Про що говорити, — звичайно!.. Знаєте, мосьє Кочеку, у нас з Анрі з цим кафе пов'язано багато спогадів. Ми обидва були закохані в дівчину за стойкою. Вона була красуня, таких очей ні в кого більш не бачили!.. Звали її Габріелла. Ми думали — вона іспанка. Згодом з'ясувалося, що вона дочка грузинських емігрантів. Грузини — то така нація на Кавказі. Ми з Анрі ходили в кафе щовечора, щоб побачити її, а коли мали гроші, просиджували там до пізньої ночі…

— Я хочу внести у розповідь Домініка маленьку поправку, — перебив товариша Борро. — Закоханий в Габріеллу був Домінік. Я супроводжував його тільки задля товариської солідарності.

— От тобі й маєш! — вигукнув Домінік. — А хто витрачався на квіти? Хто дарував красуні навесні фіалки, а влітку білі троянди? Ти чи я?

— Ти завжди був скупий, як Гобсек, і я змушений був тратити гроші на квіти, щоб дівчина не думала погано про нас. От і все!..

У призначений час Ельза Браун приїхала в Латинський квартал. Зайшовши до кафе, вона злякано оглядалася на всі боки, не розуміючи, чому її подруга захотіла зустрітися з нею саме в цьому галасливому місці. Побачивши Лізу, що сиділа за маленьким столиком у глибині залу, вона швидко попрямувала до неї.

— Добридень, дорога фрау Ельзо! Рада вас бачити! — ласкаво привітала Ліза німкеню і, завваживши її розгубленість, сказала: — Не дивуйтесь, що я вас запросила сюди. Я маю серйозно поговорити з вами, і мені хотілося це зробити трохи далі від цікавих очей. — Ліза помітила, як насторожилась німкеня, і промовила спокійно — Як ви просили, я сказала братові, щоб він підшукав для вас добре оплачувану роботу. Запросила я вас сюди, щоб передати…

До їхнього столика підійшла дівчина і спитала, що подати дамам.

— Мигдальні тістечка і дві чашки кави, — відповіла Ліза і знову звернулася до Браун: — Мій брат пропонує вам трохи легшу роботу, ніж робота стенографістки. Паризькі торгові фірми, що мають ділові зв'язки з Німеччиною, серйозно стурбовані останніми подіями, які відбулися там. Їх дуже цікавить точна інформація про те, що робиться в Німеччині і чого можна сподіватися від нової влади хоча б найближчим часом… Звісно, не та інформація, яку можна вичитати з газет і з повідомлення телеграфних агентств… — Ліза замовкла, не зводячи очей з Браун.

Мовчала й та, якось уся зіщулившись.

— Ви матимете добру винагороду. Ну, скажімо, вам платитимуть тисячу франків на місяць. Більше того, якщо інформація, яку ви передаватимете, буде особливо цінна, то винагороду збільшать. — Ліза тільки тепер помітила, що з далекого кутка кафе за ними стежать молоді художники.

— Ви уявляєте собі, як небезпечно те, що пропонує ваш брат? — після довгої мовчанки прошепотіла Браун. — За розголошення державної таємниці співробітників посольства карають суворо — звільняють з роботи, позбавляють усіх звань, нагород, притягають до суду. А там і в тюрму можуть запроторити! Ні, ні, я на це не піду…

— Ну що ви! Навіщо такі жахи — суд, тюрма! Подумайте самі — хто знатиме про це? Ви зберігаєте багато таємниць, невже не зможете вберегти власну невеличку таємницю? Окрім мене і брата, ніхто, жодна душа, нічого не знатиме. Я братові навіть не сказала вашого прізвища…

— Невже не сказали? — пожвавилась Браун.

— Навіщо? Він буде цілком задоволений, коли матиме потрібну інформацію, — все інше його не обходить.

— Не знаю, не знаю… Це так несподівано…

Ліза розуміла, що німкені несила було відмовитися од тисячі франків додаткового заробітку. Може, вона в ці хвилини підраховувала в думці, що зможе купити чи відкласти про чорний день. Щоб остаточно розвіяти сумніви Браун, Ліза сказала:

— Я принесла вам п'ятсот франків як аванс. Вони в конверті, — я залишу їх на столі, а ви непомітно сховайте в сумку. Решту одержите, коли зустрінемося наступного разу. Сподіваюсь, люба фрау Браун, ви повідомите для брата деякі новини — теж як аванс! — Ліза поклала на стіл конверт з грошима.

— Далебі, не знаю, що може цікавити вашого брата?.. А втім… передайте йому, щоб фірми, які мають ділові стосунки з німецькими євреями, були обережні… Найближчим часом майно всіх євреїв буде конфісковано, а самих їх вислано з Німеччини… І ще… В Німеччині готується велика акція, яка дасть привід націонал-соціалістам одним ударом ліквідувати всі небажані елементи всередині країни. В чому конкретно полягає суть цієї акції, сказати вам не можу, — не знаю, — Браун затнулась була, потім додала — Це вже з галузі політики: ворогам фашизму у Франції не слід покладати великих надій на дебати з міжнародних питань у парламенті, бо багато правих депутатів зв'язані з нашим послом і виступатимуть з промовами на підтримку нового режиму в Німеччині…

— Чи не простіше сказати, що цих депутатів ваш посол підкупив? — спробувала уточнити Ліза.

— Це дуже делікатна справа, і до неї я доступу не маю!

— Ви знаєте прізвища депутатів парламенту, зв'язаних з вашим послом?

— Ні…

— Що ж, дякую. На перший раз досить. Ласкаво прошу написати розписку, що ви одержали п'ятсот франків.

— Розписку? Навіщо вона вам? — стривожилась Браун.

— Ну аякже, — братові треба буде звітуватися за витрачені гроші. Якщо слово «розписка» вам здається негарним, напишіть просто, що одержали від мене п'ятсот франків у позичку.

— Мені взагалі не хотілося б нічого писати. Але якщо ви наполягаєте…

— Що вдієш! — перебила її Ліза. — Це потрібно для формального звіту. Крім брата і мене, ніхто не знатиме автора цієї записки…

Браун дістала із сумочки маленький блокнот і надряпала на аркуші кілька слів.

Уже на вулиці Браун раптом спитала:

— Скажіть, Маріанно, Вебер знає про наші справи?

— Про кого ви говорите, хто такий Вебер?

— Пригадуєте, він супроводжував мене, коли ми вечеряли вчотирьох у китайському ресторані?

— Той високий чоловік? Та що ви! Яке він має відношення до наших з вами справ?.. Я навіть прізвище його не запам'ятала…

Прощаючись з Браун на майдані Згоди, Ліза обіцяла подзвонити їй найближчим часом.

Василь з нетерпінням чекав дружину. Ще в передпокої він спитав:

— То як, все гаразд, Лізо?

— Гаразд! — Ліза докладно розповіла про свою зустріч з Браун. — Я так стомилася, немовби віз везла!.. — додала вона на закінчення.

— Розумію, дорога. Нелегко тобі було!.. Цікаво, яку це акцію готують фашисти? У тебе яке склалося враження — німкеня справді не знає чи прикидається?

— По-моєму, не знає. Інакше розповіла б, тим більш першого разу, щоб набити собі ціну.

— Шкода, поїхала вже фрау Шульц! Треба було б повідомити про це «батька», щоб він з'ясував подробиці… Про підкуплених німцями депутатів слід розповісти Сар'янові. Журналісти — люди дійшлі, вони про все довідаються. Боюсь, у фашистів чимало прихильників тут, у Франції… — Василь немов розмовляв сам із собою, потім звернувся до дружини. — Ти молодець, Лізо, зробила велике діло. Якщо Браун узяла гроші і навіть розписку написала, — то тепер співробітничатиме з нами. Тільки будь обережна, не залякуй її своєю настирливістю.

Через три дні Василь, сидячи на гальорці для публіки в Національних зборах, куди його привів Сар'ян, пересвідчимся, — фрау Браун правду казала, що депутати правого крила у змові з німецьким послом. Складалося враження, що ці «обранці народу» геть забули про інтереси Франції і піклувалися тільки про Гітлера та його рейх. Бородатий депутат з партії радикал-соціалістів заявив з трибуни: «Гітлер при владі чи ні, яка різниця, панове?»

Голова партії «Демократичний альянс» сказав: «Не бачу причин для занепокоєння! Коли будуть неприємності, Англія допоможе нам, та й Гітлер не ворог Франції». Третій депутат проголошував: «Гітлер уже двічі став нам у пригоді: він зробив Німеччину непопулярною в Англії та Америці, він показав Англії справжнє обличчя Німеччини! Так, я рішуче віддаю перевагу Гітлерові перед Шлейхером!»

Біля виходу з парламенту Василя чекав стурбований Сар'ян. Взявши Василя під руку, простуючи рядом з ним по мокрому від дощу тротуару, він спитав:

— Ну, бачили тепер, яких представників народ послав сюди? Вони не те що Францію — рідного батька продадуть! Поль Бонкур мав рацію, коли сьогодні вранці сказав на вулиці Ке д'Орсе Ерріо: «Добре запам'ятайте: праві партії, саботувавши зближення з демократичною Німеччиною, якого ми добивалися вісім років, тепер робитимуть усе, щоб зблизитися з німецьким диктатором! І, звичайно, під тим приводом, що Гітлер бореться з комуністами! Незабаром ви побачите все, про що я вам кажу!» Сьогоднішнє вечірнє засідання Національних зборів повністю підтвердило слова Бонкура. Віднині праві шукатимуть будь-якого приводу для зближення з диктатором, а Гітлер, маючи таку підтримку, скоро покаже всім, на що він здатний!

— Вам або вашим товаришам пощастило довідатися про зв'язки деяких правих депутатів з німецьким послом?

— Небагато. Завтра прочитаєте в газетах. Та що з того, боже мій! Більшість не бачить нічого особливого в тому, що якісь там депутати парламенту часто бувають у німецького посла. Коли ми поклали матеріал на стіл нашому шефові, він здивовано втупився в нас: «Не розумію, каже, в чому сенсація? Ну бувають, приятелюють, — то й що? Може, згодом це стане нам у пригоді». Насилу вмовили його вмістити в завтрашньому номері маленьку замітку…

Через кілька днів Василь пішов у тенісний клуб, як робив це інколи увечері. У клубі все було як завжди — кілька чоловік тренувалися на закритому корті при електричному освітленні, інші вечеряли в ресторні, а в маленькій вітальні постійні відвідувачі клубу мирно розмовляли за чашкою кави.

Побачивши Василя, де ла Граммон запросив його приєднатися до компанії.

Літній панок в старомодному сюртуці з оксамитовою жилеткою говорив, помішуючи ложечкою в чашці:

— Основа нашої зовнішньої політики на найближчі роки має полягати в тому, щоб не дратувати Гітлера. Треба довести йому, що ми не супротивники його, що не заважатимемо йому, якщо він зверне свій погляд на Схід!..

— Ну, а як же бути з нашими союзниками? — єхидно спитав Маріньє. — Адже перш ніж Гітлер «зверне свій погляд на Схід», як ви зволили сказати, йому треба підкорити собі наших союзників: Польщу, Чехословаччину, Румунію, а можливо, і Югославію. А цього навряд чи можна досягти мирним шляхом…

— Союзники!.. Хай підкоряє, якщо це йому треба. Справжні патріоти повинні думати про Францію, а не про якихось союзників!

— А чи не здається вам, що за такої політики ми залишимося наодинці з грізним ворогом? — втрутився в розмову де ла Граммон.

— Поняття «ворог» потребує уточнення. Я особисто не вважаю, що Гітлер — ворог Франції. Навіщо йому нападати на цивілізовану країну, коли на Сході — неозорі вільні простори, де живуть напівдикі племена? Ні, панове, сьогодні наш ворог номер один — комуністи, які не визнають освяченої богом приватної власності і проповідують рівність. З Гітлером, коли треба буде, ми завжди домовимось, а з комуністами — ніколи! — роздратовано втовкмачував літній панок у старомодному костюмі.

— Невже ви не розумієте, що фашисти мріють про реванш? — спитав молодий Луї.

— Я вже казав, що з Гітлером можна домовитися, — звичайно, роблячи йому певні поступки. Та й чому б нам не стати союзниками Німеччини в боротьбі проти комунізму і насамперед проти Радянської Росії, цитаделі комунізму?

— Союз із фашистами! Та ви розумієте, мосьє, що кажете?! — гарячкував Луї.

У розмову втрутився елегантно одягнений середнього віку чоловік.

— По-моєму, для викорінений комунізму всі засоби добрі, — мовив тін. — Заради нього можна стати союзником не те що Гітлера, а й самого диявола!

— Ви забуваєте, що Франція завжди була сильна в союзі з Росією, — спокійно сказав Маріньє. — Союз із Гітлером не тільки недалекоглядна політика, а самогубство для Франції. Запевняю вас, ніякі поступки не допоможуть, німці не заспокояться доти, поки не поставлять Францію на коліна!

— Очевидно, ви, мосьє Маріньє, заражені ідеями комунізму, інакше ви розуміли б різницю між колишньою Росією і більшовицькою!..

— Помиляєтесь, я далекий від комунізму, а от ви, мосьє Журбене, надто близькі до фашизму! — Маріньє говорив стримано, наче мовилося про салонні дрібнички.

— А що ви думаєте, — далекоглядні французи справді повинні створити нову партію, на зразок націонал-соціалістської, щоб перекинути місток між Францією і новою Німеччиною!

— Досить нам полковника де ла Рокка та його посіпак. Вони й так ладні кинути Францію до ніг Гітлера! — різко сказав Луї.

— Нам потрібна Франція вільна, а не комуністична! — підвищив голос панок у старомодному сюртуці.

— Ніхто й не помишляє про комуністичну Францію, а от віддати її на поталу фашистам можуть тільки зрадники! — В голосі де ла Граммона лунало неприховане обурення.

— Саме так — француз, який підтримує сьогодні Гітлера, — зрадник! — крикнув Луї.

Панок у сюртуці та його модно одягнений соратник підвелися, але, перед тим як покинути вітальню, перший з них, побагровівши від люті, прошипів.

— Ми не знали, що тут, у тенісному клубі, звели собі гніздо комуністи й підозрілі іноземці, — він кинув погляд на Василя.

— А чи не хочете ви одкрити в нашому клубі філіал партії націонал-соціалістів французького відтінку? — спитав де ла Граммон.

— Смійтеся, панове, смійтеся! Настане час, і ми поговоримо з вами в іншому, більш підходящому для вас місці! Тоді вже ми посміємося досхочу, — сказав другий.

І вони вийшли з вітальні.

— Зрадники, фашистські агенти! — крикнув їм услід Луї.

— Дивіться, як розперезалися, — сказав де ла Граммон.

— Хто вони такі? — спитав Василь.

— Один з них, той, що в сюртуці, фабрикант, власник майже всіх миловарних заводів у Франції. Другий — спадкоємець багатих батьків, мотяга, гульвіса…

Наступного дня, пополудні, Василь став свідком іншої, не менш виразної сцени.

Чоловік триста молодиків на чолі з своїм «фюрером», полковником де ла Рокком, надумали влаштувати демонстрацію на честь перемоги фашистів у Німеччині. Коли вони, вигукуючи якісь лозунги, були вже на Великих бульварах, назустріч їм вийшли робітничі загони, несучи триколірний прапор Франції і червоні стяги революції. Підійшовши до фашистських молодчиків, робітники запропонували їм розійтися, ті відмовились, але незабаром, не витримавши натиску робітників, розбіглися.

Поліцейські, які досі стояли на тротуарах у позі спостерігачів, заворушилися, почали відтискати робітників, застосувавши гумові палиці…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Настійні поради «батька» поїхати до Німеччини відповідали бажанню самого Василя побувати там і все побачити на власні очі. Надто вже тривожні, часом просто неймовірні, а часом і суперечливі вісті надходили звідти. Але перед поїздкою до Берліна слід було ще раз порозумітися з німецькими кінопрокатними конторами. Запит від них було одержано до того, як владу захопили фашисти, і за цей недовгий час багато що перемінилося. Треба було також одержати візу німецького консульства у Парижі на право відвідати Німеччину. За чутками, візи тепер давали неохоче і далеко не всім.

Раніше замовленням із-за кордону фірма «Жубер і компанія» особливого значення не надавала. Тепер до цих замовлень ставилися дуже серйозно: з'явилися симптоми, які свідчили, що внутрішній ринок звужується, — замовлень, особливо з провінції, поменшало. Знайти точне пояснення цьому було важко — чи то провінція мала досить рекламних виробів фірми, чи у Франції торгівля скорочувалася. Так чи інак, збут зменшився, в складах зібралося багато нереалізованих виробів.

Василя не дуже турбувало скорочення збуту, — він це передбачав і забезпечив фірму постійними замовленнями великих столичних магазинів та кількох кінотеатрів у центральних районах міста. В найгіршому разі, можна було зменшити обсяг роботи майстерень і обмежитися виконанням тільки цих замовлень, — фірма могла б існувати, очікуючи кращих часів. Враховуючи сумний досвід Жубера, Василь створив резервний капітал, який, на його думку, мав захистити фірму від примх ринку. Він добре розумів, що будь-яке скорочення обсягу виробництва негайно позначиться на доброму імені фірми. Кожен може подумати: коли пішли на скорочення і звільнили робітників, то, виходить, справи у них поганенькі. Про це найперше довідаються поставники, а за ними і банки, що ведуть фінансові операції фірми і дисконтують її векселі. Отут і допоможе резервний капітал — він дасть можливість вчасно скупити векселі і виконати дострокові платежі, щоб напустити туману.

Однак до великих замовлень з інших країн слід поставитися досить серйозно. Щоправда, італійські фірми збільшили замовлення. Почали надходити замовлення і з Англії. Василь мав намір під час своєї поїздки до Німеччини поєднати корисне з приємним: укласти вигідні контракти з німецькими фірмами й побачити на власні очі, що там коїться. Він написав листа в Берлін, висловивши побажання приїхати туди особисто і на місці домовитися про все, якщо кінопрокатні контори не змінили свого наміру.

Чекаючи відповіді з Німеччини, Василь поринув у поточні справи. Наближалося літо, і він оформив угоду на оренду другого поверху будинку Сар'яна, хоч журналіст і вважав це зовсім зайвим.

— Не розумію, навіщо ці формальності? — казав він. — Приїжджайте і живіть собі на здоров'я коли хочете й скільки хочете!

Думав Василь і про купівлю автомобіля найновішої марки. Дорога машина надала б ще більшої ваги й авторитету її власникові не тільки в очах консьєржки, сусідів, членів тенісного клубу, але й ділових людей. Він вибрав чорний лімузин американської марки «б'юїк». Після продажу старенького «фіата», що добре послужив йому, доклав ще вісім тисяч франків. Зате яку красуню машину він придбав! Потужний шестициліндровий мотор, м'які амортизатори, надійні гальма, плавний хід, а оздоблення!..

Вечорами Василь, як і досі, бував у тенісному клубі, хоч після слів фабриканта про підозрілих іноземців йому доводилося докладати чимало зусиль, щоб триматись, як колись, невимушено.

Дізнавшись про намір Василя поїхати в Берлін, Маріньє сказав йому, що Франсуа Понсе, посол Франції в Німеччині, — його близький друг. Отож Маріньє може дати мосьє Кочекові рекомендаційного листа.

— В наш тривожний час не завадить мати впливових заступників, особливо у теперішній Німеччині!.. Франсуа — мій земляк, шкільний товариш. Він зробить усе, щоб ваше перебування в Німеччині було якнайприємніше.

— Я вам дуже вдячний, мосьє Маріньє! Неодмінно скористаюся з вашої люб'язності.

— Не треба дякувати. Сподіваюсь, повернувшись із Німеччини, ви розкажете нам про все, що там побачите…

— Звичайно, якщо тільки зможу задовольнити хоча б частково вашу цікавість!..

Розмова відбувалася в присутності де ла Граммона. Він подивився на Василя і, посміхаючись, сказав:

— Ви прекрасно розберетеся в усьому, що побачите в Німеччині, і, безумовно, зумієте задовольнити найбільшу цікавість до тамтешніх подій!

— Вам дуже важливо знати, мосьє Кочеку, що діється по той бік Рейну, — сказав Маріньє. — Гітлер, на мою думку, нападе передусім на своїх слабких сусідів, отже, і на вашу вітчизну. Заворушилися судетські німці, — вони вимагають цілковитої автономії, а це означає початок розчленування Чехословаччини. В Австрії з кожним днем посилюється рух прихильників аншлюсу…

Василеві було приємно, що Маріньє і де ла Граммон розмовляють із ним досить відверто, і йому хотілося збагнути причини того. Чи це тільки прояв симпатії до нього, чи справа ще й у тому, що він словак за національністю, отже, потенціальний ворог фашизму?

Наступної суботи Василь і Ліза подалися до Сар'янів, — уже не в гості, а додому. Угода на оренду другого поверху лежала у Василя в кишені.

Вечеряли разом. Василь привіз наїдків, вин і цим розсердив журналіста.

Дізнавшись, що Маріньє обіцяв Василеві рекомендаційного листа, Сар'ян сказав:

— Неодмінно скористайтесь цим листом! Франсуа Понсе старий дипломатичний вовк, і з його допомогою багато дверей розчиняться перед нами. В усякому разі, за посередництвом французького посольства ви зможете побачити і почути в Берліні значно більше, ніж коли б діяли самостійно.

Нарешті надійшла відповідь із Берліна. Одна з двох кінопрокатних контор (другу, як з'ясувалося потім, закрили — її власником був єврей) повідомляла, що готова встановити ділові зв'язки з рекламною фірмою «Жубер і компанія» і рада приїзду представника фірми, пана Кочека.

Щоб виїхати, треба було виконати останню формальність — одержати візу в німецькому консульстві. Василь пішов у генеральне консульство Німеччини в Парижі й звернувся до чергового чиновника з проханням видати йому візу для поїздки до Німеччини строком на два місяці.

Кожного разу, коли треба було пред'являти чехословацький паспорт, Василь хвилювався, хоч паспорт одержав у самій Чехословаччині, дотримуючись усіх формальностей. Він уникав зустрічей зі своїми «співвітчизниками», не ходив до посольства й консульства Чехословацької республіки у Франції й досі навіть не зареєстрував там паспорта, що мав би зробити згідно з правилами.

Те, що сталося в німецькому генеральному консульстві, перевершило найбільші побоювання Василя. Чиновник, який зустрів його спочатку вельми люб'язно, відразу став суворим, коли дізнався, що Кочек — словак за національністю і підданий Чехословацької республіки.

— Власне, що спонукує вас відвідати Німеччину? — сухо запитав він.

Василь пояснив — ввічливо й докладно.

— Хіба не можна листовно відрегулювати ваші комерційні стосунки з діловими колами Німеччини? — допитувався чиновник.

— Не зовсім розумію вас, — сказав Василь. — Як саме встановлювати зв'язки з діловими колами тієї чи іншої країни, шляхом листування чи через особисті контакти — вирішує наша фірма. І в даному разі я прийшов до вас не радитися, а одержати візу.

Чиновник, пропустивши його слова повз вуха, докинув без всякого зв'язку з попередніми запитаннями:

— Якої ви національності?

— Словак.

— Чи мали раніше ділові зв'язки з єврейськими фірмами в Німеччині?

— Ні. Досі наша фірма взагалі не мала ділових зв'язків із Німеччиною. Це наша перша спроба. Саме тому нам і хотілося б мати особистий контакт із діловими колами, тим більше, що Берлінська кінопрокатна контора люб'язно запросила приїхати нашого представника. — Василь подав чиновникові листа, якого одержав з Берліна.

Той перебіг очима листа і знову спитав:

— Як ви ставитесь до останніх подій у Німеччині?

— Я комерсант і політикою не займаюся, та все ж відповім на ваше запитання. На мій скромний погляд, встановлення тієї чи іншої системи правління — внутрішня справа кожної суверенної держави, і нікого, крім цієї держави, стосуватися не повинна.

Чиновник подав йому анкету.

— Прошу, заповніть анкету, залишіть у нас паспорт і заяву, в якій докладно поясніть причини, що спонукують вас відвідати Німеччину.

Віддаючи за кілька хвилин чиновникові паспорт, заяву і заповнену анкету, Василь запитав:

— Коли дозволите приїхати до вас по візу?

— Зайдіть днів через п'ять. Але немає ніякої гарантії, що ви одержите візу.

— Чому ж?

— З багатьох причин, роз'яснювати котрі не мій обов'язок! — обірвав його чиновник.

Зрозумівши, що йому можуть не дати візу, Василь того ж вечора в тенісному клубі розповів Веберові про свою розмову з чиновником.

— Звісно, справа не в грубості чиновника, а в тому, що мені можуть не видати візу, — сказав він. — А мені вкрай необхідно поїхати в Берлін і спробувати домовитися з тамтешніми діловими колами. Тут, у Франції, збут нашої продукції зменшується з кожним днем, і ми змушені шукати нові ринки поза Францією. Дуже прошу, якщо вам неважко, допоможіть.

— Не турбуйтеся, — сказав Вебер. — Я можу це владнати. За чотири дні приїжджайте до нас і одержите візу.

— Скажіть, чому взагалі так неохоче дають візу для поїздки до Німеччини?

— Після того, як владу захопив Гітлер, у Німеччині чинять не дуже гарні речі… Звичайно, нікому не хочеться, щоб правда просотилася в інші країни. — Вебер понизив голос: — Крім того, ви чехословацький підданий. А з деякого часу ставлення до ваших співвітчизників не зовсім доброзичливе, щодо цього надіслано навіть спеціальний циркуляр…

Вебер дотримав слова. Коли за чотири дні Василь знову пішов у генеральне консульство Німеччини, той же чиновник повернув йому паспорт з візою і навіть побажав приємної подорожі.

Купивши квиток у вагон першого класу, Василь сів у поїзд на Північному вокзалі і вирушив до Берліна. На душі було неспокійно, хоч він усіляко намагався приховати це від Лізи, що проводжала його…

Готель «Кайзергоф», в якому Василь найняв номер, був комфортабельний — чудове обслуговування, ідеальна чистота, — але надміру дорогий. Однак Василь свідомо робив зайві витрати: кожному ж ясно, що комерсант з незначними прибутками і невеликим капіталом не найматиме номер у готелі «Кайзергоф» і не обідатиме в ресторані «Унтер-ден-Лінден».

Перше неприязне враження про Берлін склалося у Василя ще у вестибюлі готелю, коли вишколений портьє, тримаючи його паспорт, запитав чемно — чи не іудей пан Кочек?

Василя обурила така безцеремонність, але відповів він стримано:

— Ні, я словак за національністю і католик за віросповіданням. Усе ж дозвольте дізнатись — яке це має значення?

— Іудеям зупинятися у нас не можна…

У номері Василь поголився, надів свіжу сорочку, інший костюм і спустився в ресторан поснідати. Щоб мати кілька вільних днів і роздивитися трохи, він надумав відкласти знайомство з представниками кінопрокатної контори.

Поснідавши, Василь вийшов на вулицю. День був похмурий. Сірі хмари, що затягли небо, опустилися зовсім низько. Дув холодний, пронизливий вітер. Василь мерз у легкому демісезонному пальті, а проте довго стояв біля вітрин магазинів, розглядаючи без смаку оформлені реклами.

Назустріч раз у раз траплялися молодики в напіввійськовій коричневій формі. Складалося враження, що Берлін перетворився на військовий табір. Люди в коричневій формі вітали один одного, рвучко витягаючи праву руку вперед. Цього фашистського вітання, яке стало згодом символом варварства й нечуваної жорстокості, Василь досі не бачив.

Він дійшов до якогось майдану. З вікон і балконів будинків звисало багато прапорів, які тріпотіли на вітрі. Площею йшов духовий оркестр, ревли труби, гриміли литаври. За оркестром марширували загони парубійків у тій же коричневій формі. Порівнявшись із чотириповерховим сірим будинком, з балкона якого звисав велетенський прапор із свастикою, оркестр змовк. Демонстранти, вітаючи прапор, рвучко витягли праву руку вперед і тричі вигукнули: «Хайль, хайль хайль!..» Мабуть, у цьому сірому будинку містився центр націонал-соціалістської партії чи, може, його берлінське відділення.

Загони поділилися на групи, немов на фізкультурному параді.. І незабаром на майдані яскраво спалахнуло кілька вогнищ. До них під'їжджали важкі грузовики, повнісінькі книжок.

Парубійки в коричневому кидали книжки у вогонь. Високі стовпи диму здійнялися в небо…

Берлін щогодини підносив приїжджому нові сюрпризи. На вулицях з ранку до пізнього вечора гриміли духові оркестри, за ними нескінченними колонами марширували шибайголови в коричневій формі. На майданах влаштовувалися паради, багатолюдні мітинги, на яких виступали відомі діячі націонал-соціалістів, закликаючи молодь викоренити на німецькій землі комуністичну заразу, знищити євреїв і готуватися до завоювання життєвого простору. Повсюди громили єврейські крамниці і магазини. У ці ж дні фашистський офіціоз «Дойче беобахтер» надрукував постанову, що зобов'язувала всіх іудеїв незалежно од віку, статі, звання і майнового стану носити на лівому боці грудей знак, який свідчив про національність.

«Батько» мав рацію, настійно радячи мені поїхати до Берліна, — думав Василь. — Ніякі статті, хоч би як талановито їх було написано, не можуть дати навіть приблизного уявлення про те, що таке справжній фашизм…»

27 лютого, ввечері, почалася пожежа рейхстагу. Василь спочатку не надав цьому значення — хіба мало пожеж виникає у містах! Але з вечірніх газет він дізнався; слідчі органи вважають, що рейхстаг підпалили комуністи, і все збагнув. Одразу ж піднялася нова хвиля терору по всій Німеччині. Спеціально створені органи державної безпеки арештовували всіх, кого підозрювали в належності до комуністичної партії або співчутті їй, арештовували й соціал-демократів. Хапали євреїв, садовили в товарні вагони і вивозили невідомо куди. Тільки найбагатшим із них щастило за нечувано великі гроші дістати закордонні паспорти і виїхати з Німеччини…

Щоб не викликати підозри своїм неробством, Василь зателефонував Берлінській конторі кінопрокату. Розмовляв із ним директор контори Хойзінгер. Він висловив задоволення з того, що пан Кочек приїхав, і люб'язно запропонував зустрітися з ним сьогодні, якщо, звичайно, у пана Кочека немає важливіших справ.

Пан Кочек не мав важливіших справ, оскільки приїхав у Берлін саме з цією метою. Тому він пообіцяв прийти до пана Хойзінгера о дванадцятій годині дня. Кінопрокатна контора була на другому кінці міста — досить далеко від центра. Василь узяв таксі.

Водій, щупленький чоловічок середнього віку, був балакучий. Василь дізнався, що він не власник машини, як багато хто з берлінських таксистів, а працює в наймах у хазяїна. До цього він два роки був безробітний. Тепер, завдяки піклуванню фюрера, становище змінюється — життя налагоджується, кількість безробітних щодень скорочується. Фюрер обіцяв роботу всім німцям, а він не така людина, щоб не виконати своїх обіцянок!.. Ні, в партії націонал-соціалістів не перебуває, але на найближчих виборах голосуватиме за неї… Заробляє не дуже багато, та це все-таки краще, ніж жити з дружиною і двома маленькими дітками на жалюгідну допомогу для безробітних… Нічого, трохи терпіння, і німці теж почнуть жити як люди!.. Гітлер нікому не дозволить грабувати Німеччину, як грабували її досі. Він не платитиме жодного пфеніга Антанті за проклятою Версальською угодою!..

Слухаючи просторікання шофера, Василь починав розуміти, чому значна частина населення Німеччини підтримує фашистів. Гітлер не тільки дає німцям роботу, але й майстерно грає на їхньому ображеному національному почутті, обіцяючи в недалекому майбутньому здобути життєвий простір і панування над іншими народами. І знову почуття занепокоєння, неясної тривоги стиснуло Василеве серце…

Хойзінгер зустрів Василя як давнього знайомого, відрекомендував його своїм помічникам, потім, частуючи гостя коньяком і чорною кавою у своєму кабінеті, почав ділову розмову. Так, вони добре поінформовані про успіхи рекламної фірми «Жубер і компанія», особливо в галузі кіно. Кінопрокатна контора готова укласти угоду на виготовлення і поставку тематичних об'ємних рекламних установок. Спочатку — для рекламування американських і французьких фільмів — мабуть, художники фірми з цими фільмами знайомі. Якщо рекламні установки матимуть успіх, може постати питання про рекламування німецьких фільмів. А це значно складніше й відповідальніше: реклама повинна відбивати сучасну німецьку ідеологію…

Обговоривши попередні умови, Василь висловив бажання ознайомитися з практикою кінопрокату в Німеччині й з цією метою відвідати ще кілька міст — ну, скажімо, Гамбург, Мюнхен, Лейпціг, Дрезден. Хойзінгер обіцяв дати Василеві рекомендаційні листи на ім'я керівників філіалів. Листи ці принесуть йому в номер завтра. А до повернення пана Кочека з поїздки буде готовий і контракт. Хойзінгер погодився видати аванс в рахунок майбутніх замовлень і навіть узяти на себе частину витрат, пов'язаних із поїздкою Василя по країні.

На запитання, що трапилося з другою конторою кінопрокату, яка виявила бажання свого часу встановити ділові контакти з фірмою, Хойзінгер відповів:

— Бачте, пане Кочеку, уже понад століття ділки єврейської національності захопили всі фінанси Німеччини. Не вкладаючи жодної марки в індустрію, не сприяючи розвитку промисловості країни, вони прибрали до рук банки, торгівлю, видовища, місця розваг і на цьому наживали неймовірно великі гроші. Ясна річ, справжні господарі країни — німці — не могли терпіти без кінця-краю цей хижацький грабунок. Через те віднині євреям заборонено бути підприємцями. З цієї ж причини закрито і кінопрокатну контору Ліфшица…

— Отже, тепер ваша контора стала монополістом в галузі кінопрокату і не боїться конкуренції? — мовив Василь, нічим не виказуючи свого ставлення до цього жахливого, але зовсім не нового способу усунення конкурентів.

— Якщо хочете, так, — скромно відповів Хойзінгер. — Останнім часом оборот наш майже подвоївся і має тенденцію до дальшого збільшення… Криза припинилася, економіка країни на піднесенні, безробіття ліквідується — отже, в кінозалах буде більше глядачів!..

Перед тим як виїхати з Берліна, Василь мав зайти у французьке посольство й передати Понсе рекомендаційного листа. Щоправда, за ці дні не виникло потреби звертатися до високого заступництва, але було б неввічливо не передати послові листа від друга.

Не знаючи, що Парізерплац, де містилося французьке посольство, близько від готелю, Василь найняв таксі й за хвилину опинився біля масивних воріт гарного особняка. Але пройти в посольство було не так просто. Здоровило воротар, не слухаючи пояснень Василя, повторював одне й те саме: «Якщо мосьє хоче передати листа панові послу, хай залишить тут, зазначить свою адресу, і пан посол повідомить мосьє про час, коли його зможуть прийняти». Василь написав на звороті візитної картки назву свого готелю і залишив її з листом у сторожа. Потім вернувся в номер. Для невдоволення підстав не було: лист Маріньє він передав, а що його не пустили в посольство — то вже він не винен.

У Берліні більше нічого було робити. Рекомендаційні листи Хойзінгера лежали у Василя в кишені, і другого дня вечірнім поїздом він поїхав у Лейпціг.

Супутником Василя був кремезний чоловік середнього віку, на вигляд робітник. Зав'язалася розмова. Василь не помилився: сусід в купе, як виявилося, справді був металург. Він їхав у Лейпціг провідати родичів. На запитання, чи був він безробітний, той заперечливо похитав головою. Ні, він весь час мав роботу. Щоправда, за скороченим графіком — три дні на тиждень, і заробляв мало, але все-таки йому жилося далеко краще, ніж багатьом іншим, що були зовсім без роботи… Так, належав до політичної партії — був соціал-демократом. Потім розчарувався і вийшов з партії… Ніяких репресій з боку нових властей він не боїться. Хто і на якій підставі може його зачепити, — адже він добровільно і задовго до того, як владу взяв Гітлер, зрікся соціал-демократії… Чому? Дуже просто: керівники партії були балакуни, вони вміли тільки говорити красні слова і нічого не робили для трудящих. А от Гітлер — ділова людина! Він виступає проти плутократії, думає про соціальний лад нового типу. Чому, питається, соціалізм має бути неодмінно на російський зразок, — хіба нема і не може бути інших форм? Німеччина — високорозвинена індустріальна країна і може розвиватися своїм власним шляхом. Правду кажучи, вожді німецької соціал-демократії взагалі сподівалися, що соціалізм піднесуть їм на тарілочці, — інакше навіщо їм було відкидати пропозицію Тельмана про спільні дії, коли комуністи на останніх виборах дістали майже п'ять мільйонів голосів? Об'єдналися б вони тоді з комуністами — створили б коаліційний уряд лівого напряму, і, запевняю вас, народ пішов би за ними.

— Ви знаєте факти, які свідчать про те, що нові власті обмежують діяльність великих монополій, чи, як ви сказали, плутократії, і збираються будувати якийсь новий соціалізм? — спитав Василь.

— Ні, таких фактів я не знаю… Але ж Гітлер остаточно скасував принизливу для німців Версальську угоду і показав Антанті дулю — хіба вже це не викликає захоплення? А то виходила дуже несерйозна історія, — до нас, до німців, союзники ставилися, мов до якогось колоніального народу… Самі озброювались, впроваджували в свою армію найновішу техніку, а нам усе забороняли. Нам, великій нації, забороняли мати авіацію, підводні човни, військово-морський флот!.. Дурневі зрозуміло, що союзники могли окупувати беззбройну країну, — окупували ж французи Рурську область. А репарації? Це ж неприхований грабіж! Ми голодували, у наших дітей не було молока, а французи й англійці казилися з жиру… Що не кажіть, Гітлер молодець, — він усім дав зрозуміти, що не можна до нас ставитися, як до негрів в Африці. Ми, німці, велика нація і зуміємо захистити себе!

— А хіба війну тисяча дев'ятсот чотирнадцятого затіяв не кайзер? Німецька армія зруйнувала безліч французьких міст і сіл, не кажучи вже про Росію, де зрівнювали із землею цілі райони… Ви не вважаєте, що за все це хтось теж мусить відповідати?

— Але до чого тут німці? Покарали б кайзера і його генералів! До того ж німці теж потерпіли од війни не менше, ніж французи…

Василеві стало неприємно далі розмовляти. Якщо робітник, колишній соціал-демократ, так міркує, чого ж сподіватися від дрібної буржуазії — а то ж більшість нації.

Він позіхнув і всівся зручніше, вдаючи, що хоче подрімати…

На відміну від Берліна, гомінкого, галасливого, Лейпціг здавався тихим, затишним. Поряд з широкими асфальтовими вулицями — вузенькі середньовічні бруковані вулички. Масивні, з гранітними колонами будинки офіційних установ, маленькі бюргерські особняки з гостроверхими черепичними дахами. Велетенські католицькі храми в стилі ранньої готики. Безліч парків, віковічні дерева вздовж тротуарів. І на кожному кроці — пам'ятники видатним, а частіше зовсім не вартим уваги землякам.

Лейпціг жив від ярмарку до ярмарку. Під час ярмарку місто оживало, потім знову поринало в сплячку. Між ярмарками в Лейпцігу задавали тон студенти славнозвісного університету — одного із найстаріших у Європі. За давньою цеховою традицією влаштовували карнавали друкарі й кушніри. В цьому місті друкували найкрасивіші у світі книги, виробляли добре імітовані хутра, які майже зовсім не відрізнялися від натуральних.

Керівник лейпцігського відділення контори кінопрокату, Малер, вельми люб'язний чоловік, незважаючи на заперечення Василя, всюди супроводжував його і охоче показував визначні пам'ятки рідного міста. Побували вони і на величезному майдані, де вже розпочалася підготовка до весняного ярмарку.

— Пане Кочеку, чому б вам не відвідати ярмарковий комітет і не запропонувати свої послуги? Цілком можливо, що вони зацікавляться вашою продукцією, — сказав Малер.

Другого дня, прихопивши з собою альбом фірми, вирізки із газет, відгуки торгових палат і численних замовників, Василь разом з Малером подався до ярмаркового комітету.

Пропозицією співвласника паризької рекламної фірми зацікавилися. З Василем довго розмовляли і пообіцяли дати остаточну відповідь за два-три дні. Робити було нічого, — Василь знічев'я нудьгував у Лейпцігу, терпляче очікуючи відповіді комітету.

Нарешті віце-голова ярмаркового комітету повідомив Василя телефоном, що комітет згоден укласти з фірмою «Жубер і компанія» угоду на значну суму, якщо фірма пообіцяє виготовити замовлену рекламу до десятого травня поточного року.

Василь підписав угоду і того ж дня надіслав телеграму Жуберові, сповістивши його про це. Написав він також і Анрі Борро, щоб той готувався до поїздки в Берлін і Лейпціг — уточнити замовлення. Василь надумав припинити подорож по містах Німеччини і вернутися до Берліна, щоб, підписавши угоду із конторою кінопрокату, швидше виїхати в Париж.

У готелі «Кайзергоф» на нього чекало запрошення французького посла завітати на вечерю першого березня о сьомій годині вечора.

Василь прибув у французьке посольство за п'ять хвилин до призначеного часу. Трохи хвилювався, не знаючи, як зустрінуть його, та й боявся осоромитися, — адже на таких прийомах він ще ніколи не бував.

Рівно о сьомій годині бездоганно одягнений метрдотель, якого Василь вважав спочатку за самого посла, запросив «панів гостей до вітальні повечеряти».

На порозі вітальні Василя зустрів Франсуа Понсе.

— Радий познайомитися з вами! Маріньє пише про вас дуже тепло, а друг мого друга — мій друг! — усміхаючись сказав він.

За стіл сіло вісім душ і, як незабаром з'ясувалося, усі, окрім Василя, французи. Серед них єдина жінка — дружина посла. Василь зрозумів, що він присутній на інтимній вечері друзів Понсе. Всі, мабуть, добре знали одне одного, трималися невимушено.

Хтось заговорив про недавній підпал рейхстагу. Посол сміючись сказав, що пожежа стала приводом для самозвеличення деяких керівників націонал-соціалістів.

— Знаєте, панове, що заявив Герінг? Він порівняв себе з Нероном! Він часто повторює: «Християни підпалили Рим, щоб звинуватити в цьому Нерона, а комуністи підпалили рейхстаг, щоб звинуватити у цьому мене!..» Звучить це і смішно, і страшно!.. Поінформовані люди кажуть, що рейхстаг з'єднано підземним коридором із особняком Герінга. Отже, палії могли пройти цим ходом…

— Я чув, що заарештовано якогось голландця, ван дер Люббе, — промовив сивий зморшкуватий чоловік. — Його звинувачують у підпалі рейхстагу. Кажуть, у нього в кишені знайдено членський квиток комуністичної партії.

— А інші твердять, що рейхстаг підпалили шибайголови Рема, і зроблено це не без відома досить впливових діячів, — докинув молодик із військовою виправкою. — В усякому разі, одна людина підпалити не могла.

— Для мене цілком зрозуміло одне, — сказав Понсе, — таємницю підпалу рейхстагу буде викрито не скоро. Минуть роки, перш ніж ми дізнаємося про істину. А тим часом цей факт використають націонал-соціалісти під час передвиборної кампанії. Сприятливішого приводу для агітації важко придумати: звинуватити в підпалі комуністів, викликати шовіністичні пристрасті…

— Панове, чи не досить балачок про політику! — втрутилася дружина посла і запросила гостей у вітальню пити каву.

Слухаючи розмову людей, які, поза всяким сумнівом, вельми поінформовані і знають набагато більше, ніж говорять, Василь думав: «Невже всі оці французи, що побачили фашизм, так би мовити, у натуральному вигляді, без будь-яких прикрас, можуть колись стати на його бік і задля вузьких, корисливих інтересів зрадити і свій народ, і свою вітчизну?»

В маленькій вітальні гості пили чорну каву з лікером. І розмова знову торкнулася подій у Німеччині. Хтось висловив думку, що перемога націонал-соціалістів на майбутніх виборах не викликає сумніву.

— Ще б пак! — сказав сивий чоловік. — Після такого терору і залякування виборців, не дивина, що й переможуть. Всю Німеччину вкрито концентраційними таборами, до яких кидають усіх, хто виявляє найменше невдоволення існуючим режимом!

— Вам не здається, панове, що внаслідок варварських методів, які застосовують націонал-соціалісти, керуючи країною, безодня між Німеччиною і зовнішнім світом поглиблюється? — спитав посол.

— Гітлер не надає цьому ніякого значення, — він певен, що великі держави і пальцем не поворухнуть, аби приборкати фашизм і покласти край варварству в центрі Європи! — відказав послові старий.

Франсуа Понсе, помітивши, що гість із Парижа весь час мовчить, не бере участі в розмові, запитав Василя:

— Скажіть, мосьє Кочеку, з яким враженням ви поїдете з Німеччини?

— З найтяжчим, — мовни Василь.

— Справді, тут діється щось жахливе!.. А втім, цього треба було сподіватися. Ми, французи, замість того щоб зблизитися з Німеччиною, коли тут існували демократичні порядки, пленталися в хвості політики Англії та Америки, боячись лишитися в ізоляції. А тепер розплачуємося за це і ще будемо жорстоко розплачуватися.

— Пане посол, я комерсант і, признаюсь, погано розуміюся на політиці. Але, побувши у цій нещасній країні трохи більше двох тижнів і побачивши усе на власні очі, я жахнувся. Часом мені здається, що в Європу вертається середньовічне варварство. Невже державні діячі великих країн, передусім Франції, не розуміють, що треба зупинити фашизм, зупинити зараз, негайно, інакше буде пізно?

— На жаль, уже пізно!.. Тепер інтереси союзників різко розходяться. Англійці прагнуть ослабити Францію, щоб мати змогу самим панувати в Європі. Згадаєте мої слова: вони спробують і фашизм Німеччини використати в своїх інтересах!

— Коли б їм не довелося розплачуватися за таку короткозору політику! — сказав Василь і підвівся, щоб попрощатися.

— Скажіть, мосьє Кочеку, я нічим не можу вам прислужитися? — запитав Понсе.

— Дякую. Я свої справи закінчив і цими днями повертаюся до Парижа.

— Як приїдете, передайте, будь ласка, щирий привіт Маріньє і розкажіть йому про все, що бачили тут…

До виборів у Берліні лишалося кілька днів. Щодня під звуки фанфар і духових оркестрів влаштовувалися паради, факельні процесії, бучні мітинги і збори. В день виборів — п'ятого березня — загони СА розташувалися на всіх пунктах голосування. Вибори й підрахунки голосів відбувалися під керівництвом націстів. І як наслідок — націонал-соціалісти дістали в рейхстагу двісті вісімдесят вісім місць — цілковита більшість.

Вже на другий день після виборів терор у Німеччині посилився. Розпочалися поголовні обшуки й арешти, конфіскація майна євреїв та вороже настроєних до фашизму людей. Василь слухав виступ Герінга по радіо. Немов відповідаючи на запитання, чому все так відбувається, Герінг говорив не соромлячись: «У великій справі без втрат не обійтися. Це неминуче…»

У Німеччині більше нічого було робити. Все, що Василь бачив довкола, обурювало, викликало гнів. Він повертався додому з важким серцем.

Німецько-бельгійський кордон поїзд Берлін — Париж перетинав уночі. На німецькій прикордонній станції прикордонники й митники метнулися по вагонах. Вони обходили одне за одним купе, будили пасажирів, перевіряли документи, оглядали речі. Деяким пасажирам прикордонники пропонували зійти з поїзда з речами і відводили їх у приміщення митниці при вокзалі. Носіїв чомусь не було, і літні люди, чоловіки й жінки, згинаючись, несли важкі валізи до вокзалу.

Черга дійшла й до Василя. Офіцер прикордонної служби покрутив у руці чехословацький паспорт і сказав:

— У митницю з речами!

— У мене одна маленька валіза, її неважко перевірити й тут, на місці, — Василь хотів уже був розкрити валізу.

— Не заперечувати! — гаркнув офіцер.

Василя провели в приміщення прикордонного пункту. У просторій з казенними меблями кімнаті, насиченій смородом казарми, за великим столом сидів грізний на вигляд офіцер. Біля його столу стояв чоловік у формі митного чиновника. Взявши паспорт Василя, офіцер почав задавати уже звичні питання:

— Прізвище?.. Місце народження?.. Професія?.. Чого їздили до Німеччини?

Діставши вичерпну відповідь на всі запитання, офіцер спідлоба глянув на Василя.

— Іудей?

— Словак і католик за віросповіданням.

— Іудеї — закляті вороги Німеччини, але… — невелика пауза, — слов'яни теж не кращі, хоча вони й християни!

Василь мовчав.

— Відповідайте на запитання: чому на вашій батьківщині, в Чехословаччині, пригнічують німецьку меншість?

— Політикою я не цікавлюся і відповісти на ваше запитання не можу. До того ж я живу у Франції.

— Усі ви невинні ягнята і нічого не знаєте! Зачекайте, настане час — самі зрозумієте або ми змусимо вас зрозуміти!..

Василь мовчки поклав перед офіцером угоди, укладені в Берліні й Лейпцігу.

— Ці документи свідчать, що ви встановили комерційні зв'язки з німецькими торговими організаціями. Так? — запитав офіцер.

— Авжеж. Я співвласник рекламної фірми у Парижі, і в нас давно налагодилися добрі стосунки з німецькими діловими колами!

Офіцер повернув йому паспорт і угоди.

— Можете їхати далі!

Валізи його навіть не відкривали.

Переїхавши французький кордон, Василь полегшено зітхнув. «Ні, їхати ще раз у Німеччину з чехословацьким паспортом не варт!» — подумав він.

У Парижі на Василя чекало багато новин. Лізи дома не було, і він, поставивши валізу, пішов у контору. Першим, кого він побачив, був Борро.

— Ну, Анрі, які у нас новини?

— Є деякі!.. Почнемо з того, що останнім часом у мосьє Жубера пригнічений настрій і він майже ні з ким не розмовляє. Ніхто не наважується спитати, чому в нього такий настрій, а він теж уникає розмов на цю тему. Навіть ваша телеграма про вигідні замовлення не справила на нього ніякого враження!.. Надійшла пропозиція від великої американської фірми відрядити до них представника для ділової розмови про рекламування кількох кінокартин. Ми ще не відписали їм — чекали вашого приїзду. Гом'є закінчив ескізи для Італії і, якщо ви їх схвалите, ми одразу ж надішлемо їх… Щодо мене особисто, то я збираюся відвідати, як ви зажадали, націонал-соціалістський рай — побувати в Берліні, Лейпцігу…

— Добре, що нагадали!.. Сьогоднішня Німеччина, Анрі, — це жахлива тюрма: найменша хиба — і ви можете щезнути в ній безслідно, як щезає багато хто. Я дам згоду на вашу поїздку, якщо ви пообіцяєте нічого там не бачити, нічому не дивуватися, а головне — мовчати!

— Запевняю вас, дорогий патроне, що я не маю ніякого бажання опинитися за гратами, а тим паче безслідно щезнути з цього найкращого із світів!.. Намагатимуся мовчати як риба. В цьому ви можете на мене покластися, — сказав Борро.

— Коли ви збираєтесь їхати?

— Хоч завтра, якщо ви не заперечуватимете. Німецька віза у мене в кишені, лишається купити квитка.

— Не заперечую. Хочу звернути вашу увагу на важливість міцних ділових стосунків нашої фірми з ярмарковим комітетом у Лейпцігу. Запам'ятайте, в них невичерпні можливості забезпечити нас замовленнями.

— Зроблю все, що зможу!

Не встиг Василь розібрати пошту, як до кабінету ввійшов Жубер. Мовчки потис компаньйонові руку, неквапливо скинув пальто, повісив на вішалку.

Борро мав рацію: Жубер змарнів, зблід, вигляд у нього був поганий.

— Добре, що ви приїхали, — сказав Жубер, сідаючи до Василевого столу. — Сподіваюсь, подорож була приємна?

— Поїздка була успішна, але важка… Ви знаєте з моєї телеграми, що мені пощастило завершити переговори з Берлінською конторою кінопрокату і, найголовніше, укласти вигідну угоду з Лейпцігським ярмарковим комітетом. Отже, тепер ми не залежатимемо від примх ринку. І все-таки поїздка була жахлива! Ви навіть уявити собі не можете, що коїться там, у Німеччині. Неприхована диктатура, знищено всяку демократію, придушено людську особистість — справжнє варварство… Часом не вірилося, що все це не маячіння… — Василь замовк, помітивши, що Жубер не слухає його, і спитав: — А тепер скажіть, що з вами?

— Чому ви питаєте про це?

— За короткий час, що мене не було, ви дуже змінилися.

Жубер хотів щось сказати, але промовчав.

— Якщо ви не хочете бути зі мною відвертим, я не наполягатиму. Але мені здавалося, що між друзями не повинно бути таємниць!

— Ах, друже мій! Я нещасна людина…

— Що трапилося?

— Ви знаєте, як я кохав Мадлен… Заради неї я пожертвував усім, мало не розорився…

— І що ж?

— Мені й боляче, і гірко говорити про це… Нещодавно я випадково застав її з іншим. І знаєте, що найприкріше? Ні, ви навіть уявити собі не можете! Старий, гладкий кабан!.. Міняти Жана Жубера, — і на кого? На старого розпусника!

— Не засмучуйтесь!.. Стародавній поет сказав: «Ліпше на утлому човні вирушити у відкрите море, ніж довіритися брехливим клятвам жінок…»

— Я ж кохав її!..

Надвечір Василь подзвонив Сар'янові.

— Приїхали? — зрадів той. — І голова ціла? Браво, бравіссімо! Він ще запитує, чи хочу я зустрітися! Не хочу, а наполягаю на цьому. Більше того, на правах дружби вимагаю!

— Приходьте до нас!

— Мені соромно щоразу завдавати клопоту Маріанні. Може, краще зустрітися десь у ресторані?

— Ні, не краще. Я ще й дружини не бачив. Заїхав додому з вокзалу, а вона вже пішла на лекції. Приїжджайте до нас, посидимо, вип'ємо пляшечку вина, побалакаємо…

Увечері, не встиг Василь зайти в хату, як Ліза кинулася до нього, обняла і раптом розплакалася.

— Ну чого ти, чого? — заспокоював Василь дружину, гладячи її рівненько зачесане волосся.

— Я так турбувалася, так хвилювалася!.. Місця собі не знаходила, ночей не спала…

— Але ж для турбот не було ніяких підстав.

— Як же не було? Думаєш, я дурненька і не знаю, що коїться там, куди ти їздив… О господи, коли ж буде край цьому проклятущому життю? — Ліза витерла сльози.

— Напевно можу тобі сказати — край буде нескоро. Дуже нескоро, і тому нам треба берегти нерви.

— Тобі легко казати — берегти нерви. Я тут одна-однісінька в оцих стінах… Що тільки не спадало на думку…

— Ти краще розкажи, як жила без мене, які в тебе новини?

— Усе як і було. А втім, у мене маленька радість: професор Жеріко, прочитавши мій реферат, обіцяв зарахувати мене з наступного учбового року на основне відділення університету… Коли ти поїхав, я зустрічалася з Браун. Вона охоче взяла від мене ще п'ятсот франків і обіцяла принести цими днями список французьких журналістів, яких підкупило німецьке посольство — вони тепер працюють на Німеччину. Браун запевняє, що в списку є прізвища досить відомих політичних оглядачів.

— Це дуже важливо, ми знайдемо спосіб повідомити французькі власті. Хай вони знають зрадників і вживуть потрібних заходів.

Ліза похитала головою.

— Боюся, що французькі власті ніяких заходів не вживатимуть.

— На жаль, ти, мабуть, маєш рацію.

— Разів зо два дзвонив Сар'ян — питав, чи немає від тебе звісток.

— Добре, що нагадала! — спохватився Василь. — Він обіцяв приїхати сьогодні.

Стіл було давно накрито, закуски розставлено, пляшки розкупорено, а Сар'ян усе не приїжджав. Василя це занепокоїло — журналіст людина пунктуальна і ніколи не спізнюється.

Він залетів у квартиру мов вихор, коли його вже перестали чекати.

— Пробачте, будь ласка! Причини вельми серйозні…

До того ж я голодний як вовк! — Він сів за стіл, випив вина і заходився закушувати.

— Признавайтеся, Жюлю, — чи не затрималися ви на побаченні з прекрасною дамою? — спитав Василь.

— Здається, я мав уже нагоду говорити вам, що я однолюб і, крім Жаннет, інших жінок просто не помічаю!.. Виняток, звичайно, становить Маріанна, — одразу ж поправився Сар'ян. — Нас, групу журналістів, запросили на Ке д'Орсе, і особисто мосьє Бонкур виступив із досить важливою інформацією. Але про все це потім, спочатку розкажіть про ваші враження!

Поки Василь з усіма подробицями розповідав про бачене і пережите в Німеччині, Сар'ян призволився і шинкою з корнішонами, і холодною телятиною, не забуваючи підливати собі вина.

— Здається, я зрозумів секрет успіху Гітлера, — говорив Василь. — Він вибрав слушний час, щоб захопити владу. Економічна криза гасне повсюдно — звичайно, і в Німеччині теж. Помітно деяке пожвавлення в промисловості й торгівлі. Гітлер спритно використовує це, створюючи у своїх співвітчизників враження, що все відбувається завдяки йому. Безробіття поступово ліквідується, життя поліпшується — як же не бути вдячним фюрерові? Він, Гітлер, жонглює демагогічними гаслами, твердить, ніби виступає проти магнатів капіталізму. Народ вірить, що саме він скасував ненависну німцям і дійсно несправедливу Версальську угоду. Німеччина озброюється повним ходом — безробітним дали роботу, а промисловцям — неймовірні бариші.

— А де ж були ліві — соціал-демократи і комуністи, що якийсь час мали більшість депутатських місць у рейхстагу? — спитав Сар'ян.

— Наскільки я знаю, соціал-демократи відхилили пропозицію комуністів про спільні дії і розкололи лівий фронт. А комуністична партія Німеччини хибувала до певної міри на лівизну, сектантство. Керівництво її доводило, що комуністам у такій економічно розвиненій країні, як Німеччина, немає діла до міської дрібної буржуазії та селянства. А дрібна буржуазія в Німеччині — то ж більшість населення. Саме вона стала опорою фашизму…

— О боже мій! — зітхнув Сар'ян. — Варто зустрітися двом приятелям, як вони тільки те й роблять, що розмовляють про політику, навіть у присутності дами!..

— Я завжди із задоволенням слухаю ваші розмови, — сказала Ліза. — Що вдієш? Ми живемо в таку епоху, коли політика заступає всі інші інтереси!..

— До речі, як посуваються справи з тією німкенею, знайомою Ганса Вебера? — спитав Лізу журналіст.

— Виявилося, що з нею можна домовитись…

— Ця сама фрау Браун, — втрутився Василь, — передасть нам цими днями список відомих французьких журналістів, котрих підкупило німецьке посольство і вони працюють на користь Німеччини. Як ви гадаєте, можна буде викрити цих продажних писак? Маріанна, наприклад, думає, що ніяких заходів щодо журналістів, які беруть гроші в німецького посла, не буде вжито, навіть коли уряд матиме неспростовні докази.

— Бачте, — сказав Сар'ян, — у нас вважають за нормальне, коли журналіст одержує гроші від політичних партій, акціонерних та громадських товариств, навіть від окремих підприємств і пише на їх користь. Діє дуже проста логіка — кожен заробляє свій хліб як може. Звичайно, тут мова йде про підтримку фашизму. Але як ми зуміємо довести, що тих журналістів справді підкупили німці? Послатися на їхні статті? Даремно — у вільній країні кожен має право писати що хоче. Боюся, що Маріанна має рацію, — тут нічого не вдієш! — Він помовчав, подумав. — Я б міг спробувати надрукувати цей список у газеті, але знову ж таки погрібні переконливі докази, інакше патрон не погодиться. Припустімо, ми зуміємо умовити його. Журналісти одразу ж порушать проти нас судовий процес, і ми програємо його… Стривайте! Що коли цей список подати самому міністрові? Поль Бонкур довіряє мені. Хай принаймні знає, хто із журналістів продає Францію!..

— Ваша думка правильна, — підхопив Василь. — Бонкур чесний політик і завзятий антифашист. Можливо, йому пощастить використати список журналістів-зрадників у боротьбі проти профашистськи настроєних членів кабінету і в Національних зборах.

— Я так і зроблю. Проте становище самого Бонкура вже досить хистке, — сказав Сар'ян.

— Чому?

— З багатьох причин… Та головним чином через незгоди з прем'єр-міністром Даладьє. Ви, мабуть, знаєте, що три держави — Югославія, Чехословаччина і Румунія, — втративши всякі надії на підтримку з боку Франції в разі німецької агресій уклали союз — малу Антанту.

На противагу йому, англійський уряд на чолі з Макдональдом висуває ідею створення пакту чотирьох. Те, що сьогоднішніх журналістів несподівано викликали на Ке д'Орсе, можна пояснити саме цим. Поль Бонкур має рацію, коли твердить, що в цьому пакті чотирьох — Англія, Франція, Німеччина й Італія — англійці лишають за собою роль арбітра, а Франція стає віч-на-віч із двома фашистськими державами, які тісно пов'язані між собою. Прем'єр-міністр вимагає від Бонкура інших пропозицій, а в того інших пропозицій немає.

— Невже французи попадуться на гачок англійців?

— Праві у Франції і лейбористи в Англії сподіваються, що таким чином можна спрямувати увагу Гітлера на Схід. Німецька армія застряне в снігах Росії, а Європа уникне війни. Щоб порозумітися з Гітлером, англійці обіцяють йому навіть колонії. Гасло правих — «Війни уникати будь-якою ціною» — дуже популярне серед обивателів і заможних класів не тільки Франції, але й Англії.

— До чого ж погана штука політика, — прохопилося у Василя.

— Погана, що й казати. — Сар'ян підвівся. — Здається, ми забалакалися, вже пізно, час додому. Спасибі за вечерю і за приємну бесіду. — Біля дверей він обернувся до Василя. — Як тільки ви одержите список, передайте його мені, я все-таки покажу міністрові.

Після чергової зустрічі з Браун Ліза повернулася додому дуже схвильована.

— Знаєш, Василю, німкеня, передавши мені список журналістів, розповіла щось страшне!.. Вона передрукувала для посла телеграму з Берліна про те, що сьогодні вранці на приміському вокзалі Бухареста було вбито двома пострілами із револьвера румунського міністра внутрішніх справ Дуку — головного натхненника усієї франкофільської політики на Балканах. Удень посол Кестнер скликав на нараду своїх найближчих співробітників, конфіденціально повідомив їх про цей факт і виголосив промову, яку стенографувала Браун. Ось копія цієї промови, хочеш послухати? «Поздоровляю вас, панове, лід рушив, зник із землі найлютіший ворог Німеччини на Балканах, пан Дука. Хай буде земля йому пухом!..» Який цинізм! «Майте на увазі, панове, що це тільки початок. У Берліні вважають: ще п'ять-шість таких політичних убивств, і Німеччина заощадить кошти на війну й доб'ється у Європі всього, що тільки зажадає!.. Отож, — вів далі посол, — насамперед мова йде про Дольфуса. На думку Берліна, це єдиний австрієць, який по-справжньому виступає проти аншлюсу. Але гадають, що його усунуть свої ж співвітчизники, бо в Австрії кількість прибічників аншлюсу збільшується з кожним днем. Другим убивством, яке потрібно нам для того, щоб домогтися свого в Європі, має бути вбивство югославського короля Олександра. Авторитетні кола Берліна доводять: як тільки його спекаються, буде покладено край єдності Югославії і всій політиці союзницьких відносин між Францією та Балканами. Потім черга за Тітулеску — вірним союзником Парижа й Лондона. Далі авторитетні кола твердять, що того дня, коли не стане Бенеша, німецька меншість у Чехословаччині повернеться до матері-батьківщини. І ще: доти, поки живий король Альберт, Бельгія ніколи не ввійде в німецьку систему… Сподіваюсь, панове, ви погодитесь зі мною, що було б непогано, коли б і у Франції щезли ті чи інші політичні діячі». Додатковий запис стенографістки: «У відповідь на останні слова пана Роланда Кестнера лунають оплески присутніх…»

— Дай-но сюди! — Василь узяв у Лізи копію стенограми і пробіг її очима. — От мерзотники! Без ліку убивають своїх, тепер почали політичний терор у сусідніх державах!..

— Треба негайно попередити «батька», він знайде спосіб повідомити органи безпеки тих країн, де передбачаються злодійські вбивства!

— Ти маєш рацію. Тільки як попередити? Була б тут фрау Шульц!..

— Треба її негайно викликати!

— Правильно, спробуємо викликати фрау Шульц! — І Василь засів за лист. Він писав:

«Повернувшись із Німеччини, де мені пощастило укласти кілька вигідних угод та зав'язати перспективні відносини з деякими німецькими діловими колами, я застав Маріанну недужою. Вона, мабуть, захворіла серйозно і потребує догляду. Я дуже заклопотаний справами фірми, — у нас саме в розпалі робота по виконанню закордонних замовлень, — і мені дуже ніколи. Є, звичайно, вихід: покласти Маріанну в лікарню, але, признатися, ні їй, ні мені цього не хочеться. Батьку, чи не могла б приїхати до нас тітка Клара, хоча б на короткий час? Дуже прошу тебе, — умов її, нехай вона навідається до нас у Париж якнайскоріше.

Про свої справи напишу докладно іншим разом…»

— Тобі, Лізо, доведеться полежати кілька днів у ліжку, — сказав Василь дружині, прочитавши їй написане. — В усякому разі, не виходь із хати, доки приїде фрау Шульц. Читай, готуйся до іспитів — одне слово, роби все, що захочеш, але не виходь на вулицю!

Копію списку журналістів, підкуплених німецьким посольством у Парижі, Сар'ян віддав міністрові закордонних справ Бонкуру під час чергової зустрічі, сказавши йому, що список одержано із найвірогідніших джерел. Бонкур використав цей список у своєму публічному виступі: «Уряд Франції має докази, що деякі журналісти, прізвища котрих нам відомі, перебувають у вельми тісних зв'язках із посольством однієї іноземної держави і своїм пером служать цій державі». Присутні на цьому виступі міністри розповідали, як у відповідь на повідомлення Бонкура посипалися численні запитання: «Хто вони? Чому не називаєте прізвищ?.. Невже уряд насмілиться скасувати свободу слова і заткнути рота журналістам?» Хтось крикнув з місця: «Франція — вільна республіка, і кожен має право говорити чи писати все, що захоче…»

Повідомлення міністра ніяких наслідків не мало — на сторінках паризьких газет, як і досі, з'являлися пронімецькі й профашистські статті.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Настала рання весна — прекрасна паризька весна. На зелені бульвари висипала дітвора. Квіткарки продавали фіалки. В магазинах обновляли вітрини. Манекенщиці рекламували весняно-літні моди 1933 року. Численні готелі й ресторани готувалися до напливу туристів.

Економічна криза йшла на спад, повним ходом працювали заводи і фабрики, ділова активність зростала з кожним днем. Фірма «Жубер і компанія» теж процвітала, — крім замовлень великих універмагів та провінційних торговельних фірм, надійшли замовлення із-за кордону, зокрема з Німеччини. Василь не помилився в своїх сподіванках: ярмарковий комітет Лейпціга, особливо після того, як там побував Борро, закидав їх замовленнями. Основний капітал фірми уже перевалив за чотириста тисяч франків.

У тенісному клубі влаштовувалися великі й малі змагання, в яких брав участь і Василь. Маріньє і де ла Граммон пройнялися до нього особливою симпатією після того, як у щирій дружній розмові він розповів їм про те, що побачив у Німеччині. Маріньє сказав йому тоді: «Мосьє Кочеку, у вас гостре око й чудове сприйняття — ви побачили й почули в Німеччині найістотніше, варте уваги, і ми щиро вдячні вам за все те цінне, що ви розказали».

Браун, як і досі, ретельно одержувала свої тисячу франків на місяць і передавала Лізі різноманітну інформацію, іноді важливу. Вона чесно «заробляла» свої гроші…

Очікуючи «батька» (про його намір приїхати сповістила, побувавши у Парижі, фрау Шульц), Василь і Ліза жили в місті. Тільки щосуботи вони їздили до Сар'янів, а в понеділок зранку поверталися в Париж.

Василеві аж дивно було, як любив роботу в садку, як захоплювався нею журналіст: обкопував дерева, обприскував їх хімікатами, садив квіти, обробляв город. Василь охоче допомагав йому. Побачивши, як вправно Василь орудує лопатою й граблями, Сар'ян не раз казав:

— Дорогий Кочеку, ви ніби народилися хліборобом. Вам слід було б стати фермером!..

«Батько» приїхав до Парижа несподівано. Зайшовши в контору фірми, він спитав каліченою французькою мовою, де можна побачити пана Кочека?

Пізнавши його голос, Василь прочиним двері кабінету.

— Хто мене питає? Я — Кочек. — І коли «батько» підійшов до нього: — Я до ваших послуг!

— Ви маєте кілька хвилин для ділової розмови?

Жубера в конторі не було, і вони, зоставшись удвох, могли розмовляти вільно.

— Валізу я залишив на вокзалі, номера в готелі не найняв, — сказав «батько», сівши у шкіряне крісло. — Зручно тобі влаштувати гостя на заміській дачі?

— Цілком!

— Тоді після роботи заїдь по мене на Північний вокзал. Я візьму валізу із камери схову і чекатиму на тебе біля головного входу. О котрій годині ти будеш?

— Добре було б о пів на сьому. На цей час повернеться Ліза, і ми втрьох поїдемо за місто.

— Гаразд, буду рівно о пів на сьому! Скажи своїм, що я представник взуттєвої фірми «Батя» з Чехословаччини. Приїхав домовлятися про рекламу в Латинській Америці. Про всяк випадок, якщо нас побачать вкупі: я привіз тобі привіт від рідних.

— Добре, тільки навряд чи хто зацікавиться вами. У мене бувають десятки відвідувачів на день… А що ви робитимете до вечора?

— Поблукаю по Парижу. Може людина дозволити собі вряди-годи таку розкіш? Поснідаю, почитаю газету в кафе, от і мине час. Ти про мене не турбуйся, не пропаду! — Він надів капелюха і вийшов.

«Про справи — ні слова!.. От витримка у людини», — подумав Василь.

О пів на сьому вони з Лізою під'їжджали до Північного вокзалу. Василь здалеку побачив високу постать «батька». Він був у модному літньому пальті, в крислатому капелюсі, з елегантною валізою у руці. Василь під'їхав до головного входу. «Батько» швидко відчинив дверцята, сів поруч із Лізою на заднє сидіння, і вони рушили.

— Кращого місця для ділових розмов, ніж машина, я не знаю. Розповідайте, товариші парижани, що у вас нового? — спитав «батько».

— Все йде своїм звичаєм, загалом — нормально, — обізвався Василь. — Ми од вас чекаємо новин.

— Мої новини не дуже втішні. Пам'ятаєш, Василю, більш року тому я казав тобі, що в Німеччині владу приберуть до рук фашисти. На жаль, мій прогноз справдився. І знаєте, друзі, що найдивніше? Політичних діячів Англії, Франції й Америки наче хто загіпнотизував!

Вони вдають, що не помічають небезпеки, яку готує їм Гітлер. Більше того, всіляко догоджають йому. Дурники, вони не розуміють, з ким мають діло!..

— Справа не тільки в сліпоті політичних діячів, а ще й у тім, що фашизм має чимало прибічників. У Франції вони розгорнули несамовиту діяльність, створюючи «п'яту колону». Одні роблять це задля грошей, якими їх щедро наділяють німецькі посольства, інші — через ненависть до Народного фронту, до комуністів насамперед. За останні півроку фашистські і профашистські організації, такі, як «Бойові хрести», «Об'єднання колишніх фронтовиків», «Патріотична молодь», активізувалися. Підтримувані префектом паризької поліції К'яппом, вони діють без побоювань!..

— Усе це я знаю, зокрема й з вашої ж інформації. Ви добре працюєте!.. Можу сказати, що нам нічого не було відомо про те, що фашисти готують політичний терор в інших країнах. Сподівалися від них усяких паскудств, але такого, признатися, не ждали!..

— А пощастило повідомити кого слід про підготовку вбивств? — запитала Ліза.

— Пощастити пощастило, та чи зуміють вони вберегти своїх керівників — невідомо! Надто вже безтурботні люди, ці вороги Гітлера… Бенеш, наприклад, вважає, що ці побоювання перебільшені, — ніяка, мовляв, держава, що поважає себе, не стане на шлях убивства з-за рогу своїх політичних супротивників! А король Югославії Олександр певен, що часи плаща і шпаги давно минули.

— Коли б не довелося їм розплачуватися кров'ю за свою благодушність! — сказав Василь.

— Ну, а як ти живеш, красуне? Звикла до паризького клімату? — звернувся «батько» до Лізи, мабуть, щоб перемінити тему розмови.

— Отак і живу!.. Усього багато — і грошей, і вбрань, а на душі смуток… Дуже стомилася, занудилася, хочу додому… «Батьку», допомогли б ви нам повернутися додому… Якщо не на зовсім, то хоча б у відпустку з'їздити, побачитись із своїми…

— Що ж, у відпустку, певно, можна… Треба тільки спершу заїхати до Чехословаччини, забрати там свої радянські паспорти, вернутися знову сюди, а тоді вже разом із Василем вирушити додому через Швейцарію або Скандінавію. Їхати через Німеччину, навіть транзитом, небезпечно… А от і сюрприз: я привіз вам обом листи з дому! — «Батько» дістав із кишені два листи і віддав Лізі. Дуже хотілося одразу ж прочитати їх, але вона стрималася.

— Коли ж можна поїхати по паспорти? — спитала Ліза.

— Та хоч завтра, якщо, звичайно, Василь не заперечуватиме!

— Ми ще обміркуємо це, — спокійно сказав Василь.

— Правильно, треба обміркувати!.. У мене, Лізо, є до тебе прохання. Коли повернешся з відпустки, доведеться тобі на якийсь час розлучитися з чоловіком і поїхати в одну країну для виконання такого ж завдання, що й тут. Однак самостійно, без допомоги Василя. Гадаю, ти вже набула досвіду, впораєшся…

— Оцього вже не знаю… Одне діло — впоратися з роботою, коли в тебе є тверда підпора, зовсім інше — коли ти сама. Краще вже я зостанусь із Василем!..

— Василь потрібен тут, а ти — там. Розумієш, яке діло — двоє чоловіків, кмітливі, досвідчені працівники, побували там і нічого не змогли зробити. Потрібна жінка, врівноважена, вдумлива, віддана справі. В тій країні німці зміцнюють свої позиції, вербують прибічників не тільки із середовища продажних політиканів, але і в армії. Як вони добиваються всього цього, через які канали? Нам невідомо, а треба знати. Щоправда, перешкодити їм ми не можемо, та бути в курсі подій повинні. Розумієш мене? — «Батько» обернувся до Лізи і зазирнув їй у вічі.

— Розумію, звісно, — тихо сказала Ліза. — Але майте на увазі, що зв'язок із стенографісткою німецького посольства Браун підтримую я. Вона нікого більше не знає і знати не захоче!

— Враховуємо і це. Та, оскільки твоє перебування в тій країні конче потрібне, шукатимемо інших шляхів для зв'язку з Браун. Незабаром сюди приїде і житиме тут Шульц. Вона, австрійка, зможе раз у раз перетинати кордон, щоб підтримувати з вами зв'язок. У Парижі Шульц стане кравчихою. Хіба не можна, щоб вона заступила тебе? Вони ж, здається, знайомі?

— Знайомі…

— От бач, усе складається чудово!

— Правильніше буде сказати: ви все передбачили загодя! Але я не хочу, не можу їхати без Василя! — твердо промовила Ліза.

— Звичайно, тебе силувати ніхто не збирається, міркуй сама. Хочу, однак, зауважити, що це не моя особиста думка, а партійне доручення. — В голосі «батька» почувся холодок.

У машині запанувала мовчанка, тільки й чути було, як шурхотіли шини по гладкому асфальту. Не обертаючись, дивлячись на шосе, Василь сказав:

— Ми себе вважаємо солдатами партії, і для нас її доручення — закон. Ліза не раз доводила це на ділі. Коли треба — вона поїде куди завгодно і коли завгодно, хоч до чорта в зуби!

Машина зупинилася біля котеджу Сар'янів. Перед тим як зайти в будинок, «батько» озирнувся навколо і начебто був задоволений. Особливо сподобалося йому те, що можна піднятися на другий поверх із двору, оминаючи господарів.

Вечеряли усі разом у вітальні. Василь відрекомендував «батька» Сар'янові й Жаннет як представника взуттєвої фабрики «Батя» в Чехословаччині, який приїхав у Париж для переговорів про рекламу, і додав, що мосьє Волочек добре знайомий з його рідними, привіз від них листи.

Журналіст не повірив жодному Василевому слову, але нічим не виказав цього. Гостинний хазяїн підливав у келехи вина, пригощав закусками, розповідав веселі історії.

В себе нагорі Ліза показала «батькові», жартома називаючи його мосьє Волочек, його кімнату. Але перед тим як лягти спати, вони ще довго розмовляли.

— На той час, коли ви повернетесь із відпустки, Шульц, мабуть, улаштується в Парижі. Треба, щоб Ліза звела її з Браун. Це доцільно з багатьох міркувань. По-перше, Лізи деякий час не буде, а треба, щоб хтось віддавав Браун гроші й постійно брав у неї інформацію — може, відбудеться щось важливе! По-друге, німкеня нічого не повинна знати про Василя. У житті всяко буває, — отож нехай він, як дружина цезаря, лишається поза підозрою за будь-яких обставин, — тихо говорив «батько». — Для зв'язку з вами замість Шульц доведеться підшукати іншу людину…

— Хотілося б, щоб зв'язок був постійний, а то часом виникає невідкладна потреба інформувати вас і не знаєш, що робити, — сказав Василь.

— Ми спробуємо налагодити саме такий зв'язок. Але будьте готові до того, що за нинішньої політичної ситуації він може перерватися кожної миті. Отже, слід мати в запасі й інші можливості. Ти, Василю, подумай, чи не можна, якщо це буде конче потрібно, скористатися комерційними стосунками вашої фірми з іншими країнами. Звичайно, не інакше, як шляхом легального листування…

— Можна, проте складно. Для цього треба, щоб у тих країнах були надійні кореспонденти. Чи не краще використати для цієї мети якогось нашого художника? Я маю на прикметі одного…

— Перевірений? — спитав «батько».

— Краще було б сказати — надійний. Досі мені не доводилося давати йому ніяких доручень… А втім, — пам'ятаєш, Лізо, в кафе, коли ти уперше зустрілася з Браун, сиділи Борро з приятелем? На щастя, все обійшлося гаразд, — допомога їхня не знадобилася. Цей художник побував у Німеччині, на власні очі бачив, що таке фашизм… Хлопець чесний, порядний, я ручаюся. І є в нього ще одна гарна риса — він щирий патріот Франції.

— Оце важливо. Та й взагалі твоя пропозиція спокуслива, — уголос міркував «батько». — Але перш ніж доручити йому якесь діло, гарненько перевір його — давай невеликі завдання, привчай працювати. Якщо він патріот і любить свою батьківщину, поясни йому, що боротьба з фашизмом — першочергове завдання всіх чесних людей!..

— Не турбуйтеся, все буде зроблено на найвищому рівні! — пожартував Василь.

— А тепер розмова з тобою, красуне, — звернувся «батько» до Лізи, немов питання про її поїздку було вирішено остаточно. — Цілком можливо, що ми з тобою не зустрінемося більше ні в Чехословаччині, ні дома. Тому вислухай мене уважно. Після відпустки повернешся з Василем сюди і, як чехословацька піддана, що поглиблює свої фахові знання в Сорбоині, поїдеш в ту країну, про яку я казав, через Італію. Неодмінно через Італію! Поживеш там тижнів зо два, зо три, побуваєш у різних містах, ознайомишся з шедеврами мистецтва… В тій країні учені недавно почали великі розкопки і знайшли рештки римського чи то городища, а чи військового укріплення. Знайдено дуже багато цікавих для історії мистецтва речей. Усе це — з твого фаху!.. Розкопки провадяться за якихось тридцять — тридцять п'ять кілометрів од столиці тієї країни. Отож, якщо ти захочеш ознайомитися з розкопками, а можливо, й узяти участь у них, то це не перешкодить тобі жити в столиці. Друзі дадуть тобі рекомендаційні листи на ім'я професора Ніколаї, керівника розкопок… Гадаю, завдання зрозуміле. А як треба поводитись у тій країні, розповість тобі Василь, — він мастак у цих справах. Якщо потрібні гроші, наскребемо…

— Гроші не потрібні, — сказав Василь. — «Жубер і компанія» поважна фірма, і один з її співвласників візьме на себе всі витрати, пов'язані з такою благородною метою, як розкопки стародавніх римських городищ та вивчення історії мистецтва.

— Чудово! От що значить мати справу з фінансистами, — засміявся «батько». — На одну турботу в мене буде менше… То як, Лізо, у тебе є запитання до мене?

— Є. Хочу знати: з ким я маю підтримувати зв'язок там, на місці, й хто мені допомагатиме?

— Ніхто.

— Ніхто? Невже доведеться розпочинати на голому місці?

— Саме так, на голому місці. Поживеш, придивишся, сама добереш собі помічників. Як і в кожній країні, там багато антифашистів і людей, які співчувають нам. Отаких і пошукаєш. Тут ви теж починали на голому місці…

— Однак тут був Василь!

— А там — товариш Ліза! Ми ж не розвідники в повному розумінні цього слова — ми антифашисти. І не тільки захищаємо інтереси своєї батьківщини, але й допомагаємо тим народам, яким загрожує фашизм. Через те нам легше працювати, у нас всюди знайдуться помічники! — «Батько» підвівся. — Ну що ж, діти мої, час і спати! Здається, старість підходить, — швидко стомлююся, рано хилить на сон.

— Перед тим як побажати вам на добраніч, хотілося б дізнатися, чи довго ви пробудете у нас? — спитав Василь.

— Завтра побуду і — в дорогу… Чому ти запитав?

— Коли приїде у Францію фрау Шульц і чи скоро прибуде новий кур'єр?

— Фрау Шульц буде цими днями. Про кур'єра поки що нічого певного сказати не можу. Гадаю, що скоро…

— Лізі доведеться діждатися фрау Шульц, звести її з Браун, — тільки після цього вона зможе поїхати в Чехословаччину, — сказав Василь. — А я почну підготовляти компаньйона до думки, що поїду додому… До вас прохання: я дам Лізі листи для Жубера, Маріньє і де ла Граммона. Ліза їх візьме з собою туди, а ви подбайте, щоб їх надіслали за адресами чехословацькою поштою.

— Молодець, добре придумав!.. Стривай, а як з папером, конвертами?

— Нічого страшного, якщо листи буде написано на французькому папері і вкладено у французькі конверти. Від'їжджаючи звідси, кожен захоче взяти з собою гарний папір і конверти. А у Франції вони справді гарні!

У лівих газетах почали час від часу з'являтися антифашистські карикатури, підписані ініціалами «К. Г.». Спочатку вони викликали тільки сміх. Але від малюнка до малюнка вони ставали злішими, цілеспрямованішими. Василь догадувався, що характер карикатур мінявся не без впливу Борро — після поїздки в Німеччину той подавав своєму другові Клоду Гом'є ідеї, пропонував теми, а може, й сам допомагав йому в роботі.

Якось у кіоску Василь побачив на першій сторінці «Юманіте» велику карикатуру на Гітлера і купив газету, хоч раніш ніколи не дозволяв собі цього. А втім, Василь попросив у продавця всі ранкові паризькі газети, не хотів викликати навіть тіні підозри, що мосьє Кочек, комерсант, читає комуністичну пресу.

У своєму кабінеті Василь довго розглядав карикатуру. В цей час до нього зайшов Борро.

— Ви бачили це, Анрі? — спитав Василь.

— Так, бачив.

— Подобається?

— Як вам сказати… Нічого.

— Автор — Гом'є?

— Мосьє Кочеку, я давно надумав не приховувати цього від вас, та якось не було нагоди поговорити з вами… Усі карикатури, що з'явилися останнім часом на сторінках лівої преси, належать Клодові. І якщо… — Борро запнувся, — якщо це може завдати вам неприємностей і зашкодити комерційним справам, Клод негайно піде з фірми. Але малювати карикатури він не перестане!

— Що ж, відвертість за відвертість… Я давно знаю, що Клод Гом'є малює політичні плакати й карикатури. Запримітив і те, що останнім часом вони стали більш зрілими… Гадаю, тут не обійшлося без вашого впливу.

— Так, патроне, ви не помилились! Якщо це не влаштовує вас, то я теж піду з фірми.

— Не про те мова! — спинив Василь художника. — Я не збираюся докоряти вам, але й ви повинні правильно зрозуміти мене. Я іноземець, у перший-ліпший день префект поліції може поставити вимогу, щоб я залишив Францію протягом двадцяти чотирьох годин. Мені не хотілося б зайвий раз привертати до себе увагу поліції…

— Ми підемо обидва! — перебив Василя художник. — Ви зробили для нас так багато, що було б неблагородно з нашого боку…

— Анрі, буде краще, якщо ви вислухаєте мене, не перебиваючи. В інтересах справи і ваших особисто не треба, щоб ви говорили про свою участь у цій роботі. Під карикатурами нема вашого підпису… Що ж до Гом'є, то він не повинен бути в списку співробітників нашої фірми, але може працювати й далі.

— Не розумію.

— Що ж тут не розуміти? Він виконуватиме роботу дома і подаватиме рахунки на оплату від підставної особи!..

— Мосьє Кочеку, був час, коли нам жилося дуже кепсько, — ми сяк-так перебивалися і часто лягали спати з порожнім шлунком. Однак ніхто не заплямував сумління. Клод не тільки талановитий художник, але й порядна людина, він навряд чи погодиться на вашу пропозицію! — В голосі Борро вчувалася погано прихована образа.

— Ви серйозно хочете боротися проти фашизму? — хмурячи брови, спитав Василь.

— Засоби боротьби мають відповідати нашим ідеалам…

— Дорогий Анрі, я хотів би, щоб ви мені вірили і довіряли. Тоді ми з вами поговоримо де про що важливіше… Зараз можу тільки ще раз вам сказати: для успішної боротьби проти націзму треба вміти викручуватися, іноді хитрувати. Не можна бути донкіхотом, якщо хочеш реально дивитися на речі: нам доведеться мати справу з підступним ворогом!

— Я вам вірю і довіряю!

— Мабуть, усе ж не так, як мені хотілося б… Нічого, це минеться, і тоді ми поговоримо з вами відвертіше! Я звільню Гом'є, а ви поясніть йому, заради чого так зроблено, Щоб він не ображався і далі працював за вашими завданнями. При цьому заробіток його ні в якому разі не повинен зменшуватися!.. Ви тільки не думайте, що я хочу одним пострілом убити двох зайців — захистити себе від можливих неприємностей і зберегти для фірми талановитого художника!..

— Я вас зрозумів. — Обличчя Борро було похмуре, губи стиснуті. Він підвівся і мовчки вийшов.

Фірма успішно вела діло. Але справляти поважне враження на клієнтуру ніколи не шкодило. Тому Василь орендував і другий поверх будинку, де містилася контора. На першому поверсі були тепер експедиція, бухгалтерія, кабінет директора-розпорядника. На другому — кабінети обох співвласників фірми та головного художника. В коридорах — килимові доріжки, що заглушали кроки. Між кабінетами Кочека й Жубера — секретаріат, а поряд — невелика вітальня для ділових розмов, прийому й частування солідних клієнтів. Через увесь фасад будинку тяглася велетенська вивіска золотом на голубому фоні: «Рекламна фірма Жубер і компанія». Вночі на будинку фірми спалахував заклик: «Реклама — могутній рушій торгівлі! Користуйтеся послугами нашої фірми!» Усе це потребувало додаткових витрат, але вони становили мізерний процент в оборотах фірми.

Те, що Василь мав тепер окремий кабінет, біля дверей якого сиділа секретарка, що охороняла спокій шефа, було дуже зручно для нього.

Жубер, переживаючи зраду Мадлен, став до всього байдужий. Він уже не насвистував арій із опер, не ходив життєрадісний мов донжуан, але, як і досі, стежив за своєю зовнішністю. І все-таки навіть він був у захваті, коли вперше зайшов у свій новий кабінет. Він, як дитина, зрадів, побачивши великий пухнастий килим на підлозі, книжкові шафи з червоного дерева, гарний буфетик з баром, масивний письмовий стіл, маленький столик для телефонів, у кутку — велетенський годинник, що басовито видзвонював, важкі штори на вікнах — одне слово, кабінет не гірший, ніж у директорів великих акціонерних компаній, банків та страхових товариств.

На початку квітня надійшов з Америки ще один лист. Нью-йоркська контора кінопрокату цікавилася, чому досі не прибув представник рекламної фірми «Жубер і компанія» для переговорів. Контора кінопрокату брала на себе всі витрати, пов'язані з приїздом представника фірми в Америку.

«А чому б не поїхати до Америки мені самому? — подумав Василь, прочитавши листа. — Вивчити, до речі, як у них організовано рекламну справу, а звідти махнути прямо у Швейцарію. Там зустрітися з Лізою і — разом додому…»

Не відкладаючи справи набезрік, він подався в американське консульство.

У просторій приймальній консульства було чимало людей. Василь дав черговому чиновникові свою візитну картку і попросив доповісти про себе.

— Кому? — спитав той.

— Якщо можна, віце-консулові! — сказав Василь перше, що спало на думку.

Незабаром його запросили. В розкішному кабінеті, серед численних телефонних апаратів, сидів за велетенським письмовим столом широкоплечий, коротко підстрижений чоловік. На його простуватому обличчі світилися сірі пронизливі очі. Коли віце-консул підвівся назустріч гостю, то виявилося, що він кремезний, невисокий на зріст. Запросивши Василя сісти і сам сівши в крісло, він запитав:

— Чим можу бути вам корисним, пане Кочеку? — Віце-консул досить чисто говорив по-французьки.

— Не так давно, — почав Василь, — ми одержали запрошення від кінопрокатної контори приїхати в Нью-Йорк для ділової розмови. У той час з деяких причин наша фірма не мала можливості прийняти це запрошення. Тепер кінопрокатна контора повторила своє запрошення. Я потурбував вас, щоб попросити дати мені візу для поїздки до Америки і, якщо можливо, не відкладаючи, бо звідти я збираюся їхати на батьківщину. — Василь подав віце-консулові листа з Америки.

Віце-консул прочитав листа і повернув його Василеві.

— Щоб одержати візу, вам доведеться виконати деякі формальності: заповнити анкету в трьох примірниках, прикласти до них вісім фотокарток, подати лікарську довідку про те, що не хворієте на трахому і, пробачте, венеричні захворювання, — сказав він.

— Що вдієш, — доведеться усе те виконати! — Василь посміхнувся і хотів був підвестися, щоб іти, але віце-консул спинив його.

— Пробачте, пане Кочеку, хто ви за національністю?

— Словак із Чехословаччини. Хіба це має значення для того, щоб одержати візу?

— Ні, звичайно! Просто я сам американець югославського походження — хорват, тобто такий же слов'янин, як ви.

— Дуже приємно! — сказав Василь, намагаючись зрозуміти, куди хилить американець.

— Мій батько, правда, давно емігрував із Югославії і в Штатах улаштувався досить пристойно. Я народився і виріс у Штатах, там же здобув освіту. І от — став дипломатом, хоч і невеликим, та все ж дипломатом!.. Прізвище у мене хорватське — Ковачич. Джо Ковачич, — повторив він. — Дивно, мені іноді сняться югославські гори, хоч я ніколи не бачив їх. Кажуть, це поклик батьківщини.

— Ймовірніше, наслідок розповідей вашого батька про вітчизну!

— Можливо… А ви? Давно живете у Франції?

— Ні, всього три роки.

— Як же вам пощастило так швидко дістати французьке підданство?

— Ви помиляєтесь, я підданий Чехословацької республіки.

— Як же?.. — Ковачич поглянув на візитну картку Василя. — Тут написано, що ви власник фірми.

— Закони французької республіки дозволяють іноземцям бути підприємцями.

— Я цього не знав!.. І як вам ведеться?

— Не скаржусь! У нас працюють талановиті художники, чудові майстри. Оформлення вітрин багатьох великих магазинів Парижа, та й не тільки Парижа, виготовляють наші майстерні. Нашою тематичною рекламою послуговуються також багато кінотеатрів. Ми підтримуємо ділові зв'язки з Італією, Англією, Німеччиною. Особливо успішно працюємо для Лейпцігського ярмарку. Сподіваємося встановити, такі ж зв'язки з американськими кінопрокатними фірмами…

— Цікаво! Дуже цікаво… Рекламна справа завжди цікавила мене…

— Ви могли б заїхати до нас, подивитися наші майстерні. Я познайомлю вас із зразками наших виробів, — запропонував Василь, помітивши щиру приязнь американця.

— Охоче, не знаю тільки, коли вам зручно?

— В будь-який день… У будь-який час, коли вам заманеться. На картці є номери телефонів і адреса. Подзвоніть, і я до ваших послуг!

Ковачич не примусив на себе довго ждати. Днів через три він подзвонив по телефону і приїхав до Василя. Контора, або, як він називав, офіс, йому дуже сподобалася, а майстерні викликали захоплення. Він запевняв Василя, що фірма матиме великий успіх у Штатах.

Після огляду майстерень вони пообідали в російському ресторані. Василь запросив Сар'яна і Борро, почастував їх смирновською горілкою «Сльозинка», чорним кав'яром, лососиною і російськими млинцями. Ковачич пив і їв багато, похвалюючи російську кухню:

— Я остаточно пересвідчився, що французи й росіяни розуміються на стравах! У нас в Штатах готують одноманітно і несмачно!

На відміну від німців, співробітники американського дипломатичного корпусу, як виявилося, були вельми товариські, легко знайомилися з місцевими жителями. Ковачич по-дружньому ставився до Василя, часто приїжджав до нього в контору, запрошував його на обід чи вечерю. Спочатку це викликало у Василя підозру — чи не прагне американець дізнатися, хто такий цей Кочек? Адже кожен американський дипломат водночас і розвідник… Однак незабаром він упевнився, що віце-консулові просто приємно бувати в товаристві словака, майже співвітчизника.

Минуло близько місяця, і Ковачич, якось подзвонивши, із прикрістю сказав Василеві, що тому відмовлено у візі.

— Повірте, ми тут непричетні, — додав він. — На наш запит емігрантські власті відповіли відмовою. Не журіться, містере Кочеку, ми сьогодні ж надішлемо більш умотивований запит. Було б непогано, коли б ви теж написали конторам, які вас запрошували, щоб вони на місці вжили заходів. На жаль, одержати американську візу не так-то й легко!

— Написати напишу. Але, маю вам признатися, дорогий містере Ковачич, що я не дуже поспішаю до Америки. Дадуть мені візу — добре, не дадуть — теж не плакатиму. Жили досі без Америки, проживемо й далі!

— У ваших словах я відчуваю образу… Ще раз запевняю вас, генеральне консульство тут непричетне!

— Поїду я в Америку чи ні, це не може зашкодити нашій взаємній симпатії! — запевнив Ковачича Василь.

За годину до нього завітав представник лейпцігського ярмаркового комітету — молодик, на вигляд типовий німець. Відвідувач щільно причинив за собою двері й, підійшовши ближче до письмового столу, назвав пароль.

Діставши відповідь і пересвідчившись, що перед ним саме та людина, яка йому потрібна, він сказав, що приїхав від «батька».

— Тепер зв'язок із вами підтримуватиму я — нібито представник лейпцігського ярмаркового комітету. «Батько» просив передати, що всі документи готові і щоб ви прискорили від'їзд Єлизавети Володимирівни у Чехословаччину. Нехай вона так розрахує час, щоб потрапити до призначеної країни на студентські канікули, а до цього побуває ще в Італії.

— Ясно, — коротко відповів Василь і спитав молодика, де той зупинився.

— Усе гаразд, не турбуйтеся. Я пробуду в Парижі днів два-три. Перед від'їздом заїду до вас по листа.

— Добре, я напишу «батькові» листа.

Дома вони довго обмірковували, який маршрут обрати Лізі для поїздки в Чехословаччину. Найкоротший шлях лежав через Німеччину. Одержати транзитну візу було не складно, але все у Василя протестувало проти поїздки Лізи через територію третього рейху. Розіклали на столі карти і впевнилися, що обхідний шлях через Італію — Австрію забере чимало часу. Довелося подати заяву до німецького консульства з проханням видати підданій Чехословацької республіки Маріанні Кочековій транзитну візу для поїздки на батьківщину через Німеччину.

Проводжаючи дружину на Північному вокзалі, Василь ще і ще раз просив її:

— Будь обережна! Доки поїзд проходитиме по території Німеччини, не виходь із вагона. Випадковим супутникам не довіряй, у тривалі розмови не встрявай. Націсти можуть підсадити до чешки агента і влаштувати будь-яку провокацію!

— Любий, ти розмовляєш зі мною так, наче я маленьке дівчисько! Не турбуйся, все буде гаразд. Не встигнеш скучити, як я повернуся назад, — намагалася заспокоїти його Ліза.

— І все ж будь обережна!

Стоячи на платформі, Василь довго дивився услід поїздові, борючись із тривожним почуттям, що охопило його…

Франко-німецький кордон переїхали без будь-яких пригод. Німецькі прикордонники і митники були навіть ввічливі.

Козирнувши та спитавши дозволу, вони перевірили документи й речі пасажирів тут же, у вагоні, і, ще раз попросивши вибачення, пішли. Одне слово, на кордоні все лишалося, як і колись — коли влада в Німеччині ще не була в руках націстів.

Єдине, що впадало в око, широка пов'язка із свастикою на рукавах у прикордонників. Зате на німецько-чехословацькому кордоні прикордонники були дуже грубі, подовгу вертіли в руках чехословацькі паспорти, ставили пасажирам недоречні запитання, кожного питали про його національність. Митники, дістаючи із чемоданів речі, розкидали їх, обмацували кожен рубець, виливали чай із термосів, а декотрим пасажирам пропонували пройти в приміщення митниці, щоб там продовжити перевірку. Ліза щасливо уникла таких випробувань.

Пасажири трьох вагонів, що прямували до Праги, з полегкістю зітхнули, коли опинилися на території Чехословаччини. Тут, на прикордонному пункті, Ліза дізналася, що німецькі прикордонники зняли з поїзда п'ятьох пасажирів єврейської національності.

У Празі Ліза, не гаючи часу, пересіла на інший поїзд і поїхала на «батьківщину» — в словацьке село. Староста, попереджений заздалегідь про її приїзд, зустрів землячку гостинно. Але коли вони прийшли до нього додому і лишилися самі, порадив їй довго тут не затримуватися.

— У нас теж завелися зрадники, — сказав він, віддаючи їй грубий пакет.

У пакеті Ліза побачила радянські паспорти — свій і Василів, листа чеського професора Свободи до керівника розкопок професора Ніколаї, в якому той просив дозволити фахівцеві з історії мистецтв і архітектури, пані Маріанні Кочековій, яка поглиблює свої знання в Сорбонні, взяти участь в археологічних розкопках.

Їхати назад у Францію, не затримавшись у Чехословаччині, було не дуже зручно — адже вона приїхала сюди провідати тяжкохвору тітку. Не послухати старости, вірного товариша, — теж не можна було. І Ліза того ж дня повернулася до Праги, найняла номер у готелі, залишила там речі, причепурилася і вийшла на вулицю.

Стояв теплий сонячний день, і Прага навіть після Парижа здавалася казково красивою. Тротуарами сновигали натовпи гарно вбраних людей. Чулася голосна розмова, сміх, і мимоволі складалося враження, що у світі все добре й спокійно, що над Чехословаччиною не нависла загроза. «Що це, — думала Ліза, — безтурботність чи бажання відігнати сумні думки і жити сьогоднішнім днем?»

Уночі, в холодному номері готелю, Лізі не спалося. Перевертаючись з боку на бік, вона все думала про свою долю, що обернула її, жінку, яка так любила тихий сімейний затишок, на блукачку. Чому, чому їм з Василем випало таке неспокійне життя?.. За хвилину Ліза вже говорила сама собі: «Але ж хтось має робити те, що робимо ми!» Вона на власні очі бачила фашизм, бачила, правда, дуже мало, але й цього було досить, щоб усім серцем зненавидіти його… Ні, вона не сидітиме без діла в цьому чудовому місті. Могло ж трапитися, що хвора тітка померла і її поховали, не дочекавшись приїзду племінниці з Франції. До того ж вона навчається, скоро іспити — от і поспішає назад. З документами в неї все гаразд, і ніхто причепитися не зможе!..

Після майже безсонної ночі Ліза пішла на міську залізничну станцію, купила квиток у вагон, що прямував у Париж через Німеччину, і ввечері поїхала.

На прикордонному пункті знову по-хамськи поводилися молодики зі свастикою на рукаві, але загалом для Лізи все обійшлося, і вона без пригод доїхала до німецько-французького кордону, де й скоїлося непередбачене.

Прикордонники, перевіривши її паспорт, повернули його і навіть побажали щасливої дороги. Митники трохи покопирсалися в речах і, закривши валізу, пішли… Не минуло й трьох хвилин, як офіцер повернувся і запропонував Лізі йти за ним.

— Куди? — спитала вона.

— Нам питань не задають, — відказав їй офіцер. — Покваптеся!

В Лізиній сумочці лежали два радянські паспорти, рекомендаційний лист. На радянському паспорті приклеєна її, Лізина, фотокартка, а на руках у неї — паспорт Чехословацької республіки… Хіба цього мало, щоб запідозрити її в шпигунстві на користь Радянського Союзу або Чехословаччини? Кинуть у концентраційний табір — і шукай вітра в полі! Такі думки блискавкою майнули їй у голові, і вона гарячково розмірковувала, що ж робити і чи можна щось зробити в такому становищі? Лишити сумочку в купе — все одно знайдуть. Впустити її дорогою — навряд чи цього не помітять…

Офіцер квапив її, а Ліза повільно застібала кофточку, щоб виграти хоча б ще секунду.

— Перевіряли ж митники мої речі! У мене нічого немає, анічогісінько. Ось погляньте! — Вона вивалила на сидіння все, що було у валізі. — Тут тільки мої сукні, білизна…

Офіцер, голосно чортихаючись, почав допомагати Лізі складати речі назад у валізу.

— Скоріше, скоріше! — повторював він.

— Але ж я можу відстати од поїзда.

— Поїдете іншим, якщо взагалі поїдете!

Речі було зібрано, офіцер, не довіряючи їй більше, сам взявся за ручку валізи. В цей час двері прочинилися, в купе зазирнув кремезний чолов'яга з пом'ятим обличчям.

— Не тут! У першому купе з того кінця, — сказав він пошепки і одразу ж зник.

Офіцер жбурнув валізу на сидіння і, просичавши прокляття, кинувся в другий кінець вагона. Ліза бачила, як він вів до виходу молоду жінку. Та тримала в руці револьвер і говорила по-англійськи:

— Не розумію, що. тут особливого? Ну, револьвер! Я ж купила його, купила за долари…

У Лізи підкосилися ноги, вона сіла на диван і довго не могла отямитися.

Поїзд нарешті рушив…

У той же час, близько третьої години ночі, в Парижі Василь прокинувся, неначе хтось штовхнув його в бік і покликав на допомогу. Він сів у ліжку, прислухався до нічної тиші, і раптом якось особливо відчув, що сам у квартирі, що Лізи немає — вона поїхала. Спробував уявити собі, де зараз вона може бути — в селі у старости чи вже в Празі… Знову ліг, але заснути не міг. Полежав трохи з розплющеними очима, а тоді встав, випив кілька ковтків мінеральної води, підійшов до вікна і відчинив його навстіж. Велике місто спало. У вікнах будинків погасли вогні, і лише світлові реклами на дахах великих магазинів то спалахували, то знову гасли. Тротуаром простукотіли жіночі каблучки — тук-тук…

Нічна прохолода зовсім розвіяла сон, і Василь думкою знову вернувся до Лізи. Рідна, кохана Лізо, де ти?.. В уяві постали картини давно минулих днів — вони були такі яскраві, такі живі, наче все, що він пригадував, відбулося вчора…

Ось чекістів зібрали в залі засідань, ї секретар партійного осередку, немолодий уже чоловік, сказав, що їм усім треба вивчати іноземні мови. Він запропонудав присутнім вибрати одну з трьох мов — німецьку, французьку або англійську. Потім усіх їх поділили на групи. Василь, який трохи знав по-французькому, попав у другу групу.

Розійшлися по кабінетах, обладнаних під класи. Чекати довелося недовго. В супроводі секретаря осередку увійшла молоденька дівчина в чорній закритій сукні з білим комірцем.

— Оце ваш викладач, Єлизавета Володимирівна Горська! — відрекомендував дівчину секретар. — Прошу шанувати й поважати! — І вийшов з кабінету.

Дівчина підійшла до столу перед класною дошкою і несміливо привіталася. Голубі очі, золотаве волосся і ніжний голосок робили її схожою більш на гімназистку, ніж на викладача для дорослих, бувалих людей.

— Я навчатиму вас французької мови, переважно розмовної. Але все одно спочатку треба навчитися читати й писати. Сьогодні ми ознайомимося з латинським алфавітом, яким користуються французи. Розгорніть, будь ласка, зошити і запишіть! — Вона підійшла до дошки і почала крейдою старанно виводити літери, спроквола вимовляючи: «А-а… Бе-е…»

Горська обернулася до класу, щоб поглянути, як пишуть учні, що давно не сиділи за партами. Один із них не писав, і вона спитала його, зашарівшись:

— А ви чому не пишете?

— Латинський алфавіт я знаю. Французькою теж трохи володію…

— Дуже добре! А як ваше прізвище?

— Мене звуть товариш Василь, — відповів той під регіт класу.

— Це добре, товаришу Василь, що ви знаєте французьку мову. Будете моїм помічником, — сказала вона по-французьки.

Василь, ретельно добираючи слова, спробував відповісти їй французькою мовою. Так відбулося їхнє знайомство.

Молода вчителька всім сподобалася, вона була уважна, лагідна, розуміла жарти, але іноді ставала й статечною, вимогливою. Коли її доходжалі учні помилялися, казала:

— Я розумію, вам, дорослим людям, важко вивчати мову. Та коли ви добровільно взялися за важке діло, то повинні старатися!

А якось сказала одному літньому чоловікові, що змушена буде виключити його з групи, бо той не виконує домашніх завдань.

— Мені ніколи, я дуже заклопотаний, — буркнув у відповідь учень.

— В такому разі подайте рапорт… Заклопотаність не може бути виправданням. У ваших товаришів теж небагато вільного часу, але вони старанно працюють… — Вона трохи помовчала і вела далі:— Не мені казати вам про те, як важливо знати іноземні мови. Мине якийсь час, і наша країна налагодить дипломатичні й економічні відносини з багатьма капіталістичними державами, — може, навіть з усім світом! Як тоді будуть потрібні працівники, що знають іноземні мови!

Після цих слів дівчина сподобалась усім ще більше.

Якось весняного сонячного дня Василь вийшов на вулицю разом з учителькою і попросив дозволу провести її.

— Будь ласка, — просто відповіла вона. — Тим більш, що я живу недалеко.

Зав'язалася розмова.

— Єлизавето Володимирівно, ви така молода і так добре знаєте французьку…

— Я вивчала мови з дитинства. А втім, це довга історія… Колись розповім, якщо вам цікаво.

— А чому не зараз?

— Стомилася дуже!.. Ви не ображайтеся на мене, добре?

— Не ображатимусь, але про вашу обіцянку коли-небудь нагадаю!..

Василь пам'ятає, як іншим разом, вийшовши з управління, вони не повернули до Ільїнських воріт, а спустилися вниз до Театрального майдану, поминувши гамірний Охотний ряд, і непомітно опинилися біля храму Христа Спасителя. Сіли на східцях, поглянули довкола. Був теплий вечір, небо ясне-ясне, ні хмаринки. Звідси, з висоти, добре було видно протилежний берег. Маленькі будиночки, трамваї, поодинокі візники. На річці похитувався човен, зрідка пропливали самохідні баржі.

— Ви не забули про свою обіцянку, Єлизавето Володимирівно? — порушив мовчанку Василь.

— Яку?

— Розповісти про себе.

— Не забула… Ви питали, де я навчилася французької мови: Народилася я в сім'ї досить відомого московського адвоката. Він мав велику практику і, кажуть, добре заробляв, але багатим став, одержавши придане моєї матері, дочки замоскворєцького купця. Батьки запросили для мого виховання двох гувернанток — француженку й німкеню. В сім'ї було заведено до обіду говорити по-французьки, після обіду — по-німецьки…

У гімназії я потоваришувала з Катрею, дівчиною з бідної сім'ї. Іноді потай од батьків бувала у неї дома, дізналася, що Катриного батька заслали до Сибіру за революційну діяльність. Брат моєї подруги, Григорій, був старший за нас. Він навчався в Московському університеті. Від нього я почула таке, про що раніше не мала ніякого уявлення: про революцію, класову боротьбу… Брат і сестра почали давати мені заборонені книжки. Я читала їх ночами, відчуваючи незвичайну гордість, що мені довіряють…

Батько мій сприйняв Лютневу революцію захоплено — він навіть посів якусь важливу посаду у військовому комітеті. Катря і Григорій доводили мені, що відбулася тільки зміна декорації, з якої народ нічого не матиме. Незабаром повернувся з Сибіру Катрин батько Євген Іванович. Він, як виявилося, був дуже розумна й освічена людина. На відміну од моїх батьків, він розмовляв зі мною як з дорослою, і це підносило мене у власних очах. Пізніше я дізналася, що Євген Іванович — більшовик…

У дні Лютневої революції я, охоплена патріотичними почуттями, вступила на курси сестер-жалібниць, готувалася їхати на фронт. Як не дивно, батько не ставав на перешкоді моїм прагненням. Напередодні Жовтневої революції я закінчила курси, працювала у військовому госпіталі. Я розуміла: світ розколовся, і кожна мисляча людина повинна в ці дні обрати своє місце. Бути на боці білогвардійців, брати участь у їхній боротьбі проти червоних я не могла… Я вважала, що моє місце з більшовиками, і сказала про це батькові. Зчинився скандал, який кінчився тим, що я розірвала із сім'єю. З допомогою того ж Євгена Івановича я стала сестрою-жалібницею Червоної Армії, була на фронті. Коли повернулася додому, дізналася, що батько з матір'ю поїхали на південь. Потім стало відомо, що в дорозі вони захворіли на тиф і померли…

Мені дала притулок моя стара няня, я ї зараз живу з нею. Навчаюся в Московському університеті — хочу стати лінгвістом. Оце й уся моя біографія.

— І в партію вступили? — спитав Василь.

— Так, на Південному фронті, у двадцятому році… У них мало було вільного часу, зустрічалися вряди-годи, але обоє незабаром зрозуміли, що їх пов'язує щось більше, ніж дружба. І коли одного разу Василь насмілився сказати: «Лізо, я люблю вас і прошу вийти за мене заміж», це не було чимось зовсім несподіваним для неї. Вона мовчки припала до нього і тихо розплакалася. Він довго дивився їй у вічі і вперше поцілував її.

Весілля справили у Василевій кімнаті, де стояли залізне ліжко, застелене солдатською ковдрою, письмовий стіл та дві табуретки. Зате на столі красувалася велика чорнильниця на підставці з бронзовими єгипетськими сфінксами, що не знати звідки попала сюди.

Із села приїхала Василева сестра Фросина, привезла домашніх коржів, півмішка картоплі, квашеної капусти, кусок сала, дві пляшки самогону. Прийнявши чорнильницю, вона послала на стіл чисте простирадло, розклала коржі, перелила самогон у графин, зварила картоплі. Загалом вийшло не гірше, ніж у людей. Прийшли Катря з букетом квітів, її батько Євген Іванович, Лізина няня.

Пили за здоров'я молодих каламутний самогон, їли картоплю з капустою. Василь безперестану хвалив Фросину:

— Молодчага сестра, виручила, а то я не знав, чим і пригощати. Вчора одержав пайок — три оселедці й півфунта олії, та й те забув на роботі!..

Отак і ввійшла Ліза назавжди в його неспокійне життя. Ввійшла — і поділила нарівні з ним усі злигодні й тривоги…

Крім сім'ї Катрі й Григорія, у Лізи не було нікого в цілому світі, і коли вона говорила про «своїх», то мала на увазі саме їх…

Розвиднялося. Вулиці поступово наповнювалися шумом. Поспішав на роботу робочий люд, взялися до праці двірники й сміттярі, з'явилися носії молока, овочів та свіжих булок. Ділове життя Парижа почалося…

В конторі на Василя чекав лист — пана Кочека запрошували відвідати американське генконсульство в Парижі в «будь-який зручний час від дев'ятої години ранку до п'ятої години вечора, крім неділі». Це здивувало Василя, і він подзвонив Джо Ковачичу.

— Алло, Кочеку, можу поздоровити вас! — весело закричав той. — Дістали вказівку видати вам візу. Я ще вчора дзвонив вам, щоб переказати цю приємну новину і зажадати могорича, та, на жаль, не застав вас!

— Дякую. Могорич за мною! Коли я можу одержати візу?

— Хоч сьогодні.

По візу Василь поїхав увечері, щоб одразу запросити Ковачича повечеряти. Формальності не забрали багато часу, і за якусь годину вони вже сиділи вдвох у кавказькому ресторані, їли шашлик, пили терпке червоне вино. Джо запевняв, що кращого місця для життя, ніж Париж, в усьому світі нема.

— Народ тут легкий, веселий, життя приємне, не те що в нас, у Штатах.

— Чим же не подобаються вам Штати?

— Люди у нас нудні, всі заклопотані тільки одним — робити гроші, до всього іншого їм байдуже. А втім, скоро ви самі все побачите…

— Скажіть, Джо, а як американці й ви особисто ставитесь до фашизму? — спитав Василь.

— По-моєму, ніяк!

— Хіба ви не знаєте, які звірства чинять у Німеччині наці?

— Ну й чорт з ними! Якщо їм подобається жерти одне одного, хай жеруть на здоров'я. Від цього світові ні холодне ні жарко.

— А не помиляєтесь ви, Джо? — запитав Василь. — Фашисти претендують на світове панування. І якщо їм не перешкодити, вони поневолять усі народи… До речі, цілком можливо, що розпочнуть вони з моєї і вашого батька вітчизни…

— Невже? — Американець здивовано втупився у Василя. — Може й правда ваша… Погано бути маленьким народом і поряд мати сильних сусідів. Сильні завжди пожирають слабких. У нас у Штатах — конкуренція, вона ніколи не припиняється, і в цій боротьбі завжди перемагають сильні — такий закон природи!

— Йдеться, на жаль, про інше! На карту поставлено долю народів. Невже така могутня країна, як Америка, не допоможе слабким? Можливо, Франції доведеться прийняти на себе перший удар. Німецькі генерали злопам'ятні — вони не забули поразки в минулій війні!

— Наперед скажу: що стосується наших, то вони й пальцем не поворухнуть задля чужих інтересів! Інша річ, якщо запахне поживою, — тоді Америка стане на захист кого завгодно, хоч самого диявола! — сміючись сказав Джо Ковачич.

Василеві здалося, що в розмові з американцем він зайшов надто далеко.

— Гаразд, — сказав він. — Навіщо нам сушити голову над питаннями, які нас не обходять?.. Поживемо — побачимо. Правда ж?

— Поживемо — побачимо! — погодився Джо і тут же додав — А все-таки моєму старому болітиме, якщо німці зачеплять Югославію!

Нарешті прийшла довгождана телеграма від Лізи із Страсбурга. Зустрівши дружину на вокзалі, Василь занепокоєно дивився на неї: за короткий час Ліза дуже змінилася — схудла, помарніла.

— Що з тобою, Лізо?

— Нічого… Страшенно стомилася, перехвилювалася…

Дома, снідаючи, вона розповіла про свої пригоди.

— Розумієш, я страшенно перелякалася, дивлячись у холодні очі фашистського офіцера. Уперше збагнула виразно, що ми з тобою граємося зі смертю.

— Не треба так говорити, — м'яко спинив її Василь. — Умерти можна по-різному: йдеш вулицею, упаде з даху на голову цеглина — і готовий! Або попадеш під колеса автомобіля… Якщо вже судилося вмерти, то на посту!..

Не встигла Ліза відпочити після поїздки, як прийшло повідомлення від «батька», що відпустку їхню відкладено: Лізі треба негайно їхати через Італію в одну з балканських країн, як було домовлено. Відкладено і Василеву поїздку до Америки.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ліза їздила по містах Італії — побувала в Пізі, Феррарі, Сієні, Флоренції. З неослабним душевним хвилюванням відвідувала уславлені музеї і картинні галереї, дивуючись людському генієві, що створив безсмертні шедеври мистецтва. Люди спорудили величні собори, збудували палаци з мармуру й граніту, заповнили їх картинами та скульптурами. Але людям мало всього цього, — замість того щоб самим творити прекрасне, вони захотіли привласнити багатства сусідів. По вулицях старовинних італійських міст марширують чорносорочечники, горлають пісні, повні ненависті до інших народів. З балкона римського палацу відгодований, мов кабан, дуче закликає молодь — нащадків римських легіонерів, як він їх називає, — бути готовою до завоювання чужих територій. У соборі святого Петра папа привселюдно благословляє Муссоліні й Гітлера на подвиги во славу церкви, хоч увесь світ знає, що фашисти в Німеччині переслідують католиків і воскрешають язичеський культ стародавніх германців.

В Італії світить сонце, блакить Неаполітанської затоки навіває спокій. Вечорами лунають пісні — не ті, що їх горлають фашистські шибайголови, а ті, яких завжди співали й співають тут рибалки, торговці на вулицях, гондольєри… І тоді Лізі гарно, спокійно, вона насолоджується своєю подорожжю. Живе в розкішних готелях, ні в чому собі не відмовляє, — Василь щедро наділив її грошима. «Постарайся добре відпочити, — сказав він їй на прощання. — Адже нам не часто випадає щастя побувати у такій чудовій країні в ролі безтурботного туриста». Проте щось весь час гнітить серце, а вночі мучить безсоння. Попереду в неї важке завдання. Хіба не може бути провалу? Звичайно, вона завжди насторожі, але не все залежить від неї — можуть бути всякі несподіванки. Досить згадати, що сталося на німецько-французькому кордоні…

Під вікнами готелю знову горлають чорносорочечники — кричать про своє бажання відновити велику Римську імперію, нащадками якої вважають себе… В жилах у них тече кров непереможних легіонерів! Жалюгідні маньяки, не розуміють, що де минулого вороття нема. Що збереглося від тдього минулого? Спогади й руїни…

До кінця студентських канікул лишалося трохи більше місяця. За цей короткий строк Лізі треба було багато встигнути в чужій країні, де вона не знала жодної живої душі, не мала жодної надійної адреси. Знала тільки на ймення професора Ніколаї, що провадив археологічні розкопки.

Останнім пунктом своєї мандрівки по Італії Ліза обрала Венецію. Зачарована цим казковим містом — «кам'яним лотосом», вона прожила там п'ять днів у готелі на Лідо, а потім купила квиток другого класу і сіла на невеликий пароплав, схожий на той, яким вони пливли з Василем у Марсель.

Було дуже жарко, з моря не повівало холодком. Пасажири, знемагаючи від нудьги і спеки, не знали, куди подітися. Тинялися по палубі, годинами куняли під тентами в шезлонгах.

На другий день плавання Ліза помітила двох дітей, що бігали по палубі — семирічного хлопчика й дівчинку років п'яти. Коли діти, стомившись, сіли біля неї, Ліза заговорила з ними. Ті дуже зраділи, що вона розмовляє їх рідною мовою.

— В Італії ніхто нас не розумів! Італійці такі невігласи, не знають німецької мови, — сказав хлопчик.

Підійшла молода жінка.

— Он ви де! Мої діти не набридли вам? — спитала вона всміхаючись.

— Ми щойно познайомилися, — відповіла Ліза. — Та й вони дуже милі!

Жінка, як і досі всміхаючись, подала їй маленьку руку.

— Гертруда Дітріх!..

Ліза назвала себе.

Вони розговорилися. Виявилося, що Гертруда — дружина директора німецького банку в тому самому місті, куди мала поїхати з Італії Ліза. Вони всією сім'єю відпочивали в Італії.

Підійшов високий на зріст чоловік з рудими вусами, в білому костюмі.

— Познайомтеся, мій чоловік, Йоганн Дітріх, — відрекомендувала його Гертруда, а син її сказав:

— Тату, знаєш, фрейлейн Маріанна розмовляє по-німецькому, як ми!

— Дуже приємно, — Дітріх вклонився. — Мабуть, фрейлейн німкеня?

— Не зовсім, — відповіла Ліза. — Батько мій словак, а мама — німкеня із Східної Пруссії. Хоч у мене й батькове прізвище, але я пам'ятаю його погано, він помер, коли мені було три роки, і ми з мамою лишилися самі.

— Наскільки я знаю, національність законом визначається по батькові! — сказав Дітріх.

— Ну яка ж я слов'янка! Жодного слова не знаю ні по-словацькому, ні по-чеському…

— Так, це, либонь, переконливо. Справді, німкеня не тільки народила вас, але й виховала. Отож можна вважати, що ви німкеня. Німкеня від змішаного шлюбу, — підкреслив усе-таки Дітріх. І спитав: — Ви теж відпочивали в Італії?

— Ні, я вчуся в Сорбонні. Мені треба зібрати матеріал для дипломної роботи… Зараз їду туди, куди й ви… Адже там, на околицях міста, провадяться археологічні розкопки чи то староримського городища, а чи то фортеці. Керує ними професор Ніколаї. От тільки не знаю, чи дозволить він мені побувати біля розкопок…

— Професор Ніколаї великий оригінал. Від нього можна всього сподіватися!

— Ви знайомі з професором?

— Трохи, — всміхнувся Дітріх. — Коли приїдемо, попросимо його допомогти вам. Гадаю, професор не відмовить. Як ти думаєш, Гертрудо?

— Про що питати? Звичайно, він не відмовить тобі, Йоганне! — поспішила відповісти дружина.

— Буду вам дуже вдячна, гер Дітріху!..

Ліза була сьогодні, як то кажуть, в ударі: легенда про померлого батька і матір-німкеню спала на думку несподівано. Цей Дітріх, безперечно, наці або співчуває їм. Вона зрозуміла, що випадкове знайомство з німецькою родиною на пароплаві може допомогти їй проникнути в німецьке товариство. І одразу ж поклала собі скористатися для знайомства з професором Ніколаї не листом з Чехословаччини, а впливом директора німецького банку и тому місті, де вона мала певний час жити й працювати. Звичайно, це була ризикована гра. Але, як любив повторювати Василь: «У нашому ділі без ризику не можна. Аби тільки він був розумний…»

Настала обідня пора. Дівчинка так і вчепилася за Лізину сукню: «Фрейлейн Маріанно, ходімо з нами, будь ласка!»

— Справді, чому б вам не пообідати з нами в першому класі? — звернувся до неї Дітріх.

— Із задоволенням, мені тільки треба переодягтися!

За табльдотом, окрім Лізи й родини Дітріхів, сидів ще чоловік середнього віку, кругловидий, чисто поголений, із солідним черевцем. Коли Дітріх відрекомендував йому Лізу, той церемонно вклонився й сказав:

— Альберт Соковський, до ваших послуг!

Гертруда шепнула Лізі на вухо:

— Дуже впливова людина в нашому місті!..

За обідом найбільше і найголосніше говорив Дітріх.

Соковський, кинувши дві-три незначні фрази, пив собі пиво.

— Наше місто дуже гарне, фрейлейн Маріанно, — не вгавав Дітріх, звертаючись до Лізи. — Багато зелені, чимала річка, велетенські парки та майдани. Поживете у нас, і вам не захочеться вертатися назад, до своїх пещених французиків!

— Але вони зовсім не мої! — відповіла Ліза, в думці попросивши пробачення у французьких друзів.

— Однак ви, німкеня, вважаєте за краще вчитися не в Німеччині, а обрали Сорбонну.

— Це залежало не від мене. Мій дядько, матусин брат, переїхав до Парижа і взяв мене з собою — у нього нема своїх дітей…

— Що він поробляє, ваш дядько, у Парижі? — Дітріх без будь-яких церемоній задавав питання за питанням, наче допитував підсудного, а не розмовляв за столом з дівчиною.

Це помітив навіть Соковський.

— Ну знаєш, Йоганне! — пробурчав він.

— Але ж треба знати своїх супутниць! Сподіваюсь, фрейлейн не заперечує проти моїх запитань?

— О, звичайно! — відповіла Ліза всміхаючись. — Мій дядько комерсант і досить багата людина.

— А ваша мати живе в Чехословаччині?

— Так, у неї там невеличкий скляний завод — батькова спадщина.

— І багато прибутків дає цей завод?

— Гадаю, що багато. Інакше матуся не жила б серед словаків, а переїхала б на батьківщину, в Східну Пруссію, або в Париж до дядька. Він її весь час кличе.

— Нічого! Скоро німці почуватимуть себе в Чехословаччині зовсім по-іншому, вашій матусі недовго терпіти! — сказав Дітріх, перезирнувшись із Соковським.

Обід закінчився, і чоловіки, вибачившись перед жінками, піднялися на палубу покурити.

Ліза бавила дітей. Поки прибирали стіл, вона робила; їм з паперу різних птахів. Потім сіла до піаніно, і під її акомпанемент діти співали й танцювали, а фрау Гертруда сиділа збоку і всміхаючись дивилась, як діти розважаються в товаристві цієї малознайомої дівчини…

Увечері, сказавши, що в неї болить голова, Ліза рано пішла в свою каюту. Довго лежала нерухомо, розплющивши очі, і думала, що пролог до спектаклю зіграно немовби непогано. От коли б пощастило зіграти отак роль до кінця, до завіси! Якби Василь був тут, він похвалив би її…

Напружений день давався взнаки: голова аж тріщала. Ліза тільки тепер зрозуміла, як вона стомилася за кілька годин… «А що коли в тебе не стане сил зіграти роль до кінця? — спитала вона себе і одразу ж відповіла: — Навіщо ставити дурні запитання? Ти ж бачила холодні очі Дітріха — такі люди пощади не знають. Отож треба бути сильнішою за нього!..»

Уранці Ліза, свіжа, бадьора, піднялася на палубу. В Італії вона встигла засмагнути — обличчя й руки мали бронзовий відтінок. Смаглявість їй була до лиця, а біла сукня з тонкого полотна підкреслювала колір її золотавого волосся.

Ранок був тихий — ані подиху вітерця. З усієї сили світило сонце, дихалося легко. Тишу порушував тільки шум двигуна. Пароплав повільно плив, лишаючи за собою на іскристій поверхні моря широку смугу білої піни.

До Лізи підійшов товстун Соковський, в спортивному костюмі, з грубою сигарою в зубах.

— Доброго ранку, фрейлейн!.. Як ваша голова?

— Дякую, уже добре!

— Я завжди казав, що глибокий сон краще зціляє, ніж десять учених лікарів, разом узятих! У цій сукні ви така чарівна. Боюся, молодь нашого міста, побачивши вас, втратить спокій…

Підбігли діти Дітріхів. Соковський скоса глянув на них і замовк.

Обідали знову разом. Дітріх розщедрився — замовив вина. Він був у чудовому настрої і по обіді попросив фрейлейн Маріанну що-небудь заграти.

Лізу не треба було довго вмовляти. Вона сіла до піаніно і заграла вальс Шуберта.

— Еге! Виявляється, окрім усіх інших ваших принад, ви ще й чудова музика! — вигукнув Дітріх і попросив щось іще заграти.

За кілька днів дороги діти полюбили Лізу, а дорослі виявляли все більшу прихильність до неї. Вони завжди разом обідали й вечеряли, разом гуляли на палубі, Ліза часто грала їм німецьку класику. Напередодні приїзду, коли всі зібралися увечері на палубі й милувалися місячною доріжкою на морі, Дітріх спитав Лізу:

— Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі?

— На жаль, нема.

— Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися?

— Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон…

— Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна.

— Авжеж.

— От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї.

— До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти.

— Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!..

— Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами.

Не встигли Дітріхи увійти в будинок і розпакувати речі, як почалося паломництво до них. Здавалось, усі німці, що жили в цьому місті, вважали за обов'язок засвідчити свою повагу геру Йоганнові Дітріху. Галасливо висловлювали радість, що він повернувся, говорили, ніби весь цей час почувалися сиротами, що без нього стоять діла, і, щоб їх завершити, потрібні його порада та особисте втручання… Ліиа, яка мимоволі слухала ці розмови, зрозуміла: господар дому — верховода місцевих фашистів і, крім офіційних обов'язків директора німецького банку, виконує ще якісь особливі функції. Що ж, це їй тільки на руку!..

Лізу рекомендували гостям як друга сім'ї, і німці, вважаючи її за «свою», ставилися до неї довірливо й говорили при ній таке, чого не говорили б при сторонніх. А Ліза намагалась якнайменше потрапляти на очі і, коли починалися надто відверті розмови, непомітно зникала. На це звернув увагу Дітріх і якось сказав дружині:

— Знаєш, ця Маріанна дуже тактовна й скромна дівчина, недарма в її жилах тече німецька кров! Була б вона чистокровна німкеня, я запросив би її вихователькою до наших дітей.

— Це було б чудово! Пауль і Ельза так полюбили її.

— Не можна! Негоже, щоб дітей Йоганна Дітріха виховувала дівчина, яка народилася від змішаного шлюбу, — обірвав дружину Дітріх.

Товстун Соковський рідко бував у домі директора банку, але щоразу говорив Лізі незграбні компліменти.

— Ми неодмінно видамо вас тут заміж і справимо пишне весілля!

Фрау Гертруда під великим секретом розповіла Лізі, що Альберт Соковський — довірена особа фон Нейрата, його неофіційний представник, і виконує тут надзвичайно важливе завдання.

— Ви повинні знати, люба Маріанно, що в цій країні живуть неповноцінні люди, і тому дехто з їхніх політиків, які стоять при владі, сподіваються, що Франція допоможе їм проти нас — німців. Однак їхні сподіванки марні! У Соковського є при дворі короля надійні друзі. Вони усунуть небажаних міністрів і на їхнє місце посадовлять відданих Німеччині людей! — вибовкувала вона Лізі почуті від чоловіка секрети. — Не думайте, що гер Соковський просто флегматичний товстун. Він — стопроцентний пруссак і все може… Кажуть, він особисто знайомий з фюрером ще з Мюнхена і давав йому гроші, коли зароджувалася партія націонал-соціалістів. Соковський неймовірно багатий: він власник великого заводу сільськогосподарських машин і має ще дещо, але про те не годиться говорити голосно. Сподіваюсь, ви розумієте мене, люба?..

Ліза не раз пропонувала Гертруді гроші за кімнату й харчування, але та щоразу рішуче відмовлялася. Щоб хоч як-небудь віддячити своїм господарям, Ліза бавила Ельзу й Пауля, водила їх гуляти. По обіді, коли дітей укладали спати, вона, взявши путівник, бродила по місту, бувала в музеях. Інколи до неї приєднувався хтось із молодих місцевих німців, — вони старалися розважати вродливу дівчину, друга сім'ї Дітріхів, прихилити її до себе. Ліза охоче гуляла з ними по людних вулицях — показувала місцевим властям, які в неї широкі знайомства з впливовими німцями.

Через кілька днів після приїзду Дітріх сказав Лізі, що йому пощастило поговорити з диваком професором і, якщо у фрейлейн Маріанни не пропала охота копатися в землі, вона може з'їздити до цього Ніколаї.

— Професор живе в наметі біля своїх скарбів і майже не буває в місті, — додав він.

— Ви дасте йому записку чи мені просто сказати, що я від вас?

— Просто скажіть, що від мене. Цього буде досить!..

Рано-вранці Ліза із саквояжем у руках стояла на узбіччі шосе і старанно «голосувала» автомобілям, що проїжджали повз неї. Нарешті шофер вантажної машини загальмував, і вона сіла в кабіну поруч з ним. На жаль, шофер не розумів жодного слова з мов, якими спробувала розмовляти з ним Ліза. Втративши будь-яку надію розтлумачити йому, куди вона їде, Ліза почала показувати, як копають землю, і все повторювала: «Професор, розкопки. Розумієте? Професор Ніколаї».

Ім'я професора шофер знав. Біля стовпа з позначкою «27» він загальмував і показав на людей, що порпалися в землі. Розплатившись, Ліза побігла туди і легко здогадалась, хто з них професор Ніколаї.

— Я від пана Дітріха, він говорив вам про мене, — відрекомендувавшись, сказала Ліза.

— Ви француженка? — Професор пильно роздивлявся на неї.

— Ні, не француженка.

— Де ж тоді ви навчилися так добре розмовляти по-французькому?

— Давно живу в Парижі, вчуся в Сорбонні.

— Скажіть чесно: ви хочете одержати диплом, щоб мати його для свого нареченого як посаг, чи справді збираєтеся присвятити себе науці?

— В міру моїх скромних сил хочу присвятити себе науці. І буду вам дуже вдячна, коли ви дозволите мені брати участь у розкопках, якими ви керуєте, — сказала Ліза.

— Розкопки — не жіноча справа! Бачите, який у нас бруд, курява… А втім, якщо вас справді цікавить наша робота, можете приїжджати до нас і знайомитися з усім, що ми витягаємо із землі, — це речі двохтисячної давності. Ви вмієте малювати? — спитав професор.

— Трохи вмію.

— Чудово, дещо змалюєте. Погляньте на оту мармурову статую жінки. Вона добре збереглася, тільки трохи ушкоджено ніс. Унікальна річ! Такої ви не побачите в жодному музеї світу. Коли маєте з собою папір і олівець, можете почати малювати.

— Дякую, ви дуже ласкаві!.. Як ви гадаєте, тут було селище римлян чи фортеця? У нас багато розмов з цього приводу.

— Найвірогідніше, тут було селище. Але через те, що римляни жили в чужій країні, в оточенні ворожого народу, вони змушені були обгородити селище фортечним муром, широким валом і поставити сторожові вежі. Однак це не допомогло їм, — певно, жителі цієї країни напали на римлян, знищили їх і зруйнували селище…

Під палючим сонцем старий цілу годину водив Лізу по руїнах, показував залишки фортечного муру та веж, пояснював усе.

— Зважте, мадемуазель, — отака сумна доля завойовників у всі віки! Якщо пішла в небуття могутня Римська імперія, то що ж чекає сучасних завойовників?..

Ліза змалювала мармурову статую і, коли сонце схилилося на захід, попрощалась із професором і поїхала в місто.

Тепер у Лізи були всі підстави пожити в цьому місті ще деякий час. Вона в думці дякувала дивакові професору за те, що він не дозволив їй брати участь у розкопках, бо довелося б щодня їздити в цю безлюдну місцевість і годинами копатися в землі під пекучим сонцем.

Фрау Гертруда, сказавши Лізі, що в пансіонаті, де звичайно зупиняються німці, звільнилась кімната, додала:

— Не розумію, чому б вам не жити у нас до самого від'їзду? Ви ж бачите, ми добре ставимося до вас, а діти мої полюбили вас…

— Я більше не можу завдавати вам клопоту, тим паче, що тепер часто вдосвіта їздитиму на розкопки і повертатимуся, назад запорошена й брудна…

— Ну, вам видніше! — Гертруда навіть трохи образилася. — Сподіваюсь, ви не покинете нас зовсім і бодай щосуботи й неділі буватимете у нас!

— Із задоволенням і вдячністю!

У пансіонаті, куди Ліза перебралася того ж дня, жили самі німці — переважно молоді чоловіки. Жінок було троє, не беручи до уваги хазяйки, яка чимось скидалася на фрау Браун.

Багато мешканців знали Маріанну як друга сім'ї Дітріхів, були дуже вдоволені, коли вона появилася в пансіонаті. Вони ставилися до Лізи з повною довірою. Проживши в пансіонаті лише кілька днів, Ліза впевнилася, що всі ці добродії, оселившись тут під личиною комерсантів, комівояжерів та представників усіляких німецьких торгових фірм, насправді агенти розвідки й уповноважені партії націонал-соціалістів. Вони не приховували, що збираються змінити в чужій країні державний лад і посадити в міністерські крісла бажаних їм людей. Якщо цього не пощастить зробити «мирним» шляхом — шляхом провокацій та підкупів, то в запасі у них є інші, дійовіші засоби. Зокрема, вони натякали на добре озброєні фашистські загони з місцевої молоді, готові за першим сигналом кинутися в бій, щоб здобути владу.

Один німець, схожий на молодого вченого, часто говорив про те, що вдаватися до насилля ранувато, — можна завчасно збурити всю Європу. Інша річ — мирні засоби. Хто може перешкодити королеві дати теперішнім міністрам відставку і доручити сформувати новий уряд надійній людині, яка задля держави порве зв'язок з Францією, укладе міцний союз з Німеччиною і пристосує економіку країни до інтересів старшого партнера? Законно, мирно і, головне, без галасу!

Але серед молодих німців, що мешкали в пансіонаті, були й гарячі голови — прихильники негайних дій.

— Нам наплювати на думку Європи! — кричав рудий молодий німець з веснянкуватим обличчям. — Кого нам боятися? Пещених французиків чи бундючних англійців, які сидять на своєму острові? А таку мізерію — як ото Бельгія та Голландія — взагалі можна не брати до уваги!..

Ці німці говорили так, немовби не сьогодні-завтра стануть господарями всієї Європи і диктуватимуть народам свою волю.

По вечорах вони пили пиво, палко сперечалися, горлали свій гімн — «Німеччина, Німеччина понад усе». З Лізою були ввічливі, навіть підкреслено шанобливі. До цього їх змушувала залізна дисципліна: не могли ж вони дозволити собі легковажності щодо друга сім'ї пана Дітріха — вождя місцевих фашистів!..

Щосуботи, купивши гостинці дітям, Ліза йшла до Дітріхів. Увечері там збиралися більш чи менш вельможні німці. Тут теж не обходилося без пива й сосисок, але пили в міру, обмінювалися новинами, і якщо сперечалися, то без галасу й криків..

Якось у домі Дітріха з'явилася нова людина — сухорлявий років сорока німець, з виразом гидливості на обличчі. Прізвище його було фон Болен. Він щойно приїхав з Німеччини і привіз силу новин. З того, як шанобливо прийняли гостя і як уважно слухали його, Ліза догадалась, що прибулець — велика цяця серед націстів.

Спершу він розповідав столичні плітки: кого на яку посаду призначили, що казав фюрер у своїх численних промовах. Заволодівши увагою слухачів, він перейшов до важливішого, надавши цьому своєму повідомленню жартівливого відтінку.

— На з'їзді партії в Нюрнберзі фюрер вручає прапори штурмовикам міста Кельна. Повертаючись додому, вони несуть попереду загону штандарт, на якому написано великими літерами: «Страсбург». Це, бачте, не сподобалось французькому послові панові Франсуа Понсе. Він приходить до фюрера в імперську канцелярію і каже: «Пане канцлер, мій уряд не може дозволити, щоб штурмові загони писали на своїх штандартах «Страсбург», — це звучить як заклик до захоплення чужих територій».

Тут фон Болен, як досвідчений оповідач, зробив паузу і не помилився, — одразу залунали голоси: «Що відповів цьому нахабі фюрер?»

— Терпляче вислухавши посла, фюрер дуже ввічливо відповів йому: «Шкодую, що цей факт випав з моєї уваги. Смію запевнити вас, що я й гадки не маю вимагати повернення Ельзас-Лотарінгії! Я дуже добре знаю цих каналій ельзасців, — вони не захочуть приєднатися ні до Німеччини, ні до Франції. Отож марно воювати за них. Я мрію тільки про те, пане посол, щоб одного чудового дня мені спорудили пам'ятник як людині, що встановила вічний мир між Францією і Німеччиною». Французькому послові не лишалося нічого іншого, як попрощатися і вийти. Ви подумайте — яка мудра хитрість! Усі ж знають висловлювання фюрера, що ми рано чи пізно поквитаємося з Францією за все — за поразку, за версальську ганьбу й приниження, які витерпів німецький народ. А офіційному послові він каже зовсім інше. Спробуй присікайся!

— Хайль Гітлер! — вигукнув якийсь гість.

Усі посхоплювалися з місць, грюкаючи пивними кухлями по столу, і закричали: «Хайль, хайль!»

Слухаючи все те, стежачи за поведінкою людей, які захоплювалися цинізмом свого фюрера, Ліза в душі здригалася. У неї назбиралося чимало цікавих спостережень, а зв'язку не було. У свій час, коли вона запитала «батька», як їй подати звістку про себе, той відповів: «Ти їдь, пристосовуйся до місцевих умов, придивляйся і запам'ятовуй. Настане час, ми знайдемо тебе». Минуло чимало часу, а ніхто її не знайшов. Скоро студентські канікули закінчаться і їй тут не можна буде лишатися. Та й рації в тому нема ніякої. Вона встигла побачити тут фашистів у натуральному вигляді, пізнала їхні думки, познайомилася з методами їхньої роботи. Тепер вона твердо знає: у фашистів нема ніяких моральних підвалин, ніщо не може їх збентежити. Так думала Ліза, не знаючи, що головне — попереду…

Тієї суботи гості розійшлися дуже пізно, і в їдальні лишилося тільки троє: господар дому, товстун Соковський і фон Болен. Вони про щось розмовляли.

Лізина спальня була на другому поверсі — якраз над їдальнею, і, коли німці розмовляли голосно, їй усе було чути. Але сьогодні ці троє говорили майже пошепки, і нічого не можна було второпати. Та ось співрозмовники внизу забули про обережність і поступово підвищили голоси. Фон Болен напучував товстуна:

— Постарайтеся створити у міністра двору враження, що віддаєте йому винятково важливий документ. Скажіть, нібито нашій розвідці пощастило перехопити таємного листа міністерства закордонних справ Франції до свого посла тут. Документ цей сфабриковано дуже майстерно. Справжній бланк міністерства, підпис статс-секретаря, шрифт, яким друкують особливо важливі документи, і навіть спеціальний папір, яким користуються французи. Ось цей документ. — Ліза здогадалася, що фон Болен дістав з кишені якийсь папір і показав співрозмовникам. — У листі йдеться про те, що перед лицем німецької небезпеки французький уряд змушений піти на подальше зближення з Радянським Союзом. Нібито із росіянами провадяться попередні переговори для того, щоб укласти військову угоду, за якою їм буде дозволено розмістити на території Франції, щонайближче до франко-німецького кордону, військові з'єднання — до трьох армійських корпусів повного складу. Водночас Франція обіцяє подати росіянам потрібну військову та іншу допомогу, якщо Німеччина нападе на СРСР. Наприкінці листа мовиться, що міністерство закордонних справ Франції доручає своєму послові підготувати тутешній уряд до повідомлення про цю угоду, коли її буде підписано. За всяку ціну переконайте міністра, що перед лицем німецької агресії в західного світу нема іншого виходу, як зближення з Радянським Союзом. Як у Парижі, так і в Лондоні, мовляв, певні, що союз із росіянами подіє як холодний душ на націстський уряд Німеччини. Хай наш друг, міністр двору, вселяє тутешньому королю думку, що більшовики, розмістивши частини Червоної Армії на території Франції, ніколи звідти не підуть. Ще більше, вони, цілком можливо, зажадають від союзників територіальних поступок за рахунок Польщі, Румунії та Угорщини. Нехай міністр двору вживе потрібних заходів, щоб завчасно не оповіщали змісту листа. Але якщо відомості про нього просотяться в пресу, тоді нашому другові Дітріху доведеться організувати могутні масові демонстрації, в яких візьмуть участь молодь, студенти, службовці державних установ. Ці люди зажадають відставки уряду. Варто спровокувати, якщо можна буде, безпорядки і сутички з поліцією — краще, коли б з людськими жертвами.

— Може, дати копію цього листа місцевим журналістам, які працюють у нас, щоб вони хоч натякнули попервах про існування такої угоди між французами і росіянами? — спитав Дітріх. — Тепер це показуватиметься більш правдоподібним: адже у французькій пресі лунають голоси за переговори з Кремлем. У Парижі серйозно подейкують про поїздку до Москви відомих русофілів Ерріо та Пера Кота. Майте на увазі, наші люди вже тепер можуть вивести на вулицю кілька тисяч чоловік!

— До цього питання ми ще повернемося, коли Соковський сповістить, яке враження справить лист в урядових колах.

— Про це неважко здогадатися: всі монархи світу до смерті бояться більшовиків, — сказав Соковський. — У мене є інша пропозиція. Чи не краще обрати коротший шлях — усунути прем'єра і одним махом розв'язати всі проблеми?

— Ні, в Берліні вважають, що до цього треба вдаватися в крайньому разі, коли буде випробувано всі інші заходи!.. Особисто я цілком згоден з такою настановою. Для поспіху в нас нема особливих причин, — сказав фон Болен. Настала коротка пауза, певно, він про щось міркував. — А втім, ви, здається, маєте рацію, дорогий Йоганне: варто сказати журналістам про те, що є такий лист, не розкриваючи, зрозуміло, його змісту. Нехай роблять усякі припущення і пишуть про це… Скажіть, Соковський, ви встигли прибрати до рук потрібних людей у тутешній поліції? Я цікавлюсь цим не випадково. Якщо треба буде організувати демонстрацію, що матиме всі ті наслідки…

— Аякже! Не тільки в поліції, а й у генеральному штабі армії у нас є свої люди, готові діяти за першим нашим сигналом. Я в житті не зустрічав пожадливіших і продажніших людей, ніж у цій країні. Тут за гроші можна купити не тільки чинів поліції, а й самого короля вкупі з королевою, аби тільки добре заплатили, — дозволив собі пожартувати товстун Соковський.

— Отже, ми про все домовилися, — знову почав фон Болен. — У мене до вас одне-єдине прохання: намагайтеся, щоб наші люди поводилися тут не надто задирливо. Нам ні до чого дратувати місцеве населення.

Скрипнуло крісло, мабуть, приїжджий гість підвівся, встали й інші.

— Не турбуйтесь! Ми все зробимо і певні, що в Берліні нами будуть задоволені! — поспішив запевнити фон Болена Дітріх.

— От і добре… До речі, Дітріх, хто ця дівчина, яка гостює у вас щосуботи й неділі? — спитав фон Болен.

— Німкеня від змішаного шлюбу. Народилась у Чехословаччині, вчиться в Сорбонні.

— Думаєте, у неї все гаразд?

— Цілком певен.

— Не цікавились, як вона опинилася тут?

— Приїхала взяти участь в археологічних розкопках, які веде професор Ніколаї.

— Чи не той це професор, який натякав нещодавно про демократію і право кожної нації самій обирати собі спосіб управління?

— Атож! — відповів за Дітріха Соковський.

— Виходить, ще живий! Шкода, дуже шкода… Краще було б прочитати повідомлення про його наглу смерть! — Фон Болен зареготався.

Засміялися і ті двоє. Соковський сказав:

— Ми про це подумаємо.

На ті слова у Лізи навіть подих перехопило. Внизу знову почали шепотіти, потім усе стихло, гості й господар пішли. Але Ліза була дуже збуджена тим, що почула, і не могла заснути. Сповістити б про все «батька», щоб наші вчасно викрили фальшивку… Але як? Єдина можливість — якнайшвидше їхати в Париж. Ні, і це не годиться: передчасний від'їзд може викликати підозру. Фон Болен і так цікавився нею. Адже вона жодного разу навіть не натякала, що збирається скоро їхати. Якби спішна телеграма, виклик… На жаль, ніхто їй такої телеграми не пришле.

У неділю вранці, коли в домі всі спали, Ліза сама приготувала для дітей сніданок і покликала їх до їдальні. На столі лежав аркуш паперу. Ліза кинула на нього швидкий погляд і встигла прочитати заголовок: це була та фальшивка, про яку йшлося вчора вночі.

Як, чому такий винятково секретний документ опинився на столі? Забули випадково чи лишили з певним заміром? Невже її запідозрили в чомусь? Вона, здається, не давала ніякого приводу для цього. То в чому ж річ? Усе це блискавкою промайнуло Лізі в голові… Звичайно, було б дуже ефектно — приїхати в Париж і покласти на стіл документ, сфабрикований у Берліні. Не тільки розповісти про підготовку змови, але й довести це документом. Спокуса велика, що й казати. Однак не треба забувати, з ким маєш справу. Про забудькуватість таких пройдисвітів і мови не може бути, — це явна пастка. Найменша необачність, один необережний крок, і все пропало — загинеш сама і діло занапастиш.

Ліза, як крізь сон, почула голос хлопчика:

— Фрейлейн Маріанно, на столі якийсь папір! — Він потягнувся, щоб подивитись.

— Стривай, Паулю, — зупинила його Ліза. — Хіба ти не знаєш, що негарно читати чужі папери? — Вона накрила аркуш салфеткою.

Нагодувавши дітей, Ліза повела їх гуляти…

Час минав швидко, до початку занять в університеті зоставалися лічені дні, — пора було збиратися додому. Ліза поїхала за місто, на розкопки, щоб попрощатися з професором Ніколаї. Всю дорогу вона думала, що треба попередити вченого про небезпеку, яка йому загрожує, — порадити виїхати звідси світ за очі. Ні, робити цього їй, Лізі, не можна ні в якому разі. Професор насамперед запитає її, звідки вона знає, що йому, людині зовсім мирної професії, загрожує небезпека? Ясно, що Ліза не зможе йому розповісти. Тоді він, вважаючи її плетухою, інтриганткою, дивись, зчинить галас. Історія ця дійде до фашистів, і ті зрозуміють усе… Допомогти професорові треба: приїхавши в Париж, вона попросить Василя або самого «батька» якось урятувати його. Вони придумають, як це зробити!..

Напередодні, під'їзду Ліза купила дітям іграшки і пішла до Дітріхів попрощатися. Вона палко подякувала їм за добро, що вони зробили для неї, обіцяла писати з Парижа.

Побажавши Лізі щасливої дороги, Дітріх спитав, чи не хоче вона попрощатися і з Соковським.

— Я б охоче, але мені незручно самій іти до нього!

— Тоді я піду з вами.

— Що ви! Не завдавайте собі клопоту!

Ліза насторожилась — чого б це така наполеглива люб'язність? Але тут втрутилася Гертруда.

— Йоганн проведе вас, тим паче що Соковський живе за кілька кварталів звідси.

Лізі мимоволі довелося погодитись.

Соковський жив у невеликій віллі поблизу Дітріхів. Двері відчинив кремезний молодик двометрового зросту. Пізнавши директора банку, він уклонився і пропустив гостей у дім. До кабінету господаря їх провів інший молодик, з військовою виправкою, на зріст трохи нижчий за першого. Від зустрічі з ними Лізі зробилося млосно, але вона опанувала себе і спокійно піднялася по сходах на другий поверх.

Кабінет Соковського був розкішно умебльований. Килим на підлозі приглушував кроки, м'які, оббиті світлою парчею меблі, шафи, напаковані книгами, величезних розмірів письмовий стіл, на стінах картини.

Помітивши гостей, Соковський відклав ілюстрований журнал, що його тільки-но читав, і швидко підвівся з крісла.

— О, кого я бачу! Який приємний сюрприз!

— Я прийшла попрощатися, а гер Дітріх ласкаво згодився провести мене, — сказала Ліза.

— Уже покидаєте нас?

— Так, скоро почнуться заняття в університеті…

Соковський ступив два кроки і опинився біля Лізи. Правою рукою він схопив її за підборіддя і подивився прямо в очі.

— Скажіть, студентко, ви справді та, ким тут рекомендуєте себе?

— Я вас не розумію, — тихо промовила Ліза.

— Отак і не розумієте? — Він опустив руку.

— Ні! — Ліза вийняла з сумочки мережану хусточку і, вдаючи, ніби витирає сльози, затулила нею лице, щоб не помітили, як вона хвилюється.

— Чого ви плачете? — Цього разу запитання було поставлено м'яко, майже лагідно.

— Мені… дуже прикро…

— Прикро? Чому?

— Я вас поважала… дуже вдячна всім — і фрау Гертруді, і панові Дітріху, і особисто вам… за вашу увагу до мене… І раптом — отакі слова! — Ліза гарячково згадувала: чи нема у неї з собою або в речах чогось такого, що могло б скомпрометувати її? Наче нічогісінько. Паспорт, студентський квиток, зошит із нотатками про розкопки. Листа на ім'я професора Ніколаї, який привезла з собою, давно вже знищено. Ліза пам'ятає, що старанно перевірила записи в паспорті — там не було ніяких поміток про те, що вона заміжня. Отже, це просто психологічна атака! Правда, вони могли перевірити, чи справді в неї мати — власниця скляного заводу в Словаччині, але поки що про це ніякої розмови не було.

Вона помітила, як Дітріх і Соковський перезирнулись, останній навіть покрутив кінчики вусів.

— Заспокойтесь, я пожартував!.. Бажаю вам щасливої дороги… Але майте на увазі, фрейлейн Маріанно, якщо ви нас обдурили і базікатимете зайве про те, що тут побачили й почули, — бережіться. Ми вас знайдемо всюди. Зрозуміли? — Отак грізно застерігши, Соковський відпустив Лізу.

Тільки на вулиці вона відчула, як неприємно прилипла до тіла сорочка. Зітхнувши на повні груди, Ліза подумала: «Здається, минулося і цього разу!..»

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Сонце пригрівало все дужче, паризька весна минала. На вулицях і бульварах гуляло багато публіки. З'явилися і туристи, серед яких чимало було німців. «Чого б ото?» — дивувався Василь. Без Лізи Париж здавався йому нудним, безлюдним. Вона й досі не повернулась, не подавала про себе звісток, і він дуже непокоївся. Не знав же навіть її адреси. А втім, що з того, якби й знав, писати все одно не можна було.

Увечері Василеві не хотілося їхати в порожню квартиру, де все нагадувало про Лізу, і він майже весь вільний час проводив у тенісному клубі — інколи грав, а частіше просто розмовляв а друзями. Туди ж приїжджав і Сар'ян, вони разом обідали, потім їхали до журналіста і дотемна працювали в садку.

Усі спроби Василя налагодити зв'язок з «батьком» і довідатися про Лізу були марні. «Батько» мов крізь землю провалився: не відповідав на листи. Василь не знав, що й думати. Не бачачи ніякого виходу, він вирішив розшукати фрау Шульц. За нормальних умов Василь не шукав би її, зустрічатися з нею не можна було з багатьох причин. Але становище було непевне, і це якоюсь мірою виправдовувало його.

Василь розшукав фрау Шульц у модному ательє. Звертаючись до неї, спитав:

— Моя дружина замовляла вам вечірню сукню. Вона у від'їзді і попросила мене довідатися, чи не готова сукня.

— Готова, заходьте, я вам покажу. — Фрау Шульц одразу все збагнула і провела Василя в маленьку кімнатку за приймальним залом.

Виявилося, вона теж стурбована тим, що немає звісток від «батька».

— Ні листів, ні кур'єра — нічого! Сама не розумію, в чому справа! — Жінка розповіла, що з Браун стрічається рідко. Стенографістка ухиляється від зустрічей і взагалі поводиться дивно, нервозно, ніяких вартих уваги відомостей не приносить, хоч гроші бере.

— Чим ви пояснюєте це? — спитав Василь.

— Правду кажучи, голову собі над цим я особливо не сушила, бо якби Браун і сповістила, щось значне, я все одно нічого не могла б передати: зв'язку нема.

— Якщо все-таки Браун принесе вам цікаві новини, будь ласка, повідомте мене. Дзвоніть прямо в контору, — сказав Василь і, попрощавшись, пішов.

Ганс Вебер рідше став появлятися в клубі, а грати в теніс і зовсім перестав. Прийде на часинку, погортає журнали, вип'є в барі келех вина і щезає надовго. Василеві хотілося поговорити з ним, та лишитися наодинці з Вебером йому не щастило, а показувати за тогочасних обставин свою особливу близькість із секретарем генерального консульства Німеччини не хотілося. Після зустрічі з фрау Шульц Василь усе-таки надумав з'ясувати у Вебера дещо про стенографістку: її нервозність, про яку говорила фрау Шульц, викликала в нього деяку тривогу.

Одного разу, побачивши Вебера в читальному залі з ілюстрованим журналом у руках, Василь підсів до нього і пошепки, як і належало в цьому місці, запросив повечеряти разом.

— Треба поговорити з вами…

Вебер кивнув головою. Невдовзі він зайшов до ресторану і сів до Василсвого столика. Вечеряти він не схотів — замовив собі кави. Вигляд у нього був заклопотаний.

— Чому ви стали рідко заходити сюди? — по-дружньому спитав його Василь.

— Обставини! — невиразно відповів Вебер і, понизивши голос, додав: — Тенісний клуб у нас вважають розсадником демократичних ідей і антинімецьких настроїв. Відвідини його наше начальство не дуже схвалює…

— Скажіть, ви знаєте що-небудь про фрау Браун?

— Що саме?

— Кажуть, останнім часом вона дуже нервує…

— Подейкують, що незабаром змінять увесь склад німецьких дипломатичних працівників, які довго жили в Парижі. Можливо, це торкнеться й Браун.

— Хіба так уже погано поїхати на батьківщину?

Вебер подивився на Василя й усміхнувся, його погляд немов питав: «Ви справді наївний чи хочете удати з себе такого?»

— Невже ви серйозно вважаєте, що дуже приємно повернутися у наш третій рейх? Браун тут була непогано забезпечена матеріально, мала відносну свободу, заводила собі яких хотіла кавалерів… Там вона буде не тільки під наглядом, але й не зможе зустрічатися з чоловіками неарійської раси. От і хвилюється дамочка, передчуваючи всілякі неприємності.

— Дякую. Я все зрозумів. А як справи у вас?

— Думаю, що мене скоро теж відкличуть, але коли саме — важко сказати.

— В Німеччині будьте дуже обережні! Я бачив на власні очі, що там коїться…

— Гадаєте, я не знаю?

— Ще одне: я вас прошу, попередьте мене або Сар'яна, коли від'їжджатимете. І не забудьте залишити мені свою берлінську адресу.

— Залишу неодмінно. Я більше ніж певен, що ми з вами ще зустрінемося… Зустрінемось у вільній Німеччині! Ие може бути, щоб верх узяло варварство. Не всі ж у Німеччині — фашисти.

— Звичайно, ні, але перетнути шлях варварству можна, тільки борючись! — Василь подивився на свого співрозмовника. Той сидів похмурий, напівзаплющивши очі.

— Ми й будемо боротися! Будемо за всяку ціну. — Вебер підвів голову, його худорляве обличчя стало жорстким.

— Коли виникне потреба, ви завжди можете розраховувати на мою допомогу і підтримку, — сказав Василь.

— Я це добре знаю. — Вебер підвівся. — Мені пора. — Він міцно потис Василеві руку і пішов до виходу.

Василь дивився йому вслід, думаючи про те, що Веберові буде нелегко. Поклавши собі боротися з фашизмом у Німеччині, він ризикував головою. Але Василь вірив, що такі, як Вебер, не відступлять, не втечуть з поля бою…

У конторі, розмовляючи з Борро, Василь запропонував відрядити Клода Гом'є до Америки.

— Адже Клод мріяв про цю поїздку. Хай Клод виконає в Америці доручення. нашої фірми і водночас приглянеться до всього, — може, йому пощастить знайти щось цікаве для нас.

— Можливо… Але про це найкраще спитати у самого Клода. — Борро помовчав, потім запитав: — Скажіть, мосьє Кочеку, ви справді маєте намір дати Клодові доручення в Америці чи хочете спровадити його звідси?

— Анрі, поговорімо відверто, раз і назавжди порозуміймося!.. Я знаю, що Клод, Домінік і ви — справжні патріоти. Ви ненавидите фашизм, не хочете віддати свою батьківщину на поталу фашистам. Це добре — так і має бути: жодна чесна людина, і ще коли вона талановита, не може миритися з тим варварством, що його породжує фашизм. Та, погодьтесь, самими карикатурами й плакатами, які б вони не були гострі, подужати такого підступного і лютого ворога не можна. Треба поєднувати різноманітні форми боротьби. Ваш друг Клод легко захоплюється, він дуже запальний, може накликати на себе, та й не тільки на себе, силу-силенну неприємностей, нічого не досягнувши при цьому…

— Можливо, — знову сказав Борро.

— Не можливо, а саме так. Тут, у Франції, є серед заможних прошарків багато прихильників Гітлера. Не тому, що вони обожнюють німецьких фашистів, — ні, а тому, що до смерті бояться комуністів. Прибічники Гітлера створюють організації, фінансують їх, причому неабияк. Вони таємно озброюються, виступають у пресі, виголошують промови з трибуни Національних зборів і готують громадську думку — мовляв, прихід фашистів до влади неминучий. А ви обмежуєтесь тим, що друкуєте плакати й малюєте карикатури. Це мало, дуже мало. Якщо ви хочете серйозно боротися, візьміться до діла по-справжньому, створіть свою організацію, згуртуйте довкола себе найпередовішу частину французької молоді, навчіться конспірації, зумійте жертвувати малим заради великого. Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів, — відповів художник, дивлячись Василеві в очі.

— Отже, нехай Клод з'їздить до Америки. Порадьте йому не дуже поспішати з поверненням…

— Я скажу. — Борро встав. — Мосьє Кочеку, у вас є ще до мене запитання?

— Запитань нема, але є прохання. Зробіть усе можливе, щоб ми і в Америці перемогли. Це надто важливо для нас. Якщо доб'ємося там успіху, то виконуватимемо переважно замовлення для Америки і відмовимось од дрібних замовлень.

— Клод і Домінік працюють захоплено: їм теж хочеться показати себе американцям. Сподіваюсь, ми доб'ємося успіху, — відповів Борро, думаючи явно про щось інше…

Василь давно вже не бачився з Ковачичем. Тож вільного вечора подзвонив йому і спитав, чи не хоче пан віце-консул пообідати з бідним комерсантом?

Джо Ковачич радо прийняв запрошення, і вони умовилися зустрітись о шостій в «Максима». Знаючи, що в цьому дорогому ресторані не завжди бувають вільні місця, Василь заздалегідь замовив по телефону столик.

Василь давно виношував ідею дістати за допомогою Ковачича американський паспорт, але все відкладав розмову. Він добре розумів, що за теперішнього міжнародного становища з його чехословацьким паспортом далеко не заїдеш, а згодом можна зостатись і зовсім без підданства. До такого висновку Василь прийшов після поїздки до Німеччини.

Ковачич, як справжній джентльмен, з'явився в ресторані хвилина в хвилину — о шостій годині. Побачивши Василя за столиком, весело гукнув йому:

— Хелло, Кочеку! Як поживаєте, старий?

— Чудово! Сідайте сюди. Я скучив за вами, Джо!

Василь замовив розкішний обід, коньяк, вино, шампанське. Віце-консул умів пити не п'яніючи.

За десертом розмова зайшла про Василеві справи.

— Все було б о'кей, — сказав Василь. — Ось тільки шкода, що я з кожним днем дужче й дужче відчуваю свою неповноцінність…

— Неповноцінність?

— Уявіть собі!.. Адже я підданий Чехословацької республіки, а не США, як ви. Боюсь, що незабаром, взявши до рук мій паспорт, чиновники і навіть портьє в готелях дивуватимуться: що це, мовляв, за країна — Чехословаччина? Коли я був у Німеччині, німці не приховували своєї зневаги до мене, і, якщо хочете, я ледве втік звідти… Скажу вам конфіденціально, що наближається розв'язка: німці окупують мою батьківщину — і тоді мій паспорт буде взагалі нічого не вартий!

— Та ні! Не може бути, щоб німці ризикнули так зробити. Не можна ж, справді, чинити розбій серед білого дня! — Ковачич недовірливо похитав головою.

— Дуже навіть можна!.. Не встиг Гітлер прибрати до рук владу, як судетські німці заговорили про автономію. Повірте мені, це тільки початок, найстрашніше попереду. Скажу вам більше: не тільки Чехословаччина, а й батьківщина ваших предків під загрозою.

— Що ж, мабуть, ви правду кажете: від фашистів усього можна сподіватися. Біда в тому, що зі страху перед більшовиками ніхто їм не перешкоджатиме! — погодився Ковачич.

— Джо, ради нашої дружби, допоможіть мені дістати американський паспорт! — сказав раптом Василь, не зводячи очей з обличчя американця.

— Це дуже важко!.. Щоб стати американським підданим, треба народитися в Штатах або жити там довго, не менше як десять-п'ятнадцять років…

— Якби було легко, я не звертався б до вас. Для мене це питання життя і смерті. Мене вважають удатним комерсантом. Я почав на голому місц,і. Тепер у мене чималий статок. А що з того? Завтра все може піти прахом… Я готовий на будь-які витрати, тільки допоможіть!

— Справа не у витратах! — Віце-консул досадливо поморщився. — А в можливостях…

— Усе життя вам дякуватиму!

— Зараз нічого не можу обіцяти. Якщо трапиться нагода, повідомлю вас.

Вони випили ще пляшку шампанського, і Василь довіз Ковачича до особняка, в якому містилося консульство США, а на другому поверсі жили його співробітники.

Поставивши машину в гараж, Василь надумав пройтися по нічному місту. Було тепло, як улітку. На вулицях гуляло багато людей. За мармуровими столиками прямо на тротуарі, перед кафе й ресторанами, сиділи літні парижани і зиркали на перехожих. На кожному кроці лунали модні пісеньки. Париж гуляв, Париж веселився. А на душі у Василя було тривожно. Від Лізи людної звістки. «Батько» теж мовчить… Невже йому, Василеві, судилося все життя прожити в тривозі? Так можна і постаріти, не побачивши світлого дня, не зазнавши ніяких радощів. Хіба це життя: завжди насторожі, удень і вночі, уранці і ввечері. Зважувати кожне слово, перш ніж його вимовити… Навіть сьогодні вранці, розмовляючи з Борро, хлопцем безумовно чесним, порядним, він змушений був говорити натяками. Певно, Борро мучать думки, що за людина цей Кочек, чого він добивається? З одного боку, радить, як краще боротися проти фашизму, а з другого — випроваджує Клода в Америку, щоб, не дай бог, той не кинув тінь на рекламну фірму «Жубер і компанія». Бідолашний хлопець сушить голову над цим, а спитати прямо не наважується… Або той же Ганс Вебер! Відкритися б перед ним, — нема ж ніяких сумнівів, що Вебер справжній антифашист і колись може бути корисним помічником. Ні, поки що не можна, — як каже «батько», недостиглі плоди не зривають. А хто знає, коли вони достигнуть?.. Що Вебер? Навіть з таким близьким і вірним другом, як Сар'ян, і то доводиться тримати себе в суворих рамках. Така вже, видно, його доля, нічого тут не зміниш! Василь зітхнув і почав думати про інше.

Останнім часом сторінки французьких газет рясніли повідомленнями про те, що уряд виявляє тенденцію до зближення з Радянським Союзом. Писали про візит до Москви Ерріо і П'єра Кота. Здавалося б, усе логічно, правильно, так і має бути. Весь світ знає, що між Францією і Росією завжди були дружні відносини. І тепер, коли в сусідній Німеччині лунають войовничі заклики, для Франції лишається єдиний вихід: підтримка з боку могутнього Радянського Союзу, якщо ті заклики перетворяться на агресивні дії. Однак стало відомо, що, посилаючи до Росії Ерріо й Кота, прихильників зближення з росіянами, кабінет міністрів не наділив їх ніякими повноваженнями. Вони мали тільки вивідати, який настрій у Кремлі. Одне слово, правлячі кола Франції вдалися до дуже хитрого маневру: пустили димову завісу, аби показати Гітлерові, що коли він спробує так чи інакше зазіхнути на інтереси Франції, то вона знайде собі сильного союзника в особі комуністичної Росії.

Недавно в тенісному клубі Маріньє сказав Василеві, що росіяни запропонували правителям Франції укласти військову угоду, але французи відступили, чим і підтвердили зайвий раз, що на берегах Сени ніхто серйозно й не думає про перспективи зближення з Радянською Росією. Зрозумівши маневр французького кабінету, російський уряд, видно, змушений буде виробити самостійну лінію поведінки. Але ж, щоб вистояти проти Німеччини, Франції потрібна допомога Росії, інакше вона неминуче зазнає поразки. Недарма такі визначні військові спеціалісти, як генерали Вейган і Делаттр де Гассіньє, палко підтримують ідею союзу з Росією.

— Боюсь, аби зрештою ми не перехитрили самих себе! — сказав Маріньє наприкінці.

«Отже, — подумав Василь, — у нас у Москві розкусили нечесну гру французького кабінету, не дали обкрутити себе кругом пальця, не захотіли стати громовідводом дли французької буржуазії, яка прагне, з одного боку, невинність зберегти, а з другого — капіталу набути! Ні, дзуськи, часи не ті: в Росії на чолі держави не цар, а більшовики, вони ніколи не візьмуть участі в нечесній грі!»

А Гітлер стає все нахабнішим. Чи то зрозумівши несерйозність переговорів Франції з Росією, чи то намагаючись ще більше зміцнити свої позиції, він вдався до нового трюку — розпустив рейхстаг і оголосив про плебісцит, що мав відбутися 12 листопада 1933 року.

Несподівана сенсація! Плебісцит дав Гітлерові сорок мільйонів п'ятсот тисяч голосів.

Наслідки плебісциту в Німеччині вразили Європу, і політики, які покладали надії на те, що становище фашистського диктатора хистке, зажурилися. Відтепер усі змушені були зважати на людину, що одна правила великою державою в центрі Європи і помишляла про світове панування.

Припущення «батька» справдилися цілком: світові події розгорталися надзвичайно швидко, і фашизм ставав реальною загрозою для всього людства. Побільшувалася й відповідальність Василя. А він сидів склавши руки. «Батько» не подавав про себе звісток, і всякий зв'язок з ним припинився. Треба ж було, щоб таке сталося саме тепер, у розпал важливих політичних подій. Була б тут Ліза, Василь поїхав би додому сам чи послав би її, але зараз про це й думати не можна!..

Другого дня вранці секретарка доповіла Василеві, що якийсь мосьє Франсуа Ренар просить прийняти його.

— Просіть! — Василь схопився і пішов назустріч давньому компаньйонові.

Переступивши поріг гарно умебльованого кабінету, Ренар оцінив усе пильним поглядом. Він мало змінився — такий самий кремезний, червонощокий, з черевцем. Ось тільки костюм на ньому модний, з дорогого матеріалу, хоча й куплений у магазині готового одягу.

— А, дорогий Ренар! Я радий бачити вас при доброму здоров'ї! — Василь обняв гостя, посадовив його в шкіряне крісло. — Розповідайте, як поживаєте, як ваші справи?

— Я теж дуже радий вас бачити, Кочеку! Скаржитися нема на що — з вашої легкої руки все йде чудово. Ми таки розширили підприємство: у нас тепер не майстерня, а авторемонтний завод!! — Мабуть, товстун, ставши заводчиком, звик говорити про себе у множині.

— Вітаю! Отже, збулися ваші мрії?

— Ще й як!.. У нас сорок чоловік робітників і майстрів. Збудували новий цех для фарбування машин, встановили невеликий конвейєр. Пригадуєте, ще при вас надійшла пропозиція від однієї паризької фірми по продажу старих автомобілів? Так от, ми тепер повністю обслуговуємо цю фірму, Прибутки чималі, гріх скаржитися. До речі, я приніс вам гроші. — Ренар поліз у кишеню піджака, вийняв пачку грошей і поклав її перед Василем. — Будь ласка, полічіть і, якщо не важко, поверніть мені вексель.

Василь відчинив сейф, поклав туди, не перелічуючи, гроші і вийняв вексель.

— Дякую, що не забули мене. Радий, що ці гроші стали вам у пригоді! — Василь подзвонив і попросив секретарку принести фрукти й коньяк.

— О ні, вдень, у робочий час, я спиртного і в рот не беру! — Ренар категорично відмовився від коньяку..

— Тоді — лимонад, морозиво?

— Це, либонь, можна! — Він ще раз пильно оглянув кабінет Василя. — Бачу, ваші діла теж у розквіті!.. А втім, я знав, що з такою кмітливістю ви далеко підете. Я не раз казав про це мосьє Дюрану і нашому мерові.

— Як вони поживають? — поцікавився Василь. — Я давно нічого не чув про них.

— Без особливих змін. Хіба що мосьє Дюран ще більше розбагатів — купив нові земельні ділянки під виноград. Він каже, що скоро ціни на землю підвищаться у два-три рази. Дюран має особливий нюх, він рідко помиляється. Якщо у вас є вільні гроші, вкладіть їх у землю. Запевняю, не помилитесь! Я міг би підшукати для вас гарні ділянки.

— Ви дуже добрі до мене, Ренаре, але, на жаль, я не можу скористатись вашою порадою.

— А чому?

— Причина дуже проста. Усі мої спроби стати французьким підданим закінчилися нічим. Отже, рано чи пізно мені доведеться повернутися на батьківщину.

— Аж дивно, про що думає наш уряд? Якщо не дати громадянства такій корисній для республіки людині, як ви, то кому тоді давати? — щиро жалкував товстун.

Пообіцявши побувати в нього, як тільки трапиться нагода, Василь попросив передати уклін усім друзям і провів Ренара аж на вулицю.

Увечері по Василя заїхав Сар'ян і повіз його до себе. Поки Жаннет готувала вечерю, друзі, переодягнувшись, пішли в садок. Василь обкопував плодові дерева, Сар'ян сапав город. Наповнене ароматом бузку й ранніх квітів повітря було дуже чисте після паризької спекоти. Тут і дихалося добре, і працювалося легко.

— Наймити, вечеряти! — пролунав дзвінкий голос Жаннет.

Після прохолодного душу друзі їли з великим апетитом, особливо Василь.

— Зрештою все стає на свої місця! — несподівано сказав Сар'ян за десертом.

— Про що це ви? — Василь підвів голову і здивовано втупився в нього.

— Кажу, все стає на свої місця!.. Власне, так і має бути…

— Не розумію!

— Простежте за моїми думками і все зрозумієте… Оскільки Німеччина покинула Женеву, Ліга націй фактично перестала існувати. Так само розпався й мертвона-роджений комітет по роззброєнню… Ви читали заяву сера Макдональда? Він сказав, що без Німеччини уряд його величності не візьме участі ні в якій конференції по роззброєнню. Пакт чотирьох фактично став першою великою перемогою Гітлера і поразкою Франції. Італійська офіціозна преса не приховує своєї радості з цього приводу. А барон Азоїзі, делегат Італії в Лізі націй, натякаючи на те, що Німеччина стала могутнім політичним фактором у Європі, м'яко повчає своїх колег: «Треба бути реалістами і сприймати речі такими, якими вони є…» У пакті чотирьох сили розподіляються далеко не на користь Франції. Америка обрала роль спостерігача, але такого, що скоріше співчуває Німеччині. Політичні діячі за океаном міркують приблизно так: проти лівих сил Європи, особливо проти більшовицької Росії, потрібна реальна сила, цією силою може бути тільки сучасна Німеччина. Недарма делегат Сполучених Штатів Норман Девіс радить: «Головне — не загострювати становища…» Англія, як завжди, дбає тільки про свої власні інтереси, і Франція лишається наодинці перед двома тотальними державами — Італією та Німеччиною. Ну, а якщо врахувати, що переговори з росіянами, як виявилося, звичайнісінький блеф, картина стане цілком ясною!..

— Ви змалювали дуже вже похмуру картину.

— Просто реалістичну! Поміркуйте самі, за такої роз'єднаності в Європі хто може перешкодити Гітлерові перейти від слів до діла? Коли Франція підпише пакт чотирьох, од неї відійдуть, якщо досі не відійшли, усі її союзники на Балканах, не кажучи вже про Польщу, де на чолі держави стоять такі брудні політикани, як маршал Пілсудський і полковник Бек, — вони давно ведуть сепаратні переговори з Німеччиною. Малі держави, залишені старшим партнером напризволяще, змушені діяти, як у приказці: на бога надійся, а свій розум май — рятуйся хто як може!.. Приєднаний Австрії до рейху теж питання днів. Якщо канцлер Дольфус і далі опиратиметься аншлюсу, його просто усунуть. Повірте, відтепер великі держави почнуть робити Гітлерові поступку за поступкою, доки не станеться катастрофа…

— Жюль, невже в тебе нема інших тем для розмови з друзями, ніж ця клята політика? — перебила Сар'яна Жаннет.

— Пробач, люба! Я, здається, справді стаю надміру балакучим, — сумно відповів журналіст.

Піднявшись до себе нагору, Василь довго сидів біля відчиненого вікна і думав про те, що Сар'ян правильно міркує. Світ нестримно прямує назустріч катастрофі…

Подзвонив Ковачич і сказав, що їм конче потрібно зустрітися. Домовились, що зустрінуться в італійському ресторані. І як тільки вони сіли за столик у найдальшому кутку, Ковачич, не гаючи часу, перейшов до діла.

— Учора карета швидкої допомоги підібрала на вулиці непритомного чоловіка, — сказав він. — Лікар констатував смерть, і небіжчика привезли не в лікарню, а в морг. В його кишені знайшли американський паспорт. Подзвонили до нас у консульство, я саме взяв трубку. Отож я негайно помчав у морг. Померлого звали Девід Хейфі. За висновком лікарів, помер він од розриву серця внаслідок зловживання алкоголем. Коли я переглядав папери Хейфі, мені сяйнула думка: а чи не більше буде користі для моєї батьківщини, якщо замість п'яниці Хейфі мій друг Кочек стане громадянином Сполучених Штатів?

— Та як же це можна зробити? — недовірливо спитав Василь.

— А от слухайте!.. Через автомобільні катастрофи та інші нещасливі випадки на паризьких вулицях щодня гине кілька чоловік. Установити, хто вони такі, вдається не завжди — нема документів. Багатьох із них ніхто й не розшукує. Скажіть, чому одним з таких неопізнаних померлих не може бути і Девід Хейфі з штату Мічіган?

— Але ж у нього був паспорт, і, мабуть, у морзі його зареєстрували під прізвищем, вказаним у паспорті?

— В тому-то й річ, що не зареєстрували!.. Черговий моргу, не знаючи англійської мови, записав Хейфі до графи невідомих. До того ж він був добряче випивши, то ж навіть у французькому паспорті все одно нічого не зрозумів би. Насилу повертаючи язика, черговий спитав мене: «Скажіть, містере, це не американський паспорт?»— «Ні, це не паспорт», — відповів я. «А герб наче американський», — п'яно белькотав він. «Та кажу ж — ні!.. Не розібравшись, даремно турбуєте службових осіб, одриваєте від роботи», — розсердився я і поклав собі до кишені паспорт, чекову книжку та інші документи Хейфі, а гроші залишив на столі. Їх було чимало — близько тисячі доларів і кількасот франків. «Гадаю, — сказав я черговому, — що небіжчик був людина невідома в цих краях і ніхто його не опізнає. Тож ви з чистою совістю можете лишити ці гроші собі, звичайно, якщо не патякатимете зайвого!» У відповідь черговий схвально кивнув головою. Мабуть, такі випадки трапляються нерідко в його біографії…

— Ну а далі? — спитав Василь. Уся ця історія не дуже була йому до душі.

— Девіда Хейфі, який помер від надмірного вживання алкоголю, не воскресити. Хай земля йому буде пухом!.. Певен, що служник моргу, діставши купу грошей, нікому жодного слова не скаже ні про мій візит, ні про документи, які я взяв, — навіть коли згадає про них. Яка йому вигода? Чекову книжку та інші документи Хейфі ми знищимо, і спадкоємці через певний час спокійнісінько одержать гроші, що лежать на його поточному рахунку.

— Припустімо, все буде саме так. Але який сенс? Не можу ж я скористатися паспортом невідомого Девіда Хейфі, хоч і мертвого. На паспорті його фотокартка — мене зразу ж викриють як самозванця та ще звинуватять у вбивстві людини з метою пограбувати її і привласнити паспорт…

— Невже ви вважаєте мене наївним і думаєте, що я запропоную вам замість фотокартки Хейфі наклеїти свою і віддати вам його паспорт? Така груба робота негідна нас! Ми знайдемо такі ходи, що в них заплутаються професійні криміналісти.

— Що ж ви пропонуєте?

— Ви тільки уважно стежте за моїми думками і через десять хвилин підтвердите, що вони справді геніальні! — Ковачич засміявся. — Коли про смерть людини, підібраної на вулиці, остаточно забудуть і на всі запити із Штатів (якщо вони, звісно, надійдуть) буде дано відповідь, що американському консульству в Парижі нічого невідомо про Девіда Хейфі, ви подасте нам зіпсований американський паспорт і попросите видати на заміну дублікат… Ви, мабуть, чекаєте, що я запропоную вам залити паспорт бідолахи Хейфі чорнилом або окропом? Правда ж? Скажіть чесно, я відгадав ваші думки?

— Майже…

— Слухайте, це знову була б груба робота профанів!.. Ви плавати вмієте? — запитав Ковачич, наливаючи собі вина.

— Вмію.

— Чудово! В такому разі, не ризикуючи втопитися, ви покупаєтесь у Сені. Добре, що в цю пору вода у річці не така вже холодна, і запалення легенів не буде!

— Даруйте, Джо, але я поки що не можу збагнути, який зв'язок між паспортом і купанням у Сені? — сказав Василь, хоч одразу зрозумів не такий уже хитромудрий план американця.

— От бачите, навіть ви, комерсант, майстер рекламної справи, не можете второпати, який тут зв'язок! — просяяв Ковачич. — Вода в Сені забруднена мастилом, нафтою та всякою іншою поганню. Звичайно, ви покупаєтесь в одязі. У боковій кишені піджака лежатиме паспорт. А ще коли трохи відкриєте сторінку, де написано прізвище власника й наклеєна фотокартка, то паспорт буде зіпсовано на совість!.. Ви запитаєте — а як вам опинитися в Сені, та ще в одязі? Ну, це дуже просто! Хіба в іноземця, що вперше приїхав до Парижа, не може виникнути бажання покататися на човні по Сені? І хіба так уже незвичайно, коли, зробивши незграбний рух, він замість того, щоб стати в човен, опиниться в каламутній воді річки? Пірніть собі на здоров'я разів зо два, вдайте, що тонете, — перехожі кинуться вам на допомогу, врятують. Це ж подія: сміливі французи врятували американця од певної смерті! Якщо, на ваше щастя, в цей час стоятиме поблизу ще й полісмен, — все буде гаразд: він складе протокол. Було б ідеально, якби з'явилась хоч невеличка замітка про цю сумну пригоду на четвертій сторінці вечірньої газети. В умовах Парижа таку замітку неважко організувати за невелику плату, навіть коли репортер і не бачив вашого купання!..

— Джо, ви справді все геніально продумали. Задовольніть востаннє мою цікавість, і я здаюся на милість переможця!

— Будь ласка! Готовий відповісти на будь-які ваші запитання. — Ковачич сперся на спинку крісла і закурив. Вигляд у нього був задоволений.

— Подавши вам зіпсований паспорт, я повинен буду дещо повідомити про себе: де народився в Штатах, де одержав закордонний паспорт, адресу моєї сім'ї в Америці ну й таке інше. Хіба ви не зробите запит, щоб перевірити, чи справжні ці відомості?

— У пас чудова голова, Кочеку! Я все думав: чи здогадається цей слов'янин уточнити таке першочергової важливості питання, чи пройде мимо? Здогадався! Слов'янин, виявилося, не такий уже простак… Добре, так і треба, — терпіти не можу простаків! А тепер відповідаю на ваше запитання: іноді, коли в нас виникають сумніви, ми запитуємо державний департамент, а іноді й ні. З вами все дуже ясно. До того ж вашу справу вестиму я. Захочу — дам запит, захочу — не дам. Тут я сам собі хазяїн. А взагалі, хочу вам сказати, Кочеку, ви народилися під щасливою зіркою. Приблизно через місяць наш шеф їде в Африку полювати на слонів. Коли його не буде, я зостануся справді повним хазяїном!..

— Ну, Джо, я здаюсь і п'ю за ваше здоров'я — ви справді геній! — Василь підняв келех з вином і цокнувся з Ковачичем. — Скажіть тільки: звідки все це у вас?

— Звідки, звідки… Думаєте, я даремно просидів два роки у спецшколі, перш ніж перейшов на роботу в державний департамент?

— Не знаю, що то за школа і чого там навчають, але можу сказати одне: коли в людини нема своєї голови на плечах, то ніяка школа йому не допоможе!

— Це зрозуміло! — охоче погодився американець.

Всі наступні дні Василь обмірковував пропозицію Ковачича, не знаючи, на що зважитися. Звичайно, американський паспорт йому був би потрібен, але в ім'я чого Ковачич ризикує? Після довгих роздумів Василь вирішив, що втрачати йому нічого, до того ж такої нагоди може більше не трапитися. Якщо гарненько подумати, то в цій справі і ризику великого нема. Правда, Ковачич признався, що вчився у спецшколі, — отже, він ще й розвідник. То й нехай! Видаючи йому паспорт, Ковачич робить службовий злочин — навряд чи стане він ризикувати…

Невідомості, здавалося, не буде кінця. Ліза все ще не приїжджала. «Батько» теж мовчав. Василь знову пішов до фрау Шульц — цього разу, щоб запропонувати їй поїхати до «батька».

— Якщо, звичайно, — сказав він, — ця поїздка не пов'язана з великим ризиком для вас…

Фрау Шульц погодилась не вагаючись. Але їхати їй не довелося: «батько» сам прибув до Парижа. Він схуд, постарів, на обличчі з'явилися зморшки, очі позападали. Літнє пальто висіло на ньому, як на кілку.

— Що з вами, чому од вас так довго не було ніяких вісток? — спитав Василь у машині по дорозі до Сар'янів.

— Хворів, майже три місяці пролежав у лікарні, — відповів «батько».

— Од Лізи теж нема звісток — поїхала, як у воду впала, — мовив Василь.

— Справа в тому, що в країні, куди поїхала твоя дружина, становище дуже ускладнилось… Там відверто орудують німецькі фашисти. Цілком можливо, що вони не сьогодні-завтра вчинять державний переворот і поставлять на чолі уряду своїх людей. Мене не було на місці, а двоє наших, посланих туди для зв'язку із Лізою, не змогли добутися до неї, і тільки зовсім недавно, лише кілька днів тому, нам стало відомо, що вона жива, здорова і скоро буде тут. Я й приїхав сюди, щоб побачитися з Лізою, довідатися з першоджерела, що ж там коїться?

— Це правда, Ліза скоро приїде? — Страшенно хвилюючись, Василь на мить навіть забув, що сидить за кермом.

— Мені не личить говорити неправду.

Щоб загладити свою нетактовність, Василь запитав, чи надовго приїхав «батько».

— Поживу трохи в тебе, якщо, звичайно, не заперечуватимеш. Дочекаюся Лізи, побалакаємо з нею, а там видно буде.

— Будь ласка, живіть скільки хочете — я дуже радий! Ми дамо вам посилене харчування, і ви незабаром очуняєте.

— У нас кажуть; аби шкіра та кістки… Спасибі за запрошення. Справді, після лікарні треба було б відпочити, та все ніколи. Довкола таке робиться, що тільки встигай повертатися!.. А що в тебе нового?

— Особливих новин нема. Фрау Шульц каже, що стенографістка німецького посла стала дуже нервозна. Цінної інформації не дає, а гроші бере, як і раніше. Ганс Вебер пояснює її поведінку тим, що їй скоро доведеться повертатися у фатерланд. Після Франції, де вона жила вільно і сито, не дуже-то хочеться у фашистський рай! Можливо, сам Вебер теж поїде в Німеччину. Він твердить, що фашисти міняють весь дипломатичний персонал за кордоном.

— Ще що?

— А ще — невдовзі актив нашої фірми перевалить за триста тисяч франків, а там, дивись, ми станемо і мільйонерами! Цими днями вирядив до Америки одного свого художника-антифашиста, Клода Гом'є, чесного, але дуже запального хлопця, — боявся, що він кине тінь на нашу фірму. І є в мене ще одна новина, яка потребує вашої поради… Хочу дістати американський паспорт! — І Василь переказав «батькові» свою недавню розмову з віце-консулом.

«Батько» якийсь час мовчав, потім, дивлячись убік і немов міркуючи вголос, сказав:

— Хоч у його становищі робити ризиковані операції не належить, але, з другого боку, пропускати те, що само пливе до рук, теж нерозумно, тим паче, що така нагода більше не трапиться. А мати в кишені американський паспорт, виданий самим консулом, чогось-таки варто! Ризикнемо, — закінчив він, повертаючись до Василя. — Американське підданство може тобі добре прислужитись найближчим часом!

— Чому саме найближчим часом?

— Бо незабаром тобі доведеться перебазуватися до Німеччини. Звичайно, не сьогодні і не завтра, але думаю, що скоро. Одержавши паспорт, їдь в Америку, налагодь там ділові зв'язки з фірмами, які торгують з Німеччиною, щоб стати їхнім представником у Берліні. Ти — багата людина, досвідчений комерсант, з твоїми здібностями тобі не важко здійснити такий план. Оскільки становище в Європі хистке, буде цілком логічно, якщо ти ліквідуєш свої діла у Франції і переведеш увесь свій капітал у який-небудь солідний нью-йоркський банк. В Америці не треба кращого атестата на благонадійність, ніж сотні тисяч доларів на поточному рахунку. Не можна нехтувати, Василю, становища людини — представника великих американських фірм у Берліні. Фашисти, вельми зацікавлені в торгівлі з Америкою, де, до речі, купують переважно стратегічну сировину, носитимуться з тобою, як з писаною торбою. Ми про все це поговоримо докладніше, коли настане час. Зараз хочу порадити тобі: не втрачай зв'язку з Гансом Вебером і Браун, — вони дуже знадобляться в Німеччині. Вебер — як завзятий антифашист і чесна людина, а Браун можна буде знову купити за гроші, якщо вона працюватиме у важливій установі.

— Не хочеться їхати до Німеччини! — прохопилося у Василя.

— Не розумію, — сказав «батько». — На жаль, нам з тобою не судилося жити там, де хочеться, робити те, що любе. Моя б воля, я, наприклад, почав би розводити квіти — тюльпани й троянди, які дуже люблю!..

Кілька днів «батько» безвиїзно жив у Василя за містом, насолоджуючись відпочинком. Він подовгу бродив у садку; як великий знавець, доглядав квіти, потім брав книжку і сідав у шезлонг. Почитавши, «батько» солодко дрімав. З усього було видно, що він дуже стомився і ще не зовсім оклигав після хвороби.

У ці дні Василь намагався впорати діла якнайраніше і поспішав додому. Він піклувався про «батька», привозив з міста смачні фрукти, добрі вина.

Після вечері до них приєднувалися Сар'яни. Вчотирьох вони грали в покер, довго розмовляли. В цих розмовах журналіст мимоволі показував широкі знання, політичну зрілість, він дедалі більше подобався «батькові». Жаннет симпатизувала гостеві, жартувала з його французької мови і частувала домашнім печивом.

У неділю Василь не поїхав до міста, і «батьків» розпорядок дня порушився. Після сніданку вони сиділи в садку за шахівницею. Першу партію виграв «батько», але Василь був молодший, упертіший, не хотів осоромитися — і другу партію виграв. Почали контрову і, захоплені грою, не почули, як до двору під'їхало таксі, скрипнула хвіртка, і в садок зайшла Ліза. Побачивши «батька» і Василя за шахівницею, вона пішла прямо до них.

Першою помітила Лізу з вікна кухні Жаннет, але Ліза знаком попросила її мовчати, непомітно підкралася до Василя і руками затулила йому очі.

— Ліза! — Василь скочив, перекинув шахівницю, розсипав фігури. Схопивши дружину в обійми, закружляв з нею по садку.

— Годі… пусти!.. Божевільний! — опиралася Ліза. Василь обережно поставив дружину на землю.

— Не розумію, чому ти так змарніла. Годували тебе погано, чи що?

— Просто стомилася з дороги… А ти теж добрий — дружину не зустрів! Приїжджаю додому, моя телеграма з Марселя — в поштовій скриньці, у квартирі — нікого. Взяла таксі і прямо сюди… Як добре, що «батько» тут! Мені треба поговорити зразу ж, негайно!

— Невідкладних справ нема, їх вигадують нетерплячі люди, — сказав «батько». — У нас тут часу по зав'язку, встигнемо побалакати про справи!

Та хоч як він хотів одкласти ділову розмову, все-таки йому довелося по обіді вислухати Лізу. Закінчивши свою розповідь, вона ще раз попросила «батька» врятувати професора Ніколаї.

— Убивця заніс над ним руку. Якщо ви не допоможете, професор загине!.. Я бачила на власні очі усіх цих негідників. Запевняю вас, ті цивілізовані звірі в модних галстуках ні перед чим не зупиняться! Коли Соковський пообіцяв фон Боленові спекатися професора Ніколаї, то вже спекається!

— Добре, подумаємо, як допомогти твоєму професорові!

— Треба не думати, а діяти, — діяти якнайшвидше, інакше буде пізно!

— Ще раз повторюю: ми зробимо все, щоб урятувати професора Ніколаї. Але як практично це зробити, признаюся, поки що не знаю… Ти краще повтори ще раз зміст листа, якого нібито надіслало міністерство закордонних справ Франції своєму послові…

Переказавши текст листа, Ліза додала, що, наскільки вона пригадує, німці твердили, начебто лист підписав генеральний секретар міністерства Алексіс чи то Ленжен, чи то Леже.

— Алексіс Леже, — уточнив Василь.

— Хай йому чорт, це ж справжнісінька змова! А як перешкодити — не знаєш, — міркував «батько». — Доказів у нас ніяких, нам можуть і не повірити. А сидіти склавши руки і нічого не робити теж не ійожна: скориставшись цією фальшивкою, фашисти таке накоять там, що потім лікті кусатимеш…

— Ситуація складна, — погодився Василь. — Може, варто залучити до цієї справи Сар'яна? У нього широкі зв'язки в урядових і наукових колах, він, напевне, зможе щось зробити.

— Можна спробувати, — мовив «батько». — Лізо, ти продиктуй зміст листа по-французьки, як його пам'ятаєш, а Василь запише.

Коли лист був готовий і «батько» запропонував покликати журналіста, Василь сказав:

— Можна попросити Сар'яна, хай він подумає, як спішно викликати професора через Сорбонну або Французьку академію.

— Гадаєш, це йому під силу?

— Певен, що він може це зробити.

— Ну що ж, попросимо журналіста… Думаю, що, поки нема ніяких розмов про листа, це не викличе у фашистів підозри. Лізо, попроси Сар'яна піднятися до нас, якщо він не дуже зайнятий, а сама побудь унизу. Краще, коли ми поговоримо з ним без тебе!..

— Дорогий друже, хочемо конфіденціально поговорити з вами, — сказав Василь, як тільки журналіст увійшов у велику, світлу кімнату. — Але спершу познайомтесь із цим документом і скажіть, що це таке?

— Фальшивка! — рішуче відповів Сар'ян, повертаючи Василеві листа. — Фальшивка мерзенна, страшна, сфабрикована для провокації. Міністерство закордонних справ Франції ніколи б не написало такого листа насамперед тому, що факти, викладені в ньому, не відповідають дійсності. Французький уряд не тільки не помишляє пускати російські війська на свою територію, але й взагалі не думає укладати з більшовиками якої б то не було угоди. До того ж… до того ж — боронь боже! — який йолоп напише такого листа відкритим текстом? Хіба у французів нема спеціальних шифровок або дипломатичних кур'єрів, щоб приставити такий документ адресатові надійним шляхом? Якщо Леже побачить свій підпис під цим листом, він помре від розриву серця!..

— Далебі, Сар'яне, ваша виняткова проникливість ніколи не була такою разючою! — промовив Василь. — На жаль, у нас нема ні оригіналу цього листа, сфабрикованого, мабуть, у Берліні, ні інших доказів, а проте маєте рацію — це провокація, причому дуже серйозна. За допомогою фальшивки німецькі фашисти збираються вчинити державний переворот в одній країні, союзній Франції, для того щоб підкорити її інтересам третього рейху. Затівається велика гра. Навіть якби у нас і були докази, ми все одно не могли б їх розголосити, дбаючи про безпеку людини, яка добула копію цього листа, — в тому й складність нашого становища!.. Може, все-таки варто повідомити одного з членів кабінету про цю фальшивку, але попросити, щоб він не дуже розголошував її?

— Я не зовсім уявляю, як можна зробити що-небудь розумне і водночас не розголосити такий лист? — трохи роздратовано сказав Сар'ян.

— При бажанні можна, — втрутився у розмову «батько», який досі мовчав. — Чому, наприклад, член кабінету міністрів не може інформувати через закриті дипломатичні канали главу тієї держави про підготовку змови?

— Мабуть, може. — Журналіст уважно подивився на гостя.

— Скоро у нас з'явиться ще одна можливість — фашисти рано чи пізно заговорять про цей лист, інакше навіщо він їм? Отоді можна надрукувати на сторінках французьких газет усю правду! — розвивав далі свою думку «батько».

— Ви могли б узяти на себе таку важку місію? — спитав Василь у Сар'яна.

— Що саме?

— Передати, на ваш розсуд, одному з міністрів копію цього листа, попередивши, що його записано по пам'яті, і повідомити про змову. А пізніше, коли це буде можливо, викрити фальшивку на сторінках французької преси.

— Думаю, що це я зможу зробити… Ви тільки дайте мені копію листа.

— Дозволю нагадати, — сказав «батько», — що завчасне розголошення листа накличе велику біду на людину, яка, ризикуючи життям, дістала його нам!

— І ще одне прохання, — сказав Василь. — У тій країні, де орудують німецькі фашисти, життя одного вченого в небезпеці. Його треба врятувати. Це професор археології Ніколаї. Єдиний спосіб допомогти йому — спішний виклик Сорбонни або Французької академії. Може, таким чином йому і пощастить вирватися звідти…

— Дайте мені адресу професора, і я завтра ж організую йому виклик — це зробити значно простіше!

Василь сів за машинку і, стукаючи двома пальцями, зняв копію з листа. Один примірник, разом з адресою професора Ніколаї, він оддав Сар'янові, другий — «батькові», а третій, про всяк випадок, лишив собі.

Увечері Василь посадив Лізу й «батька» в свою машину і повіз їх по околицях Парижа. Подорож вони завершили в маленькому ресторанчику на березі Сени. Про справи не говорили: «батько» хотів, щоб Ліза трохи отямилася від поїздки в ту країну. І тільки на третій день після її повернення, посадовивши подружжя біля себе, він завів розмову про те, що їм треба ще зробити.

— Отже, завтра я вас покину. Цього разу — надовго, — сказав він. — Обставини складаються так, що вам обом доведеться перебазуватися до Німеччини. Поспішати з цим не треба, а готуватися пора. Було б дуже добре, якби тобі, Василю, пощастило дістати американський паспорт — поїхав би в Берлін як представник американських фірм. Навіть якщо американці запропонують тобі продавати німцям стратегічну сировину — нафту, мастила, цинк, олово, нікель, алюміній, вольфрам тощо — не роздумуючи погоджуйся! Через тебе чи без тебе — вони однаково продаватимуть усе це німцям. Якщо хочеш знати, то навіть добре — бути представником солідних фірм і картелів, які постачають Німеччині такі матеріали. Фашисти всіляко улещуватимуть тебе, і ти будеш у більшій безпеці…

— Але ж Василь одного разу вже їздив… туди. Це ж небезпечно — з'являтися там знову, та ще з американським паспортом? Мене теж фашисти бачили і засікли за всіма правилами, — сказала Ліза.

— Наївно було б думати, що німецькій розвідці тільки й роботи стежити за якимсь Ярославом Кочеком з Чехословаччини під час його перебування в Німеччині. Але припустімо на хвилину, що це було так. То й що з того? Чому багатий комерсант Кочек не міг за цей час прийняти американське підданство? З тобою, Лізо, ще простіше. Якщо навіть фашистські розвідники взяли тебе на замітку, хоч це й мало ймовірно, то все не так важко пояснити. Ти зустріла американця, полюбила його і вийшла за нього заміж. Чи ба, яке диво!.. Звичайно, треба. бути обережними, але перебільшувати хитрість ворога теж не слід, тим паче, що, поки зберетеся в Німеччину, багато води спливе, багато що забудеться. В Німеччині живіть скромно, нічим не привертайте до себе уваги сусідів, особливо поліції. А втім, усе це я кажу даремно, — ви чудово знаєте, як треба поводитися!

— Що ми маємо робити в Німеччині? — спитав Василь.

— Знову створити надійне прикриття — жити, пристосовуватися до місцевих умов і спостерігати. Уважно спостерігати і запам'ятовувати. А коли настане час, спробувати встановити зв'язок з місцевим підпіллям. Спочатку через Вебера. Не може бути, щоб у Німеччині не було антифашистських груп, — їх тільки треба знайти. Дивись, Василю, не гарячкуй! Крім Вебера, тебе не повинна знати жодна жива душа. Діятимеш тільки через нього. Не випускай з поли зору також Браун — мені чомусь здається, що вона ще знадобиться нам. Будучи представником американських фірм, про свій особистий бізнес теж не забувай. Цим ти здобудеш більшу довіру в навколишніх людей, зав'яжеш потрібні знайомства. Коли пустиш коріння в Берліні, почнеш тихенько збирати інформацію про підступи фашистів — не тільки проти нас, але й проти Франції, Англії і навіть Америки. Якщо ми хочемо перетнути шлях фашизмові, то повинні допомагати всім, забуваючи про суперечності між нами, навіть знаючи, що правителі деяких країн ладні утопити нас у ложці води. Поживемо — побачимо, хто з нас завбачливіший, ми чи вони.

— Добре, «батьку». Єдине, про що я вас прошу, налагодьте з нами надійний і постійний зв'язок.

— Про це ми подбаємо, — пообіцяв «батько». — Скажи, Василю, якщо виникне потреба ліквідувати діла у Франції, ти зможеш зробити це швидко?

— Хоч завтра!

— Скільки дістанеш за свою частку в рекламній фірмі?

— Якщо в мене буде ще трохи часу, я зможу довести свій капітал до трьохсот тисяч, а може й більше. Останнім часом, коли надійшли замовлення Лейпцігського ярмарку, наші прибутки дуже збільшились. Незабаром, якщо встановимо ділові зв'язки з Америкою, вони стануть ще більшими.

— Чудово! Коли продаси свою частку, гроші переведи на долари і поклади їх, як ми й домовилися, в солідний нью-йоркський банк. Ці гроші знадобляться тобі, — надалі всі витрати робитимеш із своїх коштів, на нас не розраховуй.

— Гроші для мене не проблема. Я навчився заробляти їх тут, зароблю і в Німеччині.

Вранці, прощаючись, «батько» порадив Василеві вивідати — чи не можна буде, якщо виникнуть якісь надзвичайні обставини, покластися на друзів з тенісного клубу— на де ла Граммона й Маріньє. Про відпустку не було сказано жодного слова, і Василь зрозумів, що зараз просити її — марна річ.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Минали день по дню. Париж розважався — ресторани, кафе, особливо нічні клуби і вар'єте, були повнісінькі. На Великих бульварах влаштовувались виставки художників, магазини і салони демонстрували нові моди до майбутнього осінньо-зимового сезону. І все-таки за всім цим відчувалась поки що невиразна тривога.

До Парижа приїхав професор Ніколаї. Сар'ян не тільки зустрів ученого на вокзалі, але й узяв у нього інтерв'ю.

— Великий оригінал цей професор, — розповідав Василеві журналіст. — Знаєте, як відповів на моє запитання, чи здогадувався він про небезпеку, що загрожує йому. «Річ у тому, — сказав він, — що всі люди смертні. Покинули цей світ видатні вчені, художники, полководці, монархи, — покинемо й ми, а як, внаслідок чого, повірте, мені зовсім байдуже». — «Але ж природа вклала в кожну живу істоту інстинкт самозбереження, — спробував я заперечити, — нікому не хочеться вмирати передчасно». — «Звичайно! Якщо ви гадаєте, що мені не хочеться жити, то глибоко помиляєтесь, інакше я не покинув би свою батьківщину, знаючи заздалегідь, що не скоро повернуся туди». На моє останнє запитання, що ж він думає робити в Парижі, вчений дав грунтовну відповідь. «Насамперед займатимуся своїм ділом — за короткими записами хочу відновити картину староримського городища середини третього століття до нашої ери і опублікувати попередні дані про нього. На жаль, я не встиг закінчити розкопки. Але й того, що добуто із землі й вивчено, досить, аби зробити деякі цікаві висновки… Читатиму лекції в Сорбонні, де колись учився сам… А ще треба щось зробити, відкрити людям очі, щоб вони усвідомили навальну небезпеку. Як це зробити, — признаюся, сам ще не знаю. Я ніколи не цікавився політикою. Більше того, зневажав людей, які присвятили себе цій, на мій погляд, марній справі. Але я нещодавно зрозумів, що своєю пасивністю мимоволі ллю воду на млин чорних сил. Твердження, що фашизм — породження тільки нашого часу, — глибока помилка. В усі часи диктатори різних рангів і здібностей робили те саме, що сьогодні робить Гітлер, — грали на релігійному фанатизмі або шовінізмі мас, намагалися відвернути їх од внутрішніх труднощів та суперечностей і спрямувати їхню енергію на спеціально вигаданого зовнішнього ворога». Справді, чоловік прозрів, нічого не скажеш! — закінчив свою розповідь Сар'ян. — Честь і хиала професорові! — сказав Василь.

Від Клода Гом'є надходили з Америки бадьорі вісті. Вітрини великого універсального магазину в центрі Нью-Йорка, які він оформив, справили гарне враження.

Слідом за цим з Америки посипалися замовлення. Василь не помилився в своїх сподіваннях: замовлення були вигідні й значно збільшували прибутки фірми.

На початку нового навчального року Лізу зарахували на основне відділення, і вона, досі вільна слухачка, тепер стала повноправною студенткою Сорбонни. З радістю вона розповіла чоловікові про бурхливу овацію, яку студенти й викладачі влаштували на честь професора Ніколаї. Він упізнав її в натовпі студентів, підійшов і міцно потис руку. Проте Ліза не збагнула, що то могло означати — вчений просто симпатизував їй чи зрозумів, що вона причетна до його запрошення в Париж…

Після важкої поїздки Ліза почувала себе погано, хоч і приховувала це від Василя. Замислившись, вона, бувало, мовчала годинами. У розмовах з Василем часто нагадувала про майбутній переїзд до Німеччини.

— Невже ми справді поїдемо до Німеччини? — запитувала вона з тривогою.

— Мабуть, доведеться, — Василь відповідав спокійно, байдуже, намагаючись навіть своїм тоном підкреслити, що він не вбачає в цьому нічого особливого.

— Боюсь я цієї поїздки. Ти б поглянув на пики фашистів. Не люди, а виродки, здатні на будь-яку підлість…

— Хорошого там справді мало, але їхати хтось все одно мусить!.. Не можна допускати, щоб вони безкарно робили все, що їм заманеться. Звісно, ми з тобою не зможемо їх зупинити, але хоч знатимемо їхні плани — і то немало. Та й чого нам боятися? За цей час ми дечого навчились, і голими руками нас не візьмеш. Підготуємося як слід і тільки тоді поїдемо. — Василь намагався заспокоїти Лізу. Він і справді не боявся майбутньої поїздки.

У відповідь Ліза тільки зітхала, але спокійнішою і веселою не ставала…

Якось Ковачич запросив Василя в консульство, дав йому пакет і порадив діяти.

— Джо, а як мені бути з дружиною? — спитав Василь. — Хіба це можливо, щоб чоловік був підданий Сполучених Штатів, а дружина — Чехословацької республіки!

— Чи ба, яка проблема! В анкеті вкажете, що ви неодружений, а через деякий час візьмете з вашою дружиною церковний шлюб. Подасте нам довідку, і ми видамо вашій дружині американський паспорт або принаймні запишемо її у ваш паспорт, що фактично те саме.

— Джо, світла ви голова!

В пакеті, як Василь і сподівався, був паспорт Хейфі.

Перед тим як розіграти спектакль з купанням на березі Сени, Василь відверто розповів про все Сар'янові і попросив у нього допомоги.

— Треба, щоб того ж дня, ввечері, у газеті з'явилася замітка про цю подію. Я покладаюся на вас.

— Зробимо, — не вагаючись погодився журналіст. — Складімо разом текст повідомлення у відділ міської хроніки. А коли вас витягнуть з води, я опишу ваших рятівників і передам готову замітку нашому хронікерові. Все буде гаразд, такі речі в нас часто друкують.

Вони придумали текст майбутньої замітки. Журналіст, прочитавши її вголос, спитав:

— То як, годиться?

— Цілком, — відповів Василь і подивився на годинника. — Зараз за п'ять хвилин друга. Я встигну з'їздити додому переодягтися і на третю годину буду біля човнової станції. А вас прошу проїхати в машині повз місце, де станеться пригода, хвилин п'ятнадцять на четверту.

Спектакль було розіграно справді як по нотах. Перш ніж вирушити на берег Сени, щоб викупатися в холодній воді, Василь поїхав додому, надів гарного, дорогого костюма, крислатого капелюха. Він був схожий на американця з Південних Штатів, що одягалися дорого, але без смаку. Пильно перевірив кишені, вийняв з них усі документи і залишив тільки паспорт Девіда Хейфі, кількасот американських доларів і франків. Між першою сторінкою паспорта і палітуркою заклав тонку пластинку з губки, а бокову кишеню піджака, куди поклав паспорт, заколов шпилькою.

На човновій станції Василь каліченою французькою мовою пояснив хазяїнові, що хоче покататися на човні, заплатив гроші, недбало поклав квитанцію до кишені штанів.

Хазяїн кинув у човен весла, одв'язав тонкий стальний ланцюг, яким човен було припнуто до залізного кільця, і, передавши кінець ланцюга американцеві, показав рукою, що той може відчалювати.

Василь став однією ногою на корму, другою хотів відштовхнутися, але не встиг — човен швидко рвонув уперед, і Василь, втративши рівновагу, впав у воду.

Він каменем пішов на дно, пускаючи бульки, виринув, знову зник під водою, знову виринув, б'ючи руками по воді. Першим на допомогу йому кинувся юнак — на вигляд студент — що проходив мимо. Він схопив потопаючого за комір і підштовхнув його до пристані. Там він і хазяїн човнової станції витягли важкого, промоклого до кісток «американця» на берег. Вони хотіли зробити йому штучне дихання, але той відмовився. Підвівся, стріпнувся, викрутив як міг піджак, засмучено подивився на свого крислатого капелюха, що поплив далеко від берега. Потім щедро винагородив своїх рятівників мокрими доларами. Піднявши руку, зупинив автомашину, що мчала повз станцію, поговорив з водієм і, діставши дозвіл, сів ззаду.

За кермом сидів Сар'ян. Він довіз Василя додому і на прощання порадив випити коньяку, щоб не застудитися.

Удома Василь насамперед вийняв з кишені паспорт бідолахи Девіда Хейфі. Досвідчений Джо Ковачич правду сказав: паспорт був, геть зіпсований. Фотокартка відклеїлась. Не виймаючи губки, Василь сховав паспорт у письмовий стіл.

Того дня він більше не поїхав у контору, дочекався Лізи і розповів їй про незвичайні події дня.

— Боже!.. Чому ти раніше не сказав мені про це? — схвильовано запитала вона.

— Щоб завчасно тебе не тривожити. Як бачиш, усе гаразд. Тепер нам з тобою лишається зробити ще один подвиг, і тоді гру буде завершено.

— Який подвиг?

— Мадам, ми маємо обвінчатися в церкві.

— Ти збожеволів!

— Ніколи в житті я не був так впевнений у своїх розумових здібностях! Я одержу американський паспорт, і ми обвінчаємось у нашого милого кюре. Думаю, що, взявши велике пожертвування, він не вимагатиме від нас усіляких довідок та метрик. Тоді ти, моя дружина, станеш підданою Сполучених Штатів Америки!

— Щось усе дуже просто в тебе виходить.

— Не будемо завчасно тривожити душу сумнівами!.. Чи не краще піти в оперу?

Того ж вечора, повернувшись із театру, Василь прочитав на четвертій сторінці «Парі суар» замітку, набрану петитом:

«Врятували американця.

Сьогодні, о четвертій годині, якийсь американський турист, найнявши човна в мосьє Роше, надумав покататися по Сені. Сідаючи в човен, він оступився і впав у воду. Не вміючи плавати, турист пішов на дно і, певне, втопився б, аби не двоє відважних французів — хазяїн човнової станції мосьє Роше та юнак років вісімнадцяти, що проходив у цей час понад Сеною. Молодий француз зняв піджак, не вагаючись кинувся в річку, ризикуючи життям (згадаймо, що потопаючі звичайно хапаються за своїх рятівників), пірнув і допоміг невдасі туристові піднятися на поверхню. Цей юнак та мосьє Роше витягли потерпілого на пристань і подали йому першу допомогу.

Щедро винагородивши своїх рятівників, американець зупинив першу стрічну машину і поїхав.

Юнак відмовився назвати своє прізвище».

— Молодець Сар'ян, — сказав Василь, подаючи Лізі газету.

Другого дня він одніс Ковачичу зіпсований паспорт та свою фотокартку. Той поставив у куточку її печатку і порадив теж добре намочити в забрудненій мастилом та гасом воді, а потім подати всі документи секретареві консульства.

— Заповнюючи анкету, напишіть своє справжнє прізвище й ім'я, на запитання про сімейне становище дайте відповідь — неодружений, — ще раз нагадав Ковачич і додав: — Все буде о'кей! Патрон поїхав, і тепер я тут хазяїн.

Секретар консульства, повертівши в руках Василів паспорт, сказав:

— Так, зіпсований безнадійно! Скажіть, містере Кочеку, поліцейські не склали протокола про подію?

— Не знаю, мені ніхто нічого не казав… Хоча, стривайте, в якійсь газеті надрукували замітку про те, як я упав у воду і як відважні французи врятували мене, хоч я їхньої допомоги зовсім не потребував.

— У вас збереглася ця газета?

— Навряд, але якщо вона потрібна, то можна знайти. Замітку було надруковано того ж дня у вечірній газеті, а от в якій — назви не пригадую.

— «Парі суар», — промовнп секретар.

— Так, щось схоже на це…

— Було б доцільно додати до нашої заяви вирізку з цієї газети, — сказав секретар і запропонував Василеві прийти по новий паспорт днів через три-чотири.

— Добре, мені нема куди поспішати. Але, розумієте, жити в цьому місті без документів неможливо. Затопив кому-небудь у пику — покажи полісменові документа…

— Це правда. — На обличчі секретаря з'явилося щось схоже на усмішку. Він дістав з шухляди письмового столу бланк консульства, присунув до себе портативну машинку і сам настукав довідку про те, що паспорт підданого Сполучених Штатів містера Кочека справді в американському консульстві в Парижі. Подаючи підписану і засвідчену печаткою довідку Василеві, він нагадав, щоб містер Кочек не забув прихопити з собою вирізку з газети, коли прийде по паспорта.

— Велике вам спасибі! — Василь підвівся з крісла. — Усе-таки признайтесь, містере Кочеку, зупинив його секретар, — того дня ви добре хильнули, інакше не опинилися б у Сені!

— Був гріх, — весело підморгнув Василь.

Через три дні містер Джозеф Ковачич, який тимчасово заступав консула Сполучених Штатів Америки в Парижі, урочисто вручив новенький паспорт американському громадянинові Ярославу Кочеку і порадив ставитися до важливого документа, яким, безперечно, є американський паспорт, дбайливіше.

Увечері, з нагоди щасливого завершення такої ризикованої операції, Василь влаштував для Ковачича великий банкет у російському ресторані під старовинною назвою «Слов'янський базар».

У Парижі знову зима. Сірі дні, холодний вітер, мокрий сніг з дощем. Але зимовий холод ніяк не позначився на кипінні політичних пристрастей. У Парижі ні на мить не вщухала боротьба між партіями і окремими угрупованнями. Керівництво соціал-демократичної партії, занепокоєне посиленням впливу комуністів, відмовилось од подальшого зміцнення єдиного фронту. Ліберальна буржуазія, боячись, з одного боку, свого народу, а з другого — агресії фашистської Німеччини, розгубилась і не знала, що робити. Промислові магнати відкрито шукали шляхів для змови з Гітлером. Фашистські організації, такі, як «Колишні фронтовики», «Патріотична молодь» та «Бойові Хрести», шаленіли, прагнучи захопити владу.

В ці. дні знову заговорила стенографістка Ельза Браун. Вона передала фрау Шульц, що до Парижа приїхав якийсь Пауль Бель — представник іноземного відділу націстської партії. Тим відділом керує Ріббептроп, якого призначив Гітлер.

На дуже таємній нараді у радника німецького посольства, де були присутні лише вісім особливо довірених осіб, Бель, що дістав од Ріббентропа спеціальне завдання підготувати повстання у Парижі, зробив інформацію. Він сказав, що встановив тісні контакти з керівниками всіх трьох найбільших фашистських організацій Франції, що розроблено докладний план спільного повстання. Столицю поділено на десять секторів, на чолі кожного сектора поставлено досвідчених керівників з відставних офіцерів, які мають чимало зброї.

Ельза Браун сказала, ніби на цій нараді відверто говорили, що префект паризької поліції К'япп тримає в своїх руках усі нитки змови, але не тільки не робить ніяких спроб викрити її, а навпаки — всіляко допомагає фашистським організаціям. Нещодавно К'япп випустив на волю двох відомих керівників організації «Колишні фронтовики», в яких під час обшуку було знайдено зброю і докладний план повстання. І хтось своєчасно попередив фашистів про те, що поліція має намір учинити наліт на склад зброї. Обізнані люди твердять, що це теж робота префекта поліції… На закінчення Бель сказав: краще тепер піти на певний ризик — одним махом покінчити з республіканським ладом у Франції і посадити фашистів на чолі майбутнього уряду, ніж потім довго воловодитися з французами, а може, навіть починати війну проти них. Бель обіцяв перекинути через бельгійський кордон у Францію ще зброї і порадив не скупитися, даючи фашистським організаціям фінансову допомогу.

На нараді постановили прискорити підготовку до повстання, хоч певний строк не назвали — було тільки висловлено побажання не відкладати його пізніше березня.

Василь розповів Сар'янові про плани німців, поклав поговорити і з Маріньє.

Маріньє зацікавлено вислухав Василя і сказав, що про все негайно повідомить міністра, ні в якому разі не називаючи прізвища мосьє Кочека.

— Хіба я не розумію, що нам, як іноземцеві, ризиковано втручатися в політику. — Вихована людина, він навіть не спитав, звідки у співвласника рекламної фірми такі відомості.

З того, як швидко було вжито заходів і К'яппові дано відставку, можна було зрозуміти, що уряд мав ще й інші відомості про діяльність префекта поліції та про підготовку фашистського повстання. Завдяки цьому швидкому і рішучому удару день повстання, мабуть, значно відсунувся б, якби не скандал, що несподівано вибухнув у Парижі.

Один з найбільших французьких фінансистів Олександр Стависький, який орудував мільйонами, несподівано для всіх збанкрутував і наклав на себе руки. Після його смерті з'ясувалося, що створений ним банк та інші підприємства — фіктивні, а сам Стависький — аферист високої марки. До його фінансових махінацій, як виявилося, були причетні багато політичних діячів і парламентаріїв. Парижан це вкрай обурило: банкротство Стависького зачіпало інтереси сотень тисяч людей, дрібних власників акцій його фіктивних підприємств.

Газети повідомили, що шостого лютого, о третій годині дня, відбудеться засідання Національних зборів. А напередодні, пізно увечері, в квартирі Василя пролунав телефонний дзвінок. Фрау Шульц — Василь пізнав її по голосу — просила до телефону мадам Маріанну.

Досі фрау Шульц ніколи не дзвонила їм додому, і Василь збагнув, що тільки надзвичайні обставини змусили її те зробити. І справді, поклавши трубку, Ліза сказала, що їй треба негайно зустрітися з фрау Шульц.

— Як я зрозуміла, у неї щось невідкладне, — додала вона, швидко надіваючи пальто.

— Я проведу тебе.

— Навіщо? Я скоро повернуся.

Ліза пішла. Дуже стурбований, Василь ходив по їдальні з кутка в куток. Перше, що спало на думку, — німці викрили стенографістку. Вслід за цим виникне багато неприємностей. Але тоді фрау Шульц не дзвонила б, тим паче так пізно. Що ще? Маріньє оголосив його прізвище? Коли навіть припустити, що це так, — звідки про те дізналася фрау Шульц?..

Нарешті пролунав дзвінок, і до передпокою влетіла схвильована Ліза. Вона прошептала скоромовкою:

— Годину тому Ельза Браун несподівано прийшла в ательє і, залишившись наодинці з фрау Шульц в окремій кабіні для примірки одягу, сказала, що фашисти призначили повстання на завтра — день дебатів у Національних. зборах.

— Інших подробиць вона не повідомила?

— Фашисти нібито мають намір стягти свої сили до майдану Згоди, штурмом вдертися в Національні збори, перебити лівих депутатів, а решту силою змусити голосувати за передачу їм влади.

Василь подивився на годинника — близько десятої, їхати до Сар'яна за місто — згаяти багато часу. Треба спішно побачитися з Маріньє. У телефонному довідникові Василь знайшов номер його домашнього телефону і подзвонив.

— Пробачте, ради бога, що я так пізно дзвоню. Мене змусили до того особливі обставини, — промовив він, коли до телефону підійшов Маріньє.

— Приїздіть до мене, я чекатиму на вас. — Маріньє сказав свою адресу.

В домі Маріньє Василь, назвав себе служникові, який відчинив йому двері, тренером тенісного клубу. Коли господар запитав його, навіщо така обережність, Василь відповів: цілком можливо, що хтось із служників мосьє Маріньє теж належить до штурмових загонів полковника де ла Рокка.

— Може, може. — Маріньє насупився, але не сперечався.

Василь розповів йому все, про що тільки-но довідався.

— Не може бути! — Маріньє трохи зблід.

— Джерела інформації ретельно перевірено. Вони не викликають ніяких сумнівів! — Василь стежив за виразом обличчя господаря дому і чекав, що ж той робитиме.

— Подзвоню міністрові і попрошу негайно прийняти мене! — Маріньє назвав потрібний номер і, закінчивши розмову, звернувся до Василя: — Як ви приїхали до мене?

— На таксі.

— Шкода, я думав — своєю машиною. Ну, все одно, — сподіваюся, ми піймаємо таксі!..

Уряд, попереджений про підготовку повстання, стягнув до Національних зборів поліцейських і загін гвардії, щоб захистити парламент від фашистів.

Парижани в подивом і острахом спостерігали, як через майдан Згоди ідуть до парламенту загони фашистів. Перед міністерством морського флоту відбулася справжня битва між демонстрантами і гвардійцями. Горів підпалений фашистами автобус. Лунали вигуки: «Геть Даладьє!», «Хай живе К'япп!»

Депутати боязко поглядали на охорону, виставлену біля Бурбонського палацу, — небезпека, що фашисти вдеруться до будинку парламенту, була цілком реальна.

О шостій годині уряд Даладьє дістав перший вотум довір'я: «за» проголосували триста депутатів, «проти»— двісті сімдесят.

Дев'ята година вечора. Засідання палати депутатів триває. Не припиняється і фашистський заколот. Біля будинку міністерства морського флоту виникає пожежа. Гвардійці пострілами з револьверів одганяють фашистських гомил, які намагаються вдертися до будинку парламенту.

Даладьє вдруге ставить на голосування питання про довір'я урядові. Цього разу за вотум довір'я голосують уже триста шістдесят депутатів.

Через два дні уряд Даладьє все-таки змушений був подати у відставку. Головою уряду національної єдності стає сенатор, колишній президент республіки Гастон Думерг. Міністром закордонних справ — літній Луї Варту, названий згодом апостолом східного Локарно.

Лютий закінчувався. Наближалася весна 1934 року. Здавалося, увесь світ перетворився на велетенський киплячий казан, а політики і власть імущі взяли на себе роль кочегарів, невтомно підкидаючи під той казан пальне. Навіть недосвідченим у політиці людям ставало ясно, що йдеться до війни — до великої, кривавої війни. Не хотіли цього помічати правлячі кола великих капіталістичних держав. Замість того, щоб спинити біснуватого єфрейтора, вони заплющували очі на всі підступи фашистів, сподіваючись, що Гітлерові пощастить зробити те, чого не вдалося зробити Антанті в 1917–1920 роках — знищити Радянську державу. Гітлерівці всіляко підтримували ці надії осліплених ненавистю до комунізму політичних діячів, перетворивши антикомунізм на державну доктрину фашистської Німеччини. У Берліні відверто заявляли про свій намір «всіма засобами боротися проти небезпеки більшовизму», «покінчити із. світовим комунізмом», «ліквідувати Радянський Союз». На ці антикомуністичні, антирадянські заклики гітлерівців відгукувались серця правлячих кіл капіталістичних держав, особливо керівників монополій Сполучених Штатів Америки.

І ось наслідок: перед фашистською Німеччиною навстіж відчинилися двері сталевих сейфів, долари широким потрком потекли до фашистів. Було укладено десятки договорів та угод на поставку Німеччині стратегічної сировини, озброєння і навіть найновіших авіаційних моторів. Од Америки не відставала й Англія. Британські банки «Імперіал кемікл індастріс», «Віккерс-Армстронг», «Хіггінс енд К°» та інші, — неабияк фінансували німецькі підприємства, що виробляли зброю. Як сказав американський посол у Берліні Додд, «… англійці самі порушили Версальську угоду, продаючи Німеччині літаки та іншу військову техніку».

Стало відомо, що американський дипломат Норман Девіс, відвідавши Німеччину на початку 1933 року, розмовляв з Гітлером. Вислухавши антирадянські висловлювання Гітлера, Девіс заявив, що Сполучені Штати прихильно ставляться до його політики.

За цих умов Василеві стало ясно, що поїздки до Німеччини не уникнути. Отже, треба готуватися, не гаючи часу. Насамперед Лізі слід оформити американське підданство.

Василь побоювався, щоб старий кюре не зажадав од нього всяких довідок. Це було б катастрофою, бо ніяких документів він подати не міг.

Василь пішов до старого і попросив у нього дозволу висповідатися. Він признався своєму сповідникові в тяжкому гріхові.

— Оформивши цивільний шлюб у себе на батьківщині, я досі не обвінчався у святій церкві…

— Чому ви так довго відкладали вінчання?

— Після одруження ми надумали поїхати у весільну подорож і от осіли тут, у Франції, не подбавши про документи, які потрібні, щоб обвінчатися. Я ладен піти на будь-які жертви, аби тільки мені відпустили гріхи і вінчали в церкві!

— Гріх свій ви можете спокутувати молитвою і каяттям… Але повінчатися без належних документів не можна!

— Отче, дружина моя чекає дитини. Не можемо ж ми, добрі християни, виховувати позашлюбну дитину…

— У вас є хоч якісь документи?

— Паспорт, рекомендації друзів із тенісного клубу та ділових людей… Нарешті, моє бажання погасити всі витрати.

— Сьогодні я відпущу вам гріхи. Щодо вінчання — це питання серйозне, і я мушу порадитися з єпіскопом. Приходьте до мене по відповідь днів через три, — сказав кюре.

Василь спитав, дивлячись йому в очі:

— Чи не краще буде, якщо я тепер же пожертвую на святу церкву значну суму грошей, скажімо, дві чи три тисячі франків.

— Краще три, — прошепотів кюре.

— Згоден. — Василь трохи помовчав. — Може, зручніше обійтися без поради його преосвященства? На мій погляд, такі делікатні питання ви цілком маєте право вирішити й самі, без сторонньої допомоги. Я жертвую три тисячі франків на церкву. А вам за ваш труд заплачу дві тисячі франків. Гадаю, так буде справедливо.

— А свідки у вас є?

— При бажанні вони можуть бути, але краще обійтися без свідків. Мені соромно признатися кому б то не було, навіть близьким друзям, що я досі не обвінчався у церкві.

— Добре, завтра я вас чекатиму о третій годині… — І, немов міркуючи вголос, кюре додав: — Справді, може, краще обійтися без свідків?..

Василь відрахував кюре п'ять тисяч франків і пообіцяв бути в церкві завтра рівно о третій.

Коли вранці Василь попросив Лізу пропустити заняття в Сорбонні і піти з ним у магазин вибрати вінчальну сукню; вона засміялася:

— Ти, мабуть, жартуєш?

— Які можуть бути жарти в такій серйозній справі? Я прошу тебе стати моєю дружиною не тільки перед людьми, але й перед богом!

Тижнів через два після того, як Василь обвінчався, він поїхав в американське посольство і подав заяву, попросивши видати його законній дружині американський паспорт. Й Василеве прохання задовольнив містер Ковачич, що тимчасово заступав консула Сполучених Штатів Америки в Парижі.

Як тільки все уладналося з паспортами, Василь міг вирушити разом з Лізою за океан. Хотілося «набратися американського духу», як він казав, і налагодити в Нью-Йорку зв'язки з діловими колами. Все це була підготовка до поїздки в Берлін, куди Василь мав прибути як представник поважної американської фірми.

Американські піддані могли їхати в Сполучені Штати без особливих віз. Проте Василь якось за обідом у ресторані все-таки сказав Коиачичу про свій намір поїхати до Штатів.

— Справжній комерсант має відчувати веління часу і відповідно діяти, — говорив він. — Мені здається, що великий бізнес тепер треба шукати в торгівлі між Америкою і Німеччиною. Німці озброюються — отож перебудовують свою промисловість, роблять великі закупки в Америці. Чом би й мені не випробувати своїх сил на цій ниві? Як підданий Сполучених Штатів, я можу поїхати в Берлін і взятися там до якогось вигідного діла. Звісно, було 6 ідеально, коли б я міг поїхати туди як представник кіл, що торгують з Німеччиною. В Нью-Йорку в мене справи, пов'язані з нашою рекламною конторою, але я спробую знайти поважну фірму, що погодилася б послати мене до Німеччини як свого представника. Ліквідувавши діло тут, у Парижі, я сподіваюсь одержати значну суму готівкою. Якщо її пустити в оборот, торгуючи з Німеччиною, можна непогано заробити. В усякому разі, варто спробувати!

— Звичайно, варто, — погодився Ковачич. — В Америці, я певен, ви знайдете те, що вас цікавить. Хочете, дам вам рекомендаційного листа?

— Це було б чудово! Але ви так багато зробили для мене, що я не наважуюсь завдавати вам клопоту ще раз…

— Дрібниці. Насамперед відрекомендую вас своєму батькові — старий орудує великими ділами і може бути вам корисний. Він дуже любить слов'ян і, думаю, зробить для вас усе, що зможе. А ще дам вам листа до одного мого приятеля, з яким я разом учився в коледжі. Це син нафтового магната Адамса, а сам — віце-президент «Стандард ойл компані».

— Джо, вас послав мені сам господь бог! Я навіть не знаю, як вам віддячити! — вигукнув Василь.

— Не такий я вже некорисливий, як вам здається!.. Часом я думаю — чи не стати мені вашим компаньйоном? У мого старого чудовий нюх на бізнес, — якщо він почує, що, торгуючи з Німеччиною, можна добряче заробити, то відвалить мені якихось сто-двісті тисяч доларів. Але, ставши вашим компаньйоном, я зовсім не збираюсь кидати державну службу. Певно, ви погодитесь зі мною, що, будучи віце-консулом, а згодом і консулом, а може, навіть радником американського посольства в якійсь європейській державі, я дам більше користі нашій справі, ніж коли стану звичайним бізнесменом?

— Безумовно! — Василя зацікавила ініціатива американця. — Вчасно добута інформація інколи важить у бізнесі значно більше, ніж хитра комбінація найздібнішого комерсанта. Зробімо так: я поїду в Штати, роздивлюся там на місці і, повернувшись, докладно поінформую вас, — тоді й вирішимо остаточно. Зараз одне скажу: я був би щасливий, коли б мав такого компаньйона, як ви, Джо!

— Радий чути це. У свою чергу можу сказати: у вас, Кочеку, світлий розум, ви все схоплюєте на льоту, з вами приємно мати справу!

Перед від'їздом Василь запитав Жубера, чи не буде той заперечувати, якщо він вилучить з підприємства п'ятдесят тисяч франків у рахунок своєї частки? Йому треба послати гроші додому батькові.

Жубер охоче погодився — навіть сто тисяч! Василь зробив ще один хід — запитав Жубера: що той вчинить, якщо виникне потреба і йому, Кочекові, доведеться покинути фірму? Чи вважатиме Жубер за краще вести діла фірми самому, чи візьме нового компаньйона?

Жубер здивувався, — він був не готовий відповісти на таке запитання і тому тільки мовчки знизав плечима.

Перевівши п'ятдесят тисяч франків в американські долари, Василь поклав їх через Паризьке відділення в американський банк, що мав тісний зв'язок з важкою промисловістю Німеччини.

Подружжя Кочеків їхало в другому класі великого океанського пароплава. Подорож була приємна. На небі жодної хмаринки, море спокійне, каюта затишна. У великому басейні підігріта морська вода, — купайся хоч цілу добу. Вечорами в просторому залі зі шкіряними кріслами демонструвалися кінофільми. У барі грав джаз, і після вечері пасажири розважалися танцями.

Уранці Кочеки вставали, тільки-но починало світати, піднімались на палубу і довго стояли біля борту, спостерігаючи, як народжується новий день, — прокидається океан, і його зеленкуваті Води осяває сонячний блиск. У ці хвилини здавалося, що в повітрі лунає пісня. Затамувавши подих, вони слухали ту дивовижну пісню, а думки несли їх далеко — у рідні краї, до забутого дитинства, і життя вже не показувалося таким тривожним, яким було насправді…

Контрольний пункт Нью-Йорка складався з двох суміжних заліа У першому, просторішому, прибулі, чекаючи виклику, пили каву з бутербродами чи прохолодні напої, а в другому залі, за скляною перегородкою, сиділи за довгими столами контролери.

Василь з Лізою сіли за маленький столик і замовили каву, спостерігаючи те, що відбувається в сусідньому залі. Коли надійшла їхня черга, контролер, повертівши в руках паспорт, спитав:

— Загубили, чи що, свій паспорт у Європі?

— Схоже на те…

— Не розумію!

— Упав у річку, намочив паспорт. Довелося просити новий…

— Зайвого, мабуть, хильнули!

— Було.

— Зрозуміло. Досить нашому братові виїхати із Штатів — і готово: наче з ланцюга зриваємося! — Контролер поставив свій штамп і передав паспорт сусідові. Далі все пішло як по маслу — всі п'ять представників різних відомств Америки, починаючи з розвідки і кінчаючи еміграційними установами, поставили свої штампи. Останній контролер, повертаючи Василеві паспорт, сказав, що той може залишити порт після того, як його речі оглянуть у митниці. Лізу ні про що не запитали.

Попереджений телеграмою, Клод Гом'є чекав на них біля виходу з порту. Вони щиро привіталися. Клод посадив їх у старенький форд і повіз у готель, недалеко від Бродвея. Тут вони попрощалися.

— Відпочивайте, — сказав Клод, — а завтра, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас уранці, годині о десятій, і докладно розповім про справи.

— Дуже добре! — Василь подав йому руку. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

— Одне можу сказати: кращого важко ждати! У мене в портфелі вже вісімнадцять угод. Якщо вважатимете за потрібне, можу подвоїти і навіть потроїти їх, — відповів художник.

Того ж вечора Василь знайшов телефон старого Ковачича і, подзвонивши, сказав йому, що привіз листа від сина. Умовилися зустрітись об одинадцятій ранку в його конторі. Щодо сина нафтового магната Адамса, то Василь вважав, що з ним доцільніше буде познайомитися після зустрічі з батьком Джо.

Містер Ковачич — кремезний, бадьорий дід — привітно зустрів Василя.

— Ну, як там мій лобур? Не завів собі ще дружини-француженки? — спитав він, прочитавши синового листа.

— Всі дуже поважають Джо, і поводиться він вельми гідно. Перед моїм від'їздом Джо заступав консула, — відповів Василь.

— Це мене тішить. Коли йому хочеться, хай робить дипломатичну кар'єру, хоч я і не розумію, навіщо йому це. — Старий пильно подивився на Василя. — В листі Джо просить допомогти вам порадою і ділом. Хотілося б знати, якої поради ви потребуєте і в чому я міг би вам допомогти?

— В Парижі у мене прибуткове рекламне підприємство, — почав Василь. — Але, як кажуть, людина завжди шукає, де краще. Недавно я побував у справах своєї фірми в Німеччині і зрозумів, що можна добре заробити, торгуючи з німцями. Цікаво почути вашу думку з цього приводу. Джо сказав мені, що він теж увійшов би в діло і спробував щастя. Але поїхавши в Берлін просто як бізнесмен, навряд чи щось матимеш, тим більше тепер. Добре було б поїхати, маючи повноваження представника досить солідної американської фірми, що торгує з Німеччиною. Чи не могли б ви допомогти мені в цьому? Це не спішно, я можу й зачекати…

— У наш час добре можна заробити на торгівлі зброєю. Якщо хочете зібрати собі капітал, займіться цим!

— На жаль, я на цьому зовсім не розуміюся та й взагалі віддав би перевагу мирному ділу…

— Виявляється, ви делікатна людина! — Старий посміхнувся. — Чим же тоді ви хотіли б торгувати?

— Насамперед автомобілями — адже я за професією автомеханік. Можна також — нафтою, бензином, мастилом. Наскільки я знаю, у німців своєї нафти нема…

— Про це варто подумати… Ви маєте слушність, останнім часом торгівля з Німеччиною пожвавилась, і спритній людині тут є де розвернутися. Ви довго пробудете у нас?

— Днів десять-п'ятнадцять, не більше.

— У суботу приїжджайте з дружиною до нас обідати. Я пришлю по вас у готель свою машину. Про все інше ми ще поговоримо. Шкода, що ви не хочете торгувати зброєю! В наш час це найходовіший товар, і тут я міг би вам допомогти.

— Всяка зброя, зрештою, неодмінно стріляє, а я за характером людина мирна…

— Бізнес є бізнес. А від того, що ви не хочете братися до цього діла, на світі зброї менше не стане!.. А втім, кожному своє, — сказав Ковачич, даючи зрозуміти, що побачення закінчено.

Від розмови із старим у Василя склалося дивне враження. Невже цей колишній слов'янин продає німцям зброю, знаючи заздалегідь, що вона може бути спрямована і проти його співвітчизників? А чому, власне, ні? Бізнес є бізнес.

Побачення з Адамсом-молодшим відбулося на другий день у конторі «Стандард ойл компані». Сказавши секретарці, що він хоче особисто передати містерові Адамсу листа від його друга Джо Ковачича, і поклавши їй свою візитну картку, Василь сів у крісло і став чекати. Роботу в конторі містера Адамса-молодшого було добре організовано. Василь спостерігав, як підмальована, модно одягнена секретарка чітко, без зайвих слів з'єднувала шефа по телефону з ким належало і рішуче відмовляла іншим, пояснюючи, що містер Адамс зайнятий, сама викликала по телефону потрібних людей і встигала водночас швидко клацати на машинці, розшифровуючи застенографовані доручення шефа. За десять-дванадцять хвилин, протягом яких Василь чекав на прийом, містер Адамс устиг поговорити з Лондоном, Берліном і Техасом.

Нарешті Василя запросили до кабінету. За великим письмовим столом, заставленим різноколірними телефонними апаратами, сидів кремезний, спортивного вигляду молодик років тридцяти — тридцяти, двох, з жорсткими рисами обличчя, глибоко посадженими, проникливими сірими очима.

Взявши у Василя листа, Адамс широким жестом запросив його сісти в крісло.

— Я прочитаю листа, і ми поговоримо в вами, — сказав він.

Василь оглянув кабінет сина нафтового магната. Його було умебльовано дуже скромно, куди скромніше, ніж Василів кабінет у Парижі.

Закінчивши читати, Адамс спитав:

— Джо просить допомогти вам, у чому саме?

— В Парижі мої справи йдуть непогано. За порівняно короткий час мені пощастило зібрати там невеликий капітал…

— Який? — перебив його американець.

— Після ліквідації діла, гадаю, набереться півмільйона франків.

— А в доларах?

Поки Василь прикидав, містер Адамс узяв телефонну трубку і спитав когось: «За яким курсом котируються французькі франки?» І тут же записав відповідь.

— Ви сказали, що вам пощастило зібрати невеликий капітал, — мовив він. — Розповідайте далі, я вас слухаю.

— Мені хотілося б зайнятися чимось іншим, більш прибутковим…

— Чому?

— Діловій людині властиво не вдовольнятися своїм становищем, прагнути ширших можливостей — так уже влаштований світ!.. Я певен, що тепер можна непогано заробити, торгуючи з німцями. Хочу податися в Німеччину і там спробувати щастя. Може, ви, містере Адамсе, могли б доручити мені якесь діло в Німеччині?

Замість того, щоб відповісти, американець почав запитувати.

— Ви знаєте, що німці купують переважно стратегічну сировину і дуже мало інших товарів?

— Так.

— Що вони плекають агресивні плани?

— Теж знаю.

— І що ж ви думаєте з цього приводу?

— Думаю, що, вміло діючи, можна спрямувати агресію німців туди, куди бажано…

— А саме?

— На Схід, — відповів не задумуючись Василь.

Настала велика пауза. Адамс замислився, тарабанячи пальцями по столу.

— Ви могли б узяти на себе представництво нашої компанії в Німеччині?. — нарешті запитав він.

— Міг би, якщо, звичайно, задовольнять умови.

— Один процент із загальної суми обороту, — сказав Адамс.

— А яка сума обороту? — спитав Василь.

— Це залежить від вас, — чим більше продаватимете, тим більшим буде і ваш заробіток.

— Розумію, це в перспективному плані. Все-таки хотілося б знати, як справи зараз?

— Ми тільки почали зав'язувати ділові стосунки з Німеччиною і уклали перший контракт на поставку бензину та мастил на загальну суму сто тисяч доларів. Повторюю, це тільки початок!

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, якщо я скажу, що мені треба жити, годувати сім'ю і до того, поки налагодяться наші справи з Німеччиною.

— Ваші умови? — поцікавився Адамс.

— Треба подумати. Підрахувати…

— Тоді послухайте мене: один процент із загального обороту плюс оплата всіх ваших витрат, пов'язаних з поїздкою й перебуванням у Німеччині, і ще — перевезення задарма на наших танкерах ста мішків кави кожним рейсом. Підходить?

— Так, цілком.

— Коли можете стати до роботи?

— Місяців за три-чотири. Мені треба ліквідувати своє діло в Парижі.

— Трохи пізнувато, але нічого не вдієш. Перед від'їздом зайдіть до нашого юридичного відділу, укладіть відповідну угоду. Там вас поінформують і видадуть документи, щоб ви могли вести наші справи у Німеччині. Вам треба виконувати одну умову: ніколи ні за яких обставин не розголошувати наших комерційних таємниць. Ніхто не повинен знати, що ми продаємо, кому і за яку ціну. Джо пише, що на вас можна покластися, — буду радий, коли це так.

— Містере Адамсе, я певен, що ви будете задоволені мною. До речі, Джо хоче вступити зі мною в компанію…

— Навіщо це йому? Хай працює в компанії з батьком. Старий орудує мільйонами. А Джо єдиний його спадкоємець!

— Гадаю, буде краще, якщо я не втручатимуся в чужі родинні справи. Захоче Джо працювати зі мною, — будь ласка, я не заперечую.

На цьому розмова закінчилася.

Діло було зроблено. Вештатися марно в Нью-Йорку не було рації. Оформивши документи в юридичному відділі компанії та ознайомившись із деякими таємними деталями, що стосувалися торгівлі з Німеччиною, Василь з Лізою поверталися до Парижа на тому самому океанському пароплаві. Крім доручення, що вповноважувало його представляти інтереси «Стандард ойл компані» в усій Німеччині, укладати угоди на поставку нафти, бензину, мастил і вести розрахунки, він віз із собою нові контракти на оформлення вітрин нью-йоркськнх кінотеатрів та універсальних магазинів. Гом'є був молодець — мало того, що вмів добре малювати, він показав неабиякі організаторські й комерційні здібності. Прощаючись із Василем, Гом'є запевняв його, що в Америці діло можна розвернути у великих масштабах, аби бажання.

Увечері першого дня плавання, спустившись у свою каюту, Василь сказав Лізі:

— Ми облагодили в Нью-Йорку дуже важливу справу. Це ж не жарт: Ярослав Кочек, американець слов'янського походження, він же Василь Максимов, — уповноважена і довірена особа всесвітньовідомої нафтової компанії! Певен, німці упадатимуть коло нас…

— Я вже казала, що боюсь фашистів. Від людей, які не мають ні честі, ні совісті, всього можна сподіватися. Гітлер сам пише у своїй книзі, що він звільняє німецький народ від будь-яких моральних зобов'язань…

— Усе правильно, за винятком одного, найголовнішого: ти не береш до уваги, що фашистській Німеччині потрібні бензин і мастила, без яких не зрушить з місця жоден танк, не підніметься в повітря жоден літак. Якщо вони залежать від Америки, то яка їм рація сваритися з представником нафтової компанії?

— Дивись, не переоціни своїх сил!.. Не забувай, що, коли виникнуть якісь особливі обставини, американці не заступляться за тебе. Ти чув, як цинічно говорив про політику старий Ковачич, коли ми були в нього на обіді. Він сказав: «Сильні завжди пожирають кволих — такий закон природи. Якщо мої співвітчизники, югослави, хочуть, щоб німці не проковтнули їх, мов удав кролика, хай не сваряться із сильним сусідом». В цих словах — увесь моральний кодекс буржуазного світуї..

— Так, старий — людина досить страшна! Як він тільки умовляв мене стати уповноваженим його фірми і постачати Німеччині найновіші літаки-бомбардувальники, авіамотори та інше озброєння, обіцяючи при цьому золоті гори. А коли я сказав про свої побоювання, що фашисти використають цю зброю для поневолення інших народів, і насамперед найближчих сусідів, він відповів, що я наївна, навіть сентиментальна людина і не розумію простих речей: якщо у німців є гроші, вони все одно куплять зброю, не в Америці, то в тій же Європі!

— Це схоже на правду…

— На жаль, схоже… Тут тільки й чуєш на кожному кроці, що гроші не пахнуть. А літаки, дивись, скинуть бомби на тих, хто продав їх!..

— Але ж, дорікаючи іншим, ти сам збираєшся взяти участь у цій страшній грі — продавати фашистам якщо не бомби, то пальне…

— Інколи велика мета виправдовує засоби. Певен, «батько» схвалить мої дії, довідавшись, що я знайшов надійне прикриття для роботи в Німеччині.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Василь і Ліза повернулися до Парижа в розпал літа. Заможні жителі столиці роз'їхалися по своїх маєтках, заміських віллах, морських курортах. У місті вешталося дуже багато іноземних туристів. Готелі і ресторани були повнісінькі. Гроші з усього світу пливли в Париж, і життя, веселе, безтурботне, ішло своїм звичаєм.

Жубер теж, здавалося, повеселішав, став життєрадісним, знову насвистував модні пісеньки та арії з класичних опер. Його безтурботність так здивувала Василя, що він, проти звичаю, спробував зав'язати з ним серйозну розмову:

— Скажіть, Жубере, чим пояснити, що французи зовсім байдуже ставляться до подій у Німеччині, які стурбували весь світ?

— Французи, любий друже, звикли до спокійного життя. Вони не хочуть помічати нічого, що може порушити їхній спокій. Адже так легше жити!..

— А вам ніколи не спадає на думку, що, може, доведеться жорстоко розплачуватись за таку безтурботність?

— Чи варто заглядати далеко і передчасно псувати собі настрій? Якщо настане час розплати, тоді й думатимемо.

— А не пізно буде?

— Голубе, я фаталіст. Чому бути, того не минути! І тривожити себе всілякими передбаченнями не збираюсь — це безглуздо. Наперед знаю, від мого хотіння чи нехотіння нічого не залежить. Мій девіз — живи, поки живеться! Людині, слава богу, не дано знати, що її чекає попереду…

Ще раз упевнившись, що розмовляти із Жубером про політику — річ марна, Василь заговорив про інше.

— Пригадуєте нашу розмову перед моїм від'їздом до Америки? Що ви робитимете, якщо я вийду з фірми? Тоді ви певної відповіді не дали…

— Ви це серйозно?

— Цілком. Наприкінці року я думаю покинути Францію.

— Любий Кочеку, пробачте за відвертість, але я дивуюся! Чого вам бракує тут? Налагоджене підприємство, великі прибутки. За короткий час ви зібрали добрий статок і, якби захотіли, то збільшили б його у кілька разів. Якщо вас потягло до землі, купіть маєток у мальовничій місцевості, розводьте коней-скакунів або породисту худобу. Відвідуйте іподром, їдьте в Монте-Карло — грайте в рулетку, тіштеся. Зрештою, заведіть вродливу коханку. Людина, що має прибутки, як у нас, може дозволити собі все що завгодно..

— Гадаю, це не для мене.

— Не розумію, чому. Але якщо ви так надумали, нічого не вдієш. Гроші ви можете забрати в будь-який час. Я перевірив і впевнився: у нас досить вільних грошей, щоб розрахуватися з вами повністю. Більше того, фірма може вести діло, не вкладаючи додаткових капіталів.

— Жубере, коли вже ви почали рахувати гроші, то знаєте, яка моя частка? — спитав Василь, хоч сам добре відав це.

— Приблизно чотириста сімдесят тисяч франків мінус п'ятдесят тисяч, що ви вже взяли. Разом — чотириста двадцять тисяч франків. Але ж ви не завтра збираєтесь їхати, а до кінця року ми ще заробимо.

— Непогано було б округлити свій капітал до півмільйона франків. Півмільйона! Це звучить…

— Залишайтесь, і ви легко досягнете цього, — відповів Жубер і додав — Я певен, що тепер зможу вести діло фірми самостійно, отже, відповідно збільшаться і мої прибутки. Але все-таки я хотів би працювати з вами. Буду радий, якщо ви зміните свій намір і зостанетесь!..

З Джо Ковачичем Василь зустрівся в італійському ресторані за вечерею. Говорив більше Василь, а Джо тільки кидав репліки. Здавалося, він ладен був до ранку слухати розповідь про свого батька, про те, як Адамс прийняв Василя і про Америку взагалі.

— Я ж казав, що в коледжі ми дружили з Адамсом! Бачили, як він вас прийняв?

— Він не тільки люб'язно мене прийняв, але й запропонував бути представником нафтової компанії в Німеччині. — Василь переказав Ковачичу подробиці своєї розмови з Адамсом.

— Що ж ви думаєте робити?

— От про це мені і хочеться з вами поговорити. Я прийняв пропозицію містера Адамса і, як тільки ліквідую своє діло тут, поїду в Берлін. Сподіваюсь, Джо, ви пам'ятаєте, що перед моїм від'їздом до Америки збиралися стати моїм компаньйоном?

Ковачич кивнув головою.

— Тоді послухайте, що я вам скажу. Містер Адамс запропонував мені як додаткову винагороду безплатно перевозити на танкерах компанії по сто мішків кави кожним рейсом. Я підрахував: якщо ми працюватимемо разом і почнемо продавати каву німцям, то матимемо по п'ять тисяч доларів з кожної партії, не менше. Німці запровадили в себе суворі обмеження на вивезення із країни валюти. Але ж ви розумієте, що їхні марки не потрібні нам в Америці. До того ж у них дуже високе мито. Якби ви домовилися із своїми друзями — дипломатичними працівниками в Німеччині — про те, щоб нони дозволили нам використовувати дипломатичну пошту для вивозу твердої валюти й листування, що стосується наших комерційних справ, тоді б усе було гаразд. Я візьму на себе всю іншу роботу: одержуватиму й реалізуватиму каву, переводитиму марки в долари. А якщо Адамс дозволить перевозити на своїх танкерах більше кави та ще й долучити до кави кілька десятків ящиків сигарет, наші прибутки піднімуться!.. Пропоную вам цілком розумний план розподілу праці: ваші зв'язки, моя робота й комерційна кмітливість.

— Містер Кочеку, я приймаю вашу пропозицію! — урочисто проголосив Ковачич. — Віднині можете вважати мене своїм компаньйоном. Генеральний консул Америки в Берліні Роджерс, Джек Роджерс — мій однокашник по спецкурсах, чудовий хлопець. Для мене він зробить усе. Маю надію домовитися і з Адамсом. Йому нічого не варто перевезти нам сотні зо дві мішків кави й кілька ящиків сигарет. Танкери все одно перетинають океан. В крайньому разі попросимо мого старого, — він теж фрахтує пароплави і може дати вказівку капітанам перевезти нам і каву і сигарети. Отже, домовились!

— Домовились!..

Через кілька днів після цієї розмови секретарка доповіла Василеві, що якийсь чоловік наполегливо просить, щоб його прийняв мосьє Кочек.

— Порадьте йому звернутися до директора-розпорядника мосьє Ляроша.

— Я вже казала йому це, але він хоче бачити саме вас.

— Ну хай зайде!..

У відвідувача було пом'яте обличчя, похмурий погляд, та й костюм на ньому теж був пом'ятий і потертий.

— Я слухаю вас, — озвався Василь, відчуваючи до цього чоловіка якусь мимовільну неприязнь.

— Мене звуть Гастон Фове, — відрекомендувався відвідувач. — Я виготовив крем для обличчя за зовсім новим рецептом і назвав його «Кристал»… Мій крем чудовий, але, на жаль, у наш час без гучної реклами успіху не матимеш, якщо навіть винайдеш вічний двигун. Ми з вами можемо заробити купу грошей, коли ви погодитеся рекламувати мій крем. Цілком зрозуміло, що реклама має бути широка і яскрава. — Сказавши це, він вийняв із старого портфеля слоїки з кремом у барвистій упаковці і розклав їх перед Василем.

— Чим же ваш крем такий гарний? — спитав Василь.

— Я вже вам казав, що «Кристал» виготовлено за особливим рецептом. У його складі є дуже важливі компоненти — поживні речовини, бджолиний віск, який пом'якшує шкіру обличчя, згладжує зморшки… Ви ж розумієте, я не можу завчасно розголошувати секрет «Кристала»…

— Скажіть, мосьє, ви показували свій винахід органам охорони здоров'я і дістали дозвіл на виробництво нового крему?

— Ні…

— Чого ж ви прийшли до нас?

— Дивно!.. Невже ви не хочете заробити великі гроші?

— Хочемо, але тільки законним шляхом. Подайте нам дозвіл на виробництво вашого крему і рекомендацію управління гігієни, і ми приймемо у вас замовлення на будь-яку рекламу.

— Ах, мосьє, мосьє! Хіба ви не розумієте, що, коли я звернусь до офіційних установ по дозвіл, парфюмерні фабриканти уб'ють мене ще до народження, — як кажуть, в утробі матері. Пропоную вам половину всіх прибутків…

— Ні, мосьє Фове. У нас поважна фірма, і ми незаконних операцій не робимо.

— А якщо я запропоную вам чималу суму готівкою?

— Теж ні.

— Отак я й повірю, що ви розбагатіли тільки на законних операціях!

— Це вже ваша особиста справа. Сподіваюсь, ви розумієте, що нам більш нема про що розмовляти?

— Що ж тут не розуміти, звісно, розумію! Хіба можна жити на світі без протекції? Ви просто не довіряєте мені. — Відвідувач гірко зітхнув і вийшов з кабінету, навіть не попрощавшись. Василь був спантеличений: хто він — підісланий слідець чи невдаха, один з тих, хто все життя прагне легкого заробітку і ніколи нічого не добивається?

Слідом за винахідником крему до Василевого кабінету ввійшов скромно одягнений чоловік середнього віку.

— Мосьє, я прийшов просити у вас допомоги, бо вірю у вашу гуманність і людяність! — жваво почав він. — Я один з тих, кого, на нещастя, занесли до чорного списку за політичні переконання. А в мене дружина, діти… Прошу вас, дайте мені роботу, яку завгодно, аби робота!

— А чому ви надумали звернутися саме до мене? — спитав Василь, не вірячи жодному слову відвідувача.

— Кажуть, ви людина широких поглядів. Може, для вас не матиме значення та обставина, що мене занесли до чорного списку…

— Ваші відомості про мене дуже помилкові, — перебив Василь. — Я насамперед комерсант. Політика ніколи не цікавила мене і, думаю, не цікавитиме. Якщо ви справді попали в скрутне становище, можу запропонувати вам десять франків.

— Мосьє, ви даремно мене боїтеся!

Василь, не відповідаючи, натиснув кнопку дзвінка і, коли ввійшла секретарка, сказав:

— Проведіть, будь ласка, цього добродія. Якщо він захоче, скажіть касирові, щоб той видав йому десять франків!

Чоловік вийшов, обережно ступаючи по килиму, немов під його ногами було заміноване поле. А на душі у Василя залишився неприємний осадок: кому треба було підсилати до нього провокаторів?..

Нарешті приїхав кур'єр, і Василь дістав од «батька» відповідь на свого листа. «Батько» високо оцінив те, що Василь має можливість поїхати до Німеччини не просто як бізнесмен, а як представник американської нафтової компанії. «Ти навіть уявити собі не можеш, як це чудово і які перспективи для роботи у фашистській Німеччині відкриє перед тобою представництво», — писав він. Він не квапив Василя з від'їздом у Берлін. «Не поспішай, ліквідуй своє діло за всіма правилами, щоб не зазнати збитків. Перед від'їздом поговори щиро і в можливих межах відверто з Борро та друзями із тенісного клубу — Маріньє й де ла Граммоном, щоб, — коли виникне особлива потреба, можна було на них звіритися…» І знову жодного слова про відпустку або поїздку додому, хоча б на короткий час…

У ніч 30 червня 1934 року, яку сучасники назвали ніччю «довгих ножів», Гітлер нещадно розправився зі своїми супротивниками всередині фашистської партії, котрих очолював Рем. Тієї ночі за наказом Гітлера було вбито понад тисячу занадто честолюбних націстів, серед них генерала Шлейхера. Через кілька днів після цих кривавих подій Гітлер, виступаючи по радіо, цинічно пояснив німцям причину «чистки» 30 червня:

«… Рем проводив свою особисту політику. Він хотів убити мене і підготував змову. 1 липня о 16 годині 20 хвилин загони штурмовиків мали захопити Берлін… Я покарав бунтівників. Як представник німецького народу, я маю право сам вершити суд, вирок якого не підлягає оскарженню. Я наказав знищити змовників, як це завжди робилося в усі часи. Я віддав наказ розстрілювати!..»

Усім стало зрозуміло, що Гітлер та його найближче оточення не зупиняться ні перед чим, аби досягти своєї мети. Це зрозумів і австрійський канцлер Дольфус. Він хотів був виїхати з Австрії, але не встиг: 25 липня його вбили.

До Василя прибіг схвильований Сар'ян і розповів подробиці цього чергового злочину націстів.

— Четверо вбивць вдерлися до кабінету Дольфуса, запропонували йому піти у відставку — «задля умиротворення й відновлення згоди» — і передати свої повноваження фон Рінтеленові, довіреній особі Гітлера. Вбивці змушували канцлера виступити по радіо — оповістити країну про свій намір, наказати військовим частинам, зосередженим перед будинком, розійтися. Вони дали Дольфусові п'ять хвилин на роздуми. Коли час минув і канцлер, як і раніше, відповів категоричною відмовою, його тут же прошили кулі… Дольфус певною мірою став жертвою своєї власної політичної гри, — сказав на закінчення Сар'ян. — Це з його ініціативи було створено хеймери, озброєні загони реакції, з допомогою яких було розгромлено всі демократичні партії та організації, потоплено в крові збройні виступи віденських робітників. Певен, що така доля спіткає всіх непослідовних політиків: у наші дні не можна боротися з фашизмом, не опираючись на демократичні сили нації!

Василь помічав, як під впливом подій, що охопили весь світ, зріли політичні переконання Сар'яна, як він з ліберального інтелігента зробився справжнім антифашистом. Це стало особливо ясно напередодні марсельської трагедії.

Наприкінці 1934 року завдяки літньому, дуже досвідченому міністрові закордонних справ Варту зовнішньополітичні позиції Франції значно зміцніли. Розгубленість, що панувала в перші дні, коли Гітлер захопив владу у Німеччині, поступилася місцем активним діям. Східний Локарно — дітище Варту — дав перші позитивні наслідки, особливо після вступу СРСР до Ліги націй.

Гітлер, якого нещодавно проголосили «фюрером», розпочав реорганізацію німецької армії. Він був явно стурбований успіхами зовнішньої політики Франції і намагався вжити контрзаходів. Насамперед Гітлер зміцнив контакти з Італією та Іспанією, де назрівала громадянська війна. Націсти перейшли до свого улюбленого засобу — терору щодо небажаних політичних діячів сусідніх держав. Чергова жертва — югославський король Олександр, а слідом — войовничий міністр Франції Варту…

Якось Сар'ян повернувся додому значно пізніше, ніж звичайно, і Василь почув його розмову з дружиною.

— Жаннет, мені конче треба поговорити з Кочеком у невідкладній справі!

— А якщо вони вже сплять? Невже не можна почекати до ранку?

— Я бачив у їхніх вікнах світло. Все-таки спробую.

— Як хочеш!..

Сар'ян, піднявшись на другий поверх, тихенько постукав до Василя.

— Ви не спите?

— Ні, ні, заходьте, будь ласка! — Василь відчинив двері.

— Пробачте, що так пізно вдерся… Мені треба побалакати з вами.

Василь повів журналіста у свій кабінет.

— Ви, звичайно, чули, що на запрошення французького уряду до нас приїжджає югославський король Олександр для переговорів про союз, — сказав Сар'ян, втомлено сівши в крісло.

— Так, читав про це в газетах.

— Ви знаєте також, що король Олександр — один з найлютіших ворогів фашистської Німеччини. Гітлер вважає, що його треба неодмінно усунути з дороги, як усунули Дольфуса, щоб нізащо не допустити зближення Югославії з Францією.

— За логікою речей це схоже на правду. Але в той же час Франція — не Австрія, і тут німецькі фашисти навряд чи наважаться на такий вчинок.

— Дорогий мій, невже я став би турбувати вас серед ночі тільки на підставі якихось логічних міркувань, не маючи на руках фактів?.. Сьогодні до нас у редакцію надійшов вельми переконливий лист, у якому людина, що не побажала себе назвати, повідомляє про підготовку замаху на короля Олександра і, якщо пощастить, водночас на Варту. Я чергував у редакції, і лист попав до мене. — Сар'ян вийняв з кишені конверт і подав Василеві.

Переглянувши листа, Василь промовив:

— Судячи з подробиць, автор листа справді все знає!..

— От бачите! Тоді поміркуймо разом, що мені робити.

— Мабуть, насамперед треба опублікувати листа. Якщо не, цілком, то хоча б уривки, — сказав Василь. — Цим ви вб'єте одразу двох зайців: дасте зрозуміти організаторам замаху, що про їхні плани вже знають, і відкриєте очі поліції.

— Браво! Тільки надрукувати треба саме уривки з листа, не повідомляючи, що він анонімний. І звичайно — запитати уряд: яких вжито заходів для охорони високопоставленого гостя Франції його величності короля Югославії? Взяти інтерв'ю в співробітників Сюрте Женераль і теж опублікувати на сторінках газети. Це справить враження. Одне слово — треба бити на сполох, і чим гучніше, тим краще!..

— Саме так, бити на сполох!

Коли журналіст пішов, Василь сперся на підвіконня і довго дивився в темряву. Ніч була тиха, зоряна. Знизу, долинали духмяні пахощі тютюну. Зрідка на шосе падала смуга світла — проїжджала автомашина, і знову все поринало в темряву.

«Невже націстам удасться вчинити ще одне вбивство?» Василь розумів, що коли тепер з політичної арени піде один з послідовних супротивників німецької експансії, щирий друг Франції, то це може докорінно змінити співвідношення сил на Балканах…

Через день на сторінках газети, в якій працював Сар'ян, з'явилося сенсаційне повідомлення про підготовку замаху на короля Югославії Олександра. Повідомлення підкріплювалося цитатами з листа до редакції поінформованого автора, який не побажав назвати своє ім'я. Газета зверталася до урядових органів з проханням сповістити, яких заходів для охорони короля вжито?

Повідомлення не помітили — жоден орган преси не відгукнувся на нього, мовчав і уряд. У метро, в кафе, у вітальнях, читаючи це повідомлення, люди знизували плечима, — нісенітниця, мовляв, чергова побрехенька!

Якомусь писаці захотілося похизуватися вигадкою. Хто справді у Франції наважиться підняти руку на союзника й гостя країни?..

Через кілька днів, у ранковому випуску своєї газети, Сар'ян повідомив нова подробиці плану замаху на короля Югославії Олександра. Він писав, що, за точними відомостями, замах готують керівники хорватських терористів Павлович і Першич, які живуть у Берліні. В їхньому щоденнику, опублікованому там, сказано, що вони підписали угоду про спільні дії з македонськими націоналістами.

Інша газета, «Парі-міді», опублікувала на своїх сторінках уривки із щоденника Павловича й Першича, де автори відверто заявляли, що ставлять перед собою завдання знищити керівників Югославії і встановити в ній владу націоналістів.

Уряд та поліція, як і раніше, вважали, що особливих заходів для охорони короля вживати не слід…

Рівно о другій годині 9 жовтня король сходить з корабля на набережну Марселя. Його зустрічають міністр закордонних справ Франції Варту і генерал Жорж. Вони сідають у відкритий автомобіль. На шляху, яким вони їдуть, нема суцільного кордону — поліцейських розставлено через кожні десять метрів. Ні мотоциклісти, ні кавалеристи не супроводжують автомашину. Тільки один полковник гарцює на коні з правого боку. Одне слово, нема ніякої охорони, немов усе зроблено, щоб полегшити терористам вчинити їхню чорну справу…

Машина проїжджає повз будинок біржі, і в цю мить з натовпу вискакує чоловік. Кінь полковника, чи то злякавшись, чи то за велінням вершника, стає дибки. Чоловік безборонно стрибає на підніжку автомобіля. Лунають постріли. Король Олександр, обливаючись кров'ю, падає. Варту поранено в руку, генерала Жоржа у живіт.

Полковник, замість того щоб затримати злочинця, тут же пристрелює його. Тіло короля переносять до будинку префектури, над якою спускають прапор на ознаку того, що король помер. Про пораненого Варту всі забувають. Майже три години нікому не спадає на думку подати допомогу міністрові, який сходить кров'ю, і той помирає на операційному столі лікарні.

Прем'єр-міністр Гастон Думерг спішно скликає засідання ради міністрів у зв'язку з убивством короля Югославії Олександра. Почалося засідання. Одразу ж лунає телефонний дзвінок, і хтось сповіщає прем'єра про смерть Варту.

— Не може бути! — вигукує Думерг і повідомляє про цю сумну новину міністрів…

Деякі, міністри не згодні з тим, що трагедія в Марселі є наслідком збігу фатальних обставин, і вимагають покарання винних. Але більшість висловлюється проти: коли, мовляв, російський білогвардієць убив президента Думера, нікого не покарали, хоч підстав для цього було більш ніж досить. Чому ж сьогодні треба приймати іншу ухвалу?

Висунули ще один демагогічний мотив: якщо покарати винних, то цим французький уряд візьме на себе відповідальність за вбивство на своїй території югославського короля Олександра, а цього допустити ні в якому разі не можна…

Права преса намагається обійти марсельську трагедію мовчанкою, вдаючи, що нічого особливого не сталося: югославські терористи вбили свого короля. Франції і французів ця акція не стосується. Однак орган комуністичної партії б'є на сполох. Розбираючи докладно обставини вбивства, доводить, що власті, діставши з різних джерел сигнали про підготовку терористичного акту, не тільки не вжили ніяких заходів, щоб його відвернути, але й зробили все, аби допомогти лиходієві вчинити злочин. Більше того — терориста застрелили на місці, замість того щоб затримати і дати можливість слідчим органам розмотати увесь клубок, викрити справжніх злочинців, які підготували замах. Дехто думає, що смерть терориста поховала кінці. Ці люди помиляються: всі знають, хто організував той замах. Настане час — злочинцям доведеться відповідати сповна!.. Уряд подає у відставку.

Міністром закордонних справ Франції стає П'єр Лаваль..

У ці тривожні дні Василь несподівано одержав з поліції повістку, в якій йому пропонували з'явитися в кімнату номер двадцять чотири до чергового комісара. Він старанно перебирав у пам'яті все, що трапилося з ним від дня приїзду до Франції, обдумав кожен свій крок і не міг пригадати нічого, що могло б спонукати поліцію викликати його. Василь ходив з кутка в куток по кімнаті міської квартири, ще і ще раз пригадуючи найменші подробиці життя, зустрічі з різними людьми, ділові розмови й щирі бесіди. Він завжди був обачний, зважував кожне слово, і все-таки його викликали в поліцію… Невже це пов'язано з відвідинами того підозрілого суб'єкта? Чи, може, поліція пронюхала щось про американський паспорт? Тоді справа гірша, клопоту не оберешся…

Правду сказати, тепер, коли він збирався виїхати з Франції, виклик у поліцію великого значення не мав. Найбільше, що з ним можуть зробити, — запропонують покинути Францію. Його турбувало інше: очевидно, він допустився якоїсь помилки. А це вже провал — брак у роботі…

У роздумах минула ніч. Небо вже повільно сіріло, наставав осінній світанок. Василь відчинив вікно. В кімнату ринуло холодне повітря. З вулиці долинав шум, який усе гучнішав. В ньому злилися і кроки пішоходів, і шурхіт автомобільних шин по асфальту, і вигуки вуличних торговців, і заводські гудки. Починався паризький день…

Василь швидко роздягся і ліг у ліжко, щоб хоч трохи подрімати перед важким днем. Але заснути йому так і не пощастило, — треба було вирішити ще одне складне питання, про яке він забув: який паспорт показати поліції — чехословацький чи американський? Звичайно, ставлення до американця буде зовсім інше, але показати американський паспорт Василь не міг: в усіх документах, у банку, в торговій палаті було записано, що він, Ярослав Кочек, підданий Чехословацької республіки.

О восьмій Василь був уже на ногах. Старанно поголився і, прийнявши ванну, відчув себе бадьорим. Лізі нічого не сказав про виклик у поліцію — навіщо тривожити її передчасно?

У конторі він засів за поточні справи, а рівно о дванадцятій був у поліції, постукав у двері кімнати номер двадцять чотири і почув сердитий голос: «Заходьте!..» За столом, закиданим папками, сидів середнього віку шатен у цивільному. Прочитавши подану Василем повістку, він запропонував йому сісти на стілець напроти себе.

— Давно живете у Франції? — спитав після невеликої паузи.

— З весни тисяча дев'ятсот тридцять першого року.

— Національність, підданство, заняття?

— Словак, чехословацьке, співвласник рекламної фірми «Жубер і компанія».

— Чи належите до політичних партій або організацій?

— Ні, не належу.

— Переконання?

— Я комерсант. І переконання мої полягають у тому, що треба заробляти гроші — чим більше, тим краще, — відповів Василь.

— І ви досягли успіхів?

— Не маю підстав скаржитися на долю…

— Скажіть, мосьє Кочеку, ви чули про вбивство югославського короля в Марселі?

— Читав про це в газетах.

— Що ви думаєте з цього приводу?

— Як християнин, вважаю то звірством. Ніхто не має права вбивати подібних до себе…

Комісар розкрив папку, що лежала перед ним, і почав перегортати якісь папери, потім підвів голову і виголосив цілу промову:

— Бачите, мосьє Кочеку, слов'яни невдячні люди, — на нашу гостинність вони відповідають злом. Один росіянин, що врятувався у нас від більшовиків, убив президента Думера, а цими днями інший слов'янин, чи то з Македонії, чи з Хорватії, убив свого короля і тим завдав нам багато неприємностей. Згодьтесь, що нам може увірватися терпець!.. За таких обставин ми змушені вжити відповідних заходів і захистити себе від можливих ексцесів на майбутнє. Є ухвала виселити з Франції всіх підозрілих слов'ян, що б вони не робили… — Комісар помовчав і подивився на Василя: яке враження справлять на нього ці слова?

Василь сидів спокійно, вертів у руках ключі од автомашини.

— Проте ця ухвала не стосується порядних людей, — вів далі комісар. — Ми, французи, люди гуманні і вміємо відрізняти біле від чорного. Ну, хоч би ви. Від багатьох поважних людей ми чули про вас добре слово. — Комісар знову почав гортати папери в папці. — Ось ваш колишній компаньйон, власник авторемонтного заводу мосьє Франсуа Ренар, хазяїн бару того ж містечка, начальник поліції Руле, члени правління тенісного клубу панове Маріньє і де ла Граммон, ваш нинішній компаньйон мосьє Жубер і, нарешті, ваш сповідник дуже хвалять вас як гарного сім'янина, віруючого католика і тверезу, порядну та благонадійну людину… Отже, ви приємний виняток і можете жити у Франції скільки вам завгодно! — закінчив комісар.

— Мені лишається тільки подякувати вам! — мовив Василь.

— Я потурбував вас лише для того, щоб сказати вам про це. Не смію більше затримувати! — Комісар подав руку.

Василь потиснув комісарові руку і вийшов. І тільки на вулиці, сідаючи н машину, зрозумів, яке напруження пережив під час візиту в поліцію. І цього разу минулося!..

Василь був задоволений з себе: виявляється, він — виняток для паризької поліції! Чи можна було думати про кращу атестацію? І все-таки виклик у поліцію став поштовхом, щоб благонадійний мосьє Кочек прискорив ліквідацію своїх справ.

Насамперед Василь домовився з Жубером про те, що забиратиме свої гроші поступово, до кінця грудня, щоб фірма не зазнавала ніяких фінансових труднощів. Він брав щомісяця по п'ятдесят тисяч франків, переводив їх у долари за офіційним курсом — одинадцять франків і сімдесят сантимів за долар — і переказував на свій поточний рахунок в американському банку.

Він ще не забув про виклик до поліції, коли Ліза розповіла йому про нову неприємність.

— Ти подумай тільки, вони вислідили його і хотіли вбити!..

— Хто кого вислідив, кого хотіли вбити?

— Вислідили професора Ніколаї і вчора вночі напали на нього, хотіли вбити.

— Звідки ти довідалася про це?

— Розповів нам декан — друг професора Ніколаї. Він був у лікарні, розмовляв з ним і дізнався, що пізно вночі до Ніколаї подзвонили. На запитання: «Хто там?» — почувся грізний окрикі «Відчиняйте, поліція». Професор відчинив двері… До нього вдерлися три здоровенні молодики. Ніколаї спробував чинити опір, навіть збив одного з ніг. Але що може вдіяти один, хоч би який він був сміливий, проти трьох озброєних бандитів? Кілька ударів ножем, і професор, обливаючись кров'ю, впав і знепритомнів. Гадаючи, що він мертвий, убивці втекли, забувши зачинити двері квартири. Сусідка, що живе поверхом вище, побачила відчинені навстіж двері, здійняла тривогу, викликала поліцію… Лікарі кажуть, що життю професора Ніколаї небезпека не загрожує, але він у важкому стані… Негідники, знайшли-таки старого!.. — В Лізи тремтіли губи, очі наповнилися сльозами.

Треба віддати їм належне, працюють сміливо!.. Певно, німецька розвідка має широке розгалуження, якщо націсти так легко вислідили небажану їм людину і в чужій країні вчинили замах на її життя!

— Як ти гадаєш, не могли вони вислідити і мене?

— Ну що ти!.. Професор Ніколаї — визначна особа: він читав лекції, виступав із статтями, викриваючи махінації націстів у себе на батьківщині. Знайти його було неважко… — Василь намагався заспокоїти дружину, однак сам був серйозно стурбований. Націстські агенти, що натрапили на слід професора Ніколаї, могли так само вислідити й Лізу. Тоді життя в Німеччині буде дуже складне… Але якщо не їхати в Берлін Василеві, який має поважні рекомендації, то кому ж їхати?..

За місяць до від'їзду в Німеччину Василь написав своєму новому патронові, містеру Адамсу-молодшому, що наприкінці року збирається до Берліна і просить повідомити, чи нема додаткових доручень, крім тих, які він дістав під час свого перебування в Нью-Йорку.

В ці дні Василь часто зустрічався з Джо Ковачичем. Якось Джо, побачивши його, засяяв:

— Ну, друзяко, здається, у нас усе гаразд! Мій старий розщедрився і пообіцяв перевозити нам щомісяця на зафрахтованих пароплавах по кількасот, мішків кави й сотню ящиків сигарет, — якщо, звичайно, діло у нас піде успішно. Ви тільки налагодьте відносини з митниками, а все інше буде — о'кей! Ми з вами такі гроші загрібатимемо, що чортам нудно стане. Для мене дуже важливо почати заробляти самому, хочу довести старому, що він помиляється, вважаючи мене за бездарного чиновника державного департаменту. До речі, у своєму листі батько хвалить вас: «Твій майбутній компаньйон серйозна людина. Він справив на мене вельми позитивне враження, хоч ми з ним і розійшлися де в чому!..»

— Все це чудово. Я майже певен, що мені пощастить домовитися з митниками. Але найголовніше — вивіз валюти. Якщо ми не зуміємо знайти шляхів, щоб вивозити тверду валюту, перед нами постануть нові труднощі…

— Не турбуйтесь! Я сьогодні ж розмовлятиму по телефону з нашим генеральним консулом у Берліні і з’ясую всі можливості…

От неначе б уже і все готове для від'їзду. З Америки надійшла відповідь: єдине, писав Адамс, про що має подбати містер Кочек, це про збільшення поставок нафти, бензину й мастила. Діло в рекламному бюро теж було ліквідовано; ніяких непорозумінь між компаньйонами не виникло, і Василь розлучався з Жубером по-дружньому. Лишалося виконати останнє доручення «батька»: щиро поговорити з деякими друзями.

Перш ніж назавжди покинути свій кабінет, Василь покликав до себе художників, майстрів та інших працівників контори і з кожним попрощався, кожному сказав добре слово. Першим він запросив Борро.

— Дорогий Анрі, з вами у мене особлива розмова, — почав Василь. — Передусім хочу подякувати вам за все хороше, що ви зробили для фірми. Сподіваюся, що лишаю тут вірного друга і, коли виникне потреба, можу цілком покластись на нього…

— Не сумнівайтеся в цьому! — відповів художник.

— Майте на увазі, Анрі, ви можете знадобитися мені не заради якихось моїх особистих справ… Ну, як би сказати ясніше, щоб ви мене зрозуміли!..

— Мосьє Кочеку, не думайте, що я немовля. Я, можливо, здогадуюсь, хто ви і чого добиваєтесь. Говоріть зі мною цілком відверто!

— Добре, говоритимемо відверто!.. Але спершу скажіть мені — хто я і чого добиваюсь!..

— Ви — революціонер-антифашист, боретеся проти фашистів і, звичайно, виступаєте не тільки від свого імені…

— А від чийого ж?

— Точно не знаю… Гадаю, це не так і важливо. Важливо, що наші інтереси збігаються, — я маю на увазі французьких патріотів. Скажу вам на прощання ще одне: ви, безумовно, дуже талановита людина, і ваша робота викликала в мене трохи добрих заздрощів. Я прагнув учитися у вас і, здається, дечого навчився. Завжди за всіх обставин ви можете звіритися на мене!

— Надходять важкі часи, Анрі!.. Цілком можливо, що Гітлер захоче порахуватися з Францією. Це була б трагедія не тільки для вас, французів, але й всього людства. Може, настане такий час, коли нам доведеться діяти спільно… Не очікуючи цього, гуртуйте довкола себе справжніх патріотів, вчіться конспірації, готуйтесь до боїв. Не маю сумніву, що їх не довго чекати. Якщо коли-небудь від мене, прийде людина і скаже: «Мені хотілося б замовити вам. портрет», — довіртесь їй!..

— Я зрозумів вас! — Борро рвучко обняв Василя і швидко вийшов.

На подив Василя, розмови з Маріньє не вийшло. Той тримався. неприступно, відповідав коротко і закінчив тим, що сказав:

— Мосьє Кочеку, я знаю, ви чесна людина і заслуговуєте на всіляку повагу, але я не можу співробітничати з вами. Хочу вас запевнити, що ми, французи, якось розберемося у своїх справах без чужої допомоги!

Зовсім по-іншому поводився де ла Граммон. Він щиро зустрів Василя, коли той прийшов прощатися.

— Так, правда ваша, часи настають важкі!.. Відверто признаюся вам, що боюсь, коли б наші тупоголові правителі, які нічого не бачать далі свого носа, не привели нас до катастрофи, — говорив він. — Вони роблять Гітлерові поступку за поступкою, не розуміючи, що йому поклади тільки пальця — він і всю руку і голову одкусить!.. Ви не ображайтеся на нашого друга Маріньє. Це типовий представник касти французьких урядовців. Але людина він чесна і справжній патріот. У критичну мить Маріньє стоятиме по цей бік барикад. Кажу щиро, мені шкода розлучатися з вами… Пишіть, дайте про себе звістку, і, якщо я чимось зможу допомогти вам, завжди до ваших послуг!

Із Сар'яном попрощались, як прощаються перед довгою розлукою давні й близькі друзі.

— Любий друже, — сказав журналіст, — коли ви поїдете, я осиротію. Ні з ким буде й душу відвести. Не забувайте мене і, якщо буде зручно, пишіть частіше! — Він дав Василеві берлінську адресу Ганса Вебера і ще раз повторив, що на того можна звіритися.

Візи на в'їзд до Німеччини одержано, квитки на кур'єрський поїзд Париж — Берлін придбано, усе потрібне куплено. Навіть автомобіль переслано багажем. Напередодні від'їзду Василь востаннє повечеряв з Ковачичем. Вони домовилися про все. Джо передав Василеві рекомендаційного листа до свого друга, генерального консула Америки в Берліні О'Кейлі. Розпивши останню пляшку вина, вийшли з ресторану. На вулиці було вогко, великі лапаті сніжинки кружляли в повітрі.

— Ну, голубе, зичу успіху! Цілком покладаюсь на вас, сподіваюсь, що скоро ми з вами зберемо чималий статок!

Джо міцно потис Василеві руку, зупинив таксі і поїхав.

Василь простував по паризьких вулицях, заполонений суперечливими почуттями: йому було шкода їхати з цього чудового міста. Але, з другого боку, здавалося, що справжня робота почнеться там, у Німеччині. «Буде важко? — запитував він сам себе і одразу ж відповідав: — Можливо…» І думав про те, що так чи інак починається нова смуга в його неспокійній біографії.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Цього разу Василь зупинився в Берліні у звичайному, порівняно недорогому готелі, — тепер йому не треба було набивати собі ціну. Ставлення до американського підданого в Німеччині було більш ніж прихильне. Це він відчував ще в дорозі, під час переїзду франко-німецького кордону, коли прикордонники шанобливо брали його й Лізин паспорти і одразу ж повертали, уклоняючись, а митники тільки вдавали, що оглядають речі американського пасажира, — піднімали віка численних валіз, не цікавлячись їх вмістом.

У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись і намагаючись умить виконати будь-яке їхнє бажання. Єдине, чого вони не могли зробити, це досхочу нагодувати заокеанських гостей. У ресторанах на всій території третього рейху було встановлено певні дні для м'ясних і рибних страв, а в інші дні подавали страви з овочів, хліб замінювали сурогатом, масло — маргарином.

Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру.

Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем.

Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори.

Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!..

Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті.

Ліза, оглянувши все, невесело сказала:

— Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста?

— Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста.

— А що робити в місті?

— Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ.

— Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!..

— А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю…

Ліза мовчки знизала плечима.

Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок.

— Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок.

Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка.

Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича.

О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся:

— Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру?

— Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною.

— Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі.

— Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені.

— Чим?

— Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту!

— Приміщення для контори знайти легко: в діловій частині Берліна багато вільних приміщень. Євреїв вислали, а на їхніх місцях ще ніхто не осів. А от наймаючи людей, будьте обережні: тут кожен третій або агент, або слідець гестапо. Дивіться, аби вони не підсунули вам своїх людей, — застеріг О'Кейлі.

— А як цього уникнути?

— Важко, але можна. Хочете, ми порекомендуємо вам декого…

— Буду вам безмежно вдячний!

— Нема за що дякувати, це теж мій обов'язок… До речі, як ви влаштувалися з харчуванням?

— Дуже погано. В Парижі ми з дружиною звикли до смачних наїдків, а тут самі овочі, замість хліба — картопля, а коли й дадуть зрідка м'ясо, то таке, що їсти не можна. Не кажучи вже про те, що нема доброго вина!

— Ви можете користуватися нашим магазином, там за долари вам продадуть усе, що вашій душі заманеться. — Консул написав записку і подав Василеві: Зайдіть туди — це в дворі консульства, — купіть, що потрібно, і замовте ще чогось на майбутнє… В листі Джо просить мене де в чому допомогти вам… Про це він говорив зі мною і по телефону. Коли виникне потреба, приходьте, — я зроблю все, що зможу.

— Я хотів би запитати вас, містере О'Кейлі, як ви гадаєте, — чи поведеться нам тут? Націсти не викликають у мене довір'я…

— Націсти на чолі з Гітлером — погань. Це, звісно, строго між нами!.. Вони пробудили в німців найниціші почуття. Однак націсти — це все-таки краще, ніж комуністи. З націстами можна домовитись на певних умовах, налагодити з ними торгові зв'язки, як, наприклад, робить ваша компанія, і непогано заробити. А що комуністи? Вони не визнають ні приватної власності, ні приватної ініціативи!

— Цілком згоден з вами!.. Без приватної власності світ запалиться… Признатися, я невеликий політик, а проте боюся, щоб Гітлер не обдурив нас… У нього вовчий апетит. Спершу він проковтне, своїх найближчих сусідів, потім візьметься до великих, — тоді й нам стане не дуже затишно на цьому світі…

— Щодо близьких сусідів — будь ласка! Їжте їх, пане Гітлере, на здоров'я, — то байдуже!.. Нам вигідніше мати справу з однією могутньою державою, ніж морочитися з усякою дрібнотою. Сказати вам правду, у наш вік дрібні держави не мають права на існування, і чим швидше відбудеться неминучий розпад їх, тим краще. Нехай Гітлер спинається на ноги і всією могутністю вдарить по Радах — нас цілком влаштує це!

Вам ніколи не спадало на думку, що Гітлер, зрештою, обкрутить нас круг пальця? — спитав Василь.

— Та де там! — Генеральний консул зареготав. — Ми для Німеччини зовсім недосяжні!.. Вона змушена буде напасти на Ради. Гітлер та його найближче оточення добре розуміють, що для них ворог номер один — більшовики, що їм не. жити на нашій планеті, доки існують Ради. Якщо німці трохи поскубуть ще й зарозумілих англійців, теж буде непогано, — утвориться вакуум, а ми заповнимо його. Часи міняються містере Кочеку! Англійці не мають ніяких прав панувати над світом, як це було досі. Ми — найбагатша нація, і майбутнє належить нам — американцям! — Голос О'Кейлі лунав урочисто.

— Питання ці надто складні, не для мого розуму! — скромно сказав Василь і підвівся.

У магазині Василь наповнив три великі паперові пакети усякими наїдками, купив кілька пляшок вина, поклав усе це в багажник і відвіз додому Лізі.

По обіді він подзвонив у контору акціонерного товариства «Фламме» — основного покупця продукції компанії, представником якої був містер Ярослав Кочек, — і назвав себе.

— Одну хвилинку! — попросив жіночий голос, і його зразу ж з'єднали з Шіллінбергом, генеральним директором товариства.

— О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас!

— Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу?

— Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте…

Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав:

— Ну, велика битва починається!..

Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини.

Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо.

— Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він.

— Звичайно, ні.

До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном.

Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла.

Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу?

— Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..»

Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища.

Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю?

— Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор.

— Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил.

— А кредит?

— Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями.

— Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг.

— Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас?

Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.

Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення.

— Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати.

— Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза.

— Де-небудь поблизу. Ну, скажімо, на. тій же станції Потсдам. Погуляйте трохи і, якщо пересвідчитесь, що ніхто не стежить, приходьте сюди. Ніч сьогодні темна, навряд чи хто вас пізнає.

— Скажи, ти цілком певен у Вебері? Уявляєш, що буде, коли ми помилимось у ньому!..

— Цілком певним ні в чому не можна бути!.. Але Вебер завжди справляв на мене добре враження. До того ж його рекомендував Сар'ян, у чесності якого сумніватися не доводиться. І ще згадай: саме Вебер привів до нас Браун.

— А якщо все це гра? Обміркована в усіх деталях гра?

— Без певного довір'я до людей нам не можна! Інакше ми з тобою не розвідники, а нікчеми, та й годі..

Вебер був дома; судячи з тону голосу, зрадів дзвінку і зразу ж зажадав побачитися. Через півгодини Ліза здалеку пізнала високу, цибату постать Вебера, пішла йому назустріч, взяла під руку і повела в парк.

— Ходімо до нас, тут недалеко. Чоловік чекає на вас! — сказала вона.

Зустріч Василя з Вебером була щира. Вебер немов ожив, побачивши Кочека.

— Нарешті ви приїхали!

Василь посадив його на канапу, присунув столика, дістав шотландське віскі й налив чарки.

— Після такого холоду не зашкодить трохи випити, — запропонував він, — та й за зустріч теж!

Ліза сказала, що їй треба готувати вечерю, і вийшла, залишивши чоловіків самих.

— Розкажіть, друже, що нового у вас, як поживаєте, як влаштувались? — Василь сів поруч з Вебером на канапі.

Розповісти треба багато про що, не знаю, з чого й почати!.. Насамперед я дуже радий, що ви приїхали. Живу я непогано, працюю тепер у консульському відділі міністерства закордонних справ, посідаю скромну посаду референта.

— Якою вам здалася Німеччина?

— Що вам сказати?.. Навіть не віриться, що це моя батьківщина, — настільки все змінилося, особливо — люди. Вони бояться сказати одне одному зайве слово, живуть придушені страхом.

— Невже всі примирилися з існуючим ладом, і ніхто не пробує боротися?

— Боротися?.. Важко, дуже важко. — Вебер похилив голову і деякий час мовчав, потім глянув на Василя. — Звісно, є чесні люди, що борються як можуть, та все це крапля в морі…

— Але ж ріки беруть початок з маленьких струмочків, — сказав Василь.

— Звичайно… Проте буває й так, що струмки висихають, не встигнувши влитись у великий потік…

— Буває, — погодився Василь. — Та все в, житті, незважаючи на тисячі перешкод, прагне кінцевої мети. Я розумію, що жменьці чесних людей неймовірно важко боротися проти велетенської державної поліцейської машини. Але навіть сам факт опору означає багато, — принаймні світ знатиме, що не всі німці схвалюють націзм!

— Виходячи з цих принципів, ми й діємо. Нас небагато, та члени нашого гуртка — вірні, порядні люди. Робимо мало, але поки що більше й не можемо… Нам потрібна допомога! — закінчив він, притишивши голос.

— Настане час, ми поговоримо про це, — сказав Василь. — Зараз мені потрібна ваша допомога, Я приїхав сюди як американець — представник нафтової компанії «Стандард ойл компані» у Німеччині. Маю відкрити в Берліні контору і найняти працівників. Чи не можете ви порекомендувати юрисконсульта, досвідченого бухгалтера, діловода, які знають мови, а особисто для мене — сторожа-садівника й служницю? Зрозумійте мене правильно: потрібні не борці-антифашисти, а просто порядні люди, не зв'язані з гестапо, — от і все!

— Думаю, що зумію знайти вам таких людей. Їм можна знати, що ми з вами знайомі?..

— Відверто кажучи, це небажано… Коли знайдете юрисконсульта чи бухгалтера, пришліть їх до мене. Скажете їм, нібито випадково довідалися, що американському підприємцю потрібні працівники.

— Як ви знатимете, що людина прийшла до вас саме від мене? — спитав Вебер.

— Та ніхто ще не знає, що мені потрібні співробітники. Отож ніхто й не звернеться.

— У мене є на прикметі один юрист… Глауберг, Альберт Глауберг. Якщо не заперечуєте, він прийде до вас сюди завтра ввечері, о сьомій годині.

— Як ви думаєте, він не на підозрі в гестапо?

— Дорогий Кочеку, тепер у Німеччині нема людей, яких не підозрювало б гестапо. У поліцейській державі інакше не буває. Наскільки я знаю, Глауберг ніколи не брав участі в політичній боротьбі. Він людина скромна і малопомітна.

— По-вашому, йому можна довіряти?

— Як вам сказати… До певної міри, але не більше…

— Зрозуміло! Перекажіть цьому Глаубергові, нехай прийде.

Ліза запросила Вебера до столу, але той подякував і відмовився, сказавши, що після восьмої години він, мовляв, нічого не їсть.

— Не буду заважати вам! — Вебер підвівся.

— Скажіть, а як надалі ми зможемо підтримувати з вами зв'язок? — спитав Василь.

— Мадам Маріанна завжди може подзвонити мені додому по телефону. Але, зважаючи на те, що у нас підслуховують усі розмови, найкраще говорити в інтимному плані… Цілком природно, що я захочу зустрітися з гарною дамою, призначу їй побачення… До речі, в мене є конспіративна квартира, де ми з вами могли б зрідка зустрічатися.

— У тій квартирі ви можете зустрічатися з місіс Кочековою, але не зі мною. Одразу ж виникне підозра: чому чоловік тієї жінки, за якою упадає Вебер, опинився у нього… Я думаю, найкраще показати, що ми з вами знайомі ще з Парижа: випадково здибатися на вулиці на людях, голосно виказати свою радість. Тоді я зможу дзвонити вам по телефону, іноді бачитися з вами, навіть запрошувати вас до себе в гості або в ресторан повечеряти.

— Це, звичайно, можна, але…

— Що вас бентежить?

— Як тільки в гестапо дізнаються, що ми знайомі, мене негайно викличуть туди…

— То й що?

— І накажуть стежити за вами, повідомляти все, що я довідаюся про вас. Не забудьте, ви — американець, отже, підозрілі…

— В цьому я теж не бачу нічого страшного. Ви знаєте, що я людина аполітична, що мета мого життя — робити гроші, і більше нічого!.. Ось про це ви й повідомите гестапо…

— Не хотілося б мати з ними справу. — Вебер бридливо скривився. — Ну та нічого… Убравсь між ворони, то й каркай, як вони. Підемо й на це…

Уже проводжаючи гостя; Василь, ніби ненароком, спитав, чи не знає Вебер, де тепер фрау Браун і чи зустрічає її?

— Ельза Браун працює стенографісткою в іноземному відділі націстської партії.

— Он як! — На цю звістку у Василя навіть дух перехопило.

— На відміну від Парижа, тут, у Берліні, вона живе скромно, ніде не буває, уникає зустрічей зі мною, — сказав Вебер.

— Не порадите, як налагодити зв'язок з нею?

— По-моєму, вона не захоче цього…

— Зрозуміло, що не захоче!.. Зате нам дуже хочеться побачитися з нею і не поривати корисного знайомства. Ні, любий, як би Браун не опиралася, треба встановити з нею зв'язок за всяку ціну!.. Це ж не жарт, іноземний відділ націстської партії! Отам і снуються всі інтриги.

— По-моєму, Браун найлегше здибати на вулиці, — не дуже охоче сказав Вебер. — Вона страшенно педантична — виходить з дому рівно о пів на дев'яту, спускається в метро, за п'ятнадцять дев’ята виходить недалеко від рейхстагу і прямує на роботу… Ввечері іноді затримується і тому не завжди вертає додому в один і той же час…

Василь провів Вебера до самої хвіртки. Повернувшись, він застав Лізу біля вікна.

— На вулиці так поночі, хоч в око стрель! — сказав він.

Ліза рвучко обернулася до нього.

— Скажи, Василю, яке враження на тебе справив сьогодні Вебер?

— Найкраще.

— Правда?

— Правда. Але чому ти запитуєш про це? Хіба ти помітила в ньому щось підозріле?

— Ні, не помітила. Але зрозуміла, що відтепер, якщо він спритний провокатор, ми цілком у його руках, і нам не вибратися звідси!

— Заспокойся, люба! Раз і назавжди викинь з голови такі думки. Вебер зовсім не провокатор, він інтелігент-антифашист. Звичайно, не такий борець, щоб завтра повалити в Німеччині фашистський режим, але, повір моєму досвідові, він чесна, порядна людина, тільки дуже обережна. Я сьогодні остаточно впевнився в цьому.

— Дай бог, як то кажуть, щоб було так!

— А тобі доведеться виконати одну досить неприємну роботу. — Василь пильно подивився на Лізу.

— Треба — то треба!.. Я розумію, що ми приїхали сюди поглиблювати знання німецької мови… Що я маю зробити?

— Побачитися з Браун. Не тільки побачитися, але й умовити її співробітничати з нами, як і раніше. Ти тільки подумай, які перед нами відкриються перспективи, якщо вона почне інформувати нас про ті підступи, що їх готують гітлерівці проти своїх сусідів і, зрештою, проти нас!

— Порадь, як до неї знайти підхід, і я постараюсь…

— Гадаю, що з першої зустрічі в тебе нічого не вийде. Про поведінку Браун можу розповісти тобі з усіма подробицями, неначе з книжки вичитуватиму!.. Вона опиратиметься, відмовлятиметься, проситиме, благатиме дати їй спокій і навіть погрожуватиме, що піде в гестапо, причому все це, за винятком погрози, зробить щиро, побоюючись, щоб її не викрили. Ну, а в нас із тобою є підстави думати, що ми все-таки вмовимо її працювати з нами!

— Огидне і небезпечне діло! — прошепотіла Ліза.

— Не бійся, Браун галасу не зчинить ї в гестапо не піде. Але діло тут ми затіваємо справді небезпечне! — погодився Василь.

Незабаром на фасаді чотириповерхового будинку на людній вулиці, в самому центрі Берліна, з'явилась нова вивіска — «Сдандард ойл компані. Берлінське відділення».

Контора складалася з чотирьох кімнат — кабінету представника компанії, або директора Берлінського відділення, як звичайно називали містера Кочека; великої приймальні, кімнати, де сиділи бухгалтер та діловод, і кабінету юрисконсульта. Василь звелів винести старі меблі, що лишилися від колишнього хазяїна, і купити нові. Через кілька днів усі чотири кімнати було умебльовано з великим смаком. За допомогою Вебера людей підібрали теж непоганих. Флегматичний, млявий, мовчазний юрист Глауберг чудово знав заплутані статті цивільного й комерційного кодексів… Досвідчений бухгалтер Шульце, з вусами, як у Вільгельма Другого, працював раніше в одній єврейській експортно-імпортній фірмі, і тепер йому не довіряли хазяї-арійці. Літній, сивий діловод Колвіц вільно володів кількома європейськими мовами, але нічого не добився в житті, бо любив заглядати в чарку. І, нарешті, секретарка фрейлейн Лотта, рудоволоса, голубоока, схожа на ангела дівчина, яка вміла друкувати на машинці й стенографувати. Ото і весь персонал контори.

В усіх кімнатах поставили телефони, а в кабінеті шефа — навіть три апарати, відкрили поточний рахунок у німецькому національному банку, замовили штампи, бланки, печатку, і контора почала функціонувати.

Василь повідомив у листі Адамса про те, що вже зроблено, а також переказав пропозицію генерального директора «Фламме» Шіллінберга значно збільшити закупівлю пального, переважно авіаційного бензину, якщо товариству буде надано довгостроковий кредит в розмірі трьох мільйонів доларів і збудовано за рахунок компанії великі бензосховища в районі Гамбурзького порту. Надіславши спішного листа в Нью-Йорк, Василь став чекати відповіді. Він зайшов до генерального консула Америки і попросив його надіслати Адамсові дипломатичною поштою або листа, або шифровану телеграму про те, що він, Кочек, не радить надавати «Фламме» довгостроковий кредит, бо Німеччині, яка прагне зміцнити свій повітряний флот і активно взялася будувати літаки, а також підводні човни, конче потрібно пальне. Отож «Фламме» збільшить його закупівлю, маючи й звичайний комерційний кредит з розрахунку півтора відсотка річних. Що ж до спорудження бензосховищ у районі Гамбурга, то він би радив компанії збудувати попервах три-п'ять, та й то з умовою, що вони належатимуть компанії. О'Кейлі записав усе, що сказав Василь, і пообіцяв того ж дня передати Адамсові. Спершись на спинку крісла, О'Кейлі промовив:

— Я вважаю, що ваші рекомендації правильні. Вже що, а пальне вони куплять за готівку. Цими днями військово-морське міністерство спустило на воду три підводних човни і в гамбурзьких верфях розпочато будівництво двох крейсерів. За нашими відомостями, фірма «Мессершмітт» налагодила серійне виробництво бомбардувальників і літаків-коригувальників. Гітлер узяв курс на озброєння і переозброєння, а пального йому бракує. Чому ж вашій компанії не скористатися з цієї обставини?

— Повірте, ми зуміємо скористатися з цієї ситуації! — усміхнувся Василь.

Після нібито випадкової зустрічі з Вебером на вулиці Василь запросив його в ресторан. Увечері, коли над Берліном низько спустилися свинцеві хмари і пішов мокрий сніг, вони втрьох — Василь, Ліза і Вебер — сиділи за окремим столиком у ресторані «Дрезден» і під гуркіт джазу, на очах у численних відвідувачів, розмовляли про свої справи.

— Через кілька днів я запрошу вас до себе в гості. Приїжджайте, нам треба побалакати, — сказав Василь.

— Охоче, але майте на увазі: мої побоювання справдились. Мене викликали в гестапо і довго випитували, хто ви і звідки я вас знаю. Наприкінці звеліли підтримувати з вами зв'язок і про все доповідати. Звичайно, я не вагаючись погодився виконати свій патріотичний обов'язок…

— Ну й добре, — весело відповів Василь.

— Нам конче потрібні папір і друкарський шрифт. Чи не зможете допомогти? — спитав Вебер.

— Треба подумати. Ви, певно, маєте намір друкувати газету або прокламації?

— Почнемо з прокламацій. Папір продається. Але купувати його у великій кількості — значить викликати підозру.

— Друкувати. прокламації — справа серйозна, легко провалитися. Добре обміркуйте все: підберіть надійних друкарів та й людей, що поширюватимуть листівки, підшукайте зручне приміщення. І ось що: крім вас, ніхто, жодна душа, не повинна знати мене і мого імені. Тільки коли ви дотримуватиметеся цієї умови, я готовий співробітничати з вами і допомагати в межах можливого. — Василь підняв келех з вином, цокнувся з Лізою, Вебером і випив.

Джаз заграв модний фокстрот. Вебер підвівся і запросив Лізу. Незабаром вони кружляли в натовпі танцюристів.

Повернувшись на місце, Вебер продовжив перервану розмову:

— Зараз ніхто, крім мене, не знатиме про вас нічого. Але згодом виникне потреба, щоб ще хтось з наших познайомився з вами. Мало що може трапитися.

— Правильно. Ми ще поговоримо про це. Щоб ви знали, Вебере, ми найближчим часом спробуємо зав'язати стосунки з фрау Браун…

— Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно…

— Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь.

— Чим більше, тим краще!

— Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості…

Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати.

Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.

Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу.

На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала:

— Добрий день, фрау Браун, як поживаєте?

— Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук.

— Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи!

Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої.

— Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити?

— Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка.

— Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі…

Браун квапливо зникла за важкими дверима.

Щоб мати більше часу для розмови, Ліза другого дня очікувала фрау Браун недалеко від будинку, в якому та жила. Не встигла стенографістка вийти з парадного, як. Ліча поспішилась до неї.

— Знову ви!.. — вигукнула фрау Браун. — І адресу мою взнали!..

— У Берліні адресні столи працюють дуже справно!.. Отже, фрау Браун, нам усе-таки треба побалакати. Я прийшла сюди, щоб домовитися, де ми побачимося, — говорила Ліза, ідучи поруч з німкенею.

— Я ж сказала, що нам нема про що говорити!..

— Я це чула. Але поміркуйте — у вас буде багато грошей, куди більше, ніж у Парижі. Якщо захочете, можете одержувати і продукти, яких тут не дістати. Зрозумійте, йдеться про зовсім невинні речі, і для вас ніякої небезпеки нема…

— Ідіть геть, мадам, і дайте мені спокій! Інакше я покличу поліцейського. — Браун скоріше благала, ніж погрожувала.

— Ну, цього ви ніколи не зробите, — спокійно сказала Ліза.

— Чому ви так думаєте?

— Який сенс вам занапащати себе?

— Ви теж загинете зі мною.

— Ні, загинете тільки ви. Мене, іноземку, хіба що вишлють із країни — ото й усе.

Вони мовчки спустилися вниз, у тунель метро.

— То де б ми могли поговорити? — знову спитала Ліза.

— Я вже відповіла вам!..

— Не слід так поводитися з доброю давньою знайомою! Ми просто поговоримо з вами і, якщо не домовимось, розстанемося назавжди!

— Знаю я це «назавжди»!.. Не хочу мати з вами ніяких справ!..

Підійшов поїзд, Браун кинулася до вагона…

Василь порадив Лізі не втрачати надії, не турбувати Браун день чи два і дати можливість їй заспокоїтися, отямитися, обміркувати своє становище.

І справді, коли Ліза через три дні знову підстерегла Браун біля під'їзду будинку, німкеня трималася по-іншому. Може, її спокусили гроші, а може, вона зрозуміла, що Ліза все одно від неї не відстане. Ткнувши Лізі записочку, Браун сказала!

— Сьогодні о восьмій годині вечора приїздіть до мене за цією адресою. Таксі не наймайте і взагалі остерігайтесь, щоб за вами ніхто не слідкував…

— Що це за адреса?

— Квартира моєї подруги… Вона дозволяє мені зрідка зустрічатися там із залицяльниками…

З нелегким серцем пішла Ліза на цю адресу. Адже всього можна було чекати — засади, будь-якої провокації. Вона умовилась із Василем, що він ждатиме її у своїй машині за квартал від будинку і, якщо у визначений час Ліза не повернеться, зразу ж звернеться до О'Кейлі. Дістатися до будинку подруги Браун Ліза мала одна.

Будинок цей, як виявилося, був дуже далеко — майже на околиці міста, за кілька кварталів од автостради Берлін — Лейпціг, яку саме споруджували. Лізі довелося їхати туди і метро, і автобусом, а потім ще й трамваєм. Знайшовши без особливих труднощів будинок, Ліза зійшла на останній, четвертий поверх.

Двері відчинила сама Браун, вигляд у неї був похмурий. Не звертаючи на це уваги, Ліза люб'язно привіталася з нею, запитала про здоров'я, скинула пальто, повісила на вішалку і зайшла у маленьку кімнату.

— Мабуть, нема рації гаяти час на дрібниці, — сказала вона, сівши на канапці. — Краще одразу обговоримо справу, заради якої я приїхала сюди, так далеко.

— Я вас слухаю. — Браун сіла в крісло біля вікна, не підводячи голови, щоб уникнути Лізиного погляду.

— Ви матимете три тисячі марок щомісяця. Це втричі більше, ніж одержували в Парижі. Зустрічатимемося з вами не частіше як двічі на місяць і, щоб не привертати до себе уваги цікавих, щоразу в іншому місці.

— Що я мушу робити?

— Те саме, що і в Парижі. Цього разу — правдива інформація про плани іноземного відділу партії націонал-соціалістів. Звичайно, не про дрібні й загальновідомі факти, а про великі, значні, таємні.

— Це все?

— Все.

— Тоді вислухайте мої умови. — Браун встала і сіла поруч Лізи. — Ніяких розписок, що я одержала гроші, — це раз. Друге — ні з ким, окрім вас, зустрічатися не буду.

— Вважайте, що ваші умови прийнято і їх буде суворо дотримано, — відповіла Ліза.

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не Париж. Там у скрутну хвилину можна було зникнути, сховатися в будь-якій іншій країні. А тут, якщо викриють, дорога одна — на той світ. В найкращому разі — концентраційний табір, теж смерть, тільки повільна. Треба бути дуже обережними, Дайте мені слово, що мое ім’я ніде, ні за яких обставин не згадуватиметься!..

— Фрау Ельзо, повірте, що я дорожу своєю безпекою не менше, ніж ви своєю. Можете бути певні: що б там не було, ви залишитесь осторонь, і жодна душа, крім мене, нічого про вас не знатиме. А тепер візьміть, будь ласка, перший аванс. — Ліза вийняла із сумочки три папірці по тисячі марок і поклала їх на журнальний столик перед Браун. — Скажіть, чи є у вас щось цікаве?

— Є дещо… Італійці готуються до війни з Абіссінією, і, здається, наш уряд пообіцяв підтримати їх… Останнім часом керівники нашого відомства і представники Італії вели інтенсивні переговори. Про наслідки цих переговорів щодня доповідали особисто фюрерові. Минулого тижня приїжджали до нас керівники націстської партії Австрії Зейс-Інкварт, Тавс і Леопольд — обмірковувати «план Отто», який зберігають строго в секреті. Часто приїздить глава фашистської партії судетських німців Гейнлейн. Під час останнього його приїзду йому порадили підготувати вимогу про надання Судетській області автономії… — Все це Браун вимовила швидко, пошепки.

— Дякую, фрау Ельзо! Я дуже рада, що ми знову, знайшли з вами спільну мову! — Ліза встала.

— Якщо вам треба буде зустрітися із своїми залицяльниками, можете скористатися цією квартирою за невелику плату. — скапала Браун. — Моя подруга може надати її вам на якийсь час або на ніч. Більше того, коли побажаєте, вона може підшукати вам пристойних кавалерів…

— Дякую. Якщо треба буде, я скажу вам…

— Наступного разу, будь ласка, прихопіть із собою коробочку французької пудри рашель, губну помаду і пачку натуральної кави, ніяк не можу звикнути до сурогату!..

Набридлива, безперервна мжичка, яка сіяла день і ніч, враз ущухла. Небо очистилось від хмар, засяяло сонце. Почалася весна, тривожна весна 1935 року.

З Нью-Йорка надійшли чергові телеграми. В одній із них Адамс схвалював діяльність Василя в Німеччині. В іншій бухгалтерія повідомляла, що на поточний рахунок містера Кочека у німецький національний банк переказано десять тисяч доларів на організаційні витрати. Ще однією телеграмою комерційний відділ компанії сповіщав свого уповноваженого, що танкер з пальним прибуде в порт Гамбург десятого квітня під панамським прапором. Василеві пропонували виїхати туди, зустрітися з капітаном танкера містером Бемом, оформити здачу пального й мастила акціонерному товариству «Фламме» і підібрати постійного представника компанії в Гамбурзі.

Василь завітав до генерального консула О'Кейлі, сказав йому про свій від'їзд і взяв у нього рекомендаційного листа на ім'я містера Меллона, американського консула в Гамбурзі.

— Бажаю успіху, містере Кочеку! Коли повернетесь, розкажете, як там, у Гамбурзі, справи, — промовив О'Кейлі на прощання і додав: — Здається, вашу пораду не надавати акціонерному товариству «Фламме» довгострокових кредитів не буде взято до уваги… Після переговорів Гібсона з Гітлером державний департамент порекомендував керівникам банків, фірм, компаній і трестів, які мають ділові зв'язки з Німеччиною, надавати довгострокові кредити німецьким фірмам. Федеральний уряд гарантуватиме ці кредити.

— Що ж, згори видніше… Моє діло маленьке — інформувати компанію про становище у Німеччині, а їм вирішувати, що робити!

— Так, ми тільки виконавці, — погодився О'Кейлі. — Але, щоб краще виконувати доручення, треба бути в курсі великої політики і діяти впевнено, із знанням справи.

— Очевидно, ви маєте рацію, хоч я, правду кажучи, ніколи політикою не цікавився, а проте добився дечого в житті! — усміхнувся Василь.

— Часи були інші!

— Можливо… В чому ж суть цієї великої політики, якщо, звичайно, не таємниця?

— Таємниці ніякої. Просто наші державні діячі вважають, що Німеччина — єдина реальна сила в Європі, яка може перешкодити поширенню комунізму. Отже, Америка зацікавлена в зміцненні позиції Гітлера. Зрозуміло, до певних меж!..

— Хто може визначити їх? — спитав Василь.

О'Кейлі мовчки розвів руками…

За два дні до від'їзду Василь попросив свого юрисконсульта побувати в Гамбурзі, забронювати там у готелі гарний номер і з'ясувати, з ким із чиновників гамбурзької портової митниці можна зговоритися. Василь був певен, що Глауберг успішно впорається з цим делікатним дорученням. Незважаючи на свою млявість і флегматичність, він був проникливий і спритний юрист, — в усякому разі, чудово розбирався в обставинах, умів при нагоді використати й людські вади…

Увечері Василь подзвонив Веберові й сказав, що місіс Маріанна і він були б раді, якби пані і пан Вебер завітали до них в особняк на чашку чаю. Про пані Вебер було сказано для того, щоб, коли телефонну розмову підслуховують, гестапівці думали, ніби містер Кочек не такий близький з Вебером і не знає, одружений той чи ні.

— На жаль, я холостяк, — відповів Вебер.

— Ми раді будемо бачити вас у себе!

Вебер запитав адресу, хоч добре. знав її, і приїхав близько восьмої години. Мала відбутися відверта розмова, і Ліза, знаючи про це, знайшовши привід, вийшла з вітальні.

— Дорогий Вебере, мені здається, настав чає поговорити з вами цілком відверто, — почав Василь, як тільки вони лишилися удвох. — Насамперед хочу сказати вам, що я ніякий не словак і не американець, тим паче не комерсант за покликанням. Але будучи справжнім ворогом фашизму, допомагаю і надалі допомагатиму всім борцям проти фашизму, незалежно від їхніх переконань і політичних поглядів. Сподіваюсь, у цьому наші інтереси цілком збігаються. Досі я не запитував про ваші політичні переконання, не цікавився також і метою, якої ви добиваєтесь тут, у Німеччині. Перед нами стоїть головне і єдине завдання — всіма силами боротися проти фашизму. Якщо це так, укладімо спілку, об'єднаймо наші зусилля… Згодні зі мною?

— Цілком, — відповів Вебер, уважно слухаючи Василя.

— В такому разі дозвольте поставити вам кілька запитань і дещо уточнити. Звичайно, ви відповісте на них тільки в тому разі, якщо вважатимете за потрібне.

— Будь ласка…

— Чи добре перевірені антифашисти-підпільники, які діють з вами?

— Зараз нас набереться чоловік тридцять — тридцять п'ять, рахуючи і тих, що співчувають. Ми з обережності затримуємо ріст нашої організації, але, коли б треба було, могли б значно розширити її. В Німеччині антифашистів чимало… Ми всі давно знаємо одне одного і намагаємося не допускати в своє середовище випадкових людей…

— Чи є у вас чітко вироблена програма або конкретна мета, якої ви добиваєтесь?

— Програми у нас нема, а наша мета — знищити диктатуру Гітлера і націонал-соціалістів, відновити в Німеччині демократичні порядки.

— Дозвольте дізнатися, до яких політичних партій належали раніше члени вашої організації?

— Я мушу засмутити вас: серед нас нема ні комуністів, ні соціалістів. А втім, ми знаємо, що є ще одна підпільна антифашистська організація, яка складається з комуністів і соціал-демократів. Вона, либонь, більша за нашу, в ній багато робітників… Може, ви хочете встановити зв'язок саме з цією групою і працювати з нею? Якщо так, скажіть мені відверто, я знайду шлях до них…

— Ні, друже, так ставити питання неправильно, — не мені працювати з ними, а вам, вашій групі. Розпорошуючи сили, яких і так мало, ви нічого не досягнете. Вам треба зрозуміти ще й ту обставину, що без комуністів сьогодні успішно боротися проти фашизму неможливо. Дозвольте дати вам дружню пораду: налагодьте контакт я тією групою і хоча б координуйте свої дії, якщо не хочете об'єднуватися з ними і прагнете зберегти організаційну самостійність.

— Особисто я вважаю, що ви маєте рацію. Але перш ніж на щось наважитись, треба порадитися з друзями. Гадаю, вони теж зрозуміють, що нам доцільно встановити контакт з тією групою підпільників. Така думка вже виникла. Водночас вважаю за свій обов'язок заздалегідь попередити вас, що наші не підуть на об єднання: у нас різна мета!..

— Це називається ділити шкуру невбитого ведмедя… Ви спершу поваліть фашизм, а потім уже говоріть про кінцеву мету. А втім, ваше діло!.. Мені хотілося б порадити вам до найменших подробиць обміркувати методи конспірації, чітко організувати роботу вашої групи з таким розрахунком, щоб, коли зазнає провалу одна ланка, вціліли інші. І нарешті, ще одне — для успішної боротьби з націонал-соціалістами треба знати їхні плани, близькі й далекі, в усіх аспектах — внутрішніх і зовнішніх, політичних і економічних. А для цього потрібна широка інформація. Слід мати своїх людей скрізь, де тільки можна, — в оточенні Гітлера, Геббельса, Герінга, Гесса, Розенберга, Бормана та інших фашистських верховодів, у генеральному штабі й гестапо, в міністерстві закордонних справ, у правлінні банку і в поліції… Я розумію, цього не можна досягти за один чи два дні, потрібен час і терпіння. Але, якщо ви хочете боротися з фашизмом серйозно, наберіться терпіння, дійте без поспіху, ризикуйте тільки тоді, коли це конче потрібно. Я можу допомогти вам розставити людей, дам грошей. Але допомога має бути взаємною: ви, в свою чергу, повинні ділитися зі мною добутою інформацією. Обіцяю вам, що те саме робитиму і я. Обміркуйте все, що я вам сказав. Коли я повернуся з Гамбурга, ми знову зустрінемося й уточнимо деталі нашої спільної роботи.

— Коли ви думаєте повернутися?

— За тиждень, щонайпізніше за десять днів. Повідомлю вас, як тільки повернусь.

— Добре, на той час я теж дещо підготую… До речі, я знайшов вам хорошого сторожа-садівника, — сказав Вебер.

— Хто він?

— Досвідчений садівник і справжній антифашист. Розумний, обережний, немолодий чоловік. Він нічого не знатиме про вас, окрім того, що ви звичайний грошовитий комерсант… В усякому разі, я намагався переконати його в цьому. Якщо ви погодитеся найняти його, він переїде із сім'єю до вас у сторожку і, в міру можливості, крастиме у вас папір…

— Що ж, пришліть його до мене хоч завтра.

— Я раджу нам вдатися до іншого, більш складного, зате цілком безпечного способу: дайте об'яву у вечірній газеті, що вам потрібен садівник-сторож. Серед охочих посісти цю посаду прийде і мій знайомий. Ви його і виберете. Прізвище в нього дуже просте — Мюллер.

Гамбург — морські ворота Німеччини — здався Василеві й Лізі більш жвавим і веселим, ніж Берлін. Порт і все, що було пов'язане з ним, накладало своєрідний відбиток на життя цього великого міста. Тут часто стрічалися іноземці, матроси з найвіддаленіших куточків землі. Кожен другий гамбуржець знав хоч одну іноземну мову. У Гамбурзі зосередилося багато закладів для розваг, будинків розпусти, звичаї тут були простіші, ніж в інших містах Німеччини. У ресторанах годували краще — подавали смачно зготовлену рибу, м'ясо. У магазинах теж було більше продовольства, ніж у столиці. У Гамбурзі небачено процвітала спекуляція, — на чорному ринку можна було купити все що завгодно, від споживчих товарів аж до іноземної валюти, золота й коштовного каміння. З цьому гамірному багатомовному місті дихалося вільніше.

Глауберг зустрів патрона з дружиною на вокзалі і повіз їх до найкращого готелю під назвою «Гамбург», де забронював трикімнатний номер-люкс.

Було ще рано, і, щоб не гаяти дорогоцінного часу, Василь швиденько переодягся і пішов до американського консула.

Містер Меллон, немолодий американець із сивуватими скронями, був дуже люб'язний, розумний чоловік. Він пояснив, що мірцеві обставини мало чим відрізняються від тих, які, панують нині в усій країні, — ті самі фашисти з своєю галасливою демагогією… Щодо людини, яка б уповноважувала фірму, то в нього є на прикметі один німець, і, якщо містер Кочек скаже, де він буде завтра об одинадцятій годині ранку, той чоловік прийде до нього із запискою консула.

— Хто такий цей німець? Чи викликає він довір'я? Я хочу сказати, чи не зв'язаний він з націстами? — спитав Василь.

— Ах, голубе! Хіба тепер можна розібрати, хто з німців викликає довір'я, а хто ні? Всі вони в якійсь мірі заражені шовінізмом і, тільки-но вип'ють кухоль пива, горлають, що Німеччина понад усе!.. Чоловік, якого я збираюся вам рекомендувати, здається, цілком пристойний, а хто знає, що в нього на душі. Поговоріть з ним докладніше, з'ясуйте все, що вас цікавить, — порадив консул.

— Дуже вам вдячний, хай приходить до мене в готель годині о десятій… Мені хотілося б запитати вас ще про одну делікатну справу. Чи не скажете ви мені, що за люди тутешні митні чиновники?

— Суспіль шахраї і хабарники!

— З ними можна мати діло?

— Якщо добре платити, то можна. Майте на увазі, віднедавна митницею керує один запеклий націонал-соціаліст, страшенний негідник і пияк. Якщо діло у вас велике, то найкраще мати справу з ним. Дійте сміливо і нічого не бійтеся. Німці не підуть на провокацію проти уповноваженого могутньої американської нафтової компанії. Сьогодні ми їм потрібні, і тому вони всіляко улещуватимуть вас. Що буде завтра, не знаю!..

У номері готелю Глауберг доповів патронові, що він познайомився з кількома керівниками гамбурзької митниці, хоч, звісно, не з найвищими, і зрозумів, що вони з особливою повагою ставляться до американців і з ними можна домовитися. Не знаючи, про що саме йдеться, він, Глауберг, не міг говорити з ними конкретно, але попереднє його враження — митні чиновники підуть назустріч будь-яким побажанням містера Кочека, звичайно, якщо їх добре винагородять.

— Ну, це зрозуміло — не даром же вони старатимуться! А чи не можна, пане Глаубергу, зустрітися з ними? — спитав Василь.

— А чому б ні? По-моєму, найкраще це зробити в окремому кабінеті ресторану при нашому готелі. Я з ними вечерятиму, а ви зайдете нібито ненароком, і я познайомлю вас з усіма. Їх буде троє.

— Пропозицію в принципі приймаю. Про свою остаточну думку і про термін скажу пізніше…

Вранці, у визначений час, прийшов здоровенний, червонощокий німець з добродушним обличчям і хитруватими очима. Він відрекомендувався Карлом Бремером і подав Василеві записку від консула.

— Сідайте і коротко розкажіть про себе. — Василь показав на крісло.

— Що ж вам розказати?.. — Бремер знизав плечима. — Народився тут, у Гамбурзі, в тисяча вісімсот дев'яносто четвертому році. З діда-прадіда моряк. Закінчив морське училище і службу свою почав у тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році на військовому кораблі як гардемарин. Два роки пробув у французькому полоні — французький підводний човен торпедував наш лінкор, і я вцілів серед небагатьох німецьких матросів. По війні служив помічником капітана на торговому пароплаві, потім перейшов в управління порту, став боцманом. Назбиравши трохи грошей, надумав узятися до комерції, але під час кризи розорився і втратив усе. Тепер виконую окремі доручення американських фірм і компаній. Мрію про постійну роботу, — закінчив свою коротку сповідь колишній моряк і очікувально подивився на Василя, від якого залежала його доля.

— До яких партій чи політичних організацій належали?

— Політикою ніколи не займався і займатися не збираюсь!

— Пане Бремере, скажіть мені цілком відверто: як ви ставитеся до націонал-соціалістів?

— Можу сказати, — і, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — цілком позитивно, хоч і не все схвалюю в діяльності наці. Як справжній німець, я люблю свою чудову батьківщину і скажу вам, що єдиний, хто зумів вивести Німеччину з того принизливого становища, в якому вона перебувала після Версаля, — це Гітлер, за що йому честь і хвала!.. Ми — велика нація, і всі спроби тримати нас у підлеглості даремні!..

— Дякую за відвертість. Дайте відповідь ще на одне запитання: чи знайомі ви з керівниками порту і працівниками митниці?

— Майже з усіма.

— В такому разі послухайте, які ваші основні обов'язки, і ще дещо… — Василь докладно, не шкодуючи часу, розповів Бремерові, що той має робити як місцевий представник компанії, і спитав, чи зможе він виконувати делікатні доручення, пов'язані з митницею.

— Зможу! Скажіть, що треба.

— Наш юрисконсульт пан Глауберг запрошує завтра ввечері кількох митних чиновників до ресторану. Прийдіть, будь ласка, й ви на цю товариську вечерю і спробуйте домовитися з ними про діло.

— Ви знаєте прізвища запрошених?

— Ні. Я познайомлю вас з Глаубергом, і він усе вам скаже. — Василь дійшов висновку, що особисто йому ні до чого знайомитися з митниками.

Видно було, що юрисконсульт і колишній моряк знали своє діло. Другого дня після зустрічі за вечерею з митниками вони удвох прийшли до Василя і переказали умови угоди: чиновникам митниці платити натурою в розмірі десять відсотків од всіх товарів. Отже, із ста мішків кави лишати їм десять, крім того, пропускати через митницю тридцять відсотків товарів і сплачувати належне мито. Це на той випадок, якщо раптом виникне потреба показати квитанції митниці.

Василь прийняв ці умови і посадив Карла Бремера за роботу.

Точно в умовлений день і годину танкер під панамським прапором зайшов у порт Гамбург. У його трюмах було десять тисяч тонн бензину і тисяча тонн мастила. Василя вільно пропустили на борт танкера, як уповноваженого нафтової компанії «Стандард ойл». Начальник порту сказав, що містер Кочек може приходити на танкер в будь-який час дня і ночі — охороні дано відповідні вказівки.

Капітан танкера Френк Бем, кремезний чоловік, морський вовк, запросив Василя в свою каюту, замкнув двері, передав йому пакет і попросив прочитати його й одразу ж повернути.

Василь, не розуміючи, в чому справа, здивувався такій таємничості. В пакеті був особистий лист Адамса. Шеф конфіденціально повідомляв, що, коли між Італією та Абіссінією виникне воєнний конфлікт, сенат, можливо, прийме закон про нейтралітет і заборонить американським компаніям поставляти стратегічну сировину країнам, які воюють. Нагадуючи, що нафта, бензин і мастила поряд із озброєнням, сталлю, свинцем, каучуком тощо належать до стратегічних матеріалів, містер Адамс пропонував своєму вповноваженому обміркувати, як обійти цей закон, постачаючи у великих розмірах пальне Італії, та спішно повідомити свої міркування. Далі шеф оповіщав, що компанія постановила збудувати в Гамбурзі кілька збірних бензосховищ, загальною місткістю сто тисяч тонн. Деталі цих сховищ компанія привозитиме з Америки, а монтуватиме їх акціонерне товариство «Фламме».

Наприкінці листа Адамс люб'язно писав Василеві, що, як вони й домовилися, посилає йому сто мішків бразильської кави та сто ящиків сигарет найвищих сортів. Вартість цього товару бухгалтерія компанії вирахує з гонорару містера Кочека.

Капітан у присутності Василя спалив листа і сказав:

— Якщо хочете відповісти містерові Адамсу, сідайте до мого письмового столу і пишіть. Повернувшись у Нью-Йорк, я віддам вашого листа йому особисто.

Василь написав Адамсові, що, оскільки німці прихильно ставляться до планів дуче, неважко буде дістати дозвіл перекачувати бензин прямо з американських танкерів в італійські в гамбурзькому порту. Якщо про це не пощастить домовитися у верхах, то він, Кочек, візьметься налагодити справу на місці — без особливих витрат і без будь-якого розголосу. Василь також запитував шефа: де і з ким із італійців йому слід зустрітися, щоб уточнити план дій?

Сховавши листа в кишеню білосніжного кітеля, капітан дістав з буфета пляшку віскі, содову, чарки і запропонував випити за успіхи компанії і його, містера Кочека.

Після першої чарки поговорили про новини, про життя у фашистській Німеччині, а після другої Василь звернувся до Бема:

— Скажіть, капітане, можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо виникне потреба?

— Завжди і в усьому! — охоче погодився капітан і все-таки поцікавився, про що саме йдеться.

— Могли б ви пересилати моєму компаньйонові Джо Ковачичу в Париж належні йому гроші або в Нью-Йорк його батькові, містерові Ковачичу, а також листи, які можуть розпечатати на пошті?..

— Всього-на-всього!.. До речі, я знайомий з містером Ковачичем — колись працював у нього. Скупий дідуган. Тоді Джо вчився в коледжі…

Вони випили ще по чарці, і Василь, пославшись на справи, поїхав у місто.

Поки перекачували бензин з танкера в сховища товариства «Фламме», помічники Василя успішно завершили операцію в митниці і перевезли дев'яносто мішків кави і стільки ж ящиків сигарет на склад, заорендований для цього завбачливим Бремером.

Василь підписав з представниками «Фламме» акт про здачу бензину та мастил і збирався повернутися в Берлін, коли до нього в номер подзвонив по телефону бухгалтер Шульце і зачитав телеграму від містера Ковачича з Нью-Йорка. Телеграма сповіщала, що пароплав «Олімпік», під грецьким прапором, везе для містера Кочека триста мішків кави, двісті ящиків сигарет і сто ящиків згущеного молока. Містера Кочека просили зустріти пароплав «Олімпік», прийняти товар і переказати на поточний рахунок фірми «Ковачич і компанія» десять тисяч доларів як аванс, щоб забезпечити подальші поставки товару.

Василеві довелося затриматись у Гамбурзі ще на кілька днів. Він дав вказівку Бремерові продати частину товару на місці по цінах чорного ринку, а решту, на яку були квитанції про сплату мита, приставити в Берлін.

— Ви можете обміняти марки, виручені за каву й сигарети, на долари? — спитав Василь колишнього моряка.

— Звичайно!

— Тоді дійте — і долари привезіть мені в Берлін. За труди одержуватимете винагороду — три відсотки од виручки.

Попередні підрахунки показали, що тут можна заробити кругленьку суму — близько тридцяти тисяч доларів. Отже, кожному компаньйонові припаде по п'ятнадцять тисяч доларів.

Василь не сумнівався, що Джо буде задоволений.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Повертаючись назад у Берлін, Василь побачив у вузькому коридорі спального вагона чоловіка у формі оберштурмбанфюрера. Це був типовий арієць — високий блондин з розвиненою грудною кліткою, з гострими рисами обличчя, глибоко посадженими сірими очима. Він курив біля вікна, загородивши кремезною постаттю весь прохід. Василь попросив дозволу пройти, той відступив з дороги, подивився на пасажира із сусіднього купе, очі їх зустрілися. Чомусь Василеві захотілося познайомитися з цією людиною. Він став поруч з оберштурмбанфюрером і так само, як і він, почав дивитись у вікно.

— Чудова погода, як напровесні, правда? — спитав Василь, помовчавши.

— Так, дні погожі, — відповів німець.

Вони поговорили про се, про те. Василь ніби ненароком, між іншим, сказав оберштурмбанфюрерові, що він американець, уповноважений у Німеччині великої нафтової компанії, але його спеціальність — торгівля кавою.

— О, кава чудовий напій! На жаль, справжня кава давно зникла, — поремствував німець і в свою чергу відрекомендувався — Отто Лемке.

Він розповів, що вступив до партії націонал-соціалістів ще в 1928 році в Мюнхені, коли фюрер тільки-но збирав навколо себе однодумців.

— Єдиний народ на земній кулі, що заслуговує на повагу, крім нас, німців, — це американці! — просторікував Лемке. — Американці, як і ми, люди діла, — не те що пещені, вимираючі французи або дряхлі англійці і слов'янські племена — чехи, югослави, поляки та інша дрібнота!..

Пізніше Василь запросив оберштурмбанфюрера пообідати разом у вагоні-ресторані, сказавши, що в нього є кілька пляшок чудового віскі.

Отто Лемке не треба було довго вмовляти, і вони пішли у вагон-ресторан. Ліза, сказавши, що нездужає, лишилася в купе.

У вагоні-ресторані людей було мало. Отто Лемке заявив, що терпіти не може спиртних напоїв, розбавлених водою, глушив чисте віскі і, добре захмелівши, базікав без угаву. Як великий секрет, він сказав Василеві, що служить в охороні імперської канцелярії і має доступ до найвищих кіл партії.

— Наші партійні вожді довіряють мені дуже важливі таємниці, а Рудольф Гесс просто полюбив мене… А чому б і ні? Я завжди був вірний фюрерові, навіть у ніч «довгих ножів»… Американці — наші друзі, і мені нема чого приховувати від вас усе це!

Під кінець обіду вони так здружилися, що оберштурмбанфюрер Отто Лемке говорив Василеві «ти» і поблажливо поплескував його по плечу.

Вранці, під'їжджаючи до Берліна, Василь подарував йому пачку кави, пляшку віскі і дав свій службовий телефон, сказавши, що завжди буде радий зустрітись із своїм другом Отто Лемке.

Дома Василь і Ліза побачили, що в них побував хтось сторонній, порпався в речах, однак усе було ретельно покладено на місце. Ця обставина трохи стурбувала Василя, хоч він добре знав, що у фашистській Німеччині підозрівають усіх, тим більше підозріватимуть його, іноземця.

Таємний обшук в будинку ніби застерігав Василя, який останнім часом поводився надто самовпевнено, забуваючи, що найменший необережний крок може спричинитися до катастрофи.

Ще з юнацьких років Василь виявив неабиякі здібності до мов. Майже самотужки оволодів він французькою, пізніше вивчав англійську і навіть досить вільно говорив. Гірше було з німецькою, — цю мову Василь знав слабенько і добре взявся до неї тільки після того, як «батько» сказав, що, можливо, доведеться їхати до Німеччини. Живучи в Берліні, Василь швидко опанував розмовну мову, але граматику знав погано. Він поклав запросити вчительку, справжню німкеню, і сказав про це юрисконсультові Глаубергу. Той охоче погодився підшукати кваліфіковану вчительку.

Після цієї розмови минуло чимало часу, Василь не повертався до неї, не згадував про розмову і Глауберг.

У вечірній газеті Василь вмістив об'яву про те, що потрібен сторож-садівник. В контору почали приходити садівники. Вони мали поважні рекомендації, дехто показував навіть диплом про закінчення спеціального училища садівництва й декоративного рослинництва. Василь, очікуючи садівника, якого порадив узяти Вебер, записував адреси претендентів і обіцяв повідомити про свою думку. Нарешті той прийшов. Це був небагатослівний, міцний дідок, на прізвище Мюллер. На Василеві запитання він відповідав коротко і, на відміну од багатьох інших претендентів на посаду садівника, які запобігали перед багатим американцем, тримався вельми незалежно.

— Якщо вам потрібен справжній садівник, то кращого за мене не знайдете в усьому Берліні! — сказав він. — Я закінчив спеціальне училище садівництва й декоративного рослинництва, маю диплом. За фахом працюю понад тридцять п'ять років. Вивів нові сорти тюльпанів і троянд. Зараз працюю у генерала Вахтмахера і згоден перейти до вас тільки тому, що ви даєте житло.

— Ви що ж, збираєтесь переїхати до мене з усією сім'єю? — спитав Василь.

— Ні, навіщо. Я житиму у вас із дружиною, — вона допомагає мені в роботі. Діти мої залишаться в старій квартирі.

Поговорили про умови. Мюллер сказав, що переїде у Потсдам днів через три.

Очевидно, побоявшись, щоб шеф не спробував таким чином найняти і вчительку, юрисконсульт відрекомендував патронові гарненьку молоду даму — білявеньку, пухленьку, голубооку, років тридцяти восьми. Її звали Катрін Хігель. Трималася вона скромно, але з гідністю. Сказала, що працює в школі — викладає німецьку мову в старших класах. Була одружена. Тепер живе із своєю літньою матір'ю. Домовились, що фрау Хігель вчитиме містера Кочека тричі на тиждень, по дві години, в його службовому кабінеті після роботи.

Василь давно шукав зручного приводу для зустрічі з Вебером. Дзвонити йому додому чи на роботу не хотілося. І раптом сам Вебер подзвонив йому в контору і сказав, що хотів би побачитися з ним.

— Будь ласка! — відповів Василь. — Для давніх друзів мої двері завжди відчинені. Приїздіть коли хочете.

— Якщо не заперечуєте, я зайду до вас зараз на кілька хвилин, — сказав Вебер.

Чому він такий необережний? Подзвонив по службовому телефону, наважився побувати тут серед білого дня? Василеві зробилося якось тривожно після цього дзвінка.

Не минуло й півгодини, як прийшов Вебер. Сівши в крісло, витер платком спітнілого лоба, сказав, що сьогодні душно, як у липні, потім спитав:

— Ніхто не може підслухати нашу розмову?

— Я часто перевіряю кабінет, чи нема десь апарата підслуховування. Але все ж можливо, — тихо відповів Василь.

— Як же бути? Мені треба побалакати з вами.

— Якщо маєте час, ходімо в парк. Зараз, крім бабусь і дітвори, там нікого нема, — сказав Василь.

Кілька хвилин вони посиділи, погомоніли, потім Вебер підвівся з крісла. Василь і собі встав, щоб провести друга. Вони разом вийшли на вулицю і попростували Шарлотенбурзьким шосе до славнозвісного «Функтуруму». Там, у далекому і безлюдному кутку парку, сіли на лаву.

— Коли ви поїхали, мене знову викликали в гестапо, — сказав Вебер, — і попросили розповісти про вас усе, що я знаю і про що ми розмовляли з вами під час останньої нашої зустрічі. Я повторив, що ви типовий бізнесмен і тільки про те й думаєте, як нажити більше грошей. Поцікавилися, як ви ставитеся до режиму. Я відповів, що в нас не було розмови на цю тему, але мені здається, що ви, як і більшість янкі, людина обмежена і навряд чи цікавитесь політикою. Здається, я переконав їх у цьому, а проте, вони поклали за вами стежити. Один з них висловив думку, що слід було б завербувати для цього якогось вашого службовця. Будьте обережні, вони не дадуть вам спокою!

— Дякую за попередження. Вони вже порпалися в наших речах… Нехай стежать скільки їм завгодно, я не боюся. — Василеві хотілося вселити в свого співрозмовника впевненість.

— Дивіться, з гестапо жарти кепські! — відповів Вебер. — Тепер про інше: ми надумали не зливатися з другою підпільною групою. Не тому, що ставимо іншу мету, — ні, тепер у всіх нас одна мета: боротися проти фашизму. Але таке об'єднання може накликати біду. Ми не знаємо, чи добре вони законспіровані. Мені здається, буде доцільно вам познайомитися з керівником тієї групи і, коли вважатимете за потрібне, особисто підтримувати з ними зв'язок.

— Хто ж він, цей таємничий керівник, і як я зможу встановити з ним зв'язок, якщо буде треба? — поцікавився Василь.

— Звуть його Герман, прізвища не знаю. Працює в трамвайному депо, майстер по ремонту. Наскільки мені відомо, був комуніст. Зустрітися з ним ви можете на одній з наших конспіративних квартир. Призначте час, і я приведу Германа.

— Ви казали йому про мене? Він хоче зустрітися зі мною?

— Казав, не називаючи вашого прізвища. Натякнув, що є така людина, і тільки. Він сам попросив познайомити його з вами.

— Ну що ж, можна зустрітися. Наступного тижня в понеділок, годині о дев'ятій вечора, — влаштовує?

— Цілком.

— Скажіть адресу. — Василеві дуже хотілося мати зв'язок з підпільною групою, в якій діяли комуністи і соціал-демократи. Вебер назвав адресу, Василь повторив її в думці, запам'ятовуючи.

— У вас усе? — спитав він.

— Ні, не все. — Вебер глянув довкола і, впевнившись, що поблизу нікого нема, промовив: — Один член нашої групи казав мені, що в генеральному штабі працює якийсь інженер-майор… У нього важко хвора єдина донька. Він витратився на лікарів, на ліки, і тепер йому вкрай потрібні гроші. До того ж він взагалі недолюблює націстів, і, на думку нашого товариша, можна спробувати підкупити його. Як ви гадаєте, чи варто нам зробити це? Майор хоч і обіймає скромну посаду в генеральному штабі, але має доступ до важливих справ…

— Не знаючи всіх обставин, мені важко що-небудь порадити. Ясно одне: мати свою людину в такій установі, як генеральний штаб, надзвичайно важливо, і тому варто ризикнути, тільки дуже обережно. Прошу сповістити мене про наслідки ваших переговорів з цим майором.

— Авжеж!.. І ще одне. Ми з вами не можемо часто зустрічатися, от я й подумав — чи не варто вам стати членом берлінського тенісного клубу, до якого належу і я. Там ми могли б разом грати, непомітно поговорити або хоча б призначити побачення.

— Добре, я довідаюся про це у своїх співвітчизників-американців і за їхньою допомогою вступлю до тенісного клубу. А якщо не пощастить стати членом клубу, спробую роздобути дозвіл на постійну гру.

— А взагалі нам не завадило б мати зв'язкового, — сказав Вебер. — По-моєму, Мюллер, ваш садівник, — людина підходяща.

— Можливо. Дайте мені час познайомитися з ним ближче. Скажіть, Вебере, як у вас в організації з грошима, чи не треба допомогти?

— Як вам сказати? — Вебер зніяковів і зам'явся. — У нас великих витрат нема… До того ж усі члени нашої групи працюють і живуть більш-менш непогано. Серед нас є навіть один власник трикотажної фабрики. Він заробляє добрі гроші, поставляючи підшоломники для солдатів фюрера…

— В такому разі вислухайте мене. Окрім того, що я представник нафтової компанії, я ще торгую дефіцитними товарами — кавою і сигаретами. Це дає мені чималі додаткові прибутки, і я можу допомогти вам грошима. Ви платите за конспіративні квартири, збираєтесь друкувати листівки, хочете вести переговори з майором — та хіба тільки це! І все потребує грошей. У мене в гаманці близько трьох тисяч марок, я їх дам вам зараз, а наступної зустрічі принесу ще. — Василь вийняв гроші і поклав на лаву між собою і Вебером. Той узяв їх і швидко сховав у кишеню.

Вони попрощалися біля виходу з парку. Василь на таксі, Вебер трамваєм повернулися в місто.

Василь сказав Веберові правду: йому велося добре. У гамбурзький порт прибували один за одним танкери з нафтою, пароплави із зброєю, авіаційними моторами, цинком, оловом та іншими гостродефіцитними матеріалами. Багато з них привозили товар і для містера Кочека. Більшу частину кави й сигарет Карл Бремер продавав на місці, меншу — доставляв у Берлін. Бремер уже двічі приїжджав до Василя і привозив виручку в доларах, щоразу одержуючи три відсотки комісійних. А Василь надсилав Джо Ковачичу в Париж його частку. У відповідь віце-консул дякував Василеві в листах.

Щоб звернути увагу властей на свої побічні заробітки, Василеві довелось орендувати невеликий склад у самому Берліні і перевезти туди товари, що надходили з Гамбурга, завести клієнтуру, збувати каву і сигарети. Звичайно в Берлін прибував товар, що пройшов через митницю, яка видала на них квитанції про сплату мита.

Літо було в розпалі. Місто задихалося від бензинового чаду й духоти. Зате в потсдамському особняку — благодать: чисте повітря, прохолода. Мюллер справді був прекрасний садівник. Невдовзі пан Кочек став власником чудового саду і квітника. Старий садівник щоранку присилав Лізі букет свіжих троянд.

Якось увечері Василеві подзвонив О'Кейлі і попросив його вранці завітати в консульство. «Хочу передати вам деякі доручення вашого патрона і розповісти новини», — сказав генеральний консул.

Уранці, не заїжджаючи в контору, Василь вирушив прямо в американське консульство.

О'Кейлі прийняв його підкреслено привітно, поцікавився, як справи, і тільки тоді подав Василеві запечатаний конверт, сказавши, що листа одержано через дипломатичну пошту.

Василь хотів був сховати конверт до кишені, щоб прочитати листа пізніше, але О'Кейлі ввічливо зупинив його:

— Я прошу вас прочитати листа тут і повернути його мені. Даруйте, але так заведено: папери, одержані через дипломатичну пошту, виносити з консульства не дозволено.

Лист був від Адамса. Той сповіщав Василя, що його припущення щодо можливого воєнного конфлікту між Італією і Абіссінією стверджуються повністю. Великі держави, мабуть, стануть на позицію невтручання. В американському сенаті підготовлено проект постанови, яка забороняє підданим Сполучених Штатів продавати озброєння і стратегічну сировину країнам, що воюють між собою. Шеф пропонував своєму представникові виїхати в Женеву, причому прибути туди не пізніше десятого серпня, зупинитися в готелі «Савой». Там його знайде уповноважений італійської нафтової компанії, синьйор Мачареллі, з яким треба точно домовитися про всі деталі поставки нафтопродуктів італійській компанії. «Ми не маємо наміру втручатися в політику, — писав містер Адамс, — наше діло — комерція, нею ми й клопотатимемося». Наприкінці він застерігав: «Сподіваюсь, ви розумієте, містере Кочеку, що все це — сувора таємниця і про наслідки ваших переговорів із синьйором Мачареллі та про дальші наші дії ніхто не повинен знати».

Записавши у своєму блокноті, коли треба виїхати в Женеву, назву готелю та прізвище італійця, з яким він мав зустрітися, Василь повернув листа О'Кейлі і, піймавши на собі його допитливий погляд, сказав:

— Містер Адамс пропонує мені поїхати до Женеви, зустрітися там з представником італійської нафтової компанії і владнати з ним деякі ділові питання. Сподіваюсь, ніхто не чинитиме перешкод моїй поїздці?

— Які можуть бути перешкоди? Я сьогодні ж подзвоню. швейцарському консулові і попрошу його видати вам постійну візу. Залиште свій паспорт у мене, ми самі подбаємо про все!

Василь сказав, що він, мабуть, візьме з собою в Швейцарію дружину і, якщо містер О'Кейлі не заперечуватиме, принесе обидва паспорти на другий день.

— Будь ласка, як хочете! — погодився той і, помовчавши, додав — Вами цікавився секретар нашого посольства, містер Петерсон. Більше того, він просив привезти вас до нього. Якщо у вас є час, ми могли б поїхати до нього хоч зараз!..

— Що ж, я радий, — сказав Василь.

Він знав, що Петерсон, хоч і був тільки секретар американського посольства в Берліні, але, як дуже заможна людина, мав неабиякий вплив у політичних колах Вашінгтона. На відміну від інших американських дипломатів, Петерсон сам жив у триповерховому особняку, мав багато челяді, влаштовував людні прийоми. За кермо машини сів О'Кейлі. Василь умостився поруч, і вони довго кружляли серед новобудов, поки доїхали до Шарлотенбурга, де жив Петерсон.

Високий, сухорлявий, тридцятип'ятирічний чолов'яга, Петерсон більше скидався на спортсмена, ніж на дипломата. Він був веселий, балакучий і привітний хазяїн. Повів гостей у домашній бар, налив у келехи «для початку» італійського вермуту, запропонував крихітні сендвічі з паштетом і кав'яром та хрумкі пиріжки з м'ясом. Випили, закусили. Коли Петерсон заговорив про справи, від його веселості не лишилося й сліду. Він став втіленням діловитості, привітне його обличчя зробилося жорстким.

— Містере Кочеку, я чув про вас багато хорошого. Мій друг, містер Адамс-молодший, дає вам делікатні доручення. Це свідчить багато про що — зокрема про те, що ви людина вірна і вам можна довіряти. Мені хотілося б попросити вас, щоб ви нікому не говорили про наміри компанії постачати Італії пальне і надалі, може, навіть обходячи закон про нейтралітет. Ви уявляєте, який вибухне скандал, коли про це довідаються газетярі. Яких збитків зазнає ваша компанія?.. Ще одне, дорогий містере Кочеку, — ми живемо з вами у світі, де все може трапитися: сьогоднішній ваш друг і союзник завтра може стати ворогом номер один. Зважаючи на таку можливість, треба вміти мудро передбачати все. Живучи тут, постачаючи німцям авіабензин і мастила, яких немає в Німеччині, ви, звичайно, догадуєтеся, що націсти поспішно озброюються… Нам, американцям, цікаво знати про це докладніше. От я і хотів вас запитати, чи не погодитесь ви співробітничати з нашим авіаційним аташе? Ви, представник компанії, яка постачає бензин для «Люфтваффе», легко можете знайти привід, щоб побувати на військових аеродромах, налагодити дружні стосунки з військовими льотчиками. Більше того, якщо ви побажаєте, ми можемо відрекомендувати вас шефові «Люфтваффе», панові Герінгу… Що ви скажете на це?

Василь завмер у кріслі з келехом вермуту в руці. Звичайно, йому було б дуже цікаво довідатися якнайбільше про німецьку авіацію, познайомитися і з самим всемогутнім Герінгом, відкрити цим собі широкі перспективи для успішної діяльності. Але, з другого боку, навряд чи варто було завчасно наражатися на таку небезпеку і заради журавля в небі випускати з рук синицю.

— Я вам щиро дякую за довір'я! Ладен допомогти особисто вам і нашим співвітчизникам усім, чим тільки зможу… Але для такої ролі, яку ви мені пропонуєте, я зовсім не придатний, — твердо відповів Василь.

— Не бійтеся, вам не загрожує ніяка небезпека! — усміхаючись, мовив секретар посольства. — А коли треба буде, ми завжди, за будь-яких обставин, зуміємо захистити вас!

— Ні, я на це не піду. Передавати вам через містера О'Кейлі, якщо почую, цікаві новини, — це я готовий робити. Але спеціально добувати відомості не можу і не хочу!

— Ну що ж, дуже шкода! Силувати чию б то не було волю я не звик. Буду радий, якщо ви передасте нам цікаві новини, — сказав Петерсон і, потискуючи руку Василеві, дав зрозуміти, що розмову закінчено.

— Скажіть, містере О'Кейлі, ви знали, навіщо мене запросив секретар посольства? — спитав Василь, коли вони їхали назад.

— Точно не знав, але здогадувався.

— І як ви думаєте, я правильно зробив?

— Либонь, правильно. Яка рація вам, удатному бізнесменові, зв'язуватися з розвідкою? Потім від них не відкараскаєшся… Але все-таки кожен із нас повинен виконувати свій патріотичний обов'язок, і, якщо у вас будуть цікаві відомості про німецьку авіацію, повідомте мене, — по-дружньому сказав О'Кейлі.

На диво Василеві, в приймальні контори його чекав оберштурмбанфюрер, з яким він їхав з Гамбурга.

— О, гер Лемке! Яким побитом? — Василь вітав його як давнього знайомого.

— Я прийшов подякувати вас від свого імені та за дорученням дружини. Два тижні ми з Елізабет насолоджувалися натуральною кавою! — сказав Лемке, сідаючи в крісло.

— Дуже радий, що міг зробити вам і вашій милій дружині приємність. Готовий служити вам і надалі чим тільки зможу! — Василь запобігав перед есесівцем, намагаючись розгадати мету, задля якої той завітав у його контору.

— Я вам буду щиро вдячний… — Лемке крутився в кріслі, видно хотів щось сказати, але не наважувався. — У мене до вас невелике прохання… Але якщо воно вам завдасть клопоту, скажіть відверто, я не ображусь… У нас із дружиною є невеликі заощадження, і нам хотілося б покласти їх в якийсь надійний американський банк. Ви не могли б нам у цьому допомогти?

— Звичайно, можу! Але чому саме в американський банк, а не в Швейцарії? Ця країна давно зарекомендувала себе як надійна схованка грошей не тільки приватних осіб, але й цілих держав!

— Хіба в Швейцарії краще?

— Безперечно. Вона не брала і не братиме участі ні в яких війнах. Більше того, якщо почнеться війна, ворожі країни будуть зацікавлені зберегти нейтралітет Швейцарії, щоб мати змогу діяти через неї. Отже, гроші ваші лишаться цілими за будь-яких міжнародних конфліктів.

— Швейцарія то Швейцарія… Либонь, я погоджусь і на це, якщо ви допоможете мені і там… Ви ділова людина і, мабуть, розумієте, що про цю розмову ніхто-ніхто не повинен знати, — додав Лемке.

— Ну, звичайно!.. Я саме збираюсь їхати в Женеву і, якщо хочете, довідаюсь там докладно про те, як можна покласти гроші у швейцарський банк, щоб це лишилося таємницею. А про яку суму йдеться? — поцікавився Василь.

— Я ж казав — заощадження у нас невеликі, щонайбільше вісімдесят тисяч марок… Крім того, мені хотілося б здати в банк на збереження трохи коштовного каміння, золотих дрібничок — посаг моєї дружини.

Василь розумів, що і гроші й коштовності оберштурмбанфюрер просто вкрав, коли робив обшуки у заможних єврейських будинках, однак спокійно порадив:

— Краще перевести ваші марки у тверду валюту — скажімо, в американські долари. Тоді вам не загрожуватиме можлива девальвація марки. Коштовності можна здати в банк на схов за актом, або, якщо схочете, заорендувати невеликий сейф… До речі, мушу сказати, дорогий гер Лемке, що сума ваших заощаджень зовсім не відповідає вашому високому званню. Ви майже генерал СС, а грошей всього вісімдесят тисяч марок. За офіційним курсом це становитиме менш ніж вісім тисяч доларів!..

— Що вдієш, більше не зумів зібрати, — зітхнув Лемке.

— Нічого, з вашим високим званням, якщо захочете, завжди можна заробити добрі гроші!..

— Як?

Про це поговоримо, коли я повернусь із Швейцарії, — пообіцяв Василь. — Можливо, я зумію допомогти вам де в чому… Якщо треба буде, ви змогли б поїхати в Женеву на кілька днів?

— Звичайно, зможу!.. Я, здається, казав вам, що керівництво безмежно довіряє мені, і я вже кілька разів побував за кордоном, виконуючи відповідальні доручення.

— Сподіваюсь, ви люб'язно погодитеся передати від мене фрау Елізабет трохи кави і прийняти чудові американські сигарети? — Василь дістав із шафи пачку кави у гарному пакеті, блок сигарет і дав їх оберштурмбанфюрерові…

— Далебі, не знаю… Мені так незручно, — пробурмотів Лемке і, витягши з кишені газету, ретельно загорнув у неї каву й сигарети. — Дуже вам вдячний!.. Гадаю, незабаром я теж зумію бути корисним для вас.

— Облиште, не про це мова, просто ви симпатичні мені!.. Приїздіть до нас якось у гості з дружиною. У мене є чудове віскі і навіть російська горілка — знайомий капітан привіз із Одеси.

Лемке подякував і деякий час мовчав, потупившись. Потім сказав:

— Якщо ми збираємося потоваришувати, то хочу дещо повідомити. Вам не завадить це знати… В гестапо цікавилися вами. Туди кілька разів запрошували якогось Ганса Вебера, чиновника міністерства закордонних справ, котрий знав вас іще в Парижі. Він не зміг чи не захотів сказати нічого такого, що скомпрометувало б вас, запевняв, що ви типовий американський бізнесмен і цікавитеся тільки наживою. Недавно викликали туди і вашого юрисконсульта Глауберга, щоб завербувати в слідці. Чим закінчилась у них розмова, поки що не знаю. Не говоріть нічого такого, чого не хотіли б довірити чужим вухам, і в присутності фрейлейн Лотти: вона давно вже — платний інформатор гестапо.

— Спасибі, що застерегли!.. Але, чесно кажучи, мені нема чого боятися. Я роблю гроші, і ніщо інше мене справді не цікавить! — відповів Василь, прощаючись із оберштурмбанфюрером.

Свого часу, перш ніж назавжди покинути Францію, Василь умовився з «батьком» про зв'язок. Писати з Берліна в Чехословаччину на колишню адресу не можна було. Василь став американцем, отож не міг там мати ніяких родичів, а батька й поготів. Для пересилання кореспонденції, якщо б виникла така потреба, намітили три адреси: в Парижі — фрау Шульц, у Софії — власник бензинової колонки якийсь Стамбулов і в Женеві — пансіонат «Глорія» містера Девіса.

Гадаючи, що кращого місця для побачення з «батьком», як Женева, не знайти, Василь написав на дві адреси — Стамбулову й Девісові — про те, що збирається бути в Женеві не пізніше десятого серпня. Зупиниться в готелі «Савой» і дуже хотів би зустрітися з «батьком», щоб обговорити деякі важливі питання. Він не сумнівався, що «батько» неодмінно прийде на побачення.

«Савой», де оселилися Василь і Ліза, був страшенно дорогий готель: тут зупинялися глави урядів і міністри закордонних справ багатьох держав, коли вони приїжджали в Женеву, щоб взяти участь у роботі Ліги націй. Але зараз, у зв'язку з перервою в засіданнях цієї міжнародної організації, в готелі було порожнісінько.

На другий день після приїзду, вранці, у Василсвому номері пролунав телефонний дзвінок. Портьє сказав, що містера Кочека хоче бачити синьйор Мачареллі. Василь попросив портьє передати синьйорові Мачареллі, що буде радий бачити його в своєму номері.

За кілька хвилин до кімнати зайшов літній чоловік із солідним черевцем і великим горбатим носом. Круглі, з товстими скельцями окуляри в роговій оправі надійно ховали його бистрі очі.

Синьйор Мачареллі непоганою англійською мовою відрекомендувався як представник італійської нафтової компанії і подав Василеві пухлу руку.

— Гадаю, вас попередили про мій візит, так?

— Звичайно! — відповів Василь.

Від пропозиції випити чогось синьйор Мачареллі відмовився, і вони зразу перейшли до діла.

— Наші бензосховища в Гамбурзі, з яких ви могли б без перешкод викачувати бензин у свої танкери, будуть готові наприкінці року, можливо, — в середині листопада, — сказав Василь. — Зважаючи на це, я пропоную вам такий спосіб забирати пальне: наші танкери із пальним причалять до комерційної пристані Гамбурга за домовленістю з портовими властями. Ваші стануть поруч і вночі, щоб не привертати уваги цікавих, перекачуватимуть бензин. Звичайно, можна було б зробити те саме у відкритому морі, якнайдалі від територіальних вод Німеччини, але ви розумієте, що це небезпечно, особливо в штормову погоду…

— Такий спосіб перекачування бензину нас не влаштовує, — сказав синьйор Мачареллі.

— Що ж ви пропонуєте? — Василь був трохи спантеличений цією заявою італійця на самому початку переговорів.

— Коли ваші танкери прибудуть у Гамбург, переадресуйте їх в один з італійських портів. Ми вкажемо в який! — відповів той.

— А це, на жаль, не влаштовує нас! — досить різко сказав Василь. — Ви хочете завдати нашій компанії чимало неприємностей, афішуючи, що ми і далі постачаємо Італії пальне навіть тоді, коли почнеться воєнний конфлікт між вашою країною та Абіссінією і сенат Сполучених Штатів прийме закон про нейтралітет та невтручання?.. Ні, це неможливо!

— Ну, хто дізнається про це? Перепишіть судові документи. Можна поміняти навіть прапор, під яким ваші танкери прибудуть у Гамбург, і край, — наполягав Мачареллі.

— Танкер — не куряче яйце. Його не перефарбуєш і в кишеню не сховаєш. Ні, наша компанія на це не піде. Ми згодні постачати вам бензин і мастила, навіть коли виникне воєнний конфлікт, але тільки франко-порт Гамбург.

— А ціни? Як буде з цінами? Ви уявляєте, скільки коштуватиме нам галон бензину, якщо ми фрахтуватимемо танкери і перекачуватимемо в них бензин? Яку скидку ви могли б нам запропонувати?

— Ніякої. Вести з вами будь-які переговори про ціни я не можу. Не маю на те повноважень. Неофіційно можу сказати, що компанія не тільки не збирається зазнавати збитків на незаконному постачанні вам пального, але має намір заробити на цьому. Інакше яка рація нам ризикувати? У нас покупці знайдуться, а от літаки дуче не піднімуться в повітря без бензину, а танки не підуть по африканських просторах. Перемога над Абіссінією дасть вам безліч вигід, і, якщо ви хочете їх мати, доведеться трохи поступитися і платити за наш бензин справжню ціну. — Василь говорив усе це з важким серцем: либонь, ніколи ще роль гендляра не була йому така огидна, — наживати гроші на війні!..

— В такому разі я мушу зв'язатися з Римом і порадитися з директором компанії! — сказав Мачареллі.

— Робіть, що вважаєте за потрібне. Єдине, про що я вас проситиму: в телефонній розмові з Римом не називайте нашу компанію і моє прізвище!

— Не турбуйтесь! — Італієць зам'явся. — Містере Кочеку, чи не краще нам домовитися з вами?

— Про що?

— Про ціну на бензин.

— Я ж сказав вам, що не уповноважений вести переговори про це.

— Ми з вами ділові люди і можемо говорити діловою мовою, — сказав італієць, нахиляючись до Василя. — Не маючи повноважень вести переговори про ціни, ви, як довірена особа компанії, можете вплинути на свого хазяїна і добитися для нас деяких пільг, зважаючи на ситуацію. Хай компанія зробить нам невелику скидку або принаймні продає бензин за колишню ціну. В першому випадку ви матимете два відсотки від загальної суми скидки, в другому — піввідсотка. Оскільки ми збираємося купувати у вас пальне у великій, дуже великій кількості, ці відсотки становитимуть солідну суму… Згодні?

— Ні, у нас не заведено діяти за спиною патрона, та і я доволі багатий, щоб не вдаватися до сумнівних способів наживи.

— Куртажні завжди в усьому світі вважалися законним заробітком, — сказав синьйор Мачареллі.

Василь удав, що не почув цього.

— Отже, ви зв'яжетесь з Римом і дасте мені остаточну відповідь. Коли можна сподіватися її?

— Гадаю, завтра в цей час.

— Синьйоре Мачареллі, може, зараз, коли ми закінчили ділову розмову, вип'ємо чого-небудь? — Василь відчинив буфет і дістав пляшку вина.

— Дякую, я не маю звички пити спиртне вдень. — Синьйор Мачареллі манірно вклонився і пішов.

Він подзвонив другого дня точно у визначений час і попросив ще два-три дні для остаточної відповіді.

Того ж дня, увечері, вийшовши з Лізою з готелю, Василь побачив «батька» і не встиг опам'ятатися, як той помахав рукою, щось гукнув і швидко підійшов до них, немов дивуючись і радіючи випадковій зустрічі з давнім знайомим.

— Ось уже третю годину стовбичу на вулиці, чекаючи на вас, — сказав він, понизивши голос.

— Ви б зайшли до нас у номер. — Василь одразу ж помітив, що «батько» не зовсім вичуняв після хвороби.

— Я думав, що незручно так просто завітати до вас у готель. Ви, любі діти, повинні знати, що Женева стала центром світового шпигунства ще з часів першої світової війни і лишається такою і досі. Тут роєм рояться розвідники всякої масті та рангів, тож обережність не завадить. Я майже певен, що за тобою стежить якщо не п'ять пар очей, то чотири напевне. Вони багато б дали, щоб довідатися, які переговори веде цей американець з представником італійської нафтової компанії!

— Ви й це знаєте? — здивувався Василь.

— Ну, голубе, якщо я не знатиму таких простих речей, то гріш мені ціна в базарний день!.. Добре, не будемо більше говорити про це. Зайдімо краще в якесь малолюдне кафе, повечеряємо, побалакаємо — там ніхто не заважатиме, — запропонував «батько» і повів Василя з Лізою в кафе недалеко від Палацу націй, де звичайно збиралися журналісти.

Сіли за мармуровий. столик, «батько» замовив розкішну вечерю і дві пляшки дорогого вина. Коли гарсон подав усе, «батько» звернувся до Василя і Лізи:

— Ну, розповідайте тепер про своє життя-буття. Що, крім бажання познайомитися з синьйором Мачареллі, спонукало вас приїхати в це місто банків і страхових компаній? Василю, невже ти так розбагатів, що надумав покласти свої капітали в швейцарський банк?

— Не свої капітали, а гроші оберштурмбанфюрера Отто Лемке, — відповів Василь і розповів про свої справи в Берліні.

— Якщо есесівець ласий до грошей і наважився на відверту розмову з тобою, — не бійся, купи його на пні. Але важливих доручень до пори до часу не давай, — він знадобиться в майбутньому!.. Підтримуючи зв'язок з Гансом Вебером, неодмінно познайомся з керівником другої групи підпільників і допоможи йому. Нам відомо, що та група діє більш цілеспрямовано й активно. Майора, про якого ти казав, спробуй залучити до діла, якщо це не викличе великих ускладнень. Поки що ми не вимагаємо від тебе активних дій, — будь обережний, закріплюйся в Німеччині так, як зумів це зробити у Франції. Треба здобути довір'я властей, хай вони думають, що ти звичайнісінький ділок і спекулянт. Будь в курсі подій і інформуй нас, але не ризикуй, не треба проти рожна перти… Головне — підготувати надійних людей, щоб, коли настане час, — дай боже, як то кажуть, щоб такого часу ніколи не було! — ти міг почати активні дії, і то тільки за нашою командою. А поки що — інформація і ще раз інформація, причому надійна, перевірена, а інколи й дубльована. Ми маємо знати про всі плани фашистів! — Закінчивши настанови, «батько» взявся до вечері.

— Ви ніколи не замислювалися над тим, як мені нелегко? — спитав раптом Василь.

— Що — нелегко?

— Те, що я своїми руками допомагаю фашистам зміцнювати їхній режим, постачаю їм вкрай потрібне для авіації й танків пальне. А тепер ще веду переговори з представником дуче про те, яким чином доставляти бензин італійським фашистам, коли вибухне війна з Абіссінією… Просто жах!..

— А ти міркуй тверезо, — спокійно сказав «батько». — Припустімо, ти не постачатимеш фашистам авіабензин, — що від цього зміниться? Не ти, то інший доставлятиме їм пальне. То краще вже ти, — принаймні ми знатимемо, яка потреба у німців в авіаційному бензині та мастилах, і зробимо відповідні висновки.

— Розумом я теж усе це розумію, а серце протестує…

— Запевняю тебе, Василю, ви з Лізою робите набагато більше, ніж тисяча балакунів, які воюють з фашизмом на словах. Певен, люди колись згадають нас добрим словом. Так, Лізо? — «Батько» повернувся до неї.

— Може й так, — сказала Ліза. — Але нам важко, навіть дуже важко. І цього не приховаєш. Адже ми не день, не місяць і навіть не рік, а роками живемо таким двоїстим життям… Я б скоріше погодилась на будь-який небезпечний подвиг, ніж роками скніти так, як ми скніємо. — Голос у Лізи затремтів, і вона замовкла.

— Нічого не скажеш, важко! — просто і якось навіть трохи сумовито промовив «батько». — Однак ми робимо все те не задля розваги. Це гірка потреба… Колись люди ризикували головою заради грошей, наживи, а ми готові покласти голову на плаху в ім'я своїх ідей, переконань, заради служіння своєму народові, і усвідомлення цього зміцнює наші сили.

Не можу обіцяти вам, що вашій важкій роботі скоро настане кінець. Боротьба буде довга, болісна, і ви потрібні тут, а не десь в іншому місці, бо доручене вам діло виконуєте добре. Наберіться терпіння, мужності і продовжуйте, діти, роботу… А тепер перейдімо до практичних питань. Віднині головним вашим зв'язковим буде Стамбулов із Болгарії. Він часто приїжджатиме до вас у торгових справах. Незабаром він розширить свою торгівлю бензином, мастилами і прибуде до тебе, Василю, як до представника компанії, купувати товар, оминаючи монополії. Ти допоможи йому і зроби так, щоб він мав привід якнайчастіше бувати в Берліні. Стамбулов гарний, перевірений товариш. До фрау Шульц — більше ніяких листів, забудьте її адресу. Є відомості, що вона на підозрі в Сюрте Женераль, і їй, бідоласі, незабаром доведеться виїхати з Франції, тепер уже назавжди. Коли виникне особлива потреба, пишіть Сар'янові — він, у свою чергу, надішле вашого листа куди слід. Сар'ян чесна, благородна людина. Як це не парадоксально, фашизм сприяв тому, що всі чесні люди гуртуються навколо комуністів, і цей процес триватиме в міру того, як посилюватиметься боротьба проти фашизму. — «Батько» допив келех вина, закурив.

— Я вам уже писав, що Вебер просив допомогти йому роздобути друкарський шрифт, — сказав Василь. — Мені самому братися за це ризиковано.

— І не треба! Шрифт і фарби незабаром привезе тобі Стамбулов. Шрифти поділи між обома підпільними групами. Ще й ще раз раджу серйозно зацікавитися оберштурмбанфюрером. Попервах не лякай його дорученнями, приглянься, до чого його можна пристосувати. Якщо він у команді по охороні імперської канцелярії, то, видно, людина добре поінформована!..

Прощаючись, «батько» сказав їм, що, можливо, зайде перед від'їздом до них у готель, або подзвонить.

Розлучатися з «батьком» їм, як завжди, було сумно. Він був для них частка вітчизни, живе втілення тієї землі, де вони. народились і виросли…

Синьйор Мачареллі прийшов нарешті до Василя в готель і сказав, що італійська нафтова компанія приймає умови, запропоновані містером Кочеком. Але містер Кочек має заздалегідь оповіщати компанію, коли прибуватимуть танкери з пальним у Гамбург, щоб уникнути зайвих і дорогих простоїв італійських танкерів.

Розпитавшись на прохання Лемке, як можна вкласти у швейцарські банки гроші під девізом, Василь вважав, що всі його справи закінчено, і повернувся з Лізою в Берлін.

У столиці третього рейху за ці дні нічого не змінилося. Як і раніше, під оглушливі звуки духових оркестрів марширували солдати в сталевих касках, у чоботях, підкованих залізом, по ночах відбувалися факельні походи, на майданах мітингували фашистські шибайголови. І, як і досі, всюди лунало: «Хайль, хайль, хайль!..»

В отруєній атмосфері Берліна важко було дихати, особливо після тихої Женеви. Але Василь, зціпивши зуби, вдаючи веселого й безтурботного, з новою енергією взявся до роботи.

Насамперед через О'Кейлі він сповістив Адамса про наслідки своїх переговорів з Мачареллі, порадив не робити ніяких поступок, навпаки, доводив, що доцільно накинути кілька центів на галон бензину, коли вибухне війна. Василь просив також прискорити спорудження бензосховищ у Гамбурзі, бо це значно полегшило б перекачування пального в італійські танкери і створило б враження, що Італії постачає бензин Німеччина.

Через день Василь одержав велику зашифровану телеграму з Америки, в якій Адамс вітав свого уповноваженого з успішним завершенням переговорів, повідомляв, що його частку в прибутках від продажу пального Німеччині та Італії збільшено на одну десяту відсотка і що вжито всіх заходів, щоб закінчити будівництво бензосховищ у листопаді.

О'Кейлі усміхаючись сказав Василеві:

— Якщо поставки пального Німеччині та Італії постійно збільшуватимуться, ви, містере Кочеку, беручи участь у прибутках компанії хоч би на одну десяту відсотка, заробите купу грошей! А якщо врахувати ще прибутки від продажу кави та сигарет, то ви станете мільйонером.

— А чом би й ні? Незадарма ж мені стовбичити в цьому фашистському раю і читати щоранку хвалькуваті передові «Фолькішер беобахтер» про те, що скоро німці створять велику Німеччину і завоюють увесь світ, — жартома відповів Василь.

— За всіма джентльменськими кодексами годилося б відзначити такі успіхи! — недвозначно натякнув генеральний консул.

— Хоч сьогодні — або шикарна вечеря в ресторані, або дюжина віскі зараз!

— Краще вже дюжина віскі, а то в німецьких ресторанах подадуть замість біфштекса капустяні котлети.

— Буде виконано! — Василь заплатив в американській крамниці за дванадцять пляшок віскі і, сказавши продавцеві, що програв містерові О'Кейлі заклад, наказав віднести їх консулові.

О'Кейлі мав рацію: в комерції Василь досягнув великих успіхів. Його прибутки побільшувалися з кожним днем. За короткий час він встиг через капітана танкера переслати близько тридцяти п'яти тисяч доларів Джо Ковачичу — його частку в прибутках — і стільки ж лишив собі. Це крім трьох відсотків, які переказувала компанія на його поточний рахунок у нью-йоркський банк. Втім, витрати Василя також побільшувалися, — він жив розкішно, що потребувало великих грошей: займав цілий особняк, мав трьох служників, добре одягався, виписував з Парижа сукні для Лізи, щомісяця платив фрау Браун обумовлену суму, а після зустрічі з «батьком» подавав ще відчутну матеріальну допомогу обом підпільним групам.

Повернувшись до Берліна, Василь зустрівся з Вебером на конспіративній квартирі, повідомив, що скоро будуть друкарські шрифти, і попросив влаштувати побачення з майором із генерального штабу, відрекомендувавши йому Василя під вигаданим прізвищем, а також зустріч з керівником другої підпільної групи, майстром Германом. На прощання Василь дав Веберові десять тисяч марок.

Ганс Вебер був людина ретельна й пунктуальна. Наступного дня він познайомив Василя з майстром Германом. Відрекомендувавши їх один одному, зразу ж пішов.

Майстер Герман говорив повільно, немов обмірковуючи кожну фразу, і уважно прислухався до слів співрозмовника.

— Мені давно сказали про ваш приїзд у Берлін, — почав він, — однак я не пробував встановити зв'язок з вами, вважаючи, що це незручно. Був певен, що ви самі розшукаєте мене, якщо схочете… У нашій групі тридцять п'ять душ. Усе це перевірені і цілком надійні люди, — вони скоріше підуть на смерть, ніж зрадять. Крім активних членів групи, у нас ще понад сто чоловік, які співчувають і допомагають нам. Групу нашу поділено на п'ятірки, кожен із членів п'ятірки знає в лице тільки свого керівника. Керівники п'ятірок, у свою чергу, знають одного з керівної трійки. Якщо одна ланка зазнає провалу то, сподіваємося, вціліють інші, і організація зможе діяти далі. На жаль, робимо мало, але поступово зміцнюємо сили для майбутніх битв, бо певні — такий час рано чи пізно настане…

Він замовк, і Василь подумав, що майстер Герман багато чим відрізняється од Вебера, хоча обидва вони чесні, ідейні люди, які поставили перед собою одне й те саме нелегке завдання — врятувати Німеччину від ганьби, якою її покрито. Вебер був набагато освіченіший і підготовленіший, ніж Герман, зате в майстра були ясні погляди, глибока віра в майбутнє і рішучість.

— Я дуже радий, що познайомився з вами, і готовий допомогти вам усім, чим тільки зможу, — сказав Василь.

— Вже те, що про наше існування знають люди, з якими зв'язані ви, — велика підтримка для нас; отже, ми не самотні! — відповів майстер Герман. — Звичайно, від допомоги ми не відмовимося. Наше головне завдання — згуртувати бойову, добре законспіровану організацію. Надходять сімнадцяті роковини Жовтневої соціалістичної революції в Росії, нам хотілося б відзначити цю дату — випустити бойові листівки, поширити їх на заводах і фабриках хоча б у Берліні, підтримати бойовий дух німецького пролетаріату, нагадати, що Жовтнева революція — наша революція. На жаль, у нас нема ні друкарського шрифту, ні паперу, а часу лишається зовсім мало. Наша заповітна мрія — випускати підпільну газету, довести всім — друзям і ворогам, що німецький пролетаріат живе і діє. Багато чого ще хотілося б зробити, але наші можливості не відповідають нашим бажанням…

— Скажіть, товаришу Герман, як ви ставитеся до, групи Вебера, чи не хотіли б ви об'єднатися з нею?

— Дуже відрадно, що є група, яка складається виключно з ліберальної інтелігенції. Це свідчить, що не тільки робітники, але й усі чесні німці борються проти фашизму. Ми погодилися б об'єднатися, але, звичайно, на певних умовах. Однак вони на це не підуть — вважають себе за окрему групу!.. Краще вже ми встановимо з ними тісніший зв'язок і діятимемо узгоджено, — відповів майстер.

— Сподіваюсь, незабаром мої друзі дістануть для вас друкарський шрифт, а може й папір. Не знаю, чи відомо вам, що я комерсант і заробляю чимало грошей, — можу допомогти вам і грошима з власних коштів. Ось поки що невелика сума. — Василь вийняв з кишені пачку грошей і поклав перед Германом. — Тут десять тисяч марок, вони вам напевно знадобляться.

— Гроші справді знадобляться… Ви ж знаєте, які тепер у нас заробітки. Лозунг — гармати замість масла — і досі діє… Дякую…

— Дякувати не треба, ми робимо спільну справу… Знаєте, товаришу Герман, дуже важливо мати своїх людей на всіх заводах і фабриках — особливо на тих, що виробляють зброю, на залізниці, добре б і у військових частинах. Але це — справа майбутнього. Щодо вашого ставлення до групи Вебера, — вам видніше. Я можу сказати тільки одне: у вас і так мало сил, не варто їх розпорошувати. Подумайте про це!

Домовившись про час і місце наступних зустрічей, вони розійшлись.

Того ж дня оберштурмбанфюрер Отто Лемке з'явився до Василя.

— Все гаразд, дорогий Лемке, — поспішив втішити його Василь. — Можете їхати до Женеви. Зайдете в банк, покажете мою записку, і у вас приймуть гроші під девізом, який ви назвете. Візьмуть на схов і коштовності. Я про все домовився, не називаючи вашого прізвища. Якщо вам з якихось причин не пощастить поїхати до Женеви, то я візьму на себе цю місію під час своєї наступної поїздки туди.

— Та навіщо завдавати вам клопоту! Поїду сам — це мені неважко!

— Перед від'їздом не забудьте завітати до мене — дам вам записку… А тепер я дозволю собі повернутися до нашої попередньої розмови. Скажіть відверто як другові, — хочете трохи заробити грошенят, до того ж у твердій валюті?

— Хто відмовиться від заробітку! — вигукнув Лемке. — Ми всі потроху старіємо. Треба подумати і про майбутнє!..

— Золоті слова! Кожна розумна людина має думати про старість, про дітей. Такий закон природи! Самими ідеями, навіть дуже високими, ситий не будеш. Зрештою, все на світі визначається тим, скільки в кишені грошей… Отже, я даю вам можливість заробити, вимагаючи за це одну дрібничку… — всяку інформацію. Мені, представникові великої американської нафтової компанії і комерсантові, треба знати все, що робиться на світі сьогодні і що передбачається на завтра, — інакше вскочиш у халепу! Ви посідаєте високе становище, і вам нічого не варто зібрати будь-яку інформацію — економічну, міжнародну, політичну. Пропоную вам для початку триста американських доларів на місяць. Ви знаєте, я не політик, — збираючи для мене потрібну інформацію, ви нічим не ризикуєте. Якщо ж вона буде особливо цінна для нашої компанії, гонорар ваш буде подвоєно!..

— Ви, дорогий містере Кочеку, легко переконали мене. Я приймаю пропозицію, — відповів Отто Лемке, подаючи Василеві руку, і той міцно потис її з дружньою усмішкою на обличчі і з почуттям огиди в душі…

У ці дні сталася ще одна цікава подія у Василевому житті. Викладачка німецької мови Катрін Хігель з певного часу почала виявляти неабиякий інтерес до містера Кочека. Вона кокетувала з ним, а якось після уроку спитала:

— Скажіть, містеру Кочеку, невже ви ніколи не розважаєтесь?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… вечірки в інтимному колі, де можна трохи випити, потанцювати, повеселитися, навіть позалицятися…

— Ви ж знаєте, я одружений.

— Хіба гріх зрідка зустрітися з іншою жінкою, трохи струснутися? Кажуть, дружина, хоч яка вона вродлива; з часом набридає!..

— Поки що я цього не відчуваю.

Учителька не вгамувалась і після такої сухої відповіді.

— Можна вам поставити ще одне нескромне запитання?

— Будь ласка!..

— Я вам подобаюсь хоч трошечки?

— Ви чудова вчителька.

— І це все? Боже мій! Багато мужчин вважають, що я дуже принадна. Я жила з чоловіком недовго — тож зберегла не тільки фігуру, але й темперамент. А втім, можу познайомити вас із своєю двоюрідною сестрою, їй тільки сімнадцять років, і вона така гарненька…

— Ви дуже люб'язні, фрау Хігель, однак я не зможу скористатися з вашої пропозиції. Я належу до категорії тих нудних чоловіків, які не зраджують своїх жінок. Може, це смішно, старомодно, але тут уже нічого не вдієш! — Василь промовив усе це м'яко, навіть дружньо і провів учительку, як завжди, аж до дверей.

А через півтора місяця заплатив їй до кінця року і сказав, що більше не потребує її послуг. Так в оточенні Василя стало на одного агента гестапо менше.

Настав день сьомого листопада — дороге свято для кожної радянської людини, де б вона не була. Василь і Ліза уявляли собі святкову Москву. З усіх її кінців сходяться до заводів, фабрик, установ і вузів трудящі, студенти, щоб узяти участь у демонстрації. О дев'ятій годині на трибуну Мавзолею Леніна піднімуться керівники партії та уряду, пролунають звуки фанфар, і на Красній площі почнеться військовий парад. На вулицях — музика, танці, веселощі. А тут вони не можуть не тільки якось відзначити своє свято, але бояться і взнаки подати, що воно має для них якесь значення… Прокинулися вони вдосвіта і не зводили очей із стрілки годинника. Думкою вони були там — у Москві. Ось зараз, за п'ятнадцять дев'ята, припинився доступ до трибун на Красній площі, і на короткий час запанувала тиша. Їм чулися оплески — це на трибунах зустрічають керівників партії та уряду, що піднімаються на Мавзолей. Війська вже вишикувано. Б'ють кремлівські куранти — дев'ята година. Горністи дають сигнал — слухайте всі! Із Спаських воріт Кремля виїжджає на коні Ворошилов. Він приймає парад… Потім — коротка промова, поздоровлення зі святом і артилерійський салют. Святково й урочисто сьогодні на Красній площі… А вони… єдине, що вони могли зробити ради свята, це одягтися по-святковому, поїхати в центр Берліна і там пішки пройтися по Унтер-ден-Лінден, в думці одсалютувавши червоному прапору із серпом і молотом, який майорів над будинком радянського посольства.

Повільно походжаючи на протилежному боці вулиці, вони побачили, як радянські громадяни, що жили в Берліні, заходили в посольство — взяти участь у мітингу, присвяченому сімнадцятим роковинам Великого Жовтня.

Василь і Ліза заздрили кожному, хто вільно, без ніякого побоювання відчиняв масивні парадні двері посольства. Раптом Василь побачив на очах у Лізи сльози.

— Нам тільки того й бракувало, щоб гестапо помітило, як ти рюмсаєш тут, навпроти радянського посольства! — прошепотів він, стискаючи їй руку.

У відповідь Ліза показала очима на гостей посольства і прошепотіла:

— Які вони щасливі!

У ці дні почали надходити тривожні вісті з різних джерел. Фрау Браун, коли вони знову зустрілися з Лізою, сповістила: є точні відомості, що фюрер дав згоду Муссоліні підтримати його у війні Італії проти Абіссінії. Більше того — за трьома іншими джерелами стало відомо, що в Рим недавно їздив прем'єр-міністр Франції Лаваль, який заявив дуче, що французький уряд не перешкоджатиме загарбанню Абіссінії. В іноземному відділі партії націонал-соціалістів, твердила Браун, питання про напад Італії на Абіссінію вважають вирішеним.

Через день до Василя зайшов оберштурмбанфюрер Лемке і теж сказав, що незабаром, очевидно, почнеться війна між Італією та Абіссінією…

— Наш фюрер, щоб підтримати бойовий дух італійчиків, надіслав їм три ешелони зброї і подарував Беніто Муссоліні ескадрилью винищувачів. Кажуть, італійцям довелося гарненько потрусити гаманці, щоб схилити на свою користь громадську думку Франції. Немовби на підкуп політичних діячів Франції, депутатів парламенту і впливових журналістів вони потратили кругленьку суму, що перевищує сто тридцять мільйонів франків. Ось де можна було б заробити! — аж захлинався від захоплення Отто Лемке.

Про майбутній напад Італії на Абіссінію сказав Василеві і Вебер. У консульському відділі міністерства закордонних справ знали, що війна почнеться в середині грудня.

Діставши з трьох джерел підтвердження відомостей про майбутній напад Італії на Абіссінію, Василь через Стамбулова негайно передав «батькові» зашифрованого листа.

Інформація Вебера була найточніша. В середині грудня 1934 року італійські війська атакували абіссінський загін в оазисі Упа-Упа, розташованому за сто кілометрів від кордону. Виникла реальна загроза воєнного конфлікту. Італія посилено підтягала війська до абіссінського кордону.

Зрозуміло, великі держави мали всі можливості покласти край італо-абіссінському конфлікту в самому його зародку, але вони цього не зробили. 3 жовтня 1935 року збройні сили Італії вдерлися в Абіссінію. Почалася італо-абіссінська війна.

Прийнявши ще 31 серпня того ж, 1935 року, закон про нейтралітет, Сполучені Штати Америки заборонили постачати зброю країнам, які воюють між собою. У резолюції, затвердженій спільно палатою представників та сенатом, нічого не було сказано про стратегічну сировину, в тому числі й про нафту. Незважаючи на це, Василь дістав від Адамса вказівку видавати італійським танкерам авіаційний бензин тільки через гамбурзьке бензосховище, уже на той час збудоване, аби не впадало в око, що Італії збільшено поставку пального.

Навіть після того, як під тиском світової громадської думки Ліга націй 7 листопада 1935 року була змушена визнати Італію агресором, нічого не змінилося.

У лютому 1936 року в Сполучених Штатах було прийнято новий закон, який подовжував строк нейтралітету і встановлював ембарго на вивіз у держави, які воюють, стратегічних матеріалів. Про нафту та нафтопродукти в цьому законі нічого не було сказано.

І все-таки Ліга націй мусила обговорити питання про заборону ввозити нафту в Італію. Представники Лондона і Парижа розхвилювалися не на жарт, коли дізналися, що десять держав — членів Ліги націй — дали згоду припинити постачати нафту Італії. Серед цих держав були Радянський Союз, Румунія, Іран і Голландія, в яких Італія купувала близько сімдесяти п'яти відсотків потрібної їй нафти. Представники великих держав зробили все можливе, щоб затягти обговорення «нафтових санкцій».

Доки під високими склепіннями Палацу націй виголошувались палкі промови, танкери, навантажені американським бензином, прямували до італійських берегів, і дуче не відчував ні найменшої нестачі в нафтових продуктах.

Браун сповістила Лізу, що вона друкувала розшифровану депешу, надіслану німецьким послом з Парижа, в якій йшлося про те, що 9 грудня 1935 року в Парижі підписано таємну угоду між прем'єром Франції П'єром Лавалем та англійським міністром закордонних справ Самуелем Хором про мирне врегулювання італо-абіссінського воєнного конфлікту. В цій угоді пропонували негусові Хайле Селассіє віддати Італії значну частину своєї території — кілька провінцій, назви яких фрау Браун не запам'ятала. Як твердить посол, це звело б нанівець існування Абіссінії як суверенної держави, бо, крім територіальних поступок, Абіссінія мала прийняти до себе на службу італійських радників і надати Італії ряд економічних привілеїв. Лаваль і Хор, оминаючи Лігу націй, фактично продали члена цієї міжнародної організації — Абіссінію.

Діставши такі відомості, Василь негайно виїхав до Гамбурга, куди щойно прибув американський танкер, і через капітана Бема передав Сар'янові листа, в якому докладно розповів про змову Лаваля і Хора. Він просив журналіста сповістити про це «батька», а з фактами, які повідомив Василь, вчинити на власний розсуд.

Очевидно, зміст таємної угоди між двома високими представниками Франції та Англії просотився у пресу й іншими шляхами. Газети, широко коментуючи цю угоду, зчинили великий галас. Ганебна змова двох міністрів викликала обурення в усьому світі. Однак англійські посли в Римі та Аддіс-Абебі наполегливо домагалися, щоб умови Лаваля — Хора було прийнято.

Особливо велике обурення викликала скандальна зрада Лаваля у Франції. В січні 1936 року прем'єр подав у відставку, діставши всього двадцять голосів під час голосування вотуму довір'я в Національних зборах. На зміну Лавалю прийшов Альберт Сарро, міністром закордонних справ було призначено Фландена, і становище у Франції майже не змінилося…

Вебер переказав Василеві, що майор, про якого у свій час ішла мова, повернувся з відрядження. Зять майора влаштовує у себе вдома невелику вечірку, на якій і познайомить свого родича з багатим американським бізнесменом Хексінгом, тобто з Василем. Такий спосіб знайомства із співробітником генерального штабу — тим більш під вигаданим іменем — був до певної міри ризикований, але Василь погодився. Увечері другого дня він поїхав разом із Лізою в гості до незнайомої людини за адресою, яку дав Вебер. Господар дому, Йоганн Мейєр, зустрів їх як давніх знайомих і запросив до вітальні. Незабаром прибув і майор Кольвіц, високий, худий чоловік в окулярах, з виснаженим обличчям.

Майор мало не з перших слів, не соромлячись присутності сторонньої людини, почав нарікати на свою долю: його єдина донька важко хвора. Лікарі ніяк не можуть поставити правильний діагноз. В яких тільки медичних світил вона не була — все марно, лише витрати і ніякої користі!..

Василеві стало ясно, що майор знає, з якою метою його познайомили з багатим американцем. Коли чоловіки лишилися самі, господар дому одразу перейшов до діла:

— Ти хотів улаштувати доньку в санаторій, а грошей у тебе на це нема, так же? От містер Хексінг може позичити тобі грошей, якщо, звичайно, ти погодишся.

— На що? — насторожився майор.

— Будемо говорити відверто. Ти, Фрідріху, не націст і не співчуваєш їм… Містера Хексінга, як ділового американця, цікавлять плани наших генералів, які вже поставили один раз Німеччину на край погибелі!..

— Ти розумієш, Йоганне, що ти кажеш? Це ж пахне шибеницею, — тихо промовив майор.

— Не вимовляй таких страшних слів проти ночі! Хто і як може довідатися, що ти, зустрічаючись із знайомим американцем, ділишся з ним новинами, які, до речі, через певний час перестають бути новинами?

— Це, звичайно, так, а проте… — пробурмотів майор.

У розмову втрутився Василь:

— Взагалі це не обов'язково, щоб ми стрічалися з вами, — сказав він. — Ви можете розповісти новини своєму родичу, нашому господареві, а він — мені… Я візьму на себе всі витрати, пов'язані з лікуванням вашої доньки. Сподіваюсь, три тисячі марок на місяць вистачить?

— Так, звичайно, — відповів майор і тут же додав: — Я маю подумати…

— Подумайте, я вас не кваплю. Коли надумаєтесь, сповістіть через пана Мейєра, — він мене знайде. Якщо лікування вашої доньки коштуватиме дорожче, я все одно візьму на себе всі витрати! — Василь хотів підкреслити, що грошей він не пошкодує. Ви, мовляв, тільки почніть працювати, пане майоре, і, якщо ваші відомості будуть варті уваги, він збільшить винагороду…

Вони зрозуміли один одного, хоч не вимовили більше жодного слова.

У ці буремні дні, коли події в Європі розгорталися з нечуваною швидкістю, у Берлін з Болгарії приїхав Стамбулов.

Його провели до Василевого кабінету, і він, назвавши себе, одразу почав голосно і обурено:

— Пане директоре, згляньтеся на моє становище! Від цих оптовиків життя не стало. Бензин продаємо ми, а гроші загрібають вони. Хіба це справедливо? Ні, більше так не можна!

— Не' хвилюйтесь, — спробував заспокоїти його Василь. — Скажіть, чим я можу вам допомогти.

— Я привіз вам привіт від «батька», — сказав Стамбулов пошепки. І знову голосно заговорив: — Повторюю, більше так не можна! Я відкрив велику гасову крамницю, орендую ще дві бензоколонки на головних вулицях столиці. Тепер хочу розширити діло і купувати бензин не румунський, а американський!.. Надішліть, будь ласка, на мою адресу в Софію кілька цистерн бензину і вагон автолу… Де сказано, що ми, болгари, мусимо купувати і продавати тільки румунський бензин? Правда, вони наші сусіди, але що з того? Все одно пальне вони нам продають за цінами світового ринку, та ще через посередників-оптовиків! — І знову тихо: — Я дещо привіз, мені треба поговорити з вами…

— Добре, ми продамо вам бензин. Однак оптовики зчинять великий галас… Гадаю, в купівлі румунського бензину зацікавлені не тільки вони, але дехто сильніший. — І теж притишивши голос: — Я викличу юрисконсульта і дам йому вказівки. Коли виконаєте всі формальності, заходьте — поговоримо.

Глауберг повів болгарина в свій кабінет, а Василь, лишившись сам, подумав про те, що «батько» вміє добирати людей. Стамбулов сподобався Василеві. Кругловидий, з чорними вусиками, густими кошлатими бровами, великими сірими очима, він був і досвідчений конспіратор: навіть немовляті зрозуміло, що людина, яка побоюється поліції, поводитиметься тихо й сумирно, щоб не привертати до себе уваги, а цей кричить, репетує…

Стамбулов повернувся до Василя — обличчя йому сяяло.

— Здається, все гаразд! — сказав він, умостившись у кріслі. — Тепер я покажу своїм конкурентам, на що здатний Стамбулов! — І, понизивши голос — Я привіз друкарський шрифт, півтонни паперу. Шрифт у трьох валізах у камері схову. Треба, щоб надійна людина одержала, — ось квитанція. Папір доведеться привезти машиною, приготуйте місце, куди його скласти. Найкраще, якщо машина буде з якогось видавництва, редакції газети або журналу. У мене заготовлено доручення — в нього можна вписати прізвище того, хто одержуватиме папір.

— Як ви зуміли перевезти через кордон шрифт і переправити сюди таку кількість паперу? — спитав Василь.

— Чи ба, велике діло!.. У фашистській Німеччині за гроші можна купити не тільки митного чиновника чи залізничне начальство, але й самого Герінга! — весело сказав болгарин.

Василь узяв у Стамбулова квитанцію камери схову, накладні на папір, доручення і, давши йому номер свого домашнього телефону, попросив подзвонити після десятої вечора.

Того ж дня він зв'язався з Германом і спитав, чи зможе той одержати валізи із шрифтом, папір і чи є в нього місце, де все це зберігати?

— Які ж ми підпільники, коли б не змогли одержати і надійно сховати те, що інші зуміли привезти за тридев'ять земель? Не турбуйтесь, ми все зробимо! — запевнив майстер.

— Частину шрифту і трохи паперу дасте Веберові, я йому обіцяв, — сказав Василь і попросив подзвонити йому з автомата. — Якщо все буде гаразд, спитаєте: «Це довідкове вокзалу?» А коли непередбачені ускладнення, задасте інше питання: «Чи можна замовити квиток на Мюнхен?»

— Добре, подзвоню. Але ви даремно турбуєтесь, товаришу!

Однак Василь турбувався, і навіть дуже. Він ходив з кутка в куток по великій вітальні, малюючи в уяві картину страшного провалу. Тільки близько одинадцятої години пролунав нарешті довгожданий дзвінок. Знайомий голос запитав: «Це довідкове вокзалу?»

— Ні, ви помилились! — відповів Василь.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

На початку 1936 року відбулося дві важливі події. Шістнадцятого лютого, під час виборів до кортесів, реакція в Іспанії зазнала серйозної поразки і було створено республіканський уряд на чолі з Асаньї, що згодом став президентом. Два місяці по тому, на виборах до Національних зборів Франції перемогли ліві і владу взяв у руки уряд Народного фронту.

В ті дні англійська консервативна газета «Дейлі мейл» писала: «Якщо зараза комунізму, що поширюється в Іспанії і Франції, перекинеться на інші країни, то найкориснішими друзями для нас були б два уряди — німецький та італійський, які знищили цю заразу на своїй землі». Ці рядки стали немовби сигналом для світової реакції.

Василь дістав телеграфом дивне розпорядження містера Адамса: спішно переадресувати танкери з авіаційним бензином, які прибувають у гамбурзький порт, в Іспанське Марокко і на Балеарські острови. А через день до нього в контору прийшов Отто Лемке і, сповістивши, що незабаром поїде в Іспанію, сказав:

— Ну, містере Кочеку, можете мене поздоровити: я буду учасником найвидатніших історичних подій, і, можливо, моє ім'я золотими літерами буде написано на скрижалях історії!.. Ми в Іспанії знищимо всіх євреїв, комуністів та інших соціалістів і теж установимо новий порядок! Ваша батьківщина, Америка, не буде нам на заваді — вона оголосить нейтралітет і ні в що не втручатиметься. Англія ж цілком на нашому боці. Лишаються французики, але що вони зроблять самі?

— Звідки ви все це знаєте? — ніби ненароком запитав Василь.

— Отто Лемке не така людина, щоб кидати слова на вітер!

— Усе може бути… Не думаю тільки, що Англія цілком на вашому боці…

— Не вірите? — усміхнувся Лемке.

— Політик я поганий, але цьому повірити не можу!

— А якщо доведу?.. Хочете закластися?

— Любий Лемке, до чого мені цей заклад? Та й чим ви зможете підтвердити свої слова?

— Документами, справжніми документами!.. Я покажу вам копію стенограми недавньої розмови представника Великобританії з нашим фюрером… Ви будете вдоволені?

— Якщо тільки стенограма справжня…

— Любий Кочеку, невже ви…

— Скільки це коштуватиме? — перебив його Василь, збагнувши, що оберштурмбанфюрер затіяв усю цю розмову для того, щоб запропонувати йому секретний документ.

— Тисячу доларів! — була відповідь.

— Чи не занадто дорого?

— Дорого?.. В іншому місці за такий документ дали б куди більше, але я віддаю вам по-дружньому…

— Згоден. Зрештою, якщо навіть переплачу — дарма, ми ж друзі… Дасте документ і одержите гроші!

Увечері Лемке приніс Василеві один-єдиний аркуш цигаркового паперу, наполовину заповнений машинописним текстом.

— І це все? — розчаровано вигукнув Василь.

— У документі найважливіше не кількість рядків, а його зміст. Прочитайте, і ви зрозумієте!.. Річ у тому, що до Берліна приїхав сер Томас Джонс, довірена особа прем'єр-міністра Англії Болдуїна, щоб вивідати, чи можливі переговори між Англією та Німеччиною. Гість розмовляв із Ріббентропом, а на другий день його запросили до фюрера. Тепер зрозуміли, що йдеться не про дрібниці? Ви тримаєте в руках не що інше, як копію стенографічного запису розмови Джонса з Гітлером. Зважте, стенограму було передруковано лише в п'яти примірниках — у вас п'ятий примірник. — Лемке взяв аркушик із рук Василя і почав читати: «Джонс сказав фюрерові, що, на думку англійського уряду і, зокрема, на особисту думку прем'єр-міністра його величності сера Болдуїна, перемога Народного фронту у Франції і неминучість громадянської війни в Іспанії змушують Німеччину та Англію зблизити свої позиції…» Зверніть увагу, останні слова підкреслено. І далі: «Фюрер відповів співрозмовникові, що цілком згоден з ним, і заявив, що він, у свою чергу, має намір сприяти здійсненню спільного плану».

— А що це означає — «сприяти здійсненню спільного плану»? — запитав Василь.

— Що ж тут незрозумілого? Спільними зусиллями остаточно й беззастережно викоренити комунізм! Щоб досягти цієї мети, треба насамперед підняти заколот в Іспанії і покінчити там з республікою, потім ліквідувати Народний фронт у Франції. Розповім вам по секрету — як тільки диктор радіостанції Сеути скаже: «Над усією Іспанією безхмарне небо», — почнеться гаряче діло, в якому візьме участь і ваш покірний слуга оберштурмбанфюрер Отто Лемке!..

Повідомлення есесівця і документ були такі важливі, що треба було негайно сповістити «батька». Вранці другого дня Василь доручив юрисконсультові спішно викликати до Берліна торговця бензином Стамбулова — настав час серйозно подумати і про болгарський ринок…

Стамбулов не примусив себе чекати — через два дні він уже сидів у кабінеті Василя і, слухаючи його, кивав головою.

— Я вас зрозумів і тільки-но приїду — негайно передам… От сволота!.. Виходить, поклали втопити в крові республіку… А англійці знову в своїй улюбленій ролі. — Життєрадісне обличчя Стамбулова затьмарилося.

— Схоже на те, — невесело відповів Василь.

— Знаєте, з купівлею у вас бензину вийшло здорово, — сказав, помовчавши, Стамбулов. — Цілком природно, що комерсант, розширяючи діло, хоче позбутися посередників і заробити якнайбільше. Ви б побачили, який переполох зчинився серед наших оптовиків, коли цистерни з американським бензином і вагон автолу прибули на товарну станцію Софії!.. Тепер у мене є підстави приїздити сюди, до Берліна, коли завгодно — це не викличе ні в кого ні найменшої підозри. Треба ж мені до кінця владнати справу з постачальником!..

Того ж дня Стамбулов поїхав.

Оберштурмбанфюрер Отто Лемке казав правду: за умовним сигналом радіостанції, що передала його в ефір: «Над усією Іспанією безхмарне небо», почався військовий заколот під керівництвом Санхурхо. Фашисти виступили в Іспанському Марокко, на Канарських і Балеарських островах. Спалахнув заколот і на півночі Іспанії. Після того, як під час авіаційної катастрофи загинув Санхурхо, на чолі заколоту став генерал Франко.

Майор Фрідріх Кольвіц передав Василеві через свого родича Йоганна Мейєра відомості про те, як і чим допомагають Німеччина та Італія іспанським заколотникам. Зокрема, він сказав, що дуче поставляв заколотникам десять тисяч гвинтівок, двадцять тисяч ручних гранат, двісті кулеметів та півтора мільйона песет готівкою. Гітлер послав в Іспанію на поміч Франко повітряний корпус «Кондор», який налічує понад сто бойових літаків і чотири тисячі п'ятсот чоловік особового складу. Майор твердив, що генералітет постановив випробувати в Іспанії пікірувальні бомбардувальники та важкі танки.

Хоч фашистська авіація вже чотириста шістдесят два рази бомбила іспанські міста, а пізніше Гітлер переправив туди двісті п'ятдесят тисяч італійських і п'ятдесят тисяч німецьких солдатів та офіцерів, великі держави — Англія, Франція і Сполучені Штати Америки розіграли ганебний фарс, проголосивши через Лігу рацій політику невтручання і поставивши, таким чином, знак рівності між законним урядом республіки та заколотниками, а також заборонили продаж зброї та стратегічних матеріалів обом сторонам.

Хто-хто, а Василь добре знав, скільки нафти й нафтопродуктів поставляють генералові Франко, обходячи закон про «невтручання». Спочатку пальне давали Франко в кредит. У Берлін до Василя прибув представник заколотників, щоб вести розрахунки і видавати компанії векселі. Василь також знав, що батько Джо, Ковачич-старший, продає іспанським заколотникам вогнестрільну зброю, переважно кулемети й гармати, і загрібає на цьому мільйони.

Політика соціаліста Леона Блюма, який очолював тоді уряд Франції, була боягузлива. Блюм відверто заявив: коли Франція підтримає республіканців, це може призвести до війни з диктаторами. Генеральний комісар іспанської республіканської армії Альварес дель Вайо кинув Леонові Блюму в обличчя: «… Якщо ви й далі стоятимете на такій позиції, то обіцяю вам, що кожного разу, коли в окопах гинутиме іспанський соціаліст, останньою його думкою буде прокляття вам. Він зможе сказати: «Мій убивця — Леон Блюм…»

Тільки Радянський Союз та озброєні інтернаціональні бригади, які прибували в Іспанію з усіх кінців земної кулі, грудьми захищали справедливе діло республіки, розуміючи, що громадянська війна на землі багатостраждальної Іспанії — це початок великої війни з фашизмом…

Зовсім несподівано до Берліна приїхав Сар'ян і передусім подзвонив Василеві.

— Алло, містере Кочеку!.. Не пізнаєте? — Сар'ян?! Невже?

— Так, це я, власною особою!

— Де ви, звідки дзвоните?

— У Берліні. Дзвоню з готелю «Адлон».

— Вийдіть на вулицю. Я зараз приїду, хочеться скоріш обняти вас!

Повертаючись із Сар'яном. додому, Василь дізнався, що той прибув у Берлін як спеціальний кореспондент своєї газети, щоб написати про приїзд до Німеччини дуче і про те, як його прийме Гітлер.

Невже зустріч двох диктаторів така подія, що газети посилають спеціальних кореспондентів? — спитав Василь.

— Справа, звичайно, не в зустрічі, а в тому, що за нею криється. Є точні відомості, що Італія приєднається цо антикомінтернівського пакту, укладеного між Німеччиною Та Японією. Ну, а Гітлер зробить усе, щоб мати згоду дуче на аншлюс Австрії…

Ліза була вельми рада несподіваному гостеві.

— Ах, мосьє Сар'яне, ви не можете собі уявити, які ми тут самітні і як часто згадуємо час, проведений у вашій віллі під Парижем! Як ви поживаєте, як Жаннет?

— Дякую, все більш-менш добре, якщо можна назвати добрим наш бурхливий час!.. Ми з Жаннет теж часто згадуємо вас і сумуємо: мабуть, до тих щасливих днів нема вороття… — Журналіст, завжди жвавий, життєрадісний, сьогодні був замислений, стурбований. У його шевелюрі побільшало сивих ниток. Під чорними, як маслини, ясними очима позначилися темні кола.

Василь дістав з буфета вермут і налив у келехи. — Вип'ємо за добро, за те, щоб у світі запанував розум! — Він підняв келех.

— Амінь! — відповів Сар'ян і випив.

— Розповідайте ж, що діється в Парижі.

— Веселого мало. Ви читали, звісно, про падіння кабінету Леона Блюма?.. Зрадивши іспанських республіканців, проводячи дволику політику, я б сказав, підлу і боягузливу, Блюм сам, своїми власними руками убив Народний фронт і відкрив шлях реакції. Тепер ніхто не має сумніву, що новий радикал-соціалістичний уряд Шотана — Блюма готовий піти на будь-які поступки диктаторам, аби тільки уникнути війни. Всі розуміють, що Гітлер незабаром загарбає Австрію, а потім візьметься до Чехословаччини. Але ніхто не вживає ніяких заходів, щоб покласти край домаганням диктатора. Впливовий депутат Фланден закликає у французьких Національних зборах: «Не виявляймо героїзму задля Австрії, краще сховаймося за нашою лінією Мажіно». Пацифісти з профспілки вчителів йому підспівують: «Ми краще схопимо ляпаса, ніж кулю в лоб». Нащадки Великої Французької революції такі боягузливі, що ризикують лишитися сам на сам із озброєною до зубів Німеччиною, яка прагне реваншу і помсти.

— А як поводяться мої друзі — де ла Граммон, Маріньє, художник Борро?

— Де ла Граммона обрали на додаткових виборах депутатом Національних зборів. Наскільки я знаю, він стоїть на чіткій позиції і очолює в парламенті групу послідовних антифашистів. Маріньє як був чиновником, так ним і лишився, хоч і вважає, що він — людина прогресивних поглядів. Ненавидячи фашизм, він так само ненавидить комуністів, соціалістів і всіх, хто захищає інтереси простих людей. Молодець ваш Борро. Весною він виставив свою нову картину «Вітчизна». Її захоплено зустріли справжні патріоти. Борро тепер — видатний прогресивний художник Франції. Такого не зламаєш і не купиш, у нього тверді переконання, він боротиметься за Францію до кінця!..

Другого дня Сар'ян виїхав до Мюнхена, щоб побувати на церемонії зустрічі фюрером Муссоліні.

Дуже пишна зустріч відбулася 25 листопада, а вранці «Фолькішер беобахтер» надрукувала на першій сторінці звіт про неї. Далі газета розповідала, як фюрер і дуче простували від вокзалу до міста між двома рядами бюстів римських імператорів, нащадком яких вважав себе Муссоліні. Над широким майданом, де натовпи людей вітали дуче, на високій колоні було укріплено велетенську літеру «М»…

Через два дні фюрер і дуче приїхали до Берліна. Василь був свідком цієї «події». Муссоліні стояв попереду в розкішному відкритому автомобілі, а Гітлер — позад нього. Вони врочисто проїхали кілька кілометрів по місту — від імперської канцелярії до Олімпійського стадіону.

28 вересня, о восьмій годині вечора, у Берліні відбувся величезний мітинг. Радіостанції всієї Німеччини передавали, як Гітлер вітав свого гостя — «одного з найвидатніших людей усіх віків, одного з трьох рідкісних геніїв, яких створює не історія, а котрі самі творять історію…» У відповідь Муссоліні теж не поскупився на гучні слова: «Коли фашизм має друга, він іде з ним до кінця. Завтра Європа стане фашистською і сто п'ятнадцять мільйонів душ піднімуться, як один, незламно рішучі…»

Пізно ввечері, провівши Сар'яна до хвіртки, Василь побачив на боковій стежці аркуш паперу і підняв його. У нього здригнулося серце, коли він зрозумів, що тримає невеличку, розміром з листівку газету, під назвою «Червоний прапор» — орган підпільної антифашистської організації в Німеччині. А в лівому куточку, вгорі, було набрано дрібним шрифтом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Отже, підпільна організація живе і діє, Герман дотримав слова. Але як ця газета опинилася тут, на садовій стежці? Підкинув садівник Мюллер — хотів показати багачеві-американцю, що робітничий клас Німеччини живе і діє?..

Під час наступної зустрічі з Василем Вебер відверто висловив своє невдоволення появою підпільної газети, що мала колишню назву — «Червоний прапор».

— Не розумію, чого можна досягти виданням малюсінької газети певного спрямування? Навіщо дратувати фашистів, накликати на себе лють гестапо? — сказав він.

— Любий Вебере, чи не доцільніше нам виявити терпіння і широчінь поглядів?.. Хай кожен бореться з фашизмом, як вважає за потрібне, — для цього всі способи добрі! — відповів Василь.

Підпільна газета справила велике враження на робітників берлінських заводів і фабрик. Газету читали всі — навіть ті, хто стояв осторонь активної боротьби. Агенти гестапо нишпорили по заводах і фабриках, хапали підозрілих осіб, але так і не дізналися, де надруковано газету і хто це зробив.

Поява газети стурбувала власті. Про це розповів Василеві Лемке, що недавно повернувся з Італії.

— На диво живучі оті комуністи! — обурювався він. — Здавалося, усім їм край — запроторили в концентраційні табори не тільки членів цієї партії, але й тих, хто співчував їм. А вони все ще чинять опір, навіть випускають газету! Гітлер наказав добути їх хоч із-під землі. Інакше, каже, всіх розстріляю!.. Відважні вони люди, нічого не скажеш, — несподівано закінчив він.

— Про кого це ви, пане Лемке?

— Та про комуністів! Подумати тільки — всі тремтять від страху, а вони видають газету, закликають чинити опір. Сьогодні весь світ, навіть зарозумілі англійці, схиляють голови перед нами, а комуністи бунтують і підбурюють інших!

— Чому ви гадаєте, що газету випустили комуністи, і чи не перебільшуєте ви, любий друже, твердячи, що перед вами схиляє голову весь світ? — На обличчі Василя промайнула ледь помітна усмішка.

— Перебільшую? Анітрохи!.. Подумайте самі. З Іспанією ми впоралися? Ще і як! Винищили там усіх комуністів, соціалістів, анархістів, євреїв та іншу погань. А французи й англійці тільки вдавали, що не схвалюють наші дії, насправді ж раділи нашим успіхам в Іспанії. Тепер черга за Австрією та Чехословаччиною. Покінчимо з ними, — дивись, усі Балкани будуть наші. Звідси до світового панування один крок. Звичайно, без Америки, — похопився Лемке, щоб не образити американця.

— Ви вважаєте, що приєднання Австрії до рейху і загарбання Чехословаччини — справа вирішена?

— Ще б пак! Хіба ви не чули, що в Берлін приїжджав австрійський канцлер Шушінг? Прийнявши його в імперській канцелярії, фюрер заявив, що коли той і далі буде опиратися, то він, Гітлер, накаже розбомбити головні міста Австрії, а деякі з них стерти з лиця землі, як це було зроблено в Іспанії. Ну, Шушінг капітулював, і згодився дати австрійському націстові Зейс-Інкварту важливий пост у своєму кабінеті… Майте на увазі, що це тільки початок — восьма німецька армія стоїть напоготові біля австрійського кордону… Що ж до Чехословаччини, то план «Грюн» давно затверджено. Чехословаччина як самостійна держава перестане існувати наприкінці цього року!

— Та хіба французи дозволять вам привласнити дві самостійні держави Центральної Європи?

— Любий, наш фюрер зовсім не простак! Він завчасно домовився про все з англійцями, а французи й писнути не посміють без англійців!.. Ми й Францію миттю роздушимо. Не турбуйтеся — Гітлер усе передбачив, осічки не буде!

— Схоже, що ви маєте рацію. Битися з вами об заклад я не ризикую!

— І добре робите — тут пахне явним програшем!.. У мене прохання до вас. — Лемке запобігливо всміхнувся. — Не згодилися б ви покласти до себе в сейф деякі дрібниці?.. Мені незручно тримати це дома…

Він дістав із кишені штанів плескату бляшану коробку і, відкривши її, висипав на стіл брильянтові персні, сережки, кольє.

— Іспанська здобич? — стримуючи обурення, запитав Василь.

— Угу, — самовдоволено промугикав оберштурмбанфюрер.

— Покладіть коробку в сейф, хай лежить… Сподіваюся, розписка вам не потрібна?

— Що ви, звичайно, ні! — Лемке ретельно зібрав коштовності в коробку і поклав її в сейф.

— Пане Лемке, послуга за послугу! Я теж попрошу вас дещо зробити. Ви, звичайно, знаєте, що компанія, котру я уповноважую, має великі інтереси в Чехословаччині — понад шістдесят відсотків нафти і нафтопродуктів, що їх споживає ця країна, постачаємо ми. Нас дуже цікавить усе, що стосується цієї країни. Прошу вас зібрати найдокладніші відомості про плани Німеччини щодо Чехословаччини. Звичайно, за певну винагороду.

— Звіртесь на мене, для вас я зроблю все, навіть неможливе! — відповів Лемке.

Василь, як завжди, поклав продублювати відомості, добуті в оберштурмбанфюрера, щодо Австрії. Майор. Кольвіц із генерального штабу не тільки потвердив слова Лемке, але й назвав точну дату вторгнення в Австрію — 12 березня 1938 року.

І він не помилився: цього дня, на світанку, 8-ма німецька армія вдерлася на територію Австрійської республіки і, не натрапляючи на опір, швидко окупувала її. На другий день «імперським законом» Австрію було приєднано до рейху, а Гітлер звернувся до австрійців із балкона віденської ратуші з промовою: «Якщо з австрійського міста, де я народився, провидіння покликало мене керувати рейхом, то воно не могло не покласти на мене місію повернути мою дорогу батьківщину німецькому рейхові…»

В Берліні рейхсмаршал Герінг приймав по черзі послів іноземних держав і кожному говорив: «Канцлер Шушінг був несумлінний, і це змусило нас вчинити так, як ми тільки-но вчинили…»

Посол Англії Невіль Гендерсон, відомий своїми прогітлерівськими настроями, спробував заперечити. Він сказав Герінгові: «Але, пане маршале, якщо канцлер і був не досить благорозумпий, хіба це підстава для того, Щоб Німеччина вчинила таке грубе насильство?»

На це Герінг відказав: «Надто пізно! Гітлер уже у Відні…»

Ельза Браун постійно зустрічалася з Лізою, охоче брала у неї всякі подарунки, нарікала на гірку долю самотньої, всіма покинутої жінки, розповідала про свої біди… Боже мій! Гітлер остаточно покінчив з поняттям моралі і дав жінкам таку волю, про яку вони раніше і мріяти не могли… Тепер німкені, не побоюючись, що їх осудять, лягають спати з кожним стрічним чоловіком, а поважні матрони, матері сімейств, вважають за свій патріотичний обов'язок заводити молодих коханців із військових. Треба ж скрасити життя солдатів фюрера!..

— Подумайте, мадам, при цьому моральному занепаді, коли стають доступними молоді дівчата із гарних сімей, кому потрібна така літня жінка, як я? — То був крик душі фрау Браун.

Вона сказала, що відомості, які надходять в іноземний відділ націстської партії, стосуються головним чином Чехословаччини. Очевидно, у Франції та Англії примирилися з думкою, що Гітлер рано чи пізно захопить якщо не всю Чехословаччину, то значну частину її.

Відомий французький юрист, Жозеф Бартелемі, писав у газеті «Тан»: «Хіба варто жертвувати трьома мільйонами французів для того, щоб три мільйони чеських німців лишилися під владою Чехословаччини?»

Йому підспівувала англійська газета «Дейлі експрес». У статті під заголовком «Знову чехи» писалося: «Ми не любимо цієї братії. Неможливо, щоб англійський уряд узяв на себе зобов'язання змусити нас воювати за таку напіврозвалену державу, як Чехословаччина».

Ельза Браун розповідала: в іноземному відділі партії певні, що теза: «Краще бути переможеним Гітлером, ніж перемогти з Радами» — має дедалі більший успіх у кулуарах французького парламенту…

Двадцять другого травня на чехословацько-німецькому кордоні німецькі митники вбили двох словацьких мотоциклістів. Обидві держави оголосили мобілізацію. Міністерства закордонних справ Франції та Англії спільними зусиллями добилися, щоб Берлін і Прага скасували ці ухвали. Були підстави для радощів, і французи раділи: перші спільні зусилля дали бажані наслідки. Гітлер відступив.

Отто Лемке зареготав, коли розмова торкнулася цієї теми.

— Ну й диваки ж оті французи, я вам скажу! Вони й справді вірять, що англійці заодно з ними і що фюрер злякався й відступив. Тим часом про відступ і мови не може бути. Для чого дратувати гусей, коли й так відомо, про що думають англійці?

— Про що ж, по-вашому, вони думають?

— Англійці просто попереджають свого партнера, щоб французи не покладали особливих надій на допомогу Лондона.

— Не може бути!

— У політиці все буває! Невже вам знову потрібен доказ?

У Лемке був вигляд переможця. Оберштурмбанфюpep поліз у кишеню і, діставши звідти папір, подав Василеві.

Це була копія конфіденціальної ноти Форін Офіс французькому міністерству закордонних справ. Чорним по білому було написано: «Надзвичайно важливо, щоб французький уряд не мав ніяких ілюзій щодо позиції англійського уряду, коли спільні зусилля, спрямовані на мирне розв'язання чехословацького питання, зазнають краху…»

— Наші хлопці з розвідки працюють чудово, правда? Не встигли французи отямитися від шоку, одержавши таку ноту, як її точна копія лежала на столі у фюрера. Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: спільного виступу на захист Чехословаччини не буде! — сказав Лемке.

— Так, схоже на це, — відповів Василь.

Того ж дня Василь переписав ноту умовним шрифтом і переправив Стамбулову в Софію, щоб той передав «батькові»…

Надійшла листівка від Германа — він просив сповістити, чи не потрібен конторі «Стандард ойл компані» досвідчений рахівник із спеціальною освітою.

Такі пропозиції надходили часто від різних людей і ніякої підозри викликати не могли. Листівка свідчила, що Германові треба побачитися з Василем…

— Мені хотілося показати вам дещо, — сказав майстер, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі, і подав Василеві четвертий номер газети «Червоний прапор», яка виходила двічі на місяць. — Послухайте, що тут написано! — Надівши окуляри, він почав читати звернення до німецького народу, надруковане на першій сторінці:

«Дорогі співвітчизники!

Є люди, які із сльозами подиву на очах радіють перемогам фюрера. Ще б пак — він же втілює в життя віковічні мрії німецьких капіталістів та поміщиків про велику Німеччину.

Так, Австрію силою приєднано до рейху, на черзі Чехословаччина. У нас ще багато сусідів, і вони можуть стати легкою нашою здобиччю, якщо ми того схочемо.

Дорогі співвітчизники!

Запам'ятайте одну просту істину — нація, що пригнічує інші народи, не може бути вільна сама. Подумайте про майбутнє, поки не пізно. Не сприяйте злочинам націстів на чолі з Гітлером, не ганьбіть свою батьківщину, не викликайте гнів і ненависть до нас в інших народів. Не забувайте, що рано чи пізно настане час розплати.

Ми, антифашисти, закликаємо вас до боротьби з фашизмом. Заступимо шлях авантюрам: трудящим потрібен мир, робота, дружба, а не велика Німеччина, створена на могилах мільйонів.

Геть фашизм! Геть війну! Геть Гітлера!

Хай живе на землі мир і демократія!

6 червня 1938 року,

м. Берлін».

— Ну як? — спитав Герман, закінчивши читати.

— Це якраз те, що сьогодні потрібно!.. А що, товаришу Германе, у вас є надійні зв'язкові на заводах і фабриках? Доходить газета до робітників?

— Аякже! Невже ви думаєте, що ми друкуємо газету, долаючи тисячі перешкод, ризикуючи головою заради власного вдоволення? У нас понад півсотні зв'язкових. Вони встигли уже поширити свіжий номер. Подекуди розклеїли на стінах курилок або підкинули у шафочки робітників…

…Після Мюнхена гітлерівці вважали, що їм дозволено все, що в світі немає сили, здатної вистояти проти Німеччини. Готуючись до великої війни, вони посилили репресії всередині країни. Агенти гестапо арештовували людей за найменшою підозрою просто на вулиці і без суду й слідства вивозили їх у концентраційні табори. Обшукам і арештам не було краю. Посилено стежили і за іноземцями, — Василь відчував це на кожному кроці.

Якось удень Ліза подзвонила йому в контору і сказала, що тільки-но арештували садівника Мюллера, а тепер агенти поліції вимагають, щоб їх впустили в особняк зробити обшук.

— Я замкнула двері й відмовилася впустити їх у дім. Але вони не перестають стукати і наполягають, щоб їм відчинили, погрожують висадити двері… Не знаю, що робити?

— Передусім не хвилюйся. Двері не відчиняй. Не висадять, не бійся. Я зараз приїду! — Повісивши трубку, Василь подзвонив генеральному консулові О'Кейлі й помчав додому.

Агенти гестапо тупцяли біля під'їзду, не наважуючись висадити двері багатого особняка, що належав американцеві.

— В чому справа, панове? — сердито запитав Василь. — Чому ви так поводитесь біля мого дому?

Офіцер сказав, точніше відрапортував по-військовому:

— Нам відомо, що ваш садівник Мюллер — комуніст і зв'язаний із підпільною підривною організацією.

— Ну то й що?

— Бачте, при обшуку ми нічого не знайшли в нього…

— Тим більше незрозуміло, що вам треба в моїй господі!

— Він… я хотів сказати — Мюллер… міг сховати папери у вас…

— Дивна у вас логіка, пане офіцере!.. У садівника нічого не знайшли і тому надумали зробити обшук у домі американського підданого, представника компанії, що постачає вашій країні нафту. Вважаючи такий вчинок з вашого боку актом зовсім неприпустимо свавілля і проявом недружелюбства в ставленні до мене та компанії, яку я маю честь репрезентувати, я змушений буду повідомити про це рейхсмаршала пана Герінга! Доки не одержу позитивної відповіді, припиняю всякі операції!

— Але ж ми не зробили у вас обшуку! — Офіцер знітився: те, що американець згадав їм всемогутнього рейхсмаршала, справило на нього велике враження.

У цей час до хвіртки саду підкотив лімузин, на якому були дипломатичні номерні знаки. З машини вийшов генеральний консул Сполучених Штатів Америки в Берліні. Він відрекомендувався офіцерові й запитав, на якій підставі і за чиїм наказом поліція рветься в дім американського підданого і хоче зробити обшук.

— Ви, шановні панове, певно, не розумієте різниці між підданими Чехословаччини і Америки! Раз і назавжди закарбуйте собі на носі: те, що можна зробити з чехами та іншими народами, не можна робити з американцями! Ми цього не дозволимо, ясно? Я змушений буду офіційно протестувати проти такого свавілля! — О'Кейлі поводився дуже грубо.

Офіцер знову переказав історію з Мюллером.

— Дивно, замість того щоб попередити містера Кочека і захистити його від комуністів, ви хочете зробити в нього обшук! Негайно забирайтеся звідси, інакше я змушений буду подзвонити панові Ріббентропу.

Поліцейські, підібгавши хвости, як побиті собаки, пішли. Василь подякував О'Кейлі й запросив його в дім випити віскі.

— Зовсім знахабніли ці німці! Не розумію, чому наші так панькаються з ними, — роздратовано мовив О'Кейлі після третього келеха віскі з содовою.

— Ви самі колись казали — зі страху перед росіянами!

— Казав… Знаєте, чого я боюся тепер? Коли б німці не посунули на нас, замість того щоб ударити по росіянах.

Надто вже вони розперезалися. В цирках панує неписаний закон: звіра, що перестав коритися дресирувальникові, вбивають. Коли б таке саме не трапилося і тут!

— Боюся, що тутешній звір загризе свого дресирувальника: адже він давно перестав коритися! — сказав Василь.

Садівника Мюллера довелося рятувати з допомогою Лемке. Операція коштувала Василеві триста американських доларів. Мюллер повернувся днів за десять, худий, постарілий, із синяками на зморшкуватому обличчі.

— Що вони зробили з вами, Мюллере? — співчутливо запитав Василь.

— Про це не маю права говорити — я дав підписку, — сказав садівник і, помовчавши, додав: — А втім, вам можна довіряти… Вони били мене тричі на день, іноді й уночі. Все питали про якусь підпільну організацію, що випускає комуністичну газету… Вами теж цікавилися, містере Кочеку!

— І що ж?

— Нічого… Ні про які організації я не маю ніякісінького уявлення і взагалі, скажу вам відверто, політикою не цікавлюся. Мабуть, сталася помилка: мене сплутали з кимось. Що ж до вас, то, зрозуміло, крім хорошого, я нічого сказати їм не міг.

— Приємно чути, що мій садівник політикою не цікавиться, інакше відповідати довелося б мені! Все ж будьте обережні й майте на увазі, що я поручився за вас.

— Цього я не знав…

Якось, вийшовши з контори раніше ніж завжди, Василь вернувся з півдороги назад, згадавши, що забув портфель. Він застав у своєму кабінеті юрисконсульта Глауберга: той рився в шухлядах його письмового столу.

— Що ви тут робите? — різко запитав Василь.

— Шукаю копію останнього нашого листа фірмі «Фламме»… — Вигляд у юрисконсульта був розгублений.

— Чому ви шукаєте її не в канцелярії, а в мене?

— Там її немає.

— Зараз перевіримо! — Василь попросив секретарку покликати діловода. Коли той зайшов, звелів йому принести теку з вихідними паперами. — Мені потрібна копія нашого останнього листа компанії «Фламме», якщо не помиляюся, про розрахунки. — Він помітив, що Глауберг робить діловодові якісь знаки, і додав: — Сподіваюся, ця копія у вас у справах, інакше ви негайно залишитесь без роботи! — Діловод повернувся за хвилину з текою і показав патронові копію листа.

— Хочу вас запевнити, — сказав він, — що документи у нас не губляться.

— Дякую. Можете йти.

Відпустивши діловода, Василь знову спитав Глауберга:

— То що ж усе-таки ви шукали в шухлядах мого столу? Юрисконсульт мовчав, на обличчі в нього виступили червоні плями.

— Ще одне запитання: звідки у вас ключі від мого, столу?

— Вони були тут. Мабуть, ви забули…

— Неправда! — Василь дістав із кишені низку ключів у шкіряному футлярі й показав Глаубергові. — Що ви шукали в шухлядах мого столу і за чиїм завданням це робили?

— Пробачте, цього більше не буде, — видавив із себе Глауберг, губи його тремтіли.

— Справді не буде, бо вас тут не буде! Негайно залиште контору, і більше щоб я вас не бачив.

Уранці він наказав бухгалтерові дати розрахунок Глаубергу.

Те, що трапилося з садівником Мюллером і юрисконсультом Глаубергом, насторожило Василя. Може настати такий час, коли фашисти ні перед чим не зупиняться… «Треба бути обачнішим, не давати їм ніякого приводу для підозри», — переконував себе Василь. Однак вони з Лізою живуть у фашистському раю не для того, щоб збільшувати свої заощадження в американському банку, у них інше завдання. Небезпечне і потрібне…

Отто Лемке, що встиг за допомогою Василя наскладати чималий капітал у швейцарському банку, як і раніше, приносив цінну інформацію. Неодноразова перевірка її за відомостями Браун та майора генерального штабу Фрідріха Кольвіца завжди свідчила, що вона правильна.

Наприкінці лютого 1939 року Лемке прийшов до Василя похмурий, роздратований. Йому здається, пробурмотів він, що фюрер зарвався і що це до пуття не доведе…

— Що ви, пане Лемке, хіба фюрер може зарватися?

— Уявіть — може… Він затіває нову гру: хоче захопити всю Чехословаччину.

— Але ж фюрер сам підписав мюнхенську угоду, яка гарантує недоторканність нових чехословацьких кордонів!

— Ах, містере Кочеку, ви наївна людина!.. Хіба має значення підпис на клаптикові паперу? Сам поставив свій підпис, сам може й забрати його назад… Є наказ фюрера по армії — не пізніше ніж 15 березня бути готовими до вторгнення в Чехословаччину.

Перед тим як надіслати тривожну вість «батькові», Василь перевірив її. Кольвіц підтвердив, — що вторгнення в Чехословацьку республіку має відбутися в ніч на 15 березня…

Тієї самої ночі, коли німецько-фашистські війська вдерлися в Чехословаччину, президент республіки Гаха сидів самотній у велетенському салоні нової імперської канцелярії. На столі перед ним лежав документ з коротким текстом. Час від часу Гаха схилявся над документом і, кривлячись, як від зубного болю, знову відкидався на спинку крісла. Гітлер наказав йому підписати цей документ, у якому було сказано, що «…він, будучи при повній свідомості й здоровому глузді, віддає долю чехословацького народу і всієї країни до рук фюрера та німецького рейху…» Гаха розумів, що підписати такий документ — значить ганебно зрадити свій народ, але він не мав волі чинити опір. Гаха був у напівнепритомному стані. Йому зробили укол, і, зрештою, він поставив свій підпис під документом.

Так було перегорнуто ще одну сумну сторінку в трагічному літописі тих років.

На черзі — питання про Данціг.

Вимагаючи приєднання Данціга до Німеччини, а також права на будівництво власної транспортної магістралі через «Польський коридор», гітлерівці обіцяли Польщі як компенсацію частину Радянської України.

Реакційна кліка, що визначала політику тодішньої Польщі, відмовилась од допомоги Радянського Союзу і стала на шлях відкритої зради національних інтересів польського народу.

7 квітня 1939 року італійські війська окупували Албанію. 28 квітня німецький уряд оголосив, що розриває англо-німецьку морську угоду й анулює німецько-польський пакт про ненапад. 22 березня литовські правителі з важким серцем віддали Німеччині Мемельську область з портом Мемель (Клайпеда) на Балтійському морі. За день по тому Румунія підписала угоду, за якою підпорядковувала свою економіку інтересам німецької промисловості. Гітлер заявив також претензії на колишні німецькі колонії, захоплені Англією та Францією після світової війни, і висунув територіальні вимоги до Польщі.

Щоб відвернути німецьку агресію, Радянський уряд наполегливо пропонував західним державам створити систему колективної безпеки. Англійський уряд змушений був піти назустріч радянським пропозиціям, головним чином для того, щоб заспокоїти громадську думку своєї країни.

Почалися тривалі й марні англо-франко-радянські переговори…

У цей час до Берліна приїхав Стамбулов і розповів Василеві, що англійці ведуть переговори не тільки з Радянським Союзом, але й з Німеччиною, причому німці, хоч і не роблять із цього великого секрету, проте змісту переговорів не розкривають.

— «Батько» просив передати вам, що дуже важливо знати подробиці цих переговорів.

Передусім Василь звернувся до Вебера. Однак той ухильно сказав:

— На жаль, у цьому я нічим не можу вам допомогти…

— Але ж ви працюєте в міністерстві закордонних справ, хоч і в консульському відділі. Невже у вас немає друзів, знайомих, у яких ви могли б дізнатися, хто з керівних державних діячів веде тут переговори і про що? Це вкрай важливо!

— Ні, не можу, — була відповідь.

Відмова Вебера занепокоїла Василя: що це — боягузтво чи бажання відійти від небезпечної діяльності?..

Браун і раніше ніколи не бралася добувати документи, що не проходили через її руки. Кольвіц взагалі тут нічого не міг зробити: дипломатичні переговори — це не його відомство. Лишався тільки Отто Лемке.

Василь запросив його до себе.

— Любий Лемке, ми з вами давні знайомі й маємо всі підстави довіряти один одному. В мене є до вас прохання або, якщо хочете, ділова пропозиція. Мій шеф дізнався, що англійці ведуть подвійну гру: почали переговори з росіянами в Москві про створення системи колективної безпеки, яка, по суті, спрямована проти Німеччини, і водночас домовляються з керівними німецькими діячами про можливість англо-німецького союзу. Шеф вимагає, не знаю для якої мети, докладної інформації. Чи могли б ви допомогти мені в цій справі? Розумію, завдання досить складне, грошей я не пошкодую.

— Відвертість за відвертість: мені зовсім байдуже, для чого і для кого потрібні вам ці відомості! — посміхнувся оберштурмбанфюрер. — Тож не завдавайте собі клопоту, пояснюючи все… Те, про що пише ваш шеф, правда. Англійці завжди любили вести подвійну гру, але дзуськи — нашого фюрера не перехитруєш! Зовсім недавно я чув, як Розенберг казав Гессові в приймальній Гітлера, що англійці ніколи серйозно не думали домовлятися з росіянами — вони бояться більшовиків, як чорт ладану. А затіяли цю гру, щоб спіймати нас на гачок. Розенберг знає всі подробиці того, що робиться і говориться на цих переговорах із англійських же джерел… Признатися, я не цікавився переговорами англійців тут, у нас у Берліні, і звичайно ж не маю ніяких документів. Отже, я повинен зв’язатися з потрібними людьми, зробити деякі витрати…

— Я ж сказав вам, що грошей не пошкодую, — нагадав Василь.

— Розумію. Але ви знаєте, я люблю в усьому ясність. Яку суму ви могли б асигнувати на це діло?

— Краще, якщо ви самі назвете цифру.

— Три тисячі американських доларів. Без торгу, добре?

— Торгуватися не буду, хоч і дорогувато… Можу дати вам зараз тисячу доларів як аванс, решту потім. Майте на увазі, що відомості ці мені потрібні негайно. Ну, скажімо, за три дні. Бо, після того як опублікують комюніке про завершення переговорів, наші з вами відомості нікому не будуть потрібні.

— Комюніке? Ніякого комюніке не публікуватимуть! Ви забуваєте, що англійці продають не тільки росіян, але й своїх союзників — французів, Польщу теж. Щодо строку, то раніше ніж за три дні я нічого не встигну зробити.

— Через три дні, надвечір, жду вас тут. А тепер — чарочку коньяку. А втім, ні, краще дам вам дві пляшки чудового грецького коньяку «Метакса», і ви розіп'єте їх з друзями! — Василеві огидно було бачити в себе дома п'яну фізіономію есесівця.

Проводжаючи Лемке, він спитав:

— До речі, яке враження на гестапівців справило те, що я прогнав Глауберга?

— Його мало не посадили за те, що він такий ідіот і поводився як хлопчисько. Після спроби зробити у вас обшук, берлінські гестапівці дістали прочухана од високого начальства. Їм наказано бути з вами обережнішими. Тож спіть спокійно!

— Я й так сплю спокійно!..

У маленькій наріжній кімнаті, — це був Василів робочий кабінет, — на нього чекав Стамбулов.

— Ну як? — спитав болгарин.

— За три дні матимемо потрібні відомості, а може і деякі документи. Раджу вам, щоб уникнути якихось випадковостей, ці три дні не виходити на вулицю. Живіть у нас, відпочивайте…

У призначений час Лемке сидів у вітальні напроти Василя, пив маленькими чарочками коньяк і розповідав. Час від часу він діставав з кишені документи, що потверджували його слова, і передавав їх Василеві.

— Спробу ввійти в переговори з нами англійці зробили ще на початку тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Довірена особа британського прем'єра, Думмонд-Вольф, розмовляючи з відповідальним співробітником нашого міністерства закордонних справ Рюттером, сказав, що Англія готова відмовитися на користь Німеччини від більшості своїх прав у Східній та ПівДенно-Східній Європі і що політика Англії щодо співробітництва з Німеччиною не змінилася після Мюнхена… От вам короткий запис цієї розмови… — Лемке поклав перед Василем аркуш паперу. — Особистий секретар Ріббентропа Кордт у розмові з помічником заступника міністра закордонних справ Великобританії Сарджентом натякнув, що всі зусилля англійського уряду досягти угоди з Німеччиною не матимуть успіху, доки Англія братиме участь в англо-франко-радянських переговорах… От вам копія повідомлення нашого посла в Лондоні. — Лемке поклав перед. Василем ще один документ. — Посол сповіщає, що в Англії розроблено програму, схвалену Чемберленом, і що з нами буде укладено пакт про ненапад… Восьмого серпня, тобто напередодні відкриття московських переговорів, англійський уряд запропонував Гітлерові скликати конференцію п'яти держав — Англії, Німеччини, Франції, Італії та Польщі, щоб обговорити питання про приєднання Данціга до Німеччини. Конференція мала відбутися без участі Радянського Союзу. Ось ще копія листа до Гітлера — Чемберлен пропонує провести двосторонні польсько-німецькі переговори, в яких згодом візьме участь Англія… Гадаю, досить!

Лемке налив собі ще одну чарку коньяку і ніби між іншим сказав:

— Гроші прошу перерахувати на мій поточний рахунок у швейцарському банку… Ваше здоров'я, містере Кочеку!..

Того ж вечора Стамбулов виїхав до себе на батьківщину.

На прощання Василь сказав йому:

— Перекажіть «батькові», що англійці замишляють новий Мюнхен, цього разу для того, щоб пожертвувати інтересами Польщі і втягти Радянський Союз у війну з фашистською Німеччиною!..

Нового Мюнхена організувати не пощастило. Винні були самі німці: вони висунули вимоги, що зачіпали важливі економічні й колоніальні інтереси Великобританії, і таким чином переконали навіть твердолобих політичних діячів у тому, що домовитися з Німеччиною звичайною дипломатичною мовою неможливо — для впливу на Гітлера потрібні ефективніші засоби. Зрештою, таким засобом було укладення воєнного союзу між Англією, Францією та СРСР, що таїв загрозу для фашистської Німеччини.

Пропозицію розпочати воєнні переговори уряд Радянського Союзу зустрів прихильно: він добре розумів, що тільки об'єднаними силами можна зупинити німецьку агресію і відвернути пожежу світової війни. Англійський уряд узяв курс на зволікання переговорів, наказавши своїй делегації «поводитися з росіянами стримано».

Главою англійської делегації на переговорах було призначено адмірала у відставці Реджінальда Планкетта Ерла Дракса. На чолі французької стояв маловідомий генерал Думенк. До того ж вони не мали широких повноважень.

Побоюючись, що генерал Думенк може порушити питання про те, щоб Польща пропустила радянські війська через свою територію, представник Англії всіляко умовляв його не робити цього і фактично орієнтував на зрив переговорів.

На запитання, чи згодна Польща пропустити радянські війська, та відповіла негативно.

Стало зрозумілим, подальші переговори нічого не дадуть, тим більше, що англійці вели переговори з німцями в Берліні, і Радянський уряд це знав.

Увечері тридцять першого серпня Василь довідався, що Гітлер вирішив напасти на Польщу першого вересня. У Василя не лишалося часу, щоб повідомити про це «батька». Він поїхав додому, повечеряв і навіть ліг спати, але сон тікав од нього. Здавалося, він робить злочин, ні про що не повідомляючи «батька». Василь підвівся, одягся, сів у машину і, доїхавши до пошти, надіслав Стамбулову в Софію телеграму. «Поставку бензину затримано через серйозну аварію танкера».

І тільки 3 вересня, коли німецька авіація бомбила польські міста, сіючи жах і смерть, англійський уряд, а потім і французький під натиском громадськості, змушені були оголосити Німеччині війну…

Життя в Німеччині ставало з кожним днем нестерпнішим. Василя, головного постачальника пального, власті обмежили в бензині: тридцять літрів на місяць — і ні краплини більше. А ще через деякий час військовий комендант Потсдама заявив йому, що особняк, який він наймає, віддано під госпіталь, і наказав протягом двадцяти чотирьох годин звільнити будинок. Довелося поспішно шукати квартиру в самому Берліні. По всій Німеччині було введено картки на продукти харчування та речі широкого вжитку. Магазин для американців закрили. Добре, що у Василя було багато грошей: кава й сигарети прибували із Америки, як і досі, а ціни на них піднялися, і він діставав усе, що треба було.

За іноземцями, які жили в Німеччині, пильно стежили. Досить було Василеві вийти з дому, як біля нього з'являлися два агенти, котрі супроводжували його всюди. Телефонні розмови підслуховувалися, листи перлюструвалися, телеграми проходили через сувору цензуру. За Лізою теж невідступно слідкували, і їй стало нелегко зустрічатися з Браун. Доводилося всіляко хитрувати, призначати побачення то в одному, то в іншому місці.

Тільки Отто Лемке, посідаючи високе становище, нічого не боявся і, як і раніш, бував у Василя в конторі. Удавано весело він розповідав новини з фронтів, хвалився тим, що фюрер поставив на коліна всю Європу, а в хвилини відвертості зітхав і ремствував, що краю війні не видно і навряд чи вона кінчиться перемогою німецької зброї… Василь був з ним стриманий, але гроші платив, як і досі, ретельно.

У тяжкі дні зв'язок із «батьком» не поривався. Стамбулов придумував десятки способів, щоб підтримувати — цей зв'язок. Радісно було ще й від того, що, незважаючи на неймовірні труднощі, підпільники діяли активно. На початку війни групі майстра Германа навіть пощастило випустити листівки із закликом саботувати війну, боротися всіма силами проти авантюристів, які штовхають Німеччину в безодню. Герман розкрив Василеві і причину дивної поведінки Ганса Вебера.

— Вебер — типовий інтелігент, вихований в чисто німецькому дусі. Він вважає, що боротися проти націстів і маньяка Гітлера треба. Це навіть благородно — ризикувати головою заради своїх переконань. Але відкривати іноземцеві, навіть другу, державну таємницю — це вже зрада. Не думайте про нього погано — Ганс Вебер по-своєму чесний, і йому цілком можна довіряти!..

На другий рік війни Бельгія, Люксембург, Голландія і велика частина Франції опинилися під чоботом німецьких солдатів.

Василь написав листа Джо Ковачичу, що став консулом у Парижі, і попросив його заступитися за друзів — журналіста Сар'яна та художника Борро. Через деякий час він одержав від них листа через того ж таки Ковачича.

Сар'ян писав, що він перейшов на нелегальне становище. «Я вірю в непокірний дух французького народу і знаю, що він переможе, а зрадників своїх прикує до ганебного стовпа», — закінчував той свого листа. З листа Борро було видно, що художник боляче переживає приниження своєї вітчизни. «Ні, що не кажіть, ми, французи, нічого не навчилися, і, поки нас не наб'ють добре, ми не розворушимося. Але коли вже розворушимося, тоді покажемо, на що ми здатні. У мене немає ані найменшого сумніву, що ми, зрештою, переможемо німців. Інша річ, яких жертв ми зазнаємо…»

У листопаді 1940 року до Василя прийшов Отто Лемке. Він стомлено розсівся у кріслі і похмуро сказав, що в нього погані новини.

— Чи варто засмучуватися, любий Лемке, усе наше життя — самі неприємності! — спробував пожартувати Василь, але есесівець тільки махнув рукою.

— Є відомості, що фюрер наказав генеральному штабові розробити план нападу на комуністичну Росію, — сказав він.

— Що? — прохопилося у Василя.

— Те, що чули!.. Такий план взагалі давно існував, але йому не надавали особливого значення. Ви тільки подумайте: не закінчивши війни на Заході, помишляти про війну з Росією! І взагалі скажу вам по секрету, що воювати нам з росіянами не можна: комуністи — фанатики, їх не поставиш на коліна!.. Обізнані люди кажуть, що вони битимуться до останнього…

— Думаю, цього разу ваші побоювання безпідставні. Гітлер досить розумний, недарма ж він підписав із росіянами пакт про ненапад.

— Дурниці! Нашому фюрерові нічого не варто розірвати будь-які пакти й угоди. Він перед пустими формальностями не зупиниться. Поінформовані люди твердять, що фюрер відклав план вторгнення на Британські острови. Подейкують і про те, що Гітлер готує поїздку до Англії одного свого помічника для переговорів із англійським урядом, щоб у війні проти Росії мати Англію як союзника.

— Ні, це неймовірно!

— Ви дивна людина, Кочеку! Нічому не вірите, вам неодмінно давай докази. Еге ж?

— Так, саме так. Факти завжди потрібні. А особливо вони потрібні, щоб підтвердити неймовірні з точки зору простої логіки чутки, про які ви щойно розповіли!..

— Можна й факти! — процідив крізь зуби Лемке, витяг із внутрішньої кишені кітеля тоненьку книжечку в м'якій обкладинці й подав Василеві. — Скажіть, будь ласка, якщо країна не готується до війни з росіянами, тоді для чого це?

Василь тримав у руках солдатський розмовник, розрахований на те, що фашистські війська незабаром будуть на території Радянського Союзу. Гортаючи сторінки, Василь читав: «Руки вгору!», «Здавайся, стрілятиму!», «Де правління колгоспу?», «Ти комуніст?», «Як звати секретаря райкому?», «Давай хліб, сало…»

— Схоже, що фюрер і справді затіває страшну гру, — пересиливши себе, якнайспокійніше сказав Василь. — А як же газети повідомляють про приїзд у Берлін радянської урядової делегації мало не з Молотовим на чолі?

— Чи ба — делегація!.. Напустять туману і скоріше випровадять. Наші давно набили руку в таких справах. До речі, Кочеку, я надумав кинути роботу в іноземному відділі гестапо і, мабуть, керуватиму нашою агентурою в нейтральних країнах… Чого доброго, війна може так обернутися, що втратиш не тільки всі заощадження, але й головою накладеш.

— Розумна думка!.. Слухайте, Лемке, ви не могли б залишити мені цей розмовник?

— Не знаю… — Лемке зам'явся.

— Скільки? — відверто запитав Василь.

— Тисячу доларів!

— Ну, це ви загнули! Тисячу доларів за таку дрібницю!.. Триста доларів і ні цента більше. — Василь торгувався з есесівцем, щоб у того не склалося враження, що американець надміру зацікавився розмовником. Трохи подумавши, він додав: — Коли хочете знати, нам вигідно, щоб Гітлер встряв у війну з Росією. По-перше, росіяни вгамують трохи його запал, по-друге, і це головне, — ми позбудемося завалу товарів!..

— Триста так триста, — сказав Лемке, пускаючи повз вуха розмірковування Василя. — Тільки цього разу готівкою — може, незабаром я поїду до Швеції або Швейцарії!

Василь відрахував триста доларів і сховав розмовник у сейф.

Він був дуже стурбований. Досі він збирав інформацію про плани гітлерівців щодо інших країн — Франції, Австрії, Чехословаччини, Польщі. Тепер відомості Лемке стосувалися безпосередньо його вітчизни, — було від чого впасти у відчай. Проживши стільки років у Німеччині, він добре уявляв собі, що буде, коли фашистам удасться вступити на радянську землю.

Треба було діяти, — діяти негайно, енергійно і водночас обережно. Дізнатися якнайдокладніше про плани Гітлера щодо Радянського Союзу і вчасно повідомити «батька». Він надумав піти на деякий ризик і побачитися з Кольвіцом. Працюючи в генеральному штабі, той, безумовно, знав про ці плани. Треба було змусити заговорити і фрау Браун, заплативши їй будь-які гроші.

Кольвіц нізащо не погоджувався зустрічатися з кимось, окрім самого «містера Хекоїнга», — таку умову поставив на самому початку їхнього співробітництва. Зустріч американця з працівником генерального штабу, звичайно, могла викликати підозру. Василь боявся не стільки за себе, скільки за Кольвіца, — якби його арештували, зв'язок з генеральним штабом обірвався б. Крім того, Кольвіц міг виказати підпільників та й самого Василя. Але іншого виходу не було. Василь насилу зв'язався з Вебером і попросив влаштувати йому побачення з Кольвіцом.

Побачення відбулося пізно ввечері. Василь розрахувався з Кольвіцом за три останніх місяці й тільки-но хотів спитати про плани війни з Росією, як той випередив його.

— Я знаю, навіщо ви мене викликали і що вас цікавить, — сказав майор. — Так, це правда, є директива розробити детальний план нападу на Радянську Росію. Але це зовсім не означає, що війна неминуча. Спеціалісти вважають, що війна з Росією — безумство, тим більше, що доведеться воювати на два фронти, і вони, звичайно, з усієї сили чинитимуть опір…

— А коли передбачається напад на Росію?

— Цього я вам сказати не можу, просто не знаю.

— Пане Кольвіцу, ви добре розумієте, як важливо для компанії, яку я уповноважую, знати це своєчасно. Я заплачу вам скільки захочете, тільки дізнайтесь, які строки передбачено, і скажіть мені…

— Припустімо, я довідаюся, але як вас повідомити? Признаюсь, зустрічатися нам ризиковано…

— Надішліть мені листівку. Не листа, а саме листівку від імені хазяйки пральні, куди ми звичайно здаємо Прати білизну, і вкажіть, що з мене належить стільки-то марок. Коли помножити ці цифри на три, вийде рік. Скажімо, ви напишете: «Ви повинні заплатити 647 марок 23 пфеніги». Перемноживши цю суму на три, матимете тисяча дев'ятсот сорок один. Це рік. Пфеніги означають місяць — лютий і день — третій. Отже, третього лютого тисяча дев'ятсот сорок першого року. Сподіваюсь, ви зрозуміли цю нехитру комбінацію з цифрами? Повторюю, грошей я не пошкодую, аби ви сповістили мене вчасно!..

Повідомлення газет підтвердились. 12 листопада 1940 року в Берлін прибула спеціальним поїздом урядова делегація на чолі з Молотовим. Увечері наступного дня делегацію прийняв Гітлер.

Василя мало цікавив зміст переговорів, він весь час думав тільки про одне: як передати комусь із делегації солдатський розмовник і переказати, що німецький генеральний штаб розробляє план нападу на Радянський Союз.

Василь і Ліза дійшли висновку, що є тільки один спосіб: Ліза піде в радянське посольство і віддасть якомусь відповідальному працівникові конверт для глави делегації.

Детально обмірковували план, подумали й про безпеку, якщо раптом агенти гестапо затримають Лізу, Ліза підготувала заяву на ім'я радянського посольства, в якій просила дати їй візу для поїздки в Ленінград провідати хвору родичку, — інакше чого б вона прийшла в радянське посольство? Якщо її запитають, чому заява лишилася в неї, вона відповість: не прийняли. Василь мав зупинити свою машину в провулку, недалеко од Бранденбурзьких воріт, і, порпаючись у моторі, чекати повернення Лізи. Якщо все обійдеться, вона триматиме сумочку в правій руці, якщо ні — в лівій. А коли її взагалі не буде протягом години, Василь поїде в американське консульство, щоб вжити заходів і звільнити її з допомогою О'Кейлі.

О десятій годині ранку на Унтер-ден-Лінден з'явилася елегантна дама і не поспішаючи попрямувала до радянського посольства. У вестибюлі відчинилося скляне віконце, і черговий спитав, що вона хоче.

— Мені треба поговорити з кимось із відповідальних працівників посольства, — відказала Ліза.

— В якій справі? — задали нове запитання.

— У надзвичайно важливій справі.

Віконце зачинилося, і Ліза побачила, як черговий підняв телефонну трубку й набрав номер. Вона не чула крізь грубе скло, про що говорить черговий. Поклавши трубку, він відчинив віконце, попросив Лізу зачекати.

— Зараз до вас вийдуть, — сказав він.

Хвилин через п'ять біля дверей, які вели у внутрішні приміщення, з'явився молодик в чудово пошитому костюмі. Він вклонився відвідувачці.

— Ви хотіли бачити співробітника посольства. Я вас слухаю, — сказав він по-німецьки.

— Тут? У вестибюлі?

— А чому б і ні?

— У мене важлива, дуже важлива справа, — не особиста, звичайно. Не могли б ви прийняти мене в своєму кабінеті?

— Ходімте! — Молодик розчинив перед Лізою двері, провів її в невеликий кабінет, посадив у крісло і сам сів навпроти.

— Я вас слухаю, — повторив він.

— Пробачте… але ви справді відповідальний працівник? — спитала Ліза.

Господар кабінету всміхнувся.

— Я третій секретар посольства.

— В такому разі прийміть цей конверт, — Ліза витягла із сумочки конверт і подала секретареві. — Передайте його якнайскоріше главі радянської урядової делегації… Тут повідомлення про те, що Гітлер доручив генеральному штабу розробити план нападу на Радянський Союз, і німецько-російський солдатський розмовник.

— Звідки у вас такі відомості і як до вас попав цей розмовник?

— Це вам не обов'язково знати… Відомості цілком правдиві. Що ж до розмовника, то він у вас в руках, чого ж більше?

— Ну що ж… Здається, ви маєте рацію. Дякую вам!.. Не сумнівайтесь, конверт буде передано товаришеві Молотову сьогодні ж… Назвіть хоча б своє прізвище…

— Прізвище моє нічого вам не пояснить… Повірили мені — і добре!.. Скажіть, мене не затримають гестапівці, коли я вийду од вас?

— Ні, не посміють. Особливо зараз, коли тут перебуває радянська урядова делегація. Ви тільки будьте обережні, щоб вас непомітно не сфотографували!

— До побачення! — Ліза підвелася.

Секретар посольства провів її до приймальні. Тут Ліза не втрималася і сказала російською мовою:

— Товаришу, дозвольте вас поцілувати!

Він мовчки нагнувся і поцілував їй руку. Ліза торкнулася губами його лоба. Коли вона вийшла, черговий, що спостерігав цю сцену, відчинив віконце і, приклавши палець до скроні, покрутив кілька разів: у дамочки, мовляв, не всі дома!

— Ні, голубе, помиляєшся!.. Тут зовсім інша справа, — серйозно й задумливо сказав йому третій секретар.

Ніхто Лізу не затримав, і вона, з сумочкою в правій руці, пройшла мимо Василя, що порпався в моторі.

Це була остання операція, яку Василь і Ліза виконали в Німеччині. Вони не знали тоді, що ще один примірник розмовника приніс у радянське посольство в Берліні німецький робітник-друкар.

О'Кейлі запросив Василя до себе і дав йому телеграму від Адамса. Шеф пропонував ліквідувати справи компанії в Німеччині протягом десяти-п'ятнадцяти днів, виїхати до Женеви і там очікувати на дальші вказівки.

— Чим це викликано? — спитав Василь.

— Відверто кажучи, ми порадили містерові Адамсу вчинити так з ряду причин: по-перше, останнім часом німці почали дуже цікавитися вашою персоною. От ми й надумали, доки не пізно, вирядити вас звідси… По-друге, ми взагалі згортаємо свої справи в Німеччині й радимо всім американським громадянам поступово, щоб не викликати підозри у німців, покинути країну. Їдьте в Женеву і чекайте нас, ми теж незабаром приїдемо туди!

Ліквідуючи справи нафтової компанії, Василь подбав про те, щоб зберегти надійний зв'язок із друзями в Берліні.

В середині грудня 1940 року Василь і Ліза залишили негостинну землю третього рейху.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Ліга націй давно перестала існувати, і тепер її розкішні палаци, як старий, так і новий, збудований перед війною, стояли порожні. Під їхніми склепіннями більше не чути було палких дебатів, і пихаті дипломати не переливали з пустого в порожнє, дотримуючись усіх правил риторики…

Але в Женеві, як і раніше, було повно іноземців. Багато американців, багато німців, французів, англійців, італійців і навіть японців. Представники країн Латинської Америки орудували в Швейцарії нібито як кореспонденти різних газет і агентств, існуючих і неіснуючих торгових та фінансових фірм, акціонерних товариств і страхових компаній.

Усі готелі й численні пансіонати були повнісінькі, і Василеві насилу пощастило знайти на одній з тихих вулиць околиці окрему мебльовану квартиру з чотирьох кімнат.

Женева стала центром світового шпигунства, нічим не стримуваної спекуляції. Розвідники різних країн стежили один за одним, на льоту ловили чутки, новини, сенсації, вербували інформаторів і агентів серед дипломатичного й військового персоналу супротивних країн, віднаходили хитромудрі способи зв'язку. Представники фірм і компаній купували й продавали все: стратегічну сировину, рідкісні метали, готові вироби й дефіцитні товари. Агенти країн, що воювали між собою, дуже легко могли купити сталь, нафту, підшипники, стальні канати, навігаційні прилади для літаків, речі широкого вжитку і продукти харчування. Усе це відкрито, на очах у швейцарських властей, які оголосили суворий нейтралітет. Василь чув, як один ділок говорив іншому: «Чому ви дивуєтесь, це ж бізнес! Тут, у Швейцарії, можна купити цілу ескадрилью бойових літаків і скільки хочете далекобійних гармат, — аби гроші!..»

Щоб надійно влаштуватися тут і робити свою корисну справу, Василеві треба було розгорнути досить масштабну комерційну діяльність. Придивившись, зваживши усі можливості, він написав грунтовну доповідну записку Адамсові, де висловив ряд ділових пропозицій. Василь повідомляв, що тут можна, не порушуючи закону про нейтралітет, затвердженого американським сенатом, збувати нафту і нафтопродукти нейтральним країнам і таким, що не воюють, або ж створити дочірню компанію в якійсь латино-американській країні і діяти від її імені.

«Містере Адамсе, ви добре розумієте — торгівля буде й після війни, — писав він, — особливо такими товарами, як нафта і нафтопродукти, без чого не може обійтися в сучасних умовах жодна країна, маленька чи велика. Отже, про закріплення за собою ринків збуту треба думати вже тепер. Навіщо, наприклад, нам втрачати такий вигідний ринок, як іспанський, і не спробувати здобути португальський? Чому б нам не скористатися труднощами англійців і не витіснити Англію з ринків Швеції та Швейцарії? Чекатиму на ваші вказівки. Запевняю, що докладу всіх зусиль, аби сприяти розквіту нашої компанії. Пишу «нашої», бо моя доля тісно пов'язана з долею компанії, яку очолюєте ви, містере Адамсе…»

Не чекаючи відповіді з Нью-Йорка, Василь сповістив Джо Ковачича, що в Женеві, коли діяти кмітливо, наполегливо й енергійно, можна нажити мільйони. «Попросіть свого старого поставляти мені якомога більше чаю, кави, сигарет, згущеного молока, тушкованої свинини, різних ліків. Умови лишаються попередніми — чистий прибуток пополам. Тут немає проблеми валюти — швейцарські марки котируються скрізь. Сподіваюся, ви звернули увагу, що я не пропоную постачати сюди те, що має хоч якесь відношення до війни. Боронь боже! Ми торгуватимемо тільки товарами, які полегшують людям життя — це дуже важливо у наш жорстокий вік…»

Через десять днів Адамс повідомив Василя, що його пропозиції прийнято. Шеф доручив містерові Кочеку організувати відділення компанії у Швейцарії і призначив його уповноваженим із платнею п'ять тисяч доларів на місяць, крім відсотків од реалізації.

Джо Ковачич відповів дуже лаконічною телеграмою: «Ви розумаха, старий дав згоду, незабаром товар надійде. Бажаю успіху».

За останні роки Василь набув досвіду в комерції. Тож і в Женеві легко впорався з організаційними справами. На фасаді його контори вже сяяла вивіска золотом: «Стандард ойл компані», а внизу — «Швейцарське відділення. Торгівля нафтою і нафтопродуктами», і з Америки прибули перші товари, надіслані Кавачичем-старшим. Почалася робота.

Новий, 1941 рік довелося знову зустрічати на чужині й удвох. За десять хвилин дванадцята Василь і Ліза сіли за стіл, налили в келехи шампанського. Василеві дуже хотілося перемкнути радіо на московську хвилю, але це було небезпечно — могли підслухати сусіди. Та все ж він, настроюючи приймач, піймав на кілька секунд Москву, — звідти передавали святковий концерт.

— Спізнилися! — Василь з досади махнув рукою. — Ну, старенька, вип'ємо за Батьківщину, за наш народ, щоб чорні хмари проминули нас… З Новим роком!

— З Новим роком! — Ліза високо піднесла келех з пінявим вином.

Вони не сподівалися, що новий, 1941 рік стане для їхньої Батьківщини початком нечуваних страждань…

До Женеви приїхав оберштурмбанфюрер Отто Лемке, і Василь запросив його до себе в контору. Лемке прийшов у призначений час. Він був у цивільному костюмі й через те втратив половину своєї презентабельності, — інша річ форма есесівця, з черепом на кашкеті!..

Сівши у шкіряне крісло, Лемке важко зітхнув, закурив.

— Ви почали курити? — здивувався Василь.

— Од такого життя не те, що закуриш — завиєш, чого доброго! — відповів він, затягуючись тютюновим димам.

— Що ж вас засмутило? Ви завжди такий бадьорий, життєрадісний і раптом скисли…

— Ах, любий Кочеку. Я приніс вам такі відомості… Дванадцятого грудня фюрер підписав директиву номер двадцять один, названу «Планом Барбаросса»… Здається, я мав нагоду говорити вам, що спочатку він фігурував під шифром «План Отто».

— Що це за директива, підписана фюрером? — запитав Василь.

— Скажу відверто… Все це настільки важливо, що, коли б я розповів про це росіянам, вони озолотили б мене. Але я, Отто Лемке, не хочу мати ніяких справ із комуністами! Та й вам задарма давати ці відомості не збираюся. Одне слово, з вас, як з давнього знайомого, візьму тільки п'ять тисяч доларів. Згодні?

— Згоден, якщо відомості справді того варті!..

— Ще б пак! За цією директивою генеральний штаб має розробити план нападу на Радянську Росію. Копію директиви дістати не пощастило, хоч я її читав і навіть устиг переписати початок. Ось він. — Есесівець витяг із портмоне аркуш паперу, складений учетверо, розгорнув. — «Німецькі збройні сили повинні бути готові ще до закінчення війни проти Англії розбити в навальному поході Радянську Росію, — прочитав він уголос. — Для цього армія має пустити в дію всі підпорядковані їй з'єднання, за винятком тих, які потрібні для захисту, окупованих районів. Підготовка має бути завершена до п'ятнадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Особливу увагу слід приділити тому, щоб підготовку до цього нападу не можна було виявити…» Ну як, досить?

Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко.

— А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти?

— Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії…

— Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості!

— Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!..

— Ви залишите мені копію початку директиви?

— Можу, однак… — Лемке зам'явся.

— Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь.

— Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав.

— Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь.

— Приблизно через місяць.

— А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два?

— Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує?

— Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа…

Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки.

Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав:

— Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!..

Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…»

Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя.

— Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь.

— Дрібниці, триста доларів…

Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку…

Ясніше не скажеш: півроку — ті ж строки, які встановив Гітлер для підготовки армії до нападу на Радянський Союз.

Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Василь замкнувся в своєму кабінеті, склав телеграму на ім'я «батька» і надіслав адресатові.

За день він одержав телеграму-блискавку з пропозицією негайно виїхати з дружиною до Москви через нейтральну Швецію. Це означало добиратися або морем, де нишпорили німецькі підводні човни і топили все, що їм попадалося, або ж через Фінляндію, яку фактично окупувала Німеччина. Часу для роздумів не було. Василь того ж дня відвідав радянського консула і одержав візу на поїздку до Москви — «у справах американської нафтової компанії «Стандард ойл».

У готелі «Національ», де звичайно зупинялися іноземці, було заброньовано номер із видом на Манеж для двох американців — чоловіка й жінки. Ліза годинами могла стояти біля вікна, не одводячи очей від вулиці, від кремлівської стіни, від перехожих. Вона раділа всьому: московському морозу, снігу на дахах будинків, дітворі, що бавилася на подвір'ї сусіднього будинку, студентам, які поспішали до університету…

Не встигли вони розпакувати валіз, як задзвонив телефон. Василь зняв трубку.

— Містере Кочеку, якщо у вас немає невідкладних справ, то просимо зайти до нас. Адресу ви знаєте, пропуск буде замовлено.

Через півгодини Василь стояв перед молодим, але дуже відповідальним працівником, який не запропонував йому навіть сісти.

— Скажіть, Максимов, ви надіслали «батькові» оцю телеграму? — сухо спитав той, тримаючи в руці розшифровану Василеву телеграму.

— Так.

— І ви твердите, що німці збираються напасти на Радянський Союз?

— Принаймні про це свідчать ті неспростовні відомості, які я маю.

— Відомості, відомості! Виходить, вам навіть на думку не спадало, що такі, з дозволу сказати, відомості могли вам підсунути ті, хто хотів дезорієнтувати нас, ввести в оману або навіть спровокувати…

— Я не хлопчисько, щоб мені могли підсунути неправильні відомості. Те, про що я сповістив «батька», правда. Прошу вас не мати в цьому ніякого сумніву! — Василь зблід від гніву і гіркого подиву.

— Посварити нас із Німеччиною хочуть насамперед англійці. Сподіваюся, це ви знаєте? Так, англійці! — Відповідальний працівник підвівся, вийшов з-за столу, і Василь побачив, що він невисокий на зріст і, хоч порівняно молодий, проте встиг наїсти чимале черевце. «Спортом не займається», — подумав Василь. Тим часом відповідальний вів далі:— Одно з двох — або вони ввели нас в обману, підсунувши фальшивку, або…

Василь не дав йому закінчити.

— Не смійте такі розмовляти зі мною! — тихо сказав він і, обернувшись, вийшов з кабінету.

Відмітивши пропуск у секретаря, він спустився на вулицю. День був морозяний, на чистому небі сяяло сонце, дихалося легко. Василь вдихнув холодне повітря на повні груди і не поспішаючи попрямував до готелю. В голові було порожньо. Що це — поганий сон чи непорозуміння? Після стількох років тяжкої роботи на чужині — і раптом: «Або вас ввели в оману…» Він хотів, мабуть, сказати «або підкупили». Василь у душі здригнувся, немов йому дали ляпаса…

— Ну що? — спитала Ліза і, помітивши, який напружений у нього погляд, замовкла.

— Знайшлася людина, до того ж відповідальний працівник, для якої вся наша з тобою десятилітня робота нічого не варта! — з болем проговорив Василь. — І виявляється, я взагалі хлопчисько, якого кожен дурень може обдурити…

— Не хвилюйся, головне — не хвилюйся!.. Непорозуміння якесь… Що він сказав? — Ліза не знала, як заспокоїти Василя.

— Язик не повертається повторити його слова!

— Що він, з глузду з'їхав?

— Ні, Лізо, він просто дурень і чинуша!.. Загальна спрямованість сьогоднішньої політики полягає в тому, щоб не давати німцям приводу для передчасних конфліктів, усіма способами виграти час. От він і не хоче вірити, що є факти, які суперечать цій концепції, йому бракує широти погляду! І взагалі не можна ж іти проти загальної течії, навіть якщо це вкрай потрібно…

Василь мав дивну здатність: коли в нього були великі неприємності, він лягав у ліжко і вмить засинав. Так і цього разу — ліг і заснув.

Прокинувшись, він, немов нічого й не було, запросив Лізу в шашличну.

— Поїмо справжнього шашлику, вип'ємо пляшечку цінандалі, а там — що буде, те й буде! У нас із тобою в житті всього бувало. Чого похнюпилася, старенька? Одягайся, і ходімо.

У шашличній біля Нікітських воріт вони просиділи допізна. Там було тепло і по-своєму затишно. Ні на мить їх не покидала думка, що вони вдома, на своїй рідній землі. Потім пішли на Красну площу, мовчки постояли біля Мавзолею, послухали бій кремлівських курантів. У готель повернулися о дванадцятій годині. Чергова, подаючи Василеві ключ од номера і записочку, сказала по-англійському:

— Вас просили подзвонити по цьому телефону, як тільки повернетесь.

Василь подякував черговій, але дзвонити не став. У номері він сказав Лізі:

— Пізно, та й не зовсім у формі я… Подзвоню вранці, може, до ранку нічого особливого не станеться.

Уранці його випередили. Подзвонив по телефону помічник того відповідального працівника, в якого був Василь. Він попросив прийти якомога скоріше. Тон у помічника був чемний, навіть люб'язний.

Коли Василь зайшов до кабінету, відповідальний працівник сказав, не дивлячись на нього:

— Вас викликає до себе товариш Сталін!..

Василь помовчав — йому здалося, що він не розчув.

— Ви повинні бути у товариша Сталіна рівно об одинадцятій годині.

Тільки тепер до Василя дійшов зміст цих слів.

— Я маю з'їздити в готель і перемінити хоча б сорочку, — сказав Василь. — Це багато часу не забере.

— Ідіть, але швидко — одна нога тут, друга там. Будьте у мене рівно о десятій тридцять — живий чи мертвий!

— Постараюся все-таки живий… — Василь швидко вийшов із кабінету.

У приймальній Сталіна черговий секретар поставив галочки проти прізвищ запрошених і попросив зачекати. А коли стрілки круглого стінного годинника показали одинадцяту, двері кабінету розчинилися, і чоловік у напіввійськовій формі неголосно промовив:

— Попрошу товариша Максимова.

Василь пройшов через невеликий коридор до кабінету Сталіна. Відповідальний працівник лишився в приймальній — його не запросили.

Сталін стояв біля каміна, тримаючи в руці люльку.

— Здрастуйте, товаришу Максимов. Сідайте ось сюди. — Сталін показав рукою на вільне крісло.

— Спасибі, я постою.

— Чому так? Кажуть, у ногах правди немає. — Сталін усміхнувся.

— Я не можу сісти… Адже ви стоїте, товаришу Сталін.

Сталін пропустив повз вуха слова Василя і, витрусивши попіл із люльки в камін, сказав:

— Ви писали, товаришу Максимов, про директиву Гітлера генеральному штабові німецької армії?..

— Так, товаришу Сталін, писав.

— Звідки ви дізналися про цю директиву?

— Дізнався із надійних джерел.

— Не припускаєте, що це провокація, яку німці влаштували спеціально для нас?

— Для такого припущення немає ніяких підстав.

— Ви певні?

— Так, товаришу Сталін, певен.

— Чи не припускаєте ви іншого — всю цю історію, пов'язану з директивою Гітлера, організували англійці, і їхня розвідка зробила все, щоб директива потрапила до вас?

— Ні, такий варіант теж відпадає.

— Чому ви говорите так упевнено, товаришу Максимов?

— З дуже простої причини. Люди, які принесли мені ці відомості, перевірені і переперевірені не раз і не двічі. З ними я працюю давно, і не було випадку, щоб вони обдурили мене. До того ж у нас є неписаний закон: перш ніж сповіщати такі важливі справи, ми двічі-тричі перевіряємо відомості через різні джерела. Крім того, у мене є ще й інші докази, що потверджують правильність моїх повідомлень. Німецький солдатський розмовник теж про щось свідчить. Не знаю, чи доповідали вам про те, що під час перебування в Берліні радянської урядової делегації ми передали їй через наше посольство примірник цього розмовника…

Сталін мовчки кивнув головою.

— І ще, на перший погляд неважливий, але насправді дуже істотний факт. У Берліні, на вулиці Унтер-ден-Лінден, міститься найбільше і найрозкішніше фотоательє Гофмана, якого вважають довіреним фотографом Гітлера. Відтоді, як почалася війна на Заході, стало звичаєм, що цей самий Гофман, поінформований про плани фюрера, вивішує на своїй вітрині велику карту тієї країни, куди спрямовано черговий удар фашистської армії. Зовсім недавно я довідався, що Гофман вивісив на вітрині велику карту Радянського Союзу…

— Виходить, вони не бояться ні бога, ні чорта, — сказав Сталін і, замислившись на хвилину, підійшов до Василя. — Ви розумієте, товаришу Максимов, міркуючи логічно, здається зовсім неймовірним, щоб Гітлер ризикнув устряти у війну з Радянським Союзом, не закінчивши кампанії на Заході, залишивши у себе в тилу англійців. З другого боку, ваша тверда впевненість змушує думати, що така директива справді є. А це інше питання — з якою метою її написано… — Він знову помовчав. — Гітлер, складаючи директиву, міг ставити собі всяку мету. Через те нам треба діяти за мудрим народним прислів'ям — тричі міряй, а раз одріж… Негайно повертайтеся назад у Женеву. Ще і ще раз перевірте все і доповісте особисто мені. Віднині ви повинні невтомно стежити за всіма підступами фашистів, знати про всі їхні плани — особливо проти нас. Не можна шкодувати ні сил, ні коштів!.. Ви, здається, людина тямуща, досвідчена, спостережлива. Будемо сподіватися, що ви успішно впораєтеся з цим складним, але благородним завданням і не дасте ні німецькій, ні англійській, ні будь-яким іншим розвідкам обдурити себе.

— Постараюся, товаришу Сталін, — відповів Василь.

— Бажаю успіху! — Сталін подав Василеві руку.

У приймальні Василеві довелося зачекати: відповідального працівника, що супроводжував його, запросили до Сталіна.

Сталін сказав йому:

— Мабуть, цей Максимов — тямуща людина і добре знає своє діло.

— Так, товаришу Сталін, Максимов дуже серйозний і тямущий працівник, — поспішив погодитися відповідальний працівник, хоч тільки-но був про Василя зовсім іншої думки.

— Однак і він міг помилитися… — І ніби міркуючи вголос, не дивлячись на співрозмовника, Сталін вів далі:— Неймовірно, просто неймовірно, щоб Гітлер зважився напасти на нас, не покінчивши з Англією… Тільки маніяк або цілковитий авантюрист відважився б на такий крок… — І знову до відповідального працівника — Всіляко допоможіть Максимову, створіть йому всі умови, щоб він міг впоратися з нелегким завданням, яке ми йому дали…

Увечері до них у номер прийшов «батько». Він дуже змарнів. Чуб зовсім посивів, на лобі й довкола очей з'явилися глибокі зморшки.

— Ну, як життя молоде? — спитав він удавано бадьоро. — Сподіваюся, все гаразд?

— Як вам сказати? Зараз, мабуть, гаразд, чого не міг би сказати вчора у цей же час…

— Знаю, голубе, усе знаю! — «Батько» по-дружньому обняв його за плечі. — Не звертай уваги на дрібниці життя!.. Сказано ж, що дурнів не сіють, не жнуть, вони так родять. Тут уже нічого не вдієш! Я тому вельможі доводив, що ти не така людина, яка могла б давати неперевірені відомості, — дарма!..

— Це правильно, що дурнів не сіють і не жнуть, — сказав Василь. — Але, маючи велику владу, вони можуть такого натворити, що потім і кісток не збереш!

— Будьмо мужніми і не звертаймо уваги на випадкові життєві незгоди… Нам треба берегти свої нерви, попереду ще багато роботи! — «Батько» намагався уникнути неприємної розмови.

Але Ліза заперечила йому:

— Оце так дрібниці й життєві незгоди!.. До того ж, «батьку», чому про свої нерви повинні дбати тільки ми самі?

— Що я можу сказати, Лізо? Ви маєте цілковиту рацію, і якщо моє особисте вибачення чогось варте для вас, то я ще раз прошу вибачити і не гніватись! І головне — не опускайте рук… А тепер перейдімо до справ. Зважаючи на те, що події набирають досить неприємного характеру і у вас буде багато роботи й чимало труднощів, я віддаю вам Стамбулова. Він досвідчений конспіратор і енергійний хлопець — може вам добре прислужитися. Сподіваюся, Василю, ти знайдеш для нього надійне прикриття?

— Звичайно, знайду! Це ви добре придумали: Стамбулов чудовий помічник.

— І ще я хочу, щоб ти встановив зв'язок з одним місцевим антифашистом, — вів далі «батько». — Прізвище його Дікман, він швейцарець. Дікман сам прийде до тебе, Василю, і, коли виникне потреба, допоможе. По-моєму, допомога місцевої людини ніколи не зайва. Як ти гадаєш?

— Звичайно, особливо в умовах Женеви, коли довкола тебе нишпорять підозрілі люди і не знаєш, хто з них у якій розвідці працює, — відповів Василь.

— Ваше завдання полягає в тому, щоб мати точну інформацію про всі заходи Гітлера. Твій оберштурмбанфюрер — цінна знахідка, особливо тепер, коли він працює в іноземному відділі гестапо і має можливість відвідувати Женеву. Ти його озолоти, тільки не випускай із рук.

Мюллер — людина вірна, але це не зовсім надійна поштова скринька: він уже один раз побував у гестапо і, думаю, підозру з нього не знято. Нехай майстер Герман виділить вам запасного для поштової скриньки — мало що може трапитися. Німецькі підпільники згодом подаватимуть вам неоціненну допомогу. І Кольвіцу і Браун плати сповна, як і досі, незалежно від того, роблять вони що-небудь для вас чи ні. Вони знадобляться ще. Здається, я сказав вам усе… Може, у вас є запитання?

— Є, — мовив Василь. — Чи не можна з'їздити нам у село? Тут недалеко. Ми справилися б днів за два. Хочеться побачитися з братом, сестрою… Хто знає, коли я тепер приїду додому!

— Хоч як прикро, Василю, але тобі не доведеться побачитися з рідними. Дорогий кожен день, кожна година… Я вже забронював для вас квитки на літак Москва — Стокгольм на завтра. Звідти ви доберетеся до Женеви.

— Може, я зміг би з'їздити до них сьогодні вночі, а завтра повернутися, або послати по них, щоб вони самі, приїхали сюди?

— Ні того, ні другого робити не раджу, — сказав «батько». — Певен, що не одна пара очей стежить за кожним твоїм кроком. І зрозуміло, що у тих, хто цікавиться тобою, постане питання: чого цьому американцеві, який приїхав до Москви у справах американської нафтової компанії, раптом заманулося відвідати російське село?.. Услід за тобою полетять телеграми в американську розвідку з пропозицією перевірити особу містера Кочека, поведінка якого у Москві здалася підозрілою… Сподіваюся, ти цього не хочеш? До речі, завтра до від'їзду неодмінно побувай у Нафтоекспорті і, про людське око, побачся з товаришем Щукіним, заступником керуючого об'єднанням. Його попередили, і він чекатиме на тебе.

— Гаразд, я побуваю в Нафтоекспорті, — пообіцяв Василь.

— А ви самі не збираєтесь до наших країв? — спитала Ліза.

— Не знаю, це залежить не від мене…

— Скажіть, як ви гадаєте, «батьку», буде війна з німцями, чи Гітлер дав директиву генеральному штабові зовсім з інших міркувань? — поцікавився Василь.

— Важко сказати… Особисто мені здається, що кожен, хто уважно читав «Майн кампф», не може не розуміти, що війни з фашистською Німеччиною нам не минути! Претендувати на світове панування і залишити по сусідству найлютішого ворога фашизму — Радянський Союз, не можна. Гітлер, певно, сподівається, що, коли нападе на нас, його підтримає Захід, і він зуміє укласти почесний мир з Англією та привласнити собі все, що вже завойовано, тобто стати повновладним хазяїном Європи. Він, звичайно, помиляється у своїх розрахунках, але крові проллється багато!

— Я теж дійшов такого висновку, — сказав, помовчавши, Василь.

Коли «батько» зібрався йти, Василь спитав його:

— Ви нічого не знаєте про моїх паризьких друзів і знайомих?

— Дещо знаю, — відповів «батько». — Твій партнер по тенісному клубу Маріньє встиг утекти в Англію і там бере активну участь у роботі комітету Опору. А от другому твоєму партнерові, де ла Граммонові, не пощастило: він попав до рук гестапо і тепер перебуває в концентраційному таборі у Німеччині. Твій друг Сар'ян зник, і ми ніяк не можемо натрапити на його слід — чи то він глибоко законспірувався, чи загинув у катівнях гестапо.

— А художник Борро?

— Борро молодець! Очолює бойову групу антифашистів паризького району, і його бійці завдають чимало клопоту окупантам. Одне слово, працює здорово!

— Я радий, що не помилився в ньому, — сказав Василь.

У Женеві життя йшло своїм звичаєм. Швейцарське відділення нафтової компанії працювало дуже напружено: охочих купити бензин і мастила було чимало — встигай тільки виконувати замовлення. Містер Кочек досягнув неабияких успіхів і у власній комерції. Його вважали до певної міри монополістом: кращих сортів кави і тушкованого м'яса, як у містера Кочека, ніде купити не можна було. Комерційні та фінансові кола Женеви вважали, що Кочек — солідний ділок, і ставилися до нього з повагою.

Коли до Женеви приїхав Стамбулов, працювати стало легше. Василь зарахував його в штат своєї контори на посаду консультанта з фінансових питань. Насамперед Стамбулову належало перевірити, чи правдиві чутки про те, що на радянсько-польському кордоні німці концентрують війська.

— Я знаю, що це нелегко, але зробити треба! — сказав йому Василь. — Беріться до діла з усією енергією та винахідливістю, але марно не ризикуйте. Грошей не шкодуйте!

— Розумію, шефе, не турбуйтеся! — відповів Стамбулов, як завжди усміхаючись.

У Женеву знову приїхав Отто Лемке. Він, здавалося, був стомлений, чимось пригнічений.

— Усе-таки признаюсь вам, наші даремно затівають цю страшну війну з росіянами, — говорив він Василеві. — Кадрові військові твердять, що нам не впоратися з ними. На жаль, тих, що мають сумнів, негайно усувають од активних справ і на їхнє місце призначають прибічників небезпечної теорії, що Радянська Росія — велетень на глиняних ногах. Добрі глиняні ноги, якщо росіяни свого часу здолали мало не весь світ, встановлюючи в себе владу, а зовсім недавно набили пику япошкам біля Халхін-голу!..

— Не розумію, чого вам тривожитися? На російський фронт вас не пошлють, — ви немолодий і потрібні в тилу. Більше того, як би війна не закінчилася, ви особисто нічого не втратите: станете багатою людиною, — спробував його заспокоїти Василь.

— Дивно ви міркуєте, містере Кочеку! Що ж я — не німець, і все, що стосується Німеччини, мені байдуже? Признаюся вам щиросердно, буде дуже шкода, коли ми втратимо все те, що завоювали в такий короткий строк!

— Змушений вас засмутити, пане Лемке, — сказав Василь. — Історія на численних прикладах доводить, що жодному народові ще не вдавалося побудувати власне щастя на стражданнях інших народів. Не вдасться це й сучасній Німеччині… Моя вам дружня порада: думайте про себе і не забувайте тієї простої істини, що, зрештою, все в цьому тлінному світі вирішують гроші. Матимете гроші — ви на коні й після війни, не матимете — усі ваші заслуги й нагороди шеляга не варті. Візьміть приклад з мене, я не кваплячись роблю собі гроші і знаю твердо, що переможцем у цій війні буду я!

— Ви забуваєте, що у вас інші можливості!..

— А що перешкоджає вам розширити свої можливості? У вашому становищі ви могли б заробити значно більше, ніж тепер.

— Не бачу таких можливостей…

— Аби бажання, а можливості знайдуться! Можу порадити вам, наприклад, такий спосіб: в окупованій Франції є чимало людей, ладних заплатити добрі гроші тому, хто допоможе їм виїхати за кордон. А ще можна більше заробити, звільняючи деяких в'язнів з концентраційних таборів.

— Це важко!

— А хто вам сказав, що заробляти гроші легко? — спитав Василь. — Хочете, підшукаю для вас клієнтів?

— Вивозити людей із Франції, мабуть, ще можна, а от звільняти з таборів — не знаю. В усякому разі, я не візьмуся за це…

— Ну що ж, тоді поки що вивозьте людей із Франції, а там буде видно…

— Згоден, але за умови, що, крім вас, я ні з ким іншим ніяких справ не матиму.

— Гаразд!.. Можу бути вашим маклером за десять відсотків комісійних.

Домовилися про ціну — дві з половиною тисячі доларів за душу. Василь написав Джо Ковачичу в Париж листа, в якому просив знайти через художника Борро журналіста Сар'яна і дізнатися, чи не хоче той легально виїхати з Франції? А також довідатися в Борро, чи не знає він людей, яким конче треба покинути Францію. Хай повідомить їхні прізвища, щоб вони могли одержати офіційні пропуски. Листа до Джо пощастило надіслати в Париж, як завжди, дипломатичною поштою.

Через кілька днів до Василя у кабінет прийшов Стамбулов.

У нього був вигляд переможця.

— Усе гаразд! — заявив він.

— Що саме гаразд? Розповідайте!..

— Мені пощастило встановити зв'язок з двома залізничниками, — сказав Стамбулов. — Один із них літній поляк, вагар на прикордонній з Німеччиною станції, а другий — німець, але антифашист, колишній соціал-демократ, диспетчер на вузловій станції. Тепер ми будемо мати точні відомості про рух військових ешелонів на схід!

Зв'язок із «батьком» підтримували через спеціальних кур'єрів, які приїжджали до Женеви. Їм постійно передавали відомості про військові ешелони, що прямували на схід. Цих ешелонів ставало більше й більше. Василь занепокоєно спостерігав усе, що відбувалося. Складалося враження, що там, удома, ніхто серйозно не бере до уваги приготування німців.

Незабаром Джо Ковачич надіслав Василеві адресу Сар'яна. Журналіст погоджувався виїхати з Франції разом із дружиною, а Борро переслав список сімей учасників Опору, яким загрожувала смертельна небезпека. Художник повідомляв через американського консула, що він і його товариші були б дуже вдячні, якби пощастило вивезти означених у списку осіб.

Несподівано до Женеви приїхав О'Кейлі. Василь запросив його на вечерю в дорогий ресторан «Отель де Берг».

Вони сіли в далекому кутку і, попиваючи терпке угорське вино, неквапливо розмовляли. Василь одразу помітив, що настрій американського генерального консула в Берліні різко змінився. Він кілька разів повторив, що Гітлер зовсім знахабнів. «Якщо росіяни не зупинять Гітлера, тоді вся Європа опиниться під чоботом Німеччини…»

— Хіба війну Гітлера ви вважаєте справою вирішеною? — спитав Василь.

— Без сумніву!.. А втім, подальший хід подій цілком залежатиме від позиції англійців.

— Яке відношення позиція англійців має до війни Німеччини з Росією?

— Гітлер збирається укласти мир з Англією. Навіть дитині зрозуміло, що це черговий маневр: фюрер хоче покінчити з росіянами без перешкод, а потім напасти на Британію. При такому варіанті світ поділиться на три сфери впливу: в Європі — Німеччина, на Далекому Сході — Японія і за океаном — Сполучені Штати Америки. Це небезпечно, цього допустити не можна! — сказав О'Кейлі, і його обличчя стало рішучим, заклопотаним. — Настане день, і Німеччина, об'єднавшись із Японією, поверне зброю проти нас. Тоді всьому кінець, ви розумієте? Ось вам ключ до маячних мрій Гітлера про світове панування.

— Невже ви припускаєте, що англійці згодяться на мир з Гітлером після того, як він обдурив їх не раз і не два?

— Багато в чому це залежатиме від позиції, на яку стане наш уряд. Якщо ми встрянемо у війну на боці англійців, вони не згодяться на мир з Гітлером. А ми, за всіма ознаками, встрянемо у війну…

— У мене все переплуталося в голові! Вступаючи у війну на боці англійців, ми, американці, допомагатимемо комуністичній Росії. Невже це можливо? Ви колись казали, що єдина сила, здатна вистояти проти комуністичної зарази, — це Німеччина на чолі з таким фанатиком, як Гітлер…

— Голубе, в політиці все можливо!.. Коли б Гітлер, приєднавши Австрію, захопивши Чехословаччину, повернув свої війська проти Росії, ми б його всіляко підтримували. Та коли він замірився на всю Європу, і не тільки на Європу… Тепер дуже важливо, щоб він поламав зуби на Росії. Як би не закінчилася війна з Росією, обидві сторони будуть дуже знесилені. Росіяни легко не підкоряться німцям, вони битимуться до останнього. Отоді ми й зможемо нав'язати світові свою волю! — О'Кейлі подався вперед і, притишивши голос, мовив: — Наша розвідка дізналася, що Гітлер зважується на ризикований крок: він хоче послати в Англію у першій половині травня, до початку кампанії проти Росії, свого найближчого помічника Рудольфа Гесса для переговорів. Гесс полетить туди нібито з власної ініціативи. Розрахунок простий — якщо англійці приймуть його і згодяться вести переговори, Гессові нададуть відповідні повноваження; якщо ні — оголосять його зрадником, і годі!.. Однак досить нам говорити на такі теми, краще випиймо!.. Розкажіть, як ви влаштувалися тут, що поробляєте?

Василеві було не до балачок. Йому хотілося якнайскоріше закінчити вечерю, що він незабаром і зробив. Одвіз О'Кейлі в готель, а сам швиденько поїхав у пансіонат, де жив Стамбулов. Стамбулова не застав. Лишалося одне — набратися терпіння і чекати до ранку. Він ліг у ліжко, але заснути не міг. Рудольф Гесс — друга особа в партії націонал-соціалістів і офіційний наступник Гітлера… Може, зараз він їде на аеродром, щоб вилетіти в Англію, а на польсько-радянському кордоні фашистські полчища готуються до наступу на Радянську країну. Ні, він не спатиме…

Василь підвівся, навшпиньках, щоб не збудити Лізу, пішов у їдальню і подзвонив Стамбулову в пансіонат. Йому відповіли, що «мосьє Стамбулов уже спить». Василь попросив розбудити мосьє Стамбулова і покликати до телефону.

— Це Кочек, — сказав він, почувши в трубці сонний голос болгарина. — Пробачте, що дзвоню так пізно. Прошу вас зараз же приїхати до мене на квартиру. Є важлива справа. Я вас чекатиму на вулиці.

Василь одягся, безшумно відчинив двері і зійшов униз. Ніч була тепла, зоряна. Тиша. В усіх вікнах давно погасли вогні. Женева спокійно спала… А в просторих кабінетах німецькі генерали, схилившись над картами, готували його рідному народові смерть…

Залунали кроки, обірвавши Василеві роздуми. Узявши Стамбулова під руку і походжаючи з ним глухим провулком, Василь розповідав про все, що почув.

— Сподіваюся, ви розумієте: гаяти часу не можна. Треба, щоб ці відомості були в «батька» не пізніше ніж об одинадцятій годині ранку! — сказав Василь.

— Не знаю, що й робити… Кур'єр поїхав, а інший приїде днів через п'ять, не раніше… Може, спробуємо зашифрувати телеграму?

— Ні, це ризиковано. Ще перехоплять німці…

— Знайшов! — вигукнув Стамбулов. — Я знаю одного місцевого радіоаматора-короткохвильовика, він працює ночами. Якось я вже скористався цим каналом зв'язку… Поїду до нього і викличу Москву. Діставши відповідь, продиктую радіограму для «батька». Поки агенти німецької розвідки прочуняються і спробують перехопити, все буде закінчено. Вони не встигнуть записати і двох фраз, як радіограма буде в Москві.

— Цей ваш радіоаматор — надійний чоловік? Він погодиться передати в Москву таку радіограму?

— Звичайно! Інакше Стамбулов із ним не знався б… Не гаймо часу — швиденько складайте текст шифровки. Ми повинні встигнути до світанку!..

Вранці, в конторі, коли Василь допитливо поглянув на болгарина, той ледь помітно кивнув головою. Це означало, що все гаразд — у Москві вже знають про плани Гітлера.

Василь з полегкістю зітхнув і весело взявся до справ…

Дванадцятого травня повідомлення О'Кейлі підтвердилося повністю: весь світ довідався, що десятого травня Рудольф Гесс, сам пілотуючи літак «Мессершмітт-110», вилетів із Аугустбурга і взяв курс на Даунгавел Касл, у Шотландії. Він мав намір потрапити в маєток лорда Гамільтона, щоб через нього розпочати переговори з англійським урядом. Гесса спіткала невдача: кінчилося пальне. Він вистрибнув з парашутом. Непрошеного гостя затримали місцеві жителі й передали властям.

Англійські власті інтернували Гесса, а гітлерівці, зрозумівши, що гра не вдалася, оголосили його душевнохворим, скинули з усіх постів і навіть репресували його рідних…

Вислухавши повідомлення про це по німецькому радіо, Василь подумав, що дома про історію з Гессом дізналися вчасно. Факти доводили, що друга частина відомостей — про підготовку нападу на Радянський Союз — справджується. Війна стукала у двері.

Василь втратив спокій, ходив похмурий, задумливий, ночами не міг спати, а тільки-но починало дніти — з тривогою вмикає радіоприймач. Скуповував усі газети, які продавалися в кіосках.

Двадцять другого червня, рано-вранці, німецьке радіо після бравурного маршу повідомило, що німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу і, долаючи упертий опір ворога, захопили багато сіл і міст.

Так почалася для Василя і Лізи Вітчизняна війна. Найперше Василь подумав, що йому треба негайно повернутися додому і зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Він написав про це «батькові» і у відповідь дістав прочухана. «Батько» писав, що зовсім не сподівався від нього такої легковажності. «А де ти перебуваєш, хіба не на передовій?» — питав він і закінчував листа словами, що звучали як наказ: «Облиш ці думки, наберися терпіння і чекай. Інформуй нас про все, що вдасться тобі дізнатися, не нехтуй навіть дрібницями, — на війні дрібниць не буває. Якщо попервах не пощастить зробити багато, не журись і чекай свого часу…»

Потяглися тяжкі будні. Німецьке радіо передавало п'ять-сім разів на день воєнні зведення. Гітлерівські пропагандисти без угаву вихвалялися перемогами на Східному фронті. Радінформбюро щодня сповіщало про те, що залишено ті чи інші населені пункти й міста. Туга ставала нестерпною, у Василя часом усе падало з рук… І так дні, тижні, місяці…

Восени фашистські полчища стояли під Москвою, і німецькі генерали хвалькувато заявляли, що їм видно в бінокль вежі Московського Кремля.

І раптом, немов по команді, телеграфні агентства й радіостанції всього світу заговорили про нечувану стійкість росіян. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про героїзм Червоної Армії, а деякі воєнні оглядачі почали висловлювати думку, що німецьким перемогам, здобутим у перші місяці війни, настає кінець і, як видно, останнє слово буде за росіянами. Самі німці почали нарікати на труднощі війни на Сході —на погану погоду, холод, бездоріжжя.

І як грім серед ясного неба було повідомлення про перехід Червоної Армії в наступ, про розгром великого німецького угруповання під Москвою. Усім стало ясно: росіяни розвіяли міф про непереможність німецької армії.

Напровесні 1942 року в Женеву приїхав Лемке. Він постарів і став ще похмуріший.

— Містере Кочеку, в мене до вас серйозна розмова, — привітавшись із Василем та щільно зачинивши за собою двері кабінету, мовив Лемке. — Скажіть, чи можу я сподіватися вашої допомоги? Ні, це не те слово, — вашого заступництва, — виправився він, — якщо в цьому буде потреба… Я співробітничаю з вами з першого дня вашого приїзду до Німеччини і допомагав вам чим тільки міг…

— Я завжди високо цінував вашу допомогу, любий Лемке. — Василь одразу зрозумів, куди хилить есесівець.

— Говоритимемо відверто і називатимемо речі своїми іменами, як це личить чоловікам, — сказав Лемке. — Не знаю, як для інших, а для мене особисто питання цілком ясне: якщо ми не змогли одразу розгромити росіян і захопити Москву, значить, війну програли… Адже всі надії Гітлер покладав на блискавичну війну. А цього не вийшло. Я не молодий і добре пам'ятаю вісімнадцятий рік, поразку, ганьбу, Версаль, окупацію, покарання воєнних злочинців тощо… Певен, що те саме буде й тепер, тільки в значно більших масштабах. Навряд чи росіяни простять нам усе те, що ми накоїли у них. Я двічі був на Східному фронті в справах нашого відділу, бачив на власні очі спалені міста й села, масове знищення мирного населення… А англійці нагадають нам Дюнкерк, Лондон, Ковентрі… І американці… Майже весь світ проти нас… Щоб уціліти після цієї війни, треба мати заступників!..

— Скажіть, Лемке, ви серйозно гадаєте, що програли війну?

— Не програли, а програємо, — тут є невелика різниця…

— В такому разі я твердо обіцяю засвідчити перед переможцями ваші заслуги і забезпечити вам заступництво американських властей. А поки що, сподіваюся, ви ще активніше співробітничатимете зі мною. До речі, як справи з вивезенням деяких сімей із Франції?

— Усе гаразд. Якщо мені згодяться платити і дадуть адреси, я доб'юся пропусків на виїзд. Самі розумієте: тепер більше, ніж будь-коли, я повинен дбати про своє майбутнє.

Василь дав Лемке п'ять тисяч доларів і адресу Сар'яна.

— Це — проба. Якщо все обійдеться добре, то будуть інші, — пообіцяв він Лемке.

Дні минали за днями. Василеві доводилося клопотатися головним чином дрібницями — систематизувати одержану з різних джерел інформацію і передавати «батькові». Ліза працювала не покладаючи рук — вона переглядала за день безліч газет — німецьких, англійських, французьких і на підставі дріб'язкових, на перший погляд, заміток та повідомлень робила висновки, передавала їх Василеві, щоб той, прочитавши, надіслав додому.

Приїзд у Женеву Сар'яна й Жаннет був для Василя і Лізи справжнім святом. Перебиваючи одне одного, Сар'яни розповідали про все, що вони пережили в окупованій Франції.

— Французам корисно було побачити фашистів зблизька, — сказав Сар'ян. — Тепер рідко хто з французів співробітничає з окупантами, навіть праві стали антифашистами, а більшість бере участь у Русі Опору.

Сар'ян надто активна людина, щоб сидіти склавши руки. Тож незабаром він перебрався в Лондон, маючи намір узяти участь у звільненні Франції.

Із семи друзів Борро пощастило переправити в Португалію тільки чотирьох, інших заарештувало гестапо…

Після розгрому німецьких військ під Сталінградом Василь і Ліза відзначили у себе вдома цю подію як велике і радісне свято. Багато хто з реальних політиків на Заході, та і в самій Німеччині, змушений був переглянути свої позиції.

Знову приїхав Отто Лемке і привіз листа від майстра Германа, переданого через Мюллера. В листі було багато натяків і незрозумілих фраз. Пильно вивчивши листа, Василь зрозумів: ідеться про німецьких генералів, які вважали, що Гітлер приведе Німеччину до катастрофи.

Німецькі генерали проти Гітлера! У цьому було щось нове, незвичайне. Ті відомості Василь мав негайно передати «батькові».

З «батькового» листа-відповіді було видно, що він правильно оцінив ситуацію, пропонуючи довідатися точніше, хто ці генерали, яку мету ставлять, чого добиваються. Якщо вони мають намір виступити, треба їх всіляко підтримувати, навіть там, де це здаватиметься неможливим.

Василеві за допомогою того ж всемогутнього обер-штурмбанфюрера довелося відрядити до Берліна Стамбулова, щоб той зустрівся там з керівниками підпілля і по змозі допоміг їм.

Стамбулов повернувся з Берліна дуже скоро. Йому вдалося з'ясувати, що в діло втрутилась американська розвідка. Довідавшись про існування групи невдоволених генералів і про їхній зв'язок з німецькими підпільниками-антифашистами, агенти американської розвідки в Берліні наважилися на нечувану провокацію: щоб мати можливість особисто спрямовувати дії невдоволених генералів у потрібному їм напрямку, вони віддали до рук гестапо групу Ганса Вебера. Про другу групу підпільників американські розвідники нічого не знали.

З тридцяти трьох підпільників урятувалися тільки четверо; двадцять дев'ять чоловік, а серед них і Вебера, було розстріляно без суду і слідства.

Коли остаточно з'ясувалося, що генеральським бунтом почала керувати американська розвідка, Василь дістав від «батька» вказівку не втручатися в справи невдоволених генералів…

Саме в цей час Василь дізнався, що німці через шведських представників вивідують, чи не погодиться Америка на сепаратні переговори з ними. Справді, незабаром до Женеви унадилися дуже чиновні німецькі військові в цивільному і «випадково» туди ж приїхав із Берна посол Сполучених Штатів Америки в Швейцарії. Василь за допомогою всюдисущого Стамбулова знав про кожен крок американського посла.

Потім у Женеву завітав сам містер Даллес-молодший, а з Берліна приїхали кілька німецьких генералів нібито як приватні особи.

Даллес привіз із собою цілу армію радників і десятків зо два здоровенних детективів. Вони зайняли цілий поверх у готелі «Савой» і нікого стороннього туди не пускали, навіть поміняли частину обслуги на поверсі. А втім, сам Даллес поводився скромно, нікуди не виходив, ні з ким не зустрічався.

Про те, чому Даллес приїхав до Женеви, ходили всякі чутки. Подейкували — і цьому сприяли самі американці, — що містер Даллес, стомившись від надто напруженої роботи, надумав відпочити біля Женевського озера. Цілком зрозуміло, ніхто не вірив у цю вигадку. Василь добре знав справжню мету приїзду в Швейцарію шефа американської розвідки. «Батько» теж не дрімав: ще задовго до приїзду Даллеса він попередив Василя про можливі сепаратні переговори за спиною союзників між представниками Німеччини й Америки. «Батько» наполегливо вимагав зробити все можливе, щоб знати не тільки всіх учасників переговорів, але й те, про що вони говоритимуть.

Легко сказати — «зробити все можливе!» А як це зробити, коли американці забарикадувалися на третьому поверсі готелю «Савой» і місцеві поліцейські пильно охороняють їх?

Передусім Василь почав вивчати оточення Даллеса і, на свій великий подив, натрапив серед його радників на француза — Жана-Поля Маріньє, давнього свого знайомого по паризькому тенісному клубу.

Спроба поговорити з ним по телефону не мала успіху: портьє готелю відмовився назвати номер його телефону. Тоді Василь залишив портьє свій телефон, попросивши передати його мосьє Маріньє.

Принагідно Василь довідався ще про одну цікаву обставину: охороняти німецьку делегацію в Женеві було доручено оберштурмбанфюрерові Отто Лемке та його помічникам.

Над усі сподівання, Маріньє подзвонив Василеві того ж дня ввечері додому і сказав, що хоче зустрітися з ним.

— Якщо не заперечуєте, ми могли б прогулятися з вами по набережній і поговорити, — сказав він.

Вони зустрілися о дев'ятій годині вечора біля човнової станції. Після того як вони обмінялися люб'язностями з нагоди зустрічі, Василь запропонував Маріньє покататися по озеру на човні.

— Так буде краще — далі від цікавих очей і нескромних вух, — додав він.

Маріньє погодився.

Від'їхавши од берега на чималу відстань, Василь перестав веслувати і звернувся до француза:

— Покладаючись на вашу скромність, я дозволю собі говорити з вами відверто — до цього мене змушують обставини. Я живу тут як американський громадянин — представляю інтереси нафтової компанії «Стандард ойл». Це моє офіційне становище. Головне ж полягає в тому, що я, як, мабуть, і ви, палко жадаю поразки Німеччині і звільнення моєї батьківщини. Не секрет, що сьогодні фактично воюють з гітлерівцями росіяни — вони наближають день остаточної перемоги над фашизмом. Проте, наскільки я знаю, американці, в особі містера Даллеса, збираються вести переговори з німцями за спиною Радянського Союзу.

— Звідки ви це знаєте? — перебив його Маріньє.

— Хіба це має значення і міняє суть справи? — і собі запитав Василь.

— Ні, звичайно… Я спитав тому, що місія Даллеса строго секретна.

— На світі не буває секретів, про які б не знали інші!.. Мені хотілося б почути вашу думку: чи чесно діють американці щодо своїх союзників, росіян?

— Ні! — коротко відповів француз.

— Тоді чи можу я сподіватися на вашу допомогу?

— Яку?

— Хочу дізнатися через вас про зміст цих переговорів.

— У мене теж є до вас запитання: чи не скажете ви, мосьє Кочеку, для чого вам це потрібно?

— Для користі справи!

— Кому буде передано ці відомості?

— Можу запевнити вас, що їх використають в ім'я справедливості! — ухильно відповів Василь.

Запанувала довга мовчанка. Василь розумів, що дуже ризикує, розмовляючи з Маріньє відверто. Але вже те, що Маріньє не відмовив йому одразу, дещо означало.

— Мені треба подумати, — нарешті відповів Маріньє.

— Я тільки прошу вас зважити при цьому, що йдеться про життя мільйонів, про свободу народів! — сказав Василь і взявся за весла.

Прощаючись з Василем на набережній, Маріньє обіцяв подзвонити йому наступного дня ввечері.

Очікувати довелося всього двадцять чотири години, але якими довгими вони здалися Василеві! Він занепокоєно думав: а що коли Маріньє відмовиться? Одного разу він уже відмовив — там, у Франції… Невже життя нічого не навчило його?..

Щоб не гаяти часу, Василь розшукав есесівця.

— Які ж ми з вами друзі, пане Лемке? Приїхали в Женеву і навіть не показуєтесь!..

— Я дуже заклопотаний — охороняю дорогоцінне життя цілої юрби начальників, — виправдовувався оберштурмбанфюрер. — До того ж не маю сумніву, що за мною стежать — хто, хто, а я добре знаю наші порядки!.. Ходити до вас без особливої потреби нема рації, — почнуться запитання, здогади, припущення…

— Любий Лемке, чи не скажете мені, чого приїхали сюди начальники, яких ви охороняєте?

— Містере Кочеку, я певен, що ви знаєте це не гірш за мене!

— Хочу, щоб ви підтвердили…

— Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе…

— Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся.

— Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні!

— Чи будете ви на переговорах?

— Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять.

— Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах.

Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів.

Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався.

Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції.

Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега.

— Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником.

— Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь.

Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри.

Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку.

— Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов.

— Подумаємо і про свого сміттяра!..

Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми.

— Ну що ж, доведеться вам допомогти, — промовив Дікман, вислухавши Василя. — Ми знайдемо надійного чоловіка, одягнемо його у форму сміттяра і у визначений час він підкотить ручного візка до того ящика, який ви покажете…

Стамбулов дізнався, що ящики для сміття спорожняють тричі на день: о сьомій годині ранку, о третій годині дня і о дев'ятій годині вечора. Дікман, зустрівшись із Василем вдруге, повідомив його, що людину на роль сміттяра знайдено. Форма й візок теж є. Уранці вони зробили пробу. Все обійшлося добре.

Маріньє записував під час переговорів найважливіше, а рано-вранці, поклавши свої нотатки в порожню коробку з-під сигарет, кидав їх в ящик для сміття. Трохи пізніше нотатки потрапляли до Василя. Переклавши їх на російську мову, Василь шифрував текст, а вночі Стамбулов передавав шифровку через свого знайомого радіоаматора умовленим шифром до Москви.

У Москві знали про зміст усіх переговорів містера Даллеса з німецькими генералами…

… Весна 1945 року. Небувала війна, кривава, виснажлива, закінчувалася. Радянські війська вели бої на землі фашистської Німеччини. Надходив час розплати…

Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії.

Одного разу, повернувшись з тривалої лижної прогулянки і добре поснідавши, вони сиділи біля вікна вітальні маленького пансіону, в якому зупинилися. Яскрів на сонці незайманий сніг, до маленького, загубленого в горах села вели лижні сліди. Довкола тиша — жодного звуку, немов усе на світі стихло, завмерло, і немає в ньому ні гуркоту гармат, ні крові, ні смерті, ні згарищ… Ліза неголосно сказала:

— Наші бійці підходять до Берліна, а ми сидимо тут, тішимося відпочинком… Господи, усе б віддала, щоб бути з ними, з ними ввійти до Берліна… Простувати по знайомих вулицях і бути собою, а не якоюсь місіс Кочек. Уголос думати, що справедливість перемогла… Знаєш, Василю, часом мене мучить сором: я не можу не думати, що всі ці роки я сиділа в тилу, а люди воювали по-справжньому…

Василь похмурнів, мовчав, щоб не сказати чогось надто різко, потім промовив:

— «Від тебе, друже мій, я не сподівався такого почути! Хіба ми з тобою не на самому передньому краї боротьби? Невже тобі треба пояснювати, що коли наші бійці підступили до стін Берліна, то в цьому є і наша з тобою частка.

— І все-таки…

— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко!

Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.

ЕПІЛОГ

У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка.

Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури.

— Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою.

— Хто ви і звідки? — поцікавився старшина.

— Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік.

Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав:

— Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може.

— Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин.

Старшина знову пішов до коменданта.

— Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа.

— Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним.

— Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами!

— Гаразд, якщо симпатичний, — клич!

Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав:

— Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші.

Комендант здивовано глянув на відвідувача.

— Скажіть спершу — хто ви?

— За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію.

Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя.

— Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків.

— Партійні внески прийняти не можу, — машинально відповів майор.

— І не треба! Ви дайте мені тільки квитанцію з означеною сумою, а з усім іншим дома розберуться!..

Оглавление

Варткес Тевекелян РЕКЛАМНЕ БЮРО ПАНА КОЧЕКА Жива легенда Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ЕПІЛОГ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg