«Двір Хаосу»

Двір Хаосу (fb2) - Двір Хаосу (Хроніки Амбера - 5) 698K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Роджер Желязны

Роджер Желязни ДВІР ХАОСУ

©    — україномовна пригодницька література

Карлу Йоку, першому читачеві:

Від Лузітанії до Евклід-парку,

Від Саркобатус Флотс до Лебедя Х-1

Та будеш жити ти 10 тисяч років,

Та буде твій розум в безпеці,

Та зламають дрібні божества свою загальну ногу…

1

Амбер: високий і яскравий, на вершині Колвіра, в середині дня. Чорна дорога: низька і зловісна, що тягнеться через Гарнаті від Хаосу до півдня. Я: ходжу, лаючись, і іноді читаю в бібліотеці палацу в Амбері. Двері в цю бібліотеку: зачинити і замкнути на засув.

Оскаженілий принц Амбера сів за стіл, наміряючись перенести свою увагу на відкритий том. Пролунав стукіт у двері.

— Геть! — Гаркнув я.

— Корвін, це я, Рендом. Відкрий, а? Я навіть приніс ленч.

— Хвилинку.

Я знову піднявся на ноги, обігнув стіл, пройшов через приміщення. Рендом кивнув, коли я відкрив двері. Він приніс тацю, яку поставив на столик поруч з моїм столом.

— Тут забагато їжі, — зауважив я.

— Я теж голодний.

— Так роби що-небудь з ним.

Він зробив. Він розрізав м'ясо і передав мені частину на величезній скибі хліба. Налив вина. Ми сіли і поїли.

— Я знаю, що ти все ще розлючений, — промовив він через деякий час.

— А ти ні?

— Ну, можливо, я більше звик до цього. Не знаю. І все ж… Так. Це було занадто раптово, чи не так?

— Раптово? — Я зробив великий ковток вина. — Це просто точнісінько, як в минулі дні. Навіть гірше. Він мені дійсно став симпатичний, коли розігрував із себе Ганелона. Тепер, коли він повернувся до управління, він став таким же безапеляційним, як завжди, він віддав нам ряд наказів, які не потрудився пояснити, і знову зник.

— Він сказав, що скоро зв'яжеться.

— Як я розумію, в останній раз у нього теж був такий намір.

— Я не такий вже й упевнений.

— І він нічого не пояснив щодо довгої своєї відсутності. Фактично, він нічого по-справжньому не пояснив.

— У нього, мабуть, є свої причини.

— Я починаю сумніватися, Рендом. Ти не думаєш, що його розум, нарешті, міг зійти з різьби?

— Він був все ж досить гострим, щоб обдурити тебе.

— Це було комбінацією низької тваринної хитрості й здатності міняти вигляд.

— Але ж спрацювало, чи не так?

— Так, спрацювало.

— Корвін, а чи не може бути так, що ти не хочеш, щоб у нього був план, який може виявитися дієвим, що ти не хочеш, щоб він був правий?

— Це безглуздо. Я хочу покінчити з цим неподобством анітрохи не менше, ніж кожен з нас.

— Так, але хіба ти не хотів би, щоб відповідь прийшла з іншої сторони?

— До чого ти хилиш?

— Ти не хочеш довіряти йому?

— Визнаю. Я не бачив його — як його самого — з біса довгий час, і…

Він похитав головою.

— Я маю на увазі не це. Ти розсердився, що він повернувся, чи не так? Ти сподівався, що ми його більше не побачимо.

Я відвів погляд.

— Це було, — нарешті зізнався я. — Але не через пустуючий трон. Або не ТІЛЬКИ через нього. Справа в ньому, Рендом. У ньому. Ось і все.

— Я знаю, — сказав він. — Але ти повинен зізнатися, що він обставив Бранда, що не так-то легко було зробити. Він викинув фокус, якого я до сих пір не розумію, змусивши тебе принести ту руку з Тир-на-Нгот, змусивши мене якимось чином передати її Бенедикту, простежив за тим, щоб Бенедикт опинився в потрібному місці в належний час, так, щоб усе спрацювало і він повернув собі Камінь. Він також, як і раніше краще нас у грі з Відображеннями. Він зумів це зробити прямо на Колвірі, коли відвів нас до первозданного Лабіринту. Я такого не можу. І ти не можеш. І він був здатний відлупцювати Жерара. Я не вірю, що він здав. Я думаю, що він точно знає, що він робить, і, подобається нам це чи ні, я думаю — він єдиний, хто може впоратися з нинішньою ситуацією.

— Ти намагаєшся сказати, що мені слід довіряти йому?

— Я намагаюся сказати, що у тебе немає вибору.

Я зітхнув.

— Гадаю, ти потрапив в точку, — сказав я. — Мені немає сенсу злитися. І все ж…

— Тебе турбує наказ про атаку? Чи не так?

— Так, серед інших речей. Якщо б ми почекали ще трохи, Бенедикт зміг би виставити в поле великі сили. Три дні — мізерний термін, щоб приготуватися до чогось подібного. Не в тому випадку, коли ми так невпевнені щодо ворога.

— Але, можливо, це і не так. Він довго говорив наодинці з Бенедиктом.

— Це — інша річ. Ці окремі для кожного накази. Ця таємність… Можливо, він довіряє нам не більше, ніж змушений.

Рендом розсміявся. Так само, як і я.

— Гаразд, — погодився я. — Можливо, я теж не довіряв би. Але три дні, щоб почати війну… — Я похитав головою. — Йому краще знати щось, чого ми не знаємо.

— У мене склалося враження, що це, швидше, попереджувальний удар, ніж війна.

— Так, тільки він не потрудився нам сказати, що попереджувальний.

Рендом знизав плечима і налив ще вина.

— Напевно, він скаже, коли повернеться. Ти ж не отримав жодних особливих наказів, чи не так?

— Просто стояти і чекати. А що у тебе?

Він похитав головою.

— Він сказав, що, коли прийде час, я дізнаюся. По крайній мірі у випадку з Джуліаном він велів йому підготувати свої війська, щоб ті могли виступити на першу вимогу.

— О? Хіба вони не залишаються в Ардені?

Він кивнув.

— Коли він це сказав?

— Після твого відходу. Він викликав сюди Джуліана по карті, і вони поїхали разом. Я чув, як батько сказав, що частину шляху назад він проїде з ним.

— Вони вирушили по східній стежці через Колвір?

— Так. Я бачив їх від'їзд.

— Цікаво. Що ще я пропустив?

Він засовався в своєму кріслі.

— Ось ця частина і турбує мене, — сказав він. — Після того, як батько сів на коня і махнув рукою на прощання, він озирнувся на мене і сказав: «І не зводити очей з Мартіна.»

— Це все?

— Це все. Але він сміявся, коли говорив це.

— Я вважаю, просто природна підозра до новоприбулого.

— Тоді чому цей сміх?

— Здаюсь.

Я відрізав шматок сиру і з'їв його.

— Можливо, непогана ідея. Однак, це може бути і не підозрою. Можливо, він відчуває, що Мартіна потрібно від чогось захистити. Або те і інше. Або ні те, ні інше. Ти ж знаєш, який він іноді буває.

Рендом встав.

— Про цю альтернативу я не подумав. Підемо зараз зі мною, а? — попросив він. — Ти був тут весь ранок.

— Гаразд, — я піднявся на ноги, пристебнув Грейсвандір. — У будь-якому випадку, де Мартін?

— Я залишив його на першому поверсі. Він розмовляв з Жераром.

— Тоді він в хороших руках. Жерар залишиться тут або повернеться до флоту?

— Не знаю. Він своїх наказів не обговорює.

Ми залишили приміщення і попрямували до сходів. По дорозі вниз я почув звідти галас якоїсь дрібної метушні і прискорив крок.

Подивившись через перила, я побачив натовп стражників біля входу в тронний зал, разом з масивною фігурою Жерара. Всі вони стояли спиною до нас. Через останні сходинки я перестрибнув. Рендом трохи відстав від мене.

Я проштовхався наперед.

— Жерар, що відбувається? — Запитав я.

— Щоб мене, якщо я знаю, — відповів він. — Подивися сам, але входу тут немає.

Він відсунувся убік, і я зробив крок вперед. Потім другий. І ось тут воно і було. Враження було таке, ніби я штовхався в трохи пружну, абсолютно невидиму стіну. За нею — видовище, що сплело воєдино мою пам'ять і почуття. Я застиг, так як страх схопив мене за шию, стиснув мені руки. А це, між іншим, справа нелегка.

Мартін, усміхаючись, усе ще тримав карту в лівій руці, а Бенедикт, явно недавно викликаний, стояв перед ним. Дівчина була поблизу, на підвищенні, поруч з троном, обличчям не до нас. Обидва чоловіки, схоже, розмовляли. Але я не міг почути слів. Нарешті, Бенедикт повернувся і, здавалося, звернувся до дівчини. Через деякий час вона, схоже, відповіла йому. Мартін перемістився наліво від неї. Поки вона говорила, Бенедикт піднявся на поміст. Тоді я зміг побачити її обличчя. Розмова тривала.

— Ця дівчина виглядає дещо знайомою, — сказав Жерар, який висунувся вперед і стояв тепер поруч зі мною.

— Ти міг її мигцем бачити, коли вона проскочила повз нас, — повідомив я йому. — У день смерті Еріка. Це Дара.

Я почув, що викликав перерву у його дихані.

— Дара! — Вигукнув він. — Значить, ти… — Голос його розтанув.

— Я не брехав, — підтвердив я. — Вона справжня.

— Мартін! — Крикнув Рендом, який підійшов до мене праворуч. — Мартін! Що відбувається?

Відповіді не було.

— Я не думаю, що він може тебе чути, — сказав Жерар. — Цей бар'єр, здається, повністю відрізає нас.

Рендом, напружившись, натиснув вперед. Руки його впиралися в щось невидиме… Він запропонував:

— Давайте разом штовхнемо його.

Так що, я спробував ще раз. Жерар теж кинув свою вагу на невидиму стіну. Після півхвилини напруження, без всякого успіху, я відступив.

— Без толку, — сказав я. — Ми не можемо його зрушити.

— Що це за клята штука? — Запитав Рендом. — Що нас тут тримає?

Що нас тут тримає — у мене було передчуття. Тільки воно, проте, стосувалося лише того, що могло відбутися. І тільки через дежа вю <Буквально — вже бачив. У психології — явище помилкової пам'яті> характер всієї сцени. Тепер, однак… Тепер я схопився рукою за піхви — впевнитися, що Грейсвандір все ще висіла у мене на боці.

Вона висіла. Тоді як же я міг пояснити присутність своєї, єдиноі у своєму роді, шпаги, з її видимим всім візерунком на клинку, яка зависла там, де вона раптом з'явилася, без підтримки, в повітрі перед троном, ледь торкаючись вістрям горла Дари?

Ніяк.

Але це було занадто схоже на те, що трапилося тієї ночі, в місті снів на небі Тир-на-Нготі, щоб бути збігом. Тут не було ніяких орнаментів — темряви, збентеження, різких напівтонів, випробовуваних мною почуттів.

І все ж сцена була багато в чому поставлена так само, як і тієї ночі. Вона була дуже схожою. Але не точно такою ж. Бенедикт стояв не зовсім на місці — трохи далі назад. І поза його була іншою. Хоча я не міг прочитати по її губах, я хотів знати, чи задавала Дара ті ж дивні питання. Я в цьому сумнівався.

Сцена — схожа, і все ж не схожа на пережиту мною — ймовірно, була повторена в іншому місці; тобто — якщо тут взагалі був якийсь зв'язок — з впливом у той час на мій розум сил Тир-на-Нгота.

— Корвін, — сказав Рендом. — Там, перед нею, схоже, висить твоя Грейсвандір.

— Так, схоже, це правда. — Погодився я. — Але, як бачиш, моя шпага при мені.

— Але ж не може бути інша точно такою ж… так адже? Ти знаєш, що відбувається?

— Починаю відчувати, ніби можу і знати, — сказав я. — Що б там не було, я безсилий зупинити це.

Шпага Бенедикта раптом вивільнилася з піхов і схопилася з іншою, настільки схожою на мою власну. Через мить вона боролася з невидимим супротивником.

— Вріж йому, Бенедикт! — Крикнув Рендом.

— Це марно, — сказав я. — Він буде обеззброєний.

— Звідки ти знаєш? — Запитав Жерар.

— Якимось чином це я там борюся з ним, — сказав я. — Це той кінець мого сну в Тир-на-Нгот. Не знаю, як він це влаштував, але це — ціна, заплачена батьком за володінням Каменем Правосуддя.

— Не встигаю за твоєю думкою, — сказав він.

Я похитав головою.

— Я не вдаю, ніби розумію, як це було зроблено, — пояснив я йому. — Але ми не зможемо увійти, поки із зали не зникнуть два предмети.

— Які два предмети?

— Просто стеж.

Шпага Бенедикта змінила руку, і його блискучий протез метнувся вперед і закріпився на якійсь невидимій мішені. Дві шпаги парирували друг одного, зчепилися, натиснули. Їх вістря рушили до стелі.

Права рука Бенедикта продовжувала стискатися.

Раптово Грейсвандір вивільнилася і рушила повз руку.

Вона завдала прекрасний удар по правій руці Бенедикта, в місце, де з нею поєднувалася металева частина.

Бенедикт змістився, і на кілька хвилин дію було закрито від нашого огляду.

Потім поле зору знову розчистилося, коли Бенедикт, повернувшись, впав на коліно.

Він стискав обрубок своєї руки.

Механічна рука висіла в повітрі поряд з Грейсвандір. Вона рухалася геть від Бенедикта і опускалася, так само, як і шпага.

Коли обидва предмети досягли підлоги, вони не вдарилися об неї, а пройшли крізь неї, зникаючи з нашого виду.

Я нахилився вперед і, відновивши рівновагу, рушив до залу.

Бар'єр пропав.

Мартін і Дара дісталися до Бенедикта раніше нас.

Дара вже відірвала смугу від свого плаща і бинтувала обрубок руки Бенедикта, коли туди прибігли Жерар, Рендом і я.

Рендом схопив Мартіна за плече, а я повернувся до нього.

— Що трапилося? — Запитав він.

— Дара… Дара говорила мені, що хоче побачити Амбер, — відповів він. — Оскільки я живу тепер тут, я погодився провести її і показати їй пам'ятки. Потім…

— Провести її? Ти маєш на увазі через карту?

— Ну так, бачиш…

— Дай-но мені ці карти, — велів Рендом і вихопив футляр з-за пояса Мартіна.

Він відкрив його і почав перебирати картки, повністю заглибившись у це заняття.

— Потім я надумав повідомити Бенедикту, оскільки він цікавився нею, продовжував Мартін. — І тоді Бенедикт вирішив з'явитися і побачитися…

— Якого біса! — Вигукнув Рендом. — Тут є одна твоя, одна її та одна хлопця, якого я навіть ніколи не бачив. Де ти їх дістав?

— Дай-но мені подивитися на них, — попросив я.

Він передав мені три карти.

— Ну? — Поцікавився він. — Це був Бранд? Він єдиний, про кого я знаю, що він тепер може робити карти.

— Я не став би мати жодних справ з Брандом, — відповів Мартін, — крім, хіба що, для того, щоб убити його.

Але я вже знав, що вони були не від Бранда. Вони були просто не в його стилі. Ні в стилі будь-кого іншого, чию роботу я знав. Стиль, однак, в даний момент не дуже займав мої думки. Їх, швидше, займали риси обличчя третьої персони, — того, про кого Рендом сказав, що ніколи його раніше не бачив. А я бачив. Я дивився на обличчя юнака, який виїхав на мене з арбалетом перед Двором Хаосу, який впізнав мене, а тому відхилив постріл.

Я простягнув карту.

— Мартін, хто це? — Запитав я.

— Людина, яка зробила ці додаткові карти, — пояснив він, — він заодно намалював і себе. Я не знаю його імені. Він друг Дари.

— Ти брешеш, — заявив Рендом.

— Тоді нехай нам скаже Дара, — вирішив я і обернувся до неї.

Вона все ще стояла на колінах поруч із Бенедиктом, хоча закінчила бинтувати його, і він тепер сів.

— Як щодо цього? — Поцікавився я і обернувся до неї, махаючи перед нею картою. — Хто ця людина?

Вона глянула на карту, потім на мене, і посміхнулася.

— Ти дійсно не знаєш? — Поцікавилась вона.

— Став би я питати, якби знав?

— Тоді подивися на неї знову, а потім піди і подивися в дзеркало. Він такий же твій син, як і мій. Його звуть Мерлін.

Мене нелегко потрясти, але в цьому не було нічого легкого.

Я відчув раптове запаморочення.

Але мій мозок працював швидко. При належній різниці в часі таке було можливо.

— Дара, — промовив я, — чого ти все-таки хочеш?

— Я сказала тобі, коли пройшла Лабіринт, — відповіла вона, — що Амбер буде зруйнований. Чого я хочу, так це зіграти в цьому свою законну роль.

— Ти зіграєш в мою колишню камеру, — пообіцяв я. — Ні! У сусідню з нею. Варта!

— Корвін, все в порядку, — заступився за неї, піднявшись на ноги, Бенедикт. — Все не так погано, як здається, вона може це пояснити.

— Тоді хай почне зараз же.

— Ні. Наодинці, в колі сім'ї.

Я зробив знак відійти охороні, яка зявилися на мій поклик.

— Гаразд. Давайте зберемося в одній з кімнат над залом.

Він кивнув, і Дара взялася підтримувати його за ліву руку. Рендом, Жерар, Мартін і я пішли за ними із залу. Я озирнувся разок на порожнє місце, де збувся мій сон. Ось, значить, який його сенс.

2

Я прискакав на гребінь Колвіра і спішився, під'їхавши до своєї гробниці. Я зайшов всередину і відкрив труну. Вона була порожньою. Добре. А то я вже почав сумніватися. Я наполовину очікував побачити себе, лежачим там переді мною; доказ, що, незважаючи на всі ознаки і інтуїцію, якимось чином забрів не в те відображення.

Я вийшов назовні і погладив Зірку по носі. Сяяло сонце, і бриз був холодним. У мене виникло несподіване бажання відправитися в море. Замість цього я сів на лаву і покрутив у руках люльку.

Ми поговорили. Дара сиділа, підібгавши під себе ноги, на коричневому дивані, і, посміхаючись, повторила історію свого походження від Бенедикта і пекельної діви Лінтри, вона була народжена і вихована при Дворі Хаосу, обширному неевклідовому царстві, де сам час являв собою дивну проблему випадкового розподілу.

— Розказане тобою при нашій першій зустрічі було брехнею, — сказав я. — З якого дива я повинен вірити тобі зараз?

Вона посміхнулася і почала розглядати свої нігті.

— Я змушена була тоді збрехати тобі, — пояснила вона, — щоб отримати те, що хотіла.

— І що ти…

— Знати про свою сім'ю, Лабіринт, карти, про Амбер. Завоювати твою довіру, мати від тебе дитину.

— А хіба правда не послужила б тобі з таким же успіхом?

— Навряд чи. Я з'явилася від ворога. Мої причини отримати це були не з тих, що ти схвалив би.

— Твоє уміння фехтувати?.. Ти тоді говорила мені, що тебе тренував Бенедикт.

— Я вчилася у самого Великого Князя Бореля, Високого Лорда Хаосу.

— Твоя зовнішність, — продовжував я, — вона багаторазово змінювалася, коли я дивився, як ти проходила Лабіринт. Як? А також, чому?

— Всі, хто походять від Хаоса, здатні міняти зовнішність, — відповіла вона.

Я подумав про перетворення Дворкіна в ту ніч, коли він представлявся мною.

Бенедикт кивнув.

— Батько обдурив нас своїм обличчям Ганелона.

— Оберон — син Хаосу, — підтвердила Дара. — Бунтівний син бунтівного батька. Але сила у нього така, як і раніше.

— Тоді чому ж цього не можемо робити ми? — Запитав Рендом.

Вона знизала плечима.

— А ви коли-небудь пробували? Напевно що ви теж можете. З іншого боку, це могло вимерти з вашим поколінням. Я не знаю. Однак, що стосується мене самої, то у мене є певні улюблені обличчя, до яких я повертаюся в напружені моменти. Я виросла там, де це було правилом, де мати інший вигляд є просто чимось необхідним. У мене це все ще рефлекс. Саме це ви і засвідчили — в той день, коли я проходила Лабіринт.

— Дара, — запитав я, — навіщо тобі знадобилося те, що ти, за твоїми словами, хотіла мати — знання про сім'ю, Лабіринт, карти, Амбер? І син?

— Гаразд, — зітхнула вона. — Гаразд. Ви вже знаєте про плани Бранда — зруйнувати і заново побудувати Амбер?

— Так.

— Це вимагало нашої згоди і співробітництва.

— Включаючи вбивство Мартіна? — Запитав Рендом.

— Ні, — відповіла вона. — Ми не знали, кого він мав намір використовувати в якості жертви.

— Вас би це зупинило, якби ви знали?

— Ти ставиш гіпотетичне питання, — сказала вона. — Відповідай на нього сам. Я рада, що Мартін усе ще живий. Це все, що я можу сказати про це.

— Гаразд, — сказав Рендом, — що щодо Бранда?

— Він зумів вступити в контакт з нашими лідерами за допомогою методів, які викрав у Дворкіна. У нього були амбіції. Йому були потрібні знання, сила. Він запропонував угоду.

— Якого роду знання?

— Ну, хоча б те, що він не знав, як знищити Лабіринт.

— Значить, відповідальні за те, що він все-таки зробив, були ВИ, — сказав Рендом.

— Якщо ти віддаєш перевагу такій точці зору, можеш дивитися на це так.

— Віддаю. — Вона знизала плечима і подивилась на мене.

— Ти хочеш почути цю історію?

— Давай, — я глянув на Рендома, і той кивнув.

— Бранду дали те, що він хотів, — продовжила вона свою розповідь. — Але йому не довіряли. Побоювалися, що коли незабаром він буде володіти силою сформувати який йому завгодно світ, він не зупиниться на правлінні зміненим Амбером. Він спробує поширити своє панування і на Хаос теж. Ослаблений Амбер — ось що було бажано, так щоб Хаос був сильнішим, ніж є зараз. Встановлення нової рівноваги, що дало б нам більше Відображень, що лежать між нашими царствами. Було давним-давно вияснено, що ці два королівства не можуть злитися, або одне з них — бути знищене без зміни всіх процесів, що знаходяться в русі між нами. В результаті була б повна статика або повний Хаос. І все ж, хоча і видно було, що у Бранда на думці, наші лідери пішли на угоду з ним. Це була найкраща можливість, яка представилася за довгі століття. За неї треба було вхопитися. Рішення було таким, що з Брандом можна мати справу, а під кінець замінити, коли прийде час.

— Так, значить, ви теж планували обман, — зауважив Рендом.

— Ні, якщо б він стримав своє слово. Але, втім, ми знали, що він не стримає. Так що ми передбачили хід проти нього.

— Який?

— Йому б дозволили досягти своєї мети, а потім знищили. Його місце успадкував би член королівської сім'ї Амбера, який був би також з першого сімейства Хаосу, що виріс серед нас і навчений для цього поста. Мерлін підтверджує своє походження з Амбера навіть з обох боків — через мого прадіда Бенедикта, і від тебе самого — двох найбільш вірогідних претендентів на ваш трон.

— Ти з королівського Дому Хаосу?

Вона посміхнулася.

Я піднявся, відійшов, і втупився на попіл на камінній решітці.

— Я знаходжу дещо прикрим бути учасником проекту виведення нового виду, — вимовив я нарешті. — Але, як би там не було і, допускаючи на хвилину, що все сказане тобою правда, — чому ти тепер все це нам розказуєш?

— Тому що, — відповіла вона, — я побоююся, що лорди мого королівства зайдуть заради своєї мрії так само далеко, як і Бранд. Напевно, навіть далі. Та рівновага, про яку я говорила. З обох сторін, здається, не розуміють, яка це крихка річ. Я подорожувала по Відображеннях неподалік від Амбера. Я також знаю Відображення, що лежать неподалік від Хаосу. Я зустрічала багатьох людей і бачила багато речей. Потім, коли я зіткнулася з Мартіном і поговорила з ним, то почала відчувати, що зміни, які, як мені казали, будуть на краще, будуть не просто результатом перебудови Амбера на більш приємний для моїх старійшин лад. Вони замість цього перетворять Амбер у всього лише продовження Двору, більшість Відображень перетвориться і приєднається до Хаосу. Амбер стане островом. Деякі з моїх старійшин, які все ще відчувають біль від того, що Дворкін взагалі створив Амбер, дійсно бажають повернення до часів, передуючих створенню Амбера. До повного Хаосу, з якого виникло все. Я дивлюся на виконання умови рівноваги, як на кращий вихід і бажаю зберегти її. Моє бажання — щоб жодна сторона не вийшла переможницею в будь-якому конфлікті.

Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Бенедикт качає головою.

— Значить, ти ні на чиєму боці.

— Мені хочеться думати, що я на обох.

— Мартін, — звернувся я, — ти в цьому з нею?

Він кивнув.

Рендом розсміявся.

— Двоє вас? Проти Амбера і Двору Хаосу? Чого ви сподіваєтеся домогтися? Як ви сподіваєтеся сприяти збереженню цієї хиткої рівноваги?

— Ми не одні, — заявила вона, — а план не наш.

Її пальці порилися в кишені. Коли вона підняла руку, щось блиснуло. Дара повернула це пальцями на світло. Вона тримала перстень з печаткою нашого батька.

— Де ти його дістала? — Запитав здивовано Рендом.

— Так, де?

Бенедикт ступив до неї і простягнув руку. Вона віддала йому перстень. Він уважно вивчив його.

— Це батьківський, — підтвердив він. — Як ви знаєте, у нього є маленькі мітки ззаду, які я бачив раніше. Навіщо він тобі?

— По-перше, переконати вас, що я дію від його імені, коли повідомлю вам його накази, — відповіла вона.

— Звідки ти взагалі знаєш його? — Зацікавився я.

— Я зустрілася з ним під час його утруднень деякий час назад, — повідомила вона нам. — Фактично, можна сказати, що я допомогла йому позбавитися від них. Це трапилося після того, як я зустріла Мартіна і стала ставитися до Амбера більш співчутливо. Але, втім, ваш батько теж дуже приваблива і переконлива людина. Я вирішила, що не можу просто стояти і дивитися, як він залишається полоненим у моєї рідні.

— Ти знаєш, як він взагалі потрапив у полон?

— Я знаю тільки, що Бранд домігся його присутності в досить далекому від Амбера Відображенні, щоб його можна було схопити. Я вважаю, що це було пов'язано з помилковим пошуком неіснуючого магічного інструменту, здатного зцілити Лабіринт. Тепер він розуміє, що зробити це може тільки Камінь.

— Те, що ти допомогла йому повернутися… як це вплинуло на твої відносини з твоїм власним народом?

— Не дуже добре. Я тимчасово без дому.

— Чи не хочеш ти мати його тут?

Вона знову посміхнулася.

— Все залежить від того, як обернеться справа. Якщо мій народ доб'ється свого, я радо повернуся — інакше залишуся з тим, що збережеться від Відображень.

Я витягнув Карту і глянув на неї.

— Як щодо Мерліна? Де він тепер?

— Він у них. Я боюся, що тепер він може стати їх людиною. Він знає про своє походження, але вони довгий час займалися його вихованням. Я не знаю, чи зможе він вирватися.

Я підняв Карту і пильно подивився на неї.

— Марно, — сказала вона. — Вони не функціонують між тут і там.

Я згадав, який важкий був зв'язок по Карті, коли я перебував на краю Відображень Амбера. Але все одно спробував.

Карта стала холодною в моїй руці і я потягнувся. Виникло найслабше мерехтіння відповідної присутності. Я спробував ще старанніше.

— Мерлін, це Корвін. Ти чуєш мене? — Сказав я.

Я, здається, почув відповідь. Вона, здавалося, була: «Я не можу». А потім — нічого. Карта втратила свою холодність.

— Ти зв'язався з ним? — Запитала вона.

— Я не впевнений, — сказав я. — Але думаю, що так. Але тільки на мить.

— Краще, ніж я думала, — зауважила вона. — Або умови хороші, або ваші розуми дуже схожі.

— Коли ти розмахувала батьківською печаткою, ти казала про якісь накази, — зауважив Рендом. — Яких накази? І чому він шле їх через тебе?

— Тут справа в своєчасності.

— Своєчасності? Чорт забирай! Та він тільки вранці поїхав звідси!

— Йому треба було закінчити одну справу, перш ніж він був би готовий для іншої. Він не мав уявлення, скільки на це піде часу. Але я була в контакті з ним якраз перед тим, як з'явитися сюди — хоча я навряд чи була готова до прийому, який отримала — і тепер він готовий розпочати наступну фазу.

— Де ти з ним говорила? — Запитав я. — Де він?

— Я не маю уявлення, де він. Він вступив зі мною в контакт.

— І…

— Він хоче, щоб Бенедикт атакував негайно.

Жерар, нарешті, заворушився у величезному кріслі, де він сидів і слухав. Він піднявся на ноги, заткнув великі пальці за пояс і подивився на неї зверху вниз.

— Подібний наказ повинен виходити прямо від батька.

— Від нього і виходить, — заявила вона.

Він похитав головою.

— Це не має сенсу, навіщо вступати в контакт з тобою — особою, якій ми маємо мало причин довіряти — а не з одним з нас?

— Я вважаю, що він на той час не вже не міг зв'язуватися з вами. З іншого боку, він був здатний визвати мене.

— Чому?

— Він скористався не Картою. У нього такої немає. Він скористався резонуючим ефектом Чорної Дороги, схожим із засобом, завдяки якому Бранд одного разу втік від Корвіна.

— Ти багато знаєш про те, що відбувалося.

— Так. У мене є джерела при Дворі, а Бранд переправився туди після вашої боротьби. Я дещо чула.

— Ти знаєш, де наш батько зараз? — Запитав Рендом.

— Ні. Але я вважаю, що він направився в справжній Амбер, порадитися з Дворкіним і знову вивчити пошкодження первозданного Лабіринту.

— Для якої мети?

— Не знаю. Ймовірно, щоб вирішити, який курс йому вибрати. Той факт, що він викликав мене і наказав атакувати, скоріше всього означає, що він щось вирішив.

— Давно ви зв'язувалися?

— Всього кілька годин тому — по моєму часу. Але я була далеко звідси у Відображеннях. Я не знаю, яка там різниця в часі. Я занадто новенька в цих справах.

— Так, значить, це могло бути чимось вкрай недавнім? Можливо, лише кілька хвилин тому, — задумливо мовив Жерар. — Чому він говорив з тобою, а не з одним з нас? Я не вірю, що він не міг зв'язатися з нами, якщо б він побажав.

— Напевно для того, щоб показати, що він дивиться на мене, як на спільницю.

— Все це може бути повною правдою, — заявив Бенедикт. — Але я не рушу без підтвердження цього наказу.

— Фіона все ще біля первозданного Лабіринту? — Запитав Рендом.

— В останній раз коли я був там, я чув, що вона розіб'є там свій табір, — підтвердив я. — Я розумію, що ти цим хочеш сказати…

Я взяв Карту Фі.

— Тоді нас знадобилося більше, ніж один, щоб вибратися звідти, — зауважив він.

— Вірно. Тому допоможи мені.

Він підвівся, підійшов до мене. Бенедикт і Жерар теж наблизилися.

— У цьому немає потреби, — запротестувала Дара.

Я проігнорував її і зосередився на тонких рисах моєї рудої сестрички. Через кілька миттей у нас виник контакт.

— Фіона, — запитав я, бачачи по фону карти, що вона все ще перебуває там, де серце всього. — Батько ще там?

— Так, — відповіла вона, натягнуто посміхаючись. — Він всередині з Дворкіним. — Слухай. Справа термінова. Я не знаю, чи знаєш ти Дару чи ні, але вона тут…

— Я знаю, хто вона, але ніколи не зустрічала її.

— Ну, вона стверджує, що у неї є наказ про атаку від батька. У неї є в підтримку її повідомлення його перстень з печаткою, але він про це раніше нічого не говорив. Ти знаєш що-небудь про це?

— Ні, — відповіла вона. — Ми всього лише обмінялися привітаннями, коли він з Дворкіним прийшли сюди подивитися на Лабіринт. У мене тоді виникли деякі підозри, і твої слова підтверджують їх.

— Підозри? Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, що батько збирається спробувати відремонтувати Лабіринт. При ньому Камінь, і я підслухала дещо з сказаного ним Дворкіну. Якщо він зробить таку спробу, то при Дворі Хаосу дізнаються про неї в ту ж мить, коли він почне. Вони постараються зупинити його. Йому бажано нанести удар першому, щоб тримати їх зайнятими. Тільки…

— Що?

— Це вб'є його, Корвін. Вже це-то я знаю. Досягне успіху він чи ні, по ходу справи він буде знищений.

— Я знаходжу, що в це важко повірити.

— У те, що король віддасть життя за своє королівство?

— Що батько здасть.

— Значить, або він сам змінився, або ти ніколи по-справжньому не знав його. Але я чула, що він збирається спробувати це.

— Тоді навіщо посилати свій самий останній наказ з людиною, якій, як він знає, ми по-справжньому не довіряємо?

— Я б припустила, щоб показати, що він хоче, щоб ви їй довіряли, якщо вже він підтвердить його.

— Це здається занадто кружним шляхом робити справи, але я згоден, що нам не слід діяти без підтвердження. Ти можеш отримати його для нас?

— Спробую. Я викличу тебе, як тільки поговорю з ним.

Вона перервала контакт.

Я повернувся до Дари, яка чула тільки мою частину розмови.

— Ти знаєш, що батько збирається зробити прямо зараз? — Запитав я її.

— Щось пов'язане з Чорною Дорогою, — відповіла вона. — На це він вказував. Однак, що і як не сказав.

Я відвернувся. Я зібрав Карти і поклав їх у футляр. Такий поворот подій мені не сподобався. Весь цей день почався погано, і з тих пір справи весь час котилися по похилій, і до того ж недавно минув час обіду. Коли я говорив з Дворкіним, він описав мені результати будь-якої спроби відремонтувати Лабіринт, і вони здавалися мені вельми жахливими. Що якщо батько спробує це зробити, зазнає невдачі, і загине в спробі? Де ми тоді опинимося? Прямо там, де тепер, тільки без лідера, напередодні битви — ми знову займемося проблемою успадкування трону. Вся ця огидна справа знову повернеться в наші уми, коли ми поскачем на війну. І ми всі почнемо свої особисті приготування до сутички один з одним, як тільки розправимось зі спільним ворогом. Повинен бути інший спосіб впоратися зі справами. Краще батько живий і на троні, ніж нове пожвавлення інтриг через успадкування.

— Чого ми чекаємо? — Запитала Дара. — Підтвердження?

— Так, — відповів я.

Рендом почав ходити. Бенедикт сів і перевірив перев'язку. Жерар притулився до камінної полиці. Я стояв і думав. Ось тут мені і прийшла в голову одна думка. Я негайно відштовхнув її, але вона повернулася. Вона мені не сподобалася, але вона не мала ніякого відношення до доцільності. Мені, однак, доведеться діяти швидко, перш ніж у мене буде шанс умовити себе на іншу точку зору. Ні! Я буду дотримуватися цієї. Чорт би її забрав!

Виникло відчуття контакту. Я чекав. Через якусь мить я знову дивився на Фіону. Вона стояла в знайомому мені місці, щоб впізнати, в якому, мені знадобилося лише кілька секунд: у вітальні Дворкіна, по інший бік важких дверей в кінці печери. І батько, і Дворкін були з нею. Батько скинув свою личину Ганелона і знову був самим собою. Я побачив, що Камінь у нього на шиї.

— Корвін, — сказала Фіона, — це правда. Батько послав з Дарою наказ про атаку, і він очікував, що ви звернетеся щодо підтвердження цього прохання. Я…

— Фіона, проведи мене.

— Що?

— Ти мене чула. Давай!

Я простягнув праву руку, вона простягнула свою, і ми стикнулися.

— Корвін! — Крикнув Рендом. — Що відбувається?

Бенедикт зірвався на ноги, Жерар вже рухався до мене.

— Ви скоро про це почуєте, — сказав я їм і рушив уперед. Я потиснув Фіоні руку, перш ніж відпустити її, і посміхнувся.

— Спасибі, Фі. Привіт, батьку! Привіт, Дворкін. Як там все?

Я кинув швидкий погляд на важкі двері. Вони були відкриті. Потім я обійшов Фіону і рушив до них. Голова у батька була опущена, очі звузилися.

— Що таке, Корвін? Ти тут без звільнювальної, — сказав він. — Я підтвердив цей проклятий наказ, тепер я чекаю його виконання.

— Його виконають, — кивнув я. — Я прийшов сюди сперечатися не через це.

— Тоді через що ж?

Я присунувся ближче, розраховуючи свої слова так само, як відстань. Я був радий, що він залишився сидіти.

— Деякий час ми їздили, як товариші, — промовив я. — Будь я проклятий, якщо ти мені не став тоді симпатичний. Раніше, знаєш, ніколи не був. Ніколи, до того ж, мені не вистачало духу сказати це раніше, але ти знаєш, що це правда. Мені хотілося б думати, що саме так ми могли б продовжувати наші стосунки, якщо б ми не були один для одного тим, ким є.

На саму коротку мить його погляд, здавалося, пом'якшав, коли я розташувався там, де треба.

— У будь-якому випадку, — продовжував я, — я збираюся швидше повірити в того тебе, ніж у цього, тому що є щось, чого б я ніколи не зробив для іншого тебе.

— Що?

— Це!

Я схопив Камінь, зробивши розмашистий рух вгору і зірвав ланцюг з його шиї. Потім, різко повернувшись, я помчав через двері з кімнати. Я рвонув двері, зачинивши їх за собою, і вона з клацанням зачинилися. Я не бачив ніякого способу закрити їх зовні, так що побіг далі, по знайомому шляху через печеру, по якій я в ту ніч слідував за Дворкіним. Позаду я почув очікуваний рев.

Я слідував по поворотах. Спіткнувся я тільки раз. Запах Вінсера все ще висів у його лігві. Я помчав далі і останній поворот приніс мені вид денного світла попереду. Я помчав до нього, перекидаючи через голову ланцюг з Каменем. Я відчув, як він впав мені на груди, подумки потягнувся в нього. Позаду мене в печері гриміла луна.

ВИБРАВСЯ!!

Я припустив до Лабіринту, відчуваючи його через Камінь, перетворюючи його в додаткове відчуття. Я був єдиною людиною, крім батька або Дворкіна, налаштований на нього. Дворкін повідомив мені, що ремонт Лабіринту може бути повністю здійснений людиною, що пройшла Великий Лабіринт і настроєна на Камінь. Випалюючи пляму при кожному перетині її, замінюючи пошкодження згідно записаного в камені образу Лабіринту, стираючи по ходу справи Чорну Дорогу. Тому краще вже я, ніж батько.

Я все ще відчував, що Чорна дорога зв'язана своєю остаточною формою з силою, доданою їй моїм прокляттям Амберу. Це я теж хотів стерти. У будь-якому випадку, батько краще впорається з улагоджуванням справ після війни, ніж коли-небудь зможу я. Я зрозумів у цю мить, що я більше не хотів трону. Навіть якби він був вільний, перспектива керувати всі ці нудні століття королівством, що могла мене чекати, була гнітючою. Можливо я шукаю легкого виходу, якщо помру в цих умовах. Ерік помер, і я більше не ненавиджу його. Інша обставина, яка штовхала мене на дію — Трон — тепер мені здавалося, що я бажав його тільки тому, що я думав, ніби Ерік занадто хотів його. Я відрікся і від того і від іншого. Що залишилося? Я посміявся над Віаль, а потім засумнівався. Але вона була права. Старий Солдат був у мені найдорожчий. Це було справою обов'язку. Але не одного обов'язку. Тут було більше…

Я досяг краю Лабіринту, швидко пішов до його початку. Я озирнувся на вхід у печеру. Батько, Дворкін, Фіона — ніхто з них ще не з'явився. Добре. Вони тепер не зможуть встигнути вчасно, щоб зупинити мене. Коли скоро я вступлю в Лабіринт, їм буде надто пізно що-небудь робити, крім як дивитися і чекати. На швидкоплинну мить я подумав про ризик померти, але відштовхнув цю думку геть, постарався заспокоїти свій розум до рівня, необхідного для цього підприємства, згадав свій бій з Брандом в цьому місці і його дивне оригінальне зникнення. Виштовхнув і цю думку теж, уповільнив дихання, приготувався.

На мене зішла певна летаргія. Час було починати. Але я затримався на якусь мить, намагаючись належним чином зосередити свої думки на стоячим переді мною грандіозним завданням. Лабіринт на мить ніби проплив перед моїм поглядом. Зараз! Чорт забирай! Зараз! Вистачить попередніх дій! Починай! — Звелів я собі. — Іди!

І все ж я стояв, наче уві сні, споглядаючи Лабіринт. Я забув про себе на довгі хвилини, поки розглядав його. Лабіринт, з його довгою чорною плямою, яку треба видалити…

Більше не здавалося важливим, що це може вбити мене. Мої думки ліниво текли, обдумуючи його красу…

Я почув звук. Це, мабуть, біжать батько, Дворкін і Фіона. Я повинен щось зробити, перш ніж вони дістануться до мене. Я повинен увійти в нього через мить…

Я відірвав погляд від Лабіринту і озирнувся на вхід у печеру. Вони з'явилися, пройшли частину шляху по схилу й зупинилися. Чому? Чому вони зупинилися?

Яке це має значення? У мене був потрібний для початку час. Я почав піднімати ногу, роблячи крок вперед.

І ледве зміг почати рухатися. Величезним зусиллям волі я дюйм за дюймом просував ногу вперед. Зробити цей перший крок виявилося куди важче, ніж іти по самому Лабіринту, ближче до кінця. Але я, здавалося, боровся не стільки проти зовнішнього опору, скільки проти повільності свого власного тіла. Все виглядало майже так, ніби я був паралізований.

Потім у мене виник образ Бенедикта поруч з Лабіринтом в Тир-на-Нготі коли до нього наближався, насміхаючись, Бранд. Камінь горів у нього на грудях.

Навіть перш, ніж опустити погляд, я знав, що побачу. Червоний Камінь пульсував в ритмі з моїм серцем.

Чорт їх забери! Або батько, або Дворкін — або вони обидва — дотяглися через нього в цю мить, паралізуючи мене. Я не сумнівався, що будь-який з них міг зробити це і сам. І все ж, на такій відстані не варто було здаватися без бою.

Я продовжував штовхати ногу вперед, повільно пересуваючи її до краю Лабіринту. Якщо я зумію до нього дістатися, я не зупинюся, як вони… Дрімота… Я відчув, що починаю падати. На мить я заснув. Це сталося знову.

Коли я відкрив очі, то побачив частину Лабіринту. Коли я повернув голову, то побачив ноги. Коли я підняв голову, то побачив, що батько тримає Камінь.

— Забирайтеся, — сказав він Дворкіну і Фіоні, не повертаючи голови.

Вони забралися, поки він одягав Камінь собі на шию. Потім він нахилився і простягнув руку. Я взяв її і він підняв мене на ноги.

— Це була дуже дурна спроба, — сказав він.

— Мені вона майже вдалася.

Він кивнув.

— Звичайно, ти занапастив би себе і нічого не добився б, — уточнив він. — Але, тим не менш, це було дуже здорово зроблено. Пішли, давай прогуляємося.

Він взяв мене за лікоть і ми рушили вздовж периферії Лабіринту. Я дивився, коли ми йшли, на дивне — без горизонту — небо-море навколо нас. Я гадав, що сталося б, зумій я почати проходити Лабіринт, що відбувалося б у даний момент.

— Ти змінився, — сказав, нарешті, він. — Або ж я ніколи по-справжньому не знав тебе.

Я знизав плечима.

— Щось і від того, і від іншого, напевно. Я збирався сказати те ж саме про тебе, не скажеш мені дещо?

— Що?

— Наскільки це було важко для тебе, бути Ганелоном?

Він реготнув.

— Зовсім не важко. Хоча, можливо, ти побачив на мить справжнього мене.

— Він мені подобався, або, скоріше, ти, колишній, там. Хотів би я знати, що сталося зі справжнім Ганелон?

— Давно помер, Корвін. Я зустрів його після того, як ти вигнав його з Авалона, давним-давно. Він був непоганим хлопцем, але я не довірився б йому ані на грам. Але, втім, я ніколи нікому не довіряв, якщо був вибір.

— Це в нашій родині спадкове.

— Я шкодував, що довелося вбити його. Не те, щоб він надав мені великий вибір. Все це було дуже давно, але я чітко пам'ятаю його, так що він, напевно, справив на мене враження.

— А Лорен?

— Країна? Хороша робота, по-моєму. Я попрацював з потрібним Відображенням. Воно набрало чинності від моєї присутності, як і всяке, якщо один з нас там надовго затримувався. Як було з тобою в Авалоні, а пізніше в тому іншому місці. А я подбав про те, щоб пробути там довго, спрямовуючи свою волю на перебіг її часу.

— Я й не знав, що це можна зробити.

— Ти поступово нарощуєш сили, починаючи зі своєї ініціації в Лабіринті. Є ще багато чого, що тобі доведеться пізнати. Так, я підсилив Лорену і зробив її особливо вразливою для зростаючої сили Чорної Дороги. Я подбав про те, щоб вона лежала в тебе на шляху, куди б ти не пішов. Після твоєї втечі всі дороги вели в Лорен.

— Чому?

— Це був капкан, розставлені мною для тебе, або, скоріше, випробування. Я хотів бути з тобою, коли ти зустрінешся з силами Хаосу, я так само хотів якийсь час помандрувати з тобою.

— Випробування? Для чого ти мене випробовував? І навіщо подорожувати зі мною?

— Невже ти не здогадуєшся? Я багато років спостерігав за всіма вами. Я ніколи не називав спадкоємця. Я навмисно залишав питання заплутаним. Ви всі досить схожі на мене, щоб знати, що в той момент, коли я проголошу одного з вас спадкоємцем, я підпишу його або її смертний вирок. Ні, я навмисне залишив справи такими, якими вони є, до самого кінця. Тепер, однак, я вирішив. Ним будеш ти.

— Ти там, в Лорені, зв'язався зі мною ненадовго, у власному вигляді. Ти сказав мені тоді зайняти трон. Якщо ти прийняв своє рішення в той момент, навіщо треба було продовжувати маскарад?

— Але я тоді ще не вирішив. Це було лише засобом гарантувати, що ти продовжиш свою справу. Я побоювався, що ти занадто сильно можеш захопитися тією дівчиною і тією країною. Коли ти вийшов з Чорного Круга героєм, ти міг вирішити залишитися і влаштуватися там. Я хотів посіяти тобі думки, що змусили б тебе продовжувати свою подорож.

Я довго мовчав. Ми пройшли пристойну відстань навколо Лабіринту.

— Є дещо, про що ти повинен дізнатися, — сказав я. — Перш, ніж з'явитися сюди, я поговорив з Дарою, яка намагається зараз очистити для нас своє ім'я.

— Воно й ТАК чисте, — сказав він. — Я очистив його.

Я похитав головою.

— Я утримався від обвинувачення її в дечому, про що я деякий час думав. Є дуже вагома причина в тому, чому я відчуваю, що їй не можна довіряти, незважаючи на її протести і твоє підтвердження. Фактично дві причини.

— Я знаю, Корвін, але вона не вбивала слуг Бенедикта, щоб зайняти своє положення в його домі. Я сам зробив це, щоб гарантувати, що вона підбереться до тебе, що вона і зробила якраз в потрібний час.

— Ти? Ти брав участь у цій її змові? Чому?

— Вона буде тобі гарною королевою, синку. Я довіряю крові Хаосу, в сенсі сили. Настав час для нового вливання. Ти займеш трон, вже забезпечений спадкоємцем. До того часу, коли Мерлін буде готовий для нього, його вже давно відучать від отриманого ним виховання.

Ми пройшли весь шлях до місця початку чорної плями. Я зупинився, присів навпочіпки і вивчив його.

— Ти думаєш, що ця штука вб'є тебе? — Запитав я, нарешті.

— Я знаю, що вб'є.

— Ти не вище вбивства невинних людей заради маніпулювання мною. І все ж ти пожертвуєш своїм життям заради королівства…

Я підняв на нього погляд і продовжив:

— Мої власні руки чисті. І я, зрозуміло, не дозволю собі судити тебе. Однак, деякий час назад, коли я готувався увійти в Лабіринт, я подумав про те, як змінилися мої почуття до Еріка, до трону. Ти робиш те, що робиш, я ж вважав, що ти виконував лише свій обов'язок. Я теж відчував той обов'язок — перед Амбером, перед троном. Але є щось ще. І це щось набагато більше, зрозумів я саме тепер. Але я зрозумів також і ще дещо, щось, чого обов'язок від мене не вимагає. Я не знаю, коли і як це припинилося і я змінився, але я не хочу трону, батьку. Я жалкую, що це плутає твої плани, але я не хочу бути королем Амбера. Жалкую.

Тут я відвів погляд, знову подивившись на пляму. Я почув його зітхання.

Потім він сказав:

— Я збираюся відправити тебе зараз додому. Сідлай свого коня і бери провіант. Скачи в якесь місце за межами Амбера — будь-яке місце, добре ізольоване.

— До своєї гробниці?

Він пирхнув і тихо розсміявся.

— Підійде. Їдь туди і чекай мого волевиявлення. Я повинен помізкувати.

Я встав. Він поклав праву руку мені на плече. Камінь пульсував. Він подивився мені в очі.

— Жодна людина не може мати всього, що вона хоче, таким способом, як вона цього хоче, — вимовив він.

І був ефект віддалення, як від сили Карти, тільки діючий в зворотний бік. Я почув голоси, потім побачив раніше мною покинуту кімнату. Бенедикт, Жерар, Рендом і Дара були все ще там. Я відчув, як батько випустив моє плече. Потім він зник і я знову опинився серед них.

— Що за історія? — Поцікавився Рендом. — Ми бачили, як батько відправив тебе назад, до речі, як він це зробив?

— Не знаю, — відповів я. — Але він підтверджує все, що сказала нам Дара. Він дав їй перстень з печаткою і послання.

— Чому? — Запитав Жерар.

— Він хотів, щоб ми навчилися довіряти їй.

— Бенедикт піднявся на ноги:

— Тоді я піду і зроблю, що він велів.

— Він хоче, щоб ти атакував, а потім відступив, — сказала Дара. — Після цього потрібно буде тільки стримувати їх.

— Довго?

Бенедикт видав одну зі своїх рідкісних усмішок і кивнув. Він зумів дістати футляр з Картами однією рукою, вийняв колоду, дістав дану йому мною особливу Карту для Двору.

— Щасти тобі, — побажав Рендом.

— Так, — погодився Жерар.

Я додав свої побажання і дивився, як він розтанув. Коли зникла веселка його залишкового зображення, я відвів погляд і помітив, що Дара мовчки плаче. Я ніяк не висловився про це.

— У мене теж є наказ — свого роду, — сказав я. — Мені краще буде рушати.

— А я повернуся до моря, — сказав Жерар.

— Ні, — почув я від Дари, коли рушив до дверей.

Я зупинився.

— Ти повинен залишатися тут, Жерар, і стежити за безпекою Амбера. Ніякої атаки з моря не буде.

— Але я думав, що на чолі місцевої оборони Рендом.

Вона похитала головою.

— Рендом повинен приєднатися до Джуліана в Ардені.

— Ти впевнена? — Перепитав Рендом.

— Переконана.

— Добре, — сказав він. — Приємно знати, що він, принаймні, подумав про мене. Жалкую, Жерар. Помилка вийшла.

Жерар виглядав просто спантеличеним.

— Сподіваюся, він знає, що робить, — сказав він. — Ми про це вже говорили, — сказав я йому. — До побачення.

Я почув за спиною кроки, коли залишив кімнату. Дара наздогнала мене.

— Що тепер? — Запитав я її.

— Я думала прогулятися з тобою, куди б ти не йшов.

— Я просто збираюся піднятися на гору і взяти деякі припаси. А потім відправлюся в стайню.

— Я поїду з тобою.

— Я поїду один.

— Я все одно не зможу супроводжувати тебе. Я ще повинна поговорити з вашими сестрами.

— Вони беруть участь, так?

— Так.

Деякий час ми мовчки йшли, потім вона сказала:

— Вся ця справа була не так холоднокровно розрахована, як здається, Корвін.

Ми зайшли в комору.

— Яка справа?

— Ти знаєш, що я хочу сказати.

— А, це. Ну, добре.

— Ти мені подобаєшся. Одного разу це може стати чимось більшим, якщо ти ще що-небудь відчуваєш.

Моя гордість вручила мені різку відповідь, але я проковтнув її. За століття дечому навчишся. Вірно, вона використовувала мене, але, втім, в той час, здається, вона не була цілком вільною діячкою. Найгірше, що можна було сказати, я вважаю, це те, що батько хотів, щоб я хотів її. Але я не дозволив своєму обуренню через це перемішуватися з тим, якими дійсно були або могли стати мої почуття.

Тому я сказав:

— Ти теж мені подобаєшся, — і подивився на неї. Вона, здається, в той момент потребувала поцілунку, так що я поцілував її. — Тепер мені краще підготуватися.

Вона посміхнулася і стиснула мені руку. А потім зникла.

Я вирішив не вивчати свої почуття в даний момент.

Я взяв деякі речі, осідлав Зірку і поїхав назад через гребінь Колвіра, поки не прибув до своєї гробниці.

Сівши перед нею, я закурив люльку і почав спостерігати за хмарами.

Я відчував, що день у мене був дуже насичений, а був лише ранній полудень. Передчуття грали мораліте в гротах мого розуму, жодне з яких я не бажав би брати з собою на ленч.

3

Контакт виник раптово, коли я підрімував. Я миттєво піднявся на ноги. Це був батько.

— Корвін. Я прийняв рішення і час прийшов, — сказав він. — Оголи свою ліву руку.

Я зробив це, поки його фігура ставала все більш матеріальною, виглядаючи в той же час все більше і більше царствено, з дивною журбою на обличчі, такого роду, якої я ніколи не бачив там раніше. Він стиснув мою руку своєю лівою рукою і вийняв правою кинджал.

Я дивився, як він зробив надріз на моїй руці, а потім вклав кинджал у піхви. Потекла кров. Він підставив долоню лівої руки і зловив її. Він випустив мою руку, накрив ліву долоню правою і відступив від мене. Піднявши долоні до обличчя, він дихнув на них і швидко розвів їх в сторони.

Червоний чубатий птах, розміром з ворона, з пір'ям кольору моєї крові, стояв у нього на долоні, потім перемістився до зап'ястя, подивилася на мене. Навіть очі його були червоними, і був знайомий вигляд, коли він, схиливши голову набік, заходився роздивлятися мене.

— Це Корвін, той, за ким ти повинен слідувати, — сказав він птаху. — Запам'ятай його.

Потім він пересадив його до себе на ліве плече, звідки той продовжував витріщатися на мене, не роблячи ніякого зусилля полетіти.

— А тепер ти повинен їхати, Корвін. І швидко, — сказав він. — Сідай на свого коня і скачи на південь, як можна швидше відходячи в Відображення. Забирайся звідси якомога далі.

— Куди мені їхати, батьку? — Запитав я його.

— До Двору Хаосу. Ти знаєш дорогу?

— У теорії. Я ніколи не забирався на таку відстань.

Він повільно кивнув.

— Тоді просто біжи, — сказав він. — Я хочу, щоб ти створив якомога більшу різницю в часі між цим місцем і собою.

— Гаразд, — погодився я. — Але я не розумію.

— Зрозумієш, коли прийде час.

— Але є ж більш простий шлях, — запротестував я. — Я можу потрапити туди швидше і з набагато меншими клопотами — просто зв'язавшись з Бенедиктом по його Карті.

— Не піде, — відкинув батько. — Тобі буде необхідно вибрати більш довгий маршрут, тому що ти будеш нести щось, переправлене тобі по дорозі.

— Переправлене? Як?

Він підняв руку і погладив пір'я червоної птиці.

— Оцим цим твоїм другом. Він не зможе пролетіти весь шлях до Двору, вчасно, тобто.

— Що він принесе мені?

— Камінь. Я сумніваюся, що буду сам в змозі зробити передачу, коли закінчу те, що я повинен зробити. Його сили можуть нам надати деяку користь в тому місці.

— Ясно, — сказав я. — Але мені все одно немає потреби проїжджати всю відстань. Я можу прибути по Карті і після того, як отримаю його.

— Боюся, що ні. Оскільки скоро я почну здійснювати те, що потрібно тут зробити, всі Карти на деякий період часу перестануть діяти.

— Чому?

— Тому що буде піддаватися зміні вся тканина існування. А тепер біжи, чорт забирай! Сідай на коня і скачи!

Я встав і постояв ще з мить.

— Батьку, невже немає іншого шляху?

Він просто похитав головою і підняв руку. Він почав танути.

— Прощай.

Я повернувся і сів на коня. Мені було ще що сказати, але було вже занадто пізно. Я повернув Зірку до стежці, що веде на південь.

4

Батько вмів грати з суттю Відображень на вершині Колвіра, я ж ніколи цього не міг. Мені для роботи із зсувами потрібні великі відстані від Амбера. І все ж, знаючи, що це можна зробити, я відчував, що мені слід спробувати. Тому, просуваючись на південь по голому каменю та скелястих перевалах, де вив вітер, я намагався спотворити тканину і буття навколо мене, коли прямував до Гарнаті.

… Купка блакитних квітів, коли я обігнув кам'яний валун. Це схвилювало мене, тому що вони були скромною частиною моєї роботи. Я продовжував накладати свою волю на світ, що насувався при кожному повороті на моєму шляху.

Тінь від трикутного каменя на моїй стежці… Зміна вітру… Деякі з тих, що подрібніше, і справді спрацьовували.

Поворот стежки назад… Ущелина…

Древнє пташине гніздо на скельному карнизі… Ще раз блакитні квіти…

Чому б і ні? Дерево… Інше…

Я відчув, як сила ворушиться в мені, коли я створював подальші зміни.

Тут мені прийшла в голову одна думка щодо моєї новознайденої сили. Здавалося можливим, що раніше мені заважали проводити подібні маніпуляції суто психологічні причини. До недавнього часу я вважав сам Амбер єдиною, незмінною реальністю, від якої брали свою форму всі Відображення. Тепер я розумів, що він був лише першим серед відображень і що місце, де стояв мій батько, являло собою найвищу реальність. Отже, хоча близькість робила це важким, вона не робила неможливим робити в цьому місці зміни. І все ж, за інших обставин, я поберіг б свої сили до тих пір, поки не досягну точки, де зсуви підуть легше.

Тепер, однак, на мене тиснув наказ в поспіху. Мені доведеться постаратися, поквапитися виконати батьківський наказ.

До того часу, коли я досяг стежки, що вела по південному схилу Колвіра, характер місцевості вже змінився. Я дивився на серію швидше пологих схилів, ніж крутих спусків, нормально розрізняючи дорогу. Я вже вступив в Відображення.

Чорна Дорога все ще пролягала, немов чорний шрам, зліва від мене, коли я попрямував вниз, але тепер долина Гарнаті, через яку вона проходила, була в злегка кращому вигляді, ніж та, яку я так добре знав. Контури її були дещо м'якші через грудки зелені, що лежали тепер ближче до мертвої смуги. Все виглядало так, ніби моє прокляття на цю країну було злегка ослаблене. Ілюзорне відчуття, звичайно, бо це вже був не зовсім мій Амбер. «Але я жалкую про свою роль в цьому, — звернувся я подумки, напівмолячись до всього. — Я їду тепер виправити все це. Прости ж мене, о, дух цього місця!»

Мій погляд перемістився в напрямку Гаю Єдинорога, але той був занадто далеко на заході, замаскований занадто багатьма деревами, щоб я навіть мигцем побачив ту священну поляну.

Коли я спускався, схил ставав все більш рівним, переходячи в серію пологих передгір'їв. Коли ми перетнули їх, я дозволив Зірці рухатися швидше, курсом на південний захід, а потім на південь. Все нижче і нижче. В великому віддаленні зліва іскрилося і грало море. Незабаром на нашому шляху з'явиться Чорна Дорога, тому що я спускався до Гарнаті в її напрямку.

Що б я там я не робив з Відображеннями, я буду не в змозі стерти її зловісну присутність. Фактично, найшвидший курс, по якому я міг слідувати, був паралельний їй.

Ми, нарешті, виїхали на дно долини. Арденський Ліс височів далеко праворуч від мене, тягнучись на захід. Неосяжний і викликаючий повагу. Я скакав далі, створюючи які міг зміни, щоб ще далі від'їхати від дому.

Хоча я зберігав Чорну Дорогу у полі зору, я залишався на пристойній відстані від неї. Доводилося, тому що вона була єдиним, чого я не міг змінити. Я тримав між нами кущі, дерева і горби.

Тут я досяг зовнішніх меж і структура місцевості змінилася. Агатові прожилки… Купи сланцю… Потемніння зелені… По небу пливуть хмари… Сонце мерехтить і танцює…

Ми з Зіркою збільшили швидкість. Земля поринула ще нижче. Тіні подовжилися, злилися. Ліс відступив.

Праворуч від мене виросла скельна стіна, зліва інша…

Холодний вітер переслідував мене по нерівному каньйону…

Блиснули смуги шарів — червоний, золотий, жовтий і коричневий. Дно каньйону стало піщаним. Навколо нас вилися смерчі. Я ще більше нагнувся вперед, коли дорога почала підійматися. Стіни нахилилися один до одного, зблизилися.

Дорога звужувалася, звужувалася… Я майже міг торкнутися будь-якої зі стін. Їх вершини вже зійшлися. Я скакав по темному тунелю, сповільнюючи хід, коли він темнів… Спалахнувши, виникали фосфоресціюючі візерунки. Вітер видавав протяжний звук.

Швидше назовні!

Світло від стін засліплювало і всюди навколо нас піднялися гігантські кристали. Ми проїхали мимо, слідуючи вгору по стежці, що вела геть з цього району і через серію мшистих лощин, де лежали нерухомі, немов зелене скло, маленькі, зовсім круглі озерця.

Перед нами з'явилася висока папороть і ми проклали собі дорогу крізь неї. Я почув віддалений шум.

Повертаємо… Кроком… Папороть тепер червона. ширше, нижче… за ним розовіюча ввечері величезна рівнина…

Вперед по блідій стежці… запах свіжої землі… Далеко попереду — гори і темні хмари… Наплив зірок зліва від мене… Швидкі бризки вологи. У небі скаче блакитний місяць. Мерехтіння серед темних мас… Спогад і гуркітливий шум… Запах грози і порив вітру…

Сильний вітер… Хмари застеляють зірки…

Яскрава вилка пронизує розбите дерево праворуч від мене, перетворюючи його в полум'я… Відчуття свербіжу… Запах озону… Шар води на мені… Ряд вогнів ліворуч від мене…

Брязкіт по вуличній бруківці… Наближається дивна машина… Циліндрична, хукаюча… Ми уникаємо один одного… Мене переслідує крик… В освітленому вікні обличчя дитини… Брязкіт… Плескіт… Фасади магазинів і будинків… Починається дощ, завмирає, зникає… Підводиться туман, затримується, густіє, пронизується перлинами зростаючого світла ліворуч від мене…

Місцевість пом'якшується, стає червоною… Світло в туманній імлі робиться яскравіше… Новий вітер ззаду, потепління… Повітря розламується…

Блідо-лілове небо… Помаранчеве сонце мчить до полудня…

Здригання! Річ не мною створена, абсолютно непередбачена… Земля під ногами рухається, але справа не тільки в цьому.

Нове небо, нове сонце, іржава пустеля, де я тільки що опинився — всі вони розширюються і стискуються, тануть і повертаються. Доноситься тріск, і при кожному таненні ми з Зіркою опиняємося на самоті, серед білого ніщо — персонажі без декорацій.

Ми ступаємо по нічому. Світло ллється звідусіль і висвітлює тільки нас. Мої вуха заповнює постійний тріск, ніби почався весняний льодохід на російській річці, поряд з якою я одного разу проїжджав. Зірка, яка пройшла багато Відображень, видає переляканий звук.

Я озираюся довкола. З'являються розпливчасті обриси, прояснюються, стають чіткими. Моє оточення відновилося, хоча судячи з його вигляду дещо змито. Зі світу забрали якийсь шматочок.

Ми робимо гак, їдучи до невисокого пагорба, піднімаємося на нього, зупиняємося, нарешті, на його вершині.

Чорна Дорога. Вона, здається, теж змінила своє єство — але навіть більше, ніж все інше. Вона рябить під моїм поглядом, здається майже хвилеподібною, коли я стежу. Тріск продовжується, стає голоснішим…

З півночі приходить вітер, спершу м'який, але наростаючий по силі. Подивившись в тому напрямку, я бачу утворену масу темних хмар.

Я знаю, що повинен гнати, як ніколи не гнав раніше. Крайнощі руйнування і творення відбуваються в місці мною пройденому — коли? Не має значення. Хвилі рухалися з Амбера, і це теж могло зникнути — а разом з ним і я. Якщо батько не зможе все знову зібрати? Я труснув повідком. Ми поскакали на південь.

Рівнина… Дерева… Кілька розбитих будівель… Швидше… Дим легкої пожежі… Стіна полум'я… Зникла… Жовте небо… Сині хмари… Пролітає армада дирижаблів… Швидше…

Сонце падає немов шматок розпеченого заліза у відро з водою, зірки стають смужками… Блідий світло на прямій стежці… Звуки змінюють тон від темних плям, виття… Світло стає яскравішим, перспектива туманнішою… Сіре, праворуч від мене, зліва… Тепер яскравіше… Перед моїми очима нічого немає, крім стежки, по якій скачу… Виття зростає до вереску… Форми стикаються. Ми скачемо по тунелю Відображення… Воно починає обертатися…

Поворот, поворот… Тільки дорога реальна… Світи йдуть… Я звільнив своє управління навколишнім оточенням і скачу тепер під напором самої енергії, націленої тільки на те, щоб видалити мене від Амбера і жбурнути до Хаосу. На мене тисне вітер, а в вухах моїх крик… Ніколи раніше я не доводив свою владу над відображенням до межі… Тунель стає гладким і безшовним, як скло… Я відчуваю, що скачу в вихор, вир, серце торнадо… Зірка і я залиті потом… Мною опановує дике відчуття втечі, немов мене переслідують… Дорога зробилася абстрактною… В очах у мене різь, коли я намагаюся зморгнути піт… Я не можу так довго скакати… Виникає біль в основі мого черепа…

Я м'яко натягую поводи і Зірка починає сповільнювати свій біг… Стіни мого тунелю з світла стають зернистими… Швидше, плями сірого, чорного, білого, одноманітність відтінків… Коричневе… Трохи блакитного… Зелене… Виття, гул, гуркіт… Тане… Вітер слабкіший… Силуети з'являються і зникають…

Все повільніше і повільніше…

Немає ніякої стежки. Я скачу по мшистій землі. Небо — блакитне. Хмари — білі. У мене сильно паморочиться голова. Я натягую поводи.

Я був вражений, коли опустив погляд. Я стояв на краю іграшкового села. Будинки, які я міг би помістити на долоні, мініатюрні дороги, повзучі по них крихітні машини…

Я озирнувся назад. Ми розчавили безліч цих дрібних жител. Я оглянувся навколо. Зліва їх було менше. Я обережно повів Зірку в цьому напрямку і продовжував рухатися, поки ми не покинули цього місця. Я відчував себе погано через це — щоб це не було — хто б тут не мешкав. Але я нічого не міг вдіяти.

Я знову рушив, проходячи через Відображення, поки не вийшов до того, що здавалося покинутим кар'єром, під зеленуватим небом. Тут я відчув себе важчим. Я спішився, напився, пройшовся трохи пішки.

Я глибоко зітхнув в оточуючому мене вологому повітрі. Я був тепер далеко від Амбера, так далеко, як тільки можна за цей час, на шляху до Хаосу. Я рідко раніше заїжджав так далеко.

Хоча я вибрав це місце для привалу, тому що воно представляло собою щось найбільш близьке до нормальності, за яку я міг вчепитися, зміни скоро будуть ставати все більш і більш радикальними.

Я розминав затерплі м'язи, коли почув високо над собою в повітрі вереск.

Я підняв погляд і побачив темний силует, який знижувався. Грейсвандір рефлекторно опинилася в моїй руці. Але коли він опустився, світло впало на нього під належним кутом, і крилатий силует зайнявся вогнем.

Мій знайомий птах покружляв, покружляв і опустилася на мою витягнуту руку. Ці лякаючі очі дивилися на мене з дивною розумністю, але я не приділив їм уваги, як міг би зробити в іншому випадку. Замість цього я вклав Грейсвандір у піхви і простягнув руку до принесеного птахом предмету.

Каменю Правосуддя.

З цього я дізнався, що батьківські зусилля, до чого б вони не призвели, були закінчені. Лабіринт був або відремонтований або зруйнований. Він сам був або живий, або мертвий. Вибирай пару з будь-яких можливостей. Наслідки його акту будуть тепер розходитися з Амбера по Відображеннях, як горезвісні кола на воді. Я досить скоро дізнаюсь про них побільше. У той же час у мене є наказ.

Я надів ланцюг через голову і Камінь упав мені на груди. Я скочив на Зірку. Птах з моєї крові видав короткий крик і піднявся в повітря.

Ми знову рушили в дорогу.

… По ландшафту, де небо біліло, тоді як земля — темніла. Потім земля спалахнула, а небо стало чорним. Потім навпаки. І знову.

… З кожним кроком ефект зміщувався і, коли ми рушили швидше, він виріс в стробоскопічну серію слайдів навколо нас, поступово переростаючи в мультфільм, який смикався, а потім наближаючись до гіперактивної якості німого фільму. Нарешті, все стало нерозрізненним.

Мимо промайнули крапки світла, немов метеори або комети. Я почав отримувати відчуття пульсації, як від космічного серцебиття. Все навколо мене почало повертатися, немов я потрапив у вихор.

Щось було не так. Я, здається, втрачав контроль. Можливо, наслідки батьківських дій вже досягли району Відображень, через які я проходив? Це здавалося малоймовірним. І все ж…

Зірка спіткнулася. Я вчепився, коли ми повалилися, не бажаючи розлучатися з нею у відображенні. Я вдарився плечем об тверду поверхню і з мить лежав там приголомшений.

Коли світ знову зійшовся навколо мене, я сів і озирнувся. Переважали одноманітні сутінки, але зірок не було. Замість цього в повітрі плавали і стикалися великі скелі різних форм і розмірів. Я піднявся на ноги і роззирнувся.

З того, що я міг бачити, було можливим, що нерівна кам'яна поверхню, на якій я стояв, була сама по собі всього лише валуном, розміром з гору, що плив разом з іншими. Зірка піднялася і, тремтячи, встала поряд зі мною. Нас оточувала абсолютна безмовність. Нерухоме повітря було прозоре. Не видно було жодної іншої живої істоти. Мені це місце не подобалося. Я не зупинився б тут зі своєї власної волі. Я опустився на коліна обстежити ноги Зірки. Я хотів забратися якомога скоріше, переважно верхи.

Поки я цим займався, я почув тихий смішок, який міг виходити тільки з людського горла.

Я зупинився, поклавши руку на руків'я Грейсвандір і шукаючи джерело звуку.

Нічого. Ніде.

І все ж я чув його. Я повільно повернувся, дивлячись у всіх напрямках. Ніяких…

Потім він пролунав знову. Тільки на цей раз я зміркував, що джерело було над головою.

Я просканував дрейфуючі скелі. Закутану в тінь, її було важко розрізнити.

Ось!

В десяти метрах над землею і в тридцяти з чимось зліва від мене, то, що на вигляд було людською постаттю, стояло на вершині маленького острівця в небі, розглядаючи мене. Я оцінив її. Чим би вона не була, вона здавалася надто далекою, щоб становити загрозу. Я був упевнений, що зможу зникнути перш, ніж вона добереться до мене. Я рушив сісти на Зірку.

— Марно, Корвін, — крикнув голос, який я хотів якраз зараз почути найменше. — Ти замкнений тут. Ти ніяк не можеш вибратися звідси без мого дозволу.

Я посміхнувся, сідаючи в сідло, а потім вийняв Грейсвандір.

— Давай з'ясуємо, — запропонував я. — Іди, перегороди мені дорогу!

— Гаразд, — відповів він, і з голої скелі злетіло полум'я, замкнувшись в повне кільце навколо мене, лижучи каміння і беззвучно розповзаючись.

Зірка закусила вудила. Я кинув Грейсвандір назад у піхви, хльоснув Зірку по очах куточком плаща, сказав втішаючі слова. Коли я це проробив, коло відступило до країв величезної скелі, на якій ми стояли.

— Переконався? — Долинув голос. — Це місце дуже маленьке. Скачи в будь-якому напрямку. Твій кінь знову злякається, перш ніж ти перемістишся в Відображення.

— Прощай, Бранд, — відповів я і почав скакати.

Я скакав по великому колу за годинниковою стрілкою по скельній поверхні, загороджуючи праве око Зірки від полум'я на периферії. Я почув, як Бранд знову посміюється, не розуміючи, що я роблю.

Пара великих каменів… Добре. Я проскакав далі, продовжуючи курс. Тепер нерівний кам'яний паркан ліворуч від мене, вибоїна, вибоїна… Поперек моєї стежки відкинута мішанина з тіней і вогнів… Ось. Вниз… Вгору. Наліт зелені на ті плями світла… Я відчував: знову починається зсув. Той факт, що нам легше слідувати прямим курсом, не робить його єдиним шляхом. Ми всі, однак, так багато часу слідуємо по ньому, що схильні забувати — можна зміститися і бігаючи колами.

Я сильніше відчув зсув, коли знову наблизився до двох великих каменів. Тут Бранд теж вловив, в чому справа.

— Стривай, Корвін!

Я показав йому дулю і проскочив між каменями, попрямувавши у вузький каньйон, всіяний точками жовтого світла, як на замовлення.

Я зірвав плащ з голови Зірки і труснув повідком. Каньйон раптово звернув праворуч. Ми пішли по ньому на краще освітлену стежку, яка розширювалася і світліла по мірі того, як ми їхали.

… Під навислим виступом молочне небо переходить на іншій стороні в перлове.

Я скакав доти, поки зелень не стала блакитнуватою, поки каньйону не піднявся, зустрівшись з лавандовою рівниною, де котилися помаранчеві камені, коли земля тряслася під нами в такт з перестуком копит. Я перебрався туди — під кружляючі комети, виїхавши до берега криваво-червоного моря в місце важких запахів. Я скакав, і велике зелене сонце і маленьке бронзове забралися з неба, коли я поїхав з цього берега, в той час як флоти зі скреготом стикалися, а змії з глибин кружляли поруч з їх судами з бордовими і блакитними вітрилами. Камінь на мені пульсував і я черпав сили з нього. Прийшов дикий вітер і поніс нас по небу з мідними хмарами над виючою прірвою, що тягнулася, здавалося, до нескінченності, з чорним іскристим дном, яке випаровувало неприємні запахи…

За моєю спиною невпинний гуркіт грому… Перед нами — витончені лінії, немов краєвиди старої картини, наступаючі звідусіль… Переслідує холодний, вбиваючий аромати вітер… Тріщини розширюються, чорнота тече, заповнюючи все… Мчать темні смуги, вгору, вниз, назад по собі…

Розкинута мережа, праця велетня, невидимого павука, що ловить цілі світи…

Вниз, вниз і вниз… Знову на землю, зморщену і шкірясту як шия мумії… Наш пульсуючий перехід божевільний… Останній подих батька? Тепер додати швидкості і геть…

Звуження ліній до тонкості граверних, які тануть потім в жарі трьох сонць… І ще швидше…

Вершник наближається… Рука на руків'ї одночасно з моєю власною… Я… Я сам повертаюся назад? Ми одночасно віддаємо честь… Один крізь одного якимось чином, повітря наче плівка води, що миттєво висихає. Якийсь ефект дзеркала Керрола, Рембо, Тир-на-Нгота… І все ж далеко, далеко вліво від мене звивається чорна штука… Ми їдемо по дорозі… Вона веде мене далі… Біле небо, біла земля і ніякого горизонту… Перспектива без сонця і хмар… Тільки та чорна нитка вдалині, та виблискуючі всюди піраміди, масивні, зростаючі…

Ми втомлюємося. Мені не подобається це місце… Але ми обігнали переслідуючий нас процес, чим би він не був. Натягую поводи. Я втомився, але відчуваю в собі дивну життєву силу. Вона, здавалося, немов піднімалася з моїх грудей… Камінь. Звичайно…

Я зробив зусилля знову зачерпнути цієї життєвої сили. Я відчув, як вона розтікається по моїм членах, ледь затримуючись на моїх кінцівках…

Я потягнувся і наклав свою волю на своє безбарвне і геометричне оточення. Воно почало змінюватися.

Виник рух. Піраміди переміщалися, темніючи на ходу. Світ перекинувся догори ногами, а я стояв на нижній стороні хмари, спостерігаючи, як миготять наді мною ландшафти.

Світло заструменіло повз мене вгору від золотого сонця у мене під ногами. Це теж пройшло і перистий грунт потемнів і пішла вгору палаюча вода, роз'їдаючи проходячую сушу. Блискавки стрибали вгору, б'ючи у світ над головою, ламаючи його на частини. Місцями він дробився і шматки його падали навколо мене.

Вони почали кружляти, коли пройшла хвиля темряви. Коли знову з'явилося світло, на цей раз голубувате, воно не мало жодного точкового джерела і не вимальовувалося ніякої землі.

… Золоті мости через порожнечу, всю в довгих стрічках, одна з них мигнула під нами навіть зараз. Ми летимо вздовж її русла, стоячи деякий час нерухомо, як статуя вершника на коні.

… Це триває, напевно, століття. Явище, споріднене дорожньому гіпнозу проходить через мої очі, небезпечно заколисуючи мене.

Я роблю все, що можу, щоб прискорити наш перехід. Проходить ще вік…

Нарешті, далеко попереду, сутінкова, туманна пляма — наша кінцева мета, зростаюча, незважаючи на нашу швидкість, дуже повільно.

До того часу, коли ми, нарешті, добираємося до нього, він стає гігантським островом у порожнечі, порослим лісом з гігантських металевих дерев…

Я зупиняю рух, який приніс нас в таку далечінь, і ми рухаємося вперед своїми власними силами, вступаючи в цей ліс. Трава хрумтить у нас під ногами, немов алюмінієва фольга, коли ми проїжджаємо серед цих дерев. Навколо мене висять дивні плоди, бліді і сяючі. Немає ніяких явно видаваних звірами звуків. Пробираючись вглиб, ми виїжджаємо на невелику галявину, по якій тече струмок ртуті. Тут я спішуюся.

— Брат Корвін, — знову лунає цей голос. — Я чекав тебе.

Я повертаюся обличчям до лісу, стежачи, як він виходить з нього. Я не оголив своєї зброї, так як він не оголив своєї. Я, однак, подумки торкнувся Каменя. Після тільки що завершених мною вправ, я зрозумів, що зможу зробити з ним набагато більше, ніж керувати погодою. Якою б не була міць Бранда, я відчував, що тепер у мене є зброя, щоб протидіяти їй. Камінь запульсував частіше, коли я це зробив.

— Перемир'я, — запропонував Бранд. — Іде? Ми можемо поговорити?

— Я не бачу, що ми можемо сказати один одному, — відповів я йому.

— Якщо ти не даєш мені шансу, то ніколи не дізнаєшся напевно, чи не так?

Він зупинився в семи метрах від мене, перекинув свій зелений плащ через ліве плече і посміхнувся.

— Гаразд. Скажи це, чим би це не було, — сказав я.

— Я намагався зупинити тебе там. Заради Каменя. Ти явно знаєш тепер, чим він є, розумієш, наскільки він важливий.

Я нічого не сказав.

— Батько вже використовував його, — продовжував він. — І я з жалем змушений повідомити, що він зазнав невдачі у тому, що він задумав з ним зробити.

— Що? Звідки ти знаєш?

— Я можу бачити крізь Відображення, Корвін. Я було подумав, що наша сестриця більш грунтовно посвятила тебе в ці справи. З невеликим уявним зусиллям я можу сприйняти все, що виберу. Я, природно, був заклопотаний результатом цієї справи. Так що я стежив. Він помер, Корвін. Це зусилля було для нього занадто велике. Він втратив контроль над силами, якими маніпулював, і був спалений ними, пройшовши трохи більше половини шляху через Лабіринт.

— Ти брешеш! — Кинув я, торкнувшись Каменя.

Він похитав головою.

— Я визнаю, що я не вище того, щоб збрехати заради досягнення своїх цілей, але на цей раз я говорю правду. Батько помер. Я бачив, як він впав. Птах приніс тоді тобі Камінь, як він велів. Ми залишилися у всесвіті без Лабіринту.

Я не хотів йому вірити. Але була можливість, що батько потерпів невдачу. Я мав запевнення єдиного експерта в цих справах, Дворкіна, про те, наскільки важка така задача.

— Допускаючи на хвилину, що сказане тобою — правда, що трапиться далі? — Запитав я.

— Все розпадеться, — відповів він. — Зараз Хаос починає заповнювати вакуум там, в Амбері. Виник величезний вихор; і він наростає. Він поширюється назовні, знищуючи світи-Відображення, і він не зупиниться, поки не зустрінеться з Двором Хаосу, завершивши повний круг усієї світобудови, зі знову пануючим над усім Хаосом.

Я відчув себе збентеженим. Невже я боровся від Грінвуда до сюди, пройшовши через все, щоб все це скінчилося таким чином? Невже я побачу все позбавленим сенсу, форми, змісту, життя, коли події підштовхнули мене до такого завершення?

— Ні! — Відкинув я. — Так не може бути.

— Якщо не… — М'яко додав Бранд.

— Якщо не що?

— Якщо не накреслити новий Лабіринт, не створити новий порядок для збереження форми.

— Ти маєш на увазі, скакати назад в той вихор і спробувати завершити роботу? Ти тільки що сказав, що такого місця більше не існує.

— Ні. Звичайно, ні. Де б не був Лабіринт, там буде і центр. Я можу зробити це прямо тут.

— Ти думаєш, що зможеш досягти успіху там, де зазнав невдачі батько?

— Я повинен спробувати. Я — єдиний, хто достатньо знає про це і у кого вистачить часу, перш ніж прибуде хвиля Хаосу. Слухай, я визнаю — все, що, безсумнівно, розповіла про мене Фіона, я замислив і по цьому діяв. Я уклав угоду з ворогами Амбера. Я пролив нашу кров. Я спробував випалити твою пам'ять. Але світ, яким ми його знаємо, знищений, а я теж живу тут. Всі мої плани — всі — ні до чого не приведуть, якщо не збережеться якась міра порядку. Напевно я був одурманений владиками Хаосу. Мені важко зізнатися в цьому, але тепер я бачу таку можливість. Однак, ще не занадто пізно зірвати їхні плани. Ми можемо побудувати прямо тут новий бастіон порядку.

— Як?

— Мені потрібен Камінь і твоя допомога. Тут буде місце нового Амбера.

— Припустимо, аргуендо <спору заради — лат.>, Я дам його тобі. Чи буде новий Лабіринт точно таким же, як старий?

Він похитав головою.

— Він не може бути таким. Не більше, ніж той, що намагався створити батько, був би схожий на Лабіринт Дворкіна. Ніякі два автори не можуть відтворити одну і ту ж повість на один і той же лад. Не можна уникнути індивідуальних стилістичних відмінностей. Як би завзято я не старався здублювати його, моя версія все одно була б злегка іншою.

— Як би ти міг це зробити? — Запитав я. — Коли ти не повністю налаштований на Камінь? Тобі знадобиться Лабіринт, щоб завершити процес налаштування. А Лабіринт, як ти кажеш, знищений. Що ж це тобі дає?

— Я ж сказав, що мені знадобиться твоя допомога, — заявив він. — Є ще один спосіб налаштувати особистість на Камінь. Для цього потрібна допомога того, хто вже налаштований. Тобі доведеться знову спроектувати себе крізь Камінь Правосуддя, і взяти з собою мене — в дорогу через первісний Лабіринт Дворкіна, і в те, що лежить за його межами.

Я не втримався і запитав стурбованого Бранда:

— І тоді?

Він на секунду запнувся, досадливо подивився на мене, а потім продовжив:

— Я… цього ніколи не робив раніше. Звідки я знаю?

— Хотів би я знати, — промовив я, — чи не можеш ти таким чином домогтися своєї власної версії реальності? Чи не може вона представляти собою відколотий новий всесвіт — Амбер і Відображення тільки для тебе? Чи не буде вона заперечувати нашу? Або будуть якісь взаємини? Як ти думаєш, допустима така ситуація?

Він знизав плечима.

— Я вже відповів на це. Цього раніше ніколи не проробляли. Звідки мені знати?

— Але я думаю, що ти знаєш, що можеш зробити з цього приводу дуже хорошу здогадку. Я думаю, що саме це-то ти і плануєш. Саме це ти і хочеш спробувати — бо це все, що тобі тепер залишилося. Я сприймаю такі дії з твого боку, як вказівку, що батько досяг успіху і що ти дійшов до своєї останньої карти. Ось для цього тобі потрібен я і потрібен Камінь. Ти не зможеш отримати ні того, ні іншого.

Він зітхнув.

— Я очікував від тебе більшого. Ти неправий, але залишимо це. Вислухай. Чим втратити все, я віддам перевагу рішенню поділити королівство з тобою.

— Та пропади ти пропадом, Бранд, — ввічливо відповів йому я. — Ти брешеш!

— Так, ясно, коли це важке випробування буде пройдено, я буду налаштований. Ти дасиш мені Камінь, я накреслю новий Лабіринт, і ми знову у справі. Нічого не розвалюється, все тримається, життя триває.

— А як щодо Хаосу?

— Новий Лабіринт буде незіпсованим. У них більше не буде дороги, яка дає їм доступ до Амбер.

— Раз батько помер, як буде управлятися Амбер?

Він криво посміхнувся.

— Мені покладається дещо отримати за свої муки, чи не так? Я буду при цьому ризикувати своїм життям, а шанси не так вже й хороші.

Я посміхнувся йому у відповідь.

— Враховуючи куш, що перешкодить мені зіграти самому? — Поцікавився я.

— Те ж саме, що завадило досягти успіху батькові — всі сили Хаосу. Вони скликаються свого роду космічним рефлексом, коли починається такий акт. У мене було більше досвіду з ними, ніж у тебе. У тебе не буде ні єдиного шансу, а в мене може бути.

— А тепер давай припустимо, що ти мені брешеш, Бранд. Або давай будемо добрими і припустимо, що ти бачив крізь все це сум'яття нечітко. Що, якщо батько досяг успіху? Що, якщо новий Лабіринт існує прямо зараз? Що відбудеться, якщо ти зробиш ще один, тут, зараз?

— Ти боїшся, — заявив він. — Боїшся мене. Я не виню тебе за небажання довіряти мені. Але це ти даремно. Я зараз потрібен тобі.

— Тим не менше, я свій вибір зробив.

Він зробив крок до мене. Ще один…

— Все, що ти хочеш, Корвін. Я дам тобі все, що ти потрудишся назвати.

— Я був з Бенедиктом в Тир-на-Нготі, — сказав я. — Дивлячись його очима, слухаючи його вухами, коли ти зробив йому таку ж пропозицію. Подавись нею, Бранд. Я збираюся продовжити свій шлях і виконати своє завдання, Якщо ти думаєш, що зможеш мене зупинити, то зараз такий же відповідний час, як і будь-який інший.

Я почав йти до нього. Я знав, що вб'ю його, якщо доберуся до нього. Я також відчував, що не доберуся до нього.

Він повторив:

— Ти здійснюєш велику помилку, Корвін.

Я відповів йому:

— Подумаю. По-моєму, я роблю саме те, що треба.

— Я не буду з тобою битися, — поспішно заявив він. — Не тут. Не над безоднею. Ти, однак, мав свій шанс. Коли ми зустрінемося з тобою наступного разу, я заберу в тебе Камінь.

— Яка тобі від нього користь, ненастроенной?

— Може, є ще спосіб для мене зуміти це зробити. Більш важкий, але можливий. Ти мав свій шанс. Прощай.

Він відступив у ліс. Я пішов за ним, але він зник.

Я покинув це місце і поскакав далі, по дорозі над нічим. Мені не подобалося думати про можливість того, що Бранд міг говорити правду. Або, принаймні, частину її. Але сказане ним продовжувало повертатися і докучати мені. Що, якщо батько зазнав невдачі? Тоді я займався марною справою. Все вже було скінчено, і це було просто справою часу. Я не любив озиратися назад, просто на випадок, що мене хтось доганяє. Я перейшов на помірну швидкість гонки через Відображення. Я хотів потрапити до інших, перш ніж хвилі Хаосу доберуться до такої далі, просто щоб дати їм знати, що я зберіг віру, і дати їм побачити, що, в кінцевому підсумку, я спробував зробити все, що в моїх силах.

Тут я задумався, як там йшла справжня битва. Або чи почалася вона в межах тих часових рамок?

Я пронісся по мосту, який тепер розширювався під світліючим небом. Коли він прийняв аспект золотистої рівнини, я подумав про загрозу Бранда. Сказав він те, що сказав, просто для того, щоб викликати у мене сумніви, збільшити мою незатишність і пошкодити моїй ефективності? Можливо. І все ж, якщо йому був потрібний Камінь, він повинен був влаштувати мені засідку. А я вічував повагу до тої дивної влади, що він придбав над Відображеннями. Здавалося майже неможливим підготуватися до нападу того, хто міг стежити за кожним моїм ходом і миттєво переміщатися в місце, що давало йому найбільшу перевагу. Як скоро це може статися? Не надто скоро, вважав я. Спершу він захоче попсувати мені нерви, а я і так вже втомився і був більше, ніж трохи розігрітий. Раніше чи пізніше. Мені було неможливо проскакати таку величезну відстань в один перехід, як би я не прискорював гонку через Відображення. Мимо пролітали, кружляючи навколо мене і заповнюючи світ, рожеві, оранжеві та зелені тумани. Земля під нами дзвеніла, як метал.

Іноді чулися музичні тони, немов дзвін кришталю над головою. Думки мої танцювали. Спогади про багато світів приходили і йшли без порядку. Ганелон, мій друг-ворог, і мій батько, ворог-друг, зливалися і розпадалися, розпадалися і зливалися. Колись один із них запитав мене, чи маю я право на трон. Я думаю, що це був Ганелон, бажаючий знати наші різні виправдання. Тепер я знав, що це був батько, який бажав знати мої почуття. Він розсудив, він прийняв своє рішення. Я відмовився. Чи був тут винуватий мій насильно зупинений розвиток, бажання бути вільним від такого тягаря, або справа була в раптовому просвітництві, заснованому на всьому, що я відчув останніми роками, що повільно зростало в мені, що дало мені більш зрілий погляд на роль монарха крім миттєвої слави, я не знаю.

Я згадував своє життя на Відображенні Земля, як виконував накази, як віддавав їх. Переді мною пропливали обличчя людей, яких я знавав за століття — друзів, ворогів, дружин, коханок, родичів. Лорена, здавалося, підкликала мене, Мойра сміялася, Дейдра плакала. Я знову бився з Еріком. Я згадував свій перший прохід через Лабіринт, хлопчиськом, і пізніше, коли крок за кроком мені повертали всі мої спогади.

Вбивства, крадіжки, шахрайства, спокуси повернулися тому, що, як говорив Меллорі, вони були там. Я навіть не здатний був їх усіх правильно розмістити, в сенсі часу. Не було ніякого особливого занепокоєння, тому що не було ніякої особливої провини. Час, час і ще раз час пом'якшив грані того, що було занадто різким, зробив у мене свої зміни. Я дивився на свої колишні «Я» як на інших людей, знайомих, яких я переріс. Я дивувався, як це коли-небудь я міг бути ким-небудь з них. Коли я мчав уперед, сцени з мого минулого, здавалося, матеріалізовуватися в тумані навколо мене. Тут немає ніякого поетичного перебільшення. Битви, в яких я брав участь, приймали відчутну фірму, якщо не вважати, звичайно, повну відсутність звуку — блиск зброї, кольору мундирів, знамена і кров. І люди — більшість з них померли — рушили з моєї пам'яті навколо мене в німому фільмі. Ніхто з них не був членом моєї сім'ї, але всі вони були людьми, які колись щось значили для мене. І все ж в цьому не було ніякої особливої системи. Тут були благородні діяння, так само як і ганебні, вороги, так само як і друзі — і ніхто з беручих участь у фільмі персон не помічав моєї присутності, все було зафіксовано в якійсь давно минулій послідовності дій.

Я тоді гадав про природу місця, через яке проїжджав. Чи не було воно якоюсь розведеною версією Тир-на-Нгота, з якоюсь чутливою до думки субстанцією поблизу, що витягала з мене цю панораму. «Ось це і є твоє життя?» Чи я просто почав марити галюцинаціями? Я був стомлений, стурбований, стривожений, засмучений, і проїжджаючи по дорозі, був забезпечений монотонною м'якою стимуляцією такого роду почуттів, що велить марити наяву… Фактично, я зрозумів, що втратив десь раніше контроль над Відображеннями і тепер просто продовжував слідувати прямолінійно через цей ландшафт, спійманий цим спектаклем у капкан свого роду зовнішнього нарцисизма…

Тут я зрозумів, що повинен зупинитися і відпочити — ймовірно, навіть трохи поспати — хоча я боявся це робити в такому місці. Мені доведеться вирватися на волю і продовжувати шлях до більш спокійного, пустельного містечка…

Я спотворив своє оточення. Я вивертав все кругом. Я вирвався на волю.

Незабаром я скакав по нерівній, гористій місцевості, а потім швидко дістався до печери, яку я побажав.

Ми в'їхали в неї і я подбав про Зірку. Я поїв і випив рівно стільки, щоб притупити почуття голоду. Багаття я не розвів. Я загорнувся в свій плащ і в прихоплену з собою ковдру. Грейсвандір я тримав у правій руці. Я лежав у темряві біля входу в печеру.

Я відчував себе трохи погано. Я знав, що Бранд брехун, але його слова все одно турбували мене. Але я завжди добре вмів засипати, я закрив очі і відключився.

5

Мене розбудило відчуття присутності, або, можливо, це був шум і відчуття присутності. Що б там не було, я прокинувся і був упевнений, що я не один. Я стиснув міцніше Грейсвандір і розплющив очі. Окрім цих дій я не ворухнувся.

М'яке світло, схоже на місячне, лилося через вхід у печеру. Якраз біля входу стояла фігура, можливо, людська. Освітлення було таким, що я не міг сказати: стояла вона обличчям до мене, чи особою назовні. Але потім вона зробила крок до мене.

Я опинився на ногах і вістря мого меча вперлося йому в груди. Фігура зупинилася.

— Мир, — вимовив чоловічий голос на тари. — Я просто сховався від грози. Чи не можна мені з вами розділити печеру?

— Якої грози? — Запитав я.

Немов у відповідь долинув гуркіт грому, за яким послідував порив вітру, що пахнув дощем.

— Гаразд, це, в усякому разі, правда, — сказав я. — Розташовуйтеся зручніше.

Він сів, повністю притулившись спиною до правої стінки печери. Я склав свою ковдру, щоб було м'якше, і всівся навпроти його. Нас розділяло метри чотири. Я знайшов свою люльку, набив її, а потім спробував чиркнути сірником, взятим мною з Відображення Земля. Він запалилася, зберігаючи мені масу праці. Тютюн мав гарний запах, змішаний з вологим вітерцем. Я прислухався до звуків дощу і роздивлявся силует свого безіменного супутника. Я обдумував декілька можливих небезпек, але звертався до мене аж ніяк не голос Бранда.

— Це не природна гроза, — сказав він.

— О? Як це так?

— Хоча б тому, що вона йде з півночі. Вони тут ніколи не приходять з півночі, в цей час року.

— Ось так і ставляться рекорди.

— І ще тому, що я ніколи не бачив, щоб гроза вела себе подібним чином. Весь день я спостерігав за її настанням — просто тверда лінія, яка повільно рухається, з фронтом, немов аркуш скла. Блискавок стільки, що вона виглядає немов жахлива комаха з сотнею виблискуючих ніг. Вкрай неприродно. А за нею все стає дуже перекрученим.

— При дощі таке трапляється?

— Не так. Все, здається, змінює свій вигляд. Пливе. Немов світ тане — або…

Я здригнувся. Я думав, що досить далеко випередив темні хвилі, щоб трохи відпочити. І все ж він міг бути неправий і це могло бути просто незвичайною грозою. Але я не хотів ризикувати і повернувся до глибині печери, свиснув. Ні відповіді, ні привіту. Я увійшов туди і понишпорив напомацки.

— Що, щось трапилося?

— Пропав мій кінь.

— Він не міг втекти?

— Мабуть, утік. Я, однак, думав, що у Зірки більше здорового глузду.

Я підійшов до входу в печеру, але нічого не зміг побачити. За мить, що я пробув там, я наполовину вимок. Я повернувся на своє місце біля лівої стіни.

— Мені це здається досить пересічною грозою, — сказав я. — У горах вони іноді бувають дуже сильними.

— Напевно, ви знаєте цю місцевість краще за мене?

— Ні, я просто подорожую — справа, яку мені краще продовжити.

Я торкнувся Каменя, подумки втягнувся в нього, відчув грозу навколо себе і наказав їй забратися, червоними пульсаціями енергії, що відповідали ударам мого серця.

Потім я прихилився спиною до стінки печери, знайшов ще один сірник і знову запалив люльку. Силам, якими я маніпулював, потрібно ще деякий час, щоб виконати свою роботу проти грозового фронту таких розмірів.

— Вона триватиме не надто довго, — сказав я…

— Звідки ви знаєте?

— Привілейована інформація.

Він тихо розсміявся.

— За деякими версіями саме так настане кінець світу — розпочавшись зі страшної грози, яка прийшла з півночі.

— Це вірно, — сказав я. — І тут все так. Турбуватися, однак, немає про що. Незабаром все так чи інакше скінчиться.

— Це камінь, що у вас на шиї… Він випромінює світло?

— Так.

— Ви, однак, пожартували, що це — кінець. Це правда?

— Ні.

— Ви змушуєте мене думати про ті рядки Священної Книги: «Архангел Корвін проїде перед грозою, з блискавкою на грудях…» Адже вас звати не Корвін, чи не так?

— А як там звучить все інше?

— «… Коли запитають його, куди він тримає шлях, скаже він: «До кінців Землі», куди йде він, не знаючи, який ворог допоможе йому проти іншого ворога, чи кого торкнеться Ріг».

— Це все?

— Все, що є про архангела на ім'я Корвін.

— У минулому я стикався з такою ж трудністю при читанні Писання. Воно розповідає досить, щоб зацікавити, але недостатньо, щоб була реальна користь. Враження таке, ніби автор отримує гостру насолоду, піддражнюючи читача. Один ворог проти іншого? Ріг? Мені це не по зубах.

— А куди ви таки прямуєте?

— Не надто далеко, якщо не зможу знайти свого коня.

Я повернувся до входу в печеру. Тепер настало деяке прояснення, зі свіченням немов від місяця, за якимись хмарами на заході, і іншими на сході.

Я подивився в обидва боки вздовж стежки і вниз по схилу на долину. Ніде не було видно ніяких коней. Я повернувся назад до печери. Але як раз коли я це зробив, я почув далеко внизу тонке іржання Зірки.

Я крикнув у печеру незнайомцю:

— Я повинен їхати. Можете взяти собі ковдру.

Не знаю, чи відповів він, тому що тоді я вийшов під мряку, вибираючи собі дорогу вниз по схилу. Знову я вплинув через Камінь, і мряка припинилася, зм'якшившись туманом.

Камені були слизькими, але я спустився вниз до половини схилу не спіткнувшись. Тут я зупинився: і щоб перевести дух, і щоб уточнити свої координати. З цієї точки я не був упевнений, з якого саме напрямку донеслося іржання Зірки. Місячне світло стало трохи сильніше, видимість краща, але я нічого не побачив, вивчаючи перспективу перед собою. Кілька хвилин я прислухався.

Потім я знову почув тонке іржання — знизу, зліва від мене, неподалік від валуна або темного скельного виходу. Біля його основи, здається, було якесь сум'яття тіней. Рухаючись з максимальною швидкістю, на яку я насмілювався, я проклав свій курс в тому напрямку.

Досягнувши наземного рівня, я поспішив до місця дії, пройшов вогнища наземного туману, злегка розігнані вітерцем, що дмухав із заходу. Я почув скреготливий, хрусткий звук, як ніби щось важке котили або штовхали по кам'яній поверхні. Потім я вловив відблиск світла на темній масі, до якої я наближався.

Підібравшись ближче, я побачив в трикутнику світла силуети маленьких, людиноподібних фігур, які намагалися зрушити величезну кам'яну плиту. З того напрямку долинало слабке відлуння клацання і нове іржання. Потім камінь почав рухатися, повертаючись, немов двері, якими він в дійсності і був. Освітлена ділянка зменшилася, звузилася до скіпки і зникла з гучним звуком, але не раніше, ніж туди спершу зайшли всі працюючі фігурки.

Коли я, нарешті, дістався до кам'яної маси, все знову стало безмовним. Я приклався вухом до каменя, але нічого не почув. Але ким вони не були, вони забрали мого коня. Я ніколи не любив конокрадів і чимало їх вбив у минулому. А прямо зараз я потребував Зірку, як рідко коли потребував коня. Так що я взявся нишпорити навмання, шукаючи край цих кам'яних воріт. Було не надто важко виявити кінчиком пальців їх контури. Я, ймовірно, знайшов їх швидше, ніж відшукав би при денному світлі, коли все зливалося і змішувалося. Дізнавшись про їх місцезнаходження, я почав шукати далі, намацуючи яку-небудь ручку, за яку я міг би потягнути. Вони, здавалося, були хлопці маленькі, так що я подивився нижче. Нарешті, я виявив те, що могло бути потрібним місцем і вхопився за нього. Потім я потягнув на себе, але двері виявилися впертими. Або вони були непропорційно міцними, або в них була якась упущена мною хитрість.

Не має значення. Зараз не час для тонкощів, а час для грубої сили. Я і розлютився, і поспішав, так що рішення було прийнято. Я знову взявся тягнути плиту на себе, напружуючи м'язи рук, плечей, спини, бажаючи, щоб поблизу виявився Жерар. Двері затріщали. Я продовжував тягнути. Вони злегка просунулися, на дюйм, напевно, і застрягли. Я не послабив старань і збільшив свої зусилля. Вони знову затріщали.

Я відкинувся назад, перемістив свою вагу і уперся лівою ногою в кам'яну стінку збоку від порталу. Потягнувши на себе, я одночасно відштовхнувся ногою. Знову пролунав тріск і деякий скрегіт, коли вона знову просунулася — ще на дюйм з чимось. Потім плита зупинилася і я міг змістити її.

Я випустив ручку і постояв, розмірковуючи і відпочиваючи. Потім я прихилився до неї плечем і штовхнув двері назад в повністю закрите положення. Зробив глибокий вдих і знову схопився за неї.

Я знову поставив ліву ногу туди, де вона побувала. На цей раз ніякого поступового натиску. Я рвонув і відштовхнувся одночасно. Зсередини пролунав тріск лопання засува і брязкіт, і двері пройшли вперед приблизно на півфута, скрегочучи на ходу. Вони, здається, ходили тепер вільніше, так що я піднявся на ноги і змінив свою позицію на протилежну — спиною до стіни — і знайшов цілком достатню точку прикладання сили, щоб виштовхнути її назовні.

На цей раз вони просунулися легше, але я не міг втриматися від того, щоб упертися в них ногою, коли вони почала відкриватися, і штовхнув що було сил. Двері проїхали повні 180 градусів, врізалася в скелю по іншу сторону з сильним гучним звуком і розбилися на декілька шматків, які захиталися, розлетілися і посипалися на землю з гуркотом, що змусив її здригнутися, розбиваючись на нові осколки, коли вони падали один на одного.

Грейсвандір була у мене в руці, перш ніж все впало, і, різко пригнувшись, я прокрався швидко подивитися за ріг.

Світло… за рогом було освітлення… від маленьких ламп, що висіли на гаках уздовж стіни… Поряд зі сходами… Спускаюся вниз… До місця, де більше світла і виходять якісь звуки… Начебто музика…

Але в поле зору нікого не було. Я б подумав, що піднятий мною пекельний гуркіт приверне чийсь увагу, але музика тривала. Або шум якимось чином не долинув, або вони плювати на нього хотіли, що би там не було.

Я піднявся і переступив через поріг. Моя нога натрапила на металевий предмет. Я підняв і вивчив його. Зігнутий засув. Вони замкнули за собою двері. Я кинув його через плече назад і взявся спускатися по сходах.

Музика — скрипки і волинки — стала голосніше, коли я наблизився. За слабеньким світлом я побачив, що праворуч від мене біля підніжжя сходів був якийсь зал. Сходинки були маленькі і їх було багато. Я не трудячись підкрадатися поспішив вниз в зал.

Коли я повернув і заглянув в зал, то побачив сцену зі сну якогось п'яного ірландця. У задимленому, освітленому факелами залі орди червонопиких людей, одягнених в зелене, в метр ростом, танцювали під музику або поглинали те, що було схоже на кружки елю, тупаючи ногами, ляскаючи по столах і один по одному, посміхаючись, сміючись і викрикучи щось. Уздовж однієї стіни розміщувалися величезні барила і перед ними вишикувалася черга з безлічі бенкетуючих. У ямі, на протилежному кінці приміщення, горіло величезне багаття, його дим висмоктувався через тріщину в скельній стіні, над нею тягнулися кудись печерні проходи. Зірка була прив'язана до кільця в стіні, поряд з цією ямою, і кремезний маленький чоловічок у шкіряному фартусі точив якісь підозрілі на вигляд інструменти.

Кілька осіб повернулись в моєму напрямку, пролунали крики і музика раптово припинилася. Мовчання було майже повним.

Я підняв меч над головою і попрямував через зал до Зірки. До того часу всі обличчя були повернені в моєму напрямку.

— Я прийшов за своїм конем, — сказав я. — Або ви приведете його мені, або я піду й заберу його. У другому випадку буде набагато більше крові.

Праворуч від мене один з чоловіків, побільше і більш сивий, ніж більшість інших, прочистив горло.

— Перепрошую, — почав він. — Але як ви потрапили сюди?

— Вам знадобляться нові двері, — замість пояснення відповів я. — Ідіть і подивіться, якщо цікавитеся, якщо від цього є якась різниця — а вона може бути. Я почекаю, — я ступив убік і встав спиною до стіни.

— Я це зроблю, — кивнув він і стрімголов кинувся геть.

Я відчував, як моя породжена гнівом сила перетікає в Камінь і назад до мене. Одна частина хотіла прорубати, пробити собі дорогу через зал, інша хотіла більш людського врегулювання розбіжності з людьми настільки меншими за мене, а третя і, напевно, більш мудра частина припускала, що маленькі діти можуть бути не такими вже слабкими супротивниками. Тому я чекав, яке враження справить мій подвиг з відкриванням дверей на їх делегата. Через кілька хвилин він повернувся, роблячи велике коло, обходячи мене.

— Приведіть людині його коня, — сказав він.

По залу пробіг раптовий шквал розмов. Я опустив меч.

— Приношу свої вибачення, — сказав той, хто віддав наказ. — Ми не бажаємо ніяких неприємностей з такими, як ви. Пошукаємо продовольства де-небудь в іншому місці. Ніяких недобрих почуттів, я сподіваюся?

Людина в шкіряному фартусі відв'язала Зірку і рушила у моєму напрямку. Бенкетуючі розступилися і дали дорогу, коли він провів коня через зал.

Я зітхнув.

— Я просто буду вважати інцидент вичерпаним, пробачу і забуду, — пообіцяв я.

Чоловічок схопив з найближчого столу кубок і передав його мені. Побачивши вираз мого обличчя, він сам пригубив з нього.

— Тоді чи не приєднаєтеся до нас за столом?

— Чому б і ні? — Сказав я. І, взявши кубок, осушив його, тоді як він зробив те ж саме з другим.

Він видав легке гарчання і посміхнувся.

То вкрай маленький ковток для людини ваших розмірів, — сказав він тоді. — Дозвольте мені вам принести ще один на доріжку.

Це був приємний ель, а я після своїх зусиль відчував спрагу.

— Гаразд, — погодився я.

Він крикнув піднести ще, коли мені доставили Зірку.

Ви можете намотати поводи на цей гак, — сказав він, показуючи на низький виступ близько дверей. — І кінь буде в безпеці, в стороні.

Я кивнув і зробив це, коли відійшов той м'ясник. Ніхто більше не витріщався на мене. Прибув глечик з елем і людина знову налила з нього наші кубки. Один з скрипалів заграв новий мотив. Через кілька митей до нього приєднався інший.

— Посидьте трохи, — запропонував гостинний господар, штовхнувши ногою лаву в моєму напрямку. — Тримайтеся, якщо вам завгодно, спиною до стіни. Ніяких фокусів не буде.

Я сів, обігнувши стіл, він сів з глечиком вина між нами. Добре було посидіти кілька хвилин, відвернути хоч ненадовго свої думки від моєї подорожі, пити темний ель і слухати веселий мотив.

— Я не стану знову виправдовуватися, — сказав мій новий співрозмовник. — Як і пояснювати теж. Ми обидва знаємо, що не було ніякого неправильного розуміння. Але право — на вашому боці, це ясно видно, — він посміхнувся й підморгнув. — Тому я теж вважаю інцидент вичерпаним. Ми не помремо з голоду. Просто сьогодні вночі не побенкетуєм. Чудовий камінь у вас на грудях. Чи не розкажете мені про нього?

— Просто камінець, — сказав я.

Знову почалися танці. Голоси стали голосніше. Я прикінчив свій ель і він знову наповнив мій кубок. Заколивався вогонь. Нічний холод забрався з моїх кісток.

— Затишне у вас тут містечко, — зауважив я.

— О, так. Саме так. Служило воно нам з незапам'ятних часів. Чи не хочете оглянути?

— Спасибі. Ні.

— Я так і думав, але моїм обов'язком господаря було запропонувати. Ми так само будемо раді, якщо ви приєднаєтеся до танців, якщо побажаєте.

Я похитав головою і засміявся. Думка, що я буду скакати в цьому містечку, викликала у мене образи з Свіфта.

— Все одно спасибі.

Він витягнув глиняну трубку і почав набивати її. Я вибив свою власну і зробив теж саме. Всяка небезпека, здавалося, минула. Він був досить добродушним маленьким хлопцем, а інші здавалися тепер нешкідливими з їх музикою і танцями…

І все ж… Я знав розповіді з іншого місця, далеко, ох, далеко звідси… Прокинешся вранці голий, в якому-небудь полі, а всі сліди цього закладу пропали… знав же ж…

Кілька ковтків не здавалися великою небезпекою. Вони зігрівали мене тепер, а пронизливість волинок і цигикання скрипок були приємними після поворотів і стрибків через Відображення, від яких німіє мозок.

Я притиснувся спиною до стіни і задимів трубкою. Я спостерігав за танцюючими.

Чоловічок все говорив, говорив. Всі інші ігнорували мене. Добре. Я слухав якусь фантастичну байку про лицарів, війни і скарби. Хоча я слухав її менше, ніж впіввуха, вони заколисували мене, і навіть вивудили кілька смішків.

Усередині, однак, моє погане «Я» попереджало мене: «добре, Корвін, ти прийняв досить, час прощатися і йти…»

Але мій стакан здавалося по якомусь чарівництву наповнився знову, і я прийняв його і пригубив з нього. Ще один, ще один. Все — о'кей.

— Ні, — сказало моє інше «Я», — він зачаровує тебе. Хіба ти цього не відчуваєш?

Я не відчував, що якийсь карлик зможе так перепити мене, що я опинюся під столом. Але я був стомлений, а поїв мало. Напевно, треба б було бути обачнішим…

Я відчув, що клюю носом. Я поклав трубку на стіл. Кожного разу, коли я моргав, вимагалося, здається, все більше часу, щоб знову відкрити очі. Я тепер приємно зігрівся, при всього лише слабенькому милому поколюванні оніміння в моїх мускулах.

Я себе двічі зловив на тому, що клюю носом. Я спробував думати про своє завдання, про свою особисту безпеку, про Зірку… Я щось пробурмотів, все ще смутно пильнуючи за своїми повіками. Було б так добре, просто залишатися в такому ж стані ще півхвилини…

Музичний голос чоловічка став монотонним, впав до гудіння. Насправді справі не мало значення, що він говорив.

Заіржала Зірка.

Я рвучко випростався, широко розкривши очі і сцена, що відкрилася переді мною, начисто вимела всякий сон у мене з голови.

Музиканти продовжували свій виступ, але тепер ніхто не танцював. Всі бенкетуючі тихо наближалися до мене. Кожен тримав щось у руці — кубок, дубину, меч… Той, що в шкіряному фартусі, розмахував своїм сікачем. Мій співрозмовник якраз притягнув товсту палицю звідти, де вона стояла біля стіни. Кілька з них замахувалися дрібними шматками меблів. З печер, неподалік від ями з багаттям, з'являлися все нові і у них були камені і дубини. Всякі сліди веселощів зникли, і їх обличчя тепер або нічого не висловлювали, скривившись в гримасах ненависті, або дуже бридко посміхалися. Гнів мій повернувся, але він не був дочиста розпеченим, який був зі мною раніше. Дивлячись на цю орду перед собою, я не мав ані найменшого бажання возитися з нею. Прийшла, трохи понизивши мій гнів, обачність. У мене було завдання. Мені не слід тут ризикувати своєю головою, якщо я зможу придумати інший спосіб впоратися з ситуацією. Але я був впевнений, що розмовами мені не звільнитися. Я глибоко зітхнув. Я побачив, що вони готові кинутися на мене, і подумав раптом про Бранда і Бенедикта в Тир-на-Нготі. Бранд же навіть не був повністю налаштований на Камінь. Я знову зачерпнув сил з цього вогнянного камінчика, стаючи підтягнутим і готовим покласти навколо себе купу трупів, якщо справа дійде до цього. Але спершу я спробую добратися до їх нервової системи…

Я не був упевнений, як зумів зробити це Бранд, тому я просто потягнувся до Каменя, як я поступав, коли міняв погоду. Дивна річ, музика як і раніше грала, як ніби ця акція маленьких людців була всього лише якимось поганим продовженням їх танцю.

— Стояти струнко, — я вимовив це вголос і вклав у це всю свою волю, стаючи на ноги. — Замріть. Перетворіться на статуї. Всі ви.

Я відчув тяжку пульсацію в своїх грудях. Я відчув, як сила виходять назовні, точнісінько, як у тих інших випадках, коли я застосовував Камінь.

Мої мініатюрні нападники застигли. Найближчі стояли, остовпівши, але серед тих, хто в тилу, був ще рух. Потім волинки випустили божевільний вереск і скрипки замовкли. І все ж я не знав, чи дотягнувся я до них, або вони самі зупинилися, побачивши, що я встав. Потім я відчув, як випливають з мене величезні хвилі сили, що продовжують все зібрання ущільнювати в матрицю нерухомості. Я відчув, що всі вони потрапили в капкан цього вираження моєї волі і, простягнувши руку, відв'язав Зірку.

Тримаючи їх з такою ж цілковитою зосередженістю, як все що я використовував, коли проходив через Відображення, я провів Зірку до дверей. Там я обернувся кинути останній погляд на завмерлі збори і штовхнув Зірку вперед себе по сходах. Стежачи за нею, я прислухався, але знизу не долинало ніяких звуків поновленої діяльності.

Коли ми вибралися, світанок уже висвітлив схід. Дивно, коли я сів на коня, то почув віддалене цигикання скрипок. Через кілька секунд мотив підхопили волинки. Враження було таке, що гулянню належало продовжуватися, ніби для них не мало значення, чи досягнули вони успіху у своїх задумах проти мене, чи ні.

Коли я вже повернув на південь, з дверей, які я тільки що покинув, мене окликнула маленька фігурка. Це був їхній ватажок, з яким я пив. Я натягнув поводи, щоб краще вловити його слова.

— І куди ви прямуєте? — Крикнув він мені вслід.

— Чому б і ні? До кінців Землі! — Гаркнув я у відповідь.

Він відколов джигу на своєму порозі.

— Щасливої тобі дороги, Корвін! — Крикнув він.

Я махнув йому рукою. Чому б і ні, справді? Іноді дуже важко відрізнити танцюриста від танцю.

6

Я проскакав менше тисячі метрів до того, що було колись півднем, і все зупинилося — земля, небо, гори. Я опинився віч-на-віч з аркушем білого кольору. Я тоді подумав про незнайомця в печерах і про його слова. Він відчував, що ця гроза закреслює світ, що вона відповідає чомусь з місцевої апокаліптичної легенди. Напевно, вона і відповідала. Напевно, це була хвиля Хаосу, про яку говорив Бранд, яка рухалася в цю сторону, проходячи, знищуючи, розриваючи. Але цей кінець долини був неторкнутим. Чому він повинен був залишитися? Потім я згадав свої дії.

Я використовував Камінь, укладену в ньому міць Лабіринту, щоб припинити грозу над цим районом. А якщо це було більше, ніж звичайна гроза? Якщо так, то як мені було продовжувати свій шлях?

Я подивився на схід, звідки світлішав день. Але сонце стояло, знову зійшовши в небеса, навіть, швидше, величезна, сліпуча, яскраво надраєна корона, з висячим, протягнутим крізь неї блискучим мечем. Я почув звідкись пташиний спів, з нотами майже немов сміх. Я нахилився вперед і закрив обличчя руками. Божевілля…

Ні! Я бував і раніше в ненормальних віддзеркаленнях. Чим далі подорожуєш, тим більш дивними вони іноді стають. До тих пір, поки не… Про що це я подумав тієї ночі в Тир-на-Нготі?

До мене повернулися дві фрази з розповіді Айзека Дінессона, фрази, які досить стурбували мене, щоб змусити запам'ятати їх, незважаючи на те, що в той час я був Карлом Корі: «… Небагато людей можуть сказати про себе, що вони вільні від віри в те, що цей світ, який вони бачать, є в дійсності плодом їх уяви. Чи задоволені ми ним, чи пишаємося ним тоді?» Коротке філософське зведення улюбленого проведення часу в нашій сім'ї. Чи створюємо ми Відображеня-світи? Чи вони існують незалежно від нас, і чекають на нас, щоб почути звук наших кроків? Або чи є істинною несправедливо виключена середина. Це справа, швидше, більш-менш, ніж або-або? У горлі в мене раптом піднявся сухий смішок, так як я зрозумів, що можу ніколи не дізнатися відповіді напевно. Це сталося, коли я подумав про ту ніч, що є таке місце, де приходить назад «Я», місце де соліпсизм НЕ є найбільш правдоподібним поясненням відвіданих нами областей, знайдених нами речей. Існування цього місця, цих речей говорить, що тут, принаймні, є різниця, а якщо вона тут, то вона напевно тягнеться «назад через дальші Відображення, теж інформуючи їх, що я не-я», рухаючи наші его назад до меншої стадії. Тому що це, відчував я, було саме таке місце, місце, де «чи задоволені ми ним, чи пишаємося ми ним?» необов'язково застосовно, як могли бути застосовні ближче до дому розірвана долина Гарнаті і моє прокляття. У що б я, врешті решт, не вірив, я відчував, що ось ось вступлю в країну досконалого не-я. За цим пунктом моя влада над Відображеннями може цілком втратити силу.

Я випростався в сідлі і примружився від світла полум'я. Я сказав Зірці одне слово і труснув повідком. Ми рушили вперед.

Якусь мить це було схоже на гонку в тумані. Тільки він був набагато яскравішим і не було ніяких звуків. Потім ми падали, падали чи дрейфували? Після першого відчуття поки було важко сказати. Спершу було відчуття спуску, напевно, посилене тим фактом, що Зірка запанікувала, коли це почалося.

Але лягали було нічого і, через деякий час Зірка припинила всякий рух, якщо не вважати, що вона тремтіла і важко дихала.

Я тримав поводи правою рукою і стискував Камінь лівою. Не знаю, вже що я звелів, і як саме я цього досяг, але мені хотілося пройти через це місце яскравого ніщо, щоб знову знайти свій шлях і рухатися далі до кінця подорожі.

Я втратив лік часу. Відчуття спуску зникло. Рухався я чи всього лише ширяв? Неможливо сказати. Чи була до того ж яскравість дійсно яскравістю? І ця огидна безмовність… Я здригнувся. Тут було навіть більше сенсорне позбавлення, ніж у дні моєї сліпоти в моїй старій камері. Тут нічого не було — ні звуку пробіглого щура, ні скрипу об двері моєї ложки, ні вологості, ні холоду, ні структури. Я продовжував тягнутися…

Мерехтіння.

Воно здавалося якимось розривом візуального поля, праворуч від мене, майже невловимим в своїй стислості. Я потягнувся і нічого не відчув. Воно було таким коротким, що я не був упевнений, чи було воно насправді. Воно легко могло бути галюцинацією.

Але воно відбулося знову, на цей раз зліва від мене. Наскільки довгим був інтервал між ними, я не міг сказати.

Потім я почув щось подібне до стогону, позбавленого спрямованості. Цей звук теж був дуже коротким.

Наступним — і я в перший раз був упевнений — виник сіро-білий ландшафт, схожий на місячну поверхню. Виник і пропав, напевно, всього за секунду в малому районі мого поля зору, вліво від мене. Зірка захрипіла.

Праворуч від мене з'явився ліс — сіро-білий — він перекидався, неначе ми проминали один одного під якимись неможливими кутами. Осколок малого світу зник менше ніж у дві секунди.

Потім шматки палаючої будівлі піді мною… Безбарвність… Уривчасте виття над головою…

Примарна гора, процесія з факелами, що сходила на неї, щоб потім опускатися по стежці на найближчому схилі…

Жінка, що висить на суку дерева, туга мотузка навколо її шиї, голова схилена набік, руки зв'язані за спиною.

Гори, перевернуті догори ногами, білі, чорні хмари над ними…

Клацання.

Крихітне тремтіння вібрації, немов ми на мить торкнулися чогось твердого. Одразу пропало…

Мерехтіння.

Голови — котяться, стікають чорною кров'ю… Смішок з нізвідки… Знову біле світло… Знову біле світло…

Клацання. Мерехтіння…

На час одного удару пульсу ми скачемо по стежці під смугастим небом. У ту мить, коли вона пропадає, я знову тягнуся до неї через Камінь.

Клацання. Мерехтіння. Клацання. Погримування.

Кам'яниста стежка, що наближається до високого гірського перевалу… Світ все ще одноколірний… За моєю спиною щось гуркоче, схоже на грім…

Я закрутив Камінь немов ручку фокусування, коли світ почав танути. Він знову повернувся… Два. Три. Чотири… Я рахував удари копит… удари серця, перекриваючи виючий фон… Сім, вісім, дев'ять… світ став яскравішим. Я зробив глибокий вдих і важко видихнув. Повітря було холодним.

Між громом і його луною я почув шум дощу. Але на мене не впало ні краплі.

Я швидко озирнувся.

Величезна стіна дощу стояла метрів за сто позаду. Я міг розрізнити крізь неї лише самі смутні обриси гір. Я прицмокнув язиком Зірці, і ми рушили трохи швидше, піднімаючись по майже рівній ділянці, яка вела поміж двох, схожих на вежі, піків. Світ попереду все ще був етюдом в чорних, білих і сірих тонах, небо переді мною ділилося чередуванням смуг темряви і світла. Ми вийшли на перевал.

Я почав тремтіти. Мені хотілося натягнути поводи, відпочити, поїсти, покурити, пройтися пішки. І все ж я був занадто близько від грози, щоб потурати собі.

Стукіт копит Зірки луною віддавався по перевалу, де кам'яні стіни круто піднімалися вгору з обох сторін під цим зеброподібним небом. Я сподівався, що ці гори прорвуть цей грозовий фронт, хоча я відчував, що вони не зможуть. Це була не звичайна гроза і у мене виникло нудотне відчуття, що вона тягнулася всю дорогу назад, до самого Амбера, і що я потрапив би в її сильця і заблукав би у ній навік, якби не Камінь.

Коли я спостерігав за цим дивним небом, навколо мене, роблячи мій шлях яскравішим, почався буран з блідих кольорів. Повітря наповнився приємним ароматом. Грім у мене за спиною пом'якшав.

Світ був охоплений сутінковим відчуттям, під стать освітленню, і коли я вибрався з перевалу, я подивився вниз у долину химерної перспективи, з відстанями, непідвладними вимірам, наповнену шпилями і мінаретами, які відбивали місяцеподібне світло смугастого неба, нагадуючи ніч в Тир-на-Нготі, всіяну схожими на дзеркала озерами, порізану пропливаючими духами, з місцями, які видавались майже терасами, далі — природними та хвилястими, позбавленими всяких ознак проживання.

Я не вагався, а почав свій спуск. Грунт тут, піді мною, був крейдяний і блідий, як кістка. І чи не була ця непевна лінія Чорною Дорогою далеко ліворуч від мене? Я просто не міг розібрати.

Тепер я не поспішав, оскільки бачив, що Зірка втомилася. Якщо гроза насунеться не надто швидко, я відчував, що ми можемо відпочити поруч з одним з озер у долині внизу. Я і сам втомився і зголоднів.

По дорозі вниз я продовжував оглядатися, але не побачив ніяких людей, ніяких тварин. Вітер видав тихий, схожий на зітхання звук. Білі квіти заворушилися на пагонах поруч із стежкою, коли я дістався до нижніх рівнів, де починалося постійне листя. Озираючись, я побачив, що грозовий фронт все ще не перевалив через гірський хребет, хоча хмари за ним продовжували накопичуватися.

Я продовжував свій шлях вниз, в це дивне місце, квіти навколо мене давно перестали з'являтися, але в повітрі висів тонкий аромат. Не було ніяких звуків, крім видаваних мною самим, і постійним вітерцем, праворуч від мене. Всюди навколо мене виростали дивного вигляду скельні формації, які здавалися майже виліпленими у своїй чистоті ліній. Все ще дрейфували тумани. Волого іскрилися бліді трави.

Коли я слідував по стежці до зарослого лісом центру долини, перспективи навколо мене продовжували зміщуватися, перекошуючи відстані, викривляючи види. Фактично я звернув із стежки наліво, щоб наблизитися до того, що було схоже на найближче озеро, і коли я під'їжджав воно, здавалося, віддалялося. Однак, коли я, нарешті, дістався до нього, спішився і вмочив палець у воду, щоб спробувати на смак, вода виявилася крижаною, але солодкою.

Втомлений, я напився досхочу, розтягнувся, дивлячись, як пасеться Зірка, в той час, як я взявся за холодну закуску зі своєї сумки. Гроза все ще намагалася перебратися через гори. Я довго спостерігав за нею, гадаючи. Якщо батько зазнав невдачі, то це було гарчання Армагеддона і вся моя подорож була безглуздям. Думати так не приносило мені ніякої втіхи, тому що я знав, що мені доведеться продовжувати шлях, що б там не було. Але я нічого не міг з собою вдіяти. Я міг прибути до своєї мети, я міг побачити, як виграна битва, а потім побачити, як все буде зметено. Безглуздям… Ні. Не безглуздям. Я ж зроблю спробу і буду продовжувати намагатися до кінця. Цього буде достатньо, навіть якщо все буде втрачено. Все одно, чорт би побрав Бранда! За те, що посіяв у мені.

Звук кроків.

Я опинився в стійці, пригнувшись і повернувшись в тому напрямку, з рукою, яка в одну мить опинилася на руків'ї шпаги.

Я опинився віч-на-віч з жінкою — маленькою, одягненою в біле. У неї були довге темне волосся і дикуваті млосні очі, і вона посміхалася. Вона принесла плетену корзину, яку поставила між нами.

— Ви, мабуть, зголодніли, Лицар, — сказала вона на тари зі дивним акцентом. — Я побачила ваш приїзд і принесла вам це.

Я посміхнувся і прийняв більш нормальну стійку, сказавши:

— Дякую вам. Так, мене звуть Корвін, а вас?

— Дама, — відповіла вона.

Я скинув брову.

— Дякую вам, Дама. Ви зробили це місце своїм домом?

Вона кивнула й опустилася на коліна розкрити кошик.

— Так, мій павільйон знаходиться далі по березі озера, — вона показала головою на схід, у напрямку Чорної Дороги.

— Зрозуміло, — сказав я.

Їжа та вино в кошику виглядали справжніми, свіжими, апетитними, це було краще, ніж мій стіл мандрівника. Підозра, звичайно, було при мені.

— Ви розділите її зі мною? — Запитав я.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

Вона розстелила тканину, всілася навпроти мене, дістала їжу з кошика і розклала її між нами. Потім вона сервірувала її, і швидко попробувала кожну страву. Я відчував себе при цьому трішки негідником, але тільки трішки. Це було дивне місце проживання для жінки, явно самотньої, яка просто очікує можливості прийти на допомогу першому ж незнайомцю, який підвернеться. Дара теж нагодувала мене при першій нашій зустрічі, а так як я наближався до кінця подорожі, я був ближче до місць, де ворог був сильний. Чорна Дорога була дуже близько, майже під рукою, і я кілька разів вловив, як Дама поглядала на Камінь.

Але це був досить приємний час і, обідаючи, ми краще познайомилися. Вона була ідеальною аудиторією, сміялася з усіх моїх жартів, змушувала мене базікати про себе. Вона більшу частину часу зберігала очної контакт, і наші пальці зустрічалися якось всякий раз, коли щось передавалося. Якщо мене якимось чином обманювали, то вона робила це дуже люб'язно.

Поки ми обідали і базікали, я продовжував поглядати за просуванням цього здавалося, непохитного грозового фронту. Нарешті, він пішов грудьми на гірський хребет і перевалив його. Він почав повільний спуск по гірському схилу.

Очищаючи скатертину, Дама побачила напрямок мого погляду й кивнула.

— Так, вона насувається, — сказала вона, укладаючи в корзину останні столові прилади і сідаючи поруч зі мною, Принісши пляшку і наші чашки. — Вип'ємо за це?

— Я вип'ю з вами, але не за це.

Вона налила.

— Це не має значення, — сказала вона. — Не зараз.

І поклала долоню на мою руку, коли різко передавала мені мою чашку.

Я взяв чашку і подивився на неї. Вона посміхнулася. Доторкнулась до краю моєї чашки своєю. Ми випили.

— Ходімо тепер в мій павільйон, — запропонувала вона, беручи мене за руку, — де ми приємно проведемо останні години.

— Спасибі, — відмовився я. — В інший час таке спокійне проведення часу було б прекрасним десертом до прекрасного обіду. На моє нещастя, я повинен продовжувати свій шлях. Обов'язок не дає спокою. Час летить, а у мене є завдання.

— Гаразд, — сказала вона, — це не так вже й важливо. І мені відмінно відомо все про ваше завдання. Що тепер теж не так вже й важливо.

— О? Повинен зізнатися, що я цілком очікував, що ви запросите мене на яку-небудь вечірку наодинці, і якщо я прийму запрошення, то буду через якийсь час, блідий і самотній, блукати по холодному схилу якої-небудь гори.

Вона розсміялася.

— А я повинна зізнатися, саме так і збиралася використати вас, Корвін. Однак, більше, проте, не маю такого наміру.

— Чому це?

Вона показала на наступаючу лінію спотворення її світу.

— Тепер немає потреби затримувати вас. За цією ознакою я бачу, що Двір переміг. Ніхто і ніщо не зможе щось зробити, щоб зупинити наступ Хаосу.

Я коротко здригнувся і вона знову наповнила чашки.

— Але я воліла б, щоб ви не чекали мене в цей час, — продовжувала вона. — Вона добереться до нас сюди за якісь години. Який найкращий спосіб провести цей останній час в суспільстві один одного? Немає ніякої потреби їхати навіть настільки недалеко, як до мого павільйону.

Я опустив голову і вона присунулася до мене. Якого біса! Жінка і пляшка (от як я по-моїх же словах хотів закінчити свої дні). Я пригубив вино. Вона, ймовірно, була права. І все ж я подумав про ту жінку в масці, яка заманила мене в пастку на Чорній Дорозі по шляху в Авалон.

Спершу я прийшов їй на допомогу, швидко піддався її неприродним чарам — А потім, коли маска її була знята, побачив, що за нею взагалі нічого не було. Я страшенно злякався в той час. Але щоб не ставати занадто філософським, у кожного є цілий набір масок для різних випадків. Я чув, як психологи роками люто нападали на них. І все-таки я зустрічав людей, які спершу справляли на мене сприятливе враження, людей, яких я згодом ненавидів, коли дізнавався, які вони під маскою. Іноді вони були, як та жінка — без будь-чого прикметного там. Я виявив, що маска іноді набагато прийнятніша, ніж її альтернатива. Та що там говорити… Ця дівчина, яку я притискав до себе, могла дійсно бути всередині чудовиськом. Ймовірно і була. А хіба більшість з нас ні? Я міг придумати і гірші способи піти з життя, якщо б захотів здатися на цьому етапі. Вона мені подобалася.

Я прикінчив своє вино. Вона зібралася налити мені ще, і я зупинив її руку. Вона підняла на мене погляд. Я посміхнувся, сказавши:

— Ви майже переконали мене, — потім я закрив їй очі чотирма поцілунками, щоб не порушити зачарування, відійшов і сів на Зірку.

— Прощайте, Дама.

Я попрямував на південь, коли гроза, бушуючи, сповзла в долину. Переді мною були нові гори і стежка вела до них. Небо все ще було в смужку — чорну і білу — і ці лінії, здавалося, тепер трохи рухалися. Загальним ефектом був як і раніше ефект сутінків, хоча в темних ділянках не світило ніяких зірок. Як і раніше вітерець, як і раніше аромати навколо мене і безмовність, і викривлені моноліти, і сріблясте листя, як і раніше вологе від роси і блискуче. Переді мною випливали рвані клапті туману. Я спробував працювати з суттю Відображень, але це було важко і я втомився. Нічого не відбулося. Я зачерпнув сили у Каменя, намагаючись передати також якусь частину його сили Зірці. Ми рухалися рівним кроком, поки, нарешті, земля перед нами не пішла на підйом, і ми почали рухатися до ще одного перевалу, більш рівного ніж той, на який ми вступили раніше. Я зупинився, оглянувся назад, напевно, вже третина долини перебувала під мерехтливою завісою цієї псевдогрози. Я подумав про Даму, про її озеро і її павільйон. Похитав головою і продовжив шлях.

Дорога ставала все крутіше, коли ми наближалися до перевалу, і ми уповільнили хід. Над головою білі річки в небі прийняли червонуватий відтінок, що став, поки ми їхали, ще темніший.

До того часу, коли я дістався до самого перевалу, весь світ здавався пофарбованим кров'ю. Коли я проїжджав по цьому широкому кам'янистому шляху, мене вдарив сильний вітер. Коли ми пробивалися проти нього, грунт під ногами став більш рівним, хоча ми все ще продовжували підніматися і я все ще не бачив, що за перевалом.

Коли я помчав, щось загриміло по скелях, ліворуч від мене. Я швидко подивився в той бік, але нічого не побачив. Я скинув це з рахунків, подумавши, що це впав камінь. Зірка раптом різко сіпнулася піді мною, випустила страшне іржання, різко повернула вправо, а потім почала валитися з ніг вліво.

Я стрибнув, очистивши сідло, і коли ми обоє впали, я побачив у правому плечі Зірки стрілу. Я покотився, вдарившись об землю, і коли я зупинився, то подивився туди, звідки вона повинна була прилетіти.

На вершині гребеня, в десяти метрах праворуч від мене стояла фігура з арбалетом. Він знову зводив зброю, готуючись до наступного пострілу.

Я знав, що не зможу вчасно дістатися до нього. Так що я взявся шукати камінь, розміром з кулак, знайшов такий біля підніжжя крутого схилу, і постарався не дати своїй люті перешкодити точності кидка. Вона не завадила, а навіть надала кидку деяку додаткову силу.

Камінь влучив йому в ліву руку, і він, видавши крик, упустив арбалет. Зброя брязнуло по камінню і приземлилося на іншій стороні стежки, майже навпроти мене.

— Сучий ти сину! — Заволав я. — Ти вбив мого коня! Я тобі голову за це відірву!

Перетинаючи стежку, я шукав найшвидший шлях до нього і побачив його зліва від себе. Я поспішив до нього і почав підніматися. Якусь мить після того, як освітлення і кут зору стали такими як треба, я розгледів людину, що зігнулася мало не навпіл, масажуючи собі руку. Це був Бранд. Волосся його здавалося ще більш рудим в цьому рум'яному світлі.

— Ну, все, Бранд, — сказав я. — Я тільки бажав би, щоб хтось зробив це давним давно.

Він випростався і якусь мить дивився, як я піднімаюся. Він не потягнувся за мечем. Якраз, коли я опинився нагорі, приблизно в метрах семи від нього, він схрестив руки на грудях і опустив голову.

Я витягнув Грейсвандір і рушив на нього. Зізнатися, я був готовий вбити його в цій чи іншій позі. Червоне світло потемніло, але поки ми, здавалося, не купалися в крові. Вітер вив навколо нас, а з долини долинув гуркіт грому. Він же просто розтанув переді мною, якраз тоді, коли я дістався до нього.

З мить я постояв, лаючись, згадуючи розповіді про те, що він якось раз перетворився на живу Карту, здатну куди завгодно переправлятися в самий короткий час.

Я почув унизу шум.

Я кинувся до краю і подивився вниз. Зірка все ще брикалася і спливала кров'ю, і при вигляді цього у мене серце розривалося. Але це було не єдине прикре видовище.

Внизу був Бранд. Він підняв арбалет і знову почав готувати його. Я озирнувся навколо в пошуках іншого каменю, але під рукою нічого не було, а потім я помітив один, подалі ззаду, в напрямку, з якого я прибув. Я поспішив до нього, знову кинувши меч у піхви, і підняв його. Він був розміром з кавун. Я повернувся з ним до краю і пошукав очима Бранда. Його ніде не було видно.

Я раптом відчув себе дуже відкритим. Він міг переміститися в яку зручну точку і цілитися в мене в цю хвилину. Я звалився на землю, впавши на свій камінь. Мить по тому я почув, як стріла вдарила праворуч від мене. За цим звуком послідував смішок Бранда.

Я знову підвівся, знаючи, що йому буде потрібно якийсь час, щоб знову звести свою зброю. Подивившись в напрямку сміху, я побачив його, на карнизі, по іншу сторону проходу від мене — приблизно на п'ять метрів вище, ніж я, і приблизно в двадцяти метрах від мене.

— Шкодую щодо коня, — сказав він. — Я цілився в тебе. Але ці прокляті вітри…

До цього часу я помітив нішу і попрямував до неї, взявши з собою камінь в якості щита. З цієї клиноподібної тріщини я дивився, як він вставляє стрілу.

— Важкий постріл, — сказав він, піднімаючи зброю. — Виклик моєму мистецтву снайпера. Але, зрозуміло, що вартий зусиль. У мене ще багато стріл.

Він засміявся, прицілився і вистрілив.

Я нахилився додолу, тримаючи перед собою камінь, але стріла вдарила на півметра вправо.

— Я в деякому роді здогадався, що може трапитися, — зауважив він, знову готуючи свою зброю. — Треба було, однак, зробити поправку на вітер.

Я оглянувся навколо, шукаючи каменя подрібніше, щоб можна було як і раніше використати їх в якості боєприпасів. Поблизу ніяких не було. Тоді я подумав про Камінь. Передбачалося, що він буде діяти, рятуючи мене в присутності безпосередньої небезпеки. Але у мене було дивне відчуття, що для цього була потрібна близькість і що Бранд знав це і користався цим явищем. І все ж чи не міг би я ще щось із ним зробити, щоб перешкодити Бранду. Він здавався надто далеким для фокуса з паралічем, але я його одного разу побив, керуючи погодою. Я гадав, наскільки далеко була гроза. Я потягнувся до неї. Я побачив, що для встановлення умов необхідних для того, щоб притягнути на нього блискавку, потрібні хвилини, якими я не володів. Але вітер — це інша справа. Я потягнувся за ними, відчув його…

Бранд був майже готовий знову вистрілити. У проході почав верещати вітер.

Не знаю, де приземлилася його наступна стріла. Але ніяк не поблизу від мене. Він знову взявся готувати зброю. Я почав встановлювати фактори для удару блискавкою…

Коли він приготувався і знову підняв зброю, я знову підняв вітер. Я побачив, як він цілиться, як він зробив вдих і затримав його. Потім він опустив арбалет і пильно подивився на мене.

— Мені тільки що прийшло в голову. У тебе цей вітер в кишені, адже так? Це нечесно, Корвін, — він оглянувся навколо. — По ідеї, я повинен знайти місце, де це не буде мати значення… Ага!

Я продовжував працювати, встановлюючи фактори, щоб спалити його, але умови ще не були готові. Я подивився на небо, в цю червоно-чорну смужку, над нами сформувалося щось на зразок хмари. Скоро. Але поки ще ні…

Бранд знову розтанув і зник. Я гарячково шукав його всюди.

Потім він опинився прямо переді мною. Він перебрався на мою сторону проходу. Він стояв метрах в десяти на південь від мене, з вітром в спину. Я знав, що не зможу вчасно спалити його. Я подумував, чи не кинути свій камінь. Він, ймовірно, пригнеться, а я викину свій щит. З іншого боку…

Він підняв зброю до плеча.

— Хитрощі! — Крикнув у мене в думці мій власний голос, поки я продовжував возитися з небесами.

— Перш, ніж ти вистрілиш, Бранд, скажи мені одну річ. Гаразд?

Він завагався, потім опустив зброю на кілька дюймів.

— Яку?

— Ти правду мені казав про те, що трапилося — з батьком, Лабіринтом, приходом Хаосу?

Він відкинув голову і розсміявся серією коротких, гавкаючих смішків.

— Корвін, — заявив він потім, — навіть сказати не можу, як мені приємно бачити, що ти помреш не знаючи чогось, що для тебе так багато значить.

Він знову розсміявся і почав піднімати зброю. Я якраз рушив, щоб жбурнути свій камінь і кинутися на нього. Але жоден з нас не завершив обох дій.

Над головою пролунав гучний пронизливий крик і шматок неба, здавалося, відокремився і впав на голову Бранда. Він заверещав і випустив арбалет. Він підняв руки, щоб відірвати напалу на нього річ. Червоний птах, народжений від моєї крові і від батьківської руки, повернувся захистити мене.

Я кинув камінь і рушив на нього, вихоплюючи на ходу меч. Бранд вдарив птицю і вона відлетіла геть, набираючи висоту, кружляючи над ним для нового кидка. Він підняв обидві руки, прикриваючи обличчя і голову, але не раніше, ніж я побачив витікаючу з його лівої очниці кров.

Він знову почав танути, навіть коли я кинувся до нього. Але птах опустився, як бомба, і його кігті знову вдарили Бранда по голові. Потім птах теж став танути. Бранд потягнув руку до червоного напададника, і був ударений ним, потім вони обидва зникли.

Коли я дістався до місця дії, єдине, що залишилося, це кинутий арбалет, і я вщент розбив його чоботом.

«Ще ні, ще не кінець, чорт забирай! Скільки ще ти будеш мені докучати, брат? Як далеко я повинен буду зайти, щоб довести це до кінця між нами?»

Я спустився назад на стежку. Зірка ще не вмерла, і я повинен був закінчити роботу. Іноді я думаю, що займаюся не тією справою.

7

Чаша білих цукерок.

Пройшовши перевал, я розглядав лежачу переді мною долину. По крайній мірі, я припускав, що це була долина. Я не міг побачити нічого під її покривом із хмари туману. У небі одна з червоних іскор перетворилася на жовту. Інша в зелену. Це мене трохи підбадьорило, так як небо вело себе схожим чином, коли я відвідав край всього — напроти Двору Хаосу.

Я начепив на себе свій в'юк і почав спускатися по стежці. Коли я йшов, вітри ослабли. Вдалині я розчув грім грози, від якої втік. Я прикидав, куди подівся Бранд? У мене було таке відчуття, що я його якийсь час не побачу.

На шляху вниз, коли туман тільки-но почав підповзати і витися навколо мене, я помітив стародавнє дерево і зрубав собі посох. Дерево, здавалося, пронизливо скрикнуло, коли я відсік його сук.

— Чорт тебе забирай! — Пролунало з нього щось схоже на голос.

— Ти розумне? Я шкодую.

— Я витратив довгий час на вирощування цієї гілки. Думаю, ти збираєшся її спалити?

— Ні. Мені потрібен посох. Попереду в мене довгий шлях.

— Через цю долину?

— Цілком вірно. — Підійди ближче, щоб я краще могло відчути твою присутність. На тобі є щось палаюче.

Я зробив крок вперед.

— Оберон! — Вигукнув воно. — Я знаю цей Камінь!

— Не Оберон, — поправив я. — Я його син. Камінь я ношу, проте, за його дорученням.

— Тоді візьми мою кінцівку і отримай з нею моє благословення. Я переховувало твого батька протягом довгого часу. Бачиш, це він посадив мене.

— Справді? Садити дерево — одне з небагатьох справ, за якими я не бачив батька.

— Я незвичайне дерево. Він посадив мене тут відзначати кордон.

— Якого роду?

— Я — границя Хаосу та Порядку, в залежності від точки зору. Я наголошую поділ. За мною інші правила.

— Які правила?

— Хто може сказати? Не я. Я тільки зростаюча вежа розумної деревини. Мій посох, однак, може допомогти тобі. Посаджений, він може розквітнути у найстрашнішому кліматі. Але потім, знову ж таки, може і не розквітнути. Хто може сказати? Неси його, син Оберона, в місце, куди ти тримаєш шлях. Я відчуваю наближення грози. Прощай.

— Прощай, — сказав я. — Дякую тобі.

Я повернувся і пішов далі вниз по стежці в густіючий туман. Розовий колір вимивало з нього, поки я йшов. Я похитав головою, подумавши про дерево, але його посох виявився корисним наступні кілька сот метрів, де йти було особливо важко. Потім все трохи прояснилося. Скелі, застояний ставок, кілька сумовитих дерев, обвішаних мотузками з моху, запах розкладання… Я поспішив далі. З одного з дальніх дерев за мною стежив темний птах.

Він злетів, коли я подивився на нього, і поспішно махаючи крильми попрямував до мене. Недавні події зробили мене трохи полохливим перед птахами, і я відступив, коли він закружляв над моєю головою. Але потім він, забивши крилами, зупинився на стежці переді мною, схилив голову набік і оглянув мене лівим оком.

— Так, — оголосив він потім. — Ти той.

— Який той? — Поцікавився я.

— Той, кого я буду супроводжувати. Ти ж не заперечуєш, щоб за тобою слідував птах поганого знака, Корвін?

Тут він реготнув і виконав невеликий танець.

— Так от, відразу, я просто не бачу, як я можу перешкодити тобі. Звідки ти знаєш моє ім'я?

— Я чекав тебе з початку часів, Корвін.

— Мабуть, було трохи втомлюючє?

— У цьому місці зовсім не так вже й довго. Час — це те, чим ти його наповнюєш.

Я пішов далі. Я пройшов повз птаха і продовжував йти. Через кілька хвилин він пронісся повз мене і приземлився на скелі праворуч від мене.

— Мене звати Хугі, — заявив він. — Я бачу, ти несеш шматок старого Ігга.

— Ігга?

— Нудного старого дерева, яке чекає біля входу в це місце і не дозволяє нікому відпочивати на його гілках. Б'юся об заклад, він кричав, коли ти відтяв це, — тут він видав передзвін сміху.

— Він поводився дуже гідно.

— Тримаю парі. Але, втім, у нього не було великого вибору, коли незабаром ти це зробив. Багато користі буде тобі від неї.

— Вона відмінно допомагає мені, — я злегка махнув нею в його напрямку.

Він пурхнув геть від мене.

— Гей! Це не смішно!

Я розсміявся.

— А я подумав, що смішно.

І пішов далі.

Довший час я прокладав собі дорогу по болотистій місцевості. При випадку порив вітру розчищав поблизу шлях. Тоді я проходив його, або ж туман знову зміщався туди. Іноді я, здавалося, чув випадковий обривок музики — не можу сказати, з якого напряму — повільної та досить величноі, вироблюваної інструментом зі сталевими струнами.

Коли я наполегливо рухався своїм шляхом, мене покликали звідкись зліва:

— Чужинець. Зупинись і подивися на мене!

Я обережно зупинився, але не міг ні чорта розгледіти в цьому тумані.

— Здрастуйте, — сказав я. — Де ви?

Якраз тут на мить туман розірвався і я побачив величезну голову, з очима на одному рівні з моїми. Вони належали тому, що здавалося тілом велетня, який по плечі занурився в болото. Голова була лиса, шкіра — бліда, як молоко, з кам'янистими відкладеннями по ній. Темні очі через контраст, ймовірно, здавалися навіть темнішими, ніж вони були насправді.

— Зрозуміло, — сказав я тоді. — Ви трохи застрягли. Ви можете звільнити свої руки?

— Якщо сильно напружусь, — була відповідь.

— Ну, дозвольте мені, достойніший, підшукати що-небудь стійке, за що ви могли б ухопитися. І вас там повинна бути дуже гарна досяжність.

— Ні, в цьому немає необхідності.

— Хіба ви не хочете вибратися? Я думав, тому ви і покликали мене?

Я підійшов ближче і придивився, тому що туман знову почав зміщуватися.

— Гаразд, — сказав я. — Я бачив вас.

— Чи відчуваєте ви, яке у мене тяжке становище?

— Не особливо, якщо ви допоможете собі самі або приймете допомогу.

— Що толку буде мені, якщо я звільнюся?

— Це ваше запитання, ви і відповідайте на нього.

Я повернувся, щоб піти.

— Почекайте! Куди ви прямуєте?

— На південь, щоб зіграти в п'єсі-мораліте.

Як раз тут з туману вилетів Хугі і приземлився на маківці голови. Він клюнув її і розсміявся.

— Не втрачай даремно часу, Корвін, тут знаходиться набагато менше, ніж видно оку, — порадив він.

Губи велетня зобразили моє ім'я, потім він запитав:

— Він справді той?

— Це він, сумнівів немає, — відповів Хугі.

— Слухай, Корвін, — сказав потонулий велетень. — Ти збираєшся спробувати зупинити Хаос, чи не так?

— Так.

— Не роби цього. Справа того не варта. Я хочу, щоб все скінчилося. Я хочу звільнитися від цього стану.

— Я вже пропонував тобі допомогти вибратися. Ти відмовився.

— Не такого звільнення. Звільнитися від всіх зусиль.

— Це зробити легко, — запевнив я його. — Тільки нагни голову і зроби глибокий вдих.

— Я бажаю не тільки свого особистого усунення, але й кінця всієї цієї безглуздої гри.

— Я вважаю, що є кілька інших людей, які самі воліли б прийняти рішення з цього питання.

— Нехай все скінчиться і для них теж. Прийде час, коли вони опиняться в моєму положенні і відчують те ж саме.

— Тоді вони будуть володіти тим же вибором. Щасливо залишатися.

Я повернувся і пішов собі далі.

— Ти теж опинишся! — Крикнув він мені вслід.

Коли я марширував вперед, Хугі наздогнав мене і сів на край мого посоха.

— Зручно сидіти на гілці старого Ігга тепер, коли він не може… Ай! — Хугі злетів у повітря і закрутився.

— Обпік мені ногу! Як він це зробив? — Запитав він.

Я розсміявся.

— Поняття не маю.

Він політав кілька хвилин, а потім сів мені на праве плече.

— Лади, якщо я відпочину тут?

— Валяй.

— Спасибі, — він влаштувався зручніше. — Голова, знаєш, справді психічно безнадійний випадок.

Я знизав плечима, а він розвів крилами для рівноваги.

— Він щось намацує, — продовжував він. — Але міркує неправильно, вважаючи світ відповідальним за свої власні слабкості.

— Ні. Він не намацує навіть вихід з болота, — не погодився я.

— Я маю на увазі філософськи.

— Ах, з цього болота. Тим гірше.

— Вся проблема полягає в «Я», це його зв'язок зі світом з одного боку, і Абсолютом з іншого.

— О? Невже?

— Та розумієш, нас висиділи і ми дрейфуємо по поверхні подій. Іноді ми відчуваємо, що ми дійсно впливаємо на стан і це викликає подвоєння зусиль. Це — велика помилка, тому що це створює бажання і нарощує помилкове его, коли має бути достатньо просте існування «Я». Це призводить до нових бажань, до нових зусиль, і ось ти тут в пастці.

— У болоті?

— Так би мовити. Потрібно твердо акцентувати свою увагу на Абсолюті і навчитися ігнорувати міражі, ілюзії, помилкові відчуття, які відособляють людину, як помилковий острів свідомості.

— У мене було одного разу помилкове самоототожнення. Воно сильно допомогло мені стати абсолютом, яким я є тепер — собою.

— Ні. Це теж — помилкове.

— Тоді той, що буде існувати завтра, подякує мені за нього, як я дякую тому, іншому.

— Ти упускаєш суть. Той ти теж будеш помилковим.

— Чому?

— Тому що він як і раніше буде сповнений бажань і зусиль, які відокремлюють тебе від Абсолюту.

— Що ж у цьому поганого?

— Ти залишишся один у світі чужаків, у світі феноменів.

— Мені подобається бути одному. Я дуже прив'язаний до себе. І феномени мені теж подобаються.

— І все ж, Абсолют завжди буде присутній, кличучи тебе, викликаючи твоє занепокоєння.

— Добре, значить нема чого поспішати. Ну, однак, я розумію, що ти маєш на увазі. Він приймає форму ідеалів. У кожного є кілька таких. Якщо ти кажеш, що треба прагнути до них, я з тобою повністю згоден.

— Ні — вони — спотворення Абсолюту, і те, про що ти говориш, є нові зусилля.

— Все правильно.

— Я бачу, що тобі ще багато чому треба розучитися.

— Якщо ти говориш про мій вульгарний інстинкт до виживання, то забудь про це.

Стежка вела вгору, і тепер ми вийшли на гладке рівне місце, яке здавалося ніби вимощеним, хоча і було усипане піском. Музика стала голосніше і продовжувала ставати все чутніше, коли я просувався вперед. Потім я побачив крізь туман повільні і ритмічні рухи смутних фігур. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб збагнути, що вони танцювали під музику.

Я продовжував йти, поки не зміг розглянути фігури — вони здавалися людьми, красиві чоловіки і жінки, одягнені в сільські наряди — Танцюючі під повільні такти невидимих музикантів. Танець, що виконувався ними, був складним і чарівним, і я зупинився трохи помилуватися ним.

— З якої нагоди? — Запитав я Хугі. — Вечірка тут, посеред ніде?

— Вони танцюють, — пояснив він, — щоб відсвяткувати твій прихід. Вони не смертні, а духи Часу. Вони почали це безглузде дійство, коли ти вступив в долину.

— Духи?

— Так. Стеж.

Він покинув моє плече, пролетів над ними і випорожнився. Шмат пройшов крізь кількох танцюристів, немов вони були голограмами, не забруднивши ні розшитого рукава, ні шовкової сорочки, не змусивши жодну з усміхнених фігур збитися з такту. Тоді Хугі кілька разів каркнув і полетів назад до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — поремствував я на нього. — Це гарне дійство.

— Декадентство, — заявив він. — І тобі навряд чи слід сприймати це як комплімент, тому що вони передчувають твою невдачу. Вони тільки бажають потрапити на фінальне торжество, перш ніж спектакль закінчиться.

Я все одно ще деякий час подивився його, спершись на свій посох, відпочиваючи. Описувана танцюристами фігура повільно зміщувалася, поки одна з жінок — руда красуня — не опинилася дуже близько від мене. Але очі всіх танцюючих жодного разу не зустрілися з моїми. Все було так, немов я не присутній. Але ця жінка абсолютно точним жестом кинула щось, що приземлилося біля моїх ніг.

Я нахилився і виявив, що предмет цей матеріальний. Я тримав срібну троянду — свою власну емблему. Я випростався і прикріпив її до вилоги свого плаща. Хугі подивився в інший бік і нічого не сказав. У мене не було капелюха, щоб зняти його, але я вклонився цій леді. Мені привиділось легке посмикування в її правому оці, коли я повернувся, щоб піти.

Грунт втратив свою гладкість, коли я йшов, і музика, нарешті, розтанула. Стежка стала важчою і, коли б не розсіювалися тумани, видно було скелі або тільки гірські вершини. Я черпав сили з Каменя, інакше б я звалився, і зауважив, що тривалість такого підкріплення тепер була коротшою. Через деякий час я зупинився, зголоднівши, щоб з'їсти залишки моїх припасів.

Хугі стояв поблизу на землі і дивився, як я їм.

— Зізнатися, я в певному, невеликому ступені захоплююся твоєю наполегливістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про безплідність бажань і старань.

— Ти говорив. Це не головна турбота в моєму житті.

— А дарма.

— Я прожив довге життя, Хугі. Ти ображаєш мене, припускаючи, ніби я ніколи не обдумував ці примітки до філософії другокурсників. Той факт, що ти знаходиш узгодженість дійсності безплідною, говорить мені більше про тебе, ніж про саме положення справ. А саме, якщо ти віриш у те, що говориш, то мені тебе шкода, бо ти повинен з якоїсь незрозумілої причини бути тут, бажаючи і намагаючись, скоріше, вплинути на це моє помилкове его, ніж бути вільним від такої нісенітниці та бути на шляху до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш в це, то це говорить, що ти був посланий заважати мені і розхолоджувати мене, в такому разі ти даремно втрачаєш час.

Хугі видав доволі чутне булькотіння, потім сказав:

— Ти ж не сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок і кінець усього.

— Це абсолютно не обов'язково для ліберальної освіти.

— Ти визнаєш таку можливість?

— Напевно, я знаю це краще за тебе, птиця. Це, як я розумію, існує в проміжній стадії між розумністю і рефлекторним існуванням. Закреслити його, проте — відступ. Якщо ти походиш від Абсолюту — самовідмітаючого все — чому ти бажаєш повернутися додому? Ти так зневажаєш себе, що страшишся дзеркал? Чому б не зробити подорож вартіснішою? Розвивайся, вчися, живи. Якщо ти був відправлений у шлях, чому ти бажаєш змитися і бігти назад до свого відправного пункту? Або твій Абсолют допустив помилку, відправивши щось твого калібру? Визнай цю можливість, і ось кінець останніх вістей.

Хугі пропалив мене поглядом, потім злетів у повітря і полетів. Напевно відправився проконсультуватися зі своїм довідником…

Піднявшись на ноги, я почув гуркіт грому. Я почав йти. Я повинен намагатися бути попереду.

Стежка багато разів звужувалася і розширювалася, перш ніж зовсім зникнути, залишивши мене ідучим по посипаній гравієм рівнині.

Подорожуючи, я відчував себе все більш і більш пригніченим, намагаючись тримати свій уявний компас встановленим в потрібному напрямку. Я дійшов до того, що мало не вітав гуркіт грому, тому що він принаймні, давав мені приблизне уявлення про те, в якій стороні північ. Звичайно, в тумані моє становище було трохи заплутаним, так що я не міг бути абсолютно упевнений. І вони ставали все голосніше… Прокляття.

… І я був засмучений втратою Зірки, розтривожений філософією безпліддя Хугі. Це безумовно був нехороший день. Я почав сумніватися, що завершу свою подорож. Якщо якийсь натуралізований житель цього безіменного місця не влаштує мені незабаром засідку, була дуже ймовірна можливість, що я буду бродити тут, поки не не вичерпаються сили, або мене не наздожене гроза. Я не знав, чи зумію я ще раз влаштувати скасування грози. Я почав в цьому сумніватися.

Я спробував використовувати Камінь, щоб розвіяти туман, але його вплив, здавалося, притупився. Напевно, через мою власну млявість. Я зміг розчистити лише невелику ділянку попереду, але швидкість мого просування швидко пронесла мене крізь неї.

Моє відчуття Відображень теж притупилося в цьому місці, яке, здавалося, в якомусь відношенні, було тут суттю Відображень.

Сумно. Було б приємно вийти по-оперному — у великому вагнерівському фіналі під дивними небесами, проти достойних супротивників — а не повзати по туманній пустці.

Я пройшов повз ніби знайомого виступаючого під землі каменю. Чи не рухався я по колу? Є тенденція рухатися саме так, коли заблукаєш. Я прислухався до звуків грому, щоб знову встановити свій азимут. По якійсь причині все було тихо. Я рушив до каменя і всівся на землю, притулившись до нього спиною. Немає сенсу всього лише бродити. Почекаю якийсь час громового сигналу. Сівши, я витягнув свої Карти. Батько сказав, що вони на якийсь час перестануть діяти, але нічого кращого я зробити не міг.

Одну за одною я перебрав їх всі, намагаючись дотягнутися до кого-небудь, крім Бранда і Каїна. Нічого. Батько був правий. У Карт була відсутня знайома холодність. Тоді я перемішав всю колоду і розклав пасьянс, прямо там, на землі. У мене вийшло неможливе прочитання, і я знову поклав їх всі назад. Я відкинувся назад і побажав, щоб у мене залишилася невелика кількість води. Довгий час я прислухався до звуків грози. Було кілька бурчань, але вони були без напряму.

Карти змусили мене подумати про сім'ю. Вони були попереду, де б це не могло бути, чекаючи мене. Чекаючи для чого? Я переправляв Камінь. Для якої мети? Спершу я припускав, що його сили можуть знадобитися в зіткненні. Якщо так, і якщо я був єдиним, хто міг застосувати його, тоді ми були в поганому становищі. Потім я подумав про Амбер, і затремтів від каяття і свого роду страху. Не повинно все закінчитися для Амбера! Ніколи! Повинен бути спосіб відкинути Хаос…

Я відкинув камінчик, з яким грався. Як тільки я випустив його, він став рухатися дуже повільно.

Камінь. Знову його уповільнюючий ефект…

Я зачерпнув ще енергії, і камінчик стрілою понісся вгору. Здавалося так, що я взяв мало сили від Каменя в минулий раз. В той час, як це додало енергії моєму тілу, мозок мій все ще залишався затуманеним. Мені був потрібен сон — з безліччю швидких рухів очей. Це місце може здатися трохи менше незвичайним, якщо я відпочину.

Наскільки близько я знаходився від своєї кінцевої мети? Чи була вона як раз за наступним гірським хребтом, або на величезній відстані далі? І які в мене були шанси залишатися попереду цієї грози, неважливо, на якій відстані? А інші?

Що, якщо битва була вже завершена, і ми програли? Мені бачилося, що я прибуваю занадто пізно, щоб допомогти їм в якості могильника… Кістки і монолог… Хаос…

І де була, нарешті, ця проклята Чорна Дорога, коли у мене, нарешті, знайшлося їй застосування? Якби я міг виявити її, я міг би слідувати уздовж неї. У мене було таке відчуття, що вона знаходилося десь ліворуч від мене…

Я потягнувся знову, розсовуючи тумани, відкидаючи їх назад… Нічого…

Фігура? Щось рухається?

Це була тварина. Напевно, велика собака, яка рухалася так, щоб залишатися в тумані. Чи не підкрадається вона до мене?

Камінь почав пульсувати, коли я ще далі відсунув туман. Виставлене на огляд тварина, здавалося, струснулася. Потім вона рушила прямо до мене.

8

Я встав, коли вона підійшла ближче. Тоді я побачив, що це був шакал: крупний, який не відводив погляду від моїх очей.

— Ти трохи зарано, — зауважив я. — Я тільки відпочивав.

Він хихикнув.

— Я лише з'явився подивитися на принца Амбера, — сказав звір. — Що-небудь інше було б провізією.

Він знову засміявся, так як і я.

— Тоді бенкетуй очима. Що-небудь інше, і ти виявиш, що я достатньо відпочив.

— Ні, ні, — поспішив запевнити мене шакал. — Я прихильник Дому Амбера. Мене приваблює королівська кров, принци Хаосу. І конфлікт.

— Ти нагороджуєш мене незнайомим титулом, мій зв'язок з Двором Хаосу є, головним чином, справою генеалогії.

— Я думаю про образи Амбера, що проходять через Відображення Хаосу, створюючи порядок. І все ж, у центрі порядку, уособлюваного Амбером, діє сама хаотична сім'я, точно так само, як Будинок Хаосу — спокійний і мирний. І все ж у вас є зв'язки, так само як свої конфлікти.

— В даний момент, — сказав я, — мене не цікавить полювання за парадоксами й термінологічні ігри. Я намагаюся дістатися до Двору Хаосу. Ти знаєш дорогу?

— Так, — сказав шакал. — Це недалеко, з точки зору польоту стерв'ятника. Йдемо, я покажу тобі потрібний напрямок.

Він повернувся і почав йти геть, я пішов за ним.

— Я не надто швидко рухаюся? Ти, здається, втомився.

— Ні. Продовжуй в тому ж дусі. Він напевно за межами цієї долини, чи не так?

— Так. Ось тунель.

Я пішов за ним через пісок і гравій, і по сухій твердій землі. По обидві сторони нічого не росло. Коли ми йшли, тумани порідшали і прийняли зеленуватий відтінок: ще один фокус цього смугастого неба, припустив я. Через деякий час я гукнув:

— Далеко ще? І наскільки?

— Тепер не дуже далеко, — відповів він. — Ти втомлюєшся? Бажаєш відпочити?

Говорячи, він озирнувся, зеленувате світло надало його потворним рисам страшнуватий відтінок. І все ж, я потребував провідника, і ми попрямували вгору по схилу, що здавалося правильним.

— Є тут де-небудь поблизу вода? — Запитав я.

— Ні. Нам довелося б повернутися на пристойну відстань.

— Забудь про це. У мене немає часу.

Він знизав плечима, засміявся і пішов далі. Туман ще трохи розсіявся, поки ми йшли, і я міг бачити, що ми вступаємо на низьку гряду гір. Я спирався на свій посох і зберігав колишню швидкість.

Ми постійно піднімалися, напевно, з півгодини, грунт ставав все кам'янистішим, кут підйому все крутішим. Я виявив, що починаю важко дихати.

— Почекай, — окликнув я його. — Тепер я хочу відпочити. Я думав, що ти сказав, що тепер недалеко.

— Прости мене, — сказав він. — За шакалоцентризм. Я судив категоріями своєї породної швидкості. Я в цьому помилився, але ми-таки майже там. Він знаходиться серед скель якраз попереду. Чому б не відпочити там?

— Гаразд, — погодився я, і знову закрокував.

Незабаром ми дісталися до кам'яної стіни, яка, як я зрозумів, була підніжжям гори. Ми вибирали собі дорогу серед окреслюючих її уламків скель і прийшли, нарешті, до отвору, який вів у пітьму.

— Ось вона тобі, — сказав шакал. — Дорога пряма і немає ніяких прикрих бічних відгалужень. Проходь собі на здоров'я і гарної тобі швидкості.

— Спасибі тобі, — сказав я, кидаючи на час думки про відпочинок та крокуючи всередину. — Ціную це.

— Радий допомогти, — відповів він за спиною у мене.

Я зробив ще кілька кроків і щось захрумтіла у мене під ногами, а коли я стусаном відкинув його убік — загриміло. Це був звук, який непросто забути, підлога була всіяна кістками.

Позаду мене пролунав тихий, швидкий звук, і я знав, що у мене немає часу вихопити Грейсвандір. Тому я повернувся, піднявши перед собою посох, і зробивши їм випад.

Цей момент блокував стрибок звіра, вдаривши йому в плече. Але він так само відкинув мене назад і я покотився серед кісток. Поштовхом посох вирвало у мене з рук, і у вирішальну частки секунди, дану мені падінням мого супротивника, я вибрав з двох можливостей можливість скоріше вихопити Грейсвандір, ніж намацати в темряві посох.

Я зумів витягнути меч з піхов, але це і все. Я все ще був на спині з вістрям моєї зброї вліво, коли шакал піднявся і знову стрибнув. Я з усіх сил вдарив його ефесом по морді.

Удар віддався в моїй руці і плечі. Голова шакала відсахнулася назад, а його тіло вивернулася вліво від мене. Я негайно привів вістрі на пряму між нами, стиснувши руків'я обома руками, і зумів піднятися на праве коліно перш, ніж він загарчав і знову кинувся на мене. Як тільки я побачив, що меч націлений точно, я вклав в удар всю свою вагу, глибоко встромивши клинок у тіло шакала. Я швидко витягнув його і відкотився геть від ще клацаючих щелеп. Шакал заверещав, спробував піднятися, знову звалився. Я лежав, важко дихаючи, там де впав. Я відчув під собою свій посох і схопився за нього. Я перемістив його так, щоб оборонятися, і відповз спиною до стіни печери.

Звір, однак, більше не піднімався, а лежав там, рухаючи кінцівками. У тьмяному світлі я зумів розгледіти, що його рве. Запах був пригнічуючий.

Потім він повернув очі в моєму напрямку і лежав абсолютно не рухаючись.

Потім очі його закрилися і дихання припинилося.

Я залишився зі смородом.

Я піднявся, все ще спиною до стіни, все ще з палицею перед собою, і зміряв його довгим поглядом. Минуло багато часу, перш ніж я зміг змусити себе вкласти меч назад у піхви.

Швидке обстеження показало мені, що я знаходився не в тунелі, а всього лише в печері.

Коли я вибрався назовні, туман став жовтим. І його ворушив тепер вітер з нижніх країв долини.

Я притулився до скелі і спробував вирішити, який вибрати шлях. Тут не було ніякої справжньої стежки.

Нарешті, я відправився наліво. Цей шлях здавався дещо крутіше, а я хотів якомога швидше опинитися над туманом і в горах. Посох продовжував добре служити мені. Я весь час прислухався до звуків поточної води, але кругом нічого не було.

Я вперто йшов далі, продовжуючи підніматися, і туман справді порідшав і змінив колір. Нарешті, я зміг розгледіти, що піднімаюся до широкого плато. Над ним я почав вловлювати проблиски неба, багатоколірного і перемішаного.

За моєю спиною пролунало кілька різких ударів грому, але я все ще не міг розглянути розташування грози.

Тому я прискорив крок, але через кілька хвилин у мене почала крутитися голова. Я зупинився і сів, важко дихаючи, на землю. Мною опанувало відчуття невдачі. Навіть якщо я зумію піднятися на плато, у мене було таке почуття, що гроза загуркоче прямо на протилежній стороні його. Я протер очі подушечками пальців. Що толку продовжувати шлях, якщо я жодним чином не зумів добратися до мети?

Крізь фісташковий серпанок рушила курна тінь і впала на мене. Я було підняв свою палицю, але потім побачив, що це був всього лише Хугі. Він загальмував і приземлився біля моїх ніг.

— Корвін, — сказав він, — ти пройшов пристойну відстань.

— Але, можливо, не досить пристойну, — сказав я. — Гроза, здається, стає все ближче.

— По-моєму, так. Я поміркував і хочу поговорити на твою користь.

— Якщо ти хочеш принести мені хоч якусь користь, — сказав я, — я можу тобі сказати, що треба зробити.

— Що ж саме?

— Злітай назад і подивися, наскільки далеко насправді гроза, і наскільки швидко вона рухається. А потім прилітай і скажи мені.

Хугі перестрибнув з однієї ноги на іншу.

— Гаразд, — сказав він, злетів у повітря й полетів, туди, де як я відчував, був північний захід.

Я сперся на посох і піднявся. Я міг з таким же успіхом продовжувати лізти в гору з найвищою для моїх сил швидкістю. Я знову зачерпнув з Каменю і сила з'явилися до мене, немов спалах червоної блискавки.

Коли я здолав схил, з напряму, в якому відбув Хугі, налетів вологий вітерець. Пролунав ще один удар грому. Але більше ніяких гуркотів і гуркотінь.

Я витягнув максимум з цього припливу енергії, швидко і продуктивно піднімаючись кілька сот метрів. Якщо мені треба програти, я міг з таким же успіхом дістатися і до вершини. Я міг з таким же успіхом дізнатися, де я перебуваю, і дізнатися, чи залишилося мені взагалі що-небудь, що можна спробувати.

Коли я піднімався, небо у мене в полі зору все більше прояснялося. Воно істотно змінилося з тих пір, як я останній раз розглядав його. Половина його складалася з нічим не порушуваної чорноти, а інша з маси пливуть кольорів. І весь небосхил, здавалося, обертався навколо точки прямо над головою. Я почав хвилюватися.

Саме це небо я і шукав, небо, яке накривало мене в той раз, коли я прибув до Хаосу. Я вперто ліз вище. Я хотів видати щось схвальне, але у мене пересохло в горлі.

Коли я наблизився до краю плато, то почув звук ляскання крил, і на моєму плечі раптом опинився Хугі.

— Гроза майже готова наповзти на твій зад, — доповів він. — Буде тут у будь-яку хвилину.

Я продовжував підніматися, досяг рівня плато і витягнув себе на нього. Потім я постояв з хвилину, важко дихаючи.

Вітер напевно постійно очищав цю місцевість від туману, тому що це була висока гладка рівнина і я міг бачити небо на великій віддалі попереду. Я рушив уперед, щоб знайти точку, з якої я міг би поглянути на протилежний край. Коли я рухався, звуки грози доносилися до мене чіткіше.

— Я не вважаю, що тобі вдасться перетнути рівнину, — сказав Хугі. — Не промокнувши.

— Ти ж знаєш, що це не звичайна гроза, — прохрипів я. Якби було інакше, я був би вдячний за шанс напитися.

— Знаю. Я кажу фігурально.

Я пробурчав щось грубе і продовжував йти.

Поступово перспектива переді мною збільшилася. Небо все ще продовжувало свій божевільний танець з кольорами, але освітлення було більш ніж достатнє. Коли я досяг становища, де я був упевнений в тому, що лежить переді мною, я зупинився і важко сперся на свій посох.

— Що трапилося? — Запитав Хугі.

Але я не міг говорити. Я просто показав на величезну пустку, яка, протягнувшись трохи нижче краю плато, тягнулася, щонайменше, на сорок миль, перш ніж впертися в ще одну гряду гір. А далеко зліва, залишившись в силі, як і раніше, йшла Чорна дорога.

— Пустка, — сказав він, — я міг би тобі сказати, що вона тут. Чому ти не спитав мене?

Я видав звук, щось середнє між стогоном і плачем, і повільно опустився на землю.

Не впевнений, як довго я залишався в такій позі. Я більш ніж відчував себе в лихоманці. Посеред цього я, здавалося, побачив можливий відповідь, хоча щось усередині мене повстало проти нього. Нарешті, мене пробудили звуки грози і базікання Хугі.

— Я не можу випередити її і потрапити в те місце, — прошепотів я. — Немає ніякого способу.

— Ти кажеш, що зазнав невдачі, — сказав Хугі… Але це не так. В зусиллях і боротьбі немає ні невдач, ні перемог. Все це тільки ілюзія его.

Я повільно підвівся на коліна.

— Я не казав, що зазнав невдачі.

— Ти сказав, що не зможеш дійти до своєї кінцевої мети.

Я озирнувся туди, де тепер виблискували блискавки, коли гроза підіймалася до мене.

— Все вірно, я не зможу це зробити таким чином. Але якщо батько зазнав невдачі, я повинен спробувати щось таке, що, як намагався переконати мене Бранд, зробити міг тільки він. Я повинен створити новий Лабіринт, і я повинен зробити це прямо тут.

— Ти? Створити новий Лабіринт? Якщо не зумів Оберон, то як же це може зробити людина, яка ледь тримається на ногах? Ні, Корвін, лише смиренність — ось чеснота, яку ти можеш плекати.

Я підняв голову і опустив палицю на землю. Хугі злетів, став поряд з ним, і я подивився на нього.

— Ти не хочеш вірити нічому, сказаному мною, чи не так? — Сказав я йому. — Але це не має значення. Конфлікт між нашими поглядами нездоланний. Я дивлюся на бажання, як на приховане самоототожнення, і на зусилля — як на його зростання. Ти — ні.

Я рушив руки вперед і поклав їх на коліна.

— Якщо для тебе найбільше благо — поєднання з Абсолютом, то чому ти не полетиш і не ризикнеш приєднатися до нього, у формі підходячого всеосяжного Хаосу? Якщо я потерплю тут невдачу, він стане Абсолютом. Що ж стосується мене, то я повинен спробувати, доки у мене є подих, спорудити проти нього Лабіринт. Я роблю це тому, що я — той, хто я є, — а я є людина, яка могла б бути королем в Амбері.

Хугі опустив голову.

— Спершу я побачу, що ти з'їси ворона, — сказав він і хихикнув.

Я швидко простягнув руку і скрутив йому шию, бажаючи, щоб у мене був час розвести багаття. Хоча він зробив це так, що все виглядало як жертвопринесення, важко сказати, кому належала моральна перемога, оскільки я все одно планував зробити це.

9

… І запах квітучих каштанів. За всіма Єлисейськими Полями каштани пінилися білим…

Я згадував гру фонтанів на площі Згоди… А далі по вулицях і набережних Сени запах старих книг, запах річки… Запах квітучих каштанів…

Чому я раптом згадав 1905 і Париж на Відображенні Земля, якщо не вважати того, що я був в той рік дуже щасливий і міг, рефлекторно, шукати протиотруту до теперішнього? Так…

Білий абсент, «Амар Пікон», гренадин… Суниця з вершками… Шахи в кафе «Регентство», з акторами «Комеді Франсез», розташованого якраз навпроти… Гонки в шантільє… Вечори в бістро на вулиці Пігаль…

Я твердо ставив ліву стопу перед правою, праву перед лівою. У лівій руці я тримав ланцюг, на якій висів Камінь — і ніс його високо, так, щоб я міг вдивлятися в глибини Каменя, бачачи і відчуваючи там появу нового Лабіринту, який я викреслював з кожним кроком. Я вгвинтив свій посох в землю і залишив його стояти неподалік від початку Лабіринту. Ліва…

Навколо мене співав вітер і поблизу ревів грім. Я не зустрічав фізичного опору, з яким стикався в старому Лабіринті. Поки не було взагалі ніякого опору. Замість цього — і у багатьох відношеннях це було гірше — в усі мої рухи входила дивна обдуманість, яка сповільнювала їх, ритуалізовувала їх. Здавалося, я витрачав більше енергії на підготовку кожного кроку — сприймаючи його, осягаючи його і наказуючи своєму мозку виконувати його — ніж витрачав енергії для фізичного скоєння цього акту. І все ж повільність, здавалося, була потрібна сама по собі, щось витягувалося з мене якоюсь невідомою силою, що визначала чіткість і темп адажіо для всіх моїх рухів. Права…

… І, як Лабіринт в Рембо допоміг відновити мої розтанулі спогади, так і той, що я тепер завзято намагався створити, розворушив і витягнув запах каштанів, повні овочів фургони, які рухалися на світанку до…

Я не був у той час закоханий в когось конкретно, хоча було багато дівчат — Іветт, Мімі і Симон, їх лиця зливалися — і була весна в Парижі, з циганськими оркестрами та коктейлями в «Луї»… Я згадав, і серце підстрибнуло у мене в грудях від свого роду прустовської радості, поки час дзвонив навколо мене, як дзвін… І, напевно, це-то і було причиною для спогадів, тому що ця радість, здавалося, передавалася моїм рухам, наповнювала моє сприйняття, наділяло міццю мою волю…

Я побачив наступний крок і зробив його… Дотепер я зробив одне коло, створивши периметр свого Лабіринту. За спиною я відчував грозу. Вона, напевно, вже підійнялася на край плато. Небо потемніло… Звивні, пливучі, кольорові вогні… Навколо — спалахи блискавок, а я не міг приділити ні енергії, ні уваги для контролю над станом погоди.

Повністю завершивши коло, я міг бачити, що рівно стільки від нового Лабіринту, скільки я пройшов, було тепер виписано на камені і палало блідим блакитним світлом. І все ж не було ніяких іскор, ніякої лоскоту в моїх стопах, ніякого підіймаючого волосся струму — тільки постійний закон обдуманості, немов величезний тягар ще на мені… Ліва…

… Маки, маки та волошки, і високі тополі уздовж сільських доріг, смак нормандського сидру… І знову місто, запах квітучих каштанів… Сена, наповнена зірками… Запах старих цегляних будинків на площі Вогез після ранкового дощу… Бар під мюзик-холом «Олімпія»… Бійка там… Закривавлені кісточки пальців, перебинтовані дівчиною, яка взяла мене додому… Як її звали? Квітучі каштани… Біла троянда…

Тут я принюхався. Аромат від залишків троянди в моєму комірі ніби не пропав. Дивно, що він так надовго залишився від неї. Це підбадьорило мене. Я штовхнув тіло вперед, м'яко звертаючи направо. Куточком очей я бачив підходячу стіну грози, гладку як скло, яка стирала все на своєму шляху. Гуркотіння грому було тепер оглушливим.

Права… Ліва…

Наступ армій ночі… Чи встоїть проти нього мій Лабіринт? Я бажав поспішити, але якщо що і змінилося, то це те, що я рухався з все більшою повільністю, коли пішов далі. Я відчував цікаве почуття двоїстості, майже таке, наче я був також і всередині Каменя, сам проходив там Лабіринт, в той час, як я рухався тут, дивлячись на нього і копіюючи його розвиток. Ліва. Поворот… Права… Гроза і справді наступала. Незабаром вона добереться до кісток старини Хугі. Я відчув запах вологи і озону і губився в здогадах щодо старого чорного ворона, який сказав мені, що він чекав мене з початку Часів. Очікував, щоб посперечатися зі мною, або бути з'їденим мною в цьому місці без всякого жалю? Що б там не було, враховуючи звичайне для моралістів перебільшення, було зрозуміло, що він не зумів залишити мене з серцем, суцільно обтяженим зневірою у своєму душевному стані, тому він був знищений під акомпанемент театрального грому…

Тепер пролунав віддалений грім, ближчий грім і знову грім. Коли я знову повернув в тому напрямку, спалахи блискавок були майже засліплювали. Я стиснувв свій ланцюг і зробив ще крок…

Гроза підійшла до межі мого Лабіринту, а потім розійшлася. Жодної краплі не впало на мене чи Лабіринт. Але мало-помалу ми виявилися абсолютно поглинені всередині неї.

Здавалося, немов я знаходився в повітряному міхурі на дні штормового моря. Мене оточували стіни води і в них миготіли темні силуети. Здавалося, ніби сам всесвіт натиснув, намагаючись розчавити мене. Я зосередився на червоному світі Каменя. Ліва…

Квітучі каштани… Чашка гарячого шоколаду в кафе на тротуарі… Концерт оркестру в садах Тюїльрі, звуки розливаються в пронизаному яскравим сонцем повітрі… Берлін у двадцяті. Тихоокеанські острови в тридцяті — там теж були задоволення, але більше порядку. Можливо, це ще не справжнє минуле, а образи минулого нахлинуть всередину пізніше, втішаючи або мучачи нас, людину або краплю.

Не має значення. Через Новий Міст і вулицю Ріволі омнібуси і фіакри… Художники зі своїми етюдами в Люксембурзькому саду… Я, якщо все буде добре, знову зможу відшукати Відображення, подібне цьому, що стоїть в одному ряду з милим серцю Авалоном… Запах каштанів…

Іду далі… Верещав вітер і гриміла гроза, але мене не зачіпало. Я завершив ще один виток…

Поки що я не дозволяв цьому відволікати мене, поки що я продовжував рухатися і зберігав свій фокус на Камені… Я повинен був триматися, повинен був робити ці повільні обережні кроки, ніколи не зупинятися, все повільніше і повільніше постійно рухаючись… Обличчя… Здавалося, що ряд осіб розглядають мене з-за кордону Лабіринту… Великі, як Голова, але спотворені, які усміхалися, знущалися, глумилися наді мною, чекали, що я зупинюся або зроблю невірний крок… Які чекали, що все навколо розпадеться… За їхними очима виблискували блискавки, а в їхніх вустах, їх сміхові гримів грім…

Тепер вони говорили зі мною словами подібними шторму з Темного Океану… Я зазнаю невдачі, говорили вони мені, зазнаю невдачі і буду зметений, а цей осколок Лабіринту буде розбитий позаду мене на шматки і поглинений… Вони кляли мене, вони плакали і плювали в мене, хоча все це не доходило до мене. Напевно, їх насправді не було там…

Напевно, мій мозок був зломлений напругою. Тоді який сенс був в моїх зусиллях? Новий Лабіринт, створений божевільним? Я завагався і вони гримнули хором: «Божевільний! Божевільний! Божевільний!»

Я глибоко втягнув у себе запах того, що залишилося від троянди, і знову подумав про каштани і дні, заповнені радощами життя і обмеженим порядком. Голоси, здавалося, стихли, коли мій розум пробігся по подіях того щасливого року.

… І я зробив ще один крок, потім ще один… Вони грали на моїх слабкостях, вони відчували мої сумніви, мої занепокоєння, мою втому… Чим би там вони не були, вони вхопилися за те, що бачили, і намагалися використати проти мене… Ліва… Права… Нехай-но тепер вони відчують мою впевненість і зав'януть, сказав я собі. Я пройшов уже он скільки. І я буду продовжувати. Ліва…

Вони кружляли і набухали навколо мене, як і раніше вирікаючи бентежачі мене фрази. Але якась частина сили у них, здається, пропала. Я промалював ще один сектор дуги, в палаючому колі, бачачи його перед собою у своєму червоному духовному оці.

Я повернувся подумки до своєї втечі з Грінвуда, до свого хитромудрого витягування відомостей з Флори, до своєї зустрічі з Рендомом, нашої сутички з його переслідувачами, нашої подорожі назад в Амбер… Я подумав про нашу втечу в Рембо і моє проходженні Лабіринту там для відновлення спогадів у моїй пам'яті… Про примусовий шлюб Рендома і своє недовге перебуванні в Амбере, де я воював з Еріком і втік до Блейза… Про наступну битву, про своє осліплення, одужання, втечу, подорож в Лорен, а потім в Авалон…

Рухаючись з усе більшою швидкістю, мій розум ковзав по поверхні подальших подій… Ганелон і Лорен… Тварюки з Чорного Кругу… Рука Бенедикта… Повернення Бранда і ніж йому в бік… Ніж у бік мені… Білл Рот… лікарняні архіви… Моя автокатастрофа…

Тепер, від самого початку, з Грінвуда, через все це, і до цієї миті моєї боротьби, щоб гарантувати кожен маневр, яким він видавався мені, я відчував зростаюче почуття наближення, яке, як я знав, направлялося раніше моїм прагненням до трону, прагненням помсти чи моєю концепцією обов'язку — я відчував його, усвідомлював його безперервне існування всі ці роки, аж до цієї миті, коли воно почало супроводжуватися чимось ще… Я відчував, що очікування має ось-ось закінчитися, що наближення чого би там не було скоро має статися… Давай… Дуже, дуже повільно… Все інше було не важливо. Я тепер кинув усю свою волю на рух. Моя зосередженість стала абсолютною. Що б там не знаходилося за межами Лабіринту, я забув про нього. Блискавки. Обличчя. Вітри…

Це не мало значення. Був тільки Камінь, палаючий Лабіринт і я сам — і ще я ледве усвідомлював самого себе. Напевно, це було самим близьким моментом, коли я підходив до ідеалу злиття з Абсолютом Хугі. Поворот… Права стопа… Знову поворот…

Час перестав мати значення. Простір обмежувався створюваним мною візерунком. Тепер я черпав сили з Каменя не звертаючись до нього, а лише як частина процесу, в якому я був зайнятий. Я вважаю, що в певному сенсі я був стертий. Я став точкою, яка рухалася по програмі запрограмованій в Камені, виконуючи операцію за операцією, що настільки поглинуло мене, що у мене не залишилося ніякої уваги, придатної для самосвідомості. І все ж на якомусь рівні я розумів, що я теж був частиною цього процесу. Тому що я якимось чином знав, що якби це робив хто-небудь інший, то виник би інший Лабіринт.

Я смутно усвідомлював, що пройшов півдороги. Шлях став складним, мої руху — і того повільніше. Незважаючи на питання швидкості, мені це якось нагадувало про мій досвід з первісним налаштуванням на Камінь, в тій дивній, складній матриці, що, здавалося, була джерелом самого Лабіринту. Права… Ліва…

Не було ніякого загальмовування, я відчував себе дуже легким, незважаючи на обдуманість кожного кроку. Мене, здавалося, постійно омивала безмежна енергія. Всі звуки навколо мене злилися в білий шум і зникли.

Потім, раптом, я, здавалося, більше не повинен був рухатися повільно. Це не було схоже на те, ніби я пройшов вуаль або бар'єр, але, швидше, що я піддався якійсь внутрішній перенастройці. Відчуття було таке, ніби я тепер рухався нормальним кроком, прокладаючи собі звивисту дорогу крізь все більш і більш тугі витки, наближаючись до того, що скоро буде кінцем малюнку. І, головне, я був як і раніше позбавлений будь-яких емоцій, хоча інтелектуально я знав, що на якомусь рівні зростало почуття тріумфу і воно скоро ось-ось прорветься. Ще один крок… Ще один… Ще, напевно, з півдюжини кроків…

І раптом світ потемнів. Здавалося, я стояв серед великої порожнечі, усього лише з палаючим світлом Каменя переді мною і палаючим Лабіринтом, подібним спіральній туманності, через яку я крокував. Я завагався, але тільки на мить. Це, мабуть, останні випробування, фінальна атака. Я не повинен відволікатися.

Камінь показував мені, що робити. А Лабіринт показував мені, де робити. Єдине, чого не вистачало, так це виду самого себе. Ліва…

Я продовжував виконувати кожен крок з усією своєю увагою. Нарешті, проти мене почала підніматися протидіюча сила, як у старому Лабіринті. Але до цього я був підготовлений багаторазовим його проходженням. Я боровся за ці два кроки проти наростаючого бар'єру.

Потім усередині Каменя я побачив закінчення Лабіринту. Я б ахнув від несподіваного розуміння його краси, але навіть дихання моє в цьому пункті регулювалося моїми зусиллями. Я кинув усі свої сили на наступний крок і порожнеча навколо мене, здавалося, затряслася. Я завершив його, але наступний був ще важчим. Я відчував себе так, немов знаходився в центрі всесвіту, ступаючи по зірках, наполегливо намагаючись передати якийсь рух тим, що було, в основному, актом волі.

Моя нога повільно просувалася, хоча я не міг її бачити. Лабіринт почав світлішати, скоро він буде горіти сліпучим світлом.

Лише ще трохи далі… Я намагався наполегливіше, ніж будь-коли в старому Лабіринті, тому що тепер опір здавався абсолютним. Я повинен був протидіяти йому твердістю і постійністю сили волі, виключаючи все, рішуче все інше, хоча тепер, здавалося, я зовсім не рухався, хоча вся моя енергія відволікалася на просвітлення візерунка… Принаймні, я впаду на тлі чудового малюнка…

Хвилини, дні, роки… Я не знаю, як довго це тривало, відчуття було таке, наче я був зайнятий я цьому єдиному акті всю вічність…

Потім я рушив далі, і скільки на це пішло часу, не знаю. Але я завершив крок і почав інший, потім ще…

Всесвіт, здавалося, закрутився навколо мене. Я пропав.

За мить я стояв в центрі свого Лабіринту, навіть не розглядаючи його, я впав на коліна і зігнувся навпіл, кров стукала у мене в скронях. Голова паморочилося, я важко дихав. Я почав тремтіти всім тілом. Я зумів це зробити, смутно зміркував я. Що б тепер не сталося, тут був Лабіринт. І він витримає…

Я почув звук там, де ніяким звукам неможливо було бути, але мої змучені м'язи відмовилися відповідати, навіть рефлекторно, поки не стало занадто пізно. Лише коли Камінь вирвали з моїх обм'яклих пальців, я підняв голову і відкинувся назад. Ніхто не слідував за мною через Лабіринт, я був впевнений, що знав би це. Отже…

Світло було майже нормальним і, примружившись від нього, я підняв погляд на усміхнене обличчя Бранда. Він тепер носив чорну пов'язку на оці і тримав в руці Камінь. Він, мабуть, перемістився сюди.

Він вдарив мене якраз тоді, коли я підняв голову, і я впав на лівий бік. Тоді він з силою штовхнув мене в живіт.

— Ну, ти зумів це зробити, — вишкірився він. — Не думав я, що ти зможеш. Тепер мені доведеться знищити ще один Лабіринт, перш ніж я відновлю порядок у світі. Але спершу мені потрібен цей камінчик, щоб повернути на мою користь битву при Дворі, — він помахав Каменем. — Прощавай, поки що!

І зник.

Я лежав там, дихаючи через роззявлений рот і тримаючись за живіт. Хвилі чорноти піднімалися і опадали всередині мене, немов прибій, хоча я не зовсім піддався втраті свідомості. Мене затопило почуття величезного відчаю і, закривши очі, я застогнав. Тепер у мене, до того ж, не було Каменя, щоб черпати сили.

Каштани…

10

Коли я лежав там, страждаючи від болю, у мене перед очима стояло видіння, як Бранд з'являється на полі бою, де б'ються сили Амбера і Хаосу, з пульсуючим у нього на грудях Каменем. Його володіння ним явно було достатньо на його погляд, щоб зробити його здатним повернути хід битви проти нас. Я бачив його, хльостаючого блискавками по наших військах. Я бачив його, викликаючого страшні вітри і грози з градом, що вдарили по нас. Я ледве не заплакав. Все це, коли він міг ще спокутувати свою провину, виступивши на нашій стороні. Просто перемогти, було, проте, для нього тепер недостатньо. Він повинен був перемогти для себе і на своїх власних умовах. А я? Я зазнав невдачі. Я кинув проти Хаосу Лабіринт, хоч я ніколи не думав, що зможу це зробити. І все ж це буде все одно, що нічого, якщо битва буде програна і Бранд повернеться і зітре з лиця землі мою працю. Підійти так близько, пройшовши через все, що я пройшов, і потім зазнати невдачі тут… Це змусило мене хотіти викрикнути: «Несправедливо!» Хоча я і знав, що всесвіт не обертався у відповідності з моїми уявленнями про справедливість.

Я заскреготав зубами і виплюнув бруд, що набився в рот. Батько доручив мені доставити Камінь до місця битви. Я майже добився цього. Тут мене охопило дивне відчуття. Щось вимагало моєї уваги. Що?

Безмовність.

Бурхливі вітри і грім припинилися. Повітря стало нерухоме. Фактично, повітря відчувалося прохолодним і свіжим. А по іншій стороні своїх повік я вже знав, що було світло.

Я відкрив очі. Я побачив яскраве одноманітне біле небо. Я зажмурився і відвернув голову. Було там щось праворуч від мене…

Дерево. Дерево стояло там, де я встромив посох, зрубаний від старини Ігга. Воно вже стало набагато вищим, ніж був мій посох. Я мало не бачив, як воно росте. І воно було зеленим від листя і білим від розсипу бруньок. Розпустилося кілька квіток. Звідти вітер доніс мені слабкий і тонкий запах, який запропонував деяку втіху.

Я обмацав свої боки. У мене не було, здається, жодного поламаного ребра, хоча нутрощі мої все ще відчувалися сплетеними в вузол від отриманого стусана. Я протер очі кісточками пальців і провів рукою по волоссю. Потім я важко зітхнув і підвівся на одне коліно.

Повертаючи голову, я оглянув перспективу. Плато було тим же самим і все ж якимось не тим же самим. Воно було як і раніше голим, але не було більше суворим. Ймовірно, ефект нового освітлення. Ні. Тут щось більше, ніж це…

Я продовжував повертатися, завершуючи своє сканування горизонту. Це було не те ж місце, де я почав свій прохід. Відмінності були тонкі і явні: змінилися скельні формації, вибоїна там, де раніше був горб, нова структура каменю позаду і поряд зі мною, а вдалині було те, що скидалося на грунт.

Я встав і тепер здавалося, що звідкись вловлюю запах моря. Це місце викликало зовсім інше відчуття, ніж те, коли я сюди піднімався — здавалося, це було давно-предавно. Це була занадто велика зміна, щоб вона була викликана тією грозою. Це нагадало мені про щось.

Я знову зітхнув, там, в центрі Лабіринту, і продовжив оглядати своє оточення. Якимось чином, всупереч мені самому, мій відчай зник і в мені піднімалося почуття «освіження» — це чомусь здавалося самим найкращим словом. Повітря було чистим і солодким, а місце викликало нове, незвичне відчуття.

Звичайно, воно було схоже на місце первозданного Лабіринту. Я знову повернувся до дерева і знову оглянув його. Вже вище. Схоже, і все ж не схоже…

Було щось у повітрі, у землі, у небі. Це було нове місце. Новий, первозданний Лабіринт. І, значить, все навколо мене було результатом Лабіринту, в якому я стояв.

Я раптом збагнув, що відчуваю більше, ніж освіження. Це було почуття тріумфу, свого роду охопилої мене радості. Це було чисте свіже місце, і я був якимось чином відповідальним за нього.

Минув час. Я просто стояв там, спостерігаючи за деревом, оглядаючись навколо, насолоджуючись охоплюючою мене енергією. Тут, у всякому разі, була якась перемога, поки Бранд не повернеться стерти її з лиця землі.

Я раптом немов протверезів. Я повинен зупинити Бранда, я повинен був захистити це місце. Я був у центрі Лабіринту. Якщо цей поводився подібно іншому, я міг скористатися його силою, щоб спроектувати себе куди б не побажав. Тепер я міг скористатися ним, щоб піти і приєднатися до інших.

Я збив з себе пил і витягнув клинок з піхов. Справи не могли бути настільки безнадійними, як здавалося раніше. Мені веліли переправити Камінь до місця битви. Тоді немає значення, що Бранд зробить це за мене. Він все одно буде там. Вдало. Мені просто доведеться піти і якось знову відібрати його у нього, щоб змусити справи піти таким шляхом, яким передбачалося.

Я озирнувся навкруги. Мені треба буде повернутися сюди, дослідити якось іншим разом цю нову ситуацію, якщо я переживу те, що гряде. Тут була таємниця. Вона висіла в повітрі і пливла по вітру. Можуть знадобитися століття, щоб розгадати, що сталося, коли я накреслив новий Лабіринт.

Я віддав дереву честь. Воно, здавалося, ворухнулося в той момент. Я поправив свою троянду і заштовхнув її назад у форму. Настав час знову рухатися. Була ще одна річ, яку я повинен був зробити.

Я опустив голову і закрив очі. Я спробував пригадати розташування землі перед останньою безоднею біля Двору Хаосу. І я побачив її тоді, під тим диким небом, і населив її своїми родичами, своїми військами. Зробивши це, я, здавалося, почув звуки віддаленої битви. Сцена поправилась, стала чіткішою. Я утримав видіння ще на мить, а потім доручив Лабіринту відправити мене туди…

Через мить, здавалося, я стояв на вершині пагорба поруч з рівниною. Холодний вітер рвав з мене плащ. Небо було тим божевільним обертовим небозводом, яким я запам'ятав його минулого разу — напівчорним, напівпереливчастим від веселок. У повітрі носилися неприємні випари. Чорна Дорога знаходилася тепер праворуч, перетинаючи рівнину і біжучи далі над безоднею до тієї похмурої цитаделі, з мерехтячими навколо неї світлячками.

У повітрі пливли прозорі газові мости, тягнучись здалеку в тій пітьмі, і дивні фігури простували по них так само, як і по Чорній Дорозі. Переді мною на полі перебувало те, що здавалося головним зосередженням цих військ. За своєю спиною я чув ніщо інше, як крилату колісницю часу.

Обернувшись до того, що повинно було бути північчю по ряду попередніх прикидок щодо мого місця розташування, я побачив наступ тої диявольської грози через віддалені гори, яка спалахувала, виблискувала і гриміла, насуваючись подібно льодовику з неба. Так, значить, я не зупинив її створенням нового Лабіринту. Здавалося, що вона просто обійшла мій захищений район і буде рухатися, поки не добереться туди, куди б вона там не прямувала. Будемо сподіватися тоді, що за нею послідують якісь конструктивніші імпульси, що поширилися тепер назовні від нового Лабіринту, знову наводячи порядок по всіх Відображеннях. Я гадав, скільки грозі потрібно часу, щоб добратися досюди.

Я почув стукіт копит і повернувся, вихоплюючи меч. Рогатий вершник на величезному чорному коні мчав прямо на мене. Я зайняв позицію і чекав. Він, здавалося, спускався з однієї з газових доріг, що припливали з того напрямку.

Я стежив, як вершник піднімається з кривим мечем у правій руці. Я перемістився, коли він насунувся, щоб зарубати мене. Коли він змахнув мечем, я був готовий до парирування і стрибка, його рука була в межі досяжності. Я схопився за неї і стягнув його з коня.

— Ця троянда… — Промовив він, упавши додолу. Не знаю, що ще він міг сказати, тому що я перерізав йому горло, і його слова і все інше в ньому пропали з вогненним розрізом. Тут я різко відвернувся, витягаючи Грейсвандір, рвонувся на кілька кроків і схопив за вуздечку чорного бойового коня. Я поговорив з конем, щоб заспокоїти його, і повів подалі від полум'я. Після пари хвилин наші відносини покращилися, я виліз у сідло.

Спершу він проявляв норовистість, але я просто пустив його легким кроком по вершині пагорба, поки продовжуючи спостерігати. Сили Амбера, схоже, наступали. Все поле встеляли тліючі трупи. Головні сили наших ворогів відступали на висоту, неподалік від краю безодні. Їх ряди ще не були зломлені, але зазнавали сильного тиску, і повільно відходили до неї. З іншого боку, безодню перетинали нові війська, які приєдналися до тих, що тримали висоту. Швидко оцінивши їх зростаючу чисельність та їх позицію, я розсудив, що вони можуть готувати власний наступ. Бранда ніде не було видно.

Навіть якщо б я відпочив і носив обладунки, я б двічі подумав, перш ніж приєднатися до січі. Моїм завданням зараз було знайти Бранда. Я сумнівався, що він буде прямим учасником в бійці. Я оглянув поле битви як слід, шукаючи самотню постать. Ні. Напевно, протилежна сторона поля. Мені доведеться зробити коло на північ. Було занадто багато, чого я не міг бачити на заході.

Я повернув свого коня і спустився з пагорба. Було б так приємно звалитися поспати, вирішив я. Просто впасти ниць і заснути. Де той Бранд, чорт його забирай? Я досяг підніжжя горба і звернув, щоб перестрибнути дренажну канаву. Мені потрібен був кращий огляд.

— Лорд Корвін Амберський! Він чекав мене, коли я повернув у видолинок — рослий, трупного кольору хлопець, з рудим волоссям і на коні в масть. На ньому були мідні обладунки з зеленуватими візерунками і він сидів обличчям до мене, нерухомий, мов статуя. Він сказав:

— Я побачив тебе на вершині пагорба. Ти ж без кольчуги, чи не так?

Я ляснув себе по грудях. Він різко кивнув, потім підняв руку, спершу до лівого плеча, потім до правого, відстібаючи застібки панцира і даючи йому впасти на землю. потім він зробив те ж саме з наколінниками.

— Я давно хотів зустрітися з тобою. Я Борель. Я не хочу, щоб говорили, що я нечесно скористався перевагою над тобою.

Борель… Ім'я було знайоме. потім я згадав. Він завоював повагу і приязнь Дари. Він був її вчителем фехтування, майстром клинка. Дурним, однак, зрозумів я. Він позбувся моєї поваги, знявши обладунки. Битва — не гра, і я не бажав робити себе доступним для всякого самовпевненого осла, коли я відчував себе не в формі. Якщо нічого іншого і не станеться, він, імовірно, просто вимотає мене.

— Тепер ми вирішимо питання, яке давно мучить мене, — сказав він.

Я відповів химерною лайкою, розверрнув свого коня і поскакав назад, звідки з'явився. Він негайно кинувся в погоню.

Коли я проскакав назад уздовж дренажної канави, то збагнув, що у мене недостатня фора. Він наздожене мене з повністю відкритою спиною і зарубає мене чи змусить битися. Однак, хоч який обмежений був мій вибір, він включав трохи побільше, ніж це.

— Боягуз! — Крикнув він. — Ти уникаєш бою. Чи ти чудовий воїн, про якого я так багато чув?

Я підняв руку і розстебнув свій плащ. По інший бік канави край її став на рівні моїх плечей, потім талії. Я скотився з сідла наліво, спіткнувся разок і встав. Чорний поскакав далі. Я рушив направо, обличчям до цього причепи. Схопивши плащ обома руками, я помахав ним секунду— іншу, перш ніж голова і плечі Бореля з'явилися поруч зі мною.

Плащ накрив його, закутавши клинок і все інше, замотавши голову і уповільнивши його руки.

Потім я з силою дав йому стусана. Я цілив йому в голову, але потрапив у плече. Він вивалився з сідла, а його кінь теж поскакав далі.

Вихопивши Грейсвандір, я стрибнув за ним слідом. Я спіймав його якраз тоді, коли він відкинув мій плащ і намагався піднятися. Я проткнув його там, де він сидів, і побачив спотворений вираз його обличчя, коли його рана стала займатися полум'ям.

— О, як низько зроблено! — Вигукнув він. — Я сподівався на краще з твого боку!

— Це не зовсім Олімпійські Ігри, — відповів я, струшуючи зі свого плаща кілька іскор.

Потім я наздогнав свого коня і підійнявся в сідло. Це відняло в мене ще кілька хвилин. Коли я продовжив шлях на північ, то досяг більш піднесеної місцевості. Звідти я помітив керуючого битвою Бенедикта, а далеко в тилу вловив блиск латів Джуліана на чолі своїх військ з Ардена. Бенедикт явно тримав їх у резерві.

Я продовжував їхати до наступаючої грози, під напівтемним рухомим небом. Незабаром я добрався до мети, самого високого пагорба, і почав підніматися. По дорозі наверх я кілька разів зупинявся подивитися на битву.

Я побачив Дейдру в чорних обладунках, яка розмахувала сокирою. Льювілла і Флора були серед лучників. Фіони ніде не було видно. Жерара там теж не було видно. Потім я побачив Рендома верхи на коні, розмахуючого важким мечем, ведучого всіх в атаку на ворожу висоту. Поблизу від нього був лицар в зеленому, якого я не впізнав. Ця людина розмахувала палицею зі смертельною ефективністю. За спиною в нього висів лук, а на стегні — сагайдак з блискучими стрілами.

Гроза стала голоснішою, коли я досяг вершини свого горба. Блискавки мерехтіли з регулярністю неонової реклами і аж сичав дощ.

Піді мною і звірі і люди — сплелися у вузли і пасма битви. Над полем висіла хмара пилу. Але вона не заважало бачити, що навряд чи можна набагато далі відштовхнути сили ворога. Фактично, схоже, що зараз наближався час для контратаки. Вони, схоже, готувалися в своїх гористих місцях і чекали тільки наказу.

Я помилився хвилини на півтори. Вони пішли в наступ, хлинувши вниз по схилу, підкріплюючи свої ряди, штовхаючи наші війська назад, натискаючи. А з-за темної безодні прибували все нові. Наші власні війська почали впорядкований відступ. Ворог натиснув сильніше і, коли становище готове було обернутися розгромом, був відданий наказ.

Я почув звук рогу Джуліана і після цього побачив його верхи на Моргенштерні, ведучого на поле бійців з Ардена. Це майже точно врівноважило протилежні сили, рівень шуму битви все піднімався і піднімався, поки небо оберталося над нами.

Я, напевно, з чверть години спостерігав за конфліктом, коли наші сили поволі відступали по всьому полю. Потім я побачив одноруку фігуру на вогняному смугастому коні, що з'явилася раптом на вершині віддаленого пагорба. Він тримав у руці високо піднятий меч і стояв обличчям до заходу. Кілька довгих хвилин він стояв не рухаючись. Потім опустив меч.

Я почув трубу на заході і спершу нічого не побачив. потім у полі зору з'явилася шеренга кавалерії. Я був вражений. На мить мені подумалося, що там був Бранд. Потім я зрозумів, що це Блейз вів свої війська вдарити по ворожому флангу, який відкрився

І наші війська на полі більше не відступали. Вони не поступалися, вони тримали стрій.

Блейз і його вершники продовжували скакати і я зрозумів, що Бенедикт знову здобув перемогу. Ворог ось-ось готовий був розпастися на частини.

Потім мене овіяв холодний вітер з півночі. Гроза істотно просунулася. І вона була тепер темнішою, ніж раніше, з більш яскравими блискавками.

Тут я подумав… чи не прокотиться вона просто по полю як анігілююча все хвиля, і всі справи? Як щодо впливу нового Лабіринту? Чи послідує він після неї, відновлюючи все? Я якось сумнівався в цьому. Якщо ця гроза знищить нас вщент, у мене було таке відчуття, то ми так і залишимося знищеними. Буде потрібна сила Каменя, щоб дозволити нам благополучно перечекати її, поки не буде відновлено порядок. А що залишиться, якщо ми благополучно перенесемо її? Я просто не міг здогадатися.

Так який же був план Бранда? Чого він чекав? Що він збирався зробити?

Я ще раз оглянув усе поле бою.

Щось є.

В затіненому місці, на висотах, де ворог перегруповувався, отримавши підкріплення, над низиною, яку він штурмував…

Щось.

Крихітний спалах яскравого світла… Я був упевнений, що побачив його. Я продовжував стежити, чекаючи. Я повинен був побачити її знову, засікти її. Пройшла хвилина. Може, дві…

Ось! Знову!

Я розвернув чорного коня. Схоже, була можливість обігнути найближчий ворожий фланг і піднятися на ту імовірно незайняту висоту. Я поскакав вниз.

Це повинен був бути Бранд з Каменем. Він вибрав гарне, безпечне місце, з якого він мав огляд всього поля бою, так само, як і підходячої грози. Звідти він міг направляти свої блискавки в наші війська, коли грозовий фронт наблизиться. Він просигналить в потрібний момент відступ, вразить нас дивним шаленством грози і найефектнішим використанням Каменя за даних обставин.

Мені доведеться швидко наблизитися. Моя влада над Каменем була більше, ніж у нього, але вона зменшувалася з відстанню, а у нього Камінь при собі. Моєю кращою ставкою було кинутися прямо на нього, опинитися в діапазоні контролю, взяти командування Каменем на себе і використовувати його проти нього. Але він міг взяти туди з собою охоронця. Це турбувало мене, тому що сутичка з ним може катастрофічно уповільнити мене. А якщо охоронця немає, що завадить йому перемістититися куди подалі, якщо стане туго? Що ж тоді міг зробити я? Мені доведеться почати все заново, знову полювати за ним. Я гадав, чи зможу я використати Камінь, щоб не дати йому переграти мене. Я не знав. І вирішив спробувати.

Це міг бути не найкращий з планів, але це був єдиний, наявний у мене. Будувати якісь інші задуми більше не було часу.

Женучи коня, я побачив, що були й інші вершники, які теж прямували до тієї висоти. Рендом, Дейдра і Фіона верхи, в супроводі восьми вершників, проклали собі дорогу крізь ворожі ряди, з нечисленним супроводом — я не міг сказати друзями чи ворогами — можливо, і тими, і іншими — які завзято скакали позаду них. Я не впізнав його або її, могло ж бути й так. Я не сумнівався в тому, яка мета була у авангарду, адже там була Фіона. Вона, мабуть, помітила присутність Бранда і вела до нього інших. На моє серце впало декілька крапель надії. Вона може зуміти нейтралізувати силу Бранда, або звести її до мінімуму. Я нахилився вперед, забираючи вліво, підганяючи свого коня. Небо продовжувало повертатися. Навколо мене свистів вітер. Розкотився чудовий удар грому. Я не озирнувся.

Я наздоганяв їх. Я б не хотів, щоб вони потрапили туди раніше за мене, але страшився, що вони таки потраплять. Відстань було надто великою.

Якби тільки вони обернулися і побачили, що я скачу за ними, вони, ймовірно, почекали б. Тут я побажав, щоб був якийсь спосіб раніше дати знати їм про свою присутність. Я прокляв той факт, що Карти більше не діяли.

Я почав кричати, я кричав їм услід, але вітер відносив мої слова і грім розкочувався над ними.

— Почекайте мене, чорт забирай! Це Корвін!

Жодного погляду в моєму напрямку.

Я проскакав повз найближчі сутички і промчав уздовж ворожого флангу поза досяжністю мечів і стріл. Вони, здавалося, відступали тепер швидше, і наші війська поширилися по великій площі. Бранд напевно вже готувався нанести удар. Частина рухомого неба була покрита темною хмарою, якої кілька хвилин тому над полем не було.

Я звернув праворуч, вже позаду відступаючих сил, їдучи до тих горбах, на які підіймалися інші. Небо продовжувало темніти, коли я наблизився до підніжжя пагорба, і я боявся за своїх родичів. Вони занадто близько підійшли до нього. Він повинен був щось зробити, якщо Фіона була недостатня сильна, щоб зупинити його…

Кінь став на диби і я був скинутий на землю, в сліпучому спалаху блискавки, що вдарила переді мною.

Грім гримнув перш, ніж я вдарився об землю.

Кілька секунд я пролежав там приголомшений, кінь відбіг і був метрах в п'ятдесяти від мене, перш ніж зупинився і почав невпевнено рухатися по колу. Я перевернувся на живіт і підняв очі на довгий схил. Інші вершники теж спішилися. Їх група явно була вражена таким же розрядом, деякі рухалися, більшість — ні. Дехто ще не піднявся. Над ними я побачив червоне горіння Каменя, там, під козирком навислої скелі, тепер яскравіше і рівніше, і темний силует фігури, яка носила його.

Я почав повзти вперед, вгору і вліво. Я хотів забратися з поля зору тієї фігури, перш ніж ризикну піднятися. Знадобився б занадто довгий час, щоб дістатися до нього поповзом, і мені тепер доведеться обігнути інших, тому що саме на них буде зосереджена його увага.

Я проробив свій шлях обережно, повільно, використовуючи кожну нерівність, яка потрапляла в очі, для прикриття, гадаючи, чи скоро блискавка вдарить в тому ж самому місці. А якщо ні, то коли він почне обрушувати загибель на голови наших солдатів. Тепер уже в будь-яку хвилину, прикинув я. Швидкий погляд назад показав мені, що наші сили поширилися по протилежного кінця поля, з ворогом, що відходив назад і рухався в нашу сторону. Фактично, в найближчому часі мені, здається, доведеться хвилюватися і про це теж.

Я зумів дістатися до вузької канави і звиваючись повз на південь метрів десять. Потім знову вибрався на протилежному боці, скориставшись укриттям за височиною, а потім за кількома каменями.

Коли я підняв голову, щоб оцінити ситуацію, то не зміг більше розгледіти палаючого Каменя. Ущелина, з якої він сяяв, була загороджена її східним кам'яним боком.

Але я продовжував повзти поблизу від краю самої безодні, перш ніж знову рушив управо. Я піднявся до точки, де піднятися на ноги здавалося безпечно. Я продовжував очікувати нової блискавки, нового гуркоту грому поблизу або на полі, але нічого такого не з'явилося. Я почав подумувати… а чому б і ні? Я потягнувся, намагаючись відчути присутність Каменя, але не зміг. Я поспішив до місця, де бачив Бранда.

Я кинув погляд через безодню, щоб упевнитися, що з цього напряму не наближається ніяких нових погроз. І витягнув меч. Діставшись до своєї мети, я зупинився поблизу від природнього навісу і проклав собі шлях на північ. Я низько пригнувся, коли дістався до його краю, і визирнув.

Червоного світіння не було. І темної фігури теж. Кам'яна ніша, схоже, була порожньою.

Поблизу не було нічого підозрілого. Чи не міг він знову переміститися? А якщо так, то чому?

Я піднявся і обійшов скелясту височина. І продовжував рухатися в тому ж напрямку. Я знову спробував відчути Камінь, і на цей раз вступив в слабкий контакт з ним — здається, десь праворуч і вище від мене.

Безшумно, обережно я рухався в ту сторону. Чому він покинув своє укриття? Він відмінно розташувався для того, що затіяв. Якщо не…

Я почув пронизливий крик і прокльони. Двох різних голосів. І я кинувся бігти…

11

Я пробіг повз нішу і кинувся далі. За нею знаходилася природна стежка, яка, петляючи, піднімалася вгору. Поки ще я нікого не бачив, але моє відчуття Каменю стало сильніше, поки я біг. Я подумав, що почув звук кроків праворуч від мене і різко обернувся в цьому напрямку, але в полі зору не було нікого. Камінь, до того ж, не відчувався так близько і тому я продовжив біг наверх.

Коли я наблизився до верху підвищення, з висячою за нею чорною краплею Хаосу, то почув голоси. Я не міг розібрати, що було сказано, але слова були схвильованими.

Наблизившись до гребеню, я уповільнив хід і, пригнувшись нижче, виглянув з-за краю скелі.

На невеликій відстані попереду мене знаходився Рендом, а з ним була Фіона і лорди Чантріс і Фельдейн. Всі, крім Фіони, тримали зброю так, немов готові були нею скористатися, але стояли абсолютно нерухомо. Вони дивилися на край майданчика — скельний карниз, злегка вищий їх рівня і, напевно, метрах в п'ятнадцяти від них — місце, де починалася безодня.

У тому місці стояв Бранд і тримав перед собою Дейдру. Вона була без шолома, її волосся дико розвівалося, а він приставив кинджал до її горла. Схоже, що він уже злегка порізав її. Я відсахнувся.

Я почув, як Рендом тихо запитав:

— Ти нічого більше не можеш зробити, Фі?

— Я можу втримати його тут, — відповіла вона. — І на такій відстані можу сповільнити його зусилля в управлінні погодою. Але це все. Він трохи налаштований на нього, а я — ні. На його боці також близькість. Всьому, що я зможу ще спробувати, він зможе протидіяти.

Рендом пожував нижню губу.

— Складіть зброю, — крикнув Бранд. — Зробіть це негайно, або Дейдра помре.

— Убий її, — відгукнувся Рендом. — І ти втратиш єдине, що зберігає тобі життя. Зроби це, і я покажу, куди я покладу свою зброю.

Бранд щось пробурчав під ніс, потім сказав:

— Гаразд! Я почну різати її по частинах!

Рендом сплюнув і погодився:

— Валяй. Вона може регенерувати нітрохи не гірше за інших з нас. Знайди загрозу, яка щось означає, або заткнись і виходь битися!

Бранд не рухався. Я подумав, що краще не відкривати своєї присутності. Повинно бути щось таке, що я міг несподівано зробити. Я кинув ще один погляд, подумки фотографуючи місцевість, перш ніж відскочити назад. Було кілька каменів по шляху вліво, але вони простягалися недостатньо далеко. Я не бачив ніякого шляху, яким би я міг підкрастися до нього.

— По-моєму, нам доведеться ризикнути і кинутися на нього, — почув я слова Рендома. — Я не бачу нічого іншого. А ви?

Перш, ніж йому хто-небудь відповів, сталася дивна річ: день почав світлішати.

Я озирнувся навкруги, шукаючи джерело освітлення, а потім пошукав його над головою.

Хмари все ще були там. Божевільне небо за ними викидало свої фокуси. Але в хмарах була яскравість. Вони зблідли й тепер палали, немов загороджували сонце. Навіть поки я дивився, було відчутне оком просвітлення.

— Що це він тепер затіяв? — Запитав Чантріс.

— Наскільки я можу судити — нічого, — відповіла Фіона. — Я не вірю, що це його рук справа.

— Тоді чия ж?

Не було ніякої відповіді, що я міг розчути.

Я стежив, як хмари ставали все яскравішими. Найбільша і найяскравіша з них закрутилася так, немов її збовтали. Всередині неї заметалися, шикуючись, силуети. Контур почав приймати форму.

Піді мною на полі шум битви зменшився. Сама гроза оніміла, коли виникло видіння. Щось безумовно формувалося над нашими головами — риси величезного обличчя.

— Сказано ж, я не знаю, — почув я слова Фіони у відповідь на щось невиразно вимовлене.

Перш, ніж воно закінчило набирати форму, я зрозумів, що в небі було обличчя батька. Спритний фокус, і я до того ж поняття не мав, що він означав.

Обличчя ворухнулося, наче він оглядав нас усіх. Там були зморшки напруги і щось подібне до заклопотаності у виразі його обличчя. Яскравість ще трохи зросла, губи ворухнулися.

Коли до мене дійшов його голос, він був, швидше, на звичайному розмовному рівні, ніж очікуваним мною гулом.

— Я відправляю вам це послання, — мовив він, — перед спробою ремонту Лабіринту. До того часу, коли ви отримаєте його, я вже доб'юся успіху або зазнаю невдачі. Воно буде передувати хвилі Хаосу, яка повинна супроводжувати мою спробу. У мене є причини вважати, що ці зусилля виявляться для мене смертельними.

Його очі, здавалося, пробігли по полю.

— Радійте або журіться, — продовжував він. — Як вам завгодно. Тому що це або початок, або кінець. Я відправлю Камінь Правосуддя Корвіну, як тільки закінчу користуватися ним. Я доручив йому донести його до місця зіткнення. всі ваші зусилля будуть марними, якщо не можна буде відвернути хвилю Хаосу. Але в тому місці за допомогою Каменя Корвін зуміє зберегти вас, поки вона не пройде.

Я почув сміх Бранда, тепер він здавався абсолютно божевільним.

— З моїм відходом, — продовжував голос, — проблема спадкоємства переходить до вас. У мене були на цей рахунок свої побажання, але тепер я бачу, що вони були безплідними. Отже, у мене немає іншого вибору, окрім як залишити це на розі Єдинорога. Діти мої, не можу сказати, що я цілком задоволений вами, але, думаю, це взаємно. Хай буде так! Я залишаю вас з своїм благословенням, яке більше, ніж формальність. А тепер я йду в Лабіринт. Прощайте!..

Потім його обличчя почало танути і яскравість витекла з хмари. Ще трохи, і вона пропала, на поле бою впала нерухомість.

— … І, як бачите, — почув я слова Бранда, — у Корвіна Каменя немає. Кидайте зброю і забирайтеся к бісу звідси! Або збережіть її на собі і забирайтесь. Залиште мене в спокої. У мене багато справ!

— Бранд, — сказала Фіона. — Ти можеш зробити те, чого він хотів від Корвіна? Можеш ти скористатися ним, щоб змусити цю штуку оминути нас?

— Міг би, якщо б узявся, — сказав він. — Так, я міг би відвернути її в сторону.

— Ти будеш герой, якщо це зробиш, — м'яко промовила вона. — Ти заслужиш нашу подяку. Всі минулі помилки будуть прощені. Ми…

Він почав дико реготати.

— Ти просиш мене? — Заіржав він. — Ти, яка залишила мене в тій вежі, яка всадила ножа мені в бік? Спасибі тобі, сестро, це дуже люб'язно з твого боку — пробачити мене, але вибач мене, якщо я відмовлюся.

— Гаразд, — втрутився Рендом. — Чого ж ти все-таки хочеш? Вибачень? Багатств і скарбів? Важливого поста? Всього цього? Воно твоє. Але ти граєш в дурну гру. Давай покінчимо з нею і вирушимо додому, прикинувшись, що все це було поганим сном.

— Ну, давай покінчимо з нею, — відгукнувся Бранд. — Ви зробите це, кинувши всю свою зброю. Потім Фіона звільнить мене від своїх чар, ви всі робите поворот кругом і на північ, кроком руш. Ви робите це, або я вб'ю Дейдру.

— Тоді, я думаю, тобі краще почати, вбити її і бути готовим битися зі мною, — відповів Рендом. — Тому що вона все одно помре, якщо ми дозволимо тобі поступити по-своєму. Всі навкруги нас помруть.

Я почув смішок Бранда.

— Ви серйозно думаєте, що я збираюся дозволити вам померти? Я потребую вас — час такий — всіх вас, кого зможу врятувати. Будемо сподіватися, і Дейдру теж. Ви — єдині, хто зможе оцінити мій тріумф. Я збережу вас, не дивлячись на те загальне руйнування, що ось-ось почнеться.

— Я тобі не вірю, — заявив Рендом.

— Тоді зупинись на хвилинку і подумай про це. Ти знаєш мене досить добре, щоб знати, що я хочу тикнути вас в це носом. Ви мені потрібні як свідки того, що я зроблю. У цьому сенсі мені потрібна ваша присутність в моєму новому світі. А тепер забирайтеся звідси.

— Ти будеш мати, що хочеш, — почала було Фіона, — плюс нашу подяку, якщо тільки…

— Геть!

Я знав, що не зможу більше зволікати. Я повинен був зробити свій хід. Я також знав, що не зможу вчасно дістатися до нього. У мене не було іншого вибору, окрім як спробувати використати Камінь, як зброю проти нього.

Я потягнувся і відчув його присутність. Я закрив очі і викликав свої сили.

Гаряче. Гаряче. Він палить тебе, Бранд. Він змушує кожну молекулу вібрувати в твоєму тілі, все швидше і швидше. Ти ось-ось станеш людиною-факелом.

Я почув його крик.

— Корвін! — Заревів він. — Припини це! Де б ти не був! Я вб'ю її! Дивись!

Все ще наказуючи Каменю палити його, я піднявся на ноги. Я кинув на нього скажений погляд через розділяє нас простір. Його одяг почав тліти.

— Припини це! — Заволав він і, піднявши ніж, різонув Дейдру по обличчю. Я пронизливо закричав і перед очима в мене все поплило. Я втратив контроль над Камненем, але Дейдра, із закривавленою лівою щокою, встромила зуби йому в руку, коли він спробував знову порізати її. Потім одна рука її звільнилася і вона пннула йому ліктем по ребрах і спробувала вирватися.

Як тільки вона рушила, як тільки її голова опустилася, майнула срібна блискавка. Бранд охнув і випустив кинджал. Стріла пронизала йому горло. Через мить за нею пішла інша, яка стирчала з його грудей трохи правіше Каменя.

Він зробив крок назад і видав чутне булькотіння, але далі не було місця, куди він міг зробити крок з краю безодні.

Його зла гримаса пропала. Очі широко розкрилися, коли він почав валитися. Потім його права рука метнулася вперед і схопила за волосся Дейдру. Я тоді побіг, скрикнувши, але знав, що не зможу вчасно дістатися до них.

Дейдра завила, на її залитому кров'ю обличчі з'явилася гримаса жаху, і вона простягнула до мене руку…

Потім Бранд, Дейдра і Камінь перевалилися за край і впали, пропали з виду, зникли…

Я вважаю, що спробував кинутися за ними слідом, але Рендом схопив і утримав мене. Зрештою, йому довелося мене вдарити, і все припинилося…

Коли я прийшов до тями, я лежав на кам'янистій землі, подалі від краю того місця, де я впав. Хтось підклав мені під голову плащ замість подушки. Перше, що я побачив, це вертіння неба, яке чомусь нагадало мені мій сон про колесо млина, в той день, коли я зустрів Дару. Я міг відчувати інших людей навколо мене, чути їхні голоси, але спершу не повертав голови. Я просто лежав там і дивився на Мандалу в небесах і думав про свою втрату. Дейдра… Вона означала для мене більше, ніж вся сім'я разом узята. Я нічого не міг з цим поробити. Так уже воно було. Скільки раз я бажав, щоб вона не була мені сестрою. І все ж я примирився з реальністю такої ситуації. Почуття мої ніколи не зміняться, але… тепер вона зникла, і ця думка значила для мене більше, ніж загрожуюче нам знищення світу.

І все ж я повинен був зараз побачити, що відбувалося. З зникненням Каменя все було скінчено. І все ж… Я потягнувся, намагаючись відчути його присутність, де б він не був, але нічого не було. Тоді я почав підводитись, щоб подивитися, наскільки далеко просунулася хвиля, але чиясь рука штовхнула мене назад.

— Відпочивай, Корвін, — це був голос Рендома. — Ти розчавлений. У тебе такий вигляд, ніби ти пройшов через пекло. Ти тепер нічого не можеш зробити. Не хвилюйся.

— Яка різниця від стану мого здоров'я, — огризнувся я. — Незабаром це не матиме значення.

Я знову став підійматися й на цей раз рука вирішила підтримати мене.

— Гаразд, нехай, — погодився він. — Не те щоб на багато що варто дивитися.

Я гадаю, він був правий. Бій, схоже, скінчився, за винятком небагатьох ізольованих осередків опору ворога, їх швидко оточували, їх захисників швидко вбивали або брали в полон, все рухалися в цьому напрямку, відходячи перед наступаючою хвилею, що вже досягла протилежного кінця поля. Незабаром на нашій висоті будуть з'являтися все вцілілі з обох сторін. Я подивився, що творилося позаду нас. Ніяких нових сил не наближалося з боку Цитаделі. Не могли б ми відступити в те місце, коли хвиля добереться, нарешті, сюди, до нас? І що тоді? Безодня здавалася кінцевим відповіддю. «Скоро, — прошепотів я, думаючи про Дейдра. — Скоро». Чому б і ні?

Я стежив за грозовим фронтом: виблискуючим, трансформуючим реальність. Так, скоро. З Каменем, зниклим разом з Брандом. Я вимовив:

— Бранд. Хто, врешті-решт, дістав його?

— На цей подвиг претендую я, — промовив знайомий голос, який я не міг ототожнити.

Я повернув голову і втупився на нього. Людина в зеленому сиділа на коні. Його лук і сагайдак лежали поруч з ним на землі. Він блиснув у мою сторону злою посмішкою. Це був Каїн.

— Щоб я вмер на цьому місці, — сказав я, потираючи щелепу. — Кумедний випадок стався зі мною в дорозі на твої похорони.

— Так, я чув про це, — він засміявся. — Ти коли-небудь вбивав сам себе, Корвін?

— У недавній час не доводилося. Як ти зумів це зробити?

— Прогулявся в потрібне Відображення, підстеріг там Відображення самого себе, — Пояснив він. — І забезпечив труп, — він здригнувся. — Страшне це відчуття, не з тих, які я хотів би повторити.

— Але навіщо? — Дивувався я. — Навіщо було підробляти свою смерть і намагатися звинуватити в ній мене?

— Я хотів дістатися до кореня всіх бід Амбера. І знищити його. І подумав, що для цього найкраще піти в підпілля. Який же кращий спосіб, ніж переконати всіх, що я мертвий? І, врешті-решт, я досяг успіху, як бачиш, — він замовк. — Хоч я жалкую щодо Дейдри. Але у мене не було вибору. Це був наш останній шанс. Я дійсно не думав, що він захопить її з собою.

Я відвів погляд.

— У мене не було вибору, — повторив він. — Я сподіваюся, ти можеш це пробачити.

Я кивнув.

— Але чому ти намагався надати цьому такий вигляд, ніби тебе вбив я?

Тут підійшли Фіона з Блейз. Я привітав їх обох і повернувся до Каїна за відповіддю. Блейза я теж хотів про дещо запитати, але це могло і почекати.

— Ну? — Сказав я.

— Я хотів прибрати тебе з дороги, — сказав він. — Я все ще думав, що за всім цим стоїш ти. Ти або Бранд. До такої міри я звузив список. Я думав навіть, що може бути так, що ви обидва в цьому разом — особливо, раз він намагався привезти тебе назад.

— Ти неправильно це зрозумів, — вступив у розмову Блейз. — Бранд намагався утримати його подовше, він знав, що до нього поверталася пам'ять, і…

— Я зрозумів, — відповів Каїн. — Але в той час це виглядало саме так. Тому я хотів заточити Корвіна в темницю, поки я шукаю Бранда. Я тоді лежав тихо і слухав по Картах, що говорив кожен, сподіваючись знайти ключ до місцезнаходження Бранда.

— Ось про це-то і говорив батько, — промовив я.

— Батько? — Запитав Каїн.

— Він припускав, що Карти підслуховують.

— Не розумію, як він міг дізнатися. Я навчився бути при цьому абсолютно пасивним. Я привчив себе здавати їх усі і торкатися їх всіх злегка, одночасно, очікуючи появи. Коли контакт виникав, я переміщував свою увагу на розмовляючих. Беручи ж ваші карти по одній, я виявив, що іноді можу проникати у ваші думки, коли ви самі не користувалися Картами — якщо ви були достатньо зайняті, а я не дозволяв собі жодної реакції.

— І все ж він дізнався, — повторив я.

— Це цілком можливо, — сказала Фіона, а Блейз кивнув. Рендом підійшов ближче.

— Що ти мав на увазі, коли запитав про бік Корвіна? — поцікавився він. — Як ти міг навіть знати про це, якщо ти…

Каїн кивнув. Я побачив Бенедикта і Джуліана, які на віддалі зверталися до своїх військ.

Після мовчазного руху Каїна я забув про них.

— Ти? — Прохрипів я. — Мене штрикнув ти?

— Випий, Корвін, — Рендом передав мені флягу. Там було розбавлене вино. Я ковтнув його. Жага моя була величезна, але я зупинився після декількох ковтків, і попросив:

— Розкажи мені про це.

— Гаразд. Я зобов'язаний це зробити для тебе. Коли я дізнався з думок Джуліана, що ти повернув Бранда в Амбер, то вирішив, що моя колишня здогадка була правильною: ви обоє з Брандом брали участь в цьому. Це означало, що вас треба знищити. Вночі я скористався Лабіринтом, щоб проникнути в твої покої. Там я намагався вбити тебе, але ти рухався занадто швидко і якимось чином зумів піти по Карті.

— Чорт би забрав твої очі! — Вилаявся я. — Якщо ти міг доторкнутися до наших думок, невже ти не міг побачити, що я не та людина, яку ти шукав?

— Я міг вловити тільки безпосередні думки і реакції на ваше оточення. І я чув твоє прокляття, Корвін, і воно збулося. Я вирішив прибрати з дороги тебе і Бранда. Я знав, що він міг накоїти, по його діях ще до твого повернення. Але в той час я не міг дістатися до нього, через Жерара. Потім він почав ставати сильнішими. Я зробив пізніше одну спробу, але вона не вдалася.

— Коли це було? — Запитав Рендом.

— Це була та, в якій звинуватили Корвіна. Я замаскувався. На випадок, якщо він зуміє відбутися легким пораненням, як Корвін. Я не хотів, щоб він знав, що я все ще дію. я скористався Лабіринтом, щоб спроектувати себе в його покої, щоб убити його. Ми обидва були поранені — пролилося багато крові — але він теж зумів зникнути по Карті. Потім я, не так давно, вступив в контакт з Джуліаном і приєднався до нього в цій битві, тому що Бранд був просто зобов'язаний з'явитися тут. Я зробив кілька стріл з срібними наконечниками, тому що більш ніж наполовину був переконаний, що він не був більше схожим на інших з нас. Я хотів убити його швидко і зробити це здалеку. Я напрактикувався у стрільбі і відправився шукати його. І, нарешті, знайшов. Тепер усі говорять, що я був неправий щодо тебе, так що твоя стріла залишиться невикористаною.

— Дуже вдячний.

— Я, можливо, навіть зобов'язаний вибачитися перед тобою.

— Це було б мило.

— З іншого боку, я думаю, що був правий. Я робив це, щоб врятувати решту.

Я так і не отримав вибачень Каїна, тому що якраз тоді спів труби, здавалося, змусив здригнутися увесь світ — невідомо з якого напряму, гучний, тривалий. Ми заметушилися довкола, шукаючи джерело.

Каїн встав і вказав:

— Ось!

Мої очі послідували за його жестом. Завіса грозового фронту був прорвана на північному заході, в точці, де з нього з'явилася Чорна Дорога. Там з'явився примарний вершник на чорному коні і затрубив у свій ріг. Минув деякий час, перш ніж до нас долинули нові ноти. Через кілька митей ще два трубачі — теж бліді й верхи на чорних жеребчиках — приєдналися до нього. Вони підняли свої роги і додали звучності.

— Що це може бути? — Запитав Рендом.

— По-моєму, я знаю, — сказав Блейз, а Фіона кивнула.

— Що ж тоді? — Запитав я.

Але вони мені не відповіли. Вершники знову почали рухатися, проїжджаючи по Чорній дорозі, а за ними з'явилися нові.

12

Я стежив. На висотах навколо мене запанувала велика безмовність. Всі війська зупинилися і дивилися на процесію. Навіть полонені з Двору, оточені сталлю, звернули свою увагу в цю сторону.

Очолювана блідими трубачами, виїхала маса вершників, верхи на білих жеребчиках, несучи знамена, деякі з них я не знав, позаду людини-істоти, що несла амберський штандарт з Єдинорогом. За ними послідували нові музиканти, деякі грали на таких інструментах, яких я ніколи раніше не бачив.

За музикантами марширували рогаті, людиноподібні істоти в світлих обладунках, довгі колони їх, і приблизно кожен двадцятий ніс перед собою величезний факел. тримаючи його високо над землею.

Тут до нас докотився глухий шум, повільний, ритмічний, який велично котився з нотами труб і звуками музики, і я зрозумів, що солдати-піхотинці співали.

Багато часу, здавалося, минуло, коли ця маса пройшла по тому чорному шляху через віддалену дорогу нижче нас, і все ж жоден з нас не ворухнувся і жоден з нас не заговорив. Вони пройшли зі смолоскипами, прапорами, музикою і співом, і, нарешті, вони підійшли до краю безодні і продовжували йти по майже невидимому продовженню того темного битого шляху, з факелами, палаючими тепер на тлі чорноти, які висвітлювали їм дорогу. Музика стала сильнішою, незважаючи на відстань, з усе новими і новими голосами, які додавалися до того хору, поки авангард продовжував виступати з цієї виблискуючої блискавками грозової завіси. Випадкові гуркоти грому не могли заглушити цього співу; ні здійнятий вітер загасити хоч один факел, наскільки я міг бачити. Рух володів гіпнотичним впливом. Здавалося, що я стежив за процесією незлічені дні, або, напевно, роки, слухаючи мотив, який я тепер ніби впізнавав.

Раптом через грозовий фронт пролетів дракон, і ще один, і ще. Зелено-золотисто-чорні, як старе залізо, я спостерігав, як вони ширяють на вітрах, повертаючи голови, щоб випустити вогненні вимпели. Позаду них блискали блискавки і вони були жахливими й чудовими, і величезного розміру. Під ними йшло невелике стадо білого рогатої худоби, ревучи і вибиваючи дріб своїми копитами. Серед них були вершники, які клацали довгими чорними бичами.

Потім пішла процесія істинно звіриних військ з відображенням, з якими Амбер іноді торгував — важких, лускатих і пазуристих — граючи на інструментах на зразок волинок, чиї завиваваючі свисти доносилися до нас з трепетом і пафосом.

Вони промарширували далі і з'явилися нові факельники і нові війська зі своїми кольорами. Ми стежили, як вони проходять і відходять своєю дорогою в далеке небо, сяюча міграція світлячків, до їх кінцевої Цитаделі — чорної, званої Двором Хаосу.

Ході, здавалося, немає кінця, я втратив всякий рахунок часу, але грозовий фронт, дивна річ, не наступав, коли тривало все це. Я навіть дещо втратив своє почуття особистості, настільки я був захоплений процесією, що проходила повз нас. Це, знав я, було подією, яка не могла повторитися ніколи.

Світлі літаючі істоти проносилися над нами, а темні пропливали повище.

Там були примарні барабанщики, істоти з прозорого світла і зграя літаючих машин, я побачив вершників, одягнених у все чорне, верхи на самих різних звірях, крилаті дракони зависли в небі. І звуки — тупіт копит і ніг, спів і завивання, барабани та труби — виросли в могутню хвилю, яка омивала нас.

Потім, коли мої очі пройшли вздовж цих шеренг, з виблискуючої завіси з'явилася нова фігура. Це був візок, весь задрапований чорним, запряжений парою чорних коней. В кожному розі знаходився посох, який палав блакитним вогнем, і на ньому покоїлося те, що могло бути тільки труною, загорнутою в наш прапор з Єдинорогом. Візником був горбун, одягнений в пурпурно-помаранчевий одяг, і навіть на цій відстані я знав, що це був Дворкін.

«Значить, таким ось чином, — подумав я. — Не знаю чому, але це якось вкладається, вкладається, що ти тепер подорожуєш на колишню Батьківщину. Було багато, що я міг сказати тобі, поки ти жив, але мало було коли-небудь сказано правильних слів. Тепер все закінчено, тому що ти мертвий. Так само мертвий, як всі ті, хто пішов у це місце до тебе, куди скоро можуть послідувати решта з нас. Я шкодую. Лише після всіх цих довгих років, коли ти прийняв іншу особу і зовнішність, я, нарешті, впізнав тебе, став поважати, і навіть почав ставитися до тебе із симпатією — хоча і в цьому образі ти був хитрим старим засранцем. Чи було ганелоновське «Я» весь час справжнім тобою або чи воно було ще однією формою, прийнятої заради зручності, щоб змінити старіючу зовнішність? Я ніколи не дізнаюся, але я хотів би дізнатися, що побачив тебе, нарешті, таким, яким ти був, що я зустрів того, до кого ставився з симпатією, кому міг довіряти, і що це був ти. Я бажав би, щоб я зміг дізнатися тебе краще, але і на тому спасибі… «

— … Батько? — Тихо запитав Джуліан.

— Він хотів, щоб його відвезли за Двір Хаосу в остаточну пітьму, коли, нарешті, прийде його час, — сказав Блейз. — Так мені колись розповів Дворкін. За межі Хаосу і Амбера, в місце, де ніхто не панує.

— І так воно і є, — сказала Фіона. — Але чи є десь порядок за стіною, через яку вони пройшли? Або ця гроза буде тривати вічно? Якщо він досяг успіху, вона лише спадаюче явище і ми в безпеці. Але якщо ні…

— Це не має значення, — втрутився я, — досяг успіху він чи ні, тому що я досяг успіху.

— Що ти маєш на увазі? — Запитала вона.

— Я вважаю, що він зазнав невдачі, — пояснив я. — Що він був знищений, перш ніж зумів відремонтувати старий Лабіринт. Коли я побачив наближення цієї грози, насправді я випробував частину її, я зміркував, що ніяк не зможу вчасно поспіти сюди з Каменем, який він відправив мені після своїх зусиль. Бранд всю дорогу намагався відібрати йогоу мене. Може якраз це подало мені думку. Це було найважче, що я коли-небудь робив, але я досяг успіху. Світ повинен утриматися від розпаду, чи виживемо ми чи немає. Бранд відняв у мене Камінь якраз тоді, коли я завершив його. Але я оправився від його нападу і зумів скористатися Лабіринтом, щоб спроектувати себе сюди. Так що Лабіринт як і раніше існує, що б там ще ні сталося.

— Але, Корвін, — запитала Фіона, — що, якщо батько досяг успіху?

— Я не знаю.

— Я так розумію, — сказав Блейз, — з того, що розповів мені Дворкін, що два різних Лабіринти не можуть існувати в одному і тому ж Всесвіті. Ті, що в Рембо і на Тир-на-Нготі не в рахунок, будучи тільки відображеннями нашого…

— Що ж трапиться? — Запитав я.

— Я думаю, що станеться відкол, основа нового існування десь.

— Яким же буде його вплив на наш власний?

— Або загальна катастрофа, або взагалі ніякого впливу, — висловила свою думку Фіона. — Я можу довести будь-який варіант.

— Тоді ми повернулися прямо туди, звідки почали, — сказав я. — Або все повинно незабаром розвалитися, або все повинно встояти.

— Здається так, — погодився Блейз.

— Це не має значення, якщо нас все одно не стане після того, як ця хвиля добереться до нас, — розсудив я. — А вона добереться.

Я знову звернув свою увагу до похоронного кортежу. За возом з'явилися нові вершники, за якими пішли маршируючі барабанщики. Потім вимпели і факели і довгі шеренги солдатів-піхотинців. Спів все ще долинав до нас, і далеко-далеко за безоднею процесія, здавалося, змогла, нарешті, дістатися до тієї темної цитаделі.

«Я так довго ненавидів тебе, настільки багато ставив тобі в провину. Тепер з цим покінчено і нічого з цих почуттів не залишилося. Замість цього ти навіть захотів, щоб я був королем, робота, для якої, як я тепер бачу, я не годжуся. Правда, я бачу, що я, врешті-решт, щось означав для тебе. Я ніколи не скажу цього іншим. Достатньо знати мені самому. Але я ніколи не зможу думати про тебе в тому ж дусі. Твій образ уже втрачає чіткість. Я бачу обличчя Ганелона там, де має бути твоє. Він був моїм товаришем, він ризикував заради мене своєю головою. Він був тобою, але іншим тобою — тобою, якого я не знав.

Скільки дружин і ворогів ти пережив? Чи багато у тебе було друзів? Думаю, що не дуже. Але було з тобою стільки того, про що ми нічого не знали. Я ніколи не думав, що побачу тебе, як ти відійдеш в інший світ.

Ганелон — батько — старий друг і ворог, я прощаюся з тобою. Ти приєднаєшся до Дейдри, яку я любив. Ти зберіг свою таємницю. Спочивай з миром, якщо така твоя воля. Я даю тобі цю зів'ялу троянду, пронесену мною через пекло, кинувши її в безодню. Я залишаю тебе трояндам і вивернутим квітам в небі. Я буду сумувати за тобою…»

Нарешті, довга процесія підійшла до кінця, останні маршируючі з'явилися з завіси і рушили геть. Блискавки все ще сяяли, дощ все ще лив і гуркотів грім. Але жоден член процесії, наскільки я міг згадати, не здавався промоклим. Я стояв на краю безодні, спостерігаючи, як вони проходять мимо. На моєму плечі лежала рука. Як довго вона була там — не можу сказати. Тепер, коли проходження завершилося, я зрозумів, що грозовий фронт знову наступає.

Обертання неба принесло, здавалося, на нас більше темряви. Зліва від мене пролунали голоси. Вони, здається, говорили довгий час, але я не чув слів. Я зрозумів, що весь тремчу, що у мене все болить, що я ледве тримаюся на ногах.

— Піди приляж, — запропонувала Фіона. — Сім'я і так достатньо скоротилася для одного дня.

Я дозволив їй повести мене від краю, запитавши:

— Це дійсно становить якусь різницю? Скільки у нас, по-твоєму, часу?

— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати її, — відповіла вона. — Ми перейдемо через темний міст в Двір. Ми вже зламали їх оборону. Гроза може туди не дістатися. Вона може зупинитися тут, біля безодні. В будь-якому випадку нам слід було побачити похорони батька.

Я кивнув.

— У нас, здається, буде мало вибору, окрім як бути слухняними до кінця.

Я ліг і зітхнув. Якщо я і відчував що-небудь, так це те, що став ще слабшим.

— Твої чоботи… — Сказала вона.

— Так.

Вона стягнула їх. Мої ступні боліли.

— Спасибі.

— Я дістану тобі трохи їжі.

Я закрив очі. І задрімав. Занадто багато образів грало у мене в голові, щоб скласти зв'язний сон. Не знаю, скільки це тривало, але старий рефлекс привів мене в свідомий стан одразу при звуці наближення коня. Потім над моїм обличчям промайнула тінь.

Я підняв погляд і подивився на закутаного вершника, мовчазного, нерухомого. Мене розглядали.

Я відповів таким же поглядом. Не було жодного загрозливого жесту, але в цьому погляді було почуття антипатії.

— Ось лежить герой, — вимовив м'який голос.

Я нічого не сказав.

— Я зараз могла б легко вбити тебе.

Тут я впізнав голос, хоча поняття не мав про причину таких почуттів.

— Я натрапила на Бореля, перш ніж він помер, — сказала вона. — Він розказав, як підло ти взяв над ним верх.

Я нічого не зміг з цим поробити, я не міг стримати його. Сухий смішок піднявся в моєму горлі. З усіх дурних речей знайшла через що розтриндітися. Я міг би сказати їй, що Борель був набагато краще екіпірований і набагато свіжіший, ніж я, і що він під'їхав до мене, шукаючи бійки. Я міг би сказати їй, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, або що не вважаю війну грою. Я міг би сказати велику безліч речей, але якщо вона не знала вже їх, вони не матимуть ні найменшої різниці. Крім того, її почуття були вже очевидними.

Так що я просто сказав одну з великих ритуальних істин:

— У всякій історії є більше, ніж одна сторона.

— Я вирішила вибрати ту, яку маю, — сказала вона мені.

Я подумав про потиск плечей, але вони у мене занадто хворіли.

— Ти коштував мені двох найважливіших людей у моєму житті.

— О? Я засмучений за тебе, Дара.

— Ти — не те, у що мене змусили повірити, я бачила в тобі істинно шляхетну людину — сильну, і все розуміючу, і яка іноді прихильна до честі…

Гроза, тепер вже набагато ближче, блиснула в неї за спиною. Я подумав про щось вульгарному і висловив це. Вона пропустила це повз вуха, ніби й не чула мене.

— Тепер я йду, — сказала вона. — Назад до свого власного народу. Ви поки що здобули перемогу, і он там, — вона показала в бік грози, — знаходиться Амбер.

Я міг тільки дивитися, не зводячи очей. Не на бурхливі стихії, на неї.

— Я сумніваюся, щоб там залишилося щось від моєї вірності країні, щоб я могла зректися її, — продовжувала вона.

— А як щодо Бенедикта? — М'яко запитав я.

— Не… — Почала було вона і відвернулася. І потім, після мовчання: — Я не вірю, що ми коли-небудь зустрінемося знову, — кинула вона і кінь поніс її вліво від мене, в напрямку Чорної Дороги.

Цинік міг би вирішити, що вона просто вибрала свій жереб бути з тими, на кого вона тепер дивилася, як на сторону, яка перемогла, так як Двір Хаосу, ймовірно, вціліє. Я ж просто не знав. Я міг думати тільки про те, що побачив під її капюшоном. Це було не людське обличчя.

Але я повернув голову і дивився їй услід, поки вона не зникла. Зі зникненням Дейдра, Бранда і батька, а тепер і з розставанням з Дарою, в таких обставинах, світ став куди більш порожнім, що б там від нього не залишилося.

Я знову ліг і зітхнув. Чому б просто не залишитися тут, коли відбули всі інші, чекати, коли гроза промочить мене, і заснути… І розчинитися? Я подумав про Хугі. Чи не переварив я його втечу від життя так само, як і його м'ясо? Я так втомився, що це здавалося самим легким шляхом…

— Ось, Корвін.

Я знову задрімав, хоча тільки на хвилину. Фіона знову стояла поруч зі мною, разом з їжею і флягою. З нею хтось був.

— Я не бажала перебивати вашу аудієнцію, так що я почекала.

— Ти чула? — Запитав я.

— Ні. Але можу здогадатися, оскільки вона поскакала. Ось.

Я проковтнув трохи вина, приділив свою увагу м'ясу з хлібом. Незважаючи на мій душевний стан, вони здалися мені дуже смачними..

— Ми скоро рушаємо, — сказала вона, кинувши погляд на бушуючий грозовий фронт. — Ти можеш триматися в сідлі?

— Думаю, що так, — сказав я.

Я ковтнув ще трохи вина.

— Але занадто багато всього сталося, Фі, — сказав я їй. — Я емоційно онімів. Я вирвався з божевільні на Відображення. Я обманював людей і вбивав їх. Я відвойовував свою пам'ять і намагався поправити своє життя. Я знайшов свою сім'ю і виявив, що люблю її. Я примирився з батьком. Я бився за корону. Я випробував все, що знав, щоб утримати світ від розпаду. Тепер схоже, що все це ні до чого не привело і в мене не залишилося достатньо духу, щоб сумувати далі. Я онімів. Прости мене.

Вона поцілувала мене.

— Ми ще не розбиті, ти знову станеш собою, — сказала вона.

Я похитав головою.

— Це ніби з останньої глави «Аліси», — сказав я. — Якщо я крикну: «Ми всього навсього лише колода Карт!», то відчуваю, що всі ми піднімаємося в повітря та полинемо, набором розмальованих картинок. Я не їду з вами. Залиште мене тут. У будь-якому випадку я всього лише Джокер.

— Прямо зараз я сильніша, ніж ти, — зауважила вона. — Ти їдеш.

— Це нечесно, — м'яко зауважив я у відповідь.

— Прикінчуй їжу. Час ще є.

Коли я це зробив, вона продовжила:

— Твій син, Мерлін, чекає зустрічі з тобою. Я б хотіла б покликати його зараз сюди.

— Бранець?

— Не зовсім. Він не брав участі в битві. Він просто прибув не так давно, просячи зустрічі з тобою.

Я кивнув і вона пішла. Я закинув їжу і зробив ще один великий ковток вина. Я просто став нервувати. Що б ви сказали дорослому сину, про існування якого лише нещодавно дізналися? Я губився в здогадах, щодо його почуттів до мене. Я гадав, чи знав він про рішення Дари? Як мені слід поводитися з ним?

Я стежив, як він наближається до мене від місця, де скупчилися мої родичі, далі вліво від мене. Я гадав, чому вони так ось надали мене самому собі. Чим більше візитерів я приймав, тим очевидніше це ставало. Я гадав, чи не затримуються вони з відправленням через мене. Вологі вітри грози ставали все сильнішими. Він дивився на мене в усі очі, коли підходив, без всякого особливого виразу на обличчі, так сильно схожому на моє власне. Я гадав, як тепер почувається Дара, коли її пророцтво про руйнування, здається, виповнилося. Я хотів би знати, як склалися її стосунки з цим хлопцем. Я хотів би знати… багато чого.

Він нахилився вперед і стиснув мені руку.

— Батьку… — Вимовив він.

— Мерлін… — Я подивився йому в очі. Я піднявся на ноги, все ще тримаючи його руку.

— Не вставай.

— Так. Гаразд, — я притиснув його до себе, а потім відпустив. — Я радий. Випий зі мною, — я запропонував йому вина, частково щоб прикрити свою відсутність слів.

— Спасибі.

Він узяв флягу, відпив трохи, і віддав назад.

— Твоє здоров'я, — сказав я і пригубив сам. — Шкодую, що не можу запропонувати тобі крісло.

Я опустився на землю, він зробив те ж саме.

— Ніхто з решти, здається, не знає, що саме ти зробив, — сказав він. — Крім Фіони, яка сказала тільки, що справа ця була дуже важка.

— Не має значення, — відмахнувся я. — Я радий, що зумів дістатися сюди, якщо і ні з якої іншої причини, ніж ця. Розкажи мені про себе, синку. Який ти? Як обійшлося з тобою життя?

Він відвів погляд.

— Я прожив недостатньо довго, щоб зробити занадто багато.

Мені було цікаво, чи володів він здатністю міняти зовнішність, але я утримався від запитань на цю тему. Немає сенсу шукати наші відмінності, коли я тільки зустрівся з ним. Я сказав:

— Я поняття не маю, на що це схоже. Вирости при Дворі.

Він в перший раз посміхнувся.

— А я поняття не маю, на що це було б схоже в будь-якому іншому місці. Я був досить відмінним від інших, щоб бути наданим самому собі. Мене навчали звичайним речам, які належить знати дворянину — магії, зброї, отруті, верховій їзді, танцям. Мені казали, що в один прекрасний день я буду правити в Амбері. Це більше не істинно, чи не так?

— У найближчому майбутньому це здається не дуже ймовірним, — підтвердив я.

— Добре, — відповів він. — Це — єдине, чого я не хочу робити.

— А що ти хочеш робити?

— Я хочу пройти Лабіринт в Амбері і отримати владу над Відображеннями, як мати, так, щоб я міг погуляти там, подивитися незнайомі пам'ятки і робити різні речі. Ти думаєш, зможу?

Я пригубив ще вина і передав флягу йому.

— Цілком можливо, що Амбера більше не існує. Все залежить від того, чи досяг успіху твій дід у дечому, що він спробував зробити — а його більше немає, щоб розповісти нам, що трапилося. Але так чи інакше, Лабіринт є. Якщо ми переживемо цю грозу, я обіцяю тобі, що знайду тобі новий Лабіринт, дам тобі настанови і простежу, щоб ти пройшов його.

— Спасибі, — подякував він. — А тепер чи не розповіси мені про свою подорож сюди?

— Пізніше, — пообіцяв я йому. — Що тобі розповідали про мене?

Він відвів погляд.

— Мене вчили багато чого не любити в Амбері. Тебе мене навчили поважати, як батька, але мені завжди нагадували, що ти на боці ворога, — і знову пауза. — Я пам'ятаю той раз в дозорі, коли ти з'явився в це місце і я виявив тебе, після твоєї сутички з Кваном. Мої почуття були змішаними. Ти тільки що вбив того, кого я знав, і все ж — я змушений був захопитися тим, як ти тримався. Я побачив своє обличчя в твоєму власному. Я захотів взнати тебе трохи краще.

Небо повністю провернулося і над нами була тепер тьма. Яка підкреслювала постійний наступ виблискуючого блискавками грозового фронту. Я нахилився вперед і, простягнувши руку до чобіт, почав натягувати їх. Пора починати наш відхід.

— Нам доведеться продовжити розмову на твоїй рідній землі, — сказав я. — Наближається час втікати від грози.

Він повернувся і оглянув стихію, а потім знову подивився через безодню.

— Я можу викликати плівкову доріжку, якщо побажаєш.

— Один з тих дрейфуючих мостів, по якому ти під'їхав в той день нашої зустрічі?

— Так, — відповів він. — Вони дуже зручні. Я…

З напрямку присутності моїх родичів долинув крик. Коли я подивився на них, нічого загрозливого, здається, не збиралося виникнути. Тому я піднявся на ноги і зробив кілька кроків до них, а Мерлін піднявся і пішов за мною.

І тут я побачив її, білу фігуру, якій, здавалося, бракувало повітря і яка піднімалася з безодні. Її передні копита вдарили об край прірви і вона пройшла вперед, а потім встала не рухаючись, оглядаючи нас усіх: наш Єдиноріг.

13

На мить моя біль і втома відлетіли геть. Я відчув крихітний прилив чогось на кшталт надії, коли розглядав стоячу перед нами витончену фігуру. Частина мена хотіла кинутися вперед, але інша моя частина, набагато більш сильна, тримала мене нерухомим, чекаючим.

Скільки ми так простояли — не можу сказати. Нижче, на схилах, війська готувалися до подорожі. Полонених пов'язали, коней навантажили, спорядження приторочили. Але ця величезна армія, що наводила порядок у своєму механізмі прямо на ходу, раптом зупинилася. Було неприродним, що всі вони так швидко дізналися, але всі голови, які я міг бачити, були повернені в нашому напрямку, до Єдинорога на краю прірви, який вимальовувався на тлі цього дикого неба.

Я раптом усвідомив, що вітер, що дув мені в спину, вщух, хоча грім продовжував гриміти і вибухати, а блискучі блискавки відкидали переді мною танцюючі тіні.

Я подумав про інший раз, коли я побачив Єдинорога — при ексгумації тіла двійника Каїна, в день, коли я програв сутичку з Жераром. Я подумав про почуті мною оповідання… чи не міг він і справді допомогти нам — Єдиноріг?

Єдиноріг зробив крок уперед і зупинився. Він був настільки чарівною істотою, що я якось підбадьорився від одного його виду. Він, однак, збуджував свого роду щемливе почуття. Краса його була настільки досконала, що її слід було приймати в цілих дозах.

І я якимось чином міг відчувати неприродний розум в цій голові. Я дуже сильно хотів доторкнутися до нього, але знав, що не можу.

Він кинув колом погляд, очі його випадково зупинилися на мені і я б відвів погляд, якщо б зміг. Це було, очевидно, неможливо, і я відповів на цей погляд, в якому було розуміння, до якого мені було не піднятися. Враження було таке, ніби він все знав про мене, і в цю ж мить збагнув все недавно пережите мною: бачачи, розуміючи, можливо, співчуваючи. На мить я відчув, що побачив там вібиток жалю і сильної любові — і, напевно, відтінок гумору. Потім голова його повернулась і погляд перервався. Я мимоволі зітхнув. У той момент мені здалося, що при спалаху блискавки щось блиснуло на його шиї.

Він наблизився ще на крок і тепер дивився на натовп моїх родичів, до яких я рухався. Він опустив голову і видав тонке іржання, тупнувши по землі правим переднім копитом.

Я відчув поряд з собою Мерліна. Я подумав про те, що я втрачу, якщо все це скінчиться тут.

Він зробив ще кілька танцюючих кроків, скинув голову і опустив її. Здавалося, йому не до душі була думка наблизитися до такої великої групи людей.

При наступному його кроці я знову побачив блискотіння, і знову. Крихітна іскорка червоного сяяла крізь його шерсть, трохи нижче шиї. Він носив Камінь Правосуддя. Як він його віднайшов? Я поняття не мав. І це не мало значення. Якщо він просто дасть його нам, я відчував, що ще зможу зламати грозу — або, принаймні, захистити нас від цієї її частини, поки вона обмине нас.

Але одного того погляду було достатньо. Він більше не звертав на мене уваги. Повільно, обережно, немов готовий стрімголов полинути геть при найменшому неспокої, він підійшов до місця, де стояли Джуліан, Рендом, Блейз, Фіона, Льювілла, Бенедикт і кілька вельмож.

Мені тоді б варто було зміркувати, що відбувається, але я не збагнув. Я просто стежив за рухами гладкої тварини, коли він знаходив собі дорогу, проходячи по периферії групи.

Він знову зупинився і опустив голову, потім труснув гривою і впав на передні коліна. Камінь Правосуддя звисав тепер з його крученого золотистого роги. Кінчик його рогу майже торкався особи того, перед яким він опустився на коліна.

Я раптом побачив перед своїм уявним поглядом обличчя батька в небесах, і його слова повернулися до мене: «З моєю відставкою проблема спадкоємства переходить до вас… У мене немає іншого вибору, окрім як залишити це на розі Єдинорога.»

По групі пробіг гомін, і я зрозумів, що ця думка, мабуть, прийшла в голову і іншим. Єдиноріг, однак, не ворухнувся при цьому занепокоєнні, а залишився м'якою білою статуєю, яка, здавалося, навіть не дихала.

Рендом простягнув руку вперед і зняв Камінь з його роги. До мене долинув його шепіт:

— Дякую тобі, — сказав він.

Джуліан вийняв свій меч з піхов і, опустившись на коліна, поклав його до ніг Рендома. Потім Блейз, Бенедикт, Каїн, Фіона і Льювілла. Я підійшов і приєднався до них. Так само вчинив і мій син.

Довгий час Рендом стояв мовчки.

— Я приймаю вашу присягу, — нарешті, сказав він. — А тепер вставайте, всі ви.

Коли ми піднялися, Єдиноріг повернувся і стрімголов понісся по схилу вниз, за кілька митей зникши з очей.

— Я ніяк не очікував, що станеться щось подібне, — промовив Рендом, все ще тримаючи Камінь на рівні очей. — Корвін, ти можеш взяти цю штуку і зупинити ту грозу?

— Він тепер твій, — відповів я. — І я не знаю, наскільки широке це хвилювання. Мені спадає на думку, що в своєму нинішньому стані я не зможу протриматися досить довго, щоб зберегти нас всіх в безпеці. Я думаю, що це повинно стати твоїм першим актом царювання.

— Тоді тобі доведеться показати, як з ним працювати. Я думав, що для здійснення настроювання потрібен Лабіринт.

— Думаю, що ні. Бранд вказував, що особистість, вже налаштована, може налаштувати іншу. Я з тих пір трохи поміркував над цим і вважаю, що знаю, як до цього підійти. Давай відійдемо кудись в сторону.

— Гаразд. Пішли.

В його голосі і поставі вже з'явилося щось нове. Несподівана роль, здається, негайно почала здійснювати свої зміни. Я гадав, яким королем і королевою стануть він і Віала. Занадто багато думок. Мій мозок відчував себе роз'єднаним. Занадто багато трапилося занадто швидко. Я не міг вмістити всі останні події в один шматок мислення. Я просто хотів заповзти кудись і спати цілодобово. Замість цього я пішов за ним, до місця, де все ще тліло невелике багаття.

Він розворушив жар і підкинув у нього дюжину палиць. Потім всівся ближче до нього і кивнув мені. Я підійшов до нього і сів поряд.

— Щодо цього королівського сану, — сказав він. — Що мені робити, він застав мене абсолютно непідготовленим.

— Робити? Ймовірно, дуже хорошу роботу.

— Як ти думаєш, було дуже багато незадоволених?

— Якщо й були, то не проявилися. Ти був хорошим вибором, Рендом. Останнім часом стільки всього сталося… Батько справді служив нам кам'яною стіною, можливо, більше, ніж це могло би бути благом для нас. Трон явно не солодощі. У тебе попереду чимало важкої праці. Я думаю, багато хто прийшов до розуміння цього.

— А ти сам?

— Я хотів його тільки через Еріка. Тоді я ще не розумів цього, але це правда. Він був просто нагородою в грі, в яку ми грали. Метою ж вендети, насправді. І я вбив би його заради трону. Тепер я радий, що він знайшов інший спосіб померти, у нас з ним було більше схожості, ніж відмінностей. Це я теж зрозумів лише багато пізніше. Але після його смерті я весь час знаходив причини, щоб не займати трону. Нарешті, до мене дійшло, що він був тим, чого я насправді не хотів. Ні. Ти бажаний на ньому. Прав добре, брат. Я впевнений, що так буде.

— Якщо Амбер ще існує, — сказав він через деякий час. — Гаразд. Давай займемося цією справою з Каменем. А то гроза, здається, підходить незручно близько.

Я кивнув і взяв Камінь з його пальців. Я тримав його за ланцюг, з вогнем багаття позаду нього. Світло проходило крізь нього. Його нутрощі здавалися чіткими.

— Нагнись ближче і дивись в Камінь разом зі мною, — вказав я.

Він зробив це. Поки ми обидва вдивлялися в Камінь, я велів йому:

— Думай про Лабіринт.

І сам став думати, намагаючись викликати в пам'яті його петлі і витки, його бліді палаючі лінії. Я, здавалося, помітив легку ваду неподалік від центру Каменя. Я розглядав його, думаючи про повороти, вигини, вуалі… Я уявив струм, що лився через мене кожен раз, коли я пробував пройти цим складним шляхом.

Недосконалість в Камені стала більш виразною. Я наклав на нього свою волю, викликаючи його у всій своїй повноті, чіткості, коли це сталося, до мені прийшло знайоме відчуття. Це було те, яке прийшло до мене в той день, коли я сам налаштовувався на Камінь. Я лише сподівався, що я був достатньо сильний, щоб ще раз пройти це випробування.

Я простягнув руку і схопив Рендома за плече.

— Що ти бачиш? — Запитав я його.

— Щось на зразок Лабіринту, тільки він здається тривимірним. Він знаходиться на дні червоного моря.

— Тоді ходімо зі мною, — сказав я. — Ми повинні увійти в нього.

Знову те відчуття руху, спершу дрейфу, потім падіння з усе збільшуваною швидкістю, до ніколи повністю не видимих звивин Лабіринту всередині Каменя. Зусиллям волі я повів нас вперед, відчуваючи поряд з собою присутність брата, і окружаюче нас рубінове палання потемніло, стаючи чорнотою ясного нічного неба. Цей особливий Лабіринт ріс з кожним глухим ударом серця. Якимось чином цей процес давався легше, ніж був раніше — напевно, тому, що я був уже налаштований.

Відчуваючи поряд з собою Рендома, я вів його за собою, знайомий візерунок виріс і його початковий пункт став явним. Коли ми знову рушили в цьому напрямку, я знову спробував осягнути цілісність цього Лабіринту і знову заблукав у тому, що здавалося звивинами його додаткових вимірів. Великі вузли і спіралі були скрученими в криві візерунки. Мене охопило випробуване раніше почуття побожного жаху, і звідкись поблизу я його усвідомив і в Рендома теж.

Ми добралися до початку і були затягнуті в нього. Навколо нас всюди мерехтлива яскравість, з проблисками іскор, коли нас вплітало в матрицю світла. На цей раз мій розум був цілком поглинений цим процесом і Париж здавався далеким-предалеким…

Підсвідомо пам'ять нагадала мені про більш важкі ділянки, і тут я вжив свою волю, щоб побудувати наше просування цим запаморочливим шляхом, безтурботно черпаючи сили у Рендома, щоб прискорити цей процес. Це було все одно, що мандрувати по освітлених нутрощах величезної, зі складними звивинами морської раковини. Тільки наше проходження було беззвучним, а ми самі — безтілесними точками розуму.

Наша швидкість як і раніше зростала, як і моя біль у мозку, яку я не пам'ятав по колишньому перетинанню візерунка. Напевно це було пов'язано з моєю втомою або з бажанням прискорити справу. Ми проламувалися крізь бар'єри, нас оточували постійно текучі стіни яскравості. Тепер я відчув, що слабну і в мене росте запаморочення. Але я не міг собі дозволити розкіш знепритомніти, і не міг дозволити нам рухатися повільніше при грозі настільки близькій, як я її запам'ятав. Знову я з жалем зачерпнув сил у Рендома, на цей раз просто, щоб утримати нас у грі. Ми понеслися вперед.

На цей раз я не відчував лоскітного, вогняного відчуття, ніби я якимось чином знаходжу форму. Це, мабуть, було впливом мого налаштування. Моє колишнє проходження через нього могло дати мені деякий імунітет.

Після якогось позачасового інтервалу, мені здалося, що Рендом спотикається. Напевно, я викачав занадто багато його енергії. Я почав гадати, чи залишу я йому достатньо сил для маніпулювання грозою, якщо я і далі буду спиратися на нього. Я вирішив не черпати з нього ресурсів більше, ніж вже вичерпав. Ми проробили вже великий шлях. Він зможе продовжувати і без мене, якщо дійде до цього. Тепер мені просто доведеться триматися, наскільки вистачить сил. Краще прірва тут мені, ніж нам обом. Ми понеслися далі, мої почуття бунтували, запаморочення повторювалося знову і знову. Ми, здавалося, наближалися до кінця, коли почалося затемнення, яке, як я знав, не було частиною випробуваного мною раніше. Я боровся з панікою. Без толку. Я відчув що вислизаю. Так близько! Я був майже впевнений, що ми закінчили… Переді мною все попливло. Останнім відчуттям було відчуття заклопотаності Рендома…

Між моїх ступенів мерехтіло оранжево-червоним. Світло було оточене темрявою і…

Були голоси, знайомі… Все прояснилося, я лежав на спині, ногами до багаття.

— Все в порядку, Корвін, все закінчилося.

Говорила Фіона, і я повернув голову. Вона сиділа поруч зі мною на землі.

— Рендом… — Вимовив я.

— З ним теж все в порядку, батько, — Мерлін сидів праворуч від мене.

— Що трапилося?

— Рендом приніс тебе назад, — повідомила Фіона.

— Настройка спрацювала?

— Він думає, що так.

Я спробував сісти. Вона спробувала було штовхнути мене назад, але я все одно сів.

— Де він?

Вона показала очима. Я подивився і побачив Рендома. Він стояв метрах в тридцяти, спиною до нас, на скельному карнизі, обличчям до грози. Вона була тепер дуже близько і вітер рвав його одяг. Перед ним виблискували і схрещувалися блискавки. Майже безперервно гримів грім.

— Скільки часу він там? — Запитав я.

— Всього лише кілька хвилин, — відповіла Фіона.

— Саме стільки часу пройшло з нашого повернення?

— Ні. Ти був без свідомості досить довго. Рендом спершу поговорив з іншими, а потім велів військам відійти. Бенедикт відвів їх всіх до Чорної Дороги. Вони переправляються.

Я повернув голову. Вздовж Чорної Дороги був рух, темна колона, прямувала до цитаделі. Між нами пропливали прозорі смуги, на протилежному кінці, навколо темного корпусу спалахнуло кілька іскор. Знову я відчув дивне відчуття, що я побував тут давним-давно. Я вхопився за примарний спогад, але він зник.

Я обшукав навколо себе поглядом пронизаний блискавками морок.

— Всі вони пішли? — Перепитав я її. — Ти, я, Мерлін, Рендом — ми єдині, що залишилися тут?

— Так, — підтвердила Фіона. — Ти бажаєш тепер піти за нами?

— Я залишуся тут з Рендомом.

— Я знала, що ти це скажеш.

Я піднявся на ноги, коли встала вона. Так само поступив і Мерлін. Вона сплеснула у долоні і до неї чвалом підбіг білий кінь.

— Ти більше не потребуєш моєї допомоги. Так що я поїду і приєднаюся до інших у Дворі Хаосу. Коні для вас прив'язані біля тих скель, — показала вона. — Ти їдеш, Мерлін?

— Я залишаюся зі своїм братом і королем.

— Хай буде так. Сподіваюся вас незабаром побачити.

— Спасибі, Фі, — подякував я.

Я допоміг їй сісти в сідло і подивився, як вона поскакала. Я знову підійшов і сів біля багаття. Я спостерігав за Рендомом, що стояв, не рухаючись, обличчям до грози.

— Тут залишилося ще багато їжі і вина, — сказав Мерлін. — Можна мені принести тобі дещо?

— Хороша думка.

Гроза була так близько, що я міг спуститися до неї за пару хвилин. Я ще не міг сказати, справили чи ні який-небудь ефект зусилля Рендома. Я важко зітхнув і дав своїм думкам розбрестися. Кінчено. Тим чи іншим чином, всі мої зусилля з часу, коли я прокинувся у Грінвуді, були закінчені.

Більше немає потреби в помсті. У ніякій. У нас є цілий неушкоджений Лабіринт, а, можливо, навіть два. Причина всіх наших бід, Бранд, був мертвий. Всякі залишки мого прокляття були стерті з лиця землі тими масованими конвульсіями, які прокотилися по Відображеннях. І я зробив все, що в моїх силах, щоб компенсувати його. Я знайшов друга в лиці мого батька і прийшов до згоди з ним до його смерті. Ми отримали нового короля з благословення Єдинорога, і поклялися йому у вірності. Клятва здавалася мені щирою. Я помирився зі своєю сім'єю. Я відчував, що виконав свій обов'язок, ніщо тепер не гнітило мене, у мене вичерпалися причини і я був настільки близький до миру і спокою, наскільки це можливо для мене. З усім цим позаду мене я відчував, що якщо мені доведеться тепер померти, то це зовсім не страшно. Я протестував би не так голосно, як став би це робити у будь-який інший час.

— Ти далеко звідси, батьку.

Я кивнув, а потім посміхнувся. Я прийняв частину їжі і заходився їсти. За їжею я стежив за грозою. Все ще занадто рано бути впевненим, але здавалося, що вона більше не наступала.

Я дуже втомився, щоб спати, або щось на зразок цього. Всі мої болі притихли і мене охопило дивне оніміння. Я відчував себе так, немов був занурений у теплу вату. Події та спогади продовжували обертатися в мені, немов на годинниковому заводі. Це було, у багатьох відносинах, чудове відчуття.

Я скінчив їсти і розвів багаття. Я пригубив вина і спостерігав за грозою, схожою на вкрите інеєм вікно, поставлене перед феєрверком, життя відчувалося, налагоджувалося. Якщо Рендом досягне успіху у відношенні цієї грози, я завтра поскачу під Двір Хаосу. Не можу сказати, що буде чекати мене там. Напевно, це може бути гігантська пастка, засідка, трюк. Я відкинув цю думку. Якось прямо зараз це не мало значення.

— Ти почав розповідати мені про себе, батько.

— Так? Я не пам'ятаю. що я говорив.

— Я хотів би впізнати тебе трохи краще. Розкажи мені побільше.

Я видав звук, який імітує постріл пробки шампанського, і знизав плечима.

— Тоді це, — він зробив загальний жест. — Весь цей конфлікт, як він розвивався? Яка була твоя роль у ньому? Фіона розповіла мені, що ти багато років мешкав в одному Відображенні, коли втратив свою пам'ять. Як ти повернув її? Як відшукав інших і повернувся в Амбер?

Я засміявся. Ще раз подивився на Рендома і грозу. Випив вина. Закутався в плащ від вітру.

— Чому б і ні? — Сказав я тоді. — Тобто, якщо ти здатен переварювати довгі історії… Я вважаю, що краще всього почати з приватного госпіталю в Грінвуді, на Відображенні Земля, де проходило моє заслання… Там…

14

Небо повернулося і знову повернулося, поки я розповідав. Стоячи проти грози, Рендом, здавалося, успішно боровся з нею. Вона розламалася перед нами, немов розрубана сокирою велетня. Вона відкотилася назад, по обидва боки, вимітаючись на північ і на південь, розтаючи, зменшуючись, зникаючи. Замаскований нею ландшафт уцілів, але з нього зникла Чорна Дорога. Мерлін, однак, говорив мені, що це не проблема, тому що коли прийде час переправлятися, він викличе ту смугу павутини.

Рендом тепер поїхав. Напруга, що звалилася на нього, була величезною. Відпочиваючи, він більше не виглядав таким, яким був одного разу — нахабним молодшим братом, якого ми так любили помучити — тому що на обличчі його були зморшки, яких я ніколи раніше не помічав, і ознаки деякої глибини, на яку я не звертав уваги. Напевно, на моє бачення ще впливали зовсім недавні події, але він здавався якимось шляхетнішим і сильнішим. Невже нова роль творить якусь алхімію? Призначений Єдинорогом, помазаний грозою, він, здається, справді знайшов королівську поставу, навіть уві сні.

Я поспав — так само, як дрімає тепер Мерлін — і мені приємно було бути на цей короткий час, до його пробудження, єдиною плямою розуму на цій скелі, біля краю Хаосу, дивитися назад на новий світ, світ, який піддався очищенню, світ, який витримає…

Ми можемо не встигнути на похорон батька, його відпливання в якесь безіменне місце за межами Двору. Сумно, але в мене відсутні сили рухатися. І все ж я бачив проходження його похоронного кортежу, і я несу в собі багато від його життя. Я сказав своє прощай. Він зрозумів би. І прощай, Ерік! Після всього пройденого часу я говорю це таким ось чином. Проживи ти трохи довше, і вся ворожнеча між нами скінчилася би. І одного разу ми могли би стати друзями, раз зникли всі причини для боротьби. З усіх нас ми були схожі більше, ніж будь-яка інша пара в родині. Крім, в деяких відносинах, Дейдри і мене… Але сльози на цей рахунок були пролиті давним-давно. Прощай ще раз, однак, улюблена сестра, ти завжди будеш жити в моєму серці.

І ти, Бранд… Зі злістю дивлюся я на пам'ять, божевільний брат. Ти мало не знищив нас. Ти майже перекинув Амбер з його насидженого сідала на грудях Колвіра.

Ти розбив би вщент всі Відображення. Ти майже зламав Лабіринт і переробив би Всесвіт за своїм образом і подобою. Ти був шаленим і злим, і ти так близько підійшов до вирішення своїх бажань, що я навіть зараз тремчу. Я радий, що ти згинув, що стріла і безодня пред'явили на тебе свої права, що ти не затьмариш великих людських міст своєю присутністю, не будеш гуляти в солодкому повітрі Амбера. Я бажав би, щоб ти помер раніше. Досить! Для мене принизливо так міркувати. Будь мертвим і не турбуй більше моїх думок.

Я обходжуся з вами, немов з колодою Карт, брати і сестри. Узагальнювати так от — так само болісно, як потурати своїм слабкостям, але ви-я-ми, здається, змінилися, і перш ніж я знову рушу в дорогу, мені потрібен цей останній погляд.

Каїн, я ніколи не любив тебе, і все ще не довіряю тобі. Ти образив мене, зрадив мене, і навіть штрикнув мене. Забудемо про це. Мені не подобаються твої методи, хоча цього разу я не можу засуджувати твою лояльність. Мир, тоді. Нехай нове царювання почнеться з миру між нами.

Льювілла, ти володієш резервами характеру, які недавня ситуація не закликала тебе застосувати. За це я вдячний. Приємно іноді вийти з конфлікту, не піддаючись випробуванню.

Блейз, ти для мене, як і раніше фігура, одягнена в світло — доблесний, з прекрасною енергією, і безрозсудний. За перше — моя повага, за друге — посмішка. А останнє, здається, недавно трохи вгамувалося. Добре. Тримайся в майбутньому подалі від змов. Вони тобі погано йдуть.

Фіона, ти змінилася більше всіх. Я повинен замінити старе почуття новим, принцеса, так як ми вперше стали друзями. Прийми мою ніжність, чаклунка, я в боргу перед тобою.

Жерар, повільний, вірний брат, напевно, не всі ми змінилися. Ти стояв, як скеля, і тримався за те, у що вірив. Так було тебе важче обдурити. Хай не доведеться мені знову ніколи боротися з тобою. Іди в своє море і дихай чистим солоним повітрям.

Джуліан, Джуліан, Джуліан… Невже я ніколи по-справжньому не знав тебе? Ні. Напевно, велика магія Ардена пом'якшила за час моєї довгої відсутності те старе марнославство, залишивши більш обгрунтовану гордість і щось, що я схильний назвати порядністю — річ, само собою зрозуміло, відмінна від милосердя, але додана до твоїх доспіхів з рис характеру, якого я не стану применшувати.

І Бенедикт, бачать боги, ти стаєш мудрішим, поки час прокладає собі шлях до ентропії, і все ж ти як і раніше зневажаєш в своєму знанні людей як одиноких зразків свого виду. Напевно, я побачу тебе усміхненим, тому що ця битва закінчена. Відпочинь, воїн.

Флора… Благодійність, кажуть, починається з свого дому. Ти, здається, зараз не гірша, ніж я знав тебе давним-давно. Це всього лише сентиментальна мрія, дивитися на інших і на тебе так, як це роблю я, підсумовуючи баланс, виглядаючи кредит. Ми не вороги тепер, ніхто з нас, і цього, мабуть, досить.

А людина, одягнена в чорно-срібне, з срібною трояндою при ньому? Він хотів би думати, що він навчився трохи довіряти, що він промив свої очі в якомусь чистому джерелі, що відполірував ідеал-другий. Це неважливо. Він може бути все ще нахабний любитель лізти не в свої справи, умілий, головним чином, у другорядному мистецтві виживання, сліпий у тій же мірі, яким знали його у в'язниці, до більш тонких відтінків іронії. Неважливо, нехай буде так. Хай буде так. Я ніколи не зможу бути безвольним кимось.

Кармен, не могли б ви піти зі мною? Ні? Тоді прощай і ти теж, принцеса Хаосу. Це могло б бути забавним.

Небо знову повертається, і хто може сказати, які діяння може осяяти його різнобарвне світло?

Пасьянс був зданий і зіграний. Там, де було дев'ятеро з нас, тепер семеро і один король. І все ж з нами Мерлін і Мартін. Нові гравці в триваючій грі.

Сили повертаються до мене, коли я дивлюся на попіл і думаю про обрану мною стежку. Шлях вперед інтригує мене від пекла до алілуя. Я повернув собі зір, свою пам'ять, свою сім'ю. І Корвін завжди буде Корвін, навіть в День Страшного Суду.

Мерлін ворушиться, і це добре. Час рушати. Є ще справи, які треба робити.

Останнім актом Рендома після розгрому грози було об'єднання зі мною, черпання сил з Каменя, щоб дістатися до Жерара через його Карту. Вони, Карти, знову холодні, і Відображення стали самі собою. Амбер стоїть. Пройшли роки з тих пір, коли ми покинули його, і можуть минути ще, перш ніж я повернуся. Інші, можливо, вже відправилися по Картах додому, як відправився Рендом, щоб виконувати свої обов'язки. Але я зараз повинен навідати Двір Хаосу, тому що я сказав собі, що відвідаю, тому що, можливо, я там знадоблюся.

Ми тепер з Мерліном підготували наше спорядження, і скоро він викличе тоненьку дорогу. Коли в тому місці все буде скінчено і коли Мерлін пройде свій Лабіринт і відправиться пред'являти права на свої світи, я повинен зробити свою справу.

Я повинен з'їздити в місце, де я посадив кінцівку старого Ігга, навідати дерево, яке виросло з неї. Я повинен подивитися, що сталося з Лабіринтом, накресленим мною під воркування голубів на Єлисейських Полях. Якщо він приведе мене в новий всесвіт, що, як я тепер вважаю і буде, я повинен відправитися туди, щоб подивитися, як я спрацював.

Дорога дрейфує перед нами, підіймаючись до Двору Хаосу. Час прийшов. Ми сідаємо на коней і рушаємо вперед.

Ми скачемо тепер через чорноту по дорозі, яка виглядає немов марля. Ворожа Цитадель, підкорена країна, пастка, батьківщина предків… Побачимо. Видно слабке мерехтіння з зубчастої стіни і балкони. Ми можемо навіть вчасно встигнути на похорон. Я випрямляю спину і вивільняю шпагу. Незабаром ми будемо там.

Прощайте і здрастуйте, як завжди.

Оглавление

Роджер Желязни ДВІР ХАОСУ

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg