«Чи любите ви Вагнера?»

Чи любите ви Вагнера? (fb2) - Чи любите ви Вагнера? (пер. Михаил Гайдай) 843K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Жан Санита

Жан Саніта ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ВАГНЕРА?

©    — україномовна пригодницька література

Переклад Михайла Гайдая

Малюнки А. Жуковського

У понеділок після полудня і наступної ночі

І

— Ich liebe Wagners Musik.

В цих голосно вимовлених словах відчувався зверхній і гордовитий виклик. Ганс фон Шульц неквапливо відсьорбнув коньяк і раптом, відчувши себе в полоні нестримних почуттів, розчулено повторив по-французьки:

— Я люблю Вагнера!..

Він сидів, поклавши ноги на маленький столик з білим і чорним телефонами, і слухав «Політ валькірій». На круглому столі, де лежали пластинки в темних конвертах, грав старомодний і пошарпаний патефон. З ним фон Шульц не розлучався вже понад двадцять літ. Ні в роки свого навчання у Кенігсберзькому університеті на факультеті права, ні під час війни, яка кидала його з міста в місто, з Чехословаччини — до Франції, з Кольмара — в Клермон-Ферран через Діжон і Лімож. Якось при нагоді друг його діда познайомив молодого Шульца з Гіммлером під час прийому, влаштованому у фамільному замку Брандштейнів на честь місцевої націстської організації. Це було в серпні 1938 року, за кілька тижнів перед анексією Судетів. Трьома днями пізніше він перейшов на службу в гестапо, чим прикро вразив батька, генерала у відставці, який вже давно мріяв зробити з сина офіцера-артилериста. Батько був у відчаї — він погодився б, щоб син служив у будь-яких частинах збройних сил фатерланда, але в мундирі солдата. Отам, у Судетах, Ганс і зробив перші кроки в своїй військовій кар’єрі.

Полковник Ганс фон Шульц, великий мрійник і начальник клермонського гестапо (цю посаду він дістав з високої протекції Гіммлера), тонкими, випещеними пальцями з наманікюреними нігтями взяв обережно склянку й підніс її до очей, вдивляючись у спотворене відображення блідого обличчя. Він побачив вузькі холодні очі, приплюснутий ніс, надмірно широке і плескате чоло, спадисте підборіддя і розтягнений рот. Чомусь згадався Фрейд. Це ставало вже кумедним.

— Справжній маскарад, — пробурмотів він. Міцний і високий, у бездоганному саржевому костюмі кольору морської хвилі, Шульц виглядав молодшим за свої тридцять п'ять років. Лише мішки під очима свідчили про ночі безсоння й бучних гулянок.

Він вихилив склянку, якийсь час сидів мовчки й нерухомо, ні про що не думаючи, і раптом зареготав, силувано і трохи фальшиво. Це вийшло якось несподівано для нього самого. Він не любив виказувати свої почуття. «Що то за смішні примхи? Чи це ознака передчасної старості? А може, я забагато випив?»

Телефонний дзвінок, пронизливий, настирливий і тривожний, вивів його з солодкого заціпеніння, викликаного затишним теплом батареї парового опалення і коньяком.

Оркестр почав третю частину: знаменитий похід валькірій; велична, бурхлива музика — розповідь про нестримну вдачу цих напівбогинь-войовниць, які в битвах несли з собою смерть і щастя. Ганс фон Шульц повернувся в кріслі, опустив ноги під стіл, поставив склянку на стілець поряд з пляшкою коньяку і зняв трубку білого телефону, що вже нетерпляче миготів червоним сигнальним вічком. Його викликало обласне управління. Це генерал Кессель.

— Hallo! Von Schultz am Telephon… Ich empfehle mich gehorsamst, Herr Generalieutenant![1]

Ганс фон Шульц слухав неуважливо. Патефон, мабуть, треба полагодити: оркестрові акорди розпливалися, звучали невиразно і глухо, повільно згасали, перетворюючись на чудний хаос звуків. «Мій патефон схожий на мене. У нього заплітається язик», — по-думав він і посміхнувся в старовинне дзеркало над каміном, яке висіло між двома пишними канделябрами.

— …Даруйте, екселенціє!.. Так ви кажете?.. Лейтенант Крюбер? Так, і що?.. Його тільки-но забито? Майже біля комендатури на Кур Саблон?

Ганс фон Шульц відчув, що час вже йому розворушитися. Справа, здається, надто серйозна.

— …Його вбив терорист… Куля в потилицю… І свідків немає… Я переконаний! Під час відпочинку… гаразд! Ви, мабуть, одразу ж оточили квартал вашими людьми?.. Дуже добре, дуже добре!.. Тепер можна бути впевненим, що він не встигне…

Ганс фон Шульц натиснув кнопку обіч телефону і швидко глянув на годинник: тринадцята година!

— …Гаразд, мій генерале! Я беруся за цю справу… Так, так… Особисто, звичайно!.. Все буде зроблено, мій генерале. Я хочу звернутися по допомогу до французької міліції… Добре, що здасться хоч на це… Чи можу я розраховувати на фельджандармерію і кілька рот солдатів? Добре, дякую, екселенціє… Звичайно, мій генерале, ви можете не турбуватися…

Коли він клав трубку, в двері постукали.

— Зайдіть!

Він підвівся, підійшов до вікна і, відхиливши штору, глянув на сад у зимовому вбранні, на квітники, запорошені снігом.

«Лютий! Мій улюблений зимовий місяць. Справжній зимовий місяць. Суворий і надійний. Цього року трохи м'який, але вночі він себе ще покаже!»

— Я вас викликав, Вернере, щоб…

Він замовк на мить, шукаючи потрібні слова і збираючись з думками:

— …Лейтенант-штабіст Крюбер щойно вбитий терористом біля комендатури. Генерал Кессель…

Він знову замовк, змахнув з рукава кволу муху і обернувся до свого підлеглого, що, виструнчившись, застиг біля дверей.

— Треба скликати всіх наших людей і підняти по тривозі їхню міліцію. Я хочу, щоб максимум за чверть години всі вулиці, які ведуть до Кур Саблон і сама Кур Саблон були оточені, і, як кажуть оті французи, прочесані гребінцем. Я хочу, щоб усіх перехожих обшукали й перевірили їхні документи, а всі будинки перетрусили від підвалів до горищ… Ага! І, по-друге, щоб затримали всіх іноземців у місті, навіть коли у них з документами все гаразд.

Ганс фон Шульц говорив повільно, чітко й солідно. Він наказував. Він любив наказувати. Вернер знав це, він уже два роки був його секретарем і завжди запобігав перед ним. Ганс фон Шульц простягнув руку, взяв з мармурового підвіконня над радіатором нагай з бичачих жил і пояснив:

— Я їду до комендатури. З собою візьму Кальтцейса. Ідіть! За хвилину я вас наздожену.

Коли Вернер уже причиняв за собою двері, Ганс фон Шульц різко оперіщив нагаєм стіл. Шкіряний бювар сухо затріщав під ударом. Вернер здригнувся, зіщулився і полохливо застиг, тримаючись за ручку дверей і не насмілюючись обернутися.

— Я хочу знайти злочинця, Вернере!

Це вже був не наказ, у цих словах звучала погроза.

Вернер зник. Ганс фон Шульц зняв пластинку з «Валькіріями», закрив патефон і налив другу склянку коньяку. «Цей Вернер — підлий боягуз, він боїться терористів, боїться гестапо, боїться мене, боїться власної тіні». Ганс фон Шульц знизав плечима й долив коньяку в склянку. Чимало долив.

Він любив коньяк. Він пив його за всяких обставин, у будь-яку погоду. Завжди на самоті. Слухаючи музику.

* * *

І вулична облава почалася. Методично й неухильно. В парку біля комендатури на Кур Саблон утворився справжній тимчасовий концентраційний табір. Затримані, групами по десять-дванадцять чоловік, оточені дарнанівцями[2] і солдатами вермахту, стояли, заклавши руки за голову, не знаючи, за що їх сюди привели. Що з ними буде? Вони гарячково питали себе: чим викликана така велика операція? Безперечно, щось серйозне. Можливо, замах? Звичайна перевірка документів, чи, може, їх затримають як заложників? Час від часу під'їжджала маленька військова машина і зупинялася за гратчастою огорожею парку, неподалік від басейну з застояною, смердючою й зеленкуватою водою. Четверо-п'ятеро французів, переважно чоловіки, ухиляючись від ударів прикладів, вистрибували з машини під люті вигуки оскаженілих німців:

— Schnell! Schnell![3]

Зачувши вигуки дарнанівців і солдатів, всі затримані оберталися і дивилися, як зганяють докупи новоприбулих. Потім грузовик розвертався заднім ходом і зупинявся посеред парку на брудній і затоптаній галявині.

Німкені, що працювали в комендатурі, накинувши пальта на плечі, юрмилися біля вікон, голосно реготали і вигукували щось на адресу тих, хто стояв унизу. Деякі, цинічно посміхаючись, обмінювалися репліками:

— Бачите он того, високого брюнета?.. Ні, того, що прихилився до дерева… Кучерявенького, в кожанці… з зеленою валізкою біля ніг… абсолютно на мій смак. Це мій тип. Що за мужчина!

— Як на мене, то я б узяла рудого, того, що поруч… У нього багатообіцяючий ніс.

— І правда, ніколи такого не бачила.

— Чого? Носа?

— Дурепа! Гей, красунчику, ходи-но сюди!

День згасав; останні промені призахідного сонця золотили дахи будинків; холодно іскрився сніг, що випав напередодні; віти дерев кидали на нього примхливі китайські тіні. Небо, зранку блакитне й прозоре, мінилося, ставало фіалковим. День був чудесний, на диво м'який, не скажеш, що надворі лютий. Справжня весна! В повітрі немовби бриніло передчуття радості тих чарівних днів, що викликають у юнаків нестримне бажання обіймати дівчат, а у дівчат — пускати бісики хлопцям.

— Добридень, пташко!.. — Посмішка… Стрункі ніжки дріботять кудись…

Повітря незвичайне, повітря бадьорить і спонукає до всепрощення.

У такому настрої Франсуа Бурдійя залишив свій готель; весь день він ходив, відчуваючи якесь дивне тепло і ніжність. Мабуть, прозоре повітря викликало в нього спогади про рідне місто. І справді, можна було подумати, що ти ходиш по березневому Парижу. Тільки тут, у Клермон-Феррані. повітря чисте, без отруйного диму заводів і автомобільного чаду. Дихаєш на повні груди і п'єш це повітря, як вино. Париж… Про нього він мріяв сьогодні весь день, ніби був переконаний, що місто зустріне його сонячними днями. Бути в Парижі! Це не поетична мрія, це конче потрібно, це наказ. Дістатися Парижа і вискочити з оцієї халепи! Його так розхвилювало оте хворобливе бажання, що аж млосно робилося. Колись, б дитинстві, він з таким самим гарячковим нетерпінням щовечора чекав тієї миті, коли всі вкладуться спати і він зможе, нарешті, сховатися з головою під ковдру і втекти від фантастичних примар, що населяли темні закутки його дитячої кімнати.

Коли німці три години тому затримали його на бульварі Лафайєтт, він поставився до цієї пригоди досить безжурно. Пусте! Чого йому боятися? Комівояжер, документи всі справні. Крім того, він не вчинив нічого такого, за що його могли б затримати. Авжеж!.. Тепер він матиме що розповісти своїм друзям. «Уяви, старий, що в Клермон-Феррані мене на другий день схопили під час облави… Так, так, точнісінько, як оце я з вами маю честь балакати…»

Але потім його охопила тривога: надто довге чекання, оцей натовп затриманих, який весь час зростає, нічна темрява… «А що, коли нас розстріляють?» — майнула в нього думка. Хіба в північній зоні окупації не страчували французів у відповідь на ворожі дії проти німецької армії? Він спробував заспокоїти і підбадьорити себе. І справді!.. Так не розстрілюють. Заложників тримають у тюрмі.

«Якщо мене звільнять раніше, то я, може, встигну на поїзд, що йде о 21 годині 20 хвилин. В такому разі я буду в Парижі завтра вранці о пів на сьому». Проте впевненості він не відчував.

Одна по одній німкені з превеликим жалем залишали свої спостережні пункти і з брязкотом зачиняли вікна. В кімнатах комендатури ввімкнули світло, і похмурий фасад будинку на мить засвітився вікнами-світляками, які швидко завісили маскувальними шторами. Це скидалося на сюрреалістичний балет з навмисне уповільненими рухами. На місто лягала ніч. Ставало холодно. Німці включили прожектор, встановлений на машині посеред вулиці, і його сліпучий промінь, наче мітлою, почав змітати докупи групи затриманих.

Франсуа Бурдійя здригнувся, відступив від дерева і нахилився над своєю зеленою валізкою.

— Гей, ти! Ти що робиш?.. Ану заклади руки за голову і не дригайся!

На нього гримнув гарненький дарнанівець з автоматом на грудях. Йому не було й двадцяти років.

— Я хочу взяти кашне. Мені щось зимно.

Франсуа Бурдійя захотілося розім’яти кістки, але дарнанівець штовхнув його дулом автомата. Чорне вічко дивилося просто в плече Бурдійя.

— Але… я просто хочу…

— Заткни пельку! — загорлав другий, з важким поглядом убивці. — Руки! І швидше!

— Ви могли б бути трохи ввічливішим…

— Що? Що таке?.. Месьє (він вимовляв «месьє» трохи гугняво) невдоволений? Може, месьє хоче, щоб я дав йому під зад і навчив, як треба слухатися?

Він цідив слова, скрививши рота. Своїм іронічним, глузливим тоном він намагався показати свою зверхність, свою перевагу, даровану йому владою, часом, становищем в країні. І погрожуючи дати штурхана під зад людині, вдвоє старшій за нього, яка могла б бути його батьком, він був упевнений, що цього вимагав його авторитет. Думка, що йому дали автомат, така безперечна перевага над беззбройною людиною, збуджувала й п'янила його.

Франсуа Бурдійя не сперечався більше. І раптом він відчув страх. Йому здалося, що ніякої безпеки й майбутнього більше не існує. Є лише оцей молодчик, який розігрує перед усіма зловісну комедію, цей молодчик і його автомат. То було право, право сильного: юнак, майже хлопець, і смертельна зброя. І його бажання застосувати її.

— Щось неможливе, господи, — промовив Франсуа Бурдійя, зовсім забувши, що сказав це надто голосно.

Юний дарнанівець почув це. Він підійшов знову до Бурдійя і дав йому ляпаса. Два рази. Навідліг, долонею, щосили. Потім повернувся й пішов.

Франсуа Бурдійя на цей раз мовчки все стерпів. Була вже глуха ніч. Лише рентгенівський промінь прожектора і голубі фари військових машин краяли нічну темряву.

Франсуа Бурдійя, пригнічений таким незвичайним характером подій, не бачив, як німкені з комендатури залишили свої справи і одна з них вказала пальцем на нього своїй товаришці.

— Поглянь-но тепер, Хельго, на свого чорнявого… Він зовсім отетерів…

Франсуа Бурдійя кортіло подивитися на годинник, але він не насмілився це зробити, боячись нових ударів. В такому становищі найкраще не привертати уваги. Треба чекати. «Коли б сісти на нічний поїзд, я міг би бути на вулиці Гран-Бательєр о пів на десяту ранку. Іветта вже сидітиме на роботі, я їй подзвоню. Опівдні зустріну її, і ми поснідаємо разом».

Йому так хотілося в це вірити!

Вночі гестапівці й офіцери поліції почали перевірку документів і допит «підозрілих».

Мороз скував землю, і холодно світилися байдужі зорі.

* * *

— Хотів би я знати, який дурень це зробив?.. Кому це потрібно, га? Я вас питаю?.. Одним німецьким офіцером більше чи менше — хіба це має значення? Крапля в морі…

Ніхто не відповів. Франсуа Бурдійя не наполягав більше.

Їх, дванадцятеро чоловік, тремтячих від холоду, кинули в тісну комірчину в підвалі розкішної вілли на вулиці Руайя, де трьома місяцями раніше, після окупації німцями південної зони, розмістилося місцеве гестапо.

Серед заарештованих найстаршому не було й сорока п'яти років. І разом з ними дві дівчини, обидві — єврейки.

Одна з них, майже підліток, струнка й тендітна, немов тростина, тихенько плакала, час від часу злизуючи сльози, що збиралися в куточках вуст. Вона смішно відкопилювала нижню губу, і це робило її схожою на неслухняну й ображену дитину. Всі сиділи просто на підлозі, тісно притулившись один до одного, за винятком юнака, який намагався прочитати щось написане на стіні.

— А ми не перші в цій підземній тюрмі, — промовив він. — Слухайте, що нашкрябав тут якийсь тип: «Мене схопила французька поліція. Це тяжко. Я втратив усі зуби, а моя спина — суцільна рана. Вони сказали, що мене розстріляють. Тим гірше, однаково я не жалкую…» Цікаво, за що він потрапив сюди, — додав задумливо юнак.

— А ви його спитайте, — з притиском і гіркою іронією відповів Франсуа Бурдійя. — Безперечно, це один з тих друзяк, що підстрелили офіцера…

Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і обернувся. На нього лагідно дивився великими вирячкуватими очима високий худорлявий чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми з гострим випнутим кадиком.

— Може, цієї хвилини його вже немає серед живих, — тихо й сумовито проказав він. — Мабуть, нема…

Франсуа Бурдійя, засоромившись, змовк.

Хтось додав:

— За час їхнього хазяйнування в Клер-моні заарештовано, кажуть, сто чоловік. Їх кинули в стару військову тюрму на вулиці Пелісьє. Комуністів і… — невідомий завагався, — таких, як отой, що зробив напис, і євреїв…

— А зараз, — вибухнув знову Франсуа Бурдійя, — вони мають розстріляти дванадцятеро чоловік, тому що всі тут, — він зробив жест рукою, — всі ми заарештовані як заложники. Всі, боже ти мій, розумієте ви це?! — По тому він істерично закричав: — Як заложники, яких розстріляють!

Йому сперло подих, він на мить замовк.

— Але чому нас, чому мене, адже мої документи в порядку, — глухо заговорив він знову. — Я нічого не зробив. Зрештою, арештували щонайменше сто п’ятдесят чоловік, а нас тут…

— Заткни пельку! — злісно вигукнув хтось із кутка. — Замовкнеш ти чи ні?

Франсуа Бурдійя озирнувся навколо. Ось уже вдесяте протягом кількох годин йому наказують замовкнути. Але цього разу — ні, не вийде!.. Він не встиг закінчити свою думку. Маленька єврейка тихенько ворухнулася, підвела голову і несміливо запитала:

— Ви гадаєте, пане, вони нас розстріляють?..

Вона сказала це просто так, ні до кого не звертаючись. Їй відповів високий худорлявий незнайомець:

— В усякому разі, не вас, маленька панночко… Найгірше, що може з вами статися, — це Дрансі.[4]

Він не скінчив.

— Це там, де тримають усіх євреїв, — промовив до неї юнак. — Я знаю.

Вона хвилину помовчала, потім додала, звертаючись більше до юнака:

— Що ж, так мусило статися. Мене одразу помітили. У мене все ніби на обличчі написане. Моє посвідчення несправжнє, я його купила.

Електрична лампочка в металевій сітці раптом спалахнула під стелею і тьмяно освітила камеру. Двері відчинилися. Ганс фон Шульц став на порозі і, заклавши руки в кишені, наказав:

— Aufstehen!

Всі підвелися.

Він мовчки дивився на них, по черзі пронизуючи кожного поглядом, і секунди здавались усім вічністю. Потім несподівано він почав чистою, з ледь помітним акцентом, французькою мовою:

— Ви вже усе знаєте!.. Вчора після полудня офіцера німецької армії підло вбив терорист. Ось чому ви й опинилися тут.

Ганс фон Шульц зачекав якусь мить і вів далі:

— Ми сподівалися схопити і арештувати злочинця під час організованої поліцією операції, зараз же після вбивства. Ми обшукали вулицю за вулицею, будинок за будинком, ми перевірили тисячі чоловік, затримали сто сорок і протягом кількох годин допитали їх. Дарма. Злочинець нас обдурив і щез. Тоді ми вирішили розстріляти дванадцять заложників. Вас!

Ганс фон Шульц замовк на мить, запалив сигарету і смачно затягся.

— А що ми мали робити?

Слухаючи його, можна було подумати, що він віддавав дванадцять заложників на розстріл після того, як зробив усе можливе для їх порятунку.

Він ступив крок назад, причинив двері й потім знову рвучко їх відчинив.

— За одного німця — дванадцять французів… Це недорого!..

Голос його дзвенів від люті.

— Але наступного разу це коштуватиме дорожче. Набагато дорожче!

І він люто грюкнув дверима.

— Ось бачите, — стиха промовила маленька єврейка, шукаючи поглядом худорлявого чоловіка з вирячкуватими очима, — тепер я не поїду в Дрансі.

Вона ледь посміхнулась. Її не можна було впізнати. Так виглядають мучениці на гравюрах божественного змісту.

II

«Ні, я таки дуже люблю Вагнера!»

Сергій Ворогін ще глибше зарився в купу соломи, що заповнювала майже весь маленький сарай, де він знайшов собі притулок. Йому було холодно. «Саме час думати про Вагнера», — майнула у нього думка. Однак ледь чутна, приглушена мелодія примушувала його забути про критичне, майже безвихідне становище. Незважаючи на все, він прислухався. Це, безперечно, там, у будинку, який він ще раніше помітив на протилежному боці саду. Хтось програвав на патефоні «Ідилію Зігфріда». Взагалі, не дуже гарний запис. «Багато сторонніх шумів, — вирішив він. — Хіба що — і це цілком можливо — голка стара». Короткий уривок з партитури, написаний Вагнером спеціально для дружини Козіми, сповнений ніжності й лагідності, навіяв Сергію Ворогіну протилежні почуття і мрії. Ця музика, що оспівувала сімейне вогнище, душевний спокій і дружбу, викликала у нього спогади про дачу в передмісті Ленінграда, де Катруся щосуботи готувала своїми рідними, білими руками маленькі пиріжки; їх вона підсмажувала в киплячому маслі на старій закопченій сковорідці, а малий Альошка в цей час несамовито горлав у сусідній кімнаті.

Чи загубилися й вони у вирі цієї війни, яка, перш ніж спустошити цілі країни, зруйнувала мирні вогнища, понівечила родинне життя і кохання, розвіявши людей і речі у своєму безжальному вихорі?

Оркестр знову заграв; після вступу труб, флейта, гобой, а потім кларнет почали приглушено розповідати про сон Брунгільди. А струни скрипок і арф теж невпинно й тихо співали.

«Катруся!.. Альоша!..»

Ця вогниста мелодія, так яскраво виражена в лейтмотиві «Миру», що досягає апофеозу в останній дії «Зігфріда», наприкінці дуету переможця і розбудженої Валькірії — величного дуету кохання, — обрушила на Сергія Ворогіна бурю гіркоти й ненависті. Він проклинав тих, хто в своїй містичній войовничості і люті, збуривши світ, відірвав його від миру, спокою і щастя. А разом з ними він проклинав і тих, хто свідомо чи несвідомо сприяв їхнім загарбницьким намірам. Усіх! Усіх!..

Сергій Ворогін так міцно стис ручку «люгера», що аж пальці затріщали. «Сім куль! Ще є сім куль!.. Треба битися до останньої…

Так, битися. Убити шістьох, іще шістьох. А потім… сьому кулю собі. Проте… ні, хай буде сім. Для них мені треба ще сім куль. Сім і ті дві — дев'ять».

Сергій Ворогін розсміявся.

Дев’ять гітлерівців за одного росіянина! Це недорого, присягаюсь. Мерзотники, банда падлюк!

Його охопило нестримне бажання скочити на ноги, вибігти на вулицю і стріляти в усіх, кого б не зустрів. Він підвівся на лікті, висунув ноги з соломи і раптом завагався.

«Це безглуздо. Мене зупинить перший же німецький патруль». Він сів і сперся спиною на дощату перегородку. Напружені вкрай м’язи нестерпно боліли. Він заплющив очі, зручніше вмостився і поклав зброю поряд себе.

«Головне — спокій. Щоб витримати й перемогти, передусім будь спокійний. Опануй себе, зберись з думками».

Тепер нова тема з'явилася в партії гобоїв і арф. Незважаючи на вишукану красу, її спадиста мелодія, низькі звуки, часто настирливі і гострі, несли в собі щось войовниче й самовпевнене; вона краяла мозок і підступно лилася в душу Сергія Ворогіна, тримаючи його в непослабному напруженні.

В такому хворобливому стані, стані якогось напівмарення, він знову відчув підступне бажання скоріше покінчити з усім цим. Покінчити одразу! Застрелити одного, двох, трьох чи більше й потім загинути самому. Це одчайдушне рішення було лише наслідком нескінченного дня крові і страждань. Знайти і вбити істоту в зеленому мундирі! Ні. Це капітуляція. Він цього не зробить.

Сергій Ворогін нервово заридав; він плакав довго, як плачуть пригнічені горем винуваті діти після суворої проповіді батьків, обеззброєні свідомістю своєї провини і прагнучи будь-що уникнути надалі помилки і покарання. Спочатку він плакав, тихо схлипуючи, потім замовк.

Хто це написав, говорячи якось про «Ідилію Зігфріда»: ми далекі від пристрасного і буремного Вагнера, що збуджує тисячі душ своїми мелодіями? Сергій Ворогін майже заспокоєно посміхнувся. Тисячі душ! То правда, що за подібних обставин змінюються і культурні цінності.

Мелодія «Зігфрідових скарбів», повторена у великому фінальному дуеті, завершилася тріумфальним звучанням всього оркестру, коли несподівано музика фортіссімо урвалася і стало виразно чути шипіння голки, видно, пластинка ще оберталася. Це сталося так раптово, що Сергій Ворогін скочив на ноги з револьвером у руці, готовий захищатися.

І хоч навколо стояла тиша, йому здалося, ніби щось трапилось. Тиша ховала в собі загрозу і могла в першу-ліпшу секунду вибухнути, вона захопила його зненацька. Кілька секунд Сергій Ворогін насторожено прислухався, потім заспокоївся.

Схудлий до кісток, із скуйовдженою бородою, з жовтою, схожою на пергамент, подряпаною шкірою, в мішкуватій і надто короткій одежині, Сергій Ворогін скидався на мумію, яку витягли з музею і препогано переодягли жартівники-студенти. Запалі, з гарячковим блиском, очі людини, враженої сухотами. Однак, придивившись краще, можна було помітити, що йому ледь минуло тридцять років і що міцне здоров’я, підірване місяцями фізичних і моральних страждань, голодом і непосильною працею, ще остаточно не зруйноване. Широкі плечі й міцна постать свідчили, що в кращі часи він мав сильні м’язи. Довге біляве волосся, чорні очі, суворо стиснуті вольові губи і широкочоле слов'янське обличчя.

Серед мертвої тиші на ратуші скорботно почав вибивати баштовий годинник. Сергій Ворогін порахував удари: одинадцять, і перевірив свій. Двадцять три години, точно. Вже двадцять три!

Він переклав «люгер» в кишеню голубої шинелі, підняв комір, обмотав шию цупким вовняним шарфом ручної в’язки, насунув на лоба кашкет із шкіряним козирком і, розшукавши зручне місце, вмостився спати. Сергій Ворогін заплющив очі, знеможений хвилюванням і втомою. Він зрозумів, що зараз немає нічого важливішого за сон. Спати, спати до ранку.

Завтра він почне свій день. Він його відзначить як слід.

Тіло страшенно свербіло від укусів бліх, та він не зважав на це. Він забув навіть, що цей сарай може стати для нього пасткою, забув про своє непевне становище, про те, що може кожної хвилини загинути. Єдине його бажання зараз — спати. Спати! Не відчувати більше натомлених м'язів, обважнілих і роз'ятрених повік, важкого тягаря цього клятого життя, що хоче його звалити.

У напівзабутті спалахнула думка: яку це форму він роздобув? Може, німця-залізничника? Цілком можливо, адже вокзал недалеко. А може, це форма поліцейського? Мабуть ні, адже той не мав зброї. Та дарма…

Він засунув долоню під щоку. Яка довга борода… Спати. Поринути в темряву. Хай буде, що буде.

* * *

Біль у лівій руці, різкий і гострий, немов УДар ножем, напіврозбудив Сергія, але сонлива знемога знову здолала його. Ще в солодкому тумані, байдужий до всього, він напівсвідомо відчув занепокоєння. Нереальність. Якісь рухливі, сяючі призми, кола… Неземне раювання. Легкі, прозорі тіні. Він був ніким і разом з тим був усім і всюди, він жив, але не відчував тіла. Підсвідома тривога не змогла перемогти сон і вирвати з заціпеніння його тіло й розум, він не хотів повертатися до реальності. Однак він неясно усвідомлював, що йому треба прокинутись і зустріти віч-на-віч небезпеку, породжену глибинами невідомого; водночас він передбачав, що, залишивши примарний світ, в якому ще перебував, він знайде лиш тривогу й безнадію.

Знову гострий біль у вказівному пальці. Сергій Ворогін остаточно переборов сон, рвучко сів, намагаючись щось розгледіти в напівтемряві сараю, і почув серед дощок тиху біганину і шемрання. Щури!

«Мене могли б загризти щури!»

Він здригнувся, підвівся і вдарив ногою в перегородку. Один щур здерся на купу ящиків і зник за старими бідонами з-під масла, що стояли рядком на дерев'яних полицях. Сергій Ворогін устав, підійшов до бідонів і труснув їх, щоб налякати тварин. Потім повернувся назад, сів на солому. Тепер йому зовсім не хотілося спати, вся втома раптом зникла, як не було її, а натомість прийшло нове напруження. Щури! Він сидів нерухомо, сторожко прислухаючись і спостерігаючи, як у ранковому сірому світлі неясно вимальовується довкола нього різний мотлох. Він панічно, як дитина, боявся щурів. Відтоді, як одного дня… Це було в Мурманську, зимою 1921 року. Йому тоді минуло десять… ні, одинадцять років. Чому і як вони там опинилися, його мати, молодший брат і він? Точно він не знав. Це були часи революційної бурі. Старий світ вмирав, а новий тільки-но народжувався в муках. Про ці жорстокі й звитяжні роки в нього лишилися тільки неясні спогади. Із темряви забуття спливло обличчя матері; вона урочисто казала тоді сусідкам: «Пологи болючі і важкі, але наш малий побачить світлі дні, він буде хорошим, він стане видатною людиною». Пророчі слова… Сергій пригадав людей, які, співаючи, крокували містом з гвинтівками на плечах. Згадав бліде личко безпритульного хлопчика, знеможеного голодом і холодом, що вештався вулицями в даремних пошуках їжі. Він пригадав оту подію з щурами.

Того дня він повертався додому, зайнявши чергу за цукром. Коли він прийшов до себе у вогкий і темний підвал напівзруйнованого будинку, щури в колисці гризли руки його брата.

Сергій Ворогін знову здригнувся. Надто багато таких моторошних спогадів. Він знову полинув думками в минуле; побачив своїх товаришів по полону, як вони ввечері полювали на щурів у бараках табору…

Треблінка, пекло!.. Табір смерті на західному березі Буга, на схід од Варшави, серед пісків, боліт і сосен… піски, болота, сосни; піски, болота, сосни і смерть. Білий піщаний кар єр, а довкола — табір № 1, дисциплінарний табір. Треблінка! Смерть повільна, розрахована науково, з диявольською точністю. Для кожного — вільне право на деградацію людського «я», тіла й розуму, на фізичний і моральний занепад, на смерть. Його кинули туди в серпні разом з двома тисячами п'ятьмастами солдатів Червоної Армії, взятих у полон під час липневого наступу німців на Кавказ. Відтоді ледве минуло сім місяців. Ціла вічність… Німецькі альпійські стрільці і павуча свастика на Ельбрусі… Переведення до Треблінки… Початок страшного кошмару, щоранкові нескінченні переклички, п'ятнадцятигодинна каторжна праця в кар’єрі під ударами палиць, масові страти і публічні катування, голод, спрага, втома, виснаження і смерть. За чотири місяці померли всі його товариші, окрім семи, — їх задушили газом з євреями, розстріляли з кулеметів з поляками, повісили з чехами, закопали живцем з циганами… Робота, удари, голод і спрага. Потім одного дня від їзд у невідомому напрямку. Їх, триста чи чотириста чоловік різних національностей, загнали в кілька вагонів. Тривала мандрівка в невідоме, якій, здавалось, не буде кінця. Трупи товаришів по нещастю вздовж колій, на кожній зупинці. І нарешті — втеча. Десять днів на волі. Це сталося у Верхній Сілезії. Ешелон два дні стояв на станції, загаченій товарними вагонами, ящиками, меблями, бочками, коли серед в’язнів, що лишилися в живих, поширилась чутка, ніби їх мають передати, немов піддослідних тварин, націстським вченим і хірургам для біохімічних експериментів і вівісекції.

Бунт спалахнув, коли відчинили двері для роздачі юшки. Всі, в тому числі й напівживі, без будь-якої попередньої домовленості, люто кинулись на своїх охоронців.

Вони роззброїли частину есесівців, і почався страшний нерівний бій, без милосердя, до останнього. Між ними, які розуміли, що їм нема чого втрачати, що попереду на них чекають ще страшніші муки, які твердо знали, що вони або переможуть, або ж загинуть; і катами, розлютованими, що зустріли в цьому страшному лахмітті нескорену Людину, що не змогли закінчити так вдало розпочату брудну справу, що плани їх несподівано порушила жменька виснажених в'язнів.

Час від часу Сергій Ворогін тупав ногою по дошці, щоб настрахати щурів, і знову поринав у спогади.

Чи боявся він тоді, в той день? Безперечно, бо його не спіткала доля товаришів. Звичайно, він теж кинувся у бій разом з усіма, з єдиним бажанням: самому загинути, але… Автомат, що його він вирвав у есесівця, заїло з першої ж черги. Зупинившись раптово в смертельному розгоні, він якусь мить тупо дивився на вже не потрібну зброю, коли купа ящиків, за якою він ховався, обрушилася на нього від вибуху гранати. Його кинуло на землю, він покотився по платформі і впав на колію, між колесами вагона. Оглушений, він лежав там хвилину, може, дві; потім…

Він не любив згадувати про те, що було потім.

— Ну ж-бо, Сергію, будь чесним із собою.

«Добре, що ж потім? Чи винен я, що так учинив? Чи правильно я зробив тоді, за тих обставин? Що ж, мабуть, правильно… живий я можу і далі битися з фашизмом. Моя смерть тоді нікому б не допомогла.

Ну ж-бо, Сергію, будь чесним з собою». Звичайно, коли він спритно, мов дикун, плазував під вагонами, далі й далі від місця сутички, то робив це несвідомо, просто рятувався від неминучої смерті. А коли причаївся у товарному вагоні, його почали мучити докори сумління, але водночас десь у глибині його єства народилася радість: тепер він у безпеці, йому судилося уникнути сумної долі бідолашних товаришів, яких чекала смерть. Так, радість… Але хто міг би звинуватити його в цьому!

Сергій Ворогін зупинив біг думок і почав шукати відповідь на своє запитання. Справді, хто? Командири, його друзі, дружина? Звичайно, ні. Може, він сам, що знову по тих десяти днях опинився в безнадійному становищі? Ні. Він вкрав у смерті десять днів і можливість битися далі. А раптом хоч якийсь шанс… Шанс? Гм!..

Хай навіть і не було цього шансу втекти, та зате — Сергій Ворогін мовчки посміхнувся своїм спогадам — зате він їхав інтендантським поїздом. Так, вагон, що став для нього надійним притулком і сховищем, був виповнений жіночою білизною, бляшанками консервів і пляшками вина, безперечно, награбованими в якомусь польському місті. Десять днів мандрівки без ніяких пригод. І водночас десять днів жаху. Ті десять днів він добре харчувався, зміцнів, але ж десять днів і ночей на нього чатували тисячі смертей! Справді, сховавшись у вагоні і залишаючись там, він мусив весь час гарячково міркувати, як уникнути найближчої небезпеки і врятуватися; дуже швидко він усвідомив, що вийти з вагона непоміченим майже неможливо.

Рано чи пізно «вони» найдуть його, і це трапиться одразу по приїзді.

Протягом усієї цієї сліпої подорожі він боровся з почуттям смертельного страху, малюючи в уяві картини, одна одної страшніші, і женучи їх геть.

Колеса вистукували: ти помреш, ти помреш, ти мусиш вмерти, мусиш вмерти. Але нова сила, яка дедалі зростала, пульсуючи в його жилах, щодень невідступніше вимагала життя.

Життя, смерть, надія, впевненість.

Що ж, на кінцевій зупинці він дорого б продав своє життя. Принаймні, він стріляв би перший. На кожній зупинці поїзда серце його шалено калатало. Він уже бачив свою загибель. Ось вона, неминучість!

Але чудо таки трапилось.

III

— У цієї малої, старий, лише одна вада — вона спить і чує симфонічну музику… Шопен, Ліст, Бе-е-рр-ліозз! — кажучи це, він кумедно склав губи гузкою, схилив голову і побожно звів очі: — і Вагнер… Ну, звичайно, Вагнер! Щоразу, як я приходжу до неї, мене обов’язково дві години начиняють концертом для фортепіано з оркестром, а я…

— Матінко моя, — встряв Тентен, — опісля ти ж сам морочиш їй голову.

— Де там. Та й зустрічаємось ми вряди-годи.

— Еге, кажи мені… Я бачу, ти, брате, розумієшся на таких речах_ — знову перебив його Тентен, — ти тепер на музиці зуби з’їв.

Андре Ведрін знизав плечима і, замислившись, на хвилинку змовк. Симпатичний хлопець, високий, міцний. Правильні риси блідого обличчя, чорні очі, каштанове волосся, Такі подобаються дівчатам. Двадцять чотири роки, багато честолюбних мрій позаду. Де тільки можна, він залюбки грав роль паризького гульвіси, однак цинізм його був удаваний. Насправді ж він мав ніжну, чутливу душу й золоте серце. Хоч він і вважав себе твердим і розважливим, проте завжди був готовий зіграти Дон Кіхота й устряти в якусь неймовірну історію.

Спершу відмовляючись, він згодом став найближчим помічником відповідального за організацію руху Опору департаменту Пюї-де-Дом.

— Вона теж каже, як і ти, — сказав він, раптом посміхнувшись, — що я за рік стану професором в консерваторії.

— Ставай собі на здоров’я, а зараз випий ще чарочку на прощання і потім спатоньки, бай-бай. А якби ти знав, яке у мене м'яке ліжко!

Тентен точним рухом налив склянки. Ще б пак, двадцять років за прилавком! Золотаве, прозоре вино приємно дзюрчало. Тентен закоркував пляшку і любовно поставив її на стіл, вкритий картатою клейонкою. Добре винце не любить, коли його тримають відкритим або ж збовтують.

— Ні, я піду до себе… Чемодан я вже приготував. Завтра я сяду на поїзд. На мене чекає Ліон.

— Слухай, ти просто здурів, любий. Вже одинадцять. А точніше: одинадцять годин і десять хвилин. Ти глузуєш з мене. Вже десять хвилин як почалася комендантська година, а панові, бачте, забажалося зробити вечірню прогулянку. А твоя обіцянка? Ні, ти спатимеш тут! Коли вже ти гостюєш у мене.

— Нічого не вийде, я йду… Мені…

— Слухай, ти кажеш — чемодан… У мене є чемодан, я тобі його позичу, і сорочку теж, і мою піжаму. Все, що ти забажаєш.

— Мені ще треба взяти документи…

— Ти…

Телефонний дзвінок перервав його.

— Вибач, одну секунду!..

Тентен, незграбно ступаючи (він був давній член клубу важкоатлетів), попрямував до їдальні, а Андре Ведрін узяв з своєї тарілки кістку і почав її висмоктувати. Він почував себе чудово.

«Чудове рагу у цієї Марінетти».

В маленькій охайній кухні, з приємними біло-голубими меблями, було тепло й затишно.

«Тут почуваєш себе в безпеці. Кімната для спокійного й мирного життя».

Андре Ведрін посміхнувся, згадавши пістолети й автомати, заховані в підвалі кафе, у порожній бочці. Хотілося спати, і він стомлено заплющив очі.

«Щасливий цей Тентен. Своїм вином заробляє собі на все, в чому має потребу, і на їжу, і погрітися є чим, має все, чого не мають інші. Звичайно, воно й не диво, коли є власні виноградники і бістро… Та й на чорному ринку, мабуть, щось перепадає. Що поробиш, задарма нічого не дають. Треба міняти. Хоробрий хлопець. А його дружина? Де це зараз Марінетта? Ага, у своєї матері в Понтжібо. Поїхала ранком і буде там, аж до завтрашнього вечора…»

Він задрімав.

— Агов, Деде!.. Ти що, обмірковуєш тепер свої невдачі? Це тобі!..

Андре Ведрін зненацька прокинувся і спантеличено витріщився на Тентена:

— Що мені?

— Дзвонили тобі, розумієш?

— А…

— Хай тобі чорт, та прокинься!.. Це Перрішон… чи той, Мато…

— Мато?.. О, це добре!..

Сон зник одразу. Він поспішив до апарата.

— Алло, це Ламбертен! Ти дзвонив мені в готель? І ти подумав, що я тут?.. Але… Гаразд, цілком згоден… Значить, вирішено. Бувай…

Він поклав трубку.

— Нащо ти йому потрібен?

Тентен стояв позаду. Андре навіть здригнувся від несподіванки, бо не чув його кроків.

— Завтра я не поїду до Ліона… Я мушу зустрітися з ним о дев'ятій годині біля дверей бюро.

Здавалось, він розглядає їдальню, звичайну їдальню дрібного буржуа, виповнену всілякими гарними дрібничками, але погляд його байдуже ковзав по скляних дверцятах високого буфета, по маленькому столику з величезною вазою із сумними штучними квітами, схожими на похоронний вінок, по старовинних стільцях з прямою спинкою, по фотелях, оббитих дешевим оксамитом і з мереживом місцевого виробництва на підлікотниках. Він нічого не помічав, заглибившись у свої думки.

— Може, це з приводу сьогоднішніх подій? — запитав Тентен, помітивши заклопотаність товариша.

Андре Ведрін поволі обернувся до нього, хвилину мовчки дивився, ніби не чуючи запитання, а потім відповів, хитнувши головою:

— Може й справді через це.

! вони почали обговорювати події дня. Убивство німецького офіцера, облава. Хто б міг це зробити? В усякому разі, не франтірер чи партизан, це їм точно відомо, наказу ніякого не було. Може, хтось із Об'єднаних сип Опору? Можливо. Або якийсь одинак.

— Як би там не було, а цей хлопчина молодець, — безапеляційно вирішив захоплений Тентен. — Безстрашний, чортяка! Уколошкати боша, та ще й офіцерчика, просто вдень і перед тевтонською комендатурою — це, брат, приклад для всіх.

Мартен Гранпа, а для друзів просто Тентен, син виноторговця з Далле і ось уже двадцять років власник бістро, полюбляв «молодців». Для нього чоловіки поділялися на дві категорії: молодців і тюхтіїв.

Силач, здавна гроза всіх вечірок у перед місті, він і тепер, у п’ятдесят років, при нагоді залюбки встрявав у бійки. Він нікому не поступався своїми принципами, коли не зважати на його Марінетту. Здоровань мав свою ахіллесову п’яту: він до нестями любив свою маленьку, гарну, чепурну і бойову дружину, з якою щасливо прожив не один десяток років. Вдома вона була повновладною господинею. Однак двічі Марінетта мусила таки поступитися. В перші роки їх подружнього життя вона не могла перешкодити Тентену, завзятому болільнику футбола і вірному патріоту клермонського стадіону, ходити на всі матчі з участю його улюбленої команди і стежити за всіма її падіннями й зльотами. І сім чи вісім разів вона не змогла також заборонити йому брати участь в операціях проти бошів.

— Хай йому дідько, — пробурмотів Тентен, — стовбичимо в їдальні, замість того, щоб спати. Ось перепаде мені від Марінетти.

Вони мовчки перейшли до кухні.

— Ну, що, домовилися? Хочеш не хочеш, доведеться лізти під ковдру.

Сам того не помічаючи, він тішився, як дитина. Деде ночуватиме в нього. Він не любив, коли той вештався після комендантської години. День скінчився, пташки мусять спати. Ранком буде видніше. Деде для нього важив більше, ніж просто товариш по зброї,більше аніж друг. Він був для нього майже як син. Ех, якби він мав хоч одного!

— Ну, йди, хлопче. На добраніч. — Тентен розчулився. — Ти там не заблудиш?

Він простяг свою лапу, очі його підозріло блищали.

— На добраніч, Тентене… О, добре, що я згадав.

— Що?

— Скажи Марінетті, коли вона повернеться, що її рагу просто неперевершене.

І Тентен, хазяїн бістро «Король вина», що на майдані Сален, і Деде — металіст за фахом, а зараз страховий агент, пішли спати.

IV

— Вагнер!.. Вагнер!.. Знову Вагнер!

— Ні, Марі-Те, Вагнер — завжди Вагнер, і ще раз Вагнер.

— Не розумію?

Марі-Те схопилась, пильно поглянула на батька, що іронічно дивився на неї поверх розгорнутої газети, і розсміялася:

— Дурненький ти, тату!

Гнів її одразу вщух, вона заспокоїлась.

Доктор Буч і його донька щиро й глибоко любили одне одного, хоч часом ця любов, крім радощів, завдавала їм і горя. З мовчазної взаємної згоди між ними встановилися особливі стосунки. Вони нехтували прописними правилами щодо відносин між дітьми й батьками, звільнившись від умовності звичаїв, ігноруючи зайву опіку і відчуваючи повне довір я одне до одного.

«Як їх, дітей, виховувати, дорогий друже? Думали ви над цим?.. Вона розмовляє з батьком, з доктором, наче з якимсь товаришем по факультету. І вважає це абсолютно нормальним».

Так, вона почувала себе з ним настільки вільно, що він часто опинявся в скрутному становищі, проте змінити щось не наважувався.

В очах своєї дочки доктор, безперечно, не був бездоганним… Фактично з того часу, як померла пані Буч, минуло ось уже дванадцять років.

«Я запевняв свою дорогоцінну дружину, що це дівчисько — мій перший педагогічний експеримент. О!., вибачайте!.. Воїстину ваш доктор дуже завинив… дуже завинив… За це доводиться тяжко розплачуватися».

Марі-Те тихенько причинила двері до вітальні, настроїла радіолу і сіла на канапу поряд з батьком, що відклав газету на журнальний столик.

— А ти все ще читаєш оцю ганчірку, батьку! Вагнер і «майбутнє нової Європи», наче справжні колабораціоністи.

Доктор Буч нічого не відповів на її іронічні зауваження. Здавалось, він весь заглибився в споглядання чорного диску пластинки, що наче поспішила закінчити вагнерівську «Ідилію Зігфріда», улюблений твір батька, що його Марі-Те спеціально винесла із затишку своєї кімнати, щоб, наче вибухівку, кинути у вітальню.

Вони обоє захоплювалися музикою, однак між ними впало яблуко розбрату: Ріхард Вагнер і рух Опору.

Він кохався у музиці великого німецького композитора, вона ж ненавиділа Вагнера, бо він був німець. Вона співчувала партизанам Опору, макі; він — не вірив в успіх їхньої боротьби.

— Що ти робила в своїй кімнаті?

Доктор Буч запитав так, навмання, скоріше щоб уникнути небажаної і гострої розмови, аніж дізнатися про післяобідні справи своєї дочки.

— Я читала прокламацію.

— Ти читала прокламацію?

— Ну, вірніше підпільну газету «Овернський патріот». Вона звертається, я цитую дослівно: «до всіх, хто може тримати зброю, хто хоче боротися з ворогом всіма засобами, аж до збройних сутичок».

— Хто тобі дав цю газету, Марі-Те?

— Не знаю.

— Як-то не знаєш? Ти глузуєш з мене.

— Аж ніяк. Я знайшла її в кишені пальта, коли йшла з лекцій.

— Чудово!.. І, зрозуміло, ти згодна з цим зверненням…

— Ясна річ!

— Звичайно, ти схвалюєш і сьогоднішній замах?

— Який замах?

— Сьогодні убито німецького офіцера.

— Убито?.. Справедливо покарано, хочеш ти сказати. Я вбачаю в цьому акті гуманність хірурга, який одразу відтинає від тіла нездоровий орган.

— Зразу ж після замаху німці організували облаву. Десятки людей заарештовано.

— Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Розкажи мені, тату, про замах.

Доктор Буч не відповів. Він видобув люльку з кишені старої домашньої куртки, секунду потримав її, наче не знаючи, що з нею робити, потім машинально підніс до рота і затиснув жовтими від тютюну зубами, забувши її запалити. Його погляд задумливо блукав по вітальні, байдуже спиняючись на витончених китайських естампах в позолочених рамках, на вишуканих меблях, на дорогому старовинному килимі. Він нічого не бачив.

Чи розумно він робить, даючи таку волю Марі-Те? «Моя маленька Марі-Те! Чи ж не його обов’язок захищати її від впливу інших і певною мірою од неї самої? Головне, від неї самої, що б там не було і чого б це не коштувало і йому і їй. Моя дитино!»

Думки затуманили йому погляд. Неясні, безформні, вони, ледь народившись, щезали, як марево.

Чорна пластинка незворушливо почала: «Зігфрід, найдорожчий в світі…»

Доктор Буч подивився на дочку, яка зацікавлено поглядала на нього, заінтригована раптовим мовчанням і відсутнім виглядом батька. Вона подумала, що батько хоче щось сказати. Але він мовчав. І обоє сиділи і дивилися одне на одного, Марі-Те чекала, щоб першим заговорив батько; доктор Буч відчував, що мусить сказати щось вирішальне і важливе для долі Марі-Те, але неспроможний був опанувати свої думки і висловити їх. Хіба що…

«Так, звичайно, це страшенно нерозумно, що я не насмілююсь прибрати її до рук. Щасти тобі, Марі-Те, моя маленька. Щасти тобі, ти моя єдина втіха, найдорожча в світі. Моя радість і горе. Щасти тобі, мені страшно за тебе».

В присутності доньки доктор Буч часом відчував себе безпорадним, до смішного незграбним і несміливим.

«Я її не розумію. Я ніколи не розумів її як слід, мою маленьку дочку, яку Берта залишила на мене; я ще гірше розумію душу дівчини — таємничу, незбагненну і хистку. А чи розуміє вона мене? Певно, що ні.

Ми живемо в одному будинку, в один і той же час, і все ж не разом. Хто з нас двох має перевагу?»

І він подумав про свою дружину, ніжну й вразливу, «наче пелюстка квітки», як він колись її називав; чисту, наче джерельна вода, вишукано манірну, немов старовинні, тонко оздоблені витвори мистецтва. Виняткова жінка. Справжня дружина, хазяйка господи. Освічена, розумна й дотепна. Але принципова. Така була принципова, що просто жах. Протестантка, не дивно. «Твоє небо спокушає мене знайти на ньому вічність, — любив він їй говорити, — але, боронь боже, зустріти там твого пастора». Ох, той пастор! Він отруїв їхнє життя. Совість, тінь моєї дружини, — казав він друзям, — пастор Брантон… Око боже. І око це, хоч було вже в могилі, все ще позирало на Каїна. Ідіот, справжній ідіот! А проте його пику завжди можна було бачити в моєму домі, де він священнодійствував, немов у храмі. Подружнє життя втрьох, аякже. Він змушений був терпіти його присутність.

— Ти… слабохарактерний, тату.

Марі-Те одразу ж пожалкувала, що ці слова вихопились у неї. Особливо зараз. Вийшло якось нетактовно. Вона відчувала, що її образливе зауваження було зовсім недоречне.

— Що ж, вибач! — просто відповів доктор.

Марі-Те похилила голову, їй було незручно. Запало важке мовчання, порушуване тільки мелодією з фіналу «Зігфріда». І раптом доктор Буч вибухнув гнівом:

— Ти зробиш мені послугу, коли негайно заберешся звідси до своєї кімнати, — його голос тремтів, — і чекатимеш там мого слова. Іди!

Він різко підвівся, випроставши худе й сухе, наче виноградна лоза, тіло, і войовничо вказав люлькою на двері вітальні.

Марі-Те не рухалась.

— Ти робитимеш те, що я кажу, присягаюсь богом! — залементував доктор Буч.

Вражена таким несподіваним спалахом гніву («це вже не вперше я так нахабно поводжуся з батьком»), вона мовчки скорилася.

Коли вона підійшла до дверей, доктор Буч стиха покликав:

— Марі-Те…

Вона обернулась.

— Марі-Те, я…

Вона вирішила, що батько хоче вибачитись. Ні, тільки не це! Дівчина кинулась до радіоли. Хапливо зняла пластинку, подряпавши її голкою, і грюкнула за собою дверима.

На кафедральному соборі годинник вибив північ, коли Марі-Те вирішила лягти спати. На вулицях і бульварі Шарко вже було зовсім безлюдно.

Роздягнувшись перед дзеркальною шафою, вона мимохіть замилувалась своїм тілом, несміливо погладжуючи тонкими руками маленькі дівочі груди, округлі стегна, плоский живіт і стрункі ноги. Вона наївно раділа з своєї юності, з своєї краси. Марі-Те притулилася до дзеркала і простерла руки, ніби обіймаючи своє зображення. Від холодної поверхні дзеркала по тілу побігли мурашки. Хвилину вона вдивлялася у великі зелені очі, що, здалося їй, жили своїм, незалежним і напруженим життям. Очі, котрі засудили на муки батальйон Армії спасіння, як казали її друзі з факультету.

Вона ще довго стояла так, ніжно гладячи своє довге каштанове волосся.

V

Франсуа Бурдійя цього разу не відчував удару. Бичачі жили обпекли йому литки. Він упав на коліна. Знову свиснув нагай, різонув по плечах. Він простягся на паркеті, вдихаючи запах свіжого воску, потім спробував підвестися. Його штовхнули ногою в спину. Задихаючись, він знову повалився на підлогу, із зв’язаними за спиною руками.

…Опівночі двері підвалу розчинилися.

— Франсуа Бурдійя!

— Це я.

— Ідіть!

Серце стрепенулося в грудях. Зараз його звільнять! Він одразу ж уявив, як залишає особняк, виходить на безлюдну нічну вулицю. Але одразу ж пригадалися ті самі вулиці і німецькі патрулі, що зненацька зупинили його і повели на допит.

«Ні, це неможливо, звичайно, вони не відпустять його вночі, коли вже настала комендантська година. Чого ж вони хочуть від мене?»

Його привели в натоплену кімнату, де дві години намагалися переконати, що саме він вчинив замах на німецького офіцера.

Там ще раз швидко перевірили документи і після несподіваної заяви, ніби він убив після полудня німецького офіцера, протягом двох годин зосереджено били й питали, питали і знову били.

Його допитували троє. Один — полковник Ганс фон Шульц, який особисто керував допитом і звертався до нього з чарівною ввічливістю. Другий виконував обов’язки секретаря. Це був білявий атлет з ніжним, майже дівочим обличчям і на диво ясними очима, які щасливо сяяли, коли Франсуа вив під ударами, мов звір. Катував його третій, чорнявий і присадкуватий тип, волохатий, мов горила. Його всі називали Ротом. Тип, породжений кошмарним сном. «Людина, що сміється», з двома рваними шрамами від кутків рота аж до вух.

Вони примусили Франсуа роздягнутися до пояса. Щоб, боронь боже, не забруднити вашу куртку і сорочку, пояснив полковник.

Мерзотник! Рот, який весь час стояв позаду, бив його завжди несподівано. Кожного разу, коли він падав, Ганс фон Шульц ввічливо заспокоював:

— Нічого, пане Бурдійя, трохи витримки. Зробіть мені таку приємність і підведіться, прошу вас.

Або ж коли він несамовито кричав під жорстокими і майстерними ударами Рота:

— Ну-у, пане Бурдійя, згляньтесь; коли б ви знали, як неприємно чути ваші зойки. Де ж, у біса, ваша гідність?

Дві години! Нарешті Франсуа Бурдійя не витримав і заволав:

— Але ж це не я! Запевняю вас, я нічого про це не знаю. Повірте мені! Я комівояжер. Я нічого не зробив. Я комівояжер, розумієте!

Перші удари буквально приголомшили його. Йому спочатку невтямки було, як це могло статися. Врешті він заплутався в страшній, нереальній дійсності й утратив будь-яке уявлення про час і про те, де він і що з ним. Було вже два Франсуа Бурдійя: перший відчував удари, виючи від болю, другий спостерігав за ним з жахом, розпачем і недовір'ям. Даремно він намагався з'єднати обох Франсуа Бурдійя в одного, який міг би тверезо мислити і розуміти.

Потім він повівся як підлий боягуз.

— Я завжди був проти тероризму. Я за новий порядок…

І раптом у нього вихопилось:

— Я за національну революцію на чолі з маршалом Петеном…

Це була по-дитячому наївна, огидна і, нарешті, марна спроба врятуватись.

Під час допиту він здогадався, що його кати таки справді вважають його винним, і втратив самовладання. Він ладен був піти на все. Впасти на коліна, обіймати їм ноги. Кожна клітина його єства протестувала проти смерті.

«Я не хочу вмирати… Я хочу жити! Жити!»

…А зараз він уже не реагував ніяк. Його охопила байдужість. Він не відчував болю. Тіло зробилось якимсь ватяним. Він сприймав удари нагая з бичачих жил, ніби дотики скальпеля після місцевої анестезії. Тільки відчуття і ніякого болю. Полковник щось йому казав.

— Ваша поведінка, пане Бурдійя, нам дуже не подобається, дуже.

Ганс фон Шульц виглядав вкрай засмученим. Розставивши ноги і заклавши руки за спину, він з осудом дивився на Франсуа Бурдійя, що нерухомо лежав біля його ніг.

— Ваша поведінка примусила нас вдатися до актів насильства, що абсолютно суперечить нашим принципам… Ну, пане Бурдійя, ми слухаємо вас.

Мовчання.

— Отже, пане Бурдійя?..

Фон Шульц злегка підвищив голос.

Знову мовчання.

Фон Шульц скрушно похитав головою, ніби його засмутило вперте мовчання Франсуа Бурдійя, ніби він щиро жалкував, що обвинувачений не хоче признатися, тим самим накликаючи на себе такі муки. Він знизав плечима і ляснув пальцями.

Через п’ять хвилин Франсуа Бурдійч втратив свідомість.

* * *

— Сволота!.. Мерзотники!.. Ви подивіться, як вони його розмалювали…

Худорлявий в’язень розглядав Франсуа Бурдійя, який лежав на тому ж самому місці, куди його кинули двоє німців.

Від хвилювання кадик худорлявого так спазматично випинався, що шкіра на шиї біліла, а вирячкуваті очі, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Решта заложників мовчки оточила їх колом.

— Боже, хіба можна так! — вигукнув хтось глухо.

Йому ніхто не відповів.

Маленька єврейка витягла хустинку з кишені пальта і, схилившись над скривавленим і спухлим тілом, обережно й ніжно витерла кров, що цівкою бігла з рота й носа.

— Вони його вбили!

Маленька єврейка підвела голову.

— Ні, він дихає.

— Це, мабуть, він убив офіцера, — почувся той самий голос.

Худорлявий поволі обернувся, зміряв поглядом того, хто говорив, і, схопивши його зненацька за вилоги канадської куртки, грубо притяг до себе.

— Ну, то й що?

В цих словах звучали виклик і погроза.

Той другий, червонощокий товстун, кучерявий, мов баран, відвів погляд.

— Нічого.

Франсуа Бурдійя поворушився і застогнав. Це було жахливо. Ніби передсмертне хрипіння.

— Не можна його так лишити, напівголого, на холодній підлозі.

Кожен скинув із себе якийсь одяг. Постелили, поклали Франсуа Бурдійя. Хтось вкрив його пальтом. Маленька єврейка сіла біля нього, притулившись спиною до стіни. Час від часу вона схилялась над Франсуа і витирала йому піт, що зрошував чоло.

Коли він заговорив, всі здригнулися. Здавалось, голос линув звідкись здалеку, безбарвний голос неживої істоти. Не голос — подих.

— Вони хотіли, щоб я признався… але ж це не я. Я не вбивав того офіцера.

Де поділася його паризька вимова. В кожному слові бриніла мука.

— Вони били мене дві години… Чому мене? Вони впевнені, що винуватий я… Чому? Вони радили мені признатися, щоб врятувати інших, вас. «Коли ти визнаєш, що вбив нашого офіцера, товаришів твоїх не розстріляють, коли ж будеш опиратися, всіх вас поставлять до стінки…»

Мовчання.

— …мене били нібито для того, щоб врятувати вас, щоб примусити мене визнати себе винним…

Тиша.

— …врятувати вас моєю смертю… Вони казали: «Дуже сумно, що ви змушуєте нас це робити, пане Бурдійя». Вони ще говорили про мій обов’язок француза, говорили, що я мушу бути мужнім… Але ж я його не вбивав. Чому мені не вірять?

І раптом, рвучко відкинувши пальто, він підвівся на лікті, пильно вдивляючись в обличчя, і запитав:

— Ви мені вірите? Скажіть, вірите ви мені?

— Розказуй! Звичайно, тепер ти будеш викручуватись…

Червонощокий товстун спритно скочив на ноги. Навіть надто спритно.

— Ні, ви уявіть тільки, він не знає, що йому робити! Все одно тобі кінець. Або ти признаєшся, і вони тебе розстріляють, або ж ти мовчатимеш і далі, і вони змішають тебе з землею, та й нас за компанію…

Він не скінчив. Почувся глухий, неясний шум і ляпас. Ніхто не помітив, як до товстуна підійшов юнак, що весь час читав написи на стінах підвалу.

Червонопикий похитнувся, щось хотів сказати, але потім повернувся на своє місце, з ненавистю блимнувши на Франсуа Бурдійя.

* * *

— Роздягніться!

— Але ж…

— Роздягайтесь зовсім, ви чуєте, зовсім!

Ганс фон Шульц карбував кожний склад, стукаючи в такт розрізним ножем по краю стола:

— Зо-всім!

Франсуа Бурдійя скинув черевики, шкарпетки і брюки. Кожен рух викликав гострий біль в побитому тілі. Було таке відчуття, ніби його годинами катали в бочці.

— Труси?..

— Теж.

Він скинув і їх. Просто неймовірно, як може знітитись людина, коли вона стоїть гола серед одягнених. Франсуа Бурдійя застидався, наче він опинився голий на вулиці і всі люди дивляться на нього. Він не знав, куди подіти свої руки. Він помітив годинник на руці, цілий і неушкоджений. Він зняв його і поклав на стілець.

Страху більше не було.

Коли о четвертій годині ранку за ним прийшли, він уже знав, як діяти. Він вийшов з підвалу, не глянувши ні на кого. Краще одразу розірвати всі зв’язки з життям, із завтрашнім днем. Ізолювати себе, одразу відгородитися від світу живих, щоб не занепасти духом і тілом — ось що йому треба робити. Не думати більше, переключити мозок на інше.

— Ну як, чи все ви обміркували, пане Франсуа Бурдійя?

Ганс фон Шульц поклав розрізний ніж і взяв з письмового столу склянку з коньяком.

«Як це він може стільки дудлити? Ще недавно пляшка була наполовину повна, а тепер майже порожня. І не лусне, отака гидота…»

Франсуа Бурдійя спокійно чекав.

— Знаєте, пане Бурдійя, коли ми почнемо бити вас знову, вам буде погано, дуже погано. Набагато гірше, ніж першого разу. І знаєте чому?

«…Ні, ти не радітимеш більше з мого крику. Ти не почуєш його».

Ганс фон Шульц пояснив крижаним тоном.

— Певен, що ви не здогадуєтесь чому. Гаразд, тоді я вам розповім.

Фон Шульц ковтнув із склянки.

— Тому що цей чарівник Рот лупцюватиме вас нагаєм по надзвичайно чутливих частинах тіла і незагоєних ранах. Ви мене розумієте, пане Бурдійя?.. Отож, я слухаю вас.

Секунда нерішучості і вагання.

— Це я убив його.

Ганс фон Шульц підвівся, обійшов стіл і став перед ним.

Франсуа Бурдійя чекав удару кулаком в обличчя. Але натомість полковник поклав йому руку на плече.

— Оце правильно! Ви зараз усе нам розкажете, пане Бурдійя. Кальтцейс запише.

Блондин з ляльковим обличчям, що сидів позаду за маленьким столом, приготувався. Рот обережно поклав нагая на мармурове підвіконня.

* * *

— Ну, що?

Франсуа Бурдійя відповів не зразу. Невидючими очима він глянув на худорлявого. Німець, що виконував обов’язки тюремного наглядача, піднімався сходами, і його лункі кроки чути було аж у підвалі.

— Вони не допитували мене. Я не знаю чому.

Франсуа Бурдійя, якому вже повернули його одяг, із скам’янілим обличчям сів у кутку підвалу і втупився у стінку.

Лише через три чверті години, коли за ним прийшли знову, він помітив, що маленька єврейка зникла з підвалу.

* * *

Франсуа Бурдійя знову наказали роздягнутися, і він слухав Ганса фон Шульца, сором’язливо прикривши живіт руками. Цього разу полковник говорив по-французькому гірше, ніж завжди. З усього видно було, що він добряче хильнув.

— У своєму зізнанні ви заявили, що користувались крупнокаліберною зброєю невідомої марки. Чи не так? Гаразд! Цю зброю, — так ви нам сказали, — ви кинули потім через огорожу парку, після злочину. Правильно? Дуже добре!

Франсуа Бурдійя гарячково міркував, до чого полковник все це веде. Він відчував в його запитаннях приховану загрозу.

— Ми її не знайшли, вашої зброї. Можливо, її хтось підняв. Так, це справді був револьвер! І ми встановили, який саме. Чуєте, пане Бурдійя? Ми встановили, який саме.

Він мало не кричав. Потім повів далі, вже спокійніше.

— …Куля, вийнята з тіла лейтенанта Крюбера, виявилась калібру дев’ять міліметрів, і стріляли з «люгера» нового випуску. Це вам нічого не говорить, пане Бурдійя?

Той мовчав.

— Ні? Нічого не говорить?.. Дуже шкода. А факт цей проливає світло на деякі події. Він свідчить, що ви, по-перше, брехали, заявляючи, ніби не належите до терористичної організації, а, по-друге, що ви вбили ще одного німецького офіцера і заволоділи його зброєю… мабуть, того, який зник минулої ночі на станції. У нього теж був «люгер»…

Ганс фон Шульц ковтнув коньяку.

— Отже, тепер нам абсолютно ясно, що ви належите до банди убивців-терористів.

Знову коньяк, цього разу просто з пляшки.

— Пане Бурдійя, ви небезпечний терорист. Нам треба, щоб ви назвали прізвища людей, з якими були зв’язані, нам треба знати плани ваших дій.

Франсуа Бурдійя зрозумів: його битимуть до смерті. Вони замордують його. Єдине, що він міг зробити — це відмовитися від свого «зізнання», але це вже не поможе.

«Якби я міг покінчити з собою! Покінчити з усім, одразу!..»

* * *

Коли худорлявий постукав у двері підвалу, щоб покликати наглядача, він думав лише про задоволення своїх природних потреб. Думка про втечу з’явилася раптово. Повертаючись з убиральні, він помітив за кілька кроків, високо на панелі біля дверей шевський ніж, певно, забутий колишніми власниками маєтку.

«Я його дістану, коли підстрибну». Ось він порівнявся з тим місцем, де лежить ніж; наглядач іде поряд з автоматом напереваги.

Він підстрибнув. Німець, перш ніж остиг зрозуміти щось, упав на підлогу з перерізаним горлом, спливаючи кров'ю.

Худорлявий хвилину з жахом дивився на німця, вирячивши очі, потім нахилився і тремтячими руками схопив з підлоги автомат.

«Як же діє ця клята штуковина? Де ж тут у дідька затвор? О, в диявола душу!..»

Він нервував. Ще трохи, і він би пожалкував про те, що вчинив зовсім несвідомо, несподівано для самого себе.

Ага, ось воно! Він переконався, що автомат заряджений, І побіг сходами.

Та раптом він згадав про ув’язнених товаришів.

«Боже мій, я зовсім забув про них! Вони ж відповідатимуть за все, це точної..»

Він уже досяг останньої сходинки, ось і двері підвалу. Якусь мить вагався.

«Я маю один шанс із ста вирватися звідси, а з ними мене схоплять. ТікатиІ»

Він виправдовував своє рішення тим, що належав до руху Опору.

«Я там потрібен. А вони?»

Він зупинився, згадавши юнака, що затопив у пику рожевощокого.

Німця він знайшов уже нагорі на сходах. Плазуючи, той залишив за собою широкий кривавий слід. Одна нога його ще сіпалась.

«Ні, тепер ти далі не підеш!.. Конай, як скажений пес».

* * *

Двері підвалу виходили в комірчину садівника, звідти можна було вийти в сад. На нижньому поверсі будинку панували тиша й спокій.

«Все дуже просто», — подумав худорлявий.

Заложники пішли за ним без зайвих суперечок. Труп вартового — надто сильний аргумент. Худорлявий обережно визирнув і роздивився на всі боки. Поки що їм щастить: вся алея вимощена плитами, менше шуму.

Він пояснив пошепки:

— Ця садиба має в мурованому паркані хвіртку для торговців і поставщиків, що виходить на вуличку, паралельну центральній. Тікаємо через хвіртку, Не забувайте: найнебезпечніше — пройти сад.

На першому поверсі розлігся регіт, приглушений важкими портьєрами, а потім з другого поверху долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а справжнє виття, тужливе, моторошне. Наче вила поранена тварина.

У всіх майнула одна й та ж думка: парижанин!

Худорлявий перший дістався маленької хвіртки у кам’яному паркані, повитому плющем. Він повернув ручку, шарпнув її до себе і опинився віч-на-віч з вартовим у цивільному, як звичайно ходили всі гестапівці.

Німець просто не встиг підняти зброю. Худорлявий наставив йому в живіт свій автомат і процідив крізь зуби:

— Капут!

Це було єдине німецьке слово, яке він ще пам’ятав. Але той правильно зрозумів, чого від нього чекають, і розсудливо підніс догори руки.

— Хай хто-небудь візьме у нього автомат і передасть мені. Ну, а зараз — тікайте всі звідси щодуху. Відтепер кожен дбає про себе. Кілька хвилин я прикриватиму вас. Але, ради бога, не знімайте шуму!

— Я залишуся з вами.

Юнак, про якого він подумав кілька хвилин тому, стоячи у ваганні перед дверима підвалу, став перед ним з автоматом вартового.

Худорлявий посміхнувся.

— Дякую… Ні, краще збережи цю машинку.

— Та я не знаю, як нею користуватись.

— То байдуже… Зачини двері і поглянь, чи нема в кишенях цього покидька запасних обойм.

Їх знайшлося аж дві. Худорлявий поклав обойми в кишеню.

— Добре… Тепер час і п’ятами накивати. Нам здорово пощастило. Не треба двічі спокушати долю.

Промовивши це, він оглушив німця прикладом автомата.

— Твоє щастя, падлюко, що я не можу зараз стріляти, але запевняю тебе: першого вашого офіцера, якого зустріну, я вб’ю як собаку; сподіваюсь, це буде нинішньої ж ночі. Один бош за одного парижанина. Це недорого.

VI

Сергій Ворогін знову із задоволенням пригадав той момент… Ешелон довго маневрував на запасних коліях якоїсь невідомої станції, гуркочучи на стиках стрілок. Був це кінцевий пункт чи просто звичайна зупинка, триваліша за інші?

Виявилось, що поїзд прибув до місця призначення.

Сергій Ворогін не мав жодного уявлення про країну, куди його закинули події. Лише пізніше, наступного дня, він зрозумів, що знаходиться у Франції, прочитавши назву вулиці і ім’я генерала Лазар Карно — єдине французьке прізвище, яке він спромігся прочитати на вулицях цього міста.

Сергій Ворогін знову стукнув ногою, щоб відігнати знахабнілих щурів.

Крізь вузькі щілини між дошками в стінах сараю пробивалося бліде світло. Там, надворі, зійшов місяць.

У Франції! Значить, він проїхав частину Польщі і всю Німеччину. Хіба збагнеш чудеса воєнного постачання та інтенданства зокрема? Отже, у Франції… Але яке ж місто? Та дарма — хіба не все одно! Однаково він не знав ні країни, ні мови. Що ж, тут, то й тут…

Ешелон нарешті розформували, потім почали відкривати і розвантажувати вагони. Сергій Ворогін чув, як розсувалися з грюкотом двері, чув балачки й біганину, голоси німців. Весь цей гармидер повільно й неухильно наближався до його вагона. «Кінець, — сказав він собі, приготувавшись до смерті, — але першого ж німця, що сюди зайде, я придушу, хай би там що».

Двері його тимчасової в’язниці нарешті відкотилися, але жоден німець не зайшов до вагона. Один з них обмежився лише поверховим оглядом.

— Тут консерви і жіноча білизна… Нова форма для солдатів великого рейху.

Вони причинили двері, але на засув не замкнули.

Вся зграя, голосно регочучи, пішла далі по вагонах оглядати вантаж, призначений, мабуть, місцевому гарнізонові.

…Вночі Сергій Ворогін обережно прочинив важкі двері, за якими йому довелось прожити десять днів. Він непомічений прослизнув під вагон, скориставшись тим, що вартовий ешелону повернувся до нього спиною. Це був порятунок. Хай навіть не надовго…

Сергій Ворогін штурхонув ногою ящики. Йому знову схотілося спати. Повіки обважніли, запалені очі заплющувалися самі. Він ще раз спробував викликати в уяві минулі події. «На чому ж я спинився?..» То було марне зусилля. Хвилину він ще напружував пам’ять, але думки ставали дедалі більш млявими і неясними. Однак, перш ніж він остаточно заснув, його мозок осяйнула думка: ну, ось я і знову став в'язнем. Сергій Ворогін спробував обміркувати своє становище, але нестало сил, і він поринув у забуття.

Надворі від морозу тріщали віти, і зорі на небі здавалися кристалами льоду.

Вдень у вівторок

VII

Коли Тентен розбудив Андре Ведріна о восьмій годині ранку, той засипав його гарячими подяками:

— Спасибі, Тентен! Спасибі, старий… Дуже вдячний тобі.

Тентен приголомшено вирячився на нього.

— Тобі щось недобре, хлопче?

— Та ні, навпаки, добре. Почуваю себе чудово… принаймні тепер. І все завдяки тобі. Ось тому і дякую.

— О господи!..

— Так, так, ти врятував мене від поганого вчинку.

Після цього Тентен остаточно занепокоївся і схилився над ліжком друга:

— Послухай, Деде…

— Ні, це ти мене послухай. Уяви, старий, я літав на крилах мрій. Я бачив уві сні те дівчисько, Анрієт. Ми опинилися на сцені міської опери голяком; ну, голісінькі, як гвіздок, обоє. Бачу, аж у неї величезні груди в солідному чорному бюстгальтері. Вона мені й каже: я навмисне взяла такі груди, щоб краще співалось; ти розумієш, каже таким басом…

— Що й казати, видовище препогане, — розгублено погодився Тентен.

— Слухай, що було далі. Ну, я до неї потихеньку підкотився… Аж поки не надокучило. А тут якраз почали піднімати завісу, так що в мене й часу не було спитати, як їй все це подобається. Ти вчасно мене розбудив і врятував з цієї пастки.

Він голосно розсміявся, а за ним і Тентен.

— Ох і хитрун ти! Порося зарозуміле! — вигукнув нарешті Тентен, — Однак, тобі пощастило. От коли мені сниться мишка, то обов’язково вона сниться й Марінетті. А взагалі, нам обом сняться малюки…

Через десять хвилин вони снідали в маленькій чепурній кухні.

Андре Ведрін думав про Анрієт. Все-таки він її дуже кохав, цю мишку.

* * *

— Добридень. Ламбертене!

— Привіт, Мато… Ніяк не можу звикнути до цих воєнних прізвиськ. Кому вони потрібні?

— Нікому, крім чотирьох людей, що знають наші справжні прізвища. Решта товаришів їх не знає. А в разі, коли ці прізвиська випадково почують типи з гестапо, для них вони будуть пустим звуком. Тоді як Ведрін, Перрішон чи Боннетен — це ти і я.

Альбер Перрішон, маленький непоказний чоловічок, нагадував трохи П’єра Ларкея. Таке ж високе чоло, ріденьке волосся на скронях, борідка і трохи тремтячий голос. Він був значно молодший, ніж здавався на вигляд. В минулому викладач історії, позбавлений посади вішистами, а тепер — завідуючий страховою конторою, Антуан Боннетен. Мало хто знав, що під вивіскою страхової контори існує підпільна розвідувальна і диверсійна група F. Т. P. F.[5] Андре Ведрін був найближчим помічником Боннетена, а в кав’ярні «Король вина» переховували зброю та обмінювалися інформацією.

Він мовчки оглянув Андре Ведріна і провадив далі:

— В Ліон поїде інший. А для тебе туї є одне завдання. Серйозне. Ти вже, звичайно, знаєш, що вчора перед комендатурою стукнули німецького офіцера.

— Знаю.

— І що слідом за цим відбулася диявольська облава?

— Так.

— Кола, можливо, потрапив їм до рук і опинився серед заложників. Їх дванадцятеро — це точно відомо з ранкової газети.

— Хай йому чорт! Невже він теж ускочив? Кепсько!

— Куди вже гірше! Через це виникає багато ускладнень.

Андре Ведрін дуже любив Кола — худорлявого чоловіка, трохи ідеалістично настроєного, проте пристрасного і самовідданого. Трохи неврівноважений, звичайно, але людей треба брати такими, як вони є.

— Ти певен, що його заарештували?

— Ні, абсолютної впевненості, звичайно, нема. Але він перебував саме в тому кварталі, де проходила облава, він не з’явився на призначене зі мною побачення о пів на восьму, він не прийшов додому, а сьогодні вранці не вийшов на роботу. Я вже це перевірив.

— Де він легально працює?

Альбер Перрішон завагався.

— Інкасатором в Гідроелектричній компанії Оверня. Насправді ж був зв’язковим.

— Чи не міг він сам утнути таку штуку?

— Не виключено, що й так. Останнім часом він страшенно набридав мені своїми вимогами… Дайте йому, мовляв, інше завдання. Він хотів, щоб його включили до спеціальної групи… прагнув активних дій, так мені казав сам.

Андре Ведрін пригадав недавню суперечку з Кола.

— Правда, він вважає, що ми тільки марнуємо час. Для нього бути учасником Опору, це значить щодня вбивати одного боша.

Андре Ведрін добре пам’ятав ту сцену. Вони сиділи тоді в останньому залі кав'ярні за склянкою вина. Очі Кола, завжди такі ніжні, неспокійно і хижо блищали. Він весь час нервово стискав кулаки і ворушив пальцями, наче рак клішнею…

— Про що ти думаєш, Ламбертене? — запитав Перрішон.

— Та про Кола… про кого ж іще.

Альбер Перрішон похитав головою.

— Може, ми так і не дізнаємося, чи справді він зробив те, в чому ми його підозрюємо. Принаймні, — я вже казав про це, — його зникнення ставить перед організацією невідкладні завдання, і вирішити їх треба якнайшвидше…

— Скажи, він знав твоє справжнє прізвище і страхувальне бюро?

— Я ж уже казав тобі, що крім Клода, тебе і Тен… — бачиш, я вже хотів сказати «Тентен» замість Шарло — окрім вас трьох ніхто з організації не знає старого викладача Перрішона. І це на краще, бо звільняє мене від потреби влізати в нову шкаралупу і змінювати місцеперебування.

Альбер Перрішон посміхнувся й глянув на Андре Ведріна. Та за мить він знову серйозно говорив далі:

— Ми досить обережні, Ламбертене. Зараз протягом кількох днів ти мусиш простежити за всіма зв'язками Кола. Цього вимагає обережність. Одночасно ти підбереш іншого зв’язкового. Доручаю тобі це. Підеш до нього зараз же. Він поновить зв'язки Кола — скажімо, за тиждень, — якщо нічого не трапиться за цей час. Згода?

Андре Ведрін погодився. Альбер Перрішон підвівся і видобув з солідного портфеля папку.

— Ось адреси, про які піде мова.

Це була папка для угод і страхових полісів.

— Ти їх закарбуєш у серці й мозку. Це неважко. їх усього три.

Він витяг три поліси з п’ятнадцяти, що лежали в папці для справ.

— Ага, і по-друге — пароль, тому що вони тебе не знають. Пароль такий: «Пі Р-2». Це ти скажеш сам. Тобі мусять відповісти: «крем свіжий». Будь обережний, перш ніж зайти до них, ретельно перевір, чи все спокійно. Якщо ж ти все-таки потрапиш у пастку, — можливо Кола заговорив під тортурами, — то виплутайся за всяку ціну… і тікай.

Альбер Перрішон промовив це зовсім спокійно, І зараз же суворо додав:

— У мене нема іншого виходу, Ламбертене. Я не маю нікого під рукою, а йдеться про безпеку сорока чоловік.

Андре Ведрін розумів це.

Троє зв’язкових, а, крім того, Кола мав іще три інших зв'язки. А в кінці ланцюга — дев’ять спеціальних груп, три десятки озброєних людей. Надійні, випробувані бійці.

Ну, йди, Ламбертене, і повертайся ввечері, о пів на восьму до «Золотого Фазана».

— Салют, Альбер!

— Мато!

— Що?

— Не Альбер, а Мато.

— Ах ти ж… Правильно, дідько б його взяв!

— Вислухай мене добре, Ламбертене… Твердо запам’ятай: мене звуть Мато і тільки так. Ти розумієш, що я хочу сказати? Для всіх наших справ я — Мато, а ти — П’єр Ламбертен. Зрозумів? Адже звикнути так легко. Доказ: мені треба було десять хвилин на… Шарло.

Андре Ведрін зник.

«Я впевнений, що сам він весь час каже Тентен… Тентен, а не Шарло; до останнього часу він тільки так його й називав. Чортяка, цей Альбер. О, перепрошую, — Мато».

VIII

— Як, ти ще тут?.. Прощавай, моя кохана Венера!.. Я простягаю тобі руку, чуєш? Я весь до твоїх послуг.

Жюль Грак чи Кай Гракх, як називали його друзі, обняв Марі-Те за талію і поцілував у чоло. Дзвінкий поцілунок примусив обернутися студентів і студенток, що жваво розмовляли у вестибюлі університету, тупаючи ногами від холоду.

Марі-Те звільнилася з надто палких і тривалих обіймів і вигукнула з удаваною образою:

— Мені не потрібні твої послуги, любий Кай, особливо такі.

Жюль Грак смиренно зітхнув:

— Шкода. Я ж від щирого серця.

— Охоче вірю.

У Жюля Грака, міцного двадцятирічного хлопця з товстими губами, біляве волосся кумедно куйовдилось, а голубі очі були на диво бистрі. Він не вражав красою, зате коли посміхався, обличчя його ставало напрочуд симпатичним. Посмішка незвичайна, щира й тепла, наче літній полудень. Вона промовляла про м’якосердість і благородство, хоч він часто поводився умисне розв’язно.

— То ти підеш, чи лишаєшся тут? — запитав він Марі-Те.

— Йду.

— Я теж; бачиш, як добре! Чи можу я, моя люба, піти разом з вами?

— А що каже твоє серце?

— Дякую, тисячу разів дякую тобі. Тепер я житиму спогадами про цю мить. Боже мій, вона сказала «так»! Вона погодилась…

Він молитовно склав руки і побожно звів очі вгору.

Марі-Те схопила його за руку і повела до дверей.

— Ходи-но швидше, дурню!

Вони вийшли з університету. Годинник вибив пів на десяту. Пухнастий сніг, що повільно падав з важких хмар, які пливли над дахами будинків, приглушував дзвін.

— Що ти робитимеш зараз, люба? Думаєш про той підручник? — запитав Жюль Грак.

— Ні, не про це. Думала про зустріч із «старим».

— Он воно як!

— Так… хотіла знати його думку про мою писанину.

— Про твою писанину? Ти хіба пишеш?

— Дрібничка. Книжечку з історії Оверня. Я її майже закінчила.

— Здорово! Що ж він тобі сказав?

— А це тебе справді цікавить?

— Ну звичайно, люба.

— Він уважно читав її протягом сорока п'яти хвилин і…

— І?

— …і сказав таке: залишає бажати кращого композиція, багато зайвого. Але в цілому події висвітлено і оцінено правильно.

— Поздоровляю! Почути таке від «старого», знаєш…

— Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор.

Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі:

— Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими.

— Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки?

— Він зараз у мене.

— Я б хотів почитати.

— Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним.

— Я покладу його в голови, моє серце.

Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки.

Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець.

— Привіт, молодята!

— Привіт, Даннері.

Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них.

Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає.

— Аякже, все це не що інше як наслідки війни.

Ошелешений рудий витріщився на нього.

— Що? Яка війна?

Жюль Грак цього тільки й чекав.

— Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів.

Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала.

— Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак.

Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті.

— Нікчемний паразит, гидо…

— Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже.

— Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами!

— Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети.

— Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак.

— А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку.

Жюль Грак гірко розсміявся.

— Просто чудово! Тільки ти забуваєш про одну річ. Якщо вже всі, чи майже всі французи живуть з чорного ринку, то є такі, що йдуть на це, аби не пухнути з голоду, і такі, що збагачуються на цьому.

— Ти гадаєш, що «Морков'яне Волосся» збагачується?

— Я певен. Він не аферист, він просто гангстер. Заробляє і витрачає грошики на що заманеться. Бачила ж сама, як він вирядився. Дерев'яні підошви не для нього. Шкіряні черевички, панове! А його одежинка? Це тобі не ряднина, повір мені. І взагалі, він, вибачай, — покидьок. Ні, ти не захищай таких мерзотників, як він!

— Таких менше, любий Кай.

Жюль Грак обережно поклав руку їй на плече.

«Що за дівчина, боже ти мій! Наївна, чиста і водночас така рішуча і принадна».

Він відчув під рукою вогке хутро її шубки, потім несміливо торкнувся волосся і шиї. Як це невимовно хороше!

— Кай?

— Кгм… що?

— Руку!

Він з жалем скорився.

Думка ця осяйнула його одразу. А чому б і ні? Звичайно, вона погодиться. Навіть коли і відмовиться, то все одно мовчатиме.

— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі виконати якесь доручення для руху Опору, Марі-Те?

Вона глянула на нього і не відповіла. Що це він, серйозно чи глузує? Ніколи не знаєш його настрою.

Вони підійшли до майдану Деліль. Трамвай прогуркотів повз них і обляпав розталим снігом. З-під дуги бризнули іскри, промайнуло обличчя водія, що протирав запотіле скло.

Жюль Грак відчув вагання Марі-Те.

— Я кажу цілком серйозно, моя люба. У мене теж є доручення в організації. Тобі потрібні докази? Гаразд! Що ти подумала про газету, яку знайшла у себе в кишені, в роздягальні?

— «Овернський патріот»?

— Так.

— Отже, це ти…

— Від тебе нічого не можна приховати. Так, це був я.

— Значить, ти в організації руху Опору?

— Весь, з усіма тельбухами. Я відповідаю за редагування, тираж і розповсюдження газети, за всі пропагандистські матеріали.

Вона все ще вагалася. Жюль почав нервувати.

— О боже! Навіщо я тобі сказав це?

— Так, звичайно, але…

— Але… що «але»? Ніяких «але». Я учасник Опору і пропоную тобі вступити до нашої організації. Ти можеш погодитись чи відмовитись.

Несподівано для себе вони помітили, що спинилися просто перед будинком вішійської міліції. З-під арки під'їзду з рожевого і чорного граніту, припорошеного снігом, на них дивився вартовий в плащі і з автоматом через плече. Жюль Грак потяг Марі-Те на протилежний бік вулиці, обережно минаючи брудні калюжі.

Лише опинившись на площі, вони перевели подих.

— То як? — запитав Жюль Грак.

— Я згодна вам допомагати.

— Я був певний в цьому. Однак ти мусиш знати, що справа ця ризикована, в разі чого — арешт, тортури і смерть.

— Знаю.

— А як твій старий?

— Я завжди роблю так, як мені подобається.

— Ти розповіси йому?

— Ні!

На мить він заплющив очі.

— Чи все ти зважила?

— Зважила!

— Чудово!

— Батько мій читає їхню газетку «Майбутнє» і любить Вагнера. Він «лояльний громадянин». А нам це на руку, правда ж?

— Безперечно.

— Стривай! Він не колабораціоніст, йому можна довіряти.

— Добре. Скажу, чого я чекаю від тебе. Вже сьогодні. Ти маєш вільну годину після полудня?

— Але ж я…

Він посміхнувся. Він знав, що вона хотіла сказати, і випередив її з лагідною іронією.

— Ні, Марі-Те, як кажуть, ти ще не виголосила присяги перед ареопагом старійшин. Наказувати я не можу, але гадаю, що на честь твого хрещення ти погодишся виконати прохання. Адже ти член руху Опору.

І додав серйозно:

— Запам'ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно.

— Я розумію.

— Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку.

— Є.

— Люди надійні?

— Це у мене вдома.

— У тебе? А твій батько?

— В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок.

— А як квартал і сусідні вулиці?

— Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери.

— Це далеко від сарая?

— Кількасот метрів.

— Розкішно! На машинці ти вмієш клацати?

— Трохи.

— А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось?

— Ні, але я навчуся.

— Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько?

— Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама.

— А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п'ятою і восьмою годинами?

— Зможу. Якого характеру матеріал?

— Прокламація.

— І скільки ж їх треба за цей час зробити?

— Чотири чи п'ять тисяч. Розкладеш їх потім в пачки по п'ятсот. Віднесеш потім одному продавцеві, адресу я тобі скажу. Він тебе знатиме як… А й справді, яке підпільне ім’я ти візьмеш собі?

— Це обов'язково?

— Так.

— І що ж, у тебе теж є таке прізвисько?

— Звичайно! Для переважної більшості людей, з якими я працюю, я Клод. Анонімність — наш захист. Чим менше людей знає наші справжні імена, тим краще. Звичайно, цей захист, як і кожен захист, має свої вади. Всі, кого я особисто завербував до організації, знають, хто я такий. Але їх набагато менше, ніж тих, хто знає мене лише в обличчя і на прізвисько.

Він витяг з кишені недокурок, запалив його і глибоко затягся.

— Ну, то як же з ім'ям? Скажімо, Регіна?

— Що ж, хай буде Регіна.

Маленька, скоцюрблена бабуся пильно і з цікавістю глянула на них з-під парасольки.

— Ох, голуб'ята мої, та ви ж застудитесь отак, стоячи на морозі…

Вони посміхнулися їй, і стара подріботіла далі, постукуючи паличкою, немов сліпа.

— А бабуся має рацію, — погодився Жюль Грак. — Ходімо, кинемо чогось на зуб.

Він повів Марі-Те до ельзаського ресторанчика в кінці майдану. Там вони сіли в глибині залу; Марі-Те скинула шубку. Жюль хустинкою витер її змокле волосся.

— Ти не цікава, дівчинко.

— Чому?.. І чим я мушу цікавитись, Кай?

— І досі ти не спитала назви, — він притишив голос, — назви організації, в якій працюватимеш.

— Це правда. Бачиш, для мене існує лиш одне: рух Опору. Зараз це найголовніше.

— Як для кого. Так от, мова йде про F. Т. P. F.

— Тобто?

Жюль нахилився вперед і прошепотів:

— Франтірери і французькі партизани.

— Дуже романтично!

Гарсон приніс замовлене. Коли він пішов, Жюль Грак уточнив завдання:

— Ми перенесемо всі речі до твого сарая десь після полудня.

IX

Вернер постукав о восьмій годині. Тричі, несміливо.

— Зайдіть!

Ага, фон Шульц. Мабуть, знову розлютований невдачами. У голосі, металевому й холодному, наче лезо, не чути людських інтонацій.

Вернер завагався. Він ясно уявляв, яке видовище чекає на нього за дверима, і вважав за краще нічого не помічати й не бачити.

За ці роки Конрад Вернер привчився нічого не бачити. Погроми, «чистки», «профілактичні» арешти, спалення живцем і екзекуції. Протягом років він був дрібним службовцем на Вільгельм-штрассе, не прагнув стати членом націстської партії, але шеф бюро сам запропонував. А потім одного дня його відрядили на службу до гестапо, в секретаріат полковника Ганса фон Шульца. Два роки тому. І відтоді…

Він зайшов. Ганс фон Шульц сидів без піджака за письмовим столом і нервово крутив у пальцях олівець. Великі синці і блідість обличчя підкреслювали ще більше неспокійний блиск його невиразних, вицвілих очей. Кальтцейс сонно клював носом, і при кожному русі його рожеві гладкі щоки здригалися, наче стегна вгодованого підсвинка.

У яскравому світлі люстри вилискували їхні спітнілі, масні обличчя.

Серед них один Рот виглядав майже бадьоро. Зручно вмостившись у шкіряному кріслі, він чекав наказу знову приступити до «роботи». Ганс фон Шульц, з яким він працював ось уже шість років, бачив колись, як Рот цілий тиждень пробув отак без сну. Лише час від часу, щоб «підтримати тонус», він пив трохи кави. Чорної кави, що її він готував сам і на якій добре розумівся.

Француз, якого вони допитували з учорашнього вечора, лежав на підлозі, блідий і скривавлений… Він моторошно стогнав, ледь чутно, весь час на одній ноті. Це був зойк хворого, який уже не в силі перемогти біль.

Вернер відвів погляд, перейшов кімнату і поставив на стіл перед фон Шульцем пляшку.

— Ось коньяк, про який ви мене питали, пане полковнику.

— Дякую, ви вільні.

Вернер повернувся на каблуках. Він уже наблизився до дверей, коли француз перестав стогнати і спробував підвестися.

Ганс фон Шульц, що вже встиг налити собі склянку коньяку, глузливо вигукнув:

— Еге! Гляньте-но, наш приятель Франсуа Бурдійя не забув про нас.

Голос його звучав холодно і незворушно, недарма ж у Судетах його називали «залізним бароном».

— Ну що ж, пане Бурдійя, вас приперли до стіни. Може, ви тепер зволите відповісти на всі наші запитання, перш ніж буде надто пізно?

Далі все сталося блискавично.

Франсуа Бурдійя раптом скочив на ноги, кинувся до столу, де стояла таця із залишками вечері, схопив із столу ніж і, оббігши письмовий стіл, кинувся на фон Шульца.

Але в ту ж мить Рот скочив з крісла і нагаєм шмагонув Франсуа Бурдійя по руці. Той одразу ж випустив ножа.

Коли це сталося, Вернер був уже біля дверей, проте зараз же зупинився і здивовано обернувся.

Після короткої миті вагання Франсуа Бурдійя схопив лівою рукою важке прес-пап'є на столі фон Шульца і пожбурив його Роту в голову. Удар влучив у ціль. Рот поточився і впав на підлогу. На якусь секунду всі завмерли.

Франсуа Бурдійя кинувся до дверей, але раптом побачив Вернера, обернувся назад і захитався. Ззаду почувся голос фон Шульца.

— Ви дорого заплатите за це, шановний пане Бурдійя!

Кальтцейс, що в цю мить опанував себе, швидко витяг з ящика столу маузер, і кинувся до Франсуа Бурдійя.

Вернер бачив перед собою спину француза, поцятковану червоними виразками; деякі з них ще кровоточили.

Вони гасили об нього сигарети!

Рішення прийшло відразу. Вернер витяг з кишені свій маленький револьвер калібра 6,35, спустив запобіжник і вистрілив, цілячи в серце.

Франсуа Бурдійя здригнувся, обернувся до Вернера і уважно подивився йому в очі. Погляд його був красномовніший за слова. В очах француза світилася вдячність. Ці очі кричали: «Спасибі тобі! Добий мене…» Вони вимагали останнього милосердного пострілу. Вернер вистрілив знову і поцілив у шию. Третя куля влучила в око…

В кімнаті поволі танула сизувата хмарка диму, пахло порохом і тютюном.

Пополотнівши, Ганс фон Шульц швидкими кроками підійшов до Вернера, схопив його за вилоги куртки і виштовхнув у коридор.

— Я гадаю, Вернере, що після вашого вчинку російський фронт не буде для вас несподіванкою.

— Я втратив розум, пане полковнику, мені здалося, що він знову кинеться на вас…

— Але ж він обернувся до вас після першого пострілу?

— Я просто не тямив, що робив, пане полковнику.

— Там навчитесь стримувати свої почуття, перед більшовиками. Зможете вправлятися у стрільбі скільки заманеться. Якщо тільки…

Ганс фон Шульц, примружившись, глянув йому в очі.

— Якщо тільки це…

Вернер відчув, як дрож проймає його тіло: невже фон Шульц догадався!

— Ідіть геть! Робіть свою справу. Ми поговоримо про все пізніше.

Вернер прийшов у свій закуток, старий будуар, що межував з кімнатою, яка правила за секретаріат фон Шульца; тут зберігалися сотні папок із справами.

Страх, панічний страх раптом щез. Тепер він почував себе зовсім спокійно. Стало навіть якось байдуже. Вернер сів на стілець з обшарпаним плетеним сидінням і вигнутою спинкою, поклав ногу на ногу і замислився.

«Якщо він здогадався, що я вбив француза, щоб звільнити його від мук, то це може кінчитися для мене не російським фронтом, а трибуналом і стінкою».

Він здивувався, помітивши, що не дуже вболіває за свою долю, не шкодує про свій вчинок, зроблений у пориві милосердя.

«Чи був то несвідомий вчинок? Ні, скоріше це результат тривалого розвитку. Дворічного розвитку, який почався з роботи в адміністративному апараті і гестапо. Так, це свідома, цілком свідома дія. Що ж, тим гірше. З фон Шульцем або розплавишся, або ж загартуєшся. Я розплавився. Розплавився? Чи завжди я вірив у Гітлера? Чи завжди схвалював націзм? І так, і ні. Так, звісно! Це було боягузтво…

А вороги? Де вони? Серед французів, що вбивають офіцерів-націстів? Чи серед цих офіцерів? Друзі?.. Бурдійя, що передусім захищав свою країну, чи Крюбер, з тієї зловісної породи капо?

Чи знайду я врешті вихід з цього тупика?»

У нього було таке відчуття, наче хтось інший судить його вчинки і читає думки… «Чи можна все змінити за кілька хвилин? Через того страченого француза… Змінити? Ні, не змінити, а несподівано знайти себе після довгих років хаосу і безпорадності! Так, я знайшов себе. А якщо треба буде виправити помилку? Наважитися зробити перший крок? Все залежатиме від обставин. Так, звичайно, при умові, коли вони будуть сприятливі».

Вернер запалив сигарету. Руки його тремтіли.

«Коли б тільки фон Шульц не здогадався».

* * *

О пів на дванадцяту німецький військовий грузовик виїхав з двору гестапо; на ньому лежали загорнуті в старі ковдри два тіла. Колись це були Франсуа Бурдійя і маленька єврейка.

На вулиці Монлозьє машина наздогнала німкеню. Та йшла тротуаром і думала про француза, якого побачила напередодні під час облави у дворі комендатури.

Високий кучерявий брюнет у шкіряній куртці.

Вона зітхнула.

* * *

Ганс фон Шульц подзвонив. Коли зайшов Вернер, полковник ще тримав у руці телефонну трубку, втупившись поглядом просто себе. Помітивши Вернера, він схаменувся і поклав трубку:

— Щойно мені подзвонили з французької міліції. Один з її патрулів півгодини тому знайшов у гаражі недобудованого маєтку тіло нашого офіцера, вбитого за кермом машини.

Вернер одразу ж подумав про Франсуа Бурдійя.

Отже, француз був невинуватий? І це нове вбивство свідчить, що він не мав ніякого відношення до минулих подій.

— Коли його вбили, пане полковнику?

— Цієї ночі?

— Цікаво, як?

— Куля в потилицю.

Фон Шульц зацікавлено подивився на свого секретаря.

— Ви хочете сказати…

Він не скінчив фразу. Він зрозумів Вернера.

— А-а, он воно як!.. Ви подумали про француза. Ну, і що з того? Цей замах ще не доводить, що він… що він був непричетний до того, в чому ми його звинувачували.

— Звичайно, мій полковнику, але… Знову куля в потилицю?..

— Нехай так. А вам яке діло до цього?

І чому вас це цікавить?

Вернер нічого не відповів, уважно дивлячись на свої черевики.

— Це вас не торкається, Вернере, ви чуєте? Це вас не торкається! — Ганс фон Шульц майже кричав.

— Особливо зараз…

Шульц помовчав і вже спокійно вів далі:

— …Тут ви зараз нічим не повинні цікавитися, ви мене розумієте?..

І, не чекаючи на відповідь, з притиском додав:

— Я вже вам казав, ми поговоримо про все пізніше, завтра чи післязавтра. Згода, пане Вернер?

— Так, пане полковнику.

— Ну, а зараз у нас інші клопоти. Накажіть приготувати дві машини. Я візьму з собою чотирьох чи п'ятьох інспекторів, цього вистачить. Міліція вже на місці.

Ганс фон Шульц налив у склянку трохи коньяку і вихилив одним духом.

Стоячи посеред кімнати, Вернер нетерпляче чекав, що ж скаже він далі.

Ага, ось воно.

— По-друге, Вернере, протягом дня ви передасте комендантові військової тюрми шістьох утікачів, схоплених патрулями.

Пальці фон Шульца стиснули склянку. Так стисли, що побіліли нігті. «Він зараз роздушить її, — подумав Вернер. — Втеча з гестапо! Це ще невідомо, кого чекає російський фронт, мій полковнику».

Вернер посміхнувся. Фон Шульц це помітив і ущипливо запитав:

— Чи можу я довідатися, чому це у вас, Вернере, такий блаженний вигляд?

— Я подумав, пане полковнику, про тих утікачів. Недалеко вони втекли.

— О, то добре, що ви радієте з цього. А щоб порадувати вас іще більше, додам: їх розстріляють, усіх шістьох. Шість і два — вісім. Вісім з дванадцяти. Більшість, усе-таки, лишилася нашими клієнтами.

Фон Шульц зробив паузу і процідив:

— Можете йти!

Вернер вклонився і вийшов з кімнати; не оглядаючись, причинив за собою двері. Він відчував на своїй спині пронизливий погляд фон Шульца. Відчував майже фізично.

Тепер він шкодував. Він шкодував, що убив Франсуа Бурдійя, що в розмові з фон Шульцем був такий необережний.

«Можливо, я тільки насторожив його своїми запитаннями? Якщо він певен, що я вбив з милосердя… Ні, коли б це було так, він уже наказав би арештувати мене».

Вернер намагався заспокоїти себе. «Так, я б уже був у руках гестапо».

Думка ця примусила його гірко посміхнутися. В руках гестапо! Чудова перспектива! Він знову засміявся. «Всі мусять пройти крізь лапи гестапо, навіть сам співробітник гестапо, Втекти? Так, нічого іншого не лишається! Дременути, і все».

Вернер зайшов до своєї кімнати, зняв трубку, повідомив інспекторів-гестапівців і наказав приготувати машину. «Якось він дивно поглядав на мене. І цей тон. Він підозрює. Треба якнайшвидше зникнути».

X

Сергій Ворогін прямував довгою вузькою вулицею, затиснутою між двома рядами високих, похмурих і темних будинків. Важкі хмари пливли низько, було так темно, що здавалось, ніби йдеш якимсь тунелем, Все йому ввижалось похмурим, ворожим і безнадійним.

Наче в кошмарі, що часто мучив його, рухався він у світі, пута якого не міг розірвати; в дивному світі, реальному, примарному і недосяжному водночас. Його оточували живі люди, які кудись ішли, поспішали, розмовляли, однак він почував себе серед них невимовно чужим. А для них це життя було звичайне і буденне.

В його уяві події власного життя і того, чужого, переплуталися в хаосі часу; між ним і цими людьми стояла невидима, але непереборна перепона, що заважала їм зустрітися і зрозуміти одне одного.

Чи, може, кинути марні пошуки людини і друга й померти самотнім та знедоленим, як у тому моторошному сні?

Бути таким самотнім серед людей, таким чужим!

Сергій Ворогін дійшов до рогу і звернув ліворуч.

«Якби я знав їхню мову, я міг би вгадати чи знайти друга, і той допоміг би мені. Я зміг би все пояснити і все з'ясувати».

Він засміявся. Перехожий, що обганяв його, товстун з добродушним круглим обличчям, здивовано обернувся, уважно оглянув його і притишив кроки, наче бажаючи порівнятися з ним.

Сергій Ворогін на мить завагався. Кров гарячою хвилею вдарила в скроні.

«Він хоче підійти до мене, він зараз заговорить. А коли це переодягнений поліцай?»

Сергій Ворогін стиснув у кишені ручку «люгера». Він відчув, як врізалися в долоню її рубчасті щічки.

«Що робити?»

Стискаючи зброю, він ішов далі, не уповільнюючи ходи.

Незнайомий зупинився. Сергій Ворогін наближався до нього, — один крок, другий. Їх погляди зустрілися.

«Він зараз заговорить, так і є, він заговорить до мене!»

Незнайомий уже розкрив рота. Сергієві перехопило подих, та він набрав зверхнього вигляду, сердито глянув на товстуна і демонстративно відвернувся.

І водночас усім єством підсвідомо відчув дружні наміри незнайомого, та навіть більше — відчув якийсь дивний потяг до цієї людини. Відчуття це було таке виразне, що, забувши про своє становище, він на мить уже подумав, чи не зав'язати розмову.

Тим часом незнайомий, вражений такою недружелюбністю, застиг край тротуару в кумедній позі, розкривши рота і здивовано дивлячись йому вслід. Добряк тільки й спромігся вигукнути: «Ну й штука!»

Сергій Ворогін перейшов вулицю і наблизився до майдану, навколо якого тулилися одна до одної крамниці. В центрі майдану електричний годинник з трьома циферблатами показував десять на першу. Велика стрілка рухалася короткими стрибками, маленька повзла ледь помітно.

Його охопило почуття жалю і безсилої люті.

«Звідси я не виберусь, здохну, мов сліпе кошеня, в цьому місті, це точно. Під цим мокрим снігом. Від холоду й голоду або збожеволію, або пущу собі кулю в лоб. Ну, чому не скінчити одразу ж? Боже мій, чому?»

Але ж годину тому, прокинувшись у сараї, він тверезо проаналізував своє становище і намітив план майбутніх дій: спробувати налагодити зв'язки з партизанами, вживати зброю лише в разі крайньої потреби. Найближчим часом зробити невеличку розвідувальну прогулянку і роздобути якось їжі.

Все правильно, але як це зробити? Проте іншого виходу немає. Або робити так, або здатися. Або ж застрелитися самому, перед цим поклавши кількох німців.

І він без вагання залишив свій нічний притулок, спокійно вийшов з відлюдної садиби, де стояв сарай, опинився на вулиці і пішов уперед, а потім навмання звернув на сусідню.

Будинки обабіч вулиць — нові, між ними — садки чи невеликі городи. Багато всіляких прибудов і павільйонів. Квартал ще забудовується.

Сергій Ворогін знайшов у кишенях своєї шинелі маленький блокнот в чорному коленкорі і олівець. Щаслива знахідка! Він скористався нею, щоб записати свій маршрут і орієнтири: «Звернути перед невеличким кафе на розі з жовтою і зеленою вивіскою, де вродлива жінка; перейти площу, обсаджену липами; вийти на вулицю, де бруківка».

Тепер він знайшов би шлях назад. В цьому він був певен. Вже якось вибрався б звідси.

Нараз він озирнувся і аж похолов, гостро відчувши небезпечність свого становища й цілковиту самотність. Чи не йде він наосліп, ризикуючи в першу-ліпшу хвилину потрапити в несподівану і хитро замасковану пастку?

Знову його мало не охопив панічний страх.

Біля нього зупинився трамвай. Ось зійшла пара. Хлопець тримає за руку дівчину. Сергій Ворогін подивився їм услід. Дівчина весело сміялася, закидаючи голову.

Йому несподівано закортіло негайно повернутися до своєї схованки і забитися десь у куток. Він повернув назад і незабаром опинився на тому місці, де чверть години тому незнайомий спробував заговорити з ним. Страх перед тим, що він може заблудити, примусив його забути про обережність. Він прискорив ходу. Нічого йому так не хотілося зараз, як досягти того останнього орієнтиру, позначеного у блокноті. Він кинувся бігти. Жінка за скляними дверима крамниці зацікавлено подивилася на нього. Сергій Ворогін помітив це, притишив ходу і пішов далі вже спокійно.

«Якщо я й надалі поводитимуся отак, я загину. Надалі нічого не робити, не обміркувавши як слід. І те, що я вирішу — конче виконувати. Коли я хочу мати шанс на порятунок, треба робити все спокійно і обдумано». Він згадав, що лише кілька годин тому міркував так само, як і зараз; і ця згадка примусила його гірко посміхнутися.

Він вийшов на маленьку темну вуличку і пішов у зворотному напрямі.

«Нічого, перше завдання — знайти шлях «додому», друге — подбати про їжу».

Почуття людської гідності, розуміння свого обов'язку народилося в ньому і потроїло сили.

Врешті він зберіг у собі оте почуття. Безперечно, він постійно не думав про нього, але раптом переконався, що воно існує, існує нестримне бажання жити й боротися, як вищий рефлекс живої людини.

«Ніхто не зможе перешкодити мені зробити те, що я маю зробити. Доволі кошмару, доволі метафізичного самокопирсання, треба обернутися лицем до дійсності».

Сергій Ворогін знайшов таки свій орієнтир — кам'яний місток через маленьку річку, що за кілька сот метрів зникала в тунелі під старовинними будинками.

Він уже хотів повернути назад, щоб вийти на майдан з годинником, коли враз помітив край тротуару перед кафе-рестораном триколісний велосипед з візком, навантажений хлібом.

На вулиці не було нікого. Він рішуче підійшов до коляски і схопив дві ще теплих хлібини, Сергій Ворогін уже хотів сховати їх під шинелю, коли власник велосипеда, кволий і блідий підмайстер пекаря, вибіг з кафе, де він оформляв привезений хліб, і загорлав:

— Держіть злодія! У мене вкрали хліб! Злодій!

Сергій Ворогін, хоч і не знав французької мови, дуже добре зрозумів, що хлопець зніме на ноги весь квартал. Він кинувся навтьоки. Підмайстер разом з кількома відвідувачами ресторану помчав слідом за ним.

Він чув позаду крики переслідувачів і тупотіння ніг, і скоро зрозумів, що його наздоганяють. Він спробував бігти швидше, та йому забракло сил. Легені наче розривало, серце шалено калатало десь в горлі, у голові паморочилось і шуміло. Ноги налилися свинцем і не хотіли слухатись. Він уже мало не падав, коли побачив попереду, як з великої будівлі з металевими гратчастими воротами, — можливо, ринку, виїхав грузовик-сміттєзбирач.

В останньому зусиллі Сергій Ворогін рвонувся вперед, стрибнув ззаду на приступку і вчепився в дошку між лопатою і березовим віником, що з шумом і брязкотом перекочувалися в кузові грузовика.

У скронях важко стугоніла кров, перед очима плавали райдужні кола. Він засапався, і кожний подих викликав біль у грудях.

Грузовик набрав швидкість, об'їхав ринок, помчав вуличкою, звернув праворуч і виїхав на широку магістраль. Сергій Ворогін зрозумів, що врятувався, і одразу ж жадібно накинувся на хліб.

Поступово дихати стало легше, в голові прояснилось.

Машина раптом загальмувала. Він злякався, що вона ось-ось зупиниться, вискочив на ходу, мало не впав на брук і випустив одну хлібину. Хлібину він підняв і витер рукавом. Грузовик, що загальмував і об'їхав дитину, знову помчав далі.

Діти в плащах з капюшонами, стоячи перед великою будівлею з облупленою штукатуркою на стінах, здивовано дивилися на нього. Він привітно махнув їм рукою і швидко пішов вулицею, затиснутою між заводськими цегляними будинками і високим кам'яним муром з битим склом нагорі.

Він відломив шматок хліба і проковтнув його на ходу. Ніколи не доводилося йому їсти щось смачніше за цей чорний і глевкий хліб! Він знову відломив шматок і з'їв його.

«Відколи я не їв хліба? Місяці!»

Відломивши третій кусень, він несміливо подумав, що, мабуть, треба на цьому обмежитись. Але з'їсти хліб не встиг.

Коли він уже підносив кусень До рота, то почув позад себе чиїсь кроки. Сергій Ворогін обернувся і побачив, що до нього наближається чоловік, одягнений в грубу блакитну шинелю, в береті і з широким кинджалом при поясі.

— Нівроку, гарний у вас апетит!

Про всяк випадок Сергій Ворогін ствердно хитнув головою. Він увесь похолов, відчуваючи наближення чогось страшного. Груди наче стиснуло велетенськими лещатами, перехопило подих, а серце мало не розірвалося.

— Клята погода, правда ж?

Сергій Ворогін мовчки відхилився вбік.

Але той підійшов ближче і голосніше повторив:

— Диявольська погода!

Сергій Ворогін кивнув. Це все, що він міг зробити. Він чудово розумів, що треба якось реагувати, але просто не міг цього зробити.

Вони мовчки, бік-о-бік пройшли разом кілька кроків. Сергій Ворогін відчував на собі погляд незнайомого.

«Поліцай! Цього разу це точно поліцай! Моє мовчання, безперечно, здається йому підозрілим. Але що тепер робити?»

Вулиця далі завертала майже під прямим кутом.

Вони минули заводську браму, пройшли повз величезну купу іржавого металевого брухту, що лежала просто на шосе, лишаючи вузький проїзд. Гуркіт машин, уривчастий, пронизливий свист пари, що виривалася із залізної труби над дахами цехів, оглушив їх.

Сергій Ворогін побачив, що вулиця закінчується за триста чи чотириста метрів. Уздовж її аж до кінця простягся мур і заводські споруди.

Несподівано він відчув, що його схопили за руку. Він обернувся. Поліцай похмуро дивився на нього:

— Месьє відібрало язика? Компанія представника влади йому не подобається? Покажіть ваші документи!

Сергій Ворогін вмить оцінив обстановку. Різким рухом він вивільнив свою руку, кинув хлібини і кинувся на поліцая. Іншого виходу у нього не було.

Схопивши один одного в обійми, вони покотилися просто в грязюку.

Сергій Ворогін раптом опинився внизу. Поліцай, притиснувши його своїм жилавим натренованим тілом до землі, лівою рукою схопив за горло, а правою щосили почав бити в обличчя. Бив він з придихом, наче рубав дрова, і з кожним ударом Сергій Ворогін болісно стогнав, втрачаючи сили і кволо боронячись. Він уже майже не відчував болю і розумів, що ось-ось втратить свідомість Зробивши страшне зусилля, він різко відштовхнув ворога, який на мить послабив увагу, бо вже вважав себе переможцем. Борсаючись і звільняючись з його обіймів, Сергій Ворогін торкнувся рукою кинджала, що висів при поясі поліцая. Інстинктивно, не думаючи, він вихопив зброю і щосили вдарив. Лезо по ручку вгрузло в груди; поліцай сперся на лікоть і впав горілиць, розкинувши руки.

Невимовна втома раптом охопила Сергія. Все сталося так несподівано й трагічно. Навіщо це все? Навіщо треба було, щоб він з Ленінграда потрапив сюди і вбив цю людину? Скільки років цьому хлопчині? Двадцять, не більше. Де зараз той, хто, можливо, уб'є мене і хто теж так само не знає мене, як і я не знав хвилину тому цього юнака? Навіщо, навіщо це все? Війна! Яка ж мерзота викликала її, хай би всі вони здохли!»

Хитаючись, Сергій Ворогін підвівся. Підняти хліб і зникнути звідси!

«Стривай, треба ж обов'язково сховати тіло, і якнайшвидше. Не можна, щоб мене зразу ж почали шукати. Водій грузовика бачив нас разом і може описати мою зовнішність».

Він почав роздивлятися, куди б сховати тіло поліцая.

«Під купу брухту? Ні, це довго! Куди ж?»

І тоді він помітив важку чавунну кришку каналізаційного люка. Він кинувся до купи іржавого металу, оглянув її і схопив залізний брус. Але той не входив в отвір кришки. Він побіг шукати щось інше, знайшов тонший прут, наліг, однак під його вагою той лише зігнувся. Тремтячи, наче в пропасниці, він врешті вибрав третій, грубіший.

Він нервував. Страх, що його піймають, холодив тіло, хоч спітнів він так, що змушений був витирати з чола і очей краплини поту.

Нарешті Сергій Ворогін підважив кришку і відкотив її убік. В обличчя вдарив нестерпний сморід. Схопивши труп за ноги, він потяг його до люка.

Хвилину він знесилено дивився на чорний отвір, що мов паща якогось чудовиська поглинув поліцая. В уяві він бачив скоцюрблене тіло на дні колодязя, куди вели залізні скоби-східці. Ціною неймовірного напруження сил він поставив кришку на місце.

По тому підняв свій хліб і кашкет, і, хитаючись, подався геть від цього місця.

«Ось тепер я справжній хижак. Я вбиваю так само легко, як і тигр».

Сергій Ворогін зітхнув, згадавши ті незабутні роки в Ленінграді: концерти, його сольні виступи з оркестром. Чудові часи! Де вони? А його зустрічі з Катрусею у весняному, по-святковому вбраному Ленінграді, схожому на блискучі театральні декорації? Перші палкі поцілунки біля пам'ятника Петру…

Гнівним рухом він скинув долонею сльозу.

«Я був музикантом, а зараз став убивцею. Я поміняв свою скрипку на зброю».

Він згадав широколезий кинджал у грудях поліцая, і його думка полинула далі… Валькірія, невидимий меч Нотунга, який допоміг Зігмунду вистояти в герці з Гундінгом.

«Гундінг і я… Не од мене це залежало; він зараз пішов в інший світ. Я не погребую протекції Брунгільди, щоб відправити його до Валгалли.

Мабуть, мій цинізм — не що інше, як щит, яким я захищаюсь від думок, що можуть завести мене надто далеко».

І зразу ж він пригадав уривок з опери, в якому Вагнер розповідав про жахливі битви не на життя, а на смерть, втечі і криваві полювання. В своєму становищі він знайшов теж щось схоже. «Колись я грав Вагнера на скрипці, тепер я інтерпретую його ножем. Жорстока іронія».

Він досяг кінця вулиці, машинально звернув праворуч, проминув великий будинок, схожий на школу, і йому раптом спало на думку, що було б добре почистити шинель і штани, забризкані грязюкою. Він здригнувся, згадавши чоловіка, якого пограбував минулої ночі і кому належав цей одяг. Перед очима Сергія Ворогіна стояло його розгублене обличчя. Залізничник намагався зрозуміти, чого хоче від нього ця людина-примара, що безшумно з'явилася з під’їзду; він пригадав, як той роздягався під дулом пістолета, як коротким ударом по голові оглушив нещасного, потім одягнув його штани і шинель просто на своє лахміття і взув черевики, які, на щастя, виявились саме його розміру.

Сергій Ворогін поклав хлібину на кам'яну огорожу, скинув шинель і дбайливо вичистив її. Думка про чоловіка, що лишився на-півроздягненим на тротуарі, холодної зимової ночі, не давала спокою.

Він відчув потребу якось виправдатись.

Що ж, тоді він гадав, що перебуває в Німеччині.

«Інакше я не зробив би цього».

Він промовив ці слова майже вголос.

Сергій Ворогін витер штани, одягнув шинель, узяв хліб і рушив у путь.

І тоді він побачив, що не може знайти дорогу назад.

XI

На дверях — візитна картка, пришпилена двома кнопками: «Мадмуазель Жанна Варанья, кравчиха». Це тут.

Андре Ведрін постукав у двері. Три чи чотири рази, стримано і неголосно. Одночасно правою рукою він стиснув у кишені свого пальта ручку пістолета. Затамувавши подих, прислухався. Ніякої відповіді. Він постукав сильніше і почув десь далеко в кімнатах приглушені кроки. Хтось обережно підходив до дверей. Зарипів паркет, кроки наблизились і раптом усе стихло. Мовчання. Він уже готовий був вихопити пістолет, але опанував себе.

— Хто там?

Молодий, жіночий голос. Він присунувся ближче до дверей і прошепотів:

— Пі ер два.

Двері одразу відчинили, і в той же час голос приглушено відповів:

— Крем свіжий.

Вражений, Андре Ведрін дивився на високу вродливу брюнетку, граціозну і трохи манірну, що стояла в дверях; йому здалося, ніби це з'явилася сама мадонна. Так він і застиг на сходовій площадці, неспроможний ні ворухнутися, ні вимовити бодай слово. Дівчина стояла перед ним у китайському шовковому халаті з химерними квітками, під ним вирізнялись красиві стрункі ноги. Вона була вражена не менше за Андре.

Нарешті вони отямилися від здивування і вигукнули водночас:

— Анрієт!

— П'єр!

В цю ж мить вони обоє подумали одне й те ж. Оце здорово! Оце сюрприз! Аж не віриться…

Вона втягла його в коридор. Він струсив сніг з голови, пальта і черевиків.

Квартира була маленька, із стандартними звичайними меблями, проте розставленими з смаком. Майстерня, вітальня, кухня і туалетна кімната. В майстерні стояв кравецький манекен, на швейній машинці лежали клапті тканини, котушки ниток і подушечка з голками.

Анрієт привела Ведріна до кімнати, і вони сіли на ліжко.

— Отже, Анрієт, ти також береш участь в Опорі?

— Так само, як і ти.

— Чому ти мені ніколи про це не казала?

— Мабуть, тому, чому й ти.

— Правильно, звичайно.

Посміхаючись, він подивився на неї:

— Знаєш, ніяк не отямлюсь… І в одній організації!

— Мабуть, що так…

Тривале мовчання порушила Анрієт:

— Як сталося, що…

Він продовжив її думку.

— Твого зв'язкового арештувало гестапо. Або, точніше, так гадають.

— Кепсько…

— Я зараз обходжу всіх його зв'язкових, щоб передати наказ: нехай тиждень не ночують вдома.

— Ти вже їх бачив?

— Так.

— Скільки ж їх?

— Іще двоє.

— Скажи мені, П'єр, ти ж відповідальна людина в організації: чи ти, бува, не її керівник?

— О, ні, ти просто збожеволіла, люба. Чого це раптом?

Вона підвелася з ліжка. її халат розкрився на грудях, і Андре Ведрін побачив маленькі перса; він знав добре, які вони ніжні й пружні. Гаряча хвиля бажання затопила його тіло, і він сп'янів од нього, немов од вина. Вона помітила це і теж спалахнула бажанням. Так ненажерливе полум'я з тріском охоплює сухе дерево.

Він підвівся, зробив крок до неї, але раптом рвучко повернувся на каблуках і попрямував до дверей. Напівдорозі він зупинився і глянув на неї:

— Треба чогось поїсти. Якщо я прийду надто пізно, хазяїн відмовиться мене обслуговувати, — промовив він глухо.

Вона погодилась.

— Ну що ж, іди.

— Цього вечора я вільний, що буває нечасто. Запрошую тебе. Разом повечеряємо, підемо в кіно. Згода?

— Звичайно.

— Чудово! Я скоро зайду до тебе.

— Добре, але не сюди. Мене тут більше не буде.

— Я теж так гадаю. Наказ є наказ. Для мене ти перш за все Анрієт Ленорман. І ти мешкаєш на вулиці Сен-Домінік, 45. Маючи дві адреси і два прізвища, тобі буде легше і безпечніше… Можеш у разі потреби швидко зникнути. Ну, щасти тобі, до вечора.

Вже стоячи на порозі, він стиснув її в обіймах і міцно поцілував; він відчув глибоку ніжність до неї, і в грудях потеплішало.

— Люба!

На вулиці йому схотілося повернутися нагору до неї і сказати, що він кохає її сильніше, ніж вона думає…

* * *

Почав накрапати дощ. Пронизливий вітер і холод підганяли перехожих, що поспішали додому. Кілька автомобілів, — закритих легкових лімузинів і грузовиків, — безупинно гули серед каші з води і снігу. З чорними газогенними колонками на дашку чи біля радіатора еони виглядали дивно і кумедно, наче вдосконалена модель грузовика Кюньйо. Першерони з попонами на широких спинах тягли неправдоподібно старі екіпажі, що, здавалося, відслужили своїм хазяям ще в минулому столітті. Сюди й туди сновигали велосипедисти.

Андре Ведрін прямував вулицею Одинадцятого листопада до невеликого дешевого пансіонату, де він останнім часом харчувався. Загублений у глибині майдану де Жод пансіонат цей вигідно відрізнявся від інших тим, що, по-перше, містився в людному кварталі, в центрі міста, де в разі потреби легко можна було загубитися серед натовпу. А, по-друге, серед тамтешніх клієнтів, дрібних службовців префектури і місцевого госпіталю — можна було почувати себе більш-менш безпечно. Крім того, у «затишний куточок» пансіонату частенько навідувались поліцейські чиновники.

Йдучи повз будинок, де містилися «національно-патріотична» організація і дарнанівська поліція, Андре Ведрін демонстративно плюнув на тротуар. Чоловік у сірій шапці-ушанці і широкому голубому плащі, схожий на туарега чи бедуїна, помітив це і, проходячи повз нього, кинув недбало:

— А це, знаєте, небезпечно.

Тон, яким це було сказано, свідчив, що він схвалює вчинок Андре.

«Йолоп я, ось що! Треба стримуватись. Правда, воно виходить якось несвідомо. Просто у мене відраза до зрадників і колабораціоністів.

А того дня в трамваї, коли я відмовився поступитися місцем інваліду, що привселюдно базікав про могутність германського меча! Кондуктор, отой здихля і лакуза, що догідливо вигинав спину перед двома бошами, які про щось його розпитували, аж загарчав з люті. Це могло погано для мене кінчитися. Ну, та нехай!»

Він пішов швидше, бадьоріше. «Що б там не було, а ми завжди напоготові. Моя зброя напохваті. От тільки не слід нервувати даремно. Підігрівати нас не треба, ми й так ладні скипіти».

Перед овочевим магазином він побачив довгу чергу, яка простяглася метрів на п’ятдесят. На дверях магазину висіла об'ява: «Картопля».

«Яке свинство! Стояти три чи чотири години, під дощем і снігом, щоб одержати кілька кілограмів гнилої картоплі».

В пансіоні за столом виникла дискусія навколо скандально відомих «зазу». Клієнт, літній самовпевнений чоловік, якого Андре ніколи тут не бачив, з піною на губах захищав їх. Він вбачав у їхніх естетичних трюкацтвах і викрутасах бунт проти лицемірства часу.

— Так, повірте мені, панове, це чистісіньке лицемірство, коли, скажімо, забороняють публічні бали, щоб не ображати почуття нещасної нації, і в той же час танцюють у так званих класах та на платних уроках. І це не єдиний приклад. Зрозуміло, все сьогодні здається нам несправжнім, якимсь ерзацем, — він самовдоволено посміхнувся, — так само як несправжній тютюн, ерзац-мило, підроблені проїзні квитки…

— А ваші «зазу» — фальшиві бунтівники, — втрутився у розмову інший відвідувач, що стояв біля прилавку з пляшками. — Вештатися по ресторанах, щоб привселюдно виставити своє неробство і гультяйство, привернути скандальну увагу до довжелезного піджака і патлатого волосся, показати вузькі штани і вузький розум — по-вашому, це героїчні прояви високого, благородного гніву?

Він так обурився, що аж почервонів.

— Ні, месьє, я знаю інших людей, у яких гнів і бунтарство — найвищої проби.

Захисник «зазу» наче язика проковтнув. Серед публіки почувся сміх. Занепокоєний хазяїн нервово витирав серветкою склянку.

Андре Ведрін вже хотів голосно підтримати невідомого, коли раптом відвідувач, що незворушно палив сигарету, наче зовсім не цікавлячись розмовою, підвівся з-за столу, де він самотньо снідав, підійшов до прилавка і перебив завзятого сперечальника:

— Може, зробите мені таку ласку і підете зі мною до комісаріату, там я залюбки розпитаю вас про цих людей, у яких гнів і бунтарство найвищої проби. Здається, ви добре знайомі з цими людьми.

— Але ж стривайте…

— Поліція!

Він витяг своє посвідчення.

— Ідіть за мною.

Той затримався на хвилину, щоб допити своє вино, а поліцай тримав руку на його плечі. Хтось шепнув на вухо Андре:

— Це викладач, працює у Арго Бланваля.

* * *

Поспішаючи після полудня на побачення з Тентеном, він несподівано зустрів на вулиці Боннобо збудженого до краю Жана Люка. Міцний і присадкуватий Жан Люк, хоч і походив з Монт-Дора, був запальний, як житель півдня. Він належав до Об'єднаних сил Опору, де займався справами інформації й розвідки. Андре Ведрін багато разів зустрічався з ним, щоб домовитися про співробітництво між їхніми двома організаціями. Досі ніякої угоди укладено не було, але вони не втрачали зв'язків, і їх відносини були чесними і щирими.

Відвівши товариша на середину вулиці, щоб ніхто, бува, не почув, Жан Люк одразу накинувся на нього.

— То як, Рауль — він знав Андре Ведріна під цим іменем — значить, ви там, у себе, вже почали відкритий наступ?

— Не розумію!

Жан Люк притишив голос.

— Троє бошів за сорок вісім годин, і всі троє — офіцери. Нівроку! Це вже зверх домовленості, ви не марнуєте часу.

— Кажу тобі, я не розумію!

Жан Люк здивовано глянув на нього.

— Виходить, це не ваші уколошкали трьох офіцерів?

— Принаймні я сам знаю про один лише замах, і ми до нього абсолютно непричетні.

— Ти точно це знаєш?

— Звичайно.

Вони відступили з дороги, щоб пропустити машину. Хвилину йшли мовчки, а потім Жан Люк пояснив:

— Учора вранці залізничники — наші друзі — знайшли на сортувальній станції під вагоном задушеного німецького офіцера. Вони сховали труп на паровозі, у водяному резервуарі. Цього ранку, о пів на дванадцяту, дарнанівський патруль знайшов на бульварі Шарко, в гаражі незакінченого будинку тіло другого офіцера, вбитого за кермом штабної машини. Куля в потилицю, очевидно вночі. Арештовано п'ятнадцять заложників. Хто і що — нікому в кварталі невідомо.

Він змовк на мить, потім сказав:

— Багато б я дав, щоб зрозуміти всю цю історію. Може, одинак? Чи кілька чоловік, що діють кожен окремо на свій страх і риск?

— А може й нова організація, яка щойно почала діяти.

— Хто його зна. Все це страшенно заплутана справа. Одне слово, якщо довідаєшся про щось цікаве, повідомиш. Ти знаєш, як знайти мене.

— Гаразд, домовились. І ти також.

— Ну, звичайно. Бувай.

Вони розійшлися.

Тентена вдома не було. Андре вирішив почекати його і почав балачку з винарем, що заміняв Тентена, коли той виходив з кав'ярні.

Андре Ведрін доповів про виконане завдання. Однак про Анрієт він промовчав.

— Я маю можливість налагодити зв'язок. Хлопець, що працює у нас з перших днів і досі поширював листівки, погодився виконувати цю роботу.

— Добре. Його конспіративне ім'я?

— Поло.

— Пароль для першої з ним зустрічі?

— Ти запитаєш: «Ви маєте годинника»? Він мусить тобі відповісти: «У мене нема парасолі».

— Де й коли я можу зустрітися з ним?

— У сквері «Нептун», це позаду галереї майдану де Жод. Завтра, о пів на п'яту вечора.

— Домовились. Як я впізнаю його?

— Він палитиме люльку з головою зуава. Взутий у гумові чоботи, в руці книжка.

— Ти передбачив додаткову явку?

— Аякже. Майдан Шампіль, того ж дня о чверть на сьому.

— Гаразд. Новини є?

— Є.

Андре Ведрін розповів про розмову з Жан Люком.

Альбер Перрішон вислухав його мовчки. Коли Андре Ведрін скінчив, він задумливо промовив, скоріше до себе, ніж до співрозмовника:

— Якщо Кола міг убити того офіцера на станції і другого перед комендатурою, то до замаху на бульварі Шарко, я певен, він непричетний. Якщо тільки…

— Якщо тільки?

— Якщо тільки він не сказився остаточно.

— Я не розумію. Що ти маєш на увазі?

— А те, що він міг поставити себе поза законом, так би мовити, стати підпільником серед підпільників, таких, як ми. Тоді його зникнення означало б не арешт, як це ми ранком вважали, а те, що він просто вирішив залишити нас і стати на шлях непродуманих і небезпечних терористичних актів.

Вони дійшли до пам'ятника генералу Дезе в кінці майдану, повернули назад і попрямували до пам'ятника Верцінгеторіксу. Альбер Перрішон ішов легко, заклавши руки за спину. Раптом він підвів голову і запитав Андре Ведріна:

— Про що думаєш, Ламбертене?

— Я вважаю, що це арешт. Цього чолов'ягу я добре знаю. Спокійний, надійний, але…

Він не скінчив фразу.

Кілька ліхтарів під залізними ковпаками цідили скупе світло, і більша частина майдану губилася в темряві. Вікна будинків і вітрини кав'ярень, наглухо завішені маскувальними шторами, теж не пропускали світла. Здавалось, темні будинки дивляться незрячими очима. Зненацька тонкі промені автомобільних фар прорізали темряву на завмерлому майдані, схожому на декорацію з фільму жахів. Два грузовики, пофарбовані в захисний колір, повні німецьких солдатів, проїхали майданом і зупинилися з обох боків будинку міської опери. Попереду і позаду грузовиків їхали мотоциклісти.

Альбер Перрішон обернувся до Андре Ведріна.

— Ця історія мене хвилює, Ламбертене. Хотілося б знати точно, яких заходів треба вжити.

Він мовчки пройшов кілька кроків і потім несподівано перевів розмову на інше.

— Я одержав інструкції.

— Щось цікаве?

— Мабуть, що так.

Альбер Перрішон посміхнувся, бо знав: те, що він зараз скаже, приголомшить Андре Ведріна.

— Ми повинні створити центральний штаб франтірерів і партизанів департаменту, який буде керувати операціями всіх груп, організованих у Ріолі, Тьєрі, Іссуарі, Сент-Елуа-ле-Міні, Альбері, використовуючи всі можливості на місцях, і — чуєш, Ламбертене! — створюватиме загони макі! Загони макі!

— Та не може бути! Оце справді новина!

— Ну що, не чекав такого, га? Я теж був вражений не менш за тебе. І все це, як ти вже здогадався, зводиться до, я цитую: «посилення саботажу на заводах, залізничних вузлах, електростанціях, шосе; систематичного знищення власності зрадників і колабораціоністів, знищення зрадників-поліцаів і дарнанівців, спекулянтів і акул чорного ринку, посилення засобів пропаганди, перш за все збільшення тиражу «Овернського патріота», наскоки на гарнізони і з'єднання».

— Чудова програма.

— Авжеж. Отже, нелегальне вербування в організації, збирання коштів для їх фінансового забезпечення. Крім того, треба виявити всіх молодих призовників, що ховаються по фермах, організувати їх у загони, широко залучити в організацію добровольців і озброїти їх. Слід зміцнити нашу систему розвідки і зв'язку. Проблем до біса, любий Ламбертене, ми про все побалакаємо докладніше завтра. Чекаю на тебе в бюро о дев’ятій годині ранку.

— Згода.

— На добраніч, Ламбертене.

— На добраніч, Мато.

Що ж, таке правило. Вони удвох ніколи не затримувалися більше, ніж це було потрібно.

Альбер Перрішон пішов, але через кілька метрів обернувся і запитав: — До речі, це стосується і операції «Папірус»? Я забув запитати у тебе вранці.

Андре Ведрін розгубився, але швидко опанував себе і незворушно відповів:

— Так, звичайно.

— Незважаючи на історію з Кола?

— Так, все минулося щасливо. Ця спеціальна група залежить від іншого зв'язкового і зробить свою справу.

— Значить, усе гаразд! Ну, бувай здоров.

Альбер Перрішон розтанув у нічній темряві.

Вони познайомилися ще до війни, в Ліможі, де Перрішон захищав інтереси профспілки викладачів, в той час як Андре тільки почав працювати токарем і перебував у профспілці металістів. Організація руху Опору відрядила його до Клермон Феррона, і там він незабаром зустрівся з Пер-рішоном. Було це через вісім днів після втєчі Андре з тюрми. У січні якраз мине рік.

* * *

Андре Ведрін звернув на вулицю Сполучених Штатів. Із страсбурзької пивної вийшов якийсь відвідувач, і на кілька секунд промінь світла ліг на тротуар. Перед входом до «Гранд-Готелю», де містилася німецька комендатура, стояли на варті двоє солдатів з автоматами. Час від часу вони тупали ногами, щоб зігрітись, і хмарки пари вилітали їм з рота. На розі вулиці Сен-Домінік він завагався на хвилину, а потім зайшов у кінотеатр подивитися, який іде фільм. У вестибюлі панувала напівтемрява, тьмяно світилася одна-єдина лампочка, загорнута в голубий папір. Він глянув на афішу. На цьому тижні: «Тріумф волі» Лені Ріфенсталь.

«Коли мене не зраджує пам’ять, цей фільм присвячено першому з’їздові націонал-соціалістів 1935 року. Альбер Перрішон ще в Ліможі розповідав про нього. Що ж він тоді казав? Ага, щось у такому дусі: урочисте, вагнерівське вшановування фюрера. Насправді ж з-під декорацій Третього рейху проглядає глибоке варварство гітлерівського режиму».

Андре Ведрін поспішив з кінотеатру і невдовзі вже стукав у двері маленької кімнати на третьому поверсі, на вулиці Сен-Домінік, 45.

Анрієт чекала на нього. Він обняв її і запитав:

— Ну що, ти залишила свою першу домівку?

— Так, на вісім днів. Кравчихи немає, померла.

Вони розсміялись.

— Чи можу я поставити тобі одне запитання, Анрієт?

— Я слухаю тебе, П'єро.

Він трохи знітився.

— І навіть кілька запитань?

— Ну?

— Ти не працюєш у Марі-Клер?

— Ні, я покладаюсь тільки на себе, ти міг пересвідчитися в цьому ще вранці.

— Чому ж ти мене запевняла, що працювала у цієї кравчихи?

Вона не відповіла. Андре запитав знову.

— Як сталось, що ти маєш дві явки і два прізвища? Інші зв язкові так не роблять. Ми… організація ніколи не вимагала цього.

— Просто я надто обережна І завбачлива, обережніша і завбачливіша, ніж інші, от і все. Адже ти теж маєш багато явок?

— Ні, я просто їх часто міняю.

— Це те саме.

— Не зовсім, бо якби всі товариші завели собі по дві явки, нашим керівникам довелося б сутужно.

— Я не питалася дозволу.

— Правильно. Але на які кошти ти утримуєш дві квартири?

— Викручуюсь, як можу. Інколи за короткий час кравчиха може непогано заробити, особливо коли є замовлення і матеріал. З цього я маю дещо на прожиток.

— Врешті, це справа твоя.

— От і добре, мій хлопчику.

Анрієт, здавалось, образилася.

— Не сердься, моя люба.

Він поцілував її в шию, потім — за вушком, у підборіддя, в губи.

Вона пручалась, намагалася звільнитися з обіймів, потім подобрішала й обняла його за шию.

— Ось так воно краще, коханий.

На мить Анрієт підвелася, щоб зняти з ліжка покривало…

Через годину вони вже обідали у «Затишку». Андре Ведрін їв і думав про те, як добре, що організація і всі організації Опору незабаром почнуть рішучі дії в усій південній зоні, окупованій бошами. Все — чи майже все — готове для того, щоб влаштувати кілька показових «свят», аби знову піднести нашу репутацію «гостинної» країни.

Він сказав про це Анрієт. Вона радісно зустріла звістку. Андре обійняв її.

Він дуже кохав її, це дівчисько, хай вона трохи манірна і захоплюється всякими там симфоніями.

І вперше в житті він подумав про одруження.

XII

— Ваша Марі-Те неперевершений кухар, докторе.

Жюль Грак задоволено втерся серветкою і поклав її поряд з тарілкою, у якій не лишив жодної крихти.

Марі-Те скромно заперечила.

— Голод — найкращий кухар, Каю.

І, звертаючись до батька, пояснила:

— Мій друг Грак має чудовий апетит, та, на жаль, він не завжди може його задовольнити, В їдальні факультету порції просто мізерні.

— Просто жалюгідні, коли можна так висловитись, — додав Жюль Грак. — Однак це, мабуть, цілком влаштовує керівників академії, які запевняють, ніби з-за столу треба вставати голодним. За два роки такого життя я б уже давно мусив перетворитися на святого духа.

Доктор Буч, якому адресувалася ця скарга, посміхнувся.

— Щоб примирити вас з академією і довести, що можна завжди домовитися з небом, я хочу запропонувати вам невеличку чарку нектару і сигару, так би мовити, залишки від кращих часів.

Жюль Грак вражено свиснув, відразу ж вибачився і додав:

— Ви надто ласкаві до мене, докторе, це вже зайве.

Марі-Те підвелася, відкрила дверцята буфету, поставила на стіл пляшку і поклала скриньку з сигарами.

— «Фінь-Наполеон» 1930 року і довоєнний «Роберт Бернс» — ну як? — вигукнула вона. — Сигари, які постачає нам Черчіль, надто вибухові.

Жюль Грак узяв сигару і припалив її від запальнички доктора, а той набив тютюном свою люльку. Вони мовчки палили, тоді як Марі-Те готувала каву; потім усі пішли до вітальні.

«Дивно, — подумав Жюль Грак, — чому ця кімната нагадує мені сцену з англійської п'єси, яку я колись бачив з товаришами під час подорожі в Париж? Тому що господар і його дочка запросили на обід молодого студента? А може, меблями і всією обстановкою? Мабуть, ні. В п'єсі їдальня, — з її чіппенделівськими стільцями, старовинними гравюрами, на яких зображено дербі, полювання й скакунів, портретами предків, сумними, наче нічний ковпак, — була типово англійською, так само як і вітальня, з її Рейнольдсом, Гейнсборо і жахливою канапою вікторіанської епохи. Тут же все промовляло про справжню французьку буржуазну родину. В їдальні — масивний обідній стіл з крученими ніжками, шкіряні фотелі — напевне, ще часів Людовіка XIII, пейзажі Коро або якогось іншого метра, майстра прозорості і світлотіні. Вітальня: канапа і стилізовані крісла, оббиті оксамитом, шафа в стилі Людовіка XV і стінний годинник в стилі Людовіка XVI. В робочому кабінеті, подвійні двері якого виходили в коридор — обюсонський килим, письмовий стіл у стилі ампір. Тоді чим?»

Доктор Буч вибив попіл з люльки у вели ку кришталеву попільничку і, обернувшись до Марі-Те і Жюля Грака, що сиділи на канапі, запитав:

— Чи знаєте, скільки заарештовано чоловік одразу ж після замаху на бульварі Шарко?

Він сказав це підкреслено голосно, думаючи про те, що так довго його хвилювало. Не діставши відповіді, він додав:

— П’ятнадцять чоловік, схоплених випадково на вулиці і в своїх квартирах. Їх арештували за дві вулиці від нас, забрали навіть аптекаря, який заступився за клієнта, коли того німці і міліціонери потягли до дверей.

Тримаючи чашку з кавою, Марі-Те удавала, ніби дуже зацікавлена всім цим. Жюль Грак висловився одверто:

— Це свинство, скажу я вам.

Доктор Буч багатозначно глянув на нього, відкинувся на спинку фотеля і, повільно набиваючи люльку, гірко промовив:

— П’ятнадцять французів за одного німця — чи не надто дорого за акт, що абсолютно не вплине на хід війни? П'ятнадцять безневинних!

Жюль Грак мовчав, а доктор вів далі:

— О, я, звичайно, не згоден з діями німецької поліції, але навіщо вдаватися саме до таких актів насильства?

Марі-Те рвучко поставила порожню чашку на столик, де стояли пляшки коньяку та паруючий кофейник.

— А ти не думав, батьку, що саме німці, які загарбали пів-Європи, першими почали насильницькі дії?

Вона підвищила голос.

— Хіба не фашизм гвалтує все — і тіло, і душу? Чи, може, ти вважаєш, що на отих панів-націстів можна вплинути посмішками й умовити їх замінити пов'язки із свастикою на пов'язки з червоним хрестом?

Марі-Те дивилася на Жюля Грака, чекаючи його підтримки.

Він глянув на неї, посміхнувся і звернувся до доктора:

— Ви знаєте подробиці того замаху, про який щойно розповіли?

— Так, тіло німецького офіцера знайшли діти поліцая, в гаражі незакінченого будинку, це за сімсот чи вісімсот метрів звідси…

Він не скінчив, бо пролунав телефонний дзвінок. Доктор вибачився і пішов до свого кабінету.

Марі-Те кинула на Жюля Грака вбивчий погляд, різко й холодно запитала:

— Чому ти не підтримав мене? Чи ти згоден з його теоріями? Хотіла б я знати, що робиш ти в Опорі?

Жюль Грак застережливо підняв руку, і тихо й лагідно одказав:

— Не треба так хвилюватись, серце моє.

І ніяких балачок про Опір, де б ти не була і з ким би не розмовляло.

— Але…

— Ніяких «але». Повір мені, коли ти хочеш працювати з нами, необхідно навчитися стримувати свої почуття.

Тепер він знав, чому згадав ту англійську п’єсу. Ага, то була вистава «Візит міс Хестіндіш». Там студент, — не справжній, а удаваний, злидар і шахрай, — скористався з довірливості хазяїна, щоб пограбувати банк, у якому той служив. Він так само скористався з гостинності доктора, щоб розмістити у нього підпільну друкарню.

Згадавши це, Жюль посміхнувся. Що ж, порівняння напрошується само собою. Він збентежено знизав плечима.

Доктор Буч повернувся до вітальні і пояснив:

— Виклик до хворого. У хлопця, безперечно, запалення легенів. За годину я повернуся. Звичайно, ви ночуватимете у нас, пане Грак?

— Не відмовлюсь, докторе. Спасибі за вашу ласку й гостинність.

Доктор зробив невиразний жест.

— Я піду пішки. Тут недалеко.

Помітивши запитання в очах Марі-Те, він пояснив:

— Просто я заощаджую бензин. До кінця місяця його ніде не дістанеш.

* * *

Притулившись до батареї парового опалення і тримаючи в руці чарку коньяку, Жюль Грак поглядав на Марі-Те, яка зручно вмостилася в куточку канапи, підібгавши ноги.

Її очі блищали.

— «Що за дівчина, боже! Яка принадна!»

Несподівано Марі-Те запитала:

— Ти мені розкажеш про Опір? Ну, звичайно, те, про що можна розповідати.

І з іронією додала:

— Якщо тільки моє запитання не надто зухвале.

Дивлячись на ніжки Марі-Те, Жюль Грак відсьорбнув із чарки, смакуючи напій, поволі підійшов до столика, поставив чарку і сів у фотель доктора Буча.

— Ні, люба. Я можу задовольнити твою цікавість. До певної міри, звичайно.

— Тоді починай. Я вся перетворилася на слух.

Вона вмостилася зручніше, приготувавшись слухати. Її коротка спідничка трохи задерлася, оголивши вище колін гарні стрункі ніжки. Жюль Грак кашлянув і проковтнув слину.

Голос його звучав трохи хрипко:

— Опір? Організація, в лавах якої ми працюємо? Це досить складна штука. Перш за все є дві категорії учасників Опору. Легальні й нелегальні. Легальні — це такі ж люди, як ти і я, що не змінили ні своїх звичок, ні довоєнного заняття, ні своїх адрес. Нелегальні — це ті, що засуджені законом і поліцією, їх розшукують, вони зреклися всього — і родини, і роботи. Найчастіше вони змушені залишити район чи округу, навіть департамент, де вони раніше жили. У них підроблені документи, паспорт, службова довідка, продуктові картки і таке інше… Цe професіональні учасники руху Опору, коли можна так сказати.

— На які ж кошти вони існують?

— На кошти, що їх кожного місяця збирають серед легальних учасників Опору, плюс гроші, реквізовані у німців, поліцаїв, дарнанівців і колабораціоністів. Крім того, ми постачаємо їм зброю і спорядження. Зброї ще бракує. Доводиться нападати на німців, дарнанівців, резервістів, поліцаїв і агентів, як це вже давно робиться в північній зоні. Вибухівку виймаємо з мін і снарядів, друкарську фарбу і все потрібне найчастіше «позичаємо» в установах у петенівців. Інколи англійці скидають з літаків військове спорядження, але, вони, як правило, не поспішають і не дуже щедрі.

Марі-Те підвелася, взяла цукор і, нахилившись, поклала в чашку Жюля Грака. У вирізі її корсажу він побачив на мить маленькі тверді груди.

Марі-Те зрозуміла погляд, кинутий Жюлем на неї, а точніше на її груди і шию. Вона здригнулася і знову вмостилась на дивані. Притулившись до спинки, дівчина злегка вигнула тіло. Тї груди випнулися крізь сукню, і Жюль Грак поспішив одним духом вихилити чашку кави. Перш ніж вести далі перервану розмову, він витяг з кишені куртки сигарету й запалив її тремтячими руками.

— Ну… Наша організація — складний механізм. Є групи пропаганди, до якої ти тепер належиш, спеціальні озброєні загони для організації замахів, нападів і саботажу; є агенти-зв'язкові, агенти-розвідники, сітка схованок для людей, зброї, спорядження і наборних кас.

Біля вхідних дверей подзвонили. Марі-Те підвелася.

— Напевне, батько.

Це й справді був він.

— Надворі лютий холод і краще не ходити без аусвайса. Скрізь повно патрулів, — сказав доктор.

Він навмисне промовив це голосно, щоб його почув Жюль Грак, який залишився сидіти у вітальні. Скинувши пальто, шарф і капелюх, доктор зайшов до кімнати.

— Запалення легенів, як я й думав. Але хлопець викрутиться, Він молодець.

Доктор мерзлякувато потирав руки.

— Я підігрію каву, — запропонувала Марі-Те.

— Будь ласка. Гадаю, що й ви, пане, вип'єте за компанію?

Жюль Грак відмовився.

— Мені не хотілося б зловживати…

— Та облиш, Кай, — пирснула Марі-Те. — Ти міг уже помітити, що лікарем бути вигідно! Добре заробляєш на прожиток, але, треба віддати належне, і працювати доводиться цілісінький день.

Вона взяла кофейник і пішла на кухню.

Доктор Буч одразу ж почав перервану раніше розмову, наче спеціально чекав, поки дочка вийде з кімнати.

— Бачите, мій друже, замах, про який ми балакали годину тому, спричинився до того, що весь квартал зараз у стані облоги, а тих нещасних людей відірвано від їхніх родин, і нікому нема діла, що з ними сталося.

Він змовк, хвилину уважно дивився на Жюля Грака і потім заговорив, обережно підбираючи слова:

— Ви її друг, і тому я хочу вас прохати, щоб ви поговорили з нею…

Він вказав пальцем на двері кухні, де Марі-Те брязкотіла посудом.

— …скажіть їй, що вона даремно захоплюється діями Опору… їй треба зайнятись чимсь іншим і не гратися в героїні.

Жюль Грак почервонів.

XIII

Ганс фон Шульц іще раз слухав «Валькірію». Він над усе полюбляв цю оперу, другу частину тетралогії «Кільце Нібелунгів». Чорна патефонна пластинка давала фон Шульцу несказанну насолоду; особливо хвилювала його третя сцена першої дії, де велична музика міцніла, наростала і ширилася. Він приготувався уважно слухати цю яскраву, бентежну мелодію. Він ясно уявляв собі сцену кохання між братом і сестрою, Зігліндою і Зігмундом. Музика Вагнера і справді допомагає зримо уявити дію. Хіба не виповнює її любовний запал, коли обоє коханців співають свій пристрасний дует?

А ось, зараз? Хіба хтиве збудження Зіглінди не досягає свого апогею і не викликає в її єстві щось жахливе і тваринне, коли наблизившись до свого брата і відкинувши волосся з чола, вона зачаровано прислухається до гарячого бігу крові в своїх жилах? Так, винятково сильна сцена, що надихає і вражає своїм любострастям, варварством і первісним дикунством.

Ганс фон Шульц надто багато випив протягом цього тривожного дня. «Зараз у моїх жилах струмить, мабуть, не кров Зіглінди, а коньяк», — подумав він.

В двері кабінету постукали.

— Увійдіть, — сухо сказав він, незадоволений, що його потривожили.

До кабінету зайшов Вернер і став біля дверей.

— Дуже прошу пробачити, що потурбував вас, мій полковнику, але…

Вернер почував себе кепсько, він вагався.

— Ну, то що там?!. — гаркнув фон Шульц. Затинаючись і ковтаючи слова, Вернер поспішив доповісти.

— Оце подзвонив інспектор Штауб з французької судової поліції, — ви знаєте, це один з тих, хто працює на нас. Ми його повідомили про зникнення на вокзалі офіцера вермахту і просили тримати нас у курсі всіх новин, які можуть нам допомогти натрапити на слід. Він гадає, що… Він дізнався, що один французький залізничник у ніч на понеділок став жертвою збройного нападу. У залізничника відібрали одяг, точніше, форму. Його скаргу принесла дружина, бо сам він лежить у гарячці. Прийшов додому напівголий. На щастя, він мешкав недалеко…

Ганс фон Шульц, що розлігся у фотелі, похмуро перепинив його:

— Прошу вас, Вернере, залишіть при собі ваші гуманістичні розумування і зайві подробиці.

— Слухаюсь, пане полковнику!

Вернер запнувся і зазирнув у папірець, який тримав у руці.

— Зовнішність нападника точно відома. Це високий, сильний чоловік, дуже худий, з білявою скуйовдженою бородою. Під час нападу він був одягнений в лахміття.

— Яка у нього зброя?

— Револьвер великого калібру.

— Не дуже точно! Француза того допитали?

— Так, прямо вдома, ці дані ми одержали від нього. Але це ще не все, пане полковнику. Французька поліція дізналася від одного з своїх інформаторів, — отут справа стає цікавою, — що на вулиці, в кварталі Фонжієв, якийсь залізничник украв хліб. Опис його зовнішності цілком збігається із описом нападника. Інспектор Штауб гадає, що може існувати зв’язок між…

— Чхав я на те, що гадає інспектор Штауб, Вернере. Я ще не втратив здатність міркувати.

— Безперечно, мій полковнику.

— Можете йти. Ні, стривайте. Звідки ви так добре знаєте французьку мову?

— Я працював перекладачем на Віль-гельмштрасе, пане полковнику.

— Так, я знаю. Але чому ви вивчили саме французьку мову, а не якусь іншу?

— Я однаково добре володію й англійською, пане полковнику.

— Гаразд, Вернере.

Ганс фон Шульц дав зрозуміти, що розмову закінчено. Вернер поспішив зникнути, ламаючи голову над запитанням полковника. Що б це могло означати?

«Він хоче знати, чому я застрілив француза. Він підозрює, що я зробив це свідомо. Це може погано скінчитися для мене!»

Але фон Шульц більше не думав про Вернера. В його пам'яті спливла одна згадка, і вона наштовхнула його на блискучу ідею.

«Он воно що! А чому б і ні?»

Ганс фон Шульц підвівся, зупинив пате фон і зняв телефонну трубку. Все що думаючи про «Валькірію», він знайшов у своєму блокноті номер телефона німецького коменданта станції Клермон Ферран і подзвонив. Чекаючи на відповідь, він машинально глянув на годинника. Двадцять дві години.

— Хай йому дідько! Поснули еони там, чи що? Мусить же бути постійне чергування!

Нарешті на станції зняли трубку.

— Станція…

Він не дав скінчити.

— Говорить полковник фон Шульц.

Черговий по станції, мабуть, одразу ж виструнчився.

— До ваших послуг, пане полковнику!

Голосом, твердим і різким, мов удари ножа гільйотини, фон Шульц запитав:

— Можете мені сказати, звідки прибув на станцію товарний поїзд цієї суботи?

— Так точно, пане полковнику. Прошу вас почекати кілька секунд, я зараз довідаюсь у диспетчерській.

Ганс фон Шульц поклав трубку на письмовий стіл, витяг з кишені портсигар, узяв сигарету й запалив.

Через кілька секунд він знову взяв трубку і притулив до вуха. Крізь потріскування і шум було чути, як черговий щось питає по іншому телефону. Голос звучав приглушено, і всіх слів не можна було зрозуміти. Нарешті бюро відповіло.

— Алло, пане полковнику!..

— Слухаю.

— Поїзд прибув з Варшави. Точніше, з табору Треблінка. Він був…

— Дякую.

І фон Шульц дав відбій, щоб знову набрати інший номер; він знав його напам’ять і не забував ніколи.

— Центральна міжобласна станція?.. Говорить полковник фон Шульц. Управління державної таємної поліції, Берлін. Терміново.

«А моя ідея все-таки непогана».

XIV

Сергій Ворогін скоцюрбився біля душника в кутку підвалу, навпроти дверей. Тіло задубіло від холоду. І на серці теж була крига.

Поступово його очі призвичаїлись до темряви, вже можна було побачити на земляній підлозі підвалу сміття і старий мотлох: погнуті й діряві каструлі, кошики з порожніми пляшками, засновані павутинням, ослін, дошки, клапті паперу, ганчірки, купи битої цегли й штукатурки. Він випадково натрапив на цей старий одноповерховий будинок з обідраним дахом і без вікон на темній і покрученій вуличці, коли вже не ставало сил іти далі і він зупинився під навісом трохи перепочити. Покинута оселя. Доля дарує йому ще один шанс. Сточені і зогнилі двері висіли на відірваних завісах; східці, що вели на перший поверх, були зруйновані, і незважаючи на лютий мороз, зсередини тхнуло селітрою і купоросом. Вся ця будівля, наче іграшковий дім, ледве трималася. Здавалось, досить необережного поштовху, щоб розвалити всю хистку споруду.

Задоволений, що уникнув на вулиці зустрічі з патрулями, Сергій Ворогін, обережно, крадькома прослизнув у підвал.

«Цікаво, о котрій годині вимикають світло в цьому місті? Об одинадцятій? Опівночі? Напевне, світломаскування тут обов'язкове». Відпочивши, він міг би вночі рушити далі і спробувати знайти свій сарай. Проте він не наважувався вийти з цього барлогу; він боявся знову опинитися віч на-віч з люттю і страхом, з холодним камінням безлюдних вулиць, боявся йти в загрозливу невідомість цього міста, що спить під чоботом чужинців.

«В моєму становищі я не маю права дозволити собі перепочинок. Перепочити — значить знову замислитися над такими речами, про які краще не думати зовсім; значить відчинити двері бажанню і страху, бажанню будь-що продовжити зупинку і страху перед боротьбою».

Він підвівся і, щоб розім'яти затерпле тіло, зробив кілька кроків, давлячи ногами штукатурку. В кишені він намацав зачерствілий шматок хліба, видобув його і почав зосереджено жувати.

Потім сів на лаву, тримаючи змерзлі руки в кишенях, і замислився.

Що робити?

Цілий день йому ввижалось, що кожен зустрічний з підозрою дивиться на його одяг і про все здогадується; хотілося знову знайти самого себе, уникнути всіх цих поглядів, які, здавалось, ховали в собі погрозу. Але тепер він дорого б дав, щоб на вулиці знову, як удень, панували рух і пожвавлення. А зараз туди й потикатись нічого, це було б чистісіньке безумство.

«Коли б я щасливо вирвався із пекла, то зміг би написати книгу про свої переживання. Вчора мені здалося, що я вже торкнувся глибин страждання. Сьогодні я мучуся і хочу, щоб скоріше настав день. А минулої ночі він мені здавався таким ненадійним захистком; цього ж вечора я чекаю на нього, як на берег порятунку».

Сергій зітхнув. Хліб він з'їв до крихти. «Я живу миттю, хвилиною, і мої прагнення й бажання насправді не сягають далі кількох годин: приміром, знайти чогось поїсти, заховати тіло поліцая, скоріше втекти від місця вбивства, розшукати свій курник».

Його затрусило, він хитнув головою, наче відганяючи набридлі думки, і зробив кілька кроків вперед і назад, намагаючись зігрітись. Під стіною, в блідому світлі, яке цідилось з душника, тьмяно блищала велика замерзла калюжа.

Справді, що робити? Думка про той сарай будила згадки про «Ідилію Зігфріда». Він спробував уявити собі людей, які живуть з чудовому теплому будинку, звідки тоді лунала музика, і можуть спокійно слухати Вагнера. Він відігнав спокусу, та нараз перед очима виникла його власна домівка, і він побачив свою дружину, що сиділа на ведмедячій шкурі з книжкою на колінах. У напівпричинені двері кімнати було видно маленького Альошку в старомодній дерев’яній колисці, а сам він сидів за роялем і, граючи, дивився, як за вікном падає сніг.

І навіть ідучи нескінченними вулицями цього чужого міста, він весь час думав про дружину й сина. Ніжна й хвилююча згадка, чітка і яскрава, заполонила його. Він ледве терпів втому в ногах, нудьгу, свою скорботу і свої надії, наче глухий зубний біль. ©

Він пошукав очима лаву, бо вже не міг більше стояти, рушив до неї, та нараз зупинився. Він почує, як вулицею хтось ішов, і прислухався. Кроки завмерли перед самим будинком. Повільно він витяг свій «люгер» і зняв запобіжник. Куля вже була в стволі.

«Їх двоє», подумав він і почув, як хтось важко йде східцями вниз. Обережно, стараючись не знімати шуму, він позадкував углиб підвалу й присів за розваленою пічкою. У дверях з явилися дві чорні тіні, і в підвал нерішуче зайшли двоє — довготелесий і приземкуватий.

Довготелесий, що, здавалось, був вожаком, невдоволено сказав кілька слів приземкуватому. Той поклав на землю торбину, яку ніс у витягнутій руці. Сівши, він розкрив її і, лаючись, почав порпатися всередині. Високий перехилився через кошики з пляшками, витяг ганчірку й затулив нею душника.

В той час, коли його товариш чимраз лютіше лаявся, шукаючи щось у торбині, високий взяв важку дерев'яну дошку, притулену до стіни, і закрив нею вхід до підвалу. Нарешті низенький підвівся, тримаючи в руці якісь речі.

Сергій Ворогін підняв зброю, обережно вибрав зручну позицію, щоб у разі чого можна було швидко скочити на ноги. Власне, він не боявся. Та й взагалі, що таке страх? Буває два види страху. Перш за все, коли ясно усвідомлюєш небезпеку і мобілізуєш для захисту всі свої сили; інша річ, коли страх викликає смертельне заціпеніння і гальмує всі рефлекси.

Цього разу він був спокійний, навіть коли й боявся. Він діяв чітко й свідомо, і був готовий випередити незнайомців.

Низенький в цей час знайшов на долівці і поставив на лаву порожню пляшку, потім встромив у неї якийсь предмет. Свічка? Так, це й справді була свічка, її він засвітив з допомогою кресала. Високий з іронічною посмішкою поглянув, як той мудрує із своїм причандаллям, в свою чергу поліз у торбину й витяг звідти хлібину, порізане м'ясо, пів головки сиру, шматок пирога і літр вина. Він розклав усі ці делікатеси довкола свічки й сів разом з товаришем верхи на лаву.

Сергію Ворогіну одразу ж чомусь пригадалась п'єса Толстого. Ота злиденність і скнарість. Тепер він просто не знав, що йому робити.

Несподівано корчі боляче скрутили йому затерплі литки. Він ворухнувся, втратив рівновагу і, похитнувшись, зачепив пічку стволом револьвера.

Обидва незнайомці сполохано скочили на ноги, вирячивши очі і злякано вдивляючись у темряву.

Сергій Ворогін підвівся і, наставивши зброю, зробив крок уперед. Цей несподіваний випадок вирішив справу. Тепер у нього не було іншого виходу.

Сергій Ворогін недвозначно зробив жест револьвером. Незнайомці зрозуміли, позадкували і притулилися до стіни.

Тоді він схопив з лави пляшку вина, видер зубами корок і жадібно припав до неї. Пив він довго. Приємне тепло розлилося йому по шлунку і огорнуло все тіло.

Він поставив пляшку на те місце, де вона стояла, відломив кусень хліба і сховав його у кишеню разом із сиром і двома шматками м'яса.

Не зводячи очей і бродяг, він позадкував до дверей, відкинув дошку, вискочив з під валу, збіг східцями на вулицю і кинувся бігти.

Йому було трохи соромно; адже він забрав у цих бідолах частину їхніх харчів.

«Але що я мав діяти! Чи міг я не скористатися з такої нагоди? Адже я на війні. Вони ж — ні. Виходить, що в ім'я війни мені все дозволено?»

Тільки тепер він почув, який тупіт знімає. Він уповільнив ходу, щоб трохи перепочити. Зараз не час привертати до себе увагу. Якийсь час він ішов, уважно роздивляючись навколо, потім трохи заспокоївся і знову повернувся до своїх думок.

«Я ніколи не хотів війни, мені її нав'язали. В усякому разі моя боротьба, моя війна справедлива. Я таки щось захищаю. Свободу, людську гідність, свою батьківщину».

Він зупинився на роздоріжжі, на мить завагався, потів рушив прямо.

Тепер він ішов обережніше, тулячись до стін, зазираючи в темні пащі підворіть, часто зупинявся і прислухався.

На вулицях не було нікого, навіть коти і ті кудись щезли. Місяць кидав на тротуари велетенські тіні.

Сергій згадав, що забув глянути, котра година. Чверть на дванадцяту!

«Хотів би я знати, чи є тут комендантська година? А якщо є, то цікаво, коли?»

Він досяг майдану, в центрі якого височіла велика споруда з скляним дахом, Серце його радісно стрепенулося. Отут вранці він стрибнув із краденим хлібом в грузовик. Тепер він уже знайде дорогу до свого сараю! Сергій невимовно зрадів.

* * *

— Стонадцять відьм, тепер наб'єш пузо, чорта лисого, ну й мерзотник, скажу тобі! Глянь, яка падлюка!

— Та не хвилюйся так, Жежене, вистачить і нам. Не псуй собі нервів.

При тьмяному світлі свічки двоє бродяг готувалися трапезувати. Вони й не подумали кинутися слідом за дивним грабіжником, бо розуміли, як небезпечно в таку годину з'являтися на вулицях.

— Вистачить, аякже, дідька лисого! Аж печінка заболіла, хай йому грець. Він же, свиня така, аж півпляшки видудлив. Та це ж чума якась іродова, а ти кажеш…

Малий Жежен розмовляв хрипко, але коли сердився, то голос його ставав пронизливим. Слова він вимовляв протяжно і трохи співуче, як усі тьєрці. Довготелесий говорив повагом, і його характерна вимова виказувала в ньому уродженця округи Сент-Уен.

— Та годі тобі рюмсати, цей хлопець, безперечно, голодний, як пес. А, крім того, у мене є чим закропить душу, є добра ковбаса і буханець.

Жежен роззявив рот.

— Ти не глузуєш з мене, Арсене? Я ж добре знаю, що було в торбині.

Проте очі його радісно блищали.

Знизавши плечима, Арсен зліз із лави, на якій сидів верхи обличчям до Жежена, і подибав углиб підвалу. Там він нахилився, понишпорив за кошиком з порожніми пляшками і витяг солідну, оббиту залізом скриньку.

Жежен, мов зачарований, мовчки дивився на свого товариша, уважно стежачи за кожним його рухом. В очах його світився захват; він був схожий на малу дитину, яку почастували цукеркою. Брезкле обличчя гульвіси і п'яниці розпливлося в радісній посмішці.

Арсен відсунув трохи залишки їжі, поставив скриньку, зручно вмостився на лаві стримано сказав:

— Відкрий.

Погляд його потеплішав, а в голосі звучав тріумф.

Жежен відкрив скриньку, побожно вийняв літр вина, велику ковбасу і розламану навпіл хлібину.

— Слухай, чому ти нічого не сказав про це?

Арсен зареготав.

— Еге, голубе, та ти зразу б усе пожер. А я, як бачиш, передбачливий. То що, правильно я зробив, ненажеро?

Жежен ухилився од відповіді.

— Де ти все це дістав?

Арсен відповів не зразу. Він вийняв із засмальцьованої кишені свого старенького пальта складаний ніж, взяв його за кільце і натиснув пружину. Блискуче лезо, клацнувши, вискочило з ручки. Кілька секунд він мовчки дивився на зброю, що лежала на його широкій долоні. Ніж скидався на якусь підступну і жорстоку істоту, яка дуже хотіла прислужитися своєму хазяїну.

Це було єдине багатство Арсена. Він узяв ніж за лезо і коротким точним рухом встромив його в хліб.

— Питаєш, де я поцупив жратву? Це моя маленька таємниця, череваню. А ти, як питати, краще покуштуй все це. Ну, будьмо здорові!

Їли вони мовчки й довго, час від часу по черзі припадаючи до пляшки, Передаючи ЇЇ один одному, вони щоразу витирали долонею шийку.

— Це ще нічого не значить, — раптом мовив Жежен, ніби продовжуючи щойно почату розмову. — Коли б не отой поганець, було б що врубать і на ранок. Хай йому чорт, тепер так важко все діставати!..

Він скрушно похитав головою, засмучений такою несправедливістю, і зітхнув:

— Що за часи!

Старанно скручуючи цигарку, щоб не впало ані крихти тютюну, Арсен зауважив:

— Та замовкни вже, не дратуй мене своЇм базіканням. Можна подумати, що він голодує. Поглянь на себе, роз'ївся, як той минь! Не знаю, куди ти пхаєш усе це? Жереш, наче три дні землю копав, або щойно вийшов з тюряги.

— Тебе послухати, так і справді повіриш, ніби я п'ю і їм мов той слон. А насправді — так, вряди-годи, як є настрій і є що.

— А ти не виняток. Більшість франскайців — ненажери.

— Так я й знав, ти ще скажи про кризу патріотизму.

Арсен втупив у Жежена важкий погляд. Цього разу в його очах жеврів злий вогник. Він лише коротко кинув:

— Заткни пельку!

Жежен похнюпився. Він скрутив і собі цигарку, і вони припалили від свічки. Курили мовчки. Як усі істоти, що не мають інших турбот, як тільки про їжу й сон, вони могли годинами отак сидіти нерухомо, не кажучи ні слова. Активність вони виявляли лише тоді, коли сильний голод спонукав їх якось добувати хліб насущний.

Несподівано Арсен заговорив.

— Я гадаю, отой тип просто втік. Він працював тормозним кондуктором, або на паровозі. Не знаю чому, але здається мені, що на паровозі. І одягнений він як залізничник. Мабуть, віз фриців і щось там накоїв. А взагалі, він міг би нам усе розказати, і ми б йому допомогли. Ну, сховали б куди-небудь, чи що.

Він казав це більше для себе, аніж для Жежена. Почекавши трохи, Арсен додав:

— Кепські його діла, що й казати. Інакше б він не пішов на таке. А, матері твоїй біс!

Жежен, не дуже розуміючи свого товариша, здивовано поглядав на нього.

Дарма, що Арсен, його компаньйон і друг, був таким же бродягою, як і він, все ж інколи Жежен не розумів його. Це гнітило Жежена, і він відчував до товариша повагу і боявся його.

Він сплюнув на землю і підвівся.

— Мабуть, час уже й хропака дати.

Арсен подивився на нього, все ще заглиблений в свої думки, потім підвівся й собі.

— Правильно, Жежене, треба економити свічку.

Він сунув руку в скуйовджене волосся, почухав голову і додав:

— Я приберу тут, що лишилось, а ти поклади на землю дошки.

Він говорив неуважливо, думаючи про щось своє.

Жежен заходився лаштувати постіль.

— Там іще мусить лишитися трохи випивки, Арсене, в отій пузатій. Нічого, вранці щось змикитуємо,

* * *

Сергій Ворогін швидко притулився до стіни будинку. Здаля долинули чіткі, важкі кроки. Патруль! За десять метрів од себе він помітив вузький прохід між двома будинками, прослизнув туди і завмер з «люгером» у руці. Тепер він ясно чув брязкіт зброї. Патруль пройшов за кілька метрів од нього, і тупіт солдатських чобіт виповнив сплячу вулицю. Сергій заздро подивився на автомат унтер-офіцера, командира патруля, і на магазини-ріжки, пристебнуті до пояса. «Шмайсер М. П. 38». Вперше він познайомився з цією трофейною зброєю під час місцевого наступу на Кавказі. Не дуже надійна і точна машинка, але за таких обставин він би залюбки взяв її.

Патруль пройшов.

Сергій довго вичікував, перш ніж вийти на вулицю. Ще пару сот метрів — і він побачить свій старий притулок.

Вже тоді, біля критого ринку, він легко знайшов останній орієнтир і тепер, пригадавши ранкові кошмарні блукання, посміхнувся: шлях до сараю здався йому дитячою забавкою.

Знову втома налягла йому на плечі, гнула до землі. Він почував себе вкрай погано, а тепер, коли він уже майже досяг мети, сили, здавалось, і зовсім залишали його. Він аж хитався. Котрий це день минув?

«Цікаво, скільки кілометрів зробив я сьогодні? Десять? Двадцять? А як було страшно сидіти отам на лаві, у підвалі. Я правильно вирішив тоді, що не слід чекати, склавши руки. Правда, не дуже всидиш в отакий лютий мороз».

Нарешті він добрів до свого притулку і побачив, що на дверях сараю висить замок.

В середу вранці і протягом дня

XV

Андре Ведрін ворухнув правицею і відчув долонею щось тепле. Спина Анрієт. Рука посунулася далі і ніжно лягла на пружне стегно.

Анрієт зітхнула уві сні, повернулась на бік і, не прокидаючись, притулилася гарячим тілом до Андре Ведріна.

Бліде, непевне світло просочувалося крізь дерев'яні віконниці, і ранковий вуличний шум поступово почав виповнювати кімнату.

Андре Ведрін поглянув на свій ручний годинник. «Ого, сім! Час уже й вставати», подумав він. Але ж так приємно було лежати під товстими й теплими ковдрами поряд з цим трепетним тілом. Він добре розумів, що такі хвилини життя дарує рідко, і тому не мав аніякого бажання поспішати.

Андре натягнув ковдри аж до підборіддя і поринув у солодке напівзабуття. Він любив поніжитися вранці. Можна було на якийсь час забути самого себе, відігнати тривожні думки про сувору дійсність, що чатувала на нього, і по-справжньому оцінити приємне самопочуття, яке може дати нормальній, здоровій і більш-менш цивілізованій людині комфортабельне ліжко.

Раптом тужливе виття порушило його спокій. Андре Ведрін сів у ліжку. В кімнаті було холодно, і по тілу побігли мурашки. Він енергійно розтер плечі і груди.

— Що за чортовиння! Тривога. Та ще й уранці. Ніколи такого не бувало.

Від пронизливого виття сирени, здавалось, тремтіли стіни кімнати. Все місто перетворилось на якийсь велетенський зойк. Андре Ведрін стрибнув на паркет, що зарипів під його кроками, швидко натягнув штани, сорочку, взув черевики і кілька разів пройшовся по кімнаті, кидаючи на ліжко заздрісні погляди.

Анрієт поволі розплющила заспані очі. Хвилину вона байдуже дивилася перед собою, потім помітила Андре Ведріна.

— Що там таке? — сонно пробелькотіла вона.

— Тривога.

— Яка тривога?

Андре Ведрін підвищив голос.

— Звичайна тривога! Хіба ти не чуєш сирени?

Анрієт, прокинувшись остаточно, солодко позіхнула і щільніше загорнулася в ковдри.

— Котра зараз година?

— Чверть на восьму.

— О! То ти вже одягся?

— А ти не бачиш?

Він нахилився над ліжком, і Анрієт обняла його за шию. Андре припав до її вуст. Тепло її рук викликало у нього бажання знову вкластися в ліжко. Він з ніжністю подумав, як було б добре зустрічати разом такі ранки після війни, збиратися на роботу, знаючи, що вдома на тебе чекатиме дружина. І мимохідь поцілувати одного чи двох малюків.

— Добре спала, люба?

Вона з посмішкою поглянула на нього.

— Добре. А ти?

— І я теж.

Сирени замовкли. Андре Ведрін і Анрієт з задоволенням вслухалися в тишу.

На сходах знялася метушня. Мешканці будинку в паніці тупотіли вниз. Почувся чийсь приглушений голос:

— Швидше, панове, швидше, не баріться! Плакали діти.

— Вони спускаються в сховище. — Анрієт презирливо показала кудись униз.

— Таке розпорядження, — пояснив, усміхаючись, Андре. — Ну, добре, чи можу я, люба, перш ніж ми загинемо під руїнами будинку, підігріти воду для гоління? Я волію вмерти чисто виголеним.

— Бери й голись! От і добре, заразом запалиш мені гасову пічку.

Андре Ведрін озирнувся навколо.

— Он там, у правому кутку, за ширмою… Сірники у кухні на столі.

Те, що вона звала кухнею, було насправді маленькою комірчиною без вікна, де стояв мініатюрний білий столик, керогаз на підставці і стінна шафа для посуду. Скрізь було чисто й охайно, але речами, видно, давно не користувались, — тут навіть тхнуло цвіллю.

Андре Ведрін запалив пічку і приніс її до ліжка.

— У тебе, Анрієт, я бачу, вітер свище на кухні й на полицях. Нічого немає, навіть гасу. Просто не збагну, як ти живеш.

— Обмін, любий П'єре, обмін! П’ять літрів гасу, звичайно більш чи менш розведеного, за три метри чистої, або майже чистої шерсті… Іди вмиватися, я якраз встигну одягнутися, поки ти скінчиш. Коли не важко, відкрий, будь ласка, віконниці.

Він виконав її прохання. Надворі було страшенно холодно. За ніч вулиці засніжило, і на ранок ртутний стовпчик термометра опустився дуже низько. Сніг весело рипів під ногами перехожих, які нап'яли на себе всі теплі речі й закуталися так, що не видно було облич; у повітрі іскрилися і танцювали міріади блискіток-сніжинок.

Коли Андре Ведрін закінчував свій туалет, прозвучав сигнал одбою.

— Знову нічого не вийшло у союзників, — пробурмотів він.

Голився він безпечною бритвою, яку знайшов у Анрієт. Він завжди голився вранці, коли залишався у неї, але не дуже любив цю процедуру. Безпечною ніколи так не поголишся, як справжньою старою бритвою, яку він ретельно й довго гострив і направляв на гладенькому ремінному правнику; так робили його дід і батько.

— У тебе нема часом одеколону, Анрієт?

— Є, візьми в моїй сумочці. Але не захоплюйся. Зараз він дорожчий за гас.

Чути було, як сусіди вже поверталися з підвалу до своїх квартир. Хлопчик, що весь час плакав, коли спускалися в сховище, питав:

— А коли ж я піду до школи?

Його мати відповідала:

— О господи, не терпиться йому, наче ніколи ти там не був.

Андре налив трохи одеколону на долоню. Пахощі фіалок змішалися з запахом гасу. Він освіжив обличчя і поспішив одягнутися.

Коли він зайшов до кімнати, Анрієт попросила подати їй халат. Андре поклав халат на ліжко, а сам вмостився на краєчку. Кінчиками вуст Анрієт торкнулася його обличчя. Він відповів їй, потім поліз рукою під простирадло і легенько стиснув її груди. Смішно, кінчики їх одразу ж настовбурчилися. Він глянув на неї і підморгнув.

— Це не те, що ти думаєш, — пояснила вона лукаво. — Це від холоду. У тебе руки холодні.

Він знову поцілував її, підвівся і зняв своє пальто.

— Ти вже йдеш? — спитала вона.

— Йду, сьогодні у мене багато роботи. Треба обговорити і здійснити святкову програму, що припаде до смаку французам і, мабуть, не дуже сподобається бошам. Ми…

Він замовк.

Вона уважно слухала його, здивовано піднявши брови.

Андре всміхнувся і, несподівано перевівши розмову на інше, запитав:

— Що ти робитимеш ці вісім днів?

— Працюватиму, звичайно. Я взяла з собою шитво і портативну швейну машину.

Вона підвелася на ліктях і кивнула на маленьку валізку, яка стояла під вікном.

— А ти коли повернешся?

— Цього ж вечора… Принаймні, я так сподіваюсь.

На маленькому настільному годиннику з онікса, біля якого на мармуровому каміні стояв патефон і альбом грампластинок — до речі, ліжко і шафа ніяк не пасували до годинника і каміна в стилі ампір — було двадцять п’ять хвилин на дев'яту.

Андре Ведрін ще раз поцілував Анрієт і вийшов.

Цього ранку всю його істоту сповнювала якась незвичайна ніжність до неї. Вони навіть не сперечалися про класичну музику. Йому хотілося бачити в цьому щасливу прикмету: значить, він таки вплинув на неї.

Уважно розглядає у вітрині’, водночас краєчком ока стежачи за вулицею.

Він завжди так робив, і коли йшов на побачення з Перрішоном, і коли повертався. Це вже стало звичкою. Андре не помітив, щоб хтось зупинився віддалік чи йшов за ним слідом після того, як він залишив явку в бюро Перрішона на майдані Філіп-Маркомб. Він попростував на вулицю Сент-Ерем. Ніхто за ним не стежив. Тоді він пішов униз вулицею, вздовж гратчастої огорожі скверу Блез Паскаль. На серці було неспокійно.

«Якби Альбер знав це, він би дав мені доброго прочухана. І мав би рацію. Але ж я ще нічого такого не зробив для справи, я ніколи не керував такими операціями! Яке щастя, що незабаром ми перейдемо до активних дій. Макі, ми будемо формувати загони макі!»

Андре Ведрін спробував пригадати, що він знав про життя партизанів. В пам'яті спливли уривки з кінофільму, що його він бачив колись замолоду. Назви фільму він уже не пригадував, але пам’ятав, що дія відбувалася в Іспанії. Іспанські селяни, озброєні шаблями, списами і мушкетами, атакували в дикій місцевості регулярне французьке військо. Розгорілася битва, яка скінчилася поразкою французів.

Андре Ведрін замислився на мить. Макі… Він ясно бачив озброєних людей з автоматами на грудях. Та, нараз повернувшись до дійсності, гірко посміхнувся.

«Ніколи він не дозволяє мені діяти, як я вважаю за потрібне. Ти, каже, моя права рука і найближчий помічник. А хто ж дозволить відтяти свою праву руку?»

В глибині душі він лаяв на всі заставки Альбера Перрішона, людину, за яку він, не вагаючись, віддав би життя.

В цю мить його обігнав грузовик з газогенераторною колонкою обік радіатора. Грузовик загальмував на Гайяр поряд з електричним годинником, що висів над газетним кіоском. Вгорі на кабіні була припасована табличка з написом жовтими літерами: «Фірма Гарден, перевезення найрізноманітніших речей».

Андре Ведрін посміхнувся. Нічого не скажеш, дотепні хлопці в групі Макса.

О чверть на дванадцяту вони зупинили машину на вулиці Сент-Еспрі перед паперовим магазином з опущеними залізними жалюзі і з вивіскою: «Канцелярське приладдя, папір, передрук на машинці; якість гарантується». Цю крамницю ще називали «Папірус», чи «Російський папір», — як казав Макс.

Операція була продумана до найменших дрібниць. Все мусило йти як по маслу.

Макс, який сидів за кермом, вийшов з кабіни. Під пахвою він тримав пакунок. Слідом за ним ішов Жак. Андре Ведрін теж зліз з машини, перейшов на протилежний бік і став у під'їзді, звідки він міг стежити за вулицею.

Паперовий магазин належав відомим колабораціоністам, братові й сестрі. Брат був президентом петенівського «Легіону» і входив до складу спеціальної комісії в мерії; сестра ж, ревна учасниця «благодійних» справ єпархії, агітувала за маршала-зрадника і шпигувала за родинами, що їх вона відвідувала. За її доносами було заарештовано кілька католиків. «Справжній крук, негідниця!»

Макс, у минулому кваліфікований слюсар, з третього разу відімкнув одмичкою замок. У просторій кімнаті, яка сполучалася з магазином внутрішніми гвинтовими сходами, було складено запаковані товари.

— А якщо зустрінемо когось на сходах? — запитав Жак.

— Ну то й що? — здивувався Макс, погладжуючи величезні вуса. — Навряд чи хтось припустить, що ми грабуємо крамницю серед білого дня. А як трапиться непередбачена сутичка — стрибай у чортопхайку — і бувай здоровий.

— Без того товариша?

— Хай йому грець, скільки тобі втовкмачувати? Ти за нього не бійся, він дасть собі раду.

За двадцять хвилин вони навантажили на машину п'ятдесят пачок паперу, дві друкарські машинки, ящик пляшок з чорним чорнилом, багато коробок із стрічками для машинопису і копіювальним папером. Потім зробили ще одну вилазку і набрали цілу купу всякого канцелярського приладдя.

На вулиці люди байдуже йшли собі, не звертаючи на них жодної уваги, намагаючись лише не послизнутися на слизькому бруку. Лише раз визирнула зверху жінка, хазяйка будинку, яка винаймала кімнати, і одразу ж повернулася до своїх справ. Нічого, все одно Їх не впізнають. Цього ж вечора Макс підстриже свої вуса, а Жак за тиждень ходитиме вже з бородою.

Ненароком зачепивши плечем, Жак звалив купу ящиків і на превелику радість виявив зброю. Три мисливські рушниці, зовсім нові і в шкіряних чохлах, хоч зараз на продаж. Він оглянув їх з виглядом знавця. Там була одна Сент-Етьснівської мануфактури, один «Браунінг» і «Беретта». Потім Жак знайшов три великі коробки з патронами. Його очі радісно заблищали.

Макс теж був задоволений.

— Одрізати трохи стволи — і можна на славу озброїти трьох хлопців.

Жак подивився на нього очима кюре, котрий почув перед причастям богохульство: нівечити такі рушниці!

— Що поробиш, мій друже, — засміявся Макс. — Наполовину вкоротиш стволи і тоді засієш картеччю п’ятдесят квадратних метрів. Іди поклади їх у мішок, а я ще винесу кілька пачок паперу.

Жак дбайливо загорнув у мішок знахідку. Він добре розумів, що Макс мав рацію.

Через дві хвилини Жак сів у кабіну, а Макс спустився в кімнату. Там він витяг з кишені канадської куртки листа, невеличкий пакет і поклав їх на стіл так, щоб можна було зразу помітити. Лист попереджав: «Не знімайте галасу. Це у ваших же інтересах. Діячі Опору». В пакунку були дві мініатюрні, чудово зроблені під дуб труни, схожі на елегантні футляри для сигар.

Макс старанно замкнув двері і побіг східцями нагору, перестрибуючи одразу через чотири сходинки. Коли він вибіг на тротуар, то зіткнувся з перехожим, послизнувся і впав. Перехожий, бородатий залізничник, поточився, і, щоб собі не впасти, схопився руками за машину; потім мовчки, навіть не глянувши на Макса, швидко пішов.

Макс ошелешено дивився вслід. Він навіть забув підвестися.

— Дідько б тебе вхопив, — голосно промовив він, — не дуже люб'язний цей дикун. Хоч би підійшов та глянув, чи не врізав я дуба!

Андре Ведрін зразу ж підійшов і, удаючи сторонню людину, голосно запитав:

— Ви не забились, пане?

Два чи три чоловіки спостерігали цю сцену. Літня дама вже прямувала до них. Макс зупинив її.

— Нічого, мадам, все гаразд, тільки будьте обережні, тут слизько.

Допомагаючи Максові підвестися, Андре швидко прошепотів йому на вухо:

— Не сідай одразу в машину. Краще буде, коли тебе бачитиме менше людей. Іди пішки до майдану Рену і там чекай. Там до тебе під'їде Жак.

— А чи зрозумів він, що треба робити?

— Зрозумів.

Андре Ведрін пішов у напрямку вулиці Баленвільє. Уже на розі, біля ковбасної крамниці, він побачив, як Макс звернув ліворуч на вулицю Сен-Жене, а Жак зрушив із місця машину. Він полегшено зітхнув. Для Жака це було перше бойове хрещення. Макс — то вже старий, стріляний вовк.

Андре Ведрін запалив сигарету і враз подумав, що робитимуть власники «Папірусе» повернувшись з Ніцци завтра чи позавтра. Можна собі уявити, який вигляд вони матимуть!

Мороз дужчав, і він промерз до кісток, простоявши півгодини у під’їзді. Страшенно хотілося гарячої кави, але йти в бістро не варт було — там йому запропонували б помиї з ерзацу. Ні, хай їм всячина. «От зараз у Тентена я міг би зігрітись; його Марінетта готує напрочуд смачну каву, справжню каву».

Він був певен, що з такої нагоди Тентен знайшов би для нього і що-небудь міцніше за каву. «Завжди вони мене пригощають, так уже повелося».

Андре відчув, як хтось схопив його за рукав пальта. Він блискавично сунув руку в кишеню і рвучко обернувся, примусивши того, хто схопив, випустити рукав. Йому перехопило подих, він аж похолов, коли побачив, хто стоїть проти нього.

— Кола!

Йому здалося, ніби він голосно вигукнув це ім'я, насправді ж то був ледь чутний шепіт.

Кола стояв перед ним у канадській куртці, в старих шкарбанах, і його кадик від хвилювання випинався так, що аж страшно було дивитись.

— Я стояв біля вікна, бачу — йдеш ти. Оце здорово, я вже не знав, як відновити зв'язки. Кинувся до тебе на вулицю…

Він говорив так швидко, що Андре Ведрін ледве його розумів.

— Я зватиму тебе Ламбертеном… Трапились такі події, якби ти знав…

Він хвилювався, відчуваючи на собі важкий погляд Андре Ведріна. В його очах він читав підозру.

Кола розхвилювався ще більше.

— Я зараз живу у свого товариша… Я розповів йому все, він ні хвилини не вагався і допоміг мені.

Кола хотів сказати: він довіряв мені.

Очі Андре Ведріна потеплішали, але він і далі тримав руку в кишені і час від часу оглядався назад.

Довкола них, широкою вулицею Баленвільє, поспішали люди: службовці з пошти, хлопці й дівчата з сусідніх ліцеїв і художнього училища. Ліцеїсти несли в мішечках чорнильниці і книжки, зв'язані резинкою, слухачі художнього училища — папки з малюнками. Трохи далі зупинилось п'ять чи шість автобусів «Сітроен» з газогенераторами на дахах, наче горяни з тірольськими сумками на плечах: з них висипала гомінка юрба чоловіків, жінок і дітей з валізами і кошиками.

Андре Ведрін почував себе якось негаразд серед цього вируючого натовпу. Стежити за вулицею просто неможливо. Кола щось говорив йому, але він погано розумів, що ой каже, лише відчував у його уривчастих фразах хвилювання і відчай.

Андре Ведрін перервав розповідь Кола. Несподівано для самого себе він наважився:

— Пішли до тебе!

Вони зайшли в під’їзд. Кола пішов уперед темними сходами. Дім був старий і обшарпаний: таких будинків багато в провінції і робітничих кварталах Парижа.

Кола зупинився на третьому поверсі, відчинив двері і зайшов у маленьку кімнату. Йдучи за ним, Андре Ведрін обережно витяг пістолет. Він різко штовхнув двері, так що вони вдарилися об стінку, і опинився віч-на-віч з юнаком, який наставив на нього автомат. Кола кинувся вперед і закричав:

— Не робіть дурниць!

Він став між Андре Ведріном та незнайомцем, переводячи погляд з одного на другого.

— Це наш друг.

Він не знав, до кого першого звертатися. Власне, Кола намагався заразом попередити обох. Він кивнув на Андре Ведріна і швидко пояснив притишеним голосом:

— Це мій начальник в організації Опору. А з ним ми разом втекли. Він хоче приєднатися до нас…

Андре Ведрін легенько відштовхнув Кола і зачинив двері ударом ноги, не випускаючи з поля зору юнака з автоматом.

Кола взяв автомат, вийняв магазин, кинув зброю на ліжко і спокійно промовив:

— Ми позичили його у бошів. А другий заховали в старому будинку на вулиці Галле, біля ринку Фонжієв.

Андре Ведрін прихилився спиною до дверей.

— Я слухаю тебе, Кола.

Він глянув на годинник: десять на першу! Тентен не знатиме, що й думати, чекаючи на нього, щоб разом пообідати. В найкращому разі він прийде в кав'ярню «Король вина» десь о першій годині.

Кола розповідав майже півгодини: про те, як його арештували під час облави, про допит у комендатурі, камеру в підвалі вілли на авеню Руайя, про дванадцять заложників, маленьку єврейку, Франсуа Бурдійя і свою втечу. Кола навіть забув розстебнути куртку чи, може, просто боявся застудитися, бо в кімнаті було холодно: кахляна пічка ледве гріла. Час від часу він, наче на підтвердження своїх слів, обертався до юнака і запитально дивився на нього вирячкуватими лагідними очима.

Потім Кола показав пальцем на юнака й додав:

— А тоді удвох вулицею Амадео — ти її знаєш, та, що йде вздовж заводів Ольє і Бергуньяна — вийшли до старого занедбаного будинку — того, що на вулиці Галле, я його здавна примітив. Отам ми й заховали другий автомат, під купою штукатурки. Довелось перебути там ніч. Ми, власне, нічим не ризикували, там спокійно. Хіба що могли з'явитися бродяги, вони часом туди заходять, але це не страшно. Учора вранці ми прийшли сюди. З годину чекали на хазяїна.

А що сталося з іншими, просто не знаю.

Більшість із них, мабуть, натрапила на німецькі патрулі, бо їх, як ти чув, схопили і знову ув’язнили. Он як воно було; тепер я щасливий, що вискочив з пекла. Втрачати мені нічого, я самотній і не одружений.

Висповідавшись отак, Кола знову кивнув на юнака, що мовчки стояв біля ліжка і захоплено дивився на Андре Ведріна.

— От з ним справа складніша. Батьки й досі нічого не знають про його долю.

Він замовк. Андре Ведрін розмірковував.

«Усе, що він мені розповів, звичайно, чиста правда. Ну, а втеча з гестапо? Хоча, чому б і ні? Адже мені теж пощастило втекти з Ліможської в'язниці. Поки що я їх залишу. А потім їх відправлять у перший же загін макі. Там їх раз чи два перевірять на якомусь завданні під таємним наглядом».

Він глянув на них. Вони спокійно стояли перед ним, двоє чоловіків у цій холодній і непривітній кімнаті з обшарпаними меблями, вицвілими шпалерами на стінах і облупленою стелею. Ну й діла! Обличчя чесні й відверті, і у вирлоокого, і у цього хлопця. І як люди вони, безумовно, теж чесні й хороші.

І все ж треба вжити всіх застережних заходів. Це дуже неприємно, але що вдієш. Інакше не можна, як сказав би Перрішон.

— Ви залишитесь тут до ранку. О дев’ятій годині приходьте до стоянки автобусів «Сітроен». Приїде наш чоловік, і ви сядете в машину. Якийсь час почекаєте, поки сформують загін макі, — ви будете в цьому загоні.

Кола аж підстрибнув. З радощів кадик йому випнувся і почав так пульсувати, що Андре Ведрін уже занепокоївся, чи не трісне шкіра на схудлій шиї.

— В макі!.. Організують макі? Я буду там теж?.. — белькотів Кола.

Ще трохи, і він би почав витанцьовувати, немовби йому пообіцяли вічне блаженство.

Нараз обличчя його стало серйозним, він пильно глянув в очі Андре Ведріну і суворо промовив:

— Нарешті я воюватиму!

Це прозвучало урочисто і від щирого серця.

— Я теж згоден воювати. Особливо після того, що я побачив у гестапо. Тільки…

Андре Ведрін зупинив юнака. В його голосі почулися дружні, майже ніжні ноти:

— А ваша родина?.. Не так просто воно робиться, мій хлопче. Дай мені свою адресу, я їх попереджу. Врешті, ти й сам можеш написати листа… Одружений?

— Одружений, уже три місяці. Вона живе разом з моїми батьками. Дружина все зрозуміє, вона в мене хороша.

«Ти диви, він одружений! Розумний; мабуть, працює десь на заводі. Приємний голос, теплий і густий».

Андре Ведрін поклав пістолет на нічний столик, написав ім’я та адресу, закарбував їх у пам'яті, і потім спалив папірець над полум'ям запальнички.

Він назвав їм пароль і додав:

— Завтра вранці заїдете і заберете з схованки автомат.

Андре вже взявся за ручку дверей, коли зупинився і спитав:

— А справді, як ви тягли з собою цю штуковину? — Він кивнув на автомат, що лежав на брудній ковдрі.

— А ми його розібрали, — спокійно відповів юнак.

Андре Ведрін сховав свою артилерію і вийшов. Він їм не сказав, що про всяк випадок спеціальна група охорони чергуватиме поблизу, коли завтра за ними прийде машина.

XVI

Сидячи на краєчку канапи, Марі-Те високо, аж до стегон підняла сукню і приміряла панчохи. На якусь мить вона замилувалася своїми стрункими ніжками, щільно обтягненими блискучим бронзовим шовком, і з задоволенням погладила їх. її стегна просто чудові. Вона провела кінчиками пальців по шкірі, там, де кінчались панчохи. Марі-Те відчула, як все її тіло напружилося, а грудям стало лоскітно від дотику в’язаної кофточки. їй раптом спало на думку: мабуть, чоловікам теж приємно торкнутися рукою її тіла там, де вона його щойно пестила. Серце її сповнилось щасливим смутком і радістю, а щоки аж запашіли. Марі-Те напівзаплющила очі, боязко відганяючи хвилюючі думки. Голосний окрик примусив її схопитися на ноги, ЇЇ зелені очі спалахнули гнівом. Чарівну хвилину було порушено.

— Гей, Марі-Те! — голосно покликав Жюль Грак внизу на сходах. — Ти все ще крутишся перед дзеркалом?

Вона зітхнула і озвалася:

— Зараз іду, а тобі що — терпець урвався?

— Ні, але ворушись, давай швидше.

Вранці він лишився у них і поснідав з доктором, а потім домовився піти з Марі-Те на прогулянку і зайти опісля в муніципальну бібліотеку.

Жюль дивився, як вона обережно йде вниз дерев'яними сходами, цокаючи тонкими високими каблучками; помітивши, що він дивиться на її ноги, Марі-Те удала, ніби нічого не бачить.

— Ну ось, я вже готова.

В її голосі звучало хвилювання, коли вона, уникаючи погляду Жюля, промовила це.

Він допоміг їй одягти хутряну шубку, і вони вийшли на вулицю. Жюль перший порушив мовчання:

— Марі-Те, знаєш, я вже вирішив.

— О! Цікаво.

— Так, я хочу одверто поговорити з твоїм батьком і розповісти про твою приналежність до Опору, про те, що ми розраховуємо використати для своїх цілей його будинок…

Він зупинив ЇЇ рухом руки.

— Учора ввечері батько просив переконати тебе, що, виправдовуючи насильницькі дії французьких патріотів, ти помиляєшся… Мені стало соромно…

Вона ущипливо додала:

— Соромно за нього.

— Ні, Марі-Те, соромно за нас. Ми не маємо права так робити.

Марі-Те розсміялася.

— Краще, звичайно, робити, як ти.

Кілька кроків вони пройшли мовчки, а потім Марі-Те гірко запитала:

— Отож для мене все скінчено, чи не так?

— Ні, що ти, не в тім річ. Просто я хочу поговорити з твоїм батьком, посперечатися з ним, врешті переконати його. Ні, ти тепер наш товариш, ти лишаєшся з нами. Тільки треба, щоб…

— Що?..

— Треба, щоб про це знав твій батько і… крім того, ми не можемо лишити у нього друкарню, не сказавши про неї і не спитавши його згоди.

— А якщо він відмовиться?

— Ми перенесемо її в інше місце.

— Ну, а коли він викаже тебе?

— Дурна.

Жюль Грак з силою стиснув її руку і обурено глянув на неї. Вона знітилась, опустила очі і прошепотіла:

— Вибач, мій батько — порядна й смілива людина, я знаю.

Все ще тримаючи її попідруч, Жюль Грак тихо сказав:

— Це не робить нам честі, Марі-Те, і не гідне нашої боротьби. Хай це звучить і пишномовно, але я переконаний, що всі наші помисли і дії в Опорі мусять бути благородними, Ми захищаємо нашу свободу, нашу гідність і…

Він ніколи не любив гучних фраз і не завжди міг знайти потрібні слова. Особливо коли хвилювався. В таких випадках, щоб приховати свою ніяковість, він часто вдавався до якого-небудь гострого слівця, що не ображало нікого, за винятком, звичайно, дурнів.

Марі-Те не дала йому закінчити. Вона взяла його обличчя в свої маленькі долоні і, ставши навшпиньки, невміло поцілувала в губи. Він відчув на щоці приємний дотик м'яких рукавичок і холодні трепетні дівочі вуста. Він правильно зрозумів значення цього поцілунку. Просто дівчина усвідомила, що рух Опору — це не авантюра, а справжня народна боротьба, і вона подякувала йому за дружнє пояснення. Все сталось якось несподівано і щиро. Поцілунок — то подяка, і все. Від щирого серця.

А розгублений і здивований Жюль Грак намагався пригадати, що ж такого важливого він їй сказав, забуваючи, що в його устах звичайні слова звучали для неї як пророкування.

Вони глянули одне на одного і посміхнулися.

Несподівано вони відчули себе щасливими. Жюль Грак зрозумів, як подорослішала і змужніла Марі-Те за останній час.

Вона поцілувала його ще раз, іще сердечніше.

— Ми скажемо йому післязавтра, — просто мовила Марі-Те.

Схвильований Жюль Грак взяв її руку і стиснув у своїх широких міцних долонях, долонях ковальчука. Він усвідомлював, що з певного часу характер його взаємин із Марі-Те змінився. Він кохав її. Своє збентеження Жюль спробував приховати за жартівливими словами.

— Ну, що ж, нехай буде так, дівчинко, — вигукнув він, — післязавтра ввечері я стану напівпрокурором, напівадвокатом і, виголосивши вирок поглядам твого батька, із запалом захищатиму патріотичні вчинки його доньки.

Вони весело розсміялися, і Жюль уже серйозно запитав:

— А чому треба чекати так довго?

— Тому що сьогодні його не буде вдома. — Вона завагалась. — Він поїде за продуктами.

— На село?

— Так, у напрямку Шад-Бофор.

— Не соромся, Марі-Те, це цілком природно, адже кожен зараз викручується, як може.

— Завтра ввечері він піде на прийом у міську оперу. Будуть усі вершки колабораціоністів і разом з ними ті, хто хоче виправдати свою присутність любов'ю до музики і поаплодувати Ріхарду Вагнеру.

Помовчавши, Марі-Те гірко додала:

— На тому тижні у нас з ним відбулась з цього приводу гостра суперечка. Я хотіла, щоб він відмовився від зустрічі. Він не наважився. Проте батька мучили докори сумління. Ми посварилися, і він вибіг з кімнати, гукнувши: «І все-таки я люблю Вагнера!». А ти кажеш про якесь виправдання. Врешті, що там говорити, він туди піде, і тобі не пощастить з ним зустрітися, хіба що прийдеш до нас вдень.

— Ні, це неможливо. Отже, ми подискутуємо післязавтра. Знаєш, моє серце, приставши на твою пропозицію розмістити у вас, чи точніше, у твого батька, друкарню, я зробив добре діло. Ну, справді, хто може запідозріти, що у доктора Буча вдома розмістилося таке підприємство? Тільки дуже вже неприємно повідомляти його про такі речі. Щодо нього, то мені вже й так усе ясно. Важко боротися з слабохарактерним інтелігентом.

На кафедральному соборі годинник важко вибив пів на першу.

XVII

— Я зібрав вас, панове, щоб повідомити ось про що: я довідався, хто здійснював замахи на наших офіцерів.

Ганс фон Шульц зробив паузу, щоб подивитися, який ефект справило його повідомлення.

У старовинній їдальні вілли, перетвореній на зал засідань, довкола великого столу сиділи майже всі офіцери гестапо. Вони нетерпляче чекали.

Фон Шульц вів далі.

— Виявилось, що це офіцер Радянської Армії на ім'я Сергій Ворогін.

Він знову змовк, щоб подивитись на обличчя гестапівців, і не поспішаючи запалив сигарету. Всі були глибоко вражені.

— За професією він музикант, розмовляє німецькою та англійською мовами і ходить у формі французького залізничника.

Стоячи в глибині кімнати під величезною штабною картою з позначками воєнних дій, Вернер бачив замість полковника якийсь невиразний силует і чув лише одноманітне бубоніння.

Ганс фон Шульц заговорив знову.

— Він утік з ешелону, що перевозив в'язнів із польського табору Треблінки до Східної Прусії. Йому пощастило сховатися в товарному поїзді, який ішов до Клермон-Феррама. Цей поїзд ще й зараз стоїть на станції, чекаючи розвантаження, і сьогодні ранком Кальтцейс і Рот знайшли у вагоні сліди перебування цього Ворогіна.

Ганс фон Шульц струсив попіл у фаянсову попільничку і, здавалось, поринув у споглядання напису на пляшці з гірким аперитивом, хоча в цей час він думав про те, як швидше впоратися з цією справою…

…Ще під час свого перебування в Парижі, минулого четверга, він зустрівся з своїм давнім приятелем Крамером. Цей базіка Крамер завжди був у курсі всіх пліток в гестапо і під час випивки розповів йому історію про втечу ув'язненого росіянина на польській станції. Молодчик, напевне, вскочив в інший поїзд, сказав тоді Крамер. Коли б тільки знати, де він вийшов. Шансів піймати його мало. І от, врешті, це. повідомлення інспектора французької поліції про пограбування залізничника, яке збігається з прибуттям товарного поїзда…

«Що іноді може зробити випадок! А ці бовдури сидять за столом і дивляться на мене як на господа бога. Вони й гадки не мають, що досить було лише двічі подзвонити. Таємничість і замкнутість — помічники і зброя начальства гестапо».

Він посміхнувся і закінчив, карбуючи слова:

— Сьогодні вранці я попросив дозволу у генерала Кесселя надрукувати оголошення з прикметами цього чоловіка і обіцянкою заплатити п'ять мільйонів франків тому, хто в той чи інший спосіб викаже і допоможе схопити злочинця. Ці оголошення вже розклеюють.

Вернер уже не бачив полковника. Він бачив лише ті очі, що пропікали його наскрізь. Очі безумні і благаючі. Десь усередині Вернера один за одним розітнулося два постріли. І з кожним пострілом ці очі дивно сіпалися. Божевільні очі. Раптом одне з них розлетілося, зникло, наче мильна булька, і водночас постріли припинились, а на нього дивилося вже тільки одне око. Око собаки, якого б'ють і який не розуміє причин жорстокості. Око француза Франсуа Бурдійя, який загинув безглуздо, трагічно і випадково. Це вони вбили його, а не він, Вернер. Ця думка свердлила мозок. Він не винуватий.

Знову до нього долинув з безвісті владний голос фон Шульца.

— Мої інструкції такі: патрулі з двох чоловіків на машинах їздитимуть вулицями міста; за ними слідом на невеликій відстані йтимуть машини з військовими радіостанціями, що весь час підтримуватимуть зв'язок з комендатурою, де я тимчасово залишу наших людей. На пересувних радіостанціях буде по чотири чоловіки. Два загони солдатів вермахту вже перебувають у повній бойовій готовності і чекають лише моїх розпоряджень. Прикмети росіянина повідомлені французькій міліції, яка теж братиме участь в операції. Кальтцейс контролюватиме виконання цих наказів.

Ганс фон Шульц розкришив у попільничці недокурок сигарети, запалив знову і сказав:

— Можете йти.

Коли всі мовчки підвелися, він холодно додав:

— Гадаю, що ви візьмете його живим.

Це була порада, але кожен з присутніх добре знав, як треба розуміти поради полковника фон Шульца.

Вернер вже хотів вийти разом з усіма, коли фон Шульц зупинив його.

— Вернере! Підете зі мною в комендатуру. Візьміть автомат і чекайте на мене в своїй кімнаті.

Вернер вклонився і зник.

Вже в коридорі, далеко від риб'ячого погляду фон Шульца, він скипів гнівом, що виповнив його душу.

«Мерзотник, він навмисне так зробив! Він хоче, сволота, щоб я взяв участь у полюванні на людину, взяв на себе частину злочину».

І одразу ж у голові його майнула тривожна думка: «Коли це справді так, то, виходить, він мене підозрює? Напевне підозрює, більш того, він переконаний, що я винен в тому, що він називає зрадою. За таких обставин мене в кращому випадку чекає куля в потилицю. Грається зі мною, як кіт з мишею, падлюка. Коли вони схоплять цього росіянина, він накаже мені катувати його під час допиту».

Вернер здригнувся, штовхнув двері до зброярні і спитав автомат. Йому видали «М. П. 43/1», відомий своїми поганими стрілецькими якостями. Вернер, пригнічений, повернувся до своєї кімнати і став чекати фон Шульца.

Він уже вирішив, що робити. В перший-ліпший зручний момент перейти на бік противника. Від цієї думки йому трохи полегшало на душі. Лише одна річ турбувала його. Чому тільки тепер? Він замислився, сидячи за столом і поклавши ліву долоню на автомат. Чому він, і оком не зморгнувши, примирився з перемогою націонал-соціалізму і десять років мовчки підтримував націстську владу? Хіба не він, як і багато інших задурених співвітчизників, дослухався до містичної і політичної маячні Гітлера? Хіба не повірив він в ідею про зверхність арійської раси, як вірили в неї багато німців? Тоді що ж? Він терпів гітлеризм, як терпляче носять погано пошитий і тісний одяг, бо не наважились своєчасно зробити зауваження кравцеві.

«Я був боягузом. Спочатку, як і всі, як батько фон Шульца, як старі штабні лиси рунштедти, кейтелі, йодлі, гальдери, я з захопленням визнав Гітлера. А далі перемоги за перемогою: Рур, Данціг, Судети, потім Австрія, Успіх за успіхом. Він прийшов до влади в Німеччині саме тоді, коли злидні панували у великих містах: десятки тисяч безробітних в чергах біля бюро допомоги, жебраки-інваліди з медалями першої світової війни на вулицях, жінки з висохлими грудьми і діти з розпухлими животами. Чому я погодився, щоб колишній єфрейтор командував мною, в той час як фон браухічі робили з новобранцями все, що хотіли? В той час, коли ота стара проститутка Гінденбург з благословення соціал-демократів віддав йому владу. Боягузство прийшло пізніше, з тверезішим поглядом на дійсність, як неминучий наслідок страху.

Чому я раніше не реагував на смерть безвинних людей, бо ж цей Бурдійя був не першою жертвою, яку я бачив? Наприклад, малий білявий ельзасець. Перш ніж почати харкати кров'ю з відбитих легенів, він кричав фон Шульцу: «Я не зробив того, в чому ви мене звинувачуєте, я вмираю і тільки шкодую, що надто пізно зрозумів, як безпощадно треба було боротись проти вас». А жінка, єдина провина якої полягала в тому, що вона не послухалась наказу патруля? Солдати по черзі згвалтували її, опоганили її тіло на столі в смердючій караульні».

Невимовна відраза охопила Вернера, відраза до всього баченого, до своїх співвітчизників, до самого себе. Чому лише зараз він замислився над усім цим, чому так пізно? Тому що з нього вже досить. Чаша терпіння виповнилась аж по вінця. Десять років.

Несподівано він пригадав свого двоюрідного брата, убитого в 1933 році під час сутички між гітлерівською молодіжною організацією і робітничою молоддю. Розтрощена залізною трубою потилиця, перебитий хребет, труп, який важко і довго тягли кудись вулицею.

Він стиснув ручку автомата і завмер у чеканні, прикипівши поглядом до дверей.

XVIII

Чотирнадцять годин! Сергій Ворогін закашлявся і, відчувши запаморочення, сперся на чавунний стовп вуличного газового ліхтаря. На хвилину він заплющив очі. Коли він розтулив важкі повіки, вулиця вже не хиталася під ним, але він бачив її наче крізь матову шибку — неясну і розпливчату, немов віддзеркалену у воді. Долонею він втер з очей сльози і хрипко зітхнув.

Маленька дівчинка-школярка зупинилася біля нього і щось промовила. У виразі її обличчя, поведінці і співчутливій інтонації го-лоса він вгадав бажання допомогти. Сергій Ворогін заперечливо похитав головою, над силу посміхнувся і подякував поглядом. Вона завагалася, теж посміхнулася і пішла далі.

Він почекав, поки вщухне пожежа в легенях і поволі рушив уперед.

«Я більше не боюся перехожих, — здивовано подумав він. — Просто неймовірно, як швидко і несподівано можуть мінятися почуття, зорові відчуття людини в нових обставинах, як легко пристосовуєшся до всяких змін. Навіть повсякчасна присутність смерті здається чимсь нормальним, і найнейлловірніші події сприймаються як незначні факти повсякденного життя. Все це важко осягнути. Я перебув холодну ніч на купі соломи і застудився, тепер не знаю навіть, коли пощастить знову поїсти, не знаю, де спатиму цієї ночі, не знаю, чи буду через годину чи хвилину живий. Але я звик».

Учора ввечері Сергій Ворогін не розгубився, коли побачив двері сараю замкненими. Не хвилювався він і цього ранку, коли проковтнув останній шматок хліба. Він навіть не здригнувся, коли щойно випадково штовхнув перехожого і той впав, хіба що тільки прискорив кроки після цього.

Через двадцять метрів новий напад сильного кашлю знову зігнув його навпіл. Сухий і болючий, кашель розривав горло і бронхи. Кров стугоніла в скронях, все тіло трусилось від холоду і водночас палало від жару. Пропасниця, мабуть-таки пропасниця, або й плеврит.

Вуса його вкрила паморозь, пальці ніг так замерзли, що їх кололо наче тисячами голок.

Він вийшов на великий майдан, з обох боків якого височіли бронзові пам'ятники. На майдані, як завжди в ці години, панувало пожвавлення. Перш ніж піти далі, він роздивився навколо, щоб записати в блокнот перший-ліпший помітний орієнтир, і тут раптом побачив оголошення, тільки-но наклеєне на стіні будинку. Він підійшов ближче. Він добре знав ці оголошення з хижим орлом і свастикою, що повідомляли про страту заложників чи обіцяли нагороду за виказаних партизанів. Сергій Ворогін здивувався, помітивши, що оголошення, проти звичаю, надруковано лише французькою мовою. Дивно! Дуже шкода. Коли б був німецький текст, він би знав, у чому там річ.

Раптом його осяйнула одна думка. «А якщо там ідеться про мене? Але хіба може таке бути?»

Він знизав плечима.

Думаючи про це, він уважно розглядав оголошення. Проте слова незнайомої, чужої мови, мовчали. Він шукав бодай якесь прізвище чи ім’я.

«Дуже дивно, що вони не дали німецький текст. Наче навмисне так зробили, щоб я не міг прочитати».

Від цієї думки серце його шалено закалатало.

Сергій Ворогін відійшов від оголошення, коли новий напад і запаморочення примусили його спертися на стіну. Він заплющив очі і схопився руками за груди, його розривало від кашлю, і він боявся, що легені не витримають.

Коли він трохи очумався і розплющив очі, оголошення вже щезло. На стіні лишилися тільки сліди густого клею, що вже почав замерзати. Він гарячково почав роздивлятися навкруги, сподіваючись побачити дивака, що серед білого дня наважується здирати німецькі оголошення. Але він нікого не помітив, окрім мирних городян і зграйки хлопчаків, які весело реготали біля каналізаційного люка, звідки піднімався вгору тонкий стовпчик пари. Він підійшов до них, але діти шугнули в різні боки, показавши йому язика.

Тоді він швидко пішов геть від цього місця.

«Мені треба обов'язково чогось поїсти і знайти на ніч якесь житло. Що-небудь зручніше і надійніше за купу соломи. Спробуємо дістатися міської околиці, може, пощастить знайти якусь хижу».

* * *

Жежен ледве стримав радісний вигук. Це ж просто чудово. Нема чого й думати. П'ять мільйончиків, хоч це й окупаційні. Зате ж він їх зірве, як квітку.

Він ішов слідом за Сергієм Ворогіним, який прямував у напрямку магазинів Галері де Жод.

«Ну точно, це ж він, той тип, якого розшукують. Росіянин, хай мені очі повилазять! П’ять папірців у жменю, як написано в тому оголошенні. Оце здорово! Оце поталанило!»

У нього від збудження аж губи затремтіли. Коли б зараз він заговорив, то, напевне, заїкався б од хвилювання.

«П'ять папірців мені, цілих п'ять папірців! Та для мене й кілька монет буде щастям».

Жежен побачив, як росіянин зайшов у магазин, і рушив слідом.

Тепер він у нього в руках. Нарешті доля усміхнулася йому. Треба тільки гав не ловити і зараз же подзвонити в гестапо.

Гарячково, наче в лихоманці, він штовхнув двері в «Кафе де Парі» і вскочив у зал, де сиділо кілька відвідувачів. Гарсон, що нудився без діла, одразу ж схопився і обурено поспішив назустріч Жежену.

— Вийдіть, кажу вам, вийдіть звідси зараз же, — пронизливо завищав він. Його нудний рипучий голос, здавалось, виповнив усе приміщення.

— Ти, пришелепуватий, ану катай з дороги, — гримнув Жежен.

І він дав такого ляща отетерілому гарсону, що той простягся між двома столиками.

— Телефон? — крикнув він. — Де телефон, швидко?!

Бармен за стойкою ледь ворухнувся. Двоє відвідувачів у глибині залу з незворушним виглядом спостерігали цю сцену. Якийсь клієнт відірвав погляд від газети й зацікавлено глянув на Жежена.

Жежен відчув приплив натхнення. Пошукавши у внутрішній кишені своєї засмальцьованої куртки, він витяг старе посвідчення і показав здаля бармену. Той не встиг роздивитись, що до чого, як Жежен уже сховав посвідчення і урочисто заявив:

— Німецька поліція!

І через те, що бармен вражено і недовірливо дивився на нього, він конфіденціально і тихо додав, але так, щоб усі чули:

— Спеціальне завдання!

Він попрямував до телефона, який висів над стойкою, зняв трубку і набрав номер німецької обласної комендатури, що його записав на старому конверті, прочитавши оголошення.

— Алло, 48–07, німецька комендатура? Мені б відділ 3.. Еге ж, я чекаю!

Бармен одразу сховався під прилавок і заклопотано почав там щось шукати. Гарсон миттю підвівся і, забувши навіть обтрусити штани, старанно взявся витирати столи, а двоє відвідувачів раптом на очах наче зменшились у розмірах.

«А він, здається, не бреше, цей волоцюга! Чи, врешті, той, хто удає волоцюгу».

Лише третій клієнт сидів собі байдуже.

Жежен і далі грав свою роль. Він стиснув рукою люльку в кишені куртки і демонстративно випнув мундштук крізь тканину, — немовби дуло пістолета.

Це одразу справило ефект. В барі наче не стало повітря, на кілька секунд запала така мертва тиша, що чути було тільки цокіт маятника стінного годинника, і всім здалося, що цокіт стає чимраз голоснішим, як це буває в німому фільмі, коли музика наперед віщує якусь драматичну подію.

Жежен відгукнувся в телефон і сказав:

— Алло! Я телефоную з приводу отого росіянина…

Атмосфера страху трохи розрядилася. Вона поступилася місцем цікавості і полегшенню.

Жежен вів далі:

— Росіянин Ворогін, якого ви розшукуєте, зараз знаходиться в магазині, в Галері де Жод… Кажу ж вам, що я абсолютно певен. Я бачив сам, як він туди проліз… Це точно, пане начальнику. Отож я чекатиму на вас біля «Кафе де Парі»… А, ім'я?.. Це, значить, той, щоб мені премію? Ну, мене кличуть Жежен… Ежен Малькро тобто. Ні, я ніде не живу, сам собі хазяїн. Так ви поспішайте, я чекатиму.

Не дивлячись на людей, що тільки зараз зрозуміли, в чому річ і остаточно скинули заціпеніння, він прожогом майнув до виходу, лишивши на прилавку сорок су.

На тротуарі перед дверима його наздогнав Арсен. Вони обоє здригнулися: Жежен — побачивши Арсена, про якого зовсім забув, а Арсен — побачивши Жежена, що вийшов з «Кафе де Парі», шикарного і недосяжного для нього закладу.

— Арсен!

— «Арсен, Арсен!» Ти що, вік мене не бачив? Знаєш добре, що ми домовились зустрітися. Чи ти забув про це? Кажи!

— Ні, Арсене, запевняю, що ні!

— Матері твоїй чорт! Цікаво, що ти тут робив, в оцій конторі. Чи тобі, може, там надавали стусанів під сідало?

Жежен не відповів, він гарячково думав, як йому зараз викрутитись. Його глибоко посаджені поросячі очиці під кущами брів полохливо і злодійкувато бігали, наче у заводної ляльки. Він непевно підніс руку до підборіддя, і з цього знайомого жеста Арсен вгадав розгубленість свого товариша. Оце раптове хвилювання, оці напружені вилиці, блідість, яка залила його риб'яче обличчя, не лишали ніяких сумнівів, що Жежен щось накоїв і нервує.

Арсен сухо запитав:

— Дозволь поцікавитися, Жежене: що ти там робив, в отому задрипаному кафешантані?

Жежен щось невиразно промимрив, рушив був у напрямку Галері де Жод, зупинився, озирнувся на Арсена, знову зробив крок уперед, нарешті став і, простягнувши до товариша руки, заволав:

— Арсене, я все тобі поясню цього вечора, але зараз пусти мене. Ти сам побачиш, просто будеш вражений. Будь певен, я побачусь з тобою о другій годині у Жюстена. Але зараз я не можу з тобою йти… я… це дуже важливо для нас обох! У мене тут одна справа. Ласий шматочок, я хочу зробити тобі сюрприз, Арсене!

Його слова звучали нещиро. Він це добре розумів, і чим більше прагнув надати їм переконливості, тим більше відчувалася брехня.

Арсен наздогнав його за два кроки. Він витяг руки з кишень пальта і схопив Жежена за вилоги куртки:

— Ти вважаєш мене за йолопа? Кажи!

Арсен повільно цідив слово, майже не розтуляючи рота.

— Я ж тебе знаю, як облупленого. Ще тоді, коли ти пішов, я помітив щось підозріле. У тебе був такий невинний вигляд, як у брильянта на вісімдесят каратів. Ти вже тоді щось надумав, ще під час сніданку, бо реготав як дурний. Так у тебе, значить, справа? Щось клюнуло? І ти мені нічого про це не сказав? Ні сьогодні вранці, ні зараз? Ну, Жежене, друже, викладай усе по-щирості, поки я не розсердився, чорти його батьку! Ти чуєш? Ти знову встругнув якусь підлість? Чи лише збираєшся це зробити? Ну, давай, розколюйся.

Нетутешня вимова ще більше підкреслювала роздратованість Арсена. Жежен відчув страх. Лише одна думка краяла його мозок: тікати, негайно, тікати, врятувати будь-що свою шкуру, поки не пізно.

Зацікавлені цією сценою, біля них зупинилося п'ять чи шість вуличних роззяв. Один з них уже хотів втрутитися і з виглядом арбітра попрямував був до них. Але погляд Арсена зупинив його.

— Слухай, коли ти…

Арсен не скінчив. Він раптом усе зрозумів, Оголошення! Оголошення, яке так уважно читав Жежен. Оголошення, що штовхнуло на підлість.

«Таку твою мать, цей виродок, напевне, зустрів того залізничника і виказав бошам. Покидьок, він продав нещасного тим різникам. І в той час, коли я з шкури ліз, щоб роздобути жратви, аби напхати його сивушне черево, цей пан спокійно шпигував. Як я помилився! Не міг здогадатися раніше, що цей брехливий підлий тип здатний на все. Смердючий гній!»

Арсен аж задихався од гніву й відчаю.

І раптом він зрозумів, що мусить зробити. Вбити Жежена! Він ясно ще не знав чому, але вбити треба. Може, тому, що він, Арсен, не любив поліцію, однаково, яку: і французьку, і німецьку; може, тому що ненавидів донощиків. А може, через те, що інстинктивно був на боці всіх тих, кого оголошено поза законом. Може й тому, що його дід загинув під Седаном, а батько під Верденом. Або просто тому, що не втратив чесності. Можливо ж, усе разом. Можливо…

Він сунув руку в кишеню.

Приголомшений Жежен навіть не намагався тікати, не опирався і не благав. Арсен про все здогадався, отже, кінець; він зараз його уб'є. Жежен наче примирився з вироком і спокійно чекав його виконання. Але насправді страх паралізував його тіло і відібрав мову, він не міг навіть ворухнутись.

Арсен висмикнув з кишені пальта руку з ножем і одночасно натиснув пружину. Почулося клацання і лезо, погрозливо блиснувши, вискочило з рогової ручки.

Юрба роззяв, що скупчилася навколо них, тривожно загомоніла. Пронизливо закричала якась жінка.

Арсен ударив. Блискуче лезо прорізало повітря. Секунду Жежен стояв нерухомо, вирячивши очі, з одвислою щелепою, потім повільно, наче уві сні, підніс руки до грудей і, крутнувшись на місці, важко впав на тротуар.

Коло цікавих посунулося назад, хтось почав кликати на допомогу. Арсен машинально кинув на землю торбину, яка висіла при боці, глянув на людей невидющими очима і з ножем у руці поплентався геть, наче сновида. Коло розірвалось, йому дали дорогу, і він вийшов на брук.

Він не помітив наближення чорного автомобіля, що вихорем мчав вулицею. Ліве крило зачепило Арсена. Його підкинуло в повітря, кинуло на протилежний бік вулиці і вдарило головою об грузовик, який стояв обіч тротуару. Він спробував підвестися, але ні руки, ні ноги не слухалися, і Арсен зрозумів: зламано спинний хребет. Тепер він незабаром стрінеться з Жеженом.

Він стулив повіки і став чекати смерті, благаючи, щоб життя залишило його раніше, ніж прийдуть йому на допомогу.

Наче крізь вату він почув шум моторів, вищання гальм, стукіт дверцят і грубі команди чужою мовою. Німці! Він згадав росіянина, на якого теж чигає смерть, і поринув у темну тишу.

* * *

Полковник фон Шульц вийшов з армійської відкритої машини, яка щойно збила жалюгідного бродягу і, не глянувши навіть на труп, поспішив віддати накази своїм людям і солдатам вермахту, що вже оточували Галері де Жод.

«Чудова думка — надрукувати оголошення лише французькою мовою. Росіянин, звичайно, бачив їх на стінах, але нічого не запідозрив».

Повільно падав легкий, пухнастий сніг.

* * *

Сергій Ворогін стояв над душником парового опалення магазина і грівся. Приємне гепло повільно огортало задубіле тіло. Він віддав би рік свого існування за те, щоб лягти отут, просто на цю решітку, звідки б'є тепле повітря — саме життя. Одчайдушним зусиллям він стримував кашель, боячись привернути до себе увагу.

Таких, як він, хто скористався з щасливої нагоди погрітися, було в магазині багато; присутність гомінкого натовпу створювала ілюзію безпеки. Єдине, що його нервувало, це велика кількість всіляких товарів навколо нього. Він стояв так близько до речей, потрібних йому, як повітря, і не міг їх узяти.

Він згадав, що треба роздобути харчів, і пішов шукати продуктовий відділ.

«Може, мені пощастить щось украсти?»

В магазині було багато людей, жінки і діти, а також німецькі солдати, які купували дешеві ювелірні вироби, парфуми, всілякі гарні дрібнички-сувеніри з гіпсу і дерева. Вони безцеремонно штовхалися, голосно регочучи, намагалися ущипнути за руку продавщиць. Осторонь спокійно стояли два німці і жахливою французькою мовою розмовляли з продавщицею непевного віку, товстою, як нотаріус, і з ріденьким пушком на обличчі. Можна було подумати, що вона голить бороду. Один з німців, низенький товстун з сивими вусами і широкими, грубими долонями селянина-баварця час від часу витирав чоло великим носовичком, зсунувши пілотку на потилицю. Обличчя у нього було задумливе і хитре, як врешті у всіх селян на світі. Сергій Ворогін здивовано відзначив собі, що німець потіє.

Другий, худорлявий, весь час поправляв вказівним пальцем тісний комір вицвілої шинелі і погладжував півнячу шию, обплутану, наче ліанами, склеротичними голубими жилами. Великі жовті зуби робили його схожим на коня, особливо коли він реготав.

Над нижнім поверхом магазина, що являв собою немовби широке подвір'я під скляним дахом, здіймалися чотири галереї. Сергій Ворогін вирішив піти на другий поверх. Він уже піднімався сходами, коли тиха музика, що досі лилася з гучномовця, зненацька урвалася. Гнітюча тиша, така незвичайна і неприродна, вразила його, і одразу ж чийсь лункий голос виповнив величезний хол.

Усі в магазині зупинились і почали дивитися на першу галерею; Сергій Ворогін з того місця, де стояв, не міг цього бачити. На сходах не було нікого, окрім юнака і дівчини, що трохи нижче йшли слідом за ним. Молодий чоловік був досить скромно одягнений. А дівчина в своїй шубці виглядала елегантно.

Весь магазин нагадував величезний резонатор, і металевий голос гримів на все приміщення. Сергій не розумів, про що йшла мова, але відчув, що трапилося щось серйозне. І справді, на обличчях людей, що йшли назустріч йому, він побачив страх.

Серце тривожно закалатало в грудях, і він так стиснув ручку «люгера» в кишені пальта, що тріснули суглоби пальців.

Це говорить німець! Звичайно, по-французьки, але ж акцент! Він не міг помилитися.

Сергій Ворогін через силу вдихнув повітря — груди немов стисла чиясь жорстока рука. Йому здавалося, що він дихає страшенно голосно, що його віддих лунає на весь магазин.

Він злякано зупинився, але потім знизав плечима. Чи не все одно тепер.

«Так чи так, я загинув. Зараз вони обов’язково зроблять облаву, а на виходах з магазина, напевно, вже стоять німці. Перевірять у всіх документи, і коли надійде моя черга…»

Йому потемніло в очах. Цього разу вже кінець.

Він спробував собі уявити, що станеться тут через кілька хвилин. Напружений мозок малював одну за одною хаотичні картини; він чув уже шум боротьби, зойки і постріли, й водночас його мозок з точністю кінокамери фіксував усе, що відбувалося довкола.

Тепер відвідувачі чомусь оглядали один одного. Дехто робив це одверто, інші потай.

Німець говорив далі.

Раптом усі ті, хто був внизу, — чоловіки, жінки й діти, за винятком продавщиць, сіли на землю і заклали руки за голову. Голосно заплакала дитина. Мати, мабуть, примусила її замовкнути, бо плач одразу ж припинився.

Німці, які досі фліртували з продавщицею, насторожилися. Вони нічого не зрозуміли з того, що оголошувалось, але те, що вони бачили, було для них достатньо красномовним.

Сергій Ворогін тяжко зітхнув: облава! Потім нервово посміхнувся. Отже, виклик кинуто.

«Вище голову! У тебе лишилося сім куль, інакше кажучи, коли пощастить, можна знищити чотирьох чи п'ятьох німців, перш ніж умерти самому».

І несподівано його огорнув дивний спокій. Він діятиме тверезо і точно. Він це знав. Тільки важка гіркота й тривога стиснули йому горло.

Після короткої паузи той самий голос почав знову, цього разу німецькою мовою.

— Капітан Сергій Ворогін, ми знаємо, що ви в магазині. Виходьте! Всі виходи закриті. Весь квартал оточено. У вас немає жодного шансу втекти. Обіцяно нагороду кожному, хто вас упізнає і викриє. Не здумайте чинити збройний опір, який спричиниться до смерті багатьох невинуватих людей. Погляньте!.. В магазині повно жінок і дітей.

Сергій Ворогін розтулив пальці і витяг руку з кишені. Зброя тепер ні до чого. Дивна втома налягла на тіло, зігнула ноги, ослабила кожен його м'яз. Він загинув. Він мусить здатися без опору. Справді, він не має права ризикувати життям людей.

Сергій машинально поглянув на годинник. Двадцять хвилин на третю! Страшний напад болючого сухого кашлю знову зігнув його, і він сховав обличчя в долонях, щоб хоч трохи приглушити бухикання, хоча, мабуть, уже не було потреби ховатися.

Коли він підвів голову, то побачив біля себе оту пару, скромно одягненого юнака і дівчину в шубці, які енергійними жестами і мімікою пояснювали, щоб він мовчав і не рухався.

Він стрепенувся. Допомога! Хтось хоче йому допомогти. Тепла хвиля залила його тіло, радісна, збуджуюча і п'янка, мов алкоголь.

Дівчина взяла його попідруч і повела за собою. Удвох вони піднялися сходами на площадку між другим і третім поверхом, де під стіною стояла біла дерев'яна кухонна шафа і кілька звичайних крісел. Юнак ішов слідом. Він наблизився до шафи, озирнувся на всі боки, щоб пересвідчитись, чи ніхто не бачить їх з нижнього поверху. Потім відчинив дверцята, швидко витяг полицю, сховав її за двома кріслами і штовхнув Сергія Ворогіна всередину. Саме тоді, коли він уже зачиняв дверцята шафи, продавщиця з другого поверху, маленька огрядна молодиця, подивилася в їх бік і, зрозумівши все, зблідла як смерть. Він це помітив і здригнувся.

З клубком у горлі, Жюль Грак сів перед шафою, потім зробив знак Марі-Те, яка нічого не помітила. Вони сіли поруч і заклали руки за голову.

Німці вже йшли другим поверхом, солдати важко гупали кутими чобітьми по мозаїчній підлозі, а за ними тінню посувалися люди в цивільному одязі.

Брязкіт зброї і короткі накази якось незвичайно підкреслювали мертве і гнітюче мовчання багатьох людей, які завмерли кожен на своєму місці. Війна, про яку дехто з них намагався забути, як і про ганебні події 1939 року, тішачись примарою «мирного» життя, знову показувала свій залізний кулак.

Жюль Грак втупився поглядом у перелякану продавщицю, яка вперто дивилася в їх бік. Йому раптом схотілося підвестися і дати їй ляпаса, щоб примусити одвернутися, він ледве сидів на місці. Потім гнів змінився відчаєм.

«Що робитиме ця бабега, коли німці прийдуть у її відділ? Вона може нас виказати. Зовсім здуріла від страху. Дивиться, немов Ейфелева башта на Марсове поле. Ну, чим вона ризикує, дурепа?»

Марі-Те здавалося, що в ній десь усередині дрижить туго натягнена струна. Вона дивилася просто себе і нічого не бачила. їй не було страшно. Просто не сила було отак чекати.

Німці вже нишпорили по всьому магазину і перевіряли документи. Солдати оглянули кожний закуток, заглядали навіть під прилавки, користуючись нагодою зазирнути під сукні продавщиць і ущипнути їх за литки. Одна з них, маленька брюнетка, тендітна, як китайська порцелянова статуетка, дала якомусь німцю ляпаса. її негайно ж арештували.

Вона пройшла через весь магазин під охороною двох солдатів, з гордо піднесеною головою і презирливою посмішкою.

Через десять хвилин до сходів наблизився німець у цивільному в супроводі чоловіка, який немовби вийшов з кошмарних сновидінь, з шрамами від куточків рота до вух і рубцем на лобі; здавалося, на обличчі його застигла вічна посмішка.

Продавщиця з другого поверху, нерухома, як статуя, все ще загіпнотизовано дивилася на Жюля Грака і Марі-Те.

Німець зацікавлено й підозріливо глянув на них і на продавщицю. Його холодні, безбарвні, нелюдські очі зупинилися на їх обличчях, потім на шафі, потім знову вп'ялися в продавщицю, яка, помітивши присутність сторонніх людей, тихо зойкнула й розгублено піднесла руки до грудей.

Жюль Грак затамував подих і судорожно ковтнув повітря. У нього було таке відчуття, ніби його тіло розбив параліч, а кров зупинилася в жилах.

Машинально він опустив руки. Марі-Те, помітивши це, опустила їх і собі. Він обережно торкнувся руки дівчини. Рука була волога й злегка тремтіла. Жюль узяв її і ніжно стиснув. Він подивився на неї і силувано посміхнувся.

Жюль хотів ЇЇ підбадьорити, Марі-Те прекрасно це зрозуміла.

— Мені дуже страшно, — прошепотіла вона, не дивлячись на нього.

Він міцніше стиснув її пальці і стиха відповів:

— Не треба. Все буде гаразд, моє серце.

Але сам він думав інакше.

Нараз німець з безбарвними очима запитав продавщицю:

— Здається, ви чимсь стурбовані, мадам?

Голос його був такий же крижаний, як і очі.

Бідолашна жінка, наче вихоплена з води риба, лише кілька разів ковтнула повітря, марно намагаючись промовити хоч слово.

Німець схопив її руку, грубо струснув і закричав.

— Я питаю вас! Зараз же відповідайте!

Осторонь стояв мовчазний тип із шрамами, тримаючи палець на гашетці автомата.

Продавщиця глибоко зітхнула й невпевнено відповіла:

— Ні, пане, я зовсім не стурбована…

— Тоді чому ви так уважно дивилися туди?

Коли він показав пальцем на Жюля Грака і Марі-Те, тип з автоматом наставив на них зброю і зробив крок уперед.

Продавщиця трохи опанувала себе і пояснила:

— В цьому нема нічого дивного, пане. Ці молоді люди лишилися на тому місці, де ви їх зараз бачите, коли було наказано не рухатись. Як і всі, вони виконали наказ. Вони навіть не ворухнулися з того часу. Я дивилася на них, бо треба ж куди-небудь дивитися, оце й усе.

Німець нічого не сказав і зійшов униз на площадку в супроводі свого мовчазного охоронця.

— Ваші документи, будь-ласка, — сказав він, наблизившись до Жюля Грака і Марі-Те. Ті мовчки підвелися.

Одночасно він зробив знак Жюлю Граку відійти вбік і простягнув руку до дверцят шафи…

Жюль Грак заплющив очі. Це було єдине, що він міг зробити.

Становище врятувала Марі-Те.

Вона спритно, всім тілом зробила ледь помітний рух, достатній, щоб перешкодити німцю відчинити двері, і з чарівною посмішкою запитала:

— Чи матимемо ми втіху бачити вас завтра ввечері, полковнику? Я маю на увазі міську оперу… Мене запрошено туди разом з батьком.

Жюль Грак розплющив очі. Марі-Те, посміхаючись, дивилася на німця, який, забувши про шафу, здивовано обернувся до неї.

— Ви мене знаєте, мадемуазель? — запитав він, вклоняючись.

Марі-Те відповіла по-німецьки:

— Звичайно, полковнику фон Шульц; мій батько, доктор Буч, і багато хто з наших знайомих часто мені розповідали про вас. Я так хотіла з вами познайомитись, хоч досі ніколи вас не зустрічала.

Ганс фон Шульц знову вклонився. Дивлячись йому в обличчя своїми зеленими очима, Марі-Те вела далі:

— Я дуже рада, що зустрілася з вами. Я ніколи не сподівалася, що ми познайомимося, так би мовити, під час виконання вами службових обов'язків.

— Повірте мені, мадемуазель, що для мене це теж велика честь і втіха.

Жюль Грак ні слова не знав по-німецьки, він тільки поглядав на Марі-Те, на її примружені блискучі очі з пухнастими, вигнутими віями і слухав, як вона туркоче, наче горлиця. Вона розстебнула свою шубку, і її груди спокусливо випнулися під товстим шерстяним светром.

Жюль Грак перебував у полоні суперечливих почуттів; спочатку він з гнівом і гіркотою подумав: ну, справжня тобі сирена, ач як виспівує! Потім його думки розбіглися. «Вона — втілення життя, юності, любові». Він не міг не замилуватись нею.

«Вона врятувала нас, і як майстерної Обдурила цього полковника, мов дитину».

Та нараз у хаотичному вирі думок і почуттів, що заполонили його, владно вирізнилася одна думка: «Полковник! Вона знає його?» Він уже не міг думати про щось інше. «Вона його знає! Як трапилося це, і звідки вона його знає? Адже ніколи мені про це не казала».

До нього раптом долинули слова Марі-Те, які він почув немов крізь сон. Жюль Грак здригнувся. Мова йшла про нього. І справді, розмовляючи далі по-французьки, Марі-Те відрекомендувала його фон Шульцу.

— Жюль, познайомся з паном полковником! Це, полковнику, улюбленець факультету, студент і прихильник нового порядку. Майбутня еліта нової Європи, яку ви будуєте. Трохи неуважливий, але має ряд інших блискучих якостей. Полковник фон Шульц, Жюль, шеф німецької поліції нашого міста.

А в магазині тривав систематичний обшук. Час від часу затримували тих, чиї документи здавалися підозрілими. Жінка, чоловіка якої щойно забрали, почала кричати:

— Ви не маєте права! Він нічого не зробив, мій П'єро!.. Відпустіть його, негідники!

Німець у штатському вдарив її по обличчю. Тоді жінка вчепилась йому в пику. Два солдати одразу ж підбігли до неї, викрутили за спину руки і повели до дверей.

Споглядаючи цю сцену, фон Шульц скрушно похитав головою, мовляв, яка вперта і тупа жінка, не хоче зрозуміти, що в усьому мусить бути порядок!

Він кивнув головою Жюлю Граку і, клацнувши підборами, вклонився Марі-Те.

— Чи можу я дозволити собі сміливість запросити вас завтра в бар, мадемуазель? Він очікувально змовк, щоб почути згоду Марі-Те і, перш ніж піти вниз з охоронцем, додав:

— Я з нетерпінням чекатиму цієї хвилини.

Жюль Грак помітив, що продавщиця дивиться на них, витріщивши очі. Вона бачила всю цю сцену і, мабуть, не зовсім зрозуміла, що ж, власне, відбулося. Вона була просто ошелешена.

Він ласкаво посміхнувся до неї, поклавши пальця на вуста. Продавщиця теж посміхнулась. Тільки тепер вона зрозуміла, що німці пішли і боятися більше нема чого. Жюль Грак з полегкістю зітхнув. І все ж настирлива думка не давала йому спокою. Звідки вона знає цього боша?

XIX

Тентен запалив люльку, відсунув тарілку з шкоринками сиру й недогризками яблук, задоволено ригнув і наказав:

— Марінетто, приготуй нам каву!

У маленькій кухні було затишно, і з старенької радіоли тихо лилася знайома мелодія, яку Тентен дуже любив. Пісенька називалася, здається, «О, моє серце» чи «Вулиця нашого кохання». Щось таке. Мелодія була пройнята водночас надією і відчаєм, сумом і оптимізмом. Якраз під настрій епохи.

— Це тобі не Вагнер, — насмішкувато вигукнув Тентен, — справжня пісенька, вона подобається всім, правда?

Андре Ведрін засміявся і знизав плечима, а Марінетта, пораючись у кімнаті, зненацька обернулася до свого чоловіка й весело промовила:

— А я і не знала, що ти любиш цього музиканта, Тентене.

Чоловіки весело зареготали, а Марінетта, мелючи кофейні зерна, не здогадувалась, що саме вона викликала сміх.

— Е ні, Марінетто, це Деде, а не я, любить того композитора, — пояснив Тентен, наголошуючи на слові «композитор».

Марінетта кинула молоти кофе і тихим, лагідним голосом заперечила:

— Я ж і кажу, Тентене: композитор!

Андре Ведрін вирішив втрутитися в милу розмову подружжя.

— Не зважайте на нього, Марінетто. Сьогодні Тентен усе переплутує.

І примирливо пояснив:

— Знаєте, композитор мусить бути трохи й музикантом.

Вона подякувала йому посмішкою.

А за вікном гуляла хурделиця. Десь у кімнаті годинник ударив пів на третю, і цей ніжний кришталевий дзвін прозвучав якось заспокійливо і підбадьорливо.

Запало мовчання, порушуване тільки одноманітним шумом млинка і тихим пихканням люльки Тентена.

Андре Ведрін обважнів від ситного обіду і, зовсім забувши про небезпеки воєнного часу, благодушно подумав, що непогано було б і подрімати. Але Тентен порушив його спокій.

— Ну, то як, — несподівано запитав він, гасячи слиною люльку, — ви все витягли у тих проституток з «Папіруса»?

— Тентене! — з докором промовила Марінетта. — Не будь грубіяном.

Вона ніяк не могла звикнути до грубих слів свого чоловіка і вела з ним безнадійну боротьбу, марно сподіваючись привчити його висловлюватись пристойно. Однак Тентен незворушно вів своє:

— …Вони ж, ці скнари, од злості накладуть у штани, коли побачать, як там похазяйнували.

Марінетта лише зітхнула.

Андре Ведрін погодився з Тентеном.

— Атож, тим більше, що ми поцупили в них три мисливські рушниці і чимало набоїв.

— Слухай, ти жартуєш? От молодці! Оце так встругнули! Уявляю їхні пики…

Тентен розвеселився. Він ляскав долонями по стегнах і енергійно жестикулював.

Марінетта поставила на стіл кофейник, і а кімнаті смачно запахло свіжою кавою. Кожен поклав собі цукру, і розмова тривала далі.

— А ці блюдолизи навіть не наважилися заявити в поліцію.

— Ще б пак.

— Атож. Вони знають, що палиця має два кінці.

Марінетта не любила втручатися в розмову. Хоч вона й розуміла, що боротися треба, проте не схвалювала багатьох акцій Опору Вони вражали її релігійну душу й суперечили її моральним принципам. Вона була сповнена безмежною добротою і почуттям християнського всепрощення.

Тентен і Андре Ведрін ніколи не крилися од неї і в її присутності розмовляли про все.

«У цього святого жабеняти, — казав Тентен, — душа мучениці. Вона краще б дала розрубати себе на шматки, аніж виказала те, що знає, та й ще простила б свого ката. Якби усі жіночки з корпорації спитих задниць були такі, як вежа, я перший вирушив би у хрестовий похід, Запевняю тебе!»

Андре Ведрін покінчив з кавою і запалив сигарету, думаючу про те чи надовго вистачить йому тютюну.

Пустивши хмарку диму, він глибоко затягся. Тютюн зараз дорогоцінний, і його важко дістати.

Як ти гадаєш, вони будуть скаржитися? — раптом запитав Тентен.

— Хто саме? — зацікавився Андре Вндрін.

— Як-то хто? Власники «Папіруса».

— А!.. Я нічого не знаю, а, врешті, плювати я хотів на них.

— Гм…

Тентен примружив очі і хитро посміхнувся. Коли б не його бичача шия і мускулясте тіло, то здалося б, що це сидить пустотливий хлопчик, який збирається утнути якусь веселу штуку.

Андре Ведрін уважно подивився на нього. «От ірод, що це він надумав?»

Врешті Тентен наважився:

— А скажи-но мені, Деде, Мато був згоден, щоб у цій операції «Папірус»…

Андре Ведрін зрозумів, куди той хилить, і майже грубо урвав його:

— Все було правильно, Тентене, ти ж добре знаєш, що я не брав у ній участі.

Тентен одразу ж пошкодував, що розпочав розмову на цю тему і дозволив собі трохи пожартувати. Тому він одразу перейшов на інше:

— А ти сказав їм, щоб вони перефарбували грузовик?

Андре Ведрін завагався. «Чи слід казати йому правду? Чи, може, краще висловити своє незадоволення? Теж мені, оберігає, наче дитину».

Тентен уперто дивився на нього. Так дивиться старий ведмідь на своє неслухняне дитинча. Нараз розчулившись мало не до сліз, Андре Ведрін мовчки міцно потис широку лапу свого друга. Потім, щоб заспокоїти Марінетту, яка стала свідком цієї сцени, він відповів, ледве стримуючи хвилювання:

— Грузовик? А він, певне, уже зараз стоїть у торговця вином або ж у бакалійника. Ти можеш звіритися на Макса. Він і рибу вловить, і ніг не замочить. Одне слово, меткий хлопець.

Тентен погодився з шефом і знову запитав:

— А куди ти хочеш сховати Кола?

— У Сен-Жаку, в халупі старої Пішено. Там у неї вівці. За тиждень чи два він піде в макі.

— Ти впевнений у ньому?

— Так, але деяких заходів я вживаю. Завтра вранці, коли ми його забиратимемо з собою, хлопці потай стежитимуть за операцією. Я все передбачив, навіть є машина. Халупу Пішено ми кілька днів не випустимо з поля зору. Все це я організую зараз же…

Тентен замислився. Марінетта почала прибирати зі стола.

Андре Ведрін запалив другу сигарету й задумливо промовив:

— Кола розповів мені про одного хлопця, на ім'я Бурдійя; його закатували гестапівці. Вони звинувачували його у вбивстві офіцера, отого, що біля комендатури… Кола запевняє, що він тут ні при чому. Я теж так гадаю.

Андре Ведрін раптом роздратовано вигукнув:

— Боже мій! Хотів би я знати, хто це так бавиться, одного за одним колошкаючи офіцерів німецького гарнізону!

— В усякому разі, Кола непричетний до цього, — сказав Тентен. — Та кинь це, не забивай собі голову дурницями, принаймні трьома негідниками менше стало.

— Це так, але ж схоплено п'ятнадцять заложників.

— Нічого не вдієш. Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Дивно тільки, що вони не влаштували облави на бульварі Шарко, а лише перед комендатурою.

— Тут ясно все. Фріца уколошкали напередодні. Вони не мали жодного шансу викрити терориста, а тому задовольнилися тим, що схопили п'ятнадцять заложників.

Телефонний дзвінок урвав їх розмову.

XX

Німці залишили другий поверх. Лише десять чоловік з польової жандармерії, група солдатів вермахту і кілька агентів гестапо лишилися в магазині і на вулиці перед виходами. Про всяк випадок.

У величезному холі, де ще кілька хвилин тому лунали грубі голоси солдатні, тепер було зовсім тихо. Тільки по кутках лунав шепіт, як у кафедральному соборі; відвідувачі потроху заспокоювалися і виходили з магазина, пригнічені й насторожені.

Продавщиці лишалися на своїх місцях, але з усього було видно, що вони чекають, поки підуть усі клієнти. На сьогодні торгівля скінчилася, можна йти додому. Більше не було ні сил, ні бажання щось робити.

Марі-Те і Жюль Грак з того часу не обмінялися жодним словом. Страшна втома не лишила місця іншим почуттям і переживанням. Що їм тепер робити? Вони не могли піти від шафи. В той же час лишитися тут — значить, привернути до себе увагу. В усякому разі не могло бути й мови про те, щоб кинути росіянина в його ненадійній схованці. Але ж як звільнити його з шафи, щоб ніхто не помітив?

Марі-Те відчула, як стислося її серце; рясний піт зросив чоло Жюля Грака. «Що робити? Боже мій, що робити?»

Все, що спадало їм на думку, здавалося нездійсненним, в кращому разі це на якусь годину могло відтягти арешт нещасного. Ні! Мусить же бути якийсь вихід?

Вони намагалися щось придумати, але нерви їх були напружені до краю; це була межа відчаю, коли так легко втратити обережність і допуститися непоправної помилки.

Чекання ставало нестерпним. Жюлю Граку здалося, що збігла вічність. Він торкнувся руки Марі-Те, і та здригнулася.

— Я спробую лишитися тут, коли зачинять магазин, — прошепотів він.

І одразу ж додав, не дивлячись на Марі-Те і не ворушачи губами, як розмовляють між собою в'язні під час прогулянки:

— Коли всі вийдуть, і відвідувачі, і продавці, я займуся ним. Знайду місце, де можна сховатися і пересидіти. Побачимось завтра вранці, у тебе. Давай, іди Марі-Те… Будемо сподіватися, що він стоятиме тихо.

Марі-Те взяла його руку і ніжно стиснула.

— Кайюсю…

Голос її тремтів. Вона не договорила, бо до них швидко збігла продавщиця і скоромовкою сказала:

— Сидіть спокійно! Чекайте на мене, я зараз повернуся. Мабуть, щось надумаємо.

І перш ніж вони встигли щось її запитати, вона рвучко повернулась, перестрибнувши через кілька приступок, побігла сходами нагору, минула прилавок і зникла в службовому приміщенні.

Через кілька хвилин вона вийшла в супроводі двох підсобних робітників магазина, які несли ноші — такими ношами користуються для перенесення меблів.

Жюль Грак глянув на Марі-Те і ледве стримався, щоб голосно не розсміятися.

«З усіх геніальних ідей, ця найгеніальніша. З-під самісінького носа! Шукай вітра в полі. Ніхто не почує і не побачить. Пошилися німці в дурні, з-під рук вислизнув. От тобі й шафа!»

Робітники мовчки підставили ноші під шафу і легко, удаючи, ніби вона зовсім неважка, підняли й понесли її сходами нагору.

Нагорі, спершись на прилавок, стояли й дивилися три німці. Один з них жартівливо вигукнув:

— Побережись, друзі! Струнко! Пропустіть весільну процесію!

Всі троє вибухнули сміхом, і в повітрі запахло сосисками й тушкованою капустою.

Два носії спокійно пройшли в службове приміщення, а продавщиця тихо пояснила Жюлю Граку і Марі-Те:

— Вони її сховають на складі товарів. Не турбуйтесь, там він буде в безпеці. Почекайте мене біля префектури. За п'ятнадцять, двадцять хвилин я зустрінуся з вами, і тоді вирішимо, що робити далі.

Вона посміхнулась, тепер уже зовсім спокійно, чудесною посмішкою симпатичної, вкрай стомленої жінки.

— Ніколи за все життя мені не було так страшно, — промовила вона зовсім просто.

Жюль Грак тільки зараз пригадав усі ті епітети і міцні слівця, якими пригощав він її в думці чверть години тому, і почервонів, а схвильована й розгублена Марі-Те щиро подякувала.

* * *

— Наша знайома не поспішає, — сказав Жюль Грак.

Вони прогулювалися під аркадою префектури. Жюль Грак великими кроками ходив вперед і назад, Марі-Те ледве встигала за ним. Кружляв сніг, і мороз хапав за щоки.

Час від часу Жюль Грак крадькома поглядав на Марі-Те. Він не наважувався запитати, звідки вона знає полковника, шефа гестапо.

Наче прочитавши його думки, вона зненацька зупинилась і, посміхаючись, промовила:

— Признавайся, здорово я обдурила полковника Шульца?

— Здорово, нічого не скажеш, але…

Йому було важко починати цю розмову.

— Взагалі я не дуже й ризикувала. Один шанс із двох. Або виявилося б, що це й справді полковник, бо в мене було таке почуття, і тоді мети досягнуто; або це міг бути один з його поплічників, якому було б приємно, що його назвали «паном полковником». Лестощі — це теж зброя. І в цьому разі ми б також виграли. Крім того, знайомство мого батька з подібними людцями теж може стати нам в пригоді.

Помовчавши, вона додала:

— А тепер я питаю тебе, який вихід з цієї халепи? Я не можу йти на той вечір і пити з катом, нехай він сто разів буде ввічливим і галантним. Та ще після того, коли я відмовилась від запрошення батька піти з ним.

Жюль Грак обняв її за талію і засміявся. Засміявся щасливо й задоволено. І так радісно, що Марі-Те здивовано звела на нього очі.

XXI

Ганс фон Шульц машинально допив склянку. Думки снувалися в голові неясні, мінливі, примарні.

Він налив ще, ковтнув, стис у долонях склянку з коньяком і задумливо, повільними рухами почав обертати її.

В кімнаті було дуже тепло, він навіть подумав, що добре було б прочинити вікно. Та підводитися не хотілось, приємна втома огорнула його, і він не ворухнувся.

Фон Шульц поставив склянку на стілець поряд себе і запалив сигарету.

«За те, що не вдалося схопити росіянина, я розстріляю кілька заложників. Дюжину. Цілком досить, щоб заспокоїти і втихомирити кандидатів у герої… Але я ще схоплю за комір цього збіглого смертника. Він тут нікого не знає, не знає чужої мови, для нього місто все одно що пустеля. Ні, він довго не протримається… А поки що я накажу розстріляти дюжину заложників».

Він поклав ноги на письмовий стіл і зручніше вмостився у фотелі.

«А дівчинка справді непогана… Вечір буде куди гірший. Але хто знає, може вона зробить його приємнішим? У неї — як це кажуть французи? — ага: eile n’а pas l’air froid aux yeux… багатообіцяючі оченята».

На старому патефоні, що стояв на підлозі, хвилеподібно обертався чорний диск пластинки, і разом з ним коливалась у такт металева трубка з мембраною, почорніла від часу, як лицарський панцир.

Ганс фон Шульц відігнав набридливі думки і приготувався слухати музику.

Зараз буде славнозвісний похоронний марш із «Загибелі богів». Скільки разів і з якою насолодою він слухав цей трагічний уривок, цей марш забуття, що починався глухими й ритмічними ударами, які підхоплював загрозливий вихор теми смерті?

Крізь напівп’яний туман Ганс фон Шульц відчув погану призвістку у вагнерівській музиці, яку йому дарував старий пошарпаний патефон. На мить він згадав кінець богів у Валгаллі, охоплених полум’ям вогнища, яке жерло тіло забитого Зігфріда, і з задоволенням переніс цю сцену в сучасну Німеччину. Фюрер базікає, а справжні націстські ідеали гинуть. Він знизав плечима, і під впливом почуттів, що охопили його, п’яно пробурмотів.

— За Ніцше сп’яніння показує речі в іншому, ідеалізованому освітленні, а у мене воно одягає їх в усе чорне і розчаровує.

Він з подивом помітив, що розмовляє сам з собою, і сердито кинув сигарету у величезну бронзову попільницю на бамбуковій підставці. Потім злодійкувато схопив коньяк і почав пити просто з пляшки. «Націстські ідеали? Наприклад, гестапо».

Він зареготав.

«А чому б і не гестапо? Німеччина існує, щоб перемагати і керувати. Англія в руках євреїв. Франція роз’єднана і морально вироджується. Росією керують дикуни, а Америка вся вже зогнила».

Чорний мармуровий годинник на етажерці з паперами вибив чверть на четверту.

«Гаразд. Підсумуємо події останніх днів. Колективна втеча в’язнів з гестапо. Невловимий більшовик і вбивство офіцера. І все це за двадцять чотири години».

Він глянув на стіл, де стояла пляшка, і зітхнув.

Півпляшки коньяку за годину.

«Ну й чудово, нехай. А що робити з цим Вернером? Я його відправлю на російський фронт… Між атаками нехай думає про людське існування і ціну життя. Ага! Хотів захистити мене і застрелив француза. Який мерзотник! Коли вже він готовий до самопожертви, нехай краще допоможе німецькій армії взяти Сталінград».

Він простяг руку до пляшки.

«Ні, мені рішуче подобається ота маленька француженка… Хтива кішечка… Дуже…»

Задеренчав телефон. Ганс фон Шульц неохоче зняв трубку.

— Алло?.. Хто це?.. Так, добре… так, я вислухаю його… Алло!.. Добрий день. Полковник фон Шульц слухає вас…

Він слухав довго й мовчки і лише зрідка бурмотів собі під ніс.

Нарешті він запитав. Відтак в його голосі знову забриніли знайомі металеві ноти.

— Ви впевнені в тому, про що повідомляєте?.. Дуже добре. Його прізвище та ім'я? Друге слово, прошу!.. Жюль Грак, кажете?

Він пошукав на столі папір і ручку.

— …Отже, Жюль Грак, Жюль… Ми простежимо за ним. О котрій годині і де? В університет? Гаразд! Завтра вранці о десятій годині? Добре!.. Тепер, будь-ласка, ваше прізвище? Поль Даннері… Пан Даннері… Ваша адреса? Вулиця Пеньйор, 14… Прошу?.. Винагорода?.. Ну, як же, звичайно. Все залежатиме від того, наскільки важливі ваші повідомлення… Будь ласка?.. Працювати з нами? Це можна. Ми вас повідомимо.

Тільки-но він встиг покласти трубку, як знову пролунав дзвінок.

— Алло! Так, звичайно. Алло! Полковник фон Шульц біля телефону… Вітаю вас, мадемуазель… Я весь увага… О, те, що ви мені повідомляєте, дуже цікаве! Чисто всі шляхи ведуть… ні, ні! Ви нова Мата Харі… Як? Але ж це комплімент! Ви така ж талановита і така ж прекрасна.

На його тонких губах з'явилася іронічна посмішка.

— Коли все скінчиться, приходьте до мене. Розіп'ємо пляшечку з нагоди такого успіху… tete-a-tete. За півгодини пастка захлопнеться, не турбуйтесь. Уточніть, будь ласка, адресу. Бюро страхувань Антуана Боннетена, майдан Філіп-Маркомб, І. Гаразд!

Ганс фон Шульц поклав трубку і замислився. «Нарешті є шанс захопити все гніздо. Перша інформація не така вже й важлива. Але друга!..»

Похоронний марш скінчився. Полковник нахилився і зупинив патефон, потім подзвонив Вернеру.

* * *

У задній кімнаті маленького кафе на вулиці Ля Трей, за склянкою вина самотньо сидів рудий головатий чоловік і посміхався.

«Слухай, старий Даннері, у тебе, мабуть, сьогодні щасливий день. Наче одержав спадщину. Бач, аж сяє, — говорив йому давній знайомий з чорного ринку. — Ну просто ніби виграв приз на змаганнях.

А як я виграв цей приз? Ця сволота, Жюль Грак, навіть не підозрює, що я бачив, як він розповсюджував свої брудні відозви. Тепер він може бути певен, що завтра за ним назирці піде гестапо. Пан не любить спекулянтів! Теж мені, падлюка! Бач, який чистюля знайшовся!»

Поль Даннері допив вино і замовив другу склянку.

«Безумовно, зв'язок із гестапо обіцяє нові перспективи і серйозні вигоди. Стривай, я ще затулю тобі пельку».

* * *

Анрієт вийшла з телефонної кабіни пошти на майдані Г «зйяр задоволена. Вона посміхнулася своїм думкам. «Сподіваюсь, тепер любий П'єр зже напевне вскочив у пастку, наче щур, а з ним отой Боннетен і кілька інших «товаришів». Якщо мої передбачення вірні, я натрапила на серце організації партизанів і франтірерів міста, а може й усього департаменту. А чому б і ні? Чудовий удар!»

Вона попрямувала вулицею Монлозьє до скверу Блез-Паскаль і, піднявшись нагору, вийшла на майдан Філіп-Маркомб, де містилося бюро страхувань Антуана Боннатена.

Вона хотіла подивитися на «полювання», і тому прискорила ходу.

Перед мерією якийсь сліпий, що хапав дрижаки в старій благенькій військовій куртці, попрохав допомогти йому перейти через слизький брук, Вона роздратовано відмахнулась і поспішила далі. Кружляли сніжинки, запорошуючи чорний фасад мерії. Вже сутеніло.

Раптом їй стало страшно. А що, коли вона зробила якусь помилку? Полковник фон Шульц був поблажливий щодо своїх слабостей і помилок, але рідко коли прощав їх іншим. Тварюка, платив він добре, особливо, коли спав з нею. Не треба було так оптимістично розводитись по телефону. Ніколи не можна забувати про обережність. Адже два роки співробітництва з гестапо — найкраща школа для виховання почуття обережності. А ота ЇЇ робота на заводі в Парижі, серед тих хлопців з вулиці Лорістон. Треба було мати воістину велике бажання заробити гроші, щоб примусити себе працювати з такими дурбасами.

Коли траплялася нагода забігти до гестапо, — а таке бувало зрідка, — вона завжди почувала себе пригніченою, немовби вона назавжди поривала всі зв’язки з живим світом; почувала себе маленькою іграшкою, річчю, що живе і дихає з милості невблаганних і жорстоких сил. Що ж тоді мусили відчувати ті, хто, перебуваючи по той бік барикад, опинялись у гестапо в наручниках? Ті, хто інколи потрапляв туди з її допомогою?

Посміхнувшись, вона знизала плечима. На почуттях грошей не заробиш.

Проте досить їй зробити одну грубу помилку — і вона в свою чергу опиниться там у браслетах. Тоді на знак великої ласки фон Шульц познайомить її з нагаєм із бичачих жил.

Коли Анрієт досягла майдану Філіп-Маркомб, їй раптом схотілося трохи постояти — зосередитись, подумати і заспокоїтись.

«Отже, я казала фон Шульцу, що напевне натрапила на серце організації французьких партизанів і франтірерів. Чому я впевнена в цьому? По-пepшe, чуття; П'єр Ламбертен — я буду здивована, копи виявиться, що це його справжнє прізвище — поводиться і розмовляє, як один з керівників організації. Він удає з себе агента-страхувальника, хоча на страхувальника схожий, як я на даму-патронесу. Це звичайний камуфляж, А якщо він так робить, то, значить, весь час займається лише справами Опору, як постійний його представник, і вони його утримують. Це майже напевне. Отже, тут усе гаразд. Тепер, по-друге. Коли вранці він говорив про плани дій організації, він сказав «ми». «Ми хочемо». І його вигляд, і тон, яким це було сказано, не лишає жодних сумнівів щодо справжньої ролі. Так сказати міг тільки керівник. Я це відчуваю безпомилково. Тепер факти. Він ніколи не розлучається з пістолетом і завжди носить його в кишені. Відвідує законспірованих зв'язкових, і… слово честі, це все».

Анрієт примітила під'їзд старого будинку і вирішила почекати тут розвитку подій. Звідси вона могла бачити вікна бюро страхувань Антуана Боннетена.

Якась стара жінка зайшла у двір, побачила її і щось пробурчала крізь зуби.

Анрієт пошукала у шкіряній сумочці носовичок, висякалася і знову повернулася до своїх думок.

— Так, але ж іще є адреса, знайдена у портфелі П'єра: Альбер Перрішон — Антуан Боннетен (Мато) — Бюро страхувань, майдан Філіп-Маркомб 1. Це вже факт. Факт, який досить ясно натякає на справжню діяльність П'єра і пояснює все. Ні, помилки немає, страхувальне бюро — це просто вивіска, під якою ховається організація підпільників. Страхувальник Боннетен — не хто інший, як Альбер Перрішон, що керує силами Опору під іменем Мато».

Останній сумнів зник. Зараз вона робить у своїй кар'єрі блискучий хід.

XXII

Сергій Ворогін вперше за кілька місяців відчув себе в цілковитій безпеці. Тепер прийшов спокій.

Тіло його і мозок відпочивали. Він почував себе щасливим, знаючи, що ніхто його тут не знайде, Він перебував за товстими мурами фортеці, і вірні друзі стояли біля стрільниць. Шлях до його фортеці знали лише кілька чоловік — його друзі.

Сергій посміхнувся. Як подумати, то це його перша радісна посмішка за весь час поневірянь…

Кімната, куди його несподівано заховали невідомі друзі, була простора і схожа на мансарду; з похилого даху крізь маленькі віконечка в залізних рамах лилося непевне, сіре світло. Пахло сухим деревом, восковою мастикою, лаком і старим занедбаним приміщенням. В кімнаті панувало безладдя; у світлі згасаючого дня меблі, різні речі, ящики, що лежали скрізь купами, набирали неясних, розпливчатих форм.

В косих променях сірого світла танцювали міріади порошинок, і після кожного руху Сергія Ворогіна знімалися хмари пилу.

Сергій посміхнувся знову і простягся на ліжку, вкритому грубим репсом. Заклавши руки за голову, він вмостився зручніще і заплющив очі.

Однак за хвилину він підвівся на— лікті, скочив з ліжка, обережно ступаючи, наблизився до купи меблів та ящиків і почав там щось розшукувати. Потім весело повернувся на своє місце, несучи два великі джутові мішки, постелив їх і знову задоволено простягся. Тіло його струшував кашель.

Окраєць хліба, шматок ковбаси і наполовину випита пляшка води на нічному столику, застеленому газетою, свідчили, що він уже вгамував голод. Усе це роздобула ота добра маленька жінка в світлій кофті з мініатюрною форменою шапочкою на голові, що робило її дуже схожою на московських офіціанток. їжу вона принесла у великій картонці з-під капелюха.

Розпаковуючи свої вузлики, вона безупинно гомоніла. Жінка дивилася на нього посміхаючись, наче хотіла сказати: «Ах! коли б ви могли мене розуміти, то й самі б розвеселилися», — і він відповів їй вдячною і дружньою посмішкою.

Нарешті вони весело розсміялися вдвох, а двоє чоловіків, що принесли його сюди, мовчки дивилися на них. Потім вони потиснули йому руку, показуючи мімікою й жестами, що, мовляв, не турбуйтесь, чекайте тут, ми все зробимо… Сергій теж пояснив, як міг: я не турбуюсь, я покладаюсь на вас і дякую.

Просто дивно, як можна порозумітися в таких обставинах без слів. Поглядом, жестом, інтонацією… Це було схоже на чудесні хімічні перетворення, коли, з'єднавши дві різні речовини, одержуєш одну, складну і гармонійну.

…Сергій Ворогін простягнув руку, взяв пляшку і ковтнув води.

Він пробував розмовляти з ними німецькою мовою, але безуспішно.

Його все ще мучив кашель. Через півгодини в магазині внизу гомін поступово вщух. І ця тиша ще більше зміцнила в ньому почуття безпеки.

Він поставив пляшку на місце, повернувся на бік, поклав голову на руки і позіхнув.

«Вони, напевне, сховають мене в надійному місці. Розшукають якусь іншу одіж. Тоді я поголю бороду. Можливо, навіть переправлять до селян».

Нараз очі його запалали гнівом, кров закипіла. Шалена жадоба помсти пройняла все його тіло, м'язи напружились, він стиснув кулаки.

«Я хочу битися, за всяку ціну».

Все його єство поривалося в бій, у той бій, коли забуваєш про небезпеку й смерть, бо поряд брати. У той бій, що не лишає місця безнадії і тузі самотності.

Ні, тепер він уже не відчував бажання заритися з головою, сховатися куди-небудь, щоб уникнути незримої і прихованої небезпеки, уникнути страху, породженого самотою. Не було потреби ховатися, бо тепер він не сам. Коли йдуть у бій пліч-о-пліч, знають, де небезпека і звідки може прийти смерть. І тоді не бояться ні першої, ні другої.

Тепер, коли знову з'явилася впевненість, йому стало соромно за те, що іноді він не міг перебороти відчаю.

Він знову випив води.

«Чи не порушив я обов'язок радянського офіцера?»

Він надовго замислився, прагнучи звільнитися від причепливої думки, яка не давала йому спокою. Ні! Він діяв, як і треба було, сміливо. Звичайно, він допустив кілька помилок, хибних кроків.

«Ну, чому, наприклад, не взяти б із собою трохи харчів, коли він залишав товарний вагон? І потім треба було забрати пістолет у того офіцера, ліквідованого в гаражі».

У коморі стало зовсім темно. Меблі, ящики, складені на купу, поступово злилися з нічною темрявою. Лише на столику ледь помітно блищала пляшка з водою.

Десь у місті почав вибивати годинник.

Сергій здригнувся і нашорошив вуха. Безперечно, це той баштовий годинник, якого він не раз чув, охоплений відчаєм, у тій халупі, на протилежному боці міста. Сьогодні мелодійний дзвін видався йому дружнім і фамільярним.

Сімнадцять годин!

Дивно, чому раптом у цю хвилину він ясно пригадав свій політ над тайгою. Сергій ніяк не міг зрозуміти цього.

Наче незабутні кадри з фільму, він знову побачив безмежні, незаймані ліси півночі, що пропливали під крилом, фантастичне мої ромаджєння дерев, зелений килим, по якому бігла тінь літака. Годі був літній день, теплий і сонячний, на які щедрий Далекий Схід. Він пригадував. Він саме працював на будівництві, на березі Падуна. Катерина і він приїхали туди добровольцями. Тоді у них ще не було дитини. Вони були молоді, повні сил та енергії, захоплені сміливими планами, і не втратили ще смаку до пригод. Через річку прокладали нафтопровід, і на будівництві було багато молоді.

У той день Василь Карпович запросив його зробити з ним невелику прогулянку на «АН-2». «Чудова штука», — казав він, гладячи фюзеляж біплана. Міцний був чоловік, працював, як чорт, ніколи не знав лікарів, жадібний до життя.

Коли вони перелітали Падун, приголомшені величним краєвидом, Василь Карпович сказав йому:

— Країна наша, немов ця річка: спокійна, велична, безмежна і нездоланна. Як річка утворюється з мільйонів і мільйонів краплин води, так і наша країна складається з мільйонів людей. Як ті краплини, що зливаються в нестримний потік, так і всі наші люди неухильно йдуть до мети.

І після короткої паузи мовив своїм трохи хрипким голосом:

— Наша країна, Сергію Сергійовичу, це могутній дзвін, і голос його чути далеко, і не лише у нас.

Василь Карпович дуже полюбляв гучні метафори, і весь загорався, коли говорив про свою батьківщину.

Сергій Ворогін подумав, де б зараз міг бути цей чоловік. Чи живий він іще? Востаннє Сергій чув про нього, коли той літав на легкому бомбардувальнику, десь на Центральному фронті.

Несподівано Сергій зрозумів, чому він згадав Василя Карповича. Годинник! Годинник, що відбив на башті п'ять разів.

Знову кашель почав розривати його груди. Б горлі і бронхах хрипіло.

«Нічого собі, добре мені перепало. Я витримав більше, ніж треба. І кінь не потягнув би в таких умовах. Дві ночі просто неба і ще тримаюсь, це ж рекорд».

Тепер, лежачи у відносно теплій кімнаті, він міг спокійно згадувати свої вчорашні нещастя.

«Найважча ніч була перша, ота, коли я заліз у грузовик, боячись, що мене помітять. А перед цим я вийшов із станції і пограбував того нещасного залізничника. А ранком? Годинами тремтіти на вулицях, у відчаї і страху, не маючи іншої перспективи, як у разі чого убити їх і загинути самому».

Він здригнувся.

Гм, кумедно все-таки.

XXIII

Хоч у кімнаті було темно, проте Альбер Перрішон не вмикав плафона. Для цього треба було б опустити портьєри, а вставати йому не хотілося.

Страхувальне бюро розмістилося в трьох кімнатах на другому поверсі старого приватного готелю. Кімната, яка правила Альберу Перрішону за кабінет, колись була спальнею, на стінах ще збереглися старі вицвілі шпалери. Карнизи, вгорі прикрашені голівками амурів, подекуди облупились, викладений чорним мармуром і потрісканими жовтими кахлями камін був завалений старими черевиками, а в дзеркалі, засидженому мухами, було видно полиці із стосами папок і дві новенькі етажерки в кутку.

Сидячи за робочим столом, Альбер Перрішон крутив у руках дерев'яний ніж для розрізування паперів і мовчки дивився на Андре Ведріна, який замислено стояв біля високого кремонського вікна.

Андре саме роздумував над тим, що повідомив йому Альбер Перрішон. Звістка була така важлива, що той негайно подзвонив Тентенові і викликав до себе Андре на п’яту годину. Новина була така несподівана, що він і зараз пам'ятав розмову з шефом від слова до слова.

— Німці розклеїли вранці оголошення, обіцяючи винагороду в п'ять мільйонів тому, хто викаже Сергія Ворогіна, капітана Радянської Армії. Це він учинив замахи, які ось уже три дні хвилюють нас.

Вражений Андре Ведрін так поглянув на Перрішона, ніби несподівано побачив на майдані де Жод динозавра, який читає бульварну газетку «Ле пті Парізьєн». Він нічого не відповів; йому було незручно, що він не помітив оголошення.

Альбер Перрішон спокійно вів далі:

— Оголошення дало наслідки. Якийсь бродяга повідомив німців про росіянина. Я був свідком. Він скористався телефоном «Кафе де Парі» і подзвонив у гестапо. А я сидів у залі, у мене там було ділове побачення… Німці провели велику облаву, однак марно. Він врятувався. Як саме — не можу збагнути. Але він утік, і нам треба йому допомогти. Я вже сказав усім нашим людям. Перший, хто побачить росіянина, негайно сховає його. Ми мусимо його врятувати.

Андре Ведрін перепитав:

— Але як же з ним познайомитися, як, власне, приступитися до нього, коли він ні слова не розуміє по-французьки?

— Є одне слово, яке розуміють усі, на багатьох мовах воно звучить однаково. Це слово — camarade. Є ще одна мова, мова поглядів — чесних і приязних. Нічого, якось порозуміються. У нас нема іншого виходу.

Андре Ведрін все ще не міг отямитися. Яким чином офіцер Радянської Армії потрапив у Клермон-Ферран? Неймовірно!

Адже величезна відстань пролягла між Радянським Союзом і Францією, неозора територія, охоплена пожежею війни, окупована німецькою армією, що контролює всі шляхи сполучення. В уяві Андре Радянський Союз належав до того світу, який не мав жодних зв'язків з його батьківщиною. І все ж, хоч як це дивно, радянська людина ходила вулицями Клермон-Феррана і знищувала бошів.

Йому й на думку не спадало, що росіянин міг утекти з концтабору.

— Ти мусиш подбати про надійну схованку, де він почекає, поки ми переправимо його до макі.

Альбер Перрішон був певен, що вони знайдуть росіянина. Так само, як і в тому, що він битиметься на їхньому боці.

…Андре машинально глянув на майдан, вже оповитий сутінками, і здригнувся.

«Ота жінка в під'їзді, що виймає носову хустку з сумочки, це ж Анрієт!»

Він притулився лобом до холодної шибки, вдивляючись у темряву.

«Анрієт? Чи ні? Так, це вона».

Він одразу впізнав знайому постать, хоч і не міг розглянути обличчя жінки, яка стояла нерухомо і, здавалося, з цікавістю дивилася на будинок, де містилася страхувальна контора.

«Анрієт! Хай їй чорт, що вона тут робить? Таке враження, ніби вистежує нас».

І раптом холодні мурашки пробігли по спині Андре. Його охопила неясна тривога, він відчував наближення непоправної катастрофи.

Андре спробував відігнати тривожні думки.

«Чому мене мусить хвилювати її присутність на цьому майдані? Боягузом стаю, чи що? Але все-таки, що вона там робить, у тому закутку? І чому дивиться в наш бік?»

Наче блискавка, майнула думка:

«Вона йшла за мною назирці!»

Нараз Андре згадав, що, йдучи на побачення до Альбера Перрішона, він зустрів Анрієт на площі Сен-П'єр. Ще мав час і запропонував навіть випити склянку вина. Це було, мабуть, хвилин сорок п'ять чи годину тому.

Він усе ще нічого не надумав, коли на майдан в'їхало авто. Відкрита військова машина. Вона нечутно під'їхала і стала біля тротуару. Минуло кілька секунд, але з неї ніхто не вийшов. Андре встиг прочитати на номері чорні літери: «Polizei». Гестапо!

Гаряча хвиля вдарила йому в скроні, в горлі пересохло і все тіло обм'якло.

«Гестапо!»

Друга машина під'їхала й стала позаду першої.

Андре рвучко обернувся і глянув на Альбера Перрішона. Серце так калатало в грудях, що йому здалося, ніби його удари лунають по всій кімнаті, як удари гонга.

— Мато!.. Гестапо!

Альбер Перрішон перепитав;

— Гестапо?

— Там! На майдані! Дві машини.

Андре не впізнав свого голосу. Проте страху він уже не відчував.

Альбер Перрішон підбіг до вікна.

З машин, тримаючи руки в кишенях, вийшло дванадцятеро чоловік, усі в капелюхах, пальтах і плащах. Троє з них щось хо вали під плащами.

«Автомати!»

П'ятеро лишилося на майдані, блокуючи всі виходи з нього, а решта попрямувала до під’їзду будинку, де містилося бюро страхувань.

Альбер Перрішон обернувся і кинув вглиб кімнати:

— Так, це гестапо, Ламбертене. І за нами Швидше, допоможи мені зрушити цю етажерку.

Вони поспіхом відсунули її, подряпавши на стіні шпалери.

Альбер нахилився, вийняв з підлоги три дощечки паркету, пошукав рукою в сховищі і витяг мисливську рушницю з вкороченими стволами, пачку патронів і дві гранати. Все це він поклав на стілець. Потім блискавично підскочив до великого чемодана, який стояв перед каміном. Коротко кинув:

— Затримай їх якнайдовше.

Андре Ведрін поглянув на нього і не зміг стримати посмішки, «От чортяка!»

Він підійшов до стільця, взяв рушницю, зарядив її, а коробку з набоями і дві гранати поклав у кишені.

Перрішон уже відкрив чемодан і квапливо почав складати папки, що стояли на етажерці.

Тоді Андре пішов до дверей, минув маленьку кімнату, в якій колись мешкав молодий співробітник Гастон, обережно прочинив вхідні двері, визирнув на сходи і вийшов з бюро. Він тихенько піднявся сходами, зупинився напівдорозі до третього поверху і причаївся в темряві.

Йому раптом стало весело. Він знав, що вони обов'язково виплутаються з біди, і до нього повернувся спокій.

«Якщо Альбер Перрішон ховає всі документи і досьє, значить, він певен, що ми втечемо. Все у нього завжди передбачено… Що за людина! Про все подумає заздалегідь. Ніколи не покладається на випадок. От тобі й Мато! Такі хлопці, як він, мусять бути…»

Він не встиг додумати до кінця, якими мусять бути хлопці, такі, як Мато. Двері внизу тихенько зарипіли, холодний струмінь повітря знадвору повіяв в обличчя Альберу, і він почув обережні кроки у вестибюлі.

«Вони вже тут!»

Серце закалатало так, наче хотіло вискочити з грудей, і він відчув, як обличчя і спина поволі стають мокрими од поту.

«Хтось із них зараз дістане квиток у рай».

Старовинний електричний ліхтар біля поручнів тьмяно освітлював сходи, які трохи нижче зникали в темряві.

«Вони йдуть нагору!»

Андре зціпив зуби, і гнів, той гнів, що п’янить, наче склянка вина, примусив його забути все.

«Перш ніж вони нас візьмуть, ми їм, гадам, поскубемо пір'ячко!»

Ще б трохи, і він не витримав би й скочив на ноги. Ну, йдіть же, йдіть швидше! Зараз він думав лише про рушницю, яку міцно стискав у руках, тримаючи пальці на гашетці.

На тлі стіни, позаду освітлених сходів, з'явилася невиразна тінь, потім друга. Легке шарудіння кроків і ледь чутне дихання.

«Ну, підходьте ближче!.. Підходьте, ну ж бо!.. Так. Ну, ще трохи…»

Андре натиснув на гашетку.

Хто б міг подумати, що мисливська рушниця стріляє так гучно!

Брязнув об кам'яну підлогу електричний ліхтар, почувся хрипкий стогін, щось м'яко упало на сходи. І мовчання. Секунда? Дві? Потім хтось із криком побіг униз.

Андре Ведрін підвівся і вистрілив удруге, навмання, під сходову площадку.

Зойк.

«Ага, ще один?! Вони тікають, як кролі».

На сходах стелився кислуватий пороховий дим.

Андре Ведрін знову зарядив рушницю і прослизнув у бюро.

В кабінеті стояла сутінь, лише з сусідньої кімнати через навстіж відчинені двері лилося світло. Альбер Перрішон уже закривав чемодан.

Дві співробітниці бюро, худорляві старі діви — мадемуазель Тельє і мадемуазель Дюрантель, стояли, спершись на камін, і з жахом в очах дивилися на Перрішона, розпачливо притиснувши руки до грудей.

Андре здивувався, побачивши їх у кімнаті. Він зовсім забув про цих пліснявих канцеляристок, що все життя порпалися в паперах, самотні і байдужі до всього.

Але Альбер Перрішон не забув про них. Майже грубо він наказав:

— Ідіть одягніть пальту і візьміть ваші сумочки. Та швидше, якщо не хочете, щоб вас поставили до стінки.

Коли старі діви зникли, він запитав Андре:

— Ну, як?

— Непогано! Я поклав двох. Інші чкурнули на вулицю.

— Гаразд. Повертайся знову до дверей.

— Чого там! Я зроблю краще…

Андре підбіг до вікна, розбив прикладом шибку, вийняв з кишені гранату, зубами видер кільце і жбурнув її на майдан, туди, де стояли машини.

Яскравий спалах, сухо гримнув вибух і одразу ж розляглися крики…

Він ще встиг помітити, як та жінка в під'їзді повернулась і побігла вулицею Філіп-Маркомб.

«Анрієт! Ач, мерзенна шлюха, зрозуміла, що нічого тепер чекати, вистави не буде! Стривай, я ще зіграю тобі Вагнера. Продажна сука!»

— Ходімо. А ти, Ламбертене, йди слідом за нами.

Альбер узяв чемодан і попрямував до дверей, тримаючи в руці ключ.

Старі діви боязко пішли за ним, клацаючи зубами і озираючись на всі боки, ніби їх оточували злі духи.

Андре Ведрін якусь мить вагався. Йому хотілося кинути і другу гранату. Однак Альбер Перрішон суворо гукнув:

— Ламбертене! Поспішай, ти що, чекаєш на окреме запрошення?

Він уже хотів приєднатися до них, коли задзвонив телефон.

Це було так несподівано, що Андре розгублено зупинився.

«Та це ж телефон!»

Він знову завагався. Може, не треба озиватися? Врешті він наважився зняти трубку.

— Алло!.. Так! Хто? Клод?.. Так. Що?.. Ну, досить, усе зрозуміло… Я вже зрозумів. Нічого, говори, я все запам'ятаю!.. Гаразд. А тепер слухай… Слухай, кажу тобі, і не заважай. Чекай на моє повідомлення… Можеш ти вислухати, боже мій?.. Тут гестапо. Зрозумів? Тікаємо. Салют!

Андре поклав трубку.

Коли він вискочив на сходи, на нього чекала несподіванка. Альбер Перрішон і канцеляристки кудись зникли.

Він розгублено стояв, тримаючи в руці рушницю, коли почув крик Альбера:

— Ламбертене! Ламбертене, ти що, з глузду з’їхав?

Голос линув звідкись знизу, із сходів. Андре Ведрін напружив зір, вдивляючись у темряву.

«Чорт забирай! Куди вони поділись?»

Він загорлав:

— Мато!

Десь здалека луною озвався голос Перрішона:

— Ламбертене, ми тут!

Тільки тоді Андре помітив унизу маленькі дверцята в стіні, за кілька сходинок від площадки. Сотні разів він проходив повз них і бачив їх, але ніколи не міг подумати, що Альбер Перрішон може скористатися з них. Він поспішив униз, в темряву, і, наштовхнувшись на щось м'яке, вилаявся.

Альбер Перрішон пояснив:

— Це лежить мадемуазель Дюрантель, Вона знепритомніла, коли побачила на сходах убитого гестапівця.

В кімнаті, де вони стояли, було дуже темно, лише праворуч світлим чотирикутником вимальовувалось вікно.

Альбер Перрішон замкнув двері, двічі повернув ключ у замку і залишив його на місці.

Поклавши рушницю на підлогу, Андре став навколішки біля мадемуазель Дюрантель і поляскав її по обличчю. Вона застогнала, і враз істерично закричала, мов навіжена. Андре ляснув сильніше. Тоді вона замовкла. Мадемуазель Тельє притулилась до стіни й тихо схлипувала, гикаючи і тримаючи біля рота хустинку.

Перрішон відчинив вікно, виставив чемодан, виліз з кімнати і жестом запропонував йти за ним.

Вони пройшли терасою, спустилися залізними сходами на подвір'я і зайшли в під'їзд будинку, що збоку прилягав до готелю.

Там Альбер Перрішон наказав Андре кинути рушницю. Той неохоче скорився. Через якісь закапелки вони вийшли на друге подвір'я, просторе і заасфальтоване.

Похилившись під вагою чемодана, Альбер Перрішон попрямував углиб подвір'я, де був гараж з важкими дверима. Він витяг з кишені ключ і відімкнув двері. В гаражі стояв Пежо-202».

Тільки зараз до них долинула приглушена стрілянина і брязкіт скла.

«Вони розбили геть усі шибки в конторі», подумав Андре. «Заходьте, заходьте, панове, тільки побережіть свої нерви».

Через п'ять хвилин вони залишили позаду майдан Деліль і вулицею Республіки помчали до Монферана.

* * *

— Що тепер робити з цими дамами в зелених капелюшках? — запитав старий Беру-сьєр, піднімаючись з льоху з пляшкою червоного вина.

Андре Ведрін і Альбер Перрішон весело зареготали. Ох, цей Берусьєр, уже встиг охрестити дівчат. Ще кілька днів, і вони, чого доброго, привчаться пити червоне вино, закусуючи грубою домашньою ковбасою.

Зараз старих дів влаштували в одній з просторих кімнат «берусьєрівського заїзду», як називав свій будинок сам старий. Вони почали потроху заспокоюватись. Альбер Перрішон спробував їм пояснити, чому і як усе сталося, але жінки нічого не розуміли. Страх зовсім забив їм памороки. Адже вони щиро вірили, що працюють у мирному страхувальному бюро.

Було вирішено поки що залишити їх під наглядом Берусьєра, а там буде видно. Зараз головне — якось відвернути їх думки від подій в страхувальному бюро.

Все це Альбер Перрішон пояснив старому. Той у відповідь засміявся.

— Я сам займуся ними, як на те вже пішло.

Берусьєр пожував губами, подумав і лукаво додав:

— …Шкода тільки, що вони трішечки зачерствіли вже… і пилом прибиті.

«Ох і гріховода цей старий Берусьєр!..»

Жив він на майдані Ротонд, у великому обшарпаному будинку з старомодними меблями, що його дістав у спадок від скнари-тітки. Будиночок тулився до цехів заводу «Мішлен», і його важко було помітити серед високих димарів і водонапірних веж. Ніби вбоге житло землероба під замком можновладного сеньйора.

Вже десять років будинок служив готелем для діячів робітничої партії, що приїздили до Клермон-Феррана. Зараз він правив за пересильний пункт для франтірерів і партизанів, і велика кухня з масивними шафами та обіднім столом, де сиділи Андре Ведрін і Альбер Перрішон, в будь-яку годину могла гостинно зустріти трьох чи чотирьох гостей.

Старий Берусьєр поставив пляшку на стіл, вийняв з шафи два обідні прибори, шматок хліба, ковбасу, бляшанку з паштетом і пішов з кімнати, промовивши на ходу:

— Розмовляйте собі досхочу, а я піду провідаю отих бідолашних. їх треба приголубити і втішити. На добраніч, ваші кімнати вже готові.

Голос у Берусьєра був на диво молодий.

В той час, коли Андре Ведрін відкорковував пляшку, Альбер Перрішон почав аналізувати становище, ставлячи запитання і одразу відповідаючи на них:

— Отже, ти переконаний, що це дівча зрадило нас? Справді, після таких фактів, це здається логічним. Треба знайти її якнайшвидше. Я залюбки побалакаю з нею. Мені конче треба довідатися, що вона знає про нашу організацію? І про що могла повідомити німців. Вона тебе вистежила й подзвонила в гестапо. В кожнім разі шпигунку треба знешкодити…

Він помовчав, покуштував вино, задоволено прицмокнув — чудовий напій! — і вів далі:

— Однак тут не все зрозуміло: вона пролізла в лави організації, щоб шпигувати за нами і, безперечно, щоб виявити керівництво. З цього випливає, що вона подзвонила в гестапо, побачивши, як ти зайшов у бюро… Вона мала намір захопити керівників.

Голос Альбера став суворим, коли він промовив останню фразу. Дивлячись на Андре Ведріна, він холодно сказав:

— Лише Тентен, Клод і ти знали, чим насправді було бюро страхувань.

Мовчання.

— І лише ти був знайомий з цією Анрієт.

Альбер Перрішон важко поклав свої короткі й широкі долоні обіч склянки і стиснув кулаки. Тепер він запитально дивився на друга.

Приголомшений Андре Ведрін нічого не сказав, хоч він мусив передбачати це запитання, Насправді ж Андре не думав про це як слід, і тепер слова Перрішона приголомшили його, як удар кулаком.

Він пополотнів, руки його затремтіли. Хотів щось сказати, але до горла підкотив клубок, і йому перехопило подих.

Альбер Перрішон невідступно дивиться на нього, й у цьому погляді Андре побачив таку тривогу і відчай, що раптом знайшов у собі сили і відповів переконливо й спокійно:

— Я ніколи їй нічого не казав, чуєш, Мато? Ніколи! Нічого!

Альбер Перрішон нерухомо секунду ще дивився на нього, Андре витримав його погляд. Він побачив, що очі шефа потеплішали. Альбер з полегкістю зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Я знаю, де її знайти, — гаряче промовив Андре. — Поїду зараз і спіймаю. Я сам допитаю її, звідки вона дізналася. Ти можеш мені…

Альбер Перрішон перебив його:

— Хвилинку, Ламбертене. Спочатку закінчимо аналіз ситуації.

Він витяг з кишені жилета старовинний срібний годинник. Ого! Вже дев'ятнадцять, дивись!

— Ще маємо час. Комендантська година після двадцять третьої. Отже, ми мусимо передусім взяти цю Анрієт. Доручаю це тобі; по-друге, слід простежити її зв'язки, це зроблю я сам; завтра я попереджу Поло. По-третє, треба витягти з нашої контори кур'єра Гастона, це зроблю теж я. І потім, нам слід подумати про якусь іншу активну професію, оскільки, сам розумієш, наша страхувальна кар'єра закінчилася. Що б ти сказав про торгівлю трикотажем? Непогано, правда? За три чи чотири дні ми дістанемо нові документи і будемо продавати пелюшки для немовлят.

Альбер засміявся, і веселий, щирий сміх зробив його схожим на добродушного дідуся.

— Ми маємо в лавах F.T.P.F. одного дрібного фабриканта; я переконаний, йому конче потрібні люди. Він нас і влаштує на роботу. Щоправда, йому не обов'язково знати про нашу справжню роль в організації. Ну і цілком зрозуміло, що ні ти, ні я протягом кількох днів не потикатимемо носа в наш готель. Ми мусимо якнайшвидше змінити адресу. Поки що житимемо тут. — Він машинально випив трохи вина, заглибившись в роздуми.

Заговорив Андре Ведрін:

— Завтра я повинен переправити Кола в…

— Що ти кажеш? Кола?

Альбер Перрішон зачудовано дивився на нього.

— Кола? — перепитав він.

І справді, у зв’язку з останніми подіями Андре Ведрін зовсім забув про Кола.

Коли він закінчив свою розповідь, Альбер Перрішон запитав:

— Яка твоя думка, Ламбертене?

— Я гадаю, все було так, як розповів мені Кола. Він щира людина, а юнак, з яким він утік, золотий хлопець. Все ж про всяк випадок я вжив заходів. По-перше, вони не знають, куди ми їх відправляємо, і потім, завтра вранці, на місці побачення, біля автобусної зупинки на вулиці Баленвільє чергуватиме група охорони. Сьогодні після обіду я вже про все домовився. Вони першими підуть до загону макі. Там ми їх перевіримо.

— Правильно, Ламбертене. Диви, несподіванка за несподіванкою… Невловимий терорист, що знищує німецьких офіцерів, а тепер ще й Кола. А справді, я дуже хочу, щоб ти прийшов завтра вранці до Галері де Жод Згода?..

Андре Ведрін зрадів.

— Звичайно!

— Ну й чудово. Бачиш, ми будь-що мусимо врятувати товариша, до того ж радянського офіцера.

Говорячи це, Перрішон задумливо похитав головою.

«Оце так пригода. Радянська людина в Клермоні, хто б міг таке подумати?»

Він допив вино і запитав Андре, який і досі не торкнувся своєї склянки:

— Скажи мені точно, що Клод сказав тобі в бюро по телефону? Тоді, в машині, я щось погано зрозумів.

— Зараз… Він мені сказав… Почекай, я пригадаю… Ага, ось що: «Я знайшов ікру.

В Галері де Жод. Завтра, об одинадцятій годині я там буду, в сквері «Нептун». Зрозуміло? Товариша заховали в магазині Галері де Жод. Але хто? Я нічого про це не знаю.

Як про це дізнався Жюль Грак… пробач: Клод, — тим більше невідомо. Сам знаєш, по телефону не дуже-то поговориш про такі речі.

Андре Ведрін змовк і вихилив склянку вина. Тільки зараз він згадав, що на них чекає вечеря.

Альбер Перрішон узяв ніж, відрізав скибку хліба і шматок ковбаси. Напівсерйозно, напівіронічно, він тихо сказав:

— Я не думаю, Ламбертене, що ти був дуже одвертий з цією Анрієт, але переконаний, так, переконаний, що надто ти вже був довірливий… і запальний.

* * *

Андре Ведрін зупинив «Пєжо» за двадцять чи тридцять метрів від готелю, де мешкала Анрієт. На вулиці Каден, похмурій і вузькій, мов дно колодязя, вже панували вечірні сутінки, і перехожі траплялися рідко. Він довго разглядав фасад будинку.

Анрієт вдома, у своїй кімнаті. Крізь маскувальні портьєри на вікнах було видно, як рухається її тінь.

Таке враження, ніби вона нервово міряє кроками кімнату. Мабуть, не солодко їй зараз.

Андре вагався. Йому стало страшно. Не тому, що на нього могла чекати пастка, а тому, що зараз йому доведеться зустрітися з Анрієт. Подумати тільки, він стискав її в обіймах… Ще сьогодні ранком він мріяв одружитися з нею, мріяв про власну сім'ю та оселю, хотів мати од неї дітей.

Він гірко посміхнувся. Йому важко було йти до неї. Лють і огиду відчував він до неї, і все-таки думка, що він жив з нею протягом місяців, паралізувала його. Чомусь він згадав отих нещасних старих дів-канцеляристок, з розпачливо притиснутими до грудей руками, і раптом наважився.

Андре перейшов вулицю. Від сумнівів і вагань не лишилося й сліду. Він швидко піднявся сходами і постукав у двері. Кроки, і потім тиша. Він постукав ще. Ключ у замку клацнув, двері повільно прочинили, тримаючи на запобіжному ланцюжку.

— Хто це? — запитала Анрієт.

Вона стояла, ховаючись за дверима, готова зачинити їх першої-ліпшої миті.

— Це я!.. П'єр!

Анрієт скрикнула. Андре подумав, що вона зараз грюкне дверима. Їй, безперечно, дуже хотілося це зробити.

Однак вона зняла ланцюжок, і Андре Ведрін зайшов до кімнати. Стискаючи в кишені пальта пістолет, він насторожено глянув на двері кухні. Анрієт позадкувала до ліжка, з тривогою дивлячись на Андре.

— Щось трапилось, Анрієт?

Він вирішив будь-що тримати себе в руках. Андре наблизився до неї і знову кинув швидкий погляд на кухню.

— Ти чимсь налякана, моє серце?

Голос Андре звучав щиро й ніжно, наче нічого не сталося. Він аж сам здивувався.

Анрієт заспокоїлась і силувано посміхнулася.

— Там, біля мерії, щось сталося. Знялася стрілянина, здається між партизанами і гестапо. Весь квартал оточено. Гестапівці обшукують будинок за будинком, не минуло й п'яти хвилин, як патруль пройшов нашою вулицею. Я так налякалася!

Він ледве стримався, щоб не вліпити їй ляпаса.

«Говори, говори, суко! Я тут стою вже мало не півгодини, а ти патякаєш про патруль… підла брехуха!»

Він обняв її, поцілував у шию і прошепотів:

— Нічого, маленька. Все гаразд. Я з тобою. Тобі нема чого боятися…

Анрієт чудово грала свою роль.

— П'єр!.. П'єр!.. Обніми мене дужче.

Він поцілував її в губи, силкуючись у цю хвилину думати про інше.

Вона спробувала потягти його до ліжка, але Андре спинив її. «Ні, голубонько, не вийде!» Він відсунувся, взяв її за плечі і, дивлячить прямо в очі, драматичним тоном промовив:

— Я знаю все, що сталося. Я сам там був. Ми вирвалися просто чудом.

Анрієт і далі блискуче грала комедію.

— П'єр!..

Голос її затремтів, і вона захлипала, стиснувши Андре в обіймах.

Він знову обережно вивільнився. «Сильно зіграно, дівчинко, нічого не скажеш».

Анрієт знову розпачливо вигукнула:

— П'єр! Ох, П'єр, я так…

Він нетерпляче обірвав її.

— Анрієт, я прийшов за тобою.

Вона здригнулася і знову стурбовано глянула на Андре.

— За мною?

— Так. Ти мені потрібна. Треба перевезти документи і зброю. А потім..

— Що потім?

— А ось що. Ця вечірня сутичка трапилася тільки тому, що втрачено контакт між апаратом зв'язку і організацією, і ми вирішили відновити його.

— І ти подумав про мене?

Анрієт кинулася йому на шию і поцілувала.

Поки вона метушливо збиралася, Андре непомітно, з огидою витер кілька разів рота долонею.

«Ти радієш, шлюхо! Мабуть, думаєш, що вже цього разу покінчиш з нами одним ударом. Ти, напевне, смієшся з мене. Але пожди трохи, негіднице, скоро ти заспіваєш іншої».

Де його кохання? Наче й не було. Вигоріло все і лишився самий попіл. І він здивувався, що навіть не відчуває болю.

* * *

В машині Анріст наполягала, щоб він детально розповів їй «про все, що сталося в кварталі мерії». Андре змушений був задовольнити її бажання, звичайно, ні слова не сказавши, що бачив її на майдані Філіп-Маркомб під час облави. Він теж непогано грав свою роль.

Андре вирішив їхати назад старою дорогою. Крутий поворот. Позаду лишились Шамальєр, Галубі, Ормо, Бар’єр д’Іссуар. «Уникай центральних вулиць», — сказав йому Альбер Перрішон. Ще б пак! Там, мабуть, зараз надто жарко, в районі Філіп-Маркомб і кафедрального собору. Ризикувати не можна, справи серйозні.

Він доїхав щасливо, і от тепер Анрієт сидить на табуреті у просторій кухні старого Берусьєра і дивиться на двох чоловіків, які мовчки розглядають її.

На колінах Анрієт тримає свою шкіряну дамську сумочку, вона дуже схожа на тиху й скромну дівчинку, яка терпляче чекає, що ж їй скажуть дорослі.

«Справжня тобі свята Нітуш».

Андре Ведрін раптом люто вибухнув:

— Це ти нас зрадила і виказала німцям! Я бачив тебе перед конторою, у під'їзді, коли ти виймала хустку.

Анрієт рвучко підвелася, перекинувши табуретку, зробила крок назад і, відкривши сумочку, сунула туди руку.

Вона пополотніла, зціпила зуби, обличчя її скривилося в безсилій люті, а очі хижо звузились.

Андре Ведрін випередив її.

— Не рухайся!

І він навів на неї пістолет. Анрієт завмерла.

— Ви з головою викрили себе, мадемуазель, — спокійно промовив Альбер Перрішон. В цю хвилину він був схожий на вчителя, засмученого поганим вчинком свого учня.

Вона, зневажливо примружившись, глянула на нього і зненацька зареготала. Потім, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, з викликом сказала:

— Так, це я попередила гестапо.

Анрієт обернулася до Андре Ведріна:

— Я обдурила тебе, як останнього овернського козопаса, бідолашний дзвонар. Хочеш знати, — вона поглянула на Альбера Перрішона, — ви хочете знати, як я це зробила? Можу розказати…

І вона розповіла все. Про те, як за завданням гестапо пробралася до підпілля Опору, як познайомилась із П'єром і дізналася, що він («це не справжнє його ім'я, чи не так?») в тій же організації, що й вона («інколи випадок важить дуже багато, чи не правда?»), про свої передбачення, про минулу ніч, про портфель П'єра («ти надто міцно спиш, старий») і маленький папірець з ім'ям Перрішона та адресою страхувального бюро, який вона там знайшла.

Вони мовчки слухали її. Андре подумав про цей злощасний маленький клаптик паперу, що його він колись забув у своєму портфелі. Просто забув, і все. Так уже трапилось. Клаптик паперу! Життя і смерть! Йому схотілося убити себе.

Анрієт перевела подих і заговорила знову:

— Коли сьогодні надвечір я зустріла тебе, я схотіла пересвідчитися, чи справді ваше бюро міститься на майдані Філіп-Маркомб. Я йшла за тобою назирці, і бачила, куди ти зайшов, Не минуло й десяти хвилин, як гестапо було попереджене. Адже пошта Гайяр і телефон недалеко. Правда, непогано зроблено, мій любий П'єре?

— Справді непогано, моя кішечка, тільки не знаю, куди все це тебе завело?

— Мене — нікуди, а от тебе і твого друга таки завело. В гестапо!

— Ти забула, крихітко, що досить мені натиснути пальцем оцю штучку, як ти залишиш цей світ, і зараз я зроблю це.

— О ні, я нічого не забула, і ти можеш натискати, скільки завгодно, але спершу вислухай, що я тобі скажу…

— Я слухаю. Треба задовольнити останнє бажання тих, кого засуджено на смерть. Давай, кажи, тільки не розводься довго.

— Краще пригадай, як сьогодні в кафе ти зайшов у туалет. Ну от, поки ти там справляв свої потреби, я вийняла всі патрони з обойми пістолета, що його ти ласкаво залишив у кишені пальта; там, на стільці. У тебе в руці просто шматок заліза, мій любий, і тільки.

І Анрієт блискавичним рухом вихопила з своєї сумочки маленький англійський револьвер.

Приголомшений Андре Ведрін розгублено дивився на свою зброю. Тепер він зрозумів, чому Анрієт його запитала, чи стрілятиме він з пістолета в разі сутички з гестапо. І він люб'язно їй пояснив тоді: «Ні, Анрієт, пістолет я тримаю в кишені на крайній випадок. За таких обставин мисливська рушниця надійніша». Хіба він міг тоді зрозуміти, куди вона хилить? Дурень, роззява.

«Шматок заліза. Що ж, вона має рацію».

Машинально, наче щоб переконатися в цьому, він натиснув на гашетку.

Оглушливий постріл і зойк. Анрієт важко впала на підлогу. Вражений Андре Ведрін дивився на легку хмарку диму, що піднімалася над стволом.

«Хай йому чорт! Вона забула вийняти патрон із ствола!»

Наче вгадавши його думку, Альбер Перрішон вигукнув:

— Фатальний кінець!

Він нахилився над тілом Анрієт і додав:

— Просто в лоб.

Андре Ведрін поклав зброю, на стіл. Дивлячись на тіло своєї колишньої коханки, він глухо промовив:

— Вона любила Вагнера.

Це прозвучало як надгробне слово.

* * *

Сидячи на ліжку, застеленому рожевою пікейною ковдрою, Альбер Перрішон задумливо розтирав рукою бік.

Андре зіщулився в старому кріслі і уважно споглядав свої черевики.

— Давно вже не працював киркою й лопатою; завтра, мабуть, спину не розігну, — зітхнувши, мовив Альбер Перрішон.

Андре не відповів. Смерть Анрієт і те, що вони щойно робили в підвалі, він ніяк не міг забути. «Тепер у неї в роті, у волоссі повно землі…»

Навіть нічого не знайшлося, у що б можна було загорнути тіло.

Його занудило.

— А що ти мав робити? — несподівано спитав Альбер Перрішон, наче розгадавши його думки.

Насправді він хвилювався так само, як і Андре, а може, ще й більше. І звернувся він скоріше до себе, ніж до Андре. Почекавши мить, Перрішон відповів:

— Нічого! Вона дістала те, на що заслуговувала. Скільки чоловік вона зрадила? Скількох іще могла б зрадити?..

Голос Перрішона став суворим.

— …і потім, старий, це неминуче в нашій боротьбі.

Андре Ведрін підвів голову:

— Так, звичайно!

Він подумав і, намацавши в кишені куртки патрони до свого 7,65-міліметрового пістолета, які знайшов у сумочці Анрієт, сказав:

— Вона грала диявольську гру в покер. Не дуже й багато було козирів у неї, але вона мало не виграла. І коли б я не глянув тоді у вікно…

Андре підвівся, вийняв з кишені патрон і підніс його до очей, наче хотів як слід роздивитись.

— Вона розраховувала знову зарядити цієї ночі мій пістолет. Хотіла гадюкою прослизнути до нас. Адже я запевнив її, що вона стане зв’язковою. Після невдачі на майдані Філіп-Маркомб вона вхопилася за цю можливість. Це знову давало їй шанс. Шанс?

Андре гірко засміявся.

Коли він уже виходив з кімнати, Альбер Перрішон, все ще сидячи на ліжку, покликав його:

— Ламбертене!

— Ну?..

— А я тоді не помилився, правда? Коли сказав, що ти був необережний.

— Навпаки, Мато, ти помилявся.

— А… Вона зваблива, що там не кажи.

— Ти помилявся, Мато. Я зробив надто багато дурниць, але більше зі мною таке не трапиться. Повір мені.

Альбер Перрішон мовчав.

Він вірив йому.

У четвер, вранці

XXIV

Наступного ранку, о чверть на дев'яту, Андре Ведрін купував газети на майдані де Жод.

Сіяв густий сніг. Генерал Дезе і Верцінгеторікс стояли на своїх постаментах у білих мантіях, а поранений римлянин, що вже півстоліття конав під копитами здибленого коня, зовсім щез під білим саваном.

«Ля Монтань» присвятила подіям в Галері де Жод кілька рядків без жодних коментарів. «Авенір» висвітлювала їх досить широко, зазначаючи: «Людина, котру розшукує німецька поліція, є не хто інший, як радянський офіцер, небезпечний і зухвалий терорист, що організував у нашому департаменті загони єврейсько-більшовицьких убивців. Арешт його — справа найближчого часу».

Це звучало неправдоподібно, огидно і водночас смішно, але в-газетці з вулиці дю Пор брудна брехня виповняла всі сторінки, і вже нікого не дивувала.

Ні «Ля Монтань», ні «Авенір» нічого не повідомляли про сутичку на майдані Філіп-Маркомб. Гестапо не любить писати про свої невдачі.

Андре Ведрін зібгав газети і кинув їх а каналізаційний люк.

Він зайшов до бістро «Рабле» і замовив каву.

Біля прилавка голосно розмовляли троє чоловіків середнього віку, як видно, комерсанти.

Один з них, жовтий іпохондрик, маленький хирлявий чоловічок, що ледве сягав носом краю прилавка, весь час задирав голову, щоб побачити своїх товаришів. Він щось урочисто виголошував. Дитяча постать, писклявий голос, урочистий тон — усе це справляло кумедне враження.

— Німеччина, ну і що ж Німеччина?., Вона, дозвольте вам сказати, не має ненависті до Франції. Правда, сама думка про воєнну окупацію такої чудової країни трохи неприємна…

Його співрозмовники занепокоєно озирнулися на всі боки, але оратор у захваті незворушно вів своє:

— Проте маршал думає, що ця поразка була просто необхідною. Вона відкрила для Франції нові можливості, уявіть собі!

Андре Ведрін кипів од люті, а його кава стояла і холола.

Карлик пихато і самовпевнено проголошував далі:

— Побудувати нову Європу поряд з Німеччиною і за її підтримкою! Це грандіозна ідея Гітлера. І маршал згоден з цим. Франція виграє… Ну, аякже! Уявіть собі, більше не буде кордонів, не буде воєн! Ось у чім річ, хіба не так?..

«Курськ і Харків уже взято, і німців розбито під Сталінградом, але це не бентежить таких людців. Типова німецька пропаганда».

Андре Ведрін ледве стримувався. Він не міг нічого відповісти цьому суб'єкту — зараз іще не час. Тому він швидко допив свою охололу каву, знайшов у кишені монету і хотів уже покликати гарсона, коли другий з цієї ж компанії запитав з поважним і значущим виглядом:

— До речі, про росіян: ви знаєте, що оцей, якого розшукує німецька поліція, мав спільника?

Андре Ведрін удав, немовби він цілком захопився кавою.

Не чекаючи відповіді, хирлявий одразу ж випередив співрозмовника і поспішав пояснити:

— Аякже, парижанин, якийсь комерсант на ім'я Борнійя, Так, так, повірте мені, я це точно знаю. Уявіть собі, син моїх сусідів працює в нашій міліції. Чудовий хлопець! Розумний, хоробрий і все таке. Він брав участь в облаві одразу ж після замаху на бульварі Саблон. Так ось: уявіть собі, це він викрив терориста! Коли б не він, нічого б не вийшло. Хлопець повідомив про свої підозри німецьку поліцію, і парижанин усе сказав, у таких типів, коли їх притиснуть до стінки, завжди розв'язуються язики. Коли я думаю, що є ще французи…

Якийсь відвідувач з великою шкіряною сумкою через плече, — певно водопровідник, — що стояв, спершись на стойку, різко повернувся і, ніби ненароком, штурхонув промовця ліктем під бік. Той тицьнувся носом у мармуровий виступ прилавка.

Андре Ведрін розвеселився.

«Еге, цей чолов'яга такий, як і ми, У нього теж сверблять кулаки».

Водопровідник одразу ж вибачився:

— Ох! Даруйте, пане, я не навмисне! Ну, та нічого! Ми ж з вами французи, порозуміємось.

Андре Ведрін щиро тішився, спостерігаючи цю сцену.

Не чекаючи, поки недолугий базіка отямиться, веселий водопровідник пішов з кав’ярні. Андре Ведрін розрахувався і вийшов слідом за ним.

«Альбер говорив про нашу історичну боротьбу. Хоч і невеликий французький народ, але який красномовний цей випадок. Дивне, однак, життя. Нарешті! Ще один вияв нескореності, скаже Альбер».

Повз Андре прогуркотів трамвай з Об'єра, і він на ходу стрибнув у вагон.

«Отже, гестапівці закатували насмерть зовсім невинну людину, тому що якийсь мерзенний тип з міліції запевнив їх, ніби той був причетний до замаху. Ну й негідник! Ще називають себе охоронцями порядку. Кати! От хто справжні убивці!»

Кондуктор уже двічі вимагав у нього гроші за проїзд, але Андре не чув.

«Чому він це зробив, отой флік? Щоб якось відзначитися, заробити срібні погончики! Він же їм просто набрехав, і це коштувало життя нещасному. Наволоч!»

Андре зійшов на бульварі Лушор і, зігнувшись, побрів крізь завірюху. Він не звертав уваги ні на рвучкий вітер, ні на сніг, що боляче сік обличчя. Андре думав про Анрієт Або, вірніше, про її поведінку, про їхню поведінку протягом останніх двох днів.

«Щось мене вже тоді зацікавило. Мені здалося ненормальним, що вона має дві квартири і паспорти на різні прізвища, і потім гроші. Забагато грошей для неї».

Погана розрада.

Він звернув на вулицю Монкальм. Запорошений снігом перехожий, наче білий привид, виринув з хуртовини і, побачивши Андре, гукнув:

— Що за клята погода!

Клята погода, це вірно. Німці і носа не покажуть надвір.

Будиночок старої Пішено був уже недалеко. Андре зайшов у стару хижу й почав чекати.

Він хотів на власні очі побачити приїзд Кола і пересвідчитись, що все нормально, а потім забрати з собою групу охорони для ранкової операції біля Галері де Жод.

Андре й гадки не мав, яка потрібна буде ця група охорони.

* * *

О дев’ятій годині, коли відкривали магазин, Марі-Те вже стояла біля Галері де Жод. Як було напередодні домовлено з службовцями універмагу, що допомагали рятувати росіянина з лабет гестапо, вона мусила лишитися з ним і почекати, доки можна буде передати його людям Опору.

Це мало статися об одинадцятій годині. Росіянин в одязі підсобного робітника магазину удаватиме, ніби він допомагає переносити меблі на нижній поверх, до службового виходу, і потім непомітно зникне. У сквері «Нептун» на нього чекатиме Жюль Грак.

Навіть коли б гестапо встановило нагляд за магазином — а таке могло трапитися — практично риск був невеликий.

Коли Марі-Те в супроводі енергійної продавщиці, якій так симпатизував Жюль Грак, пройшла у склад, де ховався Сергій Ворогін, все відбулося не так, як вона собі уявляла.

Вона малювала собі хвилюючу й драматичну сцену. Трохи не урочисте вручення нагороди чи палку зустріч двох солдатів у присутності захоплених працівників магазину.

Марі-Те залишилась сама посеред кімнати, де стояли кухонні шафи, буфети й столи, а потім побачила, як до неї несміливо наближається виснажений чоловік з худим обличчям, скуйовдженою бородою і давно не митим волоссям. Завелика для нього форма залізничника надавала йому дещо кумедного вигляду.

Він щось сказав їй російською мовою; вони глянули один на одного і трохи розгубилися; він звів брови і легенько знизав плечима, а вона заперечливо похитала головою. Вже втративши надію порозумітися, він запитав:

— Sprechen sie Deutsch?[6]

Марі-Те якось механічно відповіла:

— Ja![7]

Минуло кілька секунд, поки вона збагнула, що трапилося щось чудесне і несподіване. Вони могли розуміти одне одного! Для нього це було справжнє воскресіння із мертвих, адже протягом багатьох днів він розмовляв лише сам з собою.

Цілу годину він розповідав про свої поневіряння відтоді, як опинився в полоні і аж до зустрічі з нею на сходах магазину; про полон, втечу, блукання по місту, як він задушив націстського офіцера на залізничній колії і забрав його зброю, про напад на залізничника, вбивство німецького офіцера серед білого дня, про полювання на людину, про те, як застрелив офіцера в гаражі, сутичку з дарнанівцем, зустріч із бродягами, — словом про все.

Тепер, коли вони спокійно сіли, Марі-Те запитала Ворогіна:

— Чи не скажете ви мені, як вам пощастило врятуватися під час облави?

Він охоче задовольнив її цікавість, радий нагоді поговорити:

— Було вже поночі. Я сховався в грузови-ку, коли побачив, як під'їхала машина, за кермом якої сидів німецький офіцер. Я вискочив, підбіг до дверцят і зробив знак зупинитися. Перш ніж той встиг щось зрозуміти, я сів поряд з револьвером у руці і примусив його виконувати мої накази. Весь квартал, мабуть, уже оточили. Треба було будь-що вирватися з кільця, проскочити заставу. Все відбулося просто. В машині лежав шолом, я надів його на голову офіцера, а собі взяв його кашкет. Біля застави я наказав йому просигналити, опустив скло в дверцятах і крикнув: «Achtung! Achtung!»[8]. Солдати звільнили нам дорогу, але один з них ледве не присвітив всередину електричним ліхтариком. Я діяв одчайдушно й нахабно, і був готовий до всього. Втрачати було нічого, гинути так гинути! Але й цього разу мені пощастило, ми поїхали далі. Як ви знаєте, я вбив того фашистського офіцера. Звичайно, він не думав, що його застрелять. Він не хотів заводити машину в гараж, а коли це зробив під дулом револьвера, то сподівався, що я лише оглушу його… Я вирішив знищити вісім німців і останню кулю лишити собі. Пізніше я змінив своє рішення…

— На щастя, Але чому ви не взяли його зброю?

— Я не подумав про це. Так само мені й на думку не спало взяти якісь продукти, коли я вибрався з свого вагона. А там їжі було вдосталь. Всього не передбачиш… Знаєте, я до цього не вбив жодної людини!..

— Це, мабуть, було жахливо… з тим офіцером, на станції. Я маю на увазі того, що ви… у кого взяли револьвер.

— Ні. Нічого жахливого не було. Була справедливість. Я вирвався з пекла, з Треблінки, я тиждень чекав смерті у вагоні, не сподіваючись зостатися живим. А потім, мені позаріз був потрібен його револьвер. На офіцера я натрапив зовсім несподівано.

— Я розумію. Ви не мали іншого виходу, а на станції вештались боші.

— Звичайно. Поїзд мій стояв на запасній колії, там було дуже темно. Офіцер прямував до містка, перекинутого над коліями. Він дуже поспішав…

Двері відчинилися, і зайшов службовець магазину з пакунком у руках. Він приніс Сергію Ворогіну сорочку, светр, робочий комбінезон і прибор для гоління.

В той час, коли він, радіючи, немов дитина, з насолодою намилював обличчя перед дзеркальною шафою, Марі-Те думала про те, як їй попередити батька. З ним треба обов'язково поговорити. Спочатку повідомити, що вона зв'язана з Опором, розповісти про події останніх днів. Врешті, треба сказати йому, щоб не йшов на той вечірній прийом в оперу. Нехай надішле листа і офіційно вибачиться. Так було б краще і для нього і, особливо, для неї. Ну, а якщо він не погодиться — нехай, вона піде з ним. Нічого з нею не трапиться, не помре.

«Коли б так… А, побачимо, якось та буде! Сподіваюсь, до дванадцятої він повернеться з села».

Марі-Те підвела голову. Сергій Ворогін з мильною піною на щоках і підборідді уважно дивився на неї, тримаючи бритву в руці.

Які в нього очі! Виразні й глибокі. Сумні, трохи стомлені і водночас суворі, із згаслою посмішкою. Очі людини, яка дуже багато страждала і все ж не піддалася відчаю.

Спокійно й неголосно він заговорив до неї.

— Які почуття породжує у нас фашизм?.. Фашизм схожий на криве дзеркало. Все, що воно віддзеркалює, стає огидним. В хворобливій маячні фашизму найпрекрасніші думки, найблагородніші почуття і мрії стають потворними. Страшна хвороба, яка найсвятіші почуття, все найсвятіше в людині перетворює на брудний накип. Але найгіршим є те, що хворі завжди зберігають разючу ясність розуму! Здоровий глузд на службі безумства. Так маньяк, що убиває жінок, до найменших деталей обдумує свої вчинки, зважує кожен свій рух і тверезо підраховує всі свої злочини. В Німеччині концентраційні табори організовано як зразкові колективні господарства. Там педантично підраховується кількість перенесених протягом дня гранітних брил, число повішених, розстріляних, задушених газом. Рафінований садизм. Навіть музика використовується в їхніх диявольських цілях.

— Мабуть, Вагнер? — встряла Марі-Те.

Яким тоном це вона сказала! Він присунувся до неї ближче і на мить замислився.

— Ви не любите Вагнера. Звичайно тому, що він німець. Тільки через це. Яка помилка! Що ж, хіба ви не визнаєте більше свого триколірного прапора як свою національну емблему через те, що ваш петенівський уряд забруднив його? Гітлер, безперечно, використовує вагнерівську музику, скоріше націзм узяв на озброєння вагнерівську містику надлюдини. І що ж, цього досить, щоб зганьбити Вагнера? Звичайно, можна і треба відкидати вагнерівську ідеологію, але не можна не визнавати велич Вагнера, його геній. Адже його «Трістан» — найвеличніша поема кохання, втілена в музику. Я люблю Вагнера. Я вмію його любити. Любити свідомо, розумно.

Після багатозначної паузи, немовби пояснюючи свої думки, він додав:

— За професією я музикант.

Їй захотілося звернути розмову на інше. Марі-Те почувала себе не досить сильною в цій галузі. Вона знала добре, що була щира, до того ж, не могла критися від свого співрозмовника. Вагнер не більше як привід. В цьому вся суть. Справді, хіба можна засудити заразом весь народ? Зненавидіти його? Без винятку? Звичайно, це було б просто смішно.

— Будь-ласка, — сказала вона, — розкажіть мені все про концентраційні табори. Ми тут про це нічого не знаємо.

— Гаразд, я розкажу вам про них. Я розкажу вам про унтерштурмфюрера СС і його помічника обершарфюрера, справжніх націстів, що тримали і тримають у своїх руках життя в'язнів Треблінки — це там мене перемололи. Я розкажу вам про катів та їхні жертви. Після війни людям важко буде повірити, що міг існувати цей фаланстер жахів, що їх було в Європі десятки. Буде важко повірити, що існував такий унтерштурмфюрер СС Карл Шарц.

Марі-Те тремтячими руками розстебнула свою шубку.

— Це правда, — сказала вона. — На сьогодні таких шарців ще багато в Європі, Я знала такого, бачила одного разу. Це полковник гестапо, і в його голосі, очах — презирство і зневага до людства, він — це втілення цинізму, холодної жорстокості й сваволі. І коли він посміхається ласкаво, люб'язно, відчуваєш себе в смертельних обіймах змії.

Вона не могла стриматись і додала з упертою переконливістю:

— І він, безперечно, любить Вагнера.

Сергій Ворогін повільно підвівся. Мильна піна вже висохла на його обличчі і вкривала щоки наче паморозь.

— Бачите, з усіма німцями, що беруть участь у війні Гітлера, я б'юся без зайвих роздумів. Без усяких там філософій. Вони — мої вороги, так само як і ваші.

Сергій Ворогін вже кінчив голитися, коли Марі-Те раптом скрикнула:

— А й справді! Сарай, де ви знайшли притулок першої ночі, стоїть у моїй садибі, це ж сарай садівника. Повірте мені, я не помиляюсь. Історія з пластинкою Вагнера, музика, яка зненацька урвалася, замок на дверях… Та ми ж весь час були поряд!

XXV

— Кажете, Клаус? Ах, так!.. Так. Він стоїть у засідці біля штучного грота, у сквері, зразу ж за магазином? Так, я зрозумів, позаду Галері де Жод… Ні! Це назва магазину. Він дивиться в напрямку магазину? Таке враження, ніби він чекає на когось? Гаразд!.. Авжеж, я знаю цей сквер, він зветься «Нептун», в ніші, у гроті, є його статуя… Що? Що я сказав? Це не має значення… Повертайтеся до Вальца і слідкуйте далі… Прошу? Звичайно, він там чатує на росіянина… Трапиться щось непередбачене до нашого прибуття?..

В такому разі починайте діяти… Так, у цьому районі є наші люди. За магазином стежать з учорашнього дня.

Ганс фон Шульц поклав трубку. Ця розмова по телефону сповнила його радістю.

«Ось тепер повідомлення цього — він поглянув у свій блокнот, — цього Даннері, безумовно, заслуговує на увагу. Росіянин ховається в магазині і той студент, — він знову зазирнув у блокнот, — Жюль Грак, мусить його зустріти. Мабуть, не обійшлося без участі працівників магазину. Ну що ж, я охоче візьмуся і за них.

Він одним духом вихилив склянку коньяку і подзвонив Вернеру.

«Цього слизняка я відправлю на російський фронт. А може, заодно і того гладкого бовдура Клауса».

* * *

Жюль Грак стояв у сквері, фамільярно спершись на плече статуї Нептуна, байдужий до холоду, і краєчком ока спостерігав за типом у шкіряному пальті, що вже п'ять хвилин вперто стовбичив на розі вулиць Тур д'Овернь і д’Асса, не звертаючи уваги на густий сніг.

Неясна тривога ворухнулася в серці Жюля.

«Підозріла пика у цього типа. Схожий на фліка. Німець? Напевне, німець. Присягаюсь, що він стежить за магазином».

Жюль Грак здригнувся.

«То що ж робити? Стояти отак і дивитися на них чи як?»

Коли він побачив чоловіка, що підійшов до типа в шкіряному пальті і став біля нього, спершись на дорожний стовп із погнутим і подряпаним знаком, який забороняв зупинку машин, всі сумніви розвіялись.

«Гестапо. Це гестапо!»

Він помітив, що гестапівці стежать не тільки за магазином, а й за ним.

Жюль Грак залишив грот, перейшов сквер і опинився на вулиці.

«Треба бути обережним. Добре, що у нас є машина. Якщо припече, чкурнемо до таратайки Франсіска на бульвар Дезе, і шукай вітра в полі».

Жюль зупинився, витяг носову хустку і удав, ніби витирає обличчя.

Він повагом рушив далі, коли побачив, як з магазину вийшли Марі-Те разом з двома чи трьома відвідувачами. Вона попрямувала до нього і, проходячи мимо, промовила:

— Він зараз виходить, Одягнений у робочий комбінізон, в береті.

Не дивлячись на неї, Жюль тихо наказав:

— Йди до машини і скажи Франсіску, хай заводить мотор. Там шупо.

Точно об одинадцятій годині, з першим ударом баштового годинника собору, Сергій Ворогін вийшов із службового виходу, невпізнанний у своєму вбранні, без бороди, і помітив навпроти на тротуарі Жюля Грака.

Він уже переходив брук, прямуючи до нього, коли четверо чоловіків вийшли з вузької вулиці Кош. Шкіряне пальто і той, другий, махнули їм рукою і крикнули щось по-німецькому. Й одразу ж пролунало по-французьки:

— Стій! Підніміть руки і йдіть сюди, ви, обоє!

Голос металевий і невблаганний.

Жюль Грак схопив за руку Сергія Ворогіна і кинувся бігти.

Ззаду, сухо, один за одним, наче автоматна черга, пролунали чотири постріли з пістолета… Куля вдарила в металеву огорожу сквера і пішла рикошетом. Заголосила десь жінка.

Біжучи, Сергій Ворогін витяг свій «люгер», обернувся і вистрілив навмання.

Вони звернули на бульвар Дезе. Знову постріли, і Жюль Грак важко впав» а коліна. Сергій Ворогін швидко нахилився, взяв його попід руки і підвів. Марі-Те відчинила дверцята, він вштовхнув Жюля всередину, і в цей час з протилежного боку сквера вдарила автоматна черга. Потім друга.

Майже водночас біля них загальмувало чорне авто, перегородивши проїзд на вулицю Тур д'Овень.

Хтось гукнув з машини:

— Тікайте мерщій, не зважайте на нас! Франсіск натиснув на педаль, і вони помчали засніженою вулицею, навіть не встигнувши причинити дверцята.

В чорному авто сиділи Андре Ведрін і троє з групи охорони, яку він півтори години тому забрав із Сен-Жака. Вони квапливо радилися:

— Що треба робити тепер? Все, здається?

— Чудово! Ми дали їм час утекти.

Андре Ведрін наказав:

— На бульвар, потихеньку.

Машина, як чорний товстий жук на снігу, повільно рушила, і через десять метрів зупинилася на бульварі Дезе, майже біля префектури. Сніг падав на капот і одразу ж танув — метал немовби вкрився рясним потом.

— Прокляття, вони більше не показують носа, — сказав кучерявий блондин з дівочим обличчям. — Мені страшенно хочеться поквитатися з ними.

— Не журись, Ягня, ти ж уже поклав двох, — зауважив Андре. — Ну, гаразд, треба й нам зникати.

В цей час якийсь чоловік у німецькій військовій формі раптом вискочив з-за книжкового магазину й побіг до них, збуджено вимахуючи руками.

Ягня просунув у віконечко автомат.

«Цей тип збожеволів. Справжній самогубця».

Сидячи поряд з водієм, Андре глянув через плече і запитав:

— Що він каже?

Його слова заглушила автоматна черга.

Чоловік поточився, крутнувся на місці і впав на сніг.

Вернер надто пізно вирішив перейти на інший бік барикад і обрав для цього невдалий час, але тепер йому більше не загрожував російський фронт. Не загрожуватиме ніколи.

Марі-Те вагалася.

— Візьми!

Вона пошукала в його кишені і витягла свою роботу з історії Оверня, пробиту двома кулями, липку від крові.

Жюль Грак розплющив каламутні очі і глянув на дівчину. Він ворухнув губами, і кров знову потекла з рота. В грудях у нього забулькало і захрипіло.

Коли він знову спробував заговорити, голос його вже згасав.

— Я не маю ча… часу… прочитати… вибач… вибачся… за мене… перед батьком…

Квола посмішка з'явилася на його вустах.

— Я йду… йду від тебе, люба… моє щастя… в безвість… вічно ки… кипіти… в казані… друзяки сатани… Смішно, правда?..

Він заплющив очі і ледь чутно прошепотів, важко хилячись набік.

— Я… кохаю тебе.

* * *

В муніципальній опері, за сто метрів від Галері де Жод, берлінський симфонічний оркестр готувався до вечірнього урочистого виступу. В програмі — «Трістан» Вагнера.

Примітки

1

Алло! Фон Шульц біля телефону… Я весь до ваших послуг, герр генерал-лейтенант! (нім.)

(обратно)

2

Дарнан — генерал, начальник пєтєнівської міліції.

(обратно)

3

Швидше, швидше! (нім.)

(обратно)

4

Місцево гетто.

(обратно)

5

F.Т.Р.F. — франтірери і французькі партизани. Нелегальна організація руху. Опору у Франції за часів німецької окупації.

(обратно)

6

— Ви розмовляєте по-німецьки? (мім.).

(обратно)

7

— Так! (нім).

(обратно)

8

Увага! (нім.).

(обратно)

Оглавление

Жан Саніта ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ВАГНЕРА?

У понеділок після полудня і наступної ночі

Вдень у вівторок

В середу вранці і протягом дня

У четвер, вранці Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg